В книзі зібрані найкращі твори класика української літератури Михайла Михайловича Коцюбинського (1864—1913), одного з найцікавіших майстрів українського слова.
Блискучий новеліст, він є одним з новаторів, що створює невеличкі за обсягом, але психологічно напружені твори. Сюжет в них не головне. Це може бути один день з життя татарської дівчини, яка не знає куди подітися у свято («В путах шайтана»), чи почуття батька, що втрачає дитину квітучого літнього дня («Цвіт яблуні»).
Повість «Тіні забутих предків», здавалося б нехитра любовна історія двох дітей Карпатських гір, стає духовним заповітом Коцюбинського — людські душі єднаються не тільки в любові, але й у смерті.
Іван був дев’ятнадцятою дитиною в гуцульській родині Палійчуків. Двадцятою і останньою була Анничка.
Не знати, чи то вічний шум Черемошу і скарги гірських потоків, що сповняли самотню хату на високій кичері, чи сум чорних смерекових лісів лякав дитину, тільки Іван все плакав, кричав по ночах, погано ріс і дивився на неню таким глибоким, старече розумним зором, що мати в тривозі одвертала од нього очі. Не раз вона з ляком думала навіть, що то не од неї дитина. Не «сокотилася» баба при злогах, не обкурила десь хати, не засвітила свічки — і хитра бісиця встигла обміняти її дитину на своє бісеня.
Туго росла дитина, а все ж підростала, і не стямились навіть, як довелося шити їй штани. Але так само була чудна. Дивиться перед себе, а бачить якесь далеке і не відоме нікому або без причини кричить. Гачі на йому спадають, а воно стоїть серед хати, заплющило очі, роззявило рота і верещить.
Тоді мати виймала люльку з зубів і, замахнувшись на нього, люто гукала:
— Ігі на тебе! Ти, обмініннику. Щез би в озеро та в тріски!..
І він щезав.
Котивсь зеленими царинками, маленький і білий, наче банька кульбаби, безстрашно забирався у темний ліс, де гаджуги кивали над ним галузками, як ведмідь лабами.
Звідси дивився на гори, близькі й далекі верхи, що голубіли на небі, на смерекові чорні ліси з їх синім диханням, на ясну зелень царинок, що, мов дзеркала, блищали в рамах дерев. Під ним, в долині, кипів холодний Черемош. По далеких горбах дрімали на сонці самотні оселі. Були так тихо і сумно, чорні смереки безперестанку спускали сум свій у Черемош, а він ніс його долом й оповідав.
— Іва!.. Мо-ой! — гукали на Івана од хати, але він того не слухав, збирав малини, пукав з листочків, робив свистілку або пищав у травинку, намагаючись вдати голоси птахів та всі ті згуки, що чув у лісі. Ледве помітний в лісовім зелі, збирав квітки і косичив ними свою кресаню (бриль), а утомившись, лягав десь під сіном, що сохло на остривах, і співали йому до сну та й будили його своїм дзвоном гірські потоки.
Коли Іванові минуло сім літ, він уже дивився на світ інакше. Він знав вже багато. Умів знаходити помічне зілля — одален, матриган і підойму, розумів, про що канькає каня, з чого повстала зозуля, і коли оповідав про все те вдома, мати непевно позирала на нього: може, в о н о до нього говорить? Знав, що на світі панує нечиста сила, що арідник (злий дух) править усім; що в лісах повно лісовиків, які пасуть там свою маржинку: оленів, зайців і серн; що там блукає веселий чугайстир, який зараз просить стрічного в танець та роздирає нявки; що живе в лісі голос сокири. Вище, по безводних далеких недеях, нявки розводять свої безконечні танки, а по скелях ховається щезник. Міг би розказати і про русалок, що гарної днини виходять з води на берег, щоб співати пісень, вигадувати байки і молитви, про потопельників, які по заході сонця сушать бліде тіло своє на каменях в річці. Всякі злі духи заповнюють скелі, ліси, провалля, хати й загороди та чигають на християнина або на маржину, щоб зробити їм шкоду.
Не раз, прокинувшись уночі, серед ворожої тиші, він тремтів, сповнений жахом.
Весь світ був як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна.
Тепер він вже мав обов’язки — його посилали пасти корови. Гнав в ліс своїх жовтаню та голубаню, і коли вони потопали в хвилях лісових трав та молодих смеречок і вже звідти обзивались до нього, як з-під води, тужливим дзвоном своїх дзвінків, він сідав десь на узбіччі гори, виймав денцівку (сопілку) і вигравав немудрі пісні, яких навчився од старших. Однак та музика не вдовольняла його. З досадою кидав денцівку і слухав інших мелодій, що жили в ньому, неясні і невловимі.
Знизу підіймавсь до Івана і затоплював гори глухий гомін ріки, а в нього капав од часу до часу прозорий дзвін колокільця. З-за галузки смереки виглядали зажурені гори, напоєні сумом тіней од хмар, що все стирали бліду усмішку царинок. Гори щохвилини міняли свій настрій: коли сміялась царинка, хмурився ліс. І як трудно було вдивитись в те рухливе обличчя гір, так трудно було дитині спіймати химерну мело дію пісні, що вилась, тріпала крильцями коло самого вуха і не давалась.
Одного разу він покинув свої корови і подряпавсь на самий ґрунь (верх). Ледве помітною стежкою підіймавсь вище і вище, поміж густі зарослі блідої папороті, колючої ожини й малини. Легко перескакував з камінця на камінчик, перелазив через повалені дерева, продирався крізь гіллячки кущів. За ним підіймався з долини вічний шум річки, росли гори, і вже вставав на крайнебі блакитний привид Чорногори. Довгі плакучі трави крили тепер боки гори, дзвінки корів обзивались, як далеке зітхання, все частіше попадалось велике каміння, що далі, на самім вершку, творило хаос поламаних скель, списаних лишаями, здушених у гадючих обіймах корінням смерек. Під ногами в Івана кождий камінь вкривали рудаві мхи, грубі м’які, шовкові. Теплі і ніжні, вони ховали у собі позолочену сонцем воду літніх дощів, м’яко вгинались і обіймали ногу, як пухова подушка. Кучерява зелень гогозів і афин запустила своє коріння у глибінь моху, а зверху сипнула росою червоних та синіх ягід.
Тут Іван сів одпочити.
Ніжно дзвеніла над ним хвоя смерек, змішавшись з шумом ріки, сонце налляло злотом глибоку долину, зазеленило трави, десь курився синій димок од ватри, з-за Ігриця оксамитовим гулом котився грім.
Іван сидів і слухав, забувши зовсім, що має доглядати корови.
І ось раптом в сій дзвінкій тиші почув він тиху музику, яка так довго і невловимо вилась круг його вуха, що навіть справляла муку! Застиглий і нерухомий, витягнув шию і з радісним напруженням ловив дивну мелодію пісні. Так люди не грали, він принаймні ніколи не чув. Але хто грав? Навкруги була пустка, самотній ліс і не видно було живої душі. Іван озирнувся назад, на скелі, — і скаменів. На камені, верхи, сидів «той», щезник, скривив гостру борідку, нагнув ріжки і, заплющивши очі, дув у флояру. «Нема моїх кіз... Нема моїх кіз...» — розливалась жалем флояра. Та ось ріжки піднялись вгору, щоки надулись і розплющились очі. «Є мої кози... Є мої кози...» — заскакали радісно згуки, і Іван з жахом побачив, як, виткнувшись з-за галузок, затрясли головами бородаті цапи.
Він хтів тікати — й не міг. Сидів прикутий на місці і німо кричав од холодного жаху, а коли врешті видобув голос, щезник звинувся і пропав раптом у скелі, а цапи обернулись в коріння дерев, повалених вітром.
Іван гнав тепер вниз, без тями, наосліп, рвав зрадливі обійми ожин, ламав сухі гіллячки, котився по слизьких мхах і з жахом чув, що за ним щось женеться. Нарешті впав. Скільки лежав, не пам’ятає.
Прийшовши до себе і вздрівши знайомі місця, він заспокоївся трохи. Здивований, наслухав якийсь час. Пісня, здавалось, бриніла вже в ньому. Він вийняв денцівку. Зразу йому не йшло, мелодія не давалась. Починав грати спочатку, напружував пам’ять, ловив якісь згуки, і коли врешті знайшов, що віддавна шукав, що не давало йому спокою, і лісом поплила чудна, не відома ще пісня, радість вступила у його серце, залляла сонцем гори, ліс і траву, заклекотіла в потоках, підняла ноги в Івана, і він, пожбурнувши денцівку в траву та взявшись у боки, закружився в танці. Перебирав ногами, ставав легко на пальці, бив босими п’ятками в землю, щібав голубці, крутився і присідав. «Є мої кози... Є мої кози...» — щось співало у ньому. На сонячній плямі полянки, що закралась у похмуре царство смерек, скакав біленький хлопчик, немов метелик пурхав зі стебла на стеблину, а обидві корови — жовтаня і голубаня, просунувши голови межи галузки, привітно дивились на нього, жуючи жуйку, та зрідка дзвонили йому до танцю.
Так знайшов він у лісі те, чого шукав.
Вдома, в родині, Іван часто був свідком неспокою і горя. За його пам’яті вже двічі коло їх хати трембітала трембіта, оповіщаючи горам і долам про смерть: раз, коли брата Олексу роздушило дерево в лісі, а вдруге, коли браччік Василь, файний веселий леґінь, загинув у бійці з ворожим родом, посічений топірцями. Се була стара ворожнеча між їхнім родом і родом Гутенюків. Хоч всі в родині кипіли злістю й завзяттям на той диявольський рід, але ніхто не міг докладно розказати Іванові, звідки пішла ворожнеча. Він теж горів бажанням помститись і хапавсь за татову бартку, важку ще для нього, готовий кинутись в бій.
То байка, що Іван був дев’ятнадцятий в батька, а Анничка двадцята. Їхня родина була невелика: старині двоє та п’ятеро дітей. Решта п’ятнадцять спочило на цвинтарі біля церковці.
Всі вони були богомільні, любили ходити до церкви, і особливо на Храм. Там можна побачитись було з далеким родом, що осівся по околишніх селах, та й траплялась нагода оддячить Гутенюкам за смерть Василеву та за ту кров, що не раз чурила з Палійчуків.
Витягалось найкраще лудіння (одежа), нові крашениці, писані кептарі, череси і табівки, багато набивані цвяхом, дротяні запаски, черлені хустки шовкові і навіть пишна та білосніжна гугля, яку мати обережно несла на ціпку через плече. Іван теж дістав нову кресаню і довгу дзьобню, що била його по ногах.
Сідлались коні, і суточками зеленим верхом ішов пишний похід та закосичував плай гейби червоним маком.
По горах, долами й верхами, тяглися святочно прибрані люди. Зелена отава царинок розцвіталася раптом, вздовж Черемошу плив різнобарвний потік, а десь високо, на чорному запиналі смерекових лісів, жаром горів під ранішнім сонцем червоний дашок гуцульського парасоля.
Незабаром Іван побачив стрічу ворожих родів.
Вони вже вертали з храму, тато був трохи напитий. Раптом на вузенькій дорозі, між скелею і Черемошем, зробився тиск. Вози, кінні і піші, чоловіки й жінки — спинились і збились в купу. В лютому ґвалті, що звіявсь одразу, як вихор, невідомо од чого, заблищали залізні бартки та заскакали перед самим обличчям. Як кремінь і криця, стялись роди — Гутенюки з Палійчуками, і перше ніж Іван встиг розібрати, про що їм йдеться, тато розмахнув бартку і вдарив плазом комусь по чолі, з якого бризнула кров, залляла лице, сорочку та пишний кептар. Йойкнула челядь, кинулась одтягати, а вже людина з лицем червоним, як його гачі, тяла барткою ворога в голову, і похитнувся Іванів тато, як підтята смерека. Іван кинувся в бійку. Не пам’ятав, що робить. Щось підняло його. Але дорослі потолочили йому ноги, і він не міг протиснутись туди, де бились. Все ще гарячий, роз’юшений злістю, він наскочив з розгону на маленьке дівча, що тряслось з жаху біля самого воза. Ага! Се, певно, Гутенюкова дівка! І, не думавши довго, ударив її в лице. Вона скривилась, притулила руками до грудей сорочку і почала тікати. Іван зловив її коло ріки, шарпнув за пазуху і роздер. Звідти впали на землю нові кісники, а дівчинка з криком кинулась їх захищати. Але він видер і кинув у воду. Тоді дівчинка, зігнута вся, подивилась на нього спідлоба якимсь глибоким зором чорних матових очей і спокійно сказала:
— Нічьо... В мене є другі... май ліпші. Вона наче його потішала.
Здивований лагідним тоном, хлопець мовчав.
— Мені неня купила нову запаску... і постоли... і мережані капчурі... і...
Він все ще не знав, що сказати.
— Я си обую файно та й буду дівка...
Тоді йому заздрісно стало.
— А я вже вмію грати в денцівку.
— Наш Федір зробив си таку файну флояру... та й як зайграє...
Іван надувся.
— Я вже щезника бачив.
Вона неймовірно подивилась на нього.
— А нашо ж ти б’єш си?
— А ти нашо коло воза стояла?
Вона подумала трохи, не знаючи, що одповісти, і почала шукать щось за пазухою.
Витягла врешті довгий цукерок.
— Ади!
Половину вкусила, а другу поважним, повним довір’я рухом подала йому.
— На!
Він завагався, але узяв.
Тепер вони вже сиділи рядочком, забувши про вереск бійки й сердитий шум річки, а вона оповідала йому, що зветься Марічка, що пасе вже дроб’єта (вівці), що якась Марцинова — сліпа на одне око — покрала у них муку... і таке інше, обом цікаве, близьке і зрозуміле, а погляд її чорних матових очей м’яко поринав у Іваново серце...
І втретє затрембітала трембіта про смерть в самотній хаті на високій кичері: другого дня по бійці помер старий Палійчук.
Тяжкі часи настали в родині Івана по смерті ґазди. Загніздилось безладдя, спливали гаразди, продавались царинки одна по одній, і маржина десь танула так, як по горах весною сніги.
Але в Івановій пам’яті татова смерть не так довго жила, як знайомість з дівчам, що, скривджене ним безневинно, повним довір’я рухом подало йому половину цукерка. В його давній і безпричинний смуток влилась нова течійка. Вона несвідомо тягла його в гори, носила по сусідніх кичерах, лісах і долинах, де б він міг стріти Марічку. І він стрівся нарешті з нею: пасла ягнята.
Марічка його прийняла, як би давно сподівалась: він буде з нею пасти овечки. А й справді! Нехай жовтаня та голубаня для себе б’ють в колокільці та вирікують в лісі, а він йме пасти її ягнята.
І як вони пасли!
Білі ярки, забившись у холодок під смереку, дивились дурними очима, як качались по мхах двоє дітей, дзвонячи в тиші молодим сміхом. Втомившись, вони забирались на біле каміння і лячно зазирали звідти у прірву, з якої стрімко підіймався у небо чорний привид гори і дихав синню, що не хтіла тануть на сонці. В щілині поміж горами летів в долину потік і тряс по каміннях сивою бородою. Так було тепло, самотньо і лячно у віковічній тиші, яку беріг ліс, що діти чули власне дихання. Але вухо уперто ловило і побільшало до найбільших розмірів усякий згук, що мусив жить в лісі, і їм часом здавалось, що вони чують чийсь хід потайний, глухе гупання барди, хекання втомлених грудей.
— Чуєш, Іва? — шепотіла Марічка.
— Чому б не мав чути? А чую.
Вони обоє знали, що то бродить по лісі невидима сокира, гупа об дерева і хека з втомлених грудей.
Ляк проганяв їх звідти в долину, де потік плив спокійніше. Вони робили собі курбало у потоці, глибоке місце, і, роздягшись, бовтались в нім, як двоє лісних звірят, що не знають, що таке сором. Сонце спочивало на їх яснім волоссі і било в очі, а льодова вода потоку щипала тіло.
Марічка перша змерзала і пускалася бігти.
— Стій,— гукав на неї Іван,— звідки ти?
— З Я-вор-рова,— цокотіла зубами синя Марічка.
— А чия ти?
— Ковальова.
— Бувай здорова, ковальова! — щипав її Іван і пускавсь доганяти, аж поки потомлені, але загріті, не падали на траву.
В тихім плесі потічка, над яким горів царівник сонячним світом та синів лабуштан низкою черевичків, жалібно кумкали жаби.
Іван нахилявся понад потоком і питав жабу:
— Кума-кума, шо-с варила?
— Бурак — борщ. Бурак — борщ. Бурак — борщ... — кректала Марічка...
— Бураки-ки-ки! Бураки-ки-ки! Бураки-ки-ки! — верещали обоє, заплющивши очі, аж жаби здивовано мовкли.
І так вони пасли, що не раз розгубили овечки.
Коли вони старшими стали, забави були вже інші.
Тепер Іван був уже леґінь, стрункий і міцний, як смерічка, мастив кучері маслом, носив широкий черес і пишну кресаню. Марічка теж вже ходила в заплітках, а се значити мало, що вона вже готова й віддатись. Не пасли більше вкупі ягнята і стрічались лиш в свято або в неділю. Сходились коло церкви або десь в лісі, щоб стариня не знала, як кохаються діти ворожих родів. Марічка любила, коли він грав на флояру. Задуманий все, встромляв очі кудись поза гори, неначе видів, чого не бачили другі, прикладав мережану дудку до повних уст, і чудна пісня, якої ніхто не грав, тихо спадала на зелену отаву царинок, де вигідно послали свої тіні смереки. Холодно було і мороз йшов поза шкуру, коли вилітали перші свистячі згуки. Наче зими лежали по мертвих горах. Та ось з-за гори встає вже Бог-сонце і вкладає свою голову в землю. Зрушились зими, збудились води, і задзвеніла земля од співу потоків. Розсипалось сонце пилом квіток, легким ходом ідуть по царинках нявки, а під ногами у них зеленіє перша трава. Зеленим духом дихнули смереки, зеленим сміхом засміялися трави, на всьому світі тільки дві барви: в зеленій — земля, в блакитній — небо... А долом Черемош мчить, жене зелену кров гір, неспокійну й шумливу...
Трембіта!.. Туру-рай-ра... Туру-рай-ра...
Заграло серце у вівчарів, заблеяли вівці, учувши пашу... Шумить шваром полонина холодна, а з диких ломів, з гайна, встає на задні лаби ведмідь, пробує голос і вже бачить заспаним оком свою поживу.
Б’ють плови весняні, ричать громом гірські верхи — і дух злого холодом віє од Чорногори... а тут раптом з’являється сонце — праве Боже лице — і вже дзвенить у коси, що кладуть сіно в поліг. З гори на гору, з поточка в поточок пурха коломийка, така легенька, прозора, що чуєш, як од неї за плечима тріпають крильця...
Тихо дзвонить хвоя смерек, тихо шепчуть ліси холодні сни літньої ночі, плачуть дзвінки корів, і гори безперестанку спускають сум свій в потоки.
З лускотом й зойком летить десь в долину зрубане дерево в лісі, аж гори одвітно зітхають, — і знову плаче трембіта. Тепер вже на смерть... Спочив хтось навіки по тяжкій праці. Закувала зозуленька та й коло Менчила... от тепер вже співаночка комусь си скінчила...
Марічка обзивалась на гру флояри, як самичка до дикого голуба,— співанками. Вона їх знала безліч. Звідки вони з’являлись — не могла б розказати. Вони, здається, гойдалися з нею ще у колисці, хлюпались у купелі, родились у її грудях, як сходять квітки самосійні по сіножатях, як смереки ростуть по горах. На що б око не впало, що б не сталось на світі: чи пропала овечка, полюбив леґінь, зрадила дівка, заслабла корова, зашуміла смерека — все виливалось у пісню, легку і просту, як ті гори в їх давнім, первіснім житті.
Марічка і сама вміла складати пісні. Сидячи на землі, поруч з Іваном, вона обіймала свої коліна і потиху гойдалася в такт. Її круглі литки, опалені сонцем і од колін голі до червоних онучів, чорніли під полою сорочки, а повні губи мило ламались, коли вона починала:
Маріччина пісня оповідала всім добре знайому подію, ще свіжу: як зчарувала Андрія Параска, як він вмирав од того та навчав не любити чужі молодиці. Або про горе матері, якої син загинув у лісі, придушений деревом. Пісні були сумні, прості і ревні, аж краяли серце. Вона їх звичайно кінчала:
Вона давно вже була Іванкова, ще з тринадцяти літ. Що ж в тому дивного було? Пасучи вівці, бачила часто, як цап перчить козу або баран валує вівці,— все було так просто, природно, відколи світ світом, що жадна нечиста думка не засмітила їй серця. Правда, кози та вівці стають од того кітні, але людям помагає ворожка. Марічка не боялась нічого. За поясом, на голім тілі, вона носила часник, над яким пошептала ворожка, їй ніщо тепер не зашкодить. На згадку про се Марічка лукаво осміхалась до себе і обіймала Івана за шию.
— Любчику Іванку! Ци будемо в парі усе?
— Єк Бог даст, моє солодашко.
— Ой, ні! Велику пізьму має у серці стариня наша. Не набутися нам.
Тоді його очі темніли і груз топірець в землю.
— Я не требую їхнею згодою. Най що хотє роб’є, а ти будеш моєю.
— Ой мой-мой! Шо ти говориш...
— Шо чуєш, душко.
І наче на злість старині він на танцях вимахував дівкою так, що аж постоли розсідались.
Однак не все так складалось, як думав Іван. Ґаздівство його руйнувалось, вже не було коло чого усім робити і треба було йти в найми.
Жура гризла Івана.
— Мушу йти в полонину, Марічко, — сумував, він заздалегідь.
— Шо ж, йди, Іванку, — покірно обзивалась Марічка. — Така нам доля судилась...
І вона співанками косичила їх розлучення. Їй було жалко, що надовго перервуться їхні стрічі в тихому лісі. Обіймала за шию Івана та, тулячи до його лиця біляву головку, стиха співала йому над вухом:
— Ізгадаєш?
— Ізгадаю, Марічко.
— Нічьо! — потішала вона його. — Ти меш, сарако, вівчарити, я му сіно робити. Вилізу на копицу та й си подивлю в гори на полонинку, а ти мені затрембітай... Може, почую. Як муть мряки сідати на гори, я сяду та й си заплачу, що не видно, де пробуває милий. А як в погожу нічку зазоріє небо, я му дивитись, котра зірка над полонинков — тоту бачить Іванко... Тільки співати залишу....
— Чьому? Співай, Марічко, не втрачай веселості свої, я си хутко поверну.
Але вона тільки сумно головою хитала.
стиха обізвалась до нього Марічка.
Марічка зітхнула і ще сумніше додала:
— Отак і мені... Може, і занехаю...
Іван слухав тоненький дівочий голос і думав, що вона давно вже засіяла гори співанками своїми, що їх співають ліси й сіножаті, ґруні й полонини, дзвонять потоки і виспівує сонце... Але прийде пора, він поверне до неї, і вона знов позбирає співанки, щоб було одбуть чим весілля...
Теплим весняним ранком Іван ішов в полонину.
Ліси ще дихали холодками, гірські води шуміли на скоках, а плай радісно підіймався угору поміж воринням. Хоч йому тяжко було покидати Марічку, а проте сонце і та шумлива зелена воля, що підпирала верхами небо, вливала в нього бадьорість. Він легко стрибав з каменя на камінь, наче гірський потік, і вітав стрічних, аби тільки почути свій голос:
— Слава Ісусу!
— Навіки слава.
По далеких горбах самотіли тихі гуцульські оседки, вишневі од смерекового диму, яким прокурились, гострі дашки оборогів з запашним сіном, а в долині кучерявий Черемош сердито поблискував сивиною та світив попід скелі недобрим зеленим вогнем. Переходячи потік за потоком, минаючи хмурі ліси, де озивалась часом дзвінком корова або білиця сипала вниз під смереку об’їдки шишок, Іван піднімався все вище. Сонце починало пекти, і кам’яниста доріжка мулила ноги. Тепер вже хати попадалися рідше. Черемош простягся в долині, як срібна нитка, і шум його сюди не доходив. Ліси уступали місце гірським сіножатям, м’яким і повним. Іван брів серед них, як по озерах квіток, нагинаючись часом, щоб закосичить кресаню жмутком червоної грані або блідим вінком невістульки. Вниз западалися боки гори у глибокі чорні ізвори, звідки родились холодні потоки, куди не ступала людська нога, де плекався тільки бурий ведмідь, страшний ворог маржини — «вуйко». Вода попадалася рідше. Зате як припадав він до неї, коли знаходив потік, той холодний кришталь, що омивав десь жовті корні смерек і аж сюди приносив гомін лісів! Коло такого поточка якась добра душа лишала горнятко або коновочку гуслянки.
А стежка вела все далі, кудись у ломи, де гнили одна на одній голі колючі смереки, без кори й хвої, як кістяки. Пусто і дико було на тих лісових кладовищах, забутих Богом й людьми, де лиш готури гутіли та вились гадюки. Тут була тиша, великий спокій природи, строгість і сум. За плечима в Івана росли вже гори і голубіли удалині. Орел здіймався з кам’яних шпиць, благословляючи їх широким розмахом крил, чулось холодне полонинське дихання, і розросталось небо. Замість лісів тепер слався землею жереп, чорний килим повзучих смерек, в якому плутались ноги, і мхи одягали камінь зеленим шовком. Далекі гори одкривали один за одним свої верхи, вигинали хребти, вставали, як хвилі в синьому морі. Здавалось, морські буруни застигли саме в ту мить, коли буря підняла їх з дна, щоб кинуть на землю та заллять світ. Вже синіми хмарами підпирали крайнебо буковинські верхи, оповились блакиттю близькі Синиці, Дземброня і Біла Кобила, курився Ігрець, колола небо гострим шпилем Говерля, і Чорногора важким своїм тілом давила землю.
Полонина! Він вже стояв на ній, на сій високій луці, вкритій густою травою. Блакитне море збурених гір обляло Івана широким колом, і здавалось, що ті безконечні сині вали таки ідуть на нього, готові впасти до ніг.
Вітер, гострий, як наточена бартка, бив йому в груди, його дихання в одно зливалось із диханням гір, і гордість обняла Іванову душу. Він хотів крикнуть на всі легені, щоб луна покотилась з гори на гору, аж до крайнеба, щоб захитати море верхів, але раптом почув, що його голос пропав би у сих просторах, як комариний писк...
Треба було спішити.
За горбком, у долинці, де вітер не так дошкуляв, він знайшов стаю, закопчену димом. Діра у стінці для диму чорніла холодним отвором. Загороди на вівці стояли порожні, і вівчарі порались там, щоб було де ночувати при вівцях. Ватаг занятий був добуванням живого вогню.
Заклавши в одвірки скалку, двоє людей перетягли ремінь, від чого скалка крутилась й скрипіла.
— Слава Ісусу! — привітався Іван.
Але йому нічого не одповіли.
Так само фуркала скалка, і двоє людей, скуплені й строгі, тим самим рухом перетягали ремінь. Скалка починала куритись, і скоро маленький вогник вискочив з неї та запалав з обох кінців. Ватаг побожно підняв вогонь і встромив у ватру, зложену коло дверей.
— Навіки слава! — обернувся він до Івана. — Тепер маєм живий вогонь, а доки ме він горіти, ні звір, ні сила нечиста не озьмеся маржини та й нас, ирщених...
І завів Івана до стаї, де од порожніх бербениць, путин та голих лавиць йшов запах пустки.
— Завтра приженуть нам худібку, коли б допоміг пан-Біг усю людям віддати, — обізвавсь ватаг і розповів, що Іван має робити.
Щось було спокійне, навіть величне в мові та в рухах полонинського ґазди.
— Мико!.. — гукнув він у двері. — А розклади борше ватру у стаї...
Тонкий кучерявий Микола, з повним жіночим обличчям, вніс в стаю вогонь.
— Ти ж хто, браччіку, будеш — вівчар? — зацікавивсь Іван.
— Ні, я спузар,— одкрив зуби Микола, — маю пильнувати ватри, аби не згасла через все літо, бо була б біда!.. — Він навіть з жахом озирнувся навколо. — Та й піти до потоку води, та й у ліс дров...
Тим часом ватра розгоралась на полонині. Повним поваги рухом, як давній жрець, підкидав ватаг до неї сухі смереки та свіжу хвою, і синій дим легко здіймався над нею, а далі, кинутий вітром, зачіплявся за гори, перетинав чорну смугу лісів та стелився по далеких блакитних верхах.
Полонина починала своє життя живим невгасимим вогнем, що мав її боронити од всього лихого. І, наче знаючи се, вогонь вивсь гордо своїм гадючим тілом та дихав усе новими клубами диму...
Чотири сильних вівчарки, поклавши в траву свої кожухи, дивились задумливо в гори, готові в одну хвилину скочить на ноги, показать зуби та наїжити шерсть.
День уже гас. Гори міняли своє блакитне убрання на рожеві з золотом ризи.
Микола кликав вечерять.
Тоді зійшлись до стаї всі вівчарі і сіли біля живого вогню, щоб в мирності з’їсти свою першу полонинську кулешу...
Яка ж тота полонинка повесні весела, як овечки у ню ідуть із кожного села!..
Високий ватаг, наче дух полонини, обходить з вогнем стоїще. Обличчя в нього поважне, як у жерця, ноги ступають твердо й широко, а дим з головешки фурка за ним крилатим змієм. На воротях стоїща, куди мають переходити вівці, ватаг кида вогонь, а сам наслухає. Він чує хід полонинський не тільки вухом. Він серцем чує, як з глибоких долин, де киплять ріки та рвуть береги, з тихих осель і царинок котиться вгору, на поклик весни, жива хвиля худібки і під ногами її радо зітхає земля. Він чує далеке дихання отари, ричання корів і ледве вловимий голос пісень. А коли врешті показалися люди і підняли угору довгі трембіти, позолочені сонцем, щоб привітать полонину серед синіх верхів, коли заблеяли вівці і шумливим потоком залляли всі загороди, ватаг впав на коліна та підняв руки до неба. За ним схилились до молитви вівчарі й люди, що пригнали маржину. Вони прохали у Бога, щоб вівця мала гаряче серце, як гарячий вогонь, який переступала, щоб Господь милосердний заступив християнську худібку на росах, на водах, на всіх переходах од всякого лиха, звіра й припадку. Як допоміг Бог зібрати худібку докупи, щоб так допоміг усю людям віддати...
Ласкаво слухало небо простосердечну молитву, добродушно хмурився Бескид, а вітер, пролітаючи далі, старанно вичісував трави на полонині, як мати дитячу голівку...
Полонинко, верховинко, чим-есь так згорділа, чи не тими овечками, що-сь тільки уздріла?
— Гісь! Гісь! — підганяє ззаду вівчар. Вівці ліниво згинають коліна, тремтять на тонких ніжках і трусять вовну. — Гісь! Гісь!.. — Голі морди, з старечим виразом зануди, одкривають слиняві губи, щоб поскаржитись бозна-кому: «Бе-е... ме-е...» Два вівчарі ведуть перед. Червоні гачі мірно розтинають повітря, од руху киває на ході за кресанею квітка. — Бир-бир!.. — Вівчарки нюхають вітер і одним оком скоса поглядають на вівці, чи все в порядку. Треться вовна об вовну, біла об чорну, хвилюють пухнаті хребти, як дрібні в озері хвилі, і драгліє отара. — Птруа... птруа!.. — Горляний поклик все навертає крайніх в отару, тримає повідь у берегах. Гори голубіють навколо, як море, вітер громадить на небі хмари. Тремтять кучеряві овечі хвости, а голови всі нахилились, і білі плескаті зуби вигризають у корінь солодку бриндушу, храбуст або рожевий горішок. — Бир! Бир!.. — Стелить отарі під ноги полонина свій килим, а вона накриває її рухомим рябим кожухом. Хрум-хрусь... Бе-е... ме-е!.. Хрусь-хрусь... Тіні од хмар бродять по ближчих горбах, пересувають їх з місця на місце. Ходять, здається, гори, як вали в морі, і тільки далекі непорушно голубіють на місці. Сонце залляло овечу вовну, розклавшись веселкою в ній, запалило трави зеленим вогнем, за вівчарями ідуть довгі їх тіні. — Птруа... Птруа!.. — Хрум-хрусь... хрусь-хрусь... Нечутно ступають пастухи в постолах, котиться м’яко вовниста хвиля по полонині, а вітер почина грати на далекім воринні. Дз-з... — тонко співає він в одколоту скалку, докучно бринить, як муха. Дз-з... — обзивається грубо друге вориння, наводячи сум. Хмари все прибувають. Вони вже закрили півнеба, гасне далекий Бескид, і чорніє, і похмурніє в тінях, немов удівець, а полонина ще молодіє. І питається ві тер тонко в воринні: «Чому ти ся бай не жениш, високий Бескиде?» — «Бо зелена полонинка за мене не піде», — сумно зітхає Бескид. Блакитне небо замазалось сірим, море гір потемніло, полонина погасла, і отара овець повзе по ній, як сірий лишай. Холодний вітер розправля крила і б’є ними у груди попід кептар. Так трудно дихать, що хочеться обернутись до нього спиною. Хай б’є... Тонко заводить вориння, як муха в тенетах, скиглить біль нестерпучий, плаче самотній сум... Дз-з... дзи-и... Невгавуче, безперестанку. Висотує жили і крає ножем по серці. Хтів би не слухать, але не можна, хтів би втекти — та де? Гісь-гісь!.. А ти куди?.. Шляг би ті трафив! Бир-бир!.. Мурко!.. Але Мурко вже навертає. Обганяє вівцю, вітер настовбурчив на ньому шерсть, а він зловив вже зубами за карк вівцю і кинув в отару. Дз-з-и-и... Дз-зі-і-і... Так зуби болять одноманітним і нестерпучим болем. Зціпив би зуби й замовк. Боли. Дзичи, пек ті та цур! Що воно плаче? Відай, се «той», бодай скаменів!.. Отак, здається, впав би на землю, безсилий, затулив вуха руками та би заплакав... Бо вже не годен... Дз-з-и-и... Дзі-у-у!.. Йой!..
Іван виймає флояру і дме у неї що має сили, але «той», навіжений, сильніший за нього. Летить од Чорногори, як розгнузданий кінь, б’є копитами трави і розмечує гривою згуки флояри. А Чорногора, мов відьма, блима за ним більмом — сніговим полем з-під чорних розпатланих кіс і лякає. Дз-и-и... Дзі-у-у!..
Закотилися вівці в долинку, і тут тихіше.
На сірому небі показалось блакитне озерце. Остра полонинська трава сильніше запахла. Озерце в небі виступа з берегів і вже широко розлило води. Заголубіли знову верхи, а всі долини налились золотом сонця.
Іван дивиться вниз. Там десь, між горами, де люди, по зеленій отаві походжають білі ноги Марічки. Її очі звернені десь на полонину. Чи співає свої співанки? А може, справді порозсівала по горах, вони зійшли квітками, а Марічка замовкла?
згадується йому милий дівочий голос, і він зриває квітку та закосичує нею кресаню.
Птруа... птруа... Сонце пече. Робиться душно. Котяться вівці, пирхають на бігу, кривлять старечі губи, щоб краще стяти зубами солодкий храбуст, та лишають по собі свіжі бабельки. Хрусь-хрусь... хрум-хрум... Треться вовна об вовну, біла об чорну, хвилюють хребти, як в озері хвильки... Бе-е... ме-е... а собаки усе тримають отару у берегах.
Потомились вівчарки. Лягають і носять боками в траві. На довгий червоний язик, що звиса між іклами, сідають мухи.
— Бир-бир! — сердито гукає Іван, і вже собаки при вівцях.
Далеко, на полонині, під густим лісом, пасуться корови. Бовгар сперся в задумі на довгу трембіту.
Так поволі тягнеться час. Гірське повітря прополоскало груди, хочеться їсти. І як самотньо! Стоїш тут маленький, як бадилина у полі. Під ногами зелений острів, що його обливають блакитні води далеких гір. А там, по суворих диких верхах, десь у безводах, у безслихах, гніздиться всяка мара, ворожа сила, з якою тяжко боротись. Лиш одно — сокотися...
Гісь-гісь! Трусяться вівці зеленим полем, м’яко ступають по траві постоли... Тиша така, що чутно, як кров тече в жилах... Сон налягає. Кладе м’якеньку лапу на очі і на лице і шепче до вуха: спи... Вівці тануть перед очима... от вже з овець стали ягнята, а от нічого нема. Поплили трави, як зелена вода. Приходить Марічка. Ой не обдуриш, небого, ой ні... Іван знає, що то лісна, а не Марічка, що то вона надить його. Щось тягне його за нею! Не хоче, а вже пливе, як пливуть трави зеленим потоком...
І раптом дике передсмертне ревіння корови викидає його зі сну. Що? Де? Бовгар як стояв, опершись трембітою в землю, так і застиг. Рудий бугай вдарив ногами в землю, зігнув воласту шию і підняв хвіст. Він вже мчить на той крик, високо скаче і рве ногами траву. Ріже ногами повітря. Бовгар стрепенувся і поспішає за ним до лісу. Бахнув у лісі стріл. Бах-бах-бах... — загриміли з рушниць верхи. Бах-бах-бах... — озвались дальші, і все німіє. Тиша.
«Певно, „вуйко‟ зарізав корову», — дума Іван і пильніше оглядає свою отару.
— Птруа-птруа... — Сонце наче заснуло, вітер затих і перенісся з землі на небо. Він вже громадить там хмари, таке саме збурене море верхів, яке бачив круг полонини. В безконечних просторах загинув час, і не знати, чи день стоїть, чи минає...
Раптом до вуха долітає давно жданий поклик трембіти. Він приносить од стаї запах кулеші та диму і довгим мелодійним тремтінням оповідає, що кошари чекають на вівці...
— Гісь-гісь... — Мечуться пси, блеють овечки і ллються перистим потоком в долину, трясучи вим’ям, обважнілим од молока...
Вже третю добу сіє на полонині дрібний мачкатий дощик. Закурились верхи, закуталось небо, і в сірій мряці пропали гори. Вівці ледве ходили, важкі, повні водою, як губка; одежа на вівчарях стала холодна й цупка. Тільки й спочинку було, що під дашком у струнці під час доїння.
Іван сидить, опершись плечима в дошку, а ногами стискає дійницю. Біля нього — чорний пелехатий козар, що за кожним словом клене, а там ще вівчарі. Нетерплячі дроб’єта, яким прибува молоко, пруться з загороди у струнку, щоб їх швидше здоїли. Але ж бо почекайте, сараки, бо так не йде... Лиш по одній...
— Рист! — сердито кидає ззаду гонінник в овечий лемент та хльоска мокрим прутом.— Рист! Рист!.. — підбадьорюють вівчарі та одхиляють коліна од дірки, кудою скаче у струнку вівця. — А! Бодай бис... — клене козар і не кінчає: ану скажеш в таку годину!
Навиклим рухом Іван хапа вівцю за хребет і тягне до себе задом понад широку дійницю. Покірно стоїть вівця, невигідно розчепіривши ноги, така дурна, і слуха, як дзюрить з неї молоко у дійницю. — Рист! — хльоска ззаду гонінник. — Рист! Рист! — покликують і собі вівчарі. Здоєні вівці, немов стуманілі, падають в загороді на камінь, кладуть голову на лапки і кривлять голі старечі губи. — Рист! Рист!.. — Іванові руки безперестанку мнуть тепле овече вим’я, одтягають дійки, а по руках в нього тече молоко, що пахне лоєм і підіймає з дійниці масну солодку пару. — Рист! Рист! — Вскакують вівці як очманілі, розчепірюють над дійницями ноги, і десять вівчарських рук мнуть тепле вим’я. Жалібно плаче мокра отара по сей і той бік струнки, падають в загороду знесилені вівці, а густе молоко дзвінко дзюрить в дійницю та затікає теплим струмочком аж за рукав. — Рист! Рист!..
Козар сміється очима до своїх кіз. Вони не те, що овечки, в них гостре серце. Не падають трупом, як плохі вівці, а твердо стоять на тоненьких ногах. Цікаво підняли ріжки і дивляться в мряку, наче крізь неї щось бачать, і так бадьоро трясуться у них тоненькі борідки...
Опустіли кошари. Тиша і пустка. Може, там десь, в глибоких долинах, звідки гори починають рости, і лунають сміх людський та голоси, але у се віриться мало. Тут, в полонині, де небо накриває безлюдні простори, що живуть в самотині тільки для себе, вікує тиша.
Лиш в стаї тріщить невгасимий вогонь і все висилає синій дим свій на мандри. Здоєне молоко важко спочиває в дерев’яній посуді, над ним схилився ватаг. Він вже його заправив. З подри, де сохнуть великі круглі боханці будзу, повіває на ватага вітер, але не може прогнати зі стаї запаху вугля, сиру і овечої вовни. Бо тим самим пахне і ватаг. Нові бербениці й барильця німують в кутку, хоч тільки запукай до них — і обізветься голос, що там жиє. Холодна жентиця світить з коновки зеленим оком. Ватаг сидить серед свого начиння, як батько серед дітей. Все воно — чорні лавки і стіни, ватра і дим, будз, бербениці й жентиця, — все воно близьке і рідне, на всьому спочила його тепла рука.
Молоко вже гусне, але ще йому не пора. Тоді ватаг вийма з-за череса цілий жмуток дерев’яних колодок і починав читати. Там закарбовано все, в тій дерев’яній книзі, хто скільки має овець і що кому належить. Турбота зсува йому брови, а він уперто чита: «Мосійчук має штирнадцять дроб’єт, а му належить...»
За стінкою стаї спузар виводить:
— Розспівався! — сердиться ватаг і наново перелічує карби.
докінчує спузар у сінях і входить в стаю.
Закопчений, чорний, згинається над вогнем, і білі зуби блищать у нього. Вогонь потріскує стиха.
Молоко в путині жовкне і гусне. Ватаг схилився над ним скуплений, навіть суворий. Розщібає поволі рукава і по сам лікоть занурює в нього свої голі, зарослі волоссям руки. І так застигає над молоком...
Тепер має бути тихо у стаї, двері замкнені, і навіть спузар не сміє кинуть оком на молоко, поки там твориться щось, поки ватаг чаклує. Все наче застигло в німому чеканні, бербениці затаїли у собі голос, притаїлись будзи на полицях, поснули сном чорним стіни і лави, вогонь ледве диха, і навіть дим соромливо тікає в вікно. Тілько по легкому рухові жил на ватагових руках помітно, що насподі в посуді одбувається щось. Руки оживають потроху, то підіймаються вище, то опускаються нижче, закруглюють лікті, щось плещуть, бгають та гладять там всередині, і раптом з дна посуди, з-під молока, підіймається кругле сирове тіло, що якимсь чудом родилось. Воно росте, обертає плескаті боки, купається в білій купелі, само біле і ніжне, і коли ватаг його виймає, зелені родові води дзвінко стікають в посуду...
Ватаг легко зітхнув. Тепер і спузар може вже глянуть. Славний родився будз, ватагові на втіху і на пожиток людям...
Одчиняються двері нарозтіж, вітер дме з нодри, ватра з радості лиже чорний котел, в якому сироватка гуля коломийки, і серед диму й вогню блищать в спузаря зуби...
А коли сонце заходить, ватаг виносить зі стаї трембіту і трубить побідно на всі пустинні гори, що день скінчився миром, що будз йому вдався, кулеша готова і струнки чекають на нове молоко...
За своє літування у полонині зазнав Іван немало пригод. Раз він побачив дивну картину. Мав уже гнати вівці до стаї, коли ненароком озирнувся на близький верх. Мряка знизилась і укутала ліс, а він став легкий і сивий, як привид. Тільки полянка зеленіла під ним та чорніла одинока смерека. І ось та смерека закурилась і почала рости. Росте та й росте — і ось виступив з неї якийсь чоловік. Став на полянці, білий, високий, і гукнув назад себе у ліс. І зараз вийшли з лісу олені, один за другим, а що вийде новий, то роги у нього все кращі та веселіші. Гуртом вибігли серни, потремтіли на тоненьких ногах та й почали щипати траву. А що розсиплються серни, то ведмідь їх заверне, отак як вівці вівчарка. А той білий пасе — ще й погейкує на худібку. Тут раптом звівся вітер, а то стадо як пирсне, так і пропало. Отак як би хукнув на скло, воно запітніє, а потому щезне усе, наче нічого не було. Він показував іншим, але ті дивувалися: «Де? Сама лиш мряка».
За два тижні «великий» — так вівчарі пошепки називали ведмедя — зарізав ще п’ять корів.
Часто негура заставала вівці у полонині. У густій мряці, білій, як молоко, все пропадало: небо, гори, ліси, пастухи. — Г-ей! — кликав Іван перед себе. — Г-ей! — відзивалось глухо на його поклик, як з-під води, а звідки, де був той, що кричав, — невідомо. Вівці сивим туманом котились попід ногами, а далі пропадали й вони. Іван йшов безпомічний, простягши руки перед собою, наче боявся на щось наткнутись, і кликав: — Гей!.. — Де ти? — обзивалось вже ззаду — і Іван мусив ставати. Стояв безпорадний, згублений у липкому тумані, і коли прикладав до уст трембіту, щоб обізватись, другий кінець трембіти розпливався у мряці, а здушений голос її, тут же на місці, падав йому під ноги. Так вони розгубили кілька овечок.
«Вуйко» роздер ще дві корови, але то було востаннє: добирався вночі до стаї та й настромився на кіл. Тепер його шкура сушиться на кілках і на неї брешуть собаки.
Часом била на полонині плова. Святий Ілля воювавсь з тими — цур їм та пек! Так блискав мечем і так гримав з рушниці — свят єси Господи! — що лупилося небо та западало на гори, а щойно лусне, то щось чорне за кожним разом зів’єся туди-сюди — та й шусть під камінь... Він, щез би, глумиться, Богові, підставляє свою гузицю, а вівчареві біда: страху набереться, ще й змокне до нитки...
У Петрівку упали зими — і то такі тяжкії, що три дні не сходив сніг. Тоді розчахнулось багато овечок...
Зрідка приходили люди з долини, їх обступали, питаючись навперейми:
— Що чути селом?
І, як ті діти, слухали прості оповідання про те, скільки люди вробили сіна, що буришки нема, кукурудзи ріденькі, а Мочарникова Ілена померла.
Потому всі разом пили за здоров’я маржинки, гості набирали у бербениці бриндзи та в мирності знову спускались в долини.
Вечорами біля стаї палали вогні. Вівчарі скидали з себе одежу та трусили над ними воші або, зібравшись докупи, зголоднілі за літо без «челядини», вели безконечні масні розмови. Їх регіт покривав навіть сонні зітхання худоби.
Іван, перше ніж облягатись, кликав до себе Миколу, завжди співучого і говіркого.
— Мико!.. Ходи д’мені, браччіку!..
— Почекай, браччіку Йва, я зараз! — гукав од стаї спузар, і вже звідти долітала до Івана його співанка:
Микола був сиротою і виріс у полонині. «Плекали мя вівці», — говорив він про себе, пригладжуючи непокірні кучерики.
Упоравшись, лягав спузар біля Івана, весь чорний, пересичений димом, й блищав молодими зубами при вогні ватри. Іван присувався ближче до нього, ловив Миколу за шию й прохав:
— Оповіж, браччіку, казку якус, ти їх багато знаєш...
З чорного неба капали зорі, й пливла по ньому білим шумом небесна ріка.
В долинах дрімали гори.
— Відай, ростут, — кидав наче до себе Іван.
— Хто?
— Гори.
— Перше росли, тепер перестали... Микола мовкне, але потім додає стиха:
— З первовіку не було гір, лише вода... Така вода, гейби море без берегів. Та й Бог ходив водою. Але раз він уздрів, що на воді крутиться шум. «Хто ти є?» — запитав. А воно каже: «Не знаю. Живий сме, а ходити не можу». А то був арідник. Бог про него не знав, бо він був, як Бог, з первовіку. Дав Бог йому руки та й ноги, і ходять вже разом оба побратими. От вкучилось їм все по воді ходити, схотів Бог землю зробити, а як дістати з дна моря глини — не знає, бо Бог все знав на світі, лише нічого не вмів зробити. А арідник мав силу до всього — та й каже: «Я бих туди пронир». — «Пронри». От він пірнув на дно, згріб в жменю глини, а решту сховав до рота для себе. Узяв Бог глину, розсіяв. «Більше нема?» — «Нема». Поблагословив Бог ту землю, та й почала вона рости. А та, що в роті у сотони, росте й собі. Росте та й росте, вже й рота розперла, не можна йому дихати вже, очі на лоба лізуть. «Плюй!» — радить Бог. Зачав він плювати, та й де лиш плюне, там виростають гори, одна вище за другу, до самого неба доходять. Вони б і небо пробили, коли б Бог не закляв. Відтоді перестали гори рости...
Дивно Іванові, що такі красні гори, такі веселі, а сотворив їх злий.
— Кажи, браччіку, далі, — просить Іван, а Микола знов починає:
— Арідник був здатний до всього, що надумав — зробив. А Бог, як що хотів мати, мусив вимудровувати в нього або украсти. Поробив арідник вівці, зробив си скрипку і грав, а вівці пасуться. Побачив Бог та й вкрав тото в него, і вже обоє пастушат. Що є на світі — мудрощі, штудерація всяка, — то все від нього, від сотони. Де що лиш є — віз, кінь, музика, млин або хата, — все вигадав він... А Бог лиш крав та давав людям. Таке-то...
Раз арідник змерз та й, щоб загрітись, вигадав ватру. Прийшов Бог до ватри і дивиться на вогонь. А той вже знав, чого він. «Все ти, каже, у мене покрав, а сього не дам». Але дивиться арідник, а Бог кладе вже ватру. Так йому стало досадно, що він озьмив та й плюнув у Божу ватру. А з тої слини і знявся над вогнем дим. Перше ватра була без диму, чиста, а відтоді курить...
Довго Микола оповідає, а коли ненароком згадає чорта, Іван хрестить груди під кептарем. Микола ж тоді плює, аби нечистий не мав над ним сили...
Занедужав Микола — і Іван замість нього пильнує ватри. Проти вогню, на лаві, спить ватаг, а там, в кутку, де неспокійно хвилюють тіні од бербениць, постогнує хорий. В чорнім котлі кипить вода, дим збивається вгорі, під дах, і вилітає крізь ґонти. Часом нечистий дихне у діру, і тоді дим з силою буха та гризе очі, але то добре, бо не можна заснути. А сон налягає. Щоб одігнати його, Іван встромлює очі в живий вогонь. Він мусить сокотити вогонь, сю полонинську душу, бо хто знає, що б сталось, якби не вберіг! Весела грань сміється до Івана з-під важкого накладу і раптом чезне.
Перед очима пливуть вже зелені плями, розпливаються у царинки, у смерековий ліс. По царинці ступають білі ноги Марічки. Вона кида в поліг граблі і простягає до нього руки. І у ту мить, коли Іван ось-ось має почути м’яке тіло Марічки на своїх грудях, з лісу виходить з риком ведмідь, а білі вівці мечуться вбік і одділяють його од Марічки. «Ху, пек ті та цур!.. Невже заснув?» Жар з ватри кліпає оком, ватаг хропе, а під чорним покривалом рухливих тіней стогне Микола.
Чи не пора варити кулешу на сніданок для вівчарів?
Іван виходить з стаї.
Тиша і холод обіймають його. Десь в загородах диха худібка, збились вовною вівці, слабо блищать біля застайок ватри. Вівчарки обступили Івана, витягують залежане тіло, гребуться і труться до ніг. Чорні гори залляли долини, як велетенська отара. Вони вікують у такій тиші, що чують навіть дихання худоби. А над ними розстелилося небо, ся полонина небесна, де випасаються зорі, як білі овечки. Чи ще щось є в світі, опріч сих двох полонин? Одна послалась долом, друга горою, а між ними, як дрібна цятка, чорніє пастух.
А може, нема нічого. Може, ніч затопила вже гори, може, зсунулись гори, роздушили усе живуще і лиш одно Іванове серце глухо калата під кептарем у безконечних мертвих просторах? Самота, як біль зубів, почина ссать йому серце. Щось велике, вороже душить його, ся затверділа тиша, байдужний спокій, сей сон небуття. Нетерплячка стука йому до голови, за горло хапає неспокій — і, стрепенувшись раптом, він з криком, улюлюканням й зойком кида собою у полонину, щоб серед ґвалту вівчарок дико ревучим клубком зламати тишу, розбити ніч на скалки, як камінь шибку. Ов-ов-во!.. — одзиваються збуджені гори... Га-га-га... — повторяють в тривозі далекі верхи, і знову зімкнулась розбита тиша. Вівчарки вертають назад, скалять до Івана зуби та махають хвостами.
Але зробилось іще сумніше. Схотілось сонця, веселого шуму ріки, теплого хатнього духу, розмови. Жаль вхопив серце, солодка туга. Згадки почали його заливати та хвилюватись перед очима. І раптом почув він тихе: «Іва-а!» Хтось його кликав. О! Знову: «Іва-а!..»
Марічка? Де вона взялась? Прийшла на полонину? Вночі? Заблудилась і кличе? Чи, може, йому причулось? Ні, вона тут. Серце калата в Іванових грудях, але він вагається ще. Куди іти? І знову, утретє, долітає до нього звідкись: «Іва-а!..» Марічка... вона... напевно... Він біжить навпростець, без стежки, туди, звідки чув голос, але стрічає лиш прірву, кудою не можна ні збігти, ані дістатись на полонину. Стоїть й заглядає у чорну безодню. Тоді йому робиться ясно: се його кличе лісна. І, хрестячи груди та озираючись лячно, він повертає до стаї.
Пора варити кулешу. В киплячий казан він сипле муку, крає її навхрест, і скоро запашна пара мішається з запахом диму. Ватаг потягається вже... почина дніти. Але хто його кликав? А може, то була-таки Марічка?
Його тягне подивитися ще, коли стало видніше. Йде в полонину. Холодні роси сідають йому на постоли, небо зачервонілось, і зблідли зорі. Іван виходить наверх — і раптом холоне. Де він? Що з ним? Куди ділися гори? Води обляли кругом полонину, потопили верхи, і полонина пливе самотою в безкрайому морі. Од Чорногори подихнув вітер, повні води хвилюються стиха, чутно, як невидиме ще сонце росте в глибині, а ось виткнувся з моря весь сивий верх, з якого стікає вода. Сильніше подиха холод, зростають вали на морі,і верхи, один за другим, пробиваються з білої піни. Світ наче наново родився. Води постікали з верхів і ходять вже під ногами, сонце простелило на небі свою корону і ось-ось покаже лице, а з стаї несеться сумний голос трембіти і будить зі сну полонину.
Так літував Іван у полонині, аж поки вона не спустіла. Стекла маржинка назад в долини, розібрана хазяями, одтрембітали своє трембіти, лежать стоптані трави, а вітер осінній заводить над ними, як над мерцем. Лишились тільки ватаг зі спузарем. Вони мусять чекати, аж згасне вогонь, той вогонь полонинський, що сам народився, неначе Бог, сам має й заснути. А коли і їх вже не стало, на засмучену полонину приволіклась мара та й нипа по стаї й по загородах, чи не лишилось чого для неї.
Надаремне Іван поспішав з полонини: він не застав Марічки живою. За день перед сим, коли брела Черемош, взяла її вода. Несподівано заскочила повінь, люті габи збили Марічку з ніг, кинули потім на гоц і понесли поміж скелі в долину. Марічку несла річка, а люди дивились, як крутять нею габи, чули крики й благання і не могли врятувати.
Іван не вірив. Се, певно, штуки Гутенюків. Дізнались про їхнє кохання й сховали Марічку.
А коли зо всіх боків чув лиш те саме, рішив шукати тіла. Мусило ж прибитись десь до кашіци, десь люди мали його спіймати. Пішов вздовж річки, повний пекучого гніву і злоби до її вічного шуму, до киплячої люті.
В одному селі знайшов-таки тіло. Його вже витягли на зарінок, але він не пізнав в ньому Марічки. Се не Марічка була, а якийсь мокрий лантух, синя кривава маса, стерта річним камінням, як у млині...
Великий жаль вхопив Івана за серце. Зразу його тягло скочити з скелі у крутіж: «На, жери і мене!» Але потому щемлячий тусок погнав його в гори, далі од річки. Затуляв вуха, щоб не чути зрадливого шуму, що прийняв в себе останнє дихання його Марічки. Блукав по лісі, поміж камінням, в заломах, як ведмідь, що зализує рани, і навіть голод не міг прогнати його в село. Знаходив ожини, гогози, пив воду з потоків і тим живився. Потому щез. Люди гадали, що він загинув з великого жалю, а дівчата склали співанки про їхнє кохання та смерть, які розійшлися по горах. Шість літ не було чутки про нього, на сьомий раптом з’явився. Худий, зчорнілий, багато старший од своїх літ, але спокійний. Оповідав, що пастушив на угорському боці. Ще з рік так походив, а відтак оженився. Треба ж було ґаздувати.
Коли замовкли стріли пістолів і одспівали весілля, а жінка пригнала до загороди вівці й корови, Іван був задоволений навіть. Його Палагна була з багацького роду, фудульна, здорова дівка, з грубим голосом й воластою шиєю. Правда, вона любила пишне лудіння, і немало десь піде грошей на шовкові хустки та дорогі згарди, але то байка! Поглядаючи на овечки, що блеяли в загородах, на свій писаний ботей (стадо), на корови, що дзвонили та рули по випасах в лісі, — він не журився.
Тепер він мав коло чого ходити. Не був жадний багатства — не на те гуцул жиє на світі, — саме плекання маржинки сповняло радістю серце. Як дитина для мами — такою була для нього худібка. Весь час, всі думки займала турбота про сіно, про вигоди маржинці, щоб не заслабла, щоб хто не зурочив, щоб вівці щасливо котились, а корови уположались. Скрізь, од усього була небезпека, і треба було добре глядіти маржину од гадини, звіра і од відьом, які всякими способами потягали манну з коров та потинали худібку. Треба було багато знати, підкурювать, ворожити, збирати помічне зілля і замовляти. Палагна йому помагала. З неї була добра ґаздиня; і свої вічні турботи він ділив з нею.
— Ну і сусіди дав нам пан-Біг! — жалілась вона чоловікові. — Війшла даві в притулу Хима, глянула на ягнєта та як сплесне в долоні: «їй! Які вони файні!» На, маєш, гадаю собі. Не встигла та за поріг, а двоє ягнєт закрутилось на місці — та й вже по них... Ігій на тебе, відьмо...
— А я йду сночі, — оповідав Іван, — повз її хату та й дивлюся — кочеється шос кругле, гейби капшук. Та й світиться так, наче зірниця. Став я й дивлюся, а воно по царинці, через вориннє та й просто в Химині двері... Абих так здоров був!.. Якби був догадався та зняв свої гачі, може б, ними відьму імив, а так пропало...
З другого боку, на найближчім горбі, сусідив Юра. Про нього люди казали, що він богує. Він був як Бог, знаючий і сильний, той градівник і мольфар. В своїх дужих руках тримав сили небесні й земні, смерть і життя, здоров’я маржини й людини, його боялись, але потребували усі.
Траплялось, що і Іван звертався до нього, але за кожним разом, стрічаючи погляд чорних пекучих очей мольфара, спльовував непомітно: «Сіль тобі в оці!..»
Проте найгірше докучала їм Хима. Стара улеслива баба, завжди така привітна, вона вечорами перекидалась в білого пса та нипала по загородах сусідських. Не раз Іван метав сокирою в неї, жбурляв вилами та проганяв.
Ряба корова на очах худла і все менше та менше давала подою. Палагна знала, чия то справа. Вона підглядала, говорила примівки, по кілька разів на вечір бігала до корів, вставала навіть вночі. Раз наробила такого крику, що Іван біг в загороду як навіжений і мусив одганяти од порога велику жабу, що намагалась перелізти у хлів. Але жаба раптом десь щезла, а з-за вориння скрипів вже голосок Химин:
— Добрий вам вечір, сусідоньки красні... хе-хе...
Безвстидна!
Чого вона тільки не виробляла, ота родима відьма! Перекидалась у полотно, що біліло смерком попід лісом, повзла вужем або котилась горбами прозорим клубком. Спивала, нарешті, місяць, щоб було темно, як йде до чужої худоби. Не один присягався, що бачив, як вона терницю доїть: заб’є у неї чотири кілки, неначе дійки, — і надоїть повну дійницю.
Скільки клопоту було в Івана! Він не мав навіть коли спам’ятатись. Ґаздівство потребувало вічної праці, життя маржини так тісно в’язалось з його власним життям, що витісняло всякі інші думки. Але часами, несподівано зовсім, коли він зводив очі на зелені царинки, де спочивало в копицях сіно, або на глибокий задуманий ліс, звідти злітав до нього давно забутий голос:
Тоді він кидав роботу і десь пропадав.
Фудульна Палагна, що звикла шість день на тиждень робити і тільки в свято одпочивала, пишаючись красним лудінням, сердито дорікала за його примхи. Але він гнівавсь:
— Заткнися. Пазь лиш своє і дай мені спокій...
Він сам сердивсь на себе: «Нащо воно?» — і винувато йшов до худоби.
Приносив їй хліба чи грудку солі. З довірливим риком тяглася до нього його біланя або голубаня, висувала теплий червоний язик і разом з сіллю лизала руки. Вогкі блискучі очі приязно дивились на нього, а теплий дух молочного вим’я та свіжого гною знову вертали втрачений спокій і рівновагу.
В кошарі його обливало ціле море овець, таких маленьких, круглих. Вони знали господаря свого, сі барани і ягниці, і з радісним беканням терлись до його ніг. Він запускав пальці в пухнату вовну або з батьківським почуттям брав на руки ягня — і дух полонини віяв тоді над ним та кликав у гори. Ставало спокійно і тепло на серці.
У сьому була Іванова радість.
Чи він кохав Палагну? Така думка ніколи не займала його голови. Він ґазда, вона ґаздиня, і хоч дітей у них не було, зате була худібка — чого ж ще більше? На добрім хазяйстві Палагна набралась тіла, стала повна й червона, курила люльку, як Іванова мати, носила пишні шовкові хустки, а на воластій шиї блищало у неї стільки намиста, що челядь з заздрощів аж розсідалась. Вони їздили разом до міста або на Храм. Палагна сама сідлала свого коня і закладала червоний постіл в стремено так гордо, неначе всі гори належали тільки до неї. На храмах були люди та далекі роди, пінилось пиво, лилась горілка, злітались усякі новини з далеких гір, Іван обіймав молодиці, Палагну цілували чужі чоловіки — ото диво яке! — і вдоволені, що набулись так файно, вони вертались знову до щоденних турбот.
До них теж приїздили чесні ґазди в гостину.
— Слава Ісусу. Як жінка, маржинка, ци дужі?
— Гаразд, як ви?..
Засідали за мережаний стіл, тяжкі в своїм овечім убранні, і споживали вкупі свіжу кулешу та гуслянку гостру, од якої облазив язик.
Так йшло життя.
Для праці — будні, для ворожіння — свято.
На Святий вечір Іван був завжди в дивнім настрої. Наче переповнений чимсь таємничим й священним, він все робив поважно, неначе службу Божу служив. Клав Палагні живий вогонь для вечері, стелив сіно на стіл та під столом і з повною вірою рикав при тім, як корова, блеяв вівцею та ржав конем, аби велася худоба. Обкурював ладаном хату й кошари, щоб одігнати звіра й відьом, а коли червона од метушні Палагна серед курива того ознаймляла нарешті, що готові усі дванадцять страв, він, перш ніж засісти за стіл, ніс тайну вечерю худобі. Вона першою мусила скоштувати голубці, сливи, біб та логазу, які так старанно готувала для нього Палагна. Але се було не все. Ще годилось закликать на тайну вечерю усі ворожі сили, перед якими берігся через ціле життя. Брав в одну руку зі стравою миску, а в другу сокиру і виходив надвір. Зелені гори, убравшись у білі гуглі, прислухались чуйно, як дзвеніло на небі золото зір, мороз блискав срібним мечем, потинаючи згуки в повітрі, а Іван простягав руку у сю скуту зимою безлюдність і кликав на тайну вечерю до себе всіх чорнокнижників, мольфарів, планетників всяких, вовків лісових та ведмедів. Він кликав бурю, щоб була ласкава прийти до нього на ситі страви, на палені горілки, на Вечерю Святу, — але вони не були ласкаві і ніхто не приходив, хоч Іван спрошував тричі. Тоді він заклинав їх, щоб не з’являлись ніколи, — і легко зітхав.
Палагна чекала в хаті. Вогонь в печі лежав втомившись, тихо дрімаючи жаром, страви спочивали на сіні, різдвяна мирність спливала з темних кутків, голод тягнув до їжі, але вони ще не сміли сісти за стіл. Палагна поглядала на чоловіка — і в згоді вони разом згинали коліна, благаючи Бога, щоб припустив до вечері ті душі, що їх ніхто не знає, що пропадом пропадають, бутинами побиті, дорогами покалічені, водами потоплені. Ніхто за них не згадає, ані встаючи, ані лягаючи, ніхто не згадає, дорогою йдучи, а вони, бідні душі, гірко пробувають у пеклі, чекаючи вечора Святого...
І коли так молились, Іван був певний, що за плечима у нього плаче, схилившись, Марічка, а душі нагло померлих невидимо сідають на лави.
— Продуй перше, ніж маєш сісти! — вимагала від Івана Палагна.
Але він знав і без неї. Старанно продмухував місце на лаві, щоб не привалить яку душу, і засідав до вечері...
На Маланки до маржини у загороду приходив сам Бог. На високому небі ясно горіли зорі, люто тріщав мороз, а сивий Бог йшов босоніж по пухкому снігу і тихо одхиляв двері кошари.
Прокинувшись вночі, Іван наслухав і, здавалося, чув, як лагідний голос питає маржинку: «Ци ти, худібка, наїжена, напоєна добре? Ци сокотить тебе ґазда?» Радісно блеяли вівці, веселим риком обзивались корови — ґазда доглядає їх добре, сумлінно, поїть, годує і навіть нині вичесав шерсть. Тепер пан-Біг напевно обдарує його новим приплодом.
І Бог давав приплід. Овечки мирно котились, чинили ягнички, корови щасливо уположались.
Палагна вічно заклопотана була своїм ворожінням. Палила поміж маржиною ватру, аби вона була світуча, красна, як Боже світло, аби до неї не мав приступу злий. Вона робила, що тільки знала, аби худоба була така тиха, як корінь в землі, така манниста, як у потоці вода. Вона так ніжно промовляла до неї:
— Ти меш годувати мене і мого ґазду, а я тебе буду шанувати, щоб ти легко спала, щобис рідко рикала, щоби тебе чередінниця не пізнала, де ти почувала, де ти стояла, щоби тебе хто не урік...
Так йшло життя худоб’яче й людське, що зливалось докупи, як два джерельця у горах в один потік.
Завтра велике свято. Теплий Юрій одбира од холодного Дмитра ключі світові, щоб править землею. Повні води, на яких плава земля, піднесуть її вище до сонця, Юрій закосичить ліси і царинки, вівця ме обростати у вовну, як літом земля травою, а сінокоси спічнуть од худібки, заростаючи велико зелом. Завтра — весна, день радості й сонця, а вже сьогодні гори цвітуть вогнями і синій дим загортає смереки прозорим серпанком. А коли сонце знизилось, одцвіли ватри і дими одлетіли у небо, радісним риком обізвалась худоба, перегнана через жар, аби була остра у літі, як тота ватра, аби множилась так, як намноживсь од вогню попіл.
Пізно обляглись перед Юрієм люди, хоч рано мали вставати.
Палагна збудилась, як тільки почало дніти. «Чи ще не рано?» — подумала вголос, але зараз згадала, що нині свято і треба йти на царинку. Одкинула теплий ліжник і встала на ноги. Іван ще спав, піч позіхала в кутку чорним отвором пащі, а під нею сумно бринів цвіркун. Палагна розщібнула сорочку, скинула з себе, постояла гола посеред хати і, боязко озираючись на Івана, пішла до дверей. Скрипнули двері, і ранішній холод обвіяв їй тіло. Гори ще спали. Спали ще смерекові ліси, як ченці строгі, посірілі за ніч царинки і сиві шпилі, що розпливались в тумані. Холодна мрич підіймалась з долини та простягала білі мохнаті лаби до чорних смерек, а під блідим ще небом оповідав свій сон Черемош.
Палагна ступала по мокрих травах і злегка тремтіла в ранішнім холодку. Вона була певна, що ніхто її не побачить, а якби й побачив, то що? Звісно, шкода було б, якби пропало її ворожіння. Іншої думки в неї не було. На Благовіщення ще вона закопала у муравлисько сіль, булку й намисто, і нині треба було все те звідти дістати. Помалу звикла до зимна. Її туге тіло, що не знало ще материнства, свобідно і гордо пливло в молодих травах царинки, таке рожеве і свіже, як позолочена хмара, переповнена теплим весняним дощем. Нарешті спинилась під буком. Але перше ніж розкопать муравлисько, вона підняла угору руки і потяглася смачно всім тілом, хруснувши кісточками. І враз почула, що тратить силу. Щось їй недобре. Опустила безвладно руки, глянула перед себе і раптом впірнула в чорну вогнисту безодню, що не пускала її від себе.
Юра-мольфар стояв по той бік вориння і дивився на неї.
Вона хотіла крикнуть на нього — і не могла. Хотіла закрити груди руками — й не мала сили їх зняти. Намагалась втекти — і вросла в землю. Стояла безсила, сливе зомліла, і уперто дивилась у дві чорні жаринки, що випивали з неї всю силу.
Врешті у ній ворухнулася злість. Пропало ціле ворожіння! Палагна зробила над собою зусилля, щоб підняти ту злість, і сердито обізвалась до нього:
— Чого вилупив баньки? Не видів?
Не спускаючи з неї очей, якими скував її всю, Юра блимнув зубами:
— Такої, як ви, Палагно, бігме, не видів.
Й закинув ногу через вориння.
Вона бачила добре, як плили до неї ті дві жаринки, що спопелили її волю, а все ж стояла, нездатна поворухнутись, чи то в солодкім, чи то в жахливім чеканні.
Він був вже близько. Бачила мережані шви кептара... блискучі зуби в отворі рота... напівпідняту руку... Тепло його тіла зблизька війнуло на неї, а вона все ще стояла.
І аж коли залізні пальці стиснули їй руку та потягли до себе, вона з криком шарпонулась і побігла до хати.
Мольфар стояв, роздуваючи ніздрі, і дивився услід, як біле Палагнине тіло вигиналось на травах, мов габи в Черемоші.
Потому, коли Палагна вже щезла, він переліз знову вориння і знов почав розсівать по царинці попіл од учорашньої ватри, аби корови та вівці, що будуть тут пастись, пишно плодились, щоб кожна ягничка чинила по двоє...
Палагна прибігла додому лиха. Добре, що хоч Іван нічого не бачив. Ну і сусідонько файний, смага б ті втяла! Не мав коли приступитись до неї!.. Ігій на тебе!.. А що ворожіння пропало — то вже пропало... Вагалась, чи казати про Юру Іванові, чи дати спокій. Ще бійка готова вийти з того та сварка, а з мольфаром лиш зачепись... От було дати в лице та й вже... Але Палагна знала, що не годна зняти на нього руку. Навіть при одній думці про се почувала млость у всім тілі, в руках і в ногах, якусь солодку знемогу. Чула немов павутиння на всьому тілі од гарячого погляду чорних очей, од блиску зубів в пожадливо одкритому роті. І що б вона не робила в той день, мольфарів погляд її в’язав.
Вже зо два тижні минуло від того часу, а Палагна Іванові не казала про стрічу з Юром. Вона лиш придивлялась до чоловіка. Щось було важке у ньому, якась жура його гризла та ослабляла тіло, щось старе, водянисте світилось в його стомлених очах. Помітно худ, ставав байдужий. Ні, Юра кращий. Коли б захотіла мати любаса, узяла б Юру. Але Палагна була фудульна, її силком не візьмеш. До того, була сердита на мольфара.
Раз вони стрілись біля ріки. Палагні на мить здалося, що вона гола, що тонке павутиння опутало все тіло її. Вона наче крізь сон почула:
— Як спали, Палагночко, душко?
На язиці в неї вертілась відповідь: «Гаразд, як ви?» Але вона здержалась, закопилила губу, гордо підняла голову і минула його, немов не бачила навіть.
— Як дужі? — почула ззаду удруге.
Але не обернулась.
«Ну, тепер начувайся біди!» — подумала зі страхом.
І справді ледве вернулась додому, Іван стрів її звісткою, що здохла ягничка. Але, на диво, їй анітрошки не жалко було ягнички. Навіть злість брала, що Іван так побивається дуже за нею.
Юра більше не переходив Палагні дороги. Однак її думка все частіше зверталась до нього. Цікаво й охоче прислухалась Палагна оповіданням про його силу і дивувалась, скільки він може, той палкий Юра, що не видів кращої од Палагни! Він був могутній, потужний, все знав. Од його слова гинула зразу худоба, сохла й чорніла, як дим, людина, він міг наслати смерть і життя, розігнать хмару і сперти град, вогнем чорного ока спопелить ворогів і запалити в жіночому серці кохання. Він був земним Богом, той Юра, що хтів Палагни, що простягав по неї руки, в яких тримає світові сили.
Її серце часами в’яло для корів і чоловіка, вони там блідли, як розсівається мрич, що на хвилинку сіда на смереки. 3 нудьгою вона йшла на царинку, під бук, і там почувала на своїх грудях тепле дихання Юри, залізні пальці його руки. Він мав би з неї любаску, коли б тоді з’явився.
Але він не з’являвся...
Була гаряча днина. Ігрець закурився, земля парувала, од Чорногори бігли безперестанку хмари та виливались дощі, на які збоку світило сонце. Так було парно, що Палагна нізащо не полізла б на ґрунь, коли б не приснився їй сон, який віщував для худоби недобре. Вона хотіла одвідать корови у лісі. Круг неї гори курились од мричі, наче скипіли гірські потоки й запарували. Черемош знизу шумів. Йому твердо було лежати на скелях, і він перескакував з каменя на камінь. Але ледве встигла Палагна злізти на верх, коли од Чорногори махнув крилом вітер і захитав дерева. «Коли б не було бурі», — погадала вона і обернулась лицем до вітру. Ну, так і є... Там клекотіла важка синьо-біласта хмара. 3давалось, сама Чорно-гора знялася в небо, готова спуститись на землю та все роздушити. Вітер біг перед нею та розпихав смереки, а гори й долини зчорніли одразу, як після пожежі. Нічого було і думати йти далі. Палагна заховалась під наметом смереки. Смерека скрипіла. Здалеку м’яко котився грім, тіні прудко бігли по горах, змиваючи фарби, а високі гаджуги згинались удвоє по далеких верхах. «Ще аби градом не вергло», — лякалась Палагна, загортаючись у кептар.
А над головою уже шуміло. Там, в Чорногорі, чорнокнижники сікли десь лід по замерзлих озерах, а душі страчених нагло збирали той лід у міхи і мчались з ними на хмарах, щоб розсівать по землі. «Пропадуть сіножаті, засипле їх ледом, і буде плакать голодна худібка», — думала гірко. Але не встигла скінчити думки, як вдарив грім. 3ахиталися гори, гаджуги впали верхами на землю, земля піднялась, і все закрутилось у вихрі. Палагна ледве встигла вхопитись за стовбур і, мов крізь туман, побачила раптом, як дряпавсь на гору якийсь чоловік. Боровся з вітром, розкидав ноги, неначе рак, хапався руками за камінь і все дерся наверх. Ось він вже близько, зігнувся удвоє, біжить — і врешті став на вершку. Палагна пізнала Юру.
— Цес, певно, до мене... — налякалась Палагна, але Юра, видимо, її не бачив.
Став проти хмари, одна нога наперед, і склав руки на грудях. 3акинув назад бліде обличчя і вперся похмурим оком у хмару. Стояв так довгу хвилину, а хмара ішла на нього. І раптом сильним рухом він кинув кресаню на землю. Вітер зараз звіяв її в долину і підхопив на голові в Юри довге волосся. Тоді Юра підняв до хмари ціпок, що тримав у руці, і крикнув у синій клекіт:
— Стій! Я тебе не пускаю!..
Хмара подумала трохи і пустила в одповідь вогняну стрілу.
— Ой! — закрила Палагна очі рукою, як розсипались гори.
Але Юра так само міцно стояв, і кучері вились на голові в нього, як у гнізді гадюки.
— Ага! Ти так! — крикнув Юра до хмари. — То я мушу тебе заклинати. Я заклинаю вас, громи й громовенята, тучі і тученята, я розганяю тебе, фортуно, наліво, на ліси й води... Іди рознесися, як вітер по світі... Розсядься і розситися, ти тут сили не маєш...
Але хмара тільки моргнула зневажливо лівим крилом і почала завертати направо, понад царинки.
— Нещастя! — стиснула руки Палагна. — Чисто виб’є сіна...
Однак Юра не хотів піддатись. Він лиш зблід дужче, лиш очі потемніли у нього. Коли хмара направо — то й він направо, хмара наліво — і він наліво. Він бігав за нею, борючись з вітром, махав руками, грозив ціпком. Він вився, як в’юн, по горі, завертаючи хмару, моцувався із нею, спирав... Ось-ось, ще трошки, ще з сього краю... Чув в грудях силу, метав громи з очей, здіймав руки угору і заклинав. Вітер розвіяв його кептар та бив у груди, хмара гарчала, плюскала громом, завертала у очі дощем, драгліла над головою, готова впасти, а він, залитий потом, ледве переводячи дух, метався ґрунем в нестямі, боячись втратить останні сили. Чув, що сили вже слабнуть, що в грудях пусто, що вітер рве голос, дощ залива очі, хмара перемагає, і вже останнім зусиллям підняв до неба короткий ціпок:
— Стій!..
І хмара раптом спинилась. Підняла здивовано край, сперлась, як кінь на задні ноги, заклекотіла внутрішнім гнівом, одчаєм знесилля і вже просила:
— Пусти! Де ся подіну?
— Не пущу!
— Пусти, бо гинем! — кликали жалібно душі, згинаючись під вагою переповнених градом мішків.
— Ага! Тепер ти просиш!.. Я тебе заклинаю: іди у безвісті, у провалля, куди коні не доіржуть, корови не дорікують, вівці не доблеюють, ворони не долітають, де християнського гласу не чути... Туди пускаю тебе...
І дивна річ — хмара скорилась, покірно повернула наліво і розв’язала мішки над рікою, засипаючи густим градом зарінок. Біла завіса закрила гори, а в глибокій долині щось клекотіло, ламалось і глухо шуміло. Юра упав на землю і важко дихав.
А коли сонце продерло хмару і мокрі трави враз осміхнулись, Юра наче у сні побачив, що до нього біжить Палагна. Вона сяла уся привітно, як сонце, коли нагнулась над ним з турботним питанням:
— Ци тобі, Юрчику, не сталось чого лихого?
— Нічьо, Палагночко, душко, нічьо... Ади! Я одвернув бурю...
І простяг руки до неї...
Так Палагна стала любаскою Юри.
Іван дивувався Палагні. Вона і перше любила пишно вбиратись, а тепер наче щось вступило у неї: навіть у будень носила шовкові хустки, дорогі й писані мудро, блискучі дротяні запаски, а важкі згарди гнули їй шию. Часом щезала з дому й верталася пізно, червона, розтріпана, п’яна неначе.
— Де ти волочишся все?! — сердивсь Іван. — Гляди, ґаздине!
Але Палагна тільки сміялась.
— Овва! То вже мені і погуляти не вольно... Я хочу набутись. Раз жиємо на світі...
Що правда, то правда, життя наше коротке — блисне та й згасне. Іван сам так думав, але ж бо Палагна занадто. Щодня вона запивалася в корчмі з Юрою-мольфаром, прилюдно цілувалась і обіймалася з ним, не криючись навіть, що має любаса. Хіба вона перша! Відколи світ світом, не бувало того, щоб тільки одного триматись.
Всі говорили про Палагну та Юру, чув і Іван, але приймав усе байдуже. Як мольфар, то й мольфар. Палагна цвіла й веселилась, а Іван сидів і сох, втрачаючи силу. Він сам дивувався тій зміні. Що сталося з ним? Сили покидали його, очі, якісь розпорошені й водянисті, глибоко запались, життя втратило смак. Навіть маржинка не давала колишньої втіхи. Чи йому пороблено що, чи хто урік? Не мав до Палагни жалю, навіть кривди не чув у серці, хоч бився за неї з Юром.
Не з злості, а для годиться, коли люди звели. Якби не Семен, його побратим, що заступивсь за Івана, може б, нічого не було.
Бо, стрівшись раз в корчмі, Семен вдарив Юру в лице.
— А ти, лайдаку якийсь, тобі що до Палагни, не маєш своєї жони?
Тоді Іванові соромно стало. Він скочив до Юри:
— Пазь своєї Гафії, а моєї не руш! — І затряс барткою в Юри перед лицем.
— Ти купив її на торзі? — спалахнув Юра.
Його бартка так само мигтіла перед очима в Івана.
— Потеруха б тя стерла!..
— Опришку єден!..
— На, маєш.
Іван тяв перший, просто в чоло. Але Юра, умиваючись кров’ю, встиг рубанути Івана між очі і об’юшив його аж до грудей. Посліпли обоє од хвилі гарячої крові, що заливала їм очі, а все ж кресали бартку об бартку, усе гатили один одному в груди. Вони танцювали смертельний танець, оті червоні маски, з яких парувала гаряча кров. Юра мав вже скалічену руку, але щасливим вдаром раптом зламав надвоє Іванову бартку. Іван зігнувся, чекаючи смерті, та Юра вгамував свою лють на бігу і гарним, величним рухом одкинув набік свій топірець.
— На безоружного з бартков не йду!..
Тоді вони взялись за барти.
Їх ледве розборонили.
Ну, що ж. Іван обмив свої рани, закрасивши Черемош кров’ю, та й пішов межи вівці. Там знайшов свій спочинок й розраду.
Однак бійка не помогла. Все залишилось, як було. Так само Палагна не трималася хати, так само марнів Іван. Його шкура зчорніла та обліпила кості, очі запались ще глибше, його жерли гарячка, роздратовання і неспокій. Він навіть втратив охоту до їжі.
«Не інакше, як мольфарова справа, — гірко думав Іван, — наважився на життя, хоче з світу мя звести та й сушить...»
Він ходив до ворожки, та одвертала, — не помогло: відай, мольфар сильніший.
Іван навіть упевнився у тім. Проходячи якось повз хату Юри, він почув голос Палагни. Невже вона? Йому сперло у грудях.
Притиснувши серце рукою, Іван приклав вухо до брами. Не помилився. Там була Палагна. Шукаючи шпари, щоб зазирнути у двір, Іван тихо посувався попід баркан. Нарешті йому удалось знайти якусь дірку у баркані, і він побачив Палагну і мольфара. Юра, зігнувшись, тримав перед Палагною глиняну ляльку і тикав пальцями в неї од ніг до голови.
— Б’ю кілок тут, — шептав зловісно, — і сохнуть руки та й ноги. В живіт — карається на живіт; не годен їсти...
— А єкби у голову вбив? — питала цікаво Палагна.
— Тоді гине в той мах...
Се ж вони на нього змовлялись!..
Свідомість того туманом шибнула до голови Івана. От скочить через баркан і забити обох на місці. Іван стиснув рукою бартку, але раптом зів’яв. Знесилля й байдужність знову обняли все його тіло. Нащо? До чого? Так вже, певно, йому судилось. Він змерз одразу, безсило опустив бартку і посунувся далі. Ішов спустілий, не чуючи землі під ногами, згубивши стежку. Червоні круги літали перед його очима та розпливались по горах.
Куди він йшов? Не міг навіть згадати. Блукав без мети, злазив на гори, спускався і підіймався, куди ноги носили. Нарешті побачив, що сидить над рікою. Вона клекотіла та шуміла під ногами у нього, ся кров зелена зелених гір, а він вдивлявся без тями в її бистрину, аж нарешті в його стомленім мозку засвітилась перша ясніша думка: на сім місці брела колись Марічка. Тут її взяла вода. Тоді вже згадки самі почали зринати одна по одній, наливати порожні груди. Він знов бачив Марічку, її миле обличчя, її просту і щиру ласкавість, чув її голос, її співанки... «Ізгадай мні, мій миленький, два рази на днину, а я тебе ізгадаю сім раз на годину...» І от тепер нічого того нема. Нема й не вернеться вже, як не може ніколи вернутись на ріці піна, що спливла за водою. Колись Марічка, а тепер він... Вже його зірка ледве тримається в небі, готова скотитись. Бо що наше життя? Як блиск на небі, як черешневий цвіт... нетривке й дочасне.
Сонце сховалось за гори, в тихих вечірніх тінях закурились гуцульські хати. Синій дим вився крізь шпари дахівок, густо окутував хати, що розцвітались на зелені гір, як великі блакитні квітки.
Тусок обіймав серце Івана, душа банувала за чимсь кращим, хоч невідомим, тяглася в інші, кращі світи, де можна б спочити.
А коли надійшла ніч і чорні гори блимнули світлом самотніх осель, як потвори злим оком, Іван почув, що сили ворожі сильніші за нього, що він вже поліг у боротьбі.
Іван прокинувсь.
— Вставай, — будила його Марічка. — Вставай і ходім.
Він глянув на неї і анітрошки не здивувався. Добре, що Марічка нарешті прийшла. Підвівся і вийшов з нею.
Вони мовчки здіймалися вгору, і, хоч була вже ніч, Іван виразно бачив при світлі зірок її обличчя. Перелізли вориння, що одділяло царинку од лісу, і вступили у густу заросль смерічок.
— Чогось так змарнів? Ци ти недужий? — обізвалась Марічка.
— За тобов, душко Марічко... за тобов банував... — Не питав, куди йдуть. Йому було так добре з нею.
— Чи пам’ятаєш, серце Іванку, як ми сходились тут, у сему лісі: ти мені йграв, а я закладала свої руки тобі за шию та й цілувала кучерики любі?
— Ой пам’ятаю, Марічко, й повік не забуду...
Він бачив перед собою Марічку, але йому дивно, бо він разом з тим знає, що то не Марічка, а нявка. Йшов поруч із нею й боявся пустити Марічку вперед, щоб не побачить криваву дірку ззаду у неї, де видно серце, утробу і все, як се у нявки буває. На вузьких стежках він туливсь до Марічки, аби йти рядом, аби не лишитися ззаду, і чув тепло її тіла.
— Давно я мала тебе спитати: за що ти вдарив мене в лице? Тоді, пам’ятаєш, як билась стариня наша, а я тремтіла під возом, бачачи кров...
— Ти побігла потому, я кинув твої уплітки в воду, а ти дала мені цукерок...
— Я тебе покохала одразу...
Вони все заглублялися в ліс. Чорні смереки добродушно простягали над ними свої мохнаті лаби, наче благословляли, скрізь панувала строга, в собі замкнута тиша, і тільки в долинах розбивалася шумом піниста сваволя потоків.
— Раз я хотіла тебе налякати й сховалась. Запорналась в мох, зарилась у папороть і лежала тихенько. Ти кликав, шукав, мало не плакав. А я лежала й дусила у собі сміх. А коли врешті знайшов, що ти зробив зо мною?..
— Ха-ха!
— Ігій!.. Безвстиднику єден...
Мило надула губи і так лукаво поглядала на нього.
— Ха-ха! — сміявся Іван.
— Ха-ха! — сміялися обоє, притулившись до себе.
Вона нагадала йому всі їхні дитячі забави, холодні купелі у потоках, жарти і співанки, страхи і втіхи, гарячі обійми і муку розлуки. Всі ті милі дрібнички, які гріли їм серце.
— Чому так довго не вертав з полонини, Іванку? Що там робив-есь?
Івана кортіло їй розказати, як його кликала у полонині лісна, прибравши голос Марічки, але він обминав тоту згадку. Свідомість його двоїлась. Чув, що коло його Марічка, і знав, що Марічки нема на світі, що се хтось інший веде його у безвісті, у недеї, щоб там загубити. А проте йому добре було, він йшов за її сміхом, за її щебетанням дівочим, не боячись нічого, легкий й щасливий, яким був колись.
Всі його клопоти і турботи, страх смерті, Палагна і ворожий мольфар — все кудись щезло, все одлетіло, наче ніколи нічого такого не було. Безжурна молодість й радість знову водили його по сих безлюдних верхах, таких мертвих й самотніх, що навіть лісовий шепіт не міг вдержатись там та спливав у долину шумом потоків.
— А я тебе все виглядала та й все чекала, коли з полонини повернеш. Не їла, не спала, співанки розгубила, світ мні зів’яв... Поки ми ся та й любили, сухі дуби цвіли, а як ми ся розлучили, сиренькі пов’яли...
— Не кажи так, Марічко, не кажи, любко... Тепер ми вже разом та й довіку укупі будем...
— Довіку? Ха-ха...
Іван здригнувся і став. Сухий зловісний сміх різнув йому по серці. Неймовірно озирнувся на неї.
— Смієшся, Марічко?
— Що ти, Іванку! Я не сміялась. То тобі вчулось. Ти вже пристав? Тобі трудно іти? Ходім ще трошки. Ходімо!..
Вона благала — і він пішов далі, міцно притиснувшись плечем до плеча, з одним бажанням — йти так, щоб не лишитись позаду і не побачить, що у Марічки замість одежі, замість спини... Е, що там... не хотів думать.
Ліс все густішав. Прілий дух гнилих пнів, запах кладовища лісного йшов на них з пущі, де трухліли мертві смереки та гніздились погані гриби — гадяр і голубінка. Великі каміння холоділи під слизьким мохом, голі корені смерек заплітали стежки, вкриті верствою сухої глиці.
Вони йшли далі й далі, забирались в холодний і непривітний глиб верховинних лісів.
Прийшли на полянку. Тут було трохи ясніше, смереки наче замкнули поза собою чорність глибокої ночі.
Враз Марічка здригнулась і стала. Витягла шию і наслухала. Іван помітив, як тривога слизнула по обличчі у неї, звела її брови. Що сталось? Але Марічка нетерпляче спинила його питання, поклала палець на губи на знак мовчання і раптом зникла. Все се сталось так несподівано й чудно, що Іван не встиг спам’ятатись.
Чого вона налякалась, куди й чого втекла? Він постояв трохи на місці, сподіваючись, що Марічка надійде зараз, але коли її довго не було, він стиха покликав:
— Марічко!..
М’яке запинало смерекового гілля ковтнуло той поклик, і знов було тихо.
Іван стривоживсь. Хотів шукати Марічку, але не знав, в який бік іти, бо не помітив, куди вона зникла. Ще готова десь заблудитись у лісі або зірватись у прірву. Чи не покласти ватру? Побачить вогонь і буде знати, куди вернутись.
Іван накидав сухих галузок і підпалив. Вогонь потріщав трохи підсподом і вигнав дим. А коли дим заметавсь над вогнем, заметалися тіні кострубатих смерек і залюднили полянку.
Іван сів на пеньок і обдивився. Поляна була закидана вся трухлявими пнями, колючою сіткою гострих вершків, між якими вилась дика малина. Спідні галузки смерек, тонкі й посохлі, звисали додолу, як руда борода.
Сум знову обняв Івана. Він знову був сам. Марічка не йшла. Закурив люльку і вдивлявся в вогонь, щоб чим-небудь скоротити чекання. Мусила ж врешті прийти Марічка. Йому навіть здавалось, що він чує її ходу і тріск під ногами гіллячок. О! Врешті, вона... Хотів встати і піти їй назустріч, але не встиг.
Сухі гіллячки розсунулись тихо, і з лісу вийшов якийсь чоловік.
Він був без одежі. М’яке темне волосся покривало все його тіло, оточало круглі і добрі очі, заклинилось на бороді і звисало на грудях. Він склав на великий живіт зарослі вовною руки і підійшов до Івана.
Тоді Іван зразу його пізнав. Се був веселий чугайстир, добрий лісовий дух, що боронить людей од нявок. Він був смертю для них: зловить і роздере.
Чугайстир добродушно всміхнувся, кліпнув лукаво оком і поспитав Івана:
— Куди побігла?
— Хто?
— Нявка.
«Се він про Марічку, — з ляком подумав Іван, і серце сильно закалатало йому в грудях: — Ось чого вона зникла!..»
— Не знаю... Не видів, — байдужно обізвався Іван і запросив чугайстра:
— Сідайте.
Чугайстир сів на пеньок, обтрусився з сухого листу і простяг до вогню ноги.
Обоє мовчали. Лісовий чоловік грівсь коло ватри та розтирав собі круглий живіт, а Іван думав уперто, яким би чином довше затримать чугайстра, щоб Марічка якнайдалі встигла втекти.
Але чугайстир сам допоміг. Підморгнув до Івана лукавим оком і обізвався:
— Може б, ти трошки пішов зо мною у танець?
— А чому б ні? — радо піднявся Іван.
Докинув у ватру смеріччя, поглянув на постоли, обсмикнув сорочку на собі і став до танцю.
Чугайстир поклав волохаті руки на боки і вже хитався.
— Ну, починай!..
Що ж, як починати, то починати.
Іван тупнув на місці, виставив ногу, струснув усім тілом і поплив в легкім гуцульськім танці. Перед ним смішно вихилявся чугайстир. Він прижмурював очі, поцмокував ротом, трусив животом, а його ноги, оброслі, як у ведмедя, незграбно тупцяли на однім місці, згинались і розгинались, як грубі обіддя. Танець, видимо, його загрівав. Він вже підскакував вище, присідав нижче, додавав собі духу веселим бурчанням і оддувався, неначе ковальський міх. Піт краплями виступав круг очей, стікав струмочком од чола до рота, під пахвами й на животі блищало у нього, як у коняки, а чугайстир вже розійшовся:
— Гайдук раз! Ще такий! — кричав на Івана і бив п’ятами в землю.
— Ще кривий!.. Ще сліпий!.. — піддавав жару Іван. — Го-го! Як танцювати, то танцювати.
— Най буде так! — плескав в долоні чугайстир, і присідав до землі, і крутився круг себе.
— Ха-ха-ха! — хльоскав себе по стегнах Іван.
Хіба він не годен вже танцювати?
Ватра розгорялась веселим вогнем і одділяла од танцюючих тіні, що корчились й бились на залитій світлом полянці.
Чугайстир втомлявся. Щохвилини підносив до лоба руку, всю в брудних нігтях, обтираючи піт, і вже не скакав, а тільки дрібно трусив волохатим тілом на місці.
— Може, вже буде? — сапав чугайстир.
— Е, ні... ще трошки.
Іван і сам умлівав од утоми. Загрівся, був увесь мокрий, ноги боліли у нього, а груди ледве ловили віддих.
— Я ще заграю до танцю, — бадьорив він чугайстра й сягнув по флояру за черес. — Ти ще такої не чув, небоже...
Він заграв пісню, що підслухав у щезника в лісі: «Є мої кози!.. Є мої кози!..» — і чугайстир, оживлений згуками пісні, знов вище підкидав п’яти, заплющив од вдоволення очі і наче забув про утому.
Тепер Марічка могла бути спокійна.
«Тікай, Марічко... не бійся, душко... твій ворог танцює», — співала флояра.
Шерсть прилипла до тіла чугайстра, наче він тільки що виліз з води, слина стікала цівкою з рота, одкритого втіхою рухів, він весь блищав при вогні, а Іван піддавав йому духу веселою грою і, наче в нестямі, в знемозі і в забутті, бив в камінь поляни ногами, з яких облетіли вже постоли...
Нарешті чугайстир знемігся.
— Буде, не можу...
Впав на траву і важко сапав, заплющивши очі. Іван звалився на землю рядом з чугайстром. І так дихали разом. Врешті чугайстир стиха хихикнув:
— Ну й вимахавсь нині я файно...
Пом’яв задоволено круглий живіт, покректав, розгладив на грудях волосся й почав прощатись.
— Дякувать красно за танець...
— Ідіть здорові.
— Май ся гаразд...
Розсунув сухі гіллячки смереки і впірнув в ліс. Полянку знов обняли морок і тиша. Дотліваюча ватра кліпала в пітьмі одиноким червоним оком. Але де була Марічка?
Іван мав ще багато їй розказати. Він чув потребу оповісти їй ціле своє життя, про свій тусок за нею, безрадісні дні, свою самотність серед ворогів, нещасливе подружжя... Але де вона була? Куди подалась? Може, наліво? Йому здалося, що він бачив її востаннє з лівого боку.
Іван подався наліво. Тут була гущина. Смереки так тісно збилися в купу, що трудно було пролазить між їх шершавими пнями. Сухі нижні гіллячки кололи йому лице. Але він йшов. Брів у густій пітьмі, спотикався і натикався безперестанку на стовбур. Часом йому здавалось, що хтось його кличе. Ставав, затаївши у грудях віддих, і прислухався. Але ліс наливала така глибока тиша, що шелестіння сухих гіллячок, об які терся плечем, здавалось йому голосним лускотом пня, що валився, стятий сокирою, в лісі. Іван йшов далі, простягнувши наперед руки, неначе сліпець, який ловить руками повітря зі страху наткнутись на перешкоду.
Раптом до його вуха долетіло тихеньке, ледве вловиме дихання:
— Іва!..
Голос ішов ззаду, десь з глибини, наче добувався крізь море смерекової глиці.
Значить, Марічка була не тут.
Треба було вертатись назад. Іван поспішавсь, стукавсь коліньми в смереки, одводив руками гіллячки і жмурив очі, щоб не наколотись на хвою. Ніч наче чіплялась йому за ноги і не пускала, а він волік її за собою та розпихав грудьми. Блукав уже довго, а не знаходив полянки. Тепер земля під його ногами почала спускатись в долину. Великі каміння перетинали йому дорогу. Він їх обходив, сковзаючись раз у раз на слизькім мху, спотикаючись на цупкому корінні, тримаючись за траву, щоб не зірватись.
І знову з провалля, з-під його ніг, дійшов до нього слабенький поклик, заглушений лісом:
— Іва-а!..
Він хотів одгукнутись на голос Марічки, але не смів, щоб не почув чугайстир.
Тепер вже знав, де має її шукати. Податись управо і спуститися вниз. Але тут було іще крутіше, і здавалося дивним, як могла злізти звідси Марічка. Дрібні каміння сипались під ногами в Івана, з глухим гарчанням спадаючи в чорну глибінь. Але він, зручний і звиклий до гір, умів спинитись на краю кручі і знов обережно шукав підпори для ніг. Дедалі ставало трудніше спускатись. Раз мало не впав, та вхопився за виступ скелі і повис на руках. Не знав, що там під ним, але чув холод і зловісне дихання безодні, яка одкривала на нього свою ненажерливу пащу.
— Іва-а! — стогнала Марічка десь з глибини, і був у голосі тому поклик кохання і муки.
— Іду, Марічко! — билась в Іванових грудях одповідь, лякаючись вилетіть звідти.
Він вже забув обережність. Скакав по каміннях, як дикий баран, ледве ловлячи віддих одкритим ротом, калічив руки і ноги, припадав грудьми до гострої скелі, тратив часами ґрунт під ногами і крізь гарячий туман бажання, в якому котився в долину, чув тільки, як його наглить дорогий голос:
— Іва-а!..
— Я тут! — крикнув Іван і почув раптом, що його тягне безодня. Схопила за шию, перегнула назад. Хапав руками повітря, ловив ногою камінь, одірваний нею, і чув, що летить вниз, сповнений холодком та дивною пусткою в тілі. Чорна важка гора розправила крила смерек і вмить, як птах, пурхнула над ним у небо, а гостра смертельна цікавість опекла мозок: об що стукнеться голова? Почув ще тріск кості, гострий до нестерпучості біль, що скорчив тіло, — і все розплилось в червонім вогні, в якому згоріло його життя...
Другої днини знайшли пастухи ледве живого Івана.
Сумно повістувала трембіта горам про смерть.
Бо смерть тут має свій голос, яким промовляє до самотніх кичер. Били копитами коні по каменистих плаях, і постоли шуршали у пітьмі ночі, як з леговищ людських, загублених в горах, поспішали сусіди на пізні вогні. Згинали перед тілом коліна, складали на груди мерцеві гроші — на перевіз душі, і мовчки засідали на лави. Мішали сиве волосся з вогнем червоних хусток, здоровий рум’янець з жовтим воском зморщених лиць.
Смертельне світло сплітало сітку однакових тіней на мертвім і на живих обличчях. Драгліли вола багатих ґаздинь, тихо сяли старечі очі перед повагою смерті, мудрий спокій єднав життя і смерть, і грубі запрацьовані руки важко лежали у всіх на колінах.
Палагна поправляла полотно на мерцеві, а її пальці чули холод мертвого тіла, тоді як теплий солодкавий дух воску, що стікав по свічках, підіймав з грудей до горла жалість.
Трембіти плакали під вікном.
Жовте лице Івана спокійно лежало на полотні, замкнувши у собі щось тільки йому відоме, а праве око лукаво дивилось з-під піднятого трохи повіка на купку мідяних грошей на грудях, на стулені руки, в яких горіла свічка.
В головах тіла невидимо спочивала душа: вона ще не сміла вилетіть з хати. Палагна зверталась до неї, до тої самотньої душеньки мужа, що сиротливо тулилась до нерухомого тіла.
— Чому не заговориш до мене, чому не поглянеш, не позавиваєш мозолі на моїх пучках? А в котру онь доріжку вибираєшся, мужу, відки виглядати маю тебе? — голосила Палагна, і грубий голос її переривався в жалібних нотах.
— Файно голосить... — кивали головами старі сусідки і чули одвітні зітхання, що розпливались в шумі людських голосів.
— Ми разом пастушили в полонині... Раз якось паслись-мо вівці, та й звіяв студений вітер, гейби взимі... Така віхола крутить, що світку не видно, а він, небіжчик... — оповідав ґазда сусідам. А в сусідів уста ворушились од своїх згадок, бо годилось потішить засмучену душу, розлучену з тілом.
— Ти пішов, а мене саму полишив... З ким же я буду тепер ґаздувати, з ким буду худібчину доглядати?.. — питала чоловікову душу Палагна.
В одчинені двері, просто з темної ночі, вступали у хату все нові гості. Згинались перед тілом коліна, бряжчали мідяні гроші на грудях в Івана, і посувались на лавах люди, щоб дати місце новим.
Грубі свічі тихо топились, опливаючи воском, неначе сльозами, блідий поломінь лизав сперте повітря, і синій чад, змішавшись з нудним запахом воску та з випаром тіл, висів над глухим гомоном в хаті.
Ставало тісно. Обличчя схилялися до облич, тепле дихання мішалось з диханням, упрілі чола ловили у себе блиск смертельного світла, що запалило мінливі вогні на дротяних запасках, на чересах та табівках. А хата усе сповнялась новими гістьми, що вже товпились біля порога.
Тіло рушало. Білясті плями, як лишаї, повзли по ньому ледве помітною тінню.
— Мужу мій солоденький, на біду-сь мя лишив... — жалілась Палагна. — Не буде кому ні у місто піти, ні принести, ні дати, ні взяти, ні привезти...
А за вікном тужливо повістувала про се трембіта, додаючи їй жалю.
Чи не багато вже суму мала бідна душа?
Така думка, видимо, таїлась під вагою гнітучого смутку, бо од порога починався вже рух. Ще несміливо тупали ноги, пхалися лікті, гуркотів часом ослін, голоси рвались та мішались в глухому гомоні юрми. І ось раптом високий жіночий сміх гостро розтяв важкі покрови суму, і стриманий гомін, наче поломінь, бухнув з-під шапки чорного диму.
— Ей, ти, носатий, купи у мене зайця! — басив зсередини молодий голос, і в одповідь йому покотився придушений сміх:
— Ха-ха! Носатий!..
— Не хочу.
Починалась забава.
Ті, що сиділи ближче до дверей, повернулись спиною до тіла, готові приєднатись до гри. Весела усмішка розтягнула їм лиця, перед хвилею скуплені в смутку, а заєць переходив все далі і далі, захоплював ширше і ширше коло і вже добирався аж до мерця.
— Ха-ха, горбатий!.. Ха-ха, кривий!..
Світло коливалось од сміху і чаділо димом.
Один за другим гості вставали з лавок та розходились по кутках, де було весело й тісно.
По обличчю мерця все розростались плями, наче затаєні думки його ворушили, безперестанку міняючи вираз. В піднятому кутику вуст немов застрягло гірке міркування: що наше життя? Як блиск на небі, як черешневий цвіт...
При сінешніх дверях вже цілувались.
— А на ким висиш?
— На Анничці чорнявій.
Анничка буцім не хотіла і упиралась, але десятки рук випихали її з тісної юрми, і гарячі уста піддавали охоти:
— Йди, дівонько, йди...
І Анничка обіймала за шию того, що висів, та смачно цілувала в уста при загальних радісних криках.
Про тіло забули. Тільки три баби лишились при нім та скорботно дивились скляними очима, як по жовтім застиглім обличчі лазила муха.
Молодиці липли до гри. З очима, в яких ще не встигло згаснуть смертельне світло і затертись образ мерця, вони охоче йшли цілуватись, байдужі до чоловіків, які так само обіймали та тулили чужих жінок.
Дзвінкі поцілунки лунали по хаті і сплітались з плачем сумної трембіти, що все ознаймляла далекі гори про смерть на самотній кичері.
Палагна не голосила більше. Вже було пізно і треба було прийняти гостей.
Веселість все розпалялась. Робилось душно, люди пріли у кептарах, дихали випаром поту, нудним чадом теплого воску та запахом трупа, що вже псувався. Всі говорили вголос, наче забули, чого вони тут, оповідали свої пригоди і реготались. Махали руками, гупали один одному в спину і моргали на челядь.
Ті, що не містились у хаті, розклали на подвір’ї вогонь і справляли коло нього веселі грища. В сінях згасили світло, дівки дико пищали, а парубки душились од сміху. Забава трясла стінами хати та била хвилями зойку в спокійне ложе мерця.
Жовтий вогонь свічок притьмився в густому повітрі.
Навіть старі приймали участь в забаві. Безжурний регіт трусив їх сивим волоссям, розтягував зморшки та одкривав згнилі пеньки зубів. Вони помагали молодшим ловити челядь, наставивши руки, що вже тремтіли. Бряжчало намисто у молодиць на грудях, жіночий вереск роздирав вуха, гриміли ослони, зрушені з місця, і стукались в лаву, де лежав мрець.
— Ха-ха!.. Ха-ха!.. — котилось од покуті до порога, і цілі ряди людей згинались од сміху удвоє, придушивши руками живіт.
Серед писку і ґлоти нестерпуче коцкав десь «млин» дерев’яним клекотом згуків.
— Що має молоти? — завзято вигукував мельник.
— Маємо кукурудзу... — пхались до нього дівки, і сварились між собою жиди, приліпивши довгі бороди з клоччя.
Тугий скруцак з рушника, мокрий і замашний, гатив з лускотом в спини направо й наліво. Від нього тікали, серед реготу й крику, перекидаючи стрічних, збиваючи пил і псуючи повітря. Поміст двигтів у хаті під вагою молодих ніг, і скакало на лаві тіло, трясучи жовтим обличчям, на якому усе ще грала загадкова усмішка смерті.
На грудях тихо бряжчали мідяні гроші, скинуті добрими душами на перевіз.
Під вікнами сумно ридали трембіти.
Коли Андрій Волик проходив повз головний будинок погорілої сахарні, зі стін руїни з галасом знялось вороння, а всередину з лоскотом посипались тиньк і цегла. Хоч сахарня, давно вже закинена, розсипалася і заросла травою, в порожніх будинках її раз у раз вчувався шум, немов гомін машин і робітників лишився на старому житлі. Минаючи купи битої цегли, білі плями вапна, напівприкриті молодими бур’янами, гнилі трухляві жолоби і чорні діри— вікна, з яких немов щось виглядало, — Андрій згадував колишнє. Яка-небудь шина, що блищала з трави, мов плазуюча гадюка, або чавунне колесо, до половини загрузле в землю, викликали перед його очі картину шумливого життя фабрики, і він бачив себе коло вагонеток з цукром або біля апарата. Тоді він брав тринадцять карбованців на місяць!..
— То були часи, пане добродзею! — казав він уголос до себе і гладив білого вуса.
Андрій прямував до старого береста, що ріс на вершечку горба. Звідти злазили з горбка униз фабричні будинки.
Вліво від Андрія грав на сонці срібними брижами ставок, немов риби купались в ньому, а за ним, на другому горбі, ховалася поміж деревами церква... За берестом лежала долі широка й зелена лука, порізана закрутами синьої річки. Верби й верболози сіро-зеленим туманом котилися по луці і закривали подекуди воду. На виднокрузі, в далеких околишніх селах, біліли дзвіниці.
Був сонячний ранок провідної неділі. По церквах дзвонили. Далекі дзвони гуділи в ясному повітрі тихо й мелодійно, і здавалося, що то дзвенить золото сонця.
Андрій поглядав на розвалені кам’яниці і радісно хитав головою.
— Га! Вже воно так довго не буде!.. Вони як візьмуть у свої руки, то швидко пустять пару!..
«Вони» — були німці чи чехи, а може, й жиди, що перед шістьма роками приїздили оглядати згорілу сахарню. Хоч потому ніхто вже не цікавився руїнами, Андрій не покидав надії, що ось-ось не видко як наїдуть пани, усе полагодять і пустять фабрику.
Ну, а тепер він певний, бо панський пастух Хома Гудзь шепнув йому ту новину. Хома хоч ходить біля товару, а все ж ближче до панів, бо треться коло них. Буде фабрика, буде!..
Бо то, пане добродзею, чиста загибель тепереньки чоловікові: заробити нема де, землі зроду не було, комірне плати, кругом злидні, а їсти мусиш! Та! Велике щастя — латочка землі!.. Крутиться один з одним на своїй скибці, а сам ходить чорний, як земля... а їсть не краще за того, що нічого не має... Хазяї!..
Андрій з презирством чвиркнув крізь зуби.
От фабрика — то вже щось інше. Не страшна тобі ані посуха, ані дощі. Робота чиста, рівна. Прийде термін — бери гроші...
І він тоді пив пиво... Наготові. Чисте, золоте, холодне пиво... Тьфу! Аж слина котиться...
Думка була: підросте Гафійка, найметься на фабрику. Де вона заробила б стільки?! І швидше віддалася б. Авжеж... Таже то гурт,— знайшовся б такий, щоб посватав. Апаратчик або й слюсар... Нехай стара не дурить голови ні собі, ні дівці: хазяйський син не візьме убогої — не такий світ тепер. Авжеж...
Його думки пливли далі. Такі легкі, такі прозорі, як весняне повітря. Нема руїн. Скрізь нові будинки. Гук машин, сичання пари, тиск людей, ціле пекло роботи. Все рушається, все живе, все таке принадне. І він чує силу у своїх руках, а в роті має смак холодного пива...
Останні дзвони завмерли в повітрі. З церкви виходять. З гори аж до греблі суне поволі хмара народу. Гупають сільські чоботи, лопотять підтички і тріпотять на вітрі стрічки в дівчат.
Он йде Маланка. Мала, суха, чорна, у чистій сорочці, в старенькій свитці. Андрій не бачить її обличчя, але знає, що у неї спущені додолу очі й затиснені губи. Ми хоч бідні, але чесні. Хоч живемо з пучок, проте й для нас є місце в церкві. Коло неї Гафійка. Наче молода щепа з панського саду. У Андрія під вусом блукає усмішка. Він знає, що в селі немає кращої дівчини. Сімнадцятий рік пішов з Пилипівки.
— Га-га-га! Ось де він править службу божу. Здоров!..
Грубий голос йде знизу, й старий безвусий вид панського пастуха Хоми Гудзя виглядає з-за похилого баркану.
— А ви ж думали де? Дай Боже...
— На дідька б лисого сидів я тут — уже краще у Менделя... Цапин син привіз свіже пиво, коли не бреше... Я таки казав йому — бодай тобі, кажу, така болячка у печінки, і твоїй Сурі, і всьому кодлу твому...
— От купіть, тоді й розкушаємо, яке воно...
— Бодай ви всі повиздихали по такій правді, як держите свіже пиво... А що, думаєте, не куплю? Ходім вип’ємо, бий його трясця...
— Але купите? А з волами ж як? Сам пан догляне?
— Хай вони виздихають йому до ночі... Він думає, сто сот крот, що я й у проводи пожену товар на пашу? Луснеш, а не діждеш... Щось маю казати вам...
— Ну, ну?
— Приходьте з полудня до Менделя, тоді скажу...
— Ну, ну!
— Побалакаємо, нап’ємось пива, стонадцять... — Кінець фрази згинув за тином.
Андрій поспішавсь додому. Перед ним лежав шлях, курний уже, хоч була рання весна. Сіро-зелені поля лягали з обох боків. Над шляхом біліла його хатинка, мов йшла кудись із села і зупинилась спочити. По дорозі тяглись люди з ціпками, з клунками. Ось Гафійка винесла одному води. Стали й розмовляють. Знов надходить купка... Ще рядок... Проходять та й проходять. А той стоїть. Еге-ге! Таж то цілий ключ журавлиний. Ідуть та й ідуть. Десь у Таврію або на Кубань. От тобі й хазяйські сини, хлібороби... Своя земля просить рук, а він знявся та й... А що ж робитиме один із другим на своїй латочці? Намножилося вас. Нема на вас війни або холери. Одні з села, а другі в село, як отой Марко Гуща, що недавно привели, як рештанта... Брав, пане добродзею, на фабриці сімнадцять карбованців у місяць і почав бунтувати. Плату йому давай більшу, роботи йому багато, бач. Начальство йому одно, а він йому друге... Ну, не хочеш, то маєш: попарили нагаями та й гайда додому під калавуром... Та я б такому бунтареві...
А той стоїть. З ким це вона забалакалась? Либонь, Прокіп Кандзюба? Таки він. Он вийшла на поріг Маланка та й сховалась назад... Хай дівка постоїть з хазяйським сином...
Гляди, щоб не засватав. Ха!.. Аякже!..
Андрій підійшов до хати. Крива, похилена хатинка, з чорною стріхою і білими стінами, стояла поміж закинутих, із забитими вікнами осель, колись побудованих фабрикою для робітників, і здавалась чимсь живим і теплим серед холодних мерців. Біля хати сіріли скопані грядки, від воріт до порога вела стежечка.
Зате сусідні городчики були повні сміття і грузу; необроблена земля їжилась торішнім бадиллям, і на чорних руїнах завжди сиділо вороння.
Андрій застав Маланку покірливу й ласкаву, як завжди по службі божій. Значить, вона лаятиме його сьогодні не так, як в будень, а з солодкою усмішкою і ніжними словами. Поглядаючи скоса на щільно стулені жінчині вуста, він з побільшеною жвавістю скинув із себе свиту і розсівся на лаві, як пан. Га! Хіба він не господар у своїй хаті! Проте Андрій плекав таємну надію, що все минеться якось і жінка не зачепить.
Та саме в той мент, здіймаючи з мисника миску, Маланка скинула на нього оком.
— Найнявся?
«О! Таки починається!» — подумав він, але удав невинного:
— Що?
— Чи найнявся в економії, питаю?
«Ач, невірна баба: і знає, що не був я там, а питає».
— Ат, дай ти мені спокій з тою економією... не те у мене на мислі тепер. Он, казав Гудзь, швидко сахарню будуватимуть.
— Слухай, серце, Гудзя, слухай, Андрійку... якраз почепиш торби, та й мені доведеться...
Вона стулила сухі губи і зняла очі до стелі! Що ж! Вона мовчить, бо у свято гріх лаятись, але коли б усім тим, що плещуть про фабрику, покорчило язики, то це було б дуже добре. Фабрика, фабрика, а де вона? Ну, була фабрика, а хто мав користь із неї? Мендель. Може, неправда? Може, не в Менделя лишав він заробіток? Що вони мають, чим живі? У неї вже руки посохли од праці, вона вже жили висотала з себе, аби не здохнути, прости Господи, з голоду...
І вона совала йому перед очі сухі і чорні, немов залізні, руки, голі до самого ліктя.
— Бо чоловік не заробить, ой не заробить, серце моє. Він думає про пиво, а про те ні гадки, що...
І пішло. Вона йому вичитувала, вона його сповідала, вона кропила його, підкурювала і садила чортами так обережно, так делікатно, як тільки можна було в неділю, по службі божій, а він, червоний, немов варений рак, спочатку відмовчувався, а далі й собі почав верещати тонким і надірваним голосом.
Таки переміг.
— Тьху, тьху, тьху! Тричі тьху на твою землю! Хай вона тобі западеться! Не наймуся я й не буду в землі ритися. Вона витягла з мене усі сили та й пустила на старість голого. Тьху, ще раз тьху на неї...
Тоді Маланка стала, як стовп, і зняла руки до неба:
— Що ти кажеш, непритомний! Та ти ставай на коліна та цілуй її. Їж її, землю святу, вона тебе годує. вона тебе й сховає, чоловіче.
Вона стала біла, як біль, і справді налякана.
Хмару розбила ластівка. Вбігла Гафійка, сквапно ховаючи щось за пазуху. Оте чисте, виплекане, немов вилизане матір’ю звірятко, таке туге, як пружина, з круглими бронзовими руками й ногами, в золотих волосинках, ота весняна золота бджілка — вкинула в хату щось таке, від чого білі стіни під низькою стелею осміхнулись, голуб перед образами крутнувсь на нитці, і козаки з червоного паперу, наліплені на стінах, узялися в боки.
— Мамо, давати обідати?
— Давай, давай, Гафійко...
Маланка зразу відійшла.
— Та чого ти крутишся по хаті, мов дзига? Так і миски поб’єш. І в церкві усе крутилася та оглядалася...
— Та його не було в церкві.
— Кого «його»?
— Та то я так...
— Що тобі, дівко, сьогодні: мало борщу не перекинула.
— Страх, розказує, яке діялось: народу, каже, як на війні, сила-силенна... а кінні наступають, душать. «Розходьтесь!» — гукають. А ті: «Не підемо, давай нам наше… ми за правду».
— Та хто розказує?
— Марко... недавно прийшов з Адесу...
— Це Гущин? Кажуть, піймавсь на злодійстві, посидів у тюрмі, та й привели сюди на втіху старому батькові.
Гафійка спалахнула:
— Брехня! То люди брешуть. Він нічого не крав, от їй же богу!
— Та цить же ж бо! — гукнув Андрій. — Яке там злодійство! Мені урядник розказував, як я ходив на пошту. Він, Гуща отой, не крав, а народ бунтував. Такому б, врядник каже, у тюрмі гнити, а не на волі бути...
— Та їх там, тату, кривдили...
— Що ти тямиш!.. От нехай лиш побачу, що він тут ману пускає та книжки людям читає, — зараз руки назад та й до врядника.
— Оце напалися... не знають самі за віщо...
— А тобі що? Ти мені з ним — гляди, не приставай, бо як побачу, пане добродзею, то...
Але він не скінчив: саме в той мент, як Гафійка нагнулася, щоб вийняти з печі горщик, з-за пазухи висунулась у неї книжка і впала додолу. Гафійка покинула горщик, вхопила книжку і, вся червона, з очима, повними сліз, прожогом вибігла в сіни. Андрій перевів здивований погляд на Маланку.
Але Маланка була вже не свята й не божа. Вона зразу забула, що в неділю не можна лаятись, і світила до чоловіка зеленими очима.
Андрій мав гарну присмаку до недільного обіду, тим більш, що скільки не кликали Гафійку їсти, вона не ввійшла вже до хати.
Ну, дав Бог неділю, можна спочити. Маланка сіла на призьбу і поклала на коліна руки. Андрій кудись подався; Гафійка на музиках, а в хаті сумно.
Сонце стоїть низько, так у три чоловіка до землі; порожні й обдерті хатинки кидають кострубаті тіні. Курна дорога з-під Маланчиних ніг біжить у поле. Навкруги пусто. Челядь гуляє на майдані: старі гомонять під ворітьми, а в Маланки звичайні гості — думи.
Ох, Боже, Боже, трошки того віку, а як важко його прожити. Андрій знов не найнявся. Отак щороку. Легкого хліба шукає. Всю, каже, силу дурно віддав землі, більше не хочу. Знов буде рибку ловити... на пошту побіжить, як пан пошле, зайця підстрелить. Люди жнуть або косять, а її Андрій іде стежкою, ремінна торба через плече, бриль на потилиці, і ціпком вимахує...
Курить щось по дорозі. Що воно біжить так прудко? Ага, либонь, панич Льольо з сусідньої економії у гості їдуть до двору. Авжеж. Он і панна Тося... і горбата панна Ганна і панич Петрусь. Рябі коні рвуть із копита, в хмарі куряви сміються молоді обличчя, кивають до неї. Маланка встає, низько вклоняється, немов образам, і дивиться услід, як клу-бочиться за бричкою позолочений сонцем пил.
Всі вони зросли при ній, на її очах. І раптом дух смачного, ситого борщу війнув на неї звідкись. Вона їла такий борщ, як служила у панів. Давно це було, а тепер згадалося, живучи на картоплі. Маланка сідає і знов кладе чорні руки на коліна. Онде вони почорніли оті руки: на роботі у панів. Як їй було вісім років, помер батько, а на дванадцятому вона вже нікого не мала, опріч хазяїв. Після матері лишилася стара скриня, дві-три дранки і латаний кожух. Та й тільки.
Спочатку вона пам’ятає себе чорною, вічно в сажі, коло панських свиней. Потому вона була в горницях, раз у раз била посуд, а її била пані і зачіпали паничі. Потому звеліли їй варити їсти челяді, і вона варила, аж стала старою дівкою. Тиха, покірлива, всіх слухала і плакала по закутках. Плакала, що робить на чужих, що сохне, втрачає силу і ніхто не сватає її. Плакала, бо любила землю, город, поле, а мусила варити їсти цілому табунові ненажерливої челяді. Навкруги була земля, така чорна, пухка, родюча, повесні пишна, восени багата, а ніхто не кликав її на ту землю, ніхто з хазяйських синів не схотів зробити її господинею. Потому віддалася за Андрія. Як це сталося, що вона пішла за нього, вічного наймита, старого парубка, бурлаку, що не мав навіть власної хати, не то що землі, — і досі не знає. Прийшли злидні до злиднів, а з них виросла біда. Наче знала, бо так плакала на весіллі.
З одного боку співають свашки, з другого — дружки, а в хаті, мов в улику, у вікна дивиться челядь...
А їй підкотилося щось під горло, душить її, і вона б’ється головою об стіл, голосить і миє сльозами тоді вже чорні руки.
То доля її плакала тоді.
Пішли літа марне з світа, як лист по Дунаю...
— Агуш, трекляті... Агуш-ша!
Маланка скочила з призьби і пожбурнула грудкою. Квочка з курчатами кублилась на грядках і, сколошкана, сердито квоктала та стовбурчила пір’я. Жовті курчата розкотились по грядках, як горох. Налякане заколотом, знялось з сусідньої стріхи гайвороння і било крилами над обсипаною стріхою.
Маланка заспокоїлась і знов сіла на призьбу. Сонце спустилось іще нижче.
Еге, десь Гафійка забарилась на музиках. Хай погуляє дитина. Тільки їй волі, поки в мами та в тата. Та й те людям, мов сіль в оці. Казала ковалиха, «водять Гафійку, немов панянку, у службу не дають — багатирі знайшлись...» Бодай тобі, прости Господи гріха, стільки болячок, як у нас злиднів. Добре тобі казати, як у тебе повна хата дівок, а у мене одна, як душа. Тільки й потіхи на старість. Виняньчила, виплекала, мила й вичісувала, а тепер віддай людям. Мало ще мною люди поневірялися, всю силу забрали, всю кров виссали, а тепер іще дитину віддай їм... Не дочекають!..
Не таку вона їй долю готує, вона віддасть її заміж за хазяйського сина. Дівка здорова, чиста, хоч води напийся. Недурно парубки ззираються на неї. Посватає Прокіп, таж він пішов у Таврію, щоб було чим весілля відбути... Восени старостів зашле, вона вже бачить, що, куди й до чого...
Перед очима в Маланки встала левада — зелена, весела, над річкою... Вони з Гафійкою плоскінь беруть. Така гарна молодиця з Гафійки. Голова пов’язана хусткою. Бере вона плоскінь і виспівує. У колисці дитина спить. Прокіп привіз ячмінь, стіжок складає. І так їй весело, старій, так легко, наче вона помолодшала. Стоять городи, мов у віночку. Капуста в головки звивається. Квасоля вже пожовкла, вітер шумить поміж високими маківками, гарбузи розляглись, як годовані кабани, а картопля зародила, аж гич сплітається. То її чорні руки походили тут, кожен бурячок, кожну цибульку сама вона поклала в землю, сама і збере, як дасть Господь діждати. Тепер вона господиня. Не на своєму — так на доччиному. Хоч на старість діждалась. І вона справить собі червоні чоботи, м’які, козлові, з китицями, як у ковалихи. Відколи вона віддалася — от уже чи не вісімнадцять років минуло — не перестає вона мріяти про такі чоботи, щороку складає гроші, але гроші розтечуться на щось інше — і чобіт немає. Узути такі чоботи і білу намітку та піти до церкви. І щоб так поховали.
— Сидите собі? З неділею будьте.
Маланка здригнулася. Ага! То ковалиха.
— Атож! І ви будьте здорові... Дав Бог святечко — святкуй його. Не роби, не працюй. Бог сказав: маєш будень — роби, а в неділю й з-під пазурчика не виколупай, бо й то робота. Лежи, сиди і не кивнись...
Маланка була солодка. Вона мала таку усмішку, мов розмовляла з панами у дворі.
— А я оце з музик. Тільки вже й нашого, що хоч подивишся на молодь. А там ваша Гафійка усе гуляє та й гуляє з тим одеським паничем — не скажу, чи правду про нього люди розказують, — із Марком Гущею. Все в парі та й у парі, немов голуб’ята... Сказано, молодощі. Бувайте ж здорові...
Маланка все солодко осміхалася, хоч душа в неї сичала.
«Ах, гладуха, — трясе салом, розносить поговір!» — проводила вона ковалиху неприязною думкою. І їй чогось згадалась ранішня сцена з Гафійкою.
На вулиці тим часом росли тіні.
Попід тинами грались дівчатка у посмітюхи: малі босі ноженята підкидали порох — три рази в один бік, три рази в другий. І здавалося, що у поросі грається табун горобців. Далекі поля рожевіли. З низин летіли в село бусли і поблискували білими крилами. Весняний вечір навівав думи.
«Яка ти розкішна, земле, — думала Маланка. — Весело засівати тебе хлібом, прикрашати зелом, заквітчати квітами. Весело обробляти тебе. Тільки тим ти недобра, що не горнешся до бідного. Для багатого пишаєшся красою, багатого годуєш, зодягаєш, а бідного приймаєш лише в яму... Але ще дочекають наші руки обробляти свої ниви, свої городи, свої садки... Поділять тебе, земле, ой поділять. І моєму дадуть... Годі тоді рибку ловити... Хоч-не-хоч, а йди, пане добродзею, до плуга... Ох, Боже, Боже, хоч на старість зазнати того щастя — дитину свою вивести в люди...»
А на вулиці починався рух. Бігли дівчата, молодиці, діти, з ціпками, з хворостинами. Лопотали підтички, гупали босі ноги, брехали сколошкані собаки. «Степа-ане!.. Біжи вівці вилучати!»... — Біжи сама-а!» — «Мати казали тобі, бодай-бись луснув!..» — «Тато казали тобі, щоб ти скрутилася-а-а!..» — «Наших шестеро, гляди, Марійко!..» — «Не розгуби ягнят, як учора, бо на гамуз поб’ю!..» — «Що-о? Де-е? Тю-у-га-а!..»
Сонце сідало червоно. Вікна горіли, як печі, стіни хаток стали рожевими, по білих сорочках розлилось червоне світло. Здалеку йшла на село хмара куряви. Вона все наближалась, росла, здіймалась до неба, врешті сонце пірнуло в неї і розсипалось рожевою млою. Звідти доходили якісь тривожні згуки, немов діти плакали або десь ціпи гупали на току, — і раптом овеча отара залляла вулицю і сколихнула повітря нескладним беканням. Жива маса овечих тіл терлась вовною, тремтіла і колихалася, як драглі; цілий ліс тонких ніжок замигтів перед очима, голі дурні морди розкривали пащі серед рожевої куряви і плакали: «Бе-е-е... ме-е-е...» В рожевому тумані, мов тіні, сновигали люди, з’являлись і щезали неясні обриси хат, у морі овечого лементу гинули всякі згуки, весь цей гармидер нагадував сон. Ззаду отари йшов чорний чабан, високий, ще більший від непевного світла, немов міфічний бог, ляскав пугою і кричав диким, грубим голосом, що покривав усе:
— Гар’я!.. Триш-триш!.. Гей!..
Вже нічого нема на вулиці, все щезло, як сон, пил поволі сідає на землю, а вечірнє повітря все ще тремтить живим акордом завмираючих згуків.
На землю глянули тихі зорі.
Сині стіни, в кутку бебехи, залитий пивом стіл. Тісний ванькирчик у Менделя.
— Не морочте мені, Хомо, голови — кажіть зараз: буде фабрика? Кажіть — буде?
Пиво пінилося в зелених склянках і шуміло в голові.
— Таже сказав, що буде.
— О! О! А нащо ж ви радите віддати Гафійку в найми?
— Раджу. Однаково пропаде дівка. Наїсть, нап’є вдома, тобі ж гірше буде... А їй одна доля: найми. Думаєш — возьме хто бідну? Посивіє дівкою. Наймай, коли люди трапляються. Завтра ж відведеш в Ямище до економа; добрий панок, щоб йому черви язик сточили. Що ж, будемо сватами? Того тебе й кликав до Менделя.
— Не кажіть мені про те — не люблю. Я й в мислі не мав такого.
— Наймай, Андрію.
— Облишіть, Хомо. Краще пиймо.
— Чого ти чванишся? Старці, злидні, животи з голоду присохли до спини, а воно приндиться... Кажу, наймай, каятимешся потім.
— Е, я такого не люблю. Нащо робити з писка халяву. Андрій почервонів і встав з-за столу.
— Сиди... Може, не правда? Ти думаєш, що ти людина? Собака ти, та й вже. Яке наше життя? Собаче. Та ти сиди.
Гудзь поклав Андрієві на плечі свої здоровенні руки і посадив. Потому наблизив до нього свій безвусий, червоний від пива вид, від якого пашіло жаром.
— Ти не крути... Ти мені скажи: скільки літ прожив? П’ятдесят? Доживаєш віку? А де ж твої молоді літа, де твоя сила, покажи свою працю. Мозолі показуєш? Покажеш іще й горб... Цілий вік з тебе луску шкребли, а ти, воле, у плузі йди! Наша доля така — робім і грудьми, та не будемо людьми. Ти глянь на мене: гадаєш — Хома перед тобою? Худобина. Як став змалечку біля товару, так і досі. Цілий вік з худобою, сам худобиною став. Ціле життя хвости бачив замість людей: бабрався у гною, у гною спав, на гною їв, на купі гною й здохну. Я забув, як його у хаті й сплять, стонадцять чортів йому у хвіст! Сорочка на тобі зашкарубла, як кора на дереві, штани умазані в волячу мазку, бо кров волам пускаю, рук не можу відмити з гною. Сяду з челяддю обідати, кожне од мене ніс верне — смердить. А ти гадаєш — пахне? Тікаю од людей — до волів тікаю. З волами розмовляю... Я до них говорю, журбу свою виливаю, а вони ремигають... та ревуть, та хвостами відвертають. Тільки в мене й розваги. А ти думав — жінка до мене заговорить та ще й пригорне... діти защебечуть... своя хата зогріє. Ха! За тими волами я посивів парубком, побила б їх морока. Тепер тішся на старість, щоб йому дихати не дало, щоб його понесло поверх дерева, на безголов’я! Щоб він головою наложив, нужда б тя побила!.. Сто сот крот його ма... Бодай...
— Гей, чого кричиш, чоловіче, чого лаєшся?
— Га? Лаюся чого? На душі легше... Як нахмариться там, вилаюсь — і легше... якби не лаявсь — згорів би. Таку злість в собі почуваю, аж душа пашить... Як запече, як запече — так узяв би в руки довбню та й перебив би усіх. Ходив би од хати до хати — та й по голові, та й по голові. Одного за те, що п’є людську кров, а другого — що не боронить. А потому підпалив би, щоб усе вогнем взялося та попелом розвіялось, щоб тільки лишилась гола земля та ясне сонце...
Хома стояв у хаті високий, аж під стелю; очі його дивились кудись поза стіни, безвусий, зморщений, як у баби, вид скривився. Він аж тремтів. Потому раптом зів’яв, опустився на лаву і душком випив пиво.
Андрія взяло за живе. Він теж хотів, щоб його слухали, почули все його життя, як воно стало перед ним отут, у тісному жидівському ванькірчику. Дожив до сивого волоса, а добра не зазнав, ой ні...
— Я так міркую, Хомо, коли чоловік працює...
Але Хома знов сердився:
— Пропади ти пропадом... Одному все, другому нічого. Хіба я не бачив, як стара пані...
— Коли чоловік працює, він мусить за те щось мати. А як земля мені нічого не дає...
— ...стара пані цілу зиму топила в грубах полотном, що лишилось іще від панщини...
— ...Ну, як земля нічого не дає — на чорта вона мені? Однаково мені, чи я наймит на своїй землі, чи на чужій. А все наймит. Правду ви...
— ...Злежалось полотно в коморах... Люди прохають: дайте хоч на сорочку — хай праця людська не гине марно. Та ти слухай же бо.
— Слухаю, слухаю. Гей, чуєте, правду ви мовите: таки собаче життя маємо. Таж то висотали з мене всі жили. Таж то цілий вік свій напихав я чужу пельку. Ще як була фабрика, жив якось, а як згоріла...
— Авжеж погоріло, усе полотно згоріло.
— Яке полотно?
— Як «яке»? Таж розказував.
— А, так-так... Ну, пиймо краще. За ваше...
— А як же з Гафійкою? Наймаєш?
— Та годі вам. Пиймо.
— Ну, чорт із тобою, не хочеш — як хочеш. — Хома випив душком пиво і кинув склянкою об землю.
На бренькіт скла прибіг наляканий Мендель.
Було якесь свято. Гафійка сиділа на призьбі за хатою. Біля ніг її шпоркались кури і сокотали, допоминаючись їжі. На призьбі лежала розгорнена книжка.
— Агуш, агуша, йдіть собі порпатися попід тином... — проганяла їх Гафійка. — Ну, чого сокочете, дурні? А ти чого, зозуляста, витягаєш шию та заглядаєш до рук? Я вже тобі давала їсти. Вам тільки аби їсти, дурні. Сердишся, що таке кажу? А от поспитай Марка, послухай, що розумні люди скажуть. Він вам сказав би: дурні, зроду-звіку дурні. Вам дають жменьку пшона, а забирають всі ваші яйця або ріжуть вас на юшку. А ти, півню, по-дурному тріпаєш крилами, храбруєш. Коли б ти був такий сміливий, як Марко, ти не дав би своїх дітей продавати панам на печеню. А може, ні? Ну, та ти півень, а Марко орел. Ти послухав би, що він каже... Він каже... Та що ти тямиш? Ти нічого не розбереш... Бо коли б ти був розумніший, ти побачив би, що й люди такі, як кури... Ну, чого кудкудачеш, біленька? Чого смієшся? Думаєш, я не знаю, що у вас добре? Думаєш собі, що ти кохаєш, кого сама схочеш, а я мушу віддатися за Прокопа, бо мати мене за нього сватають? Дурна, дурна... Та нехай мене печуть, нехай ріжуть... нехай краще закопають мене в землю, чуєш ти, зозулястенька! Ну, пішла геть, коли головою крутиш, невірна! Не бійсь, Марко нікому мене не дасть... бо він орел... а над ним, знаєте, кури, вороння того, вороння... мало не заклюють... Коли й люди на його, і староста, і навіть тато нападаються... а він добра хоче людям. Не тато, а Марко... Чуйте ж, кури, який він добрий, Марко мій... за те його парубки й дівчата страх люблять... і слухають... А ти куди, проклятий? Агуш! Бач — наслідив на книжці! Що мені Марко скаже, як побачить на ній півнячі сліди? Скаже: півень більше начитав, ніж ти... Ну, тепер усі гетьте, агуша, бо мені треба читати. Присунуся ближче до сонечка, хай і воно загляда в книжку, хай і воно читає... Ну, разом!..
З погодою щось діялося. Весна стояла суха і вітряна. По городах усе сохло, хліба на полі не росли, по шляхах носились цілі хмари куряви. Люди прохали дощу, бо все віщувало голод. Ціна на хліб раптом підскочила, і це так стурбувало Маланку, що вона щоночі бачила погані сни. Зате чим гірше було навкруги, чим більше надії хліборобів в’яли, тим більш Андрія опановували мрії про фабрику. Як Маланці дороге борошно, так Андрієві снилась фабрика. Часом він схоплювавсь серед ночі і спросоння, з якимсь жахом в голосі, питав Маланку:
— Був свисток?
— Який свисток?
— Ну, фабрика свистала? — сердився він.
— Опам’ятайся... то тобі в голові свище, по ночах товчешся, — бурчала сколошкана Маланка, позіхала, зітхала і не могла заснути до рання.
Андрія жерла нетерплячка. Він раз у раз бігав на руїни, щось обмірковував, прикидав, вираховував. Потім бігав по людях, розпитував, пускав поголоски, і коли вони знов доходили до його, значно змінені і більш рішучі, він радів, хвалився Маланці і вірив. Навіть до своїх звичайних заробітків відносився він тепер злегка і не шукав їх.
Маланка нарікала. Дедалі все трудніше і трудніше ставало знайти якусь роботу. Трави погоріли, по економіях більш не наймали. Приступаючи до печі, вона просто дуріла, бо не знала, що варити. Приварку не було, вічні позики докучили всім, і навіть Маланці. Найдужче серце боліло в неї за Гафійкою — таке молоде, єдина дитина, і мусить голодом мліти. Якимсь чудом вона роздобувала для неї і приносила під хвартухом мисочку ягід або свіжу паляницю. Андрій рідко звертав увагу на страву — голова його була запрятана фабрикою, — але часом і він відсовував нізчимну юшку і починав бурчати. Маланка чатувала на той мент. Вона вся скипала лихою радістю і жбурляла йому в лице всю отруту, все шумовиння свого серця.
В одній хаті жили два вороги, і хоч кожен з них поринав у власні думки і навіть тікав від другого, проте доволі було якоїсь дрібнички — і злість тіпала обома, немов пропасниця.
Одно їх єднало — це згадка про те, що Гудзь радив найняти Гафійку.
— А ти ж що, плюнув йому межи очі? — допитувалась Маланка, а сама, осміхаючись, думала: «Чекай, чекай, ось прийде осінь, тоді побачимо...»
— А я так розсердивсь, що мало не побив Хому! Їй-богу! — хвалився Андрій. — Таке вигадав!..
— Ти що тут робиш?
Маланка витріщила очі і зупинилась на порозі. На припічку горів трусок і кипіло горнятко. Андрій дививсь на вогонь, весь червоний і захоплений. Маланка несподівано заскочила його, і він усміхався непевним, придуркуватим усміхом. Маланка приступила до печі, відсунула горнятко і зазирнула в нього.
— Ти рибу вариш? — поспитала вона наляканим голосом і вся пополотніла.
Андрій метнувся на місці, засунув знов горнятко, обкидав його жаром і мовчки осміхався.
— Чуєш, Гафійко, він рибу варить!.. — скрикнула Маланка.
В голосі її чувся такий жах, наче в горнятку щонайменше варилось людське м’ясо.
— Здурів! Здурів! Їй-богу, здурів... — кричала Маланка, бігаючи по хаті, як на пожежі.
Відтак зупинилася перед Андрієм, сплеснула руками і, не розтуляючи їх, видивлялась на його здивованими, повними обурення і жаху очима.
Він рибу варить! Лина, що спіймав уранці! Що важив найменше чотири хунти! Не відніс у двір, не спродав панові! Ой, світ кінчається! Такого ще й не було, відколи Андрій рибу ловить. Вони ніколи не з’їли ще більшої риби, яку вживають пани. За такого линка можна б узяти зо два злоті, а він його зварив!
Усе це з плачем викрикнула Маланка Андрієві в спину при булькоті горнятка та потріскуванні сухого труску. Андрій намагався обернути все в жарт:
— Не скигли, стара, сідай та попоїж рибки. Нема м’яса, як свинина, нема риби, як...
І він відніс горнятко на стіл, та насипав в миску юшки.
— Тріскай сам, бодай ти не видихав! Ми пухнемо з голоду, в хаті ні кришки хліба, а він рибу варить!
Андрієві було ніяково; Маланка казала правду, але йому так хотілось риби, вона так принадно пахла, що ніздрі його тремтіли і роздувались.
Сопучи і надувшись, він засів за рибу, і плямкав губами, і сьорбав юшку так голосно, наче хотів заглушити жінчине голосіння.
А Маланка лютувала. Опріч того, що її живий жаль брав за знівеченою рибою, вона була голодна. Вона захляла з голоду, їй так хотілось чогось гарячого, смачного, незвичайного, а дух свіжої линини лоскотав ніздрі, спирав віддих; її аж нудило од сильного бажання попоїсти. Проте вона розуміла, що не може приступити до страви, і ще сильніше кляла.
— Не журись, жінко, ось поставлять фабрику, тоді зароблю дещо...
— Бодай ти так жив, як та фабрика буде!
Андрій підняв очі. І вони на мить зупинились і кинули далекий погляд кудись у простір, поза стіни, поза хату, — і зразу стало ясно йому, що справді фабрики не буде, що то дурні надії, що краще б він не варив рибу, яку можна було продати та купити хліба. І враз риба втратила свій смак, охота до їжі відлетіла геть, і йому раптом схотілось покинути хату.
Андрій взяв шапку і вийшов.
Недоїдки риби вистигали на столі, а Маланка з дочкою сиділи мовчки по кутках та снували гіркі думи в мороці погаслого дня. Сум стояв у хаті, обнявшись із тишею.
Потім вони разом встали, підійшли, немов змовились, до стола і мовчки взялись за рибу. Вони поїли все докрихти, висмоктали кісточки, висьорбали юшку і, мов голодні коти, вилизали навіть миску.
Андрій збирався на пошту: почепив на плече шкіряну торбу, взяв у руки ціпок. Коли вбігла Маланка. На ній лиця не було. Бліда, засапана, очі горять, і вся тремтить.
— Іди... міряють...
Андрій видивився на неї.
Вона не могла говорити, притискала рукою серце і важко дихала. Другою рукою, умазаною в землі, бо тільки що полола, вона махала перед його очима і показувала на двері:
— Іди ж, міряють-бо...
— Хто міряє? Що?
— Пани, ох!.. Наїхали, будуть землю ділити...
— Яку землю? Що ти мелеш!
— Всяку... поміж людьми... Іди доглянь, щоб нам відрізали недалеко, ближче від села. Бо ще припадь дістанеш...
— Свят, свят, свят! Опам’ятайся. Мені на пошту треба йти. Маланка позеленіла.
— Ти підеш мені?
Вона прискочила до його, страшна, як дика кицька, з перекошеним ротом, із пекучим поглядом, бліда, як мара.
— Ти підеш мені зараз! — вищала вона тонким голосом. — Тобі, може, байдуже, дак мені не байдуже. Ти маєш дитину! Ти хочеш зарізати її! Ти всіх нас ріжеш. Зараз мені йди. Люди заберуть краще. Чуєш? Ну!
І, бачачи, що він стоїть ні в сих ні в тих і дивиться на неї, вона вхопила з припічка рубель і замірилась на його:
— Іди, бо тут тобі смерть буде!..
Вона ладна була його забити — Андрій це бачив.
— Тю, дурна! — знизав він плечима. — Таже бачиш — іду. — Він сопів, як ковальський міх, і ледве поспішав за Маланкою.
Увечері повернулась Маланка додому весела, сливе щаслива. Вона бігала по хаті немов молодими ногами, а думки її літали, як білі голуби на сонці. Вона усміхалась. Такі чудні пани. Ходять собі по полю та й міряють. Вона їм у ноги: пани мої, лебедоньки, згляньтесь на мене бідну, одріжте ближче, там, де пшениця родить, а вони регочуть. Іди, кажуть, бабко, додому, ми не те міряємо... А самі регочуть, бодай би вас Бог мав у своїй ласці. Вони думають, що як вона дурна баба, то вже нічого не тямить... Стійте, стійте, може, і в неї голова недурно на в’язах. Хіба вона не зміркувала, що вони її дурять. Адже скажи людям зразу, що то для них землю ділять, то тут така б содома знялася, що живцем пожерли б один одного... Кожен за краще бився б. Ну, але вони пам’ятатимуть бідну бабу, вони її не скривдять... Ще коли б Андрій прохав, а то став як пень, бодай би...
Не скінчила прокльону — не могла лаятись нині. Вона була такою доброю сьогодні, їй було так весело, так жалко всіх. Лагодячи вечерю, вона навіть приспівувала, а тріскуче полум’я сухого ломаччя немов раділо разом із нею. Андрієві вона подала вечерю з повагою, як до господаря, що має власний ґрунт і хазяйство, сама ж не могла їсти — не була голодна. Все, за що б не бралася, робила поважно, немов у церкві правила, а сама усміхалася до себе. На ніч змила Гафійці голову лугом, розчесала густим гребенем волосся, що аж вилискувалось; сама заплела дрібушки і кісники. Щоб голова в доньки була як сонечко. Щоб дівка була не гірш за людські.
— Може б, ти новий лейбик надів, бо старий чисто розлізся? — питала вона Андрія і дістала з скрині єдину його святочну одежу. — Закропи душу ягідками, ковалиха дала...
Андрій давно вже бачив її такою ласкавою. А в неї серце розм’якло, в ній все співало. Співала колосом власна нива, співали жайворонки над нею, співав пісню серп, підрізуючи стебло, лунали співи по сінокосах, співало, врешті, серце, повне надій. Усміхалась доля. Не тільки власна, але й Гафійчина. В ногах чулась міць, в руках сила. Чорні жилаві руки були наче з заліза.
З того дня Маланка часто бігала на панське поле дивитись, як міряють пани. Вони ще блукали полями зо два дні, потім поїхали. Маланка вічно крутилась думкою коло тої події, розпитувала людей, снувала надії. Говорили різно. Але Маланка добре знала, до чого воно йдеться.
Вона почала готуватись. Полючи на городі в багатого мужика, вона не хотіла брати грошей, а прохала одсипати пшеничним зерном, щоб мати гарний ґатунок пшениці. Це на насіння, на розвід. Коли їла яблуко, обережно вибирала зернятко і сушила на вікні. Воно здасться. Ніщо не могло зробити їй більше приємності, як горсточка насіння, випрохана в путящої хазяйки або зароблена на поденному. Вона дійшла до того, що, опинившись на чужому городі, стежила очима, що можна б узяти на насіння, і, оглядаючись, потай ламала кращу маківку або зривала жовтий огірок і ховала за пазуху. У неї в хаті завелось багато всяких вузликів із насінням — великих і малих — і раз у раз щось сушилося на вікнах.
— Куди ти його подінеш? — дивувався Андрій. — Адже у нас усього тільки дві грядочки.
Вона таємниче осміхалась і поблажливо хитала головою:
— Не журись... То вже моя голова в тім...
В неділю вона ходила в ліс, де стояли готові зруби, оглядала їх, вибирала кращий матеріал, розмірковувала і розпитувала про ціни в лісників.
Вертала додому задумана, з очима, втупленими кудись у простір, гладила Гафійку по голові і часом усміхалась сама до себе.
Вона якось ходила навіть на ярмарок, а потому судили Маланку на селі: певно, баба має гроші, та лише таїться з тим, бо все вешталась по ярмарку та торгувала підсвинка.
Якось надвечір Маланка вийшла з хати і наткнулась на Гафійку, що стояла притулена до відвірка.
— Ти що тут робиш? — поспитала вона її, але, глянувши на Гафійку, Маланка так і зомліла. — А що тобі таке?
Гафійка не одповідала. Вона стояла зігнута, бліда, аж чорна, і тремтіла.
— Що з тобою? — допитувалась Маланка і взяла Гафійку за холодні руки.
Гафійка мовчала і тіпалась, як у пропасниці. Маланка завела її до хати і кинулась світити світло. Бліде світло ще чорніші тіні поклало на її виду, широко відкриті жахом очі заблищали, як скляні. Маланка зовсім перелякалась. Посадила Гафійку на піл і почала тремтячими руками обмацувати її лице, голову.
— Що тобі? Налякалася? Болить що?
Відповіді не було. Тільки під руками в Маланки тіпалось холодне тіло.
Маланка почала гукати Андрія. Та Андрія десь не було.
Маланці заходило в голову, що сталося з Гафійкою. Наврочив хто? Налякав? Підвіяло? Куди вона ходила? Де була? Що ж це, Господи, подіялось дівчині! Коли б хоч сказала, коли б промовила, а то мовчить, як нежива...
Скляні очі і чорний, схудлий зразу вид лякав Маланку, і вона почала сама труситись над Гафійкою, хрестячи її всю дрібними хрестами.
На щастя, надходив Андрій. Він був веселий чи напідпитку, бо говорив голосно і зворушено:
— Ну, так і є... я ще тоді казав... Наїхали і забрали... Маланка зашипіла на його:
— Де ти волочишся?
— Де ж? На вулиці. Дивився, як вели Марка Гущу... Наїхали і забрали. Догрався. Я б такого, пане добродзею, за шию та на галузку. Коротка справа...
З полу почувся стогін.
— Цить! — накинулась на Андрія Маланка. — Бачиш, заслабла... Біжи зараз по Мар’яну... може, відшепче, підкурить чи переполох викачає... не знати, що їй таке. Ну, біжи ж швидше...
Андрій подавсь до шептухи.
Мар’яна, мабуть, помогла, бо за два дні Гафійка підвелась. Худа, жовта, аж чорна, немов удовиця, сумна і мовчазна. Вона все тікала з хати, щоб не бути вкупі зі старими. Найбільше уникала батька, немов боялась його. На самоті плакала. І думала, думала, аж їй тісно ставало від думок...
Не все горе, бували й радощі.
Після довгого літнього дня, коли сонце сідає, а розпечена земля поволі скидає з себе золоті шати, коли на бліде, втомлене днем небо з’являються крадькома несміливі зорі, в останньому промінні сонця справляє грища мушва, а дивно м’яке, злото-рожеве повітря приймає віддаль бузкові тони і робить простори ще ширшими і ще глибшими, — Маланка з Гафійкою волочать курною дорогою утому тіла й приємне почуття скінченого дня. Вони несуть додому спечене, як і земля, тіло, а в складках одежі пахощі стиглого колоса. Не розмовляють. Йдуть мовчки, помахують серпами. Розігнута врешті спина, пущена вільно рука, ще злегка тремтяча від цілоденного напруження, дотик мокрої сорочки, холодної від вечірньої вогкості, м’який пил під ногами замість стерні здаються тепер щастям. А вдома чекає спочинок і сон, короткий, як літня ніч, але солодкий, як холодний лист до рани. Коли б швидше додому... Не вечеряти, не сидіти, не розмовляти, а впасти на лаву, як камінь в воду, — і вмить склепити очі.
Сонна, напівпритомна, Маланка розкладає в печі вогонь і приставляє окріп, щоб зготувати Андрієві вечерю. Вогонь палає і гуготить, а вона заплющує очі, хитається, і їй здається, що то шумить колосом нива і серп черкає по стеблу. Ой, як душно, як сонце пряжить. Ба ні, таж то вогонь пече, бо близько стала. Ось вона нажала сніп і крутить перевесло... так болить спина, трудно зігнутись. Ага! То вона тісто місить на галушки. Жни, Гафійко, жни... трудно, серце, заробити, за дванадцятий сніп жавши, а треба... Що, пучку врізала, сичиш з болю?.. Ай, ні, таж то окріп збігає.
Сьорбає юшку Андрій... здається, говорить щось... у хаті чи надворі?..
— Чом не вечеряєш?
— Га?
— Вечеряти йди...
— Вечеряй сам... я потому.
Ложки треба по... а-а-а!.. — помити. Такі ноги важкі, мов у чоботях... а голова ж... голова, ледве на в’язах здержиш...
Ну, врешті... На призьбі краще. Ти спиш, Гафійко?.. Подушку взяла б... ну, спи й так, дитино, коли заснула. Ой кісточки ж мої, кісточки болючі. Ой мої рученьки, ніженьки мої... Іже єси на небеси... Хліб наш насущний... А-а-а!.. Зорі дивляться з неба. Жаби крякають до сну. Блакитна баня спускається все нижче і нижче... налягає на тіло, гнітить повіки... Так солодко, спокійно... Не встав би й на суд страшний, не звівся б і до долі... А небо все нижче та й нижче... пестить, обіймає... зорі лоскочуть, немов цілують. Душа розпустилась у блакиті, тіло прилипло до призьби і тане, як віск на вогні. Нема нічого... небуття... повне небуття!..
Хіба ж не радощі!
Аж по жнивах показалося, що зима буде голодна. Посуха та й посуха. Жита запалило, хліб уродивсь рідкий та безсилий. Сміх і горе було дивитись на те, що зажали Маланка з Гафійкою, а настреляних Андрієм качок та зайців поїли пани. Ще трудніше заробити буде сеї зими, ніж торік, а ті, що міряли землю, як щезли, так і слід їх пропав. Ані чутки. Андрій теж мовчить щось про фабрику.
По селу йшли розмови про Гудзя. Оповідали, що він у гніву забив ломакою вола. Ударив попід вухо і розколов голову. За те пан прогнав його з двору, і тепер Гудзь вештається без служби, пропиває останню одежу та хвалиться, що й панові таке буде, як волові. Колись він заскочив і до Андрія.
— Ловиш рибку, пане добродзею? — привітав він його з п’яним сміхом. — Лови, лови, може, нею подавляться ті, що їдять її. Фабрикант! Він думає, що для нього фабрику збудують. Аякже, чорта пухлого дочекаєшся!.. Сови та ворони там житимуть, поки не завалиться ік лихій матері. Кажи — наймаєш Гафійку? Ні? Волієш з голоду згинути, як руда миша зимою? Ну, здихай, враг тебе бери з усім кодлом, хіба мені що? Знайдемо й другу!..
Він розсердився, гримнув дверима і вийшов із хати, але за хвилину знов просунув у двері червоне й завзяте обличчя:
— Гей, ви, фабриканти! Пам’ятай одно з другим, що ще прийде коза до воза та скаже «ме...» Але Гудзь дасть дулю — о!..
Андрій не витримав:
— Ах ти, п’янюго, котолупе якийсь, а тобі яке діло до мене! — кинувся він до дверей, та Маланка не пустила.
— Облиш!.. — завищала вона пронизуватим голосом і засвітила до нього зеленими, повними злорадої втіхи, очима, — Не займай — скалічить. Тоді як на фабрику ходитимеш?
— На фабрику?
— Атож...
— На фабрику, кажеш?
— Таже чув... збудують для тебе...
Вона цідила слова, немов отруту. Андрія душила злість.
— Свербиш, болячко? Сверби, сверби, поки не почухаю. Краще кажи — засіяла лани свої? Багато тобі наміряли? Де ж ті пани, що ти їм руки лизала?..
— А де ж? Фабрику тобі будують...
— Ти знов своє?
Андрій побив Маланку. Вона лежала на лаві і голосно стогнала, а він блукав по оголених сірих ланах, байдужно, без цілі, аби далі від дому.
Гафійка плакала. Вона краще пішла б у найми.
На Покрову повернув Прокіп. Йшла чутка, що йому не пощастило. Зразу не міг найнятися, бо народу найшло більше, ніж треба, і ціни впали; відтак заслаб у Каховці і пролежав місяць, далі подавсь у Таврію, а звідти опинився аж у Чорноморії. Повернувся обідраний, слабий і без грошей. Маланка не дужа няла віри тому. Чого люди не сплещуть. І вона потай от своїх побігла, немов за ділом, до Кандзюбихи. Показалося — правда. Прокіп блідий, аж зчорнілий, від вітру валиться та все вилежується, а стара Кандзюбиха мало не плаче, розказуючи, як ледве-ледве очистила сина від нужі. Куди вже йому женитися? Була думка — заробити хоч на весілля, а тим часом такий рік випав, що й хліба не стане...
Сумна повернула додому Маланка й нікому не похвалилась, що бачила й чула. Нехай вже воно присхне на ній, як на собаці.
Чим ближче було до Пилипівки, тим більше Маланка втрачала спокій. Не давала спокою й Гафійці. Дух охайності, чепуріння опанував її цілком — і вона товклась по цілих днях: двічі побілила хату знадвору і всередині, щодня підмазувала комин та підводила червоним глеєм припічок...
Гафійка мусила нарізати з паперу нових козаків та квіток і обліпити ними стіни від божника аж до дверей. Крила голубків, що гойдались перед образами на нитці, замінені були новими, ще більш яскравими, а на те, щоб набути шматок шпалеру з червоними рожами під образи, пішли усі яйця, які збирались одне до одного.
— Чого ходиш чорна! — гримала Маланка на Гафійку і змушувала її мало не щодня міняти сорочку, сама чесала їй голову і вплітала в коси нові кісники. Осінніми вечорами вона рано світила світло, чепурилась, немов у свято, і, сидячи у своїй охайній хатинці, часто поглядала на двері, тривожно прислухаючись до гавкання собак, і хвилювалась, немов на щось чекала.
Часто удень, покинувши роботу, вона висувала з кутка Гафійчину скриню і переглядала її убоге шуплаття, розгортала вишивані рушники і переводила задуманий погляд на дочку. Відтак поправляла на ній намисто, обсмикувала сорочку, укладала складки спідниці і жалібно похитувала головою, змигнувши крадькома сльози.
Але чого вона не могла байдуже чути — так се бубна. Як тільки з далекого кута села під хмарним осіннім небом розлягалось його глухе дудніння, вона вискакувала надвір, прислухалась, намагалась вгадати, в якому дворі справляють весілля, і виявляла таку цікавість до того, хто кого посватав, немов сама мала надію незабаром віддатись. Вона жила у вічному напруженні, її рухи зробились жвавими, нервовими, а малі чорні очі неспокійно поблискували.
А бубон гудів. Починаючи з середини тижня, ходили по вулицях молоді з розпущеними косами і падали в ноги, прохаючи на весілля, або місила болото весільна перезва, сповняючи холодне повітря піснями. Маланка в одній сорочці вискакувала на поріг хати, підпирала голову долонею і жадібно стежила оком за весільною процесією, мерзла і не помічала того. Вона несказанно дратувалась.
Кожен засватаний парубок, кожна дівчина, що подала рушники, втрачали раптом в її очах ціну, не варті були доброго слова.
— Посватав! Узяв добро! — шипіла вона з кривим усміхом. — Буде годувати чужі діти й жінку-нетіпаху... Хіба ніхто не знає, що вона й хліба спекти не годна, їй тільки до хлопців іржати...
— Зав’язала собі світ за тим ледащом... Рябий, гугнявий, та ще й злодій: украв торік лантух жита з току...
Зате, стрічаючись з жінками, що мали дорослих синів, вона ставала солодкою і хвалилась дочкою: слава тобі, Господи, таке воно в неї роботяще, таке добре, покірливе, немов телятко...
Час тягся.
Вечір за вечором просиджували вони з Гафійкою у прибраній, як на Великдень, хаті, в чистій одежі, немов чекали дорогого гостя, що от-от не видко як затупає перед хатою, сколошкає собак і відхилить двері. У Маланки захована навіть була в комірчині, під старим манаттям, пляшка горілки, про яку, крім неї, ніхто не знав.
А навкруги лунали музики, дудніли бубни і полошили нічну тишу п’яні пісні. Ніхто не з’являвся. Криві стіни хатинки, вип’явши боки, моргали по кутках зморшками-тінями, паперові козаки, узявшись в боки, стояли вряд і мовчки дивились на тьмяне світло лампки, а чепурні голубки крутились перед образами, пересуваючи довгі тіні крил по низькій стелі. Нудна тривога, мов дерево з насіння, росла в Маланчиній душі. Невже не прийдуть? Невже ніхто не посватає? Вона перебирала в пам’яті усіх парубків села — і багатих, і середніх, і навіть бідних, хоч довше зупинялась на багатих. Міркувала, прикидала і все сподівалася. Часом вона думала, що Гафійка сама винна.
— Гей, ти, вайло! — гукала вона на неї, коли Гафійці ненароком вилітало з рук веретено, або коли вона зачіпляла що по дорозі. — Яка з тебе хазяйка буде, що ні ступити, ні зробити до ладу не годна? Кара божа — не дівка, — сердилась вона знову. — Ти як голову вичесала? Хто тебе візьме таку нечупару?.. Чого мовчиш? Говорити не вмієш?.. Побачите... вона й долю свою промовчить... Усе не так, як людські діти...
Але, помітивши сльози в Гафійчиних очах, вона замовкала, жаль сповняв її серце і вилітав довгим зітханням. Вона вже знала, яка доля чигала на її дитину. Доведеться їй топтати материну стежку... Ой доведеться...
З пониклою, обваженою гіркими думами головою вона прислухалася до останніх згуків затихаючої в селі весільної музики, з якими гинули її останні надії, останні сподівання...
Ідуть дощі. Холодні осінні тумани клубочать угорі і спускають на землю мокрі коси. Пливе у сірі безвісті нудьга, пливе безнадія, і стиха хлипає сум. Плачуть голі дерева, плачуть солом’яні стріхи, вмивається сльозами убога земля і не знає, коли осміхнеться. Сірі дні зміняють темнії ночі. Де небо? Де сонце? Міріади дрібних крапель, мов вмерлі надії, що знялись занадто високо, спадають додолу і пливуть, змішані з землею, брудними потоками. Нема простору, нема розваги. Чорні думи, горе серця крутяться тут, над головою, висять хмарами, котяться туманом, і чуєш коло себе тихе ридання, немов над умерлим...
Маленьке, сіре, заплакане віконце. Крізь його видко обом — і Андрієві і Маланці, як брудною, розгрузлою дорогою йдуть заробітчани. Йдуть та йдуть, чорні, похилені, мокрі, нещасні, немов каліки-журавлі, що відбились від свого ключа, немов осінній дощ. Йдуть і зникають у сірі безвісті...
Тьмяно в хатинці. Цідять морок маленькі вікна, хмуряться вогкі кутки, гнітить низька стеля, і плаче зажурене серце. З цим безконечним рухом, з цим безупинним спаданням дрібних крапель пливуть і згадки. Як краплі сі — упали й загинули в болоті дні життя, молоді сили, молоді надії. Все пішло на других, на сильніших, на щасливіших, немов так і треба.
Немов так і треба...
А дощ іде... Горбатими тінями у хатнім присмерку сидять старі, немов рішають загадане Гудзем завдання: чи прийде коза до воза?
А мабуть, прийде...
Сніги впали великі, і Андрій радо прокидає од порога до воріт стежку. Воно усе ж робота, та й не мусить чоловік вічно стирчати в хаті, де світить порожнім оком голод та нужда товчеться по вогких кутках. Бо то, пане добродзею, приходять останні часи: і рад би щось заробити, та нема де. Не знаєш, як перебути зиму. Маланка чорна, зсохлась уся на шабатурку, тільки оком пече, та колить, та бухика по хаті, аж шибки деренчать. Весільну пам’ятку маєш, Маласю. Аякже. Як брав панич Льольо, той, з сусідньої економії, в нашого дідича дочку, стара наче здуріла: чим стріну, як будуть од вінця їхать, — ячмінним хлібом? Вона в них служила, на її очах і панич виріс... Бігала по селу, змокла, на качан змерзла, поки не випрохала десь паляниці. Либонь в ковалихи. Правда, дав панич Льольо два злоти, та один бабі Мар’яні віддала, бо як схопила колька, то мало душа не втекла з тіла. А тепер маєш — бухикай, серце... панську ласку викидай з грудей.
Андрій розігнув спину і застромив лопату. Він загрівся, димів парою, неначе комин, вуси і брови стали в нього молочні.
Село було засипане снігом до половини, низенькі хати осіли під синьою банею неба, немов баби в намітках на коліна стали у церкві; за коловоротом по полю око м’яко бігло снігами аж до крайнеба і не мало на чому спинитись.
Андрій взявсь за лопату і знов зловив загублену думку. Бо він собі так покладає: як піде чоловікові з якого дня, то так воно вже і йдеться... Стара каже, що знала, а він не сподівався навіть. Де-де? Щоб син хазяйський та взяв убогу? Щоб Прокіп засватав Гафійку? Ну, що ж, таки було. Різдво із хати, а старости в хату, та нічого з того не вийшло. Затялась дівка і ані руш. Йому нічого, а Маланці горе велике. Не спала, а снилось за хазяйським сином бачити дочку, поле орати, в городі садити... Ха-ха! Оближи губки, Маласю... Дівка не хоче. Гляди, чи не Марко в голові в неї... Може, вже й кісточки його згнили, може, помер десь в тюрмі... Була дівка як огірочок, а стала немов черниця. Схудла, мовчить і до батька жаль має. А він чим винен? Хіба він завдав Гущу в тюрму? Бо що, пане добродзею, бунтар, то таки правда, знали, що з ним зробити...
Хе, от вже й втомився. Геть-чисто захляв за зиму, захарчувався. Ще літом нічого: бурячок там, цибулька, рибки наловиш...
Ну, Прокіп не мав чого ждати. Іншу засватав. Аякже... Маланка аж плакала з злос...
— Га! Фабрикант! Бач, як старається, щоб жінка ніжок не замочила, болячка б... Здоров!
— Ху!.. Бодай вас, Хомо, як налякали... Дай... Боже... Я, знаєте, тепер такий полохливий, що й тіні своєї боюся.
— Хіба в тебе душа? От заячий дух...
Хома видимо глузує. В зморшках старого, безвусого виду глибоко залягла злість.
Андрій звик вже до того. Він знає, що, відколи пан прогнав Гудзя, злидні ще гірше його обсіли, а проте каже:
— Добре вам, Хомо, що ви самі, а у мене три пельки в хаті.
— Ха-ха... Мені? А добре, бодай йому так легко здихати, як мені жити... Став пиво, скажу новину.
— Де-де! Я вже забув, яке воно на смак... Про фабрику? Ет, багато вже говорили...
— Не віриш? Панич Льольо ставить ґуральню.
— Та ну?
— Не ну, а справді. З старої сахарні зроблять ґуральню, ще й дім для себе збудує Льольо, щоб він тобі луснув на радість.
— Та що ви кажете? Звідки?
— Не вірить, чортове зілля... Кидай лопату, ходім.
— Куди?
— Не питай, а ходім.
Андрій крутив лопату в руках і неймовірно дивився на Гудзя. Врешті встромив лопату в сніг і опинивсь за ворітьми.
— Нащо лопату покинув, ще хтось потягне, ти! — почув він голос Маланчин, але навіть не озирнувся.
Брів у сніг, поспішав за Хомою. Хома ставив ноги рішучо, злісно, як говорив, а сніг розкидав, наче коняка. Андрій голосно сапав, його очі бігли кудись наперед, назустріч мурованим стінам, що, здавалось, уже тремтіли від живого робочого руху, уже бухали з коминів димом.
«На сей раз Хома не дурить», — калатало серце в Андрія.
Ішли безлюдним селом, засипаним снігом, мов глухим лісом, який швидше хотілось минути, щоб побачить простори.
Коли ж нарешті на горбку перед ними зачорніли руїни сахарні, Андрій виразно на мить побачив дими, почув знайомий гомін. Правда, дими враз щезли, зате біля сахарні роїлась купа людей і чорніли підводи.
— Куди біжиш? Постигнеш...
Андрій одмахнувся рукою. Ет, що там тепер Хома. Він бачив уже валку саней з колодами, брусами, повні лубки червоної цегли, немов миски ягід, волохатих коней, закутаних у власну пару, зігнуті спини, підняті пуги... Ньо... Вйо! Соб-соб!..
На подвір’ї стояв прикажчик і серед криків та зойку приймав матеріал.
Андрій бігав од саней до саней, обмацував дерево, стукав по цеглі, заглядав кожному в очі, немов питався: чи правда? Перед прикажчиком зняв шапку і довго мовчки стояв.
Підійшов до Хоми і осміхнувся.
— Буде?
— А буде...
— Ґуральня?
— Таже казав.
Споловілі, зеленкуваті очі Андрія блищали, як лід, що тане на сонці. Вони пестили чорні, задимлені стіни сахарні, круглі жовті колоди на білім снігу, сміялись до стосів цегли, до прикажчикової бороди, сивої од морозу. Тепер, пане добродзею, вже пустять пару... Не буде чоловік з голоду гинуть, аякже... прийде термін — бери готові гроші. Так, так, Маласю, от тобі й «фабрикант»...
— Що, Хомо, буде? А бач, а бач...
Але на Андрія шипіли з Хоминих очей зелені гадючки:
— Чого радієш? Гадаєш, вони горілку гнать будуть? Кров з тебе гнатимуть, а не горілку. Хліба схотів? А горба не заробиш? Гляди! Кому черево наросте аж вище носа, а тобі жили тягтиме, пропади воно прахом...
— Чекайте, Хомо...
— ...Бодай би взялось вогнем та розвіялось попелом разом з людською кривдою...
— Чекайте ж бо, Хомо...
— Чого чекати? Він дума — ґуральня. Домовині тобі готують — чотири дошки та яму. Та й вже.
— А, які ж бо ви, Хомо...
Але Гудзя годі було спинити. Він гнав, наче з горба.
— От взяв би — р-раз, р-раз, розвалив би к бісовій мамі, зрівняв би з землею, щоб і пам’ять пропала на віки вічні...
Хома махав руками і тупав ногою. Кожна зморшка на безвусому виді скакала у нього, і видко було, як під старою свиткою корчилось тіло, наче пружина.
Андрій з ляком дивився на Гудзя. Він навіть язика забув у роті.
Що се з Хомою? І що він каже? Треба ж із чогось жити... Хіба краще отим, що крутяться на латочці поля і не зберуть, буває, навіть насіння? Або тому, що закопає силу у панські лани, а прийде слабість, каліцтво чи старість, то здохне, як пес під плотом? I що-бо він каже, Господи Боже...
Але Хома помалу одходив. Злість і прокльони розсипались раптом в хриплий, застуджений сміх...
— Ха-ха! Ну, ставиш пиво? Твій могорич. Гайда до Менделя.
Андрій посміхнувсь винувато. Чому б не поставить? Ой, як би охоче він сам напився на радощах пива, та...
— Вірите, Хомо...
— Ну, ну... не маєш? Чорт із тобою... теж «фабрикант»! Я йду...
Андрій дивився у спину Хомі, але перше ніж зникла похила фігура, затихло шипіння зелених гадючок, погасли пекучі слова і одно тільки дзвеніло в Андрієвих грудях — ґуральня!
Він хотів ще раз почути те слово. Стояв перед прикажчиком і м’яв шапку в руках.
— Ґуральня буде?
— Ґуральня.
От. Тепер вже напевно. Він почув гордість, самоповагу, наче не панич Льольо, а сам він оживить мертві стіни сахарні, пустить в рух колеса, паси, машини і людську силу.
Село, хлібороби, земля...
Яке все бідне, злиденне...
Кроти! Залізли на зиму у білі нори, а прийде весна, почнуть мучити землю, різати груди. Дай, земле, покорму! А земля стогне, пісна, безсила, подерта на латочки. І замість покорму дає свою кров. Не хліб, а кукіль родить, будяки, хопту. Годуйся!..
А тим часом голодний зростає, множиться, корчиться, як гадюка, порубана на шматочки.
Намножилось вас. Хоч би милосердний Господь порідив вас війною, або мором яким. Може б, легше було на світі...
Ну, а йому що? Він не має землі. Ґуральня дасть йому хліб... Хома каже дурниці.
І ти, Маласю, дурно сміялась. Казав Андрій Волик — буде ґуральня, — і буде...
Гафійка увійшла в хату і притулила до печі замерзлі руки.
— Забула, що піч холодна, — винувато посміхнулась вона. Маланка обернула до неї червоні очі.
— З ким розмовляла у сінях?
— Прокіп приходив.
Прокіп! З того часу, як він оженився, Маланка не могла чути його наймення.
— Чого йому треба?
— До мене приходив.
— До тебе? Чого?
— Книжки приносив.
— Нехай носить жінці своїй, а не тобі...
Їй хотілось вразить поглядом дочку, але не вдалось. Набігла сльоза, загризла, довелось кулаками закрити очі.
Тепер Маланчині очі вже самі плачуть. За осінь та зиму стільки вилляли сліз, що уже звикли. Бо настав холод, сльота та негода не тільки в природі, а й в серці. Облетіли надії, розметались безслідно, і там тепер голо, як в лісі. Сніги тепер в серці і вовки виють. Господь не схотів показать свою правду: як була панська земля, так і лишилась панська. Дурно Маланка збирала насіння, дурно плекала надії. Вузлики з зерном так довго висіли під образами в хаті, аж намулили очі. Нарешті зняла та винесла в хижу. Годі себе дурити. «Нащо знімаєш? Настане весна — лани засієш». Се Андрій так впік у живе.
Сухі губи Маланки стиснулись од болю на саму згадку.
Їх троє, а всім судилась однакова доля. Холод, і голод, і безнадія. Днями сиділи в нетопленій хаті і не варили страви. Світили ненависним оком, кусались кривавим словом. Як звірі. Щоб не замерзнуть, Андрій нишком по ночах рубав по шляху верби або розбирав стріху в сусідніх порожніх будинках. Якби не совість — крав би. Потому залізла колька у груди, вчепився кашель. Печінки вивертало, по ночах ніхто спати не міг. Навкруги порожньо, сумно. Гафійка ходить, немов черниця. Мовчить, нічого не каже. Хіба Маланка і так не знає?
— Бач, книжки носить... Якби пішла за нього, читали б разом.
— Облиште, мамо.
— На кого чекаєш? На Гущу? Бачиш, біда. Батько небагато заробить, я немічна, зчорніла од праці — та що із того? А Прокіп...
Ах, як се нудно, як нудно все одно чути!..
— Ви не журіться, мамо. Я піду в найми.
Маланка прикусила язика.
— До двору наймуся. Або до Підпари, він, кажуть, шукає дівки.
Очі в Маланки стали налякані, круглі. Щось промайнуло на мить перед ними, давнє, напівзабуте.
Вона підняла руки, наче хотіла його одігнати.
— Мовчи вже краще.
— Їй-богу...
Тоді Маланка раптом розм’якла. Що там журитись, коли все йде на краще. От перебудуть зиму, весна не за горами. Андрій напевне найметься до пана, почнуть люди городи копати, підуть заробітки.
Голос Маланчин ставав теплішим, немов нагрівався од сонця, що тихо сідало перед самою хатою. Золотий обрій зробив з вікна вівтар, комин червонів жаром, неначе в печі палало, мова стелилась лагідно, як останнє проміння, і гасла поволі в вечірніх тінях. До Гафійки лиш часом долітали окремі слова. Той лагідний тон будив у неї згадки, навівав думи.
Коли б знала — куди, пішла б пішки до нього. Нехай би не думав, що одцуралась. Сказала б: «Я не забула, Марку, твоєї науки: ти кинув слово, а з нього вродилось десять... Тебе зачинили за ґрати, а твоє слово ходить по світу...»
— ...Настануть жнива, будемо жати, заробимо хліба, а восени...
«Хто любить вірно, той хтів би весь світ засіять милого словом... Знущаються з тебе, а я хіба мало прийняла муки? Гляди, яка стала. Щодня тобою журюся, щодня думка круг тебе в’ється...»
— ...Посватає хтось... ще твоя доля за дверима у Бога... «Чекаю на тебе і виглядаю. Як не за тобою, то ні за ким. Одна в мене потіха, що розмовляю з тобою, хоч ти й не чуєш...»
Вікно поволі гасло.
Земля повечеряла сонцем і облягалась на ніч. Блакитні тіні розкривали свою глибінь і приймали, як в м’яке ложе, Гафійчині думи, сподівання Маланки...
Маланка не хотіла вірить. Ат, знов наплів Гудзь. Андрій аж мінився, так сердивсь. Він бачив на власні очі. Не сам Хома, прикажчик казав. Вуси ще білішими стали на червонім виду, і очі лізли наверх. Маланка низала плечима, але вдягла кожушанку і побігла до двору. Тепер це вже її справа. Панич Льольо мусить найняти Андрія, вона ж в них служила, вона робила на них. Маланка довго кашляла в кухні, поки нарешті вийшов панич. Ну, панич як панич, пожартував трохи з старої, але Андрія найняв. До прикажчика в поміч.
Се була велика радість. Тепер вже щодня палав у печі веселий вогонь, смачно пахло борщем або галушками, і коли Андрій смерком вертався до хати, свіжий од вітру, з духом морозу у всіх складках одежі, Маланка старалась догодити йому, і повага хазяйки була у всіх її рухах.
По вечері Андрій присувався до печі і виймав люльку. Червоний жар кліпав до нього синявим оком, моргав, стріляв зірками і загортався, нарешті, на ніч в кожух сірого попелу. Гафійка гриміла ложками, хлюпала літеплом, а Маланка, заклавши руки, побожно слухала оповідання про те, скільки привезено цегли, яке й чому забраковано дерево, що прикажчик нічого не розуміє і, коли б не Андрій, не було б діла.
З весною, коли розпочались справжні роботи, розмови ставали більш різнобарвні і розростались. Андрій був як у гарячці. Йому здавалось, що все йде дуже помалу, що будуванню кінця не буде. Се була його ґуральня, се він ставив її, і навіть Маланка, заметившись його настроєм, часто бігала дивитись, як посувалась робота. Вона навіть забувала свої мрії про землю і жила з Андрієм одним життям.
Нарешті одного дня, так щось по Зелених святах, високий комин ґуральні дихнув клубами диму, і з колишніх руїн сахарні розлігся понад селом свисток.
Андрій зірвався з місця. Він нахилився вперед, витягнув шию і ловив вухом той клик машини довго, уважно, наче боявся пропустити з нього хоч одну мить. Потому обернувся до жінки, весь сяючий, з впрілим одразу чолом:
— Чуєш, Маланко?
Маланка чула.
— Се тобі не земля, що буцім мають ділити... Се тобі, пане добродзею, не жарт, а ґуральня...
Маланка зітхнула. Вона тільки глянула на свої чорні та сухі руки, що просили іншої праці, і почула, як її мрії впали глибоко, аж на дно серця.
Того ж таки вечора Андрій пішов на нічну зміну.
Хоч од м’ясниць, як оженився Прокіп, небагато часу минуло, але Гафійці здавалось, що Прокіп виріс і навіть постарів. Він стояв перед нею і говорив, а вона оглядала його широкі плечі, спокійне лице, на якому несподівано якось виросла борода і осіла чоловіча повага. Їй здавалось, що його сірі, трохи холодні очі дивились не так на неї, а всередину, в себе, і через те слова були міцні та повні, наче добре зерно. Вона теж чула, що багачі сердиті на нього.
— Найбільше лютує на мене Підпара. В неділю кричав на сході: «Таких, як Кандзюба, в Сибір. Завів газети, книжки голоті читає, бунтує народ. Бомажки розкидає». А сам, як стріне, зараз питає: а що там чувати? Що про війну нового пишуть? Мати теж дорікають: світите світло, а воно дороге.
— Ну, а Марія?
Прокіп зирнув на неї допитливим оком. Гафійка стояла міцна, запалена сонцем, з тонким пушком на руках і ногах, мов золота бджілка. Спустила очі додолу і уважно ловила між два пальці ноги якесь стебло.
— Марія? Що ж, молодиця як молодиця... Їй аби люди, аби послухать та свого докинуть. Не так склалось, як думав. Мені б товариша треба, та ти не схотіла.
Стебло не давалось, тікало з-під пальців.
— Облиш, Прокопе, годі.
— Та я нічого. Не кличеш жалю, сам часом прийде до тебе. Все сподіваєшся Гущі?
Гафійка підняла на Прокопа очі.
— Сеї ночі Марко мені снився.
— Ага! Я і забув. Дядько Панас стрів мене вранці: прийду до вас, каже, послухать, про що там мудрі радять...
— Сниться мені, тільки я ніби скінчила розносить листочки і вже останній виймаю, щоб застромити Петрові в повітку, — хтось мене ляп по руці. Я так і захолола уся. Дивлюся — Марко. Такий сердитий. «Я, — каже, — сиджу за вас у тюрмі, а ти так слова мої сієш? Покажи руки». А мені соромно — страх, що руки порожні, очей звести не смію, не смію показать йому руки. І хочеться похвалитись, і не добуду голосу з грудей... Чуєш, Прокопе, коли нових даси? У мене більше нема.
— Нема і в мене. Піду на тижні в город, то принесу. А ти заходь.
Прокіп обіймав оком Гафійку. Туга, здорова, чиста — вона світилась на сонці, як добра рілля, як повний колос, а очі мала глибокі та темні, як колодязне дно.
Ті очі його чарували. Прокіп зітхнув.
Але зітхай не зітхай — інакше не буде.
Він хтів принаймні словом полегшить свою душу, як хмара чує потребу вилить свою вагу, і говорив. Бо що свої болі — пусте. Світове горе велике. Він надивився на нього. І вдома, і по світах. Скрізь бідні сподом, багаті зверху. Долиною сльози, верхами глум. У поросі люди, як той спориш придорожній, затолочені сильним, багатим. І нікому крикнуть: «Зведись, народе, простягни руку по свою правду». Як сам не візьмеш, ніхто не дасть. Не народився, видко, ще той, кого почують. Треба мати великий голос. А що можемо ми? І де наш голос? Тільки пошепки скажеш: «Вставай, Іване, обмий лице. Зведися, Петре, нас більше буде». Коли б спромога хоч се зробити, кількох збудити, а ті вже інших. Запеклась кривда у кожного в серці, торкнись до болячки — і запече.
Щось було тихе, покірне в тих скаргах, наче річка журливо дзвеніла по дрібних камінцях.
Ні, Марко не такий. Він, як бурчак, рвав би каміння, рив береги, з корінням вивертав би дерева. Його слухали б усі.
Тепер для Маланки настали кращі часи. Андрій був при роботі і хоч не весь заробіток приносив додому, а все ж голодні вони не сиділи. З Андрієм вона рідко й стрічалась, бо він ходив лиш на нічну зміну, а удень спав або блукав десь удвох з Хомою. Маланка з Гафійкою теж заробляли, і дні їм минали на чужій ниві. Проте Маланка не мала спокою. Чутки про землю ожили з весною, наче посходили з зіллям укупі і з ним розростались. Дарма, що разом з клунками насіння вона кинула в порох колишні надії; вони тепер знову прохались до її серця. Із уст в уста, од хати в хату, з села в село котилась радість: будуть землю ділити. Хто сказав перший і хто останній — ніхто не питав. Чутки пливли, як хмари, самі собою, носились в повітрі, мов пил з квіток в час красування ниви.
— Чули? Будуть землю ділити.
— Обдарують людей. Минуться злидні.
— Земля вже наша. Скоро почнуть ділити.
— Навіть пани гомонять: оддаймо землю.
— Пани? Не вірте.
— Аякже!
— Звісно, бояться.
В Маланки очі блищали.
А тут — сама земля подає голос.
Співає Маланці колос, сміється лука ранніми росами, дзвоном коси, кличуть городи синім сочистим листом, тучна земля диха на неї теплом, як колись мамині груди.
А на той голос подає голос Маланчине серце, обзиваються руки, сухі і чорні, що силу віддали землі і в себе взяли від неї силу.
Часом, серед роботи, вона ставала і оглядала землю.
Котились низом ниви, стелились горбами, повні, свіжі, багаті, та все чужі. Скільки оком захопиш, кінця-краю немає. А все чужі. І навіть не людські, а панські. Нащо йому? Куди все подіне?
Серце боліло дивитись, а вже поле потиху шептало і потішало:
«Не журися... поділять... поділять...»
Думи про землю будили Маланку по ночах.
Вона прокидалась, вся зрошена потом, тривожна. Їй раптом здавалось, що се неможливе. Не оддасть свого добра багач мужикові ніколи, ніколи. У нього гроші, у нього сила, а що в мужика? Чотири кінці — руки та ноги. Нічого з того не вийде, все буде, як було; довіку буде убогий на чужім марнувать свою силу, до домовини не зазнає Маланка кращої долі, зносить Гафійка красу і літа по наймах, зчорніє, зів’яне на чужій праці, як її мати. Тільки й землі твоєї буде, що лопатою згорнуть на груди.
Холодним потом обливалась Маланка, вся терпла і гострим оком вдивлялась у пітьму, наче питала: «Як буде?» Але ніч темна, сліпа і глуха: вона вміє тільки мовчати. Тим часом сподом, потай од холодної думки, ворушилася тепла, маленька і добра. Вона щось шепотіла Маланці і вела за собою на поле.
Хвилює на сонці нива, та Божа постіль, льон процвітає синьо, сказав би — небо задивилось в озерце, на сіножаті — віз. Гафійка годує дитину, а друге біля Маланки: «Бабо!..» І все те — родюча нива, віз, коні, кубло, — все те своє, рідне, з серцем зрослося. «Що ж се я вбралась сьогодні у сап’янці червоні, наче у свято... бач, процвітають на ниві, неначе мак...»
Вранці Маланка — кого стріла — питала:
— Не знати, будуть землю ділити?
Ковалиху і ту зачепила:
— Чули, серце, скоро землю нам мають давати...
— Аякже, Маласю, чула. Аякже. Тільки в людей і розмови, одним тільки живуть, одним і дишуть. Мій ще з зими купив у пана одну десятину; завдаток дав, а далі не хоче платити. «Нащо, — каже, — маю викидать гроші, коли однаково земля буде моя. Нехай пропадає завдаток». А мені шкода й завдатку. Осе! Щоб за своє та ще й платити. І копійки не дам. Нападаюсь на свого, щоб одібрав, а він не хоче. «Що з воза впало, те, — каже, — пропало». Будуть, будуть ділити. Вам більше прийдеться, бо ви безземельні. Коли б тільки справедливо ділили, щоб люди не бились поміж собою...
— Ой, коли б то дав милосердний... Звісно, люди — божі собаки, гризуться. Спасибі вам, серце, за добре слово. Хай вам Господь помагає, де тільки лицем обернетесь...
Маланчине серце топилось, як віск. Їй навіть чудно, що з ковалихою вони часто у сварці.
Марія сплеснула в долоні.
— Глядіть, і дядько Панас прийшли послухать!
— Хіба не можна? Може, тут щось погане говорять?
Низька корячкувата постать спинилась на хатнім порозі, переставила довгий ціпок з корою у хату і, спершись на нього, щулила очі. Здавалось, вербовий пень витяг з землі своє коріння та причвалав між люди, цупкий, битий негодою, з духом землі, на якій ріс. Стара Кандзюбиха кликала брата:
— Заходь, заходь у хату.
Всі повернули до Панаса обличчя, а чужий раптом замовк, поклав руки на стіл і закліпав очима. Панас все ще роздивлявся по хаті.
— Щось у вас світло погано горить, не розберу я зразу...
Але він вже пізнав. Коло Гафійки сидів Олекса Безик, якого на селі звали Півтора Лиха. Він мав дітей, як маку, і ані клаптика поля. В кутку підпирав стіни високий Семен Мажуга, з запалими грудьми та довгорукий, весь як складаний ножик. Він тільки й жив з того, що на клишоногій кобилі возив євреїв на вокзал. Були тут Іван Короткий і Іван Редька, Олександр Дейнека та Сава Гурчин — всі безземельні або такі, що їх земля не могла згодувати.
Тоді Панас переставив через поріг свої чоботища, в яких, певно, більше було онуччя, ніж ніг, і примостився біля Марії.
— А хто ж той чорнявий, що за столом?
— Се чоловік з Ямищ, — пояснила Марія і обернула до чужого зацікавлений вид.
— Розказуйте далі, — попрохала вона.
Той перестав кліпать очима. І всі обернулись до нього.
— Ну, значить, зібрались ми зараз на зборню, староста з нами, так і так, пишіть приговор. Ми, ямищани, пристали на те, що ніхто з нас не буде робити в пана по давній ціні. Тепер піший робочий — рубель, а кінний — два. Робочий день має бути коротший на четвертину.
— Ого!
— Цитьте! Нехай говорить...
— Жати за шостий, а не десятий сніп, молотити за восьму, а не тринадцяту мірку...
Осе так добре! Голови по кутках закивали, а довгорукий Мажуга, на знак повної згоди, складався і розкладався, неначе ножик.
— А як пан не пристане?
Стара Кандзюбиха пропхалась крізь натовп і обережно зменшила у лампі світло.
Справді, що буде, як пан не пристане?
Чоловік з Ямищ помовчав хвилинку, глянув навколо і одрубав:
— А не пристане, то забастовка. Марія сплеснула в долоні.
— Забас-тов-ка! Господи милосердний!
Панас Кандзюба хитнувся вперед, немов верба од вітру.
— Забастовка? Як саме?
— А так. Пан кличе косити — добре, карбованця в день. Не хочеш — коси собі сам. Ніхто на роботу не вийде. Настали жнива — давай нашу ціну; незгода — назувай сам постоли та й гайда з серпом на поле.
— Ха-ха! От ловко!
Сміх розкотився по хаті, з кутка в куток. Цілі ряди коливались од нього. Сміх косив наче та клав людей в покоси. Пан в постолах! Ха-ха!
Півтора Лиха впрів навіть од тої уяви; його лисина, зрошена потом, ловила й переливала блиск лампи. Пан в постолах!..
Чоловік з Ямищ все говорив.
Перед очима в Панаса невідступно стояла кумедна постать гладкого пана у постолах, сама серед поля, невміла і безпорадна. І не легка веселість грала в Панасовім серці, а давня мужича зненависть, що нарешті знайшла своє слово.
Озуть пана в постоли!
У цьому слові була ціла картина, розкішний план, справедливість людська й небесна.
Озуть пана у постоли!..
Але як се зробити?
Ба, як се зробити? Пан не дурний. Свої не схочуть — чужих покличе. Панське все зверху.
На саму думку, що чужі стали б на перешкоді, пішли б проти громади, засвітилися очі.
Заговорили всі разом.
Мажуга підняв догори руку, наче голоблю.
— Чужих не пускати! Розігнати! Кілками! Го-го! Такий не пустить.
Марія сплеснула в долоні.
— Авжеж. Як не послуха — бити.
— Бо вже нікуди далі, все одно пропадати. — Хоч в яму, гірше не буде. — Народ зголоднів, а ніхто не подбає, їсти ніхто не дасть. — А не дасть. Як хочеш їсти — пий воду... — З’їв півбіди та й напийся води... — Один розкошує, а другий... Старша біда — як розкіш. — Озуть пана у постоли...
Однак поволі уява Панасова в’яла, наче хробак точив її. Де-де? Хіба так легко змагатись з паном!
Пан не хотів вже взувать постоли, не хтів сам жати. Він знов був сильний та хитрий ворог, з яким трудно було боротись, який все переможе. Краще далі од пана і од гріха. Хіба йому земський не вибив зуба?
Панаса ніхто не слухав.
Тоді він почав стукать ціпком.
Чого йому треба?
Ні, пана не налякаєш. Він має силу. Нажене тобі повне село, і в кого ззаду було гладеньке — мережане зроблять. Тепер кричать, а тоді що? В гурті і беззубий собака лютує. Схотів один з другим голіруч їжака вбити. Не вб’єш, бо вколить.
Стара хазяйка знов прикрутила лампу. Коли там що буде, а гас дорогий.
Іван Короткий хтів знати, чи всі підписались.
Чоловік з Ямищ за криком не міг нічого сказати.
— Цитьте, цитьте, нехай говорить...
Звісно, не всі. Багачі одреклися.
— Схотіли! Один біс, що пан, що багатий мужик. Проте до них пристали села — Піски, Береза, Веселий Бір...
— О! Чуєте? Чуєте, скільки пристало... Тепер за нами черга. Стіймо за них, вони за нас постоять.
— Підписать! Підписать!
В хаті ставало душно. Дим слався по хаті, як низькі хмари, і сині хвилі, змішані з криком, тягло в одчинені вікна.
Хіба присилує хто робити в пана? Не хочеш — не йди. Нехай побачить, що не в багатстві сила, а в чорних руках. Треба пристати. Усім.
Панас Кандзюба йшов проти громади. А він не згоден. Се буде бунт.
— Тю! Який бунт?
— Такий, що бунт. За се не похвалять. Краще чекати прирізки.
— Чекай — діждешся.
— Скоро будуть землю ділити.
Марія сплеснула в долоні.
Хіба ж вона не казала!
На Панаса насіли. Хто буде ділити? Може, пани? Але Панас міцно стояв на свому. Твердий і сірий, як грудка землі, важкий в своїх чоботищах, він знав тільки одно:
— Будуть землю ділити.
— Та добре, добре, а поки що...
— Се буде бунт.
Ще там загнати коні у спаш на панське, вивезти нишком деревину із лісу, закинути вершу у панський ставок, але бунтувать проти пана цілим селом — на се нема згоди. Буде з нього і одного зуба, що вибив земський.
— Ось бачиш... ось!
Роззявив рота і тикав пальцем, грубим і негнучким, як цурпалок з корою, у чорну дірку на блідих яслах.
— Бачите... ось!
Так Панаса і облишили.
Грім все гуркоче, і руда хмара лівим крилом обійма небо. Бульбашки скачуть од крапель скрізь по воді, а рівчаками пливуть потоки і підмивають сіно. Пропало сіно! Маланка закасалась та лізе в воду, і тоді саме Гафійка говорить:
— Мамо, хтось стука в вікно.
Вікно? Яке там вікно?
Справді щось стука.
Маланка злазить із лави, мацає стіни, а у вікно хтось гатить.
— Що там? Хто стука?
Маланка одчиняє вікно.
— Йдіть на ґуральню. Нещастя. Андрій скалічив руку.
— Нещастя... — повторює за ним Маланка. — Дуже скалічив?
— Не знаю. Одні кажуть — відтяло руку, а другі — пальці.
— Боже мій, Боже...
Маланка товчеться у пітьмі, як миша у пастці, а що хотіла зробити — не знає. Нарешті Гафійка подає їй спідницю.
От тобі й грім!
Яке безконечно довге село. Там, на ґуральні, нещастя, Андрій вмер, може, он лежить довгий і нерухомий, а тут ті хати, сонні і тихі, одну минеш, друга встає на дорозі, як безконечник. За тином тин, за ворітьми ворота... Чутно, як худоба в оборах важко сопе та Гафійка нерівно дихає поруч Маланки. А ґуральня далеко.
Тільки тепер помічає Маланка, що за нею поспіша хлопець з ґуральні.
— Ти бачив Андрія?
Хтось чужий поспитав, а хлопець зараз говорить.
Ні, він не бачив, його послали. Оповідає щось нудно і довго, але Маланка не слуха.
Ось вже дихнула нічна вогкість ставка і раптом, за поворотом, рядок осяяних вікон різнув їй серце. Ґуральня бухає димом і вся тремтить, ясна, велика, жива серед мертвої ночі.
На подвір’ї купка народу, а серед неї світло. Андрій помер. Вона кричить і всіх розпихає.
— Мовчи там, бабо!..
Сердитий голос її спиняє, вона раптом змовкає і лиш покірно, як битий песик, водить очима по людях. Їй пояснюють:
— Він, бачите, був в апаратній...
— Біля машини, значить...
— Біля машини, — каже Маланка.
— Держав маслянку, а шестерня раптом і того... і повернулась...
— І повернулась, — повторяє Маланка.
— Він тоді правою лап, щоб схопити маслянку, а йому чотири пальці так і відтяло.
— При самій долоні.
— Живий? — питає Маланка.
— Живий... там фершал.
Долі світиться світло, а що там роблять, який Андрій — Маланка не знає. Тільки тепер почула, що стогне. Значить, живий.
Врешті той самий сердитий голос гукає:
— Тут жінка? Ну, бабо, йди...
Робочі дають їй дорогу. Вона бачить щось біле, наче подушку, і тільки зблизька помічає жовте як віск обличчя, якесь зсохле, маленьке, чорне, скривлений рот.
— Андрійку, що ти зробив з собою?
Мовчить і стогне.
— Що з тобою, Андрію?
— Хіба я знаю?.. Калікою став... Збери мої пальці....
— Що ти кажеш, Андрійку?
— Збери мої пальці, закопай в землю... Я ними хліб заробляв... Ой... Боже мій, Боже...
Підійшли двоє робочих і забрали Андрія. Не дали Маланці поголосити.
В апаратній Маланка шукала Андрієвих пальців. Три жовтих, в олії, цурпалки валялись долі біля машини, четвертого так і не знайшла. Вона загорнула знахідку в хустину і взяла з собою.
Вранці Андрія одвезли в лікарню, в город, а Маланку покликав сам панич Льольо. Він довго сердивсь, кричав на неї, як на Андрія, але, спасибі, дав п’ять рублів.
За три тижні Андрій повернувся. Худий, жовтий, посивів, рука в черезплічнику.
— Болять в мене пальці, — жалівся Маланці.
— Та де ті пальці?
— Як ворухну ними — а все кортить, — так і болять. Ти їх поховала?
— Авжеж. На городі. Що ж будем робити? — журилась Маланка.
— Як «що»? Піду на ґуральню, нехай поставлять на іншу роботу.
Але в конторі сказали, що калік не приймають. До панича Льоля і не пустили.
— Се добра справа, — кричав Андрій. — Робив, пане добродзею, на сахарні дванадцять літ — не чужа ж вона була, а твого тестя, — тепер у тебе руку при машині скалічив, а ти мене викидаєш як щось непотрібне...
Тоді ходила Маланка. Просила, благала — не помогло-ся. І так, кажуть, великі втрати: за лікарню платили, п’ять рублів дали, а скільки мороки...
— От і маєш, Андрійку, ґуральню! — шипіла Маланка, зганяючи злість.
— Мамо... що я вам скажу...
— А що там, Гафійко?
Гафійка нерішуче мовчала.
— Та кажи вже, кажи...
— Піду я в найми.
Маланка підняла руки. Вона знов за своє!
Всі її сердять, дратують, хоч забирайся з світа.
— Ви не журіться, мамо. Так було б краще. Тато не зможуть вже заробляти — куди їм? А настане зима...
— Мовчи! Чого ти вчепилась душі моєї! Я вже й так стала неначе тінь.
Гафійка замовкла. Їй було досадно. Мати хлипа, а хтозна-чого.
Довго Маланка сякала носа та утирала сльози.
Гафійка подумала вголос:
— Якраз Підпара шукає дівки.
Маланка уперто мовчала.
Так воно і розпливлося, як завжди.
А Андрій лютував. Голос став в нього ще більше пискливий, жіночий. Коли він сердивсь, краска заливала йому лице, від чого вуси біліли, наче молочні.
— Багачі! Фабриканти! Зробили з мене каліку, а тоді і нагнали. Забрали силу, випили кров, та й став непотрібний.
Кожному стрічному Андрій тицяв скалічену руку.
— Ось подивіться, що з мене зробили. Дванадцять літ сотали жили, дванадцять літ паслися мною... То така має бути правда на світі? А, сто сот крот...
Андрій від Хоми перейняв лайку. Він нахвалявся:
— Се їм так не минеться, чужа кривда вилізе боком. Нахвалки ті дійшли до пана, і він перестав посилати Андрія на пошту. Тепер на пошту ходив вже інший.
«Що ти зробиш йому, гладкому? — думав Андрій. — У кого сила, у того й правда. Ми — як худоба в пана. Та де! Він худобу пожалує швидше, бо віддав гроші за неї. Правду казав той Гуща...»
Гафійка позирнула на батька прихильним оком. Аж ось коли згадав про Гущу...
Про найми не було більше розмови, проте нишком всі знали, що доведеться Гафійці служити. Маланка була недужа, осунулась зразу і не щодня виходила з хати. Гафійка ходила на роботу сама. Давня біда знов повернулась. Гірко було Маланці.
От, зростила дитину, берегла, доглядала, рада була неба їй прихилити та зорями вкрити, а тепер віддай між люди на поневіряння.
Вона знала, що значить служити. Се добре знали її спрацьовані руки, її душа, заглушена в наймах, як бур’янами квітка.
Одно тільки потішало Маланку: ось-ось не видко — будуть ділити землю. Тоді Гафійка покине службу і знов поверне додому.
А як прийшлося одводить до Підпари Гафійку, Маланка була мов з хреста знята. Кланялась і прохала, щоб не робили кривди дитині.
У Підпари Гафійку ждала цілоденна робота. Хазяйка була слаба, немічна жінка, що все стогнала і ледве човгала по помості шкарбунами на босу ногу. Уся хатня робота припала Гафійці, а найбільше мороки завдавали їй свині. Кабани лежали по сажах, а кнурці, льохи і поросята рили подвір’я. Вранці, поки Гафійка готувала їм їжу, все се вищало, кувікало, хрюкало і товкло мордами в двері. А над головою докучливо стогнала хазяйка, рипів її голос, і човгали шкарбуни по помості. Гафійка рада була, що попадала нарешті між свині. Свинячий гурт, уїдливий і пажерливий, зразу накидався на неї, рвав з рук, глушив її криком і мало не валив з ніг. Вона не могла дати собі ради і тільки дивилась, як свині перекидали пійло, місили ногами їжу та гидили. Сажові поводились краще. Чисті, важкі, вони не хотіли турбувати свій зад і ставали лиш на передні ноги. Їх треба було прохати їсти. Вони не хотіли. Жмурили сонні маленькі очі, здіймали вгору чисті кругленькі рийки і так ніжно стогнали: ох! о-ох!.. неначе хазяйка. Гафійка чухала їм животи, такі рожеві, повні; тоді вони одставляли ще задню ногу, а закуцьорблений хвостик, наче живий калачик, весь час тремтів... Ох!.. О-ох!..
Сюди любив заходить і сам Підпара. Коли його висока постать з’являлась у дверях, а на сажі падала тінь, Гафійка здригалась. Вона боялась Підпари. Вій був неласкавий, суворий; вічна турбота ховалась у нього під волохаті брови, блищала сріблом в чорних волоссях. Він штурхав ціпком кабанів, здіймав їх на ноги і мацав хребти. Не дивлячись на Гафійку, говорив до неї суворо:
— Гляди мені, дівко, щоб чисто ходила біля свиней. Божа тварина любить, щоб дбали за неї.
Опріч Гафійки, було ще два наймити. Підпара варив з челяді воду. Йому все було мало роботи. Він сам робив за двох. Коли наймити їли, голодні, багато, він бурчав жінці: «Як їсть, то впріє, а як робить, то змерзне... Стук-грюк, аби з рук...» Коли ж страва була недобра і наймит клав ложку, Підпара сердивсь: «Злидні! Що воно їло удома? Юшку з картоплі».
Гафійці здавалось, що то він про неї говорить.
Особливо Підпара ненавидів бідних. Зсував густі брови і з презирством цідив крізь зуби: «Голота! Що воно має... Якби робив, ледащо, то мав би. А воно на чуже зазіхає...»
Хоч те було добре, що хазяїн рідко сидів у хаті. Він вічно був в полі, на сіножаті, в клуні, біля свиней. Скрізь од високої постаті падала тінь — і там, де вона впала, робота, здавалося, йшла швидше.
Часом, в неділю, Підпара здіймав з жердки жупан і надягав на себе широкий пояс.
По відході Підпари хазяйка мліла, наче вмирала:
— Пішов на сход... ох, ох... щось колить у грудях... Мого люди слухають дуже... що скаже, так вже і буде. Страх поважають. Хотіли за старшину обрати, та мій не хоче. Щоб не розтеклося добро без хазяйського ока... Ох, моє лишенько... ох!..
Але щось воно було так, та не так.
Підпара повертався сердитий.
— Чорт його знає, що сталось з народом, — жалівся жінці. — Перше, що скажеш, всяк тебе слуха, а тепер хоч мовчи... така розпуста. Вже мені ті верховоди... Голота! Тьху!..
Під бровами у нього лягала тінь.
Часом збирались гості. Холодком, в свято, приходив Скоробагатько Максим, староста сільський, якого дражнили Вовчком, і тесть Підпарин Гаврило. Вони сідали надворі, на вільнім повітрі, а Гафійка виносила з хати сало та рибу. Хазяйка, хоч було тепло, напинала на плечі кожух і теж приставала до гурту.
Вони їли і міркували, де що вигодніше продати, хто скільки чого зібрав, хто кого й як піддурив. Рудий Максим мав звичку згортати з столу всі кришки у жменю та кидати в рот, а після сала облизував пальці. І не тому, що був голодний, а щоб не пропало. Він неспокійно кліпав очима, вічно сміявся і повертав на всі боки широкий вид з густим ластовинням. Він завжди на слизьке зводив спокійну розмову:
— От скоро почне голота землю ділити... Ха-ха! Нащо багатим стільки землі? Щоб, значить, «усім по сім»... Ха-ха!.. Ти скільки маєш? Тридцять? От двадцять три і одріжуть. Ха-ха!..
Підпара не любив жартів. Але Максима нелегко було спинити. Він вже моргав до Гаврила:
— А вам, куме, не гріх і більше віддати. Нащо вам, справді, ви вже старі, нехай голота у палки вб’ється, покушає папки.
— Атож! Що громаді, те й бабі, — посміхався криво Гаврило. — Ще доведеться на старість за сніп заробляти.
— Ой-ой! Ще й як! Хіба забули вже жати?
Підпара сердивсь.
Чорта лисого візьмуть. Він і упруга не дасть. Що діди та батьки кров’ю здобули, те нерушиме. А що надбав — то його праця, і всяким неробам зась.
— Поклав би на місці, як пса, нехай би зваживсь котрий, не побоявся б гріха!
Підпариха загорталась в кожух і стогнала:
— Ти хоч би кращу рушницю купив... Ох, ох, Боже мій милий!.. Твоя негодяща, мотузком зв’язуєш...
— Буде й така... нащо гроші втрачати...
«Ну, цей і клаптя не випустить з рук, поки живий», — хитала головою Гафійка.
По тих розмовах Підпара ставав ще похмурнішим.
Облягаючись на ніч, він поправляв на стінці рушницю і клав біля себе сокиру.
Гафійці робилось страшно.
Небо сіє дрібненький дощик на густе сито, а Мажуга накрив плечі мішком і ходить селом. Згинається і розгинається, як складаний ножик.
— Чули, пан не хоче набавить ціну.
— Звідки ти знаєш?
— Тільки що Прокіп з людьми був у пана.
— Що ж пан?
— Як було досі, так, каже, буде й надалі. Дорожче не дасть.
— Так. Що ж нам тепер?
Мажуга підіймає руку, наче голоблю, стискає кулак і викидає з запалих грудей, наче з безодні:
— Бастувать будем...
— Не схочемо ми, наймуть ямищан.
— Ямищани не підуть. Вони теж підняли ціну.
Олекса Безик виходить з свого подвір’я, за ним по болоті скаче дітвора, як циганчата.
Він на все згоден. Як забастовка, то забастовка. Гірше не буде.
Мажуга йде далі. Його постать у сітці дощу то стає довша, то знов коротша, наче риба в неводі б’ється.
Маланка сховала руки під хвартухом і злісно блиска очима.
— Так, людоньки, так. Лізьте в ярмо, жніть за тринадцятий сніп. Послужіть панові.
І затиснула сухі, зів’ялі губи.
— Не діжде. Хай сам собі жне.
— Коли ж стерня коле...
Олександр Дейнека погано лає. Важкі лайки гупають скрізь, як ціп на току.
Він мокне, а в хату не йде. В гурті йому легше.
— Затявся пан, держімось і ми.
— Проти громади нічого не зробить.
— Не присилує жати.
— Авжеж.
— Бастуймо — і край, — рішає Півтора Лиха.
А Мажуга вже на другім кутку підіймає людей:
— Чули?
— Та чули.
— Ну, що ж?
— Як люди.
— Бастують.
— Коли бастують, то й ми пристанем.
А панська нива дрімає, як море, у сіро-зеленій мряці, і сниться їй серп.
Хома сидить на горбку, Андрій біля нього. Сонце пече. Котиться марево понад селом та нивами, і танцюють у ньому — ліворуч ґуральня, праворуч — двір.
Голос в Андрія тонкий, плаксивий. Наче милостині просить з очей Хоми.
— Бачите, Хомо, що з мене зробили.
Але Хомині очі каламутні, як вода з милом. Вперлись кудись в простори, і тільки зрідка, як на миляній банці, мигне в них зелено-червоний вогник.
— Куди я тепер? До чого, як нема рук?
— Х-ха!
— Їм такі не потрібні. Мають здорових.
Хома мовчить.
— Що ж мені — пропадати?
— А пропадеш!
— Де ж правда на світі?
— Мовчи, Андрію. Мовчи та гинь.
— Живий не хоче гинуть.
— Тепер він плаче, а перше радів: ґуральня! Диво яке!.. Щоб тому очі грали та танцювали зуби, хто її ставив.
Андрій гасне відразу і вже більше до себе говорить:
— З’їли мене, пане добродзею... Взяли та й з’їли...
— А ти думав — вони пожаліють? Гляди сюди! — Хома торкає Андрія в плече і повертає наліво. — Бачиш отих, що там! — Потому повертає його направо: — І тих, що там, багачів, дуків... Вони на людей капкани ставлять, як на вовка. Спіймавсь — здеруть із тебе шкуру, оббілують дочиста, а те, що їм не потрібне, викинуть в гній.
— Правду ви кажете, Хомо, ой правду...
— Ти собі думаєш — фабрику ставлять, фільварок будують. А вони пута кують на людей, ставлять сильце, щоб людську силу спіймати в нього, кров людську сточити, бодай вас сточило, як шашіль сволок...
Андрієві душно. Старі слова говорить Гудзь, а вони крають сьогодні, як нагострений ніж, наче більма з очей стинають. На хвилину очі пробили мури ґуральні, стіни панського двору і дивляться вглиб, по-новому...
— Запоганили землю, наче короста, — чує Андрій. — Скільки їх — жмінька, а гляди, як насіли землі на груди, як простягають далеко руки. Здушили села своїми ланами, наче зашморгом шию, загнали в шпарку — бач, он лежать села, як купи гною на панському полі, а над ними димлять сахар-ні й ґуральні та людську силу переганяють на гроші...
Андрієві дивно, що він вперше сьогодні побачив, які справді маленькі, загублені села. Наче хто розтрусив по майдані трошки соломи з воза. І теж йому дивно, що панський пастух наче виріс одразу отут перед ним. Сидить попліч, наче дуб вріс у землю, а під ноги йому покірно котять жовті хвилі лани, і навіть сонце в покорі стелиться долом.
Андрій забув жалітись. Він тільки дивиться й слуха.
— Поглянь на мене, а я на тебе. Ти мені сивий волос покажеш, своє каліцтво, а я тобі що? Може, душу свою, що закопав у гної, як глядів панську худобу! Я там все закопав, чим горіла душа, а ти один з другим дививсь та мовчав, бодай ви поніміли навіки всі догола, кроти сліпі...
Овва! А що зміг би Андрій? Чим винні люди?
Хома встромляє в Андрієві очі свої, каламутні. Гострий, колючий сміх креше з них іскри, а насподі сіро-жовтої гущі почина вже кипіти.
Андрій не може змигнути, йому моторошно.
Хома мовчить, та Андрій чує, що сміх клекоче в Хомі, як вода в казані.
Сміх вирвався врешті, і прижмурилось сонце.
І раптом велике, гаряче обличчя присунулось близько, до самого вуха Андрія, війнуло жаром. Слова полетіли так швидко, що він їх ледве ловив:
— Не міг? Ні, брешеш, міг. Бачиш — лани... пшениця — як море... панське багатство... А ти узяв сірник — один з коробки сірник — і полетіли в небо дими, а на землі лишився сам попілець... Бачиш — будинки, палаци, повно худоби, добра... А ти прийшов маленький, сірий, як мишача тінь, — і за тобою тільки вугілля...
Хома говорить все швидше і швидше, рве слово, свистить і клекоче.
— Од пана до пана... з ґуральні в сахарню... з кубла в кубло. Скрізь, де людська кривда гніздо собі звила, аж поки не стане гола земля...
Андрієві очі лізуть на лоба, а за плечима — мурахи.
— Чуєш? — свистить Хома. — Тільки гола земля та сонце...
Хома божевільний... Що він говорить?
Андрієві треба щось одповісти, та язик, полохливий, мов заєць, тіка кудись в горло.
Повернувся нарешті, але виходить зовсім не те, що треба.
— Бог з вами, Хомо. Хіба таке можна робити?
Хома дивиться мовчки, потому цідить до нього згори вдолину, наче межи очі плює:
— Хам ти... Червак... Гний, пропадай, щоб і слід твій загинув, так наче ніколи тебе не було...
— Овва! Які ж бо ви, Хомо...
Але Хома не слуха. Встає, високий, лютий, і йде в пшеницю, як в воду, а Андрій прилип до землі, неначе торішній зогнилий листок.
Економ світить до пана чолом, а на бронзовім обличчі, де завжди блукало сонце, пан бачить якийсь неспокій.
— А що там, Яне?
— Прошу пана, сьогодні не можна почати жнива.
— А то чому? Хіба Ян не загадував вчора?
— Ціле село оббігав, прошу ласкавого пана, та ніхто на роботу не вийшов. Не хочуть жати по нашій ціні.
— Як то не хочуть?
Пан стрепенувся. Забастовка? У нього?
Пан чує образу. Він знає, що по селах були забастовки, але щоб в нього, коли він завжди був добрий для хлопа, не раз дарував спаш, а його жінка ніколи не одмовляла хорим в порошках хіни, олійку і арніковій примочці... Він ще раз хоче почути:
— Ян каже — не хочуть?
— Так, прошу пана.
Звичайна справа. Масти хлопа хоч медом, він вкусить, наче гадюка.
Пан зазирає в вікно. Сонце тільки що встало.
— Ну, добре. От що... зараз мені на коня і духом до Ямищ. Нанять ямищан. Коли не схочуть, набав ціну.
— Слухаю пана.
— Лайдаки!
Але не встигла ранішня тиша ковтнути ще тупіт кінських копит, як знадвору влітає в хату приглушений гомін, і тільки високий жіночий голос ріже його, як поломінь дим.
Що там?
Пан одчиняє вікно.
Вся челядь на дворі. Пастухи навіть. Наймички з кухні на бігу лопотять спідницями... Якісь чужі люди. Що там за крик? Які там люди?
Пан загортає розхристані груди і хоче щось зрозуміти, але на нього не звертають уваги.
— Максиме! Ей, хто там? Максиме!
Максим врешті біжить, якийсь непевний, налякані очі, а за ним другі.
— Це, прошу пана, не наша вина... Життя миліше за службу... Скалічать, що тоді діти будуть робити...
— Що таке?! Ну! Говори!
В одповідь челядь кричить гуртом:
— Як що? Забастовка. Не покинем роботи — поб’ють... Чого тут, ходім... Гей, хлопці, гайда... Це, пане, не наша воля...
Кров заливає панові мозок.
— Куди ви! Сто-ять!..
Скрегнув розлючений голос, як залізо об камінь, і раптом зірвався. Пан чує, що впав його голос, розбився, і несила підняти. Даремне. Челядь вже біля брами, збилась в воротях, як сіра отара, яку женуть вранці на пашу. З будинків вибігають дівчата і тільки мигтять червоним до сонця. Від обори, спізнившись, поспішає один серед пустки маленький гусій. Підняв руками поли, картуз насунув, батіг в’ється за ним по землі, наче гадючка, і лиша за собою кривулькою слід.
— Куди ти? Гунцвот! — тупа ногою пан. — Назад!..
Гусій тільки піддає ходу. Стоїть пан хвилину і дивиться в пустку.
— Бестії! Хлопи!..
Натягає спішно штани і вибіга на подвір’я. Пусто.
Йде вздовж будинків. Чудно. Не його двір. Наче чужий. Заходить у чорну пекарню, пхає ногою двері й кричить:
— Марино!
Нікого.
— Олено!
Тихо.
В чорній пекарні — як в кузні. Закопчені стіни, долівка в ямах, а кислий дух поту й розчини, як кіт лінивий на печі, міцно заліг в пекарні. Оберемок дров біля печі, розчато чистить картоплю. І все покинуто жужмом.
Пан іде далі. По подвір’ї розтеклись гуси; гусенята коливають з ноги на ногу, наче вітер муріжком гонить жовті пушинки. Не вигнав, значить, на пашу. Пан хита головою. Корови так і лишились в оборі. Двері в возовню стоять отвором, і чорна пустка вигляда звідти, як з беззубого рота. Бричка стоїть надворі, а коло неї валяються шори. Ах ти, скотина, бидло! Пан бере шори, щоб занести на місце, але зараз і кида. Невже нікого і біля коней?
— Мусію! Гей!
Знову тихо.
— Мусію! Ти там?
Чудно падає голос в околишню пустку і без одповіді гине. Пан згортає на череві руки і озирає подвір’я... Що ж се таке? Сниться чи справді?
Ось тільки двір був як серце, що б’ється і розганяє по тілу кров, а тепер все завмерло, спинилось, і кожні зачинені двері, кожна чорна діра отвору — наче загадка.
Пси побачили пана і вже скиглять йому під ноги, скачуть на груди.
Геть!
«А, бестії, хлопи!»
Вертає в дім. І там скрізь пустка. Жінка ще спить. Він проходить через порожні кімнати, зазирає в столову, шука покоївки — ані душі. Злість його душить. Грима дверима, перекидає стільці і хоче так крикнуть, щоб по всіх хатах заскакала стаєнна лайка.
«А, бестії, бидло!»
«Де Ян?»
Стає і слуха.
Через те слово враз зашуміли круг його лани, захвилювалась стигла пшениця. А жати не можна!
«Де Ян?»
Ян! От тобі маєш. Він сам послав Яна до Ямищ женців наймати. Ямищани, звісно, прибудуть, і все скінчиться. Але ті хлопи!
Пан не може сидіти в хаті. Його тягне на двір. В тім дворі-трупі якась принада. Він ще раз проходить його од кінця до кінця, самотний і безпомічний, повз замкнені брами стодол, чорні отвори стаєнь, вогкі й блискучі очі корів.
А Ян, стікаючи потом, весь в хмарі пилу, жене назад. Кінь сапа, і сапа економ, трясучись на стременах.
Його стрічають криком:
— Що, панський приплічнику, найняв ямищан?
— Маєш женців доволі? Ха-ха!
Ян скаче, не озирнувшись, і тільки здіймає з нагаєм руку та мовчки кива позад себе.
Село замкнулось, чекає. Очі у всіх видющі, вуха чуйні. Двір — наче мрець у селі, хоч тихий і нерухомий, а будить тривогу.
Звістка, що ямищани не хочуть найматись, мчить селом швидше, ніж економів кінь.
Хоч день робочий, а усі вдома. Під ворітьми купками люди, по хатах двері отвором. На городах спинилась робота. Стоять між грядками, заклавши руки, і розмовляють через сусідські плоти:
— Чули? Хоч би душечка в дворі. Покинули всі.
— Вони давно вже пристали, чекали тільки, аж люди почнуть.
— Що ж воно буде?
— Почне сипатись зерно — набавить ціну.
— Глядіть, ще щоб не найняв сторонніх.
— Де там, не пустять. Наші не пустять чужих. Прокіп вмовляє:
— Держіться. Як будемо разом стояти, наш буде верх. Йому ловлять слова із рота.
— Аякже. Гуртом, мовляли, і батька бить добре. Багатші бурчать. Вони по коліна загрузли у землю, їм важко.
— Забастовка! Буде вам забастовка... не один ззаду почуха... ет, чортзна-що.
Але не дуже бояться. Молодь сміється:
— Ловко?
— А ловко.
У полудне діти розносять: пан пішов на ґуральню. Крізь шибки вікон, з городів і з-за плотів йдуть вслід за паном сотні очей. Пан йде між очима, як під зоряним небом.
— Пішов на ґуральню до зятя.
— Обідать подався, бо дома нічим.
— Не наварилось.
Навіть Панас Кандзюба смачно чмока губами:
— Озуть би тебе у постоли...
Незабаром знов новина: панич Льольо послав до двору робочих з ґуральні.
— Наші побили робочих.
— Брехня. Ніхто їх не бив. Не пустили, та й годі.
— Хай пан сам біля худоби походить.
— Ми йому не боронимо.
Прокіп просить Дейнеку та двох парубків стати на варті і не пускати до двору.
Згодом виїздить пані з двору на конях, що вислав з ґуральні Льольо.
День тягнеться довго, неначе рік. Здається, що пшениця сиплеться в полі, що пан не видержить більше, ось-ось покличе жати, пристане на те, чого бажають люди.
Пополудні знов скаче селом економ, як навіжений. Періщить коня і плигає в стременах, немов хоче коня обігнати.
Ледве встигнеш побачити зад кінський та економову спину.
— Понесло десь у Піски.
— Не поживиться там. Не наймуться.
— А що?
— Бастують.
Вечір вже близько, а змін ніяких. Тільки на панському дворі ревуть корови.
Тихо сідає сонце на зеленому небі, певно, на вітер. Щось гнітюче, тривожне росте непомітно. Жевріють вікна по хатах, та ревіння худоби боре густе повітря.
— Хіч би нагодував хто скотину.
— Що ж вона винна... Стоїть, бідна, не ївши, не пивши... На небо виходить вечірня зірка, як всевидюче око. Панський двір все голосніше реве. Корови не мукають вже, а хриплим, скрипучим риком, повним одчаю і муки, кличуть рятунку. Коні сердито іржуть. Вони десь бунтують у стайні, б’ють землю ногами і роздувають од гніву ніздрі.
Жінки з нудьгою вибігають із хат.
— Ой, чути не можу, як плаче худоба.
— Їй-богу, сама побіжу годувати...
— Сумно як, Господи... Мої діти аж плачуть.
Смеркає. Тіні вилазять з своїх закамарків і нишком, підло налягають землі на груди.
А з панського двору уперто і нестерпуче б’ють в село хвилі дикого ревища, наче корабель гине на морі і в останній розпуці розриває горла сирен.
Тоді Прокіп посилає хлопців на панський двір.
Худоба нічого не винна.
Пан сидів мовчки — і люди нічого. Ходили в поле, жали свій хліб і посміхались злорадно, коли панський економ з нічим повертався з сусідніх сіл. Сонце пекло, пшениця сохла, от-от буде текти. Прибігав становий. Поштові дзвінки, валування собак, грубі лайки і крики — все се проплило, як хмара на літнім небі. Так і поїхав ні з чим. Тільки Хому забрали, бо станового налякав.
А пшениця текла.
Тоді економ пом’якшав. Ставив горілку та все вмовляв. Інший налає, а інший вип’є. Пили горілку — чому не пити? А на роботу не йшли. Може, кому й кортіло, та боявся. А пшениця текла.
Маланка пішла на поле. Припала вухом до безбережної ниви, як чайка грудьми до моря, і слуха, як стиха лущиться зерно з перестиглого колоса, м’яко капа на землю, як плаче нива золотими сльозами. Їй жалко, немов дитину, хоч воно й панське. Стає на коліна, розгортає стебло і збирає червоні зерна так обережно, ніжно, любовно, наче немовлятко виймає з купелі. Хлібець святий!..
Дехто з місячних повернулись до пана. А жнива не починались. Нарешті за тиждень пан набавив ціну. Не таку, як люди хотіли, а все ж далеко кращу, ніж була.
— Ставати?
— Ставаймо.
Прокіп теж радив:
— Дійшли до краю.
Люди зразу припали до панського поля, як до води у спеку, понагортали копи, стіжки.
А Хому Гудзя скоро пустили. Він вертався якраз повз панське поле. Зиркнув на женців і тільки криво всміхнувся.
Низько стеляться хмари, ростуть, збиваються в купу і опадають. Вітер наче покоси громадить на нічнім небі, складає в копиці.
На луці важко дрімають чорні стоги, наче ситі воли на паші. Вони розпливлися і гинуть у пітьмі, а Хома чує їх скрізь: отут, і з правого боку, і ззаду, і зліва, над головою. Сіно таке слизьке, гладеньке, так гарно пахне, що кортить застромити всередину руку, зворушити мертве стебло і пустити з неволі придушений там дух материнки, горошку та буркун-зілля.
Гострий, колючий смішок ворушиться в Хоминих грудях, підступає під горло. Ха-ха!..
Попрацювали руки і походили ноги, поки зібрали таке багатство.
А ось одна мить...
І не кінчає. Він наче бачить — громадять сіно. Пан походжає, як чорногуз. Нагнувся, ткнув в покіс носом. «Добре сінце?» — «Як золото чисте...» — «Складайте ж, люди, складайте, щоб дощ не заскочив», — і позирає на небо. Заклав руки в кишені, штани на ньому чорні, а куртка біла, — і знов зацибав по луці, як чорногуз.
А сміх танцює в Хоминих грудях.
Хома ліниво засуває руку в кишеню і не виймає.
Чого хапатись? Встигне.
Вітер шумить поміж стогами, п’яний од духу сіна, хмари лягають в покоси, ніч — наче озеро в берегах неба, а Хома знов бачить: стоїть перед паном економ, нагай при боці. «Сей рік більше маємо сіна». — «Так, прошу пана, стане на зиму, стане й продати».
«Стане й продати», — говорить до себе Хома.
Він обережно насмикав сіна і потрусив. Потому вийняв з кишені сірник.
Вітер гасить вогонь, але Хома нагнувся, поставив дашком долоні й задивився, як пелюстками троянди зарожевіли у нього руки.
Сіно не хоче горіти. Тріщить і скаче до очей димом. Це сердить Хому. Однак вогонь робить своє.
Тоді Хома відходить під другий стіг, спокійно і діловито. Блимне на мить і знову щезне.
Скінчив нарешті.
Тепер він хоче дивитись.
Ляга животом на отаву, кладе голову на долоні й чекає.
Стоги виразно чорніють, навіть заплющивши очі, Хома їх бачить; потому вкриваються димом і стають легкі і рухливі.
Дрібні вогні починають гратись під ними, як діти в червоних спідничках. Вони скачуть по боках і лізуть нагору, а чорна маса то гнеться під ними, то виросте раптом, немов намагається знятись і полетіти.
Голова Хоми важко лежить на долонях. Дивний спокій сповня його тіло, тільки глибоко десь, на самому споді у грудях, хробачком корчиться сміх.
Стоги тим часом ростуть. Дим розгортає крила і пориває з собою вогонь. Се вже не діти в червоних спідничках. Се щось велике, завзяте, сердитий звір, що хоче скинуть з грудей вагу, що простягає спідсподу лаби з синіми жилами, душить й підгортає під себе. Роззявляє криваву пащу й жере. Рве зубом й лютує.
Ворог скорився, а він все ще пирска зірками, як слиною кіт, все диха синім вогнем та хлюпає полум’ям в береги чорної ночі.
Хома тихенько сміється. Смішок добувсь йому з горла і покотився по зморшках обличчя, і наче легше від того зробилося, наче випік вогонь у грудях болюче місце.
Вогонь! Червоний, веселий, чистий.
Ще недавно лежав він у темній коробці, холодний і непомітний, наче Хома на світі, а тепер мститься за людську кривду.
Гори, гори...
Хомині очі теж мечуть іскри. Якби могли, вони б все спалили, усе спопелили — сіно, хліб панський, будинки, саму землю обняли б вогнем.
Бо воно грішне... Все грішне на проклятій землі... Все грішне, тільки вогонь святий. Тільки один вогонь. Сам Бог у гніву кида вогонь на землю.
Ти збираєш добро з поту та сліз, з людської кривди, а вогонь впав — і де те все? Шукай у хмарі, порпайся в попелі... Ха-ха!..
Лиха радість наливає Хомине серце. Йому хочеться встати, крикнуть, зареготатись, зілляти регіт з вогнем. Але щось його держить, щось в’яже з вогнем — і здається, що, коли встане або не буде дивитись, стоги погаснуть і не будуть горіти.
Стоги нарешті в’януть. Покірні, тихі, вони рівно палають, як свічі у церкві. Низькі хмари рожевіють на небі, далечінь тріпа чорним крилом, наче кажан.
Тіні копиць полохливо тремтять на осяяній луці.
Сіно дотліває поволі. Часом бухне з тріском сніп іскор або вітер зірве напівзотлілий віхоть та розмече зірками.
Од села чутно далекій гомін. «Се, певно, йдуть рятувати, — дума Хома важко й байдуже. Йому не хочеться встати. — Спіймають? Ну що ж, нехай...»
Все ближче, ближче гомін. Вже чутно, як гейкають люди, як сапають коні і одкидають землю позад себе копита.
Хома нарешті встає. Розминає залежане тіло і ліниво, поволі, весь кострубатий і чорний, відходить у пітьму.
Збирали пізні гречки, коли в селі несподівано з’явився Гуща. Його не зразу впізнали. Він обріс бородою, став старший і наче трохи чужий. Гущу прийняли добре. Міцно і довго парубки трясли йому руку, якось по-новому дивились в очі. Навіть Андрій вже був не той. Потріпав по плечах, підморгнув хитро і засміявся:
— Що, попосидів?
Знаєш, мовляв, за що.
Його питали — як? що? Що чути про землю, що по світах говорять. Він мусить все знати.
Гафійка почула про Марка від Підпари. Він сердито жалівся: і так од голоти життя не стало, а тут ще Гущу пустили.
Гущу?
В Гафійки спинилось серце. Чи вона добре розчула?
Ледве діждалась, як смеркне, і побігла додому. Але по дорозі наткнулась на Гущу.
— Марко!
Не тямила, що простягає до нього руки.
Вони щиро обнялись.
Так все сталося несподівано й просто, немов тільки вчора розстались.
Гафійка сміялась дзвінким уриваним сміхом, наче намисто низала. Вона сама не знала, чого сміється. Рука Маркова тепло лежала на її стані. Борода лоскотала чоло.
— Дивіться, а він з бородою, як дід...
Вони одійшли попід верби.
Марко роздивлявся Гафійку.
Вона була якась нова, прозора, старша.
— Ти мене не забула?
— Ні, не забула.
— Ждала?
— Ждала.
— А тим часом розкидала листочки?
Голос у нього тремтів, теплий і тихий, як по весні вітер, коли дерева цвітуть.
— Ти звідки знаєш? Авжеж, підкидала. Знаєш, Марку, не ті тепер люди, що перше. І в нас була забастовка.
— Ов!
Гафійка страшенно горда.
— Аякже. Багачі так налякались, так налякались. Мій хазяїн ходив, як ніч, навіть їсти покинув. Покладе ложку — не можу, каже. І все боїться.
— А батькові твому і досі досадно, що я не в Сибіру?
Гафійка вся стрепенулась.
— Де там! Як сталось з татом нещастя — змінилися зовсім. Правду, кажуть, говорив Гуща... Добре, що ти вже прийшов. Тепер нам легше буде....
— Кому се «нам»?
Тоді Гафійка розказала Маркові, як вони цілу зиму збирались, як Прокіп приносив з міста книжки і листочки, скільки до них пристало народу. Навіть Прокопів дядько Панас. Розкажіть, каже, про тих демократів...
Гафійка розсипалась сміхом на згадку про дядька Панаса:
— Такий кумедний!
Марко взяв її руку в свою.
— Хороша ти.
Гафійка зашарілась вся, навіть поночі видко було.
— Що — я...
Коло Гущі скоро скупчилась молодь. Од нього вперше почули, що села скрізь гуртуються в спілки. Довгими осінніми вечорами велись безконечні розмови та суперечки. В своїм невеличкім гурточку він завів новину — гуртову працю. Разом орали і молотили — і все виходило краще та швидше у них, ніж у людей. Якось сама собою перевелась на селі п’яна парубоча сваволя, бійки та нічний галас. Ті, що недавно робили бешкет, тепер втяглись в роботу, в гуртове читання. Навіть старі хвалили Гущу. Вони ходили розпитать в нього, чи скоро буде нарізка. Він, певно, знає. Марко сміявся. Ніхто з доброї волі землі не дасть. Як! Не будуть землю ділити? Що ж тоді буде? Що їм робити?
Тільки панський пастух Хома мав завжди готову одповідь:
— Як «що робити»? Бити. Не лишити і на насіння...
Андрій з-за плечей Хоми здіймав скалічену руку, сварився нею й верещав:
— Бити й палити. Як хочеш, пане добродзею, покушать меду, викури бджіл...
Кого їм слухать?
Гуща говорить про спілку, Прокіп про волю, а Хома радить бити й палити.
Панас Кандзюба, важкий і сірий у своїй свиті, як скиба, одвалена плугом, сіяв очами нудьгу питання: кудою йти? де правди шукати?
Він нікому не вірив:
— Хіба мужик знає?
Якби прийшов хтось інший, видющий, простягнув руку, показав шлях.
А мужик? Що знає мужик? Одна на йому шкура, та й та в латках.
Щоночі тепер пожежі. Як тільки смеркне і чорне небо щільно укриє землю, далекий обрій враз розцвітає червоним сяйвом і до самого рання осінні хмари — наче троянди. Інколи сяйво далеке, ледве помітне, чуже, наче місяць там сходить, а часом спахне під самим селом, аж хати рожевіють і жевріють вікна.
Вийде Маланка з хати, сховає руки під фартушину й задивиться на пожежу. Що горить? Де? Люди не сплять, хоч пора б вже їм спати. Стоять під ворітьми, читають небесні знаки. Пливуть голоси з пітьми, хто знає чиї, і гинуть у пітьмі.
— Пан в Переорках горить.
— Де там! Десь ближче — так, у Млинищах або у Рудці.
— Підпалено, видко...
Собаки виють скрізь по дворах, і сумно і моторошно осінньої ночі.
— Вчора горіла економія в Гуті.
— А позавчора клуні хтось підпалив...
— Згоріла, кажуть, дощенту — сам попілець.
Траплялось, вогонь подавав звістку вогню. Як тільки займеться десь небо — з другого боку встає зараз червоний туман і розгортає крила. Тоді чорне село — як острів на вогняному морі. Вітер часом приносить чад, далекі дзвони, тривогу.
Що діється, Господи Боже!.. Горять все пани, генерали, великі «члени», що й доступитися до них не можна було, і ніхто спинити не може...
Блукали поночі люди, як тіні, плакали діти, і худоба обзивалась в хлівах. А вогонь то здіймався, то падав, неначе дихали груди, розкидався снопом, розпливався туманом, і цвіли хмари на небі, немов троянди.
Маланка тремтіла.
— Йди спати, — сердивсь Андрій.
— Страшно, Андрію...
— Чого там страшно. Так їм і треба.
Але Маланка не могла спати. Ще довго тупали ноги попідвіконню, літали чиїсь слова, світились маленькі вікна, і сумно вили собаки.
Уранці дими снувались понад селом і лоскотали ніздрі. Люди нюхали чад і позирали на панський двір.
Лук’ян Підпара аж почорнів. Кожної ночі здіймає з стіни рушницю та йде на поле, під клуні. Ходить страшний, високий, волочить тінь за собою, що одділили від нього вогні пожежі, і все наслухає. З-під волохатих брів кидають очі далекий погляд, а вуха чуйно вбирають в себе найменший згук. Ось обійшов він навкруги клуні і раптом стає: щось чорніє на полі.
— Хто там?
Поле німує, знесилене літом, спить мертвим сном, руде, обдерте.
Підпара знов ходить. Звідти, з вогняного моря, йдуть на нього всі страхи і всі турботи, а він міцніше стискає рушницю і кида у пащу ночі:
— Хто йде? Буду стріляти! — Стоїть міцний, як з криці, і цілиться в пітьму.
Нема нікого чи причаїлось?
Стріляє.
«Ох-ох-ох!..» — стогне пітьма над полем, і голосніше завивають собаки в селі...
А Підпара знов ходить, стереже клуні, суворий, безстрашний, готовий оборонити своє не рушницею тільки, а і зубами.
Дощі випадали щоденно. Вискочить сонце на мить на блакитну полянку, щоб обсушитись, гляне на себе в калюжу, і знову лізуть на нього важкі, розтріпані хмари. Якісь жовті і каламутні дні родились по неспокійних ночах, а люди ховались під свити та рядна, вивертали шапки наверх козячим хутром і все місили болото. Перше негода заганяла їх в хату, тепер щось гнало їх звідти між люди. Кожний хотів бачити людське обличчя і чути голос. Мало спали по ночах. Одні не могли одірвати очей од далеких пожарів, другі виганяли худобу на панське поле і не спали, щоб бути напоготові. Правда, після того як економ ледве втік з поля в подертій одежі, ніхто вже не важивсь займати коні, і вони смачно гризли молоде руно, змите дощами.
Люди наче забули свою щоденну роботу. Своє поле цікавило мало. Воно здавалось таким маленьким, мізерним, не вартим уваги і лежало облогом несіяне, неоране навіть.
На зборні вже було повно: свити так тісно тулились до свит, що мокра одежа аж парувала. Чутки і поголоски, невідомо звідки узяті, місилися вкупі, росли на очах, як тісто в діжі. Сухі безсонні очі дивилися кожному в рот, вухо уважно ловило кинуте слово. Що буде? Як буде? Скрізь встав народ, бунтує, хоче чогось, робочі бастують, покидають заводи, чагунка не ходить. Що ж їм сидіти згорнувши руки, чекати, щоб за них хто подбав?
Біля зборні товпились ті, що надійшли пізніше, і пхались у двері.
— Про що вони там гомонять? Треба, щоб усі чули.
— Бачите ж — тісно. Не потовпляться всі...
Коли проходив котрийсь з багачів, Мандрика або Підпара, ті, що мокли під ґанком зборні, брали його на зуби:
— Заходь, почуєш, як твою землю там ділять.
— Не слухай, бо сало потонша з досади.
— Нічого йому не буде. Бідний з праці аж рветься, а багатому черево дметься...
— Бідний розкидає, а багатий збирає.
— Нічого. Минеться. Доведеться і свині глянуть на небо...
— Як будуть смалити.
Мандрика сміявся на кутні і дрібно перебирав ногами, минаючи зборню. Забував наче, що він староста сільський. Підпара насував брови на очі і лаявсь.
Гуща часто десь пропадав. Повертався заболочений весь, мокрий, але веселий. Гафійка стрічала його за городом Підпари.
— На станції був. Бастують. Вже другий день машина не ходить. Робочі зібрались і радять. Ну і народ. Треба і нам скликати людей.
— Скликайте. І Прокіп радить.
— Не можна гаяти часу.
— А де?
— Може, у лісі, по той бік балки.
— Ямищан кличте.
— Покличемо всіх.
Марко хотів одійти.
— Постій, я щось покажу...
Гафійка раптом почервоніла і нерішуче стояла.
— Що там? Показуй.
Гафійка одвернулась од Гущі і витягла щось з-під корсетки.
— Держи.
Він взяв кінець, а вона розгорнула червону китайку.
— «Земля і во...»
— Ще не дошила...
Вона засоромилась вся, аж сльози заблищали на очах.
— Я так... Може, здасться коли... Марійка подерла нову спідницю і вишила другу, ще кращу.
І раптом замовкла.
Винуваті очі несміло шукали Маркових.
{Теплий туман слався по полю і налив балку по самі вінця, так що дерева потопали у ньому. Стовбур чорнів у лісі, чи манячила людина, трудно було вгадати. Тільки там, де плече торкалось плеча або чулось ззаду тепле дихання, люди напевне знали, що вони не самі. Лиш почувалось, що з туману ллється в ліс жива течія люду, як вода в долину, що лава росте й збивається в купу.
— Хто там прийшов?
— Се ми, ямищани.
І знов текло та м’яко шаруділо в лісі.
— Хто там?
— Не бійтесь. Свої...
Вже почувалось, що і далеко, так само, як тут, дихають груди, тіло торкається тіла і щось живе єднає з далекими близьких, як хвиля єднає окремі краплини.
Черкне хто сірник — і на мить виткнеться з пітьми з десяток сірих облич, здригнеться молочний туман і заграє, як риза в церкві, жовта осіння галузка.
— Чого мовчать? Нехай говорять...
— Говоріть... говоріть...
Велике тіло колихалось в тумані, і од краю до краю одна кров переливалась у жилах.
Байдуже, хто говорив. Аби почути таке щось, що б зв’язало докупи запорошені думки, зілляло надії в один потік і показало, кудою пливти.
Земля!
Бренькнуло слово, як висока струна, і настроїло серце.
Давнє, знайоме і близьке слово. Це не той сірий жорстокий клапоть, що, як п’явка, тягне з людини сили, а сам родить будяк; це щось чарівне, принадне, що одвіку манить стомлену душу, переливається, грає на сонці, як мрія, як щось невловиме, од чого змінилася б доля і вище піднялись би води життя понад берегами.
Земля — дар Божий, як повітря, як сонце...
Земля для всіх. А хто її має?..
А хто ж її має? Пан, багатир...
Є поле в руках багатих, і є убогий мужик, що нічого не має, тільки руки та ноги... Тільки свої чотири кінці...
В тумані, то тут, то там, як острівки, зринали глухі голоси.
— Тепер скажімо так: мені потрібна земля, бо своєї немає, й тобі потрібна... А пан те бачить і наганяє ціну...
— Не пан наганя, а самі б’ємось за оренду, бо ти не візьмеш, то візьмуть люди. Ніхто не хоче з голоду гинуть — та й платиш...
— Однаково гинеш... Земля не виносить видатків, голодна не хоче родити. А що вродила, все забрав пан.
— Пропада твоя праця... А на той рік знов йдеш до пана, сам себе дуриш...
— Страшна видима смерть...
— Слухайте, слухайте! Годі вам там!..
— Земля належить трудящим. Хто багатому дав його багатство? Ми, мужики. І звідки сила в нього? З нас, мужиків. Діди наші, батьки й самі ми життя ціле робили на пана. Хіба ж ми не заробили собі землі?..
І знов у тумані бриніли окремі розмови, як зачеплені струни.
— Подать плати, москаля дай, щоб землю нашу од ворога боронив... А що ж мені боронити, коли в мене землі нема? Зроби спочатку так, щоб була в мене земля, а тоді й бери москаля, як має що боронити...
— Зруйнуймо засиджені гнізда, як роблять інші, викурім багачів, щоб не наважились більше вертатись, тоді миру вільніше буде, тоді в нас буде земля...
Панаса Кандзюбу кортіло. Він вже кілька разів крикнув:
— Люди! Християни!
Але його не пускали:
— Мовчи, заважаєш.
А він ліз вже на дерево, важкий у своїй свиті, як ведмежа, аж хрустіли галузки.
— Люди, християни!
— Хто там говорить?
— А хто його знає...
— Християни, ми довго терпіли. Воно правда, що пани товстобрюхі за людей нас не мають, як леви рикають на мужика: народ розорили та ще й ганяють за нами з москалями та посіпаками всякими, наче за звіром. Але потерпімо ще трохи. Почекаймо великої милості і справедливості.
— Від кого?
— Знаємо! Ждали!
Здригнувся туман неначе — і колихнулось сподом, ось-ось хлюпне в береги.
— Нема терпцю! Урвався...
Панас зліз уже на землю й винувато обертався до сусідів.
— Хіба я що? Я згоден... я на все згоден... Як люди...
— Знайшовсь мудрий: потерпімо, каже.
— Цитьте, нехай говорить, хто починав.
— Говори, Гуща.
Долом шуміло, наче бурчак у повінь котив по річці каміння і рив береги.
А з туману, як з хмари, плив голос і падав між люди.
...Вся земля наша одвіку, бо кожна грудка, кожен упруг политі потом, погноєні кров’ю трудящих. Одберім землю, і тоді кожен трудящий матиме хліба доволі для себе і для дітей.
Ось воно слово: одберім землю!..
Воно впало серед такої тиші, що чутно було, як мостилась по гніздах птиця або спросоння била крилом по вершечках дерев.
— Одібрать землю!
Ці два слова досі лежали на споді кожного серця, як захований скарб, а тепер, вийняті звідти, стали немов живим чимсь і говорили: ходім за нами, ми поведем.
Не руйнувати й не палити, а одібрати. Вогонь що візьме, то вже не віддасть. Ходім і однімем своє, неправдою взяте од нас і батьків наших. Одберім хліб свій кривавий, для розкошів одірваний од голодного рота.
Груди так повно зітхнули, аж ліс обізвався.
Велике тіло розросталося наче, простувало застояні ноги, затерплі руки. Почуло силу. І благовістило у ньому, як дзвін на Великдень: «Буде земля... Однімемо землю...»
Ту саму землю, що, як мрія далека, тільки манила, а не давалась у руки, що грала перед очима, як марево в спеку.
Тепер вона близько: простягни руку й бери.
І не хотілось розходитись з лісу, розривати на частки могутнє тіло...}
Неспокійно було в селі. З тої ночі, як сходились в лісі і поклали забрати панову землю, минув цілий тиждень, але люди вагались. Всі напружено ждали, а чого саме — ніхто добре не знав. Одні одно говорили, а другі друге — і з тих розмов спліталась сітка, в якій ні кінця, ні початку. Бастувала чагунка, бастували робочі, скрізь було глухо, каламутно, самотньо якось, і тільки граки чорним ланцюгом крил в’язали з світом село.
Щось діялось навкруги. Мов наближалась градова хмара, а звідки прийде, де впаде і що зачепить — незвісно. Важко, тривожно дихалось всім у ті похмурі дні, і неспокійно минали довгі осінні ночі. Якби хто крикнув на пробі, бовкнув несподівано дзвін або розрізав густе повітря постріл рушниці, люди вибігли б з хати та кинулись осліп одні на одних.
Гафійка не могла спати по ночах. Як тільки смеркало, Підпара засував сінешні двері у сінях, пробував довго, чи добре замкнені, і перше ніж облягатись, здіймав рушницю, мостив біля себе сокиру. Гасилося світло, але Гафійка знала, що хазяїн не спить. Чула, як він неспокійно ворушився на лаві, важко сопів, сідав і наслухав. Потому знову вкладався і лежав причаївшись, але раптом зривався і шарив по долівці рукою, поки не знаходив сокири. Знов ставало тихо на кілька хвилин, під лавками пищали миші, що вже перебирались на зиму до хати, та таргани шаруділи у миснику. Але Підпара не спав. Гафійці здавалось, що вона бачить його розплющені очі, втуплені в пітьму.
Нарешті Підпара вставав і виходив. В Гафійки калатало серце, і в такт його перебоям гупали Підпарині ноги коло стодоли, біля стіжків. Хрустіли на підмерзлих калюжах під стінами хати.
Часом хазяїн вибирався на ніч на поле, під клуні. Тоді знов хазяйка товклася цілісіньку ніч, боялась, стогнала, охала і човгала шкарбунами од вікна до вікна.
Гафійці часами ставало так важко, що вона прохалась на ніч додому.
Маланка облягалась нерано. Андрій вічно був десь на людях і повертався пізно, а Маланка весь вечір снувала мрії. Щось буде. Прийде щось гарне і перемінить життя. Щось станеться раптом, не сьогодні, то завтра. Чудо якесь. Їй не хотілось нічого робити і, склавши руки, як у неділю, вона гаптувала словами хитрі мережки. З Гафійкою вдвох вони ставали на порозі у сінях і довго дивились, як світяться вікна скрізь по селі. Там, в кожній хаті, чогось чекають, готові, як сухий трусок, що жде підпалу. У кожній хаті цвіте надія, ростуть сподівання.
І, певно, ніколи ще стільки не сходило світла, як у сі довгі, тривожні осінні ночі.
Вітер скакав з розгону, рвав голоси і дим, а сонце, бліде й зубожіле, висипало з-за хмар на землю своє останнє злото.
Гафійка ловила хустя, що розметав вітер по дворі, як стадо білих гусей. Хазяйська сорочка, надувшись, котилась, кругла, мов вагітна жінка, і рукавами ловила землю. Вітер свистів Гафійці у вуха, а їй здавалось, що її кличуть.
Ні, таки кличуть. Вона озирнулась.
Од воріт махав на неї Прокіп.
— Чого ти?
Вона не чула, що він говорить.
— Що там таке?
— Неси твій прапор.
За ворітьми було повно народу. Тут і Маланка з своїми сухими руками, важкий Панас Кандзюба, і діти, що скакали під плотом, як горобці.
— Швидше винось!
Що сталось?
Гафійка метнулась до хати.
Кілька рук простяглись до Гафійки, але Прокіп взяв сам.
Він в’язав вже червону китайку до держака.
Народ нетерпляче гудів. Таки діждались. Прийшов маніфест.
Підпара стояв на хатнім порозі, чорний, як тінь, підпер плечима одвірок і мовчки дивився.
Нарешті прапор підняли. Червона китайка залопотіла на вітрі, і заскакали на ній слова, наче живі.
«Земля і воля!»
Всі зняли догори очі, і щось пройшло по юрбі, немов зітхання.
І рушили далі. Гафійка забула за своє хустя. Вона йшла в юрмі, наче у сні. Щось сталось. Сподіване, правда, бажане, але неясне. Якийсь маніфест.
Біля неї був Прокіп, і їй здавалося, що він одразу виріс. Його великі запрацьовані руки спокійно лежали на держаку, ноги ступали твердо.
З сірого гомону виривались окремі слова.
— Хвалити Бога, діждались люди...
— Всім буде, всім стане, — дзвеніла Маланка.
Вітер рвав ті слова і кидав назад:
— Всім стане, наша земля...
— Тепер, пане добродзею, оділлються вовкові овечі сльози.
На червонім обличчі Андрія молочні вуси сиділи, як два голуби.
Панас Кандзюба світився.
— Озуєм, Андрію, пана у постоли!..
— Аякже!
Під плотами червоні дитячі ноги одкидали болото.
Діти забігали вперед і пискливо кричали:
— Земля і воля! Земля і воля!
Прапор мотався, наче палав на вітрі...
З хат висипали люди. Вони здіймали шапки, хрестились і приставали. Стрічні завертали назад.
— На зборню! Там маніфест.
Було нове щось в людях. Глибокі очі горіли на сірих обличчях, наче світло по сутінках в церкві. Гафійці здавалось, що ясна для неї кожна душа і кожна думка, як своя власна. Щось урочисте було в трепеті корогви, в тихому сумі осіннього сонця, в тривожно-ясних обличчях. Наче в темну весняну ніч топилися воскові свічі в руках і хором пливло аж під зорі «Христос воскрес».
Раптом передні спинились.
З-за вугла виплив другий потік і перерізав дорогу. Там теж червоний прапор був попереду. Прокіп високо підняв свою корогву.
— Земля і воля!
— Земля і воля! Будьте здорові з святом.
— Будьте і ви...
Усі змішались.
Маланка обіймала вже ковалиху.
— Кумочко, кумо...
Не могла говорити.
Вони цілувались. Сухі Маланчині руки тряслись на гладких ковалишиних боках.
— Слава Богові, слава...
Вітер зірвав в ковалихи з кінчика носа сльозу.
Рушили далі. Тепер дві корогви, з’єднавшись, попливли разом. Вони хвилювали і вигинались, як окрилені вітром вогні.
Народ обліпив зборню так тісно, що свити злились в одну суцільну лаву і не було чим дихать. На рундуці читав щось Гуща. Він вже втомився, захрип, але ті, що надійшли, теж хотіли чути. Дальні повитягали шиї, приклали долоні до вух. Передні не хотіли нікого пускати, щоб ще раз почути. А люди все йшли і одні другим налягали грудьми на плечі.
— Що він читає — воля, свобода, а де ж земля?
— Хіба не чуєш? Він тільки про землю й читає.
Низьку Маланку зовсім затерли. В теплі людського тіла, в випарах поту — їй зовсім добре. Вона не слуха. Що там! І так відомо. Се вже всі знають, що землю віддали людям. Краще б, ніж тут стояти, піти гуртом на панське поле, пустить по ньому плуг. Побачити швидше, як він крає незміряні ниви, одверта скибу, ділить людей. Осе твоє, а се моє... Щоб порівну всім. А вони тут стоять! Дивіться! Навіть Андрій зняв перед миром скалічену руку, щоб не забули за нього. А давно проклинав землю? Ну, та минулось. Тепер вона добра, не пам’ятлива, тепер у неї немає серця проти Андрія. Сама земля сміється до неї, подає голос. Он! Як грає проти сонця рудою стернею...
Біля зборні зібрався весь мир.
Село спустіло. Самотою повзли між хатами брудні дороги, наче плазували чорні гадюки, вітер скуб солому по стріхах, а на розриті городи спускались хмари ворон.
Якась баба, вилізши з хати, трималась за стіни і сердито кричала в пустку:
— Де люди? Горить що? Га?
Ніхто не обізвався до неї. Тільки вітер стукав дверима по покинутих хатах, корови блукали по дворах та гризлись собаки поміж роями сухого листу.
Помалу народ вертався з зборні.
Двоє ідуть.
— Чув? Свобода, воля, а яка воля?
— Хіба я не знаю? Бити панів.
— Я розібрав одразу. Дадено волю, щоб чорний народ стребив панів. Котрий, значить, живе з людської праці.
Баби:
— Як будуть розбирати економію в пана, я візьму тільки руду корову.
— А мені коли б пару гусей на розплід. Такі хороші гуси...
— Буде що взяти. Не заберемо ми, візьмуть чужі, а пан таки ж наш...
— Звісно. Не даваймо нікому свого.
Парубки раптом сповнили вулицю співом.
Під хатами багатих вони спинялись, підіймали догори корогву і на весь голос гукали:
— Земля і воля!
Коли поховались, нехай хоч чують. Се їм, як перець собаці...
Гущу та Прокопа мало не розривали. Як воно буде? Чи скоро ділитимуть землю? А куплену землю — чи заберуть?
Марко хрипів на всі боки, ледве встигав одповісти, а Прокіп спокійний, як завжди.
Маланка ловила його за поли.
— Прокопе, слухай мене... се я, Маланка. Почекайте ж бо, люди, дайте сказати. Чуєш-но, Прокопе, чуєш. щоб мені одрізали ближче, там, де пшениця родить... Гляди, щоб не забув... Чуєш, Прокопе, га?
Вона зігнулась, суха і маленька, захоплена вся одним непереможним бажанням.
Кожний день ніс якусь новину. Там економію розібрали дощенту, там спалили ґуральню або сахарню, в іншому місці рубали панські ліси, орали землю. І нічого за се не було. Пани тікали, никли перед лицем народу, як солома в огні. Щодня вітер приносив свіжі дими, а люди — свіжі оповідання, і ніхто більше не дивувався. Вчора се була казка, сьогодні дійсність. Що ж дивного тут? Правда, ґуральня панича Льольо, економія пана мулили очі. Чого ще ждуть?
— Хіба ми за людей гірші? Уже ж рішили.
Невдоволені були, але верх брали Гуща та Прокіп.
Проте вечорами дехто запрягав коні і порожнем вимикався на ніч з села. Ходили і піші. Застромляли сокиру за пояс, мішок під плече і тягли через поле в сусідні села по панське добро. Ночами по розгрузлих дорогах безперестанку котились наладновані хури мішками зерна, картоплі, цукру. Ті, що виходили піші, вертались кінно, на панських конях, або гнали перед себе корову. На другий день висиплялись до півдня, і лиш по колесах, умазаних в кал, сусіди знали, що той чи інший їздив вночі на здобич. Часом діти грались новими цяцьками, уламками пляшечок, ручками од дверей, або молодиця шила, на заздрість другим, розкішний очіпок з шматини, якою пани оббивають стільці.
Ходила й Маланка.
Вона ледве приперла мішечок муки, засапалась і стогнала.
Андрій уминав смачні паляниці та все хвалив, але Маланка не їла.
— Чому не їси? — дивувався Андрій.
— Не можу. Чуже воно.
— Нащо ж ти брала?
— Всі брали, взяла і я.
Мука заважала Маланці, як мрець у хаті, вона не знала, куди її діти.
Багачі причаїлись. Їх наче не було в селі.
— Щось наших верховодів не чути, полякались, сидять по хатах, — сміялись люди.
Але там, де їх було багато, вони не мовчали.
Панас Кандзюба, вернувшись од сестри з Пісок, оповідав:
— Приходжу в село, день будній, а люди до церкви. Спинили й питають: хто і чого, за чим прийшов, до кого. Оглядають, наче я злодій. Ну, добре. Швагер теж в церкві. Сестра ледве на ногах встоїть, очі червоні та каламутні. Ах, Боже... Що тобі, кажу, слаба? А вона в плач. «Не слаба, — каже, — боюся». Од безсоння звелась. П’яту ніч не спимо, не гасимо світла, пильнуєм, щоб не здрімати. Ждемо паліїв». Кого ждете? «Голоти. Переказали: ждіть нас, будем палити. Щоб не було ні бідних, ані багатих, самі середні. Страх боре людей. Ще вдень — нічого, видко, хто йде, хто їде, а прийде ніч — стережемся. Вчора вийшов мій на село, вже сонце сідало, коли скаче щось верхи. Він на дзвіницю зараз, ударив в дзвони. У мене так серце і впало. Ніхто, як палії. Збіглися люди, постягали тих з коней, зв’язали і повели на зборню: «Палити хочете нас? Бий їх!» — Ті в крик: «Ми самі їдемо, — кажуть, — за паліями, що повтікали». Ніхто не вірить. «Та вже церковний староста, — каже, — урятував. Якби не пізнав, було б вже по їх».
Розповідає сестра, а сама аж трясеться. Ах Боже...
А тут швагер прийшов із церкви. Круги під очима, видко, зморився. «Ну, добре. Яке у вас свято сьогодні?» — питаю. «Свята нема, а люди молебень найняли, щоб одвернув Бог од лиха. Одна надія на Бога...»
Сидимо, розмовляєм про се, про те, а швагер й кивне головою — куняє. Сестра теж ледве продере очі, щоб кинути слово. Ну, добре. Вже смеркло — який тепер день, — повечеряли ми, світло горить. Пора б і спати — не сплять. Вийшов я з хати — на селі світиться скрізь, ніхто не лягає... Ах Боже... Так якось моторошно, лячно мені. А наші сидять. Шеберхне під лавою миша, а вони вже наставлять вуха. Нерано, вже й пізні ляги минули — не сплять. Чуємо — півні співають, а в вікно видко, як серед ночі блимає світло скрізь по селу. Коли раптом щось — лусь! Стрельнув хтось з рушниці. Так по селу й покотилось. Ну, добре. Сестра прикипіла до місця, тільки руками вхопилась за груди, а швагер зірвався — і в сіни. Вхопив залізні вила — і далі. А я за ним. Біжу і бачу, як з хат вибігає народ, в руках — хто що попав... Ах, Боже... Куди бігти? Де? Хто стріляв? Вибігли за село — якісь люди стоять. Не питали, а кинулись бити. Били на смерть, куди попало, аж поки не одігнали. До самого світу ніхто вже не спав, а вранці пішли оглядати. Вісім лежало готових, один був ще теплий, стогнав... Ах Боже...
Призначено було зійтись на майдані, до зборні. Гуща прийшов раніше. Він тривожно блукав під ґанком і все виглядав. Прокіп був уже тут.
— Не сходяться щось, — турбувався Марко.
— Ще рано, надійдуть.
Однак і Прокіп був неспокійний. Нелегко було утихомирить народ. Навкруги були погроми, пожежі, що пронеслись по селах палаючим вітром і все захопили в свому вихрі. Люди не хотіли одрізнятись од інших, своїх сусідів, і багато треба було роботи, щоб спинить рух. Але Гуща і Прокіп перемогли. Вони довели людям, що не треба палити та руйнувати народне добро. Не пан ставив будинки. Мужичі руки складали до бруса брус, до балки балку, і все те мусить тепер служити на користь людям. Сьогодні мало рішитись, за ким перемога — за ними, чи за Хомою, який підбивав нищити все і все палити.
Народ поволі стягався. Он показався Семен Мажуга на чолі цілої юрми. Панас Кандзюба теж вів хазяїв. Майдан виповнявся і починав шуміти. Марко стискав всім руки. Щось душило його у грудях, підкотилось під горло, і коли він почув свій голос, то не пізнав.
— А корогву принесли?
— Ось вона! Є! — обізвався Мажуга і, розгорнувши, підняв:
— Більше не прийдуть!
— Всі прийшли?
— Мабуть, усі.
Можна було рушати. Але не рушали.
Тільки коли прапор хитнувся і тихо поплив у повітрі, зрушились з місця й тихо пішли. Ноги шаруділи в болоті, немов шептали раки в мішку, і кривобокі хатинки, бідні й обдерті, якось неймовірно дивились на той похід.
Панське подвір’я дрімало, сонне й порожнє. Там наче нікого не було. Тільки пси погарчали і поховались. Народ ввіллявся через ворота у двір, наче вода крізь шийку пляшки. На стаєннім порозі з’явився хурман. Гуща звелів покликати пана.
— Пана нема.
— А де ж він?
— Втік уночі.
Хвиля пройшла народом.
— Утік? Ну, добре. Нехай вийде прикажчик.
Ян вийшов з контори блідий і без шапки. Його холодні очі неспокійно заметались по людях. Він несвідомо подався назад. Але Гуща спинив, витяг з кишені папір і почав розгортати. Серед великої тиші чулось тільки, як шелестіли листочки. Здавалось, що Гуща занадто довго се робить. Нарешті він кашлянув, підтягнувся і високим, чужим трохи голосом почав читати. Всі уже знали той приговор, але тепер він здався новим, поважним, наче те слово, що вони чули у церкві. Так-так. Вони уже знали, що від сьогодні земля не панська, а людська, що народ одбирає її назад, у свою власність. Ниву, освячену працею рук дідів та унуків.
Всі слухали мовчки і затаївши дух.
Гуща скінчив і обізвався до Яна:
— Ти нам не потрібний. Складайся і забирайся звідси. Ян хотів щось сказати, але не міг, і тільки безгучно ворушились його збілілі губи та шукали чогось тремтячі руки.
Він заточився і, як п’яний, подавсь до контори. Але там не сидів. За хвилину вискочив звідти, налякано глянув на юрму і хрипло крикнув:
— Мусію! Запрягай бричку!
Панаса Кандзюбу наче вкололо.
— Бричку! А на возі з-під гною не хочеш? Чуєте, люди, він хоче брички.
Народ збудився наче. Почувся сміх:
— Ач, пан. Чого схотів. Минулося панство...
— Не давать брички.
— Лагодь, Мусію, воза.
— З-під гною.
Мусій кинувсь до воза. Але Ян не схотів:
— Не треба коней. Пустіть, я піду пішки.
— З Богом!
Економ насунув шапку і якось боком просунувсь крізь юрму. Його очі, мов заскочені миші, жахливо оглядали кожне обличчя, руки були напоготові, щоб боронитись, але ніхто не зайняв. Нарешті, коли Ян опинивсь за ворітьми, всім стало легше, наче порошинка випала з ока.
Треба було приймать економію.
— Як будем приймати?
— Оберім трьох. Нехай хазяйнують. Там буде видко.
— Доволі трьох. Прокопа, Гущу та Безика, може...
— Ні, краще Мажугу...
— Пишіть приговор.
Олекса Безик виніс насеред двору стіл. Гуща за ним примостився.
Стояв сірий осінній ранок. Все було сіре. Небо, далеке поле, голий вишник за домом, будинки і люди. Дух кінського гною і свіжих яблук міцно тримався в повітрі.
Стелився гомін. Маланка нікому не давала спокою. Треба б списати, щоб швидше ділили землю. Чого чекати? І так доволі ждали. Нехай би кожний вже знав, що його й де. Вона світила очима і всім докучала. Дух яблук лоскотав ніздрі. Чому б не покушать? Хоч воно і народне добро, як каже Гуща, але в домі, певно, багато цікавих речей. Наливок, м’яких подушок, посуди та всяких чудних витребеньків, яких мужикові і бачить не довелося. Так воно й лишиться там? Молодиці заглядали у вікна. Ключниця немов догадалась — винесла з льоху два кошики яблук і всіх частувала.
Тим часом Гуща скінчив. Народ підходив довго, і довго важкі робочі руки грамузляли кривульки або ставили хрест, щоб було міцно.
Прокіп скликав всю двірську челядь, одняв ключі.
— Хто не хоче служити громаді, може йти з двору.
Не схотіли ключниця і хурман. Їх не тримали.
Двір помалу пустів. Лишились тільки обрані — Прокіп, Гуща й Мажуга.
Панський маєток перейшов до народу.
Ніхто так щиро не дбав про народне добро, як Прокіп. По цілих днях він вештався од стодоли до стайні, од обори на тік, видавав челяді харч, коням обрік та зерно птиці. Скрізь сам доглядав, скрізь робив лад. І все записував в книжку, щоб знали, що, куди й скільки пішло. Хитав головою і дивувався: який нелад. Ні, таки з пана поганий господар. Пропадало добро без хазяйського ока. Треба хліб молотити, а машина і досі стоїть без направи. Плуги поржавіли, без лемешів, на конях подерті шлеї. Все потребує праці і грошей, а грошей не було. Тоді порадились разом, і Прокіп повіз продавати пшеницю.
Всі троє оселились в конторі, у тих кімнатах, де жив економ. Жінка намагалась, щоб Прокіп ночував вдома, їй було чудно без хазяїна в хаті, але він й слухать не хотів: його обрали, і тут його місце.
По ночах йому не спалось. Виходив з контори, пірнав у гущу осінньої ночі і прислухався, як калатав стукач навкруг подвір’я. Було чудно і радісно разом. Що недавно бачив у мріях, тепер здійснилось. Життя до людей повернулось лицем. Справедливість глянула в вічі. Не буде більше бідних й багатих, земля всіх нагодує. Народ сам скує собі долю, аби тільки не заважали. Осі будинки, покої, по яких перше блукала одна несита і загребуща людина, тепер підуть під школи. Тут будуть збиратись люди, там будуть читання. Уява малювала інше життя, ніч розступилась, сяли вікна вогнями, гомін розпирав стіни, підіймав груди.
Ще не світало, а Прокіп будив наймитів, дзвонив ключами.
В руках у нього вічно біліла книжка. Він заводив у неї кожну народну копійку, кожне стебло. З села приходили люди.
— Ну як там економія наша?
Всім було цікаво, як ведеться хазяйство, що управителі роблять; що вигідніше — чи поділити землю, чи, може, гуртом оброблять поле і тоді вже ділити хліб. Маланка мало не пробі кричала, щоб швидше ділили. Їм поясняли, водили на тік, на обори, радились, на що ужити будинки.
— Тут би варто школу зробити, — говорив Прокіп.
Але Гуща йшов далі:
— Школу маємо вже, зробім краще народний університет.
Люди приставали на все — на школу й на університет.
Нехай навчаються люди, не все ж панам.
Панас Кандзюба дививсь на поле, що простяглось од воріт і уперлося в небо, і все зітхав. Йому було досадно, що пан утік, що він не побачить «пана у постолах».
А по полю вічно блукали якісь фігури і чорніли на сірому небі. То нетерплячі міряли поле, щоб дізнатись, скільки прийдеться на душу.
Маланка, закасавши спідницю та вся зігнувшись, мов чапля, переставляла ноги по глеюватій ріллі.
Хома сміявся і погано сміявся:
— Стережете панське добро? Ха-ха! Пильнуйте, пильнуйте, щоб не пропало. Подякує пан, як поверне назад. Аякже...
Зеленкуваті очі скакали в нього, як жаби понад болотом.
— Він дума один із другим, що як пан втік, то вже й пропав. Якраз! Такий не згине. Нажене козаків повне село та й шусть у теплу хату. Спасибі вам, люди, що зберегли. На твоїй спині запише подяку. Ні, коли хочеш робити, то роби так, щоб він не мав охоти вертати, щоб йому пустка смерділа. Викури димом й вогнем... Зрівняй усе з землею, щоб було голе, наче долоня... — Хома тицяв грубим пальцем в долоню. — О!.. Як долоня.
Ті, що їм снились панські корови, завідські гуси та інше добро, ловили Хомине слово.
Бо таки правда. Коли б не вигадував Гуща, в них усе було б так само, як у людей. Ще чи ділитимуть землю, чи ні, хто його знає, а тим часом яка користь людям?
Андрій здіймав скалічену руку:
— Де ж правда? Нам таке роблять, а ми ж що їм за те?
І поглядав на ґуральню. Його дратувало, що вона ще стоїть, гордо підійма комин і бурха безжурно димом, наче сміється.
— Пан втік, а панича Льольо на насіння лишили. Нехай курить, пане добродзею, горілку. Хе-хе!
Хома сердито сапав:
— Атож. Так і буде стояти, що з нею зробиш?
Ну, Хома знав, що зробити. В нього справа коротка:
— Спалити.
І те «спалити», як вітер, свистіло у нього в зубах.
Се було чудо, що ґуральня досі стояла. Тільки мулила очі. Скрізь по селах покінчили з панами, скрізь димились руїни, а тут — ґуральня. Куди не глянеш — вона. То комин упаде в око, то дим, як чорний кудлатий змій, тріпоче в повітрі. По ночах гуде свисток та горять вікна, як вовчі очі, і все так само, як досі, наче нічого не сталось. Що за мара? Тепер мужиче право, не панське. Скрізь погромили панів, та й так минулось. Навіть сторонні сміються. Коли б не Прокіп, не Гуща — давно зробили б кінець. А панич Льольо? Яка користь од нього? Як ссав народну кров, так буде і далі ссати. Андрія скривдив, невже чекати, поки і другим так само буде?
Андрій, як і перше, жалівся, але тепер його рука зробилась гаслом:
— Дивіться, що роблять з нами в ґуральні!
Його брали за руку і уважно роздивлялись безпальчий цурпалок, наче бачили вперше.
Панський пастух вештався скрізь, і скрізь, де він з’являвся, його зелені очі ворушили народ.
Навіть прихильників Гущі.
— Хіба ми гірші за других?
В середу знали, що се буде в четвер. Хома ходив од хати до хати:
— Як вдарять у дзвони — виходь. Хто не вийде, буду палити.
Він був рішучий; видко було, що він не жартує.
Пізно світилось проти п’ятниці світло, як в Великодню ніч. Люди мовчки готували сокири, кілки, залізні лопати. Дитячі очі стежили з печі за кожним рухом старших.
Часом, коли лопата задзвеніла, зачеплена кимсь, або впав лом, усі жахались. Що, вже? Серед напруження й тиші часом раптом здригалось повітря, немов од дзвонів.
— Тс! Тихо!
Прислухались і, не вірячи самі собі, одхиляли сінешні двері або висували голови за поріг. Холодна дрібненька мряка сіялась з неба. Було вогко, непривітно і тихо. Здавалось — кінця сьому не буде. Нехай би вже, врешті, подали знак, коли воно неминуче. А може, Хома збрехав, налякався і нічого не буде? Верталися в хати, блукали з кутка в куток і ще раз обдивлялись наготовлену зброю.
Однак дзвони несподівано впали. Мідь струснула осінню мряку і розсипалась по всіх кутках. Нарешті! Всім стало легше. Виходили з хат, збивались в купи і поспішали. Збуджені раптом з холодного сну, дзвони хрипло кричали і гнали вперед вузлуваті фігури, покручені непомірною працею, сю в одно злиту з пітьмою масу важких лантухуватих тіл, скривлених ніг, твердих, як довбні, рук.
Перед ґуральнею юрба спинилась. Великий мурований дім, де жив панич Льольо та містилась контора, важко сірів на чорному небі, холодний, погаслий, і тільки одно віконце тьмяно світилось, як око напіводкрите. Зате ґуральня нахабно сміялась рядом червоних вікон і гордо пахкала димом.
Хома ходив між людьми, ще нерішучий, наче не знав, з чого почати. А біля дому був уже рух. Хтось біг під стіною, злазив на сходи, і чутно було, як гримнули двері. Потому вікно погасло і знов засвітилось. Дзвони хилитали дрібненьку мряку, бились і розривались, а в пітьмі драгліла юрма. Раптом одчинилися двері, і звідти почулось тривожне:
— Хто там? Чого вам треба? Се панич Льольо... се Льольо...
— Чого вам треба?
Хома одділився од юрми.
— Ага! Се ти? Нам тебе й треба. Ходи сюди! — і погано налаявсь.
Маленька, самотня на сірій стіні фігура Льольо подалась назад.
— Не підходь. Буду стріляти.
І зараз під будинком блиснув, наче сірник, вогонь, сухо тріснуло щось і розкололо важким розкотом ніч.
Юрма завмерла й осіла. Сполоханий дух заколотився на мент в порожніх грудях. Але Хома його підняв:
— Го-го! Він ще стріляє! Бий його... бий!
Те «бий» опекло тіло, як пуга, підняло ноги і погнало без тями вперед, в рухові тіл, у віддиху грудей, в натиску сили, що раптом збудилась з дрімоти, як під кригою будиться річка.
Темні сіни застогнали од тупоту ніг, і під вагою тіла, збитого в купу, двигтіли сходи.
Де Льольо? Ніхто не знав. Чи він ще тут, чи, може, втік, чи його б’ють, чи тільки ловлять. Тіло налягало на тіло і ззаду чуло на собі гарячий віддих, що гнав наперед. Перед дверима зробився тиск, а знизу все напирали. Двері були замкнені. Хома бив в них плечем, і в густій пітьмі, де не видко було лиця сусіда, глухо гупали плечі, тріщали сухі дошки. Раптом двері подались, і щось війнуло звідти, як із безодні. Люди хитнулись вперед, у чорну пустку.
— Постійте, зараз! — крикнув Хома.
Минула хвилина.
І сталось чудо, короткий сон, од якого усі посліпли. Електричне світло раптом залляло велику світлицю, наче махнуло срібним крилом, і відбилось в помості, в ряді великих дзеркал, в золоті рам. Білі серпанки, як хмари на весняному небі, злегка гойдались на вікнах, зелені дерева схилялись над шовком меблів, етажерки з цяцьками блищали, як царські врата, а триногий рояль, мов чорний казковий звір, одкрив широку пащу і скалив до світла білі здорові зуби. Ся зміна була така раптовна, що схвильована юрма застигла, і лиця залляли усі дзеркала, ледве містячись в рамах.
Але Хома одним махом замазав картину.
Він вхопив кіл, замахнувсь і спустив на рояль. А-ах!..
Триногий звір хряснув і дикою гамою струн, од жалібних до грізних, ревнув під стелю. А високі кімнати підхопили той рик і рознесли по всьому дому. Люди збудились зі сну, ожили, заворушились. Хвиля бухнула через двері у хату і вдарила в стіни. Тоді раптом впали коли на тихі води дзеркал, і бризнули з дзвоном на поміст скалками обличчя, що там містились.
А дім все сповнявся новими. Осліплені світлом, заглушені дзвоном битого скла, вони налазили з сіней, як оси з гнізд, і накидались осліп на все, що попадало під руки. Якесь шаленство всіх охопило.
Бий все!
І накидались на все. Намагались роздерти стільці за ноги, а коли не вдавалось, били ними об землю і насідали грудьми, як на живу істоту. Мовчки, зціпивши зуби. Кілки змітали скло з етажерок дощем черепків, шибки під молотками осипалися з вікон, як з дерева цвіт. П’яніли все більше. Хотілося чути лиш брязк, стук, тріск, передсмертне хрипіння кожної речі, яка так само тяжко конала, як і жива істота.
Про Льольо забули.
А рояль Хомі не дававсь. Чорні блискучі боки його кололись і западались за кожним махом кілка, але він все ще тримавсь на ногах, тільки вив дико, як звір, стікаючий кров’ю.
Потривожений пил, що досі тихо спочивав в меблях, тепер курився димом та крутився в повітрі, роблячи світло жовтим і каламутним. Все злилось в однім божевіллі. Люди пили його одне в одного з очей, з передсмертного жаху скалічених речей, криків скла і металу, з стогнання струн. Всі ті одламані ніжки, покручені спинки, черепки під ногами, шматки паперу, пустка руїни будили ще більшу жадобу нищить, ламати, бити, і ноги без тями топтали знищене вже, а руки шукали нового.
Андрій одною рукою ламав галузки живих рослин, розсипав землю з вазонів. Ага! Ти ростеш! І упивався хрустінням горшків під каблуками.
Хома, з перекривленим ротом, весь мокрий, блищав од поту.
— Гуляйте, діти! Прийшов наш день.
Панас Кандзюба силкувавсь до натуги підняти велику шафу, але не зважив сил. Вона навалилась на нього і придушила. Він крутився під нею, кректав, волік до вікна. Йому помогли другі. Шафа лягла на вікно, задерла ніжки й білий спід, хитнулась і щезла. Панас висунувсь у вікно, щоб бачити, як вона хрясне грудьми об землю.
На подвір’ї, у безпросвітній мряці, кишіли люди, як гусінь.
— Чого стоїте? Йдіть помагати. Тепер нам воля.
Світлиця зароїлась од нового народу, що насилу пролазив через купи уламків. Люди розсипались скрізь, по всьому дому і кожну кімнату сповнили ґвалтом. Гупали кілля і молотки, наче в великій кузні, тріщали меблі і двері, скреготало залізо, а скло дзвеліло й дзвеніло безперестанку і сипалось долі, як груші з дерева в бурю.
Весь дім трясся од зойку, кричав на пробі в порожні отвори вікон до чорної мряки, що його оточала.
Одсувались комоди, і звідти викидались тонкі сорочки, такі чудні і легкі, наче пушинки, з свистом дерлися рядна, літали, мов павутиння, мережки.
В ковалихи очі горіли, вона трясла гладкими боками, порпалась в купах і все кричала:
— Не деріть всього! Лишіть мені...
І здирала з поламаних меблів шовк, жовтий, червоний, блискучий.
Панас Кандзюба бігав по хатах, як навіжений. З-за пазухи виглядала у нього тонка жіноча сорочка без рукавів, а руки обережно тримали і притискали до грудей коробку з старим іржавим залізом. Він сам не знав, куди її діти.
Олекса Безик сяв. Він врятував од погрому слоїк з солодким і притулив до серця, наче дитину.
Хати вже були обдерті, розбиті, переповнені пилом, як димом, що простягав руки за вікна, на холод. На вікнах хилитались од вітру подерті білі завіси, як перебиті крила. Тільки лампи та канделябри лишились цілими і завзято заливали цілу руїну світом, до нестерпучості ясним.
Брудні, наче на лахміття подерті люди спинились і роздивлялись, що б знищити ще. Але нічого не було. Голі стіни конали останнім диханням оддертих шпалерів.
В кутку Хома старанно трощив ще простий кухняний ослінчик, брудний, у помиях, наполовину згнилий.
Андрій торкнув Хому за плече.
— Ну, а ґуральня?
Хома підняв на нього безтямні очі.
— Як бити, то бити все.
І далі трощив недобитий ослінчик.
— Годі, покиньте! — кричав Андрій. — Пора палити.
Хома опритомнів. Палити? Його очі на мить спинились, і в них мигнув наче далекий відблиск пожежі.
— Палити? Давай.
Вони склали на купу під сходи уламки меблів, ніжки стільців, шматки паперу і підпалили.
— Тікайте з дому, горить! — кричав Андрій.
Люди, як миші, покидали покої і серед диму скакали по сходах.
Андрій зняв з канделябра свічку і підпалив завіси. Вогонь охоче поліз по серпанках, і чорні отвори вікон ще глибшими стали в червоних рухливих рамах. Дві Андрієві тіні заметались на прощання по стінах і разом з ним зникли.
Андрій шукав Хому.
— Тепер ґуральня. Чуєте, Хомо? Ґуральня, кажу.
Вони останні вибігли з дому.
Ніч стояла глуха, ще чорніша по світлі. Але сподом вона ворушилась, жила, двигтіла і хвилювалась хвилями чорного люду, невидимим припливом тіл.
Тільки ґуральня блищала рядом освітлених вікон та тремтіла од руху машин, немов у великих кам’яних грудях, ждучи чогось, тривожно калатало серце.
Робочі покинули працю і чорніли вздовж стін та біля дверей. Світло з вікон грало в калюжах разками золотого намиста.
Юрма й ґуральня стояли навпроти себе, немов міряли сили, немов ще рішали, хто переможе.
Між ними раптом з’явилась важка, кострубата постать Хоми.
— Чого ждете? Паліть!
Вікна паничевого дому курились димом. Вогонь ліз по завісах, в’юнкий, веселий, і вже облизував лутки знадвору.
Безлиця у пітьмі юрма здригнулась і пішла на ґуральню. Андрій біг попереду. У лівій руці тримав залізо, а права, без пальців, високо здіймалась над головою, наче комусь грозила.
Ось апаратна. Тепла, вся завита в залізні труби, колеса, машини, наче нутро живота, вона тряслась, як в трясці, і блискавично мигтіла широким пасом. На мить Андрієві ніздрі вхопили знайомий запах олії, пари, сухого жару вогняної печі — і перед ним встало його робоче життя, його каліцтво. Ось як зійшлися вони — машина і її жертва. Андрій почув на руці одрізані пальці, і злість туманом піднялась йому до мозку. Він кинувсь на пас і збив одразу. Захитавшись, пас упав з свистом плавким лінивим рухом, як мертва гадюка. Апаратна востаннє здригнулась і стала, а махове коло закрутилось в такому шаленому льоті, що, здавалось, підхопить з собою й машину. Паровик тепло і важко дихнув, сповнений сили. Чорні блискучі боки його дратували Андрія. Йому хотілось бити сю ситу, гладку скотину, почути, як застогне, крикне, сконає, віддасть останнє дихання. Він збив манометр і ударив залізом по боці. Потому пустив пару в свисток. І коли паровик скрикнув тим самим криком, яким будив Андрія мало не ціле життя, криком, що зблизька видававсь гострим й блискучим, як шило, лютість одняла у нього тяму, свідомість і розуміння. Він бив машину що було сили, помагав правою лівій руці, крутив голівки гайкам і ламав все, що вдавалось зламати. Забув навіть про небезпеку. Він не бачив, що діялось навкруги, всіх тих свиток, жовтих кожушків, борід і волосся, зліплених потом, гарячих очей, напівбожевільних, поранених рук, не чув того кування заліза в залізо, пекельної кузні, що все перекувати хотіла в ніщо, що працювала, як невгаваючий дух руйнування, і сповняла луною тисячі згуків високі стіни ґуральні.
Хома був всюди. Він, здавалось, забув людську мову і лиш, як жужіль од горіння душі, викидав з себе:
— Бити! Палити!..
Де тільки з’являлось його обличчя старої баби, глибоко зоране плугом життя, де падав лиш погляд зелених очей, владний і невблаганний, там дух руйнування напружував жили і зміцняв сили в нелюдські.
Хома не чув утоми. Його руки, наче залізні кліщі, крутили мідяні труби, і чим твердіші вони були, тим більшу розпаляли охоту перемогти. Обдерті, у ранах, його руки давно обливалися кров’ю, але він навіть не помічав. Знав тільки, що мусить розбити і підпалити.
Нарешті! Покришки з брязком впали з цистерн, вогонь торкнувся спирту і легка блакитна хмарка захиталась над ним. З цілої ґуральні збіглись дивитись. Синявий вогонь, такий легкий і невинний, що, здавалось, пекти не може, м’яко згинався і розгинався, наче плавав по спирті, і тільки часом високо здіймалась хвиля з червоним гребнем.
Невдоволений шепіт пройшов по юрмі.
Се ж горить спирт! Ніщо інше, а спирт! Було досадно. На саму згадку пекло у горлі, розливалось тепло у грудях. Нащо було палити, не давши навіть покуштувать! Тепер ні паничеві, ні людям. Вогонь жере.
Олекса Безик мало не плакав. Невже пропаде?
Він хотів рятувати. Йому прийшло на думку, чи не можна зачерпнути спідсподу. Адже горіло лиш зверху. Він знайшов корячок і протиснувся крізь натовп.
— Куди ти?
Його хотіли спинити.
Але Безик вже розігнався і сунув руку просто в огонь. Синє полум’я стиха хитнулось, хлюпнуло в чорні криси цистерни і впало додолу кількома вогняними клубками.
— Ой, братці, пече! — скрикнув Олекса.
У нього горів рукав.
Се була спроба, невдатна, правда, але, здавалось, можлива. Вогонь лиш зверху; під сподом чистий, здоровий спирт, треба тільки дістати.
Натовп захвилювався.
Тц! тц! Скільки добра загибає!.. скільки горілки...
У роті сохло, душа просила хоч закропитись, хоч раз ковтнути, хоч умочити уста, сухі од смаги. Розбити посуду? Пробити збоку? Дух спирту лоскотав ніздрі, і спазматичним рухом горло ковтало слину.
Гарячі очі мацали боки цистерни, готові втягнути в себе, висушить повну посуду, міцну, недоступну, накриту вогнем. Юрма навіть затихла од божевілля згаги, злита в одно бажання і в одну думку. А перед нею все вище й повніше палали чаші, повні вогню, як жертви невідомому богові.
Раптом ззаду почувся крик:
— Розступіться! Дайте дорогу!
І не встигли ще розступитись, коли крізь юрму пролетіло щось мокре, все у рідкому болоті, забризкало всіх і просто кинулось до вогню. На мент тільки мигнула перед очима чорна фігура, піднята рука і вже простягла людям шаплик вогню, що курився, як серце, тільки що вирване з грудей.
— Пийте!
Але як пити?
— Лий воду! Дайте води...
Хтось приніс воду і хлюпнув нею в шаплик. Вогонь притих, зігнувся, дихнув востаннє й сконав.
— Ура! Горілка!
Руки здіймались і простягались — тремтячі, напрасні, з одним непереможним бажанням швидше дістати, вхопити і одірвати од чужих уст тепле противне пійло.
— Давай! Сюди! Лишіть мені! Буде, нам дайте...
Ті, що стояли ближче до дверей, не мали надії дістати горілки. Їм треба було самим роздобути. Вони бігли в подвір’я, скакали в калюжу, як були в одежі, й качалися там в якійсь гарячковій нестямі, щоб краще змокнуть і не боятись скакати в вогонь.
З густої осінньої мряки безперестанку вривались в ґуральню і лізли в вогонь, наче нетля на світло, дикі, напівлюдські фігури, мокрі, покриті корою рідкого болота, з-під якого блищали лиш очі.
Блакитні вогні все розростались і вже цвіли на вершечках червоним, як хмари при сході сонця. По обличчях розлились мертві синяві тони. А серед тіней од поламаних труб і машин, що з жахом бились по стінах, чорні заболочені люди скакали у дикім танці і черпали вогонь з палаючих чаш:
— Хто хоче? Пийте!
Дім, де жив Льольо, вже догорав. Падали балки у прірву отворів і розсипались снопами тріскучих іскор. Ґуральня рівно палала, вся налита вогнем, стікаючи полум’ям в вікна і двері, як рана кров’ю.
Широкі крила осінніх хмар жевріли тихо над нею, простерті в безодні ночі.
Другого дня скрізь було тихо. Люди ходили в’ялі, спорожнені наче, ліниві. Чорний задимлений комин стирчав на горбку замість ґуральні; мимохіть він притягував очі, і було чудно, що око не упиралось, як досі, в стіни, а йшло кудись далі, в порожняву поля, рудих горбків.
Андрій пішов оглядати руїни. На пожарищі, яке ще курилось, попадались цікаві. Білий димок ліниво здіймався над грузом завалених стін, наче пара у холод з ніздрів худоби. В широких отворах вікон біліли кахлеві печі, немов зуби в щелепах кістяка. Купки босих дітей порпались в теплій землі, знаходячи всякі уламки та дрібні речі, напівзотлілі. Вони сварились і бились, як горобці.
Андрій ввійшов у ґуральню. В тьмяному світлі сірого дня, що лилось крізь діри вікон та через стелю, все здавалось чужим, чудним, не подібним до того, що було вчора. Вчора тут були машини, теплі, живі, міцні апарати, що упирались і не давались, коли їх били. Сьогодні вони лежали худі, спорожнілі, скорчені вдвоє, з пробитим боком, руді й облізлі. Мідяні труби простягали безвладно покручені кінці, сплющені, зм’яклі, наче стоптані кишки, і червона іржа од вогню виступала на них кривавим потом.
Андрій дивувався. Невже се він одною рукою мав силу завдати залізу такі глибокі рани? Він переводив очі од своїх рук на машини і тільки здвигав плечима. Невже се він? Не чув уже злості, як досі, вона десь щезла за одну ніч. Йому навіть жаль стало тих апаратів: він так довго ходив коло них, наче нянька біля дитини.
Андрій стиха зітхнув і почув зараз, що коло нього щось ворушиться.
Панас Кандзюба стояв серед грузу, важкий і сірий, як купа перетлілої цегли.
— Геть все сплюндрували, — обізвався Андрій.
— Хіба то ми? Андрій здивувався:
— Як то не ми? А хто ж?
— Нечиста сила.
В очах Кандзюби була така впевненість і такий жах, що Андрія мороз обняв.
— Ніхто, тільки нечиста сила.
До ґуральні під’їздили підводи і від’їздили повні заліза, цегли, обсмалених балок.
— Розберім все, зрівняймо з землею, — говорили один одному люди, але вже оглядались, якісь непевні, і в занесених пугах над кіньми, і в поспішнім гуркотанні коліс чулась тривога.
Під вечір по селу розійшлося, що йдуть козаки. Хто пустив поголоску, звідки вона узялась — ніхто добре не знав. Оповідали тільки, що будуть трусити, а в кого знайдуть — той не мине розстрілу.
Видимо, це справа панича Льольо. Пустили живим, а тепер людям біда. Треба було зразу забити, а тоді вже палити. Та пізно. Ради нема.
Що діять? Як рятуватись?
Лихо так зненацька підкралось і так несподівано впало, що ніхто навіть не важився думать, чим запобігти. Звістку приймали як сподіване щось, як щось неминуче, мов по хо-робі смерть.
Деякі мали надію обрятуватись. Вони нишком скидали в став забрате залізо або ховали в землю, що в кого лишилось. Та хіба се поможе? Хіба, як, що, до чого, не викажуть люди?
Проте ніч минула спокійно, а ясний холодний день і зовсім заспокоїв село.
Хтось вигадав, видко. За що б мали карати, коли навкруги було те саме. Скрізь попалили і розбили панів, бо таке право настало.
Минало з полудня, а в селі тихо, нема нічого.
Прокіп хазяйнував на панськім полі, орав на зяб, кінчав пізню сівбу. Робота ішла своєю чергою — пан не вертався одбирать землю, панич Льольо теж, видко, не мав охоти дивитись на пожарище. Скрізь було спокійно, і поголоски гасли. Ніхто їм більше не вірив.
Минула і друга ніч. Ті, що повкидали у став добро, тепер жалкували.
Однак новина впала, як грім з ясного неба. Тепер вже напевно. Олекса Безик їздив в містечко, але з дороги вернувся. В село Тернівку прибуло військо. Зігнали людей, кого постріляли, кого порубали, інших забрали в город. Трусять, в’яжуть і б’ють.
— Ждіть і до нас. Тепер неминуче.
Тепер неминуче. Се було ясне.
Панас Кандзюба довго, уперто чухав за вухом.
— То се і нас постріляють?
Його налякані очі, повні нерозуміння, надаремне шукали підмоги.
Олекса Безик наче нічого не знав. Він здвигнув плечима:
— Я не палив, мені нічого не буде.
— Хіба ти з нами не був?
— Я? Борони Боже. Я сидів вдома.
— Отак. Я ж тебе бачив на власні очі.
— Кого? Мене? Хай тому повилазять, хто мене бачив. Сам підпалив, а каже на других.
— Я підпалив? А ти докажеш?
— А докажу.
Винуватих не було. Одні скидали вину на других, а ті на інших. Виходило так, що всі були вдома, а коли хто й забіг на ґуральню, то тільки на те, щоб подивитись. Кому ж не вдавалось затятись, той всіх винуватив. Село винувато, село буде і одвічати. Але село не хотіло. Докори і сварки підіймали стару ворожнечу, наверх спливали забуті кривди й гріхи. Спокійніші всіх гамували: «Цитьте. Нічого не буде. Тепер наша сила і наше право».
В полудне од переїжджих почули про Осьмаки. Там козаки підпалили село, бо люди не схотіли виказать винуватих. Село горить.
Тоді пішли нарікання. За що всім гинуть? Хіба не Хома підмовляв? Не він скликав народ? Хома і Андрій. Не мине лихо, видко, й за панську землю. Поки не було Гущі, в селі був спокій. Що тут казати. Гуща і Прокіп збунтували народ, вони у всьому винні. Казали — народне право, наша земля, а тепер — козаки.
Панас Кандзюба хвилювався найбільше:
— А що? На моє вийшло. Озуть пана у постоли... от і озули.
Під вечір на селі появився Підпара. З того часу, як прийшов маніфест, його ніхто не бачив, він наче щез. Тепер ішов спокійний, високий, похмурий, немов трохи пристарів. Його не займали. Навпаки, йому заздро дивились услід:
— Такому нічого не буде. Він сидів тихо.
Його вважали хитрим, розумним і обережним.
Що ж тепер діять?
Тривога обіймала село. Переказам не було кінця. Оповідали, що в Осьмаках од куль козацьких полягли не тільки дорослі, а й діти. Що недобитих складали на віз, як снопи, і так везли в тюрму. Крізь щаблі воза цілу дорогу капала кров. Що жінки голосили так сильно, аж чутно було на далекім шляху. Що од підпалу погоріла худоба і хліб. Жах малював усе страшніші й страшніші картини. Од неспокою люди не могли всидіти в хаті. Що треба робити? Як рятуватись? Хто знає? Біда неминуча. Уявлялись вогні, руїна і кров. Діти сторожили шлях за селом, найменший галас будив тривогу.
Звісно, такий Хома або Андрій не мали чого боятись. Що ти з них візьмеш? Ні кола, ні двора. Харпаки, злидні, призвели до біди та й поховались. Сьогодні спалили ґуральню, а завтра підпалять у когось хліб. Недурно каже Підпара: не жди добра од палія.
Олекса Безик радив вернути панові землю. Все ж буде менша вина.
— Ну, а ґуральня?
Правда, її не збудуєш наново. Чорні руїни гнітили, як нечисте сумління.
Одні питали, чи не краще б вийти назустріч війську з хлібом та сіллю, упасти в ноги, скоритись.
Другі радили битись, не пустить козаків.
Але все се було не те.
Один тільки Підпара спокійно ходив між людьми і прислухався, а його очі, глибокі й суворі, щось замикали під наметами брів.
Усім здавалось, що Підпара щось знає.
Але Підпара мовчав.
Від кого пішла та думка, хто перший її подав, трудно було сказати. Може, Підпара посіяв своїм суворим зором, а може, вона сама зродилась і осіла глибоко в серці, як камінь на дно. Доволі, що люди мовчки її прийняли, як останню надію, як єдиний рятунок. Нехай краще загине кілька людей, аніж ціле село. Важка таємна згода запанувала між людьми. На мить одчинився тайник, щось пропустив і зачинився знову. А в ньому, як сім’я в жіночому лоні, росло щось, і стигло, і падало тінню на замкнені обличчя.
В осінній пустці, що облягала село, чулось зловісне дихання якогось лиха, щось невблаганне, неминуче, жорстоке, і вимагало жертви.
У Підпари під образами горіла лампадка. Святочний настрій спливав з богів і ліг на обличчя Підпари. Він говорив поволі, важко, наче одраховував гроші, і перед людьми знов був давній Підпара. Народ товпився в хаті і в сінях. До нього прийшли, він знов був потрібний. Тоді як іншим страх одняв розум, засліпив очі, Підпара не боявся нічого. Він був як скеля серед розхитаних хвиль, що мали надію спинити на ній свій біг та знайти рівновагу. Він знав, що радить.
Панас Кандзюба хитав головою. Так, так. Нехай приходить військо, коли вже буде по всьому. Винуватих нема. Сама громада їх покарала. Тоді не буде за що карати всіх. Не село бунтувало, а тільки привідці. Коли б не вони, було б спокійно. Хто зробив забастовку? Вони. Хто забрав економію в пана? Вони. Хто ґуральню спалив? Таки вони. А усім нам гинуть за них? Рішитись хати — та що там хати, — може, й життя!..
Він хвилювався.
Підпара насував брови:
— Тепер він панське бере, а пождіть трохи — візьме і ваше. У тебе, скаже, є десятинка зайва — віддай. Той склав яку сотню — рішайся грошей. Забере в мене, в тебе, Максиме, а тоді і в бідніших. Від них життя не буде.
Гаврило, Підпарин тесть, вплів в сиву бороду жовтий кістяк руки.
— Що там? Постріляти та й вже.
Жорстоке слово, кинуте вперше, забряжчало, як ніж серед тиші.
Світлиця важко замовкла. У мовчанці згоди, що затулила уста, страх родив підлість.
Коли б не було чого за се?
Тоді рудий Максим, староста сільський, витяг з кишені знак і почепив на груди.
— Я одвічаю. Ось тут бомага. Приказ стреблять всіх бунтарів. За се нічого не буде.
Одною рукою він бив себе по кишені, другою поправляв знак.
I все блищало на ньому: руде волосся, густе ластовиння, чищена цеглою мідь.
А коли так, то чого ждати. Збирайте сход. Нехай розсудять...
Гола земля, бита крилами вітру, безнадійно сіріла під олив’яним небом. Рядами заморених хат, буденних і непривітних, дивилось село на своїх хазяїв, що неохоче збирались до зборні. Ішли ліниві, сірі, важкі, наче груддя ялової землі, яка їх зродила. Несли свою зброю — одвічні рушниці, зв’язані мотузками, важкі іржаві обухи, люшні, дрючки. Всіх їх гнав страх, звичка слухати начальство. На сход скликали всю «му-жеську плоть», а хто не прийде, того чекала смерть. Жінки виряджали своїх чоловіків з плачем, з голосінням, як на той світ. Хто знає, що буде?
Маланка не пускала Андрія:
— Не ходи. Щоб ще чого, боронь Боже, не сталось.
Андрій не слухав:
— Я, пане добродзею, маю одзнаку од пана, мені своїх не страшно.
— Хвались, хвались, Андрійку, каліцтвом, комусь воно дуже потрібне, — шипіла Маланка, але й сама пішла за ним.
І знов майдан зачорнів од народу. Всередині чоловіки, кругом, аж до калюжі, жінки.
Змішаний гомін глушив слова Підпари. Видко лиш було, як він, високий, в святному жупані, махав рукою та зводив острішки брів. Кінець рушниці стирчав у нього при боці.
— Ой Боже, щось буде! — лякалась Маланка.
— Погромників будуть судити...
— А кого саме?
— Виказують люди на Хому Гудзя, на Гурчина Саву... Глядіть, щоб не було чого і Андрію...
— Господь із вами, — жахнулась Маланка. — Мій так само був на ґуральні, як і ваш. Тоді півсела довелось би судити.
А сама озиралась: де той Андрій?
Максим Мандрика, з значком на грудях, ходив між народом.
— Усі прийшли?
— Всі.
— Не прийшов Безик Олекса.
— Я тут...
— Треба всіх записати.
Але тільки наладивсь, коли до зборні верхи під’їхав на панськім коні Семен Мажуга. Прив’язавши коня, він простягнув руку Мандриці.
— Здоров, Максиме, маю діло до тебе.
Староста глянув на нього:
— Не варт ти моєї руки. Ось тобі, маєш...
І вдарив Семена в лице.
Семен оторопів.
— За що ти вдарив? Мене громада обрала.
Мандрика не встиг одповісти, як Підпара вже встав між ними і звів рушницю.
— Розступіться там, зараз!
Народ хитнувся назад, наче хлюпнула хвиля, і рівночасно ахнули люди й рушниця.
Завитий в серпанок білого диму, Семен зігнувся і схопився за бік:
— Ой, братці, за що ж мені таке?
Він хитався і божевільним оком шукав страшної розгадки на сірих обличчях, що живим муром нахилялись з обох боків.
Там не було розгадки і не було надії. Тоді звірячий жах підняв його ноги, і він кинувсь тікати наосліп, сходячи кров’ю, що червонила пальці і стікала вздовж ногавиці на землю.
Олекса Безик догнав Семена і вдарив ззаду колом. Високе тіло зігнулось удвоє, як складаний ножик, і повалилось на землю.
Панас Кандзюба був уже тут. Безвладне тіло, ще тепле, що так покірно лягло йому під ноги, струснуло в ньому зненависть, якої не чув до живого. Його захопило непереможне бажання зробить йому шкоду, втоптати в землю і знищить. Без потреби він вистрелив в нього і націлявся важким чоботищем вдарить під груди.
— Доволі, готовий! — обізвавсь Безик.
Вони взяли за ноги тіло Семена, одтягли до баюри і вкинули в воду.
Все сталось так несподівано й швидко, що люди закаменіли.
Кров була пролита. Одна тільки хвиля одділяла минуле од того, що сталось, а здавалось, що проминула вічність, що попереднє раптом впало у прірву, що щось порвалось і увільнилось од пут.
Од юрми рішуче одділились Іван Короткий, Дейнека та ще дехто з людей і стали біля Підпари, готові на все.
Підпара витягсь у весь свій зріст.
— Хома Гудзь тут? Виходь!
Голови повернулись і тривожно-жорстокі очі стрілись, наче мечі. Де Хома Гудзь?
— Нема. Не прийшов.
На хвилину залягла тиша і натяглася, наче струна. Кого тепер? Чия смерть вилетить з рота і впаде на тім’я, як камінь? Було чутно дихання.
— Прокіп Кандзюба!
— Як?! Прокіп Кандзюба? А сього за що? Його ж обрала громада?
Староста поясняв:
— Я по нього послав. Він зараз буде.
— Добре. А тим часом... Андрій Волик! Ведіть!
— Волик... Андрій... — прокотилось луною. — Тут... ось він...
— Ой Боже, що він вам винен! — кричала Маланка. — Не руште!
Її голос заглушило тонке, гостре і невгавуче скигління, подібне до виття під ножем поросяти, і тільки зрідка його рвали окремі слова. Не хотілося вірити, що то голос людини.
Тим часом юрма двигтіла, кипіла і викидала з себе, як страва наверх шумовиння, суху, скуйовджену постать каліки.
— Йди... йди... ось він... ось тут. Не поможе.
Його штовхнули, і він впав на коліна перед Максимом, блідий, пошарпаний весь, нікчемний, як опудало з конопель, з своїм цурпалком замість руки.
На устах в нього бився ще крик:
— Змилуйтесь... люди... я нічого не винен.
Він уклонився, торкнувшись чолом землі. Максим поставив Андрія на ноги.
— Хрестись.
Андрій зараз покірно підніс до лоба скалічену руку.
— Бийте його.
Так він і впав. З ним покінчили одразу. І знов кривавим шляхом одтягли тіло в калюжу. Але зараз мусили кинуть, їх спинив галас. Юрма здригнулась од глухого стогнання жаху, од шуму піднятих рук.
— Дивіться... он там... он там... встає... він ще живий. Семен... Семен...
З води баюри піднялася спина, як острівець, на мить показалась рука, наче ловила повітря, і знову впала. Ще два-три рухи, вагання — і довга фігура розігнулась поволі та захиталась на нетвердих ногах, як привид у чорній сітці стікаючих вод. Великі Семенові руки, мов кліщі рака, надаремно шукали, за що б схопитись.
— Він вийде!.. Він зараз вийде з води!..
Ті, що тягли тіло Андрія, скочили в воду і одним махом сокири поклали Семена назад на місце.
І знов жорстока тиша здушила серце у жмені, знову болюча жага кривавого слова розтягнула хвилю у вічність. Чия тепер черга? Кого покличе смерть? Кожне нове наймення давало іншим змогу передихнути коротку хвилину пільги.
Однак напружену тишу ніщо не порушало. Підпара пошепки радивсь з Максимом, і тільки за плечима у юрми билось і розривалось голосіння Маланки та плач жіночий.
Раптом все стрепенулось, ожило. Юрма зітхнула великими грудьми, і наче брижі пробігли по ній, як по воді.
— Ведуть! Прокіп іде!..
Прокіп підходив спокійний і діловитий, як завжди. Так само, як завжди, охайно лежала на ньому одежа, так само поважні були його рухи і неймовірним здавалось, що ся людина іде на смерть. От зараз підійде, стане, вийме з кишені заяложений зшиток і прочитає громаді, скільки зорав, засіяв та що продав. Інакше не може бути.
Всі очі вп’ялися в нього, а він спокійно все наближався.
Під ноги йому попалась пляма свіжої крові. Він завагався на мить, наче боявся ступити на криваву дорогу, поблід на виду і підняв очі. Вони спинились на рушницях, вилах, сокирах, на Підпарі і купці людей, що вже стояла напоготові. Він зрозумів.
Однак привітався.
Підпара махнув до нього острішками брів:
— Чому сам не прийшов? Ще посилати по тебе... Готуйся. Даси одвіт перед Богом.
— Хіба ти піп? Я дам одвіт громаді. Вона настановляла мене.
— Пізно вже, братику. Зараз помреш.
— За віщо?
— Ніколи розмовляти з тобою. Сам знаєш. Швидше кажи, що маєш.
— Громада так присудила?
— Громада.
Прокіп глянув навколо. Біля Підпари стояли Олекса Безик, Іван Короткий, Олександр Дейнека, дядько Панас. Все однодумці.
— І ви проти мене? Що я зробив?
Вони мовчали.
Рятунку не було.
Дядько Панас торкнув його в плече:
— Може, покликать Марію?
Прокіп безнадійно махнув рукою:
— Покличте.
Вона ледве протиснулась крізь натовп — в новому цупкому кожусі, яким загортала дитину, і зараз уклякла на обидва коліна на мокру од крові землю.
— Помилуйте нас, пане старосто, і ви, чесна громадо... Коли б його не обрали, він би в тому не був.
Вона кланялась низько, разом з дитиною, в один і другий бік.
— Годі, Маріє... вставай... — спиняв її Прокіп. — Слухай, Маріє...
І на хвилину замовк. Забув усе відразу.
— Слухай, Маріє... ось що... коня продайте... нащо він вам...
— Ой Боже, — голосила Марія.
— Мовчи. З тих грошей віддай десятку Пилипу, що я позичив... хліб, як змолотиш, не продавай, своя мука буде... Мою одежу лиши для сина, як виросте — зносить.
— Швидше там! — наглив Підпара.
— Ой, — голосила Марія.
— Кланяйся мамі... нехай простять... та й вже... І ти прости...
Він тричі, як перед говінням, поцілувався з нею, приклав холодні губи до чола дитини.
— Готовий? — питав Максим.
— Ще маю гроші громадські... ключі.
Він поліз у халяву і витяг звідти ганчірку.
— Полічіть... Тридцять вісім рублів і дванадцять копійок. — Потому згадав: — Ще дві копійки.
І вийняв з кишені разом з ключами. Максим забрав.
— Ще маєш що?
— Дозвольте скинуть жупан.
Він розщібнувся і лишився в одній сорочці. Круг нього з співчуттям гомоніли:
— Добрий жупан.
— Шкода було б, якби умазався в кров.
Підпара набивав ще рушницю, решта чекали готові.
— Стійте, — спинив їх Панас Кандзюба, — я сам.
Він все ще біля Прокопа тупав.
— Кріпись, синашу. Служив досі громаді, послужи їй востаннє. Страшно нам... військо іде... не всім бути в одвіті... тобі заплатить Бог... Перехрестись.
Прокіп перехрестився.
Марія все голосила і рвала на собі кожух. Її одтягали між люди.
— Прощайся, синашу...
Прокіп вклонився на чотири угли.
— Простіть мене, люди... Може, кому чим завинив... Прощайте...
— Хай Бог простить... Прощай і нам...
Панас Кандзюба знову торкнувся небожа.
— Куди тобі стріляти?
Прокіп втупив у нього вже мертві очі. Подумав.
— Стріляйте в рот.
Білий, як сорочка на ньому, він намагався розтулить рота, але не міг. Спідні щелепи тряслись в нього, тверді і нерухомі, як дерев’яні.
Панас приклав рушницю мало не до обличчя і бахнув.
А в одповідь на постріл лице плюнуло цівкою крові і обілляло Панасові руки і груди.
Прокіп впав на коліна. Підпара добив його ззаду.
Народ п’янів од запаху крові, хрипіння смерті, порохового диму. А Гуща? А Хома Гудзь? А Іван Редька? Як! Він ще живий?
Однак ні Хоми, ні Гущі не було. Вони десь щезли. Підпара послав їх шукати.
Тих, що намагалися потай втекти за спинами юрми, забрали на зборню. Звідти їх випускали поодинці між два ряди і брали в вогні або у кілля. Так згинули Редька-молодший із братом та Сава Гурчин, останній за те лиш, що побив вікна колись в Гаврила, тестя Підпари.
Трупи мокли в баюрі, наче коноплі, і червонили воду, а над народом простягалися пасма синього диму, мов упиреві руки шукали жертви.
Короткий день скінчився. Вітер розвіяв дим, розсіяв останнє тепле дихання забитих, розігнав хмари. З чорного поля він нісся далі у чорну безвість і хитав зорі, що золотили дрібним намистом криваві води калюжі...
Маланка ледве допхалась до своєї хатинки. Впала у пітьмі на лаву і на коліна впустила знесилені руки. Цілий день була на ногах, цілий день вбирала в себе муки та кров і стільки людей поховала в серці, що воно сповнене стало мерцями, як кладовище. Аж заніміло. Нема у ньому ні страху більше, ані жалю, вона вся дивно порожня, зайва на світі і непотрібна. Добре, що хоч світла нема, бо її очі не змогли б більше нічого вмістити. Вона нічого не хоче. Аби тільки поночі було, як зараз, і тихо.
Все од неї тікає, все одвернулось. Був у неї Андрій — цілий вік гризлася з ним, а тепер нема вже й Андрія. Пестила мрію про землю, а земля встала проти неї, ворожа, жорстока, збунтувалась і втекла з рук. Як марево, поманила і, як марево, щезла. Лежить холодна і ссе тепер кров...
Маланці більше нічого не треба. Аби тільки поночі було і вічно німувала ся пустка, як в домовині.
Рипнули двері.
— Хто там?
— Я.
Дивно. Прожила життя, а воно раптом впало у прірву. Хоч би слід залишило, хоч би згадку яку. Все зап’яв морок. Все чорне. Навіть нинішній день одсунувсь далеко, так далеко забіг, що видається давнім, давно забутим сном. Чи що було сьогодні, чи нічого не було? Одно тільки виразно ясніє у пітьмі: одрізані пальці Андрія. Три жовтих цурпалки, в олії, з прилиплим піском. Шукала, десь був четвертий, і не знайшла. Що б пошукати краще!..
— Де ти була?
А пальці крутились перед очима, як хробаки. Сині нігті мутно блищали, як мертве око, пожовкла шкура зібралась в зморшки, і між ними чорнів робочий бруд... Вона їх поховала, тільки забула, в якому місці... Голова в неї починала боліти од того, що не могла згадати.
— Де ти була?
— Марка рятувала.
— Утік?
— Утік.
— А батька забили...
Більше не було слів. Ніхто не будив вже чорної тиші, що наливалась крізь вікна у хату.
Важким холодним сном за хатою спала земля, а високо над нею тріпались зорі, наче в небесному акваріумі грали золоті рибки.
На світанні козаки вступили в село...
В печі палав вогонь і червоним язиком лизав челюсті. В маленькій хаті було поночі, по кутках стояли діди. На постелі лежала слаба жінка й стогнала. Се Харитина мати. Шість тижнів поминуло, як помер її чоловік, батько Харитин, і відтоді бідна удова тужить та слабує, а оце вже другий день, як зовсім злягла. Злягла саме в жнива, в гарячий час, коли всі, хто вміє жати, подались на ниву збирати на зиму хліб. І вдовине жито поспіло, та нема кому його жати: сиплеться стигле зерно на землю, а вдова лежить недужа: тяжка слабість спутала руки й ноги, прикувала до постелі... Лежить бідна мати Харитина та б’ється з думами...
Рипнули двері.
— То ти, Харитю? — почувся млявий голос слабої.
— Я, мамо!
З дверей виткнулось спершу відро, до половини виповнене водою, далі русява голівка дівчинина, нахилена набік до відра, а далі права рука, піднята трохи догори. В хату увійшла Харитя і поставила коло печі відро. Їй було вісім років. Десь дуже важким видалось Хариті те відро з водою, поставивши його на землю, хвилинку стояла нерухомо, спершись на припічок і важко дихаючи. Ліва рука від незвичайної ваги зомліла, і Харитя не могла її зігнути. Але се було одну хвилину. В другій метнулась Харитя до мисника, легесенько, мов кізка, стрибнула на лаву, зняла з полиці горщик і поставила його коло відра.
— Що ти робиш, доню? — поспитала мати.
— Вечерю варитиму, мамо.
Слаба тільки зітхнула.
А Харитя й справді заходилася коло вечері. Змила в мисчині жменьку пшона, вкинула щіпку солі та зо дві чи зо три картоплини, налила в горщик води і приставила його до вогню. Любо було глянути на її дрібненькі, запечені на сонці рученята, що жваво бігали від одної роботи до другої. Великі сиві очі з-під довгих чорних вій дивилися пильно й розумно. Смугляве личенько розчервонілося, повні вуста розтулилися, — вся увага її була звернена на роботу. Вона забула навіть і за нові червоні кісники, що двічі обмотували її русяву, аж білу, головку. Кісники ті були її радість, її гордощі. Оце третій день, як хрещена мати подарувала їй ті кісники, а Харитя й досі не натішиться ними.
Мати стиха застогнала.
Харитя стрепенулась і підбігла до ліжка.
— Чого ви, матінко? Може, водиці холодної? Що у вас болить? — ластівкою припадала вона коло недужої.
— Ох, дитино моя люба! Все в мене болить: руки болять, ноги болять, голови не зведу. От, може, вмру, на кого ж я тебе лишу, сиротину нещасну?.. Хто тебе догляне, вигодує?
Харитя почула, що її маленьке серце заболіло, наче хто здавив його в жмені; сльози затремтіли на її довгих віях. Вона припала матері до рук і почала їх цілувати.
— Що ми робитимемо, доню? От довелось мені злягти саме в жнива... Хліб стоїть у полі невижатий, осипається... І вже не знаю, як мені, бідній, недужій, запобігти лихові... Як не зберемо хліба — загинемо з голоду зимою!.. Ох, Боже мій, Боже!
— Не журіться, мамо! Не плачте! Адже ж Бог добрий, мамо! Бог поможе вам одужати, поможе вам хліб зібрати... Правда, мамо?.. Правда?..
Поки Харитя говорила ті слова, в біленькій головці її промайнула думка: як то нема кому жати? А вона що ж робитиме? Ще торік ходила вона з мамою на ниву, бачила, як мати жне, ба, сама брала серп і жала! Адже ж вона багато б нажала, якби мати не сварила за скалічений палець! Але торік вона була ще маленька, маленькими рученятами не могла вдержати серпа, а тепер вона вже виросла, набралася сили, і руки побільшали. Харитя глянула на свої руки. Адже сими рученятами вона принесла з річки піввідра води, хоч яке воно важке, те відро! Завтра, коли розвидниться, встане Харитя, нагодує маму (коли б ще схотіли їсти, а то відколи слабі — саму воду п’ють), візьме серп і піде в поле. А вже як буде жати! І не розігнеться! І уявилась Хариті вижата нива, а на їй стоять полукіпки і блищать проти сонця, як золоті. І сама Харитя стоїть на полі, дивиться на свою працю і думає, як би звезти хліб у стодолу. От що вона зробить: піде до хрещеного батька, обійме його рученьками за шию і скаже: «Тату мій любий та милий! Я вже вам бавитиму маленького Андрійка, буду йому за няньку, тільки звезіть наш хліб та складіть у стодолу!» Він добрий, батько хрещений, він її послухає, звезе хліб. А як же зрадіє мати, коли Харитя прийде до неї й скаже: «А бачте, матусю кохана, а я ж вам не казала, що Бог поможе нам зібрати хліб? Увесь хліб у стодолі!» Мати з радощів вичуняє, пригорне доню до серця, поцілує, і знов житимуть вони веселі та щасливі і не згинуть зимою з голоду...
В печі щось бухнуло, засичало.
То збігав куліш.
Мерщій кинулась Харитя до печі, одставила горщик, доглянула страву й насипала в полив’яну миску гарячого кулешу. Мати виїла ложок зо дві та й поклала ложку. Страва здалась їй несмачною, противною. Харитя їла чи не їла, швиденько помила посуд, поскладала його на мисник, засунула сінешні двері і стала навколішки перед образами молитися Богу. Вона складала ручки, хрестилась, зітхала та здіймала очі догори і дивилась пильно на образ, де був намальований Бог-Отець. Вона вірила, що Господь любить дітей і не дасть їх на поталу. Адже не дурно тримає він у руці золоте яблучко з хрестиком: певне, він дасть те яблучко добрій слухняній дитині. І Харитя своїм дитячим лепетом прохала у Бога здоров’я слабій матусі, а собі сили вижати ниву. Ся думка не давала їй спокою. Їй хотілося швидше діждатися ранку. «Ляжу зараз спати, щоб завтра раніше прокинутися», — подумала Харитя й, поставивши коло мами воду на ніч, лягла на лаву. Але сон не зліплював їй очей, він десь утік з цієї хати, бо й недужа мати не спала й стогнала. Повний місяць дивився у вікно і на комині намалював також вікно з ясними шибками та чорними рамами. Харитя поглядала в той куток, де лежав серп, і думала свою думу. А надворі так місячно, ясно, хоч голки збирай. Харитя сіла на лаві і глянула у вікно. В імлистій далині, осяяні срібним промінням місячним, стояли широкі лани золотого жита та пшениці. Високі чорні тополі, як військо, стояли рядами край дороги. Синє небо всипане було зорями. Зорі тихо тремтіли... «А що, якби тепер вийти на ниву? Е, ні, страшно, вовк вибіжить з лісу, русалки залоскочуть, страхи повилазять з пшениці...» І Хариті справді стало страшно, вона знов поклалася на лаві і одвернулась од вікна.
— Чому ти не спиш, доню? — питає мати.
— Так... я зараз спатиму, мамо!
Мати стогне, а Харитю живий жаль бере за серце. Бідні мама! Все болить у них. Коли б той добрий Бог послав їм полегкість! Аж ось трохи згодом і слаба мати, і копи на полі, і русалки, і вовк, і ясне вікно на комині змішуються в якійсь кумедній плутанині. Сон, влетівши до хати, бере Харитю під своє крило. Срібний промінь місячний тихо сяє на білій голівці дівчинки, всміхається до нових червоних кісників, гуляє по смуглявому видочку та по білих дрібненьких зубках, що виглядають з-за розтулених повних уст.
Харитя спить солодким сном.
Рано встало золоте сонечко. Рано, разом з сонцем, прокинулась і Харитя. Хутенько зварила куліш, нагодувала маму, сьорбнула й сама кілька ложок. Упоравшись, зняла серп з полиці, поклала в торбинку хліба та цибулі і зав’язалась рябенькою хусточкою. Далі поцілувала маму й каже:
— Піду я, мамо, на вулицю до дівчат, побавлюся трохи.
— Іди, доню, та не барись...
Іде Харитя селом, і якось їй чудно. Ніколи не ходила вона сама так далеко від хати. От вже й крайню хату минула, вийшла на поле й стала, задивившись в далечінь на чудовий краєвид. І справді було гарно на ниві, несказанно гарно! Погідне блакитне небо дихало на землю теплом. Половіли жита й вилискувались на сонці. Червоніло ціле море колосків пшениці. Долиною повилась річечка, наче хто кинув нову синю стрічку на зелену траву. А за річкою, попід кучерявим зеленим лісом, вся гора вкрита розкішними килимами ярини. Гарячою зеленою барвою горить на сонці ячмінь, широко стелиться килим ясно-зеленого вівса, далі, наче риза рути, темніє просо. Межи зеленими килимами біліє гречка, наче хто розіслав великі шматки полотна білити на сонці. В долині, край лісу, висить синя імла. І над усім тим розкинулось погідне блакитне небо, лунає в повітрі весела пісня жайворонка. Віють з поля чудові пахощі од нестиглого зерна і польових квіток. І добре Хариті на ниві, і страшно. Стала вона й не знає, чи йти далі, чи вертатися. Але виткнулась десь далеко з жита червона хустка жіноча, і Харитя згадала і хвору маму, і чого прийшла. Вона подалася стежкою межи жита. Як тільки Харитя увійшла межи жита, гарний краєвид зник. Босі ноженята ступали по втоптаній стежці, над головою, межи колосками, як биндочка, синіло небо, а з обох боків, як стіни, стояло жито й шелестіло вусатим колоссям. Харитя опинилась наче на дні в морі. В житі синіли волошки та сокирки, білів зіркатий ромен, червоніла квітка польового маку. Польова повитиця полізла догори по стеблині жита і розтулила свої білі делікатні квіточки. Харитя мимохідь зривала дорогою квіточки та йшла все далі. Аж ось і їх нива. Вона добре знає свою ниву, ось і рівчак той, що промила весняна вода. Харитя поклала торбинку, взяла в руки серп і почала жати. Тихо навкруги. Тільки цвіркун цвіркоче в житі, шелестить сухий колос та інколи запідпадьомкає перепелиця. Жне Харитя, але якось недобре йде робота. Довге стебло путається, великий серп не слухається в маленькій руці, колосся лоскоче спітніле личенько... Аж ось щось наче впекло Харитю в палець. Вона вихопила руку й побачила на пальці кров. Серп випав Хариті з рук, лице скривилося з болю, на очі набігли сльози, і Харитя от-от заплакала б гірко, коли б не нагадала про свою бідну маму. Швиденько обтерла вона кров з пальчика спідничкою, затерла врізане місце землею і почала жати. Стерня коле босі ноги, аж на плач збирається Хариті, піт великими краплями падає на землю, а бідна дівчинка жне та й жне. Якось обернулась Харитя назад, щоб покласти нажату жміньку, глянула навкруги — і страх обхопив її. Адже вона одна на ниві! Ану, який страх вискочить із жита й задушить її! Раптом — фуррр!.. Перепелиця пурхнула перед самою Харитею і, тріпочучи короткими крилами, ледве перенесла на кілька ступнів своє тяжке, сите тіло. Серце закалатало Хариті в грудях з переляку; далі наче спинилось, і Харитя скаменіла на місці. Однією рукою стиснула жміньку жита, другою — серп. Лице пополотніло. Здорові сиві очі з жахом дивилися в жито. За хвилинку Харитя трохи відійшла. Серце знов застукало в грудях. Харитя наважилась тікати.
Стежкою наближались дві молодиці. Харитя постерегла їх, знов нагадала недужу, бідну маму і, схиливши русяву голівку, взялась до роботи. Вона мусить вижати жито! Вона мусить потішити свою добру нещасну маму!
Молодиці наблизилися до Хариті, впізнали її і глянули одна на одну.
— Ти що тут робиш, Харитю? — спитали разом. Харитя здригнулась, підвела очі на молодиць і засоромилась.
— Жну... мати слабі лежать... нема кому хліб вижати... з голоду згинемо зимою...
В голосі її тремтіли сльози. Молодиці знов глянули одна на одну.
— Бідна ж ти, дитино, бідна!..
Враз Харитя почула, що сльози душать її. Зразу якось дужче жаль стало їй слабої матері, дуже заболів той пальчик, що втяла серпом, заболіли ноги, наколені стернею, згадався переляк недавній — сльози, мов град, посипалися на землю, і Харитя, голосно хлипаючи, заридала. Молодиці кинулися до неї.
— Що з тобою, дитино? Не плач, перепілочко! Мати твоя, дасть Бог, одужає, а жито ми вижнемо, не дамо вам згинути з голоду. Ну, не плач же, квіточко!
Молодиці взяли на руки бідну Харитю, цілували, потішали.
— Ходім зараз до матері, хай вона втішиться, що має таку добру дитину...
Молодиці взяли за руки Харитю і подались стежкою назад у село. Харитя йшла і тихо хлипала.
Незабаром Харитина мати одужала. Молодиці вижали удовине жито, хрещений батько Харитин звіз хліб у стодолу, і сироти вже не боялися голодної смерті.
Мати цілувала та пестила свою добру дитину, а Харитя щебетала:
— Хіба я не казала вам, матінко, що добрий Бог дасть вам здоров’я і поможе зібрати хліб? Хіба не на моє вийшло?..
Настав Святий вечір.
В Якимовій хаті кипіла робота. В печі тріщав вогонь та сичав борщ. Олена, мати Василькова, крутила голубці на вечерю. Василько сидів долі та м’яв мак до куті. Василькові було літ дванадцять. Він був найстарший у сім’ї. Василько м’яв мак і все поглядав то на двох сестричок, що гралися з котом, то на батька, що сидів на полу, схиливши голову.
«Чого батько журяться? — думав він. — Чи того, що нездужають, чи того, що нема грошей викупити від шевця мамині чоботи?»
Рипнули двері. В хату увійшов якийсь чоловік.
— Добридень вам, — удався він до Якима. — Чи не продали б ви, чоловіче, тієї ялинки, що росте у вашім садочку? Пани послали мене знайти дітям ялинку на Святий вечір; я вже другий день шукаю і не можу знайти гарної...
Яким помовчав.
— А що б ви дали? — спитав він перегодом.
— Та вже не будемо торгуватись... Кажіть ціну...
— Три карбованці дасте, — відповів Яким.
— Тату, — обізвався Василько тремтячим голосом, — таж то моя ялинка, ви її подарували мені ще тоді, як мене похвалив учитель.
На блакитні очі в білявого Василька набігли сльози. Йому жаль стало зеленої стрункої ялинки, що одна звеселяла зимою садок. Батько глянув на сина. Василько замовк, прочитавши в тому погляді невимовний смуток.
— Добре, я дам три карбованці, — обізвався чоловік, — але мусите приставити ялинку сьогодні, бо пани ще хотять прибрати її на вечір.
— А як її приставити, коли я слабий, а хлопець малий ще? — сказав Яким.
Чоловік глянув на Василька.
— Не так-то вже й малий ваш хлопець... Та й недалечко їхати — годину... Завидна завезе, завидна й поверне...
Яким подумав і махнув рукою.
— Якось воно буде... містечко не за горами.
Чоловік дав задаток, розказав, куди завезти ялинку, і пішов.
Яким трохи повеселішав: за три карбованці можна було викупити від шевця жінчині чоботи. Хвалити Бога, Олена не ходитиме на свята в подраних чоботях.
Він одягся, узяв сокиру й подався в садок. За батьком побіг і Василько.
В садку лежав глибокий сніг. Якимові ноги, узуті в здорові чоботи, глибоко поринали в сніг і лишали за собою цілу низку ямок. Василько то стрибав у ті ямки, то розгортав ногами білий пухкий сніг. Чорні голі дерева стояли в садку, настовбурчившись замерзлими гілочками, і, наче мертві, не ворушилися од вітру. Під деревами, на білому, як цукор, снігу, сіткою лягла тінь. Аж ось здалеку зеленою глицею заманячила ялинка. Василько з батьком підійшли до ялинки.
Їм обом жаль стало молодого деревця. Струнке, зелене, веселе, воно маяло гілочками, наче раділо гостям... Яким підійшов ближче, замахнувся сокирою і вдарив по стовбурові. Ялинка затремтіла від низу до вершечка, наче злякалася несподіваного лиха, і кілька зелених глиць упало на сніг. Яким рубав, а ялинка тремтіла, як у пропасниці. Василькові здавалось, що вона от-от застогне. Аж ось деревце похилилося, хруснуло і, підтяте, впало на сніг... Василько мало не плакав з жалю. Він бачив, як батько взяв ялинку за стовбур, закинув на плечі і поніс. Вершечок з ялинки волікся за батьком і лишав на снігу довгу, мов стежечка, смужку. Василько глянув на свіжий пеньок, і дві сльозини скотились йому по щічках. Він не міг бачити того пенька, того місця, де за хвилинку перед цим стояла його ялинка, і почав нагортати снігу на пеньок. Незабаром з-під купи снігу не стало видко пенька.
— Васильку, го-ов! а йди сюди! — гукнув з подвір’я батько. Василько побіг до батька.
— Лагодь, сину, сани, відвезеш ялинку. Та хапайся, сину, бо вже ген-ген з полудня, а треба вернутись завидна... Коли б ще снігу не було, — казав Яким, удивляючись у край неба, — наче хмара насувається. Не гайся, Васильку, не гайся, бо нерано...
На стареньких санях лежала вже ялинка. Василько почав лагодитись у дорогу. Він запріг коней, удяг кожушину і виїхав з двору.
Повівав холодний вітрець. З краю неба насувались білі, наче молочні, хмари. Разно бігли мишасті коненята. Дорога була слизька, і сани йшли в затоки. На обидва боки від дороги, скільки скинеш оком, розстелилось поле, вкрите снігом, мов білою скатеркою. Твердий синявий сніг грав на сонці самоцвітами. Чорне вороння сідало громадами на сніг і знов здіймалося з місця. Вітер дужчав. Насунули снігові хмари і оповили небо. Сонце сховалось за хмари. Посипав сніжок. Василько вйокнув на коні, і вони побігли підтюпцем, наближаючись до лісу, що чорною стіною стояв перед ними. До лісу якраз половина дороги. Ще півгодини треба було їхати лісом. Василько в’їхав у ліс. Здорові кострубаті дуби грізно стояли в снігових заметах; їм було байдуже, що бурхав холодний вітер, ішов сніг... Мокрий сніг бив у лице Василькові, заліплював очі, налазив за комір... Мишасті коні зовсім побіліли, обліплені снігом. Василько загорнув руки в рукава, насунув на очі шапку й схилив голову, щоб хоч трохи захиститись од холодного вітру та снігу. Він і не постеріг, що коні звернули з дороги і побігли праворуч. Враз — сани пішли в затоки і вдарились у горбик. Трісь! Щось тріснуло в санях, і Василько дав сторчака в сніг. Коні стали. Василько підвівся, обтріпуючись з снігу, підбіг до саней. Старі, трухляві копили зламались, васаг лежав нарізно від санок. Василько обійшов навкруги саней, оглянув їх і мало не заплакав. Запобігти лихові не можна було. «Підожду, може, хто над’їде та дасть мені яку раду», — подумав він, поглядаючи на дорогу, яку раз у раз замітав сніг. Але в лісі було пусто. Тільки вітер гучав межи деревами та сипав сніг, закриваючи білою сіткою далечінь... Василько ступнув кілька ступнів наперед і став, широко розкривши очі з переляку та несподіванки. Перед ним з’явивсь ярок, якого не повинно бути на його дорозі. Василько постеріг, що збився з дороги. Що тут робити? Хіба лишити сани з ялинкою в лісі, а самому вертатися з кіньми додому? Василько випріг коні, сів верхи і поїхав назад по дорозі.
В лісі посутеніло. Настав вечір. Василько їхав лісом, коні глибоко поринали в сніг і ледве-ледве переступали з ноги на ногу. Василько незабаром помітив, що він їде не дорогою, а так, лісом, навмання. Він став. «Треба конче знайти дорогу, — подумав Василько. — Вернусь назад до саней і звідти поїду навпростець дорогою». Він повернув коні і поїхав назад. Довго їхав Василько проти вітру та снігу, а саней не було. «Я десь узяв дуже соб, а треба трохи цабе», — подумав він і повернув уліворуч.
В лісі зовсім затемніло. На землі і в повітрі білів сніг та манячили цупкі замерзлі стовбури дерев, закурених снігом.
Василько їхав, а саней не було. Коні, брьохаючись по заметах та по кучугурах, потомились і стали. Василько заблудивсь. Йому було холодно й страшно. Він заплакав. Навкруги вила хуртовина, бурхав холодний вітер та крутив снігом, а Василькові згадалась тепла, ясна батькова хата. Весело горить в хаті каганець. На столі стоїть кутя. Батько та дві сестрички сидять за столом, мати подає вечерю. Всі такі веселі, гомонять, радіють святечку. Хлопці та дівчата приносять вечерю, поздоровляють з празником, питають про Василька... А може, не радість, не щастя гостює в хаті. Може, мати плачуть, що нема з ними Василька; може, батько журяться та сумні-сумні сидять край столу і не їдять вечері. Ох, коли б хоч виїхати з сього мертвого лісу, побачити дорогу, хату... Василько торкнув коней; коні знялися з місця і нешвидко побрели по глибокому снігу... Але що се? Василько виразно побачив свою хату. Йому видалось, що в маленьких вікнах блимнув вогонь. Василько зрадів і повернув до хати. То був кущ, обсипаний снігом, і здалека видавсь хатою. Василько й руки опустив. Що тут чинити? Він глянув навкруги: здорові дуби стояли в лісі, мов страховища, і звідусюди простягали до нього цупкі чорні гілки. Василькові здалося, що то мерці, закутані білим покривалом, простягають до його свої руки. Йому стало страшно. Враз щось зірвало Василькові шапку з голови, холодний сніг посипавсь йому на голову... То гіллячка зачепила шапку та збила її в сніг. Тільки Василько наважився злізти з коня по шапку, як десь далеко почулось: а-у-у-у! — і луною покотилося в лісі. А-у-у-у! — відгукнулося з другого боку і довго не вгавало. Василько похолов з остраху. Волосся полізло догори, серце перестало стукати в грудях. Думка про вовків промайнула у його в голові. Він в нестямці затяв коней і зник поміж деревами.
Василько виїхав на узлісся. За лісом було поле. На полі, край лісу, стояв хрест. Василько побачив хрест і зрадів. «Адже я на дорозі... Се дорога до села, де живе мій дядько... недалеко до села...» Василько виїхав на дорогу... Але що се за вогники блимають під лісом?.. Що се чорне ворушиться на снігу?.. Враз коні жахнулись і сіпнули вбік. «Вовки», — подумав Василько. Він щосили затяв коні і вхопився за гриву... Переляканий, без шапки, запорошений снігом, мчався Василько по дорозі назустріч холодному вітрові. За ним навздогінці бігли два вовки, вигинаючи сірі хребти... А хуртовина вила, крутила снігом та замітала їх сліди.
Вирядивши Василька, Яким легенько зітхнув: він продав ялинку за добрі гроші, а грошей було притьмом треба: треба було і чобіт жінці, треба було і на Новий рік дещо купити... Якимові трохи жаль стало Василька, що так любив тую ялинку. Та що вдієш, коли біда: ні в віщо вдягнутися, нічого й кусати...
Олена поралась коло печі, хапаючись, щоб устигти на пору з вечерею.
Ніхто не постеріг, що надворі ішов сніг.
Аж дівчатка, бавлячися під вікном, радісно скрикнули:
— Сніжок! Сніжок! Пустіть нас, мамо, надвір!
Олена та Яким разом глянули в вікно.
— Ой, лишенько! Як той бідний Василько приб’ється додому в таку негоду! — скрикнула Олена.
Яким вийшов надвір. Небо заволоклося сніговими хмарами, рвачкий вітер забивав дух. Яким стривожився. «Коли б ще яка біда не случилась хлопцеві»,— подумав він.
— Ну, що? — спитала Олена, як він увійшов до хати.
— Завірюха... та, може, ущухне... повинен би Василько над’їхати.
А хуртовина не вщухала. Олена раз у раз заглядала в вікно, вибігала надвір і все зітхала та бідкалася.
Вже смеркалося, а Василька не було.
Олена плакала. І нащо було посилати дитину проти ночі? Наче без тих трьох карбованців і не обійшлось би. Що з тих грошей, коли через їх можна позбутись найстаршої дитини? Олена мучилась і уявляла собі, як Василько збився з дороги, як напали на його вовки, як вони розривають по шматочку її любу дитину... Серце її обливалося кров’ю, сльози заливали очі. Яким мовчав, але тривоживсь не менш од Олени. Він щохвилини виходив надвір, вдивлявсь у темряву, прислухавсь, як виє хуртовина, надаремне сподіваючись побачити Василька, почути його голос...
Люди давно вже вечеряли, а в Якимовій хаті й забули, який сьогодні день. Дівчатка поснули, дожидаючи вечері; старі сумували, їжа не йшла їм на думку. Хлопець сусідин приніс вечерю. «Просили вас на вечерю батько й мати, і я вас прошу. Будьте здорові з Святим вечором!» — проказав він дзвінким голосом, подаючи мисчину в хустці. «А де ж Василько?» — поспитав він перегодом. Олена заголосила. Господи! Всі люди радіють, весело, як Бог приказав, зустрічають велике свято. Тільки її побила лиха година, відірвала від неї любе дитя й кинула його в хуртовину на поталу вовкам-сіроманцям. Усю ніч сум літав по хаті, шарпав за серце бідних людей та не давав їм спати...
Вранці виплило ясне сонечко на погідне небо оглянути, що зробила ніч з землею. Вітер стих, і чистий свіжий сніг сріблом сяв під блакитним наметом неба. Земля наче вбралась на Різдво у білу сорочку.
Скоро розвиднилось, Яким пішов до сусіда прохати коней. Він мав їхати шукати Василька. Олена намоглася їхати з ним.
Весело рипіли сани по снігу, весело бігли коні, хоч дорога була трохи забита. Та невесело було на серці в Якима та в Олени. Вони роздивлялись на всі боки, боячись побачити який слід Василька. Але всюди було рівно, біло; сніг блищав, аж очі боліли глянути на його. Вони в’їхали в ліс. Олена пильно дивилась межи дерева; їй все здавалося, що вона бачить то сани, то свитку Василькову, то кінські ноги...
— Коли б хоч їхав хто, — обізвався Яким, — розпитали б, чи не бачив чого в лісі.
Зустріли якогось жидка однією конячкою. Яким розповів йому своє горе та почав розпитувать.
— Я бачив зламані сани, а на них ялинку, — сказав той. — Подайтесь лісом управоруч.
— Ой, нема вже мого Василька, нема моєї дитини! — заголосила Олена. Той крик серця болісною луною розлігся в Якимовому серці.
Ще здалеку заманячили на дорозі поламані сани, зазеленіла присипана снігом ялинка. Яким під’їхав до саней. Олена перша зіскочила і почала припадати до саней та тужити на весь ліс. Яким стояв, сумно схиливши голову. «Так, — думав він, — Василька з’їли вовки...» Враз щось під’їхало. Яким озирнувсь і не хотів вірити своїм очам. Перед ним стояли його коні, а на санях сидів Петро, братів наймит.
— Ти звідки взявся тут? — скрикнув Яким.
— Та хазяїн послали мене по ваші сани. Ще й казали і сю ялинку відвезти до пана... Василько обламався учора, збивсь з дороги і ледве добився до нас уночі.
— То Василько живий?! — скрикнули разом Яким і Олена.
— Та вже ж живий... Оце недавно поїхали вдвох з нашим Омельком додому.
— Чи ти не брешеш?!
— Хіба ж я пес — брехати! — образився Петро.
— Слава тобі, Господи! — зраділи бідолашні. — Слава тобі, Господи, що він живий!
Петро взяв ялинку на свої сани, а поламані сани примостили на Якимових. Яким вйокав на коні, поспішаючи додому.
Василько вже був дома. Яким та Олена плакали з радощів, обіймаючи Василька.
— Ми вже думали, що не побачимо тебе, — казали вони.
А Василько весело щебетав, оповідаючи свої пригоди в лісі.
Посвята моїй любій матері
Смерклося. Рожевий на заході край неба м’яким блиском осявав морозне повітря; останнє світло помершого дня, продершись крізь шибки до хати, ледве-ледве змагалось з сутінями, бо в хаті вже таки добре посутеніло.
Хима, сидячи на ослінчику, підкладала солому у грубку. Веселе полум’я жваво стрибало по соломі, осявало старе, борознами пооране обличчя Химине, плигало по стіні золотим зайчиком. У хаті було тихо: лиш солома тріщала в грубці та цвіркун цвірінькав під полом.
— Старий!..
Тихо.
— Хомо! — голосніше обізвалась Хима.
— Агов!
З-за грубки почулась шамотня.
— Я оце сиджу, — почала Хима, — та й думаю, що в нас борошно минулося... Тільки в нас хліба, що на полиці...
— І я не про що ж думаю... та що ж ти вдієш, коли не вродило... Доведеться пудити... Візьми в жида пуд та й поклади карбованця з сороківкою... А де тії гроші?..
Хима тихенько зітхнула.
І знов стало тихо в хаті. Старі, хоч нарізно, та все про одно думали: свій хліб минувся, а купити ні за що...
«Починається!.. — думав Хома. — Оце він саме починається, той час, коли не стає хліба, нема й заробітків, час журби та горя, коли чоловік хотів би, як муха, зслизнути на зиму, щоб якось перетривати лиху годину».
Щороку сутужно Хомі, щороку не стає свого хліба, а сього року таки зовсім погано... І не дивниця, бо сього року недорід. Поля, звісно, обмаль: шнур під озимину, шнур під ярину, а шнур — толока, в кожній руці по шнурові. Ще як вродить, то потягне хліба до весни, а сього року жито вродило обрідне, ярину град вибив... Змолотив Хома жито, переміряв та й зажурився, аж сумно йому стало та страшно: жита усього було десять мірок... Коли б же хоч тих десять мірок змолоти — усе було б хліба на який там час, а то й на насіння треба лишити, треба і в гамазеї вернути, що винен... І так уже з тим хлібом поводилися обережно, так стереглися, щоб і крихіточка не загинула марно, а не стало... От лежить на полиці останній буханець хліба, а в діжі, де була мука, лиш пилочок біліє насподі, може, змете баба на галушки...
Воно не так страшно без свого хліба, коли б заробіток був! Ба, якби заробіток! А тут, як на лихо, і заробити ніде. Покликали його раз до двора дрова різати, дали за цілий день важкої праці сороківку — і за те спасибі, коли б частіше кликали!.. А хліб же тепер — не дай Господи — дорогий, не знати, чи кусати його, чи дивитись на його...
— А йди вечеряти, старий! — перепинила Хима гіркі Хомині думи і поставила на припічок горщик з гарячою бараболею в лушпинках. Біла пара хмарою звилась над горщиком, а старі, присунувшись близенько до нього, руками вихоплювали гарячу бараболю і, мачаючи в сіль, їли... Запивши вечерю холодною водою з кухлика, Хима та Хома обернулись до образів і почали голосно шептати молитву та важко зітхати, дякуючи Богові за хліб насущний...
Другого дня припало свято — Введення. Хима завилась гарно наміткою, заколола її здоровими шпильками з червоними голівками, взулась у червоні чоботи і подалась за Хомою до церкви на службу божу.
Золото на образах та на ризах у батюшки, палаючі свічки, синій дим ладану, що виповнює вівтар та хмарою літає по церкві, співи, шептання молитов навкруги — все те робить дивне враження на Химу; вона чує, як її серце м’якне, тане, мов той віск палаючої свічки... Старечі уста непомітно ворушаться, з повного ущерть серця раз у раз вириваються глибокі зітхання...
Виходить батюшка і читає проповідь... Хима не розуміє гаразд, про що читають, але вона знає, що читають про святі речі, і те читання видається їй жалібним, таким дивно жалібним, що повне Химине серце виступає з берегів, лице жалібно кривиться, і сльози мимохіть котяться тими борознами, що поорало на виду довголітнє лихо... Хима виймає з-за пазухи хусточку, обтирає сльози, голосно сякає ніс... І дивна річ! З усіх кутків бабинця, як на знак, починають баби голосно сякатися, виявляючи тим сердечну скруту та жаль за гріхи свої тяжкії...
Виплакавшись красненько, всмак, Хима потроху розбирає, про що читає батюшка. О, про недорід читають... Де се? У нас?.. Ні, в якихсь чужих сторонах... І там люди голодують... Господи! Всюди лихо товчеться, а там-таки справжнє лихоліття... голод... Добре, як хто має спроможність запомогти чим, а нам коли б самим з голоду не загинуть...
Невеселі повертали Хима та Хома з церкви, бо в долі тих голодних, про яких читав батюшка, вбачали вони свою власну долю, а уява малювала їм цілі села голодних людей, без крихти хліба, як їм, може, доведеться лишитись, коли не роздобудуть де хліба...
По обіді Хома взявсь за псалтир, а Хима відчинила скриню та заходилась там порядкувати. Вона переглянула сувої полотна, півмітки, що напряла сеї осені, розгорнула і знов поскладала шмаття та одежу, що придбала собі на смерть... Далі з самого споду вийняла якусь ганчірку, зав’язану вузликом, і поклала її на коліна. Усмішка щастя розіллялась по обличчю в старої; вона обмацала вузлик, обережно розв’язала його і вийняла звідти старий білий п’ятизлотник. Довго розглядала Хима той п’ятизлотник, обертаючи його на всі боки, здмухуючи з нього порох. Давно-давно, як ще вона віддавалась, бабка її кинула їй того п’ятизлотника на посаг; з того часу «білі гроші» перетривали не одну лиху годину, а Хима таки не видала їх, заховала, як найдорожчий скарб. Вона знає, нащо ховає тії гроші: ото, як дасть Бог дочці її, що недавнечко одружилась, дитину, та ще й дівчинку, баба подарує того п’ятизлотника внучці, бо вже Бог знає, чи діжде вона кинути ті гроші на посаг унучці. Матиме внучка пам’ятку, знатиме, що мала бабку... Не раз і не два марила Хима над сією думкою та звикла до неї так, що вже й не уявляла собі, як можна іншим способом розлучитись з п’ятизлотником... Хима оглянула гроші навкруги, погладила їх пестливо, наче кохану дитину, і, осміхаючись, завинула в ганчірку та сховала в скриню.
А Хома не довго читав. Гіркі думи та тривога не давали йому спокою: він закрив книжку і задумався. Де його взяти грошей на хліб? Заробити ніде, позичити — ніхто не позичить, а без хліба не можна. До всього чоловік звикне, без усього обійдеться, а без хліба — годі обійтися... Ся думка мулила йому серце, йшла за ним усюди, як тінь, гризла його, як іржа залізо... Хома цілий день ходив, мов зварений, не знаходив собі місця... І Химину душу точила тая ж думка, але Хима теж гризлась тихцем і ніби не знала, чого Хома нудить світом...
Полягали старі спати, та не спалося: окраєць хліба з полиці ліз перед очі, обертавсь на всі боки та мов примовляв: «Подивіться на мене, який я малий, нема чого й кусати, та ще й останній!..» Порожня діжа з борошна переверталась догори дном, і навіть пилочок не сипався з неї...
Не витримав Хома.
— Химо, ти спиш? — поспитав він з печі.
— Не сплю... а чого там?..
— Та бачиш, я думаю, чи не взяти б нам у Берка хоч пуд муки?
— А за що ж ти її братимеш?.. Жид набір не дасть...
— Набір не дасть... та я думаю... і навіщо ти ховаєш того п’ятизлотника?! Доложив би трохи, а може б, жид почекав решту, от і був би пуд муки...
Хима аж скочила на полу, мов опечена.
— Не дам!.. І в голові собі не покладай!.. Зроду не дам! Голодом буду моритися, на картоплі охляну, а п’ятизлотника не дам!.. Не на те ховала я його тридцять літ, щоб тепер жидам віддати!
— Ховай, бабо, ховай! Заховаєш, лихий знає, кому!.. А тут аж шкура на голові болить від тих думок... Ховай, не давай!..
Хома був сердитий: він довго перевертавсь на печі та все бурчав щось сердитим голосом...
Хима аж упріла, їй аж душно стало від одної думки, що її скарб, її п’ятизлотник, який вона так довго ховала, який марила віддати лиш коханій унучці, міг би перейти в жидівські руки.
І вже не думка про хліб, а про той п’ятизлотник не давала спати Химі. Не спав і Хома через «білі гроші».
Хліба не стало: доїли останню скибочку. Кілька вже день харчувались старі вареною та печеною картоплею, аж охляли без хліба. Хома ходив як ніч, нічого й не говорив до Хими; мовчала і Хима, та думи її близесенько літали коло одного осередка, перестрівались та, здавалось, розмовляли межи собою... Хима знала, чого сумує старий, що в нього на думці, а Хомі довідне було звісно, що робиться в душі старої, мов він заглядав туди... І не диво: живучи вкупі тридцять літ, вони стали схожими одно до одного, розуміли одно одного, як самі себе.
«Господи! — думав Хома. — Коли б хто заглянув у хату; може б, мені трохи полегшало, якби почув людську мову, а то таке, що хоч за пояс та на горище...»
Але ся думка зараз налякала його: тут самим нічого їсти, а, борони Боже, трапиться гість, тоді чим хоч приймай, іно сорому наберешся... Та химерна доля, мабуть, підслухала бажання Хомине і не дала йому довго міркувати над там, чи добре буде, як з’явиться гість, чи ні, бо двері рипнули, і гість став на порозі...
— Здорові були, свате!
— Здорові будьте й ви! Яким се побитом? — здивувався Хома.
— Привіз січку різати до жида... а ваша Зінька й каже: заїдьте там, тату, до старих, перекажіть, що я, хвалити Бога, здорова, та поспитайте, як там їм живеться... От я й заїхав до вас, свате! А де ж сваха?
Хима вилізла з-за печі.
— Як вас Бог милує, свате?.. Що там сваха? А моя Зінька?.. Та сідайте ж бо! — припрошувала Хима, а в самої вертілось на думці: «Головонько ж моя бідна! Чим же я прийматиму свата? Хоч виколупай з пальця, а дай!..»
Хома балакав зі сватом та все якось чудно та неспокійно поглядав на стару: він пам’ятав, що сват завсіди частував його горілкою та що й йому годиться як слід прийняти гостя. Хома таки не витримав: як тільки Хима вийшла з хати, він шуснув за нею до сіней.
— Стара! — почав він тихим та несмілим голосом. — Годило б ся почастувати свата чаркою...
— Та вже ж годило б ся...
Хома замовк та все чухав потилицю.
— Може, там у тебе де є, Химо, хоч на кварту...
— Адже ти знаєш, що нема... Возьми пляшку та біжи до корчми, може, шинкар дасть набір...
— Навряд! — сказав Хома, але взяв шапку та пляшку і пішов пробувати щастя.
Лихий та збентежений повертав Хома з порожньою пляшкою з корчми: шинкар не дав набір. Хома викликав Химу в сіни і показав їй порожню пляшку...
— Знаєш що, Химо... знаєш що, стара... — улесливо шептав Хома. — Свата не можна пустити без чарки... Винеси мерщій твого п’ятизлотника, я духом примчу горілку, ще й здачі тобі принесу... Бо, бачиш, не можна ж так...
— Се смерть моя, а не чоловік! І чого ти напосівся на того п’ятизлотника? Казала не дам — і не дам, і край!.. Хоч забий мене отут — не дам!..
— Дай, кажу!
— Не дам!
— Дай!!
— Не дам, не дам і не дам!
— Тьфу, сатано!..
Хома плюнув і, хрьопнувши дверима, вийшов надвір. Злість поняла його серце, йому було досадно і на жінку, і на того п’ятизлотника... А вернутися без горілки ніяким побитом не можна. На щастя, трапився кум і позичив на кварту...
Стара зварила бараболі, і так-сяк прийняли свата.
П’ятизлотник перетривав ще одну небезпечну годину, та на те, мабуть, щоб стати причиною незгоди між чоловіком та жінкою... Хома ніяк не міг вбгати в голову думку, що він мусить терпіти голод, коли в скрині лежать гроші, невеликі, правда, але все-таки можна залатати ними хоч одну діру в господарській потребі... Хима трусилася над своїм скарбом, над своїми «білими грішми»; вона так звикла до своєї мрії подарувати п’ятизлотника внучці, що намагання видати п’ятизлотник на що інше дратували її, гнівали несказанно.
На другий день пішов Хома по сусідах позичати хліба, та ніхто не дав: кожному сього року сутужно, в кожного недорід поменшив хліба. Пішов Хома до жида, так, без великої надії, пам’ятаючи приказку: «Тільки в мене рідні, що жиди одні». Але й жид не дав: «Багато, каже набрали в мене люди без грошей, а ніхто не квапиться віддавати...» Похнюпившись, поплентавсь старий додому з порожніми руками, та й не гадав, що вдома чекає його нове лихо: соцький з десятником прийшли правити подать...
— Почекайте, люди добрі, — благав Хома, — я віддам... А тепер, їй же богу, не маю... Хліба шматочка нема... Самі знаєте, який тепер рік тяжкий: нема хліба, нема де й заробити...
— Ми вже се чули, старий! Давню пісню співаєш! Нам що — нам хоч ригни, а дай, нам начальство велить, і так уже наслухалися за тії недоїмки! — загомоніли сільські посіпаки.
— Та що ж ви візьмете, коли в мене й копійки зламаної нема за душею!..
— Знайдемо, що взяти... Дай, діду, хоч частину грошей, бо заграбуємо одежу.
— Кажу ж вам, що не маю! — скрикнув в роз’ятренні Хома.
— Не маєш?.. Добре! Гей, бери свиту з жердки! — крикнув соцький на десятника.
Десятник прискочив до жердки і потяг Химину свиту.
— Не руш! — скочив Хома до десятника і вхопив за свиту. — Не руш! Я не допущу, щоб у мене грабували одежу... Ей, Химо, давай того п’ятизлотника сим невірам, бо вони й душу витягли б з чоловіка!..
Хима, що стояла досі німа та бліда, як смерть, почувши про п’ятизлотника, прожогом кинулась до скрині, впала на неї і міцно вчепилась за віко.
— Не дам! — крикнула вона. — Не діждете взяти п’ятизлотника!
— Пусти! — штовхнув Хома жінку. — Я сам дістану!
Але Хима міцно, мов кліщами, вчепилась руками за скриню, і Хома ніяк не міг стягти її з скрині.
— Беріть свиту, бодай вас за зуби взяло! — кричала Хима. — А п’ятизлотника не дам!
Десятник, недовго думавши, закинув свиту на плече і подавсь з соцьким з хати.
Хима сиділа на скрині бліда, аж жовта, тремтяча та перелякана; руки заклякли на віку, посоловілі очі нестямно дивились на двері.
Хома важко дихав, аж сопів; він постояв мовчки на місці, далі насунув шапку і вийшов з хати, хрьопнувши дверима...
Лишившись сама, Хима заплакала. «Господи, — думала вона, — за що на нас звідусюди саме лихо, сама біда? Чим ми прогнівили тебе, Боже, що отак на старість караємось?..» Сльози котилися по її старому виду, капали на скриню, на запаску, а вона сиділа сумна, як сам сум, і забула вже про той скарб свій, про п’ятизлотник, який недавно боронила від ненаситних зборщиків...
Вечір захопив її на скрині, темрява оповила хату, а Хима не світила світла, їй було не до світла...
Ввечері прийшов Хома, хмурний, як небо восени. Він мовчки сів на лаву і задивився в куток.
— Хомо!
Тихо.
— Хомо!
— Ну?
— Я оце надумала... Пішов би ти до пана, попрохав би грошей на відробітки... Може б, він і дав. От завтра субота, підуть люди до рощоту, піди й ти та попроси гарненько, може, змилується...
— Ет, не дасть!
— А ти піди, попроси красненько, може, й дасть...
Старі замовкли, але надія на панську ласку ледве примітним промінням осявала їм серця, зцілющою водою покропила сердечні рани...
Другого дня ввечері вертавсь Хома від пана.
— Ну? — зустріла його на порозі Хима.
— Дав! П’ять дав на відробітки, на буряки...
Хима перехрестилась.
Щасливі, зараз нараялись відібрати свиту, а на решту купити кукурудзяної муки на малаї, бо житня дорога. Хоч не хліб, а все ж веселіше буде, ніж на самій бараболі.
Повечерявши, старі полягали спати.
Та не спалося старим.
Усе, що пережили вони за сих кілька день, ставало тепер їм перед очима, як на долоні. Поки голод зазирав їм у вічі, вони силкувались одвернутись від його, боялись думати про його... Тепер, коли несподівана поміч дала їм спроможність хоч на кілька день позбутись гірких клопіт про шматок хліба, вони з цікавістю розглядались у свому лихові, самі зазирали в вічі свому ворогові, бо він і тепер ще маяв над їми своїм чорним, сухим крилом...
«А що було б, — думав Хома, — якби й пан не дав грошей? Невже гинути з голоду?.. Що то — голод? Невелике слово, а страшне... Ще ми, хвалити Бога, не зовсім гинули, а й то так було гірко, так важко, що, здається, вибіг би на вулицю та й гавкав, як пес... А кажуть, в якійсь стороні тепер голод... Справжній голод... І не село, не два, а, кажуть, сила людей без скибочки хліба, мруть з голоду...»
Хома не знав, у яких се сторонах голодують люди, якої вони віри, якою мовою говорять, він лиш чув, що вони голодні, і йому ввижалася сила голодних, змарнілих, сумних людей, що з туги та голоду мало не гавкають, як пси, і нізвідки поради немає бідолашним...
«Виставили в церкві карнавку, — думав Хома, — і дав би чоловік на тих голодних що змога, та що ж — дай, голоде, хліба!..»
Хима лежала на полу, розплющивши очі, і в її голові снувалися думи: «Роздобув, хвалити Бога, старий трохи грошей... Хоч на який час утихомириться, а то й дихати не давав мені з тим п’ятизлотником. Намігся водно: дай та й дай!.. Та що з тих грошей? Не надовго й вистачить, треба картоплею намагати... Добре, що хоч картоплю маємо... А у тих голодних, що читали батюшка в церкві, мабуть, і картоплі немає! От десь горе: ми ще самі, двоєчко нас, а то, борони Боже, сім’я велика, діточки дрібні, пищать з голоду, а тут ні крихіточки, ні росиночки закропитися... Якби ближче, дала б з мірку картоплі... З щирої душі запомогла б... Ох, бо й я знаю, що то голод, а там, видко, ще гірше діється...» І перед очима Химиними просувалися картини, одна одної сумніші, одна одної страшніші; і її серце умлівало з жалю за тими голодними, хоч невідомими їй людьми... «А може, — і в голові її промайнула думка. — Ні-ні! — відганяла Хима непрохану думку, що лякала її своєю незвичайністю. — Не дам!.. То не моє, то внуччине... А може...» Стара заклякла, увірвавши думку, та мов прислухалася, що скаже серце, як погодиться з думкою...
«Господи! — думав Хома. — Чого ті голодні ввижаються мені сьогодні? Може, се мана яка? Воно годило б ся запомогти, бо ситий голодному не вірить, як кажуть, а з миру по нитці — голому сорочка. Кортить мені сказати щось бабі, так боюся... Вона вже й так лиха на мене за того п’ятизлотника... А може, сказати?..»
— Химо! — насмілився Хома. — Ти спиш?
— Ні, чогось мене сон не бере...
— І я не засну... верзеться всячина... голодні ввижаються з тих країв, де голод...
— Се справді! Й мені вони на думці вертяться... Мабуть, горюють там, бідолашні?!
— Атож! Знаєш що, Химо? Я думаю...
— Про п’ятизлотника?
— Еге ж... якби нам його... теє... в карнавку...
Хима не відповідала. В хаті стало тихо; Хома чув, як калатало його серце, бо він трохи налякавсь своєї сміливості.
— Віддамо... Як має піти на що інше, хай лучче йде на голодних. Завтра віднесу до церкви.
— Отак краще! — вільніше відітхнув Хома.
Старі помовчали, зітхнули глибоко, а трохи згодом поснули.
Другого дня, зібравшись до церкви, Хима відчинила скриню, вийняла ганчірку з п’ятизлотником, розгорнула її, оглянула свій скарб, що тридцять літ ховала, як око, і знов загорнула, її руки мимохіть зробили рух до скрині, але вона спішно підняла їх і сховала вузлик у пазуху.
Після служби божої Хима наблизилась до карнавки, нешвидко добула з ганчірки п’ятизлотник, потримала його в руці й укинула в карнавку.
Цок!..
Довгу хвилину стояла Хима перед карнавкою, слухаючи, як той згук «білих грошей» лунав в її ухах, але на серці в неї стало і радісно, і весело, мов на Великдень.
Перехрестившись до образів, Хима неспішною ходою подалась додому...
Того ж таки дня піп виймав гроші з карнавки. Побачивши межи мідяками срібний п’ятизлотник, він немало здивувався.
— Дивіться, — казав він, розглядаючи старі гроші, — а я й не знав, що межи моїми парафіянами є такі багатирі!..
«Стиха, стиха Дунай воду несе...», а ще тихіше, ще спокійніше над пишним Дунаєм. Південне повітря, убравши в себе, мов губка воду, усі проміння сонця, висить тремтячими грудьми над чудовим краєвидом, тисячами сліпучих іскорок обсипає широку річку, що ледве помітно для ока гойдає свою жовту воду межи піскуватими берегами... А на румунському боці, ген-ген понад тихим Дунаєм, зеленою лавою простягся кучерявий гай вербовий і стоїть на варті поміж річкою та шпичастими горами, що блакитними тінями лягли на блакитному небі і приковують до себе очі і ваблять у свою далечінь імлисту...
Вечоріло. Здорове палаюче сонце зупинилось над Галацом, над тими щоглами незліченними, що но мріють вершечками в імлистій блакиті, над тими плавнями розлогими, що зеленіють в далечині високим комишем...
По цім боці Дунаю, де розкинулось м{істо} Рені, над самою річкою сиділо двоє людей. Клунки з прив’язаним до них казанчиком, що лежали осторонь на пісочку, запорошені чоботи й одіж свідчили, що то подорожні. Оден з їх, одягнений в широкі сині шаровари та молдуванський капаран, мав не більш як двадцять п’ять літ. Від білої качули, насуненої мало не на брови, виразно відбивалось смугляве енергічне обличчя з орлиним носом, з трохи грубими устами під чорним вусом, з карими очима, що, повні смутку й задуми, визирали з-під густих брів.
Товариш його — людина літ під сорок — насамперед бив у вічі буйним рудим волоссям на голові, довгими розкуйовдженими вусищами та неголеною бородою, що, мов щітка, стирчала рудою щетиною. Бліде, мов налите чим, обличчя його було зібране в дрібненькі зморшки і сливе не оживлялось мутними сивими очима.
Подорожні щойно викупались. Рудий розгортав ще мокрі вуса, з яких стікала вода, та застьобував свою безбарвну піджачину, що враз з такими ж пошматованими штанами, забучавілими капцями на босу ногу та заяложеним кашкетом складала його мізерну одіж.
— А-а! добре!.. — покректав рудий. — А глянь-но, Свириде, як вода підживає!.. — звернувсь він до товариша.
— Десь у верховині дощі випали, — відповів Свирид. — Трудно нам буде, Луко, через Прут перехопитись у Молдаву, бо й Прут, мабуть, стоїть повний, як повесні...
— Не журись, козаче! Най тії журяться, що гроші мають... Одно погано: вода розливає, а в горлі посуха! Але ми зараз порадимо на се, — казав Лука, присовуючи до себе чималу баньку з вином та приязно всміхаючись до неї. — Три ока джіну! поміть собі!.. — Лука приклав баньку до рота і з усмішкою раювання на змарнілому виду пожадливо почав дудлити з неї. — А-а! бун джін[1]! Добре вино... На, пий!.. Добре вино, кажу... а було колись, брате мій, що я на таке вино й не глянув би... Угорське, шампан благородний, портвейн, бордо — от мої трунки... Було колись: його благородіє, поручик Лука Йванович, дідич подільський, а тепер... босявка, дідич ринштоку міського, матульняк-заволока[2]!.. Дай-но, брате, ще джіну... Отак! Ти чому не п’єш? Пий, закушуй; от тобі бриндза, перець... Їж, покіль є що їсти! Е, було колись... А знаєш, кого я зустрів отут у Ренях?.. Ні, зроду не вгадаєш... Та й як тобі вгадати, коли ти і в вічі її не бачив, а мене оце два місяці, либонь, як зустрів на матулі?.. Іду я собі по джін оцей до шинку, коли бачу — стоїть на порозі молодиця... Як глянув я на неї, так і впізнав відразу. Вона! Коханка колишня!.. Змарніла трохи, схудла, та лишився той стан гнучкий, ті очі глибокі, що, здається, усе бачать, що в тебе заховано в серці від себе навіть... Вона зирнула на мене, та не впізнала, мабуть, бо й не ворухнулась з місця... Мені ніяково було забалакати до неї, бо, бач... таке було межи нами: п’ять літ оце минуло, брате мій, як я не з баньки кружляв, як тепер, і не з матульняками гуляв, а в благородній кумпанії дворянській розливав вина коштовні, мов воду тую... Бо була, брате мій, і земля своя, і двір, і челяді повно... сказано, дідич... Було, та збігло, не знать куди поділося... отак, ф’ю-у!.. та й нема... Так що ж я мав казати? Еге, про дівчину. Саме за рік перед тим, як жиди забрали за довг усе майно моє, стала в мамєньки моєї за покоївку дівчина одна. Оця сама, що зустрів у Ренях... Гарна була дівка, така гарна та свіжа, що мене, було, аж коло серця запече, як гляну на неї... А горда та пишна, й не приступай!.. Я колись до неї — а вона як стусоне мене в груди!.. Мене — дворянина!.. Ще й відправитись хотіла, та мати не пустила. Чекай же, думаю собі, завзялась ти, завізьмусь і я... Розсердився спершу... такий лихий та сердитий, що й не приступай... Лише гримаю на дівку. А далі, брате мій, потихенько, помаленько почав я укоськувать її... То словом щирим обізвуся, то гостинця привезу... От моя дівчина й залишила брикатися... Крутив я, вертів я, мов ту рибу на гачку водив, поки не діп’яв свого... І жив я отак, брате мій, мов у раю, щось з півроку... Тут тобі бенкет безперестанку, день у день, кумпанія гарна, вино, аж шумить, ллється, карти, розкоші всякі... а тут дівчина пригортає, душу вивертає своїми очима глибокими та синіми, мов море в годину... Дай-но, брате, джіну! Х-хе! бун джін!.. Недовго я раював стак. Помітила мамєнька моя покійниця, що погано з дівкою, порадились ми — й відправили її... А тут незабаром попродали усе добро моє за довг, мамєнька померла, товариші відцурались, і лишивсь я оден як палець, без грошей, без захисту... Е, що я брешу? без захисту! Захист був: від шинку до шинку, від Сруля до Мошка — скрізь своя хата, скрізь свої люди!.. Нап’юся гарно, висплюсь ще краще: рівчак під боки, камінь під голову, небом загорнуся — сплю, всі минайте його сіятельство, пана матульняка, дідича міського ринштоку!.. Приїзди, Свириде, в гості: прийму тебе у власній господі так, що й не здякуєшся!.. А ти чого сидиш сумний та, мов сич той, напижився?.. Пий та не журись! Най тії журяться, що по дві сорочки мають, а хто має одну — кинь лихом об землю та пий, поки й останньої не позбудешся!..
— Чого я сумний, питаєш? — обізвався Свирид. — Так мені чогось журно нині... Змовились ми з тобою на Молдаву податись, пошукати долі за кордоном... Та ввижається мені, що не втопимо ми лиха в річці, перепливаючи, не загубимо його й у плавнях, переховуючись... Скрізь нам, бурлакам, однаково... Чотири роки блукаю я по Бессарабії, гадаючи втекти від лиха, що залишив на Вкраїні, а ніяк не можу... Я від недолі — а вона за мною. Піду тихіше — біда мене нажене; піду швидше — сам біду дожену... Що з того, що я бурлакую, гірко працюючи? Що я маю з того?.. Свята голизна, та й годі!.. У других хоч родина є, втіха якась у житті, а сирота — мов те покотиполе, що вітер жене по степу, відірвавши від корінця... Зійшло колись і для мене сонечко, та заздрісно стало другим — і заступили...
— Чудна ти людина, Свириде! — перехопив Лука. — Шукаєш щастя по всьому світу широкому, а воно тут, у цій баньці пикатенькій на дні спочиває...
— Зазирав я туди аж на дно саме, а не знайшов своєї долі, не втопив там і лиха свого... Колись і я був щасливий, колись і до мене доля всміхалася... — казав Свирид наче до себе, підперши голову долонями. — Як тепер бачу я долю свою: стан гнучкий дівочий, очиці сині, аж чорні часом... за брови світ би віддав, коли б мій був, такі веселі та хороші... Ластівкою падала коло мене дівчина... А я не кохав її, ні... було, аж за серце мене ссе щось, як день не бачу... Хто його знає, чи в шавлії купано її змалечку, чи в любистку... Тільки грошей, мабуть, не кидано в купіль, бо такою вбогою зросла, як і я... Покохалися ми — побрати б ся, одружити б ся, та ба! Не поставиш хати з лободи, як кажуть, а іншої немає... У приймаки пристав би — так родина велика, сини підростають, до старшої дочки зятя прийняли. Порадились ми з дівчиною, побідкались і стали на тому, що вона піде у найми, складе за рік карбованця якого, а я теж помандрую на Бессарабію на зарібки... Щоб хоч хату було за що поставити та таке-сяке господарство спромогтися... А там — як Бог дасть... Ей, не хотілось мені на ту Бессарабію, так не хотілося, як живцем у яму... наче серце віщувало... Та не послухавсь, пішов. Так по Масниці, по пущенню, першого дня посту й вирушив. Ще ніколи не кидав я рідного села, уперше вибрався в такий світ далекий — тож на серці було неспокійно, лячно чогось, журно... Що там чекає в чужій стороні?.. З чим і як повертатиму?.. Пам’ятаю, поганий був ранок: туман наліг на землю, гемзило, ноги грузли в підмитому водою снігу, брудна вода стікала в долину... Погано було як в мене на серці... Вийшов я на гору, став під фігурою і озирнувсь востаннє на село — туман лежав над селом ще густіший в долині, ніж на горі... Коли це з-за фігури щось так тихо: «Свириде!» — каже. Я аж жахнувся, затремтів весь... Озираюсь — аж то вона, Марія моя, з-за фігури сльози втирає...
— Оце добре! — перехопив Лука. — Твоя Марія і моя Марія! Тих Марій на світі — як за гріш маку!.. Ну, випиймо ж за обох Марій!.. А-а! бун джін!
— Жалко мені стало її... дурне серце мов у лещатах стис хто, — казав далі Свирид, не звернувши уваги на тост за Марій. — Взяв я вмовляти її, взяв їй казати, як вірно кохаю її... «Бачиш, — обізвалась вона, — як той сніг водою поняв-ся? Гляди ж, щоб і кохання твоє не стануло отак на чужій стороні, далеко від мене...» Наворожила, та не мені, а собі наворожила... Гей, та пішов я, брате мій, степами, та пішов ланами у той край, про який чував лиш від бувальців... Ідеш, ідеш — над головою небо, під ногами поле... А чиє воно, поле оте — хто його знає... Чужина. І несеш у чужину ту свою долю сирітську, до якої всім байдуже, та ще силу молодую на пожиток жмикрутам-дукам... Став я в болгарина. На весну й на літо найнявся. Платня нічого, краща, ніж в наших сторонах, а робота така, як на доброго вола... Та дарма!.. Аби мене люди не шкодували, а я себе не пошкодую... Спершу за роботою нічого не помічав я... Гей та соб! соб та гей! звісно, як наймит, від світання до смеркання в роботі... А далі, як звик уже, оговтався, розглянувся навкруги, і завелась у серці шашіль... Вийду на степ — ні, не наші степи... і точить шашіль... Гляну на людей — ні, не наші люди — і знов тая шашіль у серці ворушиться... Не так мені пташки щебечуть, не тої мені пісні вітер співає... Почав я банувати. А найгірше за Марією... Жалко мені стало за тими нічками тихими, що бачили женихання наше, що чули любу розмову... Жалко стало й за селом рідним, де я зріс, хоч не зазнав змалечку щастя. Хто його зна, що зі мною поробилося: тягне мене, мов гаком тягне в свою сторону; рветься серце назад, у село, бридка та навісна стає мені сторона чужа... І був би не витримав, був би кинув все та подавсь назад, коли б не Марія... Задля неї, задля власного щастя лишивсь я, наваживсь перемогти себе... І вона, згадав я, поневіряється десь, бідна, у наймах, і їй не з медом... Збігла мені отакечки весна, збігло й літо. Взяв я в хазяїна, як оден гріш, шістдесят карбованців і подався... не додому, а в Миколаїв, де, як раяли люди, можна знайти роботу на осінь й на зиму. Пішов я туди, бо що б почав з тими шістьма десятками?
Цілу осінь мішки носив на пароходи, а на зиму за збіржака став у хазяїна. Ніколи було, здається, думати про дівчину, а проте вирвуться згадки на волю й полинуть на село рідне до дівчини коханої... Надворі завірюха, сніг летить в очі, а я сиджу на санках — і ввижається мені вечір теплий з пахощами весняними, з хрущами, з вишником, білим від цвіту рясного, а на перелазі сперлась Марія і грає до мене очима... Було аж жахнуся, як гукне хто на вулиці: «Звощик!», — а вітер із снігом так і шмагне в очі... Листів до неї не писав я, бо не знав, де вона служить. Від неї теж не мав звістки, бо сама не вміє, а другого прохать написати соромно дівці... Ну, та байдуже, на весну побачимось. Склав я за зиму ще півсотні, і так ото в середохрестя подався додому... Іду я тими степами, тими ланами розлогими, що й торішньої провесни, а не чужі вони мені, не лякають, а мов осміхаються приязно... Тала вода дзюрчить по дорозі та пригадує, що казала Марія торік під фігурою, а я тільки осміхаюся на тую згадку... Хороше мені... весело мені... жайворонок немов весільної співає... І чого поспішавсь?.. Коби знаття... ба! коби знаття!.. Та хто ж його знав, що буде, як в пісні співають: «Кохалися, та не побралися, тільки серце жалю набралося...»
Свирид замовк.
А сонце вже сідало. Високо, високо під небом вечірнім пролетіли величезним табуном дикі гуси у плавні на ніч і виповнили повітря дивним гуком, що, мов відгомін далекого дощу, пронісся понад тихим Дунаєм. Небо над Галацом жевріло, як розпечене залізо; широка річка понялась на заході вогняною барвою, далі зарожевіла, засяяла блакиттю, а там заблищала сизою барвою холодної криці... Вербовий гай на тім боці повивсь у темряву, почорнів, блакитні гори стали синіми та хорошими... По тихих водах Дунаю, мов лебідь, проплинув парохід і виразно виткнувся на палаючому обрію, як з чавуну вилитими чорними щоглами. Захвилювалась вода, мов жито від вітру, покотилась валами до берега, наблизилась — і вдарила з глухим стогоном в пісок, розбиваючись на тисячі білих крапельок... І знов усе стихло; тільки сполохана річка, гойдаючись в своїх берегах, мелодійним хлюпанням жалілась жовтому пісочкові на докучливих гостей...
Зачаровані подорожні сиділи й мовчали. Ось збігла на берег дівчина, прихапцем зачерпнула мідяними кухвами жовтої води і знов подалась на прикрий берег. Ось ставний мокан[3] в своїй мальовничій білій одежі привів до води коня напувати. Кінь порскає, голосно втягує в себе воду і, напившись, чвалає назад, ліниво переступаючи з ноги на ногу. І знов усе тихо. Кордонна сторожа розклала на тім боці багаття; червоний відблиск від нього осяває нижні гіллячки чорних верб, додаючи ще більше принади чудовій картині наддунайського вечора...
— Дивись, — сполохав тишу хриплим голосом Лука, — вода таки піджива... мало не до ніг моїх дійшла, а де була, як ми купались!..
— Піджива... отак мої згадки підживають, як тая вода... — почав знов Свирид, мов чекав, щоб його торкнуто. — Як нині пам’ятаю, вже посутеніло, коли я вздрів своє село, повернувши з Бессарабії... І не радісно, а турботно забилось у мене серце, скоро побачив я дим з коминів у селі рідному... Що там? Як там? Де Марія моя? — турбуюсь водно. Іду вулицею, зустрічають мене, впізнають, розпитують, де пробував, чи щастило, а мене так і кортить розпитать про Марію, так і крутиться на язиці ймення її, та ніяково розпитувать... Подавсь я тою вулицею, де хата старих. У хаті світиться, каганець блимає... Я під вікно, та так і припав до його. Стара півмітки з скрині виймає, старий чобіт розглядає та копирсає шилом, а зять з жінкою про щось радяться біля печі... Марії нема. Може, пішла до дівчат... А може... я так і прикипів до землі, жахнувшись несподіваної думки. Та ні, не так вона кохала мене, щоб, не дочекавшись, віддатися...
— Свириде, голубе мій... — перепинив п’яним голосом Лука, — подай мені баньку... Ти не питимеш, то я за тебе решту вип’ю... А-а! таре бун джін[4]. Це єдина потіха... всіх матульняків... і простих, і вельможних... Ну, кажи, кажи... слухаю...
— Входжу я до хати, — провадив далі Свирид, — привітався, забалакав. «Щось ви подались, тітко, — кажу до старої. — Чи всі у вас живі-здорові?» — питаюся... «Усі, хвалить Бога», — відказує... «А де ж Марія, — наважився я, — що її в хаті немає?..» Тільки щойно вимовив я, стара як заголосить, як удариться головою об скриню, аж старий вискочив з-за столу. Я так і затерп. У голові мов залізом розпеченим шпигонуло: нема... умерла... утопилась... Хочу поспитати, де вона, що з нею, а язик як став дуба, так і не ворухнеш ним. Далі ж як не скочу до старої, як не скрикну: «Де Марія?..» — то так усі й замовкли та видивились на мене, перелякані... «Де Марія? — кричу я. — Де ви поділи її? кажіть!» Та грюкаю кулаком у стіл, аж старий узяв мене за руку та: «Що тобі, хлопче?» — питає. А я й не в той бік, тільки слухаю, як стара, голосячи, приказує: «Занапастили дитину нашу, занапастили... пішла в найми, як і людські діти... та недолюдок той, пан з Бобрика... звів її... й заподів кудись, що й путь її пропала...» Я вже не слухав далі... мов божевільний, вискочив я з хати, гидкою мені стала людина кожна... На серце моє, на голову, на всеньке тіло вагою налягло лихо, гнітило мене, я чув, що мені тісно й на просторі... Я пам’ятаю тільки жадобу помсти, що поняла моє серце болюче... пам’ятаю, як я присягавсь: помщусь... люто помщусь... на обох помщусь!.. Я забув на той час і про свої ноги натруджені, і про те, що вже ніч упала на землю, — швидкою ходою пішов я у Бобрик... Біжу... тіло моє горить, палає, і не холодить його вітер зимний, що дме просто в очі... І досі не тямлю, як пробіг п’ятнадцять верстов і не чув втоми, незважаючи на свої ноги натруджені... В Бобрику вже спали, ніде не світилось... Став я край села та й наче опам’ятався. Як же я помщуся?.. Тепер сплять у дворі, не пустять мене до пана, зв’яжуть ще, мов злодія якого... Сів я на дорозі й почув, що в мене болять ноги... Сиджу, схиливши голову на груди... і враз зробилося мені до всього байдуже, наче не мене скривджено, наче те,що сталось, не моє лихо, а чуже, далеке... Бог з ним, з паном, з помстою, з усім на світі... І чогось жалко мені стало, тужно так, журно... Перед очима імла знялась, відгородила мене від світу цілого... Байдуже!.. Помалу-малу з імли тої виткнулась виразно Марія, така сама, якою бачив я її під фігурою, глянула на мене глибокими очима й упекла мене тим поглядом... у саме серце впекла... Скочив я з землі, порвавсь убік, як до села, й затис кулаки. «Помщусь, і вас загублю, й сам пропаду!.. Однаково!» — думав я, походжуючи по полю під селом та чекаючи, щоб розвиднілось... І вже холодна ніч не прохолодила мене, а додала тільки зваги... Добре-таки розвиднілось, як я подавсь у двір. Там вже повно було якихсь судових. Казали, що приїхали продавати двір за довг. Я до слуг: «Покажіть мені пана Гаєвського, дідича вашого», — а сам не тисну ніж у жмені, ні, аж пальці заклякли... — «Нема, кажуть, поїхав десь...»
— То ти був у мене в Бобрику?.. — забелькотав Лука. — То моя Марія була твоєю судженою?.. А я й не знав... а я й не відав...
— Як?! — скочив Свирид. — То ти пан Гаєвський?..
— Був колись... був колись, брате мій, поручик Лука Йванович Гаєвський, село мав, а тепер — його сіятельство господин матульняк, дідич міського ринштоку!.. Смірно-о!.. — заверещав він п’яним голосом і бовтнув ногою по воді, простягаючись на бік.
Якась сила шарпонула Свиридом. Згадки колишнього, що вже чотири роки як проминуло, але колишнього гіркого, болючого, принесли з собою і відгомін тої жадоби помсти за знівечену долю, що колись владно запанувала над покривдженим. Якась сила шарпонула Свиридом. Але, глянувши на п’яного ворога, що, засипаючи, тільки тулубом лежав на суходолі, а ногами в воді, він з огидою відвернувся і сливе вибіг на прикрий берег.
— Хай вода свята помститься за мою кривду!.. Хай вона забере тебе!.. — казав Свирид до себе, важко відсапуючи.
Він хотів бігти, але зупинивсь. Сливе над самим вухом його розтявся пронизливий свист і, погрюкуючи та мигтячи осяяними вікнами, промчавсь потяг, перепиняючи Свиридові дорогу.
За цю хвилину в душі Свиридовій зчинилась боротьба. Його серце то ґвалтом намагалось помсти, то страхалось запропастити життя людське, статись причиною смерті людини. Боротьба та тяглась одну йно хвилину; якесь почуття взяло, мабуть, гору, перемогло, бо Свирид вернувсь до Дунаю, де по коліна в воді лежав п’яний Лука, похрапуючи носом. Свирид на превелику силу витяг з води Луку, хоч той вовтузився з ним та белькотав щось крізь сон, звів його й сливе поніс вулицею. Проходячи повз одну хату, Свирид затремтів увесь та мало не впустив Луки на землю, на порозі, осяяна світлом з хати, стояла якась молодиця, й йому здалося, що то Марія. Свирид запровадив товариша до шинку. Лука наче опритомнів трохи, побачивши знайому обстановку. Він похитавсь трохи на нетвердих ногах, стукнув кулаком у стіл і гукнув на всю хату:
— Око джіну для його сіятельства пана матульняка!.. Діграбе[5]! — і вилаявсь поганою молдуванською лайкою.
Свирид вискочив з шинку, дуже зворушений, й подавсь назад, до тої хати, де на порозі бачив жінку. Жінка й досі стояла на тому ж місці. Свирид наблизився до неї, зазирнув їй в обличчя та й пізнав Марію.
— Маріє!.. — сказав він тремтячим голосом і нервово скинув шапку з голови.
Жінка жахнулась, підійшла до Свирида і пильно глянула на нього.
— Свирид!.. — прошепотіла вона, подаючись назад.
— Маріє... — І враз сильним рухом роздер він свою шапку надвоє й кинув її під ноги Марії.
— Отак з моїм серцем!.. — додав.
Хвилинку обоє стояли нерухомо: вона — з спущеними долі очима, він — блідий і тремтячий.
— Маріє... — наблизився Свирид до неї й узяв за руку. — Скажи мені, що з тобою було?..
Марія звела на нього очі, і, мов горох покотився, закапали з їх сльози. Вона заплакала, жалібно хлипаючи, мов дитина. Свирид відвів її набік, під баркан.
Марія, обливаючись слізьми, оповідала йому про свій сором несвітський, про те, як вона з дитиною малою, боячись вернутись додому, тинялася по наймах, тяжко бідуючи, як, урешті, вмерла їй дитина, як якась пані завезла її до Рені, де вона стала за наймичку в грека, що держить шинк... А Свирид слухав, мовчазний, не обзиваючись і словом, не оповідаючи ні про свої муки, які вона завдала йому, ні про думку помститись на ній за зраду.
— Прости мене, Свириде! — скінчила благанням Марія.
— Най тобі Бог простить... Слухай, що скажу... Не маю я волів круторогих, нема в мене й червінців у чересі... Є в мене самі йно руки оці жилаві та роботящі, що не злякаються жодної праці... Годувавсь я з них досі, вигодую й родину... Як я тобі не гидкий, Маріє, не обридлий, то будь мені дружиною та помандруємо на Молдаву, щоб ніщо не пригадувало нам лиха нашого...
Марія хотіла кинутись йому на шию, але не посміла і тільки відповіла ревним голосом:
— Спасибі тобі...
А другої днини рано-вранці, коли ще «дідич міського ринштоку» солодко спав десь на вулиці, загорнувшись небом, Свирид та Марія вирушили в дорогу. Вони подались на Джур-джулешти, аж під Слободзею, де, як кажуть, легше перехопитись через вузький Прут, легше обминути кордонну варту... 3 плавнів знявся білий туман, сивими хмарами покотився по тихому Дунаю, закриваючи блакитні гори, заступаючи світло сонця... Мряка ця віщувала, однак, чудову днину... Так і в серці подорожніх зоріла надія на щасну долю, що розвіє колись й самі згадки сумного минулого...
Присвята братові В. Боровикові
Ліс ще дрімає в передранішній тиші... Непорушно стоять дерева, загорнені в сутінь, рясно вкриті краплистою росою. Тихо навкруги, мертво... Лиш де-не-де прокинеться пташка, непевним голосом обізветься зі свого затишку. Ліс ще дрімає... а з синім небом вже щось діється: воно то зблідне, наче від жаху, то спахне сяйвом, немов од радощів. Небо міниться, небо грає усякими барвами, блідим сяйвом торкає вершечки чорного лісу... Стрепенувся врешті ліс і собі заграв... 3ашепотіли збуджені листочки, оповідаючи сни свої, заметушилась у травиці комашня, розітнулося в гущині голосне щебетання й полинуло високо — туди, де небо міниться, де небо грає всякими барвами...
На галяву вискакує з гущини сарна і, зачарована чудовим концертом, зупиняється, витяга цікаву мордочку до кривавої смуги обрію, що червоніє на узліссі поміж деревами, і слуха.
Полохливий заєць, причаївшись під кущем, пригина вуха, витріща очі й немов порина ввесь у море лісових згуків...
Аж ось ринуло від сходу ясне проміння, мов руки, простяг-лось до лісу, обняло його, засипало самоцвітами, золотими смугами впало на синю від роси траву на галяві, де гостро на тлі золотого світла випинається струнка постать сарни.
У сю величну хвилину тихо розгортаються кущі — і на галяву виходить Хо. Мов туман той, сива борода його м’якими хвилями спада аж до ніг, черкається росяної трави. 3-під білих кострубатих брів, з глибоких западин визирають добрі та лукаві очі.
Вийшов Хо на галявину, сперся на сукуватий костур, майнув довгою бородою, і повіяв від неї тихий вітрець, холодною цівкою вдарив у дерева. I враз затремтіло молоде листя, зашамотіло, струсило з себе дощ самоцвітів. Жахнулася сарна й щезла в гущині, лишивши зелені сліди на синій від роси траві. Страх обгорнув зайця, додав ще більшої прудкості його ногам... Сполохались пташки й в одну мить ущухли. Тихо стало в лісі, страх як тихо. Тільки бородатий дідуган Хо, старечо хихикаючи в бороду, стоїть на галяві...
— Хе-хе-хе! I чого жахаються, дурні? — шамкає він беззубим ротом. — Діда Хо, що світ прозвав страхом? А дід цілком і не страшний... Ось погляньте!.. Та ба, тим-то й лихо, що ви не зважитесь звести очі на діда, тим-то він і в’являється вам страхом... Хе-хе!.. I завжди так... і всі так... Ні, не бреши, старий, не всі... На твоїй довгій тисячолітній ниві життєвій не одна стрівалась істота, що сміливо зводила очі догори, відважно зазирала тобі в вічі й тоді... о, тоді гарно було обом нам... Бо смільчак, перевірившись, що жахався по-дурному, набиравсь нової, ще більшої відваги, а ти, старий, чув, що, може, незабаром даси спокій натрудженим кісткам... Жахаються, а не знають, що страх тільки й існує на світі полохливістю других, що старий Хо порохом розсипав би ся, коли б усе живуще хоч раз зважилося глянути йому в вічі... Хе-хе! Дурні, дурні... Тільки старі ноги труджу через дурнів... От, як втомився!.. е-е!..
I Хо справді з великою напругою ворушить ногами, крекче та, опираючись одною рукою на костур, а другою розгортаючи довгу сиву бороду, сідає на траві спочити.
Хо сидить посеред галяви, а навкруги його панує мертва, прикра тиша. Все живе, затаївши духа, не співає, не кричить, не ворушиться, не жиє. Від ведмедя до мурашки все спаралізовано страхом. Рослини бояться навіть тягти сік із землі, пити холодну росу, виправити зібгані листочки, розгорнути звинені на ніч квітки. Пустотливий парус сонця зупиняється в зеленій гущині і лиш здалеку придивляється до сивої, мов туман той, бороди діда Хо і не відважується наблизитись, невважаючи на непереможне бажання попустувати з тою бородою...
Хо сидить на росяній траві, а стара пам’ять його підсовує йому образи, де свіжими, яскравими фарбами малюються події духу людського. Ось і ті високості, на які здійнятись може вільний дух людський, а ось і ті провалля, де на дні самому, скутий, як невільник, плазує він у поросі й темряві... Ось, волочучи кайдани, покволом, віками цілими, проходять люди, забиті, залякані люди, і не насмілюються звести очі на Хо, глянути страхові в вічі... Хо знає, що тільки одиниці зважуються на се, а зважившись, знаходять силу розбити кайдани... Ой, коли б хоч одиниць тих було більше, може, не довелося б старому мордуватись отак, блукаючи по світах, може б, зложив він свої кістки в домовину, бо вже ті кістки давно просяться на спочинок... Ех, коли б... А тим часом страх владно панує на землі, змагається з приязнею, з чесними пориваннями, з обов’язком, ламле життя, безсилими чинить не то поодиноких людей, ба й цілі народи... Страх! Прищеплений дитині, виплеканий анормальними умовами суспільними, він стає чіпкою пошестю, робиться потугою, що тамує вічний поступ усього живучого... Страх!.. Хо — страх! А який з його страх, коли він виразно почуває себе порохном, немічною руїною, яку тільки полохливість людська жене з кінця в кінець світу, наперекір волі Хо робить його злим генієм людськості... Ех, доле, доле щербата! Товчись, мов Марко по пеклі... От і тепер: гарно навкруги, спочити б, а пора на роботу... на роботу! Хе-хе! Ну, уставай, діду, пора!..
Хо ще раз глянув на мовчазну природу, звівся, обгорнувся, як туманом, сивою бородою й подавсь стежкою з лісу на шлях.
А ліс ще якусь хвилинку стояв нерухомий, мов мертвий. Далі дерева затремтіли, стрепенулись, розгорнули листочки... Промінь стрибнув на полянку просто до звинених квіток, пташки заспівали, комашня заметушилася, ліс загомонів, природа знов віджила...
Вечір. Діти вже напилися чаю й гуляють; старше, хлопчик років шести, сидить долі біля шафи й уважно будує з цурпалочків хату. Меншу, по другій весні дівчинку, забавляє нянька, показуючи, як сорока варила дітям кашу. 3а столом, ближче до лампи, що крізь молочний кльош розливає м’яке світло по хаті, сидить із шитвом мати. Вона рада, що діти втихомирились. Ой, ті діти! Двоє їх, а такий галас справляють, що аж голова паморочиться. Але тепер тихо. Чутно тільки, як муркає на канапі кіт та нянька стиха приспівує: «Со-ро-ка, во-ро-на діт-кам кашу ва-ри-ла! На порозі сту-ди-ла!..» Дитина з щасливою усмішкою розгортає дрібненькі пальчики пухкої ручки, намагаючись, щоб нянька показала, котрому сорока дала каші, а котрому голівку скрутила. Урешті ся забавка докучає дитині; вона почина човгатись на руках у няньки, намагаючись до кота.
— Киця!
Але «киця» добре пам’ятає болючі пестощі маленької деспотки й дипломатично кліпає очима, не рушаючись із місця. Аж ось нетерпляча ручка досягла до кота, хапа його за вухо й тягне до себе. Кіт скулить очі, жалібно нявчить... далі ж, немов діткнутий електричною іскрою, виривається й тіка під комоду, лишивши на руці мучительки червоний слід гострих пазурів. 3чиняється вереск...
— Що там таке, Марино? — кидає роботу мати.
— Та то проклятий кіт дряпнув дитину...
— У тебе все щось станеться... Забав її зараз, чуєш, як зайшлася...
Починається гуцюкання: «Ну, тихо, не плач, гоп-гоп! гу-цю-цю!.. А-а! Погана киця! ми ж тобі дамо!.. Ну, цить же, цить... гоп-гоп! гу-цю-цю!»
Але надаремно. Дитина аж заходиться.
— Ну, цить же, цить! бо як не будеш тихо, то я тебе зараз віддам дідові Хо... — сердиться нянька й підносить дитину до вікна. — О, бач, стоїть дід Хо з торбою на плечах... Скоро кричатимеш, зараз кину в торбу... На тобі її, діду Хо, на!..
Дитина здоровими очима вдивляється в пітьму, що чорніє поза вікном, і затиха... В очах, ще мокрих од сліз, малюється жах... Так, ті очі бачать у таємничій пітьмі постраха дітей — Хо, страшного, бородатого діда, з величезною торбою за плечима, повною неслухняних дітей. Якийсь холод торкається делікатного дітського тіла, щось бере з-за плечей, лячно так, плакати хочеться, а не можна... Дитина насилу відриває очі від вікна й ховає голову в няньки на грудях.
I знов тихо в хаті.
— Мамо! — збуджує тишу хлопчик, кидаючи свою будівлю. — Мамо! А де тепер сонце?
— Сонце?.. Сонце тепер спить.
— А де ж його хата?
— Отам за горою, де воно сідає...
— Там, де живе лісник Панас?
— Еге... Але тобі спати час, дитино.
Дитина, однак, наче не чує материної уваги. Вона підбіга до матері й спирається їй на коліна.
— Мамо! А чи сонце має діти?
— Має.
— А де ж вони?
— Де? А на небі... оті зірочки, що вночі сяють, то се діти сонцеві...
— А чом же вони тепер не сплять?
— Бо вони за день виспались, а тепер граються. Пауза.
— Мамо! я хочу до Петрика!..
Петрик — се син куховарчин, що бавиться часом із паничем.
— Не можна, Петрик слабий...
— А я йому занесу яблуко...
— Не можна, — сказала.
— Маа-мо! Я хоо-чу до Пее-три-ка!..
— Ох, Господи! Одно скінчило, друге починає... Цить мені зараз!.. Не підеш.
— Маа-мо! до Пее-три-ка-а!..
— Чи не замовкнеш ти мені?.. Марино, а заклич-но діда Хо!..
Марина підходить до вікна й грюка в шибку.
— Діду!.. діду Хо!.. а йдіть-но сюди... а візьміть-но собі неслухняного панича!.. «3араз!» — відповідає вона собі за Хо підробленим басом і відходить від вікна.
Хлопець добре розуміє Маринину штуку; він не вірить, щоб то Хо промовив те «зараз» таким невдатним басом, однак йому стає страшно. Він відходить до канапки, як можна далі від вікна, і почина бавитись папірцем, бгаючи його в човник. А тим часом фантазія хлопцева вперто працює над фігурою Хо. Які в нього очі? Мабуть, червоні, як у трусика... А ніс, певно, такий довгий та гострий, як у куховарки... а може ще довший... Борода біла та довга аж до п’ят... руки... Хлопцеві враз уявляються залізні тройчаки, що стоять у стодолі, — такі руки в Хо, конче такі... Йому стає ще страшніше, він боїться поворухнутись, боїться зустрітись очима з таємничою пітьмою, хоч щось так і тягне його глянути в вікно, так і тягне, так наче шепче щось: «А подивись, а подивись!» Хлопець не може опертися бажанню глянути в вікно, зводить очі... і весь холоне... Там, на чорному тлі шибок, щось біліє... то Хо... Божевільний жах охоплює дитину, поширшує зіниці, витяга обличчя, ворушить волоссям на голові, душить за горло...
— Діти, спати! Пора вже!.. Марино, клади дітей спати!.. розтинається голос материн й будить, як зі сну, хлопця.
Марина ставить хлопця на молитву.
— «Отче наш, що на небі...» — непритомно проказує він за нянькою, а сам дивиться вбік, на вікно. «Нехай буде воля твоя, як...» Ой, там щось руками маха, аж по вікні шкряба! — тремтить хлопець. — «Хліб наш щоденний...»
— Нянько, там щось дивиться в вікно... я боюсь...
— Вигадуйте, вигадуйте, то таки візьме вас Хо в торбу... Ну, проказуйте знов: «Хліб наш щоденний дай нам сьогодні...»
Але хлопець уже не слухає няньки, він не може відірвати очей від вікна. Те вікно притягує його увагу, захоплює всі думки, запановує цілою істотою дитини. У вікно те дивиться чорна, таємнича темрява, повна фантастичних істот, усяких див, повна страхіття... I все се тиснеться до вікна, зазира в хату, ось-ось пролізе крізь дірку в розбитій шибці або з лоскотом відчинить вікно, кинеться до нього, наповняючи хату диким реготом...
Аж ось і ліжко. Хлопця роздягнено, він кутається в ковдру. Нянька поправля ще щось і гасить світло.
— Марино, посидь біля мене... я боюся...
— Ото вигадали! Спіть, мені ніколи сидіти біля вас...
В хаті стає темно і тихо. Хлопець широко розплющеними очима вдивляється в темряву, напружує слухи, боячись пропустити який зрадливий згук. Тихо. Так тихо, що навіть калатання серця видається глухим стукотом молота по чомусь м’якому. Ураз... трісь!.. Що се? Увага хлопця збільшується до можливих границь... Уся кров збігається йому до серця, серце почина бити на ґвалт... О, знов щось зашелестіло, зашкрябало... То Хо. Ось у чорній, як чорнило, пітьмі виразно біліє борода його... ось простягається довга, костиста рука... наближається до плечей, розгорта над ними свої сухі пальці... Обгорнений невимовним жахом, утикає хлопець голову під подушку, скорчується під ковдрою, інстинктивно намагаючись стати маленьким, якомога меншим... щоб «страх» не міг помітити його... Він затамовує навіть віддих, боячись подати знак життя, боячись зрадити свою присутність у хаті...
А тим часом чує він, що біля ліжка стоїть Хо й простяга над ним свої довгі, мов залізні тройчаки, руки й черкається сухими гострими пальцями його плечей...
Холодний піт від голови до п’ят облива дитину, божевільний жах побільшує зіниці, відбира голос, деревить тіло... I довго так лежить бідне хлоп’ятко, нерухоме, тремтяче від жаху, мокре від поту, аж тривожний сон, прилинувши, заспокоює нарешті змордовану офіру полохливості...
— Хе-хе-хе! — сміється Хо під вікном, де лежить хлопець. — Хе-хе-хе! I жаль бере, і від сміху не можна здержатись! Смішно, коли причиною страху бува лиш розпалена уява, а жаль... Бо хто раз спізнається з почуттям страху, не хутко зможе відкараскатися від нього... 3росте дитина, змужніє, і багато сил, вартих кращої долі, змарнує на боротьбу зі страхом, та ще добре, як переможе!.. Шкода сил, шкода часу... А хто винен? Гай-гай! — хита головою Хо, загортаючись довгою бородою та подаючись у дальшу путь.
Наближається південь, червцевий південь, повний спеки й світла. Світло хвилями ллється з неба, сповняє повітря, несито пожира тіні на землі, заганя їх під дерева, кущі, у гущину. Нащо вже бувають таємничі холодки, а й туди хоч тоненькою цівкою протиснеться воно і сміється, раде, що знайшло і там свого ворога — темряву... Тільки в ту альтанку, що під старезним волоським горіхом у садку, не пуска його дикий виноград, звившись тісно й щільно в одну зелену стіну. Вже що не робить світло: і зайчиком плигає біля альтанки, пробившись крізь листя горіха, і золотою сіткою пада на землю, і мигтить, і переливається, намагаючись присунутися ближче до темного закутка, — та ба! Ніяк не може. Стало на порозі альтанки, зазирає туди, а ввійти — дзуськи! Однак воно помічає, що альтанка не порожня. Там, на зеленій лавці, обкладеній дерниною, сперши голову на руки, сидить білява панночка з смутним обличчям. Бідна! Скрізь тепер весело, ясно, світ божий скидається на рай, а вона сумує. Потішити б її, попестити, та ніяк увійти, бо та темрява розперлася в альтанці, мов пані яка, і не пускає. На щастя, панночка нервовим рухом зриває листок виноградний, зробивши тим маленьку шпарку в зеленій стіні. 3раділий пустун скаче промінням у шпарку й трапля просто на стіл, наткнувшись на якийсь папір. Що воно за диво, папір отой? Придивляється до його й читає збоку: «Інспектор шкіл народних». Пустун трохи злякався, перечитавши титул такої важної особи, бо почувається до деяких провин школярських, але незабаром осмілюється й пробіга зміст паперу. В папері стоїть, що панна Ярина Дольська наставляється на вчительку в село С. Учителька! Адже й вчителька має право картати! І промінь кидає на дівчину винуватий, благаючий погляд. Однак обличчя дівчинине, бліде й делікатне, з виразом смутку та внутрішньої боротьби, не має в собі нічого грізного, що заспокоює й осмілює пустуна настільки, що він почина гратись із грубою золотою косою дівчини, цілувати її повні уста, брови, зазирати в великі сиві очі. А панні Ярині не до пестощів. Вона відсувається від докучливого променя й схиляється над папером, читаючи його, може, в сотий раз. Так, сей папірець дорого коштував їй! Щоб здобути його, вона мусила насамперед зчинити боротьбу з собою, зі своїми звичками, поглядами, традиціями; мусила посваритись із батьком, якого так кохає, довести до сліз та нарікання матір. Але се була тільки прелюдія, і поки тяглася вона — дівчина почувала в собі силу боротися й перемогти. Тепер же, з папірцем сим, мусить початися акція, так нетерпляче очікувана акція... і дивна річ! Панна Ярина в сю рішучу й важку хвилину почуває, що сили її меншають, слабнуть, що вона вже нездатна до боротьби. Невже в неї стало енергії тільки на прелюдію?
Панна Ярина складає руки на столі й безсильно опускає на них свою русяву голівку.
Колись вона була щасливою дитиною, коханою одиначкою багатого дідича. Одягнена в оксамит і шовк, пересвідчена, що найдрібніші забаганки її будуть заспокоєні, оточена роєм услужних бонн та служебок, вона стрибала по великих кімнатах палацу, по тінистих алеях батьківського парку. Незабутня пора!
Одне тільки дратувало Яринку, робило їй навіть прикрість — се заборона бавитися з селянськими дівчатами тахлопцями... Фі! «Хлопські діти!» — які в них манери, яка груба мова, яка моральність! Адже то «бидло», а не люди! — чула вона навкруги. Однак мала Яринка, під впливом оточення, мало-помалу оговталася з такими поглядами, ба й сама стала в такі відносини до «бидла», у яких були батько та мати. Вона небавом зрозуміла, що мужиків сотворено лиш на те, аби орати батькові ниву, служити за фірманів, кухарів, робітників. Навіть більше. Вона сердечніше відносилася до справжнього бидла, ніж до тої «нижчої раси». Коли для забави панночки приводили перед ґанок мале телятко або візник приносив щенят, Яринка обіймала їх, цілувала, пестила, знаходила «чудовими», тоді як на дівчину, дочку наймички, не звертала вже найменшої уваги, наче то була не людина, а кілок, забитий на своєму місці. Словом, Яринка стала панночкою, як і її приятельки, сусідки з інших сел.
Минали роки, збільшуючи той мур, що стояв межи двором та селом. З одного боку були пани, з другого — «бидло». Виросла Яринка на панну Ярину й мусила позбутись думки, що все, що її оточує, належить до батька або може бути куплене батьком за гроші. Ярина знала вже, що батьки її бідніють і хоч не показують сього перед людьми, навіть триб життя не змінюють, але почувається вже потреба негайної ліквідації інтересів для забезпеки хоч неласого шматка хліба.
Тим часом дозвілля (а сього добра в панни Ярини було чимало) вкупі з допитливим розумом напрямили дівчину на книжки. Пожираючи без ладу сотні томів, Ярина вміла, однак, зібрати в головці проміння мислі, розкидані там, відгукнутися серцем на чесні й високі поривання. Природна щирість стала тут у пригоді. Правда, кожна нова думка, що не згоджувалася з її дотеперішнім світоглядом, викликала цілу бурю в молодій, незміцнілій ще душі, але мур, що відділяв її від села, валився й відкривав не бидло, а справжніх людей, з людськими інтересами, болями й радощами. Ярину зацікавило се невідоме їй «мужицьке царство». Вона почала придивлятися до нього, наскільки се було в її змозі, і налякалась темноти й убожества, що панували там. Боже! побіч жиють люди, брати її, і нидіють у темряві та злиднях, коли вона збиткується працею рук їх?! Чи ж після сього можна назвати себе людиною? Чи ж після сього можна добачати в собі образ Божий?.. Ні, годі! Розбити пута, що від віку сковують білі, неробучі руки, скинути полуду з очей і чесно та сміливо звернути скривдженим те, що до їх належить. Доволі бути лялькою, коли людина — то людина, і довести се треба ділом, а не словом.
Дівчина запалилася до праці, до діяльності, поклала присвятити життя своє для тих, що досі працювали на неї. Так справедливість каже. Вона буде вчителькою, вона понесе світло в темряву, потіху — смуткові, поміч — убожеству. А що вдома на неї чекає буря, так що ж, хіба вона не винесла вже бурі сама в собі, коли нові думки, нові почування стрілися з її первісним світоглядом?
Дома справді зчинилася колотнеча. На Яринині плани старі спершу дивилися, як на дивоглядні забаганки пещеної дитини, але побачивши, що не жарти, налякались. Сльози, благання, спазми, прокльони похитнули завзяття дівчини. Але вона перемогла себе й поставила-таки на свому. Замовкли батьки, затаївши смуток у серці, однак не тратили надії, що час або який випадок звернуть їм дитину, притулять її знов до чулого батьківського лона. I випадок, на який рахували старі, лучився, погіршуючи й без того важку ситуацію. До Ярини посватався багатий сусід-дідич. Ярина спершу й слухати не хотіла про шлюб, далі ж, скоряючись перед батьковою волею та благанням закоханого сусіда, випрохала собі три дні розважити все та поміркувати, поки дасть рішучу відповідь. I власне другого дня після сього прийшов від інспектора довго очікуваний папір, прийшов і — замість заспокоїти — збурив, сколотив її спокій, із дна душі підняв сумніви, підтяв віру. I ось тепер сидить Ярина над тим папером, безсило опустивши на руки русяву голівку...
Вона не рада тому паперові. Так, не рада... Ще недавно, ще позавчора, як Бога з неба, виглядала його, а нині не рада... Річ певна, що вона не зречеться своїх замірів... Вона ламле все — а йде туди, де їй слід бути... I не те, щоб вона не рада була... а так, не налагодилася до новою життя, не звиклася ще з думкою, що завтра покине батьківську стріху... По-ки-не бать-ків-ську стріху... Брр!.. Ну і чого тремтіти? Ой, ті нерви... Треба себе взяти в руки, бо нерви непотрібні для тих, що йдуть на боротьбу. Адже скільки дівчат пішло вже по тій стежці, що стелиться перед нею... Правда, більшості дівчат тих легше було почати нове життя, ніж їй, бо більшість їх вийшла з родин убогих, із таких, де кожне, ще з молоком матері, всисає потребу праці для шматка хліба. Там усі працюють, усі заробляють... Там нема традицій, які б багном закаляли все, що виривається з зачарованого кола егоїзму та кастових інтересів.
— Зачароване коло... Ох, те зачароване коло!.. — шепотять бліді уста дівчини. — Чи стане ж у мене сили, чи стане відваги розірвати його, вийти в світ широкий на боротьбу з тим, що воно замикає? Добре, я розірву його, я вийду звідти. Але чи перетриваю, проклята родиною, осміяна подругами, одна серед невідомого мені широкого світу?.. Де ті сили в мене для боротьби? Де той гарт, що міг би служити порукою перемоги? Я — теплична рослинка... вибуяла в штучному теплі, у душній атмосфері теплиці... Перша буря зламає мене, вирве з корінням... І, замість бажаної користі, живим докором стануть перед мене закривавлені серця родини й моє власне розбите, знівечене життя... Боже! що се зі мною? Звідки легкодухість така? Що варте життя моє перед необмеженим морем людського страждання?.. Ні, годі... Піти туди, куди серце кличе й обов’язок... З силою, яку я почуваю в собі, з силою любові можна багато зробити... Тільки не лякатись, тільки не тратити надії і... все буде добре... Що тут довго думати? Адже давно вже рішила я почати нове життя. I почну, і кінець на тому, і нічого мислити, і ні над чим міркувати... Кораблі спалено... I чого я тремчу вся? Чого?.. Дурю себе відвагою, коли чую, що сили мої слабнуть, що я легкодуха, нікчемна істота...
Ярина повним розпуки рухом заламує руки й відкидає назад, на зелену стіну винограду, свою біляву голівку з обличчям, покритим тінями муки та внутрішньої боротьби.
А в тремтячих тінях горіха стоїть Хо, й зазира в темну альтанку, і хита старою головою, і віє холодом із бороди.
— Гай-гай! — шепотять його старечі уста. — Стільки сили молодої мати, мати життя ціле перед собою — і не зважитися стати до боротьби з дідом, з порохном, що не нині, то завтра розсиплеться! Хе-хе!.. Та глянь-бо, подивись!.. Подивись, що на мені немає тої манти традицій, у яку ти загорнула мене... Де там? Не хоче... Не зважиться й очей звести на діда... Гай-гай!.. Ну, й доля!.. — мимрить далі Хо тоном роздратування. — Кожне уявляє собі мене, як хоче. Для одного я — з торбою на дітей, з різкою в руках, другий убирає мене в шати традицій, поговору, забобонів, третій тремтить переді мною, як осика на вітрі, четвертий... а все зле та немудре! Коли ж скінчиться моя мука, коли ж спочину вже, коли вже поховає мене сміливість людська?.. Ну й доля, ну й люди! Аж мене злість розбира... — бубонить старий собі в бороду, що м’якими сивими хвилями зливається з легенькою парою, виссаною сонцем з вогкої, теплої землі. Чекай же, — каже він далі. — Хоч помщусь на тобі, полохлива істото, хоч полякаю тебе... Ти хочеш стати до боротьби з потужним ворогом — з убожеством та темнотою? Добре. А чи маєш ти сили до тої боротьби — ти, слабосила жінко? А глянь-но, панно, у своє життя минуле, що ти звідти винесла? Ану, подивись!..
Ах, те життя... Безжурне, у достатках, у розкошах воно тільки розпестило її, ослабило волю... Звідтіль винесла вона саму незарадність, непрактичність... Ні, те життя нічого більш не дало, не в ньому шукати джерела сили...
— I з такими засобами ти гадаєш боротися? — шепотить Хо. — А чи відаєш ти, нерозумна дівчино, що від тебе відкаснеться родина, скоро ти підеш наперекір їй, що всі, з ким ти жила досі, закаляють тебе болотом яко зрадницю їх кастових традицій? I до кого ти звернешся, коли, зламана боротьбою, запрагнеш потіхи, спокою? Хто підтримає тебе, розбиту, зневірену?
— Правда... правда... Ніхто. Одна... Нема рідної душі, щоб щирим словом, співчуттям загоїла рани сердечні, заспокоїла, підтримала... Відрізана, як скибка від хліба, самотня, як хрест на роздоріжжі... Пустка навкруги, холод...
— А чи відаєш ти, — піддає Хо, — що то недостатки, убожество? Ти, що зросла в розкошах, що не робила на шматок хліба? Не страшно тобі змарніти в нерівній боротьбі, до часу скласти в домовину молоде життя?..
Боже! Усе проти неї: і люди, і становище жінки, і убожество... Усе наче змовилося, щоб кинути її в огонь, обсмалити їй крила, коли вона рветься лиш до світла. I Ярина бачить уже свої білі, випещені руки худими, чорними від праці, бачить красу свою змарнілу, зів’ялу, чує в грудях хоре, розбите серце, а за плечима смерть... Смерть... не нажившись, не зазнавши щастя, не зробивши діла... Брр!..
— Ех, залишити б краще всі сі мрії, — спокушає Хо, — та взяти від життя все, що воно може дати для особистого щастя, скористатися з молодощів, бо, як кажуть: «не вернеться весна...» А що там хтось стогне, хтось пропадає — заплющити очі, затулити вуха, як робить більшість, — і моя хата скраю...
Боже, яка мука стояти отак на роздоріжжі й не знати, кудою йти!.. Що робити, що чинити?.. Боже!.. — Ярина з розпукою заламує руки і впадає в тяжку задуму.
Враз її будять дзвінкі голоси. То дівчата-робітниці йдуть садком на полудне.
— Чули, дівчата, наша панна віддається? Там такий гарний панич сватає, хоч води напийся: чорнявий-чорнявий, а очима так і грає... Я бачила, як приїздив, осе вже буде день зо три...
— Але віддається? Забожись, Одарко!
— Присягай Богу! А вона, чуєте, не хоче за нього...
— Слухайте, бояри, як князь бреше. А ти ж звідки знаєш? Може, той панич до тебе грав очима, от-от невидко, як старостів пришле.
— Падку мій, смутку мій! А я б що з таким чоловіком подіяла, що робити не годен?
— Оце сказала! Адже Одарка швидко свого матиме — такого, що як говорить, то й носом грає, не тільки очима.
— Атож! Е, не журіться, дівчата, кожна з вас діждеться! Буде пробійголова, а мастиголови не буде, ні!..
— Ха-ха-ха! Ну й вигадала, турок ти немирований!..
Серед реготу та жартів проминула весела громадка дівчат альтанку, де сиділа Ярина, сполохана голосами, з думками, що полинули вже в інший бік.
Її сватають. Так. Перед нею відкривається особисте щастя, родинні втіхи, достаток, життя безжурне. Правда, вона не закохана, але їй подобається чорнявий сусід, вона нічого б не мала проти його замірів, якби не почуття інших обов’язків, не інший шлях, що стелиться перед нею. Але вона стоїть над тим шляхом, і мучиться сумнівами, й шукає виходу... Вихід єсть... Одно слово — і доля її з’єднається навіки з долею другої істоти, що кохає Ярину без пам’яті... Вийти заміж? Хто се сказав? Ні, пріч усякі спокуси, усякі викрути — вона йде за своєю ідеєю!..
У ту ж саму хвилину в дверях альтанки мигнула тінь, і чорнявий хлопець, здіймаючи бриля, питає приємним баритоном:
— Чи вільно сполохати задуму вашу, пані?
Ярина жахається, блідне, щоб зараз заллятися кармазином. То
Вона не встигла опам’ятатись, як він трима вже її за руку й тихо промовляє тремтячим голосом:
— Пані! Я не маю ще права виявити вам, як я мучився, чекаючи на слово, що виробить серце ваше в одповідь на мої почуття й заміри. Я ще й досі в непевності тремчу за долю свою... і ще раз важуся благати вас, панно Ярино, — не віднімайте від мене руки вашої, хай вона буде завдатком нашого будучого щастя...
Ярина сидить бліда, непорушна, з слідами переляку та боротьби на обличчі, але не відіймає руки від щасливого хлопця.
Хо не має тут більш роботи. Похитуючи сивою головою та покректуючи, чвалає старий далі, шукаючи, де б спочити натомленою душею, натрудженим тілом.
Макар Іванович Літко встав, мабуть, з ліжка лівою ногою, бо так йому сьогодні не по собі щось, усе його дратує, усе турбує. Уночі, правда, змучив його поганий сон. Ото снилось йому, що в його був трус, що при трусі тому знайдено кілька примірників тоненького збірника творів українського поета-самовродка Рябоклячки, збірника, пущеного, nota bene[6], цензурою, але виданого його коштом — і то в великій таємниці, треба додати. Непрохані гості грізно випитували Макара Івановича, звідки взяв він такі страшні брошури та яку ціль має тримати їх, а Макар Іванович, наляканий, зрошений циганським потом, брехав, що купив їх тільки задля їх дешевини, маючи потребу в папері для обгортання снідання своїм дітям-школярам, що він не знає, про що пишеться в книжках тих, бо не вміє навіть читати по-вкраїнському, та що взагалі нічого спільного з так званими «малоросами» не має й не хоче мати... Йому, однак, не понято віри, потягнено його з дому, страхано в’язницею, карами, засланням... Макар Іванович виправлявся, прохав, мало не плакав, врешті почав пручатися... і прокинувся. Прокинувся і сплюнув. А де ж! Присниться ж таке, змордує, нагодує дрижаками... Тут і так тремтиш весь день, спокою не знаєш, а тут ще сни морочать... Тьфу!.. А все через вечорок той вчорашній у «молодих» українців... От як не хотілось йому йти туди, а треба було... Прохано старших; якось ніяково не піти... Ну ж і наслухався він там! Се... се просто божевільні люди, ті «молоді». Се — кандидати на шибеницю на кращий кінець! Давай їм зараз усе: і свідому вкраїнську інтелігенцію, і народну освіту з добробутом, і рідну культуру, і героїв, і патріотів, і грушки на вербі, і зірку з неба!.. Ні, він не міг далі слухати, не міг пробувати далі в товаристві шалених, що самохіть ідуть під ніж... Він просто втік із вечорниць, затуливши вуха, озираючись, чи хто не помітив його навіть близько хати, де було зібрання.
Адже й він українець, і він патріот... Се доведено не раз і не двічі. Хто, як не він, ще за часів студентства вісім місяців висидів у в’язниці?.. Правда, не в українстві шукати всіх причин того в’язнення, але якось приємно тепер, коли вже лихо давно минуло, залічити тих вісім місяців на карб патріотичного страждання.
Далі — хто, як не він, підтримує молоді таланти, так потрібні... «Малоросії»? Адже він не пожалував 100 карбованців на видання творів самовродка Рябоклячки, а що творів тих ніхто не купував — на власні гроші набув сотню примірників, щоб послати на село, до своїх, і таким робом довести, що, вірний демократичній засаді, не розриває зв’язків із народом, пам’ятає про його духовні потреби... Адже всі знають, що вже десять літ збирається він написати наукову розвідку на вкраїнській мові, хоч та мова страх яка бідна, яка нездатна до наукових праць... Він згоджується, що не знає мови... так якось не було часу вивчитись... і через те мусить балакати по-московському, здобуваючись інколи на макаронічні фрази. Але теж відомо всім, що він усе збирається простудіювати трохи вкраїнську мову... А на роковинах, на вечорницях хто так патріотично (без жартів) п’є горілку, так щиро заведе пісні, вдарить тропака?.. А скільки страху набратися, скільки натремтітися, скільки обережності треба, щоб не зрадитися перед ворогами! I се ще не патріотизм? Мало на сьому ще? А вони патріотів шукають!..
Макар Іванович здвиг плечима й почав ходити по покою взад та вперед. Очевидячки, думки сі не заспокоїли його. Щось ще турбувало його, залазило до серця, зазирало під шкуру комашнею. Макар Іванович був неспокійний. Ану ж, борони, Боже, хто спостеріг, як він увіходив або виходив із зібрання «молодих»? А що тоді буде? Погана справа. Лихий поніс його туди, до тих божевільців. Чи не краще-то було піти на «вінт» до сусіда? Ат!!! А тут ще сон такий, наче віщує щось. Погано. Е, що там, врешті, сон! Дурниця. Воно якось не пристало навіть людині з вищою освітою, з поважним становищем значного урядовця вірити в сни, як вірить у них темна, неосвічена баба на селі... А проте на серці наче миші шкрябають.
Макар Іванович зупинився перед дзеркалом, звідки визирнуло до його чепурне, але пом’яте вже обличчя з шпакуватою бородою, з довгим українським носом, хитрими сивими очима та виплеканим волоссям, що, мов кримським смушком, вкривало йому голову. Кокетним, навиклим рухом поправив він бороду й волосся, осміхаючись до думки, що не понизився ще курс його в жінок. Але й се не помогло. Сон та вчорашній вечір не йшли йому з голови, дратували нерви. Він усе сподівавсь чогось лихого.
Ураз — дзвінок.
Макар Іванович так і жахнувся, так і затремтів увесь. Неспокійним поглядом окинувши покій, немов бажаючи запевнитись, чи там нема чого небезпечного, він сам побіг відчиняти двері.
— О-ох! — з пільгою зітхнув Макар Іванович, вертаючись до покою з пачкою кореспонденцій. — Листоноша!
Нервовим рухом одкинув він набік «С в і т», «К и е в с к у ю с т а р и н у», «З о р ю» й узявся за листи.
Відкритка? Бід кого б се? А-я, від брата-бурсака.
Прочитавши заледве кілька слів, Макар Іванович почервонів, підплигнув на місці і в найвищому обуренні кинув відкритку на стіл.
— Се... се... се... чортзна-що таке!.. — скрикнув він. Се просто нікчемність... Писати до мене по-вкраїнському на відкритці... компрометувати мене! Відкритку кожне може перечитати, кожне може побачити... Я не дозволю так компрометувати себе... Я ж йому прочитаю «Патер ностер»[7]! Макар Іванович бігав по хаті в сильному роз’ятренні, наче з відкритки тої знявся рій віс та покусав його. Врешті, трохи заспокоївшись, він узяв картку в руки, щоб дочитати.
— Ну, що ж там особливого? «Я здоров, коханий брате... Як твоє здоров’я?.. На Святки, може, приїду...» От і все... Ну, взяв би і написав би по-російському... А то... — Макар Іванович здвиг плечима і сердито подер відкритку на дрібненькі шматочки.
Другий лист, вже у конверті, викликав тільки усмішку на уста Макара Івановича. Одна вельми поважна особа, звертаючись до його патріотизму, прохала порятувати молодого вкраїнського письменника, якому тепер дуже скрутно; особа та зіставалась в надії, що Макар Іванович дасть протеже її місце в своїй канцелярії, бо ще недавно натякав, що потребує помічника. Макар Іванович осміхнувся. Нема дурнів! На сей гачок його не зловиш! Він буде приймати в канцелярію «молодих»? Навіщо? Щоб скомпрометуватися, щоб мати неспокій, а то — хто зна? — може, й великий клопіт? Хіба він не знає тих шибайголів, купаних в окропі!
— Ні, красненько дякую, — розводить він руками з уклоном, наче перед ним сидить та особа, що писала лист. — Звертається до патріотизму? Згода. Даю п’ять... ну, десять карбованців до складки на запомогу голодному, але встромити палець межи двері... уклінно дякую... Може, хто другий зохотиться...
Осміхаючись, Макар Іванович зараз же написав солодку відповідь, виставляючи прикрість, яку зробила йому неможливість дати місце певній особі через брак вакансії й запевняючи заразом, що почувається до обов’язку зробити все можливе для вкраїнського письменника.
Задоволений зі свого дипломатичного маневру, Макар Іванович заклеював лист, коли з другої хати, як бомба, влетів його чотирилітній синок.
— Папа! папа! — загаласував він. — Мама сказала, чтобы ты послал по водку!..
— За водкой... за водкой, а не по водку!.. Сколько уж раз я замечал тебе, мужичонок ты этакой?!
І роздратований український патріот, забуваючи на хвилинку про свій патріотизм, вибіг до другого покою, гукаючи на жінку:
— Маша! Прошу тебе звернути увагу вчительки нашої на те, як балакають наші діти! Адже вони страшенно калічать російську мову! Се бог зна що таке... се ні на що не схоже!..
Макар Іванович хвилюється, бігає по хаті.
Все наче змовилось сьогодні, щоб дратувати його: і листи, і діти, і згадки вчорашніх вечорниць... Ай, ті вечорниці!.. недурно кажуть, що як має скластися лихо, то Бог і розум відбере. Треба ж було зробити таку капітальну дурницю — піти на ті вечорниці... Бути не може, щоб не пронюхано, хто там був, про що балакано... і тоді... прощай, Макаре Івановичу!.. Попрощайся з посадою, з родиною і в двадцять чотири години... Ото вклепався, ото вскочив!..
Буйна фантазія тручає бідного Макара Івановича по похилості в якусь чорну безодню, звідки нема стежки наверх. Страх обгортає його такий, якого він не пригадує в дитинстві навіть. Напевне, сором переміг би той страх, коли б наш патріот міг збоку глянути на свою громадську відвагу, чи то пак на брак її. Але де там йому до сорому, коли шкура в небезпечності! Шку-ра, розумієте ви? Шку-ра!!
Макар Іванович так завзято бігає по хаті і так кривиться, аж дід Хо, що вже давненько крізь вікно придивляється до сієї сцени, не може вдержатись від сміху. Старий знає, що небезпечність не скаламутить лояльного життя добродія Літка, й весело хихикає.
— Хе-хе! От ще перелякана людина! Хе-хе! Мені б нічого й стояти тут, так утішно дивитись, коли доросла людина, громадянин, мов заєць той, полохається абичого. Почекаю ще часинку, забавлюся, бо нічого нема втішнішого, як такий страхополох — «філ».
О, знов дзвінок!..
Макар Іванович аж кинувся, так той дзвінок прикро вдарив його по напружених нервах. «Яке там лихо дзвонить та й дзвонить? Марійко, Варко! Не чуєте, що там хтось дзвонить? Швидше відчинити!..» Макар Іванович, бажаючи дізнатись, хто прийшов, крізь відхилені двері зазирнув у передпокій... зазирнув і охолов. «Ой, леле! Офіцер... з білими шліфами[8]!..» Макарові Івановичу аж в очах потемніло, аж у п’ятах похололо... От і справдилося його передчуття. От і нещастя!.. Блідий, переляканий Макар Іванович підбіг до стола, скинув на його очима, вхопив бідну, невинну «Зорю» і, невважаючи на протестуюче «Д. Ц.»[9], укинув її під стіл у кошик. Запевнившись, що в хаті нема більш нічого «небезпечного», він скупчив усю силу волі, щоб дати обличчю свому спокійний вираз.
І саме був час. У хату вступив гість... військовий лікар, знайомий Макара Івановича.
Х-у-у! Як же він налякав його!
Макар Іванович ледве перевів дух. Тремтячий, блідий, він привітався до доктора, попрохав його сісти.
«І чого він ходить до мене, отой ворохобник? — промайнула думка в голові Макара Івановича. — Адже я вже раз не пізнав його на вулиці».
— Почну, коли дозволите, просто з діла, яке привело мене до вас, — почав гість, сідаючи на дзиґлику проти господаря. — Учора ви так хутко покинули наш гурт, що...
— Голова в мене розболілась так, що, повірите, ледве до ліжка доплентався, — скривився Макар Іванович.
— Отож і ми так доміркувалися, що ви, либонь, занедужали... Як вам відомо, — вів далі доктор, — позавтра в місті Луцькому має відбутися гучний похорон нашого славного письменника, що сими днями помер. Шануючи заслуги його на полі вкраїнського письменства, а також виходячи з засади, що нам потрібні тепер між іншим і маніфестації, які б свідчили про існування наше, перед ширшою публічністю показували, що ми живемо, ухвалила громада наша прийняти уділ в тому похороні депутацією й вінком на могилу покійного. Вінок уже замовлено, і гроші на нього помалу збираються, але...
«Чого се він хоче від мене? Чи не грошей часом?» — міркував собі Макар Іванович і перехопив, виймаючи калитку:
— Прошу не забувати, що й з мене належиться частка на вінок...
— Спасибі, — обізвався доктор, ховаючи жовтий папірець. — Властиво, тут річ не в грошах, а в депутації, — казав він далі. — Ми ухвалили вибрати трьох: двох молодших і одного старшого. Громада наша, чолом даючи перед вашим патріотизмом і заслугами, припоручила мені прохати вас поїхати депутатом на похорон і завезти вінок, що я й чиню тепер з приємністю.
Макар Іванович зразу налякався.
Може, се небезпечно? Але такі почесні запросини приємно полоскотали його пиху. Так! Не помилилася громада, називаючи його патріотом... Він так любить Україну й той добрий український люд! Бідна, бідна Вкраїна, чого б він не зробив для неї!..
Макар Іванович цілком розкис. Він дякував за честь, запевняв у своєму патріотизмі, розводився над браком інтелігенції вкраїнської й урешті обіцяв, умовившись до своєї ролі з громадянами, виїхати завтра в місто Луцьке ранішнім потягом.
— А хто їде з молодих? — зупинив він виходячого доктора.
— Семен Пилипчук з Андрієм Гавриленком. «Погана компанія», — подумав Макар Іванович, кривлячися.
Доктор попрощався й вийшов, обіцявши за дві години прислати вінок, а Макар Іванович лишився у хаті.
Ба не сам, бо й Хо втисся за доктором і причаївся в куточку, звідки вигідніше стежити за кожним рухом тіла й духу Макара Івановича.
Макар Іванович пройшовся по хаті, затираючи руки. Він радий. Він завжди був певним, що заслуги його, яко патріота, не загинуть марно. Золото — скрізь золото. Він навіть не дивується, що з-поміж чималого гурту ґромадян вибрано його депутатом на похорон. На честь таку він має право... Тільки... навіщо ті двоє молодших? Вони якісь... непевні... Адже можна б було запрохати когось зі старших — правда, не таких славних патріотів, як Макар Іванович, бо не всі ж зазнали в’язниці, видавали твори Рябоклячки, збиралися писати наукову розвідку, — але все ж людей певних, поважних, з становищем... А то... Семен Пилипчук... Андрій Гавриленко... Чекайте! Який се Андрій Гавриленко? Чи не той, часом, що недавно був під доглядом? Як же се він, Макар Іванович, урядовець, людина офіціально лояльна, прилюдно виступить з ним у такій справі, що вже сама з себе трохи... як би се сказати... ну, трохи небезпечна? Ні, се бог зна що таке! Се... се... просто неможливо! Тепер такий час, такі умови, що як плюнути — підпасти під категорію українофілів, сепаратистів, політично небезпечних et cet[10]. А нащо се? Та й, між нами кажучи, до чого нам тепер ті маніфестації, до чого такий бучний похорон, з вінками, з промовами, з комедіями? Умерла людина — поховати її тихенько, зійтись по тому в гурточок, згадати небіжчика, пом’янути сльозою («п’яною» — шепнув внутрішній голос Макарові Івановичу, але він не звернув на се уваги), посумувати, що бідній Україні нашій щербата доля забирає кращих синів, — і розійтися тихенько по хатах, не тремтячи за власну шкуру...
Макар Іванович задумався. Непотрібно, цілком непотрібно, поквапився він з обіцянкою їхати на той похорон. Що то в нього — дві голови на плечах, щоб отак ризикувати, або слава захистить його від «всевидячого ока»? Краще б було відмовитись, краще б не їхати. I як можна бути таким необережним?! Цілий вік мати на меті обережність і так вклепатися! Ат!
— Що мені чинити, що робити? Адже я згодився, обіцяв! — бігає по хаті збурений Макар Іванович. — Тепер якось ніяково назад лізти... А їхати не можу... I не поїду, нізащо не поїду... Але що мені зробити, як викрутитися?.. Боже!..
Макар Іванович бігає по хаті, як навіжений, а Хо не може далі витримати в свому кутку. Його розбира такий сміх, що аж кольки під грудьми спирають.
— Ха-ха-ха! — регочеться старий, узявшись у боки. — Ха-ха-ха! Чи бачив хто кумеднішу фігуру? Оце «філ», так «філ», чистої, мовляв, води!.. Ха-ха-ха!..
Біла борода Хо труситься від реготу, аж холодний вітер іде від неї, а наш патріот тіпається, мов у пропасниці, уявляючи буйною фантазією всі наслідки своєї необачної обіцянки. Тут і компрометація, і втрата посади, і допити, і таке страхіття, що й малим дітям не сниться.
— Не поїду! — рішає він врешті. — Не поїду!
— Барин! — ускакує служебка. — Там принесено з крамниці такий вінок з срібла, що аж сяє на сонці...
— Дурна! — гримає на неї роздратований Макар Іванович і сідає за стіл. — Що його зробить? — міркує він. — Напишу хіба, що несподівано заслаб і через те не можу їхати... Доведеться день зо два не виходити на вулицю, посидіти в хаті, та що ж робити! Усе ж краще, ніж компрометація...
І Макар Іванович гладенькими фразами (звичайно, московськими) виливає на папері жаль, що несподівана слабість змушує його зректись великого обов’язку, ба й честі в ролі депутата виявити свій невтішний смуток над свіжою могилою вкраїнського письменника, і через те відсилає вінок у надії, що він дістанеться не в гірші руки...
Одно можна додати: Макар Іванович не збрехав: він справді заслаб... від страху.
Хо вступає в здоровезну кам’яницю, лізе, покректуючи, по ступанці високо, аж «під небо», і втискається в маленьку кімнату, в найтемніший закуток. В кімнаті — як в улику: гучний гомін молодих голосів бринить усіма тонами радості й смутку. То за столом, при світлі лампи, зібралася в гурточок молодіж, щоб, нім розійтись різними шляхами, востаннє, може, поділитися враженнями пережитого та надіями на будучину.
Бачить Хо перед собою людей, повних сили, енергії, віри, злучених з собою теплими, сливе братерськими відносинами. І не диво: всі вони грілися біля одного вогнища, кожен брав звідти світло й тепло. Огнище те — любов до своєї країни, до свого народу; світло — то ідея, що дала зміст життю, то свідомість своїх обов’язків; тепло віра в перевагу добра над злом, правди над кривдою, світла над темрявою...
— Братики мої! — здіймає річ один. — Розходимось ми різними шляхами, розлучаємось, навіки злучені одною ідеєю... ідеєю наційно-культурного відродження нашої країни.... Перед нами життя, перед нами робота... Розійдемося ми проміннями сонця, понесімо світло у темні закутки... Розпливімось глибокими річками, зросімо рідну землю, і «як дівочі вінки, зазеленіють наші ниви...» Не лякаймось великості праці, не жахаймось важкої дороги! В ідеї нашій, в нашій праці, в нашій сміливості — сила наша. П’ю за сміливість!
— За сміливість! — лунають голоси, вторуючи брязкоту чарок.
— Хе-хе-хе! за сміливість!.. — глузливо шепотить Хо. — Розійдемось проміннями... розіллємось річками... Хе-хе-хе! Ой, як устануть тумани, як закутають проміння те, як потиснуть морози та скують річки — побачимо, куди дінеться ваша сміливість! Хе-хе!.. А про діда Хо й забули? Не пам’ятаєте, яку чудодійну силу має його борода? Ге? А сього не хочете?.. — I Хо трясе бородою, сповняючи хату холодним вітром.
Але молодіж із усмішкою слуха старого. Лякай, діду!
— Нам скажуть, що думки наші не нові, — обзивається другий. — І раніш не одно чисте серце загрівалося такими ж ідеями... Та тим-то й ба, що тоді тільки ідея набирає вартості, коли поростає тілом, переводиться в життя. Перевагу нашу я добачаю найголовніше в тому, що ми поставили собі завданням перевести наші ідеї в життя, і певні, що зробимо все, що в нашій силі й змозі... Будьмо передусім скрізь українцями — чи то в своїй хаті, чи в чужій, чи то в свому краї, чи на чужині. Хай мова наша не буде мовою, якою звертаються лиш до челяді... Хай вона бринить і розгортається в нашій родині, у наших зносинах товариських, громадських, у літературі — скрізь, де нам не заціплено... Не попускаймо собі навіть у дрібничках. Несімо прапор справи нашої в дужих руках, а будьмо консеквентними, не відділяймо слова від діла... Не жахаймось, що діло те таке велике, таке важке... Робім, що можемо: на яку б дорогу не ступили ми — йдім сміливо, пам’ятаючи, що всі дороги провадять до Рима... А поки що нам треба праці, праці й праці... Я, як ви знаєте вже, маючи шматочок власного ґрунту, іду на село господарювати... Придивляючись ближче до життя села, я пересвідчився, що навіть одна інтелігентна людина може багато там зробити, скоро потрафить забезпечити собі поважання та вплив. Аби охота, а знайдеться змога приложити руки й до освіти, і до поліпшення економічного та морального стану нашого люду.
— А сила ворожа? А кроти, що стануть підривати твій будинок? А шинкар? А жмикрути всякі? — аж підскакує на місці Хо, трясучи бородою. — Чи ж ти гадаєш, що то жарти?
— Знаю, — веде далі будучий хлібороб, наче відповідає на запитання Хо, — що доведеться мені рахуватися з чималими труднаціями, стріти багато перешкод, але теж багато й віри в мене у свою ідею, багато сили молодої, багато енергії вкладу я в свою працю! П’ю за працю на пожиток країні нашій, панове!
Випито за працю.
— Приймаючи сей тост, — обзивається третій, — додам кілька слів. Пригадайте собі, панове, байку про селянина, що, вмираючи, на пучку прутиків показав синам, яку силу має єдність. Отож єдності, яка б робила нас із кволих навіть одиниць незламною силою, потребуємо й ми... Важка праця, перешкоди, що неминуче стануть нам на дорозі, усякі лихі пригоди здолають зламати хоч які сили, хоч яку енергію, і горе людині, що в таких обставинах почувається самотньою, відірваним листком... Отож, треба нам цементу, щоб нарівні з ідеєю зв’язував нас докупи, а таким цементом уважаю я щирі, чисто братерські відносини між нами, обопільну поміч, пораду... Опріч двох тостів — за сміливість і за працю — п’ю ще й третій: за єдність!
— За єдність! — торкнулись усі чарками.
В маленькій кімнатці чимдалі стає гучніше. В атмосфері, повній палких речей, сміливих поривань, надій, енергії, повній безкрайої віри в ідею та власні сили, загрітій юнацьким запалом, гарно почувається молодіж. Байдуже їй, що Хо з усеї сили намагається налякати її: то бородою має, з вітром холодним дрижаки посилаючи, то відхиляє заслону, показуючи спокуси й небезпечності, що мріють на життєвому шляху... Байдуже!.. Палка молодіж у живі очі сміється старому, кепкує з його заходів, зве його порохном.
Хо має причину радіти, бо хто ж то, як не він, нарікав на полохливість, що трима його на світі, не дає спокійно зложити кісток у домовину? Але Хо не сьогоднішній, він старий, як світ, його не зведеш. Ох, багато бачив він на віку свому! Бачив він і таких, що, повні молодечої відваги, викликали на герць потуги зла, а як прийшло що до чого — перші ж п’ятами накивали. Ставиться, як лев, а гине, як муха. Бачив Хо таких, ох, бачив, і тепер... не вірить. Просто не вірить, щоб ся палка молодіж, скоро зіткнеться зі справжнім життям, витривала боротьбу з його чудодійною силою, не підхилилася їй. Адже й такі Макари Івановичі мали свої хвилини зваги, а тепер що з ними сталося? Пожалься, Боже!..
— Слова, фрази!... — шепотить Хо. — Се абихто зможе! А от ділом довести відвагу — й то не нерозсудливу відвагу, а таку, щоб давала змогу повсякчасної праці, — се я розумію! Не можу, правда, наперед сказати, що ви нездатні на се, але не повірю, поки життя ваше не покаже вашої правди... А тоді... О, тоді страхові Хо легше стане, бо ближче буде до могили...
Хо слухає, як молодий лікар розгортає плани своєї лікарської та просвітньої діяльності на селі, де має замір оселитись. Він веде боротьбу з темнотою, з забобонами, з ворогуванням селянина до інтелігента, організує дешеву медичну поміч... Чує Хо, як сільський учитель обіцяє хитромудро керувати поміж підводними каміннями сучасних порядків, а таки доплисти, куди треба, таки досягти своєї мети... А ось починаючий письменник нахваляється щиро взятись за працю, за поважні студії, простати свої ідеї та працювати не то в свято, але й у будень... I Хо не може його ніяк злякати ані цензурними умовами, ані фатумом українського письменника писати gratis[11], або за «біг дасть»...
Довго ще, мов улик той, гуде маленька кімната «під небом», довго ще чекає Хо, аж поки братерський поцілунок на прощання не закінчить сього пам’ятного вечора.
— Не полегшало мені з того, що глянули мені сьогодні в вічі, не полегшало... — шепотить Хо, плентаючись за останнім з гостей. — I не полегша, аж пересвідчуся, що не порожні згуки лунали там у кімнатці, що час і життя не зламають відваги вашої... Почекаю ще... почекаю.
Минає кілька літ.
Змордований вічною блуканиною, знуджений полохливістю всього живучого та невдячною ролею страху, шкандибає по курній дорозі Хо, підпираючись довгим костуром.
— Скучно на світі, нудно на світі... скрізь повно страхополохів... — мимрить старий у роздратуванні. — А ти волочись по світах, не бачачи кінця-краю своїй мандрівці... Ох, важко, важко, спочити б уже... — зітхає він до спокою.
— А що се манячить уліворуч? — зацікавився Хо, з-під руки вдивляючись у далечінь, що червоніла вся в променях заходячого сонця. — Село? Не піду туди; остобісіли мені оселі людські... Е, ні, стривайте, зайду, бо тут живе хлібороб-інтелігент, що то нахвалявся запровадити на селі нові порядки... Побачимо...
Сонце вже сідало, коли Хо входив у село. Насамперед, як пристало порядному подорожньому, подавсь він до корчми. Але що за диво? Корчму хтось обгородив, прибив нову табличку над дверима та повиганяв звідти, мабуть, усіх п’яниць, бо якось там так дивно тихо, мов у церкві... Хо наблизився, глянув на табличку й прочитав: «Школа». Е-ге-ге! Ось воно що! Недавно була корчма, а тепер школа. Де ж корчма? Хо обійшов село, але корчми не було. Чудасія, та й годі! А що то робить пан дідич, цікаво глянути? — подається Хо до чепурного двора, що дивиться на нього осяяними вікнами. Старий присувається до вікна, зазира всередину й бачить: у хаті, за столом, сидять гості — учитель та селяни. Усі вони вкупі з господарем щось пишуть, рахують, міркують. У кутку двоє дітей граються, декламуючи байку Глібова «Вовк та ягня».
— Що вони там рахують? — шепотить Хо, прислухаючись. — Еге! ось що: касу ощадну заложили. Бач їх? А се зновщо? Гомонять про якусь землю, що громада має купити в сусіднього дідича. Еге, він таки оре переліг свій, той хлібороб! Що ж далі, що ще нового?.. Хо, однак, мусить відірвати увагу від товариства, бо в хату вступає жінка господаря, звертаючись до дітей чистою, неламаною мовою:
— А йдіть, діточки, гратися в другу хату, бо ви тут заважаєте...
За якусь часинку господиня знов увіходить, прохаючи всіх на вечерю. Здивований Хо бачить, як усі посполу сідають за стіл, і каже до себе: «А диви! Тут наче нема пана й мужика, а самі люди...»
По вечері гості примощуються, де кому вигідніше, а господар виймає книжку, і починається лектура...
Тут уже Хо не витримує. Його обхоплює непереможне бажання викликати відважного господаря на останню боротьбу з собою. Хо збирає всю свою потугу: проймаючим холодом віє борода його, чудодійна сила, мов хмари ті, насуває найстрашніші картини перед очі лектора, а лектор наче не помічає сього. Але, врешті, почувши присутність страху, він відривається від книжки, обертається до Хо і дивиться йому в вічі довгим, зважливим поглядом...
I враз Хо помічає, що від погляду того діються з ним незвичайні речі: з бороди вже не віє проймаючий холод, вона тратить свою чудодійну силу, тіло його меншає, легшає, немов частина його парою взялась або порохом розсипалась; Хо чує, що на душі в нього стає легше, відрадніше, що більш таких сміливих поглядів — і скінчиться його довічна мандрівка, і складе він на спочинок свої старі, натруджені кістки...
Хо йде далі, не чуючи втоми, незважаючи на глуху ніч. Ось і небо всміхнулось перед світанням, ось і сонечко землі вродливій на добридень дало, а Хо чимчикує, поспішаючи до села, де молодий лікар, вірний своїй ідеї, мав розгорнути свою лікарську та просвітню практику. Врешті — село. Хо підійшов до села, і перша хата, яка кинулась йому у вічі, була шпиталь, місце страждання і заразом боротьби з тим стражданням. Хо став на порозі, зазирнув усередину. Що там? Чи нема лікаря? Ні, єсть: він на свому місці, біля хорих. Тільки він не помічає Хо, що всіма силами намагається звернути на себе його увагу; лікареві просто ніколи. Тут нового хорого привезено, там операція, а то треба й ліки самому налагодити. Сила роботи! Довго чигає Хо на хвилину, коли лікар буде вільнішим. Аж ось і дочекався. Лікар іде додому, обідає, а по обіді замикається в своїй хатині, щоб ніхто не заважав йому писати популярний виклад з гігієни для селян, звичайно, мовою вкраїнською... Осю-то хвилину й уважає Хо за слушну для свого досвіду. Він діймає трудівника холодом, він малює перед ним картину недостатків, убожества, бо що дасть сільська практика? Він показує йому всі засоби темної сили, що воює зі світлом та чесною працею. Дарма! Не жахається лікар, а зводить на Хо очі й пронизує його ясним, сміливим поглядом чесної людини...
I знову чує Хо, що сила його слабшає, що сам він меншає, і з вдячним серцем, повним поважання, низько вклоняється лікареві, шепочучи своє:
— Спасибі...
А вчитель?
I мчиться Хо до другого села, і мусить уклонитись учителеві, бо він сміливо пливе поміж камінням до мети, ні на хвилину не забуваючи своїх обіцянок, своїх обов’язків.
— Еге-ге! поталанило мені, — радіє старий. — На добру стежку вступив я, піду й далі по їй...
I ось перед ним маленька хата, а в хаті тій, зігнувшись над столом, худий, блідий, змарнілий, працює вкраїнський письменник, і лиш велика душа дивиться з його великих очей. Ледве-ледве пізнає Хо в ньому юнака з повним рум’яним обличчям, що рвався до слова пам’ятного вечора. I не дивниця: життя йшло, а було в житті тому і кайданів, і голоду, і холоду, і всього, що мусить зазнати співак невільного народу.
— Три чисниці до смерті, — рішає Хо, дивлячись на його. — Покинь, бо вмреш! — лякає він господаря світлички. — Бачиш, який холод іде з моєї бороди, а бувають краї, де ще холодніше...
— Покинути? — обзивається тихий голос з-над столу. — Ні, не покину. Вмерти я можу, але що зроблю, те буде зроблено. Холодом же не лякай мене, бо поки жевріє вогонь, що маю в серці, мені буде тепло й добре...
I Хо стрівається очима з худою мізерною людиною і не витримує того погляду, повного віри, повного кохання до своєї країни...
I ще раз склоняється Хо перед силою, вищою й сильнішою від сили страху.
Вільніше зітхнув старий страх, і радісно й легко зробилось в нього на серці. Йому забажалося самотини, бо полохливі люди, що стрівались по дорозі, стались йому гидкими. Чимдуж покинув Хо людські оселі й подавсь ген-ген полями аж до лісу. Тут, на знайомій галяві, сів він, загорнувся сивою, мов туман той, бородою та й замислився.
Сидить Хо і не помічає, що все живе в лісі під впливом страху затаїло дух, перестало жити, що навкруги його запанувала мертва, прикра тиша. Пташки ущухли, звірина причаїлась, малі комашки завмерли в травиці. Ростини боялись навіть тягти сік із землі, пити холодну росу, виправити зібгані листочки, розгорнути звинені квітки. Пустотливий промінь сонця зупинивсь у зеленій гущині та лиш здалеку придивлявся до сивої, мов туман той, бороди Хо, боячись наблизитись до неї. Тихо було, мертво. Але Хо не помічав сього: він сидів, замислившись, з радісною усмішкою на устах, з надією в серці. Надія та сягала аж у ті часи, коли сміливість візьме верх над страхом і Хо зложить на спочинок свої старі, наболілі кістки...
Спека врешті знесилилась. Сонце ще не зовсім сховалось за обрій, немов — зачепилось за гору, а ніч уже облягалась по вогких та холодних долинах й чигала звідти на мент, коли можна буде обняти гори, оповити широкі бессарабські лани кукурудзи.
Дзвоник земської пошти, якою я їхав, дзеленькав монотонно — по долинах глухо, по горах гучніше — і разом із карканням ворон розносив сум по сутеніючім просторі.
Коні, важко ступаючи, злазили на гору; в далекому закруті долини чорніли купою садки і виноградники. Поштар пужалном показав мені на ту чорну пляму як на ознаку близькості людських осель і ознаймив, що незабаром проїдемо через руснацьке село[12]. Але я не дуже йняв віри тому «незабаром», знаючи з топографічного боку середню Бессарабію, де пасма гір, чергуючись із долинами, затаюють далечінь. Здавалося, що земля тут у хвилину гніву наморщила свою кору, як дикий звір шкуру, та й так і захолола. Щоб доїхати до якого близького на око пункту, треба було без кінця спускатися в долину, здійматися на гору, немов плисти з хвилі на хвилю по розбурханому морю.
Отож ми проїхали добрих п’ять верстов, поки побачили врешті село, що привітало нас серед темряви осяяними вікнами та гавкотнею собак.
Я попрохав поштаря їхати ступою. Мені приємно було, бувши на чужині, опинитись враз немов у закутку Вкраїни, серед чепурних хат, густих садків, рідної гутірки; мені не хотілося швидко розлучатися з тим, що війнуло просто в душу якимсь близьким, рідним теплом...
Проїздячи повз крамничку, я згадав, що не маю чим запалити цигарки, і зліз купити сірничків.
В крамниці було повно люду; високі й кремезні руснаки гомоніли прудко, з особливим акцентом, так що незвикле вухо не могло зразу вхопити суть розмови. Крамар нахилив голову над касою і чогось там шукав, так що передо мною була лиш копиця чорного волосся. Але коли він підняв голову, я, не вірячи власним очам, зі здивуванням скрикнув:
— Солонина!.. Ви що тут робите?
— А, це ви!.. Крамарюю... це моя крамниця... Посидьте тут, з ласки своєї, хвилинку, я зараз вийду до вас...
І, відчинивши двері до ванькирчика, він кликнув:
— Федьку!..
Федько, хлопець років шістнадцяти, вийшов із ванькирчика і став за касу, а Солонина, закликавши руснаків, що, очевидячки, чекали на нього, подався з ними до ванькирчика й причинив за собою двері.
Я нічого не розумів. Мені не містилося в голові, щоб той Солонина, якого я досі звик бачити в товаристві провінціальної «золотої молоді», пишного своєю бездоганно модною одежею, коректністю та аристократичними звичками, цей урядовець із блискучою пришлістю та впливовими родинними зв’язками, — опинився раптом на селі в ролі сільського крамаря!.. Я пригадав собі, що стрічався з ним і в іншому товаристві, де він держався крайніх поглядів та виставляв себе демократом. Він мені не подобався. Його погляди так слабо в’язалися з порожнім життям, його демократизм так трудно було припасувати до панських примх, занадто дорогої одежі і т. ін., що я просто не йняв йому віри. Своїм демократизмом, лібералізмом та іншими «ізмами» він лише прикрашав себе, як-от чесучевим піджаком свою ставну постать, і так же легко, як чесучевий піджак, міг скинути й ті прикраси нематеріального характеру. Ніщо не захоплювало його глибоко; лиш одній фотографії віддавався він із дивним запалом, а його фотографічний апарат, справді дорогий і гарний, був його гордощами. Перед очима в мене встала його хата, закидана ванночками, кліше, об’єктивами, фотографіями, наклеєними і в рурках... Згадалась мені та гарячкова енергія, з якою він робив екскурсії зі своїм апаратом, вишукував гарні краєвиди, типічні обличчя.
І от цей блискучий панич розлучився з безжурним порожнім життям, проміняв свою кар’єру на становище сільського крамаря! Що привело його до сього стану? Фантазія чи якісь нещасливі випадки загнали його у сю глушину? Я зацікавився.
Проминуло доброї півгодини, аж двері ванькирчика знов одчинилися, і за селянами, що прощалися з хазяїном та про щось жваво гомоніли, з’явився Солонина.
— Вибачайте, що затримав вас... Ви куди їдете?
Я сказав.
— Знаєте що? — запропонував він. — Вам, певно, обридло тіпатися на поштовій тарадайці, а ночувати-таки доведеться де-небудь. Відправте свою пошту та й підночуйте у мене. Я такий радий вас бачити...
Я згодився.
Ми ввійшли до ванькирчика, бідно вмебльованого двома тапчанами, сільської роботи ослінчиками і великим столом, оден кінець якого служив для писання, а другий призначався для всяких хазяйських потреб. В кутку під стіною лежала купа нових книжок, зв’язаних шпагатом. Дякуючи педантичній охайності, хата здавалась веселим затишним закутком.
Поки Солонина вештався по хаті, лагодячи до чаю, я уважно придивлявся до нього. Рішуче не можна в сій бідно, хоч чисто зодягненій людині признати колишнього салонового панича. Почать з того, що замість ситого задоволення і напускної пихи на обличчі осів новий вираз — вираз поваги і зваги. Сірі очі запали глибше, світились мислю. Він запустив бороду, а крізь розщібнену сорочку виглядали волохаті груди.
Я бачив в одчинене вікно, як він із відром побіг до криниці, а за хвилину порався вже в сінях, роздмухуючи самовар та тарабанячи бляшаним коминком.
Вскочивши по що-небудь до хати, він перепрашав мене:
— Вибачайте, що лишаю вас на самоті... у мене слуг немає, я все сам...
— Що з вами, Солонино? Я вас не пізнаю.
— Хіба? А й справді я вже не той став, — осміхавсь він та знов біг у сіни.
За кілька хвилин самовар пихкав уже на столі, а мій хазяїн, запевняючи, що дуже радий нашій стрічі, присував мені склянку чаю.
— Ви дуже змінилися з того часу, як я вас бачив уостаннє, — почав я. — Я щось і апарата вашого не бачу.
— Ви пам’ятаєте той апарат? — радісно скрикнув він, і вогник блиснув йому в оці, але вмить погас. — Гарна була машина... Отож той апарат і ставсь почасти причиною зміни в мому житті.
Солонина енергічно замішав чай, сьорбнув кілька разів і одсунув од себе склянку.
— Ви дивуєтесь?.. А воно так дійсно було, от я вам зараз оповім... Ви, певно, пам’ятаєте мою пристрасть до фотографічних екскурсій? От і добре, пам’ятаєте, значить... Так ото одного разу довелось мені проїздити через невеличке руснацьке село. Вже саме село страх сподобалось мені — в садках, над струмком, із похиленими халупками перших осадчих, утікачів од панщини, з заможнішими дімками нащадків, що, оточивши халупки, розлізлись із балки по горах. Словом, жива історія зросту села. А до того, й нарід гарний, типіч-ний: парубки, як молоді дубчаки — пишні й горді, — ідуть повз пана й шапки не здіймають; дівчата — стрункі, як дикі кози; діди кремезні, заґудзовані; молодиці — хоч води напийся... От сюди б забратися з апаратом!.. Привернув я до громадської хати, викликав старосту, хвалю йому нарід.
— Нічого, каже, гарна гуцулія...
— Як гуцулія?
— Та то руснаки з других сел так дражнять нас, тим що діди наші повтікали од панів десь із Буковини чи що... «Гуцулія п’яна не знає робити — іно їсти, пити та в корчмі сидіти», — приспівують нам гицлі.
Я сказав старості, що незабаром приїду до них із такою машинкою, що нею патрети здіймають, та й подавсь собі... За два тижні по тому запрохав я ще одного аматора фотографії, поклав на бричку апарат і гайда до гуцулії в гостину...
Була неділя. Днина видалась чудова, тиха, тепла, яка буває лише в маю. Коли ми під’їхали до села і я з гори глянув на різнобарвну юрму, якою захряс майдан коло корчми, серце моє — серце завзятого фотографа — жвавіше затріпалось у грудях. Наш візник-молдуван зикнув на коні і пустив їх з гори щодуху. Ми вскочили в село з розгону, серед гуркотні коліс та куряви, промчались проз музики, проз корчму і стали під вербами край дороги. Вийняв я з брички апарат, поставив на приладжений товаришем триніжок і тільки що нап’явся чорним сукном, аби навести на танцююче коло об’єктив, як серед танцюючих зробивсь якийсь рух, якесь сум’яття, дівчата кинули парубків, збились у купу, а відтак із страшним криком урозтіч... Ми бачили, як вони скакали через плоти, з якимсь диким жахом неслись через городи по грядках, вибігали за село на лани і там никли поміж високою кукурудзою... Музики раптом увірвали. Парубки під корчмою глухо загомоніли. Що таке сталося? Ми нічого не розуміли. Ми лише бачили, що юрма сунеться в наш бік. Насамперед обступили нас баби. Вони мовчали, в їх поглядах, звернених на нас, було стільки злості, стільки ненависті, що нам аж ніяково зробилось.
— Що таке сталося? чого дівчата повтікали? — поспитав я.
— Га! хіба я не казала? — прискочила до нас одна баба і вдарила кулаком об кулак. — Хіба ж я не казала вам, матінки мої! Приїхали від чорного царя, бодай би ся стік один з другим, щоб запроторити в неволю наших дівчат, та ще ся питає, чого дівчата повтікали!.. А все зле та немудре на вашу голову!..
Бабі не дали скінчити. Її слова були тою краплиною, що перевершає повний ущерть келих. Жінота загула, як злива, як рій роздратованих шершнів. Зчинився врешті ґвалт, на тлі якого чутно було, з одного боку, плач, з другого — лайки й прокльони. Тут же за нами сиділа долі якась розчіпчена жінка і хлипала:
— Два тижні, кумоньки мої, голосить моя Домаха... щодня, щодня... Цить, дурна, кажу їй, а вна: «Повішуся, утоплюся, каже! Вже май[13] лучче мені не животіти, як під чорного царя йти...» Цить, дурна, кажу їй, а вна...
— Ти чого став, як свиня перед гарбузом! — гукала друга на чоловіка. — Чом не возьмеш ломаку та не потрощиш їм тоту машину, що вони нею людей калічать! Чи й ти під чорного царя схотів?
Що за чортовиння?.. Чорний цар... машина, що людей калічить... Нічого не розумію, хоч забий! Виловлюючи, однак, із несказанного ґвалту окремі слова, я якось вияснив собі, хоч не зовсім добре, що про нас, може, дякуючи неясній звістці про наш приїзд од старости, склалась легенда: нас приймають за послів од якогось чорного царя, який припоручив «вибити патрети» з дівчат, а потому приїдуть другі й половлять тих, що до вподоби чорному цареві. Друга версія, простіша, твердила, що ми анцихристи і машиною калічимо людей... Злість мене просто взяла. Почав я поясняти бабам, по що я приїхав і що то за машина, але де там! Не ймуть віри, все своє плещуть, ще більший шарварок ізняли...
— Тьфу на вас, дурні баби! — кажу врешті. — Може, ваші чоловіки розумніші. — Та за свій апарат, та до чоловіків. Але тільки мій триногий друг зробив зі мною кілька ступенів у сторону чоловіків, що мовчки стояли осторонь, гей, як не шарахне від нього моя гуцулія, немов од чорта...
Що тут діяти в світі божому? Вже я і об’єктив здіймав, і апарат розбирав, показував, що він не стріляє, як запевняли баби, — ніщо не помогло. Ніхто навіть не підходив ближче: всі з острахом, з неймовірою стежили за кожним моїм рухом, боячись якоїсь несподіванки. А баби все під’юджують, усе наштирують:
— Ото нам батьки! Ото нам парубки красні! Коби їм із-перед носа вхопили дочок та дівчат — вони б лише дивились, роззявивши рота на тото...
Чоловіки спершу лише вороже позирали на нас, та дедалі й між ними здіймався гармидер. Якийсь дід в одному шматті, розхристаний, без шапки, почав лаяти й клясти панів. І Господи! чого тільки він не бажав панам, як тільки не кляв їх! Коли б хоч десята частина з його бажань здійснилась, земля б стала вільною від панів, ба й сама пам’ять про них щезла б на віки вічні. Юрма серед реготу й кепкування підхопила дідові лайки — і пішло! Я не буду переказувати вам тих лайок, та й не зможу. Скажу тільки, що лаялися страшенно: опріч українських, руснаки попереймали молдуванські лайки, сі ж, останні, пройшовши крізь фільтр української вигадливості, стали гнучкішими, дошкульнішими; тут кляли й матіркували у все, в що хочете: в хрест, віру, Богородицю, душу, ворота і навіть свічку!.. Таку експресію, смакування і сприт у лайках знайдете хіба лиш у італійських лазароні.
Наше становище робилось неприємним.
Юрма дедалі напомповувалась власними вигадками, дедалі розпалювалась. Я хотів звернутися до старости, що принаймні знав мене, та, на лихо, староста поїхав у город на ярмарок.
Та от, на наше щастя чи нещастя, з юрми вийшов якийсь огрядний чоловік, сміливо підступив до нас, оглянув на всі боки апарат, обмацав його і, заохочений нами, попрохав «вибити» з його патрета.
Ну, хвала Богові, одітхнули ми: ачей не пропаде марне наша екскурсія.
— Знаєте що, чоловіче? — кажу. — Підмовте-но кілька розумніших парубків, то вже разом сфотографуємо вас...
— А добре! — каже. Та й пішов поміж народ.
Звістка про наш замір «вибити патрета» з парубків блискавкою розлетілась по майдані серед збуреного натовпу; всіх разом осяла одна думка: чорному цареві треба до війська гарних хлопців, і ми, посланці того царя, за тим власне й приїхали у село з проклятою коробкою. До нашого чоловічка прискочила його жінка і з голосінням потягла в юрму. Баби зняли лемент, як по покійнику, чоловіки грізно загули. З корчми вибігли п’яні парубки, кинулись до плотів, витягли кілля і до нас...
— Бий їх!.. Лупи по голові! Трощи чортову триногу коробку! Не діждуть бачити нас під чорним царем!
Нас оточили зо всіх боків, стиснули. Червона, роз’юшена жінота верещала над нами, сікалась до нас із дрючками. Прудка гутірка «гуцулії» злилась в оден безладний гук, в одно безконечне «май-май-май!» Я вхопив у обійми апарат і тим урятував його від неминучого загину; здоровий кіл, що націлився в нього, мигнув мені лише перед очима і гупнув по землі... Мій компаньйон, наляканий до смерті, вхопив чорне сукно і підняв його високо над головою, мов корогов.
— Ґвалт! — кричав він у нестямі. — Рятуйте!
Хто його зна, чим скінчилась би ся історія, коли б наш візник-молдуван, побачивши нашу скруту, не пробився кіньми через тиск. Ми скочили на бричку, молдуван затяв коні, але ще не кінець на тому. Парубки за нами.
— Перекидай воза... перекидай воза... май борше, бре... май борше! — заохочували їх із юрми.
Кілька здорових хлопців прискочили до брички, підважили васаг і були б, напевне, перекинули, коли б налякані коні не шарпнули враз брички й не помчали нас на гору з такою прудкістю, з якою ми спускались із гори. Ми летіли, аж дух захоплювало, а за нами навздогін із свистом, реготом і зойком гнались парубки, погрожуючи кулаками...
Солонина відсапнув, провів рукою по чолу, немов хотів зігнати звідти хмарку неприємних згадок, і випив духом склянку холодного чаю...
— Цілу дорогу я лютував. Темний, дикий, безглуздий нарід! Через якусь дурну вигадку, якусь нісенітну легенду він ладен був розбити мені дорогий апарат, скалічити або й позбавити мене життя. Та пишна, ставна гуцулія здавалася мені тоді розбійниками, яким місце в тюрмі, а не на волі... Я лаявсь, та не міг із лайками викинути злості, що клекотіла у мене всередині. Вже дома я трохи заспокоївся, але ніч мав неспокійну. Тяжкі сни, перериваючи сон, чергувалися з прикрими споминами, з якимсь глухим несвідомим почуттям, що здіймалось десь із глибини й турбувало мене. На другий день мені було недобре. Щось мулило на серці. Недаремно намагавсь я розважити себе в гостях, на забаві. Як ішов, так і повертав сумний, роздратований. Що за мара? Невже ота нещасна пригода, що могла б скінчитися гірше, ніж скінчилася, так сколотила мій спокій? Я сердивсь, нарікав себе мазуном, лемішкою — ні, не помагає. Я втратив сон, апетит, в моє життя влізло щось, з чим ніяк не могла впоратись моя звичайна урівноваженість. Я перестав виходити між люди, нікого не приймав, я зачинявсь у хаті із своїм неспокоєм, зі своїми думками. Але той темний, дикий народ, проклятий мною, і тут не давав мені спокою. Пам’ять уперто малювала недавню пригоду, а думки, як роздратовані оси, напосілись на мою голову... Я думав: поруч живуть люди — одні безпомічні, здичілі з темноти, другі — освічені, узброєні в знаття — і не злучаються, не єднаються, мовби Бог зна які кордони розлучали їх. Се мене вражало. Світло стоїть поруч із темрявою і не розгонить мороку. Навіщо таке світло? Що воно варт? Згадались мені кращі люди, яких-но я знав: згадалось, як на збірках однодумців маніфестували вони свою любов до народу (пам’ятаєте мої промови? Мені й досі соромно за них), — і я побачив, що у тих людей, часто-густо щирих, не стає чогось, не стає властиво зваги взяти розбрат із життям у привілейованих класів і замість великих слів робити хоч мале, та справді пожиточне діло... Оглянувся я й на власне життя — сите, безжурне, порожнє. Що воно мені дало? Чи мав я хоч одну чисту радість, чи хоч раз почув задоволення од сповнення кращих, людських обов’язків, хоч пальцем, наприклад, кивнув для того, аби в тій темній безодні, яка недавно мало не поглинула мене, хоч трохи розвиднілось? Всі сі думки не нові були для мене. Скільки раз я красно виголошував їх на зібраннях! Але ніколи досі сі думки не чіпали мене глибоко, та й ніколи не відносив я їх до власної особи. Аж тепер, під свіжим враженням недавньої пригоди, я чув, як щемить моє серце, не маючи відповіді на пекучі питання, як мучать мене ті думки. Все те, з чим раніш годився лише розум, але не приймала ослаблена воля, не пускали до серця егоїстичні побудки — все те з непереможною силою встало перед мене і прикликало сумління до відповіді. Годі вам розказувати детально про боротьбу, яку я зчинив з собою, із своїми звичками, застарілими поглядами — скучно воно буде, та й ви самі і так усе се найкраще зрозумієте... Доволі, що я, худий і похмурий, ледве плентавсь по світі. Знайомі розпитували, чи не слабий я? А я й справді був слабий од зворушених думок, розбудженого сумління, од порожнечі життя. І дивна річ! Відтоді я зненавидів свій апарат, наче він був винуватцем моїх мук... Я зібрав усі фотографічні причандали, скинув їх жужмом у куток біля апарата і накрив усе чорним сукном. Сумний у жалобі позирав на мене з кутка мій колишній приятель, але мені було не до нього...
І знаєте, чим скінчився перший акт моєї драми? Гомеричною гульнею!.. За два місяці я стільки випив усяких трунків, що другому стало б на ціле життя... Два місяці п’яний туман розпирав мені голову, а на серці як нудно, так нудно... Треба мати залізний організм, як у мене, аби витримати хоч два місяці такого життя. Отож тіло витримало, та не витримав збунтований дух... Я не залив черв’яка, що точив мене безупинно, тра було якось інше рятуватись...
І от одної безсонної ночі я зваживсь...
Я кинув службу, продав свій апарат, дорогу панську одіж, склав якусь копійчину і рушив на село, тільки вже не послом від чорного царя, а від царя ясного, що йому наймення світло знаття і любові.
Вас дивує, чого я став крамарем, а не пішов учителювати або писарювати?.. Так, бачите, зручніше. Тут я почуваюся вільним, незалежним, не знаю над собою жодного контролю, ніхто не втручається в моє приватне життя. Навіть ясне око пана станового не зупиняється на такій маленькій особі, як сільський крамар. А маленькій особі тим часом, уже хоч би через її незначність, ліпше наблизитись до селянина, ліпше вплинути на нього, робити діло.
— Тільки чи багато зробить одна людина? — додав Солонина по хвилевій задумі.
Вечір непомітно минув. Крізь одчинене вікно дивилась на нас чорна ніч, на світло лампи летіла роєм нетля і билась крилами об скло, самовар тихо виводив останню пісню, а ми ще довго, до пізньої доби, вели бесіду в бідно мебльованій кімнатці серед глухого руснацького села.
З вірою, з запалом неофіта розгортав передо мною Солонина план своєї діяльності на селі, діливсь зі мною своїми спостереженнями, своїми радощами й смутком, а я слухав і чув, як спочиває моє серце, як мені хочеться разом з ним і вірити, і надіятись.
Пізно ми обляглись тої ночі, а другої днини, лише сонце встало й туман заграв через гору, а чорногузи по стріхах, витягшись на одній нозі, одностайним клекотанням вітали ранішнє сонце, я покидав руснацьке село, розбуджене до праці чудовим літнім поранком...
Емене сиділа долі на розпеченій землі свого подвір’я. Сьогодні Байрам, свято, мати пішла у хату переспати спеку, а батько, старий хаджі Бекір Мемет-оглу, як і всі правовірні, удруге вже подавсь до мечету.
Навколо тиша. Лиш од села, з високого стародавнього мінарета, долітають скрипучі, як немазане колесо, різкі згуки побожного поклику мулли:
— Ла алла... іль алла-а... Магомет расуль алла-а...
Емене поклала голову на долоні, уперлась ліктями в коліна і дивилась.
Перед нею, мало не з-під ніг, збігали вниз по кам’яних горбах плантації тютюну й винограду. Рівні лінії кущів виглядали, немов зелені рядки величезної книги, розгорненої до читання; плями тютюну зеленіли на тлі сірого каміння, як здорові лишаї.
Ще нижче, по піскуватій лінії берега, серед тінистих садків, біліли розкішні вілли «гяурів» з рядками чорних струнких кипарисів.
А далі було море.
Блакитне, сліпучо-блакитне, як кримське небо, воно мліло у спеці літнього дня, дихало млою і, делікатними тонами зливаючись з далеким небосклоном, чарувало й вабило у свою чисту, теплу й радісну блакить...
З правого боку горбатою тінню ліг в море Аюдаг і, мов спраглий у спеку звір, припав до води.
Емене байдужно дивиться на знайомий краєвид: їй нудно. Вона дівчина — «киз», і не для неї се невідоме, повне чарморе: вона ніколи не перепливе його, як ніколи не переступить похмурої яйли, що он там, за батьківською хатою, за селом, грізно здіймає догори кам’яні хребти, одділяючи Аллахів край од сторони невірних.
Ще в будень, коли Емене не покладаючи рук садить тютюн, підгортає виноград, поливає городину або порається коло набілу, — вона не почуває нуди; але в свято, от як тепер, коли буркотлива мати поснула, батько молиться, а робота чекає будня, дівчина не знає, що з собою чинити.
Круг неї тиша і мертвота — як на землі, так і на небі. Сонце стоїть високо, розпечена земля пашить кожною грудочкою, кожним камінчиком. Рівний, гарячий, мов з велетенської печі, дух іде від землі, з неба, з моря, од сірих кам’яних громад яйли. Блідий широколистий тютюн насичує повітря наркотичною парою. В самому повітрі розлита нуда, про нуду тихо дзюрчить струмок по камінчиках подвір’я, од нуди скаче на ланцюгу старий пес і, глухо побрязкуючи залізом, хрипливим голосом скаржиться небові:
— Алла-алла!.. Алла-алла!..
Одинока жаба вилізла з калабатини і зрідка меланхолійно кумкає... На темних лапатолистих фігах завзято, мов сотня тріскачок, до одуру, до самозабуття тріщать цикади. А проте тихо, а проте нудно од тих одноманітних згуків.
Емене докучило врешті сидіти на гарячій землі. З лінивими рухами одаліски вона потягнулась, розпростувала гнучке молоде тіло, звелася і апатично обвела круг себе очима. Що їй робити, чим заповнити святну нуду? Випадково очі її зупинились на жабі. Велика, розчепірена, вона припала животом до теплої землі, підняла окату голову і випускає з себе згуки, раз жалібні, повні скарги й мелодії, то знов сердиті, буркотливі, немов всередині у неї, в її великому біластому череві, щось клекотить.
Емене тихесенько, навшпиньках, почала закрадатися до одинокої, як і вона, ропухи. Але жаба помітила непроханого гостя і шубовснула у воду, витягши задні ноги та піднявши зо дна стовп намулу.
Дівчина стала над ковбаню й дивилась, як поволі осідав намул і вода очищалась. Але й се видалось їй нудним.
Емене скинула з ніг капці, затиснула поміж коліна червоні шаровари і почала мити ноги. Сліпуче сонце осявало струнку постать татарки, грало на рудих, свіжопофарбованих косах, жовтому халаті і червоних шароварах, і підмальовані чорним брови і червоні, теж пофарбовані, нігті на руках і ногах так і блищали до сонця, мов наведені політурою.
Дівчина хлюпалась у теплій воді, коли враз, глянувши на прибережні оселі, вона так і заклякла, зігнута й зацікавлена. Те, що її зацікавило, було не що інше, як троє осідланих коней під ґанком вілли, а коло них татарин-провідник, видимо, чекав на когось. Та ось од білої стіни будинку одділились дві жіночі постаті, тонкі, високі, мов молоді кипариси, і підійшли до коней. Тут Емене не витримала, вискочила з води і без капців, мокрими ногами, перебігла подвір’я, злягла на тин і цікаво виставила голову з-за дерева. Серце в неї тьохнуло: вона пізнала Септара — красу кучуккойського парубоцтва, завзятого провідника, образ якого бідна дівчина довго носить у серці, хоч не сміє й очей звести на свій ідеал, як се й пристало порядній татарській киз. Але тихо! Ось жінки підходять до коней. Септар підставляє долоню, жінка кладе на неї ногу, злегка торкається до його плеча і, мов м’яч, вискакує на коня... Тц... тц... тц... крутить головою Емене і чує, як гаряча хвиля крові б’є їй до серця й голови.
«Алла-алла! — думає Емене. — Ти справедливий, але чому невірним жінкам краще живеться на світі, ніж правовірним?..»
Грішні думки путаються в голові у дівчини. А нині Байрам, а нині свято! Досадно дівчині, що до неї приступає шайтан, і нашіптує неподобні думки, і хвилює дівочу кров... Він приковує очі її до того місця, де перед хвилею бачила вона милого й таке неподібне до власного життя, і вона не може одірвати їх, хоч уже нічого не бачить там, опріч спустілого місця перед ґанком вілли...
За кілька хвилин тупотіння кінських ніг по твердій дорозі збудило Емене з задуми. Дівчина стрепенулась, сквапно прискочила до частоколу на другому кінці подвір’я і припала лицем до шпари. Серце в грудях тріпалось, як риба в руці, а очі пожадливо захоплювали клаптик дороги, що виднілась у шпарку. Але ще пусто на дорозі, нема нікого. Та ось задудніла земля — і показалась кавалькада; попереду жінка в сірому, а за нею жінка в синьому; поруч з останньою їхав Септар.
Емене так і їла очима провідника. А він, круто упершись рукою в бік, випинав золотом шиті груди і зухвалим хижим поглядом оглядав жінку в синьому... На його гладко голеному, червоному й блискучому, як стиглий помідор, виду, що виглядав з-під круглої з золотим верхом шапочки, малювалась зарозумілість з одтінком презирства до жіноти, яка свідчила, що він добре розібрав смак провідницького життя, та що не одна московська «бариня єго любил... денга давал», і що він на ті «денга гулял». Емене любувалася його міцним, здоровим, як огірок, тілом, тісно затягненим в тонке сукно, його нахабним поглядом, який приймала за ознаку сміливості й лицарського духу. Він здавався їй ясним місяцем, що одбився в морі її серця та простяг блискучий шлях до щастя.
Враз при фіртці калатнув розбитий дзвоник. Емене здригнулась, мов зловлена на гарячому вчинку, і, забувши на капці, прожогом кинулась у сіни. Дзвоник прохрипів ще раз. То був знак, що надходить чужий мужчина. І справді, ледве Емене встигла сховатися, як у двір увійшов її батько, старий хаджі Бекір, в товаристві молодого різника Мустафи. З сим богобійним різником, що наскрізь пропахся овечим лоєм, старий хаджі вічно мав справи, в яких будучність Емене грала не останню роль.
Саме в той мент кавалькада виїхала на найвищий пункт дороги, і ставна постать Септарова виразно вирисувалась на тлі блакитного неба. Хаджі Бекір глянув туди, і його очі блиснули з-під чалми. Він підняв руку і, погрозивши нею в спину провідникові, хрипливим голосом буркнув:
— Кєпек!..[14]
І, сплюнувши з огидженням услід кавалькаді, він повів гостя на веранду, коливаючись на зігнутих, як у рахітика, татарських ногах та похитуючи головою, завитою в білу чалму. Та чалма, вкупі з білою довгою бородою, надавала йому вигляд старозаконного патріарха.
Емене підгледіла ту сцену і почула в серці образу.
«Кєпек! За що кєпек? — думала вона. — За те, що він не цурається гяурів, з ними їсть, п’є, говорить? Адже й гяури вірять в Аллаха...»
Незвикла до думок голова її якось недобре працювала, зате серце її чуло, що тут щось не так, що справедливість не на батьковому боці, що Септар не має за собою вини, не заробив презирства за свої вчинки. Вона бідна невільниця, замкнена в тісних межах свого подвір’я, в заґратованій, пильно стереженій від мужеського ока жіночій половині, — все ж таки мала очі і дивилась туди, вниз, на білі оселі серед розкішних гаїв, і не могла не бачити іншого, ніж їхнє татарське, життя, не могла не рівняти того життя з власним. Вона, наприклад, бачила там жінку — істоту вільну, товариша — не рабиню мужчини, жінку, до якої належав, як і до мужчини, весь світ... Вона бачила, як та «невірна» жінка гойдалася на човні, сміялася, жартувала з чужими мужчинами, як вона гарцювала на коні або лазила по горах та лісах, заходила до мечету, мов досебе в хату, тоді як вона, правовірна дочка Аллаха, не сміє переступити й порога мечету, немов яке нечисте створіння... «Кєпек! Кєпек!» — ображено думає Емене, і чує в серці жаль до батька, і чогось зітхає, і знов шайтан нашіптує їй грішні думки, каламутить спокій!
А з веранди, через заґратовані вікна, чутно скрипучий, монотонний голос батьків. Старий хаджі, може, сотний раз оповідає свою подорож до Мекки. Мати прокинулась, бряжчать філіжанки, пахне кавою.
— І прийшли ми до Мекки, до Ель-Хораму, — тягне-скрипить хаджі Бекір, — і запалало моє серце великим вогнем радості...
І враз яскраво, мов перед очима, уявляється Емене картина, яку вона колись бачила з виноградника і яка її сильно вразила. Там, над морем, під злотистими від заходячого сонця кипарисами, танцюють гяури. Мов різнобарвні метелики, пурхають дівчата по зеленому моріжку, а хлопці підбігають до них, обіймають отак впоперек, стискають руки... зазирають в очі і крутяться разом, як зірвані вітром квітки... Співи, сміхи, веселі поклики лунають по гаях, а в Емене росте серце і горять очі. Мов зачарована, дивиться вона вниз. «Хіба гурії в раю веселяться отак з праведними», — шепче вона і не може відірвати очей від дивовижного видовиська, не може насититися ним... Чудовий образ принесла вона тоді під батькову стріху, і той образ раз у раз оживає в її уяві, і міниться, і грає барвами.
— І сподобив мене милосердний Аллах поклонитись Каабі і очистити гріхи свої, діткнувшись Есваду... — скрипить хаджі Бекір, і покректує в одповідь йому богобійний різник.
Та Емене не слухає.
Очі її, як і думка, блукають десь по далекому безкрайому морю.
А воно, невинне і чисте, як дівчина, в сліпучо-блакитних шатах, з низкою перлів-піни на шиї, радісно осміхається до берега, і пеститься, і тулиться до нього, немов кохаюча істота. Далеко од берега грає в морі табун веселих дельфінів: чорні потвори, мов виводок чортів, виплигують з глибини, перекидаються в повітрі, стрімголов пірнають в море і знов виринають, щоб наново розпочати веселі грища.
А ще далі, де лиш око сягає, — не знать, чи по воді, чи по небі, — легкою тінню просовується пароплав з довжезним позад себе хвостом диму, і розпливається в блакитній далині, і щезне, як привид, як мара... Море дихає; свіжий, соло ний віддих його шелестить листвою, пестить обличчя, бадьорить груди.
— Емене! Кель мунда!..[15] — розтинається з подвір’я пискливий голос матері.
Значить, гостя вже нема і можна вийти з хати.
Емене вийшла на поклик материн і мало не звалила з ніг двох європейок, що розмовляли з її матір’ю, очевидячки не розуміючи одно одного. Дівчата щось поясняли старій на мигах, показували на дім, на село, але все надаремне: стара не розуміла, хоч махала головою та удавала, що дуже добре тямить, чого вони хотять. З бесіди, проте, нічого не виходило. Спочатку гості були збентежені, але, побачивши, що їх старання йдуть намарне, весело зареготались. Се осмілило татарок. Емене, яка досі скоса поглядала на чужинок, під-ступилась ближче і почала оглядати їх з голови до ніг. Очі в неї розбігалися; все її цікавило у тих не знаних їй істотах. Спочатку вона злегка смикнула одну з дівчат за одежу, а далі зважила на руці важку косу і, з захватом поцмокуючи, промовила:
— Карош... карош урус...
Ті сміялись і не боронились.
Цілком осмілена, Емене просто накинулась на гостей: вона гладила їм руки, лице й волосся, зазирала в очі, плескала по плечах, тулила до себе, розглядала й обмацувала кожну дрібничку їх туалету. Поцмокуючи та похитуючи головою, вона приязно й прудко белькотала щось не зрозумілою їм мовою. Стара татарка теж не одставала од дочки, і незабаром європейки опинились немов у неволі у диких; вони почали уже боятися коли не за цілість боків, то за одежу. Не випускаючи їх з рук, татарки назносили їм усяких ласощів: частували їх кислим молоком з брудної посудини, свіжим інжиром та смаженими на овечім лою коржиками.
— Кушай, урус... кушай! — припрошували вони і заглядали їм у рот.
Коли гості відійшли, Емене ще довго дивилась услід сміливим жінкам, що самі, без провідника-мужчини, прийшли з-над моря і тепер повертають назад, ні перед ким не ховаючи свого гарного обличчя.
І знов Емене сама, і знов їй нудно. Вона никає по подвір’ю, без цілі забігає в хату, скрізь шукає розваги або якого діла. Та діла нема, а для розваги у татарської дівчини оден лиш ресурс — строї. На тому й скінчилося. Емене розчесалай заплела дрібушками свої червоні, як поломінь, фарбовані коси, накинула на себе новий халат з дивними арабесками і підперезалася косинкою так, що яскраво розмальований кінець її закривав її фігуру, відповідно етикетові, ззаду нижче стану. Потому вона начепила на шию своє багатство — рясне намисто з золотих дукачів, а на голову накинула маленький фез, густо зашитий монетами. Легка чадра на плечі і червоні капці доповняли її туалету. Лишалося ще нарум’янити лиця та звести докупи фарбою дуги брів. Коли вона була готова, то виглядала, як індійський божок, і була дуже задоволена з себе.
Та на подвір’ї, куди вона повагом вийшла, нікому було милуватися красунею. Бідна дівчина зітхнула.
День уже гас. Бліде втомлене море ліниво хлюпало в берег. Кам’яні шпилі яйли рожевіли на небі, синій морок ховався по розпадинах скель, а ліси по схилу гір чорніли, немов спалені.
Емене глянула догори, на село. Притулене до горба, воно виглядало, як величезний щільник, поставлений сторч. Ряди небілених хат з плоскими земляними покрівлями стояли оден над другим так, що покрівля одного дому служила подвір’ям для другого. Серед лісу колонок, якими були підперті піддашшя, чорніли двері і вікна, немов входи до печер, а разом все те нагадувало нори річних ластівок на крутому березі річки. По пласких покрівлях сиділа купками жінота та, мов різнобарвні квітки, закрашала святними строями сіре тло голого села. Стара генуезька башта, облуплена й погризена зубом часу, стоячи оддалік, грізно позирала з високості на татарське муравлисько, що ворушилось у її стіп.
Емене нагледіла врешті кого їй треба.
— Фатьме-е-е!.. — вереснула вона тонким проймаючим голосом.
— Емене-е-е! — почулася од села така ж писклива відповідь.
Емене жваво вхопила мідний кухоль і подалася до «чішме» по воду.
Вона бігла вгору, поляпуючи капцями по каменистій дорозі — струнка і зручна, як молода кізочка, — і чула передсмак усіх дрібних спліток дріб’язного життя татарської жінки, з якими чекала на неї біля чішме подруга. Однак на шосе вона мусила зупинитись — знайома їй кавалькада чвалом проскочила повз неї: попереду жінки, а за ними красунь Септар, рівний, як кілок, з випнутими золотими грудьми, з нахабним, певним у собі поглядом.
Кавалькада давно вже промчалась, а Емене усе стояла на місці та дивилась услід їй, немов чекала — чи не вернеться її щастя, що зникає з-перед очей, та чи не візьме її з собою у ширший, вільніший світ, ніж заґратована жіноча половина в батьковій оселі? «Кєпек!» — пригадалось їй згірдне батькове слово й повна ненависті постать хаджі.
Серце в неї упало, сльози закрутились в очах...
В селі темно і тихо. Крамниці й ятки замкнені, провідники розсідлали свої коні, всякі продавці «ямурта» (яєць), винограду, чадр і іншого одклали свої справи на будень; взагалі весь той рух, що чигає на повні кишені гяурів, зупинило свято. Муедзин востаннє проскрипів з мінарета «ла алла»... і правовірні спочивають. Тільки невсипуще море бухає десь здалеку, немов незримий велет видихає з себе денну спеку, та зорі тремтять в нічній прохолоді, ховаючись одна по одній за чорні, як хмари, шпилі яйли.
У стіп генуезької башти блимає світло. Там, у закопченій димом розколині, як у дуплі великої деревини, вариться на розжарених вуглях кава. Круг вогню, підобгавши східним звичаєм ноги, сидять бородаті хаджі у великих завоях і прості мусульмани у фезах. Хаджі Бекір займає почесне місце: він сидить попліч з миршавим турком у білому халаті та зеленій чалмі. То софта[16] з самого Стамбула, і його мудрих та святих речей зібралися послухати правовірні.
Усі мовчать, усі поважні.
Навіть красунь Септар, що примостився оддалік, склавши свої сильні, з духом кінського гною, руки на батіг, якось не так гордо випинає золотом шиті груди, з меншим зухвальством позирає навколо.
Вогонь бліками грає на червоних фезах, осяває смаглі обличчя. Мідяний імбрик[17] сичить на вогні, далеке море ритмічно бухає...
Та ось кава запарувала у малих філіжанках в руках гостей — і софта почав.
Він говорив тихо, скрипучим монотонним голосом, квітисто і довго. Він почав від Адама. Яскравими фарбами малював він колишню славу й велич татарського племені, його бої з невірними, в яких стяг Магометів обійшов мало не півсвіту. Він звеличав пишність й мудрість великих ханів, розчулився на згадку побожності правовірних й відкрив серце Аллаха, ущерть повне радістю й задоволенням з вірних слуг пророка Магомета. Як місяць серед зірок, як орел серед птахів — такими були мусульмани серед інших народів. Він прикликав у свідки одвічні гори, що в своїй непорушності бачили колишню славу великого народу, здавався на башту, під котрою сидів: вона пам’ятає ті часи, коли по стінах її спливала кров гяурів, а на шпилі сяяв півмісяць...
Майстерно й поетично оповідав він усім відомі й усім дорогі легенди люду, викликав із могил тіні святих і героїв, що поклали голови за віру й на славу Аллаха й Магомета. Тексти й пророцтва з Корану переплітались у бесіді, мов у штучній сітці, з казками люду й чарівним запиналом покривали минувшість. В чорних софтиних очах горів вогонь, а бліде лице ставало ще блідшим. Правовірні слухали, скупивши увагу та в такт гойдаючись на підібганих ногах.
А софта вів далі.
Він пригадав усі кривди, які заподіяли гяури правовірним. Вони знищили їх царство, зруйнували їхні оселі, їхнє добро, цвітущий, як квітка, край обернули в пустиню. Де ті людські селитьби, де той народ, що, мов працьовита комашня, оселяв колись родючу землю? Його нема, його прогнав з власної землі ворог. «Погляньте, — гукав він, обводячи навколо рукою, — руїна, все пожерли невірні... Вони залляли берег моря, загарбали кращі землі, одтіснили рештки татар в гори, на камінь. П’ядь за п’яддю, ступінь за ступенем переходять татарські землі до рук невірним, і скоро не буде місця тут для святого мечету, не буде де славити Аллаха й Магомета... Та й чи буде кому? Старі звичаї ламаються, пропала чесність, простота, щезає страх Божий... нечестиві заразили гріховними болячками правовірних... розпуста... ракія[18], крадіжка навіть... Алла-алла!.. Ти бачиш!»
І блідий миршавий турок зняв руки до місяця, що саме виринув з моря і облив усе синім світлом. В урочистій тиші чулось лиш бухання моря та срібне, мелодійне цвірінькання південного цвіркуна. В далеких гаях тоненьким голоском плакала сплюшка: сплю-ю... сплю-ю... Чорні гори стояли, мов привиди, й дивилися на злотистий від місяця шлях на морі, що весь тремтів і мінився золотою лускою.
Софта зітхнув. В зітханні тому почувся ревний жаль за могутнім колись краєм, уболівання над занепадом одновірного народу.
Але ще не все пропало. Ще милосердний Господь заховав для правовірних землі, де гяур не має сили й не знущається над вірними. Над тою щасливою країною простяг свою потужну руку справедливий і мудрий султан і, як мати дітей, захищає підданих. Туди, серед одновірних і співплеменних, визволятись від гріхів, рятувати свою душу!.. Годі чекати на смертний час у сьому нечестивому краю, бо коли зложиш тут свої кістки, тяжко буде встати на останній суд серед грішного, чужого люду. Правовірні! Старий і малий, багатий і бідний, слабий і дужий — отрусіть з ніг своїх порох нещасної землі; вступіть у сліди богобійних предків ваших, збирайте своє добро, своїх жінок і дітей й виселяйтеся звідси під можну правицю правовірного монарха, ближче до святих мечетей, до посвяченої стопами пророка землі... І хай западеться ся загарбана гяурами земля, хай справедливий Господь пошле з неба вогонь, спалить її і розвіє попіл по безкрайому морю! Ла алла іль алла — Магомет расуль алла!
І софта зняв руки й простяг над землею, немов прикликав на неї гнів грізного Аллаха.
У хаджі Бекіра горіла душа. Він дививсь на софту блискучими очима, він бачив спадаючий з неба вогонь, а там, за морем, в далекій перспективі, сяли перед ним мусульманські реліквії.
Настала тиша. Жар під баштою попелів, і повний місяць з високості поглядав на зібрання.
Правовірні, однак, сиділи зі спущеними очима, і немов лукава усмішка блукала по їх смаглих лицях.
«Ба, — думали вони собі, — гяур, гяур... А з кого ж ми живемо, як не з гяура?..»
І пригадались їм всі незчисленні способи заробітків та баришів, які давали їм гяури. Пригадались усі ті «ямурта», виноград, молоко, підводи, провідники, комірне і т. ін., всякого роду «бакшиш», усі ті багаті жнива, що збирає з гяурів, не сіючи й не орючи, татарин. «Куди їм виселятись? Пощо?» — питали вони себе, і їх брала хіть в живі очі розсміятися мудрому, та несвідомому станові речей софті.
Однак вони мовчали.
Мовчанка врешті ставала прикрою, усім було ніяково, та визволив Септар. Він приступив ближче, сперся своїми здоровенними ручищами на батіг й промовив до софти:
— Ти кажеш, чоловіче мудрий: виселяйтеся звідси... А скажи нам, чого се від вас, з Туреччини, тісниться до нас така сила обдертого робучого народу та відіймає від нас зарібки?.. Чого вони йдуть сюди, коли там добре? А ти нас кличеш туди... Гляди, чи стежкою правди слова твої ходять?.. Ти кажеш: гяур, невірний, — а у нас багатий гяур більш важить, ніж двоє праведних... Гяур жиє і нам дає жити. У нас так: на яйлу ходив — гроші заробив; по морю поплив — гроші заробив; гяура возив — знов гроші взяв... От і нині я маю п’ятнадцять карбованців, — і Септар брязнув в кишені монетою, — а що ти нам даси в Туреччині, де нема гяурів?..
І, випнувши свої гаптовані золотом груди, він з нахабністю видивився на збентеженого софту, чекаючи на відповідь. Правовірні аж цмокнули. Правда, суща правда! Він як вийняв їм з уст ті слова, які вони могли б сказати в відповідь софті.
Тільки хаджі Бекірове серце спалахнуло гнівом праведним, і, мечучи блискавки з очей, він гримнув на Септара:
— Мовчи ти, поганий наймите гяурів!
Та Септар не змовчав:
— Ей, старий, я знаю, тебе заздрощі хапають на мої заріб-ки, яких ти через власну запеклість не маєш...
Ах, се була правда, глибоко, старанно затаєна правда — і хаджі не витримав. Забуваючи на свою повагу й гідність ха-джі, він схопився з місця і все своє обурення виплюнув в лице Септарові:
— Кєпек! Асма кєпек!..[19]
Очі в провідника наллялись кров’ю і вилізли наверх, як у барана. Здавалось, діло скінчиться погано, але Септар переміг себе.
— Ей, старий, пильнуй своєї бороди, коли присвятив її, — погрозив він хаджі і, круто обернувшись, відійшов, насвистуючи до танцю.
Софта отетерів. Чорні очі його стали круглими й великими, в них малювався жах. Він чекав, що зараз розступиться земля й поглине зухвалого Септара або грішник знайде собі могилу під руїнами башти, по каменю розібраної обуреним народом. Але все було по-давньому: земля не розступалась, башта стояла на місці, і навіть правовірні сиділи спокійно, немов нічого не сталося, немов вони цілком поділяли Септарові погляди. Ба, навіть за хвилину почали розходитись, вимовляючись тим, що вже пізно, а завтра чекають на них справи...
Збентеженим, здивованим поглядом водив софта навколо себе — в голові його немов щось світало:
— Пута шайтана... пута шайтана... — шепотів він зсинілими устами, звернувши бліде обличчя до обуреного хаджі Бекіра.
Але той в безсилій злості лишень плював та сипав прокльони...
Останніми покинули башту хаджі Бекір та софта.
Мов привиди ті, сунулись вони по залитій місяцем вулиці, волочучи за собою довгі й головаті тіні. Сумні і розчаровані, виливали старі один одному свої жалі — і, немов спочуваючи їм, зітхало оддалік море та тоненьким голоском плакала в гаях сплюшка...
Весняний вітер стиха віяв над виноградниками й охолоджував загрітих працею робітників. Вогка земля мліла в гарячому золоті сонячного проміння, вільна від тіней і холодків. Голі дерева немов курились сизо-зеленим димом: щось, наче мрія про розкішну літню одіж, обгортало їх сповнені соком віти. Скрізь було так багато світла й радості, так виразно відчувався трепетний віддих поновленої землі, повітря було таке п’яне й повне щебетання, що мимохіть бажалось руху, крику, реготу...
Тож на роботі було весело. Ці кілька десятків робітників, що прийшли здалека на чужину заробляти щоденний хліб, немов забули на всі свої турботи під впливом весняної днини і так само щиро нищили чужу працю, як дбали за власну. Навряд хто з них думав, гупаючи важкою трамбовкою по зрубаному й засипаному землею винограднику, про хазяїна знищеного саду. Що їм той молдуван і та філоксера! То не їх діло, вони заробляють.
Над виноградником стояв гомін. Здебільшого земляки, вони завжди мали теми до розмов. Вони згадували своє село, своїх людей, наче тільки вчора з ними бачились, — і часто якийсь рух або одне слово, незрозуміле чужому, викликало цілий рій згадок і невпинний регіт.
Сонце припікало. То той, то другий, гупнувши трамбовкою, підносив білий рукав до засмаленого обличчя й обтирав упріле чоло, розпростовуючи зігнуту спину. Цей хвилевий антракт у роботі був таким природним, таким конечним, що я мимохіть звернув увагу на робітника, який ні разу не покористувався їм.
Цей робітник давно вже цікавив мене. Він одрізнявся од других своєю незвичайною працьовитістю, якоюсь завзятістю в роботі; він запекло викидав з себе силу як щось непотрібне й вороже. Його просто одривали від роботи на обід або спочинок, він завжди останнім і з видимою неохотою кидав її. Мовчазний і похмурий, з блідим нервовим обличчям, він рідко коли підводив очі — чорні, з лиховісним вогником. Я звик його бачити у всяку погоду в куцій чугаїнці, в рудій шапці на збитому волоссі, з короткою люлькою в зубах, з якої він раз у раз пахкав, випускаючи струмок синього диму. Я знав, що його звуть Карпом, що він хороший робітник, і більш нічого. Розмовитися з ним мені не вдавалося.
Я підійшов до Максима. Цей був цілком протилежна натура. Високий і білявий, вимуштруваний у військовій службі, од якої лишалась у нього лиш зручність в рухах та брава постать, — він був весь порив і одвертість.
— Ви добре знаєте Карпа? — поспитав я.
— Атож... Ми з їм з одного села, з одного кутка, сусіди навіть... Тільки ліса й ділить наші дворища.
— Чи він зроду такий працьовитий та мовчазний?
Максим осміхнувся:
— Та він трудяга парубок був... звісно, не такий, як тепер, коли його напало...
— Як «напало»? Що напало? — зацікавився я. — Розкажіть, Максиме.
Максим спалахнув. Рум’янець залляв його обличчя, і білі вуса стали немов молочними.
— Багато розказувати, — запнувся він і зараз же почав: — Він, бачите, письменний, грамоту знає, книжку читає. Ще парубком усе, було, до вчителя ходить. А вчитель наш розумний пан був, не гордий, та щось прошпетився, й загнали його кудись... далеко од нас... Так ото було чи в неділю, чи в свято — Карпо вже й сидить в учителя на бесіді. Парубки на вечорниці збираються, кличуть його до дівчат — не хоче.
«Що я, — каже, — почую там розумного, чого навчуся?.. Дурниці, й більш нічого...»
«Чи не в ченці часом гадаєш постригатися?» — жартують було.
«У ченці я не піду, а худобиною нетямущою вік звікувать не бажаю...»
Хлопці й налають його, що він наче худобиною їх нарікає, а він нічого, знов до учителя в гості...
Ми з Карпом товаришували — звісно, зросли укупі, разом і горобців дерли, і товар пасли, разом і парубочили... Оце в неділю збираюсь, було, на музики, підійду до ліси й гукаю Карпа, щоб охотніше було поміж челяддю. А він висунеться з хати та й тягне мене у садок.
«Ходім, — каже, — до мене, я тобі краще щось розкажу».
Не хочеться часом, та так же просить, так просить. Посідаємо в холодку, й почне він говорити, почне оповідати, — про що вже він мені не розкаже! І як люди по чужих землях живуть, і де які звірі водяться, і що всередині у чоловіка робиться, яке серце, з чого кров та як вона по жилах біжить. Говорить, а очі в нього так і блищать, мов жарини... А часом зіб’ється, запутається.
«Ні, — каже, — не так, піду спитати в учителя».
Недовго й ходив — поїхав учитель...
Засмутився Карпо, не їсть, не п’є, як ніч ходить... Глузують наші, на сміх його беруть:
«Що ти, батька рідного поховав чи тобі коняка здохла, що мов неприкаяний тиняєшся, од вітру валишся?»
«Батька!.. що мені рідний батько? Пустив на світ темного, як табака в розі, та й звікуй отак... а цей мені очі одкрив... світ мені тепер не той став, одмінився наче. Тільки не встиг ще про все дізнатися».
«А ти б до нової вчительки... вона б тебе довчила», — рають хлопці та моргають один на одного, бо добре знають, що нова учителька така, що й кочергою вижене з школи, коли до неї за чим удасися.
Почав Карпо з нудьги до мене вчащати. Нема вже йому вчителя — то він до мене на розвагу та й виливає журбу свою.
«Дивлюся я, — каже, — на наше життя, й аж страх мене огортає. Цілий вік у ярмі, мов худобина яка; кожен норовить тебе запрягти, та ще й поганяє... А що з того маєш? Ні спочинку, ні страви людської, куліш та борщ нізчимний... В хатах тісно, поросята та телята укупі з дітьми зимують; грязь, дихати нічим, нездорово. А ми ж люди, а не свині у хліву...»
Смішно мені з Карпа.
«Хіба ж ти досі не бачив сього, адже ти зріс отут, разом з нами усіма...»
«Бачив я, та мов не бачив, а тепер мені розвиднілось, полуда з очей спала...»
Та й почне розказувать, як живуть люди по чужих землях, — не знаю, чи правда тому, що в книжках пишуть...
«А ми що? Живемо, як кроти, риючись у землі, і байдуже нам, що світить сонце...»
Отак нудився парубок з рік, а далі втихомирився трохи, оженився. Ну, як очоловічився вже, тоді, звісно, не до книжок і не до думок. Достатки невеликі, цілий день у роботі. Дитинка знайшлася... Став він як і люди: забув за своє. Тільки часом, коли щось дуже дошкулить йому, — от як випас людський присудили панові або як урядник голову побив мому братові, — він, було, лається в громаді:
«Ех ви, заморені, захарчовані! Куди вам заступитися за громаду, коли у вас в жилах юшка з картоплі».
Не скажу вам, що з ним було тоді, як мене у москалі взято. Чотири роки одбув, повернувся додому, чую — новина: Карпова тітка померла — десь у городі служила, — стара дівка, самотня, й записала Карпові двісті рублів. «Ого! — думаю собі. — Тепер мій сусідонько забагатів, піду одвідаю його, чи жив-здоров».
Щойно я на сінешній поріг, а вже з хати шибнуло на мене духом печеного м’яса, мов на Великдень. Ввійшов у хату — в печі горить, молодиця щось присмажує, а за столом сидить червоний, аж піт з його капле, Карпо й уминає страву. Зрадів та так з масними устами й поліз цілуватися. Посідали ми. Дивлюсь — на столі повно полумисків і з печеним, і з вареним, а долі кістки валяються.
«Ну, як же тебе Бог милує? Чув я, що тобі пощастило... Аж тепер хазяїном станеш...»
«Та спасибі Богові й тітці покійній: хоч трохи оддишу та поживу по-людському».
«Воли собі купиш або десятину поля».
«Воли! Що мені з волів? Я сам досі був як віл у плузі. Ні, годі... тепер я поновлю свою кров, наберуся сили. Он у Німеччині або в Англії робочий чоловік кожен день їсть м’ясо. Того він і сміливий, і розумний, людиною нарікається... В йому кров грає... А ми що? Жінко, давай, що там насмажила...»
Молодиця поставила печеню.
Частують мене. Карпо трощить, аж сопе:
«І не хочеться вже їсти, а треба».
«То не їж, коли не хочеш».
«Ба! А пам’ятаєш, як урядник розбив голову твому Йванові?»
«Пам’ятаю...»
«І як я скочив рятувати Івана?»
«Ну?»
«І як на мене гримнув тоді урядник!»
«Ну!»
«А я ж що? Хіба не злякався? Ні? Отим-то й ба...»
Дзвонять по селу: здурів Карпо та й здурів. Люди йдуть у поле орати, а він до попа, та не так до попа, як до попової куховарки дізнатися, що вона батюшці варить. Баба Яличка хвалиться: «Двічі, — каже, — на тиждень глечика йому скидаю, жере без пам’яті, воно йому й вадить з незвички».
Минуло отак зо два тижні. Не бачу я щось Карпа та й не бачу. А наші ниви суміжні, орю я свою — і дивно мені, що Карпова стоїть облогом, неорана. Що воно за знак? Чи не слабий часом? Піду одвідаю. Та, повертаючи з поля, й зустрівся з ним.
Схуд, пожовк, очі позападали, а сам невеселий.
«Що, — питаю, — підновив кров свою трохи?»
«Та підновляю... Зразу не можна... Ти думаєш — легко воно нашому братові? Нема в кого ради засягти. Питав у попаді, що вона дає попові, — локшину з яблуками, каже, любить мій батюшка. Зварила мені жінка тої локшини, солодке, нудне, з душі верне, а їм, нічого не вдієш... Часом так погано, що й на світ не дивився б, а часом чую, як кров у мені грає, сміливість в собі почуваю... От тільки не відаю, що корисніш для здоров’я — чай чи пиво?.. Порай, Максиме, ти ж у москалях був, світу бачив, чув, може...»
А мені і сміх, і досадно: не витримав я — кажу йому:
«Чортзна-чим ти клопочеш свою голову, Карпе! Може, там німці — чи про кого розказуєш — і живуть по-людському, а нам воно не личить...»
«Через віщо ж? Хіба ж ми не люди?»
«Люди, та не такі...»
«А які ж?»
«Мужики».
«Ну, так що?»
«А те, що не для нас усі тії витребеньки...»
Глянув на мене Карпо так гостро, крутнув головою, мов бичок, що його муха тне, та так з докором:
«Оце й ти проти мене? І ти, може, скажеш, що Карпо дурний, гроші переводить, замість того щоб купити яку хвостяку або свиняку на хазяйство...»
«А скажу...»
«Ну, не сподівався я од тебе, Максиме, почути таке слово... Не сподівався. Прощай, коли так!» Крутнувсь — і пішов.
«Пожди, — гукаю за ним, — не сердься-бо».
І не озирнувся.
«Прощавай, — відгукує, — ех, шкода, нема вчителя!»
Не хочеш говорити — вольному воля.
Сумує Карпо. Мені з свого обійстя видко, що у нього в дворі робиться. Ходить він по подвір’ю, никає, то в садок подасться, постоїть під деревом і знов у двір, немов вчорашнього дня шукає. До роботи не береться, до мене не навідується! Жаль мені його... товариші, вкупі зросли, а тепер немов посварились. Свій свойому — тиць солому. Піду до нього в неділю, мислю, нема чого бурмоситись.
Довелось раніше. Тесав вісь та якось і вищербив сокиру — пішов до Карпа позичати. Вступив я в сіни, а хатні двері не причинені, мені й чутно, як Карпо вигукує:
«Розщібай пазуху!.. Ану, чи влучу?..»
Що воно таке, думаю собі, чи йти, чи не йти? Та вже якось одхилив двері й бачу: молодиця сидить на лаві під вікном, розщібнула пазуху, аж перса видко, ще й руками її притримує, а Карпо лежить на постелі і влучає жінці в пазуху цукерками. Кахикнув я.
«А, це ти, Максиме? — зрадів Карпо. — Заходь, заходь. Ми тут з жінкою ласощами забавляємося, цукерки їмо... вони, бач, з цукру, а цукор потрібний для тіла, він його нагріває, як дрова піч, і підживляє... На їж і ти...»
Сів я, гомонимо. Карпо нічого, наче забув нашу останню розмову. Тільки помічаю я, що він щось мулиться. Говорить він, говорить, та все звертає на тії цукерки.
«Я, — каже, — жінки не неволю роботою... Хай оддише. Вона не худобина, не каторжна яка, щоб цілий вік свій працювати. Треба ж їй спочити, треба ж і розважитись чим. Людині по-людському слід жити».
«Аякже, аякже», — піддакую, щоб не гнівити вже його.
Коли це враз — бом, бом, бом. Я аж жахнувся.
«Та то дзиґарі, — сміється Карпо, — клятий жид продав мені попсовані: показує два, а б’є тринадцять. Ходи-но, я тобі ще щось покажу».
Та взяв мене за руку, підвів до стіни й показує якусь дощечку.
«Що ж воно таке?»
«Термометром називається. Подивись — і знатимеш, скільки тепла в хаті. А винесеш зимою надвір — показує холод».
Чудасія!
«Нащо ж він тобі?»
«Як «нащо»? Треба ж знати, чи доволі тепла, чи здорово людині в хаті, чи нездорово».
Ну, думаю собі, це вже ти почав своєї. Піду краще вісь кінчати. Позичив сокиру та й з хати.
Коли так надвечір, — майструю я ще коло стодоли, чую, — в Карповому дворі сварка. Щось так здорово басом лається — і голос по знаку. Прислухаюсь — аж то тесть Карпів, жінчин батько. «За що вони завелися?» — думаю собі, та й приступивсь до ліси.
«Оддай мені ті гроші, що ще не проциндрив! — кричить тесть. — Я їх заховаю, поки не прочумаєшся».
«Яке вам діло до мого життя й до моїх грошей? Не ви мені їх дали!» — сердиться Карпо.
«Опам’ятайся, Карпе! Що ти вигадав: по-панському схотів жити, кров свою одмінити? Чи ти сповна розуму? Ей, накласти б тобі на бідність, щоб знав, як переводити важкою працею загароване добро».
«Не по-панському, раз вам сказав, а по-людському! Ну, та що з вами балакати, однаково як з тим кілком!»
«Що ти мені сказав?»
«Те, що чули».
«Та-ак?»
«А так».
«Ну, то бувай здоров, небоже!» «Щасливо».
Розсердився старий, гримнув дверима, пішов.
А Карпо й собі надувся, мов індик.
«Йди, — каже, — під три чорти, обрид».
Овва! Думаю: розбили глек, а воно недобре, бо тесть таки частенько запомагав Карпа. Прийде коза до воза.
Минула осінь. Зима в нас того року стала зразу — рівна, сніжна. А у селі не забувають Карпа, усе його ймення мелеться й шеретується. Одні кажуть, що він уже проїв ті гроші, що тітка одписала, а другі присягають, що в нього чимало ще лишилось. Усе, кажуть, возить щось з міста, загорнене папером. Та й коня сторгував у іванівського попа, ще й не абиякого, а за сто карбованців. Півсотні оддав уже, а півсотні позичає в нашого таки чоловіка, багатенького хазяїна. Бач, думаю, й не похвалився, дарма що товариш і сусід. Коли се справді — приводить коня. Кінь гарний, расовий, басує, що й не вдержиш, сказано — огер. Хвалиться Карпо, радий такий.
«Правда, — каже, — дешево купив?»
«Воно-то недорого, так інший за ті гроші пару купить».
«Е, я люблю хоч небагато, так гарного».
Того ж таки дня запріг він буланого в санчата й повіз жінку кататися. Зглядаються люди, все село дивує з нового багатиря.
На другий день зайшов я за чимсь до Карпа, не застаю, сама йно молодиця.
«Нема, — каже, — мого вдома: повіз іванівському попові за коня гроші».
Тонко ж ти прядеш, голубе, коли на позичені гроші такі коні купуєш. А проте повіз, то повіз. Сам знаєш, що робиш, мені байдуже.
Коли це вночі, спимо ми, щось у вікно — стук!
Схопився я:
«Хто там?»
«То я, Карпиха».
«Чого вам?»
«Вийдіть на час».
«Ну, що там?» — питаю з порога.
«Ой лишечко, біда — коня вкрадено, чоловіка привезли п’яного, без пам’яті, ще й гроші у нього витягли — п’ятдесят рублів. Йдіть до нас, давайте яку раду».
От тобі й маєш, думаю, та скоріш на себе кожушанку і йду. Вступив у хату — лежить Карпо на лаві плазом, мов зарізаний кабан, і пальцем не ворухне, одно постогнує. Розхристаний, розперезаний, без чобіт — гидко глянути. Коло нього сидить чоловік, таки з нашого села, що привіз його. А молодиця що не гляне на Карпа, то так і заголосить, аж тіпається, бідна.
«Що ти наробив, клятий? Пропали ми тепер на віки вічні. Де ти гроші подів, ледащо, кажи — де?..»
Та сіпає його, та торсає за плече. А він тільки лупне очима та й мукне. Звісно, людина непитуща, його й розібрало.
«Обшукайте його, — раю, — скрізь, може, де знайдете».
«Нема, — каже, — я вже скрізь оглянула, навіть устілки з чобіт повикидала, бодай його з пам’яті викинуло!»
«Де ж це він начастувався?»
Чоловік той і розповів: «їхав він, — каже, — до іванівського попа і вступив по дорозі до мальованої корчми, не знати за чим. А там пили якісь — хто його розбере, чи воно панки, чи цигани... От він з ними й почав про своє: і як треба по-людському жити, і чому неправда у світі повелася. Добалакались до того, що Карпо під стіл ізвалився... Бачу, — каже, — діло погане, вивів його з корчми, глип — аж нема коня. Ну, наробив я галасу... Сюди-туди — шукай вітра в полі... Тоді я його на свої сани й привіз...»
«Давайте раду», — благає Карпиха.
Стягли ми з Карпа свиту, поклали на постіль — хай проспиться, а самі на коней і майнули на розвідки.
Повернули аж на другий день, з полудня вже було, ні з чим, звісно...
Тільки я в хату — суне Карпо до нас, а сам схуд, зчорнів, як з хреста знятий.
«Еге, — кажу, — отак наші по-людському живуть...»
Глянув він на мене — та так жалібно, аж за серце вхопив.
«Ні, — каже, — це вже по-свинячому вийшло... не вмів я по-людському жити... Не для нас воно...»
«Хіба ж я не казав?»
Повісив голову, мовчить.
А тут біда: піп править п’ятдесят карбованців за коня, той чоловік, що позичив гроші, теж напосів, у суд хоче позивати, а до тестя й не рипайся — такий сердитий.
«Що, — каже, — пожив по-людському, одмінив кров? От нехай пущу йому кров з носа, тоді побачу, яка вона в нього тепер...»
Довелось телицю спродати і новий кожух. Звівся нінащо, а довгів не сплатив... Коняка, правда, знайшлася — так окалічена на всі чотири ноги, за вісім карбованців продали жидам воду возити.
Питаєте, чи запоміг хто? Де там! Глузують іно з Карпа, сміються:
«Маємо, — кажуть, — заступника... Дарма, що в нас не кров, а юшка з картоплі, зате в Карпових жилах тече аж двісті тітчиних рублів і попова коняка...»
Навіть діти з-за тинів дражнять:
«Дядьку Карпе! Яка кров з пива? Чи така, як з гороху?»
Отоді на Карпа й напало. Спохмурнів він, мовчазним став, вовкуватим. Поки бряжчали ще тітчині карбованці, було, й за холодну воду не візьметься, — думали, навіки зледащіє людина, а то так зразу запаливсь до роботи, що аж горить йому з-під рук. Цілий день — од світання до смеркання — товче собою, та все з люльки пахкає, та все пахкає, мов паровик... Цілу зиму то в попа, то в пана ціпом махав, не нахваляться їм, такий робітний, а на весну пішли ми на зарібки... Вже він і довги сплатив, і процент вернув, вже й корова стоїть на оборі, а й досі вештається по зарібках. І так-то вже щиро працює, так завзято береться до роботи, мов що пече його всередині... Он гляньте, — закінчив Максим своє оповідання, показуючи на Карпа, — як старається!..
Я глянув на Карпа. Не розгинаючись, гупав він трамбовкою, і за кожним разом, як важка колодка спадала на землю, з грудей його вилітав короткий і різкий свист. Буйні краплі поту котилися з-під рудої шапки по його чолу й падали на землю, як горох. На крутому чолі набрякла жила, виявляючи велику напруженість; якась дика, непогамована енергія керувала його руками, якийсь вогонь, здавалось, палає всередині цієї людини, об’являючись синім димком з короткої люльки.
— Гей, Карпе, — гукнув жартівливо Максим, — старайся мені, не лінуйся... Роби п о - л ю д с ь к о м у...
Карпо зупинився на хвилину, глянув з докором на Максима й нічого не одповів. Він тільки крутнув кудлатою головою і ще з більшим завзяттям загупав трамбовкою, немов хотів забити в землю щось йому докучливе й вороже...
Я замислився.
А навкруги було так гарно, так радісно. У чистій і ніжній, як лоно коханки, блакиті, в могутній хвилі життя, що ледве виявлялось таємним тріпотінням соків, в теплому й запашному диханню весни було так багато радості, почувалась така повна гармонія.
«Чи скоро ж діждемо гармонії й в людському житті?» — витала надо мною думка...
Діялось се в тридцятих роках минулого століття. Українське поспільство, поборене у класовій боротьбі, з ярмом панщизняної неволі на шиї, тягло свою долю з глухим ремством. То не віл був у ярмі, звичайний господарський віл, якого паша й спочинок могли зробити щасливим: ярмо було накладене на шию дикому турові, загнаному, знесиленому, але овіяному ще степовим вітром, із не втраченим іще смаком волі, широких просторів. Він йшов у ярмі, скорившись силі, хоч часом із гніву очі йому наливались кров’ю, і тоді він хвицав ногами і наставляв роги...
Вільний дух народу ще тлів під попелом неволі. Свіжі традиції волі, такі свіжі, що часом трудно було відрізнити сьогодні од вчора, підтримували жевріючу під попелом іскру. Старше покоління, свідок іншого життя, показувало ще на долонях мозолі від шаблі, піднятої в оборону народних і людських прав. Пісня волі, споетизованої, може, в дні лихоліття, чаруючим акордом лунала в серцях молоді, поривала її туди, де ще не чуть кайданів, скованих на людей людьми. На широкі бессарабські степи, вільні, без пана й панщини, рвалась гаряча уява й тягла за собою сотки й тисячі...
От хоч би там, за Дунаєм, гей, там, за Дунаєм!.. Недобитки січової руїни, хоробріші, завзятіші, звили собі гніздо в Туреччині і возили звідти на Вкраїну, мов контрабанду, палкі заклики у кіш на волю, до січового братерства.
Ярами, коритами висхлих річок, лісовими нетрями, прикриваючись нічною темрявою, ховаючись, мов од дикого звіра, тікало од пана і панщини все, що не заплісніло в неволі, не втратило ще живої душі, тікало, щоб здобути собі те, за що предки виймали шаблі з піхов або ставали до бою з кіллями та вилами...
А тим часом ворог не дрімав.
Власники душ, повернених у робуче бидло, записаних у господарський інвентар дідича разом із волами й кіньми, найбільш боялись того неспокійного, вільнолюбного духу народного, бо його ніяк не можна було припасувати до панських інтересів, погодити з незмірними скарбами, які давала панові оброблена хлопом українська земля... Віковічна боротьба двох станів — панського й мужичого, боротьба хронічна, що часом приймала гострі форми і бурею проносилась над нещасним краєм, — ніколи не кінчалась, ба й не могла скінчитися, хоч пан переміг. Ще недавно, вмившись в Умані власною кров’ю і накидавши в Кодні стіжок гайдамацьких голів, пан смакував перемогу, пильно обороняючи свої права на живий робочий інвентар — хлопа.
Хлоп протестував, хлоп тікав на вільні землі, рятуючись, як міг, од панщини, лишаючи на рідній землі все дороге, все миле його серцю.
Але й там, далеко від рідних осель, настигала його панська рука. На вільних землях зорганізовані були на втікачів лови, справжні облави, як на вовка або ведмедя. По всій Бессарабії ганяли дозорці, вистежуючи скрізь по ровах, стогах сіна, комишах болотяних річок збіджених, змордованих людей. На півдні Бессарабії, од бистрого Пруту, по лівім боці Дунаю, аж ген до моря, стояло на чатах військо і заслоняло волю, що там, за широким Дунаєм, за зеленими прибережними вербами, синіла десь у чужій країні...
Голову втікача оцінено. За кожного спійманого прибережні козаки діставали плату. Сотки, тисячі нещасних попадалися до рук козакам — і мусили випити гірку до краю. Лиха доля чекала втікача: його оддавано в некрути, засилано на Сибір, катовано канчуками, тавровано, мов худобу, або з оголеною напівголовою, збитого, збасаманеного, одсилано в кайданах назад до пана, знов у неволю, на панщину.
Чого він міг сподіватися вдома від пана? А проте, мов талії води під теплим подихом весни, річкою текло вкраїнське селянство туди, де хоч дорогою ціною можна здобути бажану волю, а ні — то полягти кістками на вічний спочинок...
— То ти, Остапе?
— Я, Соломіє...
— Що ж воно буде?
— А що ж буде?.. Хай воно загориться без вогню й диму... Втечу... Піду за Дунай, може, ще там люди не пособачились... От бачиш — сакви... Бувай здорова, Соломіє...
— Тікаєш... покидаєш мене... І отсе я лишуся сама з тим осоружним чоловіком... Ні, тікай, тікай, Остапе... Коли б ти знав, що робиться у горницях: пан біга по хаті, мов скажений. «Бунтар, — кричить, — гайдамака! Він мені людей баламутить!..» Покликав осавулу: «Веди мені зараз Остапа Мандрику...»
— Так...
— «З живого шкуру здеру, чисто оббілую... Я ж йому пригадаю, гайдамаці, Кодню...»
— Так...
— «В некрути, — каже, — оддам...» А паня біла, біла, трясця трясе її, а вона руки заломила та: «Ромцю, — каже, — тікаймо звідси, бо ті хлопи заб’ють нас, як мого дідуся в Умані...» Тікай, Остапе, тікай, серце... Спіймають — катуватимуть нелюди, живого не пустять...
— Враг його бери... Не так мені страшно ляха, як злість бере на наших людей: застромив віл шию в ярмо, та й байдуже йому, тягне, хоч ти що... Ех, піду, де воля, де інші люди... Бувай здорова, Соломіє...
— Перелазь, хоч попрощаємося.
Остап перекинув через тин, за яким стояла Соломія, сакви і сп’явся на тин. На нічному зоряному небі виткнулась ставна парубоча постать й зникла по хвилі в густих бур’янах по той бік тину.
— Ну, та й кропива ж тут, чисто попікся. Де ти, Соломіє? Поночі й не видко.
— Ось я... — і перед Остапом зачорніла велика, як на доброго мужика, постать. — Ходім до ставка, посидимо під вербами.
Плутаючись у високих бур’янах, пролазячи попід кущами, що тісно посплітались у сій занедбаній частині панського гаю, вони долізли врешті до води. Тут було парно. При повній тиші в повітрі густий гай легко затримав зібране за день тепло, і тепер звідти пашіло, як із печі. По скляному поверху ставка, з глибини якого визирало темне зоряне небо, тихо плив білою хмарою туман і, мов наміткою, загортав блимаючі в таємній глибині зорі. Нічна задуха насичена була сильними пахощами татарського зілля, куширу, зогрітої води. Край човна, в невеличкому плесі, оточеному осокою й лапатими лопухами, жаби лящали так завзято, що заглушали всякий згук у далекій околиці.
Остап із Соломією сіли під вербою, але їм не говорилось. Події, що несподівано привели їх до розлуки, ба й невідома будущина, яка кинула вже свою тінь на душу, збіглись у цей мент докупи і мов замулили глибину сердечну. Говорити мало — що скажеш кількома словами?.. Говорити ширше — навіщо? Не полегша на серці, не одміниться доля... Та й ніколи вже... пора рушати.
— Ти ж кудою подасися, Остапе?
— Та мені аби на Чорний шлях, а там уже якось воно буде... там напутять уже...
— Ну, то не йди, голубе, селом, щоб не побачив хто... Я тебе духом перехоплю човном на той бік, а там чагарником, полем — та й вийдеш на шлях. Так безпечніше буде.
Соломія підійшла до ставка, скочила в човен і почала шарити на днищі.
— Капосний дід, одніс весло у катрагу... Ну, та дарма — обійдемось.
Одним зручним скоком Соломія опинилась на березі і з такою легкістю витягла з тину коляку, мовби то була застромлена дитиною ломачка.
Остап сів у човен, і Соломія одіпхнулась од берега. Човен плавко загойдався на волі, а далі тихо й рівно посунув по воді над зорями, що тремтіли на дні блакитної безодні. Соломія з тихим смутком дивилась на Остапа й чула, як по її виду котилась сльоза за сльозою. Вони мовчали. Було б зовсім тихо, коли б не пекельний хор, в якому жаби, здавалось, намагались перекричати одна одну.
Чорний панський гай потиху одсувався назад, закутуючись волокнуватими пасмами білого туману.
Човен стукнувсь об берег. Остап підняв свої сакви і поцілувався з Соломією.
— Бувай здорова... Гляди ж, не забувай мого дідуся... Перекажи, хай вони не журяться. Вже я якось дам собі раду...
— Добре, Остапе, перекажу... Ну хай тебе боронить і хова од лихого Мати Божа... Прощавай!
Остап скочив на берег, легким рухом закинув на плечі сакви і незабаром зник у чагарнику, а на човні, як велетенська чавунна постать, іще довго стояла Соломія, спершись на кіл та вдивляючись у чагарник, де разом із Остапом зникало її щастя.
Остап йшов навпростець, минаючи вузькі криві стежки, протоптані товаром й пастухами. Йому був добре знайомий і сей чагарник із обгризеними худобою та виродливо покрученими корчами, й далека околиця, що розпливалась невиразними контурами серед нічної темряви. Одійшовши кілька гонів, Остап зупинився й озирнувся. Невиразною чорною плямою лежало сонне село у видолинку, і тільки в корчмі ясно світилось одиноке віконце й приковувало до себе Остапів погляд. Се одиноке світло серед сонного села було немов останнім «прощавай» рідного закутка, ниткою, що в’язала його з батьківщиною, з усім близьким. Але за хвилину віконце згасло, і Остап почув, як разом із зниклим світлом в його серці щось урвалось і село геть одсунулось од його. Остап непомітно для себе зітхнув і рушив далі.
Чи то під впливом прощання й Соломіїних сліз, чи внаслідок реакції по пережитих турботах його обгорнув жаль. Чого саме було жаль, він не міг би сказати, та й не думав про те. Так, просто жаль стис за серце, підступив до горла. Якась струнка сердечна бренькнула, зачеплена тим жалем, а з чагарів та з нив, таких рідних і милих — він се почув зразу, — натовпом знялись давні згадки дитинства, неясні, невиразні, але вимагаючі частини серця для землі, яку він покидав тепер навіки, може.
Кожен кущик, горбок, долинка, кожна стежечка — все се було йому знайоме, промовляло до його. Тут, у товаристві однолітків-пастушків, заводив він безконечні грища. Тут він пас панську худобу. Панську! Тим-то й ба, що панську. Та й хіба він сам за весь свій двадцятилітній вік не був лишень панською худобою? Хіба його батько, мати, Соломія, навіть дідусь його, що ходив у Січ, а потім різав панів в Умані, —хіба ж вони не стали такою худобою?.. Коли б вони не були панським товаром, то не міг би пан розлучити його з Соломією та силою оддати її за свого хурмана, не міг би сивого дідуся катувати на стайні нагаями... не похвалявся б оббілувати Остапа за сміливе слово.
— Оббілуєш... — злорадно осміхнувся Остап до себе. — Шукай вітра в полі...
І йому ясно уявилося, як лютуватиме пан, дізнавшись завтра, що Остап утік.
Коли б хоч дідусеві нічого не сталося через його... Та що йому станеться? Він уже старий, не сьогодні-завтра покладуть у яму... На згадку про діда Остап почув щось тепле у грудях. Ті билиці-казки про Січ, козацтво, про боротьбу з панами за волю, яких він слухав, затаївши дух й не зводячи розжеврілого ока з уст дідових, будили в дитячій голові химерні мрії, вояцький запал. Не раз телята й вівці, спокійно пощипуючи травицю в чагарнику, були свідками козацьких нападів або уманської різні, виконаної підпасачами під проводом Остаповим. Воля, воля і воля! Се чарівне слово, споетизоване столітнім дідом, розпалювало кров у хлопця, а дедалі, з літами, під впливом витворених панщиною умов, прибирало більш конкретну форму, глибше значення. Народ стогнав у неволі, але стогнав потай, не протестуючи, і коли Остап, вихований дідом у давніх традиціях, здіймав річ про те, що пора вже висунути шию з панського ярма, люди спочували йому, але далі спочуття діло не йшло. Знайшлись навіть такі, що вклали панові в уха бунтівничі речі молодика — і от тепер Остап, скривджений і цькований, мусив кинути рідний край. Йому було літ десять, як із-за Дунаю, з Січі, приїздили до них у село емісари. Він їх добре пам’ятає. Лежачи на печі і удаючи, що спить, він чув, як вони довго гомоніли з дідом, оповідали про турецьку землю, про тамошні порядки, казали, що під турком добре жити, й закликали людей на вільні землі. Дід лишився, бо хотів умерти на своїй стороні, а дядько Панас як пішов, так і по сей день.
Остап ішов уже з годину. Він не помітив, як минув чагарник і вийшов у поле. Безкраї лани зеленого збіжжя, що саме красувалось у той час, дрімали серед тихої ночі. Було так тихо, що Остапові кроки лунали в полі, мов гупання ціпа на току. Але він того не помічав: як не помічав величної літньої ночі, що розлягалась по безкраїх просторах, таких свіжих, зелених, запашних. Від прудкої ходи Остапові зробилося душно. Він сів на межі і роззувся. Приємний холод пройшов по його тілу і приніс йому полегкість...
Тим часом темна блакить нічного неба почала потроху бліднути. Зі сходу дихнув вітрець і овіяв Остапа. І враз Остапові зробилось весело і легко. Він почувся на волі. Молода невитрачена сила хвилею вдарила в груди, розлилась по всіх жилах, запрохалась на волю. Остап зірвався на рівні ноги і не пішов, а побіг далі. Йому хотілось гукнути на всі легені словами пісні або хоч крикнути, взяти отак щось у руки — велике, міцне — і зламати його. Але він здержавсь.
Він ішов тепер прудко, сильно вимахуючи ціпком, мов усю силу свою молодечу вкладав і в ту ходу, і в рухи, а думки одна за одною, як на крилах, летіли все наперед. Не так думки, як уява. Уявляється йому Дунай, широкий-широкий — ну, як Дунай широкий. За Дунаєм — Січ. Басують під козацтвом коні, мов змії ті, повигинали шиї... Козацтво — як мак... Жупан червоний, вус чорний, довгий, при боці шаблюка. Попереду... попереду — Остап. Кінь під ним гарячий, вороний, той, що у пана лишився на стайні; одіж із щирого срібла-злота, шабля довжезна. Він оповіда козакам, за віщо пан хотів його оббілувати, яка повелась тепер у них неволя в Уманщині, що треба піти і визволити народ із неволі, потішити на старість дідуся і одняти Соломію від її чоловіка, бо вона не хурмана панового, а його, Остапа, кохає... Козаки вклоняються йому, пускають із копита коні, кидаються у Дунай, перепливають його, а далі мчаться — Остап попереду — через луки й поля до них у село, в Уманщину... Чи бачиш, Соломіє?..
Раптом — пурх! Щось важке, як куля, з писком вискочило з-під ніг Остапових і черкнулось крилом об його груди... Остап так і одплигнув, мов хвисьнутий зненацька батогом по жижках. Серце затріпалось у грудях і стало. По плечах полізла вгору мурашня.
— Тьху! пек тобі, цур!.. — одітхнув він нарешті. — Як налякало!.. — І пішов далі.
Але мрії вже щезли, мов птах розвіяв їх крилами. Остап знов побачив себе серед поля, почувся втікачем, недалеко від пана і всякої небезпечності.
Світало. На блідому небі ясно горіла зірниця. Колосисте море синіло під росою в тьмяному світлі. Од свіжого подиху ранку злегка тремтіли жита, з рум’яного сходу линуло світло і м’якими хвилями розпливалось поміж небом і землею. Над полем, у високості, співали вже жайворонки.
Остап вийшов на шлях і озирнувся. Оддаліки щось маячило на шляху, немов який подорожній, з клунками на плечах, плентався шляхом од села. На шляху було небезпечно. Остап зміркував, що пан, дізнавшись про його втіки, міг послати за ним навздогін. Краще було звернути з дороги в який ярок чи видолинок. Там навіть можна переспати спеку і смерком знов у путь. Але тільки Остап звернув із дороги, як йому причулося, що щось немов гукає. Він озирнувся: прискорюючи ходу, подорожній махав на нього рукою, бажаючи, очевидячки, спинити його. Що за мара? Першою думкою в Остапа було тікати. Але зваживши, що поки він один на один, — жахатися нічого, Остап зупинився, очікуючи й вдивляючись у подорожнього. Тому, очевидячки, було пильно, бо не вдовольняючись прудкою ходою, він інколи пускався бігти, придержуючи свої клунки на плечах, і вже за чверть години Остап міг розглядіти його струнку постать.
Був то молодий, безвусий парубок, міцно збудований, у високій сивій кучмі, короткій чугаїнці і з довгим ціпком. Остапові було чудно, що парубок немов осміхався, але коли той наблизився і привітався до нього, Остап із несподіванки скрикнув:
— Соломіє!.. Чи ти здуріла?
— Може, й здуріла... — сміялася Соломія.
— Пек тобі, маро... Чисто парубок... Куди ти й по що?
— За Дунай, у Січ із тобою... Приймаєш товариша чи не приймаєш?
— Чи ти знавісніла, молодице, чи тебе нині жарт узявся?..
— Які там жарти... Скоро ти пішов, я як стала на човні, так і задубіла. Холодна, холодна, мов завмерла!.. Далі прокинулась і чую, що все мені противне, все гидке: і чоловік, і панщина, й життя моє безщасне... Пропадай воно все пропадом... Піду і я світ за очі... Вже ж за тобою хоч серцеві легше буде... Та чимдуж додому, за торбину: вкинула що треба на дорогу. Тільки, думаю, пан ловитиме нас. Але й я не дурна. Дідька з’їсть, що спіймає... Метнулась до комори — чоловіка нема дома, повіз паню в гості; зняла з жердки сорочку й штани... Тоді спідницю з себе, штани на ноги, накинула на плечі чугаїнку, а на голову шапку — і козак козаком... Шукай тепер, пане, парубка з молодицею... ніхто не бачив, лиш двох парубків стрічали... Що ж мені з тим, що скинула, діяти? Покинути боюся, догадаються ще... Узяла своє під пахву, побігла до ставка, прив’язала камінь — і шубовсть у воду... Вічная пам’ять. А тоді селом, та на шлях, та біжу-біжу, щоб догнати. Ху, як ухекалась... Що ж, приймаєш парубка у товариші чи ні?
— А що ж я робитиму з тобою у Січі, гей!..
Оце сказав! Звісно, вона не піде до Січі у братчики. Та й навіщо, коли навкруги Січі скрізь слободи, а в тих слободах живуть наші люди з жінками, з дітьми. Турок дає землю — займай, скільки твоя сила. Вона про се довідне знає од людей. Вони оселяться в слободі, вона хазяйнуватиме, а він із Січі наїздитиме додому, а то й зовсім облишиться на господарстві... А тим часом у дорозі вона хустя випере йому, догляне, голову змиє. При своїй небозі добре і в дорозі... Хіба не знає приказки?.. Ну, хай же він не супиться, мов сич на гіллі, й веселіше гляне на свою Соломію, що задля нього вбралась у штани та ладна мандрувати хоч на край світу...
Остап осміхнувся. Він, власне, радий був Соломії, лише ота несподіванка збила його з пантелику.
— А щоб же тебе муха вбрикнула, що ти вигадала!.. — повеселішав Остап. — Та чого ми тут стоїмо? — схаменувся він ураз, — день як бик, і вже он курить щось шляхом...
Справді, сонце встало й оглядало світ палаючим оком, а на степовому горизонті немов справді зависла хмарка куряви.
Остап із Соломією звернули з шляху на поле і незабаром знайшли те, чого їм було треба. Тут, у кориті висхлого бурчака, облямованого по високих берегах червоним польовим маком, було безпечніше, ба навіть і деякі вигоди трапились їм: вони надибали степову криничку, джерело, що ледве сльозило й виповняло природну западинку, оброслу травою, а далі течійкою шилось по закрутах рівчака. Тут вони порішили спочити. Спільний сніданок і можливість перекинутись щирим словом із близькою людиною до решти помирили Остапа з несподіваним випадком; його значно заспокоїли Соломіїні доводи, і обидва товариші, вже без зайвих турбот, натомлені нічницями, твердо поснули сном молодості.
Сонце було низько, так у два чоловіки від землі, коли Остап прокинувся. Він хотів збудити Соломію, але лиш глянув на неї, як схопився за боки від шаленого реготу.
— Ха-ха-ха!.. От козак-разкозак!.. — реготався Остап. — Ха-ха-ха!..
Той регіт збудив Соломію. Вона схопилась, протираючи очі, здивовано зиркала на Остапа.
— Ти чого?..
— Продери, продери очі... Ха-ха-ха!..
— Бачу вже... Та чого ти?
— Ну, тепер ходім.
Остап підвів Соломію й потяг її до кринички.
— Стань на коліна і дивись у воду...
Соломія нагнулась і зазирнула до кринички. Звідти глянуло на неї свіже, повне обличчя з карими очима, що так виразно біліло при картатому очіпку й пасмах чорного волосся, що під час сну повисмикувалось із-під очіпка.
— Тепер глянь на свої ноги.
Соломія глянула і враз залилася дзвінким сміхом.
— Ха-ха-ха!.. — не вгавав Остап. — Голова молодицина, а ноги парубочі...
Вони реготались, мов діти: вона — тонко і дзвінко, як молода дівчина, він — грубше, передчасним баском двадцятилітнього парубка.
— Що ж воно буде? — спитав перегодом Остап. — Таж як хто підгледить твій очіпок, не мине нас халепа.
— А ось що буде! — рішуче промовила Соломія і з сими словами здерла з голови очіпок. Чорні буйні коси впали їй на плечі й вкрили їх нижче пояса. — На, ріж...
— Що ти кажеш? — жахнувся Остап.
— Ріж, кажу...
— І тобі не жаль, Соломіє?
— Ані крихти... Ріж! — уперто намагалась молодиця й сіла долі.
— Та в мене й ножиць чортма.
— Ріж ножем!..
Остап стояв вагаючись, але, бачачи молодицину упертість, вийняв ніж, поточив його об камінь і почав обтинати в кружок Соломіїне волосся.
Довгі пасма чорних кіс, мов мертві гадюки, тихо зсувались по плечах додолу і лягали на землі дивними покосами.
Однак Соломія дурила себе, запевняючи, що їй не жаль кіс. Як тільки ніж шурнув по волоссю і до ніг Соломіїних упало перше пасмо кіс, вона почула якийсь біль у грудях, щось стисло за серце, і на очі набігли сльози.
Робота була скінчена. Остап одступивсь од Соломії, щоб здалека краще придивитись до своєї роботи, а Соломія, мовчазна й замислена, сиділа долі серед обтятого волосся і вдивлялась кудись у простір.
Заходяче сонце червоним світлом осявало сю картину: його, стрункого й міцного, з чорними очима, орлячим носом і темним молодим вусом на засмаленому обличчі, і її, що в образі білолицього чорнявого хлопця дивилась у простір засмученими карими очима.
— Ну, пора нам рушати... Гей ти, парубче, як тебе звати — Семеном чи як?
— Про мене й Семене... — зітхнула Соломія і знялась із місця.
Була темна осіння ніч. Густа мряка чорним запиналом єднала з небом спалену сонцем полонину. У долині, на виднокрузі, сіріло щось широкою смугою і розпливалось у пітьмі.
То був Дунай.
Ще густіший морок виповняв глибокі чорториї, що збігали в долину по схилу прибережного узгір’я. В одній з таких яруг, глибоких та покручених по всіх напрямках весняними водами, на самому дні ворушились люди. То були втікачі. Два дні і дві ночі сиділи вони тут у вогкості й пітьмі, ховаючись від козачих пікетів, розкиданих по лівому березі Дунаю. Якраз сьогодні, з опівночі, мусили вони прокрастися у прибережні комиші і там чекати перевожчиків із-за Дунаю.
Було їх там чоловік з тридцять, із дітьми, з усяким хатнім збіжжям, зі слабими навіть, яких не можна було кинути у чужій стороні.
По дні яруги неслося глухе придушене шемрання. Не то осінні води шуміли, збігаючи у Дунай, не то вітер бився в заломах провалля. Люди говорили потиху, сливе пошепки. Якийсь молодий з ноткою сердечності голос оповідав звичайну історію втікача... «І попавсь я до грека, і зазнав я неволі ще гіршої, як удома. Гнав мене на роботу і вдень і вночі, а годував гірш за собаку... Сорочка на мені чорна, заношена, нужа мене напала, їсть... І ходив я, як звір той лісовий, та не смів і словом перечити хазяїнові, бо він нахвалявся наслати на мене посіпак...»
— Ох-хо! — вирвалось із чиїхось грудей і тихою скаргою загинуло в темному проваллі.
Десь здалеку бриніла, як муха повесні, притишена пісня.
— Отче наш... да буде воля твоя... — молився хтось із притиском, із чуттям.
Хвора жінка важко дихала і стиха постогнувала.
Межи втікачами були й Остап із Соломією. Зазнавши всяких пригод, вони врешті добились до Дунаю і вкупі з іншими чекали перевозу.
— Ти ще не заснула, Соломіє? — стиха обізвався Остап.
— Та мало що... Так сон наліг на мене, так наліг... Коли б уже швидше рушати звідси...
— Ще рано, до півночі далеко... Ну й холод — чисто змерз!.. Іване! — обернувся Остап у другий бік. — Як думаєш, не завадив би нам оберемок бадилля на вогнище? га?
— Падку мій! Таж то аж наверх лізти, гей! — жахнулось щось у темряві пискливим баб’ячим голосом і кілька разів відсапнуло, немов корова у хліву.
— І куди його посилаєш? Адже він на своїх коротких ногах не злізе на гору, — кинула Соломія.
— Овва... овва... бозна-що вигадали... я й не на таке лазив... — образився Іван. І з сими словами стало чутно, як він подряпавсь на стрімку стіну урвища, важко й часто відсапуючи.
— Бач, старається Котигорошок... — промовив хтось із темряви, — аби молодиця слово сказала — в пекло полізе.
За кілька хвилин оберемок бадилля прудко летів у провалля, а за ним, обвалюючи глину і запорошуючи усім очі, скотився додолу тріумфуючий Іван.
— От і не виліз... от і короткі ноги... ге! Якби не короткі ноги — сидів би один із другим поночі... а тепер у нас вогонь буде... хе-хе-хе... Кресало є?.. Є!.. А губка є?.. Є!.. Ну, викрешемо... ге!.. — торохтів він, мов горохом сипав.
Іван метушився, бігав без потреби з одного місця на друге, шелестів сухим бадиллям, трощив його і складав на купу.
Врешті черкнулась криця о кремінь... спалахнула на мент іскра, і стіни урвища немов двигнулись.
Іван припав до землі і дув. Червону цятку, до якої він мало не торкавсь устами, розбирав гнів: вона росла, червоніла, пирскала, мов сердитий кіт, і, врешті не витримавши, схопилась полум’ям, бухнула сивим димом і залляла світлом дно чорторию.
Нерівне світло осявало коротку грубу фігуру з круглим ласкавим обличчям, зарослим, мов куделею, пасмами полового волосся, блимало по накиданих безладно клунках та по втікачах, що сиділи й лежали купками по землі. Круті глинясті стіни урвища жовтіли, і лиш угорі, в глибоких заломах, бився крилами сполоханий морок.
Остап та Соломія присунулись до вогню.
Раптом здалека, з берега річки, почувся кінський тупіт. Усі насторожились.
— Гаси вогонь! — обізвався хтось пошепки й з тривогою. — Крий Боже, ще помітять...
Остап знехотя почав затоптувати вогонь, хоч се йому і не вдавалося. Жевріюче бадилля розповзалось скрізь, мов огняні хробаки, сичало й курилось.
Тим часом кінський тупіт завмирав удалині і врешті зовсім затих.
У проваллі знов стало темно. Усі мовчали.
— Іване, — перервав хтось врешті тишу, — розкажи-но, як тебе жінка била та як ти од неї забіг аж сюди...
— Отсе вигадав! Щоб жінка та чоловіка била — та се ж беззакон, безпардон! Зроду такого не було... хе-хе-хе... — непевно якось сміявся Іван, немов хотів підбадьорити себе.
Іван пристав до Остапа десь у дорозі. Вони були з одного повіту, навіть села їх були близько. Се їх з’єднало, і з того часу Іван не розлучався з земляками. Весела і добродушна вдача Іванова не раз ставала їм у пригоді при довгій і важкій блуканині по чужих краях. Іван охоче оповідав про своє життя домашнє; з оповідання того можна було зрозуміти, що втік він не так од панщини, як від лютої жінки, яка мала занадто великі кулаки для малого на зріст Івана. От тою-то лютою жінкою й дратували раз у раз Івана, та він не сердився і добродушно викручувався жартами.
Та хоч сите тіло Іванове спочило трохи від жінчиних кулаків, душа його шукала знайомих вражень покори. Він прив’язався до Соломії, що огрядною постаттю нагадувала йому жінку, і за кождим її словом ладен був скочити хоч у пекло. Сю особливу прихильність до Соломії помічав не тільки Остап, а всі, і лиш висміювали бідного коротконогого лицаря.
— Говори, — дратував Івана той самий голос, — певно, молотила, як ціпом. Коли б не втік, то пішов би досі на смух.
— Ну, то що? — жваво підхопив Іван. — Хіба я боюся смерті? Сохрани Боже!.. Пошли, Господи, й завтра. Раз вмирати — не двічі. Вмер — і край, більш не встанеш.
— Ні, краще не здихай, Іване, тут, бо будуть шкури дешеві...
— Хе-хе-хе!.. О, бодай тебе, що вигадав, — хехекав Іван, мов булькав із повної пляшки. На сміх його, однак, ніхто не обізвався. Люди були поважні, похмурі навіть. Тільки дитина часом заквилить й сповнить жалем провалля.
— Чи не час нам у дорогу? — поспитала Соломія.
— Про те вже дід Овсій знає, він тут порядкує, — обізвався Остап.
Очевидячки, се питання усіх цікавило, бо по проваллі пройшов шепіт: пора, пора... І почалося збирання.
— Потихо, потихо, не всі разом, — шамкав дід Овсій і все лазив поміж люди, усе толочив їм ноги.
Рушили.
Вибратися, однак, із темного, покрученого та вузького чорторию було нелегко. Раз у раз доводилось спотикатися, намацувати дорогу, падати, чіплятись за клунки, вставати і знов спотикатися. Ся плутанина зайняла коло години. Врешті війнув вітрець — перед втікачами була наддунайська низина. Усі зітхнули вільніше, хоч небезпечність саме тут і починалася. Треба було перейти рівне, незаросле й не закрите нічим місце, щоб опинитися в комишах. Дід Овсій вистроїв усіх в одну лінію, а сам пішов попереду. Ніч була темна, аж чорна, в кількох ступенях нічого не можна було розібрати. Легкий туман вставав над Дунаєм, повз берегами, окутував втікачів. Вони потиху посувалися.
— А я вже вас держуся, як сліпий плота, — шепотів Іван до Соломії, йдучи за нею. — Куди ви — туди й я... Щоб бути разом... А може, вам важко, то дайте мені клунок, я понесу, — жебонів він, важко відсапуючи...
— Та не сопіть так, мов ковальський міх, — напучувала його Соломія. — А клунка свого не дам, бо я ще й вас могла б узяти на горгоші з вашою торбою разом.
— Коли ж ноги грузнуть, аж у постолах хлющить, та ще щось, не тут згадуючи, немов чіпляється до ніг, не пускає.
Починався мочар, порослий комишем. Чутно було, як шелестить комиш шорстким листом та іноді хрусне під ногою суха очеретина.
Йшли недовго. Дід-провідник зупинився, наказав усім залазити в комиші, скласти свої клунки й бути напоготові, а сам десь зник.
Близько, зараз отут, дихала холодною вогкістю річка, хоч її не видко було у пітьмі. Зверху почало щось сіятись, чи то дощ, чи мряка. Втікачі розташувалися на мочарі, під ногами у них плющало. Вони сиділи нерухомо, карячки, боячись поворухнутись та зачепити шамкий комиш. Вони дивились перед себе у густий вогкий морок. Ноги терпли, мряка покривала одежу холодною росою, вода затікала в обув. Очікування помочі, що мала прибути з невідомих вільних країв та визволити з неволі, — напружувало нерви, розтягувало без краю час. Почуття дійсності втрачалося, усе приймало незвичайний, казковий характер. Напружене око вбачало у пітьмі якісь тіні, що снуються в тумані, наближаються, віддаляються, приймають незвичайні розміри. Часом блимне здаля вогонь і зникне, щоб з’явитись у другому місці. І знов темно. На річці щось плюснуло... раз, другий... Присяг би, що то весла одбивають по воді такт, що човни ріжуть хвилю і ось-ось стукнуть носами в берег... Однак скрізь тихо... Широка річка спокійно дрімає в легкому тумані, чорне небо безперестанку сіє росу... Здається, що ся довга осіння ніч ніколи не скінчиться... марні надії, даремні сподівання... ніхто не прибуде, ніхто й не думає про те, що тут сидять холодні, стурбовані люди й, як Бога з неба, чекають рятунку... Усе намарне... Але око знов ваблять блукаючі вогні й рухливі тіні, вухо знов ловить непевні згуки, що родять надію, будять увагу...
Тіло терпне, тіло деревеніє, кудись поділись ноги, що мокли в воді, не чуть їх, напівсолодка втома обхоплює людину, байдужність закрадається в серце... Все так, як слід, як має бути, і чи не однаково гинути тут, серед сього багна, чи вдома в неволі...
Ураз — що се? Сон сниться чи чудо діється? Далеко за річкою блиснуло щось, немов із неба вогонь упав на землю і спалахнув, як свічка. Поряд сяйнуло знов, а за ним у третьому місці сильно бухнув полумінь. Три вогні горіли, як свічки в церкві, і не можна було розібрати, чи воно на землі, чи на небі діється. Немов холодний вітрець повіяв і торкнувся обличчя. Усі стрепенулись. Та не встигли вони спам’ятатися, як вогні згасли і одночасно, десь недалеко в комишах, жалібно завив голодний вовк. Та сумна скарга покотилася по річці і вразила втікачів.
— Бач, зголоднів! — зі співчуттям обізвалась Соломія.
— Ая!.. ая!.. Ще й не такої заспіваєш, як живіт присохне до спини... А може, то він нас почув та плаче, що ніяк взяти... хе-хе!..
— Ну, ти його тільки торкни, Котигорошка, то він зараз і розсиплеться, — невдоволено промовив Остап.
— А, які ж бо ви!.. Хіба ж я що? Хіба ж я як?..
— Поснули? Га? — прошамкав раптом дід Овсій, вернувшись із берега. — А зараз перевіз буде...
Люди ворухнулись. Аж ось воно — перевіз... Груди вільно зітхнули... Десь раптом знайшлися ноги, мокрі, холодні, задубілі, зомліле тіло забажало рухів, дійсність розвіяла чари, розбудила мозок.
— А що, вовк добре заскиглив? — шепнув дідок на вухо Іванові і засміявся.
— А щоб же вас ведмідь загриз... борони Боже! — здивувався той. — А я ж не казав, а я ж не мовив...
І в його шепоті чулося таке здивування перед хитрощами діда й така наївна віра в те, що він зразу одгадав ті хитрощі, що Остап і Соломія мимохіть осміхнулися.
Потиху й обережно усі посунулись до берега. З нетерплячкою вдивлялися вони у темряву, та нічого не бачили й не чули. Річка спала. На заході трохи вияснилось, і на мутному небі вирізалися контури чорних, мов важкі хмари, гір. За річкою шуміли плавні.
Невважаючи на дідову обіцянку, перевіз не прибував. Люди нетерпеливились. Діти змерзли, пищали, і трудно було заспокоїти їх. Місце було небезпечне — тут раз у раз вешталась кордонна сторожа і кожної хвилини могла заскочити. Се дратувало. Нарікання сипались на діда Овсія, усіх брала хіть скоріш покинути небезпечний берег та знов забитися в яку нору. Там бодай можна розкласти вогонь й зігрітися. Ніхто й не дививсь на річку.
Коли се на самому березі щось плюснуло. Два човни м’яко шурхнули по прибережному піску, і тихий голос поспитав:
— Ви всі тут?
На березі зробився заколот. Всі товпились коло човнів, кожний хотів скоріш зайняти місце, примостити свої клунки. Дідові Овсієві нелегко давалося зробити лад і спокій. Котигорошок одним із перших скочив у човен і завзято намагався втягти за собою якийсь Соломіїн клунок.
— Соломіє... Остапе... сюди... до мене! — кликав він пошепки, і сопів, і кректав, і крутив головою, вовтузячись із непокірливим клунком.
Раптом зовсім зблизька форкнула коняка. Усі оторопіли.
— Сідай швидше, — сикнув перевожчик.
Та було пізно.
— Хто там? — гукнув із темряви сердитий голос.
У ту ж хвилину кінська голова наткнулась на купку людей, а над нею звівся козак, немов шукав чогось на землі.
— Еге-е! — протяг він наче до себе, скинув із плеча рушницю і бахнув над головами принишклих втікачів.
Люди опам’яталися. Адже він один, а їх багато. Сміливіші кинулись на козака, та голіруч нелегко було його взяти.
Тим часом стріл, певне, почули, бо з темряви неслась уже на втікачів кінська тупотнява, брязк зброї і грубі людські голоси.
— Лови їх! В’яжи! — гукали козаки, впадаючи на тих, що не встигли сісти у човен. Вони зіскакували з коней і кидались на втікачів. Усе змішалося.
Якийсь здоровенний москаль ухопив Соломію впоперек і поволік, але Остап насів на нього ззаду і визволив Соломію.
— Матінко! Рятуйте! — верещав пронизуватий жіночий голос, покриваючи шум боротьби.
А човни тим часом тікали. Вода кипіла під веслами, човни тремтіли й скакали на воді, як живі.
— Стій! — неслось із берега, — будемо стріляти! — Гримнуло кілька стрілів і сколихнуло повітря.
Кулі свистали над головами втікачів, але Іванові було не до куль: він усе ще махав руками і благаючим, розпучливим голосом кликав:
— Остапе!.. Соломіє!.. А які ж бо ви... сідайте швидше... сюди, до мене... — і не помічав, що від берега одділяла його широка смуга води, а галас на березі покривав його слабий, пискливий голос...
Що далі було — ні Остап, ні Соломія не могли добре пригадати. Вони лиш пам’ятали, що бігли на одчай, через комиші, через воду, в безпросвітній темряві, з почуттям звірини, за якою женуть собаки. Кілька разів Остап вскакував у воду мало не по пояс, часто Соломія з розгону натикалась на кущ верболозу, але кожен раз вони давали собі раду і знов мчали вперед, добуваючи останні сили. Врешті щось перепинило їм дорогу, і вони попадали. Ся пригода була їм навіть на руку. Лежачи на чомусь твердому й холодному, вони могли трохи одсапнути. Ноги в них тремтіли, груди важко дихали. Вони лежали і слухали. Навколо було тихо, од берега не долітав сюди жоден звук — очевидячки, там уже все скінчилося. Сіяв дрібненький дощик, темрява знов стала густішою. Не почуваючи за собою погоні, Остап і Соломія помалу опам’яталися. Остап обережно обмацав те, на чому лежав: то горб, порослий травою. «Ага! — подумав він. — Ми, видно, наткнулися на високий берег». Вони спочили трохи, осмілені тишею, звелися і обережно побрели вздовж гір в надії натрапити на яругу, де можна б було захиститися від дощу й холоду. І справді, незабаром почули під ногами розмиту глину і увійшли у чорну пащу провалля.
Тут вони намацали сухе затишне місце і тільки тоді почули, що страшенно втомлені й зогріті шаленим бігом. Утома була така сильна, що брала верх над усім: вони просто впали. Без розмов, без думок вони поснули твердим здоровим сном.
Прокинулись вони нерано: сонце, мабуть, було високо, бо жовтий промінь його повз по стіні урвища. Вгорі синіла смужечка погідного неба.
Першою думкою в Остапа було довідатись, де вони. Він подавсь на розвідки і скоро вернувся, щоб заспокоїти Соломію: скрізь тихо, спокійно, днина тепла й ясна. Почали радитись.
Обоє згадали, що один мірошник із-над Пруту, одноокий Яким, такий забіглий, як і вони, тільки з Поділля, хвалився, що знає спосіб переправити їх у Туреччину, і вони, певне б, звернулися до нього, коли б Котигорошок та дід Овсій не підбили їх тікати разом із ними через Дунай.
Тепер нічого іншого не лишалося, як звернутися до того мірошника, бо переховуватися далі на сьому боці було небезпечно: їх могли спіймати, одіслати до пана або запроторити в тюрму.
Вони ледве вилізли з глибокого провалля і опинилися на спаленій сонцем сірій полонині. Низина, що приймала вночі фантастичні, непевні форми, видавалась удень дуже гарною. Широкий і тихий Дунай блищав проти сонця, мов криця, а з-за прибережних, зелених іще верб здіймались у небо блакитні шпилі далеких гір.
Розглянувшись уважно, Остап зміркував, що звідси до Кишниці, де стояв вітряк Якимів, буде верстов із тридцять. Коли поспішитися, то до вечора можна б іще постигнути туди.
І вони, почистивши трохи свою молдаванську, заболочену вчора одежу, не гаючись, подались у дорогу. Вони йшли то шляхом, то стежками навпростець, намагаючись не звертати на себе уваги.
— Десь тепер наш Котигорошок із турком бесідує, — обізвалась Соломія.
— Як не годує раків дунайських, — кинув Остап. І їм уявилися нічні пригоди.
Вони обігнули з правого боку Рені і подались понад Прутом. З дороги видно було, як вився у низині кривульками глибокий та каламутний Прут, а за ним, скільки око сягало, руділи стиглим комишем плавні і хвилювались, як нива. Край неба щось курилося, дим низько слався над очеретами. Інколи над берегом Пруту проскакував вершник і зникав за крутим поворотом річки.
За Прутом була Туреччина.
Вже була ніч, коли вони підходили до кишницьких вітряків, що ліниво помахували крилами. На радість їм, у Якимовому вітряку світилось. Вони одхилили двері і увійшли. Там нікого не було — і Остап із Соломією присіли на мішках. У млині стояв теплий, приємно солодкуватий запах свіжої кукурудзяної муки. Борошняний пил висів у повітрі, а стіни, банти і постав були обсипані ним, як снігом. Біле павутиння фестонами висіло вгорі, гойдалось од найменшого руху повітря і кидало дивовижні тіні при жовтому світлі одинокої ліхтарні. Жорна м’яко шамотіли по зерні; кіш трясся, як у пропасниці; вгорі щось жалібно скрипіло. За стінами вітряка, в селі, валували собаки.
Незабаром з’явився заборошнений мельник. Придивившись своїм одним оком, він впізнав Остапа.
Остап зараз-таки розказав йому, по що прийшов.
— Добре... — коротко одмовив Яким, — трохи упораюсь, і підемо.
Остап і Соломія були стомлені дорогою, однак змовчали про те.
Вони трохи спочили й перекусили, поки мельник засипав зерно та переносив мішки.
Так коло півночі Яким їх покликав:
— Ходім.
Вони вийшли.
Над селом стояв звичайний в осінню пору туман. Він йшов, очевидячки, з річки, з плавнів, бо чим нижче вони спускалися, тим туман ставав густішим. Село виглядало, як із-під води, бліде світло лиш де-не-де блимало крізь млу. Дихалось важко. Всі троє мовчки спускались униз, а далі звернули убік до села і йшли так верстви зо дві, то спускаючись, то дряпаючись по горбах. Врешті мельник казав їм зупинитися, а сам пішов наперед. Остап із Соломією вдивлялись у темряву і нічого не бачили; мельникова постать раптом зникла з-перед очей, мов розпустилась у млі. За кілька хвилин він вернув і повів їх за собою униз, по крутому й слизькому схилу. Коли вони обережно спускалися з гори, недалеко від них блимнули два вогники і в ту ж мить зникли.
— То лис, — пояснив мельник.
Врешті вони зупинились. Мельник викресав вогню і освітив вузьку, як лисяча нора, печеру.
Тут, видно, недавно були люди, бо лежала купа сухого листу та кілька грубих вербових полін.
Мельників план був дуже простий: зв’язати невеличкий пліт, аби міг здержати двох людей, — і в темну ніч, ховаючись од козаків, переплисти у плавні. А там уже безпечно. Коли б не стало прихованого тут матеріалу, можна роздобути на березі річки. Аби обережно.
І одноокий Яким подав Остапові жмут мотуза та паляницю, попрощавсь і зник у млі.
Соломії дуже сподобався мельників план. Вона мала охоту зараз-таки в’язати пліт.
При світлі воскової свічки, що вони роздобули в млині, вони взялися до роботи і так захопилися, що забули про втому та сон. Та матеріалу було не доволі для плота, і треба було одкласти роботу.
Другої днини Остап пустивсь на розвідки. Показалося, що їхній сховок був у макітрі, але доволі було злізти на гору, як саме тут, мало не під ногами, ніс бистрі води Прут, вгинаючись у берег коліном і ховаючи обидва кінці за високими береговими виступами. Місце справді було вигідне для переправи, бо доволі було кордонному козакові загнути за виступ — і коліно річки зникало йому з очей.
На березі валялись галузки, уламки дощок і навіть цілі верби з корінням, викинуті на берег повінню. Над плавнями чорними пасмами повз дим.
Тільки вночі Остап із Соломією зважились податися на берег. Вилазячи з макітри на гору, вони побачили червоне крайнебо, наче сходив місяць.
— Що за мара, — обізвався Остап, — адже тепер не місячні ночі.
Та Соломія, що встигла вже злізти, раптом одхилилась і мало не скрикнула:
— А дивись!.. дивись!..
Остап глянув і остовпів.
Перед ним, на крайнебі, стояли високі вогняні гори. Та ні, вони не стояли. Вони рушались, як живі, хитались, тремтіли, осідали в одному місці і виростали в другому. Вони тихо жевріли, як купа іскристого золота, або вибухали червоним снопом полум’я. Відтак знесилювались, в’яли і гнулись од вітру, і знову росли, знов палали. Коли одна з них падала, друга підхоплювала її, здіймалась догори і бистро ламала лінію блискучих визубнів. Од них займалась на небі хмара і палала вкупі з далеким небом.
То горіли плавні.
З жахом вдивлялись Остап із Соломією у сю картину.
— Ні, не до нас йде, а вбік, за вітром, — із легким серцем зітхнула врешті Соломія.
Здавалося, розбурхане море вогню кипіло, ревло, бризкало вогняною піною, раз червоною, як грань, раз білою, як світло блискавки, і йшло сердитими хвилями на чорні безборонні плавні, що причаїлись і тремтіли у нічній пітьмі.
Однак ніколи було любуватися. Оглядаючись і прислухаючись, вони зійшли на берег. Не було нікого. Од далекого світла внизу здавалось іще темніше. З плавнів уставав туман.
Вони знайшли, що їм було потрібне, і з великою обережністю, пам’ятаючи, що кожну хвилину може виткнутись із-за виступу козак, потягли на гору оберемки вербового гілля.
З опівночі пліт лежав готовий, аж просивсь на воду.
Він був важкий, кострубатий, і його треба було нести так, щоб не ослаб мотуз.
Остап і Соломія кректали, зупинялись, спочивали, обливались потом і знов тягли його на гору.
Навколо — ні душечки. Ні, їм таки везло нині! Туман стояв густий, мов кисіль; до світу було далеко, а кордонна сторожа або поснула, або вигинула.
— Заким сонце зійде — го-го! де ми будемо... — радісно шептав Остап.
— Тоді кажи гоп, як перескочиш...
На березі було теж тихо і безлюдно. Каламутний Прут дихав вогким холодом. Сірі, ледве помітні в тумані плавні непривітно шуміли.
Остап із Соломією потиху спустили пліт на річку. Він хлюпнув і глибоко осів у воду. Коли Соломія примостилася на плоті, Остап одіпхнув од берега і тоді скочив. Пліт захитався і пропустив воду. Прудка течія крутнула ним і понесла вниз. Остап опиравсь бистрині з усієї сили, але його кіл мало що помагав: пліт несло серединою річки. Якийсь час плили вони в тумані, поміж берегами, одірвані од землі й безпомічні. На превелику силу вдалося врешті вибитися зі стрижня та наблизитись до берега. Але й тут вода зносила пліт, і нелегко було пристати до берега. Остапові пощастило, однак, зачепитись якось за прибережну вербу. Соломія вхопила за гіллячки, Остап придержав пліт — і обоє вискочили на берег, втомлені й мокрі. Вода зараз підхопила пліт, поволі обернула його і понесла вниз укупі з харчами, забутими на плоту. Та се була дурниця: вони були за кордоном.
Дивне почуття обхопило Остапові груди: замість радості сильне обурення стрепенуло його істоту. В один мент відчув він усі кривди й знущання, які зазнав у покинутому краї, і, твердо упираючись ногами в нову, не панщизняну землю, він затис кулак і погрозив на той бік річки.
— Бодай ти запалася, триклята країно, з твоїми порядками!.. — закляв він наголос.
Одночасно на тому березі почулася кінська ступа.
— Хто там?.. — кинув у пітьму кордонний козак і, не дочекавшись одповіді, бахнув наосліп із рушниці.
— Ой! — скрикнув Остап, ухопившись за груди, і захитався.
— Нічаво-о!.. Коли не влучив, тікай собі з Богом! — добродушно промовив козак і ступою подався далі...
— Що тобі? — прискочила Соломія до Остапа і піддержала його.
Вона вся похолола і тремтіла од жаху.
— Ой, — тихо стогнав Остап, — поцілив мене отут, під серце...
Соломія немов не розуміла того, що сталося. Вона торсала Остапа за одежу, тягла його з собою і з жахом повторяла:
— Тікаймо... тікаймо... він іще стрілятиме, він уб’є тебе...
Помітивши, що Остап не рушиться з місця, вона вхопила його під руку і сливе поволокла за собою. Вона вскочила у комиші і бігла прудко, наскільки позволяв се Остап та густий очерет. Тряский ґрунт плавнів вгинався під нею, як на пружинах. Ноги грузли часом по коліно в цмоковині, цупкий комиш ламався, тріщав та бив її по лиці, плутався під ногами, а вона бігла усе вперед, пойнята жахом, нічого не помічаючи, бажаючи тільки забігти якомога далі, укритися від наглої смерті.
Остап несвідомо піддававсь їй. Він біг за нею, хоч із кожним віддихом і рухом кололо його в грудях і нападали часом млості, а з-під руки, якою він затуляв рану, стікало щось тепле й мокре.
«Аби лиш перебігти оце місце... аби лиш перебігти, і все минеться... нічого лихого не буде...» — блукали думки в його голові, і він біг, напружуючи останні сили, аби не відстати від Соломії.
Врешті він почув, що мліє.
— Стій... не можу... — шепнув він, опускаючись додолу.
— Що тобі? — опритомніла молодиця, схилившись над ним.
— Крові багато витекло... — насилу вимовив Остап.
— Тебе зранено? Де? — скрикнула Соломія, опускаючись перед ним на коліна та намагаючись розглянути рану.
Але було темно, як у льоху. Не видно було навіть комиша, що стирчав густо, мов жито на ниві, круг них.
— Де тебе зранено?
— Отут, під серцем.
Соломія провела рукою по його грудях і намацала мокру й липку сорочку. Остап сикнув од того дотику.
В голові у Соломії розвиднілось. Жах її щез без сліду. Вона знала, що робити.
Обережно розщібнула йому сорочку і одкрила груди. Сього було мало. Вона роздерла пазуху, одліпила скривавлену сорочку, потім одшматувала довгий пас зі своєї підтички і з поміччю Остапа тісно зав’язала йому рану.
— Води!.. — попрохав ранений.
Води! Се легко було сказати! У сій пітьмі, у сій чорній невідомій пустині, де доволі було зробити кілька ступенів, щоб заблудитись, трудно було шукати воду. Серце Соломії не рвала та просьба Остапова, а голова шукала способу! Ба! Адже вони на воді! Про се свідчить трясовина, що вгинається під ногами. Соломія спробувала викопати рукою ямку і справді докопалась до води. Була се густа, гнила й тягуча рідина, з противним запахом шувару. Соломія зачерпнула її у пригорщі і подала Остапові. Той змочив уста, але пити її не міг. Соломія змочила йому чоло, скинула з себе верхню одежу і підмостила йому під голову. Про те, щоб пускатись у дорогу в таку пітьму в невідомій стороні, не було й гадки.
Треба було дочекатися світу.
Остап лежав на очереті й почувався ослабленим. У грудях у нього хрипіло, і було боляче дихати. Не то сон, не то забуття склепляло повіки.
— Ти тут, Соломіє? — питав він і дрімав далі.
— Тут, тут... осьде...
Серце нило в Соломії од жалю й тривоги, їй легше було б, коли б куля потрапила в неї.
Та ще коли б вона хоч могла бачити його рану, його обличчя — їй, здається, не так би важко було. А то ся пітьма, сей чорний клятий морок. Він оточав її з усіх сторін, слався перед очима, висів над головою, заповзав під шкуру, виповняв її всю та гнітив серце... Надаремне витріщала вона очі — вона не могла навіть одрізнити пальців на власній руці. Він жив, той морок, рушався, дихав, шептав щось тисячними устами, безперестанно, уперто, з посвистом, як стара баба. Соломія сиділа перестрашена та прислухувалася, про що шепче морок.
«Шу... шу... шу... — починав він іздалека, — шу... шу... шу... — одзивалось тут, коло неї, — шу... шу... шу... — шепотіло все разом — а пощо було клясти... шу-шу... а тепер умре... побачиш — умре... шу... шу... шу...
Соломії ставало моторошно. «Брешеш, брешеш... — хотіла вона кинути в лице злому морокові, — він мій... він буде жити... його не дуже поранено... адже він скільки пробіг...»
Але морок уперто шумів своє: «Він умре... шу... шу... шу... Він умре... шу... шу... шу...»
І, немов в одповідь йому, важко дихав Остап, тихо постогнуючи крізь сон.
Соломія затулила вуха й заплющила очі. Ся пітьма, більш знайома, більш свійська, не так мучила її. Зате вона почула вогкий холод, що проймав її наскрізь. Та вона не хотіла виймати з-під голови в Остапа своєї одежини і тільки скорчилась, щоб хоч трохи зогрітись. Вона не чула вже зловіщого шептання мороку і оддалась надіям на краще. Він вигоїться, він житиме... вона не дасть йому загинути... От коли б лиш світало уже... коли б світало...
Утома взяла своє: Соломія навсидячки задрімала.
Коли вона прокинулась, сіре світло падало з хмарного неба. Туман іще плутався у комишах і поволі здіймався догори. Плавні немов курились.
Остап лежав тут же з розплющеними очима; його молоде обличчя немов прив’яло, на уста впала смага.
— Ну, як тобі? — припала до нього Соломія.
— Та нічого... тільки дихати важко... згага мене палить... води...
Треба було щось радити.
— Ти можеш йти?
— Не знаю... зведи мене...
За поміччю Соломіїною Остап звівся. Він затискав зуби та кріпився, щоб не стогнати, — так його боліло за кождим рухом десь під лопаткою. Соломія підтримувала його, і так вони звільна йшли поміж високими стінами жовтого комишу.
Недовго їм довелось шукати води. Незабаром заблищало крізь комиш спокійне дзеркало озерця. Соломія напоїла Остапа, оглянула і обмила його рану. Вона приклала до рани мокру холодну ганчірку — і Остапові стало легше.
Почали радитись, як їм вибратися з плавнів, куди йти. Остап міркував.
— Де сонце? — поспитав він.
Соломія глянула на небо. Поміж очеретяною кунею, що тихо гойдалась угорі, виднівся клапоть сірих олив’яних хмар. З-за високого та густого, як щітка, комишу не можна було нічого розібрати.
— Звідки вітер? — допитувався Остап.
Але й те нелегко було зміркувати. В плавнях було тихо, як у лісі, лиш горою шелестіла куня, раз в той бік схиляючись, раз в інший.
Остапові здавалося, що вони мусять держатися правої руки; Соломія ж, навпаки, доводила, що їм слід іти вліворуч, проти вітру, бо, здається, направо гнеться комиш. Соломіїне перечення дратувало раненого, і вона мусила згодитися з ним. Вони рушили в дорогу. Дорога була трудна. Навіть здоровому важко було плутатися в густих комишах, зарослих павутицею, перескакувати з купини на купину, щоб не попасти в багнисту безодню. Часто доводилось обходити єрики й озерця, де Остап освіжавсь холодною водою та змочував розпалене гарячкою чоло. Соломія сливе несла Остапа, а проте їм доводилось часто зупинятися, бо слабий утомлювався і потребував спочинку... Та вони знов воліклись, одинокі, загублені серед безбережного моря очерету, що маяв над ними пухнатими китицями та наводив сум одноманітним шелестінням. Вони йшли так довго, не відаючи пори дня, бо над ними все висів клапоть олив’яної хмари, а круг них усе їжився височенний, цупкий, жовтий комиш, немов сунувся разом із ними, як зачарований. Часом їм здавалося, що поміж очеретом щось шмигнуло, немов пес або вовк, інколи вони з огидженням обминали сонних, млявих од холоду гадюк, що купами лежали на купинах або ліниво пересувалися поміж очеретом.
Раз їм почувся згори шум, одмінний од шуму плавнів, і вони доміркувались, що то пролетіло над ними стадо якихсь птахів, може, диких гусей. Здавалось, плавням нема кінця-краю; навкруги було усе те саме та й те саме, немов вони стояли на місці.
Справа починала бути поганою. Остап знемігся і зовсім розхорівся: його палила гарячка. Соломія поклала його край озерця і задумалась. Адже вони могли пропасти отут без людської помочі, без харчів, посуваючись так поволі! Голод уже й так ссав під грудьми. Видно, вони заблудились і тепер плутаються у плавнях — і хто зна, як довго ще можуть блукати у сій глушині. Чи не краще б лишити тут Остапа, — вона ж йому однаково нічим не годна запомогти, — та самій метнутись й пошукати виходу? Так було б певніше й скоріше.
— Примости мене коло озерця, аби я міг воду дістати, а сама йди розглянь... — згоджувався Остап.
— Ти, певно, зголоднів, їсти хочеш?
— Ні, не хочеться... тільки пити.
Соломія нагнула комиш і зробила хворому ложе. Не зводячись, він міг зачерпнути пригоршнею води.
— Отак добре буде...
Соломія озирнулась і стала міркувати...
Вона піде проти вітру... здається, управо більш гнеться куня... Вона нічого не казатиме Остапові, бо він почне сперечатися, дратуватися.
— Не сумуй же тут без мене, я швидко повернуся, — обернулась вона до нього і зникла в комишах.
Вона йшла і старалася нагадати собі плавні, як бачила їх згори, до переправи.
Управо — горіло... так, управо горіло, і туди гнав вітер вогонь; у ліву руку виднілись гори й верби. Значить, треба йти туди, проти вітру. Вона стрибала з купини на купину сливе бадьора. З кожним ступенем надія росла у її серці, хоч картина не мінялася. Часом їй доводилось продиратися через таку гущину, що вона ледве пролазила поміж жовтими стінами. Посковзнувшись, Соломія вскочила вище колін у холодну тванюку.
Під ногами була безодня, та, на щастя, вона вхопилася за кущ очерету і вилізла. Вона роззулася, повиливала з чобіт воду і пішла далі. Крізь комиші блищали подекуди озерця. Водяний мак вигідно спочивав на них круглим листом, висував із води зелені збаночки. Соломія зупинялась на мить, щоб подивитись іздалеку, як дикий гусак старанно укладав пір’ячко на голові самички, а вона мліла, плямкала дзьобом і розправляла крила. Гадюка часом перепливала єрик хвилястими рухами, здіймала голову, повабно хитала нею з боку на бік, як значна дама, і роздивлялась навкруги круглими очима. По сих непролазних пущах, певно, ніколи не ступала людська нога. Тут було безліч таємних закутків, скрізь стрічались барлоги диких звірів, вислані кунею та сухим мохом. На старих очеретинах гойдались покинуті гнізда, по рудих, аж червоних, ослизлих од туману купинах валялись пір’я й гадючі линовища. Вужів було так багато, що Соломія скоро перестала звертати на них увагу. Часом очеретяний початок, зачеплений Соломією, лопався і обсипав її білим пухом, мов снігом. Соломія йшла, як на дні моря, а вгорі, над її головою, шуміла куня, немов котила кудись руді й каламутні хвилі. Соломія міркувала, що коли брати у ліву руку, плавні мусять швидко скінчитися, бо в той бік вони простягались недалеко. Аби йти проти вітру. Раптом Соломія зупинилась і мало не зомліла од страшної думки. Їй пришло до голови, що вона може не знайти Остапа, бо нічим не значила своєї дороги. Треба було ламати комиш абощо. Треба зараз вертатися, поки вона недалеко одійшла й не забула дороги. Серце її неспокійно калатало, коли вона бігла назад, одшукуючи свої сліди. Вона не мала часу на обережність — комиш бив її по лиці і навіть скалічив ногу. Та то були дрібниці. Коли б швидше знайти Остапа, вона тоді знов подасться на розвідки, тільки не буде такою дурною, не забуде значити дорогу. Спочатку все йшло добре, вона знаходила свої сліди і по них верталась. Та скоро сліди щезли. Соломії здалося, що вона дуже одхилилась уліворуч. Вона взяла трохи у праву руку і несподівано наскочила на чимале довгасте озерце. Тут вона не була, се вона твердо пам’ятала. Вона мусила вернутись трохи назад, щоб обійти перешкоду. Тепер Соломія вагалась, в якому напрямку йти. Найкраще керуватись вітром: треба, щоб він тепер дув у спину, і йти за вітром. Соломія глянула вгору. Куня гойдалась то в той, то в інший бік. Рішити було трудно. Однак Соломії здалося, що їй треба йти просто перед себе. Вона пішла. Пройшовши зо двоє гонів, Соломія запевнилася, що йшла проти вітру. Невже вертатись назад? Вона зупинилася. Очевидячки, вона збилася з дороги, заблудилася. Що робити? Ноги в неї тремтіли од трудної ходні, в голові бродили безладні думки й міркування. «Що робити?» — немов питав у комишів її блукаючий погляд. Комиші оточали її ворожою юрмою і шептались. Соломія подумала, що вона мусить бути недалеко од Остапа, що він почує її, і крикнула: — Остапе-е!.. Оста-апе-е!..
Голос її прогучав глухо, стіна ворожого очерету не пустила його далеко, забрала в себе, ковтнула.
Соломія ще раз гукнула — те ж саме.
Серце в Соломії упало, руки звисли безвладно. Та ненадовго. Новий приплив енергії, шалена відвага пойняли її волю, і вона кинулась уперед, розхиляючи й ламаючи очерет зі сліпою завзятістю зраненого оленя. Од часу до часу вона кликала Остапа. Одповіді не було. Вона почала кричати на всю міць легких у надії, що коли не Остап, то хтось інший почує її. Не могло ж бути, щоб вона так далеко відбилася од берега, де проходили часом люди. Шум комишу перемагав її. Налякані чужим голосом птахи з тривожним писком крутились над головою Соломії. Комиш шумів. Він їжився перед нею, тіснив із боків, настигав іззаду, ловив корінням за ноги, колов і різав шорстким листом. Жовтий, гладкий, високий — він глузував із неї, помахуючи над її головою рудим чубом. Соломія чула до нього зненависть, як до живої істоти. Він дратував її. Коли б у неї був серп або ніж, вона різала б його доти, поки б він не поліг увесь або вона сама не впала трупом. Соломія накинулась на нього і почала трощити зі злості, з озвірінням, як свого ворога. Вона рвала його, ламала, крутила і била ногами, а він згинався, упирався, зчіплювався вгорі китицями, ранив їй руки і тільки корінням тремтів, немов од скритого реготу.
Соломія знесилилась і впала. Їй стало душно. Піт краплями стікав по виду, груди важко дихали, і очі блищали, як у звіра, що попавсь у лабети. Значить, нема виходу; вона мусить тут погибати, а Остап через неї — десь у другому місці. Соломії не так жалко було себе, як Остапа; вона уявляла собі, як він тепер лежить хворий і самотній у пущі і вигляда її з очеретів. Їй жаль стало молодого змарнованого життя — і вона заплакала.
Тим часом короткий осінній день гас, із плавнів вставала ніч. Спочатку морок поліз із-поміж очеретів, а за ним дихнули озерця й купини білим туманом.
Ставало вогко й холодно. Поночі нічого було рушатись. Соломія сиділа, обнявши голову руками, і думала. Ні, вона не хоче гинути отут! Як тільки на світ займеться і можна буде йти, вона піде просто, просто і буде йти, аж поки дійде до краю. Вона знайде там людей, оддасть їм усі свої гроші, що висять зашиті в торбинці на шиї, і з ними обшукає плавні та знайде Остапа. Коли б лиш переждати ніч...
Чим більш темніло, тим вітер, здавалось, дужчав, принаймні очерет шумів так, що заглушав навіть думки. Нічого не було чути, тільки безперестанне, одноманітне, вічне «шу-шу-шу... шу-шу-шу...». Правда, часом вона помічала, що низом, поміж комишами, щось проскакувало, а шамкий сухий лист очерету тоді тріщав. Птахи були неспокійні, метушилися, бились крилами поміж очеретом і здіймали галас, мов перед бурею.
Соломія сиділа так, аж поки не заснула. Вона не знала, як і коли се сталося, — втома і шум комишу приспали її.
Вона не могла б сказати, прокинувшись, чи було пізно, чи рано. Над комишами ще нижче, ніж вчора, спускалось олив’яне небо. Все тіло у Соломії боліло, як побите. Важкі повіки мимохіть спускались на очі, голова була несвіжа. Однак Соломія не могла гаятись і хвилини. Вона пішла просто перед себе, так, як стояла, і зважилась йти, доки стане снаги й сили. Вона бігла, хоч ноги в неї були слабіші, ніж учора, а повітря було якесь густе, і трудно було дихати ним. Опріч того, Соломії докучав голод. Уже другу добу вона нічого не їла, під серцем її млоїло, в животі корчило. На ходу Соломія висмикувала стебло або корінь водоросла і жувала противну, з болотним запахом рослину. Чим далі вона йшла, тим більше дивувалась, що сьогодні попадалось їй так багато живих істот. Тричі вона помітила крізь комиші сірий вовчий хребет, раз лисиця майнула коло неї хвостом, а то здалеку чулося немов кабаняче рохкання. Вужі й гадюки набралися сьогодні особливої рухливості, бо все повзли й повзли в тому напрямку, як йшла Соломія, і їй треба було особливо уважати, щоб не наступити на слизьке й холодне гадюче тіло. Птахи кружляли над плавнями цілими хмарами і так верещали, що заглушали навіть шум плавнів. Соломія все йшла. Вона зібрала всю енергію, всю силу волі, всю міць тіла і йшла уперто і завзято з вірою, що її широкі й високі груди зламають усі перешкоди. Однак краю плавням не було. Комиші, озерця, єрики... І знов комиші, і знов вода, і знов той самий звук розміреного, однотонного прибою морської хвилі. Надвечір їй почувся дим, і вона зраділа — значить, близько люди. Та чим далі вона йшла і чим більше смеркалось, тим більше дим ставав помітним. Птахи сильніше непокоїлись. В повітрі стало тепліше. Те тепло йшло ззаду і з боків, немов од печі. Соломії робилось душно, її дуже дивували і навіть непокоїли ті зміни в плавнях. Що се таке робиться навкруги?
Обернувшись назад і глянувши на небо, вона побачила червоні, як грань, хмари — і зразу стали зрозумілими їй і той дим, що вона чула, і тепло, і неспокій птахів, і тікання звірів. Плавні горіли, вогняні гори наступали на них, несли усьому смерть. Але вогонь іще десь далеко. Коли швидше побігти — можна ще втекти. Тільки так душно, так важко... наче хто женеться ззаду і дихає, налягає на плечі. Соломіїне вухо ловить уже далекий лускіт сухого комишу, невиразне гудіння, наче звір-велет трощить щось, жвакає і важко сопить. Се ж видима смерть здоганяє її!.. Тут нема вже рятунку. Ніхто й ніщо не поможе. Несказанний жах обняв Соломію. З криком «Ох, Боже мій!.. ох, Боже!..» вона шарпнулась із останніх сил і наосліп кинулась в очерети, слідком за гадюками, звіриною й усім живим, що, рятуючись од наглої смерті, мчало в перестраху перед наступаючими бурунами вогняного моря...
А воно йшло. Воно котилось за ними невпинними, непереможними, веселими хвилями, золотом розсипалось по плавнях, жерло очерет, випивало воду, підпалювало небо...
По відході Соломії Остап почув себе одрізаним од світу, од людей. Гарячка палила його всередині, він щохвилини мочив руку в воді та охолоджував чоло, очі, голову. Йому докучило дивитись на жовті стіни комишу — і він заплющив очі. Він думав. Згадувались йому давні заміри, він думав про те, чого йшов сюди, у Туреччину, через віщо покинув рідне село й дідуся. Як то тепер живуть дідусь, чи живі й здорові? Чи згадують Остапа? От коли б вони прийшли й подивились на свого внука, підстреленого, знесиленого, покинутого в комишах на обід вовкам та воронам.
Йому все щось верзлося, і в маячні він кликав дідуся.
Дідусь приходив. Тихо й непомітно вилазив він із комишів і став перед Остапом, згорнувши руки.
— Тебе зранено, синку, чи не з ляхами бився?
— Ні, дідусю, то мене москаль встрелив, як я кордон переходив.
— А де ж твої братчики, січовики дунайські, що ти сам лежиш поміж очеретом?
— Е, дідусю, ви думаєте, що ще й досі там Січ є? Ні, нема, дідусю, вже Січі... Була, та загула... Вивів Гладкий, може чули, товариство на озівські степи, покинув турка...
— Що ж ти робитимеш, синку, на чужій стороні?
— Як живий буду, землю оратиму, рибальством житиму... все ж краще на волі, ніж під паном... Там іще лишились наші люди, дідусю... під турком...
Остап вів бесіду з дідусем — і дідусь потішав його, давав ради, розказував про колишнє й про те, що діється у селі тепер.
Як тільки Остап розплющував очі, дідусь ховавсь у комиші, але доволі було заплющити їх, як дідусь знов з’являвсь і слухав пригоди Остапові або оповідав про себе.
Надвечір Остап почав турбуватися: де ділася Соломія, що її нема досі? Чом вона не приходить? Адже вона знає, що йому трудно й поворухнутися, що він не годен сам видобутися з сих нетрів.
А може, вона його покинула?.. «Соломіє... Соломіє...» — стогнав хворий, та стогін його заглушався шумом плавнів.
Вночі стало йому гірше. Пропасниця тіпала ним, гарячка палила вогнем, а в грудях так кололо, що він на превелику силу діставав собі воду. Він хотів кашляти і не міг од болю. А Соломія не приходила. Остап не спав, а лиш часом, на кілька хвилин, западав у нетяму. Ніч тяглась довго, безконечно, як смерть... А Соломії не було... Де ж вона, що з нею? Остап нудився.
Удосвіта Остап почув, що коло нього жива істота.
— Ти, Соломіє? — поспитав він і одкрив очі.
«Чи вона жартує, що перекинулась собакою?» — подумав він і трохи опритомнів.
Проти нього стояв не пес, а вовк. Великий, сірий, забовтаний, з гарячими й голодними очима. Він насторошив вуха й простяг до Остапа морду, міркуючи, чи безпечно йому нападати, чи ні. Остап лежав безборонний і дививсь на вовка. Він добре бачив трохи кривий, глибокий і заслинений рот вовка, закрутки шерсті на його грудях й міцні замочені лаби.
Звір стояв нерухомо, врешті переставив одну лабу, далі другу і трошки присунувся до Остапа.
Остап зачерпнув пригоршнею води і бризнув на вовка. Бризки долетіли до його морди, кілька з них впало на неї. Вовк вискалив зуби і осів на задні лаби, але не одходив.
Остап знов покропив його водою. Вовк клацнув зубами і блимнув очима. Він був невдоволений. Посидівши трохи й не зводячи очей з Остапа, він раптом витяг шию, подався наперед і так жалібно завив, що Остапові аж мороз пішов поза шкіру. Вив він довго, на кілька нот, із великим смаком, з заплющеними очима. Врешті замовк, посидів трохи і наблизився до Остапа. Єдиним оружжям Остаповим була вода, і він од часу до часу обливав нею вовка, не допускаючи до себе. Вовк врешті скучив. Він кілька раз сердито, з запеклістю клацнув на Остапа зубами, крутнувсь і щез у комишах.
По сих одвідинах Остап почав думати про смерть. Прийшла пора вмирати.
Чи живого, чи мертвого, а таки з’їсть вовк або сточать хробаки у сих нетрях. Чи не однаково?
Остапові згадавсь Котигорошок. «Хіба я боюсь смерті? — чув він його цапиний голос. — Зроду-звіку. Пошли, Господи, хоч зараз. Раз умирати — не двічі... Умер — і край, більш не встанеш...»
Остап теж не боявся смерті. Йому тільки хотілось перед смертю побачити Соломію. Дідуся він бачив, той приходив до нього, а Соломії як нема, так нема... Десь заблудилась у плавнях або вовки роздерли її. І Остапові стало жалко Соломії, страх як жалко. Вона така добра, так кохала його, вона пішла за ним у далеку дорогу, не пожалувала кіс своїх задля нього; вона доглядала його, як рідна мати, була вірна, як товариш. І саме тепер, коли вони здобули собі волю і мали в щасті й радості почати нове життя, приходить погибель і, як щенят у річці, топить їх обох... «Топить... топить... топить...» — співають йому відхідну комиші з правого боку. — «Погибель... гибель... гибель...» — підхоплює ліве крило.
Остап лежав довго, без кінця. Осінній день сунеться поволі, сіре небо цідить бліде світло.
Остапові нудно. Він має таке враження, наче чекає перевозу... Ось-ось має переправитися... ось-ось переправиться... і не може, щось не пускає... «Тихо будьте, люди, не хапайтеся...» — шепче дід Овсій, і палають на небі вогні. Вогні палають, розростаються, од них йде тепло і зогріває Остапа, розпалює йому кров. Гаряча хвиля б’є до серця, в голові прояснюється. Він не хоче вмирати. Він хоче жити. Світ такий красний... Остап іще молодий, він не жив іще, не зазнав усього... Йому ще хочеться глянути на сонце, побачити світ божий, людей, обняти Соломію... Він іще живий, він не лежатиме тут колодою, не ждатиме, аж прийде смерть...
Остап зсувається зі свого ложа і повзе.
Йому боляче. Ну, та нічого, терпи, козаче... Він буде плазувати, чіплятиметься не тільки руками й ногами, а й зубами навіть, а таки вилізе з сих мочарів.
Остап повзе. Йому трудно кожну купину доводиться брати з бою, в грудях коле й спирає дух, ноги важкі, як колодки. Він спочиває, зомліває часом, прокидається і знов повзе на дні комишевого моря. До серця б’є гаряча хвиля; дика, непереможна згага життя палить усередині, сповняє усю його істоту...
Раптом він чує над собою:
— Остапе! Остапе! Се ти? Живий?
Він знає, чий то голос: то вірна його жінка, то Соломія злинула з неба, щоб узяти його до себе.
— То я, то я, серце моє... — обзивається він до неї і чує, як вона зводить його, бере на руки, як малу дитину, і вони летять обоє у високості, ген-ген до зоряного неба... Йому так радісно, так добре...
Край битого шляху, яким селяни наддунайських сіл їздять у Галац, заховався серед купки верб та поміж очеретами циганський виселок. Він складався всього-на-всього з трьох хаток, властиво, курників, низеньких, кривих, зліплених із глини, як ластівчані гнізда.
У двох із них, очевидно, ніхто не жив, бо вікна були повидирані, комишеві стріхи обсипались і кінці лат стирчали з них, як ребра кістяка. Тільки в одній ліплянці світились два віконця і вився димок із вербового димаря.
Там жила одинока у висілку циганська сім’я.
Найбільше місця в хатці займала піч із великим, мало не до землі, комином. Припічок був так низько, що вогонь горів сливе на землі. Сива розтріпана циганка гріла коло вогню свої лахмани, підкладала в огонь очерет і курила з короткої люльки. На лаві, в вигідній і мальовничій позі, розкинувся молодий циган. Його чорні кучері вилазили крізь подертий бриль, а блискучі очі й веселе, подзьобане віспою бородате обличчя осміхалось до молодиці, що, зігнута, силкувалася стягти з ноги свого чоловіка чобіт. Її струнка фігура зігнулась од напруги, як тугий лук, а фантастичний синій плащ і червона спідниця не могли скрити міцних форм молодого тіла.
На порозі стояв старий високий циган, немов роздумував, чи увійти до хати. Врешті він переступив поріг, підійшов до печі і присунувся до вогню, так що його суворе обголене обличчя заблищало міддю. Тоді обізвався до молодшого:
— Ти загнав, Раду, шкапину? Щоб часом не забрела в плавні та не згоріла.
Раду збиравсь одповісти, коли в той мент щось сильно стукнуло в вікно.
Усі здригнулися. Молода циганка вискочила з хати.
Скоро після того знадвору почувся її різкий горловий голос:
— Раду, аорде![20]
Раду ліниво звівся з лави і вийшов надвір; за ним подався старий.
Під вікном, у благаючій позі, стояла перед циганкою якась страшна жінка, бліда, простоволоса, в подертій заболоченій одежі, і намагалася щось вимовити. Її вуста ворушилися, та голос не добувався. Се її мучило, і вона говорила очима — червоними, наляканими, страшними. Врешті їй удалось прохрипіти:
— Люди... добрі... рятуйте... рятуйте!.. Остап лежить там, недалеко... ходім... рятуйте!..
Цигани нічого не розуміли.
— Содеш душа?[21] — питав старий циган.
Соломія, одначе, не слухала його — вона зверталась до Раду, хапала за плащ циганку, благала старого. Вона стогнала і тягла їх за собою.
Цигани не хапалися. Вони радилися, сперечалися, кричали. Врешті зважились — Соломія се помітила. Вона ухопила за руку циганку, наче боялася втратити її, і побігла в той бік, де горіли плавні. Цигани ледве встигали за нею. Перейшовши дорогу, вона подалася вздовж плавнів.
— Кай жа?[22] — тривожно кричав Раду на Соломію.
Але вона не одповідала та все бігла наперед. Врешті зупинилась, нагнулась до землі і промовила:
— Остапе!..
Одповіді не було.
Цигани теж нагнулися придивляючись. Лежав якийсь чоловік. Старий циган викресав вогню, запалив очеретину і наблизив її до Остапового обличчя. Очі в Остапа були заплющені, а на білому виду виразно зачорніли молоді вуса й густі брови.
— Саншукар...[23] — шепнула молода циганка, нагинаючись над Остапом.
Ся похвала, видимо, роздратувала Раду, бо він гримнув на жінку горловим, диким голосом і одтрутив од Остапа.
— Люди добрі, — благала Соломія, стоячи на колінах, — змилуйтесь, прийміть нас до хати... Ви ж бачите — пропадаємо... Чоловіка мого пострелено, він ледве живий, мало не загинули ми в плавнях... Я вам оддячу, я вам одроблю... Візьміть усе, що маю... все... та не кидайте нас... Ось нате...
3 сими словами Соломія зірвала з шиї торбинку і висипала з неї на руку старому циганові кілька срібних монет.
Старий побрязкав грошима на долоні, підкинув їх і сховав у кишеню.
— Мішто!..[24] — сказав він коротко.
По нараді з молодим вони взяли Остапа — один під пахви, другий за ноги — і тихо посунулись до хати.
Стара циганка віджила, коли принесено раненого. Її страшне, жовте, відьомське обличчя зразу стало добрішим, а сиві пасма кіс, що вибивались із-під чорної хустинки, спокійно лягали на Остапові груди, мов на груди сина, коли вона обмивала та перев’язувала йому рану. Напоєний незабаром зіллям, із перев’язаною раною, зогрітий теплом, Остап розплющив очі. Се так врадувало стару циганку, що вона забелькотала щось жваво, сильно зачаділа з люльки і радісно потріпала Соломію по плечах.
Стара циганка взяла Остапа під свою опіку. Вона ходила коло нього, варила йому зілля, обдивлялась рану, поїла козячим молоком, особливо коли Гіца та Раду виходили з дому.
Молода Маріуца при мужчинах не звертала уваги на Остапа, ба навіть показувала, що її сердить уся ся історія: вона часто викрикувала щось лихе різким, як у ворони, голосом і блимала непривітним оком у куток, де лежав ранений, та Соломія помічала, що все се робиться більш для Раду, бо, сердячись, циганка позирала скоса на чоловіка, видимо цікавлячись, яке се враження робить на нього.
Проте доволі було мужчинам вийти за поріг, як Маріуца оберталась у добру, сердечну жінку і помагала Соломії та старій матері ходити коло Остапа. Вона укривала його найтеплішим із своїх лахманів, одгортала волосся з чола, одганяла осінніх мух і все се робила так охоче, з такими жвавими та гарними рухами, що здавалася гнучкою рослиною на вітрі. 3иркаючи своїми чорними блискучими очима то на Остапа, то на Соломію, вона питала в Соломії:
— Мануш? Мануш?[25]
І коли Соломія, не розуміючи, чого та хоче, кивала наугад головою, вона допитувалась:
— Сарбу шос?[26]
Часом через Остапа циганки спізнялися з мандрівкою на жебри. Щоранку вони запрягали у свою двоколісну гарбу маленьку, худу й облізлу шкапину, забирали з собою полотняні сакви і залазили у збиту зі старих дощок дерев’яну скриню, що служила замість васага у гарбі. Скриня була така висока, що стара циганка цілком зникала у ній, і тільки її страшна голова з білими патлами та червоною люлькою в зубах виглядала звідти. Маріуца ставала у скрині на коліна і смикала за віжки. Мала облізла шкапина сумно схиляла голову і не рушалася з місця. Маріуца цмокала, била її віжками, обертала батіг то одним, то другим кінцем, підбадьорювала горловими звуками. Шкапина ні з місця. Тоді стара циганка випускала з сухих грудей дикий нелюдський крик, підіймала догори кулак із димучою люлькою, трясла їм і кляла так страшно і завзято, що комиші схилялись навколо од страху і сорому. Коли траплялись мужчини, вони помагали жінкам криком і руками. Серед несказанного ґвалту шкапина врешті надумувалась, витягала хребет, випинала ребра і, ледве переступаючи тремтячими ногами, тягла чудний візок по курній дорозі.
Вони їздили по селах, жебрали, збирали де яєчко, де жменю муки або кукурудзи, викопували зі смітників брудні й подерті ганчірки і виладновували увечері з гарби таку силу різнорідних речей, що трудно було вірити, аби всі вони дістались їм із доброї волі милосердних людей.
Гіца з Раду під вечір прокидалися — вони мали звичку спати удень і щезати на ніч, — і в задимленій хатці ставало весело й гамірно. На припічку палав вогонь, жінки варили якесь вариво і, як сороки, сповняли хату горловими вигуками, оповідали свої пригоди. За вечерею з’являлась горілка, вино, всі пили, кричали, вимахували руками, гнулись, як комишина, блимали чорними очима та підсиненими білками, світили розхристаними чорними грудьми. Часом заходили на вечерю сусідні цигани, похмурі й непевні фігури, і теж пили, кричали, стукали кулаками у стіл.
Чорні тіні од чорних циган хитались по стінах, у хаті здавалось людно, як на базарі.
Остап не міг спати од того галасу: він лежав із розплющеними очима, в гарячці, і уявляв, що попав у пекло.
Весела компанія закликала Соломію, частувала вином, та Соломія, не розуміючи циганської мови, ухилялась од запросин — врешті їй було не до того.
К ночі все те стихало. Гіца, Раду і гості вибирались кудись у дорогу, а циганки залазили на піч. Другого дня було те ж саме.
Лишаючись у хаті сама, поки жінки їздили по жебрах, а мужчини хропли під стінами на лавах або щезали кудись, Соломія ставила біля Остапа холодну воду і бралась до роботи. Вона підмазувала чорні, задимлені стіни хатчини, що нагадували дику печеру, мела долівку, стирала пил із Гіциної скрипки, мила стіл і навіть занехаяні шибки, крізь які видко було море рудого комишу та білу, блукаючу коло хати козу.
Соломія усе старалася оддячити циганам за рятунок і захист; однак те, що вона робила, не вдовольняло старого цигана — вона се помічала з його лихих поглядів, із його бурчання. Та що мала чинити? Піти найнятись у город або в село, лишити хворого на самоті, без помочі, вона не могла, бо Остап раз у раз її потребував. Навіть коли вона чепурила хату, він часто кликав її слабим голосом:
— Соломіє!..
— Чого, Остапе? — кидала вона роботу.
— Сядь коло мене...
Вона сідала на лаві, а він мовчки дивився на неї червоними з гарячки очима або плів нісенітниці.
Однак Соломія не тратила надії і навіть не дуже журилась. Молодість брала своє. Коли вони не загинули в плавнях, коли не пропали досі, то вже тепер не загинуть, — аби Остап швидше вигоївся.
І Остап поправлявся. Гарячка згодом спала, рана швидко затягувалась, сили підживали. 3а два тижні він уже зводився з лави, доволікався до вікна і сумно поводив очима по хвилі рудих, аж червоних, комишів.
Соломія тепер могла залишати Остапа на день самого. Вона радилась із ним: чи не піти їй разом із циганками по селах, може, хто найме на поденне. А то стрінуться де свої люди, напутять, поможуть, не те що чужі.
— Що ж, іди, — згодився Остап, — може, й мені що напитаєш, як очуняю...
Другої днини, як тільки циганки вирушили на жебри, Соломія пішла услід за їх гарбою. Ті помітили її і здивувались.
— Кай жа? — крикнула Маріуца, обертаючись.
Соломія махнула тільки рукою, показуючи, що вона піде туди, куди й вони. Циганки поґерґали трохи та й заспокоїлись.
Соломія йшла повз плавні. 3боку удень вони видавались не страшними і навіть гарними: цупкі й високі очеретини блищали на сонці, як золоті; куня стелилась за вітром та привітно шуміла, як лан стиглої високої пшениці. Хоч погода була сонячна й суха, та дув холодний осінній вітер і таки добре продував крізь лиху Соломіїну одежу. «Зима ось-ось потисне, — думала вона, — а ні я, ні Остап не маємо чим загорнутись — треба заробляти...»
Соломії пощастило. Циганки, певно, доміркувалися, чого вона пішла за ними, бо в першому ж таки селі вони одвели її до заможного болгарина, який найняв Соломію перемивати вовну. 3 того дня Соломія приносила з собою трохи грошей та купувала Остапові кращу страву.
Однак старий Гіца розібрав, де раки зимують. Помітивши, що Соломія приносить гроші, він якось приступив до неї, простяг руку, закрутив грізно баньками і крикнув:
— Давай гроші! Чи я дурно тебе годуватиму?..
Соломія не розуміла мови, та догадалась, чого він хоче. Однак Гіца для більшої ясності вийняв із кишені монету, поклав її на долоню і, тикаючи в неї чорним пальцем другої руки, уперто й сердито провадив своє:
— Пара! Пара!..[27]
Соломія оддала йому, що мала.
Надалі так було з кожним її заробітком: він щезав у глибокій Гіциній кишені.
3 кожним днем життя в циганській хатці робилось тяжчим та тяжчим.
Раз сталася така пригода. Остапові зсунулась пов’язка з рани, і він ніяк не міг дати собі ради з нею, йому ніяк невдавалося зав’язати її. Маріуца на той час була в хаті. Вона помітила се і помогла Остапові зав’язати хустку. Саме в той мент, як Маріуца схилилась над Остапом, Раду ввійшов до хати. Циган зразу збілів, а його борода й волосся з чорних стали синіми.
— Аорде!
Він гримнув на жінку злим, здушеним, хриплим голосом. Руки самохіть стиснулись у кулаки.
Маріуца, не хапаючись, зав’язала хустку і стала перед Раду: проста, висока, витягнена, як струна, зі спокійним, але грізним обличчям. Її очі, не змигаючи, дивились в його очі, немов говорили: «Зачепи». З хвилину вони стояли так одне проти одного, як статуї. Раду ожив перший: він підняв руку і важко спустив на її плече. Потім рука розтулилась і шарпнула за коси. Маріуца зігнулась, наче вклонилась Раду, та зараз підскочила і всіма десятьма пазурами повела по його блідому виду. Він рикнув із болю й притяг її до себе, обняв. Вона забилась й закрутилась в його обіймах, як в’юн, а її синій плащ тримався на одному плечі, як перебите крило. Бійка розпалювала їх. Вони налітали одне на одного, бились грудьми, як роз’юшені півні, кусались і дряпались, як коти, ричали зі злості і теребили одне одного так завзято, що волосся в них наїжилось і стирчало, як вата з їх дірявих лахманів. Врешті вони розскочились із чудово-блискучими очима, зі схвильованими грудьми, з дихаючими вогнем ніздрями на блідих гордих обличчях...
Остап тремтів із досади, що не має сил побити цигана.
«Я б тобі утер маку, — думав він, — коли б москаль не виточив із мене крові».
Крові тої витекло чимало, бо здоров’я повертало до Остапа поволі, сили прибували по краплині, а білі уста довго не хотіли рожевіти.
До того він був у неволі. Море комишу звідусюди котилось на нього рудими хвилями й не пускало, мов свого бранця.
Лишаючись по цілих днях на самоті, Остап пробував свої тремтячі ноги, як мала пташина крила, і нудився, і сумував, що не почував у собі ще сили покинути скоро циганську оселю. Придивляючись до життя тої оселі, Остап помічав багато незвичайного, тривожного навіть. Гіца з Раду по цілих днях спали, а на ніч кудись щезали. Часто серед ночі, перериваючи спокійний сон хатинки, розлягався раптовий грюкіт у віконце, і хату сповняла ціла банда якогось непевного люду, що пив, кричав, блискав жадними очима і сварився, як вовча тічка. Раз якось Остапові не спалося. Він відхилив надвірні двері, щоб дихнути свіжим повітрям, і побачив, як Раду пригнав чиїсь коні, спутав їх і відвів у комиші.
«Еге, — подумав Остап, — дак ось воно що...»
І чим більш Остап придивлявся, тим більше помічав і все більше запевнявся, що попав у злодійське гніздо.
Плавні були добрим місцем до схованки краденого, а старий і молодий цигани жили з ними душа в душу та сміливо звірялись їм із усіх таємниць небезпечного ремества.
— Треба тікати звідси! — говорив Остап Соломії, оповідаючи їй свої спостереження. — А то ще вскочиш вище халяви. Раду на мене пеклом дише за свою — цур їй! — носату циганку та голомшить молодицю ні за що ні про що.
Однак Раду не завжди сварився з жінкою.
Траплялись такі дні, коли вся сім’я, мов змовившись, лишалась удома, спочивала. Всі разом обідали, пили вино і були веселі. Коли часом вибух гніву або лиховісний полиск підсиненого білка каламутив спокій, то лиш на хвилину. Зараз після того знов розлягався сміх, і радість була такою ж дикою, як і сварка.
По обіді Гіца знімав зі стіни свою скрипку. Вся сім’я знала вже, чого має сподіватися, і розташовувалась під хатою. Стара циганка накладала червону люльку свіжим тютюном і вигідно мостилася на призьбі. Гіца насував на чоло подертий бриль, ставав у позицію коло дверей і починав. Спочатку Маріуца тільки світила на Раду білками, а він злегка підморгував їй гарячим оком та чорним вусом, але коли скрипка починала підсипати жару і лоскотати танцюристі жили, молодиця не витримувала, зривалася з призьби, як чорний птах, і кидалась у танець так прудко, що синій плащ її надувався і лопотів на вітрі. Раду був напоготові. Всі рухи його, важкуваті звичайно, ставали у танці легкими й повабними, ноги ледве торкались землі, руки гнулись, як гумові, вся фігура його нагадувала тонку й гнучку лозину. Спочатку танцювали повільно, плавко, мов хитались від вітру. Та ось Гіца зігнувся і наліг на скрипку. Він підняв одну ноту і все викочував і викочував її нагору, все вище й вище, аж млоїло, аж дух захоплювало в грудях. Врешті нота зірвалась із високості і покотилась униз. Спочатку вона котилась одна, підскакуючи й розганяючись, та ось ненароком зачепила другу, третю. Бренькнули ті ноти і покотились разом униз, як камінці з гори, все швидше і швидше, все більш розганяючись, усе більше захоплюючи нот, зростаючи в лавину згуків, угрізний музикальний водоспад, в якому чулась дика енергіяруху.
Той водоспад цілком захопив танцюючих, стрепенув усі їх жилки. Вони усе прискорювали темп, вабили одне одного руками й очима, припливали й відпливали, солодко омлівали, зручним рухом ухилялись із обіймів і знов гойдались у танці, як чорні лебеді на хвилях. Навіть у ті моменти, коли вони, здавалось, стояли, кожен мускул їх чорного тіла тремтів під одежею, груди важко здіймалися, білі зуби блищали крізь розхилені уста, і з грудей вилітав короткий рик жаги.
Стара циганка, ледве помітна з-за диму від люльки, плескала з призьби в долоні, а з другого боку стояла біла коза і придивлялась, не змигаючи, до хазяїв, немов зачарована мелодією циганського танцю.
Остап теж вилазив із хати подивитись на танці.
«Чортзна-як гуляють, немов п’яні», — думав він та згадував музики у своїм селі, що наймав колись Соломії.
Несподівано трапилась пригода, що сколошкала усе циганське кодло. Якось перед світом Раду уніс у хату побитого скривавленого Гіцу. Старий циган стиха постогнував і лишив за собою, від порога до лави, криваву стежку. Жінки сполохались. Стара кляла і сікалась до Раду, а той, похмурий і стурбований, поясняв їй щось пошепки, немов боявся, щоб сторонні люди не почули того. Стара циганка збила бучу, розворушила всіх. Соломія мусила затопити в печі, Маріуца з матір’ю обдивлялись побитого, а Раду поспішивсь укинути в вогонь скривавлену Гіцину одежу та зістругати з долівки сліди крові. Він був неспокійний, усе то виходив, то входив у хату, кудись щезав і знов з’являвся, щоб таємно порадитись із жінками. Жінки не поїхали на жебри. Облізла шкапина блукала цілий день коло дому, підставляла сухі ребра вітрові та скубла останню пожовклу й посохлу травицю. Стара циганка, видимо, журилась, кричала, плакала і не відходила від Гіци. Маріуца була спокійна, але задумана. Гіца мовчки лежав у кутку, але часом скликав усіх, і тоді над ним нависали три чорні голови — і велись таємні поради. Щось мусило статися незвичайне. Що саме, Остап не знав, хоч догадувався. Пригода з Гіцою турбувала й його, і Соломію, і вони наважились покинути небезпечне місце, невважаючи на те, що Остапові трудно було пускатись пішки в дорогу. Завтра Соломія мала попрохати свого болгарина притулити поки що Остапа і, коли він згодиться, зараз же вибратись із плавнів.
Та сталось інакше. На другий день, коло полудня, набігли на циганську хатину турецькі жовніри, зробили трус, познаходили в плавнях якесь манаття і пов’язали всіх, хто був у хаті, навіть слабого Гіцу. Надаремне Остап запевняв, що він чужий тут, надаремне оповідав, як він опинився у плавнях, його не слухали, як не слухали лементу жінок, прокльонів Раду.
Вони поклали Гіцу на візок, запряжений облізлою шкапиною, підперли двері кілком і, аллахкаючи та лаючись, погнали бранців по дорозі в Галац.
Серед плавнів коло хатки лишилась на хазяйстві лише коза і жалібно мекала, коли осінній вітер куйовдив її білу шерсть...
Соломії сьогодні щастило. В болгарина не робили, бо було якесь місцеве свято, і вона пішла в горниці до хазяїна прохати за Остапа. Болгарин був задля свята трохи напідпитку, веселий. Він охоче дозволив Остапові ночувати вкупі з його челядниками і навіть дав Соломії наперед трохи грошей. Соломія рішила покористуватись вільним днем та грошима і забігти в Галац — купити Остапові теплу одежинку. Їй було якось особливо весело і легко сьогодні на душі, так здорово дихалось морозним повітрям, усе погане, що було в житті, відсувалось назад, блідло. Зростала певність, що все скінчиться добре, — і вона зазнає ще щасливого життя. Соломія не помітила, як опинилась на базарі. Очі в неї розбігались поміж довгими рядами яток і рундуків із купами різної одежі, з горами білих та рудих «качул»[28], що лежали на рундуках, немов на них спочивала отара, з цілими стосами козлових черевиків, легких і запашних на весь базар. Вона не знала, куди перше поткнутися, і довго, може, стояла б, коли б хтось не смикнув її ззаду за рукав.
— Соломіє! — обізвався рівночасно козячий голос. — Чи це ви, чи ваша тінь?.. Хе-хе-хе...
Соломія озирнулась: перед нею стояв Котигорошок.
— Іване! А ви звідки тут узялися? — скрикнула вона, зрадівши йому, як рідному.
— А що? Ви думали — пропав?.. Де ж Остап?
— Остап... та ходім краще звідси, сядемо де, я вже потім куплю що треба... — І Соломія вивела з юрми зраділого такою ласкою Івана.
— Хе-хе-хе! Гора з горою не зійдуться, а ми... — сміявся він, ледве постигаючи короткими ногами за Соломією, і його сите тіло гойдалось від сміху.
Іван за цей час погладшав, вилюднів наче і виглядав не наймитом, а скоріш хазяїном. Коротку суконну чугаїнку він широко підперезав зеленим поясом, широченні шаровари пустив поверх халяв, від чого став іще коротшим, а цапину борідку запустив, і вона поважно лежала на його грудях, мов у статечної грошовитої людини. Вони примостились на сходах під крамницею.
— Оце але! — дивувався Іван. — Наче мені сон сниться, що вас бачу... Розкажіть хоч, яким чудом ви тут опинилися?
Соломія почала оповідати, та Іван раз у раз перебивав її:
— Хе-хе! Я гукаю: Остапе! Соломіє! — аж коли гляну, а навкруги вода... тільки буль-буль під веслами, буль-буль... а берег так і пропав у темряві... — Ох, лишко! — охкав Іван, наче баба. — Під саме серце влучив, бач...
Іван витріщив на Соломію очі і крутив, здивований, цапиною борідкою:
— ...Аякже, аякже, таже обсмалили б, як кабана.. пропала б душа християнська ні за понюшку табаки... хе-хе!..
...Ви думаєте — точнісінько так і мені було: ото пристали ми до берега...
...Оце але! Ну й бісова циганка!.. він її лупцює, а вона йому очі з лоба дере, так як...
Іван перебивав Соломіїне оповідання та все поривався розповісти про свої пригоди. Врешті він таки доп’яв свого.
— Вилізли ми з човнів, стали на турецьку землю, а мені й світ не милий, їй-богу!.. Де! Чоловік думав при купі з гарними людьми, а тут... тільки клунок ваш у руках... Йдемо на другий день у конак[29] записуватись, а мені все ви на думці з Остапом, мало не плачу з жалю... Записали нас — кажуть, вільні... Ну, живий живе й гадає — хе-хе-хе!.. Одні з нашої валки подались на Тульчу, на Ісакчу, до родичів, а я бачу, що й тут наші люди, та й лишивсь. Може, думаю, яку звістку про вас почую — їй-богу!.. Та чекайте ж бо, не перебивайте... От вийшов я на базар — став коло наших... оглядаю тих, що наймають... Проходять турки — гал-гал-гал! Як жиди наші... Чорні греки так і шпають, так і шпають... Підійшов до мене один чоловік — румунами їх тут звуть... «Йди, — каже, — до мене за «аргата»...» Аргат — це по-їхньому, а по-нашому — наймит... А я й не знав, про що він... «Чого хочеш? — питаю. А він — аргат, аргат... Насилу розтолкували люди... «Чому ні?» — кажу, та й пішов за ним. Людяний чоловік, спасибі йому, харчі добрі... Оце як молодиця його почне на мене гримати, то він і піддобрюється, щоб я не покинув: «Бун[30] аргат, — каже, — бун», — ще й по плечу плеще... Та що він собі мислить, що я довіку буду молотити йому на гармані!.. Лякже, сподівайся, хе-хе-хе!.. От Савка — пам’ятаєте Савку — такий високий, сухий?.. Е, які ж бо ви, отой Савка... що... що такий сухий, високий, верстою дражнили... та він кличе під Тульчу... «Йди, — каже, — туди, там землі не міряні, бери займай, скільки сили твоєї, рубай ліс, став хату, хазяїном будеш...» Знаєте що, Соломіє... ой, знаєте що: рушаймо усі туди, їй-богу!.. І Остап із нами... От буде добре! Ходім зараз до вас, порадимося ще з Остапом... однак сьогодні свято... Ну, це але! Ну, це так!.. І не гадав, і не снив навіть... Правду кажуть: гора з горою... хе-хе-хе!..
Іван крутив головою; від щасливої гадки ситий вид його і круглі очі блищали, мов помазані маслом. Він, невгаваючи, жебонів своїм козячим голоском, хвалив, сподівався, божився і прохав.
Соломія й сама думала про ті сторони, куди закликав Іван. Роблячи у болгарина, вона чула про селитьби втікачів і тільки ждала, щоб Остап трохи очуняв. Тепер, разом із Іваном і з отим Савкою — який це Савка? — охітніше буде вирушати у нові місця.
— Ну, добре. Ви вже тільки заждіть, поки я зроблю покупки...
— І я з вами піду... я вже буду триматися вас, як сліпий плота, а то знов загублю де... хе-хе-хе...
Незабаром Соломія з Іваном простували повз плавні до циганської оселі. Іван був радісний, веселий, дробцював короткими ногами і все говорив та й говорив, мов горохом сипав.
Насамперед вони побачили білу козу. Вона терлась об стовбур сухої верби і жалібно мекала. Наближаючись до хати, Соломія почувала невиразну тривогу. Чого, через віщо — вона не знала, хоч та тривога отруїла їй кров. Соломія, не слухаючи вже Іванової бесіди, побігла до дверей. Двері були підперті кілком ізнадвору. Що сталося? Нащо зачинили Остапа? Вона шарпнула кілок і вбігла до хати. Там був нелад: перекинуті ослони лежали догори ногами, лахмани валялись долі, в хаті було чорно і пусто. Нікого. Де ж усі поділися? Куди подівся Остап? Може, вона помилилась і попала не в ту хату? Соломія вискочила надвір. Ні, та сама хата, он і розколина на стіні, і ті ж верби, і коза... Може, Остап вийшов із хати та підпер двері?
Соломія гукнула Остапа.
Ніхто не обізвався. Та чого ж у хаті такий нелад, все перекинуто, лежить жужмом?.. Де ж слабий Гіца? Він не міг рушатися, як вона виходила з дому, він ледве дихав. Що ж сталося?
Соломія оббігла навкруги хату, заглянула в повітку — коня й воза нема. Вона побігла до других хат, заглянула в повибивані вікна — нікого й нічого. Ноги в неї тремтіли. Все тіло тремтіло. Тривога душила груди і горло. Де Остап?
— Оце але! — дивувався Іван, бігав за Соломією, чудно витріщав на неї очі та докучав усякими дурними радами.
— Куди його поділи? — питала сама в себе молодиця, дивлячись на Івана і не бачачи його. Вона нічого не могла зрозуміти: думки й гадки скакали у неї в голові і розкочувались, як намисто.
— Га! Хто ж його знає!.. Ходім у конак, — радив Іван, — так і так, розкажемо, був чоловік та пропав. Побачите, вони вже знайдуть його...
Соломія ладна була за що-небудь учепитися, аби напасти на Остапові сліди. Та й нічого іншого не лишалося, як послухати Іванової ради. Для певності вона ще раз обдивилась кожен закамарок у хаті, гукнула кілька разів Остапа у плавнях. Іван допомагав їй своїм пискливим голоском. Усе було надаремно. Тоді вони чимдуж поспішили назад у Галац, бо вже почало смеркати.
Ніч стояла надворі, коли вони добились до конаку. Тут їм довелось чекати, бо старший пішов до мечету і довго не вертався, а турецькі жовніри не розуміли їх. Врешті їх покликано. Товстий добродушний турок із горбатим носом та з чорними блискучими вусами на свіжому виду спокійно вислухав їх через драгомана. Він перекинувся кількома словами з другим турком і знов через драгомана спокійно вів річ:
— Нема чого шукати далеко, він тут, у нас, у доброму сховку. Попалась пташка... Давно вже наставляли сильце на горобців, та ось піймалися... Ціле гніздо накрили. Чужу душу послали у рай, а самі опинились у пеклі. Скажи нам, молодице, коли твій чоловік дістав кульку між ребра? Адже не тоді, як Гіца, мабуть, при другій оказії, бо рана гоїться вже... Од москаля, кажеш, на перевозі... я так і знав, що він рус, втікач... От ми й відішлемо його назад, у нас і своїх шибеників доволі, хай там погладять його по спині... І не прохай, і не благай, нічого не поможу... Ну, чого стоїш? Айда!..
— А ти що за один? — помітив турок Івана. — Теж, видно, з циганського табору?
— Я... я нічого... я так... Оце вигадали — я тут служу, у градинаря, Тодоракі прозивається — хіба не знаєте?.. Оце але!..
Соломія аж похолола, коли почула про таку напасть на Остапа. Вона з обуренням відкидала ті обвинувачення, розповідала всю свою історію, благала, мало не плакала. Турок не схотів слухати, обернувся і забалакав із іншим. Драгоман замахав на неї руками і мало не випхав за двері.
Вона вийшла з конаку.
Що було робити, де шукати рятунку?
Вони мовчки йшли темною вулицею незнайомого города. Перед ними висів туман, а в йому виразно виднілись лиш жовті мокрі гіллячки дерев, осяяні вікнами з верхніх поверхів кам’яниць. Прохожі стрічались рідко, зате під ворітьми, по лавках, сиділи рядами, як горобці на плоті, веселі й гомінкі румуни. Все це було таке чуже, таке байдуже до Соломіїного горя, ще байдужіше, як плавні. І чого вони з Остапом забились сюди? Нащо вони стільки терпіли, стільки набідувалися на Бессарабії, мало не пожили смерті у плавнях? Чи не краще було б зігнити у панській неволі серед своїх людей?
— Не журіться, — потішав її Іван, — таже там, у конаці, розсудять... Не їла душа часнику, не буде й смердіти... Побачите, що його пустять... А ми завтра порадимось із людьми... Я піду до хазяїна свого, він тутешній, знає порядки... Не журіться, жура не поможе... Гей, смутку мій, де б мені вас переночувати?.. Чи не знає Савка?.. Підемо до Савки, в нього добряча хазяйка...
По довгій блуканині брудними й темними вулицями вони добились врешті до Савки. Його не було вдома, та хазяйка Савчина пустила Соломію на ніч.
— Забіжу до вас завтра, так із полудня... може, випрошусь у хазяїна... — попрощався з нею Котигорошок.
Соломія цілу ніч проплакала і вранці не пішла на роботу. Вона нетерпляче чекала Івана.
І справді, Іван з’явився, як обіцяв, із полудня.
— Ну, що? — накинулась на нього Соломія.
— Бакшиш треба дати... Ви не знаєте, що то бакшиш? Ку-ку — в руку... хабар... як не дамо, відвезуть раба божого у Рені, до москалів... А ті не погладять по головці, ой ні... Розказував Савка, — ви ж пам’ятаєте Савку? — що як його відвезли звідси за Дунай, то там йому москалі так списали спину канчуками, що й досі сині басамани знати... та ще обголили половину голови, випекли на лобі тавро — ви не бачили, бо він чуприною закриває, — і відіслали до пана... Вже скільки по тюрмах поволочили, то він і лік тому загубив, а що пан награвся з ним, то, каже, й згадувати не хочеться. Та що — втік знов сюди, у Тульчу, каже, піду... завзятий хлопець... хе-хе!.. Треба бакшиш готувати та визволяти Остапа, а де грошей взяти? Де? Кажіть! Аж дур голови береться...
Невважаючи на всі розказані Іваном страхи, Соломії трохи розвиднілось. Коли тільки річ у грошах, — вона заставить себе, а роздобуде їх. Вона від рота відриватиме кожен шматок, кожен шеляг складатиме на викуп. Може, й Іван запоможе.
— Ось вам усе, що склав, хай і моє докупи... — наче вгадав її думку Іван, розвиваючи з хустинки купку срібла. Він засоромився і кліпав очима. — Та ще там у вашому клунку щось є... може, продасте шуплаття...
Соломія взяла гроші. В її клункові були коралі та деяка одежина. Вона те все позбувала — їй помогла Савчина хазяйка, — та грошей було мало. Однак Соломія на другий день уранці побігла у конак. Там її не допустили до старшого, драгомана вона не бачила, а жовніри скалили до неї зуби і зачіпали.
Соломія горіла від сорому і злості.
— І-і, бусурмени... так би й порізала вас, так би й поскручувала голови, як галченятам... Взяли безвинного — та ще й знущаються... — мало не плакала Соломія і показувала своїми дужими руками, як би вона поскручувала жовнірам голови.
Проте не було іншого способу, як ходити в конак, де можна було побачити драгомана, а на нього Соломія покладала надію. Драгоман, однак, небагато обіцяв.
— Не пустять твого чоловіка, і не сподівайся. Утік до нас — сиди тихо, а робиш шкоду — айда назад... Не клопочись дурно й не побачиш його тепер...
— Змилуйтесь, визволяйте, безвинно чоловік погибає. — Соломія ткнула драгоманові гроші.
Драгоман узяв, полічив і покрутив головою.
— Мало...
— Більш нема... Отут усе, що роздобула...
— Ну, добре... приходь за три дні... ні, краще за тиждень... може, що скажу...
Соломія щодня блукала коло конаку — лиха, роздратована, мов голодна вовчиця. Вона не знала, чого вона туди ходить, але щось несвідомо тягло її у той бік. Вона ходила до втоми і мерзла. Мокрий сніг, легко падаючи, як цвіт вишні від вітру, лягав на землю і засипав Соломію, але вона не звертала на те уваги. Соломія була певна, що не дозволить перевезти Остапа за Дунай. Як це станеться, що вона зробить, вона не знала, але певність у тому зростала в ній з кожним днем. Вона ладна піти на видиму смерть, коли цього треба. Соломія вірила, що станеться якась незвичайна подія, якась невідома сила прийде у потребі на поміч, і та віра була у неї такою міцною, що Соломія кинула роботу, не хотіла заробляти та складати гроші, як поклала спочатку. Навіщо? І без того обійдеться. Аби дочекатися, що скаже драгоман.
Спокійною, грізно-спокійною прийшла вона в конак у визначений драгоманом день.
Він вийшов до неї байдужий.
— Нічого не буде... Відвезуть... А що я дурно не хочу твоїх грошей, то скажу тобі, що повезуть його позавтра вранці... Як тільки свіне, приходь на берег — побачиш чоловіка... От!..
Така ж спокійна, нічого не відповівши навіть, немов вона давно погодилась із цим, покинула Соломія конак.
«Відвезуть... відвезуть... відвезуть...» — стукало щось молотком в її голові за кожним кроком, коли вона поспішалася до Івана. Вона забрала Івана з гармана і відвела набік.
— Відвезуть... — промовила вона, дивлячись на нього сухими очима.
— Що відвезуть?
— Остапа.
— Ну? Коли?
— Позавтра... Ми його відіб’ємо...
— Хто — ми?
— Ви і я.
— Оце але! Оце сказали! Як же ми його відіб’ємо? Таже його турки везтимуть, гей! — налякався Котигорошок.
Що турки!.. Вона має цілий план. Дуже простий план.
Він дістане собі і їй рушниці — кожен румун їх має в хаті, — вони вийдуть на берег уранці, відв’яжуть чужий човен і випливуть на річку. Там вони чекатимуть, аж везтимуть Остапа, і нападуть на турків. Остап допоможе, коли побачить їх... Що, він боїться? Він не хоче визволити товариша, що разом із ним відбув далеку дорогу, разом їв і пив?.. Вона так і знала, що у сього пухиря з здором тільки й стало сміливості, щоб утекти від жінки... Ось коли вона знайшла йому ціну, зрозуміла його підлещування. Обійдеться без нього, вона сама потрапить загинути, рятуючи Остапа... Та на прощання вона нагадає йому його жінку і отут при людях, на сором йому, відлупцює його, як жиди Гамана...
— А що ж бо ви... а які ж бо ви... нехай Бог сохранить... — оборонявся наляканий Іван від наступаючої на нього Соломії. — Та я з вами хоч у пекло... Що мені — страшно вмирати, чи що!.. Коли кажете позавтра, про мене й позавтра... я готовий, аби ви... — Іван був червоний, кліпав очима і боязко поглядав на Соломію.
Соломія відійшла, опам’яталася. Вони помирились і вже тихо, без сварки, умовились, як і що. Потому розійшлись.
На другий день, тільки почало розвиднюватись, Соломія була вже на березі. Повна ущерть річка лежала перед нею поміж вкритими снігом берегами, як чорна і тиха безодня. Туман уже піднявся — і небо стало сірим. В тихому й теплому повітрі чорніли прибережні верби і лягали чорними тінями на чорному дзеркалі річки; набубнявілі мокрі гіллячки верб злегка курились, немов дихали на холоді.
Соломія дивилась на город. Вона чекала Івана. Невже він не прийде?
Народу ще було мало. Лиш де-не-де перебирались через грязьку вулицю зігнуті пішоходи. Та ось показалась коротка і сита фігура. Іван ніс на плечах весла і скидався на рибалку, що спокійно починає робочу днину. Іван скинув весла у перший скраю човен, витяг із-за пазухи старий турецький пістоль і подав Соломії. Оце все, що він міг роздобути.
— Набитий? — поспитала Соломія, сідаючи в човен.
— Набитий, — стиха обізвався Іван, відпихаючись від берега. Він був неговіркий і поважний, наче жалоба зимового краєвиду змінила йому настрій. Вони відпливли на середину річки. Прудка течія зносила їх униз, і видко було, як тікали від них білі береги з чорними вербами.
Соломія не відривала очей від берега. Там, над водою, купка людей лагодилась сідати в човен. Чи їх троє, чи четверо? — мучило Соломію питання, і вона ніяк не могла порахувати. Вона бачила, як вони сідали і як човен загойдався на воді, відділяючись від берега. Обидва човни сунулись по чорному дзеркалі і лишали за собою город. Турецький човен теж виплив на середину, певно, хотів покористуватися силою течії. Так вони плили далеко один від одного, не наближаючись до себе. Швидко город зовсім закрився за прибережними вербами. Іван наліг тоді на весла, і його човен почав наганяти передній. Вже можна було розібрати, що там сиділо четверо — двоє на веслах, а двоє — один проти одного. Соломія впізнала Остапа.
Треба його сповістити.
— Оста-а-пе-е! — вигукнула вона на голос пісні, і той музикальний вигук покотився поміж білими берегами, долинув до людини на передньому човні і стрепенув нею.
— Оста-а-пе! — співала Соломія. — Ми їдемо тебе-е визволяти!.. Іван б’є одного... я стріляю другого, а ти возьми собі третього...
Гарний сильний голос співав на воді, все наближаючись, все зміцнюючись, і турки заслухались. Вони не помітили навіть, що просто на них летить човен і ось-ось стукнеться з їхнім.
Соломіїн човен повернув боком і був усього на аршин від турецького, коли турки загалакали. Та було пізно: човни черкнулися, загойдались, і саме тоді, як турки з лайкою нагнулися, щоб відіпхнутись, Іван підняв весло і з усієї сили спустив його на червоний фез.
У той же мент між них блиснув постріл і звилась хмарка диму.
— Алла! — скрикнули турки з несподіванки.
Одного душив Остап.
Той мент був таким блискавичним, що видався хвилиною сну. Іван, спустивши весло на голову туркові, підняв його знов і на хвилину закляк, дивлячись на розгойданий, стрибаючий по воді човен із переляканими людьми. Соломію крізь серпанок диму опік лютий погляд червоних очей, і їй здавалося, що вона стріляє безперестанку, хоч могла вистрілити лише раз.
Раптом Іван почув, що його впекло щось у живіт. Він машинально спустив весло на турка, але весло сковзнуло і випало йому з рук; червоний фез турка якось витягся перед очима, немов виріс, відтак щез; Іван розкинув руки, похитнувся, в голові мигнула свідомість, що йому щось недобре.
— Ой, Боже ж мій! — скрикнув він раптом і полетів навзнаки в воду.
Хибкий човен нагнувсь під вагою його тіла і викинув Соломію. Льодова вода голками пройшлась по Соломіїному тілу, сон щез і свідомість освіжила мозок. Намагаючись вхопитись за перекинутий човен, Соломія побачила, що Остап б’ється в руках двох турків, а третій — той самий, що був під Івановим веслом, — держить у руках димучу ще рушницю. Довгий човен тріпавсь перед її очима на воді, як велика риба.
Значить, ні вона, ні Іван нікого не забили... Значить, усе пропало... Але їй не до того... Вона чує, що могутня течія бере її в свої обійми, а чорна глибінь тягне за ноги. Приходить смерть. Але вона не дасться. Вона має сильні руки, а до берега недалеко. Вона чує за собою якісь крики, Остапів голос, та їй не до них. Вона мусить поспішати, поки не змерзло тіло... Дикі, невгамовні сили життя встають, і пруться, і розпирають груди, зростають у лютість... Усі сили добути... всю теплу кров... усю волю... Ось ближче до берега... Ось берег видко... а там так гарно, там сонце сяє, там зелено, там небо синє, там радість, життя... Душа рветься до сонця, а тіло тягне до себе чорна безодня. Вона оковує його залізом, обвішує камінням, обхоплює холодними руками... Все тяжчим і тяжчим стає воно, все глибше і глибше пірнає у воду...
— Остапе!.. — з розпукою кличе душа.
— Соломіє-є!.. — доноситься до неї крик серця.
— Соломіє!.. — чує вона крізь холодну хвилю, що б’є їй в очі, торкається чола, розплутує коси...
Жовте каламутне світло потиху лине догори... згадки життя займаються, як іскри, і гаснуть, попеліють, як іскри...
По чорній річці поміж білими берегами прудко пливе човен, тане вдалині і обертається в цятку... за ним несе вода другий, порожній, хлюпає в його білі боки і фарбує їх у червоний колір...
Тихо в повітрі...
Чимало води утекло в Дунаї з того часу.
На високій бессарабській полонині, де удень котиться брудна хвиля овечої отари, а по ночах сумно гуде вітер, стоїть одиноко високий пам’ятник, поставлений на згадку розливу людської крові. Там колись бились турецькі яничари з московським військом.
Тьмяно світяться вікна у маленькій хатинці, де сторож варить собі убогу вечерю. Весело, з тріском палає в печі сухий комиш і гуготить у комині. В печі щось булькає. Сивий дід гріє свою бороду біля вогню і слухає розмову вітру.
Що не кажіть, а він живий, той вітер. Він летить іздалеку, понад тихими селами і забирає по дорозі, всичує в себе і тишу села, і клекіт міста, шемрання темного лісу, дзюрчання вод і дзвін стиглого колоса. Він несе в собі весь гомін землі, від тихого бриніння мушки до гуркоту грому, від скритого зітхання серця до крику смертельної розпуки.
Треба тільки уміти слухати. А дід навчився. Довгі роки самітного життя серед розлогих просторів, у цьому царстві вітру, навчили його розуміти таємну розмову. Ось і тепер приносить йому той вірний товариш усякі звістки світу і кидає, мов цінний дарунок, у комин хатинки.
Дід піднімає кудлаті брови і слухає. Його мутні очі дивляться в простір, а усмішка розсуває зморшки.
— Чую, чую... — шепче він і виходить із хати.
Темрява і пустка обгортають його.
Він повертається у той бік, де далеко, за селами й ланами, пливе Дунай, і шепче:
— Знов мене кличеш, Соломіє? Почекай, швидко прийду, не забарюся вже...
А вітер гуде, розвіває дідові бороду і приносить йому тихий, ледве чутний, мов із дна Дунаю, поклик:
— Оста-а-пе-е!..
— Отак вона мене часто кличе, — оповідає дід людям, що інколи заходять у сторожку. — Як тільки вітер загуде — так і кличе до себе... то в комин гукне, то надворі покличе... а часом серед ночі збудить... А не приходить, ні... Та й хвала Богу, бо засмутилась би небіжка, коли б прочитала моє життя, як воно списане на спині...
І Остап охоче піднімає сорочку і показує збасаманений синій хребет, де списана, як він каже, його життєпись:
— Оце ззаду пам’ятка від пана, а спереду, між ребрами, маю дарунок від москаля... кругом латаний... з тим і до Бога піду... Дорого заплатив я за волю, гірку ціну дав... Половина мене лежить на дні Дунаю, а друга чекає й не дочекається, коли злучиться з нею...
З одинокої на ціле татарське село кав’ярні дуже добре видно було і море, й сірі піски берега. В одчинені вікна й двері на довгу, з колонками, веранду так і перлась ясна блакить моря, в нескінченність продовжена блакитним небом. Навіть душне повітря літньої днини приймало м’які синяві тони, в яких танули й розпливались контури далеких прибережних гір.
З моря дув вітер. Солона прохолода принаджувала гостей, і вони, замовивши собі каву, тислись до вікон або сідали на веранді. Навіть хазяїн кав’ярні, кривоногий Мемет, пильно стежачи за потребами гостей, кидав свому молодшому братові: «Джепар... он каве... бір каве!»[31] А сам вихилявся в двері, щоб одітхнути вогким холодком та зняти на мить з голеної голови круглу татарську шапочку.
Поки червоний од задухи Джепар роздував у коминку жар та постукував рондельком, щоб вийшов добрий каймак[32], Мемет вдивлявся у море.
— Буде буря! — обізвався він, не обертаючись. — Вітер дужчає. Он на човні збирають вітрила!
Татари повернули голови до моря.
На великому чорному баркасі, що, здавалося, повертав до берега, справді звивали вітрила. Вітер надував їх, і вони виривалися з рук, як великі білі птахи; чорний човен нахилився і ліг боком на блакитні хвилі.
— До нас повертає! — обізвався Джепар. — Я навіть пізнаю човен — то грек сіль привіз.
Мемет теж пізнав греків човен. Для нього це мало вагу, бо, опріч кав’ярні, він держав крамничку, також єдину на все село, і був різником. Значить, сіль йому потрібна.
Коли баркас наблизився, Мемет покинув кав’ярню і подався на берег. Гості поспішили вихилити свої філіжанки і рушили за Меметом. Вони перетяли круту вузьку вулицю, обігнули мечет і спустились каменистою стежкою до моря. Синє море хвилювалось і кипіло на березі піною. Баркас підскакував на місці, хлюпав, як риба, і не міг пристати до берега. Сивовусий грек та молодий наймит-дангалак, стрункий і довгоногий, вибивались із сил, налягаючи на весла, однак їм не вдавалося розігнати човен на береговий пісок. Тоді грек кинув у море котвицю, а дангалак почав швидко роззуватися та закасувати жовті штани вище колін. Татари перемовлялись з берега з греком. Синя хвиля скипала молоком біля їх ніг, а відтак танула і шипіла на піску, тікаючи в море.
— Ти вже готовий, Алі? — крикнув грек на дангалака.
Замість одповіді Алі перекинув голі ноги через край човна і скочив у воду. Зручним рухом він підхопив у грека мішок з сіллю, кинув собі на плече і побіг на берег, його струнка фігура в вузьких жовтих штанях та синій куртці, здоровий, засмалений морським вітром вид та червона хустка на голові прегарно одбивались на тлі блакитного моря. Алі скинув на пісок свою ношу і знов скочив у море, занурюючи мокрі рожеві литки в легку й білу, як збитий білок, піну, а далі миючи їх у чистій синій хвилі. Він підбігав до грека і мусив ловити мент, коли човен опускався врівень з його плечем, щоб зручно було прийняти важкий мішок. Човен бився на хвилі і рвався з котвиці, як пес із ланцюга, а Алі все бігав од човна на берег і назад. Хвиля здоганяла його та кидала йому під ноги клубки білої піни.
Часом Алі пропускав зручний мент, і тоді хапався за бік баркаса, і піднімався разом з ним догори, мов краб, приліплений до кораблевого облавка.
Татари сходились на берег. Навіть у селі, на пласких дахах осель, з’являлися, незважаючи на спеку, татарки і виглядали звідти, як купки квіток на грядках.
Море дедалі втрачало спокій. Чайки знімались із одиноких берегових скель, припадали грудьми до хвилі і плакали над морем. Море потемніло, змінилось. Дрібні хвилі зливались докупи і, мов брили зеленкуватого скла, непомітно підкрадались до берега, падали на пісок і розбивались на білу піну. Під човном клекотіло, кипіло, шумувало, а він підскакував і плигав, немов нісся кудись на білогривих звірах. Грек часто обертався назад і з тривогою поглядав на море. Алі прудкіше бігав од човна на берег, весь забризканий піною. Вода при березі починала каламутитись і жовкнути; разом з піском хвиля викидала зо дна моря на берег каміння і, тікаючи назад, волокла їх по дну з таким гуркотом, наче там щось велике скреготало зубами й гарчало. Прибій за якої півгодини перескакував уже через каміння, заливав прибережну дорогу і підбирався до мішків з сіллю. Татари мусили відступити назад, щоб не замочити капців.
— Мемет! Нурла! Поможіть, люди, а то сіль підмочить! Алі! Йди ж туди! — хрипів грек.
Татари заворушились, і поки грек танцював з човном на хвилях, з нудьгою позираючи на море, сіль опинилась у безпечному місці.
Тим часом море йшло. Монотонний ритмічний гомін хвиль перейшов у бухання. Спочатку глухе, як важке сапання, а далі сильне і коротке, як далекий стріл гармати. На небі сірим павутинням снували хмари. Розгойдане море, вже брудне й темне, наскакувало на берег і покривало скелі, по яких потому стікали патьоки брудної з піною води.
— Ге-ге! Буде буря! — кричав Мемет до грека. — Витягай на берег човна!
— Га? Що кажеш? — хрипів грек, намагаючись перекричати шум прибою.
— Човен на берег! — гукнув щосили Нурла.
Грек неспокійно закрутився і серед бризків і рику хвиль почав розпутувати ланцюг, ув’язувати мотуззя. Алі кинувся до ланцюга. Татари скидали капці, закочували штани й ставали до помочі. Врешті грек підняв котвицю, і чорний баркас, підхоплений брудною хвилею, що з ніг до голови змила татар, посунув до берега. Купка зігнутих і мокрих татар галасливо витягала з моря, серед клекоту піни, чорний баркас, немов якусь морську потвору або величезного дельфіна.
Та ось баркас ліг на піску. Його прив’язано до палі. Татари обтріпувались і важили з греком сіль. Алі помагав, хоч часом, коли хазяїн забалакувався з покупцями, він нишком позирав на незнайоме село. Сонце стояло вже над горами. По голому сірому виступу скелі ліпились татарські халупки, зложені з дикого каміння, з пласкими земляними покрівлями, одна на одній, як хатки з карт. Без тинів, без воріт, без вулиць. Криві стежки вились по каменистій спадині, щезали на покрівлях і з’являлись десь нижче просто од мурованих сходів. Чорно і голо. Тільки на одній покрівлі росла якимсь чудом тонка шовковиця, а знизу здавалось, що вона розстеляла темну корону на блакиті неба.
Зате за селом, у далекій перспективі, одкривався чарівний світ. В глибоких долинах, зелених од винограду і повних сизої імли, тіснились кам’яні громади, рожеві од вечірнього сонця або синіючі густим бором. Круглі лисогори, мов велетенські шатра, кидали од себе чорну тінь, а далекі шпилі, сизо-блакитні, здавались зубцями застиглих хмар. Сонце часом спускало з-за хмар у імлу, на дно долини, скісні пасма золотих ниток — і вони перетинали рожеві скелі, сині ліси, чорні важкі шатра та засвічували вогні на гострих шпилях.
При цій казковій панорамі татарське село здавалось грудою дикого каміння, і тільки рядок струнких дівчат, що вертали од чішме[33]з високими кухлями на плечах, оживляв кам’яну пустелю.
Край села, у глибокій долині, біг поміж волоських горіхів струмок. Морський прибій спинив його воду, і вона розлилась поміж деревами, одбиваючи в собі їх зелень, барвні халати татарок та голі тіла дітвори.
— Алі! — гукнув грек. — Поможи зсипати сіль!
За ревом моря Алі ледве дочув.
Над берегом висів солоний туман од дрібних бризків. Каламутне море скаженіло. Вже не хвилі, а буруни вставали на морі, високі, сердиті, з білими гребенями, од яких з луском одривалися довгі китиці піни і злітали догори. Буруни йшли невпинно, підбирали під себе зворотні хвилі, перескакували через них і заливали берег, викидаючи на нього дрібний сірий пісок. Скрізь було мокро, поналивано, в берегових ямках лишалась вода.
Раптом татари почули тріск, і рівночасно вода полилась їм у капці. То сильна хвиля підхопила човен і кинула їм на палю. Грек підбіг до човна і ахнув: у човні була діра. Він кричав од горя, лаявся, плакав, та рев моря покривав його лемент. Довелось витягти човен та й прив’язати знов. Грек був такий сумний, що, хоч запала ніч і Мемет кликав його в кав’ярню, не пішов у село і лишивсь на березі. Мов привиди, блукали вони з Алі серед водяного пилу, сердитого бухання та сильного запаху моря, що проймав їх наскрізь. Місяць давно вже зійшов і перескакував з хмари на хмару; при світлі його берегова смуга біліла од піни, наче вкрита першим пухким снігом. Врешті Алі, зваблений вогнями в селі, намовив грека зайти в кав’ярню.
Грек розвозив сіль по прибережних кримських селах раз на рік і звичайно боргував. На другий день, щоб не гаяти часу, він наказав Алі лагодити човен, а сам подався гірською тропою збирати по селах довги: берегова стежка була затоплена, і з боку моря село було одрізане од світу.
Вже з полудня хвиля почала спадати, і Алі взявся до роботи. Вітер тріпав червону хустину на голові дангалака, а він порався коло човна та курникав монотонну, як прибій моря, пісню. У відповідний час, як добрий мусульманин, він розстеляв на піску хустинку і ставав на коліна в богомільному спокої. Вечорами він розкладав над морем огонь, варив собі пілав з підмоченого рижу, що лишивсь на баркасі, і навіть лагодився ночувати при човні, та Мемет покликав його в кав’ярню. Там лиш раз на рік, як наїздили покупці винограду, трудно було здобути місце, а тепер вільно й просторо.
В кав’ярні було затишно. Джепар дрімав коло печі, завішаної блискучою посудиною, а в печі дрімав і попелів вогонь. Коли Мемет будив брата покликом: «Каве!» — Джепар здригався, схоплювався і брався за міх, щоб розбудити вогонь. Огонь у печі скалив зуби, пирскав іскрами і поблискував по мідяній посуді, а по хаті розходилась запашна пара свіжої кави. Під стелею гули мухи. За столами, на широких, оббитих китайкою, ослонах сиділи татари; в одному місці грали в кості, в другому — в карти, і скрізь стояли малі філіжанки з чорною кавою. Кав’ярня була серцем села, куди збігались усі інтереси людності, все те, чим жили люди на камені. Там засідали самі значні гості. Старий суворий мулла Fсан, у чалмі й довгому халаті, що мішком висів на його кістлявому задубілому тілі. Він був темний і упертий, як віслюк, і за це всі його поважали. Був тут і Нурла-ефенді, багатир, бо мав руду корову, плетену гарбу і пару буйволів, а також заможний «юзбаш» (сотник), посідач єдиного на ціле село коня. Всі вони були родичі, як і ціла людність того невеличкого закинутого села, хоч це не заважало їм ділитися на два ворожі табори. Причина ворожнечі таїлась у невеличкому джерелі, що било з-під скелі і стікало течійкою якраз посередині села, поміж татарськими городами. Тільки ця вода давала життя всьому, що росло на камені, і коли одна половина села спускала її на свої городчики, у другої боліло серце дивитись, як сонце і камінь в’ялять їм цибулю. Дві найбагатші й найбільш впливові особи в селі мали городи на різних боках течійки — Нурла на правому, юзбаш на лівому. І коли останній спускав воду на свою землю, Нурла затамовував потік вище, одводив його до себе і давав воду своєму куткові. Це гнівило всіх лівобережних, і вони, забуваючи за родинні зв’язки, боронили право на життя своїй цибулі та розбивали один одному голову. Нурла і юзбаш стояли на чолі ворогуючих партій, хоч юзбашева партія немов переважала, бо на її боці був мулла Fсан. Ця ворожнеча помічалась і в кав’ярні: коли прихильники Нурли грали в кості, то юзбашеві з презирством дивились на них і сідали до карт. В одному вороги сходились: усі пили каву. Мемет, що не мав городу і, як комерсант, стояв вище партійних суперечок, усе шкандибав на кривих ногах од Нурли до юзбаша, зацитькував і мирив. Його гладке обличчя і голена голова лисніли, як у облупленого барана, а в хитрих очах, завжди червоних, блукав неспокійний вогник. Він вічно був чимсь заклопотаний, щось вічно розмірковував, пригадував, лічив і раз у раз бігав у крамничку, у льох, то знов до гостей. Часом він вибігав з кав’ярні, піднімав лице уверх, до пласкої покрівлі, і кликав:
— Фатьме!..
І тоді од стін його дому, що здіймався над кав’ярнею, одділялась, мов тінь, завинена в покривало жінка і тихо проходила через покрівлю до самого її краю.
Він кидав їй наверх порожні мішки або щось наказував різким скрипучим голосом, коротко і владно, як пан служебці, — і тінь зникала так само непомітно, як і з’являлась.
Алі раз побачив її. Він стояв коло кав’ярні і стежив, як тихо ступали жовті патинки по кам’яних сходах, що єднали Меметову хату з землею, а ясно-зелене фередже складками спадало по стрункій фігурі од голови аж до червоних шароварів. Вона спускалась тихо, поволі, несучи в одній руці порожній кухоль, а другою притримуючи фередже так, що тільки великі довгасті чорні очі, вимовні, як у гірської сарни, міг бачити сторонній. Вона спинила очі на Алі, відтак спустила повіки і пройшла далі тихо і спокійно, як єгипетська жриця.
Алі здалося, що ті очі пірнули в його серце і він поніс їх з собою.
Над морем, лагодячи човна та курникаючи свої сонні пісні, він дививсь у ті очі. Він бачив їх скрізь: і в прозорій, як скло, та, як скло, дзвінкій хвилі, і на гарячому, блискучому на сонці камені. Вони дивились на нього навіть із філіжанки чорної кави. Він частіше поглядав на село і часто бачив на кав’ярні, під одиноким деревом, невиразну фігуру жінки, що була звернена до моря, немов шукала своїх очей.
До Алі скоро звикли в селі. Дівчата, проходячи од чішме, ніби ненароком одкривали обличчя, коли стрічались з красунем турком, потому паленіли, йшли швидше й шептались поміж себе. Мужській молоді подобалась його весела вдача. Літніми вечорами, такими тихими й свіжими, коли зорі висіли над землею, а місяць над морем, Алі виймав свою зурну, привезену з-під Смірни, примощувався під кав’ярнею або деінде і розмовляв з рідним краєм сумними, хапаючими за серце згуками. Зурна скликала молодь, мужську, звичайно. Їм зрозуміла була пісня Сходу, і скоро в тіні кам’яних осель, перетканій блакитним світлом, починалась забава: зурна повторяла один і той самий голос, монотонний, невиразний, безконечний, як пісня цвіркуна, аж робилось млосно, аж починало під серцем свербіти, й запаморочені татари підхоплювали в такт пісні:
— О-ля-ля... о-на-на...
З одного боку дрімав таємний світ чорних велетнів гір, з другого — лягло долі погідне море й зітхало крізь сон, як мала дитина, і тремтіло під місяцем золотою дорогою...
— О-ля-ля... о-на-на...
Ті, що дивились згори, з своїх кам’яних гнізд, бачили часом простягнену руку, що попадала під промінь місяця, або тремтячі у танці плечі і слухали одноманітний, в’їдливий приспів до зурни:
— О-ля-ля... о-на-на...
Фатьма теж слухала.
Вона була з гір. З далекого гірського села, де жили інші люди, де були свої звичаї, де лишились подруги. Там не було моря. Прийшов різник, заплатив батькові більше, ніж могли дати свої парубки, й забрав її до себе. Противний, неласкавий, чужий, як усі тут люди, як цей край. Тут нема родини, нема подруг, прихильних людей, це край світу, нема доріг навіть звідси...
— О-ля-ля... о-на-на...
Нема доріг навіть, бо як море розсердиться, то забирає єдину прибережну тропу... Тут тільки море, скрізь море. Вранці сліпить очі його блакить, удень гойдається зелена хвиля, вночі воно дихає, як слаба людина... В годину дратує своїм спокоєм, в негоду плює на берег, і б’ється, і реве, як звір, і не дає спати... Навіть в хату залазить його гострий дух, од якого нудить... Од нього не втечеш, не сховаєшся... воно скрізь, воно дивиться на неї... Часом воно дрочиться: укриється білим, як сніг на горах, туманом; здається, нема його, щезло, а під туманом усе-таки б’ється, стогне, зітхає... Ось як тепер, о!..
— Бу-ух!.. бу-ух!.. бу-ух!..
— О-ля-ля... о-на-на...
...Б’ється під туманом, як дитина в пелюшках, а потому скидає їх з себе... Лізуть угору довгі подерті шматки туману, чіпляються до мечету, закутують село, залазять у хату, сідають на серце, навіть сонця не видно... Та от тепер... от тепер...
— О-ля-ля... о-на-на...
...Тепер вона часто виходить на дах кав’ярні, притуляється до дерева і дивиться на море... Ні, не моря вона шукає, вона стежить за червоною пов’язкою на голові чужинця, немов сподівається, що побачить його очі — великі, чорні, гарячі, які їй сняться... Там, на піску, над морем, зацвіла тепер її любима квітка — гірський крокіс... — О-ля-ля... о-на-на...
Зорі висять над землею, місяць — над морем...
— Ти здалеку?
Алі здригнувся. Голос ішов зверху, з даху, і Алі підняв туди очі.
Фатьма стояла під деревом, а тінь од нього вкривала Алі. Він спаленів і заїкнувся:
— З-під... Смірни... далеко звідси...
— Я з гір.
Мовчанка.
Кров бухала йому до голови, як морська хвиля, а очі полонила татарка й не пускала од своїх.
— Чого забився сюди? Тобі тут сумно?
— Я бідний — ні зірки на небі, ні стебла на землі... заробляю.
— Я чула, як ти граєш...
Мовчанка.
— Весело... У нас у горах також весело... музики, дівчата веселі... у нас нема моря... А у вас?
— Близько нема.
— Йохтер?[34] І ти не чуєш у хаті, як воно дихає?
— Ні. У нас замість моря пісок... Несе вітер гарячий пісок, і ростуть гори, немов горби верблюжі... У нас...
— Цсс!
Вона наче ненароком висунула з-під фередже білий, випещений вид і поклала з фарбованим нігтем палець на повні рожеві уста.
Навкруги було безлюдно. Блакитне, як друге небо, дивилось на них море, й лиш біля мечету просунулась якась жіноча постать.
— Ти не боїшся, ханим[35], розмовляти зо мною? Що зробить Мемет, як нас побачить?
— Що він схоче...
— Він нас заб’є, як побачить.
— Як він схоче...
Сонця не було ще видно, хоч деякі шпилі яйли вже рожевіли. Темні скелі виглядали понуро, а море лежало внизу під сірою поволокою сну. Нурла спускався з яйли і сливе біг за своїми буйволами. Він поспішався, йому було так пильно, що він не помічав навіть, як копиця свіжої трави зсувалась із гарби на спини буйволам і розтрушувалась по дорозі, коли високе колесо, зачепившись за камінь, підкидало на бігу плетеною гарбою. Чорні присадкуваті буйволи, покручуючи мохнатими горбами й лобатими головами, звернули в селі до свого обійстя, але Нурла опам’ятався, повернув їх у другий бік і зупинився аж перед кав’ярнею. Він знав, що Мемет там ночує, і шарпнув двері.
— Мемет, Мемет! Кель мунда![36]
Мемет, заспаний, скочив на ноги і протирав очі.
— Мемет! Де Алі? — питав Нурла.
— Алі... Алі.. тут десь... — і він обвів зором порожні лавки.
— Де Фатьма?
— Фатьма?.. Фатьма спить...
— Вони в горах.
Мемет витріщив на Нурлу очі, спокійно перейшов через кав’ярню і виглянув надвір. На дорозі стояли буйволи, засипані травою, і перший промінь сонця лягав на море.
Мемет вернувся до Нурли.
— Чого ти хочеш?
— Ти божевільний... Я тобі кажу, що твоя жінка втекла з дангалаком, я їх бачив у горах, як повертав із яйли.
Меметові очі полізли наверх. Дослухавши Нурлу, він оді-пхнув його, вискочив з хати і, коливаючись на своїх кривих ногах, поліз по східцях наверх. Він оббіг свої покої і вискочив на дах кав’ярні. Тепер він справді був як божевільний.
— Осма-ан! — крикнув він хриплим голосом, приклавши долоні до рота. — Са-алі! Джепа-ар! Бекір! Кель мунда-а! — Він обертався на всі сторони і скликав, як на пожежу: — Усе-їн! Муста-фа-а-а!
Татари прокидались і з’являлись на пласких покрівлях. Тим часом Нурла помагав знизу:
— Ас-ан! Маму-ут! Зекерій-а-а! — гукав він не своїм голосом.
Сполох літав над селом, знімався вгору, до верхніх хатин, скочувався вниз, скакав з покрівлі на покрівлю і збирав народ. Червоні фези з’являлись скрізь і кривими та крутими стежками збігались до кав’ярні.
Нурла поясняв, що сталося.
Мемет, червоний і непритомний, мовчки поводив по юрбі вибалушеними очима. Врешті він підбіг до краю покрівлі і скочив униз зручно й легко, як кіт.
Татари гули. Усіх тих родичів, що ще вчора розбивали один одному голови в сварці за воду, єднало тепер почуття образи. Зачеплено було не тільки Меметову честь, але й честь усього роду. Якийсь злиденний, мерзенний дангалак, наймит і заволока. Річ нечувана. І коли Мемет виніс із хати довгий ніж, яким різав овець, і, блиснувши ним на сонці, рішуче застромив за пояс, рід був готовий.
— Веди!
Нурла рушив попереду, за ним, налягаючи на праву ногу, поспішався різник і вів за собою довгу низку обурених і завзятих родичів.
Сонце вже показалось і пекло камінь. Татари злазили вгору добре відомою їм стежкою, витягшись у лінію, як колонка мандруючих мурах. Передні мовчали, і тільки ззаду рядка сусіди перекидались словами. Нурла виступав з рухами гончого пса, який нюшить уже дичину. Мемет, червоний і понурий, помітніше шкандибав. Хоч було ще рано, сірі маси каміння нагрілися вже, як черінь печі. По їх голих випнутих боках, то круглих, як велетенські шатра, то гострих, мов вершки заклятих хвиль, слався м’ясистим листом отруйний молочай, а нижче, туди і к морю, сповзав поміж синяві груди каміння яро-зелений капорець. Вузенька стежка, ледве помітна, як слід дикого звіра, щезала часом серед кам’яної пустині або ховалась під виступом скелі. Там було вогко й холодно, і татари піднімали фези, щоб освіжити голені голови. Звідти вони знову вступали у піч — розпалену, душну, сіру й залиту сліпучим сонцем. Вони уперто дерлись на гори, подавшись тулубом трохи вперед, погойдуючись злегка на вигнутих дугою татарських ногах, або обминали вузькі й чорні провалля, черкаючись плечем об гострий бік скелі та ставлячи на край безодні ноги з певністю гірських мулів. І чим далі вони йшли, чим важче їм було обминати перешкоди, чим сильніше пекло їх зверху сонце, а знизу камінь, тим більше завзяття одбивалось на їх червоних упрілих обличчях, тим сильніше запеклість випирала їм з лоба очі. Дух цих диких, ялових, голих скель, що на ніч умирали, а вдень були теплі, як тіло, обняв душі покривджених, і вони йшли обороняти свою честь і своє право з незламністю суворої яйли. Вони поспішалися. Їм треба було перейняти втікачів, поки вони не добралися до сусіднього сільця Суаку та не втекли морем. Правда, і Алі, й Фатьма були тут людьми чужими, не знали стежок і легко могли заплутатися в їх лабіринті — і на це рахувала погоня. Проте, хоч до Суаку лишилось небагато, ніде нікого не було видно. Робилось душно, бо сюди, в гори, не долітав вогкий морський вітер, до якого вони звикли на березі. Коли вони спускались у провалля або злазили на гору, дрібні колючі камінці сипались їм з-під ніг — і це дратувало їх, упрілих, стомлених і лихих: вони не знаходили того, чого шукали, а тим часом кожен з них покинув у селі якусь роботу. Задні трохи припинилися. Зате Мемет поривався наперед з затуманеним зором і головою, як у роз’юшеного цапа, і, шкутильгаючи, то виростав, то опадав, як морська хвиля. Вони почали тратити надію. Нурла опізнився, це було очевидячки. Проте йшли. Кілька раз заломистий берег Суаку блиснув їм згори сірим піском й зникав. Раптом Зекерія, один з передніх, сикнув і зупинився. Всі озирнулись на нього, а він, не мовлячи ні слова, простяг руку вперед і показав на високий кам’яний ріг, що виступав у море. Там, з-за скелі, на один мент мигнула червона головна пов’язка і зникла. У всіх закалатало серце, а Мемет стиха рикнув. Вони ззирнулися — їм прийшла до голови одна думка: якби вдалося загнати Алі на ріг, то можна взяти його там голіруч. Нурла мав уже план; він поклав на уста палець, і коли всі замовкли, розділив їх на три частини, що мали оточити ріг з трьох сторін; з четвертої скеля стрімко спадала в море. Всі стали обережними, як на вловах, тільки Мемет кипів і рвався наперед, просвердлюючи жадним оком скелю. Та ось виткнувся з-за каміння краєчок зеленого фередже, а за ним злазив на гору, мов виростав із скелі, стрункий дангалак. Фатьма йшла попереду — зелена, як весняний кущ, а Алі, на своїх довгих ногах, тісно обтягнених жовтими ногавицями, в синій куртці і червоній пов’язці, високий і гнучкий, як молодий кипарис, здавався на тлі неба велетнем. І коли вони стали на вершечку, з прибережних скель знявся табун морських птахів і вкрив блакить моря тремтячою сіткою крил.
Алі, очевидячки, заблудився і радився з Фатьмою. Вони з тривогою оглядались на кручу, шукали стежки. Здалеку виднілась спокійна бухта Суаку.
Раптом Фатьма жахнулась і скрикнула. Фередже зсунулось з її голови і впало додолу, а вона з жахом втопила очі уналиті кров’ю скажені чоловікові баньки, що дивились на неї з-за каменя. Алі озирнувся, і в ту ж мить з усіх сторін полізли на скелю, чіпляючись руками й ногами за гостре каміння, і Зекерія, і Джепар, і Мустафа — всі ті, що слухали його музику і пили з ним каву. Вони вже не мовчали; з грудей їх разом з гарячим віддихом вилітала хвиля змішаних згуків і йшла на втікачів. Тікати було нікуди. Алі випростувався, уперся ногами в камінь, поклав руку на короткий ніж і чекав. Од його вродливого лиця, блідого й гордого, била відвага молодого орла. Тим часом за ним, над кручею, кидалася, як чайка, Фатьма. З одного боку було ненавидне море, з другого — ще більш ненавидний, нестерпучий різник. Вона бачила його побаранілі очі, недобрі сині уста, коротку ногу і гострий різницький ніж, яким він різав овець. Її душа перелинула через гори. Рідне село. Зав’язані очі. Грають музики, і різник веде її звідти над море, як овечку, щоб заколоти. Вона розпучливим рухом закрила очі і втратила рівновагу. Синій халат в жовті півмісяці нахилився і зник серед крику сполоханих чайок...
Татари жахнулись: ця проста і несподівана смерть одкинула їх од Алі. Алі не бачив, що сталося позад його. Як вовк, поводив він навкруги очима, дивуючись, чого вони ждуть. Невже бояться? Він бачив перед собою полиск хижих очей, червоні й завзяті обличчя, роздуті ніздрі й білі зуби — і вся ця хвиля лютості раптом наскочила на нього, як морський прибій. Алі оборонявся. Він проколов руку Нурлі і дряпнув Османа, та в ту ж хвилю його збили з ніг, і, падаючи, він бачив, як Мемет підняв над ним ніж і всадив йому між ребра. Мемет колов куди попало, з нестямою смертельно ображеного і з байдужістю різника, хоч груди Алі перестали вже дихати, а гарне обличчя набрало спокою.
Справа була скінчена, честь роду визволена з ганьби. На камені, під ногами, валялось тіло дангалака, а біля нього стоптане й пошматоване фередже.
Мемет був п’яний. Він хитався на кривих ногах і вимахував руками, його рухи були безглуздими і зайвими. Розіпхнувши цікавих, що товпились над трупом, він ухопив Алі за ногу і поволік. За ним рушили всі. І коли вони йшли назад тими самими стежками, спускаючись униз та злазячи на гору, розкішна голова Алі, з обличчям Ганімеда, билась об гостре каміння і спливала кров’ю. Часом вона підскакувала на нерівних місцях, і тоді здавалося, що Алі з чимсь згоджується і каже: «Так, так...»
Татари йшли за ним і лаялись.
Коли процесія вступила врешті в село, всі пласкі покрівлі вкрились барвними масами жінок і дітей і виглядали, як сади Семіраміди.
Сотки цікавих очей проводили процесію аж до моря. Там, на піску, аж білому од полудневого сонця, стояв похилений трохи чорний баркас, мов викинений в бурю дельфін з пробитим боком. Ніжна блакитна хвиля, чиста й тепла, як перса дівчини, кидала на берег мереживо піни. Море зливалось з сонцем в радісний усміх, що досягав аж ген далеко, через татарські оселі, через садки, чорні ліси — до сірих нагрітих громад яйли.
Все осміхалось.
Без слів, без наради татари підняли тіло Алі, поклали його в човен і при тривожних жіночих криках, що неслись із села, з пласких дахів, як зойк наляканих чайок, дружно зіпхнули човен у море. Шурхнув по камінцях човен, плюснула хвиля, загойдався на ній баркас і став.
Він стояв, а хвиля гралась навкруги його, плюскала в боки, бризкала піною і потиху, ледве помітно односила в море.
Алі плив назустріч Фатьмі...
Вони вже повечеряли — пані Антоніна і вчитель її дочки Іван Піддубний.
Він встав з канапи, одсунув злегка круглий стіл з останками вечері, а вона подала йому для поцілунку руку. І він почав цілувати її не з того боку, де звичайно цілують знайомі, а в долоню і вище.
Пані Антоніна не боронила, навпаки, вона одкинула назад голову і зеленкуватими сльозавими очима в червоних повіках, що ставали завжди такими після наливки, дивилась зверху на кучеряву голову хлопця. Вільною рукою вона розщібувала рукав і показувала пальцем:
— Тут... тут...
І він ішов устами по синій жилці уверх, до білої й м’якої округлості, осяяної матовим світлом столової лампи.
Раптом — т-ррах... трах-трах!..
Віконна рама затремтіла, і всі шибки дико задеренчали. Вони стрепенулись і витріщеними очима уп’ялись у чорні шибки, в які лізли з саду обліплені снігом гіллячки дерев.
— Хто? Що?!
— Чоловік... він все бачив...
І поки вони стояли у тих самих позах в безвладному очікуванні чогось лихого й непоправного, серед мертвої тиші стукнули двері, пробігло щось по сходах і в хату вскочив господар дому, в шубі, в шапці, в калошах з снігом, низький, зі злими очима й тремтячою бородою.
Він уже здалеку ніс одкинену ліву руку й, добігши до столової, простяг її в напрямку дверей.
— Геть!.. геть з хати!..
Іван Піддубний змінивсь на виду, щось хотів сказати, нащось хитнувся, простяг руку і, схиливши голову, пішов нетвердою ходою через столову, повз господаря, через другу хату — до сіней. Він чув, як позад його здушеним глухим голосом вмовляла жінка чоловіка:
— Опам’ятайся!.. Миколо... ти з глузду...
— Геть! Геть з хати! — верещав тонким не своїм голосом пан Микола й тупав ногами в калошах.
Поки учитель накидав на себе барани, на крик вискочила в сіни його учениця, десятилітня Людя. Вона була вже напівроздягнена: коротенька біла спідничка на білих шлейках, не досягаючи до панчіх, одкривала голі коліна. Вона склала голі рученята на грудях, зігнулась трохи і звернула блакитні налякані очі з благанням до батька:
— Татусю!.. татусю!.. не виганяй пана Вана...
Так вона називала свого любимого вчителя. Але татусь не зважав на неї. Він теж вискочив у сіни, смішно вимахував руками й декламував:
— Прийняв у хату, як сина, як чесну людину... поїв, годував, платив... Га-а-а!..
Щось говорила пані Антоніна , пищала Людя, та Іван вже не чув, знайшов шапку, вхопив машинально з кутка парасольку пана Миколи й вискочив на вулицю.
Гострий струмінь морозного повітря... осяяні в домах вікна... чиїсь голоси... дзвінки звощика... стережись!.. і він опинився у глухій безлюдній вулиці. Перед очима в нього була простягнена вперед ліва рука пана Миколи і дві червоні смуги на виду — з морозу чи з зворушення, — а в ухах лунало: геть!.. геть з дому!.. Скандал... сором... Кров шуміла в ухах, до горла щось котилося... Він біг непритомний, в розщібненому кожусі, з чужою парасолькою під пахвою...
Місяць вже зійшов. На снігу блищали зорі, немов посипались з неба. Контури — різкі. Дерева, будинки, тини — такі тверді, мов висічені з мармуру, дивно спокійні, дивно міцні. Блакитне світло, гостре, колюче, немов замерзло.
Учитель нічого не помічав — він біг вулицею й мав одно бажання: швидше добратись додому, сховатись од людей, од сорому. Геть!
Те «геть» бігло за ним слідком і гнало вперед.
Стрічались звощики. Він хотів їхати, та згадав, що не стане п’яти копійок.
Піддубний вскочив у свою кімнатку і, не світячи світла, не роздягаючись, кинувся на ліжко.
Ціла подія живо стояла перед очима. Опріч сорому, опріч образи, що горіла в його крові, він чув, що був смішним. Його вигнано, як пса, і він, як пес, скорився й вийшов, безпомічний, безсловесний, полохливий. Вона не вибачить йому його ганьби, його міщанства. Треба було щось сказати, щось зробити... Але що? Він не знав. Він перший раз мав роман з такою значною дамою. Бідний вчитель, з убогої міщанської родини, вигнаний з школи, він ніколи не сягав грішною думкою вище наймички або убогої панночки, що тільки в свято надягає кращу одежу й вічно має червоні од праці руки. І от ця 42-літня дама, багата дідичка, з панів, кинулась в його обійми так несподівано і владно, що він не смів перечити. Вона його полонила. Він їй був потрібний щогодини, щохвилини, і вдень, і вночі. Вона запевняла, що він має добрий смак і вміє торгуватись, і через те він мусив купувати їй ґудзики, нитки, полотно і меблі. Вона тягала його по крамницях. Потому рішила, що Людя повинна більше вчитися, і замість одної години він присвячував їй три, а позаяк обід приходився посередині лекції, його лишали обідати. Вона возила його в концерти і до театру, коли чоловік був занятий, і запевняла чоловіка, що в компанії з учителем йому найкраще ловити рибу. Він мусив слухати її музику, багато музики, хоч нічого не розумів у ній, а коли засиджувався вечорами пізно, виходило так, що не тільки вона, а й чоловік її прохав його заночувати у них. Його клали в окремій маленькій кімнатці, де жила колись бонна, і, йдучи вранці на каву, він здіймав з одежі сивий жіночий волос.
Приходячи на лекцію, Іван вступав звичайно у порожній, сливе мертвий дім. Чоловік був на службі, Людя гралася десь в кінці саду або у знайомих, челядь не сміла показуватись у горниці, а пані робила туалет. Вона одхиляла двері од третьої кімнати, з своєї вбиральні, виглядала звідти з розпущеним волоссям і з голими руками і кликала його до себе. Вона цілувала його в очі, щоки, в уста, палко, без краю, лоскотала розпущеним волоссям, що пахло згірклою помадою, закидала голі руки на шию — аж йому голова паморочилась...
— Івась... Івашечко... Іванко... єдиний, маленький... — стогнала вона між поцілунками. — Ти мій володар, пан мій... кров мого серця... поезія життя... ти мій Ромео...
Потому вона наказувала йому цілувати себе, підставляла шию, плечі, високі й добре законсервовані перса, піднімала руки, щоб він міг цілувати під пахвами, і нервово сміялась, коли він лоскотав її своїми вусами. Вона поверталася на всі боки й дивилась на нього зеленкуватими очима в червоних повіках, а зморшки на обличчі розгладжувались в неї од тих пестощів. Далі вона виймала десь з-під подушки згорнений в кільканадцятеро папір і стромляла йому в руку сквапно і таємниче:
— На! Це тобі!
По тонкому жіночому письму й по синьому чорнилі він пізнавав, що то лист од неї.
Займаючись з Людею, він потай розгортав той лист і читав. Людя, що хотіла, могла робити.
Лист був насамперед довгий, на п’яти-шести сторінках. Він був писаний трохи старим, квітистим стилем, з алегоріями й довгими виробленими періодами. До того пахнув специфічним духом згірклої помади й носив плямисті сліди поцілунків, не алегоричних, а дійсних, витиснених на листовім папері й долучених до ніжних слів, як ілюстрація. «Коли б ти заглянув у безодню мого почуття й осяяний небесним світлом кохання.... Я хотіла б вічно жити на твоїх грудях, оселитися там і в невимовному щасті, в божевільнім раюванні пити росу твоїх поцілунків, цілувати сліди твоїх стіп і пестити повітря, яким дихаєш... Ти мій володар, мін пан, моє життя і моя смерть...»
Вона щонайменше двічі на день писала до нього такі листи, стромляла йому в руку, передавала через Людю, вкладала в кишені пальта і посилала по пошті. Шухляди його стола виповнені були паперами з синіми рядками й наситили хатнє повітря специфічним духом. На кожний лист вона уперто допоминалась одповіді, довгої, палкої, повної неземних почувань і лицарського духу. Вона хотіла. Він мав обов’язок виставляти перед нею оголену душу — і декорував її театральною шумихою, мучився, прів, і нічого не виходило в нього. Коли він не приносив одповіді або приносив коротку і бліду, вона робила йому сцену, називала його нездарою, міщанським убожеством, а потому падала на груди, пестила, вкладала в кишені ще довші листи й одягалась у легку одежу, що давала доступ до її тіла. В приступах ніжності вона обслинювала папіроси, які курила без ліку, і втикала йому в уста або виривала для себе папіросу від нього — й тоді її зеленкуваті очі в червоних повіках оточались колом променястих зморщок задоволення. Його мучило таке кохання, хоч разом з тим лоскотало пиху. Він найбільше боявся стати смішним в її очах — і ось тепер:
— Геть!.. — І він пішов, як пес.
Піддубний застогнав, мов зранений. Він сам винен. Треба було щось зробити. Але що? Побити? Ні. Кинути в лице рукавичку? Адже він не мав її з собою. Викликати на поєдинок? Хіба він знає!
Очі його ненароком впали на вікно, і він скорчився од болю. Те вікно його боліло. Він встав з постелі і спустив штору. Потому знов ліг і накрив голову подушкою. У грудях повзла невиразна безформена невдоволеність. Голова росла і порожніла. Там лиш, як літні тіні, проносились згадки, безладні, безсистемні.
Вона приходила до нього в боннину кімнатку. Цілуй! І коли він занадто рішуче брався до неї, на неї нападав страх.
— Боюсь... боюсь... мій милий, я боюся... — шептала вона з жахом в очах і з складкою болю в устах, — і одпихала його від себе, й неспокійно озиралась по кутках.
Він не мав чого боятися і не слухав її. Тоді вона тремтіла і пищала, як муха в павутинні, і ця інститутська манера в немолодій жінці дратувала його.
— Ой, ах!.. милий, єдиний... боюся... он хтось іде!.. ой!..
І вона тікала від нього, лишивши в йому бажання... Часом вона була просто жорстокою. Вона змушувала його цілими вечорами слухати музику, переважно класичну — Баха, Гайдна, Бетховена, — і після якоїсь фуги або симфонії, оді-граної з розумінням і з експресією, оберталась до нього разом з табуреткою й питала з тріумфом в очах:
— Подобається тобі?
Він говорив щось невиразне:
— Так... ні... бачите...
Тоді вона міряла його злими очима:
— Осел! Ви нічого не розумієте...
Стискала губи й поверталась до нього круглою спиною.
Він сидів пригноблений і думав, що вона каже правду.
Вона була вередлива, палка, сентиментальна і стара. Своїм поводженням вона нагадувала йому старий французький роман.
— Татусю, не виганяй пана Вана!..
Він бачив голі руки й довгі ноги під білою спідничкою і той благаючий чистий погляд дитячих очей...
Нащо вони зробили свідком хатнього болота ту чисту душу?..
Як він ненавидів того урядовця, з його червоними плямами на виду, з його тремтячою бородою й пискливим голосом, — ненавидів за те, що він чоловік його коханки, за свою ганьбу, за свою полохливість! З якою насолодою побив би він його, згнітив своїм тілом, здушив за горло!.. Та що сказала б вона?
Міщанин!.. галабурдник!..
Їй треба декорум... поєдинок...
— Ну, що ж — хай буде поєдинок!
Це він говорить уголос, сідає на ліжко й витріщає в темряву очі.
І враз уявляється йому картина поєдинку з якогось роману. Зелена полянка. Секунданти в циліндрах. Він зводить пістоль... синій димок — і пан Микола хилиться вниз, а крізь білу сорочку стікає червоний струмок...
Піддубний заплющує очі, тремтить і ховає голову в подушки...
Ні, він цього не може!.. не може!..
Він підскакує усім тілом на ліжку й не хоче думати про кров. Врешті його заспокоює думка, що пан Микола не схотів би стрілятися з ним. Він урядовець, лояльний урядовець. Він зараз доніс би в поліцію... Це певне... це зовсім певне... А тоді ще гірше. Допити, суд, поліція — він опинився б у смішнім становищі. Що ж буде?
Піддубний лежить довго один у темряві й думає під стук калаташки нічного сторожа.
— Ну, добре! — каже Іван і знов сідає на ліжко. — Ти зробив свинство. Вліз у сім’ю, взяв чужу жінку... Май же сміливість чесно поквитуватись. Візьми її. Забери і звий своє гніздо... На свої десять копійок, що лишились у кишені, на своє убожество? А дитина?..
Щось встає зсередини у нього й конвульсійним сміхом вилітає крізь горло... Стару? Рештки?.. Ні!..
Його думка все більше й більше нахиляється до поєдинку. Він мусить змити кров’ю свій пекучий сором.
І знов картина.
Стріляються. Щось гостре, гаряче пронизує його тіло в тому місці, де сидить образа, аж йому легше стає од того, — і він труп, і він герой!
Про нього і говорять, йому співчувають, за ним плачуть і пишуть йому довгі й ніжні листи — безконечні рядки на дорогому папері, — листи, яких він ніколи не прочитає...
Свідомість його двоїться, і в той час, коли він бачить наслідки поєдинку свого, — він знає, що це фантазія, дурниці, що він нізащо — от нізащо! — не підставить чола під цівку пістолета.
— Мі-щанство-о!.. — прогучав чужий голос в його ухах.
Він присилував свою думку і далі думав про поєдинок. Він уявляв собі, що станеться з ним, коли він буде мертвим. Насамперед не буде дихати — і він перестав дихати і лежав спокійно. Кров у жилах холодна і густа, як драглі, члени витягнені, дерев’яні і не згинаються, як з пап’є-маше. В голові пустка, в грудях пустка... Рота не можна закрити, з горла видобути згук...
І в пристраснім імпульсі життя він видав горлом короткий згук, помацав своє тіло й зігнув руку.
Х-ху!.. Він протестує!
Раптом він скочив на ноги. Блиснула щаслива ідея. Вона ще без форми, легка й невловима, як етер, і поки вона хвилювалась перед ним і тремтіла, мов улітаючий газ, він чув, як з самої глибини його істоти вставали нікчемність, фальш, компроміси, й світили до нього зеленими очима, і вились, як гадюки, і задурювали голову важким сопухом.
Він врешті вловив ту ідею, ось вона!
Він покличе його листом на поєдинок, тільки лист той мусить пройти через Антонінині руки — і вона не допустить до крайності ні в той, ні в другий бік.
Він сливе веселий скочив на ноги.
Вікно під шторою сіріло шістьма ясними плямами, бліде зимове світло входило в хату знадвору. Починало дніти. Вночі випав сніг.
Піддубний засвітив свічку.
В якій формі написати лист? Він не знав. Десь були якісь романи, там, певно, можна знайти. Він почав нишпорити. Чорт! Десь заподілися, ну та дарма. Він тільки знає, що підпишеться — «з повним презирством»; йому прийшла до голови чудова думка: «з повним пр-р-резир-ством!»
«Шановний добродію!»
І став. Думки опанували голову, форми виганяли їх, було трудно.
Нарешті, зачеркуючи й переписуючи, він склав листа:
«Шановний добродію, Ви вчора позволили собі тяжко образити мене. Тільки кров може змити ту образу. Прошу Вас визначити час і місце, куди я можу направити своїх секундантів. З повним презирством Іван Піддубний».
Потому він зачеркнув «з презирством» і написав «з поважанням», переписав і заадресував: «Високоповажній пані Антоніні Цюпа у власні руки для пана Миколи Цюпи».
О!
Було ще рано, пів до восьмої, Цюпи ж вставали так коло дев’ятої. Піддубний ходив по хаті і все поглядав на годинник. Час тягся поволі. Врешті він накинув барани і вийшов.
Снігу багато, тепло і сонячно. Пухкий сніг засипав землю, будинки, обвів лінії тинів, обліпив стовбури дерев і гіллячки. Між білою сіткою їх яскраво синіє небо, а на снігу, на золоті сонця, тремтять синяві тіні. Сонце і повітря лоскочуть щоки, а зелень ялинових гілок виглядає з-під снігу так свіжо, що, здається, надворі стоїть весна, одягнена у білі шати.
Пролетіла ворона і сіла на тину.
Як передати листа, щоб він попав у Антонінині руки? Коли б не стріти пана Миколу, що часом виходить з дому раніше.
Женуть гурт товару в різниці... ціла купа рудої шерсті, ніг, рогатих голів.
Як гарно дихається — п’єш повітря, мов тепле молоко. Сонце засвітило зірку на сніговій гіллячці.
Лист муляє в кишені. Треба через когось послати. Принесуть їй — вона виходить. «Лист? Од кого? Давай сюди...» Ага!.. Міниться в лиці і несе до чоловіка.
Безлюдна вулиця. Два рядки білих хат під білими дахами, межи ними сніг. Дими в’ються до неба. Москаль біжить з кошиком. Гей! Москалю! Гей!.. Підходить... витріщив очі...
— Однеси лист... Он туди, два вікна видко. Оддай до рук пані. Чуєш? Десять копійок дістанеш.
І він намацав у кишені останні десять копійок.
Ходить по вулиці й чекає.
Москаль повертає, зігнувся.
— Самій пані?
— До рук.
— На...
І повертає назад, до себе.
— Що то буде, що то буде? Чим скінчиться?
День довгий, безконечний, тривожний. В полуднє небо всміхається, капле з стріх, і вся кімната в золоті. Ходить і думає.
Обід не йде до горла, в роті сухо, голова важка. Що то буде?
По обіді лягає в ліжко, холодний, байдужий, дерев’яний, і нічого не чекає.
Якось-то воно буде.
Сірі тіні блукають по хаті, вікно гасне, розпливається, вечірній морок лягає на серце. Навкруги нікого й нічого. Стук... стук... До кого б се?
— Можна?
Чий голос? Він тремтить і зривається з ліжка.
— Увійдіть...
Він... пан Микола. Голос хрипливий, дивиться вбік, шуби не знімає й не подає руки.
Сідає.
Іван тремтячою рукою шукає сірничків і ніяк не може витерти вогню.
— Не турбуйтеся... не треба.
Іван все шаркає сірником.
— Ви... ви... — хрипить пан Микола, — ви не гнівайтесь на мене — я був учора п’яний. Просто п’яний, і більш нічого... більш нічого... Ну, а коли п’яний, ви розумієте...
Ага-а-а!.. Ну, звісно, він був п’яний, п’яний, як швець... і більш нічого... більш нічого. Як це він не помітив, що той був п’яний, як стовідерна куфа з горілки, як ціла корчма баб!.. ха-ха!.. Як це він не помітив?
— Людя скучає за вами... приходьте завтра на лекцію й не пам’ятайте того, що було між нами...
Ха-ха!.. Ах ти, п’янюго, він був п’яний, як... і більш нічого... Ну, він прийде, конче прийде... ха-ха.. Все сміється у нього всередині, все радіє, і він має охоту здушити хрипливе горло цього добродія, хоч старається не показати ні своєї радості, ні своїх бажань.
Добре, він прийде... і більш нічого... ха-ха-ха!..
А про лист ні слова!
Свиня!..
Піддубний виспався. Спав цілу ніч, як забитий. Так коло дванадцятої він взяв парасоля пана Миколи під пахву й побіг на лекцію. Знайомі почуття вчителя, що поспішає на лекцію, втихомирили його. Тільки коли він вступив у сіни і глянув на сходи, по яких збігав позавчора, а надто коли поставив в куток парасоля, — згадки линули на нього холодною водою і скували вільність рухів.
На дверях з хати стояла вже Людя, й підскакувала на своїх довгих ногах, і простягала худі рученята до пана Вана.
— Пан Ван... пан Ван... — радісно пищала вона і дивилась на нього закоханими, як у мами, очима.
Вони зараз взялись до роботи.
Все йшло, як і раніше; навіть в ту ж саму годину, як звичайно, перервано лекцію й покликано їх на обід.
І ось він пройшов ті хати, якими недавно виходив, і побачив столову, і круглий стіл, і пана Миколу, і пані Антоніну.
Пан Микола сухо стиснув йому руку, пані Антоніна виглядала втомленою, але сяла і, користуючись хвилиною, втиснула йому в руку такий жмут паперу, що він не знав, куди його сховати.
Обідали мовчки, хоч намагались говорити. Пан Микола був ввічливий, услужний, занадто, може. Він підсував Іванові страви і припрохував, дивлячись кудись поза нього:
— Їж-жте... Їж-жте...
І те «ж-ж...» виходило у нього з таким притиском, наче він мав у роті ціле гніздо ос.
Іван не прийшов ще до себе, він спустив униз очі й їв, їв без кінця, без пам’яті, з такою завзятістю, з такою саможертвою, з якими його прохано.
Пані Антоніна часто губила серветку й, нагинаючись за нею, щипала Йванові ногу.
Часом вона клала його руку собі на коліно. Людя зітхала й здіймала очі до Бога.
Спасибі тобі, добрий Боже!.. Тепер усі щасливі!..
Triste comme un beau jour
Pour un coeur sans espoir.
Драбинястий віз, запряжений одною конякою, раз у раз підскакував і немилосердно трусив, не попадаючи в колію. У земської вчительки Раїси Левицької, що їхала на возі, почало од труської дороги боліти під грудьми — і се було добре, бо одривало її од прикрих думок. Вона ще не прохолола після історії з попом, мов відламок розірваної вибухом бомби. Перед її очима, як на злість, вставало худе, єзуїтське, скривлене від злості обличчя попа, коли вона прилюдно вигнала його з школи. Що ж, інакше вона не могла вчинити: його вічні доноси на неї, похід проти земської школи, підбурювання селян та втручання в її шкільну працю стали нестерпучими, нерви її не витримали — і вона зробила попові бешкет при школярах та селянах. Піп побіг жалітися інспекторові та свому начальству, а матушка тим часом ускочила з наймичкою в школу, побила горшки і, світячи зеленими, як у роздратованої кицьки, очима, захлипуючись потоком лайки, кинулась із кулаками на «зухвалу вчительку» — і, напевне, побила б, коли б та не втекла з хати. Ну, приїздив інспектор, член земської управи, було слідство, допити — і все скінчилося тим, що її перенесено до другої школи, куди вона саме й їде. Як тільки скінчилися іспити, вона забрала своє убоге манаття і, не бажаючи й днини лишатися в одному селі з навісним попом, подалась у дорогу. І хоч вона далеко була вже од місця пригоди, а все ж ся гидка історія гнітила її, як сонна мара, — і мутила, й підіймала в серці злість. Се вже вдруге на протязі своєї тринадцятилітньої служби вона мусить через непорозуміння з попом міняти школу — і хто знає, що чекає її на новому місці, де, певно, — ох, Боже! — є піп і попадя.
Але те, що так трусило і так кололо під грудьми, не давало снуватись гірким думкам.
Край дороги, якою котився віз, лежав білий пісок і пересипався на вітрі. Раїса задивилась, як курився над землею, немов дим, білий пісок і пеленою закривав далеку смугу чорного бору. Чепурні берези, як русалки, маяли на вітрі зеленими косами. Кострубаті й присадкуваті верби з обох боків дороги міцно чіплялися оголеним корінням за землю, немов хижий птах загнав пазури у здобич. Було, невважаючи на травень, душно, як улітку. По гарячому небові повзли довгі й білі, як павутиння, хмарки, на заході вставало щось грізне, і росло, і сварилось далеким гуркотом. Раїса все поглядала туди, з тривогою думаючи, чи втечуть вони од бурі, при одній згадці про яку вона холола і здригалась. Візник, в одповідь на її прохання, цмокав на шкапину і бив її пужалном по сухих ребрах, та це помагало небагато.
В’їхали в лісок. Тут було затишно і пахло смолою. На тлі яро-зеленої молодої березини гаптувались чорні гілки сосни, а там, де березина витісняла сосну та пропускала паруси сонця, все, здавалось, залите було зеленим бенгальським вогнем. Над дорогою часом попадалась уся в цвіту дика груша або кущ черемхи з медовим запахом білих делікатних китиць.
За лісом широкі поля поволі й лагідно спускалися униз, і візок усе котився вузькою, нев’їждженою дорогою, що бігла кривулькою поміж озиминою до села.
Та ось і село. Серед низькодолу і мочарів стояло воно, прикривши свої убогі оселі вітами крислатих верб. Здалеку здавалося, що то не хати, а стіжки зчорнілої й гнилої соломи ховаються під вербами.
Візок котився вулицею, а Раїса цікаво роздивлялася по обидва боки. Хати здебільшого були старі, чорні, з чорними ж, порослими мохом, стріхами. По дворах стояли багна й зеленасті калюжі. Вулиця теж блищала баюрами. На всьому одбились сліди убожества. І житла, і люди, що вічно риються в землі, прийняли, ввижалось Раїсі, колір землі, здавалися деталями мертвої природи. Багнистою вулицею йшов мужик, немов дубове коренище котилось по дорозі: смагле, як кора на дереві, обличчя, цупкі, порепані й припалі землею руки, грубі, як пеньки, ноги. Он вибігла з чорної хати молодиця, приклала долоню до очей і дивилась на подорожню. Сонце грало на її бронзових голих ногах, як на стовбурі похиленої над тином верби. На вулиці, попід хатами, валялася деревня; діди сиділи на ній, схиливши голови, і ледве можна було одрізнити їх од тої темної, зчорнілої маси. Замурзана дітвора, впоміш із собаками і свинями, роїлася попідтинню. Худі підсвинки на високих ногах, з заболоченими черевами никали по вулиці. Скрізь тхнуло гноєм. В долині, в озерці, хлюпали праниками, підкасані, з червоними, як у буслів, ногами, молодиці. За вигоном, край села, виднілось друге село, густо заселене сірими хрестами, під якими тихо спочивали, обернувшись у землю, трудівники землі. А далі розлягалось поле, рівне, сіро-зелене, на якому червона спідниця робітниці здавалась одинокою польовою квіткою.
За закрутом, на горбочку, з-за великих пишних кленів виглянула біла церква. У Раїси раптом стиснуло серце, і вона міцно стулила вуста. Ну що ж, їй не першинка, коли доведеться, буде воюватись.
Через дорогу, проти церкви, стояла школа, нова, висока, під залізом, на горбочку, як сорока на тину. Візник завернув і в’їхав у великий, зарослий споришем двір.
Показалося, що школа замкнена. Раїса обійшла навкруги її, зазирнула у вікно, звідки глянула на неї пустка, поторсала колодкою на дверях од чорних сіней — нікого і нічого. Якийсь чоловік сперся од вулиці на тин і з цікавістю стежив за маніпуляціями Раїсиними.
— Не знаєте, в кого ключ од школи?.. Я нова вчителька... — звернулась до нього Раїса.
— Та, мабуть, у сторожихи, у Тетяни... Бігай-но, та швидко, по Тетяну, вона поле в мачухи на городі!..
Услід за сими словами почулася лопотнява босих ніг, і щось біле мигнуло на вулиці.
Раїса сіла на лавці під школою і чекала сторожиху. Навкруги було тихо і безлюдно. Біла церква серед могутньої зелені робила приємне враження. На великому зеленому дворі паслась розпряжена вже візником коняка, а він сам приліг у холодку під возом.
Минуло так більш півгодини. Врешті ляпнула хвіртка і на стежці показалась Тетяна. Суха пристаркувата дівка, вона міцно держала в замазаних свіжою землею пальцях ключ, з неймовірою поглядаючи на Раїсу.
— Здрастуйте...
— Здрастуй... одчини школу... я приїхала до вас за вчительку...
Тетяна прожогом, з рухами москаля у спідниці, кинулась одчиняти школу, впустила Раїсу, а сама побігла зносити з воза речі.
Гучно залунали по пустих хатах Раїсині кроки, і сперте, з сильним запахом соснової дошки повітря затамувало їй віддих. Вона швидко поодчиняла вікна. Тепле, зеленасте світло виповнило хати, і глянула у вікна широка блакить неба.
Тетяна тим часом позносила усе манаття з воза, унесла води, подала учительці вмитись і, налапавши в мішку самовар, витягла його звідти за вуха, аж він забряжчав.
— Самовар вам ставити?
— Настав...
Поки сторожиха поралась коло самовара, Раїса пішла оглядати школу.
Школа була простора, нова, недавно поставлена. У великі вікна невпинно перлось сонце і так пекло високі соснові стіни, що на них виступала живиця. Жовто помальовані парти, зсунуті в кутку докупи, були покриті пилом. В шибку билась здорова муха і жалібно дзижчала. Од чорної шафи з книжками до шкільної дошки павук снував павутиння. Раїса обійшла усі покої, скрізь була пустка і тиша, школа нагадувала порожній вулій, перекинутий під хатою на сонці. Кватира вчительки складалась із двох невеликих хатинок. Особливо мала була спальня. В ній заледве могло поміститися ліжко, маленький столик і невелика скриня. Коли Раїса прилягла на ліжко, їй здалося, що вона опинилась на дні глибокого колодязя, бо нетинковані соснові стіни, що тісно обступали її навкруги та високо здіймались до стелі, дуже скидались на цямрину. Друга хатинка була трошки більша, і з вікон її було видко білу церкву серед зелені високих дерев.
Поки учителька підживлялася, сторожиха стояла коло дверей, уважно розглядаючи її та її пакунки зо всіх боків. Врешті вона насмілилась, сіла скраєчку на канапку, і почалась розмова, в якій сторожиха намагалась якнайбільше довідатись від Раїси та якнайбільше розповісти їй.
Раїса дізналася, що школа стоїть порожньою ще з посту, коли учителька злягла та й хутко й душу Богові оддала; он там, у тій маленькій хатинці, де Раїса буде спати, — там мучилась одинока як палець вчителька, і коли б не стара матушка, не було б кому і очі закрити.
— Хіба піп старий уже?
— Ні, піп не старий, він удовець, має одну дівчинку-під-літка, стара ж матушка — то мати попова... Багатир, великим хазяйством орудує, а що в селі панів нема — нема де й заробити, то люди йдуть, за що дасть, до батюшки, а більш за гріхи йому одробляють... Тепер зажерся з дяком, ніяк не поділять приносів...
Тут Раїса довідне дізналася, що й коли саме сказав піп дякові, що одповів йому дяк, що з того вийшло і як та історія одбилася на кривій Семенисі, якої чоловік доводиться братом у других дяковому кумові...
Оповідання Тетянине, як хвилі од вкинутого в воду каменя, все ширшими і ширшими кругами розходилось по селу, займало масу осіб, захоплювало далекі кутки і плутало такі деталі різних сторін життя, що в голові Раїсиній усе змішалося, і вона перестала слухати гомінку сторожиху.
Розташувавшись абияк, нашвидку, в своїх двох покоїках, впорядкувавши свою дівочу постіль, Раїса рано лягла у ліжко. Та спати не могла. Свічка блимала на столику в головах, а вона, витягшись під свіжим рядном, водила очима по дощаних соснових стінах тісної хатини. При тьмяному світлі стіни ще більше нагадували колодязну цямрину. Раїса лежала на дні колодязя, а там, вгорі, куди світло ледве доходило, починався світ і життя.
Життя... вона думала про нього. От їй уже тридцять перший рік пішов, а чи багато дало їй те життя? Вона тільки й жила, що в останніх класах духовної школи, коли семінаристи, називаючи себе родичами її, приносили їй заборонені книжки, вели з нею розмови про любов до народу, про політику й навіть про те, що нема Бога... Їй було страшно і любо; вона ховалась зі своїм скарбом, зачитувалась до болю голови, тремтіла од нових думок і почувала в собі таку любов до нещасного народу, що спочатку хотіла вмерти для нього, а потому роздумала і поклала жити. Вона уважала себе за щось вище од своїх подруг та й од тих людей, що були навкруги, в грудях у неї радісно билась хвиля нової сили. Вона рвалась із шкільних стін на волю, на службу народові. І сталося. Батько, старий убогий дяк, забрав її додому, на село. Але там не було того улюбленого страдника — народу, він був десь далеко, в Росії; на селі були самі мужики, яких Раїса добре знала і не дуже любила. Вдома, у бідноті, у великій сім’ї, де не було місця зайвому ротові, жилось невесело. Правда, батько із шкури ліз, щоб одягти Раїсу не гірш од попівни, аби дати їй спромогу їздити по весіллях та по храмах, де можна було знайти жениха-богослова. Та жених якось не знаходивсь, бо ні багачкою, ні красунею панна не була, біда вдома не меншала, і по двох роках, змарнувавши батькові надії, Раїса мусила піти в учительки. Тринадцять літ вчителькою! Тринадцять літ вона сохла, як яблуко у сушні. Спочатку хоч потішала себе думкою, що вона не зайва на світі, що вона служить високій справі, але ся теорія з кожним роком блідла, половіла і з часом зовсім загинула. Життя, таке одноманітне, таке безбарвне, текло вузьким коритом і нічого не давало для особистого щастя; вироблялись однобічні, професіональні інтереси, поза якими вона почувала себе мухою восени. Вона так і називала себе: осіння муха. Раїса не раз питала себе, чи любить вона свою школу? Так, вона любила школу, любила свою роботу, при якій втрачала голос, хрипіла, надсаджувала груди і вела безперестанну війну зі школярами, їх батьками, попом і начальством. Вона любила се все, як любить мужик оранку, жнива або тверду лаву, на якій спочиває його натомлене, струджене тіло.
Однак для серця було сього мало. Правда, воно не раз розцвіталось під змінливим промінням щастя, цвіло закинуте, невідоме, у тиші і, не маючи надії кинути насіння в родючий ґрунт, зів’яло, зсохло, як зсохли її лице, груди, руки, як зсохла вона вся, мов польова квітка з гербарію.
І ось, кинута долею в чуже село, ще більш одинока, ніж досі, перевертається вона з боку на бік на дні колодязя, і не може заснути, і з жахом думає, що мусить же вийти колись із сього колодязя і стрітися з дійсністю, в якій центральне місце на сей раз займає така дрібничка, як відносини з попом.
Вже почало дніти, коли Раїса заснула. Розбудив її чужий голос під вікном:
— Я ще вчора бачив, як щось під’їхало до школи, та й кажу батюшці: чи не нова вчителька? А вони й посилають: «Піди, — кажуть, — до Тетяни, дізнайся, хто, звідки й що воно...»
Раїса, мов опечена, скочила з постелі і застукала в вікно. Яке йому діло! Се не церковна школа, а земська. Вона його не знає і знати не хоче, він для неї ніщо, він тільки законовчитель, та й то не тепер, на вакації. «Се просто нахабність», — думала Раїса і хвилювалась.
За кілька день була неділя. Раїса не пішла до церкви. Зумисне. Вона никала по порожніх хатах, перечитувала старі книжки, сиділа в садочку під деревом або приймала школярів, що приносили їй суниці, аби познайомитись із учителькою. Поїхати на вакації вона не мала куди, батько давно помер, до родичів не хотілося.
Піп нічим не об’являвся, і Раїса трохи заспокоїлась. Їй найбільше подобалось сидіти під вікном у своїй «чистій» хатинці, звідки було видно білу церкву серед густої зелені. Часом, коли сонце погідно сідало, церква здавалась рожевою, а вершечки дерев золотими.
Одного вечора, коли Раїса милувалася грою світла на церкві, перед вікнами несподівано з’явилась висока постать.
У Раїси стрепенулося серце. Одскочивши од вікна, вона кинулась до виходу, та згадала, що обидві двері виходять у двір і вона напевно стрінеться з попом. Раїса перебігла клас, одчинила вікно і вискочила в садок. Піп поторсав двері, постояв трохи і, обійшовши школу, застав Раїсу під стіною. Обоє змішалися.
Він зняв бриля, і рум’янець збентеження поповз йому аж на лисину.
Вона, зігнута і бліда, стріла його переляканими і сердитими очима.
Він прийшов познайомитися. Він знав, що вона приїхала, і в неділю виглядав її в церкві, але вона не одвідала дому Божого... Вона тут людина нова, нікого не знає... і коли трапиться потреба, він просить звернутися до нього — свого найближчого сусіда. Бо хоч вона земська вчителька, та він думає, що церква і школа мусять іти поруч.
Він не помітив лихого вогника в Раїсиних очах, яким вона метнула в нього при останніх словах, і вів далі:
— І я, і моя мати будемо дуже раді, коли ви нас одвідаєте... Скоро приїде на вакації моя дочка Тася... вам буде веселіше...
Раїсу мучило одно питання: чи покликати попа у хату? Те, що вона була «з духовних», прищепило їй певну повагу до людей духовного стану, але спеціальна нехіть до гостя перемогла.
«Цур йому!» — рішила Раїса і слухала далі.
Гостю докучило стояти. Шукаючи очима, де б сісти, він тихо поніс свою загорнену у білий підрясник, скоріше жіночу, ніж чоловічу, постать до садової лавки.
Раїса теж сіла скраєчку.
Отець Василь за півгодини, яку просидів на лавці у шкільному садку, встиг пожалітися на свою п’яну, ліниву і не дбаючу про церкву парафію, розпитати у Раїси, хто вона й звідки, і злегка докорити покійній вчительці, що не вміла защепити молодшому поколінню духу покори.
Раїса неохоче і коротко одповідала свому гостеві, але о. Василь благодушно не помічав того. Прощаючись, він ще раз запросив Раїсу в гостину.
Раїса ускочила в хату. Щоки в неї горіли, в грудях тріпалося прикре почуття несповненого обов’язку. «Треба було покликати до хати... Перший раз прийшов... е, цур йому, — удруге подумала вона. — Образиться? Покірно прошу... Не треба мені ніяких зносин із ним...»
Та зносини не порвалися.
Стара матушка прислала їй якось тарілку малини, а коли Раїса трохи занедужала і Тетяна сповістила про се батюшку, він дав їй кілька порошків хіни і потому розпитував у Тетяни про здоров’я вчительки.
Проте Раїса не показувалась ані в церкві, ані в попівській господі, хоч була певна, що сим ображає духовну родину. «Нехай!» — уперто говорила вона і одводила тоді очі од вікна, в яке дивилася на неї біла церква в обіймах зелених велетнів.
Минув травень, почалася червнева спека. Один день видався особливо гарячим. Ще з самого ранку Раїса почувала якусь тривогу в тілі. «Неодмінно буде буря», — з жахом думала вона. І справді, після завзятої, хоч тихої спеки якось швидко смерклося і запав морок. Небо і земля стемніли, на обрії з’явилась чорна смуга. Скоро на смузі тій щось блимнуло, немов спалахнув сірник і погас. Трохи згодом показалось слабе світло у другому місці, а далі знов спалахнуло на першому. Небо переморгувалось. Проблиски світла, спочатку такі бліді й тихі, чимдалі розросталися, потужніли. Почало здаватися, що за чорною смугою хмари то здіймається, то падає, щоб піднятися на другому краї, хвиля вогняного моря. Та ось у новому місці щось моргнуло. Світло блискавки притьмарилось, зате вибухи прискорили темп. Чорне небо безперестанку моргало блискавкою, осміхалось кривим усміхом.
Раїса все більше і більше хвилювалася. Бо хоч хмари могли пройти стороною і тоді кінчилося б далекою блискавкою, та могло бути й інакше, а тут, як на те, вона пустила додому Тетяну і лишилась сама у порожній школі. Раїса засвітила перед образом лампадку, забилась у куток, далеко від вікон, і здригалась кожен раз, коли вікна раптом блакитніли од сильної блискавки і меблі, заскочені світлом, немов розбігались із якоїсь таємної наради.
Ніч бистро надходила.
Чорні хмари росли на крайнебі, насувалися над чорною землею. Надворі стало чорно, як у комині. Зате блискавка розгорялася, жевріла, ставала сліпучо-білою. Коли вона потоком білої лави роздирала заслону ночі, на обрії на одну мить з’являлась в огняних рамах чорна сильветка з тополь, з хат і вітряків. Околишня тиша насичена була тривогою, жахом навіть, тепле повітря мовчало, як залякана дитина. Здавалося, велетенський звір-потвора наближавсь до принишклої землі, розкривав вогняну пащу і скалив чорні зуби. Од його дихання трусилися дерева і ховалось усе живе. Звір усе наближався, ширше розкривав пащу, частіше дихав полум’ям... чулось уже далеке ричання... І враз сталося щось незвичайне: тихе повітря стрепенулось, скрутнулось, шарпнулось убік, знялось над землею і з божевільним жахом кинулось тікати... Воно мчалось наосліп, у темряві, з свистом і сичанням перестраху, розбиваючи груди об стіни й баркани, пориваючи за собою пісок, листя, дерева і все, що стояло на його дорозі. А навздогін за ним так само мчалась чорна потвора, нависала над землею і позіхала полум’ям... Раптом — гар-р-р...
Від того рику затремтіла земля, забряжчали шибки і йойкнуло серце.
Раїса скрикнула. Ще раніше, за кожним гуркотом грому, вона неспокійно кидалась у кутку, поміж двома стінами, і стиха постогнувала. Її витріщені очі і зблідлий, схудлий зразу вид світились у темряві фосфором. Вона чула, що волосся у неї стало тверде, як дріт, і щось холодне раз у раз доторкалося до нього. Ноги й руки були холодні як лід, а всередині у грудях котилася клубком тривога. Але коли почалась канонада і над головою її прокотились небесні гармати, Раїса скорчилась уся і забилась у куточок, з німим жахом чекаючи катастрофи. Лампадка перед образом згасла, і Раїса не мала сили встати засвітити її. Тим часом пальба ставала частішою. По небу літали вогняні стріли, червоні змії, цілі клубки полум’я. Коли з одного боку розлягався дружний постріл, то з другого в одповідь йому вилітав і котився по небу такий могутній грім, що земля тряслась, стіни в школі ходили ходором, а парти в сусідній хаті у дикому сполоху знімались із місця і з грюкотом гасали в порожньому класі.
Канонада тяглась довго і уперто. Та ось все стихло, причаїлось, наче збиралось із силами. І раптом небо пойнялось вогнем, розкололось посередині і з страшним тріском завалилось на землю, церква похитнулась, стіни в школі розсипались, і все щезло і затихло.
— Панно Раїсо, чи ви ще живі й здорові? — почула вона коло себе якийсь чужий голос.
Спалахнув сірник, і в блідому світлі з’явилась перед нею велика фігура о. Василя у білому підряснику. З його парусинового, окованого жовтою бляхою величезного парасоля збігав на поміст струмок води, а чоботи були в болоті. Він приніс з собою в душну й сперту атмосферу зачиненої хати вогкість і свіжість літнього дощу, і надвірне повітря трохи очутило Раїсу.
Побачивши сливе зомлілу вчительку, її бліде, аж жовте, обличчя, широко одкриті очі, о. Василь скрикнув:
— Що з вами, Боже мій!..
Він сквапно засвітив свічку, наблизив її до Раїсиного лиця і стурбовано поспитав:
— Що з вами?
Раїса мовчки дивилась на нього поширшеними зіньками, хоч, здавалося, пізнавала гостя.
О. Василь зложив пучки своєї пухкої, як у попаді, руки і, обвіваючи лице Раїсине холодом вогкого рукава, перехрестив її великим хрестом:
— Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа...
Раїса звелась на ноги, повела тривожно по хаті очима і тихо поспитала:
— Бурі... нема вже?..
Нема... Випав гарний ливний дощ, і небо тепер ясне... Ну й буря була!.. Коли вдарив останній грім, він думав, що запалило церкву, і побіг оглядати, але показалося, що все гаразд, хоч вдарило десь близько коло церкви або коло школи. Тут він згадав, що Раїса лишилась сама, бо пустила Тетяну додому, і схотів довідатися, чи не сталося чого з Раїсою, чи не налякало її... тим більш, що двері од школи одчинені були... Аж тут он що... Ну, як же вона себе почуває?.. Лучче?.. І слава Богу!.. От тільки в хаті душно, нездорово, краще одчинити вікна... Що? Вона боїться?.. Але ж небо зовсім ясне й зоряне, а повітря чисте й тихе... Правда?.. Їй так лучче буде. Чи може він чим помогти їй? Може б, послати по Тетяну, а то вона ще не зовсім очутилася.... Звісно, коли вона не хоче, він не посилатиме, хоч, на його думку, так було б краще... Зате він зараз пришле їй настоянки на зіллі, півчарки якої прожене з лиця її блідоту і заспокоїть серце. А тепер він побажає їй на добраніч і сподівається, що завтра вона встане цілком здорова...
І коли він прощався, од його пухкої руки, од білого підрясника, що загортав сливе жіночий торс, од блідуватого обличчя, сірих очей і навіть лисини віяло таким спокоєм, що Раїса не могла пустити його так швидко од себе. Як-не-як — вона була йому вдячна.
— Посидьте ще, — несміливо попрохала вона о. Василя, не випускаючи його руки з своєї. — Чого ви так хапаєтесь? У мене мусить бути готовий самовар, я ще до бурі наставила його... Нап’ємося чаю...
1, не даючи йому часу на одповідь, вона пірнула в темряву сусідньої хати...
Самовар радісно клекотів і випускав пару. Лампа під білим абажуром золотила нові соснові стіни. Дух свіжого чаю мішався з озонованим повітрям, в одчинені вікна дивилось зорями небо. Раїса дзвеніла склянками. Її суха фігурка в білій одежі метушилась по хаті, як на вітрі пір’їнка, чорні очі блищали, на зів’ялих лицях грав легкий рум’янець, а в голосі чулася така нотка, наче електричність, пронісшись над землею, лишила дещо в сьому утлому тілі.
О. Василь, заклавши ногу на ногу і пускаючи струмок диму од папіроси, дивувався сій раптовій зміні в настрої учительки, хоч ся зміна була йому приємна. Йому приємна була й та чистота, якою блищали золото самовара, молочний абажур лампи, соснові стіни, сукня хазяйки і зоряне небо.
Раїса ще не зовсім одійшла після бурі; се було помітно з легкого тремтіння руки, коли вона ставила перед гостем склянку, з її нервових, занадто жвавих рухів, блиску очей і піднесеного настрою. Їй зразу стало так легко говорити з о. Василем, наче він був її давнім і хорошим знайомим.
Показалося, що вона знала його покійну жінку. Фаня була на два класи старша за неї, але вона добре пам’ятає її. І от вона померла... вісім літ минуло, як померла, а Раїса нічого й не відала.
— Єдина потіха лишилася у мене в житті — се моя дівчинка, Тася... Вона завтра або позавтра приїде...
І коли о. Василь говорив про дочку, обличчя у нього ставало добрим і сірі очі променіли.
Він був радий, що має з ким поговорити про свою улюбленицю, а Раїса цікавилася дівчинкою.
Опріч Тасі, вони згадували багато спільних знайомих, і тут Раїса мала чимало несподіванок. Вона, наприклад, ніяк не могла уявити собі, що той рудий, як голендерська корова, рябий і довгий семінарист, який, сюсюкаючи, провадив їй ідеї Фейєрбаха, носить тепер камилавку, має наперсний хрест і дослуживсь до благочинного.
— Що ви кажете? — не вірила вона власним ухам.
— Їй-богу... Хіба ви не читаєте «Епархиальных ведомостей»?
Ні, вона ніколи не читала «Епархиальных ведомостей», і він обіцяв принести їй їх.
Тим часом рій згадок і відомостей про смерть, нагороди і щасливу або сумну долю спільних знайомих тихо бринів у хаті під веселий клекіт самовара і викликав у пам’яті давно забуті обличчя й події, колись пережиті почуття, колись пещені надії...
По відході о. Василя Раїса пірнула в ліжко, на дно колодязя. Однак вона не помічала нині сягаючої у височінь цямрини, над якою тріпав крилами морок. Перед очима її стояла велика постать зі спокійним обличчям, з променистими очима, зі складеними над її чолом пучками пухкої руки...
За два дні у школу вбігла дванадцятилітня дівчинка з кругленьким клапоухим видочком поміж піднятими догори плечима. Її бистрі чорні очиці нагадували Фаню — і Раїса зразу догадалася, що то Тася. Погано пошита перкалева сукенка не укривала оцупкуватої фігури, білі панчохи тісно обхоплювали грубі литки, а жовті вушка од рудих черевиків теліпались наверху, як свинячі вуха.
Тася проскочила повз Раїсу і, не помітивши її, оббігла усі класи, стукаючи черевиками та заглядаючи у всі закутки, наче вона вернулася до свого дому і обдивлялась, чи все гаразд. Врешті вона наскочила на Раїсу і засоромилась. Але не надовго. За кілька хвилин вона вже засипала Раїсу безладними питаннями.
Чи є в неї сестра? А вишні в садку вже достигли? Чи й у неї була та сама начальниця в школі? Які конфітури Раїса любить, бо вона любить всякі... і т. д. і т. д.
Тася швидко сприятелювалася з Раїсою, не випускала її руки з своїх, тягла до себе в гостину. Раїса пішла.
В попівських горницях вони нікого не застали. Та о. Василь скоро надійшов і дуже зрадів Раїсі.
— Матусю!.. Матусю!.. — гукав він у другу хату, витираючи впрілу лисину. — Гостя маємо...
Десь іздалеку почувся частий стукіт, наче коза стукала ратицями по помості. Трохи згодом у дверях показалася чорна баба з ціпком у руках, од якого походив той чудний згук.
— «Матусю... матусю...» — передражнила вона сина, — гість... а який то гість? Вчителька... могла б давно вже прийти.
Вона знов постукала ціпком, перейшла, не звернувши уваги на Раїсу, хату, сіла на стілець і замимрила:
— Матусю... матусю... вчителька... вчителька... Невважаючи на неласкаве вітання, Раїса одразу почула симпатію до сеї старосвітської фігури в чорній міщанській одежі. Голова в матушки була пов’язана чорною хусткою, з якої виглядала замість обличчя печена картопля.
— Мати на всіх нас бурчить отак... — прохав вибачення о. Василь.
— «Бурчить... бурчить...» — повторила стара попадя, встала, перейшла, постукуючи, хату, сіла на другий стілець і замурмотіла собі щось під ніс.
На неї очевидячки не звертали уваги.
Тим часом Раїсі видко було, як у другій хаті Тася присіла перед грубкою, запустила в неї руки, щось довго порпалась там і витягла врешті звідти слоїчок із конфітурами. Знявши обережно папір, вона запустила всередину палець, обмазаний в попіл, і швидко сунула в рот. Вона з такою насолодою лизала конфітури, що чорні очка блищали в неї, як у звірка, а настовбурчені вуха червоніли, як свіжо нам’яті.
О. Василь хвалився своїм хазяйством. Він показав власноручно посаджені яблуні, дав їм добру рекомендацію, познайомив її з запахом стайні, з болотом корівника і скликав для неї усе кудкудакаюче, гегаюче і крякаюче пернате царство. Зо всіх звірків, які оточали Раїсу на великому дворі попівської господи, найбільше жвавим і цікавим була Тася, оцупкувата фігурка якої шмигала поміж телятами або вривалась серед несказанного ґвалту в гусяче стадо.
Пили чай на веранді при тихому заході сонця. Велика й благодушна фігура о. Василя, безперестанне бурчання старої матушки, що нагадувало дзюрчання води з-під ринви, жвавість молодої кізочки у Тасі, ся проста розмова й обстанова навівали на душу спокій. В одчинені у хату двері дивились із портретів архієреї над старинними червоними меблями і збільшували невеличке товариство, в якому Раїса не почувала себе одинокою.
Лід рушив, знайомість зав’язалася.
Раїса рада була, коли Тася часом із самого ранку забігала до неї і тягла її в ліс або в поле. Часом вони брали з собою о. Василя. Він мусив з ними шукати гриби, насилу згинаючи свою ситу постать у білому підряснику. Коли він втомлювався, а довгі коси мокріли од поту, вони позволяли йому спочити. Потому часто прибігали дивитися, як він лежав на траві та пахкав папіроскою. Вони носили йому визбирані губи.
Стару матушку Раїса швидко підбила: вона варила їй конфітури, помагала в пекарні, доглядала робітниць. Стара була дуже рада і виявляла се бурчанням, як і на всіх домашніх.
Всі четверо складали немов родину.
Особливо веселими були у них недільні обіди. Зараз після служби божої Тася тягла Раїсу до себе, і та мусила йти до кухні, щоб зготувать для маленької ласухи яку легумінку.
Розпечена коло вогню, з засуканими рукавами, влітала вона у столову, гриміла посудою, помагала наймичці накривати стіл і проганяла о. Василя, що валявся з газетою на канапі.
— Ідіть до себе, ви нам заважаєте! — весело кричала вона йому.
За обідом виходила з о. Василем, як звичайно, суперечка. Рахували, скільки о. Василь випив чарок.
— Ви вже п’ять випили!.. — з обуренням гукала Раїса. — Вам се шкодить, а ви п’єте та п’єте!..
— Яка з вас вчителька: до п’яти порахувати не годні; я випив чотири, а не п’ять...
— Ні, п’ять... Я вам забороняю більше пити — чуєте!..
— Овва!
— «Овва!» — дражнилась Раїса і швидко хапала з стола пляшку.
О. Василь боронив свої права і йшов війною на Раїсу, обертаючись раптом зі слуги божого в слугу Марса. За столом здіймався страшенний заколот: Тася вищала, як зарізане порося, стара попадя бурчала, переходила з місця на місце та невдоволено стукала ціпком, аж посуда дзвеніла.
Кінчалось звичайно тріумфом слабішої сторони, та в ґрунті задоволені були всі, хоч апетит Тасин так загострювався од боротьби, що з солодкого сливе нікому нічого не лишалося.
Разом вони їздили на сіножать, у поле, на пасіку. О. Василь звикав до вчительки. Він часом посилав її доглядати сапальниць на буряках або приручав одвезти полудень косарям. За сими приємними, звичними розривками Раїсі непомітно збігав час, тим більш непомітно, що вона почувала себе в сім’ї о. Василя, як у рідній. В кінці літа Тасю одвезено до школи, і всім стало сумно. Зате о. Василь мав причину частіше навідуватись до школи, щоб поговорити з Раїсою про свою улюбленицю. Опріч того, він приносив з собою «Епархиальные ведомости», які йому ліньки було читати самому, і вони читали удвох. О. Василь насамперед розгортав одділ хроніки. Там стояли все знайомі назвища, описувались всякі випадки й зміни в житті місцевого духовенства. Спочатку Раїса цікавилась сим із ввічливості, щоб не образити о. Василя, а потому втяглася і перейнялася інтересами колишніх, ще за часів бурси, своїх знайомих. Лучалося, що, коли привозили пошту, а о. Василя не було вдома, Раїса перша перечитувала новинки і нетерпляче чекала о. Василя, щоб поділитися з ним тими новинками.
— Чи ви чули, що о. Аркадія переведено на другу парафію, а о. Феогност дістав набедреника? — стрічала вона його.
— Невже? Звідки ви знаєте?
— А ось читайте...
І вони обоє нахилялися над газетою так, що чорна гривка Раїсина лоскотала лисину о. Василеві.
Скоро знайшов о. Василь роботу в школі. Батьки приводили дітей записувать до школи, і Раїса таким способом знайомилася з селянами.
Тут о. Василь був дуже корисним: він знав кожного селянина, його життя, характер і думки, знав його жінку й діти, його скарб тлінний і нетлінний. Пишно розсівшись у класі, о. Василь порядкував:
— Сього можна прийняти... мати його богомільна жінка, ніколи не пропустить служби божої... А! Й ти, Іване, привів до школи хлопця?.. Хочеш, щоб і син був такий великорозумник, як батько?.. Ні, сього не записуйте, я його знаю...
— Змилуйтеся, батюшко, не гнівайтеся, я ж у тому спашу не винен...
Тут починалися рахунки за спаш або за якесь покрадене жито; о. Василь сердився, пирскав, червонів і настоював, щоб хлопця не записували. Се сердило Раїсу, та при людях вона уважала незручним нагадувати попові свої права. Коли ж Раїса довідалась, що селяни почали перше, ніж до неї, ходити до попа з проханням за своїх дітей, вона обурилась і виявила йому своє незадоволення. О. Василь, однак, потрапив заспокоїти Раїсу; все вийшло так, що вона ще мусила дякувати йому. Та й як було не дякувати або не слухати його! О. Василь все знав і все міг. Треба було полагодити дах у школі, бо протікало, — о. Василь зараз знаходив майстрів. Потребувала учителька дров на зиму — о. Василь доглядав, щоб привезено сухих. Здумала Раїса їхати в управу або в містечко — о. Василь ставав у пригоді кіньми і т. д. і т. д.
Раїса справді була вдячна йому за незчисленні дрібні услуги та ради, без яких вона у чужому селі почувала б себе далеко гірше.
Опріч того, він їй подобався. На її погляд, він був гарний; од його високого чола била чесність і шляхетність, сірі очі променіли щирістю, освічували тихим світлом ціле обличчя. І він був нещасний, лишившись так рано удівцем. Раїса чула часом у серці певну ніжність, якесь матернє почуття до сього знівеченого життя, їй легше було вибачити о. Василеві, ніж кому іншому.
По від’їзді Тасі Раїса умовилась столуватися у старої матушки. Щодня утрьох вони ділили хліб-сіль. Се зближувало їх, немов ріднило. Раїса навіть де в чому впливала на духовного отця. Вона поволі зменшувала звичайну порцію чарок, яку о. Василь заживав при обіді, і врешті о. Василь зовсім залишив пити. Коли він розповідав їй, як він багато міг випити та скільки часом випивав, серце її сповнялось гордістю, що оце вона змогла своїм впливом викоренити таку застарілу й згубну звичку.
Довгі осінні вечори вони проводили разом за круглим столом попівської їдальні, при світлі тьмяної лампи. Під буркотання старої матушки велись безконечні бесіди про Тасю, згадувалось у найдрібніших подробицях її дитинство, її вигадки, словечка. Вони укладали план її виховання, мріяли про її долю. Атмосфера в їдальні ставала теплішою, ріднішою. Осінній холодний морок, що облягав дім і бив у вікна дрібним дощем, одділяв їх од цілого світу. Вони почували себе на безлюдному острові і через те ще ближчими одне одному.
Часом вони читали довгі і скучні романи без кінцевих карток, витягнені в коморі з покритої пилом завалі. Читала Раїса. О. Василь ходив перехильцем по хаті, заклавши руки в кишені підрясника та схиливши в задумі голову, а по стінах лазила тінь кудлатого ведмедя.
Стара попадя дрімала. Інколи спросоння вона чіплялась до якогось слова, бурчала, стукала ціпком та розходилась так, що Раїса мусила зупинятись. Її вгамовували — і знов точився по хаті рівний голос, брав штурмом хату осінній дощ і лазила по стінах ведмежа тінь.
Та справжніми святними вечорами були ті, коли о. Василь читав написані їм для неділі проповіді. Він присував до себе ближче чадну лампу, закладав за вуха непокірні коси і обертався в деспота. Найменший шум, найменша, хоч би й похвальна, увага старої матушки просто його розлючували. Він читав свій твір, і ясні очі його метали іскри, а вібруючий голос, злегка гугнявий, викидав цілі стоси енергічних слів. З легким рум’янцем на щоках, з глибокою зморшкою поміж брів — о. Василь громив своїх парафіян, як старозавітний пророк. Крадіжка, неслухняність, п’янство, байдужність, вбивство душі і тіла густою хмарою нависали над головами, а настрічу тій хмарі йшла ще чорніша, ще грізніша хмара страшних обіцянок пекельної кари, і пахла сіркою, і дихала полум’ям. А серед сих чорних хмар, як білий невинний голуб, здіймалась у височінь огрядна постать натхненного проповідника і вбирала в себе зачаровані погляди обох жінок.
— Я їм покажу, я їх допечу!.. — страхав о. Василь неприсутніх парафіян.
Правда, все се було гарне і сильне, та деякі місця не вдовольняли Раїсу. Їй здавалося, що одні думки треба було пояснити, розвити, другі зовсім викинути; до того алегорії не завжди були ясними і консеквентними. О. Василь не допускав жодної критики. Як написав, так написав.
— Ні слова зміни! — розпалювавсь він.
Однак Раїса стояла на своєму, доводила. Починалась палка суперечка, в якій часом необережне слово з уст о. Василя ображало Раїсу. Кінчалося на тому, що Раїса брала олівець і робила в рукописі вставки та поправки, з якими о. Василеві таки доводилось згоджуватися.
У неділю Раїса раніше бігла до церкви, з нетерплячкою чекала проповіді. Вона уважно помічала, який вплив зробить проповідь на парафіян особливо в тих місцях, що були змодифіковані нею, і їй здавалося, що баби з більшим почуттям сякають носи, а обличчя чоловіків набирають розумнішого виразу.
Проповідь здавалась Раїсі величною, а о. Василь гідним здобутого тріумфу. Проміння тої слави осявали і її, бідну вчительку, бо й вона частиною свого «я» впливала на маси. Се її підносило у власних очах.
Потроху й непомітно Раїса прив’язалась до о. Василя.
Особливо відчувала вона се у ті дні, коли о. Василь їздив до благочинного або на з’їзди попівські і Раїса вечорами лишалась вдома. Вона нудилась, сновигала по своїх чистих хатинках, не знаходила собі місця. Школа видавалась їй тоді сосновою домовиною. Не знаючи, що з собою робити, куди себе подіти, Раїса бігла до старої матушки. Цілий вечір удвох вони розмовляли про високі душевні прикмети о. Василя й про те, яке то нещастя лишитись удівцем у молодому віці.
В дивному настрої верталась вона од матушки і довго не могла заснути. Лежачи на свому вузькому келійному ліжку в слабо освітленій свічкою кімнатці, вона чула в грудях приплив теплої хвилі. Мимохіть згадувався їй той радісний трепет, з яким приступала вона, дівчинкою, до причастя, або тепла, солодка, до млості приємна молитва віруючого серця! Давно се було...
Вона хотіла б знов пережити ті хвилі, упитися ними. Та чи можливо ж се?
Вона лежала і сподівалась, що воно прийде знов, те чисте, зазнане в дитинстві почуття, і, як весняний дощ, оживить засохле серце. Вона сподівалася і разом з тим боялася сподіватися.
І воно приходило.
З високості, де вився морок і куди Раїса зводила очі, спливала на одиноке серце Божа ласка, і воно розцвіталося, як квітка папороті, пишним, хоч недовговічним цвітом...
Вона засипала з одсвіженим теплим тілом, їй було соромно і хороше, як дитині після довгого і ревного плачу.
Часом після такої ночі Раїса почувала у грудях гостро-гранчасту крицю. Та криця різала її, ранила, доводила до розпуки.
— Не треба ілюзій, не треба омани... — сердилась на себе Раїса. — Годі закривати дійсність... я не дитина. Коли моє життя не вдалося, не можу ж я осолодити його цукерком в розмальованій обгортці... Я не хочу себе дурити, не треба мені марних надій, не треба мені нікого й нічого... Так, нікого й нічого...
Вона нікого не хотіла тоді бачити, не ходила обідати, жовкла і худла за один день і сухими гарячими очима різала, як ножем.
Стурбований, що вона не з’являється на обід, о. Василь заходив у школу, і хоч Раїса кричала йому з спальні, що не хоче його бачити, що в неї голова болить, сідав у світличці і доти потішав її, доти розважав, поки вона не заспокоювалась.
І знов-таки вона мусила бути йому вдячною...
Раїса старалася оддячити о. Василеві чим могла, користувалась всякою нагодою. Здоров’я ж о. Василя взяла вона спеціально під свою опіку. Доволі було о. Василеві вискочити без шапки в холодні сіни або у двір, як се він звик завжди робити, уже Раїса мчалась за ним навздогін із шапкою та з хусткою на шию. Спочатку о. Василь байдужно приймав се піклування, та врешті воно почало йому докучати, особливо коли Раїса робила йому сцени за те, що він не бережеться.
Вона не розуміла, як можна не дбати про здоров’я людині, що має обов’язки не тільки родинні, але й громадські. Він, такий чесний, такий ідейний, з могутнім даром слова, може і повинен впливати, мусить жити для вищих цілей, для добра своїх парафіян. Він має місію.
Вона говорила з селянами про ту місію. Правда, вони притакували їй, та часом дивувались трохи, що слова проповіді і вчинки батюшки не зовсім сходяться якось. Раїса гнівалась, замикалась у собі і почувала відразу до невдячних.
Однак, поминаючи моменти невдоволення, Раїса мала свої приємності. Раніш вона ніколи б не могла повірити, що така проста, звичайна річ, як піст, якій вона не надавала досі жадного значення, може бути джерелом втіхи. Столуючись у матушки, Раїса почала постити. Вона худла і блідла, чуючись трохи ослабленою від посту при великій праці у школі, але та стриманість, та дисципліна, якими вона підіймала дух в утлому тілі, давали насолоду.
Другою втіхою її стала рання служба. Вона схоплювалася з ліжка в темній, вистудженій за ніч хаті, боячись заспати утреню, й кидала оком на годинник. Було ще рано. У вікно дивилась зимова ніч, зорі тремтіли в морозному повітрі, досвітчане світло в далеких хатах блимало, як вовчі очі. Вона блукала по темних, ледве освічених свічкою хатах, кулилась і тремтіла од дотику холодного повітря, а кроки її гучно лунали в околишній порожняві. В чорній одежі (іншу вона перестала носити), з накинутою на голову темною хустинкою, вона, немов послушниця, бігла до церкви з першим дзвоном. Там при двох-трьох жовтих плямах світла сторож замітав поміст, і пил од ніг людських сідав на грубо помальованих богах, на убогій позолоті. Вгорі висіла темрява і гучала жалібним акордом розбитих дзвонів.
О. Василь, розгладжуючи ще мокрі од вмивання коси, великими кроками проходив через церкву до вівтаря і нашвидку стискав руку Раїсі. Архангел Гавриїл усувавсь йому з дороги, і о. Василь зникав у вівтарі.
Поволі по церкві то тут, то там займались вогники, мов сходили зорі, на образах виступали сухі і чорні обличчя, од входу чулося чалапання ніг, а по церкві розходилась струмками сива пара з ротів і носів перемерзлого люду.
Вся ся обстанова викликала у Раїси молитовний настрій. Вона ставала за криласом із правого боку перед дерев’яним богомазом середніх віків. За нею сякався на цілу церкву старий дяк і помекував, пробуючи голос.
Служба починалася. Раїса перебирала в голові молитви; деякі з них здавались їй поетичними. Стоячи на колінах, вона виливала їх з повного серця і все дивилась на о. Василя, наче чекала, що він забере ті молитви і однесе до Бога.
Шепчучи слова покори й благання, вона помічала у нього тремтіння червоних уст під темним вусом, ловила полиск сірих очей і була певна, що од високого, аж до лисини, чола б’є тихе світло.
А коли о. Василь у хмарах синього диму здіймав свої пухкі руки до першого проміння ранішнього сонця і волав до Бога м’яким, трохи гугнявим баритоном, душа Раїсина здіймалась на тих згуках у височінь і розпускалась там разом із димом ладану в золоті недільного сонця.
Раїса перша підходила цілувати хрест. З солодким стисканням серця, з трепетом побожності припадала вона устами не тільки до холодного металу, але й до м’якої руки о. Василя, наче з тим поцілунком переходила в її тіло благодать Божа...
Погідною й тихою верталась Раїса з церкви. Тіло її робилось таким легким, наче вона зразу схудла, спина трохи мліла, віддих ставав вільнішим. Вона сідала у своїй скромній світличці, застеляла стіл скатіркою і заживала проскурку, се пречисте тіло Боже, з таким настроєм, немов святний день далекого дитинства кидав на неї свою тінь.
Праця в школі втомлювала Раїсу, та не вдовольняла. Її більше цікавила зміна в поглядах, нові почуття, напрямок думок — все се було таке нове, несподіване. Не можна сказати, щоб ся зміна дивувала її, — навпаки, вона не могла зрозуміти, як вона могла жити так довго іншим життям, не пила живущої води з криниці, яку носила у власному серці. Вона просто сама себе обкрадала.
Тепер, дякуючи небесній ласці й помочі о. Василя, перед нею простяглися нові стежки, знайшлась нова пожива для серця. Раїса мала таке почуття, наче під твердою шкаралущею лялечки у неї виростають барвні крила і набирають сили до льоту.
З покорою називала вона себе ученицею о. Василя. Вона мала потребу раз у раз чути й бачити свого вчителя. Весь вільний час свій Раїса пересиджувала в попівській господі. Вона навіть рахувала день свій з тої хвилі, коли могла врешті бути з о. Василем. Решту ж вона охоче викреслювала зі свого життя.
Коло Різдвяних свят о. Василь трохи занедужав. Раїса присвятила хорому весь свій час, всі свої сили. Вона з таким запалом виповняла обов’язки милосердної сестри, що навіть докучила о. Василеві.
Раз вона прокинулась серед ночі з ясною і страшною думкою: о. Василь вмирає. Вона могла б присягти, що хтось їй зараз сказав: «Умирає». Вона боялась думати про се — і разом з тим уявляла собі бліде обличчя з заплющеними очима на руці чорної матушки і розхристані, схвильовані передсмертним віддихом груди.
Вона прихапцем накинула на себе одежу і, мов загіпнотизована, вибігла зі школи. Надворі сніг синів та грав вогнями, в морозному повітрі предмети здавались твердішими, гострішими. Навкруги було тихо й пусто. Сніг рипів під Раїсиними ногами (калоші вона забула взути), а вона бігла і уявляла собі світло у вікнах, грюкання дверима, охання і лемент, а на руках у чорної матушки смертельно бліде обличчя і напівмертві уста вимовляють її ім’я...
— Іду... — шепче Раїса, поспішаючи.
Вона біжить щосили, хоч ноги під нею тремтять і вгинаються. Вона не вірить, що добіжить, і посилає наперед свою душу. Вона певна, що варто їй добігти — і станеться чудо, він оживе і одужає. Вся кров збігається до її серця, і тільки одно воно живе та готове на боротьбу.
Раїса чує, що ноги її не витримають, ось-ось підігнуться. Вона добуває останніх сил... додає ногам жвавості рухами цілого тіла. Та ось врешті блимнуло світло... В одному вікні, в другому... і Раїса грудьми наскочила на хвіртку у високому баркані...
Хвіртка зачинена. Раїса припала лицем до шпари. В широку розколину хвіртки глянув на неї білий і холодний, як з криги, дім з чорними заспаними вікнами. Було тихо. Навіть пси спали.
Раїса обперлась плечем у хвіртку й заплющила очі. Не радість, а втома обняла її. Наче кров, що збіглась до серця, парою взялась у морозному повітрі, в грудях стало пусто і слабо.
Коли Раїса одкрила очі, перед нею в синьому сяйві біліли сніги, блищала в’їжджена дорога, дрімали убогі хати, немов білі гриби на чорних корінцях. Навіть сліди у глибокому снігу бачила вона виразно, значить, се був не сон, а дійсність.
Їй стало соромно.
Схиливши голову, вона тихо попленталась назад.
«Коли б хто не побачив», — думала вона озираючись.
Вона боялась стріти свідків своєї нічної мандрівки. Скрізь було безлюдно й тихо. Тільки коло церкви сторож так несподівано ляпнув у калатало, що Раїса мало не впала.
На другий день Раїса довідалась, що о. Василь спокійно проспав цілу ніч і почуває себе сливе здоровим...
О. Василеві почала докучати безперестанна опіка над його особою. Коли він виходив із хати, його одежа підлягала контролю, на нього намотували стільки хусток, наче він збиравсь за тридев’ять земель, фуфайки ж, сплетеної Раїсою, він не мав права скидати цілу зиму. Кожен кашель, навіть дуже легкий, викликав докори в необережності. Брак апетиту вів за собою усильні припрошування, а великий апетит — благання не об’їдатися. Се дратувало о. Василя. Се просто якась змова проти нього. Чого їй треба від нього, тій старій панні?
— Ви мені в рот дивитеся, а самі нічого не їсте, скоро з вас мощі будуть...
Грубий тон і роздратування о. Василя ображали Раїсу. Вона покірно зносила його деспотизм, нічого не сказала йому, коли він прогнав Тетяну та найняв на її місце, кого сам схотів, хоч новий сторож вічно стирчав у попівській пекарні і нічого не робив у школі. Вона навіть не протестувала, коли о. Василь вигнав зі школи двох найкращих школярів через якісь свої рахунки з їх батьками. Але та зневага до найкращого її почуття боліла Раїсу.
О. Василь не помічав того. Однак Раїса бачила, що він ухиляється од давніх бесід та суперечок, які так подобались Раїсі.
Вечори вони проводили разом, хоч то вже були не давні вечори.
Після чаю стара матушка примощувалась під грубою, ставила перед собою решето з пір’ям і скубла, злегка дрімаючи. Раїса протягувала руку до книжки і несміливо питала:
— Може, почитаємо?
— Е, не хочу, докучило... Що там у тих романах... Не знаю, для кого вони пишуться... Хіба для старих панів, щоб кров розгрівати.
З сими словами о. Василь кидав скісний погляд на Раїсу і позіхав. Він чалапав по хаті, позіхав, нудився або сідав на канапу... і знов позіхав, з смаком і з кряканням.
Матушка за пір’ям вторувала.
— Ти б пішов спати, а то щелепи роздереш... — радила вона йому.
— А справді, піду... чогось сон наліг на мене, — позіхав о. Василь і йшов спати, невважаючи на те, що було ще рано і що Раїса сиділа в столовій.
Часом він забирався до писання церковних книжок, немов не помічав Раїси.
Інколи ж його просто ґедзь нападав — і тоді він ставав нестерпучим: пускав Раїсі шпильки, глузував із її екзальтації, осміював навіть її поверховність, сперечався проти того, що сам раніш обстоював. Стара матушка мусила брати під оборону збентежену й засмучену Раїсу, сварилась на сина і стукала ціпком, щоб перервати неприємну розмову.
З приїздом на Різдво Тасі відносини поправилися, о. Василь знов став милим і веселим, а Раїса почувала себе добре, немов викинула з пам’яті усе неприємне.
Та згода була недовгою. Тася швидко поїхала, і о. Василь занудивсь. Він блукав по хатах млявою ходою, спустивши голову, і не знав, що з собою робити.
Врешті одного вечора підійшов до шафи, вийняв пляшку з горілкою і налив собі чарку. Раїса видивилась на нього великими переляканими очима. О. Василь походив, походив і знов налив чарку. Раїса з жахом дивилась на нього. Та коли він згодом налив третю чарку, вона раптом знялась, мовчки попрощалась з о. Василем і вийшла з хати.
Не роздягаючись, не світячи світла, Раїса впала на канапку у своїй світличці. Вона лежала така тиха, пригноблена, розтоптана і розуміла лиш одно, що вона одинока. Одиноке, самотнє, занедбане всіма серце сходило кров’ю у темній сосновій домовині.
Надворі вив пес. Уперто, жалібно тяглася нота скарги у темряві. Отак вона могла б вити, коли б мала силу. Та нащо вити! Вона буде лежати тут без руху, без надії, аж поки ся пітьма не зміниться у вічну. Як жива квітка поміж картками книжки. Вона не хоче чути того чикання дзиґарів, виття собаки, не треба тих усіх згуків, що нагадують життя, хай буде тиша і невтишний, щемлячий біль одинокого, безнадійного серця. Хай воно сходить кров’ю...
Як довго лежала отак Раїса, вона не знала. Вона пам’ятає тільки, що раптом почула на свому серці чиюсь теплу, м’яку руку. Вона розплющила очі. Над нею, схилившись, стояв Христос, а на чорному ліфі, там, де було у неї серце, лежала його біла і м’яка рука. Раїсі стало соромно і страшно. Вона скрикнула і зірвалась з місця. Привид щез. Тремтячою рукою засвітила вона свічку і обтерла піт з чола. Вона не могла з певністю сказати, чи то був сон, чи привид, вона тільки й досі чула на серці дотик теплої чужої руки.
З того часу Раїса скорилась. Вона з покорою приймала грубість о. Василя, його усмішки, нехтування, а о. Василь немов упивався силою влади над старою панною і все частіше виявляв їй погорду. Єдиною обороною в Раїси стала покора. Чим більше о. Василь одпихав її від себе, тим з більшою саможертвою вона присвячувала йому свій час, свої сили. Вона залюбки оддала б йому останню краплю крові свого серця. Коли б він одтрутив її, як ледачу собаку ногою, вона б з любов’ю й покорою припала б устами до тої ноги. Покора дивилась з її великих очей, світилась у жовтому, висохлому тілі.
Вона черпала сили у тій покорі, знаходила в ній терпку насолоду, високу поезію. Грубі вибрики о. Василя Раїса приймала за об’яв енергії та непохитної волі, а його неуважне, нерівне і часом згірдне поводження з нею поясняла собі тим, що о. Василь живе вищими інтересами і йому трудно звертати увагу на дрібниці.
І вона залюбки приносила в дар незвичайній людині своє серце і свою покору, як її навчив той, що лишив на її серці теплий слід руки. То був Христос, напевне, Христос. І вона чула, що любить його. Вона йому молилась. В тиші й самотині вела з ним солодкі бесіди. І він розумів її.
Тим часом Раїса танула.
Разом з весняними водами спливало й її здоров’я.
— Ви б порадились у лікаря, полічили б ся, — говорив о. Василь, зупиняючи погляд на її восковому лиці.
Вона нічого не одповідала і тільки дивилась на нього прозорими, смутними очима.
Весна здалась Раїсі на те, щоб щослужби божої ставити у вівтарі свіжі букети. То була її офіра. Вона вставала удосвіта і зеленими, росяними ранками блукала по луках, збираючи квітку до квітки.
— Чи ви не закохались часом, що ходите по досвітках на rendez-vous[38] аж за село? — жартував о. Василь, дізнавшись про ті ранішні екскурсії.
Після служби один із букетів Раїса брала собі. Їй здавалося, що він змінявся. Запах і барва квіток ставали сильнішими, свіжішими, наче ласка Божа, що сходила під час відправи на вівтар, радісно розтуляла їх віночки. Раїса притискала букет до уст і серця і ставила у себе в спальні на столику.
Там, у сій монастирській келії з білосніжним дівочим ложем і чорною одежею на стіні, під чистим рядном, вона спорудила собі щось на взір вівтаря, заквітчаного запашним зіллям, свіжими й сухими квітками. На видному місці стояла рядом із букетом велика фотографія о. Василя.
Раїсі мало було церковної відправи; вона ставала ще на коліна перед своїм вівтарем із очима, втупленими в портрет о. Василя, думала про Христа й посилала йому молитви свого серця. Йому, одному йому, одкривала вона серце. Вона скаржилась йому на своє життя, безбарвне, бліде, невдовольняюче. Навкруги її пустка, німа, без радощів, холодна. Вона не хоче такого життя, воно не потрібне їй... Нащо ж ти, Боже, вклав у нього вогонь, коли той вогонь лиш у попіл обертає її серце!.. Ти сам бачиш, як вона страждає, візьми її до себе, дай їй щастя, якого вона не зазнала на землі, якого прагне, мовпити в гарячці. До ніг твоїх, пробитих на хресті, вона складає своє одиноке серце і всю силу його кохання. Ти добрий, ти гарний, вона буде тобі вірно служити, буде твоєю покірною невільницею. Потіш її. Освіжи її смажні уста. Положи на її серце свою руку, утиш бунтівливий трепет його, як ти се зробив раз... Боже!.. Ісусе!..
Затуманена запахом квіток, сп’яніла скаргами з дна серця, вона здіймала руки до неба, завмирала в благаючій позі і з вірою в чудо прикликала до себе потіху.
Потіха приходила звідти.
Тиха, лагідна постать Христа спускалась до неї. Сірі очі його променіли тихим полум’ям і пестили ласкою. Він брав її на руки, таку бідну, таку маленьку, як пір’їнку, підіймав її, — вона чула, що одривається од землі, — і клав собі на груди.
Невимовна розкіш сповняла її тіло од того дотику, в солодкій млості вона тратила тяму, а спопеліле серце знов наливалося гарячою кров’ю, палало небесною радістю... Невпинні сльози змивали її обличчя......................................................................................
— Ти розумієш, — вела далі своє оповідання Раїса близькій приятельці і шкільній подрузі, що несподівано заїхала до неї, — ти розумієш — се людина незвичайна, не простий сільський піп... Коли б ти знала його високі думки, благородне серце, його ідейність, чистоту душевну... ти б була зачарована їм... Він гарний... Його сірі очі променіють тихим світлом, на блідому виду й високому чолі спокій і погода... Волосся трохи рудаве, але се не псує їх, навпаки, уста при них здаються свіжішими... Голос музикальний... Ти його побачиш, ти мусиш побачити... Його, може, не всі люблять, бо він має енергію і непохитну волю... Сій людині не тут місце, не на селі... Тут він пропадає... І от уяви собі моє горе — він збирається до о. Івана на храм...
— Яке ж тобі тут горе? Хай їде...
— Ти не розумієш, ти не хочеш розуміти... Він не повинен туди їхати... Там не місце йому... там буде лише п’янство, карти, гульня... Він мусить бути сильним, він мусить бути вищим... Він кинув пити... Я його так прохала, так благала, щоб не їхав... Невже я... Невже він...
Раїса сиділа мовчки, а рясні сльози тихо котились по її виду, такому жалібному, нещасному, з виразом питання й муки. Пальці хруснули од внутрішнього болю, а затуманені сльозами очі дивилися кудись у простір...
— Ти не розумієш, — почала вона знов, звертаючи мокре лице до приятельки, але та перепинила:
— Ні, я дуже добре розумію: ти його кохаєш.
— Що ти сказала?
— Я кажу, що ти його... — і не скінчила.
Раїса раптом одхитнулась од приятельки і тихо скрикнула, як ранений птах.
Перед нею мигнула блискавка, а під ногами запалась земля. Глибока, морочлива, чорна безодня. Раїса потиху спускалась туди, і з очей її поволі щезала рожева од заходу, закутана в зелень кленів церква.
Я щільно причинив двері од свого кабінету. Я не можу... Я рішуче не можу чути того здушеного, з присвистом віддиху, що, здається, сповняє собою весь дім. Там, у жінчиній спальні, вмирає моя дитина. Я ходжу по свому кабінету, ходжу вже третю безсонну ніч, чуткий, як настроєна арфа, що гучить струнами од кожного руху повітря. Моя лампа під широким картоновим абажуром ділить хату на два поверхи — вгорі темний, похмурий, важкий, під ним — залитий світлом, із ясними блисками і з сіткою тіней. Послана на кушетці й неторкана постіль особливо ріже око. За чорними вікнами лежить світ, затоплений ніччю, а моя хата здається мені каютою корабля, що пливе десь у невідомому чорному морі разом зо мною, з моєю тугою і з моїм жахом. Мені дивно, що я усе помічаю, хоч горе забрало мене цілком, полонило. Я навіть, проходячи повз стіл, поправив фотографію. О! Тепер симетрично!.. А свист не вгаває. Я його чую й крізь зачинені двері. Я не піду до спальні. Чого? Я й так бачу все, бачу свою дівчинку, її голі ручки на рядні; бачу, як ходять під рядном її груди, як вона розтулює спечені губи й ловить повітря. Оте мале, звичайно таке дике, тепер обіймає пухкими рученятами шию лікаря й само одкриває рота. Таке покірливе тепер, котенятко... Се мені крає серце. Коли б швидше кінець!..
Я прислухаюсь. Найменший шелест або стук — і моє серце падає і завмирає. Мені здається, що зараз станеться щось незвичайне: проникне крізь вікно якась істота з великими чорними крилами, просунеться по хаті тінь або хтось раптом скрикне — й обірветься життя. Я прислухаюсь. Ні, дім не спить. У ньому живе щось велике, невідоме. Я чую, як вона дихає, зітхає, як неспокійно калатає його серце і б’ється живчик. Я знаю — то тривога. Вона держить у своїх обіймах навіть хатнє повітря, й так хочеться вибитись з-під її гніту, вийти з дому і скинути її з себе!..
А я ходжу. Рівним, розміреним кроком, через усю хату, з кутка в куток. З кутка в куток. Я не чую своїх ніг, не керую ними, вони носять мене самі, мов заведений механізм, і тільки голова моя, мов павук павутиння, снує мереживо думок. У вікна дивиться ніч, без кінця довгі, глибокі, чорні простори. Десь далеко стукає калатало нічного сторожа. Скільки віків будить воно нічну тишу своїм дерев’яним язиком, скільки людей, поколінь пережило... Воно завжди викликає у мене настрій, почуття зв’язку з далеким минулим, із життям моїх пращурів. Щось є просте й миле у тій промові калатала, якою воно серед тиші й безлюддя обіцяє боронити спокій твого сну... Чому б мені не взяти такої ночі до того епізоду розпочатого мною роману, де Христина, покинувши свого чоловіка, опинилась раптом із великого города у глухому містечку? Їй не спиться. Вона відчиняє вікно своєї хати... Ціле море дерев у цвіту... м’якими чорними хвилями котиться навкруги... Спить містечко, як купа чорних скель... Ні згуку, ні блиску під хмарним небом. Тільки запахи душать груди та тріпочеться оддаль глухе калатало, немов перебої серця незримого велетня... Яке се нове для Христини, невидане... Вона відчуває...
Я стрепенувсь. Боже. Що зо мною? Чи я забув, що у мене вмирає дитина? Я приклав ухо до дверей. Свистить? Свистить... Як їй трудно дихати, як вона мучиться, бідна пташка... Мені самому сперло віддих у грудях од того свисту, і я починаю глибоко втягати повітря, дихати за неї, наче їй від того легше буде... Х-ху!
Однак мене морозить... Щось од спини розлазиться холодними мурашками по всьому тілу, і щелепи трясуться... Я не спав три ночі... мене гризе горе, я втрачаю єдину й кохану дитину... І мені так жалко стає себе, я такий скривджений, такий бідний, одинокий, я весь кулюся, лице моє жалібно кривиться, і в очах крутиться гірка сльоза...
Що то? Щось грюкнуло дверима й полопотіло босими ногами... Кінець?
Я завмер на місці, й серце моє стало. Щось переливається, і дзвенить відро залізною дужкою. То Катерина внесла щось у хату. Я бачу сю стурбовану й заспану жінку; вона покірливо товчеться по ночах, вона теж любить нашу Оленку. Добра душа!..
І знов усе тихо, коли б не той свист здушеного горла, не те сичання чигаючої смерті... Куди мені втекти од того свисту, де мені подітися? Я не маю вже сили слухати його... А тим часом я цілком певний, що я не вийду з сеї хати, бо я н е м о ж у н е с л у х а т и й о г о. Він мене приковує. Поки я чую його, я знаю, що моя дитина ще жива. І я ходжу і мучусь, і в мене всі жилки болять од того свисту...
Вже пізно. Лампа починає чадіти й гаснути. Я чую, що тріщить ґніт, і бачу, як блимає світло — то підіймається, то падає, мов груди моєї дитини. Я з жахом вдивляюсь у сю боротьбу світла з життям, і мені здається, що в той мент, як воно погасне, одлетить душа моєї Оленки.
Страх який я став забобонний! Я засвічую свічку і раптом, набравшись зваги, гашу лампу. В хаті стає темніше, пропали блиски й різні тіні, на всьому ліг сірий сумний колорит. Сумно стало в моїй хаті. Я волочу втомлені ноги поміж сірими меблями, а за мною тихо волочиться моя згорблена тінь. Голова снує думки. Про що я думаю? Я думаю про щось чуже, стороннє, неважне, а проте тямлю, що я не забув свого горя. Якісь голоси говорять у мені. «Чи не хочете оселедця?» Що? Якого оселедця? Я не задумуюсь над тим. Хтось чужий поспитав, і так воно лишилося. «Гідрохінон... гідрохінон... гідрохінон...» Чогось се слово мені вподобалося, і я повторяю його з кождим кроком і боюсь пропустити в йому якийсь склад. Воно якусь дивну полегкість робить моїм гарячим очам; вони спочивають, солодко спочивають, і перед ними починають простягатися довгі зелені луки з такою свіжою травою... Не чую свисту, затихло калатало...
Годинник у столовій пробив другу. Голосно, різко. Сі два дзвінки впали мені на голову, як грім із неба, як ніж гільйотини. Вони мене мало не забили.
Коли ви в горі, коли ви щохвилини сподіваєтесь якогось лиха і душа ваша напружена, мов струна на струменті, раджу вам зупинити годинники. Якщо ви стежите за ними, вони без кінця продовжують ваші муки. Коли ж забуваєте за них, вони нагадують про себе, як цегла, що падає на голову. Вони байдуже рахують ваші терпіння й довгими стрілами-пальця-ми наближають хвилину катастрофи.
З-перед очей моїх пропали зелені луки, і я знов почув далеке калатало...
Вікно сіріє. В хаті все так само, як і досі було: так само нагинається од руху повітря жовте полум’я свічки, так само хилитаються тіні й висить морок, а проте є щось нове. Певно, сіре вікно.
Я роблюсь занадто чутким, мої очі помічають те, чого раніш не бачили. Я бачу навіть себе, як я ходжу з кутка в куток поміж не потрібними мені й наче не моїми меблями; бачу своє серце, в якому немає найменшого горя. Що ж, смерть — то й смерть, життя — то й життя!..
Двері од кабінету рипнули, і в хату тихо входить лікар. Хороший, давній друже! Він тільки що зі спальні, од моєї дитини. Він стискає мені руку й дивиться в очі. І я розумію його: «Нема рятунку?» — «Нема», — кажуть його чесні очі. Він непотрібний і одходить, а на порозі стоїть жінка і повним благання й надії поглядом проводить його через усю хату, наче він несе з собою життя нашої Оленки.
Потому вона переводить очі на мене. Гарячі й темні од нічниць і тривоги, блискучі од сліз і гарні. Її чорне волосся, зав’язане грубим жмутом, таке м’яке і тепле. Все се я бачу. Я все се бачу. Я бачу її миле заплакане обличчя, її голу шию і злегка розхристані груди, звідки йде запашне тепло молодого тіла, і в той мент, коли вона лежить у мене на грудях і тихо ридає, я обіймаю її не тільки як друга, а як привабливу жінку, і наче крізь сон тямлю, що в голові моїй лишається невисловлена думка: «Не плач. Не все пропало. Ще у нас будуть...» А, підлість!.. Як може родитись така потіха під свист здушеного смертю горла? Оленка вмирає... Ні, се не може бути... Се дико... се безглуздо... Хто її забирає? Кому потрібне її життя?.. Хто може виточити кров мого серця, коли я ще живий... Мою Оленку, мою радість, мою дитину єдину... Ні, не може того бути... не може бути... А, се безглуздо врешті, кажу я!..
Моя жінка, сполохана стогоном із спальні, метнулась туди, а я кидаюсь по хаті, як зранений звір, і в непогамованій злобі розпихаю меблі, й хочу все знищити. «Се підло, се безглуздо», — кричить у мені щось, і зуби скриплять од скритого в серці болю. «Сто чортів! Се насильство!» — бунтує моя істота. «Се закон природи», — говорить щось іззаду виразно, але я не слухаю і бігаю по хаті. З моїх уст готові зірватися грубі слова лайки, і я говорю їх, говорю уголос і сам лякаюсь свого голосу. Щелепи мені зводить, холодний піт вмиває чоло... Я падаю в крісло, закриваю очі долонею... А-а!
Я сиджу так довго.
Чи то мені здається, чи справді свист тихшає? Що ж воно — кінець? Але жінка мовчить, не чутно плачу. А може, їй легше? Може, їй легше, моїй дитині? Може, все минеться, вона засне і завтра її очка будуть сміятися до тата? Хіба ж се неможливо? Хіба ж я сам, як був дитиною, не вмирав уже, навіть лікарі од мене одмовились, а проте... Господи! Єсть же якась сила, яку можна вблагати!
Свистить? Ні, справді, наче легше їй дихати... Коли б тільки заснула. Коли б заснула... То я, мабуть, помилився при прощанні з лікарем. Він не міг би дивитись так сміливо мені в очі...
Раптом дикий крик, крик матері, викидає мене з крісла. Ноги мої мліють, але я біжу... Я мчусь наосліп, все перекидаю, б’юсь руками об двері й наскакую на жінку, що в істеричному нападі ламає руки... Я все розумію... Аж ось кінець.
Ну, з т о ю мені вже нічого робити, треба заспокоїти жінку. Я її обіймаю, втишую, говорю якісь слова, яким сам не вірю, і цілую холодні, мокрі од сліз руки. За поміччю Катерини, лаврових крапель, поцілунків і холодної води мені вдається врешті очутити жінку й вивести її зі спальні. Вона вже не кричить, вона гірко, нерозважно плаче. Хай виплачеться, бідна.
А я біжу у спальню. Чого? Хіба я знаю? Щось тягне мене. Я стаю на порозі й дивлюся. Я чую, що моє лице присохло до вилиць, очі сухі і не змигнуть, наче хто вставив їх у рогову оправу. Я бачу все незвичайно виразно, як у гарячці.
Посеред хати, на великому подвійному ліжку, на білих ряднах, лежить моє кришенятко, уже посиніле. Ще дихає. Слабий свист вилітає крізь спечені уста і дрібні зубки. Я бачу скляний уже погляд напівзакритих очей, а мої очі, мій мозок жадібно ловлять усі деталі страшного моменту... і все записують... І те велике ліжко з маленьким тілом, і несміливе світло раннього ранку, що обняло сіру ще хату... і забуту на столі, незгашену свічку, що крізь зелену умбрельку кидає мертві тони на вид дитини... і порозливану долі воду, і блиск свічки на пляшці з лікарством... Щоб не забути... щоб нічого не забути... ні тих ребер, що з останнім диханням то піднімають, то опускають рядно... ні тих, мертвих уже, золотих кучерів, розсипаних по подушці, ані теплого запаху холодіючого тіла, що виповняє хату... Все воно здасться мені... колись... як матеріал... я се чую, я розумію, хтось мені говорить про се, хтось другий, що сидить у мені... Я знаю, що то він дивиться моїми очима, що то він ненажерливою пам’яттю письменника всичує в себе всю сю картину смерті на світанні життя... Ох, як мені гидко, як мені страшно, як ся свідомість ранить моє батьківське серце... Я не витримаю більше... Геть, геть із дому якомога швидше...
Цвітуть яблуні. Сонце вже встало і золотить повітря. Так тепло, так радісно. Птахи щебечуть під блакитним небом. Я машинально зриваю цвіт яблуні і прикладаю холодну од роси квітку до лиця. Рожеві платочки од грубого дотику руки обсипаються і тихо падають додолу. Хіба не так сталося з життям моєї дитини?
А проте природа радіє.
І чого не змогла зробити картина горя, те викликала радість природи. Я плачу. Сльози полегкості капають услід за платочками, а я з жалем дивлюсь на не потрібну мені зелену чашечку, що лишилась у руках...
Я не можу вернутись до хати і лишаюсь у саду. Ну, що ж — сталося. Факт. Може, їй ліпше тепер. Хіба я знаю?
Факт!.. А як трудно повірити мені сьому фактові, погодитися з ним. Ще недавно, усього шість — ні, п’ять день, як вона бігала тут, у саду, і я чув лопотіння її босих ноженят. Чи ви завважили, яка то радість слухати лопотіння босих маленьких ніжок? Ще недавно — просто, здається, вчора було — стояли ми з нею під нашою любимою вишнею. Вишня була вся в цвіту, як букет. Ми держались за руки, підняли догори голови і слухали, як грають у цвіту бджоли. Крізь білий цвіт виднілось синє небо, а на траві гралось весняне сонце.
А от тепер...
Вона була така втішна, ми з жінкою часто сміялись із її вигадок.
Коли я чесався щіткою, вона називала те «тато замітає голову», мої комірчики прозвала обручами, не вимовляла літери «р», а замість «стидно» казала «стиндо».
Хіба я можу забути, як вона, роздягшись на ніч, приходила до мене сказати на добраніч, у коротенькій сорочечці, вся тепла й рожева, з голими рученятами і з пухкими ніжками. Одною рукою вона притискала до грудей свою одежу, а другу закидала мені на шию й підставляла для поцілунку розпалену грою щічку.
Я не забуду щастя дотику до її шовкових кучерів, не забуду її душі, що дивилась крізь сині очі, — моєї душі, тільки далеко кращої, чистішої, невинної.
Яка-то вона тепер, моя маленька донечка? Ні, треба не думати, її нема. Нема. Де її поклали? Яка вона тепер? Я цікавлюся. Я нариваю цілі пучки цвіту яблуні, повні руки, і несу в хату. Я не знаю, де знайду свою дитину, де її поклали, — і в першій хаті, в яку вступаю, в гостиній, натикаюсь на стіл, а на ньому...
То ти тут лежиш, моя маленька! Якою ж ти великою стала, як ти виросла зразу, наче тобі не три роки, а цілих шість...
Я обкладаю її цвітом яблуні зі всіх боків, засипаючи тими квітками, такими ніжними, такими чистими, як моя дитина.
Потому дивлюся на неї.
Вона лежить, простягши голі ручки, витягнена й ненатуральна, як воскова лялька. На ній коротенька біла сукеночка, і жовті нові капчики з помпонами, що я недавно купив їй. Вона так тішилася ними.
В її головах горить світло. Се чудне, неприродне, бліде, мов мертве, світло серед білого дня. Тремтячим блиском воно цілує мертві щічки.
Я дивлюсь на се воскове тіло, і дивний настрій обхоплює мене. Я почуваю, що воно мені чуже, що воно не має жодного зв’язку з моїм живим організмом, в якому тече тепла кров, що я кохаю не те, що я сумую не за ним, а за чимсь іншим, живим, що лишилось у моїй пам’яті, відбилось там золотим промінням.
А моя пам’ять, той нерозлучний секретар мій, вже записує і сю безвладність тіла серед цвіту яблуні, і гру світла на посинілих лицях, і мій дивний настрій...
Я знаю, нащо ти записуєш усе те, моя мучителько! Воно здасться тобі... колись... як матеріал...
Моя мила донечко, ти не гніваєшся на мене?
Прикмети були погані. Становий, здається, незадоволений був з того, що взяв, і хоч запевняв, що не допустить погрому, але йому вірили мало. Найгірше було те, що ніхто напевно не знав, чи одмінять процесію з образом Спаса, яка мала відбутись завтра по церковній відправі. Про се з тривогою говорили в містечку, і крамарі, забувши за покупців, лишали свої крамниці на Божу ласку, а самі збирались купками на майдані серед містечка. Тут притишеними, таємничими голосами, тривожно озираючись навкруги, переказували одні другим про якихсь непевних, чужих людей, що з’явились недавно в містечку, про чорносотенних панків, які були б раді погромові, та про те, що їхні «пуриці», багатші купці, ще зрання почали тікати з містечка з своїми жінками й дітьми. Часом розмова ставала гарячою, бурхливою, слова бряжчали, немов вози з залізом, і білі крамарські руки тільки мигтіли перед рудими бородами. Але коли розтинався раптом голосний туркіт коліс по бруку і велика балагульська бричка підкочувалась під один з багатших домів, що всіма вікнами дивились на площу, розмови стихали і всі похмуро і з злістю дивились, як виносили похапцем із дверей всяке манаття, скрині та подушки і бричка ущерть виладновувалась жінками та кучерявими дітьми. Коли ж бричка зникала нарешті у хмарі сірого пилу, розмови знов оживали і переходили в крик. Візник Йосель, міцний, високий чоловік, метушився по базару з батіжком у грубих вузлуватих руках і хвалився, що вже одправив усі три свої фургони. Він запевняв, що до вечора не буде в містечку ані одної хурманки.
Ще сонце не зайшло, а вже крамниці почали зачинятись. Скрізь рипіли залізні засуви, бряжчали колодки й ключі, стукали двері, заслоняючи чорні отвори, і вмить сірі старезні мури ринку викинули з себе людей. Майдан на хвилину ожив, залюднився. Старі «балабусти» зібрали з столиків бублики й булки, покриті пилом, — увесь свій мізерний крам. Охали, стогнали та, вгинаючись під важкими кошиками, поспішали додому. Чорні купки похилених, схвильованих людей розтікались з базару по тісних вуличках, і на площі зробилось так пусто і тихо, наче весь вереск життя обернувсь раптом у сірий камінь.
Наближався вечір. Сонце росло, палало і тихо спускалось додолу. Червоний туман уставав на заході, і немов криваві примари насувались звідти на місто. Спочатку несміливо, поодинці, а далі цілими лавами. Безгучною процесією пройшли вони поміж спустілими мурами, лишаючи на камені гарячі червоні сліди та одбиваючи у шибках вікон свої криваві обличчя. Старезні мури тремтіли з жаху усіма зморшками стін, і тільки червоні маки, що росли вгорі по карнизах, вітали гостей сміхом. А коли сонце сіло і прийшла ніч, як чорна дума землі, червоні гості щезли, й містечко зовсім завмерло...
В хаті старого шохата Абрума при світлі лойових свічок ішла нарада. Там зібрались самі старі поважні люди, зі зморшками досвіду на блідих лицях, з білими бородами, як у далеких предків. Всі говорили разом, бо всіх одно турбувало. Одні хотіли зібрати ще грошей для станового, другим приходила до голови думка прохати попів, щоб заступились. Інші знов радили зійтись до синагоги і в молитвах провести ніч. Великий Бог, що вивів Ізраїля з пустині, що не дав йому досі втопитись у хвилях зненависті інших народів, ще раз одверне од нього ворожу руку. Все се було добре, але не могло ні об’єднати, ані заспокоїти. Коли ж візник Йосель, що мав сильніші груди, таки перекричав усіх і заявив, що молодь поклала оборонятись, що вона буде стріляти — і витяг перед себе батіг, як револьвер, — жах стулив всім уста, і білі бороди, немов зів’ялі, упали на груди. Потому зчинився ґвалт. Старий шохат Абрум, який на своєму довгому віку спокійно перерізував горло тисячам курей та гусок, збілів увесь і закричав. Як! Вони хочуть стріляти! Ті нерозумні, ті божевільні! Оті «політики»! Вони хотять пролити кров, яка впаде на наші ж голови. Вони викличуть помсту — і помста, як вовк, пожере наші діти, увесь спокійний народ!.. Ай-вай!..
І всі кричали разом з Абрумом, кричали беззубі роти, кричали зморшки мудрості й досвіду, скакали бороди й білі та худі руки. І од обурення й крику всім стало душно і навіть легше, так наче криком вони прогнали з хати тривогу.
Те гостре обурення, однак, скоро пройшло, і крики поволі затихли. Знов встало питання — те саме, що і спочатку, — що ж мають робити? Час ішов, і кожна хвилина, що конала навіки, родила другу, а та наближала страшну невідомість. Ніхто вже нічого не радив. Всі почували втому. І чим ясніше ставало, що нема ради, що не можна навіть втекти, бо нема коней, люди почали вірити в чудо. Станеться щось таке, що одверне біду, процесія пройде тихо і не зачепить нікого. Ще, може, нічого! Може, нічого не буде!
Комусь прийшла думка: що скаже сліпа Естерка? Ведіть сюди Естерку!.. Вона вгадає...
І всі забажали почути, що скаже Естерка.
Візник Йосель і зять Абрумів піднялись привести сліпу.
Вона ще не спала. На порозі темної, як і хазяйка, хати вона сиділа чорною купою і, здавалось, співала. Тихі жалібні згуки, мов плач дитини, йшли знизу, з чорної купи, і було так чудно і навіть страшно чути той спів, що Йосель спинив свого товариша і не зважувавсь обізватися до старої. Він не міг розібрати, чи вона співає, чи плаче. Врешті наваживсь і стиха покликав:
— Бобе!.. бобе Естерко!..
Долі тремтіли ті самі згуки.
— Бобе!.. Слухайте, бобе.
Спів стих, і почулось довге жалібне сякання носа.
Коли їй розповіли, чого прийшли, вона мовчки встала і простягла у пітьму тремтячі руки, шукаючи опори. Її взяли під руки і повели. Двері од темної хати лишились отвором.
Скрізь, де вони проходили попід освітлені вікна й одчинені двері, до них приставали жінки й чоловіки; діти бігли за ними, неначе курява. Одні другим шептали, що сліпу Естерку, яка вгадала смерть своїх дітей, а потому виплакала очі за ними, ведуть до шохата.
В світлиці Абрума набилось стільки народу, що стало дихати трудно. Коли ж одчинили вікно, щоб впустити повітря, світло впало на ціле море напружених схвильованих облич, і крізь вікно в хату влетіла стоока тривога.
І всі побачили Естерку, її скаменілий од горя вид, її червоні очі, з яких без упинку стікала сльоза. Мов вітер повіяв по всіх обличчях. Ай-вай!
Абрум хотів її посадити, але вона не сіла. Тільки оперлась на поруччя стільця. Її щось питали, щось говорили, але вона не чула. Що їй було до того? Вона, що носила у серці велике горе, яке не могло там зміститись і спливало крізь темні очі, бачила тільки своїх синів, про них говорила. Вона описувала усі подробиці, яких ніколи не бачила, бо була далеко від того, малювала картину так, наче вона випечена була у неї на червоних повіках, що закривали очі. І голос у неї гучав, як в стародавніх пророків:
— Я бачу звірів... скрізь звірів... В очах у них вогонь, а на зубах кров... людська, червона... А в серці мають вовчу жадобу... Вони несуть свого бога, і на дрючках, що в їх руках, кров... кров синів моїх бідних... Ай-вай!
— Ай-вай! — стиха зітхнули десятки грудей у хаті й попід вікном.
— А їхні попи співають і чорними устами хвалять Господа Бога, а на ризах в них кров... людська кров... І ричать разом із попами криваві звірі, і розбивають об камінь голови діток маленьких... Ай-вай!
— Ай-вай! — тремтить зітхання довкола, і меркне од нього у хаті світло.
— Ось під ногами у мене кров... чорна, запекла... великі чорні калюжі... Лежать жінки, білі як крейда, і дивляться їх мертві очі на чоловіків... на трупи дітей... І скачуть по дітях сп’янілі звірі, і ревуть: смерть! смерть!
— Ай-вай! — стогнуть у хаті і плачуть надворі.
— Вогонь і смерть!.. Я бачу руки, я бачу очі, що благають рятунку... Я чую крик... Валяться стіни... стріляють... пекло... Ой, мені душно... Ой, моє серце... А тепер чуєте? Ша! Біжать по сходах... ламають двері... А там мої діти... мої сини любі. Ай-вай!.. Рятуйте. Не бий-те... Лежить мій Хаїм... лежить мій Лейба, що годували стареньку маму... і більше не встануть... Ой-ой! Ай-вай!..
— Ай-вай!.. ай-в-вай!.. — усі підхоплюють лемент, і стає сумно і страшно, як в Судний день.
А бобе Естерка все говорила, а сльози усе стікали з її сліпих очей. Розбитий старечий голос часом дзвенів, як голос пророка, і тоді довкола робилось тихо, люди таїли віддих і складали на дно серця кожне слово старої, як важкий жаль. Може, то не Естерка говорить, а їхня доля, і той червоний туман, що тепер навис над ними, перетвориться завтра у дійсність. Може, ті діти, що тепер тулять теплі обличчя до колін матерок, завтра будуть валятись по вулицях мертві і їх будуть толочити важкі чоботища п’яної юрми... Ай-вай!..
Народ навис над вікном і все прибував. Якась розхристана, в одній сорочці жінка просовувалась крізь натовп ближче до хати і притискала до грудей кривий семисвічник із старого срібла — єдину, може, цінну родинну річ. Великі жили на руках у неї ясно синіли на світлі. Налякані діти починали ревіти, жінки їх гамували і витирали сльози руками. Крайні зітхали; і весь той жаль, і всі ті сльози збирала блакитна ніч та громадила в хмару, що вже здіймала чоло на нічному крайнебі.
Коли ж Естерка замовкла і її, схилену, спустілу, вивели під руки з світлиці, народ розступився, загомонів і посунув за нею аж до її хати.
Шохатові гості теж розійшлись, рознісши з собою на ніч тривогу.
Неспокійну ніч перебуло містечко перед християнським святом. До рання світилось по хатах світло і товклись люди, готуючись на завтра, як до пожежі. В’язали клунки й ховали все, що тільки можна було сховати. І скрізь був плач та стогін.
А коли сонце зійшло, до нього всміхнулись тільки червоні маки з карнизів ринку та ще дороги, зарослі маком, що розтікались, немов криваві ріки, поміж зеленим хлібом од мурів містечка. Будинки були похмурі, всі в тінях, і тіні лягли в людей під очима. Старий мечет, сповнений нині так густо зерном, як колись правовірними за панування турків, був чорний од чорних згадок про криваві події, що минули, здавалось, навіки, а сірий ринок стояв похмурий, весь в зморшках, як дід, що все вже бачив і розгубив надії.
Містечко було безлюдне. Спустілими вулицями блукали лиш кози. Коли сонце стало високо, вдарив з дзвіниці дзвін; хитнув повітря й ножем пройшов у серце. З’являлись люди. Спочатку рідко, як і окремі дзвони. Та коли дзвони, схитнувшись разом, пішли у танець, великі, середні й маленькі, і заскакали в повітрі, як метелиця, з усіх усюдів сипнули люди, так наче дзвони тягли їх до себе. І сотки наляканих очей дивились услід їм крізь шибки вікон...
Блідий невиспаний шохат Абрум теж слухав дзвонів, хоч вони вже давно замовкли. Він весь тремтів і сам дивувався, що у нього так скачуть щелепи, так трусяться руки і ноги. Бо ще невідомо, чи піде процесія, чи ні, чи буде що, чи не буде. Але ж він поважна духовна особа і не може бути лише свідком народного лиха. Врешті він зважився і переступив поріг своєї оселі. Дрібним, непевним кроком, озираючись та оглядаючи стрічного «гоя», так наче вперше стрічався з ним, він спочатку пішов бічною вулицею, тепер безлюдною, а далі звернув як до майдану. З вікон і з дверей дивились на нього його одновірці, і він привітно хитав їм головою та кривив в усмішку свої бліді уста. Він навіть пробував щось говорити хриплим та здушеним голосом, але за кожним разом змовкав, таким чудним та дивним здававсь йому його власний голос. Та й взагалі йому здавалось, що то не він іде, а хтось чужий, незнайомий так чудно ступає тремтячими ногами по якійсь чудній, немов легкій, землі. І він навіть бачив, як той «чужий» іде. По дорозі йому стрічалась молодь, що бігла з майдану, од церкви. Йому здавалось, що він питає, але він тільки стояв і мовчки дивився стрічним у вічі. І йому оповідали. На ходу, поспішаючись, коротко, уривчасто. Багато народу... з сіл... і з околиць... Ідуть до церкви, а збирають каміння... кладуть за пазуху... Хтось бачив сокиру... попід полою... І бігли далі.
На одній вулиці, де народ у тривозі висипав з хат, він бачив, як якась кругловида кучерява дівчина (чия вона?) кидалась поміж люди з тхоревим хутром і всіх благала, щоб заховали. Її стрічали болісним усміхом і одмовляли, але своїми благаючими, сливе божевільними очима вона сіяла жах.
Абрум пішов далі. Повз нього проскочив кіньми становий, злегка підплигуючи на м’яких ресорах. Абрум підняв руки і щось закричав, щоб його зупинити. Але той навіть не озирнувся. Блиснув на сонці білим мундиром та золотом погонів і зник. І раптом шохат почув у серці пекучу злість. Його аж струснуло. Тепер він опам’ятався і міг говорити. Він переймав стрічних і всім кричав, що так не можна... Треба оборонятись. Треба стріляти із револьверів і всіх перебити... Закидати дровами, бити дрючками, колоти ножами... Підняв страшенний галас. Залякані люди вибігали із хат та благали, щоб він замовк...
— Тихо, реб Абруме, тихо будьте... ша!
Але він не міг вгамуватись.
Блідий, запінений, з страшними очима, він кричав на цілу вулицю, немов хотів заглушити криком свій власний жах:
— Для чого мовчати? І доки мовчати? Ми все мовчали...
— Реб Абруме... ну, будьте ж тихо... ша, реб Абруме... Ті, що не знали, від чого зчинився крик, гадали, що вже почалося. Вони вибігали з домів напоготові, з жінками, з дітьми, з клунками в руках, і задвірками, через городи, тікали в поле, у високу пшеницю.
Коло Абрума збирався народ. До нього простягалися руки, його оточали бліді, зжовклі обличчя, червоні од нічниць очі. І всі благали: ша! Тихо... не клич біди... Абрум замовк. І серед тиші йому зробилось страшно. Тут, в тім містечку, де він родився та зріс, де стільки літ, до старості самої, провів у праці для себе й других, він опинився як серед моря на кораблі, який зараз потоне, а навкруги б’ють хвилі і реве вітер у чорних просторах. І нізвідки нема рятунку. Абрум обвів усіх очима. Ті неспокійні блискучі очі, з якими стрівся, так само казали: нема рятунку...
Все тіло дивно напружилось у нього, і він відчув серцем той крик розпуки, що глибоко таївся в серці його народу, боячись навіть вирватись звідти.
Йому зробилось страшно... страшніше тут, серед людей, ніж в своїй хаті...
Раптом Абрум почув, як щось звалилось на нього й розбіглось по тілу дрібними кольками. То серед тиші впали на голову дзвони і побігли по місту з вискоком й реготом. Од майдану щось тупотіло і чувся крик: «Вже йде!.. вже йде!..»
Може, там бійка, може, там кров... Він нічого не знав. Може, там ріжуть, грабують... Він тільки тямив, що все круг нього заворушилось і якась сила раптом вхопила його, що його з усіх боків штовхають, що над ним важко дихають, що він біжить, і чує довкола великий тупіт ніг, і чує у грудях, як скаче серце. Щось велике, стоноге, гаряче бігло з ним разом, а він бачив перед собою лиш довгі поли чийогось халата, що кумедно розлітались на вітрі. За ним щось гналось. Він мчав по тісних вулицях, місив ногами глибокий пил, минав доми, звертав убік, і піт заливав йому очі. Ось дім Мойше Цвейлібе, а ось хата убогої Хани. Знов якась вулиця... ще один дім, — і чий то дім? Чий же то дім? А там уже поле... Аби добігти, аби добігти... Ось уже й шлях. І на нім кров? Дві довгі річки з обох боків? Ах, ні, то ж маки, такі страшні, червоні... як людська кров... Коли б добігти, коли б сховатись, щоб вже не чути дзвонів, червоних дзвонів, що мчать навздогін, б’ють в саме серце, скачуть і регочуть, як божевільні...
Містечко спустіло. Всі, хто лишень міг, утекли в поле або у ліс. Лишилась тільки сліпа Естерка, яку забули взяти з собою, та голодні негодовані кози, що блукали круг неї з жалібним плачем. А в дивній мертвій тиші містечка справляли танець дзвони. Великі, середні й маленькі. Сонце сміялось і вистеляло дорогу дзвонам, як килимами.
Естерка сиділа на порозі своєї хатини, закривши лице руками. Вона сама стріне те, від чого всі повтікали, що там, в Одесі, одняло од неї синів. Але вона не почувала страху. Чого боятись, коли найстрашніше пройшло вже крізь її серце вогнем і спалило там все? Не страх, а зненависть запікалась у її грудях, коли вона слухала дзвонів. Естерці здавалось, що то не згуки, а сотки кривавих рук простяглися од дзвіниці і жадібно тріпочуть довгими пальцями понад домами. І їй хотілось вступити в бій з тими руками та власним тілом одвести од людей лихо. Вона встала з порога, простягла вперед руки, підняла лице, по якому стікали з сліпих очей сльози, й пішла назустріч дзвонам. Згорблена постать старої з простертими перед себе руками, суха й рішуча, здавалась страшною серед безлюддя. Вона йшла і жадібно вбирала у себе згуки, що перетворялись в зненависть.
Раптом Естерка серед дзвонів почула щось інше. Спочатку як тихий плач, а далі мов виття вітру. З часом ті згуки грубшали, хрипіли, оберталися в рик. Немов товар ревів на оборі або градова хмара неслась по небу.
То йшла процесія.
Тисячі ніг толочили землю, тисячі тіл колихали повітря, лопотіли на волі корогви, і грубими, нелюдськими голосами ревіли гладкі попи, як з бочки, а довгі коси їх, розмаяні на вітрі, тріпались по цупких золотих ризах. Високо над ними хмурилось зчорніле лице убогого Спаса, що ледве витикалось із кованих багатих риз, важких і незручних. І грали Богові славу дзвони, і співали її од повного черева грубі попи.
Естерка спочатку не розуміла, звідки ті згуки. Може, то хмара, страшна і чорна, надходить над головою і паде дощ? Але згодом, коли процесія була вже близько, вона почула знайомий спів і зрозуміла. І раптом спалахнула злістю; недобра радість наллялась їй в серце.
— Ага! Він іде!.. Він іде!.. — кривились в усмішку її уста, і навіть сльози з очей перестали спливати. Вона спішила назустріч.
Процесія все наближалась.
Коли ж нарешті її обвіяв дух людської маси і обхопили страшні для неї голоси, сліпа Естерка стала, підняла руки, немов бажала спинити лаву, і закричала. Слова зливались у неї в горлі у невиразний крик. Вона трясла руками і так стояла з відкритим ротом. Сильне зворушення, гнів відняли їй мову. Вона кричала щось невиразне, а їй здавалось, що вона говорить і викидає з себе весь біль, все горе і всю зненависть.
— Слухай ти, жидівський сину! — кричала вона словами, що лишались у неї у горлі. — Ти знов ідеш? Ти, що одняв моїх дітей! Мого Лейбу і мого Хаїма... Ти знов благословиш розливати кров твого народу! Слухай, віддай мені моїх синів... Се я тобі кажу, я... сліпа Естерка, що виплакала очі... я, мати синів моїх бідних... Слухай, куди ти йдеш, спинись... Доволі крові...
І вона трясла кулаками і кричала словами, що лишались глибоко в грудях. Сльози, що спливали з невидющих очей, заповняли старий чорний рот із двома пеньками жовтих зубів.
А повз неї тупали тисячі ніг, дихали тисячі грудей, ревіли баси і танцювали, як божевільні, дзвони. Великі, середні й маленькі...
Арідник — злий дух, чорт, дідько.
Афини — лісові ягоди.
Бабинець — місце в церкві, де стоять жінки.
Банувати — сумувати, журитися.
Баюра — велика, глибока калюжа, яма, вибій.
Бовчар — коров’ячий пастух.
Буришки — картопля.
Бутина — рубання лісу.
Ванькир (ванькирчик) — бічна кімната, відокремлена стіною від великої кімнати; прилавок Васаг — верхня частина воза, саней; ящик.
Ватаг — той, хто керує ватагою; ватажок, старший чабан.
Ватра — вогнище, багаття.
Весільна перезва — у дореволюційні часи частина українського весільного обряду, звичай, за яким родичі молодої після першої шлюбної ночі йшли або їхали з відповідними обрядовими піснями до молодого.
Вівтар — відокремлене іконостасом підвищення в церкві, де розташований престол.
Вориння — зрубаний тонкий довгий стовбур дерева, який використовують для огорожі; жердина; загорожа. Огорожа з дерев’яних лат.
Габа — покривало; хвиля.
Гаджуга — молода смерека.
Ґазда — господар.
Гайно — лігво ведмедя.
Гамазея — громадська будівля для зберігання зерна, муки тощо.
Гаман — шкіряна сумочка для грошей, торбинка для тютюну, люльки та інших дрібних речей; кисет.
Гарман — тік.
Гачі — штани.
Гейби — наче, немов.
Гемзити — мрячити.
Гогоз — брусниця.
Готур — глухар.
Гоц — водопад.
Громадська хата — приміщення для приїжджих урядовців.
Гугля — гуля.
Гуслянка — кисляк з пареного молока.
Гутірка — розмова.
Ґонт — покрівельний матеріал у вигляді тонких дощечок.
Ґрунь — вершина гори.
Ґуральня — спиртово-горілчаний завод.
Дангалак — весляр.
Десятник (десяцький) — у дореволюційній Росії нижчий поліцейський служитель на селі, якого обрали селяни.
Дідич — поміщик, великий землевласник.
Дідич ринштоку міського — людина, яка очолювала покидьків міського населення.
Довідне (довідно) — цілком певно, достовірно, вигідно.
Драгліти — труситися, коливатися.
Дроб’єта — вівці.
Дукач (дукат) — срібна, а потім золота монета, що була поширена в ряді європейських країн.
Економ — завідуючий поміщицьким господарством, економією.
Єрик — невелика протока, що з’єднує озера або річку з озером.
Жебри — збирання милостині.
Жентиця — сироватка.
Жердка — горизонтально підвішена чи прикріплена перекладина, на яку вішають одежу.
Жужмом — у згорненому, скрученому вигляді, як-небудь (про одяг, тканини).
Жупан — теплий верхній чоловічий суконний одяг.
Запаска — жіночий одяг у вигляді шматка тканини певного розміру (переважно вовняної), що використовується замість спідниці для обгортання стану поверх сорочки.
Зарінок — пологий берег річки, вкритий рінню.
Застайка — житло чабана-гуцула в полонинах.
Збіржак (збіржаник) — візник.
Згарда — намисто з монет або хрестиків.
Земський — службова особа у волостях і повітах дореволюційної Росії, наділена адміністративною і судовою владою.
Ізвор — яр.
Імбрик — казанок.
Калабатина — топке місце, калюжа.
Капаран — верхній (у задунайських січовиків) одяг із відкидними рукавами.
Кармазин — сукно малинового кольору.
Карнавка — металева закрита коробка з отвором у кришці для збирання грошей (переважно у церкві); скарбничка, скарбона.
Каруца — хура, віз.
Катрага — курінь.
Кашиця — дерев’яна обшивка берегів.
Кептар — у гуцулів верхній хутряний одяг без рукавів.
Кичера — гора, вся, крім вершин, вкрита лісом.
Кнак — поліційна дільниця.
Ковбаня — глибока вибоїна на дорозі, наповнена водою.
Козар — козячий пастух.
Консеквентний — послідовний.
Копил — тут: короткий брусок, закріплений у полоз саней для зв’язку полозів з коробом.
Корсетка — верхній жіночий одяг — безрукавка, пошита в талію з кольорової тканини.
Коругва, корогва — прапор; прикріплене до довгого держака полотнище (чи бляха) з зображенням Христа або інших святих, яке несуть під час хресного ходу.
Котвиця — якір.
Кресаня — капелюх.
Куня — волоть очерету.
Куфа — дерев’яне відро.
Кчула — овеча вовна.
Лазароні — волоцюга.
Ліса — огорожа, сплетена з хворосту.
Лудіння — тут: одяг, вбрання.
Любас — коханець.
Май — мабуть.
Малай — вид хліба з кукурудзи, гороху або проса.
Манна — тут: молоко.
Манта — плащ.
Маржинка — худоба.
Мокан — горець-чабан.
Мольфар — чарівник.
Москаль — вояк, солдат.
Моцуватися — боротися, мірятися силою.
Мрич — туман, імла.
Набіл — молоко, молочні продукти.
Набір — у борг, без грошей.
Намітка — покривало з тонкого серпанку, яким зав’язують поверх очіпка голову заміжні жінки.
Негура — туман.
Недея — дика вершина гори.
Обора — відгороджена частина подвір’я з приміщенням для худоби.
Оборіг — повітка на сіно.
Обрік — січка з вівсом, дертю і т. ін. для годівлі коней.
Одаліска — служниця або наложниця в гаремі.
Око — міра об’єму хмільних напоїв, що приблизно дорівнює 1—1,5 літра.
Ослін — переносна кімнатна лава для сидіння.
Острева — суха смерека з галузками, на якій сушиться сіно.
Отченаш — молитва у віруючих християн; мораль, нотація.
Офіра — те саме, що жертва.
Очіпок — старовинний головний убір заміжньої жінки у формі шапочки, часто з подовжнім розрізом ззаду, який зашнуровують, стягаючи сховане під ним волосся.
Пазувати (пазити) — пильнувати, стежити.
Патериця — довга палиця, яку звичайно використовують для опори при ході; жезл як ознака вищих християнських та деяких інших священослужителів, а також символ влади взагалі.
Підтичка — нижня частина жіночої сорочки, пришита звичайно в поясі до верхньої.
Піл — нари в селянській хаті, розміщені між піччю і протилежною до печі стіною.
Піст — період невживання скоромної їжі.
Плай — гірська стежка.
Пліт — сплетена з соломи стрічка, з якої потім зшивають бриля.
Плова — злива.
Повитиця — однорічна трав’яниста рослина; бур’ян.
Повітка — господарське приміщення для утримання домашніх тварин або зберігання сільськогосподарського реманенту та різного майна.
Поденне — плата за кожен відпрацьований день.
Подри — полиці під дахом.
Полукіпок — 30 снопів скошеного або зжатого хліба, складеного хрестоподібно колоссям усередину і прикритих зверху одним снопом-шапкою.
Примар — сільський староста; примарія — розправа (управа).
Пудити — тут: жити позиченим, позичати хліб пудами.
Путина — дерев’яна посудина.
Пущення — останній день вживання скоромної їжі перед постом.
П’ятизлотник — монета вартістю 75 копійок.
Риншток (риштак) — водостічна канава; переносно — покидьки суспільства.
Рубель — довга жердина, яку кладуть зверху на віз із сіном й притягують за кінці вірьовкою так, щоб, придавивши, утримати вантаж, або вузька дошка з ручкою і поперечними зарубками для качання білизни.
Рундук — ґанок.
Сакви — дві з’єднані одним полотнищем торби, що їх перекидають через плече (на груди й спину), або через спину коня.
Сарака — бідолаха.
Сахарня — цукровий завод.
Середохрестя — те саме, що Середопістя — четвертий тиждень Великого посту.
Сливе — майже.
Содома — безладдя, метушня, шум.
Сороківка — тут: дрібна розмінна монета вартістю двадцять копійок.
Соцький — у дореволюційній Росії, в тому числі й на Україні, — нижчий поліцейський служитель на селі, якого обирали на сільській сходці.
Спаш — потрава, псування, знищення трав, посівів тваринами.
Спузар — пастух, в обов’язки якого входить підтримувати вогонь, заготовляти дрова, носити воду.
Старшина — тут: виборна особа, що керувала справами села, волості.
Стая — дерев’яний намет, в якому живуть вівчарі та роблять сир (будз, бриндзю).
Сто сот крот — уживається як проклін, як вияв гніву, обурення.
Стодола — будівля для зберігання снопів сіна, соломи тощо, а також молотьби, віяння і т. д.
Струнка — намет для доїння овець.
Суточки — обгороджена гірська стежка.
Табівка — гуцульська шкіряна торбина з орнаментом, яку носять на ремені через плече.
Терниця — знаряддя для тертя льону, конопель.
Товар — тут: переважно велика рогата худоба.
Трембіта — довга на сажень сурма з дерева і з кори.
Урядник — у дореволюційній Росії — нижчий чин повітової поліції.
Фез (феска) — головний убір у східних народів.
Фереджа — параджа.
Філіжанка — чашка.
Флояра — басова сопілка-зубівка майже метрової довжини, поширена на Гуцульщині.
Фудульний — гордовитий, зарозумілий, пихатий.
Храбуст — осот. Хурманка — підвода.
Царинка — обгороджений сінокіс близько од оселі.
Челюсті — отвір дугастої форми між припічком і внутрішньою частиною сільської печі.
Челядь — жінота.
Чередінниця — відьма, що віднімає у корови молоко.
Черес — старовинний пояс, зшитий з двох складених разом ременів так, щоб можна було зберігати гроші та інші цінні речі.
Чорторий — глибокий рів, яма, провалля.
Чугаїна — свита.
Шабатурка — скринька, коробка.
Шавлія — багаторічна трав’яниста або напівкущова рослина з великими пахучими квітками; деякі види її використовуються в медицині, парфумерії та кулінарії.
Шаплик — посудина, відро.
Шліфи — офіцерські знаки.
Шпарка — щілина.
Шуплаття — одяг, білизна; дрібні домашні речі.
Юпка — верхній жіночий одяг у вигляді довгої корсетки з рукавами.
Юхт (юхта) — сорт виправленої шкіри.
Ятка — тут: легка будівля для тимчасового користування (торгівля, виставка тощо); балаган.
Добре вино
Матула — по-молдуванському здоровезний волок; матульняк — рибалка на рибному заводі.
Горець-чабан (молд.).
Міцне добре вино
Швидше
Візьміть до уваги
«Отче наш».
Шліфи — офіцерські знаки.
Дозволено цензурою.
І так далі (скорочення від
Безкоштовно, задарма
Так у Бессарабії називають українські колонії.
Руснаки перейняли від молдуван, між іншим, слово «май» — більше — і радо вживають його для порівнюючого ступеня.
Собака
Йди сюди!
Семінарист
Казанок
Горілка
Псе! Скажений псе!
Раду, йди сюди!
Що кажеш?
Куди йдеш?
Гарний
Добре!
Чоловік? Чоловік?
Як звуть?
Гроші! Гроші!
Овеча вовна
Поліційна дільниця
Добрий
Одна кава... дві кави
Піна на каві
Фонтан
Нема?
Хазяйка, пані
Йди сюди!
Сумний, як день ясний
Для серця без надії.
Побачення