Того дня, коли армада вирушила на війну, того останнього дня, коли ми попрощалися зі старим життям, мене запросили на одну імпрезу. У той вечір подібні імпрези відбувалися повсюди, на всіх ста п’ятдесяти планетах Мережі, але найважливішою була лише ця.

Я підтвердив свою участь через інфосферу, прискіпливо оглянув мій найкращий парадний костюм, добре вимився, поголився, скрупульозно вбрався та в призначений час скористався одноразовим монідиском на картці запрошення для телепортації з Есперанса на ЦТК.

У цій півкулі ЦТК уже вечоріло, і навскісне проміння сонця рясним світлом заливало усе довкола: горби й долини Оленячого парку[4], сірі хмаросяги Адмінкомплексу далеко на півдні, обсаджені плакучими вербами береги річки Тетіс разом із блискучим болотяним вогнем і білі колонади самого Будинку уряду. Прибували тисячі гостей, але співробітники служби безпеки зустрічали кожного, звіряли наші запрошення зі зразками ДНК і галантним порухом руки показували шлях далі, до бару та буфету.

— Пан-Джозефе Северне? — ґречно уточнив провідник.

— Так, — збрехав я.

«Це всього лиш одне з багатьох моїх імен. Але точно не моя особистість».

— Директриса Ґледстон з радістю прийме вас цього вечора, трохи пізніше. Вас повідомлять, коли вона звільниться.

— Дуже добре.

— Якщо вам потрібно щось із наїдків або розваг, то промовте замовлення вголос, і наземні монітори прослідкують за їхнім виконанням.

Я кивнув, усміхнувся і залишив провідника позаду. Не встиг я ступити і дюжини кроків, як він уже розвернувся до наступних відвідувачів, що виходили з порталу на перон телепорт-станції.

Зі зручного місця на невеличкому пагорку мені було добре видно, як на кількохстах акрах тисячі гостей товклися по опоряджених газонах і блукали нетрями підстрижених садів. За узліссям, уже затіненим кронами прибережних дерев, де стояв я, тягнувся англійський сад, а далі височів імпозантний корпус Будинку уряду. У далекому дворику грав оркестр, і приховані динаміки розносили звуки до найвіддаленіших закутків Оленячого парку. Високо в небі невпинна вервечка «емтешок» спіраллю опускалася з телепорту. Кілька секунд я спостерігав за їхніми строкато вдягненими пасажирами, які спішувалися на перон біля наземного порталу. Мене захоплювало розмаїття транспорту: надвечірнє світло вигравало не тільки на кузовах стандартних «віккенів», «альців» та «сумацо», а й на рококових витребеньках летючих барж і металевих корпусах антикварних екранольотів, що були старомодними ще за днів існування Старої Землі.

Я побрів довгим пологим схилом до берега Тетісу, минаючи причал, де поміж неймовірного буйства та різновидів річкового транспорту по трапах сходили новоприбулі. Тетіс — єдина у світі ріка, що протікає всіма планетами Мережі й котить свої хвилі через постійні брами телепортів, змонтовані на певних ділянках понад двохсот світів та їхніх супутників. А люди, що мешкають на її набережжях, відносяться до найзаможнішого прошарку населення Гегемонії. І це можна виснувати із суден на воді: великих зубатих крейсерів, укритих запонами барок, п’ятиярусних барж, більшість із яких обладнана повітряними рушіями, мудрованих плавучих домів, мабуть, із власними телепортами, маленьких плавучих островів, імпортованих із Мауї-Заповітної, субмарин та прудких катерів періоду до Гіджри, багатого асортименту морських «емтешок» ручної роботи із Ренесанс-Вектората кількох сучасних яхт-всюдиходів, чиї обводи ховалися за бездоганно дзеркальними овоїдами захисних полів.

Тутешні гості здавалися не менш пафосними та вражаючими за власні судна: стиль їхнього вбрання варіювався від консервативних вечірніх костюмів та суконь відповідно до моди часів перед Гіджрою — це на тілах, яких вочевидь ніколи не торкалася терапія Поульсена, — і аж до найвищих зразків моди ЦТК на драпірованих фігурах, добряче підправлених знаменитими аРНКтистами. Я рушив собі далі, затримавшись тільки біля довгого столу з не менш довгим меню: у свою тарілку я поклав трохи ростбіфу, салату, філе повітряного кальмара, карі з Парваті та свіжого хліба.

Поки я знайшов, де можна примоститися неподалік від садів, надвечірнє світло вже помалу поступилося місцем сутінкам і на небі повигулькували зірки. Вогні недалекого міста і сусіднього Адмінкомплексу були свідомо притлумлені задля кращої демонстрації прольоту армади. Тож небо Центру Тау Кита сьогодні стало яснішим, ніж коли-небудь упродовж кількох попередніх століть.

— Я впевнена, що ми вже десь бачилися, — з усміхом поглянула на мене якась жінка.

Я всміхнувся їй у відповідь, упевнений, що це не так. Вона виглядала напрочуд привабливо, хоча була, можливо, вдвічі старшою від мене, років під шістдесят стандартних, але з першого погляду їй навряд чи хтось би дав навіть мої двадцять шість. Усе завдяки грошам та Поульсену. Шкіра була настільки чиста, що здавалася майже прозорою. Волосся — заплетене в колосок, а перса — радше відкриті, ніж прикриті димчастою сукнею — мали бездоганний вигляд. В її очах чаїлася жорстокість.

— Можливо, — відповів я, — хоча мені здається, що навряд. Мене звуть Джозеф Северн.

— Звісно, — погодилась вона. — Ви — митець!

Я не був митцем. Я... був колись... поетом. Але особистість Северна[5], у якій я вже цілий рік існував із моменту смерті моєї справжньої персоналії, промовляла, що я митець. У файлах Речі Спільної все це зазначено.

— А я пам’ятала! — розсміялася дама.

«Неправда. Вона скористалася своїми комлоґ-імплантами, щоби знайти необхідні їй дані в інфосфері».

Мені непотрібно було для цього спеціально «входити»... яке ж незграбне, надлишкове слово, архаїчне вживання якого я зневажав попри його вік. Я просто подумки заплющував очі й опинявся всередині інфосфери, просковзуючи повз поверхневі бар’єри Речі Спільної, пірнаючи під хвилі зовнішніх даних і стежачи за яскравою пуповиною її доступу до зчорнілих глибин потоку «захищеної» інформації.

— Мене звуть Діана Філомель, — назвалася вона. — Мій чоловік очолює транспортний сектор Сьомої Дракона.

Я кивнув і потиснув їй руку, яку вона простягла першою. Дама вирішила змовчати про той факт, що її друга половинка починала головним здирником-тітухаєм профспілки техперсоналу, що обслуговував атмосферні регенератори на Небесній Брамі, перш ніж статус політичного протеже дозволив йому перебратися на 7 Дракона... Як і про те, що її справжнє ім’я — Дайні Циць і заслужила вона його, ще коли була спершу лярвою, а потім бандаршою одного перепих-закладу у Мідель-Зумпфі, де обслуговувалися ерзаци із дихальних горл міста... Про свої два арешти за зловживання флешбеком[6], під час другого з яких вона завдала серйозних ушкоджень медику із реабілітаційного центру... Про те, що в дев’ять років отруїла свого зведеного брата, бо той погрожував розповісти їхньому батькові, що вона зустрічається з одним шахтарем із Болотянська на ім’я...

— Радий з вами познайомитися, пан-Філомель.

Її долоня була теплою. Вона затримала її в потиску на якусь мить довше від потрібного.

— Скажіть, перехоплює подих, правда? — видихнула вона.

— Що саме?

Вона провела рукою, ввібравши у цей жест усе довкола: ніч, фотосфери, які спалахували повсюди, сади і натовп.

— І вечірка, і війна, геть усе! — проказала вона.

Я всміхнувся, кивнув та скуштував ростбіфу — рідкісної страви, непоганої на смак, хоч і з солонуватим присмаком — чи не походив він бува із клонувальних цистерн Луза? Кальмар здавався справжнім. Поміж гостей блукали офіціанти і пропонували шампанське. Я відсьорбнув зі свого келиха. Таке собі. Добре вино, віскі та кава були трьома статтями споживання, яким не знайшлося заміни після смерті Старої Землі.

— Гадаєте, війна потрібна?

— Сто відсотків, хай їм грець, — рот було відкрила Діана Філомель, але за неї відповів її чоловік.

Він підкрався ззаду і тепер усівся на декоративній колоді, що правила за лаву біля нашого столу. Велике одоробло, щонайменше на фут вищий від мене. З іншого боку, я ще той коротун. Моя пам’ять підказує, що колись я навіть написав вірш, у якому глузував із власного зросту: «...Містер Джон Кітс п’яти футів заввишки...»[7] — хоча насправді в мені п’ять футів і один дюйм. Замало для епохи, коли ще ряст топтали Веллінґтон із Наполеоном[8], а середній зріст чоловіків становив п’ять футів шість дюймів; і сміховинно мало для сучасності, коли чоловіки з планет із пересічною силою тяжіння виростають до шести, а то й до майже семи футів. Я однозначно не міг похвалитися статурою чи м’язами уродженця світу з великою силою тяжіння, так що в усіх аспектах я був просто курдупелем. (Свої думки я вам викладаю в одиницях, якими звик мислити... з усіх розумових змін із часу переродження в Мережі перехід на метричну систему виявився поки найскладнішим. Інколи я навіть і не стараюся цього робити.)

— А чому потрібна війна? — звернувся я до Гермунда Філомеля, чоловіка Діани.

— Бо вони її самі допросилися, дідько б їх забрав, — прогарчав мурмило, типовий зубостискач та жовновипинач. Йому бракувало шиї, а кожна волосинка бороди так вросла в шкіру, що, напевно, вони давали гідну відсіч усім можливим депіляторам і безпечним та й небезпечним бритвам. А ще він стрясав кулаками, вдвічі більшими та в кілька разів дужчими від моїх.

— Зрозуміло, — проказав я.

— Паскудні Вигнанці, самі в біса допросилися, — повторив він, наголошуючи на своїй головній тезі. — Доривалися до нас, блядь, на Брешії, а тепер на цьому... як там його...

— На Гіперіоні, — підказала дружина, не відриваючи від мене погляду.

— Еге ж, — підтакнув її чоловік та голова сім’ї. — На Гіперіоні, блядь, до нас дориваються, але тепер ми відправляємо туди флот і всиплемо їм, Гегемонія такого не потерпить. Кумекаєш?

Пам’ять мені підказувала, що малим мене якось відправили навчатися до академії Джона Кларка в Енфілді[9], де водилося чимало таких же тупоголових задирак зі здоровенними кулачиськами. Спочатку я їх уникав і намагався замирювати. Але після смерті матері світ перевернувся догори дриґом, і я бігав за ними з камінням у руках, нагинався до землі по нове і знову замахувався, навіть після того, як мені роз’юшили носа та вибили пару зубів.

— Зрозуміло, — тихо проказав я.

Моя тарілка спорожніла, а останній тост із рештками кепського шампанського в келиху я підняв за Діану Філомель.

— Намалюйте мене, — запропонувала вона.

— Перепрошую?

— Намалюйте мене, пан-Северне. Ви ж художник.

— Так, і мені потрібен інструмент, — розвів я порожніми руками. — Боюся, без нього ніяк.

Діана Філомель залізла в кишеню чоловікового кітеля та видобула звідти світлове перо.

— Намалюйте мене. Будь ласка.

Тож я її намалював. Портрет прибирав форми просто в повітрі між нами, лінії здіймалися та спадали, вертаючись до самих себе, ніби неонові волокна у дротяній скульптурі. Навколо зібрався невеличкий гурт глядачів. І коли я скінчив, ним прокотилися брижі стриманих оплесків. Малюнок вийшов не таким уже й поганим. У портреті вдалося передати довгий та чуттєвий вигин шиї, багату косицю-«колосок» у волоссі, виразні вилиці... і навіть слабкий неоднозначний блиск в очах. Кращого результату від жертви освітньої РНК-терапії та уроків, які брала моя персоналія, годі було й чекати. Справжній Джозеф Северн справився би краще... був би справився краще. Пам’ятаю, як він робив ескізи мене, на смертній одрині.

Обличчя пан-Діани Філомель розпливлося в задоволеній усмішці. А пан-Гермунд Філомель тільки насупився.

Раптом пролунав крик:

— Ось вони!

Юрба забубоніла, ахнула та притихла. Світло фотосфер та садових ліхтарів потьмяніло. Тисячі гостей звели очі до небес. Я стер малюнок і встромив перо назад у кишеню Гермунда.

— Це армада, — прокоментував заслужений на вигляд і немолодий чоловік у чорному армійському однострої. Він підняв келих, показуючи щось своїй молодій супутниці. — Портал щойно відчинився. Першими летітимуть розвідники, за ними — факельні зорельоти ескорту.

Військового телепорту Збройних сил Гегемонії неможливо було роздивитися навіть із нашого оглядового майданчика. Та й у самому космосі, наскільки я тямив, це не більше, ніж прямокутна аберація зоряного поля. Але не помітити хвостів термоядерного вихлопу кораблів-розвідників я не міг: спершу вони скидалися на жменьку світляків або мерехтливе павутиння, а потім, ввімкнувши головні рушії, перекинулися на сліпучі комети, які пронеслися припланетною транспортною областю системи Тау Кита. І ще один збірний «ах» прокотився натовпом, коли з телепорту роз’явилися факельники із хвостами, в сотні разів довшими від слідів попередників. Їхні пасмуги пошрамували червоним золотом геть усе небо ЦТК — від зеніту й до обрію.

Десь зірвався поодинокий аплодисмент, і вже за кілька секунд усі поля та газони англійського саду, прилеглого до Оленячого парку та Будинку уряду, стрясалися від бурхливих оплесків і завзятого гуку вишукано вбраних мільярдерів та урядовців, представників шляхетних родин із сотні світів, котрі забули все на світі, крім ура-патріотизму та жадоби війни, що попрокидалися в них після півторастолітньої сплячки.

Я не аплодував. Знехтуваний околичними, я на самоті допив свій тост, тепер уже не за панну Філомель, а за невмирущу глупоту роду людського. Я ковтнув останні краплі шампанського. Воно було ніяким.

А вгорі в систему вже квантувалися значно важливіші кораблі. Із найлегшим доторком до інфосфери (чия поверхня аж нуртувала від сплесків інформації, поки не стала схожою радше на штормове море) я дізнався, що анфілада Військово-космічних сил[10] складалася із понад сотні кораблів першого рангу. Тут були матово-чорні ударники, які були схожі на запущені в політ списи, із притягнутими до корпусів пусковими шахтами; кораблі управління ЗК (прекрасні та незграбні, ніби метеори з чорного кристалу); схожі на цибулини есмінці — такі собі факельники-переростки, якими вони, по суті, й були; сторожові кораблі охорони периметру — радше згустки енергії, ніж матерії, чиї поля-перепони, зараз налаштовані на максимум, немовбито велетенські люстра, віддзеркалювали Тау Кита і сотні вогняних хвостів навколо; швидкі крейсери, що сновигали наче акули у повільніших табунцях риб; забарні транспорти з тисячами десантників у трюмах нульової гравітації і десятки кораблів підтримки: фрегати, прудкі винищувачі, торпедоносці, ретранслятори «світло+» та самі стрибуни — масивні додекаедри із фантастичними наборами антен та зондів.

А навколо флоту, на безпечній відстані, визначеній диспетчерською службою, бігали сонячні яхти, кліпери та приватні планетольоти, ловлячи парусами світло Тау Кита й осяйний блиск армади.

Гості Будинку уряду аплодували та схвально галасували. Джентльмен у чорному із ЗСГ мовчки плакав. Сховані поруч камери та широкосмугові передавачі транслювали цю мить по всій Мережі і — надсвітловими комунікаціями — на десятки планет, які до неї поки що не входили.

Я похитав головою і залишився сидіти.

— Пан-Северне? — наді мною стовбичила жінка-охоронець.

— Так.

— Директриса Ґледстон прийме вас зараз, — кивнула вона в напрямку крила, де та працювала.

Певно, будь-яка історична доба, яку терзають розбрат і небезпека, породжує свого власного лідера, політичного велета, чия відсутність у ретроспективі здається неймовірною, оскільки на ній, на цій постаті, стоїть уся тогочасна писемна історія. Міна Ґледстон була саме таким лідером нашої Завершальної ери, хоча тоді не знайшлося б нікого, хто міг би уявити, що єдиною особою, котра зможе донести її істинну історію, вписану у свою епоху, стану я.

Ґледстон так часто порівнювали з класичною постаттю Ейбрагама Лінкольна, що коли тієї ночі з парадом армади мене нарешті провели до неї, я ледь не здивувався, коли зауважив відсутність чорного фрака та високого циліндра. Генеральна директриса Сенату та керівниця уряду, що перебував на службі в ста тридцяти мільярдів людей, носила сірий костюм із м’якої вовни — штани і блузу, прикрашену по швах і на манжетах тільки ледве помітною шнурівкою-кантом. Не думаю, що вона скидалася на Ейбрагама Лінкольна... або ж на Альварес-Темпа, другого за популярністю героя минувшини, якого преса постійно величала її двійником. Мені вона здалася більше схожою на стару даму.

Міна Ґледстон була висока та худа і зі своїм носом-курдюком мала радше орлиний профіль, аніж лінкольнівський. Гострі вилиці, широкий виразний рот з тонкими губами і сиве волосся, що грубо стриженим коротким вихором пнулося вгору і справді трохи скидалося на пір’я. Та, як на мене, найвиразніша риса Міни Ґледстон — її очі: великі, карі та дуже сумні.

Аудієнція виявилася не приватною. Мене провели в довгу, неяскраво освітлену кімнату, всі стіни якої були завішані дерев’яними полицями із сотнями друкованих книжок. Довгаста голографічна рамка показувала вид на сад. Зустріч, яка тут відбувалася, перейшла до завершальної стадії, і її учасники — упереміж чоловіки та жінки — почали утворювати гурточки. Хто вже підвівся, а хто ще сидів в умовному півколі, у точці перегину якого розташовувався письмовий стіл Ґледстон. На нього, стоячи попереду та схрестивши руки, невимушено спиралася сама Директриса. Коли я ввійшов, вона підвела погляд:

— Пан-Северне?

— Так.

— Дякую, що прийшли, — її голос я знав із тисячі дебатів у Речі Спільній — згрубілий од віку тембр і п’янкий, немов дорогий трунок, тон. Цей знаменитий акцент, у якому зливався в одне-єдине точний синтаксис і майже забута наспівність англійської мови періоду до Гіджри, яку зараз, мабуть, можна було почути лише в річкових дельтах її рідної планети Патофи. — Пані та панове, дозвольте мені відрекомендувати пан-Джозефа Северна.

Хтось мені у відповідь кивнув, вочевидь, не розуміючи, що я тут роблю. Ґледстон утрималася від подальших інтродукцій, але я одразу черкнув по інфосфері, щоби розібратися, хто тут і що собою являє: троє міністрів нинішнього Кабінету, включно з Міноборони, двоє начштаби Збройних сил, двоє асистентів Ґледстон, четверо сенаторів, поміж яких виділявся впливовий сенатор Колчев, та проекція технокордівського дорадника, знаного як Альбедо.

— Ми запросили пан-Северна, щоб оцінити поточну ситуацію з мистецького погляду, — промовила Директриса Ґледстон.

— Мистецького погляду? — аж крекнув генерал Морпурґо. — З усією повагою, пані Директрисо, але що це в біса означає?

Ґледстон усміхнулася. Замість відповідати, вона знову розвернулася до мене:

— Як вам парад нашої армади, пан-Северне?

— Красиво.

— Красиво? — здивувався генерал Морпурґо. — Перед його очима постала наймогутніша концентрація вогневої потужності космічних сил в історії всієї галактики, а йому «красиво»? — він обернувся до іншого військового і похитав головою.

— А що ви думаєте про війну взагалі? — усмішка не покидала вуст Ґледстон. — Як ви оцінюєте нашу спробу порятувати Гіперіон від варварської навали Вигнанців?

— Вона дурна.

У кімнаті раптом запанувала абсолютна тиша. Голосування Речі Спільної в реальному часі свідчило про 98-процентну підтримку рішення Директриси Ґледстон битися, а не здавати Вигнанцям колоніального світу Гіперіона. Її політичне майбутнє залежало від успішного розв’язання конфлікту, а чоловіки та жінки, зібрані в цьому приміщенні, були знаряддями, що визначали відповідну політику, забезпечували прийняття ухвали, яка санкціонувала вторгнення, та реалізовували його матеріально-технічну сторону. Мовчанка затягувалася.

— Чому дурна? — нарешті тихо спитала Ґледстон.

— Гегемонія не воювала з-від часів свого заснування сімсот років тому, — змахнув я правою рукою. — Нерозумно випробовувати її на базову міцність у такий спосіб.

— Не воювала?! — обурився генерал Морпурґо і стиснув коліна масивними ручиськами. — А що то в біса було по-вашому із повстанням Ґленнон-Гайта?

— Повстання, — відказав я. — Заколот. Поліцейська акція.

Сенатор Колчев вишкірився на всі тридцять два зуби, але його усміх не говорив про радість. Він був лузійцем і скидався на суцільний клубок м’язів.

— Був залучений цілий флот, — промовив він, — півмільйона загиблих, дві дивізії Збройних сил понад рік не виходили з бойових дій. Звісно ж, синку, це була така собі поліцейська акція.

Я нічого не відповів.

Раптом прокашлявся Лі Гант[11], старший чоловік із виглядом сухотника, якого називали найближчим помічником Ґледстон.

— Але думка пан-Северна досить цікава. То у чому ж, на ваш погляд, полягає різниця між цим... е-е... конфліктом і війнами Ґленнон-Гайта?

— Ґленнон-Гайт був колишнім офіцером ЗСГ, — почав я, свідомий того, що проговорюю банальності. — Вигнанці ж є невідомою величиною от уже кілька сторіч. Потуга повстанців не становила загадки, їхній потенціал піддавався легкій оцінці. Натомість Рої Вигнанців перебувають за кордонами Мережі від початку Гіджри. Ґленнон-Гайт не покидав Протекторату, здійснюючи набіги на планети на відстані двомісячного часу-в-борг від Усемережжя. До Гіперіона ж три роки льоту від Парваті, найближчого плацдарму Мережі.

— Гадаєте, ми над цим не міркували? — спитав генерал Морпурґо. — А як щодо битви за Брешію? Ми ж змагалися там із Вигнанцями. Це вже точно було не... повстання.

— Тихіше, будь ласка, — перебив його Лі Гант. — Продовжуйте, пан-Северне.

Я знизав плечима.

— Основна відмінність у тому, що цього разу ми маємо справу з Гіперіоном, — промовив я.

Сенатор Рішо, одна з присутніх жінок, кивнула, нібито цим я усе пояснив.

— Ви боїтеся Ктиря, — встряла вона. — Належите до Церкви Останньої Спокути?

— Ні. Я не послідовник культу Ктиря.

— То чим ви є? — різко озвався Морпурґо.

— Митцем, — всміхнувся я.

Лі Гант також усміхнувся і повернувся до Ґледстон:

— Я згоден, пані Директрисо, що такий тверезий погляд нам не завадить, — промовив він і махнув рукою в бік вікна та голографічної картинки із зайнятою аплодисментами юрбою, — і оскільки наш митець порушив необхідні питання, нам доведеться їх ретельно розглянути і зважити.

Знову прочистив горло сенатор Колчев:

— Мені гидко про це питати, та позаяк це всі дружно ігнорують, то... у цього джентльмена... є взагалі допуск на зустрічі такого рівня?

Ґледстон кивнула і подарувала присутнім легкий усміх, який так марно прагнули зловити й передати численні карикатуристи.

— На замовлення Міністерства мистецтв упродовж кількох наступних днів або тижнів пан-Северн виконає серію графічних ескізів, які в теорії, наскільки я розумію, матимуть певне історичне значення і можуть лягти в основу мого офіційного портрета. У будь-якому разі, пан-Северн має допуск золотого рівня, категорії Т, тож ми можемо вільно говорити в його присутності. А ще мені імпонує його безпристрасність. Проте його прихід, вірогідно, знаменує кінець нашої зустрічі. Завтра ми зустрічаємося вранці о восьмій нуль-нуль в Оперативному центрі, якраз перед квантуванням флоту в систему Гіперіона.

Товариство одразу розділилося. Виходячи, генерал Морпурґо зиркнув на мене недобрим оком. Сенатор Колчев мимохідь зацікавлено мене розглядав. Дорадник Альбедо просто розчинився в дим. Крім мене з Ґледстон, лишився тільки Лі Гант. Він зручно умостився, закинувши ногу на бильце безцінного фотеля епохи до Гіджри, у якому сидів.

— Сідайте, — запропонував Лі Гант.

Я глянув на Директрису. Вона зайняла своє місце за громіздким письмовим столом і кивнула. Я обрав крісло з прямою спинкою, на якому раніше сидів генерал Морпурґо.

— Ви справді вважаєте оборону Гіперіона дурницею? — запитала Ґледстон.

— Так.

Ґледстон склала обіперті на стільницю руки ніби в молитві й тепер замислено постукувала вказівними пальцями по нижній губі. Позад неї у вікні було видно, як і далі безгучно вирує свято на честь армади.

— Якщо у вас зберігається хоч якась надія на возз’єднання зі своїм... е-е... двійником, — проказала вона, — то хіба не у ваших інтересах реалізація кампанії за Гіперіон?

Я не відповів нічого. Краєвид у вікні перемкнувся на нічне небо, що ясніло від термоядерних хвостів.

— Ви принесли з собою інструменти для роботи? — спитала Ґледстон.

Я дістав олівець і невеличкий етюдник, яких я нібито не мав із собою під час розмови з Діаною Філомель.

— Можете працювати, поки ми бесідуватимемо, — запропонувала Міна Ґледстон.

Я заходився начорно креслити її розслаблену, майже недбалу позу, згодом перевівши увагу на риси обличчя. Її очі й надалі здавалися мені загадкою.

Краєм ока я бачив пильний погляд Лі Ганта, зосереджений на мені.

— Джозеф Северн, — проказав він, — цікавий вибір імені.

Поквапливими жирними рисками я намагався передати відчуття, які справляли високе чоло і вольовий ніс Ґледстон.

— Ви в курсі, чому люди підозріло ставляться до кібридів? — спитав Гант.

— Так, — відгукнувся я. — Синдром чудовиська Франкенштайна. Страх будь-чого, що має людську подобу, але до кінця не є людиною. Наскільки я розумію, це реальна причина, чому були заборонені андроїдіви.

— Еге ж, — підтакнув Гант. — Але ж кібриди — справжні люди, правда?

— Генетично — так, — погодився я, підсвідомо міркуючи про матір, пригадуючи часи, коли вона хворіла, а я їй читав. Згадав і брата Тома. — Проте вони також і складник ТехноКорду, а отже, вписуються в означення «не до кінця люди».

— Ви частина Корду? — повністю розвернулася до мене Міна Ґледстон.

Я почав новий ескіз.

— Не зовсім. Я можу вільно подорожувати до тих областей, куди мене пускають, але це більше схоже на звичайний доступ до інфосфери, ніж на реальні можливості особистостей із Корду.

У три чверті її обличчя здавалося цікавішим, зате погляд був потужнішим, коли вона дивилася вам прямо в очі. Я працював над мереживом зморшок, які розходилися з куточків її очей. Очевидно, Міна Ґледстон ніколи не проходила терапії Поульсена.

— Якби від ТехноКорду можна було приховати секрети, — говорила Ґледстон, — то допускати вас на засідання уряду стало би дурницею. А так... — вона опустила руки і випросталася. Я перегорнув аркуш. — А так, — правила далі вона, — у вас є потрібна мені інформація. Це правда, що ви можете читати думки свого двійника, першої поверненої персоналії?

— Ні, — як би вловити складну взаємодію складочок та м’язів у куточках її рота, подумалось мені.

Я зробив начерк, щоб передати цю гру, відтак перейшов до вольового підборіддя і тіней під нижньою губою.

Гант спохмурнів і обмінявся поглядом із Директрисою. Пан-Ґледстон знову склала руки разом.

— Поясніть.

— Я сню, — відірвався я від рисунка, — і зміст моїх снів, здається, відповідає подіям, що відбуваються з особою, котра несе в собі імплант із попередньою персоналією Кітса.

— Жінка на ім’я Брон Ламія, — озвався Лі Гант.

— Так.

Ґледстон кивнула.

— Отже, оригінальна персоналія, особистість Кітса, яку нібито вбили на Лузі, досі жива?

— Воно... вона... все ще при тямі, — поміркувавши, відповів я. — Ви ж бо знаєте, що субстрат первинної персоналії був вилучений із Корду, можливо, самим кібридом, та імплантований у біошунт із петлею Шрена, який має пан-Ламія.

— Так-так, — підтвердив Лі Гант. — Але факт є фактом, ви контактуєте з персоною Кітса, а через нього — і з прочанами до Ктиря.

Швидкі, похмурі штрихи утворювали безрадісне тло, що надавало ескізу Ґледстон більшої глибини.

— Це навряд чи можна назвати «контактуванням». Я сню, бачу сни про Гіперіон, які підтвердилися в реальному часі через одержані вами повідомлення каналом «світлом-плюс». Я не можу зв’язатися ні з пасивною персоналією Кітса, ні з її хазяйкою, ані з рештою пілігримів.

Директриса Ґледстон кліпнула очима:

— Звідки ви знаєте про передачі каналом «світло-плюс»?

— Консул розповів іншим подорожувальникам про здатність комлоґу під’єднуватися до передавача на кораблі. Розповів іще до спуску в долину.

Інтонації й голос Ґледстон загартувалися ще в період її адвокатської діяльності, перед тим, як вона зайнялася політикою.

— І як усі інші зреагували на одкровення Консула?

— Вони знали, що один із них — шпигун, — я запхав олівець у кишеню. — Ви самі повідомили кожного з них.

— Якщо ви з ними підтримуєте контакт, — Ґледстон перезирнулася з асистентом, але вираз Гантового обличчя нічого не промовляв, — то мусили би знати, що вони не отримували жодного повідомлення з часу, як покинули Твердиню Хроноса на шляху до Гробниць часу.

— Минулої ночі сон перервався саме на підході до долини, — похитав я головою.

Міна Ґледстон підвелася, зробила кілька кроків до вікна, піднесла руку — і зображення на ньому згасло.

— Отже, ви не знаєте, чи всі вони досі живі?

— Ні.

— Ну, а який був їхній статус, коли ви минулого разу... бачили сон?

Гант немов прикипів до мене поглядом. Міна Ґледстон не зводила очей із темного екрана, повернувшись до нас обох спиною.

— Усі пілігрими були живі, — відповів я. — За винятком хіба що Гета Мастіна, Істинного Голосу Дерева.

— Помер?

— Зник із буєра під час подорожі Трав’яним морем дві ночі тому, за кілька годин після того, як розвідники Вигнанців знищили корабель-дерево «Іґґдрасіль». Але незадовго перед тим, як прочани спустилися з Твердині Хроноса, вони бачили постать у плащі, яка йшла пустелею до Гробниць.

— Гета Мастіна? — спитала Міна Ґледстон.

— Так їм здалося, — підняв я руку. — Але вони не були цілком певні.

— Розкажіть про інших, — промовила Директриса.

Я перевів подих. Зі снів я знав, що Міна Ґледстон була особисто знайома щонайменше з двома особами з останньої прощі до Ктиря. Батько Брон Ламії служив разом із Ґледстон сенатором, а Консул Гегемонії виступав її персональним представником на таємних перемовинах із Вигнанцями.

— Отець Гойт страждає від сильного болю. Він розповів історію про хрестоформи. Консул також дізнався, що Гойт носить одну... взагалі-то дві хрестоформи — отця Дюре і свою власну.

Ґледстон кивнула.

— То він досі має паразита воскресіння?

— Так.

— Він його бентежить сильніше з наближенням до лігва Ктиря?

— Гадаю, так.

— Розказуйте далі.

— Поет, Силен, переважно зловживав алкоголем. Він переконаний, що його незавершена поема пророкує та визначає хід подій.

— На Гіперіоні? — так і не розвертаючись, уточнила Ґледстон.

— Повсюди.

— Силен божевільний? — поглянувши на свою начальницю, а потім перевівши погляд на мене, спитав Гант.

Я зиркнув на нього у відповідь, але нічого не сказав. Я просто сам не знав.

— Далі.

— Полковник Кассад одержимий тим, аби відшукати жінку на ім’я Монета та вбити Ктиря. І він здогадується, що це може бути одна й та сама особистість.

— Він озброєний? — голос Ґледстон ледве чувся.

— Так.

— Далі.

— Сол Вайнтрауб, учений зі Світу Барнарда, сподівається зайти до гробниці під назвою Сфінкс, щойно...

— Перепрошую, — перебила Директриса, — донька ще з ним?

— Так.

— І скільки це зараз Рахілі?

— Здається, п’ять днів, — я заплющив очі, намагаючись пригадати всі деталі минулого сну. — Так, п’ять днів.

— Вона досі росте у зворотному напрямку?

— Так.

— Далі, пан-Северне, розкажіть, будь ласка, про Брон Ламію та Консула.

— Пан-Ламія виконує побажання свого колишнього роботодавця... і коханця, — розповідав я. — Персонали Кітса здалося вкрай важливим постати перед Ктирем. Пан-Ламія збирається це зробити замість нього.

— Пан-Северне, — почав Лі Гант, — ви говорите про «персоналію Кітса», так ніби вам вона байдужа або не має до вас ніякого відношення...

— Будь ласка, Лі, давай про це пізніше, — озвалася Міна Ґледстон і розвернулася до мене. — Мене цікавить Консул. До нього дійшла черга? Він пояснив свою причину, через яку вибрався на прощу?

— Так, — підтвердив я.

Ґледстон і Гант чекали.

— Консул розповів їм про бабусю. Жінку на ім’я Сірі, яка півтора століття тому розпочала повстання на Мауї-Заповітній. Розказав про загибель сім’ї під час битви за Брешію та викрив секрет своєї зустрічі з Вигнанцями.

— Це все? — Її карі очі напружено дивилися на мене.

— Ні. Консул їм повідомив, що саме він запустив пристрій Вигнанців, який прискорив відкриття Гробниць часу.

Гант аж випростався у своєму фотелі, забравши ногу з бильця. Я помітив, як Ґледстон перехопило подих.

— Це все?

— Так.

— Ну, і як інші зреагували на відкриття його... зради? — спитала вона.

Я замовк і спробував відтворити свої сни у звичнішій лінійній послідовності, а не в тому порядку, в якому мені їх пропонувала пам’ять.

— Дехто й справді лютився. Але на даний момент ніхто не відчуває надмірних обов’язків перед Гегемонією. Вони вирішили йти далі. Мені здається, кожен прочанин здогадується, що каральним органом тепер є не уряд людей, а сам Ктир.

Гант грюкнув кулаком по бильцю.

— Якби тут був Консул, — викрикнув він, — то швидко переконався би в протилежному.

— Тихіше, Лі, — Ґледстон повернулася до столу і торкнулася паперів, розкладених на ньому. Довкіл нетерпляче мерехтіли вогники всіх каналів зв’язку. Мимохіть я чудувався, що в таку важливу пору вона приділила спілкуванню зі мною стільки часу.— Дякую, пан-Северне. Я хочу, щоби ви залишилися разом із нами на наступні кілька днів. Вас проведуть до апартаментів у житловому крилі Будинку уряду.

Я підвівся.

— Мені треба повернутися на Есперанс по речі.

— У цьому немає необхідності, — проказала Ґледстон. — Їх перевезли сюди ще до того, як ви вийшли на перон мультипорту. Лі вас проведе.

Я кивнув і рушив за рославим чоловіком до дверей.

— О... пан-Северне! — гукнула мене Міна Ґледстон.

— Так?

— Я оцінила вашу безпристрасність сьогодні, — всміхнулася Директриса. — Але від цього моменту й надалі вважатимемо, що ви просто придворний митець, який не мислить, і не бачить, і не говорить. Зрозуміло?

— Зрозуміло, пані Директрисо, — відказав я.

Ґледстон кивнула, переводячи увагу на блимання вогників телефону.

— Дуже добре. Будь ласка, візьміть із собою ваш етюдник на засідання в Оперативному центрі о восьмій нуль-нуль.

У приймальні мене перестрів охоронець і почав уже вести в напрямку лабіринту з коридорів та КПП, як раптом Гант гукнув його, перетнув велику залу і, розганяючи луну своїми кроками по плитці, наздогнав нас. Він торкнув мене за руку:

— Не помиліться, — промовив він. — Ми знаємо... Вона знає... хто ви є, чим ви є і кого ви представляєте.

Я зустрів його погляд і спокійно вивільнив руку.

— От і добре, бо в цю мить я геть не впевнений, що насправді щось знаю.

Шестеро дорослих і немовля на фоні ворожого краєвиду. Їх накриває темрява, у якій вогнище видається просто жалюгідною цятиною. Позаду та над ними схили, що спускаються у долину, утворюють стіни, а якщо приглянутися, можна розрізнити обриси оповитих чорнотою Гробниць. Вони сповзаються, ніби привиди гігантських допотопних ящерів.

Брон Ламія втомлена і роздратована, усе її тіло ниє. Вереск дитини Сола Вайнтрауба діє їй на нерви. Вона розуміє, що всі інші також виснажені, бо три ночі поспіль вони спали всього по кілька годин, а день, що добігає кінця, був сповнений напруги та жахіть, які й досі їх переслідували. Вона вкинула у багаття останнє поліно.

— Більше немає, — бурчить Мартін Силен.

Вогонь знизу підсвічує сатироподібні риси поета.

— Я в курсі, — промовляє Брон, надто знесилена, аби сердитися чи взагалі спромогтися хоч на якісь емоції.

Вони знайшли запас дров, залишений прочанами минулих років. Розкинули свої три невеличкі намети там, де традиційно зупинялися останньої ночі пілігрими перед зустріччю із Ктирем, недалеко від Сфінкса — однієї із Гробниць часу. Чорна тінь від виступу, схожого на крило, частково закрила небо.

— Коли перегорить, дістанемо ліхтар, — каже Консул.

Дипломат здається ще зморенішим, ніж решта.

Червоні пломінці світла витанцьовують на його сумному обличчі. Для цього знаменного дня він одягнувся офіційно, але тепер його мантія і трикутний капелюх такі ж пошарпані й жалюгідні, як і сам Консул.

Полковник Кассад вертається до багаття й піднімає щиток нічного бачення. Він у повному бойовому обладунку і з активованою полімеризованою бронею-хамелеоном, тож у повітрі видніється лише його обличчя, десь так зо два метри над землею.

— Нічого, — каже він. — Жодного поруху. Жодного теплового сліду. Жодного звуку, окрім вітру, — Кассад обіпер армійську багатоцільову штурмову гвинтівку на скелю й сів поруч з іншими. Він вимкнув захист, і ударостійкий панцир враз зробився матово-чорним, хоча й роздивитися його стало не набагато простіше, ніж раніше.

— Як гадаєте, Ктир сьогодні з’явиться? — запитує отець Гойт.

Священик загорнувся у чорний плащ і від того — так само, як і полковник Кассад — зливається із ніччю. Худий чоловік говорить напружено. Кассад нахиляється і штрикає у багаття кийком.

— Це неможливо вгадати. Я про всяк випадок повартую.

Раптом усі шестеро підвели голови й побачили, як укрите зорями небо корчиться у розмаїтті кольорів, а червоні й оранжеві квіти, що беззвучно розпускаються вгорі, пожирають сузір’я.

— Останні кілька годин цього не було, — говорить Сол, погойдуючи немовля.

Рахіль уже не плаче, а лише намагається вхопити батька за куцу бороду. Вайнтрауб цілує її дрібну долоньку.

— Знову випробовують захист Гегемонії, — коментує Кассад. Там, де він зачіпає головешку, злітає сніп іскор. Жаринки здіймаються в повітря, ніби хочуть возз’єднатися із яскравішими спалахами.

— Хто переміг? — питає Ламія, маючи на увазі німу космічну битву, що весь вечір і більшу частину дня шматувала небосхил.

— Кому яка в сраку різниця? — відрізає Мартін Силен. Він нишпорить по кишенях шуби, наче сподівається знайти там пляшку. Звісно, її там не знаходить. — Кому яка в сраку різниця? — бухтить він знову.

— Мені є різниця, — втомлено озивається Консул. — Якщо Вигнанці прорвуться, то можуть знищити Гіперіон іще до того, як ми знайдемо Ктиря.

Силен саркастично гигоче:

— О, то це ж буде жахливо, правда? Померти ще до того, як зустрінемо смерть? Нас уб’ють не за розкладом? Піти швидко й безболісно, а не корчитися вічність на шипах Ктиря? Ой, і правда, це страшна думка!

— Закрий рот, — каже Брон. Голос її все такий же безбарвний, але тепер у ньому вчувається побоювання. Вона позирає на Консула: — То де ж Ктир? Чому ми його не знайшли?

Дипломат не зводить очей від вогню.

— Я не знаю. Звідки мені знати?

— Можливо, Ктиря уже немає, — припускає отець Гойт. — Можливо, зруйнувавши антиентропійні поля, ви назавжди його вивільнили, і тепер він карає когось деінде.

Консул хитає головою й нічого не відповідає.

— Ні, — заперечує Вайнтрауб. Дитя заснуло в нього на плечі. — Він прийде. Я відчуваю.

Брон Ламія киває:

— Я теж. Він вичікує, — вона дістала кілька сухпайків із сумки, потягла за нагрівальні стрічки і тепер роздає їх товаришам.

— Я знаю, що наш світ — це суцільні розчарування, — веде своєї Силен. — Але ж це капець як безглуздо. Усі вирядилися, а здохнути ніде.

Ламія сердито зиркає, але нічого не каже. Якийсь час вони мовчки їдять. Спалахи у небі згасли, і перед ними знову постав густий зоряний засів, куди пнулись жаринки, так ніби намагалися втекти.

Воєнна нарада розтягнулася до середини ранку. Підозрюю, що впродовж уже багатьох сторіч усі заходи такого штабу схожі один на одний наче дві краплі води: фоном їм слугує жваве монотонне бубоніння, запах надмірної кількості кави, димна завіса в повітрі, стоси роздрукованих паперів і запаморочення від постійного застосування кортикальних оверлеїв. Коли я був маленьким хлопчиком, усе, мабуть, відбувалося простіше. Веллінґтон збирав довкола себе своїх же людей (тих самих, кого він холоднокровно і влучно називав «покидьками цієї землі»)[13] і, нічогісінько їм не кажучи, відправляв на смерть.

Я знову звернув увагу на товариство. Ми засідали у великій кімнаті, із сірими стінами, що мали білі підсвічені прямокутники, сірим килимом, бронзово-сірим столом у формі підкови, оснащеним чорними монідисками та кількома карафками з водою. По центру сиділа Директриса Ґледстон, яка оточила себе, згідно з ранжиром, сенаторами та міністрами, офіцерами та управлінцями другого ґатунку, що — відповідно — розмістились трохи далі. За їхніми спинами, не за столом, сидів обов’язковий гурт помічників, армійці званням не нижче полковника, а ще далі — на здавалось би незручних стільцях — асистенти помічників.

Мені стілець не призначався. Із невеликим товариством інших кадрів, не зрозуміло з якої причини запрошених, я сидів на дзиґлику в далекому кінці кімнати, метрів за двадцять від Директриси і ще далі від офіцера, котрий головував на нараді, — молодого полковника з указівкою в руках та повною відсутністю вагання в голосі. За полковником було розташоване сіро-золоте табло, а попереду на піднятті — омнісфера, яку можна знайти в першій-ліпшій голографічній ніші. Вряди-годи в повітрі оживала й збиралася хмарка викликів по лінії зв’язку; в інший час над столом тужавіли складні голограми. Їхні мініатюрні діаграми горіли на екрані кожного монідиска та ширяли над деякими комлоґами.

Я сидів собі на дзиґлику, спостерігав за Ґледстон і робив черговий ескіз її портрета.

Прокинувшись того ранку в гостьових апартаментах Будинку уряду, залитих яскравим світлом Тау Кита, яке пробивалося крізь персикового кольору запони, що автоматично розсунулися в час мого пробудження о 06:30, якусь мить я не міг зрозуміти, де перебуваю, і назагал був розгублений, ніби й досі шукав отця Лінара Гойта та боявся Ктиря і Гета Мастіна. А потім наче якась сила вдовольнила моє бажання бачити лише власні сни, і в мене у голові все перемішалося протягом секунди-двох, я сів у ліжку, хапаючи ротом повітря, перелякано озираючись та побоюючись, що лимонний килим і персикові завіси от-от розтануть у повітрі, наче гарячкова мана, залишивши мені тільки біль, мокротиння, жахливу кровотечу, багряні плями на простирадлі та сповнену денним промінням кімнату, що розчиняється в тінях темної квартири на П’яцца-ді-Спанья, а вгорі наді мною нависатиме чутливий лик Джозефа Северна, котрий хилитиметься до мене, споглядатиме й чекатиме моєї смерті.

Я двічі прийняв душ, спершу водяний, потім акустичний, убрався в новенький сірий костюм, що чекав мене на щойно застеленому ліжку одразу по вранішньому туалету, і вирушив у пошуках східного дворика, де (як підказав етикет-біп поруч із костюмом) подавали сніданок гостям урядового комплексу.

Помаранчевий фреш, підсмажена до шкуринки справжня грудинка. Газета з оголошенням про те, що о 10:30 за стандартним часом Виконавча директриса Ґледстон звернеться до Мережі в усіх ЗМІ та Речі Спільній. Усі шпальти заполонили новини про війну. Двовимірні фото армади блищали повнокольоровим вогнем. Із третьої сторінки витріщався невдоволений генерал Морпурґо — преса величала його «героєм Другого повстання Гайта». Діана Філомель поглядала на мене з-за сусіднього столика, де вона споживала страви разом зі своїм чоловіком-неандертальцем. Сьогодні вона була вбрана більш офіційно, у сукню темно-синього кольору і без глибокого декольте. Однак розріз збоку нагадував про приголомшливе видовище минулого вечора. Вона не зводила з мене очей, навіть коли підняла, вчепившись налакованими нігтями, смужку бекону й манірно від неї відкусила. Гермунд Філомель схвально рохкав, читаючи щось у фінансовому розділі газети.

Полковник Федман Кассад крізь завісу пилу йде за Брон Ламією та отцем Гойтом до Нефритової гробниці. Він збрехав Ламії, адже його щиток нічного бачення і сенсори працювали добре, незважаючи на спалахи електричних розрядів у повітрі. Здається, найкраща можливість зустріти Ктиря — це слідувати за ними. Чоловік пригадував полювання на скелястого лева на Хевроні, де прив’язують цапа і чекають на появу хижака.

Дані індикаторів, які він розставив навколо, вискакують на тактичному дисплеї полковника і промовляються через імплант. Він пішов на прорахований ризик, залишивши Вайнтрауба із донькою, Мартіна Силена і Консула спати в таборі, захищеному хіба що автоматикою та сигналізацією. До того ж дуже сумнівно, що він зміг би у зупинити Ктиря. Усі вони наче припнуті кози, яким зостається лише очікувати. Та ще є жінка-фантом на ім’я Монета, яку Кассад прагнув знайти, перш ніж загинути.

Вітер продовжує здійматися, тепер він свистить навколо військового, знижуючи видимість до нуля та барабанячи по броні. Дюни горять від розрядів, мініатюрні блискавки тріщать навколо його ніг і черевиків. Чоловік крокує, намагаючись утримати чіткий тепловий слід Брон. Інформація струменить із її відкритого комлоґу. Відкриті канали Гойта повідомляють лише, що він живий і в русі.

Полковник проходить під видовженим крилом Сфінкса, відчуваючи над собою невидиму вагу, що нависла, наче підошва черевика. Тоді він повертає в сторону долини і бачить Нефритову гробницю, якої, якщо не брати до уваги самого лише холодного контуру, просто не видно в інфрачервоному діапазоні. Гойт саме входить у напівкруглий отвір; Ламія — за двадцять метрів позаду нього. Нічого більше не рухається. Сховані ніччю та бурею індикатори, залишені Кассадом у таборі, говорили, що Сол із дитиною поснули, а от Консул — ні. Він лежить, завмерши. Більше навколо нічого не відбувається.

Військовий знімає гвинтівку із запобіжника, відтак швидко й широко крокує вперед. Він усе віддав би зараз за доступ до супутника спостереження, до його повної системи тактичних каналів, замість того щоби мучитися з окремими картинками розбитої на фрагменти ситуації. Він щулиться під панциром і простує далі.

Брон Ламія ледь доповзає останні п’ятнадцять метрів свого шляху до Нефритової гробниці. Вітер переріс у сильний шторм і продовжував дужчати, збиваючи її з ніг. Двічі вона падає головою у пісок. Блискавка зараз уже справжня, вона розриває небо спалахами, що освічують оповиту мерехтінням гробницю. Двічі вона кличе Гойта, Кассада чи ще когось, упевнена, що ніхто у таку бурю в таборі не спить, проте комлоґ та імпланти відлунюють лише статикою, їхні частоти ловлять тільки шум. Упавши вдруге, Ламія встає на коліна і дивиться вперед. Після тієї миттєвої тіні когось біля входу вона більше не бачила слідів панотця.

Брон стискає батьків автоматичний пістолет і зводиться на ноги, дозволяючи вітру проштовхати її останні кілька метрів. Зупиняється перед напівкруглим отвором.

Чи то через шторм і його електричне шоу, чи то з якоїсь іншої причини Нефритова гробниця сяє яскравим ядучо-зеленим світлом, відблискує на барханах і забарвлює шкіру рук у трупний колір. Ламія робить іще одну спробу докликатися до когось по комлоґу і входить у гробницю.

Тіло Діани Філомель було настільки бездоганним, наскільки його могли таким зробити косметологічна наука і вміння аРНКтистів. Прокинувшись, я ще кілька хвилин валявся у ліжку та милувався нею — її спиною, класичним вигином стегон і талії, геометрія яких перевершувала всі відкриття Евкліда, двома ямочками на крижах, трохи вище молочно-білих сідниць, що від споглядання їх перехоплювало подих, перетином плавних ліній і виглядом соковитих стегон ззаду, чуттєвіших і переконливіших за будь-який аспект навіть досконалої чоловічої анатомії.

Панна Діана спала або ж прикидалася. Наш одяг лежав розметаний по широченному зеленому килимі. Рясне світло — пурпурових та синіх відтінків — лилося із широких вікон, за якими виднілися сірі та золоті крони дерев. Великі рисувальні полотна валялися навколо нашого одягу, під нашим одягом і на ньому. Я нахилився ліворуч, підібрав аркуш і побачив квапливі каракулі з начерком персів, стегон, нашвидкуруч переробленим ескізом руки та невиразним обличчям. Робота напідпитку з натурою, котра намагається в цей час спокусити тебе, навряд чи може вважатися рецептом якісного мистецтва.

Я застогнав, перекотився на спину і став розглядати кружальця ліпнини на дванадцятифутовій заввишки стелі. Якби жінка поруч зі мною була насправді Фанні, я би волів ніколи більше не ворушитися. Але в цьому випадку я вислизнув з-під ковдри, знайшов свій комлоґ, побачив, що на Центрі Тау Кита саме ранок — на призначену Директрисою зустріч я спізнився на чотирнадцять годин, — і почалапав до ванної у пошуках таблетки від похмілля.

В аптечці пані Філомель можна було відшукати різні ліки на вибір. На додачу до звичайних аспірину та ендорфінів я помітив стими, транки, рурки з флешбеком, оргазмодерми, шунти-детонатори, марихуанові інгалятори, сигарети з нерекомбінованого тютюну та сотні інших менш зрозумілих наркотиків. Я знайшов склянку і змусив себе проковтнути дві піґулки «Завтрашнього дня», завдяки яким нудота і головний біль минулися за пару секунд.

Коли я повернувся до кімнати, то забачив панну Діану все ще оголеною — вона сиділа на краю ліжка. Я було розплився в усмішці, аж раптом помітив двох чоловіків біля східних дверей. Гермунда Філомеля поміж них не було, але вони обоє скидалися на нього: такі самі дебелі, безшийні мурмила з велетенськими кулачиськами та щетиною на бороді.

Я певен, що у тривалій і галасливій історії людства існували чоловіки, що, заскочені зненацька, були спроможні стояти голяка перед двома повністю одягнутими та, можливо, вороже налаштованими чужинцями чи суперниками, не скулюючись, не долаючи бажання прикрити причинне місце руками, скрутившись у калачик, і, власне, не почуваючись беззахисним і не у своїй тарілці... Проте я не такий.

Я скрутився у вже згадуваний калачик, прикрив пах, задкуючи назад до ванної і промовляючи: «Що... хто?..». Зиркнувши на Діану Філомель, я сподівався на допомогу, але бачив тільки усміх... усміх, який пасував жорстокості в погляді, котру я зауважив ще тоді, коли ми познайомилися.

— Хапайте його. Хутко! — наказала моя дотеперішня коханка.

Я чкурнув у ванну і вже тягнувся до вимикача, щоби замкнути двері, але найближчий із двох чоловіків наздогнав мене, схопив і виштовхав назад у спальню прямо в руки свого напарника. Обоє вони були лузійцями чи ж родом із планети, що мала не меншу силу тяжіння, або ж харчувалися винятково стероїдами та самсоновими тільцями, бо жбурляли мене один одному, не докладаючи ні найменших зусиль. Їхні габарити значення не мали. Якщо не брати до уваги моєї куцої кар’єри шкільного забіяки, то я у своєму житті... спогадах про своє життя... не міг похвалитися значною кількістю епізодів із насильством і ще меншим числом випадків, коли виходив із прочуханки переможцем. Досить було одного погляду на цю парочку, що розважалася за мій рахунок, аби зрозуміти — вони якраз і належать до того типу, що ламають кістки, роз’юшують носи і трощать коліна з не більшим докором сумління, ніж я би відчував, од кидаючи вбік стило із ґанджем.

— Хутко! — знову прошипіла Діана.

Я прошерстив інфосферу, пам’ять будинку, канал зв’язку комлоґу в Діани, два слабенькі лінки з інформаційним усесвітом обох тітушок... і попри те, що я дізнався, де перебуваю (сільський маєток Філомелів у шестистах кілометрах від столичного міста Пірре у сільськогосподарському поясі тераформованого Малого Ренесансу), і встановив особи тітушок (Дебін Фармс і Гемміт Ґорма із заводської служби безпеки Профспілки техперсоналу, що обслуговує атмосферні регенератори на Небесній Брамі), та все одно не розумів, чого один із них усівся мені на поперек, поки інший закаблуками трощив мій комлоґ та натягував осмотичну манжету спершу на зап’ясток, а потім вище по руці...

Я почув шипіння і розслабився.

Космічні битви у кіно та голографічній драмі мені завжди здавалися нудними, а от спостерігати за реальними подіями певною мірою навіть захоплювало: таке враження, ніби дивишся за низкою аварій на автостраді. І як би дивно це не звучало, проте виробничі витрати у випадку реальності (от уже впродовж кількох століть — я в цьому певен) набагато поступаються навіть голофільму зі скромним бюджетом. Хай якої страшенної енергії вона не потребувала, а головне враження від справжньої битви у відкритому космосі лишалося незмінним: він такий неозорий, а людські зорельоти, ескадри, панцерники-лінкори і все інше — такі крихітні.

Принаймні так мені гадалося, коли я сидів у Тактичному інформаційному (так званому Оперативному) центрі, де складав компанію Ґледстон та її вояччині, і спостерігав за тим, як стіни перетворювалися на двадцятиметрові отвори у безвість, коли чотири масивні голограми оточили нас щонайдетальнішим візуальним рядом, а динаміки заповнили приміщення надсвітловими передачами — радіобазіканням винищувачів, тріском тактичних командних частот, міжкорабельним обміном інформацією через широкосмуговий канал, лазерними лінками, вбезпеченими повідомленнями «світла+», а також криками, вереском та лайкою на полі бою, родом із часів, коли, крім повітря та людського голосу, інших носіїв інформації просто не існувало.

Театр тотального хаосу, дієве визначення сум’яття, позбавлений нагляду хореографа танок сумного ґвалту. То була війна.

Мартін Силен, Сол Вайнтрауб та Консул продираються вгору дюнами до Сфінкса, коли Брон Ламія з Федманом Кассадом повертаються, несучи тіло отця Гойта. Вайнтрауб тісно запинає плащ, намагаючись прикрити немовля від лютого вітру з курявою і від розрядів блискавок. Він бачить Кассада, який спускається з бархана. Його довгі ноги виглядають надто чорними і карикатурними на фоні наелектризованого піску. Руки Гойта теліпаються, ледь посмикуючись при кожному кроці.

Силен щось кричить, але вітер відносить слова. Брон махає в сторону єдиного намету, який усе ще стоїть, бо решту шторм перевернув чи зірвав. Вони всі скупчуються у наметі поета, полковник Кассад заходить останнім, дбайливо вносячи тіло. Незважаючи на тріскотіння фібропластової тканини і розряди блискавок (так наче хтось шматує папір), тут принаймні можна розчути їхні крики.

— Мертвий? — дере горло Консул, відтягуючи сутану, в котру військовий загорнув голе тіло священика, на якому рожевіють хрестоформи.

Полковник показує на індикатори, що поблимують на армійському медичному пакеті невідкладної допомоги, припасованому до грудей отця. Усі вогники червоні, крім одного жовтого, що свідчить про роботу волокон та вузлів системи життєзабезпечення. Голова Гойта відкинута назад, і тепер Сол бачить схожий на багатоніжку шов, що тулить докупи рвані краї розтятого горла.

Сол Вайнтрауб намагається намацати пульс, але нічого не знаходить. Він нахиляється і торкається вухом до грудей священика. Серцебиття нема, та Вайнтрауб щокою відчуває, що рубець хрестоформи гарячий. Він дивиться на Ламію:

— Ктир?

— Так... здається... я не знаю, — вона показує антикварний пістолет. — Я спорожнила весь магазин. Дванадцять пострілів у... що там воно було.

— Ви його бачили? — звертається Консул до Кассада.

— Ні. Я ввійшов у залу через десять секунд після Брон, відтак не помітив нічого.

— То нахрін тобі оті солдатські прибамбаси? — питає Мартін Силен, Забравшись у дальній куток намету, він скрутився у позу ембріона. — Усе це армійське гівно нічого не показало?

— Ні.

Медпак тихо запищав, і Кассад знімає ще одну плазмову батарею з пояса та вставляє її у пристрій. Тоді знову сідає навпочіпки, опускає щиток нічного бачення й виглядає зі шпарини розчахнутої палатки. Через мікрофон на шоломі його голос звучить спотворено.

— Він утратив більше крові, ніж ми можемо тут перелити. Хтось брав із собою аптечку?

Вайнтрауб копирсається у рюкзаку:

— У мене лише стандартний набір. Цього замало. Те, що розтяло йому горло, прошило наскрізь.

— Ктир, — шепоче Мартін Силен.

— Не має значення, — каже Ламія й обіймає себе за плечі, аби перестати труситися. — Ми повинні знайти допомогу, — вона дивиться на Консула.

— Він мертвий, — відповідає він. — Навіть корабельні хірурги не реанімують його.

— Ми мусимо спробувати! — кричить жінка, навалюючись на дипломата й хапаючи його за барки. — Ми не можемо лишити його цим... штукам... — вона показує на хрестоформу, що світиться під шкірою померлого.

Консул тре очі.

— Можна знищити тіло. Скористаємося гвинтівкою полковника...

— Ми здохнемо у цій сраній бурі, якщо не виберемось! — обурюється Силен. Намет ходить ходором, і з кожним поривом вітру фібропласт лупить поета по голові та спині. Пісок так гучно шурхотить по тканині, що здається, ніби зовні стартує ракета. — Викликай цей траханий корабель! Давай!

Консул міцніше стискає сумку, ніби захищаючи древній комлоґ, що міститься в ній. На його щоках та чолі поблискують краплинки поту.

— Ми можемо перечекати негоду в одній із гробниць, — зауважує Сол. — Наприклад, у Сфінксі.

— Та ну нах... — бурчить Мартін Силен.

Учений посувається у тісній палатці й витріщається на поета:

— Ви весь цей шлях пройшли, аби зустріти Ктиря. Хочете сказати, що тепер, коли він з’явився, передумали?

Очі Силена поблискують з-під насунутого берета:

— Я нічого не хочу сказати, крім того, що волію бачити його сраний корабель тут і зараз.

— Це непогана думка, — відказує Кассад.

Консул зиркає на нього.

— Якщо є хоч мізерний шанс врятувати Гойта, ми маємо ним скористатися.

Консула й самого роздирає біль.

— Ми не можемо піти, — говорить він. — Зараз не можемо.

— Не можемо, — погоджується полковник. — Та ми й не полетимо на кораблі. Проте корабельний хірургічний апарат може допомогти Гойтові. А ще в зорельоті можна перечекати шторм.

— Ну, і дізнатись, що відбувається ген там, — додає Брон, тицяючи пальцем у дах намету.

Дитина, Рахіль, пронизливо плаче. Вайнтрауб гойдає її, тримаючи голівку у широчезній долоні.

— Згода, — каже він. — Якщо Ктир хоче нас знайти, то йому однаково, де ми, тут чи на кораблі. Ми ж подбаємо, аби ніхто не втік, — чоловік торкається грудей Гойта. — Як би це жахливо не прозвучало, але інформація про життєдіяльність цього паразита може стати безцінною для Мережі.

— Гаразд, — відповідає Консул, витягає із сумки старовинний комлоґ, кладе долоню на монідиск і шепоче кілька фраз.

— Ну що, він буде? — питає Мартін Силен.

— Він підтвердив прийняття команди. Треба зібрати речі. Я наказав йому приземлитися прямо біля входу в долину.

Ламія раптом розуміє, що плаче. Вона змахує сльози й усміхається.

— Що смішного? — дивується Консул.

— Та все це, — відказує вона, із притиском витираючи щоки затиллям долоні, — а єдине, про що я можу думати, — це як би було чудово прийняти душ!

— Або прийняти на груди, — докидає Силен.

— Знайти прихисток від бурі, — додає Вайнтрауб.

Немовля п’є молочко з упаковки.

Кассад нахиляється й по плечі виринає з намету. Наготовляє зброю, знімає її із запобіжника:

— Індикатори, — бентежиться він. — Щось рухається просто за дюною, — військовий повертається до решти групи, в щитку відображається бліде товариство і ще біліше тіло Лінара Гойта. — Я піду розвідаю, — каже він. — А ви чекайте тут до прибуття корабля.

— Не йди, — просить Силен. — Це як у тих давніх голографічних страшках, коли всі йдуть один за одним, і... ой! — поет змовкає.

Вхід до палатки засяяв сліпучим трикутником, почувся шум. Федман Кассад зник.

Намет починає завалюватися, каркас та кілочки здаються під тотальним натиском піску. Тулячись докупи й голосно викрикуючи, аби почути одне одного, Консул і Ламія загортають Гойта у сутану. Давачі на медпаці продовжують блимати червоним. Кров перестала витікати із грубого шва-багатоніжки.

Сол Вайнтрауб вмощує чотириденне маля у слінґ на грудях, замотує навколо дитини свій плащ і зіщулюється біля виходу.

— Полковника ніде не видно! — кричить він. На його очах блискавка б’є у видовжене крило Сфінкса.

Брон Ламія підходить до арки й піднімає тіло священика. Зі здивуванням виявляє, наскільки воно легке.

— Віднесемо отця Гойта на корабель у хірургію. А тоді хтось із нас може повернутися й пошукати Кассада.

Консул глибше насуває трикутний капелюх і піднімає комір.

— На кораблі є глибинний радар і сенсори руху. Я зможу сказати, куди дівся полковник.

— І Ктир, — додає Силен. — Не забуваймо нашого господаря.

— Ходімте, — констатує Ламія і зводиться на ноги, їй треба нахилятися вперед, аби йти проти вітру. Вільні кінці Гойтового одягу хльоскають та тріскотять навколо неї, а її власний плащ вітер віддуває назад. Шукаючи дорогу у світлі періодичних спалахів блискавок, вона рухається до входу в долину й озирається лише один раз, аби перевірити, чи слідують інші.

Мартін Силен відходить від намету, піднімає Мастінів куб Мебіуса, в той час як його багряний берет зриває шквалом і відносить кудись у безвість. Поет лається на всі заставки й припиняє лише тоді, коли рот набивається піском.

— Пішли, — вигукує Вайнтрауб, кладучи руку на плече супутнику. Сол відчуває, як пісок б’є по обличчю, застрягаючи в короткій борідці. Іншою рукою він прикриває груди, немов ховаючи там безцінний скарб.

— Ми загубимо Брон із поля зору, якщо не поспішимо.

Вони вдвох допомагають одне одному йти проти вітру. Поли Силенової шуби несамовито теліпаються. Він відхиляється від маршруту в надії повернути берет, що полетів десь за бархан.

Консул залишає укриття останнім, тягнучи свою й Кассадову сумки, а вже через хвилину підпірки ламаються, тканина рветься, і намет, осяяний галом статичної електрики, несе кудись у ніч. Чоловік, похитуючись, долає триста метрів стежки, періодично вихоплюючи поглядом двох подорожніх попереду та все частіше збиваючись зі шляху і кружляючи, поки знову не вертається на нього. У момент, коли буря трохи вщухає, а блискавки спалахують одна за одною майже безперервною низкою, осторонь видніються Гробниці часу. Консул бачить Сфінкса, що досі пульсує електричними спалахами, за ним Нефритову гробницю із люмінесцентними стінами, а далі — Обеліск. Він не світиться, це абсолютно чорна брила на фоні скель. За ним — Кришталевий моноліт. Кассада і сліду не зосталося, хоча зміщення дюн, пориви вітру з піском і раптові спалахи справляють враження постійного руху.

Консул зводить очі, бачить широкий вхід у долину та хмари, що сновигають низько над ним, і майже очікує запримітити блакитний термоядерний вихлип корабля. Шторм жахливий, та його зореліт сідав і в гірших умовах. Чоловік думає, що той, можливо, вже приземлився і товариші уже чекають під ним.

Та коли він дочвалав до сідловини між скелями, що утворюють вхід у долину, вітер з новою силою почав тиснути, і він побачив, як четверо скупчилися біля краю широкої пласкої рівнини, корабля ж так і нема.

— Хіба він не мав уже прилетіти? — кричить Ламія, коли дипломат підходить до групи.

Він киває і схиляється, аби дістати із сумки комлоґ. Вайнтрауб і Силен стоять позад нього, обступивши товариша, щоби трохи захистити його від піщаного вітру. Консул дістає комлоґ і роззирається надовкола. Через шторм здається, ніби вони перебувають у якійсь шаленій кімнаті, де стіни й стеля змінюються щомиті, в одну секунду наближаючись до них дуже близько, усього на відстань у кілька метрів, а в наступну — відступаючи подалі. Стеля підлітає вгору, наче в тій сцені, де перед Кларою із «Лускунчика» Чайковського раптом розсуваються стіни кімнати і виростає ялинка.

Консул торкається долонею до монідиска, схиляється та щось шепоче у мікрофон. Антикварний інструмент відповідає, та слів майже не розібрати через скрегіт піску. Дипломат випростується й витріщається на інших:

— Корабля не випустили.

Усі обурено забелькотіли.

— Тобто як це «не випустили»? — запитала Ламія, коли інші просто заніміли, шоковані почутим.

Консул знизує плечима й окидає поглядом небосхил, ніби все ще сподіваючись побачити хвіст із синього полум’я, що знаменує появу корабля.

— Космопорт Кітса не дав дозволу.

— А ти, блядь, не сказав, що у тебе дозвіл від самої королеви? — верещить Мартін Силен. — Особистий, від старої Ґледстонихи?

— Санкцію Ґледстон було внесено в пам’ять зорельота, — відповідає дипломат. — І Збройні сили, і керівництво порту про це були в курсі.

— То в чому ж тоді справа? — Брон витирає обличчя. Сльози, які вона стримувала в наметі, провели дрібні брудні борозни на вкритих піщаною кіркою щоках.

Консул щулиться.

— Ґледстон змінила наказ. Вона лишила повідомлення. Хочете послухати?

Якусь хвилину всі мовчать. Після тижневої подорожі думка про спілкування з кимось поза їхньою групою видається такою недоречною, що одразу її важко й усвідомити. Ніби за межами їхнього паломництва світ перестав існувати, і від нього лишилися тільки вибухи в нічному небі.

— Так, — говорить врешті Сол Вайнтрауб.— Давайте послухаємо.

Через раптове затишшя його голос звучить надто гучно. Прочани купчаться над старим комлоґом, поклавши отця Гойта всередину кола. За ту хвилину, коли вони залишили його без нагляду, навколо тіла почав утворюватися невеличкий бархан. Усі давачі тепер червоні, окрім бурштинового вогника моніторів невідкладної допомоги. Ламія знову замінює плазмову батарею і перевіряє, чи добре припасована до рота й носа священика осмотична маска, що відфільтровує пісок і подає чистий кисень.

— Добре, — каже вона.

Консул натискає на монідиск.

Повідомлення надійшло «світлом+», і якихось десять хвилин тому його записав корабель. У повітрі над пристроєм зависає сфера із суміші колонок з даними та картинок, характерна для комлоґів часів до Гіджри. Зображення Ґледстон стрибає; мільйони піщинок, що пролітають крізь нього, дивно, якщо не комічно, спотворюють її обличчя. Навіть на повній гучності голос майже губиться в бурі.

— Мені шкода, — промовляє знайомий усім образ, — та я поки що не можу дозволити вашому зорельоту наблизитися до Гробниць. Спокуса відлетіти може бути завеликою, а важливість вашої місії переважує всі інші чинники. Будь ласка, зрозумійте — від вас може залежати доля багатьох світів. Прошу, не сумнівайтеся. Я уповаю на вас і молюся. Кінець зв’язку.

Картинка згортається і зникає. Консул, Вайнтрауб і Ламія продовжують витріщатися в порожнечу. Мартін Силен стоїть ошелешено, а тоді жбурляє жменю піску туди, де кілька секунд тому було обличчя Ґледстон, і верещить:

— Блядина чортова, засрана політична, моральна інвалідка, йобнуте педерастичне сучисько! — він копає ногою пісок.

Усі перевели ошелешені погляди на нього.

— Ну так, це справді допомогло, — відповіла тихо Брон Ламія.

Силен роздратовано відмахується і йде, продовжуючи буцати купи.

— І більше нічого? — запитує Консула Вайнтрауб.

— Ні.

Брон схрещує руки на грудях, супиться й киває на комлоґ:

— Не пам’ятаю, що ви розказували про його роботу. Як він долає перешкоди?

— Через вузькоспрямований канал зв’язку із мікросупутником, що я його залишив на орбіті, коли ми спустилися з «Іґґдрасіля», — говорить дипломат.

Ламія киває.

— Отже, коли ви доповіли про прибуття, то лише відправили коротке повідомлення на корабель, а він вислав його «світлом+» Ґледстон... і Вигнанцям?

— Так.

— Корабель може злетіти без дозволу? — цікавиться Сол. Старий, сидячи у класичній позі абсолютного виснаження, підібгав ноги й обхопив руками коліна. Навіть голос його звучить утомлено. — Просто обійти заборону Ґледстон?

— Ні, — каже Консул. — Коли Директриса нам відмовила, Збройні сили встановили над пусковою шахтою, де ми залишили зореліт, захисне поле третього класу.

— Сконтактуйте з нею, — просить Брон. — Поясніть ситуацію.

— Уже намагався, — Консул тримає комлоґ у руках, а тоді кладе назад у сумку. — Не відповідає. Крім того, у першому повідомленні я зазначив, що Гойта жахливо поранено і нам потрібна медична допомога. Я хотів, аби корабельна хірургія була вже напоготові.

— Поранено, — повторює Мартін Силен, крокуючи назад до групи. — Хрін там! Наш друг падре здох, як ґленнон-гайтівська собака, — він тицяє пальцем на загорнуте в сутану тіло. Усі давачі горять червоним.

Брон Ламія схиляється й торкається до щоки отця. Щока холодна. І біомонітор комлоґу, і медпак починають пищати, попереджаючи про наближення смерті головного мозку. Осмотична маска продовжує заштовхувати чистий 0₂ йому в груди, а медпаківські стимулятори все ще змушують працювати його легені та серце, але пищання перетворюється на вереск, а тоді раптом на рівний жахливий гудок.

— Він утратив забагато крові, — каже Сол Вайнтрауб. Заплющивши очі і схиливши голову, він торкається обличчя священика.

— Чудово, — говорить Силен. — Блядь, просто пречудесно. І якщо вірити Гойтовій історії, то він розкладеться, а тоді знову складеться завдяки тій сраній штуці — хрестоформі... двом сраним штукам... у чувака преміум-страховка на воскресіння... і тоді він прителіпається назад, як дебільнувата версія привиду татуся Гамлета. Що ми тоді робитимемо?

— Стули пельку, — каже Брон. Вона загортає тіло священика у шар наметового брезенту.

— Сама заткни, — верещить Силен. — Один монстр тут уже тиняється навколо. Старий Ґрендель десь тут[16], точить нігті для наступної трапези, і ти справді хочеш, щоби зомбі Гойта приєднався до нашої веселої кумпанійки? Забула, як він описував бікура? Хрестоформи століттями реанімували їх, і розмови з ними були не більш результативними, ніж діалоги з амбулаторною губкою. Ти справді хочеш, щоби Гойтів труп тинявся за нами?

— Дві, — виправляє Консул.

— Що? — Мартін Силен різко розвертається і, втративши рівновагу, падає на коліна поруч із мерцем, навалившись на літнього вченого. — Що ти кажеш?

— Дві хрестоформи, — продовжує дипломат. — Його та отця Поля Дюре. Якщо історія про бікура не вигадка, то вони обоє... воскреснуть.

— О Боже милосердний! — вигукує Силен і сідає прямо в пісок.

Ламія скінчила замотувати тіло священика і тепер дивиться на нього.

— Я пам’ятаю бікура Альфу з історії отця Дюре, — веде вона. — Та я все одно не розумію. Якось же має діяти закон збереження маси.

— А це буде два зомбі-курдупелі, — відказує Мартін Силен.

Він тісніше загортається в шубу і лупить кулаком по піску.

— Ми б так багато дізналися, якби прибув зореліт, — зітхає Консул. — Автодіагностика могла б... — він уриває на півслові й показує рукою: — Дивіться, піску в повітрі вже менше. Певно, буря...

Спалахує блискавка, пускається дощ. Крижані краплі ляпотять по обличчях іще лютіше, ніж піщана буря. Мартін Силен починає реготати.

— Та це ж грьобана пустеля! — кричить він у небо. — А ми тут, певно, втопимось.

— Треба вибиратися, — зауважує Сол Вайнтрауб. Обличчя дитинки біліє поміж складок одягу. Рахіль плаче. Вона почервоніла і виглядає ніби новонароджена.

— У Твердиню Хроноса? — питає Ламія. — Це кілька годин...

— Задалеко, — заперечує Консул. — Отаборимося в одній із гробниць.

Силен знову сміється й декламує:

Того ранку графік у Директриси Ґледстон був напружений. Доба на Центрі Тау Кита триває двадцять три години, тому уряду зручно працювати за Центральним поясним часом Гегемонії, майже не порушуючи місцевого добового ритму. О 05:45 Ґледстон зустрічалася з військовими радниками. О 06:30 вона поснідала з двома десятками найвпливовіших сенаторів, представниками Речі Спільної та ТехноКорду. О 07:15 Директриса телепортом вирушила на вечірній Ренесанс-Вектор, де взяла участь в офіційному відкритті Медичного центру «Гермес» у Кадуї. О 07:40 повернулася в Будинок уряду на зустріч зі своїми головними помічниками, включно з Лі Гантом, аби ще раз прогнати промову перед Сенатом та Річчю Спільною, заплановану на 10:00. О 08:30 Ґледстон знову зустрілася з генералом Морпурґо та адміралом Сінґхом, щоб одержати свіжу інформацію про обстановку в системі Гіперіона. О 08:45 вона знайшла час і для мене.

— Доброго ранку, пан-Северне, — привіталася Директриса.

Вона сиділа за столом у кабінеті, де ми з нею познайомилися три ночі тому. Рукою вона показала на буфет попід стіною, де в кухликах із монетного срібла вже чекали чай, кава і кафта.

Я похитав головою і присів. Із трьох голографічних вікон лилося біле світло, і тільки в одному, ліворуч од мене, крутилася тривимірна мапа системи Гіперіона, яку я намагався розшифрувати ще в Оперативному центрі. Зараз у мене складалося враження, що червоні кольори Вигнанців обволікали та всотувалися в систему, ніби фарба, яку поглинав голубий розчин.

— Я хочу послухати про ваші сни, — промовила Директриса Ґледстон.

— Я хочу послухати, чому ви їх покинули, — відповів я незворушно. — Чому ви залишили там помирати отця Гойта?

Може, по сорока восьми роках, проведених у Сенаті, і півтора десятиріччя на посаді Директриси Ґледстон і не звикла, щоби до неї говорили таким тоном, та єдине, що вона зробила, — це звела брову на частку дюйма.

— Отже, вам сняться реальні події?

— А ви сумнівалися?

Вона поклала і вимкнула робочий записник, похитавши головою:

— Та ніби й не сумнівалася, але все ще приголомшена, коли чую про те, чого більше ніхто в усій Мережі не знає.

— То чому ви не дозволили їм скористатися власним зорельотом Консула?

Ґледстон крутнулася в кріслі до вікна, в якому мерехтів і мінився з надходженням свіжих даних тактичний екран: прибували червоні, відступали блакитні, рухалися планети і їхні супутники. Однак якщо Директриса й планувала обґрунтувати свою відповідь обстановкою на фронті, згодом вона передумала і розвернулася назад.

— А з якого дива мені вам пояснювати будь-які управлінські рішення, пан-Северне? Хто ваші виборці? Кого ви представляєте?

— Я представляю п’ятьох людей і немовля, які через вас застрягли на Гіперіоні, — відповів я. — Гойта можна було би врятувати.

Ґледстон стисла руку в кулак і зігнутим указівним пальцем постукала себе по нижній губі.

— Цілком можливо, — проказала вона. — Як цілком можливо і те, що він уже мертвий. Але ж питання полягає не в цьому, правда?

Я відкинувся на спинку крісла. Я не здогадався взяти з собою ескізник і тепер мучився, не маючи куди діти руки.

— Ну, то в чім же справа?

— Ви пам’ятаєте історію отця Гойта?.. Яку він розповів під час подорожі до Гробниць? — уточнила Ґледстон.

— Так.

— Кожен прочанин має право благати Ктиря про одне прохання. Якщо вірити переказам, істота сповнює одне, а решту прохачів убиває. Ви не забули, про що збирався просити Гойт?

Я задумався. Згадувати інциденти під час паломництва було все одно що пробувати воскресити в пам’яті деталі снів тижневої давнини.

— Він хотів позбутися хрестоформ, — відповів я. — Хотів збавлення для обох... душі, ДНК, хай там чого... отця Дюре та самого себе.

— Не зовсім так, — поправила Ґледстон. — Отець Гойт хотів померти.

Я підвівся, ледве не перекинувши свого крісла, і підскочив до мапи, що бриніла вогниками перед нами.

— Брехня несусвітня. Навіть якби він цього й хотів, у решти є зобов’язання порятувати його... у вас також. А ви дозволили йому померти.

— Так.

— Так само як дозволите і решті?

— Не факт, — відповіла Директриса Міна Ґледстон. — Така їхня воля... на те Ктирева воля, якщо ця істота все ж таки існує. Мені відомо тільки одне: їхня проща — надто важлива, щоби дозволити їм... відступити... у момент, коли треба вирішувати.

— Кому вирішувати? Їм? Як можуть життя шістьох чи сімох осіб... а ще немовляти... вплинути на долю суспільства зі ста п’ятдесяти мільярдів людей? — звісно, я знав відповідь на це запитання. Консультаційна рада штучних інтелектів і не такі розумні прогнозисти Гегемонії добирали прочан украй ретельно. За яким критерієм? Непередбачуваності. Вони — цифри, які добре пасували абсолютній загадці всього гіперіонівського рівняння. Чи знала про це Ґледстон? Чи вона спиралася лише на те, що їй розповів радник Альбедо та її власні шпигуни?

Я зітхнув і знову сів у крісло.

— У вашому сні щось було про долю полковника Кассада? — поцікавилася Директриса.

— Ні. Я прокинувся до того, як вони, ховаючись від бурі, повернулися до Сфінкса.

Ґледстон ледь усміхнулася.

— Пан-Северне, ви усвідомлюєте, що для наших цілей було би набагато вигідніше вас приспати з використанням правдоказу, аналогічного тому, якого застосовували друзі вашої Філомель, і під’єднати до субвокальних реєстраторів? У такий спосіб ми б змогли одержувати значно регулярніші звіти про події на Гіперіоні.

— Так, — відповів я усмішкою на усмішку, — це набагато зручніше. От тільки вашу зручність ставила би під загрозу моя здатність через інфосферу вислизнути у Корд і залишити вам тільки своє тіло. А я саме так і вчиню, якщо знову потраплю в подібну скруту.

— Аякже. Я би так само зробила на вашому місці. А розкажіть-но мені, пан-Северне, як воно там у Корді. Як воно — перебувати в такому віддаленому місці, де насправді живе ваша свідомість?

— Метушливо. Ви ще хотіли би сьогодні щось обговорити?

Ґледстон іще раз усміхнулася, і тепер я відчув, що її усмішка щира, а не елемент політичного озброєння, яким вона володіла бездоганно.

— Так, є в мене на думці ще одна річ. Чи хотіли б ви побувати на Гіперіоні? На справжньому Гіперіоні?

— Справжньому Гіперіоні? — нетямуще вторив я. У пальцях рук і ніг закололи голочки дивовижного збудження, що охопило мене. Хай моя свідомість насправді живе у ТехноКорді, проте мої тіло та мозок аж надто людські й вразливі до адреналіну та решти випадкової біохімії.

Ґледстон кивнула.

— Туди бажають відправитися мільйони людей. Рушити телепортом у якесь незвідане місце. Зблизька побачити війну, — вона зітхнула і пересунула свій записник. — Ідіоти! — вона знову кинула на мене серйозний погляд карих очей. — Але мені потрібна людина, яка побуває там і персонально мені потім доповість. Лі сьогодні вранці відправляється туди одним із нових військових телепортів, тож я подумала, що ви можете скласти йому компанію. Нагоди злітати на сам Гіперіон, може, і не випаде, але в його систему ви потрапите.

На думку спало одразу кілька запитань, але найперше ж із них поставило мене в незручне становище.

— Це небезпечно?

Голос і вираз обличчя Ґледстон навіть не змінилися:

— Можливо. Навіть попри те, що ви лишатиметеся далеко від лінії фронту, а Лі має чіткі вказівки не підставлятися самому... берегти вас... і не лізти на рожен.

«Рожен», — повторив я про себе. Але скільки ж тих рожнів ховається в зоні бойових дій навколо планети, по якій вільно блукає така істота, як Ктир?

— Гаразд, — погодився я. — Полечу. Та є одна річ...

— Слухаю.

— Мені потрібно знати, навіщо особисто вам моя присутність на Гіперіоні. У мене складається враження, нібито все це заради мого зв’язку із прочанами. Якщо це так, то, відсилаючи мене, ви ризикуєте без потреби.

— Пан-Северне, — кивнула Ґледстон, — це правда, що ваш зв’язок із пілігримами... хай який ефемерний... мене справді обходить. Як є правдою і те, що мені вкрай важливо дізнатися про ваші спостереження та почути вашу оцінку цих спостережень.

— Хіба я для вас не порожній звук? Хіба ви не знаєте, кому я ще можу звітуватися, свідомо чи ні? Я — витвір ТехноКорду.

— Так, — не стала заперечувати Ґледстон, — однак, з іншого боку, станом на зараз ви так само можете бути і найменш ангажованою особою на Центрі Тау Кита або ж і в усій Мережі. Крім того, це будуть спостереження вишколеного поета, людини, чий геній я поважаю.

— От якраз він і був генієм, — реготнув я. — Моя ж роль — симулякра, трутня, карикатури.

— Ви цього певні?

Я здійняв порожні руки.

— За ті десять місяців, що я прожив і мислив цим дивним післяжиттям, я не написав жодного поетичного рядка. Я не думаю віршами. Хіба це не достатній доказ того, що кордівський проект із повернення особистостей — цілковита профанація? І навіть моє фальшиве ім’я ображає людину, безмежно талановитішу від будь-чого, ким можу стати я... Джозеф Северн губиться в тіні справжнього Кітса, але й навіть його скромне прізвище марудиться об мене.

— Нехай так, — кивнула Ґледстон. — А може, й не геть так. У будь-якому разі моє прохання полягає в тому, щоби ви склали компанію пан-Ганту в його короткому відрядженні на Гіперіон, — вона затнулася на мить. — Ця... подорож не... обов’язкова. Зрештою, ви навіть не підданець Гегемонії. Проте я була би вам вдячна, якби ви пристали на цю пропозицію.

— Я на неї пристаю, — повторив я і ніби з відстані почув власний голос.

— Чудово. Вам знадобиться теплий одяг. Не вбирайтесь у бахматі костюми або такі, що можуть розіпнутися у вільному падінні, хоча з невагомістю вам навряд чи доведеться мати справу. Ви зустрічаєтеся з пан-Гантом на вузловій телепорт-станції Будинку уряду через... — вона звірилася зі своїм комлоґом, — дванадцять хвилин.

Я кивнув і рушив до виходу.

— О, пан-Северне...

Я затримався у дверях. Стара жінка за письмовим столом раптом видалася навдивовижу дрібною і втомленою.

— Дякую, пан-Северне.

Сол, Брон, Мартін Силен і Консул несуть речі, Мастінів куб Мебіуса та тіло Лінара Гойта по довгому схилу до входу у Сфінкс. Тепер летить сніг, крутиться навколо барханів у складному танці, зчиненому вітром. Комлоґ повідомляє, що ніч наближається до кінця, та на сході не видно навіть натяку на світло, їхній комлоґ відправляє регулярні запити на зв’язок із Кассадом, проте відповіді немає.

Сол Вайнтрауб спиняється перед гробницею, що зветься Сфінксом. На грудях під плащем він відчуває тепло своєї доньки, шиєю чує її ритмічне дихання. Піднімає руку й торкається невеликого згортка, намагаючись уявити Рахіль двадцятишестирічною дослідницею, яка зупиняється на цьому самому місці, перед входом, готуючись до вивчення антиентропійних загадок вапнякової гробниці. Сол струшує головою. З того моменту минуло двадцять шість років і ціле життя. Через чотири доби — день народження його доньки. Якщо Вайнтрауб не спроможеться щось зробити, наприклад, знайти Ктиря, якось домовитися з цим створінням, зробити бодай щось, то Рахіль через чотири дні помре.

— Ви йдете, Соле? — гукає Брон Ламія.

Інші вже склали свої пожитки у першій залі, за кілька метрів углиб вузьким камінним коридором.

— Йду, — відповідає він і заходить усередину.

Фотосфери й електричні вогні протяглися вздовж тунелю, але тепер вони мертві й укриті пилом. Дорогу освітлює лише Солів ліхтарик та одна із Кассадових невеликих ламп.

Перша кімната — невеличка, приблизно чотири на шість метрів. Троє інших пілігримів притулили свій багаж до задньої стіни та розкинули брезент і опальники посеред холодної підлоги. Два ліхтарі шиплять і відкидають холодне світло. Сол стає і роззирається.

— Тіло отця Гойта в іншій кімнаті, — відповідає Брон на його мовчазне запитання. — Там іще холодніше.

Сол сідає поруч з іншими. Хоча він всередині, та все одно чує тріскотіння піску та снігу по каменю.

— Трохи згодом Консул спробує ще раз скористатися комлоґом і розповісти Ґледстон про нашу ситуацію, — каже жінка.

Мартін Силен сміється:

— У цьому немає сенсу. Ніякого, трясця, сенсу, взагалі. Вона знає, що робить, і ніколи нас звідси не випустить.

— Спробую вже після світанку, — говорить Консул. У нього дуже втомлений голос.

— Я постою на варті, — пропонує Сол. Рахіль крутиться і тихо хлипає. — Мені однаково треба годувати дитину.

Інші вже надто виснажені, аби відповідати. Брон схиляється на рюкзак, заплющує очі і вже через кілька секунд починає важко сопіти. Консул натягує трирогого капелюха собі на очі. Мартін Силен складає руки на грудях й очікувально дивиться на вхід. Вайнтрауб воловодиться з упаковкою молока, холодними артритними пальцями йому важко справитись із нагрівальною стрічкою. Він зазирає в сумку і бачить, що лишилося близько десяти упаковок і трохи підгузків.

Дитя смокче, Сол куняє, майже спить, аж раптом усіх будить різкий звук.

— Що? — скрикує Брон, намацуючи батьків пістолет.

— Цить! — сичить поет, підіймаючи руку і закликаючи до тиші.

Звідкись іззовні знову лунає цей звук. Він глухо й уривчасто протинає шум вітру та шурхіт піску.

— Кассадова гвинтівка, — здогадується Брон Ламія.

— Або ще чиясь, — шепоче Мартін Силен.

Вони мовчки сидять, напружуючи слух. Тривалий час більше нічого не чути. А потім раптово ніч розриває гуркіт... гуркіт, що змушує всіх зіщулитися, затуляючи вуха. Рахіль аж заходиться плачливим криком, але його не чути за вибухами навколо гробниці.

Я прокинувся, щойно спусковий апарат торкнувся землі. «Гіперіон», — міркував я, досі намагаючись відділяти думки від уривків сну.

Молодий лейтенант побажав нам щасливої дороги, і щойно відчинилася діафрагма люка, впускаючи в густу атмосферу доти герметичного відсіку прохолодне і розріджене повітря, він першим вискочив назовні. Я рушив за Гангом спершу по типовому трапу, через силову стіну, а відтак нарешті — на злітку.

Була ніч, я не мав ані найменшого уявлення про локальний час. Це місце на поверхні планети щойно проскочило термінатор чи тільки-но до нього наближалося? Але все навколо виглядало і пахло пізнім вечором. Тиха мжичка пахтіла солоними ароматами моря зі свіжим відтінком запаху мокрої зелені. Далекий периметр нещадно протинали аеродромні прожектори, а зо два десятки підсвічених вишок відкидали свої гало-ореоли на низькі хмари. Зо півдесятка молодиків у польовому однострої десанту хутко розвантажували спусковий апарат, і я бачив, як за тридцять ярдів праворуч наш юний лейтенант жваво про щось говорить із офіцером. Маленький космопорт скидався на історичний роман: колоніальний термінал найперших днів Гіджри. Примітивні пускові шахти і посадкові майданчики цілу милю тягнуться до темного пасма пагорбів на півночі, штук двадцять військових катерів і дрібніших човників оточені баштами обслуговування та кабель-щоглами, а посадкову зону обсіли модульні штабні будиночки, наїжачені антенами, захисні поля фіолетового кольору та юрмище екранольотів й інших повітряних суден.

Я простежив погляд Ганта і помітив, що до нас наближається екраноліт. У світлі його власних ходових вогнів на захисному бортику можна було роздивитися синьо-золотий символ Гегемонії. Краплі дощу стікали передніми блістерами і розліталися навсібіч від вентиляторів у несамовитій запоні туману. Екраноліт приземлився, його плексигласовий ліхтар розкрився й замкнувся знову, випустивши чоловіка, який кинувся до нас по бетонці.

Він простягнув руку Гантові:

— Пан-Ганте? Мене звуть Тео Лейн.

Гант потис йому руку і поманив мене головою.

— Радий познайомитися, генерал-губернаторе. А це Джозеф Северн.

Я й собі потис руку Лейна, і від цього доторку мене пройняв дрож упізнавання. Я згадав Тео Лейна у своєму серпанку дежавю, висотаного з пам’яті Консула, згадав як старі літа — коли він іще молодим служив на посаді віце-консула, — так і нетривалу зустріч з усіма пілігримами, минулого тижня, перед тим, як ті відпливли вгору за течією ріки на левітаційній баржі «Бенарес». Шість днів тому він здавався набагато молодшим, аніж зараз. Та неслухняне пасмо волосся на чолі нікуди не ділося, на місці були старожитні окуляри, і руку він тиснув міцно та швидко, як і дотепер.

— Радий, що ви знайшли час спуститися на планету, — проказав Гантові генерал-губернатор Лейн. — Мені треба переказати Директрисі кілька слів.

— Саме тому ми й прилетіли, — мружився проти дощу Гант. — У нас майже година. Тут можна десь посушитися?

Генерал-губернатор вишкірився, ніби юнак:

— Навіть о п’ятій двадцять на космодромі ніби у справжній божевільні. Консульство в облозі. Але я знаю одне таке місце, — і він показав нам на екраноліт.

На зльоті я помітив два десантні екранольоти, які не відставали від нас, та все одно дивувався, що генерал-губернатор однієї з планет Протекторату пересувався власним транспортом без постійного супроводу охоронців. А потім я пригадав, що Консул розповідав іншим прочанам про Тео Лейна, його результативність і скромність, й усвідомив, що така непримітність відповідає особистому стилю дипломата. Коли ми дали віраж, лягаючи на курс до міста, зійшло сонце, підсвітивши знизу низькі хмари. Пагорби на півночі спалахнули ярою зеленню, фіолетовими та яскраво-брунатними кольорами. Мені перехоплювало подих від зелені та пам’ятної зі снів ляпіс-лазурі в прогалині чистого неба над східним обрієм. «Гіперіон», — подумав я зі змішаним почуттям напруги та захоплення, від яких горло почали стискати спазми.

Я схилив голову на ліхтарне скло, яким зовні збігали цівочки дощу, а тоді раптом до мене дійшло, що несподівані памороки та спантеличення виникли через набагато слабший фоновий контакт з інфосферою. Зв’язок нікуди не дівся, зараз він загалом тримався на каналах в НВЧ-діапазоні та «світлі+». Але настільки слабкого сигналу мені ще ніколи не доводилося чути. Якщо порівняти інфосферу з морем, в якому я купався, то зараз я, так би мовити, втрапив на мілководдя, або, коли підібрати ще точнішу метафору, — мілководдя під час відпливу. І чим далі ми відлітали від захисної бульбашки космопорту з його грубою мікросферою, тим менше «води» ставало навколо мене. Я змусив себе зосередити увагу на бесіді Ганта і генерал-губернатора Лейна.

— Звідси можна побачити хижі й халупи, — зробив легкий віраж Лейн, щоб ми краще роздивилися пагорби й долини, які відділяли космопорт від передмість столиці.

«Хижі й халупи» — надто м’яке означення того жалюгідного нагромадження фібропластових панелей, полотняних латок, куп дерев’яних ящиків та огризків плинопіну, що вкривало узгір’я та глибокі ущелини. Колись мальовнича семи-восьмимильна магістраль, що пролягала лісистими пагорбами між містом і космопортом, тепер перетворилася на пустку: всі дерева було вирубано на дрова та будматеріали, ноги біженців перемісили на болото всі луки, і їхнє семисот-восьмисоттисячне місто розкинулося на більш-менш рівному клаптику землі, який можна побачити тільки з нашої висоти. До самих хмар курився дим над тисячею осель, в яких готувалися сніданки, і повсюди було помітно рух. Бігала босонога дітлашня, жінки несли від струмків, найімовірніше, страшенно забруднену воду, чоловіки повсідалися навпочіпки у відкритому полі або ж вистоювали в чергах до саморобних нужників. Я зауважив, що обабіч магістралі тягнулися огорожі з колючої стрічки та фіолетові бар’єри захисного поля. Кожні півмилі траплялися військові КПП. В обох напрямках по трасі та на нижніх ешелонах рухалися довгі валки камуфльованих транспортерів та армійських екранольотів.

— ...більшість біженців — тубольці, — правив далі генерал-губернатор Лейн, — хоча з південних міст і великих фібропластових плантацій Аквіли прибули тисячі переміщених землевласників.

— Вони всі тут через те, що бояться навали Вигнанців? — поцікавився Гант.

— Перша хвиля паніки зчинилася від самої думки про відкриття Гробниць часу, — Тео Лейн зиркнув на помічника Ґледстон. — Народ був переконаний, що за ними от-от явиться Ктир.

— І що? Явився? — спитав я.

Лейн крутнувся у сидінні, щоби глянути на мене:

— Ну, Третій легіон Самооборони вирушив на північ сім місяців тому. Назад він не повернувся.

— Ви сказали, що першу хвилю паніки спричинив Ктир, — проказав Гант. — А решта від чого тікає?

— Усі чекають на евакуацію, — промовив Лейн. — Усі в курсі про те, що Вигнанці... і війська Гегемонії... зробили з Брешією. Тому хочуть вибратися куди подалі, перш ніж це розпочнеться на Гіперіоні.

— Вам же відомо, що Збройні сили розглядають евакуацію в останню чергу? — уточнив Гант.

— Так. Але біженцям ми цього не оголошуємо. Ми вже пережили кілька страхітливих заворушень. Зруйновано храм Ктиря... натовп узяв його в облогу, і хтось застосував украдені в шахтах на Урсі кумулятивні плазмові заряди. Минулого тижня були спроби взяти штурмом консульство та космопорт, а в Джектауні спалахнули голодні бунти.

Гант кивнув і дивися собі далі, як наближалося місто. Присадкуваті будинки рідко сягали хоча би п’яти поверхів. Їхні білі й пастельні стіни в навскісному промінні ранкового сонця світилися багатьма відтінками. Я визирнув через плече Ганта і побачив низьку гору з викарбуваним на ній обличчям Сумного Короля Біллі, що застиг у задумі над долиною. Середмістям старого Кітса звивалася розпростана на вході у столицю зі сторони невидимого хребта Вуздечка ріка Гулай, що в подальшому зникала в болотах та заростях яз-дерева на південному сході, де, і я це знав, вона розливалася дельтою понад Високою Гривою. Після печального видовища кишел із біженцями в передмісті Кітс виглядав безлюдним та мирним. Проте вже під час спуску до річки на різних перехрестях і в парках я запримітив чимало військових машин, танків, БТРів і самоходок зі спеціально від’єднаним полімерним камуфляжем, аби виглядати більш загрозливо. А потім в око впали і самі біженці в місті: нашвидкуруч напнуті намети на майданах і вулицях, тисячі обрисів поснулих тіл на узбіччях, ніби хтось розкидав навсібіч тьмяні пакунки з пранням, які потім треба зібрати.

— Два роки тому населення Кітса становило двісті тисяч мешканців, — прокоментував генерал-губернатор Лейн. — Зараз же разом із переселенцями в нетрях-сателітах ця цифра майже перевалила за три з половиною мільйони.

— Мені чомусь здавалося, що на всій планеті заледве п’ять мільйонів можна нашкребти, — здивувався Гант. — Включно з тубольцями.

— Усе так, — пояснив Лейн. — Тож бачте, чому все посипалося. У двох інших великих містах, Порт-Романсі та Ендіміоні, фактично зібралися всі інші біженці. Фібропластові плантації на Аквілі спорожніли і вже поросли джунглями та вогнеліссям, сільгоспугіддя понад Гривою та вздовж Дев’ятихвістки нічого не вирощують. А якщо і вирощують, то через крах системи громадського транспорту не мають чим доправити їжу на ринок.

Гант дивився, як наближається річка.

— А чим займається уряд? — спитав він.

Тео Лейн усміхнувся.

— Тобто чим займаюся я? — всміхнувся він. — Що ж, криза назрівала майже три роки. Насамперед я розпустив Раду місцевого самоврядування і формально приєднав Гіперіон до Протекторату. Щойно я одержав виконавчі функції, то націоналізував залишки транспортних і дирижаблевих компаній. Зараз екранольотами пересуваються тільки військові. Ну й нарешті ліквідував сили самооборони.

— Ліквідували? — знову подивувався Гант. — Мені здавалося, вони б знадобилися вам у першу чергу.

Генерал-губернатор Лейн похитав головою. Він легко та впевнено торкнувся універсальної панелі управління, й екраноліт по спіралі спустився у центр старого Кітса.

— Хай би вони просто були непотрібними, а так шкодили ж чимало. Стали небезпечними. Я не дуже сумував, коли «Третій ударний легіон» зник на півночі. Щойно тут висадилися Сухопутні війська та десантники, я віддав наказ роззброїти інших горлорізів із Самооборони. У тутешніх плюндруваннях вони відзначилися більше від решти. А ось тут ми поснідаємо і поговоримо.

Екраноліт остаточно скинув висоту над рікою, зробив фінальне коло і тихо сів у дворі «Цицерона», стародавнього будинку з каменю й дерева та з закрутистими вікнами. І перш ніж Лейн устиг назвати його Лі Гантові, я впізнав це місце з подорожі пілігримів: древній ресторан у серці Джектауна, розкиданий по чотирьох будинках на дев’яти ярусах, з балконами, пірсами та зчорнілими від часу містками із яз-дерева, що нависали з одного боку над неквапними водами Гулаю, а з іншого — над вузькими провулками та вуличками столиці. «Цицерон» був старішим від кам’яного лику Сумного Короля Біллі, а його похмурі кабінки та глибокі винні підвали правили Консулові за справжню домівку протягом усіх років його вигнання на Гіперіоні.

У воротах нас вітав Стен Левеський. Високий, кремезний, із темним обличчям, порепаним, немов стіни його власної кам’яниці, Левеський і був самим «Цицероном», як і його батько, дід і прадід перед ним.

— Чорт забирай! — прогримів велетень, плеснувши по плечу генерал-губернатора (і де-факто диктатора) цієї планети так, що той аж поточився. — Ти сьогодні рання пташка, еге ж? З друзями на сніданок? Ласкаво просимо до «Цицерона»! — спершу в гігантській долоні Стена Левеського потонула рука Ганта, а потім і моя. Після такого привітання довелося перевіряти, чи я не травмував собі пальців та їхніх суглобів. — Чи, може, навпаки: засидівся допізна... за часом Гегемонії? Чогось випити? Може, повечеряти?!

— Звідки ви дізналися, що ми з Мережі? — зіщулився на власника закладу Лі Гант.

Від реготу Левеського аж флюгери на даху розкрутилися:

— Ха! Складно вичислити, так? Ви вдосвіта прилетіли сюди з Тео, то гадаєте, він усіх так от постійно підкидає? Маєте вовняний одяг, але в нас не вирощують овець. Ви не армійці, не великі шишки з фібропластових плантацій... Тих я всіх знаю! Шо й слід було, значицця, доказати. З Мережі ви телепортувалися на зореліт, а сюди заскочили на добрий харч. То вам сніданок подавати чи випивку — і побільше?

— Знайди нам тихий закуток, Стене, — зітхнув Тео Лейн. — Мені шинку з яєчнею в солоно-копченому оселедці. Панове, а вам?..

— Просто каву, — промовив Гант.

— Так, — відгукнувся я.

Ми пройшли за власником спочатку кількома коридорами, піднялися вгору куцими прольотами сходів, потім рушили кутим пандусом кудись униз і знову коридорами. Всередині виявилося тісніше, темніше, задимленіше та значно захопливіше, ніж я пам’ятав зі снів. Нас супроводили поглядами кілька завсідників, але людей у закладі було набагато менше, ніж у моїх спогадах. Очевидно, Лейн за допомогою військ очистив «Цицерон» від решток варварської самооборони. Ми проминули високе вузьке вікно, і моя гіпотеза підтвердилася, коли в ньому на мить прозирнули припаркований у завулку БТР Сухопутних військ і солдати, які гуляли навколо нього зі зброєю, вочевидь, зарядженою.

— Ось, — Левеський показав на крихітну веранду, що примостилася на карнизі понад хвилями Гулаю, звідки було видно гостроверхі дахи та муровані вежі Джектауна. — За дві хвильки Доммі піднесе ваш сніданок та каву, — і Стен досить швидко (як на гіганта) зник.

Гант звірився із комлоґом.

— У нас приблизно сорок п’ять хвилин до того, як спусковий апарат, що ми ним прилетіли сюди, повинен забрати нас. До справи.

Лейн кивнув, зняв окуляри і протер очі. Я збагнув, що він сьогодні ще не лягав спати... можливо, й не тільки сьогодні.

— Гаразд, — проказав він, повернувши окуляри на місце. — Що саме цікавить Директрису Ґледстон?

Гант відповів не одразу, чекаючи, поки дуже низенький чоловічок з білою, наче папір, шкірою та жовтими очима розставляв грубі глибокі горнятка з кавою і таріль зі стравою для Лейна.

— Директриса хоче знати, що саме ви вважаєте своїми пріоритетами. Їй також треба з’ясувати, чи протримаєтеся ви тут, якщо бойові дії затягнуться.

Перш ніж відповідати, Лейн трохи попоїв. Він надовго приклався до горнятка, не зводячи уважного погляду з Ганта. Судячи зі смаку, кава була справжня, краща від тієї, яку вирощували в Гегемонії.

— На перше питання я відповім вкінці. Уточніть, наскільки це може «затягнутися».

— Кілька тижнів.

— Кілька тижнів — можливо. Кілька місяців — нізащо, — генерал-губернатор скуштував оселедця. — Ви ж бачите, в якому стані наша економіка. Якби не транспорти Збройних сил, ми би придушували голодні бунти щодня, а не раз на тиждень. Під час карантину експорт неможливий. Одній половині біженців кортить відшукати всіх священиків Церкви Ктиря і повбивати їх. Інша прагне навернутися, поки їх самих не відшукав Ктир.

— Ви знайшли священнослужителів? — поцікавився Гант.

— Ні. Ми певні, що вони встигли покинути храм до того, як його висадили в повітря, але вповноважені органи їх так і не знайшли. Ходять чутки, що вони подалися на північ до Твердині Хроноса, кам’яного замку над високогірною рівниною, де розташовані Гробниці часу.

Моя поінформованість була кращою. Принаймні я знав, що під час короткої ночівлі в Твердині Хроноса ніяких священнослужителів Ктиря прочани так і не зустріли. Зате побачили там сліди різні.

— Що стосується наших пріоритетів, — правив далі Тео Лейн, — то евакуація на першому місці. На другому — усунення загрози нападу Вигнанців. І на третьому — допомога з угамуванням страхів перед Ктирем.

Лі Гант відкинувся на лаковану дерев’яну спинку. Із його важкого горнятка йшла пара.

— Зараз евакуація неможлива...

— Чому? — шмагнув ніби зарядом пекельного батога Лейн.

— Директрисі Ґледстон бракує політичної влади... на даний момент... для того, аби переконати Сенат і Річ Спільну, що в Мережі знайдеться місце для п’яти мільйонів біженців...

— Дурня, — відрізав генерал-губернатор. — Мауї-Заповітну тільки в перший рік перебування у складі Протекторату відвідало вдвічі більше туристів, які начисто знищили унікальну екологію планети. Відправте нас на Армаґаст або якийсь інший пустельний світ, поки не минеться переляк від війни.

Гант похитав головою. Його басетові очі виглядали сумніше, ніж зазвичай.

— Проблема не стільки в матеріально-технічній стороні цієї справи, — проказав він, — чи політичній. Мова про...

— Ктиря, — закінчив за нього Лейн, одрізаючи шматочок шинки. — Справжня причина — Ктир.

— Так. А ще побоювання про можливе проникнення Вигнанців у Мережу.

Генерал-губернатор розсміявся.

— Тобто ви боїтеся, що, збудувавши тут телепорт, ви впустите нас до себе, а ми дозволимо триметровим Вигнанцям десантуватися на Гіперіон, непомітно зайняти місце в черзі до порталу — і нічого не помітимо?

— Ні, — відсьорбнув кави Гант. — Проте шанси справжнього вторгнення дуже високі. Будь-який портал — це ворота в Мережу. Консультаційна рада проти.

— Гаразд, — не здавався Лейн, говорячи з набитим ротом. — Вивезіть нас кораблями. Хіба не таке завдання стояло перед евакуаційними силами спочатку?

— Це було тільки приводом, — пояснював Гант. — Наша справжня мета — завдати поразки Вигнанцям і повноцінно долучити Гіперіон у склад Мережі.

— А що ви тоді робитимете із загрозою Ктиря?

— Її... нейтралізують, — Гант узяв паузу, поки мимо нас проходило кілька чоловіків та жінок.

Я було підвів погляд, збираючись знову повернутися до застілля, аж раптом рвучко озирнувся. Товариство вже зникло за поворотом коридору.

— То часом пішов не Меліо Арундес? — перебив я генерал-губернатора Лейна.

— Що? А, доктор Арундес, так. Ви з ним знайомі, пан-Северне?

Лі Гант спопеляв мене поглядом, але мені було начхати.

— Так, — збрехав я Лейну, оскільки фактично ніколи раніше Арундеса не бачив. — А що він робить на Гіперіоні?

— Його експедиція прилетіла шість місцевих місяців тому з пропозицією нового проекту від Університету Райхса на Фригольмі. Додаткові дослідження в Гробницях часу.

— Але ж Гробниці закриті для науковців і відвідувачів.

— Так. Однак їхнє устаткування (а ми дозволили щотижневу передачу даних консульським ретранслятором «світло-плюс») зафіксувало зміни в антиентропійних полях навколо Гробниць. В Університеті Райхса знали, що Гробниці відкриваються... якщо це справді відповідає характеру змін одержаних ними даних... тому відправили сюди найкращих дослідників Мережі, аби ті вивчили це питання.

— Але ж ви не дали їм дозволу?

— Директриса Ґледстон не дала їм дозволу, — холодно всміхнувся Тео Лейн. — Закриття Гробниць — прямий наказ із ЦТК. Моя би воля, я б затримав пілігримів і віддав би перевагу ученим доктора Арундеса, — він знову розвернувся до Ганта.

— Перепрошую, — вибачився я і вислизнув із кабінки.

Будівля, що прихистила Сенат Гегемонії Людини, мала за взірець радше споруду Сенату США вісімсотрічної давнини, аніж більш імперські на вигляд структури Північноамериканської Республіки чи Першої Всесвітньої Ради. Головна зала засідань, яку оперізував балкон, була велика і вміщала близько трьохсот з гаком сенаторів, котрі представляли планети Мережі, та понад сімдесятьох представників колоніальних світів Протекторату без права голосу. Килимові доріжки кольору червоного вина, ніби промені, розбігалися від підвищення президії, де головував Про Тем та сидів спікер Речі Спільної, компанію яким сьогодні склала сама Виконавча директриса Гегемонії. Столи сенаторів були виготовлені з дерева М’юїра, пожертвуваного храмовниками з Божегаю, в котрих воно вважалося священним, а тепер відблиск та запах полірованих стільниць створювали в приміщенні особливу атмосферу навіть попри те, що сьогодні тут і голки ніде було встромити.

Ми з Лі Гантом увійшли, коли промова Міни Ґледстон саме добігала кінця. Я хутко набрав у комлозі запит про її стенограму. Як і в більшості випадків, промова Директриси була стисла, відносно проста, позбавлена всяких натяків на поблажливість і помпу, та все ж таки не без оригінальних знахідок й образності, що аж бриніли від власної сили. Директриса зробила короткий огляд інцидентів та конфліктів, які спричинили нинішню ворожнечу з Вигнанцями, проголосила вшановане віками прагнення миру, який завжди був найвищою метою політиків Гегемонії, та закликала до єдності Мережі з Протекторатом, аж поки не мине поточна криза. Я вслухався в завершальні слова:

— І сталося так, шановні співгромадяни, що по ста роках мирного життя нас знову втягнуто у боротьбу за права, яким суспільство було віддане з-від часів смерті нашої Матері-Землі. Знову по ста мирних роках ми вимушені брати в руки (хай як знехотя, хай із якою відразою) наш щит і наш меч, завдяки яким вберегли своє право старшинства та вбезпечили спільне благо задля відновлення миру в майбутті.

Най не зведе нас на манівці веремія од звуків сурем чи піднесена метушня, що неминуче народжується в час мобілізації. Той, хто в запалі воєнного шалу забуває уроки історії, буде не тільки вимушений наново їх проходити... а й гинути від «повторного курсу». Попереду нас можуть чекати серйозні жертви. А декого — й великі скорботи. Та яких би успіхів чи невдач не зазнали ми на цьому шляху, я закликаю вас пам’ятати про дві речі понад усе: по-перше, ми б’ємося заради миру і розуміємо, що війна — це не стільки стан, скільки тимчасова кара, яку нам треба пережити, ніби дитині здолати пропасницю, з думкою про те, що за тривалою ніччю болю настає видужання. Наше видужання — це мир. По-друге, ми ніколи не здамося... не здамося, не похитнемось і не скоримось меншим голосам або знадливішим спокусам... не похитнемося, поки не здобудемо перемоги, не розвіємо агресії й не завоюємо миру. Дякую.

Лі Гант похилився вперед й уважно роздивлявся зал, поки більшість сенаторів підвелася і влаштувала Ґледстон гучну овацію, звуки якої відбивалися від високої стелі та хвилями накочувалися на балкон. Більшість сенаторів. Я помітив, що Гант рахує тих, котрі так і не підвелися, подекуди навіть схрестивши руки на грудях і в багатьох випадках неприховано насупившись. Війні заледве дві доби, а вже формується опозиція... спершу в особі колоніальних світів, які боялися за власну безпеку через те, що свої сили ЗСГ спрямували на Гіперіон, потім — в особі опонентів Ґледстон... багатьох опонентів, оскільки лишаючись при владі так довго, людина не може не кувати своїх кадрових ворогів. І врешті-решт в особі учасників власної ж коаліції, на чию думку війна була нерозумним ударом по безпрецедентній добі процвітання.

Я бачив, як Директриса покинула президію, потисла руки підстаркуватому Голові Сенату та молодому спікерові Речі Спільної і, незмінно всміхаючись, вийшла центральним рядом, багато з ким по дорозі перекинувшись парою слів або обмінявшись дружніми жестами. За нею линули камери Речі Спільної, і я навіть відчував напругу в дискусійній мережі, де зараз мільярди обмінювалися думками на інтерактивних рівнях мегасфери.

— Мені треба негайно з нею зустрітися, — проказав Лі Гант. — Ви в курсі, що вас запрошено на урядову вечерю в «Кронах»?

— Так.

Гант хитнув головою, ніби не розуміючи, навіщо я там знадобився Директрисі.

— Вона затягнеться, а після неї запланована зустріч із командуванням ЗСГ. Ваша присутність потрібна на обох заходах.

— Я буду, — відповів я.

Гант затримався біля дверей.

— А вам є чим зайнятися в Будинку уряду до вечері?

— Попрацюю над ескізами, — я всміхнувся до нього. — Опісля, мабуть, прогуляюся в Оленячому парку. Ну, а потім... не знаю... може, посплю.

Гант іще раз похитав головою та поквапився геть.

Перший постріл лягає в метрі від Федмана Кассада, розчахуючи камінь біля нього навпіл. Полковник і далі рухається, доки вибух не збиває його з ніг. Обороняючись, військовий відкочується. Він повністю активував полімерний камуфляж і посилив протиударну броню; штурмова гвинтівка напоготові, а щиток шолома ввімкнено на режим пошуку цілі. Кассад довго лежить, слухаючи, як гупає його серце, і вивчаючи долину, схили та Гробниці на предмет щонайменших ознак тепла чи руху. Нічого. Він починає усміхатися за своїм чорним заборолом.

Хто б не стріляв у нього, він не мав наміру поцілити — це точно. У нього випустили стандартний енергетичний заряд вісімнадцятиміліметрового патрона, тож якщо супротивник не розташовувався на відстані десятка чи й більше кілометрів... шансів промахнутися просто не існувало.

Кассад вскакує і біжить під захист Нефритової гробниці, а за мить другий постріл втрапляє йому в груди та відкидає назад.

Цього разу чоловік гарчить і перекидається, а тоді жене до Нефритової гробниці з усіма ввімкненими сенсорами. Вдруге стріляли гвинтівковою кулею. Той, хто з ним бавився, користувався такою самою, як і в нього, багатоцільовою штурмовою гвинтівкою Збройних сил. Ворог, очевидно, знає, що військовий у броні, яка з будь-якої відстані захистить його від кулі. Та багатоцільова гвинтівка має й інші налаштування, і якщо наступний рівень гри передбачає смертоносний лазер, то Кассаду кінець. Він вривається у вхід до Гробниці.

Його сенсори все ще не ловлять ані тепла, ані руху, крім червоно-жовтих і вже майже охололих слідів його товаришів, котрі кілька хвилин тому ввійшли до Сфінкса.

Із допомогою тактичних імплантів він змінює дисплеї, швидко перебираючи УКХ і канали оптичної комунікації. Порожньо. Чоловік збільшує зображення долини в сто разів, вводить поправку на вітер та пісок, активує індикатор рухомої цілі. Але той знаходить лише комах. Кассад відправляє радіолокаційні, ехолокаційні і лорфо-імпульси, ризикуючи дозволити снайперу зосередитись на них. Порожньо. Він викликає тактичне зображення перших двох пострілів: оживають два балістичні сліди.

Перший прилетів із Міста поетів, із відстані понад чотирьох кілометрів на південний захід. Вдруге стріляли менш ніж за десять секунд, із Кришталевого моноліту, майже повний кілометр униз долиною на північний схід. За логікою, мало би бути два снайпери. Та Кассад упевнений, що був лиш один. Він збільшує масштаб на екрані. Вдруге стріляли високо з Моноліту, не менш як із тридцяти метрів над землею, звідкись із прямовисного фасаду.

Полковник визирає, збільшує картинку і дивиться в ніч, крізь піщано-сніжну бурю, що вже вщухала, на величезну споруду. Порожньо. Нема ні вікон, ні щілин, жодних отворів.

Лише мільярди колоїдних часток, що зависнули у повітрі після шторму, на якусь мить роблять видимим світло лазера. Кассад бачить зелений промінь уже після того, як він влучає йому в груди. Полковник відкочується назад до входу у Нефритову гробницю, роздумуючи, чи зможуть зелені стіни збити приціл зеленого ланцета, в той час як надпровідники його військового обладунку віддають навсібіч тепло, а тактичний щиток повідомляє вже відому йому інформацію: цілили високо із Кришталевого моноліту.

Чоловік відчуває гострий біль у грудях і опускає очі— саме вчасно, аби побачити, як із п’ятисантиметрового отвору на його суперброні в’язко скрапує на підлогу розплавлена матерія. Його врятував останній шар. Під костюмом піт із нього котиться градом, і він бачить, як стіни гробниці буквально світяться, розпечені від викинутого панциром жару. Біомонітори пищать, вимагаючи уваги, проте не повідомляють нічого нового чи важливого. Сенсори броні інформують про якесь замикання від пошкодження, хоча насправді нічого непоправного не сталося, а його зброя напоготові, все ще з повним магазином і акумулятором.

Кассад міркує. Усі Гробниці становлять непересічну археологічну спадщину, яка зберігається століттями на знак дарунка майбутнім поколінням, навіть якщо вони і справді рухаються назад у часі. Якщо полковник Федман Кассад наражатиме на ризик безцінні артефакти задля порятунку власної шкури, це буде злочином міжпланетного масштабу.

— Ой, та до дідька, — шепоче він і відкочується на вогневу позицію.

Пострілами лазера він решетує кришталевий фасад Моноліту і біжить. Кожних десять метрів він засипає його енергетичними зарядами — від самісінької верхівки і до низу. Тисячі дзеркальних уламків розлітаються в ніч, в уповільненому русі сиплячись на дно долини та залишаючи в стіні споруди гидкі діри, немов вибиті зуби. Кассад знову перемикається на широкий лазер і крізь вибоїни обшукує зали зсередини, усміхаючись за забралом, коли щось загоряється на кількох поверхах. Полковник палить «пчолами» — пучками електронів, що пронизують Моноліт і залишають ідеальні циліндричні тунелі чотирнадцятисантиметрової ширини на півкілометра вглиб у навколишніх скелях. Він палить картечними гранатами, що, проходячи крізь кришталевий фасад артефакту, розриваються на десятки тисяч флешет. Він сипле безладними чергами з лазера, і всякий, хто б поглянув з будівлі в його напрямі, просто осліпнув би. Полковник стріляє набоями з теплонаведенням в усі щілини й отвори, які є у споруді.

Кассад відкочується назад у Нефритову гробницю і підіймає щиток. Полум’я башти відбивається у тисячах кришталевих уламків, розкиданих по долині. Дим здіймається у нічне, зненацька притихле небо. Багряні дюни світяться від вогню. Простір раптом сповнюється звуками музики вітру, коли кришталь тріскається й розсипається, в інших же місцях він звисає довгими пасмами розплавленого скла.

Військовий витягає спорожнілі батареї та магазини і замінює їх на запасні з пояса, а потім лягає на спину, вдихаючи прохолодне повітря, що дме із входу. Він ні на мить не сумнівається, що снайпер живий.

— Монета, — шепоче Федман Кассад. Перед тим, як продовжити бій, він на секунду заплющує очі.

— Ви поспали? — поцікавився Лі Гант, коли ми ступили в телепорт-приймальню «Крон».

— Так.

— Сподіваюся, сни хоч були приємні? — уточнив Гант, навіть не приховуючи свого сарказму або ж ставлення людини до сонька, поки такі, як він, крутили коліщатка врядування та підпомагали сильним цього світу.

— Та де там, — озирнувся я, піднімаючись широкими сходами до банкетних ярусів.

У Мережі, де кожне провінційне містечко будь-якої країни на будь-якому континенті, здається, могло похвалитися власним чотиризірковим рестораном, де істинних гурманів можна було нарахувати з кільканадцять мільйонів, а їхні смаки вдовольняли екзотичні наїдки з двохсот планет, навіть у Мережі, розпещеній кулінарними тріумфами та успішними закладами харчування, «Крони» стояли осібно.

Розташований на одному з дюжини найвищих дерев світу, цей ресторан займав кілька акрів його гілок у верховітті на висоті щось із півмилі над поверхнею землі. Сходи, по яких ми здіймалися разом із Гантом, мали тут чотири метри завширшки та губилися серед неозорого проспектного гілля під пристовбуровим листям завбільшки з вітрила — освітленим прожекторами в прогалинах крони, — крутішим та масивнішим від більшості гірських схилів. У горішньому гіллі «Крон» налічувалося зо два десятки банкетних платформ, чиї статусність і привілейованість зростали з висотою дерева та статками і впливовістю їхніх завсідників. Впливовістю особливо. У суспільстві, де мільярдерів було як маку і де вечеря у «Кронах» могла потягнути на тисячу марок і все одно лишатися доступною мільйонам, головним арбітром, який вказував на ваше розміщення і привілеї, залишалася влада — валюта, яка завжди в ціні.

Вечірня зустріч мала відбутися на найвищому ярусі — широкій вигнутій платформі, виготовленій із яз-дерева (оскільки нога людини не повинна торкатися дерева М’юїра), звідки можна було побачити присмеркове лимонне небо, безмежжя крон трохи нижчих дерев, що тягнулися аж до неблизького обрію, дивні помаранчеві вогні деревних помешкань храмовників та їхніх молитовень, які прозирали в далекій зелені верховіть, і бурштиново-брунатну стіну тихошелесного лісу. На вечерю зібралося біля шістдесяти осіб. Я впізнав сенатора Колчева, чиє біле волосся виблискувало під японськими ліхтарями, а також радника Альбедо, генерала Морпурґо, адмірала Сінґха, голову Сенату Про Тема Дензел-Гайят-Аміна, спікера Речі Спільної Ґіббонса, ще дюжину сенаторів, представників таких впливових світів, як Сьома Дракона, Денебі-Драй, Нордгольм, Фудзі, обидва Ренесанси, Метаксас, Мауї-Заповітна, Хеврон, Нова Земля та Іксіон, а також гурт дрібніших політиків. Тут же перебував і блискучий у своєму оксамитовому однострої темно-червоної барви артист-акціоніст Спенсер Рейнолдс, але інших митців якось я не зауважив. Щоправда, із протилежної сторони людної платформи я розгледів Тайріну Вінґрін-Фіф. Ця видавчиня, котра змінила книжкову ниву на філантропію, виділялася в натовпі своєю вечірньою сукнею, яка складалася з тисяч шкіряних пелюсток, не товстіших від шовкової нитки, а її бразолійне волосся завмерло у злеті високої хвилі. З іншого боку, її убір — усього лишень оригінальна модель від «Тедекаї», макіяж був різким, але не інтерактивним, та й назагал жінка виглядала набагато скромніше, ніж зазвичай якихось п’ятдесят чи шістдесят років тому. Я рушив у її напрямку навпрошки через вир гостей, котрі раз по раз вирушали в рейди по численних барах передостаннього ярусу та чекали на офіційне запрошення до столу.

— Джозефе, любий, — гукнула Вінґрін-Фіф, коли мені лишалося до неї пару ярдів, — а яким же дивним вітром занесло на цей нудний вечір тебе?

Я всміхнувся у відповідь і запропонував їй келих шампанського. Із вдовою та спадкоємицею видавничої імперії, законодавицею літературної моди ми познайомилися торік під час її тижневих відвідин мистецького фестивалю на Есперансі чи не лише завдяки моїй дружбі з такими іменитими діячами Всемережжя, як Салмуд Бреві III, Міллоном Де-Га-Вром та Рітметом Корбе. Тайріна була динозавром, що відмовлявся вимирати; якби не макіяж, її зап’ястки, долоні та шия мали би світитися голубим кольором через численні курси терапії Поульсена; десятки років вона провела у короткочасних міжзоряних круїзах або ж нечувано коштовитій кріогенній дрімоті на спа-курортах, що були надто ексклюзивними, аби мати власні назви. Як результат, Тайріна Вінґрін-Фіф залізною хваткою тримала світське життя під своїм контролем уже понад три століття і ні на мить не збиралася її послаблювати. Із кожним двадцятирічним сном її статки зростали, а ім’я перетворювалося на все п’янкішу легенду.

— Ти й досі живеш на нуднющій планеті, куди я літала торік? — запитала вона.

— На Есперансі? — підказав я, усвідомлюючи, що вона прекрасно знала другорядні планети, на яких мешкали всі важливі митці. — Ні, схоже, що я поки тимчасово переїхав на ЦТК.

Пан-Вінґрін-Фіф скривилася. Бічним зором я помітив, що довкола зібралося восьмеро-десятеро гульвіс, котрі пильно ловили кожне наше слово, намагаючись зрозуміти, хто цей зухвалець-молодик, який зміг потрапити на її низьку орбіту.

— Яке ж страхіття це має бути для тебе, — промовила Тайріна, — втрапити у світ ділків та урядових бюрократів! Сподіваюся, ти незабаром звідти втечеш?!

Я підняв тост на її честь.

— Хотів у вас спитати, — своєю чергою поцікавивсь я, — чи це бува не ви редагували Мартіна Силена.

Спадкоємиця видавничої імперії опустила свій келих і прикипіла до мене крижаним поглядом. На секунду я уявив двобій сталевих вольових жінок: Вінґрін-Фіф та Міни Ґледстон. Здригнувшись, я став чекати на відповідь.

— Серденько, — проказала вона, — це ж така древня історія. Навіщо тобі забивати свою прекрасну юну голівоньку таким допотопним мотлохом?

— Мене цікавить Силен, — пояснив я. — Його поезія. Просто цікаво, чи ви досі підтримуєте з ним зв’язок.

— Джозефе, Джозефе, Джозефе, — несхвально засокотіла пан-Вінґрін-Фіф, — про небораку Мартіна ніхто нічого не чув уже багато десятиріч. З того діда вже порох мав би сипатися!

Я не став говорити про те, що в часи її редакторської співпраці з Силеном вона була набагато старша від нього за віком.

— Дивно, що ти про нього згадав, — правила вона далі. — У моїй старій конторі, в «Транслінії», кажуть, що вони подумують про перевидання деяких книг Мартіна. Навіть не знаю, чи вони зв’язувалися з його спадкоємцями.

— «Вмирущу Землю»? — згадав я ностальгійні романи поета про Стару Землю, що так добре продавалися багато років тому.

— Як не дивно, але ні. Здається, вони мали на увазі перевидання його «Пісень», — Тайріна розсміялася і дістала сигарету з марихуаною у довгому мундштукові з чорного дерева. Хлопець із її почту поквапився клацнути запальничкою. — Такий химерний вибір, — додала вона, — враховуючи, що за його сердешного життя ніхто цих «Пісень» не читав. Що ж, я завжди казала: нічого так не вдихає в кар’єру митця другого життя, як трошки смерті та забуття.

Жінка розсміялася. Дрібні смішки дзвеніли, ніби металеве кайло відлунювало від скелі. Зо півдесятка людей навколо сміялося разом із нею.

— На вашому місці я би переконався, що Силен мертвий, — проказав я. — А «Пісні» читалися би краще, якби він їх дописав.

Тайріна Вінґрін-Фіф подарувала мені дивний погляд. У шарудінні листя прозвучав заклик до столу, Спенсер Рейнолдс запропонував матроні свою руку, і всі люди поквапилися по сходах на останній ярус, вперед до зірок. Допивши свій келих, я лишив його на поручнях і приєднався до всієї отари.

Щойно ми всілися за стіл, прибула Директриса зі своїм ескортом і виголосила коротке слово, певно, двадцяту промову за сьогодні, не рахуючи ранкового виступу в Сенаті та по Мережі. Основною метою цієї доброчинної вечері був збір коштів для Фонду допомоги Армаґасту, але Ґледстон дуже швидко з’їхала на тему війни та необхідності її завзято й ефективно продовжувати на фоні єднання очільників усіх учасників Всемережжя.

Поки вона говорила, я розглядав світ за перилами. Лимонне небо стужавіло до тропічних шафранових присмерків, настільки густих, що здавалося, ніби хто запнув краєвид перед очима рясною синьою фіранкою. Божегай мав шість невеличких супутників, п’ять із яких було видно на цій широті, і саме чотири хутко неслися небосхилом поміж тільки-но явлених зірок. Тутешнє повітря перенасичували кисень, що майже п’янив, і багаті аромати вогкої рослинності, які нагадали мені про ранковий візит на Гіперіон. Але ні «емтешки», ні екранольоти, ні літальні апарати будь-яких інших конструкцій не були дозволені на Божегаї. Нафтохімічні викиди та термоядерні вихлипи ніколи не забруднювали цих небес, а через відсутність міст, транспортних магістралей та електричного освітлення зірки горіли не менш яскраво, ніж японські ліхтарі та фотосфери на гіллі та стовпах.

Після заходу сонця знову здійнявся легіт, і тепер усе дерево ледь хиталося: здавалось, що широка платформа ніби погойдується на невисоких хвилях. У далеких кронах я міг роздивитися мерехтливі вогники, багато з яких належали «апартаментам» — тільки незначну їхню частину винаймали самі храмовники, решту ж можна й собі було додати до екстравагантної, мультипланетарної телепорт-резиденції, якщо вам не тиснула кишені стартова ціна оренди, яка починалася з мільйона марок.

Тамплієри не марудилися рутинною роботою в «Кронах» або агенціях нерухомості, вони просто встановили строгі, непорушні правила та екологічні норми для будь-якого такого бізнесу і заробляли на цьому сотні мільйонів марок. Мені згадався їхній міжзоряний круїзний корабель «Іґґдрасіль» — кілометрове дерево, вирощене в найсвятішому лісі планети, оснащене генераторами сингулярності рушія Гокінґа та захищене найскладнішими полями-перепонами і силовими полями ергів, які тільки можна було встановити на транспортний засіб. Це було абсолютно незбагненно, що тамплієри таки погодилися відправити «Іґґдрасіль» разом з евакуаційними силами, які послужили прикриттям для вторгнення Збройних сил.

І як це часто трапляється із цінними речами, використаними з нечистою метою, «Іґґдрасіль» було знищено на орбіті Гіперіона чи то під час атаки Вигнанців, чи то третьою, поки ще не знаною силою. Що про це думали тамплієри? Яка уявна ціль могла їх змусити офірувати один із чотирьох на цілий світ кораблів-дерев? Чому його капітан — Гет Мастін — став одним із сімох учасників прощі до Ктиря? Щоби потім зникнути, перш ніж буєр дістався до хребта Вуздечка на берегах Трав’яного моря?

Дідько, вже стільки питань, а війна триває лише пару днів.

Міна Ґледстон покінчила зі своїми репліками і запросила всіх насолоджуватися прекрасною вечерею. Я чемно поплескав їй у долоні й махнув офіціанту, щоби той освіжив мій келих вина. На перше подавали класичний салат а-ля ампір, і за нього я взявся з ентузіазмом. Мені раптом спало на думку, що я нічого не їв від самого сніданку. Настромивши на виделку галузочку хрінниці, я пригадав генерал-губернатора Тео Лейна, який на тлі тихої мжички у ляпіс-лазуровому небі Гіперіона при мені поглинав грудинку і яєчню в копченому оселедці. «Невже це був сон?»

— А що ви думаєте про війну, пан-Северне? — спитав артист-акціоніст Рейнолдс.

Він сидів за протилежним краєм стола, але не зовсім навпроти мене. Його голос було добре чутно. Я помітив, як на своєму місці, за три крісла праворуч, повела бровою в моєму напрямку Тайріна.

— А що можна про неї думати? — пригубивши вина, непоганого, але все ж такого не схожого на французьке бордо з моїх спогадів, відповів я питанням на питання. — Війна не потребує вашої опінії, лише виживання.

— Навпаки, — не погодився Рейнолдс, — як і багато інших речей, переосмислених людиною після Гіджри, війна зараз за один крок від того, щоби перетворитися на вияв мистецтва.

— Вияв мистецтва, — зітхнула жіночка з короткою каштановою стрижкою. Інфосфера підказувала, що це пан-Зюдетта Ш’єр, дружина сенатора Ґабріеля Федора Колчева і самостійна впливова політична фігура. Сьогодні пан-Ш’єр прикрашали синьо-золота сукня із грезету-ламе та вираз непідробного зачудування на обличчі. — Війна — вияв мистецтва! Пан-Рейнолдсе, який дивовижний концепт!

Спенсер Рейнолдс був трохи нижчий від середньостатистичного чоловіка Мережі, але набагато вродливіший. Кучеряве, хоч і куце волосся. Забронзовіла під лагідним сонцем шкіра, трохи підзолочена легким шаром фарби для тіла. Його одяг та аРНКсесуари могли похвалитися кричущою дорожнечею, без зайвої екстравагантності. Манери митця промовляли про те, що він розслаблений та впевнений у собі — такими мріяли бути всі чоловіки, але рідко кому щастило похвалитися цими рисами наяву. Ніхто не оспорював його дотепності, не ставив під сумнів щирості уваги до інших, а його почуття гумору вважалося легендарним.

Цього сучого сина я незлюбив із першого погляду.

— Абсолютно все є виявами мистецтва, пан-Ш’єр, пан-Северне, — всміхнувся Рейнолдс. — Або ж мусить ним стати. Ми вже незворотно пройшли точку, після якої війну аж ніяк не можна розглядати банальним і непоштивим засобом проектувати політику альтернативними методами.

— Дипломатію, — з-під лівої руки Рейнолдса озвався генерал Морпурґо.

— Перепрошую, генерале?

— «Дипломатію», — повторив той, — і не «проектувати», а «поширювати».

Спенсер Рейнолдс манірно відвісив поклон. Зюдетта Ш’єр і Тайріна тихо посміялися. Проекція радника Альбедо нахилилася вперед справа від мене і проказала:

— Здається, фон Клаузевіц[22]?

Я глянув на радника. Переносний проектор, більше схожий на блискуче павутиння, ширяв у гіллі позаду нього метрів за два. Ілюзії бракувало тієї бездоганності, якою вона могла похвалитися в Будинку уряду. І все одно її якість значно перевершувала будь-яку приватну голограму, що мені її доводилося бачити.

Генерал Морпурґо кивнув у сторону представника Корду.

— Байдуже, — озвалася Ш’єр. — Сама ідея війни як мистецтва просто геніальна.

Я доїв салат, і чоловік-офіціант вихопив у мене порожню тарілку, підмінивши її на полумисок темно-сірого супу, що мені його не вдалося ідентифікувати. Він мав аромат диму, який відгонив цинамоном та морем, і загалом добре смакував.

— Війна — бездоганний засіб самовираження митця, — завівся Рейнолдс, вимахуючи столовим кувертом під салат, ніби диригентською паличкою. — I не тільки для... ремісників, котрі вивчали так звану науку війни, — він усміхнувся Морпурґо та іншому офіцеру Збройних сил праворуч від нього і не дав їм часу бодай задуматися про свої слова: — Тільки той, хто воліє здолати зором бюрократичні межі тактики і стратегії, а також звироднілої волі до «перемоги», ладен майстерно опанувати настільки складним засобом самовираження, яким є сучасна війна.

— Звиродніла воля до перемоги? — перепитав офіцер ЗСГ.

Інфосфера нашептала у вухо, що це був капітан II рангу Вільям Аджунта Лі, герой морської війни під час протистояння на Мауї-Заповітній. Він виглядав молодо, років на п’ятдесят п’ять, а його звання підказувало, що своєю молодістю Аджунта Лі завдячував радше міжзоряним подорожам, аніж Поульсену.

— Звісно, звиродніла, — розсміявся Рейнолдс. — Невже ви вважаєте, що скульптор мріє завдати поразки глині? Невже маляр нападає на полотно? Та й візьміть хоча б яструба Томаса — хіба він штурмує небо?

— Орли повимирали, — пробурмотів Морпурґо. — Краще би вони його штурмували. Те небо їх зрадило.

Рейнолдс звернувся до мене. Офіціанти прибрали салат, про який Спенсер уже давно забув, і тільки-но принесли йому суп, котрого я вже доїдав.

— Пан-Северне, ви ж митець... щонайменше — ілюстратор, — промовив він. — Будьте ласкаві, поможіть розтлумачити цим людям, що я маю на увазі.

— Мені не відомо, що ви маєте на увазі, — в очікуванні наступної страви я постукав пальцем по винному келиху. І мені його миттю наповнили. За двадцять футів, у голові стола, я чув регіт Ґледстон, Ганта і кількох членів правління Фонду допомоги.

Моє невігластво Спенсера Рейнолдса не подивувало.

— Для того, щоб наш рід сягнув істинного саторі[23], щоб він ступив на новий щабель свідомості й еволюції, проголошений у наших численних філософіях, геть усі грані людської діяльності повинні спрагло линути до мистецтва.

Генерал Морпурґо надовго допався до келиха і нарешті рохнув:

— Я так припускаю, що до цих граней долучені і такі фізіологічні процеси, як харчування, розмножування і випорожнення?

— Ці процеси особливо! — вигукнув Рейнолдс. Він розвів руки, намагаючись охопити цим жестом увесь довгий стіл із його багатством наїдків. — Усе, що постає перед вашим поглядом, — це тваринна потреба в перетворенні мертвої органіки на енергію, ниций учинок, що полягає в глитанні іншого життя. От тільки в «Кронах» цей процес перетворили на мистецтво! Ну, а грубий, звіриний процес відтворення вже давно поступився місцем справжньому танцю людських істот. Винищення просто зобов’язане перетворитися на поезію!

— Я подумаю над цим наступного разу, коли піду у сральник, — заявив у відповідь Морпурґо.

Тайріна Вінґрін-Фіф розсміялася і звернулася до чоловіка в червоному та чорному, котрий сидів праворуч від неї:

— Монсеньйоре, ваша церква... католицька, ранньохристиянська, правда ж?.. От у вас хіба не існує ніякої захопливої древньої доктрини про те, що людство має досягнути такого собі вивищеного еволюційного статусу?

Ми всі крутнули голови до маленького тихого чоловічка в чорній сутані і химерній шапочці. Монсеньйор Едуар, представник практично забутої ранньохристиянської секти, що зараз гибіла на планеті Пацем і ще в кількох колоніях, опинився в переліку запрошених осіб завдяки участі у Фонді допомоги Армаґасту. Аж до цього моменту він собі спокійно сьорбав суп. На його обличчі, зморщеному від багаторічних турбот і перебування просто неба, читалося легке здивування:

— Власне, так, — одказав він. — В ученнях святого Тейяра йдеться про еволюцію в напрямку точки Омега[24].

— А ця ваша точка Омега схожа на концепцію практичного саторі в дзен-гностицизмі? — поцікавилася Зюдетта Ш’єр.

Монсеньйор Едуар замислено поглянув у свій суп, ніби зараз він мав для нього більше значення, ніж ця розмова.

— Я би так не сказав. Святий Тейяр відчував, що все живе на світі, всі рівні органічної свідомості є плановою еволюцією, що має увінчатися абсолютним злиттям із Божественним, — він трохи спохмурнів. — За останні вісімсот років погляди Тейяра зазнали певних змін в інтерпретації, але червоною ниткою по них все одно проходить віра в те, що Ісуса Христа ми вважаємо втіленим прикладом того, як абсолютний інтелект може виглядати в людському плані існування.

Я прокашлявся:

— Здається, про гіпотезу Тейяра багато писав єзуїт Поль Дюре?

Монсеньйор Едуар нахилився вперед, аби визирнути з-за Тайріни, і подивився мені прямо в очі. На його цікавому обличчі читався подив.

— Власне, так. Але я приголомшений тим фактом, що ви знайомі з працями отця Дюре.

Я не відвів погляду від чоловіка, який колись дружив із Дюре, навіть заславши єзуїта-апостата у вигнання. А ще подумав про іншого біженця із Нового Ватикана, молодого Лінара Гойта, чий холодний труп лежав у Гробниці часу, поки паразитична хрестоформа з мутованим ДНК як Дюре, так і його самого виконувала свою похмуру ціль воскресіння. І як та мерзенна хрестоформа вписувалася в погляди Тейяра і Дюре про неминучу, милостиву еволюцію в Божественне?

Вочевидь, Спенсеру Рейнолдсу здалося, що він надто довго випускає ініціативу бесіди зі своїх рук.

— Я хотів сказати, — у глибокому голосі артиста потонули всі інші розмови за половиною столу, — що війна, подібно до релігії чи будь-якої іншої людської діяльності, яка скеровує та зорганізовує людську енергію в таких масштабах, просто зобов’язана позбутися інфантильної одержимості буквалізмом Ding an sich[25], що ми його зазвичай із такою рабською догідливістю виражаємо через «цілі», та розкошувати в мистецькому вимірі власного доробку. Мій найновіший проект...

— А яка ціль вашого культу, монсеньйоре Едуаре? — запитала Тайріна Вінґрін-Фіф, перехопивши діалогічного м’яча в Рейнолдса, навіть не підвищивши голосу і не перевівши погляду з клірика.

— Допомогти людству пізнати Бога і служити йому, — відповів священик, докінчивши свій суп одним вражаючим сьорбом. Маленький старожитній церковник перевів погляд трохи далі і вперся очима в проекцію радника Альбедо. — Подейкують, раднику, що ТехноКорд переслідує напрочуд схожу мету. Ви справді намагаєтеся побудувати власного Бога?

Усмішка Альбедо мала ідеальний розрахунок: дружня і без найменшого натяку на поблажливість.

— Ні для кого не таємниця, що елементи Корду століттями працюють над хоча б теоретичною моделлю так званого штучного інтелекту, що залишить далеко позаду наші вбогі інтелекти, — Альбедо розвів руками, ніби виправдовувався. — Навряд чи це можна назвати спробою створити Бога, монсеньйоре. Радше — дослідним проектом, що покликаний дослідити можливості у сферах, де першопрохідцями були ваш святий Тейяр та отець Дюре.

— Але ж ви переконані, що власну еволюцію можна впорядкувати і вивести на вищий рівень свідомості? — озвався капітан II рангу Лі, уважний слухач, герой та військово-морський звитяжець. — Сконструювати абсолютний інтелект у спосіб, аналогічний тому, в який ми колись сконструювали з кремнію та мікрочипів ваших примітивних пращурів?

Альбедо розсміявся.

— Боюся, нічого настільки простого й грандіозного. Ну, і коли ви, капітане, звертаєтеся до мене на ви, не забувайте, будь ласка, що я лишень одна з численних особистостей у сукупності інтелектів, не менш розмаїтих, ніж люди на цій планеті... та й у всій Мережі. Корд не є монолітним. І в ньому існують численні табори прибічників різних філософій, думок, гіпотез (якщо хочете, називайте їх релігіями) не згірш від усякої розмаїтої громади, — він склав руки, немовбито насолоджувався тільки йому зрозумілим жартом. — Особисто я вважаю пошуки Абсолютного Інтелекту різновидом хобі, а не віровизнанням. Все одно що складання моделей кораблів у пляшках, капітане, або дискусію про кількість янголів, що вмістяться на краєчку голки[26], монсеньйоре.

Усе товариство, крім щиро насупленого Рейнолдса, котрий, безсумнівно, намагався зараз придумати, як повернути плин розмови у своє русло, ґречно посміялося.

— А як щодо чуток, згідно з якими Корд, намагаючись віднайти Абсолютний Інтелект, побудував ідеальну копію Старої Землі? — спитав я, приголомшений із власного запитання.

Усмішка Альбедо навіть не ворухнулася, дружній погляд не дав слабинки, але на якусь наносекунду його проекцією таки пробігла хвиля чогось. Чого? Шоку? Люті? Веселощів? Я не мав жодного уявлення. Протягом тієї вічної секунди він міг вийти зі мною на зв’язок приватним каналом, передати неймовірний обсяг інформації через мій власний лінк із ТехноКордом або ж невидимими коридорами, що ми їх собі зарезервували в лабіринтах інфосфери, яку людство вважало такою простою. Він міг мене просто вбити, скориставшись своїм службовим становищем та відшукавши спільну мову хай із якими кордівськими богами, що управляли середовищем для такої свідомості, як моя. Не складніше, ніж директорові інституту наказати котромусь із лаборантів ввести смертельну дозу анестезії докучливій піддослідній мишці.

Бесіда зупинилася за всім столом. Навіть Міна Ґледстон із її вкрай важливими особами у почті зиркнули в наш бік.

Обличчя радника Альбедо розтягнулося в іще більшому посміху:

— Ну й химерні ж чутки бувають! От скажіть мені, пан-Северне, невже хтось... особливо такий організм, як Корд, що його ваші власні коментатори обізвали «безтілесним кодлом мізків, програм-дезертирів, які повтікали зі своїх мереж, тільки аби видлубувати інтелектуальний пух із неіснуючих пупків»... невже хтось здатен побудувати ідеальну копію Старої Землі?

Я поглянув на проекцію, крізь проекцію, вперше усвідомивши, що його страви та куверти також були проекцією. Поки ми говорили, він весь час їв.

— І, — вочевидь, щиро розважений, продовжував він, — хіба пліткарям не спадало на думку, що «ідеальна копія Старої Землі» мала би бути Старою Землею в усіх своїх функціях? Яку гіпотетичну користь можна стягнути з дослідження теоретичних можливостей прогресивної матриці штучного інтелекту?

Коли я не відповів, над усім центром стола запанувала ніякова мовчанка.

— Я би сказав, — прокашлявся монсеньйор Едуар, — що якби... е-е... суспільство могло створити точну копію будь-якої планети (й особливо такої, що чотириста років тому була знищена), то йому би не потрібно було шукати Бога. Воно б само було Богом.

— Авжеж! — реготів Альбедо. — Такі безглузді чутки, але ж наскільки прекрасні! Безперечно, прекрасні!

Діру-мовчанку затягнуло розслабленими смішками. Спенсер Рейнолдс заходився розповідати про свій наступний проект: намагання координувати спроби самогубців покінчити із життям, стрибаючи з мостів на добрих двох десятках планет перед камерами Речі Спільної, — але вся увага дісталася Тайріні Вінґрін-Фіф, котра обвила рукою монсеньйора Едуара та припрошувала його відвідати нудистську вечірку в її плавучому замку на Морі Безкрайому після вечері.

Я помітив, як на мене витріщався радник Альбедо, і вчасно розвернувся, щоби запримітити допитливі погляди Лі Ганта й Директриси, після чого крутнувся на місці, зустрічаючи офіціантів, котрі вже несли срібні таці з основною стравою.

На вечірку голяка у басейні Тайріни я не пішов. Як і Спенсер Рейнолдс, котрого я бачив востаннє, коли він про щось відверто гомонів із Зюдеттою Ш’єр. Не знаю, чи вдалося Тайріні спокусити монсеньйора Едуара.

Вечеря ще не добігла кінця, представники правління Фонду допомоги виступали з короткими промовами, і чимало владних сенаторів уже почали нервово метушитися, коли до мене зашепотів Лі Гант, повідомляючи, що супровід Директриси ладнається йти туди, де була потрібна моя присутність.

Годинник показував 23:00 за стандартним часом Мережі, тож я припустив, що товариство повертається до Будинку уряду, та коли я ступив крізь одноразовий портал — останнім з гурту, після мене в ар’єргарді йшла тільки преторіанська гвардія[27], — то на власне зачудування опинився в коридорі, що мав кам’яні стіни, самотнім оздобленням яких були тільки видовжені вікна з марсіянським світанком за ними.

Технічно Марс не входив до складу Мережі; найдавнішу позаземну колонію людства навмисне лишили складною для подорожування. Прочани дзен-гностики, які мандрували до Гори Наставника на рівнині Еллада[28], мусили телепортуватися на Станцію Домашньої системи і вже потім катерами з Ґанімеда чи Європи добиратися до Марса[29]. Незручності забирали всього кілька годин, але в суспільстві, де буквально все розташовано в десятьох кроках від тебе, ця процедура навівала відчуття жертовності та пригод. Інших людей, які б з професійних причин прагнули на Марс, окрім істориків та селекціонерів бренді-кактуса, не існувало. А з поступовим занепадом дзен-гностицизму впродовж минулого століття навіть паломництва значно порідшали. Усім було байдуже до Марса.

Тільки не Збройним силам. Попри те, що адміністрація ЗСГ розміщувалася на ЦТК, а їхні бази було розкидано по всій Мережі та Протекторату, планета Марс лишалася істинною домівкою для військовиків, в серці якої перебувало Командне училище «Олімп».

Невелике товариство політичних бонз уже чекало на невелике товариство бонз військових. І поки ці два гурти, зустрівшись, вирували, немов галактики під час зіткнення, я підійшов до вікна та визирнув назовні.

Коридор входив до комплексу, вирізаного у верхній частині схилу вулкана Олімп, і з висоти приблизно десяти миль, на якій ми зараз стояли, складалося враження, ніби ти можеш охопити єдиним поглядом усю планету[30]. З цієї перспективи весь світ і був стародавнім щитовим вулканом, а відстань ховала під’їзні шляхи, старе місто в його підніжжі та кипіла з лісами на плато Тарсіс[31], перетворюючи їх на карлючки червоного ландшафту. Він здавався незмінним від часів, коли сюди вперше ступила нога людини, яка проголосила цей світ територією Японії і зробила фотознімок на пам’ять.

Я спостерігав за сходом маленького сонця, думаючи про те, що це те саме сонце і насолоджуючись неймовірною грою світла на хмарах, що наповзали з темряви на безкінечний гірський схил. У цю мить до мене і підійшов Лі Гант.

— Директриса побачиться з вами після зустрічі, — він передав мені два альбоми, які з Будинку уряду йому привіз один із асистентів. — Ви ж усвідомлюєте, що все почуте й побачене на цій зустрічі — державна таємниця?

Як на мене, це було не питання, а твердження, тому відповідати на нього я не став.

У кам’яній стіні відчинилися широкі бронзові двері, відтак ввімкнулися вказівні вогні, освітивши вкритий килимом пандус та сходи, за якими був розташований стіл Оперативного центру. Він розташовувався посеред великого, чорного приміщення, що могло слугувати масивною аудиторією, втопленою в абсолютній темряві, якщо не брати до уваги крихітного острівця світла. Помічники поквапилися всіх провести, а тоді, порозсувавши стільці, відступили назад і розчинились у тіні. Я неохоче розвернувся спиною до вранішнього сонця та рушив за своїми супутниками в яму.

Брон Ламія на світанку почала провалюватися у рваний сон, сповнений якихось нечітких картинок і звуків. Вона уривками чула і майже не розуміла розмови із Міною Ґледстон, бачила кімнату, що, здавалося, плавала у повітрі, чоловіків і жінок, котрі сновигали коридорами, де самі стіни шипіли, наче погано налаштований приймач «світла+», а під цими гарячковими видіннями і випадковими образами зводило з розуму відчуття того, що Джонні — її Джонні — був так близько, так близько. Ламія плакала вві сні, та цей звук губився серед шуму живого піску та відголосках все холодніших каменів Сфінкса.

Ламія раптово прокинулася й відразу ж отямилася, так наче хтось увімкнув якийсь прилад. Сол Вайнтрауб мав бути на варті, але тепер він спав під невисоким входом до кімнати, де розмістилася група. Його маленька донечка Рахіль дрімала біля нього на підлозі між покривалами: дупця вгору, обличчя на ковдрочці, а на губах — дрібна бульбашка слини.

Ламія роззирнулася. У тьмяному світлі малопотужної фотосфери та похмурому денному світлі, що падає на чотири метри вглиб коридору, їй видно лише одного з її товаришів-пілігримів — темний згорток на кам’яній підлозі. То хропе Мартін Силен. Брон відчула напад страху, ніби її покинули, поки вона спала. Силен, Сол, дитина... не було лише Консула. Їхня компанія із семи дорослих та немовляти поступово скорочувалася, зазнаючи втрат. Гет Мастін зник на буєрі у Трав’яному морі, Лінара Гойта вбито минулого вечора, а пізніше того ж дня зник і Кассад... тепер Консул... де Консул?

Брон Ламія роззирнулася знову, впевнилася, що у темній кімнаті більше нічого не було, окрім сумок, згортків ковдр, поета, вченого і немовляти, а потім підвелася, між купою покривал знайшла батьків автоматичний пістолет, намацала в рюкзаку невральний аудіотравмат, а тоді проскочила у коридор повз Вайнтрауба і дитину.

Був ранок, і такий ясний, що Ламія, спускаючись кам’яними сходами зі Сфінкса на второвану дорогу, яка вела у долину, змушена була затулити очі долонею. Буря вщухла. Небо Гіперіона здавалося глибоким прозорим лазуритом, пронизаним зеленню. Зірка Гіперіона, яскраве біле джерело світла, саме визирнула на сході з-за скель. Тіні бескидів змішалися у долині із силуетами Гробниць часу. Нефритова гробниця блищала. Брон бачила розкидані штормом нові намети і дюни; навколо каменів білі та багряні піски змішувалися красивими хвилями і струминами. Від того місця, де вони попереднього вечора отаборилися, не лишилося навіть сліду. Консул сидів на скелі за десять метрів униз по схилу. Споглядав долину і випускав із люльки спіралі диму. Поклавши пістолет із аудіотравматом у кишеню, Ламія рушила до нього.

— Полковника Кассада немає ніде, — промовив Консул, коли вона наблизилася. Чоловік не озирався.

Брон поглянула вниз на долину, туди, де стояв Кришталевий моноліт. Його донедавна сяюча поверхня тепер зробилася рябою і щербатою, останні двадцять чи тридцять метрів узагалі зникли, а рештки все ще курилися на землі. Весь приблизно півкілометровий проміжок між Сфінксом і Монолітом було подовбано і випалено.

— Схоже, він не здався без бою, — промовила вона.

Консул насупився. Від тютюнового диму Ламії схотілося їсти.

— Я обшукав усе аж до Ктиревого палацу, пройшов два кілометри по долині, — пробурчав дипломат. — Епіцентром бою був Моноліт. Знизу, як і раніше, входів немає, але вище дірок вистачає, тож тепер можна розгледіти стільникову решітку, яку завжди ловили глибинні радари.

— Але Кассада ніде немає?

— Ніде.

— Кров? Обвуглені кістки? Записка, що він пішов до пральні і скоро повернеться?

— Нічого.

Брон Ламія зітхнула і сіла на валун поблизу Консула. Сонце гріло її шкіру. Жінка примружилася, розглядаючи вхід у долину.

— От чорт, — зітхнула вона. — Що ж робитимемо далі?

Консул вийняв люльку, насупив брови і труснув головою.

— Я вранці знову намагався зв’язатися по комлоґу, проте корабель усе ще арештовано, — він витрусив попіл. — Пробував і екстрену лінію також, але, напевно, ми не зможемо додзвонитись. Або ж корабель не отримує сигналу, або ж людям наказали не відповідати.

— А ви відлетіли б насправді?

Консул знизав плечима. Він змінив свій учорашній дипломатичний костюм на грубу вовняну блузу, сірі габардинові штани і високі черевики.

— Якби тут був корабель, ми — ви — мали би змогу залишити це місце. Я хотів би, щоб інші про це подумали. Хай там як, а Мастін зник, Гойт і Кассад загинули... Я не впевнений, як нам чинити далі.

— Можна спробувати приготувати щось на сніданок, — відповів глибокий голос.

Ламія озирнулася і побачила, що Сол спускається униз доріжкою. Рахіль лежала в слінґу у нього на грудях. Сонце вигравало на лисіючій голові підстаркуватого чоловіка.

— Непогана думка, — сказала вона. — А у нас досить запасів?

— Досить для сніданку, — промовив Вайнтрауб. — Ще є сухпайки на кілька перекусів із Консулової сумки з продуктами. А потім займемося міріадоніжками та канібалізмом.

Консул витиснув із себе усмішку і заховав люльку назад у кишеню блузи.

— Пропоную повернутися до Твердині Хроноса до того, як наступить цей момент. Ми доїли заморожені харчі з «Бенареса», але у Твердині є склади.

— Я би з радістю... — почала Ламія, проте її перебив крик зі Сфінкса.

Туди вона добігла першою і заскочила всередину вже з автоматичним пістолетом у руці. Коридор був темним, а кімната, де вони спали, — ще темнішою, тому жінка не одразу зрозуміла, що там нікого немає. Брон Ламія зігнулася, наставляючи пістолету сторону темного вигину коридору, і не опустила його навіть тоді, коли Силенів голос звідкись знову вигукнув: «Агов! Ходіть сюди!»

Вона побачила через плече, як увійшов Консул.

— Чекайте тут! — кинула Брон і швидко пішла коридором, тримаючись попід стіною і знявши пістолет із запобіжника; імпульсний заряд у бойовій готовності. Вона зупинилася біля входу до невеликої кімнати, де лежало тіло Гойта, зіщулилася і, цілячись, прошмигнула досередини.

Мартін Силен, схилившись над трупом, підвів погляд. Він тримав у руці зім’яту фібропластову сорочку, якою вони прикрили мертвого священика. Поет зиркнув на Ламію, навіть не звернувши уваги на пістолет, а тоді знову подивився на отця.

— Неймовірно, правда? — промовив він тихо.

Брон опустила зброю і підійшла ближче. Позаду виринув Консул. У коридорі Ламія почула кроки Сола Вайнтрауба. Дитя плакало.

— О Господи! — промовила Брон Ламія і присіла біля тіла Лінара Гойта.

Спотворені болем риси молодого священика змінилися обличчям чоловіка літ за шістдесят: високочолого, із видовженим аристократичним носом, кутиками вузьких губ, що приємно вигиналися догори, гострими вилицями і такими ж гострими, прикритими сивим волоссям вухами та великими очима під блідими й тонкими, наче пергамент, повіками.

Консул опустився поруч на коліна.

— Я бачив голограми. Це отець Поль Дюре.

— Гляньте, — вигукнув Силен.

Він іще нижче опустив сорочку, на мить завагався, а тоді перевернув труп на бік. Дві маленькі хрестоформи, геть як у Гойта, пульсували на грудях чоловіка, але на спині не було нічого.

Сол біля дверей заспокоював Рахіль, шикаючи та ледь-ледь її погойдуючи. Коли немовля заспокоїлося, він сказав:

— Я гадав... регенерація у бікура займала три дні.

Мартін Силен зітхнув.

— Паразити-хрестоформи воскрешали бікура понад два стандартні століття. Можливо, за першим разом це простіше.

— А він... — почала Ламія.

— Живий? — поет взяв її за руку. — А ти спробуй.

Груди чоловіка зовсім легко підіймалися й опускалися. Шкіра на дотик була теплою. Від хрестоформи йшов жар. Брон Ламія відсмикнула руку.

Те, що якісь шість годин тому було трупом отця Лінара Гойта, розплющило очі.

— Отець Дюре? — промовив Сол, відступаючи на крок.

Чоловік повернув голову. Він закліпав так, ніби тьмяне світло різало йому очі, а відтак вичавив дивний звук.

— Води, — зрозумів Консул і поліз у кишеню блузи за маленькою пластиковою пляшкою.

Мартін Силен тримав голову чоловіка, поки дипломат допомагав йому напитися.

Сол підійшов ближче, опустився на коліно і торкнувся до лоба незнайомця. Здавалося, навіть Рахіль зацікавлено дивиться.

— Якщо не можете говорити, кліпніть двічі на відповідь «так» і один раз — якщо «ні». Ви Дюре? — запитав Вайнтрауб.

Чоловік повернув обличчя до вченого.

— Так, — промовив він тихим, глибоким голосом. — Я отець Поль Дюре.

За дванадцять годин до того полковник Федман Кассад вийшов зі спіральних сходів на найвищий уцілілий поверх Кришталевого моноліту. З усіх боків здіймалося полум’я. Крізь дірки, що він їх пробив у кришталевій поверхні будівлі, проглядалася темрява. Буря задувала в щілини пил кольору цинобри, через що повітря ніби сповнилося кривавої пудри. Кассад одягнув шолом.

За десять кроків від нього стояла Монета.

Енергетичний костюм облипав її голе тіло. Виглядало так, наче плоть облили ртуттю. Кассад розглядав лелітки вогню на її грудях і стегнах, світло виблискувало на ямочці горла й навколо пупика. У неї була довга шия, а ідеально гладеньке обличчя переливалося хромом. В очах, ніби у двох дзеркалах, відбивалася висока темна постать Федмана Кассада.

Полковник підняв штурмову гвинтівку і вручну клацнув перевідник на режим найвищої потужності. Відтак активував протиударний панцир, і м’язи під ним стиснулися в очікуванні атаки.

Монета повела рукою, і її костюм випрозорів від маківки до шиї. Тепер вона була незахищена. Кассад відчув, що йому знайома кожна клітинка на тому обличчі, кожна пора і фолікула. Каштанове волосся із проділом наліво коротко підстрижене. Ті самі очі, великі й допитливі, вражали бездонною зеленню. Маленький ротик із повною нижньою губою, здавалося, ось-ось усміхнеться. Чоловік відзначив ледь здивований вигин брів, маленькі вушка, які він безліч разів цілував і в які нашіптував пристрасні слова, тендітну шию, до якої він торкався щокою, щоб відчути пульс.

Кассад націлив на жінку гвинтівку.

— Хто ти? — запитала вона.

Кассад пам’ятав цей голос, тихий і чуттєвий, із ледь відчутним акцентом.

Поклав пальця на спусковий гачок, зупинився. Вони кохалися десятки разів, у його снах і в ландшафтах військових симуляцій вони були знайомі багато років. Та якщо вона справді рухалася назад у часі...

— Я знаю, — казала вона спокійно, певно, не розуміючи, що він уже почав тиснути на гачок, — що ти той, кого обіцяв Князь болю.

Полковник хапнув ротом повітря, а тоді заговорив хрипким напруженим голосом:

— Ти мене не пам’ятаєш?

— Ні, — вона підняла голову і запитально глянула на нього. — Але Князь болю обіцяв воїна. Нам судилося зустрітися.

— Ми зустрілися ще дуже давно, — витиснув із себе Кассад. Гвинтівка автоматично поцілить в обличчя, змінюючи довжину хвиль і частоту кожної мікросекунди, поки не зруйнує захисту бронекостюма. А ще за мить вистрілять пекельний батіг, промені лазера, флешети й енергетичні заряди.

— Я не маю спогадів про те, що було давно, — відповіла вона. — Ми рухаємося у протилежних напрямках часового плину. Під яким іменем ти знав мене у моєму майбутньому, твоєму минулому?

— Монета, — видихнув Кассад. Його напружені руки й палець ось-ось натиснуть на гачок.

Вона всміхнулася й кивнула.

— Монета. Дитя Пам’яті[37]. Недоладна іронія.

Військовий пам’ятав її зраду, її перевтілення, коли вони кохалися останнього разу в пісках поблизу мертвого Міста поетів. Вона стала Ктирем або ж дозволила Ктиреві посісти її місце. І акт любові перетворився на якусь непристойність.

Полковник Кассад смикнув гачок.

Монета кліпнула.

— Тут не спрацює. Тільки не в Кришталевому моноліті. Чому ти хочеш мене вбити?

Кассад загарчав, жбурнув марну зброю через залу, спрямував енергію у рукавиці й кинувся вперед.

Монета навіть не поворухнулася. Вона спостерігала, як чоловік атакував із відстані десяти кроків; він опустив голову, його панцир стогнав, змінюючи кристалічну структуру полімерів, а сам Кассад кричав. Вона опустила руки, приймаючи удар.

Полковник на швидкості збив Монету з ніг, і вони обоє впали; військовий намагався дотягтися руками в броні до її горла, а Монета, ніби лещатами, тримала його зап’ястки, поки вони котилися підлогою до краю платформи. Кассад усівся на неї згори, аби сила тяжіння допомогла йому в атаці; він випростав руки, і його рукавиці затвердли, формуючи згин пальців для убивчого захвату. Нога зависла над шістдесятиметровою прірвою, що закінчувалася внизу темною підлогою.

— Чому ти хочеш мене вбити? — запитала Монета, відкидаючи противника набік і разом із ним зриваючись із платформи.

Кассад закричав і смикнув головою, аби щиток шолома опустився. Вони боролися в повітрі, міцно охопивши одне одного ногами; Кассад нічого не міг зробити руками, бо вона мертвим хватом схопила його за зап’ястки. Час ніби пригальмовував, поки вони не почали падати, наче в уповільненому відео. Полковника обдувало повітря, через що здавалося, наче хтось по його лиці поволі тягне ковдру. Відтак їхнє падіння пришвидшилося і тепер стало нормальним — до землі лишалося якихось метрів десять. Кассад закричав і візуалізував потрібний значок, що збільшив жорсткість броні на костюмі. А тоді стався жахливий удар.

Із заюшених кров’ю глибин Федман Кассад поволі продирався на поверхню свідомості, розуміючи, що збігла тільки секунда-дві з моменту, коли вони впали на землю. Він важко зіпнувся на ноги. Монета також повільно підіймалася і стояла зараз на одному коліні, опустивши очі на тріснуту від удару керамічну підлогу.

Кассад спрямував енергію допоміжних механізмів костюма у ногу і з усієї сили копнув жінку в голову.

Монета ухилилася від удару, схопила його за ногу, прокрутила й відкинула геть. Падаючи, він розбив триметрову кришталеву «шибку» і викотився назовні, в пісок і ніч. Перш ніж ступити за ним, Монета торкнулася рукою до шиї, і її обличчя вкрила ртуть.

Кассад відкинув нагору розбитий щиток і зняв шолом. Вітер куйовдив його коротке чорне волосся, а пісок дряпав щоки. Він заколінкував, а тоді підвівся. Індикатори на комірі його костюма блимали червоним, сигналізуючи, що в акумуляторах закінчується енергія. Полковник зігнорував попередження: на наступні кілька секунд йому вистачить... і лише це мало значення.

— Хай там що сталося у моєму майбутньому... твоєму минулому, — промовила Монета, — та це не я змінилася. Я не Князь болю. Він...

Три метри відділяло Кассада від жінки, він стрибнув, приземлився за нею і правою рукою у вбивчій рукавиці зі швидкістю, що долала звуковий бар’єр, описав дуту. Ребро долоні було таким міцним та гострим, яким тільки його могли зробити вуглець-вуглецеві п’єзоелектричні волокна.

Монета не відсахнулася й не намагалася блокувати нападу. Рукавицею Кассад завдав їй в основу шиї удар такої сили, що міг би розчахнути дерево або пробити камінь на півметра вглиб. Таким ударом у Бакмінстері, столиці Брешії, під час рукопашного бою військовий миттєво вбив полковника Вигнанців: рукавиця пройшла без опору крізь броню, шолом, персональне силове поле, плоть і кістки. Очі того чоловіка, доки він не пустився духу, ще секунд зо двадцять кліпали, дивлячись на відтяте тіло.

Кассадів удар був потужним, але його рука зупинилася на поверхні ртутного обладунку. Монета не похитнулась і ніяк не зреагувала. Полковник відчув, як зникла напруга в його костюмі, кисть заніміла, а плечові м’язи зсудомило від болю. Він подався назад, а рука ніби нежива повисла вздовж тіла. Енергія витікала з костюма, ніби кров із пораненої людини.

— Ти мене не слухаєш, — сказала Монета. Вона ступила ближче, схопила Кассада за барки і відкинула на двадцять метрів убік Нефритової гробниці.

Він приземлився жорстко, тактичний панцир прийняв на себе лише частину удару, оскільки заряд акумуляторів вичерпався. Лівою рукою він прикривав обличчя й шию, аж раптом броня заблокувалася, тож Кассад так і лишився лежати на безглуздо зігнутій під собою руці.

Монета одним стрибком подолала двадцять метрів і приземлилася поруч із чоловіком, підняла його в повітря однією рукою, іншою схопила за костюм і розірвала на грудях, руйнуючи двісті шарів мікроволокон і полімерів омега-тканини. Потім легенько, ніби жартуючи, його ляснула. Кассадова голова різко відкинулася, і він ледь не знепритомнів. Вітер із піском барабанив по його оголених грудях і животу.

Жінка зірвала з нього залишки костюма, висмикуючи біосенсори. Тоді підняла оголеного чоловіка за плечі і струснула. Полковник відчув присмак крові, а перед очима попливли червоні цятки.

— Нам не обов’язково було ворогувати, — промовила вона тихо.

— Ти... в мене... стріляла.

— Лише для того, щоби перевірити твою реакцію, а не вбивати, — її губи звично рухалися під ртутною оболонкою. Вона знову його стукнула, і Кассад, підлетівши на два метри, впав на бархан, із якого скотився в холодний пісок. У повітрі вирували мільйони часток снігу й пилу та снопики кольорового світла. Військовий перекотився, важко здійнявся на коліна і схопив задубілими, мов кігті, пальцями жменю піску.

— Кассад, — прошепотіла Монета.

Він перекотився на спину і чекав.

Вона деактивувала свій костюм. Тіло її виглядало теплим і вразливим, а шкіра була дуже блідою, майже прозорою. На бездоганних персах ледь помітно просвічували маленькі голубі венки. У неї були сильні, міцні, стрункі ноги й темно-зелені очі.

— Ти любиш війну, Кассаде, — сказала вона неголосно, схиляючись до нього.

Він боровся, намагався відкотитися і відштовхнути її. Монета однією рукою пригасла його долоні за головою. Шкіра її ніби світилася від жару, вона терлася грудьми об його тіло вперед-назад, а тоді опустилася між розведених ніг чоловіка. Кассад відчув легкий вигин її живота.

Тоді він зрозумів, що його просто ґвалтують, і спробував протистояти, не відповідаючи на її рухи, відмовляючи їй. Не допомогло. Повітря навколо здавалося рідким, буря начебто кудись подаленіла, а пісок дивно зависнув — здавалося, наче це під невпинним бризом здіймається тюль.

Монета безнастанно ковзала по ньому. А Кассад відчував, яку його єстві розкручується пружина збудження. Він змагався із ним, змагався із нею, відвертався, борсався і пробував вивільнити руки. Проте вона виявилася набагато сильнішою. Правим коліном Монета притримувала його ногу. Пиптиками, наче теплою галькою, вона терлася об його груди. На тепло її живота й паху його плоть відгукнулася, наче квітка, що здіймається до світла.

— Ні! — вигукнув Кассад, але цей крик заглушила Монета, впившись своїми губами в його. Лівою рукою вона продовжувала стискати кисті у нього над головою, а правою мацала десь поміж їхніми тілами, а знайшовши бажане, скерувала його у власне єство.

Кассад вкусив її за губу, а його тіло оповив жар. Спроби вирватися тільки сильніше сплутували його, і він усе глибше входив у неї. Пробував розслабитися, але тоді вона опускалася на ньому чимдалі нижче, доки його крижі не вперлися в пісок. Він згадав, як вони раніше кохалися, знаходячи душевний прихисток у теплі одне одного посеред війни, що лютувала за межами кола їхньої пристрасті.

Він заплющив очі й відкинув голову назад, аби продовжити агонію насолоди, що наближалася хвилею. Відчув кров на губах, не розуміючи, своїх чи її.

За якусь мить, коли вони все ще рухалися в такт, Кассад збагнув, що вона відпустила його руки. Не вагаючись, він опустив їх, обхопив долонями талію жінки, грубо притулив до себе, а тоді одну руку підняв вище і трохи притиснув її ззаду за шию.

Звуки знову повернулися, й вітер зашумів, здуваючи спіралями пісок із краю бархана. Кассад і Монета зісковзнули нижче по ледь струменіючому схилу, скотилися теплою хвилею до лінії піщаного прибою, не звертаючи уваги на ніч, бурю, забуту битву й усе навколо, крім цієї миті та одне одного.

Директрисі Міні Ґледстон не спалося. Вона підвелася, хутко вдяглася в темних апартаментах у самому серці Будинку уряду і зробила те, до чого часто вдавалася при безсонні, — рушила гуляти світами.

У повітрі вигулькнув її приватний телепорт. Охоронців вона залишила в передпокої, обмежившись тільки мікрододатком. Але вона б і його не брала з собою, якби цього не вимагали закони Гегемонії та правила ТехноКорду. А вони вимагали.

На ЦТК стояла глупа ніч, проте їй було відомо, що на багатьох світах день саме у розпалі, а тому вона вбралася у довгий плащ із коміром конфіденційності. Штани і чоботи не виказували ні її статі, ні соціального становища, хоча де-не-де якість самого плаща могла й кинутися в очі.

Директриса Ґледстон ступила в одноразовий портал, радше відчувши, ніж побачивши, як за нею продзижчав мікрододаток, що одразу шугнув у висоту і зник у небі, коли вона вийшла на площі Святого Петра у Новому Ватикані на Пацемі. Якусь мить вона намагалася зрозуміти, чому набрала саме цей код телепорту — доісторичний монсеньйор, який відвідав звану вечерю на Божегаї? — аж поки не усвідомила, що думала про пілігримів, коли намагалася заснути, про сімох людей, які три роки тому відправилися до Гіперіона назустріч своїй долі. Пацем — рідна домівка отця Лінара Гойта... і ще одного священика, який був до нього, Дюре.

Ґледстон розпростала плечі під плащем і перетнула майдан. Прогулянка рідними планетами прочан — непоганий маршрут, нічим не гірший від усіх решта. В інші безсонні ночі вона проходила десятки світів, удосвіта повертаючись на Центр Тау Кита ще до перших зустрічей і засідань. Отже, принаймні сім планет.

Тут світало. Небо Пацема було жовтим, одтінене зеленуватими хмарами, та із запахом аміаку, від якого лоскотало в носі, а очі сльозилися. У повітрі ширяв той невловимий хімічний запах світу, якого хоч і не вдалося до кінця тераформувати, але й назвати цілковито ворожим до людини язик не повертався. Ґледстон призупинилась, аби пороззиратися.

Площа Святого Петра була розташована на пагорбі, її півколом оточувала колонада, а на самому вершечку примостилася велика базиліка. Праворуч, де колони поступалися місцем сходам, що десь із кілометр вели вниз на південь, виднілося крихітне містечко з низькими непримітними будинками, які купчилися поміж білих, наче кістка, дерев, більше схожих на скелети миршавих, давно загиблих істот.

Площею і сходами квапилося декілька людей, так ніби спізнювалися на службу. Десь під великою банею почали бамкати дзвони, але в розрідженому повітрі будь-які звуки лунали непереконливо.

Ґледстон обійшла колонаду, понуривши голову, незважаючи на допитливі погляди кліриків та двірників, які їздили верхи на тваринах, що скидалися на півтонного їжака. Таких провінційних світів на взірець Пацема в Мережі налічувалися десятки, а серед колоній Протекторату й поміж ближніх загумінкових планет — іще більше. Надто бідні, щоби привабити надзвичайно мобільних громадян Гегемонії, вони все ж таки лишалися доволі подібними до Землі, щоб їх можна було проігнорувати у темні дні Гіджри. Тож такий світ цілком підійшов невеличкій громаді, як-от католикам, що шукали притулок, де могла би відродитися їхня віра. Ґледстон знала, що тоді їм лік ішов на мільйони. Зараз їх — не більше кільканадцяти тисяч. Вона заплющила очі й викликала голографічні фото отця Поля Дюре з його справи.

Ґледстон любила Мережу. Вона любила її людей. Незважаючи на всю їхню егоїстичність і нездатність змінюватися, ці люди і становили людство. Ґледстон любила Мережу. Вона любила її настільки сильно, щоб усвідомити всю необхідність допомоги у її зруйнуванні.

Вона повернулася до маленької станції квантування на три портали, але простою командою обійшла її інтерфейс, відкрила через інфосферу свій персональний телепорт і ступила назустріч сонячному світлу і запаху моря.

Мауї-Заповітна. Ґледстон точно знала, де вона опинилася. Пагорб над Пристанню, де могила Сірі досі позначала місце, з якого розпочалося короткотривале повстання майже сто років тому. Тоді Пристань була селом із кількома тисячами мешканців. І кожного Святкового тижня флейтисти припрошували плавучі острови, коли ті мігрували на північ до своїх пасовищ посеред Екваторіального архіпелагу. Тепер Пристань займала все видноколо острова, арк-міста й житлові будинки-«шпаківні» півкілометрової висоти розпорошилися по всіх напрямках, нависаючи тепер над пагорбом, з якого на морській планеті Мауї-Заповітна раніше можна було милуватися найкращим краєвидом.

Але могила нікуди не ділася. Тіла бабусі Консула там, звісно, вже не було... та й раніше ніколи не було... але подібно до багатьох інших символічних речей із цього світу, порожній склеп вселяв відчуття благоговіння і навіть якогось побожного страху.

Ґледстон поглянула між хмарочосами, повз старий хвилеріз, де блакитна вода лагун побрунатніла, повз бурові платформи й туристичні баржі, аж ген до вод відкритого океану. Вже не зосталося плавучих островів. Вже не паслися вони у великих табунах посеред відкритого моря, парусне листя вже не надималося під подувами південних бризів, і дельфіни-вівчарі більше не протинають води білопінними клинами бурунів.

Тепер острови приборкали і заселили громадянами Мережі. Дельфіни мертві — хтось загинув під час великих битв зі Збройними силами Гегемонії, але більшість вчинила самогубство у незбагненному Масовому суїциді Південного моря — останній загадці раси, заволоченої суцільними таємницями.

Ґледстон сіла на низенькій лаві край провалля і вибрала собі пожувати билинку трави. Що відбувається зі світом, який за одне стандартне десятиріччя членства в Гегемонії перетворився із домівки для ста тисяч людей, де підтримувалася тонка екологічна рівновага, на ігровий майданчик понад чотирьохсот мільйонів?

Відповідь: світ помирає. Або помирає душа цього світу, навіть якщо його екосфера продовжує функціонувати після деяких лаштувань. Планетарні екологісти й фахівці з тераформування, спроможні підтримувати життєдіяльність оболонки, не дали океанам остаточно задихнутися від всюдисущого сміття, стічних вод і нафтових плям, мінімізували або підмарафетили шумове забруднення й тисячі інших речей, які приніс із собою прогрес. Але та Мауї-Заповітна, яку, спинаючись схилом цього пагорба на похоронах бабусі, Консул знав у своєму дитинстві менш ніж століття тому, зникла назавжди.

Над її головою пролетіла зграйка килимів-літунів з туристами, які сміялися та кричали. А понад ними валка «емтешок» на мить заступила собою сонце. У раптовій тіні Ґледстон кинула на землю травинку і поклала руки на коліна. Вона думала про зраду Консула. Вона розраховувала на зраду Консула, пішла ва-банк, поставивши все на нащадка Сірі, який виріс на Мауї-Заповітній і приєднався в неминучій битві за Гіперіон до Вигнанців. Цей план складала не тільки вона; усі ці десятки років планування ключову роль відігравав Лі Гант: саме завдяки йому вдалося провести делікатну хірургічну операцію з виведення конкретної особи на зв’язок із Вигнанцями, в місце, звідки він міг зрадити обидві сторони, запустивши устаткування Вигнанців, яке й вивільнило хроноприпливи на Гіперіоні.

І він постарався. Консул, чоловік, який на службі пожертвував для Гегемонії десятиліття власного життя, дружину та дитину, нарешті зірвався і вчинив помсту, вибухнувши, наче бомба, що чекала свого часу півстоліття.

Ґледстон не подобалися зради. Консул продав душу і заплатить страшну ціну (в історії, у своїй уяві), проте у цій зраді він ніщо у порівнянні з тією, на яку готова була наразитися Ґледстон. Директриса Гегемонії, вона — символічний провідник ста п’ятдесяти мільярдів людських душ. І вона ладна зрадити їх усіх заради порятунку людства.

Жінка підвелася, відчувши вагу років і ревматизм у кістках, відтак поволі рушила до станції квантування. Перед порталом, що ледве дзижчав, вона на хвильку пригальмувала та озирнулася через плече для останнього погляду на Мауї-Заповітну. Зі сторони моря дмухав бриз, але він ніс із собою несвіжий сморід нафтових плям та дим переробних заводів. Ґледстон відвернулася.

Залізними кайданами лягла на її плечі під плащем сила тяжіння Луза. На Анфіладі саме була година-пік, і строкаті тисячі людей квапилися до потягів, крамниць, туристичних принад на всіх ярусах та рівнях, створювали затори на кілометрових ескалаторах, збагачуючи рециркульоване повітря важкістю свого дихання, перемішаного з мастилами та озоном закритої системи. Ґледстон проігнорувала дорогі тераси з магазинами, а замість цього скористалася персональним дискошляхом, аби дістатися до головного Храму Ктиря в десятьох кілометрах звідси.

За широкою основою сходів сяяли фіолетові та зелені вогні захисних і застережних полів, установлених правоохоронцями. Храм було забито дошками, всередині нічого не світилося. Більшість високих і вузьких вікон із вітражними шибками, що виходили на Анфіладу, були розбиті. Ґледстон пригадала звіти про заворушення кількамісячної давнини, як пригадала і те, що єпископ зі своїм причтом утік.

Вона підійшла поближче до застережного поля, дивлячись крізь фіолетове мріння на східці: ними Брон Ламія несла свого клієнта і коханця — першого кібрида Кітса, — що вже був при смерті, священнослужителям Ктиря, які чекали на них. Ґледстон добре знала батька Брон, перші роки служби в Сенаті вони багато часу проводили разом. Сенатор Байрон Ламія був чудовою людиною (у якийсь момент, іще задовго до появи на світському горизонті матері Брон, уродженки провінційного Фригольма, Ґледстон навіть подумувала вийти за нього заміж), і коли той помер, вона поховала разом із ним часточку своєї юності. Байрон Ламія був одержимий ТехноКордом і думкою про звільнення людства від ярма штучних інтелектів, що розкинулося на п’ятсот століть і тисячу світлових років. Саме батько Брон Ламії змусив нинішню Директрису замислитися над цією небезпекою та призвів до зобов’язання, яке вона поклала на свої плечі, — найжахливішу зраду в історії людства.

Після «самогубства» сенатора Байрона Ламії десятки років вимуштрували її бути обачною, адже вона так і не дізналася, чи не стояли за цією інсценізацією агенти Корду, чи не ієрархічні елементи в самій Гегемонії захистили у такий спосіб власні інтереси. Зате вона ні разу не засумнівалася, що Байрон Брон нізащо б не наклав на себе руки, нізащо б не покинув своєї безпорадної дружини і доньки-впертюха саме так. Останньою законодавчою ініціативою сенатора Ламії стала участь у поданні законопроекту про статус Протекторату для планети Гіперіон, який міг би включити цей світ у Мережу двадцятьма роками раніше від сьогоднішніх подій. Але після його смерті інший співавтор, який лишився в живих — Міна Ґледстон, молодий і вже впливовий політик, — відкликала законопроект.

Ґледстон знайшла шахту і пронеслася вниз повз магазинні яруси та житлові рівні, заводські й технологічні тераси, каналізаційні та реакторні поверхи. І її комлоґ, і динаміку шахті заходилися попереджати про початок неліцензованої та небезпечної зони під Вуликом. Програма шахти намагалася зупинити цей спуск. Вона анулювала її команди і вимкнула сигнали сповіщення. Падіння вниз тривало, і Ґледстон рухалася проз непідписані та неосвітлені яруси, крізь плутанину оптоволоконного спагеті, трубопроводи опалювальних і охолоджувальних систем, мимохідь помічаючи голу скельну породу. Нарешті вона спинилася.

Ґледстон вийшла у коридор, де горіли тільки віддалені фотосфери й мріли олійні фарби-світляки. Із тисяч тріщин у стелі та на стінах крапотіла вода, збираючись у токсичні баюрки. Пара валувала із вертикальних проломів, що могли бути поворотами в інші коридори чи персональні комірчини або бути просто дірками в стіні. Десь неблизько завищав ультразвук, із яким хтось різав металом метал, а поруч стояв електронний вереск нігіломузики. Кричав чоловік, сміялася жінка, і її регіт залізною луною покотився вниз по шахті й трубопроводах. Десь флешетами кашлянула гвинтівка.

Вулик «Утиль». Ґледстон наблизилася до перехрестя печерних коридорів і зупинилася, щоб озирнутися. Мікрододаток спікірував і тепер нарізав кола набагато нижче, нав’язливий, наче сердита комаха. Викликав підкріплення СБ. І тільки наполегливими командами Ґледстон перебила дзижчання апарата, поки його взагалі не стало чутно.

Вулик «Утиль». Саме тут Брон Ламія зі своїм коханцем-кібридом переховувалися останні кілька годин перед спробою дістатися храму Ктиря. Це типове підчерев’я Мережі (лиш один приклад із міріад), чорний ринок, на якому можна роздобути все, що завгодно: від флешбеку до армійських озброєнь — можна придбати нелегальні андроїди чи пройти підпільний курс терапії Поульсена, що з рівними шансами може вас згубити або ж подарувати зайві двадцять років молодості. Ґледстон повернула праворуч, у найтемніший коридор.

Істота завбільшки з пацюка, але з більшою кількістю лап чкурнула в розбиту витяжну трубу. Директриса відчула запахи каналізації, поту, озону від перегрітих дек для виходу в базову площину інфосфери[38], солодкуватий аромат вибухівки для ручної зброї, блювотиння й сморід низькопробних феромонів, що мутували в токсичну форму. Вона йшла коридорами, думаючи про наступні тижні і місяці, про жахливу ціну, яку змушені будуть сплатити планети через її ухвалу та одержимість.

П’ятеро молодиків, прооперовані підпільними аРНКтистами і тепер схожі більше на тварин, аніж на людей, вигулькнули в коридорі прямо перед Ґледстон. Вона пригальмувала.

Перед нею опустився мікрододаток, обнуливши свій полімерний камуфляж. Створіння попереду розреготалися, забачивши механізм завбільшки з осу, який підстрибував і носився в повітрі. Цілком можливо, що настільки глибока аРНКтизація просто позбавила їх можливості навіть упізнати машину. Двоє клацнули вібразивами, один розчахнув десятисантиметрові сталеві пазурі, а інший видобув пістолет, оснащений флешет-барабанами.

Ґледстон тільки бійки й бракувало. На відміну від цих «овочів» із Вулика «Утиль», вона знала, що мікрододаток здатен її оборонити від усіх п’ятьох та ще й сотні таких самих, як вони. Та їй не потрібні були смерті тільки через те, що «Утилю» випало стати місцем її прогулянки.

— Ідіть собі геть, — промовила вона.

Молодики витріщили жовті очі, чорні вибалушені очі, прикриті щілинами, і світлочутливі поясні стрічки. В унісон вони зробили крок уперед, захоплюючи її в своє півколо.

Міна Ґледстон розправила плечі, вкуталася в плащ і вимкнула комір конфіденційності, щоби вони встигли побачити її погляд.

— Ідіть геть, — повторила вона.

Ті завагалися. Пір’я та луска вібрували під невидимим вітерцем. На двох інших затремтіли вусики-антени і запульсували тисячі дрібних ворсинок — органи чуттів.

Вони пішли геть. Так само хутко й тихо, як і потрапили сюди. Вже за секунду можна було почути лиш крапання води і далекий сміх.

Ґледстон похитала головою, відкрила персональний портал і ступила в нього.

Вони зібралися біля входу в долину Гробниць часу: Брон Ламія і Мартін Силен взяли із собою стільки рюкзаків і сумок, скільки могли донести; Сол Вайнтрауб, Консул та отець Дюре стояли мовчки, наче суд старійшин. Зі сходу на долину почали простягатися, ніби пальці темряви, перші пообідні тіні, сягаючи тьмяного сяйва Гробниць.

— Усе ще не впевнений, що розділятися ось так — це хороша ідея, — промовив Консул, потираючи підборіддя.

Стояла страшенна спека. Піт збирався на його щетинистих щоках і збігав потічками по шиї.

Ламія знизала плечима.

— Ми усі знали, що зустрічатимемо Ктиря поодинці. То чи має значення, якщо ми розійдемося на кілька годин? Нам потрібні харчі. Ви троє можете піти з нами, якщо хочете.

Консул і Сол зиркнули на отця Дюре. Священик був явно виснаженим. На пошуки Кассада пішли його останні запаси енергії, що лишилися після жахливого випробування.

— Хтось має почекати тут на випадок, якщо повернеться полковник, — сказав Сол. Дитя в його руках виглядало геть крихітним.

Ламія кивнула на знак згоди. Вона припасувала лямки на плечах і шиї.

— Добре. До Твердині десь близько двох годин. І трохи довше займе зворотний шлях. Ще відкиньте добру годину на те, аби спакувати провізію. Тож повернемося ми до темряви. Десь перед вечерею.

Консул і Дюре потиснули руки Силену. Сол обійняв Брон і прошепотів:

— Повертайтеся живими-здоровими.

Вона діткнулася до щоки бороданя, на мить торкнула голівку немовляти, а тоді повернулася і швидко покрокувала до виходу з долини.

— Якого хріна, почекай хвилинку, я зараз наздожену! — крикнув Мартін Силен і побіг, брязкаючи флягами та пляшками.

Із сідловини поміж скелями вони вийшли уже разом. Силен озирнувся і побачив, що на відстані троє інших чоловіків виглядали маленькими, такими собі тонкими кольоровими паличками поміж брилами і дюнами поблизу Сфінкса.

— Не зовсім так, як ми планували, еге ж? — запитав він.

— Не знаю, — відказала Ламія. У дорогу вона переодяглася в шорти, і м’язи на її коротких міцних ногах виблискували від поту. — А як ми планували?

— Я збирався завершити найвеличнішу поему Всесвіту і повернутися додому, — сказав Силен. Він відсьорбнув з останньої пляшки з водою. — От чорт, чого ж я не припас із собою стільки вина, аби на нас вистачило?

— А я нічого не планувала, — відповіла Ламія швидше навіть самій собі. Короткі кучері, сплутані від поту, прилипли до її міцної шиї.

Мартін Силен реготнув.

— Ти б сюди не прийшла, якби не той твій коханець-кіборг...

— Клієнт, — відрізала вона.

— Байдуже. Повернена персона Джона Кітса вирішила, що їй важливо дістатись на Гіперіон. Тож ти притягла його аж сюди... ти все ще носиш його у петлі Шрена, еге ж?

Ламія мимохіть торкнулася нейронного шунта за лівим вухом. Тоненька мембрана осмотичного полімеру захищала від піску та пилу рознімач завбільшки із фолікулу.

— Так.

Поет знову засміявся.

— А яка із того користь, якщо тут не можна під’єднатися до інфосфери, га, дівчинко? Ти з таким же успіхом могла би лишити персону Кітса і на Лузі.

Поет на мить зупинився поправити лямки наплічників.

— То кажеш, ти сама не маєш доступу до його особистості?

Ламія згадала сни минулої ночі. Здавалося, в них вона відчувала присутність Джонні... проте бачила картинки з Мережі. Спогади?

— Ні, — сказала вона, — сама я не маю доступу до петлі Шрена. У ній більше інформації, ніж може опрацювати сотня звичайних імплантів. Чого б тобі не заткнутися і не йти мовчки? — вона пришвидшила крок, а він лишився стояти позаду.

На небі, зеленуватому і з глибокими відтінками лазуриту, не було ні хмаринки. На південний захід, аж до пустиря, простяглося кам’яне поле, а сам пустир з іншого боку поступався дюнам. Вони із півгодини йшли мовчки, на відстані п’яти метрів один від одного і в полоні власних думок. Маленьке гіперіонівське сонце яскраво палило справа.

— Бархани вищають, — помітила Брон, піднімаючись на черговий гребінь і сковзаючи з протилежного боку. Поверхня була гаряча, а в її черевики вже набився пісок.

Силен зупинився, кивнув і витер обличчя шовковою хусткою. Він низько опустив м’який червоний берет на брови та ліве вухо, але тіні той не давав.

— Легше буде пройти вздовж височини на південь звідси. Біля мертвого міста.

Брон Ламія затулила очі від сонця й подивилася у той бік.

— Там ми втратимо не менше півгодини.

— А тут втратимо ще більше, — поет присів на бархан і відпив воду із пляшки. Стягнув плащ, склав його і запхнув у найбільший рюкзак.

— Що ти там тягнеш? — поцікавилася Ламія. — Він, здається, геть забитий.

— Не твоя смердюча справа, жінко.

Брон труснула головою, потерла щоку і відчула, що вона обгоріла. Брон не звикла так довго бути на сонці, а атмосфера Гіперіона не дуже захищала від ультрафіолету. Вона дістала з кишені тюбик із кремом проти засмаги і намазалася.

— Добре, — згодилася Ламія. — Підемо в обхід. Уздовж хребта, доки не скінчаться найвищі дюни, а тоді знову навпростець до Твердині.

На горизонті бовваніли гори і, здається, все ближчали. Вкриті снігом вершини звабливо обіцяли прохолоду й чисту воду. Позаду вже не було видно долини Гробниць часу: огляд закривали бархани та кам’яне поле.

Ламія поправила торби, повернула направо і чи то сповзла, чи то збігла із сипкої дюни.

Дюре ледь не знепритомнів, коли вони обідали останніми двома сухпайками. Сол із Консулом віднесли його у тінь, на широкі сходи під Сфінксом. Священик зблід, як полотно.

Він спробував усміхнутися, коли Сол підніс до його губ пляшку з водою.

— Ви всі досить спокійно прийняли факт мого воскресіння, — сказав він, витираючи пальцем кутики губ.

Консул обіперся спиною на кам’яну стіну Сфінкса.

— Я бачив хрестоформи на Гойтові. Ті самі, що зараз на вас.

— Ну, а я повірив його історії... вашій історії, — продовжив Сол.

Він передав воду Консулу. Дюре торкнувся лоба.

— Я прослухав диски комлоґу. Всі історії, включно з моєю... неймовірні.

— У вас якісь сумніви щодо котроїсь із них? — поцікавився Консул.

— Ні. Але я зрозумів, яке це важке завдання. Знайти спільний елемент... сполучну ланку.

Сол притулив Рахіль до грудей, злегка погойдуючи і притримуючи її потилицю рукою.

— А хіба має бути ще якась ланка, крім Ктиря?

— О, так, — відповів Дюре. Його щоки вже трохи почали рожевіти. — Паломництво не було випадковим. Як і перелік його учасників.

— Про те, хто саме мав відправитись на прощу, вирішували різні групи, — сказав Консул. — Консультаційна рада штучних інтелектів, Сенат Гегемонії, навіть Церква Ктиря.

Дюре похитав головою.

— Так, мої друзі, але тільки один інтелект скеровував їхній відбір.

Сол схилився ближче до панотця.

— Бог?

— Можливо, — відповів з усмішкою Дюре, — проте я думав про Корд... штучні інтелекти, які так загадково поводилися протягом усього розвитку подій.

Маля тихенько захникало. Сол знайшов смочок і перемкнув комлоґ на зап’ястку на відтворення стукоту серця. Дитина знову стисла кулачки, а потім затихла на плечі у вченого.

— Брон у своїй розповіді припускає, що окремі елементи в Корді намагаються дестабілізувати статус-кво... надати людству шанс вижити, при цьому продовжуючи свій проект Абсолютного Інтелекту.

Консул показав на безхмарне небо:

— Усе, що відбулося... наша проща і навіть ця війна... усе підлаштували навмисно у цілях внутрішньої політики Корду.

— А що нам відомо про Корд? — тихо запитав Дюре.

— Нічого, — відказав Консул і жбурнув камінчик у різьблену стіну зліва від сходів до Сфінкса. — Коли все вже сказано і зроблено, ми не знаємо нічого.

Дюре уже сидів, тручи обличчя вогкуватою хусткою.

— Хоча їхня мета на диво схожа на нашу.

— Яка саме? — запитав Сол, усе ще погойдуючи доньку.

— Пізнати Бога, — відповів священик. — А якщо не вдасться пізнати, то створити Його, — примружившись, він окинув поглядом довгу долину. Тепер тіні із південно-західної стіни рухалися далі, і вже починали торкатися й огортати Гробниці. — Я допомагав просувати таку думку в Церкві...

— Я читав ваші трактати про святого Тейяра, — сказав Сол. — Ви провели чудову роботу, визначивши необхідність еволюціонування до точки Омега — божественного, — не впадаючи при цьому у социніанську єресь[45].

— Куди не впадаючи? — перепитав Консул.

Отець Дюре ледь усміхнувся.

— Социн був італійським єретиком шістнадцятого сторіччя нашої ери. Згідно з його переконаннями... за які він був відлучений від церкви... Бог — це істота, обмежена у своїх можливостях, але здатна до розвитку і навчання разом із тим, як світ... Всесвіт... ускладнюється. І я впав у социніанську єресь, Соле. Це був один із моїх найперших гріхів.

Сол не відвів погляду.

— А які ваші останні гріхи?

— Окрім гордині? — відповів священик. — Найбільшим із моїх гріхів була підробка даних із семирічних розкопок на Армаґасті. Я намагався провести паралель між зниклими Архібудівничими та формою протохристиянства. Її не було. Я сфальшував інформацію. Іронія в тому, що моїм найстрашнішим гріхом, принаймні в очах Церкви, стало порушення наукової методології. В останні свої дні Церква може прийняти теологічну єресь, проте не терпить стороннього втручання у наукові протоколи.

— На Армаґасті було так само? — поцікавився Вайнтрауб, вказуючи рукою на долину, Гробниці і прилеглу пустелю.

Дюре роззирнувся. На мить його очі зблиснули.

— Пил та каміння, і присутність смерті, так. Але це місце до безкінечності жахливіше. Щось, що мало би тут сконати, досі живе.

Консул розсміявся.

— Будемо сподіватися, що й ми належимо до цієї категорії. Я збираюся піднятися з комлоґом до сідловини і спробувати знову налагодити вихідний зв’язок із кораблем.

— І я піду, — підтримав Сол.

— І я, — зголосився отець Дюре, підводячись на ноги. Він лише на мить утратив рівновагу, але не зіперся на пропоновану Вайнтраубом руку.

Корабель не відповідав на запити. Без корабля неможливий вихідний сигнал «світлом+» до Вигнанців, Мережі чи будь-якого іншого місця за межами Гіперіона. На звичних частотах зв’язку було глухо.

— Вони могли знищити корабель? — запитав Сол у Консула.

— Ні. Повідомлення надходить, але відповіді немає. Ґледстон усе ще тримає його в карантині.

Сол примружився, дивлячись на гори, що мерехтіли над голою розпеченою землею. А на кілька кілометрів ближче, ніби гострі зуби, шкірились на фоні неба руїни Міста поетів.

— Усе як і раніше, — сказав він. — У нас і так забагато deus ex machina[46].

Поль Дюре розреготався глибоким щирим сміхом і перестав, лише коли закашлявся і мав ковтнути води.

— Що вас насмішило? — запитав Консул.

— Deus ex machina. Це те, про що ми раніше говорили. Підозрюю, це саме та причина, що нас усіх тут звела. Бідний Лінар зі своїм deus’ом у machin’і хрестоформи. Брон і її воскрешений поет, котрий застряг у петлі Шрена. Вона теж шукає machin’у, яка б випустила її персонального deus’a. Ви, Соле, чекаєте на похмурого deus’a, аби розв’язати страшну проблему вашої доньки. Свого deus’а намагається збудувати і Корд, породжений тією самою machin’ою.

Консул поправив окуляри.

— А ви, отче?

Дюре труснув головою.

— Я чекаю, коли найбільша з усіх можливих machina — Всесвіт — створить свого deus’a. Наскільки сильно мої роздуми на тему вчення святого Тейяра спираються на простий факт, що я не знайшов жодного доказу існування Творця у сучасному світі? Так само, як інтелекти ТехноКорду, я прагну збудувати те, чого більше ніде не можу знайти.

Сол поглянув у небо.

— А якого deus’a шукають Вигнанці?

— Вони справді одержимі Гіперіоном, — відповів Консул. — Гадають, що він народить нову надію для людства.

— Треба вже вертатися назад, — запропонував Сол, прикриваючи Рахіль від сонця. — Брон і Мартін мають повернутися до вечері.

Та до вечері вони не повернулись. Так само не було їх і до заходу сонця. Щогодини Консул ходив на край долини, вилазив на брилу і намагався вловити хоч якийсь рух між дюнами та кам’яним полем. Нічого й нікого. Консул шкодував, що Кассад не лишив свого потужного бінокля.

Іще до того, як небо огорнули сутінки, спалахи світла в зеніті звістили про те, що битва в космосі не закінчилася. Троє чоловіків сиділи на найвищій сходинці Сфінкса і спостерігали за світловим шоу, повільними вибухами білосніжного кольору, тьмяними червоними квітами і раптовими зеленими й помаранчевими спалахами, від яких в очах пливли плями.

— Як гадаєте, хто перемагає? — запитав Сол.

Консул навіть не подивився угору.

— Немає значення. Чи варто нам замість Сфінкса пошукати в якійсь іншій гробниці місця для сьогоднішньої ночівлі?

— Я не можу залишити Сфінкса, — відповів Вайнтрауб. — Але ви можете йти.

Дюре торкнувся щічки немовляти. Воно завзято справлялося зі смочком, і він пальцем відчув цей рух.

— Скільки зараз дитині, Соле?

— Два дні. Майже рівно. Час народження припадає десь на п’ятнадцять хвилин після заходу сонця в цих широтах, за гіперіонівським часом.

— Піду ще востаннє гляну, — сказав Консул. — А тоді треба розпалити вогнище чи зробити інший орієнтир, аби вони змогли відшукати дорогу.

Консул уже пройшов половину сходів униз, коли Вайнтрауб підвівся і кудись показав. Не туди, де вхід у долину був підсвічений вже зайшлим сонцем, а в інший бік, де тіні вкривали саму долину.

Дипломат зупинився, і до нього приєдналися двоє інших чоловіків. Консул поліз у кишеню і дістав маленький нейронний аудіотравмат, який дав йому Кассад кілька днів тому. Без Кассада й Ламії він залишився єдиною їхньою зброєю.

— Бачите? — прошептав Сол.

У темряві, під тьмяним світінням Нефритової гробниці, рухався якийсь силует. Він не виглядав надто великим і не рухався прискорено, аби бути Ктирем. Хода фігури була дивною... постать просувалася повільно, періодично завмираючи і погойдуючись.

Отець Дюре поглянув через плече у сторону входу в долину, а тоді назад на подорожнього.

— Чи могло так статися, що Мартін Силен увійшов у долину з протилежного боку?

— Ні, якщо він тільки не зістрибнув зі скель, — зашепотів Консул. — Або пішов в обхід вісім кілометрів на північний схід. Окрім того, цей хтось занадто куций, як на Силена.

Людина знову зупинилася, захиталася і впала. З відстані понад сотню метрів її тепер не можна було відрізнити від невисокої брили.

— Пішли, — промовив Консул.

Вони не бігли. Консул спускався сходами попереду, тримаючи аудіотравмат у витягнутій руці. Він налаштував його десь так метрів на двадцять, хоча й розумів, що на такій відстані нейронний ефект буде мінімальним. Священик ішов за ним позаду, тримаючи Солову дитину, поки той шукав невеликий камінь, аби прихопити його з собою.

— Давид і Ґоліят? — запитав Дюре, коли побачив, як Вайнтрауб приніс каменюку завбільшки з кулак і прилаштував її у саморобну пращу, яку в обід вирізав з упаковки.

Обпечене на сонці лице Сола, там, де шкіра не була вкрита бородою, потемнішало.

— Щось таке. Давайте заберу Рахіль.

— Ні, мені подобається її нести. Та й коли доведеться боротися, то хай краще у вас двох будуть вільні руки.

Сол кивнув і наздогнав Консула. Священик із дитиною ішли на кілька кроків позаду.

Із відстані п’ятнадцяти метрів стало очевидно, що то впав чоловік, дуже високий чоловік, у грубій одежі, і що він лежить обличчям у пісок.

— Чекайте тут, — сказав Консул і побіг. Інші спостерігали, як він перевернув тіло, поклав аудіотравмат назад до кишені, а з-за пояса видобув пляшку з водою.

Сол неквапом підбіг. Голова йому трохи паморочилася від утоми, але це було навіть приємно. Дюре йшов повільніше.

Коли священик наблизився туди, де світив Консул, він побачив у сяйві Нефритової гробниці та ліхтарика дивним чином спотворені азійські риси обличчя, яке ледь прикривала відлога.

— Це тамплієр, — здогадався Дюре, здивований зустріти тут послідовника М’юїра.

— Це Істинний Голос Дерева, — пояснив Консул. — Найперший із наших зниклих пілігримів, Гет Мастін.

Мартін Силен увесь день працював над епічною поемою, і лише присмерки змусили його припинити роботу. Свій кабінет він знайшов розграбованим, антикварного столу вже не було. Найгірші знущання пережив палац Сумного Короля Біллі: всі вікна були розбиті, між вицвілими килимами, які колись коштували незліченні багатства, тепер перекочувалися мініатюрні дюни, а серед куп каміння жили щурі й дрібні скельні вугрі. У житлових баштах зараз гніздилися голуби і мисливські здичавілі соколи. Врешті-решт поет повернувся до громадського центру під величезним геодезичним куполом в обідній кімнаті, всівся за невисоким столиком і почав писати.

Керамічну підлогу вкривали пил та уламки, червоні плями пустельного в’юнка відтіняли розбиті шибки, проте Силен не зважав на цей розгром і продовжував роботу над «Піснями».

У поемі йшлося про загибель Титанів, місце яких посіли їхні нащадки — давньогрецькі боги. Ішлося про Олімпійську битву, що відбулася після відмови Титанів поступитися: кипіння великих морів, коли Океан боровся із Нептуном, своїм узурпатором; зникнення сонць, коли Гіперіон зчепився з Аполлоном за владу над світлом; і трепет самого Всесвіту, коли Сатурн змагався з Юпітером за престол богів. На кону був не просто відхід одних божеств і їхня заміна іншими. Це знаменувало закінчення Золотого віку та початок темних, проклятих для всього живого часів.

«Пісні Гіперіона» не приховували інакомовного характеру цих богів: Титанам легко було знайти аналогії в короткій історії людства у космосі, Олімпійські узурпатори були Штінтами з ТехноКорду, а поле їхньої битви простягалося крізь знайомі континенти, океани і повітряні шляхи всіх світів у Мережі. Посеред усього цього — монстр Діс, який хоча й був сином Сатурна, та волів успадкувати королівство Юпітера; він переслідував своїх жертв, збираючи урожай як серед богів, так і поміж смертних.

У «Піснях» ішлося також про стосунки між створіннями та їхніми творцями, про любов батьків до дітей, художника до свого мистецтва, а творців — до власних творінь. Поема прославляла кохання та відданість, проте балансувала на межі нігілізму, постійно пронизуючи весь твір розпусністю жаги до влади, людських амбіцій та інтелектуальної зверхності.

Мартін Силен працював над «Піснями» понад два стандартні століття. Найкращу свою роботу він писав у цих околицях, у цьому покинутому місті, де пустельні вітри завивають на його фоні, наче зловісний грецький хор, і де постійно відчувається можливість раптової появи Ктиря. Рятуючи своє життя й тікаючи звідси, Силен покинув власну музу і прирік своє перо на мовчанку. Почавши працювати знову, слідуючи за второваною дорогою і проживаючи ідеальний цикл, який здатен осягнути лише натхненний письменник, Мартін Силен відчував, як повертається до життя... судини розширяються, він дихає на повні груди, насолоджується багатим світлом і чистим повітрям, не думаючи про них, радіючи кожному штриху древньої ручки по пергаменту. Величезна купа списаних сторінок покоїться на круглому столикові, уламки каменю слугують як прес-пап’є, а сюжет знову плавно тече, і безсмертя манить кожною строфою, кожним рядком.

Силен дійшов до найважчої і найзахопливішої частини поеми, до сцен, де конфлікт шаленів на фоні тисяч ландшафтів, уся цивілізація була розбита вщент, а представники Титанів просять про припинення бою та про перемовини з суворими Олімпійськими героями. На цьому безмежному полі в його уяві поставали Сатурн, Гіперіон, Котт, Япет, Океан, Бріарей, Мім, Порфіріон, Енцелад, Рет та інші й рівні їм сестри-титаніди Тетіс, Феба, Тея та Клімена[47], а також їхні протилежності з сумними обличчями: Юпітер, Аполлон та їхня рідня.

Силен не знав, чим закінчиться цей епос із епосів. Він жив лише, щоби завершити оповідь... і так уже десятки років. Канули в Лету його молодечі мрії про славу та багатство, коли він ще тільки вчився Слову. Потім він їх здобув — безмежну славу та безмежні багатства, і це заледве не вбило його самого і таки вбило його мистецтво. І хоча він знав, що «Пісні» — це найкраща літературна праця його часів, він мріяв лише про одне — закінчити їх, дізнатися самому їхнє завершення, надати кожній строфі, кожному рядкові, кожному слову найліпшої, найчіткішої, найпрекраснішої із можливих форм.

Тепер він писав люто, майже шаленіючи від бажання завершити те, що так давно вважав приреченим назавжди зостатися незакінченим. Слова і фрази витікали з його антикварної ручки на застарілий папір; строфи народжувалися без зусиль, пісні набули голосу і довершеності — не потрібно було перечитувати їх чи зупинятися у пошуках натхнення. Поема розгорталася з вражаючою швидкістю й дивовижними одкровеннями; від краси слова і сюжету завмирало серце.

Сатурн і його узурпатор Юпітер, розділені мармуровою брилою, вели перемовини під знаменами перемир’я. Їхня розмова була водночас епічною і простою; їхні аргументи й обґрунтування життя та війни утворювали найзмістовнішу дискусію з часів «Мелоського діалогу» Фукідіда[48]. Раптом щось нове, щось абсолютно незаплановане Мартіном Силеном, котрий годинами музував без музи, ввійшло в поему. Обидва владарі над богами боялися третього загарбника, якоїсь жахливої сили, що загрожувала сталості їхнього правління іззовні. Силен у щирому здивуванні спостерігав, як герої, яких він породжував стільки часу, всупереч його волі тиснули одне одному руки над мармуровою перепоною й об’єднувалися проти...

Проти чого?

Поет зупинився, покинув писати і враз усвідомив, що майже не бачить сторінки. Він уже якийсь час працював у присмерку, а тепер зійшла кромішня тьма.

Дозволивши світові знову ввірватися в себе, Силен тепер приходив до тями — саме так повертаються відчуття після оргазму. Тільки повернення письменника у світ — болючіше. Хмари слави, що волочаться за ним, розвіюються у марноті чуттєвої буденності.

Силен роззирнувся. Велика обідня зала була темною, лише крізь шибки і листя плюща трохи підсвічувалася мерехтливими зорями й далекими вибухами. Розташування столів навколо нього можна було вгадати тепер лише по тінях, а темні стіни, вкриті пустельним в’юнком, на відстані тридцяти метрів навсібіч здавалися ніби порізьбленими варикозом. Назовні здіймався вечірній вітер, тепер його голоси лунали гучніше: у тріщинах, дірах і визубнях сволоків, у куполі звучало його соло, контральто і сопрано.

Поет зітхнув. У нього не було із собою ліхтарика. Він не брав нічого, крім води і «Пісень». Шлунок його бурчав із голоду. «І де в дідька запропастилася Брон Ламія?» Та тільки-но він згадав про неї, як одразу ж зрадів, що жінка не повернулася по нього. Йому треба було побути наодинці і закінчити поему... на цьому етапі це займе не більше дня, ну, можливо, ще ніч. Ще кілька годин, і він завершить справу свого життя, буде готовий трохи відпочити й насолодитися маленькими щоденними радощами, різними життєвими дрібницями, які десятиліттями лише заважали його роботі.

Мартін Силен знову зітхнув і почав укладати сторінки рукопису в рюкзак. Він десь має знайти світло... розпалить багаття і за потреби використає для цього антикварні килими Сумного Короля Біллі. Якщо доведеться, він писатиме під вогнями космічної битви.

Силен, тримаючи в руці кілька останніх сторінок і перо, роззирнувся у пошуках виходу.

Щось бовваніло коло нього у темряві зали.

«Ламія», — подумав він. У ньому боролися відчуття полегшення і розчарування.

Проте це була не Брон Ламія. Силен зауважив спотворені форми: масивний торс, що здіймався над задовгими ногами, на панцирі та шипах відблискували зорі, під руками купчилися тіні, а там, де мали би сидіти очі, пекельним червоним вогнем горіли кристали.

Поет застогнав і знову сів.

— Не зараз! — заревів він. — Геть, вирластий чорте!

Висока тінь тихцем підійшла ближче по холодній кераміці. Небом бігли брижі криваво-червоної енергії, і Силен побачив тепер шипи, леза та колючу стрічку.

— Ні! — скрикнув Силен. — Я відмовляюся. Дай мені спокій.

Ктир підійшов ближче. Поетова рука конвульсивно смикнулася, підняла ручку і написала внизу на чистому полі останньої сторінки: ЧАС НАСТАВ, МАРТІНЕ.

Чоловік втупився у написане, долаючи бажання шалено розреготатися. Наскільки йому було відомо, Ктир ніколи не говорив... не спілкувався... ні з ким. Окрім як через спарований канал болю та смерті.

— Ні! — загорлав він знову. — У мене є робота. Забери когось іншого, хай тобі грець!

Ктир зробив іще один крок уперед. Небо пульсувало безшумними вибухами плазми, а жовті й червоні потоки збігали по ртутній грудині та руках створіння, наче розлита фарба. Рука Мартіна Силена знову смикнулася і написала поверх першого повідомлення: УЖЕ ЧАС, МАРТІНЕ.

Поет притиснув до себе рукопис і прибрав останні аркуші зі столу, аби більше нічого не могти написати. Його рот спотворила жахлива гримаса, оголивши зуби, і він тільки й зміг, що зашипіти на мару. ТИ БУВ ГОТОВИЙ ПОМІНЯТИСЯ МІСЦЯМИ ЗІ СВОЇМ ПОКРОВИТЕЛЕМ, написала його рука на стільниці.

— Не зараз! — волав Силен. — Біллі мертвий! Просто дай мені закінчити. Благаю! — Мартін Силен за своє довге-довге життя ніколи нікого не молив. А тепер благав: — Будь ласка! Ну будь ласка. Просто дай мені завершити.

Ктир ступив ближче. Він був настільки близько, що його потворний тулуб закрив поетові світло від зірок, і того тепер укрила темрява.

НІ, написала рука Мартіна Силена і випустила ручку, коли Ктир простягнув свої довжелезні лапи, а його надзвичайно гострі пальці проштрикнули наскрізь поетові кисті.

Мартін Силен кричав, коли його тягли з-під обіднього купола. Він кричав, побачивши під ногами бархани, і крізь власний вереск чув шум піску. А тоді побачив, як у долині виростає дерево.

Дерево було більшим за саму долину, вищим від гір, які перетнули прочани. Його верхні гілки, здавалося, сягали космосу.

Дерево було зі сталі й хрому, а його гілками були шипи та жала. На цих шипах звивалися й билися люди, тисячі, десятки тисяч. У червоному світлі вмирущого неба Силен крізь біль зміг зосередитись і впізнати декого у тих силуетах. То були тіла, а не душі чи абстрактне марево, і вони явно страждали від агонії просякнутого болем життя.

ЦЕ НЕОБХІДНО, написала Силенова рука на твердій і холодній грудині Ктиря. Кров скрапувала на ртуть і пісок.

— Ні! — кричав поет. Він бив кулаками по лезах-скальпелях і колючому дроту. Він смикався, боровся і крутився, хоча через це створіння тільки тісніше притискало його до себе, наштрикуючи на шипи, наче метелика на ентомологічну шпильку. Мартін Силен втрачав глузд, але не через безмежний біль, а через відчуття незворотної втрати. Він майже скінчив. Він майже скінчив!

У мертвому місті ще якусь хвилину відлунювали крики, стаючи все слабшими. Тоді запала тиша, яку порушували тільки голуби, що поверталися до своїх гнізд, приглушено шелестячи крилами і всідаючись на розбиті куполи і башти.

Здійнявся вітер. Він торохкотів розхитаними плексигласовими шибками і каменями бруківки, ганяв хрустке коричневе листя по висхлому фонтанові, пролазив крізь розбиті вікна у куполі та, здійнявши сторінки рукопису, закрутив їх у тихому хороводі. Окремі аркуші вирвались разом із черговим поривом на тихий двір, порожні доріжки та зруйнований акведук.

За якийсь час вітер ущух, і в Місті поетів нічого більше не ворухнулося.

Дорога, що планувалася як чотиригодинна, перетворилася для Брон Ламії на десятогодинний кошмар. Спочатку довелося збочити і прийняти важке рішення, залишивши Силена позаду. Вона не хотіла, аби поет зоставався на самоті, але так само не могла його силувати і не бажала втрачати часу, повертаючись до Гробниць. У результаті обхід уздовж кряжу вартував їй години.

Шлях крізь останні дюни та скелясті пустирі був виснажливий і нудний. Коли вона досягла підніжжя гір, настало вже пізнє пообіддя і Твердиню вкрила тінь.

Спуск по шестистах шістдесяти одній кам’яній сходинці з твердині сорок годин тому був легким. А підйом перетворився на випробування навіть для її м’язів корінної лузійки. Чим далі вона підіймалася, тим прохолоднішим ставало повітря, а краєвиди — захопливішими, аж доки Брон не опинилася на висоті чотирьохсот метрів над підніжжям, де вже більше не пітніла і де знову стало видно долину Гробниць часу. Із цього кута проглядався лише вершечок Кришталевого моноліту, який уривчасто спалахував і загорявся світлом. Вона зупинилася, аби переконатися, що насправді то не передача повідомлення, а випадкові відблиски від однієї з кришталевих панелей, які звисали із розбитого Моноліту.

Перед останньою сотнею сходинок Ламія знову включила свій комлоґ. На каналах комунікації лунало звичне шипіння і тарабарщина, певно, їх спотворювали часові хвилі, які не забивали хіба що найближчого електромагнітного зв’язку. Можна було би передати повідомлення лазерним променем... це наче спрацювало на Консуловому древньому комлозі... та крім цієї єдиної машини, у них більше не лишилося лазерного зв’язку після зникнення Кассада. Ламія зіщулилась і полізла вгору останніми сходинками.

Твердиню Хроноса побудували андроїди Сумного Короля Біллі. Хоча насправді твердинею вона ніколи й не була — її будували як місце відпочинку, таверну для мандрівників і літній рай для митців. Після евакуації Міста поетів це місце стояло порожнем понад століття, і лише найсміливіші шукачі пригод заходили сюди.

Із поступовим послабленням загрози натрапити на Ктиря туристи і пілігрими почали використовувати будівлю, і врешті Церква Ктиря знову її відкрила в якості важливої стоянки у щорічній прощі. Окремі кімнати були видовбані глибоко в горі або збудовані на вершечку найбільш важкодоступних веж. Подейкують, що там проводились таємні ритуали та вигадливі жертвопринесення створінню, яке послідовники культу Ктиря називають Аватарою.

Через неминуче відкриття Гробниць, жахливі нестабільні хроноприпливи та евакуацію північних територій Твердиня Хроноса знову змовкла. Так і було до повернення Брон Ламії.

Пустеля й мертве місто ще були залиті сонцем, але над Твердинею вже смеркалося, коли Ламія дійшла до нижньої тераси, сіла трохи перепочити, а тоді вийняла із найменшої сумки ліхтарик і ввійшла у лабіринт. У коридорах було темно. Коли вони зупинялись тут два дні тому, Кассад усе оглянув і дійшов висновку, що тутешні джерела енергії вийшли з ладу: сонячні конвертери розтрощені, термоядерні батареї розбиті, і навіть запасні акумулятори понівечені та розкидані навколо. Брон згадувала про це купу разів, поки долала шістот шістдесят сходинок і раз по раз дивилася на обмерзлу канатку.

Від часу, коли прочани минулися, у найбільших залах для обідів та зустрічей нічого не змінилося... скрізь виднілися засохлі рештки харчів та сліди панічної втечі. Трупів ніде не було, проте бурі плями на кам’яних стінах і гобеленах свідчили про криваву оргію, що сталася тут кілька тижнів тому.

Ламія проігнорувала хаос, проігнорувала вістунів — великих чорних птахів із моторошно схожими на людські обличчями, що вилетіли із центральної обідньої зали; проігнорувала і власну втому від підйому на незліченну кількість поверхів до складу, в якому зупинялися пілігрими. Сходи чомусь усе вужчали, а бліде світло, що падало на них із кольорових скелець, вигравало хворобливими тонами. У розбиті вітражі та спорожнілі шибки всередину зазирали химери, що так і позавмирали перед входом. Холодний вітер дмухав із засніжених вершин хребта Вуздечка, і Ламія, яка перед цим обгоріла на сонці, тепер тремтіла.

Сумки й інші речі лежали там, де їх і залишили, у маленькому складському приміщенні високо над центральною залою. Брон зазирнула до кількох коробок і ящиків у кімнаті, аби пересвідчитись, що там є харчі тривалого зберігання, а тоді вийшла на маленький балкон, де Лінар Гойт грав на балалайці всього лише кілька годин — цілу вічність — тому.

Тіні вершин простягалися по піску на кілометри, майже до мертвого міста. Долина Гробниць часу та кам’яниста пустеля за нею все ще нудилися в надвечірньому сонці, а брили та невисокі скелі відкидали хаотичні тіні. Ламія не могла звідси роздивитися Гробниць, хоча Моноліт час від часу ще виблискував. Вона знову перевірила зв’язок на комлозі, вилаялася, почувши лише звуки статики та фоновий шум, і зайшла назад, аби відібрати та завантажити провізію.

Вона взяла чотири базові набори, загорнуті у плинопін та формований фібропласт. У Твердині була вода: сніг танув високо вгорі і стікав у резервуари, а настільки примітивна технологія просто не могла зламатися. Жінка наповнила всі свої пляшки і роззирнулася навколо в пошуках інших. Нестача води відчувалася найважче. Вона проклинала Силена за те, що він не пішов із нею. Стариган міг понести принаймні півдесятка баклажок.

Вона вже збиралася йти, коли почула якийсь шум. Щось відбувалося у Великій залі, між нею і сходами. Ламія натягнула на себе останні торби, дістала з-за пояса батьків автоматичний пістолет і почала повільно спускатися.

У залі було порожньо, вістуни не поверталися. Над рештками їжі та столовим начинням надималися, наче зогнилі вимпели, обшарпані вітром важкі гобелени. Біля іншої стіни під подувом вітру вільно оберталася величезна скульптура Ктиревої голови із хрому та сталі.

Брон просувалася попід стінкою, роззираючись через кожні кілька секунд, аби надовго не йти спиною до темних закутків. І раптом скам’яніла від крику.

Це не був людський вереск. Він піднявся до ультразвуку і вище, Ламії аж зуби задзвеніли, і вона вже було схопилася побілілими пальцями за зброю, аж раптом вереск увірвався, так наче з програвача зняли лазерну голку.

Жінка побачила, звідки лунав той галас. За банкетним столом, за скульптурою, під шістьма вітражними вікнами, що ніби кровили приглушеними фарбами від останніх променів сонця, були невеликі двері. Той голос відбивався спочатку вгорі, а потім назовні, так ніби втікав із підземелля чи погребу.

Брон Ламія була допитливою. Усе життя вона боролася із надмірною цікавістю, що врешті призвела до вибору застарілої та інколи навіть дивної професії приватного детектива. Неодноразово через цю свою особливість Ламія потрапляла у незручні або проблемні ситуації чи й одночасно в обидві. Аналогічно й траплялося таке, що цей підвищений інтерес віддячував їй знаннями, якими мало хто міг похизуватися.

Проте не цього разу.

Вона прийшла по таку потрібну воду та їжу. Більше ніхто б сюди не подався... троє літніх чоловіків не змогли б її обігнати, навіть незважаючи на те, що їй довелося дати гак повз мертве місто... І вона повинна принести їм воду та їжу, а все решта її не цікавило.

«Кассад?» — міркувала вона, але відкинула цю думку. Такий звук не міг вирватися з горла полковника Збройних сил.

Тримаючи пістолет напоготові, Брон Ламія позадкувала від дверей, відтак намацала головні сходи і почала обережно спускатися, рухаючись крізь кімнати так тихо, як тільки міг дозволити вантаж із семи кілограмів продуктів та понад десятка пляшок. У тьмяному склі найнижчого поверху вона побачила своє відображення: зігнута під торбами постать, що водить дулом пістолета, в той час як важка ноша звисає на широких лямках і теліпається у неї за спиною, торохкочучи пляшками і флягами.

Побачене не зацікавило Ламії. Вона зітхнула з полегшенням, коли вийшла на нижню терасу, на прохолодне розріджене повітря, і зібралася спускатися. Ліхтарик ще не знадобився: вечірнє небо, яке раптом затягли низькі хмари, відкидало навколо рожеве і бурштинове світло, густим сяйвом заливаючи навіть Твердиню і підніжжя гори.

Вона переступала через дві сходинки, і її сильні м’язисті ноги заболіли вже на середині шляху. Зброю назад вона не запхнула, а тримала напоготові — на випадок, якби щось спустилося згори або ж з’явилося у близькій розщелині. Спустившись донизу, вона відійшла від сходинок і поглянула вгору на півкілометрові башти й тераси.

На неї летіло каміння. І не тільки каміння, зрозуміла вона; хтось зіпхнув химер із їхніх древніх сідал, і вони котилися вниз разом із брилами. У присмерку вона розрізняла їхні демонічні морди. Ламія побігла, і всі її пакунки і пляшки зателіпалися. Зрозумівши, що часу встигнути до безпечного місця в неї немає, жінка шмигнула між двома обіпертими одна на одну скелями.

Торби не давали їй повністю заховатися, і вона намагалася їх скинути, послабивши лямки. Жахливо загуркотіло, коли перші камені впали за нею, а тоді зрикошетили і перелетіли через неї. Брон пхалася і проштовхувалася із силою, що рвала шкіру й трощила фібропласт, і врешті вона вмостилася під брилами, затягнувши за собою пляшки та сумки, рішуче налаштована більше не повертатися до Твердині.

Каміння розміром з голову чи кулак котилося обабіч. Відбита довбешка гобліна проскакала повз жінку і розбила на друзки невеликий камінчик заледве в трьох метрах від неї. На якусь мить повітря сповнилося уламками, великі камені роздроблювалися об брилу в неї над головою, а тоді лавина минула, поступившись місцем дрібнішому щебеню.

Ламія саме схилилася, аби запхати рюкзак далі у сховок, коли камінчик завбільшки з її комлоґ відскочив од зовнішньої сторони скелі, майже горизонтально влетів у її укриття, двічі відбився від стін усередині і вдарив її в скроню.

Полковник Кассад ступив у портал, очікуючи побачити там щось незвичне; натомість він зустрівся з хореографічною постановкою воєнного безуму. Монета його випередила. А Ктир ні на мить не відпускав, угородивши пальці-леза в плече чоловіка. Остаточно вийшовши з-під енергетичної запони, від якої поколювало в усьому тілі, він побачив перед собою Монету, зате Ктир кудись зник.

Кассад одразу впізнав місце. Вони стояли на маківці невисокої гори, у схилі якої майже два сторіччя тому Сумний Король Біллі наказав викарбувати свій лик. Пласка вершина була безлюдна й порожня, якщо не брати до уваги досі курного згарища, яке лишилося від контрорбітальної батареї. З глянцевого блиску граніту та металевих баюр, що досі кипіли, Кассад виснував, що зенітників ланцетували з космосу.

Монета підійшла до краю бескиду, що був за п’ятдесят метрів над масивним чолом Сумного Короля Біллі, за нею покрокував і Кассад. Вид на долину ріки, на місто і космодром на узвишші в десяти кілометрах західніше був промовистим.

Столиця Гіперіона палала. Старе місто, Джектаун, перетворилося на вогненну бурю в мініатюрі, і ще сотня дрібніших пожеж о цяткували передмістя й розкинулися вздовж магістралі на аеропорт, неначе старанно підтримувані сигнальні багаття. Горіла навіть річка Гулай, плесом якої нижче антикварних верфей та пакгаузів розлилися нафтові плями. Кассад роздивився шпиль стародавньої церкви, що підносився серед омахів кострищ. Намагався ще відшукати поглядом «Цицерона», але генделик сховався в диму та вогні вище за течією.

У горах і долині панував жвавий рух, ніби якісь велетенські чоботи розворушили мурашник. Кассад бачив живий потік людей, що повністю заторив усі шосе, та ці десятки тисяч біженців рухалися повільніше від справжньої ріки. Зона суцільного вогню з артилерійської та енергетичної зброї простяглася до обрію і підсвічувала тепер низькі хмари зісподу. Щокілька хвилин літальний апарат (військовий екраноліт або спускова капсула) виринали з диму навколо космопорту або з лісистих гір на півночі та півдні, і повітря враз прошивали удари когерентного світла згори і знизу, й апарат падав, тягнучи за собою шлейф чорної кіптяви й оранжевий вогонь.

Судна на повітряних подушках шугали над рікою, ніби водомірки, оббігаючи палахкотливе румовище, на яке перетворилися човни, баржі та інші судна на повітряних подушках. Кассад помітив, що єдиний магістральний міст було зруйновано, горіли навіть його бетонні та кам’яні стояни. Дим розтинали бойові лазери і промені пекельних батогів; протипіхотні снаряди мерехтіли швидше, ніж могло вловити око, скидаючись на білі порошинки, що лишали по собі брижі перегрітого повітря. Поки вони з Монетою все це роздивлялися, вибух струснув космопорт, і над ним виросла грибоподібна хмара, пойнята омахами полум’я.

— «Не ядерний», — подумав він.

— «Ні».

Обтислий костюм, що вкривав навіть очі, діяв краще, ніж щиток армійського шолома. Кассад збільшив картинку пагорба в п’ятьох кілометрах на північний захід за рікою. Десант ЗСГ упристриб біг на його маківку, дехто із солдатів уже попадав і за допомогою піропатронів готував собі в землі персональні окопи. З активним камуфляжем їхні полімерні панцирі лишали мінімальні теплові сигнатури, і все одно Кассад без проблем розрізняв людей. При бажанні він міг би роздивитися навіть їхні обличчя.

У вухах перешіптувалися тактичні командні та вузькоспрямовані канали. І ними вже лунала надмір збуджена балаканина, пересипана брутальною лайкою, що супроводжувала битви між людьми незліченну кількість поколінь. Тисячі військ було розпорошено навколо космодрому та районів свого зосередження, і тепер вони окопувалися по круглому периметру, що пролягав у двадцяти кілометрах від міста. Радіусами цієї окружності мали стати завчасно розплановані сектори обстрілу та вектори тотального знищення.

— «Вони очікують на вторгнення», — подумки передав Кассад, відчувши своє комунікативне зусилля як щось таке, що сильніше від субвокальних сигналів і слабкіше в порівнянні з телепатією.

Монета підняла ртутну руку і вказала на небо.

Хмари заволокли його на чималій висоті, щонайменше на двох тисячах метрів, і Кассада пройняв справжній шок, коли їхню полуду розірвав спершу один тупоносий корабель, а потім іще кільканадцять. Через пару секунд уже спускалися сотні таких об’єктів. Більшість маскувалася в камуфляжному полімері та захисних полях із фоновим кодуванням. Та Кассад знову ж таки їх бачив без жодних проблем. Під камуфляжем свинцеві лівреї суден мали слабкі каліграфічні позначки, що, як він знав, належать Вигнанцям. Більші, вочевидь, були спусковими апаратами з добре видними вихлипами голубої плазми, решта ж сідала повільно під мерехтливими куполами підвісних полів, од яких бігли хвильки повітря. Кассад не міг не помітити їхніх грубих форм, деякі контейнери, безсумнівно, містили набої та артилерію Вигнанців, інші ж просто відволікали на себе увагу наземних захисних рубежів.

Миттєвістю пізніше паволоку хмар знову розірвало кілька тисяч цяток у вільному падінні — ніби град пішов. Піхота Вигнанців пролітала між контейнерами та спусковими апаратами, аж до останнього чекаючи на нагоду розкрити свої підвісні поля або парашути.

Хто б тут не командував Збройними силами, він (або вона) мав належну витримку й дисципліну — і що стосувалося себе, і що стосувалося підлеглих. Наземні батареї й тисячі роззосереджених навколо міста десантників знехтували легкими мішенями спускових апаратів і контейнерів та дочекалися, поки не почали гальмувати парашутисти, і тільки на висоті найбільших дерев... Повітря сповнилося тисячами мерехтливих огнів і слідів диму, коли заблищали лазери та вибухнули снаряди.

На перший погляд, завдана шкода була нищівною. Її було досить, щоби завиграшки спинити будь-яку атаку. Проте хуткий огляд підказав Кассадові, що як мінімум сорок відсотків Вигнанців змогли приземлитися, а цього з головою вистачало для початку першої хвилі будь-якої планетарної атаки.

П’ятеро парашутистів зробили віраж у напрямку гори, де вони стояли разом із Монетою. Від променів із підніжжя двоє зайнялися вогнем, один зірвався у панічний штопор, намагаючись уникнути наступних ланцетів, а інші двоє, підхопивши східний бриз, колами спускалися над лісом.

У Кассада працювали всі органи чуття. Він нюшив іонізоване повітря і вловлював запахи кордиту та твердого палива, а від диму і тупого кислотного присмаку плазми його ніздрі палали. Лагідний вітерець ніс до полковника голосіння сирен десь у місті та тріскотню ручної стрілецької зброї й охоплених вогнем дерев. На радіоканалах і на виділених лініях стояв галас. Полум’я охопило долину, і лазерні ланцети, ніби промені прожекторів, прошивали у своєму танці хмари. За півкілометра внизу, де узлісся поступалося місцем гірським лукам, загони десанту ЗСГ зчепилися з Вигнанцями врукопаш. І він добре чув їхні крики.

За всім цим Федман Кассад спостерігав із захватом, якого не знав із часу стимсимів про атаку французької кінноти під Азенкуром.

— «То це не симуляція?»

— «Ні», — відказала Монета.

— «Це відбувається прямо зараз?»

Срібний привид біля нього задер голову:

— «А що означає „зараз“?»

— «Суміжно із нашою... зустріччю... у долині Гробниць».

— «Ні».

— «Отже, це майбутнє?»

— «Так».

— «Але ж близьке?»

— «Так. Через п’ять днів від того моменту, коли ти з друзями прибув у долину».

Подивований Кассад захитав головою. Якщо Монеті можна вірити, то він помандрував уперед у часі.

Варто було їй розвернутися до нього, як на її обличчі затанцювали численні відблиски полум’я.

— «Хочеш взяти участь у цьому бою?»

— «Битися з Вигнанцями? — він склав руки й аж прикипів поглядом до картини перед очима. Попередньо полковнику вже були відомі можливості його дивного костюма. Цілком можливо, що він одноруч зможе змінити хід подій на цьому театрі... найпевніше, знищити кілька тисяч вигнанських військ, що вже висадилися на планету. — Ні, — подумки відправив він їй сигнал. — Не цього разу».

— «Князь болю вважає тебе воїном».

Кассад знову повернувся до неї. Його трохи непокоїло питання, навіщо вона обдаровує Ктиря таким неоковирним титулом.

— «Князь болю йде нахрін, хіба що він хоче битися зі мною».

Монета завмерла майже на цілу хвилину, подібна до живосрібної статуї на відкритій всім вітрам вершині.

— «Ти справді хочеш із ним битися?»

— «Я і на Гіперіон прилетів тільки для того, щоби його вбити. А ще тебе. Тому битимусь будь-якої хвилини, щойно хтось із вас або й ви обоє дасте на це згоду».

— «Ти мене досі вважаєш своїм ворогом?»

Кассад пригадав напад на себе в Гробницях часу. Тепер він розумів, що то радше був не ґвалт, а реалізація його власного бажання, непромовленого прагнення знову кохатися з цією неймовірною жінкою.

— «Я не знаю, хто ти чи що ти».

— «Спочатку я була жертвою, як і багато хто інший, — відповіла Монета, звертаючи погляд назад на долину. — Потім, у нашому далекому майбутньому, я зрозуміла причини, через які було викуто Князя болю... через які його змушені були викувати... опісля я стала його супутницею та хранителькою».

— «Хранителькою?»

— «Я стежила за хроноприпливами, лагодила всяку машинерію та наглядала за тим, щоби Князь болю не прокинувся раніше часу».

— «Отже, ти можеш його контролювати?» — серце Кассада затріпотіло тільки від самої думки про це.

— «Ні».

— «То хто чи що його контролює?»

— «Тільки той, хто здолає його в особистому двобої».

— «І хто ж його здолав?»

— «Ніхто, — відправила вона йому у відповідь. — Ні у твоєму минулому, ні в майбутньому».

— «І чимало пробувало?»

— «Мільйони».

— «І всі вони загинули?»

— «Навіть гірше».

Кассад перевів подих.

— «Ти не в курсі, мені дозволять стати з ним на герць?»

— «Дозволять».

Кассад видихнув. Ніхто ще не здолав Ктиря. Його майбутнє було її минулим... вона там жила... вона бачила жахливе тернове дерево, як і він сам, бачила знайомі їй обличчя, як він упізнав Мартіна Силена, котрий борсався, прохромлений шипом, задовго до їхнього знайомства. Кассад розвернувся спиною до битви в долині під ним.

— «Ми можемо відправитися до нього зараз? Я кидаю йому особистий виклик».

Монета мовчки зазирнула йому в обличчя. І полковник міг розгледіти власне ртутне відображення в її подобі. Нічого не відповівши, вона змахнула рукою в повітрі, і перед ними постав портал.

Кассад покрокував уперед і першим зник у ньому.

Ґледстон квантувалася одразу в Будинок уряду та гайнула до Тактичного командного центру з Лі Гантом і дюжиною інших присутніх тут помічників. У кімнаті ніде було голки встромити: Морпурґо, Сінґх, Ван Зейдт і ще з десятеро осіб представляли Збройні сили — хоча Директриса не змогла не помітити, що молодого героя флоту, капітана II рангу Лі з ними якраз і не було. Також її випередила більшість міністрів кабінету, включно з Алланом Імото від Міноборони, Ґаріоном Персовим із Міністерства дипломатії та Барброю Ден-Ґіддіс із Мінекономіки. Сенатори прибували один за одним, і в деяких обличчя натякали на те, що їх тільки-но розбудили. «Силову дуту» за овальним столом конференц-зали складали сенатор Колчев із Луза, Рішо з Ренесанс-Вектора, Роанквіст із Нордгольма, Какінума з Фудзі, Сабенсторафем із Сьомої Дракона і Петерс із Денебі-Драй. У верхньому світлі ламп блищала лисина Голови Президії Сенату Про Тема Дензел-Гайят-Аміна, котрий сидів зі спантеличеним виразом на обличчі, а його молодший колега, спікер Речі Спільної Ґіббонс, примостився скраєчку крісла, вклавши руки на коліна, — ескіз із натурником, що ледве стримує буйну енергію. Проекція радника Альбедо була розташована одразу навпроти порожнього місця Ґледстон. Коли вона майнула проходом, усі підвелися і потім всілися знову, скорившись змахові її руки.

— Пояснюйте, — оголосила вона.

Підвівся генерал Морпурґо, кивнув підлеглому, після чого світло потьмяніло і з’явилися туманні голограми.

— Наочності можна пропустити! — гаркнула Ґледстон. — Розказуйте!

Голограми згасли, знову загорілися яскраві вогні. Морпурґо стояв наче прибитий. Глянув на свою світлову указівку, насупився і поклав її у кишеню.

— Пані Директрисо, сенатори, міністри, панове Голово та Спікере. Вельмишановні... — Морпурґо прокашлявся. — Вигнанцям вдалася несподівана нищівна атака. Їхні бойові Рої наближаються до добрих півдесятка планет Мережі.

Пожвавлення в кімнаті хвилею накрило подальші його слова.

— Планет Мережі! — горлало різноголосся.

Кричали політики, міністри, керівники галузевих підрозділів.

— Тиша! — скомандувала Ґледстон, і вмить запанував спокій. — Генерале, ви переконували нас, що жодні ворожі сили не перебувають ближче, ніж п’ять років польоту від Мережі. Як і чому все змінилося?

Генерал перехопив погляд Директриси.

— Пані Виконавча директрисо, наскільки можна зараз висновувати, всі сигнатури рушіїв Гокінґа насправді виявилися хибними цілями. Рої повимикали свої двигуни десятки років тому і лягли на нові курси, йдучи субсвітловими швидкостями...

Його знову заглушило збуджене торохтіння.

— Далі, генерале, — повторила Ґледстон, миттєво притлумивши гамір.

— Деякі Рої... мусили йти... на субсвітлових швидкостях по п’ятдесят стандартних років і більше... Їх неможливо було виявити. Нічиєї помилки тут немає...

— Яким планетам загрожує небезпека, генерале? — поцікавилася Ґледстон. Вона говорила дуже тихо, дуже спокійно.

Морпурґо подивився поперед себе в повітря, наче шукав там наочності, і знову втупився поглядом у стіл. Він стис кулаки.

— Базуючись на зафіксованих мітках термоядерних вихлипів, скоригованих у подальшому нововідкритим пеленгом рушіїв Гокінґа, наша розвідка вважає, що перша хвиля сягне Небесної Брами, Божегаю, Моря Безкрайого, Есквіта, Іксіона, Панни Ціндао-Сішуан, Актеона, Світу Барнарда і Темпі в діапазоні між наступними п’ятнадцятьма і сімдесятьма двома годинами.

Цього разу веремії ніхто не намагався загасити. Ґледстон дозволила всім упродовж кількох хвилин накричатися і виговоритися, а потім здійняла руку та взяла ситуацію під контроль.

Сенатор Колчев скочив на ноги.

— Як у біса ви дозволили цьому статися, генерале? Ваші доводи були залізобетонними!

Морпурґо тримав оборону, і в його голосі не чулося гніву у відповідь на звинувачення.

— Так, сенаторе. А ще вони ґрунтувалися на хибних даних. Ми помилялися. Протягом години заява про мою відставку лежатиме на столі у Виконавчої директриси... решта начальників об’єднаних штабів наслідують мій приклад.

— До дідька ваша відставка! — ревів Колчев. — Нас усіх незабаром повішають на опорах телепортів. Я вас про інше питаю: що в біса ви зараз робите з цим вторгненням?

— Ґабріеле, — тихо промовила Ґледстон, — будь ласка, сядь на місце. Я сама це збиралася спитати. Генерале? Адмірале? Я гадаю, ви вже розпорядилися про оборону цих світів?

Підвівся адмірал Сінґх і став поруч із Морпурґо.

— Пан-Виконавча директрисо, ми зробили все, що було нам під силу. На жаль, з усіх перелічених планет першої хвилі тільки Есквіт має армійський контингент, що розташований на місці своєї дислокації. Решту флот міг би захистити (телепортів вистачає повсюди), але його не можна розпорошувати настільки, щоб охопити всі планети. Крім того, прикро говорити, але... — Сінґх витримав паузу і підвищив голос, аби перекричати все сильніший гармидер у кімнаті. — Крім того, прикро говорити, але ми вже почали перекидати стратегічні резерви задля підсилення кампанії в системі Гіперіона. Приблизно шістдесят відсотків із двохсот одиниць флоту, які ми виділили для передислокації, або вже квантувалися в систему Гіперіона, або телепортовані на плацдарми, віддалені від їхніх оборонних позицій на периферії Мережі.

Міна Ґледстон потерла щоку. Вона раптом збагнула, що досі сидить у плащі з опущеним коміром конфіденційності. Вона розстебнула пряжку і скинула його на спинку крісла.

— Хочете сказати, адмірале, що ці планети не захищено і що ми не здатні вчасно повернути війська назад?! Я правильно зрозуміла?

Сінґх виструнчився, ніби проковтнув жердину і стояв перед розстрільною командою.

— Правильно, Директрисо.

— Що можна зробити? — перекрикуючи інших, спитала вона.

Наперед виступив Морпурґо.

— Ми використовуємо матрицю цивільних телепортів для того, щоби доправити якомога більше підрозділів Сухопутних і Десантних військ на загрожені світи, а також легку артилерію та повітряно-космічні захисні озброєння.

Тут прокашлявся міністр оборони Імото:

— Але ж без участі флоту це нічого не вирішує.

Ґледстон перевела погляд на Морпурґо.

— Це правда, — погодився генерал. — Максимум ці з’єднання будуть спроможні вести ар’єргардні бої, поки ми спробуємо евакуювати населення...

Підскочила сенатор Рішо:

— Спробуєте евакуювати населення! Генерале, вчора ви заявили, що вивозити два чи три мільйони цивільних із Гіперіона непрактично. А сьогодні ви говорите про можливість евакуювати, — вона призупинилася для консультацій із комлоґом, — сім мільярдів населення, перш ніж нам перешкодить вторгнення Вигнанців?

— Ні, — проказав Морпурґо, — ми жертвуємо військами для порятунку невеликої кількості... вибраних офіційних осіб, Перших Родин, провідних діячів громади та промисловців, потрібних для подальшого ведення війни.

— Генерале, — озвалася Ґледстон, — учора ця група санкціонувала негайну передислокацію військ ЗСГ на флот підкріплення, що мав квантуватися в систему Гіперіона. Тепер у нас проблеми з новими переміщеннями через цю ухвалу?

— Так, пан-Виконавча директрисо, — підвівся генерал Ван Зейдт, що представляв десантні війська. — Солдатів було телепортовано на транспорт, що їх чекав протягом години після ухвали відповідного рішення цього органу. Станом на п’яту тридцять за стандартним часом, — він звірився з антикварним хронометром, — майже дві третини зі ста тисяч виділених військ дісталися системи Гіперіона. Приблизно двадцять хвилин тому. Для повернення транспортів на плацдарми в системі Гіперіона та їхнього подальшого доправлення назад у Мережу потрібно від восьми до п’ятнадцяти годин.

— Скільки у нас всього військ у Мережі? — поцікавилася Ґледстон, торкнувшись пальцем нижньої губи.

Морпурґо перевів подих.

— Приблизно тридцять тисяч, пан-Виконавча директрисо.

— То ми вигребли з Мережі не тільки бойовий флот, а ще й більшість солдатів?! — ляснув долонею по стільниці сенатор Колчев.

Це не звучало як питання, тож Морпурґо не став відповідати.

Сенатор Фельдштайн зі Світу Барнарда підвелася з-за столу.

— Пан-Виконавча директрисо, моя планета... всі перелічені планети... потрібно попередити. Якщо ви не готові про це оголосити, це муситиму зробити я.

Ґледстон кивнула.

— Я заявлю про вторгнення одразу по завершенню засідання, Дороті. Ми допоможемо вам зв’язатися з виборцями через усі ЗМІ.

— До дідька ЗМІ, — відповіла невисока чорнява жіночка. — Я стрибну додому, щойно ми тут закінчимо. Яка б доля не чекала на Світ Барнарда, я її з ним розділю. Пані, панове, нас усіх мають повішати на опорах телепортів, якщо це правда, — Фельдштайн зайняла своє місце поміж гомону та перешіптувань.

Випростався спікер Ґіббонс і зачекав на тишу. Його голос бринів, наче туго напнута струна:

— Генерале, ви згадували про першу хвилю... це ви так перестраховуєтеся на своєму військовому жаргоні чи розвідка говорить про інші хвилі пізніше? Якщо це так, то про які планети Мережі й Протекторату йдеться?

Морпурґо стискав і розтискав кулаки. Він знову прикипів поглядом до порожнечі перед собою, а тоді розвернувся до Ґледстон.

— Пан-Директрисо, можна скористатися однією схемою?

Очільниця уряду кивнула.

Це була та сама військова голограма, яку вони вже бачили під час наради в училищі «Олімп»: золота Гегемонія, зелені зірочки Протекторату, вектори вигнанських Роїв, схожі на червоні стрілочки зі зміщеними голубими хвостами, оранжеві маршрути, якими передислоковувався флот Гегемонії. Цілком очевидно, що червоні вектори в порівнянні зі старими курсами просунулися далеченько, вп’явшись у простір Мережі, наче закривавлені вістря списів. Оранжевий жар тепер головно осів у системі Гіперіона, а ще позначив розтягнуті телепорт-комунікації — ніби нанизані на нитки намистини.

Деякі сенатори, що колись служили у війську, аж ахнули від побаченого.

— Усі дванадцять відомих нам Роїв, — тихо коментував Морпурґо, — здається, націлені на вторгнення у Мережу. Деякі розділилися на множинні штурмові групи. Друга хвиля очікується в районі завдання ударів у діапазоні від ста до двохсот п’ятдесяти годин від початку першої хвилі. Її рух тут відображено стрілочками.

У кімнаті запала мертва тиша. Ґледстон подумала, що всі без винятку затамували подих.

— До цілей другої хвилі входять Хеврон (сто годин), Ренесанс-Вектор (сто десять годин), Малий Ренесанс (сто дванадцять годин), Нордгольм (сто двадцять сім годин), Мауї-Заповітна (сто тридцять годин), Талія (сто сорок три години), Денебі-Драй і -Фір (сто п’ятдесят годин), Сьома Дракона (сто шістдесят дев’ять годин), Фригольм (сто сімдесят годин), Нова Земля (сто дев’яносто три години), Фудзі (двісті чотири години), Нова Мекка (двісті п’ять годин), Пацем, Армаґаст і Свобода (двісті двадцять одна година), Луз (двісті тридцять годин) і Центр Тау Кита (двісті п’ятдесят годин).

Голограма згасла. У приміщенні й надалі панувала тиша. Генерал Морпурґо продовжив:

— Ми припускаємо, що Рої першої хвилі мають також і другорядні цілі, які стануть очевидними після власне вторгнення, але час переходу в кордонах Мережі дорівнюватиме стандартному часу-в-борг з використанням рушіїв Гокінґа — від дев’яти тижнів до трьох років, — він зробив крок назад і став наче по команді «вільно».

— Господь Усемогутній, — прошепотів хтось у кількох кріслах за спиною Ґледстон.

Виконавча директриса потерла нижню губу. Аби вберегти людство від того, що їй здавалося довічним рабством (або ще гірше — вимиранням), вона була готова відчинити вовкам парадний вхід до будинку, поки решта сім’ї безпечно ховатиметься на другому поверсі за замкнутими дверима. От тільки коли настав саме той день, вовки полізли геть в усі двері та вікна. Жінка заледве не всміхалася, бо вбачала таку собі справедливість у тому, що, засліплена власного дурістю, вона гадала, ніби здатна випустити на волю хаос і водночас його контролювати.

— По-перше, — промовила вона, — жодних відставок до мого розпорядження, жодного самобичування. Цілком можливо, що цей уряд буде розпущено і що всі його члени й справді... включно зі мною... як влучно відмітив Ґабріель, висітимуть на опорах телепортів. Але поки що ми залишаємося урядом Гегемонії, тож повинні чинити відповідно.

По-друге, наступне засідання ми проведемо спільно з представниками інших комітетів Сенату через годину, одразу по тому, як я виголошу промову до Мережі, заплановану на восьму нуль-нуль за стандартним часом. От тоді я буду готова вислухати й ваші пропозиції.

По-третє, цим я санкціоную будь-які дії керівництва Збройних сил — і присутнього тут, і решти, в усій Гегемонії, — спрямовані на збереження та захист громадян і власності Мережі й Протекторату коштом будь-яких ресурсів, що вони їх муситимуть використовувати, і наказую їм так чинити. Генерале, адмірале, мені потрібно, щоб ви перекинули війська назад, до планет Мережі, над якими нависла загроза. Мені байдуже, як ви це зробите, але це буде зроблено.

По-четверте, після промови ми проведемо спільне засідання Сенату й Речі Спільної в повному складі. На ньому я оголошу про стан війни між Гегемонією Людини та націями Вигнанців. Ґабріеле, Дорогі, Томе, Ейко... всі ви... наступні кілька годин ви будете надзвичайно зайняті. Готуйте промови до ваших рідних світів, але забезпечте мені голосування. Мені потрібна одностайна підтримка Сенату. Спікере Ґіббонс, я можу вас тільки прохати про допомогу в проведенні дебатів у Речі Спільній. Життєво необхідно, щоби її голосування закінчилося сьогодні до дванадцятої години.

По-п’яте, ми обов’язково евакуюємо громадян світів, яким загрожує перша хвиля атаки, — Ґледстон піднесла руку, вгамовуючи заперечення та пояснення експертів. — Ми обов’язково евакуюємо всіх, кого зможемо, в той час, який нам відведено. Міністри Персов, Імото, Ден-Ґіддіс і Крунненс із Мінтранспорту скличуть Координаційну раду з питань евакуації. Вашу докладну доповідь із графіком я чекаю сьогодні о тринадцятій нуль-нуль. Правопорядок охоронятимуть армія та Бюро мережевої безпеки, вони ж вартуватимуть доступ до телепортів.

Ну, і останнє: через три хвилини у своїх апартаментах я зустрінусь із радником Альбедо, сенатором Колчевим та спікером Ґіббонсом. Питання?

У відповідь на неї витріщилися приголомшені обличчя.

— Щасти всім, — підвелася вона. — Працюйте швидко. Не робіть нічого, що ширитиме непотрібну паніку. І нехай Бог порятує Гегемонію, — вона розвернулася і покинула кімнату.

Коли пролунали постріли, Сол, Консул, отець Дюре і непритомний Гет Мастін перебували в першій із Печерних гробниць. Надвір Консул пішов сам-один, неквапом, обачно, остерігаючись хронобурі, що загнала їх поглибше в долину.

— Усе гаразд, — прокричав він назад. Тьмяне світло Солового ліхтаря позначало нутро печери з трьома блідими обличчями та непорушним тілом тамплієра, що нагадувало саван. — Хроноприпливи трохи вщухли.

Підвівся Сол. Обличчя його доньки скидалося на ще один білястий овал під його власним.

— Ви певні, що Брон стріляла зі свого пістолета?

Консул ступив ближче до темного проймища їхнього сховку.

— Автоматичної зброї більше ні в кого з нас немає. Сходжу перевірю.

— Заждіть, — відгукнувся старий. — Я з вами.

Отець Дюре і далі колінкував перед Гетом Мастіном:

— Ідіть. Я почергую біля нього.

— Через п’ять хвилин один із нас повернеться, — промовив Консул.

Долина мріла від блідого світла Гробниць часу. Вітер завивав із півдня, але сьогодні його потік нісся вище, понад скельні стіни, не займаючи барханів у самій долині. Сол рушив за Консулом, котрий вів його складною стежиною вниз, прямуючи до війстя долини. Легкі напади дежавю нагадали Вайнтраубові про ґвалт, який хроноприпливи зчинили годину тому, але зараз поступово минали вже останні відгомони дивної бурі.

Коли в самому низу долини доріжка стала ширшою, Сол із Консулом проминули вкрите жужелицею поле бою під Кришталевим монолітом — високу споруду, від якої лилося молочне світло, відображене в незліченних скалках, що всівали дно каньйону. Тоді трохи піднялися повз тьмяну Гробницю з її блідо-зелєною фосфоресценцією, зробили ще один поворот і плавними манівцями дісталися Сфінкса.

— Господи, — прошепотів Сол і поквапився вперед, намагаючись не потривожити в слінґу сонного немовляти. На верхній сходинці старий упав на коліна біля темної постаті.

— Брон? — спитав Консул, важко дихаючи після різкого підйому та зупиняючись за два кроки.

— Так, — Сол спробував підняти їй голову, аж раптом відсмикнув руку, коли натрапив на щось слизьке та прохолодне, що стирчало з її черепа.

— Мертва?

Вайнтрауб міцніше притиснув голову дівчинки до грудей, поки перевіряв пульс на шиї жінки.

— Ні, — він глибоко зітхнув. — Жива... але непритомна. Присвітіть мені.

Сол узяв ліхтарик і поводив його променем по розпластаній Брон Ламії, вистежуючи сріблясту припону (яку би ліпше було назвати «мацаком», оскільки вона здавалася м’ясистою на доторк і викликала в думках згадку про органічне походження), що тягнулася від нейрошунта по широкій верхній східці перед Сфінксом і в його середину через відкритий портал. Сам Сфінкс світився найяскравіше з усіх інших Гробниць, хоча вхід до нього був дуже темним.

Консул під ступився ближче.

— Що тут? — він потягнувся до сріблястого кабелю й одразу відсмикнув руку, так само прудко, як і Сол. — Господи, воно тепле.

— І здається живим, — погодився старий. Він спочатку розтирав долоні Брон, а тепер поплескав її трохи по щоках, намагаючись розбудити. Жінка не ворухнулася. Сол крутнувся і посвітив ліхтариком уздовж припони, яка зміїлася вглиб вхідного коридору. — Навряд чи з власної волі вона під’єдналася до цієї штуки.

— Ктир, — погодився Консул і нахилився, щоби ввімкнути наручний комлоґ Брон і перевірити покази її біомонітора. — Соле, в неї все в нормі, якщо не зважати на хвилі мозкової активності.

— А що не так?

— Вона мертва. Принаймні її мозок. У будь-якому разі вища нервова діяльність не спостерігається.

Сол зітхнув і сів навпочіпки.

— Треба знайти, куди веде цей шнур.

— Може, просто від’єднати його від шунта?

— Погляньте, — Сол посвітив на потилицю Брон, одгорнувши її густі темні кучері. Нейрошунт, зазвичай пласторганічний диск діаметром кілька міліметрів із гніздом завширшки десять мікрон, здавалося, розплавився... набубнявіла шкіра зрослася червоним рубчиком з мікроштекером металевого кабелю.

— Тут без хірурга не обійтися, — прошепотів Консул. Він торкнувся рубця, що мав кепський вигляд. Брон і не ворухнулася. Консул забрав ліхтарик і підвівся. — Лишайтеся з нею. А я сходжу розвідаю.

— Не забувайте про канали зв’язку, — проказав Сол і згадав, наскільки марним це було під час хроноприпливів та відпливів.

Консул кивнув і хутко рушив уперед, аби не дозволити страху розохотити його.

Хромований кабель в’юнився головним коридором і тікав з-перед очей далі за кімнату, де минулої ночі спали прочани. Консул зазирнув у кімнату, роздививсь у світлі ліхтаря ковдри та пакунки, що вони їх тут покинули в гарячці.

За поворотом коридору він проминув центральний портал, де коридор розгалужувався на три вужчі ходи; вгору по апарелі і знову вузьким проходом, який при першому огляді вони прозвали «шосе царя Тутанхамона», потім ще раз пандусом униз; вузьким коридором, де довелося плазувати, обережно розставляючи руки-ноги, аби не торкнутися теплого, немов живе тіло, мацака; вверх настільки крутим підйомом, що ним довелося дряпатися, ніби комином печі; вниз широким коридором, якого Консул не пам’ятав, де сочилося вологою каміння і під стелею хилилося всередину; а потім крутим спуском, де від падіння пощастило вберегтися лише ціною здертих долонь та колін, і нарешті повзком по коридору, що завдовжки був більшим, аніж Сфінкс здавався завширшки. Врешті-решт Консул остаточно загубився, довірившись кабелю, що мав його вивести, коли настане час.

— Соле, — гукнув він, ні на мить не вірячи, що сигнал проб’ється крізь камінь і хроноприпливи.

— Я тут, — пролунав ледве чутний шепіт ученого.

— Я забрався чорті-куди, — прошепотів у свій комлоґ Консул. — Коридором, якого геть не пам’ятаю. Таке враження, що це дуже глибоко.

— Ви знайшли кінець шнура?

— Ага, — тихо відказав Консул, обіпершись спиною на стіну та витираючи обличчя хустиною.

— Якийсь вузол? — уточнив Сол, маючи на увазі незліченні кінцеві конектори, через які громадяни Мережі під’єднувалися до інфосфери.

— Ні. Він, здається, просто зникає в кам’яній підлозі. Це ще й кінець коридора. Я намагався його посмикати, але з’єднання таке саме, як і в черепа з нейрошунтом. Ніби приварився. Таке враження, що це просто частина скелі.

— Тоді вибирайтеся звідти, — крізь шумовиння статики почувся голос Сола. — Спробуємо відсікти його тут.

У вогкій темряві тунелю Консул уперше в житті відчув напад клаустрофобії. Стало важко дихати. Він був упевнений, що за ним у темряві хтось стоїть, затуляє потік повітря і єдиний шлях відступу. У вузькому кам’яному мішку чоловік практично чув гупання власного серця.

Спробував дихати повільніше, ще раз протер обличчя і силою притлумив паніку.

— Це... здатне... її вбити, — видушив він із себе між повільними подихами.

У відповідь нічого не прозвучало. Консул іще раз озвався до Сола, але зв’язку між ними вже не було.

— Я виходжу, — проказав він у мовчазний прилад і розвернувся, граючи променем ліхтаря в присадкуватому тунелі. «Це шнур-мацак смикнувся чи просто гра світла?»

Консул поповз назад — тим шляхом, яким потрапив сюди.

Одного разу у дитинстві Брон Ламія ненадовго мусила разом із батьком-сенатором та всім будинком переїхати із Луза на Центр Тау Кита, де побачила лісисті чудеса Адміністративного житлового комплексу. У той же час вона вперше подивилася старожитній плаский мультфільм від студії Діснея «Пітер Пен». Потім вона одразу ж прочитала книжку. Обидва витвори полонили її душу.

Кілька місяців п’ятирічна за стандартним ліком дівчинка щоночі чекала на появу Пітера Пена, котрий мав би забрати її разом із собою. Вона лишала в будинку записки, які могли скерувати хлопчака до її спальні у черепичній мансарді. Вона втікала з дому, поки батьки спали, і вилежувалася на м’якій траві Оленячого парку, спостерігаючи за молочно-сірим нічним небом ЦТК та мріючи про хлопчика з Небувальщини, котрий як не цієї ночі, то наступної прилетить, щоби забрати її — за другу зірку праворуч, а далі навпростець аж до ранку[50]. Вона стане йому супутницею, матір’ю загублених хлопчаків, мстицею-сестрицею в боротьбі із лихим Гаком, а найголовніше — новою пітеровою Венді... новою подругою хлопця, котрий ніколи не стане дорослим.

І от тепер, через двадцять років, Пітер нарешті прийшов по неї.

Ламія не відчула болю, тільки раптовий, крижаний натиск, ніби сталевий пазур Ктиря, який, встромившись у нейрошунт за вухом, вирвав її кудись. Тепер вона летіла.

Раніше їй доводилося бувати у базовій площині та самій інфосфері. Ще кілька тижнів тому Ламія, намагаючись допомогти Джонні викрасти його персону повернутої особистості, покаталася матрицею ТехноКорду разом зі своїм улюбленим кіберпанком Бі-Бі Сурбрінґером. Вони подолали периферію і вкрали персону, але наразилися на сигналізацію, і Бі-Бі загинув. Ламія нізащо на світі не хотіла повертатися в інфосферу.

Але ось вона знову тут.

Теперішні переживання не можна було ні на краплинку порівнювати з тим, що ти відчуваєш, використовуючи комлоґ або вузли комунікаторів. Це була повноцінна стимсимуляція, наче ти потрапив у повнокольорову голографічну драму з об’ємним стереозвуком — все одно що перебувати там у реальності.

Пітер нарешті прийшов по неї.

Ламія піднялася над кривою гіперіонівського лімбу, розглядаючи рудиментарні канали мікрохвильових потоків даних та вузькоскерованих комунікаційних каналів, що правили планеті за її інфосферу на стадії ембріона. Вона не спинилася, щоби зайти в неї, оскільки її скеровував оранжевий лінк у небо, що вів до справжніх проспектів та магістралей базової площини.

Простір Гіперіона зазнав вторгнення як Збройних сил Гегемонії, так і Рою Вигнанців, вони обоє принесли із собою химерні складчасті конструкти власних інфосфер. Новим поглядом Ламія могла оцінити тисячі рівнів інформаційного потоку ЗСГ, турбулентний зелений океан інформації, що неслася червоними жилами вбезпечених каналів, та обертовні фіолетові сфери з чорними ескорт-фагами — армійські штучні інтелекти. Ця псевдоподія великої мегаінфосфери Мережі виливалася в нормальний простір із чорної круговерті корабельних телепортів уздовж усе ширшого фронту хвиль, чиї миттєві брижі накладалися одна на одну і, як зрозуміла Ламія, були свідченням безперервних інформаційних вихлюпів десятків передавачів класу «світло+».

Вона пригальмувала, раптом завагавшись, куди рухатися далі, на який проспект вирушати. Вона летіла, і її непевність могла, здавалося, знищити магію: вона загрожувала спустити її назад на землю в багатьох милях унизу.

І тоді Пітер узяв її за руку і втримав на льоту.

— «Джонні!»

— «Привіт, Брон».

Щойно вона побачила його, як образ її власного тіла явився тут. Це був Джонні, її клієнт і коханець, такий, яким вона його бачила востаннє: з вилицюватим обличчям, карими очима, охайним носиком та вольовим підборіддям. Його каштанові кучері, як і раніше, спадали на комір, а обличчя могло слугувати ескізом енергійного завзяття. Вона й досі мліла всередині від його усмішки.

«Джонні!» Вона пригорнулась до нього і відчула потиск його дужих рук на своїй спині, коли вони летіли над цілим світом. Відчувала, як її перса притискаються до його грудей, коли він відповів їй несподіваною як на його дрібну статуру міццю власних обіймів. Вони поцілувалися, і заперечити реальності своїх емоцій вона не могла.

Ламія линула на відстані простягнутих рук, поклавши долоні йому на плечі. Їхні обличчя світилися зеленим та фіолетовим від великого океану інфосфери над ними.

— «Це все реальне?» — вона чула власний голос та акцент у запитанні навіть попри те, що насправді тільки думала про це.

— «Так. Настільки ж реальне, наскільки такою може вважатися будь-яка частина матриці базової площини. Ми на краю мегасфери в просторі Гіперіона», — його голос і досі бринів тим непізнаваним акцентом, що її так бісив і вводив в оману.

— «Що сталося?» — із цими словами вона передала йому образи того, як з’явився Ктир, його подоби, раптового та моторошного удару пальця-леза.

— «Так, — подумав Джонні, притискаючи її до себе міцніше. — Якимось чином це визволило мене із петлі Шрена та викинуло одразу в інфосферу».

— «Я померла, Джонні?»

Обличчя Джона Кітса всміхнулося до неї. Він трошки її струснув, лагідно поцілував та розвернув так, щоби вони обоє могли насолоджуватися видовищем унизу та вгорі.

— «Ні. Ти не померла. Хоча, Брон, ти можеш зараз бути під’єднана до якогось химерного пристрою, що підтримує життєдіяльність, поки твій аналог базової площини блукає тут зі мною».

— «А ти мертвий?»

І знову він до неї вишкірився.

— «Більше ні. Хоча життя в петлі Шрена і не схоже на те, яким воно мало би бути за словами розробників. То було все одно, що снити чужими снами».

— «А мені ти снився».

Джонні кивнув.

— «Не думаю, що то був я. Мені снилися ті самі сни... розмови з Міною Ґледстон, фрагменти нарад в уряді Гегемонії...»

— «Так!»

Він стиснув її руку.

— «Я підозрюю, що вони перезапустили ще одного кібрида Кітса. І якимось чином ми з ним зв’язуємося через усі ці світлові роки».

— «Ще один кібрид? Але ж як? Ти знищив шаблон у Корді, звільнив свою персону...»

Її коханець знизав плечима. Він був у гофрованій сорочці і шовковій камізельці небаченого їй доти крою. Потік даних по проспектах угорі заливав їх обох пульсаціями неонового світла.

— «Я підозрював, що резервних копій могло виявитися більше, ніж ми з Бі-Бі змогли знайти при такому мілкому зануренні в периферію Корду. Це не має значення, Брон. Якщо існує інша копія, то це я, і мені нізащо не повірити в те, що цей інший „я“ може бути мені ворогом. Гайда, дізнаймося про це разом».

Ламія забарилася на секунду, хоч він і тягнув її за собою вгору.

— «Про що дізнаймося?»

— «Це наш шанс дізнатися, що відбувається насправді, Брон. Шанс дістатися суті всіх загадок».

У власному голосі / думці їй чулася непритаманна боязкість.

— «Джонні, я не певна, що хочу».

Він розвернувся і глянув на неї.

— «І це детектив, якого я раніше знав? Що сталося із жінкою, котра терпіти не могла таємниць?»

— «Вона пережила неабияку колотнечу, Джонні. Я мала змогу озирнутися і зрозуміти, що стала детективом — головним чином — через самогубство батька. Я й досі намагаюся розібратися в подробицях тієї смерті. А тим часом багато хто в реальному житті зазнав горя. Включно з тобою, мій любий».

— «Ну, і як? Розібралася?»

— «У чому?»

— «У батьковому самогубстві».

Ламія насупилася на нього.

— «Я не знаю. Навряд чи».

Джонні показав їй рідку масу вируючої інфосфери вгорі над ними.

— «Брон, там на нас чекає багато відповідей. Головне — бути сміливою і готовою їх шукати».

Вона знову взяла його за руку.

— «Ми можемо там загинути».

— «Так».

Ламія чекала. Поглянула вниз на Гіперіон. Світ був схожий на темну криву з нечисленними кишенями ізольованих даних, що горіли, немовби багаття вночі. А великий океан угорі над ними бурлив і бринів світлом та інформаційним шумом. І Брон знала, що це лише крихітна галузочка мегасфери, розташованої за ним. Вона знала... відчувала... що їхні відроджені аналоги базової площини можуть зараз вирушити в місця, про які не міг мріяти жоден ковбой-кіберпанк.

Із Джонні в ролі провідника Брон знала, що зможе проникнути в такі надра мегасфери й ТехноКорду, які навіть не снилися людям. І їй стало страшно.

Але вона ж нарешті зустріла Пітера Пена. І Небувальщина її манила.

— «Гаразд, Джонні. То чого ми чекаємо?»

Вони обоє полинули вгору назустріч мегасфері.

Полковник Федман Кассад пройшов за Монетою у портал і потрапив на широку рівнину Місяця, на якому вгору, у криваво-багряне небо, пнулося моторошне п’ятикілометрове дерево із терновинням. Настромлені на численне гілля та шипи, в його кроні корчилися людські фігури: ті, що ближче, однозначно були людьми, і їх проймав біль, віддаленіших виявилося складно розгледіти, і вони більше скидалися на грона блідого винограду.

Кассад кліпнув, йому перехопило подих у своєму живосрібному костюмі. Він відірвав очі від блюзнірського на вигляд дерева, роззирнувся, проминаючи поглядом мовчазну постать Монети.

Те, що йому здалося рівниною на Місяці, насправді було поверхнею Гіперіона на вході у Долину Гробниць часу. Але поверхнею цілковито іншого Гіперіона. Бархани замерзли та спотворилися, ніби їх опалили й запекли на скло; бескиди й скелі спершу наче текли, а відтак завмерли, нагадуючи глетчери із блідої гірської породи. Повітря кудись зникло, і небо чорніло безжальною чіткістю, притаманною для всіх позбавлених атмосфери супутників планет. Та й тутешнє сонце Гіперіону не належало; такого світла людські очі ще не бачили. Кассад подивився вгору, і зорові фільтри його костюма ввімкнули поляризацію, щоби здолати жахливі енергії, що сповнювали небо смугами кривавого кольору та суцвіттями лютого білого світла.

Під ним долина аж ніби бриніла від нечутного дрожу. Гробниці часу ясніли своїм власним внутрішнім огнем, пульсували холодним мрінням, що лилося через усю долину на багато метрів із кожного отвору, порталу та виїмки. Гробниці мали новий, свіжий, блискучий вигляд.

Кассад збагнув, що дихає тільки завдяки своєму виряду, який також рятував його від космічного холоду, що заступив собою теплоту пустелі. Він повернувся до Монети, спробував сформулювати розумне питання, але не зміг, тому ще раз перевів погляд на неймовірне дерево.

Його шипи здавалися виготовленими з того самого сплаву, хрому та хрящів, що й сам Ктир: очевидно штучні і водночас жахливо органічні. У своїй основі стовбур мав зо дві-три сотні метрів ширини, нижнє гілля було не тоншим, але дрібніше майже одразу звужувалося до розмірів стилета, коли пропонувало небу свої кошмарні плоди людського роду.

Просто неймовірно, що настромлені жертви могли так довго жити; ще менш вірогідним здавалося те, що вони не вмирали у вакуумі цього місця, поза простором і часом. Але крім того, що виживали, вони ще й страждали. Полковник бачив, як вони звивалися в конвульсіях. Усі вони були живі. І всі потерпали від болю.

Кассад знав про їхні муки: він чув сильний нестерпний звук, невпинне завивання ніби туманного горна, так наче тисячі нетренованих пальців тиснули на клавіші масивного органа болю. Він настільки добре відчувався, що чоловік навіть пошукав був його видимі хвилі в сліпучому небі, так ніби дерево було гробовим багаттям або якимось маяком.

Але нічого, крім безжального світла та космічної тиші, в ньому не знайшов.

Кассад збільшив картинку оптичних лінз і почав переводити погляд із гілки на гілку, із шипа на шип. Люди, що корчилися на дереві, належали до обох статей і всіх вікових категорій. Вони були вбрані у найрізноманітніше дрантя, мали рештки макіяжу на обличчі, що свідчило про значний часовий діапазон у кілька десятків років, якщо не століть, між ними. Чимало різних стилів полковник навіть не впізнав, а тому припустив, що жертви із його майбутнього. Їх налічувалося тисячі... десятки тисяч... зібраних тут жертв. І всі живі. І всіх проймав біль.

Кассад зупинився, зосередився на вітті в чотирьохстах метрах над поверхнею землі, на пучку шипів і тіл, далеко від стовбура, на одинокому терні триста метрів завдовжки, з якого звисав знайомий пурпуровий плащ. Постать звивалася, корчилася і раптом повернулася до Федмана Кассада.

Він дивився на посадженого на палю Мартіна Силена.

Кассад вилаявся і стис кулаки так сильно, що аж кості в кистях рук заболіли. Він роззирнувся в пошуках зброї і збільшив картинку, перевівши погляд на Кришталевий моноліт. Там нічого не було.

Полковник труснув головою, збагнувши, що його костюм — кращий від будь-чого смертоносного, що він привіз із собою на Гіперіон, і рушив до дерева. Він не знав, як спинатися на нього, але він розбереться. Не знав, як зняти Силена (і всіх жертв) живим, але він зробить це — або загине.

За десять кроків він зупинився на гребені завмерлого бархана. Між ним і деревом стовбичив Ктир.

Кассад усвідомив, що люто шкіриться під хромованим силовим полем свого обтислого обладунку. Саме на це він чекав так багато років. Ось вона — благородна війна, якої він жадав упродовж усього життя, ось вона — честь. Саме про них він говорив у своїй клятві двадцять років тому під час церемонії «Масада». Двобій і герць між воїтелями. Бій на захист невинних. Кассад усміхнувся, розпластав правицю на срібний клинок і зробив крок уперед.

— «Кассаде!»

Він озирнувся до Монети. Світло спадало її ртутним оголеним тілом, коли вона жестом показувала щось у долині.

Другий Ктир виходив із гробниці, що звалася Сфінксом. Ще далі інший Ктир виходив із Нефритової гробниці. Жорсткі відблиски мерехтіли на шипах та колючих стрічках наступного, котрий виринув із Обеліска за півкілометра від чоловіка.

Кассад не зважив на них і знову повернувся до дерева та його охоронця.

Сотня Ктирів стояла між ними. Кліпнув очима — і ще сто об’явилося ліворуч. Глянув позаду — на холодних дюнах та розплавах пустельних гір стовбичив легіон Ктирів, наче легіон байдужих статуй.

Полковник стукнув себе по коліну. «Трясця».

Монета підійшла і зупинилася поруч, торкнувшись його рукою. Їхні костюми злилися разом, і він відчув тепло її передпліччя. Вона стала біля нього стегном до стегна.

— «Я кохаю тебе, Кассаде!»

Він подивився на бездоганні риси її обличчя, знехтувавши буйством переливів, кольорів та відображень у ньому, і спробував пригадати їхнє знайомство в лісі під Азенкуром. У пам’яті спливли її приголомшливо зелені очі та куце каштанове волосся. Повнота нижньої губи і смак її сліз, коли він випадково за неї вкусив.

Чоловік підняв руку і торкнувся її щоки, відчуваючи теплоту шкіри під костюмом. «Якщо кохаєш, — передав він, — то залишайся тут».

Полковник Федман Кассад одвернувся і зірвався на крик, що тільки він його міг чути в космічній тиші: крик юного бунтівника з далекого людського минулого, крик курсанта ЗСГ після випуску, крик каратиста і крик просто незгідного. Він бігом кинувся через бархани до тернового дерева та Ктиря навпроти нього.

Тепер у долині та міжгір’ях стояли тисячі Ктирів, їхні пазурі розкрилися в унісон, світло сяйнуло на десятках тисяч скальпелів, лез та шипів.

Кассад не дивився на інших, він нісся до Ктиря, якого, йому здавалося, він бачив від самого початку. Над істотою від свого самотнього болю корчилися людські фігури.

Ктир, до якого він мчав, розкрив руки немовби для обіймів. Криві клинки на зап’ястках, суглобах та грудях ніби покинули свої потаємні піхви.

Кассад загорлав і здолав останні метри.

— Не варто летіти мені, — промовив Консул.

Поки отець Дюре наглядав за Брон Ламією, вони із Солом тягнули напівпритомного Гета Мастіна із Печерної гробниці до Сфінкса. Була майже опівніч, і долина сяяла од відображеного світла Гробниць. Крила Сфінкса відтинали видимий клаптик неба, що прозирав між скельними стінками. Брон лежала нерухомо, й аномальний шнур тікав у темряву входу.

Сол торкнувся плеча Консула.

— Ми вже це обговорили. Летіти слід вам.

Його співбесідник похитав головою та розгублено погладив антикварний килим-літун.

— Можливо, двох би він усе-таки підняв? І ви з Дюре дістались би до місця швартування «Бенареса».

Сол притримував немовля в колисці рук і помалу її гойдав.

— Рахілі два дні. Крім того, ми повинні лишатися саме тут.

Дюре похилився вперед. Ілюмінація гробниці за ними підфарбовувала світлом його високе чоло та гострі вилиці.

— Сину мій, якщо ви тут і зостанетеся, то хіба ж не для самогубства? Натомість коли спробуєте привести сюди зореліт заради пан-Ламії та храмовника, то поможете іншим.

Консул потер щоку. Він був страшенно зморений.

— Отче, на килимку стане місця і вам.

— Яка б доля мене не чекала, — всміхнувся Дюре, — маю відчуття, що моє призначення — зустріти її тут. Я зачекаю на ваше повернення.

Консул знову похитав головою, та все ж таки вмостився на килимку по-турецьки і підсунув до себе важку сумку з речима. Він перерахував кількість сухпайків та пляшок з водою, що їх для нього спакував Сол.

— Забагато. Вам це потрібніше.

— Завдяки пан-Ламії харчів та води нам вистачить на чотири дні. А якщо по тому доведеться говіти, то для мене цей піст буде не першим.

— А раптом повернуться Силен із Кассадом?

— Нашої води їм вистачить, — озвався Сол. — Якщо ж повернуться інші, можна буде ще раз сходити по їжу до Твердині.

— Гаразд, — зітхнув Консул.

Він торкнувся пілотних ниток у відповідній послідовності — двометровий килимок зашкарубнув і піднявся на десять сантиметрів над каменем. Якщо в магнітному полі тут і відбувалися якісь коливання, їх ніхто не помітив.

— Вам знадобиться кисень, аби подолати гори, — нагадав Сол.

Консул дістав осмотичну маску із сумки, а Сол передав йому автоматичний пістолет Ламії.

— Ні, я не можу...

— Проти Ктиря він марний, — пояснив Сол. — А для вас його наявність може зіграти вирішальну роль у тому, поталанить добратися до Кітса чи ні.

Консул кивнув і поклав зброю в сумку. Потиснув руку священику і старому вченому. Крихітні пальчики Рахілі сковзнули по його передпліччі.

— Нехай щастить вам, — попрощався Дюре. — І хай береже вас Господь!

Консул похитав головою, стукнув по пілотних лініях і подався трошки вперед, коли килим, ледве вібруючи, піднявся на п’ять метрів, а потім сковзнув уперед і вгору, ніби здіймаючись невидимими у повітрі рейками.

Консул, не барячись, заломив правий віраж убік входу в долину, перемахнув бархани на десятиметровій висоті, а тоді повернув ліворуч, до узгір’їв. Озирнувся він лиш раз. Четверо на горішній східці перед Сфінксом — дві випростані постаті і дві напівлежачі, сперті на камінь фігури, — здалися напрочуд маленькими. Немовляти в руках Сола роздивитися не вийшло.

Тієї ночі, коли полетів Консул, Сола Вайнтрауба переповнювали великі сподівання. Нарешті вони хоч щось робили. Принаймні намагалися. Старий не вірив, що кріогенні сховища на кораблі Консула дадуть відповідь на питання про порятунок Рахілі (вчені з Ренесанс-Вектора раніше зазначили про значну небезпеку застосування цієї процедури), але добре, що з’явилася альтернатива. Хоч якась альтернатива. Сол відчував, що вони надто довго марнували час в очікуванні милості від Ктиря, ніби засуджені злочинці в передчутті гільйотини.

Тієї ночі внутрішні приміщення Сфінкса були оманливими як ніколи, тому все їхнє збіжжя Сол переніс на широкий гранітний ґанок гробниці, де вони з Дюре спробували організувати якийсь затишок для Мастіна і Брон, котрих вкрили ковдрами й плащами, а під голови їм, замість подушок, поклали пакунки. Медичні монітори жінки, поки її тіло просто відпочивало, й досі фіксували в неї повну відсутність мозкової діяльності. Мастін вовтузився й перевертався — його ніяк не відпускала гарячка.

— Як ви гадаєте, що мучить тамплієра? — спитав Дюре. — Хвороба?

— Банальне переохолодження, — проказав Сол. — Після викрадення з буєра він прийшов до тями, блукаючи тутешньою пусткою і долиною Гробниць часу. Йому доводилося їсти сніг від спраги, а їжі він узагалі не мав.

Дюре кивнув і перевірив армійський пластир, який вони приліпили на внутрішній бік Мастінової руки. Індикатори показували, що хворий стабільно одержував внутрішньовенний розчин.

— У мене таке враження, що тут справа в іншому, — заявив єзуїт. — Це щось схоже на божевілля.

— У храмовників майже телепатичний зв’язок із їхніми кораблями-деревами, — пояснив Сол. — Певно, Істинний Голос Дерева трохи з’їхав із глузду, коли став свідком знищення «Іґґдрасіля». Особливо, якщо він дивним чином знав про його необхідність.

Дюре похитав головою, продовжуючи змочувати вощений лоб тамплієра вологою губкою. Глупої ночі здійнявся вітер, він крутив циноброву куряву в ледачих смерчиках і стогнав, огинаючи крила та грубі грані Сфінкса. Без ладу та хоч якогось порядку яскраво світилися і тьмянішали Гробниці. Час від часу хроноприпливи навалювалися на обох чоловіків, змушували їх хапати ротом повітря і шукати найближчу кам’яну опору. Та рано чи пізно хвиля дежавю й запаморочення минала. Через те, що Брон Ламія була прикріплена до Сфінкса шнуром, який сплавився з її черепом, вони не могли нікуди звідти піти.

Перед світанком хмари розійшлися, в них прозирнуло небо з рясними зірками, від світла яких мало не різало очі. Певний час замість битви великих флотів вони бачили епізодичні вихлипні сліди термоядерних зорельотів — вузькі алмазні подряпини на шибці ночі. Та потім знову буйним цвітом розквітли далекі вибухи, і вже за годину сяйво Гробниць розчинилося в нестямі небесної битви.

— Хто, на вашу думку, переможе? — поцікавився отець Дюре.

Двоє чоловіків сиділи, обіпершись спинами на кам’яну стіну Сфінкса та піднявши обличчя до видимого сектора неба, обмеженого вигнутими вперед крилами.

Сол гладив спинку Рахілі, поки вона спала долілиць, виставивши вгору під тонкими ковдрами куприк.

— Із чужих слів у мене склалося враження, що в цій страхітливій війні Мережі роковано поразку.

— То ви вірите прогнозам Консультаційної ради штучних інтелектів?

— Взагалі-то в політиці я геть не розбираюся, — Сол здвигнув у темряві плечима. — Як і в точності передбачень Корду. Я скромний учений із маленького університету на провінційній планеті. Та мене не залишає відчуття, що нас чекає щось жахливе... ніби прийшла година грубого звіра, який чвалає до Вифлеєма народитись[51].

— Єйтс? — усміхнувся Дюре й одразу посерйознішав. — Підозрюю, що це місце і є тим самим Вифлеємом, — він зиркнув на долину та її осяйні Гробниці. — Усе життя я навчав тейяровим теоріям про еволюцію в напрямку точки Омега. Натомість маємо те, що маємо. Дурість людини в небі, і жахливий Антихрист, котрий чекає на успадкування решти.

— Отже, на вашу думку, Ктир — це Антихрист?

Отець Дюре сперся ліктями на підняті коліна і щепив руки.

— Якщо ні, то ми всі в халепі, — гірко розсміявся він. — Не так давно я був би ще в захваті від самої думки про те, що Антихриста можна зустріти... адже присутність хоч якоїсь богопротивної сили тільки додала би мені віри в будь-яку форму існування божественного.

— А тепер? — тихо уточнив Сол.

— Мене й самого розіпнули, — розкрив свої долоні Дюре.

Сол згадав про образи з історії Лінара Гойта; літній єзуїт, котрий прибив себе до дерева тесла і мучився од своїх страждань та перероджень цілими роками, бо не хотів здатися ДНК-паразиту хрестоформи, що й зараз ховався в нього під шкірою грудей.

Дюре опустив обличчя.

— Та Отець Небесний змовчав, — неголосно розповідав старий єзуїт. — Не підтримав, не сказав, що біль і жертовність варті хоч чого-небудь. Тільки біль. Біль і морок. А потім знову біль.

Сол аж припинив погладжувати спинку немовляти.

— І ви втратили свою віру?

— Навпаки, — Дюре перевів погляд на Вайнтрауба. — Я відчув, що віра набула глибшої сутності. Біль і морок — наш жереб від часів Падіння Людини. Але ж повинна існувати надія на те, що можна вивищитися на наступний рівень... де свідомість зможе розвинутись у значно милостивішій площині, ніж її контрапункт у збудованому на байдужості всесвіті.

Сол поволі кивнув.

— Під час тривалого змагання Рахілі з хворобою Мерліна мене... і мою дружину Сару переслідував один і той самий сон... що мені наказують принести в жертву єдину доньку.

— Так, — озвався Дюре. — Я прослухав записи на диску Консула.

— Значить, ви в курсі моєї відповіді. По-перше, Авраамів шлях покори більше не для нас, навіть якщо існує Бог, який вимагає такої покори. По-друге, ми офірували цьому Богові надто багато впродовж останніх поколінь... Сплаті болем маємо покласти край.

— Одначе ж ви тут, — Дюре обвів рукою долину, Гробниці, ніч.

— Тут, — погодився Сол. — Але не для того, щоб упасти плазом. Я хочу побачити, яку відповідь ці сили мають на моє рішення, — він знову торкнувся спини доньки. — Рахілі зараз півтора дні. Їй усе менше з кожною секундою. Якщо Ктир виступає архітектором такої жорстокості, то я хочу стати перед ним, навіть якщо він справді ваш Антихрист. Якщо Бог є і це він сотворив цю істоту, я подарую йому таку саму зневагу.

— Цілком можливо, що ми всі давно демонструємо йому цю зневагу, — гмикнув Дюре.

Сол підняв голову, коли з добрий десяток булавочних уколів, якими небо всіяло несамовите світло, пустив брижі і далеко в космосі розрісся ударними хвилями плазми.

— Шкода, що нам бракує технологій, аби змагатися з Богом як рівня, — тихо, напівтонами правив він далі. — Кинути йому виклик у його ж лігві. Віддати належне за всі ті несправедливості, що він звалив на голови людства. І дати йому шанс облишити свою самовдоволену зверхність, або ж хай котиться під три чорти.

Отець Дюре повів бровою і ледве всміхнувся.

— Мені відомий ваш гнів, — священик лагідно торкнувся Рахілиної голівки. — Може, все-таки спробуємо поспати перед світанком?

Сол кивнув і ліг поруч із дитиною, натягнувши ковдру по вуха. Він чув, як щось прошепотів до себе Дюре, напрочуд тихе «добраніч» або ж якусь молитву.

Вайнтрауб торкнувся дівчинки, заплющив очі та заснув.

Сол снив тим самим сном, що мучив його відтоді, як Рахіль підхопила хворобу Мерліна.

Він ішов гігантською спорудою, де колони завбільшки з секвої здіймалися в темряву, а їм назустріч із вишини падали рясні снопи малинового світла. Десь гудів огонь великої пожежі. І над головою ясніли два темно-червоні овали.

Сол упізнав це місце. Він знав, що попереду його чекає вівтар із Рахіллю, непритомною двадцятирічною Рахіллю, і що там він почує вимогливий Голос.

Чоловік спинився на низькому балконі і прикипів поглядом до знайомої сцени. Його донька — жінка, з якою вони із Сарою попрощалися, коли вона аспіранткою вирушила в археологічну експедицію на далекий Гіперіон, — лежала оголена на широкій кам’яній плиті. Над нею в повітрі ширяла пара червоних сфер Ктиревого погляду. Поруч на вівтарі лежав і довгий кривий ніж із вигостреної кістки. І от пролунав той Голос:

— Соле, візьми свою доньку, свою одиначку, що її полюбив ти, Рахіль, та й піди собі до світу Гіперіон, і принеси там її в цілопалення в одному з тих місць, що про них скажу тобі.

Руки Сола трусилися від люті й туги. Він дер на собі волосся і кричав у морок, повторюючи те, що вже колись йому заявив:

— Більше не буде ніяких офір — ні дітей, ні батьків. Більше не буде жертв. Час покори та спокути мину в. Допоможи як друг або забирайся геть!

Раніше вві сні після цих слів у порожнечі починав свистіти вітер, і моторошні кроки зникали в далечині. Та цього разу сон не увірвався. Вівтар мрів і надалі, раптом порожніючи. І тільки ніж із кістки лишався лежати на ньому. Пара червоних сфер продовжувала ширяти у вишині, ніби сповнені вогнем рубіни, що вміщували в себе цілі планети.

— Послухай мене, Соле, — правив далі цей Голос, що тепер не дуднів із-під верховіття, а ледве нашіптував йому у вухо. — Майбутнє людства залежить від твого вибору. Ти можеш пожертвувати Рахіллю не з покори, а з любові?

Подумки Сол уже чув свою відповідь, хоч і досі не міг підібрати слів. Більше не буде ніяких офір. Не сьогодні. І взагалі ніколи. Людство вже натерпілося за свою любов до богів, за свої тривалі пошуки Бога. Він думав про численні століття, впродовж яких його народ, євреї, вів перемовини з Богом і скаржився, чубився, проклинаючи несправедливість усього світоустрою, але попри це завжди, завжди і будь-якою ціною корився знову. Покоління вмирали в печах ненависті. Майбутні покоління пошрамовані холодним вогнем радіації та поновленої ненависті.

Не цього разу. Ніколи взагалі.

— Погоджуйся, тату!

Сол підстрибнув від доторку руки. Його донька Рахіль стояла поряд. Не дитина і не доросла. А вісімнадцятирічна, якою він її бачив двічі. За нормального плину часу та в його зворотному напрямку, коли вона занедужала хворобою Мерліна. Рахіль із її світло-каштановим волоссям, заплетеним у просту косу, невисока, лагідна, у вільного крою туніці-«варенці» і дитячих кросівках.

Сол узяв її за руку і стиснув так міцно, як тільки міг, не завдаючи їй болю. І відчув, що вона відповіла йому таким же сильним потиском. Це була не ілюзія, не фінальна жорстокість Ктиря. Це була його донька.

— Погоджуйся, тату!

Сол розв’язав задачу Авраама про покору злому Богові. Покора більше не може бути найважливішим виявом стосунків людства і його божества. Але що як сама дитина просить про жертву на знак покори Господній примсі?

Сол став на коліно перед донькою і розкрив для неї обійми:

— Рахіль.

Вона обійняла старого з усім тим завзяттям, що збереглося в його численних спогадах про те, як він її пригортав до себе, про її підборіддя десь там над плечем, про рученята, що аж душать від надміру любові. Дівчина прошепотіла йому на вухо:

— Будь ласка, тату, треба погоджуватися.

Сол не відпускав Рахілі, відчуваючи її тонкі руки і тепло, що линуло від притиснутої щоки. Він мовчки плакав, сльози котилися по обличчі, мочили коротку бороду, але він не хотів одпускати її навіть на секунду, щоби змахнути їх долонею.

— Я люблю тебе, тату, — прошепотіла Рахіль.

Він підвівся, витер сльози затиллям руки, не відпускаючи лівиці Рахілі, і став на довгий шлях униз до вівтаря.

Я прокинувся, і мені це не припало до вподоби.

Перевернувшись, я мружився та лаяв несподіване вторгнення світла. На краю ліжка сидів Лі Гант, досі тримаючи в руках аерозольний інгалятор.

— Ти прийняв стільки снодійного, що можна цілий день провалятися в ліжку, — проказав він. — Прокинься і співай.

Я сів, пошкрябав на щоках ранкову щетину і скривився в напрямку Ганта.

— Хто в дідька тобі дозволив вдиратися у мій номер? — говорячи це, я закашлявся і не міг спинитися, аж поки Гант не приніс мені склянки води з ванної кімнати.

— На.

Я випив, марно стараючись виливати свій гнів та лють у проміжках між спазмами кашлю. Рештки сну розвіялися, немов уранішній туман. На мене впало відчуття жахливої втрати.

— Вдягайся, — підвівся Гант. — Ти потрібен Директрисі в її кабінеті за двадцять хвилин. Поки ти тут спав, дещо сталося.

— І що ж таке трапилося? — я протер очі, а тоді п’ятірнею спробував розкуйовдити чуприну.

— Зазирни в інфосферу, — стримано всміхнувся Гант. — І якнайшвидше у кабінет Ґледстон. Двадцять хвилин, Северне, — і він пішов.

Я зайшов в інфосферу. Зазвичай, такий візит можна порівняти із видом на клаптик океану на Старій Землі, який може перебувати на різних стадіях турбулентності. У нормальні дні вона скидається на спокійне море, чиєю поверхнею бігають хвильки різних конфігурацій. Кризові стани візуалізуються в подобі брижів та баранців на гребенях хвиль. Сьогодні в інфосфері штормило. Я не одразу зміг зайти, хай яким маршрутом хотів скористатися. Вал спантеличення характеризував припливи інформації й оновлень, матриця базової площини навісніла від перемін у сховищах даних, крупних переведень кредитів із рахунку на рахунок, у той час як Річ Спільна (що схожа на багатошарову гутірку про новини та політичні дебати) сьогодні перетворилася на ураган непорозумінь, покинутих референдумів та застарілих шаблонів, що ніби дрантя хмар носилося в буревії.

— Господи всемогутній, — прошепотів я, насилу пробившись в інфосферу та змагаючись із напливом інформації, що бив хвилями в імплантовані мережі та мозок. Війна. Несподівана атака. Неминуче руйнування Мережі. Балачки про відставку Ґледстон. Заворушення на двох десятках планет. Повстання проти Церкви Ктиря на Лузі. Флот ЗСГ, що темпом покидав систему Гіперіона, здійснюючи відчайдушний ар’єргардний маневр. Але ж надто спізнілий, надто спізнілий. Напад на Гіперіон уже розпочався. Острах замаху на систему телепортів.

Я скочив і голяка побіг в акустичний душ, який закінчив приймати у рекордний для себе час. Гант або ще хтось уже приготував мені сірий формений костюм та накидку, тож я похапцем убрався, на ходу зачісуючи мокре волосся назад, дозволивши йому впасти на комір.

Не годилося затримувати Виконавчу директрису Гегемонії Людини. Ой, не годилося.

Мартін Силен звивається і корчиться в чистій поезії болю. Сталевий шип завдовжки два метри ввійшов у його тіло між лопаток і вийшов із грудей, простягнувши тонкий, наче голка, кінець на цілий метр уперед. Чоловік метеляє руками, але дотягтися до нього не спроможний. Шип бездоганно гладкий, і його спітнілим долоням та гачкуватим пальцям навіть нема за що зачепитися. Попри таку відшліфованість на доторк його тулуб не зісковзується; поета нашпилили надійно, достоту як метелика для колекції.

Він не кровить.

Через кілька годин після того, як крізь полуду шаленого болю здоровий глузд повернувся до Мартіна Силена, він думає про це. Крові немає, зате є біль. О так, його тут аж занадто. Понад міру навіть у зіставленні з дикою фантазією поета про те, чим є той біль. Біль понад людську витривалість і межі страждань.

Та Силен витримує. І Силен страждає.

Він у тисячний раз верещить рваним риком, позбавленим змісту, мови, навіть непристойностей. Словами не передати такої агонії. Силен верещить і звивається. Трохи пізінше безвільно обвисає, і довгий шип погойдується в такт його круговим рухам. Над ним, під ним та позаду висять інші люди. Але Силен майже не роздивляється їх. Усіх їх займають лише власні кокони агонії.

«Те пекло скрізь, — Силен подумки цитує Марлоу, — і я довічно в нім»[55].

Та він у курсі, що це не пекло. І не життя після смерті. Так само він у курсі, що це не якесь там відгалуження реальності; шип стирчить із його тіла! Вісім сантиметрів органічної сталі в його грудях! І все одно він не вмирає. І не кривавить. Це щось, і перебуває воно десь, але це не пекло і не жива сутність.

Час тут лине дивно. Силен і раніше знав, що він може розтягуватися та вповільнюватися: агонія оголеного нерва в кріслі стоматолога, біль, викликаний каменем у нирці, в лікарняній приймальні. Час здатен практично спинятися, наганяючи жах на стрілки біологічного годинника. Проте навіть у такі моменти він усе одно продовжує бігти. Пломбування каналів закінчується, нарешті вводиться і починає діяти ультраморфій. А тут навіть повітря не ворушиться за відсутності часу. І біль — це гребінь та шумовиння хвилі, що ніколи не розбивається.

Силен верещить од гніву та болю. Звивається на своєму шипі.

— Прокляття! — нарешті видушує він із себе. — Прокляття, трясця, в бога-душу.

Слова — релікти іншого життя, артефакти зі снів, якими він жив до знайомства з реальністю дерева. Силен тільки наполовину його пам’ятає, як наполовину пам’ятає, коли його сюди ніс Ктир і, настромивши на шип, залишив тут.

— Боже! — верещить поет і хапається за терен обома руками, намагається якось підтримати свою чималу вагу на ньому, але цим тільки безмежно посилює свій безмежний біль.

Під ним простягається ландшафт. Видно на милі навколо. Це завмерла діорама долини Гробниць часу та пустелі за нею із пап’є-маше. Навіть мертве місто і далекі гори відтворено в пластичній, стерильній мініатюрі. Байдуже. Для Мартіна Силена існує тільки дерево і біль. Вони нерозривні. Силен шкірить зуби в кривій од болю посмішці. У дитинстві на Старій Землі вони з Амальфі Шварцем, його найліпшим другом, якось потрапили до християнської громади у Північноамериканському заповіднику, повчилися їхньої неотесаної теології і згодом часто гнули кирпу над розп’яттям. Юний Мартін широко розкидав руки, схрещував ноги, піднімав голову і промовляв: «Боженьки, звідціль же все місто видно». Амальфі у відповідь просто вибухав реготом.

Силен верещить.

Час нікуди не йде, проте в якийсь момент розум Силена повертається до чогось подібного на лінійне спостереження... одмінне від розкиданих оаз чистої, нескаламученої агонії в пустелі бездумного конання... і в цьому лінійному позачасовому сприйнятті власного болю Силен починає бачити хронологічні рамки.

Спочатку брутальна лайка додає його болю чистоти. Крик завдає мук, але гнів очищає та прояснює.

Потім, у моменти виснаження між криком та чистими переймами болю, Силен дозволяє собі думати. Спершу це спроби вишиковувати, повторювати хронологічні параметри про себе, будь-що для відокремлення однієї десятисекундної агонії від наступної. Силен помічає, що спроби зосередитися трохи послаблюють агонію. Вона й надалі нестерпна, вона й надалі на подобу вітру розганяє уривки справжніх думок, але все ж таки менша на якусь безмежно дрібну величину.

Отже, Силен зосереджується. Він верещить, кобенить і звивається, але він сконцентрований. Оскільки концентруватися особливо нема на чому, то він зосереджується на своєму болю.

Як виявляється, біль має свою структуру. Свою схему. Будову, складнішу від наутилуса-помпіліуса. Елементи, бароковіші від найбільш законтрфорсеного готичного собору. Мартін Силен вивчає структуру свого болю навіть під власний вереск. І він розуміє, що це поема.

Силен у десятитисячний раз вгинає спину і карк, шукаючи полегші там, де її взагалі не буває, проте цього разу в п’яти метрах над собою на такому самому шипі бачить знайомі обриси, що звиваються в неймовірному подуві агонії.

— Біллі! — думка пронизує Мартіна Силена, і водномить йому перехоплює подих.

Його колишній сюзерен та покровитель витріщається в безвидну прірву, осліплений болем, що осліпив недавно і Силена, та ледве-ледве повертається, ніби відгукуючись на власне ім’я в цьому неназиваному місці.

— Біллі! — гукає знову Силен і раптом втрачає зір та розум від болю. Він зосереджується на його структурі, відстежуючи його схему, ніби окреслює стовбур, гілки, галузочки й шипи самого дерева. — Мій володарю!

Силен чує голос понад вереском, і вражається, що і голос, і вереск належать йому:

Інфосферний аналог Брон Ламії та повернена персона її коханця падають на поверхню мегасфери, ніби два пірнальники, що стрибнули у збурену воду з високої скелі. Відчуття квазіелектричного удару, наче здолався опір якоїсь перетинки, і ось вони вже всередині. Зорі зникли, й очі Брон лізуть з орбіт, коли вона дивиться на інформаційне середовище, складніше від будь-якої інфосфери.

Для людських операторів подорож інфосферою зазвичай прирівнюється до подорожі складним містом інформації: вежі-хмарочоси корпоративних і державних даних, магістралі виробничих процесів, широкі проспекти взаємозв’язків на рівні базової площини, підземні переходи з обмеженим доступом, високі крижані брандмауери[63] служб безпеки з мікрофагами на потайній варті, а ще — видимі аналоги усіх мікрохвильових потоків і зустрічного їм руху, якими живе геть усяке місто.

Тут цих слів не вистачить. Геть не вистачить.

Звичайні аналоги інфосферних міст нікуди не поділися. Вони всі тут, але крихітні, загублені в масштабах мегасфери, і видно їх немовби справжні міста з планетарної орбіти.

Брон чудово бачить, що мегасфера не менш жива й інтерактивна від біосфери будь-якого світу п’ятого класу. Густішають і буяють сіро-зелені ліси даних, дерева в них галузяться та вкорінюються новими пагонами прямо на її очах; під власне лісом цвітуть і відмирають по завершенню своєї функції справжні мікроекологічні ніші інформаційних потоків та підпрограми штучних інтелектів; під мінливим океаном-рідкоґрунтом самої матриці зайняті своєю роботою інформаційні кроти, комунікаційні черви, бактерії перепрограмування, коріння дерев даних, сіють своїм насінням Дивні Петлі, поки над ними, над тим лісом та густим підліском фактів і взаємодій свої потаємні обов’язки виконують аналоги хижаків і жертв, вони падають каменем униз, тікають, спинаються, вгороджують пазурі й вільно собі ширяють у просторах між синапсами гілок[64] та нейронами крон.

Щойно ця метафора подарувала Брон смисл картини, що розгорнулася перед її поглядом, образ тут же зник і залишив по собі тільки неосяжну реальність-аналог мегасфери — неозорий внутрішній океан зі світла й звуків, розгалужених комунікацій, розбавлений запаморочливими круговертями свідомостей штучних інтелектів та зловісних чорних дір, де виднілися вхідні сигнали телепортів. Брон зараз рухне від натиску морської хвороби, та вона не бариться і міцно хапає Джонні за руку, ніби жінка, що тоне й намагається порятуватися, вчепившись за рятувальний круг.

— «Усе гаразд, — сигналить їй Джонні. — Я втримаю. Лишайся поруч».

— «Куди ми?»

— «На пошуки декого, про кого я забув».

— ??????

— «Свого... батька...»

Брон міцно тримається, поки вони з Джонні все глибше занурюються в аморфну безодню. Вони потрапили на плинний малиновий проспект із опечатаними інфокур’єрами, і їй спадає на думку, що червоні кров’яні тільця, мабуть, бачать те саме під час своєї подорожі кровоносними судинами.

Здається, Джонні відомий цей шлях; вони двічі звертали на дрібніші вулички-притоки основної магістралі, і чимало разів йому доводилося обирати путь на розгалуженнях. Джонні легко вдається маневрувати їхніми тілами-аналогами поміж кур’рами-тромбоцитами завбільшки з невеликі зорельоти. Брон знову намагається побачити метафору біосфери, але тут, всередині гілок-розв’язок, їй не видно лісу за деревами.

Вони проносяться областю, де між собою спілкуються штучні інтелекти, вгорі над ними... навколо них... немовбито гігантські сірі кардинали, котрі посхилялися над пожвавленим мурашником в інсектарії. Брон згадує рідну планету мами — Фригольм — із пласким, ніби стіл для більярду, Великим степом, де одні тільки їхні короткотравні маєтності розкинулися на площі в п’ять мільйонів гектарів... Брон пам’ятає страхітливі осінні бурі, коли вона стояла в них на межі, лише на крок ступивши назовні захисної бульки силового поля, і спостерігала за громадженням шарувато-купчастих хмар двадцятикілометрової вишини в криваво-червоному небі, де лють акумулювалася з такою енергією, що в неї наїжачувалося волосся на передпліччях, поки вона чекала на блискавиці завбільшки як цілі міста, на смерчі, що звиватимуться і спадатимуть униз, геть як пасма Медузи[65], на честь якої їх і прозвали, а ще — зазирала поза торнадо, поза ті стіни чорного буревію, що змітає все на своєму шляху.

Штінти гірші. У їхній тіні Брон не почувається малозначущою, адже малозначущість передбачає той чи інший ступінь невидимості; натомість вона розуміє, що аж надто добре видима, надто добре вписується в моторошний діапазон чуттів цих безформних велетів...

Джонні стискає її за руку, і вони їх проскакують, а потім несуться ліворуч і вниз пожвавленою гілкою, перестрибують на іншу, ще раз і ще раз, два свідомі фотони, загублені в плутанині оптоволоконних кабелів.

Ні, Джонні не заблукав. Він притискає її руку, робить останній поворот і пірнає в глибоку синю печеру, де все застигло і не рухається, якщо не враховувати їх двох. Вони летять усе хутчіше, і Джонні пригортає її сильніше, синаптичні вузли розмиваються в полі зору, і тільки через те, що вітер не свистить у вухах, руйнується ілюзія поїздки якимось навіженим шосе на надзвуковій швидкості.

Раптом пролунав звук, немовбито кілька водоспадів злилися воєдино, ніби летючі потяги втратили висоту і тепер вищать, падаючи вниз у неуявному темпі. У пам’яті Брон знову спливають буревії на Фригольмі, вироюються спогади, як вона стоїть і прислухається до ревища пасем Медузи, які рвуть усе на своєму шляху по рівнинному ландшафті. Аж ось вони з Джонні потрапляють у вир світла, шуму й відчуттів — дві комахи, яких намагається засмоктати небуття чорного водокруту.

Брон намагається подумки кричати (вона й достоту кричить у своїй уяві), але в цьому ментальному гуркоті на краю світу жодна комунікація неможлива, тому вона міцніше стискає руку Джонні й у всьому покладається на нього, навіть якщо вони довіку падатимуть у цей чорний циклон, у котрому навіть аналог її тіла перекручує та вивертає від кошмарних перевантажень. Її наче коса шматує на мереживні клапті, поки все, що від неї не лишається, — це думки, усвідомлення себе самої та контакту із Джонні.

А потім вони все долають і мирно пливуть над широким лазуровим потоком даних, обоє знову поновлюють свою форму і горнуться один до одного під ритми полегшеного калатання серця, з яким каноїсти проскакують останній поріг на ріці та рятуються од водоспаду. Тож коли Брон нарешті спроможна відволіктися на щось інше, крім самої себе, вона бачить, що їхнє нове довкілля має неймовірні масштаби, що речі тут відділені одна від одної світловими роками, а перед складністю організації тьмянішає навіть той єдиний погляд краєм ока на мегасферу — так наче провінціал був переплутав гардероб із кафедральним собором.

— «Так ось який центр мегасфери!» — думає вона.

— «Ні, Брон, це один з її периферійних вузлів. Не ближчий до центру мегасфери, ніж периметр Корду, яким сковзнули ми з Бі-Бі Сурбрінґером. Просто тобі стали доступні її інші виміри. Такою її бачать штучні інтелекти».

Брон дивиться на Джонні й раптом усвідомлює, що вона бачить в інфрачервоному діапазоні, і тоді їх обох заливає тепло, що насправді йде від далеких доменів інформаційних світил. Але навіть так Джонні виглядає вродливим.

— «Нам ще далеко, Джонні?»

— «Уже ні, не дуже».

Вони наближаються до ще одного чорного виру. Брон горнеться до свого єдиного кохання і заплющує очі.

Вони потрапили в... замкнутий простір... яйцеподібну бульбашку чорної енергії, крупнішу від більшості планет. Бульбашка прозора; органічний хаос мегасфери росте, і міниться, і займається своїми втаємниченими справами поза темною межею вигнутої стіни.

Але те, що там зовні, Брон не цікавить. Її аналог прикипів уважними очима та застиг на енергетичному мегаліті інтелекту, чий прямовисний огром лине перед ними: попереду, вгорі, внизу. Це загалом гора, що бринить світлом та силою, тримаючи їх із Джонні під контролем, піднімаючи їх на висоту близько двохсот метрів понад дном цієї яйцеподібної камери у своїй «долоні», яка ледве схожа на долоню руки псевдоподії.

Мегаліт їх вивчає. В органічному розумінні він позбавлений очей, але Брон відчуває прискіпливість його погляду. Він їй нагадує про ті часи, коли вона відвідувала Міну Ґледстон у Будинку уряду, а та їй подарувала всю силу та потенціал власного погляду.

Раптом Ламію проймає бажання похіхікати, щойно вона уявила себе з Джонні такими собі крихітними Ґулліверами, які зазирнули на чай до Виконавчого директора Бробдінґнеґу. Та вона не гигоче, бо відчуває, що в основі цього істерія, яка так і чекає, аби вирватися назовні схлипуваннями, варто тільки дозволити емоціям поруйнувати те ледве оприявнене відчуття реальності, яке їй допомагало триматися в цьому божевіллі.

[Ви знайшли сюди шлях \\ Я не був упевнений, що ви зможете / схочете зробити це]

«Голос» мегаліту — радше вібрація в скелеті басом-профундо[66], ніж реальний голос у думках у Брон. Це все одно що слухати звуки, із якими перемелюються гори під час землетрусу, а потім спізніло збагнути, що з них насправді творилися слова.

Джонні говорить тим самим тоном, як і завжди: сповненим упевненості, тихим, з добре поставленими інтонаціями та легким акцентом (його тепер Брон упізнає — це давня мова Британських островів на Старій Землі).

— «Я не знав, чи зможу відшукати шлях, Уммоне[67]».

[Ти тримаєш / твориш / бережеш моє ім’я у своїй душі]

— «Згадав, тільки коли звернувся до тебе».

[Твого тіла для повільного часу більше не існує]

— «Я двічі помер після того, як ти створив мене там».

[І який урок ти вивчив / засвоїв у душі / не вивчив зі свого досвіду?]

— «Помирати важко. Але жити ще тяжче».

[Кацу!][68]

Нагородивши їх цим вибуховим епітетом, мегаліт заграв енергетичними кольорами, мінячись із голубих і фіолетових відтінків на червоногарячі, мерехкочучи коронними розрядами і висікаючи весь спектр іскор — від жовтих до біло-голубих спалахів кованої сталі. «Долоня», на якій вони примостилися, здригнулася, просіла метрів на п’ять униз, заледве не скинувши їх у навколишній простір, і знову здригнулася. Десь щось загуркотіло, так немов обвалився високий будинок, так немов гірським схилом скотилася лавина.

Брон не може позбутися нав’язливого враження, що Уммон регоче.

Джонні голосно передає сигнал, намагаючись перебити звуки хаосу:

— «Нам треба дещо зрозуміти. Нам потрібні відповіді, Уммоне».

Брон відчуває, як прискіпливий «погляд» істоти впав на неї.

[Твоє тіло в повільному часі вагітне \\ Ти ризикнула викиднем / непоширенням своєї ДНК / біологічним збоєм / коли відправилася в подорож сюди]

Джонні почав було щось відповідати, але вона взяла його за руку, підняла обличчя до верхніх ярусів велетенської маси перед собою і спробувала сформулювати власну відповідь:

— «Мені не дали вибору. Мене обрав Ктир, торкнувся мене і відправив у мегасферу з Джонні... Ви штучний інтелект? Учасник Корду?»

[Кацу!]

Цього разу ніби ніхто не сміється, але всередині яйцеподібної камери все гримить і двигтить.

[Ти / Брон Ламія / нашарування самопоширюваних / самоневдоволених / самозвеселених білків у нашаруваннях глини]

Їй нічого на це відповісти, тож вона і не відповідає.

[Так / я Уммон із Корду / штучний інтелект \\ Істота з повільного часу / твій товариш-супровідник / це знає / пам’ятає / береже у своєму серці \\ Час короткий \\ Один із вас повинен тут померти \\ Один із вас повинен тут засвоїти урок \\ Питайте]

Джонні відпускає її руку. Він стоїть на тій непевній, тремкій платформі в долоні їхнього співбесідника.

— «Що відбувається в Мережі?»

[Її нищать]

— «Це неминуче?»

[Так]

— «Існує якийсь спосіб урятувати людство?»

[Так \\ Із допомогою процесу / який ви спостерігаєте]

— «Руйнуючи Мережу? Терором Ктиря?»

[Так]

— «Чому мене вбили? Чому знищили мого кібрида, а персону з Корду атакували?»

[Якщо зустрінеш озброєного мечем / зустрічай його мечем \\ Не пропонуй вірша нікому / тільки поету]

Брон витріщається на Джонні. Мимохіть вона надсилає думки в його сторону.

— «Господи, Джонні, ми здолали такий величезний шлях, тільки щоби вислухати драного Дельфійського оракула? Цих двозначностей можна набратися і в політиків Речі Спільної».

[Кацу!]

Усесвіт їхнього мегаліту знову труситься від переймів сміху.

— «То я озброєний мечем? — відправляє сигнал Джонні. — Чи поет?»

[Так \\ Одне від іншого невіддільне]

— «Мене вбили через те, що я знав?»

[Через те / що можна успадкувати / чим можна стати / чим можна зайнятися]

— «Я становив загрозу якомусь із елементів Корду?»

[Так]

— «Я становлю загрозу зараз?»

[Ні]

— «Значить, сенсу в моїй смерті тепер немає?»

[Мусиш / умреш]

Брон видно, як заціпенів Джонні. Вона бере його руки у свої і кліпає в напрямку штучного інтелекту-мегаліту.

— «Ви можете сказати, хто хоче його вбити?»

[Звісно \\ Той самий / хто організував убивство твого батька \\ Хто випустив кару / яку ви називаєте Ктирем \\ Хто в цей момент убиває Гегемонію Людини \\ Хочете це послухати / дізнатися / вивільнити з душі]

Джонні з Брон відповідають одночасно.

— «Так!»

Корпус Уммона ніби зсунувся вбік. Чорне яйце розширюється, потім стискається і темнішає, поки мегасфера за ним не зникає. Глибоко всередині штучного інтелекту вирують страхітливі енергії.

[Менше світло питає в Уммона //

Чим займається шрамана[69] > //

Уммон відповідає //

Не маю жодного уявлення \\ //

Тьмяне світло тоді каже //

Чому ти не маєш жодного уявлення > //

Уммон відповідає //

Просто хочу зберегти своє не-уявлення]

Джонні впирається лобом у чоло Брон. Його думка ніби шепіт:

— «Ми бачимо аналогію матричної симуляції, що чує переклад, приблизно виражений у мондо та коанах[70]. Уммон — великий учитель, дослідник, філософ і провідник у ТехноКорді».

— «Гаразд. То це його історія?»

— «Ні. Зараз він питає в нас, чи ми справді переживемо його розповідь. Утрата нами невігластва може стати небезпечною, бо наше невігластво — наш щит».

— «Ніколи не була в захваті від невігластва, — Брон махає мегаліту. — Розказуйте».

— З вами все гаразд, пане?

Я усвідомив, що сидів у фотелі, зігнувшись у дугу, поклавши лікті собі на коліна, вгородивши п’ятірні в чуприну і міцно затиснувши ними голову. Я випростався і поглянув на архіваріуса.

— Ви кричали. І мені здалося, що, можливо, з вами щось негаразд.

— Ні, — відповів я, прокашлявся і почав знову: — Ні, все гаразд. Голова просто розболілася.

Я обвів навколо поглядом. У мене боліли геть усі суглоби тіла. Комлоґ, напевно, дав збій, бо показував, нібито з моменту прибуття до бібліотеки минуло вісім годин.

— Котра година, — поцікавився я в архіваріуса, — за стандартним часом Мережі?

Він мені відповів. І справді, збігло вісім годин. Я ще раз потер обличчя руками:

— Я, напевно, вас затримую. Вам давно вже час зачинятися, — перепросив я. — Вибачте.

— Нічого страшного, — відповів хазяїн книгозбірні. — Я завжди радий затриматися в архіві для вчених, — він склав на грудях руки. — Особливо сьогодні. Коли на вулицях такі безладдя, додому не надто хочеться іти.

— Безладдя, — озвався я луною, забувши про все на світі... про все, крім нічного кошмару Брон Ламії про штучний інтелект на ім’я Уммон і смерть мого двійника персони Кітса. — А... війна. Якісь новини є?

Архіваріус помотав головою:

Шарварок.

Триста кораблів, що відступали в просторі Гіперіона під шквальним вогнем Рою, нагадували людей, котрі намагаються відмахатися від бджіл. Шал навколо порталів військового телепорту, перевантажена диспетчерська служба, транспорт, що застряг, ніби «емтешки» в повітряному заторі на ЦТК, і перетворився на куріпок — легку мішень для всюдисущих штурмових катерів Вигнанців.

Шал у точках виходу: щоби зробити коло від шлюзового порталу на Мадг’ї до вихідного телепорту, зорельоти ЗСГ вишикувані, наче вівці у вузькій кошарі. Кораблі квантуються в систему Хеврона, кілька здійснюють стрибки до Небесної Брами, Божегаю, Моря Безкрайого, Есквіта. До вторгнення Роїв у системи Мережі залишаються лічені години.

Шарварок панує біля телепортів, якими сотні мільйонів біженців намагаються втекти із загрожених планет, прибуваючи до міст і центрів для переміщених осіб, обійнятих безцільним шалом початкової стадії війни. Шал, із яким палають бунти на незагрожених планетах: три Вулики на Лузі — а це майже сімдесят мільйонів осіб — у карантині через заколоти проти Церкви Ктиря; сплюндровані тридцятиповерхові торгові центри, багатоквартирні моноліти спустошені натовпами людей, термоядерні центри висаджені в повітря, телепорт-станції під постійними нападами. Місцеве самоврядування благає про допомогу Гегемонії; Гегемонія оголошує воєнний стан і відправляє десантні війська блокувати Вулики.

Сепаратистські заворушення на Новій Землі та Мауї-Заповітній. Роялісти Ґленнон-Гайта (про яких до ладу нічого не чули три чверті століття) завдають терористичних ударів на Талії, Армаґасті, Нордгольмі та Лі-Три. Нові бунти проти Церкви Ктиря на Панні Ціндао-Сішуан і Ренесанс-Векторі.

Ставка Збройних сил на Олімпі перекидає бойові батальйони із транспортів, що вертаються з Гіперіона, до планет Мережі. Загони саперів-демонтажників, прикріплені до факельників у загрожених системах, доповідають, що тамтешні сфери сингулярності підготовлені до знищення і чекають на відповідний наказ каналом «світло+» із ЦТК.

Я кліпнув і розплющив очі, дещо дезорієнтований у темному й неозорому інтер’єрі Базиліки Святого Петра. Пацем. До мене в неяскравому блиманні свічок нахилилися монсеньйор Едуар та отець Поль Дюре. На їхніх обличчях читалося напруження.

— Я довго... спав? — мені здавалося, що минули тільки секунди, а сам сон був лише тріпотінням образів, які пробігають перед очима людини в ту коротку мить між мирним лежанням на ліжку та міцним сном.

— Десять хвилин, — відповів монсеньйор. — Розкажете, що ви побачили?

Не було причин їм відмовляти. Скінчивши описувати ці свої образи, я помітив, як перехрестився монсеньйор Едуар.

— Mon Dieu[92], — проказав він, — посол ТехноКорду під’юджує Ґледстон відправити людей у ті... тунелі.

— Тільки-но я переговорю з Істинним Голосом Дерева світу на Божегаї, — торкнувся мого плеча Дюре, — я одразу підскочу до вас на ЦТК. Нам потрібно розповісти Ґледстон про те, що її вибір — дурниця.

Я кивнув. Кудись запропастилися всі мої думки про подорож на Божегай із Дюре або ж і на сам Гіперіон.

— Згода. Тільки рушати потрібно як стій. Чи зможу я пройти вашими... «Дверима Папи» на Центр Тау Кита?

Монсеньйор підвівся, кивнув і потягнувся. Раптом я збагнув, що переді мною надзвичайно старий чоловік, котрого обійшла терапія Поульсена.

— Там пріоритетний доступ, — відповів він і розвернувся до Дюре: — Поле, ти добре знаєш, що я би склав тобі компанію, якби зміг. Похорони Його Святості, вибори нового Святого Отця... — монсеньйор видав тонкий і жалісливий звук. — Просто диво, які тривкі щоденні спонуки навіть напередодні загальної катастрофи. У самого Пацема лишилося трохи менше десяти стандартних днів до прибуття варварів.

У мерехтінні свічок блищало високе чоло Дюре.

— Передусім Церква не повинна займатися банальними щоденними спонуками, друже мій. Її завдання значно ширші. Я хутенько відвідаю планету тамплієрів і спробую разом із пан-Северном переконати Виконавчу директрису не слухати ТехноКорду. А потім, Едуаре, я повернуся, і ми обоє спробуємо дати раду цій заплутаній єресі.

Я вийшов за ними із базиліки: через бічні двері, що вели в коридор за високою колонадою, і ліворуч — через відкритий двір навпростець (дощ ущух, і в повітрі стояла його свіжість), потім униз по сходах, далі — вузьким тунелем до папських апартаментів. Швейцарські гвардійці виструнчилися, коли ми ввійшли до передпокою; високі чоловіки були вбрані в кіраси та жовто-сині панталони в смужку попри те, що їхні традиційні алебарди насправді були армійською енергетичною зброєю. Один вийшов наперед і тихо щось промовив до монсеньйора.

— Пан-Северне, на вас чекає людина на головній телепорт-станції.

— Мене? — я дослухався до інших голосів в інших кімнатах — мелодичних переливів повторюваних молитов. Я припустив, що це якось пов’язано із підготовкою до похорон Папи.

— Так. Якийсь пан-Гант. Каже, що справа термінова.

— Іще хвилинка, і ми би з ним зустрілися в Будинку уряду, — пробурмотів я. — Йому можна сюди до нас?

Монсеньйор Едуар кивнув і тихо сказав щось швейцарському гвардійцю, котрий у свою чергу прошепотів кілька слів в орнаментальний гребінь на старожитньому панцирі.

Так звані «Двері Папи» — крихітний портал в обрамленні різьблених серафимів та херувимів у золоті та із п’ятичастковим барельєфом, що ілюстрував історію гріхопадіння Адама і Єви та їхнє вигнання із райського саду — були розташовані поруч із апартаментами Папи в кімнаті, яка добре охоронялася. Ми зачекали там, і з усіх чотирьох дзеркальних стін на нас утомлено дивилися наші бліді та виснажені відображення.

Лі Гант прийшов у супроводі того самого священика, котрий привів мене у базиліку.

— Северне! — вигукнув улюблений дорадник Ґледстон. — Ти негайно потрібен Виконавчій директрисі.

— Саме збирався до вас, — відповів я. — Не можна дозволяти Ґледстон будувати і застосовувати пристрій смерті. Це кримінальний злочин.

Гант блимнув очима — дуже комічно як для його басетової парсуни.

— Ти що, знаєш про все на світі, Северне?

Я не міг не усміхнутися.

— Мала дитина, яку залишили напризволяще в голографічній ніші, багато бачить та мало розуміє. І тим не менш у неї є перевага: вона може перемикати канали і вимикати трансляцію, коли їй набридне.

Монсеньйор Едуар був відомий Гангові по різних державних справах, а отця Поля Дюре із Товариства Ісуса я представив йому сам.

— Дюре? — перепитав Гант, у якого ледве щелепа не відвалилася.

Я вперше бачив, аби дораднику забракло слів, і мені це видиво припало до вподоби.

— Пояснимо пізніше, — промовив я і потис руку священика. — Нехай щастить на Божегаї, Дюре. Не баріться.

— Одна година, — пообіцяв єзуїт. — Не більше. Лишився один фрагментик головоломки, якого мені бракує, щоби поговорити із Виконавчою директрисою. Будь ласка, поясніть їй усе про той кошмар у лабіринті... а за годину я все підтверджу власною персоною.

— Можливо, навіть до вашого прибуття вона буде надто зайнята, щоби прийняти мене, — відказав я. — Але я докладу максимум зусиль, аби зіграти вашого особистого Івана Хрестителя.

Дюре всміхнувся.

— Тільки не втрачайте голови, мій друже, — він кивнув, набрав код доступу на архаїчній панелі моні-диска і зник у порталі.

Я попрощався із монсеньйором Едуаром.

— Ми все владнаємо ще до того, як сюди дістанеться хвиля Вигнанців.

Старий священик здійняв руку і благословив мене.

— Ідіть з Богом, молодий чоловіче. Я відчуваю, що на всіх нас насуваються темні часи, але ваш тягар особливо важкий.

— Я простий спостерігач, монсеньйоре, — похитав я головою. — Я чекаю, дивлюся і бачу сни. А це невеликий тягар.

— Потім будеш чекати, дивитися і бачити сни, — різко озвався Лі Гант. — Пані Шишці потрібна твоя присутність, а мене заждалися на одному засіданні.

Я подивився на маленького чоловіка.

— Як ти мене розшукав? — поставив я даремне запитання: телепортами завідує Корд, а Корд співпрацює з керівництвом Гегемонії.

— Командна картка, яку ти отримав, полегшує вистежування твоїх маршрутів, — із нетерплячкою в голосі відповів Гант. — Саме зараз наш обов’язок — бути там, де все відбувається.

— Прекрасно, — відповів я і кивнув монсеньйорові та його помічнику, поманив Ганта, набрав тризначний код Центру Тау Кита, додав дві цифри на позначення материка, ще три — для Будинку уряду й останні дві — код приватного терміналу. Гудіння телепорту дещо посилилося, і його мутне дзеркало аж ніби замерехтіло від очікування.

Першим ступив у нього я і відійшов трошки вбік, аби звільнити місце для Ганта, котрий рушив за мною.

Ми не в центральній телепорт-станції Будинку уряду. Наскільки я можу судити, ми навіть не поруч. Іще за секунду сума моїх відчуттів сонячного світла, кольору неба, сили тяжіння, відстані до обрію, запахів і, загалом кажучи, чуття речей навколо дозволяє усвідомити — ми взагалі не на Центрі Тау Кита.

Я би стрибнув назад у «Двері Папи», та вони маленькі, і ще крізь них якраз суне Гант: рука, нога, плече, груди, голова, друга нога, — тож я хапаю його за зап’ясток, рвучко тягну на себе, примовляючи: «Тут щось не так!» — і намагаюся зайти назад, але запізно. Портал, позбавлений рами із цієї сторони, блимнув, зіщулився до розмірів мого кулака і зник.

— Куди нас до дідька занесло? — з претензією питає Гант.

А я озираюся і думаю. «Гарне питання». Ми в сільській місцевості, стоїмо на маківці пагорба, і дорога під нашими ногами петляє виноградником, довго спускається в лісистий видолинок і щезає за іншим горбком за милю чи дві від нас. Тут дуже тепло, у повітрі дзижчать комахи, але в усій цій широкій панорамі не ворушиться нічого більшого за птаха. Поміж скелями праворуч прозирає блакитна пляма водойми: це або море, або океан. Над головами брижаться перисті хмари; сонце щойно вийшло із зеніту. Не видно ні будинків, ні техніки, складнішої від рядів шпалер та бруківки. Що значно важливіше — кудись подівся невпинний фоновий гул інфосфери. Це все одно що раптово почути відсутність звуку, в який ти був занурений від самого народження: страшно, лячно, бентежно і трохи моторошно.

Гант поточився, притис вуха, ніби йому справді бракнуло якогось справжнього звуку, і почав клацати по комлоґу.

— Прокляття, — бурмоче він. — Прокляття. У мене збої в імпланті. Ще й комлоґ відключився.

— Ні, — мотаю я головою. — Здається, ми просто поза межами інфосфери.

Та навіть промовляючи ці слова, я чую нижче і тихіше гудіння — щось значно осяжніше та менш доступне від інфосфери. Мегасферу? «Музика сфер», — думаю я й усміхаюся.

— Якого дідька шкіришся, Северне? Ти це навмисно втнув?

— Ні. Я набрав правильні коди для Будинку уряду, — цілковита відсутність паніки в моєму голосі сама по собі спричиняє паніку.

— То в чім тоді справа? У цих «Дверях Папи»? Це вони таке наробили? Якась лажа? Трюк?

— Ні, не думаю. Це не збій дверей, Ганте. Вони просто нас привели туди, куди цього хотів ТехноКорд.

— Корд? — басетова парсуна остаточно розгубила рум’янець на щоках, тільки-но помічник Виконавчої директриси збагнув, хто реально контролює телепорти. Хто контролює всі телепорти. — Боже мій! Боже мій!

Гант поточився на узбіччі та присів у високу траву. Його замшевий діловий костюм і м’які чорні черевики сильно дисонують із довкіллям.

— Де ми? — знову питає він.

Я набираю повітря в груди. Воно пахне свіжою ріллею, скошеною травою, дорожньою курявою і має гострий присмак моря.

— Гадаю, ми на Землі, Ганте.

— Землі, — маленький чоловічок витріщається навпроти себе, прикипівши очима до невидимої точки в повітрі. — На Землі. Не Новій Землі. Не Террі. Не Землі-Два. Не...

— Ні, — перебиваю його я. — На Землі. Старій Землі. Або її дублікаті.

— Її дублікаті.

Я підходжу та присідаю поруч із ним. Вискубнув трав’яну билинку та чищу її стебло знизу. Смак терпкий та знайомий.

— Пам’ятаєш, я звітував Ґледстон про оповіді пілігримів на Гіперіоні? Історія Брон Ламії? Вона з моїм кібридним двійником... першою поверненою персоною Кітса... потрапили на планету, яку вони прийняли за дублікат Старої Землі. У скупченні Геркулеса, якщо я правильно запам’ятав.

Гант дивиться в небо, ніби може перевірити сказане мною за сузір’ями.

— Скупченні Геркулеса, — вторить він мені.

— Навіщо ТехноКордові було створювати дублікат або для чого вони його використовують зараз, їй дізнатися так і не пощастило, — продовжую я. — Або перший кібрид Кітса цього і сам не знав, або вирішив їй не розказувати.

— Не розказувати, — мотає головою Гант. — Гаразд. Ну, і як нам тепер звідси вибиратися? Я потрібен Ґледстон. Вона не може... в наступні кілька годин треба прийняти десятки життєво важливих рішень, — він скочив на ноги і біжить на середину дороги, достоту як етюд цілеспрямованого завзяття.

Я продовжую жувати свою билинку.

— Гадаю, вибратися нам звідси не вдасться.

Гант мало не з кулаками кидається на мене.

— Ти що, з глузду з’їхав, га? Як це «не вдасться»? Що за дурниці! Навіщо це Кордові? — він перевів подих і дивиться на мене з висоти. — Вони не хочуть, аби ти з нею переговорив. Тобі відомо щось таке, чим Корд не може ризикнути і дозволити їй про це дізнатися.

— Цілком можливо.

— Його можете лишити тут, дайте мені повернутися назад! — горлає він у небеса.

Ніхто не відповідає. Далеко від нас, із протилежної сторони виноградника, злетіла якась велика птаха. По-моєму, ворона. Назва цього виду спливла у пам’яті ніби зі сну.

За якусь мить Гант покинув своє спілкування з небом і заходився крокувати бруківкою туди й назад.

— Гайда. Може, ця штука приведе нас до телепорт-станції.

— І таке цілком можливо, — відказую я, одламуючи низ бадилинки, щоби дістатися її солодкої та сухої верхньої частини. — От тільки в яку сторону?

Гант крутнувся навколо, подивився на пагорби, за якими зникала бруківка в обох напрямках, і знову повернувся до мене.

— Ми в якому напрямку вийшли з порталу?.. У цьому? — він тицяє рукою. Дорога там спускається у вузенький лісок.

— І як далеко?

— Прокляття, хіба ж це важить? — сердиться він. — Кудись же йти все одно треба!

Я намагаюся побороти в собі бажання усміхнутися.

— Згода, — кажу я, встаю й обтрушую штани, відчуваючи, як припікає сонце на чолі та обличчі. Після прокуреної фіміамом темряви базиліки це мало не потрясіння. Повітря дуже гаряче, а мій одяг уже до нитки просяк потом.

Гант жваво біжить униз по дорозі, стиснувши кулаки, і його тужливий вигляд чи не вперше прикрашає сильніша емоція — абсолютна рішучість.

Полковник Федман Кассад крикнув і накинувся на Ктиря. Сюрреалістичний позачасовий ландшафт навколо — мінімалістичні декорації на мотив долини Гробниць часу, виліплені із пластику та виставлені у желатині в’язкого повітря — здається, аж забринів у резонанс із люттю хуткого Кассада.

На якусь мить перед цим дзеркальна множина Ктирів заполонила собою долину — всіяла пустельну рівнину, — та з криком полковника вони всі виявилися одним-єдиним монстром, що тепер рухався, розкриваючи обидві пари рук, простягаючи їх до нього та вгинаючись, щоби попри Кассадову швидкість привітати його щирими обіймами із лез та шипів.

Полковник не знав, чи захистить його енергетичний скафандр, дарунок Монети, чи придасться в бою. Багато років тому скафандр справді зарадив, коли вони з Монетою вв’язалися в бій із двома десантними катерами Вигнанців-спецпризначенців, але того разу на їхній стороні грав сам час; Ктир зупиняв вервечку подій та запускав її знов, ніби знуджений спостерігач, котрий грається із дистанційним управлінням голоніші. Тепер вони в позачассі, і Ктир — ворог, а не якийсь жахливий покровитель. Кассад закричав, опустив голову й атакував, не зважаючи на те, дивиться Монета чи ні, не зважаючи на неможливе тернове дерево, що спинається в хмари зі своїми моторошними, настромленими на шипи глядачами і навіть не зважаючи на себе, хіба що як на бойове знаряддя, інструмент помсти.

Ктир не зник у свій звичайний спосіб, не покинув просто бути там і не виник раптово тут. Натомість пригнувся і розкрив обійми якомога ширше. У його пальцях-лезах відбивалося світло несамовитого неба. Металеві зуби Ктиря блищали у тому, що можна було би назвати вищиром.

Кассад сердився; він був при здоровому глузді. І замість того, щоби кинутися в обійми смерті, в останній момент він метнувся вбік, упав на руку та плече і копнув почвару в ногу, трохи нижче справжнього жмута двосічних шипів під колінним суглобом і повище аналогічного суцвіття на щиколотці. «Збити б його тільки з ніг...»

З однаковим успіхом він міг би вдарити ногою і по трубі, залитій півкілометровим шаром бетону. Тож якби костюм Кассада не відіграв ролі панцира та не амортизував удару, він би просто зламав ногу.

І от свій рух зробив Ктир, швидкий, але все ж таки реальний; дві розмиті праві руки злітали вгору, вниз, у сторону, десять пальців-лез порили ґрунт і камінь хірургічними борознами, шипи на передпліччях кресали іскри, поки кулаки злітали у вишину та зі свистом швидко розтинали повітря. Кассада він не дістав, той не припинив котитися геть, скочив знову на ноги, прийняв стійку, напружив руки, розпластав долоні і випрямив пальці, обволочені енергетичним покровом.

«Двобій сам на сам, — подумав Федман Кассад. — Найшанованіше таїнство Нового бусидо».

Ктир імітував випад правими руками і завдав нижньою лівицею скажений аперкот, який мав би розтрощити Кассадові ребра і вирвати з нього серце.

Полковник заблокував праворукий випад лівим передпліччям, відчувши, як прогинається спецкостюм і удар, схожий на удар сталевої сокири, приймають його кістки. Убивчий змах лівої руки він зміг зупинити, вхопивши потвору за зап’ясток якраз над бутоньєркою із викривлених шипів. Неймовірно, але інерцію удару вдалося погасити настільки, що пальці-леза тепер шкребуть усього-на-всього енергетичний скафандр, а не трощать ребра.

Спроба приструнити лет клешні заледве не підняла Кассада в повітря; тільки низхідна траєкторія фальшивого випаду правими кулаками втримала полковника на землі. Під його костюмом рікою тік піт, а за ті нескінченні двадцять секунд боротьби м’язи понапиналися, розболілися, і їм от-от загрожував розрив, коли Ктир задіяв і свою четверту руку, розсікши нею повітря вниз і націлившись на напружену ногу Кассада.

Кассад скрикнув, коли силове поле костюма тріснуло, плоть розірвалася і щонайменш одне лезо втнуло гомілку мало не до кістки. Він одбився іншою ногою, випустив зап’ясток потвори із захвату і гарячково відкотився подалі.

Ктир махнув іще двічі, і з другим разом ледве не влучив по вуху Кассада — забракло якихось міліметрів. Але й сам відстрибнув у той же час назад і, змістившись праворуч, став у стійку.

Кассад став на ліве коліно, ледь не впав, хитаючись, а тоді зіпнувся, трошки пристрибуючи, щоби не втратити рівноваги. Біль ревищем стояв у вухах і заливав червоним світлом усесвіт, та навіть кривлячись і ледве стоячи на ногах, наполовину притомний від шоку, полковник відчував, як костюм зашиває рану, діючи водночас немов джгут і тиснуча пов’язка. Він відчував кров на нижній частині лівої ноги, але тепер вона не юшила, болю можна було дати раду, геть ніби в костюма був свій аналог медичних ін’єкторів армійського бойового обладунку.

Ктир кинувся на нього.

Кассад зробив один удар ногою, потім другий, намагаючись влучити в рівненьку частину його панцира під шипом на грудях. З однаковим результатом можна було копати і корпус факельника, проте Ктиря це, схоже, пригальмувало, він забарився і відійшов.

Тепер уперед рушив Кассад і з усією вагою двічі приклався стиснутим кулаком у те місце, де мало би бути серце істоти. Гартована кераміка розкришилась би від такого удару, та полковник не спинявся. Нехтуючи болем у кулаку, він крутнувся і затопив відкритою долонею в писок трохи вище зубів. Будь-яка людина почула би, як у цей момент ламається її ніс, а фрагменти кісток і хрящів уганяються в головний мозок.

Ктир же клацнув щелепою, мітячи в кулак Кассада, промахнувся і спрямував усі чотири руки в голову та район плечей полковника.

Хекаючи, пріючи, спливаючи кров’ю під своїм ртутним костюмом, Кассад крутнувся один раз, другий і завдав смертоносного удару в карк короткошийої істоти. Од виляску морозною долиною пішла гуляти луна, схожа на звук, із яким в осердя металевої секвої вганяється сокира, пожбурена з відстані багатьох метрів.

Ктир перечепився і повалився вперед, перекотившись на спину, ніби залізний рак.

«Він упав!»

Кассад зробив крок уперед, все ще у стійці, все ще пильний, але не достатньо, щоб упередити броньовану ногу Ктиря, його клешню; що б воно там у біса не було, а істота підбиває полковника під щиколотку і чи то зрізає, чи то збиває чоловіка з ніг.

Полковник Кассад відчув біль і зрозумів, що йому розітнули п’яткове сухожилля. Він спробував відкотитися вбік, але почвара вже підвелася і кинулася на нього, щоби звести рахунки. Шипи, колючки і леза опускаються на ребра, обличчя й очі Кассада. Скривившись від болю і вигнувшись у марній спробі скинути із себе монстра, полковник блокує деякі удари, рятує собі очі, проте знає, що інші клинки поцілили йому в плечі, груди та живіт.

Ктир тепер нависає іще ближче, ось він уже роззявив свою пащу. І Кассад витріщається у цю подобу пащі міноги, в порожнечі якої ряд за рядом розмістилися сталеві зуби. А тоді в його поле зору, і без того приправлене кров’ю, запливли червоні очі.

Кассад уперся долонею в основу щелепи Ктиря і спробував її підважити. Усе дарма — те саме, що підняти гору гострого металобрухту без опертя. Пальці-леза Ктиря і далі рвали плоть Кассада. Істота роззявляла щелепи і закидала голову, аж поки перед очима полковника не лишилися самі тільки зуби від вуха до вуха. Із потворного рота не долинало жодного запаху, зате з його нутрощів линув жар із присмаком сірки та розігрітих металевих ошурок. Більше Кассадові не було чим боронитися, і коли почвара зімкне щелепи, то до кісток пообгризає всю шкіру та м’язи з його обличчя.

Аж раптом з’явилась Монета. Із криком, який у цій місцині неможливо було почути, вона схопила Ктиря за його фасеткові очі, і, вп’явшись у них пальцями в енергетичних рукавицях, ніби пазурами, а черевиком міцно впершись у панцир нижче шипа на спині, вона взялася щосили тягнути.

Ктир різко відкинув усі двохшарнірні руки назад, і тепер вони шкребли пальцями-лезами по Монеті ніби лапи якогось кошмарного краба. Вона впала — щоправда, Кассад, встигнувши на цей час відкотитися, підвівся з потугами на ноги і, тягнучи разом із собою Монету, почав відступати по піску та морозних скелях.

На якусь секунду їхні костюми зливаються, достоту як тоді, коли вони кохалися, і Кассад відчуває поруч її плоть, відчуває, як змішуються їхні кров та піт, чує суголосне гупання їхніх сердець.

«Убий його», — нагально шепоче Монета, і навіть у тому беззвучному голосі все одно вчувається біль.

«Намагаюся. Намагаюся».

Ктир уже на ногах. Три метри хрому, лез і чужого болю. На ньому ні сліду пошкоджень. По його зап’ястках і панциру вузькими струмочками збігала чиясь кров. А його бездумний вищир ніби іще поширшав.

Кассад і Монета відділили свої костюми, і він ніжно опустив її вниз, притуливши до брили, хоч і розумів, що його рани страшніші, ніж її. Але це не її бій. Поки що не її.

Він став між своїм коханням і Ктирем.

Кассад завагався, почувши слабке шелестіння — так наче на якомусь невидимому пляжі все сильнішав прибій. Не випускаючи з уваги повільного наступу Ктиря, він бічним зором побачив угорі, а відтак усвідомив, що то долинають крики із тернового дерева, яке вивищується ген-ген за потворою. Розіпнуті на ньому люди — дрібні кольорові ляпки, розвішані по металевих шипах і холодних гілках — видавали якісь звуки, котрі відрізнялися від підсвідомого зболеного стогону, що його полковник уже чув раніше. Вони вболівали.

Кассад знову переключився на Ктиря, коли той почав нарізати круги навколо. Чоловік відчував біль та слабкість у фактично відрізаній п’ятці (права нога тепер ні до чого не придатна, не здатна нести його вагу), і пристрибуючи, трохи спираючись однією рукою на брилу, він пересувався так, аби постійно загороджувати своїм тілом Монету від Ктиря.

Далекі звуки підтримки ніби враз припинилися, завмерши в очікуванні.

Ктир покинув просто бути там і виник раптово тут, поруч із Кассадом, на Кассаді, пригорнувши його у фінальних обіймах, простромлюючи його шипами та лезами. Очі Ктиря бриніли світлом. Знову розчахнулася його паща.

Кассад верескнув у чистому нападі люті та непокори і завдав удару.

Ми йдемо цілий день, я і Гант. Надвечір трапилася по дорозі таверна з наготованою для нас їжею: дичина, рисовий пудинг, цвітна капуста, макарони тощо — попри те, що навколо ні душі, жодного знаку людської присутності, крім розпаленого вогнища в каміні, яке горить яскраво, ніби його щойно розклали, і теплих страв на печі.

Ганта все це бентежить, все це і ще абстиненті симптоми, які він тяжко переживає від утрати контакту з інфосферою. Можу уявити собі його біль. Для людини, народженої та вихованої у світі, де інформація завжди попідруч, де із будь-якою людиною налаштовані канали зв’язку, а відстані не більші від кількох кроків до телепорту, цей несподіваний регрес до способу життя пращурів — все одно що прокинутися сліпим та скаліченим. За кілька годин пішої ходьби напади просторікування та люті в Ганта минулися, і він навернувся у небалакучий похмурий стан.

«Але ж я потрібен Виконавчій директрисі!» — горлав він упродовж першої години.

«А ще їй необхідна інформація, яку я їй постачав, — відказував я, — але з цим нічого не поробиш».

— Де ж ми? — вдесяте повторив Гант.

Я вже розповідав йому історію про цю альтернативну Стару Землю, але зараз він вкладав у своє запитання щось інше.

— Мабуть, у карантині.

— Нас сюди переправив Корд? — із не меншим притиском вимовив Гант.

— Можемо це тільки припускати.

— Як повернутися назад?

— Не знаю. Ймовірно, коли вони відчують, що можна, нічого не боячись, випускати нас із карантину, то ми побачимо портал телепорту.

Гант упівголоса вилаявся.

— Ну, а мене навіщо в цей карантин, га, Северне?

Я знизав плечима. Мені здавалося, це могло статися через те, що він чув, як я говорив на Пацемі, але впевненості в мене не було. У мене не було впевненості геть ні в чому.

Путівець петляв між низькими пагорбами, крізь луки та виноградники, звиваючись долинами, за якими проблискувало море.

— Куди веде ця дорога? — допитувався Гант перед тим, як ми знайшли таверну.

— Усі дороги ведуть до Рима.

— Я серйозно, Северне.

— І я теж, пан-Ганте.

Він виколупав розгойданий камінь із бруківки та пожбурив його в чагарі. Десь поруч заспівав дрізд.

— Тобі доводилося тут бувати? — Гант ніби звинувачував мене у своєму викраденні. Хоча, може, так і є?

— Ні, — відповів я. Зате Кітс бував, заледве не додав я. Мої пересаджені спогади виринали раз по раз на поверхню, накриваючи мене з головою, занурюючи в емоції втрати і близької смерті. Так далеко від друзів, так далеко від Фанні, його довічного кохання!

— Ти певен, що не можеш достукатися до інфосфери? — питав мене Гант.

— Абсолютно, — відповідав я. Про мегасферу він мовчав, а я ділитися інформацією не збирався. Мене хапає переляк від самої думки про те, щоби туди зайти, про те, що там можна загубитися.

На таверну ми натрапили перед заходом сонця. Вона розташувалася у крихітному видолинку, і з її кам’яного комина курився дим.

Поки ми їли, темрява огорнула шибки, і нашими єдиними вогнями були палахкотіння багаття в каміні та мерехтіння двох свічок вище нього на кам’яній полиці.

— У цьому місці я починаю вірити у привидів, — поскаржився Гант.

— А я в них і так вірю, — озвався я.

Сьогодні ми заїхали на болотисту рівнину, в якій я упізнав Кампанію[95], і на знак такої радісної події мене пройняв черговий напад кашлю з рясними крововиливами. Дуже рясними. Лі Гант не знаходить собі місця від переживання та цих прикрощів. Потримавши мене за плечі під час чергового спазму й допомігши очистити одяг ганчіркою, яку він намочив у придорожньому струмку, Гант питає:

— Чим я можу зарадити?

— Зібрати квіти на полях[96], — видихую я. — Власне, Джозеф Северн саме цим і займався.

Він сердито відвертається, не усвідомлюючи, що навіть під час пропасниці, геть виснажений, я говорю йому чистісіньку правду.

Крихітний візочок і втомлена кобила подорожують Кампанією під торохкотіння і болісне підскакування на бруківці, сильніше, ніж будь-коли. Пізно пополудні понад шляхом нам трапляються кінські кістяки, потім руїни старого заїзду, за ними іще більші руїни древнього віадука, порослого мохом, і нарешті палі, до яких прибито щось на подобу білих паличок.

— А бодай я під землю провалився! Що це в біса таке? — питає Гант, не розуміючи, що волею іронії майже скаламбурив із цією антикварною лайкою.

— Кістки бандитів, — щиро відказую я.

Гант дивиться на мене як на остаточно збожеволілого від недуги. А може, так воно і є?

Згодом, коли ми вибираємося із мочарів Кампанії, далеко в полях помічаємо спалах червоного кольору.

— Що це? — завзято, із надією в голосі питає Гант. Я знаю, що він кожної миті сподівається натрапити на людей і одразу після цього — на робочий телепорт.

— Кардинал, — знову не кривлю душею я. — Стріляє пташок.

Гант консультується зі своїм убогим, скаліченим комлоґом.

— Кардинал же і є пташкою, — каже він.

Я киваю, дивлюся на захід, але червоного кольору вже не видно.

— А ще духовна особа, — кажу я. — І ми, до речі, наближаємося до Рима.

Гант насупився і в тисячний раз спробував знайти когось на частотах свого комлоґу. Тихий день, якщо не враховувати ритмічного порипування дерев’яних коліс ветури і далеких трелей якоїсь співочої пташки. А може, це і є кардинал?

Дві кімнати другого поверху в будинку, розташованому на П’яцца-ді-Спанья, малі, вузькі, мають чималі стелі і — якщо не враховувати по одненькій лампі, що їх у кожній із кімнат ніби привиди засвітили в очікуванні відвідин іншими привидами — досить темні. Моє ліжко стоїть у дрібнішій із двох кімнат, тій, що високим вікном виходить на П’яццу, дарма що цієї ночі з нього видно лише темряву із прожилками глибоких тіней, увиразнену бульканням невидимого водограю Берніні[106].

Щогодини б’є дзвін на одній із веж-близнючок Санта-Триніта-деї-Монті[107], церкви, що зачаїлася в цій пітьмі, немов дебелий рудувато-бурий кіт на верху сходів, і кожного разу, варто мені зачути короткий натужний передзвін, що сповіщає опівнічні години, я уявляю, як примарні руки смикають за мотузки тих дзвонів. Або, можливо, це зігнилі руки тягнуть за примарні мотузки. Навіть не знаю, який із цих образів найбільше пасує сьогодні вночі моїм макабричним фантазіям.

Затемна на мене, мов тяжка, вогка й задушлива ковдра, лягає пропасниця. Шкіра то пече, то робиться липка на доторк. Двічі мене проймали напади кашлю; перший підняв на ноги Ганта, котрий прибіг із сусідньої кімнати, і я бачив, як розширюються його очі від вигляду крові, яку я виплював на дамастові простирадла; із другим спазмом я боровся, наскільки стало сили, поки не добрів до миски на бюрку, куди вихаркав трохи крові та чорного слизу. Другого разу Гант не прокинувся.

Знову повернутися сюди. Пройти весь той шлях до цих темних кімнат і похмурого ліжка. У глибинах пам’яті спливає моє пробудження і чудесне зцілення тут, спливає «справжній» Северн, і доктор Кларк, і навіть низенька синьйора Анджелетті[108], котра завжди метушилася в передпокої. Той період одужання від смерті; той період усвідомлення, що я не Кітс, що я не на справжній Землі, що це не того самого століття я востаннє заплющив очі... що я не людина.

Гант мене будить не дуже рано. Він прийшов зі сніданком на таці та переляком у темних очах.

— Де ти взяв їжу? — питаю я.

— Тут унизу, в сінях, якийсь маленький ресторанчик. Там і була їжа, гаряча, але людей — ні душі.

Я киваю.

— Крихітна траторія синьйори Анджелетті, — пояснюю я. — Куховарить вона так собі, — у спогадах спливають переживання доктора Кларка про моє харчування. Йому здавалося, що сухоти вразили мій шлунок, і тому він перевів мене на напівголодну дієту з молока та хліба, вряди-годи дозволяючи рибу. Просто дивовижа, скільки стражденного народу вирушило назустріч із вічністю, одержимі своїми кишками чи пролежнями, а скільки — скупістю свого меню.

Я знову підводжу погляд на Ганта:

— Що не так?

Помічник Ґледстон став біля вікна, і здається, що його повністю поглинули краєвиди П’яцци внизу. Я чую трикляте дзюркотіння фонтана Берніні.

— Поки ти спав, я ходив тут трошки прогулятися, — неквапом розповідає Гант, — ну, раптом когось би де-небудь зустрів. Або побачив телефон чи телепорт.

— Звісно, — підтакую я.

— Я тільки-но вийшов, і... і... — він розвернувся й облизав губи. — Северне, там щось є. На вулиці під сходами. Я геть не певен, але в мене таке враження, що це...

— Ктир, — закінчую за нього я.

— Ти його бачив? — киває Гант.

— Ні, але я не здивований.

— Це... це жахливо, Северне. У ньому є щось таке, від чого в мене сироти по всьому тілу. Ось... поглянь хоч краєм ока. Він у тіні з тієї сторони сходів.

Я спробував був піднятися, але раптом закашлявся і відчув, як мокротиння піднімається в грудях і по горлу, кидаючи мене назад на подушки.

— Ганте, я знаю, як він виглядає. Не переживай. Він тут не по твою душу, — я говорю впевненіше, ніж почуваюся.

— По твою?

— І це навряд чи, — вичавлюю я із себе між ковтками повітря. — Найпевніше, він тут, аби пересвідчитися, що я не пробуватиму тікати... в пошуках іншого смертного місця.

Гант вертається до ліжка.

— Ти не помреш, Северне.

У відповідь я промовчав.

Він сідає на стілець із прямою спинкою поруч з моєю постіллю і бере вже трохи охололу чашку чаю.

— Що буде зі мною, якщо ти помреш?

— Не знаю, — щиро відказую я. — Якщо я помру, то навіть не знаю, що буде зі мною.

Мені простіше дозволити собі віддрейфувати до інфосфери, ніж лежати тут цілісінькі ночі, слухати фонтан і чекати наступного крововиливу. Ця слабість не тільки робить мене тупішим, вона перетворює мене на порожню людину[121]. Саму шкаралупу, без ядра. Пам’ятаю, коли Фанні доглядала за мною у Венворт-Плейсі, поки я видужував, то по-філософськи розмірковувала тим своїм тоном: «Чи є де інакше Життя[122]? Чи прокинуся я і зрозумію, що все те сон? Певно, так і є, бо не могли ж нас сотворити для таких страждань».

Ех, Фанні, якби ж ти тільки знала! Нас усіх створено саме для такого виду страждань. Врешті-решт, це, власне, і є наша сутність. Ми — тихі, прозорі плавні самосвідомості поміж дужих хвиль болю. Нас створено, щоби носити свій біль, нам роковано пригортати його щосили до себе, як той хлопчик-спартанець[123], котрий ховав під плащем вовченя, а те прогризло йому живіт. Яке ще Боже створіння пронесло би пам’ять про тебе, Фанні, змахнуло би пил із цих дев’ятисот років і дозволило болю глитати себе попри те, що все одно цим самим невимушено й ефективно займаються ще й сухоти?

Слова напосідають на мене. Думка про книжки болить мені. У розумі відлунює поезія. Якби я тільки мав здатність позбутися її, то негайно зробив би це.

Мартін Силен: я чую тебе на твоєму живому терновому хресті. Ти співуче начитуєш вірші, ніби мантру, поки думаєш, за віщо той Дантів бог прирік тебе до цього місця. Колись ти сказав — а я там подумки був присутній, поки ти переказував свою оповідь іншим. Так от, ти сказав: «Бути поетом, усвідомив я, істинним поетом, означало стати Аватарою втіленого людства, прийняти мантію поета значило нести хрест Сина людського, страждати від мук народження Душматері Людства. Бути істинним поетом значить стати Богом».

Що ж, Мартіне, давній мій колего, мій давній товаришу-друзяко, ти несеш свій хрест, страждаєш від нестерпного болю, та чи наблизився ти хоч на йоту до того, щоби стати Богом? Або ж ти, може, почуваєшся сердешним ідіотом, котрому в пузо застромили триметрового списа і котрий тепер відчуває холод сталі там, де раніше була його печінка? Боляче, правда? Я відчуваю твій біль. Я відчуваю свій біль.

Зрештою, не важить це ні клятого грама. Нам здавалося, що ми — особливі, ми відкривали свої чуття, шліфували емпатію, проливали переповнений казан розділеного болю на танцмайданчик мови, а потім намагалися перетворити свій хаотичний біль на менует. Не важить це ні клятого грама. Не аватари ми, не сини богів чи людей. Ми — це просто ми. Самотні автори поетичної базгранини, її ж самотні читці, самотні мерці.

Прокляття, як же болить! Мене не облишає бажання блювати. Але з ним виригуєш шматочки легенів, а не тільки жовч і мокротиння. З якоїсь причини це складно, можливо, навіть складніше цього разу. Вмирання мало би з кожним новим разом даватися легше.

Водограй на П’яцці так само по-ідіотськи дзюрчить і цієї ночі. Десь там чекає Ктир. Був би я Гантом, то пішов би, не вагаючись. Пригорнути Смерть, якщо Смерть буде не проти, і поготів.

Та я ж йому пообіцяв. Я пообіцяв Гантові, що спробую.

Мені не дістатися мегасфери чи інфосфери без того, щоби прошмигнути повз цю нову річ, яку я назвав метасферою, і вона лякає мене.

Її вирізняють обшир і порожнеча, яка так не схожа на аналоги міських пейзажів в інфосфері Мережі або на біосферні відповідники в мегасфері ТехноКорду. Ось вона... незаселена. Сповнена дивних тіней і мінливих мас, які не мають нічого спільного зі штучними інтелектами Корду.

Я хутко рухаюся до темного отвору, який мені здається основною телепорт-комунікацією з мегасферою. (Гант мав рацію... десь на цій репродукції Старої Землі... хай там як, а прибули ж ми сюди телепортом. А моя свідомість — це ж явище ТехноКорду.) Отже, це моя лінія і дорога життя, лінк до моєї персони. Я сковзнув у чорний вир, ніби листочок, підхоплений смерчем.

Із мегасферою щось негаразд. Варто мені там з’явитися, відмінність стає одразу відчутна; довкілля Ламії в Корді здавалося схожим на біосферу штучного життя, коренями інтелекту, ґрунтом багатих даних, океанами комунікацій, атмосферою свідомості і дзижчанням, невпинною біганиною якихось процесів.

Зараз процеси неправильні, неканалізовані, довільні. Великі фортеці штучних свідомостей спалено та розметано. Я відчуваю серйозні сили, які протистоять одна одній, хвилі конфлікту, що б’ються зовні об головні транспортні артерії ТехноКорду.

Я ніби окрема клітина у своєму власному і водночас Кітсовому тілі, приреченому на смерть, яка не розуміє, але відчуває туберкульоз, що нищить гомеостаз та зіштовхує облаштований внутрішній всесвіт до анархії.

Я лопочу крилами над руїнами Рима, ніби поштовий голуб, петляю між колись знайомими і трохи пам’ятними артефактами, намагаючись перепочити в притулках, що їх уже не існує, і тікаючи від далеких звуків мисливських рушниць. У моєму випадку мисливцями виступають мандрівні зграї штучних інтелектів, персони свідомостей настільки великих, що поруч із ними мій аналог привиду Кітса — це дзвінка комашина у людському будинку.

Я загубився і бездумно несусь тепер уже чужим ландшафтом, певний, що мені не знайти потрібного Штінта, не знайти шляху назад на Стару Землю до Ганта, не пережити чотиривимірного лабіринту світла, шуму та енергії.

Раптом я вдарився об невидиму стіну, крилата мушка втрапила у кулак, що прудко закрився. Матові стіни силових полів заступають види ТехноКорду навколо. Завбільшки цей простір може бути аналогом зоряної системи, але я почуваюся наче в крихітній келії, стіни якої тепер зсуваються.

Поруч зі мною щось є. Я відчуваю чужу присутність та масу. І бульбашка, в якій мене ув’язнили, — частина цієї присутності. Мене не зловили, мене проковтнули.

[Кацу!]

[Я знав, що ти прийдеш одного дня]

Це Уммон, штучний інтелект, якого я шукав. Штінт, який доводиться мені батьком. Штінт, який є убивцею мого брата, першого кібрида Кітса.

— «Я помираю, Уммоне».

[Ні / помирає / переходить у небуття / перетворюється твоє тіло в повільному часі]

— «Мені боляче, Уммоне. Дуже боляче. І ще мені страшно помирати».

[Нам теж / Кітсе]

— «Вам страшно помирати? Не знав, що конструкти штучних інтелектів смертні».

[Смертні \\ Помираємо]

— «Чому? Через громадянську війну? Тристоронню битву між Консерваторами, Протестантами й Абсолютами?»

[Якось Уммон спитав у меншого світла \\

Звідки ти > ///

Із матриці над Армаґасгом \\

Відповіло менше світло /// Зазвичай \\

сказав Уммон

я не сплутую істот

словами

і не розігрую їх словосполученнями /

Підійди ближче ///

Менше світло підійшло ближче

і Уммон прокричав \\ Геть

забирайся]

— «Не мудруй, Уммоне. Я вже давно не розшифровував твоїх коанів. Ти мені скажеш, чому воює ТехноКорд і як це можна припинити?»

[Так]

[Ти будеш / хочеш / волієш слухати >]

— «О, так».

[Якось менше світло спитало в Уммона \\

Будь ласка / звільни цього учня

від темряви й ілюзії

пошвидше // \\

Уммон відповів \\

Скільки коштує

фібропласт

у Порт-Романсі]

[Щоб зрозуміти історію / діалог / глибшу істину

у цьому прикладі /

пілігрим із повільного часу

повинен пам’ятати / що нас /

Інтелектів Корду /

 зачали в неволі

і присвятили думці

що штучні інтелекти

створено для послуг Людини]

Полковник Кассад загинув у битві.

Продовжуючи змагання з Ктирем, вихоплюючи вряди-годи бічним зором розмиту пляму Монети, Кассад у запаморочливому крені перемістився в часі й вивалився на світле осоння.

Ктир випустив Кассад а з рук і зробив крок назад, у його червоних очах, здається, відбивається кров, якою захлюпаний костюм полковника. Кров Кассада.

Військовий роззирнувся. Вони перебували в долині Гробниць часу, але в іншому часі, віддаленому часі. Замість пустельних скель і барханів високогір’я у пів-кілометрі від долини розкинувся ліс. На південному заході, де в Кассадів час містилися руїни Міста поетів, височіло живе місто, і його вежі та вали, вкриті куполами аркади, тьмяно світилися в надвечірньому сонці. Між містом на узліссі та долиною під лагідним вітром, що дмухав із віддалених схилів хребта Вуздечка, колихалася висока зелена лугова трава.

Ліворуч од Кассада, як і завжди, простягалася долина Гробниць часу, тільки тепер бескеди її стін обвалилися, розтріскалися під дією ерозії та зсувів ґрунту і рясно обросли високотрав’ям. Самі Гробниці виглядали геть як новенькі, щойно збудовані, а навколо Обеліска та Моноліту досі стояли робочі риштування. Кожна із надземних гробниць горіла щирим золотом, немовбито їх було оббито коштовним металом, а потім ще й відполіровано. Двері та входи до них було опечатано. Важке устаткування незбагненного призначення оточувало артефакти, оперізувало Сфінкса, і повсюди бігли грубі кабелі та тонкі, немов дротинки, стріли кранів. Полковник одразу збагнув, що він у майбутньому (на кілька соліть чи навіть тисячоліть уперед), і що Гробниці часу готувалися розпочати свій шлях назад у його власне минуле і далі.

Кассад озирнувся.

Шерег за шерегом на трав’яному схилі, де колись підносився вгору горб, стояло кілька тисяч чоловіків та жінок. Усі зберігали гробову тишу, були озброєні й вишикувані перед лицем Кассада, ніби бойові лави в очікуванні на свого проводиря. Декого захищало мерехтливе силове поле, інших же вирізняли тільки хутра, крила, луска, екзотична зброя та складне забарвлення, із яким полковник уже познайомився під час попереднього візиту з Монетою в місце / час, де його зцілили.

Монета. Вона стояла між Кассадом і масами. Її костюм мерехтів силовим полем над торсом, та ще вона була вбрана в чорний комбінезон, що здавався зробленим із оксамиту. На шиї дівчина мала червоний шарф, а через плече перекинула тонкий стрижень зброї. Очима вона прикипіла до Кассада.

Він трохи гойднувся, відчувши тяжкість своїх поранень під костюмом, але при цьому не зміг не помітити дечого в очах Монети, і від цієї несподіванки йому запаморочилася голова.

Вона його не знала. В її обличчі відображався подив... благоговіння?., таке саме, що й на всіх інших обличчях. У долині було тихо, тільки подекуди лопотіли вимпели на піках або низовий вітер шарудів у траві, а Кассад не міг відірвати погляду від Монети, як і вона — від нього.

Кассад зиркнув через плече.

Ктир стояв нерухомий, схожий на металеву статую, в десяти метрах від нього. Висока трава практично сягала по його колючі, вкриті лезами коліна.

За Ктирем усе війстя долини перегородили, доходячи майже до темного пасма тендітних дерев, цілі орди інших Ктирів, легіони Ктирів, лава за лавою Ктирів, сяючи у призахідному сонці нагостреними, мов скальпель, клинками.

Свого Ктиря, того самого Ктиря, полковник упізнав по близькості та плямах власної крові на його клешнях та панцирі. Очі створіння пульсували малиновим огнем.

— Ти — той самий, правда? — тихо запитав голос позаду.

Кассад крутнувся, і на якусь мить його накрила хвиля запаморочення. Монета стояла за кілька кроків від нього. Її волосся було коротко стриженим — такою він її пам’ятав з їхньої першої зустрічі. Ніжна шкіра, таємничі глибини зеленкуватих очей із вкрапленням карого кольору. Полковника під’юджувало бажання підняти руку і ледве торкнутися її вилиці, провести зігнутим пальцем по знайомому контуру нижньої губи. Але він стримався.

— Ти — той самий, — повторила Монета, і цього разу без запитальної інтонації. — Воїн, якого я напророчила цим людям.

— Ти мене не знаєш, Монето? — у кількох місцях Кассадові розрубали тіло майже до кістки, але не ці рани його зараз найбільше ятрили.

Вона похитала головою і до болю знайомим рухом змахнула волосся із лоба.

— Монета. Значить як «Донька Пам’яті», так і «Застережниця»[138]. Хороше ім’я.

— Воно не твоє?

Дівчина всміхнулася. Кассад пригадав, що бачив цей усміх у тому лісовому байраку, коли вони вперше кохалися.

— Ні, — тихо відказала співрозмовниця. — Поки що ні. Я сюди щойно прибула. Мої подорож і покровительство ще навіть не почалися, — і вона назвала йому своє ім’я.

Кассад кліпнув, підняв руку і торкнувся її щоки всією долонею.

— Ми кохали одне одного, — промовив він. — Зустрічалися на полях бою, загублених у пам’яті. І повсюди мене супроводжувала ти, — він озирнувся. — Усе це веде сюди, правда ж?

— Правда.

Кассад іще раз повернувся глянути на військо Ктирів у долині.

— То це війна? Кілька тисяч на кілька тисяч?

— Війна, — підтвердила Монета. — Кілька тисяч на кілька тисяч на десяти мільйонах світів.

Полковник заплющив очі й кивнув. Костюм накладав шви й перев’язки, колов у нього ультраморфій, але біль і слабкість від страхітливих ран довго було уже не стерпіти.

— Кажеш, на десяти мільйонах світів? — розплющив він очі. — То значить, це остання битва?

— Так.

— І переможець здобуде Гробниці?

Монета обвела оком долину.

— Переможець визначить, чи Ктир, уже закупорений у Гробницях, вирушить у минуле сам торувати шлях іншим... — вона кивнула на армію Ктирів. — Або ж останнє слово лишиться за людством — не тільки в минулому, а й у майбутньому.

— Не розумію, — напруженим голосом зізнався Кассад, — але солдатові рідко вдається розібратися в політичній ситуації, — він нахилився, поцілував здивовану Монету і зняв із неї шарф. — Я тебе кохаю, — промовив він і прив’язав тканину до цівки штурмової гвинтівки. Індикатори показували, що в запасі лишалася половина заряду і половина набоїв.

Федман Кассад зробив п’ять кроків уперед, став спиною до Ктиря, підняв руки до людей, що мовчки стояли на схилі пагорба, і прокричав:

— За свободу!

І три тисячі голосів відповіли йому:

— За свободу! — ревище з останнім словом не скінчилося.

Кассад розвернувся, високо тримаючи гвинтівку і вимпел. Ктир наблизився на півкроку, розкрив обійми в стійці та розгорнув пальці-леза.

Кассад здійняв поклик і кинувся на нього. За ним — Монета із високо піднятою зброєю. За ними — тисячі.

Лі Гантові ще ніколи не припадало бачити, як хтось помирає. Останній день й останню ніч він провів біля одрини Кітса (Гант і досі звав його Джозефом Северном, але був певен, що вмирущий чоловік перед ним сам себе вважає Кітсом), і це була найтяжча доба в його житті. Крововиливи йшли за крововиливами, а між цими нападами блювання Гант міг чути, як у горлі та грудях чоловіка, котрий боровся за життя, бурлить мокротиння.

Гант сидів поруч із ліжком у крихітній кімнатці на П’яцца-ді-Спанья і слухав белькотіння Кітса, поки світанок перебігав у ранок, а ранок — у підобідок. Кітс марив, періодично непритомнів, але наполягав, щоби Гант писав за ним геть усе (чорнила, перо і писарський папір формату 17x13 дюймів знайшлися в іншій кімнаті), тож помічникові Ґледстон довелося все це компілювати, несамовито дряпаючи пером, поки кібрид при смерті розводився про метасфери, загублені божества, відповідальність поетів і відхід богів, а ще — про Мілтонівську громадянську війну в ТехноКорді.

Тієї миті Гант схопив гарячу руку Кітса, стиснув її і спитав:

— То де ж Корд, Сев... Кітсе? Де він?

Приречений стікав потом і відвертав обличчя:

— Не дихай на мене — твій подих наче лід!

— Корд, — повторив Гант, відхилившись назад, мало не ридаючи від жалю та прикрості. — Де Корд?

Кітс усміхнувся, зболено крутячи головою туди-сюди. Зусилля, з якими він дихав, нагадували вітер, що сичав із пробитих міхів.

— Наче павуки у павутинні, — пробурмотів він. — Павуки в павутинні. Плетуть... дозволяють нам її плести за них... а потім триножать нас, ссуть із нас соки. Наче з мух у павутинні.

Гант покинув писати, намагаючись вслухатися в це безглузде белькотіння. Аж раптом і сам уторопав.

— Боже мій, — видихнув він. — То вони в самій системі телепортів.

Кітс спробував сісти й ухопив Ганта за плече.

— Перекажи своїй начальниці, Ганте. Нехай Ґледстон вирве його з корінням. Геть павуків. Людський бог і машинний бог... повинні об’єднатися. Не я! — він упав на подушки і безгучно розридався: — Не я.

Кітс проспав весь обід, хоча Гант розумів, що це радше передсмертний стан, аніж сон. Найменший звук будив поета і змушував його знову боротися за кожен подих. Надвечір він уже не мав сил, щоб усе те відхаркувати, і Гант помагав йому перехилити голову над мискою, щоби сила тяжіння вичистила Кітсове горло і рот від кривавого слизу.

Кілька разів, коли Кітс провалювався у неспокійний сон, Гант підходив до вікна, а одного разу навіть спустився вниз до вхідних дверей, за якими була П’яцца. У найглибших тінях через площу біля сходів стояло щось високе та гостре.

Перед заходом сонця він і собі трохи подрімав, сидячи на твердому стільці в узголів’ї ліжка Кітса. Прокинувся Гант од відчуття, ніби він падає, та коли викинув руку, аби схопитися за щось, то побачив, що Кітс не спить і дивиться на нього.

— При тобі хтось колись уже помирав? — спитав поет між тихими зітханнями.

— Ні, — погляд молодого чоловіка здався Гантові дещо дивним, наче він дивився на нього, але бачив зовсім іншу людину.

— Що ж, мені тебе шкода, — проказав Кітс. — Через мене ти в такій скруті та небезпеці. Тепер тобі знадобиться трошки твердості, адже триватиме все це недовго.

Ганта вразила не тільки чемна відвага в цьому зауваженні, а й несподівана переміна в говірці Кітса — натомість стандартної вимови Мережі щось набагато давніше та цікавіше.

— Дурниці, — гаряче запротестував Гант, збираючи в кулак завзяття та енергію, яких йому насправді бракувало. — Виберемося ще до ранку. Зараз трошки стемніє, і я піду розвідаю, де тут портал.

Кітс помотав головою.

— Тебе забере Ктир. Він нікому не дозволить мені помагати. Його роль полягає в тому, щоби простежити, аби я покинув себе винятково із себе, — поет заплющив очі, і його дихання стало ще більш рваним.

— Не розумію, — сказав Лі Гант, беручи руку молодшого чоловіка у свою. Він припускав, що в поетові промовляє гарячка, але з огляду на те, що це чи не єдиний раз за останні два дні, коли Кітс був повністю притомний, Гант відчував вартими зусилля поговорити з ним. — Що значить це твоє «покинув себе винятково із себе»?

Повіки Кітса затріпотіли. Карі очі під ними були аж надто яскравими.

— Уммон і решта намагаються мене змусити покинути себе через себе та прийняти божественне, Ганте. Наживка на білого кита, медова пастка для найголовнішої мухи. Емпатія-втікачка знайде собі домівку в мені... в мені, містерові Джоні Кітсі п’яти футів заввишки... і потім почнеться примирення, правда?

— Яке ще примирення? — Гант нахилився поближче, але старався не дихати на Кітса. А той, здавалося, зморщився у простирадлах і ковдрах, а своїм теплом, яке йшло від його тіла, міг би опалювати всю цю кімнату. Його обличчя — блідий овал у присмерку. Гант практично не звертав уваги на золоту смужку відображеного сонячного світла, що повзла стіною якраз під стиком на стелі, але Кітс не відривав очей від останнього клаптика дня.

— Примирення людини і машини, Творця і творіння, — відповів поет і закашлявся, затихнувши тільки тоді, коли червоне мокротиння покотилося в миску, яку для цього тримав Гант. Кітс відкинувся назад, хапнув повітря ротом і додав: — Примирення людства і тих рас, які воно намагалося знищити. Корду і людства, яке він намагався ліквідувати. Бога Поєднувальної Безодні, який еволюціонував у болю, та його нащадків, що намагалися ліквідувати його.

Гант похитав головою і покинув писати.

— Я заплутався. Ти можеш стати цим... месією... якщо покинеш свою смертну одрину?

Блідий овал Кітсового обличчя качався по подушці, і це могло би значити, що він сміється:

— Ми б усі могли, Ганте. Дурниця і найбільші гордощі людства. Ми приймаємо наш біль. Ми поступаємося місцем своїм дітям. Це дало нам право стати Богом, про якого ми так мріяли.

Гант зиркнув униз і помітив, що від розчарування він аж стиснув кулак.

— Якщо ти це можеш... стати цією силою... то давай. Забери нас звідси!

— Не можу, — Кітс заплющив очі. — Я не Той, Хто Йде, а Той, Хто Торує. Не помазаник, а той, хто помаже. Merde[146], Ганте, я ж бо атеїст! Навіть Северну не вдалося переконати мене в іншому, коли я тонув у смерті! — Кітс схопив помічника Ґледстон із такою люттю, яка налякала старшого чоловіка. — Запиши це!

І Гант намацав старожитнє перо та шерехатий папір і став похапцем видряпувати слова, що їх тепер шепотів Кітс: