Серія «Світові перспективи» присвячена концепції людини, народженої всесвітом, що сприймається через актуальне бачення сьогодення. Мета серії — презентувати невеличкі книжки, авторами яких є найбільш свідомі й відповідальні представники сучасної думки. Кожна книга віддзеркалює погляди й переконання її автора та визначає взаємозв’язок мінливих релігійних, наукових, мистецьких, політичних, економічних і соціальних впливів із загальним досвідом людини.

Цю серію присвячено перегляду всіх тих сторін людської діяльності, яких фахівців вчили безпечно оминати. Вона інтерпретує сучасні й минулі події, котрі втручаються в життя людини у світову епоху, що повсякчас розвивається, а також робить припущення щодо того, чого може досягти людина, коли її охоплює непохитна внутрішня потреба шукати те, що хвилює її найдужче. Ця серія має на меті запропонувати нові перспективи з погляду світу й розвитку людства, водночас не порушуючи тісного зв’язку між універсальним та індивідуальним, динамікою і сталою формою, свободою й долею. Кожен автор розкриває свій предмет із широкої перспективи світової спільноти, а не виключно з юдейсько-християнської, західної чи європейської.

У книжках серії розглядаються певні фундаментальні питання, яким приділяють замало уваги в умовах сучасної духовної, моральної та політичної кризи, у світлі технології, що вивільнила творчу енергію народів. Наші автори мають справу із чимраз глибшим усвідомленням, що дух і природа — невід’ємні, що інтуїція та здоровий глузд повинні відновити свою важливість як засоби сприйняття й злиття внутрішнього та зовнішнього світів.

Серія «Світові перспективи» покликана довести, що концепція цілісності та єдності організму є вищою й конкретнішою, аніж концепція матерії та енергії. Таким чином, може видатися, що й сама наука має на меті інтерпретувати фізичний світ матерії та енергії з позиції біологічного уявлення про організм. Ця серія є спробою показати важливість значення життя, біології не такими, як у лабораторній пробірці, а через досвід, що його життя дарує організму. Бо ж принцип життя — в напрузі, що з’єднує дух зі світом матерії. Елемент життя домінує в самій тканині природи, а отже, перетворює існування, біологію на транс-емпіричну науку. Закони життя народжуються за межами їхніх простих фізичних проявів і змушують нас зважати на своє духовне джерело. Насправді розширення концептуальних меж сприяло не тільки наведенню ладу у відповідних науках, а й відкриттю аналогій у ставленні людини до аналізу та синтезу досвіду в окремих галузях знання, пропонуючи можливість більш усеохопно, об’єктивно описати значення життя.

У цих книжках показано, що знання вже не становлять собою маніпулювання людиною та природою як силами, що протистоять одна одній, тут не йдеться про зведення даних до суто статистичного ладу. Знання є способом звільнити людство від деструктивної сили страху, воно вказує на шлях до мети, яка полягає в реабілітації людської волі та відродженні віри й довіри до людської особистості. Праці цієї серії також прагнуть відкрити той факт, що заклики до образів, систем та представників влади стають дедалі менш наполегливими, тимчасом як і на Сході, і на Заході зростає бажання відновити гідність, цілісність і самореалізацію, що є невід’ємними правами людини. Людини, котра тепер може керувати змінами завдяки усвідомленим цілям і в світлі раціонального досвіду.

Інші суттєві питання, що їх досліджували в цих працях, стосуються проблем міжнаціонального розуміння, а також питань упередженості, наслідком якої є напруження та антагонізм. Під час нашої світової епохи зростає здатність сприймати і брати на себе відповідальність — це вказує на нову реальність, у межах якої індивід і сукупність індивідів доповнюють одне одного і стають одним цілим; на те, що тоталітаризм і правих, і лівих похитнувся у своєму універсальному бажанні повернути собі авторитет істини, яка підкорює все людство. Останнє тепер може покластися не на пролетарський авторитаризм, не на секуляризований гуманізм — обидва вже зрадили духовне надбання історії, — а на сакраментальне братерство та єдність знань. Це нове усвідомлення сприяло розширенню людських обріїв попри всі завади, а революцію людської думки можна порівняти з основним припущенням стародавніх греків про суверенітет розуму; її можна співвіднести з осяйністю моральної істини, яку проголошували біблійні пророки; вона подібна до фундаментальних постулатів християнства; це як початок нової наукової ери, науки про рушійні сили, експериментальний фундамент якої заклав ще Галілей в епоху Ренесансу.

Важливим прагненням цієї серії є перегляд суперечливих сенсів і визначень, що їх сьогодні приписують таким термінам, як «демократія», «свобода», «справедливість», «любов», «мир», «братерство» та «Бог». Метою таких досліджень є очистити шлях для створення істинної світової історії не з погляду нації, раси чи культури, а згідно зі ставленням людини до Бога, самої себе, своїх побратимів та всесвіту, що виходить за межі власних інтересів. Значення «світової епохи» полягає в шанобливому ставленні до людських надій і мрій, що загалом приводить до глибшого розуміння основних цінностей усіх народів.

Сьогодні люди і на Сході, і на Заході відкривають для себе той факт, що між ними існує міцний зв’язок, незважаючи на будь-які суперечливі моменти, і це формує більш фундаментальну єдність, аніж проста згода думок та доктрин. Люди починають усвідомлювати, що всі вони мають ті самі первісні бажання і схильності, що панування людини над людиною вже не можна виправдовувати апелюванням до Бога чи природи. Така свідомість є плодом духовної і моральної революції, грандіозного сейсмічного зрушення, через яке зараз проходить усе людство.

Серію «Світові перспективи» було заплановано для того, щоб проникнути в сутність людини, яку не тільки визначає історія, а яка й сама визначає історію. Історію слід розуміти не лише як таку, що стосується життя людини на цій планеті, а й як ту, що містить космічні впливи, котрі пронизують наш людський світ.

Наше покоління відкриває для себе, що історія не підкоряється соціальному оптимізму сучасної цивілізації і що організація людських спільнот та встановлення справедливості, свободи й миру є не тільки інтелектуальними досягненнями, а водночас духовними і моральними, такими, що вимагають плекати цілісність людської особистості та створювати нескінченний виклик для людини, що виринає з безодні безглуздості й страждань задля оновлення у повноті її життя. «Бо ж якими є думки людини — такою стає й вона сама, тому вони потребують очищення й трансформації. І, якби розум прагнув істини так, як він прагне того, що сприймає своїми чуттями, хто не звільнився б тоді від пут?»[1]

Сьогодні людство має силу, що протистоїть стерильності й небезпечності кількісної та анонімної масової культури; нове, хоч іноді й незначне відчуття духовного зближення людини зі світом ґрунтується на сприйнятті того, що кожна особистість — священна, на повазі до численних культур. Зростає усвідомлення того, що рівність і справедливість не можна оцінювати виключно в цифрах, бо вони є пропорційними й аналогічними у своїй реальності.

Ми стоїмо на межі світової епохи, в якій людське життя прагне реалізувати нові форми. Ми усвідомлюємо, що розділення людини й природи, часу і простору, свободи і безпеки є хибним, і перед нами постає нове бачення людини в її органічній цілісності, історії, що пропонує багатство й розмаїття якостей, котрі досі були безпрецедентними за своєю величчю. Співвідносячи накопичену мудрість людського духу з новою реальністю світової епохи, виголошуючи думки й переконання людини, «Світові перспективи» прагнуть допомогти відродженню надії в суспільстві й гордості за рішення людини щодо того, якою має бути її доля.

Суттєвий розвиток знань призвів до зниження свідомості, і в результаті такої тенденції — через певні сучасні інтерпретації науки — істину почали сприймати тільки у формі її обмежених описів.

Тріумфальний рух науки вперед, який породив нові реалії, пов’язані із субатомним світом, відкинув традиційні припущення щодо причинності та єдності, тож йому майже вдалося похитнути віру людини в її духовну й моральну цінність та в її значущість у межах космічної будови.

Досвід страху, в який занурилася сучасна людина внаслідок невдалої спроби вийти за свої екзистенційні межі, порушив проблему: чи мусить вона жити, повсякчас пізнаючи себе, чи ж ні; чи має вона знищити небуття, а чи небуття знищить її саму. Бо людина була змушена повернутися до своїх джерел унаслідок атрофії сенсу і її анабазис може розпочатися знову — через таємничу велич оновлення її життя.

Страждання й надії цього століття походять із внутрішньої драми, в основі якої — дух як результат внутрішнього розколу, і з невидимих сил, що зароджуються в серці й мозку людини. Ці страждання й надії також є результатом матеріальних, економічних, політичних і технологічних проблем.

Власне історія не є суто механічним розгортанням подій, у центрі яких людина почувається чужинцем, що потрапив до іншої країни. Особливий акцент на прогресивності людства, особливий пророчий наголос на здійсненні Богом своєї волі через історію й особливий християнський наголос на історичній природі одкровення тепер мають здатися на ласку новій історії, що охоплює нову космологію, — це визначна подія, яка от-от народиться з утроби невидимого всесвіту, що ним є людський розум і серце.

Наша світова епоха є найбільш лиховісною й апокаліптичною з-поміж усіх, крізь які пройшло людство за свою історію. «Світові перспективи» намагаються привернути увагу до основної влади моралі, що діє у всесвіті, тієї влади, до якої людство нарешті має почати докладати максимум зусиль.

Це криза в свідомості, яка набуває чіткіших рис через кризу в науці. Це нове пробудження після тривалого історичного періоду, з якого вона бере свій початок. З одного боку, заперечення, що їх висловив Декарт щодо можливості існування теології як науки, з другого — спростування, які надав Кант щодо метафізики як науки. Деякі скам’янілі форми такого позитивістського мислення існують і досі, презентуючи себе у квазі-соціологічній міфології, яка, маскуючись під наукові поняття, створила новий анімізм. Його результат — релігія, більш примітивна, ніж традиційні прояви віри, що вона їх прагне замінити.

Утім, зараз визнають — під впливом Вайтгеда, Берґсона та деяких інших представників феноменології — той факт, що на додачу до справжньої науки з її тенденцією виокремлювати кількісні цінності є інша категорія знань, у якій філософія, послуговуючись власними інструментами, здатна осягнути суть і внутрішню природу Абсолюту й реальності.

Загадковий усесвіт зараз розкриває себе для філософії та науки, водночас зростає значення природи і людини, що виходить за межі математичного й експериментального аналізу сенсорних феноменів. Це значення відкидає міфологію, що є доречною виключно для задоволення емоційних потреб.

Іншими словами, фундаментальні проблеми філософії, які є центральними в житті, знову протистоять науці й власне філософії. Наше завдання — визначити принцип диференціації і досить зрозумілий зв’язок, щоб виправдати, очистити і наукові, і філософські знання, узявши до уваги їхню взаємозалежність.

Власне справедливість, яка перебувала «у стані паломництва й розп’яття», тепер поступово звільняється з полону соціальних і політичних демонологій і на Сході, і на Заході та починає ставити під сумнів власні передумови.

У серії «Світові перспективи» також досліджують і заново оцінюють сучасні революційні рухи, які піддають сумніву священні інститути суспільства, захищаючи соціальну несправедливість в ім’я соціальної справедливості.

Спробувавши озирнутися назад — до раннього космічного стану людини третього тисячоліття, — ми помітимо, що саме тоді почала поступово формуватися концепція справедливості як такої, на яку людина має невідчужуване право. А в часи Хаммурапі — у другому тисячолітті до нашої ери — справедливість за своєю суттю була частиною людської природи, а не корисним даром, і стала невід’ємним елементом суспільної свідомості.

Ця концепція прав людини полягала у вимаганні справедливості від усесвіту, і така вимога існує і в XX столітті — за цікавою аналогією. Згідно зі стародавніми переконаннями, людина й сама могла стати божеством, набути рис величних космічних сил у всесвіті, що її оточував. Вона могла впливати на всесвіт не через прохання, а через дії.

Західна демократія з її ідеями щодо священності людської особистості зійшла на манівці, попри те, що ще ніколи не була настільки сильною в матеріальному й технологічному сенсі. Вона ще ніколи не відчувала такої серйозної загрози — і морально, і духовно. Національна безпека й індивідуальна свобода перебувають у лиховісному протистоянні.

Можливість створення універсальної спільноти і деградація — співіснують. Немає жодних сумнівів щодо того, що зло нагромаджується серед людей саме через їхнє пристрасне прагнення до єдності. Однак у протистоянні з цим злом, яке розколює, ізолює, знищує живу реальність, у протистоянні зі смертю людина всіма фібрами своєї душі прагне «безпосередньої цілісності відчуттів і думок», можливості відтворити фрагменти, відновити єдність за допомогою справедливості.

Християнство змогло відреагувати на цей протест проти зла обіцянкою Царства Божого, вічного життя — а це потребувало віри. Однак духовні та моральні страждання людини виснажили її віру й надію. Вона залишилася наодинці із собою. Її страждання зосталися незбагненними.

Таким чином, людина вже почувається вкрай обмовленою. Вона прагне очистити себе. Й ось серед духовних і моральних руїн Заходу та Сходу їй вготовано ренесанс — за межами нігілізму, темряви й відчаю. У глибині західної та східної духовної темряви багатолика цивілізація повертається до свого джерела, і, можливо, їй вдасться засяяти знову — під час неминучого нового світанку. Так і в Одкровенні йдеться про друге пришестя — з новим небом, новою землею й новою релігійною якістю життя.

Попри нескінченні обов’язки людей, обмеженість їхньої влади, попри непримиренність націоналізмів, духовних втрат і моральної амнезії, очевидні потрясіння й перевороти сьогодення, а також зважаючи на зміни, що спостерігаються протягом цього динамічного періоду та розкриття світової свідомості, «Світові перспективи» мають на меті пришвидшити серцебиття «байдужої істини» та інтерпретувати важливі елементи світової епохи. Вони ж бо походять із нескінченності творчого процесу, що повертає людину людству й водночас поглиблює і збагачує її зв’язок зі всесвітом.

Нью-Йорк, 1956

Рут Нанда Аншен

Процес читання цієї книжки може розчарувати кожного, хто прагне дістати легкі інструкції з мистецтва любові. Навпаки, у своїй праці я хочу показати, що любов не є почуттям, спроможним охопити будь-кого, незалежно від рівня його зрілості. Книжка покликана переконати читача, що всі його спроби любити приречені на поразку, якщо він не буде активніше розвивати свою індивідуальність, щоб рухатися в продуктивному напрямку; у тому, що відчуття задоволення від любові неможливе без вміння любити ближнього, без справжньої скромності, сміливості, віри і дисципліни. У культурі, де ці риси трапляються досить рідко, опанувати вміння любити — рідкісне досягнення. Кожен може запитати себе: а скількох людей, які дійсно вміють любити, я знаю?

Утім, складність цього завдання не мусить бути приводом для втечі від пізнання труднощів, а також умов, що необхідні для його виконання. Щоб уникнути зайвих складнощів, я намагався говорити про проблему легкою, зрозумілою мовою — наскільки це можливо. З тієї-таки причини я використовую мінімум посилань на літературні джерела, присвячені любові.

Працюючи над цим питанням, я не знайшов рішення, яке повністю мене задовольнило б, зокрема мені не вдалось уникнути повторення ідей, презентованих у моїх попередніх книжках. Читачі, які знайомі з такими працями, як «Втеча від свободи», «Людина для себе» і «Здорове суспільство», знайдуть у цій книжці багато ідей, які вже подибували в зазначених творах. Утім, «Мистецтво любові» аж ніяк не є чимось на кшталт загального підсумку попередніх праць. Ця книжка презентує безліч ідей, окрім тих, про які я вже казав, і навіть більш давні з них набувають нових перспектив, зважаючи на те, що всі вони обертаються навколо однієї теми — мистецтва любові.

Е. Ф.

Любов — це мистецтво? Якщо так, тоді вона потребує знань та зусиль. Чи це просто приємне відчуття, котре переживають випадково, — те, у що людина «поринає», якщо їй пощастило? Ця невеличка книжка ґрунтується на першому припущенні, тоді як більшість людей сьогодні, поза сумнівом, вірять у друге.

Це трапляється не тому, що люди підтримують думку, ніби любов не є важливою. Насправді вони спраглі до неї — переглядають численні фільми про щасливі й нещасливі історії кохання, слухають сотні примітивних любовних пісень, — однак водночас мало хто вважає, що, коли йдеться про любов, йому треба чогось учитися. Таке специфічне ставлення ґрунтується на кількох судженнях, які поодинці чи вкупі підживлюють його. Для більшості людей проблема любові передусім полягає в тому, щоб любили їх, а не вони самі, тож ідеться зовсім не про здатність людини любити. Отже, для них проблемою є те, як зробити, щоб їх любили, як бути тими, кого люблять. У своєму прагненні досягти цієї мети вони обирають кілька шляхів. Один зі способів — той, що його зазвичай дотримуються чоловіки, — це бути успішним, бути настільки владним і багатим, наскільки це дозволяють ресурси соціального статусу. Другий шлях — яким рухаються жінки, — це прагнення бути привабливою, вдосконалювати своє тіло, стиль в одязі тощо. Інші шляхи, що ведуть до привабливості, — їх обирають і чоловіки, і жінки — передбачають розвиток гарних манер, вміння цікаво підтримати бесіду, допомогу іншим, скромність та позбавлення агресії. Більшість зі способів, що допомагають досягти любові інших до себе, — ті самі, які використовують, щоб досягти успіху, «здобувати друзів та впливати на людей». Насправді ж для більшості людей у нашому суспільстві те, що їх люблять, становить собою щось на кшталт суміші популярності та сексуальної привабливості.

Другою передумовою, яка криється за ідеєю, що в любові немає чого вчитися, є припущення, нібито проблема любові — це проблема об’єкта, а не здібності. Люди гадають, що любити — це просто, а от знайти правильний об’єкт для своєї любові чи досягти того, щоб любили тебе, — складно. Таке бачення можна пояснити кількома причинами, що вкорінилися в розвитку сучасного суспільства. І перша з них — суттєві зміни, які сталися в XX столітті, коли йшлося про вибір «об’єкта любові». У вікторіанську епоху, як і в багатьох традиційних культурах, любов переважно не була спонтанним особистим досвідом, що зрештою міг привести до шлюбу. На противагу — шлюб укладали за угодою, і цьому сприяли поважні родини чи свахи — або ж його брали без допомоги таких посередників. Шлюб укладали із соціальних міркувань, а любов мала розвинутися вже після одруження. Протягом кількох останніх поколінь концепція романтичного кохання у західному світі стала майже універсальною. Незважаючи на те, що в Сполучених Штатах міркування про шлюб як угоду все ще не зникли, більшість людей перебувають у пошуку «романтичного кохання», особистого переживання, що згодом приведе до шлюбу. Ця нова концепція любові значно посилила важливість об’єкта, порівняно з важливістю функції.

Із цим чинником щільно пов’язана інша риса, притаманна сучасній культурі. Уся наша культура ґрунтується на прагненні купувати, на ідеї взаємовигідного обміну. Сучасна людина почувається щасливою, коли захоплено споглядає вітрини та купує все, що може собі дозволити, — за готівку або ж на виплат. Так само людина сприймає й інших. Приваблива дівчина для чоловіка або привабливий чоловік для жінки — це предмет бажань, який вони прагнуть отримати. «Привабливий» зазвичай означає гарний набір популярних рис, які шукають на ринку особистостей. Те, що робить людину привабливою, залежить від модних вимог часу — йдеться як про фізичні, так і про духовні риси. У 20-х роках минулого століття привабливою вважали дівчину, яка випиває й курить, — грубувату і сексуальну, — а тепер мода вимагає від жінки бути гарною та скромною господинею. Наприкінці XIX і на початку XX століття чоловік мав бути наполегливим та амбітним, натомість сьогодні він — як «набір» привабливих рис — мусить бути компанійським і поблажливим. У будь-якому разі, відчуття закоханості розвивається тільки відносно людського товару, який є приступним, — залежно від того, що людина може запропонувати навзамін. Я готовий укласти угоду: об’єкт має бути бажаним з погляду соціальної цінності й водночас має бажати мене, зважаючи на мої очевидні та приховані цінні риси і потенційні можливості. Таким чином, двоє людей закохуються, коли відчувають, що знайшли найкращий об’єкт, наявний на ринку, зваживши на межі своєї власної цінності для обміну. Часто, як і у випадку придбання нерухомого майна, значну роль у такій угоді відіграють приховані можливості, що згодом можуть розвинутися. У культурі, де панують ринкові відносини, де матеріальний успіх є визначною цінністю, не варто дивуватися, що любовні стосунки людей розгортаються за такою схемою обміну, що панує на ринку товарів і праці.

Третє хибне судження, яке формує припущення про те, що, коли йдеться про любов, тут немає чого вчитися, ґрунтується на змішуванні початкового досвіду «поринання» в кохання і тривалого перебування у стані закоханості.

Коли двоє людей, які досі були чужими одне одному, як і ми всі, раптом дозволяють стіні між ними впасти й почуваються близькими, одним цілим — цей момент єднання є одним із найбільш піднесених та бентежних життєвих переживань. Іще більш чудовим і дивовижним цей момент є для тих, хто досі був відлюдькуватим, самотнім, не знав любові. Диво раптової близькості часто полегшується, якщо воно було поєднане із сексуальним потягом та фізичною близькістю або ініціюється ними. Одначе за своєю природою цей тип любові триває недовго. Двоє людей краще пізнають одне одного, їхня близькість починає втрачати свої дивовижні риси, аж доки суперечності, розчарування та відчуття нудьги не знищать усе, що лишилося від початкового захвату. Утім, спочатку закохані цього не усвідомлюють: насправді вони сприймають силу своєї палкої «одержимості» одне одним як доказ любові, тоді як ці явища можуть лише свідчити про те, наскільки самотніми вони були досі.

Думка про те, що любити — то найлегша річ, протягом тривалого часу була поширеною ідеєю щодо кохання, попри непереборні докази протилежного. Навряд чи існує діяльність або ж справа, до якої бралися б із такими надіями та сподіваннями і яка аж так регулярно зазнавала б поразки, як кохання. Якби йшлося про якусь іншу діяльність, люди прагнули б дізнатися причини такої поразки, воліли б зрозуміти, як можна було уникнути помилок, або ж просто припиняли б її. Оскільки у випадку любові останнє є неможливим, єдиним прийнятним способом впоратися з поразкою в коханні є аналіз причин такої поразки і ретельне вивчення сенсу кохання.

Перший крок, який слід зробити, — це усвідомити, що любов становить собою мистецтво, подібно до того, як мистецтвом є саме життя. І якщо ми хочемо навчитися любити, то маємо йти тим самим шляхом, що ним зазвичай ідуть, прагнучи оволодіти будь-яким іншим мистецтвом, скажімо, музикою, живописом, теслярським ремеслом, медициною чи інженерною справою.

Які кроки ведуть до опанування певного мистецтва?

Процес оволодіння мистецтвом можна розділити на два зручні етапи: опанування теорії та її закріплення на практиці. Якщо я хочу опанувати мистецтво медицини, то передусім маю вивчити все про людське тіло й різноманітні хвороби. Та, навіть маючи всі ці теоретичні знання, я не можу вважати себе абсолютно компетентним у медицині. Я стану справжнім професіоналом цієї справи тільки після надбання чималої практики — тоді, коли результати моїх знань і практичних навичок з’єднаються в одне ціле — інтуїцію, що є квінтесенцією будь-якого мистецтва. Одначе, крім вивчення теорії і практики, є ще й третій чинник, конче потрібний для того, щоб стати професіоналом у будь-якому мистецтві: його опанування має бути винятково важливою справою; у світі не мусить бути нічого важливішого, ніж мистецтво. Це характерно і для музики, і для медицини, і для теслярства — і для любові. Можливо, саме тут і сховано відповідь на запитання, чому в нашому суспільстві люди так рідко намагаються опанувати це мистецтво, попри їхні очевидні невдачі: незважаючи на глибоке прагнення кохати, ми визнаємо будь-що інше за набагато важливіше, ніж любов, — успіх, престиж, гроші, владу. Майже всю енергію ми витрачаємо на те, щоб навчитися досягати цієї мети, а на те, щоб навчитися любові, не залишається нічого.

Хіба можливо, щоб дійсно вартими опанування були виключно речі, завдяки яким людина може заробити гроші або престиж, а любов, що корисна «тільки» для душі, але геть не потрібна в сучасному сенсі, є розкішшю, на яку ми не маємо права витрачати багато енергії? Утім, так і є. Надалі я розповідатиму про мистецтво любові у двох напрямах: спершу ми обговоримо теорію любові, й цьому присвячено більшу частину цієї книжки. А потім ітиметься про її практичні аспекти — коротко, адже саме стільки можна сказати про практику в будь-якій іншій галузі.

Якщо любов є особливістю зрілого й плідного характеру, можна зробити висновок, що здатність любити, властива індивіду певної культури, залежить від впливу цієї культури на характер пересічної людини. Коли ми говоримо про любов у сучасній західній культурі, то запитуємо себе: чи сприяє розвитку любові соціальна структура західної цивілізації та її дух? Поставити таке запитання означає дістати негативну відповідь. Жоден із неупереджених спостерігачів західного життя не матиме сумнівів щодо того, що любов — братня, материнська, еротична — досить-таки рідкісне явище, і що її місце посіли численні форми псевдолюбові, які насправді є проявами її розпаду.

З одного боку, капіталістичне суспільство ґрунтується на принципі політичної свободи, а з другого — на принципі ринку як регулятора всіх економічних, а отже, й соціальних відносин. Ринок товарів визначає умови, за яких ці товари обмінюють, ринок праці регулює купівлю і продаж робочої сили. Речі, що дають пожиток, і корисні людські сили та вміння перетворюються на товари, котрими обмінюються без примусу і шахрайства — за ринкових умов. Черевики, хай якими корисними й необхідними вони є, не мають економічної (обмінної) цінності, якщо їх не потребують на ринку; людські сили й уміння не мають такої цінності за умов відсутності ринкового попиту. Власник капіталу може придбати робочу силу й змусити її працювати — це вигідна інвестиція. Власник робочої сили змушений продавати її капіталістам за умовами, що існують на ринку, інакше йому доведеться голодувати. Така економічна структура відображається в ієрархії цінностей. Капітал керує робочою силою; речі, що їх нагромаджують, — мертві речі — мають вищу цінність, аніж праця, людські сили, все «живе».

Такою була основна структура капіталізму від самого початку. І, хоча вона залишається характерною для капіталізму наших часів, багато чинників зазнали змін, унаслідок чого капіталізм набув особливих якостей, що значною мірою впливають на структуру характеру сучасної людини. Ми спостерігаємо, як завдяки розвитку капіталізму централізація й концентрація капіталу повсякчас зростають. Великі компанії невпинно ростуть, пригнічуючи менші. Володіння капіталом, що його інвестують у такі компанії, дедалі більше віддаляється від власне керування ними. «Власниками» компанії є сотні або тисячі акціонерів, одначе керують нею представники бюрократії, яким гарно платять, але які нею не володіють. Ця бюрократія зацікавлена скоріше в розширенні компанії та власних повноважень, а не в отриманні максимального прибутку. Паралельно зі зростанням концентрації капіталу й розвитком впливової бюрократії триває розвиток робітничого руху. Завдяки організації профспілок звичайному працівнику не треба домовлятися про умови праці на ринку самостійно. Він долучається до великої спілки працівників, що нею теж керує могутня бюрократія. Саме вона презентує його інтереси перед індустріальними колосами. Добре це чи погано, але ініціатива переходить від індивіда до бюрократії і коли йдеться про капітал, і коли йдеться про працю. Дедалі більше людей втрачає свою незалежність, узалежнюючись від керівників гігантських економічних імперій.

Ще одна переконлива риса сучасного капіталізму, яка є результатом такого нагромадження капіталу, полягає у специфічній організації праці.

Надмірна централізація і радикальне розділення праці в компаніях призводять до такої організації роботи, за якої індивід втрачає свою індивідуальність, перетворюється на один із зубців механізму, що його можна замінити. Проблему людини за умов сучасного капіталізму можна сформулювати так: сучасний капіталізм потребує працівників, які можуть злагоджено працювати — і до того ж у великій кількості; які хочуть споживати дедалі більше; чиї смаки є досить стандартними, а тому на них можна легко впливати і змінювати їх. Він потребує людей, котрі почуваються вільними й незалежними, не підкоряються будь-якій владі, принципам чи свідомості — однак водночас хочуть, щоб ними керували, прагнуть робити те, чого від них чекають, бути ідеально припасованою частиною соціальної машини. Він потребує людей, яким можна вказувати напрямок без примусу, вести їх за собою без лідера, спонукати до дій без особливої мети, крім однієї: виготовляти щось, рухатися, функціонувати, йти вперед.

То яким є результат? Сучасна людина відчужена від самої себе, своїх побратимів і природи[49]. Вона перетворюється на товар, сприймає свої життєві сили як інвестицію, що може забезпечити їй максимум прибутку за умов сучасного ринку. Взаємини між людьми, по суті, є стосунками між відчуженими автоматами, що почуваються в безпеці, бо не вирізняються з натовпу, не відрізняються від інших думками, почуттями, діями. Тимчасом як усі намагаються щосили не відставати від решти, кожен із них залишається абсолютно самотнім, його переслідує глибоке відчуття невпевненості, тривоги й провини — так завжди буває, коли людині не вдається подолати свою самоту. Наша цивілізація пропонує чимало паліативів, що допомагають людині не усвідомлювати власної самотності. Передусім це чітка рутина бюрократизованої механічної роботи, завдяки якій люди не усвідомлюють своїх основних людських бажань, прагнення вийти за власні межі та об’єднатися. Оскільки виключно цієї рутини замало, людина бореться зі своїм підсвідомим відчаєм за допомогою рутинних забав, пасивного споживання звуків і образів, що їх пропонує індустрія розваг. Окрім цього, вона може отримувати задоволення від купівлі нових речей, які згодом замінить на інші. Образ сучасної людини близький до того, що його описав Гакслі у своєму «Прекрасному новому світі»: сита, гарно вдягнена, сексуально задоволена — але їй водночас бракує свого «я», бракує контактів із ближніми — окрім хіба що поверхових. Її життєві кредо Гакслі сформулював дуже стисло й чітко: «Коли людина відчуває, суспільство від цього хилитає» або «Не відкладай на завтра розваги, у які можна поринути вже сьогодні». Або ж коронний вислів: «Сьогодні всі щасливі». Щастя сучасної людини — у «розвагах». Розваги — це змога мати втіху зі споживання і «глитання» товарів, видовищ, їжі, напоїв, цигарок, людей, лекцій, книжок, фільмів — усе це споживається, поглинається. Світ — це один великий об’єкт для нашого апетиту — велике яблуко, велика пляшка, великі груди. Ми ж усі — немовлята, що до нього присмоктуються, постійно чогось чекаючи чи на щось сподіваючись, — і водночас ми завжди розчаровані. Наш характер пристосований до обміну й отримання, бартеру та споживання; усе, включно з матеріальними й духовними об’єктами, перетворюється на об’єкт обміну і споживання.

Такий соціальний характер сучасної людини не може не вплинути на проблему любові. Автомати не здатні любити — вони можуть обмінюватися своїми «наборами особистих якостей» і сподіватися на чесну угоду. Одним із найважливіших проявів любові — й особливо шлюбу — за такої відчуженої структури є ідея «команди». У численних статтях на тему щасливого шлюбу ідеал презентовано як «злагоджену командну роботу». Такий опис практично не відрізняється від образу працівника, який «добре» працює: він має бути «досить незалежним», здатним співпрацювати, терплячим — і водночас амбітним та агресивним. Отже, фахівець зі шлюбу твердить, що чоловік мусить «розуміти» свою дружину й допомагати їй. Він повинен схвально коментувати її нову сукню і смачну страву. Вона ж, своєю чергою, має з розумінням ставитися до того, що він приходить із роботи втомлений і роздратований, уважно слухати його розповіді про проблеми на роботі, не гніватися, коли він забуває про її день народження, а знову ж таки розуміти його. Такі типи взаємин призводять до злагоджених стосунків між двома людьми, які залишаються чужими протягом усього життя, ніколи не досягають «глибокого зв’язку», але ввічливо ставляться одне до одного й намагаються давати одне одному задоволення.

За такої концепції любові та шлюбу акцент роблять на порятунку від почуття самотності, яке за інших умов було б неможливо витримати. У «любові» людина нарешті знаходить «сховок» від самоти. Вона створює союз із двох людей проти всього світу, і цей егоїзм à deux[50] помилково вважають за любов і близькість.

Наголос на командному дусі, терпимості одне до одного тощо з’явився не так давно. Доти — у роки після Першої світової війни — переважала концепція любові, згідно з якою основою вдалих любовних стосунків, а надто ж щасливого шлюбу, було взаємне сексуальне задоволення. Вважали, що найчастіше причиною нещасливого шлюбу було те, що партнери не змогли правильно «пристосуватись» одне до одного в сексі. Причиною такої помилки називали «неосвіченість», коли йшлося про «правильну» сексуальну поведінку, тобто неналежну сексуальну техніку одного чи обох партнерів. Щоб «виправити» цю помилку і допомогти нещасливим парам, які не здатні любити одне одного, безліч книжок пропонували інструкції і поради щодо правильної сексуальної поведінки й відкрито або приховано обіцяли, що завдяки дотриманню таких порад любов не забариться. Це ґрунтувалося на ідеї, що любов є дитям сексуальної насолоди, і, якщо двоє людей навчаться задовольняти одне одного сексуально, любов їх не омине. Такі роздуми підтримували загальну ілюзію епохи щодо того, що правильні технічні засоби допомагають розв’язувати не тільки проблеми індустріального виробництва, а й проблеми людей загалом. Насправді ж істина — у протилежному.

Любов не є результатом адекватного сексуального задоволення, а от щастя сексуальних стосунків — і навіть знання так званих сексуальних технік — є наслідками любові. Якщо ця теза потребує доказів, окрім щоденних спостережень, їх можна знайти також у численних даних психоаналізу. Дослідження найпоширеніших сексуальних проблем — фригідності у жінок або ж легких і складніших проявів психологічної імпотенції у чоловіків — свідчать про те, що йдеться не про брак знання правильної техніки, а про пригнічення, через яке любити неможливо. Труднощі, які не дозволяють людині віддавати себе повністю, діяти спонтанно, довіряти партнерові за умов безпосередньої і прямої фізичної близькості, постають зі страху й ненависті до протилежної статі. Якщо сексуально пригнічена особистість зможе перебороти свій страх чи ненависть, а відтак розвинути в собі здатність любити, його або її проблеми будуть розв’язані. В іншому ж разі її не врятують жодні знання про сексуальні техніки.

Тоді як дані психоаналізу підкреслюють хибність ідеї про те, що володіння правильною сексуальною технікою може забезпечити щастя в сексі та любові, припущення щодо того, що любов є супутником взаємного сексуального задоволення, сформувалося під впливом теорій Фройда. Для Фройда любов була по суті сексуальним явищем. «Людина на власному досвіді переконалася, що сексуальна (генітальна) любов є джерелом величезного задоволення, а отже, вона стала для неї прототипом щастя. Таким чином, вона має змусити її й надалі шукати щастя на шляху сексуальних зносин, перетворити генітальний еротизм на квінтесенцію свого життя»[51]. На думку Фройда, відчуття братньої любові є наслідком сексуального бажання, одначе при цьому статевий потяг перетворюється на імпульс із «пригніченою метою». «Любов із пригніченою метою справді була сповнена чуттєвості й залишається такою у підсвідомості людини»[52]. Відчуття злиття, єдності («океанічне відчуття»), що по суті є містичним переживанням і водночас основою найсильнішого відчуття єднання з іншою людиною або людьми, Фройд інтерпретував як патологічне явище, регресію до раннього стану «безмежного нарцисизму»[53].

Проте, Фройд іде далі, вважаючи, що любов фактично є ірраціональним феноменом. Для нього немає розбіжності між ірраціональною любов’ю і любов’ю як проявом зрілості особистості. У своїй статті про любов-перенесення Фройд зазначав, що така любов не надто відрізняється від «нормальної» любові[54]. Закоханість завжди балансує на межі з ненормальністю, її повсякчас супроводжує сліпота, коли йдеться про сприйняття дійсності, компульсивність і перенесення об’єктів любові з дитинства. Любов як раціональне явище, найвище досягнення зрілості, на думку Фройда, не була цінною з погляду дослідження, оскільки для нього вона не існувала в реальності.

Утім, було б помилкою переоцінювати вплив ідей Фройда на концепцію, що любов є результатом сексуального потягу — чи радше що вона є ідентичною сексуальному задоволенню, яке знаходить прояв у свідомому відчутті. Тут спостерігається зовсім інший причинний зв’язок. На ідеї Фройда частково вплинув дух XIX століття; почасти ж вони набули популярності завдяки настроям, що переважали в роки після Першої світової війни. Декотрі з чинників, які вплинули і на загальну, і на фройдівську концепції, передусім були реакцією на суворі норми моралі вікторіанської доби. Ще один чинник, який вплинув на теорії Фройда, є характерним для поширеної концепції людини, котра ґрунтується на структурі капіталізму. Щоб довести той факт, що капіталізм відповідав природним потребам людини, треба було показати, що за своєю природою люди схильні до конкуренції і взаємної ворожнечі. Тимчасом як економісти «довели» це, говорячи про невситиме бажання економічного прибутку, а дарвіністи — про принцип виживання найсильніших, Фройд досягнув аналогічного результату, припустивши, що чоловіка штовхає вперед безмежне бажання оволодіти всіма жінками, і тільки під тиском суспільства він не здатен утілити це в життя. Як наслідок, усі люди неодмінно ревнують одне одного, і ці взаємні ревнощі разом із суперництвом триватимуть завжди, навіть якщо всі соціальні й економічні передумови зникнуть[55].

Урешті-решт на формування мислення Фройда значною мірою вплинув матеріалізм того типу, що переважав у XIX столітті. Існувало переконання, за яким підґрунтям усіх психічних явищ були явища фізіологічні; отже, Фройд пояснював любов, ненависть, честолюбство і ревнощі як різноманітні прояви численних форм сексуального потягу. Він не розумів, що справжню основу треба шукати в людському існуванні загалом — і передусім у тому, що є характерним для всіх людей, а вже потім у реальному житті, яке визначається специфічною структурою суспільства. (Рішучий крок у напрямку виходу за межі такого матеріалізму зробив Маркс у своєму «історичному матеріалізмі», відповідно до якого ключем до розуміння людини не є ні її тіло, ані інстинкт (на кшталт потреби в їжі чи володінні чимось), а життя людини загалом, її «практика життя».) Згідно з Фройдом, повне й розкуте задоволення всіх інстинктивних бажань забезпечує психічне здоров’я і щастя. Та очевидні клінічні факти свідчать про те, що чоловіки й жінки, які присвячують своє життя нестримним сексуальним втіхам, не знаходять щастя і дуже часто страждають від серйозних невротичних конфліктів чи симптомів. Повне задоволення всіх інстинктивних потреб не тільки не є основою щастя — воно навіть не гарантує здорового глузду. Проте ця Фройдова ідея могла набути такої популярності тільки в період після Першої світової війни — через зміни, що їх зазнав дух капіталізму: наголос на заощадженні перемістився на витрати, акцент на самообмеженні як засобі економічного успіху — на споживання як основу розширення ринку і головне джерело задоволення для знервованого автоматизованого індивіда. Не відкладати задоволення будь-якого бажання на потім — саме це перетворилося не тільки на головну тенденцію у сексуальній сфері, а й на матеріальне споживання загалом.

Цікаво порівняти концепцію Фройда, яка відповідала духові капіталізму — такому, що ще не зазнав змін на початку XX століття, — із теоретичними заувагами одного з найбільш талановитих сучасних психоаналітиків — нині покійного Г. С. Саллівана. У його психоаналітичній системі, на противагу фройдівській, є чітке розмежування сексуальності й любові.

То яке значення мають любов і близькість за концепцією Саллівана? «Близькість — це ситуація за участю двох людей, що дає змогу перевірити всі складники особистої цінності. Така перевірка потребує стосунків, які я називаю “співпрацею”, що означає “свідоме пристосування своєї поведінки до виражених потреб іншої людини для досягнення все більш тотожного — а отже, більш взаємного — задоволення, а також для забезпечення подібності дій, що спрямовані на досягнення безпеки”»[56]. Якщо ми знехтуємо всіма тонкощами складної мови Саллівана, любов, по суті, є співпрацею, за умови якої двоє людей матимуть такі відчуття: «Ми граємо за правилами задля збереження нашого престижу, відчуття зверхності та власної гідності»[57].

Подібно до того як концепція Фройда є описом переживань «патріархальної особистості» за умов капіталізму XIX століття, роздуми Саллівана стосуються переживань відчуженої, «ринкової» особистості XX століття. Це опис «еготизму a deux» — коли двоє людей мають спільні інтереси й об’єднуються задля протистояння ворожому й чужому світові. Насправді його визначення близькості можна в принципі застосувати, коли йдеться про почуття членів команди, де кожен «пристосовує свій характер до виражених потреб іншої людини задля спільної мети» (тут варто звернути увагу на те, що Салліван говорить про виражені потреби, тоді як любов завжди вимагає реакції на приховані потреби у стосунках між двома людьми).

Любов як взаємне сексуальне задоволення і любов як «командна робота» та сховок від самоти є двома «нормальними» формами розпаду любові в сучасному західному суспільстві, соціально забарвленою патологією. Ця патологія дуже часто має індивідуальні прояви, що ведуть до усвідомленого страждання та вважаються невротичними — на думку психіатрів та любителів, кількість яких невпинно зростає. Деякі з найчастіших проявів можна стисло проілюструвати кількома прикладами.

Головною передумовою невротичної любові є те, що один із «люблячих» (або ж обоє) у дорослому віці все ще має зв’язок із образом когось із батьків, а тому переносить усі відчуття, очікування і страхи, що їх колись мав стосовно матері чи батька, на об’єкт своєї любові. Такі особистості ніколи не можуть відійти від настанови «дитячої залежності», у дорослому житті вони прагнуть її у своїх емоційних вимогах. У таких випадках на емоційному рівні людина залишається дитиною у віці двох, п’яти чи дванадцяти років, тоді як її інтелектуальний і соціальний рівні є відповідними до її хронологічного віку.

У серйозніших випадках така емоційна незрілість зумовлює проблему із соціальною ефективністю; у менш серйозних — конфлікт обмежується сферою особистих близьких взаємин.

Зважаючи на нашу попередню дискусію про особистість, орієнтовану на матір або батька, приклад такого типу невротичних любовних стосунків сьогодні можна досить часто побачити в чоловіків, які на рівні свого емоційного розвитку зберегли дитячу прив’язаність до матері. Можна сказати, що таких чоловіків не відлучили від їхніх матерів. Вони все ще почуваються маленькими дітьми — потребують материнського захисту, любові, тепла, турботи й обожнювання; їм потрібна безумовна любов матері — любов, яку вони мають тільки тому, що потребують її, бо вони — безпорадні діти своєї матері. Такі чоловіки часто бувають доволі люблячими й милими, коли намагаються закохати в себе жінку, і нерідко залишаються такими навіть після того, як їм це вдається. Однак їхнє ставлення до жінки (як і до людей загалом) залишається зверхнім і несерйозним. Вони не прагнуть любити, а хочуть, щоб любили їх. Чоловіки такого типу досить пихаті, сповнені більш або менш прихованих «грандіозних ідей». Знайшовши потрібну їм жінку, вони почуваються в безпеці, на вершині світу, а тому можуть проявляти свої емоції і шарм, через що нерідко вводять в оману. Та, якщо з часом жінка не виправдовує їхніх фантастичних сподівань, починаються конфлікти і з’являється почуття образи. Якщо жінка повсякчас не захоплюється таким чоловіком, заявляє про права на власне життя, якщо їй хочеться, щоб її саму любили і захищали, і в найскладніших випадках — якщо вона не бажає миритися з його амурними походеньками (чи навіть захоплюватися ними), чоловік відчуває глибоку образу й розчарування. А відтак зазвичай раціоналізує ці відчуття, гадаючи, що жінка «його не любить», вона «егоїстка» або «надто владна».

Будь-який брак такої любові — любові матері до її милої дитини — сприймається як доказ нелюбові. Такі чоловіки зазвичай плутають свою афектовану поведінку, бажання подобатися зі справдешньою любов’ю, а тому роблять висновок, що до них ставляться вельми несправедливо; вони переконані, що кохають партнерку дуже сильно, й гірко скаржаться на те, що вона така невдячна.

В окремих випадках — але досить рідко — особистість, яка зосереджена на образі матері, може функціонувати без серйозних розладів. Якщо мати дійсно «любила» цього чоловіка, захищаючи над усяку міру (можливо, була занадто владною, але не деструктивною), і якщо він знайде дружину такого самого типу, як і його матір, та його особливі таланти дозволять йому використовувати свій шарм і змушувати інших ним захоплюватися (як це іноді трапляється з успішними політиками), тоді він буде «гарно пристосованим» у соціальному сенсі, хай навіть і не досягне вищого рівня зрілості. Та за менш сприятливих умов — і здебільшого вони є саме такими — його любовне життя (а може, й життя загалом) перетвориться на серйозне розчарування; коли така особистість самотня, виникають конфлікти, і часто — відчуття сильної тривоги та депресія.

За умов серйознішої форми патології прив’язаність до матері є глибшою і більш ірраціональною. Якщо говорити символічно, на цьому рівні в людини з’являється бажання повернутися не в материні обійми, у яких почуваєшся в безпеці, не до грудей, що тебе вигодовують, а до її всеохопного — і всепоглинального — лона. Якщо природа здорового глузду полягає в тому, щоб вирости з цього лона й піти у світ, то для серйозних психологічних розладів людини характерним є її прагнення повернутися в це лоно, щоб воно увібрало її в себе і захистило від життя.

Така причеплива ідея зазвичай виникає щодо матерів, які «поглинають» і руйнують дітей своєю поведінкою. Іноді вони роблять це в ім’я любові, подекуди — заради обов’язку. Такі матері прагнуть утримати дитину, підлітка, дорослого чоловіка всередині себе: він повинен дихати через неї, він не має права на любов — хіба що на поверхо-вому сексуальному рівні, пригноблюючи всіх інших жінок; не має права на свободу й незалежність, а отже, є вічним калікою або злочинцем.

Ця материнська риса — безжальне поглинання — є негативним аспектом образу матері. Мати дає життя і може його забрати. Вона здатна відродити і зруйнувати, може творити дива любові — і водночас ніхто не здатен завдати такого болю, як мати. Ці два протилежні аспекти можна часто простежити в релігійних образах (наприклад, індійська богиня Калі) та у символіці сновидінь.

Іншу форму невротичної патології можемо спостерігати у випадках сильної прив’язаності до батька.

Насамперед ідеться про чоловіка, матері якого були притаманні холодність і байдужість, тоді як його батько (частково через холодне ставлення дружини) зосереджував усю свою увагу на синові. Він «хороший батько», але водночас владний. Коли поведінка сина його задовольняє, він хвалить його, тішить подарунками, радіє; якщо ж син не виправдовує сподівань, батько віддаляється від нього або ж сварить. У сина, для якого любов батька є однією-єдиною, розвивається рабська прив’язаність до нього. Головна мета його життя — радувати батька, і, коли йому це вдається, він почувається щасливим, задоволеним, перебуває у безпеці. Та щойно він припускається помилки, зазнає поразки чи не задовольняє батька, як одразу почувається виснаженим, знехтуваним, таким, що не заслуговує на любов. Пізніше у своєму житті цей чоловік знову ж таки намагатиметься знайти образ батька, з яким зможе встановити аналогічний зв’язок. Усе його життя перетвориться на низку злетів і падінь залежно від того, чи пощастить йому заслужити батькове схвалення. Такі чоловіки часто успішно будують свою кар’єру. Вони сумлінні, надійні, з ними легко працювати, якщо «батько», котрого вони обрали, розуміє, як ними керувати. Проте у стосунках із жінками такі чоловіки зазвичай залишаються холодними й чужими. Жінка не має для них особливої ваги, зазвичай вони ставляться до неї доволі зневажливо, ховаючи це за маскою «батьківської турботи про маленьку дівчинку». Спочатку такий чоловік може вразити жінку своїми чоловічими якостями, однак із часом він перетворюється на джерело розчарувань. Одружившись із таким чоловіком, жінка починає розуміти, що її доля — відігравати другорядну роль, оскільки першість належить образу «батька», який завжди присутній у житті її обранця. Так і буде, якщо не виявиться, що жінка також сильно прив’язана до свого батька, а отже, її цілком задовольняє те, що чоловік ставиться до неї як до примхливої дитини.

Ще складніший тип невротичного розладу в любові має за основу іншу ситуацію в родині — коли батьки не кохають одне одного, але намагаються стримуватися й не сваритися, а також придушують будь-які прояви незадоволення. Водночас через таке відчуження втрачається безпосередність у їхніх стосунках із дітьми. Маленька дівчинка відчуває цю атмосферу «коректності», яка ніколи не сприяє близькості в її взаєминах із матір’ю чи батьком, а тому вона почувається спантеличеною і наляканою. Вона ніколи не знає, що відчувають або ж думають її батьки; в такій атмосфері завжди є елемент невідомого, загадкового. Як наслідок, дівчина поринає у світ, що його створює сама: фантазує, віддаляється від інших — і зберігає таку настанову в майбутніх любовних стосунках.

Понад те, таке відчуження спричиняє розвиток глибокої тривоги, брак відчуття опори у світі — і нерідко призводить до мазохістських уподобань як єдиного джерела сильних переживань. Таким жінкам часто хочеться, аби чоловік улаштував сцену чи скандал замість того, щоб поводитися нормально й розсудливо, оскільки це принаймні зможе полегшити їхнє напруження та відчуття страху. Нерідко такі жінки підсвідомо спонукають чоловіка до такої поведінки, щоб покласти край болючому очікуванню афективного нейтралітету.

Наступні сторінки книги присвячено опису інших форм ірраціональної любові, які трапляються найчастіше. Разом із тим ми не аналізувати-мемо особливих чинників дитячого розвитку, на яких вони ґрунтуються. Досить поширена форма псевдолюбові, яку часто переживають (а ще частіше її описують у книжках і змальовують у фільмах) як «велике кохання», — це ідолопоклонницька любов. Якщо особистість досягла того рівня, на якому вона здатна усвідомити себе, своє «я», що ґрунтується на плідному розвитку її власних сил, вона схильна до «поклоніння» своєму обранцеві. Така особистість відчужена від власних сил — і спрямовує їх на кохану людину, перед котрою схиляється, як перед summum bonum[58], носієм усієї любові, світла, благословення. У процесі особистість позбавляє себе відчуття сили, розчиняється в коханій людині замість того, аби віднайти себе. Оскільки зазвичай жодна людина не здатна виправдовувати сподівання свого шанувальника впродовж тривалого часу, розчарування не забариться, і щоб із ним упоратися, людина починає шукати іншого ідола — це може тривати довіку.

Характерним для такого типу ідолопоклонницької любові є те, що спочатку вона напрочуд інтенсивна, розвивається дуже стрімко. Таку любов часто зображають як істинну, велике кохання; та хоч вона і є ілюстрацією сили й глибини любові, насправді ж уособлює тільки «голод» і розпач ідолопоклонника. Годі вже й казати про те, що нерідко двоє людей знаходять одне одного у взаємному поклонінні, іноді — в окремих випадках — їхня любов репрезентує folie deux[59].

Інша форма псевдолюбові — це та, яку можна назвати сентиментальною. Її суть полягає в тому, що любов можна переживати тільки у своїх фантазіях, а не в стосунках із реальною людиною тут і тепер. Найбільш поширеною її формою є сурогатне задоволення від любові, яке відчуває «споживач» фільмів про кохання, журнальних історій і любовних пісень. За їхньою допомогою людина може задовольнити всі несправджені бажання любові, єдності та близькості. Чоловік або жінка, які неспроможні зруйнувати стіну відчуження у своїх взаєминах із партнером, розчулюються до сліз, коли бачать на екрані щасливу або нещасливу історію кохання якоїсь пари. Для багатьох подружжів такі історії — єдина можливість відчути любовне переживання — не одне до одного, а спільне — і тут вони лише спостерігають за «коханням» інших. Поки любов залишається фантазією, вони її відчувають, але щойно повертаються до реальних стосунків двох живих людей — одразу ціпеніють.

Іншим проявом сентиментальної любові є її перенесення в часі. Подружжя можуть розчулювати спогади про їхнє кохання в минулому — попри те, що коли минуле було сьогоденням, вони не відчували любові одне до одного, — або ж фантазії про майбутнє кохання. Скільки заручених або щойно одружених пар мріють про блаженство любові в майбутньому, тоді як саме зараз — живучи разом — вони вже почали набридати одне одному? Така тенденція співвідноситься із загальними переконаннями, що притаманні сучасній людині. Вона живе минувшиною або майбуттям, але не сьогоденням. Її переслідують щемливі спогади про дитинство і матір — або ж вона сповнена щасливих планів на майбутнє. Байдуже, відчуває вона любов, беручи участь у «нереальному» досвіді інших, а чи це відчуття переноситься в минуле або майбутнє, така ідеалізована й відчужена форма любові слугує наркотиком, що вгамовує страждання від реальності, самоту і відрубність індивіда.

Ще одна форма невротичної любові проявляється у використанні проективних механізмів з метою уникнути власних проблем — натомість людина починає звертати увагу на вади й дошкульні місця «коханого» чи «коханої». За таких умов особи поводяться подібно до груп, націй чи релігій. Вони помічають найменші недоліки іншої людини і водночас блаженно не відають, що мають власні, бо надто заклопотані, намагаючись звинуватити чи вдосконалити іншого. Якщо так поводяться двоє — а так зазвичай і трапляється, — любовні стосунки перетворю-ються на взаємну проекцію. Якщо я надто владний, нерішучий або жадібний, то звинувачуватиму в цьому свого партнера і, залежно від мого характеру, прагнутиму його «вилікувати» або покарати. Водночас інша людина робитиме те саме, а тому обом вдається ігнорувати власні проблеми. Отже, в них немає потреби робити кроки, що допомогли б їм розвиватися далі.

Іншою формою такої проекції є перенесення власних проблем на своїх дітей. Передусім таке перенесення найчастіше передбачає, що людина бажає чогось і своїй дитині. У таких випадках бажання для дітей переважно є перенесенням власних життєвих проблем на життя дитини. Відчуваючи, що її життя позбавлене сенсу, людина намагається наповнити сенсом життя своїх дітей. Але вона приречена на поразку — і щодо себе, і щодо дітей. Щодо себе — бо проблему існування можна розв’язати виключно самостійно, не уповноважуючи інших; щодо дітей — бо такій людині бракує якостей, конче потрібних, щоб зорієнтувати дитину в самостійному пошуку відповідей. Діти стають об’єктами проекцій і тоді, коли потрібно розірвати нещасливий шлюб. У такій ситуації запасний аргумент батьків: вони не можуть розлучитися, бо тоді позбавлять дітей щастя жити у єдиній родині. Утім, будь-яке детальніше дослідження засвідчить, що напружена й нещаслива атмосфера «єдиної родини» заподіє дитині набагато більше шкоди, ніж відкритий розрив — завдяки останньому вони принаймні зрозуміють, що одним сміливим рішенням людина здатна покласти край нестерпній ситуації.

Тут варто звернути увагу на ще одну поширену помилку. Те, що любов обов’язково означає відсутність конфліктів, — це ілюзія. Подібно до того як люди звикли вірити в те, що болю й смутку слід уникати за будь-яких обставин, вони також переконані, що любов не передбачає жодних суперечок. І вони знаходять докази на користь цієї ідеї в тому, що суперечки навколо них призводять виключно до деструктивних змін, що аж ніяк не дають користі жодному з учасників конфлікту. Та насправді причина криється в тому, що для більшості людей суперечки є фактично спробами уникнути справжніх конфліктів. Це розбіжності думок щодо незначних або поверхневих питань, які за своєю природою не здатні прояснитися чи вирішитися. Справжні конфлікти між двома людьми, які не допомагають ховатися чи створювати проекцію, ті, що їх людина переживає на глибокому рівні внутрішньої дійсності, до якої вони належать, не є деструктивними. Вони ведуть до ясності, створюють катарсис, із якого двоє людей виходять із новими знаннями і силами. Це ще раз підкреслює все, про що ми вже говорили раніше.

Любов можлива тільки тоді, коли двоє людей спілкуються одне з одним на найглибшому рівні свого існування, відтак кожен із них пізнає себе на цьому ж таки рівні. Тільки в цьому «глибинному досвіді» існує людська реальність, життєві сили, основа для любові. Любов, яку відчувають у такий спосіб, — це постійний виклик. Це не місце для відпочинку, це рух уперед, зростання, спільна праця; байдуже, що переважає в таких стосунках — гармонія чи конфлікт, радість чи смуток, — вони є другорядними в порівнянні з важливим фактом, що двоє людей пізнають себе з глибини свого існування, що вони є одним цілим, бо й самі цілісні, а не тікають від себе. Є тільки один доказ наявності любові: глибина стосунків, життєлюбство і сили кожного. Це і є той плід, за яким можна впізнати любов.

Подібно до того як автомати не здатні любити одне одного, вони неспроможні любити й Бога. Руйнування любові до Бога сягнуло того ж таки рівня, що й руйнування любові до людини. Цей факт, поза сумнівом, суперечить ідеї, що в цю епоху ми є свідками відродження релігії. Жодне інше твердження ще не було настільки далеким від істини. Те, що ми спостерігаємо (хоч є й певні винятки), — це регресія до ідоловірського розуміння Бога, трансформація любові до Нього у стосунки, що є характерними для структури відчуженої особистості. Повернення до язичницького розуміння Бога легко простежити. Люди відчувають тривогу, їм бракує принципів та віри; вони усвідомлюють, що не мають мети в житті, окрім того, щоб просто рухатися вперед, а тому й далі залишаються дітьми й сподіваються на те, що батько чи мати прийдуть на допомогу, якщо вони її потребуватимуть.

Дійсно, в релігійних культурах — подібних до тих, що існували в Середньовіччі, — звичайна людина також сприймала Бога як батька чи матір, які їй допоможуть. Та водночас вона сприймала Його серйозно — зокрема в тому значенні, що найвищою метою її життя було жити згідно з Божими заповідями, вважати «спасіння» своєю головною турботою, — у порівнянні з ним усі інші види діяльності були другорядними. Сьогодні ж таких прагнень годі й шукати. Повсякденне життя не має нічого спільного з будь-якими релігійними цінностями. Воно присвячене боротьбі за матеріальні блага, успіхові на ринку особистостей. Принципи, що на них ґрунтуються наші світські клопоти, сповнені байдужості й самозакоханості (останнє часто називають «індивідуалізмом» чи «особистою ініціативою»). Людину справді релігійної культури можна порівняти з восьмирічною дитиною, яка потребує допомоги батька і водночас починає втілювати знання й принципи, здобуті від нього, у своє життя. Сучасна людина швидше схожа на трирічного малюка, який плаче за батьком, коли його потребує, а в інших випадках — коли грається — є досить-таки самостійним.

Із цього погляду, у своїй інфантильній залежності від антропоморфного образу Бога, не намагаючись змінити своє життя згідно з Божими заповідями, ми близькі радше до первісного язичницького племені, аніж до релігійної культури Середньовіччя. З іншого боку, наша релігійна ситуація демонструє нові риси, що є характерними виключно для сучасного західного капіталістичного суспільства. Тут можна знову пригадати попередні твердження цієї книги. Сучасна людина перетворила себе на товар: вона сприймає свою життєву енергію як інвестицію, завдяки якій можна мати найбільший зиск, зважаючи на її позицію та ситуацію на ринку особистостей. Вона відчужена від самої себе, своїх побратимів та природи. Головна її мета — вигідно обмінюватися своїми вміннями, знаннями й собою, власним «особистим набором» з іншими, які так само зацікавлені в чесному й вигідному обміні. Життя не має іншої мети, крім тієї, щоб просто рухатися вперед; жодних принципів, опріч тих, що притаманні вигідному обміну; жодного задоволення, крім того, що його забезпечує споживання.

То яке значення матиме поняття Бога за таких обставин? Його первісне релігійне значення перетворюється на таке, що пасує відчуженій культурі успіху. У релігійному відродженні, яке спостерігаємо останнім часом, віра в Бога обернулася на психологічне знаряддя, що допомагає краще пристосуватися до конкурентної боротьби.

Релігія разом із самонавіюванням та психотерапією допомагає людині і в бізнесі. У 1920-х роках люди ще не зверталися до Бога з метою «вдосконалити особистість». Бестселер Дейла Карнеґі — книга «Як здобувати друзів і впливати на людей» (How to Win Friends and Influence People) — розкривала питання на суворо світському рівні. Роль, що її відігравала книжка Карнеґі в ті часи, зараз відіграє найпопулярніший бестселер сучасності — «Сила позитивного мислення» (The Power of Positive Thinking) преподобного Нормана Вінсента Піла. У цій релігійній книзі автор навіть не ставить питання про те, чи співвідноситься наше прагнення до успіху з духом монотеїстичної релігії. На противагу, цю найвищу мету не ставлять під сумнів, а віра в Бога й молитва рекомендовані як засоби, що покращують здатність людини досягати успіху. Подібно до того як сучасні психіатри радять працівнику бути щасливим, аби приваблювати більше клієнтів, деякі священики рекомендують любити Бога, щоб досягти успіху. «Зробіть Бога своїм партнером» — це означає перетворити його на бізнес-партнера, а не об’єднатися з Ним у любові, істині й справедливості. Подібно до того як братню любов замінила байдужа чесність, Бог обернувся на далекого генерального директора компанії «Всесвіт Inc.»: ти знаєш, що він десь там, він собі керує справами (хоча, можливо, вдалося б упоратись і без нього), ти ніколи його не бачиш, однак визнаєш його верховенство, коли «граєш свою роль».

Ми розглянули теоретичний аспект мистецтва любові, і тепер перед нами постає ще складніша проблема — втілення цього мистецтва на практиці. Чи можна навчитися застосовувати мистецтво на практиці в інший спосіб, аніж практикувати його?

Цю проблему ускладнює й те, що сьогодні більшість людей (а отже, більшість читачів цієї книги) сподіваються, що їм дадуть точні інструкції на кшталт «як зробити це власноруч», тобто в нашому випадку це означає, що їх навчать любити. Боюся, що кожного, хто почне читати цей останній розділ із такими сподіваннями, спіткає велике розчарування. Любов — це особистий досвід, якого кожен може набути самостійно і для самого себе. Насправді навряд чи є хтось, хто не мав би такого досвіду принаймні в зародковому стані — як дитина, підліток, дорослий. Усе, що може нам дати обговорення щодо втілення любові на практиці, — це розгляд передумов мистецтва любові, підходів до нього — і власне практичного застосування тих передумов і підходів. Шлях до цієї мети можна пройти виключно самостійно, й обговорення завершиться, перш аніж буде зроблено вирішальний крок. Однак я переконаний, що обговорення підходів буде корисним для тих, хто прагне опанувати це мистецтво, — принаймні для тих, хто звільнив себе від очікування «інструкцій».

Утілення будь-якого мистецтва на практиці передбачає низку певних загальних вимог, і загалом байдуже, з чим ми маємо справу: з теслярством, медициною чи мистецтвом любові. По-перше, практика будь-якого мистецтва потребує дисципліни. Я ніколи не зможу досягти успіху в будь-якій справі, якщо мені бракуватиме дисципліни в моїх заняттях: те, що я роблю, коли «маю настрій», може бути гарним і приємним хобі, але я ніколи не стану професіоналом у цьому виді мистецтва. Утім, проблема полягає не тільки в дисциплінованості в певному мистецтві (скажімо, в щоденній практиці протягом певної кількості годин), а в дисципліні всього життя людини. Хтось може подумати, що для сучасної людини немає нічого легшого, ніж навчитися дисципліни. Хіба ж вона не працює щоденно по вісім годин поспіль на рутинній роботі, підкоряючись суворій дисципліні? Та насправді сучасній людині дуже бракує самодисципліни, коли йдеться не про роботу. Коли вона не працює, їй хочеться лінуватися, їй імпонує недбальство або ж — якщо дібрати приємніше слово — така людина прагне «розслабитися». Таке прагнення до лінощів значною мірою є реакцією на монотонність життя. Тільки тому, що людину змушують щодня працювати по 8 годин, витрачати свою енергію на досягнення чужих цілей у спосіб, що їй не притаманний, але визначений ритмом праці, вона зчиняє бунт — і він набуває форми дитячого потурання власним бажанням. На додачу, у своїй боротьбі проти авторитарності людина втрачає довіру до будь-якої дисципліни — як до ірраціональної, що її накидає керівник, так і до раціональної, яку запроваджує сама. Проте без такої дисципліни життя стає розхристаним, хаотичним, у ньому бракує зосередженості.

Навряд чи треба доводити, що зосередженість є неодмінною умовою, коли йдеться про опанування якогось мистецтва. Це чудово розуміє кожен, хто будь-коли намагався оволодіти мистецтвом. Та в нашому суспільстві зосередженість трапляється навіть рідше, ніж самодисципліна. На противагу, наша культура спонукає до розсіяного способу життя, якому бракує зосередженості, — такої моделі раніше не існувало. Ви робите безліч справ одночасно: читаєте, слухаєте радіо, теревените, курите, їсте, п’єте. Ви перетворюєтеся на споживача з відкритим ротом, готового ковтати все підряд — картини, алкогольні напої, знання. Брак зосередженості особливо помітний, коли нам важко залишатися наодинці із собою. Більшість людей просто не можуть сидіти спокійно і при цьому не розмовляти, не курити, не читати або не пити чогось. Вони починають нервувати і метушитися — їм треба щось робити ротом або руками. (Одним із симптомів браку зосередженості є куріння — воно залучає руки, рот, очі та ніс.)

Третім чинником є терплячість. Знову ж таки, кожен, хто намагався опанувати мистецтво, знає: для того щоб чогось досягти, потрібна терплячість. Той, хто хоче мати швидкі результати, мистецтва не опанує. Утім, сучасній людині бути терплячою так само непросто, як і бути дисциплінованою чи зосередженою. Уся наша індустріальна система пропагує щось зовсім протилежне — поспіх. Усі наші машини розробляють так, щоб досягти максимальної швидкості: автомобіль чи літак доставляють нас до місця призначення — що хутчіш, то краще. Обладнання, що може виготовити ту саму кількість продукції удвічі швидше — удвічі краще, ніж старе, яке працює повільніше. Звісно, на це є важливі економічні причини. Одначе за таких умов, як і в багатьох інших галузях, людські цінності визначаються економічними цінностями. Що добре для машин — добре для людини. Логіка саме така. Сучасна людина переконана, що втрачає щось — час, — якщо не працює швидко; проте, маючи вільний час, вона й гадки не має, що з ним робити — хіба що гайнувати.

І нарешті ще однією умовою опанування будь-якого мистецтва є максимальне зацікавлення цим опануванням. Учень ніколи не зможе ним оволодіти, якщо мистецтво не буде для нього найважливішою справою. У найкращому разі він залишиться вправним дилетантом, але ніколи не стане професіоналом. Така умова є необхідною для мистецтва любові так само, як і для будь-якого іншого мистецтва. Утім, скидається на те, що саме в мистецтві любові (у порівнянні з іншими видами мистецтв) у співвідношенні професіоналів і дилетантів переважають останні.

Беручи до уваги загальні умови опанування мистецтва, варто зауважити ще дещо. Мистецтво не починають вивчати безпосередньо — його радше вивчають побічно. Перше ніж узятися до мистецтва, людина мусить вивчити численну кількість інших — на позір абсолютно не пов’язаних із ним — речей. Учень теслі спершу вчиться стругати дерево; той, хто вчиться грати на фортепіано, спочатку грає гами; хто хоче опанувати японське мистецтво стрільби з лука, той починає з дихальних вправ[60]. Якщо хтось прагне стати професіоналом у певному мистецтві, він мусить присвятити останньому все своє життя або ж принаймні встановити між ними зв’язок. Особистість перетворюється на інструмент мистецтва — і вона має бути відповідною, зважаючи на специфічні функції, що їх має виконувати. Коли йдеться про мистецтво любові, це означає, що кожен, хто прагне стати «майстром», мусить почати із втілення дисципліни, зосередженості й терплячості в будь-який момент свого життя.

Як привчити себе до дисципліни? На це запитання набагато легше було б відповісти нашим дідам. Вони радили рано прокидатися, не перейматися непотрібними розкошами, сумлінно працювати. Такий тип дисципліни мав очевидні недоліки. Вона була неухильною й авторитарною, зосереджувалася довкола таких чеснот, як невибагливість та ощадливість, і здебільшого була ворожою до життя. Та в результаті такої дисципліни зростала тенденція, що передбачала підозріле ставлення до будь-якої дисципліни. Щоб компенсувати монотонний спосіб життя за умов восьмигодинного робочого дня, людина проводила решту часу абсолютно недисципліновано, дозволяючи собі лінуватися. Прокидатись о тій самій порі, регулярно присвячувати певний час таким заняттям, як медитація, читання, музика, прогулянки, не гаяти часу (або ж витрачати мінімум) на те, що допомагає втекти від дійсності, скажімо, на детективи чи перегляд фільмів, не переїдати й не пити понад міру — усі ці правила очевидні й прості. Утім, важливо, щоб дисциплінованість не перетворювалася на правило, що його накидає людині зовнішній світ, це має бути вияв її власної волі; дисципліна має давати задоволення, і поступово людина звикатиме до такої поведінки. І коли вона припинить так поводитися, їй цього бракуватиме. Одним із невдалих аспектів західної концепції дисципліни (як і будь-якої іншої чесноти) є те, що дисциплінованість сприймають як щось болісне — і тільки коли тобі неприємно, це насправді «добре» для тебе. На Сході вже давно усвідомили: те, що добре для людини — її тіла і душі, — має бути приємним, навіть якщо спочатку знадобиться подолати певні труднощі.

Ще важче в нашій культурі зосереджуватися — скидається на те, що в ній усе опирається такій здатності. Щоб навчитися зосереджуватися, слід зробити важливий крок — навчитися бути на самоті і водночас не читати, не слухати радіо, не курити й не пити. І справді, вміння зосереджуватися означає здатність бути наодинці із собою — а це вміння є обов’язковою умовою для любові. Якщо я прив’язаний до іншої людини, бо втратив ґрунт під ногами, він або вона може мене врятувати, одначе такі стосунки не матимуть із любов’ю нічого спільного. Дивовижно, але саме здатність бути на самоті є умовою для здатності любити. Хто спробує побути наодинці із собою, той зрозуміє, наскільки це непросто. Його огорне неспокій, він почне метушитися — може з’явитися відчуття глибокої тривоги. Він намагатиметься виправдати своє небажання продовжувати такі заняття, гадаючи, що вони не мають жодної цінності, що це дурниці, гайнування часу і таке інше. А ще помітить, що в нього починають з’являтися різні думки, які ним оволодівають. Він почне міркувати про подальші плани на цей день, про складність роботи, яку треба виконати, про те, куди піти увечері або ще про безліч речей, що ними заповнюватиме мозок замість дозволити йому очиститися. Було б незле виконувати кілька простих вправ — наприклад, сісти в розслабленій позі (вона не повинна бути ні недбалою, ані напруженою), заплющити очі й уявити білий екран, а потім спробувати відігнати всі нав’язливі картинки і думки та пильнувати дихання. Не думати про нього й не силувати — а просто стежити за ним, відчувати його; потім спробувати відчути своє «я». Моє «я» — це власне я, ядро моїх сил, творець мого світу. Цю вправу на зосередження варто виконувати щоранку — принаймні протягом двадцяти хвилин (а по змозі — довше) — і щовечора, перш аніж лягти спати[61].

Окрім таких вправ, треба навчитися зосереджуватися на всьому, що ви робите: чи то слухаєте музику, читаєте книгу, говорите з кимось, чи навіть милуєтеся краєвидом. Тільки те, що ви робите саме в цю мить, і є важливим, отож треба віддаватися цій справі повністю. Коли людина зосереджена, насправді байдуже, що вона робить; важливі й неважливі речі створюють новий вимір дійсності, бо на них спрямовано всю увагу. Щоб навчитися зосереджуватися, слід по змозі уникати банальних розмов — себто таких, що не є «справжніми». Якщо двоє людей говорять про те, як росте дерево, яке вони обоє знають, про смак хліба, що його щойно скуштували разом, або ж про спільний робочий досвід — така розмова є доречною за умови, що вони дійсно відчувають її предмет, а не теревенять побіжно. З іншого боку, розмова може стосуватися політичних чи релігійних аспектів і водночас бути банальною — саме так і трапляється, коли двоє людей вживають фрази-кліше, коли розмова не йде від серця. Тут я хочу додати, що важливо уникати не тільки порожніх балачок, а й поганої компанії. Для мене «погана компанія» — це не тільки розпусні й деструктивні люди, яких варто уникати через їхній отруйний і гнітючий вплив. Тут також ідеться про товариство «зомбі» — людей, чия душа мертва, хоч тіло живе; людей із тривіальними думками і балачками, які теревенять замість розмовляти, висловлюють шаблонні думки замість мислити. Утім, уникнути товариства таких людей вдається не завжди — і це не завше потрібно. Якщо ваша реакція відрізнятиметься від тієї, що на неї чекатимуть, — тобто це будуть не банальності та кліше, а відвертість і людяність — часто можна побачити, як такі люди змінюють свою поведінку, і цьому нерідко сприяє подив від того, чого вони не чекали.

Коли йдеться про стосунки з іншими людьми, вміння зосереджуватися означає вміння слухати. Більшість людей слухають інших — і навіть дають їм поради — не слухаючи. Вони не сприймають слів іншої людини серйозно — і несерйозно ставляться до власних слів у відповідь. Як наслідок, вони втомлюються від такої розмови. Їм здається, що якщо вони слухатимуть уважніше, то ще дужче втомляться. Та насправді все навпаки. Будь-яка діяльність — якщо на ній зосередитися — збуджує людину (хоча пізніше вона відчуватиме природну і корисну втому), а коли увагу розпорошено — людина почувається сонною і водночас їй буває складно заснути наприкінці дня.

Зосереджуватися означає жити тут і тепер, і коли щось робиш, не думати про те, що тобі треба зробити пізніше. Те, що люди, які люблять одне одного, мають уміти зосереджуватися навіть більше, ніж інші, — очевидний факт. Вони мусять навчитися близькості, не втікаючи одне від одного у різний спосіб, як це часто трапляється. Спочатку навчитися зосереджуватися буде непросто — здаватиметься, що цієї мети взагалі годі досягти, не кажучи вже про те, що вона потребує терплячості. Якщо людина не розуміє, що для всього є свій час, і прагне прискорити події, тоді їй справді ніколи не вдасться зосередитися — і в мистецтві любові теж. Щоб зрозуміти, що таке терплячість, варто поспостерігати за малюком, який вчиться ходити. Він падає, падає знову й знову, але все одно не відмовляється від нових спроб — і з кожним разом робить це краще, аж доки одного дня просто не піде — і не падаючи. Уявіть, чого могла б досягти доросла людина, якби вона мала дитячу терплячість і зосереджувалася на тому, що для неї справді важливо!

Не можна навчитися зосереджуватися, якщо не відчуваєш самого себе. Що це означає? Треба повсякчас про себе думати, «аналізувати» себе — чи як? Якби нам потрібно було пояснити, що означає відчувати машину, це видалося б доволі просто. Скажімо, будь-який водій відчуває свій автомобіль. Він помічає навіть найменший незвичний шум, майже невловимі зміни в роботі двигуна. Так само водій відчуває зміни на поверхні дороги, рух машин попереду й позаду. Утім, він не думає про всі ці чинники; його свідомість перебуває у стані «розслабленої пильності», він відкритий до всіх можливих змін у ситуації, на якій зосереджується, — а це безпечне керування автомобілем.

Якщо ми розглянемо ситуацію з позиції чутливості до іншої людини, то знайдемо яскравий приклад у тому, наскільки мати чутлива до своєї дитини та як вона реагує на її потреби. Вона помічає зміни на її тілі, її потреби й тривоги ще до їхніх проявів. Мати прокидається, коли її дитина плаче, тоді як будь-який інший гучний звук не здатен її розбудити. Усе це означає, що вона чутлива до проявів життя дитини; вона не тривожиться, не непокоїться, а просто перебуває у стані пильної рівноваги, сприймаючи будь-який важливий сигнал від дитини. Так само людина може бути чутливою до самої себе. Наприклад, ви відчуваєте втому чи пригнічення і замість того, щоб поринати в ці відчуття або підживлювати їх депресивними думками, які завжди напоготові, запитайте себе: «Що трапилося? Чому я такий пригнічений?» Те саме варто робити, коли ви помічаєте, що сердитесь або дратуєтеся, схильні до фантазій чи інших видів діяльності, що допомагають «утекти» від дійсності. Важливо усвідомлювати це в кожному конкретному випадку, не раціоналізовувати ці явища в тисячу й один спосіб; ба більше — треба бути відкритими до власного внутрішнього голосу, який підкаже — і часто відразу — чому ви стривожені, засмучені чи роздратовані.

Пересічна людина є чутливою до фізіологічних процесів: вона помічає зміни в організмі чи навіть найменші прояви болю. Таку чутливість до власного тіла розвинути легко, бо ж більшість людей чудово знає, що означає гарне самопочуття. Подібної чутливості до душевних переживань набути непросто, бо зазвичай люди не знають нікого, хто «функціонував» би оптимально. Вони вважають психічний стан своїх батьків і родичів, соціуму, в якому народилися, за норму — і доки не відрізняються від них, почуваються цілком нормальними, і їм нецікаво за чимось спостерігати. Наприклад, є чимало людей, які ніколи не бачили того, хто справді любить, або ж цілісну, сміливу, зосереджену особистість. Цілком очевидно: щоб навчитися відчувати самого себе, людина повинна мати перед собою образ повної, здорової життєдіяльності. Та як набути такого досвіду, якщо його бракувало в дитинстві або ж пізніше? Поза сумнівом, простої відповіді на це запитання годі й шукати, проте воно вказує на одне слабке місце в нашій системі виховання.

Навчаючи когось знань, ми не звертаємо уваги на той тип навчання, що є вкрай важливим для людського розвитку: таке навчання можливе виключно за присутності зрілої люблячої особистості. У попередні епохи нашої власної культури, а також у Китаї та Індії, найбільше цінували людину з непересічними духовними якостями. Навіть власне вчитель не був виключно (або навіть передусім) джерелом інформації — його функція полягала в тому, щоб передавати певні людські настанови. У сучасному капіталістичному суспільстві — і те саме можна сказати про російську комуністичну систему — люди, якими захоплюються та яких прагнуть наслідувати, є будь-ким, та аж ніяк не носіями видатних душевних якостей. На увагу суспільства зазвичай заслуговують особи, завдяки котрим пересічна людина відчуває сурогатне задоволення. Зірки кіно, радіоведучі, журналісти, важливі представники уряду й бізнесу — всі вони є прикладами до наслідування. Головна риса, яка допомагає їм виконувати таку функцію, — це те, що вони вміють створювати новини. Одначе ситуація не видається геть безнадійною. Якщо розглянути той факт, що така людина, як Альберт Швейцер, змогла стати відомою у Сполучених Штатах, якщо побачити безліч можливостей познайомити нашу молодь із сучасними й історичними особистостями, які доводять, чого людина може досягти власне як людина, а не як артист (у широкому сенсі цього слова), якщо пригадати видатні твори літератури й мистецтва всіх епох, є гарна нагода створити образ нормальної людської діяльності, а отже, навчитися відчувати таку діяльність, що є патологічною. Якщо нам не вдасться зберегти образ зрілого життя, то постанемо перед загрозою руйнування нашої культурної традиції загалом. Ця традиція передусім ґрунтується не на тому, щоб передавати певні знання, а на тому, щоб передавати певні людські якості. Якщо прийдешні покоління більше не бачитимуть таких якостей, культура, що існує вже понад п’ять тисяч років, загине, хай навіть знання й надалі передаватимуть і розвиватимуть.

Досі ми говорили про те, чого потребуємо для втілення будь-якого мистецтва на практиці. Тепер я пропоную обговорити якості, що є особливо важливими для здатності любити. Зважаючи на те, що я говорив про природу любові, головною умовою досягнення любові є подолання власного нарцисизму. За наявності нарцистичної орієнтації людина сприймає як реальність тільки те, що існує всередині неї, тоді як усі явища зовнішнього світу не становлять собою носіїв реальності — вона сприймає їх виключно з такого погляду: корисні вони для неї чи ж небезпечні. Протилежністю нарцисизму виступає об’єктивність — здатність бачити людей і речі такими, як вони є, і вміти відокремлювати цю об’єктивну картину від тієї, що її малюють власні страхи та бажання. Усі прояви психозу свідчать про крайню неспроможність бути об’єктивним. Для божевільної людини існує тільки одна реальність — та, що всередині неї, зіткана з її страхів і бажань. Вона бачить навколишній світ як низку символів свого внутрішнього світу, як власне твориво. Усі ми робимо те саме у сновидіннях. Уві сні ми є творцями подій, режисерами драм, що віддзеркалюють наші бажання та страхи (а іноді наші здогади й судження). І поки спимо, ми впевнені, що те, що бачимо уві сні, є так само реальним, як і наше сприйняття дійсності.

Божевільцеві або тому, хто спить, абсолютно не вдається об’єктивно сприймати зовнішній світ. Але ми всі є більш-менш божевільними чи такими, що сплять, усі ми сприймаємо світ необ’єктивно — це викривлене сприйняття спричиняє нарцистична орієнтація. Чи треба наводити приклади? Знайти їх може кожен, спостерігаючи за собою, сусідами, читаючи газети, — це дуже легко. Ці приклади відрізняються один від одного за рівнем нарцистичного викривлення реальності. Наприклад, жінка телефонує лікарю й каже, що хоче прийти до нього на консультацію того-таки дня. Лікар відповідає, що цього дня він зайнятий, але зможе прийняти її наступного. Жінка ж заперечує: «Але лікарю, я живу в п’яти хвилинах ходьби від вашого офіса». Вона не може зрозуміти його пояснення щодо того, що така коротка відстань між ними аж ніяк не заощадить його часу. Жінка сприймає цю ситуацію в нарцистичному ключі: оскільки вона заощаджує час, то й він теж. Єдина реальність, яка для неї існує, — це вона сама.

Менш крайніми — чи, можливо, менш очевидними — є розлади, що часто трапляються в міжособистісних стосунках. Скільки батьків сприймають поведінку власної дитини з позиції її слухняності, того, чи дає вона їм задоволення, чи можуть вони нею пишатися тощо — замість того, щоб сприймати чи принаймні цікавитися тим, що відчуває сама дитина? Скільки чоловіків уявляють своїх жінок надто владними через те, що їхня прив’язаність до матері змушує їх інтерпретувати кожну вимогу як обмеження свободи? Скільки жінок вважають своїх чоловіків за недоладних чи дурних, бо ті зовсім не схожі на уявний образ лицаря в сяйливих обладунках, що вони його могли вигадати ще в дитинстві?

Коли ж ідеться про представників інших націй, брак об’єктивності є горезвісним. З кожним днем іншу націю трактують як порочну і жорстоку, тимчасом як власна є еталоном усього доброго і шляхетного. Будь-яку дію ворога оцінюють за одним стандартом; свої ж власні дії — за іншим. Навіть добрі справи, що їх робить ворог, вважають за ознаку диявольських хитрощів, за допомогою яких нас — і весь світ — прагнуть ошукати, тоді як ми чинимо щось лихе виключно з доконечності, виправдовуючи це шляхетністю мети. І справді, якщо проаналізувати стосунки між націями так само, як і між індивідами, можна зробити висновок, що об’єктивність є винятком, а нарцистичні викривлення (значною чи меншою мірою) — правилом.

Здатність мислити об’єктивно — це здоровий глузд; емоційна настанова, що криється за ним, — скромність. Бути об’єктивним, мати здоровий глузд — це можливо тільки тоді, коли людина опанувала скромність, якщо їй пощастило піднятися над дитячими мріями про всеохопність і всемогутність.

Коли йдеться про втілення мистецтва любові на практиці, це означає таке: оскільки любов залежить від відносного браку нарцисизму, вона потребує розвитку скромності, об’єктивності та здорового глузду. Цій меті людина має присвятити все своє життя. Скромність та об’єктивність — неподільні, як і любов. Я не можу бути справді об’єктивним, коли йдеться про мою сім’ю, якщо мені бракує об’єктивності щодо незнайомця, і навпаки. Якщо я хочу опанувати мистецтво любові, то маю прагнути до об’єктивності в будь-якій ситуації, а також інтуїтивно відчувати всі ситуації, у яких мені бракувало об’єктивності. Я мушу намагатися розрізняти моє уявлення про людину і її поведінку (що є нарцистично викривленим) та її власну реальність, яка існує незалежно від моїх інтересів, потреб і страхів. Розвинути в собі здатність до об’єктивності й здорового глузду — означає здолати половину шляху до опанування мистецтва любові, однак у цьому процесі слід зважати на кожного, з ким контактуєш. Якби хтось захотів зберегти свою об’єктивність для коханого чи коханої, гадаючи, що у стосунках із рештою світу її буде втрачено, невдовзі він зрозумів би, що зазнав поразки в обох випадках.

Здатність любити залежить від спроможності піднятися над своїм нарцисизмом, кровозмішною прив’язаністю до матері й роду; вона залежить від нашої здатності зростати, розвивати плідний напрямок у взаєминах із собою і світом. Цей процес появи, народження, пробудження потребує однієї якості, що є обов’язковою умовою, — віри. Практичне застосування мистецтва любові потребує практики віри.

Що таке віра? Чи мусить віра конче мати стосунок до віри в Бога або в релігійні вчення? Чи вона неодмінно протиставляється здоровому глузду й раціональному мисленню або ж відокремлена від них? Щоб зрозуміти проблему віри, людина має навчитися розрізняти віру раціональну й ірраціональну. Щодо останньої — я розумію її як віру (в людину чи ідею), що ґрунтується на схилянні перед ірраціональним авторитетом. На противагу — раціональна віра є переконанням, що має за основу власний досвід мислення або відчуттів. Раціональна віра передусім є не просто вірою у щось, це наша впевненість і непохитність переконань. На відміну від конкретного переконання, віра становить собою рису характеру, що охоплює всю особистість.

Раціональна віра ґрунтується на плідній інтелектуальній та емоційній діяльності. Раціональна віра є важливим компонентом раціонального мислення, де вірі, здавалося б, місця немає. Як, наприклад, учений робить нове відкриття? Чи починає він виконувати дослід за дослідом, збираючи факт за фактом, не маючи жодного уявлення про те, що прагне знайти? Справді важливі відкриття в будь-якій галузі рідко роблять у такий спосіб. Так само люди не можуть дійти важливих висновків, якщо просто йдуть за своєю фантазією. Процес творчого мислення в будь-якій людській діяльності часто бере свій початок із того, що можна назвати «раціональним передбаченням», що є результатом значних попередніх досліджень, роздумів і спостережень. Якщо науковцю вдалося зібрати досить даних чи створити математичну формулу, завдяки чому його передбачення стає ймовірним, можна сказати, що він наблизився до попередньої гіпотези. Ретельний аналіз гіпотези, який дасть змогу розгледіти заплутані моменти, і збирання даних, що свідчать на її користь, веде до появи більш адекватної гіпотези — а згодом і до її можливого включення до загальної теорії.

В історії науки є чимало прикладів віри в здоровий глузд і передбачення істини. Коперник, Кеплер, Галілей і Ньютон мали непохитну віру в здоровий глузд. Саме за це спалили Бруно, а Спіноза зазнав відлучення. Для кожного кроку — від зародження раціонального передбачення і до формулювання теорії — необхідна віра — віра в те, що це передбачення є раціонально вартісною метою, якої треба прагнути, віра в гіпотезу як в імовірне й доречне припущення, віра в кінцеву теорію — принаймні до того моменту, як поталанить досягти загального консенсусу щодо її цінності. Джерелом віри є власний досвід людини, її впевненість у силі думки, спостережень і суджень. Якщо ірраціональна віра — це те, що вважають істинним тільки тому, що такої думки дотримується більшість або ж авторитетна особа, то раціональна віра ґрунтується на власному переконанні, що має за основу продуктивне спостереження й мислення, незважаючи на думку більшості.

Думки й судження не єдині аспекти досвіду, в яких проявляється раціональна віра. У людських стосунках віра є невід’ємним складником будь-якої серйозної дружби чи любові. «Вірити» в іншу людину означає бути впевненим у її надійності, незмінності її чільних настанов, сутності її особистості, її любові. Це не означає, що людина не може змінювати свою думку — просто її основні мотиви залишаються незмінними, зокрема її повага до життя і гідності інших є її частиною, що не зазнає змін.

У такому самому сенсі ми віримо в себе. Ми усвідомлюємо існування свого «я», суті нашої особистості, що є незмінним і не зникає протягом усього життя, попри обставини, що зазнають змін, і не залежить від певних змін у мисленні й почуттях. Саме на цій суті, що є реальністю нашого «я», і ґрунтується наша впевненість у власній індивідуальності. Якщо ми не віримо в незмінність свого «я», наше відчуття індивідуальності перебуває під загрозою, і ми узалежнюємося від інших людей, чиє схвалення формує наше відчуття індивідуальності. Лише та людина, яка вірить у себе, може бути вірною іншим, бо тільки вона може бути впевнена в тому, що в майбутньому буде достоту такою, як і тепер, а отже, відчуватиме й діятиме так само, як робить це зараз. Віра в себе — це умова нашої здатності обіцяти, а оскільки, як зауважив Ніцше, людина визначається своєю спроможністю обіцяти, віра є однією з умов людського існування. Коли йдеться про любов, найважливіше вірити у свою власну любов — у її здатність спонукати до любові інших, у її надійність.

Інший аспект віри в людину полягає у вірі в можливості інших людей. Найелементарнішою формою такої віри є віра матері в її новонароджене дитя: в те, що воно житиме, ростиме, ходитиме й говоритиме. Утім, розвиток дитини в цьому плані є настільки передбаченим, що його очікування, здається, зовсім не потребує віри. Усе зовсім інакше, коли йдеться про можливості, які не вдається розвинути: здатність дитини любити, бути щасливою, міркувати, а також особливі вміння, таланти. Це зернята, що проростуть за наявності певних умов для їхнього розвитку, і вони можуть залишитися придушеними, якщо таких умов бракує.

Однією з найважливіших умов є те, що особа, яка має для дитини важливе значення, вірить у її можливості. Наявність такої віри дозволяє розрізняти навчання і маніпулювання. Навчати означає допомагати дитині усвідомлювати її можливості[62]. Протилежним до навчання є маніпулювання, що ґрунтується на бракові віри в розвиток можливостей, а також на переконанні, що дитина розвиватиметься правильно тільки тоді, коли дорослі вкладатимуть у неї «бажане», придушуючи все «небажане». У робота не треба вірити — він усе одно неживий.

Кульмінацією віри в інших постає віра в людство. У західному світі прояви такої віри можна було спостерігати в юдейсько-християнській релігії, до того ж її яскраво ілюструють гуманістичні, політичні та соціальні ідеї останніх півтораста років. Подібно до віри в дитину, ця віра ґрунтується на тому, що за відповідних умов потенційні можливості людини допоможуть їй створити соціальний лад, що ним керують принципи рівності, справедливості й любові. Досі людині ще не вдавалося створити такий лад, упевненість у тому, що їй це вдасться, потребує віри. Подібно до всіх проявів раціональної віри, це не просто бажане мислення — така віра ґрунтується на доказах попередніх досягнень людства, а також на внутрішньому досвіді кожного індивіда, його здоровому глузді та любові.

Тимчасом як ірраціональна віра має за основу покірне схиляння перед владою, що є напрочуд сильною, всеохопною та всемогутньою, а також відмову від власних сил і могутності, віра раціональна має абсолютно протилежне підґрунтя. Ця віра живе в нашій свідомості, бо є результатом наших власних спостережень і міркувань. Ми віримо в потенційні можливості інших, самих себе та людства тільки тоді й такою мірою, як відчули на собі розвиток наших власних можливостей, реальність зростання, силу і могутність здорового глузду й любові. Основою раціональної віри постає продуктивність: жити з вірою означає жити продуктивно. Отож-бо, віра у владу (у сенсі панування) і її використання є протилежністю віри. Вірити у владу, що існує, означає не вірити в розвиток можливостей, які ще не вдалося реалізувати. Це передбачення майбутнього, що ґрунтується виключно на тому, що є тут і тепер; але зрештою з’ясовується, що це груба похибка — глибоко ірраціональна у своєму оцінюванні людських можливостей та розвитку людства загалом. У владі немає раціональної віри. Є покірність владі або ж — коли йдеться про тих, хто її має, — прагнення її зберегти. Попри те що для більшості людей влада є найреальнішим досягненням, історія людства довела, що таке досягнення є одним з найбільш уразливих досягнень людини. Оскільки віра і влада є поняттями, що виключають одне одного, всі релігійні й політичні системи, які спочатку мали за підложжя раціональну віру, розпадаються та поступово втрачають свою силу, покладаючись на владу або ж вважаючи її за союзницю.

Віра потребує мужності, здатності ризикувати та навіть готовності прийняти біль чи розчарування. Той, хто вважає за головні умови життя добробут і безпеку, не спроможний вірити; той, хто убезпечує себе за допомогою системи захисту, за якої засобами безпеки є відстань і володіння, перетворюється на в’язня. Щоб людина могла любити і щоб любили її — необхідна мужність. Мужність надати певним цінностям особливого значення — ризикувати й ставити на них геть усе, що маєш.

Така мужність неабияк відрізняється від тієї, що про неї говорив славнозвісний хвалько Муссоліні, використовуючи лозунг «Жити в небезпеці». Його мужність — це мужність нігілізму. Її коріння лежить у деструктивному ставленні до життя, бажанні його відкинути, бо ж полюбити його не вдається. Мужність відчаю протистоїть мужності любові подібно до того, як віра у владу протистоїть вірі в життя.

Чи можна втілювати віру й мужність на практиці? Насправді прояви віри можливі в будь-який момент життя. Ми потребуємо віри, щоб виховати дитину, заснути, взятися до будь-якої справи. Але ми всі звикли до того, що маємо таку віру. А хто її не має, той потерпає від надмірної тривоги за свою дитину, від безсоння, неможливості плідно працювати; він стає підозріливим, відсторонюється від інших, бо не хоче близькості, йому притаманна іпохондрія, він не здатен на довгострокові плани. Мати власну думку про людину — навіть якщо думка оточення або інші непередбачені обставини свідчать про зовсім інше, дотримуватися своїх переконань, хай навіть їх ніхто не підтримує, — усе це потребує віри й мужності. Вважати труднощі, невдачі й розчарування в житті за виклик, подолання якого робить нас сильнішим, а не за несправедливу кару, на яку ми не заслуговуємо, — це теж потребує віри й мужності.

Втілення віри й мужності в життя починається з дрібниць повсякдення. Спершу треба звернути увагу на те, де й коли ви втрачаєте віру, проаналізувати логічні обґрунтування, за допомогою яких пояснюється така втрата, зрозуміти, де чините, як боягуз, і знову-таки — чим це виправдовуєте. Зрозуміти, що кожного разу, коли ви зраджуєте віру, вона слабшає, і що слабшою стає, то швидше призводить до нової зради. Це зачароване коло. А тоді ви зрозумієте, що, хоч і боїтеся, що вас не люблять, насправді всередині вас живе реальний та зазвичай несвідомий страх любити. Любити означає зобов’язати себе без жодних гарантій, віддати себе повністю, сподіваючись, що наша любов пробудить любов у тому, кого ми любимо. Любов — це акт віри, і якщо людині бракує віри, їй бракує й любові. Чи можна сказати про практику віри більше? Хтось, може, й зміг би — якби я був поетом або проповідником, то спробував би. Та оскільки я не є ані першим, ані другим, то навіть не намагатимуся говорити про це в ширшому аспекті. Однак я переконаний, що той, кого це справді цікавить, може навчитися вірити так само, як дитина може навчитися ходити.

Варто детальніше розглянути ще одну настанову, що є невід’ємним складником у практиці мистецтва любові, оскільки досі ми торкалися її лише побіжно. Водночас вона є основною для практики любові — і це діяльність. Я вже говорив про те, що діяльність не означає «щось робити», це внутрішня активність, продуктивне використання сил людини. Любов — це діяльність, і якщо я люблю, то постійно активно цікавлюся коханою людиною, але не тільки нею. Я не зможу бути «діяльним» стосовно неї, якщо лінуватимуся, не буду чуйним, пильним і активним. Єдиним станом, для якого характерна бездіяльність, є сон; бадьорість не передбачає лінощів. Парадоксально, але сьогодні переважна більшість людей перебуває у напівсні, коли не сплять, і наполовину пильнують, коли сплять або хочуть спати. Цілковита пильність — це стан, коли вам не нудно і ви не нудні; а однією з головних умов любові є відсутність нудьги. Активність мислення, відчуттів, уміння бачити і слухати протягом усього дня, уникати внутрішніх лінощів — байдуже, чи знаходять вони свої прояви в бажанні отримувати, в накопичуванні чи звичайному гайнуванні часу — це неодмінна умова втілення мистецтва любові на практиці. Вірити в те, що можна бути продуктивним у царині любові й непродуктивним у всіх інших сферах, — то ілюзія. Продуктивність не дозволяє такого поділу праці. Здатність любити вимагає енергії, пильності, високої життєздатності, що їх можна досягти виключно завдяки плідній і активній орієнтації в більшості галузей людського життя. Якщо людині бракує плідності в інших сферах, їй бракуватиме продуктивності й у любові.

Обговорення мистецтва любові не можна обмежити особистою сферою набуття людиною рис та настанов, що описані в цьому розділі, а також їхнього розвитку. Вона нерозривно пов’язана із суспільною цариною. Якщо любити означає ставитися з любов’ю до всіх, якщо любов — це риса характеру, вона неодмінно має бути складником стосунків не тільки із членами родини та друзями, а й із людьми, з якими випадає спілкуватися по роботі, у справах, із представниками вашого фаху. Між любов’ю до своїх і любов’ю до чужих «поділу праці» немає. На противагу — наявність останньої є умовою існування першої. Узяти це до уваги з усією серйозністю означає кардинально змінити звичні взаємини в суспільстві. Про релігійний ідеал любові до ближнього говорять багато, та наші стосунки в найкращому разі визначаються принципом справедливості. Бути справедливим означає не вдаватися до облуди й хитрощів під час обміну товарами та послугами — і під час обміну почуттями теж. «Я даю тобі саме стільки, скільки даєш мені ти» — і коли йдеться про матеріальні блага, і коли йдеться про любов — це панівний етичний принцип капіталістичного суспільства. Можна навіть сказати, що розвитку етики справедливості частково сприяв етичний внесок капіталістичного суспільства.

Це можна пояснити власне природою капіталістичного суспільства. До появи капіталізму обмін товарами у суспільствах обумовлювався або безпосередньою силою, або традицією, або ж особистими зв’язками, що ґрунтувалися на любові чи дружбі. За капіталізму визначальним чинником є обмін на ринку. І байдуже, йдеться про ринок товарів, праці або ж послуг — кожна людина обмінює те, що має на продаж, на те, що хоче отримати, згідно з умовами ринку й без застосування сили чи хитрощів.

Етику справедливості можна сплутати з етикою «золотого правила». Принцип «Усе, отже, що бажали б ви, щоб люди вам чинили, те ви чиніть їм»[63] можна трактувати як «Будьте чесними, обмінюючись з іншими». Та насправді цей принцип спершу був сформульований як більш поширене біблійне твердження: «Люби ближнього твого, як себе самого»[64]. І справді, юдейсько-християнські норми братньої любові суттєво відрізняються від етики справедливості. Любити ближнього означає відчувати, що ви — одне ціле, відчувати свою відповідальність за нього, тоді як етика справедливості не передбачає відчуття відповідальності й цілісності. Це стосунки на відстані — абсолютно окремі, і вони означають, що людина поважає права свого ближнього, проте не відчуває до нього любові. «Золоте правило» не випадково перетворилося на найпоширеніший релігійний принцип сьогодення; те, що його можна інтерпретувати з погляду етики справедливості, його легко зрозуміти всім — і люди хочуть утілювати його в життя. Одначе практика любові має починатися з розуміння відмінності між справедливістю і любов’ю.

І тут постає важливе запитання. Якщо весь наш суспільно-економічний устрій ґрунтується на тому, що кожен шукає свою власну вигоду, якщо його керівним принципом є еготизм, що його здатен стримувати тільки етичний принцип справедливості, чи може людина займатися бізнесом, діяти в межах сучасного суспільства і водночас утілювати любов на практиці? Хіба останнє не передбачає, що слід відмовитися від усіх мирських турбот і розділити життя з бідними? До цього запитання зверталися — й відповідали на нього досить рішуче — і християнські ченці, і такі особистості, як Лев Толстой, Альберт Швейцер, Симона Вейль. Є й інші люди, котрі також дотримуються думки про принципову несумісність любові й світського життя в нашому суспільстві[65]. Вони роблять висновок, що сьогодні говорити про любов означає брати участь у загальному ошуканстві, і твердять, що в сучасному світі тільки мученик або божевільний здатен любити, отже, всі дискусії про любов є не чим іншим, як проповідництвом. Ця думка, що заслуговує на повагу, охоче раціоналізує цинізм. Насправді її беззастережно поділяє будь-яка пересічна людина, що гадає: «Я хотів би бути гарним християнином, але якби я взявся за це якомога серйозніше, мені довелося б голодувати». Такий «радикалізм» зумовлює моральний нігілізм. І «радикальні мислителі», і пересічні люди є автоматами, що не можуть любити, а розбіжність між ними тільки в тому, що останні цього не усвідомлюють, тоді як перші знають про це й визнають «історичну доконечність» такого факту.

Я переконаний, що визнання абсолютної несумісності любові й «нормального» життя можливе лише в абстрактному сенсі. Принцип, на якому ґрунтується капіталістичне суспільство, і принцип, що є основою любові, несумісні. Та якщо конкретно розглянути сучасне суспільство, зрозуміємо, що це складне явище. Скажімо, продавець непотрібного товару не може економічно функціонувати без брехні; вправний робітник, хімік чи лікар — може. Аналогічно фермер, робітник, учитель і будь-який представник бізнес-спільноти може спробувати любити, не обмежуючи свої економічні функції. Навіть якщо ми визнаємо, що принцип капіталізму є несумісним із принципом любові, варто зауважити, що власне «капіталізм» становить собою складну структуру, що зазнає постійних змін, та, втім, припускає нонконформізм і особисту свободу.

Водночас цим я не хочу сказати, що сучасний соціальний лад має тривати вічно, а ми маємо сподіватися на втілення в життя ідеалу любові до ближнього. Люди, які здатні любити за такого ладу, завжди є винятками; у сучасному західному суспільстві любов постає маргінальним явищем. І не тому, що більшість видів діяльності не передбачає настанови любові, а тому, що дух суспільства, яке зосереджується на виробництві, жадобі до споживання, є настільки потужним, що йому здатен успішно протистояти тільки нонконформіст. Ті, хто серйозно цікавиться любов’ю як єдиною раціональною відповіддю на проблему людського існування, мають дійти висновку, що наш суспільний устрій потребує важливих і кардинальних змін — щоб любов перетворилася на соціальне, а не глибоко індивідуальне явище. У межах цієї книги можна лише натякнути на напрямок таких змін[66]. На чолі нашого суспільства стоїть керівна бюрократія, професійні політики; людей мотивує масове навіювання, їхня мета — більше виробляти й більше споживати. Усі види діяльності підкоряються економічним цілям, засоби перетворюються на цілі; людина є автоматом: вона сита, гарно вдягнена, однак вона абсолютно не цікавиться своїми специфічними людськими якостями й функціями. Якщо людина здатна любити, вона має посісти своє верховне місце. Не вона мусить слугувати економічній машині — остання має слугувати їй. Така людина повинна мати змогу поділяти досвід, працю, а не прибутки. Організація суспільства мусить бути такою, щоб соціальна, любляча природа людини була невідокремлюваною від її існування в суспільстві — вони мають стати одним цілим. Якщо любов і справді є єдиним здоровим і адекватним розв’язком проблеми людського існування — саме це я й намагався показати, — кожне суспільство, що виключає розвиток любові, приречене: воно загине через власні суперечності з основними потребами людської природи. Говорити про любов не означає «проповідувати» з тієї лише причини, що насправді це розмова про найвищу реальну потребу, котра притаманна будь-якій людині. І те, що ця потреба прихована, зовсім не означає, що її немає. Проаналізувавши природу любові, можна з’ясувати, що сьогодні вона переважно відсутня — і звинуватити в цьому слід соціальні умови. Віра в любов, що є можливою не тільки як винятково індивідуальне, а й соціальне явище, — це раціональна віра, яка ґрунтується на проникненні в саму суть людської природи.

Майтраяна-упанішада, 6.34.4. 6.

Одкровення Йоана Богослова, 21:1. Цитата з Біблії в перекладі І. Хоменка.

Буття, 3:7.

«Я римський громадянин» (лат.).

Benevolent and Protective Order of Elks, або The Elks («Лосі») — братство, засноване Джозефом М. Норкроссом 1868 р.

Shriners — північноамериканське масонське братство, засноване Волтером Флемінґом та Вільямом Флоренсом 1870 р.

Докладніше автор розглядає аспекти садизму й мазохізму у своїй книзі «Втеча від свободи» (Escape from Freedom, Rinehart & Company, New York, 1941).

Спіноза «Етика» (Spinoza, Ethics IV, Def. 8).

Детальніше про типи особистостей можна прочитати у книзі Е. Фромма «Людина для себе» (Man for Himself, Rinehart & Company, New York, 1947, Chap. III, pp. 54–117).

Див. визначення радості у Спінози.

Nationalökonomie and Philosophic («Національна економіка і філософія») (1844), опублікована в Karl Marx’ Die Friihschriften, Alfred Kroner Verlag, Stuttgart, 1953, c. 300, 301.

Англійське слово respect походить від латинського respicere — «дивитися».

«Любов — дитя свободи» (фр.).

Бабель І. «Вибране» (The Collected Stories, Criterion Book, New York, 1955).

Із зазначеного твердження випливає важливий момент щодо ролі психології в сучасній західній культурі. Хоча велика зацікавленість психологією, поза сумнівом, свідчить про інтерес до пізнання людини, вона водночас розкриває суттєвий брак любові в стосунках між сучасними людьми. Тож-бо психологічне знання заміняє повне пізнання через акт любові — замість того, щоб стати першим кроком до такого пізнання.

R. A. Nicholson. Rümi, George Allen and Unwin, Ltd., London, 1950, pp. 122–3.

«Як вона є».

Фройд і сам зробив перший крок у цьому напрямку у своїй пізнішій концепції інстинктів життя і смерті. Його концепція життя (еросу) як принципу синтезу й об’єднання зовсім інша, порівняно з концепцією лібідо. Та, незважаючи на те, що ортодоксальні психоаналітики прийняли теорію життя і смерті, це не привело до фундаментального перегляду концепції лібідо, особливо коли йдеться про клінічну практику.

Пор. опис цього розвитку в «Міжособистісній теорії психіатрії» Саллівана (The Interpersonal Theory of Psychiatry, W. W. Norton & Co., New York, 1953).

Simone Weil, Gravity and Grace, G. P. Putnam’s Sons, New York, 1952, p. 117.

Вихід, 23:9. Аналогічну думку висловив Герман Коген у своїй книжці «Релігія розуму з юдейських джерел» (Religion der Vernunft aus den Quellen des Judentums, 2nd edition, J. Kaufmann Verlag, Frankfurt am Main, 1929).

Буття 1:25.

Удвох (фр.).

Пауль Тілліх у рецензії на мою книгу «Здорове суспільство» (Pastoral Psychology, вересень, 1955 р.) припустив, що задля уникнення двозначності терміна «любов до себе» краще вживати термін «природне самоствердження» або «парадоксальне самосприйняття». Попри те, що я бачу переваги цієї пропозиції, водночас не можу з ним погодитися. У терміні «любов до себе» парадоксальний елемент такої любові проявляється чіткіше. Він ілюструє, що любов є тим самим ставленням до всіх, включно зі мною. Також не варто забувати, що термін «любов до себе» — у тому сенсі, в якому вжив його я, — має історію. Зокрема в Біблії згадка про любов до себе звучить у заклику: «Люби ближнього твого, як себе самого». Подібним значенням наділяє любов і Майстер Екгарт.

Кальвін Жан «Настанови у християнській вірі» (John Calvin, Institutes of the Christian Religion, translated by J. Albau, Presbyterian Board of Christian Education, Philadelphia, 1928, Chap. 7, par. 4, p. 622).

Meister Eckhart, translated by R. В. Blakney, Harper St Brothers, New York, 1941, p. 204.

Псалми, 22:9.

Передусім це справедливо для монотеїстичних релігій Заходу. В індійських релігіях образи матері зберегли свій істотний вплив — як-от богиня Калі; у буддизмі та даосизмі концепція Бога чи Богині не мала суттєвого значення або ж узагалі виключалася.

Вихід, 3:14.

Арістотель, «Метафізика», Book Gamma, 1005b. 20. Цитата з видання Aristotle’s Metaphysics, Columbia University Press, New York, 1952.

Lao-tse, The Tito Teh King, The Sacred Books of the East, ed. by E Max Mueller, Vol. XXXIX, Oxford University Press, London, 1927, p. 120.

W. Capelle, Die Vorsokratiker, Alfred Kroener Verlag, Stuttgart, 1953, p. 134.

W. Capelle, Die Vorsokratiker, p. 132.

W. Capelle, Die Vorsokratiker, p. 133.

Mueller, op. cit., р. 69.

Там само, с. 79.

Там само, с. 112.

Там само, с. 113.

Там само, с. 47.

Там само, с. 57.

Там само, с 100.

Н. R. Zimmer, Philosophies of India, Pantheon Books, New York, 1951.

Н. R. Zimmer, Philosophies of India.

Н. R. Zimmer, Philosophies of India, p. 424.

Н. R. Zimmer, Philosophies of India, p. 424.

Meister Eckhart, translated by R. В. Blakney, Harper & Brothers, New York, 1941, p. 114.

Н. R. Zimmer, Philosophies of India, p. 247. Пор. також заперечну теологію Маймоніда.

Meister Eckhart, op. cit., pp. 181–2.

Пор. із докладнішим обговоренням проблеми відчуження і впливу сучасного суспільства на характер людини у книжці «Здорове суспільство». (The Sane Society, Е. Fromm, Rinehart and Company, New York, 1955).

Удвох (фр.).

S. Freud, Civilization and Its Discontents, translated by J. Riviere, The Hogarth Press, Ltd., London, 1953, p. 69.

S. Freud, Civilization and Its Discontents, p. 69.

S. Freud, Civilization and Its Discontents, p. 21.

Freud, Gesamte Werke, London, 1940–52, Vol. X.

Єдиним учнем Фройда, який ніколи не відокремлювався від свого вчителя, проте в останні роки власного життя змінив погляд на проблему любові, був Сандор Ференці. Ця проблема прекрасно висвітлена у книжці The Leaven of Love by Izette de Forest, Harper & Brothers, New York, 1954.

Н. S. Sullivan, The Interpersonal Theory of Psychiatry, W. W. Norton & Co., New York, 1953, p. 246. Варто зауважити, що хоча Салліван і дає таке визначення щодо прагнень, котрі притаманні людині в підлітковому віці, він говорить про них як про цілісні тенденції, які формуються в цьому віці. «Коли вони повністю розвинуться — ми називаємо це любов’ю», — зауважує він, наголошуючи на тому, що в підлітковому віці любов «репрезентує початок чогось дуже схожого на розквітлу любов, як її визначають із позиції психіатрії».

Н. S. Sullivan, The Interpersonal Theory of Psychiatry, p. 246. Інше визначення любові Саллівана полягає в тому, що вона з’являється тоді, коли одна людина відчуває, що потреби іншого важать так само, як і її власні. Це твердження не є настільки «ринковим», як попереднє.

Найвище благо (лат.).

Взаємне божевілля (фр.).

Уявлення про те, як зосередженість, дисципліна, терплячість і зацікавлення можуть сприяти опануванню мистецтва, читачі можуть дістати з книги «Дзен у мистецтві стрільби з лука» (Zen in the Art of Archery, by E. Herrigel, Pantheon Books, Inc., New York, 1953).

На Сході існує чимало таких теорій і практик — особливо в індійських культурах. Проте останнім часом шляхи до досягнення цієї мети презентують і на Заході. На мою думку, найбільш показовою є школа Ґіндлера, завдання якої — навчити людину відчувати власне тіло. Для кращого розуміння його методу пор. також працю Шарлотти Селвер, її лекції та курси у «Новій школі» (New School) в Нью-Йорку.

Англійське слово education походить від латинського educere, буквально це означає «вести вперед» або «виявляти те, що є потенційно наявним».

Євагенлія від Матея (7:12).

Євагенлія від Матея (22:39).

Пор. працю Герберта Маркузе «Соціальні передумови психоаналітичного ревізіонізму» (The Social Implications of Psychoanalytic Revisionism, Dissent, New York, 1955).

Я спробував розглянути цю проблему докладніше у своїй книжці «Здорове суспільство» (The Sane Society, Rinehart & Company, New York, 1955).