— Я схильний думати...

— Думайте, думайте, — спонукав Голмс із нетерпінням.

Я певен, що належу до числа найбільш терплячих людей, але це глузливе зауваження мене зачепило.

— Послухайте, Голмсе, — буркнув я, — ви іноді виводите мене з себе.

Але той був занадто зайнятий власними думками, щоб мені відповісти, і повністю поринув у вивчення аркуша паперу, що випав із конверта, який прибув поштою. Потім він узяв конверт і почав так само уважно розглядати і його.

— Це рука Порлока, — задумливо мовив Голмс. — Не сумніваюся, що це почерк Порлока, хоча досі бачив його лише двічі. Ігрек із особливим чубком дуже характерний. Але якщо це лист Порлока, то там є важлива звістка, дізнатися яку треба негайно.

Він балакав швидше сам із собою, ніж звертався до мене, але все моє роздратування раптово зникло.

— А хто цей Порлок?

— Порлок — це лише прізвисько, а за ним, Ватсоне, ховається напрочуд хитра та спритна бестія. У попередньому листі

Порлок повідомив мені, що це його ім’я вигадане, і просив не шукати його. Втім, Порлок важливий не сам собою, а лише тим, що перебуває в контакті зі значнішою персоною. Уявіть собі рибу-лоцмана, яка супроводжує акулу, або шакала, що волочиться за левом, — хтось нікчемний у товаристві справді грізної істоти. І не лише грізної, Ватсоне, а й напрочуд таємничої. Ось чому Порлок мені цікавий. Ви вже чули від мене про професора Моріарті?

— Вчений і злочинець, такий величний у своїх хитрющих задумах, що...

— Що я і досі згадую про свої поразки...

— Я, власне, хотів сказати, що він залишається зовсім невідомим суспільству з цього боку.

— Це виразний натяк! — вигукнув Голмс. — Ви, Ватсоне, виявляєте несподівану жилку глузливого гумору. Вас краще остерігатися! Утім, назвавши Моріарті злочинцем, ви й самі схибили. Як не дивно, з точки зору закону це — наклеп. Один із найбільших зловмисників, організатор чи не всіх злочинів — ось хто насправді цей чоловік. Але він настільки невразливий, настільки вищий за всі підозри, що за ці ваші слова міг би позиватися на вас до суду за необґрунтоване звинувачення. Хіба не він прославлений автор «Руху астероїдів», книги, яка торкається таких висот чистої математики, що, кажуть, не знайшлося нікого, хто спромігся б написати про неї критичний відгук? Чи можна безкарно брехати про таку людину? Він геній, Ватсоне! Але прийде й наша черга тріумфувати!

— Як би мені хотілося це побачити! — вигукнув я. — Але ви згадали Порлока...

— Ах, звісно... Так от, цей так званий Порлок — лише одна з ланок у довгому ланцюжку, який створив цей незвичайний чоловік. І ланка доволі другорядна. Більше того: ланка, що дала тріщину. У цьому й криється надзвичайна важливість Порлока для нас. Його частково спонукає совість, яка прокинулася в його душі, але головним чином чеки на десять фунтів, які я йому посилав, коли він двічі постачав мене цінною інформацією. Настільки цінною, що вона допомогла запобігти злочину. Якщо ми знайдемо ключ до шифру, то не сумніваюся, що цей лист виявиться повідомленням такого ж штибу.

Голмс розпрямив листа й поклав його на стіл. Я схилився над ним і почав розглядати загадкове послання. На аркуші паперу було написано таке:

534 Р2 13 127 36 31 4 17 21 45 Дуґлас 109 293 5 37 Бірлстоун.

26 Бірлстоун 9 18 171

— Що про це думаєте, Голмсе?

— Либонь, це намір повідомити якусь таємну інформацію.

— Але якщо немає ключа, яка користь від шифрованого послання?

— Зараз — жодної.

— А чому кажете: «зараз»?

— Бо чимало шифрів я можу прочитати з такою ж легкістю, як акростих за першими літерами кожного рядка. Такі нескладні завдання лише розважають. Але тут — інша річ. Ясно, що це посилання на слова, які можна знайти на сторінці якоїсь книжки. Однак я безсилий, поки не дізнаюся її назву.

— А що можуть означати слова «Дуґлас» і «Бірлстоун»?

— Либонь, цих слів немає на потрібній сторінці.

— Чому ж не вказана назва книжки?

— Любий Ватсоне, ваші розум і кмітливість, що справляють стільки радощів вашому покірному слузі, мали б вам підказати, що не варто посилати зашифрований лист і ключ до шифру в одному й тому ж конверті. Невдовзі, однак, принесуть свіжу пошту, і я буду здивований, якщо не отримаю листа з оголошенням або, можливо, навіть саму книжку, якої нам так бракує.

І справді, за кілька хвилин з’явився кур’єр Біллі, котрий і приніс очікуваного листа.

— Той самий почерк на конверті. І цього разу лист підписаний, — задоволено додав детектив, відкривши конверт. Але, переглянувши його, спохмурнів. — Наші очікування не виправдалися. Вочевидь, із цим Порлоком у нас нічого не вийде. Послухайте! «Вельмишановний містере Голмс, я більше не можу нічим допомогти вам у цій справі. Вона занадто небезпечна. Гадаю, що Він мене підозрює. Тільки-но я надписав адресу на конверті, щоб надіслати вам ключ до шифру, як Він несподівано увійшов до мене. Я встиг прикрити конверт, але прочитав у Його очах підозру. Спаліть шифрований лист — він вам більше не допоможе. Фред Порлок».

Якийсь час Голмс сидів мовчки, тримаючи листа в руці та зосереджено дивлячись на вогонь у каміні.

— Цікаво, — промовив він нарешті, — що ж його могло так налякати? Можливо, всього лише голос нечистого сумління. Відчуваючи себе зрадником, він запідозрив звинувачення в очах іншого.

— Той інший, здогадуюся, професор Моріарті?

— Аякже. Коли хтось із цієї компанії каже «Він», то зрозуміло, кого мають на увазі. У них є лише один «Він», вищий над усіма іншими.

— І що ж Він затіває?

— Складне запитання. Коли проти вас постає один із найкращих розумів Європи, а за його спиною — безліч темних сил, можливі будь-які варіанти. Що б там не було, Порлок, мабуть, розгубився. Порівняйте лист із адресою на конверті, написаною до неприємного візиту. На конверті почерк твердий, у листі ж його можна розібрати, лише доклавши зусиль.

— Навіщо ж він таки написав, а просто не покинув цю справу?

— Боявся, що я буду домагатися пояснень, чим накличу на нього неприємності.

— Слушно, — погодився я і, взявши шифрований лист, почав напружено його вивчати. — Можна з глузду з’їхати від розуміння, що в такому клаптику паперу міститься важлива таємниця, в яку неможливо проникнути.

Шерлок Голмс закурив люльку, найкращу супутницю його найглибших роздумів.

— Можливо, тут усе ж є зачіпки, що вислизають від вас. Розгляньмо проблему при світлі чистого розуму. Ця людина посилається на якусь книжку — це вихідний пункт.

— Щось дуже невизначене, мушу зізнатися.

— І все ж ця проблема, коли вдуматися в неї, не здається мені нерозв’язною. Які вказівки містяться щодо цієї книжки?

— Їх немає.

— Ну, я б так не сказав. Шифрування починається великим числом п’ятсот тридцять чотири. Візьмімо за робочу гіпотезу, що тут ідеться про ту сторінку, до якої нас відсилають як до ключа шифру. Отже, це фоліант. Які ще вказівки є щодо цієї грубезної книжки? Наступний знак — Р2. Що скажете про нього?

— Розділ другий.

— Навряд чи, Ватсоне. Якщо подано сторінку, то номер розділу вже не має значення. Крім того, якщо сторінка 534 стосується лише другого розділу, то розміри першого розділу мали б бути просто жахливі.

— Рядок! — вигукнув я.

— Чудово, Ватсоне! Ви сьогодні у формі! Звісно, це рядок. Отже, починаємо тепер із передбачення наявності грубої книжки, надрукованої у два стовпчики, бо одне зі слів позначене числом 293, а це більше, ніж може поміститися на сторінку в один стовпчик. Тепер ще таке міркування. Якби книжка була рідкісною, він одразу ж надіслав би її мені. Насправді ж він мав намір, поки в його плани не втрутилися, повідомити лише ключ до шифру. А це означає, що книжку я знайду в себе без зусиль. Інакше кажучи, Ватсоне, йдеться про якусь дуже поширену книжку.

— Схоже на те.

— Отже, ми можемо сильно звузити коло наших пошуків, позаяк Порлок посилається на товсту й дуже поширену книжку, надруковану в два стовпчики.

— Біблія! — вигукнув я переможно.

— Авжеж, добре!.. Утім, цей здогад, на жаль, не годиться. Адже саме Біблію найважче уявити в руках у когось із соратників Моріарті. До того ж різних видань Біблії існує така прірва, що він не міг розраховувати на наявність у мене примірника з потрібною нумерацією сторінок. Ні, він посилається на щось конкретніше, він знає напевно, що вказана ним сторінка виявиться тотожною моїй п’ятсот тридцять четвертій сторінці.

— Однак книжок, що відповідають усім цим вимогам, зовсім небагато?

— Саме так. І саме в цьому наш порятунок. Наші пошуки мають тепер обмежитися книжками з постійною нумерацією сторінок, і до того ж такими, які зазвичай є в усіх.

— Якийсь щорічник.

— Браво, Ватсоне! Щорічник! Візьмемо число «Щорічника Вайтекера». Він дуже поширений. У ньому є потрібна кількість сторінок, і видрукуваний він у два стовпчики. — Голмс узяв томик із книжкової полиці. — Ось сторінка п’ятсот тридцять четверта... другий стовпчик... про бюджет і торгівлю Британської Індії. Записуйте слова, Ватсоне. № 13 — «Махратта». Боюся, початок розгадування шаради не надто сприятливий. Сто двадцять сьоме слово — «уряд». Тут уже є якийсь сенс, котрий має, правда, мало стосунку до нас і до професора Моріарті.

Тепер подивімося далі. Що ж робить уряд Махратти? На жаль! Наступне слово — «пір’я». Невдача, милий Ватсоне. Доводиться ставити крапку.

Голмс говорив жартівливо, однак його насуплені брови свідчили про ступінь розчарування. Я сидів також засмучений, поглядаючи на вогонь у каміні.

Запанувала мовчанка, яку порушив несподіваний вигук Голмса, котрий з’явився з-за дверцят книжкової шафи з пошарпаним томиком у руці.

— Ми поплатилися, Ватсоне, за свою поспішність. Сьогодні 7 січня, і ми взяли свіжий номер щорічника. Але більш ніж імовірно, що Порлок скористався для свого послання минулорічним номером. Без сумніву, він повідомив би про це, якби сам написав другого листа. Тепер погляньмо, на що нам покаже сторінка 534. Тринадцяте слово — «маю», сто двадцять сьоме — «інформація». Це вже щось.

Очі Голмса збуджено блищали.

— «Небезпека». Чудово! Записуйте, Ватсоне: «маю — інформація — небезпека — загрожуватиме — дуже — скоро — якийсь». Далі маємо ім’я «Дуґлас». «Заможний — поміщик — тепер — у — Бірлстоун — замок — запевняти — вона — нагальна». Ось і все, Ватсоне! Що скажете про методику чистого розуму та її результати?

Я не відривав очей від аркуша паперу, що лежав на столі і на якому я записав текст послання під диктування Голмса.

— Що за дивний і туманний спосіб висловлювати свої думки!

— Навпаки, Порлок дуже чітко їх висловив, — заперечив Голмс. — Якщо ви використовуєте лише один книжковий стовпчик для висловлювання своїх думок, то навряд чи знайдете все, що вам потрібно. У дечому вимушено доводиться розраховувати на кмітливість вашого кореспондента. Певна серйозна небезпека нависла над якимось Дуґласом, заможним джентльменом, котрий живе, можливо, у своєму маєтку, на що й вказує Порлок. Він переконаний: «запевняти» — найближче, що йому вдалося знайти до слова «впевнений», — що ця небезпека дуже близька. Такий результат нашої роботи.

Шерлок Голмс відчував задоволення справжнього творця, який насолоджується своїм шедевром. Він ще продовжував тішитися досягнутим успіхом, коли Біллі оголосив про прибуття інспектора Мак-Дональда зі Скотленд-Ярду.

У той час Алек Мак-Дональд ще не здобув теперішньої широкої популярності. Цей молодий представник карного розшуку виявив неабиякі здібності в ряді випадків, коли йому довіряли слідство. Його висока костиста постать свідчила про неабияку фізичну силу, а відкрите високе чоло та очі, що виблискували з-під густих брів, — про проникливість і розум. Він був мовчуном із дещо суворим характером. За роки його служби в поліції Голмс уже двічі допомагав йому, вдовольняючись при цьому лише радістю мислителя, котрий розв’язав надскладну проблему. Шотландець відповідав глибокою вдячністю та повагою, радячись із Голмсом у кожному скрутному випадку. Не надто схильний до приятелювання, Голмс ставився до шотландця із симпатією і дружньо всміхнувся, побачивши колегу.

— Ви рання пташка, містере Мак. Боюся, що ваш візит спричинила якась нова надзвичайна подія.

— Я вибрався так рано тому, що перші години після злочину найдорожчі для нас...

Молодий інспектор раптом затнувся й здивовано задивився на клаптик паперу, що лежав на столі.

— «Дуґлас», — пробурмотів він. — «Бірлстоун»! Джентльмени, але ж це якась чортівня! В ім’я всього святого, звідки ви взяли ці імена?!

— Із шифру, який доктор Ватсон і я щойно розгадали. А в чому річ?

Інспектор продовжував здивовано витріщатися на нас обох:

— Справа в тому, що містера Дуґласа з Бірлстоунської садиби по-звірячому вбили сьогодні вночі.

Це був один із тих драматичних моментів, які складали головний сенс життя мого приятеля. Було б перебільшенням стверджувати, що він виглядав приголомшеним. У його вдачі не було й тіні нечуйності, але, звісно, нерви його були загартовані постійною напруженою роботою. Душевні потяги чоловіка в такі миті ніби дрімали, зате інтелектуальна сприйнятливість загострювалася до краю. У цьому випадку на обличчі Голмса не було помітно навіть сліду того жаху, який пройняв мене після слів Мак-Дональда, швидше за все воно виражало інтерес, із яким хімік спостерігає за химерним скупченням кристалів на дні реторти.

— Чудово! — промовив Голмс після невеликої паузи. — Дивовижно!

— Вас, здається, не здивувала ця звістка?

— Я зацікавився, містере Мак. Чому маю ще й дивуватися? Я отримав повідомлення, що одній особі загрожує небезпека. За годину дізнаюся, що задум реалізували й що цю особу вбили. Я зацікавлений, це так, але нітрохи не здивований.

Голмс розповів інспектору про зашифрованого листа та знайдений до нього ключ. Мак-Дональд сидів за столом, спершись підборіддям на обидві руки, і слухав із напруженою увагою.

— Я хотів їхати до Бірлстоуна сьогодні ж уранці та зайшов попросити вас поїхати зі мною. Але з вашого повідомлення випливає, що ми можемо успішніше діяти в Лондоні.

— Ні, не так, містере Мак, — заперечив Голмс.

— Зважте все, містере Голмс, — не здавався інспектор. — День чи два всі газети будуть заповнені повідомленнями про бірлстоунську таємницю. Але що це за таємниця, якщо в Лондоні є людина, котра зуміла заздалегідь передбачити злочин? Залишається лише схопити цю особу, і все з’ясується.

— Без сумніву, містере Мак. Але яким чином ви плануєте схопити цього Порлока, як він себе називає?

Мак-Дональд із обох боків оглянув листа, отриманого Голмсом.

— Штемпель поставлений у Камбервілі. Цей факт нам не може допомогти. Ім’я, гадаєте, вигадане? Також, звісно, не дуже сприятлива обставина. Кажете, що посилали йому гроші?

— Двічі.

— Куди саме?

— У Камбервільське поштове відділення чеками одного з банків.

— І жодного разу не поцікавилися, хто приходив за ними?

— Ні.

Інспектор був явно здивований.

— Чому ж?

— Бо я завжди тримаю своє слово. Після першого ж листа пообіцяв, що не буду його шукати.

— Гадаєте, що він лише пішак і що за ним стоїть якась велика риба?

— Я не думаю, я знаю.

— Той професор, про котрого я чув від вас?

— Власне, так.

— Не стану приховувати від вас, містере Голмс, що в нас у Скотленд-Ярді вважають, що ви даремно маєте зуб на цього професора. Я зібрав певну інформацію про нього: він має репутацію поважного й талановитого науковця.

— Радий, що ви визнаєте його талановитим.

— Після того як мені стало відоме ваше ставлення до нього, я визнав за необхідне побачитися з ним. Зі своїм благородним обличчям, із сивими скронями та якоюсь особливо врочистою манерою триматися, він був схожий на справжнього міністра. Коли він на прощання поклав мені руку на плече, це виглядало так, немов батько благословляє сина, відпускаючи його в жорстокий світ.

Голмс усміхнувся.

— Чудово! — вигукнув він. — Це справді вражаюче! Скажіть, любий Мак-Дональде, ця приємна інтимна бесіда відбувалася в кабінеті професора?

— Атож.

— Гарна кімната, чи не так?

— Дуже гарна.

— Ви сиділи біля його письмового столу?

— Еге ж.

— Так, що ви опинилися проти джерела світла, а його обличчя залишалося в тіні?

— Це відбувалося ввечері... Авжеж, світло лампи було спрямоване в мій бік.

— Цього й слід було очікувати. Чи звернули ви увагу на картину за спиною професора на стіні?

— Ще б пак, звісно, я помітив картину: на ній зображена голова дівчини впівоберта.

— Це картина Жана Батиста Ґреза, знаменитого французького художника, котрий жив у другій половині XVIII століття.

Інспектор слухав зовсім байдуже.

— Чи не краще нам... — почав було він.

— Ми саме це й робимо, — зупинив його Голмс. — Усе, про що я кажу, має прямий стосунок до того, що ви називаєте бірлстоунською таємницею. Це навіть можна назвати її стрижнем.

Мак-Дональд ледь помітно всміхнувся.

— Ви думаєте занадто швидко для мене, містере Голмс. Відкидаєте одну чи дві ланки у своїх міркуваннях, а тому я не можу встигнути за вами. Що може бути спільного між давно померлим художником і бірлстоунською справою?

— Одну відому картину Ґреза нещодавно на аукціоні «Пор-таліс» оцінили в один мільйон двісті тисяч франків.

Обличчя інспектора відразу ж набуло жвавого зацікавлення.

— Хочу нагадати вам, — продовжував Голмс, — що розмір платні професора Моріарті можна дізнатися вкрай легко: він отримує сімсот фунтів на рік.

— У такому разі, як же він зміг придбати...

— Саме так: як зміг?

— Продовжуйте, будь ласка, містере Голмс. Мене це дуже зацікавило. Непроста історія!

— А як щодо Бірлстоуна? — спитав Голмс усміхаючись.

— У нас іще є час, — відповів інспектор, зиркнувши на годинник. — Біля ваших дверей на мене чекає кеб, який за двадцять хвилин доправить нас на вокзал Вікторії. Але щодо тієї картини... Ви, містере Голмс, здається, якось казали мені, що ніколи не навідували професора Моріарті?

— Правильно, ніколи.

— То звідки ви знайомі з його помешканням та інтер’єром?

— А це вже зовсім інша річ. Я тричі побував там без запрошень, двічі під різними приводами очікував його й ішов ще до його повернення. А втретє... Ну, про той візит не буду поширюватися перед офіційним представником карного розшуку. Скажу лише, що того разу я дозволив собі переглянути його папери. Результати були зовсім несподівані!

— Виявили якийсь компромат?

— Абсолютно нічого. Це мене й вразило. Утім, є одна річ, про яку ви тепер знаєте, — картина. Слід гадати, що він дуже заможний чоловік. Але як він набув своїх статків? Його молодший брат служить начальником залізничної станції десь на заході Англії. Кафедра дає йому сімсот фунтів на рік. Тим часом у нього є справжній Ґрез.

— Гадаєте, його статки здобуті незаконними шляхами?

— Певна річ. Але я маю й інші підстави для такого висновку: десятки найтонших ниток звивистими манівцями ведуть до центру павутини, де ховається ця на вигляд бездіяльна, але отруйна істота. Я згадав про Ґреза лише тому, що ви бачили його на власні очі.

— Зізнаюся, усе, що ви розповіли, украй цікаве. Але вкажіть на щось конкретніше. У чому його слід звинувачувати: у підробках, виготовленні фальшивих грошей, убивствах? Звідки він бере кошти?

— Ви читали про Джонатана Вайлда?

— Ім’я начебто знайоме. З якогось роману, чи не так? Зізнаюся, не люблю детективів із романів: герої здійснюють подвиги, але ніколи не розповідають, як саме вони це роблять. Вигадка, мало схожа на реальність.

— Джонатан Вайлд — не детектив і не герой роману. Це видатний злочинець, який жив у минулому столітті.

— У такому разі мені до нього немає діла. Мене цікавить винятково сучасне життя, я людина практична.

— Містере Мак, у житті все без винятку повторюється, навіть професор Моріарті. Джонатан Вайлд був наче невидимою пружиною, таємною силою лондонських злочинців, котрим він позичав свій розум і організаторський хист за п’ятнадцять відсотків винагороди. Старе колесо обертається, і спиці повертаються на колишні місця. Усе, що ми бачимо, колись уже було й знову буде. Я розповім вам іще дещо про Моріарті.

— Будь ласка.

— У мене була нагода дізнатися, хто виступає першою ланкою у створеному ним ланцюзі, на одному кінці якого перебуває лиходій зі збоченим розумом, а на іншому — сотня жалюгідних дрібних шахраїв і шулерів. Що стосується середньої частини цього ланцюга, то її ви можете заповнити, не боячись помилитися, практично всіма типами карних злочинів. Начальник його штабу також тримається віддалік, поза будь-якими підозрами, так само недоступний для каральної руки закону. Це полковник Себастьян Моран. Як гадаєте, скільки він йому платить?

— Важко щось сказати.

— Шість тисяч фунтів на рік. Це оцінка розуму, зроблена, як бачите, у дусі американських махлярів. Сума ця перевищує зарплату прем’єр-міністра. Така подробиця дає вам змогу уявити прибутки Моріарті та масштаби, якими він оперує. Тепер інший момент. Я вважав доречним поцікавитися кількома останніми чеками Моріарті. Звичайнісінькими та безневинними чеками, якими він оплачує свої господарські рахунки. Виявилося, що їх видали шість різних банків. Що скажете про це?

— Дивно, звісно. А який висновок робите ви?

— Такий, що він прагне уникнути зайвих балачок про своє багатство. Жодна людина не має знати, скільки в нього насправді грошей. Мабуть, він має щонайменше двадцять рахунків у різних фінансових установах. Значна частина коштів розміщена, либонь, за кордоном, швидше за все в Німецькому або Ліонському банках.

Мак-Дональд слухав дуже уважно, але шотландська практичність змусила його перервати мого друга.

— Погодьтеся, містере Голмс, ви дещо відійшли від теми. Поки що ми знаємо тільки, що є якийсь зв’язок між професором і злочином у Бірлстоуні. Такий висновок ви робите із застереження, отриманого вами від якогось Порлока. Які ще припущення можемо зробити?

— Можемо припустити можливі мотиви злочину. Вам слід знати, що Моріарті тримає своїх підопічних у залізних лещатах. Дисципліна, яку він запровадив, просто вражає. Єдине можливе покарання в його кодексі — смерть! Це дає підставу припустити насамперед, що вбитий Дуґлас зрадив свого лідера, тож його покарали. Коли про нього дізнаються інші, то страх смерті ще дужче зміцнить дисципліну. Про долю, призначену Дуґласу, заздалегідь дізнався один із другорядних членів зграї, і він повідомив про це мені.

— Це лише здогад...

— Та ні, це одна зі звичайних махінацій Моріарті. Там був грабунок?

— Я про таке не чув.

— Якщо був, то це свідчить проти першої гіпотези й на користь другої. Моріарті міг бути залучений до справи обіцянкою частки від прибутку або керувати нею за оплату готівкою. І те, й інше однаково можливо. Але як би там не було, відповіді на всі запитання маємо шукати саме в Бірлстоуні.

— У такому разі — гайда в Бірлстоун! — погодився Мак-Дональд і підвівся з крісла. — Хай йому грець! Уже пізно, джентльмени, тому на збори маємо всього кілька хвилин.

Голмс і я підвелися й почали вдягатися.

— Містере Мак, дорогою розповісте нам про всі відомі вам деталі...

Інформація ця була достатньо мізерною, але все ж з’ясувалося, що справа, яка очікувала нас, виявилася винятковою. Вислуховуючи сухі й на перший погляд незначні подробиці, Голмс пожвавився, час від часу потирав руки й хрустів тонкими пальцями. Місяці бездіяльності залишилися позаду, і тепер нарешті його чудовим здібностям знайшлося гідне застосування. Голмс зовсім змінився: очі його виблискували, і все тонке нервове обличчя ніби сяяло внутрішнім світлом. З напруженою увагою слухав він коротку оповідь Мак-Дональда про те, що нас чекало в Сассексі. Письмове повідомлення з викладом подій інспектор отримав із першим ранковим потягом. Місцевий поліційний офіцер Вайт Мейсон — його особистий приятель; це пояснює, чому Мак-Дональд отримав повідомлення швидше, ніж це зазвичай відбувається, коли когось із Скотленд-Ярду викликають у провінцію.

««Любий інспекторе Мак-Дональд, — наголошував Мейсон у листі, — офіційне запрошення Ви отримаєте в окремому конверті. Я ж пишу Вам приватно. Телеграфуйте мені, яким потягом зможете приїхати в Бірлстоун, і я зустріну Вас сам або, якщо буду зайнятий, доручу комусь. Випадок дуже дивний. Приїжджайте, будь ласка, не гаючи ні хвилини. Спробуйте, якщо вдасться, привезти й містера Голмса, він знайде тут чимало цікавого. Можна подумати, що вся картина розрахована на театральний ефект, якби в її центрі не було вбитої людини. Даю слово честі: надзвичайно дивний випадок».

— Ваш приятель, здається, не дурень, — зауважив Голмс.

— Атож, сер, наскільки можу вважати, Вайт Мейсон дуже діловий чоловік.

— Гаразд, що ще можете повідомити?

— Нічого. Подробиці він розповість нам при зустрічі.

— Як же ви дізналися ім’я Дуґласа й те, що його вбили звірячим чином?

— Про це йшлося в офіційному повідомленні. У ньому не згадується слово «звірячий». Це — неофіційний термін. Там назване ім’я Джека Дуґласа. Зазначено, що причина смерті — поранення в голову й що знаряддя вбивства — мисливська двоствольна рушниця. Повідомляється також і час злочину: незабаром після півночі. Далі додано, що ще нікого не заарештували. Наприкінці сказано, що випадок непересічний і що вся ситуація дає можливість робити найрозмаїтіші припущення. Це вже все, містере Голмс, що наразі маємо.

— У такому разі, містере Мак, з вашого дозволу, ми на цьому й зупинимося. Мені треба поміркувати.

Нарешті в мене з’явилася можливість описати події, що сталися в Бірлстоуні, розташованому на північ від Лондона. Цілі століття це містечко перебувало в занедбаному стані, але за останні роки його мальовниче розташування привернуло заможних міщан, котрі тепер володіють віллами посеред навколишніх лісів. У самому Бірлстоуні з’явилася маса крамниць, які обслуговують значно зросле його населення.

За півмилі від центру Бірлстоуна, у старому парку з безліччю величезних буків, розмістилася старовинна садиба. Частина цієї солідної будівлі постала в часи перших хрестових походів. Споруда відчутно постраждала від вогню 1543 року, але дещо все ж уціліло, і незабаром на місці руїн феодального замку піднявся цегляний будинок: з черепицею на даху та вузькими віконцями, він виглядає так само й нині, яким його створили на початку XVII століття. Із двох ровів, що колись захищали маєток войовничих феодалів, один наповнений водою. Тому єдиний шлях до будинку — через підйомний міст, який підіймають на ніч й опускають щоранку. Таким чином садиба щоночі перетворюється на своєрідний острів. Цей факт мав прямий стосунок до таємниці, що привернула незабаром увагу всієї Англії.

Сім’я, що проживала в садибі, складалася з двох осіб: Джека Дуґласа та його дружини. Дуґлас, судячи з розповідей, мав близько п’ятдесяти років, ставний, із мужнім обличчям, великою щелепою, пронизливими сірими очима та сивими вусами. Він був із усіма привітний, але щось у його манерах залишало враження, ніби в минулому йому доводилося обертатися в набагато нижчих колах. Чоловік мав багато золота, подейкували, що він здобув його на каліфорнійських копальнях. Добре ставлення до нього зміцнилося також завдяки репутації відчайдуха. Так, під час пожежі Дуґлас здивував усіх відвагою, з якою кинувся в палаючий будинок рятувати майно вікарія — уже після того, як пожежна команда визнала цю справу безнадійною.

Його дружину також добре знали жителі Бірлстоуна, хоч англійці, особливо селяни, неохоче зближуються з чужинцями. Місіс Дуґлас провадила доволі замкнутий спосіб життя. Було відомо, що вона познайомилася з Дуґласом у Лондоні, коли він овдовів. Це була вродлива жінка, струнка, смаглява, років на двадцять молодша за свого чоловіка — різниця, яка, здавалося, ніяк не впливала на їхнє родинне щастя. Лише найближчі знайомі помічали, що між подружжям не існувало взаємної довіри, мабуть, після того, як дружина щось дізналася про минуле чоловіка. Крім того, місіс Дуґлас явно нервувала, коли її чоловік пізно повертався додому.

Була ще одна особа, перебування якої під дахом Дуґласа збіглося з цією трагедією. Це — Сесіл Беркер із Гемстеда.

Його огрядну постать часто можна було бачити у Бірлстоуні, позаяк там він був бажаним гостем. Вважалося, що лише він знав таємницю минулого містера Дуґласа. Зі слів Беркера дізналися, що він познайомився з Дуґласом в Америці та пережив разом із ним важкі часи. Беркер здавався людиною вельми заможною. Він був молодший за Дуґласа, років сорока п’яти, широкогрудий, із гладко виголеним обличчям і густими чорними бровами. Він полюбляв гаяти час у прогулянках та поїздках околицями з Дуґласом або з його дружиною. «Добрий, щедрий джентльмен, — відгукувався про нього дворецький Емс, — але я не хотів би опинитися на місці того, хто наважився б йому перечити». Беркер був у дуже близьких взаєминах із Дуґласом і напрочуд дружній із його дружиною, що, як було помітно, завдавало смутку самому Дуґласу. Це приблизно все, що можна сказати про Беркера, котрий опинився в родині Дуґласів у день катастрофи. Зі слуг слід згадати про поважного Емса та місіс Еллен, веселої та привітної жіночки, яка поділяла хатні турботи з місіс Дуґлас.

Було близько дванадцятої ночі проти шостого січня, коли місцевий поліційний пост отримав першу звістку про подію, де начальником служить сержант Вілсон. Страшенно схвильований Беркер повідомив про вбивство містера Дуґласа й одразу ж помчав назад до садиби. Незабаром за ним з’явився поліційний сержант. Він прибув на місце злочину після дванадцятої, попередивши перед тим про все місцеву владу. Сержант побачив підйомний міст опущеним, а вікна — яскраво освітленими. На порозі стояв переляканий дворецький. Сесіл Беркер запропонував сержантові йти за ним.

Майже одразу ж прибув доктор Вуд, постійний житель Бірлстоуна. Троє чоловіків увійшли у фатальну кімнату. Мертвий Дуґлас лежав розпростертий горілиць. Лікар став навколішки, але одного погляду було достатньо, щоб переконатися у беззмістовності його візиту.

Убитий був украй спотворений. На грудях лежала дивна зброя: мисливська рушниця зі стволами, спиляними на фут від курків. Було ясно, що постріл зроблено з дуже близької відстані, тому заряд розвалив голову майже на шмаття. Курки були зв’язані дротом, вочевидь для того, щоб зробити одночасно постріл із обох стволів.

Полісмен розгубився від усвідомлення відповідальності, що лягла на його плечі.

— Ми нічого не чіпатимемо, поки не прибуде керівництво, — ледь чутно вимовив він, не зводячи очей із трупа.

— Нічого й не рухали, — повідомив Сесіл Беркер. — Усе залишилося в тому вигляді, в якому я це застав.

— Коли ви це знайшли? — спитав сержант, сягнувши по нотатник.

— О пів на дванадцяту. Я ще не роздягався й сидів біля каміна у своїй спальні, аж раптом почув постріл. Він не був гучний, а ніби чимось приглушений. Я одразу кинувся вниз. Минуло, мабуть, не більше тридцяти секунд, як я опинився в кімнаті Дуґласа.

— Двері були відчинені?

— Атож, розчахнуті. Бідолаха Дуґлас лежав так само, як його зараз бачите. На столі горів світильник.

— Нікого не бачили?

— Ні. Я почув, що місіс Дуґлас спускається сходами слідом за мною, і поквапився перегородити їй дорогу. Економка Ел-лен також прийшла, вона й відвела господиню. Потім з’явився Емс, і я повернувся з ним знову сюди.

— Але мені здавалося, що міст у садибі піднятий усю ніч?

— Він і тієї ночі був піднятий, поки я його не опустив.

— Тоді як убивця зміг утекти? Містер Дуґлас, ймовірно, сам укоротив собі життя.

— Я також спочатку так думав. Але погляньте, — Беркер відсунув фіранку: вікно виявилося відчиненим навстіж. — І ось іще! — Він показав на криваву пляму на підвіконні, схожу на слід чобота. — Хтось ставав сюди, коли вилазив.

— Гадаєте, він пробрався через рів?

— Інакше ніяк не можна.

— Отже, якщо ви опинилися в кімнаті за півхвилини після вбивства, то він мав би в цей час перебувати у воді.

— Я в цьому впевнений. На жаль, я не здогадався відразу ж підбігти до вікна. Його прикривала фіранка, і мені не спало на думку підняти її. Потім я почув кроки місіс Дуґлас і не міг допустити, щоб вона увійшла сюди та побачила увесь цей жах.

— Припустімо, — зауважив сержант, — що зловмисник утік через рів. Як він зумів потрапити в будинок, якщо міст був піднятий?

— На це запитання, — відказав Беркер, — я не маю відповіді.

— О котрій годині міст підняли?

— Близько шостої, — повідомив дворецький.

— А я чув, — зауважив полісмен, — що його зазвичай підіймають одразу ж після заходу сонця Цієї пори року, однак, темніє радше о пів на п’яту, ніж о шостій.

— У містера Дуґласа були гості до чаю, — пояснив Емс. — І я не міг підняти міст до того, як вони пішли.

— Отже, вбивця прийшов іззовні й мав би перейти міст до шостої години та сидіти в засідці доти, доки містер Дуґлас після одинадцятої не увійшов до свого покою. Потім, утікаючи через вікно, вбивця покинув рушницю. Я так гадаю... Зрозуміло, слідство все з’ясує.

Несподівано сержант підняв картку, що лежала біля мерця на підлозі. На ній були видряпані ініціали «Д. В.», а під ними число: 341.

— А це що таке?

Беркер із цікавістю поглянув на картку.

— Я цього раніше не помітив, — спохмурнів він. — Ймовірно, убивця підкинув.

— «Д. В. 341». Нічого не розумію, — сержант крутив картку в руках. — Що означає «Д. В.»? Чиїсь ініціали? Що ви там іще знайшли, лікарю?

Знахідкою виявився важкий молоток, що лежав на килимі перед каміном. Беркер указав рукою на скриньку цвяхів, що стояла на мармуровій дошці каміна.

— Містер Дуґлас учора перевішував картини, — пояснив він. — Я бачив, як він стояв ось на цьому кріслі, намагаючись зміцнити найбільшу з них.

— Краще покладіть молоток назад на килим, звідки взяли, — наказав сержант лікареві, чухаючи в роздумах потилицю. — Ого! — схвильовано скрикнув він, відсмикуючи фіранку з іншого боку. — О котрій годині спустили портьєри?

— Коли засвітили лампи, — відповів дворецький, — одразу після четвертої.

— Тут хтось вичікував, — сержант показав на сліди від брудних чобіт у кутку. — Якщо виходити з вашої теорії, містере Беркер, то можна припустити, що вбивця зайшов до садиби після четвертої, коли фіранки були спущені, але до шостої, поки міст не підняли. У кімнаті не знайшлося місця, куди можна було б сховатися, і він забився під гардини. Це цілком очевидно.

— Чи не гаємо ми дорогоцінний час? — поцікавився Бер-кер. — Може, краще обшукати місцевість, поки вбивця ще не втік далеко?

Сержант із хвилину міркував.

— Звідси немає потягів до шостої ранку, тому залізницею він виїхати не зможе. Якщо ж піде дорогою, то будь-хто зверне увагу на його брудні чоботи та примітить чужинця. Втім, у будь-якому випадку я не можу піти звідси, поки мене не змінять.

Лікар уважно оглядав тіло.

— А це що за знак? — спитав він. — Він не має якогось зв’язку зі злочином?

Права рука убитого була вивільнена з халата й оголена до ліктя. Вище зап’ястя виднівся дивний брунатний знак: трикутник у колі. — Це не татуювання, — продовжував лікар, дивлячись поверх окулярів, — це давно випалений знак на кшталт тих, яким таврують худобу. Що думаєте з цього приводу?

— Цей знак я бачив у Дуґласа впродовж останніх десяти років, — відповів Сесіл Беркер.

— І я також, — додав дворецький. — Щоразу, коли господареві доводилося засукати рукав, я бачив цю дивну мітку. І часто дивувався, що вона могла б означати.

— Мабуть, цей знак не має нічого спільного з убивством, — припустив сержант Вілсон. — Але все ж це дуже дивно... Ну, щось іще?

Дворецький здивовано вказав на руку мерця.

— Він зняв його обручку!

— Що?

— Атож! Містер Дуґлас завжди носив свою обручку на мізинному пальці лівої руки. Перстень, зроблений із золотого самородка, завжди одягав після обручки, і каблучку змійкою — на середньому пальці. Ось перстень із самородка, ось змійка, а обручка зникла.

— Дворецький має рацію, — підтвердив Беркер.

— Якщо містер Дуґлас носив обручку під самородком, то вбивці довелося спочатку зняти його, потім обручку, а потім одягти каблучку із самородка назад?

— Так виходить.

Вілсон скрушно похитав головою:

— Чим швидше передамо цю справу до Лондона, тим для нас краще. Вайт Мейсон — спритний чоловік, проте, гадаю, в будь-якому разі доведеться звернутися до Лондона. Ця надзвичайно складна справа нам не до снаги.

За терміновим викликом сержанта Вілсона о третій годині ночі прибув начальник карного розшуку графства в легкому кебі. Із першим ранковим потягом він послав повідомлення у Скотленд-Ярд і о дванадцятій уже вітав нас на Бірлстоун-ській станції. Містер Вайт Мейсон, спокійний і на вигляд розважливий чоловік, із засмаглим обличчям, мужньої статури й трохи кривими ногами в гетрах, був схожий у своєму широкому піджаку на дрібного фермера або жокея, але тільки не на криміналіста.

— Ну, містере Мак-Дональд, — звернувся він до нього, — тут каверзний випадок. Сюди газетярі злетяться, як мухи на мед, варто їм лише пронюхати про те, що сталося. Але, сподіваюся, ми закінчимо справу раніше, ніж вони встигнуть устромити свої носи. Тут знайдеться чимало цікавого й для вас, містере Голмс. Як і для вас, докторе Ватсон, адже медику також знайдеться робота. Всім вам забронювали номери в готелі «Вествілл Армс».

Через десять хвилин ми вже розмістилися в готелі й майже одразу ж зібралися у вітальні, щоб спільно скласти картину докупи. Мак-Дональд усе нотував у записнику. Голмс мовчки слухав, і на його обличчі читалося то здивування, то неприховане захоплення.

— Чудово! — вигукнув він, коли вони виклали хід подій. — Дивовижно! Запевняю, що не можу згадати жодної справи зі своєї багаторічної практики з більш інтригуючими обставинами.

— Я був упевнений, що ви це скажете, містере Голмс, — зауважив Мейсон. — Вілсон грамотно зібрав факти. Я перевірив їх і доповнив своїми висновками.

— Якими ж? — жваво поцікавився Голмс.

— По-перше, я оглянув молоток і не знайшов на ньому жодних слідів. Якби містер Дуґлас боронився молотком, то мав би завдати вбивці хоча б одного удару, і тоді хоч цятка крові на ньому залишилася б.

— Це не обов’язково, — заперечив інспектор Мак-Дональд. — Зустрічаються вбивства за допомогою молотків, на яких не знаходять жодних слідів.

— Припустімо. Потім я оглянув рушницю. Вона була заряджена крупним шротом, і, як засвідчив сержант Вілсон, курки були зв’язані один із одним, тому якщо потягнути за гачок, обидва стволи розрядяться водночас. Мабуть, це було розраховано на випадок промаху. Спиляна рушниця має довжину не більше двох футів, тож її можна було пронести під одягом. На ній немає повного імені фабриканта, лише друковані літери Р-Б-Ы на планці між стволами. Інші виявилися спиляними.

— Велике Р — із прикрасою під ним, а Е і N менші? — уточнив Голмс.

— Саме так.

— «Пенсільванська зброярня», дуже відома американська фірма, — розшифрував Шерлок.

Мейсон поглянув на мого приятеля, як сільський лікар на фахівця з Гарлі-стрит.

— Без сумніву, ви маєте рацію, містере Голмс. Дивно, невже ви можете тримати у пам’яті назви всіх зброярень?

Голмс ніяк не відреагував на цю репліку.

— Звісно, це американська мисливська рушниця, — правив далі Мейсон. — Я десь читав, що спиляними мисливськими пукавками користуються в деяких штатах Америки. Це спало мені на думку ще до виявлення літер між стволами. Очевидно, чоловік, який прокрався в будинок і вбив його господаря, був американцем.

Мак-Дональд похитав головою.

— Це зовсім не очевидно, — сказав він. — Я досі не впевнений, що в оселі був чужинець.

— А як же вікно, кров на підвіконні, дивна картка, сліди чобіт у кутку, рушниця?

— Усе могли підлаштувати. Дуґлас був американцем або довго жив в Америці. Як і Беркер. Вам немає потреби вводити в будинок американця, щоб приписати йому всі ці чудасії.

— Емс, дворецький...

— Йому можна вірити?

— Він десять років служив у сера Чарльза Чендоса і надійний як скеля. Він жив у Дуґласа ще до того, як той орендував замок. Так от, Емс ніколи не бачив у будинку такої рушниці.

— Рушницю намагалися сховати, тому й спиляли люфи. Її легко можна було запхати в якусь валізу. Як Емс може бути впевнений, що такої рушниці не було в будинку?

— Однак у такому разі він хоча б раз її та й побачив.

Мак-Дональд знову похитав головою.

— Я все ж таки не певен, що жодної рушниці ніколи не було в цій оселі.

— Поділіться тоді з нами своїми міркуваннями, містере Мак, — пропросив Голмс з інтонацією мирового судді. — Цей чоловік — не грабіжник. Історія з перснем і картка вказують на навмисне вбивство з особистих міркувань. Чоловік прокрався в будинок із твердим наміром убити. Він знає, що, втікаючи, зіткнеться з труднощами, бо будинок оточений ровом із водою. Яку ж зброю обрати? Звісно, безшумну. Тоді він міг би сподіватися, скоївши вбивство, вислизнути у вікно та перебратися через рів. Сподіваюся, з такими міркуваннями погодяться всі. І погодяться з тим, що абсурдно було б принести з собою найгучнішу зброю, яка тільки існує. Чудово знаючи при цьому, що кожна людина в будинку щодуху примчить на постріл і виявить його ще до того, як він перебереться через рів.

— Авжеж, ви ґрунтовно продумали свою аргументацію, — задумливо мовив мій товариш. — Потрібні особливо вагомі докази зворотного. Скажіть, Мейсоне, коли ви досліджували зовнішній бік рову, то не виявили слідів, залишених людиною після прогулянки водою?

— Жодних слідів, містере Голмс. Однак краєм рову тягнеться кам’яне облицювання, вартувало б іще раз гарненько оглянути.

— Містере Мейсон, ви не заперечуватимете, щоб ми негайно ж вирушили на місце?

— Я тільки-но хотів це запропонувати, містере Голмс, оскільки вже попередньо познайомив вас із усіма фактами.

Ми рушили мальовничою сільською дорогою, обрамленою з обох боків спочатку рядами підстрижених в’язів, а за ними — старих дубів. Загалом один із характерних пейзажів сільської Англії. Після закруту дороги перед нами з’явився довгий низький будинок із темно-брунатної цегли зі старовинним садом із тисових дерев. Коли ми підійшли ближче, то побачили й дерев’яний підйомний міст, і широкий рів із водою, що виблискувала, немов ртуть під холодним зимовим сонцем. Три століття пролетіли над цим будинком — роки народження та смерті, сільських свят і ловів із гончаками. Дивно, але й тепер ця похмура будівля ніби кидала свою тінь на веселі долини.

Голмс підійшов до краю рову й зазирнув у нього. Потім дослідив кам’яне облицювання і траву.

— У мене хороший зір, містере Голмс, — зауважив Мейсон.

— Немає жодних слідів того, що хтось тут видряпався. Утім, хіба злочинець обов’язково мав залишити слід?

— Інакше й бути не могло...

— Вода завжди каламутна?

— Майже завжди. Потік приносить мул.

— Яка глибина?

— Близько двох футів скраю й три посередині.

— То вбивця не міг потонути, перетинаючи рів?

— Навіть дитина в ньому не втопилася б.

Ми проминули підйомний міст і побачили довготелесого, сухорлявого, дещо манірного чоловіка. Це виявився дворецький Емс. Бідний старигань був блідий і все ще тремтів від нервового переляку. Бірлстоунський полісмен — дебелий меланхолійний юнак зі слідами солдатського вишколу — стояв на чатах біля фатальної кімнати. Лікар уже пішов.

— Нічого нового, Вілсоне? — спитав Мейсон.

— Нічого, сер.

— Тепер ви можете повернутися додому. Ми пошлемо за вами, якщо виникне потреба. Скажіть дворецькому, щоб попередив містера Беркера, місіс Дуґлас й економку, що нам треба переговорити з ними. Тепер, джентльмени, — звернувся

Мейсон до нас, — ви, можливо, дозволите мені поділитися тут, на місці, певними додатковими міркуваннями?

Мені дедалі більше подобався цей провінційний детектив. Він мав здоровий глузд, який однозначно допоможе йому в професійному плані. Навіть Голмс слухав його уважно, без нетерпіння, яке так часто виявляють фахівці щодо своїх молодших колег.

— Це самогубство чи вбивство — перше запитання, джентльмени, на яке треба відповісти. Якщо це суїцид, то будемо змушені припустити, що самогубця зняв свою обручку й сховав її; після цього він прийшов сюди в халаті, у вогкому взутті, натоптав у кутку за гардиною, щоб показати, ніби хтось його підстерігав, потім відчинив вікно, потім кров’ю...

— Цей варіант можемо одразу ж відкинути, — перебив його Мак-Дональд.

— І я так думаю. Суїцид неможливий. Залишається вбивство. Тоді варто визначити, чи вчинила його невідома особа, що вдерлася сюди, чи хтось, хто мешкає в будинку.

— Гаразд. Оприлюдніть ваші міркування.

— І в тому, і в тому випадку зіштовхуємося зі значними труднощами. Але так чи інакше злочин скоїли. Припустімо, що зловмисник живе в будинку. Він убив Дуґласа з найгучнішої зброї, що мало б здійняти галас у всьому домі.

— Жодних сумнівів.

— Відомо, що після пострілу минула всього хвилина, перш ніж не лише містер Беркер, а й Емс опинилися на місці злочину. Яким же чином за цей час злочинець устиг натоптати в кутку, відчинити вікно, вимастити підвіконня кров’ю, стягнути обручку з пальця мерця й усе інше? Це неможливо.

— Ви дуже точно все виклали, — похвалив Голмс. — Повністю погоджуюся з вами в цьому питанні.

— Тепер звернімося до версії, що вбивця прийшов іззовні. У такому разі ми неминуче зіштовхуємося з великими труднощами, хоча саму версію не можна вважати неймовірною. Вбивця потрапив у будинок між о пів на п’яту, тобто вже в сутінках, але до того, як підняли міст. У будинку гості, двері відчинені, тож йому нічого не заважало. Він міг просто з’явитися сюди в особистій справі до містера Дуґласа. Оскільки Дуґлас провів більшу частину життя в Америці й рушниця виявилася американською, то цілком імовірно, що вбивство скоїли з метою помсти. Злочинець прийшов у цю кімнату та зачаївся за гардиною. Тут він пробув до одинадцятої години ночі. Коли містер Дуґлас увійшов до кімнати, між ними сталася коротка розмова. Якщо взагалі сталася, адже місіс Дуґлас стверджує, що після того як чоловік пішов від неї, минуло не більше п’яти хвилин, коли жінка почула постріл...

— Світильник на столі це підтверджує, — додав Голмс.

— Саме так. Узяли нову свічку, яка встигла згоріти лише на півдюйма. Чоловік поставив свічник на стіл, перш ніж стався напад, інакше свічка мала б упасти разом із ним. Це доводить, що на нього напали не одразу після того, як чоловік увійшов до кімнати. Коли з’явився містер Беркер, горішнє світло було, але свічку загасили. Із цих припущень я спробую відтворити сцену вбивства. Містер Дуґлас входить у кімнату, запалює свічку. З-за гардини з’являється невідома особа, озброєна рушницею. Вимагає обручку — хтозна, навіщо, але це, мабуть, було так. Містер Дуґлас віддає. Тоді — з холодним серцем або в запалі боротьби — Дуґлас хапає молоток, знайдений на килимі. Зловмисник стріляє в нього, потім кидає рушницю, а також цю дивну картку «Д. В. 341» і втікає через вікно, спускається в рів якраз у ту мить, коли Беркер виявляє злочин. Як вважаєте, містере Голмс?

— Цікаво, тільки не зовсім правильно.

— Це було б дуже цікавим, якби не було таким безглуздим, — втрутився Мак-Дональд. — Злочинець, котрий стояв за портьєрою, ким би він там не був, мабуть, міг би сказати вам, що вбивство скоїв іншим чином. Справді, на що він розраховував, сам відрізаючи собі шлях до відступу? Про що думав, стріляючи з мисливської рушниці, коли тиша була для нього єдиним рятівним шансом? Будь ласка, містере Голмс, може, ви нам це поясните, якщо вважаєте теорію містера Мейсона переконливою?

Упродовж усієї розмови Голмс просидів майже мовчки, не пропустивши жодного сказаного слова й лише зрідка уважно оглядаючись навсібіч.

— Потрібно зібрати більше фактів, аби зробити остаточні висновки, містере Мак, — нарешті сказав він, опускаючись на коліна перед трупом. — Можна викликати дворецького на хвильку?.. Так... Емсе, кажете, що ви часто бачили цей дивний знак на руці містера Дуґласа: випалений трикутник посередині кола?

— Звісно, сер.

— Ви ніколи не чули якихось пояснень із цього приводу?

— Ніколи.

— Це, без сумніву, тавро. Так... Емсе, а ось маленький шматочок пластиру в кутку рота містера Дуґласа. Ви його помітили?

— Авжеж, сер. Учора вранці він порізався, коли голився.

— А траплялося йому раніше порізатися при голінні?

— Не так давно, сер...

— Так-так! Це може бути випадковим збігом або проявом певної нервовості, що свідчить про те, що він мав підстави чогось остерігатися. Ви не помітили вчора чогось незвичайного в його поведінці, Емсе?

— Мені здалося, сер, що він був дещо неуважний і стурбований.

— Отже, напад був не зовсім несподіваний. Потроху просуваємося вперед. Але, можливо, ви прагнете продовжити розслідування, містере Мак?

— Ні, містере Голмс, воно зараз у кращих руках.

— Гаразд, тоді перейдімо до картки «Д. В. 341»... Вона з нерівним обрізом. У вас удома немає паперу такого ґатунку?

— Ні, сер.

Голмс підійшов до письмового столу й накрапав чорнила з кожної чорнильниці на прес-пап’є.

— Напис зробили не тут, це чорнило чорне, а на картці — червоне. Та й написано товстим пером, а тут усе пір’я тонке. Ні, це написали в іншому місці. Вам про щось повідомляє цей напис, Емсе?

— Ні, сер.

— А що ви думаєте, містере Мак?

— Мені спало на думку якесь таємне товариство. Це підтверджує й знак на руці.

— І я так вважаю, — додав Мейсон.

— Що ж, візьмімо за основу цю гіпотезу та поглянемо, наскільки проясниться ситуація. Член такого товариства залазить у будинок, чекає містера Дуґласа, майже повністю розвалює йому голову з рушниці й утікає через рів, залишивши біля вбитого картку. Навіщо? Та для того, щоб про неї згодом згадали в пресі й інші члени товариства дізналися, що помста не забарилася. Ось тільки чому з усіх видів зброї вибрали саме рушницю?

— Справді дивно.

— І куди зникла обручка?

— Також незрозуміло.

— І чому досі нікого не заарештували? Минуло вже більше двох годин. Сподіваюся, потрібні накази віддали й із самого ранку кожен констебль на відстані сорока миль розшукує підозрілих чоловіків, змоклих до нитки?

— Звісно, містере Голмс.

— Він міг зникнути, лише зачаївшись у якійсь норі або перевдягнувшись.

Голмс підійшов до столу й узявся вивчати кривавий слід на підвіконні за допомогою лупи.

— Немає сумнівів, слід чобота. Але який величезний! Судячи зі слідів у кутку, можна припустити, що в нього менші ноги... А що це під столом?

— Гімнастичні гирі містера Дуґласа, — пояснив Емс.

— Гімнастична гиря тут одна. А де друга?

— Не знаю, містере Голмс. Може, і була всього одна. Я не звертав на це уваги.

— Одна гімнастична гиря... — повторив Голмс у задумі.

У цю мить пролунав наполегливий стукіт у двері. До кімнати увійшов високий засмаглий джентльмен. Було неважко здогадатися, що це — Сесіл Беркер. Його очі допитливо блищали, коли він переводив погляд із одного присутнього на іншого.

— Даруйте, що завадив, — вибачився він, — але мені треба повідомити вам новину. Щойно знайшли велосипед. Хтось його покинув. Це за сто кроків від вхідних дверей.

Ми пішли за Беркером і побачили кількох роззяв біля велосипеда, якого витягнули з кущів, де той і був захований. Велосипед поширеної марки був увесь заляпаний грязюкою, наче після довгої подорожі. У сідельній торбі лежали гайковий ключ і маслянка, і нічого, що допомогло б упізнати власника.

— Для поліції може знадобитися, — зауважив інспектор, — ці речі занесуть до списку. Якщо ми не дізналися наразі, куди зник злочинець, то принаймні спробуємо з’ясувати, звідки він з’явився. Але чому зловмисник покинув велосипед тут? І як він без нього дістанеться туди, куди планує? Містере Голмс, ми, здається, ніколи не доберемося до просвіту в цій пітьмі.

— Ви оглянули в кімнаті все, що вас цікавило? — спитав Вайт Мейсон, коли ми повернулися.

— Наразі все, — відказав інспектор.

Голмс обмежився кивком на знак згоди.

— Тоді, можливо, ви захочете вислухати свідчення мешканців будинку? Перейдімо для цього в їдальню. Будь ласка, Емсе, ви першим розкажете нам усе, що знаєте.

Розповідь дворецького була проста й справила враження безумовної щирості. П’ять років тому він влаштувався на службу до містера Дуґласа. Від нього Емс отримав наказ підіймати міст щовечора, як у старосвітські часи. Господар любив старовинні звичаї. Він виїжджав до Лондона, та й узагалі з дому, вкрай рідко, але за день до вбивства їздив до Тан-бридж-Вельса на закупи. Того дня Емс зауважив у містерові Дуґласі якийсь неспокій. Він був нетерплячий і дратувався, що було на нього не схоже. Фатальної ночі дворецький перебував у коморі та чистив столове срібло після гостей. Раптом він почув різкий дзвінок. Пострілу не чув, що цілком природно, бо комора та кухня розташовані в самому кінці будинку та відокремлені від загальних кімнат безліччю щільно зачинених дверей і довгим коридором. Покоївка також вибігла зі своєї кімнати, стривожена дзвінком. Вони разом подалися на загальну половину будинку. Коли вони дійшли до підніжжя сходів, Емс побачив місіс Дуґлас, котра спускалася донизу. Вона не виглядала переляканою чи схвильованою. Як тільки жінка дійшла до кінця сходів, до неї підбіг містер Беркер. Він зупинив місіс Дуґлас і почав переконувати її повернутися: «Заради Бога, поверніться в свою кімнату! Бідний Джек мертвий! Ви нічим не можете йому допомогти. Ідіть до себе!» Місіс Дуґлас покірно подалася назад. Економка Еллен допомогла їй піднятися сходами та пішла з господинею в її спальню. Емс і містер Беркер попрямували до кімнати убитого, де знайшли все так, як виявила поліція. Вони визирнули у вікно, проте ніч була темною, і нічого не було видно. Після цього Емс кинувся опускати міст, аби містер Беркер зміг покликати поліцію.

Розповідь економки Еллен загалом підтвердила слова Емса й нічого до них не додала.

Потім як свідка допитали містера Беркера. Він був упевнений, що вбивця втік через вікно, про що свідчив кривавий слід. Містер Беркер висунув свою версію причини злочину. Дуґлас вирізнявся потаємністю, і в книзі його життя були сторінки, про які він ніколи нікому не розповідав. Уперше Беркер зустрів його в Каліфорнії, де вони стали компаньйонами в розробці багатої рудної жили в містечку Бенітоканьйон. Вони там уже остаточно облаштувалися, але раптом Дуґлас завершив усі свої справи й несподівано переїхав до Англії. Через якийсь час і Беркер продав свою частку й оселився в Лондоні. Там вони поновили свою дружбу. Дуґлас справляв враження людини, яку всюди підстерігала якась небезпека. Такий висновок Беркер зробив і з його раптового від’їзду з Каліфорнії, і з того, що він орендував будинок в одному з найтихіших закутків Англії. Беркер вважав, що якась таємна організація стежила за Дуґласом. Таємнича картка, вочевидь, мала стосунок до неї.

— Як довго ви жили з Дуґласом у Каліфорнії? — поцікавився Мак-Дональд.

— Цілих п’ять років.

— Він не був одружений?

— Удівець.

— Ви не чули, звідки родом його перша дружина?

— Він казав, що вона була шведкою та померла від тифу за рік до нашого знайомства.

— Не можете пов’язати його минуле з якоюсь конкретною місциною в Америці?

— Іноді він розповідав мені про Чикаґо, яке знав дуже добре. Він багато мандрував свого часу.

— Він не цікавився політикою?

— Ні, політика була йому байдужа.

— У вас немає підстав вважати, що він був злочинцем?

— Я не зустрічав людини, чеснішої за нього.

— Ви не помічали в ньому чогось дивного, коли жили разом у Каліфорнії?

— Він уникав людних місць. Ось чому я ще тоді подумав, що він когось боїться. Після його раптового від’їзду до Європи я в цьому вже не сумнівався. Мабуть, він отримав тоді якесь застереження. Через тиждень після його від’їзду про нього питали якісь шестеро чоловіків.

— Як вони виглядали?

— Брутальні на вигляд.

— Ці люди були каліфорнійцями?

— Не думаю, але, певна річ, вони були американцями. На гірників не схожі. Словом, не знаю, хто вони такі.

— Це сталося шість років тому?

— Атож.

— А до цього ви з Дуґласом прожили в Каліфорнії п’ять років. Тож невідома нам історія сталася не раніше, ніж одинадцять років тому?

— Напевно.

— Це, мабуть, винятково запекла ворожнеча, якщо вона протривала досі й завершилася таким сумним фіналом.

— Гадаю, це була якась похмура справа, що кидала тінь на все його життя. Спогад про неї ніколи не полишав його.

— Але якщо чоловік знав, що над його головою зависла смертельна небезпека, то чому не звернувся до поліції?

— Імовірно, від цієї небезпеки ніхто не міг його захистити. Не випадково він усюди ходив озброєний. Але тієї ночі був уже у халаті. Оскільки міст підняли, він вважав, що перебуває в безпеці.

— Я хотів би точніше розібратися в часовій послідовності, — промовив Мак-Дональд. — Шість років тому Дуґлас залишив Каліфорнію. Ви відбули за ним наступного року?

— Авжеж, наступного.

— Якщо він був одружений п’ять років, то ви повернулися в Англію ще до весілля?

— За місяць до вінчання. Я був його дружкою.

— А ви були знайомі з місіс Дуґлас до шлюбу?

— Ні, адже я тоді жив не в Англії.

— Але після цього ви часто її бачили?

— Я часто бачив Дуґласа, — Беркер холодно зиркнув на детектива. — Якщо ж зустрічався з нею, то лише тому, що неможливо навідувати приятеля, уникаючи контакту з його дружиною. Якщо ви припускаєте, що...

— Я нічого не припускаю, містере Беркер. Ставлю лише ті запитання, які потрібні, щоб збагнути справу. Містер Дуґлас схвалював вашу дружбу з його дружиною?

Беркер зблід, як сметана.

— Прошу не питати мене про таке! — крикнув він. — Як це стосується справи, яку ви розслідуєте?

— Я змушений повторити своє запитання.

— А я відмовляюся відповідати.

— Ви маєте право відмовчуватися, але ваша відмова і є відповіддю.

Беркер із хвилину помовчав. У його чорних очах читалася велика напруга думки. Несподівано він усміхнувся.

— Врешті-решт, джентльмени, ви справді лише виконуєте свій обов’язок, і я не можу перешкоджати вам. Прошу тільки не дошкуляти місіс Дуґлас всіма цими запитаннями. На її долю й так припало достатньо смутку. Змушений визнати, що бідний Дуґлас мав один-єдиний недолік — ревнощі. Він любив мене й обожнював свою дружину. Хотів, аби я приходив сюди й навіть часто посилав за мною. Але коли він бачив, як його дружина по-дружньому розмовляла зі мною, він неодноразово втрачав самовладання й навіть міг образити. Й, однак, ніхто у світі не мав більш люблячої, вірної дружини та відданого приятеля, ніж я.

— Ви ж знаєте, що обручку вбитого зняли з його пальця?

— Начебто так.

— Що хочете сказати цим «начебто»? Це ж безсумнівний факт.

Беркер уперше виглядав розгубленим і збентеженим.

— Коли я сказав «начебто», то, власне, хотів підкреслити його непевність. Адже не виключено, що Дуґлас сам зняв перстень.

— Проте зникнення каблучки вказує на те, що між шлюбом Дуґласа та злочином є певний зв’язок.

Беркер стенув плечима.

— Не бачу жодного зв’язку, — заперечив він. — Але якщо ви натякаєте, що це кидає тінь на репутацію місіс Дуґлас, то... — очі чоловіка гнівно блиснули, але він зусиллям волі стримав себе, — то ви на хибному шляху.

— Більше запитань не маю, — холодно сказав Мак-Дональд.

— А в мене є, — зауважив Шерлок Голмс. — Коли ви увійшли в кімнату, там горіла лише свічка на столі, правильно?

— Так.

— І при її світлі ви побачили все, що сталося в кімнаті?

— Загалом усе.

— І відразу ж подзвонили?

— Атож.

— Й Емс прибув дуже скоро?

— Через хвилину або десь так.

— І коли він прибіг, то побачив, що свічка задмухнута, а горішнє світло запалене. Це дуже дивно.

Беркер знову неабияк збентежився.

— Не бачу в цьому нічого дивного, містере Голмс, — відповів він, помовчавши. — Свічка ж дає недостатньо світла.

Голмс більше ні про що не питав, і Беркер, недовірливо поглянувши на кожного з нас, вийшов.

Інспектор Мак-Дональд послав із Емсом записку для місіс Дуґлас, в якій повідомив, що готовий піднятися в її кімнату. Жінка відказала, що зійде до нас сама. Незабаром у їдальню увійшла струнка вродлива жінка років тридцяти, стримана й врівноважена. Її запитальний погляд перебігав із одного з нас на іншого.

— Ви щось з’ясували? — спитала вона.

У голосі леді звучав радше страх, ніж надія.

— Ми робимо все від нас залежне, місіс Дуґлас, — відповів інспектор.

— Не скупіться на витрати, — заявила вона холодним тоном.

— Ми чули від Сесіла Беркера, що ви ще не були в тій кімнаті, де стався злочин?

— Ні, він стримав мене на сходах і попросив повернутися до себе.

— Ви почули постріл і спустилися вниз?

— Я накинула халат і зійшла вниз.

— Через скільки часу після пострілу ви зустріли на сходах містера Беркера?

— Дуже швидко. Важко помітити, скільки минуло часу в такій ситуації. Він благав мене не заходити туди та запевняв, що я вже нічим не можу зарадити чоловікові. Тоді місіс Еллен, наша економка, відвела мене знову нагору.

— Чи не могли б ви уточнити, скільки часу ваш чоловік перебував унизу, коли ви почули постріл?

— Ні, не можу. Я не чула його кроків. У нього була звичка щоночі обходити будинок.

— Через цю його звичку я й потурбував вас, місіс Дуґлас. Ви познайомилися з вашим чоловіком в Англії?

— Авжеж.

— Містер Дуґлас ніколи не розповідав вам про подію, що сталася в Америці й накликала на нього небезпеку?

Місіс Дуґлас серйозно задумалася, перш ніж відповісти.

— Ні, не розповідав, — відповіла вона нарешті. — Але я завжди відчувала, що якась небезпека йому таки загрожує. Він не бажав розмовляти на цю тему, причому не через відсутність довіри до мене, а через прагнення захистити мене від прикрощів.

— Як же ви тоді здогадалися про ту небезпеку?

На обличчі місіс Дуґлас з’явилася посмішка.

— Хіба може чоловік приховувати щось усе життя, щоб його кохана жінка нічого не запідозрила? Я здогадалася про це за багатьма ознаками, але найголовніше — за його манерою спілкуватися з незнайомцями. Я збагнула, що в нього є могутні вороги й що він вважає, ніби вони натрапили на його слід. Він завжди тримався насторожі, і я нервувала, якщо чоловік повертався додому пізніше, ніж зазвичай.

— Які слова чоловіка надто здивували вас і залишились у вашій пам’яті? — спитав Голмс.

— Долина страху. Такими були слова, які він вжив, відповідаючи якось на мої розпитування про його минуле. «Я був у Долині страху. Я ще й досі з неї не вийшов».

— Ви питали його, що він мав на увазі під Долиною страху?

— Питала, але він тільки сумно хитав головою. «Вже кепсько те, що я побував там. Дай, Боже, щоб її жах ніколи не торкнувся тебе». Це, мабуть, була якась реальна долина, в якій йому довелося жити, де з ним сталося щось страшне. У цьому я впевнена. Більше нічого не можу додати.

— І він не називав жодних імен?

— Ні. Але якось після нещасного випадку на полюванні, років три тому, у нього стався напад. Тоді він безперестанку гнівно повторював ім’я якогось магістра Мак-Ґінті, «володаря душі й тіла». Коли він одужав, я запитала його, хто такий магістр Мак-Ґінті та чиїх душ і тіл він володар. «Слава Богу, не моїх!» — відповів чоловік регочучи. Гадаю, що існує зв’язок між тим Мак-Ґінті та Долиною страху.

— Ще одне запитання, — попросив інспектор Мак-Дональд. — Ви зустрілися з містером Дуґласом у Лондоні, і там він запропонував вам руку і серце. Чи не передував цьому якийсь роман? Чи було щось таємниче у ваших заручинах?

— Роман був. У всіх завжди бувають романи. Але не пригадую нічого таємничого.

— У нього не було суперника?

— Ні, я була вільною.

— Ви знаєте, що його обручку хтось зняв. Вас це не дивує? Можливо, якийсь старовинний ворог і справді вистежив вашого чоловіка, але заради чого була знята обручка?

Я готовий був заприсягтися, що легка усмішка промайнула на її вустах.

— Не можу сказати.

— Гаразд. Більше не будемо вас затримувати. Прийміть наші вибачення за турботу, — піднявся й уклонився інспектор. — Залишилася ще купа нез’ясованих моментів, але ми повернемося до них пізніше.

Місіс Дуглас підвелася з крісла, і я знову помітив швидкий запитальний погляд, який вона кинула на нас, — ніби спитала: «Яке враження справили на вас мої свідчення?» — і пішла.

— Вродлива жінка, — задумливо мовив Мак-Дональд, коли двері за нею зачинилися. — Беркер, гадаю, добряче встромив носа в тутешні події. Він визнав, що покійник був ревнивий, і він напевно більше за будь-кого іншого знав про причини його ревнощів. А історія з обручкою? Її не можна недооцінювати. Той, хто стягнув із пальця мерця обручку... Що скажете, містере Голмс?

Мій приятель сидів, опустивши голову на руки, занурений у роздуми. Потім він підвівся й подзвонив.

— Емсе, — сказав Шерлок, коли увійшов дворецький, — а де зараз містер Беркер?

— Піду його пошукаю, сер.

Через хвилину він повернувся і повідомив, що містер Бер-кер у саду.

— Не пригадуєте, Емсе, що було на ногах у містера Беркера минулої ночі?

— Він був у нічних капцях. Я приніс йому чоботи, коли він мав іти в поліцію.

— Гаразд, Емсе. Нам важливо знати, які сліди залишив містер Беркер, а які — злочинець.

— Мушу зауважити, що його капці брудні від крові. Так само, як і мої власні, звісно.

— Це цілком природно, кров у кімнаті була повсюди. Однак, Емсе, принесіть, будь ласка, це взуття сюди.

Емс подався за ним і незабаром повернувся з капцями в руках. Підошви їхні були чорні від застиглої крові.

— Дивно! — пробурмотів Голмс, який стояв біля вікна та розглядав взуття. — Дуже дивно!

Потім швидким різким рухом поставив один капець у кривавий слід, що залишився на підвіконні. Слід повністю збігався. Він мовчки всміхнувся своїм колегам.

Інспектор змінився на обличчі. У його мові чітко зазвучав шотландський акцент, як завжди в миті хвилювання.

— Джентльмени, — залементував він, — тут не може бути сумнівів! Беркер сам указав на вікно. Пляма набагато ширша за слід чобота. Але що все це означає, містере Голмс, що ж це таке?

— Це цікаво... — пробурмотів мій товариш.

Вайт Мейсон захихотів.

— Я ж казав, що тут незвичайний випадок! — вигукнув він. — Дивовижний випадок!

Три детективи залишилися в садибі, щоб докладніше розібратися в результатах слідства, а я наодинці подався в наш скромний готель. Але спочатку мені заманулося погуляти в старовинному саду, що оточував будинок, між рядами старих підстрижених тисів. У глибині саду я знайшов невеличку гарненьку галявину із сонячним годинником посередині. Усе це створювало мирну та заспокійливу атмосферу, таку бажану для моїх розхитаних нервів. У цьому спокої якось забувалася похмура кімната із закривавленим тілом на підлозі, а якщо й згадувалася, то лише як страшний сон. Але коли я прогулювався садочком, намагаючись відпочити тут душею, стався інцидент, який одразу повернув мої думки до злочину.

Я вже казав, що будинок оточували ряди тисових дерев. У найвіддаленішому від дому ряду вони росли дуже щільно, як живопліт. Позаду них стояла кам’яна лава, схована від поглядів людей у будинку. Підійшовши, я почув голоси: якусь фразу, кинуту чоловічим голосом, і тихий жіночий сміх, ніби у відповідь на неї. Через хвилину я побачив місіс Дуґлас і Бер-кера, причому побачив раніше, ніж вони помітили мене. Вираз її обличчя мене вразив. На допиті вона здавалася серйозною та сумною, та тепер усі сліди горя на її обличчі стерлися, а очі навіть світилися радощами. За мить, побачивши мене (вони спізнилися лише на хвилину), обоє вдягли похмуро-врочисті маски. Кинувши швидко й тихо два-три слова, Беркер підвівся й пішов мені назустріч.

— Даруйте, сер, — сказав він, — я маю честь звертатися до доктора Ватсона?

Я холодно вклонився.

— Ми так і думали, що це мали би бути ви. Про вашу дружбу з містером Шерлоком Голмсом знають усі. Чи не підійдете ви на хвильку, щоб перекинутися словом із місіс Дуґлас?

Я пішов за ним із похмурим обличчям. Дуже чітко уявив собі потрощену голову мерця. А тут, у його саду, за кілька годин після злочину дружина й найкращий товариш весело регочуть над чимось. Я стримано вклонився місіс Дуґлас. Я так хвилювався за неї на допиті, та тепер її запитальний погляд не знайшов у мені жодного відгуку.

— Боюся, що ви визнали мене безсердечною, — зітхнула леді.

— Мене це не стосується, — відповів я і стенув плечима.

— Пізніше, можливо, ви зможете мене збагнути. Якби ви тільки змогли...

— Зовсім зайве, щоб доктор Ватсон щось міг, — квапився втрутитися Беркер. — Як він сам сказав, це його не стосується.

— Саме так, тому прошу дозволити мені продовжити прогулянку.

— Хвильку, докторе Ватсон! — заметушилася місіс Дуґ-лас. — Я вам поставлю лише одне запитання, на яке ви можете відповісти краще за будь-кого. Те, що я хочу спитати, для мене має неабияке значення. Ви знаєте містера Голмса та його взаємини з поліцією краще за інших. Припустімо, що розгадку справи йому конфіденційно повідомлять. Чи він буде змушений неодмінно поділитися нею з офіційною владою?

— Власне, — різко промовив Беркер. — Чи працює він окремо, співпрацює з ними чи працює на них?

— Навіть не знаю, чи можу обговорювати таке делікатне питання...

— Благаю вас, докторе Ватсон. Запевняю, що ви дуже допоможете... надзвичайно сильно, якщо проясните це питання.

В її голосі звучала така щирість, що на мить я зовсім забув про її поведінку.

— Містер Голмс — незалежний консультант. Він повністю самостійний і діятиме, як йому підказує його совість. Звісно, він лояльний до своїх офіційних помічників, і, гадаю, це може завадити йому приховати від них важливі деталі. Однак раджу вам звернутися безпосередньо до самого містера Голмса, якщо хочете отримати точнішу інформацію.

Сказавши це, я підняв капелюха та пішов своєю дорогою. Лише одного разу я озирнувся й побачив парочку, що сиділа на тому ж місці й гаряче сперечалася.

— Мені не потрібна їхня відвертість, — гмикнув Голмс, коли я розповів йому про розмову з Беркером і місіс Дуґлас.

Голмс довгенько пробув у садибі, повернувся в заїзд близько п’ятої і з апетитом узявся за обід, який я звелів для нього приготувати.

— Без відвертості, Ватсоне, бо вона буде недоречною, якщо справа дійде до їхнього арешту за змовою в убивстві.

— Гадаєте, усе йде саме до цього?

Він був у гарному та піднесеному гуморі.

— Любий Ватсоне, коли я закінчу трапезу, то буду спроможний ознайомити вас з деталями ситуації. Не скажу, що ми вже все знаємо, але коли натрапимо на слід зниклої гімнастичної гирі...

— Гімнастичної гирі?

— Боже милий, Ватсоне, та невже ви ще не зрозуміли, що все впирається в цю зниклу гирю? Втім, так виглядає, що ні інспектор Мак, ні цей місцевий детектив не надали жодного значення її вражаючому зникненню. Одна гиря, Ватсоне! Уявіть собі гімнаста з одною гирею! Адже це загрожувало б сколіозом.

Голмс сидів, старанно поглинаючи обід, а його очі лукаво виблискували, стежачи за моїм збентеженням. Його чудовий апетит служив гарантією успіху — у моїй пам’яті збереглися спогади про багато днів і ночей, коли Голмс зовсім нічого не їв, а його стривожений розум розгадував ребуси й був поглинутий напруженою роботою. Нарешті він закурив люльку й почав неквапливо викладати новини, ніби міркуючи вголос.

— Неправда, Ватсоне, нахабна, злочинна брехня — ось що довелося взяти за основу. Уся історія, розказана Беркером, — вигадка. Позаяк розповідь Беркера підтвердила й місіс Дуґлас, це означає, що й вона брехуха. Обоє дурили, змовившись раніше. Тому постало завдання з’ясувати: чому вони брешуть? Спробуємо, Ватсоне, відновити істину. Згідно з їхніми свідченнями, вбивця менш ніж за хвилину після скоєного вбивства зняв із пальця жертви перстень, який ховався під іншою каблучкою, одягнув останню на колишнє місце (що він сам, мабуть, ніколи не зробив би) і поклав поруч із трупом ту дивну картку. Усе це в голові не вкладається. Не витримує критики й версія, ніби перстень могли зняти до того, як Дуґласа вбили. Той факт, що свічка згоріла зовсім мало, доводить, що зустріч тривала недовго. Невже Дуґлас, про безстрашний характер якого ми стільки чули, віддав свою обручку добровільно? Нісенітниця! Ні, Ватсоне, вбивця перебував із Дуґласом якийсь час наодинці із запаленим світлом. У цьому я ніскілечки не сумніваюся. Причиною смерті став, мабуть, постріл із рушниці. Отже, він мав статися трохи раніше, ніж нам розповіли. Сумнівів у цьому бути не може. Тому маємо обдуману змову двох людей, котрі чули постріл, — Беркера та місіс Дуґлас. Коли ж я переконався, що криваву пляму на підвіконні навмисно відтиснув Беркер, аби спрямувати поліцію хибним слідом, то довелося визнати наявність вагомих доказів проти нього.

Голмс трохи помовчав.

— Тепер спитаємо себе, о котрій годині сталося вбивство. До пів на одинадцяту слуги ще не розходилися, тому до цього часу воно відбутися не могло. За чверть до одинадцятої вони розійшлися по своїх кімнатах; втім, Емс спочатку пішов до комори. Після того як ви подалися відпочити сьогодні вдень, я зробив кілька експериментів і переконався, що жоден гамір, вчинений Мак-Дональдом у кімнаті, не може проникнути в комору, якщо всі двері зачинені. А ось зі спальнею економки Еллен інша річ. Вона не так віддалена коридором, і з неї я почув невиразний відгомін, якщо розмовляти гучніше. Але постріл від рушниці не чути, якщо стріляти впритул, як це й було в нашому випадку. Постріл був тихий, але в нічній тиші його звук міг долетіти й до місіс Еллен. Вона, як ми знаємо, трохи глухувата, але, однак, чула щось схоже на грюкіт дверей, що зачиняються, за півгодини до того, як ударили на сполох. Півгодини до тривоги — це якраз і буде за чверть одинадцята. Не сумніваюся: те, що вона чула, і було пострілом із рушниці; саме тоді й сталося вбивство. Якщо це так, то маємо тепер установити, що робили містер Беркер і місіс Дуґлас (припустивши, що вбивці не вони) від за чверть одинадцята, коли відгомін пострілу змусив їх збігти вниз, до чверть по одинадцятій, коли вони подзвонили та викликали слуг. Що вони робили й чому не здійняли тривогу негайно ж? Ось запитання, яке виникло перед нами, і, відповівши на нього, ми знайдемо шлях до розв’язання таємниці.

— Я впевнений, — сказав я, — що ці двоє людей про щось змовилися. Місіс Дуґлас зовсім не має серця, якщо може сміятися будь із ким через кілька годин після жахливої втрати чоловіка.

— Еге ж. Навіть її власна розповідь про те, що сталося, справила не надто хороше враження. Я не належу до шанувальників жіночої статі, як ви знаєте, але мені ще не доводилося зустрічати жінок, які дозволили б відтягнути себе від трупа чоловіка за першим же словом сторонньої людини. Навіть незаангажований спостерігач здивувався б, виявивши таку цілковиту байдужість. Якби не було навіть інших доказів, уже цей інцидент здатен викликати підозру в змові.

— Отже, ви дійшли висновку, що Беркер і місіс Дуґлас винні в убивстві?

— Яка прямолінійність, Ватсоне! Якщо припустити, що місіс Дуґлас і Беркер знають правду про вбивство та приховують її, тоді я зможу дати вам позитивну відповідь. Але ваш суворий вердикт не настільки обґрунтований. Спробуймо збагнути складнощі, що перешкоджають нам. Припустімо, ця пара пов’язана путами злочинного кохання. Це лише гіпотеза, бо допит слуг та інших осіб цього не підтверджує. Навпаки, казали, що Дуґласи були дуже близькі.

— Ну, це ще як сказати, — заперечив я, згадавши зустріч у садочку й усміхнене обличчя молодої жінки.

— У будь-кому разі вони справляли таке враження. Що б там не казали, місіс Дуґлас і Беркер — вельми хитра парочка, яка б могла одурити всіх і замислити вбивство Дуґласа, чоловіка, над головою котрого зависла небезпека.

— Про це ми знаємо лише з 'їхніх слів.

Голмс у задумі поглянув на мене.

— Бачу, Ватсоне, ви вигадали версію, з якої випливає, що все, що вони сказали, — брехня від початку до кінця. А це означає, що не існує ні погроз, ні таємного товариства, ні Долини страху, ні магістра Мак... забув, як його. Це широке узагальнення. Погляньмо, до чого воно нас приведе. Змовники вигадали Долину страху. Після цього перевезли велосипед до парку як доказ присутності когось іззовні. Пляма на підвіконні підтверджує цю думку так само, як і картка біля трупа, приготована кимось у будинку. Усе це працює на вашу гіпотезу, Ватсоне. Але звернімося до тих дивних фактів, які ніяк не знаходять собі місця у ваших розумуваннях. Чому з усіх можливих типів вогнепальної зброї обрали рушницю зі спиляними стволами, до того ж американську? Як вони могли бути впевнені, що відлуння пострілу з неї нікого не привабить? Адже це сліпий випадок, що місіс Еллен не поцікавилася причиною, чому хряснули двері. Чому злочинна парочка вчинила саме так, Ватсоне?

— Зізнаюся, що не можу цього пояснити.

— Ідемо далі. Якщо жінка та її коханець змовилися вчинити злочин, навіщо їм було його афішувати, знявши обручку з мерця? Вам це здається ймовірним, Ватсоне?

— Ні, не здається.

— І знову ж таки, якщо б вам спало на думку залишити велосипед, схований ззовні, то ви відразу ж, ймовірно, відмовилися б від такої задуми, адже велосипед — найпотріб-ніша в цьому випадку річ для людини, вимушеної накивати п’ятами.

— Я не можу це пояснити.

— А пояснення мусить бути. Не може існувати такої комбінації випадкових і невипадкових подій, для яких людський розум не міг би знайти пояснення. Я спробую вказати інший можливий хід думок, не претендуючи, однак, на їхню абсолютну справедливість. Припустімо, що в житті Дуґласа була якась ганебна таємниця. Таємниця спричиняє появу, скажімо, месника, когось стороннього, не з домашніх. Месник із якогось дива знімає з пальця вбитого його обручку. Помста може стосуватися часу першого шлюбу Дуґласа, і перстень зняли з міркувань, спричинених тим шлюбом. Перш ніж убивця пішов, до кабінету прибігли Беркер і місіс Дуґлас. Убивця переконав їх, що спроба заарештувати його спричинить розголос якоїсь ганебної події. Отож вони погодилися його відпустити. Злочинець із якоїсь причини вирішив, що йому безпечніше відбути пішки, ніж на велосипеді. Тому він залишив його там, де його навряд чи могли знайти, поки він не сховається. Наразі ми ще не виходимо за межі можливого. Як ви вважаєте, Ватсоне?

— Повністю згоден із вами в цьому, — відповів я стримано.

— Тоді продовжимо нашу розповідь, побудовану на гіпотезах. Після відходу вбивці Беркер і місіс Дуґлас усвідомлюють, що поставили себе в становище, в якому буде важко довести, що вони не лише не скоїли вбивства, але й не причетні до нього. Тому швидко, хоча й не надто вдало обмірковують свої дії. Пляму на підвіконні залишив закривавлений капець Беркера, щоб показати, яким чином злочинець утік. Ясно, що вони обоє мали чути постріл, тому й здійняли тривогу, але на добрих півгодини пізніше, ніж запевняли нас.

— А як ви плануєте все це довести?

— Ну, якби справді хтось був іззовні, то його можна було б вистежити та схопити. Це був би найпереконливіший із усіх доказів. Але якщо його немає... Утім, ресурси моїх здібностей ще далеко не вичерпані. Гадаю, що вечір, проведений у тій кімнаті, дуже мені допоможе.

— Вечір... там... на самоті?

— Я маю намір сьогодні ж туди податися. Я вже домовився з Емсом, котрий, як мені здається, зовсім не прихильник Беркера. Я посиджу в кімнаті й переконаюся, чи не надихне мене її атмосфера. Вірю в натхнення. Ви посміхаєтеся, Ватсоне. Гаразд, поживемо — побачимо. Між іншим, ви привезли з собою вашу велику парасольку?

— Авжеж, привіз.

— Я позичив би її у вас, якщо дозволите.

— Звісно... Але що за дивну зброю ви обираєте? А якщо там буде небезпечно?

— Жодної серйозної небезпеки, любий Ватсоне, інакше б я попросив вас мене супроводжувати. Отже, я беру парасольку. Але все ж дочекаюся повернення наших колег із Тан-бридж-Вельса, де вони, ймовірно, шукають власника велосипеда.

Уже стемніло, коли інспектор Мак-Дональд і Вайт Мейсон повернулися зі своєї експедиції. І повернулися, явно тріумфуючи.

— Джентльмени, зізнаюся, що я сумнівався, чи справді тут був хтось із сторонніх, — заявив Мак-Дональд. — Але це підтверджується. Ми дізналися, хто власник велосипеда. Більше того, маємо його опис.

— Вітаю вас обох від щирого серця, — сказав Голмс.

— Я виходив у своїх пошуках із того факту, що містер Дуґ-лас видався всім стривоженим після того, як побував у Тан-бридж-Вельсі. Отже, особу з велосипедом можна було шукати саме в Танбриджі. Ми взяли велосипед із собою й показували його в готелях. Управитель «Іґл комершл» визнав, що він належить людині на ім’я Гарґрейв, котрий винаймав у них номер два дні тому. Весь його багаж складався з цього велосипеда та валізи. Він записався як приїжджий із Лондона, але адреси не залишив. Валізка була лондонського виробництва, але сам гість, без сумніву, був американцем.

— Дуже добре, — звеселів Голмс. — Ви там добряче попрацювали, поки я сидів тут із моїм приятелем і розвивав теорії. Урок практики, містере Мак.

— Авжеж, справді так, містере Голмс, — самовдоволено відказав інспектор.

— Але ці факти можуть підійти й до наших теорій, — зауважив я.

— Може, і так, а може, й ні. Продовжуйте, містере Мак. Ви не виявили нічого, завдяки чому можна було б упізнати цю особу?

— Чоловік усіляко намагався триматися непомітним. При ньому не було ні документів, ні листів, навіть на одязі були відсутні мітки фірми. Лише на столі в його номері лежала дорожня мапа графства. А вчора вранці після сніданку він виїхав із готелю на велосипеді.

— Одне мене бентежить, містере Голмс, — втрутився Вайт Мейсон. — Якщо чоловік волів не викликати підозр, то він повернувся б і залишився в готелі як звичайний турист. Він мав би збагнути, що управитель, якщо потрібно, повідомить про нього поліції, а якщо він зникне, це пов’яже його з убивством.

— Так здається, атож. Але не будемо судити про його кмітливість, поки його не спіймали. Як він виглядає?

Мак-Дональд зазирнув до свого нотатника.

— Ми записали все, що нам розповіли про його зовнішність. Свідчення швейцара, портьє та покоївки загалом узгоджуються. Це був чоловік зростом близько п’яти футів і дев’яти дюймів, років п’ятдесяти або десь так, чуприна на голові з сивиною, вуса також. Гачкуватий ніс, обличчя, як усі кажуть, жорстоке й навіть відразливе.

— Ну, якщо не брати до уваги виразу обличчя, опис пасує навіть Дуґласу, — зауважив Голмс. — Йому якраз за п’ятдесят, у нього сиві вуса та волосся, він приблизно такого ж зросту. Що ще ви дізналися?

— Він був у сірому піджаку, картатій жилетці, жовтому плащі та м’якому кашкеті.

— А як щодо рушниці?

— Вона могла без проблем вміститися в його валізці. Її легко було пронести й під полою.

— Вважаєте, що це все стосується нашої справи?

— Коли ми впіймаємо цю людину, тоді буде легше судити про все. Але поки що в нас сила-силенна роботи. Ми знаємо, що американець, який назвався Гарґрейвом, приїхав до Танбриджа два дні тому з велосипедом і валізою. В останній, імовірно, лежала рушниця зі спиляними стволами, отже, він приїхав, аби вбивати. Учора вранці він вирушив на місце злочину на велосипеді з рушницею, схованою під плащем. Наскільки ми знаємо, ніхто не бачив його прибуття, йому не треба було проїжджати через Бірлстоун, аби досягти брами парку, до того ж на шосе зустрічається багато велосипедистів. Імовірно, він одразу ж заховав свій велосипед між лавровими кущами, а можливо, і сам причаївся там само, стежачи за будинком і чекаючи, коли ж вийде Дуґлас. Рушниця — невідповідна зброя для стрілянини всередині приміщення, але ж він мав намір скористатися нею за межами оселі, й, окрім того, вона має й очевидні переваги: стріляючи, важко схибити, а звук пострілів такий звичний в Англії серед сусідів-спортсменів, що не привернув би нічиєї уваги.

— Усе звучить переконливо! — схвалив Голмс.

— Але містер Дуґлас не з’являвся. Що йому було робити? Він залишив велосипед і в сутінках підійшов до будинку. Міст виявився опущений, навколо не було нікого. Вбивця спробував щастя, приготувавши якесь пояснення на випадок, якщо зустрінеться не з Дуґласом. Але він нікого не побачив. Прослизнувши в кімнату, він зачаївся за гардиною. Звідти вбивця міг бачити, як підіймали міст, і збагнув, що єдиний шлях, який йому залишився, — перейти рів. Він чекав до чверті по одинадцятій, коли містер Дуґлас увійшов до кімнати. Застрелив його й утік. Вирішивши, що велосипед упізнають службовці готелю й він стане доказом, вбивця покинув його та вирушив пішки до Лондона чи в інше безпечне місце. Як вам таке пояснення, містере Голмс?

— Добре, містере Мак, дуже добре й украй логічне. Правда, моя гіпотеза дещо інша. Я впевнений, що злочин скоїли на півгодини раніше, ніж розповідали; що місіс Дуґлас і містер Беркер змовилися й щось приховують; що вони допомогли злочинцю втекти й що вони сфабрикували докази його втечі через вікно, бо самі дали йому зникнути, опустивши міст. Таке моє тлумачення початку драматичних подій.

— Ну, містере Голмс, якщо це так, то ми просто переходимо від однієї таємниці до іншої! — вигукнув інспектор.

— І навіть до ще темнішої, — додав Вайт Мейсон. — Місіс Дуґлас ніколи в житті не була в Америці. Що ж спільного могла вона мати з американським убивцею?

— Охоче визнаю слушність усіх сумнівів, — зазначив Голмс. — І пропоную провести невелике дослідження цієї ночі, яке, ймовірно, допоможе з’ясувати певні обставини.

— Маємо вам допомогти, містере Голмс?

— Ні! Мої вимоги скромні. Темрява й парасолька доктора Ватсона. Та й Емс, без сумніву, про мене подбає. Усі мої роздуми неодмінно повертають мене до основного запитання: як могла людина атлетичного складу розвивати свої м’язи за допомогою однієї гирі?..

Була пізня ніч, коли Голмс повернувся зі своєї експедиції. Ми спали в номері з двома ліжками, найкращому, який тільки можна було отримати в маленькому готелі. Я вже практично задрімав, коли крізь дрімоту, що здолала мене, почув кроки Голмса.

— Ну, — пробурмотів я, — знайшли щось?

— Ватсоне, — прошепотів він, — ви б не побоялися спати в одній кімнаті з лунатиком, з людиною, котра з’їхала з глузду?

— Ні, — здивувався я.

— Тоді все гаразд, — зітхнув він із полегшенням і цієї ночі не промовив більше жодного слова.

Наступного ранку після сніданку ми знайшли інспектора Мак-Дональда й містера Вайта Мейсона в маленькій приймальні місцевого поліційного відділку. На столі перед ними лежало безліч листів і телеграм, які вони вже розсортували; три з них були відкладені набік.

— Усе ще вистежуєте велосипедиста, котрий ховається? — весело спитав Голмс. — Які останні новини про лиходія?

Мак-Дональд із сумом показав на купу кореспонденції.

— Як ви знаєте, ми розіслали телеграми з його прикметами в безліч поліційних відділків. І, як бачите, зібрали багатий урожай. Про злочинця повідомляють із Лейчестера, Ноттінґема, Саутгемптона, Дербі, Іст-Ґейма, Річмонда та з чотирнадцяти інших місцин. У трьох із них — Іст-Ґеймі, Лейчестері та Ліверпулі — його вже вистежили й заарештували. Уся країна, здається, переповнена втікачами в жовтих плащах.

— Отакої! — співчутливо відгукнувся Голмс. — А тепер послухайте мене, містере Мак і містере Мейсон, хочу дати вам пораду. Приїхавши з вами сюди, я домовився (ви, певна річ, пам’ятаєте), що не буду оприлюднювати непідтверджені теорії, а продовжу роботу за своєю системою доти, доки остаточно не переконаюся в результатах. Тому я досі не ділився з вами своїми гіпотезами та висновками. Однак люблю чесну гру й не вважаю, що буде гарно дозволяти вам гаяти час та енергію намарно. Отже, я прийшов сюди, щоб дати вам пораду, що складається з трьох слів: облиште цю справу.

Мак-Дональд і Вайт Мейсон здивовано витріщилися на свого знаменитого колегу.

— Ви вважаєте її безнадійною? — вигукнув інспектор.

— Вважаю безнадійними лише ваші пошуки.

— Але цей велосипедист... Він не плід чиєїсь фантазії! У нас є його опис, валіза, велосипед. Він же десь має ховатися. Отже, його можна схопити.

— Авжеж, без сумніву, але не варто цим займатися в Іст-Ґеймі чи в Ліверпулі. Я впевнений, що ключ до розгадки можна знайти на місці.

— Ви щось приховуєте від нас. Це недобре з вашого боку, містере Голмс.

Інспектор був явно роздратований.

— Ви знайомі з моїми методами, містере Мак. Утім, я мовчатиму ще зовсім трішки. Треба лише перевірити одну деталь. Разом з вами. А потім я попрощаюся та повернуся до Лондона, залишивши всі отримані факти у вашому повному розпорядженні. Я дуже вам зобов’язаний, аби вчинити інакше: в усій моїй практиці не можу пригадати дивнішої та цікавішої справи.

— Все сказане вами нам незрозуміле, містере Голмс. Ми бачилися вчора після нашого повернення з Танбридж-Вель-са, і загалом ви погоджувалися з нашими висновками. Що ж сталося з того часу?

— Ну, якщо вам уривається терпець... Цієї ночі я провів кілька годин вельми корисно...

— Як саме?

— На жаль, поки що можу вам дати лише загальну відповідь. Між іншим, я вивчив короткий, але повчальний опис старовинної будівлі садиби, куплений за один пенс у тютюновій крамниці. — Голмс витягнув із кишені жилетки маленьку книжку, прикрашену незграбним зображенням будівлі. — Любий містере Мак, коли в деталях знайомишся з навколишньою історичною атмосферою, це додає особливої краси слідству. Не проявляйте нетерпіння. Повірте, читаючи навіть такий короткий опис, мимоволі долучаєшся до образів старовини. Дозвольте й вас зацікавити ними. Ось, наприклад, кілька рядків: «Побудована в п’ятий рік правління короля Якова I споруда стоїть на частково вцілілому фундаменті ще старішого замку. Бірлстоунська садиба є одним із прекрасних взірців житла часів Якова I, оточеного ровами...»

— Ви знущаєтеся над нами, містере Голмс! — зупинив читання інспектор.

— Будьте терплячі, містере Мак! Ви знову проявляєте свій шотландський темперамент. Гаразд, не читатиму далі, якщо це вас так дратує. Лише додам, що тут можна знайти історію взяття замку парламентськими військами 1644 року, опис того, як садиба служила тимчасовим притулком для Карла під час громадянської війни, і навіть історію відвідин Ґеорґа II. Ви ж не можете не визнати, що в книжечці є чимало різноманітних і цікавих дрібничок...

— Я в цьому не сумніваюся, містере Голмс, але вони нас не стосуються.

— Ви в цьому впевнені? Широта кругозору, мій милий містере Мак, обов’язкова для нашого фаху. Своєчасна реалізація накопичених знань на практиці часто відіграє вирішальну роль. Ви вже даруйте: повчання такого штибу з боку хоч і скромного любителя криміналістики, але все ж старшого за віком і, можливо, трохи досвідченішого, напевно, зможете витримати.

— Ну про що ви таке кажете! — в запалі вигукнув інспектор. — І, звісно, ви просуваєтеся до своєї мети, але обрали для цього манівці...

— Гаразд, залишмо в спокої історію та повернімося до сьогоднішнього дня. Точніше, до цієї ночі, коли я відвідав садибу. Я не зустрів ні містера Беркера, ні місіс Дуґлас. Вирішив не турбувати їх, зате переконався, що вдова, мабуть, не сумувала й провела чудовий вечір. Замість цього я обмінявся з Емсом люб’язностями, які дозволили мені просидіти самому якийсь час у кімнаті покійника, не доводячи це до відома нікого іншого в будинку. Маю зізнатися, я провів там досить корисну чверть години.

— Що ж ви там робили?

— Щоб не сперечатися через таку дрібницю, скажу, що шукав зниклу гирю. Я надавав їй важливого значення із самого початку. Закінчилося тим, що я таки її знайшов.

— Де саме?

— Ну от, ми дійшли до низки нез’ясованих питань. Дозвольте мені самому підійти до фінішу дещо ближче, і я обіцяю поділитися з вами всім, що знаю.

— Гаразд, ми змушені прийняти ваші умови, — здався інспектор. — Але ж ви радите нам облишити цю справу... Поясніть, заради Бога, чому ми маємо так вчинити?

— З тієї причини, любий містер Мак, що ви навіть не знаєте, що розслідуєте.

— Як це так! Ми розслідуємо вбивство містера Джека Дуґ-ласа в Бірлстоунській садибі.

— Так-так, маєте рацію. Але не треба шукати таємничого джентльмена на велосипеді. Запевняю вас, це ні до чого не призведе.

— Тоді порадьте, що нам робити?

— Гаразд, але ви скористаєтеся моєю порадою?

— Зізнаюся, я завжди вважав, що за вашими обхідними промовами щось та й ховається. Я зроблю все, що ви запропонуєте.

— А ви, містере Мейсон?

Провінційний детектив безпорадно поглянув спочатку на одного, потім на іншого — методи Голмса були для нього новинкою.

— Ну, якщо це годиться для інспектора, то й для мене також, — нарешті видихнув він.

— Тоді я пропоную вам обом здійснити маленьку прогулянку околицями. Мені казали, що вигляд із Бірлстоунської височини просто чудовий. Поснідати можете в готелі... Увечері втомлені, але задоволені...

— Ваші жарти переходять усі межі! — обурився Мак-Дональд.

— Ну гаразд, чиніть, що хочете, — заспокоїв його Голмс, ласкаво поплескавши по плечу. — Робіть, що заманеться, й ідіть, куди забажаєте, але неодмінно чекайте мене тут до вечора, містере Мак.

— Це звучить раціональніше.

— Я дам вам чудову пораду, але не буду на ній наполягати. Тільки з’явіться сюди обов’язково. Можливо, ви будете мені потрібні. А тепер попрошу написати записку містерові Беркеру.

— Якого змісту?

— Я продиктую, якщо дозволите. Готові? «Дорогий сер, вважаю за доцільне осушити рів навколо садиби в сподіванні, що ми можемо знайти там...»

— Шкода праці, — зауважив інспектор, — я його досліджував.

— Я це знаю. Однак продовжуйте, будь ласка, писати.

— Згода.

— «...в сподіванні, що ми зможемо знайти там щось важливе для нашого розслідування. Я звелів, щоб робітники з’явилися на роботу завтра вдосвіта».

— Не може бути!

— «...про що й вважав за свій обов’язок повідомити вам заздалегідь». Тепер підпишіться й пошліть свою людину, щоб вручити йому це особисто десь близько четвертої. О четвертій ми знову зберемося тут, а до того часу кожен може робити все, що йому заманеться.

Ми зібралися, коли вже наближався вечір. Голмс був серйозний, мене переповнювала цікавість, детективи, вочевидь, відчували себе ображеними й були схильні поставитися критично до всіх висновків мого приятеля.

— А тепер, джентльмени, — сказав він, — попрошу вас одягнутися тепліше. На вулиці холодно, а я не знаю, скільки часу забере наша експедиція. Нам треба опинитися на місці до того, як зовсім стемніє.

Загорнувшись за порадою Голмса у теплий одяг, ми рушили вздовж зовнішнього боку огорожі парку. Через перший пролом у ній ми пролізли крізь віковічні дерева, що оточували старовинний будинок, і під захистом сутінків безшумно прокрадалися слідом за моїм знаменитим товаришем. Так ми досягнули густих кущів, які росли навпроти підйомного мосту. Міст був опущений. Голмс засів за стіною з гілок, ми, природно, також.

— Що тепер буде? — спитав Мак-Дональд.

— Наберімося терпіння й не розмовлятимемо голосно, — запропонував Голмс.

— Навіщо ми взагалі сюди прийшли? Знаєте, я вважаю, що ви могли б бути з нами відвертішими.

Шерлок Голмс усміхнувся.

— Ватсон запевняє, що я певним чином актор. У мені живуть інстинкти, які вимагають добротної режисерської постановки сцен. Запевняю, містере Мак, наш фах став би зовсім нудним, якби ми іноді не збагачували його драматичними вчинками, які надавали би блиску результатам, здобутим важкою працею. Зараз ситуація змушує вас хвилюватися, відчувати напругу мисливця, котрий сховався в засідці. Нічого цього не було б, якби я не згадав про чіткий розклад потягів... Тож дещицю терпіння, містере Мак, і все повернеться на свої місця.

Заклик до терпіння був виправданим, бо чекання виявилося тривалим. Фасад старого будинку повільно темнішав. Холодний вогкий туман, що здіймався з боку рову, пронизував нас до кісток. У фатальній кімнаті старого будинку світилося. Усі інші приміщення були занурені у пітьму.

— Чи довго ще чекати? — спитав нарешті інспектор. — І чого саме ми чекаємо?

— Я й сам не знаю, скільки часу нам доведеться чатувати, — суворо озвався Голмс. — Звісно, було б зручніше, якби злочинці завжди діяли згідно з нашими бажаннями. Що ж стосується... Але погляньте! Ось той, на кого ми чекали!

Кущі, які приховували нас, росли навпроти освітленого вікна не більш ніж футів сто від нього. Петлі рипнули, величезна рама відчинилася. Ми розгледіли нечіткий контур голови та плечей чоловіка, котрий, либонь, пильно вдивлявся у темряву. Нарешті він нахилився, і серед глибокої тиші ми почули легкий плюскіт. Здавалося, чоловік у вікні щось закинув у воду, яка наповнює рів, і раптом витягнув якийсь предмет із глибини, як рибалка рибу. Цей предмет зник у проймі вікна.

— Час! — вигукнув Голмс. — Діймо, друзі!

Ми миттю схопилися й кинулися за ним, хоч і з зусиллями через змерзлі ноги. А Голмс, охоплений одним із тих раптових припливів енергії, які перетворювали його на найдіяльнішу особу в світі, шпарко перебіг міст і різко задзеленчав біля входу в старий будинок. Заскрипіли засуви, на порозі відчинених дверей з’явився здивований Емс. Не звертаючи на нього уваги, Голмс кинувся до тієї кімнати, у вікні якої з’являвся силует чоловіка. Ми побігли слідом за ним.

Перед нами стояв сторопілий Сесіл Беркер.

— Що це все це означає, чорт забирай? — гнівно спитав він. — Чого ви хочете?

Голмс хутко озирнувся й одразу ж кинувся до скрученого мотузкою та кинутого під стіл мокрого згортка.

— Ми прийшли за цим, містере Беркер. Нам потрібен пакунок, утоплений за допомогою гімнастичної гирі й витягнутий вами з рову.

Беркер здивовано витріщився на Шерлока.

— Звідки ви про нього знаєте?

— Нічого дивного, я сам його там утопив.

— Ви?!

— Точніше було б сказати «знову втопив», — виправився Голмс. — Гадаю, ви пам’ятаєте, Мак-Дональде, до чого мене здивувала відсутність однієї гирі. Я звертав на це вашу увагу, але вам було ніколи займатися такими «дурницями», як ви вважали. В іншому випадку ви, звісно, зробили би певні цінні висновки. Коли поблизу є вода й бракує однієї з парних важких гир, то не так важко здогадатися, яким чином нею скористалися. У будь-якому разі варто було перевірити цю гіпотезу. Отже, завдяки Емсу, котрий впустив мене в кімнату, і руків’я парасольки доктора Ватсона минулої ночі я виловив цей згорток й оглянув його. Залишалося дізнатися, хто кинув його у воду. Цього ми досягнули, повідомивши, що рів буде висушений. Ми, четверо свідків, бачили, хто скористався темрявою, а тому, містере Беркер, мені здається, настала ваша черга розповідати.

Голмс поклав мокрий згорток на стіл, розв’язав мотузку, що обплутала його, витягнув ізсередини гімнастичну гирю, а слідом — пару черевиків. Указавши на них, він пробурмотів: «Як бачите, американські» й опустив їх на підлогу. Потім виклав на стіл ніж у піхвах, набір білизни, пару шкарпеток, сірий твідовий костюм і короткий брунатний плащ.

— Зверніть особливу увагу на плащ, — застеріг Голмс. — Як бачите, у ньому є внутрішня кишеня, що йде під підкладку: там цілком може поміститися спиляна рушниця. На комірі бирка кравця: «Ніл, пошиття верхнього одягу. Вермісса, США». Я недаремно провів годину в місцевій бібліотеці й доповнив свою освіту, дізнавшись, що Вермісса — квітуче містечко у Сполучених Штатах, у долині, відомій вугільними та залізорудними копальнями. Пригадую, містере Беркер, ви казали, що перша дружина Дуґласа — уродженка однієї з вугільних областей?

Неважко припустити також, що букви «Д. В.» на картці, кинутій біля трупа, означали «Долина Вермісси» і що ця долина, яка посилає вбивць, можливо, і є Долиною страху, про яку вже не раз згадували. Все тепер нам зрозуміло, і черга містера Беркера пояснити все самому.

Гнів, здивування, страх, нерішучість по черзі з’являлися на обличчі Беркера. Нарешті він спробував сховатися за їдкою іронією.

— Ви вже знаєте стільки, містере Голмс, — з посмішкою кинув він, — що, може, вам краще самому це зробити.

— Без сумніву, я міг би ще дещо додати, містере Беркер, але нам цікавіше послухати вас.

— Гадаєте? Але я маю право сказати лише одне: якщо тут і прихована таємниця, то вона належить не мені, а я не маю звички видавати чужі таємниці.

Цієї миті до кімнати ввійшла місіс Дуґлас, котра стояла, виявляється, біля напівпрочинених дверей.

— Облиште, Сесіле, — звеліла вона, — ви зробили для нас досить.

— Більш ніж достатньо, — шанобливо докинув Голмс. — Глибоко співчуваю вам, місіс Дуґлас, і прошу покластися на наш здоровий глузд та нашу порядність. Цілком можливо, що я вчинив неправильно, коли не виконав вашого побажання, яке передав мені доктор Ватсон. Однак у той час у мене ще були причини припускати, що ви причетні до злочину. Тепер я переконаний у зворотному. Проте ще залишилося багато нез’ясованого, і я порадив би вам умовити непохитного містера Беркера все докладно розповісти.

Тут місіс Дуґлас зойкнула, а всі ми були вражені, побачивши чоловіка, котрий наче виступив зі стіни й тепер наближався до нас із темного кута. Місіс Дуґлас обернулася й обійняла його, а Беркер потиснув простягнуту руку.

— Так буде краще, Джеку, — видихнула місіс Дуґлас, — я впевнена, що так краще.

— Атож, містере Дуґлас, — підтвердив Голмс, — набагато краще.

Чоловік стояв і вивчав нас. Він мружився, мабуть, від світла. Обличчя в нього було примітне: відважні сірі очі, густі підстрижені сивіючі вуса, вольове підборіддя, що виступало вперед, різко окреслений рот. Дуґлас обвів усіх нас поглядом і, на мій превеликий подив, підійшов до мене, простягаючи зв’язку паперів.

— Я чув про вас, — повідомив він.

Вимова в чоловіка була не повністю англійська, але й не суто американська, загалом м’яка та приємна.

— Ви письменник, — продовжував він. — Але присягаюся, докторе Ватсон, що ще ніколи через ваші руки не проходили такі історії. Викладіть їх як забажаєте. Я лише вручаю вам факти. Два дні я провів під замком і, користуючись слабким денним світлом, який проникав у сховок, накидав свої спогади. Це історія Долини страху.

— Долина страху — це минуле, містере Дуґлас, — спокійно зауважив Шерлок, — а нам тепер хочеться почути про сьогодення.

— Почуєте, сер, — пообіцяв Дуґлас. — Дозволите мені закурити?

Голмс простягнув йому сигару.

— Дякую, містере Голмс. Наскільки я знаю, ви самі курець і зрозумієте, що означало для мене не курити два дні, маючи під рукою все необхідне, але остерігаючись, аби запах диму не видав мене, — чоловік притулився до каміна й запалив сигару. — Я багато чув про вас, містере Голмс, не підозрюючи, що мені доведеться зустрітися з вами. Обіцяю, раніше, ніж ви ознайомитеся ось із цим, — він кивнув головою в бік паперів, — скажете, що я повідомив вам і щось нове.

Мак-Дональд похмуро поглянув на Дуґласа.

— Я здивований, — сказав він нарешті. — Якщо ви — містер Дуґлас із Бірлстоунської садиби, то причин чиєї ж смерті ми дошукувалися ці два дні? І звідки ви тепер вистрибнули, як чортик із табакерки?

— Ах, містере Мак, — зауважив із докором Голмс. — Ви не захотіли перечитати опис притулку короля Карла! У ті дні люди часто ховалися в хитрі сховки, а вони, послуживши одного разу, можуть знадобитися й іншого. Я був переконаний, що ми знайдемо містера Дуґласа під цим дахом.

— Скільки ж часу ви морочили нам голову таким чином, містере Голмс? — сердито поцікавився інспектор. — Чи довго ви надавали нам можливість витрачати сили й час на зовсім безглузді, як вам було відомо, розшуки?

— Жодної зайвої години, любий містере Мак. Тільки минулої ночі в мене з’явилися нові міркування, й, оскільки їх можна було довести лише сьогодні ввечері, я запропонував вам і вашому колезі вдень відпочити. Скажіть, будь ласка, що іще я міг зробити? Побачивши одяг, який я витягнув із ями, я відразу зрозумів, що мрець — не містер Дуґлас і ми, найімовірніше, знайшли тіло велосипедиста з Тан-бридж-Вельса. Іншого висновку я зробити не зміг. Тому мені слід було з’ясувати, де міг ховатися містер Дуґлас, і я вирішив, що, швидше за все, він за допомогою дружини та приятеля ховається в будинку, який мав такі незвичні зручності, а пізніше мав намір утекти.

— Ви мали рацію, — схвально мовив Дуґлас. — Мені хотілося вислизнути від вашого британського правосуддя, бо я не знав, яке покарання воно мені призначить. Водночас мені здавалося, що таким чином я змушу злісних псів, котрі мене переслідують, утратити слід. Знайте, я не зробив нічого, що змусило б мене соромитися, нічого, що не готовий був би повторити знову. Втім, ви самі переконаєтеся в цьому, коли я закінчу свою розповідь. Почну не з самого початку. Усе викладено тут, — Дуґлас вказав на зошит, — і ви визнаєте цю оповідку дуже дивною. У загальних рисах справа зводиться до наступного. На землі живуть люди, котрі мають вагомі причини мене ненавидіти. Вони віддали б свій останній долар за те, щоб я опинився в їхніх руках. Поки живий я і живі вони, на цьому світі для мене немає безпечного закутка. Вони витіснили мене з Чикаґо до Каліфорнії. Потім фактично вигнали з Америки. Лише коли я оселився в тихому англійському графстві після весілля, мені почало здаватися, що останні роки мого життя минуть спокійно. Я не пояснював дружині, що й до чого. Навіщо їй було знати про все це? Адже вона не мала б ні хвилини спокою! Проте жінка, здається, щось запідозрила. Ймовірно, я час від часу обмовлявся, але до вчорашнього дня вона не знала всіх обставин справи. Дружина дізналася їх після того, як ви, джентльмени, поговорили з нею. Вона сказала вам усе, що знала, і Беркер також. Адже в ніч тих незабутніх подій нам залишалося мало часу для пояснень. Тепер дружина знає мою історію, і, слово честі, я вчинив би розумніше, раніше розповівши їй про небезпеку. Мені, люба, — він узяв кохану за руку, — було важко згадувати минуле, я хотів учинити як краще.

Джентльмени, напередодні фатальних подій я був у Тан-бридж-Вельсі й випадково побачив на вулиці одного чоловіка. Тільки мигцем, але не міг не впізнати свого смертельного ворога, котрий переслідував мене, немов голодний вовк дику козу. Мені стало ясно, що біда близько. Я повернувся додому й приготувався зустріти її, знаючи, що мені доведеться захищатися власними силами. Колись про мої успіхи ходила слава по всіх Сполучених Штатах, і я був упевнений, що щастя, як і раніше, всміхнеться мені.

Весь день я був як на голках, не виходив у парк і вчинив правильно: зловмисник пустив би в мене заряд шроту раніше, ніж я би встиг його зауважити. Коли міст підняли, я прогнав думку про біду, не припускаючи, що він міг залізти в будинок і сховатися, вичікуючи мене. Але коли я робив звичайний вечірній обхід будинку, як завжди, у халаті, то, увійшовши в свою кімнату, відчув небезпеку. Мабуть, людина, котра не раз піддавала загрозам своє життя, має щось на кшталт шостого чуття, яке й подає йому сигнали. Чому я гостро усвідомлював наближення нещастя, точно не можу сказати. Але наступної ж миті я помітив за фіранкою носаки черевиків. Побачивши джерело своїх інстинктивних побоювань, я кинувся за молотком, який раніше залишив на каміні. Тієї ж миті ворог стрибнув на мене. Блиснув ніж, але я відбив лезо молотком. Зброя випала з рук мого супротивника. Тоді нападник витягнув з-під плаща рушницю. Клацнув курок, але я встиг схопити ствол руками й підняти догори. Ми відчайдушно боролися. Мій опонент ні на секунду не послаблював натиску, однак якоїсь миті приклад опинився ближче до мене. Не знаю, можливо, я смикнув за гачок, може, ми обоє потягнули за нього. Так чи інакше два набої вцілили йому в обличчя, і, глянувши вниз, я побачив те, що залишилося від Теда Болдвіна. Я впізнав цього чоловіка в місті, упізнав також, коли він накинувся на мене, але, побачивши, наскільки спотворений труп, навіть його власна мати не сказала б, хто перед нею. Я звик до страшних видовищ, але й мені стало незатишно.

Прибіг Беркер. Я почув кроки дружини, але вчасно зупинив її. То було видовище не для жінок. Пообіцявши незабаром прийти в її кімнату, я почав пояснювати все Беркеру, але він сам усе зрозумів із першого погляду. Нам залишалося лише чекати слуг. Ніхто не з’явився, і ми збагнули, що пострілу не було чутно, що все, що сталося, знаємо тільки ми. Тоді в мене й народилася ідея, яка здалася нам обом блискучою. Рукав Теда закатався, виявивши знак ложі. Погляньте!

Дуґлас підгорнув свій власний рукав і показав брунатний трикутник у колі, такий самий, що ми бачили на руці убитого.

— Саме тавро навело мене на думку видати вбитого за себе. Ми були приблизно однакові на зріст та поставу, його волосся було схоже на моє, а від обличчя нічого не залишилося. Ми з Беркером зняли з Теда ось цей костюм, накинули на нього мій халат і поклали труп у тій позі, в якій ви його знайшли. Зв’язавши речі Болдвіна у вузлик, я уклав туди ж єдиний тягар, що опинився під рукою. Все викинули з вікна. Картку, яку він мав намір покласти на мій труп, я залишив біля нього. Ми вдягли мої персні на його пальці, але коли справа дійшла до обручки...

Він витягнув свою м’язисту руку.

— Самі бачите, що я нічого не міг удіяти. З дня весілля ця обручка не покидала свого місця, і зняти її було неможливо. Та мені й не хотілося розлучатися з нею. Ми вирішили віддати цю подробицю на милість долі. Зате я приніс шматочок пластиру й наклеїв його на вцілілу частину обличчя вбитого в тому ж місці, де, як ви бачите, він наклеєний у мене. Лише в цьому випадку, містере Голмс, ви припустилися помилки: знявши пластир, ви не побачили б порізу. Ось як усе склалося. Якби я зачаївся на якийсь час, а потім поїхав кудись, де пізніше до мене приєдналася б дружина, залишок наших днів, імовірно, пройшов би спокійно. Побачивши в газетах, що Болдвін мене вбив, ці чортяки дали б мені спокій. Я сховався б, а Беркер зробив би все інше. Ви й самі можете здогадатися, про що саме він подбав насамперед. Мій приятель відчинив вікно й зробив кривавий відбиток на підвіконні з метою показати, яким шляхом утік вбивця. Це була смілива думка. Потім Сесіл подзвонив. Далі ви знаєте. Тепер, джентльмени, робіть, що вважаєте за потрібне, однак повірте, що я сказав усю правду. Дозвольте лише поставити вам одне запитання: як вчинить зі мною англійське правосуддя?

Запанувала мовчанка. Її порушив Шерлок Голмс:

— Загалом англійські закони справедливі, й покарання буде не важчим за ваш вчинок. Але, скажіть, звідки Болдвін дізнався, що ви живете тут, і як заліз у приміщення, де зручніше сховатися?

— Я й сам цього не можу збагнути.

Обличчя Голмса було серйозне та бліде.

— Боюся, що справу ще далеко не завершено, — заявив він. — На вашому шляху можуть зустрітися небезпеки, гірші за англійські закони або навіть за ваших американських ворогів. Я передбачаю для вас нещастя, містере Дуґлас, і раджу стерегтися.

А тепер я змушений попросити читача на якийсь час покинути Сассекс і перенестися років так на двадцять назад та на кілька тисяч миль на захід. Перед ним розгорнеться така незвична історія, що, можливо, важко буде навіть повірити в її достовірність. Та це не початок якоїсь нової оповідки. Після опису того, що відбулося в той час і в тих місцях, розкривши таємницю минулого, ми знову зустрінемося в квартирі на Бейкер-стрит, де завершиться й ця пригода, як і багато інших дотепер.

Це сталося 4 лютого 1875 року. Була сувора зима, густий сніг вкривав ущелини Джилмертонських гір. Вечірній потяг повільно повз залізничною колією, що сполучає безліч гірничих і заводських селищ. Він підіймався крутим схилом, що веде від Стеґвілля, розташованого на низовині, до містечка Вермісса, що розмістилося в горішньому краї долини. Дорога була одноколійною, на кожній запасній гілці стояли вервечки платформ із вугіллям і залізною рудою. Стояли, немов німі докази прихованих під землею незліченних багатств долини, які привабили до неї безліч людей різних національностей, що помітно пожвавило цей сумний закуток Сполучених Штатів. Навряд чи першопрохідці, котрі перетнули її, уявляли собі, що найпрекрасніші прерії та розкішні пасовища нічого не варті порівняно з цією похмурою місциною, заповненою чорними скелями та хащами лісу. Над майже непрохідним бором, що заполонив схили гір, здіймалися вкриті вічними снігами шпилі.

Долиною, що звивається між зубчастих скель, повз маленький потяг. У вагонах, що вміщали всього по двадцять або тридцять людей, щойно запалили лампи. Вони тьмяно та заледве освітлювали пасажирів, переважно робітників, котрі поверталися додому після трудового дня. Судячи з 'їхніх закіп-тюжених облич, це були здебільшого гірники. Майже всі вони курили й іноді перекидалися слівцем-другим.

В одному з вагонів сиділи двоє чоловіків у поліційних одностроях, які привертали до себе обережну увагу не лише копачів, але й кількох жінок-робітниць, котрі також перебували у потязі, і двох-трьох літніх чоловіків, у котрих неважко було впізнати місцевих дрібних крамарів. У кутку, віддалік від усіх, сидів чоловік. На вигляд йому було близько тридцяти років, він був середнього зросту та мав доволі свіжий колір обличчя. Проникливі сірі очі виблискували крізь окуляри та доброзичливо поглядали на сусідів. Ці погляди дозволяли зробити висновок про товариський характер. Не надто уважний спостерігач припустив би навіть, що це якийсь простак. Однак пильніша увага дозволяла вгадати в контурі його підборіддя та суворій складці губ, що під зовнішньою щирістю темно-чубого чоловіка була прихована неабияка сила. Кілька разів він намагався поговорити з найближчим сусідом-гірником, але, отримавши короткі непривітні відповіді, замовк і похмуро втупився у краєвид за вікном. Купи шлаку нагромаджувалися з обидвох боків залізничної колії, за ними здіймалися башти над вугільними штольнями. Групи жалюгідних дерев’яних хиж із погано освітленими вікнами тулилися одна до одної. На численних платформах юрмилися закіптюжені жителі: долина Вермісси не вабила до себе нероб, тут тривала жорстока боротьба за існування. На обличчі молодого пасажира, котрий оглядав із вікна вагона непривабливий краєвид, з’явилося змішане почуття огиди та цікавості. Неодноразово, діставши довгого аркуша, він знову й знову пробігав його очима та дописував щось збоку. Зрештою чоловік витягнув із сумки револьвер і переклав його в таємну кишеню. Хоча незнайомець зробив це майже блискавично, чолов’яга, котрий сидів на сусідній лавці, встиг усе помітити.

— Он як, друзяко, ви, вочевидь, готові до всього?

Юнак усміхнувся, дещо знітившись.

— Атож, там, звідки я їду, іноді без зброї ніяк.

— А звідки ви їдете?

— З Чикаґо.

— Уперше тут?

— Так.

— Зброя, мабуть, і тут зайвою не буде.

— Чому ви в цьому так упевнені? — жваво перепитав парубок, явно зацікавившись.

— Хіба ви не чули, що в нас тут сталося?

— Аж ніяк.

— А я був упевнений, що про нас усюди говорять. Не засмучуйтеся, скоро почуєте. Але що змусило вас сюди приїхати?

— Я чув, що тут можна легко знайти роботу.

— Ви член Робітничої спілки?

— Аякже.

— Тоді, мабуть, роботу отримаєте. У вас тут є друзі?

— Ні, але я їх знайду.

— Яким чином?

— Я належу до ордену масонів. Майже в кожному місті є ложа, а де є ложа, там і друзі.

Слова співрозмовника одразу ж справили сильне враження на робітника. Він підозріло озирнувся на тих пасажирів, котрі сиділи поряд. Після цього піднявся, сів поруч і простягнув свою руку. Вони обмінялися рукостисканням.

— Вірю, але ніколи не зайве пересвідчитися.

Правою рукою він торкнувся своєї правої брови. Незнайомець одразу підніс ліву руку до лівої брови.

— Темні ночі неприємні, — промовив гасло гірник.

— Ага, для мандрівних іноземців, — відповів йому юнак.

— Цього досить. Я брат Сканлен, триста сорок перша ложа, долина Вермісси. Радий вітати вас у наших краях.

— Дякую. Я брат Джек Мак-Мурдо, двадцять дев’ята ложа, Чикаґо. І також радий зустрічі з братом.

— В окрузі наших багато. Ніде в країні орден так не процвітає, як у долині Вермісси. Але такі юнаки, як ви, нам дуже потрібні. Одного не розумію: чому здоровань із Робітничої спілки не знайшов собі місця в Чикаґо?

— У мене було багато нагод добре заробити, — відповів Мак-Мурдо.

— То чому ж поїхали з Чикаґо?

Мак-Мурдо вказав у бік правоохоронців і невимушено посміхнувся.

— Ці двоє джентльменів, імовірно, із задоволенням перебрали б естафету щодо мене від своїх чиказьких колег.

Сканлен співчутливо кивнув, скоса зиркнувши на полісменів.

— Мали великі неприємності?

— Ще б пак.

— В’язниця?

— Ще не час говорити про такі речі, — відповів Мак-Мур-до, ніби шкодуючи, що вже сказав більше, ніж хотів. — Були вагомі причини поїхати з Чикаґо, вдовольніться цим. Крім того, хто ви такий, щоб ставити запитання?

Сірі очі Мак-Мурдо роздратовано блиснули за скельцями окулярів.

— Не гнівайтеся, я не хотів вас образити. І впевнений, що наші хлопці поставляться до вас добре, що б ви там не наробили. Куди зараз прямуєте?

— У Верміссу.

— Це третя зупинка звідси. Де маєте намір оселитися?

Мак-Мурдо витягнув аркуш паперу й прочитав адресу:

— Джейкоб Шефтер, вулиця Шерідана... Мені рекомендував його знайомий у Чикаґо.

— Я живу в Латці Гобсона, тому цієї адреси не знаю. До речі, ми якраз під’їжджаємо до Латки Гобсона, і на прощання хочу дати вам одну пораду. Якщо зіткнетеся з труднощами у Верміссі, прямуйте в Будинок профспілки та спитайте Мак-Ґінті. Він магістр вермісської ложі, й у Верміссі все робиться, як того хоче Чорний Джек Мак-Ґінті. Може, ще зустрінемося в ложі. Бувайте.

Сканлен подався до виходу, і Мак-Мурдо знову залишився наодинці зі своїми думками. Уже стемніло, і червоні відблиски горнів миготіли в темряві.

— Мені здається, що пекло має виглядати саме так, — промовив чийсь голос.

Мак-Мурдо озирнувся й побачив, що один із полісменів підвівся та вдивляється у вікно.

— Можливо, — кивнув другий констебль. — І навряд чи чорти в пеклі живуть гірше за місцевих... Гадаю, ви нещодавно тут, хлопче?

— А вам що до цього? — похмуро відрубав Мак-Мурдо.

— Та нічого. Просто я порадив би вам обережніше вибирати собі тут друзів. І аж ніяк не квапився б приятелювати зі Сканленом чи з кимось із його зграї, нічого не знаючи про них.

— Яке вам діло, хто мої друзі? — прогримів Джек так гучно, що всі пасажири обернулися до нього. — Хіба я питав у вас поради?

Розлютившись, він широко посміхнувся, наче собака ощирилася. Миролюбних правоохоронців приголомшила така ворожість.

— Не ображайтеся на нас, — доброзичливо сказав один із них. — Ми хочемо вам добра, адже ви новачок у долині Вер-місси.

— Авжеж, цю долину я не знаю, але добре знаю таких, як ви, і вам подібних, — з холодним сказом випалив Мак-Мурдо.

Полісмен усміхнувся.

— Може статися, що й особисто з нами вам доведеться познайомитися ближче. Ви видаєтеся справжнім шибайголовою.

— Я вас не боюся. Моє ім’я Джек Мак-Мурдо. А якщо буду вам потрібен, шукайте мене у Верміссі, на вулиці Шерідана у Шефтера. Бачите, я не маю наміру від вас ховатися.

Така безстрашна заява викликала явне захоплення у пасажирів. Полісмени стенули плечима та почали розмовляти один із одним. За кілька хвилин потяг підійшов до кепсько освітленого вокзалу, і пасажири поспішили покинути вагони. Вермісса була головною станцією на всій лінії.

Мак-Мурдо підняв свою торбу й вже було рушив у темряву, коли один із шахтарів підійшов до нього.

— Браво, товаришу, ви вмієте балакати з цими індивідами, — повагом сказав він. — Було приємно вас слухати. Передайте вашу сумку й ходімо разом. Мені якраз іти повз будинок Шефтера.

Вони разом спустилися з платформи.

— На добраніч, друже, — пролунали побажання з натовпу гірників.

Відчайдушний Мак-Мурдо завоював симпатії, навіть ще не ступивши на землю Вермісси. Околиці міста справляли непрезентабельне враження, та сама Вермісса виявилася ще гнітючішою. Долина мала хоча б якусь похмуру велич: поряд із горами, цими могутніми творіннями природи, опинилися результати копіткої діяльності людини — глибокі штольні на тлі величезних горнів і клубів диму. Місто ж утілювало в собі огидні злидні. Сніг на вулиці, який невпинно місили черевиками та колесами підвод, перетворився на брудну напіврідку кашу. Газові ліхтарі заледве освітлювали непоказні ряди дерев’яних споруд із напівзруйнованими верандами. Лише в центрі міста цю картину дещо прикрашали яскраво освітлені вітрини крамниць і шинків, вікна гральних домів і кубел.

— Цей будинок вам доведеться часто навідувати, — кинув провідник Джеку, вказуючи на один із барів, що на вигляд нагадував заїзд. — Тут порядкує Джек Мак-Ґінті.

— Що він за чоловік? — поцікавився Мак-Мурдо.

— Невже ви про нього не чули?

— Я ж ніколи не бував у вашому місті.

— Ну, я думав, що його ім’я всі знають. Воно часто з’являється в газетах.

— У зв’язку з чим?

— У зв’язку з різними гучними справами, — невизначено відповів шахтар, притишивши голос.

— Якими саме?

— Ну й дивак ви, містере! Адже лише про певного штибу справи й можна почути в нас — про справи прибирачів.

— Пригадую, я щось читав про них. Це зграя вбивць, чи не так?

— Тихіше, якщо жити хочете, — злякано прошепотів шахтар, озирнувшись навколо. Потім він зупинився й здивовано зиркнув на свого супутника. — Якщо розмовлятимете про таке на вулиці, то вам недовго залишиться жити. Дехто подався на той світ і через менше...

— Я тільки повторюю те, що читав про них у часописах.

— Але я можу запевнити, що ви читали неправду. Вбивають тут частенько. Тільки ніколи не вимовляйте імені Мак-Ґінті у зв’язку зі злочинами — розплата буде швидкою та жорстокою... А ось і будинок, який вам потрібен. Його господар, старий Джейкоб Шефтер, дуже добропорядна та шанована людина.

— Дякую, — сказав Мак-Мурдо на прощання.

Він підійшов до будинку й загупав у двері. Коли вони відчинилися, на порозі виявилася молода й дуже вродлива дівчина, схожа на шведку: білява, з величезними темними очима, які різко контрастували з кольором її кіс. Юнка поглянула на незнайомця з подивом і цікавістю. Мак-Мурдо подумав, що ніколи не бачив гарнішої дівчини. Вона здавалася особливо вражаючою в оточенні сумної та потворної реальності, немов чарівна квітка, що виросла на чорних горах шлаку. Парубок мовчки застиг і тільки витріщався на неї. Мовчання порушила дівчина.

— Я вирішила, що це прийшов батько, — сказала вона з приємним легким акцентом. — Хочете його бачити? Він у місті й має повернутися з хвилини на хвилину.

Мак-Мурдо продовжував зачаровано витріщатися на неї, не приховуючи свого захоплення. Під поглядом юнака дівчина опустила очі.

— Нічого, міс, — нарешті вичавив із себе Джек. — Я нікуди не поспішаю. Мені рекомендували ваш дім, і тепер я впевнений, що він мені сподобається.

— Ви блискавично робите висновки, — з усмішкою зронила дівчина.

— Ну, тільки сліпий відповів би інакше.

Юнка засміялася.

— Заходьте, містере, — запросила вона. — Моє ім’я Етті, я донька містера Шефтера. Моя мама померла, тому господарством займаюся я. Погрійтеся біля печі та зачекайте на батька... Та ось і він сам.

Доріжкою підходив кремезний чоловік. Після знайомства Мак-Мурдо коротко виклав свою справу. Ім’я Джеково-го знайомця, який дав йому адресу Шефтера, останній знав. Старий одразу погодився прийняти приїжджого. Мак-Мурдо не торгувався й охоче погодився на всі умови. За дванадцять доларів на тиждень господар надавав йому кімнату й харчі.

Таким чином Мак-Мурдо, котрий утік із Чикаґо, оселився під дахом у Шефтера. Це стало першим кроком у довгій низці темних подій, що відбулися в тих далеких краях.

За тиждень Мак-Мурдо вже став помітною постаттю в будинку Шефтера. У цих мебльованих кімнатах жили ще десятеро мешканців — літні працівники з копалень і продавці з крамниць. Коли всі збиралися вечорами, Джек першим починав жартувати. Він виявився також чудовим оповідачем, дуже гарно співав і взагалі, здавалося, був просто створений для товариства — від нього наче віяло якоюсь магічною силою, здатною викликати пожвавлення й навіть веселощі у товаристві. Але іноді він впадав, як і тоді в залізничному вагоні, у нестримний гнів, що змушувало всіх у будинку ставитися до нього з іще більшою повагою й навіть із острахом. Він не приховував своєї зневаги до закону та до його служителів.

Мак-Мурдо, не криючись, захоплювався чарівною міс Етті й казав, що вона підкорила його з першого ж погляду. Мало не наступного дня Джек зізнався їй у коханні й потім постійно нагадував про свої почуття, не звертаючи уваги на її відповіді, якими та намагалася позбавити його надії.

— У вас уже хтось є? — домагався він. — Що ж, тим гірше для нього. Нехай стережеться, бо я не маю наміру втрачати своє щастя через будь-кого. Кажіть «ні», скільки вам заманеться, Етті, але настане день, коли ви скажете «так». Я ще достатньо молодий, аби зачекати.

Для Етті він становив справжню небезпеку. Розповіді юнака захоплювали, а поведінка зачаровувала. Він був оточений ореолом таємничості, що зазвичай спочатку збуджує в жінці цікавість, а потім і кохання. Особливо захоплюючими були описи далекого гарного озера Мічиґан із його низькими пагорбами та зеленими луками. Звідси, із цієї похмурої, запорошеної снігом долини, воно здавалося особливо прекрасним. Розповідав Мак-Мурдо і про протоку, і про мічиґанські лісові табори; про Баффало та Чикаґо, де він працював на заводі. При цьому вчувався натяк на щось романтичне, на події такі дивні, що й згадувати про них відкрито було не можна. Із жалем Джек зітхнув, що йому довелося відмовитися від колишніх знайомств, покинути все буденне та закінчити свої поневіряння в цій безрадісній долині. Етті неодмінно слухала його, затамувавши подих, і в її величезних очах читалися співчуття та співпереживання.

Як людина освічена, Мак-Мурдо хутко отримав тимчасове місце в одній конторі, де йому доручили вести звітність. У конторі він був залучений більшу частину дня й тому не знайшов часу навідати керівника місцевої масонської ложі. Але йому незабаром нагадали про цей недогляд. Якось увечері в кімнаті Джека з’явився його знайомий із потяга Мік Сканлен. Здавалося, він був радий зустрітися з Мак-Мурдо. Випивши віскі, Мік пояснив мету свого візиту.

— Я запам’ятав вашу адресу, Мак-Мурдо, — повідомив він, — і зважився вас навідати. Знаєте, мене дивує, що ви досі не ходили до магістра. Що завадило вам це зробити?

— Я шукав роботу й був надто зайнятий.

— Однаково треба було знайти час для такого візиту. Боже милий, та ви вчинили майже божевільно, не побувавши в Будинку спілки першого ж ранку після приїзду! Якщо ви образите його...

Мак-Мурдо здивувався.

— Я вже більше двох років належу до ордену, Сканлене, але ніколи не чув про таку суворість.

— У Чикаґо, можливо, все інакше.

— Хіба тут не таке саме товариство?

— Ви так вважаєте? — Сканлен пильно поглянув на Джека.

— Я що, помиляюся?

— Через місяць ви самі мені про це скажете. До речі, я чув, що після того як я вийшов із вагона, ви балакали з полісменами?

— Господи, а як ви про це дізналися?

— У нас швидко розповсюджується інформація як про лихе, так і про хороше.

— Авжеж, я виклав цим собакам, що про них думаю.

— Упевнений, друзяко, що ви припадете до душі нашому Мак-Ґінті.

— А що, йому також не подобається поліція?

Сканлен зареготав.

— Він її обожнює! Але стережіться, щоб разом із поліцією він не зненавидів і вас, якщо не відвідаєте його. Тому негайно вирушайте до його бару, — сказав гість на прощання й пішов.

Можливо, Мак-Мурдо й не надав би особливого значення цій пораді, але інша зустріч того ж вечора змусила його все ж таки податися до Мак-Ґінті.

Чи помітив старий Шефтер із самого початку ту увагу, якою наділив Етті його новий мешканець, чи залицяння Джека стало в останні дні надто наполегливим, але разі, незабаром після відходу Сканлена він закликав юнака до свого покою.

— Мені здається, — сказав він із порога, — що вам сподобалася моя Етті. Це правда, я не помиляюся?

— Не помиляєтеся, — підтвердив Джек.

— Ну, то маю вам сказати, що ви спізнилися.

— Вона мені казала.

— А прізвище її обранця знаєте?

— Я питав, але вона відмовилася його назвати.

— Бо не хотіла вас лякати.

— Лякати? — Мак-Мурдо аж весь скипів.

— Атож, друже. Бо зовсім не соромно боятися Теда Бол-двіна.

— Та хто він такий, чорт забирай?

— Він ватажок Прибирачів.

— Знову ті Прибирачі! Про них тільки й говорять тут, причому завжди пошепки. Чого ви всі боїтеся? Хто ж ці При-бирачі?

Шефтер стишив голос, як і всі тут, хто вимушено торкався цієї теми:

— Прибирачі — старовинний масонський орден.

— Але я також масон!

— Ви? Знаючи це, я б ніколи не впустив вас до себе в будинок.

— Чому ж ви так не любите орден? Він ставить перед собою мету милосердя та добра.

— Можливо, деінде й так, але не в нас.

— А тут?

— Це зграя вбивць.

Мак-Мурдо недовірливо зареготав.

— Є докази?

— Докази? А хіба вам мало п’ятдесяти вбивств? Судячи з усього, ви навіть не чули про Мілмена, Ван-Шорста, сім’ю Піклсонів, старого містера Ейме, маленького Біллі Джеймса та безліч інших. Докази! У долині не бракуватиме нікого, чи чоловіка, чи жінки, хто не мав би доказів!

— Це звичні плітки, — заперечив Мак-Мурдо.

— Проживши в нашому місті довше, ви зміните свою думку. Втім, я забув, що ви також один із них. Тому прошу вас знайти собі інше приміщення, містере. Досить із нас залицяльника Етті, котрого ми не наважуємося вигнати. А вже серед своїх мешканців я таких терпіти не буду. Наступну ніч маєте провести вже під іншим дахом.

Мак-Мурдо не лише позбавляли кімнати, але й віддаляли від дівчини, котру він щиро покохав. Вийшовши від старого, він застав Етті у вітальні й розповів їй усе.

— Я не так уже й засмутився б, якби йшлося лише про кімнату, — скривився він, — але ж, Етті, хоча я й знаю вас усього тиждень, але жити без вас не можу!

— Замовкніть, містере Мак-Мурдо, — зупинила його Етті. — Адже я вам казала, що ви спізнилися. На вашому шляху стоїть інший. Щоправда, я не обіцяла вийти за нього, але й стати нареченою когось іще тепер уже не можу.

— А якби я опинився тут раніше? Тоді міг би сподіватися?

Етті затулила обличчя руками.

— Бог свідок, я б цього хотіла... — прошепотіла вона, заливаючись слізьми.

Мак-Мурдо опустився перед дівчиною на коліна.

— Невже непевними обіцянками ви згубите своє й моє щастя? Прислухайтеся до серця: воно правдивіше за слова, сказані в хвилину, коли ви самі не знали, що говорите. Скажіть, що згодні стати моєю дружиною, і ми разом подамося назустріч своїй долі.

— А ми поїдемо звідси?

— Ні, залишимося тут, люба, — і руки парубка на мить обійняли дівчину.

— Але, Джеку, нам залишатися тут не можна. Заберіть мене звідси, будь ласка.

На мить обличчя Мак-Мурдо висловило сумнів, але майже відразу ж стало жорстким, немов граніт.

— Ні, я не боягуз і боротимуся за вас проти всіх на світі.

— Але чому б нам не поїхати?

— Я не можу цього зробити, Етті.

— Чому ж?

— Я ніколи не зможу дивитися людям у вічі, якщо знатиму, що мене вигнали хоча б звідкілясь. Крім того, чого ж нам боятися? Хіба ми не вільні люди у вільній країні? Якщо кохаємо одне одного, хто наважиться стати між нами?

— Ви не знаєте, Джеку... Ви пробули тут занадто короткий час, не знаєте цього Болдвіна, Мак-Ґінті та Прибирачів загалом.

— Не знаю й не боюся 'їх, — відповів Мак-Мурдо. — Мені доводилося зустрічатися з різними людьми, і я ніколи нікого не боявся, навпаки, все закінчувалося тим, що навколишні почали боятися мене. Але скажіть, Етті, якщо Прибирачі, як каже ваш батько, чинили в долині Вермісси одне вбивство за іншим і якщо всі знають їхні імена, то чому не віддали злочинців під суд?

— Ніхто не наважиться виступити проти них свідками. Будь-хто з них не прожив би й місяця. До того ж завжди знайдеться хтось зі зграї, хто під присягою засвідчить, що під час скоєння злочину обвинувачуваний буцімто був десь на протилежному боці долини.

— Я, правда, чув дещо й раніше про Прибирачів, але вважав усе це вигадками. Можливо, Етті, у них є вагомі причини так чинити. Може, їх переслідують і вони не можуть захиститися іншим чином?

— О, Джеку, замовкніть! Саме такі слова я чую від того іншого...

— Від Болдвіна?

— Атож, і тому зневажаю його. Джеку, тепер можу сказати вам правду: я всім серцем ненавиджу його й водночас смертельно боюся. Боюся за себе й особливо за батька. Якби я сказала Болдвіну правду, на нас неминуче звалилася б страшна біда. Тому мені довелося звільнитися від нього хоча б непевною обіцянкою. Іншого виходу не було. Якби ви тільки погодилися втекти зі мною, Джеку! Ми взяли б на себе турботу про батька й зажили б спокійно десь далеко.

Обличчя Мак-Мурдо знову віддзеркалило внутрішню боротьбу й згодом скам’яніло.

— Нічого лихого не станеться ні з вами, Етті, ні з вашим батьком. А щодо тих страшних людей... Настане час, і ви зрозумієте, що я не кращий із найгіршого з них.

— Ні, Джеку, я в це не вірю й завжди довірятиму вам.

Мак-Мурдо гірко засміявся.

— Як же мало ви про мене знаєте! Ви, із вашої невинною душею, навіть не підозрюєте, що в мені відбувається...

У цю мить двері різко розчахнулися, і в кімнату розв’язно, з виглядом господаря, увійшов гарний парубок, приблизно одного віку з Мак-Мурдо, схожий на нього зростом і поставою. З-під крислатого капелюха, якого він і не подумав зняти, виднілося обличчя з лютими владними очиськами й орлиним носом. Збентежена та перелякана Етті негайно схопилася з крісла.

— Рада бачити вас, містере Болдвін, — сказала вона. — Будь ласка, сідайте.

Упершись руками в боки, прибулець залишився стояти, витріщившись на Джека.

— Хто це? — коротко кинув він.

— Мій приятель, наш новий мешканець. Містере Мак-Мур-до, дозвольте відрекомендувати вам містера Болдвіна.

Парубки похмуро вклонилися один одному.

— Гадаю, міс Етті повідомила вам про наші плани? — поцікавився прибулець.

— Наскільки я зрозумів, вас із нею нічого не пов’язує.

— Справді? Ну, тепер можете дізнатися й інше. Інформую, що ця дівчина — моя наречена. Тож вам краще зараз десь пройтися й не плутатися тут під ногами... Тим більше що вечір гарний, — додав Болдвін із насмішкою в голосі.

— Дякую, але мені не хочеться надвір.

— Ні? — очі юнака спалахнули гнівом. — Може, вам хочеться побитися, містере?

— Дуже, — відгукнувся Мак-Мурдо, підводячись. — Ви не могли сказати мені нічого приємнішого.

— Заради Бога, Джеку, заради Бога, — задихаючись, промовила розгублена Етті. — О, Джеку, він учинить щось жахливе!

— Ага, то він для вас уже «Джек»? — загарчав Болдвін. — Справа дійшла до імен?

— Ах, Теде, будьте розсудливі! Якщо ви колись мене кохали, будьте великодушні!

— Мені здається, Етті, якщо ви залишите нас удвох, ми швидко все залагодимо, — спокійно сказав Мак-Мурдо. — Або, може, вам, містере Болдвін, заманеться пройтися зі мною вулицею? Чудова погода, а за першим рогом є зручний пустир.

— Я покараю вас, навіть не забруднивши рук, — кинув Джеку його ворог. — Незабаром ви ще пошкодуєте, що увійшли в цю оселю.

— Мені здається, зараз дуже вдалий час, — погодився Мак-Мурдо.

— Я сам оберу час. Погляньте, — він закасав рукав і показав на руці дивний знак: випалене коло з трикутником усередині. — Ви знаєте, що це означає?

— Не знаю й знати не хочу.

— То я обіцяю вам, що дізнаєтеся, не встигнувши зістаритись. Можливо, міс Етті розкаже вам щось про це тавро. А ви, Етті, приповзете до мене на колінах. Чуєте? На колінах! І тоді я скажу вам, у чому полягатиме ваше покарання. Ви посіяли, і я подбаю, щоб зібрали врожай.

Він із ненавистю поглянув на них обох, раптово обернувся на підборах, і наступної ж миті зовнішні двері з гуркотом захряснулися за ним.

Кілька секунд Джек та Етті стояли мовчки, потім вона обійняла його.

— О, Джеку, які ж ви були сміливі! Але байдуже, вам треба втікати звідси. І негайно! Ви нічого не зможете вдіяти проти людей, за котрими стоїть Мак-Ґінті й уся сила ложі.

Джек вивільнився з обіймів Етті, поцілував і посадив у крісло.

— Стривайте, не варто аж так турбуватися про мене. Я також масон. Може, і не кращий за решту, а тому не приймайте мене за святого. Можливо, дізнавшись правду, ви зненавидите й мене.

— Зненавидіти вас, Джеку! Що ви таке кажете? Чому я маю думати про вас погано тільки тому, що ви належите до ложі? Але якщо ви масон, Джеку, чому ж не спробували заслужити прихильність цього Мак-Ґінті? Покваптеся зробити це! Поспілкуйтеся з ним раніше за Болдвіна.

— Я й сам подумав про це ж, — погодився Мак-Мурдо, — і піду негайно. Скажіть вашому батькові, що сьогодні мені ще доведеться переночувати у вашому будинку, але завтра я знайду собі нове житло.

Бар Мак-Ґінті, як завжди, був переповнений. Власник користувався популярністю насамперед тому, що неодмінно вдягав маску веселуна. Крім того, багатьох приводив сюди й страх — ніхто не ризикнув би знехтувати його прихильністю. Причому не лише в місті, а й у всій долині.

Крім таємничої влади, якою володів Мак-Ґінті як керівник ложі, він мав владу й офіційну як муніципальний радник й інспектор доріг. Усі знали, завдяки чому він отримав ці посади. Громадські роботи в місті були запущені, а от податки стягували величезні. Завдяки непоодиноким похибкам у звітах, на які всі остерігалися звертати увагу, діаманти в шпильках власника бару рік за роком ставали все більшими, а золоті ланцюжки на жилетці — усе важчими.

Мак-Мурдо увійшов до зали й опинився в густому натовпі, що насичував повітря тютюновим димом й алкогольними випарами. Приміщення освітлювало багато ламп, що відбивалися в розставлених уздовж стін величезних дзеркалах у важких позолочених рамах. За шинквасом посилено працювали офіціанти в жилетках і без краваток. У глибині, спершись на шинквас, стояв високий і гладкий чоловік, у роті якого постійно стирчала сигара. Голову велетня прикрашало густе волосся, що спускалося до коміра, а обличчя заросло бородою аж до вилиць. Воно було смагляве, як у жителя півдня. Однак найпомітнішою його ознакою були дивні незмигні чорні очі; відсутність у них природного блиску надавала всьому обличчю затаєно-зловісного виразу. Однак усе інше в цьому чоловікові цілком відповідало масці задушевного веселуна. У першу мить кожен сказав би, що Мак-Ґінті порядний, чесний підприємець із відкритим серцем. І тільки коли його темні мляві очі починали свердлити чоловіка, той внутрішньо сіпався, відчувши, що за ними ховається ціла безодня зла, поєднаного з силою та хитрістю.

Джек здаля розглядав власника бару, а потім із властивою йому відвагою взявся ліктями пробивати собі шлях до нього. Просочившись крізь юрбу підлабузників, котрі тіснилися біля шинквасу, він зупинився перед ним, не відвівши очей від пронизливого погляду.

— Якого дідька, я не зустрічав вас раніше, — неприязно виголосив керівник ложі Вермісси.

— Я не так давно тут, містере Мак-Ґінті.

— І недостатньо давно, щоб не знати, як слід мене назвати.

— Це радник Мак-Ґінті, — сказав хтось із присутніх.

— Даруйте, раднику. Я не знайомий із місцевими звичаями, але мені порадили вас побачити.

— Ну що ж, дивіться. І що думаєте про мене?

— Важко так одразу відповісти. Скажу лише, що коли ваше серце таке саме велике та прекрасне, як обличчя, то нічого іншого й бажати годі.

— У вас добре підвішений язик! Отже, ви схвалюєте мою зовнішність?

— Звісно, сер, — підтвердив Мак-Мурдо.

— І вам порадили зайти до мене?

— Атож.

— Хто ж це зробив?

— Брат Сканлен... А тепер я хочу випити за ваше здоров’я, раднику, і за наше подальше знайомство.

Джек підніс до губ подану йому склянку й осушив її, підкреслено відставивши мізинця. Мак-Ґінті, котрий наглядав за відвідувачем, звів густі чорні брови.

— То он воно що? — видихнув він. — Либонь, мені доведеться познайомитися з вами ближче, містере...

— Мак-Мурдо.

— Ми тут не довіряємо словам, містере Мак-Мурдо. Будьте ласкаві йти за мною.

Вони зайшли в маленьку кімнатку. Мак-Ґінті замкнув за собою двері та сів на одну з діжок, які заповнювали кімнату, мовчки поглядаючи на Джека.

Мак-Мурдо оглянув усе не бентежачись. Одну руку він опустив у кишеню піджака, іншою підкручував свій каштановий вус. Несподівано Мак-Ґінті витягнув з-за пояса револьвер.

— Ось що я маю вам сказати. Якщо побачу, що ви починаєте з нами якусь гру, то вам недовго доведеться її провадити.

— Дивний прийом ви мені приготували, — відповів Мак-Мурдо виклично. — Особливо для магістра ложі новоприбулому братові.

— Цей факт іще потрібно довести, — відповів Мак-Ґін-ті. — А якщо не доведете, то вам не допоможе навіть нечистий. Де вас посвятили?

— У двадцять дев’ятій ложі в Чикаґо.

— Коли?

— Двадцять четвертого червня тисяча вісімсот сімдесят другого року.

— Хто був магістром?

— Джеймс Скотт.

— Хто керує вашим краєм?

— Бартолом’ю Вілсон.

— Гм, відповідаєте достатньо впевнено. Що тут робите?

— Працюю, як ви, але поки що менше за вас.

— Ви так само меткі на руку, як і на відповіді?

— Люди, котрі знали мене, можуть це підтвердити.

— Ну що ж, можливо, ми випробуємо вас швидше, ніж гадаєте. Ви чули щось про нашу ложу?

— Чув, що у ваше братство може вступити лише мужня людина.

— Правильно, містере Мак-Мурдо. Чому ви поїхали з Чи-каґо?

— Повісьте мене раніше, ніж я вам це скажу.

Очі Мак-Ґінті широко вирячилися. Він не звик до таких відповідей, і слова Джека неабияк здивували його.

— Чому ж не хочете довіритися мені?

— Тому що брат не може брехати братові.

— Отже, правда такого ґатунку, що про неї навіть не варто згадувати?

— Саме так.

— Тоді не чекайте, щоб я як магістр увів до ложі людину, за минуле котрої не можу відповідати.

На обличчі Мак-Мурдо були помітні вагання. Потім він вийняв із кишені зім’яту газетну вирізку.

— Маєте рацію, раднику, — м’яко зауважив Мак-Мурдо. — Я знаю, що без страху можу віддати себе у ваші руки. Прочитайте ці нотатки в газеті.

Це було повідомлення про вбивство в ресторані «Озеро» на базарній вулиці Чикаґо першого дня нового, 1874 року. Там застрелили якогось Джонаса Пінта. Мак-Ґінті швидко пробіг вирізку очима.

— Ваша робота? — спитав він, повертаючи її Мак-Мурдо.

Той кивнув.

— Чому ж ви його застрелили?

— Я, бачте, допомагав дядькові Семові виробляти долари. Може, мої монетки й не були такої чистої проби, як його, але були на них дуже схожі й обходилися дешевше. Цей Пінт кидав їх...

— Що він робив?

— Пускав в обіг. Але якось вирішив мене шантажувати та почав погрожувати доносом. Я не піддався на погрози, убив його й подався сюди.

— Чому саме сюди?

— У часописах писали, що люди тут не надто перебірливі.

Мак-Ґінті засміявся.

— Спочатку ви стали фальшивомонетником, потім убивцею й вирішили, що тут вас охоче приймуть?

— Десь так.

— Мабуть, ви далеко підете. Скажіть, а ви ще не розучилися виробляти долари?

Мак-Мурдо вийняв із кишені кілька монет.

— Вони вийшли не з державного монетного двору, — кинув він недбало.

— Невже? — величезною волохатою лапою Мак-Ґінті підніс фальшиві долари до світла. — Не бачу жодної різниці. Здається, ви зможете стати корисним братом. Сміливості вам, здається, не бракує, ви навіть не моргнули, коли я навів на вас револьвер.

— Та ж не я був у небезпеці.

— А хто ж?

— Ви, раднику, — з кишені свого піджака Мак-Мурдо витягнув револьвер, знятий із запобіжника. — Я весь час цілився у вас і гадаю, що мій постріл випередив би ваш.

Фарба гніву залила обличчя керівника ложі, але він несподівано вибухнув реготом:

— Давно мені не доводилося зустрічати такого парубка! Упевнений, що ложа пишатиметься вами. Хай йому грець! — раптово крикнув він у відповідь на стукіт у двері. — Що вам треба? Невже не можу порозмовляти наодинці з джентльменом, аби хтось цьому не завадив?

Увійшов зніяковілий чоловічок і пробурмотів:

— Даруйте, раднику, але містер Тед Болдвін хоче негайно переговорити з вами.

Вибачення його було марним, бо обличчя Болдвіна визирало з-за плеча чоловічка. Він виштовхав його за поріг, увійшов у кімнатку та замкнув за собою двері.

— Отже, — сказав Болдвін, кидаючи лютий погляд на Мак-Мурдо, — ви прийшли сюди раніше за мене. Раднику, мені треба сказати вам кілька слів про цього чоловіка.

— Що ж, ви можете сказати їх при мені, — зронив Мак-Мурдо.

— Скажу, коли і як схочу!

— Тихіше, — зупинив його Мак-Ґінті, підводячись із діжки. — Це в жодні ворота не лізе, Болдвіне, ми не можемо так нечемно зустрічати нового брата. Простягніть йому руку та покладіть усьому край.

— Ніколи! — злісно вигукнув Болдвін.

— Помиріть нас, раднику, — попросив Мак-Мурдо.

— У чому причина сварки? — невдоволено спитав Мак-Ґінті.

— Юна дівчина.

— Вона має право вибору.

— Невже?! — заверещав Болдвін.

— Між двома братами ложі — так, — підтвердив Мак-Ґінті.

— Це ваше рішення?

— Авжеж, Теде Болдвіне, — сказав Мак-Ґінті й кинув на нього недобрий погляд. — Будете його оскаржувати?

— Певна річ. Ви відштовхуєте людину, котра допомагала вам цілих п’ять років, заради хлопця, який щойно приперся сюди. Так не буде. Джеку Мак-Ґінті, ви не довічний магістр, і на майбутніх виборах...

Радник стрибнув на нього, мов тигр. Дужі руки стиснули шию Болдвіна та повалили його на одну з діжок. Справа закінчилася би погано, якби не втрутився Мак-Мурдо.

— Обережніше, раднику, будь ласка, обережніше, — сказав він, відтягуючи власника бару від його жертви.

Пальці магістра розімкнулися. Приборканий Болдвін, хапаючи ротом повітря, впав на діжку.

— Ви давно напрошувалися на це, Теде Болдвіне. Вам, мабуть, сниться, як мене відсторонять і ви займете моє місце? Але поки що я стою на чолі ложі, затямили? І нікому не дозволю порядкувати замість мене й перечити мені!

— Я проти вас нічого не маю, — бурмотів Болдвін, розтираючи шию.

— У такому разі, — сказав Мак-Ґінті, намагаючись здаватися добрим і веселим, — ми всі друзі, і справа вирішилася.

Він узяв із полиці пляшку шампанського та відкоркував її.

— Піднімемо тост ложі на примирення. Після нього, як ви знаєте, не може залишитися прихованої ворожнечі. Ну, тепер ліву руку на мою праву. Питаю вас, Теде Болдвіне: у чому образа, сер?

— Хмари важкі нависли, — відповів той.

— Але вони розсіються навіки.

— Присягаюся!

Вони випили вина, така сама церемонія повторилася з Джеком.

— Ну ось, усе з’ясувалося, — зауважив Мак-Ґінті, потираючи руки. — Якщо ворожнеча не вщухне, ложа з вами попрощається. Брат Болдвін це знає, і ви, Мак-Мурдо, також знатимете, що я слів на вітер не кидаю. Тому й не думайте каламутити тут воду.

— Присягаюся, що не шукаю сварки, — відповів Мак-Мур-до, простягаючи руку Болдвіну.

Останньому довелося потиснути простягнуту руку: погляд керівника ложі був спрямований на нього. Однак похмуре обличчя свідчило, що слова Джека не справили на нього жодного враження. Мак-Ґінті поплескав обох по плечу.

— Ой мені вже ці дівчатка! — сказав він. — Тільки подумати, що одна й та ж красуня стала між двома моїми хлопцями. Це підступи нечистого. Ну, нехай красуня сама й вирішує. Такі речі, слава Богу, не входять до кола обов’язків магістра. Нам і без жінок клопотів не бракує. Брате Мак-Мурдо, вас введуть у ложу. Тут у нас свої порядки, несхожі на чиказькі. Збори братства відбудуться ввечері суботи.

Наступного дня Мак-Мурдо переселився з обійстя старого Джейкоба Шефтера в мебльовані кімнати вдови Мак-На-мари, збудовані на краю містечка. Його знайомий Сканлен незабаром також перебрався до Вермісси й теж розмістився там. У старенької інших мешканців не було. Вона не докучала двом друзям, і вони могли поводитися в будинку на власний розсуд. Шефтер трохи зм’як і дозволив Джеку приходити до нього обідати, тож побачення з Етті не припинилися. Вони щораз більше зближувалися.

У новому помешканні Мак-Мурдо почувався в цілковитій безпеці. Він витягнув свої інструменти для виготовлення фальшивих грошей і, взявши слово честі не розголошувати таємницю, навіть показував їх декотрим братам із ложі. При цьому кожен Прибирач отримував по кілька монет його карбу. Вони були зроблені так майстерно, що пускати їх в обіг можна було без жодного страху. Товариші Джека дивувалися, навіщо він береться за будь-яку роботу, але Мак-Мурдо пояснював усім, що, живучи не з праці, знову приверне до себе увагу поліції.

Незабаром у нього й справді сталася сутичка з одним полісменом, але з того йому вийшло більше добра, ніж зла. Після першого знайомства з керівником ложі Мак-Мурдо майже щовечора заходив до Будинку спілки. Сміливі промови й тут додали юнаку загальних симпатій. Випадок, що стався, ще більше їх зміцнив.

Якось увечері, о годині, коли в барі зазвичай юрмилася купа народу, у двері, що відчинилися, увійшов чоловік у синьому поліційному однострої. Усі замовкли, і багато хто зацікавлено витріщився на прибульця. Тільки Мак-Ґінті залишався спокійним і не виявив якогось здивування, коли інспектор підійшов до його шинквасу.

— Дайте чистого віскі. Зимна ніченька, — зронив правоохоронець. — Здається, ми ще не знайомі з вами, раднику?

— Ви новий капітан? — запитанням відповів йому Мак-Ґінті.

— Еге ж. Ми сподіваємося, що ви, раднику, й інші видатні громадяни допоможуть нам підтримувати закон і лад у місті. Я капітан Мервін.

— Нам і без вас було незле, капітане, — холодно пробурмотів Мак-Ґінті. — Нам було досить і своїх полісменів.

— Ну, не будемо сваритися, — примирливо зауважив інспектор. — Усі ми виконуємо свої обов’язки, як 'їх розуміємо... У нас лишень різні погляди.

Він допив віскі, обернувся, щоб піти, і в цю мить побачив похмуре обличчя Мак-Мурдо, котрий стояв неподалік.

— Ого! — видихнув Мервін, оглядаючи того з ніг до голови. — Старий знайомець!

Мак-Мурдо виявив помітне невдоволення.

— Ніколи не приятелював із жодним клятим фараоном!

— Знайомець — не завжди приятель, — з широкою посмішкою відрубав правоохоронець. — Ви Джек Мак-Мурдо з Чикаґо, чи не так? Заперечувати ж не станете?

Джек стенув плечима.

— І не подумаю. Чи не вважаєте ви, що я соромлюся свого імені?

— Могли б і посоромитися.

— Якого дідька, що хочете цим сказати? — підвищив голос Мак-Мурдо, стиснувши кулаки.

— Тільки те, що до приїзду в цю вугільну яму я служив у Чикаґо. Тамтешніх молодців знаю всіх до останнього.

— Невже ви той самий Мервін із Чиказького центрального управління?

— Той самий, і ми не забули там покійного Джонса Пінто.

— Я його не вбивав!..

— Он як! У будь-якому разі, його смерть виявилася вам дуже на руку, інакше вам було б непереливки за ті кружальця. А тепер прямих свідків проти вас не залишилося. Тож можете повертатися в Чикаґо.

— Мені й тут добре.

— Усе ж, чоловіче, я б на вашому місці подякував мені за таку звістку.

— Дякую, — буркнув Мак-Мурдо.

— Дивіться, тільки не здумайте знову взятися за старе. Я вас попереджаю. А тепер бажаю всім на добраніч.

Він вийшов із бару, створивши ореол нового героя. Про подвиги Мак-Мурдо в Чикаґо давно вже перешіптувалися, але при розпитах він відповідав лише невизначеною посмішкою. Тепер чутки отримали офіційне підтвердження. Відвідувачі бару оточили Джека та гаряче тиснули йому руку, навперебій пригощаючи віскі. Джек міг не п’яніючи випити дуже багато, але цього вечора, якби з ним не було Сканлена, він навряд чи щасливо дістався б до ліжка.

У суботу ввечері Мак-Мурдо ввели в ложу. Йому здавалося, що він, уже посвячений у члени братства, увійде в ложу Вермісси без додаткових церемоній, але в долині існували свої власні обряди.

У самій Верміссі налічувалося близько шістдесяти членів братства, проте це була лише частина організації: в інших містечках долини існувало ще кілька лож. У разі необхідності вони зверталися один до одного по допомогу.

Ложа зібралася у великій кімнаті будинку Мак-Ґінті, зумисне відведеної для таких зібрань. У покої стояло два довгастих столи. Прибирачі зібралися біля одного з них, інший був заставлений пляшками та склянками, і багато братів дивилися туди голодними очима. На чільному місці сидів Мак-Ґінті, пласка чорна оксамитова шапка прикривала його чорне сплутане волосся, на грудях висів клапоть малинової матерії. Праворуч і ліворуч від нього розмістилися прикрашені шаликами або перев’язами брати вищих ступенів. Між ними був і Тед Болдвін. Його гарне, але жорстоке обличчя було дуже зосередженим. Решта були майже всі людьми поважного віку. До пересічних членів ложі належали здебільшого хлопці років ві-сімнадцяти-двадцяти. Дивлячись на них, важко було повірити, що це члени небезпечної зграї вбивць, котрі щиро пишаються своїми кривавими справами.

Жертвами Прибирачів один за одним ставали люди, небажані для ложі або небезпечні для неї. До цього числа потрапляли всі, хто відмовлявся робити «добровільні» пожертви в касу ложі, або ті, хто намагався викрити її діяльність. При-бирачі починали з шантажу, а якщо він не давав результату, то без найменших вагань закінчували підпалами й убивствами. Колись вони діяли обережно, намагаючись триматися таємниці, але, вочевидь, безсилля поліції незабаром розв’язало їм руки. До того ж бандити швидко залякали всю долину. Ніхто не наважувався свідчити проти них, а якщо справа все ж доходила до суду, то завжди виявлялося достатньо свідків захисту. Повна каса дозволяла не зважати на витрати в цих випадках. Десять років тривала діяльність ложі, і за ці десять років жодного її члена так і не засудили. Єдина небезпека для Прибирачів могла виходити лише від самої жертви. Як би приховано вони не готувалися до «операції» і як би несподівано не нападали, той, хто захищається, міг у відчаї завдати їм кривди або хоча б когось поранити. Що часом і ставалося.

Прийшовши в ложу, Мак-Мурдо вже знав, що йому призначать якесь випробування, але ніхто не повідомив, у чому воно полягає. Двоє братів урочисто відвели Джека в сусідню кімнату. Через дощані перегородки до нього долинав відгомін голосів. Чоловік кілька разів почув своє ім’я і зрозумів, що обговорюється його кандидатура. Нарешті двері відчинилися, і до Мак-Мурдо підійшов незнайомець із зеленим, помережаним золотом шаликом через плече.

— Магістр наказав засукати вам рукав, зав’язати очі та ввести в залу зборів, — мовив він і разом із іншими двома братами зняв із Мак-Мурдо піджака, закасав до ліктя правий рукав сорочки, стягнув мотузкою руки вище ліктя й, нарешті, вдягнув на голову ошелешеного юнака чорний каптур. Потім його повели.

Джеку здавалося, що він просувається у повній темряві, йому було задушно, і голос Мак-Ґінті, що озвався до нього, пролунав глухо.

— Джеку Мак-Мурдо, — сказав голос, — чи ви вже належите до старовинного ордену масонів?

Мак-Мурдо вклонився на знак підтвердження.

— Ваша ложа в Чикаґо номер двадцять дев’ять?

Новий уклін.

— Темні ночі неприємні.

— Авжеж, для мандрівних іноземців.

— Хмари важкі.

— Бо находить буря.

— Чи задоволені ви, брати? — спитав магістр.

Йому ствердно відповів гул голосів.

— За вашими відповідями, брате, ми бачимо, що ви справді належите до братства. Однак у нашій ложі ухвалений спеціальний ритуал. Чи готові ви до випробування?

— Готовий.

— Чи тверде у вас серце?

— Тверде.

— На доказ зробіть крок уперед.

Тієї ж миті Мак-Мурдо відчув тиск на очі та збагнув, що їх торкнулися два вістря. Здавалося, якщо він рушить уперед, то попрощається з очима. Однак він змусив себе зробити крок і враз перестав відчувати тиск. Знову почувся гомін схвалення.

— У нього тверде серце, — сказав голос. — Чи здатні ви терпіти біль?

— Не гірше за інших.

— Тоді спробуйте.

Мак-Мурдо ледь утримався від зойку: пекучий, болісний біль пронизав його руку. Він ледь не знепритомнів, але міцно стиснув кулаки й закусив губу, щоб стримати навіть найлегший стогін.

— Я міг би стерпіти й більше, — повідомив він.

Почулися захоплені голоси, чиїсь руки поплескали його по спині. Потім із посвяченого зняли каптур. Якийсь час Джек стояв без руху, мружачись від світла й намагаючись усміхнутися.

— Останнє слово, Мак-Мурдо, — зазначив Мак-Ґінті. — Ви вже присягнули зберігати таємницю й не порушувати вірності. Чи знаєте ви також, що кара за ламання присяги — раптова смерть?

— Авжеж.

— І ви будете коритися владі магістра за будь-яких обставин?

— Буду.

— Отже, від імені сто сорок першої ложі Вермісси даю вам повне право та привілеї братства. Поставте вино на стіл, брате Сканлен, і вип’ємо за здоров’я нашого гідного брата.

Мак-Мурдо принесли його піджак, але, перш ніж одягнути його, парубок зиркнув на свою праву руку. На передпліччі червоніло глибоке, випалене залізом тавро: коло, а в ньому трикутник. Двоє-троє його сусідів показали йому такі ж знаки.

— Нас усіх таврували, — сказав один із них, — але не всі так хоробро витерпіли це, як ви.

— О, дрібниці, — відповів Мак-Мурдо. Він зневажливо всміхнувся, хоча рука його палала.

Коли випили за нового члена ложі, почалося обговорення поточних справ. Мак-Мурдо нашорошив вуха.

— Першим пунктом у моєму списку, — заявив Мак-Ґін-ті, — зазначено читання листа магістра Віндла з Джилмер-тонської ложі номер двісті сорок дев’ять. Ось що він пише: ««Шановні джентльмени, необхідно завершити одну справу з Ендрю Ре з фірми «Ре і Стерміш», якій належать вугільні копальні неподалік. Ваша ложа зобов’язана нам допомогти: ви користувалися послугами двох наших братів минулої осені під час справи з одним полісменом. Якщо ви надішлете двох здібних людей, вони будуть підпорядковані скарбнику Гі/гінсу, адресу котрого ви знаєте. Він повідомить, де й коли діяти. Ваш Д. В. Віндл». Віндл ніколи не відмовлявся нам прислати одного-двох хлопців, — додав Мак-Ґінті, — і ми також не можемо йому відмовити.

Він окинув кімнату своїми тьмяними очима.

— Хто зголоситься добровільно на справу?

Багато хто підняв руку. Магістр подивився на них і схвально всміхнувся.

— Ви підходите, Тигре Кормак. Якщо будете діяти так само добре, як минулого разу, то будете не зайвим. Ви також, Вілсоне?

— Але я не маю револьвера, — сказав Вілсон, зовсім ще юнак.

— Ваше перша справа, чи не так? Що ж, треба й вам колись отримати хрещення кров’ю. Чудовий початок для вас. А револьвер, звісно, ви отримаєте, коли прийдете сюди в понеділок.

— А нагороду отримаємо?— спитав Кормак, кремезний смаглявий юнак із обвітреним обличчям. Тигр було, либонь, його прізвисько, що свідчило про особливу кровожерливість.

— Не турбуйтеся про це. У скриньці обов’язково знайдеться кілька срібняків для вас.

— А що зробив той чоловік? — поцікавився Вілсон.

— Вам краще не ставити такі запитання. Його засудили там, на місці. За що — не наша справа, маємо лише допомогти їм, як вони допомогли би нам. Наступного тижня до нас приїдуть два брати з Джилмертонської ложі, щоб попрацювати в наших краях.

— Хто саме?

— І такі запитання краще не ставити. Нічого не знаючи, ви нічого не зможете засвідчити, якщо дійде до допиту в полі-ційному відділку. Отже, не заподієте шкоди ні іншим, ні собі. Знаю одне: ці брати завдання виконують чисто.

— Давно вже час зайнятися справою, — зауважив Тед Болдвін. — А то тут люди зовсім знахабніли. Дійшло до того, що минулого тижня десятник Блейкер навіть вигнав трьох наших хлопців зі свого будинку. Його треба провчити, і він сповна отримає заслужене.

— Що він отримає?— пошепки запитав Мак-Мурдо свого сусіда.

— Порцію свинцю, — реготнув той. — Що скажете про наші порядки, брате?

— Вони мені до душі, — відповів Мак-Мурдо. — Тут у вас найкраще місце для відчайдуха.

Кілька Прибирачів, котрі сиділи поруч, почули ці слова й зааплодували.

— Що відбувається? — спитав магістр із протилежного кінця столу.

— Новий брат, сер, каже, що наші порядки йому до смаку.

Мак-Мурдо піднявся з місця.

— Вельмишановний магістре, я хотів би сказати, що коли вам знадобиться помічник, вважатиму за честь допомогти ложі.

Йому знову зааплодували. Дехто зі старших визнав, що нова зірка підіймається на горизонті занадто швидко.

— Я хотів би зауважити, — сказав секретар Гарвей, сивий чоловік із обличчям шуліки, котрий сидів поруч із головою, — що братові Мак-Мурдо варто було б зачекати, поки магістр сам вважатиме за потрібне послати його на справу.

— Не турбуйтеся, ваша черга настане, брате, і дуже скоро, — заспокоїв голова. — У будь-якому разі ми взяли до уваги вашу ревність. Якщо хочете, можете взяти участь у маленькій справі вже сьогодні вночі.

— З радістю.

— Тоді можете сьогодні попрацювати.

Мак-Ґінті знову зазирнув до списку.

— Тепер переходимо до наступного пункту. Вислухаймо звіт скарбника. Що в нашій касі? Необхідно надати допомогу вдові Джима Карнавея. Він загинув на службі в ложі, і ми зобов’язані подбати про його родину.

— Джима застрелили минулого місяця, коли брати збиралися прибрати Честера Вілкса, — повідомив Мак-Мурдо його сусід.

— Із касою все гаразд, — відзвітував скарбник, тримаючи перед собою бухгалтерську книгу. — Останнім часом всі фірми були щедрі. «Макс Ліндер і Ко» заплатили п’ятсот, брати Волкери прислали сотню, але я особисто повернув її і зажадав збільшити вп’ятеро. Якщо я не отримаю грошей до середи, їхній млин неодмінно поламається. Нам довелося спалити їхню греблю торік, аби змусити схаменутися. Також «Західна вугільна компанія» надіслала свій щорічний внесок. У касі достатньо грошей, і ми зможемо виконати всі наші зобов’язання.

— А як справи з Арчі Свіндоном? — поцікавився хтось.

— Він усе продав і виїхав. Старий біс залишив нам записку, в якій повідомив, що радше підмітатиме вулиці в Нью-Йорку, ніж залишиться великим власником копалень під владою шантажистів. Він розумно вчинив, що втік раніше, ніж записка потрапила в наші руки. Гадаю, що в долині він більше не з’явиться.

Старигань із поголеним обличчям і великим чистим чолом підвівся з протилежного від місця голови кінця столу.

— Скарбнику, — почав він, — дозвольте спитати, хто купив власність чоловіка, котрого ми вигнали з цієї місцини?

— Брате Морріс, її, певна річ, купила «Джилмертонська залізнична компанія».

— А хто купив копальні «Тодмена та Лі», які продавали торік?

— Та сама компанія, брате Морріс.

— Хто купив прокатний завод Манса та Шумана, а також компанію «Ван Деґер та Етвуд»?

— Їх усіх купила «Джилмертонська компанія».

— Не думаю, брате Морріс, — зауважив Мак-Ґінті, — щоб нам було важливо знати, хто купив ці ділянки та заводи, якщо нові власники не можуть вивезти їх із округи.

— Високоповажний магістре, боюся, що це має для нас неабияке значення. Ось уже десять років ми витісняємо звідси дрібних підприємців. А замість них з’являються великі компанії. Директори їхні живуть у Нью-Йорку або у Філадельфії й анітрохи не бояться наших погроз. Ми можемо, звісно, тягнути гроші з їхніх місцевих представників і навіть виганяти непокірних. Але на місця останніх обов’язково приїдуть нові. При цьому це викличе невдоволення власників великих компаній. Боюся, вони не забажають ділитися з нами своїми прибутками та вирішать об’єднатися проти нас. Тут уже вони не пошкодують грошей, аби відправити на шибеницю тих, кого захочуть.

Морріс сів. Збори принишкли. Підвівся Мак-Ґінті.

— Ви вічно каркаєте, брате Морріс. Поки учасники ложі згуртовані, їм не страшний ніхто у Штатах. Хіба ми не доводили цього в судах? А щодо великих компаній, мені здається, вони мають бути нам удячні. Вважаю, що вони вирішать, що краще платити нам, ніж із нами боротися. Однак, брати, — Мак-Ґінті скинув із себе оксамитову шапку й клапоть тканини, — ложа закінчила розгляд чергових справ. Правда, у нас залишається ще одна маленька справа: настав час для закуски та співів.

Дивна людська природа! Залу наповнювали люди, звиклі до вбивства, котрі не відчували співчуття ні до ридаючої вдови, ні до безпорадних діточок. Але мелодії знайомих пісень змусили декого навіть пустити сльозу. У Мак-Мурдо був чудовий тенор, він також узяв участь в імпровізованому концерті, виконавши «Я сиджу на тині, Мері» і «На мілинах алландських вод». Першого ж вечора новий брат став одним із найпопу-лярніших Прибирачів. Пляшки з віскі кілька разів обійшли по колу, обличчя присутніх розпашілися. У цей час керівник ложі знову звернувся до них:

— Хлопці, у місті живе чоловік, котрого настав час приборкати. Маю на увазі Джеймса Стейнджера, редактора «Вісника». Ви читали, що він знову написав про нас? — Мак-Ґінті висмикнув із кишені газету. — Стаття називається «Закон і порядок». Слухайте: «У долині панує кривавий терор. Після перших убивств минуло дванадцять років, і з того часу злочини не припиняються. Те, до чого ми тепер дійшли, викликає жах у всьому цивілізованому світі. Хіба заради цього наша батьківщина приймає до себе іммігрантів? Терор і беззаконня звили собі гніздо в тіні священного зоряного прапора свободи. Імена злочинців відомі, їхня організація діє відкрито. Чи довго ми будемо ще терпіти? Невже нам вічно жити...» Ну, я прочитав достатньо цієї гидоти, — завершив Мак-Ґінті, відкинувши газету. — А тепер питаю, як маємо вчинити з цим мерзотником?

— Смерть йому! — вигукнуло кілька голосів.

— Я проти, — піднявся з крісла Морріс. — Повторюю, брати, наша рука занадто міцно тисне на долину, і настане час, коли люди проти нас об’єднаються. Джеймс Стейнджер — старий. Його поважають у місті й в усій околиці. Якщо його вбити, вся долина збунтується, і нас самих можуть знищити.

— А скажіть, будь ласка, яким чином вони зможуть це зробити? — заперечив Мак-Ґінті. — Руками поліції? Та одна половина правоохоронців отримує у нас платню, а інша — нас боїться. Або, може, за допомогою судів і суддів? Га?

— Існує ще закон Лінча... — додав було Морріс.

У залі загаласували.

— Варто мені захотіти, — сказав Мак-Ґінті, — і я зберу двісті людей, котрі очистять усе місто.

Раптом, посиливши голос і грізно насупивши чорні густі брови, він промовив:

— Дивіться, брате Морріс, я стежу за вами вже не перший день. Вам бракує відваги, і ви намагаєтеся позбавити мужності інших. Кепсько доведеться вам, якщо ваше власне ім’я з’явиться в моїх списках.

Морріс зблід і опустився у крісло. Тремтячою рукою він підняв склянку, але перш ніж озватися, зробив кілька ковтків.

— Даруйте, вельмишановний магістре і всі брати, якщо я бовкнув щось не те. Ви всі знаєте, що я боюся лише, щоб із ложею не сталося чого лихого. Саме цей страх і змусив мене промовити необережні слова. Але ж я більше довіряю вашим думкам, високоповажний магістре, ніж своїм власним! І я обіцяю... обіцяю більше ніколи...

Він знітився. Почувши ці смиренні слова, Мак-Ґінті, мабуть, вдовольнився, у будь-якому разі перестав супитися.

— Дуже добре, брате Морріс. Мені й самому було би сумно, якби нам довелося вас провчити. Поки ж я займаю своє місце, маємо зберігати єдність як у словах, так і в справах. А тепер, хлопці, — продовжив він, — ось що я вам скажу: якщо ми покараємо Стейнджера як годиться, то, можливо, і справді накличемо на себе неприємності. Газетярі тримаються один за одного, і всі часописи в штаті здійняли б галас, закликаючи до поліції та війська. Але провчити його таки треба. Візьмете це на себе, брате Болдвін?

— З радістю, — відповів той.

— Скількох братів візьмете з собою?

— Шістьох. Двоє залишаться чатувати біля дверей. Чи підете ви, Гоєре, ви, Менселе, ви, Сканлене, обоє брати Вілбі...

— Я пообіцяв новому братові, що він також піде, — докинув голова.

Тед поглянув на Мак-Мурдо, і його погляд свідчив, що він нічого не забув і не вибачив.

— Нехай іде, якщо схоче, — похмуро відповів Болдвін. — І чим швидше ми займемося справою, тим краще.

Ложа почала розходитися — гамірно, із захмелілим гомоном. У барі залишалося ще достатньо відвідувачів, і декотрі брати до них приєдналися. Маленький загін, який отримав завдання, відділився й рушив найглухішими вулицями, щоб не привертати до себе уваги. Тріщав сильний мороз, в ясному небі висів молодик. Прибирачі зібралися біля яскраво освітленої будівлі із золотою вивіскою над головним входом «Вісник Вермісси». З будівлі чувся тріскіт друкарської машинки.

— Гей, ви, — гукнув Болдвін Мак-Мурдо, — стійте внизу біля дверей і наглядайте, щоб шлях для відступу був вільний. З вами може залишитися Артур Вілбі. Решта — за мною. Не бійтеся нікого: дюжина свідків підтвердить, що цієї миті ми перебували в Будинку спілки.

Наближалася північ, останні поодинокі перехожі зникли у своїх домівках. Відчинивши двері редакції, Болдвін і його супутники побігли сходами. Мак-Мурдо й Вілбі залишилися внизу. Через півхвилини згори почулися вигуки, прохання про допомогу, тупіт, стукіт звалених меблів. Потім на майданчик вибіг сивочолий чоловік. Але його наздогнали, окуляри нещасного злетіли й дзвінко розбилися біля ніг Джека. Старигань упав, одразу шестеро київ загупали по його спині. Він корчився, стогнав, його довгі худі ноги та руки тремтіли під ударами. Нарешті він затих. Усі, крім Болдвіна, відступили, але той, із обличчям, спотвореним злістю, продовжував бити нещасного по голові. Мак-Мурдо вибіг сходами та вхопив Болдвіна за руку.

— Ви його вб’єте, — сказав він. — Годі!

Болдвін оскаженіло зиркнув на нього та відсмикнув руку.

— Хто ви такий, щоб втручатися? Геть! — він знову здійняв палицю, але Мак-Мурдо вихопив револьвер.

— Ви там обережніше, — сказав він. — Не раджу підіймати на мене руку, інакше справа скінчиться погано. А щодо нього, то хіба магістр не заборонив убивати цього чоловіка?

— Він має рацію, — сказав один зі зграї.

— Втікайте! — закричав знизу Вілбі.

На першому поверсі, у друкарні, здійнявся галас. Кілька робітників і метранпаж вискочили на нижній майданчик. Прибирачі облишили нерухомого стариганя та кинулися вниз. Дехто побіг назад у бар, інші, серед яких був і Мак-Мурдо, знову розсипалися темними вуличками та кружними шляхами подалися додому.

Наступного ранку Мак-Мурдо передусім згадав про свій вступ у ложу. Воно й не дивно: рука в нього розпухла — запальний процес, дуже боліла голова. Пізно поснідавши, він узявся за лист одному приятелеві. Принесли свіжий «Вісник». Внизу була надрукована замітка під заголовком «Злочин у редакції “Вісника”». Вона коротко повідомляла про вечірній напад і закінчувалася словами: «Справу передали поліції, проте навряд чи можна сподіватися, що розслідування призведе до якихось результатів. Численним друзям Стейнджера повідомляємо, що, хоча його й жорстоко побили, чоловік отримав кілька ушкоджень голови, життя його поза небезпекою».

Мак-Мурдо відклав газету, його рука легко тремтіла. Мабуть, забагато хильнув учора. Він розкурював люльку, коли в двері кімнати постукала й увійшла господиня. Вона передала йому записку, щойно принесену хлопчиком-кур’єром. Мак-Мурдо відразу пошукав підпис, але його не було. Текст був такий: ««Маю побалакати з вами, але не у вас удома. Можемо зустрітися біля флагштока на Млиновому пагорбі. Якщо прийдете туди зараз, повідомлю щось важливе і для вас, і для мене».

Мак-Мурдо двічі перечитав ці рядки, але вони нічого не повідомили йому про можливого автора. Поміркувавши, він усе ж вирішив піти на зустріч.

Млиновим пагорбом називали невеликий запущений парк у центрі міста. Улітку там вешталися нероби, взимку ж він був порожній, і було це дуже непривабливе місце. З вершини пагорба, на якому й був розбитий парк, відкривався вигляд не лише на містечко, а й на звивисту долину, що простягалася донизу, вкриту чорним від кіптяви та вугільного пилу снігом, і на порослі лісом гори. Мак-Мурдо пішов угору доріжкою, обсадженою з обох боків ялинками, і нарешті дістався до закритої корчми посеред парку. Поруч із корчмою виднівся порожній флагшток, а під ним стояв чоловік у плащі з піднятим коміром і в низько насунутому капелюсі.

Він обернувся на відгомін кроків, і Мак-Мурдо з подивом упізнав Морріса. Замість привітання вони обмінялися сигналами ложі.

— Я мав порадитися з вами, містере Мак-Мурдо, — сказав Морріс невпевнено. — Дякую, що прийняли моє запрошення.

— Чому ви не підписалися?

— Треба бути обережним, зараз не знаєш, кому можна довіряти, а кому — ні.

— Братам по ложі слід довіряти.

— Ну, не завжди, — у запалі заперечив Морріс. — Усе, що ми говоримо, і навіть усе, що думаємо, передають містеру Мак-Ґінті.

— Послухайте, — невдоволено зауважив Мак-Мурдо, — ви ж знаєте, що я тільки вчора присягнув на вірність магістру. Хочете, щоб я зламав присягу?

— Кепські ж у нас справи, якщо вільні громадяни не сміють висловлювати свої думки, розмовляючи віч-на-віч.

Мак-Мурдо, котрий пильно спостерігав за співрозмовником, здавалося, пом’якшав.

— Як ви знаєте, я тут не так давно, тож погано засвоїв ваші звичаї. Не мені починати, містере Морріс... Якщо вам потрібно щось сказати, то слухаю вас.

— Щоб передати все містерові Мак-Ґінті?

— Розслабтеся. Особисто я залишуся вірним ложі, кажу вам це прямо. Але не видаю те, що має залишитися таємницею. Але врахуйте: ні в чому, що суперечить інтересам ложі, не чекайте від мене допомоги.

— Можливо, я віддам у ваші руки своє життя, будучи відвертим. Але ви все ж новачок. Отже, совість ваша ще не настільки зашкарубла, як у інших. Ось чому мені захотілося побалакати з вами.

— Що ж ви хочете мені повідомити?

— Якщо ви мене зрадите, нехай ляже на вас моє прокляття.

— Я сказав, що не буду!

— Тоді відповідайте: коли ви стали членом ложі в Чикаґо, склали обітниці вірності та милосердя, вам спало на думку, що це приведе вас на кримінальний шлях?

— Дивлячись, що таке кримінал.

— Дивлячись що... — вигукнув Морріс розгнівано. — Мало ви бачили наших справ, якщо можете назвати їх якось інакше. Ну, а минулої ночі, коли старого чоловіка, котрий міг бути вашим батьком, побили мало не до смерті. Що це було, скажіть?

— Дехто сказав би, що війна, — спокійно відповів Мак-Мурдо, — а на війні — як на війні: всі хочуть поквитатися як можуть.

— Ви все ж не відповіли на моє запитання: чи думали ви про щось таке, коли вступали в ложу Чикаґо?

— Мушу зізнатися, що ні.

— Так було й зі мною, коли я вступив в орден у Філадельфії. На жаль, справи мої там були кепські, й однієї клятої години я почув про Верміссу. Приїхав сюди, щоб залагодити їх. Господи, як подумаю... Зі мною приїхали дружина та троє дітей. На базарній площі я відкрив крамницю, і все було успішно. Потім вступив у місцеву ложу — так само, як ви вчора. Й одразу ж опинився у владі лиходія та заплутався в сітях злочинів. Що мені залишалося робити? Не можу звідси поїхати, адже всі кошти я вклав у магазин. Якщо відмовлюся від братства, накладу головою, й один Бог знає, як учинять із моєю дружиною та дітьми. Це жахіття!

Морріс затулив обличчя руками. Мак-Мурдо стенув плечима:

— Ви занадто жалісливі для всіх цих справ.

— У мені ще не вмерла совість, але вони перетворили мене на злочинця. Особливо запам’ятався один випадок. Якось мені дали доручення. Якби я відмовився, мене спіткала б смерть... Спогад про те, що трапилося, вічно переслідуватиме мене. Миль за двадцять від містечка стояв відокремлений будинок, он там, біля гір... Мені наказали чатувати двері, доручити відповідальнішу роботу вони не наважилися. Решта увійшли в кімнату, і коли знову з’явилися з дверей, їхні руки були по лікті в крові... Ми вже збиралися йти, коли позаду нас у будинку залементувала дитина. Я мало не зомлів від жаху, але мені треба було всміхатися, інакше наступного разу вони вийшли б із закривавленими руками з мого будинку, а мій маленький Фред ридав би так само... За наказом я став катом... Я віруючий католик, але священик не захотів навіть спілкуватися зі мною, дізнавшись, що я Прибирач... Мене відлучили від церкви... Мені ясно, що ви котитеся тією самою доріжкою, і я питаю вас: ви готові стати холоднокровним убивцею?.. Або ми все ж можемо якимось чином зупинити все це?

— Що ж ви хочете робити? — різко спитав Мак-Мурдо. — Не донести ж?

— Боронь, Боже, — замахав руками Морріс. — Одна думка про це вартувала б мені життя.

— Ну, що ж, — сказав Мак-Мурдо, — особисто мені ви здаєтеся просто слабохарактерною людиною. До того ж ви надаєте всьому цьому занадто багато значення.

— Занадто багато!!! Поживіть тут довше, тоді зрозумієте! Подивіться в долину, яку тінь кидають на неї клуби диму? Повірте, тінь злочинів — куди похмуріша. Ми живемо у Долині страху. Від заходу сонця до ранкової зорі серця мирних жителів тремтять від переляку. Скоро, чоловіче, ви самі в цьому переконаєтеся.

— Поживемо — побачимо, — безтурботно кинув Мак-Мурдо. — Прийде час, і я скажу вам, що думаю з цього приводу. А тепер мені ясно лише одне: ви не годитеся для життя в долині й чим швидше продасте свою крамницю за будь-яку ціну та заберетеся звідси, тим краще. Я не забуду, що ви сказали. Сподіваюся, ви мали гарні наміри. Прощавайте.

— Стривайте, — зупинив його Морріс. — Нас могли помітити разом, і хтозна, чи не забажають дізнатися, про що ми розмовляли.

— З вашого боку завбачливо подумати про це.

— Скажімо, я пропонував вам місце у моїй крамниці.

— А я відмовився. Ну що ж, домовилися. Бувайте, брате Морріс, і бажаю, щоб у майбутньому вам жилося легше.

Того ж вечора Мак-Мурдо в задумі сидів у своїй вітальні біля грубки й курив. Несподівано двері відчинилися й у кімнату ввійшов магістр ложі. Він сів навпроти парубка й кілька секунд мовчки витріщався на нього. Мак-Мурдо витримав цей погляд цілком спокійно. Нарешті Мак-Ґінті озвався:

— Я рідко ходжу в гості, брате Мак-Мурдо, адже клієнти забирають у мене занадто багато часу. Проте вирішив навідати вас.

— Я цим пишаюся, — відповів Мак-Мурдо й підвівся, щоб дістати пляшку віскі з буфета. — Не чекав такої честі.

— Ну, як рука?

Мак-Мурдо скривився.

— Дається взнаки, але нічого: варто перетерпіти.

— Авжеж, — підтвердив Мак-Ґінті, — варто для людей, відданих ложі та готових працювати для неї. Про що ви балакали з братом Морісом на Млиновому пагорбі?

Запитання пролунало несподівано, але у Мак-Мурдо була напоготові відповідь.

— Морріс — хороший хлопець. Йому здалося, що я в скруті, і, бажаючи мені допомогти, він запропонував мені місце у своїй крамниці.

— І ви відмовилися?

— Ну, звісно. Я можу, не виходячи з кімнати, отримати за чотири години більше, ніж він дав би мені за місяць.

— Це правда. Але на вашому місці я не став би часто зустрічатися з Морісом.

— Чому?

— Бо я раджу це вам. Для всіх виявилося б цілком достатньо мого слова.

— Можливо, але не для мене, — сміливо заперечив Мак-Мурдо.

Очі смаглявого велетня гнівно спалахнули, проте наступної миті вираз його обличчя змінився, і він гомерично зареготав нещирим сміхом.

— Я завжди казав, що ви крапчаста карта в грі. Ну, якщо вам потрібні пояснення, будь ласка, я їх вам дам. Хіба Морріс не відгукувався погано про ложу?

— Ні.

— А про мене?

— Також ні.

— Отже, він вам просто не довіряє. У душі ж він невірний брат. Ми це знаємо й чекаємо тільки нагоди покарати його. У нашому загоні немає місця для паршивої вівці. А якщо будете обійматися з невірним чоловіком, підозра в невірності впаде й на вас. Зрозуміли?

— Я не можу заприязнитися з ним, бо цей чоловік мені не подобається, — відповів Мак-Мурдо. — Що ж до моєї невірності, то якби про неї згадали не ви, а хтось інший, йому б не довелося промовити наступну фразу.

— Гаразд, сказано досить, — зауважив Мак-Ґінті. — Я прийшов, аби вчасно попередити вас, що й зробив.

— Але як ви дізналися про моє побачення з Морісом?

Мак-Ґінті засміявся.

— Я вимушений знати все, що відбувається в місті, — сказав він, — і раджу пам’ятати, що я знаю все. Ну, мені час, лише додам, що...

Але він не встиг закінчити прощальну фразу, як відчинилися двері, й насторожені обличчя трьох полісменів зазирнули всередину. Мак-Мурдо схопився й дістав револьвер, проте відразу ж сховав його до кишені, побачивши спрямовані на себе стволи гвинтівок. Четвертий чоловік, також в однострої, увійшов до покою, і Мак-Мурдо впізнав у ньому капітана Мервіна з Чикаґо. Капітан підійшов ближче та похитав головою.

— Я так і думав, що нам іще доведеться зустрітися. Одягайтеся й ходімо.

— Вам доведеться за це відповісти! — прогримів Мак-Ґін-ті. — Як ви можете вдиратися в приватну оселю й ображати порядних людей?

— Це вас не стосується, раднику, — відповів Мервін. — Ми прийшли не за вами, а ось за цим юнаком, і ви зобов’язані допомагати поліції виконувати її обов’язок.

— Він мій приятель, і я відповідаю за нього.

— Дивіться, містере Мак-Ґінті, щоб вам не довелося відповідати за власні справи. Ну, а цей Мак-Мурдо був негідником ще до приїзду в Верміссу, негідником він залишився й досі... Ну ж бо, подайте сюди револьвер, чоловіче.

— Ось він, — із холодним серцем відрубав Мак-Мурдо. — Якби ми були з вами віч-на-віч, капітане Мервін, ви б розмовляли інакше.

— Де ордер про арешт? — поцікавився Мак-Ґінті. — Правду кажу, поки в поліції служать такі джентльмени, як ви, у Вер-міссі все буде зле. Ви нас образили та відповісте за це.

— Ви виконуйте ваш обов’язок, як ви його розумієте, раднику, — не злякався Мервін, — а ми виконуватимемо свій.

— У чому ж мене звинувачують? — спитав Мак-Мурдо.

— У тому, що ви брали участь у нападі на редактора Стейн-джера в приміщенні «Вісника». Можете радіти, що вас не звинувачують у вбивстві.

Мак-Ґінті брутально зареготав.

— Якщо справа в цьому, то раджу вам облишити його: Мак-Мурдо був у Будинку спілки та до півночі грав у покер. Дванадцять свідків підтвердять мої слова.

— Усе з’ясується на суді. А наразі ходімо, Мак-Мурдо. Відійдіть, містере Мак-Ґінті, убік: під час виконання своїх службових обов’язків я опору не дозволю.

У голосі капітана прозвучала така рішучість, що Мак-Мурдо та Мак-Ґінті залишалося лише скоритися. На прощання магістр устиг шепнути кілька слів арештанту.

— А як же?.. — він указав великим пальцем через плече, і Мак-Мурдо збагнув, що він має на увазі фальшиві долари.

— Усе гаразд, — пошепки відповів Мак-Мурдо: у нього був сховок під підлогою в спальні.

— До побачення, — голосно сказав Мак-Ґінті, стискаючи йому руку. — Я переговорю з адвокатом Рейлі й усі витрати візьму на себе. Можете бути певними: вас скоро звільнять.

Капітан підозріло поглянув на них.

— Ви двоє, — звернувся він до полісменів, — вартуйте арештанта та стріляйте, якщо надумає втекти. А я обшукаю будинок.

Але обшук нічого не дав, і Мак-Мурдо відвели в поліцію. Стемніло, дув різкий вітер, тому людей на вулицях було мало. Але зустрічалися перехожі, підбадьорені темрявою та присутністю поліції, котрі обсипали заарештованого образами.

— Судити клятого Прибирача! — крикнув хтось. — Лінчувати його!

Після короткого допиту Мак-Мурдо помістили в загальну камеру. Там він побачив Болдвіна й інших учасників нападу. Але довга рука ложі дотяглася й сюди.

Уночі якийсь полісмен увійшов у камеру з оберемком соломи та вийняв з неї дві пляшки віскі, харчі та колоду карт. Арештанти цієї ночі не нудьгували.

Уранці стало ясно, що їм справді немає чого боятися. З одного боку, свідки нападу, метранпаж й інші працівники, визнали, що освітлення було слабке, а вони хвилювалися й тому не можуть тепер переконливо засвідчити особи нападників. До того ж спритний адвокат, запрошений Мак-Ґінті, зовсім їх заплутав. Потерпілий, котрий дав свідчення в лікарні, пам’ятав лише, що першим його ударив чоловік із вусами. Стейнджер, правда, додав, що переконаний у причетності до нападу Прибирачів, бо з усіх навколишніх жителів лише вони його ненавидять і він неодноразово отримував від них листи з погрозами. Але з іншого боку, шестеро громадян, зокрема й муніципальний радник Мак-Ґінті, заявили, що всі обвинувачені в момент нападу грали в карти у Будинку спілки та розійшлися дуже пізно. У результаті звинувачених відпустили, сказавши їм кілька слів, схожих на вибачення, а капітану Мервіну й усій поліції зробили зауваження за недоречну старанність.

Коли оголосили рішення, у залі пролунали овації. Мак-Мурдо глянув і побачив багато знайомих облич. Брати ложі всміхалися та махали капелюхами. Інші сиділи, зціпивши зуби та насупивши брови, і мовчки дивилися на виправданих, коли ті виходили з суду. Тільки один робітник із чорною бородою гукнув їм услід:

— Кляті вбивці!.. Ми все ж запхаємо вас до каземату!

Коли щось і могло збільшити популярність Мак-Мурдо серед Прибирачів, то лише цей арешт і подальше виправдання. Він уже заслужив репутацію веселого хлопця, гордого та запального, нездатного знести образу ні від кого, навіть від самого майстра ложі. Лише дехто зі старших братів, зокрема й Болдвін, явно дратувався такій блискавичній кар’єрі новачка. Але вони трималися обережно, бо Мак-Мурдо так само легко вступав у бійку, як сміявся й жартував.

Зате старий Шефтер тепер узагалі не бажав мати з ним нічого спільного й категорично заборонив з’являтися в нього вдома. Однак любляча Етті не могла відмовитися від Джека, хоча здоровий глузд і їй підказував, до чого призвело б заміжжя з таким чоловіком. Якось уранці, провівши безсонну ніч, дівчина вирішила побачитися з Джеком та вмовити його відмовитися від цих темних справ. Вона подалася до нього та непомітно прослизнула в кімнату, де, як вона знала, жив Мак-Мурдо. Той сидів за столом і щось писав. Кроків Етті він не почув. Раптом її охопив грайливий настрій. Дівчина навшпиньки підкралася до Джека та несподівано поклала руку йому на плече.

Намір Етті налякати його був більш ніж удалим. Джек миттю схопився, наче підкинутий пружиною, і різко обернувся.

Ліва рука його одночасно зім’яла папір, що лежав на столі, а правою він ледь не схопив дівчину за горло. Секунду він витріщався на неї шаленим нерозуміючим поглядом, потім на обличчі зобразилося полегшення, здивування і, нарешті, радість.

— А, це ви, Етті, — сказав Джек, різко витираючи спітніле чоло. — Лиш подумайте: ви прийшли до мене, а я вас так зустрічаю! Ох, Етті, дозвольте мені заспокоїти вас!

І він простягнув до юнки руки. Але та ще перебувала під сильним враженням від побаченого виразу смертельного страху, який у першу мить з’явився на обличчі парубка.

— Чому ви так сильно злякалися мене? О, Джеку, якби ваша совість була чистою, ви не дивилися б на мене так!

— Я думав про інше, і коли ви безгучно підкралися...

— Ні, Джеку, — у дівчини раптом спалахнула підозра. — Дайте мені листа, який писали!

— Етті, я не можу виконати вашого прохання.

— Ви писали іншій жінці! Інакше не стали б ховати від мене листа. Можливо, ви писали своїй дружині? Я навіть не знаю достеменно, чи ви неодружені. Адже вас тут ніхто не знає!

— Я неодружений, Етті. Присягаюся, ви для мене єдина жінка на світі!

— Тоді чому не хочете показати мені листа?

Він поглянув на неї з ніжністю.

— Люба, я присягнув не показувати його, і як не порушив би слова, даного вам, дотримаю обіцянки й іншим. Справа стосується ложі, і це — таємниця навіть від вас. Якщо я злякався дотику вашої руки, невже ви не розумієте, чому? Адже це могла бути й рука ворога.

Парубок пригорнув дівчину до себе, і поцілунки остаточно розігнали її сумніви та страхи.

— Скажіть, а тепер ви знову спокійні? Авжеж?

— Про який спокій ви кажете, Джеку, коли я будь-якого дня можу почути, що вас судять за вбивство? Мак-Мурдо — Прибирач! Ці слова щоразу болем пронизують моє серце.

— Ми намагаємося своїми засобами відстояти належні нам права.

Етті притулилася до нього.

— Покиньте їх, Джеку! Заради мене! Я прийшла просити вас про це. О, Джеку, ви бачите, я благаю на колінах!

Він підняв дівчину, притиснув до грудей і спробував заспокоїти.

— Ну ж бо, Етті, ви й самі не знаєте, чого просите. Чи можу я покинути розпочату справу? Це було б ламанням присяги, зрадою! Якби ви знали обставини, в яких я опинився, то не просили б про це. А потім — хіба ложа так просто відпустить людину, посвячену в її таємниці?

— Я вже все обміркувала, Джеку. У батька є певні заощадження, і йому також набридло це кляте місто. Ми разом утечемо до Філадельфії або Нью-Йорка й сховаємося там.

Джек гірко всміхнувся:

— У ложі довгі руки! Вони легко сягнуть звідси і до Філадельфії, і до Нью-Йорка.

— Ну, тоді поїдемо в Англію або Німеччину, на батьківщину мого батечка. Поїдемо, куди хочете, тільки б опинитися подалі від цієї Долини страху!

Мак-Мурдо згадав про Морріса.

— Ось уже вдруге при мені її так називають. Справді багато хто з вас пригнічений страхом.

— О, Джеку, всі миті нашого життя затьмарені. Може, ви гадаєте, що Болдвін усе пробачив? Він тільки боїться вас, інакше... що було б уже з нами! Якби ви бачили, як він дивиться на мене...

— Зрозумійте, мила, я не можу зараз поїхати. Зате якщо ви мені довіритеся, я сам знайду хороший, чесний вихід із становища.

— З такого становища не може бути чесного виходу.

— З вашої точки зору — так. Але дайте мені шість місяців, і я, не соромлячись нічиїх поглядів, зможу вибратися з долини.

Юнка недовірливо поглянула на нього.

— Шість місяців? Обіцяєте?

— Ну, може, сім або вісім... У будь-якому разі раніше, ніж через рік, ми звідси виберемося.

Більше Етті нічого не досягла. Але й це було вже щось. Віддалений світ трохи розсіяв морок безнадійного майбутнього. Коли Етті повернулася додому, на душі їй було легше, ніж будь-коли за весь час, що вона знала Джека.

Позаяк Мак-Мурдо став повноправним членом ложі та почав отримувати докладнішу інформацію, він незабаром з’ясував, що діяльність Прибирачів аж ніяк не обмежувалася однією долиною, а була набагато ширшою та складнішою. Навіть Мак-Ґінті, мабуть, не був обізнаний про все вповні. Брат вищого ступеня, котрого називали крайовим делегатом, жив у Латці Гобсона, відав багатьма окремими ложами та самовладно розпоряджався ними. Мак-Мурдо лише раз бачив його — маленького сивого чоловічка, схожого на пацюка, який не ходив, а ковзав, нишком кидаючи погляди праворуч і ліворуч. Його звали Іванс Потт. Сам магістр сто сорок першої ложі явно відчував до цього чоловіка щось на кшталт шанобливого трепету.

Якось Сканлен, котрий жив в одній оселі з Мак-Мурдо, отримав від Мак-Ґінті листа, до якого була додана записка Іванса Потта. Той повідомляв керівнику ложі Вермісси, що надсилає до нього двох бравих хлопців, Ловлера й Ендрюса, яким доведеться попрацювати в околицях міста. Чи не буде магістр таким люб’язним гарненько сховати їх до того часу, коли настане їм час діяти? І Мак-Ґінті попросив Сканлена та Мак-Мурдо прихистити в себе гостей.

Того ж вечора з’явилися Ловлер та Ендрюс, кожен зі своїм дорожнім наплічником. Ловлер, чоловік у літах і замкнутий, у чорному костюмі та м’якому капелюсі, із сивою розпатланою бородою, був схожий на священика. Ендрюс, майже хлопчик, з відкритим обличчям і розбещеними манерами, навпаки, здавався школярем, який безтурботно насолоджується вакаціями. Обоє вони не пили нічого міцного та загалом поводилися вкрай чемно. Утім, вони більш-менш охоче розповідали й про свої минулі доручення. На рахунку Ловлера 'їх було чотирнадцять, в Ендрюса — три. Лише про те, що їм доведеться зробити, мовчали.

— Нас вибрали тому, що ні я, ні цей хлопчисько не пиячимо, — тільки й сказав Ловлер. — Отже, нічого зайвого не бовкнемо.

— Усі ми працюємо разом, — відповів на це Сканлен.

Усі четверо сиділи за вечерею.

— Слушно, і ми охоче побалакаємо про те, як прибрали Чарлі Вільямса, або Симона Берда, або ще когось.

— Тут у нас живе з півдюжини людей, із котрими я б із задоволенням звів рахунок! — вигукнув у запалі Мак-Мурдо.

— А ви не маєте наміру навідати Джека Нокса з Ірландії? Я з радістю почув би, що він отримав те, що заслужив.

— Ні, нас цікавить не він.

— Може, Герман Штраус?

— І не він.

— Ну, ми не наполягаємо. Таємниця — то таємниця. Просто хотіли б вам допомогти.

Ловлер із посмішкою похитав головою. Від нього нічого не можна було вивідати.

Однак Сканлен і Мак-Мурдо все ж твердо вирішили бути присутніми при «забаві», як вони казали. Коли Мак-Мурдо почув на сходах тихі кроки, то розбудив Сканлена, й обоє миттю вдяглися. Зовнішні двері були відчинені. Ще не розвидніло, але при зрадливому світлі вуличних ліхтарів Мак-Мурдо та його супутник розгледіли два силуети, що хутко віддалялися, й обережно рушили за ними.

Їхній будинок стояв на самому краю міста. Дуже швидко Мак-Мурдо та Сканлен опинилися в полі, неподалік від перехрестя двох сільських доріг. На роздоріжжі Ловлера й Ендрюса чекали ще троє заїжджих братів. Вочевидь, справа була важлива. Брати попрямували до Воронячої гори, де розкинулися копальні великої компанії. Ними завідував енергійний і безстрашний директор, уродженець Нової Англії, який навіть у довгі роки терору зумів підтримувати необхідну дисципліну та лад серед своїх підлеглих.

Світало, чорною стежкою йшли гірники поодинці та групами.

Мак-Мурдо і Сканлен змішалися з ними, не випускаючи з уваги заїжджих братів. Над землею висів густий туман. Раптом пролунав різкий свисток: це був сигнал, який означав, що хвилин через п’ять-десять почнеться спуск у штольню.

Коли Сканлен і Мак-Мурдо дійшли до відкритого майданчика біля копальні, там скупчилося близько сотні шахтарів. Чекаючи спуску, вони тупотіли ногами та дмухали собі на руки, щоб якось зігрітися. Приїжджі брати стояли осторонь. Сканлен і Мак-Мурдо піднялися на купу шлаку віддалік. З машинного відділення вийшов бородатий управитель Мензис і знову засвистів у свисток: почався спуск у штольню. Цієї миті звідкілясь збоку підійшов директор, високий худорлявий чоловік. Ступивши кілька кроків, він помітив групу мовчазних і незворушних незнайомців. Вони були в робочому одязі й усі в глибоко насунутих капелюхах.

— Хто ви такі? Якого біса вам треба? — спитав директор, підходячи до гурту.

Замість відповіді молодий Ендрюс ступив уперед і вистрелив йому в живіт. Сотня гірників, що чекали, завмерла, немов паралізована. Директор обома руками затиснув рану, устав і рушив геть хитаючись, але тут вистрелив і другий убивця. Директор упав на бік, смикаючи ногами та хапаючи руками уламки руди. Від вигляду цього з грудей Мензиса вирвався крик люті, і він із ломакою в руках кинувся на вбивць. У нього також вистрелили кілька разів, і нещасний мертвим упав до ніг убивць. Кілька гірників подалося вперед, почулися голоси співчуття та гніву. Але двоє з прибульців випустили кілька набоїв, кулі просвистіли над головами робітників, і ті негайно відступили. Вбивці одразу ж розчинилися в ранковій імлі. Усе сталося миттєво. Свідки цієї сцени ледь устигли отямитися, як усе було скінчено, і навряд чи хтось із них міг би описати зовнішність людей, котрі щойно на очах цілого натовпу вчинили подвійне вбивство.

Сканлен і Мак-Мурдо рушили додому. Сканлен притих, він уперше бачив «справжню справу», і вона здалося йому не такою кумедною, як йому описували. Мак-Мурдо також ішов мовчки, заглиблений у свої думки.

Цієї ночі в Будинку спілки брати ложі святкували новий успіх. Похмура тінь над долиною згустилася ще більше, жах іще дужче охопив жителів.

І як умілий полководець закріплює результати своєї перемоги, не даючи ворогові зібратися з силами й оговтатися після нещодавньої поразки, так і Мак-Ґінті тієї ж ночі задумав нову операцію. Коли п’яні Прибирачі розходилися, він торкнувся

плеча Мак-Мурдо й повів його за собою в ту саму кімнатку, де відбулася їхня перша бесіда.

— Ось що, друже, — сказав він, — маю, нарешті, гідну вас справу. Доручаю її вам.

— Я цим пишаюся, — зрадів Мак-Мурдо.

— Можете взяти із собою Мандерса та Рейлі. Їх уже попередили. Поки ми не розберемося з Честером Вілкоксом, не матимемо спокою, а якщо вам удасться вбити його, то заслужите подяку всіх лож долини.

— Докладу всіх зусиль. Хто він і де його шукати?

Мак-Ґінті вийняв із рота наполовину зжовану сигару і, пояснюючи, став водночас накидати грубий план на аркуші з нотатника.

— Він міцний горішок. Поліційний сержант, тертий калач, і старих рубців на ньому не злічити. Ми двічі намагалися його вбити, але невдало. Останнього разу ми втратили Джима Кар-навея. Тепер спробуйте ви. Ось будинок, бачите, він самотньо стоїть біля дороги на Залізний Дайк. Тож галасу ніхто не почує, хіба випадкові перехожі. Вдень не варто й пробувати. Вілкокс завжди носить при собі зброю і стріляє влучно. Тому головне — заскочити його вночі, зненацька. У будинку, крім нього, живуть троє дітей, дружина та служниця. Якщо будете забагато сперечатися, справі кінець. Гадаю, найкраще буде підкласти вибухівку під вхідні двері та підірвати...

— А що зробив цей чоловік?

— Хіба я не сказав вам, що він застрелив Джима Карнавея?

— А чому застрелив?

— Вам що до цього? Карнавей вештався навколо його будинку, і той його застрелив. Цього достатньо для мене та вас.

— Там дві жінки й діти. Їх також треба знищити?

— Необхідно, інакше не зможете дістатися до нього.

— Але вони ж нікого не застрелили.

— Що за балачки? Ви що, відмовляєтеся від доручення?

— Ні, раднику! Хіба я колись давав привід думати, що схильний до непокори? Розумне доручення чи ні, це вам вирішувати.

— Отже, ви готові все виконати?

— Звісно.

— Коли?

— Ну, зо дві ночі мені потрібні, щоб розвідати місцевість, оглянути будинок і скласти план. А на третю ніч...

— Дуже добре, — втішився Мак-Ґінті, тиснучи Джекові руку. — Дійте. Це буде хороший день для нас, коли повідомите, що справу зроблено. Після такого удару вони всі впадуть на коліна.

Будинок Честера Вілкокса стояв самотньо миль за п’ять від Вермісси. Наступної ночі Мак-Мурдо подався на розвідку та повернувся, коли вже розвидніло. Вдень він обговорив план із двома своїми підлеглими, Мандерсом і Рейлі. Це були зовсім молоді хлопці, котрі говорили про майбутнє вбивство, наче йшлося про лови на оленя. Мак-Мурдо ще раз сходив на розвідку. Третьої ночі всі троє зустрілися за містом. Крім зброї, у них була з собою й вибухівка, якою вони поживилися на каменоломнях. Десь близько другої ночі Прибирачі дісталися місця призначення. Дув різкий вітер, і хмари з невеликими прогалинами хутко мчали небом. Мак-Мурдо та його спільники підкралися до будинку безшелесно. Усередині оселі, як і навколо, панувала повна тиша, яку порушував лише свист вітру в деревах. Мак-Мурдо обережно підклав лантух із вибухівкою під поріг будинку, прикріпив ґніт і підпалив його. Прибирачі відбігли на безпечну відстань і сховалися в канаві. Маленький вогник побіг мотузкою, дістався до вибухівки, після чого приголомшливий вибух здійняв у повітря приречену споруду. Завдання було виконане.

Однак уранці з’ясувалося, що операція Мак-Мурдо, так добре продумана та виконана, провалилася. Вілкокс виявився занадто завбачливим. Чи то доля багатьох інших жертв, чи якесь передчуття змусили його якраз напередодні перебратися з сім’єю в інше, безпечніше житло... Вибух зруйнував порожній будинок.

— Байдуже, — сказав Мак-Мурдо, — він моя жертва, і я дістануся до нього, хоч би й мені довелося чекати цілий рік.

Збори ложі висловили Мак-Мурдо довіру. А через кілька тижнів газети повідомили, що Вілкокса застрелили із засідки.

Ось такими були «подвиги» Прибирачів, котрі перетворили долину Вермісси на Долину страху. У старих часописах можна прочитати й про те, як двох полісменів, Іванса і Ґента, застрелили, коли ті намагалися заарештувати двох Прибирачів; як застрелили місіс Лербі, котра сиділа біля ложа свого чоловіка, мало не до смерті побитого за наказом Мак-Ґінті; як спершу вбили старшого Дженкінса, а потім і його брата; як понівечили Джеймса Мердока; як підірвали будинок Степ-гауза, винищивши цілу сім’ю; як жорстока смерть спіткала Стендалса — і все це упродовж однієї зими.

Ця страшна зима закінчилася, але весна, яка знімає кайдани з природи, не принесла полегшення жителям Долини страху.

До весни Мак-Мурдо вже отримав чин диякона братства й став однією з чільних постатей у раді ложі. Його думкою цікавилися, його допомоги просили чи не в кожній новій справі.

Але що популярнішим ставав він серед Прибирачів, тим похмурішими були погляди містян, коли він проходив вулицями Вермісси. Чаша їхнього терпіння, здавалося, переповнилася, і страх поступово змінювався відчаєм. До ложі долинали чутки про таємні збори в редакції «Вісника», про те, що жителі вирішили створити загін самооборони та запасаються зброєю. Однак Мак-Ґінті та його посіпаки всього цього не боялися. В їхніх рядах налічувалося достатньо людей, пов’язаних круговою порукою, щоб бити на сполох через заляканих до смерті містян. Усе зведеться, як і досі, до порожніх балачок і, можливо, до кількох безрезультатних арештів.

Але якось у травні, коли Мак-Мурдо збирався йти на звичне суботнє засідання ложі, до нього прийшов Морріс, слабкий і боязкий чоловічок.

— Можна мені відверто переговорити з вами, містере Мак-Мурдо? — спитав він.

— Певна річ, — відповів Мак-Мурдо.

— Я не забув, що якось виклав перед вами свої сумніви, і ви не видали мене.

— Було б про що розмовляти! Я ж казав вам тоді, що не зрадник. Але це не означає, що я з вами заодно.

— Я це знаю і все ж лише вам чомусь можу відкрити душу й знати, що ви мене не зрадите.

Гість із хвилину помовчав.

— Тут, — продовжував він далі, притиснувши руку до грудей, — зберігається таємниця, яка мене пече. Мушу нею поділитися... Якщо я мовчатиму, можливо, загинемо ми всі.

Мак-Мурдо пильно поглянув на тремтячого Морріса та налив йому віскі.

— Випийте, — запропонував він. — Це допоможе опанувати себе.

Морріс хильнув, і його щоки трохи порожевіли.

— Можу пояснити все однією фразою: на наш слід натрапив детектив.

Мак-Мурдо здивовано глянув на нього.

— Оце новина! Хіба вся округа не сповнена полісменами та детективами? А яка від них користь?

— Ні, це не місцевий детектив. Тутешніх ми справді знаємо, і боятися їх нічого. Але тут інша річ. Ви чули щось про агенцію Ната Пінкертона?

— Щось таке читав.

— Повірте, якщо люди Пінкертона беруть чийсь слід, то їхні дні злічені. Від них не врятуватися. Це вам не місцева поліція і навіть не федеральна. Їм дуже добре платять, і питання «спіймати чи впустити» для них не існує. У них хватка бульдогів. Тому якщо один із цих пінкертонів за нами стежить, нам кінець.

— Не гарячкуйте! Його можна позбутися.

— Отака ваша перша думка! Те саме скажуть і в ложі. Знову справа скінчиться вбивством!

— Вбивство — дрібниця! Тут це звична річ.

— Звісно, але не мені наводити вбивць на слід... Та після цього я не матиму й хвилини спокою! А тим часом ідеться про наші життя. Заради Бога, скажіть, що мені робити?

І, охоплений муками нерішучості, він почав гойдатися на ослінчику з боку на бік. Схопивши Морріса за плече, Мак-Мурдо добряче трусонув гостя.

— Послухайте, ви не виправите ситуації, завиваючи, як удова на похороні. Назвіть факти. Хто він? Де він? Як ви про нього дізналися?

Морріс підвів голову.

— Пам’ятаєте, я казав, що до приїзду сюди в мене на сході була крамниця? Там залишилися друзі, один із них служить на телеграфі. Учора я отримав від нього листа. Читайте ось у цьому місці.

Мак-Мурдо прочитав наступне: «Як поживають у вас При-бирачі? Ми часто чуємо про них із газет. Строго між нами, я сподіваюся скоро дізнатися про важливі події. Кілька великих компаній, зокрема й залізниця, серйозно взялися за справу. Можете бути впевнені, що вони доберуться до цих хлопців: справу доручили Пінкертону, і зайнявся нею найкращий детектив агенції Бирді Едвардс».

— Тепер прочитайте на звороті, постскриптум.

— «Про все це я дізнався в себе на телеграфі, тому про моє повідомлення не базікайте. Погодьтеся, друже, було б нерозумно, якби через руки чоловіка щодня проходили кодовані послання й він не навчився б їх розшифровувати. Це моя найкраща розвага й моя таємниця».

Якийсь час Мак-Мурдо сидів мовчки.

— Хтось іще знає про цей лист? — спитав він нарешті.

— Що ви! Звісно ж, ніхто.

— Як гадаєте, ваш приятель повідомив про це ще комусь?

— Здається, у нього є двоє-троє близьких друзів...

— Гм... Шкода, що він не описав зовнішність Бирді Едвард-са. Тоді нам було б легко натрапити на його слід.

— Та звідки, Мак-Мурдо, адже він дізнався про детектива із закодованих послань!

Очі Мак-Мурдо блиснули.

— Знаю! Як по-дурному, що я не збагнув одразу! Ми спіймаємо його ще до того, як він устигне нашкодити нам. Ось що, Моррісе, ви згодні віддати справу в мої руки?

— О Господи, певна річ, лише позбавте мене цього.

— Ну, і чудово! Ви будете абсолютно непричетні. Не доведеться навіть згадувати вашого імені. Я все беру на себе, так ніби лист надіслали мені.

— Але що ви задумали?

— Чим менше будете знати, друже Морріс, тим вам буде спокійніше. Нічого не питайте й дайте подіям йти своїм природним шляхом.

Морріс скрушно похитав головою.

— Я відчуваю на собі його кров, — майже простогнав він.

— Самооборона — не вбивство, — похмуро всміхнувся Мак-Мурдо. — На війні — як на війні! Або йому гинути, або нам! Йому не можна дозволити довго залишатися в долині, інакше він і справді наламає дров! О, брате Морріс, боюся, що нам скоро доведеться обрати вас магістром, бо ви, безперечно, врятували ложу.

Мак-Мурдо зареготав.

Але коли Морріс пішов, перш ніж податися на засідання ложі, він розібрав якісь папери й частину з них спалив. Дорогою затримався біля будинку Шефтера. Постукав у віконце, щоб викликати Етті. Обличчя Мак-Мурдо було незвично серйозним та напруженим.

— Що трапилося, Джеку? — спитала Етті. — Милий, вам загрожує біда?

— Наразі ні, люба. Але, можливо, вартувало б зникнути звідси раніше, ніж справа дійде до безвиході.

— Зникнути?

— Адже я колись пообіцяв вам, що настане день, коли поїду. Тепер цей день, либонь, наближається. Сьогодні я отримав звістку, і не дуже приємну. Насувається загроза.

— Поліція?

— Гірше. Пригадуєте, як ви сказали: якщо я поїду, то поїдете зі мною?

— Так, пам’ятаю.

— Тоді вислухайте мене й зробіть усе, що вам скажу, у цьому єдиний порятунок для нас із вами. У цій долині відбудеться цілий ряд подій. Багато хто з нас буде змушений про себе подбати. Я — у будь-якому випадку. Якщо мені доведеться втікати, удень чи вночі, маєте поїхати зі мною.

— Я поїду слідом за вами, Джеку.

— Ні-ні! Не слідом за мною, а зі мною. Долина Вермісси назавжди замкнеться для мене, і я ніколи більше не зможу сюди повернутися. Як можу я залишити вас тут, навіть ненадовго? Поїдете зі мною?

— Авжеж, Джеку.

— Благослови вас, Боже, за вашу довіру. Коли дам вам знати, Етті, ви маєте негайно все покинути та поспішати на вокзал. Я з’явлюся туди за вами.

— Вдень або вночі я прийду на перший ваш поклик, Джеку.

Члени ложі вже зібралися у Мак-Ґінті. Гул привітань зустрів Мак-Мурдо, коли він з’явився в залі. Крізь тютюновий дим Мак-Мурдо розгледів чорне волосся магістра, жорстоке, недружнє обличчя Болдвіна, схожого на шуліку секретаря та інших ватажків ложі.

— Ми раді бачити вас, брате, — сказав голова. — Маємо вирішити спірне питання.

— Він має на увазі суперечку Лендела з Іґаном, — неголосно пояснив сусід Мак-Мурдо. — Обоє вимагають головної нагороди за вбивство старого Кребба у Стайлстауні, а як ми маємо дізнатися, чия саме куля його вбила?

Мак-Мурдо встав і підняв руку. Запанувала мовчанка.

— Високоповажний магістре, — сказав він урочисто, — прошу слова для дуже важливого повідомлення.

— За правилами ложі в таких випадках відкладається все інше, — погодився голова. — Слухаємо вас, брате Мак-Мурдо.

Той вийняв із кишені листа.

— Високоповажний магістре та брати, — заявив він, — сьогодні я отримав лихі вісті. Нам треба негайно обговорити їх і вжити заходів, інакше дочекаємося несподіваного удару, який знищить нас усіх. Мене поінформували, що кілька найбільших компаній об’єдналися з метою знищити нас. Нині у долині діє детектив Пінкертона Бирді Едвардс. Він збирає докази, які, можливо, накинуть зашморги на шиї багатьох із нас.

— Які маєте докази, брате Мак-Мурдо? — насупився Мак-Ґінті.

— Так написано в листі, який потрапив у мої руки. Чий це лист, не важливо. Але запевняю вас своєю честю, що джерело гідне довіри.

— Я чув ім’я Едвардса, містере голово, — зауважив один із старших братів. — Кажуть, це найкращий детектив Пінкер-тона.

— Чи знає хтось його в обличчя? — поцікавився Мак-Ґінті.

— Так, — озвався Мак-Мурдо. — Я знаю його в обличчя.

Залою пробіг гул подиву.

— І мені здається, він у наших руках, — з радісною посмішкою продовжував Мак-Мурдо. — Діючи хутко та рішуче, ми можемо попередити небезпеку. Якщо довірите цю справу мені...

— А в чому полягає небезпека? — перепитав Мак-Ґінті. — Що він може знати про нас?

— Не всі брати мають вашу твердість, раднику. Серед них можуть знайтися й слабкодухи. Що, коли Едвардсу вдасться когось підкупити? Може, йому це навіть уже вдалося! Існує лише один надійний засіб...

— Не дати йому покинути долину, — підказав Болдвін. — Між нами існували непорозуміння, але зараз я з вами цілком згоден.

— І як ми його знайдемо? — поцікавився Мак-Ґінті.

— Високоповажний магістре, про наші плани не слід говорити при всіх. Я не підозрюю нікого з присутніх, але якщо Едвардс щось пронюхає, нам до нього буде не дістатися. Треба обрати спеціальний комітет. Пропоную ввести в нього вас, містере голово, брата Болдвіна й ще п’ятьох.

Пропозицію Мак-Мурдо прийняли, і комітет одразу обрали. До нього увійшли Мак-Ґінті, Болдвін, схожий на шуліку секретар ложі Гарвей, професійний убивця Тигр Кармак, скарбник і двійко братів Вілбі.

Збори ложі цього разу не затягували, вечеря минула без звичайної галасливої пиятики, і незабаром Прибирачі розійшлися.

— Кажіть, Мак-Мурдо, — спонукав магістр, коли в залі залишилися лише члени нового комітету. Мак-Ґінті був похмурий, як хмара.

— Я сказав, що знаю Бирді Едвардса, — відповів Мак-Мурдо. — Але тут він, звісно, живе під іншим прізвищем. Він видає себе за Стіва Вілсона.

— Звідки ви знаєте?

— Я бачив його й навіть спілкувався з ним. Правда, тоді я ще не розумів, що й до чого, і, якби не було листа, навіть не згадав би про цю зустріч. Але тепер я впевнений, що Стів Вілсон і є Едвардсом. Я натрапив на нього у вагоні, коли виїздив у середу. Він називався журналістом і старанно вивідував усе про Прибирачів. Сказав, що пише для «Нью-Йорк прес». Я, зрозуміло, нічого не розповів йому, крім кількох байок. Він їх записав і сказав: «Подумайте, містере, я заплачу добре, якщо тільки мені дадуть матеріал, який підійде для газети».

— А що ви йому розповіли?

— Я ж кажу — різні небилиці.

— Не дуже він великий спритник, якщо в них повірив.

— А хто вам сказав, що повірив? Він міг просто зробити вигляд, що записує. І потім — одні розповідають байки, а інші можуть і правду викласти. У будь-якому разі це хороший підхід до людей.

— Чому ж ви впевнені, що він детектив?

— Зараз поясню. Він вийшов у Латці Гобсона, я також. Потім я зайшов на телеграф. Він саме виходив звідти. Тамтешній телеграфіст — мій знайомий. «Отакої, — бідкався він, — треба брати подвійну плату за такі телеграми». І показує телеграфний бланк, заповнений якоюсь абракадаброю, на кшталт головоломки. Я кажу: «Це шифр». — «Але мені від цього не легше, адже він щодня надсилає таке повідомлення». — «Він журналіст, — припустив я, — і боїться, щоб інші не перехопили його факти». Правду кажучи, я й сам не дуже в це вірив, але нічого підозрілого мені тоді на думку не спало...

— Ви, мабуть, маєте рацію: це він, — кивнув Мак-Ґінті.

— Але що робити?

— Чому б просто не вирушити до нього й не вбити цю почвару? — запропонував один із Прибирачів.

— Атож, — підхопив інший, — і чим швидше, тим краще.

— По-перше, ми не знаємо точно, де його шукати, — продовжував Мак-Мурдо. — Хоч він і в Латці Гобсона, але там не один будинок. По-друге, ми не знаємо, що саме він устиг повідомити своїм працедавцям. Не виключено, що він уже дещо рознюхав, але що саме? Це нам не завадило б дізнатися. Тому я маю інший план.

— Який? — уточнив Мак-Ґінті.

— Завтра вранці подамся до Латки Гобсона й спробую його знайти. Сподіваюся, це мені вдасться. Не виключено навіть, що телеграфіст знає, де той живе. Коли знайду Едвардса, повідомлю, що я також Прибирач, і за певну винагороду запропоную відкрити таємниці ложі. Можете бути певні, він потрапить на гачок. Ну, а потім я скажу, що навіть маю документи вдома, але, мовляв, якби привів його до себе вдень і хтось нас побачив, це вартувало б життя нам обом. Тому я запропоную йому прийти годині о десятій вечора.

— А що потім?

— Що потім, мені здається, ясно і так. Будинок, де я орендую кімнату, стоїть відокремлено. Крім мене й Сканлена, в оселі немає ні душі. Якщо мені вдасться з ним домовитися, ви всі семеро зберетеся в мене до дев’ятої. Ми його впустимо, і тоді, присягаюся чортом, йому живим від нас не втекти.

— Ну, що ж, будемо сподіватися, що в агенції й справді з’явиться вакансія, — зловісно всміхнувся Мак-Ґінті. — Так і вирішимо, Мак-Мурдо. Завтра о дев’ятій збираємося у вас. Нехай тільки двері за ним зачиняться, про все інше подбаємо ми.

Наступного ранку Мак-Мурдо поїхав до Латки Гобсона. За дивним збігом саме цього дня поліція проявила до нього інтерес. Капітан Мервін, той самий, хто знав його в Чикаґо й уже заарештовував якось у Верміссі, підійшов до парубка на станції. Мак-Мурдо відвернувся та відмовився з ним спілкуватися.

Повернувшись із поїздки, Мак-Мурдо зайшов у бар і шепнув Мак-Ґінті:

— Він приїде.

— Дуже добре, — втішився Мак-Ґінті.

Він був у жилетці, прикрашеній золотими ланцюжками, а крізь його кудлату бороду проривалися сяючі промені діаманта. Але обличчя радника було похмурим.

— Як гадаєте, багато він знає? — тривожно спитав Мак-Ґінті.

Мак-Мурдо стенув плечима.

— Він прожив тут достатньо довго, принаймні тижнів із шість. Грішми його, вочевидь, забезпечили вдосталь, а з їхньою допомогою, самі розумієте, можна домогтися багато.

— У ложі немає зрадників, — із жаром кинув Мак-Ґінті. — Всі її члени надійні, як криця. Хоча, втім, є й цей негідник Морріс... Якщо вже хтось і видасть нас, то це він. Я не проти сьогодні ж послати до нього кількох хлопців, аби вони вибили з нього щиросерде зізнання.

— Може, це й розумно, — погодився Мак-Мурдо. — Але, зізнаюся, я симпатизую Моррісу, тож мені буде шкода, якщо з ним щось станеться. Він кілька разів розмовляв зі мною про справи ложі. Можливо, вони й видаються йому іншими, ніж нам із вами, але я все ж упевнений, що він не зрадник.

— Я все ж займуся цим негідником, — наполягав Мак-Ґін-ті. — Я стежив за ним цілий рік...

— Робіть, як знаєте, — відсторонився Мак-Мурдо. — Тільки це доведеться відкласти до завтра: сьогодні в нас є важливіші справи. До того ж, поки ми не покінчимо з цим Едвардсом, треба уникати будь-якого галасу.

— І це правда, — погодився Мак-Ґінті. — Ми від самого Бирді Едвардса дізнаємося, хто був його інформатором, хоча б для цього довелося вирізати йому серце. Послухайте, Джеку, а він не відчув пастки?

Мак-Мурдо засміявся.

— Ну, ні! Я добряче зацікавив цього гончака! Гадаю, він був би навіть готовий прийти на збори ложі, аби отримати потрібний матеріал. І до того ж, — тут Мак-Мурдо з усмішкою вийняв із кишені стосик банкнот, — я отримав гроші наперед... Правда, він обіцяв мені ще стільки ж, коли отримає документи. Але й цього досить. Він прийде, раднику. Не пропадати ж грошикам!

— До речі, про які документи мова?

— Немає ніяких документів. Але я наплів йому сім мішків гречаної вовни про постанови, книги, правила та ритуали братства. Він сподівається дізнатися все без винятку, перш ніж покине мій будинок.

— Він не дуже далекий від істини, — похмуро сказав Мак-Ґінті. — А чи не спитав він, чому ви не принесли документи з собою?

— Аякже, питав. Але не можу ж я тягати їх із собою, коли мене й так підозрюють — і та, й інша сторона, і ще сьогодні капітан Мервін підходив до мене на станції...

— Авжеж, я чув, — підтвердив Мак-Ґінті. — Боюся, вся важкість цієї справи ляже на ваші плечі, Мак-Мурдо. Звісно, ми можемо потім кинути тіло в стару штольню, але ж ніяк не заперечити той факт, що Едвардс жив у Латці Гобсона й що ви сьогодні туди їздили.

Мак-Мурдо стенув плечима.

— Якщо будемо діяти розумно, вбивства не доведуть. За моїм будинком не стежать, і жодна жива душа не знатиме, що він приходив туди. Головне, раднику, поясніть хлопцям подробиці плану. Ви всі прийдете заздалегідь. Він з’явиться о десятій і тричі постукає. Я впущу його та замкну двері. Тоді він наш.

— Легко й просто.

— Атож, але наступний крок вимагає обачності. Бирді Едвардс не слабкодух і добре озброєний. Правда, я одурив його, але він буде, звісно, насторожі. Подумайте, я введу його в кімнату, яка має бути порожньою, а в ній — семеро людей! Стрілянини не уникнути.

— Певна річ.

— Боюся, щоб галас не привернув до нас всю округу.

— Маєте рацію, Мак-Мурдо. Що пропонуєте?

— А ось що. Ви всі зберетеся у великій кімнаті. Я відчиню йому двері, заведу в маленьку кімнату, а сам піду нібито за документами. Це дасть мені можливість вас попередити. Потім повернуся з якимись фальшивими папірцями, він візьме їх у руки, я наскочу на нього й відберу револьвер. Як тільки почуєте мій голос, накидайтеся щодуху. Чим швидше ви прибудете, тим краще. Він не слабший за мене, і, можливо, мені з ним не впоратися. Звісно, поки ви не наблизитеся, я його зі своїх рук не випущу.

— Гарний план. Ложа буде вам зобов’язана.

— Ну, раднику, я ще недалеко відійшов від новачка, — сказав Мак-Мурдо, але з його обличчя було видно, що комплімент йому сподобався.

Повернувшись додому, Мак-Мурдо вичистив, змастив і зарядив свій револьвер. Потім уважно оглянув кімнату, яка мала стати пасткою. Це було продовгувате приміщення з громіздкою грубкою в кутку. Посередині стояв невеликий стіл. Три стіни були з вікнами без віконниць. Мак-Мурдо уважно оглянув рами. Утім, будинок так далеко відстояв від дороги, що цілісність рам істотного значення не мала.

Коли прийшов Сканлен, Мак-Мурдо розповів йому про плани. Хоча Мік Сканлен уже давно був членом ложі, але боягузтво заважало йому брати діяльну участь у кривавих справах Прибирачів або повстати проти них.

— На вашому місці, Сканлене, — сказав Мак-Мурдо, — я б забрався звідси сьогодні ж увечері.

— Згода, — відповів Сканлен, — скористаюся вашою порадою. Сподіваюся, ложа не засудить мене за це.

Усі семеро членів комітету прийшли майже водночас. На перший погляд, вони мало відрізнялися від поважних, шанованих громадян, але серед них не було чоловіка, на совісті котрого налічувалося б менше дюжини вбивств.

Мак-Мурдо поставив на стіл пляшку дешевого віскі, й усі вони хильнули по чарці. Кармак торкнувся рукою печі — вона була розпечена, адже ночами ставало холодніше.

— Оце добре, — зауважив він, злісно всміхнувшись.

— Ще б пак, — погодився Болдвін. — Якщо притиснемо чоловіка до неї, буде неважко вивідати в нього все, що потрібно.

— Не сумнівайтеся, ми все дізнаємося, — заспокоїв їх Мак-Мурдо.

Він був спокійнішим за всіх, хоча й мав зіграти найважчу роль.

— Ви молодець, Мак-Мурдо, — похвалив Мак-Ґінті. — Ми всі вискочимо, як тільки ви гукнете. Шкода тільки, що вікна тут без віконниць.

Мак-Мурдо старанно засмикнув щільні фіранки.

— Нічого, нікому не спаде на гадку сюди зазирнути. Однак готуйтеся. Час наближається.

— А раптом він не прийде? Раптом відчув небезпеку? — метушився секретар.

— Не хвилюйтеся, прийде, — запевнив Мак-Мурдо. — Він так само жадає прийти, як ви — його побачити. Цить! Слухайте.

Усі застигли, як воскові фігури. У декого в руках залишилися підняті склянки. Почулися три гучних удари в двері.

— Мовчати! — шепнув Мак-Мурдо й вийшов із кімнати.

Убивці чекали, напружено дослухаючись і рахуючи кроки свого спільника. Ось він відімкнув зовнішні двері; пролунали кілька слів, імовірно, привітання. Почулися чужі кроки й невиразний звук незнайомого голосу. Потім грюкнули двері та ключ, брязнувши, обернувся в замку. Жертва потрапила в пастку. Тигр Кармак видав якийсь звук, схожий на вдоволений сміх, але Мак-Ґінті затиснув йому рота рукою. З сусідньої кімнати долинали звуки розмови. Нарешті двері відчинилися й з’явився Мак-Мурдо, притискаючи пальця до вуст. Він підійшов до столу, зупинився і якимось дивним поглядом обвів усіх присутніх. У ньому відбулася помітна зміна. Очі за окулярами пашіли хвилюванням, обличчя було напружене й здавалося висіченим із граніту.

— Ну, — тихо спитав Мак-Ґінті, стримуючи терпець. — Він прийшов? Бирді Едвардс тут?

— Авжеж, — повільно вимовив Мак-Мурдо. — Бирді Едвардс тут. Бирді Едвардс — це я.

На мить запанувала мертва тиша. Семеро вбивць від несподіванки навіть не одразу усвідомили те, що сказав Мак-Мурдо. Раптом гучно задзвеніло розбите скло, й усі вікна разом наїжачилися рушничними стволами. Мак-Ґінті заревів, немов поранений ведмідь, і кинувся до напівпрочинених дверей. Але там його зустріло дуло револьвера. За дверима стояв капітан Мервін. Мак-Ґінті відступив.

— У кімнаті безпечніше, раднику, — сказав чоловік, котрого вони знали як Мак-Мурдо. — Якщо ви, Болдвіне, не кинете револьвер... Так, добре. Слухайте мене. Будинок оточений. Тут сорок солдатів. Судіть самі, чи є сенс опиратися. Чудово... Забирайте зброю, Мервіне.

Обеззброєні Прибирачі у похмурому заціпенінні стояли біля столу.

— Послухайте мене на прощання, — продовжував Едвардс. — Бо, ймовірно, ми не зустрінемося до суду. Я хочу дати вам поживу для роздумів — у вас буде час подумати. Я Бирді Едвардс із агенції Пінкертона. Мені доручили викрити вашу зграю. Це була небезпечна гра. Тепер усе скінчено: я виграв.

Прибирачі вийшли із заціпеніння, очі їхні були звернені до Едвардса, у них палала ненависть і загроза.

— Комусь здається, що гра ще не закінчена? Можливо. Та в будь-якому разі багатьом із вас брати участь у ній більше не доведеться. Крім вас, заарештували ще шістдесятьох. Зізнаюся: коли мені запропонували цю справу, я спершу не повірив у її реальність і думав, що це газетна вигадка. Дізнавшись, що Прибирачі пов’язані з масонами, я поїхав до Чикаґо й вступив у братство. Однак тільки прибувши до Вермісси, я збагнув, що правда страшніша за якісь там газетні публікації. Між іншим, я нікого не вбивав у Чикаґо, а долари, які ви від мене отримували, — справжні. Ви до цього не додумалися так само, як і не розгадали моїх вчинків, скоєних у вас на очах. Я почав із того, що врятував старого Стейнджера, якого ледь не вбив Болдвін; я попередив Честера Вілкокса, і коли підірвав його будинок, він і його родина вже були в безпеці. Багатьох злочинів мені не вдалося зупинити. Але згадайте, як часто ваші майбутні жертви поверталися додому не тою дорогою або не виявлялися на місці, коли ви вирушали до них додому, або сиділи під замком, коли ви чекали їх на вулиці! Зізнаюся, це справа моїх рук. А щодо злочинів, які я сам пропонував ложі, то це завжди були тільки такі, яким я сам міг вчасно запобігти.

— Клятий зраднику, — прошипів Мак-Ґінті.

— Називайте мене, як вам подобається, Джеку Мак-Ґінті. Ви б краще подумали, як люди називають вас. Подумайте, це корисно перед смертю... Ну, Мервіне, годі, не буду більше вас затримувати...

Того ж вечора Етті Шефтер отримала запечатану записку, а на світанку вона разом із своїм приятелем увійшла у вагон потяга. Етті та її наречений назавжди покинули Долину страху. Десять днів по тому вони одружилися в Чикаґо, і старий Джейкоб Шефтер був присутній на шлюбній церемонії.

Прибирачів судили в столиці штату. У них виявилося чимало покровителів, але їхні зусилля ні до чого не призвели. Не допомогли й гроші, вичавлені колись ложею з жителів Вермісси. Точним і повним свідченням чоловіка, який знав усі подробиці життя «братів», усі таємниці їхньої організації та їхніх злочинів, не могли протистояти жодні докази чи виверти захисників. Мак-Ґінті перед стратою рюмсав і просив про помилування. Вісьмох головних посіпак магістра стратили разом із ним, близько п’ятдесяти людей опинилися у в’язниці.

Однак гра ще не закінчилася, як і передбачав Едвардс. Тед Болдвін, брати Вілбі та ще кілька членів зграї уникли шибениці. На десять років вони потрапили за ґрати, а коли термін їхнього ув’язнення скінчився, настав край мирному життю Едвардса. Колишні Прибирачі присягнули помститися йому. Після двох невдалих замахів Едвардс був змушений покинути Чикаґо: важко було сумніватися в тому, що третій їм удасться. Змінивши прізвище, він перебрався до Каліфорнії. Тоді померла його дружина. Під ім’ям Дуґласа він працював у загубленому каньйоні й там разом зі своїм компаньйоном, англійцем Беркером, збагатів. Нарешті, дізнавшись, що вбивці знову натрапили на його слід, він утік до Англії...