Гомерівський епос складається з двох епопей — «Іліади» і «Одіссеї». Головний герой «Іліади» — Ахілл. Гнів Ахілла, якого образив верховний вождь Агамемнон, — основний мотив, що організує сюжетну єдність поеми. Картини героїчних двобоїв чергуються з картинами мирного життя в обложеній Трої, а також з не позбавленими гумору сценами суперечки богів на Олімпі.
Цей епос, перекладений багатьма мовами світу, вийшов далеко за межі національного грецького письменства і завдяки своїм художнім достоїнствам та історичній цінності зайняв почесне місце в скарбниці світової літератури.
«Іліада» — один із найдавніших, найвидатніших і найвеличніших творів світової літератури. Значення «Іліади» можна вимірювати не лише її впливом на світову літературу, а й кількістю мов, на які її було перекладено, числом цих перекладів, їхніх видань і перевидань.
За відтворення рідною мовою «Іліади» не раз брались і українські поети-перекладачі. І от перед нами ще один повний поетичний переклад цього епосу, що його слухають і читають люди в усьому світі вже не менше, як 2700 років. Чи лише тому, що цей віршований епічний твір такий давній, його читають і слухають — зрідка в оригіналі, а найчастіше — в перекладі різними мовами світу? Очевидно, є в ньому щось таке, що привертає до себе увагу звичайних слухачів та читачів і вчених-дослідників.
З «Іліади» й «Одіссеї» починається давньогрецька література. Греки ставили їх вище за все, що було створено ними в художній літературі. Автор трагедій Есхіл сказав про свої твори, що вони є лише «крихтами з розкішного бенкетного столу Гомера». Ці епічні поеми стали для греків скарбницею поезії, джерелами давньої історії і взагалі найвищої мудрості. На легендарного автора цих поем — Гомера — ми знаходимо посилання в різних літературознавчих, історичних, політичних, філософських трактатах як на найвищий авторитет. «Іліада» й «Одіссея» стали такими невід’ємними складниками античної культури, що з них починалася і ними закінчувалася всяка освіта. Слід сказати, що гаданому авторові цих епічних творів було побудовано храм Гомерейон у столиці Єгипту Александрії за правління Птолемея IV Філопатора, де Гомерові віддавали шану, як богові, перед його статуєю, яку оточували символічні зображення міст чи країв, що сперечались між собою за право бути місцем його народження. Про поширеність рукописів «Іліади» й «Одіссеї» в античному світі можна скласти уявлення хоча б із того, що більше половини знайдених у Єгипті на початку XX ст. літературних папірусів складають уривки обох епічних поем. Мова, стиль, образи, ідеї цих творів пронизують всю античну літературу. Великий грецький філософ Платон сказав про Гомера: «Цьому поетові Еллада завдячує своїм духовним розвитком». Крім їх суто поетичних достоїнств, «Іліада» й «Одіссея» цінні для нас ще й тим, що, незважаючи на властиві кожному епосові перебільшення і прикрашування зображуваного, вони розкривають перед нами картину суспільного життя грецьких племен давньоахейської епохи, героїчного віку XIII—XII ст. до н. е. і VIII ст. до н. е., на яке припадає перше оформлення «Іліади».
Отже, ім’я Гомер ми вживаємо для означення невідомих нам малоазіатських іонійських поетів VIII ст. до н. е. Остаточно «Іліада» була завершена і зафіксована на письмі, згідно з античною традицією, — десь наприкінці VI ст. до н. е. Немає сумніву в тому, що навіть і після цієї фіксації тексти обох епічних поем зазнали певних змін — скорочень і додатків (так званих інтерполяцій).
«Іліада» склалася як твір усної народної поезії, що увібрав у себе поетичні багатства так званої мікенської, чи давньоахейської, епохи. Коли цей епос виконувався мандрівними поетами (по-грецькому аойдой) і виконавцями творів (рапсодой), ще не існувало авторського права і поняття про плагіат, яких загалом не знає народна творчість. Складове письмо (так зване лінійне письмо) мікенської епохи остаточно вийшло з ужитку, до того ж його й не застосовували для запису художніх творів. Нову ж систему письма — грецький алфавіт — почали вживати, і то в дуже обмежених масштабах, лише з середини VIII ст. до н. е. Спочатку його використовували тільки для дуже коротких записів, тож твори певних авторів так званої архаїчної епохи (700—500 pp. до н. е.) спершу існували в усному виконанні, і лише в другу половину цієї епохи їх почали записувати.
У зв’язку з письмовою фіксацією художніх творів не байдужою стала ідея авторства, ідея літературної власності, чужа для общинно-родового ладу і початкових форм класового суспільства, для періоду його становлення. Отже, недоречно було б запитувати, хто був першим автором «Іліади»; лише можна констатувати, що підчас письмового запису цього твору в античному світі міцно усталилось, що автором «Іліади» та інших епічних творів (з яких ще збереглася «Одіссея») був саме Гомер. Ця особа така ж легендарна, як Езоп — гаданий автор давньогрецьких байок. Робити якісь висновки про особи авторів або про особу останнього автора «Іліади» з відомого нам тексту можна тільки в таких напрямах: вони добре обізнані з географією північно-західного узбережжя Малої Азії, їм відомі поетичні традиції мікенської епохи, вони жили наприкінці так званої «геометричної епохи» (інша назва — «темні віки», — початок залізного віку — 1100—700 pp. до н. е.). На основі реалій (матеріальної культури) й посилань на деякі історичні факти можна гадати, що між остаточною формою «Іліади» (тобто яку ми взагалі знаємо) і «Одіссеї» минуло не менше, як сто років. Це, звичайно, перекреслює можливість категорично твердити, що обидва ці епічні твори належали одному авторові. Отже, якщо ми тепер і вживаємо ім’я Гомер і назву Гомерів епос, то тільки суто умовно.
«Іліада» і «Одіссея» дають нам можливість встановити характерні ознаки народного епосу: якнайширший показ описуваної дійсності, зображення видатних подій у житті народу, повільність розвитку дій, об’єктивність розповіді, безсторонність оповідача, щедре вживання різних поетичних зворотів, зокрема порівнянь, метафор і взагалі так званих тропів, наявність часто повторюваних словосполучень — іноді цілих рядків, іноді сполучень означуваних слів із означеннями, сталі епітети при іменниках (так званий формулярний стиль).
Незважаючи на численні відхилення — вклинення епізодів, не пов’язаних із основною лінією сюжету, композиція як «Іліади», так і «Одіссеї», без сумніву, старанно продумана. В «Іліаді» дія починається із сварки проводиря фессалійських ахейців сина Пелея та морської богині Фетіди Ахіллеса (Ахілла) і головного велителя всього ахейського війська, правителя Мікен, сина Атрея Агамемнона. Скривджений Агамемноном Ахіллес, розгнівавшись, залишає із своїми воїнами поле бою, і в його відсутність, незважаючи на героїзм інших ахейських проводирів, починаються нещастя ахейців. Гнів Ахіллеса — основна тема «Іліади». Всі інші епізоди так чи інакше пов’язані з цією темою. Своєї кульмінації основна тема досягає в XXII пісні (піснею названо кожен із двадцяти чотирьох розділів в обох гомерівських поемах), коли Ахіллес після смерті Патрокла, вбитого Гектором, мириться з Агамемноном і, жадаючи помститися, вбиває Гектора та багатьох троянських воїнів. Проте, хоч основну тему нібито й вичерпано, «Іліада» на цьому не закінчується. Ще дві пісні (XXIII і XXIV) присвячено похорону Патрокла й викупу в Ахіллеса тіла Гектора та похорону троянського героя. Ці пісні створено для того, щоб показати ахейських і троянських героїв не лише як нещадних вояків — винищувачів ворогів, але і як людей, що їм зовсім не чужі такі людські емоції, як жаль і співчуття. Завершальні епізоди виявляють справжню гуманність автора епосу. Ще від античних часів дослідники «Іліади» звертали увагу на її драматизм, у якому сполучаються трагічні й комічні моменти. Цей драматизм полягає в переважанні діалогів дійових осіб — прямої мови — над оповідними частинами — авторською мовою. Постійна напруженість дії, незважаючи на численні відхилення від основної сюжетної лінії і уповільнення викладу, збільшується тим, що обидві сторони — і ахейська, і троянська — заздалегідь знають свою долю: місто Пріама має бути зруйноване, але ціною багатьох людських жертв з обох ворогуючих сторін.
Фатум — присуд долі — тяжить над обома світами — світом богів і світом людей. Світ богів — це ідеалізоване відображення світу людей, його панівної верхівки. Навіть володар Олімпу — цар богів Зевс — змушений коритися долі. Хоч він і прихильно ставиться до троянців, зокрема до Гектора, не може, проте, запобігти їхній загибелі. Але і боги, і люди вільні в своїх учинках, які можуть лише або прискорити, або уповільнити те, що неминуче має статися.
Всі події обох світів описано як дуже правдоподібні, з усіма життєвими подробицями, і це дає дослідникам право на визначення стилю давньогрецького епосу як епічного реалізму.
Типовою особливістю цього епічного реалізму є так звана хронологічна несумісність, тобто неможливість в епосі показати дії, що відбуваються одночасно: вони показуються послідовно одна за одною. У третій пісні «Іліади» Менелай перемагає Паріса у двобої, але богиня Афродіта рятує свого улюбленця й непомітно для переможця переносить його до Пріамового палацу, де на нього чекає Єлена. В цей час Менелай даремно шукає Паріса на полі бою. Ці події зображено так: спершу двобій, потім зустріч врятованого Паріса з Єленою, а потім дія знову переноситься на поле бою, де Агамемнон оголошує Менелая переможцем.
Ця хронологічна несумісність іноді спричиняється до явних суперечностей. Так, герой Пілемен, убитий у п’ятій пісні, в тринадцятій виявляється живим, Гектор двічі вбиває Схедія, а Хромія було вбито аж три рази. Характерні для цього епосу описи природи, увага до тваринного й рослинного світів, численні порівняння світу людей із природним оточенням. Аграрна основа первісного господарства також дає привід для порівняння воєнних дій із сільськогосподарськими роботами. Оскільки «Іліада» є типовим зразком героїко-патетичної поеми, яка має оспівувати подвиги проводирів ахейців і троянців, то тут герої найчастіше порівнюються з левами, що нападають на корів чи на отару овець.
Фольклор кожного народу як початок словесності — дописемної літератури — має в собі елементи епосу, лірики і драми.
У розвитку давньогрецької літератури епос і лірика передували оформленню драми — трагедії і комедії, проте давній епос — ми маємо на увазі «Іліаду» — вже мав у собі драматичні елементи. Напруженість дії простежується від початку й до кінця — до згасання гніву Ахіллеса після вбивства Гектора і страшенної різанини троянців, що їхні трупи заповнюють річище Ксанфу — «жовтої річки» Троади. Похорон Гектора віщує собою майбутнє падіння Пріамової твердині.
Майстерність автора полягає насамперед у тому, щоб змусити слухача або читача повірити в реальність подій, про які йдеться в творі. А чи може сучасний наш читач «Іліади» вірити в реальність існування олімпійських богів? Вони, по суті, мало чим відрізняються від інших дійових осіб епосу: ніщо людське їм не чуже. Ті ж самі пристрасті, егоїзм, свавілля, нестриманість, нетерпіння, кохання і зненависть, пиха і впертість керують їхніми вчинками. Лише одна фантастична риса відрізняє богів від людей: люди — смертні, боги — безсмертні, хоч міфи й розповідають про народження богів і навіть… про їхню смерть! У деяких місцевостях колись показували могили того чи іншого бога, а щоб узгодити цю обставину з безсмертям, залишили для богів можливість воскресіння після тимчасової смерті. Навіть і для народжених смертними, за віруванням давніх греків, була можливість (звичайно, за певні заслуги) стати безсмертними — обожнитися, почати посмертне життя. Ахіллес — напівбог, бо його мати богиня Фетіда — безсмертна, — мусив загинути від стріли під мурами Іліона (Ахіллесова п’ята), але після смерті він стає божеством, як і чимало інших героїв. Ставши божеством, Ахіллес переселився ближче до нас, на острів Левку (Білий, Зміїний, Фідонісі), що лежав у гирлі ріки Істру (тепер — Дунай), де він і далі щасливо собі жив і де йому було побудовано храм (до наших днів не зберігся).
Інша риса, якою давні боги відрізнялись від простих смертних, не така вже й разюча, як безсмертя. Вони здатні були за власним бажанням і в разі потреби «матеріалізуватися» й «дематеріалізуватися», раптом з’являтися і зникати, прибирати різної подоби, трансформуватись. Але все це тільки для смертних, — так здавалося смертним. А втім, не слід забувати, що тут ми наштовхуємося на пережитки первісного способу мислення.
Причина Троянської війни не в ворожнечі людей: війна почалася з волі богів, — так трактувалося це питання в «Іліаді». Звертаючись до Єлени, Пріам каже:
Під цим кутом зору Троянська війна, оспівана в «Іліаді», здається просто ляльковим театром, в якому ахейці і троянці з їхніми уславленими героями — Ахіллесом, Агамемноном, Менелаєм, Діомедом, Еантом Теламонідом, Одіссеєм, Гектором, Енеєм, Парісом-Александром та іншими, — лише ляльки-маріонетки в руках богів, що керують спектаклем. Олімпійські боги не залишаються байдужими до спектаклю воїнів-маріонеток. Вони не лише втручаються в хід подій, але й сперечаються між собою, і хоч і не наражаються на небезпеку бути вбитими, але зазнають ран від рук смертних.
Варте уваги те, що грізний бог війни грецький Арес (або Арей), на відміну від римського Марса, не тішився симпатіями ні людей, ні богів. Звертаючись до Ареса, Афіна і Аполлон називають його:
У зв’язку з цим напрошується запитання: якщо такий антипатичний бог допомагає троянцям, то чи співчуває їм сам автор епосу? Епітети, що прикладаються в «Іліаді» до троянців, принаймні кілька з них, характеризують їх з негативного боку: гордовиті, пихаті, зарозумілі, гоноровиті. Такими ж епітетами охарактеризовано нахабних сватачів Пенелопи в «Одіссеї». Але поряд із цим троянців названо сміливими, хоробрими, відважними, що вони, зокрема, видатні знавці й дресирувальники коней. (Що в Іліоні розвинуте було конярство, підтверджують археологічні розкопки). Крім того, троянці мали великі отари овець і обробляли вовну. З моря добували багато їстівних молюсків, якими постійно харчувались.
Якщо творець «Іліади» в конфлікті ахейців і троянців схилявся на бік перших, то й серед ахейців у нього були такі герої, до яких він ставився досить критично.
Взагалі «Іліада» характеризується тим, що ми назвали б епічним об’єктивізмом. Навіть ідеальному героєві Ахіллесу властиві негативні риси (взяти хоча б його згубний гнів), а його суперник Гектор зображений як благородний воїн, оборонець рідного міста.
Коли згадується Троянська війна, про яку йдеться в «Іліаді» і, як прийнято вважати, і в інших епічних поемах («Кіпрії», «Ефіопіда», «Мала Іліада», «Загибель Іліона»), що не збереглись до нашого часу, то часто кажуть, ніби це була війна греків (еллінів) проти троянців. Це неправильно: в «Іліаді» елліни (греки) — це лише жителі Фтіотіди у Фессалії, Північній Греції, а їхня країна — Еллада (за назвою давнього міста) — це держава Пелея і Ахіллеса. Отже, у Троянській війні, з одного боку, виступали ахейці (ахеї, ахеяни), або панахеї, аргеї (аргосці), данаї (данайці), а з іншого — троянці, або дардани, дарданії, дарданіони та їхні численні спільники — пеласги, фракійці, кікони, пеони, пафлагони, галізони, місійці, фрігійці, меони (лідійці), карійці, лікійці — тобто племена, що на час творення «Іліади» жили на північ від континентальної Греції та на північному заході й заході Малої Азії. В «Іліаді» ахейці і троянці розмовляють однією мовою (староахейським діалектом грецької мови) і шанують тих самих богів (тут явний анахронізм, бо в мікенську епоху шанували ще не всіх олімпійських богів).
«Війна — батько всього, владар усього», — сказав колись глибокодумний Геракліт, начебто натякаючи на те, що перший відомий нам твір давньогрецької літератури був присвячений воєнній темі — збройному конфлікту ахейської і троянської коаліцій. Цей конфлікт міг статися колись у XIII ст. або XII (за Фукідідом — у 1194—1184 рр.) ст. до н. е. Але чому ми кажемо міг статися, а не стався? Бо про це ми дізнаємося саме з «Іліади», що її було складено у відомій нам формі через чотири, а то й п’ять сторіч пізніше від подій, про які в ній розповідається. Щоправда, є ще одне джерело, котре натякає на можливість таких подій, — це руїни міста на північно-східному березі Егейського моря (тепер у Туреччині).
На цьому березі Генріх Шліманн у 70-і роки XIX ст. розкопав руїни стародавніх міст і, хоч він помилився, вважаючи, що друге городище (Троя II), на Гисарликському горбі, було руїнами Гомерового Іліона, але внаслідок його аматорських розкопок було доведено історичне існування Трої — Іліона. Тепер відомо, що на місці відкритих Шліманном руїн від епохи бронзи до елліністично-римського часу існувало 49 поселень (їхні залишки — городища — позначаються в науковій літературі римськими цифрами й латинськими літерами).
Шоста Троя (Т. VI), що існувала від 1800 до 1300 pp. до н. е., була зруйнована землетрусом — явище досить характерне для Анатолії, або Малої Азії. Нарешті, сьома Троя А (Т. VII А), сучасна пізній мікенській епосі (1300—1100 pp. до н. е.), загинула, за свідченням археології, внаслідок нападу якихось ворогів (чи не тих же ахеян, про яких ідеться в «Іліаді»?). Після відносно короткого існування сьома Троя Б (1260—1100 pp. до н. е.) виявляє сліди фрігійської навали, а фрігіяни (або фріги) вдерлись до Троади з Балканського півострова й захопили територію колишньої Несітської, чи Хеттітської, держави.
Уявлення про історичну основу «Іліади» істотно змінились наприкінці минулого сторіччя і в першу половину XX ст. Ці зміни пов’язуються з іменами таких учених, як Генріх Шліманн (1822—1890) — перші розкопки на місці давнього Іліона; Артур Еванс (1851—1941) — розкопки в Кносі на Кріті; Карл Блеген (1887—1971) — розкопки в Пілосі та в Трої; Мілман Перрі (1902—1935) — дослідження епічних «формул» і встановлення усного створення і усної передачі великого епосу; Майкл Вентріс (1923—1956) — дешифрування кріто-мікенського лінійного письма Б і визначення мови його текстів як староахейського діалекту грецької мови. Висновки з праць цих учених: Троя — Іліон — справді існувала; колись усередині XII ст. Троя VII А (1300—1260 pp. до н. е.) була зруйнована завойовниками; «Іліада», записана в VI ст. до н. е., раніше існувала як усний твір, що продовжував епічні традиції мікенської епохи (1600—1100 pp. до н. е.); імена людей і божеств, що закріплені в «Іліаді», зустрічаються на глиняних табличках із Кноса, Мікен, Пілоса, і це свідчить про загальнокультурну традицію, що зв’язувала епоху бронзи — мікенську епоху — з епохою заліза, тобто з епохою «темного віку» — занепаду культури і забуття письма, епохою так званого геометричного стилю в образотворчому мистецтві, і навіть далі — з архаїчною епохою Греції (650—550 pp. до н. е.). Звичайно, і після цих досліджень ще багато питань чекає висвітлення, і вчені — історики, археологи, філологи, літературознавці й мовознавці — і далі вивчають давньогрецький епос незалежно від того, чи був у нього один автор, чи багато авторів і чи одного автора справді звали Гомером.
Філологічне вивчення гомерівського епосу почалося ще в античну епоху, відразу ж після письмової фіксації текстів.
У діалозі «Гіппарх» Платона Сократ розповідає, нібито Гіппарх, син афінського тирана Пейсістрата, перший привіз Гомерові твори в Аттику й наказав рапсодам на святі Панафінеїв декламувати їх по черзі, «як вони це і роблять тепер».
М. Туллій Ціцерон пише, що «Пейсістрат — перший Гомерові книги, перед тим переплутані, кажуть, так розташував, як ми їх тепер і маємо» («Про ораторів», 3, 137). Уважний читач гомерівських творів не може не звернути увагу на різницю в обсязі обох поем: в «Іліаді» — 15693 вірші, в «Одіссеї» — 12110), а проте обидві поділено на 24 пісні (рапсодії). Річ у тім, що цей поділ на пісні було здійснено грецькими філологами в Александрії (в Єгипті) в III—II ст. до н. е. на основі грецького алфавіту, що складається з 24 літер. Отже, цей поділ досить умовний і не послідовно відбиває композиційні особливості поем. Кожна пісня замість заголовка одержала коротку анотацію, в якій ішлося про її основні моменти.
Всупереч античній традиції сучасне гомерознавство, одна із галузей класичної філології, не визнає історичного існування одного автора «Іліади» й «Одіссеї». Учений-скандинавіст М. І. Стеблін-Каменський у своїй книжці «Міф» (Л.: Наука, 1976, с. 64) застосував дуже влучний на нашу думку термін «епічне авторство» для розв’язання гомерівського питання.
Попри усі вигадки, що нашарувалися на оповідь про історичні події (як облога Трої ахейцями, мандри Одіссея), епічний твір сприймається слухачами або читачами давніх часів як правдива розповідь, як відтворення історичної дійсності. М. І. Стеблін-Каменський у цитованому творі називає таке епічне відображення історичної дійсності синкретичною правдою, тобто поєднанням елементів дійсності з авторською фантазією. Автор епосу усвідомлює себе не як творця, а як реєстратора фактів, що в них усе є точним відбиттям дійсності. Його власне ім’я при цьому не має значення.
Стилістичні особливості гомерівського епосу пояснюються його усною передачею за участю багатьох поколінь виконавців. Цей факт уперше було науково доведено американським філологом Мілманом Перрі в низці статей, опублікованих наприкінці двадцятих і на початку тридцятих років XX ст., зібраних в одній книжці під назвою «Як складались гомерівські поеми» (1971). Він довів, що «Іліада» й «Одіссея» складались на основі традиційного запасу готових виразів-словосполучень, які охоплювали найпоширеніші ідеї та ситуації. Коли в тексті Гомерових поем зустрічаються так звані «формули», тобто постійні сполучення епітетів з іменами, як, наприклад, «прудконогий» Ахіллес або «многостраждальний», «у нещастях незламний», «терпливий» Одіссей, вони, при віршувальній заощадливості, несуть в собі надзвичайні можливості. Це здійснили впродовж багатьох сторіч покоління поетів, що усно виконували свої твори. Якщо Гомер і існував, то не він сам визначив основні риси героїчного періоду, який у Греції припадав на так звану ахейську, чи мікенську, епоху. Цей період характеризується наявністю антагоністичного суспільства з панівною аристократичною верхівкою, що має загарбницькі апетити і схильна до воєнних авантюр. Ці аристократи виводять свої роди від богів і замовляють співцям-аойдам складати епічні пісні про свої подвиги, їхня матеріальна культура не стоїть на високому рівні, і їхні естетичні вимоги досить обмежені. Вони пишаються своїми, на наш сучасний погляд не дуже бездоганними, вчинками і, не дбаючи про добробут залежного від них простого люду (насамперед селян), почувають себе досить безпечно за мурами замків-фортець. Отже, співці-аойди повинні були увічнювати пам’ять про подвиги своїх покровителів-героїв, складали про них пісні; ці пісні потім переходили з покоління до покоління в усній формі. Такі пісні створювалися в час, коли жили самі герої і жива була пам’ять про їхні героїчні вчинки. Поступово тексти вдосконалювалися, прикрашались фантазією поетів-співців, зводились докупи, з них і створювались епічні цикли в міру того, як героїчні часи відходили в минуле.
Сюжети Гомерових епічних творів пов’язуються з героїчним віком давньої Греції, який, за Гесіодом, іде за бронзовим віком і передує залізному вікові. Герої того часу брали участь у битвах під Фівами («Семеро проти Фів» Есхіла, Фіванський епічний цикл) і під Троєю — Іліоном (Троянський цикл). Ці події могли відбутись наприкінці мікенської епохи. Остаточно руйнація ахейських Фів, за даними сучасної археології, відбулась незадовго перед спаленням Трої, тобто в другій половині XIII ст. до н. е. Саме тоді ахейські держави досягли вершини своєї могутності і незабаром почали занепадати. Найвидатніші події того часу і стали приводом для створення епосу, що передавався з уст в уста.
Англійський філолог сер Моріс Баура («Героїчна поезія», Лондон, 1952) зробив цікаві спостереження над тим, як саме різні народи світу приходять до того, щоб розглядати своє героїчне минуле. Згідно з його висновками, це буває тоді, коли внаслідок різних історичних обставин вони зазнають нападів з боку іноземців, бувають завойовані, підкорені, поневолені, тож і знаходять собі розраду і втіху в спогадах про славне минуле, ідеалізують його, прикрашають своєю фантазією. Такий, наприклад, епос (у формі епічних пісень про юнаків-героїв) складався в сербів після поразки на Косовому полі 1389 р. й турецького завоювання Сербії.
Іншим приводом до ідеалізації минулого, до створення образів героїв буває вимушене переселення племен і народів із первісної батьківщини на чужину, до заморських країв. Епічні твори такого роду можна знайти у скандинавів, що з Норвегії переселялись до Ісландії, Гренландії і навіть Північної Америки (Вінланд), або в маорійців, що після тривалих мандрів океаном прибули до Нової Зеландії (Аотеароа). Нарешті, третім приводом до створення героїчного епосу може бути політичний занепад, розпад колись могутньої держави, її розподіл на малі держави (феодальна роздрібненість). Ілюстрацією до цього випадку може бути героїзація часів Карла Великого (742—814) після розпаду його держави на каролінгські королівства в Італії, Німеччині та Франції. Нагадаємо тут «Пісню про Роланда», яка певною мірою схожа на наше «Слово о полку Ігоревім».
Варто зазначити, що на відміну від двірських чи придворних складачів і виконавців епічних творів — грецьких аойдів і рапсодів, кельтських бардів, скандинавських скальдів, пізніших західноєвропейських трубадурів, труверів, менестрелів, — українські кобзарі та російські сказителі билин, акини (киргизів і казахів), ашуги чи ашики (колишні гусани і озани вірменів та азербайджанців) були справді народними поетами. Звичайно, тут має значення і епоха з її соціально-економічною обумовленістю.
Як же це сталося, що «Іліада» продовжує епічні твори мікенської, або ахейської, епохи, коли між нею і цією епохою лежить кілька сторіч «темряви», «темний вік»?
Американський археолог Ріс Карпентер у своїй книжці «Розрив у розвитку грецької культури» (1966) намагався довести, що до цього занепаду спричинялась не навала дорійців (про яких лише один раз згадується в «Одіссеї», і ця єдина згадка вважається пізнішою вставкою-інтерполяцією), а стихійні лиха, найбільшим з яких була страшенна посуха. Усне виконання епічних творів пережило загибель ахейського світу, спогади про героїчні подвиги давніх владарів і далі переходили від покоління до покоління аойдів та рапсодів.
Готові формули й імена героїв з їхніми генеалогіями лягли в основу поетизованих літописів історичних подій. Уміло оперуючи ними, маючи в пам’яті готовий віршований матеріал, виконавці, такі, як Фемій і Демодок в «Одіссеї», оспівували славне минуле — далеке і близьке — з його героями та їхніми бойовими подвигами.
Ці готові формули, пристосовані до шестимірного віршового розміру, та власні імена і назви повторювалися в різних комбінаціях, зберігаючи в собі спогади про давні звичаї, умови життя, матеріальну культуру. Проте поетичні оповідання поряд із цим не могли не відбивати і сучасних виконавцям та їхнім слухачам особливостей життя, нових звичаїв, змін у побуті, перемог у війні. Традиція і нововведення сполучалися в епічних творах, складаючи строкате ціле з нашарувань сучасного на минуле. Дослідники, констатуючи в епосі пережитки пізнього бронзового віку (1400—1100 pp. до н. е.) і аналізуючи нашарування пізніших часів, не можуть знайти в ньому нічого такого, що можна було б датувати часом, пізнішим за VIII ст. до н. е. Такого висновку дійшов і відомий дослідник гомерівського епосу Р. В. Гордезіані: епос як єдине ціле був оформлений у VIII ст. до н. е., і якщо це оформлення належало комусь, кого називали Гомером, то він жив саме в цьому сторіччі.
«Іліада» й «Одіссея» описують досить докладно предмети і місця, які ніде й ніколи не існували на світі після мікенської епохи.
В «Іліаді» зберігаються згадки про факти щодо Трої та троянців, які не могли бути нікому відомими після падіння Трої, а також відомості про ахейців, що їх можна зрозуміти лише на фоні Троянської війни.
М. Нільссон у книзі «Гомер і Мікени» (1933) висловив думку, проти якої тепер, мабуть, ніхто не має заперечень, що героїчна епоха, оспівана в епосі, не могла бути ні «темними сторіччями» (XI—IX ст. до н. е.), ні часом занепаду культури після навали дорійців (IX—VIII ст. до н. е.) Це була пізньомікенська епоха (XIV— XIII ст. до н. е.), спогади про яку збереглися в малоазіатських іонійців, що до них належали і аойди та рапсоди, а можливо, і той, кого традиція називає Гомером.
Коли ж оселився Гомер на Україні?
На території сучасної України Гомерову «Іліаду» переказували напам’ять уже в I ст. н. е. Про це є пряме свідчення одного з авторитетних грекомовних риторів і філософів-стоїків. Жорстокий деспот на троні великої держави античного світу римський імператор Домітіан (81—96 pp. н. е.) нещадно переслідував християн, іудеїв та філософів. Його немилість поширилась і на блискучого стиліста свого часу Діона Коккея, який за своє красномовство одержав від сучасників почесне прізвисько Хрісостомос, що можна перекласти на нашу мову як Злотоуст. Його було вигнано з Риму на далекий північний схід імперії, і серед інших країв йому довелося побувати на північному узбережжі Чорного моря (Гостинного моря — Понта Евксіна, як його називали давні греки), і зокрема в місті Ольвії, що було на Дніпро-Бузькому лимані.
Ольвія і її жителі ольвіополіти справили на мандрівного філософа велике враження. В 100-му р. н. е., перебуваючи в своєму рідному місті Прусі Віфінській, в Малій Азії, він виголосив там знамениту «Бористенітську промову». Бористеном[1], або Борисфеном, давні греки називали саме Дніпро-Бузький лиман — злиття двох великих рік колишньої Скіфії, а іноді також і місто на ньому, тобто вже згадану вище Ольбію-Ольвію. Хрісостомос був вражений, зокрема, тим, що ольвіополіти, незважаючи на свій зовнішній вигляд, яким вони (як і способом життя) не відрізнялись від навколишніх скіфо-сарматських племен, високо шанували Гомера як творця «Іліади» і непомильно цитували з пам’яті його твір. У їхніх віруваннях значне місце посідав герой «Іліади» Ахіллес, син Пелея, і поетичний переказ його подвигів мав для них значення священного писання.
Великий Кобзар Тарас Шевченко, всупереч думкам деяких його сучасників, не сумнівався щодо реальності особи Гомера та його авторства епічних творів. Сліпий Гомер із своєю формінгою здавався йому схожим на українських мандрівних співців — кобзарів. Шевченко міг читати переклад «Іліади» М. І. Гнєдича (1829) і «Одіссею» В. А. Жуковського (1849). Згадки про Гомера і героїв його творів ми знаходимо в повістях «Художник», «Близнецы», «Капитанша». Мабуть, під впливом «Пригод Телемака» Ф. Фенелона (1699) чи «Телемахіди» В. К. Тредьяковського (1766) Шевченко намалював «Телемака на острові Каліпсо».
У повісті «Художник» він зауважує: «Теперь только я совершенно понял, как необходимо изучение антиков и вообще жизни и искусства древних греков».
Від давніх-давен тягнеться золота нитка культурної і літературної традицій, що зв’язує, за крилатим виразом «Слова о полку Ігоревім», — «оба поли сего времені». Занепали Афіни і Спарта, розпалася держава Александра Македонського, захиталася і впала світова держава Римська імперія, народи Сходу ринули на Захід, знищуючи скарби чужої для них культури. Колись язичники переслідували християн, тепер християни з не меншим запалом почали переслідувати язичників і все язичеське. За наказом візантійського імператора Юстиніана було закрито в 529 р. н. е. Афінський університет, останній оплот язичеських наук на християнському Сході. Між античним світом і світом Відродження в Європі простяглась епоха середніх віків, епоха феодалізму.
Багато творів античної культури загинуло назавжди. Твори літератури щодо збереження їх мали певну перевагу перед творами образотворчого мистецтва та архітектури: вони здебільшого існували в значній кількості примірників. Крім того, вони переказувались іншими мовами й перекладалися на інші мови, зокрема із старогрецької на латинську.
Як це не дивно, в християнській Візантії Гомер (в розумінні його епічних творів) був основою вивчення «красного письменства» і саме ім’я Омірос стало загальним і вживалося для означення грецької словесності взагалі. В житії первовчителя слов’ян Кирила-Костянтина сказано, що він «навчився оміра і геометрії» і взагалі всіх філософських наук. Середньовічні книжники використовували античну спадщину, засвоювали її «поганські елементи», часто даючи їм алегоричне чи символічне тлумачення. Візантійські коментатори Гомера переписували твори своїх античних попередників, часто перекручуючи їх. У XII ст. Гомера тлумачили полігістор («енциклопедичний учений») Іоанніс Цеціс і фессалонінський єпископ Євстафій. Дуже поширені були у Візантії парафрази Гомерових творів, тобто вільні перекази чи переспіви їх. Тексти «Іліади» та «Одіссеї» широко використовувались для гадання по них. Як моторошно було візантійському грекові, розгорнувши текст шостої пісні «Іліади», натрапити, наприклад, на рядки:
І це тоді, коли існуванню Візантії загрожували грізні вороги із сходу і з заходу. А тим часом світська й духовна еліта бавилася складанням омірокентра, чи гомерових центонів, тобто складала нові епічні твори, використовуючи старі гекзаметри.
На заході ще за римських часів, навіть ще за часів Римської республіки, існували переклади (з нашого погляду досить вільні) «Одіссеї» Лівія Андроніка і «Іліади» Гнея Матія на латинську мову. Після падіння Західно-Римської імперії в спадщину середньовічній Європі залишився «Homerus Latinus» («Латинський Гомер»), що став основним джерелом для ознайомлення з Гомеровим епосом.
До поширення книгодруку рукописна спадщина цього епосу становила понад 200 манускриптів. Усі вони зберігають критичне опрацювання текстів, виконане в єгипетській Александрії грецькими філологами на чолі з Арістархом Самофракійським (II ст. дон. е.). Проте писані на пергамені повні гомерівські тексти датуються початком II тисячоліття н. е. Зіставлення їх із нечисленними уривками, писаними на папірусі (наприклад, уривками з «Іліади» I ст. до н. е.), доводять, що александрійський текст досить точно копіювався пізнішими переписувачами.
Найкращим рукописом «Іліади», що повністю зберігся до нашого часу, вважається рукопис бібліотеки у Венеції, датований Х ст. н. е. Повні рукописи «Одіссеї» датуються XII ст. н. е. Перше друковане видання епосу про Троянську війну вийшло у Флоренції 1488 р., підготовлене грецьким філологом Дімітрієм Халкоконділом.
Дивна доля спіткала Гомера у середні віки в Західній Європі. Коли його твори порівнювали з твором його римського наслідувача П. Вергілія Марона, то охоче віддавали перевагу авторові «Енеїди». Гомер на кілька сторіч зник у тіні Вергілія. Навіть Ренесанс, доба Відродження, не міг належно оцінити Гомерових творів, і лише «сторіччя просвіти», як казали французи, знову відкрило для себе гаданого творця давньогрецького епосу.
Звичайно, для широкої публіки відкрити Гомера могли лише переклади його творів на нові європейські мови. Перший такий переклад здійснив в Англії поет Александр Поуп (1715). На значення Гомера для світової літератури вказав Роберт Вуд у своїй «Розвідці про оригінальність Гомера» (1769).
Наприкінці XVIII ст. на німецьку мову віршами переклав «Одіссею» (1781, 1793) і «Іліаду» (1793) Йоганн Генріх Фосс. Невдовзі після цього з’явилося й перше наукове дослідження гомерівського епосу «Вступ до вивчення Гомера» («Prolegomena ad Homerum», 1795) Фрідріха Августа Вольфа.
Перше критичне, тобто наукове, видання оригінального тексту Гомера підготував Готтфрід Германн (1825).
У грецькій мові «Іліас» (род. відм. «Іліадос») означало «країна іліонців», тобто жителів Іліону, і Іліон — головне місто цієї країни, що називалась також Троада (Троя).
Проте в цьому епосі йдеться не про «країну троянців» і не про війну ахейців із троянцями взагалі, а лише про «гнів Ахіллеса» і його згубні наслідки, а цей гнів, як ми сказали б, був тільки одним із епізодів останнього, десятого року Троянської війни.
Ахіллес був потрібний ахейцям для здобуття міста, в якому владарював Пріам, і повернення спартанському володареві Менелаю його дружини Єлени, яку викрав у нього син Пріама Александр-Паріс. Як переказують давні міфи, Прометей (ім’я, добре відоме нашим читачам) попередив Зевса (адже Прометей знав і те, що невідоме було велителю олімпійських богів), щоб той не брав собі за дружину богиню Фетіду, одну з нереїд, дочку морського бога Нерея. Від шлюбу Зевса з Фетідою міг би народитись новий бог, який позбавив би Зевса влади над смертними та безсмертними і взагалі зробив би переворот у світі.
Довідавшись про таку небезпеку, Зевс поспішив одружити Фетіду із смертним — фессалійським царем Пелеєм, бо від цього одруження мав народитися вже не безсмертний, а смертний, отже, слабший від справжніх богів. Саме на весіллі Пелея й Фетіди не запрошена на нього богиня розбрату й незгоди Еріда посварила богинь Геру, Афіну й Афродіту, кинувши на бенкетний стіл лиховісне золоте яблуко з написом: «Найвродливішій».
Тут слід зробити застереження, що про ці міфічні події, які передували початку «каральної експедиції» ахейських загонів на чолі з мікенським царем Агамемноном, старшим братом Менелая, проти троянців, що не схотіли повернути Єлену Менелаєві, докладно розповідалося у приписуваному кіпріотам Стасінові чи Гегесінові епосі під назвою «Кіпрії» (у 2-х частинах, чи книгах). Це була одна з епічних поем так званого «Троянського циклу», з якого всі поеми було складено значно пізніше за «Іліаду» — єдину, що збереглася повністю (не кажучи про «Одіссею», бо вона вже належить до циклу поем про повернення ахейських героїв на батьківщину). Про події після похорону Гектора розповідала приписувана мілетянину (жителеві міста Мілета в Малій Азії) Арктінові «Ефіопіда» (у 5-ти книгах). В ній ішлося про смерть правительки амазонок і союзниці троянців Пентесілеї, яку, не впізнавши, убив Ахіллес, що кохав її, про те, як Ферсіт (чи Терсіт) сміявся з Ахіллеса за його пристрасть до амазонки, а нестримний у своїх почуттях герой убив насмішника й подався на острів Лесбос для «очищення»; як за відсутності Ахіллеса на допомогу троянцям прибув із далекої Ефіопії син богині світанку Мемнон, як він у поєдинку вбив Ахіллесового улюбленця Антілоха, а той після повернення під Трою вбив ефіопського героя і, переслідуючи наляканих троянців, удерся до їхнього міста, де був убитий стрілою Александра-Паріса. І як «Іліада» закінчується похороном Гектора, так і «Ефіопіда» закінчувалась похороном Ахіллеса.
«Ефіопіду» продовжувала «Мала Іліада» (в 4-х книгах), приписувана Лесхові з Лесбосу. Там розповідалось про поєдинок Одіссея з Еантом, бо кожен із них прагнув захопити відбитий ними в троянців обладунок Ахіллеса, про самогубство збожеволілого Еанта і про задуману Одіссеєм стратегему — здобути Трою з допомогою величезного дерев’яного коня (кінь — та тварина, яку приносили в жертву Посейдонові). Побіжно зауважимо, що археологи, розкопуючи Ольвію, знайшли уривок тексту з початку Лесхової «Іліади»: «Я співаю про Іліон і славну кіньми Дарданію, через яку багато страждань зазнали данайці, дружинники Арея». Чи це не є ще одним свідченням про шанування героїв Троянської війни жителями давньої Ольвії та її околиць?
Остання поема «Троянського циклу», приписувана також Арктінові, «Загибель Іліона», чи «Руйнація Іліона» (у 2-х книгах), розповідала про здійснення стратегами Одіссея і знищення твердині Пріама, про пожежу в місті і полон троянців. Нагадаймо, з усіх оборонців Іліона врятувався лише Еней із своїм батьком Анхісом, сином Асканієм та кількома супутниками. Про його втечу, пригоди на морі і на суходолі, про його прибуття до Італії йдеться в «Енеїді» П. Вергілія Марона, пародійний переказ якої полтавчанином Іваном Котляревським (1769—1838) став першим твором нової української літератури і разом із цим тією ланкою довгого ланцюга, що з’єднує її з античною літературою.
Але повернімось до згубного гніву «прудконогого Ахіллеса». Що зв’язувало сина Пелея і Фетіди (напівбога), владаря фтіотів і мірмідонів у Фессалії (тобто в північно-східній Греції) з ахейськими владарями Мікен і Лакедемона (Спарти) на Пелопоннесі, в південно-східній Греції? Колись Тіндарей, спартанський владар і номінальний батько Діоскурів — Кастора і Полідевка, Єлени і Клітемнестри (а також Тімандри і Філоної), — номінальний, бо за міфом справжнім їхнім батьком був сам Зевс, що з’явився до Леди (жінки Тіндарея) в образі лебедя, — не знав, за кого видати заміж свою дочку, прекрасну Єлену. Майже всі владарі ахейських держав сватались до неї. Віддати її комусь одному з них — це могло спричинитися до гніву інших і навіть до війни всіх інших проти Тіндарея і його можливого зятя. І Тіндарей влаштував те, що в давній Індії називалося сваямвара, тобто запросив до себе всіх претендентів і дозволив Єлені самій вибрати серед них того, хто їй буде до вподоби. А щоб уникнути небажаних наслідків, він змусив усіх претендентів дати присягу, що вони не воюватимуть проти щасливого обранця, і, навпаки, коли хтось його скривдить чи піде на нього війною, прийдуть йому на допомогу. Єлена обрала собі Менелая (мабуть, серед інших він найбільше вирізнявся своєю мужньою красою) . А серед тих, що заприсягалися, був і Ахіллес — ідеал войовничого владаря мікенської епохи: найперший серед бігунів, найперший серед приборкувачів коней, найперший у володінні списом, найгарніший, найхоробріший, найшляхетніший, як і личить героєві — синові богині, майже безсмертному. Його вчителі — проводир долопів Фенікс (Фойнікс) і наймудріший із кентаврів Хейрон навчили його, крім військової справи, також поезії, красномовства, музики і танців.
Фетіда будь-що хотіла зробити свого сина безсмертним і майже досягла цього, але на тілі героя залишилось одне вразливе місце — відома Ахіллесова п’ята. Знаючи, що її син може загинути на війні (про це існувало пророкування), Фетіда відіслала його якнайдалі від усяких подій на острів Скірос у Егейському морі, де переодягнений у дівоче вбрання герой перебував серед дочок тамтешнього владаря Лікомеда. А тим часом ахейські полководці готувались до війни, щоб відплатити за кривду, завдану спартанському правителю викраденням Єлени. Головний жрець ахейців Калхант повідомив, що за рішенням богів Іліон можна буде здобути лише тоді, якщо Ахіллес візьме участь в облозі, хоч і його самого там буде вбито.
А де ж той фессалійський герой? Розшукати його взявся Одіссей. Він із своїми супутниками переодягся мандрівним купцем і відвідував країну за країною, місто за містом. Заїхав він і на Скірос, пропонуючи різноманітні товари, серед яких були жіночі прикраси і зброя. Дочки Лікомеда стали вибирати для себе прикраси, а переодягнений в жіноче вбрання юний Ахіллес простяг руки до ясеневого списа й округлого щита. Ахейці впізнали його і забрали з собою до Авліди, до якої збиралися всі кораблі перед походом на Трою. В одному з переказів мовиться про те, що перша спроба ахейського флоту досягти Троади виявилась невдалою: замість дістатись до малоазіатського узбережжя, ахейці опинилися в країні фракійського владаря Телефа, а потім страшенна буря порозкидала їхні кораблі по морю. Коли вдруге ахейські війська зібралися в Авліді, нерозважливий вчинок головного проводиря Агамемнона ледве не зірвав і другу спробу досягти Трої. Агамемнон убив на полюванні улюблену лань богині Артеміди, і розгнівана сестра Аполлона відібрала в ахейських кораблів попутний вітер. Калхант оголосив ахейцям: богиня лише тоді дасть вітер їхнім кораблям, коли Агамемнон принесе у жертву їй свою дочку Іфігенію. На щастя, Артеміда дозволила зарізати на вівтарі оленицю, а Іфігенію перенесла до Тавріди, зробивши її там своєю жрицею.
Про долю Іфігенії та її брата Ореста розповідається в трагедії Евріпіда «Іфігенія в таврів», і ця ж сама доля є сюжетом драматичної сцени Лесі Українки «Іфігенія в Тавриді». Так, античні герої діють і в українській літературі.
Нарешті ахейські вояки опиняються під мурами Іліона. Але дістатись до міста не можуть: адже мури Іліона колись були збудовані богами — Аполлоном і Посейдоном. Мури неприступні для війська, що не має ніяких облогових машин. Ахейці будують табір біля кораблів на егейському узбережжі і здобувають собі провіант і все необхідне для життя, плюндруючи довколишні містечка і селища. Тривала облога (за переказами вона тривала аж 10 років) деморалізує військо та його проводирів. Назріває небезпека розкладу війська, і зростає бажання припинити безнадійну облогу міста й податись додому. В ахейському таборі спалахує епідемія: це не інакше як вияв гніву богів. Жрець Калхант знає, в чому річ, але побоюється виявити правду перед верховним проводирем Агамемноном. І на цей раз винним був гордовитий владар Мікен. Це він забрав у жерця бога Аполлона (показово, що ахейці і троянці шанують тих самих богів) Хріса його дочку Хрісеїду, а той поскаржився, і Аполлон почав обстрілювати своїми жахливими стрілами табір ахейців.
Ахіллес пообіцяв оборонити Калханта, як тільки той скаже, хто винуватець нещастя, що спіткало ахейців, і Агамемнон змушений повернути батькові дочку, але для відшкодування забирає собі Ахіллесову полонянку Брісеїду. Оце і є привід для чвар серед владарів і причина гніву «богорівного» Ахіллеса. Нам неясно, чому Ахіллес, розгніваний не лише на Агамемнона, але й на інших ахейських проводирів, не повертається із своїм військом на батьківщину, хоч і не бере участі в битвах, марнуючи час у своєму наметі.
Без участі в битвах Ахіллеса, незважаючи на подвиги своїх проводирів, ахейці зазнають поразки, а троянці, очолювані Гектором, починають перемагати. Хід подій різко змінюється, коли близький приятель Ахіллеса Патрокл за дозволом самого Пелеїада і в його обладунку виходить на поле бою. Троянці гадають, що це з’явився фессалійський герой, і панічно тікають під захист мурів свого міста. Нарешті захоплений успіхом Патрокл зустрічається з Гектором. Їхній двобій закінчується смертю Ахіллесового улюбленця. Тут гнів Пелеїада скеровується вже не проти Агамемнона і ахейців, а проти Гектора й троянців. Сам Гектор та безліч троянців падають жертвою цього гніву: не заспокоюють гнів і знущання над тілом троянського героя і урочистий похорон Патрокла з людськими жертвами над могилою. Лише взаємопроникнення двох скорбот — за мертвим приятелем і сином — приносить заспокоєння. Великий гнів ущухає. Ахіллес мириться з Агамемноном і ахейцями. Тему гніву вичерпано, і хоч Трою не здобуто, але потрібний для її здобуття Ахіллес повертається на поле бою. З міфів та давніх епічних творів ми довідуємось, що навіть смерті Ахіллеса не досить для остаточної загибелі Іліона. Потрібні, як виявляється, ще й лук, і стріли Геракла, якими володів Філоктет на острові Лемносі, а також викрадення з храму Афіни в Трої — Палладіона — статуї богині та, врешті, неймовірна історія з велетенським дерев’яним конем, яким приспано було пильність троянців. Адже це вони самі розбили вибудуваний богами оборонний мур, щоб втягти до міста дерев’яного коня Посейдона — підступний дар данайців.
У розмові із своєю божественною матір’ю сам Ахіллес засуджує гнів і ворожнечу поміж людей:
Згубний гнів як причина ворожнечі з усіма її наслідками, за «Іліадою», властивий як смертним, так і безсмертним. Чи не є він почуттям порушеної справедливості? А справедливість має бути основою всесвітнього ладу (лад — «космос» по-грецьки), основою рівноваги у світі, основою мирного життя. Менелай має право на гнів, бо його скривджено викраденням його дружини Єлени. Його гнів може бути скерований проти Пріамового сина Паріса. Проте чи справді винен Паріс? Адже, спокусивши Єлену на втечу, він діяв з волі самої богині Афродіти. Це вона за лиховісне яблуко обіцяла йому «найвродливішу на світі жінку», а такою тоді серед смертних була Єлена. А чи винні в кровопролитті ахейці і троянці? Власне, ні! Це боги вирішили, що вони повинні битися між собою. А хто винен у розбраті ахейських проводирів?
Нам, звичайно, не зрозуміти, чому Аполлон замість Агамемнона, що скривдив жерця Хріса, скеровує гнів свій на ахейців, до того ж гинуть прості воїни, а проводирі залишаються недоторканими. Річ у тім, що ці проводирі (майже всі без винятку) є нащадками богів та напівбогів. Отже, боги поводяться з ними обережно, як із своїми родичами (близькими й далекими). В уявленні давніх греків не було прірви між світом богів і світом людей — тими самими сходами вони здіймались на Олімп і спускалися з Олімпу на землю. За увесь час існування античного світу у психіці пересічного елліна не було чіткої межі між фантазією і дійсністю. Про це не слід забувати нашим сучасним читачам «Іліади» й «Одіссеї».
Ще в другій половині минулого сторіччя О. О. Навроцький переклав як «Іліаду», так і «Одіссею», але його переклади залишилися в рукописах. До нього в тридцяті роки того ж сторіччя у Відні переклад «Іліади» зробив Ковшевич, але і цей переклад не побачив світу.
Дещо з гомерівського епосу перекладали відомий мовознавець О. О. Потебня (деякі частини «Одіссеї»), П. О. Куліш (уривки з обох Гомерових поем), Іван Франко (уривки з «Іліади»), Леся Українка (уривки з «Одіссеї»), В. Самійленко (перша пісня «Іліади», опублікована в альманасі «Складка» в Харкові).
Перший повний переклад «Одіссеї» гекзаметром на українську мову належить П. І. Ніщинському (1832—1896). Із його перекладу «Іліади» було опубліковано лише шість перших пісень (Львів, 1902—1903). «Ільйонянка» С. В. Руданського (1833—1873) — повний віршовий (не гекзаметричний) переклад «Іліади», перевиданий у третьому томі його творів, відбиває «українізаторські» настанови поета-перекладача і може цікавити літературознавців та перекладознавців, а не тих, хто хотів би скласти уявлення не лише про зміст, але і про художню форму оригіналу. Переклав українською мовою «Іліаду» у США (також не гекзаметром) М. Аркас (син відомого композитора).
Тепер цілком зрозуміло, яке значення для нашої літератури і найширших кіл читачів має повний гекзаметричний переклад «Іліади», виконаний на рівні сучасних вимог, відповідно до норм сучасної української літературної мови, з оглядом на останні досягнення в ділянці текстологічного та історико-літературного дослідження гомерівського епосу. Цей переклад був здійснений нашим видатним перекладачем Борисом Теном (М. В. Хомичевським).
Отже, «Іліада» — твір VIII—VII ст. до н. е. — відокремлена від історичних подій, про які в ній ідеться, не менше, ніж п’ятьмастами років. Зображуючи суспільні умови, побут, матеріальну культуру різних періодів історії давньогрецьких племен, вона продовжує і завершує епічні традиції так званої мікенської, чи ахейської, епохи, які занепали з початком залізного віку. В ній зберігаються спогади про общинно-родовий лад, в якому перебували грецькі племена після занепаду «мікенської цивілізації» в XIII—XII ст. до н. е. Можна простежити в ній і елементи становлення античного рабовласницького суспільства. Бувши в основі своїй твором усної народної словесності, вона вже є і першим у грецькій літературі твором писемної літератури.
Цей епос, перекладений багатьма мовами світу, вийшов далеко за межі національного грецького письменства і завдяки своїм художнім достоїнствам та історичній цінності зайняв почесне місце в скарбниці світової літератури. «Іліада» і до наших днів залишається джерелом, із якого поети, художники, композитори черпають теми і образи для своїх творів.
Рядок 1. Богиня, до якої звертається поет і яка повинна оспівати (точніше — надихнути поета, щоб він оспівав) Ахіллесів гнів, — Муза. З дев’ятьох муз богинею епічної поезії вважали Калліопу.
2. Ахеї (ахейці, ахаї). Коли в «Іліаді» йдеться про спільну назву для всіх тих грецьких племен, що воювали під Троєю, Гомер називає їх ахеями, данайцями або аргів’янами, хоч це були й окремі племена.
3. Аїд (Гадес, Ад) — потойбічний світ, місце перебування померлих, а водночас — і одне з імен бога потойбічного світу. Згідно з давніми уявленнями, це — темне підземелля, де блукають душі мерців.
Слово «герой» за найдавніших часів у греків мало до певної міри сакральний зміст. Героями вважалися особистості (переважно легендарні) не лише надзвичайної сили й відваги, — це за походженням напівбоги. Такий, скажімо, Геракл, син бога Зевса і смертної жінки Алкмени, або в «Іліаді» — Ахіллес, батько якого Пелей — вождь мірмідонян, одного з ахейських племен, а мати — морська богиня Фетіда. Часто таке напівбожественне походження приписувано басилевсам, ватажкам племен. В «Іліаді», проте, цей термін вживається і в значенні, близькому до сучасного, тобто героями називають взагалі хоробрих воїнів, що відзначилися на полі бою.
5.
9.
14. Жезл золотий — ознака жрецького сану.
18. Олімп — найвища гора в Греції (2918 м). Згідно з віруваннями стародавніх греків — місце перебування богів.
30. Аргос — головне місто Арголіди, володіння Агамемнона (північно-східна частина півострова Пелопоннеса). Звідси й назва жителів — аргів’яни, аргеї.
37. Хріса, Кілла — стародавні міста на малоазійському побережжі в Троаді (поблизу Трої). Тенед (Тенедос) — острів недалеко від Трої і на ньому місто тієї самої назви, що й острів.
39. Смінтей («винищувач мишей») — одне з численних імен Аполлона. Існують міфи про те, як він врятував від навали польових мишей цілу Троаду. У Хрісі була статуя Аполлона з мишею під ногою.
43. Феб, або Фойбос (осяйний) — одне з найпоширеніших імен Аполлона. Культ Аполлона як бога світла і сонця у давній Греції злився з культом сонячного бога Геліоса.
65. Гекатомба — жертва богові зі ста (а пізніше — взагалі із значної кількості) биків.
106. Агамемнон пригадує, як колись він з намови Калхаса (Калханта) приніс у жертву власну дочку Іфігенію, щоб вимолити в богів попутного вітру для кораблів, що вирушили завойовувати Трою.
144. Муж радний — басилевс. Басилевси влаштовували між собою наради, куди не допускалися звичайні воїни, що брали участь лише в загальновійськових зборах. Але й там промови виголошували басилевси, а маса могла тільки вигуками виявляти своє ставлення до почутого.
155. Фтія — місто в Фессалії (північ Греції), володіння Ахіллеса.
202. Зевс егідодержавний. — У найдавніші часи егідою називали Зевсову зброю у вигляді бурі з громом та блискавицею, якою він наганяв ляку на супротивників. За одним з варіантів міфа егідою називали шкіряний щит Зевса, що виготовив йому бог-коваль Гефест. І це також була застрашувальна зброя, тим паче, що на щиті містилась голова потвори — Горгони Медузи з жахливими очима і з гадюками замість волосся. Часом Зевс позичав егіду Аполлонові або Афіні. Звідси походить і вживане нині «під егідою», в розумінні «під захистом».
252. Пілос — у давній Греції таку назву мало троє міст. З ім’ям Нестора пов’язаний Пілос — місто з гаванню на півдні Пелопоннесу.
263—264. Нестор, що два покоління людські пережив, — найстаріший з учасників Троянської війни, отже, й згадує він товаришів своєї молодості, міфічних героїв, ще з передтроянської епохи, з іменами яких пов’язані численні перекази. Пірітой — вождь міфічних лапітів, войовничого племені, що населяло Фессалію. На свій весільний бенкет він запросив сусідніх кентаврів — дике плем’я напівлюдей-напівконей. Упившись, кентаври хотіли силоміць забрати наречену та інших жінок, що були на бенкеті. Це стало причиною війни між лапітами й кентаврами. У війні крім Пірітоя брали участь і інші лапітські герої, що їх називає Нестор: Дріант, Ексадій, Поліфем (не має нічого спільного з кіклопом Поліфемом, з яким читач зустрінеться в «Одіссеї»), а також Поліфемів брат Кеней, що народився як дівчина і яку бог Посейдон на її прохання обернув у хлопця. Після драматичних перипетій кентаврів було подолано, і вони повтікали на північ Греції.
265. Тесей, син афінського царя Егея, — поряд з Гераклом найуславленіший герой найдавніших міфів. Був другом Пірітоя, помагав йому у війні з кентаврами.
307. Син Менойта — Патрокл.
313. Ритуальне омивання, обряд очищення від того брудного й гріховного, що було наслідком вчинку Агамемнона.
321. Окличники (вісники). — В їхні функції входило посередництво між ворогами, також між богами й людьми. Вони виконували роль послів у міжплеменних стосунках. Користувались правом недоторканості.
366. Фіви. Відомо було троє міст, що мали таку назву: семибрамні — грецьке місто в європейській частині Греції, в Беотії; стобрамні — в Єгипті і кілікійські — в Малій Азії. Саме про ці треті Фіви тут і мовиться. Це було володіння Гетіона, батька Гекторової дружини Андромахи.
403—404. Егеон (так його йменували люди), або Бріарей (мовою богів) — один із трьох сторуких і п’ятдесятголових велетнів, син бога Посейдона, а за іншою версією — син Урана (Неба) і Землі (Геї).
424. Ефіопи (чорношкірі) за тогочасними уявленнями жили десь край світу, на далекому півдні, на березі ріки Океану, і відзначались такими чеснотами, що були навіть гідні пригостити у себе богів.
470. Кратер (кратера) — посуд, в якому розводили вино водою; розведене вино потім черпали з кратеру й розливали в келихи. Перед питтям робили узливання — зливали із келиха кілька крапель у жертву богам.
473. Пеан — культовий спів на честь Аполлона.
477. Еос — ранкова зоря, богиня світанку.
485—486. Корабель витягали з води, щоб не підгнивало дно.
500—502. Обнімання колін, доторкання рукою до підборіддя — загальнопоширені жести, що означали благання.
584. Келих дводонний — дехто тлумачить це інакше і, може, з більшою на те підставою: не дводонний, а з двома ручками або двома вушками.
593—594. Лемнос — острів у північній частині Егейського моря, в давнину заселений плем’ям сінтійців.
599. Тут — перводжерело широковживаного виразу «гомеричний сміх».
603. Формінга — струнний музичний інструмент, різновид ліри.
6. Тут втілення сну (чи сновидіння) називається Онейросом. Фігурує (напр., XIV, 231 або XVI, 672) ще й Гіпнос, крилатий бог сну, брат бога смерті Танатоса, син бога підземної пітьми Ереба й богині Ночі. Гіпнос мав силу присипляти не тільки людей, а й богів. У перекладі обоє імен передано ім’ям Сон.
42. Хітон — спідній одяг (на зразок сорочки), підперезуваний поясом.
93. Чутка — в оригіналі Осса, тут уособлена як богиня.
101—106. Берло, знак влади басилевса, як бачимо, скував бог-коваль Гефест, а бог-посланець Гермес приніс його дідові Агамемнона та Менелая Пелопу, той же передав берло своєму синові Атрею, потім воно дісталось Атреєвому братові Тієсту, від якого, нарешті, перейшло до Агамемнона. Отже, Агамемнон показаний, як владар з ласки богів.
144. Ікарійське море — це, власне, частина Егейського моря. Назва виникла з міфа про Ікара (див. прим. до 591—592 рядків XVIII пісні), що, пролітаючи там, піднявся надто високо, близько до сонця; проміння розтопило віск, яким були скріплені пера на його крилах, тож Ікар упав у море й потонув.
153. Чистили рови, викопані для того, щоб витягти з води на суходіл кораблі, а в разі потреби знову спустити їх на воду.
302. Кери — чорнокрилі богині смерті.
303. Авліда — порт у Беотії (Середня Греція), місце, де збиралися майбутні завойовники Трої перед вирушенням у похід.
319. Син Кроноса (Кронід, Кроніон) — Зевс.
341. Узливання чистим (тобто не розведеним водою) вином супроводило особливо урочисті обіцянки та присягання.
353.
461. У Малій Азії, біля гірського пасма Тмол (нині Боздаг), простягалась Асійська лука, від якої походить назва Азії. Там же протікала і ріка Каїстр (нині Аксу).
465. Скамандр — річка в околицях Трої (нині — Мендере-Су).
484. Додатковим звертанням до всіх Муз починається так званий каталог кораблів, племен та вождів, що прибули воювати під Трою. Дослідники підрахували, що під Трою припливло 1186 кораблів із 29 місцевостей, близько ста тисяч воїнів під командуванням сорока трьох воєначальників. Пояснення до цього досить довгого переліку даємо лише найголовніші, випускаючи незначне, а тим паче те, що з’ясовано в самому тексті «Іліади». Існує погляд, що «каталог» — пізніша інтерполяція і що саме цим пояснюється наявність деяких понять і термінів, яких, мабуть, ще не могло існувати в гомерівські часи (приміром, «всеелліни (панелліни)» нижче, в рядку 530).
498. Грая — місцевість в Епірі (північно-західна частина Греції), від назви жителів якої (граїки) походять сучасні назви — греки, Греція.
504. Платея — місто в Беотії, що пізніше вславилось битвою біля нього (479 р. до н. е.), в якій грецьке військо перемогло армію персів.
511. Орхомен — у давній Греції було відомо двоє міст із такою назвою. Тут згадано місто в Беотії, столиця Мінійського царства, одне з найдавніших і найбагатших міст у Греції. В XIX ст. на його місці провадились археологічні розкопки, що значною мірою спричинились до відкриття кріто-мікенської культури.
569. Мікени — місто на Пелопоннесі, в північній частині Арголіди, один із найзначніших центрів доісторичної Греції. Місце археологічних розкопок, що дали численні й цінні знахідки пам’яток кріто-мікенської культури.
581. Лакедемон (Спарта) — головне місто Лаконіки (на Пелопоннесі). Столиця володінь Менелая.
600. Кіфара — струнний музичний інструмент, удосконалений різновид ліри.
610—614. Аркадія — центральна частина Пелопоннесу — не мала власного виходу до моря.
641—642. Ойней і Мелеагр — герої міфів, дія яких відбувається в часи раніші, ніж Троянська війна; отже, вважалося, що на той час вони вже були неживі.
651. Еніалій — одне з імен Ареса (Арея).
658. Сила Гераклова — замість «сильний Геракл» вжито метонімію. Так само і в інших місцях — III, 105, — сила Пріамова (замість «сильний Пріам»).
696. Деметра — богиня рослинності, зокрема збіжжя. Ітонея (Ітона) — місто у Фессалії.
698. Протесілай — грек, убитий на початку війни. Існує міф: дружина його Лаодамія вблагала богів повернути йому життя на день (за іншою версією — на дві години), а коли цей час минув, позбавила себе життя, щоб піти в Аїд з чоловіком.
718—725. Філоктет — вождь фессалійців, славетний лучник, після смерті Геракла успадкував його лук і стріли. На шляху до Трої на острові Лемносі його вжалила отруйна змія. Рана була така зловонна, що Філоктета довелось покинути на острові. Але, згідно з пророцтвом, не можна було завоювати Трої без Гераклового лука і стріл. Отже, згодом Філоктета було привезено до війська, де його вилікував воїн-лікар Махаон. Цій легенді присвячена трагедія Софокла «Філоктет».
731. Асклепій — син Аполлона. В «Іліаді» це смертна людина, лікар, батько двох синів, також лікарів — Подалірія і згаданого вже Махаона. Згодом виник культ Асклепія (лат. Ескулапа), бога-лікаря.
734. Орменій — місто в Фессалії.
743. Потвори, оброслі волоссям — кентаври.
755. Присягання водами підземної ріки Стіксу — найстрашніша для давнього грека клятва, порушити яку боялись навіть боги.
783. Тіфоей (Тіфон) — потвора із сотнею зміїних голів, вогненним диханням, громовим голосом і сліпучим поглядом. Був подоланий у боротьбі із Зевсом, що загнав його глибоко під землю (міф називає різні місцевості, переважно поблизу вулканів). Часом він виявляє непокору й починає бушувати, вивергаючи з-під землі потоки вогню. Тоді Зевс шмагає блискавками землю в тому місці, щоб приборкати непокірного в’язня.
786. Іріда (райдуга) — богиня, вісниця Зевса.
845. Геллеспонт (море Гелли) — Дарданелли. Назва повстала з переказу, як дівчина Гелла з братом Фріксом перепливала протоку на злоторунному барані, рятуючись від лихої мачухи, перелякалася хвиль і, впавши з барана у воду, втонула. Цей переказ пов’язаний з міфами про золоте руно та аргонавтів.
2. Характерна відмінність: трояни наступають «з криком і гуком» (що було властиве варварам), а ахеї — «мовчки» (рядок 8), як і личить цивілізованому грецькому війську.
5. Океан згідно з гомерівськими уявленнями — найбільша ріка в світі, що омиває весь суходіл.
6. Пігмеї у старогрецьких легендах — плем’я карликів, що нібито жило десь на території нинішнього Єгипту. З ними вели запеклу боротьбу журавлі, прилітаючи в ті місцевості на зиму.
10. Нот — південний вітер.
16. Александр — Паріс.
57. Камінний хітон — мова йде про побиття камінням.
103. Землі (Геї) та підземним богам приносили в пожертву тварин темної масті, а Сонцю (Геліосові) та небесним богам — масті світлої.
184. Фрігія — країна на заході Малої Азії.
186. Отрей (Пріамів шуряк) і Мігдон — фрігійські владарі.
187. Сангарій — ріка у Фрігії (нині Сакар’я).
189. Амазонки (амазони) — легендарне плем’я жінок-войовниць, що ніби жили на північному узбережжі Азовського моря чи в Малій Азії.
276. Іда — назва двох гірських хребтів: на Кріті, а також у Малій Азії, недалеко від Трої (про нього тут і йде мова). На верховині Іди Зевс мав одну із своїх осель.
332—333. Паріс як лучник не носив важкого панцира, тож мусив позичати його у свого брата Лікаона.
401. Меонія — країна в Малій Азії, пізніше називана Лідією.
444. У коментаторів нема єдиної думки щодо того, який з островів у «Іліаді» зветься Кранай.
2. Геба — богиня, дочка Зевса і Гери, уособлення молодості. На учтах богів, де вони споживають амбросію і п’ють нектар, в обов’язок Геби входить наливати келихи.
8. Алалкоменіда — богиня Афіна. Ім’я це виникло від назви беотійського міста Алалкомени. Там був один з найдавніших у Греції храмів Афіни. Існувало навіть повір’я, ніби вона в цьому місті народилась, і що це ніби рятувало місто від ворожих вторгнень. Інші версії міфа мають деякі відмінності: Алалкоменей — перша людина, що з’явилася в Беотії дуже давно, ще коли на небі не було й місяця. Він заснував місто, став порадником Зевса, виховував його дочку Афіну.
75. Зоря, що нею Зевс подає мореплавцям чи військам знак, — метеор.
88. Пандар — син Лікаона з Зелеї, вождь лікійців, що населяли територію в Малій Азії, неподалік від Трої, найзнаменитіший лучник у троянському війську.
201. Трікка — річка у Фессалії.
219. Хірон — мудрий кентавр, що жив на горі Пеліоні (у Фессалії, неподалік від Олімпу), вихователь героїв багатьох грецьких міфів. З-поміж усього іншого навчав він їх і лікарської справи.
319. Еревталіон — вождь аркадійців. Про бій з ним Нестор докладніше оповідає в рядках 132—156 VII пісні.
383. Асоп — ріка в Беотії.
388. Кадмеї (нащадки Кадма) — фіванці. Існує міф про фінікійця Кадма, який у пошуках своєї сестри Європи, спокушеної Зевсом, прибув до Греції. Він став засновником міста Кадмеї, пізніше названого Фівами. Його супутників понищив дракон, якого Кадм убив, а зуби його посіяв, і з тих зубів виросли озброєні люди, що відразу почали між собою криваву зваду, в якій і погинули всі, крім п’ятьох, і від цих п’ятьох ведуть свій початок найзнатніші роди фіванців.
406—410. Існують розповіді про два походи аргів’ян проти беотійських семибрамних Фів. Перший похід семи героїв закінчився невдачею «через безтямну зухвалість»: один із учасників походу, Капаней, Сфенелів батько, зійшовши на фіванський мур, вигукнув, що навіть Зевсова блискавка не зжене його з муру. Розгніваний Зевс скинув його тоді і змусив усе військо до втечі. Другий похід — «похід епігонів» — здійснили сини попередніх учасників, серед них Сфенел і Діомед. Вони здобули і зруйнували Фіви.
440. Діти Арея Жах і Острах (в оригіналі Дéймос і Фóбос) та його сестра Звада (Еріс) — уособлення почуттів, пов’язаних з війною.
464. Абанти — давнє плем’я, відоме особливою войовничістю.
476. Сімоент — ріка біля Трої.
507. Пергам — укріплений центр, цитадель Трої.
515. Трітогенея — Афіна. Це її ім’я пояснюють по-різному. Найімовірніше пояснення — народжена на березі беотійської річки Трітону.
5. Осіння зоря — Сіріус, найбільша зірка в сузір’ї Великого Пса.
9. Згаданого тут Дарета (чи Дареса) вважали автором писаної на пальмовому листі так званої «Троянської Іліади», ще передгомерівських часів, — у ній події були зображені з троянських позицій. До наших часів цей твір не дійшов, а згадки про нього не відзначаються надійністю. Дарета вважали також автором іншого твору — популярного в середні віки роману «Про зруйнування Трої», нібито перекладеного з грецької мови на латинську.
51. Артеміда — богиня тваринного світу та полювання, дочка Зевса і Лето, сестра Аполлона, що була, як і він, на боці троянців.
78. Скамандр — у даному разі не ріка, а бог цієї ріки.
222. Тросові коні. — Трос (від імені якого виводять і назву міста — Троя) — Пріамів прадід. Зевс відібрав у нього одного з синів, Ганімеда, хлопчика, що відзначався вродою, і зробив підчашим на бенкетах богів. У відшкодування Зевс дав Тросові пару безсмертних коней.
268. Лаомедонт — Пріамів батько. Він мусив свою дочку Гесіону віддати в поживу морському страховиську. Геракл убив страховисько й визволив Гесіону. В нагороду він мав одержати, як було обіцяно йому, Тросових коней. Лаомедонт порушив обіцянку й коней не дав. Геракл зруйнував Трою й покарав смертю Лаомедонта.
330. Кіпріда, кіпрська богиня — богиня кохання Афродіта.
333. Еніо — богиня боїв, ніби жіночий відповідник Арею-Еніалію.
338. Харити — вічно юні богині вроди і радощів, втілення жіночої привабливості, супутниці Афродіти.
340. Кров богів зовсім не схожа на людську.
356. Згідно з найдавнішими уявленнями, бога завжди оточує хмара. До такої хмари й притулив свого списа Арей.
385. От і Ефіальт — велетні, сини Алоея і Іфімедеї (а насправді — Іфімедеї та бога Посейдона). Міф розповідає, як Арей спричинився до смерті юнака Адоніса, улюбленця Афродіти, якого розтерзав іклами вепр під час полювання. За це велетні й закували Арея.
392—393. Амфітріонів син — Геракл.
401. Пееон (Пайон) — бог-лікар, у пізніші часи його ототожнювали з Аполлоном.
449 і далі. Є в цьому епізоді певна неузгодженість. Спершу ми дізнаємося, що Аполлон створив примарну постать Енея і поставив її на полі бою замість справжнього Енея, що був поранений. Але згодом виявляється, що на полі бою таки справжній Еней, а про примарну постать уже немає й мови.
524. Борей — північний вітер.
577. Пафлагонці — жителі Пафлагонії (північної частини Малої Азії), на південь від Чорного моря.
628—629. Сарпедон — син Зевса, Тлеполем — син Геракла, отже онук Зевса.
654. Кінь у найдавніших грецьких віруваннях був тісно пов’язаний зі смертю й небіжчиками. Відгомін цих вірувань — епітет бога підземного царства Аїда — «славетний кіньми».
696.
741. Горгона — потвора жіночої статі, голова якої наводила на всіх невимовний жах або навіть обертала на камінь. Відрубана Персеєм голова Горгони була зображена на Зевсовій егіді.
750. Ори (Гори) — богині, що уособлюють плин часу, зміни пір року.
845. Шолом Аїда робив невидимим того, хто був у ньому. І саме ім’я Аїд означає «невидимий», або «той, хто робить невидимим». Руданський у своїй «Ільйонянці» «Аїд» переклав словом «Невид».
898. Потомки Урана — діти бога Урана, серед яких був і Кронос, що скинув батька з престолу й сам став володарювати в світі. У свою чергу, і син Кроноса Зевс повстав проти батька, переміг його та інших богів старшого покоління (Титанів) і ув’язнив їх у підземних глибинах.
4. Ксант — інша назва ріки Скамандру. Взагалі Ксант (жовтий) зустрічається у Гомера в різних значеннях: це і ім’я одного троянського воїна, і така кличка в одного з Ахіллесових коней, і Гекторового коня; так називається, крім Скамандра, ще одна річка, що протікає в Лікії (див. рядок 172 цієї пісні).
6.
76. Птаховіщун — ворожбит, який провіщав майбутнє, спостерігаючи за птахами, — за їхнім летом, криками тощо (у римлян — авгур).
130. Лікург — легендарний фракійський цар, що чинив опір встановленню культу Діоніса, бога винограду й вина, за що був жорстоко покараний.
152. Ефіра — найдавніша назва міста Корінфа.
153. Сізіф (Сісіф) — засновник Ефіри, син Еола, мав репутацію найхитрішого з людей. Про його хитрощі розповідається в багатьох міфах. Він ніби розголошував таємниці богів, заманював і грабував подорожніх. Коли Зевс викрав дочку річкового божка Асопа Егіну, Сізіф розповів про це батькові. Розгніваний Зевс наслав на Сізіфа смерть, але той хитрощами закував її в кайдани, і через це певний час, аж поки Арей не визволив Смерть із кайданів, ніхто на землі не вмирав. Дружині своїй Сізіф наказав не ховати його, коли він помре. Прибувши ж на той світ, тимчасово відпросився в Аїда на землю, — мовляв, хоче покарати свою жінку, але потім, всупереч обіцянці, ніяк не хотів повертатися, отож довелося посилати по нього Гермеса. Боги покарали його: відтоді він намагається підняти на гору величезну брилу, яка в останню мить виривається в нього з рук і знову скочується вниз. Звідси й вираз «сізіфова праця», тобто марні зусилля.
168—169. Згадка про складені таблички з накресленими на них згубними, смертоносними позначками — єдине в «Іліаді» свідчення того, що авторові вже було відоме письмо. Свідчення, проте, досить невиразне.
205.
236. У часи, про які розповідається тут, гроші були ще незнані, торговельні стосунки мали обмінний характер; в пастуших племен головною обмінною вартістю була худоба, за одиницю обміну був віл.
255.
403. Астіанакт — це ім’я означає «владар міста».
457. Мессеїда — джерело чи криниця десь у Лаконії, Гіперея — у Фессалії.
484. Чи не вперше в світовій літературі згадується славетний «сміх крізь сльози».
9.
133—135. Фея — портове місто в Еліді (західна частина Пелопоннесу, на узбережжі Іонійського моря), Ярдан — ріка там же, Келадонт — її притока.
220—221. Гіла — місто в Беотії. Міф оповідає, ніби в Гілі показували платан, під яким лимар Тіхій частував свого гостя Гомера, що там виконував свої пісні. Згадку про Тіхія Гомер нібито вставив до «Іліади» із вдячності за гостину.
303—305. Коментатори вказують: Еант загинув, кинувшись на меч, який йому подарував Гектор, а Ахіллес, убивши Гектора, прив’язав його труп до колісниці поясом, якого одержав Гектор у дар від Еанта. Звідси й грецьке прислів’я, що навіть і дарунок ворога шкодить. Найвідоміше це прислів’я у тій формі, якої надав йому Вергілій: «Данайців боюсь і з дарами прибулих» («Енеїда», II, 49. Переклад М. Білика).
348. Дардан — син Зевса, предок Пріама. Отже, дарданіди — нащадки Дардана. В переносному розумінні — троянці.
452—453. Згідно з міфом, мури Трої для владаря Лаомедонта вибудували боги Аполлон і Посейдон. Лаомедонт відмовився заплатити за це, і боги наслали на його володіння потвору, що пожирала людей. Оракул прорік, що Лаомедонт може звільнитися від страховиська лише тоді, коли віддасть йому свою дочку Гесіону. Геракл убив потвору і визволив Гесіону. Та Лаомедонт ошукав Геракла, не давши йому обіцяних в нагороду за подвиг коней, і Геракл скарав його смертю.
468. Ясон (Іасон) — герой міфічного походу аргонавтів до Колхіди по золоте руно.
13. Тартар — найглибша і найтемніша частина підземного світу, Аїду. Її уявляли за схемою типової давньогрецької в’язниці, де під основною будівлею була ще й підземна частина, — темниця, яма.
48. Гаргар — одна з верховин гори Іди.
185. Клички коням дано переважно за мастю: Ксант — буланий, Подарг — білоногий (або, згідно з іншою інтерпретацією, прудконогий), Етон — гнідий, Ламп — білий.
203. Геліка і Еги — міста в Ахаї, відомі як осередки культу Посейдона.
247. Орел — Зевсів птах. Поява орла — ознака того, що Зевс зглянувся на благання.
363. Еврістей — син Стенела і внук Персея. В день, коли мав народитися Геракл, Зевс вихвалявся, що ось народиться могутній герой, який пануватиме над усіма сусідніми народами й над усім тим родом, що походить від самого Зевса (Персеїди). Гера ж подіяла так, що раніше від Геракла народився Еврістей. Таким чином герой Геракл став слугою полохливого й недолугого Еврістея. За його наказом Геракл мусив звершити дванадцять подвигів, останнім з них був той, про який тут іде мова, — треба було винести з Аїду страшного триголового пса Кербера. Бог підземного царства дав дозвіл забрати пса в тому разі, якщо Геракл зуміє приборкати його, не вживаючи зброї. Геракл придушив шию пса, зв’язав його й приніс показати Еврістеєві, а потім знову відніс до Аїду. В цьому Гераклові допомагала Афіна.
479. Япет (Іапет) — титан, син Урана і Геї, якого Зевс, як і Кроноса, ув’язнив у глибинах Тартару.
480. Гіперіон — епітет-ім’я сонця і бога сонця Геліоса.
5. Фракія — в давні часи країна на північ від Греції і на схід від Македонії. Греки вважали, що там холодний, дуже суворий клімат.
184. Еакід — онук Еака, Ахіллес.
188. Етіон — владар кілікійських Фів, батько Гекторової дружини Андромахи.
209. Автомедонт — бойовий товариш Ахіллеса, візничий на його бойовій колісниці. Його ім’я (переважно у формі «автомедон») зробилося загальним поняттям на означення вправного кучера.
404—405. Піфійський храм Аполлона був широковідомий і величезними нагромадженими там скарбами, і оракулом, до якого зверталися прибульці з усієї Греції. У післягомерівські часи цей храм (поблизу міста Дельф) звався дельфійським.
454. Ерінії — богині родової помсти, що карають людину за злочини, зокрема за ті, що пов’язані з порушенням родинних основ (як і в цьому випадку). Фенікса вони покарали бездітністю.
457. Персефона (або Кора) — дочка Деметри, дружина бога підземного царства Аїда.
502—504. Ата — богиня облуди, омани, раптового безумства, засліплення, що веде людину і навіть бога до помилок, до вчинків, які доводиться спокутувати. За Атою, повільніше від неї, йдуть Літи, персоніфікація покутних благань до богів.
563. Алкіона — пташка рибалочка, про яку в античні часи склалось повір’я, ніби самичка рибалочка, розлучена із самцем, довго не може втішитись; за міфом Алкіона — дружина Кеїка; за те, що вони називали одне одного іменами богів, Зевс покарав їх, обернувши Алкіону на рибалочку, а Кеїка — на чайку.
578. Гій (гюес) — ділянка землі, яку можна було зорати одним плугом за день. Точний розмір не встановлений.
110. Син Філея — Одіссеїв небіж Мегес.
110—112. Еант (Айянт) швидкий — син Ойлея (Оїлея); Еант подібний богу — Теламонід.
214—217. Справедливе здивування в коментаторів викликає надто незначна нагорода, визначена за цей подвиг, і надмірно висока оцінка цієї нагороди.
252. Ніч (від заходу до сходу сонця) ділили на три частини (пізніше — три сторожі, тобто три зміни вартових).
266. Автолік — син бога Гермеса. Батько навчив його красти, і він став славетним злодієм та дурисвітом. Одіссеєві доводився дідом з боку матері. Саме від нього Одіссей успадкував свою хитрість.
274. Чапля — птах богині Афіни, що посилала її як добру призвістку.
415. Іл — батько Лаомедонта, Пріамів дід.
497. Внук Ойнеїв — Діомед, син Тідея. Коментатори вважають цей рядок пізнішою інтерполяцією.
561. Неузгодженість: раніше (рядок 495) сказано, що Рес був тринадцятий із тих, кого забив Діомед, та й тут же мова йде про тринадцять забитих, окрім вивідувача.
1. Тіфон — син Лаомедонта, Пріамів брат. Був він дуже вродливий, його вподобала Еос, богиня ранкової зорі. Вона забрала його до себе й випросила для нього у Зевса безсмертя, але забула ще попрохати при цьому вічної юності. Тому, не помираючи, він з бігом часу все більше зсихався, зменшувався, його вже можна було класти, як дитину, в очеретяний кошик. Нарешті Еос обернула його на цикаду.
3. Еріда — богиня змагання, суперечки, сварки.
20. Кінір — за деякими міфами перший володар Кіпру, засновник міста Пафоса, де він запровадив культ Афродіти. Родом із Сирії.
57. Полідамант — троянський герой, що народився однієї ночі з Гектором. Як Гектор був найдужчий із троян на полі бою, так Полідамант був перший на раді або на зборах.
62. Зловісна зоря — Сіріус.
270. В міфах згадується одна Ілітія (Ейлейтюя), донька Зевса і Гери, богиня пологів (часом ці самі функції приписувано й самій Гері). У Гомера ж мова йде про кількох богинь Ілітій.
493. Зевсові зливи. — Погода перебуває в Зевсовій владі, отже, він посилає й дощі.
558. Порівняння Еанта з ослом довгий час шокувало перекладачів «Іліади», надто в XVII—XVIII ст. і особливо — у Франції. Навіть така перекладачка, як пані Дасьє, переклад якої з’явився 1699 року і яка виступала проти пом’якшування, прикрашання і «поліпшування» Гомера, не наважилася написати просто «віслюк», а вдалась до описової формули — «тварина терпляча і міцна, але повільна і ледача».
701. Авгій — владар у північній частині Еліди, відомій насамперед стайнями, що ніби були не чищені тридцять років і що їх Геракл почистив за один день.
728. Жертва Алфеєві — ріці, чи, власне, богові цієї ріки.
750. Сини Актора (власне, Посейдона), племінники Авгія — два велетні-близнюки. В деяких міфах розповідається, що вони зрослися тілами.
15—35. На думку деяких дослідників, ці рядки — пізніша інтерполяція, яка повинна була пояснити той факт, що на троянській рівнині не було в пізніші часи ніяких слідів грецького муру.
433—435. Одне з порівнянь, узяте з повсякденного життя простого люду. Серед античних коментаторів Гомера існувала думка, що цей образ навіяний поетові спогадами про матір.
5—6. Гіппемолги (доярі кобил) та абіяни (абії — бідні або ті, що утримуються від насильства) — назви кочових племен (очевидно, скіфських), що жили десь на північний схід від Істру (Дунаю), можливо, на території України. Назва першого племені вказує на те, що там був відомий кумис. Назва другого відбиває характерні для давніх греків (та й не тільки для них) уявлення, що коли на світі існує праведне життя, повна справедливість, то хіба що десь далеко, серед віддалених племен.
10. Землі потрясатель — Посейдон.
12. Сам (Самос) — тут ідеться про пізнішу Самофракію, острів на Егейському морі, біля узбережжя Фракії, навпроти гирла ріки Гебру (нинішня Маріца).
322. Зерно Деметри — збіжжя, хліб. Живляться зерном Деметри люди, на відміну від богів, поживою для яких служить амброзія та нектар.
366. Кассандра — найвродливіша з дочок Пріама. Авторові «Іліади», мабуть, була ще не відома легенда про те, як вона відхилила любов Аполлона і бог покарав її тим, що вділив їй пророцького дару, але провидіти вона могла тільки лихе і ніхто її пророкуванням не хотів вірити. Ця трагічна постать — героїня багатьох творів античної та новішої світової літератури — від Есхіла до Лесі Українки та численних сучасних письменників.
658.
793. Асканія — країна в Малій Азії, частина Віфінії, з озером, що називається Асканією (нині Ізнік) і містом Нікея (нині також Ізнік).
837. Ефір — в епосі безхмарний повітряний простір, ближчий до землі, нижче хмар. Але інколи (як і в даному разі) це нижчі простори неба, місце перебування богів.
170. Амброзія (амбросія) — пожива богів, тут фігурує ще й як косметичний засіб.
201. Океан і його сестра-дружина Тетія (Тетюс) — боги, батьки Реї, матері Зевса і Гери, а також батьки річок, які також з погляду стародавнього грека були богами. У цих поглядах вбачають зародки теорій ранньої іонійської філософії, зокрема уявлень Фалеса, що вода — першоелемент усього сущого.
226. Пієрія — країна, що лежить на північ від Олімпу. Ематія — приблизно там, де нинішня Македонія.
250. Син хмаровладного Зевса — Геракл.
259. Ніч. Обожнювання ночі сягає найдавнішої епохи. Це — божество, старіше від олімпійських богів; своєю таємничістю воно навіває острах у людей і богів. У поемі Гесіода «Про походження богів» Ніч — мати Сну і Смерті.
271—274. Найчастіше присягалися саме нічними (підземними) богами і підземними силами. Найстрашнішим вважалося присягання водами підземної ріки Стіксу. Торкаючись рукою землі й води, люди і боги ніби входили в контакт з підземними силами, робили їх свідками своєї клятви.
290—291. Не встановлено точно, про якого саме птаха тут ідеться. Що мова богів різнилася від людської, згадується в «Іліаді» кілька разів, причому до мови богів залічуються, як правило, слова архаїчніші та рідше вживані.
317—328. Дуже недоречний тут перелік любовних пригод Зевса з їх наслідками деякі дослідники розглядають як пізнішу інтерполяцію. Але це може бути і просто особливістю розповідної манери гомерівського епосу.
344. Гелій — Геліос, бог сонця і саме сонце.
484—485. Автор «Іліади» знає звичай родової помсти. Відомий, правда, йому й інший звичай — вносити за вбитого викуп.
18—30. Епізод, поданий тут, частково згадувався і в попередніх піснях. Коли Геракл, зруйнувавши Трою і вбивши Лаомедонта, морем повертався додому, Гера, яка ненавиділа його більше, ніж інших побічних дітей і улюбленців Зевса, вирішила саме тепер занапастити його. Вона намовила Сон приспати Зевса, а сама тим часом підняла на морі бурю. Ледве уникнувши при цьому загибелі, Геракл висадився на острів Кос, людність якого вороже ставилась до чужинців і напала на нього. Зевс, прокинувшись, врятував Геракла. Отоді-то Зевс і вчинив розправу над Герою й тими богами, що хотіли їй допомогти.
36—46. Присягання Гери казуїстичне: вона клянеться, що не робила того, в чому Зевс її й не звинувачує, — не намовляла Посейдона допомагати ахейцям. Але її виверт досягає мети.
71. Ахейці захопили Трою, хитрощами ввівши туди дерев’яного коня із схованими в ньому воїнами. Зробити так порадив їм Одіссей, а йому цю хитрість навіяла Афіна.
87. Феміда — дочка Урана й Геї, богиня права і справедливості.
431. Кітери (Кітера) — острів, що лежить південніше Малейського мису, один з найвідоміших осередків культу Афродіти.
639. Копрей — Еврістей, під владу якого потрапив Геракл, що мусив для нього виконати дванадцять подвигів, сам боявся наказувати йому, а свої накази передавав через вісника — Копрея.
680—684. Згадка про їзду верхи і навіть вольтижування зустрічається тільки тут. Взагалі герої «Іліади» їздять не верхи, а лише на колісницях.
17. Зухвальство аргеїв. У зухвальстві (тобто в кривді, спричиненій Ахіллесові) винен Агамемнон, проте Ахіллес схильний перенести свою образу на все ахейське військо.
133. Внук Еака — Ахіллес.
233. Додона — прадавнє місто в Епірі (північний захід Греції), засноване ще догрецьким плем’ям пеласгів. Місто було одним із центрів культу Зевса і вславилося своїм оракулом; жерці, що переказували пророкування оракула тим, хто звертався з запитами, тлумачили відповіді бога, вслухаючись у шелестіння листя священного дуба. У звичай цих жерців, що звалися селлами (чи, за іншим варіантом міфа, — геллами) входило не мити ніг і спати на голій землі. Це мало магічне значення, вказуючи на тісний зв’язок жерців з підземними силами. Можливо, до введення культу Зевса цей оракул належав до якихось давніших підземних божеств.
328. Амісодар — малоазійський (карійський чи — за іншою легендою — лікійський) владар, що вигодував Хімеру, дочку Тіфоея і Єхідни. Хімера — страшна вогнедишна потвора, що спереду нагадувала лева, тулубом — козу і ззаду — дракона. Її вбив герой Беллерофонт (про це йде мова в шостій пісні «Іліади»). Згодом Беллерофонт викликав ненависть богів тим, що замислив на крилатому коні Пегасі піднятись на Олімп, в оселю богів. Зевс націлив на Пегаса ґедзя, що довів його до сказу, кінь скинув героя, і той, упавши, скалічився і осліп.
459. Кривава роса — призвістка нещастя.
595. Еллада — тут, звичайно, не вся Греція: Елладою звалося також місто й ціла область у Фессалії.
717. Асій — Гекторів дядько. Не плутати з іншим Асієм, Гіртаковим, що загинув раніше (пісня XIII, рядок 771).
122. Те, що Гектор знімає з убитого Патрокла зброю, не зовсім узгоджується з закінченням шістнадцятої пісні (793—804), де розказано, як Аполлон збив з Патрокла шолом, потрощив списа і вибив із рук щита. Деякі коментатори вважають, що закінчення шістнадцятої пісні — пізніша інтерполяція або механічне перенесення з якоїсь ранішої пісні.
301. Ларіса — тут місто в Малій Азії, можливо, сусіднє з Троєю.
514.
37. Нереїди — морські богині, дочки Нерея, морського божества. Нереїдою була, зокрема, й Ахіллесова мати Фетіда.
117. Згідно з міфом, Геракл помер так. Колись він смертельно поранив кентавра Несса, що хотів був оволодіти його дружиною Деянірою. Вмираючи, Несс залишив у дар Деянірі чудовий одяг, запевнивши її, що одяг просякнутий любовним данням і що коли вона подарує цей одяг Гераклові, а той носитиме його, то ще дужче полюбить Деяніру й ніколи її не покине. Коли Геракл одяг вбрання, насправді отруєне, отрута, зігрівшись, пройшла в тіло, завдаючи героєві нестерпних мук. Деяніра, побачивши, до якого непоправного нещастя вона спричинилась, у відчаї наклала на себе руки. Геракл, не бачачи рятунку, теж вдається до самогубства: він складає на горі Ойті (Еті) величезний стіс дерева, сходить на нього й наказує своєму синові розпалити вогнище. Автор «Іліади», мабуть, не знав іншого міфа (чи, точніше, продовження попереднього), що, коли вогнище запалало, пролунав Зевсів грім, спалахнула блискавка, і Зевс забрав Геракла в оселю богів, дарувавши йому безсмертя. Щоправда, в «Одіссеї» ця легенда згадується (II, 601—614); там розповідається, як Гераклова тінь з луком блукає по Аїду, а сам він щасливо живе собі разом із безсмертними богами. Деякі коментатори вважають це місце в «Одіссеї» пізнішою інтерполяцією.
141. Морський старець — Нерей.
326. Опунт — головне місто Локріди (Середня Греція).
375—377. Тут — мрія про «самохідні» автомати, а нижче (рядки 417—420) тогочасні уявлення про своєрідних служниць-роботів.
382. В кульгавого бога-коваля Гефеста, за «Іліадою», дружина — одна із вродливих Харіт. В «Одіссеї» ж — дружина Гефеста — богиня кохання Афродіта. Для дослідників, які вважали, що «Іліаду» створив не той автор, що «Одіссею», ця розбіжність була одним із аргументів.
399. Еврінома — дочка Океана, мати Харіт.
469—472. Схоже на те, що міхи в Гефеста працюють також автоматично, — принаймні немає мови про помічників, які б ті міхи приводили в рух.
481. П’ять шарів щита треба уявляти собі так, що кожен нижчий шар був ширший від того, котрий лежав на ньому. Отже, цілком видним був тільки горішній шар, а з кожного нижнього видна була тільки певна смужка — ці смужки, що лежали концентричними поясами, і були вкриті різьбленими оздобами. Цікаво, що оздоби не були пов’язані з військовою тематикою.
485—486. Назви сузір’їв у давніх греків походять з міфів. Плеяди — сім дівчат, дочки Атланта і Плейони, яких переслідував закоханий велетень — мисливець Оріон, тож вони й попрохали богів обернути їх на зорі. Гіади — сестри Плеяд, німфи, також з різних міфічних причин перетворені на зірки. Нарешті Оріон насмілився зазіхнути на богиню Артеміду, що, рятуючись, наслала на нього Скорпіона, який вжалив Оріона в п’ятку. І Оріон, і Скорпіон також були перетворені на сузір’я, при чому вважалося, що Скорпіон весь час переслідує Оріона.
526. Сопілки, що про них тут мова, в оригіналі сиринги. Сиринга — пастуший музичний інструмент із семи очеретин, скріплених воском; вони різної довжини, отже, й звуки видають різної висоти. Має цей інструмент іще назву Панової сопілки, бо її винайдення один з міфів приписує Панові, богові гаїв, лісів та черід.
570. Лін — міфічний юнак надзвичайної вроди, герой багатьох міфів. Немовлям його покинула мати, а виховали чабани. Він рано загинув (був розірваний псами). У деяких місцевостях Греції існував культ Ліна.
591—592. Дедал (Дайдалос) — міфічний будівничий, художник, винахідник. Йому приписували винахід сокири, пилки, свердла, ватерпаса тощо. Він умів різьбити статуї, що зображали тіло в русі, з розплющеними очима. Свого небожа й учня Тала він убив, заздрячи його надзвичайному вмінню, тому мусив покинути рідні Афіни і втікти на Кріт. Для крітського владаря Міноса в місті Кноссі він вибудував славетний лабіринт, в якому можна було заблудитися, — там Мінос тримав страшну потвору — Мінотавра. Для дочки Міноса Аріадни він впорядкував місце для танків, яке й зобразив Гефест на щиті. Коли Дедал дав Аріадні нитку, за допомогою якої Тесей, убивши Мінотавра, зміг вийти з лабіринту, Мінос ув’язнив у лабіринті Дедала і його сина Ікара. Проте Дедал підкупив варту і втік з Кріту на крилах. Ікар же під час цього польоту загинув (див. примітку до пісні II, рядка 144). Дедал — міфічний засновник роду Дедалідів, до якого належав, між іншим, Сократ.
87. Мойра — невблаганна богиня долі.
116. Дружина Стенела — тут не подано її імені, можливо, й невідомого авторові епосу. Різні міфи подають різні імена, — в одних вона зветься Нікіппа, дочка Пелопа, в інших — Артібія (або Антібія), дочка Амфідаманта. Персей — син Зевса і смертної жінки Данаї, один з найвідоміших героїв грецької міфології. Еврістей — див. примітку до 363 рядка VIII пісні.
211. В основі стародавнього звичаю — класти небіжчика в житлі ногами до виходу — лежало первісне уявлення, що цим можна запобігти поверненню мерця в дім.
326. Скір (Скірос) — острів на Егейському морі між островами Евбеєю і Хіосом. З ним пов’язані міфи про Ахіллеса. В одному з них розповідається, як Ахіллесів батько, щоб врятувати сина від провіщеної йому ранньої загибелі на війні, вирішив заховати його. Він відвіз Ахіллеса до свого друга, владаря Скіроса Лікомеда. Там Ахіллес мав жити серед Лікомедових дочок, перевдягнений у дівоче вбрання, під ім’ям Пірри (Рудої). Ахіллес зійшовся з Лікомедовою дочкою Деїдамією, і вона народила йому сина Неоптолема (якого також інколи називали Пірром (Рудим)). Тим часом Ахіллеса мусили розшукувати, бо відомо було, що без його участі не можна буде завоювати Трої. На чолі пошуків став Одіссей, що, прибувши із супутниками у вигляді купців до Скіроса, почав показувати в палаці свій крам — жіноче вбрання, парфуми, прикраси та зброю. Лікомедові дочки накинулись на вбрання та прикраси, а Ахіллес мерщій ухопив зброю. Так його і було впізнано, і він мусив відплисти з Одіссеєм, щоб узяти участь у Троянській війні.
417. Ахіллес загинув від Парісової стріли, але націлив її в нього Аполлон.
418. Ерінії урвали мову коня, бо їхній обов’язок — охороняти природний порядок, а кінь, що говорить, — порушення цього порядку.
45. Пеліон — Пелід, син Пелея, тобто Ахіллес.
53. Калліколон (Гарне узгір’я) — таку назву дістало якесь узгір’я чи пасмо пагорків поблизу Трої. Щодо точної ідентифікації серед дослідників нема єдності.
61. Аїдоней — одне з імен Аїда, бога підземного царства.
71. Далекосяжець — Аполлон.
145—148. Про мур і морське страховисько (див. прим. до 268 рядка V пісні, рядків 452—453 пісні VII).
301—308. У цих рядках, присвячених Енеєві, можна вбачати зерно пізніших легенд про Енея як основоположника Римської держави. Тут первооснова задуму Вергілієвої «Енеїди».
385. Гід — місто в Лідії (Мала Азія), можливо, те, що пізніше стало називатися Сарди. Лежало воно біля підніжжя гори Тмола. Далі згадано лідійські ріки Герм (нині Кум-чай) і Гілл (Едіз-чай) та озеро Гігея (нині Мермерегол, тобто Мармурове озеро).
404. Гелікон — гірський хребет на півдні Беотії. Його вважали за оселю Аполлона і Муз.
75. Благальник — гість, який про щось благає, — згідно з давніми віруваннями греків, перебував під опікою Зевса. Лікаон як колишній Ахіллесів бранець їв хліб у його домі, отже, якоюсь мірою вважає себе Ахіллесовим гостем. Саме тому він і звертається до нього як благальник, сподіваючися, що освячений традицією звичай врятує йому життя.
194. Ахелой — одна з найбільших у Греції рік (нині — Аспропотамос). Як бог ріки Ахелой був сином Океану й Фетіди, батьком сирен, володарем річок.
407. Пелетр — міра довжини, приблизно тридцять два метри. Також міра поверхні — приблизно стільки ж квадратних метрів.
29. Пес Оріона — Сіріус. Вважалося, що через цю зірку люди хворіють на малярію.
48. Лаотоя — дочка Альта, владаря малоазійського міста Педаса, дружина Пріама. В «Іліаді» згадано кількох Пріамових жінок, отже, дослідники припускають, що в Трої, можливо, існувала полігамія.
68. Забив Пріама Ахіллесів син Неоптолем (Пірр).
93—94. Зміїна отрута походить від того, що змії живляться отруйними травами, — такого погляду дотримувався навіть Арістотель.
126. В деяких міфах розповідалося, що люди походять саме з дуба і каменю. Гектор, міркуючи про те, що не годиться йому провадити з Ахіллесом марних розмов про речі давно минулі і до того ж обом їм добре відомі, цим самим заперечує епічну розповідну техніку: як помітив, мабуть, читач, герої «Іліади» часто, зустрівшись на полі бою, обмінюються досить довгими промовами, недоречними й неможливими в розпалі битви.
318. Геспер — планета Венера. Згідно з давньогрецьким міфом, Геспер — син богині Еос та Астрея.
358—360. Ні «Іліада», ні «Одіссея» не розповідають докладно про смерть Ахіллеса. А взагалі існувало кілька версій щодо його смерті. За однією версією, Ахіллес загинув під час наступу на мури Трої, коли Аполлон, з’явившись перед ним, заборонив йому сходити на мур. Ахіллес, однак, не послухав, і тоді Аполлон націлив Парісову стрілу у п’яту — єдине місце в нього, беззахисне перед зброєю. Інша версія, мабуть, пізніша, оповідає, що Ахіллес закохався в Пріамову дочку Поліксену й ладен був навіть відмовитися від участі в війні, щоб тільки мати її за дружину. Цю угоду про «сепаратний мир» повинні були урочисто засвідчити й скріпити присяганням у храмі Аполлона, і там Паріс, сховавшись за колоною, поцілив Ахіллеса стрілою.
460. Менада (приблизний переклад — шалена) — вакханка, учасниця екстатичного культу Вакха-Діоніса.
33. Гефест не лише бог-коваль, а також і бог вогню. Тому тут, як і в інших місцях, вогонь зветься Гефестовим навіть тоді, коли Гефест до нього не має відношення.
34. Згідно із стародавніми віруваннями, мрець живиться кров’ю, ніби цим і беручи участь у похоронній учті.
46. Обряд офірування мерцеві волосся, властивий багатьом народам, був, можливо, заміною людського жертвоприношення.
65—76. Епізод з появою Патроклової душі дає підставу висловити ряд міркувань про суперечливість гомерівських уявлень, пов’язаних з потойбічним світом. З одного боку, невиразні тіні мерців, що блукають в Аїді, ніби зовсім відірвані від земного життя й людських справ. А з другого, поширені в свій час вірування припускали активне втручання померлих у справи живих, та й ховають Патрокла так, ніби привиди й на тому світі мають вести життя, подібне до того, яке вони вели на землі. В «Іліаді» звичайне явище: коли герой гине у битві, душа його негайно йде в Аїд, незалежно від того, де лишається його тіло. В епізоді з Патроклом виявляється, що душі померлих не пускають до Аїду тіні героя, поки його тіло лишається непохованим. Ці суперечності пояснюються тим, що в поемі знайшли відбиток вірування різних періодів і різних племен.
78. Кера — див. прим. до 302 рядка II пісні.
226. Світлоносець — ранкова зірка, Венера, Геспер (див. прим. до 318 рядка XXII пісні).
269. Талант — міра ваги, неоднакова в різні часи і в різних місцевостях. Не встановлена точна величина таланта і в Гомерових поемах.
346. Аріон — кінь божественного походження (батьком його був Посейдон), що належав аргоському владареві Адрасту, учасникові невдалого походу семи вождів проти Фів (див. прим. до 400—410 рядків IV пісні). Адраст єдиний з учасників походу лишився живий завдяки коневі, що помчав з поля бою і врятував Адраста від загибелі.
376. Феретіад — Евмел (онук Ферета).
568. Менелай бере до рук берло на знак того, що він хоче звернутися до всіх зі скаргою на Антілоха, — це, так би мовити, офіційний його виступ.
630—631. Бупрасія — місцевість в Еліді (Південно-західна Греція). Амарінкей — міфічний вождь племені епеїв.
638. Акторіони — див. прим. до 750 рядка XI пісні.
665. Епей, що про нього тут згадано вперше, був не тільки вмілим у бою навкулачки: саме він за допомогою Афіни змайстрував того дерев’яного коня, завдяки якому було взято Трою.
743. Фінікійські ремісники з міста Сідона вславилися своїми мистецькими виробами на весь античний світ.
45. Рядок з поеми Гесіода «Роботи і дні». До «Іліади» він потрапив, мабуть, як пізніша інтерполяція.
78. Сам (Самос) та Імбр (Імброс) — острови на Егейському морі.
278. Місяни — малоазійське плем’я, вихідці з Фракії.
544. Макар — син Еола, міфічний владар острова Лесбосу.
602. Ніоба — дочка Тантала, дружина Амфіона, владаря беотійських Фів. Вона хизувалася тим, що в неї шестеро синів і шість дочок, тоді як богиня Лето має тільки двох — Аполлона й Артеміду. Діти Лето помстилися за ці хвастощі, повбивавши стрілами всіх дітей Ніоби. Сама Ніоба з горя скаменіла — перетворилася на скелю біля гори Сіпіл.
730—739. Передчуття Андромахи збулися. Астіанакт загинув — чи то з наказу грецьких вождів (за однією версією), чи то від руки Ахіллесового сина Неоптолема (інша версія). Бранкою Неоптолема стала й Андромаха.
753. Лемнос із походження вулканічний острів.
765. Час дії «Іліади» — десятий рік Троянської війни. Десять років минуло також від того часу, коли Єлена з Парісом прибула до Трої, і до початку війни. Слід ураховувати, що перебіг часу не береться до уваги, коли в «Іліаді» чи в «Одіссеї» йдеться про вік героїв.
Звідси і літературне ім’я нашого перекладача — Борис Тен.