Макс Фріш Нехай мене звуть Ґантенбайн <image l:href="#Img_01.jpg"/> <image l:href="#Img

Нехай мене звуть Ґантенбайн

Люди, присутні там, останні, хто розмовляв із ним, випадкові знайомі розповідали, що того вечора він був такий, як звичайно, веселий і безтурботний, але не надміру, замовив добру, але не пишну вечерю, багато говорив — звичайні балачки — і, здається, принаймні на початку був не тихіший за решту. От тільки одне: можна було б лише здивуватись, який у нього втомлений погляд, коли він слухав когось, але потім він знову вступав до розмови, щоб не витати десь думками, розповідав щось дотепне, отже, був такий, яким знали його. Згодом увесь гурт пішов ще до одного бару, де він спершу стояв у плащі, потім присів до когось незнайомого; можливо, саме тому й замовк. Замовив собі лише каву. Коли потім він вийшов із туалету, то, за словами людей, був блідий, як полотно, але передусім вони звернули увагу, що замість знову сісти за стіл він вибачився і сказав, що хоче додому, раптом йому стало не дуже добре. Він попрощався нашвидку, без потисків рук, мимохідь, щоб не уривати загальної розмови. Хтось ще сказав йому: «Зачекай, ми тут теж не до ранку!» Але його, як кажуть, годі було затримати, і, коли гардеробниця нарешті подала йому плащ, він не вдягнув його, а перекинув через руку, неначе поспішав. Усі запевняли, що він пив небагато, й сумнівалися, чи він справді почувався недобре, може, це лише привід, — а він тільки всміхнувся. Може, мав ще якусь зустріч. Жінки улесливо кпили з нього, він, здається, навіть слова не мовивши, породжував підозри про якісь любовні походеньки. Довелося відпустити його. Ще й до півночі не доходило. Коли на столі помітили забуту люльку, було вже запізно гукати його... Смерть, напевне, сталася невдовзі по тому, як він сів у машину: горіли стоянкові вогні, працював мотор, а сигнал повороту блимав і блимав, наче він от-от мав виїхати на вулицю. Коли поліція під’їхала глянути, чому не від’їжджає машина з запущеним мотором, він сидів прямо з відкинутою назад головою, схопившись обіруч за розірваний комір. Смерть, мабуть, була нагла, і ті, хто не бачив її, казали, мовляв, така смерть легка — цього я й уявити собі не годен, — це смерть, якої хотілося б кожному...

Я уявляю собі:

Отаким міг би бути кінець Ендерліна.

Чи, може, Ґантенбайна?

Радше Ендерліна.

Так, підтвердив потім і я, я знав його. Отакої, що це означає? Я уявив його собі, а тепер він жбурляє мені мої уявлення, наче мотлох; він, як і одягу, вже не потребує ніяких оповідок.

Я сидів у барі, пополудні, й тому сам із барменом, що розповідав про своє життя. Власне, чому розповідав? Він базікав, я слухав і тим часом пив або курив; я чекав когось і читав газету. «Отак воно й було!» — мовив він, споліскуючи склянки. Отже, розказав правдиву оповідку. «Вірю!» — запевнив я. Бармен витирав уже сполоскані склянки. «Еге ж, — підтвердив він ще раз, — отак воно й було». Я пив — і думав: чоловік пережив щось тяжке, а тепер силкується розповісти про свій досвід...

Він був чоловіком моїх літ, я йшов за ним назирці від миті, коли він вийшов зі своєї машини, здається, «Сітроена», замкнув дверцята й поклав в’язку ключів у кишеню штанів. Мою увагу привернула його постать. Я, власне, мав намір піти до музею, спершу поснідати, а потім до музею, бо вже залагодив усі справи й не мав знайомих у цьому місті, а на чоловіка звернув увагу цілком випадково, навіть не знаю чому, може, внаслідок руху голови, коли він почухав її, а потім запалив сигарету. Я помітив його тієї миті, коли й сам хотів запалити сигарету, а потім уже й не запалював. Я пішов за ним, навіть не побачивши його обличчя, викинув свою сигарету й услід за ним без вагань і поквапності повернув праворуч. Це діялося неподалік від Сорбонни, ще до обіду. Немов відчувши щось, він повернувся до машини і перевірив, чи справді замкнені двері, й шукав ключі не в тій кишені. Я тим часом удавав, ніби розглядаю афішу, й запалив собі, щоб відрізнятися від нього, люльку. Я вже боявся, що він сяде в машину й поїде геть, поки я читаю афішу з репертуаром Народного театру. Але почув, як хряпнули дверцята машини, і обернувся: він пішов пішки, тож я міг іти за ним. Я спостерігав його ходу, одяг, рухи. Впадало у вічі, як він вимахує руками. Він вочевидь поспішав. Я йшов за ним від кварталу до кварталу в бік Сени, нехай навіть тільки тому, що в цьому місті я не мав ніякої іншої роботи. Тепер він тримав у руках шкіряну течку, натомість, пригадую, першого разу виходив з машини без неї. Люди, що сунули по тротуару назустріч, відіпхнули мене вбік, я випустив його з ока і вже думав зректися свого наміру, як раптом мене понесло вперед, цілий гурт перехожих квапився перейти вулицю ще до червоного світла. Отже, я всупереч своїй волі пішов далі. Я достеменно знав, що мої зусилля зведуться нанівець: рано чи пізно кожен, до кого я приглядався, зникав у дверях або раптом махав рукою таксі; навіть якщо і я ловив собі таксі, то завжди запізно, і тому міг лише повернутися в машині до готелю, де в одязі та черевиках простирався на ліжку, виснажений безглуздою ходьбою... Це в мене якесь дивацтво! Тільки-но я відмовився від свого наміру, власне, навіть зрадівши, що не треба й далі стежити за чоловіком, я знову розгледів його, щоправда, лише завдяки тому, як він вимахував руками. Хоча наближалося до полудня, на ньому був темний вечірній костюм, наче він вийшов з театру. Можливо, саме костюм і пов’язував мене з незнайомцем, спогад про ранок, коли я в темному вечірньому костюмі повертався від однієї жінки. Чоловік ще не відчував, що я йду за ним слідом, а може, вже не відчував. А втім, він, як і я, не мав капелюха. Хоч і квапився, він ішов не швидше за мене: адже я не хотів, щоб комусь впадало у вічі, що я йду не повільніше, ніж він, тож я йшов, як і решта, і тому від перехрестя до перехрестя він трохи випереджав мене, інколи я був навіть ладен припинити безглузде стеження, але потім, перед червоним вогнем світлофора, ми щоразу опинялися в одному гурті. Я ще не бачив його обличчя, а коли одного разу, скориставшись прогалиною в юрбі перехожих, порівнявся з ним, він дивився в протилежний бік. Іншого разу він зупинився перед вітриною, тож я бачив його відображення в ній, проте не озвався до нього — а втім, про його обличчя не йдеться, — і я зайшов до першого-ліпшого бару, щоб нарешті поснідати... Друге, що впало мені у вічі, — його шкіра, таку міг мати тільки американець: молоко з ластовинням і ніби щойно вимита милом. І все-таки я йшов за ним далі. Ззаду я б дав йому років тридцять п’ять — чудовий вік. Я вже навіть замовив квиток на зворотний авіарейс і, власне, збирався протинятися кілька годин до літака, можливо, в Центральному парку. «Sorry!»[1] — кинув він, штовхнувши мене, а я відвернувся й далі дивився на нього тільки ззаду. Він був у темно-сірому плащі, й мене цікавило, куди він заведе мене. Інколи чоловік, здавалося, й сам не знав, вагався й видавався немов розгубленим посеред Мангетена. Що довше ми йшли, то більшу прихильність відчував я до нього. Я міркував: з чого він живе, що робить, як живе, що вже сталося в його житті, а чого ще не було, що він думає, йдучи отак поміж мільйонів людей, і за кого вважає себе. Я бачив його біляву голову понад сірим плащем, ми щойно перетнули 34-ту вулицю, як він несподівано зупинився запалити сигарету; я запізно помітив і тому, через свою неуважність, пройшов повз нього саме тоді, коли він уперше затягнувся, бо інакше, мабуть, скористався б нагодою й чемно запропонував би запальничку, щоб заговорити до нього. Озирнувшись, я побачив, що в нього на голові немає волосся, і, звичайно, зразу сказав собі, що це, мабуть, уже не той чоловік, певне, я загубив його серед натовпу і сплутав із кимсь іншим, темно-сірих плащів багато. А проте злякався, бо він раптом виявився п’ятдесятирічним чоловіком. Я не міг отямитися. «Can I help you ?»[2] — запитав він, а оскільки я був безпорадний, пішов собі далі, пустивши димок понад плечем. Був синій, сонячний день, але в затінку пекло холодом і дув вітер, осяяні сонцем хмарочоси відбивались у скляних затінених стінах, і годі було встояти на місці серед холоду тих ущелин. А чому він не може бути п’ятдесятирічним чоловіком? Тепер уже йшлося про його обличчя. Чом би не мати лисину на голові? Я б охоче ще раз глянув на нього спереду, але такої нагоди вже не трапилося, щоправда, він тепер ішов повільніше, ніж той, молодший до нього, але несподівано зник у дверях, і, хоча я кинувся за ним, завагавшись на дві-три секунди, я лише встиг помітити, як він заходив у ліфт, бронзові двері якого обслуговував негр в уніформі; двері повільно, невблаганно зачинялися (мов у крематорії), дарма що я одразу, встромивши недопалок у звичайне в цій країні відро з піском, скочив у сусідній ліфт, стояв у тлумі разом з іншими людьми, що, тільки-но зайшовши, називали свій поверх і виходили, коли оголошували той поверх; я стояв і дивився, як спалахують миготливі цифри, аж поки зрештою опинився наодинці з негром і стенув плечима, коли він запитав, куди мені треба: будівля мала сорок сім поверхів...

Чоловік пережив щось тяжке, а тепер силкується розповісти про свій досвід, — здається, не можна жити з досвідом, про який ти не склав оповідки, і часом я уявляв собі, ніби хтось інший докладно розповідає про мій досвід...

(Бармен — ні.)

Світанок перед відчиненим вікном невдовзі по шостій годині ранку постає, немов стіна урвища, як сірий і суцільний граніт, і з того граніту виривається неначе крик, проте безгучний, зненацька виринула коняча голова з виряченими очима, запіненою мордою, іржала, але безгучно, тварина, намагаючись вискочити з граніту, зазнала в першій спробі невдачі, й ніколи, бачу, ніколи не пощастить їй вирватися з каменю, тільки голова і розмаяна грива несамовито виткнулися з граніту, голова, сповнена страху перед смертю, тіло лишалося всередині, без надії, білі, безумні очі дивилися на мене, просили пощади...

Я запалив світло.

Лежав, але не спав.

Я бачив:

...зненацька заціпенів чоловік із червоної теракоти, безживний, теракоти або дерева, з білими, мов крейда, зубами і лискучо-чорними ніздрями, все намальоване вправною рукою, коняча голова безгучно поволі ввійшла назад у скелю, що безгучно закрилася, суцільна, мов світанок перед вікном, сіра, як граніт на перевалі Сен-Ґотард; у долині, глибоко внизу, далека дорога, повороти з барвистими машинами, всі вони мчать до Єрусалима (не знаю, звідки я знаю про це!), колона барвистих, мов іграшки, автомобільчиків.

Я подзвонив.

На вулиці дощ.

Я лежав із розплющеними очима.

Коли нарешті прийшла медсестра й запитала, що сталося, я попросив про ванну, але виявилось, що такої пори й без дозволу лікаря це річ неможлива; натомість вона дала мені соку й закликала бути розважливим; я повинен спати, казала вона, щоб мати завтра добрі дані медичного огляду і в суботу мене могли виписати; пішла й погасила світло...

Я уявляю собі:

Коли нарешті прийшла молода медсестра-латишка (її звали Ельке), то побачила пусте ліжко: хворий сам собі дозволив прийняти ванну. Він спітнів, а оскільки хотів скупатися, стояв голий у хмарі водяної пари, коли почув її докори, проте не бачив її, а Ельке обурилася й заявила, мовляв, він не знає, що чинить. Потім зачинила вікно, і, коли сірий туманець, що вкрив навіть дзеркало, мало-помалу розвіявся, хворий раптом збагнув, що він голий, і розсміявся. Він повинен лягти в ліжко, наполягала вона, слід одразу закривати кран, і нехай він не чинить, що йому заманеться, але голий чоловік заступав їй шлях і, тієї миті нічого не маючи напохваті, щоб закритися від дівчини, зарадив собі жартом: «Я Адам!» Але її ці слова не розсмішили. А хворий і сам не знав, чого він сміявся. Чому він захотів купатися такої пори, запитала вона професійно, та ще й без дозволу лікаря? Потім проворно дістала з шафи махрового рушника, щоб покласти край безглуздій ситуації, мовчки подала хворому, щоб той не замерз, а він приглядався до Ельке так, наче побачив її вперше. Дівчина з водяво-сірими або зеленавими очима. Він узяв її за плечі. Дівчина з русявими косами й завеликими зубами. «Що ви коїте!» — скрикнула вона, а він тим часом, узявши її руками під пахви, чув лише власні слова: «Я Адам, а ти Єва!» Ці слова звучали ще як жарт, і вона не наважилася гукати в лікарні серед ночі на поміч, а просто схопилася за ручку дверей, а другою рукою відбивалася від божевільного, але раптом злякалася, коли він обережно зняв з її голови чепчик, синенький із червоним хрестом. Її обличчя він знав уже кілька тижнів, а от коси були чимсь новим, русяві, тепер розпущені й сплутані. Він не хотів скривдити Ельке, а тільки приказував: «Я Адам, а ти Єва!» — і міцно тримав за коси, тож вона вже й головою не могла ворухнути. «Ти чуєш мене?» — запитав він. Їй треба було лише усміхнутися, — їй, Єві, як сестрі на нічному чергуванні, селянці-студентці з Балтійського узбережжя із зеленими очима і конячими зубами, тільки всміхнутися, щоб знову повернути все до жарту. Але вона прикипіла до нього очима. Він, здається, не розумів, що він голий. Вона вже не пручалася, він не відчував її ударів, а боролася тільки за свій блакитний чепчик, прагнула повернути його, але марно, хоча тим часом у коридорі вже з’явився черговий лікар. А хворий повторював — адже лікар, звичайно, взагалі не розумів, що діється, — мов учитель, який намагається щось утовкмачити: «Я Адам, а ти Єва, я Адам, а ти Єва!» — і Ельке тим часом, безпорадна, немов перед п’яним, накричала не на нього, а на лікаря: чому він стоїть і не допомагає їй. Але ж із нею нічого не сталося. Лікар, з руками в кишенях білого халата, не ворушився і всміхнувся, непевний, чи відповідає він за це неподобство; такий собі вуайєр, хоч і мимоволі. Що він мав діяти? Тільки тоді, коли голий помітив, що вони, дарма що Адам і Єва, не самі в коридорі, й підступив до лікаря, той уже не всміхався, але й далі не виймав рук із кишень білого халата. «Хто ви?» — запитав голий, наче ще ніколи не бачив того лікаря. З руками в кишенях білого халата, який відрізняв його від голого, лікар утнув штуку, ще гіршу за усмішку: назвав голому своє ім’я. По-дружньому. Саме тієї миті хворого й понесло. Без вороття. Ельке, позбувшись загрози, зібрала коси на голові. «Ви чорт!» — проказав хворий, і аж тоді лікар нарешті витяг руки з кишень білого халата, схопився за поренча сходів і задкував крок за кроком. «Ви чорт!» — казав голий, але не кричав, хоча промовляв твердим голосом, бо білий знову зупинився й начебто хотів заговорити: «Ви чорт, чорт!» — а тим часом Ельке, знов у безглуздому чепчику на русявих косах, спробувала заспокоїти хворого, але марно. А він, голий, навіть не думав повертатися до палати. Він хотів сісти в ліфт, якого, проте, не було на цьому поверсі, тож, не мігши довго чекати, шугнув сходами вниз, повз лікаря, і то так несподівано, що лікар і Ельке тільки зиркнули йому вслід... За дві хвилини, бо ж його вочевидь не затримав спантеличений воротар, він і справді опинився на вулиці, на яку не ступав кілька тижнів, проминав людей під блискучими парасольками, що якраз чекали автобуса й не йняли віри своїм очам: голісінький чоловік, незважаючи на дорожні знаки, навскіс переходить вулицю і йде в бік університету. Посеред вулиці, зупинившись, він став накручувати годинник, єдину річ, яку мав на собі, тож один водій, молодий пекар із люлькою, був змушений зупинитися, він вийшов з машини, поковзнувся на мокрому брукові й упав, а голий перелякався і раптом пустився бігти, хоча ніхто не гнався за ним. Навпаки, люди сахалися, зупинялися й дивилися йому вслід. Проте йому здавалося, ніби його переслідують. Ще коло університету він був змушений звести дух, нагнувся і вперся руками в бліді коліна, а потім знову випростався, підносячи та опускаючи руки через сторони, немов виконував гімнастичну вправу, і то довго, бо засапався. На щастя, накрапав дощ. Він не знав, у чому полягає це щастя, але відчував його. Він знав, що він не Адам, знав, де він перебуває: в Цюриху, при своєму розумі, але голий, тож тепер знову треба бігти, якомога вимахувати ліктями. Він не знав, чому він голий і як дійшов до такого стану. Згодом поправив, не зупиняючись, окуляри й помітив, що він голий, тільки побачивши, як бовтається член. Отож далі, якомога вимахувати ліктями. Якби не голий, він би вже виснажився. Отож далі. Бережучи силу, він мчав уперед, хоча йому хотілося б податись у ліси; отже, він біг у місто. Аж ось об’їзд, червоний сигнал, колонна машин, які не хотіли їхати до Єрусалима, обличчя за сновиганням двірників, поки голісінький, нічим не прикритий чоловік пробирався між лискучої бляхи: він не може чекати, якщо не бігти, людина ще голіша. Отож далі, повз поліцая-регулювальника, що, не ймучи віри своїм очам, застиг у будці з випростаною рукою. Голий, немов звір, знаходив, куди йому краще бігти, й забіг на будівельний майданчик, «СТОРОННІМ ВХІД ЗАБОРОНЕНО», і тут знову перепочив за парканом, але недовго, його знову поривало бігти та й бігти. Куди? Промчав крізь громадський парк, такої ранньої пори ще безлюдний, тим паче дощило, він міг би там сісти на мокру лаву, і ніхто б його не тривожив, цієї пори всі лави порожні, непокоїла тільки власна оголеність, яка не наснилася йому, о ні, він бачить її, тільки-но припинивши бігти. Тут немає пробудження, як після сну. Він голий, блідий, із чорним волоссям у паху і членом, в окулярах і з годинником на руці. Він знесилів і засапався, але на мить щасливий, у нього земля між пальцями ніг, трава між пальцями ніг, він біжить повільніше, але не зупиняється, здригається від задишки, немов його шмагають батогом, повільно й дедалі повільніше, щасливий, мов ковзаняр, упершись руками в боки, мов ковзаняр, що спокійно виконує петлю, біжить він по громадських газонах, повертає то ліворуч, то праворуч, обминаючи платани перед собою, й мимоволі сміється: «Я Адам, а ти Єва!» Тільки вже не каже цих слів, бо й далі біжить і знову перетинає вулицю, якомога вимахуючи ліктями, аж поки побачив поліцію, вона їде не ззаду, а спереду, два мотоциклісти, і тут він сміється, вони гадають, ніби він дасться їм у руки, а вони зупиняють свої чорні машини коло найближчої бровки, опускають підставки, смикають мотоцикли назад, щоб вони стали на них, а потім ідуть йому назустріч, двоє чоловіків у чорних шкіряних куртках, чоботях і шоломах, споряджені, мов для занурення в глибини, незграбні, тож, поки вони знову сіли на чорні мотоцикли, поки запустили мотори, поки, впершись чоботом у брук, рушили з місця, він уже добіг до сходів, на які мотоциклам не вибратись. Тепер біжить саме його тіло. Знайомі двері з латунною табличкою замкнені. Отже, знову на шосе, наче він прагнув полегшити їм завдання, він біжить, біжить підтюпцем, аж поки чорні мотоцикли кружним шляхом знову наздогнали його, один ліворуч, другий праворуч, його тішить цей супровід, крики, що він повинен зупинитися, вони, здається, забули, що він голісінький...

Я пригадую:

Про дальші події мені хтось розповів, — про все, що справді сталося з ним... З ним були приязні, казав він, виявляли розуміння. Він сидів на сцені, здригаючись за лаштунками надвечір’я. Завіса була піднята, але партер — порожній і темний, тільки спинки стільців блищали в тьмяному світлі дня, що сіялося над гальоркою, в оркестровій ямі теж пусто. А де ж робоче освітлення? Його ще не вмикали, поки що прийшли лише робітники сцени. Поліцай, у чорних чоботях і круглому шоломі, злякавшись, бо вперше в житті опинився на сцені, не наважувався сісти, хоча на стільці, поставленому, наче в коронаційній залі, він, коли нарешті запалили світло, якого не бракувало, все-таки видавався жалюгідним і поглядав угору на софіти. В залі відчинилися двері, зайшла прибиральниця, він звелів їй вийти, а втім, більше не мав ніякої роботи. Походжати по сцені, щоб скоротити чекання, він боявся. Не наважувався й на розмову з голим чоловіком, хоч у залі, як уже сказано, не було нікого, навіть прибиральниці; гортав свій службовий блокнот і сидів плечима до партеру, що вочевидь непокоїв його. Один робітник сцени приніс нарешті голому, що тремтів від холоду, костюм, який тхнув камфорою, здається, якийсь плащ, і хотів дізнатися, що сталося, але поліцай, заклавши великі пальці за пояс, мовчки спровадив його. Голий подякував, слова були ввічливо-буденні. Плащ був небесно-блакитний із золотими китичками — королівська мантія з підкладкою з дешевої мішковини. Ноги йому боліли, вони бігли по гудрону, гудрону з дрібненьким щебенем. Згодом з’явився добродій у цивільному, що всупереч сподіванням не запитував про персоналії, він, здається, був поінформований. Усе відбувалось у буденному ритмі. В машині — не кареті швидкої допомоги, але з водієм у шапочці з гербом міста — розмовляли про погоду й катастрофічні наслідки фену; попереду в машині сиділи: шофер у шапочці й отой водолаз, що поклав свого шолома на коліна, тепер він мав неймовірно маленьку голову, обидва мовчали; позаду — інспектор (саме так звертався до нього водій) і чоловік у королівській мантії з золотими китичками, але босий. Чому він забіг саме до театру, невимушено запитав інспектор, але урвав сам себе, запропонувавши сигарету. Чоловік у королівській мантії похитав головою. Їхали не до кантональної лікарні, а в напрямі університетської ортопедичної клініки «Balgrist», не згадуючи, звичайно, про мету подорожі; згодом на Кройц-плацу стало зрозуміло, що до нього ставляться як до психічнохворого. Коло ресторану «Burgwies», після мовчазної поїздки від самого Кройц-плацу, він запитавши лікар робитиме обхід ще сьогодні, й повторив це саме запитання, коли сидів у передпокої навпроти молодого асистента, що, здається, не завдав собі клопоту дивуватися його небесно-блакитній мантії з золотими китичками. Це означало, що невдовзі привезуть його одяг. Знову приязність, яка заходить так далеко, що уникають називати своє ім’я. Професора ще немає. Задля розмови з ним треба почекати, казав асистент, такого йому ще не траплялося, і йому вірили, бо, поки немає професора, слід вірити навіть асистентові (знову-таки з руками в кишенях білого халата). Він хотів крикнути, сказав хворий, і був при цьому абсолютно спокійний, розважливий, увічливо-буденний. Коли він мив руки, замащені гудроном і кров’ю, і коли витирав їх, побачив себе в дзеркалі й злякався костюма: бракувало тільки корони. Це знову-таки означало, що невдовзі привезуть його одяг. Потім він ще раз сказав, що хотів крикнути. Це повідомлення взяли до уваги. Крикнути? Він кивнув головою, атож, настирливо, мов німий, що гадає, ніби його розуміють. Навіщо крикнути? Цього він не знав.

То було наче падіння крізь дзеркало, більше він нічого не знав, коли знову прокинувся, падіння, немов крізь усі дзеркала, а потім, майже одразу, світ знову склався докупи, немов нічого не сталося. Йому теж нічого не сталося.

Я сидів у якійсь квартирі — своєму помешканні... Я давно не заходив до нього, відколи ще жив у ньому; бачив рештки бургундського в пляшці, острівець плісняви на оксамитно-червоному вині, далі рештки хліба, але твердого, як цеглина. В холодильнику (я зазирнув туди, не відчуваючи голоду) скрутилася шинка, висохнувши на холоді й майже почорнівши, а ще трошки сиру, порепаного, мов кора на дереві, зеленавого, і склянка з вершками, які вже не течуть, а в мисці ще плавали каламутні рештки компоту, абрикосове баговиння. Далі банка гусячої печінки. Припаси для мумії? Не знаю, чому я не викинув їх у сміттєве відро... Я сидів у плащі й капелюсі, бо надворі йшов дощ. Сидів на бильці м’якого крісла й грався з коркотягом. Коркотяг лишався коркотягом, стандартом, хатнім знаряддям у стилі своєї доби. Я бачив: хтось згорнув наші килими, скропив камфорою, згорнув і обв’язав навколо, віконниці зачинені від дощу, сонця та вітру, від літа і зими; я не відчинив їх. Усі м’які меблі накриті білою тканиною. Виникало комічне враження, ніби тут удають таємне судилище. Або влаштували поминки, як у країні з чужими звичаями. Бачу, що навіть попільничка порожня, і не просто порожня, а навіть вимита, щоб не тхнула гниллю... Я й далі сиджу в плащі й капелюсі, з руками в кишенях штанів. Пахне порохом і мастикою для підлоги. Про осіб, які колись жили тут, безперечно відомо: одна чоловічої статі, а друга жіночої. Я бачу блузи в шафі, трохи жіночої білизни, що вже не влізала до валізи або вийшла з моди, з другого боку — краватки, три жалюгідні чоловічі зимові куртки, дві літні, внизу стоїть взуття, під шнурок, немов для переклички, деяке з колодками всередині. Чому взуття без ніг таке огидне? Я взяв одну жіночу туфлю, барвисту й легеньку, мов квітка, еге ж, я понюхав її. Вона пахла шкірою, більш нічим. Я затримав віддих, перелякавшись, наче злодій, і слухав. Зараз хтось прийде! Таж міг хто-небудь подзвонити у двері, можливо, торгівець, який не знає, що тут уже ніхто не живе. Я прислухався з туфлею в руці: мені б не хотілося бути вдома. Крім крана на кухні, з якого завжди капала вода, всюди панувала тиша. Як у Помпеях. Мовчав і телефон. Я бачив: з нього витягли штекер. На жаль, я не мав із собою сірників. Як тихо, коли не куриш! Надворі міська вулиця, сигналять машини, а тут, за зачиненими віконницями, де я сиджу в плащі й капелюсі на бильці прикритого білою тканиною м’якого крісла, поки надворі йде дощ, тут, як у Помпеях: усе на місці, тільки зник час. Як у Помпеях: можна походжати по кімнатах із руками в кишенях штанів та уявляти собі, як тут жили колись люди, перше ніж їх присипав гарячий попіл. Та й відлуння кроків (адже килими згорнені) таке, як у Помпеях...

Хтось і справді подзвонив.

Я не відчиняв...

Добродій із моїм прізвищем виїхав.

Я марно сидів у плащі й капелюсі та незапаленою люлькою в роті; я не міг собі уявити, як тут колись жили люди; міг уявити собі їхнє життя ще меншою мірою, ніж життя в Помпеях, хоча її синій халат і досі висів у ванні... Мабуть, краще, що я не маю сірників, досить лише уявити собі, як чоловік, що тут жив, запалює сірник, прикриває його долонею, щоб розгорівся вогник, і підносить до штори, перший, другий, третій, четвертий, п’ятий, штора не горить, полум’я нема й сліду, тканина тільки морщиться, блимає, смердить, ламповий абажур теж не спалахує миттю, лише тліє і стає дірою з бурими краями, сміхота, треба мати бензин, полити бензином штору, тоді вона справді візьметься полум’ям, м’яке крісло, килими, книжки, одяг, із самими сірниками тут нічого не вдієш, така спроба була б сміховинна.

Я куплю собі новий одяг, і водночас знаю: це нічому не зарадить, лише у вітринах він видається іншим. Тільки-но продавець принесе речі в кабінку, а потім делікатно зникне, щоб я приміряв їх, я знаю, який вони матимуть вигляд через три місяці. Але ж не можна ходити голим по світу, і тому я змушую себе, кручуся перед трельяжем і перевіряю покрій, який у вітрині мені трохи сподобався. Я, власне, купую лише на догоду продавцеві, втішеному, поки я розглядаю свою потилицю, що нічого не треба підправляти; я поспіхом купую, і так щоразу. Навіть хвилини, коли кравець із подушечкою для шпильок у руці послужливо присідає і професійно позначає крейдою, наскільки я відхиляюся від готового виробу, є мукою для мене. Я вже знаю: дешевий чи дорогий, англійський, італійський чи вітчизняний — нічого не міняється, завжди з’являються однакові складки на тому самому місці.

Інше життя?..

Я уявляю собі:

Із чоловіком стався нещасний випадок, наприклад, дорожньо-транспортна пригода, в нього різана рана на обличчі, що не становить небезпеки для життя, але існує небезпека, що він утратить зір. Він знає про це. Він довго лежить у лікарні з зав’язаними очима. Він може розмовляти. Може чути: птахів у парку перед відчиненим вікном, інколи літаки, крім того, голоси в кімнаті, нічну тишу, дощ на світанку. Може нюхати: яблучний сік, квіти, гігієнічні засоби. Може думати, що завгодно, і таки думає... Одного ранку пов’язку зняли, і він бачить, що бачить, але мовчить, не каже, що бачить, нікому й ніколи.

Я уявляю собі:

Його життя відтоді, коли він удає сліпого, прикрившись окулярами, його стосунки з людьми, які не знають, що він бачить їх, його можливості в товаристві, професійні можливості, які з’являються завдяки тому, що він не признається, що бачить; життя як гру, його свободу завдяки таємниці й т. ін.

Нехай його звуть Ґантенбайн.

Я приміряю оповідки, наче одяг!

Я сиджу в сільському готелі.

Мені пощастило, я міг би тепер не тільки загинути, а й бути винним у смерті одинадцятьох дітей, не підлягаючи покаранню, а натомість сиджу в сільському готелі й замовив собі вишнівки, тоді як машина (навіть не моя, а машина Бурі) стоїть у гаражі й чекає на запасні частини; мені страшно подумати, що могло б статися...

Мені пощастило.

Уже й не пам’ятаю, про що думав, коли з погаслою люлькою в роті я спокійно, не втомлено, а спокійно, тримаючи кермо обіруч, уважний і пильний очима, а думками витаючи десь-інде, їхав на повороті шосе й навіть не гадав, що десь, можливо, раптом трапиться ожеледь. (Можливо, я думав про вечір у Бурі.) Я їхав не швидше за шістдесят кілометрів, що підтвердили й свідки, і доти на всій дорозі я ще не бачив ожеледі, жодного її сліду. (Можливо, я думав про своє запрошення до Гарвардського університету...)

Сніг тепер уже не падає.

Я пив вишнівку.

Як і завжди, коли ставалося що-небудь, я, приголомшений, запитував себе, чи не вигадав я те все, немов розгадавши, а то й викрививши дійсність: я раптом опинився серед гурту свідків на сільському майдані й, нахиляючись для розмови з автомеханіком, що заліз під машину, вже припустив, що саме я, не хто інший, як я, вбив кільканадцятьох бернських школярів. Я бачу їх, дітей із червоними зимовими щічками і хмаринками пари в холодному повітрі, вони живі. Якби я вбив їх, це однаково видавалося б мені не менш неймовірним; я був би тим самим, що й тепер, а водночас іншим, і стою тепер серед кільканадцяти бернських школярів, що витріщаються, базікають і живуть, очевидці нещасного випадку з певною датою і місцем, щасливі з приводу незвичайної події, веселі, аж поки шкільний дзвінок...

Я замовив собі другу склянку вишнівки.

Десята година, вівторок, а от яке число...

Тепер механіки вже цілу годину лагодять автомобіль, що, до речі, й не мій; школярі здогадалися: удар по осі, пом’ятий обід, можливо, доведеться міняти навіть підшипник. Тут я не дуже тямлю. Думка, що доведеться ночувати, лякає мене, а втім, це звичайний сільський готель. Я ще й досі не скинув плаща, сиджу й намагаюся читати газету (можна поїхати й залізницею, щоб не ночувати тут; розклад руху та інформація про місцеве транспортне сполучення висять на дверях туалету), смокчу люльку, а тим часом в Алжирі (читаю я) закатували...

Отаке, значить, сталося.

Коли я знову читаю, що сталося в Алжирі чи деінде, і коли на мить можу уявити собі описані події, вже не існує нічого іншого, а уявлену картину я насилу витримую. Я готовий до будь-яких дій. Натомість сиджу, читаю стару газету й витримую. Бездіяльний... Я чекаю на запасні частини для машини, що, до речі, й не моя.

А ось уже й спогад

(поки в Алжирі катують):

Холодний і сухий сніг, що навряд чи затримується на асфальті, легенький сніговий пил, який здіймається вихором за кожною машиною, посередині вулиця майже без снігу, сіра й суха, і тільки обабіч лежать білі полотнища, аж поки проїде наступний автомобіль; ба навіть досить повільного велосипеда, щоб сніг вихором закрутився й ліг по-новому, наче рюші. Я майже ніколи не обганяю. Навіть за межами населених пунктів я навряд чи їжджу зі швидкістю понад вісімдесят кілометрів за годину. А я їхав у населеному пункті, я бачив, хоча мої думки всякчас переймалися чимсь іншим, а перед очима невтомно сновигали двірники; мої очі бачили, а нога відсунулася від педалі газу, і самовладання, яке часто межувало з дивом, анітрохи не полишало мене, коли я спершу кермом, а потім власним тілом відчув, що машину занесло. Моя нога не пішла до гальм, а одразу знову натиснула на газ. Відчувши, що машину несе, я побачив ліворуч гурт школярів, праворуч вітрину сільської молочарні з рекламами сиру й шоколаду. Якусь мить я ще спокійно сподівався, що, як уже не раз, після невеличкого заносу я зможу вирівняти машину, а потім зрозумів: ось воно! — і міцно затис люльку зубами, наче від цього щось залежало. Минула, здається, ціла вічність, поки мене просто крутило, наче я навмисне повертав кермо. Була якась іронія в тому, що мене крутнуло не ліворуч, а раптом чомусь праворуч, і машина, мов сани, ковзнула поперек вулиці. Тепер я вже не знав, де правий бік, а де лівий, усе перемішалося. На щастя, тієї миті ніхто не їхав назустріч, ваговоз із важким причепом, що, так би мовити, виринув у моїх спогадах, насправді вже проїхав. Я тільки бачив, як крутилося село. Я спостерігав. Безсилий, а водночас пильний до всього. Ліворуч вітрина молочарні, праворуч школярі. Мов на каруселі. Коли нарешті гупнуло, звук був смішний, мов запізніле відлуння, і анітрохи не приголомшив, я давно вже знав, що звичайне диво покинуло мене. Я загубив люльку, оце й усе, а машина тепер стояла в протилежному напрямку, вдарившись об бровку і зупинившись, бо інакше я був би вже у вітрині. Двірники сновигали й далі. Раптом рознервувавшись, наче тоді, коли ще ходив на курси автомобілістів, я хотів їхати далі, але машина не рушала з місця, я був на третій передачі, мотор заглух, я перевів на першу передачу й натиснув на зчеплення, щоб запустити мотор. Але автомобіль і тепер майже не рухався. Він повз. Нарешті я вийшов оглянути машину. На корпусі жодної подряпини. Я відчув полегкість, але тепер мені здавалося, ніби навколо повідчинялися всі сільські вікна, я соромився, стоячи серед гурту школярів, що обступили мене і, здавалось, дивилися на мене, хоча насправді розглядали тільки «Порше», що так весело крутився в них на очах. Один хлопчисько ненастанно проказував: «Його як крутнуло, як крутнуло!» Тепер я опинився без люльки, тож не мав і жесту, яким міг би засвідчити свою незворушність; я вийшов на середину вулиці й почіпав носаком асфальт навколо, щоб показати світові, що на дорозі ожеледь. Тільки аж тепер розчинилися навколишні вікна. Я мусив чекати, поки машину потягнуть на буксирі, запхав руки в кишені штанів і запитав, наче впавши з неба, про назву села.

Я був у Ленґнау, кантон Берн.

Згодом у готелі, п’ючи вишнівку, я дізнався від кельнерки, що на цьому повороті вже всякого траплялося, навіть смертні випадки.

Не знаю, навіщо я розповідаю про це.

Мій нещасний випадок не цікавить мене...

Нехай мене звуть Ґантенбайн.

Початок був би легкий:

Я зайшов, пополудні я просто зайшов до крамниці й зупинився. «Бажаєте чогось?» Я мовчав, немов не розуміючи швейцарського варіанта німецької мови. Я роззирнувся: окуляри, лупи, підзорні труби, найрізноманітніші окуляри, пенсне, театральні біноклі, але передусім окуляри. Предмет моїх бажань уже кілька тижнів лежав у вітрині (праворуч) на Фраумюнстерштрасе. А втім, білява дівчина переклала сформульоване діалектною говіркою запитання про мої бажання спершу англійською мовою, а потім німецькою літературною, щоправда, не дуже впевнено, й мені вистачило кивань головою, щоб показати, що я маю терпець або принаймні манери. (Я вважав за краще вступити в свою роль як німець. Я завжди відчуваю, ніби граю роль, коли розмовляю німецькою літературною мовою, і тому менше бентежився. Моя англійська мова була б убога, її б вистачало тільки на те, щоб мене більш-менш зрозуміли. Ну, а про французьку мову йшлося ще менше: я пасував перед кожним французом, і то тільки тому, що він розуміє рідну мову.) Отже, я стояв у крамниці, поки дівчина клопоталася дамою, яка щоразу, коли їй чіпляли на носа нові окуляри, витягала шию, мов пташка, ковтаючи воду, й лише сподівався, що до крамниці зараз не зайде ніхто з моїх знайомих. Дама, американка, щоразу розчаровувалася, стаючи з новими окулярами перед дзеркалом, і, здається, не могла наважитися ходити такою, якою її показувало дзеркало, ті вагання могли тривати ще довго. Я мав час ще раз обміркувати свій задум, але рішучості не втрачав. Коли дівчина нарешті обслужила мене, це сталося без вияву недружніх почуттів до американки, бо дівчина ненастанно показувала, що обслуговує співвітчизника лише мимохідь. Отже, я бажав, — чому я затинався? — сонцезахисних окулярів. Будь ласка! Я бачив, як вона простягає мені окуляри й водночас розмовляє з американкою, подає цілу крамницю, справжній арсенал окулярів від сонця, але вони не задовольняли мене. Що я сказав? Дівчина в білому, нікудишня продавщиця, але вбрана як науковець, заявила, що трохи темніших немає, бо інакше людина взагалі нічого не побачить, а ті, що пан бачив на вулиці у вітрині, вже не сонцезахисні окуляри, пояснила вона, а окуляри для сліпих. Я попросив показати їх. Дівчина здивувалася, — тим часом американка нарешті вирішила, і її годилося провести до дверей якомога люб’язніше, бо ж вередлива клієнтка нічого не купила, — але цей подив швидко минув, коли вона далі обслуговувала мене вже як єдиного клієнта; прямо вона не відмовлялася продати окуляри для сліпих, а насправді й далі пропонувала сонцезахисні окуляри, наче покупець лише пожартував; одні навіть пасували до мого обличчя, аж поки мені урвався терпець, і я навпростець сказав, чого хочу: не чого іншого, як чорних окулярів для сліпих. Будь ласка. Слід сподіватися, що не вийде господар, щоб самому розібратися з особливим випадком. Хтозна, чи не треба мати довідку від лікаря! Зрештою мене обслужили згідно з моїм бажанням і повідомили, що окуляри для сліпих — лише декорація, яка приховує сліпі очі, й тому вони такі темні; я запитав про ціну. Чи добре сидять на мені окуляри, запитала дівчина в білому, тепер сіра, як попіл, бузково-сіра, й доторкнулася мені до скронь, тож я раптом близенько побачив її обличчя й м’які повні губи, тепер сині, як стигла слива, а навколо раптом звечоріло, потемніло, впали сутінки, затьмарилося сонце. А втім, ще був ранок, я чув, голоси-бо отак лунають лише ясного ранку. Я бачив тепер сонце, як у далекому дитинстві, коли дивився на нього крізь закіптюжений шматок скла: матове, набагато менше, ніж здавалося, без віночка проміння, жовтаве, а то й сіро-біле, наче нестиглий абрикос абощо, але з металевим відтінком. Окуляри сидять чудово, відповів я. Вона перевірила ще раз, тож я знову побачив її губи, як сливи. Близькі до поцілунку. Я вже ніколи не цілуватиму, думав я, матеріал, з якого зроблені губи, видається надто чужим. Я вдихав її парфум і бачив зблизька її коси, чорно-зелено-сині, мов півнячі пір’їни, та шкіру, жовту, наче безсмертки. Поглянути на себе в дзеркало я не наважився і зняв окуляри: жодного сліду сутінків, ранок, за вікном вулиця, люди, барвиста бляха машин, сонце, вітрини, вулиця, осяяна сонцем, усе, як і завжди, церква фраумюнстер із передзвоном об одинадцятій годині та чайками. На щастя, прийшов наступний покупець, і, поки дівчина в білому на хвилинку вибачилася, щоб підійти до нього, я знову вдягнув окуляри. Я бачив свою руку, свою плоть, наче не з’їдений вчасно марципан, що тепер струхлявів і посірів. У дзеркалі, так, я ще бачу, що це не двері на вулицю, а дзеркало, я бачу чоловіка з моєю поставою і не знаю, чи той чоловік у дзеркалі, очі якого годі роздивитися, впізнає й мене. Коли я підступаю ближче, щоб побачити його очі, він теж підходить до мене, мов сліпий, що не відходить убік, немов хоче пройти крізь мене, — але я вже зняв окуляри зі свого обличчя. «Прошу!» — кажу я і даю гроші...

Початок був би зроблений.

Що далі?

Звичайно, треба мати й ціпка...

Я уявляю собі:

Ґантенбайн, коли вперше вийшов на вулицю (серце йому, звісно, калатало), пройшов недалеко: вже перший перехожий, що трапився назустріч Ґантенбайнові, спорядженому темними окулярами і чорним ціпком, яким він, мов сліпий, постукував по бровці й анітрохи не відхилявся вбік від прямого, як лінійка, маршруту, спантеличив його грубим запитанням, чи він ока в голові не має, і Ґантенбайн, замість зрадіти цьому першому підтвердженню, зупинився, втративши дар мови від гніву на хама, і навіть озирнувся йому вслід. Сліпий, що озирається! Перша помилка. Його намір нікому не поступатися дорогою, хоч би хто йшов назустріч, може, й слушний, але він ішов надто швидко. Надто зумисне. На початку людина завжди переграє. З хвилину Ґантенбайн стояв мовчки, треба позбутися скутості, перш ніж іти далі й стукотіти ціпком об бровку. Звичайно, він обрав територію, яку добре знав. Кройц-плац, вулиця Цельтвег, Гайм-плац — колись по них він щодня ходив до школи, тож знав їх напам’ять. Дійшовши до школи «Hohen Promenade», що стоїть на пагорбі, на алеї, де не було нікого, він зняв окуляри: Цюрих — блакитне місто, і тільки мої окуляри роблять його сірим, як попіл, навіть страшно стає, сірим, як попіл, із легеньким бузковим відтінком. Чуття прощання, коли я знову вдягнув окуляри, годі було уникнути. Отже, далі. Навіть вибір пори дня має бути правильним, обідня перерва, коли люди не спостерігають, а просто хочуть їсти. Коли згодом, коло готелю «Helmhaus», один добродій завдав собі клопоту перевести його через вулицю, Ґантенбайн почувався, мов ошуканець; слід звикнути до такого. Вулиця Шторхен-гасе, Вайн-плац, вулиця Реннвеґ; коли йти повільніше, то краще; стукати ціпком не слід надто часто, досить лише раз по раз, думав я. Найважливіше: хоч би що довелося побачити, ніколи не висловлювати своєї думки. Чому сліпі породжують чуття не жалю, а примирення? Мало-помалу, думав я, Ґантенбайн починає насолоджуватися своїм станом, аж поки — окуляри не давали йому змоги бачити червоне світло — завищали зненацька зупинені колеса, одразу позаду нього. Від страху, хоч і не зазнав найменшої небезпеки, Ґантенбайн загубив ціпка, що лежав, як він одразу побачив, на асфальті між уже нерухомими колесами, і тут сталася друга помилка: сліпий не чекав, а нахилився й сам підняв свого ціпка. Тож він уже виказав себе? Свідків не бракувало, вищання шин зупинило багатьох людей, він бачив їх, тих лемурів, дехто підступив ближче, синій від цікавості або обурення, а у фіалковому спортивному автомобілі («Кармані») сиділа й хитала головою страхітливо розмальована блондинка: ундина, теж із зеленавими косами й сливовими губами. Може, він сліпий? Її шубка мала колір гнилих водоростей. Сліпий він чи ні?.. Він сказав «так», атож, уперше сказав світові, що сліпий, угу, й роззирнувся, щоб побачити, чи вірять йому люди... На щастя, поблизу не було поліції. Лемури сперечалися, кому він завдячує своїм життям, і були згодні зі збудженою «Карман»-дамою, що він зобов’язаний носити жовту нарукавну пов’язку. Ґантенбайн про це не подумав. Він мовчав. Він загубив капелюха, що, як бачив, лежав на недалекому тротуарі, і, дарма що загубив, цей інцидент, на його думку, власне, вже скінчився, бо ані його ліва гомілка, ані її лискучо-білий бампер не зазнали ніякої очевидної шкоди. Чому ніхто не подасть йому капелюха? Зеленава ундина, й далі перелякана щастям, яке спіткало його, не хотіла їхати далі, не заручившись згодою всіх, що вона сама невинність, навіть згодою однієї хатньої господині, яка затято мовчала. Ґантенбайн бачив, що йдеться вже не про нього, а про те, чому така особа взагалі їздить у такому автомобілі. Йому стало шкода блондинки, раптом усі напустилися на неї. Її брови видавалися чорно-бурими, мов гниле торішнє листя, чорно-бурими і аж чорно-синіми. Хатня господиня, взявши Ґантенбайна під руку, мало не криком розповідала, що його мало не переїхала кокотка, еге ж, кокотка; він не вимовив ані слова. Сліпий не судить. Чи він не травмований, запитала хатня господиня, наче розфарбована «Карман»-дама не питала його про це ще на початку. Ґантенбайн не тільки не постраждав, а зненацька відновив самовладання: аж тепер зрозумів, що сталося. Поки йому яскраво змальовували, що він міг і загинути, сліпий одягнув собі на голову капелюха, власноруч піднявши його з тротуару на очах в усіх свідків. У його сліпоті, бачив він, не сумнівався ніхто. Лемури, ніяк не здатні розійтися цього нудного буденного дня, обурювалися тепер сучасним вуличним рухом. Когось колись тут уже переїхали. Загалом люди були озлоблені. Оскільки Ґантенбайнові не годилося одразу рушати далі, він знову зняв капелюха і струсив з нього вуличний пил, господиня тим часом дедалі лютіше насідалася на кокотку. Зрештою Ґантенбайн знову насадив на голову капелюха, тепер уже чистого, пора йти, він не хотів чекати, поки прийде поліція й вимагатиме документів, посвідчення водія, чи, може, навіть посвідчення сліпого, а «Карман»-дама сповістила, що тільки їй і нікому іншому він завдячує своїм життям. Її рука в бузковій рукавичці лежить на важелі коробки передач, вона запускає нікчемний мотор і вдячно запитує, куди йому треба. «Додому!» — відповідає він. «Де ви живете?» — запитує вона. Ззаду знову сигналить автомобіль, а що Ґантенбайн побачив ще й трамвай, який через них не міг рушити далі, він, миттю наважившись, сів у її машину, де його обгавкав справді не побачений песик. Коротко острижений пудель. Дама нервово ввімкнула передачу, сіпнуло, й машина поїхала.

А тепер: про що їм розмовляти?

Чому він не носить жовтої нарукавної пов’язки, запитала вона, не з докором, а з материнською турботою. Граючи роль сліпого, він запитав у відповідь, чи песик, якого він мало не розчавив, фокстер’єр. Запитання було дилетантським, як у початківця. Ґантенбайн замовк. Який жахливий рух на вулицях, повідомила вона, щоб виправдати ненастанне посіпування машини. Він бачив, що вони їдуть до центру, озеро блищало, мов осяяне місяцем, навколо нічна ясність із чорними стовбурами та гіллям, зелень — як бронза, ніхто не носить білих сорочок, знайомі прапори на мосту тепер барвисто-чужі, майорять барви країни, якої не існує, саме тому приємно дивитися на них. Тільки знайомий силует із вежею — й далі знайомий силует. Ґантенбайн був щасливий, що ніхто не вбрав білої сорочки, відчував полегкість і задоволення, хоч куди звертав свої очі. Чайки бузкові. Навіть шолом поліцая бузковий. Він у захваті. Чи задоволена вона своїм «Карманом», запитав він. Звідки сліпий знає, що в неї «Карман»? Але пройшло навіть це, і він дивувався. Щоб засвідчити свою сліпоту, цілком досить струшувати інколи попіл із сигарети поряд із попільничкою, єдина прикрість — не можна розмовляти про фільми. Фільми об’єднують. Навіть жінка, здається, не дуже тямила, про що можна розмовляти зі сліпим, і тому зумовлена сліпотою спокуса розмовляти про особисте була досить велика. Чи одружений він? Із жахом дивлячись, як вона перетнула біло-бузкову обмежувальну лінію, Ґантенбайн не спромігся відповісти, а потім вони обігнали не тільки трамвай, а й запитання, і він полегшено зітхнув. Аякже, відповіла, вона задоволена «Карманом». Інколи жінка поглядала на нього збоку, цікава побачити, кому вона врятувала життя. Сподіваюся, це для вас не великий гак, мовив Ґантенбайн; свою адресу, звичайно, фальшиву, він назвав тільки приблизно. Її руки в бузкових рукавичках на кермі чекали, поки вулицю перейде ще один гурт синявих лемурів, і вона знову запитала, чи дбає про нього хто-небудь. На щастя, слід їхати, зелене світло, треба перемкнути передачу. Він уже здогадувався про повсякденні труднощі своєї ролі, скажімо, сидіти коло жінки, що веде машину, й не мовити ані слова, ні разу не зітхнути, не давати ніяких чоловічих порад, ні разу не здригнутися, коли бачиш те, чого недобачила вона, наприклад ваговоз справа, і бути приязним, не помічати її помилок, коли вона, атож, знову ледь устигла проскочити, бути приязним, нескутим...

— Дякую, — мовив він, — я тут удома.

— Тут? — запитала вона й зупинилася, поставивши на ручне гальмо, і додала: — Тоді ми сусіди.

Такого Ґантенбайн не сподівався.

— Так, — повторила вона, — ми сусіди!

Вони сиділи тепер у непорушному автомобілі, вона вже вимкнула мотор, а Ґантенбайн, утративши все самовладання, не міг підвестися. Що далі? Жінка не здивувалася, що сліпий, їдучи в машині, а отже, не стукаючи ціпком об бровку, заявив, що він тут удома. Вона, мабуть, вірила в притаманне йому шосте чуття й відверто зраділа, що має сусіду, який ніколи не зможе побачити її чоловіка, і думка постати перед його очима як дама окрилила її. Може, зварити йому кави? Тепер йому був би до вподоби коньяк. А може, чаю? Він не смів відмовитись, він повинен ставитися до неї як до дами, щоб урятувати свою роль сліпого, і, коли вона невинно запитала, як його, зрештою, звати, він не міг не представитися.

— Ґантенбайн? — перепитала вона. — Ви часом не родич...

— Ні, — відповів він.

— Ні, — проказала вона, — який збіг!

Вона не раз повторила ці слова, поки порпалась у крокодилячій сумці, щоб назвати й своє ім’я, дати візитку з оздобленим краєм, яку він і сам добре бачив, але вона прочитала вголос: «Камілла Губер». Напису, який стояв нижче, вона не прочитала: «Манікюр». Для сліпого це не має значення. Так само й попередження: «Тільки домовившись по телефону». Ґантенбайн лише повторив почуте: «Камілла Губер». Цього досить. Устромив карточку до кишені, а вона запитала, де саме живе її сусіда.

— Там, — відповів він, — у синьому будинку.

Вона глянула, але не побачила синього будинку.

— Гм, — замислився він. — Де ж ми тоді?

Тепер він був змушений брехати далі:

— Хіба це не вулиця Фельдегштрасе?

— Таки вона.

Але це був не нижній, а верхній край Фельдегштрасе, досить-таки довгенької, тож про сусідство не могло бути й мови; жіночка в шубці, як він бачив, розчарувалася, крім того, занепокоїлася, що на його шосте чуття годі покладатися, а проте не здавалася, ні, за таких обставин вона не запустить двигун і не повезе Ґантенбайна додому, якщо він не прийме її запрошення на каву, так не годиться, вона не матиме спокою й т. ін.

Він прийняв її запрошення.

У ліфті, поки вона прагнула дізнатися, чи часто Ґантенбайн блудить у місті, він заплющив очі, щоб підготуватися до свого першого візиту в якості сліпого й до виходу з ліфта, коли він мав якомога природніше (не надміру) зашпортатися. Камілла була зворушлива: зняла з нього, тільки-но вони зайшли до приміщення, пальто, капелюха й забрала ціпок. Камілла теж не знала, чи потрібний йому в квартирі чорний ціпок, він тут перший сліпий відвідувач. А йому здавалося, що ціпок потрібний безперечно: має нагадувати про роль.

— Сідайте!

Жінка забула, що він не бачить жодного стільця.

— Гарно, — проказав він, — гарно тут у вас.

— Справді? — запитала вона, не помітивши його помилки, й додала: — Якби ж ви могли бачити краєвид з моїх вікон! Видно майже все озеро.

Камілла перебільшувала.

— А гори видно? — запитав він.

Камілла, й досі у своїй шубці з водоростей, потай відчинила вікно, щоб гість відчув чисте повітря, а потім ще раз запитала, чи його справді ніде не зачепило. Він бачив, як вона тихесенько застелила кушетку, безгучно прибрала два коньячні келихи й бюстгальтер, немов сумнівалася в сліпоті свого гостя, тож лишилися, бо вона вочевидь недобачила їх, тільки зів’ялі горбики двох панчіх, які він при нагоді, коли Камілла обернулася плечима, запхав ногою під кушетку. Він почувавсь, як і раніше, коли вперше опинявся в чужій квартирі: трохи бентежився, пильно дбав, щоб не озиратися, однак у нього склалося певне враження, яке він одразу намагався приховати невимушеною розмовою. Він говорив про квартплату й дорожнечу, а Камілла тим часом спорожнила вчорашню попільничку, згідна з кожним сказаним словом. Потім ще раз оглянула кімнату. Тепер, коли зникли навіть зів’ялі горбики панчіх, це було приміщення, яке можна оглядати, квартира самостійної жінки. Потім він казав щось про обставини, на які вона має не зважати, але марно, Камілла вже пішла на кухню ставити воду...

Ґантенбайн сам.

Згодом, ставши впевненим завдяки своєму досвідові в якості сліпого, Ґантенбайн не боятиметься опинитись у будь-якому товаристві, стоятиме з темними окулярами сліпого на обличчі в якійсь віллі й розмовлятиме з одним швейцарським полковником, сплутавши його з відомим спекулянтом. Таж сліпому не можна дорікати. Він не здатний відрізнити адвоката від фальшувальника підписів, що є родичем того спекулянта. Ґантенбайн завжди докладатиме якнайревніших зусиль, щоб довести свою сліпоту. Його вестимуть до столу і в застільній розмові пояснюватимуть, яких добродіїв бажано бачити, а яких — ні. Йому показуватимуть світ таким, яким він постає в газетах, і поки Ґантенбайн удаватиме, ніби вірить, то робитиме кар’єру. Нездатність бачити не повинна засмучувати його, бо світ потребує таких людей, як Ґантенбайн, які не кажуть, що бачать, і начальники цінуватимуть їх; економічні наслідки такої високої оцінки не забаряться. Ґантенбайн, щоб не вийти з ролі, стерегтиметься зрікатися своїх поглядів чи навіть просто змінювати їх тільки тому, що бачить речі, які спростовують їх. Він зробить собі політичну кар’єру, не дуже блискучу, але почесну; буде присутній усюди, спираючись на чорний ціпок, щоб не зашпортатись, а коли зрозуміють, що Ґантенбайн не бачить, що діється перед його очима, всюди охоче дослухатимуться до його думки. Отаке сновигання між людей інколи може довести до прикрощів, скажімо, коли Ґантенбайн зустрів добродія, що представився єпископом, і Ґантенбайн наосліп запитав, хто перед цим розводився про свинуватих жидів; то був сам єпископ. А втім, Ґантенбайн їстиме хліб з ікрою. Він зустріне добродія, який говоритиме навіть про свободу культури, й запитає, чи інший добродій, який і за Гітлера відігравав не менш провідну роль, теж присутній у залі, й не бачитиме, що це той самий чоловік. А втім, Ґантенбайн куритиме сигари й т. ін... Візит до Камілли Губер, манікюр — це тільки перша спроба, і, коли вона повернулася з двома чашечками, Ґантенбайн був лише початківцем.

— Як звати вашого песика? — запитав він.

— Теді.

— Дуже милий.

— Справді? — мовила вона й навіть не запитала себе, як Ґантенбайн дізнався про це. Сліпий, поки хвалить, може говорити геть про все. Ґантенбайн не міг відмовити собі в контрольній перевірці.

— Скажіть мені, — озвався він невдовзі, — ці мілерівські крісла, як на мене, все-таки страхітливі. Вочевидь страхітливі.

Камілла саме наливала каву.

— Звідки ви знаєте про це? — коротко запитала вона, вказавши йому на його неспроможність, а потім додала приязно: — Ви з цукром?

Ґантенбайн кивнув головою.

— Тістечко?

Він завагався.

— Енґаденський торт, — повідомила Камілла, — на жаль, уже розрізаний, — додала вона щиросердо, — але свіжісінький.

Хоча Ґантенбайн не любив тістечок, він попросив собі шматочок. Його перша трапеза як сліпого! З тортом просто: треба просто сліпо намацувати його виделкою на тарілці, аж поки намацаєш. (Важче доведеться з фореллю, яку я залюбки розрізаю сам; Ґантенбайн буде змушений підготувати номер: сліпий, що сам розрізає собі форель, і то вправніше за офіціанта, дивовижна річ, тож люди за столом просто дивуватимуться й проситимуть сліпого, щоб він розрізав і їхню форель, зачаровані неймовірним.)

— Господи, — похопилася вона, — ложечка!

Вона грає роль невправної.

— Просто жахливо, — сміялася вона, — знаєте, з мене ніяка господиня...

Це теж, здається, була роль, яку хотіла грати Камілла: ніяка господиня. Невже вона сподівається, що Ґантенбайн вважає її за інтелектуалку? Отже, хай там що, ніяка господиня, тут уже сумнівів немає. Може, митець? Ґантенбайн розуміє: принаймні жінка, яка має професію. Таж не ходитиме вона за кожною окремою ложечкою й далі в шубці з водоростей, радісна, немов для неї почалося нове життя. Від цього вона гарніша, ніж насправді, принаймні молодша. Вона тішиться, що її не бачать, сідає на кушетку, піднімає вгору коліна і тихенько, щоб Ґантенбайн не почув і не здогадався, скидає свої фіалкові туфельки і кладе на підставку, до якої можна дотягтися рукою.

— Не роби цього! — наказала вона.

Чого не робити?

— Теді дуже радіє таким ласощам, — пояснила вона.

Мабуть, його шматок торта впав на килим, але, переконаний Ґантенбайн, це аж ніяк не навмисні хитрощі. Він ще не встиг збагнути, не встиг красно подякувати, як Камілла поклала йому на тарілочку новий шматок учорашнього енґаденського торта. Він устромив у нього виделку, наче то був перший шматок, який тим часом доїдав собака. Чому він як сліпий не має собаки? Камілла не могла уявити собі свого жаху, якби раптом відчула бампер на литці. А коли Ґантенбайн, щоб трохи відійти від свого переляку, попросив коньяку, вона марно шукала пляшку, яку Ґантенбайн уже бачив. Камілла не бачила. Він був змушений допомогти і, немов відсуваючи тарілочку, вдарив нею по пляшці з коньяком. Не уриваючи розмови (власне, про що?), Камілла пішла на кухню помити один з коньячних келихів, а тим часом Ґантенбайн, як знавець коньяків, не міг не взяти до рук пляшку й не прочитати етикетки. Коли Камілла безшумно повернулася, й далі в шубці, але, як уже сказано, без туфель, через те й безшумно, то побачила Ґантенбайна не тільки з пляшкою коньяку в лівій руці, а й з темними окулярами для сліпих у правій руці. Щоб було легше прочитати. Годі було б вийти з ролі ще промовистішим способом, але Камілла просто вибачилася, що в домі немає ніякої іншої марки коньяку, і тільки страх бути тепер остаточно викритим вочевидь урятував його від жесту, який насторожив би Каміллу: одразу знову начепити на носа окуляри. Він не одягнув їх. З переляку. А згодом, коли вже випив коньяку, щоб відійти від переляку, і знову начепив окуляри, то був цілком вірогідний, звичайний жест, мимоволі побіжний і непомітний, що аж ніяк не уривав розмови. Отже, вони розмовляли про останній політ у космос, а водночас про майбутнє й про людство, тобто про речі, яких не годен побачити ніхто. А втім, її шубка, як дивитися без окулярів, була бурштиново-жовта, її коси, звичайно, не зеленаво-сині, а білі, кепсько знебарвлені перекисом. А губи аж ніяк не сливово-сині, до яких Ґантенбайн уже звик, і тому справжня барва її губної помади, коли дивитися без окулярів, видавалася не менш неприродною. Отже, іноді таки варто знімати на хвилинку окуляри. Ґантенбайн тепер знав, що її квартира не фіалкова, а суцільний несмак, звичайний несмак, і справді могла б бути і квартирою науковця, і квартирою художника-графіка абощо. Бракувало тільки книжок. Може, він хоче послухати платівку? Для нього це велика насолода, тож він запитав, котра година. Початок другої, відповіла Камілла. Його годинник показував за десять другу. Вона, здавалося, хотіла затримати його, тішилася, що її не бачать. Камілла насолоджувалася своєю роллю. Коли Ґантенбайн спорожнив другий келишок коньяку, дзиґарі вибили другу годину. Вона вочевидь не працює десь у кабінеті. Дама? Аж ніяк. Вона, здається, пишалася своїм словником, що породжував підозру про її буржуазне походження, відвертим словником, і, коли знову задерла вгору коліна, Ґантенбайн якраз думав, якою хоче видаватися Камілла Губер. Трохи молодшою, ніж насправді, тут уже сумнівів немає. І не раз повторює, мовляв, навіть якщо жінка така молода, як я. Ґантенбайн заплющує очі, щоб краще стежити за її думками. Один раз Камілла виходила заміж. Один раз, не більше. Раз по раз наголошувала, що вони, чоловіки, зі своїми грішми можуть усе собі дозволити. Жінка, яка працює, має такі самі права, що й чоловік, вважала Камілла. Ну, а бути хатньою господинею якогось чоловіка тільки тому, що кохаєш його, — це, на її думку, остання річ. Просто остання. Камілла не продається. Ті часи вже минулися. Звичайно, інколи в неї є приятель, адже вона молода, але не має ніяких упереджень. Нехай сусіди думають що завгодно. Незалежна жінка. Самостійна. Аж ніяк не дама, яку можна легко схилити до чого завгодно. Вона цурається буржуазного шлюбу, розумієте. Шлюб — лише продана незалежність. Про таке не йдеться. Ґантенбайн розумів. Сучасна жінка. Працевлаштована, дарма що Ґантенбайн ніколи не побачить її за роботою, жінка, яка твердо стоїть на ногах і водить свою машину, розумієте, свою, зароблену власною працею машину. По-іншому Камілла й думати не могла про своє життя, ця самостійна й незалежна жінка, жінка сьогодення, і зайве казати, що вона повторювала ці слова раз у раз; Ґантенбайн уже зрозумів, яку роль вона думає грати перед ним, і він погодиться з цією роллю, якщо Камілла за те лишить йому роль сліпого.

— Звісно, — сказав він, коли вже ступив на поріг, а вона подала йому чорного ціпка, про якого він мало не забув, — звісно, ми ще будемо бачитись, таж ми сусіди...

Камілла радісно кивнула головою.

Чоловік, інтелектуал, що досяг сорокаоднорічного віку, не здобувши великих успіхів і не зіткнувшись із великими труднощами; він злякався ролі, яку відкрито грав доти, тільки тоді, коли перед ним постала перспектива справжнього успіху...

Невже він сам вірив у неї?

Це сталося в невеличкому дружньому товаристві, де він знав, що його цінують, а втім, власне, нічого й не сталося, взагалі нічого, вечір, як не раз і давніше. Він і сам не знав, чого злякався. Переконував себе, що забагато випив (дві склянки! Мабуть, не витримує більше), і стримався, зупинився, коли під час розмови приязний господар із пляшкою підступив до нього й мовчки накрив порожню склянку правою рукою, щоб не привернути до себе уваги, але накрив рішуче, навіть поривно, наче прагнув захиститися й від страху, а водночас намагався зберегти подобу уважного слухача. Що з ним трапилося, запитала одна дама, яка давно вже не могла взяти участі в розмові. Навіть господар, що йому тепер дружина вичитала за порожню склянку, завдав собі клопоту звернути увагу. Що сталося з Ендерліном? Він знає тільки те, що не має чого сказати. Згодом він знову дасть наповнити свою склянку, бо причина тут не в алкоголі, навпаки, він огидно тверезий. На жаль, лише одинадцята година, навряд чи пощастить непомітно зникнути, він п’є. Саме в ці дні не тільки рідне місто, а й закордон (це завжди справляє цілком інше враження, хоч ідеться про той самий факт) прочитали в газетах три рядки повідомлення, що Ендерлін отримав запрошення до Гарварда, і йому прикро, немов саме тепер усі обговорюють повідомлення, і надто прикро тоді, коли господиня, щоб звеселити Ендерліна, має нездоланне прагнення випити за цей успіх. Ендерлін марно намагається перевести розмову на інше, на гадку йому не спадало нічого, що могло б відвернути від нього увагу. Хтось у пітьмі за торшером, донька не знала, що таке Гарвард, і тому сталася затримка, бо господар, перш ніж випити, мусив пояснити, що таке Гарвард і що означає запрошення до Гарварда. Ну, за здоров’я! Не дуже по-святковому, але все-таки з достатньою дружньою щирістю, щоб виникла пауза, пауза навколо Ендерліна. Запрошення до Гарварда, що ж, Ендерлін намагається вдати, ніби це дрібничка, але ж зрозуміло, що йому в очі ніхто не вірить. Вино, бургундське 1947 року, промовляло в кожному кутку, але пауза навколо Ендерліна не зникала. Зрештою (Ендерлін мусив щось сказати, щоб не мовчати, мов пам’ятник) до Гарварда запрошували навіть шарлатанів, крім того, це вже не перше запрошення, яке отримував Ендерлін. Це так, побіжна заувага. Задля справедливості слід зазначити, що навіть малі університети, наприклад у Базелі, мають цілком заслужену репутацію. Або в Тюбінґені. Але про це, власне, Ендерлін не мав ані потреби, ані бажання розповідати, тож і згадав тільки в розмові віч-на-віч, коли товариство вже переймалося пуделем, що зайшов до кімнати, щоб показати свої знамениті стрибки. Яка мила тваринка! Ендерлін теж так думав, зрадівши, що вся увага, принаймні на якийсь час, перейшла на пуделя. Коли ж він тепер їде в Гарвард, запитала одна дама, а коли він сказав і про це, на жаль, так тихо, що решта, по той бік абажурів, запитали вдруге, і по тому, як Ендерлін був змушений відповісти ще раз, і то досить голосно, щоб усі почули, коли Ендерлін поїде, напевне, до Гарварда, він, природно, знову опинився в центрі уваги, а пудель гасав по кімнаті. Тепер, гадав Ендерлін, треба розповісти щось веселе, анекдот, який створить товариську атмосферу. Але йому нічого не спадало на гадку. Його слів чекали не дуже нетерпляче, але з охотою. Що скаже чоловік про свою кар’єру? Майже всі успішні чоловіки прагнуть, щоб їх коли-небудь вигнали з університетської посади, про це знають, але завжди залюбки слухають. А от Ендерлін не знає нічого, йому дали слово, а він лише знає, що не має чого сказати. Господар тим часом запропонував сигари, а його дружина знайшла час вигнати пустотливого песика, що вважав себе за центр уваги замовклого товариства. А до півночі ще далеко...

— Гермес прийшов.

Оце й усе, що тямив тепер сказати Ендерлін, античну приказку, яка точно передавала збентеженість тієї миті. Але це ще не все, Гермес — тема праці, яка стала причиною його запрошення до Гарварда... Зрештою вже господар відчув свою відповідальність за тишу і спробував розважити товариство, яке вже не розважалося саме, і то анекдотом, що, проте, пройшов непоміченим, усі чекали на слово Ендерліна. Він нічого не міг удіяти, тож і далі мовчав, запхавши ліву руку в кишеню штанів, а правою тримаючи склянку, власне, єдиний у товаристві, хто слухав господаря, решта слухали, так би мовити, тільки його особу, сміялися, коли сміявся Ендерлін, бо Ендерлін був у фокусі уваги; він і далі мовчав, і не зараджувало навіть те, що й сам господар, до речі, блискучий оповідач; пауза, коли він знову пішов до погреба, почалася безневинно, гості міняли місцями схрещені ноги, струшували попіл, хтось відчинив вікно, і всі привітали цю дію, але пауза довшала, хтось пропонував усім печиво, люди курили, дзиґарі пробамкали дванадцяту годину, а коли господар повернувся з новою пляшкою, він гадав, що вистава Ендерліна вже скінчилася, обвів очима кімнату, запитав, про що мова, й відкоркував...

Люди мало-помалу втяглись у розмову.

Тільки в Ендерліна, що при нагоді попрощався, щось сталося, а втім, не вперше і, мабуть, не востаннє. Щоб дійти якогось висновку, йому потрібно багато дрібних страхів. Сам у своїй машині, коли, завагавшись, устромив ключ, увімкнув запалення, а потім відчув полегкість, що принаймні працює двигун, він уже не думав про те. Який пустий вечір...

Тягнулася довга й безрадісна година — так я уявляю собі, — бентежна година, коли Ґантенбайн, із синіми окулярами на обличчі й ціпком між колінами, чекав у передпокої міського відділу охорони здоров’я. Навіть сліпий, мусив збагнути він, — член суспільства. Без жовтої нарукавної пов’язки він безправний. Ґантенбайн дивиться на картину якогось місцевого художника, що саме звідси почав публічний продаж своїх полотен, він сидить сам-один у голому передпокої і є, мабуть, першою людиною, яка бачить цю картину. Зате тут уже не почитаєш газети, яка лежить у кишені плаща. Будь-якої миті може ввійти хто-небудь. Крихітна бабуся, такий собі гном, шкарбуни на ногах і зів’ялий капелюшок давно вже завеликі для неї, так само як і вставні щелепи, громадянка, що бореться за місце в одному з гарних і слушно розхвалених в усіх газетах старечих притулків міста Цюриха, була в черзі попереду нього, й Ґантенбайн пообіцяв тримати за неї кулаки, про що, звичайно, забув, бо сидів тепер сам із передзвоном об одинадцятій годині, занепокоєний власним майбутнім, поки вона сидить тепер перед зичливим безсиллям міського лікаря, крихітка з величезними щелепами та вусами під носом, візит триває вже десять хвилин. Передзвін об одинадцятій годині, ця найрадісніша прикмета Цюриха, перед відчиненим вікном був би ще гарнішим і дзвінкішим, але Ґантенбайн усе-таки не наважується підвестися й відчинити вікно. Він терпляче сидить з окулярами на обличчі й чорним ціпком між ногами — як і годиться, коли хочеш отримати жовту нарукавну пов’язку. Тут треба мати докази, довідки принаймні від двох окулістів. Біганина (неодмінно з ціпком, що постукує по бровці!) і балачки, аж поки два місцеві лікарі дали себе одурити, не виставивши за це надто великого рахунку, забрали в Ґантенбайна майже місяць, а скільки нервів! Але тепер довідки, оті докази, в нього в кишені, потрібна тільки печать відділу, що, як кажуть, має поставитись із розумінням, хоча Ґантенбайн змушений чекати, немов геть усіх сліпих цього світу слід узяти на облік... А чи не було б вигіднішим, укотре запитує себе Ґантенбайн, бути глухим замість сліпого, але тепер уже надто пізно... Передзвін об одинадцятій годині замовк, натомість тепер чути десь поряд стукіт друкарської машинки, мабуть, задля піклування про стареньку, бо щоразу треба подавати дедалі більше даних, дату народження, ім’я батька, чию могилу вже знищили, дівоче прізвище матері, останнє місце проживання, хвороби, адресу одного ще живого сина за океаном, який міг би забезпечити страхування. Надрукували все. Ґантенбайн, аж йому гупає серце, думає тепер про свої відповіді тій машинці поблизу. Невже він відчуває докори сумління? Інколи Ґантенбайн заплющує очі: щоб відчути себе у своїй ролі. Але потім, дуже часто він устигне лише кілька разів удихнути повітря, знову розплющити очі його спонукає не цікавість до всього відкритого очам, принаймні не передусім, бо ж відомо, який мають вигляд передпокої установ. Може, це прикмета старості, коли все, що можна бачити очима, йому вже видається передпокоєм. І все-таки він знову розплющує очі. Сітківка — це захист від підозри, яку пробуджує в ньому майже кожен шерех, а також захист від часу; він бачить, що показують дзиґарі на дзвіниці церкви Санкт-Петер, а дзиґарі завжди показують тепер. Захист від спогадів та їхньої пащі. Ґантенбайн радіє, що насправді він не сліпий. А втім, він уже досить добре звик до зміни забарвлення, яку спричиняють сині окуляри: матового сонця над фасадами з попелу, бронзового листя, хмар, що облудно загрожують чорнильною бурею. Дивною, і то так, що Ґантенбайн ще досі не звик, є тільки осенево-жовта шкіра жінок.

Одного разу, саме тоді, коли Ґантенбайн глянув на свого годинника, крізь передпокій пройшов службовець із чорною течкою (тільки чорне лишається чорним) у синюватій руці, мовчки й не кивнувши головою; можливо, він уже знає, що тут сидить сліпий, хай там як, ніхто не кивнув головою, навіть Ґантенбайн, і тепер він знову сидить сам із ціпком між колін і має час ще раз поміркувати про свій сміливий задум, його переваги й невигоди.

Ґантенбайн не відступає.

Мало-помалу він усвідомлює, що до нього не встигне дійти черга, міські служби, наскільки він знає, закриваються за чверть до дванадцятої, щоб уникнути тисняви на вулицях, і знає, що йому скажуть прийти на другу годину пополудні, він натоптав собі люльку, рухи ті самі, що й завжди, цей предмет людина, не дивлячись, може полишити пальцям, сліпо... Переваг усе-таки більше... Тільки коли запалюєш, ось зараз, він дивиться на миготливий вогник, хоча язик уже відчув, що тютюн горить. Ось невигода, яка лякає його найдужче: самозаглиблення, накинуте роллю сліпого. Тепер він курить. Ґантенбайн знову відчуває полегкість, що насправді він не сліпий: люлька смакувала б по-іншому, якби людина не бачила диму, була б гірка і п’янка, як таблетка або укол, а втіхи давала б мало. Недовга зустріч із Каміллою Губер по-новому зміцнила його сподівання зробити людей трохи вільнішими, вільними від страху, що їхню брехню бачать. Передусім, сподівається Ґантенбайн, люди перед сліпим менше маскуватимуться, тож можна буде краще вивчити їх, виникнуть реальніші стосунки, в яких людям дадуть змогу пишатися навіть властивою їм брехнею, довірчі стосунки...

Нарешті міський лікар запросив його.

Ґантенбайн Тео, народився там і тоді, все точно записане в довідках, що їх міський лікар, і сам сівши за стіл, без цікавості переглянув, не побіжно, але бігцем, бо вже майже за чверть дванадцята. З довідками, здається, все гаразд, якщо судити з німої байдужості медичного функціонера. Офіційне посвідчення сліпого, формуляр із текстом на обох сторонах, секретарка вже заклала аркуш у друкарську машинку, Ґантенбайнові треба лише пункт за пунктом казати правду й саму тільки правду, а таке не завжди дається легко, бо кожен формуляр, як відомо, передбачає певний загальний випадок, а в нього ситуація інша. Ґантенбайн, скажімо, не має роботодавця. Майно? Питання, яке годі збагнути: адже воно зазіхає на швейцарську банківську таємницю, що їй країна завдячує так багато, але Ґантенбайн, уникаючи зайвого клопоту, називає якусь суму, щоб стривожена держава відчула полегкість, і дівчина друкує. Наче розбризкує щось. Вона переймається не «так» або «ні», а тільки тим, щоб не помилитися. Тільки цим. Крім того, на обличчі міського лікаря Гантенбайн бачить, що той не довіряє не сліпому, а своїй секретарці. Це добра ознака, і тут, як на лихо, саме цієї миті сталася прикрість і секретарка заходилася щось витирати; міський лікар, здається, не лаятиме її, а тільки карає, бо набагато приязніший зі сліпим, ніж із нею. Готовий підписати, тільки-но жовту картку, це справжнє посвідчення сліпого, надрукують, міський лікар уже відкриває авторучку. Начебто все гаразд. Переживати Ґантенбайна примушує здебільшого тільки його гіпертрофована уява, скажімо, гіпотетична ситуація, коли він мав би присягати, і то на довідках окулістів. Адже є багато мандрівних торгівців, розповідає міських лікар, які шахрайським способом здобувають собі картки сліпого, щоб зворушувати господинь. Навіщо він каже про таке? А втім, бабуся, здається, допомогла Ґантенбайнові, бо закликала зглянутися на сліпого добродія, що сидить у передпокої; її поява тут, відчуває Ґантенбайн, — вправний драматургічний хід. Легко сказати, сповіщає приязний медичний бюрократ, спростовуючи думку Ґантенбайна, але куди подіти всіх старих? їх багато, і тут уже треба запитати: ви бачите розв’язок? Задзвонив телефон, тож Ґантенбайн мав час подумати над відповіддю. Ви бачите розв’язок? Ґантенбайн обмежився спочутливим розумінням труднощів, перед якими постає щодня міський лікар. Сліпота поглядів, які Ґантенбайн висловив у передпокої, щоб підтримати бабусю, стала йому в пригоді, бо надала вірогідності навіть його, іншій сліпоті. Коли лікар, щоб йому остаточно не урвався терпець із секретаркою, надумав закурити й мовчки шукав сірники, Ґантенбайн ввічливо подав свою запальничку. Лікар не звернув на те уваги. Секретарка щось підтирала. Натомість це лікар помітив одразу. Але наш дух ніколи не може бути присутнім водночас усюди, й лікар забув про свою сигарету, а водночас і про Гантенбайна. Лікар дивився на секретарку, що намагалася опанувати себе, аж поки нарешті виготовила посвідчення сліпого, а Ґантенбайн мовчав, змирившись з утратою запальнички. Тепер він підписується. Жовту нарукавну пов’язку, повідомляє секретарка, вишлють післяплатою. Як і завжди, опинившись перед якимсь потрібним собі урядовцем, Ґантенбайн сповнений розуміння, і міський лікар, удячний за таке розуміння, а можливо, й унаслідок потреби заперечити секретарці, яка вважає, ніби в нього жахливий характер, підводиться і особисто супроводить Ґантенбайна до ліфта, не забувши висловити надію, що Ґантенбайн, незважаючи ні на що, таки знайде свій шлях у житті. Ґантенбайн намагається заспокоїти лікаря, співчуття бентежить його, він запевняє, що перед тим, як осліпнути, вже набачився цього світу, був не тільки в Греції та Іспанії, а навіть у Марокко, якого лікар, наприклад, ще не бачив, у Парижі, звичайно, в Дуврі, в Дамаску, а замолоду видирався навіть на гору Маттергорн, авжеж, але, на жаль, був туман. Отак, поки ліфт змушував чекати себе, точилася жвава розмова про подорожі. Розумієте, міський лікар має небагато часу для подорожей, три або чотири тижні на рік. Надто велике враження на Ґантенбайна справила Гавана. Наступного року, каже лікар, він теж хоче поїхати до Іспанії, Ґантенбайн радить відвідати передусім внутрішні райони цієї країни: Саламанку, Авілу, Сеговію, Кордову. Гіршими, ніж в Іспанії, запевняє Ґантенбайн, дороги тієї пори були тільки в Туреччині, вже не кажучи про Ірак, — ліфт приїхав, але він не заходив у нього, тож двері зачинилися знову. Він уже набачився світу, каже Ґантенбайн. Тільки в Росії ніколи не був, так само й лікар. Дійшло до першої політичної промови, яку Ґантенбайн читає як сліпий, і виходить легше, ніж будь-коли, просто викладаєш свої погляди... Двері ліфта відчинилися вдруге, і вже немає часу для багатьох підказок, які ще може дати Ґантенбайн. Якщо Іспанія, тоді печери Альтаміри[3]. Якщо Сеговія, то їсти в «Candido», ресторані Гемінґвея, одразу коло акведука. Якщо Туреччина, не пропустіть мечеті в Едірне. Якщо Єрусалим, то в п’ятницю. Ґантенбайн уже стоїть у ліфті, а лікар просить його подати не руку, а вказівний палець, і Ґантенбайн не одразу розуміє. Вказівний палець, щоб прикласти його до потрібного ґудзика всередині кабіни, на який слід натиснути, тільки-но він почує, як зачиняться зовнішні ліфтові двері. Ґантенбайн ще раз запевнив, що внизу чекають на нього. Пов’язку, нагадав ще раз лікар, йому вишлють поштою...

Поки що все гаразд.

Сам у ліфті, розслабившись, як актор за лаштунками, де він знає, що його не бачать, Ґантенбайн миттю читає офіційне посвідчення. Воно завірене печаттю. Одразу з’являється зовсім інше відчуття, інше поводження, навіть із лікарем, бо Ґантенбайнові через п’ять хвилин, ліфтом униз, ліфтом угору, знову довелося постати перед лікарем: Ґантенбайн забув чорного ціпка. «Еге ж!» — кивнув, озираючись, лікар, що саме намилював і споліскував руки, щоб іти на обід, а оскільки секретарка вже пішла, Ґантенбайн, щоб не завдавати клопоту приязному лікареві, сам узяв ціпка, зіпертого на спинку стільця, на смерть переляканий своєю безголовістю, якою виказав не тільки себе, а й двох окулістів. Що тепер? Але лікар, здається, не звернув уваги, так щиро він вірив у власний підпис, а просто кивнув головою, витираючи вже вимиті руки, й сам трохи збентежений, що він без піджака, і рівно за тиждень, бо від швейцарського урядовця годі чогось чекати, крім пунктуальності, прибула жовта нарукавна пов’язка, яка значно полегшила життя.

Важко було тільки з жінками.

Ґантенбайн, звичайно, пішов випробовувати нову нарукавну пов’язку, проте не в кав’ярню, куди завжди ходив до сліпоти, а в іншу, де кельнер не знав його, й був у захваті, побачивши нові веселі обличчя, жінок, яких ще ніколи не бачив. Його захват, помітив він, не дає їм спокою. Ґантенбайн пив кампарі, з чорним ціпком між колін і жовтою пов’язкою на руці; сигарету поклав у цукорницю: адже до яких інших хитрощів тут можна вдатися? Невже вони не довіряють його офіційній нарукавній пов’язці? Він відчував, що його розглядають. Він випробував усі пози чоловічої невимушеності, які виказували його, й побачив результат: навіть вона, дама за сусіднім столом, що теж приймала різні невимушені пози, скажімо, раптом пудрила собі ніс, малювала губи, відвертала голову, немов хотіла, щоб у неї не впивалися очима, зненацька перевірила його, розсміявшись йому у вічі. Тяжкенько доведеться. Жінки не вірять у його сліпоту, є пов’язка чи ні, жінки відчувають плечима, коли на них дивляться.

Я сиджу в барі, пополудні, й тому сам із барменом, що розповідає про своє життя. Неоціненний оповідач! Я чекаю когось. Споліскуючи склянки, він каже: «Отак воно й було!» Я п’ю. Отже, він розказав правдиву оповідку. «Вірю!» — запевнив я. Він витирає сполоскані склянки. «Еге ж, — каже він знову, — отак воно й було!» Я п’ю й заздрю йому — не його полонові в Росії, а безпосередньому зв’язкові зі своєю оповідкою...

— Гм, — мовив він, — знову той дощ!

Я на те не зважаю, а п’ю.

— Кожна оповідка — це вигадка, — сказав я згодом, у принципі не сумніваючись у жахіттях його російського полону, — кожне Я, яке висловлюється, — це роль...

— Пане докторе, — запитав він, — може, ще одне віскі?

Пан доктор!

— Наша пожадливість до оповідок, — сказав я й помітив, що вже забагато випив, сп’яніння виявлялось у тому, що я не закінчував речень, а вважав, ніби мене вже зрозуміли завдяки моїй прозірливості: — Можливо, людина пережила дві або три події, — казав я далі, — дві або три події, коли вона була на висоті, атож, коли пережила їх, а тепер розповідає про себе, взагалі коли розповідає: свої переживання, але не оповідки, — просторікував я, — не оповідки. — Я пив, але моя склянка була порожня. — Людина саму себе не бачить, тобто оповідки складають тільки зовні, — казав я, — звідси й наша пожадливість до оповідок! — Я не знав, слухає мене бармен чи ні, бо ж він цілих шість років прожив на Уралі, і я взяв сигарету, щоб бути незалежним. — У вас є оповідка? — запитав я по тому, як він щойно розповів мені те, що вочевидь вважав за свою оповідку, і додав: — Я не маю ніякої.

Я курив і дививсь, як він забрав із шинквасу мою порожню склянку й поклав у мильний розчин, а коли він схопив іншу, чисту й витерту склянку, я вже не міг перешкодити йому налити ще одну порцію віскі; саме тому, що бачив, я й не міг перешкодити... Я думаю про чоловіка з піка Кеш, це оповідка, якої дотепер я не розповідав ще нікому, хоча вона завжди переслідує мене, це оповідка про вбивство, якого я ніколи не скоїв. Я покрутив склянку й запитую:

— А ви були коли-небудь на Кеші?

— Кеш, — запитав він, — що це?

— Пік Кеш, — пояснив я, — гора.

— Ні, — здивувався він, — навіщо?

Ідіотизм, думав я. Чому він має бути саме тим чоловіком, якого 1942 року я зустрів на Кеші. Я замовкаю. Ідіотизм. Я п’ю.

— Кожен чоловік рано чи пізно вигадує оповідку, яку вважає за своє життя, — казав я, — або цілу низку оповідок, — додавав я, надто п’яний, щоб справді мати змогу стежити за своїми думками; це сердило мене, тож я і замовк.

Я чекав когось.

— Я знав одного чоловіка, — знову озвався я, щоб говорити про щось інше, — молочника, що зрештою зазнав лихої долі. Він, власне, потрапив до божевільні, хоч і не казав, ніби він Наполеон або Ейнштейн, навпаки, завжди вважав, що він молочник. Та й скидався він на молочника. До речі, він збирав поштові марки, але ця пристрасть становила його єдиний фанатизм; він навіть був старшим пожежної команди, бо на нього завжди можна було покластися. Замолоду він, здається, столярував, хай там як, це здоровий і незлобивий чоловік, удівець, непитущий, і ніхто в нашій громаді ніколи й припустити не міг, що його доведеться коли-небудь запроторити до божевільні. — Я курив. — Його звали Отто, — пояснював я, — Отто. — Я курив. — Оте Я, яке створив собі цей добряга, ніхто не заперечував усе його життя, воно, крім того, не вимагало від навколишніх ніяких жертв, навпаки, — розповідав я, — він приносив у кожен дім молоко й масло. Двадцять один рік поспіль. Навіть у неділю. Ми, діти, любили його, бо він часто дозволяв нам сідати у свою триколісну машину. — Я курив і розповідав далі: — Це сталося якось увечері навесні, в суботу, коли Отто, пахкаючи люлькою, як і всі попередні роки, стояв на балконі свого збудованого за типовим проектом будинку, що, дарма що на сільській вулиці, мав чималий садочок, тож горщики з квітами ніколи не зазнавали небезпеки. І тут із причин, які лишилися невідомі йому самому, Отто раптом узяв горщик із квітами, герань, якщо не помиляюся, і жбурнув його просто вниз у садочок, тож одразу не тільки з’явилися черепки, а й цікаві погляди. Всі сусіди одразу повернули голови; вони в сорочках, як і він, стояли на своїх балконах, тішилися суботою або ж поливали в садочку клумби, — й геть усі одразу повернули голови. Ця загальна увага, здається, так роздратувала нашого молочника, що всі горщики з квітами, загалом аж сімнадцять, він поскидав у садочок, що, зрештою, як і самі горщики, був його власністю. А проте його заарештували. Відтоді Отто вважали за божевільного. І він таки справді збожеволів, — розповідав я, — з ним уже годі було розмовляти. — Я курив, а бармен, як і слід, усміхнувся, але невпевнено, не знаючи, що я хочу сказати цією розповіддю. — Що ж, — казав я далі, гасячи недопалок у попільничці на шинквасі, — його власне Я спожило себе, інколи трапляється й таке, а ніяке інше Я не спадало йому на гадку. На нього гидко було дивитися.

Не знаю, чи бармен зрозумів мене.

— Атож, — кивав я головою, — отак воно й було.

Я дістав наступну сигарету.

Я чекав когось...

Бармен підніс вогонь.

— Я знав одного чоловіка, — знову заговорив я, — вже іншого, що не потрапив до божевільні, — казав я, — хоча він жив лише у світі своєї уяви. — Я курив. — Він уявив собі, ніби він невдаха, чесний і сумлінний чоловік, якому ніколи не всміхнулося щастя. Ми всі співчували йому. Тільки-но він заощаджував що-небудь, знецінювалися гроші. І так завжди. Жодна цеглина не падала з покрівлі, якщо він не проходив повз. Вигадка, ніби він невдаха, належала до його улюблених, бо надто зручна. Не минало жодного місяця, щоб цей чоловік не мав причини поскаржитися, ба навіть жодного тижня, а то й дня. Той, хто знав його бодай трохи, навіть боявся запитати: «Як справи?» Він, тоді, власне, не скаржився, а просто сміявся зі свого нечуваного безталання. І справді, йому завжди діставалося те, що обходило інших. Просто не щастило, тут годі було заперечити, й у великому, і в малому. Але він мужньо витримував усе, — розповідав я, курячи, — аж поки сталося диво. — Я курив і чекав, поки бармен, що переважно мив та витирав склянки, запитав мимохідь, яке диво. — То був несподіваний подарунок долі, — казав я, — справжній подарунок, цей чоловік виграв у лотерею найбільший приз. Про це написали в газетах, тож він не міг заперечити. Коли я зустрів його на вулиці, він був блідий, розгублений, анітрохи не сумнівався у своїй вигадці, що він невдаха, а сумнівався в лотереї, еге ж, та й у світі загалом. Тоді було не до сміху, годилося заспокоїти його. Марно. Він не міг збагнути, що він не невдаха, не хотів збагнути, і був такий приголомшений, що, вийшовши з банку, справді загубив свого гаманця. Думаю, так йому було краще, — казав я, — бо інакше бідоласі довелося б вигадати собі якесь інше, добре Я, і тоді він би вже не міг вважати себе за невдаху. Розумієте, інше Я коштує дорожче, ніж утрата повнісінького гаманця, він був би змушений зректися всієї історії свого життя, знову пережити всі події, і то по-іншому, бо вони вже не пасували б до його Я...

Я пив.

— А невдовзі по тому ще й скочила в гречку його дружина, — закінчив я, — мені шкода того чоловіка, він був справжній невдаха.

Я курив.

Надворі й далі йшов дощ... Я вже не знав, що, власне, я хотів сказати цими оповідками, й дивився на бармена. Можливо, це таки він, думав я, хоча він заперечив; я вже не пригадував, яким був той чоловік із Кешу, можливо, саме тому й не можу позбутися його, я курив і думав про ту давню подію, мовчав і курив.

То був 1942 рік, неділя в квітні або травні, нас розквартирували в Самедані, кантон Ґраубюнден, був безхмарний день, я мав відпустку на суботу-неділю, проте не поїхав додому, а хотів побути на самоті й пішов у гори. Відпускникам, власне, найсуворіше забороняли ходити одинцем у гори з огляду на небезпеки, але я все-таки пішов, і то на пік Кеш. Я переночував у клуні, де стояв собачий холод, не було ані оберемка сіна, протяг, усіяна зорями ніч; я не хотів заходити до притулку «Кеш», бо там, можливо, були офіцери, яким я, простий артилерист, мав би повідомити про мету своєї відпустки, а саме цього я й не хотів. Щоб мати справжню відпустку, відпустку від усякого примусу доповідати. Промерзнувши цілу ніч, я встав ще передсвітом, задовго до сходу сонця. На сірому каменястому схилі мого сірого мундира ніхто б не помітив, і я піднімався досить швидко, а коли дійшов до снігу, він був ще твердий, мов дзвін. Я перепочив у видолинку, саме тоді зійшло сонце, ніде навколо жодної людини, я поснідав сухим «Овомальтином»[4]. Я мав із собою льодоруб, тому й не хотів, щоб у долині хто-небудь бачив мене — самотнього альпініста з льодорубом. Тепер я радів невеликому лискучому льодорубові, можливо, я пішов би й без нього, бо сніг на сонці невдовзі розм’як, але в затінку доводилося рубати сходинки. Я зняв із себе бахматий військовий мундир, прив’язавши його до пояса, й раз по раз озирав місцевість, чи не йде хто-небудь, бодай не офіцер. Якби я був на вершині, вони б уже нічого не заборонили мені, думав я, в крайньому випадку запитають, чи я не знаю наказу, і обмежаться чуттям гірської товариськості. Але я не бачив нікого, принаймні на сніговому покриві, а коли не бив льодорубом, теж нічого не чув. Я був сам, як на Місяці. Лише чув, як котяться на скелі крижані скалки, більш нічого, удари свого льодоруба по гострих скелях, вітер і більш нічого. Вітер над гострим гребенем. Коли згодом я вибрався нагору, я стояв сам коло хреста на вершині й відчував щастя. Ставало дедалі тепліше, і я з каміння виклав собі нішу, що захищала від вітру, скинув навіть просякнуту потом сорочку і скрутив мундир, як подушку. Згодом я заснув, утомлений після безсонної ночі, й проспав, не знаю, як довго; принаймні я заплющив очі й дрімав, чогось іншого й не хотілося. Чоловік у цивільному, що раптом розбудив мене, проказав: «Вітаю!», намагаючись удавати швейцарський акцент, але то безперечно був німець, що, помітивши мій подив, заявив, мовляв, не хотів заважати мені, але я, звичайно, одразу випростався, спершу мовчки. Річ очевидна, він не щойно зійшов на вершину, бо його рюкзак стояв трохи поодаль. Я привітався, вже підвівшись із землі, тож ми тепер стояли поряд. Він, тримаючи бінокль перед обличчям, лише хотів дізнатися, де гора Берніна. «О, та ви солдат!» — проказав він, побачивши зі скептичним усміхом мої неможливі трубчасті штани, а коли я показав йому ту гору, я одразу зауважив, як добре він знає місцевість. Мабуть, людина, закохана в Енгаден, іноземець, але знавець, принаймні назви легко злітали з його язика — Берніна, Палю, Розач, — знав він і назви сіл у долині. Він, як я чув, мав карту, хоча карти місцевості тоді конфісковували, крім того «Лейку». Його наполегливе намагання наслідувати нашу місцеву говірку, і то так, наче це була дитяча мова, прагнення втертися в довіру без здатності розмовляти іншим тоном, і при цьому нотки зичливого покровительства й небажання помітити, що вони дратують мене, — це все перешкоджало розмові ще більше, ніж вітер. Я, звичайно, відповідав літературною німецькою мовою, навіть якщо з алеманським акцентом, але марно. Він навіть знав, як називають по-місцевому кухонну шафу: Chuchichäschtli. Але це все речі другорядні, з розмовою вони не мали нічого спільного. «Еге ж, тут багато військових». Я бачив, що йому коштує зусиль поважно ставитися до мого солдатського мундира. Можливо, причина ніяковості полягає в мені, думав я, коли він запропонував мені свого бінокля, і я подав йому свою фляжку з вином «Veltliner». У бінокль я побачив, що він скористався моїм слідом. Більше ніхто не піднімався. Я подякував за бінокль. Він був зі мною десь півгодини, і ми розмовляли передусім про гори, а крім того, про флору, причому його тон був сповнений удячності та визнання. Мені щось перешкоджало (власне, чому?) глянути йому в обличчя, я був наче скутий його нетактовністю, що одразу збентежила мене, і майже не знав, що казати. За кого він вважав мене, я не знаю, в усякому разі за недотепу, і його страшенно здивувало, коли з’ясувалося, що я знаю Берлін. Що швидше точилася розмова, — швидше тому, що він віддався власній інтонації, — то нетерплячіше я чекав на мить, коли він візьме свого рюкзака. Моя порада, що йому найкраще спускатися в напрямі Мадулейну, виявилася зайвою. Він ночував у притулку «Кеш» і хвалив його так, наче я будував його. Багато офіцерів, атож, славні хлопці. Його запитання, чи навчали нас альпінізмові, я пустив повз вуха. Він зробив усе, щоб у мене не лишилося жодного сумніву, що о четвертій годині він наміряється бути в Мадулейні. Хай там як, він уже пакував свій рюкзак і запропонував мені яблуко. Мені стало трохи соромно. Яблуко, тут, нагорі — це неабищо. Коли він тим часом пристебнув рюкзак, я був уже не такий скутий, ми потисли руки один одному, на нього напала щирість, але що саме він казав, я забув. Рейх — цього мені вистачило, сенс його слів був виразний. Я нічого на те не відповів, але не сказав і нічого іншого, тільки стояв і мовчав із руками в кишенях солдатських трубчастих штанів, які я ненавидів, і дивився на землі, що невдовзі, запевняв він, теж належатимуть Рейху. Я бачив чорнуваті, подекуди навіть червонясті скелі, осяяний полудневим сонцем сніг і осипи, схили з сірим круглястим камінням, альпійські луки — кам’янисті простори без дерев, ручаї, з сонячними полисками, пасовиська, худобу, що здалеку видавалася хробачками, долину з лісом і тінями хмар, а неподалік чорних галок. Тільки за хвилину, коли він заховав «Лейку» і, по-дружньому всміхнувшись, ще раз побажав щасливої служби і зник нарешті за скелею, я розсердився, що не заткнув йому рота, й раптом зацікавився його особливими прикметами; я ступив на скелястий виступ, але запізно: я побачив його тільки тоді, коли він обійшов скелястий гребінь і був метрів на тридцять нижче від мене, тож перед очима лишився тільки його зелений фетровий капелюх. Він поковзнувся, але втримався, далі спускався вже обережніше. Я гукнув його, щоб він ще раз підняв угору обличчя, але він не почув мене. Я хотів сказати, що слід категорично уникати щебеню. Він і далі спускався вниз, здається, йому ніщо не заважало, він був уже над щебенем. Що довше я стримував своє обурення його словами, то несамовитіше обурювався тепер, дивлячись, як спускається той недоумок. Знову котиться вниз каміння! Я свиснув, склавши пальці; він, мабуть, гадав, що то посвист бабака, який теж невдовзі належатиме гітлерівському Рейху, й озирнувся. Я стояв на краю скелі, аж поки він спустився у видолинок піку Кеш, чорний чоловічок на снігу, можливо, він знову робив знімки, принаймні довго тупцявся, повертаючись у різні боки. Я взяв свій військовий кітель, раптом надумавши спускатися, щоб наздогнати його. Навіщо? Я лишився на вершині. Я й далі спостерігав його, аж поки він проминув сніги, потім усипаний камінням схил, далі вийшов на альпійське пасовисько й розчинився в ньому завдяки своїй непромокальній куртці, лише тоді я припинив своє безглузде спостереження.

Згодом я заснув...

Прокинувшись, мабуть, тому, що замерз, я злякався на думку, мовляв, я зіпхнув того чоловіка зі скель. Я знав: я не чинив цього. Власне, а чом би й ні? Це мені й не приснилося, я просто прокинувся з готового думкою: досить було штовхнути рукою, коли він нагнувся за рюкзаком.

Я з’їв тепер його яблуко.

Звичайно, я зрадів, що не зіпхнув його. Це було б убивство. Я ніколи не розмовляв про той випадок із жодною людиною, навіть віч-на-віч, хоча я нічого не скоїв... Я бачив: ніде навколо жодної людини. Пара чорних галок. Жодного свідка. Нікого. Вітер і жодного вуха. Ввечері в Семадені я стояв би на перекличці в задньому ряду, повернувши голову праворуч, — шикуйсь, руки по швах, струнко! — виструнчений і бравий, а потім пив би пиво. По мені ніхто б нічого не помітив, думав я. Відтоді я розмовляв із багатьма вбивцями, — чи то у вагоні-ресторані, чи то в антракті під час концерту, чи то ще де-небудь, — і в них годі помітити що-небудь... З’ївши яблуко, я знову вийшов на скелястий виступ, щоб побачити, як глибоко він би впав. Крутий, лискучий карниз, більш нічого. Чорні галки, чорні і близькі, безгучно ширяли над далеким льодовиком. Що ж, цей невеличкий північний схил мало не прямовисний. Я глянув на годинник: пора спускатися. Я взяв бахматий сірий кітель, пояс, льодоруб. Сніг був ще досить м’який, і я відзначив, що навіть я одного разу покотив камінчика вниз. Дійшовши до видолинка, я, власне, вже забув про того чоловіка. Як не зважати на те, що спуск по м’якому снігу інколи вимагав майже всієї моєї уваги, навряд чи є потреба казати, що я мав цілком реальні справи, думати про які було б набагато розумніше, починаючи з паскуди фельдфебеля, що хотів знову відправити мене в караул, а передусім про роботу, яка лишилася вдома, я не мав покликання бути солдатом. Пополудні у видолинку, де я побачив схрещені в різних напрямах сліди того чоловіка, я й далі не міг пригадати його точних слів там, нагорі, де тепер височів тільки білий хрест на вершині, лише пригадував, що можна було б зробити щось, але я не зробив. І на цьому, хотілося думати мені, все й скінчилося, навіть якщо я нічого не зробив. Але мене цікавило, куди він міг би впасти. Тільки це. Я ступив кілька кроків, хоча тут, із північного боку нижче від піку Кеш, був невеличкий льодовик. Недалеко, тільки щоб глянути, лише кілька кроків. Сніг там був такий м’який, що я вгрузав по коліна і аж спітнів від напруги. Тут годилося б мати лижви. Я знав спуск по льодовику. Без бойового спорядження, без карабіна за спиною це було б просто чудово. Праворуч до Зертіга, ліворуч до Бергюна. Але далеко я по тому снігу не прочалапав, мене вже підганяв час. Третя година! Цієї пори він уже далеко внизу в долині, дивиться на Мадулейн, по той бік вододілу; якщо він так жваво ходить, як розмовляє, то вже, напевне, коло перших сосон. А я тим часом вгруз по коліна в сніг! Але я й далі стояв немов під невисокою стіною, а оскільки не знав, як би я почувався, побачивши розтрощений череп, заходився докладно міркувати, чи справді чоловік падав би вздовж цього схилу. Я видряпався на кілька метрів угору, щоб краще оглянути стіну, крім того, щоб мати змогу краще стояти: розколина піді мною змусила мене здригнутися. Я засапався. Можливо, й він зачепився б за скелі, і тільки його «Лейка» впала б на сніг, а може, й ні. Коли придивитися ближче, то була, власне, не стіна, можливо, він зачепився б ще вище в розколині між скель. Я не знав, чому я переймаюся тим, чого не сталося. Тут, де вітру, що віяв на вершині, не відчувалося, було тихо, як у могилі, тільки легенько падали краплини, сніг танув, бо сонце пополудні зазирнуло і в цю розколину. Було жарко, і я не вперше прокляв непрактичний кітель нашої армії. Скеля під сонячним промінням видавалася наче бурштинова, небо натомість — фіалковим, а льодовик — синюватим, принаймні розколини, сніг — як молоко, і тільки мої глибокі сліди були водяво-блакитні. Ніде жодного руху. Тільки чорні галки ширяли високо вгорі. Хреста на вершині звідти я вже не бачив. Я повернувся у видолинок. Моє сподівання, що інколи можна буде ковзати, не справдилось, я не раз намагався, але сніг був справжньою кашею. Я йшов по сліду аж до кінця снігів, але навіть на сланцевому щебені ще можна було розрізнити його сліди, місця, де він прослизався, і наче штамповані відбитки підошов, я бачив, що в нього першокласні гірські черевики, і тільки на альпійських луках втратив назавжди його слід.

Оце й усе.

Увечері в Семадені під час переклички я став у задній ряд, але марно: мене відправили в караул, тож годі було думати про пиво і навіть про сон. Сонце страшенно попекло мені шкіру, мене лихоманило. Хоча я давно пересвідчився, що той чоловік з Кешу — не безневинний турист, я нічого не розповідав. Мій пост був на сільському майдані, і я не мав ніякої іншої роботи, як тільки пильнувати, з карабіном у руках пильнувати, чи не з’явиться на майдані зелений фетровий капелюх. Моє навіяне літературою сподівання, звичайно, не справдилося. Я марно вартував, десять кроків туди, десять кроків сюди. Власне, тоді, 1942 року, туристів уже не було. Я б упізнав його, але він не пішов крізь Семаден...

Отже, підводьмо риску!

Під чим?

У подальші роки, як відомо, сталося багато. І то реальних подій. Я ніколи не думав про той епізод, Господи, часу на дрібниці не було, і тим паче на витвори уяви, на вигадану смерть, і то за доби, коли, як я невдовзі дізнався, щодня вистачало інших смертей. Отже, я ніколи не думав і нікому не розказував про ту синю неділю на піку Кеш, така розповідь була б сміховинна. Крім того, я вже більше ніколи не ходив на ту гору. Але, як з’ясувалося згодом, не забув її, тим часом як дуже багато своїх реальних учинків забув цілковито. Дивно. Здається, передусім саме реальні вчинки найлегше випадають із пам’яті, і тільки світ, що нічого не знає про мої нескоєні вчинки, полюбляє нагадувати мені про ті вчинки, які, власне, лише наганяють нудьгу на мене. Результатом цієї нудьги є спроба піднести кілька своїх учинків до статусу добрих або лихих. Я вже не можу чути, мовляв, я вчинив те або те, і воно гідне осуду чи похвали. Моє життя перестає бути нудьгою для мене тільки як незабутнє майбутнє, навіть якщо в минулому я відкладав його як вигадку, — лише як витвір уяви: якби я зіпхнув на схил чоловіка з Кешу...

Я не вчинив нічого.

Жоден кат не забере мене.

Отже, підводьмо риску!

Тільки згодом, читаючи газету, я раптом знову згадав про той випадок. У газеті я прочитав, мовляв, у Ґраубюндені, неподалік від Клостерса, було передбачене будівництво німецького концентраційного табору; плани були вже готові, і можна припустити, що їх виготовили не без докладного вивчення місцевості. Хто вивчав місцевість поблизу Клостерса? Можливо, чоловік, який тієї неділі 1942 року теж зійшов на пік Кеш помилуватися краєвидами і якого я не зіпхнув на схил...

Не знаю.

Я ніколи не дізнаюся, хто то був.

Удруге я був змушений згадати про нього тоді, коли Бурі, ще як молодий лікар, повернувся з Греції, де працював на міжнародну організацію Червоного Хреста, й розповів нам про все побачене, зокрема про те, як у центрі Афін голодна грецька дитина спробувала вкрасти хліб із машини вермахту, а німецький солдат схопив і розстріляв її на вулиці. Бурі, звичайно, бачив й інше: не кожен солдат просто брав і розстрілював грецьку або польську дитину. Я знаю про це. Я лише запитав, яким був той солдат з Афін, наче міг упізнати його.

Навіщо?

Ми розмовляли так, як розмовляють люди на вершині гори, так би мовити, по-товариському, двоє чоловіків, самі серед широчезних просторів, по-товариському й лаконічно, бо ненастанний вітер на вершині не давав змоги виголошувати довгі речення. Без формальностей, розумієте, потисли один одному руки, навіть не представившись. Ми обидва дійшли до вершини, цього було досить, обидва оглядали ті самі далекі краєвиди. Потискали руки чи ні — цього я вже й не пригадую як слід, можливо, я тримав обидві руки в кишенях штанів. Згодом я з’їв його яблуко, більш нічого, глянув униз на схил. Я точно знаю, чого я не вчинив. Можливо, він був добрий хлопець, навіть чудовий хлопець, завжди приказував я собі, щоб відчути полегкість, що я нічого не вчинив. Можливо, я навіть знову бачив його, не знаючи про це, вже після війни, в іншому одязі абощо, тож, навіть щиро прагнучи, годі було впізнати його, і він один з багатьох, кого я ціную, кого не хотів би втратити. Я тільки інколи стаю такий невпевнений. Зненацька. Крім того, проминуло двадцять років. Я знаю, що з цього випадку можна лише посміятися. Нездатність забути про нескоєний учинок сміховинна. Я нікому й не розповідаю про нього. А інколи знову геть забуваю про той випадок...

Лише його голос звучить мені у вухах.

Я допив свою склянку.

Пора платити.

— Еге ж, — мовив я, — росіяни!

Навіть бармен, побачив я, тим часом думав уже про інше... До його оповідки про працю в російських копальнях, прямо пов’язаній із моєю оповідкою про те, чого не сталося, ми вже не поверталися.

— Пане докторе, — запитав він, — може, ще одне віскі?

— Скажіть мені, — запитав я, поки він вичистив попільничку і шурнув ганчіркою по шинквасу, який я, напевне, запорошив попелом, — ви були коли-небудь на піку Кеш?

— Ні, — відказав він, — ви вже запитували.

Я забагато випив... Дама, що тим часом зайшла до бару й нагадала мені очима, які озирали приміщення, що я вже півтори години прочекав когось, була, як я зрозумів, його дружиною, а він сам, на жаль, кудись виїхав, і вона прийшла вибачитися за нього, я тим часом підвівся з високого стільчика і взяв її мокрого плаща. Щоб бути чемним. Показати, що я вибачаю. Річ зрозуміла. Власне, я мав би вибачити собі: я вже й забув, що чекаю когось. Щоб бути чемним, я пропоную:

— Вип’єте чого-небудь?

Я трохи збентежився, що її чоловіка, який тепер у Лондоні і якого я мав чекати, я ще ніколи не бачив, натомість бачу його дружину, а втім, я й так був збентежений.

— І досі йде дощ? — запитав я.

Власне, я вже хотів платити.

— Я не хочу затримувати вас, — проказала вона, сідаючи на стільчик коло шинквасу. — Я справді не хочу затримувати вас...

— Що ви п’єте? — поцікавився я.

— Ні, — відказала вона. — Там такий дощ!

Спершу вона поправила собі коси, а помітивши, що я забагато випив, замовила собі ялівцевої горілки. Про що тепер розмовляти? Не знаю чому, я одразу вважав її за актрису. Я бачив цю жінку вперше, можливо, й востаннє. Щоб не бути нечемним, не запитував про її професію, може, це навіть відома актриса, і моє запитання було б неприхованою образою. Я гриз різні печива, до яких міг дотягтися рукою праворуч або ліворуч від себе, і слухав, чому Свобода, її чоловік, був змушений виїхати, мимохідь подав їй вогонь, коли вона хотіла закурити, і ще раз без слів, самим виразом обличчя, вибачив їй. Говорячи про чоловіка, вона курила трохи поквапно. Її мокрі від дощу коси вилискували чорним. Я вирішив не закохуватися. Очі в неї великі й сині. Інколи я відчував потребу щось сказати, щоб не бентежитись і не поводитись по-дурному. Невпевненість, слід її вважати за актрису чи ні, тільки збільшувала мою збентеженість, а вона тепер, не знаю чому, заговорила про Перу. Я запитував себе, яку роль годилося б дати цій жінці. Моє мовчання й довгі погляди вочевидь створили в неї враження, ніби я розумію її, хай там як, вона теж трохи збентежилася. Вона пила ялівцівку так, наче раптом стала поспішати. Вона не хоче затримувати незнайомого добродія. Я запитав щось про Перу, але вона справді не хотіла затримувати незнайомого добродія, вона прийшла вибачитися за свого Свободу і хоче тихенько заплатити, але я не дозволяю їй. «Прошу вас!» — кажу я, і бармен Пепе тепер удає глухого й тримається поодаль, не підходить за платнею, і ми змушені розмовляти далі. Про що? Я запитав про її чоловіка, я начебто мав знати його. Її чоловік, як уже сказано, був тоді в Лондоні. Я тепер, ніби після дзвону на сполох, раптом протверезів, і тільки незнайомий добродій, якого вона не хотіла затримувати, й далі був п’яний, та ще й добряче, і отак завжди, я відрізняю себе від нього. Перу, каже він, нехай воно стане для нього країною надії! Поки я збагнув, яку дурницю він щойно бовкнув, вона слухала, широко розплющивши очі, їй, здається, подобалось, і тому вони розмовляли про Перу, якого я не знав. Вона їздила в Перу зі своїм чоловіком. Я був змушений дещо визнати, а саме: дуже рідко трапляється жінка, з якою мені цікаво розмовляти, якщо вона бодай трохи не цікавить мене як жінка. Тому я глянув на її вуста. А коли мимохідь почув, що вона вірна своєму чоловікові, не знав, чому вона раптом заговорила про таке, тож я й не слухав. Коли вона говорила, її обличчя було жвавим і гарним, і я мовчки споглядав його (поки вона розмовляла з незнайомим добродієм), усміхався, аж вона зашарілася, відкинула коси назад і заходилася ревно струшувати попіл із сигарети, якого майже не було, вдала, ніби вивчає блискучими очима рекламний плакат, повішений у барі, «Johnnie Walker highest awards», її власний дим заслав їй обличчя, «guaranteed same quality throughout the world», її обличчя варто розглядати навіть у профіль, її рука не чужа, навіть коси, ця найдивовижніша окраса людини, не відчужують... Вона глянула на свого крихітного годинника.

— Ох, — зойкнула вона, — вже третя година!

Натомість я мав час.

Власне, й вона мала час.

— Ви справді не п’єте віскі? — запитав я, а Пепе, витончений, як і кожен бармен, знавець людських душ, одразу взяв чисту склянку, тож я лише проказав:

— Отже, дві.

Я запитую себе, що було далі...

Третя година пополудні — страхітлива година, година без перепадів, рівна й непомітна, я згадую про далеке дитинство, коли лежав хворий і була третя година пополудні, книжку з малюнками, яблучний сік, вічність... Просто щоб сказати що-небудь, запитую, чи є в неї діти, що, власне, мене не обходить. Ми приглядаємось, як метушиться бармен: лід, віскі, содова... Незнайомий добродій, коли він згодом (десь о пів на четверту) хапає її просто за руку, бентежиться не перед нею, а переді мною. Вона не дивиться на мене глузливо, як я сподівався, мовляв, добродію, в чому річ? І не відсмикує теплої руки і, оскільки, крім того, ще й мовчить, незнайомому добродієві нічого не лишається, як і далі тримати її за руку. Щиро кажучи, я не шкодував. Ба більше: я був приголомшений. А коли незнайомий добродій нарешті забрав свою руку, потрібну мені, щоб узяти віскі, перш ніж воно нагріється, вона, здається, вже помітила мою приховану приголомшеність і хибно зрозуміла її. Хай там як, тепер, беручись водночас за склянку, вона занадто глибоко вдихнула, наче їй стало недобре, прибрала собі коси з чола й глянула на мене — на мене! — своїми великими синіми очима, не бачачи, що я хотів би бути сам. Ми курили, надворі й далі йшов дощ, ми курили. Я відчував, що впадаю тепер у меланхолію, яка в чоловіків має ту особливість, що робить їх нездоланними. Не зарадило й те, що я тепер пильно приглядався до незнайомого добродія. Як я й сподівався (я знаю його!), він розмовляє тепер з грайливою відвертістю, інтимнішою, ніж мені до вподоби, безпосередньо розводиться про життєві питання. Чи повинна жінка, що має професію, народжувати дитину? Що слід розуміти під шлюбом? Я бачу цю гру наскрізь. Ідеться тільки про те, щоб вимовляти слова до того, як вони означатимуть щось особисто-історичне, такі слова, як кохання, чоловік і жінка, стать, дружба, ліжко і професія, вірність, ревнощі, тип і особистість, і таке далі. А оскільки мої власні погляди, зведені отак до універсальних, наганяють на мене смертельну нудьгу, незнайомий добродій приправляє їх невеличкими прикладами, які сам і вигадує. Припустімо, каже він, ніби двоє людей, як-от ми, падають одне одному в обійми. Або: нам пощастило, і наші стосунки не матимуть історії, бо, припустімо, ми заприсяглись цуратися повторень. Далі він ступає ще один крок, щоб приклад, поданий у загальних рисах, зробити наочним: вигадує діалог, який раптом дає змогу перейти на «ти», цього вимагає приклад, і вона розуміє, що незнайомий добродій тільки для прикладу каже про них обох «ми». Або: «ти і я». Або: ти збагнула, що ми розстанемось, і я теж збагнув. Вона ненастанно курила, розуміла, що він говорить у лапках, і пускала дим перед собою, а коли він укотре схопився за мою склянку, щоб показати, що ми сидимо в цьому гидкому барі й більше ніде, то знову вимовив «ви». Гра скінчилася. Вона тепер довго мовчить, дим із напіврозтулених вуст піднімається, мов синювата вуаль над її обличчям, з її боку — повне розуміння його поглядів, його загально-принципово-слушних поглядів. Він не закоханий, ні, це очевидна річ. Але гра з переходом на «ти» збагатила досвідом, який трохи змінив розмову, і переходу на «ви» вже не скасувати. Принагідно я глянув на годинник, щоб застерегти незнайомого добродія, проте марно. Оте «ви», хоч як міцно надалі дотримуються його, стало немов чарами, які розганяють нудьгу. Тому я говорю тепер про безневинні речі, події у світі, виголошую монолог. Уряди-годи, неначе її примушує дим, вона примружує очі, мов жінка, що обіймає, тож було б тільки природним, якби незнайомий добродій, чи то жартівливо, чи то з німими собачими очима, ще раз узяв її просто за руку, що лежить на шинквасі з сигаретою на попільничці, потім обняв її за плече, за шию. Він не робить нічого. Можливо, без моєї пильності він би спробував... несамохіть...

Тепер я вже справді хотів заплатити.

— Пепе! — гукнув я.

Бармен, трактуючи нас як пару, тим часом прилип до вікна, вдає, ніби ще ніколи не бачив, як сновигають машини під дощем, і прикидається глухим, хоч як часто я цокаю монетою по шинквасу. Раптом я знову відчув страшенну нудьгу. Саме тому я наважуюсь цокати тільки дуже тихенько, ненастирливо.

— Вам треба йти, — проказала вона.

— На жаль, — признався я.

— Мені теж, — кивнула вона.

Я знову цокаю монетою.

Я не знаю, чому незнайомий добродій, який наганяє на мене ще більшу нудьгу, ніж вона, бо його слова я чую не вперше, раптом заговорив про чарівливість чоловіків-гомосексуалістів; намагаючись привернути увагу вкрай неуважного бармена, я не дуже дослухався до розмови, вона визнала слушність його слів, атож, про чарівливість таких чоловіків, які залюбки переодягаються (тепер я пригадую: ми говорили про одного актора, а потім про акторів узагалі) й полюбляють навіть жіноче вбрання, полюбляють парфуми. Вона була в жовтому костюмі. Він сповістив, що костюм сподобався йому, але й додав: якби сподобався менше, він би й придумати не міг, як можна поліпшити його. Навіть присягнув. Натомість чоловік такого типу, казав він, одразу б узявся за комір — він так і вчинив задля прикладу — і почав би щось змінювати та прикрашати. Тож він узяв її за комір. Збентежена, вона, як бачу, стає ще гарніша, вже інша, ніж досі...

Тепер я розплачуюсь.

Я не хочу ніяких любовних історій.

Я хочу працювати.

Поки я ховав здачу, вона вже взяла під руку чорну сумочку, яка чудово пасувала до її жовтого костюма, чорну, як і коси на її голові, й висловила свою втіху, що зустрілася зі мною, люб’язну фразу. Я на те подав їй плащ. Запрошення повечеряти разом було вже напохваті, тим паче, що її чоловік у від’їзді, але я промовчав, поки вона обмотувала шаль навколо шиї. Я теж висловив свою втіху, що зустрівся з нею, люб’язну фразу, і тільки тепер, до того, як вона загорнулася в плащ, я вперше побачив усю її постать і, сподіваюся, востаннє. Як на мене, більшість любовних історій узагалі не повинні відбуватися. «Ви нічого не забули?» — запитав я, неначе вже знав про її забудькуватість. Така турбота сподобалася їй. Не знаю, чи я, чи незнайомий добродій, тепер погладив їй рукою чоло — вона так збентежено поглядала, чуючи кожне «ти», — немов жартома, навмисне, навіть глузливо, щоб підкреслити отак ніжно подарунок долі; не знаю; хай там як, але це сталося. Наше прощання надворі під дощем, аж поки нарешті зупинилося таксі, було швидким і формальним. Тільки тоді, коли вона вже сіла на сухе, зневажливо зосередившись лише на чорній сумочці, мене охопило те, що називають почуттям. Вона, здається, дивилася на мене, а коли нечема-водій, — нечема, бо на цьому місці він, власне, не мав права зупинятися, — поїхав разом з дамою в дощ, поки я марно чекав на помах її рукавички, мене паралізував страх, що моїй волі може настати край...

Я насунув на голову капелюха.

Я крутнувся на підборі — я не хотів бути тим Я, що переживає мою оповідку, оповідку, яку я міг собі уявити, — крутнувся на підборі, щоб якомога швидше відірватися від незнайомого добродія.

Я крутнувся на підборі: її таксі на клумбі дощових струменів, коли я ще раз обернувся, було таким самим таксі, як і решта, невдовзі я вже й не бачив, де воно, бо зупинилося на перехресті, й раптом стало багато таксі, годі їх розрізнити, розбризкують...

Я поплентався до готелю.

Унизу на вулиці перед готелем, де я в одязі ліг на ліжко, гуркотів відбійний молоток, що тепер, коли хотілося спати, видавався мені диявольським знаряддям; не зарадило й те, що я зачинив вікно і навіть опустив жалюзі: шибки деренчали. Я не знав, що робити. Коли молоток інколи припиняв роботу, змінювався лише тон гуркоту, бо тепер стугонів компресор. Я справді не знав, що робити в цьому місті, й немов жартома набрав її номер. Вона була вдома. Немов жартома: відразу, тільки-но почувши її голос, я передав трубку незнайомому добродієві. Прошу! Я взагалі не знав, що казати, а втім, вона теж. Ну то й що? Я вдався до дотепів. Її сміх (без обличчя) навівав нудьгу. Протягом утомливого базікання я лежав на ліжку, розглядав ліву ногу в холоші, що хиталася, мов нога маріонетки, споглядав сині шкарпетки незнайомого добродія, пальцями якого я міг ворушити, як мені заманеться, великим пальцем навіть у сольному виконанні, і чув не без зловтіхи, що сьогодні ввечері вона не вільна, бо мусить бути в театрі, здається, на гастрольному спектаклі «Ла Скала», принаймні я так зрозумів. Натомість лишився квиток її чоловіка, що, на жаль, як я знав, був змушений виїхати. Диявольський гуркіт раптом припинився. Коли її голос, тепер тихіший, бо місто між нею і мною раптом замовкло, — а втім, не сам тільки голос, бо ж додавався й образ вродливої жінки, — трохи вагаючись, запитав, що я роблю сьогодні ввечері, я признався, що я не великий любитель опери. Проте незнайомий добродій розмовляв і далі. Мені не хотілося бачити її знову. Коли я поклав трубку, все видавалося комічним — як здебільшого після якоїсь події: непевну домовленість, якої досяг незнайомий добродій, я не вважав за обов’язкову для себе; вона обтяжлива, та аж ніяк не обов’язкова. Невже це має статися, думав я, діставши з валізи темний костюм і повісивши його на плічка, потім знову ліг на ліжко, курив і зненацька протверезів... Я побачив незнайомого добродія в моєму темному вечірньому костюмі, бачив, як він сидить на місці її чоловіка, а себе самого — як її чоловіка, що виїхав і не знає, що робити в чужому місті, бо надворі дощ, і він лежить у сорочці й штанах у готельній кімнаті, яка не відрізняється від цієї, курить...

Я спробував читати.

(Інколи мені здається, що кожна книжка, якщо в ній не йдеться про запобігання війнам, створення кращого суспільства й таке інше, безглузда, пуста, безвідповідальна, нудна, не варта того, щоб людина читала їх, неприйнятна. Зараз не пора для оповідок про Я. І все-таки людське життя відбувається або зникає в окремому Я, більш ніде.)

Я просто не знав, що діяти.

Невдовзі після шостої години (я не хотів чекати її пообіцяного дзвінка між шостою і сьомою годинами) я вийшов із готелю, щоб піти в кіно і не чути відбійного молотка, який знову взявся до роботи. Дощ припинився, мокрий асфальт відображував блакитне небо, весну. Без плаща, бо я вже переодягнувся для театру, отже, в темному вечірньому костюмі, з руками в кишенях штанів, я зайшов посеред вистави й тому не розумів, кого там застрелили, і нудився; згодом пішов до бару, потім до другого, де грав на автоматі...

Незнайомий добродій: Ендерлін.

На другий день, коли я знову опинився на вулиці та у світі, і то раніше, ніж звичайно, бо була тільки сьома година ранку, він, добродій у темному вечірньому костюмі, йшов незнайомою вуличкою, як і решта людей, що йшли на щоденну роботу, йшов без плаща, з руками в кишенях штанів, щоб привертати до себе якомога менше уваги, а потім у барі, в гурті робітників, що сьорбали каву, теж випив кави й купив сигарети, бо за ніч скурив усі, він знав: ніч із жінкою, що ввійде до дивного числа, яке ніколи не називають. Mille е tre![5]Він знав і їв булочку, не заплативши за неї, й замовив собі другу каву. Він гадав, що минулося, сподівався, ніби може так гадати. Дарма що його бліде обличчя ховалося за пляшками, йому все-таки здавалося, ніби кожен приглядається до нього; це бентежило його, як і сонце надворі, як і дзеркало за пляшками, як і вуличний рух чужого міста, як і те, що сьогодні вівторок, вівторок такого-то числа, і він не знав, чому це бентежить його. Його тут ніхто не знав. Навіть якщо й запізно, щоб піти непомітно під покровом ночі, йому таки пощастило, вважав він, полишити дім так, щоб його ніхто не бачив. Він сподівався на це задля самого факту. Після петлянь по вуличках згодом, мабуть, лише прибиральник бачив, як він умивався в громадському фонтані, саме цей образ і лишиться в його спогадах... Мокра хусточка в кишені штанів тепер заважала, він стояв і пив другу каву, і те, що навіть тут і тепер, де сичав автомат «еспресо», стояв гамір чашок і голосів, він відчував потребу ходити навшпиньки, остаточно збивало його з пантелику. Наче чоловіки ліворуч і праворуч, водії в шкіряних фартухах ніколи не обіймали жінки! Принаймні справа з її ключем вигоріла, ключ від її квартири лежав тепер, як і домовились, у поштовій скриньці, а ключик від поштової скриньки лежав на тумбочці. Якщо вона не заснула, тоді все гаразд... Після другої кави він побадьорішав, наче виспався, й зовсім не відчував утоми. А передусім радів, що тепер він сам. Сам серед чоловіків. Напевне, вона спить, а сон — найдальша країна, яка тільки існує; він не думав про це, а тільки відчував: поки вона спить, вона не в цьому місті. Тож він був у цьому місті такий, як і вчора: сам. Розкривши синю пачку, він зрадів першій сигареті, яку знову-таки куритиме сам, але з’ясував, що не має запальнички, в правій кишені штанів є тільки мокра носова хустка; запальничку він десь лишив серед ночі. Власне, цілком щасливий, бо справді вірив, що вони уникли повторення, з незапаленою сигаретою в губах, він нестямно озирнувся, збагнувши, що загубив десь запальничку. Один водій усякчас плював на підлогу, мозаїчну підлогу, посилану тирсою. Де ця мозаїчна підлога з тирсою зверху, в якій країні? Раптом, піддавшись м’якій знесиленості, яка загрожувала ще раз прив’язати його до неї, він полишив вагання й попросив у одного робітника сірників, але отримав у порепаному масному кулаці лише запальничку, вогник для першої сигарети, яку він знову зможе курити сам, без нікого. Він подякував найближчій потилиці. Єдине обличчя в цьому барі, що вряди-годи поглядало на нього, було його власним у дзеркалі за пляшками, дрібне личко з окулярами в роговій оправі і короткою стрижкою. Він не знав, що в тому личку інколи подобається жінкам. Тільки двоє водяво-сірих очей — вони дивилися із дзеркала, наче справді бути там, у дзеркалі, натомість його тіло — за рамками дзеркала, — були такі, що він упізнавав себе в них... Він насолоджувався сигаретою, яку можна курити, не передаючи під час ніжної гри з вуст до вуст, до того ж читав щойно куплену іноземну газету. Зрештою, існує світ. Її хитрощі, які вчора ввечері видавалися такими продуманими й майже веселими, як-от міжнародний дзвінок, щоб упевнитися, що чоловік справді ще в Лондоні, раптом стали йому, зринувши тепер у мимовільному спогаді, огидні, а він тим часом, із чашкою в лівій руці, знову читав про Алжир. Він не знав, навіщо він тепер думає про вчорашнє. Кінець кінцем це її клопіт. Засмучувала лише думка, що якогось далекого дня, який, власне, вже почався, він пригадає її хитрощі набагато виразніше, ніж будь-які інші, пригадає, як вона з ліжка, тримаючи трубку лівою рукою, розмовляла з Лондоном, поклавши праву руку йому на груди. Він заплющив очі, щоб не бути присутнім при тій розмові. Він не міг закрити ще й вуха. Потім лише довго курив і мовчав. Кінець кінцем це справді не його клопіт, як вона узгоджує такі речі зі своїм шлюбом, і тепер, тримаючи чашку лівою рукою й читаючи про Алжир, він не хотів думати про це. Але й Алжир — не його клопіт, і він відчув потребу розплатитися. Побувши чверть години в цьому барі, він став, як і решта, в ньому не було вже нічого, що вирізняло його, що бентежило його як притаманна йому відмінність від решти людей, і, заплативши, він тепер виходив не навшпиньки, вже не дивувався, що сьогодні вівторок, вівторок такого-то числа. Він твердо вирішив, що сьогодні поїде далі. Іноземну газету перед носом, яка раптом змусила позіхати, він жбурнув геть і махнув рукою таксі, щоб їхати до готелю. Тепер він хотів спати, помитись і спати... Навіть того, що він знає її ім’я, вже забагато... В таксі, що мчало вулицями, він, узявшись за пошарпану петлю вгорі, намагався впорядкувати свої спогади: то було вчора, пополудні в барі, йшов дощ, він чекав когось, зустріч із дружиною цього когось, її жовтий костюм і мокрі коси, ялівцівка, гра незнайомого добродія, який наганяв на нього нудьгу, якого він знав і який не мав нічого спільного з ним, провалля між ним і цим незнайомим добродієм, він хотів іти своїм шляхом...

То було вчора.

Існує якийсь демон, видавалося йому сьогодні, а демон не терпить ніякої гри, за винятком власної, він робить нашу гру своєю, а ми — це кров і життя — не роль, і плоть, що вмирає, і дух, сліпий у вічності, амінь... Із таксі, що мчить вулицями, він, узявшись за пошарпану петлю вгорі, озирає світ: учорашні фасади, вчорашні майдани, незмінені; ті самі вулиці та перехрестя, що й учора, страхітливу рекламу авіакомпанії, яка ще вчора муляла йому очі. Нічого не змінилося, але вже немає вчора, а є сьогодні. Чому завжди сьогодні? Пусте запитання, чи повинно так бути, обтяжувало його не менше, ніж мокра хусточка в кишені штанів. Він опустив скло, щоб непомітно викинути по дорозі принаймні хусточку, він не довіряв собі. Його гнітила аж ніяк не зрада, яку вони скоїли обоє, про це навіть не треба думати; гнітило тільки те, що вона тепер — факт, такий самий, як і решта фактів цього світу. Це трохи дивувало його. Людина пересічної досвідченості, чого він сподівався? Ще до восьмої години ранку, поки вона й далі спала з розпущеними косами, світ, безіменно спалений під час нічних обіймів, знову був тут, реальніший за їхні обійми. Незмінений світ із брудно-зеленими автобусами і рекламою, страхітливий, із назвами вулиць, пам’ятниками й датами, яких він не хотів помічати. І все-таки лишається факт, хоч який незначущий і непомітний, і його не викинеш, наче мокру хусточку. Він не каявся ні в чому. Аж ніяк. Бентежило тільки те, що сьогодні не вчора. Він не приглядався до міста. Й радів цьому. Він сам по собі. Власне, він страшенно радіє. Він не мав відчуття, що вони знову побачаться, він хотів би знову побачити її, але не дзвонитиме, навіть з аеропорту, бо знає, що це не має сенсу... Він не доїхав до готелю, а сказав зупинитися, заплатив, вийшов; він хотів піти в музей. Щоб не бути У світі. Хотів бути сам і по той бік часу. Музей цієї пори був ще закритий, тож він стояв, коли зникло таксі, під дверима, з руками в кишенях штанів, без плаща, добродій у темному вечірньому костюмі, неголений, із сигаретою в роті, але без сірників, і не мав нічого в кишенях, щоб погодувати вуркотливих голубів, нічого, крім мокрої хусточки.

Він понюхав собі тильний бік долоні:

Її парфум уже розвіявся...

Це припиниться, коли вони побачаться знову, і припиниться, коли він полетить далі назавжди; хай там як, він знав, що припиниться, бо немає надії супроти часу... Отож він стояв, а що було холодно, підняв комір піджака, а згодом сів на цоколь колони, навколо вуркотіли білі та сірі голуби, що інколи, наполохані, — чим? — лопотіли крилами й піднімалися на карниз у стилі класицизму.

Чи вона й досі спить?

Вони пообіцяли одне одному не писати листів, ніколи, вони не хотіли майбутнього, вона присягнула:

Ніякого повторення...

Ніякої історії...

Вони хотіли можливого тільки раз: тепер... Це сталося одразу після півночі й стосувалося і його, що нині сидів на цоколі, навколо вуркотіли білі та сірі голуби, які з карниза знову спурхнули на безлюдну площу і сходи, один за одним, тепер уже не лопочучи крилами; він не знав, що робити проти майбутнього, бо майбутнє, він знав, — це я, її чоловік, повторення, історія, скінченність і проклін в усьому, старість, яка надходить щохвилини...

Він глянув на годинник, що тепер був не на зап’ястку: щоб швидше вийти з квартири, він просто запхнув годинника в кишеню штанів. П’ять хвилин на десяту. Якщо його годинник ще йде. Об одинадцятій тридцять у нього зустріч, по роботі, розмова, а потім, можливо, ще й обід. Перш ніж почепити годинник на зап’ясток, підніс його до вуха: йде. Отже, п’ять хвилин на десяту. Відколи вони вперше побачили одне одного, — вчора пополудні в безлюдному барі, — ще й доби не минуло. Для них ще немає повторення, і досі триває день. Ніякого вчора, ніякого сьогодні, ніякої минувшини, ніяких кружлянь крізь час, геть усе — це тепер. Їхній перший ранок, їхній перший полудень. За винятком кількох незначущих слів, коли він замовив каву, купив сигарети й попросив робітника про вогонь, між ними ще не впало жодного слова, не було ще жодної розмови з іншими людьми. Світ був ще просто зовні. Тепер він курив: раптом знайшов сірники поряд із мокрою хусточкою, і один з них навіть загорівся. Тож тепер він сидів і курив. Глянув на чорні лаковані, тепер уже запорошені туфлі й не знав, що робити проти майбутнього, що невдовзі почнеться зі своїми спогадами... Він згадав про її квартиру: коли він приїхав, щоб везти її до театру, вона хотіла показати йому карту Перу й не погоджувалась іти, дарма що часу до вистави лишалося обмаль. Він стояв у передпокої й чекав не без легенької нетерплячки, хоча саме вона, а не він, цікавилася оперою. З більшою охотою він переглянув би фільм, спершу фільм, а потім вечеря. Запхавши немов зайві руки в кишені піджака, він чекав на дані про Перу, які, на її думку, можуть стати йому в пригоді, надто вона шукала дорожню карту Перу, бо він думав і про подорож автомобілем, якщо раптом справді дійде до поїздки. Ще секунда — і карта знайшлася, дарма що він вважав це за річ неможливу, вона стояла й розгортала неквапом дорожню карту Перу. Він вважав це за річ неможливу, а точніше, анітрохи не думав, а коли відчув, як його рука, що начебто була в кишені піджака, погладила їй чоло, збентежився ще більше, ніж вона. Вона вдала, ніби нічого не відчула. Невже цього жесту, легенького і схожого на дружній жарт, ще ніколи не було? Він забув про це, а тепер знає й соромиться повторення. Ще пополудні, в барі, він рукою немов жартома раптом погладив їй чоло. Немов прощаючись. Вона вдала, ніби вважає цей жест за властиву йому манеру, тож вони й розглядали благеньку дорожню карту Перу, що її як пам’ятку я зберігав багато років, і навіть якщо його жест не образив її, все-таки виникла пауза, перш ніж вони заговорили про стан доріг у Перу, тепер докладніше, ніж будь-коли давніше. Це було десь о восьмій годині. Вона була в плащі, ми ще мали намір піти до театру, і то були не викрутні, ще тоді вона думала, що піде на виставу, навіть якщо й спізниться на одну дію. Її машина, яку вона ні разу не замкнула, стояла внизу на вулиці, де зупинку Дозволяли лише для розвантаження, і навіть (як він побачив Уранці) ніколи не вимикала світла. Щодо карти Перу, яка й наступного ранку, коли він виходив із квартири, лежала розкладена на скрині, вона говорила про неї по-іншому, ніж пополудні в безлюдному барі, де від збентеження, лише з його боку, та карта була інструментом флірту, в барі він не знав, про що розмовляти з нею. А тепер вони розмовляли про карту Перу як двоє розважливих людей. Вона шкодувала, що її чоловік поїхав, бо він, запевняла вона, може розповісти про Перу набагато докладніше. Вона гадала, ніби він справді хоче поїхати в Перу. Він сміявся. Перу! Це була єдина власна назва, яку він вимовляв під час обіймів, але не знав, чого він сміявся, і його сміх трохи бентежив її. Хоча він ґречно завдав собі клопоту розповісти про інків, поки вона, не сівши й не запропонувавши стільця йому, взяла сигарету, вони, власне, не знали, про що вони розмовляють. Поглядали одне на одного. Була, мабуть, уже дев’ята година, а вона й далі не пропонувала йому сісти, вони й далі стояли і курили, вона так і не скинула плащ. Її, здавалося, немов спонукає щось раз по раз згадувати чоловікове ім’я, вона немов боялася забути його; ця згадка вочевидь заспокоювала її, а коли й він одного разу згадав її чоловіка, якого знав тільки на ім’я, та аж ніяк не в очі, їй видалося кумедним, що вони не сіли. Він згадав і про оперу, дія якої невпинно розгорталася, вона сіла, але й далі була в плащі. А він не сідав ще довго. Обставина, що він сам не мав плаща, була йому прикра, справляла враження, ніби він заскочив не на одну хвилину. Він говорив стоячи, говорив багато, але й сам був на межі нудьги, сховавши руки в кишені штанів; він боявся рук, які не слухалися його. Страх перед паузою. Вже втретє вони просто дивились одне на одного, чоловік і жінка, безмовно, навіть без усмішки. І не бентежачись. Згодом він усе-таки сів, тож між ними тепер стояв стіл, і, здавалося, ніби вони бояться всякої дії, яка зовні могла б щось змінити, бояться, наприклад, поставити платівку. Вона сиділа й курила. Він розповідав про котів і не знав навіщо. Була вже майже одинадцята година, як вони призналися одне одному, що їм дошкуляє спрага. Вона одразу роздушила сигарету в попільничці. Хоча випити у квартирі було б затишно, обоє відчули, що слід вийти в місто і вже там чогось випити, знов у якомусь барі. Це порозуміння спантеличило його, порозуміння без слів. Зрадівши своїй спразі, обоє підвелися, хоча, відчув він, приймати гостей опівночі — для неї звичайна річ. Вона погасила торшер. Доти була освітлена вся квартира, а всі двері кілька годин стояли відчинені настіж, відколи вона шукала карту Перу, і то навіть двері на кухню, наче вона боялася зачинених дверей. Дивно, що вона загасила торшер, а потім і люстру на стелі; він стояв у передпокої, поки вона в незастебнутому плащі походжала по квартирі. Вперше вона погасила світло навіть у кабінеті, він бачив її постать із солодким усвідомленням, що вже ніколи не забуде її, — він забуде її, і він знав про це, сидячи на цоколі колони, навколо вуркотіли білі та сірі голуби, а він усе не міг вирішити, треба йому бачити її ще раз чи ні. Він хотів піти. Куди? Він підвівсь, як і вчора, і стояв із руками в кишенях темного вечірнього костюма, як і вчора в її квартирі. Хотілося пити. Це було вчора: обоє хотіли піти. Куди їхати? Вони вже стояли в передпокої, готові вийти, й він лише чекав, поки вона знайде ключі від машини. Тільки в передпокої ще й горіло світло. Озираючись, наче щось могло бути не в порядку, вона вже поклала ліву руку на вимикач. «Ходімо!» — проказала вона, коли його рука, немов прощаючись із можливістю, несамохіть і водночас іронічно, бо ж він знав, що не треба повторюватися, погладив їй рукою чоло. «Ходімо!» — зітхнув і він, і вона погасила світло, й нічого вже не світилося, аж поки засірів світанок. Вона ще стояла в плащі, як увесь одяг, знищений поцілунком, одразу став сміховинним, брехнею з хутра, вовни й шовку, зняти яку не так уже й легко, але ж це заповідь палкої пристойності. Їй доведеться, мовила вона, заплатити штраф, на машину приклеять квитанцію. Вона говорила, а він з очевидним спокоєм виконував дії, які свідчили про обізнаність із жіночою білизною і все-таки зазнали б невдачі без її глузливої допомоги, а йому у тверезій самотності вже здавалося, що по-іншому й бути не могло, ніж так, як звичайно трапляється завжди. Він був тверезий, атож, але без іронії, тверезий і мовчазний. Вуличний ліхтар освітлював стелю, а стеля — кімнату, коли він, добродій у чорних лакових туфлях для театру та білій сорочці з краваткою, і досі з годинником на зап’ястку, але без окулярів, які вона зняла йому з обличчя, обмацував її незнайоме тіло, а вона пальцями відчувала сміх на його незнайомих вустах. Анітрохи не знати одне одного в сфері, вищій від усякої здатності пізнання, — Це прекрасно.

Рівно о десятій годині відкрився музей.

Він заплющив очі, мов дитина, яка каже, що зараз заплющить очі, щоб нічна пітьма не впала їй у вічі й не погасила їх... А тепер сидів на лаві в залі, де світло лилося зверху... Чув свистки з недалекої товарної станції, якої ніколи не бачив, сичання, пахкання і свистки невеличкого локомотива, відлуння свистків, потім гуркіт товарних вагонів зі скрипучими осями, перестук коліс на стрілках, свистки, гальма, відлуння свистків, знову пахкання, тишу, сичання пари. Отак цілісіньку ніч. Коли він знову прокинувся, свистки вже замовкли, а він не знав, де він, і навіть голуби не вуркотіли, — голубів давно вже не було, жодного білого, жодного сірого, жодного голуба... Він сидів на лаві в залі, де світло лилося зверху, а неподалік походжав музейний наглядач і придивлявся до відвідувача: він вочевидь заснув.

Це налякало його.

Мабуть, він проспав лише дві або три хвилини, сидячи, як сплять на залізничному вокзалі або в літаку, з розтуленим, як у недоумка, ротом, зі скривленим обличчям; можливо, по залі ходили люди, якась група з екскурсоводом, ще долинали голоси... Не ніч, не її тіло вночі, а її присутність у залі, де світло лилося згори, постала перед ним, наче сон, вуркотіння голубів скидалося на далекий спогад, і тільки відсутність її невеличкого тіла була реальна; її присутність, поки він стояв, схрестивши руки на грудях, а місто шуміло здалеку, як прибій, глухо, монотонно, хвилями, і ті хвилі були зелені. Мабуть, наглядачеві не подобалося, що він уранці вбрався в темний вечірній костюм, та ще й комір підняв. І справді! Він опустив комір.

Він примусив себе читати: «Гермес. Імовірно, початок III ст. до н. е., почасти реконструйовано, ліву ногу замінено, так само й шию. Про первісну позицію голови точаться суперечки».

Він дивився на позицію голови.

Був вівторок.

Він не знав, що втрачається щогодини, лише відчував, що його спогад тане перед її реальною особистістю, й почувався покривдженим. Водночас це дало йому полегкість. Він вільний. Одного разу схопився за гаманець і перевірив, чи не загубив авіаквиток. Не загубив. О вісімнадцятій сорок він повинен бути в аеропорту. Доти він вільний. Те, що пам’ять повідомляла йому про жінку, яка виповнювала його, було слушне й нікчемне, як опис прикмет, точне, як заманеться, безвартісне, як опис прикмет, незначуще, коли людини немає: колір волосся такий-то, одягає жовтий костюм (але це пополудні в барі, ввечері вона була в білому), носова хусточка чорна, розмовляє з легеньким акцентом, можливо, ельзаска, вік — приблизно тридцять років, струнка...

Наглядач пішов геть.

Інколи він знову чув голоси, хтось заходив до зали, потім виходив, інколи чулося, як десь у небі пролітав літак. Потім знову наставала тиша. А надворі сяяло сонце. Але інколи й хмари застилали чуже місто, він помічав, що раптом сірішало, мармур ніби рівнішав, а потім знову лилося яскраве світло, проступала зернистість мармуру...

Чому він не йде далі?

Сам у просторій залі, впершись ззаду руками, наче розглядав мармурову статую з невизначеною остаточно позицією голови, він і далі сидів на м’якій лаві, раптом дуже самотній. Але не йшов телефонувати їй. Він знав, що могло б статися потім. Настане день, коли вони запитають одне одного, нехай, скажімо, тільки про таке: «Що ти робив (робила) вчора ввечері? Я тричі дзвонив (дзвонила). Де ти був (була)?» Поки що такі запитання безневинні, авжеж, тобі навіть лестить цікавість іншого: таж не дізнатися прагнуть, а лише показати, як тужать...

Тепер він нарешті підвівся.

Щоб не стати рабом майбутнього...

Сміховинно: я підводжуся, сідаю, курю, стою, сплю, прокидаюся, встаю, йду, сідаю, встаю.

Надворі знову вуркочуть голуби...

Він махнув рукою таксі.

Уночі, хоча було й не до сну, вони майже не розмовляли, щоб не запрошувати світ словами і назвами; не мовчали, ні, але шепотілися, наче були тільки вони, ніякого «до», ніякого «після», жодної назви, тільки вони, безіменні.

Тепер вибило одинадцяту годину.

Він хотів відмовитися від зустрічі о пів на дванадцяту.

У його клітинці для ключа в готелі лежала записка, яку йому дали разом з ключем від кімнати, якесь повідомлення. Від кого? Манера і спосіб, як йому подали обидва предмети, скромність, виявлена при цьому, образили його самим своїм фактом. Записка могла бути й від якогось чоловіка. Текст повідомляв, що дзвонила дама, просила зателефонувати їй, і були її номер та ім’я, яке тепер, після її обіймів, видавалося йому напрочуд чужим. Ба навіть більше. Він читав у ліфті записку й забув про свій поверх і номер кімнати. Її прохання про дзвінок він сприйняв як порушення слова, ганьбу, невірність. А він тим часом дотримувався нічної присяги — єдиного, що було в них спільного й пов’язувало їх зі світом. Отакою йому видавалася записка, коли він зайшов до кімнати, де намірявся спати аж до вильоту; він не телефонуватиме їй і, розчарований, зненацька відчув утому від розчарування, коли знімав чорні лаковані туфлі, а водночас трохи й радів розчаруванню, що звільнило його від неї, жінки, яка розчинилася в безіменності всіх жінок, що якраз потребували чоловіка. Тепер, він докладно перечитав записку, щоб поглибити свою гіркоту, й помітив зазначений час — 19.10, а отже, і свою помилку. Її прохання про дзвінок було вчорашнім. Це міняло все. Він підрахував: учора о 19.10 він був по дорозі до неї. Що, власне, написано в записці: прохання дами, якої вже немає і не буде, незнайомки в жовтому костюмі пополудні в безлюдному барі. Навіщо це воскресіння? Він уже зіжмакав записку й кинув у сміттєвий кошик, сердитий не на неї, а на час, що заявляє про себе всюди і в кожній дрібничці, час, що неодмінно наздоганяє нас, обертаючись лихом у кожній дрібничці; він поклав до валізи темний вечірній костюм, склав йому, наче трупові, безвольні рукави, зверху вмостив темні штани й сів на край ліжка, зняв із зап’ястка годинник і знову ковзнув очима по зіжмаканій записці — єдиному, що лишилося від неї, крім його мрії. Розгорнувши й розправивши записку, ще раз пильно придивився до неї: почерк був не її. А втім, він не знав її почерку. Тепер немов переплуталося те, чого він боявся й на що сподівався, і в душу заповз легенький смуток, що її дзвінок, її прохання про дзвінок, таке нагальне, не сьогоднішнє. 19.10 — це може бути тільки вчора. Внизу на вулиці знову лупив відбійний молоток, але мовчання, яке він чув тепер, було гучнішим за відбійний молоток: її мовчання. Не його мовчання, яке, напевне, тішило б його, а її мовчання. А що, як подзвонити тепер? Щоб розбити її мовчання? Він сидів, поклавши руку на апарат. Ліжко було розстелене, але навіть не прим’яте. Нарешті він зібрався на силі. Пішов у душ... Таки кожна жінка, думав він, кожна, яку він обіймав, вважала, ніби її кохають, натомість кожна, в яку він справді закохувався, рано чи пізно казала йому, що він, як і всі чоловіки, не тямить, що таке кохання... Він стояв під шумливим душем, як раптом задзвонив телефон; на мить завагався, а потім вирішив: мився далі. Коли все-таки підняв трубку, бо апарат дзеленчав невпинно (він благав якусь мить, щоб зв’язок не зірвався...), серце йому аж гупало, а водночас раділо, в трубці лише тріснуло. Алло? Він стояв голий, як Адам, мокрий, і чекав, поки телефон подзвонить знову, й занімів від гупання серця. Він уже не міг уявити собі її голосу. Всупереч усім присягам ладний знову побачити її, він дивився на незакриті штори, тож, мабуть, могли бачити і його, але й далі стояв коло апарата, аж поки почув голос чоловіка, що чекав його, як і домовились, у вестибулі готелю.

Так, відповів він повільно, я йду.

Нехай мене звуть Ґантенбайн.

Я уявляю собі:

Своє життя з видатною актрисою, яку я кохаю, а до того ж даю їй підстави вважати, ніби я сліпий; наше щастя, зумовлене цим фактом.

Нехай її звуть Ліля.

Світ вважав це за найтяжчу форму божевілля, коли ми, щоб одружитися, стали під спалахи фотоапаратів — актриса і сліпий, люди давали цьому шлюбові (я читав це на їхніх обличчях, коли вони вітали нас) лише коротеньке літо й сумнівалися тільки в тому, хто з нас обох, Ліля чи Ґантенбайн, заслуговує, власне, співчуття.

Ми щасливі, як навряд чи буває щаслива подружня пара.

Я уявляю собі:

Ліля зраджує мене (якщо вжити це вкрай тупе слово) від самого початку, але не знає, що я це бачу, й радіє, мов дитина, коли я зустрічаю її в аеропорту, і то щоразу. Я чекаю її на оглядовій терасі, спираючись на чорний ціпок, з окулярами на обличчі, з жовтою нарукавною пов’язкою. Вона не махає мені рукою, йдучи в юрбі пасажирів, яких ведуть широким бетонованим полем, я, звичайно, теж не махаю. Щоб не вийти з ролі від радості. Я бачу добродія, що несе її пальто, а Ліля, роззираючись, тримає його під руку. Нарешті вона помітила мене! Я бачу. Потім вони зникають у залі митного контролю. Я ніколи не запитаю її, хто той добродій. Адже Ліля ніколи не згадає про нього, а я б не зміг пояснити, звідки я взагалі знаю про його існування, не зрікшись при цьому своєї ролі, а коли я запитував, як моя Ліля, збираючись у подорож, думає тягти усе своє добро: сумки, пальто, парасольку, журнал і все, що належить їй, вона запевняла, що завжди знайдеться хтось, хто допоможе дамі. Мені про це не треба турбуватися. Інколи митна перевірка тривала дуже довго. Ліля там нічого не могла вдіяти. Я любив чекати в аеропортах, мені подобалося дивитись на реактивні літаки, байдуже, йшов дощ чи ні, я залюбки слухав лункий гучномовець, який сповіщав, що світ сповнений цілей: Відень, Каїр, Штутгарт, Афіни, Бейрут, Бангкок, Токіо, Стокгольм, Лісабон, Каракас, Прага, Лондон, Нью-Йорк..: Перш ніж іти до зали митного контролю, я пересвідчувався, звичайно, чи все гаразд, ставав перед дзеркалом і зсував краватку трохи праворуч або ліворуч, щоб Ліля після перших надмірних привітань могла знову поправити її.

Звісно, мені калатало серце.

Інші люди, які разом з Лілею чекали в залі митного контролю і яких теж зустрічали чоловіки або дружини, махали крізь скло руками й намагалися сповістити щось мовою глухонімих, у якій ми, Ліля і я, не мали потреби. Нарешті підходила й черга Лілі. Добродій, що несе її важке пальто, завжди той самий, навіть тоді, коли Ліля прилетіла на день пізніше, ніж передбачала. Чому він хитає головою? Цього лише бракувало: щоб ті митники переплутали валізи! Яке щастя, що хтось оступається за мою Лілю! Адже решта добродіїв дбають лише про свій багаж! Тепер вони розлучаються, я бачу: без поцілунку. Може, вона таки сумнівається в моїй сліпоті? Потім добродій іде повз мене, а Ліля, навантажена відтепер пальтом, сумками і журналами, йде повільніше, ніж він. Оскільки він щоразу, проминаючи мене, дивиться в інший бік, я нічого не можу казати про його обличчя. Як вона плентається! Я не можу ступити їй назустріч, стою, як манекен, аж поки вона цілує мене, і я запитую: «Ліля?» — а потім хапаю всі її речі. Що вона там забула? Ліля навіть не має часу поправити мою перехняблену краватку. Може, шукає свого носія? Він іде за десять кроків позаду нас, і, щоб нагадати їй про нього, я запитую, чи вона вже найняла носія. Ще ні. Моє запитання, як там знімали фільм, передчасне. Про це потім. Вона просить мене почекати хвилинку, не сходити з місця, але вже не знаходить мене. Лише газету, каже Ліля, вона хоче купити газету. Отже, я, манекен, не зрушую з місця, стою з її пальтом і парасолькою й заважаю всім людям. Вона, безперечно, щось забула, він не встигне на свій автобус, думаю я, а звичаю брати того добродія в нашу машину ще не заведено. Я бачу, як він сполошився, хапається за кишені, праву, ліву, хитає головою, знову шукає по кишенях, а чого — не знаю. Я дивлюся, наче на сцену з фільму: не без напруги і не без того авансу участі, який мають на початку фільму, сподіваючись, що невдовзі з’ясується, про що тут ідеться. І знову, як у фільмі: люди на екрані самі, без мене, хоча я можу бачити їх; я можу тільки співчувати, але я зовні, вільний від того, що відбувається, й тому спокійний. Може, її паспорт ще в нього? Я терплячіший за нашого носія. Таки справді! Тепер вона сміється. Звичайно, її паспорт (чому Ліля не запитала мене?) лежить у її сумочці. Але, хай там як, мені сміятись не випадає. Я запитую в носія про погоду, щоб відвернути свій погляд про випадок, якщо Ліля й добродій, що тепер справді не встиг на свій автобус, від чистої полегкості, що знайшовся паспорт, усе-таки поцілуються. Я ще не такий вільний, яким хотілося б бути, і мені було б прикро, якби цьому носієві (її супутникові) заманулося стверджувати, ніби він бачить краще за мене. Тепер Ліля, позбувшись переживань, знову бере мене за руку, я відчуваю, вона цілком моя. «Ти купила газету?» — запитую я без жодного натяку, але тепер вона відповідає на моє запитання, як знімали фільм у Ґайзельгастайгу, тому баварському Голлівуді. Ох! Тепер ми шукаємо її машину, яку я бачу, проте Ліля точно пам’ятає, що ставила її отам далі, але я не сварюся. Я собі походжаю, а тим часом понурому носієві не до сміху. «Ти ба, — вигукує Ліля, — вона стоїть отут!» Я не кажу: «Ось бачиш!» Адже це дрібні пересвари, які підточують велике кохання. В машині, поки Ліля крутить кермо, я знаю, що я — найщасливіший коханець.

Слід сподіватися, Ґантенбайн ніколи не відмовиться від своєї ролі, яка полягає в тому, що він вірить. Яка ніжна Ліля щоразу, коли повертається з гастролей! Вона сідає йому на коліна, невимушена тією мірою, якою з нею перебуває саме він, і вщерть переповнена прихильністю, бо ж немає жодного погляду, що зробив би її свавільною і брехливою; щаслива, як ще ніколи не була щаслива з чоловіком, вільна від лицемірства, бо відчуває, що за нею не стежить жодна підозра. Тоді вона знімає темні окуляри, щоб цілувати Ґантенбайна в очі, її кохання, я відчуваю, щире, перед Ґантенбайном їй немає потреби брехати. Якою милою вона може бути! Вона б не хотіла жити ні з яким іншим чоловіком, каже Ліля, і я вірю їй. Таке життя не завжди буде легким, але має свою винагороду: таж не можна сліпого тягти під юпітери!

Я не покладаюся на свої очі.

Її валіза з наполовину відкритим замком вибльовує все, що було в ній, у коридорі: ролі, листи, взуття, і так воно лежатиме цілими днями, але Ґантенбайн і слова не скаже, наша квартира одразу обертається в сміттєвий кошик, тільки-но Ліля повернеться після походу по крамницях, і так воно, я знаю, все й лежатиме, аж поки Ґантенбайн нишком позбирає шпагат і повикидає папери. Ліля вважає, ніби порядок із часом відновлюється сам собою, вона вірить у гномів, це так зворушливо.

Ось що означає порядок!

Тільки людина, що не є заодно зі світом, потребує порядку, щоб не загинути; Ліля заодно зі світом.

Ліля гарна. А втім, про це їй каже багато людей. А коли каже Ґантенбайн, він заплющує очі, запускає пальці їй у коси і гладить їх, заповнює поцілунками ямки над ключицями.

Ліля перед дзеркалом.

— Господи, — каже вона, — я запізнююся.

Вона не може знайти свого намиста.

— Яка там година? — запитує вона.

Вона завжди спізнюватиметься, тут Ґантенбайн нічого не може вдіяти, але не піде без свого намиста, бо він, потай прибравши в квартирі, знає, де її намисто, а оскільки кохає Лілю, то кладе його там, де вона знаходить його.

— Слухай, — каже вона, — я знайшла!

І отак завжди.

Як-небудь.

Я уявляю собі:

Інколи в нас збирається товариство, і тоді доводиться важче, — адже інші спостерігають, — наприклад, коли Ліля не бачить, що попільничку треба нарешті спорожнити, до чорної кави, на жаль, не подано цукру, а наш собака (думаю, ми маємо собаку) своїм хропінням під столом аж ніяк не допомагає з’ясувати питання, чи Ернст Юнґер уже здійснив внутрішню трансформацію, і тоді я мушу пристосуватися, щоб не виказати себе, я не просто встаю, щоб спорожнити нарешті переповнену попільничку. Хто-небудь заводить розмову про Джойса. Отже, я гладжу собаку, що хропе (таксу чи дога?), і бачу, як наші гості поглядають, де цукор, а я ж мовчу, завдяки темним окулярам захищений від лицемірства, мовляв, я теж читав «Поминки по Фіннеґанові». Коли ж випорожнять попільничку? Хтось заговорив уже про Бена, і це й не дивує мене, невдовзі черга дійшла й до Кафки. Які в Лілі сині, відкриті, гарні, великі, сині очі! Вона не бачить, що невблаганний добродій, який тепер устряє до кожної розмови, покликаючись на великий приклад Брехта, має таке саме обличчя, що й добродій, який донедавна працював у книжковій палаті рейху, а я, звичайно, мовчу, бо теж не бачу. Отакі-от труднощі. При нагоді я встаю і спорожняю попільничку... Мій страх, що такими діями я можу виказати себе, — сліпий бачить, що треба спорожнити попільничку, — не пов’язаний із Лілею, Ліля вже звикла до такого, тільки гості, які ще не знають мене, становлять для мене певну небезпеку, і в кухні, де я вичищаю попільничку, мені калатає серце. З кімнати я чую:

— Лілю, скажіть, він справді сліпий?

— Він завдає собі величезного клопоту, — відповідає Ліля, — щоб ніхто не помітив його сліпоти. Я теж завжди вдаю, ніби не помічаю.

— Наскільки він сліпий?

— Дивовижно, — каже хтось, — як він помічає, що на нього дивляться. Тільки тоді, коли він промовляє, справді виникає враження, що він сліпий. Правда? Коли стає запальним, як-от недавно.

(...з приводу боротьби з расизмом у Літл-Року)

— Маєте слушність, — каже добродій, який щойно відкрив Брехта, — просто дивно, коли він сидить отут і гладить собаку, завжди є відчуття, ніби тебе спостерігають.

— Правда?

— А відколи він сліпий?

— Відколи ми знаємо одне одного, — просто відповідає Ліля. — Спершу я гадала, ніби він жартує. — Пауза. — Невже я не розповідала вам?

— Ні!

І тоді Ліля розповідає про нашу зустріч, щоразу кумедніше, я залюбки слухаю її, й розповідає тим точніше, що невірогіднішою видається ота завжди чарівлива анекдотична оповідка про нашу першу зустріч: як Ґантенбайн прийшов до її гардеробної — добродій зі звичайними квітами захвату. Ліля не прийняла б його, якби стара гардеробниця не запевнила, що то сліпий. Ліля саме знімала грим, була тільки в спідній білизні та у відкритому халаті зверху. Сліпий? Вона (так завжди казала Ліля) скидалася тоді на відьму, обличчя було масне. «Як сліпий?» — запитала вона, але ще до того, як вона склала собі певну думку, як сліпий може захоплюватися її грою, Ґантенбайн уже стояв у дверях, такий невпинний, яким може бути тільки сліпий, він не бачить неможливості, не бачить і приголомшеного обличчя гардеробниці. Просто стоїть, із трояндами в руці, три штуки, й каже, що він у великому захваті. Йому треба вірити. Як на те, саме цього вечора (про це Ліля теж завжди розповідає) вона почувалася гірше, ніж звичайно, просто катастрофічно. Він не знав, куди подіти троянди. Ліля перед гримувальним дзеркалом, з масним, як уже сказано, обличчям, відьма з розпущеними косами, запропонувала, на жаль, хиткий стілець, а гардеробниця забрала в нього три троянди, причому він поцілував їй руку (Ліля розповідає про це тільки тоді, коли я відсутній) і, неабияк схвильований, не помітив помилки, а потім, умостившись на хиткому стільці, заговорив не без певного наміру про Йонеско, то був перший гість у її гардеробній, що не водив очима по кімнаті, а бачив перед очима лише мистецтво, поки Ліля зачісувалась, а потім одяглася в його присутності, атож, зі сліпим уже за чверть години почуваєшся, мов одружена... Хтось по-дурному хихикає... Нарешті я приношу чисті попільнички. Тиша. Я бачу їхній подив, коли Ґантенбайн кладе на стіл чисті попільнички, одну тут, другу там, не зачепивши їхніх тарілок і склянок. «Чому ви нічого не п’єте?» — запитує він і наповнює порожні склянки, до нього приглядаються, а я пильно спостерігаю, чи не з’явиться в кого сумнів. Коли хто сумнівається, я наливаю йому так, щоб полилося через вінця. Потреба в таких хитрощах виникає дедалі рідше. Хтось починає говорити про Мюзіля.

Важливий пункт:

Я дозволяю Лілі утримувати себе.

Причина:

Навряд чи існує подружжя, яке згодом під час розлучення не з’ясовує, що фінансове питання між чоловіком і дружиною ніколи не було вирішеним, і тому почувається тяжко скривдженим. Я маю на увазі не ті щасливі пари, які мають замало грошей, бо тут немає фінансового питання між чоловіком і жінкою, воно постає тільки тоді, коли обоє досить заробляють для себе, а отже, досить і для обох, — ось що я маю на увазі. Спроби завести спільну касу, коли кожен водночас і дає, і бере, зазнають невдачі в сучасному суспільстві, що починаючи від тих, хто бере на чай, і закінчуючи державою — й далі, як і давніше, звертається до чоловіка...

Я уявляю собі:

Ліля і Ґантенбайн у ресторані, Ліля, отже, утримує мене, й офіціант приніс рахунок. Прошу. Я бачу, що сором’язливо складений рахунок лежить на тарілочці, і вдаю сліпого, просторікую й далі, як і жінка, коли приносять рахунок, а Ліля тим часом дістає сумочку і платить, а я просторікую собі, ніби нічого й не сталося. Коли офіціант повертається зі здачею, я запитую, чи є в них сигари. Ця сцена триває мить. Отже, ми розмовляємо далі. Ліля великодушна, мовчазна, немов чоловік, жодного слова про гроші, тож розмова в такому разі справді невимушена. В крайньому випадку я можу лише запитати, чи ми, власне, платили. Інколи я справді не бачу, що це не моя справа. Ліля розповідає про своє дитинство, а я тим часом вибираю сигару і з величезною цікавістю слухаю про її дитячі роки. Але тепер, поки я обрізаю сигару, Ліля змушена знову дістати сумочку і знову заплатити, бо інакше юнак, який подає сигари і якого її дитинство, зрештою, не обходить, піде собі геть. Я не здогадуюся, скільки коштує моя сигара, знаю тільки, що за неї заплачено, і з не меншою цікавістю, курячи, й далі захоплено слухаю, що там відбувалося в її дитинстві. Коли ми виходимо з таксі, я кажу: «Як добре, дощу вже немає!» — а Ліля тим часом знову лізе до сумочки, платить і має визначити розмір чайових. Я чекаю на її руку. Коли з поштою не приходить нічого, крім рахунків, я зітхаю: «Сьогодні мені нічого не прийшло!» Про рахунки ми розмовляємо тільки тоді, коли вони надмірні, проте орендна плата, регулярні рахунки за телефон, світло, опалення, вивіз сміття, дорожній податок і все, що повторюється, цілком звичайні, а тому й не становлять теми для розмови, так само як і внески за обов’язкове пенсійне страхування. До цього я сліпий. Коли Лілі немає вдома, я оплачую грошима з шухляди. Ліля не вимагає ніякої звітності, але я все-таки повідомляю, якщо не забуду, щоразу, коли шухляда знову спорожніла. Ліля обурюється, а то й ні. Хоч у принципі, я, щоб між нами не виникало ніякого фінансового питання, не переймаюся співвідношенням надходжень і витрат, я все-таки здатний відчувати, коли Ліля, не будучи скнарою, раптом доходить думки, що нам треба ощадити. Я шаную її думку. Я зрікаюся сигар і не виказую свого невдоволення, знаючи, що існують цілі суспільні верстви, які ніколи не курять сигар. Я готовий, і вона знає про це, до будь-яких жертв. Коли Ліля все-таки приносить мені сигари, цілу коробку, навіть якщо, на жаль, не зовсім такі, як треба, я, звичайно, курю їх; Ліля, безперечно, повинна знати, що ми можемо дозволити собі. Те, що мені нарешті потрібний смокінг, — не моя ідея, і я гальмую цей задум, допоки можу; до речі, саме тому я ще досі не маю лакованих черевиків. Натомість до зубного лікаря я повинен іти неминуче, навряд чи є потреба казати, яка прикра для мене ця процедура. Про це ми не говоримо. Скільки заробляє моя Ліля, я не запитую, вона й сама цього не знає, я тільки бачу, як багато вона працює, і завжди вважаю, що Ліля повинна взяти собі відпустку. Безперечно. Вона потребує її, це бачить і сліпий. Суми кишенькових грошей, які дає мені Ліля, бувають різні, а загалом їх досить, щоб я мав змогу подарувати їй що-небудь на роковини або на Різдво, якусь річ, якої Ліля сама б собі не купила, і.тому вона щоразу зворушена, а я цілую їй коси. Коли я, а таке, звичайно, може статися, йду куди-небудь з іншою дамою, мене не запрошують, тож саме в цьому аспекті наш обмін ролями не зовсім повний. Кожна дама, що більша в неї впевненість, що я не вважаю її за продажну, дозволяє запросити себе. Така вже тут ситуація, і це тішить мене. А втім, її врівноважує те, що й Лілю, коли вона йде кудись з іншим чоловіком, неодмінно запрошують, і я знаю, що Ліля насолоджується цим, нехай навіть тільки тому, що їй уже не треба всякчас лізти до сумочку й платити за кожну каву, кожне таксі, кожній гардеробниці, за кожну газету, кожне кіно, кожне паркування. Інколи мені шкода Лілю. І тоді я шахрую, оплачуючи що-небудь поза її спиною; Ліля цього ніколи не помічає, бо вона все-таки жінка, дарма що самостійна. Але заходити далеко зі своїм шахрайством я не наважуюся, щоб не відібрати в неї чуття самостійності. Ліля не знає, що я маю власний банківський рахунок, і я ніколи не скажу їй про нього. Бо інакше не буде діла. Задля ясності повідомлю: зі свого рахунку я ще ніколи не оплатив нічого, що стосується мене. Я геть увесь, від маківки до підошов, живу коштом Ліні. Вона знає про це, й задоволена цим. А зі свого потаємного рахунку я оплачую повсякденні дрібнички, про які й згадувати не варто, скажімо, податок на хатніх тварин і принагідні штрафи, що можуть засмутити Лілю, зміну мастила і змащування машини, поштові марки, різні внески, даю жебракам, носіям, представникам Армії спасіння — це все очевидні дрібнички. Я можу просто не бачити, що жінка, достеменно, як чоловік, щоразу змушена хапатися за гаманець. У принципі досить, що Ліля мене годує та одягає, а я й рук не докладаю до того, щоб вона могла їсти, одягатися, купувати косметику, розважатися — і сама, і зі мною. Коли Ліля каже: «Нумо з’їмо сьогодні омара!» — я приєднуюсь до її веселого настрою. Чому чоловік повинен вирішувати, коли треба вдаватися до розкошів? Кожна людина відчуває потребу в розкошах іншої пори, тож хтось із двох повинен скоритися. Ліля нерозважлива, як і чоловік, що платить. Але таки платить. А якщо розважливим буде той, хто не платить, це тільки зіпсує гру, і тому я стережуся, хоча це не завжди легко, їсти омара тільки з любові до іншого, але той, хто дозволяє себе утримувати, змушений підпорядковуватись. Я дозволяю утримувати себе. Ліля від цього щаслива.

Наше повсякденне життя веселе й приємне.

На концерті я бачу, що мадам Штофель чекає нас на сходах, і запитую посеред розмови: «Ти часом не знаєш, що поробляє Штофель?» Але це найостанніше, чим переймається Ліля. «Сподіваюся, її тут немає», — кажу я просто, й невдовзі Ліля смикає мене за рукав і каже: «Ну, й сміхота, — онде вона стоїть!» Я сміюся, наче не вірю, а ми тим часом ідемо до інших сходів.

Ліля вірить у моє шосте чуття.

Вона читала, що сліпий у своєму домі орієнтується краще, ніж будь-хто інший, змушений покладатися на свої очі, сліпий завжди непомильно візьметься за дверну ручку і за кран для води; завдяки своєму просторовому чуттю, яке не помилиться ані на сантиметр, він ходить, мов янгол, що ніколи нічого не розіб’є. Про це, дарма що науковою мовою, писав в одному американському журналі професор, який провів понад тисячу експериментів. Ліля прочитала мені цю статтю. І я дотримувався її. Лише раз, коли коротке замикання занурило нашу квартиру в пітьму, я мав той самий клопіт, що й кожен, хто бачить, а відповідно й не бачить, бо було темно, хоч в око стрель. Але завдяки пітьмі Ліля й не бачила, як сутужно мені довелося, а коли я нарешті з’явився з рятівною свічкою, я був знову для неї мов янгол.

Я уявляю собі:

Ліля купує собі одяг, Ґантенбайн мусить супроводити її, він допомагає їй зробити остаточний вибір, і тому я — єдиний присутній чоловік — півдня просиджую в невеличкій, але дорогій крамниці, яку тямущі в цій сфері жіночки цінують в усьому світі; обвішаний костюмами й обставлений дзеркалами, я бачу в них Ґантенбайна з чорним ціпком між колін і темними окулярами на обличчі. Я помічаю: відколи я дозволяю себе утримувати, Ґантенбайн став елегантніший, і я завдячую цим Ділі, я, сліпий світський добродій. Ліля приміряє тепер наступну модель, уже п’яту, яка теж має стати об’єктом суджень, які висловить Ґантенбайн. Я, звичайно, переживаю, але хвилює мене не модель, а його судження. Дама, що опікується неоціненною крамницею, не просто продає — це митець, а до того ж і подруга, сама, щоправда, надто огрядна, щоб дорівнятися до своїх клієнток в елегантності, але однаково світська дама, до якої Ліля ставиться не як покупець, а так би мовити, як сестра, як знавець, як людина, здатна, перейматися її натхненням; власне, ця дама, як вона завжди вміє натякнути, не прагне нічого, крім розуміння її безкорисливої і спонтанної радості з приводу саме тієї моделі, яку Ліля вдягла на себе, і ця дама, яка не подобається мені, теж у захваті від Ґантенбайна. Не кожен добродій, байдуже, чоловік чи коханець, присвячує так багато часу своїй пасії. І тоді ми, Ліля і я, завжди трохи бентежимось, що наше кохання таке відверте та очевидне. Дама тепер засуває ширму; водночас вона переконана, що я сліпий і до цін на ті мистецькі витвори, які Ліля оплачує щоразу оберемками банкнот, обидві вдають, ніби їх ніхто й не бачить, а що дама, попри приписане собі розуміння людей, не здогадується, хто кого утримує, я в її очах не тільки найтерплячіший, а й найвеликодушніший добродій, що завжди обкурює її невеличку, але дорогу — ні, аж ніяк не крамницю: адже це ательє, бутік! Поки Ліля в кабінці, власниця завжди поводиться так, ніби я не сліпий. «Ось побачите! — запевняє вона й наказує принести з кав’ярні навпроти кави, щоб моя здатність захоплюватися не полишала мене. — Ось побачите!» Але це просто звичайна для неї фраза. Та й Ліля за ширмою поводиться так, наче увесь цей захід улаштовано задля моєї втіхи. Попиваючи каву, я сиджу, мов паша, що закуповує для цілого гарему, а Ліля — лише модель, на якій приміряють одяг для всього гарему. Ось ціла біблія шовкових шедеврів — ну що тут можна вдіяти? Люди не сумніваються в моїй сліпоті, навпаки, прагнуть дати мені відчути, що, незважаючи на мою сліпоту, вони поважно ставляться до мене. Звичайно, я не знімаю окулярів. У разі потреби я бачу колір тканини, скосивши за скельцями очі. Довго я так не дивлюся, бо інакше в голові запаморочиться. Я косую очима лише вирішальної миті.

— Слухай, — каже Ліля, — я вже вибрала.

— Чудово.

— Я певна, — щебече дама, — ви не пошкодуєте. Як я й казала, пані Ґантенбайн, я побачила костюм у Діора й одразу подумала про вас...

Тепер я косую очима.

— Кому ж носити таке, — чую я, — як не вам, пані Ґантенбайн. Тут сам тільки комір, як я казала...

Як на мене, костюм неможливий.

— Слухай, — каже Ліля, — я вибрала!

Ці вдруге проказані слова свідчать, що вона непевна, потребує допомоги. Ліля має смак, але, як і кожна людина, ще й походження. Припустімо, ніби Ліля — донька банкіра, і тому вона, звичайно, цурається кожного коміра, що робив би її надто схожою на даму з вищого товариства, і завжди прикипає очима до всього простого. Або, скажімо, Ліля — донька одного ельзаського торгівця галантерейними товарами; пасує їй чи ні, вона завжди хапається за все великосвітське, і тому вирішальної миті сліпа до кольорів. Я мушу допомагати їй. Не знаю, чи любить Лілю добродій Діор, саме для неї створивши цю модель, а я щиро кохаю свою Лілю, байдуже, доньку банкіра, крамаря-галантерейника, а чи пуританина-пастора, бо й такий варіант уявити неважко. Я кажу:

— Чудово.

— Тільки знаєш, тут треба намітити...

Лілю намітять.

— Він жовтий? — запитую я.

— Та ні, — відповідає, — як червоне вино.

Дама, а водночас сестра і митець, змушена тепер сісти навпочіпки, щоб обтикати шпильками поділ, — вона сіла, і я бачу, що сукня на ній як не репне, — дивується, як напрочуд добре сукня пасує моїй Лілі, а я бачу, що Ліля, навряд чи здатна ворухнутися через шпильки, якими її обтикають з усіх боків, усе-таки спромагається, повернувши голову до найближчого дзеркала, незважаючи на всі шпильки, повірити в неймовірне.

— Як червоне вино? — перепитую я. — Як бургундське?

— Приблизно.

— О так, — кажу я, — тобі личить.

Важко жити зі сліпим чоловіком!

— Як бургундське? — перепитую я. — Чи як...

Ґантенбайн, сліпий, пригадує різноманітні відтінки червоного. Їй личив би навіть блідо-червоний колір, думав він, навіть суха цегляна барва, можливо, й темно-червона, як-от зів’ялих троянд, якийсь сіро-червоний колір абощо. Він любить червоне. Він згадує про єдиний відтінок червоного, що не личив би їй: неглибокий, фальшивий, хімічний, лимонадно-червоний колір. Пауза. Він пригадує: червоне — це кров, червоне — це барва тривоги, скажімо, прапора під час вибухових робіт, червоне — це колір пащі риби, місяця й сонця, коли воно сходить і заходить, червоне — це вогонь, залізо у вогні, інколи червона й земля і день, коли заплющити повіки, червоні губи, червона хустка на тлі бурих, зелених і сірих ландшафтів Коро, червоні рани, мак, сором і гнів, багато є червоного, плюш у театрі, плоди шипшини, Папа, червона мулета під час кориди, мабуть, червоний і чорт, а червоне виростає із зеленого, так, червоне — це барва над барвами — для Ґантенбайна.

Її костюм уже обтикали.

— Слухай, — каже вона, — він не лимонадно-червоного кольору.

Я курю й чекаю.

— Та ні, — заперечує дама, — Господи, ні!

Я курю і чекаю.

— Тобто, на вашу думку, — запитує Ліля, дивлячись у дзеркало,, а потім на даму, що сидить навпочіпки, — він лимонадно-червоний...

— Та де там!

Я бачу в дзеркалі, як спантеличена Ліля.

— А ви не переживайте, — заспокоює мене нетерпляча продавниця, як на неї, всі чоловіки сліпі. — Не переживайте, — повторює вона і обертається до Ділі: — Ваш чоловік був би в захваті, якби бачив вас.

Оскільки сліпий не зобов’язаний бути в захваті, я розпитую далі, й Ліля відповідає з упевненістю, яка не відображується в дзеркалі, наприклад:

— А чи не занадто він простий?

Він помпезний.

— Ні, — запевняє Ліля, — ні.

Я курю.

— Прошу вас, — ледве чутно проказує Ліля, — приміряймо ще раз жовтий...

Можливо, Ліля давно вже знає, що я не сліпий, і полишає мені мою роль із любові?

Я уявляю собі:

Ліля, в плащі, ходить по сцені, репетиція, Ліля в ролі леді Макбет, я сиджу в затінку ложі, поклавши ноги на сидіння переднього стільця, жую мигдалеві горішки і, щоб не лишати сміття, розлускую їх у пітьмі в кишені піджака, отже, наосліп; лушпиння лишається в кишені, а якщо серед нього інколи щастить знайти горішок, це ще цікавіше. Дирекція дала згоду на мою присутність, хоч і неохоче, вона була змушена, щоб Ліля, що в цьому домі завжди домагається свого, могла піти на поступки в чомусь іншому. Дирекція, мабуть, дивувалася, чому я, сліпий, маю ходити на репетиції. Цього хоче Ліля. Каже, що я її єдиний помічник... Гаразд: Ліля виходить на сцену, Ліля в плащі, вона вітає, і її вітають, наче вона й не спізнилася. Як їй так удається, я не знаю, до театру ми прийшли разом, і майже вчасно, бо Ліля знову не могла знайти свого годинника, а я сьогодні не підігравав їй, щоб ми бодай раз прийшли вчасно. Вона, мабуть, пішла до службового входу, відчула щось інтуїцією. Може, яка розмова на сходах або лист, що чекав у швейцара, не знаю, хай там як, Ліля знову спізнилася; ми чекали, тиша перед репетицією, удари молотком десь у задній частині сцени, тиша, режисер за пультом розмовляє з асистентом — про речі не нагальні, але потрібні, щоб не створити в себе та акторів відчуття, ніби чекають тільки на Лілю. Вона от-от прийде, вже пройшла через сцену, тепер у своїй гардеробній. Тиша, потім прокльони режисера, які я розумію навіть у ложі. Ліля аж ніяк не має наміру змушувати людей чекати, — це її особливий дар. Вони чекають. Коли я згодом розповім, що мені довелося почути, Ліля не повірить, бо ще ніколи не чула таких прокльонів, навпаки, вважає, що, коли вона виходить, усі враз стають зачаровані, схиляються перед нею... Чекаю і я, гризу горішки, бо ж у ложі не можна курити, і чекаю...

Вихід леді Макбет.

У светрі, але їй вірять...

Ґантенбайн, щоправда, міг би не втручатися там, де в режисера трапляється якась невдала ідея; жоден режисер не дозволить, щоб йому вказував сліпий. Але я їй усе-таки помічник. Потаємний. Після репетиції.

Наприклад:

Режисер, загалом людина, що живе зоровими враженнями, має ідею вивести Лілю аж на рампу, коли вона захоче омити зі своїх рук кров, що наснилася їй. Щось змінилося, але на гірше. Я дивуюся, що він не бачить, і знову жую горішки, а Ліля тим часом ладна й вийти, отже, на самісіньку рампу... Згодом, на обіді після репетиції, я запитую, чому лікаря й няньку, яких запропонував Шекспір для цієї відомої сцени, викреслено; про таке можна запитати й сліпому, бо я не чув ані лікаря, ані няньки, які, щоправда, й слів не мають, а тільки стоять поряд, поки леді Макбет розмовляє у своєму несвітському сні. Я й справді почув, що їх викреслили, і то саме тому, що в них немає слів. Мої думки при цьому були прості: як Ґантенбайн (не виказавши, що бачить те, що може побачити кожен) може передати свої враження чоловікові, який, засліплений власного ідеєю, якраз смакує ніжним філе-міньйоном? Щоб тепер не виказати себе, що я бачу, я запитую офіціанта, чи немає в них часом філе-міньйона... На наступній репетиції, коли моя леді знову виступає наперед і ставить на рампі свічника, а потім умиває руки не перед лікарем і нянькою, що їх Шекспір вигадав як потаємних глядачів, а саме перед публікою, я заплющую очі, щоб перевірити свої враження. Я прислухаюся до відмінності. Коли Ліля завчала роль удома, не знаючи, що Ґантенбайн, сховавшись, мов нянька та лікар, чує, її голос лунав, як у людини на самоті зі своїм страхом, і я був приголомшений. А тепер ні. Тепер я ще й жую горішки. Той самий текст, той самий голос, а враження інше. Бо вона стоїть на рампі й за нею не підглядають лікар і нянька, яких вона у своєму безумстві не бачить, а просто сама на рампі, а підглядають за нею критик і публіка. Я повинен сказати їй про це. Твій голос звучить, як у дами з так званої оксфордської групи, яка виповідає свою душевну муку, наче оповідку для розваги товариства, кажу я, позіхаючи в паузі, а коли підступає режисер, щоб утішити Лілю, я і його запитую, чи не здається йому, що її голос звучить, як у дами з оксфордської групи, як голос ексгібіціоністки, звучить так, ніби вона стоїть аж на рампі, на самісінькій рампі...

Інколи вони змінюють.

Та ще й кажуть Ґантенбайнові, щоб перевірити йому слух... Після репетиції я завжди чекаю коло службового виходу, спираючись на чорний ціпок, удаю, ніби не знаю найуславленіших акторів, тож попервах і вони проходили повз мене, навіть не кивнувши головою й не виявивши неприязні; але що від того сліпому, коли хто кивне головою! Щонайбільше хто-небудь кине: «Ваша дружина вже йде!» Мимохідь. Чому актор повинен розмовляти з людиною, яка не бачила його? Згодом вони почали кивати головою, на що я, на жаль, щоб не вийти з ролі, ніяк не міг відповісти; я дивлюся очима в простір, наче страхополох на городі, не вітаюся й навіть не помічаю, що їхня увага зростає. Увага до мого слуху. Одного разу хтось озвався до мене й запитав, чи сцена змови в третій дії, тепер, коли вони вже не стоять за сім метрів одне від одного, краще звучить як змова. Ліля, мабуть, розбазікала. Він представився:

— Я Макдуф.

— Так, — підтвердив я, — сьогодні звучало по-іншому.

— Ось бачиш, — проказав Макдуф.

— А вам не здається, — запитав хтось інший, і я бачу, що він звертається лише до сліпого Ґантенбайна, — що було б краще, набагато краще, ба навіть ближче до правди, якби він, — і показав рукою на когось третього, — не бачив відьом, які б тут, так би мовити, лише представляли мене?

Я мовчу.

— Невже вам не здається? — знову запитує він і згадує, що я не бачу його. — Я Макбет.

Я теж представляюся:

— Ґантенбайн.

Вони беруть мене за мою руку сліпого.

— Я Банко, — каже третій.

— Дуже приємно, — кажу я.

Ліля завжди виходить остання.

Я уявляю собі:

То те, то се, мені вже набридло грати роль Ґантенбайна, і я подався на лоно природи. Пообідня пора в парку Грюневальд. Я підібрав соснову шишку й кинув її якомога далі в озеро Круме-Ланке, і Пач, наш собака, стрибнув у тиху бурувату, вкриту бульбашками воду. Я бачив шишку на воді, а він, засліплений завзяттям, загрібаючи лапами, не бачив. Я кинув другу шишку. Випростав руку й показав, щоб собака не плив даремно, і тепер він схопив її, повернув назад. Два вуха і морда з сосновою шишкою, два ока над водою... Я дуже люблю це озеро в лісі, спогади, пов’язані з ним, а те, що насправді відбувається в Берліні, Ґантенбайнові не конче потрібно бачити, там, я чую, вирує життя... Два ока над водою, а тим часом чотири невидні лапи загрібають, це Пач, а не вчений собака-поводир для сліпих, спершу слід навчити його, і, звичайно, навчати можна тільки тоді, коли ніде навколо жодної людини, наприклад, уранці в Ґрюневальді, поки Ліля в театрі на репетиції. Багато роботи і тут, і там. Сцена, коли Пач знаходить чорного ціпка свого сліпого господаря, й досі не виходить. Чи він надто дурний, а чи занадто розумний? Ось він виходить на берег із сосновою шишкою в пащі. А потім продирається крізь прибережні кущі, махає хвостом, сапає, стоїть перед сосновою шишкою на піску, обтрушується, обдавши все навколо миттєвим дощиком. Браво, Пачу, браво! Але ми зайшли ще не так далеко, щоб по-справжньому розмовляти з собакою. Йдучи далі, — ніде навколо жодної людини! — я скористався чорним ціпком сліпого, щоб пограти у своєрідний бейсбол сосновими шишками. Отож: соснова шишка в лівій руці, ціпок сліпого в правій, я підкидаю шишку в повітря — і б’ю ціпком сліпого... Сім влучань із десяти ударів, нівроку, а Пач гасає по бранденбурзьких пісках, шукаючи відбиту палицею шишку. Ця гра дає змогу розслабитися. Від часу до часу я потребую її. Католик, щоб звільнитися від своєї пам’яті, має такий чудовий засіб, як сповідь: стає навколішки й порушує мовчанку, проте не виказує людей, а потім підводиться і знову виступає серед них у своїй ролі, звільнений від згубного прагнення мати людське визнання. Натомість я маю тільки собаку, що мовчить, як священик, і коло першої людської оселі я гладжу його. Браво, Пачу, браво! Ми знову беремо один одного на повід. Кінець забав із сосновими шишками! Пач розуміє, а після того, як я опускаю в першу урну для паперу книжку кишенькового формату (я читаю, щоб пізнавати людей за їхніми судженнями), ми знову йдемо, як годиться, сліпий і його собака. Дійшовши до «Хижки дядька Тома»[6], ми сідаємо на метро.

Кав’ярня на проспекті Курфюрстендам:

Журналісти, актори, фотокореспонденти, лікар, шанувальники в усіх станах духу, інколи я аж на лиці мінився від нетерплячки, ба навіть від люті, що вони вважають мене за сліпого тільки тому, що я Лілин чоловік, скажімо, коли чув, як вони намагалися зміцнити мою віру:

— Ліля — дивовижна жінка!

Я гладив собаку.

— Ви навіть не знаєте, — казав другий, — яка у вас дивовижна дружина...

Пауза.

Що мала казати на те Ліля?

І що я мав казати?

Ліля поправила мені краватку.

Я бачу:

Ліля, до неї залицяються всі, хто має очі в голові, а її очі при цьому стають ще скляніші за її окуляри в роговій оправі, Ліля безборонна, тож коли хто тримає її за руку, а то й за плече, Ділі, я знаю, такі жести зовсім не подобаються. Як я можу сказати про це тим добродіям? Я міг би тепер, не привертаючи уваги, навіть читати газету: такі-бо вони впевнені, що я їх не бачу. Чому чоловіки, коли закохані, видаються радше дурними? Я підводжуся. «Що сталося?» — запитує Ліля серед гурту залицяльників, тож і вони повертають голови. Нічого! Її плащ сповз зі стільця, цього ніхто не бачить, я кажу: «Вибачайте, докторе, ви наступили дамі на плащ». «Ох!» — зойкає той і одразу відсуває ноги, але плаща не піднімає. Вибачається перед Лілею. Просте припущення, що чоловік сліпий, непохитне.

Інколи мені в таких ситуаціях доводиться нелегко.

Але переваги, кажу я собі тоді, переваги, ти не повинен забувати переваг своєї ролі, переваг і у великому, і в малому; сліпого навколо пальця не обведеш... Ще один поміж них грає роль письменника, чиє прізвище щомісяця незмінно стоїть у верхній частині списків популярності, власне, очолює їх, тож, кажучи між нами, назви книжок інших авторів годі сприймати серйозно; його прізвище ширяє саме там, де ще не можна говорити про бестселери, якраз на найвищій межі літературної події. Зате він може не знати, що я бачив ті списки, і він за столом єдиний, хто звертається до сліпого Ґантенбайна, а я знову-таки єдиний, хто не зобов’язаний знати його доробку. Але я ставлюсь як до славетної людини до кожного, хто відчуває потребу в такому ставленні.

— Бачите, — каже Славетний...

Я бачу, тримаючи Пача на поводі, бо, постаючи перед людським і занадто людським, йому завжди кортить дременути, я бачу, як його очі, поки він розмовляє зі сліпим Ґантенбайном про себе, зиркають на всі боки, дивлячись, чи справді більше ніхто не слухає його; я бачу: цей чоловік ставиться до мене поважно, бо Ґантенбайн не може суперечити, а оскільки чоловік, який поважно ставиться до мене, тієї миті на гребені слави, раптом і решта пройнялися повагою до мене, ґантенбайн зненацька змушений говорити, як він бачить майбутнє Німеччини, атож, саме Ґантенбайн. Я злякався. Я б не хотів, щоб мене сприймали поважно, але саме сліпого вони й поважають.

— Тож як ви бачите всю ситуацію?

Я мовчу, наче ніколи не бачив Заходу, а про Схід думка відома... Потім у машині, коли Ліля знову шукала ключі від неї, я подав їй хусточку, яку, я бачив, вона лишила на стільці, тепер можна їхати й пити шампанське в захопленого лікаря, я розумію, так би мовити, віч-на-віч: Ліля, лікар і я. Захоплений, що сидить позаду, теревенить без упину, наче я не тільки сліпий, а й німий. Я сиджу коло Лілі й бачу руку на її плечі, руку, простягнену ззаду як співчуття, він утішає з приводу дурнуватої критики в пресі. Було б жорстоко, якби і я не сказав тут слова розради, бо так критика справді вкрай несправедлива, і я, сліпий, кладу свою руку на іншу руку, що лежить на її слабкому плечі ще від церкви пам’яті імператора Вільгельма, й кажу: «Не переймайся!». Ми їдемо мовчки.

І т. д.

Ось чого я навчився в театрі:

Актору, що має грати кульгавого, не треба кульгати на кожному кроці. Досить закульгати слушної миті. Що рідше, то вірогідніше. Головне — слушної миті. Якщо він кульгає тільки тоді, коли знає, що його спостерігають, здається, ніби він прикидається. А коли інколи вдає, ніби не кульгає, а кульгає, тільки-но опинившись на самоті, ми віримо йому. Отака тут теорія. Дерев’яна нога насправді кульгає невпинно, але ми помічаємо не завжди, тож саме це й відтворює мистецтво прикидання: приголомшливі миті, тільки їх. Раптом згадавши, що цей чоловік кульгає, ми соромимося, забуваємо про властиве йому зло, і сором переконує нас, тож чоловікові, що прикидається, можна довгий час не кульгати, тепер він може заспокоїтися.

Ґантенбайн, на мою думку, віддавна любить шахи, і ця пристрасть йому теж минається без підозр.

— Ти розставив? — запитую я.

— Хвилиночку, — відповідає партнер, — хвилиночку!

Я дивлюсь і чекаю...

— Так, — каже партнер, — розставив.

— Ну?

— B1 — AЗ, — повідомляє партнер.

— Отже, пішов конем! — кажу я, і передусім партнер, який ще не звик, що я маю шахівницю в голові, здебільшого дивується, коли я, натоптуючи люльку, примовляю: — Отже, пішов конем! — А найбільше дивується, що я пам’ятаю, де стоять мої фігури, яких я, звісно, не чіпаю руками; я запалюю собі люльку й кажу:

— F8 — BЗ.

Партнер сподівався, що я забув про свого слона, а тепер присоромлений і спокутує за це не тільки своїм конем, а й чистим сумлінням, бачу, він починає партачити.

— Ну? — запитує Ліля. — Хто виграє?

— Ґантенбайн! — каже він якомога веселішим, але нервовим голосом, я бачу його пальці, він потай рахує фігури, він не може збагнути, раніше мій партнер завжди розбивав мене, а я нічого не навчився, нічого, пов’язаного з шахами. Він просто дивується. Не думає, а дивується.

— Розставив? — запитую я.

Здається, ніби він уже й не бачить.

— Гаразд, — каже він, — B2 — AЗ!

Партнер справді вважає мене за сліпого.

— B5 — A1! — вигукую я, і, поки партнер власноруч змушений викидати свою туру, щоб поставити мою королеву на лінію своєї королеви, він хитає головою, а про випадок, якщо Ґантенбайн не тримає в голові картини, оголошує сам: «Шах!» — а я кажу Лілі, що тепер вона не повинна заважати нам, але запізно; мій партнер кладе свого короля, чого я, звичайно, не бачу; я чекаю і смокчу люльку.

— Мат! — повідомляє він.

— Як?

— Мат! — підтверджує партнер.

Я, мабуть, якийсь феномен.

Тепер зайшло вже так далеко, що Ліля навіть розклала свої листи, листи якогось незнайомого добродія, що розірвали б наш шлюб, якби Ґантенбайн прочитав їх. Він не читає. Щонайбільше поставить на них попільничку або склянку від віскі, щоб ніякий вітер не гортав їх.

Сподіваюся, я не вийшов зі своєї ролі. Як допомагає зір! Можливо, Ґантенбайн ще не доріс до величі свого кохання, при нагоді він знімає з обличчя окуляри сліпого й одразу затуляє руками очі, наче вони печуть йому.

— Що з тобою?

— Нічого, — кажу я, — кохана моя...

— Болить голова?

Якби Ліля знала, що я бачу, вона сумнівалася б у моєму коханні, і наше життя стало б пеклом: чоловік і жінка, але немає пари, бо тільки таємниця, яку вони ховають одне від одного, робить їх парою.

Я такий щасливий, яким ще ніколи не був із жінкою.

Коли Ліля, раптом немов схаменувшись або злякавшись, бо вочевидь спізнилася, мерщій вибігає з дому й каже, що сьогодні їй треба до перукаря, бо в неї коси, як у відьми, а потім повертається від перукаря, до речі, відомого тим, що він примушує клієнток чекати, а я з першого погляду бачу, що її коси й близько не були в перукарні, і Ліля, власне, не наголошуючи, що почула цю новину під ковпаком для перманенту, розповідає про якусь подію в місті так, наче чула про неї в перукарні, я ніколи не кажу: «Лілю, чому ти брешеш?» Якби я сказав це навіть з любов’ю, так би мовити, з гумором, вона б однаково образилася, запитала б, як він, Ґантенбайн, не здатний бачити її кіс, може верзти такі нечувані дурниці, мовляв, вона не була в перукаря. Я бачу коси, але не думаю, що Ліля схожа на відьму. Тож нічого й не кажу, навіть з гумором. Але ж чи повинен я знати, де була Ліля від четвертої години пополудні? Щонайбільше я кину мимохідь, розумієте, не торкаючись її любих кіс: «Гм, яка ти сьогодні гарна!» — і вона не запитує, як Ґантенбайн може казати ці слова, вона щаслива, хоч би хто казав їх. І тут я кажу щиру правду, Ліля гарна саме тоді, коли не ходила до перукаря.

Та й Ліля купається в іще не баченому щасті.

Про квіти, які раптом з’являються в нашій квартирі, я згадую тільки тоді, коли знаю, хто прислав їх, — коли знаю про це від Лілі. Тоді я можу говорити навпростець: «По-моєму, ці орхідеї від твоєї дирекції вже можна викинути». І Ліля розуміє. Але вряди-годи трапляються квіти, про які краще не згадувати, троянди, про які не згадує і Ліля, тридцять троянд на довгих стеблинах, і хоча їхні пахощі неминуче виповнюють квартиру, я не кажу нічого. А якщо нагодиться якийсь гість: «Ох, які гарні троянди!» — я не чую нічого, тож немає потреби, щоб Ліля тепер казала, хто прислав їх. Якби я почув, хто прислав, я б не розумів, чому про троянди, які я бачу вже три дні, вона досі мовчала. Якийсь безневинний шанувальник її мистецтва. Ліля тоді не бентежиться з прізвищем, є багато шанувальників її мистецтва, які жаліють не тільки Ґантенбайна, бо він, відомо, не бачить її мистецтва, а й Лілю; захоплюються цією жінкою не тільки з огляду на її мистецтво, а як просто людиною, бо вона кохає чоловіка, який не бачить її мистецтва. Через те і троянди. Або інше що-небудь. Я не запитую, хто подарував їй гарненького браслета. Те, що я бачу і чого не бачу — лише питання такту. Можливо, і шлюб узагалі — лише питання такту.

Інколи в Лілі, як і в кожної наділеної натхненням жінки, трапляються зриви. Все починається з поганого настрою, який я одразу помічаю, і кожен чоловік, що не прикидається сліпим, за мить запитав би, що трапилося, спершу ніжно, а потім сердито, бо вона мовчить, і мовчить дедалі красномовніше, щоб не вийти зі свого кепського настрою, і зрештою з усвідомленням провини, хоч і не мавши за собою ніякої конкретної провини, я запитую:

— Може, я образив тебе?

— Відчепися!

— Що сталося?

І т. д.

На всі мої запитання — і ніжні, і сердиті, а потім знову ніжні та сварливі — вона після болісного мовчання ледь чутно, і то немов схлипуючи, каже, що нічого не сталося, і я знаю, що таке затяте мовчання не дасть полегші, а тільки приведе до безсонної ночі; зрештою я беру свою подушку і, щоб дати Лілі, як вона хоче, спокій, мовчки йду спати у вітальню на підлогу, але невдовзі по тому чую її гучні схлипування й за півгодини повертаюся до неї. Але тепер вона вже взагалі не здатна говорити, мої заклики до розуму вже дратують мене самого, я зриваюся на крик, сам уже поводжусь, як дурень, аж поки засіріє ранок, а наступного дня благаю простити мене, так і не дізнавшись про причину її поганого настрою, і Ліля прощає мене...

Ні, від цього всього доля вберегла Ґантенбайна.

Я просто не бачу її поганого настрою, який кожного, хто бачить, робить безпорадним, а тільки базікаю наосліп або мовчу наосліп, не згадуючи про її раптовий поганий настрій, і тоді Ліля, присилувана моєю сліпотою, відверто розповідає, що цього разу засмутило її, і тоді вже про те лихо можна розмовляти.

Життєва ситуація, коли Ґантенбайн знімає свої окуляри для сліпих, не виходячи зі своєї улюбленої ролі: обійми.

Чоловік, жінка.

Вона знала, мабуть, багатьох чоловіків, і таких, і таких, навіть невдах, що гадають, ніби зобов’язані до чогось, чого передусім не слід сподіватися від жінки, ґвалтівників не від сп’яніння, а жадання, честолюбців, які, знудившись, зрікаються честолюбства, гімнасти становлять виняток; коли-небудь» можливо, італійського рибалку, але здебільшого чоловіків духовних, невротиків, неврівноважених і важких; бачачи Лілині очі, вони цілують із заплющеними очима, щоб бути сліпими від захвату, але не сліпі, вони глухі, і їм притаманний страх, вони не мають рук сліпого, віддаються, але не абсолютно, не в спонтанному пориві, їм властива ніжність, але не ніжність сліпого, що звільняється від усього, чого бояться люди, коли знають, що їх можуть бачити; сліпий, єдиний зі своєю мрією, навіть на мить не порівнює з іншими жінками, він вірить своїй шкірі...

Чоловік, жінка.

Тільки наступного дня, коли Ліля ще спить або вдає, ніби спить, аби не порушити його сну, Ґантенбайн мовчки знову бере з тумбочки окуляри, щоб захистити Лілю від будь-яких сумнівів: лише таємниця, яку вони бережуть одне від одного, робить їх парою.

Я уявляю собі:

Ґантенбайн стоїть на кухні, Ліля в розпачі, вона не може бачити, як Ґантенбайн, її чоловік, завжди стоїть на кухні. Ліля зворушлива. Вона просто не може повірити, що в світі вже немає чистих чашок, бодай однієї. «Ходімо звідси!» — каже вона, щоб дати гномам нагоду... Отже, вони виходять... Ліля не може бачити бруду, тільки-но десь помітивши його, вона просто згасає. Якби ти міг бачити, каже Ліля, на що тепер схожа кухня! Інколи Ліля ходить на кухню, щоб помити одну-дві склянки, одну-дві ложки, а тим часом Ґантенбайн, знаючи краще, ніж більшість чоловіків, вважає, що, як поставити на потік, виходить краще. Цілу годину на кухні, курячи люльку, а то й ні, він миє всі ложки, чашки і склянки, щоб на якийсь час бути вільним. Він знає: завжди буде мить, коли знадобиться ложка або склянка, здебільшого склянка, і то, якщо можна, не липка, тож коли Ліля йде на кухню, то й Ґантенбайн не вільний, він знає, як вона все непрактично робить. Ба більше, він знає, що жінці ніколи не можна давати практичних порад, це лише образить її і нічого не змінить. Що діяти? Чоловік, який помічає, що його коханій жінці бракує певної вправності, завжди видається черствим, бо тут є тільки єдиний вихід: добачати в отій невправності притаманний їй особливий чар, хоча там нічого не вдієш, якщо Лілі болить душа, коли вона бачить, як Ґантенбайн, обв’язавшись фартухом, стоїть на кухні й щодня виносить сміттєве відро, порожні пляшки, розрізані газети й інші друковані видання, пакувальний шпагат і огидні помаранчеві скоринки, повні губних помад та недопалків.

Здається, я знаю розв’язок!

Оскільки Ліля справді не хоче, щоб Ґантенбайн, її сліпий, мив посуд тільки тому, що він не миється сам собою, ба навіть не заноситься сам собою на кухню, а Ліля, коли на кухні все білесеньке і аж блищить, неначе в крамниці кухонного начиння, щоразу засмучується, немов унаслідок потаємного докору, Ґантенбайн тепер уже ніколи не прибирає всю кухню. Адже слід признатися, що начищена до блиску кухня — це насправді здебільшого дрібна чоловіча зловтіха, огидна радість із чоловічих жалощів до себе. Тож нехай такого не стається ніколи! Ґантенбайн тепер, коли Ліля вдома, вже не миє ані Тарілок, ані ложок, він миє їх потай, і то так, щоб це не впадало у вічі. Кухня має такий вигляд, наче там ніхто не прибирає, але все-таки, ось дивіться, там завжди можна знайти пару склянок, пару чистих ножів, завжди якраз досить, а попільничка ніколи не буває такою білою, щоб блищати, як докір, тільки попіл не наростає горою, огидні фінікові кісточки звідти зникають, не стає й липких обідочків від склянок із вином на мармуровій стільниці; газети й журнали за минулий тиждень зникають, наче зрештою самі побачили свою пожовклу застарілість, — проте Ґантенбайн, коли Ліля приходить додому, сидить у кріслі-качалці, курить сигару, й Ліля відчуває полегкість, що він уже не вважає, ніби повинен дбати про кухню.

— Бачиш, — каже вона, — і так добре.

Будні можна терпіти лише завдяки диву.

Я люблю вересневі ранки, росяно-сіро-сині, сонце немов заслане димом, сільські хати мов намальовані на цигарковому папері, блищить озеро, протилежний берег ховається в тумані, осінь, я стою з Пачем на поводі між скляними оранжереями поміж клумб приміського садкового господарства — без окулярів, щоб бачити як слід барви квітів, — а жовту нарукавну пов’язку сховав у кишеню штанів, щоб приязний садівник не думав, ніби може продати мені зів’ялі квіти. Його ніж блищить, наче озеро. Живокіст, атож, або що там іще, я киваю головою, і кожна стеблинка, яку я вітаю кивком голови, потрапляє під ніж і падає з легеньким хрускотом, це квіти для Лілі, хрусь, хрусь, хрусь, цілий оберемок синього живокосту, хрусь, аж поки я кажу: «Досить!» Я хочу додати трохи жовтих квітів, ні, трохи блідіших, небагато, а ще кілька червоних зонтиків, айстри, так, а ще далії, червоні, як бургундське, багато...

Сьогодні Ліля повертається з гастролей.

Якби вона знала, як Гантенбайн насолоджується палахкими або мінливими барвами цього світу, коли вона їде куди-небудь, як він зраджує її з кожною побаченою квіткою!

Її літак прибуває о п’ятнадцятій сорок.

Тепер, удома, я кладу квіти до вази, поправляю, відступаю, нахиливши голову, без окулярів, щоб мати змогу перевірити узгодженість барв, укладаю по-іншому, я ще маю час, день, сповнений туги, довгий, а години ще довші, тож я залюбки компоную букет, чекаю і компоную знову і, хоча знаю, що Ліля ніколи не приїде раніше, ніж обіцяла, а інколи пізніше, все-таки переживаю. Геть оцю хмару з шурхітливого цигаркового паперу, геть оці стебла, геть їх! Коли я уклав букет, бамкає одинадцяту годину, останній погляд без окулярів: я в захваті, не слід хвалити самого себе, але я в захваті від свого смаку, тепер без роботи, бо вже нема чого укладати, можливо, я смокчу люльку, надто схвильований, щоб сісти й почитати газету, отже, стою, потім двічі або тричі нахиляюся й піднімаю з килима загублену квітку, потім уже немає й цієї роботи. Я знаю, Ліля ще навіть не сіла на літак, і нахиляюся вчетверте і вп’яте, бо знову випала синя квітка, нетерплячий живокіст, а Ліля, можливо, ще навіть у ліжку, і я думаю: сподіваюся, вона не запізниться на літак! — і стою, з сигаретою в роті, яку забув запалити, бо позираю то на годинника, то на квіти, завжди десь трапляється гілочка, зонтик, барва, які заважають мені, букет не скидається на складений сліпим випадком, а він безумовно повинен бути таким, я хочу, щоб Ліля згодом, не одразу після повернення, а згодом, коли в цій кімнаті знову буде повно хусточок, журналів і рукавичок, могла радіти, не будучи змушена хвалити Ґантенбайна, навпаки, вона має розповідати мені, як я чудово дібрав усі барви, випадок, атож, їй часто потрібні цілі години, поки вона зверне увагу, — і я знову укладаю букет, завжди якась квітка летить униз, гарна навіть на килимі, жовті та сині грудочки, ще росяні, звичайно, я завжди маю напохваті окуляри сліпого, раптом Ліля приїде раніше, інколи я навіть тримаю їх зубами, свої окуляри для сліпих, коли потребую для букета обох рук, я наслухаю, мов дитина, що потай їсть ласощі, тремчу в глибинах душі...

Думаю, я справді кохаю її.

На другий день, коли телеграму («Приїду п’ятницю 10.45») я витлумачив так, що останні зйомки на природі, мабуть, через осеневий туман, довелося перенести, мій букет, на жаль, уже не такий свіжий; я знову підбираю з килима квіти, які він утратив за ніч, передусім важкоголові дали нахиляються, мов задумались. Я знов укладаю залишки — марно... Я бачу: мій букет, показуючи, що він учорашній, стоїть тепер, наче німий докір у вазі, Лілі зіпсується настрій, дарма що я нічого не скажу, нічого не запитаю. Просто, як видно одразу, це вже не спонтанний букет. Тож я викидаю букет, як уже іду в аеропорт, звичайно, не в сміттєве відро, Де Ліля може побачити його, а в комору, де він, прикритий старими журналами, може в’янути, нікому не видний. Має складатися враження, наче я просто не згадав про квіти. Це означає, що, перш ніж їхати в аеропорт, треба помити й вазу...

Ліля вже приземлилася.

Ґантенбайн мало не запізнився (навіть на сходовому майданчику останньої миті треба прибрати сині та жовті квіти), тож я тільки встиг побачити, що добродій, який несе до митниці купу її валіз, той самий. Пач повискує, коли незнайомий добродій і Ліля, його господиня, прощаються за п’ять метрів від сліпого господаря; я мушу щосили тримати на поводі свого дурного пса.

Сподіваюся, я не стаю ревнивий!

Пекар з О., сорокарічний чоловік, відомий у селі добродушністю й надійністю, з ревнощів спершу вистрелив з обов’язкової рушниці, яку кожен швейцарський громадянин має в шафі, в коханця своєї дружини, двадцятиоднорічного тірольця, не те що не цілячись, а точнісінько в пах, потім узяв неіржавного солдатського ножа, теж належного до спорядження в шафі, й порізав дружині, матері двох дітей і на той час вагітній, обличчя; згодом пекар, поклавши обидві жертви, наче хлібини, до машини, на якій розвозив товар, доправив їх до найближчої лікарні; життю закоханих нічого не загрожувало, — гучний розголос у газетах... За тиждень Бурі, мій лікар, розповів, чому він нещодавно не прийшов грати в шахи. Якось увечері йому зателефонувала жінка, запитавши, чи небезпечно, коли хто вип’є десять снодійних пігулок. На запитання лікаря, хто коло апарата, повісили трубку. Невдовзі новий дзвінок, той самий жіночий голос просив, щоб лікар приїхав якомога швидше, тепер уже назвали ім’я та адресу; він заквапився. (То був наш четвер, я вже розставив фігури і чекав.) У кімнаті він побачив вагітну пекариху і молодого помічника пекаря. Вони кохали одне одного. Через те пекар з О. не міг заснути, оце й усе, і вклався нагорі. Коли лікар піднявся, спальня була порожня. Довга розмова між лікарем і жінкою в кімнаті. Тіролець був у сорочці, а коли Бурі запитав, чи хоче він одружитися з вагітною пекарихою, відповів, розставивши ноги: «І не кажіть, з чого я житиму!» Пекар, здається, і справді позбувся глузду. Десять снодійних пігулок? Цієї миті — Бурі не йняв віри своїм очам — відчинилася шафа, і звідти вийшов, немов у фарсі, добродушний і надійний пекар у білому фартусі. «Нарешті, — проказав він, — нарешті я знаю правду. Он воно що! — казав він, тієї миті найкраще володіючи собою, гідний, незважаючи на свою сміховинну появу, розважливий, задоволений, що його тривалі ревнощі були небезпідставні. — Нарешті ви призналися!» Незважаючи на довгу розмову з лікарем, що, отже, не мав потреби відкривати свою валізку, вони не дійшли згоди, хто тут має слушність, розумна пропозиція лікаря, що хлопець повинен покинути дім і пошукати собі іншого місця, самого хлопця якраз і не переконала, а жінка, стоячи між двома батьками, передусім вважала, що пекар мав би посоромитися, але ця вимога знову-таки не переконала пекаря. Він і далі цілком володів собою, коли Бурі нарешті (запізно, як я розумію, для наших шахів) покинув той дім, сміючись по дорозі додому з того, як укритий борошном пекар вийшов із шафи... Через кілька днів, коли лікар знову їхав через О. й побачив у вікнах затишне світло, він почувся зобов’язаним зайти, щоб дізнатись, як вирішено ситуацію в домі. Цього разу в кімнаті він побачив самого пекаря. Як справи? Чоловік був спокійний і розважливий. Невже лікар не читав газет? Вони випили вдвох слив’янки. Пекар знав не більше, ніж написали в газетах. Лише розповів: коли лікар тоді пішов, він запросив свою Амелі нагору в спальню, щоб одразу почати нове життя, як від самого початку пропонував лікар. Вона не розчарувала його сподівань; він уперше заснув без снодійних пігулок, але спав не так міцно, як давніше, тож порожнє ліжко розбудило його, поряд не відчувалося тепла. Була вже десь перша година ночі, минула ціла година після від’їзду Бурі. Тепер пекар уже розлютився. Просто щоб налякати, він узяв із шафи рушницю, кишеньковий ніж і спустився вниз. Вони виявили йому ласку: там, на дивані, він побачив їх обох у темній кімнаті, білих, як полотно, в місячному сяєві, сплетених в обіймах. Коли він запалив світло, все вже відбулося: помічник, що не хотів шукати собі іншого місця, перевернувся, завиваючи, а його Амелі жаліла коханця, незважаючи на своє обличчя, що кривавило з усіх ран. Пекар, хоч і виконавець злочину, бо ж він бачив і сам, що йдеться не про кого іншого, як про нього, поводивсь, як людина, що нагодилася випадково й цілком володіє собою: одразу зателефонував лікареві, а що до того годі було додзвонитися, повіз, як писали газети, пару закоханих у своєму хлібному фургоні до найближчої лікарні, де його знали як надійного пекаря, і сам подався до поліції, де про нього думали не гірше.

Звичайно, його судитимуть.

Я думав, чому він вистрелив хлопцеві саме в пах, натомість жінці скалічив не тіло, а обличчя: тіло невинне, тіло — це стать, обличчя — це особа... Коли я знову поїхав в О., щоб побачити пекаря, його в крамниці не було. Я все-таки купив хлібину, яку потім розкришив курям на одному подвір’ї. Другу хлібину, яку мені згодом продала знову-таки донька, що вчилася торгувати, я згодував лебедям на озері. Я не знаю, чому мені хотілося побачити пекаря. Коли незадовго до кінця робочого дня я наважився приїхати ще раз, я вже знав, який дзвіночок на дверях, відчув знайомий хлібний дух сільської крамнички, тишу, що нарешті запанувала; побачив, що на полицях тепер уже немає хліба, немає навіть булочок, є тільки печиво й цукерки, і я вже міркував, що можна купити лебедям, можливо, сухарі, і злякався, як раптом — як я й сподівався — до крамниці зачовгав сам пекар у присипаних борошном капцях. Чоловік зі своїм злочином, незворушний, як жандарм, що завжди бачить злочини тільки зовні, чоловік старого гарту, можливо, гімнаст, хоч і припорошений борошном, такий свій і місцевий, що злочин видається немов чимсь іноземним, чоловік, про якого й подумати не могли, що він здатний скоїти таке, — як і про більшість злочинців, — запитав, чого я бажаю. Його злочин, побачив я, взагалі не пасує до нього. Але ж сталося: він раптом скоїв злочин, за який потрапить до в’язниці, а я стою й уже боюся за себе. Я купив шоколадку, наче не було чогось іншого, і трохи збентежено розплатився, пішов і бачив, як він недовірливо дивиться мені вслід.

Камілла Губер неоціненна: вірить у правдиві оповідки і аж нетямиться від них, збирає всі оповідки, про які думає, що вони сталися насправді, нехай навіть такі незначущі, про які я розповідаю під час манікюру: головне — щоб ішлося про справжні події... Звичайно, я ніколи не приходжу, не повідомивши попередню, і навіть тоді з чемним запізненням, споряджений чорним ціпком і жовтою нарукавною пов’язкою, з окулярами для сліпих на обличчі; я ніколи не застаю Каміллу Губер у негліже, вона примушує мене чекати в коридорі, поки зачешеться і вдягнеться, прибере в кімнаті. Вона не хоче бачити свого життя, хоче, як і я, бути сліпою до нього. Коли нарешті настає пора запросити Ґантенбайна, я вже ніде не бачу бюстгальтерів і панчіх, тільки інколи, можливо, сотенну купюру коло коньяку, інколи чоловічий наручний годинник. Слід сподіватися, забудько вже не повернеться! Ґантенбайн, мабуть, єдиний клієнт, що справді ходить робити манікюр. Камілла, здається, радіє мені як алібі, і справді робить манікюр багатьма інструментами, які має на догоду поліції, і то зі взаємним зворушливим терпінням, бо брава Камілла, відчуваю, не має ані досвіду, ані вправності. Я б частіше ходив обтинати нігті, якби Камілла Губер не чекала щоразу оповідки, по змозі оповідки з продовженням; ще при першому пальці, який я кладу перед нею, а потім при другому вона навпростець запитує:

— Ну, що там сталося далі?

— Я розмовляв із ним.

— Ох!

— Так.

Камілла Губер, тепер у білому халатику, сидить на низенькому стільчику, тим часом Ґантенбайн, поклавши руку на оксамитову подушечку, дає собі терти нігті пилочкою, у другій руці в нього люлька.

— Ви справді розмовляли з ним?

— Так, — підтверджую я, — чудова людина.

— Бачите, — каже вона й сміється, не відриваючи очей від моїх пальців, — а ви вже хотіли стрілити йому в пах!

Я присоромлено замовкаю.

— Бачите, — повторює вона, далі тре пилочкою нігті й не може не запитати: — І що він сказав тоді?

— Що шанує мою дружину.

— Ну?

— Я можу зрозуміти його, — розповідав я, — ми розмовляли про міфологію, він багато знає, його запрошували до Гарварда, але він не поїхав, мабуть, через мою дружину. — Пауза. — Розумна голова, — проказав я, курячи, — справді.

Камілла дивується.

— І ви не змусили його сказати правду? — тручи, запитала вона як жінка, що цілком перебуває на боці свого сліпого клієнта. — Я не можу повірити, що він добрий хлопець!

— Чом би й ні? — запитав я статечно-шляхетно.

— Бо інакше не вчинив би такого.

— Чого, — запитав я, — чого б він не вчинив?

— Однаково, — каже вона, — того, що ви уявили собі.

Я розповідаю:

— Ми розмовляли про міфологію, атож, майже цілу годину, нічого іншого нам і на думку не спадало, було дуже цікаво. Тільки як уже випили по третьому кампарі, він сказав, що шанує мою дружину, я точно порахував...

Камілла тре.

— На прощання він подарував мені свою статтю, — казав я, — розвідку про Гермеса, — розповідав я незмінно-стриманим тоном, що аж ніяк не увиразнював відстані між відносно освіченою людиною і відносно неосвіченою, але аж ніяк і не приховував її: — Справді розумна голова.

— А ваша дружина?

Я не зрозумів її запитання.

— Як ви уявляєте собі майбутнє?

Тепер Ґантенбайн має подати другу руку, а Камілла Губер переставляє свого стільчика на другий бік, усе в дзеркальному відображенні, навіть моя люлька переходить у другий кутик вуст.

— Вона кохає його?

— Мабуть.

— Який він на вигляд?

Вона забуває, що Ґантенбайн сліпий.

— Ви певні, — запитує вона після хвилини напруженої праці, — що це він?

— Анітрохи.

— Таж ви кумедні, — всміхається вона, — говорите всякчас про чоловіка, що мав зв’язок із вашою дружиною, і при цьому не знаєте, хто це?

— Я сліпий.

Я бачу, як опускається її голова, її вибілений перекисом проділ; Гантенбайн скористався тією миттю, щоб глянути на свої вже доглянуті нігті. Камілла Губер інколи вибачається, помітивши, що Гантенбайн здригається, і тоді вони розмовляють про щось інше — про манікюр; але оповідка не дає їй спокою.

— Але ж ви могли уявити собі, — запитує вона, тручи, — що це саме він, отой пан Ендерлінг чи як його там?

Я киваю головою.

— Чому саме він? — запитує Камілла.

— Я й сам себе запитую.

Камілла не розслабляється.

— Така непевність, — каже вона й дивиться на Ґантенбайна так, наче я єдиний чоловік, який опинявся в такій ситуації, — мабуть, страхітлива!

— Авжеж, — зітхаю я, — авжеж.

Згодом, після виконаного манікюру, відзначеного невимушеним коньяком, коли я вже взяв чорного ціпка, Камілла знову повернулася до теми:

— А ви певні, — запитала вона — з нескромністю співчуття, — ви певні, що ваша дружина має зв’язок з кимсь іншим?

— Анітрохи.

Камілла розчарована, немов із цієї причини це вже не правдива оповідка, і, здається, запитує себе, навіщо я розказував.

— Я можу тільки уявляти собі.

Оце і є правдою в моїй оповідці.

P. S.

Інколи приходить поліцай. Поліцаї ходять у цивільному, яка ницість. Він заходить, непроханий, до кімнати, тільки-но Манікюр-Губер (так її називають у поліції) відчиняє двері. Навіть не скинувши капелюха. Натомість лише показує своє посвідчення, надто сліпому Ґантенбайнові: «Кантонна поліція!» — на що Гантенбайн і собі показує своє посвідчення сліпого, і цей документ — єдина річ, якій справді вірить опецькуватий коротун із капелюхом на голові. Все інше тут видається йому сумнівним, навіть інструменти для манікюру й білий халат, який мадам Губер одягає під час праці. Він помічає певну награність. Але де? Нарешті каже: «Гаразд». У третє посвідчення, яке тим часом дістає Камілла, її дозвіл на працю, як вона глузливо пояснює, поліцай навіть не хоче зазирати, наче соромиться сліпого. Бурмоче: «Ну, добре». Йому не дуже затишно зі сліпим, у цьому я пересвідчуюся щоразу. Скажімо, ніхто не наважується зазирнути по-справжньому в посвідчення, яке показує Ґантенбайн. Зрештою поліцай іде, не склавши рапорту, не те що чемно, а тільки збентежено, хоча, мабуть, видається собі великодушним. Він не хотів викривати Каміллу перед сліпим.

Ендерлін, що мав запрошення до Гарварда, просто стенав плечима, коли знайомі запитували, чому він не їде туди, і одразу говорив про щось інше...

Чому він не ще?

Невдовзі виникло враження, ніби оте запрошення до Гарварда було ошуканством, газетною вигадкою на три рядки, з якою його й вітали. Хто ставився до Ендерліна приязно, невдовзі вже ніколи не згадував про запрошення. Так йому було краще. Ендерлін уже й сам не вірив у запрошення, і тут не допомагав жоден документ у його нагрудній кишені, який він міг показати — як Ґантенбайн своє посвідчення сліпого... Ендерлін не міг. Він уже давно мав би написати, коли він приїде: на літній семестр чи на зимовий, або як їх там називають у Гарварді. Він не міг. Минали тижні. Просто Ендерлін — не той чоловік, якого запросили до Гарварда, і тільки-но в Ендерліна з’являлася думка, що треба визначити дату, він лякався, наче його змушували лізти на п’єдестал, і не міг. Скромність? Ні. Запрошення до Гарварда (Ендерлін уже чути не міг цього слова!) було саме тим, чого він прагнув віддавна. Можливо, саме тому його так спантеличило повідомлення в газеті: потаємне прагнення раптом розголосили! Ні, це не газетна вигадка. А проте все скидалося на вигадку. І люди, звичайно, відчували, тому, власне, ніхто по-справжньому вже й не вірив у те запрошення, за винятком ректора Гарвардського університету; ніхто з-поміж тих, хто знав Ендерліна. Але ж нам відомі його досягнення, їх неможливо не визнавати. Атож! А втім, людина, що, як і Ендерлін, запланувала легітимувати себе своїми досягненнями, насправді, власне, лише підточує довіру до себе. Ми вітаємо його, і то щиро, з його успіхом. Але це йому не зараджує. Лекція, яку Ендерлін має читати в Гарварді, вже готова. Йому треба лише покласти її до валізи. Але він не може. Переконують не досягнення, а роль, яку грає індивід. Ендерлін відчуває істину цього твердження, і воно лякає його. Найпростіше було б захворіти, щоб не мати змоги поїхати до Гарварда. Ендерлін не вміє грати ролі...

Я знаю один випадок:

Чоловік, посол однієї великої держави, відпочивав улітку й раптом відчув страшенну кволість, але з’ясувалося, що то не інфаркт, а тільки думка, яка вразила його, і ніякої відпустки вже не досить, щоб одужати від неї, жоден новий орден уже не піднесе його духу. Він збагнув, що він — аж ніяк не той почесний титул, за який його вважає світ, приймаючи під люстрами. Завдяки посаді, яку він обіймає, до нього мають ставитися з повагою, принаймні доки він обіймає її, доки в ім’я своєї великої держави й на підставі свого титулу він і сам повинен поважати себе. Чому повинен? Лист до свого уряду, надрукований власноруч, щоб жоден секретар не дізнався, що він багато років служив не тій людині, вже лежить наготові — прохання про відставку... Але посол не йде у відставку. Він обирає більше: роль. Він пізнав себе, але зберіг це знання в таємниці. Він далі виконує свої службові обов’язки. Йому навіть підвищили ранг, і він служить, не змигнувши оком. Те, якої відтепер він думки про себе, світ не обходить. Отже, він і далі грає, байдуже, посилають його до Вашингтона, Пекіна чи Москви, роль посла, знаючи, що він грає, й не відбираючи в навколишніх людей корисної їм віри, мовляв, він — це потрібна людина на потрібному місці. Досить, що він сам собі не вірить. Він веселий та гідний, а ті, хто сумнівається в ньому, не ображають його: адже йому не треба ані боятися їх, ані ненавидіти, їх треба тільки побороти. І сталося щось схоже на диво: поки він, власне, грав, він здійснив не щось звичайне, як доти, а надзвичайне. Його прізвище з’являється в заголовках світової преси, але й це не вводить його в оману. Він вправно виконує свою роль, що є водночас роллю ошуканця, і виконує завдяки таємниці, якої не виказує ніколи, навіть у розмові віч-на-віч. Він знає: кожне самопізнання, яке не вміє мовчати, робить людину дедалі дрібнішою. Він знає: той, хто не вміє мовчати, прагне бути визнаним у величі свого самопізнання, а воно нікчемне, якщо не вміє мовчати, людина стане вразлива, відчує себе зрадженою, захотівши мати визнання від людей, стане сміховинна й честолюбна обернено пропорційно до глибини свого самопізнання. Оце тільки й має значення: треба мовчати навіть у розмові віч-на-віч. Сказане — це сказане назавжди. Отож він і вдає, ніби вірить у власний титул, і відмовляється від кожної довірчої розмови з людьми, а надто з друзями, які високо цінують його тільки тому, що він сам так цінує себе. Жодне признання не робить його залежним. Завдяки особистості, яку він грає, одне місто було врятоване від руйнування бомбами, його ім’я ввійшло в історію, він знає про це й не всміхається, його ім’я по смерті викарбують на мармурі, стане назвою вулиці або площі, і одного дня він зрештою вмирає. Не знайдено жодного щоденника, жодного листа чи записки, які б виказали те, що він знав віддавна, а саме: він був ошуканець, дурисвіт. Він забрав свою таємницю, яку добре знав, у могилу, і на похороні не бракувало довгого шлейфа людей, які проводжали його в останню путь, пишних вінків і довгих промов, його самопізнання назавжди лишилося прихованим. Він уже не визирає з могили, а от дивлячись на його посмертну маску, що, як і багато таких масок, має в собі щось сміховинне, ми дивуємося: адже бачимо неспростовні риси величі. Тож навіть ми, дарма що нам небагато лишилося від нього, мовчки змінюємо, хоча він нас ніколи не просив, своє судження про його посмертну маску.

Учора в товаристві, яке зібралося в Бурі, знову розмовляли про комунізм та імперіалізм, про Кубу, хтось говорив про Берлінський мур — думки, протилежні думки, палкі, а ще шахи, хід, потім хід у відповідь, товариська гра, аж поки один доти мовчазний чоловік розповів про свою втечу. Не висловивши ніякої думки. Там просто йшлося про постріли, які влучили в його товариша, і наречену, що лишилася. Коли ми згодом запитали, що він знає про ту наречену, він мовчав. Ми всі замовкли, а потім, смокчучи серед тиші люльку, я запитав себе, що власне означають оті правдиві оповідки, які я вигадую: таж це проекти Я!..

...я знову прокинувся, ще не зачесався, але помився в душі й одягнувся, хоч і без піджака та краватки, — так мені принаймні здавалося, бо перші готування завжди машинальні. Безсилля звички, я тільки знав, що знову сиджу на краю ліжка, атож, знову прокинувся, але сни ще обступали мене, хоча, як придивитися пильніше, чого я й боявся, вони були взагалі не снами, а спогадами, але не спогадами про цю ніч, а спогадами взагалі, осадом досвіду, до того ж, як уже сказано, я не спав, навіть умився й був вільний від емоцій, можливо, навіть посвистував, точно не знаю, це не має значення, і якщо тієї миті я посвистував, то тільки тому, щоб не бути змушеним говорити, не розмовляти навіть із самим собою, тепер мені нема чого сказати, мені треба в аеропорт, Господи милий, зараз якраз пора, гадав я, і все-таки не поспішав, наче це вже сталося, і то давненько, я дивувався, що вже не туркоче відбійний молоток, я слухаю — всюди тиша, не сокочуть і кури, я слухаю — не чути й кафешантанів, спогади, сичання пари і пахкання на нічній товарній станції, це було колись, свистки і відлуння свистків, я затамував віддих, тиша, сиджу непорушно, наче скульптура, аж поки випустив повітря, я сидів у позі людини, яка дістає скалку, але я не дістаю скалки, а взуваю черевик, а втім, уже другий, униз і вгору ковзає ліфт, але я навіть не певен, чи й цей звук не походить зі спогадів, спогадів про ніч, іншу ніч, він не заважає мені, я тільки бачу, що моя краватка ще висить на стільці, натомість годинник уже на руці, атож, пора, гадаю я, пора, як і завжди, пора прориватися в майбутнє, я рішучий і вже поголений, власне, бадьорий і енергійний, але не показую цього, я знову прокинувся, вільний від туги, вільний, мабуть, тим часом уже запалив сигарету, хай там як, я змушений моргати через дим, а якщо це не я курю, тоді не знаю, хто курить, я лише знаю, коли летить мій літак, сподіваюся, «Caravelle», так, погода, побачу, яка вона, тільки-но вийду з кімнати, головне — нічого не забути, не лишити тепер жодних слів, жодних думок, я сиджу на краю ліжка й зашнуровую правий черевик, мені здається, ніби вже половину вічності... мить, а тепер, перш ніж поставити ногу на килим, я ціпенію: як і завжди, я вже знаю і все-таки лякаюсь і завмираю: якщо я Ендерлін, я маю ще й померти як Ендерлін.

Отже, я їду в аеропорт.

У таксі, тримаючись за пошарпану ручку, я роздивляюся зовні світ, фасади, рекламу, пам’ятники, автобуси...

Дежа в ’ю!

Я намагаюся думати про що-небудь.

Наприклад:

Що я міг сказати нещодавно в нашій розмові про комунізм і капіталізм, про Китай і Кубу, атомну смерть і ситуацію з харчуванням людства, якщо раптом його чисельність збільшиться вдесятеро, а надто про Кубу, я був колись на Кубі, але тепер я тут, мене запитують про кількість моїх валіз, поки я показую паспорт Ендерліна, отримую зелену карту, «Flight number seven-o-five»[7], літак запізнюється, чую я, через туман у Гамбурзі, а тут сяє сонце.

Чи признається вона своєму чоловікові?

Ендерлін не єдиний, хто чекає тут. І я спробую розважити його, а це річ нелегка, бо він потай думає про ніч, і тому мені нічого не спадає на гадку...

Взірцевий аеропорт!

Я купую газету:

Знову випробування атомної бомби!

...з цього приводу Ендерліну нічого не спадає на гадку.

А він признається коли-небудь?

Я намагаюся тепер думати про що-небудь, бо, як сказати відверто, внутрішнє життя кохання мені нудне, занадто знайоме; наприклад: думати, як збудовано цю залу, залізобетон, форма переконлива, енергійна, легка і мов ширяє в повітрі. Гарно. Щодо конструкції: професійною мовою це називають, здається, тришарнірною дугою... але Ендерліна, бачу, це не цікавить, Ендерлін хоче летіти. Що швидше, то краще. Ендерлін марнує час, відведений йому на землі, перше з кавою, потім із коньяком. Його багаж забрали, тож я тепер вільний і безтурботний, як не зважати на течку, покладену на шинквас; я озираюся: хтось летить тепер у Лісабон, хтось у Лондон, хтось прилетів із Цюриха, гучномовець гуде: «This is our last call»[8], але не для Ендерліна. Я заспокоюю його, я почув точно. Ендерлін переживає, а я лише нудьгую, бо з Ендерліном справді не можна розмовляти. Я пильную, щоб не забути його течки. Ендерлін купує парфум, щоб не вертатися додому з пустими руками. «Шанель № 5», я знаю. Чи справді Ендерлін думає про дім? Отже, «Шанель № 5». Інших уже запросили на рейс Рим—Афіни—Каїр—Найробі, тим часом як у Гамбурзі, певне, й досі туман, еге ж, яка нудьга...

Я уявляю собі пекло:

Якби я був Ендерлін, чию течку я ношу, але безсмертний, тож мав би змогу ще раз прожити його життя, скажімо, тільки частину його життя, один рік, скажімо, навіть щасливий рік, наприклад, рік, що починається тепер, прожити ще раз, і то з повним знанням, що станеться, і без сподівань, які тільки й здатні робити життя стерпним, без відкритості та непевності, продиктованих надією і страхом. Мені така перспектива видається пекельною. Ще раз: їхня розмова в барі, жест за жестом, його рука на її руці, та ще її погляд, його рука, що вперше погладила їй чоло, згодом удруге, їхня розмова про вірність, про Перу, яке він зобразив як край надії, усе слово за словом, їхнє перше «ти», спершу балачки про театр, до якого вона потім не пішла, свистки на нічній товарній станції, свистки та відлуння свистків, не треба перескакувати, жодного звуку, жодного поцілунку, ніяких почуттів і ніякого мовчання, ніякого страху, жодної сигарети, ніякого ходіння на кухню по воду, їхньої спраги не загасити, ніякого сорому, немає навіть міжнародної розмови по телефону з ліжка, але знову, хвилина за хвилиною, і ми знатимемо, що буде далі, знатимемо і будемо змушені пережити знову, бо інакше смерть, життя без надії, що прийде щось інше, епізод із ключем у поштовій скриньці, знаєте, залагодиться все, потім прилюдне вмивання у фонтані, робітничий бар, тирса на кам’яній долівці, жодна хвилина не відрізняється, як я вже й знаю, не зникає жодної хвилини, жодного кроку і жодного еспресо, не зникають чотири булочки, мокра хусточка в штанах, Ендерлін махає рукою, це те саме таксі, але я знаю, що незабаром він вийде й годуватиме голубів, усе це ще раз, навіть переляк із запискою, помилка, смуток, сон під відбійний молоток, що розбиває на вулиці намічений шматок дорожнього покриття, а згодом чекання в аеропорту, «Flight number seven-o-five», туман у Гамбурзі, і звідси випливає: прощання з надією, що не буде ніякої історії, нового побачення, кінця та обіймів, прощання, листів і побачення в Страсбурзі, труднощів звідусюди, пристрасті, чарів без майбутнього, атож, без майбутнього, але я знаю майбутнє: щастя в Кольмарі (після відвідин Ізенгаймського вівтаря й по дорозі на Роншан) аж ніяк не ваше останнє, як боялися ви, і не ваше найвище, а втім, його треба пережити ще раз, точнісінько так само, разом із прощанням у Базелі, прощанням назавжди, точнісінько так само, атож, але зі знанням, що буде далі. Всі подарунки, які дарували одне одному, доведеться дарувати ще раз, ще раз запакувати й перев’язати стрічкою, ще раз розв’язати і з захватом дякувати. Навіть непорозуміння, що одного разу зіпсували половину подорожі, доведеться пережити знову, сварки, з приводу яких можна сміятися тільки згодом, усе треба ще раз передумати та відчути, кожну розмову проговорити ще раз, хоча я знаю, як часто вони повторюються, і ще раз діставати ті самі листи зі скриньки, відкривати з серцем, що аж гупає, і знову планувати всі плани, знаючи, як усе станеться по-іншому, ви тижнями шукали земельну ділянку, вели переговори, купили її й завдали собі клопоту позбутися її, дали собі надії, які ощасливили вас; я знаю, там нічого не збудовано, а проте ділянку розмітили, все для киценьки, але долі не зміниш, дарма що ви знаєте, і я ще раз іду до дверей і щиро вітаю чоловіка, що вже приїхав, ще раз запитую, чого він бажає — віскі чи джину, ще раз моя дотепність, мій гнів, моя великодушність, перемога, про яку я не здогадувався, ще раз поїздка з аварією, сповнена клопоту ніч, ще раз знайомі періоди самовладання, я знову привітаю його на листівці з якимсь краєвидом, вітання буде дотепне, бо я писав, не знаючи, й напишу точнісінько так само, я знаю, і знову вариться кава, щоб охолонути після твого признання, я знаю, знаю, і все-таки знову проклинатиму, бігатиму по кімнатах і точнісінько так само проклинатиму, знову склянка, розбита об стіну, скалки, які я збираю, точнісінько так само, але все зі знанням, що відбуватиметься далі; без цікавості, що відбуватиметься далі, без сліпого чекання, без непевності, яка все робить стерпним.

Це було б пекло.

Ендерлін, гортаючи газету, мовчить, наче нічого не чує; ситуація напружена, він насолоджується цим, не знаючи, що завтра напишуть у газетах, не знаючи напевне...

Це було б пекло.

Досвід — передчуття пекла, але тільки передчуття; мій досвід не сповіщає нічого, що буде далі, він лише полегшує чекання, зменшує цікавість.

«Flight number seven-o-five».

Літак щойно приземлився, чую я, летить далі за півгодини, і тепер мені все-таки цікаво, що вчинить Ендерлін, чи справді він полетить, не подзвонивши їй ще раз, не побачивши її знову.

Ви не хотіли ніякої історії.

Ніякої смерті.

Ніякого повторення.

Ендерлін, бачу я, тепер платить за свій коньяк, їх було три, бармен знає, Ендерлін немов квапиться, але минає ще півгодини, перш ніж можна сісти на літак, поквапність може бути й нерішуча... я бачу літак, «Caravelle», щойно заправлений гасом. Гарна машина. За дві години Ендерлін буде вдома, якщо справді вилетить. Що означає вдома? Хай там як, літак заправили, часу досить, щоб знову сісти, схрестити ноги, навіть розкрити течку й дістати книжку. Добра книжка, принаймні, як на мене, добрий початок. Книжка з його фаху, Ендерлін, хай там як, повинен прочитати її, атож, він читатиме, безперечно, можливо, в літаку, якщо Ендерлін справді полетить, а вдома на нього чекає пошта, без сумніву, можливо, дуже приємна пошта...

Сподіваюся, вона не напише ніколи!

А тепер, уявляю я собі, вона вже не лежить у ліжку, а вбралася в одяг, якого Ендерлін ніколи не бачив, може, навіть штани; вона переконана, що Ендерлін уже летить понад хмарами, а сама падає з тих хмар, коли долинає його Дзвінок.

— Де ти?

— Тут, — відповідає він, — в аеропорту.

Надворі гуде, працюють реактивні турбіни, до того ж гучномовець, що, проте, не гукає Ендерліна, ще є час почитати, аж забагато часу; немає чого читати.

Я знав про це.

Коли Ендерлін вийшов зі скляної кабінки, вирішивши летіти, я бачу, що нашу «Caravelle» й досі заправляють паливом, механіки в білому ще досі на літаку, і личко манекена з синьою краваткою і малиновими губками, синьою пілоткою і сріблисто-білими косами — стюардеса, в якої Ендерлін запитує, чи нічого не змінилося, чи це справді (я знав про це) наша «Caravelle», яку досі заправляють. Навіть багаж от-от покладуть на транспортер. Сповнений ще більшої рішучості, ніж будь-коли давніше, ніколи не бачити її знову, жінку, яку він відчуває, Ендерлін першим стає перед «Gate Number Three»[9], сам, погляд на годинник на руці, який він звіряє із дзигарями в залі, наче все вирішують півхвилини, як-от під час утечі...

Я розумію його втечу від майбутнього.

Стережіться імен!

Рано чи пізно настане день, коли ви знатимете, що казати, нехай навіть лише тоді, коли розповідають, кого зустріли вчора, знайомого, чиє ім’я називають, бо воно не відіграє ніякої ролі. І нехай на додачу ви будете єдиною реальністю на далекі гони, а інші люди будуть маріонетками вашого настрою; ви тримаєте в руці нитки, а хто заважатиме, той просто не потрапляє до вашої розмови, або ж потрапляє так, що вже не заважає. Нехай ви дбайливі й кажете: один поляк, утікач, що колись жив у нас і був приятелем моєї сестри. Або: мій перший чоловік. Або: один мій колега, моя тітка, дівчина, яку я зустрів колись на Апієвій дорозі. Всі безіменні. Так тягнеться якийсь час, а потім набридає, отож лікаря, мого приятеля, звуть Бурі. Чому я маю замовчувати його ім’я? Він завжди ходить до мене на шахи. Процес іде далі, імена — неначе бур’яни й сіються на всі боки, ростуть джунглі, але ви ще не бачите їх, розмовляєте далі, аж поки раптом виявляється, що Бурі колись мав дружину. Аніта? Ви смієтеся: який тісний світ! Лежите горілиць і балакаєте про Аніту, що тепер Шолева коханка, а Шоль — перша людина, яку ви обидва знаєте, Ганес Шоль, що поїхав до Багдада. Ви лежите горілиць і курите. Цікаво, як ведеться Шолеві в тому Багдаді? Це вас ще ніколи не обходило, але ж є привід побалакати, і те, що раптом у світі, хоч і далеко звідси, де ви лежите поряд горілиць, є чоловік, який знає вас обох, анітрохи не здогадуючись, що ви становите одну пару, — дивна річ. Що сказав би про це Шоль?! Дивно, як часто ви відтепер розмовлятимете про Шоля, аж поки одного дня він напише з Багдада, що невдовзі повернеться до Європи. Він пише вам обом, кожному з вас, бо знає вас обох і хоче бачити обох. Невже це правда? Все йде далі, оточення годі уникнути, найкраще було б, якби ви лежали і мовчали, але так не виходить. Ви походжаєте по вулиці, й вас вітає добродій на ймення Гаґен. Звідки ти знаєш цього Гаґена? Він приятель її брата. Ти маєш брата? Треба тікати. Куди? Ібіца теж уже не та, що колись. Коли ти був на Ібіці? Тепер слід їхати до Африки. Ви регочете! Я знаю одного чоловіка, що має ферму коло Найробі й тремтить перед «Мау-Мау», кенійським національним рухом, його звуть Рамзеґґер, ти повинен згадати, Джеймс Рамзеґґер. Звідки ти знаєш його? Його дружина не хотіла до Найробі, їй можна лише поспівчувати, а тепер живе в Лондоні з одним поляком, якого ви вже згадували в цій розмові; нині його звуть Володимир, а оскільки він ще й танцює в балеті, це може бути тільки той самий Володимир, якого я знаю через Левбера. Хіба не цікавий збіг? Левбера я не пригадую, але одна кравчиня, хвалячись, розповідає, що працювала й на Левбера. Невже? Раптом усе виявляється пов’язаним, і майбутнє виходить із лялечки, мов минуле; ви лежите горілиць і курите, щоб не називати жодного імені. Марно! У Відні в одному домі домашній концерт, на першій скрипці грає її брат, і я уявив собі його. Невже і справді так? У Страсбурзі, коли у вас якась потаємна зустріч у суботу-неділю, з ліфта, що має везти вас до вашої кімнати, виходить Левбер. Ніде сховатися. Навіть мовчазний Бурі пішов тепер на службу демонам: раптом у якомусь товаристві зустрічає жінку, яку кохає Ендерлін, і розповідає їй про Ендерліна, свого приятеля. Чому воно так? Ви лежите горілиць, курите й розповідаєте одне одному про свою минувшину, просто щоб світ, який не здогадується про вас, знав про те все не більше, ніж ви; це сприяє появі нових імен. Жаль! Демони навряд чи протримаються тиждень, не взявшись за вас: Шоль, повернувшись із Багдада, спонукає вас до першого обіду втрьох. Далі: професор, який щойно отримав половину Нобелівської премії з хімії й поглядає з усіх газет, — її батько. Далі: на одному вернісажі, відвідати який треба неодмінно, вас нарешті публічно представили одне одному; її чоловік, ні про що не здогадуючись, теж там присутній; Левбер, що всюди встигає, з’являється згодом...

І т. д.

Людство видається однією родиною, тільки-но люди становлять пару; всі інші знають одне одного так або так, і тільки пара, яку породжують обійми, не знає себе зовні; ви смієтеся, бо ніхто з ваших знайомих ще не здогадується; ваші підошви до певної пори ще не торкаються землі. Як довго? Кожен третій оточує, кожна мрія стирається.

«Flight seven-o-five».

Ендерлін (я бачу, як він виглядає крізь вікно, його обличчя в блакитному віддзеркаленні вікна) тепер чекає вже не один, ціла юрба, кожне з зеленою або червоною карткою в руці, тиснуться перед личком манекена-стюардеси, яка ще не може відчиняти; Ендерлін уже не стоїть попереду всіх...

Він ще має вибір.

Я за те, щоб летіти.

Нарешті відчиняються двері, юрба заворушилася, дехто спішить, дехто махає назад рукою, личко, як манекен, повторює:

«Flight seven-o-five».

Я можу уявити собі обидва варіанти:

Ендерлін летить.

Ендерлін лишається.

Мало-помалу я наситився цією грою, яку тепер уже вивчив: діяти або ні — хай там як, знаю, це тільки частина мого життя, іншу частину мені слід уявити собі; дії і бездіяльність можуть мінятися місцями; інколи я просто дію, бо бездіяльність, однаково можливо, теж нічого не змінить у тому, що час минає, а я старішаю...

Отже, Ендерлін лишається.

Я — ні...

чому він, а не я?

Або навпаки:

Чому я?

Так або так:

Хтось полетить...

Хтось лишиться...

Однаково:

Ендерлін лишиться, уявляючи собі, ніби він полетів, і Ендерлін полетить, уявляючи собі, ніби він лишився, а те (чи перше, чи друге), що він пережив насправді, — розколина, яка йде крізь його особистість, розколина між мною і ним, хоч як він учинить — полетить чи лишиться, нехай навіть «Caravelle», яка тепер має вільну смугу й рушає з місця, з незбагненних причин вибухне, і трупи ідентифікують, але наша «Caravelle», як бачу, піднімається й піднімається.

Я уявляю собі:

У таксі, тримаючись рукою за петлю, Ендерлін пишається, що не обрав бездіяльності, й водночас спантеличений: його тіло сидить у таксі, але жадання полишило його тіло, — воно зі мною, поки я лечу, високо понад хмарами, і Ендерлін не знає, навіщо, власне, він іде до тієї жінки, що раптом уже не має ніякої присутності, є тільки нескінченна дорога в місто, вуличний рух, Ендерлін сидить, немов поспішає, а водій, дивлячись уперед, немов майбутнє завжди попереду, робить усе можливе, щоб їхати вперед, а тим часом Ендерлін, тепер уже запаливши сигарету, потай радіє кожному червоному вогню світлофора, кожному скупченню машин, кожній затримці; минуле не спішить...

Я уявляю собі:

Як мої пальці вперше торкнулися її чола, її здивоване обличчя, якого вже немає, тож нічого...

Я уявляю собі:

Ендерлін, оплативши таксі, якусь мить приголомшений, що він без багажу, обурений, наче його вкрали, його багаж, що тепер летить високо понад хмарами, та потім Ендерлін заспокоївся й навіть у захваті, що він без багажу, проте безпорадний, стоїть обома ногами на землі, навіть на тротуарі, тож його, власне, не вдарить ніяка машина, Ендерлін не знає, де він точно в чужому місті, тільки приблизно, Ендерлін пригадує кіоск, якщо це той самий, тож, якщо він не пішов тепер не в той бік, її дім уже десь недалеко, Ендерлін називає себе віслюком, бо й далі міг би їхати тут у таксі, таж ні, він раптом попросив шофера зупинитися, певне, думав, ніби ще й досі можна обирати бездіяльність. Навіщо йому потрібний її будинок, атож, власне, навіщо? Ендерлін коло кіоску, запитує про потрібну вулицю, щоб не йти туди, але кіоскер нічого не знає, це, мабуть, інший кіоск, і Ендерлін тепер стоїть справді безпорадний. Чому він не полетів? Ендерлін усе-таки визнає перевагу, що йому не треба (на відміну від мене) їсти в літаку, і шкода, що він уже не має мого голоду; Ендерлін має вибір, обідати стравами французької або італійської кухні, навіть китайської, бо він має час, цілий вечір у чужому місті, ніхто не знає, де цієї миті Ендерлін, навіть вона не знає, бо він не подзвонить їй, і навіть він сам не знає, ні, кіоск той самий, але бару поряд немає. Навіщо він іде? З не меншим успіхом він міг би сидіти на тротуарі. Чому він не зайде просто до ресторану? Раптом, я розумію, все стає страшенно безглуздим, навіть їжа, коли не відчуваєш голоду; Ендерлін плентається, щоб не шукати її будинок, а натрапити на нього випадково. До цього він не міг сидіти сам у ресторані й читати меню, карту вин, щоб відсвяткувати подію, що він ще раз бачив її будинок, — але не подзвонив.

Я уявляю собі:

Її будинок зовні...

Ендерлін ще ніколи не бачив його зовні, вчора, як заходив, щоб повезти її до театру, не бачив, то був якийсь будинок, ще нічим не прикметний, а сьогодні вранці, коли Ендерлін покидав його, він, звичайно, бачив оббиті латунню двері, та потім не озирався; Ендерлін, власне, пригадує тільки двері.

Я уявляю собі:

Чепурний п’ятиповерховий фасад, вікна обмуровані піщаником, будівля XVIII або XVII століття, оновлена (я знаю, що всередині є ліфт) з огляду на збереження спадщини та охорону пам’яток, кількаповерхова аристократична споруда, за винятком п’ятого поверху, рильця над ринвами, покрівля з пласкої черепиці, на п’ятому поверсі де-не-де горить світло...

Або:

Фасад обшитий, споруда має демократичний вигляд, новобудова, але з черепичним дахом, щоб пасувати до старого міста, на першому поверсі кондитерська, що є несподіванкою для мене: обмуровані піщаником вікна видніють на сусідньому будинку, так само й рильця; двері з пологою аркою, спорудженою, напевне, в п’ятдесятих роках нашого сторіччя, залізобетон, але без форм сучасної архітектури, на п’ятому поверсі де-не-де горить світло...

Або:

Будинок не має п’ятого поверху (а я певен, що те було на п’ятому поверсі) з цього боку, і його не можна обійти; колись пишний фасад тепер обшарпаний, бідермейєр[10], згодом знецінений розміщеною неподалік товарною станцією з її свистами і сичанням пари; вивіски фірм на першому і на другому поверхах, вікна з перекладиною, на четвертому поверсі де-не-де горить світло...

Можливо:

Листоноша, що якраз підійшов до дверей, запитує Ендерліна, кого він шукає, і безмовний Ендерлін удає, ніби заблукав, а тим часом іде далі, навіть не подякувавши...

(Можливо, але невірогідно).

Ймовірніше:

Я пригадую хиткі відсвіти вуличного ліхтаря, що бовтається під вітром, цілісіньку ніч, відсвіти на шторах і стелі; я точно пригадую: коли ліхтар не хитався, його світло не доходило до підвіконня, і лише вітер заганяв у нашу кімнату вуличне світло, немов шумовиння на палубу; осяяна відблисками зі стелі, лежала жінка, а це означає — хоч який вигляд мав будинок, цей ліхтар засвідчує, що вікно було якраз над ліхтарем, тобто кімната має бути десь на четвертому або п’ятому поверсі...

Я уявляю собі: Ендерлін подзвонив.

(...поки я в літаку, затиснутий між чужими ліктями, зі знайомою тацею перед собою, на ній ножик, виделка і ложечка, які треба дістати з целофану, погляд на суп із бичачого хвоста, холодну курку і фруктовий салат).

Я уявляю собі:

Вечір без обіймів, довго навіть без поцілунку, ви зустрілися зовні, що змушує до розмови, аж поки між вами, здається, вже повне розуміння, атож, це вражає...

Я замовив вино.

Ми летимо, згідно з повідомленням нашого капітана, на висоті дев’яти тисяч метрів над рівнем моря з середньою швидкістю вісімсот кілометрів за годину.

Вино надто холодне.

Я уявляю собі:

Ваше вино тепліше...

Дарма що холодне, я п’ю своє.

Я уявляю собі:

Ви кохаєтеся, ви на землі...

Стюардеса, що нарешті забрала мою тацю, усміхається. Чому? Та вони завжди всміхаються, про це знають усі, і завжди молоді, навіть коли між сигаретою, яку я щойно докурив, і наступною, яку одразу запалюю, минуло десять років.

Я уявляю добі:

Десять років...

Я уявляю собі:

Отже, ви тепер спочиваєте, пара з мертвими для кохання тілами, всю ніч в одній кімнаті, за винятком короткої подорожі, як-от тепер. Тож ви там живете. Байдуже, чи це квартира, чи будинок, обставлений так або так, імовірно стилізований під старовину й водночас модерний, зі звичайною лампою японського виробництва, хай там як, там є спільна ванна, щодня видніє картина знарядь для різного піклування про два тіла, одне жіноче, друге чоловіче. Інколи тужите й ви. Жоден з вас не має людини, якій можна довіритися, ні, не має навіть у спогадах, навіть у сподіваннях. Чи можна бути такими пов’язаними, як ви? Не можна. Але інколи тужите й ви. За чим? Ви здригаєтеся. Що, власне, сталося? Живіть нескінченно-швидкі роки в любові, як пара, в ніжності, тільки не показуйте гостям, що ви справді реальна пара з мертвими для кохання тілами, які вкрай рідко ще прагнуть одне одного. Хіба що після поїздки або розлуки, поки триває якийсь конгрес, трапляється, що ви серед білого дня, невдовзі після приїзду, не розпаковуєте валіз і не кажете необхідного, а сплітаєтеся в обіймах. А от коли з іншим! Це збадьорює, але признаватись у цьому не варто. У вас ще один, як не раз і давніше, позбавлений годин день у халаті і з тарілками. Потім знову тиха втрата цікавості з обох боків, не висловлена й навряд чи показана, лише замаскована вимогами буднів. То й живіть отак. Ваші листи, коли ви інколи розлучаєтеся, майже лякають вас, ви в захваті, коли пишете бурею забутих слів, мовою, що вже вивітрилася. З готельного, номера з пустим двоспальним ліжком ви телефонуєте, не сахаючись витрат, з Лондона, Гамбурга, а чи з озера Зільц, щоб нагально побалакати серед ночі про кохання. Знову чуючи свої колишні голоси, ви тремтите. Аж до зустрічі вдома. Лишається тільки прихильність, спокійна, глибока і майже несхитна прихильність. Невже це ніщо? Ви вже майже все пережили, за винятком кінця, це вам не новина, коли хтось із вас утече серед ночі, знову збирається гнів, і тут нічим не зарадиш, навіть коли мовчати два дні: ви пара, всякчас вільні, але пара. Тут мало що можна вдіяти. Інколи проскакує думка: чому саме ти? Ви озираєтеся на інших чоловіків, на інших жінок. Тут мало про що йдеться або ж ідеться про все. Ніщо не буде нестямнішим за ваше колишнє кохання, в найкращому разі буде таким самим. А чи було воно нестямним? Ви про це не говорите. Ніжно дбаючи по теперішність. Або тільки з докором, що хибний, як і кожен докір, звернений проти життя. А хто і чим може дорікнути звиканню? Про те, що було колись, знає тільки дзеркало в якійсь неможливій готельній кімнаті, іржаво-сріблясте задимлене дзеркало, яке невпинно показує закохану пару, багаторукого звіра, чоловіка і жінку, безіменних, два напоєні коханням тіла. Хто з вас бачив це, лишається таємницею. Обоє? Для вас це не має великого значення. Чому ж тоді вас переслідує думка, що показує те дзеркало? Там міг би бути й інший чоловік, інша жінка, ви знаєте це й поглядаєте одне на одного, надто ви, прагнете виявити великодушність через іронію, що виявляється марною. Як можна терпіти, що ви так добре, дедалі краще, так безстатево розумієте одне одного, наче вам уже й не варто дивитись одне на одного як на тіло, чоловіка і жінку? Зненацька ви починаєте шукати приводу для ревнощів. Без них, о Господи, ваша вбивча дружба була б бездоганна. Безглузда подія на пляжі, звичайно, легенькі обійми між пініями, що лишають по собі незабутнє, задавнену невірність, прокляту серед мук, потім, звичайно, вже збагнену, її або його ім’я зберігають у тиші, мов коронні скарби, називають тільки в найдальших від родинного закутку розмовах, отже, рідко, раз чи двічі на рік, і тому воно не зуживається так, як любов ваших тіл. Ох, те ім’я! Тільки воно ще інколи дає нестямне, солодке почуття до іншого, тобто незмірне почуття, принаймні його зворотний бік. Решта — тільки прихильність, власне, велике щастя, тільки безумство наважується похитнути його раптовою підозрою серед безсонної ночі. Що сталося? Ви втомилися, гасите світло, бо те, що мало статися, вже сталося. Тоді ви встаєте, тим часом як інший знову спить, з’являються плани, як-от ті, що їх плекають в’язні, вночі ви сповнені рішучості здійснити будь-який поворот, будь-яку втечу, відважні й дитинні, це не жадання, а туга за жаданням, ви пакуєте валізу. Часом вона, часом він. Зважуєте все. Розрив шлюбу далеко не заходить, ви лишаєтеся в шлюбі. Ви становите пару, в принципі відомо, що ви ніколи не втратите одне одного, пара з мертвими для кохання тілами, і тут не зарадять ніякі пакування валіз, поклику любого голосу досить — і ви повертаєтесь, щоб признатися або ні, ви знову занурилися в будні, що, власне, є правдою, з піжамою та зубною щіткою в запінених вустах іншого, з музейною оголеністю у ванні, яка не збуджує, інтим, ви розмовляєте у ванні про гостей, які щойно пішли, і про духовний світ, що пов’язує вас. Ви розумієте одне одного, не маючи потреби погоджуватися. Ви жваві, розвиваєте свої погляди, але знаєте свої тіла так, як люди знають свої меблі, а тепер ідете до ліжка, бо незабаром знову друга година, а завтра важкий день. Тепер — це не тепер, а завжди. Бувають спалахи, ніжні, але хтось із двох утомлений або сповнений думок, які є тільки тепер, тоді як тіла є завжди. Ви самі у своєму домі, вас двоє, але ви сидите вдвох часто, занадто часто. І більш нічого. Але й далі існує ваш шлюб, ви цілуєте одне одного, і цей поцілунок — немов пункт обов’язкової програми. Ви тужите: не одне за одним, бо ж ви тут, а тужите за тим, що по той бік ваших взаємних стосунків, але спільно. Ви розмовляєте про спільну подорож восени, раптом тужите за країною, що десь та існує, вам треба тільки поїхати туди восени. Ніхто вам не перешкодить у цьому. Вам не треба мотузяної драбини, щоб цілуватися, і не треба криївки, немає ані солов’я, ані жайворонка, що нагадують про тепер та відхід, жоден переслідувач не спонукає вас міцніше пригорнутись одне до одного, жодна заборона, жоден страх, що гріх вашого кохання виявлять. Ви згодні. А заважають вам тільки ваші тіла. Тепер ви закурили ще по одній сигареті, розмовляєте, читаєте в ліжку газету. Ви не розпитуєте одне одного про ваші бувальщини та пригоди, вони, так би мовити, відомі. Календар часу до вашого шлюбу давно вже очищений: перша, відважна своєю неповнотою, а згодом обережно доповнена добірка імен, дат і місць, закрита багато років тому. Чому ви повинні тепер, о другій годині ночі, перед напруженим робочим днем, ще раз досліджувати свою минувшину? Знайомство з властивим йому блаженством уже відбулося, довіра без прогалин, цікавість зужита; попереднє життя іншого — це книжка, про яку людина думає, ніби знає її, це як класика, трохи вже запорошена, і тільки перебираючись до пустої, лункої кімнати, ту книжку знову беруть до рук і дивуються, з ким прожили всі ці роки. Але ж не можна дивуватися всі ці роки. Тепер ви гасите сигарети. Минуле — вже не таємниця, теперішність — благенька й непевна, бо її щодня зуживають, а майбутнє називають старістю...

Я лечу.

«Please fasten your seat belt»[11], ми знову готуємося сідати, «Stop smoking, thank you»[12], я припиняю не тільки курити, а й снувати свої уявні картини, тепер — це тепер, я чекаю на звичайний поштовх, коли літак торкнеться смуги, це теперішність, «we hope you have enjoyed your flight and we see you again»[13], нині теперішність знову зовні, «thank you».

Усе-таки я напружений:

Хто тепер чекає мене в аеропорту?

Я дивлюся:

Якщо вона має чорні коси й водяво-сірі очі, великі очі та повні губи, але ж так, якщо в неї не прикриті верхні зуби і є крихітна родимка за лівим вухом, тоді я нікуди не літав..

Я старішаю...

Via Appia antica[14].

Вона могла б бути моєю донькою, і нам немає сенсу бачитися знову. Я б хотів тієї зустрічі, мені тьохкає серце, але це не має ніякого сенсу. Ми стоїмо на римській могилі, пополудні, власне, нас чекають у місті. Я ненастанно дивлюсь їй просто у вічі, дитина, інколи запитую, що вона думає, її очі дивляться на мене, і вже знаю, що вона не дитина. Ми не наважуємося сісти на літню землю, щоб не стати парою. Я не цілую її. Це не має сенсу, ми обоє знаємо про це, такого не станеться. Щоб робити що-небудь, вона шукає листок конюшини з чотирма лопатями, як і годиться для миті щастя, але марно. В небі гуде літак, ми й далі дивимось на крислату пінію. В неї на плечі висить шкіряна сумка, в руці листок конюшини з трьома лопатями, вона стоїть і обертається на вітрі, коси розмаяні, й кричить бурій землі внизу, Кампаньї, де розповзаються передмістя, які були б приводом для розмови про містобудування, але вона мовчить. Я дарую їй смолисту шишку пінії. Я, власне, не здогадуюсь, про що вона думає, й повторюю запитання. Відповідає: «Про те саме, що й ви!» Але я не думаю. Її очі: блищать перед теперішністю, до якої не доторкнутися. Куди тепер кидати смолисті шишки пінії? Одного разу я жартома пригорнув її голову до своєї, не цілуючи, ми обоє сміялися. З чого? Для наших смолистих шишок пінії просто немає мішені, тож ми беремо їх із собою. Звісно, нас видно здалеку, як ми стоїмо на могилі, добродій і дівчинка, тепер рука в руку, випроставшись під вітром. Жартома? Щоб казати що-небудь, кажу: «Може, ходімо?» Через те, що треба спускатись, я беру її сумку, вона дає мені липку від смоли руку, при нагоді я підтримав їй ногу, коли вона не знаходила опори між сухими пучками трави, і ось ми вже внизу, довше, ніж треба, струшуючи з долонь суху землю. У відкритій машині, коли ми вже трохи від’їхали, а її рудуваті коси маяли на вітрі, я запитую про адресу, і то саме тоді, коли перемикаю передачу, отже, між іншим. Вона пише її на конверті з моєї кишені. Я довго їду по давньому римському брукові. Я міг би тепер, коли вона мовчки дивиться вбік, сказати що-небудь про брук, скажімо, про легіони, атож, які ходили по ній, минули тисячі років, атож, і т. ін. Я не кажу нічого, бо казав уже не раз. Натомість запитую: «Що роблять зі снами наяву?», поки ми змушені чекати перед червоним вогнем світлофора, моя рука на тремтячому важелі, й вона відповідає: «Здійснюють їх!» Потім, як я перемкнув передачу, ми їдемо далі...

Баста!

Сьогодні я викинув смолисту шишку, що й досі лежала в машині, бо вона вже не пахла, викинув і її адресу, коли-небудь, я певен, випадково зустріну її на вулиці, молоду жінку, що жваво базікатиме про те або те, про свій шлюб і т. ін.

Бурі, лікар, інколи розповідає про різні випадки, тоді як я краще пограв би в шахи, і мене сковує, коли він, повільно обрізаючи сигару, розповідає про будні своєї клініки, а я тим часом не менш повільно мовчки розставляю фігурки зі слонової кості на шахівниці на колінах... Якби не засоби сучасної медицини, які, запроваджені без питань, ведуть до того, що більшість нас, так би мовити, переживають самі себе, то я знаю, що навіть я вже двічі помер би природною смертю, і тоді запитання, як людина може витримувати свою старість, було б зайвим — ось де правда... Тепер я затискаю обидва кулаки, щоб Бурі вибрав чорні або білі; я слухаю, але все-таки стискаю обидва кулаки. Адже Бурі як гість, розумієте, має вибір. Це наш четвер, Бурі прийшов, як і завжди, грати в шахи. Я чекаю. Але Бурі, відхилившись на стільці назад, спершу запалює сигару, його думки вочевидь ще витають у лікарні, я бачу запалений сірник, що от-от, як він не опустить його, попече йому пальці; Бурі думає: що робить чоловік мого віку, коли він знає або думає, ніби знає, що, за оцінками лікарів, він проживе лише рік, щонайбільше рік?.. Я знову стаскаю обидва кулаки, й Бурі вибирає, мені дістаються чорні... Згодом, коли я цілу годину думав лише про пішаків, коней і тури, мене все-таки зацікавлює розповідь Бурі; шахівниця з фігурами зі слонової кості й досі в мене на колінах, але тепер я знову сам, Бурі ще має провідати хворого; я не знаю, що робив би я в такому випадку.

...жив би...

Але як?

Я уявляю собі:

Ендерлін Фелікс, доктор філософії, вік — сорок один рік одинадцять місяців і сімнадцять днів, імовірна тривалість життя один рік, Ендерлін сам, надворі перед відчиненим вікном буяє весна, запах бузку, змішаний із лікарняним запахом, що просто завжди і всюди, навіть коли дивитися на далекі гори або в майбутнє; зараз ранок, пора мужності, сонце світить на газонний дощувальний апарат, напинаються водяні віяла з веселками всередині, краплі вилискують на траві, інколи крутнеться білий або жовтий метелик, життя — це парк. Ендерлін ще не читав сумнівної записки, він ще думає, що одужав. Щоправда, почувається кволим, але одужав раз і назавжди. Йому пощастило, про це сказав йому Бурі. А чому людині має не щастити?! Він трохи злякався, коли Бурі сказав ті слова. Чому пощастило? Ендерлін чогось іншого й не сподівався. Він трохи мерзне перед відчиненим вікном, хоча, здається, надворі теплий день, майже гарячий, дме фен, до гір, здається, можна доторкнутися рукою. Він, власне, пріє, дуже кволий, і це й не дивно після семи тижнів у ліжку. Гори ще вкриті снігом, поля темні, майже чорні, масні, смужка миготливого озера, вітрильник на воді. Неподалік від вікна цвіте магнолія. Садівник у зеленому фартусі і з лійкою, нічого не бракує. Звідкись долинає «Алілуя» — спів медсестер, вільних від чергування. Крім того, на риштованні мурують робітники, лікарню треба розширити, треба розширити всі лікарні, робітники гримотять поліспастом[15], італійці, лункі голоси, засмаглі тіла вище пояса. Отже, лікар, Бурі, на хвилинку вискочив, перед тим розповівши Ендерліну про його повне одужання і вже недалекий вихід із лікарні; Ендерлін, блідий, у синьому халаті, сидить у м’якому кріслі поряд із письмовим столом, тримає в руках ще вологу смужку плівки — свою кардіограму, яку дав йому приязний лікар, дивиться на неї, як на арабське письмо, гарне, але загадкове, згадує про один дороговказ у пустелі між Дамаском і Єрусалимом, годі прочитати, зате гарно, тож навіть Ендерлін зачарований каліграфією свого серця, якому не довіряв, він не може намилуватись нею і, лише коли у відчинене вікно задув вітер, помітив записку на столі, підвівся й поставив на неї попільничку, підвівся, щоб її не звіяло вітром, але не на те, щоб читати. А втім, уже прочитав. І тепер йому прикро. Ця записка призначена не йому. Спершу йому тільки прикро. Його ім’я, прикрите тепер попільничкою, прочитати годі, натомість, коли Ендерлін ще раз глянув на записку, можна прочитати написаний кульковою ручкою професійний термін, який вишукала собі смерть, слово, якого Ендерлін не знає, а збоку — безперечно гнітюче повідомлення: «Приблизна тривалість життя — один рік».

Ендерлін сам у кімнаті.

О ні, так легко у свою смерть не вірять. Може, в записці йдеться не про нього? Коли лікар повернувся до кімнати, Ендерлін уже знову сидів у кріслі, де й мав сидіти, руки на м’яких бильцях ліворуч і праворуч, дві руки в рукавах халата і дві білі кисті, що звисають із билець, і лікар каже:

— Вибач!

Ендерлін не так приголомшений, як збентежений, дивиться у вікно і вдає, ніби нічого не сталося.

— Вибач! — повторив Бурі.

— Та прошу, — вибачає Ендерлін.

Потім, спершу зачинивши вікно, Бурі, цей колос людської доброти, знову сідає за письмовий стіл, знову бере до рота сигару, яку перед тим клав у попільничку зі срібною ящіркою, сигара ще горить, отже, Ендерлін недовго чекав його.

— Я розумію, — сказав Бурі і, розвіяний, здається, шукав чогось, із недопалком у вустах, що його, похапцем затягнувшись кілька разів, він був змушений розкурити, перш ніж говорити далі. — Я розумію, — повторив він і, нарешті розкуривши, здається, забув, що мав казати, натомість узяв, не глянувши, записку й проказав: — Ти переживаєш із приводу результатів нашого останнього обстеження.

Ендерлін засміявся.

— Ну, що там? — запитав він і сам здивувався своєму спокоєві, тим часом як лікар вочевидь мав нагальну потребу пояснити, зіпершись на точні цифри, чому можна вважати, що Ендерлін, так би мовити, одужав.

— Я розумію, — сказав лікар утретє і пригадав, що мав сказати: — Тобі вже терпець уривається, але до суботи я тебе не випущу, — промовив він із товарисько-грубим сміхом, грубість мала означати, що Ендерлін, на його думку, таки справді одужав і здатний опиратися хворобі, а потім Бурі ще й уточнив: — До цієї суботи, — і ці останні слова звучали грізно й авторитетно, а далі він заходився викладати цифри: кількість лейкоцитів у відсотках, білірубін у відсотках — цифри, які Ендерлін часто чув і зрештою й сам став уживати, тож, хоча він, власне, не знав, що вони означають, сам міг зробити висновок, наскільки ті показники і справді поліпшилися, на радість Бурі, що читав їх на зворотній стороні аркуша.

— Так, — кивнув головою Ендерлін, — дуже добре, — а сам дивився тим часом на здорових робітників за вікном.

— Дорогенький мій, — зауважив Бурі, опинившись наодинці зі своєю радістю, — усе могло бути й по-іншому!

Ендерлін знову кивнув головою.

Потай, поки вони дивились одне одному у вічі, він уявляв собі календар: один рік — це, отже, цілий рік, тепер квітень...

Ендерлін кивнув головою.

— Прошу! — запропонував Бурі, немов відчувши недовіру, й показав цифри, чорні на білому, тобто червоні на білому. — Ось! — випростав він руку з аркушем, а потім відхилився на стільці назад, курив, чекав і зрештою додав: — Шість тижнів тому ми мали тільки 27 відсотків. — Ендерлін читав: «Білірубін — 2,3%», але не наважувався перевернути аркуш і просто запитати Бурі, а тільки мовчав; Бурі як лікар знав, що певна апатія теж належить до картини хвороби, але певну участь у його радості добряга Ендерлін усе-таки мав би засвідчити, думав він, Бурі не хотів оплесків, але Ендерлін, що тримає отак той аркуш, хоч-не-хоч видавався йому апатичним. — Дорогенький, — каже він, — нам пощастило. — Ендерлін віддав йому аркуш. — 27 відсотків! — повторює лікар. — Тоді ми не казали тобі, але це була правда, — пояснював він, узявши трубку телефону, що дзвонив, і скривившись, що йому перешкоджають. Дзвінок не стосувався професійних питань, ішлося про регату наступної неділі, й Бурі, навіть не глянувши на Ендерліна, щоб вибачитися, гортав календар, розмова точилася недовго, але все-таки досить довго, щоб після неї говорити вже не про білірубін, а про майбутнє, спершу про регату в червні, а передусім про майбутнє Ендерліна, про його поїздку до Гарварда, відкладену через хворобу, отже, про його кар’єру, причому Ендерлін завдав собі клопоту говорити про поїздку як про щось реальне, — клопоту змовника, змушеного приховувати своє знання про майбутнє. — Два місяці, — запевняв Бурі, — два або три місяці в Тараспа або К’янчано, і ти, звичайно, повинен берегти себе, це річ зрозуміла, — напучував він і гортав той самий календар, де була записана його регата. — Добре і в Мерґентгаймі. — Бурі самому впало у вічі, як він повторюється, це йому не властиво, Ендерлін відбирав у нього впевненість, власне, лікар не казав нічого, чого б не казав уже давніше. — Звичайно, ти повинен берегти себе, — казав він, розстібаючи білий халат.

Ендерлін завдав собі клопоту озватися:

— К’янчано було б краще для мене.

— Як хочеш! — погодився Бурі й скинув халат, він, власне, поспішав, проте не наважувався показати свій поспіх. — Сьогодні вівторок, — проказав він,— у п’ятницю ми перевіримо ще раз. — Але й це він уже казав. — Гарвард — таки чудова річ! — хвалив Бурі, тепер уже миючи руки, а потім витираючи їх, і Ендерлін кивнув головою. — 2,3 відсотка — запевняв Бурі, наче був зобов’язаний ще раз підтвердити, зіжмакав записку, — він запитував про ці дані по телефону Ще до того, як Ендерлін прийшов до кабінету, цифри вже стояли в історії хвороби, — кинув паперову кульку в сміттєвий кошик і наголосив: — Не переживай, — а сам тим часом уже одягав піджак. — Я знаю, — казав він далі після невеличкої паузи, поки шукав рукав, — я завжди говорив про 1,5 відсотка і казав, що раніше не випущу тебе, я знаю, але ось побачиш, — він озирнувся, дивлячись, чи нічого не забув, — у п’ятницю ми знову ще все перевіримо. — Бурі тепер мав іти, і Ендерлін, що не мав сили підвестися, зрадів, що лікар іде, Ендерлін був такий прибитий, що почувався, мов макет на полігоні, а приязний Бурі, щоб не образити його своїм поспіхом, теревенив далі — знову про Гарвард! — і не менш неуважно, ніж щиро, запитав, скільки, власне, років Ендерлінові. — Сорок два роки, — повторив Бурі, — це ще не вік! — Бурі старший. — Дорогенький, — запевняв Бурі, тепер уже в плащі, — в сорок два роки я тільки-но почав жити! — Потиск рук. — Невже ти не віриш мені? — запитав Бурі й заходився невпинно вихваляти чоловіче життя якраз після сорока двох років: — Атож, навіть у сфері кохання реалізація ще попереду, доведено досвідом, тож ти маєш бути готовим до цього, — засміявся він і пішов...

Ендерлін сам...

Але двері відчинені, й він не наважується полізти в сміттєвий кошик, щоб ще раз перечитати аркуш. Щоб ще раз перечитати чорне на білому. Навіщо? Ендерлін підводиться, вдає, наче йому це приснилося абощо. В коридорі, де він за тиждень уже трохи зміцнів завдяки щоденним походам, він натрапив на Ельке і всміхнувся їй, щоб не похитнути її сестринську впевненість, що йому щодня стає дедалі краще.

Я уявляю собі:

Ендерлін, хоч і вірить, що в записці йшлося про нього, не вірить, що те пророцтво збудеться, просто не вірить. Навіть Бурі може помилятися!.. Сам у білій палаті, яку тим часом прибрали, він ненастанно думає, що від Гарварда, який до хвороби мав правити лише за трамплін, доведеться відмовитись. Але що робити, якщо він не поїде до Гарварда? Коли прийшла медсестра, щоб занести з коридору вчорашні квіти, Ендерлін, щоб не бути змушеним розмовляти, повільно розкриває листи, принесені під час його розмови з лікарем, ба навіть читає їх, — невже це було б перше, що робила б людина на останньому році свого життя? — читає і знає, що він там читає, навіть знає, на що годилося б відповісти. Чи він ще відповідатиме? Коли та сама медсестра знову зайшла до кімнати, цього разу принісши фруктовий сік, Ендерлін уже не помітив її; він тепер сидів (певне, пройшов через кімнату) вже не на ліжку, а на кріслі коло вікна, листи лежали на халаті, а білі руки — на бильцях: сидів, немов на троні. Навіть страшно озватися до нього. Немов на троні: понад своїми сучасниками. Якщо він вірить у пророцтво, написане кульковою ручкою, велич — єдине, що лишається, що ще має сенс; нікому не треба признаватися, що він знає про свою недалеку смерть, і вдавати перед усіма друзями, ніби... І їхати до Гарварда, ніби... І снувати плани тощо, ніби...

Про це відомо від тих, хто вже пережив таке.

...і читати лекції:

«Шановні пані й панове!»

А в рукописі бачимо:

«Гермес — багатозначна постать. Відомий як бог злодіїв і шахраїв, і сам шахрай, що, тільки-но народившись, уже вкрав Аполлонових телят, він уславився своєю спритністю, веселою й багатою на вигадки спритністю, з якою залюбки пошивав смертних у дурні, він усюди в грі, все його єство і манери перебувають під знаком чарів, він приятель чабанів, бог отар, що пильнує, аби вони не скочили у прірву, марнотратник родючості. Герм, його первісний символ, має форму фалоса. Гермеса вважали ще й за бога крамарів і торгівців, хоча ця друга його функція начебто суперечить першій, але цей добре відомий факт стає зрозумілим, коли згадати, що вирізьблені з каменю герми правили мандрівним купцям за дороговказ. Плодючість отар — тільки один аспект, бо ж ідеться про плідність узагалі, благословення в усіх людських справах. Гермес — майстер хитрощів. Він допомагає, дає щастя, а водночас і збиває на манівці. Він грає цю роль навіть у коханні, бо саме він дарує несподіване щастя, нагоду. Гермес — приязний бог, ближчий до людей, ніж решта богів, а до того ж ще й божий посланець. Гомер каже, що він ще насилає сни. Гермес, як часто стверджують, полюбляє бути невидним, коли наближається до смертних, тож раптове, неймовірне, невраховане й несподіване, ба навіть примхливе — все це належить Гермесові та його силі, водночас, незважаючи на всі веселощі, йому притаманний і страхітливий елемент, бо Гермес — це ще й бог, що веде тих, хто відходить, як і завжди, безгучно та несподівано, це всюдисущий посланець смерті, що веде нас до Аїду...»

І т. д.

Одного разу задзеленчав телефон, повагавшись, Ендерлін зняв трубку, і йому довелося коротко відповісти на запитання про своє самопочуття (його співрозмовник, власне, й не хотів знати чогось іншого), і то з переконливою впевненістю, трохи аж занадто переконливою. З якої речі його голос має бути іншим — іншим, ніж учора? Він заперечив, що його голос змінився, й говорив про вихід із лікарні наступної суботи, про К’янчано, білірубін, Гарвард, тим часом як співрозмовник мовчав, бо вже знав про всі плани, якими нахвалявся Ендерлін, але Ендерлін, щоб довести своє одужання, на цьому не зупинився і докладно й затято заходився розповідати про речі, які лежали по той бік його життєвих сподівань, здавалося, він справді прагнув дізнатися, і то достеменно, що там тепер із фінансуванням, яке видавництво, питав, чи є гарантії на два-три роки, виплати щоквартальні чи щомісячні, тобто знову говорив про заснування газети, хоч Ендерлін, дарма що його вже давно запитували, чи стане він головним редактором, у щонайкращому разі побачить тільки гранки першого номера. Ендерлін запевняв:

— Так, — відповідав він, — даю слово.

Готово.

...а втім, розмова затяглася завдяки веселому оптимізму Ендерліна, як головний редактор він просто не міг припинити розмову, йшлося про назву, завжди важко дібрати назву, потім про питання, хто співробітник, а хто ні, Ендерлін вважав, що він має висловитися, але казав дедалі менше, зрештою ще раз дав слово, а потім його голова все-таки впала на подушку, тільки-но він поклав трубку, виснажений, як і недавно після однієї надто вже впевненої прогулянки в парку; він спробував думати про газету, але марно... Питання назви... атож, яка буде назва... питання, чи Бурі не помилився... дощувальний пристрій на сонці... питання, чи справді я чіпляюся за все, що називають життям, але я берегтиму себе, навіть коли вже почнеться очевидний розпад, я чіплятимусь, віритиму в кожну брехню; вночі я знатиму все, а вдень віритиму в протилежне, й білі сестри казатимуть: «Браво, пане Ендерліне, браво!» І прийдуть сюди, й сядуть навколо мого ліжка, і бачитимуть те, чого не каже ніхто, мене пече біль, біль принагідний, біль дедалі частіший, біль завжди присутній, але кожен шприц дає полегкість, яку я вважаю за чисту монету надії, шприц за шприцом, аж поки здохну, як тварюка, сповнений заштриканої уколами надії...

Ендерлін ще може думати.

Чому йому не кажуть правди?

Таж він ще людина.

Вони не вірять у його велич?

Перед ним біла скатертина з так званим обідом, савойська капуста з гігієною, м’який сир — усе має смак піклування, щоб Ендерлін дожив бодай до перших гранок тієї газети! Він куштує і насолоджується. М’який сир! Він насолоджується думкою, що тепер, якщо Бурі не помиляється, він може писати все, що думає. А що він, власне, думає? Вчора риба, сьогодні м’який сир, завтра риба — все має однаковий смак, білок, несолоний і пісний, як і думка, чи йому, якщо Бурі не помиляється, взагалі ще треба заробляти гроші цього року, і при цьому його дивують не підрахунки, а банальна буденність його мислення. Приречений на смерть, думає він, не може так мислити. Бурі помиляється! Він спробує їсти савойську капусту, щоб набратися сили. Чому ніхто, знаючи про свою недалеку смерть, ніколи не наважиться на щось величне? Скажімо, на замах? Моє життя супроти твого життя! Але моє життя — вже не життя, а просто існування з уколами в руку й дитячою кашкою в роті, алілуя, і як гарно цвіте бузок — надворі... Коли прийшла медсестра, сестра Евфімія, й по-материнському запитала, чому він нічого не їв, а точніше, чому ми нічого не їли (незадовго до твого скону, вони завжди говорять у множині: «Невже в нас немає апетиту? Може, трохи поспимо? Невже ми вже розлили воду?»), Ендерлін сьорбнув кілька ложок, а потім був змушений виблювати і одразу попросив, тільки-но його помили, щоб нічого не казали лікарю. Він раптом став боятися Бурі, що доти був йому приятелем. Ендерлін доведе йому, який він здоровий. Він вийде звідси. Він просто спростує вирок, про який випадково дізнався. О ні, Ендерлін не поїде в К’янчано, не поїде й до Тараспа, а сміятиметься, напише листівку з Парижа з дієтичними дотепами на краю, а якщо навіть у Тараспа, то щонайбільше на тиждень, щоб догодити Бурі, але не залізницею, Ендерлін поїде своєю машиною, і то так, що аж гальма вищатимуть на поворотах, і то ще цієї п’ятниці, а в Тараспа він не питиме водички, що відгонить гнилою сіркою, а гратиме в теніс, познайомиться з жінкою, молодесенькою, з якою одразу, за аперитивом, одружиться, можливо, білявою баптійкою, якій він збудує дім із басейном, і цього самого дня, точнісінько через рік, відбудеться освячення будинку з поросям на рожні, віскі до, віскі після, атож, а Бурі як гість, і Ендерлін, із гаванською сигарою й засмаглим обличчям, штурхатиме його під ребра, свого оракула-лікаря, реготатиме...

Чому саме балтійка?

Ельке, сестра, що чергувала вночі, — балтійка, і цей факт налякав його: адже це фантазія хворого, що вже не має вибору, фантазія безсилого, що вже ніколи нікуди не піде.

Надворі пташки.

Жінки...

Багато жінок!

Він не може думати про них в однині.

Усі жінки!

І думає лише про їхні лона, на їхніх лонах; не думає про жодне, яке знає, а думає про всі, які проґавив; лона, вуста, і його язик у їхніх вустах; їхні обличчя такі однакові, що годі навіть розрізнити їх; крім того, слова, яких він ніколи не вимовляв і безсоромність яких напрочуд задовольняє його, бо породжує невдоволеність: лона, губи, литки, коси, груди, очі, чомусь малесенькі, і лона, лона, всі лона, — і при цьому він пітніє від кволості, думаючи про них і сидячи на краю ліжка, впершись випростаними руками, безсилий, прикипівши очима до вікна: дерев, покрівель, невидного літака на небі, тільки біленький слід, що розтинає блакить, а потім, наче шлейф, повільно розповзається і зникає, комини, які натомість лишаються, білизна, що мотається на мотузці, дроти з горобцями на них, за дротами гори, багато покрівель, комини, башточки, дерева вздовж алеї, лискучий окраєць озера, циферблат дзиґарів на башті, непомітне обертання стрілок, більш нічого — це все він бачить уже кілька тижнів... італійців на риштованні, що піднімають та опускають баддю на поліспасті, от зараз її тягнуть угору м’язисті чоловіки з голими торсами. Нічого не зараджує, якщо Ендерлін дивиться в якийсь інший бік. Далеко чи близько — однаковісінько, видніє його ліжко, дзиґарі, шурхотять блоки; це все звичайні речі, які переживуть Ендерліна. Демонстрація тривіальних знань — без Господнього посланця. Сподівання на велич виявляється кітчем, і тільки жалість до себе розкривається просто й безсоромно. Ні, Ендерлін не рюмсає тепер! Він тільки спливає потом, а в двері знову постукали.

— Заходьте, — мовив Ендерлін, лягаючи в ліжко та вкриваючись, а коли у внутрішні двері постукали ще раз, повторив голосніше: — Заходьте.

То був я.

— Сідай, — припросив він.

— Як ся маєш? — запитав я і, щоб знову не забути, поклав, не чекаючи його відповіді, зошит на білий стіл із медикаментами та інструментами, побачив на ньому ампули, шприц і голки в спирту. — Твоя стаття, — казав я далі, — я прочитав її, й, думаю, вона просто чудова. — Ендерлін мовчав. — У тебе, — сказав я, вийшовши на балкончик, — тут справді гарний краєвид! — Неначе то були мої перші відвідини. Я збентежився невідомо чому й потирав собі руки.

— Еге ж, — відповів Ендерлін, — а як твої справи?

Я вважав, що сьогодні чудовий день. Ендерлін, мабуть, сподівався, що я докладніше відгукнуся про його статтю, та коли я спробував, він глянув повз мене, тож розмови не вийшло.

— Надто добре, на мою думку, — заговорив я і побачив, що він не слухає мене. — Дякую, — проказав я, знову заходячи до кімнати, — працюю. — Тепер я вже натоптував люльку, я, чоловік, що в житті твердо стоїть на своїх ногах, а потім сів із люлькою в табакерці, я не куритиму, лікарняна палата — це таки лікарняна палата, навіть коли вікно відчинене навстіж, я тут відвідувач і пристойно поводжуся; а втім, я здоровий, не те що не зважаю ні на кого, а просто здоровий, я говорю про реалії цього світу, я не егоїст, у роті натоптана люлька, проте я не запалюю її, бо піклуюся не про Ендерліна, що вже має своє піклування, свої квіти й фруктовий сік, а про Європу, взагалі про все людство, цього разу надто з огляду на забудову міст, забудову міст як політичну проблему, тут я вже маю що сказати, хоч Ендерлін чує про це не вперше. Розмови не вийшло, тільки доповідь, бо Ендерлін мовчав. Збентежившись, я, мабуть, запалив люльку. — Як там твоя газета? — запитав я, щоб витягти Ендерліна з апатії. Звідки я мав знати, що Ендерлін від сьогоднішнього ранку вважає себе приреченим на смерть; його жалість до себе німа, але відчутна, мало-помалу дратує, ба навіть робить мене жорстоким. Щоправда, я вже не курю, але падають речення, які мають довести Ендерліну, що він одужав: — Як там твоя газета? — і нещадно: — Ти коли-небудь вірив у цю газету? — Тепер я вже жорстокий, я знаю. — Таж добре відомо, — казав я далі, — кожен обіцяє співпрацю, щоб його прізвище стояло поряд із твоїм, але тільки-но пообіцявши, береться до іншої роботи, а ти, мій любий, лишаєшся як головний редактор ні з чим. — Я не знав, що сталося з Ендерліном, і дедалі менше потрапляв у тон, але тим більше говорив: — Так, — вів я далі, — коли-небудь ми знову повинні утнути таку штуку: поїхати до Етцеля! — Він засміявся. — Тільки-но ти оклигаєш, — проказав я і, власне, вже мав іти. Але як? Не придумав нічого кращого, як сказати: — Я вже мушу йти!

Ендерлін тим часом цмулив фруктовий сік, а я вже підвівся, взявшись за його ліжко обіруч, немов за дитячу колиску, й дививсь у майбутнє, що має бути спланованим, на забудову міст як на політичну проблему. Я запитав Ендерліна, як, на його думку, житимуть діти наших дітей, запитав, як Ендерлін уявляє собі, скажімо, дорожній рух через десять років, через тридцять років, через п’ятдесят років, це справді важливе питання — не для Ендерліна, а для світу, надто для нашого західного світу, а тим часом Ендерлін спромагався думати тільки про тривалість свого життя (я, проте, не помічав цього): рік, у щонайкращому разі один рік... Коли знову зайшла сестра, щоб, як і щодня, зробити добродієві Ендерліну уколи в передпліччя, я, як і годиться, помовчав одну хвилину, але сховав люльку від очей медсестри, яка мала давати вже другий укол. Бідолаха Ендерлін! Я розумію, що він, власне, не слухає мене, і думаю, що розумію його: щодня оці уколи, то в ліву руку, то в праву, це все діє на нерви, надто тоді, коли інколи не можуть попасти у вену. Я розумію. Коли Ендерлін без слів знов опускає вниз рукав піжами, я, щоб відвернути його увагу, запитую, якої він думки про книжку, що лежить на його тумбочці. Я можу спокійно курити, каже він. Отже, він усе-таки хотів би, щоб я лишився, але тепер я вже справді мушу йти, і це важко, бо Ендерлін узагалі нічого не каже. Але, як бачу, він думає, невідступно думає. Збентежившись, я розповідаю про людей. Плітки. Хто знову має які стосунки і з ким. Він слухає, але дивиться повз. Робітники отам на риштованні, я дивлюся на них, оті італійці теж становлять проблему: коли так піде й далі, вони підточать нашу країну. Ендерлін не сказав нічого. Коли я спробував по-іншому, наприклад, запитав, скільки лекцій він має прочитати в Гарварді, він, щоправда, відповів, але так, наче йшлося не про нього, наче я переповідав якусь плітку. Що там іще? Одного разу він запитав, який сьогодні день тижня, яка дата, більш нічого...

Нарешті я пішов.

Першого відвідувача, першого, на якому він був змушений випробувати своє вміння берегти таємницю, він витримав.

Дзигарі пробамкали четверту годину.

Один рік — це довго...

Якби ж він міг кричати!

Бурі мав слушність: сорок два роки — це не вік.

Згодом увечері, коли Ендерлін, сонний від уколів, спробував думати з розплющеними очима, він глянув у сутіні на санітарну шибеницю... «Чому люди не вішаються?» — мабуть, саме про це він думав, дивлячись на штатив лікарняного ліжка над собою, тим часом як морок дедалі густішав. Про що тут ще думати? Смерть думкою не охопиш... Його обличчя, коли він запалив світло, його обличчя в дзеркалі шафи, де вже кілька тижнів висить його костюм, його обличчя, гола шия і шкіра потребують сонця, більш нічого, сонця в Енгадені або на морі. Або в Перу! Несподівано він думає вже без іронії: Перу — як земля його надії! Мабуть, Ендерлін у думках бачить себе на конику, що ірже, цілий рік у Перу, чоловік, що їде звідти верхи, — не знаю... Натомість ось що можна охопити думкою: старість, що, якщо Бурі не помиляється, обмине його і не обмине, якщо Бурі помиляється... Сонний від уколу, але пильний від страху, причому причина страху постає перед ним, як сновидця, він лежить із заплющеними очима, випростав руки, і кисті звисають над краєм ліжка: він, власне, не хотів би жити, щоб не старіти, та коли йому принесли дієтичну вечерю, коли медсестра, як і завжди, поставила подушки, щоб добродій Ендерлін міг сидіти й живити своє тіло, і коли за півгодини вона прийшла знову — забирати тацю, то проказала:

— Браво, пане Ендерліне, браво!

Ні, він не повіситься...

Для Бурі, я розумію, це тяжкий випадок. Він тільки знає, що записка лежала на його столі, й підозра, що Ендерлін міг прочитати її, так непокоїть його, що під час нашої вечірньої гри в шахи він грав жалюгідно. І все-таки поведінка добряги Ендерліна, що йому перед обідом він пообіцяв повне одужання, а невдовзі й вихід із лікарні, видалася йому трохи дивною. А втім, підозра в Бурі виникла лише пополудні, коли він не знайшов записки, яку писав не для Ендерліна, а для іншого пацієнта, якого треба було перевести до санаторію, а потім нарешті знайшов її в сміттєвому кошику, на її зворотному боці стояв сприятливий медичний висновок для Ендерліна. Який прикрий недогляд! Моя порада, що Бурі повинен просто поговорити з Ендерліном, видається Бурі цілком хибною. Адже це тільки зміцнить думку Ендерліна, що від нього приховують правду. Я й сам це розумію. Бурі не бачить ніякого іншого виходу: він просто випише Ендерліна і спостерігатиме його. Коли хто думає, ніби йому лишилося жити один рік, у щонайкращому разі тільки рік, тоді він не житиме так, як жив досі, гадає Бурі. Я не суперечу йому, щоб ми й далі могли грати, вже другу партію, сподіваюся, кращу. Тепер у мене білі. Бурі ті думки не дають спокою, й він так повільно розставляє фігури, немов думає, де мають стояти пішаки, а де кінь. Чи я, запитує він, коли я вже пішов королівським пішаком, і далі жив би, як доти, якби дізнався, що помру щонайпізніше через рік. Я не знаю. Слово честі. Я не можу уявити собі. Я граю, щоб десь помінятися фігурами, зробити гамбіт.

Натомість я можу уявити собі

(якби дізнався про таке):

Наступного дня він прокидається, за відчиненим вікном ранкова сутінь (іде дощ), сіра й суцільна, мов граніт, і з того граніту виривається наче крик, проте безгучний, зненацька постала коняча голова з червоною гривою, виряченими, несамовитими очима, запіненою мордою, іржала, але безгучно, благала пощади, однісіньку мить, а потім розмальована вправною рукою теракота, чорні ніздрі й білий, мов крейда, вишкір — усе лише намальоване, червона грива застигла і повільно занурюється в скелю, яка безгучно закрилася, суцільна, мов світанкова сутінь перед вікном, сіра, мов граніт на перевалі Сен-Ґотард; у долині, глибоко внизу, далека дорога, повороти з крихітними строкатими машинами, які мчать до Єрусалима...

Колись я був у Єрусалимі. Ще годину тому, коли я перетнув річку Йордан, той струмочок, а потім, після поворотів по мертвій долині з верблюдами, раптом побачив високо вгорі над пустелею далекі мури, осяяні вранішнім сонцем, — то був Єрусалим, як я й уявляв його собі... і тепер я, турист, вийшов з автомобіля й зупинився. Я не єдиний, але сам. Дамаська брама. Поки я замикав автомобіль, мені спало на гадку: Оливкова гора, я проїхав повз неї не з байдужості, а сподіваючись, що це саме вона. Як не їхати в машині, дошкуляє спека. Я подорожував сімнадцять днів, щоб стояти тепер тут, знову відімкнути автомобіль, випити чаю з термоса, ще раз замкнути автомобіль, але це все я вже зробив. Дамаська брама велична й гарна, це відома римська фортечна пам’ятка. Навіщо ця подорож? Я запитую себе, але ж тепер я вже тут. Дамаська брама у промінні вранішнього сонця, араби, десь кричить віслюк. Моє перебування тут як факт: я більше ніде, тільки тут. Я дивлюся в Єрусалимі на номер свого автомобіля, на колючий дріт над якимсь муром, кулемети за мішками з піском. Щоб перетнути кордони арабських держав, я був змушений віддати аж шість метричних свідоцтв, і то тільки на те, щоб сказати, що я справді здійснив цю подорож. Кілька тисяч кілометрів. І тепер я вже знаю, що навіть після довгих годин, коли я, виснажившись, таки огляну все місто, це буде неправдою. Я бачу: дім Пілата, принаймні місце, де він стояв, сьогодні п’ятниця, на подвір’ї затінок, тож я трохи затримався там, серед листя прозирає гілля з лимонами, я дивлюся крізь аркаду на арабську мечеть на місці Соломонового храму, її купол вилискує, наче мильна бульбашка. Не знаю, чи таке відбувається щоп’ятниці: я бачу ченців, які стають навколішки на подвір’ї Пілатового дому, це францисканці, всі в коричневих сутанах, дехто в білих чи жовтуватих тропічних шоломах, обличчя з пенсне, там і там дзижчать фотоапарати, що знімають їхню молитву, прочани в шортах, північани, що вважають Південь за місце літнього відпочинку, хрестяться і стають навколішки, аж поки францисканці підводяться, щоб пройти хресним шляхом на Голгофу. Я йду за процесією, чути, як усі бурмочуть молитви. Процесія тягнеться через арабський базар, процесія меншості, дозволена згідно з законом, поліцаї-араби дбають про її безпеку, спека, деякі вулички почасти осяяні сонцем, почасти затінені, і там, де сонце, здіймається туман, годі побачити, що за ним, десь у пітьмі б’ють молотком по міді, віслюк кричить навіть тут, араби з довгими кальянами мовчки сидять навпочіпки перед своїми крамничками, базар, я бачу м’ясо, розрізану вівцю, криваве м’ясо під сонцем, смердить і повно мух, францисканці стають навколішки й моляться на кожному місці перепочинку Ісуса, так само й туристи, плащаниця Вероніки, і завжди є кілька чоловік, які хрестяться трохи раніше, щоб підвестися і знімати інших, навіть ченці, що знімають свою братію. Я тільки дивлюся. На Голгофі мені моторошно (наші художники, Брейґель та інші, ошукали мене: Голгофа не за міськими мурами). Ми на Голгофі. (Я сподівався: скеля або кам’яниста земля, без затінку впродовж тисяч років, можливо, де-не-де будяки, трава під гарячим пустельним вітром.) Отут Ісус упав із хрестом, я бачу це місце, отут хрест закопали в землю, до склепу ведуть мармурові сходи, запалені свічки увиразнюють пітьму, Голгофа як інтер’єр, тут не слід думати про архітектуру, човгання ніг прочан по мармуру, тепер уже треба зняти сонцезахисні окуляри, щоб бачити там що-небудь. Я дедалі менше йму віри, що я таки тут. Мармур, ґрати, мармур, свічки, ладан, помпезний і затхлий. Я, турист, не можу звикнути до ладану, але лишаюся, аж поки вийшли богомольці. Я бачу: на місці, де стояв хрест, мармур розрізаний, наче одяг, скеля гола, мов плоть, діра в скелі, діра для хреста... Потім я далі оглядаю місто, навіть Гефсиманію, полудень, завелика спека, щоб їсти, навколо нічого, крім пустелі, долин і гір із жовтого піску, жодного села, жодного хутора, Єрусалим — єдине місто під небесами, сонце обертається навколо Єрусалима, я йду пішки, Гефсиманія — це садок, насолода затінку, але я не сідаю. Я бачу: ось оливкове дерево, де молився Ісус, сухий, сріблясто-сірий калічний стовбур. Вартовий у мундирі, такий собі арабський Христос, показує мені легендарні відбитки ступнів на скелі, і, як він і сподівався, я даю йому монетку. Архітектура навіть тут, мармур і ладан, і навіть тут мармурова підлога розрізана, щоб можна було бачити священну скелю...

Усе тільки видимість.

Під вечір, коли я їхав униз і зупинився на повороті, щоб востаннє поглянути на Єрусалим, на його мури в контражурі призахідного сонця, я знав тільки те, про що знав, тільки-но прибувши, і, поїхавши далі, вирішив ніколи не розповідати про це. Згодом я таки розповів.

Одного разу влаштували свято.

Ніхто не знав, з якого приводу, не знав навіть Бурі, що неодмінно запізнювався («Я щойно прийняв ще одні пологи»), але завжди приходив, пустотливе свято, дами у вечірніх сукнях розмістилися на паркеті, серед них дотепник зі схрещеними ногами (Зібенгаген?), у садку танці, ліхтарі, ядучо-зелений моріжок під ліхтарями, Бурі в смокінгу, він таки клюнув на вигадку, дарма що єдиний, хто міг би вгадати привід, оракул-лікар...

Рік минув.

Ендерлін, господар, що приймає гостей, купив собі будинок із садком і басейном, що тепер яскраво освітлений, там навіть видно молоду жінку, що стрибає у воду, чути її зойки, бо вода холодна, здається, хтось недобре пожартував над нею, і тільки Бурі, акушер у смокінгу, стоїть, і йому хочеться їсти, платівка грає пісню Едіт Піаф «Rien de rien, non, je ne regrette rien»[16], a Бурі тим часом накладав собі рештки обіду і ще досі не розумів, що діється, всі друзі з посоловілими очима і зсунутими набік краватками, на дивані обіймається якась пара, Ендерлін лежить надворі в гамаку, Ендерлін, що йому тепер виповнилося рівно сорок два роки, одинадцять місяців і сімнадцять днів, у нього паморочиться в голові від того, що він і далі живий...

Отже, вперед до старості!

Світанкова сутінь...

але без кінської голови...

Сірість...

але без крику...

Що за безглуздя, каже Бурі, ти застудишся.

Оракул-лікар!

Безглуздя, каже Ендерлін, мені буде сімдесят.

Гості розійшлися...

А тепер підійди, каже Бурі.

Щебечуть пташки...

Бурі пішов...

Отже, вперед до старості!

Ендерлін не пив. Він уже не терпів алкоголю. Він удався до певних обмежень без лікарського наказу, так би мовити, добровільно; адже не йдеться про те, що наступного ранку ти, хай там як, сконаєш. Поки що все гаразд. Він ще почувається, так би мовити, молодим. Але повинен берегти себе. Ендерлінові лестить, коли йому дають менше років, ніж він має насправді. Поки що все гаразд. Коли закоханий, він дарує прикраси. До цього він раніше не дійшов би. В ювелірній крамниці, коли Ендерлін відвів очі від перснів і перлів, він перелякався: є чимало літніх добродіїв, які дарують прикраси. В трамваї ще ніхто не підводиться, щоб поступитися йому місцем. Але й це ще прийде. Поки що про вік ще не йдеться. Він вражений тільки тоді, коли випадково бачить якесь давнішнє фото, обличчя, якого в нього вже немає. Він ще зараховує себе до молоді. Поки що все гаразд, і він до кожного приглядається, чи він молодший від нього, й заперечує, і то слушно, коли кажуть про вік. По ньому, так би мовити, ще нічого не видно. А те, що його однолітки, розумієте, вже не мають ніяких авансів у своїх сподіваннях, не впадає у вічі нікому, крім нього. Обвисла шкіра й мішки під очима, що їх, голячись, він змушений бачити, ще видаються лише ознакою минущої втоми. Тому він відмовляється лякатися через це. Тільки зуби, які інколи вже випадають у сновидцях, — таж відомо, що це означає, — зуби лякають його, а також очі: все біле посіріло або пожовкло. Поки що все гаразд. Волосся не випадає, але тісніше облягає голову, а от що росте, так це чоло, щоправда, ще ніхто не каже, що в нього лисина. Але й це прийде. Губи потоншали, стали, так би мовити, виразніші, але безбарвні. Реалізація ще попереду, Бурі має слушність. Та й жінки пропонують себе, як ніколи давніше. Волосся на грудях посивіло, але це видно тільки у ванні. Постування й помірний спорт, якщо братися за них помірковано та енергійно, не дадуть нагромадитись драглистому жирові, але м’язи від цього не помолодшають. Ходити йому ще не важко, але він дивиться на свою тінь: п’ятдесятирічний чоловік, хода стала ощадливіша, рух уже не охоплює всього тіла. Обличчя стало жвавішим за тіло, на ньому щороку більше проступає особистість, воно, так би мовити, значуще, коли він не втомлений, а втомлюється він часто. Він приховує, коли втомлений, зусиллям волі, в разі потреби — пігулками. Ще не дійшло до того, що після обіду він змушений лягти. Але це все ще прийде. Він ще працює на повну силу. Це правда. Він працює навіть краще, ніж раніше, бо досвід дає йому змогу швидше побачити, що не вдалося, тож у суто професійному аспекті настала найкраща пора. Це правда. І настане те, чого він боїться: його зустрічатимуть із повагою. Повагою до його віку. Йому даватимуть слово й поступатимуться в розмові, бо він старший, і тут не допоможе ніяке приятелювання, ніяке залицяння до молодших. Вони завжди будуть молодші. Вони замовкають із чемності й дедалі рідше кажуть, що думають. Це все ще прийде. Він запобігатиме перед молоддю, а водночас відмовлятиметься, коли йому захочуть подати плащ, відмовлятиметься зважати на її недосвідченість, а водночас і на її завищені сподівання. Вважатимуть, що він зворушливий, ба навіть трохи набридливий, а він і не помічатиме цього. Він дивуватиметься, щоб не видаватися заздрісним, а водночас заздритиме всьому, що він мав уже сам, заздритиме, бо воно вже не видаватиметься йому вартим зусиль. Це все ще прийде. Звикнувши до природного збільшення смертності у своїй віковій категорії і звикнувши до певної пошани, пов’язаної з його минувшиною, він, шістдесятирічний чоловік, якого вже почнуть запевняти в бадьорості його духу, і то дедалі щиріше, не нарікатиме на свій вік, навпаки, робитиме з цього заслугу, приголомшений, що ця заслуга аж ніяк не видається йому сміховинною, навпаки, цілком адекватною. Цього всього не стримати. А можливо, завдяки засобам сучасної медицини йому буде ще й сімдесят. Ще не зайшло так далеко, щоб піклуватися про нього на кожному кроці. Звичайно, він потребує допомоги. Звичайно, він повинен берегти себе. Навіщо? Його пам’ять, хоча її вже не вистачає, щоб вивчити іноземну мову, стане дивовижною: він пам’ятатиме про найменші дрібниці, які коли-небудь займали його. Молоді (сорокарічні) сперечатимуться між собою, натомість він сидітиме й берегтиме себе. Його погляди вже не зміняться. Він щодня ходитиме на прогулянку, можливо, з ціпком, принаймні в капелюсі, щодня читатиме газету, щоб не гуляти в минувшині. Теперішнє? Він знає, як дійшов до цього теперішнього. Інколи він розповідатиме про свої особисті зустрічі з людьми, які збудували це теперішнє, про свою добу, що вже стала історією, щоразу те саме...

Чому він не повісився?

Камілла Губер, якби її запитали, що вона хотіла б робити або не робити, якби мала прожити тільки рік, у щонайкращому разі один рік, одразу б знала відповідь:

— Уже б не працювала.

«Що вона розуміє під працею?» — думав Ґантенбайн і, звісно, не запитав, удаючи, ніби йдеться про манікюр.

— Гаразд, — запитав я, — а що замість роботи?

Камілла, щоправда, не сказала, що робила б, але це можна було роздивитися й крізь її вибілені перекисом коси, коли невдовзі по тому знову зателефонував клієнт:

— Шкодую, — промовила вона, — ви набрали неправильний номер. — А коли за хвилину той подзвонив удруге, повторила: — Я ж сказала, ви набрали неправильний номер.

А манікюр вона робить далі.

Камілла вперше не потребувала ніякої оповідки, бо, здається, сама собі вигадала оповідку, лише без слів: про свій останній рік на землі, оповідку, мабуть, із перетворенням, оповідку, що народжується з почуттів, дає втіху й розраду.

Я відмовився від Ендерліна...

(Є інші люди, від яких я не можу відмовитися, дарма що дуже рідко зустрічаюся з ними, а то й узагалі не бачу. Я не казатиму, ніби вони переслідують мене в моїй уяві, бо я переслідую їх, мені цікаво, як вони поводилися б у тій або тій ситуації, й при цьому я не певен, як вони справді поводяться, їхня реальна поведінка може розчаровувати, але це не має значення, їм лишається ще простір моїх сподівань. Від таких людей я не можу відмовитись. Я потребую їх, навіть якщо до мене вони ставилися погано. А втім, дехто з них, може, вже й помер. Вони зв’язують мене довіку, і то через моє уявлення, що вони, опинившись у моїй ситуації, по-іншому почуватимуться, по-іншому діятимуть і по-іншому вийдуть із неї, ніж я, бо я не можу відмовитися від самого себе. А від Ендерліна я відмовитися можу.)

Оповідка для Камілли

(яка дає втіху і розраду):

Алі, як свідчить саме його ім’я, був араб, молодий чабан у верхній течії Євфрату, й настала пора, коли він захотів одружитися. Але Алі був бідний. Пристойна дівчина в тому краї коштувала тоді п’ятнадцять фунтів — забагато грошей для чабана. Алі мав лише десять фунтів. Почувши, що на півдні наречені дешевші, він уже не вагався, взяв свого віслюка, наповнив міхи водою і їхав на південь багато тижнів поспіль. Просто настала пора, коли вже треба одружитися, він був молодий і здоровий. Сповнений надії, з десятьма фунтами в кишені, він їхав отак униз уздовж Євфрату багато тижнів і харчувався фініками. Коли Алі нарешті добувся до обіцяного краю, там і справді не бракувало ані доньок, які йому подобалися, ані батьків, які хотіли їх продати, але й на півдні наречені тим часом подорожчали, і за десять фунтів годі було з кимсь побратися, навіть із бридулею. Дванадцять фунтів були звичайною ціною, за одинадцять фунтів можна було сторгуватися вкрай рідко. Алі торгувався не один день, але марно, на десять фунтів ніхто не погоджувався, лише ображався на таку пропозицію, тож коли Алі пересвідчився, що домовитися годі, він знов узяв віслюка, наповнив міхи водою й поїхав на північ, до смерті засмучений своїми десятьма фунтами в кишені, які він не використав, немов іще досі вірив у диво. І, звичайно, диво, яке заслужив Алі, не забарилося, бо він зміг побачити його. Диво сталося на півдорозі між півднем і північчю, коло криниці, де Алі напував свого печального віслюка й пив сам, він побачив дівчину ще не баченої краси, вродливішу за всіх, яких він не міг купити за десять фунтів. Але дівчина була сліпа. Який жаль. Зате вродою дівчина була краща від усіх, крім того, було навіть краще, що вона сліпа і в жодному джерелі не могла побачити, яка вона гарна, тож коли Алі сказав їй, яка вона гарна, всіма словами, що їх має у своєму вжитку арабський пастух, вона одразу закохалася в Алі й попросила батька, щоб він продав її йому. Вона була дешева, страхітливо дешева, бо батько прагнув позбутися сліпої: шість фунтів. Адже ніхто на всьому Євфраті не хотів сліпої нареченої. Але Алі взяв її, назвав її Аліл, посадив на свого напоєного віслюка, а сам пішов пішки. В селах, крізь які проїздив Алі зі своєю Аліл, люди не йняли віри своїм очам, ще ніхто не бачив вродливішої дівчини і ніхто навіть не мріяв про таку, тільки була вона, на жаль, сліпа. Та Алі мав ще чотири фунти в кишені й, приїхавши додому, повів дівчину до цілителя і сказав: «Ось тобі чотири фунти, а тепер зроби так, щоб Аліл бачила свого Алі». Коли цілителеві вдалося повернути дівчині зір і вона побачила, що її Алі в порівнянні з усіма навколишніми пастухами аж ніяк не гарний, вона однаково кохала його, бо він завдяки своєму коханню подарував їй усі барви світу, тож і вона була щаслива, й він був щасливий, і Алі та Аліл стали найщасливішим подружжям на краю пустелі...

Камілла розчарована:

— Що ж, — проказала вона, не підвівши очей і не припиняючи робити манікюр, — але ж це казка.

Камілла не хоче слухати далі.

— Зачекайте, — прошу я, — зачекайте!

Камілла тре пилочкою нігті.

— Казка тривала лише рік і скінчилася; внаслідок спілкування з Аліл Алі заразився і повільно, але невідступно осліп, і настали лихі часи, бо, тільки-но осліпнувши, Алі вже повірити не міг, що дружина кохає його, і щоразу, коли Аліл виходила з намету, ревнував її. Нічого не зараджувало, що вона присягала йому у вірності. Може, вона й справді ходила до інших пастухів, про це не відомо. Алі не бачив її, а оскільки не витримував такої непевності, почав бити її. Оце вже було справжнісіньке лихо. По-іншому він і не торкався своєї Аліл. Минув довгий час, аж поки Алі помстився, обіймаючи іншу дівчину, яка дедалі частіше заходила до його намету. Але навіть вона не зцілила його, навпаки, ставало дедалі гірше. Коли Алі з’ясовував, що коло нього тепер у наметі лежить Аліл, він бив її і вона плакала, той плач чули й надворі, тож Алі і Аліл стали найнещаснішим подружжям на краю пустелі. Про це знали вже всі. Коли про це почув цілитель, він пожалів Алі і прийшов зцілити його, дарма що той уже не міг заплатити ані фунта. Алі знову бачив, але не сказав своїй Аліл, що прозрів, бо хотів вистежити її, і таки справді стежив. І що ж він побачив? Побачив Аліл, що плакала, бо він побив її в наметі, й бачив, як вона витирає сльози, щоб прокрастися в його намет як інша дівчина, щоб сліпий Алі обіймав її...

— Та ну, — здивувалася Камілла, — справді?

Манікюр закінчено.

— Серйозно, скажіть мені, — запитала вона, складаючи ножички та пилочки, — ця оповідка правдива?

— Атож, — кивнув я, — думаю, що так.

А втім, я думаю, що й гра з окулярами для сліпих, і чорним ціпком, що стукотить об бровку, і пов’язкою для сліпих, яка щоразу, коли Ґантенбайн кудись виходить, лишається на рукаві якогось іншого костюма, тож він інколи змушений повертатися, просто нудна, і я б зрозумів, якби Ґантенбайн раптом відмовився від своєї ролі, й надто мене цікавить, як Ліля сприйняла б звістку, якби Ґантенбайн коли-небудь признався, що він бачить.

Спокуса ставала дедалі сильніша.

Навіщо прикидатися?

Я сиджу коло каміна, опівночі, зі склянкою в руці, у склянці крига, що подзенькує, як її ворухнути. Мабуть, я забагато випив. Наші гості нарешті пішли, тож знову стало важко вдавати Ґантенбайна і не казати людям, що я бачу. Я навіть поклав поліно в камін, поки Ліля читала газету, й придивлявсь, як поліно, лежачи на жаринах, які лишилися звечора, повільно закурилося; зненацька майнув перший вогник, невеличка, минуща синювата дика примха, що одразу і щезла, з хвилину курився дим, а потім знову спалахнув, потріскуючи, яскравий вогонь. Більше не відбувалося нічого. Ліля знову розповідала нашим гостям оповідку (яка здебільшого мала успіх) про сліпого Ґантенбайна в її гардеробній. Гості, як сказано, вже пішли, і навіть ми, здавалося, невдовзі підемо спати. Зі склянкою в руці і кригою в склянці, що стиха подзенькує, коли ворухнути рукою, я дивлюся на наше щастя. Чи Ліля справді ще вірить у мою сліпоту? Я бачу її ноги, ліва закинута на праву, її коліно, а водночас і напнуту сукню, далі бачу обидві руки, якими вона тримає розгорнену газету: заголовок із повідомленням про вбивство.

— А ти читав?.. — запитує вона.

Ставлячи такі запитання, вона не думає. Вона ставить їх дедалі частіше, хоч і в думці не має перевіряти Ґантенбайна.

— Так, — відповідаю я, — читав.

Пауза.

— Ні, — заперечує вона, — як тільки можна отаке!

Вона має на увазі вбивство.

— Який жах! — висновує вона.

Я п’ю, аж поки в склянці лишається сама крига, й зі склянкою в руці напружено чекаю, чи Ліля раптом не збагне, що я щойно сказав, але чекаю марно і, оскільки нічого не сталося, повторюю:

— Так, я читав.

Вона просто не слухає.

— Слухай, — каже вона, — а віскі ще є?

Є.

— Дякую, — каже вона згодом, — дякую.

Мовчання.

— Лілю, — кажу я, — я тобі щось сказав.

— Вибач! — каже вона.

Нарешті Ліля опускає газету, проте я бачу, що її обличчя анітрохи не здивоване, вона просто бере віскі, щоб слухати й запитати:

— Що ти сказав?

Я вагаюся.

— Я сказав, — повільно сміюся я і знову підношу до вуст склянку — саму пісну талу воду, тож у мене минає й сміх, — я сказав, що читав.

— Хіба не жах по-твоєму?

Вона й далі має на увазі вбивство.

— Атож...

Я бачу, що Ґантенбайнові тепер треба тільки мовчати й курити, і все буде по-давньому, але, мабуть, на нього найшло шаленство, — я можу уявити собі таке, — шаленство, яке не доведе до добра, я знаю це і тримаю свою порожню склянку від віскі обіруч, щоб Ґантенбайн не розбив її об стіну. А що тут удієш? Я бачу поліно, що яскраво палахкотить у каміні, бачу Лілю, як вона п’є, а потім знову бере газету, заголовок із повідомленням про вбивство.

Я лише уявляю собі:

Спершу без слів, вочевидь опанувавши себе після того, як розбив склянку від віскі об стіну, побілівши від збудження й навіть сам до ладу не знаючи, чого він, власне, хоче, Ґантенбайн лише знає, що було б краще мовчати, але скалки — це скалки, тут уже нічого не зміниш, навіть коли він мовчить, Ґантенбайн перебуває у стані, що справді перелякав бідолашну Лілю, він без окулярів (хоча знімав їх тільки під час обіймів і коли плавав), тремтить від каяття, що він тепер (власне, навіщо?) виказав свою таємницю; він не сліпий, каже він, з окулярами в руці походжаючи по кімнаті, о ні, не сліпий, сміється він, не дивлячись на Лілю, сліпу від люті, а він тим часом хрипко викрикує й розповідає, що рік у рік і день у день він бачив геть усе, так, бачив, байдуже, вірить Ліля чи ні, він не сліпий, кричить він так, що чують усі сусіди, і аж піниться з люті, що Ліля, почувши його одкровення, не падає на підлогу, а тільки збирає скалки, поки Ґантенбайн, показуючи, що він не сліпий, мовчки перекидає копняком стільця, а потім знову каже, що він усе бачив, геть усе, і її мовчання не заспокоює його, він дивиться на стіл, який бачив віддавна, й поводиться так, наче не він прикидався ці всі роки, а вона, Ліля; хапає її і шарпає, аж поки вона заплакала; він позбувся глузду, атож, він і сам бачить, що позбувся глузду, стілець валяється на підлозі, так, він бачить його, і не зараджує навіть те, що Ґантенбайн сам ставить його на місце, сказаного не повернеш, Ліля ридає, ніби він її ошукав, її перлове намисто теж розірване, о ні, він не сліпий, каже він і прагне заспокоїти себе сигаретою, але це триває недовго, він не скурив навіть половини, потім знову б’є, нехай навіть тільки словами, ірже, мов кінь, що поковзнувся і злякався за себе...

Що далі?

Якщо для Лілі, по тому, як він заспокоївся й вибачився за перлове намисто, власне, нічого не змінилося, бо він для неї внаслідок свого признання не став ані сліпіший, ані менш сліпий, ніж той, яким вона знала його, для Ґантенбайна, якщо він уже не вдаватиме сліпого, справді почалося нове життя...

Я уявляю собі:

Одного разу (невдовзі по тому) Ліля повернулася додому з іншого міста напрочуд дивним способом. Вона повернулася не вперше, але вперше знала, що я бачу її повернення ще з зупинки. Я викликав таксі, а вона тим часом казала: «Вітання від Генрі!» Я подякував. А більше ніяких новин? Тут кілька днів лютувала негода, я працював. Запитую: «Ну, що там було в тебе?» Таксиста це не стосується. Про це згодом. Отже, позавчора вона була в Генрі та його дружини, вона теж вітає мене. Ліля розповідає більше, ніж будь-коли після подорожі. Я ще ніколи не бачив російського балету, але одразу вважаю, що він розкішний. Що далі? Я вже сную здогади, боюся, що Ліля знову підписала угоду про участь у якомусь німецькому фільмі. Таж кажи вже! Я аж тремчу від напруги. Чому я не цілую її? Бо курю. Моєму батьку вже краще, я дякую, а погода, еге ж, у це важко повірити, якою різною може бути погода в різних землях. У Гамбурзі, наприклад, сяє сонце, так, саме в Гамбурзі. А тут, кажу я, дощ іде вже три дні. А втім, я дізнаюся, що Ліля зустріла свого першого чоловіка. Чому «а втім»? Він був нудний, відверто відповіла вона. Чому так відверто? Отже, Свобода був нудний. Хто б сподівався! Вперше, відколи я чую про Свободу, його назвали нудним. Що ще? А втім, нехай Свобода вітає мене, нехай увесь світ вітає мене. А втім, я теж маю зробити признання: про нещасний випадок через ожеледь! Мене просто закрутило. Ожеледь! Тепер іде дощ, але позавчора була ожеледь, наш таксист може підтвердити. Вдома я знімаю з неї плащ і вішаю на плічка з запитанням: «Ну, Лілечко, що сталося?» Я дістаю дві склянки, й Ліля радіє, що лихо сталося тільки з машиною, а не зі мною. Щоб ще раз сказати: «Я їхав зі швидкістю п’ятдесят, щонайбільше шістдесят кілометрів, але проти ожеледі нічого не вдієш. Отже, на здоров’я!» Але Ліля не могла відступити від свого першого чоловіка, що тепер знову вітав мене. Як може перший чоловік стати таким нудним! Я дістав лід. Чому Ліля не встигла на літак — це вже питання, яке лишається відкритим, бо саме цієї миті, як уже сказано, я дістаю лід, а Ліля тим часом згадує, хто ще передає мені вітання. Мабуть, ще декілька людей. Єдина людина, яка не вітає мене, не має імені, я не знаю її, і тому вона теж не вітає мене. Я розумію. Це було, як я чую, після російського балету, ціла група молодих студентів. Я ніяк не можу зрозуміти. Звичайно, не вся група хоче одружитися з Лілею, а хтось один. Як він уявляє це собі? Навіть Ліля, чую, вважає це за божевілля, але покладається на моє розуміння. Як можна розуміти те, чого не знаєш? Я вимагаю знань, я стаю дріб’язковим, дарма що Ґантенбайн таким ніколи не був, і для Лілі це прикре розчарування. Вона мовчить, щоб продемонструвати його. Невже ми повинні стати звичайнісінькою парою? Отже, в понеділок, або, може, в неділю, ні, байдуже, хай там як, це було після вистави, яка, до речі, мала успіх. Що? Ліля вже сказала: група студентів, а водночас і танцюристів. Я спробував уявити собі: я теж колись був студентом, але не таким проворним, як цей, що його Ліля задля лаконічності назвала Гидунчиком. Коли Ліля всупереч своїй волі розповідала, я уявив собі риси генія й налив собі склянку. Я розумію, атож, я вважаю, що це справляє враження, коли якийсь студент, двадцятиоднорічний абощо, навпростець повідомляє дамі, якій подає плащ і з якою не знайшов нагоди поговорити, що хоче полетіти з нею до Уругваю, щоб там і жити з нею, а ця дама, тобто Ліля, й досі отямитись не годна. Чому я все так перекручую? Отже, ніякий не студент, а танцюрист, ні, навіть не це, просто Гидунчик. А це означає, що огидність насправді не відіграє ніякої ролі. Отже, він провів її додому, тобто до готелю. Що далі? Я знову зрозумів усе не так. Далі нічого! Тож я задовольнився одним студентом, або танцюристом, що, мабуть, геній, бо все, що має назву, він вважає за давній мотлох, навіть російський балет, і хоче одружитися з Лілею, і то миттю. Доля! Я просто запитую, чи він знає, що Ліля одружена. Чому я такий неможливий? Я вже не запитую, чи має він гроші, просто п’ю і мовчу, бо все, що спадає мені на гадку, банальне. Там, де є кохання, є навіть літак на Уругвай. Отже, Ліля заспокоює мене, хоча я спокійніший за неї: ніякий не танцюрист, ні, ніякий не студент, ні, Ліля теж не знає, хто він. У ньому навіть є щось величне. Йдеться, як я розумію, навіть не про шлюб у буржуазному розумінні, а про щось інше, Ліля не хоче називати його, тож кажу я: про щось абсолютне. Ліля признається, що й вона не іншої думки. Гадка, що я тепер можу отримати ляпас, звісно, перший, приголомшила мене. Коли я докладно розпитую, як Ліля уявляє собі клімат в Уругваї, бо вона вкрай чутлива до клімату, виявляється, що він говорив не про Уругвай, а про Парагвай, Ліля просто помилилася. Я геть збив її з пантелику. Загалом я ставлюся до нього несправедливо; про свій намір одружитися з Лілею він сказав не першого вечора, я все перекрутив, а на трамвайній зупинці перед її від’їздом. Я присоромлений. Замість признання, яке відкрило б шлюзи моїх чоловічих жалощів до себе, я чую лише про переживання, яке словами взагалі не можна передати. Тож не треба слів! Ліля просто вражена. Я бачу. З’ясовано, що він їй не подобається, крім того, гарненький, але неможливий, проте гарненький, Гидунчик, як вона вже казала, Господи милий, і, хоч би що він казав, усе їй не подобається, його зарозумілість теж, мабуть, дитяча, тож Лілі він видається набридливим, але вона не може опанувати себе, коли він дивиться на неї. Кролик і удав! Ліля такого не каже, але я розумію. Парагвай я не знаю, але розумію, що й він не може знати, чому Ліля, така жінка, як Ліля, повертається до Ґантенбайна. Може, поставити платівку? Я тільки подумав про це. Якби ми принаймні зголодніли! На мою думку, моє запитання, що тепер буде далі, не таке хибне, щоб Ліля з криком напустилася на мене. Нічого не буде, святий Боже, взагалі нічого! І нічого й не сталося. Що Ліля могла вдіяти, якщо їй трапився безумець? Це вона вжила такі слова. Я кладу платівку, ставлю голку на платівку, рука не тремтить, таж нічого не сталося, а Ліля вважає, що я неможливий, ба навіть каже мені, атож, що не терпить його, не терпить. На жаль, сказати про це йому вона б не змогла і тому каже мені. Тож ось яким було переживання: як можна вважати Гидунчика за красеня? Платівка крутиться, але ми не слухаємо її. Я чую: той хлопець дивлячись їй у вічі, міг сказати, чого він хоче! Вона повторює: той хлопець! Ну, а я не хочу переймати цієї назви, вона мені не належить; крім того, я не певен, чи він хлопець. Це стане видно потім. Може, він на днях приїде сюди, запитую я, нарешті запаливши люльку, і Ліля вважає, що я не маю смаку. З якої речі він має приїздити? Я думаю: щоб забрати Лілю. Ліля вважає, що гумор тут недоречний. Ми слухаємо бранденбурзький концерт Баха, здається, п’ятий, і я хочу знати: як вона сьогодні опівдні попрощалася, і я маю на увазі не те, чи вони цілувалися на східцях трамвая в сонячному Гамбурзі, а одну просту річ: із якими почуттями? Ліля не відповідає на моє запитання, а лише повторює: безумець! А я лише хочу знати, чи Ліля якимсь способом дала зрозуміти, що існує Ґантенбайн. Ліля воліє слухати Брамса. Звичайно, він може собі думати, ніби Ліля не живе без чоловіка. Я шукаю Брамса, Ліля має слушність, моє запитання безглузде. Чому вона має розповідати незнайомцеві, і то тільки тому, що той хоче одружитися з нею, подробиці свого інтимного життя? Ліля має слушність. Хіба того хлопця обходить, що Ліля і Ґантенбайн, як я знаю, щасливі? Я ставлю платівку, Ліля має слушність, ставлю голку на платівку, що крутиться...

Поки що все гаразд.

Телеграма наступного ранку не дивує мене. Поштамт, не здогадуючись, диктує її по телефону. Я записую:

«ПРИЇЖДЖАЮ ЗАВТРА АЙНГОРН».

Я дякую поштамтові. Ліля спить, і якщо вона ще сьогодні хоче до Уругваю, то їй пора пакуватися, тобто слід розбудити її. Можливо, треба почекати, поки я буду розкутіший, а можливо, я вже ніколи не буду такий розкутий, як тепер. Якийсь час я снідаю й далі, а потім одягаюся й не забуваю краватки. Можливо, телеграму доставили ще вчора, поки ми слухали Брамса, а це означало б: завтра — це сьогодні. Ліля каже, що я божевільний, атож, геть божевільний, і обурюється, ніби я сам дав ту телеграму. Та ні, я так не думаю, заперечує вона, але казати легко. Я подаю їй халат. Чи, може, Ліля сподівається, що я стану перед Айнгорном і скажу, що з Лілею немає змоги розмовляти? А вона цього й чекає, справді. А чи не буде Айнгорн сміятися? Ліля вважає, що я банальний, коли кажу «Айнгорн», а не «хлопець». І мови не може бути, запевняє вона, ніякої мови про те, що вони вже домовилися про щось! Ліля здивована ще більше, ніж я, що він прикипає очима до її погляду, й каже мені чітко й виразно те, чого не спромоглася сказати Айнгорнові: вона не має ніякого бажання бачитися з ним ще раз. А якщо він уже в дорозі? Ліля просто не може пояснити, де він узагалі взяв її адресу. Нашу адресу. Я, звичайно, запитую себе, як я ставитимусь до Айнгорна, і тепер уже я безумець, бо Ліля мала пов’язане з поглядом переживання, яке він сприйняв серйозно. Я ще й досі тримаю її халат. Але Ліля не хоче, щоб він приходив сюди, про це й мови немає! Я не розумію, чому вона тепер дорікає мені. Вона хоче негайно послати телеграму. Ти маєш його адресу, запитую я спокійно, поки вона порпається у своїй сумці. Має. Слава Богу. Її перший варіант: «ВИЇХАЛА». Коли вона одразу запитала мене, чи, по-моєму, він годиться, я був змушений признатися, що мене, якби я був Айнгорном, він не переконав би. А вона не цурається брехні! Я збентежився, ба навіть був приголомшений, що між Лілею і тим Айнгорном вочевидь уже існує певна близькість, яка змушує до брехні. Другий варіант: «ВІЗИТ НА ЖАЛЬ НЕМОЖЛИВИЙ». Але й звідси не випливає, чи Айнгорн і Ліля вже звертаються одне до одного на «ти», а коли запитали моєї думки, мені його візит аж ніяк не видався неможливим, — навпаки, закономірним. Таж Ліля не хоче його бачити! Навряд чи він здогадається про це, думаю я, коли прочитає: «ВІЗИТ НА ЖАЛЬ НЕМОЖЛИВИЙ». Чому «на жаль»? Звідси він виснує, що в Лілі малодушний чоловік. Отже: «ВІЗИТ НЕМОЖЛИВИЙ». Ліля справді не хоче його бачити, гаразд, а от я хотів би побачити його. Я ще ніколи не бачив Айнгорна. Третій варіант: «Я ОДРУЖЕНА». Таке повідомлення аж ніяк не заскочить його зненацька. Чому я все так ускладнюю для Лілі? Можливо, було б добре, якби вони обоє обняли одне одного, перш ніж податися до Парагваю чи Уругваю. Цього я не сказав, ні, я одразу й засоромився, що думаю про таке. Якщо Ліля зрештою не вдягне свого халата, думав я, вона застудиться. Отже: «БУДЬ ЛАСКА НІ БУДЬ ЛАСКА». Чітка відповідь. Чи я тепер задоволений? Наче від цього щось залежить. Він буде задоволений. Ну й крику було! Я погодився, звісно, я нічого не маю проти пафосу, де його ще можна відчути. Це така телеграма, яку не кожен двадцятиоднорічний юнак заткне за дзеркало. Коли мене знову запитали, я вже думав про Донну Проезу, яку колись грала Ліля, а передусім про те, як слід поводитись, якщо Айнгорн усе-таки приїде. Взагалі його звуть не Айнгорн! Ліля вважає, ніби я влаштовую сцену. Але ж я б хотів лише знати, до чого мені готуватися. Здається, навіть мені самому важко дібрати слушне слово. Я навіть не знаю, що сталося. Я тільки бачу, як бентежиться зріла жінка. Я сную здогади. Якісь дурниці чи доля? Як на мене, слід бути готовим до всього, і тому я завмираю, коли Ліля підводиться й мовчки (гнівається на мене!) йде до телефону продиктувати телеграму. Тож який там варіант? Але Ліля зачиняє двері, я нічого не чую, стою і курю...

Отака була сцена.

Ґантенбайн, відколи вже не грає сліпого, неможливий. Я завдаю собі клопоту... Увечері, в четвер, точиться розважлива і щира розмова, наче про якусь давню справу, про яку не варто й говорити, навіть із гумором, який не ображає; до цього ще й п’ють вино, хоч і небагато, зате особливу пляшку, і не ставлять ніякої платівки, а заговорили раптом відверто про минуле, про яке ще ніколи не говорено; Ґантенбайн і Ліля близькі між собою так, як уже давно не були близькими.

Поки що все напрочуд добре.

Наступного ранку, в п’ятницю, приходить телеграма, яку, бачу, Ліля на моїх очах одразу рве на клапті. Ми якраз снідали. Ретельно складає клаптики в кишеню халата. «Будеш ще грінку?» — запитує вона, а я розповідаю про події у світі, аж поки Ліля раптом підводиться, щоб узяти хусточку; хусточка їй потрібна, щоб запхати її до кишені халата й клаптики паперу не порозліталися. Я запитую про її репетиції. Згодом клаптики опиняються не в кошику для сміття, а зникають разом із старанно злитою водою. Я мушу йти, я вже стою в плащі, як Ліля раптом просить, щоб ми поїхали в подорож, і то ще сьогодні. Я зрозумів одразу: отже, він приїздить! Наступного тижня Ліля має тільки одну репетицію, від якої відмовиться; вона не хоче бачити цього безумця. Поїхати в подорож? Я запитую, чому вона не хоче поїхати сама. Невже боїться, що першому-ліпшому добродієві, який подзвонить у наші двері, я натовчу пику? Я не маю такого наміру, але хіба можна знати наперед про такі речі; бачачи, як стривожена Ліля, я, звичайно, міг би відмовляти її від цієї раптової подорожі, що аж ніяк не узгоджується з моїми планами, й відмовляв би, аж поки вона заплаче, але, здається, не можу, і то саме в ці дні, знехтувати її прохання, з яким вона звертається до мого розуму. Отже, ми ідемо! Щоправда, йде дощ, але десь у світі невдовзі засяє сонце, на Ельбі, в Енґадені чи на Майорці...

Я уявляю собі:

Ґантенбайн і Ліля на майже безлюдному березі, сонце, але дме вітер, тож Ліля вдягла не бікіні, як завше, а якусь модель, якої Ґантенбайн ще ніколи не бачив і яка привертає увагу не тільки Ґантенбайна, а й смаглявих босоногих юнаків, що сидять під узятим напрокат парасолем від сонця, а передусім інших відпочивальників на пляжі, що, вдаючи ніби шукають мушлі, швендяють у різні боки, надто дами в бікіні, й Ґантенбайн із сумом доходить цілком слушної думки, що Ліля начепила на себе якесь антибікіні: голі тільки гомілки і, звичайно, ноги вище колін, а тіло закрите туго напнутим трико, білесеньким, наче чаїний пух, таким собі купальним костюмом із довгими рукавами, атож, аж до зап’ястка, а до того ж із декольте, як на пишній вечірній сукні, отже, відкритим від плеча до плеча, а до того ж її чорні, мокрі коси, бо ж Ліля плаває без шапочки, поділені на пасма, як коси в античних статуй... Отже, Ліля лежить на піску, поклавши руку мені на коліна, Ґантенбайн сидить, ніхто й словом не згадує Айнгорна; або ж Ліля лежить долічерева, курить і читає, а Ґантенбайн тим часом полює з гарпуном, щасливий навіть він, що тепер, зрікшись ролі сліпого, знову має нагоду полювати з гарпуном і вже не треба замовчувати все побачене серед поліпів, морських їжаків і медуз. Він бачить, що навіть Ліля не думає про Айнгорна, бодай однісіньку мить. Він приглядається до неї. Добре. Вони, Ліля і Ґантенбайн, годинами граються з барвистим м’ячем або стрибають у хвилях прибою, не знаючи, який тепер день тижня. Ніхто не знає їхньої адреси (готель «Formentor», Майорка), ніхто у світі й ніхто в театрі, ніхто не може послати їм бодай телеграми. Ліля мріє про будинок на березі моря, життя без ролі, далеко від фільмів і телебачення, навіть якщо не безпосередньо у «Formentor», то де-небудь, просто будиночок на березі моря, таж мають такі бути, це тільки питання грошей, питання фільмів. Вони креслять проекти, що їх змиває набігла кучерява хвиля, але пусте, вони креслять знову. Ти куди? Ґантенбайн повертається з олеандровими гілочками, щоб наочно зобразити сад. Чоловіки такі винахідливі і вправні, а тим часом Ліля у своєму чаїно-пухнасто-білому пляжно-вечірньому вбранні курить сигарету й милується проектом, у якому нічого не тямить, а лише знає: то має бути будинок із багатьма кімнатами, своїми оливами і, звичайно, своїм вином, і при цьому дуже простий, атож, але, природна річ, із кількома ваннами й килимовим покриттям, таж людина вже потребує цього, а коли вже, так уже. Вони, Ґантенбайн і Ліля, ведуть поважну розмову, говорять навіть про свою прийдешню старість, про спільну старість, такі собі Філемон і Бавкіда...[17]

Я уявляю собі:

Ніколи жодного крику!

Я уявляю собі:

Філемон і Бавкіда, за тиждень знову повернувшись додому, бачать, що на них чекають кілька листів, але Філемон переймається лише своїми листами, Філемон, людина духовна...

А Бавкіда?

Вона має шухляду зі старовинним замком, яка завжди замкнена. Звідки я знаю про це? Я ніколи не намагався відкрити ту шухляду. Хіба я дійшов би до такого? Я тільки бачу, що Бавкіда щоразу відкриває шухляду ключиком, коли їй потрібно щось у ній, і щоразу каже Філемонові, що її та шухляда просто не обходить. Тут ми єдині. Тільки ретельність, із якою вона ховає ключика, тішить його дедалі більше, і якось уранці, — отак-бо заманулося випадкові, — виявилося, що шухляда стоїть відкрита, мабуть, через недогляд. Чи, може, вона прагне перевірити його? Він, знає Господь, має іншу роботу. Може, йому підійти й засунути шухляду, щоб Бавкіда згодом не перелякалася? Але й це не годиться, висновую я й бачу, що Філемон сідає за кляту податкову декларацію або береться до якихось інших справ, що їх вимагають вирішувати повсякденні потреби. А вона щойно подзвонила, що зайшла до перукаря й повернеться пізніше. Я відмовляюся думати, що це підступ з її боку. Філемон забороняє собі підійти й подзвонити перукареві, щоб пересвідчитися, що Бавкіда повернеться не раніше ніж через дві години. Адже це не відповідає стилеві стосунків Філемона й Бавкіди. А коли згодом він усе-таки телефонує, то тільки тому, що йому справді потрібно щось запитати з приводу митної декларації, а Бавкіда, звичайно, сидячи під ковпаком для перманенту, не могла відповісти йому нічого путнього. Хай там як, Бавкіда справді сидить у перукаря. Невже Філемон сумнівався в цьому? Він не може пройти поряд, не помітивши, що в шухляді повно листів. Їх можна читати дві години поспіль. Листи від Айнгорна? А тепер існує дві можливості: він або прочитає, або опанує себе. Звичайно, він не читає. Тільки сердиться на Бавкіду, що змушений опановувати себе. Він, як уже сказано, мав іншу роботу. Одне слово, він не читав нічого.

Я полегшено зітхнув.

Адже йдеться не про те, що актриса, яку на телеекрані бачать мільйони глядачів, отримує листи. Це ж очевидна річ, зате менш очевидно, чому так багато листів приходить із данськими марками. Данці, здається, надто вже полюбляють телебачення й мають усі лише одну марку друкарської машинки. Менш очевидне й інше: чому серед усіх листів, що їх Бавкіда часто на тижні лишає в різних кутках квартири, ніколи немає листів із данськими марками. Не зважати на них — ось єдине, що я міг порадити доброму Філемонові. Може, він отримав погану звістку, запитала вона під час сніданку, ховаючи листа — навіть не прочитавши його — з данськими марками (Філемон тепер упізнає данські марки з відстані трьох, а то й чотирьох метрів) у кишеню халата, щоб не згоріли грінки. Його запитання «Що нового?» стосується лише листів без данських марок, Бавкіда, відповідаючи, теж дотримується такого обмеження. В середньому щотижня приходять два або три листи з Данії, всі без зворотної адреси. Філемон, звичайно, соромиться, що рахує їх, тож мені навіть немає потреби нагадувати йому, що він, м’яко кажучи, просто дурень.

Подумаймо краще про інше!

Наприклад:

Поділену Німеччину, коли слід запитати, за яких умов без небезпеки для Європи й без загрози миру відбудеться її об’єднання, якого вимагають щиро або для годиться; чому ми всі не докладаємо зусиль, щоб виробити ті умови...

Або:

Ситуацію в Іспанії...

Або:

Забруднення наших озер...

Тож думаймо про це!

Що стосується Філемона й Бавкіди, то відомо, що ревнощі, обґрунтовані або ні, поки що дуже рідко можна пригасити спокійним і гідним самовладанням, їх можна позбутися радше власного невірністю, навіть коли антична казка про Філемона й Бавкіду замовчує її, і то слушно: досить, щоб про неї знав Філемон. Він навіть не здогадувавсь, як невимушено він може брехати, й дивується. Філемон давно вже не брехав, і саме тому став таким чутливим. Тільки першої миті, побачивши Бавкіду, він трохи бентежиться; думає, що її губи мали б помітити. Але Бавкіда не помічає нічого, що помічають її губи, й щаслива, що Філемон знову жвавий і бадьорий, і коли каже, що кохає її, це правда, хоча три години тому він кохав іншу жінку; він дивується, який він щирий, авжеж, щирий, як і його таємниця.

Поки що все гаразд.

Це чистісінька вигадка, мовляв, Філемон якось цілий тиждень не давав Бавкіді данських листів, які, проте, не лишалися і в скриньці. Не знаю, що він пообіцяв собі при цьому. Чистісінька вигадка. Можливо, лише хоче показати мені, який самовпевнений він тепер у нинішній ситуації. Він запитує: «Що нового?» — і Бавкіда розбиває яйця або наливає чай, навіть не запитавши: «А мені пошти не було?» Як минув тиждень, занепокоївся вже Філемон: адже тепер він мав у нагрудній кишені аж три листи з данськими марками. На щастя, Бавкіда вже не дбала про його костюми. Тож у якій ситуації він опинився! Одне її мовлене мимохідь слово, навіть просто гримаса, яка свідчила б про неспокій, — і Філемон одразу схопився б за нагрудну кишеню, вибачився за свою забудькуватість і віддав данські листи. Нерозкритими! Замість цього надходить терміновий лист, уже підписаний рукою й переданий кур’єром, тож Бавкіда отримує його особисто в руки. Вона читає, але не забула й про грінки, й не запитує жодним словом, чи приносили листи, принаймні три. Жодним словом. Філемон намащує маслом хліб, переглядає вранішню газету. Я запитую себе: а що тепер із тими трьома листами? Якусь мить, уже сидячи в автомобілі й заводячи стартер, Філемон міркує, чи не слід повернутися додому і прямо змусити Бавкіду, цю архідружину-акторку, розповісти правду. «Філемоне!» — підбадьорюю я, а моя рука й далі тримається за ключ запалення. Хіба це не честь для нього, що оці листи так неприховано приходили додому? Я пробую заспокоїти його. Хіба це не означає, що його принаймні не вважають за дріб’язкового? Я кажу: «їдь!» Мотор працює вже довгенько, і я полегшено зітхаю, коли він нарешті одягнув рукавички; тільки його обличчя в дзеркалі заднього огляду непокоїть мене. Чому він такий похмурий? Він не каже нічого, про що думає, мабуть, узагалі ні про що. Я думаю: досі Філемон поводився бездоганно. Досі! Коли одного разу прийшли одразу два листи з Данії, він, навіть не всміхнувшись, поклав їх просто поряд із серветкою, і Бавкіда, загалом така невимушена, невдоволено скривилася, мов від чогось нудного, небажаного і обтяжливого. Чого ще від неї хочуть? Я розумію: Філемон хоче позбутися трьох листів. Не прочитавши їх! Як ми хочемо сподіватися. Чому він не зважає на обставину, що його Бавкіда, як можна виснувати і з цього данського переполоху, певне, й сама пише двічі на тиждень. Тут він і справді розгубився. Невже він гадав, ніби той данець може грати в пінг-понг кулями, які не повертаються? Я змушений ще раз нагадати, що досі Філемон поводився бездоганно: не розпечатував данських листів, бо це було б нетактовно. Розсердив його лише той підписаний рукою терміновий лист і її зверхня мовчанка про зниклі листи. Може, йому треба вийти та вибачитись? Нарешті з’явилася перша думка: я поїду тепер на головпоштамт і вкину три приховані листи ще раз. Оце й усе. От тільки боюся, що пошта, дотримуючись, як і завжди, порядку, ще раз поставить свій штемпель, штемпель із датою. А що потім? Лишається тільки одне: Філемон, хоча він справді мав робити щось інше, їде до лісу, щоб спалити три листи.

Отже, Філемон їде.

Я не розумію, навіщо так далеко.

Філемон хоче, щоб його не бачили, навіть лісоруби й робітники, які працюють у лісі. Йде дощ, до обіду ще далеко, в лісі, крім нього, нікогісінько. Шкода, що люди не їздять частіше до лісу, коли йде дощ, і не мають часу продертися крізь зелену папороть, намокнувши до колін серед мокрих листяних віял, або постояти під буком, сухі, немов у наметі, тим часом як навколо лунають зелені дощові арфи; побачити мурашник під дощем — бурий і мокрий пагорб із глиці, або мох, почорнілий і губчастий, гриби, різні кожної пори року, стовбури, що капотять водою, кущі, які треба обминати, бо кожна гілочка — душ, не пурхає жодна пташка, стоїть тиша під зеленими кронами, ніде жодного руху, напинається павутиння без павуків, видніє чорне, лискуче мокре коріння, ноги інколи ковзають, а далі знову йдуть немов по сухому килиму, десь угорі йде дощ, чути якесь шарудіння, на стежках розтеклися бурі калюжі, інколи з них здіймаються снопики бризок, із гілля поволі котяться великі краплини, стоять штабелі колод, жуки, що живуть у них, не відчувають крапель, дерево давно вже сухе, кора вкрита мохом, круглі торці колод ясніють, наче яєчні жовтки, а увесь інший світ — лише сірий туман поміж мокрих колон із зеленою філігранню, а зверху нависає свинцеве небо, йде дощ... Шкода, що Філемон не бачить цієї краси, боячись лісових робітників, яких він навіть помітив, чоловіків у чоботях, що, мов кобольди, поприсідали під бляхою, але відтоді він проїхав ще два або три кілометри і тепер нарешті знайшов місце, де хоче спалити листи. А ідучи, Філемон міркував, чи не було б краще поїхати в банк і покласти листи до сейфа. Перевага: якби про них згадали коли-небудь, вони завжди були б доступні. Недолік: їх можна було б завжди прочитати, за винятком неділь і загальних свят. Я був за те, щоб спалити, але швидко. Я хотів ще встигнути на роботу. Чом би не спалити їх в оцьому гравійному кар’єрі? Я був нетерплячий, звісно, а Філемон розвіяний; вийшовши з машини, він забув вимкнути двірники. Калюжа в кар’єрі могла, напевне, нагадувати про данське мулисте узбережжя. Отже, геть ті листи! Місце сприятливе — голий і занедбаний гравійний кар’єр з іржавою табличкою: «Вхід заборонено, за порушення — штраф», інколи над лісом прогуде літак — «Вампір»[18], можливо, якраз над кар’єром, невидний у дощових хмарах, дарма що летить дуже низько, а потім знову тихо капотить вода; чорний Філемонів автомобіль, заляпаний після численних калюж, стоїть навскіс на дорозі з двірниками, які сновигають по склу, з підліска пурхнула сойка і скрикує в повітрі, але це все не пояснює, чому Філемон вагається. Листи, призначені не для дощу, а для шухляди, стають мов заплакані. Чи вони взагалі ще горітимуть. Адже можна передбачити, що нерозпечатані листи тільки обгорять, а потім просто лежатимуть, папір із бурими краями, що в найкращому разі жеврітиме й розсипатиметься на попіл, тож Філемон буде змушений стати навколішки й дмухати на вогонь і прочитає навколішки кілька ще не почорнілих слів, які не обходять його, кінець речення, що буде глузливо незначущим, тож він розшифровуватиме навіть попіл, слова, які, оскільки він буде змушений вигадувати зв’язок між ними, й далі незабутньо горітимуть у його мозку. Він шкодуватиме, що не прочитав по-справжньому листів, а якби прочитав, то теж шкодував би. Тож чи не краще просто викопати яму й поховати листи? Я бачу, як він шукає гілляки, щоб випорпати яму. Але гілка ламається: суглинок — це суглинок. Ламається й друга гілка: гравій — це гравій. Я бачу, як він почервонів від гніву — від гніву на вас. Тепер уже ушпарив справжній дощ, Філемон промокає до рубця, а ви глузуєте з нього. Ви! Але ж це вже початок ревнощів, бо я думаю: ви — пара, ви! Тепер він справді розкриває листи, всі три, неквапливо, як бачу, але рішуче. Я тут не можу перешкодити. Тільки думаю, що для цього не треба було їхати до мокрого лісу. Який тепер вигляд у Філемона, які в нього штани, які туфлі у глині! Коли він іде до машини, щоб принаймні почитати листи в сухому місці, я кажу ще раз: «Філемоне! Листи з данськими марками, бачу, розкриті, але не прочитані. Про що в них можуть писати?» Він вагається...

Я можу сказати йому:

Весняний Копенгаген — це нічний Париж, тільки безлюдний (якщо судити з цих листів), наче Місяць, немає жодної данчанки, життя в Копенгагені, певне, нестерпне, нестерпне без Бавкіди, але головне — вона знову одужала, у Копенгагені теж дощі, ані слова про Філемона, натомість багато кохання до Лілі, поїздку до Гамбурга відкладено, як домовилися, знаки оклику, надія на гастролі в Мюнхені, знаки запитання, готель «Vier Jahreszeiten», інколи цей лист пролітає через Копенгаген і губиться, перш ніж доходить до слів, і все-таки є певна особа, привид, що хоче відібрати собі життя, а тому й вигадана адреса; надходить час і дає пораду; мимохідь професійні успіхи, згадані, звичайно, тільки побіжно, власне, й не варті згадки, багато дотепних зауваг про фільми — порозуміння на відстані, тисячі миль, Копенгаген — мільйонне місто, але єдиний чоловік, що розуміє, живе не в Копенгагені, й дорогу на головпоштамт, де вже кілька днів нема чого шукати, здається, обступили не будинки, а спогади про вулицю Юнґфернштіґ у Гамбурзі, до речі, в Копенгагені багато гарненьких квартир саме для жінок, які прагнуть жити самостійно, спасибі за фото, над домом саме пролітає літак, отак минає час, час, ще раз дякую за фото, туга за холодним віскі в гарячій ванні і т. д.

Отже:

Філемон листів не прочитав, увімкнув першу передачу й відпустив гальма, тепер тільки бракує, щоб він через вас не вибрався з тієї канави, колеса прокручуються в багнюці, але потім йому все-таки щастить, автомобіль давно вже виїхав нагору, а Філемон і далі в багнюці своїх почуттів, думки йому крутяться й крутяться, а зрушити з місця він не може...

І отак цілісінький день!

Невимушена повсякденна привітність Бавкіди, її легеньке й без докору запитання, чому так пізно, її вдоволена заувага, що він нарешті купив собі нові туфлі й навіть знову помив машину, — ця вся цілком природна, щира й аж ніяк не награна невимушеність, із якою Бавкіда привітала свого Філемона, кричить до самих небес — я признаюся в цьому, — за умови, що в трьох данських листах написано приблизно те, що я припускаю, але поручитися не можу!.. Машина помита, але з одного боку прим’ята: мабуть, десь зачепився за стовбур, напевне, тоді, як вибирався зі слизької канави, і то добряче прим’ята. Це так, між іншим.

Філемон бреше:

— Ет, — каже він, — вона вже стара.

А тепер ще бракує, щоб він, Філемон, мав нечисте сумління, еге ж, щоб саме він не міг дивитися людям у вічі.

Філемон п’є забагато віскі.

Вона нічого не каже, він уже не такий молодий, чоловік його віку мало-помалу вже повинен дбати про себе. Про це жодного слова! Але він чує...

Філемон забагато працює.

— Атож, — згоден він, — ходімо в кіно.

— Якраз тепер показують фільм, — каже вона, — що має бути незвичайним, стилістично, як кажуть, він ні на що не схожий...

— Хто каже?

— Тобі нецікаве це кіно?

— Що означає «стилістично»?

— Фільм, — пояснює вона, — що взагалі не має ніякого story[19], розумієш, єдина подія — це, так би мовити, сама камера, там узагалі нічого не відбувається, розумієш, тільки рух камери, розумієш, зв’язки, що їх утверджує камера...

— Хто це сказав?

Якусь мить видається, неначе він хоче змусити її сказати правду, бо про фільм, який у цій країні показують уперше, вона знає не тільки те, що йому бракує story, а й те, що він становить собою стилістично...

— Я читала про це.

Читала!

— Так, — підтверджує вона, — в учорашній газеті.

Отже, далі:

Він укинув три листи, розпечатані, в стічний колодязь на вулиці, коли назустріч йому трапилася Бавкіда, але вона не помітила, хоча він тричі, окремо для кожного листа, допомагав собі носаком; вона бачила, що то листи, але не думала, що то її пошта.

Поки що все гаразд.

Відчуваючи тугу за холодним віскі в гарячій ванні, я, звичайно, не мав би казати, що написано в тих листах, бо не знаю цього, то було тільки припущення, і тепер я бачу, як Філемон із холодним віскі в руці стоїть перед шторою й задивився в простір.

Запитую, про що думає Філемон.

Ніякої відповіді.

— Невже ти ревнивий?

— Чого б це?

— Я запитую.

— Усе залежить від того, — думає він уголос, — що розуміти під ревнощами. Наприклад, думка, що жінка, яку я кохаю, п’є холодне віскі в гарячій ванні з іншим чоловіком, — це моя вада, — каже він, — якщо я тільки уявляю собі таку картину, я знаю!

— Але?

— Якщо бодай раз признатися відверто, ця уявна картина мені неприємна...

Я сміюся.

Він дивиться в простір.

Я запитую Філемона, чому він уявляє собі речі, які, запевняю я, виссані з пальця, це тільки припущення, не більше. Невже він думає, що я ясновидець, здатний прозирнути листи, не читавши їх? Уже не кажучи про те, що такі речі зовсім нас не обходять.

— Філемоне, — кажу я, — йди працювати!

Добре, що листи тепер у стічному колодязі, думаю я, бо тепер він справді прочитав би їх, і то тільки на те, щоб спростувати моє припущення.

— Філемоне, — кажу я...

Заходить Бавкіда.

Я запитую, чого, власне, хоче Філемон.

Бавкіда бурчить.

Холодне віскі в гарячій ванні, я мушу сказати ще раз, що тут ідеться лише про сліпе припущення, не більше, без жодного реального свідчення, це тільки припущення, пов’язане з арсеналом моїх власних таємниць, не більше.

Бавкіда бурчить.

Чому він не примусить її сказати правду?

Ніякої відповіді.

Через страх?

Я уявляю собі:

Філемон примушує Бавкіду сказати правду, і вона має в чомусь признатися, — Філемон не кричатиме. Я знаю його. Він удаватиме, ніби нічого не сталося, а потім знову запалить уже погаслу люльку. Отож-бо! Це єдине, що спаде йому на гадку: «Отож-бо!» Це немов укол, який ще не діє, і я, можливо, навіть засміюся, а Бавкіда постане як дурепа через те, що не розповіла ще в січні. В січні, запитав він, у січні? Але дати, на її думку, зайві, їй досить тепер полегкості, що я зберігаю спокій. Чому тепер Філемон прагне знати, як звуть того іншого? Мабуть, наполягає тільки тому, що йому більше нічого не спадає на гадку. Нехай його звати Нільс або Олаф — це мене не обходить. Але Філемонові кортить знати. Йому було б краще, якби я не заперечував. Я вже знаю, що він переживе цю пригоду. Чи вона справді кохає іншого і як вона уявляє собі майбутнє — це все гучні запитання, які я теж уже ставив, і я нічого не міг удіяти, бо Філемон усе-таки теж поставив їх, проте без моєї участі. Чому я завжди маю бути присутнім? Я не чув її відповіді, а налив собі ще одну чашку кави і зрозумів, що Бавкіда, опанувавши себе, не запропонувала цукру; вразлива й витончена тактовність не дозволила їй удатися до цього звичайного жесту: тепер їй не хотілося б жити в ідилічному світі. «Тепер він уже знає!» — проказала вона, поки я брав цукор, відчувши на язиці знайомий смак. Друга година, саме пора йти на роботу, Бавкіда складає чашки. Чому він не дав їй ляпаса? Ляпас увиразнює здатність розрізняти почуття, що їх має людина, і почуття, які вона вже мала. Зі зрілістю нічого не вдієш. Я відчуваю ту мить як спогад. Це все. Пригадую, як багато років тому я теж не кричав, бо й тоді то сталося не вперше, а першого разу, коли я почув від жінки, що вона ходила до когось іншого, я закричав тільки тому, що те все було так ретельно приховане моїм здогадом, як відтоді приховане моїм спогадом про той перший раз...

Отже:

Філемон не змусив її сказати правду.

Я пішов на роботу.

А через тиждень Бавкіда несподівано отримала власну машину, про яку мріяла віддавна, еге ж, невеличкий спортивний «Остін». Як вона мала розуміти цей подарунок, якщо й не здогадувалася про сцену з чорною кавою, сцену, якої не відбулося? Я бачу її в шикарному спортивному «Остіні», коли їй пояснюють перемикання передач, щасливу подарунком без приводу, а втім, трохи й розгублену, бо не знає, як функціонує те все...

Поки що все гаразд.

Я відчув полегкість, що Філемон не змусив її розповісти правду, а якби припустити, що він таки змусив, я знаю: днів десять він, щоправда, не забуватиме, в чому призналася Бавкіда, але ж він завдав їй страждань, як, власне, і слід, або принаймні йому здаватиметься, ніби він завдав їй страждань, тож потім він візьме й вибачиться перед Бавкідою. Я не знав ще жодної жінки, яка б не чекала вибачень після того, як була з іншим чоловіком, і вона навіть домагалася їх, тобто моїх вибачень, щоб майбутнє не стояло нам на дорозі. Яке майбутнє? Філемона й Бавкіди. А яке ще може бути? Отож. Чом би не випити шампанського? Живемо тільки раз. Навіщо ощадити? Вона навряд чи впізнає його, свого Філемона, він має свободу настрою, еге ж, мало не страхітливу, а до цього й щастя на словах, які змушують її щиро сміятися, це ласкавість завойовника, тепер він і сам помічає, що вона приглядається, коли він говорить, розгублена, наче дівчинка, в ореолі величі цього єдино можливого чоловіка. Звести під час розмови все до гри, поки трощать омарів панцер, — він здатний на таке. Тільки потай він інколи лякається, коли бачить, як сама Бавкіда, навіть не вдаючись до лицемірства, забуває свого невидного данця, якому вони так багато завдячують. Кельнер у фраку, що стає чортом, коли клієнт внутрішньо роздвоюється, схиляється перед його примхою і квапиться принести ще одного лимона. Навіть місяць сходить, мов замовлений, і то не абиякий, а місяць уповні. Бавкіда щаслива, почувається захищеною. Філемон уперше наважується не схвалити відкорковану пляшку одуреним кивком, а відмовитися від неї, і то навіть без докладних пояснень, які ні до чого не доводять і, як відомо, лише призводять до гнівної сварки, сцени, яка закінчується тим, що після другого або третього ковтка на пробу клієнт поступається й іронічно-великодушно киває головою; ні, вперше досить німого погляду, наморщеного чола, короткого побіжного сміху, який ні на мить не уриває розмови Філемона з Бавкідою, і запорошена пляшка зникає в руках кельнера в білих рукавичках. Чому жінка, яку кохають, не повинна мати інших чоловіків? Таж це в природі речей. «Тобі подобається?» — запитує він, не надаючи стравам надто великої ваги. Ця гра слів ударила його самого, наче ніж, але Бавкіда, на щастя, не зрозуміла натяку, та й фазан мав неоціненний смак, фазан із помаранчами, а до цього, як уже сказано, ще й місяць уповні й радісне видиво перед очима Філемона, що він живе сам. Якої він думки, запитує вона, й він тепер має куштувати нове вино. А чому сам? Він киває головою, схвалюючи мовчки, і кельнер із грацією відчутної полегкості повільно наповнює келихи бургундським вином. Бавкіда знову торочить про земельні ділянки, а Філемон бачить себе неодруженим парубком у Нью-Йорку. Шкода, що Бавкіда не має апетиту. Чого він там хоче в Нью-Йорку, запитує вона, але він тепер потребує сигари: Ромео і Джульєтта. Запитанням, а що, якби Бавкіда тепер привела на світ дитину, і вже надто цікавим запитанням, чия б то була дитина, Філемон, здається, не переймається, він, хай там як, курить сигару й розводиться, поглядаючи на недалеке озеро, про забруднення наших озер, що становить поважну проблему. Давно вже Філемон не говорив так багато. Під час коньяку, який, звичайно, перестоявши в келишках, трохи вивітрився, він не бачить причини, чому Бавкіда плаче, а коли заплатили за вечерю, — він ще має чекати здачу, — стає зрозуміло, що Філемон і Бавкіда разом повертаються додому...

Я уявляю собі:

Одного дня, після тієї вечері вже збігло багато часу, я їду до Мюнхена, щоб забрати Лілю, чекаю в холі на її багаж — у готелі «Vier Jahreszeiten», — і бачу молодика, який щойно оплатив свій рахунок, за одиничний номер чи подвійний, я не почув, і, звичайно, смішно, що я одразу подумав про данця, дарма що цей молодик не блондин. Я чекаю й читаю газету, щоб лишатися в дійсності. Я розумію, що не знаю, про що йшлося в тих данських листах; тільки щоб стримати Філемона й не дати йому прочитати листів, я яскраво зобразив йому, що могло б бути в тих листах, які він згодом укинув до стічного колодязя на вулиці, наприклад: весняний Копенгаген, професійні успіхи, туга за віскі у ванні, думка про фільм, надія на Мюнхен, готель «Vier Jahreszeiten». Чистісінькі вигадки з мого боку. Факт полягає в тому, що я тепер сиджу в цьому холі, в готелі « Vier Jahreszeiten», і один молодий піжон (чому піжон?) щойно оплатив свій рахунок. Безперечно є данці і з чорним волоссям, я ніколи не знав, чи К’єркеґор був блондин, і так само не знаю, чи цей молодий піжон (нема сумніву, що піжон, якщо глянути на його одяг!) таки данець. А німецька газета в руках, якою він вимахує, не доводить і протилежного: адже всі данці читають німецькою мовою, а тут немає жодної данської газети. Крім того, Ліля, як я розумію, не знає данської мови, тому він повинен розуміти німецьку. З другого боку, кажу я собі, не кожен красень має бути Лілиним коханцем тільки тому, що розуміє німецьку мову. Крім того, бачу, що він не такий статечний, яким намагається видаватися. Те, як він вимахує газетою й ляскає нею по литці, лише свідчить, що він хвилюється. Через мій приїзд? Таж можуть бути й інші причини. І як би він упізнав мене? Він поглянув на мене вже вдруге, але й це може мати іншу причину: кожна людина, на яку ви подивилися, інколи озирається... «Ти вже тут!» — раптом постає переді мною Ліля, готова одразу їхати. Бачу, вона, як і завжди, дуже втомилася від зйомок. Моє запитання, чи вона вже оплатила рахунок, Ліля пускає повз вуха і одразу підступила до свого багажу, а я тим часом склав газету й пересвідчився, що піжон уже зник. Тепер я залюбки поглянув би на його обличчя, але крізь скляні двері він уже вийшов із холу, стоїть на тротуарі й ляскає себе газетою по литці. Знову буде страхітливий фільм, повідомляє Ліля, коли ми сідаємо в машину; я мовчки одягаю рукавички й дивлюся в дзеркало заднього огляду. На жаль, бачу тільки черевики і дві ноги в холошах. Більше нічого. Верхню частину, так би мовити, особисту, відрізано, а підняти дзеркало заднього огляду я не наважуюся. Запускаю мотор і чекаю, неначе він холодний. Чому я не запалив сигарети перед тим, як їхати? Тепер я навіть не знаю, чи мав той молодик бороду: може, й мав, але я раптом утратив упевненість. Ми заважаємо рухові, каже Ліля, коли я не рушаю, але немає ніякого руху, я бачу тільки нижню половину вдягненого в піджак чоловіка, що тепер запхав праву руку в кишеню штанів, розумію, щоб не махати нею, цей чоловік має такт. Що він там виглядає в моїй потилиці? Я раз по раз намагаюся відкрити попільничку, яку знову заклинило. Чому молодик не може вбратися в піджак? Потім я ще раз запитую, чи Ліля справді оплатила рахунок. Чоловік повинен думати про все. Гаразд: я ввімкнув першу передачу, відпустив гальма, дав сигнал повороту — все, як і годиться, глянув у дзеркало заднього огляду, щоб пересвідчитися, що не загрожує ніяка небезпека, але дзеркало заднього огляду справді не на місці, просто опустилося вниз, треба поправити його, слово честі, з суто об’єктивних причин. А тим часом той начебто данець відступив убік із мого дзеркала. Яке мені діло, має він бороду чи ні?! Коли я, виїжджаючи на вулицю, мимоволі, як і завжди, озирнувся через відкрите бічне вікно, щоб іще раз упевнитися, що не загрожує ніяка небезпека, він уже відвернувся. Отже, питання про бороду лишається нез’ясованим. Я не повинен, благає Ліля, мчати, як божевільний. «Як ти почуваєшся?» — спокійно запитую я, щоб натякнути, що про швидкість не може бути й мови. Коли я знову запитую про рахунок, Ліля майже розсердилася: звичайно! Несплата рахунків із моїм прізвищем була б для мене справжнім страхіттям. Коли Ліля на швидкості сто шістдесят кілометрів за годину на відкритій ділянці пригрозила, що вийде, я одразу знову повернувся до ста кілометрів, щоб їй було легше вийти, а потім, коли вона знову набридала, зупинився: «Прошу!» Я знаю, я стаю нестерпним...

Що, власне, сталося?

Бавкіда має тепер власну спортивну машину «Остін», а всього іншого ще не сталося: розмови за чорною кавою, споживання омарів над озером з місяцем уповні, зухвалого керування на відкритій ділянці. Геть нічого. Лишається єдиний факт: Бавкіда має тепер власну спортивну машину «Остін», яку водить зачаровано й бездоганно.

Поки що все гаразд.

А Філемон — чоловік, з яким варто зустрітися і вдруге, чоловік серед чоловіків, наш сучасник між Заходом і Сходом, громадянин, що виступає проти ядерної зброї, дарма що без успіху, читач, друг, що допомагає, гравець у шахи, тямуща голова, член суспільства, зміна якого йому видається необхідною, діяльна людина, що працює з раннього ранку до пізньої ночі, учасник і супротивник, чоловік, що переймається світовими питаннями, нуждою народу, надіями людей, брехнею можновладців, ідеологією, технікою, історією і майбутнім, космічними польотами — чоловік... Його чарує думка: коли за мільйони років наша земля охолоне, а тим часом остигне й Венера і за мільйони років створить свою атмосферу, людське життя можна буде перенести в космос («Science and Future»)[20].

Я відчув полегкість.

Що стосується листів із данськими марками, то в обставині, що ці листи раптом зникли, я, здається, не бачу жодних причин для нових пустих переживань. Потік усякого любовного листування з часом пересихає. Тільки пісне сумління Філемона взагалі спонукало його зосереджуватися на цьому вкрай природному стані. Його підозра, зіперта на власний досвід, досить проста: вони помітили, що три листи зникли, і тепер пишуть одне одному на іншу адресу. А втім, я не бачу жодної причини зламувати стамескою замкнену шухляду! Третя година ночі. Я кажу: таж ти напився! Мабуть, це сталося несподівано: він не міг спати, тим часом як Бавкіда спала, і шукав снодійного порошку. Що мала спільного з ним та шухляда? Але відкрита означає відкрита. І що тепер? У ній повно листів, але це ми вже знаємо. А далі? Він майже сподівається, що Бавкіда прокинулася, зараз зайде до кімнати й застукає його за своїм письмовим столом. І що тоді? Але Бавкіда спить, триразове бамкання на обох славетних цюрихських церквах не будить її, вона лишає Філемона самого в його ганьбі. Він ненавидить її. Він тремтить, Філемон у піжамі й босоніж, але радіє, що ненавидить її. Це ще один випадок, коли перше почуття таке палке й однозначне. Він ненавидить її. Вона довела його до цієї ненависті. А власне, чим? Він ненавидить її, і це почуття дає йому щоразу більше право зламувати її шухляду, що, власне, вже сталося — перешкодити Філемонові я вже не можу... «Кохана» — цьому слову нічого не закинеш, це ще не вершина; «моя кохана» — власне, йому кортіло лише знати, як ви звертаєтесь одне до одного, «ти моя кохана» — не треба приїздити ніякому гостеві з Данії, щоб сказати таке, «моя Лілюсю» — і таке вже було, так навіть сам Філемон писав, і взагалі чоловіки, здається, мало чим відрізняються один від одного, за винятком почерку. Просто диво, як той добродій виписує літери, багато чого в поспіху після зламаної шухляди взагалі не можна прочитати, а до цього ще й гупає серце, а там, де погляд таки затримується, зачепиться раптом, немов якір, що тягнеться по дну, дізнатися можна небагато. Шифри кохання відгадати неважко, але вони мало що сповіщають, коли придивитися до них і читати; годі збагнути, як мало написано у справжньому любовному листі, майже нічогісінько, якщо не вважати знаки оклику за почуття, ось одне тільки речення: «Чекаю коло кіоску», час написання зазначено праворуч угорі: «В четвер опівночі після твого візиту», дати бракує, атож, усяка пристрасть прагне вічності, я знаю, глибокої, найглибшої вічності, але тільки це й можна вичитати з листа. Можливо, поштовий штемпель знає, коли це сталося? Але конвертів немає, еге ж, у шухляді повно голих листів, а щоб сісти, впорядкувати матеріал і працювати як історик — ні, для цього Філемон надто п’яний. Тільки стоячи, тільки так, тремтячи всім тілом і навіть не причинивши дверей до кімнати, наче й не мав ніякого наміру, — тільки так дозволяє він собі без дозволу нишпорити в листах, які так важко прочитати пристрасті, навіть якщо в них нічого не сказано, які такі ніжні, що він не бачить, що це його власні. Один лист ще стоїть у своєму конверті, єдиний лист в усій шухляді, але це, виявляється, лист від її першого чоловіка, «твого старого Своба», власне, чудовий, змістовний лист. На ньому є навіть дата. Цей єдиний лист, що його Філемон, сівши тепер на бильце крісла, спромагається прочитати від початку до кінця, водночас спантеличений і заспокоєний. Ніжність, що не пропонує себе як тему, а виявляється тільки в словах, якими описують що-небудь і які засвідчують справжнє ставлення автора до адресатки, більш нічого; до речі я помічаю, що ця ніжність зберігається краще, ніж екстатичні телеграми: «СКОРО КРАПКА ПІСЛЯЗАВТРА ВВЕЧЕРІ КРАПКА ЩЕ ТІЛЬКИ ДВА ДНІ КРАПКА СКОРО СКОРО». Аякже! Чому Філемон, якщо вже нишпорить, не поглянув на дату телеграми? Він не може вгамуватися, прагне виявити щось страхітливе, але ось що знаходить: «Твій голос, твій голос учора по телефону, твій далекий голос, але твій голос, раптом твій голос»; це просто нудно, вважаю я, життєвий кітч, але тільки-но в цих листах озивається справжня людська особистість, а не просто чоловік, що залицяється з допомогою кулькової ручки або друкарської машинки, особистість, що переважає його розумом принаймні в його п’яному стані, ні, він далі не читає цих виявів поваги до своєї сонної дружини, цього прозірливого схиляння, до якого міг би й він приєднатися, — ні, він такого не читає. Натомість шукає наступного: «Напиши мені, куди я тобі можу писати, щоб ти не мала ніяких труднощів». Це вже ближче до рани. «Щоб ти не мала ніяких труднощів, — іде далі текст на другій сторінці, — якщо Свобода не хоче, щоб ми листувалися...» Чому Свобода? Адже це означало б, що це його власні листи. Отакої, кажу я, ти тільки тепер помітив? Дивна річ, яким чужим інколи може видаватися наше власне письмо, надто коли ми не спокійні, коли зламали шухляду, щоб піймати на хитрощах сонну дружину, а натомість піймали тільки себе.

— Філемоне, — кажу я, — йди спати!

Замкові кінець...

Отже, це перша.

Філемон не може не дійти висновку, що десь у квартирі має бути друга криївка, Бавкіда всякчас натякала на неї, а він тільки тепер дізнався...

Друга криївка.

Філемоне, кажу я, відступися!

Я бачу жінку, що спить:

Її розпущені коси чорні, вона щойно перевернулася на другий бік, вухо коралово-червоне, рука з розчепіреними пальцями лежить на подушці поряд з обличчям, вона дихає повільно й розмірено, як і кожен, хто справді спить, вуста не ворушаться, її напіврозтулені дитячі вуста, ліве плече й верхня частина груді оголені, тіло прикрите лише простирадлом і виразно проступає під ним, наче богиня Ніке під зрадливими складками мармурового запинала, але тепла, ба навіть розпашіла від сну, сухе, гаряче, коралове вушко жевріє під чорними косами, і можна торкнутися його, а вона б і не помітила, раптом здригнулися вії, але вона спить, заплющені синюваті й восково холодні повіки лисніють, мов круглі бліді суцвіття безсмертків, над заснулими очима, що навіть не ворухнуться, тільки коси, здається, не сплять, та й пучки коло обличчя, певне, зовсім не сплять, та сама вона спить, сон заліг у потилиці, де він глибокий, без сновидь, вологий, ще глибший за її обличчя, яке, здається, запливає в темний сон, немов туманне віддзеркалення...

— Лілюсю.

— Філемоне, кажу тобі, ти кохаєш її!

Усе інше — безглуздя.

В Африці (так розповідав один гість) існує один тубільний народ, що вважає, мовляв, самою долею визначено, який чоловік належить якій жінці, і то так, що він повинен дбати про цю жінку, коли вона молода і здорова, коли захворіє, народить дітей, постаріє, а загалом геть усі паруються геть з усіма. І це (казав гість) наймиролюбніший народ у тій темній частині світу. Ерос як спільне надбання — як це все відповідає природі, стать і особистість підлягають різним законам, і тому в тогулів (чи як їх там називають) не трапляється, щоб чоловіки вбивали один одного через жінку. Свій дух, як і стріли, вони застосовують для полювання, суперечки виникають лише через здобич. Крадіжку карають смертю, характер смерті залежить від вартості вкрадених предметів. Проста смерть — перетин сонної артерії — спіткає злодія, який украв хатнє начиння. А от злодія, що вкрав прикраси, наприклад сережки якоїсь жінки, прив’яжуть між двох пальм до наступного вітру, що гнутиме та хитатиме їхні стовбури й розірве його злодійське тіло. Натомість злодія стріл, які вочевидь є найкоштовнішим майном, спершу каструють, а потім ховають живцем. А злодійок спалюють їхні чоловіки. Але, крім крадіжок, між тими чоловіками немає нічого, що вони вважали б за гідне зневаги або покарання, нічого, що могло б засмутити їх...

Бавкіда зачарована!

Окрім цієї зачарованості, яку, зрештою, поділяють інші дами, що зібралися в товаристві, та крім тих данських листів, які однаково нічого не доводять, бо ж ми не знаємо їхнього змісту, і які, як уже сказано, знову зникли, не сталося, власне, нічого, не було ніяких фактів, якими Філемон, узявшись коли-небудь за розум, міг би обґрунтувати припущення, ніби Бавкіда дотримується тогульського шлюбу, — абсолютно нічого...

— Філемоне, — кажу я, — я хочу працювати!

— А піжон у піджаку в дзеркалі заднього огляду?

— Філемоне, — кажу я, — так діла не буде, якщо кожне припущення, яке майне в моїй голові, ти сліпо вважаєш за доведений факт.

Але він не годен позбутися своїх марень.

Щоб знову відновити довіру, він узявся за такий засіб, як відвертість; без ніякої спонукальної причини, не чекаючи запитань, розповів зненацька про свою пригоду з крихіткою стенографісткою, і ти ба, Бавкіда справді не знала, а могла б і не знати, атож, могла б і не знати про неї навіть у майбутньому.

Сліпець!

Я не дуже високої думки про відвертість, я знаю свого Філемона, знаю, що признання маскують ще краще, ніж мовчання, людина може сказати все, а таємниця знову вислизає з наших слів, безсоромність — це ще не правда, вже не кажучи про те, що людина ніколи не каже всього, наприклад, про пригоду з шухлядою; наша відвертість, коли постає в такій подобі, — здебільшого тільки шахрайська оборудка, надійне приховування інших таємниць.

Її мовчання гігієнічніше.

Признання про зламану шухляду, яке згодом таки довелося зробити, щоб прибиральниця не стала невинного жертвою підозри, відбулося за чорною кавою, атож, якраз на обох стільцях, і то так, як я уявляв собі признання Бавкіди, лише помінялися ролі, про що вона знову-таки не могла знати; тепер вона мовчки зблідла й гасила сигарету в попільничці, а він, хоч уже й налив чорної кави, не наважувався запропонувати цукор; вона не могла дивитися на нього, хоч як він чекав її погляду. Тільки кохання вірить отак собі. Вона не спромоглася всміхнутись, а він вибачався за те, що якось увечері прочитав власного листа, вона навіть не розсміялася.

— Ну, — протягла вона, — що тепер?

Філемон узяв її за руку.

— Ні, — заперечила вона, — будь ласка.

Від чоловіка, що читає власні листи, Бавкіда не хотіла поцілунку; вона не довіряла йому, думала, ніби знає його, а тепер сидить перед чужим...

Як жити далі?

Бавкіда захворіла, але не тяжко, гарячка й головний біль, в усякому разі лишилася в ліжку, а я варю чай, стою на кухні й думаю про свою роботу, аж поки закипає вода, потім сідаю на край ліжка — Філемон і Бавкіда, як і написано в книжці. Я вірю в аспірин, але не знаходжу його. На Бавкіду шкода дивитись, і вона просить, щоб я пошукав у її сумці. Вона дозволяє мені, просить мене, бо почувається кепсько. Але в кімнаті її сумки немає, шкода, її сумка десь у вітальні. Я віддавна дивувався повному хаосові в її сумці, тож якби наосліп намацав аспірин, як чекала бідолашна, то було б справжнісіньке диво; я спробував, але дива не сталося. Зате я знайшов: ключ, банкноти, губну помаду, хусточки, паспорт, духи, монети, ще одну помаду, рукавичку, авіаквиток, футляр із пінцетом, монети різної вартості, два квитки до одного музею в Мюнхені, кулькову ручку, посвідчення водія, гребінець, сигарети, коробочку пудри, рахунок із готелю «Vier Jahreszeiten» — номер на одного із ванною, ключі від машини, вирізку з газети, сережку, лист із данськими марками і позавчорашньою датою, адресований до запитання, лист розрізаний...

— Філемоне, — кажу я, — прочитай!

Це було б надто просто.

— Так, — кричу я, — я знайшов!

Невдовзі я вже знову сиджу на краю ліжка з порожньою склянкою від води в руці, а друга рука лежить на її гарячому спітнілому чолі...

Філемон непередбачуваний.

За день до її від’їзду в Гамбург він раптом вважає за доречніше, щоб вона поїхала сама, раптом його осяяло, і це осяяння радісне, він переконав себе: їхати тепер до Гамбурга, якщо покласти руку на серце, мені аж ніяк не випадає. Ні, каже, вона, тоді я теж не поїду. Чого б це? Ні, каже вона, в усякому разі не в Кампен. Таж це безглуздя, каже він, повір мені, для тебе було б добре побути тиждень у Кампені. «Без тебе?» — запитала вона, і тут слід звернути увагу, як щиро вона благала його. Невже він сподівається, що вона не вірить сама собі? Це було б дурницею. Чому це не завдає йому мук? Не завдає. Що це? Хитрощі? Глум? Цього й близько немає. Що він намірився робити? Працювати. «Що я маю робити в Гамбурзі?» — запитує він, і на цьому вони й зупиняються, наступного для він везе її в аеропорт, радісний без ніякого прикидання; Кампен — це здоров’я, тут усе зрозуміло й правильно, не треба нічого пояснювати...

Ніякого іншого розв’язку немає.

Дуже просто: простір для гри...

аж поки раптом уранці дзвонять у двері, Ліля ще спить, я йду відчиняти, за дверима стоїть молодик, що його, як на мене, я одразу впізнав, дарма що ніколи не бачив. Я прошу заходити. Я радію, що вже одягнувся, дарма що без краватки. Він заходить і без вагань дістає люльку. Цього мені й уявляти не треба, бо він однаково не дістає її. Лише стоїть та всміхається, довготелесий чоловік, молодий у порівнянні з нами, студент із піднятим угору волоссям, або танцюрист, але без бороди, немає й піджака. А от чи гарний він, я сказати не можу; він — не Гидунчик. Його погляд не має ніякої сили наді мною, але й прийшов він не до мене. Я запитую, чи має він багаж. Його відповідь плутана. Але, каже він, він не хотів би заважати, він може прийти знову об одинадцятій. Мабуть, лишив свій багаж в аеропорту, щоб мати обидві руки вільні для Лілиного багажу, а він буде чималий, якщо вони летять до Уругваю. Плаща молодик теж не скидає. Він трохи збентежений, але, мабуть, лише через мене; можливо, вона написала йому, що я влаштовую сцени. Я опаную себе, я приголомшу його, але це нічого не змінить, він, здається, знає, що Ліля ніколи не зможе сказати «ні», як погляне йому у вічі. Отож не тягнімо час! Я просто запитую: «Ви хотіли б бачити Лілю?» Він сміється з мого традиційного тексту. Я додаю: «Ліля вдома! — А потім, ведучи його до спальні: — Прошу». Останнє слово звучить трохи гостро, тож молодик не знає, що йому діяти. Невже його полишив доленосний порив? Він і далі йде за мною, з люлькою в руці, яку тепер, коли я постукав, ховає в кишеню плаща, мабуть, щоб обидві руки були вільні. Тієї миті, стукаючи в двері, я не знав, чому я так чиню, навіть не здогадувався, виконував, мабуть, єдину можливу дію, і мені навіть серце не гупало. Я ще раз постукав у двері, атож, щоб моя Ліля не злякалася, атож, щоб я своїми манерами володаря не зробив себе посміховиськом перед молодиком, який знає, що в коханні, звичайно, немає власності. Отже я стукав. Жодної відповіді. Потім легенько натиснув на ручку, щоб не розбудити Лілю шумом, такого вона взагалі не терпить. Гість мав би звернути на це увагу. Чому він тепер стоїть на порозі? Я запалив світло, бо штори були ще закриті. Невже він не знав, що спальня в нас спільна? Бачу, він і справді видається спантеличеним, бо інакше не пхав би знову до рота своєї люльки. Як і завжди, коли Ліля не хотіла, щоб її будили, вона перевернулася на другий бік, я взяв її за плече. Настала пора для дійсності, моя люба, пора для дійсності! За якусь мить вона хоч-не-хоч таки потяглася в ліжку. Я гукнув: «Лілечко! — А оскільки вона ще не бачила на очі, додав: — Айнгорн приїхав!» Я говорив, наче дитині. «Хто приїхав?» — запитала вона, позіхаючи, і студент у розстебнутому плащі, студент і танцюрист, що, здається, чекав чогось іншого, поводився так, наче й не знав ні про що, люлька знову опинилася в нього в руці, Ліля, проте, скрикнула, наче в кімнаті стояв сажотрус, і тим криком було єдине слово: моє ім’я, що, як на мене, майже не мало нічого спільного з ситуацією. Я засміявся, але одразу опанував себе. «Вибачте!» — кинув я, виходячи з кімнати, а потім замкнув двері зовні, сунув ключа в кишеню штанів, поволі обурюючись тим, що я справді наважився на вчинок, я не просто подумав, а діяв, зняв свою краватку з дверей ванни, зав’язав її, взяв піджак і зупинився, щоб пересвідчитися, чи лежать ключі від машини в кишені штанів, постояв, а оскільки нічого не сталося, одразу пішов і сів у машину, не кваплячись, запустив мотор і поїхав. Був сонячний ранок, тож я їхав із відкритим верхом, вітер куйовдив волосся, я курив люльку, тримаючи кермо тільки правою рукою, курив люльку, а ліву руку звісив через дверцята машини, що тихо й повільно котилася між краєвидів: я мав час. Якесь прикре відчуття, що не дало мені й далі курити, сумнів, що опанував мене й водночас спонукав їхати швидше, раптовий сумнів, чи незнайомець, замкнений із Лілею, справді той чоловік, про якого я думаю, владно й повільно, немов жандарм, що обігнав мене, спонукав мене зупинитися на відкритій ділянці, щоб я дав собі звіт перед власного підозрою. А якщо це не він? Я не мав жодного доказу, що це він, справді, жодного. Звідки я маю знати, який насправді той Айнгорн? Я схопився за кишені штанів: у правій і справді лежав її ключ від кімнати. Мені не приснилося. Якусь мить я вдавав, ніби думаю. Власне, про що? Сигарету, яка мала б мене заспокоїти, я викинув, перш ніж запалив її, ввімкнув задню передачу, крутнув кермо обома руками, перемкнув передачу й дав газу, наче швидкістю можна було покласти край цій пригоді... Двері до спальні розчахнуті, кімната порожня, вони обоє сидять у вітальні, Ліля в синьому халаті, а він тим часом уже зняв плаща, що лежить тепер згорнений на колінах: молодик, що вивчає медицину, але хотів би до театру й дослухається до Лілиних порад, спершу він був трохи спантеличений звичаями нашого дому, але не дозволяє собі звертати на це увагу. Розмова, що її Ліля веде з такою безсторонністю, яка змушує забути про її негліже, триває ще півгодини. Коли студент пішов, вона каже:

— Я йду від тебе.

За тиждень по тому (на жаль, розмови, що є зайвими, годі викреслити з життя) Ліля пішла: вона не може жити з божевільним, і я розумію її почуття.

Як допомагає зір!

Я сидів на бильці крісла і грався коркотягом. Усі, м’які меблі накриті білою тканиною, попільниці — чисті, вази на квіти — порожні, щоб ніде не смерділо гниллю, я сидів у плащі й капелюсі, бо надворі йшов дощ. Килими згорнені, віконниці зачинені. Про осіб, які колись жили тут, безперечно відомо: одна чоловічої статі, а друга жіночої. Я бачу блузи в шафі, дамську білизну, що вже не влізала у валізу, а з другого боку — краватки і мої піджаки; внизу в шафі стоїть моє взуття, почасти з колодками всередині, вишикуване, немов для переклички. Всі двері розчинені, в кухні з крана капає вода, а загалом тихо, як у Помпеях. Я й далі сиджу в плащі та капелюсі, запхавши обидві руки в кишені штанів. Як у Помпеях: можна походжати по кімнатах із руками в кишенях штанів і намагатись уявляти собі, як тут жили колись люди, перш ніж їх присипав гарячий попіл. Усе ще тут, тільки життя вже немає. Довго тут не просидиш. У ванні ще висить її синій халат. Я не знаю, що сталося насправді...

Ми ще сидимо коло каміна, минула північ, я вже давно нічого не казав. Ліля за розгорненою газетою, яку тримає обіруч. Я щасливий, що й далі тримаю в руці склянку від віскі, дарма що порожню. Ліля позіхає, а полум’я над жаром у каміні знову погасло. Пора спати. Я точно пам’ятаю, про що ми розмовляли наприкінці:

— А ти читав?

— Так, — відповідаю, — читав.

Пауза.

— Ні, — вихоплюється в неї, — як тільки можна отаке!

Вона має на увазі вбивство.

— Ти можеш собі уявити, — запитує вона, — навіщо таке коять? Який жах!

— Так, — кажу я, — я читав.

— Слухай, — питає вона, — а віскі ще є?

— Лілю, — нагадую я, — я тобі щось сказав.

— Вибач! — каже вона, і я бачу її обличчя, коли вона запитує: — А що ти сказав?

Нарешті вона опускає газету, проте я бачу, що її обличчя анітрохи не здивоване, вона просто бере своє віскі, щоб слухати і запитувати:

— А що ти сказав?

— Я сказав, — повторюю я, — сказав, що читав.

— Хіба, по-твоєму, це не жах?

— Еге ж...

Відтоді ми мовчали.

— Що ж, — каже тепер Ліля, — ходімо спати!

Я лишаюся Ґантенбайном.

Я запитую себе, про яку роботу може йтися для Ґантенбайна, щоб він задля тієї роботи не був змушений відмовитися від своєї ролі сліпого, і тут, здається мені, є багато можливостей, наприклад, він може працювати екскурсоводом: Ґантенбайн, устаткований окулярами для сліпих і чорним ціпком, стукотить ним по мармурових сходах Акрополя в центрі групи туристів, Гантенбайн як єдина людина наших днів, яка не тільки бачила все, що бачать туристи, ні, і то не тільки колись у фільмах чи на фотографіях — вони нічого не сповіщають людям, що вони бачать тепер праворуч або ліворуч, — а й розпитує їх потім, і вони змушені, присилувані його запитаннями зображувати йому словами, що вони бачать самі. Інколи Ґантенбайн сідає й обтирає спітніле чоло: він не дає людям помітити того, чого ніхто з них не бачить. Вони клацають фотоапаратами. Ґантенбайн не бачить, що там можна так довго знімати, й натоптує люльку, аж поки вони наклацаються. Його запитання зворушливі. А чи всі колони Парфенону мають однакову висоту? Він не йме віри, тож має причини змусити їх відповідати. А чи відстань між тими колонами всюди однакова? Кожен прагне догодити йому й міряє. Ні! Ґантенбайн не здивований: адже давні греки були не сліпі. Часом люди не можуть дати собі ради — так багато запитань ставить їм Ґантенбайн, запитань, на які годі відповісти фотоапаратом; він не бачить автобуса, який чекає групу, щоб повезти її ще на мис Суніон; він удає, ніби на нього не чекають; натикається на наступний стовп і вдає, ніби він чекає людей, які не годні надивитися на той Акрополь. А передусім Ґантенбайн привертає увагу групи тим, що він не захоплюється. Який жаль, що Ґантенбайн не може бачити всього! Він сидить на уламку колони, наче й не на Акрополі, зосередився лише на люльці, знудився, і його ніколи не надихає надія, що йому згодом покажуть кольоровий фільм про місце, яке він відвідав сьогодні. Його ведуть за руку й показують йому храм Ерехтеон, поряд храм Ніки, вдалині фіалкову Саламінську затоку, театр Діонісія, і досить того, що Ґантенбайн завжди стає в протилежному напрямі, щоб вони усвідомили переваги зору. Дехто проймається таким жалем до нього, що в пошуках слів, які дали б йому уявлення про велич пам’ятки, самі починають бачити. Їхні слова безпорадні, зате очі стають живими; Ґантенбайн киває головою і слухає, киває й дає охолонути люльці; його тяжкий жаль, що він помре, ніколи не побачивши Акрополя, робить людей удячними за свою подорож, хоч скільки вона варта. Мука ходити зі сліпим екскурсоводом, але вона має свою винагороду: внутрішню для туристів, економічну для Ґантенбайна, бо те, що вони заощаджують на кольорових фільмах, становить пристойну суму...

Я створю рекламне гасло:

«Подорожуйте зі сліпим! Незабутні враження! Я розкриваю вам очі! Подорожуйте до Іспанії, Марокко, Греції, Єгипту й т. ін.»

Я лишаюся Ґантенбайном:

Ліля тоді щаслива...

Звідки я знаю про це?

Але, звичайно, Ґантенбайн не такий досконалий, яким я зображую його, й одного разу він, здається, таки прочитав якогось данського листа, зберігши з нього в пам’яті два або три речення.

«Я завжди буду тут».

(На жаль, без дати).

«Добре і отак. Чому ти плачеш? Я розумію все. Чого я маю сердитись, якщо ти там, як ти пишеш, щаслива? Добре і отак».

Ліля теж щаслива.

Чого більшого прагне Ґантенбайн?

«Коли ми поїдемо на сьоме небо? Твій Нільс».

Ґантенбайн як екскурсовод...

Ґантенбайн розрізає форель...

Ґантенбайн як гравець у шахи...

Ґантенбайн на озері Круме-Ланке...

Ґантенбайн як господар, що приймає гостей...

Ґантенбайн перед міським лікарем...

Ґантенбайн під час короткого замикання вдома...

Ґантенбайн у крамниці «Dior»...

Ґантенбайн зі страусовими пір’їнами...

Ґантенбайн в аеропорту...

Ґантенбайн як сліпий чоловік...

Це все я можу уявити собі.

...а Ґантенбайна як друга?

Ми зустрічаємося на вулиці, Ґантенбайн із жовтою нарукавною пов’язкою, тож мені щиро жаль його, і розмовляємо про світ, якого він не бачить. Він, щоправда, щоразу запитує мене, як мені ведеться, але я не наважуюся казати йому. Ми зналися з ним ще давніше. Адже люди не розповідають про свою кар’єру, коли співрозмовник не бачить її. Я не звик нахвалятися. Ґантенбайн знає про мої погляди ще здавна, а оскільки я переконаний, що він не бачить, як від року до року змінюється моє життя, я від одного потиску рук до другого вдаю, ніби ми такі самі, як і давніше, і Ґантенбайн чинить так само...

Але коли-небудь Ґантенбайн завітає до мене.

Я вже забув, як змінилося моє життя, бо звик до нього, тож прийшов додому, став і закурив люльку, вражений, ще як вішав одяг, своїм головним убором: він безперечно мій, жодного сумніву, але новісінький. Це баскський берет без просякнутої потом підкладки зі штучної шкіри. Навіть мій піджак, тільки-но я пройнявся навіяним люлькою настроєм, бачу, новісінький: з натуральної шкіри, а комір не заяложений. Вочевидь я маю багато таких піджаків, які чистять без мого відома: адже людина, зрештою, пріє, а, як пригадую, світла натуральна шкіра вкрай легко брудниться потом. Хай там як, я кидаю свій піджак так недбало, що він просто падає, наче це моя колишня курточка, а я повернувся до своєї студентської комірчини. Надворі чується гавкіт. Я бачу себе з повідком у руці, зі свинячої шкіри, теж новісіньким. Той гавкіт дивує мене. Може, ми знову завели дога? Сподіваюся, він нікого не кусає. Коли я знову хочу взяти свого недбало скинутого піджака з натуральної шкіри, бо ж гавкіт дає наздогад, що хтось прийшов, я попри свою неуважність бачу: піджак із натуральної шкіри знову висить на плічках. Тут вочевидь є слуги. Вже не шукаючи тих слуг, просто запитую, чому так гавкає дог. У холі на вас чекає один добродій. Мушу додати, що й хол у нас з’явився віднедавна. А служниця, з чепчиком на голові, додає: «Добродій на ймення Гантенбайн». Тон її голосу засвідчує, що вона, раптом мій собака та його собака не терплять один одного, цілком на моєму боці, а це свідчить, що ми регулярно платимо особі, яка подає мені тепер піджак із натуральної шкіри. Я трохи розгубився через гавкіт, і Гантенбайн, що його, мабуть, привів у хол другий слуга, вибачається: адже я спершу мав припнути дога чи яка там інша порода в того собаки. «І ти ще вибачаєшся!» — кажу я сліпому, що вперше прийшов до нашого нового будинку, і бачу не дога, а трьох догів, що, поглянувши на господаря, одразу вгамувалися. «На місце!» — наказав я, і повід зі свинячої шкіри вже непотрібний, тож я кинув його на скриню, що вже не нова, навпаки, скриня — справжнісінький антикваріат. «І ти ще вибачаєшся!» — повторюю я, і Гантенбайн удає, наче тим часом не служниця зняла з нього плащ і повісила на плічка, а я сам, що тепер вітаю його й тисну руку. Ми тиснемо один одному руки, як колись. Моя радість щира. Тільки доги трохи скаламутили мені настрій. Гантенбайн нічого не каже про картину Матіса, яка висить у холі, тож, мабуть, таки справді сліпий, і тому мало-помалу до мене повертається невимушеність, тільки ще трохи заважає піджак із натуральної шкіри. «Сідай, де тобі зручно!» — припрошую я, а оскільки він не бачить, куди сідати, підсуваю стільця, відчувши полегкість, що Гантенбайн не бачить нашої оселі, і тільки я дивлюся тепер на неї так, немов побачив уперше. «Що нового? — запитую я, наче тут усе по-старому. — Як там твоя Ліля?» Й дивлюся при цьому Ґантенбайнові, своєму колишньому другові, просто у вічі. Невже він справді не озирає кімнати? Ґантенбайн, здається, все-таки відчуває, що в барі стоїть не одна пляшка, і бажає, коли я пропоную йому кампарі, випити краще коньяку. «Не маю!» — кажу я з певною полегкістю, і це правда. Натомість у мене є арманьяк, дев’яносторічний, але згадувати про вік немає потреби. А втім, він із насолодою п’є його. «Хай йому грець!» — захоплюється він, наче побачив ще й пляшку — особливу, семилітрову пляшку, яка, можливо, видається надміру показною, але ж виходить дешевше, коли купувати великими партіями...

Далі я вже й не знаю, про що говорити.

Опустив очі й бачу тільки килимове покриття...

Ґантенбайн, щасливий від арманьяку, розповідає про Ділю, слава Богу, як і завжди, з тією ніжністю, яка переходить у схиляння перед її мистецтвом (не буду обтяжувати розповідь інтимними подробицями) і спростовує, мов ганебні обмови, всі плітки про цю жінку, що їх, звичайно, я знаю не гірше за всіх. Сподіваюся, він не жертва самоомани! Нехай собі тішиться. А вона, безперечно, — видатна актриса.

Отже, ми розмовляємо про мистецтво...

Я бачу:

Килимове покриття чорнично-синє, на ньому моя ліва туфля, нова, і тут не зараджує, що інколи я схрещую ноги по-іншому, бо й моя права туфля нова, доброякісна, мишачого кольору, із шкарпеткою, яка пасує до неї; не нові лише шкіра й волосся на моїй гомілці. Навіть наші діти, що несподівано забігли до холу і, трохи розгубившись, — адже добродій Ґантенбайн досконало грав роль сліпого, — привітали його, не нові, а тільки створюють таке враження, бо все, що вони носять, новісіньке, мов на вітрині, а головне — першорядної якості, навіть капці. «Ану вийдіть!» — звелів я, але й це нічого не змінило в тому, що мої запонки на манжетах зі щирого золота; непомітно я натягую на шовкові манжети рукави пуловера — з кашмірської вовни. Про що ми розмовляли? Ага, про дітей, які вони стали великі, і я переповів би один цікавий дитячий вислів, але його дотепність годі було б зрозуміти, не згадавши, що ми відпочивали на Канарських островах, тож я відмовляюся від цього наміру й запитую Ґантенбайна про його клопіт, що, сподіваюся, не має нічого спільного з грошима, бо в такому разі я, не вагаючись, допоміг би йому і стало б очевидним, що я тепер заможна людина.

Мовчання.

У політиці ми й досі, як і колись, єдині, атож, різнимося лише ступенем своєї серйозності: ми обидва належимо до лівого флангу, але я споважнів, а Ґантенбайн кепкує з лівих, я на такі жарти вже нездатний.

Бамкнули дзиґарі.

— Спадщина! — пояснив я.

Ґантенбайн не озирнувся, лише слухав, аж поки той предмет спадщини знову замовк, а потім попросив налити йому ще один келишок арманьяку. «Тобі не здається, що тут душно?» — запитав я при нагоді, щоб зняти шкіряний піджак, а заодно й краватку. А от чого не можна було зняти — так це штор, гобеленів, килимового покриття. Ґантенбайнові не здавалося, ніби в холі душно, навпаки, радше прохолодно, і я думав, чи не треба мені розпалити камін. Щоб відвернути увагу від каміна, що походив з одного тосканського палацу, я, глянувши якраз тієї миті на книжкову полицю, заговорив тепер про перше видання Бальзака, яке мені недавно пощастило знайти. «За смішні гроші!» — запевнив я і навіть сказав ціну, щоб Ґантенбайн не думав, ніби ті гроші — грубі, й, підвівшись, запропонував йому сигару. «А які ти маєш?» — запитав він, і я раптом не побачив причини, чому я й далі повинен водити його круг пальця. Я маю все. Навіть щось особливе, чого Ґантенбайн ще не знає: гаванські сигари, але скручені, наче коса, атож, є й такі, мій продавець розбещує мене. «Спробуй!» — припрошую я, не уриваючи нашої розмови. Розмови про що? Хай там як, я відкушую кінчик своєї сигари, наче не бачу срібних щипчиків, і знову сідаю. Поряд стоїть і попільничка, порцелянова, китайська, теж коштовність, якої не бачить Ґантенбайн, зате я бачу все. Здається, ми розмовляємо про музику — електронну. Я лише сподіваюся, що не прийде моя дружина, рано чи пізно вона показує кожному гостеві, тільки-но згадують про музику, свою арфу, яку я нещодавно придбав. Теж не дуже дорого. А потім грає на ній, а скриня, де зберігаються ноти, — теж справжня знахідка, середньовіччя, здається, з півдня Франції. Коли Ґантенбайн мовчить, стоїть тиша, але неповна, бо здається, ніби промовляє диван, оббитий білою оленячою шкірою, і, хоч куди спадуть мої очі, я всюди бачу смак, нічого крикливого, ні, але мало того, це все може стати ще кращим, гарнішим або ж просто кориснішим. Я майже радію дірці, яку Ґантенбайн, прикидаючись сліпим, пропалив у нашій білій оленячій шкірі; я не сказав нічого. А може, випити бургундського? Ґантенбайн і далі розводиться — не без того, щоб мимохідь не похвалити сплетену косою гаванську сигару, — про мистецтво, і я аж ніяк не висновую думки, ніби мистецтво має бути вільним від змісту, не обмеженим ніякими умовами: адже річ очевидна, завдання мистецтва полягає не в тому, щоб змінити світ. На щастя, в кімнаті є одна пляшка, тож не треба гукати служниці, це б урвало нашу розмову. Я відкорковую пляшку, вже вільний для абсурду. Не знаю, за кого мене вважає Ґантенбайн. Не погляди й переконання поділяють нас, а тільки оця попільничка, якої він не бачить, і все інше. Невже багатство змінило мене? Те, що я маю смак, — річ не нова, просто раніше він не мав змоги реалізуватися. Ну то й що? А до мого смаку додався ще й смак моєї дружини. Але Ґантенбайн не каже нічого, а тільки хвалить бургундське. Це тішить мене. А чом би не послати Ґантенбайнові ящик вина? Це було б радістю для мене, якби він не витлумачив хибно такого подарунка. Але це так, між іншим. Навіть мені вже видається, що в залі холоднувато, годилося б запалити камін. Я дивуюся, що сірники, які я взяв з нефритової чаші, складаються, як і раніше, з дерева, і навіть соснові та букові дрова, які я кладу до свого каміна з тосканського палацу, теж зі звичайного дерева, дешеві аж до смішного; загалом тільки дешеві речі чомусь завжди нагадують мені про гроші...

Згодом прийшла моя дружина.

Вона, здається, анітрохи не вірить, що Ґантенбайн справді сліпий, і це створює між нами певну напругу, бо я не думаю, що Ґантенбайн бачить її прикраси; хай там як, він не помічає їх, наче вже звик до них, як і я.

Я розповідаю про свою роботу.

Я працюю багато, але не на те, щоб стати заможнішим. Але це річ неминуча. Хоч до чого я тепер доторкнуся, моє багатство зростає. А от у витратах я себе не обмежую — в рамках розумного, звичайно. Я купив собі пагорб у кантоні Тісіно, бухту коло Малаги, ліс в Австрії. Я маю свого адвоката, що збагачується на мені й веде за це деякі справи, тож збагачує таким чином і мене, і він тут не єдиний, усі прагнуть збагатити мене. Гроші, і тут я не можу нічого змінити, мають тепер іншу тенденцію — течуть до мене. Що дає мені пагорб у Тісіно, на якому я був лише раз? Траву я подарував одному старому селянинові, щоб він косив її, так само й не потрібні мені каштани й ожина. Що ж тоді робить той пагорб? Він збільшив свою вартість утричі. Натомість здійснити найпростіші зміни у своєму житті мені не щастить: коли я сам, я міг би правити за образ покутника, я їм тільки сосиски й картопляний салат, я працюю не п’ять днів на тиждень, як мої робітники, а шість, ба навіть у неділю, а часто й до пізньої ночі, й те, що я дедалі багатішаю, тут нічого не змінює. Невже я повинен грати в гольф? Цього я, звичайно, не кажу, а тільки думаю й розповідаю тим часом про свою роботу, і це наганяє нудьгу на мою дружину, це все відомі їй речі.

— Ти забагато працюєш.

Але я звертався до Ґантенбайна, щоб зрозумів і він. Чому він нічого не каже? Він тільки мене самого змушує бачити все, що я замовчую. Чому Гантенбайн не каже, що все отут — від Матіса в холі до платинового наручного годинника моєї дружини — вважає за нестерпний несмак?

Ми вже не друзі.

Це засмучує мене.

І, хоча він удає сліпого, той вечір був аж ніяк не добрий, а згодом, відвозячи його на вокзал, я взяв наш «Фольксваген», а не «Ягуар», щоб шум мотора не розповів йому про зміну в моєму житті, раптом він справді сліпий.

Гантенбайн відібрав у мене впевненість.

Я запитую себе, чи люблю я його...

Розмова з Бурі після партії в шахи, про жінок, начебто про жінок, але, власне, про чоловіків, які готують собі лихо своїм надто шанобливим ставленням до жінки...

Бурі (наскільки я зрозумів його):

Чоловік, який страждає через свою дружину, винен сам... Що робить чоловіків підпорядкованими? їхня зневага до жінки, якої вони не можуть прив’язати до себе, і тому вони змушені прикрашати її й прикидатися сліпими, а коли життя їх навчить, біжать до наступної, наче наступна не є знову-таки жінкою, і не можуть зректися своєї мрії... Що зневажають: їхню пасивність, та ще їхнє кокетство, де вже йдеться про зовсім іншу рису: постійність їхньої позиції як чоловікової дружини, натомість решту їхніх інтересів можна викрити як привід, або прикриття, або інтермецо; їхню невгамовну потребу в коханні, їхню звичку до того, що їм служитимуть (як сірник) і вони завжди матимуть привілей бути розчарованими, взагалі їхню звичку докоряти, але про причину докорів слід іще здогадатися, їхнє вміння мовчати, вони хочуть і вміють бути непроникними, їхнє вміння терпіти, хитрування, щоб виставити себе як жертву, а до того ж їхню огидну впертість кожної миті, їхній потяг до флірту навіть у щасті, їхню пронозувату готовність звалити на чоловіка все, що відбувається, а коли чоловік, щоб мати змогу діяти, хоче знати, про що, власне, йдеться, їхнє вміння лишити питання відкритим, вони лишають вибір за чоловіком, а отже, наперед звалюють на нього всю провину; взагалі їхню хворобливість, потребу в захисті та безпеці, а на додачу ще й притаманну їм моторошну несталість — одне слово, їхні чари... Поведінка чоловіка тим більше скидається на лицарську, що більшу зневагу він приховує в душі... Біологічна відмінність: жінка може за одну ніч переспати з десятьма чоловіками, чоловік із десятьма жінками — не може; він повинен мати жадання, а жінка дає змогу відбутися всьому й без жадання, саме завдяки цьому існують повії, а от їхнього чоловічого відповідника немає. Жінка; змушена до акторської гри марнославством свого чоловіка, вдає, ніби розчиняється в насолоді, навіть коли її немає; чоловік ніколи не знає напевне, що насправді відчуває жінка, і тому саме чоловік, а не жінка, зрікається себе, і це сповнює його недовіри... Жінка — людина тільки до того, як її кохають, інколи навіть після того, а тільки-но її кохають, вона вже диво, а отже, стає нестерпною...

— Еге ж, — киваю я, — нумо грати.

— Зрозумів?

— Не зовсім. Твій хід.

Бурі, походивши:

— Щодо твоєї Лілі...

— Моєї?

Я походив.

— Ага, — каже Бурі, — а-га-а.

Я міняю Лілину професію

(театр завдав мені страждань).

Ліля — не професійна актриса, а науковець, лікар, Ліля в білому робочому халаті, асистентка в Рентген-інституті при університеті, все цілком інше, Ліля гарна, але не брюнетка, а блондинка, в неї інший словник, тож Ґантенбайн інколи лякається і принаймні на початку навряд чи впізнає Лілю, вона розповідає те, що замовчувала актриса, й замовчує те, що розповідала актриса, передислокація сорому, відмінність інтересів, інше коло друзів, а передусім її словник відрізняється так разюче, що всі розмови Лілі з Ґантенбайном, щоб мати шанс не урватися, починаються з першого поцілунку. Її причандалля у ванній, яке бачить Ґантенбайн, таке саме...

Або:

Ліля — графиня, католичка, венеціанська графиня, морфіністка, снідає в ліжку, страви їй подає слуга в синій блузі. Очі, як після беладони. Її словник знову інший, так само й коло друзів; Ґантенбайна вважають за сліпого; декорації — палац. Її причандалля у ванній, яке бачить Ґантенбайн, таке саме...

NB.

І Ґантенбайн такий самий.

Вийшла нова газета, Ендерлін — головний редактор, перший номер непоганий, ба навіть дивовижний, але однаково правда, що я відмовився від Ендерліна.

Ліля як графиня

(чому й це не виходить?):

Вона справді графиня, звикла за багато сторіч, що на неї ніхто не кричить, і в мене ніколи і в думці не було накричати на неї, бо я, власне, лише запитав, чи вона чула гонг. Це сталося на початку нашого щастя, відтоді я знаю, яка вона вразлива і ляклива, яка чутлива до унтертонів у такому запитанні, й тому вже ніколи не запитував, чи вона чула гонг. Я просто чекаю, щоб вона підійшла до столу. Їй бракує лише відчуття часу, зате, знає Господь, вона має багато інших, важливіших чуттів, наприклад чуття стилю. Не тільки венеціанські меблі, не тільки її словник, який дає їй змогу обійтися без жодного вульгарного слова і при цьому висловити все, чого вона не хоче замовчати, — навіть її мовчання має стиль; годі навіть помислити, щоб хтось ставився до неї не як до графині. Навіть люди, які спілкуються з нею, набувають стилю. В цьому я пересвідчуюся раз по раз. Я бачу це навіть по Ґантенбайну: він ніякий не граф, але поводиться як граф, а втім, я ще не бачив жодного графа, який би поводився як граф. Отож я чекаю.

Я чекаю не обіду. Я просто чекаю, бо настав час обіду. Я чекаю на графиню, що може з’явитися щомиті, бо вже пора обідати. Коли чекаю, я не можу працювати. Отож я чекаю: не графині, а миті, коли вона з’явиться — вийде з лоджії або переступить поріг... Можливо, вона ще спить і не чула гонга... Я міг би, щоб згаяти час, уже зараз описати, як вона або вийде з лоджії, або переступить поріг: у халаті, але зачесана, в халаті або штанах, по-дитячому здивована, що у світі вже знову полудень, сповнена потреби, щоб її тепло привітали і втішили, бліда, але гарна, нещасна з очима, як від беладони, в роті довгий (бурштиновий) мундштук із сигареткою, яка чекає вогню... Отож я чекаю... Можливо, саме тепер вона зачісується... Тож я чекаю, не позираючи на годинник, і намагаюся вгадати, що вона робить із часом, з моїм часом, зі своїм часом; вона має інший час, і мої погляди на годинник не дадуть ніякої користі; годинники отруюють її, годинники завжди створюють враження, ніби існує один-єдиний час, так званий універсальний час... Можливо, вона читає книжку, де саме зараз гострий поворот сюжету, або грається з собакою, або вже йде сюди — було б шкода, якби я тепер (прочекавши, за моїми оцінками, три чверті години), в останні півхвилини став нетерплячий. Усяке нетерпіння, навіть опановане, вона вважає за докір, а кожен докір — за крик. Отож я чекаю її та чекаю, не поглядаючи на годинник; я радію, щоб не стати нетерплячим, перспективи...

І отак щодня.

Якби я бодай раз крикнув на неї, каже моя дружина, вона б одразу спакувала валізу і, напевне, вже ніколи не повернулася б.

Попри це ми дуже щасливі.

Антоніо, наш слуга в білих рукавичках, відчиняє дзеркальні двері до їдальні, сімейний обід уже подано, але, оскільки літо, страви, мабуть, холодні, хай там як, Ґантенбайн не виявляє ніякого поспіху, і тому довершений слуга (він працює в нас перший місяць), — на Ґантенбайна він, звичайно, не дивиться й не каже йому: «Pronto!»[21] хоч і думає так, — лише мовчки роззирається, щоб побачити, чи й графиня тут. Вона спить. І хоч як добре Антоніо вже за місяць роботи знає, що інколи можна чекати до третьої години, він і досі не каже: «Pronto!», а тільки поглядає на свого годинника. Антоніо зворушливий, він не знає, що Ґантенбайн бачить його в дзеркалі, і навшпиньки задкує, вдає, ніби зараз лише дванадцята година. Ґантенбайн чинить так само. На жаль, є барокові дзиґарі, які навіть сліпому скажуть, що вже друга година. Має щось статися, дарма що Ґантенбайн не голодний: адже це все-таки чоловік, що хотів би працювати, так само й Антоніо, пополудні вільний, о четвертій має бути на футбольному полі або у своєї дівчини, це його законне право.

— Антоніо! — гукаю я.

Він не тільки вдає, ніби йде з далекої кухні, щоб нарешті сказати: «Pronto!», а навіть створює враження, ніби сказав це слово й самій графині; він уже знає, що господар засмучується, коли графиня спить цілісінький день, а до того ж, як уже сказано, це чудовий хлопець, лише один місяць у домі — звісно, це ренесансний палац.

— Лілю, — кажу тепер і я, — приходь!

І буде зроблене все, щоб Ґантенбайн не засмучувався, щоб він не помічав, що знову сидить сам за столом. Ґантенбайн зображує на обличчі безтурботність і мовчки намацує серветку, а слуга в білих рукавичках і теж із безтурботним обличчям, бо ж його вільний пополудень урятовано, не пропускає нічого, щоб зробити присутність графині, якої не бачить Ґантенбайн, принаймні чутною. Я бачу, як він коліном поворушив її стілець. Таж відомо, як добре чують сліпі. Антоніо імітує її присутність напрочуд добре й навіть хруснув одним туринським хлібчиком грісині, перш ніж піти по холодний бульйон, і я бачу, як він поспішає, щоб наше сімейне мовчання — до того, як його виправдають страви, — не затяглося. Але все-таки воно триває якусь мить.

— Ти їздила? — запитую я.

Ліля мовчить; вона спить, бідолашна, мабуть, учора вона знову спожила своєї п’янкої отрути, а оскільки вона переконана, що Ґантенбайн її наркотику не бачить, можна не пояснювати йому й наслідків.

— Ти ходила до лікаря? — запитую я.

Антоніо в дверях, я бачу його в дзеркалі, як він трохи невпевнено чекає на свій вихід; це дивовижна їдальня, зі справжнім гобеленом і дзеркалами, тож інколи можна бачити навіть власну потилицю, і я не знаю, чому Антоніо в білих рукавичках вагається і зволікає.

— Що сказав тобі лікар? — запитую я.

Тепер Антоніо вже заходить із чашками, і, річ очевидна, графиня, навіть якби була тут, у присутності слуги не розповіла б про знахідки лікаря, тож мовчання тепер знову видається природним. Завдяки цьому Антоніо знову набуває впевненості. Він ставить першу чашку, як і годиться, на тарілку нашої графині, що спить, і ставить досить гучно, щоб Ґантенбайн почув. Він, цей син злиденного рибалки, вбраний тепер у білий кітель із золотими позументами, просто чудово виконує цей номер і стоїть у їдальні, чекаючи, поки Ґантенбайн працює ложкою. Адже в присутності слуги розмовляють неохоче. Бракує лише того, щоб він її ложкою стукав об її чашку. Антоніо цього не робить, тож чути лише, як Ґантенбайн сьорбає холодний бульйон; графині не чути...

А що далі?

Я сподіваюся, що Ліля тепер не вирине, і якомога поспішаю, але ж є ще риба, і тоді Ґантенбайнові не лишається нічого іншого, як відкласти розкішну рибу; щоб відвести Антоніо від сумнівів, чи справді сліпий Ґантенбайн, я запитую про назву риби, про її походження з венеціанських вод, узагалі про все, пов’язане з рибальством, як закидають сіті, про ціни, про рибальську нужду; хіба не цікаво, що Антоніо, син рибалки, весь у білому, а ще й гарний, знову вдає, як і завжди, ніби його цікавить графиня, чия нечіпана риба холоне на порцеляні. Але Ґантенбайн, розумієте, не може розмовляти тільки зі слугою, тоді виникало б враження про розрив шлюбу. Надто тепер, коли слуга виходить, Ґантенбайн змушений просто говорити, аж поки подадуть сир. Про що? Я говорю про комунізм і антикомунізм — на тему, що від кожного, хоч які позиції він займає, не вимагає заперечень, бо ті заперечення відомі й уже навіть спростовані. При цьому я промовляю не без пауз, не без того, щоб погризти грісині або ковтнути трохи вина, не вдаюсь до безкінечної балаканини, а виголошую свої твердження так лапідарно й переконливо, що мовчання графині видається цілком зрозумілим. Те, що може думати про це Антоніо, що може чути мене в сервізній, мене не обходить, Ґантенбайн звертається до Лілі, чий брат — запеклий комуніст. Якщо Антоніо чує мене за дверима, він повинен помітити, що про станову сліпоту людей, яким він служить, не може бути й мови, принаймні мови, спрямованої проти сина бідного рибалки: ми в Італії. Щоправда, до того чи того графа, що й тепер фашист, ставляться вкрай неприязно, але до світлих голів, належних до родини, — ні, навпаки. Аристократизм (в Італії) виявляється радше в тому, що аристократи не поділяють буржуазного страху перед комунізмом, страху, що, як і кожен масовий страх, має в собі щось вульгарне. Саме тому Ґантенбайн може висловлюватися цілком відверто, навіть якби графиня була присутня, а отже, її відсутність аж ніяк не впадає у вічі, поки він говорить та й говорить. Що той Антоніо робить там так довго? Поки людина говорить та й говорить, не чуючи жодних заперечень, вона починає суперечити сама собі, таке стається майже неминуче. Кому ж тоді має суперечити Ґантенбайн, якщо графиня спить? Він суперечить її братові, йому видається гротескним, що Діно, цей молодий землевласник — комуніст, але не комуніст романтик, о ні, Діно — ясночолий юнак, схожий на кучерявого поганського бога, можливо, Гермеса, якого ніщо не може уразити, він тримається за своє католицьке виховання, я маю на увазі Діно, її брата, а те, що граф (так він називає себе тільки при сутичках із поліцією) — комуніст, його слуги ніколи не помічають. Діно — не пролетар із піднятим кулаком, Діно майже сміється непомітно над людьми, які засуджують страйк його робітників, і нічого не провіщає, він не обтяжує себе своїм комунізмом, а тільки розуміє його — один з нечисленних, які змогли присвятити себе вивченню комунізму, — і служить комунізмові саме тим, що діє як капіталіст. О ні, Діно — аж ніяк не мрійник, о ні, він знає, що світ не можна революціонізувати вчинками приватних осіб, — тут є про що говорити, і Ґантенбайн справді не бачить, що сир давно вже тут; руками в білих рукавичках слуга тримає тарілку з таким виразом обличчя, ніби нічого не чує. Ґорґондзола чи моцарелла? Гантенбайн лише киває головою, не уриваючи розмови з графинею, що спить, а тим часом Антоніо знову наповнює йому келих.

— Ну, — запитую я, — хіба не так?

Ґантенбайн говорить далі, я бачу, як Антоніо знову бере келих графині, що спить, і випиває його, бо інакше, я розумію, потім не зможе знову наповнити його, а коли потім він знову наливає келих, то з досить великої відстані, щоб Ґантенбайн справді чув, як дзюркоче вино.

Невже він справді гадає, ніби Ґантенбайн нічого не помічає?

Чи Ґантенбайн тільки думає, ніби слуга так гадає?

Згодом за чорного кавою, яку п’ють надворі в лоджії, у грі, власне, вже немає потреби, Антоніо відпустили, він виконав свій останній обов’язок: налив каву у дві коштовні чашечки й поклав таким чином край сімейному клопотові графині. При цьому навіть коротко відповів відсутній графині, тож, мабуть, через голубів, які пурхали й шаруділи крилами, Ґантенбайн не почув її побіжного запитання, тим паче, що голос у неї завжди був тихий.

— Come no, Contessa, come no![22]

Обдарований юнак.

— Come mai, — сміється він, — come mai![23]

Цю другу відповідь він дає, вже відійшовши від лоджії, я бачу, як він уже скидає білі рукавички; в присутності графині він би такого ніколи не зробив. Потім він пішов, але перебуває на такій відстані, що Ґантенбайн справді (не просто на догоду слузі) розмовляє з графинею, яка й досі спить, бо знову спожила наркотичного зілля, а споживає його тому, що нещасна.

— Лілю, — запитую я, — чому ти нещасна?

На щастя, Ґантенбайн не кладе цукру до кави, графиня знає про це, тому знову її неприсутність не впадає у вічі, бо й вона не бере цукру.

— Невже я не чоловік? — запитую я.

Запитуючи, Ґантенбайн курить сигару й поглядає на Canale Grande[24], який теж може завдати страждань.

— Невже я зробив тебе нещасною?

Оскільки графиня мовчить, треба відповісти принаймні на це запитання, відвертість породжує відвертість. Правда прикра, але, зрозуміла річ, про такі речі хочеться дізнатися докладніше. Якщо тепер, то тепер. На самоті з обома коштовними чашечками Ґантенбайн, перш ніж мати змогу говорити далі, випиває обидві, я запитую, чи обійми з іншим чоловіком таки інші і якою мірою, на таке запитання жінка зі смаком взагалі ніколи не відповість, тож мовчання аж ніяк не означає, ніби графиня відсутня.

Туркочуть венеціанські голуби.

— Лілю, — кажу я, — так далі не піде!

Вона не запитує:

— Чому? Що ти маєш на увазі?

Її немає, але це не впадає у вічі; навіть якби була присутня, то тепер, присилувана відповідати, вона б щедро мовчала, аж поки я прямо запитую її:

— А що там, власне, з Нільсом?

Мовчання.

— Чи це, може, хтось інший? — запитую я, вперше ми розмовляємо так відверто і в такому цілковитому спокої; вона не може сказати, що я кричу на неї, й тому мовчить, поки Ґантенбайн сміється; я насолоджуюся її спокоєм, її мужністю, її сліпою готовністю дивитись у вічі будь-якій ситуації й запитую ще раз: — Чи це, може, хтось інший?

Ніякої відповіді.

— То хто це? — наполягаю я.

А втім, я розумію, на це запитання вона не відповість, такі речі не стосуються Ґантенбайна. Невже вона досі боїться, що я кричатиму на неї? Тільки аби не мовчати й засвідчити, спокій Ґантенбайна, трохи згодом, під акомпанемент туркоту уславлених голубів, кажу:

— Я й досі думаю, що це Нільс.

Я вперше проказав це ім’я, готовий, що графиня, почувши його, спакує валізи, щоб, напевне, вже ніколи не повернутися, і то ще сьогодні, навіть якщо й не піде до Нільса, бо він давно вже тут, у цьому й комізм, але тепер не до сміху, принаймні графиня не сміється, а Ґантенбайн, сам у венеціанській лоджії, якщо вже висловив це ім’я, то я не можу обійтися без признання:

— Я прочитав одного листа з Данії,..

Що має відповісти графиня на страхіття, яке я щойно оприлюднив, — графиня, яка спить?..

Розмова з Бурі про нашу нещодавню розмову; мені б дуже хотілося знати, як він оцінює «мою» Ділю. Він говорить про неї з певного повагою, яка лестить мені. Водночас я налякався. Коли Бурі пішов, я ще цілу годину сидів, мов прибитий, упершись підборіддям у складені руки. Він говорив про неї (а втім, коротенько), мов про реальну людину, і я, здається, єдиний, хто не бачить її.

Ліля як актриса

(додаток):

Її чарівлива гра з кухонним фартухом, коли приходять гості, і ще жоден гість не викрив її, навіть тверезо-хитрий Бурі, мабуть, Ліля й сама вірить у неї; за чверть години до приходу гостей Ліля з’являється додому, до смерті виснажена репетиціями «Макбета», які відбулися ще до обіду, а тепер уже вечір, вона падає в м’яке крісло й одразу, виснажена до смерті, береться, навіть не скинувши плаща, читати новий журнал і не дивиться на стіл, який тим часом накриває Ґантенбайн: вона може покластися на нього. І все-таки мимохідь коротке запитання: «А про майонез ти подумав?» Подумав. Яке щастя, що гості здебільшого спізнюються, бо Лілі, зрештою, ще треба зачесатися. Ґантенбайн подумав не тільки про майонез, а й про хліб, що на нього майже не звертають уваги, коли він на столі. Ліля замовила омара, і його справді доставили, а отже, власне, нічого не бракує. Вона пишається гарним омаром, шкода, що Ґантенбайн не бачить, який він гарний, омар, вибраний по телефону. Дивовижна пурпурово-червона тварина — омар, який думає геть про все: не тільки про майонез, а й вино, яке пасує до нього, і про холодне м’ясо, якщо раптом хто захоче його, і про фрукти, що їх вітатимуть згодом, коли його панцер уже опиниться в сміттєвому відрі. На щастя, як уже сказано, гості майже завжди запізнюються, тож Ліля, зачісуючись, розповідає сліпому Ґантенбайнові, хто прийде: адже в кожному товаристві завжди є такі люди, які й слова не мовлять, тож виникла б прикра ситуація, якби з того мовчання Ґантенбайн виснував, що про таких людей можна говорити, неначе вони не присутні. Тож Ґантенбайн неодмінно повинен запам’ятати список прізвищ. Коли нарешті дзвонять, Ліля, дарма що зачесана якнайкраще, не може підійти до дверей: адже це мить, коли вона повинна обв’язатися фартухом, щоб приймати гостей. Ґантенбайн розподіляє тепер прізвища, які запам’ятав, і дає кожному прізвищу стілець. Ліля майже не має часу привітати гостей, і вони єднаються в одностайному подиві: леді Макбет у кухонному фартуху. Люди зворушені, кожен хоче допомогти, тільки Ґантенбайн — ні, бо знає, що все вже зроблене.

— Прошу, — каже вона, — зараз я оце зроблю!

Вона майже не має часу на аперитив.

— Прошу, — каже вона, — я тут дбаю про все!

Обов’язок Ґантенбайна полягає тепер тільки в тому, щоб поділяти захват гостей, принаймні щоб не заважати, поки Ліля сновигає в кухонному фартуху в різні боки, на кухню, з кухні, на кухню, а Ґантенбайн як паша. А Ліля на кухні, поки гості, цмулячи віскі, мало не соромляться свого захвату перед тим, якого клопоту завдала собі ця видатна актриса, готує салат, який Гантенбайн перед тим, щоб уникнути можливих прикрощів, ретельно вимив. Гантенбайн як паша зі схрещеними ногами в кріслі-гойдалці. Слід сподіватися, вона нічого не забуде. А Ліля геть розвіяна, але це личить їй. На жаль, немає лимонів, каже вона, і це справді шкода, бо лимони лежать на кухні, але Ліля не бачить їх, справді шкода. Згодом — неохоче — вона знімає з себе уславленого кухонного фартуха. Відтоді Гантенбайн знає, що вже може робити все, не зруйнувавши своїми діями першого враження, тож і несе лимони й т. ін.

Я змінюю ще раз.

Ліля — не графиня й поготів не актриса. Не розумію, як я міг дійти до такої думки. Ліля просто жінка, одружена жінка, що вийшла заміж за чоловіка, з яким я колись мав зустрітися в барі. Тридцятиоднорічна жінка. Не морфіністка, не католичка, без професії. Чарівна жінка, і казати мені про це немає потреби, бо я й сам добре знаю. З якої речі Ліля повинна мати професію й працювати? Можливо, замолоду вона колись вивчала медицину і навіть склала перші іспити, а потім трапився шлюб, або ж ходила до школи акторської майстерності, можливо, навіть цілу зиму грала поряд із якимсь видатним актором — це все цілком можливі речі, але абсолютно неістотні. Ліля може обійтися без цього, вона жінка. Вона почувається незалежною навіть без власного прибутку. З другого боку, Ліля кожної миті була б готова стати до будь-якої роботи, з якої речі вона мала б терпіти нужду та ходити у власноруч пошитому одязі, вона зі своїм знанням мови будь-коли могла б піти працювати секретаркою, скажімо, в якомусь видавництві, але не в торгівлі чи якійсь службі соціального піклування, не в нудному ряду поряд з іншими, найліпше у видавництві, каже вона, редактором. До цього вона було б готова будь-якої миті. Але такої потреби немає, бо вона вийшла заміж. Інколи Ліля відчуває просто тугу за роботою, ностальгію за професією, але потім ці почуття полишають її. Ліля — не хатня господиня. Їй краще читати. Вона має свій автомобіль, бо інакше не почувалася б незалежною, це подарунок її чоловіка, що заробляє достатньо. Це лише її перший шлюб. Вона здорова, ба навіть міцна, а до того ж гарненька, тож нею залюбки милуються; від сухот, що були раніше, не лишилося й сліду, це тільки спогад, потрібний їй лиш інколи, щоб вимагати дбайливого ставлення до себе, тільки в крайньому випадку. Ліля не бездіяльна (як графиня) і не честолюбна (як актриса), але й вона, як уже сказано, ніяка не хатня господиня; для цього вона занадто розумна й ніколи не дозволить, щоб чоловік указував їй, мовляв, жінка повинна мати природжене покликання саме до тієї роботи, яка самому чоловікові видається нудною. Вона жінка, та аж ніяк не підлегла, отже, цілком сучасна жінка, жінка з широкою душею, вважаю я, одна з перших жінок нашого сторіччя, що сама, не пишаючись, може відповідати за себе, і тому, власне, ніщо не спонукає її братися за якусь роботу.

P. S.

Не знаю, звідки її чоловік довідався або довідається, що Ліля кохає мене, і це мене й не обходить. Я того Свободу не знаю. Не я винен, що ми не зустрілися тоді в барі. З огляду на ім’я — Франтішек Свобода — він чех. Я не знаю, як поводиться чех, коли жінка, яку він кохає, кохає іншого чоловіка.

Я уявляю собі:

У домі гості, люди п’ють і розмовляють, Свобода, як і завжди, розповідає про Лондон, Ліля така, як і завжди, гості веселі, Свобода відкорковує пляшки, точаться балачки про перевагу росіян у космосі, Ліля в жовтому костюмі (минув рівно місяць після нашої першої ночі), або в якомусь іншому костюмі, якого я ще не знаю, й гості вважають, що вона напрочуд гарна в ньому, всі говорять якраз про ту оперну виставу, яку Ліля, на жаль, пропустила, і, навіть якщо Ліля не згодна з усіма моїми посутніми заувагами з приводу цієї опери, на її думку, це все-таки погляди, які можна висловити під час розмови, щоб говорити не про пропущений вечір, а по суті; звичайно, ніхто не знає, чиї це, власне, погляди, але це однаково погляди, що їх Свобода не може кинути так просто під стіл. (Зрозуміла річ, опера, яку створив Моцарт, дивовижна і чарівлива, але я говорив не про Моцарта, а про сучасну оперу.) Свобода, дивна річ, просто-таки роздратований, наче мої погляди особисто ображають його, і ставить платівку, щоб спростувати їх перед усіма гостями: «Don Giovanni»[25]. Люди слухають, Ліля сяє, щаслива не тільки від голосу Фішера-Діскау[26], хоча він чудовий, а й через Церліну — єдиного персонажа в усьому творі, який просто має слушність, атож, і не робить трагедії, бо на її боці природа; це єдина безтурботна постать, і музика передає її характер. Один гість, вислухавши пояснення Лілі й ще раз прослухавши те місце, визнає, що в її словах є частка правди. Згодом уже балакають про людей... О третій годині ранку, вже поспавши, Свобода прокидається й не запалює світла, прокидається, мов від пострілу. Але всюди тиша. Здається, наче в квартиру проник злодій. Але немає нікого, тільки Ліля і Свобода.

— Ти спиш?

— А що?

— Не знаю, — каже він, — мене беруть сумніви.

Ліля мовчить.

— Мене беруть сумніви, — повторює він. — Ти чуєш?

Ліля мовчить.

— Думаю, — каже він, — що ти, мабуть, покинеш мене.

— Що ти кажеш?

— Ти, мабуть, покинеш мене.

Важко сказати, бо таке знання годі обгрунтувати навіть підозрою, це просто впевненість, що вирвалася назовні. Можливо, він забагато випив, що ж, від перепою є пігулки, та аж ніяк не від її осяйних усмішок перед гостем; тому він і прокинувся. Все наче в сновидді.

— Чого я б мала тебе покидати?

Власне, почуття, що вона ходить у масці, він мав уже кілька тижнів. Відколи? Не те що його присутність змушує її носити маску, про це не йдеться, а певне, якийсь гандж у ньому, поряд із ним не можна жити.

— Слухай, — каже вона, — випий снодійного.

Коли вона запалила світло, йому здалося, ніби в кімнаті був привид; він не дозволив їй піти по воду, а підвівся сам і не казав уже нічого, він і справді забагато випив.

(Я сплю.)

Та й Свобода майже спить, принаймні вже не відповідає, а вона каже в пітьмі, що написала йому листа, так, листа, до Лондона, але не послала, а втім, завтра, якщо захоче, він зможе прочитати його, а тепер йому треба спати...

Я уявляю собі:

Якогось іншого дня Свобода, зацькований виробничими питаннями, не має часу зосередитись і подумати про слова, мовлені в напівсні, він забув про них, він соромиться, принаймні не вимагає листа, але Ліля не вірить, що він усе забув, її радісна й цілком простосерда надія, що він ні про що не здогадується, дійшла краю. На жаль. Вона почувається змушеною, хоча Свобода нічого не вимагає й уникнути пояснень було б легко, розповісти йому...

Я уявляю собі:

Це його прорахунок, що передача згаданого в розмові листа навмисне відбулася в ресторані, отже, там, де навколо сновигають офіціанти, де звідусіль на вас дивляться інші відвідувачі, що мають вуха навіть тоді, коли ви просто смієтеся або трощите омара, — його прорахунок, бо Ліля, власне, не хотіла нікуди йти: або, можливо, це його щастя, що він читає цього листа не в Лондоні, а тут, у ресторані, де Свободу знають; рибу, як і завжди, зготували напрочуд добре, шкода, що Ліля не має апетиту, офіціант засмучений через це, Ліля курить, Свобода просто не може відкласти ніж і виделку, і так триває якийсь час, аж поки він береться читати листа, поклавши його за тарілку, атож, поважно, але без очевидної напруги, спокійно, він не забув про салат і першу сторінку вже знає: приблизно те саме, що стояло в іншому листі, який вона справді послала, товариські жарти, побажання щасливої дороги, турбота про його шлунок, повідомлення. Власне, ніжний лист. Чому вона не послала його? Ліля курить, а Свобода не може відсунути рибу вбік, бо через плечі йому заглядає офіціант, і тим часом читає: «Я, як і завжди, дуже люблю тебе, але мені хотілося б, щоб і ти ставився до мене, як і завжди, навіть якщо в мені є й інші почуття». Чого цей лист має обходити офіціанта? Свобода ще раз замовляє вино, щоб на кілька рядків відіслати його геть і зрозуміти, чому, власне, цей лист, на якому так наголошували, не дає ніяких підстав непокоїтись. Уже приносять вино, офіціант наливає, приходить і другий, щоб забрати у Свободи тарілку, тож листа вже не треба читати через тарілку, але Свобода тримає його, як і перше, на мить відвів очі, коли діставав сигарету, а потім дочитав до кінця. Здається, він забагато чекав від листа. Ніякої причини непокоїтись: «Я б уже сказала тобі, якби між нами щось змінилося». На цьому лист скінчився, офіціант стирає крихти зі столу. Власне, милий лист. А що на десерт? Є вишні. А кому тепер належить цей лист? Він і досі лежить коло попільнички. Свобода має забрати його, чи, може, його треба віддати Ділі? Вишні мають ту перевагу, що змушують людину, яка їсть, зосередитися: вишні, а ще й сигарета — хіба можна тут розмовляти? Свобода, здається, справді хоче забрати листа, йому немає причини непокоїтись. Ліля вже шкодує, що взагалі показала йому лист. Свобода розплачується, Свобода купує газету, яку навіть гортає на вулиці, наче скучив за новинами, потім кава в барі, Свобода переходить до порядку денного, Ліля відчуває полегкість, вона вочевидь і в думці не мала, що Свобода поведеться точнісінько так, як вона сподівалася: стоїть отут і сьорбає каву; спокійний і все-таки німий; не замкнений, замислений, але без неприязні; поглядає на інших не байдуже, але прихильний і уважний до Лілі, що великими від подиву очима приглядається на нього.

(Мене наче ніколи не існувало.)

Можливо, вони тепер пішли в кіно...

(Я марно чекав її дзвінка.)

Згодом удома...

Я уявляю собі:

Свобода — дебелий чех, але з оксамитовим голосом (не м’яким, а оксамитовим), і завжди трохи впевненіший, коли розстебне верхній ґудзик коміра й послабить краватку; це чоловік, який ніколи не зрозуміє, коли йому скажуть, що його доброта (вона в нього не зумисна, а природжена)... одне слово, деспотична; Свобода, на мою думку, — думку, від якої, не знаю чому, я відступлю тільки тоді, коли мені доведуть протилежне, — має водяво-сірі очі й кущаві жовтуваті брови; отож Свобода, спершу взявши на кухні льоду, щоб приготувати Лілі віскі, заговорив до неї мало не жартівливо, але без сарказму, проте звертався, немов до дитини, яка розбила шибку й так перелякано мовчить, наче ту шкоду вже годі оплатити:

— Ну, як воно? — запитав він.

Але ж у листі було сказане все.

— Соди вже немає, — промимрив він.

Але ж у листі було сказане все, — думала Ліля і, щоб уникнути його наполегливого запитання, підвелася й, неуважно пошукавши, з’ясувала, що соди вже справді немає, і навіть записала, що треба купити соди; Свобода стояв зі склянкою в руці, і якусь мить здавалося, ніби його цікавить свіжий лист, але він не відкрив його, а тільки глянув на зворотну адресу, він тримав тепер лист у руці, наче хотів іти до своєї кімнати, і пив.

— Таж кажи вже! — вирвалось у нього.

Чого він хоче? Що в нього на думці?

— Ти написала, — проказав він, — що в тобі є й інші почуття...

Пауза.

— Я дуже люблю одну людину, — мовила вона.

Пауза.

Її обличчя не екстатичне, а тільки чуже, голос спокійний. Дуже любить. Її обличчя підтверджує. Дуже любить. Простий вислів прикривається правдою, і тут годі вже щось додати. Чому він ставить свого листа на стіл? Пауза триває якусь мить, аж поки Свобода, натоптуючи люльку, так би мовити, немов завдяки відлунню, яке не згасало в ньому, мало-помалу усвідомив, що безневинність її слів — аж ніяк не спритне пом’якшення барв, щоб засвідчити милосердя, а об’єктивний опис ситуації, серйозність якої не допускає гучних слів. Свобода, й далі натоптуючи люльку, якусь мить дивився на Ділю з надією, що йдеться про якесь поквапне нерозуміння з його боку, і тільки чужість її обличчя спростувала його короткочасну надію. Дуже любить. Отже, так воно і є. Дуже любить. Відлуння не згасало й далі, коли Свобода нарешті запалив люльку, а потім курив, і навіть його голос був спокійний, коли він запитав:

— Хто це?

Пауза.

— Ти не хочеш сказати?

— Звичайно, — відповіла вона в пориві затятості, але зачекала. Невже він не знає? Вона тягнула з відповіддю, наче їй було б краще, якби він здогадався, щоб вона тільки кивнула головою. Чому він не допоможе їй? Свобода чекав не без припущень, які оскаженіло зринали в голові, й передусім зрадів, коли вона нарешті проказала:

— Ти не знаєш його.

Він п’є.

Цей удар тяжкенький для нього...

Він шукає сірників, бо люлька не горить, а потім одразу береться вичищати її; Свобода мусить тепер щось вигадати, щось дотепне, щоб невимушеним і грайливо-бадьорим тоном з’ясувати, мимохідь запитати й дізнатися:

— Як його звуть?

Пауза.

— Ендерлін.

Вона вдячна, що він не повторив ім’я, а мовчить, і з таким виразом обличчя, наче більше нема про що говорити, підводиться, а Свобода й далі вичищає люльку... Як уже названо ім’я, немає потреби казати, де й коли Ліля зустрілася з ним; Свобода пригадує зустріч у барі, яка не відбулася, не відбулася через нього; тепер Свобода, можливо, шкодує, що з чоловіком, якого так любить Ліля, він ніколи не бачився віч-на-віч. Я чекав тоді на Свободу. Коли це, власне, було? Свобода пригадує. Коли він був у Лондоні? Цю дату, здається йому, слід неодмінно пригадати. На початку березня? І раптом йому спала полуда з очей, поки він дивився на килим, тепер він збагнув, чому від березня вона так раділа життю. Тож це він останнім часом зробив її такою щасливою? Ліля не могла вгадати його чеських думок, а що вже перша година і вона не хоче чути ніяких неналежних запитань, то розповідає, не чекаючи їх:

— Він має їхати до Америки, його запросили до Гарвардського університету, він доцент. — Що він ще хоче знати? — Він, як ти знаєш, головний редактор газети...

Свобода мовчить.

— Ну, — запитує вона, — що ти хочеш ще знати?

Вона говорить так, наче він тисне на неї запитаннями, силує й мучить її, її обличчя вабить його, але однісіньку мить, із люлькою в кулаці Свобода слухає, Ліля замовкає й після всіх розповідей про мою академічну кар’єру виявляється неготовою до його неналежного запитання:

— Ти вже спала з ним?

Пауза.

— Мовчиш? — запитує він. — Отже, так.

— Так.

Обоє спокійні.

— Так, — повторює вона. — А що?

— Так, — тягне й він, щоб прислухатися до спокою свого голосу, але йому, власне, не спадає на гадку нічого, що він хотів би висловити тим голосом, і Свобода мовчить, потім бере й сідає. Біль ще діє майже як фізична насолода. Коли він шукає очима Лілю, вона опускає очі, але чинить так не від сорому, розумієте, а як покривджена, покривджена Свободою, що змусив її зізнатися, а твердження, мовляв, вона його, Свободу, як написано в тому листі, дуже любить, на правду цієї миті не скидалося. Поки що Свобода не кривдить її, як їй, може, хотілося б, поки що він сидить із руками в кишенях штанів, замкнений, але неушкоджений; поки що він стримується й не дозволяє собі вимагати якогось права, нехай навіть права лише на відвертість. Поки що він ще має силу просто сприймати життя. Як довго? Але все-таки Свобода повинен щось сказати. Що-небудь. Наприклад:

— Скільки йому років?

Ліля втомлена.

— Не питай мене тепер нічого, — просить вона. — Свобе, це все, що я тобі можу сказати.

— Що ти його дуже любиш.

На жаль, час не стоїть, на жаль, не падає ніяка завіса, поки Свобода, тепер упершись ліктями в коліна, обіруч тримаючи склянку з теплим віскі, мовчки й спокійно зберігає гідність чоловіка, який програв, нехай навіть зберігає тільки тому, що нічого іншого йому не спадає на гадку. Навіть запитання, що тепер має бути далі, ще передчасне, він просто знає, що воно постане... Загалом він знає. Звичайно. Але нічого не відчуває, лише смак слабенького віскі, розбавленого розтопленим льодом; він тримає його в роті, наче хоче сполоскати горло.

— Свобе, — каже вона, — я така втомлена, що зараз упаду.

Якби він, Своб, не сидів отак, Ліля могла б тепер бути по-товариському ніжною, це його провина, що вона в зимному настрої. Вона вичищає попільничку. Він розуміє, що повинно щось статися, якась радикальна зміна: вона не просто вичищає попільничку, а прибирає всю квартиру, Ліля як хатня господиня, вона знімає свого жакета й вішає на плічка для одягу. Свобода злякався, Ліля такого ніколи не робила. Ці дії свідчать про ступінь її збентеженості, вона, здається, вже не знає, які звичаї панують у їхньому шлюбі. Невже вона вже зайшла так далеко? Він приглядається, впершись ліктями в обидва коліна.

— Я казала тобі, — запитує Ліля, — що сьогодні дзвонили з гаража за страхування?

— Казала.

— Через рахунок, — додає вона. — Рахунок треба вислати в страхове агентство.

Свобода мовчить.

— Ми про це ніколи не забували, — каже вона.

— Про що?

Ліля думає тепер про все, навіть про день народження свого батька, про гостя, що має прийти на днях, про пакунок, який досі лежить на митниці, Ліля забере його, так, завтра вранці їй однаково треба до міста, є повно всяких невідкладних справ. Ліля думає про них і, якби не було вже за північ, ще сказала б чоловікові за холодильник, але завтра їй однаково треба до міста, нема вже й солоного мигдалю, в п’ятницю приходять Хінріхзени, в неділю концерт Мадера, Ліля замовить квитки для обох, вона думає тепер практично про все, а не тільки про таємничий пакунок, який і досі лежить на митниці, навіть про день народження свого батька, навіть про податок на собак... життя йде далі... поки Свобода мовчить.

Свобода коло вікна...

Свобода пригадує, коли він міг би помітити що-небудь. Навіщо? Звичайно, він міг би помітити. Щодня! Цікаво тепер думати, що він помічав усе, починаючи від факту, що Ліля, коли він повернувся з Лондона, просто погарнішала, помолодшала; потім був незмірно дорогий подарунок на його день народження; та сама причина пояснює, що в неї зникла мігрень, з’явилися поривність, сяйлива впевненість передусім у товаристві, ініціативність, рум’янець на обличчі. Це все Свобода помічав. Наче диво яке. Її лист до Лондона, той другий, справді відісланий: короткий, але сповнений кохання. Потім її нездатність сказати щось про оперу. Побіжна згадка про чоловіка, з яким Свобода, поїхавши до Лондона, не зустрівся: без коментарів. Потім зникнення її цікавості до звичайної пошти, недбале ставлення до власної родини, неприхована цікавість до нової газети і мовчання, що її приваблює в новому виданні. Її потреба згадувати, кого вона зустрічала. Нова зачіска. Невизначеність в усіх спільних планах. Нецікавість до того, кого міг зустріти Свобода, а до цього ж її суто сестринська радість із приводу його професійних успіхів. Якось він застав її за вивченням розкладу міжнародних авіарейсів. Її нервозна пунктуальність у певні дні тижня. Це все тепер пригадалося Свободі, а крім того, й деякі побіжні жартівливі звинувачення, відверта мова про чоловіка і жінку взагалі, захват із приводу фільму зі жвавим сюжетом, а надто сцени, де жінка, поки її цілує чоловік, гладить ногою іншого, і взагалі її гумор, пов’язаний із прихованою турботою про Свободу, коли він зосереджено думав про щось, а також її співчуття до ув’язнених тварин у зоопарку, її заувага про лебедів, що так пристойно завжди пливуть рядочком, і так далі... Вона не винна, що Свобода не зрозумів, своєї радості від життя вона не приховувала, це його провина, що він пов’язував ту радість із собою або якимсь дивом, а втім, то була щаслива пора й для нього, атож, саме після Лондона.

— Слухай, — сказала вона, — я йду спати.

Чому він хитає головою?

Ендерлін!..

Він ще не називав цього імені. Смішно, як інколи якесь ім’я вирізняється з-поміж решти імен і чіпляється до вас. До речі, я міг би назвати його й по-іншому.

— Не знаю, — каже вона, — чому ти смієшся?

Щоб не сприймати ситуацію трагічно.

Свобода, на мою думку, належить до чоловіків, що їх жінки, потребуючи ласкавих імен, здебільшого називають «ведмедиками». Якогось іншого ласкавого імені, запозиченого з тваринного царства, Свобода, власне, не мав ніколи, вкрай різні жінки, незалежно одна від одної, називали його «своїм ведмедиком». Мабуть, у ньому є щось ведмеже. На увазі, напевне, мають грубувате поводження в коханні, а водночас щось могутнє, повільне й важке, ніжно-награне й підступно-кумедне, властиве звірові з малесенькими очками, що зненацька може стати дуже лихим і схильним до насильства, непрогнозованим: зворушливий жебрачок, який так незграбно крутиться за шматочок цукру, що людина, пройнявшись співчуттям, захоплюється цим взірцем невинності, зненацька, навіть годі збагнути причину такої зміни, перетворюється в звіра, якого не втримають жодні бар’єри і якого вже не заманиш цукром, звіра, що не розуміє гри й, не сахаючись, невтомно шматує свої жертви, — Ліля боялася його, — а наступного ранку, протверезівши від безумства, що цілісіньку ніч (аж поки защебетали пташки й засяяло сонце) виповідало геть усе, протвережений і присоромлений непевністю, що ж він, власне, наговорив, наступного дня вже вибачається з лапами без пазурів, ага, отож-бо. І потім знову стає жебрачком. Але Ліля знає: він знову зірветься і вибачення не змінить його, знову і знову його буде годі стримати, і він укотре розірве геть усе своїми гострими словами...

Але так далеко він ще не зайшов.

— Гаразд, — каже він, — іди спати.

Він тверезий ще й досі.

— Гаразд, — повторює він, — на добраніч.

І наливає собі ще віскі.

— Тепер я розумію, — каже він, — тепер я розумію, чому ти мені тоді телефонувала до Лондона...

Ну то й що?

— А він гарний,— сміється він, — той Ендерлін?

На це запитання Ліля, звичайно, відповідати не може. Той Ендерлін! Це не той тон, щоб говорити про мене, і Свобода теж відчуває це.

Він п’є.

Чому, атож, чому не опускається тепер ніяка завіса?

Таж ми знаємо, що відбувається далі...

Десь коло п’ятої години ранку (я сплю) зайшло вже так задалеко, що об камін раптом розбилася склянка від віскі. Чому? Не тому, що він не розуміє, що Ліля залюбки обіймає іншого чоловіка, а тому, що вона не розуміє. Чого? Не розуміє, що тут слід розуміти. Може, Ліні треба перевтілитись у Свободу, що кожним сказаним словом кривдить її? Вона дає йому говорити й говорити і нічому не суперечить. Навіщо він раптом жбурнув склянку від віскі в її напоєне жалем мовчання? Ліля справді не знає, чого він хоче. А от чи знає він?

— Вибач! — каже він.

Надворі вже розвидняється...

І при цьому Свобода згадує, наче про вдавану невинність, що він і сам усвідомлює: тут немає теми для розмови. Від дев’ятої години вечора, коли він у ресторані, під наглядом офіціанта, прочитав її дружній лист, аж до другої години ночі тримався він за свою впевненість, що Ліля відтепер анітрохи не переймається його почуттями й важливими думками, звичайно, і його планами, проте й далі покладається на його великодушність. Ліля навіть не позіхнула, хоч опівночі була така втомлена, що мало не падала. Я й думки не припускаю, що вона, поки Свобода походжав по кімнаті, а потім знову сів і говорив дедалі повільніше, щоб не спалахнути, думала саме про мене; йому хотілося б цього, але в Лілі такого не трапляється, щоб я («той Ендерлін») став предметом їхньої спільної розмови. Невже Свобода, такий зосереджений на розумінні, саме цього якраз не розуміє? Вона не мовчить, бо й не слухає, вона слухає, але тут не присутня. Немає її й коло мене. Але немає й тут. Вона сама по собі. Подія, яка струснула його і яку він хоче прояснити з її допомогою, — це не спільне переживання. І в цьому є щось визвольне, саме в цьому: Ліля сама по собі...

Мовчання.

Надворі щебечуть пташки.

— Лілю, — просить він, — скажи що-небудь!

— Я нічого не можу тобі сказати, — відповідає вона, — я тільки розумію, що ти тут в усьому бачиш у мені тільки жінку, я чую це в кожному твоєму слові, ти все бачиш тільки з такої позиції.

— Якої?

— Ти бачиш мене просто як жінку.

Свобода міркує.

— Вибач, — каже він, і з його тону справді здається, ніби він добачив свою помилку, але потім засміявся: — Ти маєш слушність. Вибач. Маєш слушність.

Що він хоче сказати цим?

— Я вважаю, що ти — лише жінка, — проказав він, і його погляд пришпилив її так, що Ліля аж злякалася; в його очах раптом заіскрилася злоба, хоча він був ще спокійнісінький. — Я вважаю, що ти лише жінка, — повторив він, як повторюють слова недолугого жарту, — натомість добродій Ендерлін, я розумію! — говорив він, спробувавши ще раз засміятися, проте її погляд змусив його схаменутися: — Вибач! — гримнув він і підвівся, щоб пройтися по кімнаті, в яку щойно зазирнуло вранішнє сонце, а далі вже стояв: — Вибач! — знову сказав він, і здавалося, наче власна отрута бодай на мить заспокоює його, а потім об камін розбилася ще й пляшка від віскі: — Вибач! — горлав він і тремтів. — Вибач!

Ліля приглядалася до нього.

Чому й досі не опускається завіса?

Тепер він почне розчулюватися.

— А тобі не здається, що твої слова страхітливі? — запитав він. — Ти кажеш, що я вважаю тебе тільки за жінку, кажеш щойно по тому, як була з іншим чоловіком — вочевидь не як жінка, — я тобі нічим не дорікаю, а от ти дорікаєш, нічого не розумію, чому ти мені дорікаєш, авжеж, дорікаєш мені, моя люба, навіть коли мовчиш, кажеш, що не можеш зі мною розмовляти, бо я бачу в тобі лише жінку...

— У даному випадку.

Ліля просто має слушність.

— Гаразд, — киває він, — ходімо спати.

Тим часом уже настав четвер, але завіса однаково не опускається, реальне життя не дозволяє перескакувати себе ані на рік, ані на місяць, ані на тиждень, навіть якщо людина приблизно знає, що буде далі...

(Не хотів би я бути Свободою!)

Оповідка для Камілли:

Чоловік і жінка, коли розвіялося перше сп’яніння знеособленого кохання, з’ясовують, що вони немов створені одне для одного. Адже вони так добре розуміють одне одного. А сп’яніння однаково розвіялося. Отак і живуть вони разом — не з великим піднесенням, але й не розходячись. Проте шлюбні обійми, коли вони відбувалися, він часом бачив наче зовні, наче сидів у кріслі поряд або стояв коло самого вікна, інколи зринала думка, а що, як визирнути на вулицю, непогана, але все-таки думка, потім він знову був єдиним і з собою, і з нею, а згодом, коли дружина варила чай, він називав її ласкавими словами, а коли наливала чай, казав, що кохає її. Це була щира правда. Та й вона, напевне, мала такі самі почуття. І вона кохала його, тільки його, навіть якщо й по-іншому, ніж на початку, коханням, що вже набуло особистого характеру. Вони були нерозлучні й подорожували разом. Якось у готелі він був приголомшений, побачивши свої з дружиною шлюбні обійми в дзеркалі, зрадів, що вона зраджує його з його тілом, і дивився в дзеркало, в якому він теж її зраджував. Їхні стосунки дійшли до кризи через якісь дрібниці. Але вони й далі кохали одне одного. Якось увечері, було вже досить пізно, він сидів і читав газету, а вона лежала в ліжку, він перебирав буденні думки, як потай часто робив і під час обіймів, але справді сидів у кріслі; вона спала, і йому, навченому тим дзеркалом, було неважко уявити собі, як її обіймає хтось інший, а він сидить поряд, аж ніяк не приголомшений, а радіючи стиранню своєї особистості, власне, веселий; він не хотів би бути іншим. Читаючи газету, поки дружина спала (а їй, можливо, снилося те, що він уявляв собі зовні), він був єдиний зі своїм великим коханням. Звали їх Філемон і Бавкіда — подружня пара.

Припустімо, Свобода десь такий, яким я уявив його собі: дебелий чех із широкими круглими плечима, як на мене, навіть занадто дебелий для тендітної Лілі, навіть на найвищих підборах вона сягає йому тільки по плече, а коли боса, вони як пара видаються несумісними: здоровий чоловік, а втім, аж ніяк не гладкий чи незграбний, схожий на спортсмена чоловік, якого, зрештою, одразу можна назвати блондином, дарма що він, власне, має довершену лисину, яка, проте, не видається місцем, де випало волосся, а належить до його чоловічого обличчя не меншою мірою, ніж підборіддя і чоло; в нього гарна голова, голова, що могла б належати і росіянину, тверда голова, не голова, а куля, своєрідна голова, але він украй неохоче стає перед дзеркалом, бо не розуміє, що знаходять у ньому жінки; Свобода в смокінгу чарівливий, він знає про це, а до того ж добрий танцюрист, чоловік, що здебільшого пріє й ніколи не мерзне, здатний багато випити й не п’яніти, не бешкетує, хіба як трапляються тригодинні напади гніву, загалом небалакучий, курить люльку, в товаристві спокійний і часто сміється, без окулярів, певне, що добрий куховар, меланхолік, ведмідь, важкий, але проворний, незграбний тільки тоді, коли потрібно (надто в присутності Лілі) не показувати свою силу. Ліля боїться його, хоча він ніколи не бив її... Припустімо, Свобода саме такий, тоді можна спробувати вгадати, як він зі свого боку уявляє собі того Ендерліна: худий і миршавий інтелектуал, не те що з курячими грудьми, але миршавий. Не ведмідь. Радше птах. Не чех. Радше іспанського або французького типу, можливо, італієць, хай там як, брюнет (що не відповідає дійсності) з тонким гачкуватим носом (що теж не відповідає дійсності) під класичним прямокутним низьким чолом, яке часто можна побачити в народів Середземномор’я. Щоправда, прізвище видається німецьким, але тут Свобода не дає себе одурити ні на мить: він знає німецький тип. Немає голови як кулі. Він розуміє. Невеличка голова з завжди дивовижними знаннями в усіх сферах, і саме цим цікава. Можливо, йому властиві гомосексуальні потяги, тож Свобода на вулиці не розгадав би його, можливо, має собаку. Не піжон, але доглянутий і, безперечно, ніколи не має чорних нігтів. Не має й ластовиння. Брюнет, тип, у якого ніколи не буде лисини, тут можна не сумніватися. Неспортивний, зате дотепний. Цілком може бути, що він приваблює жінок саме тим, що має певні труднощі. Таке цілком може бути. Але не конче повинно бути. Хай там як, він інтелектуал і гостро усвідомлює свою сутність. Попідруч із Лілею він ходить, мов юнак. Баскський берет. У всякому разі він молодший, це безперечно, і освіченіший за Свободу. Не куховар. І безпорадний, коли згоріла розетка, не здатний до ручної роботи. Ліля не боїться його. Він безперечно читає сімома мовами, починаючи від грецької. В плавках він блідий, мов стіна, але не жіночний і все-таки брюнет. І дотепний у будь-якій життєвій ситуації. Оповідач із нього не дуже добрий, зате дотепності не бракує. В ліжку поводиться, мов у французькому фільмі. Політичні погляди? Можливо, наполовину лівий. Коли Ліля знімає з нього окуляри в стилі Корбюзьє, видно м’яке, але худе обличчя. Не пияк. Не колос. Не кволий: несе її валізу, дарма що сам не більший від неї. Не танцюрист. Що причаровує в ньому Лілю, він, звичайно, не знає, а запитувати було б неподобством... Просто тип. Не чеський. Це мало колись статися. Брюнет. Романтик. Тореро, звинний і великоокий, тип, що його Свобода віддавна, навіть якщо досі лише жартома, вважав за небезпечний, брюнет із пташиним личком, і чорне волосся жужмиться не тільки на голові, а й на ногах...

Я розчарую Свободу!

Коли я запитую Лілю, як він тоді поводився, вона мовчить. Так чи так, а Свобода програв її, і надалі його поведінка вже не відіграє для неї ніякої ролі. Не хоче вона, щоб і я переймався нею. Нехай він поводиться відтепер, як хоче...

Я бачу багато можливостей:

Свобода ввігнався своїм автомобілем у дерево.

Або:

Свобода стає великодушним. Він сподівається на силу часу, що завжди діє проти кохання, отже, проти нас. Іноді він п’є, поки ми здійснюємо невеличку подорож у просторі його товариської великодушності. Коли він тверезий, то забороняє собі всякі атавістичні почуття. Це не злоба, що він тепер буває вдома більше, ніж давніше; інколи він уже спить, коли Ліля приходить додому, або вдає, ніби спить. А потім раптом знову п’є, чого не витримують його нирки, але тут Ліля нічого не може вдіяти, і він знає про це. Її піклування про його нирки — єдине, що він забороняє собі. Він не наполягає на розв’язку ситуації. Він розуміє життя. Він чекає. Так триває три місяці, півроку. Він люб’язний тією мірою, якою цього бажає Ліля, й Ліля шанує його. Небезпека, що Ліля стане йому байдужа, виникає тільки іноді; розумієте, її щастя зі мною має свої коливання, Свобода, звичайно, помічає їх, і, хоч і для Свободи в повсякденному житті має значення, чи Ліля зі співом на вустах, а чи з кам’яним обличчям походжає по спільному хатньому простору, він уже не переймається цим і не виявляє співчуття, яке нагадувало б про кохання. Так триває рік. Приголомшений своїм відкриттям, що немає жодної людини, без якої не можна було б жити, він щоразу показує їй, що може жити й без неї, проте не живе. Він звик до своєї великодушності. Він не тисне на неї спільними планами, а чекає. Чого? Ліля щаслива, і ніщо не спонукає її міняти свою долю. Вона, як уже сказано, поважає Свободу більше, ніж будь-якої іншої пори. Завдяки його великодушності. Звичайно, отак він і втрачає її...

Або:

Свобода (після безглуздої ночі, коли він розбив об камін склянку від віскі, й після тижня немилосердних розмов, які нічого не змінили в ситуації) обирає собі свободу в нічних клубах. Він танцює. Він нудиться, але танцює. Він ходить до басейну, де аж кишить жінками та дівчатами, які, якщо він вважає Лілю лише за жінку, цілком могли б замінити її, якби він ненастанно не думав про неї. Він плаває, мов Тарзан, потім стоїть де-небудь і споглядає — дебелий широкоплечий чоловік, що вперся руками в боки. Він грає в м’яча з дитиною однієї дами в бікіні, щоб наблизитися до неї, — і лишається коло м’яча з її дитиною. Він купує собі відкритий автомобіль, завжди готовий до автостопу, але поряд сидять здебільшого хлопчиська, одного разу дві дівчини, які, щоправда, розмовляли мовою, якої Свобода не розумів, тож він тільки затинався. Він ходив на кожен вернісаж і не позбавив себе нагоди привезти додому молоденьку дівчину-фотографа. Він спробував закохатися в неї, щоб створити противагу — якщо не щастя, то бодай ревнощів. Наче Ліля тепер могла ревнувати! Він дивився на жіночі вуста, але не міг закохатися, жінки відчували це, Свобода мав тепер запах хворого звіра, і природа була проти нього. Але він завжди мав змогу казати собі, що йде тепер своїм шляхом, і давав поглянути на нього. Але Лілю це не цікавило. Її поблажливість не виявляла себе, бо інакше була б несмаком, вона нічого не хотіла знати про життя Свободи. Воно й справді не обходило її. Обходило не більше, ніж його вірність. Він однаково утратив її...

Або:

Свобода сприйняв справу не серйозніше, ніж заведено серед ділових людей, і тепер має інший клопіт. Він думав про те все не довше хвилини. Гаразд. Трапляється. Діло житейське. Секс. Його особу не обходило, що роблять ті обоє, і він не дасть загнати себе в глухий кут. Його смішило, що Ліля бачить у цьому щось більше. Але будь ласка. Це її справа. Та для Ділі як жінки це все серйозно, і, якщо він може мати слушність у тому, що стосується мене, він програє її саме тому, що надто швидко прозирнув її засліплення...

Або:

Свобода сидить у Саламанці, Plaza Mayor[27], там йому чистять черевики — йому, туристові, який на те існує у світі, щоб давати роботу вуличним чистильникам, вони знають його вже третій день, він годинами сидить за одним столиком, поглядає на годинник, нікого не чекає, але чекає, навіть не читаючи газет, навіть не помічаючи славетної архітектури, поглядає на годинник і стукає по столу монеткою, платить, підводиться і якомога повільніше йде на поштамт, уранці, опівдні та ввечері, повертається й сідає, замовляє собі хересу, курить, задивившись у простір, і просить почистити йому черевики, йому не конче сидіти в Саламанці, він однаково нічого там не бачить, він міг би бути і в Арлі чи Аґрігенті й там писати свої листи, йому однаково, він завжди показує свого паспорта в тому самому віконечку (але в цьому вже немає потреби, його тепер знають, йому вірять, що він Свобода) і марно запитує про лист, вона знає, що він у Саламанці, або в Сієні, або ще де-небудь, справді байдуже, де Свобода попросить почистити собі черевики, щоб згаяти час, аж поки відкриють поштамт; він може бути і в Бріндізі (що просто страхітливо, в Бріндізі приїздять, щоб сісти на корабель, ніхто не лишається в Бріндізі доброхіть) або в Кадісі...

Що бачить Свобода:

Чорні, сірі, білі та жовті вулиці, асфальт або бетон, розпечений асфальт, над яким здіймається марево, дрік, повороти, якими їхав уже безліч разів, кілометражні стовпи, алеї з плямистими тінями, візки з віслюками, просмолені бочки, передмістя, кораблі в гавані, народ, сигнали «стоп», злидні, залізничний насип, товарняк із морем між колесами, берег із вигинами праворуч і вигинами ліворуч, потім прямо, далі знову праворуч, ліворуч і праворуч, ліворуч, праворуч і далі, друга передача, третя передача, друга передача, автобус ззаду, курява від ваговозів ззаду, залізничний переїзд, море, кактуси, море, дрік, море, містки, села, що трапляються раз по раз, містечка, площі з пам’ятниками, блудні вогні в присмерку, дерева у світлі прожекторів, раптом запряг білих волів, очерет у світлі прожектора, море як морок, червоні вогники передньої машини, отари овець як стовпища зелених очей у світлі прожектора, руки за кермом, асфальт під місяцем, місяць над морем, кілометражні стовпи у світлі прожектора, вулиці, руки за кермом, вулиці й т. ін.

Чого Свобода не бачить:

Її обличчя.

Одного разу (так я міг би собі уявити) йому лопнула шина на відкритій ділянці, пополудень, заміна колеса під вогненним, пекучим сонцем — от не мав клопоту; він знає одразу, що Ліля до цього не причетна, але його лють, коли він дістає інструмент і ставить домкрат, спрямована проти цієї жінки, наче то вона загубила на вулиці цвях, сміх та й годі, атож, він знає про це, вся його подорож сміховинна... Я виїхав на три тижні, щоб дати вам час! Таж кажуть отак. Чому саме три тижні? Жест (уранці в бік розбитої склянки від віскі) був не позбавлений тверезої, а отже, й переконливої величі, але три тижні — це довго. Щоб дати вам час! Ліля ані відправляла його, ані затримувала, лише розгубилася, що він так поважно поставився до ситуації, серйозніше, ніж вона, а ще не без гніву, бо на спільну відпустку він ніколи не жертвував стільки часу. Казав, три або чотири тижні, а потім побачимо ясніше, казав він, буде так чи отак, сказав і поцілував її в чоло, а Ліля, що їй була не потрібна така подорож, шукала в ній іншого сенсу, розважливішого: привітала, що Свобода, звичайно такий перепрацьований, узяв собі цю відпустку. Чому Кадіс? Вона думала про Бозен або Енґаден. Навіщо так далеко? Чоловік — це чоловік, за сто десять кілометрів до Кадіса (або Бріндізі) під пекучим полудневим сонцем на ділянці, де немає жодного дерева, коли Свобода, вкрившись потом і забруднившись мастилом, кинув у багажник інструмент і колесо зі здутою шиною, вороття вже немає, хоча саме тут, як бачить Свобода, можна одразу й розвернутися; а втім, може, в Кадісі (або Бріндізі) чекає лист...

Чого чекає Свобода?

Він поставився до ситуації серйозніше, ніж вона. Його подорож, а передусім його листи, не позбавлені гідності та сміливості, без докорів, своєрідні оргії тверезої прозірливості, змушують Лілю до поважності, яка робить її впертою, спонукають вирішувати, хоча будь-яка постанова була б тепер передчасна.

Телеграма:

«ЛИСТ ПРИЙДЕ ПІСЛЯЗАВТРА КРАПКА ТВОЯ ЛІЛЯ».

Свобода просить почистити йому черевики.

Я знаю Кадіс, але я був тоді не сам; місто, яке здалеку, із суходолу, видається сном у білій мушлі, обертається розчаруванням, тільки-но вступити до нього, берег занедбаний, до того ж рінь, про харчування можна й не дбати, коли ти сам, розраду дає лише херес...

Не хотів би я бути Свободою.

Свобода з’ясовує, що він не здатний думати про свою ситуацію взагалі, й доручає хересові, а отже, похміллю, впорядкувати свої почуття, яких він не годен зрозуміти...

Друга телеграма:

«ПОСИЛАЮ ЛИСТА В БАРСЕЛОНУ КРАПКА ЇДЬ ОБЕРЕЖНО КОЛИ ЧИТАТИМЕШ КРАПКА ПРОШУ ПОВІДОМ ЗАВЧАСНО КОЛИ ПРИЇДЕШ КРАПКА ЛІЛЯ».

Свобода їде, немов неаполітанець.

Слова листа, що чекає його до запитання в Барселоні, куди він приїздить у неділю, а отримує лише в понеділок, теж не позбавлені гідності й сміливості поглядів, лист розважливий (на думку Свободи, мабуть, розважливе мислення жінки — ознака ворожості) і розумний, навіть якщо в ньому й немає остаточної постанови. Цього досить, щоб Свободу неначе підкосило, й він змушений сісти: отже, зайшло аж так далеко! Склавши докладного листа й заховавши в кишеню, він, натоптуючи люльку, й далі сидить у залі поштамту. Невже він, коли своєю подорожжю, а передусім своїми листами вимагав швидкого розв’язку, не здогадувався, що на його вимогу дадуть відповідь? Хоч і курячи другу люльку, наче й не зазнав удару і не чекав чогось іншого, він сидить і пріє не менше, ніж коли міняв пополудні колесо: Ліля з усією серйозністю зважує, чи їй жити зі Свободою, а чи з чоловіком на прізвище Ендерлін. А чи самій. Вона, як сказано, ще нічого не вирішила. Вона, здається, відчула, що її спонукають поквапитися: не той інший, а Свобода, і благає про терпіння, причому для неї, здається, не існує жодного сумніву, що той добродій на прізвище Ендерлін (без імені, ім’я Свободу вже не обходить) не вагатиметься зректись усього, щоб тільки жити з Лілею. Її причини, чому вона не може жити зі Свободою, розважливі, не позбавлені любові, але такі розважливі, що їх любов’ю вже годі спростувати, причини, вочевидь, не нові, просто висловлені вперше; з другого боку, й не треба називати ніяких причин, чому вона хоче жити з Ендерліном, просто хоче і все, їй не треба вихваляти чи знати цього іншого, й повідомляє вона про чоловіка на прізвище Ендерлін мало: вік, професію, громадянство і факт, що він відповідає на її почуття... Свобода, звичайно, прочитавши листа ще й удруге, тож окремі речення він уже знає напам’ять, нарешті сидить у своєму запорошеному автомобілі, вставляє ключ, поволі тисне на зчеплення, потім запускає мотор, перш ніж увімкнути першу передачу, — все, як на курсах водіїв під час екзамену, одне за одним, але забуває, на жаль, лише про ручне гальмо, Свобода відчув полегкість, у голові паморочиться, наче після падіння, але він одужав і відчув полегкість. Хіба не підноситься наш дух, коли нам здається, ніби життя йде вперед? У Німі Свобода відвідує античний театр — єдине, що він справді бачив під час своєї довгої подорожі. У В’єні (неподалік від Ліона) обідає в тризірковому ресторані. Він уперше міркує як сторонній спостерігач, якого не гальмують почуття, і тому може бачити майбутнє, точніше, не майбутнє, а кінець минувшини, що вже не промовляє в теперішності. Ліля має слушність. Він їде, підставивши ліву руку зустрічному вітрові, веде одноруч і заспокоївся. Ліля має слушність. Як сторонній спостерігач, який, щоправда, не хоче давати порад, дарма що дає їх, він знає, що для цієї пари вже немає нічого, крім розлучення, що швидше, то краще, отже, невдовзі. Він курить люльку. Вільний для людських питань, отже, відчувши полегкість, а саме, позбувшись усього, що називають приватним життям, він їде додому, тягнучись у середньому зі швидкістю сто кілометрів за годину, минуле не спішить...

Я уявляю собі:

Своб, засмаглий після трьох тижнів їзди у відкритому авто, а ще й трохи схуднувши, хай там як, шкіра тепер обтягувала обличчя, а отже, він видавався молодшим, тож Ліля, вперше побачивши чоловіка, ледве впізнала його, а він, чужинець, привертає тепер усі погляди, веселий, бо йому нема чого втрачати, й тому здобуває: Ліля зраджує мене вже за годину, щаслива, бо ж він не вимагає ніякого права, ба навіть права на смуток. Наступного дня вона на коротку мить зустрічається зі мною й повідомляє про його повернення, щоб я вже не дзвонив, говорить стисло і неуважно, ощадить слова, а тим часом Свобода вдома в халаті переглядає свою пошту й курить люльку. На кілька днів запановує медовий місяць, минає кілька наполовину не пов’язаних із чуттями, а наполовину просто прожитих днів щастя, яке нічого не змінює в убивчій розважливості її барселонського листа, потім Свобода знову стає давнім, йому кортить знати, де він.

Я уявляю собі:

Життя йде далі, але не вперед, і постає, дарма що мовчки, запитання, хто винен: Свобода з лихим обличчям чи Ліля, засівши в окопі громадських справ.

— Свобе, — сміється Ліля, — невже ти скнара?

— Чого б це?

— Ні в кого немає вина.

— Перепрошую, — каже він, Ліля має слушність, він чув, як Ліля якраз розповідала про пригоду з грецькою змією. Він пригадує: тоді був щасливий, напоєний коханням день, що аж ніяк не обходив спраглих гостей, і Ліля мала слушність тією мірою, якою замовчувала правду. Навіщо ж тоді розповідає? Розповідає просто тому, що люди майже сонні від спеки й мають лише страхітливе вино та сонячні опіки і не мають ані сигарети, ані чогось іншого, й посеред укритого курявою шляху їхньої весільної подорожі звивається змія, яку переїхала машина...

Свобода відкорковує пляшку.

Один Лілин приятель почув, що Ліля на це літо ще не має ніяких планів, і мимохідь точиться розмова, що Ліля, можливо, поїде до Копенгагена. Свобода чує про це вперше. Інші, здається, поінформовані краще за нього. Але, як знає той приятель, ще немає певності, що Ліля поїде до Копенгагена, можливо, каже приятель, вони зупиняться десь на морі, а саме: Ліля і Свобода, щоб насолодитися літнім відпочинком (як цитує той приятель, бо цей вислів видався йому цікавим) у «family style»[28].

Свобода наливає.

Хтось на мить заговорив про Ендерліна, що, як відомо, отримав запрошення до Гарвардського університету, але не їде туди з незрозумілих причин...

І так далі!

Свободу це все дратує дедалі більше.

— Твій дим, — кривиться Ліля, — чому ти завжди тримаєш люльку так, що весь твій дим неодмінно летить мені в очі?

Або:

— Свобе, — закликає вона, — не їж так багато.

Або:

— Свобе, — каже вона, — покажи свої нігті. Що це? Вже шість років, як я прошу тебе...

Або:

— Ти знову забрав мого ключа?

— Я? — перепитує він. — З якої речі?

— Я не можу знайти його.

Він знаходить його.

— Вибач, — каже вона, — я забула, таж не можу я думати геть про все, — пояснює далі. — Вибач!

Або:

— Вибач, — каже вона, — я вже казала тобі «Доброго ранку», але якщо ти не почув...

Або:

— Свобе, — запевняє вона, — та я зроблю все, чого ти захочеш.

І т. д.

А втім, це таки правда, що Ліля робить усе, чого хоче Свобода, відбувається навіть літня поїздка на море...

Що пообіцяв собі там Свобода?

«Family style»:

Я лежу на пляжі, читаю іноземну газету, сам серед чужих людей, пекуче післяобіднє сонце, галас, парасолька від сонця, ліворуч цигикає радіо, праворуч лежить пара, що не розмовляє між собою, — звичайно, не Своб і Ліля, а якась пара!.. Він сидить на гарячому піску і змащує собі плечі, вона лежить долічерева на підстилці, відвернувши обличчя в інший бік. Уряди-годи я йду купатися, а втім, якось я мало не втопився... Повернувшись на своє місце, бачу, що мовчазної пари вже нема, лежать тільки їхні строкаті речі. Чоловікові, здається, пощастило вмовити дружину, вони грають тепер у м’яча, який, проте, занадто легенький, вітер змінив свій напрям, і м’яч котиться до мене. Я посилаю його назад. Вона дякує мені (італійською мовою) з таким люб’язно-веселим обличчям, що його навряд чи можна пригадати. Власне, жінка, на яку варто поглянути. Принаймні тієї миті, коли хтось дивиться на неї, вона дуже скидається на дівчинку: струшує назад розмаяні коси, щоб я помилувався ними, підстрибує, і м’яч, що досі літав незграбно-втомлено, раптом залітав граціозно-незграбно. Вона анітрохи не втомлена, а просто сердиться на свого партнера. Власне, чарівлива жінка, або, як можна було б сказати, уособлення жвавості. Якби ж не було його! Щоправда, барвистого м’яча він кидає дуже ретельно, щоб вона могла зловити його, як-от щойно зловила переді мною, але ретельність його марна: жінка неуважна, коли він кидає, струшує косами, якими варто милуватись, і м’яч котиться просто в море, а це вже морока. Щоб не набридати парі своїм спостереженням, дивлюся в далечінь: на обрії димить чорний пароплав, море, як станіоль, біле сонце випалює берег, здіймається марево. Коли невдовзі вони повернулися на місце, обоє мовчали, жінка накульгувала; її рухи, коли вона сідала, недвозначно засвідчували, що винен у цьому тільки він. Адже хто інший змусив її грати в м’яча? Я ліг горілиць і заплющив очі, проте чую:

— Звичайно, болить!

Згодом:

— Що ти робиш із парасолькою?

— Затінок.

— Вибач, — каже вона, — мені холодно!

— Думаю, в тебе сонячний опік.

Згодом:

— Любий, — каже вона, — будь такий ласкавий і дай мені мазь від сонця, а якщо ти, любий, хочеш бути ще ласкавішим, можеш змастити мені спинку, але так, щоб не боляче, — казала вона, — глянь, які в тебе лабети! Ой!

Згодом:

— Не будь лихим, — каже вона, — тепер знову весь твій дим летить мені в обличчя, — каже вона, — і так завжди.

Згодом:

— Прошу тебе, — каже вона, — невже ти не можеш бути уважнішим? — А оскільки він не знає, що сталося, додає: — Ти завжди кидаєш на мене пісок, — каже вона. — А коли він запевнив, що тільки вітер міг підняти піщинки, які дошкуляють лежачій дамі, й намагався здути з її плеча ті прикрі піщинки, додає: — Облиш. — І запитує: — Чому ти йдеш плавати?

Як зовнішній спостерігач, якому довелося б почути такі уривки фраз, Свобода теж знає, що подружжя не тільки дійшло до невидимої точки, де вже треба прощатися, а й проминуло її, the point of по return[29], тепер ідеться тільки про те, хто здійснить прощання, щоб не стати його жертвою, і обидві сторони шукають лише приводу до великого гніву, який відбирає здатність діяти; вони знають про це: кохання, з яким треба попрощатися, з обох сторін уже не досить, щоб не бачити іншого наскрізь.

Новина:

Свобода хоче бачити Ендерліна й поговорити з ним!.. Не знаю, як він уявляє це собі, й коли Ліля розповіла мені про цю його забаганку, я замислено провів собі рукою по вустах. Розмовляти про що? Свобода пропонує: четвер, п’ятницю або суботу. Звичайно, я готовий, щоб догодити Ліні, але четвер не підходить ніяк, бо я, зрештою, маю роботу, й Ліля розуміє мене. Ліля взагалі проти тієї розмови, й це я теж розумію: вона не має потреби бачити разом Свободу й Ендерліна. На що він узагалі сподівається, запропонувавши цю розмову? Він не може жити з привидом, чую я. Мені шкода, що я регочу. Неважко організувати нашу зустріч утрьох, тільки трохи мороки, але буде вона марна. Мені жаль Свободу. Якби я відповів категоричним «ні», Ліля, можливо, була б удячна, але так не годиться, виникало б враження, ніби я ріжу по живому. Ну, гаразд! Але якраз тут мені спало на гадку, що, на жаль, і п’ятниця не підходить. І це аж ніяк не моя вигадка. Я й далі заявляю, що готовий, і коли Свобода й далі справді наполягатиме на зустрічі, що ж, я зайду при нагоді на аперитив. Чому аж на цілу вечерю? Я мало що можу сказати, я кохаю його дружину. Чому він удає, ніби не знає цього, й хоче, щоб я йому сказав? Його слова я можу собі уявити, а якщо він і досі такий спокійний, такий гідно інтелігентний і спромагається так приязно говорити, це все нічого не змінює в тому, що його дружина тепер кохає іншого. Адже це правда. Аперитиву, напевне, досить. У якомусь барі мені було б краще, але я розумію: я повинен побачити домівку Свободи й Ділі, наче я не знаю її. Ну, гаразд. Отже, зайду в суботу о шостій вечора. Свобода у відомому мені домашньому барі приготує нам віскі, віскі з льодом або содою, хто як хоче, а сам питиме мінеральну водичку. Можливо, Свобода не зрозуміє, що Ліля бачить у мені...

Прибій був не надто бурхливий, тільки дві або три збурунені хвилі заввишки в людину, що, піднявшись, оберталися шумом і піною, а коли я пірнув під хвилю й лишив позаду гуркіт прибою, котилися тільки великі та рівні хвилі без шумовиння, приємна плавба, я легко піднімався на хвилю, потім опускався й піднімався знову, верхівки хвиль інколи знову починали пускатися в безладний танок, але не бурунились, я плив, майже не докладаючи зусиль, долав безкінечні темно-зелені хвилі з шиплячими рюшами сонячних плям, і, якби не був сам, можна було б підтвердити, що ями поміж хвиль синьо-чорні з білуватими латочками піни. Одного разу я ковтнув води. Я був єдиним плавцем за глухим гуркотом прибою, що немов відгородив тишу, полудень і сліпуче сонце, але, здавалося, на нічному фіалковому небі. Вниз і вгору, і, коли хвиля підіймала, я бачив попереду на обрії пароплав, позаду плаский пляж із барвистими сонячними парасольками, не дуже далеко, та все-таки по той бік прибою, понад хвилями, що накочувались на берег і розбивалися, вкриті шумовинням, тріпотів на щоглі жовтий прапор, далі тягнувся суходіл, гори в молочному тумані, рожеві... Пливучи, анітрохи не втомлений, уже до берега, до якого лишалося метрів тридцять, я сподівався, що вже можна стати на ноги, аж раптом я не відчув дна, тільки пучок чорно-бурих водоростей, тож треба плисти далі, й тепер хвилі вже котяться наді мною, не несуть уперед, а занурюють, тепер я між бурунами й не можу намацати дна, борсаюся щосили й не просуваюсь уперед, бо вода, повертаючись, несе мене від берега. Від страху мені забило дух, але не хочеться вірити в це, не хочеться гукати на допомогу за тридцять метрів від пляжу з сонячними парасольками. Та ніхто б і не почув. Тільки-но я спромігся ковтнути повітря, як мене збила наступна збурунена хвиля. Я ще борсався, але знав, що це вже кінець, власне, й не був приголомшений, колись таке мало статися, але чому тут, чому так, чому тепер, усвідомлення, що це вже кінець, поставало як усвідомлення чогось сміховинного, і тепер я боровся тільки проти сміховинності, аж поки знепритомнів, — і раптом пісок... Вичалапавши на берег, я засоромився. А втім, мене ніхто не бачив. На березі, де вже мене могли бачити, я вдав, ніби шукаю мушлі. Щоб не показати, що виснажений. Потім таки був змушений сісти. Я змастив собі тіло й поглядав на море, на сонце, димок пароплава на обрії, синій полудень — день, як і будь-який інший. Я спробував думати: втопитися, тепер? — і мені нічого не спадало на гадку... Я ретельно змастив собі тіло, плечі й литки, а також гомілки, груди, чоло, руки і знову литки; ліворуч цигикало радіо, праворуч лежала італійська пара з барвистим м’ячем, від неї відгонило family style.

Оповідка для Камілли:

Про чоловіка, завжди сповненого рішучості змінити своє життя, але, звичайно, це йому не вдається... Коли він якось знову летів додому, — а це вже чоловік, що не визирає в ілюмінатори й не дивиться, які літаки стоять на смузі й чекають дозволу на виліт, — то розгорнув газету, ще перед стартом, і в цій вітчизняній ранковій газеті, звичайно, трохи застарілій, бо ж купленій в іноземному аеропорту, випадково натрапив на повідомлення про свою смерть. Ніхто не писав і не дзвонив йому про його смерть, ніхто не знав, де він перебуває цього дня, навіть рідна дружина. А він сам, тільки-но прочитавши повідомлення про свою смерть, усе-таки глянув в ілюмінатор, але про те, щоб вийти, вже годі було думати, за склом миготіла злітна смуга і ось літак круто піднявся вгору. Він ще побачив зверху луки та огорожі, сосновий ліс із просіками, ваговоз на дорозі, але вже немов іграшкові. А потім туман. Щастя, що коло нього ніхто не садить, бо інакше він навряд чи посмів би ще раз розгорнути газету. Не тільки ім’я в чорній рамці було точнісінько його ім’ям, імена людей, які зазнали цієї тяжкої втрати, теж відповідали дійсності. Він, мабуть, зблід, дарма що мав точніше знання. Стюардеса засміялася, запитавши, чи може вона щось зробити для нього, й пустила на нього зверху струмінь повітря. Він попросив дати йому фруктового соку. Газета була позавчорашня, повідомлень про його смерть там аж троє, наче хтось прагнув усунута всякий сумнів: одне від імені родини, друге від імені міських радників, третє від імені профспілки. Згадка про Бога містилася тільки в повідомленні від родини, натомість усі три повідомлення були одностайні щодо причини смерті: трагічний нещасний випадок. Дізнатися точніше з тієї газети було неможливо, хоч скільки разів він перечитував усе, попиваючи сік. Можливо, як уже не раз, якийсь волоцюга вкрав його машину й цього разу наїхав на бензовоз, обгорівши так, що й упізнати годі. Похорон сьогодні. Тобто цей чоловік, якщо літак не запізниться, якраз устигне на свій похорон...

Ще ніколи реактивний літак не летів так повільно.

Поки літак летів понад осяяними сонцем хмарами, чоловік, можливо, спробував обдумати життя, яке вів на землі, але це йому не вдалося, а коли стюардеса зі своєю незмінною усмішкою принесла тацю з наїдками, він лише похитав головою: таж не міг він їсти, власне, навіть думати не міг, а знай поглядав на годинника, — тієї миті, коли невтішна вдова закривала заплакане обличчя чорною вуаллю.

Нарешті закректав гучномовець:

«No smoking»[30].

Літак, здригаючись під поривами вітру так, що аж тремтіли крила, принаймні хвилин двадцять ще кружляв у тумані, й чоловік уперше відчув страх.

Як він і сподівався, його машини на стоянці не було, паркувальник, якому він показав свій квиток, нічого не міг удіяти й направив його до поліції...

Він сів у таксі.

Не взявши з собою багажу.

На цвинтар чоловік прийшов першим; звичайно, тільки-но приземлившись, він одразу зателефонував додому, але марно, жалобна процесія була вже в дорозі. Крім садівника, що змітав мокре листя з дороги, на цвинтарі не було нікого. Чоловік читав написи на вінках. Накрапав дощ. Можливо, деяких написів він не бачив, вони були в крематорії на домовині, але зайти всередину, щоб придивитися, він не наважився, бо ж був у світлому плащі. Він, звичайно, прагнув прояснити ситуацію, то був його обов’язок. Дізнавшись в одного служника прізвище небіжчика, чоловік витяг із рота люльку, спершу безпорадно, а потім збентежено, бо вже їхали перші машини. Він, наче був тут геть недоречним, сховався за кипарис, трохи приголомшений побаченим: усі в чорному, повільна хода мовчазними групами або поодинці, прийшло досить багато людей, і декого він узагалі не знав, певне, представники якихось організацій та фірм, навіть сусідські діти, друзі, яких не бачив багато років, і геть усі в чорному, натомість він, єдина людина у світлому плащі, стояв за кипарисом і стискав пальцями люльку. Мить, щоб вийти і показатися, він, власне, вже пропустив. Зібралося вже чимало людей, надходили й інші. А втім, він і не мав великої потреби ховатися, бо всі, проходячи поряд по рипучій жорстві, дивилися в землю — і ті, кого повивала щира жалоба, і ті, хто вдавав її. Знайомі кивали одне одному головами, але стримано. Природна річ, ніхто не курив, тож навіть він запхав згаслу люльку в кишеню. Кепська річ: адже він таким чином визнав похорон ще до того, як пройшла вдова з вуаллю на обличчі, тепер він, безсилий, міг лише приглядатись, як усе пішло своїм ходом. Зворушення, яке огорнуло його, коли він читав намочені дощем написи, вже минулося, тепер він сприймав усе як змову. Вдова, як він і сподівався, прийшла в чорній вуалі, її підтримували обидва шурини, що йшли випроставшись, із розважливою гідністю і вберігали вдову від вітань, замість неї ледь киваючи головами в той або той бік. Чулося тільки, як риплять на жорстві колеса автомобілів, що приїздили й далі, як хряпають дверцята і спадають краплі води з кипариса. Вийти тепер у світлому плащі — ну хто на таке наважиться? Невдовзі долинули звуки органа. Йти в тій процесії останнім — власне, більше нічого не лишилося чоловікові, якщо він уже не може зупинити похорон; прийти останнім, щоб почути жалобні промови, було б зовсім не важко, бо в крематорії люди не озираються, якщо вже зайняли місце десь на лавах, тож небіжчик, якщо він поводиться спокійно, може взагалі стояти коло дверей. Усі чекали, поки надійдуть останні запізнілі шанувальники. Цілий автомобільний парк, орган — це все не могло лишити чоловіка байдужим, передусім орган. Людей приходило дедалі більше, фактично більше, ніж було сидячих місць, чимало їх були змушені стояти в дверях із капелюхами в руці, дехто навіть надворі. Отже, нічого не вийде, вони б побачили його, якби він намагався пропхатись у двері, щоб почути прощальні промови. Орган уже замовк. Чоловік лише чув, як спадають краплі з кипариса, тепер він знову взяв люльку до рота, щоправда, не курив, і не знав до ладу, що слід робити в такій ситуації. Йти в кіно чи додому? Він дізнався в одного водія, куди потім думає їхати жалобна громада, й пішов пішки, сунувши руки в кишені штанів, чоловік, що раптом мав забагато часу й тинявся без діла по вулицях, тим часом як пастор, якого він ніколи не знав, читав його біографію; чоловік у світлому плащі. Одного разу він зупинився: приглядавсь, як у садку грають хлопчиська у футбол, і чекав м’яча, що перелетів би через паркан. Чоловіка спокушала думка про гру у футбол у день свого похорону. Але м’яч йому не дістався, й трохи згодом він натрапив на порожню консервну бляшанку, тож вона й полетіла, як футбольний м’яч, а потім із брязкотом зачепилася за живопліт, тим часом як жалобна громада з понуреними головами, знову втішена органом, згадувала його. Він наполовину зрадів, що йому не довелося слухати своєї біографії, наполовину засмутився, що нічого не міг додати. Тепер він стояв у ресторані, де мала зібратися після похорону скорботна громада, й, і далі в плащі, пив грапу, потім пиво, потім другу грапу. Неможливий заклад, думав він, кафе в народному стилі. Для поминок замовили горішній поверх. Чекати, поки злодія з його прізвищем обернуть у попіл, довелося довгенько. Хоч би що спадало йому на гадку, наприклад, що можна було б сидіти нагорі, коли прийдуть скорботні поминальники, він завжди зважав на почуття вдови, що протягом останніх трьох днів справді тяжко переживала. Та навіть йому самому, якщо признатися чесно, було не до жартів. Він був справді безпорадний. Можливо, докоряв собі, що нічого не сказав про свій авіапереліт, і замовив ще одну грапу, гортав сьогоднішні газети, але не побачив жодного некролога: зрештою, в газетах щодня пишуть про щось інше. Коли люди, до яких ще звертались як до жалобної громади, піднялися нагору, начебто об’єднані спільним горем, згодом розбились на професійні, сімейні та випадково утворені групи, то розмовляли вже буденними голосами, щоправда, небагато. Кожен прагнув тримати двері всім іншим. Безперечно, були серед них і двоє чи троє щирих друзів, що їх він із радістю позбавив би участі в поминках, у цій чорній скорботі, бути присутніми на якій вони почуваються зобов’язаними не йому на догоду, а задля його родини. Чому вони не спустяться на долішній поверх?! Це засмучувало його. Коли згодом, уже вочевидь сп’янівши, він пішов до музичного автомата й поставив шпаркого шлягера, до нього не забарився підійти господар, до речі, теж у чорному, й попросив із розумінням поставитися до ситуації. Та оскільки музичний автомат, якщо він уже крутиться, годі зупинити, вони однаково були змушені дослухати шлягер до кінця. Про те, що діялося на другому поверсі, він міг тільки здогадуватися: столи, поставлені підковою, вдова, тепер уже без вуалі, але заплакана, прості холодні страви, шинка, місцеві швейцарські вина «Clevner» та «Beerly» і спогади особистого характеру. Декому його невдовзі бракуватиме, а іншим — значно менше, ніж вони запевняють. Жінки, що навіть у спогадах не примириться з ним, тут, безперечно, немає, й він відчув полегкість, товариство нагорі взагалі майже не мало нічого спільного з його життям і могло бути байдужим йому, байдужішим, ніж він наважувався показати в житті. Коли він був змушений піти до туалету, що містився на другому поверсі, у вестибульчику, на щастя, не було нікого. Він виблював. Коли згодом хтось прийшов, він уже встиг закрити двері. Жалобник вийшов. Там, за замкненими дверима, чоловік раптом почувся дуже нещасним, боявся, що вже ніколи не зможе відкрити двері, проте не хотів нікого гукати. Вони, напевне, розмовляють тепер у залі вже природними голосами, тільки вдова мовчить, що кожному зрозуміло, але жалобний настрій розвіювався. Згодом він почув голоси у вестибульчику, двоє чоловіків перед пісуарами розмовляли про професійні справи, цікаві й чоловікові за дверима, а потім ретельно мили руки, не менш ретельно сушили їх, щоб мати змогу довше поговорити про справи, нарешті жарт на порозі — не про небіжчика, розумієте, а про геть не пов’язані речі... Чоловік зрадів тому жартові, дарма що знав його. Тепер він міг би зайти до зали: життя йде далі. В залі якраз уже запанував підходящий настрій. Але, на жаль, він був занадто нещасний, тож йому лишилася тільки вулиця, де йшов дощ.

Його багаж і досі лежав в аеропорту.

Тепер він почувався неодруженим.

Десь коло півночі, вже виспавшись у якомусь залі чекання й протверезівши, він знову засмутився. Стати безпритульним у рідному місті — таке діє на нерви. Щоправда, можна піти до готелю і взяти кімнату з ванною; без багажу, зате з грошима. І з паспортом. Він боявся, немов кожен консьєрж знав, кого сьогодні обернули в попіл. Кінотеатри були закриті. Отож він сів десь на лаву, без капелюха під дощем, виснажений і замерзлий, тихенько тішачись тим, що живе, і раптом відчув готовність до свята, до нестримного, безумного свята. Сидячи сам без капелюха під дощем і чемно відхиливши запрошення однієї повії, він з’ясував, що є дуже небагато людей, яких після цього дня ще можна вважати за друзів, хоча він давно вже занедбав їх, і аж ніяк не йшлося про те, щоб він тепер, уже після півночі, завітав до когось, як гість із могили. Можливо, той або той дуже зрадів би. Чоловік думав про це з каяттям. Але каяття — не місце, де можна сидіти, треба діяти. Коли він нарешті зайшов до телефонної кабінки й подзвонив додому, ніхто не взяв трубки, вдова, напевне, спить у шуринів, тобто у своїх братів, які завжди не дуже любили нового родича. І немає причини сердитися на них. Чоловік у світлому плащі, що тепер стоїть у громадській телефонній кабінці, не дуже пасував до їхньої родини і знав про це сам. Вони ніколи не могли до решти зрозуміти цього шлюбу. Приголомшені її жалобою, — удар по-справжньому відчувають здебільшого вже після похорону, — вони тепер, мабуть, не казали того, про що думали всі роки, а тільки втішали стражденну. На щастя, дітей подружжя не мало. Брати втішали її, бо розуміли бідолашну, й не суперечили, коли вона без упину ридала, примовляючи, мов португальська черниця: ридала не через нього, а через своє кохання...

Хай там як, трубки ніхто не брав.

Чоловік у світлому плащі, поклавши нарешті трубку й зібравши монетки, що випали, перевірив, чи має він ключа від квартири, потім узяв таксі й поїхав додому. Йому хотілося спати. У квартирі стояла пітьма, він запалив світло й зупинився... картина була комічна: на столі сім чайних чашок, тут вони востаннє покріпилися перед похороном, а до цього ж усюди квіти, скринька, повна листівок зі співчуттями і листів із чорного каймою. Деякі він прочитав, навіть не сівши, а тільки схиливши голову. Хтось забув чорного капелюха. А решта, як і завжди, якщо не зважати на відчинені шухляди: розумієте, були потрібні документи, шукали і знайшли заповіт. Щоб, не зважаючи на нього, таки запросити пастора. Ну, гаразд. Він запалив світло в спальні: двоспальне ліжко, зверху її чорна вуаль. Він погасив світло. Кіт, що спав у кошику, був єдиною живою істотою в домі. Чоловік запалив світло в кухні, взяв склянку з шафи й набрав води, випив і набрав ще раз. Знову повернувся до вітальні зі склянкою в руці, ще раз обвів очима все навколо, не знявши плаща й тримаючи другу руку в кишені штанів, щоб не хапатися за власні речі, витягнені з шухляд: паки листів, квитанції, колишній спортивний значок, бланки податкових декларацій, страховий поліс від нещасних випадків, фотографії, якась почесна грамота. Погром. Здивований цими свідченнями зусиль, які раптом виявились непотрібними, він пив воду й дивувався не без певної насолоди. Коли до кімнати, вже прокинувшись, нечутно зайшов кіт, він злякався, а потім засміявся й дав коту печиво з чайного столу жалобників. У квартирі він пробув недовго і, здається, нічого не переставив, нічого не змінив. Тільки побачивши металеву чашу з сімома люльками всередині, не зміг стриматися, вибрав найкращу й сунув у кишеню плаща, але поклав замість неї в чашу люльку, яку мав із собою. Оце, власне, й усе. Він ще раз оглянув кімнату й погасив світло. На сходовому майданчику йому неначе щось почулося, він одразу заховався в якусь нішу й затамував віддих. Хтось піднімається нагору! Але потім почув, як відчинилися двері на нижчому поверсі, настала тиша. Наче коханець, навшпиньки, пильнуючи кожний шерех на сходах, він дійшов до вхідних дверей, і ніхто не бачив його, потім обережно прочинив їх. Дощ ущух. Чоловік підняв комір плаща, глянув угору на фасад і пішов: крім світла, яке він забув погасити на кухні, не знайдуть жодного його сліду; склянка на письмовому столі не дуже впадає у вічі, а от свого ключа від квартири він поклав у поштову скриньку, цей факт лишиться незбагненним...

Я й далі переймаюся Свободою.

(...бо я скривдив його. Адже не можна уявляти собі людину тільки в її ставленні до іншої статі, а чоловіка й поготів: більшу частину свого життя ми проводимо на роботі.)

Я уявляю собі:

Свобода в білому робочому халаті. Обидва креслярі, чию роботу він перевіряє, спершу не помічають його. Свобода такий, як і щоранку. Він стоїть, упершись волохатими руками в ріжки креслярського столу, думає, а тим часом обидва стажери, переживаючи за свій вирок, стоять обабіч від нього. Щось йому, здається, не подобається, можливо, пропорція, він одразу й не знає, бере лінійку, міряє, дивиться і бачить: так не піде. Шкода. Свобода не сердитий, а тільки замислений: треба сформулювати свою думку. Друге креслення. Теж замислений, але без докору: зрештою, це його власну ідею так охайно й відповідно до масштабу зобразили твердою рукою в прямій проекції та в перерізі. Це креслення теж не годиться. Але все-таки певний погляд. Від того, що не виходить, відмовляються, це робота, це добре. Свобода, впершись руками в ріжки креслярського столу, поки що, так би мовити, в teamwork[31], чекає народження ідеї, дивиться у вікно, тим часом як думає геть про інше — про вчорашній вечір із Лілею, — але недовго. Адже тут — проект одного державного підприємства — йдеться про справи важливіші, він просить подати рулон кальки, спокійно відмотує її, потім бере олівець, м’який, В5. Мабуть, креслярському олівцеві раптом спала одна ідея. Потім бере другу кальку, третю, спокійно креслить на них, бере четверту. Спокійно. Погляд його напружений, але він спокійний: адже слід запропонувати розв’язок. Свобода — не геніальний диво-майстер, але все-таки фахівець, освічений робітник, і те, що він цього ранку (після нічного метання пляшки від віскі) зображує на папері, вже краще, принаймні зрозуміліше, і обидва стажери, тепер знову зігнувшись із нахиленими головами, щоб читати його ескізи, вже закивали... Тим часом з’являється інший клопіт, викликають на одне будівництво, Свобода вирішує: потім чути, як він сміється; згодом йому треба зайти до однієї установи, а тим часом обидва стажери пришпилюють чисті аркуші й точать стрижні, щоб пополудні я знову побачив Свободу в білому робочому халаті, його волохаті руки впираються в ріжки креслярського столу; його дообідні ескізи, здається, справді стають ідеєю, навіть якщо, на його думку, надто несміливо, масштабно надто несміливо, і тому Свобода знову відмотує кальку, і тепер, дивіться, проект тепер — це питання лише надурочних годин. Коли після доповіді секретарки я заходжу, спершу видно лише смагляву лисину Свободи ззаду, я чекаю, аж поки стажери зрозуміють остаточно, аж поки він повільно крутнеться на дзиґлику й підведеться, скидаючи окуляри в роговій оправі.

— Я заважаю? — запитую я.

Миючи, а потім витираючи руки, він, брила, а не людина, пояснює, щоб відвідувач не боявся, що мій візит цілком бажаний і приємний, хоча його думки вочевидь ще прикуті до кальки, і я вірю йому, бо він одразу показує мені одну модель, щоб дізнатися думку невтаємниченої людини.

— Вибач мені, — кажу я...

Я бачу:

Свобода, затиснувши телефонну трубку між вухом і плечем, висуває шухляду, гортає вічний календар, водночас говорить і просить секретарку, щоб вона принесла кошторис, а тим часом ще й запитує мене:

— Ну, якої ти думки про театр із круговою сценою?

— Ніякої, — відповідаю я. — Так собі.

Можливо, я поговорю про це зі Свободою, коли він матиме час і спокій, можливо, згодом у машині, а тепер я присів навпочіпки перед його моделлю, яка дуже подобається мені. Робоча модель, чую я, вона ще зазнає змін. Це так, між іншим. Вічна розмова, яка вочевидь набридла йому, триває без кінця-краю. Нарешті поклавши трубку й закривши вічний календар, він каже:

— Ну й морока!

Я бачу Свободу, як він, глянувши, звичайно, на годинник на руці, скидає білого робочого халата, вдягає піджак і мовчить: мабуть, та вічна морока дуже роздратувала його.

— Дякую, — кажу я, — у мене все чудово.

Перш ніж ми йдемо, я навіть, не кваплячись, уже взявся за ручку, Свобода заходить до іншої кімнати, де люди в білих робочих халатах, хто сидячи, а хто стоячи, позгиналися над рейсшинами й логарифмічними лінійками і працюють над реальними завданнями, бюро немов засипане снігом, один старий технік повинен, на жаль, обрахувати, еге ж, увесь проект, нехай навіть це триває вічність (як я збагнув із телефонної розмови, йдеться про криту автостоянку).

— А ти, — запитав Свобода в машині, — ти ж був у Єрусалимі, — пригадалося йому, — що ти там робив?

Я бачу:

Свобода за кермом, обидві руки зверху, трохи розслаблені, як при їзді на далекі дистанції, обличчя після безсонної ночі, але пильне, розважливий водій, при нагоді одразу обганяє, не уриваючи при цьому розмови, а коли обігнати нема змоги, довго їде без ніякої нервозності; здається, ніби машиною керує не він, а вулиця, поки він розмовляє.

Жодного звуку про Лілю.

По дорозі я бачу будівництво і Свободу, як він іде по хиткому трапу, це лише коробка будівлі, робота вже скінчилася, бетономішалка мовчить, із неї щось капає, поряд мішки з портланд-цементом, туалет під квітучою вишнею, тачки, барак з паперовим плакатом на сітчастій огорожі: «СТОРОННІМ ОСОБАМ ВХІД НА БУДІВЕЛЬНИЙ МАЙДАНЧИК СУВОРО ЗАБОРОНЕНО». Свобода в плащі. Те, що він називає житловою кімнатою, — джунглі з вертикальних кругляків і дощок, так звана опалубка, сьогодні заливали бетоном стелю, шматки мішковини, зверху капає вода. Всюди будівельні матеріали: сувої руберойду, схожого на наждачний папір, діжка з вишневими пелюстками на брудній воді, лопати, пучок арматури в траві, купа згорненої бурої землі з бур’янами на ній, стоси блідо-рожевої, мов світанок, цегли. Одного разу Свобода дістав складаний метр. Цистерна з соляркою, що чекає коло грубки, всюди калюжі, дошки з відбитим на них штемпелем «Scotoni & Co.», висок з мотузкою, труби, що сяють бурою барвою, наче кінські каштани, каналізація, бетонний колектор, тринога з поліспастом, прикрита дошками купа щебеню під березами, пляшки від пива в траві, роздерті цементні мішки. Свобода поглядає задоволено.

— Що ж, — каже він, — ходімо!

Удома:

— Ну, що ти питимеш, — запитує він, але подбав і про лід, який несе Ліля, і про склянки для віскі, не розбиті вчора ввечері об камін, — ти, з твоєю печінкою?

— Віскі.

— Бачиш, — каже Свобода, він із пальця висмоктує оті балачки про театр із круговою сценою...

Отак воно.

Я розповідаю про Єрусалим...

Ліля все-таки актриса!

Якби я був Свободою:

Я б дістав із шафи свій карабін, військовий карабін, і приклав би собі до живота, можливо, ще раз підвівся б, щоб зняти піджак, потім витяг би люльку з рота, знову приклав би карабін до живота, перший патрон заправив би в карабін, як навчено, великим пальцем, закрив би затвор, усе спокійнісінько. Якусь мить, коли я знову покладу карабін, виникне враження, ніби я вагаюся, наче визнаю безглуздя свого наміру, але я тільки нижче опускаю карабін, нижче, бо дуже напнулися штани, далі я мушу протерти окуляри, перш ніж твердо взяти до рук карабін, потім тулю до щоки приклад і цілюся — спокійнісінько, — наприклад, у дзиґарі доби Людовіка XV. Ти пригадуєш їх? Білі та круглі, мов мішень, порцеляна із золотими стрілочками. Бах! — я відкриваю затвор, вискакує порожня гаряча гільза, сподіваюся, вона не пропалить нашого килима, закриваю затвор, треба дихати спокійно і розмірено, поки я цілюся, наприклад, у венеціанське дзеркало, натискаю, моє око з рисочкою-мушкою дивиться в моє віддзеркалене око, повільно згинається вказівний палець — дзень! — і знову відкриваю затвор, закриваю, все, як учили, тільки ніякого поспіху, поки я цілюся, цього разу, можливо, в музичну колонку, де ще й досі лунає тріо № 1 Шуберта, і не кліпати оком, поки не натисну на цингля. Бух! Я послаблюю краватку, перш ніж перейти до складніших завдань, і натягую ремінь карабіна на лівий лікоть, щоб не тремтіла рука. Влучи бодай раз у цвях, на якому висить картина! Я вистрелюю чотири патрони, а картина тільки хитається. Невже я п’яний? Треба перезарядити. Затворну планку назад, вставити магазин, затворну планку вперед, усе, як учили, приставляю карабін до плеча. А як було б із книжками? Моя щока тішиться прохолодою приклада, поки я цілюся в Міллера. Бах! Я вже давно чую голоси на вулиці, крики, але ж я в себе вдома. Відкриваю затвор, закриваю, стріляю далі. На вулиці галас, кричать, що тут діється. Тим часом я наважуюся стріляти по пласких цілях, наприклад по листу португальської черниці. На це йде ще три патрони. Але лист мене, здається, не обходить, я бачу в барі кращі цілі: віскі — пінг! джин — понг! Лунає дзенькіт, гаряча гільза, яка вилітає щоразу, коли я відтягую затвор, тішить мене, і я не розумію, чому тепер так верещить телефон. Я зіперся рукою, але розмовляти не хочеться ні з ким. Телефон дзвонить і дзвонить, аж поки я цілюся в нього — гах! — і, вже трохи здогадуючись, що буде наступною ціллю, вставляю ще один, уже передостанній магазин, закриваю затвор, приставляю приклад до щоки. Тиша. Ти аж ніяк не могла дзвонити мені. Як ти могла б дійти до такого? Ти горнешся до іншого, тож я мушу стріляти далі. Чи, може, дзвонив третій, отой невинний, щоб виконати (неохоче, але чого не зробить людина задля тебе?) твоє доручення й повідомити, мовляв, я пропустив свій хід. Певне, що так. А що, як поцілити в замкову шпарину твоєї шухляди? Але твоя таємниця вже в минулому, і я віддаю перевагу м’яким шкіряним меблям: піф-паф-пуф! Тупе полювання буйволів. Потім ганебний промах по череп’яному інкському собаці з Перу, і вже знову треба заряджати, погляд на край, де ми жили колись. Аж до останнього патрона, атож, тут навіть годі сумніватися, вороття вже немає. А як було б з лампочками? На чотири лампочки йде п’ять патронів, і з пітьми сіється дощиком гіпс, останній патрон призначений місяцю, що одразу намагається заступити лампочки й думає, ніби надійно заховався за шибкою: лусь! А потім тут уже стоїть поліцай, йому пощастило, в цівці вже немає патрона, озброєний безсоромно сліпучим ліхтариком, він запитує, хто я...

Але я не Свобода.

Нехай мене звуть Ґантенбайн.

Одного чудового ранку моїм оповідкам для Камілли настає кінець, я роблю свій останній манікюр.

— Теж мені, причепилися зі своїми оповідками!

Вона сміється, беручись працювати над лівим указівним пальцем Ґантенбайна, сміється коротко й не дивлячись на нього, тож Ґантенбайн бачить лише її вибілений перекисом водню проділ, більш нічого, а втім, цей проділ уже не вибілений перекисом водню, вже ні. Можливо, давно вже ні. Ґантенбайн, здається, припинив бачити Каміллу, бачити її по-справжньому.

— Камілло, — запитую я, — що з вами діється?

Її потреба в оповідках щось приховує, Камілла, здається, й сама має що розповісти, і її оповідка правдива.

— Так, — киває вона, — вам тепер для манікюру доведеться когось іншого шукати, — і востаннє тре пилочкою ніготь мого великого пальця, не глянувши на мене, коли додала: — Бачите, я виходжу заміж...

Тут я, звичайно, бажаю щастя.

Її наречений — зубний лікар, що знайшов її завдяки оголошенням, — не хоче, щоб його Камілла й далі робила манікюр. Отже, знову кінець самостійної жінки.

— Я допомагатиму йому, — каже вона, — в практиці, — промовляє вона з досить помітною високою пошаною до цього слова, — принаймні поки в нас не буде дітей.

— Ви хочете дітей?

Отже, згодом, споглядаючи палець уже правої руки, я знав, що це мій останній візит до Камілли Губер. Я шкодував про це. Я розумію зубного лікаря, який не хоче, щоб вона далі робила манікюр. Розумію, що ми вже ніколи не побачимося знову, бо інакше той зубний лікар вигадає собі що-не-будь, а цього я теж не хочу. Я ще раз побажав щастя, але шкодував: Камілла і Ґантенбайн стали, як з’ясувалося тепер, друзями, справжніми друзями.

— Пане Ґантенбайне, — звертається вона.

— Що?

— Ви не сліпі.

Я не запитую, відколи вона знає про це.

— Ні, — кажу я, — а що?

Уже з чорним ціпком, коли ми стояли в коридорі і, власне, вже попрощалися, я взявся за ручку дверей і побачив на обличчі Камілли, що вона ще не все сказала.

— Пане Ґантенбайне, — почала вона.

Я чекав.

— Я нікому не скажу, що ви не сліпі, покладіться на мене, але й ви не кажіть нікому, що ви бачили.

То була угода.

Водночас я не без страху помітив, що Ліля, хоч як я намагався уявити її досі, ніколи не мала дитини. Я просто не думав про це.

Дитини від кого?

Я уявляю собі:

Пополудні в барі, коли незнайомий добродій запитав її, чи має вона дітей, запитав, звичайно, без цікавості, а просто так, балачки між солоним мигдалевим горішком і наступним мигдалевим горішком, вона аж ніяк не промовчала, а сказала, скільки років її дитині. А він, незнайомий добродій у чорному вечірньому костюмі, здається, вже забув, як він стояв у вітальні й чекав, щоб завезти її до театру. Нахиливши голову, щоб прочитати назви, він стоїть перед книжковими полицями, запхавши руки в кишені піджака, щоб ні за що не братися. Він не знає, що дама робить так довго, після того як він уже допоміг їй одягти хутряне манто. Але чекає без нетерпіння, без сліду досади. Можливо, юна не може знайти ключа, й він усвідомив, наскільки виграє його поведінка в порівнянні з манерами її чоловіка, що тепер у Лондоні, а його люльки стоять в інкській чаші: адже він не знає, що таке нетерпіння, коли його змушують чекати, бо з цією жінкою його не пов’язує шлюб. Незнайомий добродій не знає й навіть не здогадується, що робить Ліля так довго, і це просто чарує його. Одного разу в передпокої почувся цокіт її високих підборів. Щоправда, виходячи, вона сказала, що він може скористатися баром. Але він не хоче. Він не хоче тут нічого чіпати. З руками в кишенях піджака стоїть незнайомий добродій, він тут, але не хоче знати, де він, і спокійно, без цікавості, чекає. Навіть сам погляд на книжки — цього вже забагато, бо це дотик до середовища, про яке він нічого не хоче знати. А тут іще й люльки в інкській чаші. Він знає: вона не впала з небес тільки на те, щоб іти з ним до театру, жодна дама ще не падала з небес пополудні в барі. Таж ми знаємо, рано чи пізно все постане саме собою: дійсність середовища, родина, її історія — реальні і, звичайно, заплутані. Але він не хоче знати про це. Не хоче навіть сідати. Навіть запальничка «Dunhill Gold», якою він скористався і яку вона, напевне, подарувала своєму чоловікові, на мить скаламутила його настрій: він не хоче ставати тут своїм. Він курить, стоїть і курить. Ніхто не знає, чому ця оселя Свободи й Лілі заважає йому, а втім, у ній панує несмак. Дзиґарі доби Людовіка XV. Білі м’які шкіряні крісла. Череп’яний інкський собака. Геть усе позбавлене смаку, але є. Чому обличчя, яке зустрічаєш, ніколи не ширяє в порожнечі? Тож він і не хоче дуже роздивлятися. Отже, краще до театру! Коли вона від часу до часу заходить до кімнати, він стоїть коло вікна, але не оглядає помешкання, а дивиться на вулицю; він забув, що вона має дитину, про яку треба подбати, перш ніж мати піде дивитися оперу.

— Чому ви нічого не п’єте?

Поки вона йде до бару, щоб дати випити незнайомому добродієві, він почув, що дитина заплакала, але ось, здається, її заспокоїли обіцянкою, що мати, повернувшись додому, переповість їй усю виставу.

— А скільки їй років? — запитує він.

Вона відповідає ще раз.

— Дякую, — мовить він, — дуже дякую!

І чоловік п’є, говорить про щось інше і курить, сідає й говорить, до театру вони давно вже спізнилися, Ліля й далі у своєму манто, обоє відчувають, що слід вийти з квартири й піти в місто, хоча, якби вона опівночі приймала гостей, це не суперечило б звичаям. А втім, до півночі ще далеко... Дитина спить... Він, здається, знову забув про неї, вона — ні. Вона мати. Ліля не розказує про свою дитину, що спить, і навіть не думає про неї, але знає, чому вона не зі Свобом у Лондоні. Бо вона мати. Адже це так. Щастя. Завтра вона повезе дитину в дитячий садок, їй не треба думати про це, вона знає. Тут вона може покластися на себе. Інколи заходить (тридцятиоднорічна) Ліля... Вони підводяться, щоб іти в місто, якусь мить дивуються своєму німому порозумінню; вона гасить торшер. Досі була освітлена вся квартира, а всі двері, за винятком дверей до дитячої кімнати, стояли відчинені навстіж уже кілька годин, відколи вона шукала дорожню карту Перу, навіть двері до кухні, наче вона боялася зачинених дверей. Дивно, що вона гасить торшер, а потім і люстру на стелі; це спонукає їх вийти в передпокій, де ще світиться, аж поки вона знайшла ключа від машини і вже готова йти. Поки вона озирається, наче щось може бути негаразд, її ліва рука вже піднялася на вимикач. «Ходімо!» — шепоче вона, коли його рука, немов задля прощання з можливістю, несамохіть і водночас іронічно, поки він усвідомлює, що відбувається повторення, гладить її по чолу. «Ходімо!» — шепоче вона. Куди? Про це не кажуть нічого. Вона шепоче, щоб не розбудити дитини. Шепіт об’єднує. Це приголомшує її, і вона не дивиться на незнайомого добродія, коли гасить світло в передпокої, а далі вже немає світла, аж поки за вікном засіріє ранок, і тільки раз засвітилося в дитячій кімнаті: почувся кашель, і Ліля пішла туди о третій годині ночі, пересвідчилася, чи спить дитина. Дитина спала. Чи то вона така хитра, що будить дитину? А вона таки будить. І каже, що мама вдома, вже повернулася з театру. Переповідає виставу не докладно, але так, щоб дитина потім могла пригадати. А коли вона виросте, тоді і їй можна буде ходити до театру. А щоб вирости, тепер треба спати. Ліля колотить дитині водичку з цукром. Потім гасить світло. Чекає коло ліжечка, не цілуючи дитини, але каже, що батько повернеться завтра і безперечно привезе що-небудь, ляльку в шотландській спідничці (якщо дитина дівчинка) або вітрильника (якщо хлопчик), але тільки тоді, якщо вона тепер спатиме. І чекає, аж поки пробамкало четверту годину, потім зачинила двері зовні, а повернувшись, не мовила жодного слова, навіть пошепки, й поклала обличчя на його голу руку, поки він розмірено дихав, розтуливши вуста, й прислухалася, всюди тиша...

Наступного дня приїздить Свобода.

Дитина (про шотландську ляльку вона, мабуть, уже не чула й тому не розчарована, що тато нічого не привіз) розповідає про оперу, яку бачила мама, дуже кумедно.

Дитина як янгол-охоронець?

Я купив магнітофона, щоб записувати ваші розмови, розмови без мене. Це підступність, я знаю. Я щоразу соромлюся, коли тремтячими пальцями вставляю в ту чортову машину коричневу плівку, наговорену в моїй відсутності...

Навіщо?

Інколи я гадаю, ніби можу уявити собі, як точаться далі розмови моїх друзів без мене, а інколи — аж ніяк. Невже й тепер, коли я пішов, вони розмовляють про історію папства? Чи, може, про щось інше? А передусім: як вони тепер розмовляють? По-іншому, ніж досі? Чи точнісінько так? Серйозніше чи жартівливіше? Я не знаю, як можна було б дізнатися про це. Є люди, яким я вірю, що вони й після мого відходу розмовлятимуть точнісінько так, як і раніше, і тому, на мою думку, як признатися щиро, вони трохи нуднуваті, їм властиве щось майже нелюдське. Звичайно, я можу помилятися. Те, що хтось, коли попрощався Бурі, точнісінько так само розмовляє й далі, ще не означає, що він так само говорить далі й тоді, коли виходжу я. Деякі люди спокушають до зради, інші — ні. Але що таке зрада? Я не маю на увазі, що інші люди, тільки-но лишившись на самоті, розмовляють про мою особу, якщо вони й чинять так, то нехай; мою цікавість пробуджує щось інше. Наприклад, чи не має Бурі, лишившись сам на сам із Лілею, іншого обличчя? Вигадуючи розмови, які відбуваються без мене, я наражаюся на небезпеку або боятися, або поважати, або любити людей залежно від того, як вони розмовляють у моїй уяві, коли мене немає. Скажімо, моя майже сліпа довіра до Бурі, і то тільки тому, що він у моїх вигаданих розмовах не по-іншому розмовляє, не по-іншому мовчить і не по-іншому сміється, ніж у моїй присутності, заходить аж так далеко, що я просто не вірю, коли дізнаюся кружними шляхами, що Бурі нещодавно сказав про мене. Плітки! Я не хочу чути ніяких пліток. Адже що випливає звідси: я підозрюю не Бурі, а людей, які переказують мені, що нещодавно сказав Бурі в моїй відсутності. Можливо, він справді сказав, але не так, як несе далі плітка. Ті самі слова — можливо, але не таким тоном. Дуже просто: я не годен уявити собі, щоб Бурі продав мене в принципі. Не менш обгрунтованою чи необгрунтованою є й моя багаторічна недовіра (тобто це результат моїх сліпих вигадувань, які рано чи пізно з’являються в кожної людини) до інших людей, наприклад, моя прикра упередженість щодо Дольфа, і то тільки тому, що він, тільки-но розмовляє не в моїй присутності, а в моїй уяві, раптом починає говорити набагато витонченіше й розважливіше, і то не тільки з більшою обізнаністю, бо ж йому вже не треба применшувати своїх великих знань перед моїм незнанням, а й з більшим багатством асоціацій, дотепніше. Я переконаний: дехто приховує від мене свій розум, і я не ображаюся на них, а тільки завжди дивуюся, що в моїй присутності вони не стають дотепніші, не вражають багатством асоціацій, не підносяться духом до висот упевненості, не міркують. Я припускаю, що вони таким чином помщаються, але тут я не маю доказів. Одним з таких людей є Дольф. Адже в розмовах, які я вигадую, повертаючись додому або вже лежачи в ліжку, в розмовах без мене той Дольф — справжній взірець гумору, марнотратник знань, які він завжди приховує від мене. Чому воно отак? Часто я не йду в якесь товариство тільки тому, що і я там буду, і, хоч як тихо я сидітиму, тільки-но я опинюся там, це буде вже не товариство, яке цікавить мене, а товариство масок, породжених моєю присутністю...

Звідси й магнітофонна стрічка!

Похапцем, бо я, хоч і спокійний, соромлюся, мої тремтячі пальці хапаються за бобіну, я соромлюся практично щоразу, коли вмикаю магнітофон, але себе не лаю. Перший метр я майже завжди відрізаю, а на окремих бобінах ще й стираю свій голос, його наполовину відверту брехню: «Я йду по сигарети!» — а потім я справді беру їх, спершу ввімкнувши пекельну машину, заховану між книжок. Моя обітниця не користуватися тими плівками нічого не варта. Магнітофонну плівку можна стерти, але не спогади. Чого я, власне, сподіваюся? Здебільшого я розумію не багато, бо всі говорять одночасно, це мішанина голосів, до того ж я ще й курю. Я дивуюся, що ви ще розумієте одне одного. Сміх! Я не бачу ніякої причини. Сміх за сміхом! Із тексту не випливає, що вас так тішить. Не менш незрозуміла раптова мовчанка. Раптом здається, ніби магнітофонна плівка урвалася. Але вона біжить. Могильна тиша. Я не можу здогадатися, що сталося. Могильна тиша триває. Невже ви помітили, що є прихований магнітофон, приховане вухо, пам’ять? А ось нарешті наполовину чутний голос дами: питання до слуги. Я курю й чекаю на густий голос Дольфа, на його гумор, який не виявляється, і мало-помалу розчаровуюсь: із не меншим успіхом я міг би сидіти й там. А Ліля? Тільки Ліля говорить по-іншому, тож я аж віддих тамую. Але й вона не каже нічого, чого б мені не можна було чути, й не називає тих самих імен, як і тоді, коли я присутній. І все-таки: її голос звучить по-іншому. Вільніше. Коли хто скаже щось дотепне, вона сміється по-іншому й більше, голосніше. Невже вона в моїй присутності боїться, що я подумаю, ніби вона сміється з мене? Коли мене немає в кімнаті, перед нею, здається, годі встояти. Вона тоді більше скидається на дівчинку. Річ зрозуміла. Адже її голос звучить, як і тієї давньої пори, коли я познайомився з нею, Господи, як давно... Точнісінько так, але ж плівку, яку я слухаю, записано сьогодні. Вона наважується на жарти, які навіть мене зачарували б, тож трапляється, що навіть у своєму прикрому становищі підслухача я змушений сміятися. Тепер ви розмовляєте про політику. Одного разу, коли я навряд чи й слухав, згадали моє ім’я. Може, прокрутити знову? Запізно, хтось похвалив мене. А от за що, не зрозуміло. Я міг би, звичайно, відмотати плівку назад, щоб послухати, але не робив нічого. Можливо, вони хвалили мій погріб, бо далі йшла розмова про вина, Ліля мимохідь запитала, куди я подівся. Крім того, я вже викурив люльку. Магнітофонну плівку прослухано тільки до половини. Здається, ви лишаєте собі час, чекаєте кінця моєї бобіни, щоб потім розмовляти по-справжньому, без масок. Тепер я шукаю коркотяг, слухаю і нічим не можу зарадити: коркотяг на кухні. На думку Дольфа, шкода, що я не пішов у політику, щиро шкода. Чому? Його твердження, ніби він схиляв мене до такого кроку, аж ніяк не відповідає правді, принаймні я нічого не пригадую, не пригадую і блискучої (на магнітофонній плівці дуже вдалої) думки про соціал-демократію сьогодення, думки, яку я начебто висловив колись. Чому він прикрашає мене власними пір’їнами? Потім він замовкає, неначе автор його блискучої фрази будь-коли може зайти до кімнати, а Ліля тим часом, здається, пішла на кухню по коркотяг. Я чую, що її тепер немає в кімнаті. Я слухаю, мов сліпий, вона мовчить не так, як решта, її тут немає. Наші гості розмовляють між собою. Можливо, я помічаю це за легенькою зміною тону. Тепер ви всі заговорили про фільм Фелліні, розмова веселіша, ніж доти, жвавіша, а водночас вас трохи бентежить, що ви тепер самі й вільні від обов’язку розмовляти про начебто інтереси господарів, знявся такий галас, наче доти мова йшла не про фільм Фелліні. Щоб не скотитися до пліток про господарів, ви тепер боїтеся кожної паузи. «Лілю, що ви там робите?» — кричить хтось, а потім, наче відлуння, звучить той самий голос: «Що ви там робите?» Яке щастя, що всі бачили той фільм Фелліні, й це щастя полягає передусім у тому, що думки в людей різні. Католицизм у Фелліні...

Кінець бобіни.

Я знову запалюю люльку.

Оце й усе.

Зради (якщо вже кортить називати її так) не сталося, я стираю плівку, яка навчила мене тільки одного: я прагну зради. Мені б хотілося знати, що я зраджений. Те, що не зраджує мене, опиняється під підозрою, ніби живе тільки в моїй уяві, а я б хотів вийти з кола своєї уяви, я б хотів жити у світі. Я б хотів бути зрадженим у глибинах свого єства. Це дивовижна річ. (Читаючи оповіді про Христа, мені часто здавалося, що Христос, промовляючи на Таємній вечері про недалеку зраду, мав намір не тільки присоромити зрадника, а сам спонукав свого учня до зради, щоб жити у світі, засвідчити світові свою реальність...)

Отже, я пахкаю люлькою.

Заспокоєний?

Магнітофон засвідчує свою неспроможність. Я, хоч і чую вашу розмову, не бачу зради, що, певне, криється у виразах облич, а якби я знімав їх на плівку, вирази ваших облич за моєї відсутності, то й фільм засвідчив би свою неспроможність: адже зрада, здається, щось дуже витончене, її не можна ані побачити, ані почути, якщо тільки безумство не гіперболізує її.

P. S.

Ревнощі як приклад цього твердження, ревнощі як справжнє страждання, зумовлене тим, що істота, яка виповнює нас, раптом зникла. Нічний кошмар серед білісінького дня. Ревнощі менше пов’язані зі статевим коханням, ніж здається; кохання — це прірва між світом і безумством, а ревнощі у вузькому розумінні — лише примітка до тієї прірви, удар: світ доходить згоди з моїм партнером, а не зі мною, кохання пов’язало мене тільки з моїм безумством.

Нехай мене звуть Гантенбайн!

(Тепер остаточно.)

Я уявляю собі:

Гантенбайн як сліпий свідок перед судом присяжних, споряджений окулярами, чорним ціпком і жовтою нарукавною пов’язкою, яку одягає, йдучи на всі публічні заходи, тобто не завжди, а тільки як виборець, що йде в неділю до виборчої урни, або громадянин, що звертається до якоїсь державної служби, або, зрозуміло, як свідок, що йде до суду, Ґантенбайн сидить у передпокої, сам, його ціпок між колін, наче і йому потрібний відпочинок.

Що вони прагнуть дізнатися від мене?

Випадок, який уже кілька тижнів займає шпальти всіх газет, відомий кожному, хто читає їх, а отже й Ґантенбайнові; спершу то був тільки напис на нагрудному плакаті продавця газет, «Смерть у Зефельді!» — викрикував він, і про цю подію одразу ж читали, а потім забували в усіх трамваях, тим часом як кримінальна поліція цілісінький місяць марно шукала бодай найменшого сліду, а згодом — уже сенсація, коли заарештували особу, відому в громадському житті, цей скандал зворухнув кожну душу, і нарешті, коли дійшло до суду, з’явилася загроза ще й політичного скандалу...

— Пане Гантенбайне, — каже голос, — час іще є, але приготуйтеся.

Що я казатиму?

— Сидіть, — каже голос, — я скоро заведу вас, як настане пора.

Це день подання останніх свідчень, до обіду ще далеко, я не знаю, хто саме викликав Ґантенбайна — сторона звинувачення чи захисту, лише знаю, що вердикт, який мають оголосити присяжні, громадська думка давно вже висловила, а що стосується Ґантенбайна, знаю, що він, як і кожен свідок, має єдиний інтерес: зберегти свою роль, а отже, заплющені очі... Знадвору долинає передзвін об одинадцятій годині, заглушивши решту звуків, а потім знову затуркотіли голуби, ох, який той туркіт затишний і огидний...

Я знаю тільки одне:

Коли Ґантенбайн як свідок буде змушений казати правду і Ліля дізнається з газет, що я не сліпий, Ліля і всі мої знайомі...

— Прошу, ось вода.

Люди, звичайно, бачать, що я впрів, але я, річ природна, не хапаюся за карафку і склянку, а лише слухаю, як судовий служник наливає її; здається, не тільки я, приведений сюди як свідок, почуваюся тут обвинуваченим.

— Пане Гантенбайне, — каже голос, — насмілюся попросити вас...

Я підводжуся.

— ...ще є час.

Із заплющеними очима, щоб перед судом не вийти з ролі, тепер уже із заплющеними очима, бо за жодних обставин я не хочу знову бачити обвинуваченого, я стою, зіпершись на чорного ціпка, готовий прислужитися судові. Але мене треба вести. Я відчуваю сильну руку на своєму лікті, приязну руку, що не відпустить мене, аж поки я, Ґантенбайн Тео, постану або сяду перед бар’єром для свідків.

— Повільно, — чую я, — тільки повільно.

Я чую відлуння своїх кроків у коридорі.

— Обережно, — чую я, — тут сходинки...

Я піднімаю ногу.

— ...три сходинки.

Отже, правою, лівою, правою.

— Гаразд, — чую я, а рука тим часом полишає мій лікоть, — зачекайте тут.

Я чую, як відчиняються двері, безгучні двері, й раптом чую залу.

— Заходьте!

Мене знову беруть за лікоть і ведуть, тож справді не треба розплющувати очей, я тільки постукую чорним ціпком у просторій тиші, порушуваній лише моїм стукотом, тиші, що аж бринить напругою.

— Тут, — чую я, — сідайте.

Я намацую лаву, яка справді там є, й сідаю, рука тепер полишає мене. Тепер тільки б не розплющити очі! Я чую шарудіння паперу, це, мабуть, простора, висока й гола зала із зачиненими вікнами, де не чути туркоту голубів, зала, де повно людей, які дихають, а серед них і звинувачений. Чи впізнав він мене? Передусім я чую, або мені здається, ніби чую, тільки свій пульс на шиї. А більше тим часом не відбувається нічого. Вряди-годи десь далеко позаду щось шарудить, попереду хтось шепочеться, потім знову шелестить папір, а загалом панує тиша. Я знаю, що можна було б побачити, якби я розплющив очі: звинуваченого між двома жандармами, за ними голову суду, десь прокурора в мантії, можливо, це саме він і досі гортає папери, юриста в пенсне й теж у мантії, адвоката, що, нахилившись уперед, якраз передає звинуваченому якусь записку. Далі присяжних, які ще сьогодні мають оголосити вирок, низку напружених облич людей різного соціального походження. А вгорі, мабуть, класичне зображення Правосуддя з терезами в руці й зав’язаними очима... Тепер хтось читає особисті дані про Ґантенбайна, які я маю підтвердити, потім нагадує, що я повинен говорити правду і нічого, крім правди. Я чую відлуння своєї присяги, потім кашель, шарудіння паперів, шерхіт на дерев’яних лавах, кроки, які наближаються до мене, голос:

— Пане Ґантенбайне, чи знаєте ви Каміллу Губер, — чую я, — і відколи ви знаєте її?

Я киваю головою.

— Відколи?

Я замислився.

— Чи не складалося у вас враження...

— Я б хотів тут зазначити, — увірвався якийсь інший голос, — що свідок сліпий, і тому, панове, абсолютно марно ставити запитання, на які сліпий під присягою не може відповісти, надто на запитання...

Дзвінок.

— Натомість я наполягаю...

Дзвінок.

— Панове...

Знявся гамір, усі, здається, напружені до краю, я чекаю, щоб голова знову взяв слово, але він лише закликав до тиші, миті, позбавленої відлуння, й передав слово голосу справа, я ще не чув його:

— Ви знали вбиту?

Я розплющив очі, але не бачив нічого.

— Який характер мали ваші стосунки?

— Манікюр.

Сміх на трибуні.

— Це правда, — кажу я.

Мені не вірять.

— Ви часто відвідували Губер?

— Каміллу Губер?

— Так.

— Регулярно.

— Задля манікюру?

— Так, — підтверджую, — задля манікюру.

Звичайно, я відчуваю полегкість, що вони вочевидь не хочуть знати правди, яку я присягнув говорити як свідок.

Голова суду:

— Щоб не відходити від справи...

— Я б хотів іще раз з усією виразністю наголосити, — гучно проказав у залі інший голос, — що свідок сліпий, а це означає, що він ніколи не бачив убиту.

Вигук із зали:

— Через те й не годиться!

Дзвінок.

— Сліпий — не свідок!

Як уже сказано, це випадок, що кожного зачепив за душу. Тільки присяжні сиділи з непорушними обличчями, а також обвинувачений, що, на відміну від присяжних, навряд чи слухав: так чи так, а його життя вже занапащене.

Ось про що я дізнався з газет:

Жертву задушено, скориставшись шнуром від штор. Самогубство невірогідне. Вбиту характеризують як життєрадісну істоту. Вбивство з метою пограбування або через пристрасть. Її професія («повія») та історія її попереднього життя. Походить із верстви середньої буржуазії. Підозра падає на чоловіка, що подарував їй автомобіль «Карман». Крім того, є низка інших доказів, які, проте, були опротестовані. Алібі не має. Листування вбитої з обвинуваченим. Її оголошення з метою вийти заміж. Смерть сталася напередодні її заручин з одним зубним лікарем...

Захисник:

— Отже, як перейти до суті, — запитав він, — чи чули ви коли-небудь від Камілли Губер прізвище звинуваченого?

Прокурор:

— Чи не чули ви без згадки прізвища про клієнта, який через ревнощі цілий рік у листах погрожував Каміллі?

Так ось що хочуть дізнатися від мене, і я не знаю, чому я не просто кивнув головою, а запитав:

— Що ви розумієте під ревнощами?

Спалахи фотоламп у залі.

— Відповідайте на моє запитання...

Непевний, чи ніхто не помітив, що навіть Ґантенбайн здригнувся від яскравих спалахів, я відповів:

— Ні!

А втім, як відчуваю, переляк від отих фотоспалахів позбавив мою відповідь усякої вірогідності.

Я дивлюся на звинуваченого.

Добродій, якого я інколи бачив, радше особистість, освічена людина, що аж ніяк не має означати, ніби йому не можна приписати ревнощів: я знаю ревнощі, що їх ніяка освіта не приборкає. Навпаки, освіта лише здивовано приглядається, як вони стають цілком примітивні. Це страхітливо, авжеж, і я, мабуть, розумію його. Колись особистість, а тепер обернувся в руїну, бездоганно вдягнений і доглянутий, мовчить, і тільки часом посмикується кутик вуст, коли хто говорить (як у детективі) про шнур від штор. Нервовий злам, про який із докором писали в газетах, не промовляє на його користь. Чому він не зізнається? До речі, по ньому видно, що інколи він страждає від тяжких нападів каяття, й тоді хапається рукою за чоло, це жест людини, яка сама себе не розуміє. Вже саме оприлюднення звістки про багаторічне листування з повією доконало цього чоловіка, хоча його листи, зачитані в судовій залі та цитовані в пресі, власне, дуже гарні, ба навіть незвичайні; навіть опубліковані, вони не видаються сміховинними; можливо, це свідчення пристрасті, яка має в собі щось убивче, але внаслідок не грубих погроз, а ніжного прагнення вгадати, кого він кохає. Захист працював передусім із цими листами, зворушливими й натхненними у своїх невтомних залицяннях. Як може така особистість, як уже кілька тижнів стверджує й повторив під час дебатів захист, схопитися за шнур від штор? Але ці аргументи не зараджують. Запідозреного обвинувачує передусім не сукупність непрямих доказів, не суперечлива експертиза відбитків пальців, не знайденші ключ від ліфта і навіть не та обставина, що він не мав залізного алібі на ту чверть години, коли з її помешкання долинали крики, а мимовільне посмикування кутика його вуст, нервовий злам, а надто витончене чуття провини за те, що його листи конфісковано, і наявне в листах іронічне ставлення і до себе самого, і до всього, що, хай там як, є священним для видатної особистості. Пропащий чоловік, вочевидь пропащий, голова, яка знецінює слова свого адвоката, бо вони видаються їй надміру простими; на нього дивляться, навіть коли він мовчить. А коли він говорить, що стається дедалі рідше, то видається безпорадним, немов стриманим своїм досвідом, що його інші можуть пов’язати лише з його вчинком. Відомий як блискучий промовець у парламенті, де він був депутатом, звинувачений стягнув на себе особливу підозру тим, що він не раз, коли на нього тиснув прокурор, зрештою його однопартієць, починав заїкатися, ставав справжнім заїкою. Йому бракувало слів простої невинності. Такого не було! Таж це кожен може сказати. А що тоді було? Він, немов не відкидаючи можливості, що міг учинити таке, вже кілька тижнів повторює, що нічого не робив, нічого не робив. Спершу, як уже сказано, скандал полягав у тому, що на цього чоловіка взагалі впала підозра. Ніхто не міг повірити, що він вів таке листування. Ще під час перших судових засідань, хоча проти нього існували переконливі непрямі докази, він аж ніяк не відповідав уявленню про вбивцю повії, а тепер йому (завдяки своїй особистості) вдалося змінити панівні уявлення в цій сфері, тож вердикт, власне, був визначений...

Голова суду:

— На цьому слухання свідків скінчилося. Суд збереться сьогодні пополудні о другій годині, — проказав він дедалі тихішим голосом, — для дебатів сторін обвинувачення і захисту.

Я був вільний...

Запитання, єдиного, якого я боявся, ніхто не поставив: запитання, чи Ґантенбайн у ніч скоєння вбивства і в час скоєння вбивства (00.35 — 00.50) бачив звинуваченого, чи то в уже згаданому барі, чи то на вулиці. Я того бару не знаю, за розповідями, це пристойно-сумнівний заклад, якому віддавна довіряє поліція, тож Ґантенбайн міг би відповісти щось таке, а потім мовчати. Але, звичайно, такого запитання йому взагалі ніхто не поставив з огляду на його жовту нарукавну пов’язку. Інші свідки, що були в тому барі, не могли пригадати з певністю, дехто з-поміж них, що попервах начебто пригадував, згодом, коли такий поворот у житті почав видаватися невірогідним, утратив упевненість. Тож тепер, наприкінці слухання свідків, таке запитання до сліпого вважали б за кепський жарт. Безперечним є те, що машина звинуваченого стояла на Фельдеґштрасе; піддавшись спокусі шукати своє алібі в тому барі, обвинувачений, здається, вже й сам не пам’ятав, де він справді був у приблизний час скоєння вбивства. Після того як захист, ухопившись за його неточні спогади, кілька тижнів наполягав на цьому барі, якесь інше алібі навряд чи видавалося вірогідним, скажімо, аж ніяк не алібі, яке забезпечив би Ґантенбайн зі своєю жовтою пов’язкою. Ми часто бачили одне одного, коли я ходив на манікюр, інколи в ліфті, проте він не знав, що Ґантенбайн бачить його, ми не віталися з ним, про що я тепер шкодую, бо інакше б тієї ночі, коли я між дванадцятою і першою годинами, щоб вигуляти Пача, йшов по набережній Утоке і бачив, як він годує лебедів, могла б відбутися розмова, яка б забезпечила алібі, яку б він пригадав і яку без вагань засвідчив би й сам Ґантенбайн, не будучи змушеним таким чином жертвувати своєю роллю сліпого.

Голова суду:

— Оголошую засідання закритим.

Гамір голосів.

Перш ніж знову заплющити очі, я ще раз поглянув на звинуваченого, побачив, як смикається кутик його вуст, неначе він давно вже знав, що насправді відбудеться: керівний орган країни, винний багато в чому, хоч унаслідок невизнання цих провин він аж ніяк не втратить повноважень керувати, не може дозволити собі, щоб одного з його членів, який здійснив ганебний поворот у житті й опинився під підозрою в злочині (дарма що характер злочину суто особистий), за браком доказів виправдали перед усім народом — адже тоді може створитися враження, ніби перед законом не всі рівні, й лишиться туманна підозра, що впаде на сам керівний орган; такого чоловіка вже не зберегти, керівні органи країни, принаймні на верхівці, мають бути представлені особистостями, правильна поведінка яких у приватному житті прикриває все інше, бо інакше те керування поєднається з диктатурою.

— Пане Ґантенбайне...

Я заплющую очі.

— Тут сходинки, — попереджає служник суду, беручи сліпого свідка за лікоть, а коли ми вже вийшли на вулицю, запитав: — Ви тут зорієнтуєтесь?

Я дякую.

— Тут бровка.

Я стукаю ціпком.

Кожна роль має свою провину...

Я напружено чекаю вердикту.

Єдина впевненість щодо Лілі: такої, як я уявляю її собі, не існує; коли-небудь згодом я, можливо, і її, Лілю, бачитиму зовні...

Я знову стою на борту пароплава в останні хвилини перед відплиттям у відкрите море, задоволений, незважаючи на сіру негоду, й натоптую люльку, я, власне, не знаю жодного іншого жесту для цієї миті напруженого задоволення: таж не можна заводити пісень або пускатися в танок серед людей на палубі, проте я не хочу запитувати себе, чому мені так добре стояти на борту білого пароплава перед відплиттям і бути самотнім не тільки на борту, а й у гавані, я натоптую люльку, але запалювати не хочу, я вільний від клопоту і роботи, натомість матроси пнуться зі шкури, намагаючись зняти довгі й важкі швартови з залізних тумб молу; безтурботний, я тепер споглядаю трудові будні цього корабля, де вже піднято трап; отже, я стою з люлькою в роті, не курю, встромив руки в кишені штанів і знаю, чому мені так добре: мені нікому не треба махати рукою, я тільки чекаю глухих гудків, що немов пронизують тіло наскрізь, на другий, хрипкий гудок, бо перший уже пронизав мені тіло. Я ні про кого не думаю, впираюся обома ліктями у фальшборт і бачу, мов пса на повідку, оповитий димом буксир та Неаполь у тумані. Згодом човгаю до другого борту, де бачу людей, багато людей, які лишилися на суходолі й махають руками: родичів, друзів, наречених, стару невтішну матір. Везувію я не бачу. Сірий, важкий та ще й вітряний день. Важкі швартови вже ляснули в темну воду гавані, гудки розсипалися між пакгаузами і митницею, руки замахали жвавіше, білі хусточки, наче клумба нарцисів, і поряд зі мною дама, що теж не махає, поки відстань між кораблем і молом поволі збільшується і з’являється враження, ніби відпливає не корабель, а мол; буксир пнеться й пишається високими бурунами. Обличчя дами (та що мені до нього) не дають роздивитися кінці хустки, які тріпотять на вітрі. Вона просто стоїть із руками в кишенях жакета, їй теж нема кому махати. Ми, я бачу, повільно рушаємо в подорож, хвиль іще немає. Дехто на борту й далі махає рукою, махає та й махає, проте руки махають, а обличчя вже змінюються: вони не бачать, кому махають, і їхні почуття повертаються до теперішності, що насамперед просто порожня, відкрита, легка й бентежно порожня. Тепер загудів і чорний буксир, відчепив буру швартову, що, скрутившись, упала у воду, і ми тепер рухаємося самі, корабель суне повільно, але невпинно. Повз нас ковзнув останній, чорний від водоростей і забілений чайками мол, а наостанок і маяк, здіймаються бризки на хвилерізі, відтепер ми вже вільні — на цілий тиждень, — і шлейф хвиль від нашого корабля, завжди однаковий, зникатиме серед хвиль уранці, опівдні та ввечері.

Я сиджу на палубі.

Нудьга з погляданням на море, чарівлива нудьга: не бути вбитим і не бути змушеним жити...

Я намагаюся читати.

Хіба на борту можна коли-небудь працювати?

Знічев’я прогулянка до бару...

Мені, як уже сказано, добре, не дуже добре, але байдуже добре; я не прагну ніяких розмов, ніяких так званих зустрічей; просто, приплентавшись до бару, знов упізнав синю хустку й нарешті роздивився її обличчя: добре обличчя, мабуть, недавно минуло тридцять, незвичайне обличчя, але заклопотане, несміливе, обличчя, яке приглядається до людей на борту, а саме не хоче бути баченим. Я ніколи не заговорю до неї, вона помиляється, ми тільки впізнали одне одного, двоє людей, які в Неаполі нікому не махали. А я сиджу в барі, щоб читати свою книжечку.

Море сіре, пустельно-гладеньке.

Я озираюся:

Багато італійців, є й американці...

Читаю далі.

Вона сидить плечима до мене, коло самого бару. Тепер без хустки, білява: як можуть італійки з темними очима бути білявими? Її повите сигаретним димом обличчя я бачу в дзеркалі. Гарне. Вона знає про це й намагається бути непомітною, але ж привертає до себе увагу, бо, хоч як ревно вдає, ніби незворушна і знуджена, на душі в неї неспокій. Як в утікачки. Вона (як можна було б думати) щось вирішила, піддавшись розпачливому настроєві, потім настрій минув, а розпач лишився, але ж діло треба довести до кінця, треба мати самоповагу, і вона п’є.

Перший обід:

Я сідаю за стіл з молодою парою, панує поштивість, четвертий стілець за нашим круглим столом пустує...

Погода поліпшується.

Пополудні сиджу на палубі.

Палермо:

Ми сидимо вже за вечерею, молодята і я, я дав їм розповісти про економічні можливості в Канаді, й киваю головою, коли стюард приводить до нашого столу її, даму з синьою хусткою, що тепер у чорній вечірній сукні і, звичайно, без хустки. Здається, вона розчарована, що доля звела нас за столом, але що тут удієш? На ній перлове намисто, колись і я дарував таке, коси тепер зачесані вгору, та ще сонцезахисні окуляри, щоб ніхто не прочитав нічого в її очах. На її руці, коли вона взяла до рук велике меню, я помітив шлюбну обручку. Щоб не роздивлятися далі, вдаю, ніби в моїй рибі повно кісток. З офіціантом вона розмовляє італійською: бездоганно, але ця мова їй не рідна. Її коси (я бачу їх, коли обертаюся гукнути офіціанта, який опікується винами) не білі, але, можливо, їх робить такими освітлення в залі. Надворі Палермо в сутінках, ми й далі стоїмо на якорі. Впершись очима в рибу й працюючи, мов хірург, я навіть не підвів очі, коли офіціант показав етикетку, я зосередився на кістках, які годі було знайти, й бачив лише її руку, хлібчик грісині хруснув і розкришився, і бачив лікоть — її вік. Молодята, що їдуть до Канади, розмовляють між собою. Слава Богу, має ж хтось розмовляти. Коли офіціант забирає мою тарілку, я дивлюся перед собою. Вона, мабуть, гарна, я читаю це на обличчях за сусідніми столиками. Вона запитує, чи їй уже можна курити, а я тим часом розмовляю з молодятами, чиє майбутнє таке певне. Незнайомка майже нічого не їсть. Вона лишає нас перед десертом, і ми знову киваємо одне одному, проте забуває сумочку; молодий шлюбний чоловік подає її — джентльмен. Її зуби, коли вона усміхнулася, її шия, хода, коли вона йде через залу, — я чищу яблуко й дивлюся їй услід...

Це могла б бути Ліля.

(Ліля зовні.)

Чоловіки в барі, коли вона заходить, виструнчуються, даючи їй дорогу, вона мов пливе, її тіло майже непорушне, а оскільки всі червоні високі стільчики зайняті, я підводжуся. Навіть не озвавшись до неї. Вона сідає, навіть не кивнувши. Я розумію її зневагу до чоловіків і йду на палубу спостерігати ніч...

Гібралтар:

Ми кілька годин стоїмо на якорі, дивлячись на славетну скелю, навколо нас кишать хиткі човни, торгівці пропонують марокканські килими, крик і галас, кидають нагору мотуззя, тож треба тільки тягнути, а потім покласти в кошик свої долари, вітер, але всі на палубі, отже, й ми, дама в синій хустці і я з руками в кишенях штанів, навіть не знаю, як у нас дійшло до розмови, здається, без підготовки, без запитань на кшталт «А ви вперше пливете через Атлантику?»... Навіть Ліля (якщо припустити, що це Ліля) не має ніяких заготовлених думок, а одразу переходить до діла, сховавши руки в кишені шкіряного жакета; вона, здається, безтурботна й легенька, мов чайка.

— Ага, — кажу я, — тут уже ніхто не сідає.

Ми розмовляємо німецькою.

— Чайки, — кажу я далі, — хотілося б знати, чи це ті самі, що кружляли навколо нас у Неаполі.

Але вона, здається, переймається іншим клопотом.

— Молодик за нашим столом, — не відступаю я, щоб розмова не згасла, — стверджує, що ці самі чайки полетять за нами аж до Америки.

Пауза, бо мені вже нічого не спадає на гадку про чайок, і я вибиваю люльку...

Отака наша розмова!

Поклавши ноги на білий і завжди тремкий фальшборт, з Атлантичним океаном між ногами, я знову сиджу в палубному кріслі й навіть не можу читати книжки в цій позбавленій часу течії блакитного неробства, і тепер мені не хочеться до бару, бо, можливо, там сидить і вона.

Нам нема чого сказати одне одному.

На жаль, вона не грає в шахи.

Поки я уявляю собі, ніби ця жінка — Ліля, або ж лише запитую себе, чи може Ліля бути схожою на неї, відбувається дивовижне: я не здогадуюся, хто вона, і знаю, що не здогадуюся, і все-таки починаю інтерпретувати те, що вона замовчує...

Жінка, гідна кохання.

Я певен:

Жінка з таким обличчям не тільки не розбиває склянок від віскі, а й чинить те, на що Свобода, якщо розвернути ситуацію, не здатний: робить цю ситуацію легкою для нього, а оскільки ще й не показує, коли проплакала цілу ніч, він ніколи не знає, кому завдячує своїм щастям. Вона не ображається, як чоловік, і не розповідає про все першому-ліпшому, тож той, хто бачив її в ті місяці, ні про що не здогадувався. Чи спромігся б на це коли-небудь бодай один чоловік? Вона виконує те, що їй лишила та інша: буденні обов’язки подружнього життя, нехай навіть трохи ненависні, але й це життя вона робить легким для нього. Вона не покладається на трюїзм, що кожне кохання гасне, а вірить у диво; не погрожує, що покине його, а дотримується побічної ролі. Її великодушність — не шантаж. Вона не засуджує іншу тільки тому, що він кохає ту іншу. І не порпається в причинах, не вдається до безкінечних балачок. Не придушує його веселості, якщо він має мужність бути веселим, а коли він розповідає про свою роботу, слухає так, наче говорять про найголовніше. Вона дає йому змогу бути люб’язним, тільки не показується у ванні, не ходить гола. Вона знає, що інша тут, і не хоче знати про дрібниці, які, власне, її не обходять: знаходить гребінці, які не належать їй, і мовчки викидає їх. Вона виступає як третя. Вона не пожадлива. Розмовляє з іншою, мов зі щасливою сестрою, якою вона захоплюється...

Великодушна жінка.

Чому Свобода не такий?

Його пояснення:

Природна відмінність, якої не знищити ніякою рівноправністю, між чоловіком і жінкою полягає в тому, що неодмінно тільки чоловік навіть під час обіймів думає про справи. Він лишається самим собою, і жінка знає про це, бо знає його. Вона не хоче знати про те, про що можна здогадатися. Натомість чоловік анітрохи не знає, коли жінка, що вийшла з дому, перебуває в обіймах іншого, про це він навіть не здогадується. Жінка страхітлива своїм майже безмежним припасуванням, тож, прийшовши до іншого, вона теж уже інша, і ця зміна, якщо стосунки мають певну тривалість, доходить аж до її духовних інтересів та думок, її суджень. Оскільки жінка, йдучи до когось, заходить далі, ніж чоловік, повернувшись, вона змушена прикидатися, навіть у розмовах про те або се, і тому він прагне знати й те, що його не обходить; жінка, що має смак, ніколи не зрадить його, натомість чоловік у протилежній ситуації, розповідаючи, лише наганяє нудьгу на жінку. Ніби він, обіймаючи, коли-небудь може стати іншим! Саме на цю чоловічу особливість і спирається великодушність розважливої жінки, її нестерпна великодушність, яка нагадує нам про нашу обмеженість.

Отакий він, Свобода.

— Бачите, — кажу я, — сьогодні ми вже тут! — і показую їй червоний прапорець, який щоранку ставлять на великій карті Атлантичного океану: наше місце в блакитній порожнечі з меридіанами. — Ми просуваємося.

— Сьогодні вже четвер?

— Так, — киваю я.

— Так, — підтверджує молодик із надіями на Канаду, — шкода, завтра вранці ми вже приїдемо.

Я лишаю їх обох на самоті.

У палубному кріслі, піднявши ноги на завжди тремкий фальшборт, в сонцезахисних окулярах я читаю саме ту книжечку, яка сподобалася б їй, це розповідь про чоловіка без атавізмів; я саме дійшов до розділу, де цей чоловік, що кохає одну жінку і вже на двісті тридцятій сторінці дізнається, що цю ніч вона провела з іншим чоловіком, накриває стіл для сніданку, сніданку втрьох, там апетитні не тільки наїдки та напої, є шинка з яйцем, читаю я, різноманітні сири, чорний хліб, фрукти, — читаєш, аж слина котиться, — бо не менш апетитна й розмова втрьох, дотепна без розривів і судом, без приховувань, без посилання на стосунки, що постають таким чином як самоочевидні, і я напружено чекаю, що буде далі...

Океан, на жаль, здіймає високі хвилі.

Передостанній обід:

Наші молодята, мабуть, щодня мають дедалі менше тем для розмов, передусім молодик, здається, вже нехтує, що його молода дружина, яку він пересаджує в Канаду, завжди має що сказати йому...

Пополудні:

Я читаю, як далі розгортаються події в моїй книжці кишенькового формату, вряди-годи перегортаю кілька сторінок, нетерпляче прагнучи невідомо чого, дивлюся, чи й досі нас супроводять ті самі чайки, — ні, з мене кепський читач: наче чайки за кораблем у морі, які не відстають, а потім ураз розвертаються й летять у далекі простори, але прилітають знову, завжди ті самі, кружляють, відлітають і лишаються, — так і мої думки пов’язані з сюжетом, що невпинно суне вперед, пахкаючи парою...

Одного разу я бачив, як вони грали в пінг-понг.

Здається, ще досі не існує ніякої фарби, стійкої до повітря, насиченого солоною морською водою: троє матросів фарбують завжди тремкий фальшборт від Неаполя до Нью-Йорка, а далі беруться знову, все біле, здається, немов побите віспою, тут годі знайти люки, крани, ліфти і сходи, вентиляційні труби, все біле поцятковане віспою, і вони фарбують, але потім одразу з’являються жовтуваті та бурі плями іржі...

Передостанній вечір:

Вони танцюють, дама, що могла б бути Лілею, — з молодим інженером. Її обличчя над його плечем — я б даремно намагався зобразити цю сцену: досить глянути, як опущені її вії, як вони зблизька або здалеку обмінюються поглядами, досить побачити руку, що, як дивитися в профіль, пестить їй коси за вушком, а потім знову — її сміх анфас, кружляння, зміну світла, перехід від сміху до мовчання; однієї зморшки на її чолі досить, щоб усі додаткові слова, які я позбирав, просто відпали від її обличчя...

Я йду спати.

Останній пополудень:

Я прочитав свою книжечку, а більше взагалі нічого не робив за ці останні короткі та довгі дні; навряд чи розмовляв із ким-небудь, немає ніяких асоціацій, пов’язаних зі мною, ніяких пригод, ніяких планів; я з’ясував, що півдня я ні про кого не думав, навіть про себе, й насолоджуюся тим, що поклав ноги на завжди тремкий фальшборт, але тепер не читаю, а втім, і не сплю, навіть бачу молоду дружину, що шукає свого інженера; чи бачив я його, атож, у басейні, але тепер його там немає; я не припускаю, що вони шугнули обоє через борт, можливо, оглядають машинний відділ, таж він інженер, а корабель — це лабіринт...

Останній вечір:

Вона не прийшла до столу.

Я докладно й дедалі докладніше (власне, щоб не увиразнити тишею відсутність нашої сусідки за столом, а ще й тому, що юна дружина інженера затято, немов скам’янівши, мовчить) розмовляю — немов ця розмова пов’язана з моїми інтересами — з молодим інженером, що не шугнув за борт, і то якраз про тремкий фальшборт, проблему вібрації, що її, як я припускаю, ми ще досі не розв’язали...

Опівночі на палубі, зорі, вітер.

Я розмовляю з одним американським пастором, походжаючи від корми до носа і від носа до корми, проминаю її чорну тріпотливу сукню й киваю головою, коли вони обоє відчули, що на палубі їх упізнали...

Останній ранок:

На борт піднімається лоцман, гучномовець звертається до всіх пасажирів трьома мовами й таке подібне, метушня в коридорі, люди сновигають, наче мурахи в розбитому мурашнику, пасажири в плащах, стоси валіз, персонал, скатертини вже зібрано, чайові поділено, американські офіцери зненацька вже сидять у залі й неприязно-об’єктивно перевіряють паспорти, ба більше, ніж просто паспорти, навіть рентгенівські знімки, довідки про щеплення й т. ін, це тягнеться довго, всі пасажири помолилися востаннє, клунок скатертин у коридорі... Я думаю: слід сподіватися, її валіза і сумочка спаковані, можливо, вона сидить тепер у своїй каюті й зачісується, перш ніж знову обв’яжеться синьою хусткою. (Ось чим я переймаюся, коли з паспортом і довідкою про щеплення стою в черзі й радію, що цього разу мені ні про кого не треба дбати...)

Вона могла б бути Лілею.

Я вже не бачив її.

Ліля зовні:

Її обличчя в дзеркалі, коли вона, схиливши голову, розчісує коси, і її потилиця й голе вушко, коли переставила дзеркало, а тепер, коли піднімає голову, розпущені коси, що спадають униз, розпущені коси, немов водоспад, вона струшує головою, поправляючи їх, чує гучномовець у коридорі й провела пальцями обох рук по вилицях і скронях, потім униз, заправивши сухе волосся за теплі вушка, крем на пальцях, вона відчуває свою чутливу шкіру, м’які й податливі щоки, потім підборіддя, потім знов угору до скронь, де вже твердо, потім до крутого й ніжного носика, до його спинки та ніздрів, змащує шкіру і бачить удалині понад недалекою водою берег, мабуть, острів Фаєр-Айленд, а потім знову своє обличчя в дзеркалі, й зупиняється: таж не можна дивитися собі одразу в обидва ока; зупинилася перед своїм поглядом, що лишився далеко за дзеркалом, все інше теж лишилося за дзеркалом, чоло і бліді вуста, вії, які вона розгладила, час іде, шкіра під очима полискувала, прозора, мов шовковий папір, лискуча, втомлена, синювато-коричнева, як мокре осеневе листя, вона напудрилася, час минав, потім зачесалася, берег, поки вона чесала коси, наблизився, шпилька в губах, плаский берег із деревами і пакгаузами, що проминають в ілюмінаторі, опускається і піднімається буй, вона зачісується далі, гучномовець у коридорі просить «уже не...», вона забирає шпильку з вуст і підмальовує губи, відкопиливши їх понад білим периметром зубів, м’які, повні, оксамитово-сильні губи, вона напружує, роздимає або стискає їх, щоб намалювати лінію, тоненьку лінію між шкірою обличчя і вустами, вона нахиляється до дзеркала, щоб бачити краще, вуста, вологі, наче м’якуш розламаного абрикоса, потім накочує губи одна на одну, щоб краще розподілити помаду, й закручує помадну паличку, погляд на вуста в дзеркалі, розтуляє їх, але мовчить, ще є час, гуркочуть якірні ланцюги, пора одягати синю хустку, раптом надворі вітер, корабель, здається, вже не рухається, гуркочуть якірні ланцюги, вона не забуває, що сама, й оглядає своє тіло в дзеркалі, озирає своє тіло зовні, як чоловік, але не думає про нього, накриваючи зачесані коси синьок? хусткою, її тіло вже забуло його, зав’язує хустку під підборіддям, готова за чверть години зійти на пірс, де її зустрінуть, ні про що не здогадуючись, руки, очі та поцілунки...

Невже це справді так?

Той, хто так бачить, — Свобода.

Я стою коло леєра, сунувши руки в кишені штанів, поки кидають швартови, мабуть, я останній на палубі, всі тиснуться до виходу, лихоманка приїзду, холодний ранок, skyline[32] в імлі.

Невже я Свобода?

Випробування для Ґантенбайна не мають кінця-краю, я чалапаю по воді, сам у квартирі, вода віддзеркалюється і хлюпоче, біжать хвильки від кожного кроку, бовть, бовть, вода в усьому нашому довгому коридорі, я чую, й тут не зарадять ніякі окуляри сліпого, хоч куди я піду, вода хлюпоче і бовкає, у вітальні теж, вода від кімнати до кімнати, відображує освітлені вікна, літепла... Ліля не вперше, гарячково намагаючись устигнути, забула закрити воду в душі, але Гантенбайн уперше не помітив цього вчасно... Отже, я чалапаю у воді, а Ліля тим часом стоїть на сцені. Розумієте, вона думала про свій текст. Стисну задля неї кулаки. Або краще закрию воду. Цю процедуру Ґантенбайнові доводиться робити дедалі частіше. Ніколи й слова не кажучи. Але цього разу Гантенбайн прийшов запізно. Цього разу Ліля помітить, хто їй вимкнув душ, і я викажу себе. Що діяти? В плащі й капелюсі, сам, я стою безпорадно в залитій водою квартирі. А все тому, що Гантенбайн, щоб дотримуватися своєї ролі, ніколи й слова не сказав. Чи, може, треба лишити воду, нехай тече собі далі, й сісти в крісло-качалку і задерти ноги на столик, щоб була більша вірогідність, що Гантенбайн, той сліпий, не помітив потопу? Дорогий розв’язок: паркет поздимається. Ліля повернеться додому аж опівночі, а доти вже прибіжать пожильці знизу. Чи, може, Гантебайнові просто піти куди-небудь? Вище балконного порога вода не підніметься. Здається, немає ніякого іншого розв’язку, як знову відкрити воду й лишити, щоб душ наполовину бив на підлогу, а потім вийти з квартири. Але здійснити цей захід мені не дає притаманний йому педагогічний момент. Потім, уже готуючись вийти, я бачу, як вода примхливим язиком повільно, але впевнено підступає до книжок і платівок, які, щоправда, не повинні стояти на підлозі, але Ліля тримає їх там, і я не можу не зважати на своє серце, тож рятую книжки і платівки, її шовкові панчохи та штори, що от-от уже мали вбирати воду. Невже сліпий може поводитись отак? Закритий кран у ванні ще можна пояснити: адже й Гантенбайн відчуває, як йому намокли ноги, й чує, де дзюркоче вода. А як пояснити порятунок книжок і платівок? Отже, я тільки стою, поклавши книжки і платівки в безпечне місце, стою босоніж, збагнувши, що і я повинен прибирати воду, щоб вона не виказала мене, і то негайно, щоб підлога по-справжньому висохла, поки повернеться Ліля. Прокльони не допоможуть, потрібний лише махровий рушник, я обережно, щоб не підняти хвиль, тобто й не поширити невеличкий потоп, кладу його на паркет, він убирає воду, а потім викручую у ванні, щоразу чверть літра, не більше, і отак там і там, босоніж, і знову там, попервах не видно ніякого результату, вода й далі віддзеркалює і хлюпоче. Ще півгодини, і діло зроблене. Я закурив першу сигарету, поглянув на годинника: Ліля тепер у третьому акті. Я стиснув за неї кулаки. А килими? Про них я в паніці не подумав, про мокрісінькі килими, і я вкрився холодним потом. Нема куди дітися, нехай навіть тільки з люті на Ґантенбайна, я стаю навколішки і згортаю килими, аж поки мені судомить руки, потім мну їх. А Пач гасає та тішиться: я бачу лише каламутну воду, яку вичавлюю з килима, й не бачу його лап по всій квартирі, поки що не бачу. За годину я впорався і з килимами. Звичайно, вони не сухі, але решту я лишаю протягам і відчиняю навстіж усі вікна. Потім пиво. До півночі ще година! Трохи виснажений, сідаю в крісло-качалку й запитую себе, чи слушна в принципі моя поведінка. Та нема коли думати: я помічаю брудні лапи, що їх полишив Пач в усій квартирі, й ця обставина вимагає від мене другого раунду біганини з махровим рушником, потім я мию ванну. На щастя, Ліля не приходить обіцяної години, тож килими мають час; вона, безперечно, зустріла кого-небудь, хто по заслугах ушановує її, і так, сподіваюся, мине години три. Тепер північ, я мацаю килим. Можна ще сподіватися, що вона піде до Зібенгаґена, і тоді це протягнеться до четвертої години. Килими, щоправда, не висохнуть, але я одразу візьму Лілю на руки, щоб їй ноги не торкнулися підлоги. Вона запитає, що я робив цілий вечір.

— Ет, — відповім я, — працював.

Вона зрадіє.

А я засміюся.

Але наступного ранку я бачу, що паркет (я аж тепер подумав про нього!) посірів, побілів і вкрився плямами, і вже не знаю, як Ґантенбайн пояснить цю обставину... Я знову безпорадний. Паркет викаже мене. Не зарадить нічого. Тільки одне: я знов одягаю краватку, спершу чисту сорочку, а потім краватку, далі відкриваю воду в душі, і то так, щоб вода сіялася й поза ванну, знову кладу на підлогу книжки і платівки, бо ж уже почався потоп, а потім беру піджак, чорний ціпок і йду собі геть.

Ну, а далі?

Ліля, незважаючи на потоп, не могла повірити, що вона забула закрити душ. Це могла бути тільки моя провина. Щоб отаке з душем більше ніколи не повторилося, наказала вона. Ґантенбайн не міг суперечити.

Невже Ґантенбайн дурень?

Ґантенбайн як батько:

Старша медсестра, підвівши його до білого ліжечка, з одного боку, не розуміла, навіщо це сліпому, а з другого — захоплено думала, що батько ніколи не впізнає своєї дитини, ніколи й нізащо, і коли вона, поставивши сувору умову, що не можна ані обмацувати немовля, ані навіть цілувати його, нарешті підняла біле запинало, Ґантенбайнові не треба було й прикидатися: він і справді не побачив нічого унікального. Знаменна мить — безперечно, але не для очей. Історична мить. А що він побачив? Немовля. А того, що розповіла сестра під час оглядин, Ґантенбайн не бачив. Немовля, як і тисячі інших. Як і слід сподіватися, чогось іншого годі було сподіватися. Він мовчав; Ґантенбайнові й не треба прикидатися, перша зустріч пройшла чудово. Він радіє, що Ліля зрозуміла. А от кричала моторошно. Тепер ось лежить, бліда, коси позлипались, але усміхається, і Ґантенбайн тримає її вологу руку.

Народилася дівчинка.

Згодом, сам, спершу на вулиці з чорним ціпком, яким постукував, та в супроводі Пача, що нічого не знав про подію, а потім у громадському парку, де Ґантенбайн сів на лаву, він відчув першу батьківську тривогу: немовля, поки його митимуть, важитимуть і сповиватимуть, можуть сплутати з іншим немовлям. Він сам, як відомо, не міг бачити. Охоплений неспокоєм, він знову повернувся до лікарні. Щоб побачити немовля. Його годі було відмовити, він не зважав на розпорядок, він повинен бачити немовля, і, оскільки про таке бажання вкрай рідко чують від людини з жовтою нарукавною пов’язкою сліпого, йому не змогли відмовити. Ліля спала. Отож довелося йти навшпиньки. А старша сестра, побачивши, як добродій Ґантенбайн, сліпий батько, принаймні десять хвилин стояв перед білим ліжечком, щиро зворушилася. Звичайно, він не запитував, чи це справді його дитина, бо таке запитання неправильно зрозуміли б. У коридорі, де тими немовлятами аж кишіло, старша сестра повела його за руку, він і справді почувався сліпим. Як ще ніколи в житті. Тривога аж ніяк не розвіялася, коли Ґантенбайн у супроводі Пача знову пішов по вулиці, а невдовзі зайшов до бару випити вишнівки. Щоб отямитись. А тяма полягала в тому, що він просто вірив: зараз він зайде до друкарні, знявши, звичайно, спершу окуляри для сліпих і жовту нарукавну пов’язку, бо йому не байдуже, яким шрифтом і яка друкарня, і тому він неодмінно хоче бачити кліше, перш ніж дозволить опублікувати радісне оголошення:

«БЕАТРИСА...»

Гарне ім’я...

Беатриса Ґантенбайн, як її колись називатимуть, звучить не так гарно, але цього вже не зміниш, такого не вибирають; батько завжди один, хоч як би він називався.

Я уявляю собі:

Дехто, прочитавши радісне оголошення, не мав найменшого сумніву, що це справді дитина Гантенбайна, інші запитували себе, але, розумієте, не говорили про це. Зрештою, їх це не обходить. Вони шанували Ділю, любили Гантенбайна, бажали щастя їм обом, тож квітів не бракувало. Гантенбайна запевнили, яка схожа на нього дівчинка. Він, звичайно, не бачив. «Як викапана!» — захоплювався кожен, і Ліля раділа, коли люди, стоячи перед дитячою колискою, казали ці слова, щоб сказати бодай що-небудь; вона теж так думала...

Я уявляю собі:

Гантенбайн, коли вже збігло багато часу, тепер, тримаючись за руки, ходить гуляти з дівчинкою, й ніхто не знає, хто кого веде (головне, що вони ні разу не потрапили під колеса): дитина, що йде зі сліпим батьком, чи Ґантенбайн, що веде Лілину дитину або ж дає їй вести себе; в зоопарку Гантенбайн купує дівчинці морозиво й показує незграбного ведмедя, що передніми лапами жебрає, а на задніх танцює, аж поки йому кинуть ріпу, і Ґантенбайн, сліпий, кидає найвправніше (як і належить татусеві)...

Я уявляю собі:

Тривога, що дитина коли-небудь збагне, що він прикидається сліпим, і остаточно викриє його перед якоюсь зацікавленою дорослою особою, зростатиме разом із Беатрисою...

Як довго вірить дитина?

Колись у колі моїх друзів я знав дитину, якої не можна було посадити на коліна дорослого, щоб вона не схопила одразу окуляри і не жбурнула їх на підлогу, то була манія, якій засторогами і навіть покараннями можна було дати раду не більшою мірою, ніж гумором; дитина, тоді чотирирічна, ще майже не говорила; посеред цікавої розповіді, яку начебто пильно слухала, вона знову хапала окуляри, і то не на те, щоб привласнити, а просто жбурляла вниз.

Я уявляю собі:

Ґантенбайн розглядає дитячі малюнки доньки, і ці малюнки сповнені такої поривної краси, що мимоволі навертається думка про геніальність, але Ґантенбайн не сміє похвалити, йому треба приховувати свій подив, запитувати, що намалювала Беатриса, але вона про це навіть не може розповісти, тільки малює жирною крейдою, і Ґантенбайн бачить: це татусь, чоловік із нарукавною пов’язкою, а далі намальоване все, що він по дорозі показував і розповідав, усе яскравими барвами, цирк, колісний пароплав, відьма, прапори, блискавка на фіалковому небі, розкрита парасолька, геть усе — гори, барабан, що створює грім, огрядний пожежник зі шлангом на драбині, Беатриса й татусь із жовтою нарукавною пов’язкою та ціпком, яким він показує; є там усе-усе, але Ґантенбайн ніколи не признається, що бачить.

Стає важкувато.

Згодом її перша брехня...

Беатриса допалася до ласощів, це видно по її невинних губах, що заперечують, і на фартусі, де є мармелад, але Ґантенбайн сказати не може, тільки мовчить і сміється, а Беатриса плаче. Здається, нічим не можна поласувати, щоб татусь не дізнався. Але звідки? Він знає все. Скажімо, хліб, що його Беатрисі аж ніяк не хочеться їсти, вона запихає під стільницю, і, хоча минуло вже кілька тижнів, а Ґантенбайн нічого не помічав, якось уранці всі ті черстві сухарі опиняються на столі; хоча сліпий татусь ніколи не карав її словами, бо ж не бачить її негарних учинків, вона все-таки червоніє. Виявляється все. Збрехати не можна. Любий Господь і татусь єдині... якийсь час, а потім Беатриса помічає, що там, куди Ґантенбайн не ходив, наприклад, до лісу, де вона щось робила з хлопчиськом, не було й любого Господа.

Брехати можна.

Татусь знає не все.

Ґантенбайн навіть не знає, який той добродій Зібенгаґен, що з ним Ліля інколи грає в теніс, і якого кольору його машина; він хотів би дізнатися, але любий Господь не сповіщає йому нічого, і він бачить це тільки на дитячих малюнках доньки: біла матуся та білий м’яч над сіткою й добродій Зібенгаґен, що вочевидь має чорну борідку, в нього білі ноги й сягнисті кроки...

Я уявляю собі:

Хоча Ліля, тепер знову жінка з професією, ходить на репетиції та вистави (а також грає на гастролях) і має, зрозуміла річ, небагато вільного часу, її любов до дитини цілком безмежна, і згідно з її розумінням це означає, що Беатриса робить тільки те, що їй кортить даної миті. Те, що Ґантенбайн розуміє під вихованням, для Лілі жахіття, тож їй аж мову відбирає, коли вона дивиться на дитину. Ліля в усьому заодно з дитиною. Отже, хто дорікає дитині, той дорікає й матері. І, звичайно, коли Ґантенбайн, анітрохи не дорікаючи, вимагає від дитини того, чого гарненька мати не вимагає від себе, це вже править за докір. Раптом створюється враження, ніби він прагне виховувати Лілю. Як можна привчити дитину, щоб вона не кидала свого плащика просто на підлогу (коли вона приходить із репетиції втомлена, як і Ліля)? Тоді вже Ліля при нагоді піднімає її плащика й вішає на місце. Чого більшого прагне Ґантенбайн? Її терпіння щодо дитини невичерпне, і ось що з цього виходить: дитина, що пожерла увесь солоний мигдаль, призначений для гостей, — чудова дитина, і гості, зрештою, прийшли не задля солоного мигдалю. Ліля має слушність. Та й гості не позбавлені гумору. Тільки коли заходить задалеко, наприклад, коли маленька Беатриса, яка, зрозуміла річ, знудилася від розваг дорослих людей, розкришує гаванську сигару гостеві, що якраз захоплюється Лілею, тоді настає пора втрутитися й сліпому Ґантенбайнові:

— Облиш!

Звичайно, гість, якому йдеться не про свою дитину, а тільки про сигару, має більше гумору, ніж Ґантенбайн, але все-таки, як з’ясовує гість, то була його остання гаванська сигара і він не зразу годен пригадати, про що, власне, точилася розмова. Пауза. Ну, то про що ми говорили? Ліля відмовчується, ображена як мати, і поглядом утішає дитину, що, зрештою, тільки дитина...

— А татусь недобрий.

Що ж, трапляється.

— Я хочу іншого татуся.

От уже це, навіть на думку Ділі, зайшло задалеко, хоча саме завдяки цим словам гості зберігають свій гумор. Тепер уже Ліля вичитує дитині й навіть погрожує покаранням. Беатрисі не слід такого казати. Тобто про своє бажання мати іншого татуся. За це їй не дають десерту. В цьому пункті Ліля дуже сувора. Гантенбайн мовчки чистить собі банан, а дитина ще ніколи не відчувала такої кривди: можливо, цей чоловік, що навпомацки чистить банан, справді не її татусь... Хай там як: телебачення, про нього точилася розмова, телебачення як інструмент індустрії свідомості і взагалі мистецтво за технічної доби, передусім телебачення, тут кожен може щось сказати, за винятком Ґантенбайна, що заткнув собі рота бананом.

Я уявляю собі:

А загалом усе йде напрочуд добре й гарно, Ліля і Ґантенбайн із дитиною, інколи вони їздять на прогулянки, а дитина — це дитина, і Гантенбайн та Ліля тримають її за рученятка, щоб вона могла гойдатися, Ліля тримає повну ложку й розповідає про віз із сіном, що хоче до клуні, а коли дівчинка втомлюється, Гантенбайн бере її на плечі, вдає коника і гарцює, а коли ця пора минула, є й інші ігри, інколи навіть коклюш, приходять Макс і Моріц, улітку купаються, взимку катаються на санках — на все своя пора, Ліля купує їй сукенки зі смаком, Гантенбайн розповідає про Всесвітній потоп і Ноїв ковчег, усі сміються над дитячими фразами, а коли Ліля на гастролях, вона телефонує й розмовляє з Беатрисою, незабутня сцена, як Беатриса сидить на поні, потім ідуть сопілки й т. ін., тож Лілі й Ґантенбайнові немає потреби розмовляти надто багато між собою, дитина майже завжди присутня, а коли Беатриса хоче дізнатися, звідки беруться діти, їй пояснюють — так і так...

Я уявляю собі:

Анекдотична оповідка про їхню першу зустріч у гардеробі, Гантенбайн як сліпий із трояндами, що в захваті від гри, майже годиться, але не зовсім, бо тут немає нічого анекдотичного... Ліля жила тоді, звичайно, не без приятеля, а втім, це аж ніяк не обходило Гантенбайна. Це твердження такою мірою слушне, що в оповідці, яку так охоче розказує Ліля, про нього не згадано; того Лілиного приятеля, що тоді сидів у гардеробній, Гантенбайн справді не бачив. Але ж той чоловік сидів там (якщо не в оповідці, то все-таки в дійсності) увесь час, щоправда, не коло її гримувального столика, та однаково досить помітний у єдиному затишному фотелі; він мовчав і гортав газету, сидів із капелюхом на голові, розставивши ноги і впевнений, що він там присутній. Отож він сидів. Наче меблі. Чоловік у розквіті літ, колись дуже закоханий у Лілю, тепер на стадії зрілої любові, готовий до шлюбу без нетерпіння, з капелюхом на голові. Поки Гантенбайн виконував свій дуже безпорадний і тільки в оповідці переконливий номер із трояндами, той у капелюсі навіть не прислухався, певне, знаючи про Лілину потребу в сліпому схилянні. Йому досить було кашлянути, щоб налякати сліпого шанувальника. Навіть не відриваючи очей від газети, він згодом запитав мимохідь: «Що це в тебе за пташка була?» Він сказав «пташка», і це трохи образило Лілю, бо ж усе-таки приходив шанувальник. Без капелюха на голові. Вона мовчала. На користь Гантенбайна. Він справді тоді бачив лише Лілю. Ще простішого доказу, що він сліпий, він не зміг би вдати... Згодом він, звичайно, дізнався, що Ліля жила не сама, але озиратися було вже запізно, в гардеробній тепер ніхто не сидів. Тільки фотель, де сидів той приятель, стояв і досі. Але в ньому вже сидів Гантенбайн. А Ліля на сцені й далі грала ту саму роль. Гортати газету, аж поки в залі вибухнуть аплодисменти, Гантенбайн не міг собі дозволити, бо ж Ліля вірила в його сліпоту й кохала його через неї. Він бачив телеграми, встромлені навколо її дзеркала, побажання щастя, деякі з золотим кантиком, бачив у її дзеркалі й себе: закоханого, що сліпо чекає, поки в залі гримнуть оплески. І отак щовечора, аж поки раптом з’являлася Ліля: в іншому вбранні, а ще й з чужими косами, почасти лялька, гарна, але розмальована для вітрини, гарна здалеку, сині брови, зелені повіки, жовті щоки; її обличчя стає таким грубим, таким грубим увиразненням краси, що навіть її очі більшають, і Ґантенбайн у душі щоразу здригається. Мов перед якоюсь пташкою. Гардеробна замаленька, Ліля ще під впливом ролі, але вже без тексту. «Як пройшла вистава?» — запитує він, щоб почути її голос. Тільки голос був Лілею. Потім вона була змушена ще раз виходити на сцену, глядачі й далі плескали. Демонстративно. Наче прагнули повідомити сліпому Ґантенбайнові, яка чудова жінка, що її він кохає. І отак щовечора. Він, розумієте, пишався, й відкорковував тим часом пляшечку шампанського. Пишався чим? Водночас він сам видавався зайвим. Ґантенбайн не міг аплодувати: схиляння в нього відібрали. Він наливав їй келих — це все, що він міг зробити. Кожні овації коли-небудь ущухнуть, тож потім Ліля тішилася своїм коханням, пила шампанське, Ліля за гримувальним столиком, а Ґантенбайн у єдиному затишному фотелі, споряджений темними окулярами для сліпих. Він бачить, як вона витирається ватою, Ліля в шовковому халаті, Ґантенбайн із чорним ціпком. Отак він і сидить у її гардеробній — сліпий, але присутній. Ліля така, як і завжди після вистави: розслаблена, збуджена, розвіяна. Вона не чує стукоту в двері, і добродій, що зайшов, не чекаючи довго на відповідь, здається, знає, що Ґантенбайн сліпий, бо не кивнув йому головою. Наче Ґантенбайна й немає в гардеробній, наче він відсутній. А той добродій, певне, якийсь постачальник, він почувається так, ніби може бути вільним від усякої пристойності. Добродій наприкінці розквіту своїх літ. Оскільки Ліля його не бачить, бо саме заплющила очі, щоб зняти макіяж із повік, Ґантенбайн каже: «Здається, хтось стукав». Але Ліля не чула стукоту, а добродій, переконаний, що Ґантенбайн не бачить його, стоїть тихо, поки Ліля кидає в сміттєвий кошик брудні ватні тампони, набираючи дедалі більшої готовності розмовляти з Ґантенбайном. Зосередившись на своїх пальцях і витираючи їх об рушник, вона запитує, куди підемо їсти, і просто не помічає, що в гардеробній є ще один чоловік. Що він, Ґантенбайн, пережив того дня? Адже він міг навіть гадати, що той гість зараз вихопить пістолета з кишені й вистрелить у Лілю, з ним щось негаразд, він мовчить, наче робить себе отак невидимим від Ґантенбайна, а може, лише хоче поговорити з Лілею. Віч-на-віч. Гість блідий, неголений, невиспаний. Ґантенбайн і досі не складе думки, де можна поїсти, і мовчки гладить собаку; Пач занепокоївся і пильно придивлявся. Ця сцена тривала навряд чи й хвилину, але, здавалося, безкінечно. Тільки тоді, коли Ліля нахилилася до дзеркала, щоб перевірити повіки, вона злякалася, а її тоненькі пальчики, що саме мали протирати скроні, заціпеніли перед чоловіком у дзеркалі. Вона впізнала його. Навіть Ліля не казала ні слова, щоб гість і далі був невидимий. Її обличчя, як бачив Ґантенбайн, не лишало жодного сумніву: це був чоловік, якого Ґантенбайн тоді не бачив. Тепер без капелюха на голові. Показати тепер, що Ґантенбайн не сліпий і розуміє ситуацію, було б завеликим підступом. Тож він гладив собаку. Але й мовчання могло б виказати Ґантенбайна, тож він запропонував тепер, де можна поїсти, крім нього більше ніхто й слова не сказав. Коли Ліля обернулася, того чоловіка не стало не тільки в дзеркалі, а й у гардеробній. Без слів. Його прихід, хоч і видавався комічним якусь мить, справляв тепер радше моторошне враження. Але ж Ґантенбайн не міг запитати: «Хто то був?» До того ж він знав це, а що означає цей візит, здається не знала навіть Ліля. Ґантенбайнові було шкода її, вона аж поблідла з переляку. Але Ґантенбайн знав, що йому треба мовчати, зрештою, він мав і свій переляк, який годилося приховати. Власне, бажання несподіваного гостя було зрозуміле: він прагнув повернути свою Лілю! Свою! Саме ця мовчазна вимога в його очах надавала йому такої моторошної подоби, що виникала думка про пістолет у його руках, людина втрачала самовладання, як і сам страхітливий гість. Ліля, безперечно, ще ніколи не бачила його таким. Вона тепер підвелася, ще досі бліда з переляку, і взяла двері гардеробної на засув, на що Ґантенбайн, щоб розвіяти її тривожні думки, розповів про кумедну витівку Пача, нову, вигадану точнісінько так само, як і решта, що не завадило Пачеві гордо заметляти хвостом, але спроба Ґантенбайна виявилася невдалою, Ліля ціпеніла дедалі більше, мабуть, на думку, що гість може чекати її коло службового виходу, заховавшись на темному подвір’ї. А втім, пістолета він, безперечно, не мав, а тільки справляв таке враження: адже прийшов не застрелити її, а одружитися з нею. Запізно. Коли в двері постукали, Ліля не хотіла відкривати засув, тож довелося Ґантенбайнові. Й він справді відчинив двері, то була бажана нагода показати себе як чоловіка. Але в дверях стояла лише служниця, що передала листа, який Ліля одразу відкрила й прочитала, проте не вставила в раму дзеркала. Коли вона нарешті скинула перуку, то дивилася на Ґантенбайна так, наче вперше засумнівалася в його сліпоті, непевна, чи він справді нічого не бачив, тепер, коли була з власними косами й гарна, лист вочевидь заспокоїв її, і вона позбулася страху, що на неї чигають на подвір’ї. Згодом вони пішли їсти, Ліля і Гантенбайн, що, як і завжди, розрізав для неї форель. Потім пішли додому. Безперешкодно. А коли Гантенбайн запитав мимохідь, чи Ліля часом не чула чогось про свого колишнього приятеля, вона відверто відповіла, що він повернувся, так, він тепер у місті. Вона бачила його, але не розмовляла з ним. Її відповідь здавалася не менш незначущою, ніж його запитання, а що Ліля далі замовкла, її приголомшеність, бачив він...

Я розумію:

Людина змушена покинути свого партнера, постанова — це постанова, вже несхитна, але відокремлення внаслідок тієї постанови ще не відбулося, відокремлення прагнуть здійснити гідно, але гідність перешкоджає відокремленню, один з двох партнерів, поки зберігається гідність, не може зрозуміти й кохає, як ще ніколи не кохав, і якось увечері з’являється знову; прощаються одне з одним не листами, і Гантенбайн збагнув, що тут немає іншого варіанта, крім мовчазного розуміння, що вони повинні зустрітися знову...

То був лютий.

Ліля за гримувальним столом (цього разу перед виставою) мало не жартома призналася, — навіть не озирнувшись, чекаючи в напруженому спокої дзвінка, що невдовзі викличе її на сцену, принаймні не схвильована і вже не здатна ні до якої розмови, ніде не витаючи думками, а навпаки, готова до виходу, — отож мимохідь призналася, поки просто пудрила собі носика, одне слово, жартома, навіть не озирнувшись, навіть не глянувши, хто тепер сидить у єдиному затишному фотелі: мовляв, місячні в неї часто бувають нерегулярні, тож йому не треба ані радіти з цього приводу, ані лякатися... Потім пролунав дзвінок. Ліля мала тоді тридцять один рік, аж ніяк не недосвідчена дівчинка, та й Ґантенбайн був не хлопчик, який уперше постає перед певними питаннями. А втім, у принципі, думав він, коли-небудь зрештою треба поговорити про це. Але після тієї вистави, після прогулянки Ґантенбайна з Пачем, та й наступного дня Ліля, здається, взагалі вже не думала про свої слова. Тож навіщо Гантенбайнові про них думати? Але він таки думав, хоча не дуже побивався і на мить майже повеселішав, уявляючи собі, якою Ліля буде як мати, він лише дивувався, що три дні поспіль вона ані пари з вуст, ба навіть уже чотири дні. Її безтурботність справляла враження, але не передавалася йому. Думку, яка нещодавно в гардеробній блискавично промчала йому в голові, він досі відганяв від себе, то була думка про календарний термін, а якби раптом усі думки стали непотрібними, саме на цій думці Ґантенбайн не хотів би зосереджуватись. Ліля, як він бачив, і далі була безтурботна й радісно чекала свою колишню роль наступної осені. Коли одного разу Ґантенбайн, скориставшись приводом (комірне), запитав про дату, був уже березень; Ліля злякалася, що треба платити комірне, і вжахнулась, як швидко минає час. Розмова відбувалася в ресторані, Ліля з глибоким декольте, на перлинах намиста вигравали вогники свічок, і вона сміялася: «А що, якби в нас справді знайшлася дитина?» Ресторан, звичайно, не місце, щоб вірити в такі речі, старший офіціант наполягав, дарма що з пристойної відстані, щоб ми замовили що-небудь. Тому нам мовчки поставили і хрусткі хлібці. Підозра, що Ліля може привести на світ дитину, не сказавши про це Ґантенбайнові, була, звичайно, безглуздям, бо за п’ять місяців вагітність і сліпий би помітив. Просто ресторан не місце для розмов про такі речі. Вже навіть його пропозицію, що Ліля повинна піти до лікаря, сприйняли як недоречну, тож, незважаючи на свічки, атмосфера стала гнітюча.

Відтоді мовчав і Ґантенбайн.

У дружньому товаристві, колись давніше, вона казала: «Якби коли-небудь я захотіла дитину, мені було б байдуже, хто її батько!» — заперечивши таким чином одному прихильникові містицизму крові, отож зрозуміло, що тієї миті вона мала слушність, бо людина говорить різні речі, але завжди слушні даної миті, й Ґантенбайн уже не хотів думати про це... І коли Ліля повідомила, то була справді мить, коли він не думав про це: за три хвилини до приходу гостей:

— У нас буде дитина.

Ґантенбайн приголомшено мовчав.

— Я була в лікаря...

Ці слова звучали як вступ. Але ж гості! І сталося диво: думки про календарний термін, якої й сам Ґантенбайн соромився, насправді вже не з’явилося, він сліпо радів, вітаючи гостей, які пов’язали його надміру веселий настрій лише з власними особами; дехто ще не знав добродія Ґантенбайна, й він помічав, як вони бентежаться перед сліпим, якого представляють їм... Саме тоді вона вперше розповіла неоціненну оповідку про прихід Ґантенбайна з трояндами в її гардеробну... Наступного ранку, прокинувшись немов із сокирою в черепі, Ґантенбайн згадував не про вечір, а лише про звістку, що буде дитина; на його щастя, Ліля тоді от-от мала піти на репетицію, бо інакше він, напевне, запитав би її, чи спала вона в лютому з кимсь іншим. І що тоді? Можливо, вона б відповіла: «Так». Без вагань, просто: «Так». Або завагалася б і, помовчавши, щоб до нього дійшла сміховинність його запитання, запалила б сигарету й запитала б: «Чому ти запитуєш про це?» Але ж і в цьому випадку це могла б бути дитина Ґантенбайна, він просто запитує, чи Ліля навіть після такого запитання ще хоче вважати його за батька своєї дитини, можливо, вона вже ніколи не скаже знову: наша дитина. То й далі буде її дитина... Отже, Ґантенбайн лежав, прокинувшись, немов із сокирою в черепі, а оскільки був сам удома, то й не запитував нікого... Можливо, вона сказала б: «Ні». Не без вагань, але просто: «Ні». Навряд чи це було б краще для майбутнього, він відчув би лише тимчасову полегкість, але його полегкість була б огидна їй, після такого розчарування вона б уже не хотіла цілувати батька своєї дитини, можливо, дитина тоді взагалі не з’явиться на світ... Отже, щастя... І ситуація така: Ґантенбайн припускає, що дитина, її дитина, не від нього, проте не показує, що дотримується такого припущення, сподіваючись, що це його дитина.

Я уявляю собі:

Свої зрозумілі тодішні заперечення прихильникові містицизму крові Ліля тепер спростувала б, запевнивши, що ніколи такого не казала.

Я уявляю собі:

Шестирічна Беатриса у ванні, Ґантенбайн — татусь, що намилює дівчинку, її тілечко, її невинну шкіру, надто шкіру, всюди клапті мильної піни, татусь не бачить, куди Беатриса тепер заховала ногу, але потім усе-таки знаходить її й лоскотливі пальчики ніг, щоб намилити і їх, Ґантенбайн у сорочці й навіть змушений підібгати рукави, і, звичайно, це не Беатриса отак розбризкує воду, а Кризімізі, саме він чалапає й бовтається у ванні, Кризімізі — це істота, яка лоскоче татуся й ховає мило, а татусь і не бачить, Кризімізі, власне, — чоловік відьми, і тільки тоді, коли Беатриса розмовляє з Кризімізі, він слухається її, вже не розбризкує воду, й Ґантенбайн може милити їй дитячу спинку й дитячу попу, ба навіть вуха й пахви, тільки дівчинка не повинна розповідати сліпому, на що схожий той Кризімізі, а потім Беатриса знову хоче, щоб татусь побачив її страхітливий рубець, і Ґантенбайн таки бачить його, крихітний рубець на коліні, прикрашає його милом, а потім напудрить і з молитвою перев’яже, тільки Кризімізі він зовсім не бачить, навіть коли через пару знімає окуляри, і тому Кризімізі не боїться, коли Ґантенбайн свариться або тільки попереджає, тож чалапанню й бовтанню нема кінця-краю, аж поки Ґантенбайн зрештою випускає воду з ванни, щоб обмити дівчинку під душем, змити клапті мильної піни, мокрі й блискучі від мила рученята й гомілки, тілечко з усіх боків, — ні, це не буде матрос, о ні, безперечно буде дівчинка, Беатриса, тут навіть сумніватися годі, не зарадять ніякі штани і руки в кишенях, випнуті вперед лікті, ніякі коники на краю ванни, і тепер донька зістрибує на килимок, було б добре, якби бачив і татусь, а коли мала, закутана в білий махровий рушник, хвилиночку стоїть тихо, щоб до решти насолодитися нею, й дає себе розтирати сильним рукам, раптом вискакує запитання: «Татусю, а правда, що ти нічого не бачиш?» Щоб перевірити, дівчинка невдовзі заявляє: «Я вмію літати!» — і татусь, бо ж сліпий, не може сумніватися в цьому і змушений вірити, забирає руки від Беатриси, щоб вона могла запитати: «Невже ти не бачиш, як я літаю?» Якусь мить Ґантенбайн думає, що Беатриса, мабуть, справді не його дитина, потім випростує руки й підкидає її вгору, мала кричить: «Бачиш?» Кричить: «Невже ти не бачиш мене?» Кричить...

Я уявляю собі:

Беатриса, вже десятирічна, впала з велосипеда, розбила собі голову, кровотеча, цілу ніч страх, що вона може вмерти, спільний страх матері й батька, страх із відкритими, заплаканими очима...

Я уявляю собі:

Гантенбайн аж ніяк не поганий батько, відколи, змушений своєю роллю сліпого, дедалі більше зрікається свого прагнення виховувати дитину... Коли Беатриса просто не робить того, чого їй тепер не хочеться, сподіваючись, що Гантенбайн не бачить її, наприклад, коли вона не вішає одяг на плічка або розкидає його всюди, і коли згодом Гантенбайн, дбаючи не так про одяг, як про людську дитину, яка, на його думку, коли-небудь і де-небудь усе-таки має навчитися робити те, чого саме тепер їй не хочеться, запитує ввечері, чи вона зробила, на жаль, бачачи, що нічого не зроблено, ну, що тоді можна діяти? Якщо Ліля, мати, теж прикидається сліпою й нічого не каже, щоб завжди бути на боці дитини й перешкодити будь-яким настановам, то знадобляться роки, аж поки Гантенбайн зрозуміє, що годі виховати дитину, якщо цього не хоче мати, тож він мусить опанувати роль сліпого і в ставленні до дитини, дозволяючи дурити себе в тисячах дрібниць, щоб тільки бути любим татусем, вільним від усякого виховного завзяття й готовим допомагати Беатрисі, коли настанови їй даватиме вже саме життя.

І така мить настає.

Настає, але про неї щоразу забувають, якщо вдалося допомогти, атож, але ж батько не чарівник: частковий параліч повіки внаслідок неналежної поведінки під час кору лишився невиліковним, це приклад не даної настанови, приклад невеличкої провини, однієї з численних, але ж на провини й спирається батьківська любов, і Гантенбайн уже не здатний уявити собі життя без дитини...

Беатриса — не оповідка.

Пора виховання дитини вже минула, і батьківську любов тепер не засвідчують гарцюванням на конику. Давно вже ні. Беатриса воює з латиною, accusativ cum infinitiv, любов скніє над завданнями, які й самому Ґантенбайнові завдають клопоту. Чого лише не вимагають від наших дітей та їхніх батьків-матерів! Щоб мати змогу виконувати ті завдання, Ґантенбайн, удаючи, наче знає напам’ять усе, що вивчав колись, сам, поки Беатриса сидить у школі й ловить гави, потай знову пішов до школи. Чого тільки варта алгебра! Чоловік зрілих літ гадає, ніби може визначити корінь, та от, мусить учитися знову, чоловік із сивими скронями над рівнянням з одним невідомим, двома невідомими, трьома невідомими і т. д.

Я уявляю собі:

Одного разу, після напрочуд гарного й дуже блакитного, дня, ми повертаємося з прогулянки, Ліля казиться за кермом, перед нами довжелезний хвіст, а Ліля о сьомій годині має бути в аеропорту, щоб забрати когось, кого, Ґантенбайн не запитує, когось, хто прилітає сам і може розчаруватися, коли ніхто не забере його з аеропорту, надто якщо він приїздить задля Лілі у справах, може, йдеться про якийсь фільм, отже, це її клопіт, Ґантенбайн розуміє, Ґантенбайн з окулярами для сліпих, тож навіть відкритої телеграми (вчора) він не бачив, він знає, хто має приземлитися о сьомій двадцять, тож і не запитує, а тепер уже шоста година, але автомобільний хвіст нікуди не зникає, Ліля в розпачі, час, завжди час, його вже не досить, щоб завезти Ґантенбайна й дитину додому, а звідти майнути в аеропорт, неможливо, бідолашна Ліля за кермом, хтось дуже розчарується, надто якщо його запросила Ліля, і Ґантенбайн підступно пропонує поїхати навпростець, тобто не додому, а прямо в аеропорт, Ліля мовчить, ні, це річ неможлива, таки неможлива, бо це означало б, що Ліля не сама в аеропорту, а має чоловіка й дитину, family style, хтось дуже розчарується, тож, якщо Ґантенбайн не розуміє, та ні, Ґантенбайн розуміє, Ґантенбайн наполягає на шляху навпростець, добряга Ґантенбайн із люлькою в роті, й Ліля зупиняється перед дорогою, яка веде прямо в аеропорт; це неможливо, каже вона, так не годиться, немов сумнівається, що Ґантенбайн сліпий, і Ґантенбайн бере дитину й виходить, будь ласка, серед вулиці, ззаду сигналять...

Про Зібенгаґена:

Чи й досі він спить із Лілею, чи спав раніше, коли ще носив борідку, ніхто цього не знає, хіба, може, друзі, які, проте, пліток не розпускають, мабуть, усі вони коли-небудь спали з нею, за винятком Бурі, ніхто цього не знає. Ну то й що! Ґантенбайн стенув плечима. Де спить його Ліля і де вона вже не спить — таке запитання ображає його, запитання саме по собі. Ну то й що?! Він шанує її таємницю, але ж однаково хтось буде, байдуже, Зібенгаген чи ні. Хтось може бути, але ці слова не означають, що він неодмінно повинен бути. Хто знає, що там насправді, принаймні не Ґантенбайн, хіба, може, друзі, але, можливо, всі вони помиляються.

Зате безперечно є дитина.

БЕАТРИСА.

Згодом (але до цього, мабуть, ще не дійшло) вони сидять у кав’ярні, батько й донька, що тепер уже дівчина й опинилася в скрутній ситуації, але біда не така вже й велика, тут можна зарадити, провал у школі, невдача, тут треба поміркувати, які ще є школи, невдача, але є тістечка, а Ґантенбайн тим часом курить, пишаючись, що існує у світі завдяки цьому розквітлому створінню, яке провалилось у школі й потребує його допомоги, а тому і їсть тістечка. Хто у своєму житті ні разу не провалювався? Ґантенбайн в окулярах для сліпих: він бачить на столі свою стару руку, наче на знімку у великому масштабі, й чує, як він розмовляє, як батько, що теж хотів би мати розуміння й благає про дружбу, а Беатриса тим часом запихається вершками, дівчина, яку, на його думку, він має підтримувати, а водночас розповідає їй про власну кораблетрощу, але дитина тільки нудиться. Дитина вже сімнадцятирічна, вона цілком володіє своїм розумом, проте вільна від досвіду й тому мовчить, поглинаючи тістечка, і тільки мимовільне посмикування кутика вуст, а інколи спалах в очах свідчать про її нетерпіння, коли вона чує очевидні й такі зрозумілі істини, наприклад, що жінка, щоб бути незалежною, повинна мати професію, яка потребує освіти, — господи, і так зрозуміло! Навіщо такі докладні приклади! Кораблетрощі інших Беатрисі не цікаві, їй потрібна не втіха, а тільки його підпис і гроші для кращої школи, її вимога виразна й гучна, це не вимога дружби, її не цікавить, що батько, щоб наблизитися до доньки, розповідає про своє життя і власні тяжкі помилки, дитина й так їх бачить, сміється й поглядає на парк. І Ґантенбайн бачить, що проти розуму без досвіду нічого не можна вдіяти. Чого він, власне, хоче? Його підпис і тістечка — цього досить. Як може дитина, нехай навіть люба, дійти до думки, що й батько має своє горе? Таж це його клопіт. Як і всі, хто сьогодні ще в потязі, він належить уже до минувшини, а теперішність — це не батько з донькою, а донька. А якби він ще й не платив! Він забагато говорить після того, як уже поставив підпис. Беатриса має слушність, він дивиться на неї крізь дим люльки або сигари, її сміх легкий і холодний, вона почервоніла за батька, коли той згадав про дружбу, — Ґантенбайн нарешті гукає офіціанта і платить; там, у парку, чекає приятель, що бере її за руку...

Ох, моя дитина.

Невдовзі вона вже піде своєю дорогою...

Наша дитина!

Якось пізно ввечері (про що, власне, точилася розмова, якщо зрештою й ті непотрібні чутки виявилися неминучими?) Бурі розповів, ніби хтось йому повідомив, що Зібенгаґен казав, ніби Ліля заявила, мовляв, жінка завжди знає, хто справжній батько її дитини, вона сама, наприклад, знає безперечно, Ліля мала на увазі Зібенгагена, думав той, кому Зібенгаґен розповів про це...

Плітки!

Якусь мить, принаймні я міг так думати, Ґантенбайнові здавалося, ніби це кінець, хоча він завжди припускав, що так воно і є, але не сподівався, що таємницю про Беатрису, яку вона берегла від нього і яку він теж беріг, вона розбовкала третій особі (Зібенгаґенові), — якусь мить, а потім не сказав ані слова.

Він не мав уже слів.

(«Зрада»?)

Її обличчя, як і завжди...

Надто її обличчя!

Її обличчя не знає про це нічого...

Плітки!

Мабуть, і Бурі пліткар.

Що далі?

Ґантенбайн в аеропорту, — може скластися враження, ніби він їздить туди щодня, принаймні раз на тиждень, — Ґантенбайн в аеропорту і завжди в цьому самому залі, спирається на чорний ціпок, щоб у своїх окулярах для сліпих забрати Лілю, і їздить в аеропорт не щотижня, Ґантенбайн знає: йому лише здається, ніби він стоїть усе життя, як-от тепер, усе життя в аеропорту, в цьому залі й саме на цьому місці, щоб усе життя забирати Лілю... як і сьогодні, як і завжди: Ґантенбайн коло кіоску, аж поки настає пора вдягати окуляри для сліпих, а потім іде на терасу і спостерігає, як сідають гуркотливі машини, що прилітають з інших місць, і несподівано чує: «Запізнення через туман у Гамбурзі», чує задовго до того, як гучномовець тріщить, хрипить і нарешті оголошує; потім, коли повідомлення з луною та відлунням повторили трьома мовами, Ґантенбайн раптом уже не знає, чи про туман оголошували сьогодні, а чи останнього разу. Тепер він змушений запитати в довідковому бюро, питає, чи гучномовець, який щойно оглушив його, реальний, а чи лише гучномовець із його спогадів, але для чекання це, власне, не має ніякого значення... З собакою Пачем чекати легше, пес із гострими вухами не чекає, а нюшить навколо, він у теперішності від морди до хвоста, собака без часу, собака споконвічний, підійшов до хортиці, занадто великої для нього, й одразу забув її, тільки-но господар смикнув за розтяжний повід, забув і ліг на підлогу, не відчуваючи нудьги.

Собаці добре.

Відчувши нудьгу від своїх думок, які знав, як посмикування стрілок дзиґарів, Ґантенбайн узявся походжати, радіючи візерунку на підлозі, який членував час, і не тривожився з приводу Лілі, а переймався, чи пощастить йому щоразу потрапити чорним ціпком у борозенки між плитками підлоги, й походжав якомога повільніше, бо що швидше йти, то повільніше тягнеться час, а чекання затягувалося, повідомляло довідкове бюро, принаймні ще сорок хвилин, аж поки він нарешті побачить Лілю, Лілю з її сумками та журналами, як і завжди, як і все життя. Що таке час? Візерунок на підлозі, думка; що швидше ходить Ґантенбайн, то повільніше летить літак, і він злякався, літаки, як відомо, потребують мінімальної швидкості, щоб не впасти з небес, тож Лілю тепер несе його терпіння, сила чоловіка, що довго чекає, повільно ходить, повільно ступає крок за кроком, неквапом сюди, неквапом туди, повільно, як дзиґарі, чекає все життя.

(Невже мені треба створювати ще й Зібенгагена?)

Ліля приземлилася, й дивіться, Ліля сама, обтяжена пальтом, сумочкою і журналами, сама-самісінька.

Що сталося?

Ніхто не допомагає їй на митниці...

Навіщо ж їй тепер сліпий чоловік?

Тепер жоден добродій не проходить повз сліпого Ґантенбайна, не привітавшись, і я думаю: всі проходять повз Ґантенбайна, не привітавшись, але жоден з них не користається сліпотою чоловіка... Ґантенбайн мало не помахав рукою. Коли Ліля вийшла за бар’єр, її поцілунок був, як і завжди. Потім узялися під руки, як і завжди. Його лише дивувало, що на її обличчі не помітно ніякої відмінності. Він забрав у неї важке пальто і сумку. Як і завжди. Але мовчки. На її обличчі годі добачити, що вона не бреше, нічого не приховує. Її обличчя відкрите, як і завжди. В машині, коли він і далі мовчить, Ліля занепокоєно запитує, що сталося з Ґантенбайном. А сама розповідає те, що розповідала й завжди, і то таким самим голосом, тільки цього разу це проста правда. Невже він не вірить їй? Він несе, як і завжди, її багаж. А коли вони сідають навпроти одне одного, вона, як і завжди, радіє, радіє, що знову вдома. Невже Ґантенбайн не радіє? Він дивується. Її радість, що вона вдома, — Ґантенбайн роками вдавав, ніби вірить цьому, і аж тепер тільки бачить, якою довершеною була її гра, точнісінько такою, як тепер дійсність. Саме це, мабуть, відібрало йому мову. Вона сидить, як і завжди, в нього на колінах. Уперше Ґантенбайн не гладить їй коси, хоча вони такі самі, як і завжди, натомість підводиться й каже, мовляв, хоче пити. Він неможливий. Як можна тепер відчувати спрагу, та навіть якби й відчував! Він стоїть і п’є воду.

Ліля не обманює його.

Для такої ситуації він не має ролі.

— Лілю... — каже він.

— Що сталося? — запитує вона.

А коли Ґантенбайн знімає окуляри, то знімає не поривно, як звичайно, і не на те, щоб долонями потерти очі, а потім знову одягти окуляри, а по-іншому, ніж завжди: знімає їх востаннє — і сміється, або думає, ніби сміється, а його обличчя тепер мов і не своє.

— Що сталося? — запитує вона.

— Лілю, — каже він.

— Та кажи вже, — наполягає вона, — прошу тебе, я не знаю, що сталося, я справді не знаю.

Я уявляю собі:

Коли раптом відбулася сцена, яку Ґантенбайн тисячі разів і по-різному уявляв собі, дійсність приголомшила передусім своєю цілковитою порожнечею. Спершу він тільки похитав головою. Але Ліля, звичайно, хоче знати, що він замовчує. І коли Ґантенбайн, хоча ніхто не тягнув його за язик, повільно каже, що він щодня замовчував протягом довгих років, то немає, власне, нічого. Він повинен подумати, спираючись на факти; він не викидає окулярів, що відтепер стали зайві, і не вдягає їх, а просто тримає й дивиться на них, як на пам’ятку, сувенір, а згадуючи про те або те, що тоді чи тоді хвилювало його, розуміє, що це дрібнички, власне, речі, про які не варто згадувати... Що ж, це, власне, освідчення в коханні, думає він, оці його сказані з байдужою втіхою слова, мовляв, він усе добре бачив, але не знає всієї правди про роль, яку тут грали багато років, і все-таки знає досить багато, а втім, нічого точного, причому й точне він уже не хоче знати, власне, й він грав свою роль...

Кінець

(непропорційно короткий):

— Геть! — кинула вона і взяла сигарету, потім запальничку, поки я запитував, що там, Господи, знову сталося. — Усі ці роки! — обурювалася вона й курила. Та що я сказав такого? Спершу вона заридала, а тепер просто каже: — Геть! — І курить. Чого я обманював її? Кажуть, мовляв, інколи волосся стає сторч. І справді, я бачу, як її волосся стало сторч. Невже Ліля справді вірила, що я сліпий? Отже, це кінець. А власне, чому? Я марно прошу прощення за те, що багато бачив. — Усі ці роки, — повторює вона, — ти не кохав мене, ні, тепер я вже знаю і тепер хочу, щоб ти пішов геть, забирайся! — Курить, а потім кричить: — Забирайся!

Пробудження (наче нічого не сталося) постає як ошуканство: завжди щось відбувається, але по-іншому.

Одного дня мене вислухали.

— Ну, — каже хтось, кого це не обходить, і ми сидимо віч-на-віч, — що, власне, сталося у вашому житті, яке тепер добігає кінця?

Я мовчу.

— Чоловік любить жінку, — каже він, — ця жінка любить іншого чоловіка, — веде він далі, — а перший чоловік любить ще одну жінку, яку знову-таки любить ще один чоловік, — каже він і доходить висновку: — Звичайнісінька життєва ситуація, яка розповзається на всі боки...

Я киваю головою.

— Чому ви не скажете ясно, — запитує він, і видно, що йому от-от урветься терпець, — котрий із цих двох чоловіків — ви?

Я стенаю плечима.

— Слідство довело, — каже він не без нотки погрози в голосі, — що, наприклад, особи на ймення Камілла Губер ніколи не існувало й немає, так само як і добродія на ймення Ґантенбайн...

— Знаю.

— Ви розповідаєте самі вигадки.

— Я живу самими вигадками.

— Гаразд, — каже він, — а що сталося насправді тієї пори і в тому місці, де ви були?

Я заплющую очі.

— Чому ви не відповідаєте?

Я мовчу.

— Ви забули, мій любий, що є свідок.

Потім, я чую, відчиняє двері, а почувши перестук високих підборів, я ще раз розплющую очі, щоб побачити, яка тут відбувається гра...

Я бачу:

У пляшці рештки бургундського, я знаю, острівець плісняви на червоному вині, далі рештки твердого, мов цеглина, хліба, в холодильнику скрутилася висохла шинка, в каструлі плавають каламутні рештки компоту, абрикосові покидьки — припаси для мумії, знаю, я сиджу в плащі й капелюсі, тхне камфорою, порохом, мастикою для підлоги, килими згорнені, я сиджу на бильці м’якого крісла й граюся коркотягом, ніхто не знає, що сталося, всі м’які меблі накриті білою тканиною, я знаю, віконниці зачинені, всі двері стоять навстіж, мені досить тільки підвестись, я знаю...

Я сліпий. Я знаю про це не завжди, а інколи. Тоді я знову сумніваюся, чи оповідки, які я можу уявити собі, часом не є моїм життям. Я не вірю. Я не можу повірити, що те, що я бачу, — це вже хода світу.

Оповідка для Камілли

(після того, як до неї заходив поліцай):

— Повинен бути порядок, — кажу я. — Багато років тому у вас щось сталося, і ви дуже тяжко пережили ту подію. Тут, у місті. Раптом з’явився чоловік, що ніколи не хотів називати свого імені, вже не кажучи про те, щоб розповісти оповідку. Про цього сучасника відомо тільки те, що він, напевне, жив, і за доказ тут править його труп, знайдений якось уранці в річці Лімат, ранок був дуже гарний, пригадую, я саме вийшов на міст Гельмгаус, щоб годувати звідти лебедів. У загороді для качок і лебедів там стояла тоді, а можливо, стоїть і досі, велика плакуча верба, її довге гілля звисало в зелений Лімат, листя похитувалося шелесткими гірляндами, там була справжня ідилія: каченята, барвисті, мов глянцевий папір, лебеді з білою гідністю, трохи далі церква Гросмюнстер, Карл Великий із чайками на короні, передзвін об одинадцятій годині... отже, там воно все і сталося. Труп не знайшли б ще довго, а можливо, й ніколи, якби бочки, на яких стоять ґрати для качок, з роками не вкрилися іржею. Одне слово, чи то служба підводного будівництва, чи то паркова служба мали коли-небудь замінити заіржавілі діжки під хатками для лебедів. Піднявши трухляві дошки, щоб підступитися до вкритих слизом бочок, робітники побачили не менше вкритий слизом труп, одразу припинили роботу й повідомили поліцію, яка невдовзі привеслувала на зеленому човні, передзвін об одинадцятій годині ще не скінчився, він триває аж десять хвилин і належить до моїх найрадісніших спогадів; найкраще, на мою думку, його чути тоді, коли йти по мосту Гельмгаус, тоді над водою поєднуються дзвони з усіх веж... Можливо, саме тому там опинився і труп. Звичайно, я був не єдиним, хто хотів тепер побачити, що там діється. Обидва поліцаї в зеленому човні з міським гербом, один із веслом, а другий із довгим багром, були в мундирах і шоломах, наче мали арештувати когось, і видавалися схвильованими, з мосту на них витріщалася сила людей, і довгий час не відбувалося нічого. Дзвони об одинадцятій калатали й далі. На мосту хтось із тих, що все знають найкраще, розводився, мовляв, треба шарпнути щосили та й витягти той труп, бо тепер уже знали, що там труп, і громадськість, здається, мала право знати, чий він. Але труп міцно застряв між двома іржавими бочками. Що менше можна було вдіяти що-небудь, то більше наростала напруга, дзигарі на той час уже замовкли, і, зрештою, щось таки мало статися, навіть якщо й не через труп, бо за цілу годину його таки витягли. Навряд чи можна було б діяти інакше: поліцай із багром, отримавши пораду від другого, який невтомно працював веслом, щоб не знесла течія, штрикав і штрикав багром між слизьких іржавих бочок, не думаючи, що труп, тільки-но вивільнившись від свого полону, одразу попливе за течією. Так воно й сталося, тож глядачі на мосту мали на що дивитися. Річкою щось плило — труп, повільно, але так, наче мав ще одне бажання, ба навіть рішуче прагнення: втекти. Поки з допомогою вправних ударів весел довгий човен розвернувся й поплив навздогін, труп уже відплив на кілька метрів. Обличчям донизу, звичайно, нерухомий і не допомагаючи собі руками, він плив, наче тільки й чекав цієї миті, за течією, в супроводі човна з міським гербом, човен хитався від могутніх ударів весел. І кожен обізнаний городянин знав, що плисти за трупом можна тільки до мосту Уранії, бо під ним не пройде жоден човен. Дехто з глядачів побіг уздовж Лімату, власне, й не побіг, а пішов якомога швидше. Однак більшість, щоб зберегти гідність міста, припинили споглядати й пішли собі далі, наче нічого не сталося, гідні, немов лебеді, які розпустили крила, а потім знову їх склали і спокійно пливуть. А от труп далеко не заплив. Уже коло мосту Ґемюзе, що має багато опор, він знову зачепився, й цього разу течія перевернула його обличчям догори. То був чоловік. Кілька квітникарів, що продавали квіти на мосту, побачили обличчя, яке вже розкладалося, а поліція, що саме там мала свій пост, одразу була на місці й досить численна, щоб відвернути потік перехожих, тож принаймні на мосту стала господарем ситуації, розумієте, не давала людям зглядатися, люди не знали, що сталося, на їхні запитання ніхто не відповідав, і здавалося, ніби йдеться про квіткові кіоски. Склалося враження, ніби в Цюриху раптом заборонили продавати квіти. Знову довгий час нічого не відбувалося. Щоправда, невдовзі з’явився інспектор поліції, що керував дальшими діями, але поради, які він давав як людина досвідчена, вимагали часу. Він чекав у цивільному й курив сигару «Russli-Stumpen». Труп був у такому стані, що, коли намагатися витягти його за кінцівки, навряд чи вдалося б підняти його цілим. Тим часом було вже опівдні, година пік, тільки труп ніколи не поспішав: лежав горілиць, глухий до вуличного гармидеру, й дозволяв Лімату дзюркотливими вирами обпливати свою вкриту слизом бороду і, здавалося, зрікся всяких думок про втечу. І все-таки інспектор поліції, чоловік обачливий, наказав наглядати за ним, а тим часом не так курив, як жував свій недопалок; човен тепер прив’язали до металевої опори, навколо нього теж дзюркотіла, крутячись, вода; труп, що зачепився, був десь на відстані багра, і поліцай пильно наглядав за ним. Стояв теплий полудень. Серпень. Труп був у зимовому пальті, рукавичках, проте без капелюха. Одного разу поліцай зняв шолом і витер піт, а потім знов одягнув його, зберігаючи повну бойову готовність. Здавалося, було б найкраще, якби труп просто втопився, але це вдавалося тільки голові. Зрештою приїхав і чорний автомобіль із труною. Тепер уже й цікаві могли щось бачити, незважаючи на поліційний кордон: труну з голих ялинових дощок. Труну треба було обв’язати линвами, й інспектор поліції взявся до цієї роботи власноруч. План був зрозумілий: під водою підвести труну під труп. Труп, напевне, був дуже розкладений і слизький, тож обом поліцаям із міською кокардою на шоломі, які мали його, так би мовити, зачерпнути й підняти нагору, годі було позаздрити. Коли труну на чотирьох линвах опускали вниз, цей процес тривав досить довго, й цікаві, стримувані бар’єрами, бачили тільки інспектора поліції, як він давав згори від поренча вказівки вниз, наче то була звичайнісінька річ: спершу спокійно й по-діловому, а потім із похитуванням головою — труп, здається, не дотримувався його вказівок. Коли цікаві, а дехто вже й роздратований, бо тупий поліцай і далі не відповідав на жодне запитання, нарешті почули зойк, коротенький зойк, то ніхто не знав, що сталося, де-не-де почувся навіть сміх. Інспектор поліції лише мовчки похитав головою, й невдовзі люди побачили поліційний шолом, що плив униз по зеленому Лімату, а за ним труну з трупом усередині, потім човен тільки з одним поліцаєм на кормі, тим часом як другий, шубовснувши у воду, і то в мундирі та чоботях, добирався навскіс до берега, вже не дбаючи про успіх операції. Поліцай на човні вже нічого не міг удіяти, труну, що повільна плила, він супроводив, як і сподівалися, лише до мосту Уранії. Далі труна попливла вже сама, то ногами вперед, то головою, наче випробовувала, яка позиція краща для довгої подорожі. Труну зносило праворуч, тож невдовзі вона вдарилася об набережну, і то не раз, загрожуючи розбитися, і це біля Вокзального мосту, де її не відразу помітили. Адже не кожен, якщо не бачить поліції, дивиться через поренча вниз. Якщо на мосту Ґемюзе й далі ще стояли непотрібні бар’єри, тут не було жодного поліцая, тож труп мав перепочинок, тим паче, що набережна там досить висока; можна було бачити, як труп хитається в труні, але дістати його годі. Після численних ударів об мур труна нахилилася і одна рука випала назовні. Навіть поліцай-регулювальник, якого викликали з будки, нічим не міг зарадити: скинув білі рукавички, вочевидь замислившись, що робитиме потім, і на цьому й зупинився. Чимало людей повідверталися. Надто велику огиду, здається, навівала рука, бо, хоч і зрідка, ворушилась, то піднімаючись, то опускаючись у воді. Тільки регулювальник з білими рукавичками в кулаці не відвернувся, мабуть, мундир зобов’язував. Його постанова зателефонувати в головне управління й доповісти була єдиною розумною дією, цього, здається, чекав і сам труп. Але тільки-но поліцай пішов до телефону-автомата, як вистачило одного збурення течії, щоб труну понесло далі. Об набережну вона вже не билася. Пливучи широкою дугою, труна знайшла собі прохід під Вокзальним мостом і безсоромно випливла з другого боку, і то головою вперед, тепер тільки головою вперед. Її вже не крутило, вона стрімко пливла і коло будинку кантональної адміністрації, здається, прискорила свій хід, наче ще сьогодні прагнула добутися до моря. Чи дивився тоді хто-небудь із того будинку у вікно, я не знаю. Щоправда, труна черкнула опору нового мосту Вальхе, але це затримало її ненадовго; вона ще раз обернулася, не вдарившись ні об що, і попливла, тепер кренячись у різні боки, проминула літній зелений парк Швейцарського краєзнавчого музею і знову мчала вниз по річці, хитаючись, але невпинно, і невдовзі склалося враження, що Цюрих справді не зможе затримати її, — Цюрих, що повернувся до свого порядку денного: спокійно-білі лебеді під плакучою вербою коло готелю «Helmhaus», високо вгорі чайки на короні Карла Великого, замість передзвону об одинадцятій годині тепер чулися сигнали точного часу швейцарського радіо, бар’єри на мосту Гемюзе прибрали, човен прив’язали до буя, регулювальник знову махав із будки білими рукавичками... Згодом одна мати з дитячою коляскою подзвонила в поліцію, її змусив чоловік, який вважав, що треба подзвонити: вони побачили труп у так званому Драт-Шмідлі, місці, де є невелика гребля, й картина, мабуть, приголомшила його: відкрита труна мало не вертикально стояла серед збуруненої води, всередині був труп.

Камілла аж рота роззявила з подиву.

— Атож, — підтвердив я, — саме так і було.

— Який жах!

— І при цьому він майже зміг, — мовив я, глянувши на свій знову доглянутий ніготь, — майже...

— Що зміг?

— Відплисти, не лишивши про себе оповідки.

Усього цього наче й не було... Це діялось у вересні, знову виходячи нагору з темних і аж ніяк не прохолодних склепів, ми мружимося на яскравому світлі дня; я бачу грудки червоної землі на ріллі над склепами, далі темне осеневе море, полудень, усе в теперішності, вітер у припорошених будяках, я чую шурхіт хвиль, але це не етруські хвилі в склепах, а шум вітру в дротах; у затінку оливи, що невпинно шарудить листям, стоїть мій сірий від куряви й розпечений сонцем автомобіль, страшенна спека, незважаючи на вітер, але вже вересень; а втім, це теперішність, ми сидимо за столом у затінку та їмо хліб, чекаючи, поки засмажиться риба, я хапаюся рукою за пляшку, перевіряючи, чи вино («Verdicchio») ще холодне, спрага, потім голод, життя подобається мені...