Я не Штіллер! Кажу їм це день у день, відколи мене замкнули до в’язниці (я ще напишу далі, як попав сюди), кажу, присягаюся й вимагаю віскі: мовляв, без віскі не відповідатиму на жадне запитання. Знаю-бо з досвіду, що без віскі я перестаю бути самим собою і схильний улягати всіляким добрим впливам та грати ролю, яка б їм була на руку, але до мене аж ніяк не стосується. А що в теперішній моїй безглуздій ситуації (вони вважають мене за зниклого мешканця свого містечка) йдеться тільки про одне: не дати себе забалакати й матися на бачності перед усіма їхніми чемними спробами вбрати мене в чужу шкуру, бути непохитним, хай навіть і брутальним, коротше кажучи, що йдеться тут про одне — не дати зробити з себе когось іншого, аніж я, на жаль, є насправді, то я не перестану гукати, щоб мені принесли віскі, тільки-но хтось підійде до моєї камери. До того ж уже чотири дні, як я переказав, що віскі не конче має бути найліпшої марки: аби можна пити. Бо як ні, то я буду тверезий, і хай собі тоді хоч скільки мене питають, а нічого не допитаються, принаймні якоїсь правди. Та все дарма! Сьогодні вони принесли мені оцього чистого зошита: маю описати своє життя! Либонь, хочуть, аби я довів, що воно в мене було, і то інше, аніж життя їхнього пана Штіллера, що десь пропав.

— Просто напишіть правду,— каже мій офіційний оборонець,— саму правду. Чорнила можете набрати, коли захочете.

Мій оборонець прочитав дотеперішні нотатки й навіть не розгнівався, тільки похитав головою. Сказав, що цим мене боронити не може, і навіть не поклав зошита до своєї течки.

А все ж я протоколюю далі.

(З його сигарою в зубах).

Учора (ні сіло ні впало) — виправа до зброярні, щоб оглянути солдатське спорядження їхнього зниклого Штіллера. Довге очікування в бараці. Курити заборонено! Я сідаю на стос державних штанів. Чи я не можу постояти? Тхне шкірою, камфорою, кіньми з поближніх стаєнь. Аби не мовчати, я питаю трохи збентеженого своїми блискучими чобітьми молодого лейтенанта, що так само знудився чекати, як і я:

— У вас тут і досі є кавалерія?

— Немає,— коротко відповідає він.

Нарешті приносять перев’язаний шнурком пакунок із занехаяним мундиром зниклого Штіллера, наказують мені розв’язати його. Дарма я послухав їх: кожен, бодай найменший прояв чемності з мого боку ще дужче переконує їх, що вони можуть робити зі мною, що хочуть, як із Штіллером. Я розв’язую паршивий, смішний ранець, і з нього випадають додолу речі рядового Штіллера; збирати їх, звісно, доводиться мені. Я кажу:

— Панове, до чого тут я?

— Ну, мерщій!

Двоє охоронців із зброярні, гладкі й бліді через те, що цілий вік дихають камфорою, надолужують брак військової виправки переважно сварливо-уриваним тоном. Без балачок! Тоді витягають на світло (тьмяне, бо день дощовий) сіру шинелю, позирають на лейтенанта, що пильно її оглядає, й чекають на мій переляк.

— Що, нічого не бачите? Га?

Ніде правди діти, там таки є дірки, проїдені міллю, ціле сузір’я дірок. Я обмацую сукно й кажу:

— Все одно вона пропускала б воду.

Вони дивляться на мене, як на комуніста,— тільки через те, що я сказав правду. Я мацаю дощовик молодого офіцера, що стоїть поряд як німий наглядач:

— Бачите, ось цей уже не промокне!

Далі мені доводиться заглянути в цівку карабіна. Вони примушують мене. Дуже дивно, що я корюся їм. Чому, власне? Я заглядаю в чужий карабін, наче в бінокль, проте нічого не бачу. Дірочка, повна сірого світла, й більше нічого. І знову вони чекають, що я під тягарем провини провалюся крізь бетоновану долівку. Прикладають до карабіна маленьке люстерко:

— Тепер бачите щось?

— Я бачу іржу, але не питаю, скільки коштує цівка швейцарського карабіна, і лекція молодого офіцера, яку я з ввічливості вислухую, теж анітрохи не цікавить мене. Я й гадки не маю купувати швейцарського карабіна. Револьвера або автоматичного пістолета купив би; але навіщо мені карабін, такий завдовжки, як добра палиця? Лейтенант видко, трохи бентежиться, наче має підозру, що я теж людина з вищою освітою, все приказує:

— Ну, вам же цього не треба пояснювати.

Та все ж пояснює, хоч як йому неприємно, тільки з почуття обов’язку, наче сам здає екзамен охоронцям із зброярні. В мене таке враження, наче він хоче показати мені, що теж має якісь вищі інтереси, але в цьому бараці хіба лиш може позирнути часом через вікно на струмені дощу. Натомість охоронці, що поглядають на мене дедалі ненависніше, незважаючи на мою відверту байдужість, викладають на стіл усе, що, на їхню думку, потрібне, аби вести війну, а саме: дві щітки, начиння до їжі, шпульку сірих ниток, масть чистити шкіру, певну кількість гудзиків, усі з швейцарським хрестом, казанок, боклаг, що його корок не повинен нічим тхнути, шнурки, щітку до взуття в футлярі, каску, так звану краватку, багнет у піхвах, а ще три голки, що їх зниклий Штіллер безвідповідально полишив іржавіти. Одне слово, повен стіл. Я дивлюся на все те трохи здивовано, але не витягаючи рук із кишень.

— Мені не треба читати вам лекцію,— каже молодий лейтенант,— ви самі знаєте, що особисто відповідаєте, за всі пошкодження.

Мені стає смішно:.

— Я? Чого?

— А хто ж?

Мене ніхто не слухає. Треба ще одягти мундир їхнього зниклого Штіллера. Мені просто не дають слова сказати: в цьому полягає частка їхньої влади, якій я, на свій подив, справді улягаю, хоч і нерішуче. Вони і в голові собі не покладають потримати мені куртку, а як я не зможу знайти гачок на комірі, то чую тільки:

— Ну, швидше!

І моє невинне зауваження, що в такому мундирі людина знесиліє, перше ніж побачить ворога, теж пускають повз вуха. Мною крутять, як манекеном.

— Ви схудли,— заявляє офіцер, що бачить мене вперше в житті.— Все на вас висить.

Тим часом один охоронець підходить уже до полиці, висмикує інший мундир і кидає мені:

— Поміряйте цей!

— Нащо? — питаюся я, але знову не дістаю відповіді, тільки мундир іншого розміру та ще офіцерову лекцію: що я до сорок восьмого року життя перебуваю в запасі швейцарської армії, а військовозобов’язаний до шістдесяти років, що, зрозуміло, маю право поїхати за кордон, але повинен попросити перед тим у держави відпустку й повідомити про виїзд командування своєї округи (немає такої людини, що не належала б до якоїсь округи), все згідно з військовим статутом. Далі: що солдатське спорядження, довірене, як відомо, кожному швейцарцеві, в разі такої відпустки не можна закинути на горище, а треба здати, щоб його в зброярні берегли від молі. Далі: що за кордоном я мушу негайно ж повідомити про свій приїзд швейцарського посла, аби не ухилитися від сплати військового податку, так само треба заявити там про свій від’їзд і т. д.

— Пане лейтенанте,— кажу,— я в захваті від ваших швейцарських звичаїв! Тільки що стосується мене...

Докінчити мені не дають. Вони мають одне в голові: Штіллер мусить бути готовий до походу. Нічого не вдієш, доводиться приміряти ще й черевики, до речі, дуже добрі, і не тільки приміряти — офіцер каже:

— Ви повинні в них також добре почуватися!

Хоч сядь та й плач.

А потім, наостанці, вони ще й розлютилися. Мені треба поставити свій підпис, що я одержав карабін і нові похідні черевики. Я розумію — всюди мусить бути лад. Я попросив авторучку в лейтенанта, що явно прагнув якогось поважного діла, і написав у формулярі: «Байт Джемс-Ларкінс, Нью-Мехіко, США».

— Вайт? Як це — Вайт?

Я повернув йому авторучку.

— Му name is White [6].

Вони докірливо перезирнулися.

— Хіба ви не рядовий Штіллер? — спитав молодий лейтенант, тримаючи в руці формуляр, якого я послужливо підписав, і вже трохи сердито позираючи на охоронців. Ті відпиралися — мовляв, їм просто прислали цього чоловіка. Хто прислав? Навіщо? Я пробую залагодити справу, пояснити все.

— Є підозра,— кажу,— що це я — той зниклий добродій, але вона...

Ясна річ, що на підставі самої підозри вони мені не могли видати спорядження, пояснив їм лейтенант. Мені довелося скинути похідні черевики,  до яких я вже встиг призвичаїтись.

— Хай йому біс! — лаялися охоронці.— Чому ви зразу не сказали?

Зважаючи на їхній гнів, який вони, на щастя, зганяли на касці й казанкові, я не став виправдуватись. Адже самі весь час не давали мені слова сказати. Їхня лють була мені зрозуміла: тепер я не мав права ні до чого торкатися: ні до карабіна, ні до черевиків, які мені дуже сподобалися, і їм довелося самим спакувати ранець. Я тільки сказав:

— Sorry![7]

Проте молодому лейтенантові було дуже прикро, він вважав за потрібне ще хвилю поговорити зі мною. Америка вельми цікавила його. Він ще раз попрохав вибачення: мовляв, йому неприємно, що з американцем могло таке статися в Швейцарії, і, прощаючись, по-військовому віддав мені честь. Я не помахав йому, а й собі приклав руку до берета. Двоє моїх проводарів із в’язничної машини, що завважили, як ввічливо потрактував мене лейтенант, зустріли мене, як ніколи, також надзвичайно ввічливо, наче сподівались на чайові. Поки один давав мені прикурити, другий навіть притримував сірі двері з загратованим віконцем — бракувало ще тільки, щоб вони запитали, куди мене везти.

Пригода з крамом тілесного кольору, яка трапилася в Генуї моєму приятелеві й прокуророві і про яку він учора розповів, ніяк не сходить мені з думки. Я так і бачу його — будемо звати його Рольф,— наприклад, у нічному потязі, до якого він сів наосліп, не цікавлячись, куди ним заїде, радий, мов утікач, радий, що взагалі опівночі від’їздить бодай якийсь потяг. Може, думав він, їдучи, легше буде все перебути. А ще він нізащо не хотів, так добре витримавши перший переляк, знову з’явитися на очі своїй дружині. Можливо, він ще сподівався чогось від того, що переїде кордон. Що далі, то краще! Отже, він сидів у вагоні нічного потяга, без речей, сидів сам у купе другого класу. В Мілані вдосвіта потяг спинився на безлюдному пероні, італієць-залізничник постукав молоточком по колесах, а крім нього, здавалося, цілий світ спав, так само й Сибіла, що, сказавши чоловікові правду, тепер звільнилася від жури й клопоту. В голові йому снувалися плани хлоп’ячої помсти; через стоянку на чужому вокзалі він ще дужче усвідомлював, що їде без жадної мети. Раптом десь заспівав півень, тоді другий, третій, аж нарешті став співати цілий товарний потяг, повний курей, що чекав тут на ранковий базар. Потім, як колеса знову застукотіли, Рольф таки заснув, але часом прокидався, почуваючи, що людина з роззявленим ротом має дурний вигляд. Одначе він і далі був у купе сам, тому намагався конче спати, ніби чим довший буде його сон, тим більшу він матиме надію, що, як прокинеться, все те виявиться тільки маренням. У Генуї вже світило сонце. Рольф був такий стомлений, що найкраще просто сів би на східцях, як старець. Він стояв перед аркадою вокзалу, без валізки, зате з непотрібним пальтом на руці, неголений, і дивився на вуличний рух, чув згуки сигналів, ляск трамваїв у тунелях вузьких вулиць; люди спішили кудись цілими натовпами, наче всі мали певну мету. Ось яка та Генуя. Він закурив. А далі що? Рольф завважив, що поміж аркадою хтось сновигає й стежить за ним. «Певне, валютник»,— подумав він і рушив кудись навмання. Він пив чорну каву в дешевому барі, серед галасливої розмови носіїв і шоферів таксі, а тим часом якийсь голодранець мив кам’яну підлогу поміж його черевиків, надто елегантних як на таке місце. Рольф, переконався, що геть отупів.

«Я й сама ще не знаю чи ми розлучимось і як усе складеться далі,— сказала Сибіла.— Я б тільки хотіла, щоб тепер ти лишив мене в спокої». Або ще таке: «Я не прошу тебе дати мені волю. Бо що б це означало? Якщо мені буде потрібна воля, я сама її візьму». Здається, саме ці її слова так розгнівили Рольфа, що він у Генуї серед білого дня розмовляв сам із собою, не знаючи, куди йде. Та хіба йому було не все одно? Він вештався між якимись коморами, коліями й бочками зі смолою, хвилинами навіть лаяв свою дружину, яка була потойбіч Альп, і що брутальнішими словами, то легше йому ставало. То були слова каже він) брутальні, відверто непристойні, що їх він ніколи досі не вживав. Рольф збентежився, коли хтось озвався до нього. Він не мав ані найменшого бажання оглядати чарівні краєвиди Генуї; зроду не почувався він таким беззахисним. Йому здавалося, що всі його думки видно назовні, тож він не зумів спекатись причіпливого провідника й погодився на коротку прогулянку в порту. Море було як сіре оливо, вкрите плямами мастила. Рольф, заглиблений у свої думки, наче Роденів «Мислитель», сидів на лавці з полусканою подушечкою, зовсім не слухаючи врахованих у платню пояснень, що їх давав весляр, десь примостившись ззаду. На одному кораблі з-під облавка бив цівкою окріп із кухні. Вони пропливли над затопленим вантажним судном, з брудної глибини грізно стирчали залізні штаби, покриті водоростями. Звіддалік чути було стукіт клепала. Звісно, Рольфові все те здавалося фільмом, кольоровим, навіть із запахом, але фільмом; подією без відчуття теперішньої хвилини. Часом вітер доносив слабку, розпорошену луну сирени, що гула невідомо де й невідомо навіщо — адже жаден великий корабель не мав виходити в море. Стояла спека. Над водою в порту здіймалися синюваті хмари смороду. Повз них прогуркотів обсмалений рибальський човен, заколихалися бакени, що їхні вкриті мохом ланцюги моторошно темніли в каламутній глибині. Так вони поминали помости й доки, дерев’яні й кам’яні, покриті кіптявою, просякнуті мастилом. У кожному разі, час якось минав. Подекуди блищав живіт мертвої рибини, тріпотіла білизна матросів, з каюти долинала пісня.

Там було все, що може дати прогулянка в порту, навіть сіре військове судно з гарматами без накриття, величезні купи вугілля, на яких сиділи мови, а в далині на узгір’ї — кам’яні будівлі Генуї, вже наче якесь марево... Сибіла ще сказала: «Я б не хотіла, аби ти мене тепер ще про щось розпитував. Так, то чоловік, я тобі вже говорила, і зовсім не такий, як ти. Я справді нічого більше не можу тепер сказати. Може, я його кохаю, я ще й сама не певна. Тільки прошу тебе, дай мені спокій».

...Рольф закінчив прогулянку в порту з міною людини, що їй на голову впала дошка, і заплатив, скільки зажадав від нього нахабний весляр. Тепер він хотів тільки одного: вина, добряче впитися! Пригода з крамом — мій прокурор, звісно, оповідає її куди яскравіше за мене! — почалася ще до ресторану, а саме з того, що один американський матрос запитав його про якусь вулицю. Звідки б Рольф мав її знати! Проте Матрос і далі йшов поряд із ним. Говорив він з правдивою американською вимовою, отже, Рольф майже не розумів його. Та все ж утямив, що о другій годині, тобто незабаром, матрос мав відпливати. І справді, з якогось корабля вже йшла пара, а в матросовому пакунку був подарунок для одного італійця, його приятеля з часів війни. Рольф мав з біса свого клопоту, але невдаха матрос усе морочив йому голову плутаною розповіддю про пакунок, зав’язаний шнурочком: мовляв, його треба продати, поки відчалить корабель, з якого справді йшла вже пара, бо свого приятеля-італійця матрос не зумів знайти, а везти назад до Америки той чудовий крам немає сенсу. Рольфа все те не цікавило. Щоб позбутися набридливого супутника й нарешті випити вина, він прикликав молодого непривітного генуйця: може, він знає, де та вулиця, яку шукає матрос, або ж сам зацікавиться крамом. І на цьому край! Генуєць, явно невдоволений, що його спинили, не знав ані слова по-англійському, а матрос знову ж таки не знав по-італійському. Рольфові довелося бути за перекладача. Цього вже Рольф аж ніяк не бажав; не на те він цілу ніч їхав до Генуї, а крім того, він мав підозру, що вони хочуть уплутати його в якусь наперед задуману халепу. Але в яку саме? Він поганенько знав по-італійському й по-англійському, не було також надії, що ті двоє сторгуються, бо генуйця так само мало цікавив крам, як і Рольфа, і взагалі він неохоче гайнував час на розмову. Рольф уже двічі йшов собі геть, але щоразу його завертав схвильований матрос, що без перекладача був цілком безпорадний. Після довгого торгу (рольф принаймні на хвилю забув про свою дружину) генуєць моргнув їм — так звичайно дають знати, що готові до незаконної угоди,— завів чимраз вужчими вуличками, повними східців, дітей і галасу, кривими виярками, геть завішаними строкатою білизною, до понурих сутичів між двома будинками, де він зважився оглянути крам. Рольф, звільнившись на мить, закурив; усе відбувалося мовчки. Генуєць, уже через саму свою образливу зверхність неприємніший за матроса, що весь час зиркав на годинника, висмикнув з краму дві чи три нитки, полизав їх і став оглядати в сутінку понурого закутка. «Отже,— сказав він,— це не вовна! В кожному разі, не чиста вовна, може, наполовину». Рольф перекладав, трохи згладжуючи різкі вислови. Отже, останнє слово: тридцять тисяч лір! Коли нарешті дійшло до сплати, то виявилося, що генуєць, на жаль, мав із собою десять тисяч лір, а решту, звісно, вдома, але ж матрос не міг чекати. Що робити? Може, перекладач допоміг би їм? Певне ж, вони до цього й вели, Рольф помітив відразу, хоч який був заклопотаний своїми справами. І якщо він усе ж таки витяг свого не дуже повного гаманця, то не через те, що співчував матросові, а тільки (так він каже) щоб не показатися по-міщанському дріб’язковим. Матрос, вдячний Рольфові й лютий на генуйця, що так зухвало скористався його скрутою, згорнув тридцять тисяч лір, з яких двадцять тисяч заплатив Рольф, попрощався й побіг. Було вже пів на другу! Генуєць, хоч із матросом повівся й негарно, до Рольфа поставився, як джентльмен: не захотів узяти пакунка, попросив, щоб Рольф потримав його в себе, поки він принесе гроші. Так би мовити, лишив заклад, бо відчував, що йому не довіряють. Вони знову рушили вбогими вуличками. Рольф тримав під пахвою зав’язаний пакунок. За якийсь час генуєць, що цілу дорогу ображено мовчав, сказав нарешті: «Міа casa, attenda qui, vengo subito!»[33] Рольф побачив занедбану браму з часів Ренесансу. Він не міг збагнути, де опинився, знав тільки, що десь у Генуї. В порту неподалік озвалася сирена якогось корабля. А може, це все-таки не шахрайство? Полуднева спека літнього дня, відчутна навіть у тій тінявій, оточеній пліснявими, вологими мурами вуличці, тиша, бо вуличка була далеко від людних місць, сонливість після ночі, проведеної в потязі... Але не тільки це. Ще двадцять чотири години тому Рольф був у Лондоні як учасник міжнародного з’їзду юристів, а тоді (вчора) летів за досить вітряної погоди, вечеряв з надзвичайно схвильованою і радісною дружиною, потім стояв під замкненими дверима її покою, потім вона відчинила і т. д... Світанок у Мілані, півнячий концерт — і все те впродовж двадцяти чотирьох годин. Трохи забагато. А тепер ця вулиця пліснявих злиднів, де по мурах течуть помиї. І знову свідомість, що факт, хоч ти про нього на якийсь час і забув, усе одно не перестав існувати. Ні, весь час, ненастанно, наново він бачив її обличчя, осяяне щастям, яке їй дав інший чоловік. Це не поганий сон, а щось реальніше за Геную з її вуличками, дітьми й цим муром, до якого можна доторкнутись рукою... Та ще й така спекота, що доводиться розпустити краватку, та ще й пакунок, що його ніде не дінеш... Тож Рольф не мав іншої ради — він тупо дрімав, тривожно відчуваючи, що генуєць просто обдурив його... Була вже майже четверта, коли Рольф, сидячи на підмурку й тримаючи на колінах проклятого пакунка, що правив йому за подушку, зненацька прокинувся. Звісно, генуйця не було й сліду. Десь на подвір’ї гралися діти, гукали матері: «Етторе! Етторе!» — і трохи вищим голосом: «Джузеппіно! Джузеппіно!» А тут, унизу, сидів чужий добродій із золотим годинником на руці й надаремне чекав на свої двадцять тисяч лір. Рольф підвівся. Заросла мохом брама за часів Ренесансу, яку він роздивився докладніше, взагалі вела не до будинку, а на поближню вуличку. Рольф стояв і наче аж тепер збагнув: Сибіла в обіймах іншого чоловіка — ось що сталося. Перед тим він мимохіть час від часу поглядав на молодого генуйця, подумки питаючи себе, чи Сибіла могла б покохати такого чуба, такі вуха, такі вуста й руки: кожний міг виявитися тим іншим. Рольф напевне знав тільки одне: «Він зовсім не такий, як ти!» А не таких, як він, є цілі мільйони... Рольф стояв під брамою з часів Ренесансу і, властиво, був уже радий, що більше не побачить молодого спритного генуйця. Але ж він витратив майже всі свої гроші. А ще гірше, що то була поразка, і саме тепер, коли він в очах дружини прагнув бути чоловіком показним, остаточна поразка. Він не зважувався глянути на пакунок з так званим крамом на чоловічий костюм, залишений йому в заставу. Все одно він тепер міг розраховувати тільки на дешевий готель, де не дуже впадатиме в око, що в нього немає з собою ніяких речей, крім невеличкого згортка. Рольф стояв серед готельного покою, оббитого квітчастими шпалерами, спітнілий і безпорадний: що ж йому робити в цій Генуї? Він пошпурив зав’язаного пакунка до шафи, взяв кухля, налив у миску води й спробував умитися без мила, щітки до зубів і губки.

Він пробув у Генуї чотири дні.

Рольф (як він твердить) ніколи не гадав собі, що їхнє подружжя може розпастися, так само як стільки інших навколо. Він не бачив на те жадної причини. Сибілу він кохав і в ту Пору був переконаний, що, так би мовити, по-своєму розв’язав подружню проблему. Щоправда, то вже віддавна не було класичне, моногамне подружжя, що вдієш, зате Сибіла мала дитину, яка перші роки багато що їй заміняла, хлопчика на ім’я Ганес. Звісно, не таке життя, як його собі вимріяла Сибіла, проте й пеклом його теж не можна було назвати. Звичайне собі подружжя, як багато інших. Вони щороку відбували чудову подорож, наприклад, до Єгипту, і навіть не припускали, що можуть колись розлучитися. Досі, хоч би які виникали труднощі, обоє вони, мабуть, були цілком упевнені одне в одному. Рольф великодушно вибачав коханій дружині якийсь флірт на маскованому балу, що ним вона хвалилася. Він мав інший клопіт: саме тоді йшлося про те, чи приймати посаду прокурора, чи ні, треба було зважитись, і його мало турбувало, що Сибіла ходила часом на прогулянку із своїм п’єро з маскованого балу, він навіть не спитав, як його на ім’я. До того ж Рольф завше вважав, що подружжя не можна трактувати по-дрібноміщанському Як я вже згадував, він виробив собі дуже грунтовну теорію, як далеко має сягати воля в подружньому житті. Сибіла вважала, що то чоловіча теорія, і, здається, не зносила її, хоч вона й оперта була на різні галузі науки. І, зрозуміло, насамперед на ідею рівноправності чоловіка й жінки. То не був, як Сибіла часто казала, дотепний чоловічий викрут; принаймні не самий лише викрут. Рольф трактував свою теорію дуже поважно. Як юрист, він знав, до якої мізерії, до якого лицемірства призводить уявлення про подружжя, що не відповідає дійсності. Йому насамперед ішлося про ідею подружжя, в якому можна жити, про гідність, про те, щоб не обдурювати самого себе. На цю тему Рольф мав що сказати. Сибіла називала його мову «доповідями», одначе як він питав її думку, і то часто, бо не мав наміру ховатися за своєю доктриною, вона відповідала чисто жіночим аргументом, що життя не можна розв’язати ніякими теоріями... Та потім, здається, п’єро з маскованого балу зацікавив його, хоч він цього й не казав, може, навіть ще й не усвідомлював. Рольф зненацька поклав собі збудувати власний будинок. Сибіла віддавна мріяла про свій будинок, і Рольф, як людина дії, купив місце на забудову. Проте Сибіла повелася якось дивно. Вона знала те місце, бо вони вже не один рік націлювалися на нього, а тепер, як Рольф його купив, не виявляла особливої радості. Через тиждень Рольф уже запросив на чорну каву архітектора, якогось Штурценегера, послідовного прихильника модерного будівництва, й присилував дуже неуважну дружину висловити свої побажання. Наприклад, чи має бути спільна спальня, чи дві окремі. Тепер усе йому здавалося дуже важливим. Під час тієї розмови (так оповідає мій прокурор) задзвонив телефон. Як звикле, трубку взяла Сибіла, чогось замовкла, тоді стала коротко відповідати: «Ні, так, ні» — й відразу поклала трубку, дуже збентежена, пояснивши, що хтось дзвонив помилково. Ну звісно, подумав прокурор, п’єро з маскованого балу. Вони знов завели мову про план майбутнього будинку; Сибіла шукала рятунку в чемному зацікавленні, погоджувалася з усім; чи говорилося так, чи навпаки, наче ніколи не думала там мешкати. Під кінець тієї розмови за кавою (мій прокурор не пам’ятає вже, з якого приводу) молодий архітектор почав розповідати про ескімосів, що, бажаючи якнайкраще пригостити білого мандрівника, віддають йому навіть свою дружину, а якщо мандрівник відмовляється, почувають таку образу, що хапають його за горло й гупають ним об стіну доти, доки він віддасть богові душу. Звичайно, всі сміялися. Потім архітектор оповів ще одну смішну пригоду, що її зазнав його приятель Штіллер під час громадянської війни в,Іспанії. Тоді мій прокурор уперше почув прізвище Штіллер. Пригоду з часів громадянської війни в Іспанії він майже забув, знає тільки, що йшлося про якусь російську гвинтівку, яка не вистрілила, коли треба було. Натомість дуже добре пам’ятає, що його дружина, досі вельми неуважна, дуже зацікавилася тією російською гвинтівкою. І як архітектор пішов, вона, наспівуючи, заходилася кружляти по всіх покоях. Рольф, певний, що її тішить прийдешня будова нового дому, все ж таки не втримався й спитав: «Ти що, закохана?» Сибіла не заперечила, і він знову спитав жартома: «Тобі сподобався молодий архітектор?» — «Ти так гадаєш?» — відповіла вона. «Признайся!» — сказав він. «Ти робиш мені боляче! Признаюся, але пусти мене!» Як уже сказано, питав він жартома. Рольфові треба було братися до своєї роботи, Сибіла складала на тацю філіжанки з-під кави, і на цьому тоді розмова скінчилася...

Чотири дні в Генуї.

То була (на думку мого прокурора) найбезглуздіша ситуація в його житті, проте не позбавлена користі. Він відкрив у собі неймовірний квантум сентиментальності: пив у ресторані доти, доки розплакався й мусив тікати. Далі примітивізм: він пас очима кожну більш-менш чисту спідницю й годинами обмірковував найдешевшу помсту. Далі дрібноміщанство: протягом тих чотирьох днів і ночей він (каже) здобувся лиш на кілька хвилин справжньої муки, що присилувала його стати навколішки в покої з квітчастими стінами, і то не була поза чи дія алкоголю, тільки страждання, що спалило в ньому залишки докорів і співчуття до самого себе. Та насамперед він збагнув, що не вмів кохати жінки, Для якої не був би ідолом, від якої не сподівався б вдячності, уваги, захоплення і т. д. То була мука. Лежачи вбраним на залізному ліжку й затягуючись цигаркою, він мордував себе безсоромно-докладними уявленими, як його дружина віддається іншому; однак то вже була не мука, а заспокоєння, що його він собі дозволив. Тяжче було переконатися, мимохіть визнати, Що й рівень його почуттів, і його зрілість виявились зовсім не такі, як він собі гадав. Навіть його воля (каже він) не доросла до такого випробування. Він виїхав без слова, але не стримався, щоб не прислати своїй секретарці заклеєного листа, якого та мала віддати дружині, коли б вона запитала про нього, листа з адресою про всяк випадок. Протягом чотирьох днів такого випадку не сталося. Диво дивне — його відсутності не помічено! Щодня через тридцять хвилин після того, як з півночі прибував потяг, він запитував «posta restanta»[34] — і все дарма. Щоправда, хвилинами він відчував спокійну гідність, спромагався читати англійською мовою Черчіллеві спогади, старанно поголившись, сидів без діла на ранковому сонечку, пив своє червоне кампарі, гортав публікації про те, що діялося за лаштунками другої світової війни, не поглядаючи на годинника, а проте насправді чекаючи, що Сибіла помітить нарешті його відсутність, почне його всіма способами шукати. Рольф не здивувався б, якби десь на генуйській вулиці здибав Сибілу, що шукала його, сповнена каяття. Через її «негідну» мовчанку, що прибрала для нього образ мармурової зали італійського головного поштамту, він щоразу білів, як полотно: скільки ще ця жінка змушуватиме його робити те саме відкриття, що він не годен втілити в життя своїх власних теорій! Нарешті четвертого дня надійшла телеграма. Як завше врятована людина, що її першу хвилину зовсім паралізує відпруження, він якийсь час сидів нерухомо, стомлений, байдужий, не розриваючи конверта, не цікавлячись, що ж там пише дружина. Одначе телеграма була не від неї: то секретарка питала, коли він повернеться. Цього вистачило. Він засміявся. На нього телеграма подіяла (як він сам каже), наче холодний душ. Він подер телеграму на клапті, викинув до кошика на сміття й вирішив сісти на перший же потяг. Але, щоб заплатити за готель, йому бракувало тих двадцяти тисяч лір. Що робити? Треба було десь продати той заклад, той американський крам, і то якнайшвидше. Найзручніший потяг від’їжджав опівдні. Аби тільки знову не їхати вночі! Була приблизно десята година ранку, коли Рольф, трохи збентежений, бо пакунок у нього під пахвою був вельми неохайний, вийшов із готелю, не дуже рішуче, та все ж поклавши собі спробувати свого хисту як продавець, знайти крамницю одягу, звісно, не дуже показну. Знову було дуже гаряче; він пітнів, але не скидав краватки, щоб справити краще враження. В першій же крамниці його випровадили, трохи брутально, а трохи співчутливо, й він збагнув, що треба вдатися до ще біднішого кварталу. Вибило одинадцяту, коли за четвертим разом Рольфа принаймні не вигнали за двері й уперше дозволили розпакувати крам; йому пощастило, що в крамниці не було покупців. Досить було глянути на пруг «американського» краму — власник крамниці, блідий, зухвалий дженджик, зареготав Рольфові в обличчя. Рольф не думав про заробіток, хотів лише вернути бодай частину втрачених грошей, щоб заплатити за готель; крам був дешевий, певне, дуже дешевий, коли його так потрактували. Дженджик нахабно став читати далі свою газету, наче Рольфа й не було в крамниці. Тут Рольф уперше говорив не про дивовижну оказію, а про своє справжнє становище. Не виявляючи ніякісінького зацікавлення, хоч би чисто людського, не завдаючи собі труднощів бодай зрозуміти Рольфа, що б йому, звісно, нічого не коштувало, дженджик, позіхаючи над шелесткою газетою, взагалі не звертав на Рольфа уваги аж поки той сам пішов геть із своїм пакунком під пахвою. Він був майже у відчаї і вже не думав про свою дружину, про її гордовите обличчя, що аж світилося щастям. Як видно з пруга, то таки справді був благенький крам, шорсткий, зовсім не вовняний, навіть наполовину, і такого ткання, що його мій прокурор ніколи сам не носив. Щось просте, дешевеньке, та ще й тілесного кольору! Він сів на східці під старою церквою, на яких воркували сиві голуби, полискуючи блакитними, зеленавими й фіалковими шиями, й став міркувати, що за таких обставин можна зробити, чи принаймні силкувався міркувати. За ним височів фасад У стилі барокко, вартий якнайбільшого захоплення; Сибіла краще за нього розумілася на таких речах. Тепер уже ніщо не заважало йому розпустити краватку й закачати рукави сорочки (мабуть, і так уже брудні). Він тішився принаймні тим, що його хоч не бачить дружина. А інші нехай дивляться! Горішня частина фасаду в стилі барокко, верхні його закрутки, освітлені сонцем, яскріли вохрою на тлі небесної блакиті. Дзигарі вибили дванадцяту. Потяг від’їжджав за дві години. Треба було також зняти з руки золотого годинника, перше ніж податися до торгівців старими речами на портових вуличках, туди, де крам розвішують просто на облуплених мурах: сорочки, штани, шкарпетки, капелюхи. Тепер йому важили вже не ліри (так він каже), а лише довіра до самого себе — він її теж, як і пакунок, що дедалі більше розлазився, взяв під пахву. Чому він зразу не вдався до тандитників! Того ранку він був упевненіший у собі, ніж будь-коли, навіть пережитий анекдот тішив його: пригодиться колись розповісти у веселому товаристві. Отже, він насвистував собі, чи, радше, чув, як насвистує, проте сам добре усвідомлював, що на серці в нього неспокійно. То була портова вуличка, квартал, де панувало право кулака. Не бажаючи, щоб його тут, де вже не було поліції, налупцювали як шахрая, він уперше розгорнув свій пакунок на якійсь бічній вулиці пересвідчитись, чи краму стане на чоловіче вбрання. Його було аж забагато. Рольф знову згорнув проклятий крам, добре поморочившись,— боявся, щоб він не впав на брук і не смердів сечею. Потім підійшов до одного тандитника й спитав, кудою йти до станції. Пригощаючи його цигаркою й весело розмовляючи, він згадав про крам, що його купив учора, аби замовити собі вбрання в італійського кравця. Але так уже буває в житті: нині він дістав телеграму й мусить нагло виїхати, потім доведеться лаятись у митниці, як не дозволять перевезти крам,— одне слово, вигадав довгу, безглузду історію, яку вважав за дуже хитру, якраз на східний кшталт. Проте його костюм із виразними слідами запрасованих пружків на штанях, надто елегантні черевики, не кажучи вже про золоту каблучку, що, звісно, впадала в око,— все те не викликало в тому місці довіри до його особи. Правда, йому дозволили розгорнути просто неба крам, що його він хотів продати. Кілька жінок із немовлятами коло грудей, поглядаючи на Рольфа не вельми прихильно, стежили за його рухами з недовірливою цікавістю. Тандитник, дідуган із чорними зубами, від якого тхнуло часником, докладно обмацав крам. Це дало Рольфові слабеньку надію, таку слабеньку, що він навіть не зважився назвати ціну, а спитав, скільки б торгівець йому дав. «Niente»[35]. Рольф задовольнився б тисячею лір — тисяча лір за віру в самого себе! Щоб одержати стільки, він назвав дві тисячі лір. «No»[36]. Ну, то хай тисячу! «No». А скільки ж? «Niente». Жінки з немовлятами коло грудей глузливо всміхалися, відходячи Рольф згорнув крам. Зате за каблучку, мовив торгівець, він дав би тридцять тисяч. Рольф засміявся. За майже нові черевики торгівець, навіть не обмацавши їх, запропонував сім тисяч лір, наче він (мій прокурор) міг повернутися додому босий. Всього йому в Генуї довелося спізнати! Лишилося тільки одне: подарувати комусь пакунок. І от якнайшвидше. Наприклад, он тому юнакові, що стояв під стовпом на об’яви й грав на гармонії: певне, безробітний, бо на брукові лежала його порожня шапка. Та в останню мить, помітивши чорну дерев’янку, Рольф не зважився на таке. Отже, далі! Не додали йому снаги й молодик у лахмітті, що жебрав цигарки, та старий дід, що в нужденному візочкові віз онука,— не ті люди! Не так-бо просто було подарувати комусь крам, що його ти сам нізащо в світі не схотів би носити. Рольф безпорадно плентався кварталом, зовсім не мальовничим у своїй убогості. В якому дранті ходить більшість людей! Його щоразу наново вражали злидні. Рольф зупинився; він відчув, що його бажання бути справедливим, знайти людину, яка найбільше б заслуговувала на подарунок,— чисте міщанство. І надумав просто звернути в найближчу вуличку: перший, кого він зустріне, дістане крам на чоловіче вбрання, і годі. Першу він зустрів молоду жінку в розтоптаних капцях. Отже, далі! Другого — поліцая, що йшов собі, весело посвистуючи, й на цьому вуличка скінчилася. На маленькому майданчику, де росло дерево, діти грали у футбол; Рольф тут тільки заважав, бо застував воротареві і той через нього пропустив м’яча; між підлітками зчинилася колотнеча. Отже, далі! Він знову мало не падав з утоми. За сорок хвилин від’їздить його потяг! Що ж робити з подарунком? З похмурого кишла вийшов, заточуючись, якийсь п’яний. Звісно, Рольф міг просто лишити свого пакунка на вулиці: то була б капітуляція. Потім він ще хвилю кружляв навколо сліпого жебрака з простягненою рукою. Теж не годиться, здавалося йому. В крайньому разі, платню за готель можна згодом переслати поштою, а крім того, в шафі ще висіло його пальто. І взагалі, йшлося ж зовсім не про те, чи він зможе заплатити за готель, чи ні. Йшлося про те, як він дасть собі раду з пакунком. Чому він справді його не викинув? Рольф спробував викинути. Найкраще буде, міркував він, згубити пакунок; а все одно йому аж у скронях застукотіло, коли він нарешті послухався тверезого розуму й перейшов до діла. Він упустив його в натовпі перед червоним знаком світлофора, в тісняві перейшов вулицю і вже був певний, що врятувався, бо поліцай засвистів, напрям руху змінився й вулиця за ним на хвилю замкнулася. Йому аж полегшало, що руки його врешті звільнилися, він знову відчув радість життя, наче в них із Сибілою нічого й не сталося. Він закурив, не озираючись, що ж далі буде з його злощасним пакунком. Та озиратися й не треба було, бо якась молода, дуже вродлива, убого вдягнена жінка вже смикала його за рукав: віддавала неуважному добродієві підібраний пакунок. Рольф не насмілився відмовитись від нього. Невже йому судилося довіку носити з собою цей жалюгідний крам, загорнений у брудний папір і перев’язаний гнилим мотузком, що ледве вже тримався? Ще за десять хвилин до відходу потяга він стояв, безпорадний, як ніколи, з пакунком під пахвою, і за п’ять хвилин так само. Відкладав капітуляцію (як він каже) до останньої миті. Двері вагонів були вже позачинювані, коли Рольф стрибнув на східці; потяг саме рушав. Він стояв у переході до самого Мілана, наче сидячі місця були не для нього, не для готельних шахраїв і покинутих чоловіків. Що ж Сибіла йому скаже? Звісно, він і далі страшенно перебільшував її потребу думати про нього. За Міланом він уже і в переході був не сам. До нього забалакав якийсь швейцарець, дуже довірливо, як завше земляки на чужині; на щастя, скоро вони доїхали до кордону. Після Чіасо Рольф зайшов до вагона-ресторану. Він сидів коло столика й пильно дивився у вікно, щоб знайомі, проходячи вагоном, не впізнали його. Він зовсім не думав про те, як має впадати в око людина, що весь час дивиться у вікно, навіть у тунелі. В розбурханій уяві, підсиленій співчуттям до самого себе, Рольф бачив щось більше, аніж звичайні подорожні краєвиди: бачив минуле, насамперед минуле, що в ньому не було ніяких подій без Сибіли, ніякого щастя без Сибіли, жадної цікавої години без Сибіли. Все поза нею не варте було згадки. Сибіла стала єдиним сенсом і єдиним змістом його життя, і той сенс тепер перейшов до іншого чоловіка, перейшов до п’єро з маскованого балу, до якогось генуйця з чорним як смоль чубом, до молодого архітектора чи до кого там іще; той сенс просто перенесено на інший рахунок. Від станції Гешенен припустив дощ, по шибках стікали скісні смуги води. Найкраще було б, міркував Рольф, узагалі не дати Сибілі нічого взнаки, хай би її доконала його витримка. Рольфові досить було згадати її безсоромне обличчя, щоб здобутись на витримку: то було не тільки щасливе й через те чуже обличчя, але й глузливе, зухвале, бундючне, воно світилося тріумфом над ним. Бракувало ще тільки, щоб він, із своїми теоріями, став її докоряти: вона б просто зареготала, відверто виказуючи свій глум. Йому здавалося, що тепер найважливіше — витримка? Не треба обурюватися, скаржитись, докоряти, треба тільки триматися, аж поки та наджінка скориться йому. Так він вирішив. Уже видно було рідне озеро. Обмірковуючи у вагоні-ресторані майбутнє з своєю наджінкою, Рольф почав навіть насвистувати; звісно, він замовк, як почув себе, й став нетерпляче вимагати від кельнера рахунку, наче так міг швидше доїхати до Цюріха. А що буде, коли взагалі немає ніякого майбутнього, коли Сибіла живе вже не в нього, а в того іншого? Тобто коли Рольф лишився в помешканні сам із своєю витримкою? Потяг наближався до вокзалу, а він сидів із склянкою в руках і все боявся, що хтось смикне його за рукав і віддасть мерзенний пакунок із крамом тілесного кольору...

Сьогоднішній захід, що його влаштував мій запопадливий оборонець, який і досі захищає зниклого Штіллера, зовсім не вдався: зустріч за чаркою вина з провідними критиками містечка! І ти ба, всі були страшенно милі. Якийсь молодик так гаряче, аж зворушливо просив мене не брати на свою адресу його завваг, писаних сім років тому. Прийшла на зустріч і одна дама, трошки перезріла особа, така собі жриця храму, до того ж по-людському скромна, видно з першого погляду. Коли я запевнив невеличке товариство критиків, що я зовсім не їхній Штіллер, їм явно полегшало. Потім з’явилося й віскі. Я запитав даму, чому вона допіру не подала мені руки. І враз, щоправда тільки на хвилю, знову стало відчутне якесь напруження. Якби вона знала, що йтиметься про Штіллера, то взагалі не прийшла б до кав’ярні. Штіллер буцімто повівся з нею вельми брутально. Мій оборонець позирнув на мене, мені теж було цікаво: дама так значуще мовчала, що можна було все подумати. Виявилося, Штіллер написав колись тій дамі листа й назвав її «менторкою» тільки Тому, що вона просто задля мистецтва, з любові до мистецтва і з найглибшого почуття обов’язку перед мистецтвом усіх часів змушена була, та й тепер мусить, відмовити йому в хисті. Я потиснув руку тендітній, але запальній дамі, може, трохи забагато собі дозволивши, й сказав:

— Я, пані, згоден із вами всією душею! Бо я сам недавно бачив ту скульптуру в громадському парку.

Щоправда, дама оцінювала її трохи інакше, ніж я, набагато складніше, але обоє ми оперували суворими критеріями, й через те розмова скоро перейшла від зниклого Штіллера, який тих критеріїв не витримував, До самої дами, до критики взагалі, на якій та дама вельми розумілася. Я цілком схвалюю її рішення ніколи більше не писати про Штіллера, просто забути про нього. Що може бути краще для мене, адже той зниклий Штіллер завше стає мені поперек дороги! Чоловіки теж, як я вже казав, були дуже милі, бо ж досить тільки щиро запевнити критиків, що ти не митець, як вони відразу почнуть розмовляти з тобою так, наче ти стільки ж розумієшся на мистецтві, як і вони самі.

Юліка поїхала. На жаль, перед від’їздом вона прийшла саме тоді, коли мене вислухував психіатр; боячись, щоб моя душа не втекла від нього, він не дозволив навіть на хвильку відчинити двері! Сигари, які вона прислала мені на прощання, дуже зворушили мене, бо знову були не ті, що я люблю. Сигари для неї всі однакові, а що вона купила найдорожчі, то сподівалася, що я зрадію. Я й зрадів: адже вони були від Юліки.

Майстерня зниклого Штіллера — як оповідає пані Сибіла, дружина мого прокурора,— була простора, ясла й містилася десь на піддашші в Старому місті; за браком меблів, навіть необхідних, де б Сибіла могла покласти свого капелюшка й торбинку, вона здавалася ще більшою, ніж була насправді. Метрів із десять на п’ятнадцять, каже Сибіла. Мабуть, перебільшує, хоч загалом начебто пам’ятає її дуже добре. Підніматися туди треба було старими, вичовганими, рипучими сходами з ялинових сучкуватих дощок, а під самим дахом, об який Сибіла не раз стукалася головою, була ніби кухонька із червоною теракотовою зливальницею, газовою плиткою й шаховкою, повною непаристого посуду. В майстерні стояла канапа — бо Штіллер і мешкав у ній,— а також поличка з книжками, де Сибіла, що походила з буржуазної родини, вперше побачила «Комуністичний Маніфест». Була там ще «Анна Кареніна» Толстого, кілька томів Карла Маркса, про якого вона вже багато чула, Гельдерлін, Хемінгуей і Жід. Сибіла теж подарувала дещо Штіллерові, і бібліотечка стала ще строкатіша. Килима, певне, не було. Натомість Сибіла пам’ятає п’ять вигинів довгої труби від грубки, мабуть, дуже романтичної на вигляд. Але найкраще, що, ступивши один відважний крок (Сибілі як жінці доводилось підтягувати вузьку спідницю), можна було опинитися на даху, на майданчику з іржавим поруччям, вимощеному вкритою мохом жорствою та смолою, що налипала на білі черевички, теж дуже романтичному: на риштаку воркували голуби, навкруги здіймалися дахи з віконцями в піддашшях, димарями, сліпими стінами й кішками, видніли подвір’я, на яких лунко витріпували килими, у вікнах цвіли калачики, метляла білизна, в соборі дзвонили дзвони. У фотель, куплений колись у крамниці старих речей, що її тримала Армія спасіння, на жаль, уже не можна було сісти; крам на ньому зотлів, тож краще було примоститися на сміттяному відрі, що для Сибіли, дружини мого прокурора, певне, теж мало неабияку принаду. В кожному разі, мені здається, Що, попри все, їй приємно згадувати Штіллерову майстерню. В самій майстерні стояло ще старомодне крісло-гойдалка; в ньому можна було гойдатися, й тоді мимоволі створювався безтурботно-пустотливий настрій. Усе те для Сибіли, що приходила туди з камфортабельного помешкання, мало якийсь чар тимчасовості. Гумова рурка на крані завше буда присилена мотузкою, фіранка приколена кнопками, за нею стояла стара валіза з важкими завісами, що правила за скриню на білизну. Все в тій майстерні, куди не глянь, викликало бентежне почуття, що кожної хвилі можна знятися й почати цілком інакше життя, отже, якраз таке почуття, якого тоді Сибіла потребувала.

Перші її відвідини були несподівані.

«Я тільки на хвильку!.— сказала вона, й сама не сподіваючись, що залишиться до півночі.— Треба ж мені колись побачити, де ти живеш і працюєш...» Штіллер був неголений, тому трохи зніяковів. Він пригостив її чінзано. І поки голився за фіранкою коло зливальниці, Сибіла роздивлялася, що в нього висить на стінах: африканська маска, відламок кельтського топірця, портрет Йосифа Сталіна (потім він зник), славнозвісний плакат Тулуз-Лотрека й дві вилинялі іспанські бандерильї. «Що то таке?» — спитала Сибіла. «їх там уживають під час бою биків»,— пояснив він коротко, голячи бороду. «Ага, ти колись був в Іспанії,— мовила Сибіла байдуже.— Штурценегер розповідав нам про тебе химерну історію...— Вона сіла в крісло-гойдалку й засміялася.— Про твою пригоду з російською гвинтівкою!» Він мовчав, мабуть, образився, й Сибілі стало шкода його. «Штурценегер ідіот,— озвався він нарешті.— Всюди розляпує ту дурну історію».— «А хіба то неправда?» — «В кожному разі, не така, як розповідає Штурценегер»,— відповів він невдоволено, тож Сибілі перехотілося розпитувати далі за пригоду з російською гвинтівкою. Щоб змінити тему, вона сказала: «Але ж в Іспанії ти був...» І розсердилася сама на себе: справді можна подумати, наче вона прийшла допитувати Штіллера про Іспанію... Познайомились вони на так званому маскованому балу митців заледве три тижні тому; обоє навіть не знали одне одного на ім’я й через те почувалися дуже вільно, поцілувалися, і той поцілунок, коли вони згодом зустрілися насправді, видався їм майже неймовірним, наче потаємний спогад про якийсь сон, що про нього твій партнер нічого не знає. Коли Штурценегер, Штіллерів приятель, зрадив йому Сибілине ім’я, зустріч стала неминуча хоча б із цікавості, як же те обличчя, що ти його цілував, виглядає без маски. Вони зустрілися за пляшкою аперитиву. Коли ж виявилося, що без масок їм і поготів є що сказати одне одному, вони пішли разом на прогулянку. Це було десь тиждень тому. Здається, що й та прогулянка скінчилась поцілунками, які тепер, коли Сибіла стояла в його майстерні, здавалися майже неймовірними, десь такими, як спогади про маскований бал, отже, як потаємна згадка про сон, що про нього партнер нічого не знає. Через те обоє були збентежені й розмова не в’язалася. «То це ти тут працюєш?» — спитала Сибіла, сама відчуваючи, що питання її безглузде й непотрібне. Вона ходила поміж скульптурами, з острахом чекаючи, що Штіллер надумає показувати їй свої твори. «Ти знаєш,— мовила вона,— що я нічого не тямлю в мистецтві?» — «Дякувати богу,— сказав він за фіранкою і сам звернув на інше:— Ти налила собі вина? Чінзано на те й є, щоб його пити». Сибіла налила чарку і саме стояла з нею перед якоюсь гіпсовою фігурою, коли Штіллер, уже поголений, вийшов з-за фіранки й сказав: «Це моя дружина». То була голова на довгій, мов колона, шиї, радше ваза, а не жінка, дуже дивна, і Сибіла рада була, що Штіллер не чекав від неї ніякої оцінки. «І твоїй дружині не страшно? — все ж таки спитала вона.— Я б не хотіла, щоб ти мене так відтворив у мистецтві!» На цьому, власне, й скінчилась розмова про його працю, а іншої вони не починали, отже, стояли так, наче більше не мали чого робити, як попивати чінзано, обоє трохи дурніші, ніж були насправді, а все, очевидно, з цілком зрозумілого ляку, що, як тільки торкнуться одне одного, їх знову опанує ніжність, а вони ж навіть не встигли ще як слід познайомитись. «Чого тебе так цікавить та пригода з російською гвинтівкою?» — спитав Штіллер. Сибілу вона цікавила не більше й не менше, як кожна інша подія в його житті, що його вона зовсім не знала. То Штіллер, здається, не міг відірватися від Іспанії, від вилинялих строкатих бандерилій із гострими гачками на кінцях. Щоб не розповідати про російську гвинтівку — мабуть, та згадка була йому неприємна,— він заходився змальовувати бій биків, і то так докладно, що відставив кудись чарку з вином, аби мати аїльні руки. Щоправда, не зняв бандерилій, що навхрест висіли на стіні; вони, здається, лякали Сибілу. «Так, так,— казала час від часу Сибіла,— я розумію». Штіллера, видко, бій биків страшенно захоплював, а захоплення йому личило дужче за будь-яку маску. «А тепер,— оповідав Штіллер,— тепер з’являється матадор!..» Сибіла гадала, що бик уже давно мертвий. «Чому аж тепер,— спитала вона,— коли бик уже мертвий?» Вона не стежила за розповіддю, в кожному разі, більше стежила за його обличчям; Штіллерові довелося почати все наново. Чому йому так хотілося, щоб Сибіла уявила собі бій биків? «Дивися,— сказав Штіллер,— я буду бик». Він став посеред майстерні, а Сибілі довелось підвестися з крісла-гойдалки й узяти на себе ролю тореро. Вона сміялася з такого поділу ролей. Сибіла не мала ніякого бажання вбивати бика. Штіллер уважав, що ролі поділено дуже добре: Сибілі не треба було навіть знімати капелюшка, навпаки, тореро гарний одяг ніколи не зайвий. Отже, бик вибігає на арену. Хай собі Сибіла уявить: навколо біліє на сонці пісок, аж очі сліпить, арена поділена на світло й тінь, на життя й смерть, далі амфітеатром здіймаються лавки, повні людей, строкаті, як квіткова клумба; вони аж гудуть від голосів, та враз стихають, бо Сибіла — тореро — підступає трохи ближче. Власне, бика дражнять червоними плащами кілька тореро, проте Штіллерові досить і самої Сибіли. Бик, чорний як смола, стоїть наче посеред велетенської лійки. Бій розпочинається, ніби гра чи якийсь танок, плащі, що метляються перед биком, короткі й зручні, але не дуже червоні, збляклі на сонці, швидше рожеві. Бик ще не знає, що йому робите, він борониться тільки мимохідь, буцає рогами в порожнечу, то раптом зупиняється, здіймаючи хмару куряви. Досі його ще тільки дражнять, заграють, можна було б усе припинити, і чорний бик, цілий-цілісінький, тягав би собі плуга десь на андалузьких ланах. Коли Штіллер почав розповідати про пікадорів, що з’являються на своїх шкапах і списами простромлюють бикові карк, щоб збудити в ньому хіть до бою, Сибілі все те видалося жахливим. Вона мимоволі зняла капелюшка; кров, що гарячим струменем бризкає з рани, багряна кров, що блискучою стрічкою стікає по чорній шерсті засапаного бика, дуже її схвилювала. Сибіла заявила, що не могла б дивитися на справжній бій. Проте Штіллер, колишній учасник війни в Іспанії, оповідав далі: як тепер нападає поранений бик і як стару шкапу, що її розлючений бик узяв на роги, тягнуть ареною з розпореним животом, з якого клубками вивалюються кишки. Сибіла аж опустилася на канапу. «Годі!» — попрохала вона, затуливши обличчя руками. Та саме тепер, вважав Штіллер, починалася незрівнянно гарна, елегантна сцена з тими строкатими бандерильями, що про них Сибіла питалася. А що вона й далі сиділа на канапі, то Штіллерові довелось поміняти ролі: полишити бика Сибілиній уяві, щоб самому продемонструвати бандерильї. Як уже сказано, Штіллер не знімав їх зі стіни, вони, видко, лякали його, наче він сам зазнав бикових мук. Отже, він обходився без них: звів руки вгору, якомога граційніше виструнчився, став навшпиньки, щоб бути вищим, увібрав живота, щоб бик не зачепив його гострими рогами й не проколов, а тоді — хай Сибіла пильно дивиться! — гарним, витонченим рухом блискавично ввігнав бандерильї не куди попало, а саме бикові в карк. Сибілі важко було зрозуміти його захват. А він усе твердив: «Це щось та важить!» І не дав їй спокою, аж поки вона бодай кивнула головою: мовляв, правда, грація під час смертельної небезпеки щось таки важить. «А бик? — співчутливо спитала вона.— Як бик?» Він, напевне, вже збагнув, що йдеться про життя і смерть, що він не буде вже орати андалузьких ланів; стікаючи кров’ю, з шістьма такими бандерильями, що гачками вп’ялися йому в тіло, бик, уже трохи стомлений, стоїть і борониться від свого болю, струшує з себе ті строкаті палички, але надаремне. Штіллер показує їй гачки на кінцях бандерилій. «І це, по-твоєму, гарне видовисько?» — спитала вона. Штіллер не сказав, що воно «гарне», але, здається, щось його в ньому чарувало, болісно чарувало, майже зачіпало особисто. На противагу Сибілі, він не ставав ні на чий бік, але глибоко перечував бикову муку, раз навіть схопився за потилицю, наче й У нього стриміли там строкаті бандерильї. «І ось,— діловито провадив він далі,— починається останнє коло». Сибіла сиділа на канапі, не годна навіть запалити цигарку, що її вже давно встромила між губи. «Дякую,— мовила вона, показуючи на свою срібну запальничку,— я маю чим прикурити». Отже, останнє коло! Штіллер оздобив його наліпкою: грація проти брутальної сили, світло проти темряви, дух проти природи. Дух з’являється в постаті сріблясто-білого матадора, що тримає блискучу шпагу під червоним плащем не на те, щоб убити, а щоб перемогти, щоб виконати найскладніші, смертельно небезпечні фігури одну по одній, не відступаючи ні на крок. Важить тільки елегантність, боягузтво гірше за смерть, ідеться про перемогу духа над тваринним життям, і аж тоді, коли він виконає всі небезпечні фігури, за всіма приписами свого мистецтва, аж тоді йому дозволено скористатися шпагою. Арена затамовує віддих, виснажений, проте, лютий бик ще раз упізнає червоного плаща, розганяється, а сріблясто-білий матадор спиняється на місці, і ось уже шпага застромлена, натовп шаленіє, бик стоїть, розставивши ноги, очікує, тоді вклякає наперед або падає на бік, очі йому закочуються, ноги випростуються — і тепер то вже тільки нерухома купа, чорна купа м’яса; на сцену летять капелюхи, квіти, жіночі рукавички, сигари, обплетені пляшки з вином, помаранчі... Нарешті Сибіла прикурила цигарку, й розмова знову звернула на інше,..

До поцілунків не дійшло.

«Твоя дружина танцюристка?» — спитала вже згодом Сибіла, однак не дуже багато дізналася про жінку, що її Штіллер перевтілив у вазу,— атож, Штіллер поводився так, наче справді йшлося про гарну, дивовижну, але бездушну вазу, що з нею Штіллер був одружений, про якусь річ, що існувала тільки тоді, як він про неї думав, а тепер Штіллер не мав ніякого бажання про неї думати. Та хіба вона сама більше оповіла йому про свого Рольфа? В кожному разі, одного таки не сказала, що Рольф, її чоловік, того вечора був у Лондоні і додому мав повернутися аж завтра. Навіщо було збивати Штіллера з пантелику. Досить, що її саму пантеличила та «воля»... «Штурценегер показував тобі план нашого будинку?» — спитала вона, і на тобі — раптом почалася поважна розмова, бо Штіллер виявився завзятим прихильником модерної архітектури і дещо й знав про неї, принаймні досить, щоб уперше зацікавити Сибілу її власною будовою, навіть запалити її, зачарувати майбутнім помешканням. То була (каже вона) така гарна, розумна, ділова розмова, що Штіллер цілком природно сказав: «Ти ж лишишся на вечерю?» Звісно, Сибіла і в голові не покладала, що лишиться на вечерю, щонайбільше припускала, що вони разом десь перекусять у місті. «Помогти тобі щось?» — спитала вона трохи збентежено, коли Штіллер налив у каструльку води і, розмовляючи далі про архітектуру, поставив її на старомодну газову плитку. «Ти любиш риж?» — спитав він мимохідь, запалюючи газ. Сибіла вирішила, що піде найпізніше о дев’ятій чи десятій годині, але де вже щонайпізніше. «Риж? — нарешті відповіла вона.— Ще б пак!» Щоправда, приправу до рижу по-іспанському — а бій биків можна було закінчити тільки стравою по-іспанському — Штіллерові ще треба було купити; він поспішав, щоб устигнути, доки зачинять крамниці. Зазирнувши похапцем до гаманця, який, певне, був не завше повний, Штіллер вийшов, залишивши свою гостю саму в майстерні... Протягом тієї півгодини Сибіла почувала себе якось дуже дивно. Чого вона хоче, а чого не хоче? Тепер вона могла поміркувати. Вона стояла біля великого вікна, що з нього було видно собор, курила й намагалася пригадати, де ж вона поставила свою, тобто Рольфову машину, і все не могла, стільки інших думок снувалося їй у голові. Смішно! Вечеря в майстерні — що ж тут такого? Сибіла тоді мала двадцять вісім років. Вона двічі в житті кохала, не більше й не менше, і обидва рази вривалася в чуже життя. Перший її коханий, учитель, якому вона завдячувала свою матуру, розлучився з дружиною, а за другого вона вийшла заміж. До легкого флірту вона не мала хисту. Чи цього можна навчитися? Штіллер у масці безтурботного п’єро, що з ним три тижні тому познайомилася Сибіла, до того ж митець, отже, людина без твердих моральних засад, очевидно, досвідчений джигун, одначе такий вихований, що потім не називає прізвищ, чи не найкраще підходив, щоб нагнати Рольфові, її самовпевненому чоловікові, трохи страху, якого той давно вже потребував. Проте Штіллер, здається, не схожий був на джигуна. Що ближче вона його пізнавала, то він ставав несміливіший, приємніший, а тут, у майстерні, в нього, власне, нічого вже не лишилося від безтурботного п’єро. Штіллер був дотепний, але в душі тяжко пригнічений чоловік, що теж мав на шиї невидимі бандерильї й стікав кров’ю. І був одружений. Чому він не жив разом із своєю балериною? Важко було щось зрозуміти. Чи то було невдале подружжя, чи вельми щасливе? В кожному разі, не звичайне. Що б сталося, якби Сибіла й справ, ді покохала його? А небезпека така була. Потім Сибіла сказала сама до себе: «Дурниці!» — і трохи прикрутила газ, риж уже закипів. Які чоловіки бувають різні! Сибілі ще не траплявся чоловік, що готував би для неї їжу і купував харчі, навіть не спитавшись, що купити і як готувати. Задзвонив телефон. Звісно, вона не взяла трубки. Дзвінок страшенно злякав її. Може, дружина дзвонила? Сибіла не мала підстави ніяковіти перед його дружиною. Смішно, але їй навіть хотілося, щоб та раптом прийшла до майстерні. Чи, може, то коханка дзвонила так різко, так настійливо? Лопатки на столі, повні попільнички, що їх Сибілі аж кортіло спорожнити, скрізь якесь невідоме знаряддя, не дуже чисті кухонні ганчірки, порозкидувані газети, краватка, що висіла на клямці,— все те здавалося якимось дуже, чоловічим, а бібліотечка навіть хлоп’ячою порівняно з Рольфовими академічними полицями. І Йосиф Сталін був не такий страшний, як перше, проте чужий тип, не на її смак. Сибіла тішилась усім, що її вражало. А ще більше, ніж Йосиф Сталін (здається мені), вражали її Штіллерові скульптури. Чи він правдивий митець? Сибіла призналася собі, що на виставці поминула б такі скульптури. Вона змусила себе тут не поминати їх, а якось оцінити, щоб уберегти себе від кохання. Їй не важко було оцінити їх: Пікассо вона теж не любила, тоді ще не любила, а ті речі були такі схожі на нього. Сибіла не пригадувала, чи коли-небудь надибувала його прізвище в «Ноє цюрхер, цайтунг». А якби він був не правдивий митець, то чи вберегло б це її від кохання? Сибілі дуже кортіло висунути котрусь шухляду: звісно, вона її не висунула. Натомість заходилась гортати його ескізника, вражена, що як видно з малюнків, закохалася в правдивого митця. Чого він так довго бариться? Наче з ним нічого не повинно б статися. В одній шухляді, майже висуненій, лежав усілякий мотлох, що з нього годі було скласти якесь уявлення про внутрішнє Штіллерове життя, зворушливий, майже хлоп’ячий: мушлі, закурена люлька, електричні запобіжники, дріт, шпичка чистити люльку — таке любив і її маленький Ганес. А ще різні монети, квитанції, попередження, засушена морська зірка, в’язка ключів — чисто як у Синьої бороди! — електрична лампочка, військова книжка, латки до велосипедних шин, насонні порошки, свічки, патрон від карабіна і, нарешті, стара, але гарно збережена табличка з написом: Штіллер-Чуді... Коли Штіллер зайшов із цілим оберемком паперових пакунків, Сибіла саме стояла перед знімком Акрополя на тлі чудових буряних хмар. «Ти в Греції також був?» — спитала вона. «Ще ні! — бадьоро відповів він.— Але можемо поїхати, кордон знову відкрито!» Він купив баночку крабів, червоного перцю, замість кролика якогось дробу, помідорів, горошку, сардин замість анчоусів і заходився готувати вечерю. Сибілі дозволено тільки накрити стіл, сполоскати чарки й підігріти тарілки; навіть салат він приготував сам; Сибіла мала тільки куштувати, захоплюватися та ще вимити дерев’яну миску. Як телефон задзвонив удруге, він не зняв трубки, але на хвилю його бадьорість немов пригасла. Коли духмяний риж по-валенсійському був уже на столі, Штіллер вимив руки, витер їх по-чоловічому спокійно, наче не було ніякої причини хвилюватися. Вони вперше сіли разом вечеряти. «Смакує тобі?» — спитав він, і Сибіла підвелася, витерла вуста й нагородила заслуженим поцілунком його кухарську майстерність. (Рольф не зумів би навіть приготувати яєчню!). Вони цокнулися. «Ну, за наше здоров’я!» — трохи збентежено сказав Штіллер. Потім вони поважно говорили про велику різницю між консервованими й свіжими крабами...

І т. д.

Коли на поближньому соборі вибило десяту годину, і то так голосно, що Сибіла мусила почути, вона, попри всі свої наміри, просто не могла встати й піти. «Не забувай,— саме казав Штіллер,— що я тоді був страшенно молодий. Якогось дня ти прокидаєшся й читаєш у газеті, чого світ чекає від тебе. Світ! Певне, що той, хто таке написав, був просто симпатичний сноб. Але ж раптом на тебе покладають великі надії! І вже з’являються якісь випадкові знайомі потиснути тобі руку, запобігливі й перелякані, наче перед ними стоїть молодий Давид. Смішно, але тебе вже посідає манія величності, аж нарешті, дякувати богу, спалахує в Іспанії громадянська війна!» Сибіла розуміла його. «Ірун,— оповідав він далі,— перший вилив на мене відро холодної води. Ніколи не забуду того маленького комісара. Він на мене не покладав ніяких надій. Навіть не сказав нічого, тільки глянув на мене, як на невиграшний квиток. Моє уявлення про марксизм було чистою лірикою, однак я перейшов уже солдатську муштру, вмів кидати гранати й знав кулемет. Та ще за мене поручився один приятель, чех...— Штіллер оповідав дуже повільно, налив собі к’янті й тримав повну чарку в руці.— Сарагоса,— провадив він далі,— була моя друга поразка. Я зголосився добровільно. Ми були відрізані, і хтось мав спробувати пробитися крізь ворожий вогонь. Я зголосився перший. Та мене просто не взяли! От я й лишився — доброволець, що його не взято... Можеш собі уявити, що я тоді почував?» — «Чому тебе не взяли?» «Комизилися, аж поки зголосився інший, мій приятель, чех, він був із тих, що не шукали смерті, правдивий борець... Авжеж, властиво, я тоді шукав тільки своєї смерті! Може, несвідомо, проте в мене це було на лобі написане. Коли налітали бомбардувальники, я не ховався до льохів і вважав себе за відважного. Тому й дійшло до такого, як тоді на Тахо, ти ж знаєш...» Сибіла, звісно, сподівалася, що почує, як там усе було насправді, але дарма. Штіллер кружляв навколо, плутався в додатках і доповненнях, потім спинився на топографії Толедо, а то знову вдався до політичних оцінок. «Одне слово,— сказав він,— ми, бандити, як ваші газети тоді нас прозивали, залягли в тому пустельному видолинку. Бунтівники й бандити! Дуже легко забуваєш, як усе було насправді, що тоді співала наша люба Швейцарія, наша буржуазна преса. Як вона звеличувала героїчних фашистів!» — «Справді? — байдуже спитала Сибіла.— Я не пам’ятаю, бо тоді ще лиш ходила до школи».— Можеш мені повірити,— всміхнувся Штіллер,— я тоді в Іспанії пізнав вашу Швейцарію. Та годі про це! Врешті так завше буде: вони допомагають фашизмові, як і кожна буржуазія, відверто чи тайкома. Нині їх обурює Бухенвальд, Освенцім і таке інше; побачимо тільки, чи довго так буде. Нині вони вмивають руки в швейцарській невинності, плюють на німців і торочать, що завше знали, до чого воно йдеться. Так, уже за часів громадянської війни в Іспанії, коли ми були бандити разом з Касальсом, Пікассо та кількома іншими, що їх вони тепер прославляють, уже тоді Швейцарія виступала проти фашизму! Почекаймо лишень...» засміявся Штіллер і підвівся, щоб спорожнити повну попільничку. Сибіла була вражена його тоном. «Може, ще вип’єш кави?» — спитав він. «Дивно,— сказала Сибіла,— який ти стаєш лютий, коли говориш про Швейцарію!» Вона теж підвелася, щоб бути ближче до нього,— їй здалося, що Штіллерові заманулось варити каву, аби тільки віддалитися від неї. «Почекаймо лишень,— сказав він і налив у каструлю води,— поки Німеччина, наша спритна сусідка, знову почне великі гешефти! І якщо вона ще раз захоче погратися в фашизм, Швейцарія її не підведе, неодмінно допоможе. Повір мені! Видима річ: коли якась країна озброюється, то спочатку сусідам дуже вигідно мати з нею справу. Отоді вже тримай язика на припоні! І вір, що пишуть наші газети; вони вже навчать тебе, хто бандити! Точнісінько, як тоді! Аж поки наша ласкава сусідка відмовиться жерти наш сир і носити наші годинники, бо відтоді час їм показуватимуть власні годинники. О, тоді зчиниться галас, аякже — кінець свободі, кінець гешефтам, тоді ми знову раптом станемо, вічною когортою гуманізму, як завше, носіями миру, апостолами справедливості. Як гидко. Ти вже пробач, але все це правда». Охоплений гнівом, він зовсім забув запалити газ. Сибіла помітила, але не стала перебивати його, бо не хотіла кави. «Ми просто банда негідників»,— сказав він і лаявся ще з півгодини. Сибіла, здається, тішилась, як і всім, що в Штіллерові її дивувало і вражало. «Одне слово,— по хвилі знову озвався Штіллер,— розташувалися ми в скелястому видолинку, і я мав стерегти полонених. Чогось більшого мені, либонь, не довіряли. Десь перед нами точилися бої за славнозвісний Алькансар, а я нидів у тому палючому видолинку й стеріг жменьку полонених. На щастя, тоді в мене була Аня...» Штіллер знову налив собі к’янті. «Яка Аня?» — спитала Сибіла, і цього разу теж не дійшло до порона на річці Тахо — тепер уже розмова збилась на те, що безпосередньо її цікавило. «Моє перше кохання,— пояснив Штіллер.— Наша лікарка, полька. Власне, студентка медицини, але була в нас за лікарку...» Він випив, тримаючи в правій руці чарку, а в лівій цигарку, що давно вже погасла. З його розповіді видно було, що та полька, може, й не дуже вродлива особа, страшенно йому імпонувала: ясний Розум, гаряча натура, трохи з домішком татарської крові, природжений борець, до того ж людина з почуттям гумору, що, як заявив Штіллер серед революціонерів трапляється дуже рідко, походженням з освіченої родини, перша комуністка в ній, самаритянка, що її саму, здається, й кулі не брали, а ще надзвичайно здібна до мов, перекладачка для іспанців, росіян, французів, англійців, італійців і німців — усіма тими мовами вона говорила з однаковим акцентом, але з погляду граматики бездоганно й мала великий запас слів. Крім того, вміла чудово танцювати. «...Отака була Аня,— закінчив Штіллер.— Мене вона звала просто своїм німецьким мрійником». Він скривився — мабуть, то була для нього гірка пігулка, яку ще й нині, після десяти років, він не міг стравити. «Вона кохала тебе?» — спитала Сибіла. «Не тільки мене,— відповів Штіллер і раптом похопився:— А що з твоєю кавою?» — «Ти забув про неї! — засміялась вона,— Так лютував на нашу Швейцарію!» Штіллер почав перепрошувати її. «Та годі тобі,— сказала вона,— я зовсім не хочу кави!» — «Вина ти теж не п’єш,— мовив Штіллер.— Чого ж би ти хотіла?» — «Почути про твою пригоду з російською гвинтівкою!» — відповіла вона. Штіллер, що вже підвівся був іти до кави, здвигнув плечима: «Що там розповідати. Звісно, гвинтівка була бездоганна. Я мав лише натиснути на гачок...— Далі знову, вже востаннє, пішов докладний, проте зайвий опис стратегічної ситуації, якої Сибіла однаково не розуміла.— Авжеж, тільки натиснути на гачок,— закінчив він.— А решту все тобі розповідав уже Штурценегер». Тим часом настала одинадцята година, дзигарі, що до них Сибіла майже звикла, знову почали бити. Вона не могла збагнути, чому Штіллера так гнітить пригода з пороном, відчула тільки, що та година (каже вона) була для нього наче сповіддю, якої, щиро казати, прагнула не Сибіла, а сам Штіллер. «Не розумію,— мовила нарешті вона, але Штіллер відразу перебив її: «Чому я не стріляв?» Сибіла мала на думці зовсім не те. Він засміявся: «Тому, що на мене не можна покладатися. Дуже просто! Я не чоловік».— «Чому не чоловік? Що не стріляв тоді?» — «То була зрада,— рішуче і якось нетерпляче сказав Штіллер.— Тут нема про що й говорити. Мені дали доручення стерегти порон, цілком зрозуміле доручення, я навіть домагався його. Що ще треба! йшлося не про мене, а про тисячі інших, про саму справу. Я мав стріляти. Бо чого ж я сидів в Іспанії? То була зрада,— ще раз сказав він.— Власне, вони повинні.були поставити мене до стіни».— погано розуміюсь на цьому,— призналася Сибіла.— А що сказала Аня, твоя полька?» Штіллер не зразу відповів, а спершу розказав, як він брехнею, що гвинтівка не вистрелила, виправдався перед комісаром. «Що сказала Аня? — він здвигнув плечима, усміхнувся й так завзято став м’яти цигарку, що витрусив з неї майже весь тютюн.— Нічого не сказала. Доглядала мене, поки я одужав і міг вернутися додому. Вона зневажала мене».— «Ти казав, що вона тебе кохала?» — «То була зрада,— стояв на своєму Штіллер.— Кохання не могло нічого змінити. Я виявився неспроможний». Сибіла перечекала, поки він виговорився, проказуючи те саме іншими словами. Нарешті він замовк, налив собі вина й випив. «Ти ще ні з ким не говорив про це? — спитала вона.— Навіть зі своєю дружиною?» Штіллер похитав головою. «Чому? — не вгавала вона.— Тобі соромно перед нею?» Він відповів ухильно: «Мабуть, жінка не годна збагнути, що це означає. Я боягуз». Літрова пляшка к’янті була вже майже порожня: Штіллер не скидався на п’яного, очевидно, звик пити. Може, теж через ту пригоду над річкою Тахо? Звісно, тепер Сибілі не можна було просто обняти його; Штіллер видався б собі незбагненним, як усі чоловіки, коли їхнім поважним учинкам протиставиш свої поважні вчинки. Штіллер, здається, вже відчув, що Сибіла зважилась думати інакше, й сказав понурим тоном, що не допускав ніяких заперечень: «Я виявився неспроможний».— «А ти сподівався,— засміялася Сибіла,— що ніколи не будеш неспроможний? — їй довелося пояснити свої слова: — Ти соромишся себе такого, як ти є. Хто вимагає, щоб ти був борець, вояк, щоб міг стріляти? Тобі здається, що там, у Іспанії, ти не витримав випробування. Хто ж тобі заперечує? Та, може, ти випробовував не себе, а того, ким ти ніколи не був...» Штіллера її слова не переконали. «Казав же я, що жінка, очевидно, не може цього зрозуміти». А Сибіла подумала: «Мабуть, я більше розумію, аніж ти б хотів». «Чого ви, чоловіки,— засміялась, вона,— завше хочете бути такі величні! Не ображайся, але...» Вона мимоволі взяла його за руки, та Штіллер начебто не так її зрозумів: у кожному разі. Сибілі здалося, що він позирнув на неї з прихованою зневагою, хоч і без антипатії; просто не взяв її поважно. Потрактував, як закохану жінку, що тільки чекає на пестощі. Вона йому заважала, так, заважала. Він погладив її по косах. Аякже — незбагненний чоловік, сповнений трагізму! Сибіла ніби заклякла від тої його ласкавої поблажливості, не могла й слова сказати. Штіллерові подобалось, каже вона, ятрити свою рану, він не хотів відмовитися від такої втіхи.. Стояв на своєму — й годі. Не хотів, щоб його кохали. Боявся кохання. «Тепер ти знаєш,— докінчив він і зібрав чарки,— чому я не стріляв. Навіщо той анекдот про гуманізм? Я просто не чоловік. Мені ще роками снилося, ніби я хочу вистрілити, але не можу. Мабуть, тобі не треба пояснювати, що це означає: це типовий сон імпотента». Останні слова він сказав уже з кухоньки за переділкою, і вони боляче вразили Сибілу. Вона підвелася, жалкуючи, що прийшла до його майстерні. Їй було і сумно — хоч вона не показувала того,— і шкода Штіллера. Чому він не хоче, щоб його кохали, кохали по-справжньому? їй лишалося тільки грати ролю, яку їй накинув Штіллер, базікати, як наївна, весела дурепа. Штіллерові треба було вийти.

Вона рада була б довіку вже його не бачити.

Коли він повернувся зі сходової клітки під неминучий акомпанемент спущеної води, Сибіла вже зачесалася й малювала губи. Навіть капелюшок одягла. Штіллер отетерів. «Ти йдеш?» — спитав він. «Уже майже північ»,— сказала вона й узяла торбинку. Штіллер не затримував її. «Ти дурень!» — раптом сказала вона. «Чому?» — спитав він від зливальниці, де мив руки. «Просто дурень, та й годі,— засміялася Сибіла.— А чому, я не знаю». Штіллер непевно позирнув на неї, витираючи руки. Вони обоє не знали, що говорити. Штіллер довго витирав руки. «Ходи,— сказала Сибіла,— поїдемо кудись».— «Куди?» — «Куди-небудь. Я маю внизу машину, тільки, здається, не замкнула її. Думаю, ніхто не завважив». Штіллер засміявся, ніби вона була наївна дівчина. З його обличчя не можна було прочитати, що він надумав; у кожному разі, він відчинив на кухні віконце, щоб випустити дим з майстерні, мовчки взяв свого брунатного плаща, плеснув по кишенях, як завше, коли перевіряють, чи є там ключі, тоді ще раз позирнув на Сибілу, теж не знаючи, що вона надумала, й вимкнув світло...

Наступний день був не легкий для Сибіли, чи, радше, по-химерному легкий. Якийсь сільський заїзд уночі, де на стінах висіли не бандерильї, а, мабуть, вишиті хрестиком вислови з біблії чи сентенції на зразок: «Чого сам не любиш, іншому не чини!», «Чесному всюди честь!» абощо, одне слово, сільський заїзд уночі, де, либонь, пахло сушеними грушами і під віконцем удосвіта співав півень, а з другого боку — її затишний дім з малим Ганесом, що був хворий на горло, проте вже одужував, два чудові світи; її тільки бентежило, що можна було перейти з одного світу до другого без ніякого мосту. Десь опівдні вона зателефонувала, щоб переконатися, що Штіллер справді існує. А тоді, як можна собі уявити, вийшла надвір, на город!.. Була весна, стільки роботи — копати, садити, підрівнювати, гребти, а земля сохла, наче влітку. Сибіла витягла розбризкувача й примостила його на моріжку, щоб зволожував наброщені кущі. Сусідка сказала, що таке поливання шкодить тендітним брунькам, отож Сибіла перетягла розбризкувача в інше місце, де він нічому не міг зашкодити, а поливати город конче треба, і хай собі шановна сусідка, що все знає найкраще, навіть прогноз погоди, хоч гопки стає, їй байдуже. І взагалі, чого б ото я скрізь пхала свого носа! Ганес пам’ятав її вчорашню обіцянку купити йому бамбука та блакитної бібули й зробити змія; їй було прикро, що вона забула. Вона пообіцяла завтра поїхати до міста та ще й на додаток піти з ним до цирку, як тільки цирк приїде, а сьогодні взяти його з собою на аеродром зустрічати татка. Взагалі Сибіла відчувала потребу ущасливити усіх людей, і Каролу, служницю-італійку, також — хай собі гуляє сьогодні, атож, господарі повечеряють у місті. Який же чудовий день! Сусідка теж тішилась годиною. Жовті форситії аж світилися, магнолія й собі починала цвісти, а розбризкувач навіть вичарував невеличку приватну веселку. А потім, після чотиригодинної завзятої роботи на городі, Сибіла знову скупалася під душем і перебралася. На аеродром вони приїхали зарано. Горло в Ганеса вже не боліло, і він дістав морозиво, але курточку вона йому нізащо не дозволила скидати, аби хвороба не вернулася знову. А скільки там виявилося літаків! Можна було полетіти до Афін, до Парижа, навіть до Нью-Йорка. Сибіла не сумнівалася, що Рольф відразу впізнає все з її обличчя. Крім того, він був найближчий, єдиний чоловік, що йому вона могла признатися й хотіла признатися. Літак спізнювався на сорок хвилин, Сибіла мала досить часу, щоб подумки сказати йому все, що потім насправді ніколи не було сказане. Бо ту мить, як гучномовець лунко оголосив, що прибув літак з Лондона, і як із нерухомої машини вийшов гурт чужих людей разом із стюардесою, що вела їх до митниці, наче нічого й не сталося, і як Сибіла, тримаючи за руку малого Ганеса, побачила з тераси Рольфа, що роздивлявся навколо, а тоді, помітивши свою родину, став махати газетою,— ту мить у Сибіли все наче завмерло, і вона навіть не помахала йому у відповідь. Вона сама не знає, але Рольф потім запевняв, що не помахала, навіть не кивнула головою. Її раптом посіло почуття: що йому до того! А як митні формальності затягнулися, її почало ще й трохи дратувати, що такі зустрічі після кожної подорожі Рольф вважає за цілком звичайну річ. Саме тепер Сибілі потрібне було те роздратування, щоб захиститися ним. Помахав газетою, аякже! Але ні сліду радісного подиву — просто вважає за своє право, що на аеродромі на нього чекає дружина. Це так розлютило Сибілу, що, коли він вийшов із митниці й поцілував її, вона наставила йому не вуста, а щоки... «Що нового?» — як завше, спитав він. Коли вони йшли до машини, Сибіла відчувала, що в неї підгинаються коліна. Під час вечері в місті, щоб розповісти йому якусь новину, Сибіла завела мову про Штурценегера, їхнього архітектора, про те, як йому неймовірно пощастило, про якесь замовлення в Канаді чи де там. Потім, Штурценегер радив їм конче подивитися якийсь фільм, а сьогодні він іде востаннє. Звичайно після своїх подорожей Рольф бував дуже веселий і бадьорий, наче повертався просто від життєдайного джерела, а тепер, бачивши, що вона ще бадьоріша за нього, відразу почав удавати стомленого, поскаржився на сильний вітер над каналом і захотів додому, поводився так, наче вернувся не з Лондона, а з фронту, як герой, що за ним треба упадати. Сибіла, хоч і не давала того взнаки, була трохи вражена, завваживши, що дивиться на Рольфа не так, як завше,— не байдуже, але без страху, що він приховує щось від неї, без облудної думки, що вона б не могла жити без нього, а проте не без ласкавої щирої ніжності, змішаної зі співчуттям, отже, з певною поблажливістю, якої вона зовсім не хотіла, а все ж раптом відчула її швидше, ніж Рольф, відчула з того, як змінився її голос. Аби показати, що вона не конче має поділяти його втому, Сибіла вголос міркувала, чи не піти б їй на той фільм самій. Рольф не заперечував. Вона не пішла — не через те, що її мучило сумління, навіть тепер, віч-на-віч з чоловіком, вона ні в чому собі не докоряла,— але з чисто материнського почуття. Потім у машині, що її вела Сибіла, не Рольф поклав їй руку на плече, а вона йому, хоч, як уже сказано, Сибіла сиділа за кермом. Він сказав: «Ти маєш чудовий вигляд». Вона відповіла: «Я й почуваю себе чудово». І з полегкістю подумала, що тепер уже Рольф знає все. Та проте час від часу позирала на нього, не ймучи віри, що чоловіки можуть бути такі нездогадливі. Доходило майже до смішного. Мабуть, то була тяжка (для Сибіли) хвилина, коли Рольф, батько її дитини, поставив у передпокої свої речі й повісив плаща, щоб переночувати тут, під одним дахом з нею. Жах, та й годі! Сибіла мало не вибухнула плачем, але й цього він не помітив, а став розповідати про раптове зубожіння Британської імперії. Сибіла вже вклала Ганеса спати, помолилася з ним. І тепер не мала ніякої поважної причини втекти від раптового зубожіння Британської імперії. Вона не мала що сказати йому на відповідь, просто не мала, хоч би й хотіла. Але ж як перебути цей вечір, як, коли з Рольфовою нездогадливістю, що її Сибіла просто не могла збагнути, змовчати все було так легко, а одначе неможливо? Рольф стояв у кухні перед холодником, дістаючи пиво, й питав Сибілу, що була десь у другому кінці помешкання, чи не їздила вона за його відсутність на будову. Сибіла поклала собі вийти з дому, нечутно відчинити двері, поки Рольф пив на кухні пиво та балакав про будову, й кудись податися, не до Штіллера, а куди-небудь. Рольф, певне, почув, як брязнула клямка, вийшов з кухні й побачив її в пальті, з ключами в руді, зблідлу чи зашарілу, але якось дивно спокійну. «Собаку треба вивести!» — пояснила вона, і Рольф поставив своє пиво, щоб повести надвір собаку, слухняніше, ніж завше. Чи справді він ні про що не здогадувався? Чи тільки вдавав? Чи йому байдуже було? Чи, може, він був дурний, безпросвітно дурний або ж такий самовпевнений, що гадав, ніби проти нього не годен устояти жаден чоловік, чи як іще пояснити його поведінку? Сибіла сиділа в пальті. До того ж їй здавалося, що Рольф має навіть слушність, що її вчинок нічого не важить, нічого в нього не відняв. Але знати він повинен! Дальша мовчанка, хоча б вона тривала годину, чверть години, отруїла б усе, що в неї було з Рольфом. Вона заплакала. Може, все ж таки жалкувала? їй стало соромно перед Штіллером, що був тепер так далеко, вона боялася щораз ближчої хвилини, коли Рольф повернеться з собакою і коли вона признається йому, боялася, що применшить учорашню ніч до зради, зради Штіллера й самої себе. Вона вже бачила: Рольф обняв би її, зрозумів би, був би поблажливий, все забув би, не взяв би до серця її невеличкого безглуздого інтермеццо, а вона, зрадниця, зненавиділа б його за свою власну зраду. Чи ж не чесніше просто все примовчати? їй раптом здалося, що все, з чого складається домівка, перешкоджає їй бути щирою. Чому тут нема Штіллера! Рольф здався їй такий дужий, такий незвичайно дужий не тому, що на його боці стояло «право», а просто тому, що він був присутній. Штіллера наче привалили сотні речей — це піаніно, ці меблі, килими, книги, холодник, різний мотлох, що наче виступав за Рольфа мовчки, вперто, неухильно. Їй здалося, що домівка — це фортеця, вишукана підлість. Коли Сибіла намірилась потелефонувати до Штіллера, щоб почути його голос, до неї долинув гавкіт, і вона поклала трубку. Нарешті вона скинула пальто, знемагаючи з утоми, готова по-жіночому капітулювати, просто полишити, котрий із двох чоловіків переможе один одного, а тим самим здобуде перемогу й над нею. Коли Рольф зайшов, вона була заглиблена в хатні справи. Рольфові здалося, і начебто слушно, що їй навряд чи треба було саме тепер перевіряти місячні рахунки від молочара й різника, він вважав, що це нечемність супроти чоловіка, який допіру повернувся з Лондона, і насупився. Скидалося, що вечір мине в буденному подружньому настрої, отже, мине кепсько. Власне, Рольф сам був винен, що на цьому не скінчилося. Він пошпурив шклянку до зливальниці. «Що сталося?» — запитала Сибіла. З її тону він виснував, що його люба Сибіла, людина несьогосвітня, знову його підозрює, і теж стратив терпець. Рольф вважав її підозру такою, дріб’язковою, міщанською, що ще раз (але виразно натякаючи, що востаннє) виголосив свою «лекцію» й не дав себе перебити, о ні! Сибіла повинна врешті подивитися ширше на подружжя, повинна довіряти йому, зрозуміти, що він її кохає, навіть як часом у дорозі й зустріне якусь іншу жінку; до речі, цього разу такого не трапилось, проте йому, як і всім чоловікам, найперше йдеться про сам принцип. Тож він сподівається, що Сибіла зуміє розважніше підійти до подружнього життя, збагне, що й у подружжі необхідна певна воля. Він не бажає, щоб йому влаштовували сцени ревнощів. Та ось і це минулося. Сибіла хотіла запевнити, що розуміє його так, як ніколи, і нітрохи не ревнує; однак це була б і правда, і видимий глум, отже, вона не могла нічого сказати, взагалі нічого. Хотіла тільки якнайшвидше лишитися сама. Ситуація була жахлива, все вже оберталося на комедію. Сибіла, ласкаво цілуючи його в чоло, відчула над ним перевагу, і їй стало соромно. Вона мимохіть замкнула двері. Її щастя не було примарне, як тільки Сибіла лишилася сама, воно знову сповнило її своєю дійсністю. Вона не заспівала лише з тактовності. Та все одно її німе щастя чути було, мабуть, крізь усі стіни, і чоловік, хоч і сказав усе, що вважав за потрібне, не міг заспокоїтись. Замкнені двері його вразили: він наполіг, щоб Сибіла впустила його ще раз до своєї кімнати, і аж як він, наче той самаритянин, що несе розраду, сів до неї на ліжко, певне, сподіваючись побачити її заплакану, а натомість вражено помітив, що вона сяє зі щастя, то почав про дещо здогадуватись. «Що сталося?» — запитав він. Сибіла не могла добрати відповідних слів, вона тільки сказала: «Ти сам уже знаєш». Рольф теж не придумав нічого мудрішого й спитав: «Ти була в якогось чоловіка?» Сибіла притакнула, радіючи, що зламала неприємну мовчанку, їй стало легше, й вона аж тепер відчула цілковите щастя. Рольф спантеличено дивився на неї. Вона попросила нічого більше не розпитувати й лишити її саму. Рольф сприйняв її слова (так каже Сибіла) на диво спокійно. Навіть виїхав на кілька днів, щоб не дратувати її, за що вона була йому щиро вдячна. Повернувшись (так каже Сибіла), він теж був на диво спокійний.

Мені не випадає змальовувати щастя, що його закохана Сибіла, дружина мого прокурора, зазнала чи сподівалася зазнати наступними тижнями. Навряд, щоб те щастя було таке велике, як у своїх мовчазних ревнощах уявляли собі зацікавлені особи: з одного боку — Юліка Штіллер-Чуді, а з другого — мій приятель прокурор. Відомо, що кохання без даху над головою, кохання без щоденного спілкування, кохання, що мусить обмежитись тільки хвилинами жаги, рано чи пізно стає тяжким випробуванням. Обійми серед високої пшениці чи в темному лісі спочатку хвилюють, здаються романтичними, а далі смішними, принизливими, не допомагає навіть взаємне почуття гумору. Адже ж вони були не гімназисти, а дорослі люди, чоловік і жінка, обоє вже одружені... Сибіла (так вона каже) розуміла, чому Штіллер не хотів приймати її в майстерні, де йому все нагадувало про хвору Юліку. Вона шкодувала, бо його простора, ясна майстерня, як уже сказано, дуже їй подобалась, але розуміла його. Сибіла все дала б за те, щоб її суперниця була здорова, рівноцінна жінка, з якою можна було б приятелювати або відверто боротися. Нехай би то була навіть ревнива фурія, що в кожному товаристві закладає свої моральні міни, або кумедна істеричка, що нахваляється отруїтися газом, чи моторна дурепа, що відразу винагороджує себе подружньою зрадою,— для Сибіли було б краще, ніж хвора жінка, що тихенько собі поїхала до санаторію в Давос, полишивши здорових почувати себе ніяково в кожному випадку, до того ж жінка, що її Сибіла в вічі не бачила, якийсь привид! Але так уже вийшло, і на Штіллерову майстерню не можна було розраховувати. Де ж могли вони ще зустрічатися, як не на лоні природи та в кількох заїздах? Сльотливий тиждень для їхнього кохання був такою самою катастрофою, як для літніх кінотеатрів та всіляких там снів літньої ночі: заїзди почали повторюватися, дороги навколо міста вже не вели нікуди, розмови їхні ставали меланхолійні, дотепні, але меланхолійні — одне слово, далі так тривати не могло...

Але вони справді кохали одне одного.

«Знаєш що,— сказала якось Сибіла,— поїдьмо до Парижа! — Штіллер невпевнено усміхнувся.— Можеш не турбуватися, я саме вертаюся з банку,— додала вона.— Нам треба тільки поглянути, коли від’їздить потяг». Штіллер попросив у кельнера розклад. Потягів до Парижа не бракувало. А раз, десь у липні, вони справді добралися аж до перону й посідали на лавку під електричним годинником, з квитками в кишені, із щіточками до зубів та паспортами у валізках. «То ми їдемо чи не їдемо?» — спитав Штіллер, наче вагалася тільки вона, а він ні. Кондуктор уже став ходити від вагона до вагона. «Заходьте! — вигукнув він.— Прошу, заходьте!» їй було шкода Штіллера. Що він нарешті зважився виконати її бажання, вона не сумнівалася, але раптом сама втратила бажання: їй заважала якась його запеклість. «А Юліка?» — спитала вона. Тим часом стрілка електричного годинника стрибала з хвилини на хвилину. Насправді (як каже Сибіла) Штіллер був радий, що вагалась — принаймні так здавалося — вона, тимчасом як він, тримаючи в руці її валізку, був просто втіленням чоловічої рішучості. Кондуктор зачиняв уже двері вагонів. Сибіла не рушала з місця, вона відчувала, що той привид незримо присутній коло них, а їй не хотілося гуляти по Парижу з привидом... Потяг від’їхав; вони лишилися на пероні, поклавши собі, що Штіллер спочатку з’їздить у Давос, відверто поговорить з хворою Юлікою. Іншої ради не було.

У серпні Штіллер поїхав у Давос.

Із свого боку, Сибіла почувалася цілком вільною, хоч (як вона каже) дивовижний спокій чоловіків просто дратував її. Кожного разу за кавою, коли Ганеса вже не було з ними, вона чекала на якусь розмову. Але даремно. Якось Рольф сказав: «Якщо в тебе на четвер на вечір нічого не заплановано, то в соборі богородиці має відбутися органний концерт...» Сибіла поралася коло машинки до кави. «Заплановано»,— відповіла вона, і на цьому розмова про органний концерт скінчилася. Вона ладна була задушити Рольфа; він давав їй таку волю, Що аж ображав її. «Я тебе не розумію,— не витримала Сибіла, не він.— Ти ж добре знаєш, що я когось кохаю, що бачуся з ним майже щодня, і навіть не спитаєш, як він зветься. Це ж просто комедія!» Рольф засміявся: «Ну, то як же він зветься?» На таке поблажливе запитання Сибіла, звісно, не могла нічого відповісти, і вони замовкли, чекаючи на каву. «Я вже казав тобі,— озвався Рольф,— що мене хочуть перетягти до прокуратури...» Рольф завше мав на що звернути розмову, на щось важливе, ділове. Нарешті кава в скляній кулі закипіла, засвистіла пара. І з Рольфом теж, казала вона собі, так далі жити не можна. Між іншим, раптом набули великого значення гроші: не для Рольфа, а для Сибіли. В глибині душі їй дошкуляло, що Штіллера анітрохи не бентежило те, що Сибіла все собі купувала за Рольфові гроші. Звісно, Штіллер майже нічого не заробляв і не міг піти по гроші до банку, вона розуміла це, а проте, всупереч здоровому глуздові, в глибині душі була ображена. Штіллер щонайбільше кепкував, що вона — розбещена дама, мацав новий крам, хвалив її смак, але ні разу в нього не з’явилася думка — Сибіла, звісно, відразу ж би лагідно заспокоїла його,— що вона просто не може далі жити на утриманні свого чоловіка. Штіллерові це не заважало, так само, як і Рольфові. Часом (каже Сибіла) обидва вони здавалися їй неможливими. Якось вона не витримала: «До речі, мені треба грошей, і то чимало. Ми хочемо перебути цю осінь разом у Парижі...» Вона збоку зиркнула на Рольфа: він мовчав. Сталося те, чого Сибіла найменше сподівалася,— тобто не сталося нічого. Вона налила кави й поставила перед ним. «Дякую»,— сказав він. Або Рольф має щось проти того, щоб вона їхала до Парижа з іншим чоловіком (за Рольфові гроші), або не має — якоїсь третьої можливості, здавалось їй, бути не може. Вона собі теж налила кави. «Ага,— сказав лиш він,— хочете до Парижа». Вона не поскупилася на пояснення: «Не знаю, на скільки, може, на кілька тижнів, а може, й надовше...» Рольф не схопився з стільця, не брязнув філіжанкою об стіну, а вже годі й казати про те, що він не впав на коліна й не став просити Сибілу нарозумитись і лишитися з ним. Де там! Рольф із своїм сміховинним спокоєм! На хвильку він почервонів: певне, гадав, що історія з п’єро вже скінчилася, аж маєш — треба миритися з фактом, що дружина й далі зраджує його й почувається щасливою. Але чому, в біса, треба миритися? Рольф мішав каву. Чому він не шпурнув у неї вазоном або принаймні книжкою? Коли вона помітила, що філіжанка ледь тремтить у нього в руці, то не відчула ні жалю, ні співчуття, а швидше розчарування, гіркоту, глум, смуток. «Чи ти, може, маєш щось проти? — спитала вона, підсовуючи до нього цукерницю. І виклала свої підстави: — Ти ж знаєш, що тут тільки підуть пересуди, як мене помітять. Мені однаково! Але тобі буде неприємно. А надто тепер, коли тебе хочуть призначити на прокурора! Для тебе, напевне, буде куди краще, як ми житимемо в Парижі.— Вона позирнула на нього.— Чи як ти гадаєш, Рольфе?» Він пив свою каву, помішував і пив, дмухав і пив, ніби найважливіше тепер було впоратися з тією гарячою кавою. І наче мимохідь спитав по-діловому: «А скільки приблизно тобі треба буде грошей?» Боягузливий, як і кожний чоловік, коли він сам не нападає, Рольф миттю сховався за свою діловитість. А Сибіла ж хотіла дізнатися, що він почуває, на що сподівається. Невже йому байдуже, що вона житиме в Парижі з чужим чоловіком? Чи він вважає, що так і має бути? Що таке можна стерпіти? Сибіла ж спитала йога навпростець: «Як ти гадаєш?» Тепер він стояв біля великого вікна, спиною до неї, засунувши руки в кишені, наче людина, що дивиться на пожежу. Їй здалося, що плечі в нього заширокі, голова завелика й надто кругла; вона стрельнула просто в його спокій — сказала непитана: «Я його кохаю. Ми кохаємо одне одного,— додала вона,— а то б не їхали разом до Парижа, повір мені, я не легковажна жінка». А тоді чоловікам завше треба йти на роботу, авжеж, уже десять хвилин на третю; засідання — фортеця їхньої недоступності. Сибіла вже знала. Якби Рольф тепер не пішов на роботу, то ціле людство опинилося б у страшному безправстві. «Ти повинна сама знати,— коротко сказав він,— що тобі краще робити». Потім, надівши пальто — гудзики він позастібав не в ті петельки, Сибілі довелось їх перестібати,— додав трохи сумно: «Роби, як знаєш!» І пішов... Сибіла, зоставшись сама, заплакала.

Отже, з цього погляду Сибіла була вільна.

Тим часом Штіллер повернувся з Давоса, нічого не залагодивши, й поводився так, наче його балерина помирала. Звісно, за таких умов годі було й думати про Париж. Вони знову сиділи на узліссі, навкруги косили доспілу пшеницю, минало літо, над блакитним озером громадилися хмари, серед гарячої тиші гудів джміль; над ланами мріла блакитна мла, на подвір’ях кудкудакали кури, навколишній світ здавався простим і прекрасним, він будив у серці радість, просто захват. Тільки їхнє щастя (чи те, чого вони сподівалися від свого кохання) було таке складне! Вони мовчки сиділи на землі, двоє віроломців, ніжно сплівши пальці, кожне з травинкою в гірко стулених, устах, і їм здавалося, що в цьому світі.одне тільки було б нескладне: подружжя, не з Рольфом і не з Юлікою, а їхнє подружжя...

У спокійних, без тіні гіркоти розказаних мені спогадах цієї чудової жінки — я, звісно, пишучи, весь час бачу її такою, як недавно в клініці, коли приносив їй косарики: в блакитному плетеному фотелі, в жовтому халаті, що дуже пасує до темних кіс,— є одна деталь, що вельми вразила б Зниклого Штіллера, а саме: що Сибіла того літа чи осені чекала від нього дитину, не сказавши йому того (тепер їй було б уже шість років)...

Я протоколюю:

То було у вересні. Штіллер був страшенно заморочений підготовкою до виставки: високопоставлені особи вважали за потрібне, ба навіть за необхідне, щоб Штіллер знову виступив перед громадськістю. «Я не заважаю?» — спитала Сибіла, коли він привітав її майже звичним уже поцілунком і заходився далі обпилювати якийсь цоколь. Вона дивилася на нього. Сибіла вважала, що чоловік ніколи не буває такий гарний, як тоді, коли працює фізично. «Я не хочу тебе відволікати,— мовила вона,— але мені треба було тебе побачити нині...» Більше вона нічого не сказала, бо Штіллер зовсім не здивувався, що в неї виникла така потреба. Найважливіший тепер був цоколь. «Коли ж той добродій із салону прийде?» — спитала Сибіла. Вона пробувала зацікавитись. За вікном був блакитний, лагідний вересневий день. Треба ще було зробити щонайменше дев’ять цоколів, тоді пофарбувати їх або полакувати, а це не така проста справа: невдатний цоколь може дуже зашкодити. Ще стільки того лакування, і знову ж — із кількох щасливо полакованих цоколів треба було здряпати лак! Ось про що тепер ішлося. «А свою дружину,— спитала Сибіла,— ти теж виставиш?» Вона поралась коло чаю, що вже закипав, отже, також мала роботу. «Я тобі щось принесла,— сказала вона,— сама пекла!» І показала йому свіжий пиріг. Штіллер був зворушений, хоч навіть не глянув на нього, й почав розмову про містифікацію. Сибіла не бачила ніяких змін у його скульптурах; чого ж це раптом вони мали бути тільки містифікацією? До того ж він дістав листа від охоронця одного музею, гімн на свою честь; аж страшно робилося, що Штіллер від такої хвали землі не торкатиметься. «Чай готовий»,— сказала Сибіла, чекаючи на нього. Вона ніколи не думала, що до художньої виставки треба так готуватися, як до інвазії (Рольф оповідав їй за кавою про Черчіллеві щоденники), і.їй стало шкода Штіллера. «Як тобі плакат?» — спитав він, шліфуючи цоколь. Сибіла ще не помітила начерку плаката на обгортковому папері. «А треба ще й плакат?» — здивувалася вона. І справді, то був звичайний плакат, такий, яким рекламують виступ Фуртвенглера чи порошок «Персіль». Їй було страшно уявити собі — на кожному рекламному стовпі підпис: «А. Штіллер», що його вона так любила, тільки збільшений, наче крізь лупу. Чи чоловіки взагалі не мають сорому? Якби хоч його та виставка тішила, а то ж сам лаявся. Навіщо ж він рекламує її? Штіллер пив чай стоячи, їв Сибілин пиріг і розмовляв, не помічаючи, що додолу сипались крихти... Сибіла скоро пішла від нього; їй здавалося, що тепер він не надається на батька. Вона була вдоволена, що Штіллер не просто відпустив її, а сказав, що чекатиме о п’ятій коло озера. Вона була щаслива, що того дня ще раз побачить його. Просто, щоб якось згаяти час, вона йшла вересневою Бангофштрасе від вітрини до вітрини, від крамниці до крамниці, аж поки знайшла найкращу краватку в цілому Цюріху. Та згадала, що Штіллер, на жаль, не має сорочки до такої краватки. Тож купила й сорочку.

На вітрильнику (каже Сибіла) Штіллер завше поводився, як хлопчак: був такий самий поважний, але не заглиблений у думки, так само безжурно й радісно грався своєю іграшкою. Він стернував і направляв вітрило, а Сибіла лежала на носі човна, затопивши руку або ногу у збурену воду. Тут, на озері, вони були вільні, привид їх не переслідував. Берег губився в осінній млі, вітрильник блищав у лагідному призахідному сонці, на сході небо вже заступив фіалковий присмерк, а вода біля їхнього човна стала тінява, сливе чорна під ясною поверхнею. Сибіла підперла голову рукою, щоб ловити обличчям сонячне проміння, яке падало дедалі скісніше, чула, як під човном хлюпала вода, коли десь неподалік катер здіймав хвилі, і дивилася блискучими очима на Штіллера, свого заклопотаного стернового: на його обличчя, вузьку голову, русявий, скуйовджений вітром чуб — ні, він їй дуже подобався, цей чоловік, що, може, був уже батьком її другої дитини. Як Рольф поставиться до такої новини? Власне, їй було однаково. До речі, Рольф завтра обійме свою посаду прокурора. Які ж вони здібні! Кожен по-своєму. І Сибіла поклала собі бути розважною і вдоволеною. Попри все. Вона ж бо ще молода. На все свій час. Якось воно та буде! Може, народиться дитина, а може, помре Юліка, а може, з неба спаде зірка і все направить. Як завше на вітрильнику, вони розмовляли мало. Над озером гуло рухливе місто. Школярі вимахували хусточками з катера, що возив їх на прогулянку, світ, на який вона дивилася лежачи, взагалі складався з барв і блиску, з гри тіней, з тиші і згуків. То була не така година, щоб на щось зважитись. Чому не можна кохати двох чоловіків? Штіллер був їй ближчий, він не належав до тих, що підкоряють. А Рольф належав. Може, це й страшно, але з певного погляду простіше. Рольф не трактував дружину, як сестру. Раз вони наскочили на кугу, аж дно зарипіло, і Штіллер, що саме говорив про свою виставку й через те був неуважний, перепросив її. Рольф ніколи не перепрошував, вважав, що завше має слушність. За Штіллера можна було боятися, а за Рольфа ні. Якби їх скласти докупи, ото був би чоловік! Часом Рольф здавався їй величезним собакою, сенбернаром, що його краще не брати на шворку, щоб часом тебе не перекинув. Штіллер здавався їй братом, навіть сестрою... Несподівано похолоднішало. Сибіла підвелася, рушила хистким човном до Штіллера, обняла його за голову мокрими руками й стала цілувати. Він випустив линву, вітрило залопотіло. «Що сталося?» — спитав він. Сибіла й сама ще не знала.

— Чоловіки смішні! — ще й нині каже Сибіла.— Та вже мені ваша поважність! Цілими годинами, днями, навіть цілими тижнями здається, що ви нічого більше не хочете, тільки бути поблизу коханої жінки, нестямно шукаєте тієї близькості, можна подумати, що вас не лякає ніяка небезпека, ви не боїтесь бути смішними, а вже А поготів бути жорстокими, як вам хтось заступить дорогу, для вас наче існує тільки жінка, кохана жінка,— аж раптом, наче за помахом руки, все міняється, раптом виявляється, що засідання теж важливе, таке важливе, що йому улягає все. Раптом ви починаєте нервуватися, вважаєте, що жінка ніжно зав’язала вам світ. Я знаю! Добре знаю, як ви по-дурному зважаєте на всіх людей, тільки не на жінку, що вас кохає. Аякже, ви так поважно трактуєте життя! Міжнародна конференція юристів, музейний охоронець, раптом з’являються справи, що їх ніяк не можна занехаяти. І горе жінці, що цього не розуміє або ще й сміється! А тоді знову, наче на помах руки, ви станете, як малий Ганес у бурю. Що, неправда? Ті самі чоловіки приходять до нас, і їм треба покласти голову нам на плече, аби не вдатись у розпач, аби відчути, що вони в цьому поважному світі не цілком загубилися разом зі своїми прокурорськими посадами й мистецькими виставками, що ще хоч трошки комусь потрібні... Дивні ви люди, їй-богу! — сміється Сибіла.

Одного ранку наприкінці вересня Штіллер зателефонував їй: «Збирайся, ми їдемо до Парижа». Вона не повірила своїй трубці. «Ти не жартуєш?» Він весело відповів: «Чого б я мав жартувати?» Ще не певна, чи Штіллер не жартує, та вже трохи радіючи, вона спитала: «Коли?» І знову почула веселий голос: «Завтра, сьогодні, коли хочеш». (Розклад потягів до Парижа вони ж бо знали напам’ять; серед них був і нічний потяг, що вдосвіта проїздив паризькими околицями, тоді сніданок у барі на Східному вокзалі разом з робітниками ранкової зміни, кава з булочками і, нарешті, никання просторими ринками, повними городини й риби,— невже все це раптом справдиться, наче в казці?) «Я зараз їду до тебе!» — сказала Сибіла, та виявилося, що поїхати не так просто: перед полуднем до Штіллера мав ще прийти музейний охоронець, а пополудні Сибіла обіцяла повести Ганеса до цирку. «Отже, після цирку!» — сказала вона і поклала трубку, збентежена, як людина, що отримала нагороду, спустошена раптовим Щастям...

Нарешті справа наче зрушила з місця!

«Як ми зробимо? — запитав Рольф, коли вони пили каву.— Треба замовити машини на меблі. На коли тобі краще? Бо я не маю наміру брати на себе весь клопіт із переїздом. Ти будеш тут другого тижня?» Сибіла дуже добре розуміла, чому він поспішає, хоч їй самій той переїзд був дуже не до речі. «Ну так, я розумію,— відповіла вона,— але сьогодні ще не можу тобі сказати, чи буду».— «А коли зможеш?» — «Завтра!» — «Чому ти так нервуєшся?» — «Я не нервуюсь,— відповіла вона.— Чого б я мала нервуватися?» Сибіла сподівалась перечекати, поки ухвала визріє сама, аж раптом маєш — ультиматум, двадцять чотири години на роздуми! А йшлося ж про все, що їй було дороге на цьому світі, про Штіллера, про Рольфа, про Ганеса і про ще не народжене життя, про людей, рідних її серцю, і про неї теж, про те, чи зможе вона сама вибрати свою долю. Так, про те! А завтра Рольфові треба знати, чи замовляти машини на меблі, завтра за кавою... Дитяча вистава в цирку (каже Сибіла) була для неї зовсім не забавкою, саме там вона зважилась — на Париж, на Штіллера, на ризик. В денному світлі цирк видався їй набагато убогішим, просто жалюгідним, всюди впадало в око, що його помпезність дуже пошарпана; тим приємніше було бурштинове світло під осяяним сонцем наметом, амфітеатр, повний строкатих, галасливих дітлахів, духовий оркестр, пах тварин і зрідка рев, наче з пралісу. Сибілі все здавалося прекрасним. У Парижі, міркувала вона, знайде якусь роботу, байдуже яку, уже як ризикувати, то ризикувати. Сибіла не боялася. Клоун, що розпочав виставу, вважав, очевидно, дітей за дурних дорослих і не мав великого успіху; Ганес, що був уперше в цирку, стежив за нерозумним дядьком і навіть не усміхався, тільки зловтішно радів, коли той спотикавсь, і не хотів, щоб він знов виходив на сцену. Сибіла мала піти й сказати йому, щоб Він більше не з’являвся. Далі почалися стрибки тигрів: ляскіт батога, хрипке пирхання. Сибіла зачаровано дивилася на сцену, забувши на хвилю навіть про Париж, а Ганес, смокчучи цукерок, допитувався, навіщо ті страшні звірі весь час стрибають, крізь обручі. Він не бачив у тому ніякого глузду. Натомість нерпи захопили його. Сибілі, що й так мала що вирішувати, довелося ще зважувати, чи не хотіла б вона стати нерпою. Як коні почали танцювати вальс, Ганес захотів додому. Сибіла могла вже спокійно піти до Штіллера. Але не пішла. Ще ні! І саме тоді, як життя сімох чоловіків повисло на усміхнених щелепах дівчини з трапеції, Ганес помітив унизу під помостом якогось неохайного чоловіка в чоботях, що вбирав табун собак у кумедні спіднички, чорні фрачки, білі шлюбні сукеньки, а ті ніяк не могли дочекатися своєї черги. Сибілі довелося взяти малого на коліна, щоб він не впав між риштунки. Здається, тоді вже вона твердо вибрала, що їй робити, хоч і всю її увагу поглинув небезпечний номер на миготливих трапеціях. Якось буде, міркувала вона. Раптом діти навколо радісно зойкнули в один голос: срібляста дівчина з трапеції покинула свою небесну гойдалку і, зробивши карколомний стрибок, заколихалася у великій сітці. І диви — ціла-цілісінька. Оркестр заграв Верді. Антракт! Ганес теж хотів вийти, як і решта дітей, проте Сибіла не рушала з місця, мов зачарована: строкато вбрана жінка, що, видимо, цим заробляла собі на життя, продавала шоколад, і для Сибіли то був найкращий номер за цілу виставу: незалежна жінка...

Незадовго перед сьомою, відвівши Ганеса додому, вона з’явилася до Штіллера, що свистів у майстерні, наче дрізд, і, спорожнивши ковану валізу, вже пакувався. Отже, не жартував, справді готувався до подорожі. Чому Сибіла прийшла без речей? Виявилося, що Штіллер «і так» мав їхати до Парижа, не сьогодні, не завтра, але скоро, з приводу однієї бронзової скульптури, яку можна було вилити тільки в Парижі і яка — охоронець теж так гадав — на майбутній виставці була просто необхідна. А Юліка? Він мав такий чудовий привід поїхати до Парижа, що Юліка не матиме причини хвилюватися й наганяти собі гарячку через цю подорож. Сибіла зрозуміла. Вона просто сказала: «Ні». Штіллер образився. «Я їду...» — «Добре — сказала вона їдь». Він вважав, що то смішно. Стільки говорили про Париж, мріяли, а тепер... «Прошу,— сказала,— їдь!..»

Штіллер поїхав (бо й так мав їхати), сподіваючись, Що Сибіла пожалкує і приїде потім. Сибілу вже не цікавили його сподіванки. Другого дня, п’ючи каву, вона заявила Рольфові: «Я не їду до Парижа». Рольф силкувався на радощах теж не втратити свого хваленого спокою. Вона додала: «Але я їду на тиждень до своєї приятельки в Санкт-Гален». І ти ба, цього разу він таки пошпурив філіжанку об стіну. Лишившись сама, Сибіла розгорнула на колінах телефонну книгу, загасила в попільничці цигарку й знайшла номер лікаря, що єдиний їй був потрібний, тоді набрала номер і стала чекати, не чуючи навіть, щоб у неї колотилося серце. Її саму дивувала така байдужість. Так треба зробити — що швидше, то краще.

Звісно, Рольф ані на мить не повірив у приятельку в Санкт-Галені. Гадав, що його ошукують, мають за дурня, а це для нього означало кінець. Нещасливу зустріч у його канцелярії — після того, як вона виписалася з лікарні,— Сибіла пережила, звісно, трохи інакше, ніж її змалював Рольф, мій прокурор; не Сибіла вперто мовчала (як вона запевняє), а він.

Протоколюю далі:

Сибілі довелося майже годину чекати в передпокої, поки з’явилася секретарка: «Пан прокурор просить зайти». Привітавшись на порозі з ним за руку — Сибіла мала таке почуття, що впала б, якби не його рука,— вона пройшла повз Рольфа (це правда) просто до вікна, наче справді завітала сюди тільки, щоб подивитися на краєвид. «То це твоя канцелярія? — сказала вона таким тоном, немов нічого не сталося.— Чудова». Вона була просто збентежена. «Так,— відповів Рольф,— це моя канцелярія». Він приглядався до неї, ніби вона вернулася з шлюбної мандрівки. «Я хотіла б з тобою поговорити»,— мовила Сибіла з притиском. Рольф показав їй на фотель, наче клієнтці, й пригостив цигаркою, з великого пуделка на письмовому столі, так би мовити, службовою цигаркою. «Дякую,— сказала Сибіла й спитала: — Як тобі живеться?» Рольф озвався тим самим тоном, мов луна: «А тобі як живеться?» Так вони сиділи одне проти одного й курили, Рольф за своїм великим бюрком, а Сибіла як на чистому полі. Чи взагалі йому цікаво ще почути, яка вона зв’язана з ним? Хоч би іронічно спитав: «Як же тобі там жилося в Санкт-Галені?» Де там. Сказав: «Перепрошую, але за півгодини в мене переслух справи». Звісно, Сибіла ні слова не промовила. Чому він не спитав навпростець, де вона була? Або не сказав: «Ти брешеш?» Натомість повідомив тільки: «Все вже перевезено. На щастя, була гарна погода...» Чисто по-діловому, навіть без нотки докору, що Сибіла йому не допомогла. «Поки що я велів скласти твої речі будь-як,— пояснив він.— Я ж бо не знаю, як ти гадаєш спорядити свою кімнату, і взагалі...» На жаль, подзвонив телефон. З лікарні Сибіла найперше подалася до їхнього давнього помешкання. Її хода лунала в порожніх покоях, на збляклих шпалерах вирізнялися темні прямокутники там, де колись висіли картини, скрізь були сліди руїни, аж не вірилося, що вони там мешкали шість років; і все те після її легкої, потаємної, конечної, але, попри весь наркоз, тяжкої втрати, такої тяжкої, що хотілося пробі кричати. Сивілі стало страшно, й вона заплакала, наче в цьому порожньому, зруйнованому, неймовірно убогому помешканні, що, властиво, вже не було помешканням, побачила наочний підсумок свого життя. Вона спробувала зателефонувати Рольфові, та дарма, телефон уже не працював. Потім вона поїхала до їхнього нового будинку, щоб поглянути на покій, призначений для господині; там був жахливий нелад, не покій, а мебльова комора, гамузом звалені на купу картини, книги, люстра, пуделка з капелюшками, вази, взуття, швацьке начиння — бездоганні речі, але тільки речі, ціла купа, хоч підпалюй їх. Ганес не давав їй спокою а як він захотів показати їй нову татову кімнату, Сибіла спинилася на порозі. Тоді поїхала сюди. Нарешті телефонна розмова скінчилася, Рольф поклав трубку і, здавалося, пригадував, на чому вони стали. Та потім сказав: «Телефонував із Парижа якийсь пан Штіллер, мабуть твій коханець...» Сибіла тільки глянула на нього. «Думаю,— додав він,— що ти його ще застала в Парижі...» Цього можна було й не додавати, Сибіла й так уже тримала в руках торбинку, й мимохіть підвелася. «Куди ти їдеш?» — спитав він тільки. «У гори,— коротко відповіла Сибіла, згадавши плакат, що його бачила дорогою,— до Понтрезіни». І Рольф, упертий, як осел, наче йому Ще мало було комедії, справді повів її до дверей. «Роби, як хочеш»,— сказав він, піднімаючи рукавичку, що вона її впустила. «Дякую»,— сказала Сибіла. Власне, вона могла вже йти собі, авжеж, і не розуміє, чому не вийшла, а ще раз вернулася до вікна. «Мені здається, Що ми поводимося смішно,— сказала вона,— як діти.» Рольф мовчав. «Ти помиляєшся,— вела вона далі, відчуваючи потребу говорити,— ти не маєш права так мене трактувати. Ти сподівався, що я прийду просити в тебе пробачення? Ми ніколи не були подружжям, Рольфе, навіть колись не були. Ніколи! Ось про що йдеться. Властиво, для тебе воно завше було тільки стосунками між чоловіком і жінкою, не більше, в подружжя ти не вірив ніколи». Рольф усміхнувся. Сибіла й сама дивувалася з своєї мови, з свого звинувального тону. Вона говорила зовсім не те, що хотіла. «Рольфе! — сказала вона, сідаючи на поруччя фотеля й не кладучи навіть торбинки, щоб відразу вийти, як тільки відчує, що набридла йому.— Я не дорікати тобі прийшла. Тільки...— Рольф чекав.— Не знаю,— мовила вона, наче сама до себе,— що тепер має статися». Рольф і далі мовчав. Чому він не помагає мені, міркувала вона, забуваючи, що багато чого він просто не міг знати, не здогадувався, звідки Сибіла повернулась і що трапилось. «Я ніколи не сподівалася,— сказала вона,— що між нами до такого дійде..Я уявляла собі подружнє життя трохи інакше. Оті твої вічні повчання! Мені здавалося, що ти спираєшся на власний досвід...» Вона поглянула на нього. «Я не знаю,— озвався Рольф,— чого ти хочеш». Сибіла на хвилю задумалась. «Я не скаржусь, Рольфе, не маю права. Але тому воно так і вийшло! Ти вільний, я вільна, а з того виходить щось таке жалюгідне... Чого я хочу? — перепитала вона.— Ти не знаєш?» Ледь глузлива, може, навіть зневажлива посмішка з’явилася в неї на обличчі — так дивляться на людину, яка щось удає, їй здавалося, що таке страшне відчуження можна було тільки вдавати. Навіщо ця комедія? Потім вона враз відчула бажання кинутись Рольфові на груди, та за кілька ступнів перед ним спинилася, наче не могла пройти крізь його погляд. «Ти ненавидиш мене?» — спитала вона, мимоволі усміхнувшись. Коли близька нам людина вперше починає нас ненавидіти, то це здається майже фарсом, але Рольф не прикидався, на обличчі в нього проглядало правдиве почуття, і усміх її згас. Він її ненавидить. І вигляд у нього був цілком інший. Сибіла його вже не впізнавала; він тільки зовні був схожий на себе. «Коханець,— вела вона далі, заглиблена в свої думки.— Я не шукала коханця, ти добре знаєш!».— «А кого?» — «Мені не треба якогось чоловіка. То твоя теорія! І в тобі я не шукала якогось чоловіка. Чого ти одружувався? Для тебе одруження — це якась жінка, стосунки з якоюсь жінкою. Саме тому я й кажу, що ти старий парубок, одружений старий парубок. Смійся, будь ласка! Я вважаю, що подружжя — це або наше призначення, або воно взагалі не має сенсу, стає неподобством. Питаєш, чого я хочу? Я поводилася безглуздо, я знаю. Мені було боляче, як ти когось кохав, це правда, і може, я була слабкодуха. Що означає воля в подружжі? Я не хочу ніякої волі, не хочу бути для свого чоловіка якоюсь жінкою. Чому ти цього не розумієш? І батько мій для мене не якийсь чоловік. І Ганес не якась дитина, що її ми любимо тільки тому, що вона нам подобається... Ох, Рольфе,— перебила вона сама себе,— все це просто безглуздя!» — «Отже, ти хочеш сказати,— підсумував прокурор,— що ми ніколи не були правдивим подружжям?» — «Атож».— «І через це ти не повинна казати мені, де була останніми днями,— мовив він і знову закурив.— Я не розумію, чого ти взагалі прийшла до мене».— «Як ти так говориш, то я теж не розумію, чого прийшла. Думала щиро поговорити з тобою. Я знаю, ти тепер не маєш часу. Ти завше не маєш часу, як тобі не рука його мати. До того ж я вічно приходжу не тоді, як треба!» Рольф курив далі. «То про що ж ти хотіла зі мною поговорити?» — «Я наївна, ти маєш слушність. Ще й досі наївна. Тільки мене вже не зачіпає твоя зверхня посмішка. Я вважаю, що ти по-своєму просто дурний.— І вона пояснила: — Ти тільки вмієш краще висловитися за мене, тому я завше й вислухувала тебе, ніколи не перебивала. Ти гадав, що я тільки тебе єдиного вважала гідним кохання? Я бачила, ти був такий певний мене, але цілком в іншому розумінні... Пригадуєш англійського офіцера в Каїрі, що залицявся до мене? Ти ніколи не трактував його поважно, я знаю! В ньому було багато такого, чого в тобі нема і чого мені бракує. Але тоді мені й на думку не спало б, справді, дивно було б навіть уявити собі, що я поїхала далі з чужим чоловіком, а не з тобою. А власне, чому? Не знаю, звідки взялося в мене таке уявлення про подружжя, але воно в мене є... ще й нині...— Сибіла задумалась на хвилю.— Може, нам слід розлучитися.— Вона дивилася у вікно й не бачила його міни, принаймні він мовчав.— Поміркуй про Де! Я ніколи не думала, що Ми можемо розлучитися. Завше, коли розлучалися якісь наші знайомі, я вважала, що так і треба, бо щоразу то були не подружжя, а тільки стосунки між чоловіком і жінкою, легалізовані на догоду міщанському смакові, але з самого початку невдалі. Навіщо їм було далі жити разом? То було все одно що поставити опудало на пташок, а потім самому боятися вийти на город. Не подружжя, а тільки міщанські стосунки. Ти завше називав мене міщанкою, коли моє почуття тобі не подобалося, а нині мені здається, що насправді ти куди більший міщанин за мене. Навіщо ти легалізував наші стосунки, не вірячи в подружжя? Тільки тому, що в нас знайшлася дитина...— Рольф не перебивав її.— Я знаю,— всміхнулася Сибіла,— тобі подобається бути спокійним. Чи я їду до Парижа, чи до Понтрезіни, ти однаково спокійний! І вважаєш, що це й є великодушність. Правда? Твоя великодушність має мене скорити. Часом мені здається, що ти тільки хочеш, аби я корилася тобі. Щоб мати потім ту свою волю! І це все. Ти чекаєш, щоб мене покинув коханець, як ти покидав жінок, а тоді в мене лишишся тільки ти; це все твоє кохання, весь твій спокій, вся твоя великодушність... Ох, Рольфе,— знову сказала вона,— яке це все безглузде!» — «А в чому ти бачиш глузд?» — спитав Рольф, проте знову задзвонив телефон, і йому довелось підійти до бюрка. «Не знаю,— мовила Сибіла,— нащо я все це кажу тобі...» Рольф ізняв трубку. То була секретарка, що, згідно з своїм обов’язком, нагадувала панові прокуророві про початок засідання й про так звану юридичну пораду присяжним. «Я тебе більше не затримуватиму,— сказала Сибіла, дивлячись, як він складає до течки папери.— Ти сердитий на мене? Чому ти не відповідаєш мені?» Рольф став шукати свою авторучку на столі, по кишенях. «Я розумію,— сказав він,— ти розчарована, що я нічого тобі не забороняв...» Його усмішка свідчила, що він намагається потрактувати справу як смішну. «Ні,— заперечила Сибіла,— ти мені справді не можеш нічого заборонити, і це найгірше, ти завше тільки перебував зі мною в стосунках, отже, не мав права заборонити мені заходити в стосунки з іншими...» Тим часом Рольф знайшов свою ручку, і вже ніщо не заважало їй попрощатися. Рольф узявся за клямку; якби то був справді її Рольф, вона б кинулась йому на шию і виплакалась. Але то був не Рольф, а маска, що здавалася їй смішною. «Роби, як вважаєш за потрібне»,— сказав він ще раз, відчинив двері й чемно провів її передпокоєм до ліфта...

Отже, їй довелося поїхати до Понтрезіни.

Понтрезіна зустріла її дрібного мжичкою. Сибіла перелякалася, наче за цілу дорогу жадної хвилини не сподівалася, що справді доїде до неї. А тим часом Понтрезіна означала, що потяг просто далі не їхав; ще гірше, в цю пору назад теж не було вже потяга. Сибіла наче опинилася в пастці. Крім неї, висіло двоє тамтешніх мешканців. Вона здалася на ласку якогось носія в зеленому фартусі, що поклав її валізки й лижви на сани; Сибіла йшла ззаду по розмоклому снігу. Клятий плакат — він однаково міг рекламувати Капрі чи якусь купальню в Північному морі! — мав, звісно, на думці лютий чи березень, а не листопад. Щоправда, носій запевняв, що на горі є добрий сніг. Але навіщо Сибілі був сніг? Навіщо їй був той старомодний першокласний готель? Із півгодини вона, не знімаючи хутра, що було для неї, так би мовити, останнім притулком, сиділа на ліжку й дослухалася до деренчливого гучномовця, з якого линув «Дунайський вальс» над порожньою ковзанкою, освітленою прожекторами. Потім вона зійшла до бару, замовила віскі й, шукаючи рятунку, стала фліртувати з якимось добродієм, що випадково виявився французом, а отже, був дотепний...

Сьогодні — візит до зубного лікаря.

Це дрібниці, але ж вони найстрашніші: від дрібниць не можна боронитися. Вони стомлюють! Ось одягнена в біле дівчина заходить до почекальні й каже:

— Пане Штіллере, прошу.

Чи ж я маю вилаяти її при всіх? Адже ця мила дівчина не винна, що мене записано Штіллером. Отже, я мовчки йду за нею. То мій оборонець постарався! Вони чіпляють мені на шию білу серветку, дають чисту склянку з літеплом. Усе це дуже чемно, і молодий лікар, наступник небіжчика лікаря, що йому зниклий Штіллер ще й досі не сплатив рахунку, миє руки. Він теж не винний, бо ще добре не знає пацієнтів свого попередника й цілком покладається на свою асистентку.

— Болить зуб, пане Штіллере? — каже він.

Я саме полощу рот і киваю головою, що болить. Поки я збираюся з’ясувати непорозуміння, його пінцет знаходить болюче місце, і я вже не маю бажання сперечатися. Молодий лікар ставиться до своєї роботи дуже поважно.

— Гляньте,— каже він і показує мені люстерко,— ось, наприклад, ця коронка на верхньому шостому зубі, бачите? Я не хочу критикувати свого попередника, але ж коронка просто неможлива.

Він не розуміє мого погляду, гадає, що я хочу захистити його попередника. З ватою і клямрою у роззявленому роті я не можу нічого пояснити й вислухую безумовно цікаву лекцію про нові досягнення в лікуванні зубів. Молодий лікар, щоправда, перейняв місце й пацієнтів свого дядька, але й гадки не має переймати також помилки минулого покоління; якщо, наприклад, узяти мій рот, то там майже самі помилки. Я тільки очима безпорадно прошу молодого лікаря не вважати мої коронки за роботу його небіжчика дядька, а мої зуби — за зуби зниклого Штіллера. Він гукає асистентці:

— Дайте мені ще раз рентгенівський знімок пана Штіллера!

Все це, як я вже казав,— робота мого оборонця. Лікар мені не вірить. Щоразу, як він торкається пінцетом одного місця, мені мимохіть з очей течуть сльози, і я ніяк не збагну, навіщо він там колупається. Врешті він каже:

— Ні, таки живий зуб.

Глянувши на давній рентгенівський знімок, знайдений у картотеці його попередника, молодий лікар просто не може втямити, чого мій четвертий нижній лівий зуб ще живий — по-моєму аж надто живий. Адже на знімку (він показує мені нижній четвертий лівий зуб зниклого Штіллера) добре видно, що в нього корінь зовсім мертвий!

— Дивно,— мурмоче лікар,— дивно.— Тоді викликає асистентку:— Це справді знімок пана Штіллера? Ви не помилилися?

— Таж він підписаний...

Сумлінність не дає йому спокою; він знову порівнює кожний зуб і виявляє, що в Штіллера, зниклого пацієнта його попередника, восьмий правий верхній зуб був, наприклад, цілий-цілісінький, а в мене замість нього дірка. Що я зробив із восьмим правим верхнім зубом (Штіллеровим) ? Я стискаю плечима. Потрібен мені допит, коли в мене вата і клямра в роті! Нарешті лікар віддає знімок, береться до свердла. Коли я нарешті через півтори години, звільнений від клямри, дістаю змогу сполоскати рота, то, звісно, вже не маю бажання сперечатися про давній рентгенівський знімок. Тільки прошу сарідону. Кнобель сидить у почекальні. Сіра в’язнична машина жде на акацієвій алеї. Шоферам наказано не ставити машину на очах. Проте алея належить школі, вона відмежовує шкільний майданчик. Коли я з Кнобелем повертаюся до машини, саме починається велика перерва, і нас відразу оточують школярі. Якесь маля питає несміливо, чи я злодій, а ще одна дівчинка радісно вигукує:

— Пане вчителю, злочинець!

Я махаю їм рукою крізь загратоване вікно. Тільки вчителі не відповідають мені.