Перша книжка прозаїка, принцип якого: «Писати для читача!» Але він не вважає кримінальну літературу розважальною, використовує популярні жанри як форму оповіді, в яку вкладається глибинний зміст.
Семеро дрібних злочинців розпрацьовують і здійснюють план пограбування кур'єрів мафії. Так починається повість «Шлюбні ігрища жаб», яка ще до виходу цієї книжки отримала широкий і дещо скандальний розголос в мистецькому світі. Повість «Лють жіноча» витримана в жанрі психологічного тріллера. Оповідання «Жінка з кошиком винограду» — класична детективна історія. Стрімка дія, розкріпачена мова героїв, карколомні сюжетні повороти та несподівані фінали — все це приваблює масового читача в усьому світі.
v 1.0 ArmanDragon (Оцифровано Гуртом)
Навесні 1995 року мені довелося бути членом жюрі літературного конкурсу, організованого видавництвом «Смолоскип». На конкурс було подано дванадцять рукописів поезії, чотири — прози і один — есеїстики. І, хоча усім авторам було менше тридцяти років і вони здебільшого ще ніколи не друкувалися, жанровий розподіл поданих творів досить типово відображав загальний стан справ нашої літератури. Серед рукописів початківців (як і в «дорослій» літературі) переважала поезія, серед них не було драматургії, а проза звучала претензійно.
Серед прозових творів виявився один, який на конкурс, власне, і не подавався, але якимось чином потрапив до папок, які роздали нам — членам жюрі. І всі ми одноголосно віддали йому першість серед творів прози.
Цей рукопис — а це була повість «Шлюбні ігрища жаб» Андрія Кокотюхи — виділявся в контексті конкурсу. Він навіть справляв небуденне враження. Найнесподіванішим виявився сам жанр. Повість безпомильно репрезентувала масову культуру.
Чому це викликало ентузіазм жюрі? Адже в якійсь іншій країні воно могло по-снобістськи відвернутися від того, що часто називають літературою другого сорту, несерйозною літературою чи нелітературою.
Причина, очевидно, полягала в тому, що перед нами лежав твір для української культури рідкісний. Це був твір кримінального, розважального жанру. Щороку в Америці виходять тисячі детективів, у Франції чи Німеччині — сотні, а в таких країнах, як Польща чи Чехія, — принаймні кілька десятків. Вони мають численні жанрові різновиди і сюжетні стереотипи. Поряд з детективами друкуються тріллери, науково-фантастичні романи, бойовики, любовні романи, мелодрами, які так само мають свої різновиди. Все це називають іноді чтивом, аналізують не з погляду мистецтва, а скоріше соціології, не включають до університетських програм з літератури — і водночас видають значними тиражами, рекламують і читають. У поїздах, електричках, дорогою на роботу, на пляжі, читають для розваги, цінуючи в цих книжках легкість стилю і авантюрність сюжету. І вже давно ніхто не вважає масову літературу конкурентом власне літератури з усіма її жанрами, законами, новаціями і пошуками.
Кожна культура складається з двох сфер — сакральної і профанної, «верху» і «низу», елітарної і масової. Естети і сноби можуть назвати масову літературу низькопробною, однак відмінити її існування не в силах. В українській літературі довгий час не було ні яскраво вираженого «верху», ні тим більше «низу», хоча вона довго намагалася культивувати саме «верх». Однак дуже серйозна, моральна і моралізаторська, політична і ще частіше патетична література, присвячена служінню народові чи суспільній меті, не могла породити ні елітарного письма на зразок Джойсового «Уліса», ні розважального, на зразок Агати Крісті.
Теперішня свобода і загалом політична ситуація незалежності стали для української літератури своєрідним шоком. Цей шок мав багато аспектів, проте не останнім з них виявилася криза національного книговидання і завоювання ринку з боку західної розважальної літератури не найкращої якості, головним чином перекладеної з англійської на російську мову.
Андрій Кокотюха — один з небагатьох дебютантів української літератури працює в розважальному жанрі і прагне дотриматися його чистоти. Його піджанр — детектив, кримінальна історія. Ця кримінальна історія ще недосконала, її авторові ще далеко до метрів детективу, таких, як уже згадувана Агата Крісті, Жорж Сіменон чи ряд сучасних класиків цього жанру. Однак привабливою стороною повісті Кокотюхи є місцевий колорит і те, що події відбуваються в реаліях знайомого для читача життя. Крім того, автор уміє будувати цікаві сюжети, захоплювати читача своєю інтригою. А для читача це дуже важливо, адже він любить і заплутане плетиво кримінального сюжету, і впізнавати знайомі ситуації, і радіти, розгадавши розвиток колізії.
Дебют Андрія Кокотюхи великою мірою символічний. Масова розважальна культура неуникненна. Якщо національна культура не спроможна її продукувати, то вона приходить з інших країн і культур.
Перші повісті Андрія Кокотюхи демонструють задатки на серйозного письменника-криміналіста, популярного і продуктивного у майбутньому. Побажаємо йому успіхів.
— Нічого не розумію! — сказала Аліса Левові.
— Я вже відрізала кілька шматків пирога, а вони знову зростаються!
Постать з піднятою рукою виринула з дощу так несподівано, що Олег ледь устиг загальмувати. Одразу ж до салону пхнулася людина, неначе зіткана з крапель. З неї струмками текла вода, і Олег мимоволі відсунувся.
— Братан, візьми до міста, чуєш?
Дощова людина тяжко дихала. Олег пильно подивився на хлопця і кивнув.
— Хоч на одну пристойну людину натрапив! — Хлопчина струснувся, як мокрий собака, і плюхнувся на переднє крісло. — Сорок хвилин купаюся, хоча б хто-небудь поспівчував! Козли!
Машина м’яко рушила.
— Звідки топаєш?
— Від переїзду… Ну й лупить, зар-р-раза! — попутник кивнув на зливу за вікном. — За сто метрів попереду ні хріна не видно… І машини як змило — за сорок хвилин з десяток нарахував. У тебе, братан, палити є що-небудь?
Олег мовчки простягнув йому пачку «Експреса». Попутник видобув з кишені потертих «варьонок» запальничку, припалив і з задоволенням затягнувся.
— Тебе сам Бог послав, братан!
— Бога немає, — промовив Олег, не відволікаючись від дороги. — Взагалі я нечасто підбираю пасажирів. Принцип. Але тебе я взяв.
— Оцінив, братан, оцінив! Ти, цеє, не думай — за все буде заплачено… Зараз, правда, я порожній… Але на місце приїдемо — одразу віддам, залізно!
— Перестань! Потрібен мені твій нещасний четвертний! Особливо не розбагатію, зовсім не збіднію. Просто попатякати з тобою захотілося…
— Ух ти! — попутник ледь не захлинувся димом. — Оригінальна форма розрахунку! І яка в тебе такса? Кілометр — десять слів?
— Світ тісний, Гено…
Попутник закашлявся.
— Отже, я не помилився, — констатував Олег. — Ти — Гена Шевель, так?
Попутник кинув недопалок на підлогу.
— Не сміти в салоні. Підніми бичок і викинь його за вікно.
Попутник слухняно виконав наказ. Потім розвернувся до Олега всім корпусом.
— Ще що скажеш?
— Дещо скажу. На переїзді — пост ДАІ. Ти раніше любив кататися на чужих машинах. Думаю, за шість років твої звички не помінялися. Працівникам автоінспекції не подобаються такі звички, карному розшуку — теж. І сьогодні тобі довелося кинути тачку на переїзді. Ну як?
— Ти — лягавий! — впевнено сказав Шевель.
— Я тебе пожалів, від запалення легенів урятував, а ти обзиваєшся. Негарно. Ось вижену під дощ…
— Значить, не лягавий, — легко погодився Гена. — Чому ти мене знаєш, а я тебе — ні?
— Тебе вся наша школа знала. Коли ви з дружками поцупили «Волгу» голови міськвиконкому, яку він залишив біля під’їзду будинку, в якому жила його коханка, про вас не те що школа — весь район говорив. І світила вам зона, неповнолітні злочинці, коли б дружина потерпілого не підключила всі свої зв’язки, аби вам усім умовно дали. Як вона вас ще грошовими преміями не нагородила — адже вона давно чоловіка підозрювала, але доказів тому, що він майстер спорту зі стрибків у гречку, не могла знайти. А завдяки вашому невинному бажанню покататися вона нарешті вивела його на чисту воду. Ви ж не знали, чия то машина?
— Не знали…
— Скільки вам тоді дали?
— По два роки умовно… Та й те потім скостили…
— Пощастило. Заступниці так квіти і не прислали? Ти тоді в дев’ятому класі вчився, а я — в десятому.
— В одній школі вчилися, а я тебе не знаю…
— Ти не входив у коло моїх знайомих.
— Як тебе хоч звати?
— Олег. Баскін моє прізвище.
— A-а! Якщо в місті немає більше Баскіних, то татко твій — відома в певних колах особа. Я ж дивлюся — тачка в тебе непогана… Взагалі в таких, як твій старий, непогані тачки…
— Зуби об них поламаєш…
— Запам’ятай! — Шевель націлив на Баскіна вказівний палець. — Мені по зубах будь-яка тачка. Але є категорія людей, з якими я переважно не зв’язуюся. Зрозумів?
Олег не відповів. Деякий час вони мовчки пробивалися крізь дощову стіну.
— Ти вгадав, — порушив тишу Шевель. — Одному клієнтові терміново зажадалося мати машину. Від нас вимагалося знайти потрібну і перегнати йому, решта — не наші проблеми. Натрапили на одну підходящу в найближчому райцентрі, переганяли замовнику… Цього разу ментам пощастило. Як вони нас засікли, чорт його знає! Коротше, мені вдалося змитися…
— Хлопці не закладуть тебе? Певен?
— Кому зараз можна вірити на сто відсотків? Не хотілося б, звичайно, думати так, але який їм сенс брати все на себе? Поламаються пару днів і завалять мене, це вже гарантія… Треба на дно лягати…
— Веселе життя! — сказав Олег.
— Так, веселе! — погодився Шевель. — Не нудне, оце головне. Колись мене нарешті заметуть і посадять, і в зоні я буду жити спогадами про проведені весело часи і мріями про те, як я ще повеселюся, коли вийду на волю.
— Ти, виявляється, романтик!
— Може, й так… Мені плювати, як це називається. Головне, що мені таке життя до вподоби. Чув, наче ми вже в місті?
Вони справді їхали околицею міста. Була лише шоста вечора, але злива позаганяла весь люд по домівках. Не їздили навіть машини. Олегу раптом стало моторошно. Але, коли їх обігнав тролейбус, він полегшено зітхнув — життя не зупинилося.
— Ну й думки ж у голову лізуть!
Він не помітив, що промовив це вголос. Попутник здивовано глипнув на нього.
— Ти чого? Які ще думки?
— Так… — Олегові стало ніяково. — Це я про своє…
— Не спи за кермом, дорогий! Особливо в таку погоду! — тоном наставника сказав Шевель.
— Гаразд, не мудруй! Де тебе висадити?
— Де-небудь у районі хімкомбінату… Тут, до речі, недалеко…
Коли Олег зупинив машину, Шевель тяжко зітхнув.
— Облом же мокнути! Гаразд, дякую, братан, виручив! — він потиснув Олегові руку і взявся за ручку, щоб відчинити дверцята. — Буду потрібен… ну, всяке буває… зайдеш у «Спорттовари», спитаєш Славка, скажеш йому, хто ти, а він вже підкаже, де мене знайти.
— Навіщо ти мені потрібен? — здивування Олега було щирим.
— Не загадуй наперед. Раптом щось…
Шевель стенув плечима і вийшов під дощ.
— Я ж казав, що ми ще зустрінемось!
— Гаразд, пророк Нострадамус, завалюй!
Шевель потиснув Олегу руку і пройшов до кімнати.
— Ух ти! Не слабо! Ти тут сам живеш?
— Сам-один. Ночую, правда, не завжди в самоті, але поки що серйозних претендентів на цю житлоплощу нема. Так що, в принципі, хата моя. Мене вона влаштовує.
— Ха, мене б теж дещо подібне цілком задовольнило! Давай музон послухаємо! — Шевель передивився касети, вибрав одну і вставив у магнітофон.
— Любиш «Депеш мод»? — байдуже спитав Олег.
— Так… Нічого, слухати можна…
Вмостившись у фотелі. Шевель почав притупувати в такт музиці.
— Звук прикрути, — попросив Олег. — Розмова є.
— Я так і зрозумів. Якби просто музику послухати, то ти про мене б не згадав.
Він притишив звук. Олег видобув з серванта пляшку «Посольської» і дві чарки.
— Ого! А розмова серйозною буде! — присвиснув Шевель.
На столі поряд з пляшкою з’явилася тарілка з ковбасою та сиром, з кухні Олег приніс баночку маринованих огірків. Поки він носив закуску. Шевель відкоркував пляшку і налив по першій.
— За що хоч п’ємо?
— По-перше, за зустріч, — Олег вмостився навпроти Гени на ослінчику. — Ми все ж таки в одній школі вчилися, і думаю, що треба якось купи триматися в цьому світі.
— Золоті слова, братан! Зараз всім треба купи триматися!
Випили. Шевель виловив огірок з банки і смачно захрумкав.
— Чим зараз займаєшся? — спитав Олег.
— Яка тобі різниця? Знайти мене тепер складно, а скоро взагалі Геннадій Петрович Шевель стане бібліографічною рідкістю. Один хлопець зробить мені новий серпастий і молоткастий — і тільки мене тут і бачили! Зараз літо, всіх на сонечко тягне… Погуляю поки, а до холодів видно буде…
— Заздрю тобі білою заздрістю…
— Вчишся?
— В університеті, Київському.
— Ким будеш?
— А не злякаєшся?
— Юристом, мабуть? О, точно, по пиці бачу — вгадав! Все правильно — твоєму старому без сина-юриста не обійтись. Все логічно.
Олег підсунув собі попільничку, запропонував Шевелю цигарку. Запалили.
— Моя майбутня професія тут ні до чого, — сказав Баскін після паузи. — Поговоримо краще про твоє майбутнє. Найближче.
— Не зрозумів… мені щось загрожує? Сьогодні ввечері мене цюкнуть сокирою з-за рогу? І ти випадково про це дізнався?
— Не блазнюй, о’кей? Розмова серйозна… Отже, ти погуляти зібрався?
— Не те щоб зовсім, але й гуляти теж буду. Коли одні будні — це нудно, а коли самі лише свята — теж не слава Богу. Буду якось грамотно все суміщати.
— Для цього потрібні гроші, згоден?
— Гроші завжди потрібні, і в будні, і в свята. Ти хочеш дати мені грошей, — це було не питання — Шевель говорив упевнено.
— Ні. Ти сам їх візьмеш. Я тільки скажу, де, коли і як…
— Ага! — Шевель подивився на недопалок, потім повільно роздушив його в попільничці і підвів очі на Олега. — Є самотній дідусь, який не шанує радянських гасел і не зберігає гроші в ощадній касі, а тримає їх за іконою в панчосі. Треба легенько цюкнути його по тім’ячку тупим предметом, взяти панчоху, а заодно позбирати в мішок всяке антикварне сміття. Ти вирішив, що я зможу це зробити. — Він з шумом відсунув від себе банку з огірками, скло дзенькнуло об попільничку. — Ти помилився.
— Заспокойся. Нема ніякого дідуся. І цюкати нікого не треба…
— Вже легше… Розумієш, я роблю бабки на машинах. Я краду їх і продаю тим, хто платить добрі гроші і не лізе з питаннями. В мене є своя невеличка клієнтура. Більше нічого я робити не вмію. Якщо в тебе є покупець, скажи, чого він хоче і скільки платить. Гроші поділимо за домовленістю…
— Ти даси мені сказати?! — Шевель почав дратувати Олега.
— Валяй! Але мою думку ти вже знаєш.
— Тільки ти слухай уважно і не перебивай. Цю звичку за тобою я вже помітив. — Олег потягнувся за новою цигаркою. — Що ти знаєш про бізнес мого батька?
— Достатньо, аби зрозуміти, що знати про нього слід якомога менше.
— Не роби з нього аж такого мафіозі! Звичайний бізнесмен…
— О’кей, нехай буде звичайний бізнесмен. Далі що?
— Нещодавно він провернув непогану справу. Він хоче вкласти гроші в одну аферу, яка через деякий час принесе офігезний прибуток. Він абсолютно не ризикує втратити гроші — ніколи ще не стріляв навмання, нюх у нього на гарантований прибуток.
— Коротше, класний у тебе татусь! Ближче до справ…
— Поштою, звичайно, таку суму не перекажеш. Через банк не прокрутиш — податки і все таке… Радянське законодавство не спить… Тому по готівку приїдуть кур’єри від його київських партнерів. Повертатися будуть київською трасою. Якщо діяти грамотно, їх можна перехопити. Деталі я вже продумав, потрібна лише твоя згода, щоб говорити далі.
Він замовк. Шевель не поспішав з відповіддю. Тишу, що раптово настала, порушувало неприродно голосне цокання годинника.
— Хочеш нагріти татуся, еге? — промовив нарешті Шевель.
— Нарешті додумався!
— Чим він тобі не догодив? Поров у дитинстві? Цукерок не давав? Він тобі грошей не дає на кіно і морозиво? Навіщо тобі взагалі гроші?
— Я знайду, на що витратити свою частку. І певен — гроші тобі потрібні і ти вже знаєш, куди пристосуєш те, що належатиме тобі.
— Ти певен, ось так? Старий Баскін не оголошує по радіо про кожну свою аферу. Невже так важко буде вирахувати, чиїх рук діло?
— Я не повинен був знати про цю справу. Взагалі, я знаю лише те, що мені належить, — батько вважає, що мені ще рано знати все про інший бік його бізнесу. На його думку, спочатку я мушу закінчити навчання. Про перевезення грошей я довідався випадково.
— І одразу прийняв рішення?
— Не одразу. Тиждень розмірковував. Потім прикидав можливі варіанти. Потім зрозумів, що без помічників не обійтися. Згадав про тебе. Ти ж зможеш підібрати потрібних людей?
Шевель рвучко піднявся з фотеля, вимкнув магнітофон і сказав, виразно вимовляючи кожне слово:
— Я не зможу підібрати потрібних людей. Я взагалі не зможу тобі допомогти в цій справі. Вибач, але я пояснював уже, на чому роблю гроші. Мене влаштовує моє життя, і воно мені ще не набридло. Бабки ніколи не бувають зайвими, але коли мені пропонують обміняти їх на життя, я відмовляюсь, бо мерцям не потрібні гроші. Тобі теж не раджу зв’язуватися з татусевими колегами — зуби поламаєш. Або поламають…
— Якщо діяти точно за планом…
— Та пішов ти зі своїм, блін, планом! Все, бувай, бажаю успіхів! Не хочу про все це більше балакати!
Шевель повернувся, збираючись іти геть.
— Почекай! От уже мода — не дослуховувати до кінця!
Слова розбивалися на друзки об спину Шевеля, яка невпинно віддалялася.
— Я ж головного не сказав! Скільки грошей у них при собі буде!
Шевель мовчки вовтузився із замком, намагаючись відчинити вхідні двері. Олег підійшов до нього ззаду, поклав руку на плече і стиха промовив:
— Гено, вони везтимуть мільйон.
Шевель завмер. Потім повільно повернувся до Олега всім корпусом.
— Повтори. В мене сірчані пробки у вухах.
Дивлячись йому просто в очі, Олег повторив:
Шевель відчув, що йому необхідно ще випити…
Автовокзал замовкав лише тоді, коли хриплячий і кумкаючий динамік сповіщав про чергове прибуття автобуса. Він стихав, і люди відразу ж поновлювали гармидер, лайки, сновигання туди-сюди, заважаючи одне одному.
У затінку кіоска «Союздруку», який не працював уже другий тиждень, юрбився народ. Навіть ті, хто поспішав на автобус, на бігу підстрибували і витягували шиї, намагаючись розгледіти, з якого це приводу зібрався натовп.
У той момент, коли Шевель підійшов до кіоска, мужик у смугастій сорочці крутив у руках купюру вартістю в п’ятдесят карбованців і вирішував: віддати її хлопцеві у коричневій шкірянці, одягнутій просто на футболку, чи сховати в кишеню, подалі від гріха.
— Дивись сюди, телепню! — розпинався хлопець. — Ось дві чирви, а оце ось — піка! Все! На, глянь, більше в мене карт немає!
— В рукаві у тебе карта! — заперечував мужик.
— Де в рукаві? Ось, помацай! Нехай ось він помацає! Я можу взагалі куртку зняти, щоб ти заткнувся! Ще раз кажу — піка по центру, чирви — по боках! Бачиш?
— Ну…
Хлопець артистично перевернув усі три карти.
— Ось, дивись — відкидаємо цю крайню! Ці дві перемішаємо! — Його руки миготіли, як лопасті пропелера. — Тепер цю беремо, кладемо сюди, ще раз… Де піка?
Мужика під’юджували з усіх боків. Він сам знав, що піка — ліва скраю, але ось щойно одного нагріли на три сотні…
— Слухай, або грай, або нехай люди грають! — надривався шкіряний.
Шевель проштовхався до нього і рішуче наступив ногою на крайню праворуч карту.
— Тут!
— Чого «тут», ти гроші покажи! — підскочив шкіряний і раптом осікся: — Стоп! Гена Шеф! — Він простягнув Шевелю руку. — Звідки ти взявся?
— Від верблюда. — Шевель потис його правицю. — Справа є, Стасе…
— Що, прямо зараз? — шкіряний не приховував люті й роздратування: з’явився невідомо звідки, зриває йому гру, привертає увагу…
— Так, зараз. Згортайся, я чекаю тебе біля центрального входу.
Він забрав ногу з карти, нахилився і перекинув її «сорочкою» донизу. Це була пікова «дев’ятка».
Мужик рішуче запхав купюру в кишеню і відійшов.
— Я чекаю, — повторив Шевель і теж подався геть.
Повільно розбрелися глядачі. Поряд із Стасом залишилося лише п’ятеро хлопців, його партнерів, котрі вдавали, що абсолютно незнайомі між собою, і провокували ймовірних клієнтів.
— Хто це? — один з них кивнув у бік Шевеля.
— Знайомий один… Німого мужик, понту тільки багато. На сьогодні, мужики, шабаш, зустрічаємося ввечері, де завжди…
Шевель стояв біля центрального входу і палив.
— Ти що, зовсім поїхав? — з ходу почав Стас. — Не знаєш, де мене шукати?
— Вибач, Стасе, але справа дійсно невідкладна… Не набридло тобі людей дурити?
— Ти що, в попи записався? Вирішив наставити мене на шлях істинний?
— Щось схоже на те… Ходімо он у той затишний скверик, а то на осонні розтанеш, як морозиво. Там, у затінку, я все поясню…
За столом троє хлопців грали в карти. Гриміла музика, тому дзвінка в двері вони не почули.
— Вони вже тут? — спитав Шевель, заходячи до квартири.
— Сорок хвилин на тебе чекають. Надиміли, козли, — Стас не палив сам і мав алергію на тютюновий дим.
— Той хлопець пізніше прийде. Без нього почнемо, тільки перекурю.
Стас скривився.
— Гаразд, ходімо на кухню… Врахуй, Шефе, крапля нікотину вбиває коня.
— Людина — не кінь, Стасе, — Шевель умостився біля прочиненого вікна, запалив. — Люди надійні?
— Непогані.
— Розкажи про кожного потроху. Щоб я знав, з ким розмовляю….
Стас зітхнув.
— Спиною до дверей сидить Гога. Прізвисько це чи ім’я — не знаю. Працює вантажником у овочевому, що навпроти воєнторгівського універмагу. Він дивакуватий трошки…
— Хворий? — Шевель постукав себе пальцем по лобі.
— Та ні, тут інше… Казанок у нього, до речі, дай Боже варить! Просто він мовчить. Постійно. Якщо за п’ятирічку одне слово скаже — вже свято.
— Всім би такі дивацтва! Притягувався?
— Два роки умовно. Давно, ще по малолітству. З пацанами підсилювач зі школи потягнули…
— Гм, добре… Наступний…
— Ліворуч від нього — Басмач. Він з Фергани, пам’ятаєш, там колотнеча була? За ним давно карний розшук плаче… — Стас витримав паузу. — 3 ним слід обережніше, Шефе. Йому людину вколошкати — як два пальці обмакнути.
— Для нашої справи він знадобиться, Стасе…
— Я знаю, тому й привів його. Але з такими хлопцями намагаюся спільних справ не мати.
— Не бійся. Справу зробимо — і в різні боки. Хто третій?
— Ігор Петруня. Його я знаю добре. Спеціаліст по шмотках.
— Не люблю фарцу, якщо чесно. Гнилуватий народець…
— Жодного разу не попадався, між іншим! Хлопець надійний. І потім, ти тачками займаєшся, він — шматтям, в кожного свій бізнес.
— Гаразд, замнемо. Врешті-решт, це моя особиста справа, як я до них ставлюся. — Він викинув недопалок у вікно і глипнув на годинник. — Васьки нема чомусь… Добре, ходімо! В загальних рисах він свою задачу знає…
Вони зайшли до кімнати. Стас негайно розчахнув балконні двері, крізь зуби клянучи того, хто винайшов тютюн. Трійця за столом облишила карти. Три пари очей очікувально дивилися на Шевеля, і той відчув, що зараз на нього дивляться як на головного. Мовчки кивнув на галасливий магнітофон. Ігор Петруня підвівся, натиснув на клавішу «стоп» і повернувся на своє місце.
— Привіт, мужики! — Шевель дозволив собі легеньку дружню посмішку. — Можете називати мене Шефом. Або Геною, якщо кому так більше до вподоби. А про вас мені вже Стас коротенько розповів.
Він подав кожному руку. Гога потиснув її коротко і міцно, Басмач просто ляснув по ній своєю смаглявою долонею, Петруня енергійно трусонув. І знову тиша. Шевель майже фізично відчув, як його буравлять три пари очей.
Дзвінок у двері увірвався в нервову тишу, і ефект від нього був як від раптового пострілу з-за рогу. Стас запитально глянув на Шевеля.
— Відчини. Це Василь, — дозволив той.
Не минуло й півхвилини, як Стас повернувся до кімнати.
— Щось незрозуміле, Шефе… Я у вічко подивився… Там лягавий!
Трійця перезирнулася. В руці Басмача миттю з’явився пістолет. Гога спокійно витяг з кишені ніж — «перо», лезо, голосно клацнувши, вилетіло з руків’я. Петруня теж засунув руку до кишені, але виймати її не поспішав.
— Все нормально, Стасе. Відчиняй, я все поясню. — Шевель був спокійний.
Коли до кімнати у супроводі Стаса ввійшов молодий сержант-«даішник» у формі, Шевель пересвідчився, що не помилився у своїх прогнозах щодо реакції публіки. Всі, крім Гоги, підвелися. Петруня вже не ховав кастета, Басмач люто засичав:
— С-с-су-ук-ка лягава! Йди сюди, йди…
— Спокійно! — Тепер Шевель зрозумів: пора вдаватися до наказів. — Усі сіли на місця і поховали свої цяцьки! Вам справу разом робити!
— Я? З лягавим? — здивування Басмача було щирим.
— Ти теж хороший! — дорікнув Шевель сержантові. — Не міг форму зняти!
— Не міг! — виклично сказав сержант. — Я прямо з чергування! Й так насилу змився! І потім, все одно вони б дізналися…
Басмач, скреготнувши зубами, сховав пістолета. Гога спокійно повернув ножа до кишені, Петруня вмостився на стільці, демонстративно граючись кастетом.
— Сідай, Василю, — Шевель кивнув на канапу, де вже влаштувався Стас. — Отже, тепер всі…
Він не сідав, став так, щоб бачити всіх, і спитав:
— Чи всім потрібні гроші?
— Не смішно! — висловив загальну думку Петруня.
— О’кей! Через шість днів у нас може бути п’ятсот тисяч. Якщо ми дуже захочемо, звичайно.
І знову тиша.
— Це означає: півмільйона без охорони? — запитав нарешті Басмач. У його розкосих азіатських очах спалахнули вовчі вогники, а руки нервово стиснули коліна.
— Якби не було охорони, ми б впоралися вдвох із Стасом. Ти б залишив такі бабки без охорони? Я повторюю: вони будуть наші, якщо ми всі цього дуже захочемо.
— Давай докладніше! — сказав Петруня.
— Гаразд. Тільки не перебивайте мене, всі коментарі і зауваження потім, добре? — Аудиторія енергійно закивала, і Шевель продовжив: — Один діловий мужик вирішив на паях з колегами прокрутити одну напівлегальну справу. Його внесок — півмільйона…
— Не слабо! — ляпнув Петруня.
— Я ж просив — не перебивати! — Петруня картинно приклав пальця до губів. — Так ось, фокус в тому, що колеги цього мужика мешкають у Києві і гроші беруть лише готівкою. Їх потрібно передати з рук у руки, а оскільки йдеться не про троячку, то довірити таку справу можна надійним людям. Тому за грошима приїдуть спеціально. Коли вони будуть повертатися назад, ми не повинні відпустити їх просто так.
— Оце й усе? — здивування Петру ні теж було картинним. — На диво просте завдання. Ось так просто взяти і не пропустити!
— Між іншим, складного справді нічого нема. Головне — вони думають, що про їхню місію ніхто не знає, тому не чекатимуть нас. А тепер дивіться. — Він видобув з кишені сорочки складений вчетверо аркуш паперу, розгорнув його і поклав на стіл. — Дивіться уважно.
П’ять голів схилилося над столом.
— Що це за військова топографія? — спитав Петруня.
— Це — план нашої дороги, — пояснив Шевель. — Василю, все точно?
— Так, усе правильно, — погодився сержант, розглядаючи малюнок. — Ось місто. Оце — траса. Тут вона роздвоюється. Ліворуч — на Харків, праворуч — на Київ.
— А це що за сліпа кишка? — Петруня тицьнув пальцем у план.
— Якщо їхати харківською трасою, там є поворот на село Кузьминці. Спочатку там кілометрів три асфальту, а потім грунтова дорога, обкатана, правда. Бачиш, якщо їхати так, то можна виїхати прямо на київську трасу і зрізати чималий кут. — Шевель чиркнув нігтем по намальованій лінії. — Кур’єри будуть їхати, звичайно, по київській трасі. Вона нова, її пустили всього два роки тому. До цього на Київ і з Києва їздили харківською трасою, ось у цьому місці повертали, виходив добренький гак, а це — перетин трьох напрямків, дорога завантажена, пробки, аварії… Скажи, Василю?
— Ага! — кивнув сержант. — Тепер є пряма траса на Київ. Будували її, правда, довгенько… В газетах ще писали про це…
— Не про це мова. Головне — на цій трасі їхню машину не підстережеш. А якщо примусити їх поїхати харківською трасою, а потім повернути сюди, на Кузьминці, то в лісопосадці їх притиснути буде не складно.
Він замовк. Очікуваних реплік не було. Слухачі не зводили з нього очей, вони були заінтриговані і чекали продовження. — Дивіться на малюнок. Якщо ось тут влаштувати аварію, то київське шосе на деякий час буде перекрите. Тому іншого шляху, крім харківської траси, в них не буде. Але, маючи в машині такі бабки, не бажано затримуватися в дорозі. Їм хочеться швидше приїхати на місце і позбутися вантажу, тому є шанс, що вони повернуть на Кузьминці, щоб знову повернутися на київське шосе. Ось тут, — ніготь знову черкнув по паперу, — починається посадка. Тут їх зупинить даішник. У їхньому становищі не бажано конфліктувати з владою. Навіщо привертати до себе увагу нахабною поведінкою, якщо можна просто зупинитися — мало що даішнику треба! Може, сірників немає і припалити хоче? Вони зупиняться, хоча б з цікавості. І тут з тилу мусить з’явитися машина, яка перекриє їм шлях до відступу. Ліворуч і праворуч — дерева. І п’ять стволів, готових харканути залпом у будьяку хвилину. Якщо вони не віддадуть гроші по доброму, їх буде троє або четверо проти п’ятьох. Оце й усе, мужики.
Гробова тиша.
— Я все сказав, мужики, — повторив Шевель. — Тепер ваша думка.
— Ні хріна з цього не вийде! — заявив Петруня, озираючись на інших, шукаючи їхньої підтримки. Але всі сиділи мовчки.
— Чому? — спокійно запитав Шевель.
— Все на припущеннях. Припустимо, аварія… Припустимо, повернули… Припустимо, зупиняться… Розпливчасте все…
— Ось ти, — він тицьнув пальцем у Петруню. — Ти особисто багато знаєш людей, котрі частіше одного разу в десять років возять у звичайних «Жигулях» півмільйона рябчиків? Може, хтось із вас, хлопці, знає таких людей і запропонує більш певний варіант?
— Що ти хочеш сказати? — обережно запитав Петруня.
— Що другого такого випадку ні в кого з нас не буде. Так, я не можу дати гарантію, що вони зроблять все саме так, як ми плануємо. Єдине, що не залежить від нас, — це повернуть вони на Кузьминці чи поїдуть в об’їзд. Але логіка повинна підказати їм саме такий шлях — трата часу їм не потрібна. Краще зрізати кут, ніж пертися в об’їзд, правда? Краще втратити двадцять хвилин, аніж півтори години. І ось, якщо ми, мужики, припустимо, що вони думають так само, як ми зараз, шанс зрубати півмільйона — реальний. — Він перевів подих і завершив свій монолог на більш спокійній ноті: — Думайте, мужики. За вуха я нікого не тягну.
— Якщо машина з грішми попри все поїде прямо, кожен отримає за турботу п’ять сотень і розбіжимося, — додав Стас. — У будь-якому випадку ніхто дарма час не витратить…
І знову тиша. Повна байдужість до всього, що відбувається, була написана тільки на обличчі Гоги. Решта зосереджено думала.
— Влипнемо, — Вася говорив не дуже впевнено. — Ці хлопці — не лопухи якісь, правда ж? — неозброєним оком було помітно, що ці слова з нього вичавлює почуття обов’язку, а не бажання відмовитись від справи. — Кому попало такі гроші не довірять, це точно… Вони професіонали, добре озброєні, і перелякати їх буде важко…
— А їх і не треба брати на переляк! — сказав Шевель. — Вони побачать, що діватися їм нікуди, чисельна перевага на нашому боці, що навіть якщо вони почнуть чинити опір, то довго не протримаються і віддадуть нам бабки — життя не вартує півмільйона. Згоден?
— Я згоден! — вигукнув Басмач. Говорив він майже без акценту. — Ми їх легко обробимо, Шефе! Запросто! Я знаю, як це робиться! А якщо вони й не потраплять до нашої мишоловки, для мене і п’ять сотень — гроші!
— Чудово! Ну що, будемо голосувати?
Гога мовчки підніс руку і кивнув.
Василь стенув плечима і теж підніс руку.
— Чорт з вами! — зітхнув Петруня. — Умовили… Від півлимона тільки дурень відмовиться.
Шевель посміхнувся.
— Все о’кей! Отже, будемо разом!
— Я ж говорив, що хлопці надійні! — сказав Стас.
— А питання можна, Шефе? — спитав Петруня.
— Навіть треба!
— Як бабки ділити будемо?
Аналогічне питання читалося на кожному обличчі.
— Я чекав, що про це піде мова. — Делікатний момент, слід бути обережним. — Двісті п’ятдесят беру я, решту ви ділите між собою. Думаю, це справедливо. Хто найрозумніший, порахуйте, скільки випадає на рило?
— По п’ятдесят кусків! — випалив Петруня.
— Кого не влаштовує? — Шевель обвів компанію уважним поглядом, намагаючись вгадати, хто з них зчинить бучу.
Зі Стасом все в порядку — його частка буде вищою, про це домовлено, але всім знати це не слід. Василь… Цей і п’яти штукам зрадіє… Гога… Йому, здається, все одно: скільки дадуть, стільки й візьме… Басмач… Очиці блищать, вже щось задумав… Петруня… Цьому точно мало, зараз всім про це скаже…
І Петруня справді роззявив було рота, збираючись заперечити, але Стас помітив це, зрозумів, який камінь може скотитися з гори, спричинивши лавину, й голосно сказав:
— Навіщо ділити шкіру невбитого ведмедя, хлопці? Грошей ніколи не буває багато. Якщо зараз почнуться претензії, ми ніколи не дійдемо згоди.
— Правильно! — підтримка з боку Басмача була досить несподіваною для Стаса. — Треба зараз все зробити для того, щоб гроші від нас не втекли. А поділити їх, — його очі знову на мить блиснули, — ми завжди встигнемо.
— Інші думки? — спитав Шевель.
Інших думок не було.
— Добре. Хто вміє водити машину?
Машину водили всі, крім Гоги й Басмача.
— Хто не вміє стріляти?
Відгукнувся лише Петруня.
— Зовсім не вмієш? — здивувався Василь.
— Школу міліції я не закінчував, — ущипливо сказав Петруня. — 3 воздушки в тирі стріляв. Армію проканав — печінка хвора… За півтори штуки, хе-хе, запросто захворіти можна…
— Потім поговорите! — підвищив голос Шевель. — Як з приводу зброї?
— Нормально, — сказав Стас. — У мене й Басмача — «Макарови», у Гоги — наган. З патронами, правда, гірше…
— У мене табельна, — повідомив Вася. — Тільки з собою на діло я її не візьму…
— Так і треба, — погодився Шевель. — Я теж дещо маю для вас: два «Макарови» й автомат.
— Автомат? — вузенькі шпарини очей Басмача знову блиснули. — Мені!
— Тобі, тобі, — кивнув Шевель. — Тепер далі… Аварію на дорозі я беру на себе. Потрібна буде ще одна тачка — поганенька зовні, але з добрим ходом.
— Я знайду! — озвався Петруня. — Тільки для чого?
— Двоє будуть зображувати її ремонт біля повороту на Кузьминці. Ремонт обшарпаної тачки — нормальне явище, це не впадає в око, взагалі такі машини не викликають підозри. Тільки-но кур’єри повернуть, ці двоє перекриють дорогу знаком «Проїзд закрито» — на випадок, якщо комусь прийде в голову скористатися цим шляхом, — і рушать за клієнтами, блокуючи їм шлях назад. Тут все ясно? Тепер — Василь… Ти справді можеш взяти у будь-який день службову машину?
— Нема проблем!
— Даішник мусить бути справжнім… Що ще? — Шевель наморщив чоло. — Васю, як з приводу передавачів?
— Як обіцяв — дві штуки буде.
— А це навіщо? — здивувався Басмач.
— Тільки-но двоє біля повороту помітять потрібну машину, вони дадуть по рації іншим сигнал про готовність.
— Як вони дізнаються, що на підході саме та машина?
— Про це — трохи пізніше… Ну, хлопці, тепер вирішимо, хто з ким у групі…
— Я буду з ментом! — вигукнув Басмач і вишкірив рота у жовтозубій посмішці. — За ним дивитися треба!
— Слухай, придурку, заткни свою… — Василь підхопився і посунув на Басмача, але між ними як гриб після дошу виріс Гога, сперся легенько рукою об Васині груди й похитав головою. Василь скреготнув зубами й процідив другу половину фрази: —…смердючу пащеку!
— Гога, підеш третім! — сказав твердо Шевель. — Будеш назирати за цими придурками. О’кей?
Гога кивнув, спокійно повернувся на своє місце і запалив.
— Стасе, вам з Петрунею лишається поворот… Дорожний знак — теж ваша ділянка.
— Зробимо, — погодився Стас.
— Завтра я привезу зброю. Треба буде вам з’їздити до лісу, тільки якомога подалі, і пристрілятися. Басмач, організуєш?
— Проблем нема!
— Чудово! — Шевель посміхнувся. — Я думаю, хлопці, ми це зробимо. Можете врубати музику. Стасе, треба випити за успіх. У твоїх винних підвалах щось знайдеться?
— Я тільки чекаю команди, Шефе!
Стас і Петруня мешкали поряд і поверталися додому разом.
— Що скажеш? — запитав Стас.
— Що тобі сказати… — Петруня поліз по цигарки. — Лажа це все, по-моєму…
Він зупинився, щоб припалити.
— Коли ти вже накуришся, дурню? — беззлобно сказав Стас. — Від вашого диму голова тріщить увесь день… Пасивне куріння шкідливіше за активне. Хоч на мене не дихай… Ну, так чому лажа?
— Я вже казав — хистко це все якось…
— Навіщо ж погодився?
— Якби цей Гена півштуки не пообіцяв, я б відмовився. У мене маленький бізнес, але з нього стабільний навар. З мінімальним ризиком для життя, між іншим.
— Так би й казав одразу!
— Не зрозумів…
— Боїшся ти.
Петруня перечепився об якусь невидиму перепону і застиг. Стас теж зупинився. Вони стояли один проти одного. Починало темніти, і виразу приятелевого обличчя Стас розгледіти не міг.
— Чому це ти так вирішив?
— Неважко здогадатися. Я тебе знаю давно, Ігоре, і всі грішки твої теж знаю. Боїшся ти, приятелю…
— Я просто не хочу влипнути в неприємну історію…
— Твоє право — можеш відвалювати. Я знаю, що ти на мілині, хотів тобі допомогти. Гроші тобі потрібні?
— Вони всім потрібні! — це прозвучало як виклик.
— Ну і не викаблучуйся! Справа обіцяє бути прибутковою. От відчуваю я — все в нас вийде! Дев’яносто відсотків із ста — ти правий, кур’єри можуть і не повернути на Кузьминці. А про гроші… Спочатку візьмемо їх, а потім будемо диктувати свої умови. Тепер ділити їх просто неможливо. Січеш?
— Воно-то так… Але й виходу в мене особливо не було: я знаю все, і, якби я не погодився, Шеф напустив би на мене цього головоріза-чурку. — Петруня пожбурив недопалок у найближчі кущі. — Звичайно, кровожерливим Шеф не виглядає. Зате Басмач сам би напустився, це вже точно. Хіба ні?
Нінка відчинила двері й одразу повернулася до них спиною, кваплячись на кухню. Але Басмач легко спіймав її за лікоть, його худі пальці стиснули лещатами. Нінка ойкнула, та вириватися було марно. Однією рукою Басмач тримав її, другою тим часом намацав вимикача.
Спалахнуло світло, і він побачив її обличчя. З одного боку воно було нездорово фіолетовим. Цю частину обличчя Нінка й намагалася сховати від нього в темряві передпокою.
Басмач торкнувся синця рукою. Нінка зойкнула від болю і відсмикнула голову.
— Знову Шах приходив? — спокійно запитав Басмач.
— Дверима в автобусі прищемило! Пусти руку, боляче!
— Шах приходив, — впевнено констатував Басмач, не послабляючи тиску. — Навіщо ти його пустила?
— Він на вулиці чекав! Та пусти руку, придурок!
— Де він зараз?
— Звідки я знаю! Пусти, в мене картопля на плиті!
Він облишив Нінку і взявся за дверну ручку.
— Я скоро…
— Ти що придумав? Куди?.. Не ходи, не треба! — тепер вона вже сама повисла в нього на руці.
— Не кричи. Та бабця, що за стінкою, дільничному щотижня рапортує…
— Ти знаєш, що тобі не можна ні в що втручатися, знаєш! Не ходи нікуди!
Басмач легко струсив її з руки і швидко вийшов.
Біля під’їзду він зупинився і замислено запалив. З Нінкою він живе майже два місяці. Вона вчиться у технікумі та мешкає у квартирі троюрідної сестри, яка, просидівши в дівах до тридцяти років, гайнула з несподівано вигулькнулим чоловіком — штурманом далекого плавання — до Владивостока. Нінка назирала за квартирою і акуратно пересилала сестрі гроші. До Басмача вона ставилася як до романтичної екзотики, а він користав з неї практично, без жодної романтики — окрема хата в тихому районі нічим не примітного обласного центру його цілком влаштовувала. Трошки заважав Шах, розжалуваний залицяльник. Він підстерігав її в різних місцях, як правило, п’яний, погрожував пустити кров і лупцював. Сьогоднішній випадок був четвертим. Басмач і раніше застерігав Шаха, але далі усних попереджень не наважувався: нелегальне становище…
Сьогодні він вирішив нарешті вдатися до рішучих дій. Скоро в нього будуть гроші, тоді його ніщо тут не втримає.
Він запхнув руки в кишені куртки і впевнено закрокував вулицею. Дійшов до її кінця, збочив направо, через двісті метрів — знову праворуч. Між будинками він орієнтувався впевнено.
Була вже восьма вечора. Звичайно в цей час Шах з компанією кучкуються в дитячому садку, п’ють і теревенять до дев’ятої, а потім валять на дискотеку.
Вони й сьогодні сиділи тут! Голос Шаха було чутно далеко за межами дитсадка. Вся компанія гуртувалася в альтанці.
Басмач став, широко розставивши ноги, і голосно сказав:
— Альо, дітвора! Кінчай базар, од вас дуже багато галасу!
— Це хто там такий крутий? Голос знайомий… — почулося у відповідь. — По-моєму, мужики, монголо-татари знову воювати зібралися!
— Чурок багато розвелося! — вигукнув Шах. — Вже й похєзати ніде — кругом чурбани! Якого хріна тобі треба?
— Вийди, Шах! Побалакати треба!
— Нема про що нам з тобою балакати! Зрозумів? Вали звідси! Чурка!
Його підтримав дружний регіт. Басмача вже знали всі, побоювалися його також всі, й не кожен міг поперти на нього навіть по п’яні.
Басмач скреготнув зубами.
— Топай сюди, я сказав! Або я тебе за вуха витягну!
Регіт ущух. Це було вже серйозно.
— Ти мені заважаєш відпочивати! — Шах відштовхнув когось, хто намагався його стримати, і вийшов з альтанки. Він ще тримався на ногах, але бравада свідчила, що випив він вже достатньо. — Чого тобі?
— Дай Нінці спокій. Баба — моя. Це — останнє попередження.
Басмач не підвищував голосу, від цього ставало моторошно.
— Яку Нінку? Котра з тобою, брудним, спить? Вашого, чурбанського, тут нічого нема, ясно? Дівки теж наші! Вона дістала те, що заслужила, і ще отримає! Зрозумів?
Басмач витяг руки з кишень. Правиця стискала ножа.
— Я сказав — останнє попередження.
— А я ось доповім куди треба, що такий-то небезпечний злочинець на людей з ножем кидається! Ти — небезпечна для суспільства худоба. Басмач!
Басмач зробив крок до нього.
Шах махнув рукою — і перед носом Басмача замигтіли нунчаки: він вправлявся з ними досить вправно.
— Оп-ля! Іди, іди сюди, чурка, падло, лайно собаче! Іди сюди!
Басмач спробував ухилитися, але міцний удар по голові змусив його зойкнути і відступити. Він торкнувся забитого місця. Пальці відчули кров.
— Одержав! — радісно загорлав Шах, наступаючи на супротивника.
Всі бачили, як Басмач присів, тримаючись рукою за розбитого лоба.
А потім рвонувся вперед і смикнув Шаха за ноги.
Шах утратив рівновагу, замахав руками і мішком гепнувся на землю. Басмач уже стояв над ним і молотив його ногами. Ніхто не втручався: собі дорожче. Басмач лютий — ризик надто великий.
Коли Шах перестав смикатись і хрипіти, Басмач опустив гострі коліна йому на груди і тицьнув лезо ножа до горла.
— Ти все зрозумів? — у такі хвилини акцент був дуже відчутний. — Не чую!
— Йди… до дідька, — вичавив із себе Шах.
— Це тобі на згадку! — лезо, гостре, як новенька бритва, обпекло йому щоку. — Наступного разу я тобі вуха відріжу!
Басмач вийняв з руки Шаха непотрібні вже нунчаки, легко перерізав мотузок, що з’єднував їх, — і страхітлива зброя перетворилася на два непотрібних дерев’яних цурпалки.
— Хочеш їх зжерти? — запитав він, підносячи те, що було нунчаками, до губів переможеного супротивника. Не дочекавшись відповіді, пожбурив цурпалки в кущі і підвівся. — Гаразд. Тобі досить на сьогодні. Пока. Бажаю міцного здоров’я.
Сховавши ножа, Басмач повернувся і неквапно подався геть…
Приятелі допомогли Шахові підвестися.
— Стояли, суки, дивилися. — процідив він крізь зуби, обтрушуючи джинси. — Сподобалося?
— Він пістолета з собою носить, — відповів високий хлопець з перебитим носом. — І взагалі, Шах, ну його, цього чурбана! Все могло скінчитися гірше…
— Добре, поговоримо ще… Валимо звідси! А з Нінкою я розберуся… Цей козел у розшуку, не вічно ж йому тут сидіти…
…Угледівши кров на лобі Басмача, Нінка скрикнула. Він не пояснив їй нічого, дозволив промити рану і замазати йодом, а потім спитав:
— Пожерти є щось?
Бас Федора Павловича було чути вже на третьому поверсі. Гозі розхотілося йти додому, але він пересилив себе і встромив ключа у замкову шпарину.
Бас стихнув, тільки-но Гога опинився у квартирі. Не маючи жодного бажання вітатися з Федором Павловичем, він одразу пройшов до кімнати й увімкнув телевізор.
Федір Павлович з’явився за хвилину, загородив собою екран і простягнув руку:
— Здрастуй, Георгію!
Гога не помічав його руки.
— Привітайся, — у дверях стояла мати.
Гога зиркнув на неї. Щось в її очах змусило його злегка потиснути простягнуту руку.
— Як твої справи? Працюєш?
Гога кивнув і показав великого пальця.
— Червень закінчується. Поступив би до інституту або технікуму, — Федір Павлович сів поруч і ляснув Гогу по коліні. — Хлопець ти не дурний, пляшки й без тебе є кому приймати. Мати хоче, щоб ти вчився. Освічені люди можуть робити гарні гроші.
Гога лише якісь дві години тому дістав можливість здобути півмільйона без диплома про вишу освіту, тому нічого, крім посмішки, слова Федора Павловича в нього не викликали.
— Либишся? Ну-ну… Коли-небудь ти порозумнішаєш, Георгію… Слухай, що в тебе за манера така — мовчиш, коли з тобою розмовляють? Ти, мабуть, хворий…
Поставивши діагноз, Федір Павлович підвівся.
— Подумай над моїми словами, Георгію. Я сподіваюся, ти приймеш правильне рішення… проведи мене, Людо, — кинув він матері і вийшов.
Мати повернулася через десять хвилин.
— Ну, чому ти так з ним? — стиха запитала.
— Я просив, — намагаючись не дивитися на неї, відповів Гога.
— Просив він… Просив… А мені що робити? Він ще не старий… Удівець… Чому ти весь час про щось мене просиш? Я теж можу попросити.
Гога все ж таки подивився на матір. Гарна. Як на її вік — виглядає непогано. Бачив він баб, які почали перетворюватися в створіння, позбавлені ознак форми й статі, вже через рік після одруження і яким уже в тридцять додавали зайвий десяток. Раптом він спіймав себе на тому, що вперше в житті дивиться на матір як на вродливу, зрілу сорокарічну жінку, і йому стало соромно.
Мати присіла поруч, обережно погладила його по руці.
— Не треба, Гошику, добре? Він… любить мене… Ти зрозумієш колись… Одному недобре… Ми переїдемо до нього, в нього гарна квартира… Заробляє він пристойно…
Гроші. Знову гроші. Гога уявив, як вистрибують з орбіт очі в Федора Павловича, коли він, Гога, без вищої освіти вивалить перед ними на стіл купу грошей, — і на його обличчі заграла посмішка.
Мати сприйняла це по-своєму.
— От і добре! Я знала, що ти зрозумієш!
Батько загинув, коли Гозі було три роки. Він ішов через переїзд і потрапив під поїзд.
Він міцно пив. І в той день був п’яний, як чопок…
Побачивши вираз обличчя дружини, Василь зрозумів: щось сталося. Жінка не дочекалася розпитувань чоловіка.
— Нас зносять, — заявила вона.
Василь жив з нею шлюбом вже два роки. Скандалила вона постійно, з будь-якого приводу, а оскільки від природи була фантастично невезучою, приводів для сварок не бракувало. Залежно від значимості приводу істерики були різного ступеня тяжкості. Його дружині могли відтоптати ногу в черзі, її могли оббризкати грязюкою машини на вулиці, а іноді в неї витягали гроші. В останньому випадку на Василя обрушувалося справжнє цунамі.
Але сьогодні вона не струшувала будинок істеричними зойками. Вона була настільки пригнічена, що навіть балакати нормально не могла.
І до Василя одразу ж дійшло, що сталося щось значно неприємніше і жахливіше за зникнення червінця з кишені пальта.
— Кого і куди зносять? — запитав обережно.
— Нас. Плотникових. Савчуків. Усіх. Будинок наш зносять.
— А… Слухай, а куди цеє… Ну, нас… Мешканців, я маю на увазі…
— Звідки я знаю?
Вона дивилася на нього так, неначе від його подальших дій залежить все, абсолютно все.
— Навіщо його зносити? Підремонтувати… Живемо ж…
— Він за царя Гороха будувався. Нема чого вже ремонтувати. Згідно з планом реконструкції району, тут, на місці цього будинку, буде новий. Шістнадцятиповерховий. Років через п’ять.
— Коли нас виселяють?
— Можуть завтра. Можуть через тиждень. Питання все одно вирішене.
Василь прихилився до стіни і витер долонею змоклу потилицю.
— Васю, — несподівано лагідно запитала дружина, — коли тобі обіцяють квартиру?
Блідість з її обличчя поступово зникала під натиском рожевих тонів. Це не віщувало нічого доброго.
— Не знаю, — сказав обережно. — Начальник запевняє, через рік будинок здадуть. Десять квартир нам обіцяють… Раз таке діло, я з ним побалакаю, може, общага…
— Общага… — Її обличчя зробилося червоногарячим. — Общага… Ти що обіцяв, ліміта паршива? Га? — І тут вона зірвалася на крик, рвонулася до нього і схопила за комір форменої сорочки: — Чому тобі, козлу, твоя драна ментура хату не дає?! Я поперлася за тобою, як дура! Губу розкатала, як же, у великому місті жити буду, гаразд, рік-два в паршивій комуналці з лімітною пропискою, зате потім — квартира своя, чоловік-міліціонер з офігенною платнею, діти на всьому готовому! Та я взагалі працювати не буду, буду дома сидіти, дітей, блін, виховувати! На! — вона спритно скрутила дулю і з силою тицьнула йому в носа. — Була конура в смердючій комуналці — і ту ламають! А нас всіх — знову в конуру, знову, знову!
Вона замолотила кулаками по його грудях. Василь насилу спіймав її руки своїми, міцно стиснув їх. Дружина — дівка, якій всього лише двадцять, котра миттєво поклала око на односельця, який служив після армії в ДАІ і жив у місті, де немає запльованого соняхом клубу, п’яного кіномеханіка, який постійно показує фільм з кінця, шиплячого магнітофона, ферми, що потопає в багнюці, змішаній з гноєм, хмільного й квапливого кохання по різних кутках, дивилася зараз на нього з ненавистю. Василь відштовхнув її так, що вона полетіла по кривій в інший кінець кімнати і гепнулася на канапу. Занурившись обличчям у старе покривало, вона заплакала.
Василь сів поруч. Він не вмів заспокоювати жінок.
— Я їду додому, — сказала вона крізь сльози.
— Спробуй тільки, — беззлобно буркнув він.
— І спробую! Досить, тебе вже наслухалася!
— Не пропадемо. У нас будуть гроші, — Василь не збирався зараз цього говорити, подумав — і додав упевнено: — 3 грішми ще ніхто не пропадав!
— Де ти їх візьмеш? Платня тиждень тому була…
Василь посміхнувся.
— Премію отримаю… За відмінну працю…
— Люди надійні? — спитав Олег, тільки-но Шевель сів до нього в машину.
Вони домовилися зустрітись на нейтральній території. З цього приводу Шевель навіть згадав знамените: «Конспірація, конспірація і ще раз конспірація!»
— Непогані… Навіть даішник справжній…
— Де ти його відкопав? Обережніше треба, Гено…
— Спокуха, братан! Мій бізнес — машини, а це означає, що в мене мусять бути свої люди в державтоінспекції. Хлопець не підведе. Після армії йому або рідний колгосп світив, або праця в ДАІ. Прописка, правда, лімітна, але квартиру обіцяють в найближчому обозримому майбутньому. Люди звідти тікають, Олежко. І взагалі з ментури люди тікають…
— Ніяк усі не втечуть, — буркнув Олег. — Дивись, Генко, на твою відповідальність…
— Гаразд, на мою… Зброю привіз?
— На задньому сидінні сумка. Як домовилися — автомат і два «Макарови». З набоями складніше… Два магазини та по дві обойми. Все що зміг, так що ощадьте…
— Вистачить. До стрілянини, думаю, не дійде. Зброю діставав через надійні канали? Ніхто підозрами не перейметься?
— Гарантую! Тепер ось що… За грошима приїдуть через п’ять днів. За два дні до того я скажу батькові, що їду у справах до Києва. Насправді ж я знайшов непогану квартирку в будинку навпроти. Звідти чудово видно наш під’їзд. Кур’єрів я вичислю одразу.
— А як ми будемо зв’язуватися один з одним?
— Щось придумаємо. Час є.
Вони заїхали далеко в ліс, на невеличку затишну галявину. Басмач кинув на траву сумку зі зброєю, роззирнувся.
— Непогане місце для тиру, — зауважив Стас.
— Так, — погодився Басмач. — Не будемо даремно час витрачати.
Він не приховував свого падкого бажання постріляти.
— Чому сидимо, мужики? — крикнув Стас Гозі й Петруні, які не квапилися вилазити з машини на свіже повітря. — Кінцева! Витряхуйтесь!
Гога мовчки вийняв своє тіло із салону, з хрускотом потягнувся і запитально глянув на Басмача.
— Покажи цяцьку, — кожне прохання Басмача звучало як наказ.
Гога спокійно задер футболку і витяг з-за пояса чудово вичищений наган. Басмач підкинув його на руці, прицілився напереваги, поцокав язиком.
— Вєщь! Де взяв?
— Знайшов, — коротко відповів Гога.
— Ну-ну…
Басмач перевірив барабан — всі шість набоїв акуратно сиділи у гніздах.
— Тобі, я бачу, не тільки розмовляти ліньки… Запасні маслюки є?
Гога кивнув, забрав у Басмача револьвер і вийшов на середину галявини. З цього місця до великої, розлогої липи було близько п’ятдесяти метрів.
Басмач тицьнув Петруні «Макарова», сам видобув із сумки автомата, хвацько клацнувши, під’єднав магазин і взяв зброю на ремінь.
Стас вже стояв біля Гоги. Обидва цілилися у стовбур липи.
— Стріляємо по моїй команді! — звелів Басмач. — Раз… Два… Вогонь!
Перші два постріли злилися в один, потім заляскотіли врізнобій. Кожен зробив по три постріли — економили набої. Скінчивши стріляти, Гога сховав нагана за пояс і неквапно рушив до мішені. Стас та інші посунули за ним.
У стовбурі липи сиділо чотири кулі.
— Слабенько, пацани, — резюмував Басмач. — Кучності немає. Рука в тебе, Стасику, ходить в різні боки…
— «Макаров» — паршива зброя…
— Дивись, юначе!
Басмач відбіг на висхідну. Ремінь автомата змією ковзнув з плеча. Смаглява рука, що стискала пістолет, піднялася паралельно землі.
Хлопці ледь встигли відскочити подалі від липи. П’ять куль, одна за одною, вп’ялися майже поряд. Басмач самозакохано зігнув руку в лікті і дмухнув у дуло, як ковбой у старих вестернах.
— Що заважає поганому танцюристу, Стасику? Не знаєш?
— Не викаблучуйся, снайпер!
— Давай ще раз!
— Слухай, ми ж, у принципі, стріляти не збираємося! Це гармидер…
— Ти думаєш, більше ніколи в житті тобі це не знадобиться, еге? Йди сюди, кажу! Стріляти будеш!
Стас став біля Басмача й націлився. Гога і Петруня вмостилися поруч на траві.
— Руку напружуєш… Зігни, розслаб… — команди лунали рвучко. — Врахуй — дерево стоїть, ворог не буде чекати, він теж стрілятиме… Цілься під обріз… Руку розслаб, кажу! Так… Вогонь!
Рука все ж таки здригнулася, і куля пішла праворуч, зрізавши тріску з краю стовбура.
— Гей, Стасе, я поставив на тебе долара! — вигукнув Петруня.
Стас стрельнув ще двічі. Цього разу вдаліше — кулі лягли недалеко одна від одної.
— Нормально. Давай ти, — кивнув Басмач Петруні.
Той знехотя підвівся і взяв пістолета.
Стріляв Петруня погано. Зброї він боявся, рука ходила ходором, у стовбур не влучила жодна із шести куль.
— Важкий випадок, — посміхнувся Басмач. — У нас, у Фергані, такі довго не жили. Або ти — або тебе. Закон такий. Я б тебе в діло не брав.
— Ага! Думаєш, мені хочеться з чуркою бабки ділити?
Посмішка сповзла з обличчя Басмача. Очі зіщулилися до тоненьких щілинок. Слово «чурка» виводило його з рівноваги. А тут його так називав кожен. Якщо не в очі, так поза очі.
Він рвучко нахилився — і автомат пурхнув йому до рук. Оглушливо голосно клацнув затвор.
— Повтори, шакал, що ти сказав!
Петруня, зробивши велетенський стрибок, відскочив назад і витягнув руку з пістолетом.
— Не рипайся, козел! З двох метрів і їжак вцілить!
Стас, який не чекав такої різкої зміни подій, безпорадно замахав руками. Гога спокійно підвівся із землі і так само спокійно, немовби робив це щодня, став між хижим дулом автомата і тупим пістолетним рильцем.
— Йди геть! — волав Басмач, але Гога легко відсторонив дуло від своїх грудей і похитав головою.
Стас на той час оговтався і, підхопивши попід руки Петруню, поволік його за дерева.
Басмач тягуче, заковиристо і люто вилаявся.
— Коран забороняє, — дозволив собі заговорити Гога.
— А пішов ти зі своїм Кораном…
Басмач так і не зрозумів, на що натякає Гога: забороняє Коран вбивати чи лаятися. Він і не прагнув вникнути — іслам та релігія взагалі його мало цікавили. Опустивши зброю, він рушив до машини. Стрільби, само собою, припинилися.
Стаса й Петруню довелося чекати хвилин п’ятнадцять.
Назад їхали мовчки. І тільки коли висадили в місті Басмача, Стас сердито сказав:
— Могли б постріляти один одного запросто! Це нам потрібно?
— Хай чурбан не виступає! — огризнувся Петруня.
— Ти хворий, еге? Для нього вбити людину — як помочитися! Не заводься з ним, це для твоєї ж користі! Тебе, Гого, теж стосується!
Гога стенув плечима.
— Ага, знайшов кого попереджувати! Цей Басмач буде думати, що його тут хтось боїться! На голову залізе!
— Не встигне! Діло зробимо, бабки поділимо — і в різні боки! Коротше, Петруню, моя справа попередити!
— Я думав, тебе вже немає в місті!
— Чого такий кислий, Степановичу? Ось він я, тута, живий і здоровий!
— Краще б тебе тут не було, Гено, чесне слово! Знову з машиною?
— Тобі гаража шкода?
Степанович два роки тому потрапив у аварію. Його вигрібали з-під зім’ятої в гармошку «Волги» довго й обережно, буквально по частинах, потім у лікарні так же довго й обережно збирали докупи. Ніхто не сподівався, що він буде жити, але Степановичу пощастило. Ліва нога не діяла, вказівний палець на лівій руці ампутували, два ребра замінили на протези, зір упав одразу через травму хребта, але тридцятирічний хлопець залишився живим.
Дружина, забравши семирічну доньку, пішла від нього, тільки-но побачила результати праці хірургів. Та не це було трагедією для Степановича.
Йому сказали, що він ніколи не сяде за кермо. А він був помішаний на машинах. Сам він, сміючись, розповідав, що народився на задньому сидінні старого «Москвича», на якому його матір везли в сусіднє село до лікаря, і пристрасть до машин закладена йому в гени.
Шевель часто користувався його гаражем, що стояв тепер порожнім: переховував крадені машини, перефарбовував їх, робив різний дрібний ремонт… Степанович діставав за це проценти і не заперечував: — Мені ж тебе шкода, Генко! Влипнеш рано чи пізно в історію…
— Давно вже я вляпався в цю історію, Степановичу! Відчини краще гараж!
Степанович розчахнув двері гаража, і Шевель загнав туди кавового кольору «шістку». Він викрав цю машину годину тому.
— Вибач, Степановичу, поспішаю, чесно, поспішаю! Будь другом, поміняй номери. О’кей?
Степанович сухо кивнув і поляскав машину по капоту.
— Гарна тачка… Тільки в поганих руках, гм, була… Не доглядав її хазяїн, — він зітхнув. — Може, ти й правильно зробив… Навіщо такому машина? От тільки тобі така навіщо? Чув, Гено?
Шевель буркнув щось у відповідь. Він полював саме на таку машину півдня. Для справи потрібна. Згорить — не шкода…
Шевель зупинив машину біля посадки і запитав:
— Скільки?
— П’ятдесят три хвилини! — повідомив Стас. — Від перехрестя — вісімнадцять.
— Це — ваш час. Твій і Петруні. Аварія на шосе — сигнал для вас. На перехресті вони будуть за десять-п’ятнадцять хвилин після аварії. Розтелепають шо до чого — ще хвилини три-чотири. Отже, якщо ви будете дуже уважними, через тридцять п’ять — сорок хвилин після аварії потрібна машина повз вас не пройде непоміченою.
— А ти певен, що не помилився в часі?
— Певен! Час — наш спільник. Успіх операції більш реальний, якщо ми розрахуємо наші дії по хвилинах і будемо цього графіка триматися. Звісно, слід зробити поправку. Плюс-мінус п’ять хвилин — помилки не буде.
— Раз ти так кажеш, то мусиш точно знати, коли вони завантажаться грошима і вирушать у дорогу. Точно до хвилини…
— Саме так і буде! Звичайно, абсолютна точність неможлива… Я вже казав про поправку. Плюс-мінус…
— Звідки ти будеш це знати? — поставлене руба питання перервало Шевеля.
— Нехай тебе це не хвилює, братан, — сухо відповів Шевель.
Стас хотів щось сказати, але раптово передумав, стенув плечима і вийшов з машини.
— Хлопці повинні чекати дорогих гостей тут?
— Так. — Шевель і собі вийшов на свіже повітря. — Он там, метрах в ста попереду, дуже зручне місце. Ліворуч — дерева і висока трава, праворуч — прямо джунглі кормового жита, — він говорив так, немовби Стас не бачив це на власні очі. — Колись один мужик знайомий поїхав у село на весілля, а дім, де гулянка була, якраз на околиці стояв, — вийдеш — і ці хащі перед тобою. Діло надвечір було, припекло мужику відлити. Забрів він у ці колоски, а коли застібався, рівновагу по п’яному ділу втратив і впав. Полежав хвилин п’ять, підвівся й побрів назад… З’ясувалося потім, що він разом з рівновагою орієнтацію втратив. Ішов, ішов, ішов — немає виходу. — Шевель запалив. Стас відсунувся від нього подалі. — А вже геть стемніло, нічого не видно. Кружляв він, кружляв, а потім кричати почав. Хто ж його почує, коли він на той час вже на середину поля заперся? Там його і знайшли вранці. Спав… Так що схованка непогана, — резюмував він.
Повз них, знявши стовп куряви, проторохтіла вантажівка. Стас затулився рукою від пилюки, провів її задумливим поглядом.
Він не слухав веселих історій Шевеля. Голова його зараз була зайнята зовсім іншим.
— Завтра вранці…
— Це — точно?
— Точняк. У вас усе готово?
— Так. На хлопців уже сверблячка напала — не дочекаються…
— Квартиру знайшов?
— Два дні тому. Живуть пенсіонери, якраз на околиці. Він — ветеран війни, праці й партії одночасно, тому телефон працює справно. Я їм нагрузив, що приїхав у довготривале відрядження, готелі всі забиті… Симпатичні, наївні, самотні люди, повірили.
— А чому б не повірити?
— І то правда… Запиши номер телефону…
Олег черконув номер на долоні.
— Значить так… Тільки-но я засікаю кур’єрів, відразу дзвоню тобі на цей телефон. Попередь своїх добрих старих, що завтра від’їжджаєш, заплати їм щедро, навіть більше, ніж обіцяв, хай про тебе лишаться тільки кращі спогади. Це ніколи не завадить. Попроси, аби не займали, якщо можуть, телефону: ти чекаєш важливого дзвінка в службових справах. Отже, я дам тобі прикмети машини, і ти відразу ж починаєш діяти.
— Далі все піде за планом, братан! Якщо кур’єри вирішать, що зрізати кут зручніше, хлопці їх не випустять.
— Домовленість нашу не забув?
— Зроблю все, що в моїх силах…
— Завтра вранці…
— Нарешті! — стиснута в кулак правиця Басмача ляснула у ліву долоню. — Коли?
— Васю, що з фірмовим «газоном»? — Шевель проігнорував його питання.
— У будь-який час, Шефе!
— Чудово! Завтра ви утрьох повинні бути на місці вже о дев’ятій ранку і чекати сигналу.
— Довго чекати? — Басмач, обділений увагою, спохмурнів.
— Видно буде… Стасе, обшарпану тачку знайшли?
— Вона перевершила всі сподівання, Шефе! Де її Петруня тільки відкопав? Нікому в голову не прийде, що на цьому брухті їздять гангстери.
— Гаразд, гангстери, слухайте вашу задачу. Неподалік від того місця, де треба розходитися, є здоровенний щит: «Бережіть природу!» Олень ще там намальований на тлі сонця, що сходить…
— Ясно, знаю! Далі! — квапив його Стас.
— На дев’яту ви повинні бути там і чекати мене. Скільки чекати — не знаю. Це єдине, чого я не знаю точно… Поїдете на двох машинах. Стасе, я тобі показував, де живе Степанович. Ось ключі, сьогодні забереш у нього з гаража «шістку», він в курсі.
— А навіщо друга машина? — здивувався Петруня.
— Раз я кажу — значить, мені це потрібно, ясно? Тільки-но я з’явлюся — це означає, що наші клієнти вже в дорозі. Ви швидко їдете до перехрестя і чекаєте аварії. Дочекалися — негайно на висхідну і по рації оголошуєте Василеві готовність номер один. Я скажу, як виглядає машина, яку ми чекаємо. Якщо вона проїде мимо — значить, нам не пощастило. Якщо поверне — ви знаєте, що робити. Всім усе ясно?
— Так, Шефе! Питань нема!
Стас висловив загальну думку.
Цієї ночі Шевель довго не міг заснути. Якщо дозволяли обставини, він намагався працювати сам або з мінімальною кількістю компаньйонів. Чим більше людей в ділі, тим імовірніше, що хто-небудь у чому-небудь проколеться. У собі Шевель завжди був певен. Він уже знав, яким чином завтра вранці аварія на трасі перекриє рух. Це буде дуже складний і ризикований трюк, але Шевель не міг придумати інших варіантів, що гарантували б йому можливість зникнути з місця, скажемо так, злочину і залишитися при цьому живим і здоровим. Так, він зробить свою справу швидко і вчасно, а от чи можна покластися на інших? Коли Стас сказав, що питань нема, він не повірив. Питання були як у нього, так і в кожного з п’ятірки. Але всі вони вирішили промовчати, довіритися йому, а от потім… Цього «потім» не уникнути, він казав це Олегові, але того турбує лише власна — левова! — частка. Чи можна покластися на когось із них повністю?..
Не спалося і Стасові. В успіху операції він не сумнівався. Хоча б тому, що ані йому, ані іншим хлопцям ніколи ще не доводилося, образно кажучи, грабувати на великій дорозі. А новачкам щастить, це загальновідомо. Як професійний гравець в азартні ігри, Стас довіряв прикметам. Ось тільки чи звернуть кур’єри із зручної асфальтованої траси на грунтову дорогу заради скорочення шляху? Потраплять у пастку чи ні?
Про це саме думав і Петруня, перевертаючись з боку на бік на дивані. Ще він боявся, що доведеться стріляти. В людину, а не в стовбур липи. Він боявся вбивати.
Басмач не боявся. За свої двадцять два роки він уже вбив більше десяти чоловік. Перший раз це трапилося під час бійки. Він спочатку навіть не зрозумів, у що це м’яке устромився його ніж, який він витягнув лише для того, аби налякати супротивника, і чому бійка раптово припинилася… Потім він узявся за зброю, щоб вигнати із своєї землі клятих турків… Останній раз він вбив близько трьох місяців тому. У бідолахи були гроші, Басмач тоді бідував… Перед тим як заснути, він подумав про те, що лягавому все ж таки вірити не можна. Слід налякати його. Хай знає: в разі чого перша куля йому в голову. Він подивився на Нінку, що сопіла під боком, і вирішив, що їй теж не жити довго. Шкода її, хороша, але у вовків-одинаків свої закони…
Гога заснув, ледь торкнувшись головою подушки. В цьому житті його мало що хвилювало і турбувало. Якщо мати не погодиться прогнати Федора Павловича, побачивши купу грошей, він сам піде звідси. Гроші є — проблем нема. Все дуже просто.
Василь теж засинав зі спокійною совістю. Забрати гроші в злочинців — обов’язок будь-якої порядної людини. І в першу чергу — міліціонера. З дружиною проблем не буде — її більше хвилює, скільки грошей, ніж те, звідки вони. Якщо щось там таке — вона зрозуміє, баба не дурна. Невже вони не знайдуть, як витратити п’ятдесят тисяч?
Олег Баскін цієї ночі спати не лягав. Він сидів біля прочиненого вікна і смалив цигарку за цигаркою. Олег прекрасно уявляв собі, що почнеться, якщо завтрашня операція завершиться успіхом. Він усвідомлював, що зникнути відразу ж — це все одно що самому написати зізнання. Але знав він і те, що вирахувати, звідки пішла інформація, не складе особливих труднощів. Багато часу це теж не займе. Отож можна просто не встигнути зникнути. Взяти цей мільйон — справа в принципі не складна. Ніхто не чекає нападу. Операція трошки ускладнена, можна було просто поїхати за кур’єрами і напасти, вибравши слушну хвилину, але хлопчаки — не професіонали, кур’єри ж будуть вкрай обережними і надзвичайно уважними, дилетантського «хвоста» одразу помітять, тому хай їдуть спокійно… Складніше відвести від себе підозру в ситуації, коли інших кандидатів у підозрювані немає і не передбачається.
Олег тяжко зітхнув і запалив нову сигарету.
Світало…
— Жарко сьогодні буде, — сказав Вася, позіхаючи й потягуючись. — Чув, я завжди дивувався, як це у вас у ватяних халатах всі ходять, коли паливо таке, що здуріти можна?
Басмач вороже зиркнув на добродушного сержанта, хотів лайнутися, але промовчав і оглянув місцевість.
— Чув, а правда, що у вас там на кожному кроці гадюки? Кобри всякі, потім ці, як їх, чорт… Словом, гидота різна?
— Правда, — серйозно відповів Басмач. — Тому в нас усі й ходять у халатах. Через халат змія не вкусить. І взагалі, халат цей відлякує зміюк. Запах особливий у нього. І колір.
— Так спечешся ж, як картопля!
— Від зміїного яду швидше помреш.
Василь почухав потилицю і гмикнув.
— Да-а… Ну його в задницю, таке життя… Я б не витримав, чесно кажу. І зміюк боюся, і спеку не переношу…
Басмач про себе обізвав сержанта ідіотом і рушив до посадки. Місце для себе він уже вибрав, вони зі Стасом і Гогою сюди два дні тому приїжджали. Вмостившись у густій траві за сосною, гукнув:
— Видно мене?
— Нє-е-е! — відгукнувся Василь.
— А так? — Басмач ледь підвівся, обпершись на зігнуті в ліктях руки.
— Норма-ально!
Гога мовчки сидів у затінку машини й палив. Він знав, що високе жито сховає його надійно.
Басмач лишив автомат під деревом і підійшов до Василя.
— Звідси місцевість добре прострілюється. І цілитися зручно.
Вася кивнув.
— Ти — теж чудова мішень. У тебе я вже точно не промахнуся.
— Це ти до чого? — Від спокійного тону Басмача по тілу Василя пробігли мурашки.
— Якщо я побачу, що ти,
Василь безпорадно глипнув на Гогу. Той не звертав на їхню розмову жодної уваги.
— Я бачу, ти зрозумів. Я не промахнуся, — повторив Басмач і раптом посміхнувся. Все ж таки мента налякати вдалося…
Василь приречено зітхнув, демонстративно відвернувся і розстебнув ще два гудзики на форменій сорочці.
День обіцяв бути спекотним…
— Шевель! Вони вже тут!
Мембрана трубки тремтіла від важкого дихання Олега.
— Ти не помиляєшся? — від хвилювання голос Шевеля зрадницьки здригнувся.
— Виключено! Вони, немає сумнівів!
— Скільки їх?
Шевель уявив, як Олегові очі прилипли до окулярів бінокля.
— Четверо, разом з водієм… Машина — кремова «дев’ятка», приготуйся, я продиктую номер… Тачка якраз стоїть зручно, мені в бінокль прекрасно видно…
Олег швидко продиктував номер і кинув трубку.
Шевель витер спітніле чоло і подивився на годинник.
Була половина одинадцятої.
Петруня першим помітив машину Шевеля. Він відкинув цигарку і уривчасто наказав приятелеві:
— Хутчіш заводь!
Шевель хвацько загальмував поряд з ними, вискочив з машини і тицьнув Петруні клаптик паперу, на якому квапливо, але розбірливо записав номер.
— Кремова «дев’ятка»… Це — номер… Уважні будьте… Дійте!
Стара, але досить жвава «трійка» гайнула вперед. Шевель подивився на годинник, витер об джинси спітнілі долоні, відчинив багажник своєї машини, дістав саме для цього випадку зроблений короткий буксирний тросик. Тепер треба надійно закріпити кермо «шістки», спеціальний пристрій уже готовий. Потім тросиком зчепити машини так, щоб зняти його можна було за секунду, легко й швидко.
Він розумів, що треба поспішати, але працював не похапцем, а розмірено — так більше шансів встигнути все вчасно. Закріпивши кермо і трос, Шевель зиркнув на годинник і спохмурнів. Потім видобув з багажника повну каністру і полив бензином салон «шістки», порожню каністру жбурнув на мокре заднє сидіння, ляснув дверцятами, закривши їх, і стрибнув за кермо своєї машини. Поїхали!
До роздоріжжя кілометрів з двадцять, рух був поки що не дуже жвавий, і Шевелю без проблем вдалося вирулити на шосе. Він їхав не дуже швидко, аби припнуту ззаду «шістку» не кидало в різні боки. Хоча кермо і закріплене надійно, він все одно був обережним.
Виїхавши на київську трасу, Шевель дозволив собі додати швидкості і, вигадавши момент, різко крутонув кермо вправо. З усіх боків оглушливо заскрипіли гальма. Скосивши очі на циферблат, Шевель вистрибнув з машини, залишивши ввімкненим мотор, невловимим рухом відчепив трос. Обурені водії вже поспішали до автохулігана, що перегородив собою дорогу. Шевель клацнув запальничкою. Синюватий язичок полум’я дружньо підморгнув йому.
Наступної миті цей язичок вже лизькав облите бензином сидіння «шістки».
Полум’я спалахнуло так несподівано, що всі заклякли.
Цього й прагнув Шевель. Він скочив за кермо своєї машини, газонув, з’їхав з асфальту на грунтову дорогу, розвернувся із вправністю каскадера і помчав на всіх парусах у бік міста.
Машина рвонула саме тоді, коли мужики, оговтавшись, вирішили ловити ідіота, що запалює машини прямо посеред дороги.
Київська траса була закупорена велетенською пробкою…
Хлопець за кермом кремової «дев’ятки» насвистував мелодію популярного шлягера. Чоловік середніх років, що сидів поруч з ним, викинув недопалок за вікно і почав розв’язувати вузол краватки.
— Ну й пекло сьогодні! Хоча б вітерець дмухнув, дихати нічим…
— Зараз би на річку, — мрійливо сказав один з охоронців, опецьок у білій футболці. — Чув, Бобе, давай сьогодні махнемо на пляж? Бери пару бабів — і поїхали?
— Непогана ідейка, — погодився другий охоронець. — Ми вільні сьогодні, Петровичу?
— На сьогодні нічого не плануйте, — Петрович зняв краватку і запхав її в кишеню піджака. — Завтра у вас вихідний, а сьогодні ще справи є. Не кисни, Семе, спека тримається вже тиждень, і дощів найближчим часом не… Чорт, що таке?
Попереду не було руху. У відчинені вікна салону вповзав слабкий запах диму.
— Пробка, — повідомив водій, висунувшись з вікна. — Мусора… Пожежники…
— Боб, дізнайся, що там, — нетерпляче наказав Петрович, нервово зазираючи на годинник.
Боба не було десять хвилин.
— Це надовго, — сказав він, сідаючи на своє місце. — Там аварія наче… Тачка горить прямо посеред дороги. Я думаю, там вовтузиться будуть мінімум півгодини…
Петрович вилаявся.
— Загоряти тут і витрачати час я не буду. Хрін його знає, скільки це все буде тягнутися, а у нас тут вантаж… Звертай праворуч! — звелів водієві.
— Ми нічого не виграємо, — ліниво відповів той. — Це — великий гак.
— Ти пропонуєш стирчати тут? Ми поспішаємо, ти це знаєш. Поїхали!
Водій байдуже стенув плечима.
Стас першим побачив кремову «дев’ятку», що наближалася.
Роздивлятися номери не було коли, він потягнувся за рацією.
Але «дев’ятка» проскочила повз них.
— Я так і знав, — вичавив з себе Петруня, дивлячись, як вона віддаляється. — Між іншим, інших кремових «дев’яток» я сьогодні тут не бачив… Ми заробили п’ять сотень… Труби відбій, Стасику…
— В принципі, ми могли б зрізати кут, — сказав водій.
— Ти про що? — не зрозумів Петрович.
— Ми проїздили повз поворот. Ну, там ще двоє хлопців машину ремонтували на узбіччі… Якщо там повернути, можна виїхати на київську трасу. Грунтова дорога там, правда…
— Чого ж ти мовчав? Хіба не знаєш, що ми поспішаємо?
— Там пилюки багато… Спека…
— Розвертайся, ідіоте!
Водій знову байдуже стенув плечима.
— Вони повертаються, — прошепотів Петруня, не вірячи своїм очам. — Стасе, вони їдуть назад!..
— Спокійно…
«Дев’ятка» збочила з траси і проїхала повз них, залишивши за собою хмару сірої пилюки.
Стас схопив рацію.
— Василю, прийом! Василю! Клієнти їдуть до вас! Повернулися!
— Зрозумів, кінець, — відгукнулася рація голосом Василя.
Петруня тим часом перегородив дорогу знаком «Проїзд заборонено», квапливо сів за кермо, увімкнув запалювання, до кінця вдавив педаль зчеплення, потім повільно натиснув на газ, відпускаючи одночасно ліву педаль.
Машина зафуркала, загарчала, але з місця не зрушила.
Петруню пробив холодний піт.
Коли з другої спроби «трійка» знову не завелася, Стас закричав:
— В чому справа? Чому ми стоїмо? Петруню, чому стоїмо?
— Н-не знаю…
Голос Петруні тремтів.
Стас виштовхнув його із салону і сам спробував завести машину. Результат був аналогічний.
І йому стало страшно.
Сержант ДАІ махав жезлом, вимагаючи зупинитися.
— Що за явління? — здивувався Петрович. — Якого дідька йому тут треба?
— Проскочимо мимо — і всі діла! — Боб був спокійним.
— Навіщо нам заводитися з ДАІ? Може, йому цигарка потрібна? З куривом тепер самі знаєте як, — зауважив Сем.
— Гальмони. Що нам втрачати? Може, справді дурниця якась…
Водій слухняно натиснув на гальма і вийшов з машини.
Сержант не поспішав. Чекав, доки до нього підійдуть. Водій наблизився, на ходу виймаючи права.
— Сержант Ковальчук! — кинув руку до козирка Вася, взяв документи, критично вивчив їх.
— Так що сталося, командире? Які проблеми?
Стас і Петруня повинні під’їхати з хвилини на хвилину. Не знаючи, чим зайняти водія, Вася ще раз уважно вивчив права, звірив фотографію з оригіналом.
Час тягнувся повільно. Повз, як гусінь по стеблині трави.
— Чув, командире, я не все зрозумів, — неквапні рухи сержанта ставали підозрілими….
Вася насилу стримував хвилювання. Де хлопці застряли?
— Щось не так, — сказав Петрович і витягнув кольт калібру нуль тридцять вісім. — Чому він сам? Вони ж парами їздять? Щось не те…
Такий самий кольт з’явився у Семовій руці. Боб витяг з-під сидіння АКМ і зняв його з запобіжника.
— Я нічого не розумію, командире, — вкотре повторив водій.
Тон його ставав все більш підозрілим. Василь неквапом повернув йому права, потім ступив два кроки назад і вийняв пістолет.
— Не зрозумів, — водій втупився в чорне, безпристрасне дуло.
Василь мовчки кивнув головою, закликаючи дурного водія озирнутися.
З густої трави піднявся Басмач з автоматом напереваги.
З-за колосків жита виріс Гога. Він стояв якраз за «дев’яткою», впевнено спрямовуючи на машину револьвер.
Петрович оцінив ситуацію миттєво. Він підморгнув Семові і відчинив дверцята. Сем зробив те ж саме. Боб відкинувся на спинку сидіння.
— Зброю — на землю! Чемодан з грішми викинути з машини! — уривчасто наказав Басмач, клацаючи затвором автомата.
— О’кей, хлопці! — голосно вигукнув Петрович.
З машини вони вистрибнули одночасно з Семом. Гога двічі пальнув у їхній бік.
Куля — дура. Гога стріляв не цілячись — просто реагував на рвучкі рухи супротивника. Сем потрапив під одну з них, з криком схопився за бік і впав у пилюку. Петрович встиг пірнути в зарості жита.
Постріли відволікли Васину увагу. Він на мить подивився в бік стрілянини, і цього було досить, шоб водій хвацьким ударом вибив з його руки пістолет, а другим ударом повалив його на землю.
Боб дав у бік Басмача коротку чергу. Він навіть не цілився, просто висунув з вікна дуло автомата. Басмач встиг пригнутися, розпластався на землі. Його черга пробила колеса з лівого боку машини. «Дев’ятка» з сичанням просіла на лівий бік.
Пістолет був уже в руках водія. Промахнутися у Василеву голову йому було неможливо.
Басмач, лайнувшись, стрельнув у водія. Той немов переламався навпіл і рухнув поряд із сержантом.
Кулі з автомата Боба спушили землю біля самого носа Басмача, і він перекотився праворуч, не даючи супротивнику пристрілятися.
Гога безпорадно озирався на всі боки, не знаючи, в кого стріляти.
Боб ривком вискочив з машини і впав біля відчинених задніх дверцят. Автоматна черга змусила Гогу притиснутися до землі. Він стрельнув двічі, обидва рази промахнувся.
Басмач був на війні, на справжній війні, де кожну секунду можна використати собі на користь. Тому він змією ковзнув через дорогу і перевів подих тільки біля бампера «дев’ятки».
Петрович вийшов прямо на Гогу. Несподіванка злякала хлопця, він бачив тільки наведене на себе чорне око кольта, перекотився на спину, зігнута в лікті рука тримала наган прямо перед собою, палець затято натискував на курок. Його постріли злилися в унісон з голосом кольта. Щось обпекло ліве плече. Коли замість пострілів почулося тільки клацання, Гога з подивом зазначив, що ще живий, а прямо перед ним стоїть, розкинувши руки, супротивник. Ось він хитнувся і повалився прямо на Гогу, той не встиг навіть відкотитися вбік. Всі кулі щільно засіли в грудях Петровича, хоча Гога знову ж таки не цілився, просто спрямував зброю в бік напасника.
Поразка шефа заволоділа увагою Боба. Викрикуючи прокльони, він скочив на ноги і спрямував автомат на безпорадного Гогу. Причавлений Петровичем, він не міг поворухнутися і приречено заплющив очі.
З-за бампера підвівся Басмач і, стріляючи майже впритул від грудей, випустив рештки магазина в Боба. Кулі прошили його тіло наскрізь.
Басмач опустив непотрібний автомат і подивився на годинник, який дивом не розбився. Він думав, що з того моменту, як «дев’ятка» зупинилася, минула ціла вічність. Ну, якщо не вічність, то години півтори напевне. Але виявилося, що бій тривав лише сім хвилин…
І в цей час замайоріла очікувана «трійка».
Басмач відкинув свій автомат, підняв АКМ Боба, взяв його напереваги і рушив назустріч машині.
Вона зупинилася. Петруня, передчуваючи небезпеку, втиснувся спиною в сидіння і повільно почав сповзати долі.
— В чому справа? Все гаразд? — Стас вистрибнув з машини мало не на ходу.
Басмач уривчасто вигукнув щось своєю рідною мовою і натиснув на гашетку.
Але черга, що неминуче несла з собою ще одну смерть, пішла в землю, прямо біля Стасових ніг. Гога, котрий на той час уже скинув з себе закривавленого трупа і стежив за діями Басмача, вчасно розкусив його наміри, блискавкою метнувся до нього і штовхнув автомат рукою.
Стас зойкнув і відскочив набік із спритністю кенгуру.
Басмач лайнувся узбецькою і спробував відштовхнути Гогу.
— Дурень! — вичавив з себе Гога, не відпускаючи пекучого автоматного дула. — Даремно!
Стас підбіг до них, схопив Басмача за плече, залопотів:
— Машина не заводилася… З товкача заводили… Цей козел, — він тицяв пальцем на Петруню, який вже остаточно сповз на підлогу сапону, — не перевірив машину… Брухт, надія на неї погана… З товкача…
Басмач скреготнув зубами і зробив крок до «трійки».
— Він нікуди не дінеться! — Стас мало не плакав, передчуваючи криваву розправу. — Він обробився вже з переляку! Справа головне! Де гроші?! Де Вася!?
Згадка про гроші змусила Басмача відкласти страту Петруні.
Дипломат лежав під заднім сидінням «дев’ятки». Басмач спробував його відчинити, але Стас не дозволив:
— Кидай його в «газон»! Потім, ми й так час тратимо!
Басмач, переступаючи через тіла, поніс чемодан до «газика», зазначивши подумки, що й гроші можуть бути важкими.
Нарешті Стас оглянув поле бою.
— Нічого собі… Ти весь у крові, Гого! Поранили?
Спереду Гогина футболка була вимащена кров’ю Петровича, ліве плече було глибоко подряпане кулею, вона ж якимось дивом видерла шмат тканини з короткого рукава.
— Переживу, — буркнув Гога. Несподівано він уявив, як в такому вигляді з’явиться додому.
— Ваську шкода, — зітхання Стаса було нещирим. — Звичайно, ніхто не передбачав, що вони почнуть боронитися… Вони почали?
Гога обмежився кивком.
— Зрештою, яка різниця — живі вони чи покійники… Головне — бабки в нас… Може, це й на краще, що ви їх постріляли… Тут ми нічого свого не повинні залишати. — Він нахилився за автоматом Басмача і раптом крикнув: — Хлопці! Один живий!
Він помилився — живих було двоє, Сем і водій. Кулі дістали обох, але не на смерть, Сем насправді втратив свідомість, а водій спробував придуритися. Розкусили його дуже недоречно.
— Що будемо робити? — обережно спитав Стас. — Час дорогий…
Басмач мовчки витяг ножа. Потім, хижо посміхнувшись, повернувся до Петруні, котрий все ще боявся вийти з машини.
— Гей! Ти! Сюди! Швидко!
Петруня не наважився протестувати. Обережно вибрався, рушив до гурту на тремтячих ногах.
— Я тобі даю лише один шанс! — Басмач простягнув йому ніж. — Якщо ти не зробиш цього за хвилину, через дві хвилини це зроблю я сам. Але ти лишишся тут. Поряд із сержантом. Він ще не встиг відійти далеко, доженеш його і поясниш, чому він дістав кулю в голову. Ти все зрозумів?
Петруня замотав головою і позадкував. Гога мовчки рушив до «газика», Стас демонстративно не дивився на приятеля.
— У нас обмаль часу! — гаркнув Басмач. — Ну?
Петруня зрозумів, що колючими вузькими очима Басмача на нього дивиться зараз сама смерть. І він простягнув руку за ножем…
Лишивши машину у верболозі, Гога і Стас пішли купатися. Гога заодно вирішив спробувати змити кров з футболки і промити й перев’язати свою бойову подряпину. Басмач не вмів плавати, він просто вмився, сполоснув брудну від пилу футболку, надів її, мокру, прямо на голе тіло і зрозумів, що даремно заперечував проти затримки біля річки: холодна вода освіжила, зняла нервову напругу, заспокоїла.
Але час, час, час…
— Давайте швидше! — крикнув Басмач купальщикам.
— Вже йдемо! — відгукнувся Стас, який заплив на середину річки.
Петруня не вилазив з машини. Він сидів на задньому сидінні, зіщулений, в самому кутку. Руки його тремтіли. Всю дорогу він нервово намагався стерти кров з сорочки, але тільки розмазав її. Його занудило тоді ж, у посадці, і тепер, коли він кидав погляд на плями крові або торкався їх, нудота підступала до горла.
Гога й Стас вийшли з води.
— Клас! — заявив Стас і вдягнувся. Гога не поспішав. У «газику» знайшлася аптечка, в ній — йод та бинт в індивідуальному пакеті. Неквапно зробивши собі перев’язку, він примружив очі і підставив тіло пекучому сонцю.
— Що з ним будемо вирішувати? — Басмач кивнув у бік Петруні.
— А які пропозиції? — запитуючи, Стас застібав джинси.
— Він зайвий.
— Думаю, трупів на сьогодні досить. Він просто не дістане своєї частки. Хтось заперечить?
— Теж правильно, — погодився Басмач. — До ментів він не побіжить: на ньому два трупи… Але тримати його поки будемо біля себе… Поки…
Сидячи в машині і слухаючи це «поки», Петруня здригнувся і насилу подолав черговий приступ нудоти.
— Отже, питання вирішене! — Стас подивився на годинник. — Шеф чекає нас уже цілу годину. Рушили, мужики! Гого, кінчай загоряти!
Гога почав одягатися. Рука боліла, біль змусив його скривитися. Басмач пішов у кущі відлити. Стас сів за кермо і увімкнув запалювання.
— Ти — падло! — прошипів йому в спину Петруня. — Я не забуду, Стасе…
— Добре, що в тебе непогана пам’ять, — неголосно озвався Стас, не обертаючись. — Коли будеш згадувати, що я запропонував позбавити тебе частки, може, згадаєш, що я врятував тобі життя. Мертвому тобі бабки ні до чого.
— А я й живий їх не дістану…
— Але ти — живий. По-моєму, це головне…
— Алло!
— Баскін, що сталося? Гроші повинні були прибути півтори години тому! В чому затримка?
Баскін відчув усередині себе порожнечу. На вулиці нещадно пекло, але його раптом почало морозити. Долоня, яка стискала телефонну трубку, змокріла від поту.
— Нічого не могло статися… Вони виїхали вчасно…
— Баскін, я вам передзвоню через півгодини. І хочу почути зрозумілу відповідь, ясно? Якщо вони протягом цього часу приїдуть, то я вас заспокою, а з приводу запізнення пояснення буде давати Петрович. Все.
Баскін тупо слухав короткі гудки. Але для того, щоб оговтатися, йому не потрібно було багато часу. Вже через дві хвилини він набирав номер начальника міськвідділу внутрішніх справ.
Але йому ніхто не відповів. Про ЧП в міськвідділі дізналися сорок хвилин тому, і начальник особисто виїхав на місце події…
— Ми так не домовлялися, мужики, — похмуро сказав Шевель, зачиняючи двері за останнім, хто увійшов. — Я чекаю більше години. Де ви повинні були передати мені чемодан з грішми? Стасе, я тебе питаю!
— Спокуха, Гено! — ляснув його по плечу Стас. — Ситуація змінилася, змушені були затриматися. Але бабки у нас, а це головне. Сам бачиш — замки цілі, ми його не відчиняли. Все нормально, Гено!
На кухні Гога пив прямо з крана холодну воду. Басмач, підштовхнувши Петруню в спину, пройшов за ним до кімнати, важко гепнувся на канапу і запалив.
Все це дуже не подобалося Шевелю. Він зрозумів: щось не спрацювало. Гроші в них, але все ж таки сталося щось не так, як хотілося.
— Розповідай! — уривчасто наказав він Стасові. — Тільки швидко, чітко і зрозуміло!
Капітан Бриль сидів на капоті міліцейської машини, палив і спостерігав, як санітари вантажать накриті білими простирадлами трупи в машини швидкої допомоги, котрих наїхало більше ніж досить.
— Вадику, начальство приїхало, — торкнув його за плече лейтенант Головко.
— Та пора вже, — глипнув на годинник Бриль, не рухаючись з місця.
Начальник міськвідділу Рум’янцев вистрибнув з машини першим і поквапився до Бриля. Звичайно, таке траплялося рідко: Рум’янцева не любили. І тепер оперативники із задоволенням спостерігали за переляканим начальником.
— Що тут сталося? — голосно запитав Рум’янцев, звертаючись не до конкретної людини, а до всіх присутніх.
Бриль викинув бичок і випростався.
— Розбійницький напад, товаришу полковник. Хто на кого напав — поки що невідомо. Була стрілянина, результат — п’ятеро трупів.
— Стрілянина і п’ятеро трупів! Це чепе, капітане!
— З усього видно, тут була засідка. Невідомі чатували на цю кремову «дев’ятку», номери, до речі, київські. Серед убитих — сержант ДАІ.
— Сержант ДАІ? Чепе… чепе, чорт забирай!
Підійшов вайлуватий прокурор міста. Привітався з Рум’янцевим.
— Опергрупа вже скінчила?
— Так точно! — відповів Бриль.
— Щось конкретне можна сказати вже зараз?
— Номери другої машини місцеві. Ні в кого з убитих, і в сержанта в тому числі, нема при собі документів… Відбитків пальців, правда, повно…
Рум’янцев роздивлявся розкладену на брезенті зброю.
— Можна з’ясувати, звідки вона?
— Навряд. Номери збиті, зачищені… До того ж кольти, по-моєму, не в нас на озброєнні.
— Іронія зараз ні до чого, Бриль! — ще трохи — і голос Рум’янцева перейде в поросяче вищання. — Тільки-но буде щось конкретне — негайно до мене! Тримати мене й прокурора в курсі постійно! Все зрозуміло?
Бриль обмежився кивком голови.
— Зараз безглуздо розбиратися, чому раптом заглохла машина, — сказав Шевель. — Ви лишили її на місці. Спеціально для міліції. Що ви ще зробили, аби їй було легше шукати?
— Яка різниця? Гроші в нас, ми їх поділимо і розбіжимося! — вигукнув Басмач.
— Далеко бігти зібрався? З цієї хвилини, братан, ти мічений. І мітка твоя — гарненькі хрусткі папірці, які в цьому ось чемодані. Де твій автомат?
Басмач підняв АКМ для загального огляду.
— Це не твій автомат.
— Слухай, я подивився б на тебе в той момент! Добре розводитися в такій спокійній обстановці! — втрутився Стас.
— Куди фірмовий «газик» поділи?
— Тут все гаразд. Лишили біля сортиру на базарі.
— Місце вдале, що й казати… Гаразд, зам’яли. — Шевель запалив. — Зараз треба мізкувати, як жити далі…
— А з ним що робити? — Басмач кивнув на зіщуленого Петруню. — Він завжди мені не подобався. Відпускати не можна…
— Чому? Він убив двох людей, він співучасник збройного пограбування… Явка з повинною його не врятує, а якщо нас загребуть по його анонімній підказці — ми його самі потопимо, та й на зоні він довго не протягне. Він не шкідливий. Його частку ми все одно поділимо на всіх…
— І частку сержанта! — вставив Басмач.
— У Васьки жінка лишилася. Допомогти треба…
— Зі своєї частки! — Басмач був невблаганний. — Можемо зараз проголосувати. Якщо більшість вирішить — підкорюся, а ні — свої бабки віддавай.
Шевель зрозумів, що Стас і Гога будуть на боці Басмача.
Петруня підняв голову. Його мова була схожа на скавчання побитого цуценяти.
— Мужики-и… Пожалійте… Я спокутую…
— Тебе вже пожаліли — вмовили не вдаватися до крайніх заходів. Спокутувати, братан, нічим: справу зроблено, — твердо сказав Шевель.
Стас весь час уважно спостерігав за ним і перехоплював його знервовані погляди на годинник.
І, коли несподівано пролунав дзвінок у двері, Стас із задоволенням помітив, що Шевель злякався. Чогось подібного Стас і очікував. Тепер час перебирати ініціативу.
— Всі — на кухню! — звелів він. — Відчиню я сам. Сидіть там, поки не гукну. Геночко, сядь на місце, ти лишаєшся в кімнаті. Сядь, я сказав! Нам є про що поговорити. Гостя я сам прийму…
Уздрівши, що двері відчиняє незнайомий хлопець, Олег Баскін відсахнувся. Але пістолет, спрямований йому в живіт, мовчки радив йому зайти і не зчиняти галасу.
— Вдалося що-небудь дізнатися, Баскін?
— Пограбування… Всі ваші люди мертві… За містом… Неподалік від харківської траси…
— Вони мусили їхати київською!
— Там аварія якась… Вікторе Сергійовичу, я не знаю…
— Про це пізніше, Юрію Івановичу! За чотири години я буду у вас…
Стас щільно причинив двері в кімнату, кивком звелів Олегові і Шевелю сісти на диван, а сам осідлав стілець у протилежному кутку. Басмач спробував було заглянути до кімнати, але Стас щось прошепотів йому на вухо і той зник.
— Почнемо з початку, хлопці. — Стас вимучив посмішку. — В «дипломаті» більше як півмільйона. Пудрити мізки ти, Шефе, можеш цим віслюкам, — він кивнув у бік кухні. — Я заробляю тим, що обдурюю громадян, замилюю їм очі, отже, сам завжди помічаю, коли так хочуть повестися зі мною.
— Можна без передмов? — похмуро поцікавився Шевель.
— О’кей! Перше, — Стас загнув пальця. — На такі гроші, Гено, тебе могли тільки навести. Сам ти, вибач, мілкувато плаваєш для таких бабок. Коли п’ять днів тому ти викладав умови гри, п’ятсот тисяч дуже легко розділилися на шість. І я тоді подумав — а як же наводчик? Йому хіба нічого не належить? Свою ж частку ти з ним не розділиш? І потім, наводять не на кооперативний кіоск, а на серйозних людей, на справжню мафію, ризик тут великий. А за великий ризик слід платити великі гроші… Далі — звідки зброя? Навряд чи це твій арсенал, Гено. Шукати десь-інде небезпечно. Одразу виникатиме маса питань, коло людей, які в курсі справи, може розширитися, що не бажано. Таким чином, за зброю відповідає той-таки наводчик. І це логічно: він підказує, де взяти гроші, матеріально забезпечує операцію, а тобі, Геночко, лишається тільки знайти лохів-виконавців, які полізуть під кулі за п’ятдесят штук. Отже, півмільйона — це не вся сума. Інакше навіщо ховати від нас наводчика? Навіть Басмач погодився б, що йому слід віддати зароблене. Справа в тому, що всієї суми вам називати не хочеться, бо навряд чи хто просто так віддасть більшу частину і задовольниться однією п’ятою. І потім, мільйон чи два будь-кого позбавлять здорового глузду, виникнуть зайві проблеми при розподілі пирога.
— Розумно і логічно, — зазначив Олег. — Толковий у тебе, Гено, приятель.
— Друге, — Стас не реагував на компліменти. — Гроші ми повинні були передати тобі, Шефе, біля в’їзду до міста, а самі їхати сюди без тебе. Признаюся, що лише тоді я серйозно почав думати над тим, як ти нас нагрієш. Коли ми розійшлися після першої зустрічі, я вирішив, що, зрештою, не моя справа, звідки ти дізнався про гроші. Але — чи не простіше їхати сюди всім, поділити гроші і розбігтися? Хлопці не подумали про це, бо для них чим складніші умови операції, тим спокійніше, менше підозр. Ти щось буркнув про заплутування слідів — вони й заспокоїлися. Гога взагалі чомусь певен, що його не обдурять. Басмача надихав технічний бік справи, він чомусь певен, що його обдурити ніхто не наважиться. Покійний сержант Вася навіть схвалив таку тактику заплутування слідів. Петруня не розраховував на успіх, між нами кажучи, і ставився до всього, на свою біду, скептично. Отже, підозри виникли тільки в мене. Хочеш змитися з грішми? Даремно, навіщо тобі п’ятеро ворогів, кожен тебе знає і може колись відшукати. Та й не така ти людина…
— Дякую!
— На здоров’я! Тобі потрібен час, щоб віддати невідомому нам наводчику його частку. Таємно від інших, щоб не збуджувати апетиту. Інакше не вийде — адже ми можемо з’ясувати, що в чемодані більше, ніж ми сподіваємося. Я збирався привести сюди всю компанію не через годину, як було домовлено, а через десять хвилин, щоб накрити вас обох на гарячому. Але лопухнувся Петруня і все вирішилося само собою! Ми зі здобиччю опинилися прямо тут, а за нами вже на півзігнутих прискакав твій приятель. Може, Гено, ти й хотів попередити свого товариша, але не зміг. А він не думав, що може трапитися щось таке, чого він не передбачив. Самовпевнений в тебе друг, Шефе.
— Ти все сказав? — сухо запитав Шевель.
— Лишилося дати тобі чорну мітку, на якій буде написано:
Спочатку до квартири зайшли двоє кремезних хлопців. Один безцеремонно потіснив Баскіна, другий, кирпатий, оглянув усі кімнати, зазирнув до туалету, ванної. Переконавшись, що у квартирі, крім господаря, нікого немає, він щось буркнув собі під носа і недобро глипнув на Баскіна.
Віктор Сергійович Караваєв зайшов одразу ж за своїми охоронцями і спокійно чекав, поки кирпатий роздивлявся по квартирі.
— Баскін, у вас мінеральна вода в холодильнику є? — втомлено запитав він.
— Так, звичайно, в таку спеку…
— Сашок, не в падло — зроби водички! — прохання стосувалося кирпатого. — Баскін, ходімте до тієї кімнати, де є телефон.
У залі він вмостився в м’якому кріслі. Кирпатий Саша приніс запітнілу пляшку мінералки і дві склянки. Корок він зняв тут же, пальцями, простягнув пляшку хазяїнові і витер спітніле чоло.
— Юрію Івановичу, нехай хлопці поїдять. Вони потомилися, Сашко жахливо переносить спеку, особливо — на порожній шлунок…
— Ради бога! — махнув рукою Баскін.
Хлопці усамітнилися на кухні, лишивши їх самих. Караваєв жадібно вихилив склянку води, відригнув і блаженно посміхнувся.
— Я про це всю дорогу мріяв. Не хочете? Даремно. Гарна вода. Отже, що вдалося з’ясувати?
— Кур’єри потрапили в засідку. Це означає, що про наші плани довідалася стороння людина. Вбито чотирьох на… ваших людей і сержанта ДАІ. Найімовірніше, він причетний до пограбування. Подробиць не знаю, але сподіваюся, що скоро вони будуть відомі.
— Я так зрозумів, що нам треба насамперед шукати стороннього. — Караваєв опорожнив другу склянку. — Зробити це просто. Крім нас з вами, маршрут кур’єрів знали шестеро…
— Якщо, звичайно, ніхто з кур’єрів не зрадив, розраховуючи на солідний куш…
— Це навряд, Баскін. Всі четверо мертві.
— Їх запросто могли знищити, щоб не ділитися з провокатором і замести сліди.
— Ні, це виключено. Я платив їм достатньо, аби не зраджувати. За них я відповідаю. Взагалі, я відповідаю за всіх своїх людей, які були в курсі операції.
— Я теж поручуся за кожного свого!
— Не сумніваюся. І все ж таки хтось зрадив, правда? — Караваєв допив рештки води. — Скажіть, Баскін, де ваша дружина?
— У Відні. Ви ж знаєте — службове відрядження… А до чого тут моя дружина?
— Ви ж аморальна особа, Баскін, — підморгнув Караваєв. — Я точно знаю, що уже другий рік ви утримуєте двадцятип’ятирічну пасію з незакінченою вищою освітою.
— Припустимо… Це ж не заборонено Кримінальним кодексом. І потім це моє особисте життя, Вікторе Сергійовичу, і я не розумію…
— Зараз зрозумієте. Спека не стимулює роботу мізків, але всю дорогу з Києва сюди я змушував себе думати. І ось до чого я дійшов. Слідкуйте за ходом моїх думок. — Він поставив пляшку на стіл, надів на горлечко склянку. — Ніхто з кур’єрів не міг зрадити. Ті шестеро, які в курсі наших спільних справ, — надійні, перевірені люди. Мені дуже хотілося знайти зрадника, але я відкинув кожного з них по черзі. Лишаємося, як це не смішно, ми з вами, Юрію Івановичу. Вкладаючи по мільйону, ми згодом дістаємо значно більшу суму, дістаємо її напевне, гроші ці будуть абсолютно чисті. Жодному з нас нема сенсу грабувати компаньйона. Але, — Караваєв підніс пальця. — в мене немає коханки, молодої, гарної й палкої, якій в інтимніші моменти вибовтуєш все на світі. А молоді й гарні коханки — не завжди безкорисливі слухачки.
— Чорт забирай! — сказав Баскін після паузи. — Але, Вікторе Сергійовичу, я їй вірю! Я й подумати не міг…
— Отже, я не помилився. Хто вона?
— Звуть Ольга. Соломіна.
— Ви несучасна людина, Баскін. Я розумію, спати з секретаркою — це добра традиція, але щоб зайти з простою секретаркою так далеко! Дружина знає?
— А вам не здається?..
— Ні! Не здається! Я поставив запитання!
— Так. — Баскін відчув, що дуже втомився. — Вона теж не може припуститися думки, що у нас з секретаркою щось серйозне. Дивиться на це як на звичайні чоловічі походеньки.
— У вас сучасна дружина… І наскільки у вас з Ольгою серйозно?
— Це нікого не стосується!
— Гаразд, заспокойтеся! Ми зараз їдемо до неї і з’ясуємо те, що стосується справи.
— Мені можуть дзвонити. Стосовно пограбування. Біля телефону я лишу Сашка. Думаю, обійдемося одним охоронцем. Отже, ми їдемо?
…Жінки відпоювали вдову вбитого сержанта Василя Ковальчука водою і якимись ліками. Бриль уже хвилин сорок намагався з нею толком побалакати, але вона тільки стогнала і ревла білугою.
— Ти заспокоїшся колись чи ні? — не витримав він.
Молода жінка заревіла ще голосніше, а Бриль прийняв на себе удари сусідок.
— Горе у дівки, а ти ще тут зі своїми запитаннями!
— Міліція називається! Вас по одному вбивати будуть, а ви, замість того, щоб бандитів ловити, на мізки вдовам капаєте!
— Чого ж ти раніше не вберіг людину!
— Розігнати вас до такої матері! Дармоїди! Дурні!
— Ану йди звідси, давай, не до тебе тут!
Сухенька, горбоноса стара застрибала навколо Бриля, штовхаючи його в груди і в боки.
— Та замовкніть ви! — гаркнув Бриль.
З верхнього поверху спустилася жінка з паруючою металевою коробочкою для кип’ятіння шприців. Безцеремонно штовхнувши плечем Бриля, вона пропхалася до плачучої.
— Відвернися, кобель, — верескнула агресивна стара.
Тяжко зітхнувши, Бриль підкорився.
Сувора жінка зробила ін’єкцію, прибрала інструменти і сказала, дивлячись кудись повз капітана:
— Вона зараз заспокоїться. Зможете побалакати. Тільки обережно: нерви в неї зараз нікудишні.
Молода вдова Ковальчука справді потроху заспокоювалася. Сусідка-лікарка, буркочучи щось собі під ніс, вийшла з кімнати, решта жінок пішла за нею, лишивши капітана наодинці з вдовою.
— Як тебе звати? — запитав Бриль.
— Ніна, — вона продовжувала схлипувати. — Чого тобі від мене треба?
— Я вже запитував, — терпляче пояснив Бриль. — До Василя хтось приходив останнім часом?
— До нього щодня ходять… Спокою не дають…
— Ти всіх його приятелів знаєш?
Вона кивнула і витерла вологе від сліз обличчя хусткою.
— А незнайомих гостей не було?
— Я за ними не слідкую!
— І Василь останнім часом поводив себе як завжди? Нічого підозрілого?
— Як це «підозрілого»? Що я повинна підозрювати?
Справді, ідіотське запитання. Але сержант Ковальчук чомусь опинився сьогодні вранці на тому проклятому полі брані…
— Де живуть твої батьки, Ніно?
— Це ще навіщо? — здивувалася вона і шморгнула носом. — У Пашківці. А його батьки у Мухівці, у сусідньому селі…
Треба визначити по карті, де це. Здається, Пухівський район. А на Пухів треба їхати зовсім у протилежний бік.
— Василь не збирався сьогодні додому або до тещі?
— Hi, — вона вже зовсім заспокоїлася і насторожено дивилася на Бриля.
— А взагалі, ви часто додому їздили?
— Десь раз на два тижні. Вася машину брав, і ми їздили. За картоплею, м’ясом, овочами… Сам знаєш, як воно. У самого, може, батьки в селі…
— Ні, мої міські, корінні. — Бриль знову зітхнув. — Сьогодні Вася Ковальчук взяв службового «газика». Сказав, що збирається до тещі: захворіла, терміново треба везти дефіцитні ліки. Він часто просив машину, тому ніхто нічого не запідозрив. З села завжди повертався з могоричем, так що машину дали охоче.
Ніна вибухнула істерикою так несподівано, що Бриль здригнувся. Він незграбно спробував заспокоїти її, але молода жінка відштовхнула його. Все спочатку…
— Ну, охолов, чи як?
Стас сів навпочіпки перед Олегом. Обидва тяжко дихали, тільки Олег постраждав серйозніше і почував себе не найкраще.
— Козли, — говорити Олегові було боляче, він сплюнув криваву слину. — І я козел… Зв’язався з вами, тварюками такими…
Петруня відважив йому копняка по ребрах, активно завойовуючи собі помилування. Взагалі, під час бійки він був найактивнішим.
Якщо це, звичайно, можна назвати бійкою. Коли Олегові заявили, що його частка буде найменшою, він рвучко замахнувся стільцем. Стас не вберіг голови і тепер періодично обмацував гулю. Басмач кинувся в атаку, Петруня підтримав його, Гога відскочив у куток — рука боліла, та й не було особливої потреби в його втручанні, троє впораються з одним, бо Шевель принципово дотримувався нейтралітету. Олег був тренованою людиною, але надовго його не вистачило: троє все ж таки взяли гору.
— Тобі мало? — запитав Стас. — А то нам недовго повторити…
— Ми вас з Шефом запросто могли б тут замочити. Заслужили, падлюки, — озвався Басмач. — Хотіли ж з вами по-людськи.
— Сто кусків на двох з Шевелем — по-людськи? — Олег знову сплюнув кров.
— Основну роботу зробили ми: я, Гога і мусор покійний. Йому ці бабки ні до чого. А ви на пару хотіли нас обдурити. За це карають.
— А хто вас, козли, на гроші навів? Дід Бабай?
— Все, тему закрили! — Стас зрозумів, що краще триматися лінії, обраної Басмачем, — той затявся забрати гроші собі і знищить кожного, хто стане на перешкоді. — Ми справді хотіли домовитися, як люди.
— Краще вбий мене зараз, мудило. — Олег черговий раз сплюнув. — Ти ж боїшся, що я на вас мисливців нацькую. Не думай, що я вас забуду!
Петруня знову копнув Олега.
— Досить! — гаркнув Стас. — Он приятель твій мовчки стоїть — з усім згоден. Та й тобі діватися нема куди, мовчатимеш. До татка побіжиш і розповіси, як вирішив його пограбувати, а погані хлопці гроші забрали? Думаєш, пробачить?
Олег промовчав. Помститися в такий спосіб можна, якби справа стосувалася лише самого Баскіна. Інші зацікавлені особи не дозволять батькові пробачити синові…
А Шевель і далі не втручався в розмову. Він міркував тверезо і вирішив не втратити хоча б малесенького шматочка з пирога.
— Заспокоївся? — тепер Олега копнув Басмач.
— Щоб вас удавило цими бабками, — приречено мовив той.
— От і добре. Поки ми дозволяємо — вставай і шуруй звідси. Не думаю, що ти будеш всюди язиком плескати.
Стас простягнув Олегові руку, щоб допомогти підвестися, але його допомогою знехтували — Олег підвівся сам і поплентався до ванної.
— Прикиньте, скільки на трьох лишилося! — вигукнув Басмач.
— А я? — ображено заскиглив Петруня.
Його, здавалося, ніхто не помічав.
— Що робимо далі? — нарешті подав голос Шевель.
— Сидимо тут, — заявив Стас. — Нехай хоч трохи вляжеться шум. Думаю, менти вже бігають, мов скипидаром намазані. Ми поки тримаємося разом.
— Це ти сам вирішив?
— А хлопці згодні зі мною. — Потилицею Стас відчував пронизливий погляд Басмача.
— Ти тепер головний, Стасику? — криво посміхнувся Шевель. — Ти вже вирішуєш від імені всіх? Тобі пасує командувати, Стасе, ти прямо народився командиром.
— Заткни пельку! — Стас відчував, що іронія Шевеля де в чому справедлива, і це дратувало його ще більше.
— Все нормально, — озвався неохоче Гога. — Стас правий.
Олег повернувся з мокрим обличчям.
— Я поїхав. Гроші нехай стануть вам поперек горла, падлюки. Не бійтеся — скаржитися не побіжу, не дитина. Ходімо, Гено.
Шевель притулився плечем до стіни.
— Я лишаюся. Йти мені нікуди, і взагалі…
— Думаєш, чурка підкине пару сотень на життя?
— Я вирішив, Олежко. Не думав, що так вийде… Будемо відверті: це ти втягнув…
— Дитинко, тебе втягнули! — Олег сплюнув рожеву слину в бік Шевеля, крутнувся на підборах і подався геть.
Якусь хвилину панувала напружена тиша. Потім Стас неквапно вийшов з кімнати, щоб зачинити за Олегом двері, і повернувся. Жоден з тих, хто лишився, не знав, що робити далі.
— Не можна було його відпускати, — порушив мовчанку Басмач.
— Крові досить. — Стас підняв стільця, що впав під час бійки, і осідлав його. — Він не ризикне патякати.
— А мою долю ти вже вирішив, Стасе? — Шевель посміхався як людина, яка зрозуміла, що їй нема чого втрачати.
— Поки будеш біля нас, — відрубав Стас.
— А ділитися як будемо?
Стас розумів — відповіді на це питання чекають усі п’ятеро. Хижий блиск очиць Басмача його й надалі насторожував.
— Дістанеш, що заробив, — слова давалися Стасові нелегко. — Все ж таки ти зробив свою справу як слід.
— Доречне зауваження! — Шевель надалі блазнював.
— Все, що в «дипломаті», ділимо на чотирьох. Так буде справедливо.
Обличчя Басмача лишалося незворушним.
— А я? — Петруня, здавалося, зараз почне рюмсати.
— Дяді добрі! — Басмач нарешті вирішив узяти участь у розмові. — Скільки я скажу — стільки й отримаєш. На твоєму місці я б мовчав у ганчірку. Все зрозумів?
Петруня замовк і вмостився на краю канапи з виглядом сироти.
— До завтра всі сидимо тут. Завтра ділимо — і хто куди, — тон Басмача виключав будь-які дискусії.
— Я б не затримувався у цій квартирі, — Стас таки ризикнув заперечити. — Раптом цей ображений все ж вирішить на нас когось нацькувати… Можемо податися в одне місце. Тут недалеко. Господарі на Польщу поїхали, мені ключа лишили, рибок годувати… Якщо є потреба триматися купи до завтра…
— Є! — відрубав Басмач.
Гогу зовсім не хвилювало, чому є така потреба. Петруня відтепер боявся навіть дихнути зайвий раз. Шевель не ризикнув щось питати — все одно з ним не рахуватимуться. Стас мовчки погодився — очиці Басмача даремно не блищать.
Їхали машиною Шевеля. По дорозі зробили гак, заїхали на вокзал. Щоб не зачіпати відвойованих грошей, скинулися, в кого скільки було, і послали Петруню за горілкою та закускою. На вокзалі завжди є, шукати особливо не треба, а відсвяткувати успіх операції — закон…
Ольга Соломіна нервово міряла кроками квартиру, смалила цигарку за цигаркою, лишаючи недопалки де попало. Дзвінок у двері застав її у спальні. Рвонулася відчиняти. Найменше вона чекала на Юрія Івановича Баскіна.
Вона відсахнулася від дверей, немов побачила гримучу змію.
— Ти одна? — швидко запитав Баскін.
Ольга кивнула.
— Що з тобою? Чого ти перелякана?
— Мабуть, я такий страшний, — висловив припущення Караваєв, що увійшов до передпокою слідом за Баскіним.
— Вибач… Я не чекала тебе сьогодні… Та ще й з гостями… Я подумала — щось сталося… Ти ніколи без попередження…
— Познайомся, Олю. Це мій…
— …колега! — закінчив фразу Караваєв. — Мені б хотілося, щоб ви називали мене Віктором, якщо це не знітить вас і я не буду виглядати старим кокетливим казановою.
Ольга механічно простягнула руку. Караваєв торкнувся тильного боку її долоні губами.
— Старі казанови саме так і поводяться, — зазначила Ольга. — Зараз вважається піжонством цілувати руку жінкам.
— Вибачте за поганий тон, але пролетарського потискування руки ви від мене не дочекаєтеся.
— Олю, звари нам кави, — попросив Баскін.
Ольга кивнула і зникла на кухні. Чоловіки пройшли до зали.
— Вона нервує, — відзначив Караваєв.
— Я завжди попереджаю, коли прийду. Більше того — я дзвонив сьогодні і сказав, щоб не чекала. І звичайно не змінюю своїх намірів. Вона цілком може виглядати схвильованою…
— Може, — легко погодився Караваєв. — Тут можна палити?
— Ні. На балконі можна…
Ольга подала каву через десять хвилин. Весь час, поки вона розливала її в чашки, її погляд ковзав по циферблату наручного годинника.
— Ви поспішаєте? Ми невчасно? — спитав Караваєв.
— Ні-ні, все гаразд. — Ольга зашарілася. Цей дотошний і спостережливий дядько виводив її з рівноваги. — Так що сталося?
— Олю, — обережно почав Баскін. — Пам’ятаєш, ми говорили з тобою про одну мою справу?
— Ти часто говориш про свої справи. Це іноді набридає. Що ти маєш на увазі?
— Я тобі якось натякнув… Ну, про справу, яка принесе не один мільйон… Ти навіть зацікавилась, взялася гадати на картах — братися чи ні…
— У тебе завжди грандіозні плани…
— Цікаво, що сказали карти? — втрутився Караваєв.
— Лягли вдало, — знічено відповів Баскін.
Караваєв спостерігав за обома. Дівчинка непогано тримається, але вистачить її ненадовго: до таких ігор вона не звикла. Баскін хвилюється не менше за неї, не розуміє ще до кінця, що ця лапонька допомогла їм завалити всю справу. Не хоче розуміти…
У двері подзвонили несподівано і наполегливо. Ольга мало не впустила чашку.
— Хто це? Ти когось чекаєш? — швидко запитав Баскін.
Ольга розгублено замотала головою.
— Відчиніть, — порадив Караваєв. — Комусь припекло.
Подзвонили ще раз.
Ольга поставила чашку і пішла відчиняти.
— Якщо шукають мене — могли зателефонувати. Я лишив вашим людям номер, — пробурмотів Баскін.
— Ходімте зустрінемо гостей. — Караваєв підвівся.
Сталося те, чого так боялася Ольга Соломіна. До квартири не увійшов — ввалився Олег Баскін.
— Господи, — промовила Ольга, побачивши його розбите обличчя.
— Олег? — до нього поспішав здивований Юрій Іванович. — Чому? Що з тобою? Що сталося?
— Що тут відбувається? — Караваєв готувався до чого завгодно, тільки такого повороту подій він не передбачав.
Олег вже не злився на Стаса, не горів бажанням помститися. Навпаки, був дуже щасливий, що при ньому немає грошей. Одразу здогадався, що за людина поряд з батьком. Вляпатися можна було елементарно. А швидко прорахували варіанти, швидко…
— Хто це? — вказівний палець Караваєва витягнувся в бік Олега.
— Мій син. Олег. Юрійович, — коротко відповів Баскін.
— А…
— Його не було тут… У місті… Він у справах їздив до Києва. Вікторе Сергійовичу, даю вам слово честі, він не в курсі.
Олег переводив погляд з батька на Караваєва.
— Я нічого не розумію…
— Ради бога, що з тобою?
— Дурна історія. На шосе, прямо на в’їзді у місто, якась дівуля голосувала, я, придурок, зупинився… З нею були ще троє, пацанва, років по шістнадцять-сімнадцять…
— З огляду на нинішні часи це вже не пацанва, — зауважив Караваєв.
— Згоден, — кивнув Олег. — Змусили їхати на Хімічку…
— Куди-куди?
— Це у нас район так називається, там хімкомбінат поряд, це околиця, там пустирище недалеко. Завезли на те пустирище, забрали всі гроші. Я, звичайно, добровільно не віддавав…
— У вас багато було з собою? — Караваєв, здавалося, дуже зацікавився цим випадком.
— Карбованців сто… Справа не в тому. Я, в принципі, нічого їм не віддав би. Навіть занюханого карбованця. Коротше, отримав — мало не здалося.
— А машина? Вони її не забрали?
— Ні. Перерили там все, шукали, мабуть, гроші. Що з машиною робити? Покататися і кинути? Може, ніхто з них водити не вміє…
— Чому ви приїхали сюди?
— А чому стільки запитань? Ви з міліції? Тату, це слідчий? Якого взагалі біса ви тут робите?
— Я — Віктор Сергійович Караваєв. Друг вашого батька. Питаю, бо мені цікаво. Ви роздивилися хоча б одного? Варто, по-моєму, звернутися до лікаря і в міліцію.
— Можна я сам буду вирішувати, куди мені податися з моєю розбитою мордою? Бачу, ви любите потеревенити? Вибачте за тон, але я справді накручений і охоче побалакаю з вами, але після гарячого душу.
Олег відсторонив рукою батька і замкнувся у ванній.
— Олю, зробіть молодій людині кави. Йому треба оговтатися, заспокоїтися. Займіться ним, — Караваєв широко посміхнувся, не приховуючи штучності своєї посмішки, навпаки — підкреслюючи це…
Гаряча вода розслабляла. Занили синці й садна. Але скоро все пройшло, стало навіть приємно. Стоячи під струменями води, Олег обмізковував свої подальші дії. Цього Караваєва слід остерігатися. Покладеш пальця до рота — схаває тебе всього, від маківки до п’ят. Але й від розмови з ним не відкрутитися. Чому вони в Ольги? Що вони вже знають?
Він закутався в Ольчин халат і пішов на кухню, де Ольга помастила борним спиртом розбите обличчя. Вони не розмовляли. Її очі сказали йому все. Він був готовий до двобою.
Батько й Караваєв терпляче чекали в залі.
— Вам ось тут кава, Олегу Юрійовичу. Вас це підбадьорить.
— Дякую. Пригостіть цигаркою, мої лишилися в нальотчиків.
— У квартирі, наскільки я знаю, палити суворо заборонено. Ходімте на балкон, подихаємо повітрям. Вечір сьогодні приємний. Спека вдень була пекельна, а вечір гарний…
Вони вийшли на балкон. Юрій Іванович пішов на кухню до Ольги, зачинивши за собою двері. Дочекавшись, поки він піде, Караваєв, не змінюючи тону, промовив:
— Мені потрібні ці гроші, молодий чоловіче.
— Про що ви? — запитав Олег, припалюючи.
— Слухайте, у мене зовсім немає часу! На мене дивіться, я з вами розмовляю! А тепер, Олегу, слухайте і спробуйте зрозуміти те, що я вам зараз скажу, — голос Караваєва нагадував тепер ляскіт металу об метал. — Це — гроші вашого батька, не мої. Але ми компаньйони, і без цього мільйона не відбудеться вигідна операція, котра народить багато таких мільйонів. Сьогодні вранці я умовив декого почекати кілька днів. Люди зрозуміли ситуацію, нам довіряють, нам дали невелику відстрочку…
— А я тут до чого?
— Не перебивайте старших, це неввічливо. Ви, Олегу, спите з коханкою власного батька. Спокійно, я сказав! Отже, якось Ольга прохопилася вам про справу, котра принесе вашому татусеві, за його-таки словами, великі гроші. Раніше ви не дуже цікавилися справами батька, у вас своїх по саму зав’язку, але слово «мільйон» заінтригувало вас. Я не можу тут засуджувати когось, ви з Ольгою — люди молоді, а їй починає набридати життя в золотій клітці, їй лише двадцять… А Юрію Івановичу, слава богу, сорок вісім… Думаю, ви швидко знайшли спільну мову з Ольгою. Непогано мати мільйон на двох, правда?..
— …Подробиць я не знаю, вони мені ні до чого. Маємо факти: пограбування вдалося спланувати і здійснити, четверо моїх людей полізли в пастку і зараз мертві. Думаю, своєї частки ви не дістали: мільйон важко поділити. З вами повелися не найкраще. Не робіть здивованого обличчя, я не вперше стикаюся з подібним і публіку цю знаю. Зализати рани ви могли лише тут, в Ольги, бо знали, що батька сьогодні в неї не буде. Заразом ви хотіли пояснити їй ситуацію і спільно вирішити, як бути далі. Алібі підготоване непогано — Юрій Іванович щиро здивувався, коли побачив вас тут. Він, бідолаха, не хоче вірити у змову власної коханки і власного сина.
— Видавати я вас не збираюся, юначе. Більше того — заплачу двадцять п’ять штук, а за це ви назвете ваших спільників і поясните, як і де їх краще накрити, щоб гроші лишилися неушкодженими.
— Це не гроші. Те, що ви пропонуєте, — похмуро промовив Олег.
…ТВІЙ БАТЬКО СКОРО БУДЕ ДУЖЕ БАГАТИЙ…
— А за що я повинен платити вам більше? Якщо я доведу Баскіну — а я доведу! — що його син був організатором пограбування рідного батька, він зіграє з вами в Тараса Бульбу і Андрія. Я вам не позаздрю.
— Чорт з вами! Я здаюся, женіть бабки!
— Це неморально, Олегу! Раджу повірити мені на слово. І ще: Ольгу доведеться віддати на поталу. Змову ж з грабіжниками треба ж на когось повісити… Не вітер же їм навіяв…
— Що з нею буде?
— Хай це вас не обходить! Ну? Чи ви, як Матросов, підставите свої груди?
— Знайшли дурника! Вона гарна баба, мені її буде не вистачати. — Подумки Олег вибачився перед Ольгою, подумав раптом: а якби не я був її коханцем, а якийсь молодий бахур, вона б йому те ж саме виказала, потенційна зрадниця,
— Моє слово! На сьогоднішній день надійнішої гарантії у вас нема. Олегу, час іде, а ми воду в ступі товчемо…
Олег Баскін тяжко зітхнув і сплюнув з четвертого поверху.
Рум’янцева дуже втомив цей спекотливий день. Телефони на його робочому столі підстрибували від безперервних дзвінків.
На кінець дня були деякі результати. Перш за все за відбитками пальців на автоматі встановили, що стріляв з нього не хто інший, як славнозвісний Басмач, на якого оголошено загальносоюзний розшук. Убивця, насильник, мародер, грабіжник не придумав нічого ліпшого, як з’явитися в його, Рум’янцева, місті і стріляти з автомата. З одного боку, непогано було б його злапати, це одразу підніме його, Рум’янцева авторитет. А з іншого боку — ну її к хріну, таку болячку!
Знайшли власника старенької «трійки». У нього таке алібі, що позаздрить будь-хто: сидів з ранку на прохідній консервного заводу, перепустки перевіряв, більш як сто осіб підпишуться під цим. Але вахтер пояснив, що позичив машину племінникові Петруні Ігорю Дмитровичу, якому двадцять один рік і який притягувався в адміністративному порядку за фарцовку тричі. Викручуватися вмів віртуозно, був дуже обережним і привертав увагу не сам по собі, а постійно через якесь непорозуміння. Вдома цього Петруні не виявилося. Сусіди розповіли Брилеві, що батьки Ігоря розлучилися, розміняли квартиру, живуть в різних районах міста, мати навіть під іншим прізвищем. Ні, вони не посварилися, не скандалили — розійшлися тихо-мирно, іноді передзвонюються. Хлопець живе то в батька, то в матері. Отак! Батько нафтовик, поїхав позавчора на бурову, нову адресу дружини знає тільки він… Господи, який дурдом!
Рум’янцев подивився на годинник. Десята вечора! Додому, терміново додому! Контрастний душ, кава, ліжко… Він розпорядився турбувати тільки тоді, якщо буде щось надзвичайно важливе, викликав машину і поїхав додому…
Він вже заходив до під’їзду, коли почув за спиною, як хтось гукнув його на прізвище. Озирнувся. З БМВ виходив незнайомий чоловік з букетом квітів. Шосте чуття підказувало Рум’янцеву, що він даремно відпустив службову машину.
Незнайомець спокійно наблизився до нього. Поки що не помітно ворожих намірів.
— Я хотів зайти до вас, та ваша дружина не дозволила мені зайти.
— Правильно зробила.
— Не сперечаюся — різний люд вештається. Ось, передайте їй квіти. Давайте сядемо до моєї машини, є серйозна розмова.
Вони вмостилися на задньому сидінні, водій і ще один хлопець вийшли на повітря.
— Хто ви і що вам від мене треба?
— Моє прізвище вам нічого не скаже. Або скаже дуже багато… Вам потрібно знати не це… Вам треба знати, що я допоможу знайти Басмача та інших винуватців вранішньої пригоди.
Він говорив буденно, немов передавав прогноз погоди на завтра.
— Німого не розумію… Хто взагалі…
— Зараз я все поясню. Басмач і його приятелі вбили людей, які були мені дорогі, і пограбували їх. Мені потрібно повернути пограбоване, вам — заарештувати злочинців. Якщо ви дасте мені три доби, я віддам, віддам вам Басмача і його спільників з усіма тельбухами. Вам лише треба повідомити мене про все, що вам вже відомо.
До Рум’янцева дійшло нарешті, хто ця людина і що вона йому пропонує.
— Ви з глузду з’їхали. Ви, взагалі, розумієте, до кого…
Незнайомець не дав йому закінчити.
— Так, розумію! Все розумію! Зовсім нічого не робити я й не пропоную… Але три дні створювати видимість дії — це для вас дуже просто. Пам’ятаєте справу про зникнення чотирирічної дівчинки минулого року? Вас і тоді штовхали з усіх боків, півроку слідча група активно створювала ілюзію копіткої роботи, хоча розслідування не зрушило з мертвої точки — ніхто не знав, де шукати! І це зрозуміло — тільки у Стівена Кінга є ясновидці. Дівчинку, до речі, й досі не знайшли, правда? — Він витримав паузу. — Я розумію — за простій треба платити. Цього, думаю, вистачить, — він витяг з кишені штанів продовгуватий пакет, міцно перетягнутий блакитною стрічкою.
Рум’янцев обережно взяв пакет. Він ніколи не належав до кришталево чистих людей, не боявся й зараз, але все ж таки повернув пакет гостеві.
— Це зайве. Є інші шляхи співпраці.
— У мене дуже мало часу. — Гість не поспішав ховати гроші назад до кишені. — Часу на роздуми дати не можу, кажіть зараз.
— Статистика злочинів росте. А великими процентами розкриттів ніхто не може похвалитися. Висить на нашому управлінні кілька справ, але попереджаю — це не кишенькові крадіжки… Якби хтось міг підказати, як їх швидше закінчити…
— З вашим представником зустрінеться наша людина, — нетерпляче сказав незнайомець. — Крім того, цю озброєну банду ми вам теж подаруємо, зможете сміливо рапортувати про добру роботу. Нам потрібно лише повернути те, що вони в нас забрали.
— Гаразд. — Рум’янцев волів би краще взяти гроші, але це завжди небезпечно. — Але більш ніж три доби не обіцяю: це справді не в моїх силах.
— Ми впораємося. — Рум’янцев навіть не мав сумнівів у цьому. — Знімайте з голови мірку для лаврового вінця.
— Не гаймо справді часу. Отже, ми не сиділи склавши руки, деякі сліди є…
Рука, яку потиснув Караваєв, нагадувала металеву болванку, була твердою і холодною. Очі в цієї людини теж були холодні, безбарвні, обличчя — без жодного виразу, немовби скуте льодом. І тембр його голосу теж був холодний.
Прізвище цієї холодної людини було Харченко. Колись він працював у розшуку оперативником, відстань від лейтенанта до майора подолав за разюче короткий термін… Тепер він командував бойовиками Баскіна.
— Ви впораєтесь за три доби, майоре? — Караваєв уже знав, що Харченко вимагав, аби до нього зверталися за званням.
— Так.
— Вам стане ваших людей? Чи викликати з Києва своїх? Вони будуть підпорядковані вам…
— Буде потреба — я скажу. Ось тільки навряд чи це допоможе. І ваші, і мої бійці однаково безтолкові, вміють лише битися, бігати й стріляти. Думати все одно доведеться мені.
Караваєв промовчав. Він дещо чув про майора Харченка, знав, за що його виперли з розшуку. Ця людина мала право дивитися на всіх зверхньо.
— Скільки їх?
— П’ятеро…
… Олег чесно виконав обіцянку і розповів про кожного. Караваєв, двоє його охоронців та Баскін, який нічого не розумів, але прагнув брати участь в усьому, кинулися на квартиру, де п’ятірка повинна була переховуватися, але нікого там не застали. Необхідність візиту до начальника міліції та залучення майора Харченка була очевидною…
— Про них щось відомо?
— Одного звати Басмач, ось його фото. На нього оголошено всесоюзний розшук. Ще один — Геннадій Шевель, живе з крадіжок і перепродажу автомобілів. Зараз теж у бігах, розшукується за свої подвиги. Третій, Ігор Петруня, дрібний фарцівник…
Майор Харченко слухав уважно. Відомості, отримані від Олега, Караваєв скомпонував з тим, що повідомив Рум’янцев. Вони вже знали більше, ніж міліція.
— Проблем не буде, — зробив висновок Харченко. — Далеко шмаркачі не втечуть. Почнуть ділити мільйон і зрозуміють, що це не так просто. Мільйон зв’язує їх, а з вантажем не дуже-то побігаєш, особливо якщо ти не вантажник…
Шевель прокинувся першим.
Гуділи довго, пили скільки влізе: нервова напруга за день дала про себе знати. Шевель пив найменше. Після того, як з ним повелися, він міг взагалі лишити все від гріха подалі, але мільйон притягував до себе магнітом.
В кімнаті стояв жахливий перегар. Двері на балкон і вікно були широко прочинені, але цим задушливим літом люди забули, що таке свіже повітря. На підлозі покотом спали Басмач і Стас. Гога у пошуках свіжого повітря вибрався на балкон, де й заснув.
Глянувши на них, Шевель скривився і поплентався до вбиральні. Але з’ясувалося, що вона вся обригана. Наблювали й на кухні. Шевель здригнувся з відразою, матюкнувся і зазирнув до ванної. Сюди чомусь ніхто не дістався. Шевель полегшено зітхнув і з насолодою пхнув голову під холодний струмінь з крана.
Цікаво, яка скотина загидила кухню й туалет?
Витираючись, Шевель раптом відзначив про себе, що не помітив серед тих, хто спав, Петруню. Це точно він, козел такий! Зрадів, що пробачили й пожаліли, не пив — хлебтав, як корови хлебчуть своє пійло.
Шевель удруге зазирнув на кухню. Потім глянув на балкон. Всі, крім Петруні, на місці.
Чемодана з грішми не було. Ніде.
А Шевель особисто запхав його під канапу, від гріха подалі.
Вхідні двері були відчинені. Ззовні без ключа не закриєш, а зсередини відчинити можна запросто…
Щось надто активно Петруня пропонував усім випити, сам наливав… Ну чому на це звертаєш увагу тільки тепер!
— Мужики! — крик Шевеля цілком міг спричинити землетрус. — Мужики, нас обікрали! Підйом, підйом, мужики!
Він лупив сплячих по щоках, товк їх ногами, лив на них холодну воду, поки нарешті всі троє не прочухалися.
— Якого хріна кричиш? — Стас не виспався і був похмурий.
— Твій дружок! Сука! Наші бабки! Вкрав!!!
Нарешті до них дійшло. Басмач струснув головою, пошукав очима автомат.
— Де він живе? — Шевель трусив Стаса за плече.
— Чорт його знає! Батькові каже — з матір’ю, а матері — з батьком. Гнилий номер — додому він зараз не поїде! Та пусти мене, бл-лін!
Басмач знайшов автомата.
— Я йому кишки на горло намотаю! — повідомив він.
— Його спочатку знайти треба! — зауважив Шевель.
— Знайдемо! — Стас був упевнений в собі. — Змотуватися на колесах буде, значить, машина йому потрібна. Своєї нема — чужу візьме….
Шевель лапнув кишеню — ключі від машини були на місці.
— Мою без ключів не заведе! — сказав полегшено.
— Я знаю, в кого він часто тачку бере. Поїхали, може, спробуємо перехопити.
З ним ніхто не сперечався.
Дома Петруня переклав гроші з чемодана у зелений туристичний рюкзак.
Матері не було. Пішла, мабуть, на чергування. Вона працювала медсестрою в райлікарні і йшла на роботу рано. Її новий чоловік теж посунув на роботу. Йому, замдиректора хімкомбінату, мати віддала перевагу перед батьком Петруні, звичайним буровиком.
Петруня пити не вмів і не любив, тому в компаніях вів себе активніше за інших: це створювало ілюзію, що він п’є нарівні з усіма. А вчора ввечері, коли всі поужиралися в дим, його осінило, що є реальна можливість рвонути звідси з грошима.
Йому закортіло тікати негайно, але він терпляче дочекався ранку: бігти серед ночі з мільйоном, без документів, невідомо куди, він боявся. Коли не буде вдома матері й вітчима, можна перевдягтися, поїсти і позичити якусь суму на перші дні, щоб не витрачати мільйон одразу.
Він заховає бабки до певного часу. А сам — заляже глибоко, як рак під корчі, і буде чекати, чекати, чекати… До речі, можна взяти кілька консервів з дому. І взагалі, жерти хочеться. Що там мати на кухні ховає?
Коли у двері подзвонили, Петруня мало не вдавився котлетою. Щось підозріле було в цьому вранішньому дзвінку. Петруня навпочіпки підкрався до дверей.
Подзвонили знову. Петруня відсахнувся. Потім, затамувавши подих, витягнув шию і зазирнув у «вічко». Хлопець, якого він там побачив, простягнув руку, щоб подзвонити ще раз. Таких хлопців Петруня вже зустрічав, професію їх визначав безпомилково.
Йому стало моторошно.
Але саме страх підбурив його до дії. Петруня кинувся в кімнату, схопив важенький рюкзак і мотнувся на балкон. Він знав, що мати живе на четвертому поверсі стандартної п’ятиповерхової панельки. Але більше бігти не було куди.
Після четвертого дзвінка двері спробували відчинити ззовні. Ці хлопці, очевидно, не збиралися йти просто так. І тут Петруня зрозумів свою помилку: він заблокував замок ізсередини, а хлопець, який шурхав відмичкою, зрозумів це, а звідси ж висновок — у квартирі хтось є, сам собою замок не заблокується, просто відчиняти не хочуть.
Петруня забігав по балкону, як вовк, якого загнали на прапорці. Стрибати не можна, страшно, та й смертельно, але здаватися тим, що за дверима, ще страшніше. Він приречено звісив голову з балкона, повернув її праворуч. І його осінило.
Їхній балкон з’єднувався загальною стіною з сусідським. Якщо перебратися туди, то можна потрапити в квартиру до сусідів. А жили ці сусіди в іншому під’їзді. Химери архітектури.
У двері вдарили. Легенько, перевіряючи їх на міцність. Кілька вправних ударів — і вони вилетять до бісової матері.
— Відчиняй по-доброму! — почулося з-за дверей — і Петруня вже не думав про те, що сусіди можуть бути вдома і стати на заваді його планам. Треба поспішати, інакше — смерть.
Він міцно взяв рюкзак за лямки, звісився з балкона по пояс. Суміжні краї балконів видавалися вперед, утворюючи гострий кут. Розкачавши рюкзак, Петруня порахував подумки до трьох і на числі «три» висадив рюкзаком засклену раму сусідського балкона. Не без побоювань розтиснув він руку, але все вдалося — дорогоцінний рюкзак гепнувся на підлогу по той бік бетонної перегородки.
Ззовні більше не попереджали. Двері застогнали від міцного поштовху.
Петруня став на табуретку, зняв з гачка один кінець мотузка дія білизни і намотав його на ліву руку. Потім обережно, спираючись вільною рукою на перегородку, виліз на бильця. Не дивитися вниз!
Від чергового удару брязнуло віконне скло.
Петруня підняв ліву ногу. Вона зависла у повітрі, шукаючи опертя. Нарешті він відчув, що носок намацав тверде, і посунув ногу вперед, одночасно перекидаючи на той бік ліву руку, а слідом за нею — рвучко тулуб. На якусь частку секунди він утратив рівновагу, мотузок вп’явся у шкіру, але ось він уже стоїть розкарякою між небом і землею, лаючи подумки ідіотів, які не вміють будувати будинків.
Після третього удару двері майже піддалися.
Петруня порізав об розбите скло долоню і заскавчав від болю, але руку не відсмикнув: намацав у повітрі і знайшов точно такий самий мотузок, котрий можна зняти з такого гачка. Стиснувши зуби, він обмотав мотузком ліву руку, відчуваючи, що від крові вона стала слизькою. Обережно він почав просуватися вперед. Ось права нога вже в повітрі, мотузок сповзає з вологої від поту правиці. Ривок! Йому здалося, що лівої ноги в нього вже нема, але зараз це неважливо — він, дриґнувши ногами, боком упав прямо на рюкзак, дряпаючи ноги через штани рештками скла.
Він уже не чув, як разом зі зруйнованими дверима до квартири ввалилися хлопці майора Харченка.
Рука боліла. Саме біль підштовхнув Петруню, і він скочив на ноги. Підхопив рюкзак, легко відчинив балконні двері. Нікого немає вдома. Вхідні двері теж легко відчинилися зсередини…
Коли він біг по вулиці, йому здавалося, що на хлопця, що біжить, не розбираючи дороги, з великим зеленим рюкзаком, обертаються всі перехожі…
Петько Кролик дивився на Стаса широко розчахнутими очима.
— Ви що, подуріли всі сьогодні?
— Хто це «всі»?
— Ти, Петруня твій… Припустимо, прибігав він сюди близько години тому. Припустимо, машину брав. То й що?
Кролик працював у комісіонці недалеко від центральної площі. Іноді Петруня збував йому деякі ходові речі.
— Він повернеться сьогодні?
— Я сказав, що через три години тачка мені самому потрібна. Він бив себе у груди, що поверне. Як з одного місця стрибнув, — посміхнувся Кролик. — Весь у милі, очі на викоті…
— «Дипломат» у нього був?
— Слухай, Стасе, як на мене, ти забагато питаєш! Щоб ти знав, Петруня — мій приятель і багато мені допоміг, а ти прибігаєш, слиною тут бризкаєш, за сорочку хапаєш брудними пальцями…
— Коротше, Кролику, був «дипломат» чи ні?
— Мені працювати треба. — Кролик повернувся, але Стас схопив його за плече, рвучко повернув обличчям до себе, помахав перед носом фіолетовим четвертним папірцем і пхнув його йому за комір.
— Ну, не було чемодана! Рюкзак був! Відвали, працювати треба!
— Чудово! Він службовим ходом зайде? Ми тут почекаємо!
— Мужики, тут стороннім не можна! — заперечив Кролик.
Стас нервовим рухом вихопив з-під футболки пістолет і з силою тицьнув Кролика в живіт.
— Ми будемо чекати тут, баране! — прошипів він. — Їди, працюй, ми його зустрінемо.
Кролик не злякався, він ще й не таке бачив. Але розважливо відступив, покрутив пальцем біля скроні і пішов до торгового залу, закривши за собою двері, що вели до підсобки.
— Нікуди не дінеться. Наш буде, — заспокоїв Стас інших, що стояли осторонь і спостерігали за бесідою…
Петруня повернувся через дві години. Йому не дали переступити порогу підсобки — Басмач налетів відразу, збив з ніг. Петруня закричав, але, отримавши носаком по голові, замовк і принишк. Він не чинив опору, тільки втягнув голову у плечі й спробував закрити її зігнутими руками.
До підсобки забіг переляканий Кролик.
— Мужики! Мужики! Не тут розбирайтеся! Давайте, мужики, звідси!
Басмач повернувся до нього всім корпусом. В очах блимнули блискавки. Він замахнувся, але Гога перехопив його руку. Стас і Шевель вивели напівживого від страху Петруню на вулицю і заштовхали до машини.
Гога з Басмачем з’явилися за хвилину. Побачивши Басмача, Петруня зсунувся на підлогу.
— Стасику, як друга прошу — не пускайте його! Стасе!
— Куди бабки подів, суко? — засичав в обличчя Шевель. — Мені скажи або з чуркою балакати будеш!
Басмач хотів сідати назад, але Гога випередив його. Лаючись по-своєму, Басмач вмостився поряд з водієм. Йому кортіло швидше зайнятися зрадником.
— Де бабки? — повторив Шевель.
— Не вбивайте!
— Торгуєшся, падло! Бабки де?
— У лісі… закопав…
— Зараз викопаєш! — Шевель хотів сам сісти за кермо, але подумав і вирішив, що Стаса не варто лишати за спиною. Як, зрештою, і Басмача.
— Стасе, поведеш машину! — тепер він знову почав керувати.
Рюкзак був закопаний не дуже глибоко, але замаскований ретельно, без підказки не знайдеш. Тільки-но його зелений бік визирнув з ями, Шевель відсторонив Петруню, нахилився, взяв рюкзак за шлейки і рвучко витягнув із сховку. Не вірячи, що гроші все ж таки повернулися до нього, він упав навколішки і квапливо розв’язав шворки.
Пачки грошей, що відкрилися для загального огляду, вплинули на хлопців зовсім несподівано.
— Не дам! — заволав Басмач і гепнув Шевеля, який ще стояв напівзігнутим, по потилиці.
Стас кинувся на нього, але в руці Басмача хижо блиснуло лезо ножа.
— Відійшли всі! Не віддам!
Він зовсім забув про Шевеля, котрий оговтався швидко і рвонув Басмача за ноги. Той повалився на землю, зачепивши п’ятою обличчя Шевеля. Стас і Гога навалилися на нього, викручуючи руки.
Петруня, скориставшись тим, що зараз не до нього, підхопив рюкзак і, петляючи, помчав геть між деревами.
— Стій! — гаркнув Шевель, скочив на рівні ноги, але у голові зашуміло і він впав навкарачки.
Стас облишив Басмача і кинувся за втікачем. Гога сів Басмачеві на голову, чекаючи, поки той заспокоїться. Від різких рухів відкрилася рана, яка встигла затягнутися тоненькою шкіркою, і тепер бік болів і кров лоскотала шкіру, стікаючи цівкою.
Стас зловив Петруню швидко, збив його з ніг, забрав рюкзак.
— Мене вб’ють, Ста-асе! Мене вб’ють, Ста-асе! — скиглив Петруня, вчепившись у його ногу мертвою хваткою.
Шевель нарешті міцно став на ноги, труснув головою, витер бруд з обличчя і дістав пістолет.
— Іншого виходу немає. Зможеш? — звернувся він до Гоги.
Гога замотав головою. Хлопця, з яким він учора пив горілку, він не міг вбити. Нехай навіть він двічі зрадник…
— Я теж не зможу. І Стас не зможе.
Гога все зрозумів і підняв зад з голови Басмача. Той не поспішав підводитися. Нарешті повільно встав, витер рукавом обличчя. Він був спокійний, ніби й не було дикого спалаху жадібності.
Стас насилу тяг Петруню, котрий не відпускав його ногу. Шевель простягнув зброю Басмачеві, Гога про всяк випадок наставив на нього свою: беззбройного він убити не може, але захищатися вже пробував. Басмач байдуже зиркнув на нього і зосередив увагу на тому, як Шевель допомагає Стасові відчепити Петруню від ноги. Ця процедура затягувалася, і він прихилився до стовбура сосни.
— Підніміть це лайно! — звелів він, коли справу було завершено.
Петруню підняли. Він повторював, неначе марив: «Не треба, хлопці, не треба…» Басмач зняв пістолет з запобіжника, але стріляти не квапився. Кілька разів він піднімав зброю на рівень обличчя Петруні і насолоджувався з переляканих зойків приреченого. Але ця забавка йому скоро набридла.
Дві кулі увійшли в груди. Стас і Шевель пустили жертву, що одразу поточилася і впала на землю, як мішок з травою. Басмач наблизився до страченого. Третій постріл був у голову.
Гога взяв рюкзак і поніс його до машини.
— Закопати його треба, — вичавив із себе Шевель. — Недобре… ось так…
— Що робити з тобою, Басмач? — холодно запитав Стас. — За тобою, виходить, теж усіма очима дивитися треба….
— На мене найшло, — це не звучало як виправдання, звичайна констатація факту. — Не знаю, як це сталося…
— На нього теж найшло, — Шевель кивнув на мертвого Петруню.
— Я вбив його. А значить, вбив свою напасть… А заразом — і вашу напасть теж! Хто дасть гарантію, що на нього не накотить те ж саме. Ми поділимо гроші на чотирьох і розійдемося…
— Тоді зробимо це зараз. Це треба було зробити ще вчора, — сказав Шевель.
— Ні. Ми повернемося до міста. Разом.
Три пари очей втупилися в Басмача.
— Пам’ятаєте, що він плів, поки ми їхали? До нього прийшли додому. З усіх прізвищ цей жидяра Олежка знав тільки його і Шефове. Отже, він нас заклав. — Всі мовчали, і Басмач, витримавши паузу, повів далі: — Лягавим він здатися не міг, бо він не останній придурок. Отже, він покаявся татові. Або ще комусь — це не так важливо. Ці хлопчики нас лягавим не здадуть, їм вигідніше відібрати у нас гроші.
— Саме тому й треба розбігатися! — встряв Шевель.
— Я не поїду звідси, поки не вколошкаю твого приятеля.
— Ну й повертайся сам!
Стас ступив крок до Басмача:
— Я йду з тобою. Врешті-решт, потрібні якісь документи й речі, та й правий Басмач — Олежку не можна лишати живим. Гого, ти як?
Гога мовчки посунув до машини. Документи, якісь речі — все це було йому потрібне.
— А ти, Шефчику, поїдеш з нами, — посміхнувся Басмач. — Тільки так ти дістанеш свою частку.
— Влипнемо! — застеріг Шевель, але іншого виходу для себе просто не бачив.
Басмач витяг порожню обойму, підкинув її в руці. Три кулі, що лишалися в ній, були тепер в тілі Петруні. Басмач з силою пожбурив її в кущі, пістолет полетів за нею.
— З глузду з’їхав! — крикнув Стас.
— Навіщо залізяка? Користі ніякої, а залетіти допоможе, якщо з собою тягати…
— Як з ним бути? — Шевель кивнув у бік Петруні.
— Лопати у нас нема. Хочеш — руками яму рий, а ні — гілками закидай, і досить. — Басмач видобув з кишені переламану навпіл цигарку, встромив одну половинку до рота. — Повертаються всі. Зрозуміло?
Останні слова він промовив, дивлячись Стасові прямо в очі…
— Йому просто пощастило. Спритник… Хлопці спрацювали оперативно…
— Мені не потрібні адвокати, — сухо обірвав Баскіна майор Харченко. — Мені платять за те, щоб я знайшов їх, і я їх знайду. Мене ось що хвилює — цей Петруня був удома сам. Якщо вони вже розбіглися, спіймати їх буде складніше, а зібрати всі гроші до копійки навряд чи вдасться.
— Про це можете не турбуватися, — Караваєв був спокійний. — Не знаю, чому він був сам, але у мене відчуття, що вони тримаються купи: важко поділити порівну мільйон. Особливо хлопчиськам, які більше тисячі навряд чи коли тримали в руках.
— Що ви хочете сказати? Що вони переб’ють один одного?
— Не знаю, не знаю… Але, повторюю, поки що вони мусять триматися купи: мільйон їх не відпустить. Хоча я певен — вони й раді були б не бачити більше один одного. Або це так, або я погано знаю подібну публіку. Тепер вони вороги. І будуть вичікувати моменту, аби скоротити свою компанію до мінімуму.
— А якщо вони все ж таки поділили гроші й розбіглися? Петруня ж був сам, не забувайте!
— Хто знає, що йому могло знадобитися вдома!
— На підлозі у кімнаті валявся мій «дипломат», у який я клав гроші!
Караваєв замислено подивився на Баскіна.
— Хрін його знає, товаришу майоре… Ні, це не до вас, Харченко, це приказка така є!
— Знаю я цю приказку, — майор Харченко незадоволено глипнув на людину, що час від часу ігнорує його офіцерське звання при звертанні.
— Не можу цього пояснити, хоч убийте! — Караваєв розвів руками. — Але все ж таки не ігноруйте моїх порад.
Шевель запропонував відсидітися в гаражі. Степанович не запитував ні про що, відмахнувся від купюри, яку йому спробував тицьнути Шевель, дав йому ключі, спитав:
— Жерти будете? А то мені в собез треба…
— Перетерпимо, Степановичу! — ляснув його по плечу Шевель. — Займайся своїми справами, на заваді не станемо.
…Вони третю годину безвилазно сиділи в гаражі. Ейфорія, створена азартом гонитви, пройшла, і до кожного прийшов страх, а разом з ним логічне запитання:
Менше за інших від спеки потерпав Басмач. Він лежав на дошці в кутку і палив. Паління взагалі дратувало Стаса, а зараз, коли свіжого повітря не було навіть на вулиці, він ладен убити Басмача й інших курців заодно.
— Скільки взагалі ми будемо тут сидіти? — накинувся він на Шевеля. — Темнота, задуха, цигарки ваші, блін! Іншого місця не знайшов?
— Тут безпечно, братан, — спокійно відповів Шевель. — Відпочинемо, поїмо, ввечері знайдемо Олежку… Потім помиємося та перевдягнемося. Куди нам — у цих шмотках — одразу ж запримітять. Гога он весь у крові взагалі.
— Шмотками в друзяки твого розживемося!
— Він уже рік як усе пропив. Небагато йому тепер треба. Пропадає чувак, шкода… І потім де він на всіх шмоток набере!
Гога прицільно пульнув недопалком в ледь проминені двері гаража.
— У мене, — говорити йому було явно неохота.
— Що в тебе? — не зрозумів Шевель.
— Барахла повно. Вдома. Всякого.
— А дома є хто?
Гога замотав головою, даючи зрозуміти, що ліміт слів на сьогодні вичерпано.
— Не ризикуємо?
Гога знову замотав головою.
— Він, і правда, не ризикує, — втрутився Стас. — Про нього Олежка нічого не знав, крім того, що мовчить постійно. А хіба це прикмета? Гога — і все!
— Гаразд, мужики. Хто з ним піде? — запитав Шевель.
Питання зависло в повітрі. Після вранішнього випадку в лісі кожен з чотирьох не хотів залишати дорогоцінний рюкзак без своєї особистої охорони.
Шевель зітхнув, витяг рюкзак з машини, кинув його в багажник, багажник замкнув ключем, натягнув джинси і поклав ключа собі до кишені. Туди ж сховав ключі від машини.
— Отак… А я піду з Гогою. Поводьте себе пристойно…
Стас механічно прикинув, чи можна зламати багажник. Шевель немов прочитав його думки.
— А я вас закрию ззовні на замок. Так що мотайте перебіжками по черзі до сортиру. І не ображайтеся, браття…
— Задушимося ми тут, — сказав Стас. — А тобі, козел, тільки цього й треба. Поділите з Гогою грошики навпіл…
— Похавати прихопіть що-небудь, — озвався із свого кутка Басмач.
— І карти, якщо є, — додав Стас. — А то з нудьги зовсім подохнемо.
— З тобою грати — без трусів лишишся, — зазначив Шевель. — А сидіти голим — ще більш тоскно…
Вдома нікого не було. Гога одразу розчахнув гардероб і заходився підбирати одяг, а Шевель не зміг утриматися перед спокусою — скинув теніску і підставив розпашілий тулуб під струмінь крижаної води з крана. Він голосно пирхав від задоволення, і його кайфуючі вигуки діяли Гозі на нерви. Кинувши весь одяг у купу на підлогу, він знайшов аптечку і зайнявся своєю раною.
Через верески Шевеля і шум води, а ще тому, що Гога цілком поглинувся медичними заняттями, він не почув, як у дверях повернувся ключ, і не побачив Федора Павловича, бо сидів на стільці спиною до дверей.
— З’явився!
Вигук змусив Гогу здригнутися. Він повернувся і здивовано подивився на кандидата у вітчими, що невідомо звідки взявся.
— Мати цілу ніч не спала. Я вже звик до твоїх вибриків, а вона не може! Я завжди казав, що нічого путнього з тебе не вийде!
Погляд Гоги зі здивованого перетворився на ненависний. Цей козел був тут і цієї ночі! Мати не прогнала його!
— Чого це ти речі розкидав? І хто це у ванній репетує?
Гога згадав про револьвер. Він висів під сорочкою у саморобній кобурі, і Гозі подобалося відчувати його приємну важкість. Учора й сьогодні на його очах вбивали немало людей. Він сам стріляв у людину і вже знав, що вбити не складно.
Особливо, якщо ненавидиш людину так, як ненавидів Гога Федора Павловича.
— Чого витріщився? Дірку в мені продивишся!
Федір Павлович злякався не одразу. Спочатку він подумав, що в руках у хлопчиська іграшка, муляж, — навіть спробував посміхнутися вдалому жарту. Але, коли Гога зробив крок уперед, Федір Павлович переконався, що на нього спрямовано бойову зброю, вона напевне заряджена і напевне рука цього малолітнього бандита не здригнеться.
— Ти… з глузду… — Федір Павлович відчув, що йому не вистачає повітря.
Гога не поспішав натиснути на гашетку. Почасти йому хотілося подовше помучити свого ворога очікуванням смерті, але головне — він відчував, що щось все ж таки утримує його від пострілу в людину.
Федір Павлович обережно позадкував до виходу. Гога повільно пішов за ним, подумки обзиваючи себе останніми словами через те, що не може стрельнути в цю сволоту.
Шевель вийшов із ванної з теніскою в руці і завмер від несподіванки.
— Е, що тут у вас?
Гога на частку секунди скосував на нього поглядом.
Федір Павлович рвонув геть з квартири.
Палець Гоги натиснув на гашетку миттю, але куля врізалася в двері, які втікач захлопнув за собою.
Гога штовхнув двері ногою і вибіг на сходовий майданчик з криком:
— Стій! Уб’ю! Стій!
Коли Гога, напівоголений, вибіг з під’їзду, Федір Павлович вже добіг до рогу будинку. Гога пальнув у повітря. Перехожі кинулися врозтіч.
До Гоги несподівано повернулася впевненість. Він зупинився, поставив ноги на ширину плечей, витягнув руку з револьвером і почав цілитися в мішень, що бігла. На якийсь час він завмер, а потім пролунало три постріли.
У ціль влучила друга куля. Федір Павлович рухнув на тротуар, і третя куля пройшла якраз над головою.
— Біжимо! — гаркнув Шевель, що вже стояв поряд. В одній руці він стискав свою теніску, в другій — сорочку, першу-ліпшу, яку схопив, вибігаючи з квартири. Попри всю несподіваність ситуації він не втратив розважливості і зрозумів, що напівголим Гога побігає недовго.
Гога укляк на місці, навіть зброю не опустив.
Шевель трусонув його за плече.
І не встигли перелякані свідки пригоди оговтатися, як двоє хлопців — обидва по пояс голі, один з наганом в руці, другий — з повними руками одягу — зникли за рогом…
— Кілька годин тому ревнивий синок стріляв у коханця своєї матері прямо на вулиці. Бідолаху серйозно поранено, хлопець зник. Балістики повідомили, що вчора на дорозі серед інших різновидів зброї стріляв і цей револьвер. Системи «наган».
Капітан Бриль чекав, що Рум’янцев якщо не підстрибне з радощів, то хоча б задоволено гмикне — перший слід. Але той стримано переглянув папери і коротко запитав:
— Все?
— Свідки кажуть, що з тим, хто стріляв, був ще один. Потерпілий раніше його не бачив і не знає. — Бриль витримав паузу. — Хлопці перевіряють відбитки пальців, адже у квартирі були обидва… Цей Гога не ночував дома минулої ночі.
— Який ще Гога?
— Так звати стрільця… Хлопець вже притягався за статтею…
— Фотографія цього Гоги є? — перервав Бриля Рум’янцев.
— Аякже! Ми…
— Приступайте до розшуку! По ходу не забувайте доповідати! Все, товаришу капітане, ви вільні!
Коли Бриль вийшов, дивуючись, яка муха вкусила начальство, Рум’янцев розстебнув формену сорочку до пупа, випив залпом склянку води й увімкнув вентилятор. «Сьогодні палить сильніше, ніж учора», — подумалося йому.
Новини порадували майора Харченка. Вони у місті. Раз з’явилися двоє, значить, інші десь поряд. Люди, які щойно поділили між собою мільйон, парами не ходять.
Вони не втекли. Вони в місті. Вони ховаються. І він, майор Харченко, знає, як їх знайти.
Поки Гога і Шевель були відсутні, Стас із Басмачем встигли побитися. Стасу не подобалося, що Басмач постійно палить цигарки, а Басмач плювати хотів на Стаса.
— Не вийшло, — коротко пояснив Шевель повернення з порожніми руками. — Обставини так склалися…
— Щось ти крутиш, — промовив підозріло Басмач.
— Гога чекав на сходах. Я подзвонив. Відчинив його вітчим. Він міг закласти, тому я прикинувся, що помилився адресою. Задоволений?
Басмач стенув плечима. Не вірити Шевелю зараз немає підстав. І навіщо йому брехати? Що могло статися? Хіба що дорогою вони змовилися і вирішили натравити на них ментів… А чи є в цьому сенс? Навряд… Але все одно за цією парочкою треба тепер стежити пильно. Особливо за Шевелем…
Мишко Фірсов, на прізвисько Ферзь, уперше за весь час свого перебування у слідчому ізоляторі лишився в камері сам-один. Його сусідів якось усіх одразу розвели по допитах. І тепер йому було нуднувато. Хоча б і його слідчий викликав…
Двері камери розчинилися, й увійшов чоловік. Костюм елегантний, але без краватки. Наглядач хутко замкнув за ним двері. Ферзь повільно піднявся з нар і втупився у дивного гостя. Новенький? Куди, тут вже комплект, нікуди. Чоловік ступив ближче. Від погляду, яким він пронизав Ферзя, тому стало холодно. Коли він заговорив, до холоду приєднався переляк.
— Я знаю про тебе все, Фірсов. Ти вихляєш на слідстві, і поки що слідчий з тобою панькається. Я все знаю і про твого подільника Генку Шевеля. Все, крім одного — де він може ховатися у разі небезпеки. У тебе п’ять хвилин, Фірсов. Це — багато. Досить для того, щоб добре подумати. Слідчому і надалі можеш нічого не казати, поки сил вистачить, мені — мусиш. Якщо будеш волинку тягнути — тут за тебе ніхто не заступиться, знай це. Хто я — знати тобі не треба. Досить, що мене вільно пустили сюди, аби я міг побалакати з тобою сам на сам. Ти будеш дуже сильно кричати, але тебе не захочуть почути. П’ять хвилин, Фірсов, час пішов.
Ферзь увесь зіщулився під крижаним поглядом цієї страшної холодної людини.
В його голові майнула було думка, що це чергові ментівські хитрощі, але ця людина випромінювала такий непідробний жах, що будь-яка думка про гру ставала неприпустимою.
І Ферзь заговорив. Серед можливих місць, де міг заховатися Генка Шеф, він назвав дім інваліда Степановича, де Шевель часто переховував викрадені машини…
Степанович постукав у двері гаража.
— Мужики, жерти будете? У мене готово…
Четверо перезирнулися. Вранішнє похмілля відвертало від їжі, але вечір потроху притамував денну спекоту і повертався апетит.
— Хто тут лишиться? — похмуро запитав Стас.
— Нічого з грішми не станеться, — заспокоїв Шевель.
— Я очей з них не спускатиму! — Стас уперто стояв на своєму.
— Думаєш, з тебе хто спустить? — посміхнувся Басмач.
Те, що відбувалося зараз, було ідіотизмом, було схоже на колективне божевілля. Кожен з чотирьох розумів це.
Але інакше ніхто з них чинити не міг. І
— Значить, так і будемо сидіти навколо машини голодними! — Шевель не приховував роздратування. — Це маразм, хлопці!
— А маразм — валяй жерти! — Стас кивнув йому на двері. — Слабо?
— Щось довго ви радитеся, — пробурчав Степанович.
Шевель зітхнув. Він справді не наважився лишати тут усю цю компанію.
— Гаразд. Робимо так, — сказав він. — Усі виходимо звідси. Двері ззовні замикаємо. Їмо й вертаємося назад.
Заперечень не було. Всі полегшено зітхнули, коли знайшовся такий простий вихід. Стас двічі повернув ключа у висячому комірному замку й, ігноруючи руку Степановича, простягнуту за в’язкою ключів, поклав її собі до кишені…
Степанович виставив на стіл літрову банку самогону, але пити ніхто не став, а сам він не наважився демонструвати незнайомим хлопцям свою пристрасть до алкоголю, що стала вже хворобливою, тому просто забрав хвилюючу рідину геть з очей.
— Розсолу б, — висловив загальну думку Стас. — Холодного. Якраз би пішло.
— Геш, сходи до льоху. Ти знаєш, де стоїть… Візьми баночку огірків, помідори там ще є… — попросив Степанович.
Шевель стенув плечима й підвівся з-за столу.
— Ключі давай, Стасе. Вони всі в одній зв’язці. — Стас вагався, і Шевель насмішкувато додав: — Сам розсолу захотів! Не бійся, куди я дінуся? Гараж он з вікна видно…
Стас кинув йому ключі через стіл.
Щоб потрапити до льоху, треба було вийти надвір, відчинити нефарбовані двері і, зігнувшись у три погибелі, спуститися цементними сходами до маленького, вогкуватого, прохолодного приміщення. Чекаючи, поки очі звикнуть до темряви, Шевель подумав, що непогано було б пересидіти у цьому льохові цьогорічне літо. Потім знайшов потрібні банки і, розвернувшись, поставив ногу на першу сходинку, збираючись виходити…
І побачив через прочинені двері льоху, як подвір’я швидкими кроками перетнув чоловік, який на ходу зачепив двері льоху плечем і зачинив їх зовсім. Обережно поставивши банки на долівку, Шевель став навкарачки і, легенько пхнувши двері, знову прочинив їх, утворивши невелику шпаринку.
Ще якісь люди хвацько стрибали через паркан і перебіжками пересувалися до будинку. Їх було близько восьми чоловік. Всі — міцні молоді хлопці. На ходу вони витягали револьвери. Один, проходячи повз гараж, торкнув двері, переконався, що вони зачинені ззовні, і втратив до гаража будь-який інтерес.
Перший, хто скочив на ґанок, садонув двері ногою. Двоє стрибнули у розчахнуті вікна, інші посунули через двері, які від могутнього удару повисли на одній петлі.
Шевель порачкував углиб льоху, хоча його й без того не помітили. Він зрозумів одразу — не лягаві це, триває полювання, яке почалося сьогодні вранці, не помилився Петруня покійний у своїх припущеннях.
Він вужем вислизнув з льоху, птахом пролетів через паркан і приземлився у сусідських кущах смородини. Загавкав собака. Блискавкою перетнувши сусідське подвір’я, Шевель подолав ще один паркан і опинився на вулиці. Як він і припускав, машини, на яких приїхала ця група захоплення, маячіли в кінці вулиці: людей, що чекають нападу кожної секунди, сполохає шум під’їжджаючих машин біля хвіртки, і напасники втратять переваги ефекту раптовості.
Метрів за сто вулиця повертала. Забігши за ріг, Шевель раптом зупинився. Він згадав про мільйон, закритий у багажнику, і йому розхотілося тікати.
Ніхто з тих, хто лишився в полоні, не скаже одразу, де гроші. З ними там на місці проваландаються хвилин п’ятнадцять. Час є.
Шевелю пощастило ще раз: телефон-автомат був пригвинчений до стінки найближчого продмагу. Коли трубка обнадійливо прогула, Шевель зітхнув полегшено: автомат запросто міг бути поламаним, особливо тут, на околиці.
Він упевнено набрав «нуль один».
— Пожежна охорона! — голос немовби лунав з іншої планети.
— Чути? — поцікавився Шевель.
— Чути! Що у вас там сталося?
— Пожежа! Будинок горить! Чути?
— Та чути, чути! Адреса яка?
Шевель назвав адресу Степановича, натиснув на важіль і набрав «нуль два».
— Міліція? У нас п’яний сусіда жінку зарубав! Тепер дочку з сокирою ганяє! Кричить, що всіх порубає!
Продиктував адресу. Натиснув на важіль. Вказівний палець уже накручував «нуль три».
— Людині погано! Припадок! Синій весь, хрипить, піна з рота!
Відтарабанив адресу, знову вдарив по важелю. На черзі «нуль чотири».
— Газом у хаті смердить! Швидше!
Черговий раз повторив адресу і повісив трубку.
Дістатися до будинку Степановича городами було простіше простого. Шевель м’яко приземлився, стрибнувши з чергового паркану, за домом, обережно зиркнув у вікно. Трійця його товаришів і Степанович стоять обличчям до стіни, по кімнаті, як маятник, ходить якийсь мужик і щось говорить, Шевель не дослухався, що саме. Мабуть, це головний…
На подвір’ї нікого. Вони, очевидно, вирішили, що, крім цієї трійці і господаря, більше нікого немає, — і зайняті допитом. Чудово! Шевель майнув до гаража. Небезпечно, його видно з вікна, але, пронеси Господи, їм зараз не до роздивлянь… Потрібний ключ попався одразу, але в замкову шпарину потрапив з другої спроби. Два обороти — і важкий висячий замок упав на землю. Шевель прослизнув у задуху гаража, двері не риплять, сам особисто змазував, бо дратує його рипіння. Ключі від машини у Гоги, але що для нього, Геннадія Шевеля, завести машину без ключів! Але це — потім.
Коли хапав каністру з бензином, почув віддалене завивання пожежної сирени і зрадів — оперативно, хай живуть радянські пожежники! Вже не турбуючись особливо про власну безпеку, підбіг до стіни будинку, хлюпнув на неї бензином, налив калюжу на землю і кинув у неї запаленого сірника. Вогонь палахкотнув в обличчя, змусив відсахнутися, війнув вбивчим жаром, лизнув полите бензином вапно на стіні і стрибнув до підвіконня.
У два стрибки Шевель добіг до гаража. Почув якісь крики, але азарт вже захопив його. Сісти за кермо, намацати дротики — кілька секунд. Мотор заревів. Протаранивши двері і розсипаючи скалки розбитих фар, вона вилетіла на подвір’я. І одразу ж налетіла на людське тіло. Мабуть, цей невдаха першим вистрибнув з палаючого будинку і кинувся навперейми втікачеві.
Пожежна машина була вже тут. Десь поряд сигналила «швидка», ще за хвилину з’являться інші. Роботи всім буде — пожежа, жертви, повно криміналу…
— Швидше, мать вашу! — заволав Шевель, намагаючись перекричати загальний гвалт.
Скориставшись несподіваною панікою, всі троє вистрибнули через вікно. Їх спробували затримати, не ризикуючи стріляти при такій кількості свідків, але Басмач, штовхаючись, пробився до машини і вже ліз на заднє сидіння. Гога стрибнув на місце поряд з водієм. На Стаса насіли двоє, і він відчайдушно одбивався.
Шевель надавив на сигнал, і його гудок влився в загальну какофонію сирен. Басмач встиг підібрати з підлоги машини чийсь пістолет і тепер, не зважаючи на появу міліцейської машини, палив у різні боки через вікно. Напасникам довелося зважити на прибулу міліцію, тому вони облишили Стаса — самим треба змотуватися. Стас стрибнув до Басмача, Шевель газонув, не давши йому заклацнути дверцята, і машина протаранила благенькі ворота…
Якби за кермом сидів хтось інший, від машини і пасажирів мало що лишилося б. Але Шевель, б’ючи й дряпаючи свою машину, все ж таки вислизнув і, розполохуючи людей, що збіглися подивитися на дивну пригоду, вирвався на сусідню вулицю. Машина виглядала не найкраще — побита, пом’ята, подерта, але вона їхала і мчала їх усе далі й далі від палаючого будинку інваліда Степановича…
…Нінку гукнули, коли вона верталася з магазину. Шах і два його приятелі сиділи на каруселі, котра була єдиним атрибутом дитячого майданчика у них на подвір’ї.
— Привіт, Ніночко! Квітнеш і пахнеш!
У неї не було жодного бажання балакати з Шахом, але вона, перехопивши зручніше важку продуктову сумку, підійшла до каруселі.
— Давно не бачились, — сухо сказала.
— Як життя? — Шах поляскував по коліну скрученою в трубочку газетою. — Як шановний чурбан поживає?
— Нормально. Тобі того ж бажає, — вона кивнула на порізану Шахову щоку. — Його побажання надовго запам’ятовуються.
— Це дурниця, Нінок. Шрами прикрашають мужчину… Шановний Басмач, сподіваюся, здоровий?
— Хворі стільки не хавають! — один з Шахових приятелів торкнувся носаком кросівки сумки.
— До тебе, Шах, туго доходить. — Нінка відступила крок назад. — Тебе культурно просили дати мені спокій.
— Хто тебе чіпає? — Шах підняв руки. — Просто не видно його щось давно…
— Його немає. Днів чотири не потикався, — відрубала Нінка. — Як повернеться, обов’язково скажу, що ти зустрітися хотів. Занудьгував.
Перекинувши важку сумку з руки в руку, вона пішла додому.
Що йому треба, Шаху цьому? Дивна якась розмова відбулася. Басмачем цікавився… дуже наполегливо…
…Вчора ввечері він повернувся. Позавчора вночі його не було, і вона, знаючи повадки Басмача, запідозрила зле. Передчуття її не обдурили — з Басмачем прийшли ще троє, приперли з собою засмальцьований рюкзак. Усі четверо спітнілі, брудні, збуджені. Басмач сказав, що вони поживуть у неї пару днів, з дому носа не виткнуть, попередив, щоб не патякала. Спати ліг з усіма на підлозі в кухні, і вона чула, як хлопці сваряться, говорять щось про рюкзак і якісь частки…
Для чотирьох голодних хлопців треба багато продуктів. Шах якось дивно дивився на повну сумку в її руці…
Нінка нічого не сказала Басмачу. Він не любив, коли вона говорила з Шахом. І потім знервований він зараз. Хто знає, раптом вона підпише Шахові вирок? Вона сама боялася Басмача…
…Нінка зникла в під’їзді. Шах сплюнув, помилувався плювком і промовив, не зводячи очей з дверей під’їзду:
— Там він, мужики. На що завгодно об заклад б’юся — там!
— Що робимо?
Шах не відповів, розгорнув газету. Це була міська газета, вчорашній номер. На четвертій сторінці оголошення про розшук небезпечного злочинця з фотокарткою розшукуваного одразу кидалося в очі.
— Він тут не схожий, — зауважив той, хто звернув увагу на повну сумку в Нінчиній руці.
— Всі вони на морду однакові. Я колись оголошення читав. Шукають злочинця. Цигана. Звати Ромою. Прикмети: середнього зросту, смаглявий, кучеряве волосся. — Шах знову плюнув, прагнучи влучити у свій попередній плювок. — Для дурнів оголошення.
— Знайшли?
— Кого?
— Цигана. Смаглявого й кучерявого.
— Звідки я знаю!
— А Басмача знайдуть?
— Побачимо… Якщо їм пощастить… Якщо свідома частина читаючого населення допоможе. — Шах торкнувся шраму на щоці, що гоївся дуже повільно…
Цього разу не дзвонили, не стукали, не намагалися зламати замок — просто довбанули у двері з усієї дурості. Але будинок був старий, міцний, не тепер будували, двері здригнулися, але витримали, навіть не рипнули, показуючи слабкі місця.
— А-а-а! — заревів, мов бугай, Басмач і схопив Нінку, що одразу ж заверещала, за волосся, рвонув до себе. — Ти! Більше нікому! Су-у-у-ука-а!
Жбурнув її в куток, вихопив пістолет з кишені і вмолотив у викривлене криком і переляком Нінчине обличчя дві кулі.
Ззовні вирішили, напевне, що стріляють у них. Двері прийняли кілька пострілів.
…Учора, в хаті Степановича, Стаса, єдиного, хто прихопив зброю, роззброїли. Гога й Басмач лишили зброю в салоні машини, свій «Макаров» Шевель тримав у бардачку. Басмач мав запасну обойму. В багажнику кинутої машини лежав нікому не потрібний автомат без магазина.
Оце й увесь арсенал, який вони могли протиставити озброєним до зубів хлопцям майора Харченка…
Гога кинувся на балкон, але одразу ж повернувся до кімнати з розгубленим виразом обличчя. Третій поверх. Не п’ятий, але ноги переламати можна. Виходу не було.
Басмач загнав у пістолет нову обойму. Останню.
— Просто так я їм не дамся! — процідив він крізь зуби.
— Я спалю ці чортові бабки! — заволав Стас, хапаючи рюкзак. — Я спалю їх до хрінової матері!
Шевель зняв свій «макаров» із запобіжника. Гога взяв зі столу наган. Кожен раптом зрозумів, що тепер буде бійка до останнього, на смерть.
Масивні двері, витримуючи удар за ударом, потрошку рипіли і готові були піддатися грубій силі. Басмач раптом голосно вилаявся і, відштовхнувши Стаса, вибіг на балкон, ледь не по пояс перехилився через бильця.
Фортуна вкотре посміхалася. Під кутом сорок п’ять градусів від балкона якийсь ідіот вивалив дві тонни піску. Для пісочниці у дворі начальник БМУ, що жив у цьому будинку, виписав самоскид гарного піску, але щось, як завжди, не спрацювало, і наступного дня після того, як вдячні діти мирно порпалися в пісочниці, у двір заїхав ще один самоскид, кузов якого наповнили на совість. Назад водій везти пісок відмовився: у нього наряд закрили, — і звалив вантаж прямо під першим під’їздом. Купа лежала вже третій місяць, спочатку ніхто не наважувався, вичікували: може, він потрібен комусь, а потім купа почала потроху танути. Але того, що лишилося, було ще досить.
— Всі сюди! — гукнув Басмач, котрий щоранку палив на цьому балконі і спльовував на пісок.
Одного погляду було досить, щоб зрозуміти, в чому справа.
Басмач перекинув ноги й тулуб через бильця, зависнув на руках на якусь мить, гойднувся в бік піску і розчепив пальці. Упав він удало, майже в центр купи.
— Рюкзак! — крикнув він.
Рюкзак упав поряд, а за мить на піску лежав Стас.
Басмач розпластався на піску. Йому хотілося закопатися у цю жовту сипучу купу, але очі вже запримітили більш придатну схованку — підвальне вікно на рівні землі. Він вужем сковзнув туди, і руки не встигли намацати порожнечу, як він уже впав і вивихнув кисть. Басмач ледь встиг відповзти — слідом гепнувся Стас.
Коли стрибав Гога, двері вже злітали з завіс. Шевель стрельнув у першого, хто кинувся в квартиру, той, ухиляючись від пострілу, втратив рівновагу і впав, об нього перечепився наступний. Утворилася купа мала. Не гаючи часу, Шевель стрибнув…
Він дуже поспішав, тому впав незграбно і відчув, як хруснула кістка лівої ноги. Біль прийшов пізніше, вже у підвалі…
Басмач навкарачки посунув темним коридором, завернув праворуч, вгледів смужку світла й поквапився туди. По дорозі йому двічі траплялися під руки скалки від розбитих пляшок, і обидва рази вони спорювали його долоні гострими гранями.
За Басмачем рухалися інші. Стас тягнув рюкзака і лаявся крізь зуби. Гога мовчав і сопів, постійно натикаючись на підбори Стаса, якому вантаж заважав пересуватися швидше. Ланцюжок замикав Шевель. Кожний рух викликав дикий біль у нозі, але він скреготав зубами і намагався не стогнати. Він не сумнівався, що реакція Басмача на його скарги буде негативною.
Світло йшло з брудного двійчастого вікна, котре виходило на протилежний бік будинку. Його нещодавно засклили і забили зсередини дошкою впоперек, аби ззовні потрапити до підвалу було складно. Праворуч і ліворуч від вікна йшли невеликі коридорчики. Один з них одразу закінчувався глухим кутом, інший — ще трохи повертав, і глухий кут був уже в невеличкій ніші-відростку.
Стас поставив рюкзак і обома руками рвонув на себе дошку. З другого разу вона піддалася, і Стас упав, стискаючи її в руках. Але віконні стулки були забиті наглухо загнутими цвяхами. Щоб відігнути їх, потрібен час. А часу нема.
Басмач садонув ногою по склу. Воно з веселим дзвоном бризнуло з-під носка.
Стаса осяяло несподівано. Це було одне з тих рішень, які приходять у критичну хвилину.
— Швидко туди! — уривчасто наказав він, киваючи на коридор з відростком, а потім почав руками виламувати рештки скла з віконної рами…
Вони забилися у маленьку нішу так щільно, що неможливо було навіть дихати. Шевелю хтось придавив скалічену ногу, і для нього не існувало нічого, крім болю. Через незручні пози їхні тіла й кінцівки затекли швидко. Якщо їх все ж таки знайдуть, ніхто не зможе навіть опиратися.
Кроки й голоси примусили кожного забути, що таке дихання. Переслідувачі, напевне, розділилися. У їхній бік йшло троє.
— Точно! Їм везе, блін!
— Втретє вислизають! Майорові це не сподобається!
— До чого тут майор? Мене самого вони вже дістали!
Вони були зовсім близько.
— Вікно! Сюди, хлопці!
Один з них висунувся у вікно. І вилаявся.
— Що там?
— А! Вони вискочили сюдою і тепер вже далеко!
— Глянь, ось дошка валяється! Чув, вона була ось так присобачена!
— От блін! Вони були тут хвилини три тому!
Промінь ліхтарика вперся у стінку прямо перед обличчям Гоги.
— Тут тупик, там теж глухо! Вони точно сюдою вискочили!
— Можна наздогнати! Давайте назад, я вилізу так!
Один з них поліз назовні крізь віконний отвір, двоє інших побігли доповідати. Їхні кроки поступово стихли…
Ворухнутися втікачі насмілилися через півгодини. А може, й через годину, через три: час для них у цей момент зупинився. Басмач вивалився з ніші, обережно підповз до вікна, глипнув ліворуч, праворуч, сказав:
— Пішли потихеньку… Наче спокійно…
Шевель вилазив останнім. Він не видавав себе до останньої хвилини, але, коли довелося ставати на ноги, він голосно зойкнув і осів на асфальт.
— Що? — коротко запитав Стас.
— Нога… Стрибнув не в тему… — голос Шевеля звучав винувато.
Час був саме обідній. Людей на вулиці було досить багато, і четверо брудних хлопців, що вилізли з підвального вікна, могли привернути увагу.
— Взяли його, швидко! — уривчасто звелів Басмач.
Стас усім своїм виглядом показував, що рюкзака він з рук не випустить. Басмач скреготнув зубами — йому доведеться виконувати власний наказ. Удвох з Гогою вони підхопили Шевеля під руки. Неподалік був тихий скверик з бюстом мореплавця Лазарєва у центрі, котрий, якщо вірити історії, якийсь час жив у місті. Вони посадили Шевеля на лавочку в глибині скверика, в тіні лип.
— Що далі? Скільки ми тут будемо стирчати? — запитав Стас.
— Хвилин десять-п’ятнадцять, — відповів Басмач. — Гога лишиться з ним і з рюкзаком. А ми підемо зловимо тачку. В місті я більше не лишуся. Хай собі Олежик поживе ще, я все одно повернуся за його життям. Це він, падлюка, в усьому винен.
— Ти ж на Нінку грішив, — озвався Шевель.
— Пельку заткни! — гаркнув Басмач. — Усі винні! Ми тікаємо з міста.
— Куди? — Шевель не сподівався на милосердя товаришів і намагався триматися з покірливістю пасинка-утриманця.
— Подалі звідси! Вирвемося з міста — видно буде!
— Рюкзак буде зі мною, — бубнів Стас.
— Нічого не вийде, Стасику! — думка про те, що ці двоє можуть змитися з грішми, повернула Шевелю впевненість у собі. — Гого, не віддавай їм рюкзак! Вони повинні повернутися за нами!
— Вам я його теж не лишу!
— Не дурій! — Басмач стиснув лікоть Стаса. — Шефе, тримай його в себе. Не віддавай Гозі, в разі чого — стріляй! А сам ти далеко не втечеш, одноногий!
Стас неохоче віддав рюкзак. Шевель учепився в лямки мертвою хваткою, сховавши під його зеленим боком руку з пістолетом. Гога покрутив пальцем біля скроні. В нього й думки не було тікати з грішми, скориставшись відсутністю Стаса й Басмача і плачевним станом Шевеля. Але зараз йому дуже закортіло зробити це. Їм назло…
Машину ловили хвилин двадцять. Ніхто не хотів зв’язуватися з двома підозрілими хлопцями, один з яких — азіат, від яких всього можна чекати. Нарешті їм пощастило — непоказний, старенький «москвичок» гальмонув біля тротуарного бордюра. Водій, мужик років сорока, одягнутий у замусолену білу футболку з линялим написом «Sport», сині тренувальні штани, кеди і з джинсовою панамкою на голові, стурбовано запитав Стаса, який зазирнув у салон:
— Що у вас, хлопці?
— Пацан ногу поламав. Йти не може. До лікарні б…
— «Швидку» викликайте!
Басмач спокійно відчинив задні дверцята і вмостився на сидіння.
— Ви… Я не зрозумів…
— Пістолет він тримає справжній. З повною обоймою. — Стас здивувався власному спокою і байдужості. — Поїхали, дядя…
Поки Шевеля й рюкзак вантажили в машину, Басмач тримав пістолет у витягнутій руці, вперши дуло водієві у панамку. Коли всі нарешті вмостилися, він звелів:
— Рушай, друже!
— Куди їхати? — тихо запитав полонений.
— А куди їхав?
— На дачу… Відпустка в мене, — невідомо навіщо додав він.
— Нам по дорозі, — сказав Басмач.
— Виїдеш за місто — повернеш до дач, там є поворот на грунтову дорогу. Ти все зрозумів? — поцікавився Шевель.
Машина рушила з місця…
Басмач звелів зупинитися, коли вони достатньо заглибилися в ліс.
— Далі — пішки. Тут машиною не покатаєшся, нехай половлять нас, якщо є бажання.
— Ліс запалять, — похмуро сказав Шевель. — Як траву у прерії. Або як очерет, якщо хтось ховається.
— Нехай палять, — легко погодився Басмач і виліз з машини.
Інші наслідували його приклад. Тільки дачник-невдаха лишився за кермом.
— Чого розсівся! Викочуйся! — гаркнув Басмач.
— Так теє… хлопці… і може того… Поїду собі… Га?
Слова він добирав обережно, доводячи усім своїм виглядом, що його абсолютно не цікавить те, що відбувається, — він підвіз симпатичних хлопців і хоче їхати далі у своїх нікчемних справах.
— Поїдеш, поїдеш, вали на повітря!
Дачник виліз і скромно присів на капот.
— Добре, братани, — сказав Шевель. — Я на одній нозі далеко не застрибну. Давайте мою частку. Спробую прорватися на цьому «мерседесі», — він ляснув по даху «Москвича», об який обпирався рукою. — Петруні нема. Олежку лишили без грошей, зате живого. Хрін з ними — на чотирьох більше вийде!
— Що вирішимо? — голос у Басмача був якийсь дивний. Він колюче подивився на подільників.
І в цьому погляді кожен бажаючий міг прочитати, що все вже вирішене, що зайвих питань ставити не треба.
Пістолет вже став частиною руки Басмача. Рука ця плавно піднялася на рівень обличчя Шевеля. Він не встиг ані крикнути, ані рвонутися вбік, щоб хоча б на мить відстрочити свій кінець. Однієї кулі було досить, треба було берегти набої.
Шевель сповз на землю. Зламана нога підігнулася, але йому вже не боляче.
Басмач повернувся до дачника, що скам’янів від жаху.
Гога відвів очі. З убивством Шевеля він змирився якось дуже легко. Він — тягар. Але цього мужика можна просто зв’язати міцно й лишити тут…
Басмач натиснув на спускач. Пострілу не було.
Так буває. Особливо з пістолетами Макарова. Один дотепний офіцер сказав якось, що з цієї зброї навіть застрелитися без проблем не можна: коли лупиш з «Макарова», осічки можна чекати у будь-яку хвилину.
Для дачника осічка прозвучала як постріл стартового пістолета. Він зайцем рвонув з місця. Дві кулі, послані слідом, не наздогнали його. Басмач, розмахуючи пістолетом, кинувся за ним, але звідки тільки взявся той корінь! Здавалося, природа стала на захист ні в чому не винного дачника.
— Його не наздогнати! — закричав Стас. — Робимо ноги звідси, чуєш? Не до нього!
Біла футболка метляла вже далеко. Басмач вилаявся своєю мовою. Самолюбство його зачепили, але Стас правий — у них зараз важливіші проблеми…
— Вони не говорили, куди збираються?
— Ні. Мовчали всю дорогу. Тільки ось цей, — дачник кивнув на труп Шевеля, — командував: ліворуч поверни, праворуч поверни, газуй…
Майор Харченко не дивився на дачника. Запхавши руки в кишені камуфляжних десантних штанів, він роздивлявся труп, немов намагався прочитати щось на тому, що колись було обличчям, молодим і симпатичним, яке, без сумніву, подобалося дівчаткам.
— Послухайте… Товаришу… Як вас… Послухайте…
Цей переляканий мужик виводив майора Харченка з рівноваги: всю дорогу він канючив, скаржився, що його мало не вбили, тепер труситься, ниє, до ладу не може відповісти на жодне питання.
— Так, — він повернувся до дачника. — Слухаю.
— Давайте відійдемо звідси… Цей покійник… він страшний, мене занудить… Спекотно й кров’ю пахне…
Майор Харченко стенув плечима. Йому особисто все одно — хоч десять трупів. Але, щоб позбавити своїх вух зайвого ниття, він відійшов до сосни.
— Кажете, їх лишилося троє?
— Троє! — закивав дачник. — Один такий…
— Ви вже це казали! У них були речі? Чемодан, сумка…
— Рюкзак! Вони через нього постійно сварилися. Щось не могли поділити, цей хлопець… вбитий… говорив про якусь частку… свою частку… і якогось Олежку, якого залишили жити без частки…
— Гаразд. У вас лопата є?
— У багажнику. Але до машини я не підійду… Вибачте, але я не можу дивитися на кров, на мертвих… Навіть у кіно…
— Стеблино! — гукнув майор Харченко якомусь хлопцеві. — Візьми лопату в багажнику «Москвича» і закопайте з кимось трупєшник! — Потім кинув дачникові: — Зараз ви поїдете додому. І про те, що сталося, краще нікому не розповідайте.
— Але… товаришу…
— Ви поїдете додому, — повторив майор Харченко, і дачник перестав для нього існувати.
Він підійшов до своєї машини, щоб зателефонувати. Телефон у салоні машини — штука зручна, але в місті лише чотири таких машини, і це бентежило майора Харченка. Він не любив бути на виду. Але від зручностей теж не хотілося відмовлятися.
Майор Харченко був суто міською людиною. В місті він знав кожен закуток, почував себе там як риба у воді. Але в лісі, на природі, він губився. Звиклий до швидкісних ритмів міста, він пасував перед природою. Тут, серед кущів і дерев, він нікого не знайде. Він навіть не знає, де шукати і як шукати.
Тому потрібен спеціаліст, людина, яка знає тутешні ліси, як свою квартиру. І десятки два хлопців не завадить, облава так облава…
Набираючи номер, він чомусь згадав, що німці під час війни готували спеціальні підрозділи для ведення війни в лісах. Німці — люди розумні, отже, бойові дії в лісовому масиві — теж наука, це щось більше, мабуть, ніж таланти його бойовиків, які вміють бігати, стріляти, битися, їздити…
Років двадцять тому Улас Зінченко виграв сто карбованців і ящик горілки. Приятелі зав’язали йому очі і години три водили в лісі. Перед тим домовилися, де і через який час вони повинні зустрітися. Улас грав чесно: чекав, поки вони підуть, зняв пов’язку з очей і запросто вийшов до умовленого місця на півгодини раніше зазначеного терміну. Приводом для такого експерименту була розмова у пивниці. Улас Зінченко заявив, що краще за нього тутешні ліси знав тільки його батько, а краще за батька — дід. І що — кинь його в лісі пізно ввечері — він вибереться запросто, немов по проспекту.
Його й порекомендували майору Харченку. І тепер лісник Улас Григорович Зінченко сидів на пеньку, палив «біломорину» і скептично поглядав на міських лопушків.
— На хріна мені твоя карта! — пробурчав він майору Харченку. — Я без неї тут усе знаю! Карту тицяє ще… Папірець… Знаєш куди з ним сходи?
Майора Харченка попереджували, що лісник — людина важка, некомунікабельна, як усі, хто більшу частину свого життя прожив у лісі. Він готовий був потерпіти замашки Зінченка, але часу на це в нього не було.
— Я погано знаю ліс, — холодно сказав він. — Без карти не розберуся.
— Куди тобі! — Зінченко старанно втоптав недопалок у землю. — Давай сюди свій папірець. І дивись уважно. — Він розклав карту на колінах, видобув з кишені недогризок олівця, ткнув у якесь місце на карті. — Ми тут. Бандити твої отак пішли…
— Чому? — майор Харченко незрозуміло втупився у нерівно проведену смужку. — Ліс великий… Могли на всі чотири боки…
— Вчити вас, міських, і вчити, — зітхнув Зінченко. — Переляканий ваш ось куди побіг. А у таких випадках і людина, і звір у протилежні боки чухають! Значить так, у них задача проста — від вас подалі. Йти будуть прямо, сюдою, — олівець ковзнув по паперу. — До залізниці вони будь-як вийдуть. Якщо перетнуть рейки і підуть далі — ваша взяла.
— Не зрозумів…
— Болото попереду! Рисочки тут намальовані, бачиш? Якщо їх до болота притиснули — нікуди не дінуться.
— Що за болото?
— Меліоратори-сволота прогледіли! — Зінченко вдоволено реготнув. — Пройти його можна, якщо знати як. Є небезпечні місця, ковтне — пискнути не встигнеш. Вони до самої середини повинні вийти.
— Чому?
— Вони перелякані, біжать навпростець. Але це все одно що з заплющеними очима ходити. Людина, яка не вміє лісом ходити, однак постійно праворуч забирає, — так і блукають ваші міські… Якщо це враховувати, то йтимуть вони отак, — він провів на карті жирну криву, — і вийдуть приблизно сюди, до середини болота. — Зінченко був задоволений собою. — Травити їх думаєш, як вовків? Мене послухай — отак їх жени! — Він намалював параболу, кінці якої впиралися в болото. — Тут вони! Мене б ти хрін зловив, а вони не втечуть! — лісник заштрихував внутрішню частину параболи. — Скільки їх там?
— Троє.
— Що зробили?
— Людину вбили. І не одну.
— Гади, — байдуже промовив Зінченко, ховаючи олівець у кишеню. — Треба зловити. — Він витрусив з пачки чергову «біломорину». — Років три тому з зони теж…
Майор Харченко вже не слухав лісника. Він прикидав, скільки потрібно людей для облави і скільки часу це займе. Друга доба пошуків наближалася до фінішу: вночі лісом лазити охоти немає.
Ще майор Харченко думав про те, що виявився правий — їх вже троє. Поділити мільйон на п’ять рівних частин справді не просто. Шевель лежить тут… Ще когось одного убили вчора, адже вчора вдень їх уже було четверо… А може, хтось уже звалив зі своєю часткою? Ні, його б так просто не відпустили! Та він і сам би не пішов: кожен потай сподівається, що вибере момент і переб’є інших…
Першим видихався Басмач. Гепнувся на землю, задихав тяжко і часто, заплющив очі. Стас і Гога теж обливалися потом: цілу годину то бігли, то йшли швидкими кроками.
— Привал! — прохрипів Стас і тяжко осів під сосною. Гога поруч витягнувся на землі, розкинув руки.
Басмач відсапався, піднявся на простягнутих руках, потім став навкарачки і труснув головою, як коняка.
— Харош лежати! Пішли далі!
— Нікуди не підемо! Відпочинемо! — заперечив Стас. Йому не хотілося, щоб Басмач командував.
— Час дорогий! — не поступався Басмач.
— Тут нас уже не дістануть. Хіба що з вертольота… Тільки звідки в них вертоліт?
Басмач пробурчав щось по-своєму і теж ліг на спину. Лежати на м’якій траві було приємно. Ще б цигарочку… Але куриво лишилося на столі у Нінчиній квартирі.
— Гого, палити є?
Якимось дивом пачка «Прими» не випала з кишені Гогиних джинсів. Половина цигарок, що лишилися в пачці, висипалися, але це краще, ніж зовсім без курива. Підвівшись на лікті, Гога жбурнув червону пачку Басмачеві.
…Потім повернув голову і побачив малинник. Одразу ж почув голоси матері, тітки Жені й дядька Віті. І себе, дев’ятирічного, побачив з маленьким синім капроновим відерцем. Він рідко коли набирав повне відерце: любив їсти ягоди просто з куща. У гущину не заходив — одразу обличчя й руки обліплювали полчища комарів. Скраю їх було менше, Гога стояв, повільно об’їдав кущ і слухав веселу тріпотню дорослих, котрі, вимастившись одеколоном «Гвоздика», лізли у комарині володіння і виносили звідти по великому емальованому відру малини.
А одного разу мати не поїхала з ними, вперше за п’ять років. Гога захворів, і вона лишилася з ним дома. Ввечері прийшли якісь люди, і мати дізналася, що при в’їзді в місто п’яний в дупель водій «БеЛАЗа» кинув свою машину прямо на дядькові «Жигулі»… Дядько Вітя помер у лікарні, протримався три доби, тітка Женя лишилася живою, але й досі кульгає…
Гога підвівся і зайшов у малинник. Ягоди сипалися з куща при найменшому дотику. Гога почав їсти з такою швидкістю, неначе цей кущ у нього зараз заберуть. Комарі атакували його миттю, але Гога чомусь не реагував на їхні укуси, хоча завжди був до них дуже чутливим.
— Ух ти! Малина!
Стас на якийсь час забув про рюкзак і згадав про нього, коли перша жменя ягід була вже у нього в роті. Він рвучко обернувся. Рюкзак лежав на тому ж місці, де він його кинув. А трохи далі сидів навпочіпки Басмач і недобро посміхався. Стояти до Басмача спиною? Йому в очі дивитися страшно… Стасові перехотілося малини. Машинально він прихлопнув комара на щоці і повернувся до рюкзака. Добре Гозі! На все йому, схоже, начхати, обжирається собі малиною, як ведмідь на картинці з дитячої книжки казок.
— Сука твоя Нінка, — сказав Стас, вмощуючись на рюкзакові.
— Ага, — легко погодився Басмач. — У нас бабам взагалі не довіряють. Нічого. Тільки жерти готувати і чоловіка улещувати.
— Чого ж ти так проколовся з Нінкою?
— Я думав, ваші баби кращі. Помилився.
— Баби всюди однакові!
— Узбечки кращі! Пробував узбечку, Стасику? — Басмач підморгнув.
— Вам нема про що базарити? — неохоче подав Гога голос із кущів.
— О! Великий Німий заговорив! Чув, Басмач, ми правда не в тему базарили. У нас на хвості стільки реп’яхів! Що робити?
— У лісі вони нас не дістануть. Тут підвалів нема, будинків багатоповерхових — теж! Вали на всі чотири сторони…
— Попереду — залізка! — сказав Стас.
Удалині чувся монотонний стукіт коліс.
— Недалеко, — Басмач прислухався. — Застрибнути на ходу на товарняк — і ту-ту! Тільки не в місто, туди я не повернуся, досить! — Він звівся на ноги. — Кінчай жерти, Гого! Ходімо!
— Ти чого до пацана причепився? — Стас подивився на нього знизу вгору. — Сядь, посидь, заспокойся. Залізка нікуди не втече.
На наказ Басмача Гога ніяк не зреагував. Плювати йому було й на накази Стаса. У нього є третя частина мільйона, і він може собі дозволити нікому не підкорятися.
Басмач вибрав з пачки цигарку більш-менш повну, примостився під деревом і запалив, не дивлячись ні на кого…
…Незрозуміло було, хто кого першим помітив — дичина мисливців чи мисливці дичину. Крик: «Ось вони! Стояти!» злився з пострілом Стаса. У «Макарові», що лишився йому від Шевеля, було ще три патрони, після третього пострілу пістолет знущально клацнув порожнечею.
Першим побіг Гога. Але біля самого залізничного насипу Стас з рюкзаком перегнав його, птахом злетів на насип і озирнувся. Відстань між ними й переслідувачами не скоротилася, але й не збільшилась. Він устиг помітити, що їх хочуть узяти в напівкільце, і стрибнув через рейки вниз, на інший бік насипу.
Басмач біг останнім, постійно шпортаючись, і Гозі доводилося його підхоплювати. Почувши гудок поїзда, що наближався, Гога трохи гальмонув.
— Швидше! — від власного крику Стас навіть закашлявся.
Поїзд наближався. Але він був ще досить далеко, щоб відрізати Басмача й Гогу, що перескочать колію, від переслідувачів. Але не чекати ж, поки він підійде ближче! За цей час швидконогі мисливці встигнуть підбігти на небезпечно близьку відстань.
Гога ступив крок на шпали.
Басмач, який жодного разу не стрельнув у переслідувачів за час гонитви, підняв зброю і стрельнув йому в потилицю.
Гога мішком гепнувся на рейки. Басмач перестрибнув через нього — і ось він уже смикає Стаса за рукав:
— Не стій! Рота роззявив! Біжи! Мать твою, вперед!
Від несподіванки переслідувачі загаялися. Поїзд був уже поряд, машиніст гудком намагався зігнати з колії людину, а коли зрозумів, що діло нечисте, вирішив загальмувати.
Басмач і Стас вже миготіли між сосен і беріз.
На небі — ані хмаринки. Верхівки дерев впиралися в нього, і якщо залізти на саму маківку хоча б тієї, найдовшої сосни, то можна торкнутися рукою цієї блакитної гладі. Ближче до неба може бути прохолодніше, ніж тут, на землі, яка другий тиждень не знає дощу. Немає навіть натяку на вітерець, і тінь від дерев не приємна й розслаблююча, а важка, задушна, липуча якась.
Стас перевернувся на живіт, ткнувся обличчям у траву, але на його писок негайно заявили права різні дрібні мешканці трав’яного міста, і він знову відкинувся на спину, струсивши зі щоки комах. Сонце сліпило очі, але примружуватись не хотілося — в якихось п’яти метрах рівно дихав Басмач.
Зітхнувши, Стас відірвав від землі спину і всівся, спершись спиною об стовбур сосни. Сидіти було незручно, хотілося лягти й зрештою розслабитися — день, що повільно минав, був дуже важким. Ось тільки Басмач поряд, і розслаблятися небезпечно для життя.
— Відірвалися, — прогудів Басмач, повертаючись до Стаса обличчям. — Вони — серйозні люди, раз облаву влаштували, а ми все одно відірвалися.
За той час, поки вони відпочивали на цій затишній галявині, це були перші слова, сказані вголос.
Стас промовчав. Йому не хотілося розмовляти з Басмачем.
— І в лісі спокою нема. Мабуть, великих людей ми обманули, раз такий шухер піднявся. Чого мовчиш, Стасику?
Стас поклав руку на рюкзак.
— Зараз ми поділимо бабки.
— Нащо? — Басмач щиро здивувався. — Навіщо тобі в лісі бабки? Вийдемо звідси — тоді й поділимо.
— Нам в різні боки. Куди б ти не пішов — я піду в протилежний бік. Я не збираюся партизанити. Тим більше з тобою в одному загоні…
— Що ти мелеш?
— За сьогоднішній день ти вбив двох. Учора — одного. Петруня зрадив, згода, він заслужив смерть. Шеф був тягарем, і не вбий ти його — ми мали б тягар, особливо враховуючи теперішні обставини. Але за що ти вбив Гогу? Він нікому не заважав! Я не хочу бути наступним.
Стас говорив повільно, дивлячись прямо в обличчя Басмачеві. А рот Басмача з кожним словом усе ширше розтягувався в посмішці.
— Я чекав, що ти почнеш про це говорити. — Він поповз до Стаса навкарачки, незважаючи на пістолет в його руці. — Зараз ти боїшся мене, Стасику.
Стас підняв пістолет на рівень його обличчя.
— Дурню, там нема набоїв! Не треба мене лякати!
Стас байдуже відкинув непотрібну зброю вбік. Він-то знав, що обойма порожня, але як це зрозумів Басмач — невідомо.
— Якщо тобі дуже кортить вбити мене — візьми ось це, — Басмач легенько підкинув йому під ноги свій пістолет. Стас схопив його, міцно стиснув у правиці — і здригнувся від різкого і неприємного смішка Басмача. — Заспокойся, тепер ти можеш стрельнути мені в лоба, коли захочеш. Якщо тобі так спокійніше — можеш у мене цілитися, я й під дулом можу балакати… Тільки перед тим, як будеш стріляти, я хочу щось сказати.
Він підсунувся до Стаса ще на чверть метра.
— Ти ж
Коли він говорив довго й хвилювався, його акцент ставав більш помітним. Він присунувся ближче й повів далі:
— Тоді, коли ми всі зібралися, щоб обговорити справу, я вже знав, що, тільки-но мільйон буде в нас, я повбиваю всіх і заберу бабки собі. Тебе я одразу виділив з усіх — ти не дурень, не лох, ти, навпаки, звик бачити лохів навколо себе, і ти думав про те саме, що і я, але вбивати ти, Стасику, не вмієш. Ти — професійний пройдисвіт, ти маєш гроші з того, що дуриш лохів… знаєш їхню психологію… і робиш з цього гроші, хитрість — твоя зброя.
Акцент уже різав Стасове вухо. Посмішка на обличчі Басмача поступово поступалася місцем жорстокій гримасі.
— Спочатку я хотів замочити й тебе, навіть в першу чергу тебе, бо я помітив —
Басмачу все важче було добирати слова. Від його кострубатих фраз Стаса починало нудити.
— Ти допоміг мені. Ти розколов подвійну гру Шефа і настроїв хлопців проти Олежки. — Басмач проковтнув слину. — Отримати весь мільйон або хоча б більшу його частину хотів кожен з п’ятьох. Тому ніхто особливо не наполягав на якнайшвидшому розподілі грошей: а раптом пощастить і хтось відколеться, як Вася лягавий. Отоді його частка буде поділена між тими, хто був спритнішим, розумнішим, сильнішим… Твоєму Петруні не пощастило, не пощастило й Шефові. Гонитва нам дуже допомагає: я знаю, у такій каші найлегше позбутися небажаної людини. Так і сталося з Гогою. По-перше, ми збили з пантелику тих, хто женеться за нами, по-друге, змусили зупинитися поїзд, тобто виявився небажаний свідок, якого наші друзі спробують уникнути і затримаються самі, ну, і по-третє, мені потрібна половина мільйона, а не його третина.
Він уже підсунувся до Стаса впритул і важко дихав йому в обличчя.
— А може, зараз ти зажадаєш
— Ти певен цього?
— Так! — очі Басмача збуджено блиснули. — Так! Слухай мене! — він стиснув руку Стаса трохи вище ліктя. — Цей ліс колись скінчиться, ми дістанемося до Києва, звідти — до Москви, а потім — до Ташкента! Грошей нам стане, це — дрібниці! З Ташкента — до Фергани, там у мене багато друзів, є такі, що через кордон гуляють щодня. Контрабандисти, розумієш? І ми звалимо за бугор. Звалимо, розумієш? За долари там все можна! Ну, думай, Стасику! Погоджуйся, ну!
— А якщо… якщо я не піду з тобою? — після паузи спитав Стас. — Якщо я захочу взяти бабки і поїхати до Криму?
— Навіщо тобі Крим? Я пропоную вигідну справу, дурню! Так, мені потрібен мільйон, але й ти мені теж потрібен, а то б я давно відправив тебе за всіма ними!
— Ти ще можеш спробувати зробити це…
— Можу! Запросто можу! Тільки не хочу, Стасику! Чого ти боїшся рвонути зі мною за бугор? Думаєш, нічого не вигорить?
— Вигорить. Але з тобою небезпечно, — зараз Стасові було дуже легко — він говорив Басмачеві все, що думав про нього, так просто, як говорить людина із зашморгом на шиї людині, яка цей зашморг затягує. Він був готовий до сутички на смерть уже тоді, коли Басмач застрелив Гену Шевеля.
— Чому ти не віриш мені, Стасику? З тобою ми наворочаємо такого, що й не снилося нікому! Тримай руку, Стасику! На, тримай!
Його смаглява рука, повернута долонею вгору, була на рівні Стасових грудей.
Якусь хвилину Стас коливався. Він не вірив Басмачеві до кінця, але той факт, що він досі живий, говорив сам за себе.
І Стас, випустивши пістолета на траву, ляснув своєю долонею по міцній розчепіреній п’ятірні…
Басмач заснув, випаливши кілька цигарок, що лишилися від Гоги. Комарі, які легіонами обложували Стаса, на нього чомусь не сідали.
Вони пройшли ще трохи, і їх застали сутінки. Басмач не хотів ночувати в лісі, пропонував йти цілу ніч, не гаючи часу, але Стас переконав його, що вночі з лісу вийти дуже важко. Йому самому не хотілося спати просто неба, але іншого виходу не лишалося. Біля густої ліщини вони абияк спорудили жалюгідну подобу куреня. Вогнище не розпалювали — вогонь міг привернути увагу.
…Улас Зінченко теж не радив майорові Харченку і його хлопцям шарудіти у нічному лісі. Він заспокоїв, що ці два пацани нікуди не подінуться: в лісі вони — як сліпі щенята. Мисливці за людьми теж ночували на природі, і, хоча вони й палили вогнища, комарі їли їх з таким же апетитом, як і Стаса…
Стас довго не міг заснути не лише через комарів. Він думав, як завтра вранці уб’є Басмача.
Ця скотина спить чутливо. Комарі й інші кусючі комахи йому не заважають, але наближення людини розбудить його миттєво. Хотілося ж застати його зненацька, дістати хоча б пару секунд фори…
Басмач думає, що відсьогодні має спільника. Стас бачив і батіг, і пряник: Басмач довів, що може його ухандокати, й запропонував рушити з ним за кордон, зробивши мільйон спільним. Тобто показав усі вигоди дружби, основна серед яких — найлегше лишитися живим.
Але він забув, що сам назвав Стаса хитруном. За той час, що минув після укладення миру-дружби, Стас переконався, що приспав пильність Басмача. Цей чурбан дуже переконаний у власному вмінні напустити страху на людину. І думає, що Стасові вигідніше дружити з ним, аніж жити в очікуванні удару.
Він не врахував одного — за ці три дні Стас перестав боятися смерті, звик до того, що вона може взяти його в свої холодні обійми, і звик уникати всього, що може нести з собою смерть.
Басмач був такою людиною. Самовпевнений козел, повірив спектаклю
Людина, яка вкрала мільйон, має право на спокійне життя. Стас хотів сам розпоряджатися тим, що міститься в зеленому рюкзаку. Якби поряд з ним був не Басмач, він, може, поділився б здобиччю: багаті люди щедрі. Але Басмач мусить померти…
Години три Стасові вдалося побути на тій межі, яка відділяє сон від яви. Коли крізь дерева почав пробиратися сірий світанок, Стас вибрався із куреня, — розбитий, невиспаний, з важкою головою, але сповнений рішучості заволодіти мільйоном.
Басмач прокинувся від шарудіння у курені, сів, труснув головою і посміхнувся Стасові.
— Привіт!
Стас кивнув у відповідь.
— Ти чого крутився усю ніч?
— Комарі вечеряли.
— І мене дістали трошки, — Басмач почухав лікоть. — Не жарко було спати.
— Ага, особливо під ранок. Вогкувато якось…
— Вдень знову паливо буде, — впевнено сказав Басмач. — Я не хочу другу ніч ночувати під деревом. Треба виходити звідси.
Він підвівся, повернувся до Стаса спиною і помочився на місце, де щойно лежав.
Саме це дозволило Стасові відкинути останні вагання. Він уб’є Басмача, цього чурбана, худобину вузькооку. Навіть за дерево не зайшов — прямо перед носом пристроївся, паскуда! Нічого, давай: перед смертю корисно, очищає…
Басмач застебнув штани, запалив останню сигарету, порожню пачку зіжмакав і пожбурив у кущі.
— Жерти хочу!
— Гризи мене, — мляво запропонував Стас.
— Ти худючий, як осел у поганого хазяїна. — Басмач випустив дим у небо. — Прикол — грошей повний мішок, а пожерти за них не купиш, хоч жуй ці дурацькі пачки… Гаразд, — він ляснув кулаком правої руки по тильному боці долоні лівої. — Ходімо, нам треба вибратися звідси. В якому боці може бути траса?
— Найпростіше йти туди, звідки ми прийшли. Але там нас можуть чекати, я не думаю, що вони припинили облаву.
— Ну, і куди ж ми підемо?
Стас стенув плечима.
— Давай прикинемо, де приблизно може бути траса, підемо паралельно їй, а через десять-п’ятнадцять кілометрів повернемо у потрібний нам бік.
— Ти добре орієнтуєшся в лісі?
— Як тобі сказати… Фігово…
— Я не краще… Добре, давай по-твоєму спробуємо…
Басмач крокував попереду і щось мугикав собі під ніс. Стас сказав, що в нього болить нога, навіть накульгував на ходу, це дозволило йому плентатись за спиною Басмача, не викликаючи підозри. Рюкзак великодушно взяв Басмач: пожалів кульгавого приятеля.
Стас дав себе умовити віддати дорогу ношу: рюкзак за спиною Басмача входив у його плани.
Чим його вдарити? Палицею? На ходу потрібну не одразу знайдеш, і потім Басмач легко помітить тінь від палиці, а реакція в нього просто вражаюча. Напасти ззаду, стукнути по голові? З рюкзаком на спині він стане неповоротким… Теж не те… А якщо… так, чорт забирай! Пістолет! Без патронів це просто пугач, але у спритній правиці навіть непотрібний шматок сталі може стати зброєю! Руків’ям можна так довбонути людину по черепу, що вона якщо не відразу відкине копита, то вирубиться капітально…
Стас дістав з-за пояса «Макаров», зручніше вмостив у руці, гойднув на вазі, ще сто метрів пройдемо…
— Басмач!
— Ну? — він зупинився і озирнувся.
— Дай я понесу рюкзак.
— Я не стомився. А ти — кульгавий.
— Дуже мило з твого боку, тільки дай я понесу. Це мене підбадьорить.
Стас простягнув ліву руку. Басмач реготнув і пересмикнув плечима, струшуючи з них лямки рюкзака, руки він відвів за спину.
Рюкзак ковзнув униз.
У цей момент Стас рвонув правицю з кишені і замахнувся.
Басмач не міг підняти руки, щоб захиститися. Але в нього справді була чудова реакція. Він відсторонив голову — і удар, спрямований точно в лоба, дістався ключиці. Руків’я лише ледь зачепило скроню.
Рюкзак упав на землю. Стас одразу вдарив ще, і цього разу Басмачеві не вдалося ухилитися — дзвони закалатали у нього в голові, він упав, змахнувши руками.
І все ж таки Басмач контролював ситуацію. Носок його ноги тут же зачепив литку супротивника, що стояв майже впритул, друга нога вже била Стаса по коліну, Стас шкереберть впав на землю, втративши несподівано для себе рівновагу, — хотів скочити на ноги, але Басмач, відкотившись трохи вбік, став на рівні першим, вихопив ножа, випустив лезо і стрибнув на Стаса.
Стас тільки ойкнув, коли Басмач усівся йому на живіт. Він хотів знову стукнути Басмача руків’ям пістолета, але ліва рука супротивника намертво притиснула озброєну правицю до землі, а права з ножем вже мчала до Стасових грудей.
Єдине, що він міг зробити, — це поставити між лезом і грудьми свою ліву руку долонею вперед. Ніж уп’явся в долоню, пронизав кисть. У першу секунду болю не було, він прийшов різко, і Стас закричав. Це був крик пораненої тварини, але так кричать звірі, яких рани тільки ще більше розлючують.
Басмач теж рикав щось нечленороздільне, звіряче. Він вирвав ножа з покаліченої долоні ворога, різко замахнувся і знову вдарив.
Стас не лежав спокійно. Тіло його кожним м’язом намагалося скинути з себе тягар. Не так це просто, але й Басмачу важко зберегти рівновагу, і кров з розсіченої шкіри на скроні тече й заливає око, тому просто так різко розсікти Стасові шию не виходить — нержавіюча сталь м’яко входить в землю в якомусь сантиметрі від цілі. Басмач знову висмикнув ножа і, трохи піднявшись, з силою опустив свій твердий зад на живіт Стаса.
Стас рохнув. На секунду перехопило дихання. В очах замиготіло, але це миготіння знову розсікло лезо ножа. Стас вигнувся, немов намагаючись зробити «місток», Басмач знову смикнувся, і знову рука з ножем не досягла мети.
Басмач знову натиснув йому на живіт. Доводилося сидіти у напівнахиленому стані, інакше руку з пістолетом не втримаєш. А щоб як слід, без промаху, вдарити, треба замахнутися. Басмач на секунду відпустив кисть Стаса, подався назад усім тілом, ніж вкотре завис над жертвою…
Стас як міг високо задер ногу. Він не знав ніяких модних прийомчиків, у нього за плечима тільки помірно багатий досвід вуличних бійок. І ще — гурток бального танцю. До восьмого класу батьки платили за це популярне у світських колах заняття непогані гроші. Зрозуміло, гурток невдячний Стас незабаром покинув, але звичка розтягуватися лишилась, і тепер Стас зачепив Басмача, що подався сильно назад, ногою за шию.
Нога відразу ж зіскочила, не втрималася, але Басмач був збентежений таким прийомом. І ось тоді Стас з усієї сили довбонув його колінами у спину, потім — руків’ям пістолета в щелепу, потім, вигнувшись, струсив його на землю.
Ненависть додала сили, змусила забути про біль. Стас підвівся, ударом носака по пиці не дав Басмачеві звестися на ноги, почав молотити його куди попало — по голові, по ребрах… Басмач звичним рухом скрутився калачем, підставляючи під удари спину й прагнучи закрити руками голову, якій вже й без того дісталося…
Втомившись бити, Стас гепнувся на землю. Він вже забув про проколоту ліву руку, тому заскавчав від болю, коли торкнувся нею землі. Кров залила кисть. Стас для чогось почав витирати руку об футболку, потім відкинув непотрібний тепер пістолет і правицею якось стягнув футболку через голову, обмотав нею скалічену кисть і повільно звівся на ноги.
Басмач не ворушився. Стас не перевіряв, живий він чи ні. Він не хотів ще раз підходити до цього хлопця, який щойно дивом не відправив його на той світ. Живий… мертвий… Яка тепер різниця?.. Навіть якщо живий, він спочатку мусить очухатися. А за цей час можна далеко втекти…
Стас підхопив рюкзак, закинув його на плече. Тепер не треба особливо старатися, щоб вдавати кульгавого. Шпортаючись, він побіг геть від цього місця. Зараз не так важливо куди: потім розберемося, аби звідси подалі…
Басмач не пам’ятав, скільки він лежав ось так, скарлючившись і втягнувши голову в плечі. Коли він заворушився і спробував розпрямитися, побите тіло заскімлило кожною клітиною. Басмач усе ж таки перевернувся на живіт, відсапався, повільно став навкарачки, порачкував до найближчого стовбура і, хапаючись за нього руками, почав зводитися на ноги. З першого разу йому не вдалося це — в голові закалатали дзвони, в очах замиготіло, земля гойднулася, — і Басмач гепнувся на землю. Спробував знову, посидівши хвильку з заплющеними очима. Цього разу він зміг підвестися, пустив стовбур, поточився, але встояв. Навколо все стрибало, але поступово заспокоїлося і зупинилося. Басмач роззирнувся.
Зрозуміло — ані Стаса, ані рюкзака. Валяється тільки його «макаров» без набоїв, трохи далі Басмач угледів свого ножа. Його пістолет під час бійки так і лишався за поясом, потім у розпалі провалився, випав через штанину і тепер лежить під ногами. Басмач нахилився за ним і зойкнув. Схоже, цей шакал зламав йому ребро. Ну, падло, дай лишень до тебе дістатися…
Підібравши свою зброю, Басмач тупо подивився навколо. Він загубив будь-яку орієнтацію і поняття не мав, куди йти, аби наздогнати Стаса. Подумав і рушив прямо. Намагався йти швидко, але боліло ребро, трохи шуміло в довбешці і земля ще погойдувалася під ногами…
Він зрозумів свою помилку, коли угледів попереду людину з автоматом на плечі, трохи далі простував ще один. Басмач вийшов прямісінько на облаву. Він присів за кушами, як заєць, позадкував, рвучко повернувся, але черепна коробка від чергового удару дзвона ледь не розкололася навпіл, в очах на мить потемніло, і Басмач, скрикнувши, впав на землю.
— Ось вони! Стояти! — долетіло до нього.
Не лежати, не чекати їх, ану, вперед! Басмач майже з колишньою спритністю підхопився і, петляючи, побіг. Він біг у той бік, звідки щойно йшов, і пам’ятав про байрак, що був десь неподалік. Байрак прикриє його від переслідувачів.
Так швидко, як хотілося, він бігти не міг. Стас лупив його по голові від душі, не жаліючи, і тепер будь-який різкий рух віддавався ударами в черепній коробці, а в очах постійно миготіло. Басмача підстьобували крики за спиною, він старанно оббігав дерева, і йому здавалося, що він біжить не туди, що рятівного байраку вже не буде…
Ось він! Басмач скотився на дно, черговий раз потурбувавши поламане ребро. Не до нього зараз, чорт забирай! На животі поповз по дну, виповз з іншого боку, став навкарачки. Поки його не видно, треба скористатися цим і зникнути. Заритися в землю. Або злетіти, сховатися в зелені дерев… Хоча б тієї дикої груші, що росте на краю галявини…
Зібравши останні сили, Басмач поповз до груші. Залізти на неї — дрібничка. Закусивши до болю губу, Басмач почав підйом, і, коли переслідувачі з’явилися на галявині, він уже зачаївся у гущавині крони за товстим, шерехуватим стовбуром.
— Він біг сюди, — сказав хлопець у плямистих десантних штанях і тільнику з засуканими рукавами.
У руці його напарника, довготелесого блондина в джинсах і чорній футболці, затріскотів радіопередавач. Він поставив кнопку на «прийом».
— Якого хріна! — протріскотів передавач голосом майора Харченка. — Чому заглохли, Рибак? Ви його знайшли? Прийом!
— Він кудись подівся, шефе! — роздратовано відповів довготелесий. — Біг попереду, потім зник. Ми надибали байрак, з усього видно — по дну повз… і десь тут виринув. Прийом!
— Чому «він»? Він що, один? Прийом!
— Ми бачили одного. Тепер жодного не бачимо. Прийом!
— Де ви знаходитеся? Зорієнтуйтесь по карті. Увага! Всім, хто зараз слухає: працювати тільки на прийом. Ясно всім?
Довготелесий почав орієнтувати шефа по карті. Його напарник нервово барабанив пучками по руків’ю «акаема».
Гілка, до якої приріс Басмач, ледь затріщала. Груша все ж таки стара… Басмач обережно трохи підняв зад, тримаючись руками за стовбур. Відходьте, шакали, відходьте…
Довготелесий скінчив, запхав карту за пасок і кивнув напарникові. Уважно видивляючись перед собою, вони почали віддалятися.
Тільки-но їхні спини зникли за деревами, Басмач полегшено зітхнув і опустився на гілку.
Вона зламалася відразу ж, не хруснувши попереджувально.
Крик і тріск гілок, що ламалися, змусили переслідувачів озирнутися. Не змовляючись, вони рвонули назад.
Басмач лежав на спині, недоладно розкидавши руки й ноги. Голова його лежала на твердому й гострому краю пня — єдиному, що лишився від іншої дички, яка колись теж тут росла.
Він помер одразу. Так акуратно впасти головою на пень з чотириметрової вишини не кожному вдається.
Погоні не було, і Стас з бігу перейшов на ходу. Все позаду, — подумав він. Болить скалічена рука, але якщо це все, чим треба пожертвувати, щоб стати власником мільйона, — він згоден терпіти біль. Рука заживе. Врешті-решт, одержати мільйон і аж ніяк не постраждати — неможливо. Так просто не буває. В кіно й книжках мисливці за скарбами проходять усі сім пекельних кіл, перш ніж відкривається чарівна печера Сезам і світло золота вдарить у очі щасливцям.
У нього в рюкзаку не золото, а папірці. Пачки папірців, котрі важать більше, ніж людське життя і хрускіт яких пестить слух краще за будь-яку музику.
Він — мільйонер. Хто завгодно з мільйоном — мільйонер. Стасові хотілося стрибати, верещати від щастя дурним голосом, та не можна: погоні нема, але це ще нічого не означає. Його можуть почути. Наздогнати, відібрати мільйон…
Відібрати?
Рано чи пізно ліс скінчиться. Це не північна тайга, де можна блукати тижнями. Знайомий мужик розповідав, як їздив на заробітки на Північ і як одного разу один його приятель заблукав у тайзі. Шукали п’ять днів, на шостий знайшли, загризеного комарами і ледь живого. Сам — корінний москвич, поїхав грошву зашибати, з незвички у цій тайзі ледь з глузду не з’їхав. Так ось, рано чи пізно лісові буде край.
Стоп, стоп! За бабки хто завгодно повезе. Дістатися до найближчого райцентру, прибарахлитися в першій же комісійці, а ще краще — на товкучці. І одразу — до Києва, там легше заховатися… Але це означає, що в нього вже не буде мільйона: мільйон навіть без копійки не вважається повноцінним мільйоном…
Стас зупинився і облаяв себе. Зрештою, це ідіотизм — не він для грошей, а гроші для нього. Звідки ця зажерливість? Звичайна жадібність небагатої людини, на яку несподівано впала купа грошей, — посміхнувся він, подумки відповідаючи на власне запитання. Цей мільйон дістався йому в кривавому двобої. З сімох залишився живим лише він один, і тепер побоювання втратити мільйон — досить природний стан.
Стас зітхнув і рушив далі. Думки його працювали в тому ж напрямку.
Отже, він купить шмоток. Купить сумку, велику й зручну. Дістанеться до Києва. Що далі? Можна махнути до Криму, купити хатку, відремонтувати, прибудувати пару кімнат і жити. На це все й на нові документи грошей стане. А там невже він не потурбується про себе? Непогано було б прикупити у Києві квартиру й здавати її… Ні, на все мільйона не вистачить. А якщо вистачить? Ні, будівництво всі бабки схаває. Гаразд, не будемо гадати. Побачимо, що вийде в Криму.
До Криму, до речі, ще дістатися треба.
Для цього потрібно хоча б до Києва доїхати. У будь-якому разі це місто не об’їхати. Є там кілька крутих приятелів, вони підкажуть, як краще крутнутися. Само собою, про мільйон їм знати не обов’язково. Отже, станція призначення — Київ.
А для цього треба ще з лісу вийти! Знову за рибу гроші! Замріявся, чувак! Губу відкоти, пойняв?
Стас мотнув головою. Це правильно, звичайно, але чому б і не помріяти з мільйоном за плечима?
Може, правда за бугор мотонути? Є люди, які можуть допомогти, долари не проблема, а за зелені гроші все легше: паспорт, віза, митниця, а там перед зелененьким папірцем взагалі на карачках повзають… Не годиться! Йому б тут спочатку осісти зручніше, а потім про забугір’я думати.
Стас уже стільки часу думав про мільйон, що йому закортіло подивитися на нього. Рюкзак упав з пліч на землю, Стас став перед ним навколішки. Однією рукою розв’язати шворки рюкзака було складно, але врешті-решт йому це вдалося. Піднявши рюкзак за нижній край, Стас труснув його.
Гроші дощем посипалися на траву. Акуратно заклеєні пачки. Їх було багато. Стас відкинув рюкзак, пхнув руку в купу пачок, взяв одну, навіщось понюхав. Потім, забувши про все на світі, тривалий час розкладав пачки, як діти в садку грають у кубики.
Намилувавшись
До болота він вийшов через двадцять п’ять хвилин. Спочатку потягнуло сирістю, потім стало більше комарів, і нарешті перед ним виникло болото. Він зробив кілька кроків — під ногами зачавкало, стрибнули врізнобіч жаби. За кілька метрів починалися грузькі місця. Далі йти не можна.
Стас почухав маківку. Цікаве становище, чорт забирай! Болото теж не вічне: але краще навіть не пробувати його перейти. А обійти? Рухатися паралельно йому, і рано чи пізно воно скінчиться… Це означає — витрачати час.
Стас трохи пройшов убік і знову зупинився. Ні, треба вертатися назад. Він точно пішов не в той бік. Заблукав. Як по-дурному це б не виглядало, але доведеться визнати — він збився з дороги, заблукав, і навряд чи йому скоро пощастить вибратися на трасу.
І одразу ж накотила втома. Стас скинув рюкзак на землю і опустився під дерево. Його миттю атакували комарі. Крекчучи, Стас підвівся, відійшов далі від болота, і знову втома змусила його сісти на траву. Комарів не поменшало, але втома була сильнішою за біль від укусів. Поспішати нема куди, — вирішив він. Блукати лісом ще дуже довго, для цього треба відпочити, набратися сил…
Він не знав, скільки часу йому вдалося поспати. Годинника він лишив на столі у Нінчиній квартирі, тому часу для нього не існувало. Зрозумів тільки, що збудило його погане передчуття.
Тільки-но залишки сну відлетіли, Стас почув голоси. Десь недалеко перемовлялися люди.
Стас розпластався на траві. Навіть якщо це не погоня, зустріч з людьми взагалі йому поки що небажана. А раптом це погоня? Всередині у нього раптом стало холодно й порожньо. Бігти нікуди, захищатися нічим.
Голоси ставали виразнішими. Стас поповз їм назустріч, обережно виткнув голову з-за дерева, трохи підвівся на простягнутих руках і побачив двох хлопців, що йшли прямо на нього. Вони рухалися метрів за десять один від одного й подеколи обмінювалися фразами. На плечі у кожного теліпався автомат.
Стас позадкував. Ці двоє женуть його якраз до болота. Сховатися не можна: їх навряд чи тільки двоє, їх більше, всі вони йдуть ланцюжком, це облава, справжнісінька облава, вони женуть його, немов дикого звіра.
Стас випростався і двома стрибками досяг болота. Ще кілька кроків — і ноги по кісточки вгрузли в багнюку. Він зайшов у смердючу воду по пояс. Рюкзак, який він попри все не забув підібрати, доводилося тримати на простягнутих руках, ця зайва вага лише заважала, вганяла його глибше в болотну каламуть.
Нарешті він досяг мети — куща, що ріс просто у воді. Вода доходила тут майже до грудей, а ноги під водою вже вгрузли в багнюку вище кісточок. Заважав рюкзак. Чи не єдиний випадок, коли гроші заважають, — подумалося йому раптом. Пхнути його у воду — розмокнуть купюри. Але якщо зараз прибіжать ті мисливці, вони заберуть рюкзак, і мільйон буде їхньою власністю. А цього Стас дозволити не може.
Рюкзак тягнув донизу. Тільки тепер Стас відчув, який він важкий. Позбавитися його, негайно! Якшо грошам судилося пропасти, хай вони не дістануться нікому!
Стас перехопив рюкзак за шлейки здоровою правою рукою, розгойдав його і пожбурив якомога далі в болото. Він не дивився, куди впало його багатство: не міг! — почув лише голосний чвакаючий звук у себе за спиною, присів, занурившись у воду по шию, і почав терпляче чекати появи мисливців.
Хлопчики з автоматами не змусили себе чекати. Вони вискочили до болота, тримаючи автомати напереваги. Крізь гілки куша Стас бачив їх чудово.
— Куди він подівся?
— Я звідки знаю? Біг сюди…
— Може, це взагалі не людина, а звірюка якась? Лось, наприклад…
— Сам ти лось! Хлопець то був!
Один з них дав по болоту довгу чергу, пустивши її віялом. Кілька куль шелеснуло над головою Стаса.
— На фіга ти це зробив? — спитав його товариш.
— Мало що… Раптом він у болото заліз і сидить там. Он скільки тут флори прямо на багнюці росте.
— Той мужик, пам’ятаєш, казав, що на цій ділянці грузькі місця. Він би булькнув давно.
— А може, він справді булькнув? Дременув по болоті з переляку, воно його й захавало!
Напарник нічого не відповів. Він вовтузився з передавачем.
— Шефе, це Руслан, прийом! Шефе, це Руслан, прийом!
Приймач щось прошипів у відповідь, Стасу не було чути.
— Ми засікли рух. Схоже, останній. Погнали його на болото, але тут нікого чомусь немає. Прийом!
Приймач щось пробубнів. Хлопець спохмурнів і роздратовано вбив комара на щоці.
— Я теж так думаю. О’кей, так і зробимо. Кінець!
Він вимкнув приймача і вилаявся.
— Пішов він у задницю! — сказав його напарник. — Його тут комарі не жеруть. Козел!
— Не лайся. Ходімо. Шеф правильно каже, ми могли цього й не помітити. Зараз всі підтягнуться до нас.
Вони неквапом заглибились у ліс.
Стас, що сидів весь цей час затамувавши подих, злякався власного полегшеного зітхання. Воно здалося йому таким голосним, що його могли почути хлопці з автоматами. Але навколо все було тихо, лиш зуділи комарі й кумкали жаби.
Стас почекав ще кілька хвилин, потім почав повільно вибиратися з болотяної багнюки. Ноги засіли міцно, щоб вивільнити їх, довелося докласти чимало зусиль. І раптом Стас зупинився з піднесеною для чергового кроку ногою, неначе наштовхнувся на невидиму стіну.
Він викинув його у відчаї. Він не сподівався, що його не помітять, і справедливо вирішив, що мільйон на болоті йому ні до чого. Але зараз, коли все обійшлося і з’явився шанс врятуватися, Стас згадав про мільйон, втоплений у болоті, і йому перехотілося вибиратися на тверду землю.
Він повернувся, поглянув туди, звідки почулося чвакання падаючого вантажу. Помацав очима — і нове полегшене зітхання вирвалося з його грудей: рюкзак мирно погойдувався на купині, зачепившись шлейкою за гілку старої, сухої берези. Мокрий і зелений, він особливо не вирізнявся на загальному тлі болота, був схожий на купину, трухлявий пень або загуслу багнюку і не привертав до себе уваги.
До рюкзака було не більше шести метрів. Стас рушив до нього. Він зробив десять кроків, а потім ліва нога занурилася раптово у м’яку, гливку грязюку. Лайнувшись, Стас розставив руки врізнобіч для рівноваги і спробував витягнути ногу. З другої спроби йому вдалося, і далі він пішов, обережно намацуючи дно ногами. Думка про те, що придалася б якась деревина, майнула в голові, але він поспішав до свого багатства і відкинув усі непотрібні думки. Він грузнув ще кілька разів, але завжди встигав витягнути ногу. Чим ближче підбирався він до рюкзака, тим небезпечніше ставало дно. Наблизившись на відстань простягнутої руки, він пошукав, чим би підчепити вантаж, нічого не знайшов і, подавшись уперед, простягнув руку. Ні, не дістати. Ще малесенький крок, ще півкроку…
Обидві ноги пішли в драговину одночасно. Стас оговтатися не встиг, як його засмоктало до колін. Матюкаючись, він рвонувся на волю, але болото з разючою швидкістю проковтнуло його до стегон, а потім — до пояса.
Стас заметушився, але його засмоктало міцно і надійно. Чим більше він смикався, тим глибше вгрузав у чрево трясовини. Він поступово дотягнувся до берези, але єдина гілка, за яку він схопився, виявилася сухою і лишилася в його руці.
І все ж таки Стас ще сподівався вивільнитися з болотяного полону. Він одчайдушно розгрібав здоровою рукою мул і твань, рвався й рвався, прагнучи перемогти цю грузьку, похмуру, драглисту жижу. Але коли драговина стиснула йому груди, він наважився закричати й гукнути на допомогу. Погоня поряд, хлопці почують, прибіжать, витягнуть його. Нехай він помре потім, не так страшно… Крику не вийшло, тільки слабке «A-а!» вирвалося назовні. Жах скував Стаса. Він спробував закричати знову — і знову замість крику вийшло щось схоже на передсмертні хрипи.
Ліва рука, що висіла батогом вздовж тулуба, давно пішла в трясовину. Правою Стас мляво намагався боротися з болотом, але сили вже облишили його. Він не міг навіть смикатися — грузька твань міцно стисла все тіло і підбиралася до горла.
Деякий час на поверхні виднілася голова з відкритим у німому крикові ротом. Потім трясовина заковтнула і її, увірвавшись через роззявлений рот у легені людини. У Стаса не було сил підняти голову і подивитися на небо, як належить у таких випадках. Весь час, поки він безуспішно боровся з болотом, прямо перед його очима лежав на купині рюкзак.
Ніким не помічений, він погойдувався на купині, надійно зачепившись шлейкою рюкзака за міцну гілку дерева. Місце, де хвилину тому стирчала людська голова, повільно затягнуло тванню. Це місце було всього за півметра від рюкзака.
Щось хлюпнулося об рюкзак. Це жаба знайшла зручну купину. Поряд стрибнула інша, за кілька хвилин одна вже осідлала іншу. У жаб починався шлюбний період, час для ігрищ…
— Може, досить про уроки, — втрутився рішуче Грифон. — Розкажи-но їй про наші ігри…
Льюїс Керрол. «Аліса у Країні Чудес»
Якщо піднятися на дев’ятий поверх, то з вікон можна побачити стіну місцевої тюрми. А якщо додати трошки уяви — то й подвір’я і навіть зеків, що його підмітають старими мітлами з дерев’яними держаками, відполірованими сотнями рук.
Кажуть, місцеві донжуани починають процес зваблення саме звідси. Найсприятливіша пора — сутінки, коли можна ледь розгледіти обриси похмурого і романтичного о цій порі будинку. Банальні, але обов’язкові розмови про погоду, музику, моду й кіно найлегше вести після того, як невпевнено запропонуєш: «Хочеш, тюрму покажу?» Сутінки додадуть таємничого і романтичного антуражу, нова знайома вже вдячна за те, що перед нею підняли моторошну завісу, яка відокремлює набридлу буденність від страшного і тим цікавого кримінального світу, — нехай навіть на півсантиметра підняли, — і вона готова вислуховувати набір обов’язкових за ненаписаним етикетом фраз, які передують першородному гріху.
Спрацьовує, за легендами, у восьми випадках з десяти.
А з вікна п’ятого поверху відкривається сумний і зовсім не мальовничий краєвид — захаращене битою тарою господарське подвір’я консервного комбінату. Пора рання, непохмелених вантажників ще не видно, і Максимові навіть трошки нудно — він звик спостерігати, як вони півдня тиняються в очікуванні благословенного пива, а потім спочивають у холодку: роботи немає все одно, комбінат простоює, склади завантажені готовою продукцією, яка чомусь нікому не потрібна…
За спиною в Максима пейзаж значно кращий — і це все дякуючи серпневій спеці, яка змушує Тамару спати, прикрившись простирадлом лише символічно. Фігура в неї, звичайно, не з картинки «Плейбоя», але певне естетичне задоволення викликати здатна. Струшуючи попіл з вікна і спокійно роздивляючись сплячу Томку, Максим ще раз констатував, що провів не найгірші два тижні із своїх неповних двадцяти чотирьох років.
Він ковзнув поглядом по будильнику. За півтори години почне оживати гуртожиток, через шість годин їм з Томою треба йти в гості, через тридцять шість годин його не буде в цьому місті. А вже сорок вісім годин вони з Тамарою Шиян вважаються чоловіком і жінкою. Весело…
Тамара перевернулася на інший бік, остаточно відкинувши цнотливе простирадло, промовила, не розплющуючи очей:
— Лягай, рано ще…
— Не спиться. Душно, дихати нічим.
— Сходи під душ.
— Та треба… На нашому поверсі якісь козли душову заблювали, тягне ж когось пити в таку спеку. А на четвертому — забито. Доведеться нагору йти.
— Нас Юлька з Пако на першу чекають, не забув?
— Чому це я повинен забувати? Грошей, правда, мінімум…
— На пляшку шампанського вистачить, ввечері Танька приїжджає, знаєш, за стінкою живе — в неї трошки позичу. Викрутимося.
Викинувши недопалок з вікна і прослідкувавши за його польотом, Максим, зітхнувши, зліз з підвіконня, натягнув шорти, кинув на шию рушника, пхнув ноги у Томчині капці.
Холодний душ справді не завадить.
— Слухаю вас.
— Добрий день. Можна Максима?
— Максима? Його зараз немає, а… хто його запитує?
— Слава Богу! Нарешті потрапила правильно! Розумієте, я, мабуть, номер неправильно записала, помилилася на одну цифру і вирішила підставляти інші цифри, за порядком! Ваш варіант — п’ятий!
— Рада за вас. Це все дуже цікаво, але…
— Хіба Максим не попередив, що я приїду?
— Дівчино, я не зовсім розумію, про що йдеться.
— Отак! Я взагалі-то його дружина, і я…
— Яка дружина?
— Що значить «яка»? Законна, — приїхала, як обіцяла. Він справді нічого не сказав? Взагалі, з ким я розмовляю?
— У нього немає ніякої дружини, не морочте мені голову!
— Тепер є!
— Взагалі-то, я буду його законною дружиною через півтора місяці. Ви дзвоните до мене додому, якщо вам цікаво. Думаю, все це не зовсім телефонна розмова. Ви знаєте місто? Запишіть мою адресу, приїздіть, — будемо розбиратися…
Молоді жінки зміряли одна одну швидким оцінюючим поглядом.
— Заходь. Будемо на «ти» одразу, не проти?
Тамара переступила поріг, роззирнувшись навколо, примостила у куток біля вішалки сумку, скинула туфлі і пройшла за господинею до кімнати.
— Твоя квартира?
— Бабусина. Вона рік як померла, тепер ми тут живемо.
— Ви… — Тамара вмостилася у кріслі, простягнула ноги.
— Мене звуть Алла, — сказала господиня. — Ми з Максимом справді подали заяву.
Замість відповіді Тамара простягнула співбесідниці свого паспорта. У графі «Сімейний стан» дійсно геометрично правильний загсівський штамп.
— Сподіваюсь, ти перевірила його документи. — Тамара заховала паспорт до сумочки. — Я не все розумію.
— Я теж. — Алла залишалася на диво спокійною. — Кави?
— Чаю. Палити можна?
Алла мовчки дала їй попільничку і пішла на кухню. Крім чаю, вона принесла тацю з крекерами і почату коробку шоколадних цукерок. Деякий час вони сиділи мовчки.
— Розкажи все по порядку, — порушила тишу Алла.
— Ми вчилися разом, — просто сказала Тамара і відсьорбнула чаю. — Палиш?
— Мінздрав був би незадоволений. — Алла дістала почату пачку «Президента» з кишені халата. — Ближче до теми, якщо можна.
— Можна. — Тамара акуратно поставила на столик недопиту чашку, запалила другу вже сигарету. — Так ось, ми вчилися разом. Не скажу, щоб я бачила його у дівочих снах, але Максим мені подобався. Не знаю, як сталося, що з часом він почав подобатися мені все більше. Але, на жаль, він ставився до мене байдуже.
— Історія з сентиментального роману про кохання для дівчаток і старих дів, — зробила висновок Алла.
— То, може, не треба розповідати далі?
— Якою б поганою не була масова культура, вона завжди вигравала на тому, що всіх цікавило, чим закінчиться чергова ідіотська мелодрама.
— Я розумію твій стан і…
— Не відволікайся, не відволікайся…
— Продовження справді схоже на рядову мелодраму, розчаровувати тебе не буду. Отже, ми якось опинилися в одній компанії, обоє були не зовсім тверезі… Вранці він здивувався, що раніше не звертав на мене уваги. Близько трьох місяців ми зустрічалися, потім він з головою пішов у роботу — накльовувалася перспектива залишитися у столиці. Я знайшла роботу у своєму обласному центрі, залишила йому про всяк випадок адресу… Якось він був у нас проїздом, завітав у гості. Потім приїхав у відрядження. Під час другого відрядження ми побралися.
— Як це ви встигли!? Адже він був у вас лише тиждень!
— Дурне діло — не хитре. — Тамара посміхнулася і сьорбнула захололого чаю. — Запропонувала я. Не знаю, як це виникло, що мене підштовхнуло… Але він не був проти. Сказав тільки, що не може чекати два місяці, як це водиться після подання заяви. Довго розводився про дурниці, вигадані юристами, і все таке інше.
— Припекло йому, та й тобі не терпілося… Вдруге… У тебе, я бачу, це легко… Ти що, колекціонуєш штампи у паспорті?
— Кожен може помилитися. Справді, я була одружена. Як бачиш, навіть паспорт не поміняла. Ми пожили рік, а фактично — вісім місяців і чотири з половиною дні.
Алла подобалася Тамарі. Сучасна жінка, не влаштовує істерик, до всього підходить по-діловому. Правда, вона зараз аж занадто спокійна, і спокій цей — не штучний, жінка жінку як ніхто відчуває. А сама вона вже давно порахувала, що коли вони йшли до загсу, він уже подав заяву з Аллою і, схоже, не збирається забирати. Може, не наважиться сказати? Чоловіки — боягузи, та й пройшло лише п’ять днів відтоді, як вони розсталися. Так, він не наважувався сказати цій нещасній, що помилився… Шкода її, шкода…
— Яка точність!
— Години в пеклі відраховуються повільно; тому пам’ятається кожна. Шлюб — не мед, ти ще переконаєшся в цьому.
— Дивлячись з ким.
— А, байдуже! Жінка народжена незалежною, а чоловіки визначили коло її обов’язків — кухня, брудна білизна, ліжко, діти — і про інше слухати не хочуть!
— До фемінізму ми ще повернемося! — Алла нетерпляче засовалася у кріслі. — Як вам вдалося так швидко зареєструватися?
— Мати моєї подруги працює в загсі. Я змушена була вичавити з себе кілька сльозинок, щоб остаточно розчулити жінку, яку кинув чоловік десять років тому, історією про палке і чисте кохання двох представників молодої генерації, які не можуть чекати відведеного законодавством терміну і не можуть змиритися з бюрократією, яка стоїть на заваді їхньому щастю. Свідками були моя подруга і її наречений-іспанець. Через два дні після того вони відзначали своє весілля, а вчора вона відбула з чоловіком до Іспанії, до Барселони, як сеньйора Юлія Рамірес. Ти правá — все як у кіно… У нього закінчилося відрядження, я мусила їхати до матері, і ми домовилися, що я приїду до нього сюди.
— Сюди? — Алла обвела рукою кімнату.
— Ну, я не знаю… Він дав мені тільки цей телефон, який я записала неправильно…
— Батьків порадувала?
— У мене тільки мама, вона теж розлучена. — Тамара подумала і додала: — Тричі.
Алла зрозуміла, що від неї очікується реакція на це коротке, але стосовно ситуації, що склалася, змістовне повідомлення. Могла навіть битися об заклад, що співбесідниця точно знає, що саме Алла повинна зараз сказати, — і слова крутилися на язиці. Алла відчула, як засвербів його кінчик. І вирішила утриматися від коментарів.
Дзвінок у двері змусив обох синхронно повернути голови на його звук. Алла піднялася і пішла відчиняти. Тамара почула голос Максима. Спочатку привітання, цмокіт обов’язкового поцілунку, потім — здивоване: «Що сталося?», і нарешті він сам з’явився у дверях кімнати.
Тамара не підвелася йому назустріч. Вони зустрілися поглядами, в його очах читалося щире здивування.
— Привіт, — промовив він. — Яким вітром? Сюрпризи, сюрпризи…
Алла стала трохи осторонь, схрестивши руки на грудях, і спостерігала за ними.
— Як ти мене знайшла? Ви вже, певно, познайомилися, — він перевів погляд з Тамари на Аллу, потім — знову на Тамару. — Щось тут точно трапилося, дівчата.
— Ти сам дав мені телефон, — спокійно сказала Тамара.
— Як? Тобі? Коли?
Якось він хвалився, що чотири роки відвідував драмгурток у своєму містечковому Палаці піонерів. Для драмгуртківця грає досить натурально, подумала Тамара. Якби все це трапилося не з нею, вона б повірила у цю гру.
— Минулої середи.
Штучність посмішки викликала сумніви.
— Точно! Справді, давав! Але, Томко, якщо бути чесним, не думав, що ти так швидко ним скористаєшся. Ти ж не казала, що збираєшся до Києва…
— Один момент! — подала голос Алла. — Нас тут троє. Один з нас — шахрай, а решта — ідіоти. Хто саме — мені хотілося б знати.
— Слухайте, тут точно щось трапилося! Ви не робіть хоча б з мене ідіота і поясніть, у чому справа! — Максим починав сердитися або грав людину, якій ось-ось урветься терпець. Тамара зупинилася на другому припущенні.
— Вона каже, що ти одружився з нею на минулому тижні, — Алла кивнула головою на Тамару.
— А він, я думаю, зараз скаже, що цього бути не може, — Тамара націлила вказівний палець на Максима.
— Ви серйозно? — обличчя хлопця набрало здивованого і водночас розгубленого виразу.
— Максимку, принеси нам свій паспорт, — підкреслено ввічливо сказала Алла, додала навіть: — Будь ласка!
Одинадцята сторінка його документа була непорочно чиста. Слідів підчисток, підтирань, хімікатів не видно. Тома розгублено перегорнула паспорт. Побачила фотокартку — власникові документа шістнадцять років. Такої фотографії вона не бачила ніколи. На іншій — він був мінімум на три роки старший за того, який дивився з цієї картки.
— У тебе два паспорти, — говорячи, вона дивилася йому прямо в очі. — Так не чесно… Два паспорти…
— Я знаю, хто з присутніх претендує на статус ідіота, — заявив Максим, теж дивлячись Тамарі прямо в очі. — Тільки ще не розібрався, комедія тут чи трагедія. І для чого все це…
Коли за Тамарою зачинилися двері, Алла, широко розмахнувшись, відважила Маскимові гучного ляпаса. Удар, як для жінки, вийшов сильним, Максим поточився і змушений був схопитися рукою за стіну.
— Ти що, здуріла?!
Вдруге бити себе не дозволив — перехопив руку і стиснув міцно, до зойку.
— Козел! Пусти! Пусти, кажу!
— Я ніколи не дорікав тобі твоїм небезгрішним, з погляду завзятих моралістів, минулим! — Він послабив тиск, але пальців не розчепив. — Я думав, у нас будуть нормальні стосунки цивілізованих людей кінця двадцятого століття!
— Моє минуле отак-от не падає тобі на голову і не верзе нісенітниць. Це не дуже приємно, погодься! Та пусти руку, бл-лін!
Максим змилостився. Алла незадоволено глянула на своє зап’ястя.
— Синець тепер буде!
— А у мене на морді нічого не буде? Могла б голову знести!
Полаявшись, обидвоє, як не дивно, заспокоїлися.
— Все одно не повірю, що під час відрядження в тебе з нею нічого не було, — буркнула Алла.
— Думай що хочеш, — втомлено відповів Максим. — Так, я справді дав їй цей телефон. Все ж таки товариські стосунки між людьми повинні зберігатися, навіть між колишніми партнерами по ліжку. Не люблю наживати собі ворогів, а ця Томка надто дріб’язкова — якби вона на мене з якоїсь причини образилася, решта мого життя була б назавжди підпсована. Дівчинка непогана, але дурнувата, вдача в неї така…
— Вважай, що ти вже її образив.
— Не розумію цього вибрику! Вона зайшла далеко… Головне — я не розумію причини. — Він бачив, що Алла все ще слухає його з недовірою. — Ти їй повірила? Ти дуже мало знаєш цю пройду! Я здивований, але її нахабство просто не новина для мене! Ну, як тобі ще пояснити…
— Жодних пояснень! — перервала його Алла. — Я з самого початку підозрювала, що тут щось не те. Твій паспорт — доказ. Навіть якщо відкинути здоровий глузд і повірити в усю цю тарабарщину, то наявність штампа в її паспорті і відсутність його у твоєму — це абсолютно проти всякої логіки! — Максим хотів щось сказати, але вона промовила рішуче: — І поки що годі на цю тему, добре? Давай поп’ємо кави, а потім спокійно все обговоримо.
Алла познайомилася з Максимом на дні народження в його однокурсника і друга, а її однокласника і сусіди Олега Кутька. Він готувався бути свідком у них на весіллі. Дома його застати було важко — малий бізнес вимагав постійної біганини. Але їй пощастило — Олег сидів удома і чекав на важливий телефонний дзвінок.
— Що там за важлива справа, яку не можна вирішити телефоном? — спитав він, коли Алла вмостилася з цигаркою на софі.
— Ти повинен знати Тамару Шиян.
— Повинен, — легко погодився Олег. — І знаю. Цікава вона, взагалі, істота… В чому справа?
— Розкажи мені про неї.
— З якої це радості?
— Слухай, Кутько, в тебе постійно справ по горло, тому затримувати тебе я не хочу. Мені цікаво почути що-небудь про цю істоту. І не питай чому.
— Все у вас, бабів, не так, як у людей, — стенув плечима Олег. — Ніякої логіки на вас не вистачає, їй-богу. І на тебе, і на Томочку Шиян… І зовні вона нічого, і наче не дурна, але коники викидала такі, що на голову не налазили! — тепер він говорив жваво, очевидно, особистість Томи Шиян неодноразово була темою для розмов у чоловічому середовищі. — Вона придумувала різні ідіотські і часто досить провокаційні історії — і сама в них щиро вірила! Уява в неї багата, дай боже кожному таку! — Алла раптом подумала, що Олег запросто міг бути жертвою цієї уяви, але, мабуть, він цього не розкаже. — Чи це хвороба така, чи знак зодіаку якось впливає…
— А який у неї знак?
— Хрін його знає! Кажуть, знак впливає на характер і поведінку… Може, це дурниця… Я, наприклад, Лев, а всі гороскопи пишуть про Левів такі характеристики, які зовсім не збігаються з рисами мого характеру… Але то пусте! Томка рідкозуба, а рідкозубі — всі брехуни! Прикинь, якось вона повернулася з канікул і заявила, що одружилася. Вірніше, не так було: вона десь узяла обручку і почепила її на пальця, — хтось спитав, навіщо вона її носить, чи не одружилася, — і Томочка відповіла ствердно. Ще потім про чоловіка-афганця всім торочила… Ну, люди у нас прості — взяли й скинулися на подарунок, сервіз купили чайний. А вона потім сказала, що в нас зовсім нема почуття гумору! Перед цим, правда, подякувала за увагу…
— Куди сервіз поділи?
— У неї залишився! Погодься, ідіотська ситуація… Вона, правда, одразу запросила всіх на чай, купила три «Київських» торти, а на той час це був страшенний дефіцит, коньяку кілька пляшок… Зам’яли, коротше, справу… А то ще була історія…
Від спогадів відволік телефонний дзвінок. Олег квапливо зняв трубку, незадоволено сказав: «Ви помилилися номером» — і розчаровано повернув її на місце.
— Бардак у нас. Вже сьомий раз Семена Наумовича питають… Так ось, політекономію у нас викладав один відставний казанова, професор, чогось там кандидат… Була в нього певна репутація…
— Студенток любив? — посміхнулася Алла.
— Любив, але не щастило йому з ними. Може, за всю свою викладацьку практику якийсь десяток і записав у свій актив, а може, менше, задрипаний він був казанова. Але чутки про нього ходили недвозначні, були такі дівчатка, що навмисне його провокували, аби насміятися. Ну, а наша Томочка, коли він під час іспиту хотів її завернути на друге коло за повне незнання предмету, промовила — не голосно, але так, щоб почули присутні в аудиторії: «Так не чесно. Ми так не домовлялися».
— Він, звичайно, наклав у штани.
— На його місці так вчинив би кожен! Він-то знає, що між ними нічого не було, але спробуй це доведи, тим більше при свідках. Він, звичайно, запитав: «Що ви маєте на увазі?» — а вона йому: «Ви хочете скандалу? Навіщо було тоді все це починати?» Мало того, що він поставив їй «добре», мало того, що протягом наступних двох семестрів, які він у нас викладав, вона отримувала автоматом усі заліки, — вона на перших порах вішала всім лапшу про нікудишність професора як мужчини! Потім, правда, сказала, що брала його на понт, декому навіть весело було… І таких історій багато, я ще не всі знаю, в неї, до речі, друзів було мало — вона на всіх подібні жарти практикувала, від нудьги, мабуть… А чому Томочка Шиян тебе раптом зацікавила?
Алла вирішила нічого не розповідати Олегові і якось уникнути відповіді. Вона дізналася про все, що хотіла. Вчора Макс говорив їй майже те саме.
Вона була схильна вірити Максимові. Звичайно, за ті дев’ять місяців, які вони знали одне одного, пізнати людину повністю важко. Але вона знала свого майбутнього чоловіка як людину розважливу. Гаразд, йому було нудно у відрядженні, і він зустрічав колишню подругу. Вона не засуджує його, чоловіки є чоловіки — їх полігамність не переробиш. О’кей, він дав їй цей телефон — ніякого криміналу. Нехай навіть у нього справді якимось чином було два паспорти — все може бути. Але ж він ніколи б не пішов з цією ідіоткою на подібну авантюру. Крок, абсолютно позбавлений будь-якої логіки і здорового глузду.
Врешті-решт, подумала Алла, навіть якщо припустити неймовірне і повірити в цю історію, то вона все одно буде на боці Макса. Так тобі й треба, дурепо! Попалася — не плач! Сама дурила людей всю дорогу, побудь тепер у їхній шкурі.
Зараз Алла відчула свою жіночу перевагу над недолугою Томочкою.
Вони зустрілися на Володимирській гірці. Був вечір, втомлені спекою люди зітхнули полегшено, у холодку, на лавках кучкувалися прихильники Бахуса, яким не терпілося обговорити події, що сталися протягом дня, поскаржитися на спеку, народних депутатів, набридлих жінок, непомірно високі ціни на спиртне… Парочкам доводилося шукати вільне місце. Як правило, такі місця ще отримували останні вітання від сонця, що заходило за обрій. Вечори для закоханих були задушливими.
— Як це все розуміти? — спитала Тамара.
— Як хочеш! Можеш вважати, що я пожартував, — зухвало заявив Максим.
— Так не жартують…
— У мене справді було два паспорти. Якось я загубив документи, паспорт мені відновили: тоді було з цим простіше. А потім документи знайшлися, випадково. Ну я й вирішив нікому про це не казати.
— І ти навмисне вичікував такого моменту, щоб пустити зайвий паспорт у діло?
— Не роби з себе велике цабе! Ти, до речі, сама запропонувала одружитися. От я й вирішив принагідно випробувати свої можливості… Як бачиш, все вийшло непогано. Паспорт я спалив: він все одно негодний. Знайома в загсі — не свідок: вона могла по знайомству тобі туди й парочку дітей вписати і видати заодно довідку про смерть. Юля й Пако дивляться десь на кориду, — ти їх не знайдеш, а більше свідків немає. — Він був дуже задоволений собою.
— Навіщо ти зробив з мене ідіотку, Максику?
Алеєю крокували патрульні. Друзі Бахуса занепокоїлися, але міліції було явно не до них — місяць тільки почався, — нехай відпочивають, та й спека — возися ще з ними…
— Ти хочеш, щоб я теоретично обґрунтував свій жарт?
— Я не вважаю це жартом. Так не жартують.
— Гаразд, я виведу тобі теорію, якщо тобі від цього стане легше. Вважай, що я поставив тебе на місце з твоїми феміністичними замашками, які давно мене дратували. Чоловіки — бидло, вони нас, жінок, не варті, ми вище, розумніше, інтелектуальніше, жінка повинна бути вільною… невідомо від чого… Або нехай це нагадає тобі твої безглузді вибрики. Пам’ятаєш, коли Вова Буряк не захотів з тобою танцювати, ти розказала подругам, що він — імпотент?
— Не так все було! Я сказала: можливо, він неповноцінний чоловік… Я висловила припущення… Я була ображена…
— Боже мій! Супержінку образили!
— Ти, я бачу, не хочеш говорити зі мною серйозно.
— Я й сприймати тебе серйозно не хочу! Не треба тут розігрувати жертву, ніякої трагедії не сталося.
Один з найближчих до них пияків поцікавився, котра година. Потім попросив цигарку. Коли Максим витяг з кишені пачку, довелося розкошелитися на всю компанію. Він скривився: не любив стріляти цигарки випадковим людям.
— Розмова закінчена? — тихо запитала Тома.
— Для мене — так. Ти розумна жінка, і ти повинна погодитися з моїми доводами — ти нічого тут не доведеш.
— Я й не збираюся, — відрубала вона, рвучко піднялася і зацокала каблуками вгору по бруківці.
— Добра штучка, — озвався пияк з сусідньої лавочки.
— Заткнися, — різко відповів йому Максим.
— Не можна грубити старшим, — язик у пияка трошки заплітався.
Гарикатися з ним Максим вважав нижче своєї гідності.
Максим навіть сам собі не міг пояснити, що підштовхнуло його обдурити Тамару Шиян таким чином. Звичайно, причин можна знайти сотні, кілька з них він таки виклав їй під час зустрічі, але він не вірив власним словам.
Шукаючи обгрунтування, він більше схилявся до варіанту «жарт». Так, не зовсім, можливо, вдалий — але жарт, більше нічого він на увазі не мав! Він готовий був запропонувати таку версію Аллі, та вона принципово не поверталася до цієї події, а сам він не наважувався порушувати розмову першим. У стосунках між ними нічого не змінилося, Максим був задоволений тим, що Томка проковтнула поразку і дала їм спокій, і у такому стані він перебував три доби після розмови на Володимирській гірці.
Подзвонила вона вранці четвертого дня. Розрахувала, що його не буде вдома і трубку зніме Алла.
Алла негайно передзвонила йому на роботу.
— Відпросися і приїжджай, — сказала вона, голос був якщо не переляканий, то розгублений — це точно. — Все одно, почувши всі новини, працювати тобі буде важко, так що придумай що хочеш — голова, живіт, серце, пожежа, квартиру обікрали, хтось з родичів при смерті…
Алла справді була розгубленою. Її важко вибити з сідла: міцні як для представниці слабкої статі нерви, але, побачивши її бліде обличчя, Максим зрозумів — сталося щось несподіване. І одразу чомусь зв’язав це з Тамарою Шиян.
— Чому такий аврал?
— Сядь, а то впадеш, — голос її звучав рівно, був абсолютно позбавлений емоційності.
— Не впаду, буду триматися, — він міцно стиснув обома руками її за плечі. — Що?
— Дзвонила ця… Твоя…
— Не моя!
— Хай так… Головне, ти розумієш, про кого йдеться… Вона каже, що вагітна. І що майбутній батько — ти.
Грім серед ясного неба.
— Ти повірила їй?
— Так може бути? — Алла підняла на нього очі. — Тільки чесно, себе ж обдурюєш.
— Як довго це в неї?
— Каже, третій тиждень. Можеш не думати, я рахувала: місяць тому ти поїхав у те місто в перше відрядження.
Теоретично це можливо. Тоді вони справді зустрілися випадково, згадали старі часи… Він тоді приїздив усього на три доби, але скільки там того діла…
— Можеш не відповідати — на обличчі все написано.
— Я в неї навряд чи був один на той час, — виправдання кострубате.
Дивно, але Алла легко погодилася з ним.
— Мені все зрозуміло, Максимку. Все на місцях. Знайома тітонька в загсі оформляє штампик, і шлюб зареєстровано. Твої документи вона знає — не підкопаєшся. Хитро, дуже хитро… Або одружуйся — твій паспорт їй обробити не проблема, або, шановний батьку, плати аліменти! Якщо ти, загнаний у куток, одружишся з нею, вона зможе перебратися до столиці, але навряд: ти ж тут поки що бездомний. Тому брати з тобою шлюб їй немає рації. Таким чином, вона хоче витягти з тебе гроші. Про це, до речі, вона натякала по телефону.
— Про що?
— Дитини вона не хоче. Буде робити аборт. Якісний, без шкідливих наслідків. Це коштує великих грошей. Аборт і моральні збитки покриваєш ти!
— Я її вб’ю! — Максим закричав так, що Алла відсахнулася від нього.
— Не верещи! Візьми себе в руки.
— Медицина доведе, від кого дитина!
— Ти сам певен, що не від тебе?
Це була перша кварта холодної води на його голову.
— Припустимо, ти вирішив відкараскатися від неї офіційно і тягнеш її до суду. Вона розповідає там ту ж саму історію, судді в нас переважно жінки, до того ж немолоді жінки, упереджено ставляться вони до звичаїв сучасної молоді, особливо юнаків, які нашкодять і тікають у кущі. Закон уже на її боці. Згоден?
Друга кварта холодної води.
— Я на тебе, між іншим, не серджуся. Хоча маю повне право. Всі ми не без гріха. Можливо, вона справді залетіла з іншим кавалером. Вона якось натякала, що її мати одружилася втретє… Можна собі уявити спадковість поколінь, тим більше що твоя подруга Томочка вже встигла покуштувати подружнього раю. Те, що вона кинута першим чоловіком, — а саме так вона буде казати всім, якщо справа стане на офіційні рейки, — теж буде на її користь. Молоду жінку переслідують невдачі в особистому житті і все таке інше… Але я не про це, власне… Уяви собі реакцію моїх батьків, Максику. Вони повірять їй, і, навіть якщо я їх переконаю, вони не захочуть тяганини. У нас виникнуть проблеми.
Третя кварта.
— Ти вже передумав убивати її?
— Це було б найпростіше, — буркнув Максим.
— А ти шукав причину її появи!
— Але чому саме я? Все розумію, крім цього…
— Ми, — м’яко поправила його Алла, — будемо викручуватися вдвох.
Звичайно, Максим Смаль — не ідеал чоловіка. Алла позбавлена дешевого романтизму — він не казковий принц, є багато інших. Але вона прив’язалася до нього, він був цікавим для неї, крім того, пристойно заробляв, перед ним були непогані перспективи, як людина він теж її влаштовував, і, врешті-решт, їй хотілося одружитися з ним, бо покинути його зараз — це непорядно, хоча вона б якось пережила муки совісті, але знову витрачати рік на пошуки нареченого їй не хотілося: не дівчинка, слава богу, кожній жінці хочеться спокійного сімейного життя, будь з ким, аби — спокійного…
— Скільки грошей їй треба, аби вона відчепилася? — похмуро спитав Максим.
Алла назвала суму. Максим спересердя матюкнувся.
— Навіть якби вона назвала меншу суму, в нас все одно немає грошей напередодні весілля. Борги є, і такі, що робити нові просто непристойно, — приречено сказала Алла.
— Виходить, що заплатити їй ми не можемо і відкараскатися від неї ми теж не можемо, — з сумом констатував Макс.
І раптом подав голос телефон.
Місце зустрічі вона не змінила — Володимирська гірка. Сонце, не прикрите навіть натяком на хмари, стояло в зеніті, і невідомо, де задушніше — під відкритими сонячними променями чи в сухому затінку лип.
— Як тебе розуміти? — спитав Максим.
— По-моєму, більш недвозначної ситуації не існує, — хижо посміхнулася Тома.
— Ти не вагітна. Є таке слово «блеф». Ти просто хочеш помститися.
— Доведи, — просто сказала вона. — Якщо експертиза підтвердить твоє батьківство…
— Ніякого батьківства! Ти брешеш!
— А раптом ні? Уяви собі: шлюб зареєстрований, я подаю на розлучення і аліменти, а у твоєї майбутньої дружини є консервативні батьки…
— Вони не консервативні!
— Дивлячись в якій ситуації, коханий мій. Я тобі зіпсую все життя, можеш бути спокійний. Але твоє щастя, що дитина, тим більше від тебе, мені зараз не потрібна. — Вона припалила сигарету. — Це не означає, що я взагалі не хочу дітей. Колись я зустріну пристойну людину, і я не хочу на той час бути калікою. Сучасна медицина і гроші мені в цьому допоможуть.
Максим відсьорбнув теплого пива з імпортної пляшки.
— Грошей немає, ти повинна це розуміти.
— Тоді мені доведеться народжувати. Більше ніде я грошей не проситиму, мені приємно одержати їх саме від тебе, тому на тебе чекають неприємності.
— А якщо, — Макс проковтнув разом з рештками пива важкий клубок у горлі, — я стану на коліна і вибачусь перед тобою?
— Після того, як виставив мене круглою ідіоткою? А чи зможеш ти потім сповідатися Аллочці? І чи вибачить вона тобі те, що раптом сама виявилася ідіоткою? Чесне слово, легше заплатити.
Без сумніву, вона отримувала масу задоволення від своїх слів.
— І потім невже від твоїх вибачень ембріон сам розсмокчеться? Ні, хлопче, торгуватися ми не будемо. Не питай, де я зупинилася: все одно не скажу. Подзвоню післязавтра. Якщо будеш волинку тягнути — побалакаю з твоїми тестем і тещею. Не радій даремно, телефончик я маю.
Вона підвелася і ходою переможця рушила геть.
— Сука, — процідив їй у спину крізь зуби Максим, навіть пляшкою замахнувся, щоби жбурнути в неї, але де не нагодився сивий дідок з брудною дерматиновою сумкою, простягнув до порожньої пляшки руку, зазирнув в очі благально…
Разом з пляшкою Максим тицьнув йому першу-ліпшу купюру, яку видобув з гаманця. Кажуть, якщо подати жебракові, пощастить найближчим часом.
Гроші дістала Алла. Максима не цікавило, де і як. Його цілком задовольнило те, що він написав розписку. Того вечора вони майже не розмовляли.
Тома подзвонила, як і обіцяла, призначила зустріч, не рахуючи, запхнула конверт у сумочку, мовчки розвернулася і пішла геть.
Коли він увечері повернувся додому, на нього чекала розкішна вечеря, Алла поцупила з весільних запасів пляшку шампанського і, розуміючи стан Максима, відкоркувала пляшку горілки.
Рано-вранці телефонний дзвінок силоміць витягнув обох з обіймів сну. Трубку зняв Максим.
— Доброго ранку, — привіталась трубка Тамариним голосом. — Я не спала всю ніч, думала… Тільки не перебивай, гаразд?
При всьому бажанні Макс не зміг би її перебити: напівсонний, він не зрозумів толком, про що йдеться, і сухість у горлі заважала говорити. Він тільки гугукнув щось незрозуміле. Та Алла якимось, тільки жінкам притаманним, відчуттям зрозуміла, хто дзвонить, відчула недобре, піднялася на лікті — сну як не було.
— Розумієш, — Тамара говорила повільно, щоб на тому кінці дроту можна було якомога краще зрозуміти суть сказаного, — природа все ж таки бере своє… Я не вірила, чесне слово, але закони… Одним словом, я не можу… Думала, буде легше, але тепер зрозуміла — не можу. Я вирішила зберегти дитину.
— Поздоровляю, — вичавив з себе Максим.
— Не поспішай з вітаннями: мені потрібні гроші. Майбутній матері необхідне нормальне харчування, вітаміни і таке інше… І потім, це все ж таки твоя дитина… Три тисячі доларів. Одразу або частинами — головне, щоб я отримала від тебе цю суму. Більше після того в твоєму житті я не з’явлюся.
— Ти ненормальна!
— Яка є! — тепер її голос був жорстким, у ньому дзвенів метал. — Три тисячі доларів, зрозумів? Інакше я уб’ю немовля і підкину трупик тобі під двері!
Максима раптом занудило. Спазм стиснув шлунок, він впустив трубку і перехилився з ліжка. Але далі спазму справа не пішла — він ще нічого не їв, шлунок був порожній.
Трубку схопила Алла.
— Ти даси нам спокій чи ні?
— Йому там що, погано стало? Мені було гірше, набагато гірше! Я повторюю спеціально для вас, мадам: дитину я зберігаю, мені потрібно три тисячі баксів, інакше я підкину вам мертве немовля.
— Ти… ти розумієш…
— Розумію. А ти ще не все зрозуміла — я не на таке ще здатна! Те, що ви вже заплатили, буде моральною компенсацією. А те, що ви заплатите, забезпечить вам спокійне сімейне життя. Подумайте. О дев’ятій я дзвонитиму знову.
Алла відкинула трубку, як слизьку гадюку.
Максим випростався, з ненавистю поглянув на телефон, лайнувся.
— Вона переборщує, — промовив він.
— Ти віриш в те, що вона сказала? Ну, про немовля…
— Вірю. Але не думаю, що до цього дійде.
— Сподіваєшся відкупитися?
— Ти сама знаєш — це неможливо. Практично неможливо. Але вона доконає нас раніше, значно раніше.
— Максику, подивись мені в очі, — попросила Алла після тривалої паузи.
Їхні очі зустрілися.
— Я хочу почути правду: ти дійсно пожартував з нею? Вона правду мені розказала?
Він не міг сказати «так». Тепер, після всього, що сталося, не міг. Алла хоче зрозуміти причини поведінки Тамари, вона не може второпати, чому абсолютно чужа людина нахабно втрутилася в таке спокійне їхнє життя і отруює його. Вона розуміє — це схоже на помсту. Але Максим знав — вона сподівається почути тверде «ні», — «так» буде справді несподіванкою для неї і катастрофою — не менше! — для нього. Вони розстануться — і це буде мінімально неприємний наслідок. Проти нього будуть дві розлучені і обдурені жінки, а це дорівнює могутньому танковому удару, який він не витримає.
— Вона бреше, — відповів Макс. — Мене лихий поплутав, коли я зустрів її, я визнаю, можеш мене за це зневажати, але я всього-на-всього мужик — раб своїх інстинктів…
— Багато слів, — тихо сказала Алла. — Отже, крім цього, нічого не було?
— Ні. Ти ж бачиш…
— Все! Годі… Іди на кухню, звари кави. Я хочу побути сама і обмізкувати ситуацію…
Алла вірила йому. Не тому, що божевільна історія, розказана божевільною ідіоткою, не могла бути правдою, — ще й не таке трапляється! Вона вірила йому, бо раптом зненавиділа Тамару, як тільки жінка може ненавидіти жінку. Їй просто не хотілося, щоб ця сучка виявилася такою, що має рацію. В розумі їй не відмовиш: розіграно все мов по нотах, в неї ні гроша за душею, тут дурник підвернувся, коханець колишній, який начебто непогано влаштувався і якого можна подоїти. І плюнути на її погрози хочеться, але віриться, ох, віриться, що вона якщо не так, то інакше помститься, не було б гірше від того.
Спокійно, сказала собі Алла. Запах кави з кухні чомусь заспокоїв її. Треба не гарячкувати, подумати як слід, — вихід знайдеться. Поки що програма-мінімум — душ і кава. Душ. Кава.
— Ти знаєш, що твої дії підпадають під статтю Кримінального кодексу? Ми ж можемо запросто записати розмову на магнітофон!
— І що буде? У мене вже давно написана заява про те, що на мене вчинено напад і згвалтовано, що гвалтівника я знаю, що він давно домагався мене і нарешті вирішив у нетверезому стані задовольнити всі свої потреби. Я зараз просто-напросто намагаюся полагодити все мирним шляхом, без порушення кримінальної справи. Ось як я поясню ваш запис, правда, навряд чи він є…
— Ти точно хвора! Тобі лікуватися треба!
— Частина грошей, які я від тебе отримаю, піде на лікування.
— Дулю з маком ти отримаєш!
— Я не поспішаю. Врахуй тільки, що жертві згвалтування завжди вірять, що б вона не казала, а звинуваченому — ніколи, стаття делікатна, аби позбутися звинувачень, чого завгодно набрехати можна. Гаразд, я не поспішаю. У мене все одно відпустка. Так що думай…
Скреготнувши зубами, Максим повісив трубку. Алла стояла поряд, дослухалася до розмови, отже переповідати її суть не було потреби.
— Вона має рацію, — у голосі Алли дзвеніла неприхована ненависть.
Неприємності почалися вже ввечері. Алла зустріла Максима, вичавленого роботою, спекою і нервами, розповіддю про дзвінок свого батька. Він говорив дуже обережно, але підозра так і відчувалася у кожному слові. Подзвонила дівчина, голос незнайомий, себе не назвала, спитала, чи знають батьки, що їхній майбутній зять вже одружений і не розлучений з першою дружиною, ухиляється від сплати аліментів і взагалі сволота, яких мало. Ні, сказав батько, йому це невідомо, і він не думає, що це взагалі можливо. Поцікавився, з ким він, врешті-решт, має честь розмовляти. Вона назвалася першою дружиною Сергія. Якого, вибачте, Сергія? Вашого майбутнього зятя! Але його звуть Максимом, ви помилилися! Ця сволота може навіть ім’я поміняти, аферист, мисливець за приданим! Батько запропонував спокійно в усьому розібратися. Тут, сказав він, можна дійсно припуститися помилки. Звідки у вас, дівчино, цей телефон? Вона відповіла, що це не має значення, вона хоче просто попередити про небезпеку. І раптом питає: а чи Романенків це квартира? Ні, відповідає батько. Перш ніж говорити, треба завжди дізнатися, чи туди ви потрапили. З нашим телефонним зв’язком… Ну, тут вона закричала, заойкала, заплакала, почала вибачатися, казати, що вся на нервах і справді помилилася, ще раз вибачилася, ще, ще… Батько сказав, що змушений був після цієї розмови пити валідол. Матері нічого не сказав, але вважає за потрібне довести це до відома доньки, він же не ворог, він певен, що це ідіотська помилка, але, але, але…
— Гидота! — тільки й спромігся вигукнути Максим.
— Я посміялася в трубку, але мені теж захотілося валідолу, — серйозно сказала Алла.
— Вона доконає нас раніше — я попереджав!
— Ти, я бачу, щасливий!
— А ти, я бачу, дурна!
— Не будемо сваритися, — примирливо запропонувала Алла. — Ми навіть не захищаємося. Ти помітив?
Обоє боялися, що на цьому не скінчиться.
Побоювання були небезпідставними, Максим переконався у цьому на власній шкурі вже наступного ранку.
Його затримав патруль, коли він спускався у підземний перехід в центрі міста. Їх було двоє — камуфляжний омонівець і сержант у нового зразка синій міліцейській формі. Міцно взяли під руки, відвели вбік. На них вже чекала Тамара. З синцем під оком.
— Цей? — зацікавлено спитав омонівець.
Тамара похитала головою.
— Схожий, але не він. Вибачте, хлопці, той, швидше за все, змився.
Патрульні стенули плечима. Спека, нудьга, все одно розрядитись треба, тепер півгодини є про що потеревенити, а там ще щось трапиться…
Тамара не поспішала йти геть. Нахабно посміхаючись, вона витягла з сумочки хустку і кількома вправними рухами позбавилася синця.
— Що це означає? — зберігати спокій Максимові насилу вдавалося.
— Вони клюнули! — у голосі Томки бриніла дитяча радість. — Я сказала їм, що ти схожий на хлопця, який п’ять хвилин тому у прохідному дворі спробував забрати в мене сумочку і набив! Купилися, купилися! — Вона навіть у долоні заплескала.
— І для чого тобі цей спектакль?
— Вимкни дурня, коханий! Ти ж переконався — повірити можна в будь-що, в дурницю! А уяви, якби я тебе впізнала?
— Синець твій швидко б розшифрували!
— Молодець, «п’ять»! Тому ти й став просто жертвою помилки знервованої і переляканої дівки! А от згвалтування — не синець намальований, згоден?
— Дай нам спокій, чуєш? — Максим ступив крок до неї і мимоволі стиснув кулаки.
— Дуже страшно. — Томка не рушила з місця. — Давай, патруль недалеко відійшов. Покажи, який ти сильний.
— Невже ти не можеш задовольнитися тим, що вже зробила?
Посмішка зникла з її обличчя, кутики губ набули невблаганного виразу.
— Ти образив мене. Ти насміявся з мене. Якби це було десь в Штатах, я б відсудила в тебе на покриття моральних збитків кілька десятків тисяч зелених. Правда, там є пронози-адвокати, вони могли б при бажанні відмазати тебе, теж за десятки, а то й сотні тисяч. Мою ціну ти знаєш. І спробуй лишень не заплатити — я ще й не таке можу. Пока!
Незнайоме дотепер відчуття охопило раптом Максима — він зрозумів, що вперше в житті йому хочеться вбити людину. Проводжаючи її очима, він бачив у ній не людину, а рухому мішень, на зразок тих, в які вони садили з різних видів вогнепальної зброї у військових таборах на навчальному полігоні. Максим Смаль не був серед найгірших стрільців…
Протягом трьох наступних днів Аллі остаточно зрадили нерви, хоча вона завжди вважала свою нервову систему залізобетонною. Вона не могла спокійно дивитися на телефон — Тамара Шиян телефонувала акуратно, — починала від дев’ятої ранку, потім — о дванадцятій, третій, шостій, дев’ятій та одинадцятій вечора. Алла на третій день вже не могла сидіти дома, — коли надходила чергова фатальна година, вона панічно вибігала на вулицю або вимикала телефон. Вимкнути його зовсім вона не могла — телефон постійно потрібен для різних особистих справ. Доводилося терпіти — Тома все одно передзвонювала і зухвало питала: «Чому це ти трубки не береш?» Вона не погрожувала — просто нагадувала про своє існування фразами на зразок: «Ну як там справи?» або «Новини є?» Ввечері того ж таки третього дня Максим посварився з Аллою, вона кричала: «Це все ти, бабник, це через тебе!», пробувала надавати йому ляпасів, але він не дозволив — спересердя вдарив її в обличчя, вона від удару перелетіла кімнату з кутка в куток по діагоналі, вдарилася головою об стінку, завмерла. Максим злякався, вилив на непритомну трилітровий бутель холодної води; коли вона заворушилася — скрикнув від радості, підхопив на руки, поклав на ліжко, почав обсипати обличчя поцілунками і бурмотіти: «Пробач, пробач, пробач, не хотів я, їй-богу…» Алла розплющила очі, в них були біль і переляк, вона в свою чергу обвила його руками за шию і почала шепотіти слова пробачення і любові…
На ранок ліва сторона її обличчя таки запухла. Спостерігаючи, як Алла накладає компреси, Максим обмірковував план вбивства Тамари Шиян.
Він зробить це. Рука не здригнеться — це буде бій за майбутнє — не більше, не менше. Звичайно ж, її будуть шукати. Мати точно зчинить бучу. Томка розповіла їй про нового чоловіка, сказала ім’я, прізвище… Все? А що вона ще знала? Місце роботи? Чорт, справді… Жінка з загсу, яка їх розписувала, підтвердить факт і навіть запис покаже. Він буде все заперечувати, але жінка з загсу його впізнає. Єдиний свідок — зате який! Підозра, звичайно, впаде на нього…
Випадкова жертва вуличних хуліганів? Можливо, тим більше — розгул бандитизму ні для кого не новина. І все одно його будуть тягати — адже та ж таки мати знає, що Томка поїхала в Київ до чоловіка. І знову випливає його постать, чорт забирай! Вдати з себе ідіота не вийде — тітонька з загсу вирине знову. Якби не вона — можна було б спробувати зіграти в цікаву гру, та вона його впізнає. І тут ніхто не повірить, що Томка зарані домовилася з тітонькою, показала фотографію липового нареченого, мовляв, впізнаєте його, якщо буде потреба. Одне діло — Аллі лапшу навішати, інше — органам правосуддя. Виходу немає, Максимку.
Але він все ж таки вб’є Тамару Шиян. І зробить це сам, Аллу втягувати не буде: зайвий свідок, ненадійний, як кожна жінка, та й тавро на все життя, страхітлива тінь спільної таємниці…
Це буде тільки його таємниця. Він ніколи не бачив її в Києві. Можливо, вона й збиралася, ні, навіть точно збиралася — але коли її чекати — не сказала. Правда, її могли тут бачити спільні знайомі… Чому кругом глухий кут?
Але Тамара Шиян не повинна жити. Трупа ніколи не знайдуть, нехай на це піде вся ніч, але він надійно заховає його. І доведіть! Доведіть!
Доведуть, — підказував внутрішній голос, ой доведуть…
У нього, врешті-решт, нема трьох тисяч доларів. І нема гарантії, що Томочка не відчепиться після цього. Образили її, бідненьку… Простіше, простіше дивись на речі, кінець двадцятого століття незабаром!
Попри здоровий глузд він уб’є її. І заховає труп. У крайньому разі, якщо Аллі зроблять очну ставку з тітонькою із загсу, він визнає провину, слізьми стече, різоне себе ножакою привселюдно… А якщо все ж таки з Аллою доведеться розстатися, якщо вона не пробачить — а не пробачить, має рацію Томка-сучка! — теж не трагедія. Про Томочку він буде мовчати, а потім дихатиме спокійно — немає шантажистки. Шкода буде рвати з Аллою, але хіба дівок мало?
Він розумів, що намагається заспокоїти себе. І бажання убити Тамару Шиян попри все ставало все більшим.
До зустрічі залишалася година. Вона погодилася зустрітися у себе на квартирі, дала адресу. Так і знав — зупинилася у подруги в гуртожитку, та у відпустці, поїхала додому, ключа залишила у сусідів… Засвітилася в місті, засвітилася, та яке йому діло — вони навіть не зустрічалися, Алла в разі чого підтвердить. Хитається це все, хитається — але дороги назад немає.
Аллі він сказав, що затримається: справ багато. Таке і раніше траплялося — повірила. Вже сорок п’ять хвилин Максим сидів у кафе і пив горілку. Йому було страшно, алкоголь попри сподівання цей страх підсилював, тому він пив ще, випив уже майже пляшку, п’яним себе, на диво, не відчував. Зате він досяг потрібного ефекту — проти Томки він накрутив себе гранично.
З метро його вигнали, діловий омонівець навіть хотів затримати, — довелося вибиратися на поверхню і ловити таксі. Водій глянув на нього з глузливою посмішкою, але названа ціна Максима влаштовувала. Коли він вийшов з таксі, в голову раптом стукнуло, що водій може бути свідком і впізнати його. Максима охопила п’яна паніка, він навіть спробував втекти геть, але потім зупинився, плюнув і рішуче попростував до гуртожитку.
Вахтера не було, він зрадів і привітав себе з удачею. Другий поверх… Двадцять третя кімната… Вибачте, помилився… Третій поверх… Тридцять друга кімната… Сюди, точно сюди. Максим штовхнув двері і зовсім не здивувався тому, що вони відчинені. Він зайшов.
Спочатку в сутінках він нікого не нагледів. Кімната хиталася перед очима, і Максим уже вкотре за сьогоднішній вечір вирішив тікати, але розгледів на ліжку Тамару, і до нього повернулася рішучість. Він зробив кілька неповних кроків. Тамара не ворухнулася. Зблизька він розгледів, що вона лежить до нього спиною, майже з головою накрилася покривалом. Спить. Тим краще!
Його не здивувало, що вона спить. Добре, що не треба робити вигляд, наче дістаєш з сумки пакет з грошима. Він не вмикав світла, обережно повернувся до дверей, причинив їх і знову наблизився до ліжка. Спи, мій малесенький, пізній-бо час… Люлі-люлі…
Максим зрозумів, що сказав це вголос, і принишк. Тамара не прокидалася. Спокійно. Менше слів — більше діла.
Він довго обирав собі зброю розплати і зупинився на замашному шматкові арматури, який знайшов на будівельному майданчику. Для цього він навмисне їздив у інший кінець міста. Арматурина була обмотана ганчіркою. Буде кров, але й це його не лякає: все одно він влаштує тут пожежу, перед цим забравши всі Тамарині документи. Звичайно, різні там патологоанатоми з’ясують, що потерпілу били по голові… А може, й розбиратися не будуть — хіба мало пожеж у Києві, хіба мало обвуглених трупів? Це легше, ніж тягатися з трупом. Пляшечка з гасом теж у сумці, сумку він купив сьогодні, найдешевшу, яка була, потім він її викине… І упреться рогом — нічого не знаю!
Молода жінка раптом заворушилася, і Макс, боячись, аби вона не прокинулася, розмахнувся і вдарив її по тому місцю, де під покривалом вимальовувалася її голова, своїм шматком арматури.
Приглушений зойк перелякав і одночасно роздрочив його. Після третього удару — переляку як не було: збудженість і лють цілком заволоділи ним. Алкоголь надавав войовничого запалу. Після третього удару він помацав покривало. Якщо липко — значить, кров. У всіх книжках про вбивства наголошується на цьому. Вдаривши ще раз для певності, він поторсав нерухоме тіло, дивуючись своїй незворушності. Можна подумати, що щодня доводиться вбивати сплячих жінок. А він дійсно вбив її. Особливого бажання дивитися на понівечене мертве обличчя в Макса не було. Все одно вже темно, а світло запалювати небезпечно.
Він відчув, що хміль помалу вивітрюється. Справу треба довести до кінця, інакше тверезим він на смерть перелякається.
І раптом за спиною рипнули двері. Що за чортівня, він же сам чув, як клацнув автоматичний замок! Рвучко обернувшись, він побачив привида, який виходив з шафи для одягу. Таки привида, відлетілу душу Тамари Шиян, яка навіть у напівтемряві була схожа на живу істоту з плоті й крові, якою ще кілька хвилин тому…
— Згинь… Не треба… — Максим незграбно перехрестився тремтячою правицею, яка все ще міцно стискала знаряддя вбивства.
— Ти не вмієш хреститися, — промовив привид.
— Не підходь, — прошепотів злякано Максим і позадкував. — Не підходь…
Це була Тамара. Жива. Не привид, не голограма. Максим протверезів остаточно, за якусь невловиму мить, і жах крижаними пальцями стиснув його нутрощі.
— Я не вірила, — її голос тремтів. — Але я не хотіла… Я дуже перелякалася… Хотіла тебе зупинити… Але ти був страшний… Я не хотіла, не знала…
Вона довго, мабуть, вічність, шукала вимикача. Одинока лампочка освітила кімнату, яскравішого за це світло Максим нічого не бачив і рвучко затулився рукою.
— Я не вірила… — повторила Тамара, схлипуючи. — Тобі не вірила… і в те, що ти наважишся, не вірила… Не хотіла…
Очі звикли до світла. Максим повернувся всім корпусом до ліжка, взяв набрякле від крові покривало за край, рвучко відкинув його.
Спотворене Аллине обличчя мертво дивилося на нього одним оком — друге було залите червоною рідиною у суміші з чимось сіруватим.
— Мозок, — сказав Максим механічним голосом.
— Це ти… Я подзвонила їй сьогодні… Сказала, що хочу побалакати… Як жінка з жінкою, — слова давалися Тамарі через силу. — Вона прибігла… Умовляла дати вам спокій… Я обнадіяла її… Ми пили… Горілку… Я більше їй підливала…
— Горілку, — повторив за нею Максим.
— Вона пила… Бачила, що я хочу цього, і пила… Захотіла спати — ми, баби, швидко п’яніємо… Я так і розраховувала… Цікаво було… Двері не зачинила… Сама в шафу…
— В шафу, — луною повторив Максим, обережно закрив мертве обличчя покривалом.
— Ти ж сам… Через тебе…
Слова каменем застрягли в неї в горлі, коли вона раптом побачила нелюдський вираз Максимового обличчя. Він нічого не говорив більше — стрибком знищив відстань між нею і собою, схопив її за плече, не даючи ухилитися, зі свистом розсікши повітря, злетіла угору рука, озброєна замашним шматком арматури…
Після третього удару Тамара сповзла на підлогу, після шостого перестала кричати, тільки стогнала, коли він товк її ногами по голові, грудях, животу.
Сусіди, марно спробувавши вивалити двері, викликали, перелякані нелюдськими криками, міліцію.
— Тепер ми підійдемо до найбільш оригінального і найбільш цінного експоната приватної колекції барона Таверне!
Екскурсанти скупчилися біля картини, єдиного експоната, який знаходився в наступній кімнаті. Макар зробив кілька спритних рухів і опинився в перших рядах глядачів. Жінка-екскурсант стала так, щоб усім було видно, і продовжила:
— Як ви бачите, це традиційний приклад живопису епохи Ренесансу. Картина ця цікава перш за все своєю історією. Англійський мистецтвознавець Герберт Кейтервіл дев’ять років тому взяв історію цієї картини за основу для науково-популярної праці «Нерозгадана таємниця Відродження», де виклав кілька версій появи цієї картини і спробував встановити її авторство. Праця, видана окремою книжкою, ось вона, мала певний резонанс у мистецькому світі, бо авторство «Жінки з кошиком винограду» й досі точно не встановлено. Дехто приписує її до ранніх робіт Маркантоніо Раймонді, інші переконані, що це — учнівські вправи Лоренцо Лотто, але найбільше обгрунтованих тверджень є про те, що полотно належить пензлю нідерландського художника Йоахіма Бекелара.
Глядачі набрали розумного вигляду і поважно закивали головами.
— Картина дісталася нинішньому власникові у спадок від прадіда, який зовсім не цікавився мистецтвом, і полотно знайшли у підвалах родового палацу Таверне. Як з’ясувалося згодом, раніше картина належала одному дворянину, який розорився і роздав майно за борги. Таверне почав вивчати історію походження картини, і з’ясувалося, що ще раніше ця картина стала приводом для сварки й убивства. А до того…
Макар вже не слухав її, а замість картини побачив на стіні, як на екрані телевізора, пана Яцинського, який ходить туди-сюди по своїй камінній — це ж треба, спеціальну кімнату з каміном на дачі збудувати, це вже від жиру! — і читає йому лекцію про суть мистецтва.
— Одні вважають мистецтвом непомітне видобування гаманців з кишень пасажирів громадського транспорту. Інші вміють вправно відімкнути будь-який замок і переконані, що мистецтво — це те, чим займаються вони… Але існують справжні цінності, зрозумій це! Колись один придурок поцупив золоту статуетку Шіви. Переплавив витвір мистецтва на брутальний шматок жовтого металу і комусь там продав за ціну, яка в двадцять разів нижча вартості статуетки, виробу з цього золота. Або інший приклад — один прищавий спритник поцупив картину раннього Коро, тобі, до речі, щось говорить це ім’я? Так я і знав, та менше з тим… Він вирізав полотно з дорогоцінної рами і викинув, а раму продав невизнаному художнику на прізвисько Гепа, який малював благенькі копії шедеврів і продавав їх за валюту, бо вправляв їх у оригінальні рамки. І таких прикладів — море! Тотальне невігластво! Люди не знають, що мистецтво приносить великі гроші вже через те, що воно вічне! Ти хоч розумієш, про що я говорю?..
Макар труснув головою — і марево щезло. Екскурсанти повільно рухалися до наступної зали, а він, як справжній цінитель образотворчого мистецтва, стояв і зирив на картину невідомого художника «Жінка з кошиком винограду».
Пан Яцинський знає людину, яка заплатить кілька мільйонів «зелених» за цю картину. Приватна колекція барона Таверне об’їздила вже півсвіту. В Києві вона опинилася завдяки сприянню Французького культурного центру. Виставка тривала лише тиждень. До закриття лишилося три дні. Часу в Олега Макарчука, злодія на прізвисько Макар, було обмаль…
— Сьогодні, мужики, я йшов на чергування з задоволенням!
Вася Бутейко завжди бурчав, коли йому випадало нічне чергування. Він скаржився всім підряд, що взагалі розучився спати, і навіть не допомагає куплене за долари імпортне снодійне, від якого його жінка вирубується моментом у будь-який час.
— Що в лісі здохло? — запитав Коля Людник.
— Нічого не здохло! Жінка моя народилася, іменини в неї сьогодні! — Вася сяяв, як олімпійський карбованець. — Завжди я шукаю підстави для того, щоб кудись змитися, і Людка бурчить, що я не люблю її друзів.
— Ти справді їх не любиш?
— Не переварюю! Збираються баби й базікають про білизну й панчохи зо три години, а мене іноді запитують, наприклад: «Як ви вважаєте, Васілій, чи носили араби підв’язки у минулому столітті?»
Людник реготнув.
— Ага, тобі смішно! — Бутейко розпалявся. — Здається, нормальні люди, а мелють чортзна-що! Вони сідають грати в преферанс. Я не вмію. Теща, яка теж з’являється в цей день, сідає з плетивом біля телевізора, і на мене лишається тесть, відставний полковник, який п’є горілку і розповідає анекдоти та епізоди зі свого армійського життя, причому щоразу одні й ті самі і в однаковій послідовності. Я слухаю його мовчки й киваю, мов китайський болванчик, а він всім розповідає, який я чудовий співбесідник! Ну, як таке витерпіти?
Людник конав від сміху, Бутейко махнув рукою.
— Давай, давай, весело йому…
Боря Кравець, третій охоронець, відірвався від газети:
— Скільки їй стукнуло?
— Всім вона каже, що тридцять п’ять, причому говорить вона це вже років десять.
— Знав одну бабу, котра приховала свій вік навіть від чоловіка. — Кравець запалив. — І її справжній вік знали лише батьки. Було б все гаразд, коли б ця мадам не була трошки посунута. Щоб ніхто не видав її вік, вона спочатку отруїла батька, а потім — матір.
— Нічого собі!
— Лікарі поставили їй клінічний діагноз і запроторили до божевільні. Я чув, вона там поїхала остаточно і тепер скидує собі роки. Наскільки я знаю, зараз вона твердить, що їй вісімнадцять.
Боря Кравець вісім років працював опером у кримінальному розшуку. Якось при затриманні бандит кинув гранату, яка розірвалася поряд з Борисом. Ніхто не думав, що виживе, але він міцно тримався за життя, про нього навіть писали в газетах. Стан здоров’я не дозволив повернутися до розшуку. Тепер він вже майже рік охороняв комерційний художній центр. Серед охоронців він був наймолодшим, але мужики поважали його і любили, коли він травив різні кримінальні байки, яких знав безліч.
— Не зрозуміти цих жінок ніколи, — філософськи зазначив Людник. — Як ти дивишся на те, щоб відзначити день народження твоєї жінки в нашій компанії?
Їм досить платили не за те, щоб вживати на роботі спиртне. Але якось Бутейко сказав: «А кому це барахло треба?» За три роки існування салону було одне ЧП — п’яний випадково впав у вітрину. Робота охоронця вважалася тут престижною, фінансово вигідною і спокійною, що надзвичайно важливо. Тому іноді нічна зміна практикувала розпиття пляшечки винця, але чисто для розмови — одного звільнили за пиття горілки на робочому місці. А легеньке сухе винце з кавою кому зашкодить?
Службовий туалет на другому поверсі було замкнено. На дверях висіла табличка «Ремонт». Макар сам повісив її позавчора, вибравши слушний момент. Після того приходив до салону кілька разів, міняючи зовнішність, і перевіряв, чи не стурбував когось ремонт туалету. Він переконався, що розрахував правильно — на першому поверсі теж був службовий сортир, а до ремонтів у нас звикли, раз табличка висить значить, так треба, комунальні служби хай займаються. Якби знизу нагору підніматися, може, хтось би й поцікавився, що там зіпсувалося, а так ремонт — ну й хай собі! Сьогодні перед самим закриттям салону Макар спритно відчинив двері туалету — врізний замок, ключ підібрати, щоб зачинити й відчинити, дуже просто — і заховався там, зачинившись зсередини. Прибиральниці не звертатимуть уваги на ці двері, зачинено, не працює, що там прибирати?
Спливли кілька довгих годин і Макар обережно вислизнув зі своєї схованки, не забувши зачинити двеpi. План будівлі він вивчив напам’ять, тому рухався впевнено, не присвічуючи ліхтариком. Нарешті — потрібний зал. Тоненький промінь ковзнув по стінах, висвітив потрібну картину. Макар підійшов до здобичі, загасив світло і видобув скальпель…
— Як твій племінник, Миколо? — запитав Бутейко.
— Нарешті одружується…
— Бідолашний. Це ота-таки профура?
— Ага. Закохала його в себе, він і соплі розпустив.
— З нею вся вулиця спала.
— І ти цю історію знаєш?
— Ти ж сам нам і жалівся…
— Ідіот мій племінник… ми запрошені на весілля. Уявляю, що там буде робитися…
— Знав я одного хлопця, котрий брав шлюб п’ять разів. — Кравець налив собі ще кави. — Всі його дружини помирали максимум через півтора року після весілля. І головне — його ніколи при цьому не було. Поїде, бува, у відрядження, повертається — в хаті покійниця. Його й до бабок водили, аби пристріт зняти. Жаліли його всі — симпатичний, не дурний… Звісно, не дурний, після кожної йому значна сума лишалася.
— От падлюка! — Людник відсунув від себе келишок з вином. — Ну і що то було?
— Хімію мужик непогано знав. — Борис спокійно сьорбав каву. — Готував отруту сповільненої дії і жінок підгодовував. А коли від’їжджав кудись — заряджав отрутою страви, які жінка обов’язково з’їсть, або ліки, які вона обов’язково вип’є. На цьому, зрештою, і попався. До останньої жінки гість зайшов, не коханець, просто знайомий… Якраз на вечерю… Обоє з копит. За хлопцем вже давно спостерігали. Забили тривогу. Відкачати вдалося лише гостя, його ж отрутою не годували…
— Як у кіно! — зробив висновок Людник.
— А то ще було. Одна дівиця зібралася до шлюбу…
Макар закінчив свою роботу. Тепер треба вийти звідси. Найбільш ризикована частина операції, але він сподівався досягнути ефекту несподіванки…
Кава спричинювала зворотний ефект — Людникові хотілося спати. Під розповіді Кравця він тихо куняв, схрестивши руки на грудях.
— … ну і застав її голу, — теревенив Борис, його голос чувся Людникові немов крізь вату. — Тоді він мовчки взяв її весільну сукню і…
Від несподіваного різкого окрику: «Руки вгору!» Людник стрепенувся. Чиї це дурні жарти?
На голові в жартівника була жіноча панчоха, в руці — зручний ізраїльський автомат «Узі».
— Ану, не р'ипайся! — гаркнув незнайомець Борисові, який потягнувся до кобури на боці. — Дітей не шкода?
Беручи приклад з колег, Людник підніс руки догори. Він помітив, що Кравець тримав у руці пилочку, якою мав звичку полірувати нігті.
Макар одразу відзначив, що цей хлопець з пилочкою здатен на багато що, он як зіщулився і очицями бігає по кімнаті. Він наймолодший, двоє інших — солідні, розважливі дядьки, яким зовсім не хочеться йти грудьми на кулі.
— На підлогу! Мордами донизу, руки за голову!
Молодший зробив якийсь небезпечний рух, але один зі старших, той, що сидів навпроти нього, швидко заговорив:
— Роби як кажуть, Борько! Ну його! Життя, блін, одне!
Він першим виконав наказ. Молодший — останнім. Макар підійшов до найближчого, став ногою йому на потилицю. Швидко нахилився і витяг зброю з кобури. Вона полетіла в куток. Далі — ще два пістолети.
— Тепер слухайте мене, — спокійно заговорив він. — Я не вийду звідси, бо знаю, що, не вимкнувши сигналізації, навіть ваша трійця може тут лишитися назавжди. Хто знає, як розблокувати двері?
Відповіддю було мовчання.
— Добре, партизани, я не жартую. Зараз вб’ю одного з вас і подивлюся, чи стане у тих, що лишаться, глузду грати героїв далі. Чи є сенс так ризикувати? Ну, хто розблокує двері?
Мовчанку порушив Бутейко.
— Мужики, в мене жінка і двоє дітей…
— І тесть — відставний військовий, — озвався Борис.
— А тобі яке діло! — верескнув Бутейко, скочив на ноги, та одержав дулом автомата по писку і заспокоївся, відчувши, як по щоці тече кров. — Моє життя мені не заважає, мужики. І хай хоч якесь падло скаже, що я не правий!
— А вякне хто — ми їх, дядьку, постріляємо! — реготнув Макар. — Давай до справ, ніколи мені!
Борис Кравець скреготів зубами. Він втратив колишню хватку, став лінивим і — так, так, не жалій себе, козел! — старим і незграбним…
Але він таки зазначив, що грабіжник трошки загикується. А це вже особлива прикмета. Хай хоч десять панчох у тебе на морді, сволото…
Минуло два дні. Бориса Кравця та інших, звичайно ж, звільнили з роботи. Прочитавши заголовок на першій сторінці і позначку «подробиці див. стор. 2», Кравець ліниво перегорнув сторінку.
«Як уже повідомлялося, 25 вересня було викрадено один з найкоштовніших екземплярів колекції французького цінителя мистецтв барона Таверне, яка виставлялася в комерційному художньому салоні „Арт-клас“. Це — не перший замах на колекцію, але це перша спроба, яка була успішною. Злочинець міг би прихопити багато цінного, але метою його була саме картина „Жінка з кошиком винограду“, тому напрошується висновок — злодій виконував завдання конкретного замовника».
— Ну-ну, — Борис зручніше вмостився в кріслі, попіл з сигарети падав на газету.
«Зловмисник не лишив жодних слідів. Але навряд чи ця справа буде похована — скандал навколо пограбування набуває міжнародного масштабу. Колекція широко відома в світі і вважається однією з найповніших приватних колекцій живопису. Ходом розслідування цікавиться особисто посол Французької Республіки, а це змушує наших сищиків працювати на совість. Родина Таверне і керівництво салону „Арт-клас“ встановили солідні грошові винагороди тому, хто досягне успіху у пошуках, а також особі, яка підкаже вірний шлях до викраденої картини. Сама ж картина оцінюється в…»
Сигарета випала з рота Бориса і пропалила дірочку в газеті. Хлопець — молодець! Ради цієї суми варто ризикувати. Але… ну нічого собі! Бачив він цю картину… Ні, треба чогось випити і подумати, добре подумати…
Старі зв’язки спрацювали. Борисові легко пощастило знайти одного зі своїх колишніх стукачів. Сашко Кролик, який одержав прізвисько через два передніх зуби, що дуже випирали вперед і робили його видовжене обличчя справді подібним до кролячого писка, здивувався, коли перед дверима своєї квартири побачив екс-опера. Вже майже два роки Кролик жив спокійно.
— Якого біса, начальнику?
— Скучив, Кролику, скучив. Обійматися і плакати не будемо, мені потрібна твоя допомога.
— Якого хріна, командире? Ми ж давно…
Дужа рука притисла сутулу спину Кролика до брудної стіни.
— Я тебе знайшов, дурню. Невже ти думаєш, що важко знайти людей, які з задоволенням послухають історії про плідну співпрацю Сані Кролика з органами правопорядку?
Здавалося, Кролик зараз заплаче.
— Якого біса тобі ще треба?
— Ото ж бо, — Кравець відпустив стукача. — Мені потрібен один заїка. Це все, що я про нього знаю. Судячи по замашках, мужик крутий, схожий на професіонала. Певен, що він ще в місті, якщо ні — дізнайся хоча б, хто він і де є виходи на нього. Завдання ясне?
— Малувато висхідних даних. Заїка…
— Не прибідняйся, Кролику, — Борис поплескав його по щоці. — Ти ж як захочеш — з-під землі людину викопаєш…
Кравець не перебільшував здібностей Кролика. Помножені на страх бути викритим і на бажання якомога швидше відкараскатися від настирного лягавого, вони виявилися якнайкраще. Вже ввечері цього ж дня Кролик подзвонив Борисові додому.
— Думаю, я знаю, хто тобі потрібен. Макар, Олежка Макарчук… Останнім часом у нього якісь справи з Яцинським.
— Це ще хто такий?
— Велика, кажуть, людина… Рукою його не кожен дістане, крутиться серед великих грошей…
Борис слухав і замислено кивав головою.
— А я вас впізнав. Ви працюєте в охороні.
— Вже не працюю, — посміхнувся Кравець.
— Для чого така втаємниченість? Як у поганому детективі…
Французької Кравець не знав, тому з Бернаром Таверне вони розмовляли каліченою російською. Обоє змушені були говорити повільно, щоб зрозуміти один одного як слід.
— Може, сядемо в мою машину? Накрапає…
— Нічого. Мені так спокійніше.
Борис знав, що машину Таверне надала фірма «Арт-клас», яка, власне, й запросила його в Україну, але він не був певен, що там немає якоїсь записувальної апаратури. Правда, Таверне приїхав на зустріч у довгому плащі, і тут теж не можна нічого сказати напевне…
— Сподіваюсь, інформація про винагороди тому, хто допоможе в пошуках картини, відповідає дійсності?
— Авансом винагорода не дається.
— Звичайно. Скажіть відверто, чи згодні ви робити все для того, аби викрадена робота повернулася до законного власника?
— В якому розумінні?
— Ну, наприклад, якщо для цього доведеться піти на невеличку авантюру?
Таверне все важче було вдавати спокійну ділову людину.
— А саме?
Кравець вдихнув повітря, немов би збирався занурюватися у воду з головою. І виклав свою ідею Бернарові Таверне. Той вже не зважав на ріденький дощик, слухав зосереджено, іноді перебивав, просив повторити якесь слово, аби краще зрозуміти співбесідника.
— Ви впевнені, що картина ще в місті? — запитав нарешті.
— Одразу після викрадення такі речі не вивозяться. Злочинець вичікує, поки вщухне буря, і може чекати довго, бо певен — швидко його не знайдуть.
— Але ж його можуть знайти за цей час…
— Ви ж самі не вірите в те, що кажете! І потім, він не чахне над здобиччю, як цар Кощій над златом…
— Тут не зрозумів… Який цар?
— А, це так, фольклор… Злочинець потурбувався про те, щоб заховати здобич якомога далі від себе, але щоб при першій слушній нагоді вона була під руками.
— Якщо преса не прийме наші пояснення?
— Куди вона дінеться? Зрештою, ваша власність, ви розпоряджаєтеся нею так, як вважаєте за потрібне.
— Копію з Парижа мені доставлять лише післязавтра, і за умови, що доведеться пояснювати, для чого вона… А це означає…
— Про істинний бік справи повинні знати тільки надійні люди! — жорстко сказав Кравець. — Розумію, що між нами двома це не втримається з суто практичних міркувань. Але — лише надійні люди!
— Які гарантії з вашого боку?
— Ніяких, — сказано це було дуже просто. — Чим ви ризикуєте? Репутацією? Хто доведе, якщо про справу знатимуть лише свої? Хто винесе сміття з власної хати? Всі будуть мовчати заради збереження тієї ж самої репутації! Що втрачаю я? Хіба що винагороду за врятовану картину.
— Але якщо ви знаєте злочинця, чи не легше…
— Ні! — від різкого вигуку Таверне здригнувся. — Я ж вам казав — навряд чи картина буде при ньому. Як ми доведемо? Саме тому я й пропоную не вплутувати в справу міліцію, вони працюють, як сокирою рубають. Ми спровокуємо злочинця і він сам захоче позбавитися здобичі. І тут я вже його не випущу! На цьому етапі й органи підключимо.
Таверне ще вагався. Логіка в плані, запропонованому цим чоловіком, безперечно, була. Але якщо це буде холостий постріл… Та зрештою… чому б…
Він навіть не помітив, що дощ посилився.
Яцинський вже відбув дуже неприємну розмову з замовником і тепер готовий був усі негативні емоції спрямувати на Макара. Чекаючи на нього. Яцинський вкотре перечитував газетну статтю.
Учора в приміщенні Французького культурного центру пан Таверне, один з представників «Таверне колексьон», зробив офіційну заяву для засобів масової інформації. Суть заяви: зловмисник викрав не оригінал «Жінки з кошиком винограду», а лише вправну, зроблену на високому професійному рівні, копію. Наявність кількох примірників копій з кожного експонату колекції не просто не приховується — вона широко афішується. В деяких випадках власники колекції замінюють оригінали копіями, звичайно, не повідомляючи про це публічно. Шанувальники мистецтва приходять дивитися картини і їх цікавить, що саме та, через яку вони витратили час і гроші, знаходиться на реставрації. Звичайно, пан Таверне усвідомлює, що подібна заява дещо похитне репутацію фірми — люди, які йдуть дивитися на оригінали, хочуть побачити саме їх, а не копії, нехай найкращі. Та з паном Таверне можна погодитися в тому, що є й інший, позитивний бік справи, адже зберігаються витвори мистецтва, і свідомі його шанувальники не можуть цього не оцінити.
Виставка продовжена ще на тиждень, крім того завтра вхід безкоштовний — кожен з бажаючих може впевнитися, що оригінал на місці. Тут же будуть присутні кваліфіковані спеціалісти, які підтвердять, що перед глядачами саме оригінал. Заради цього з Лондона прибув Герберт Кейтервіл, людина, яка півтора десятиліття досліджувала «Жінку з кошиком винограду» і яка знає буквально кожний міліметр оригіналу.
На цілком логічне запитання, чому інформацію про викрадення копії тримали в секреті цілих шість днів після викрадення, пан Таверне відповів, що власники користувалися своїми певними міркуваннями. Він висловив сподівання, що розшук злочинця і надалі буде вестися активно, запевнив, що умова про грошову винагороду лишається в силі.
Яцинський не відірвався від читання, хоча й помітив, що Макар вже прийшов і тепер тупцяє на одному місці. Дочитавши, Яцинський акуратно склав газету і запитав:
— Грамотний?
— Це не моя провина! — вигукнув Макар.
— Не твоя провина, що ти грамотний?
— Для чого блазнювати? Хто знав, що там висить фальшивка?
— Ніхто, — погодився Яцинський. — От ти й мусив про це дізнатися. Перевірити все, перед тим, як брати аванс і йти на справу.
— Як, у біса, я міг…
— Заткни пельку! — Яцинський люто жбурнув газету на підлогу. — Ти не виправдав довіри, ясно? — він розумів, що в тому, що сталося, не винен ніхто, навіть цей Макар, але він втратив свої гроші і це його бісило. — Мазню, яку ти вкрав, почепи в сортирі! Про гроші не може бути й мови, досить з тебе авансу!
— Я працював…
— Все, тему закрито! — Яцинський трошки заспокоївся. — Більше ми не зустрінемося… поки що, принаймні… Ти не знаєш мене, тебе я й знати не хочу, — розігруючи втому від усього цього дурного життя, він примружив очі, а коли за кілька хвилин розплющив їх, запитав здивовано: — Ти ще тут?
Двері за Макаром зачинилися і Яцинський пошкодував, що так з ним повівся. Макар образився і розлютився. Злі й ображені роблять дурниці… Ох, як не любив він віддавати подібні накази! Але що тут поробиш… Він підвівся з крісла і підійшов до телефону.
Макар напився. Він мандрував з одного питного закладу до іншого і заливав горілкою горе поразки. Коли відчув, що ледь тримається на ногах, вирішив їхати додому. Краще взяти тачку — не вистачало потрапити на очі ментам, які за рахунок п’яниць виконують свої плани. З водієм не торгувався, закимарив у машині, водієві довелося його розбуркувати. Сходами піднімався, підтягуючи неслухняне тіло обома руками за бильця. Довго шукав ключа, не втрапив у замкову шпарину, ключ сильно штовхнувся об двері. Двері відчинилися.
Спочатку Макар думав, що так і треба, а коли побачив перед собою незнайомого мужика — перелякався і повільно почав тверезіти.
— Ого! — вигукнув Кравець, глипнувши на Макара. — Ти даєш, мужик!
— Яц-цинсь-кий прис-слав? — п’яний Макар затинався ще дужче.
— Ходімо під холодний душ, а потім тобі покажу хлопця, якого справді прислав Яцинський.
Не такою уявляв собі Борис зустріч з тим, хто принизив його, хто змусив лягти обличчям донизу і наступав ногою на шию. Він збирався як мінімум віддухопелити його, але, уздрівши п’яного й переляканого заїку, несподівано для себе пожалів людину. Холодна вода помітно приводила Макара до тями. Нарешті він труснув головою, глянув на непроханого гостя і впізнав його. Один із трьох охоронців. Наймолодший. Найнебезпечніший.
— Як ти мене знайшов?
— Довга історія… Картина де?
— Хіба я схожий на художника?
Нарешті Кравець отримав привід, щоб з усієї сили затопити Макарові в писок. Той не втримався на ногах, полежав трохи, повільно звівся на ноги. З розбитого носа цівкою текла кров.
— Картина де?
— В надійному місці… Охороняєте різне барахло…
— Не твоя справа. Вона мені потрібна.
— Навіщо?
— Яке твоє собаче діло?!
Макар приречено кивнув. Відсьогодні колишній Олег Макарчук помер і, мабуть, ніколи не воскресне. Все чортова мазанина! Йому закортіло спалити її і топтати ногами попіл.
— Зараз ти зі мною поїдеш до свого сховку і віддаси картину. Сюди повертатися не раджу. На всі запитання тобі відповість пацан, який валяється у твоїй кімнаті. Піди, глянь.
Борис вирішив не розповідати Макарові, як невдало зламав замок його квартири, як замість очікуваного господаря з’явився хлопчисько з пістолетом і як він, Борис Кравець, випередив його на кілька секунд і вбив пострілом у голову. Стріляв він з «беретти», зброю цю кілька років тому непомітно для всіх привласнив після сутички з бандою Корвета, яка, оточена у захопленій ними дачі, мала при собі арсенал зброї і могла б витримати тривалу облогу, якби брат Корвета не випустив з руки, простреленої випадковою кулею, гранату Ф-1. Глушник Борис виготовив сам.
З кімнати Макар повернувся похмурий і зосереджений.
— Спокою мені тепер не буде.
— Тому я й пропоную тобі зникнути з міста.
— Нічого собі! Я вже приготувався вечеряти баландою…
— Це ще не гірший варіант. Якби не я — ти дихав би перегаром на чортів у пеклі.
— Для чого тобі все це потрібно? Ти ж можеш добре заробити, здавши мене лягавим.
— Я розберуся. Поїхали.
З картини Борисові посміхалася жінка. Він подумав, що якщо художник малював з натури, то в епоху Ренесансу були справді красиві жінки, а якщо вигадав її у своїй уяві — то в нього нівроку уява, ким би він не був. Волосся її спадало на плечі, обрамляючи миле личко, довга спідниця не приховувала, а лише підкреслювала довершеність форм і класичну красу фігури. Ні, таких баб зараз, певно, нема! Жінка не йшла, а, здавалося, пливла, дерев’яні черевики майже не торкалися бруківки. Кошика вона несла легко й граційно, гроно винограду визирало з нього, немов дражнячись з голодних. А навколо сновигають міщани, до жінки з кошиком нікому немає діла, і лише вбраний, як павич, вельможний пан зі шпагою на поясі озирається на неї і не приховує ласого погляду. На відміну від хлопчиська, що скрадається поряд і чекає, коли ж впаде на землю хоч одне гроно з повного кошика, вельможа хоче поласувати зовсім не виноградом. Жінка ж нікого й нічого не помічає навколо себе, вона думає про своє і посміхається своїм думкам…
Макар куняв на канапі в квартирі Кравця. Полотно Борис розгорнув на журнальному столику. Вдосталь надивившись на нього, він перевів погляд на Макара, який теж невідомо чому посміхався уві сні. Якщо в цієї баби є підстави сміятися, то в тебе, друже, навряд. Борис теж посміхнувся своїм думкам і набрав номер Таверне.
— Картина в мене. Здається, в повному порядку. Приємно чути… Так, ми не помилилися. Злочинець, — він подивився на Макара. — Не певен… Можливо, я знаю, де його тепер шукати. Так, поговоримо. Чекайте. Хвилин десять-п’ятнадцять.
Сивий американець опустив газету і з сумом подивився на вдоволене обличчя Бориса Кравця, який розвалився у кріслі навпроти і тягнув через соломинку натуральний апельсиновий сік, котрий подають лише в «Інтуристі».
— Бідолашний Олежка Макарчук… Взагалі-то він був хлопець не дурний, вивідав якимось макаром — пардон за каламбур! — ім’я людини, яка мала справу з Яцинським і дату вашого приїзду в Україну. Мені лишилося тільки забрати всі Олежкові гроші зі сховку і тихо, як миша, жити в його квартирі кілька днів, чекаючи на ваш приїзд.
Сивий говорив російською краще, ніж Таверне, майже без акценту.
— Коли ви зустріли мене в аеропорту, я здивувався.
— А я здивувався тому, що ви все ж таки прилетіли. Адже та туфта про викрадену копію, яку з моєю допомогою запустив Таверне і яка дуже допомогла мені, облетіла весь світ. Я боявся, що доведеться або вираховувати вас власними зусиллями, або шукати іншого покупця.
Сивий теж сьорбнув соку.
— Ну, в мене в Україні взагалі багато справ… Але змушений розчарувати вас, молодий чоловіче. Копія, — він кивнув у бік скатаного полотна, яке лежало на ліжкові, — мені не потрібна.
— Ви не зрозуміли! Це — оригінал! Історію з копією…
— Це ви не розумієте, про що я говорю! — перебив його сивий. — Ваш нещасний Макар украв копію. Вже кілька років у колекції барона Таверне замість оригіналу «Жінки з кошиком винограду» виставляється високоякісна копія. Говорю вам як людина компетентна.
Якби зараз з-під ліжка виліз слон і почав гуляти по стелі, Борис Кравець здивувався б менше.
— То значить Таверне…
— Дайте спокій нещасному Таверне! Його легко обвести навколо пальця, що й зробив з успіхом такий собі Герберт Кейтервіл, посередній вчений, який створив собі ім’я завдяки «Жінці з кошиком винограду». Оригінал вже давно ним викрадено і продано одному італійському цінителю за неймовірну суму. А оригінал було підмінено цією ось прекрасною копією.
— І ви… знали все… і…
— Про все я дізнався буквально тиждень тому. Так, я давно ганявся за цією картиною, але тепер вона мені не потрібна. Навіть оригінал. Він нічого не вартий, повірте мені. Герберт Кейтервіл — геній, він зробив з посередньої картини дорогоцінний шедевр і ця містифікація триває вже майже десять років.
Читаючи на обличчі Бориса повне нерозуміння, сивий ще раз сьорбнув соку і взявся до пояснень.
— Картина ця, звісно, має певну цінність як пам’ятка старовини. Але мало кому відомий Кейтервіл вирішив провернути махінацію, подібної якій я ще не бачив. Він взявся вивчати історію цієї картини, придумав навколо неї цілу тисячу й одну ніч, обплутав мережею таємниць, додав кілька вагомих реалій, аби підстрахувати себе від нападок фахівців, і в результаті світ отримав його грунтовну наукову працю, котра перетворювала звичайну собі картину, яку невідомо точно, хто написав — може, якийсь учень художника-майстра, на шедевр, подібний, скажімо, «Джоконді». Таке відкриття піднімало престиж колекції Таверне, люди валом валили, всі хотіли глянути на новоявлений шедевр. Звичайно ж, родина Таверне почала фінансувати дослідження Кейтервіла, а оскільки світ довго нудився без сенсації в образотворчому мистецтві — казки Кейтервіла прийняли такими, якими він їх подав.
Грошова вартість картини астрономічно збільшилася. І хоча Кейтервіл несподівано для себе став одним з авторитетних науковців і далеко не бідною людиною, грошей все одно забракло. Ось цю копію виготовив один з тих талановитих молодих художників, які дні й ночі проводять на виставках і галереях. Між іншим, репродукції продаються по всьому світові, це нормально, і роблять їх цілком професійні майстри… Так от, Кейтервіл знав людей, які готові платити великі гроші за мистецтво, щоб тримати його в своїх таємних сховках і кайфувати з того, що це — їхнє!
— Ви — один з таких…
— Боже збав, я не сперечаюся! Отже, Кейтервілу зовсім не складно було замінити оригінал на копію. Італієць, такий собі Сантіно Петроллі, між іншим, його називають Дон Сантіно, заплатив Кейтервілові гроші, двадцяти кратно збільшену реальну вартість картини. Як я про це дізнався? — сивий прочитав у очах Кравця німе запитання. — Яка вам тепер, зрештою, різниця? Допивайте сік. Приємно було познайомитися.
— Ні, я не говорю італійською… Я й англійською говорю погано… Пані, тьху, чорт, як вас там… синьйора, мені все ж таки потрібен дон Сантіно! Ні, я дзвоню з Мюнхена, з автомата на вулиці… Шкода… Я ще передзвоню, але це важливо, мадам, тьху, синьйора! Запитайте його, коли він звільниться, чи цікавить його певна інформація про «Жінку з кошиком винограду», так, кошиком винограду… Він знає, про яку жінку йдеться… Запитайте це і, головне, запитайте, скільки він може за неї заплатити… Я ще дзвонитиму, скажу, якого плану інформація… Це дуже серйозно! Добре, дзвонитиму… Так…
1989–1995 рр.
З Андрієм Кокотюхою я вперше зустрівся на порозі мого кабінету в Спілці письменників України. Я тоді там працював і носився з ідеєю створити журнал українських сатириків. Ідея сподобалася багатьом, ми працювали над заголовком журналу, перебираючи тисячу й один варіант. Варіантів називалось чимало. Ось лише кілька з них: «13 на 13», «Веселий ярмарок», «Веселяр» — той самий ярмарок, тільки дещо у скороченому вигляді, «Від вуха до вуха». Усіх уже й не пригадую, але зупинились на одній — «ВУС» («Видання українських сатириків»). Саме навколо цього видання і мріялось, та й тепер ще мріється, об’єднати усіх метрів сатири і почати роботи над сантиметрами. Тобто молодими сатириками, які вперто не приходили ні в літературу, ні в сатиричні газети. Народ — гуморист, а гумористів майже нема. Так принаймні мені думалося.
Це були часи, коли Україна йшла через мітинги і майдани до своєї незалежності. Публіцисти і письменники кинулися в політику. Час вимагав викричатись. Сказати все те, що на душі наболіло за роки червоної завіси, грат і в’язниць. І, здавалось, тоді було не до сміху. Сатира, гумор, які завжди з’являлись у першій наступальній лінії на передовій, сьогодні пасли задніх. Подавав свій сатиричний і дошкульний голос Євген Дудар, не сходив з авансцени народний гуморист Павло Глазовий, а от молодих на обрії не з’являлося.
Журнал я заснував. Потрібні були кадри. Саме з таким питанням я й звернувся до викладача факультету журналістики Київського університету імені Т. Г. Шевченка Юрія Ярмиша.
Пам’ятаю, він тоді сказав:
— Спробую. Але з гумором і сатирою справа важка.
— З гумором і сатирою справа якраз легка, з гумористами і сатириками — важко, — пожартував я.
Ю. Ярмиш погодився — за останні п’ять випусків (а дія відбувалася в 1992 році) згаданий факультет засвітив лише одну яскраву сатиричну зірку — Михайла Прудника.
Коли Юрій відійшов, мені, чесно скажу, подумалося, що він навіть не оголосить про появу нової трибуни для українських Котляревських, марк твенів, чапеків та гашеків. Але, на мій сором, за кілька днів Юрій зустрів мене і сказав:
— Оголошення зробив. Пройшло на «ура». Бажаючих було море. Чекай, післязавтра у тебе буде півфакультету.
Минуло кілька днів. За цей час я трохи відійшов від цих справ — разом з Юрієм Мушкетиком переключився на створення «Української родини». Хотіли навіть створити такий журнал, мені запропонували його очолити, я скромно відмовився на користь Івана Дзюби. Зате мене обрали (чи призначили, не пам’ятаю) президентом «Української родини». Плани були грандіозні, хоча, забіжу наперед, — мало що здійснилося. Мріяли переселити діаспору на українські землі, на хутори, названі колись Хрущовим безперспективними, люди зі східної діаспори рвалися туди зі своїм будівельним матеріалом… Все це втілилося в ідею Всесвітнього форуму українців, але й ця непогана ідея не стала тим фундаментом нової держави. Все це робилося в моєму кабінеті, на моєму робочому місці, і одного разу на мій робочий стіл поклали список співзасновників цього форуму, в якому серед порядних людей були також ті, хто осміював ідею в зародку, вважав її нежиттєздатною. І ось всі вони були в цьому списку і віщали з блакитних екранів. Тільки свого прізвища я там не знайшов. Сидів я трохи ображений, трохи лихий. Руки опускалися. Хотілося плюнути абсолютно на все і йти геть. Знову забіжу наперед — помилку було виправлено Іваном Драчем… Але для чого весь цей екскурс? Бо саме в цю хвилину мені під руку підвернувся Андрій Кокотюха.
Я був лютий ледь не на весь світ, коли поріг переступив тонюсінький юнак з тонюсінькою течкою, якого я прийняв за школяра з тих, які люблять відвідувати кабінет молодого автора.
— Ви школяр?
— Тільки в перукарні. Школярів стрижуть за півціни, а мені вірять на слово. А так — я студент фа-факуль-куль-тету жур-налістики.
Я глипнув на нього. По-перше, зовні він явно тягнув на восьмикласника, ну, від сили на дев’ятикласника. По-друге, його загикування я сприйняв як знущання наді мною. Прийшов, щоб добити мене. Я йому признався, що зараз не в гуморі. Розповів те, що вже виклав вище. А хлопець глянув на мене довірливими, як у дівчини, очима і спокійно, вже не затинаючись, промовив:
— Олегу Федоровичу, ви щойно справді багато втратили, але знайшли значно більше. Мене. Андрія Кокотюху. — І подав руку для знайомства.
Тоді я щиро розреготався, а потім зрозумів, що й справді, якщо можна так сказати, знайшов Андрія Кокотюху. А точніше — відкрив для себе, а він незабаром відкрив себе для літератури.
Іноді я називаю його Кікотюхою, підтримуючи його дотепи стосовно мовних перегинів, яких не уникнути під час нашої українізації. Наприклад, телефонує він мені і запитує:
— Як там наш нарід? Вже здобув перемігу чи спить і бачить сін?
Він виявився не лише дотепним гумористом, а й вправним працівником, працелюбом, як кажуть американці — трудоголіком. Без нього ніяка справа не обходилася — редагував, писав, складав кросворди, займався організаційними питаннями редакції, бігав по друкарнях, продавав журнал в електричках, ходив коридорами різних установ, коли організовував презентацію журналу і святкування його річниці… Мабуть, через його таку моторність його й помітили американці. Українського походження. Маю на увазі видавця книги, яку ви, шановні читачі, тримаєте в руках, директора видавництва «Смолоскип» Осипа Зінкевича.
Спочатку Андрій працював у нього по чотири години в день. Я відчував, що скоро доведеться «продати» працівника з тельбухами, але відчував також дихання ринкових відносин в потилицю і розумів — молодий хлопець і вчорашній студент не просидить довго на одній зарплаті навіть при всьому його справді філософському ставленні до грошей.
Так я «продав» Андрія Кокотюху, не заробивши на цьому ні копійки. Вірю — трохи згодом він перехопить у мене журнал, як естафетну паличку. Ми й далі співпрацюємо, і я певен: з гумором він не зав’язав — саме такий жаргон вживають герої його першої кримінальної повісті «Шлюбні ігрища жаб».
Сподіваюсь, що це перші спроби повернути українську літературу обличчям не до зарозумілої критики, а до масового читача. Я передбачаю комерційний успіх цієї книжки. І на це є всі підстави — жоден з класиків на моїй пам’яті не отримав престижну нагороду за книжку, яка була ще в рукописі, як це вдалося молодому авторові.
Коли я читав Андрієві гумористичні оповідання «Інквізитор», «Киця», «Небезпека звідусіль», «Інфляційний бутерброд», «Про п’яного» та інші, мені було смішно й цікаво. Коли кримінальні твори, які складають цю книжку, — мені було страшно цікаво. Такою ж була, певно, і твоя реакція, дорогий читачу.
Андрій Кокотюха народився в місті Ніжині 17 листопада 1970 року. Після закінчення десятирічки поступив на факультет журналістики Київського університету, який закінчив у 1992 році. Навесні 1993 року спільно з Максимом Розумним та Сергієм Руденком утворив молодіжну Творчу асоціацію «500», яка на сьогоднішній день вважається однією з найбільш впливових і авторитетних структур у сучасному літературному й мистецькому житті.
Працював на меблевій фабриці, будівництві, шляховим робітником у Республіці Комі, чернігівських газетах «Комсомольський гарт» (тепер — «Гарт») та «Чернігівські відомості», сатиричному журналі «ВУС», членом редколегії якого залишається й дотепер. Зараз на видавничій роботі, час від часу займається журналістикою.
Літературну діяльність розпочав ще в школі, гумористичні оповідання друкувалися в місцевій пресі та всесоюзному журналі «Робітничо-селянський кореспондент». З 1993 року гумористичні тексти друкуються майже в усіх республіканських виданнях. Кримінальний текст вперше було надруковано в 1994 році (газета «Чернігівські відомості»).
Кримінальна повість «Шлюбні ігрища жаб», відзначена нагородою «Смолоскипа» у 1995 році, була написана на три роки раніше і протягом цих років кілька разів доопрацьовувалася. На видавця й читача чекають також кримінальні повісті «День Перемоги» (1990), «Подивись на вогонь» (1993), «Повернення сентиментального гангстера» (1994), детективний роман «Осінній сезон смертей» (1996) та багато інших текстів.