*Розділ 12

- ГУЛАГ

Кремль проявив досить зворушливу ретельність у виборі трудового табору, до якого мене відправили. Незважаючи на наявність 766 виправно-трудових колоній на вибір, і попри положення російського законодавства про те, що ув’язнені повинні відбувати свій термін у місцях, розташованих неподалік від їхнього рідного міста, мене відправили до табору ІК14/10, розташованого за 3 000 миль від Москви, в Читинській області Сибіру. Середня температура в Читі становить плюс 45 град. Целсія влітку і мінус 45 град. взимку. Наші тюремні бараки були побудовані поруч з териконами уранової шахти, де високий рівень радіації. У російських в’язницях дев’ять з десяти ув’язнених страждають принаймні на одне хронічне захворювання, а кожен третій має симптоми серйозної інфекційної хвороби. Платону Лебедєву, якби це було можливо, було ще важче, оскільки його відправили до віддаленої колонії поблизу міста Харп за Полярним колом, де відстань від Москви майже унеможливлювала відвідування його сім’єю та адвокатами.

Перші кілька місяців, поки ми чекали на суд, я перебував у слідчому ізоляторі 99/1 у Москві. Більшу частину часу в камері, яка була розрахована на чотирьох, перебувало лише троє ув’язнених. Камера була розміром 4 на 5 метрів, включно з туалетною зоною, яка була відокремлена перегородкою і шторкою, хоча й не сягала стелі. Крім унітазу, у нас була раковина з гарячою і холодною водою. Наша камера була досить новою і чистою, з невеликим телевізором, старим, але зазвичай працюючим холодильником і вентилятором. У камері було чотири нари на двох рівнях - як у купе поїзда, тільки з металу. Вікно було заклеєне непрозорою плівкою, а по обидва боки скла були дві металеві решітки, з невеликим вентиляційним віконцем, яке ми могли відкривати. Раз на тиждень нас виводили в душ.

Був кіоск, який ми могли відвідувати раз на місяць. У ньому не було делікатесів, але все найнеобхідніше - молоко, кефір, сметана, яблука, морква, апельсини тощо - було. Ми також отримували передачі з дому, але вони не дуже допомагали. Тюремна адміністрація все перевіряла і мало що пропускала, а те, що пропускали, різали на дрібні шматочки. Головне, що посилка прийшла з дому, що психологічно було дуже важливо і багато важило.

На прогулянку нас випускали раз на день на одну годину. Я гуляв на даху будівлі, як кішка, тому що це було найближче до свіжого повітря, але сонця не було видно, тому що там був навіс. Цілий день грало радіо, і це зводило мене з розуму - поп-музика і нескінченні “листи від слухачів”, які вони транслювали. Вночі світло не вимикали, але до цього можна звикнути. Їжа в тюрмі жахлива. Я не сумніваюся, що вміст жирів і вуглеводів відповідає офіційно встановленим нормам, але те, як вона готується - навіть думати про це не хочеться.

Мені дозволили працювати над документами для захисту в суді - єдиною проблемою було отримання доступу до даних та інформації. У дні, коли я знав, що маю бути в суді, я нічого не їв перед тим, як іти, бо не хотів мати проблем під час нескінченних годин, які мене тримали у тюремному фургоні, а потім у суді, коли охоронці часто не надавали перерви на туалет; замість цього я їв вечорами. Щодня відбувалися обшуки, як особисті, так і в камері. Охоронці були ввічливими, але ретельними. Чотири-шість обшуків щодня - принаймні, це давало змогу відволіктися.

Після того, як ми провели день у суді і отримали очікувані вироки, нас з Платоном відправили в різні табори. Куди і як ви їдете, тримається в таємниці. Наглядачі саджають у спеціальний залізничний вагон, таку собі в’язницю на колесах, розділену на камери з охоронцями, які патрулюють коридор, і лише на якійсь зупинці в дорозі чуєш оголошення: - Поїзд Москва - Чита відправляється з другої колії. - Тоді я зрозумів, куди ми їдемо. Через шість днів, прочитавши цілу сумку книжок, ми приїхали. Я кажу “ми”, але насправді я був єдиним в’язнем у всьому вагоні. Мене вивели з поїзда і зв’язали у візок, щоб відвезти до табору. Там мене змусили пройти між двома шеренгами гавкаючих дворняг, яких стримували солдати. Група офіцерів наказала мені зняти капелюх. Я знав, що наказ був незаконним, бо мав достатньо часу, щоб вивчити закон, але все одно підкорився. Не було сенсу вступати в бійку на порожньому місці. Вони конфіскували всі мої речі, які, як вони сказали, “не дозволені”, і знову ж таки, я не протестував. Головне, що мені залишили книжки і зошити, добряче порившись у них.

Життя в таборі краще, ніж у в’язниці. У в’язниці ти цілий день сидиш у маленькій кімнаті з одними й тими ж людьми, а в таборі ти можеш гуляти скільки завгодно. Сонце, небо, зелень влітку, якої у в’язниці не побачиш, - все це важливо для самопочуття людини. Після року ув’язнення дуже страждаєш від нестачі таких простих речей. І здоров’я, звичайно, підірване: очі, м’язи, імунна система. Людина не створена для тюремної камери: організм протестує.

Через кілька днів після прибуття до табору мене викликали на комісію на чолі з начальником табору і сказали, що мене призначили працювати в швейній майстерні. У мене одразу виникли підозри. Для того, щоб професійно шити, потрібна підготовка. Як тільки я побачив обладнання, я зрозумів, що це пастка. На таких машинах просто неможливо було досягти необхідних виробничих стандартів. Пізніше молоді співробітники в адміністративній частині розповіли мені, що насправді планували влаштувати мене в пекарню, яка вважається безпечною, але їм зателефонували з Москви і сказали перевести мене в швейний цех.

Я написав скаргу - першу з кількох{9} - про те, що у мене поганий зір, і я навмисно провалив іспит на робочому місці, попередивши їх, що якщо вони сфальсифікують результати іспиту, я підніму шум. Моя інженерна освіта дозволила мені виявити стільки порушень техніки безпеки в роботі табірних майстерень, що вони заповнили цілих два аркуші паперу переліком найсерйозніших порушень, які за законом вимагають зупинки виробництва до їх усунення. Я ввічливо віддав цей список начальнику, а через два дні отримав повідомлення: Мене переводять на роботу вантажником.

Незабаром після цього начальник табору запросив мене на “розмову”. Він не сказав цього прямо, але було зрозуміло, що він отримав наказ поводитися зі мною суворо. Простіше кажучи, йому наказали поводитися зі мною “як з брудом”, і здавалося, що він хотів моєї допомоги, щоб показати, що він виконує свою роботу. Він був близький до того, щоб укласти зі мною угоду, але в останню хвилину не зміг змусити себе це зробити, і ми розійшлися з невирішеними питаннями.

Наслідком цього стало те, що мене почали пресувати в тісному карцері, де ліжко опускають зі стіни тільки на ніч. Я відреагував зверненням до суду. Адміністрація була приголомшена, але я добре знав судову систему, і мені призначили слухання прямо в таборі. Голова міського суду оголосив, що збирається приймати свідчення, але табірна адміністрація була готова і мала козир у рукаві. Вони викликали “свідка” з числа ув’язнених, якого вони, очевидно, підготували, щоб висунути проти мене звинувачення, які б відправили мене назад до карцеру на ще довший термін. Але, несподівано, “свідок” не зміг витримати брехні. Він розвернувся і показав на начальника відділу. - Він змусив мене брехати, - сказав він суду. Він дав мені сигарети. Ось вони - можете їх забрати, але я буду говорити правду.

Всі були вражені. Я взяв себе в руки, якраз вчасно, щоб почути, як голова суду сказав начальнику табору: - Скасуйте покарання підсудному! А щодо свідка, то якщо ви його покараєте, то я особисто подам на вас заяву”.{10}

Ось так все і відбувалося з того часу: Мені давали покарання, мене саджали в карцер, я скаржився до суду, і суд скасовував покарання. У проміжках між цим я працював і знайомився з іншими ув’язненими. У нас були неписьменні пастухи з “довколишніх” сіл (тобто всього за 300-400 км) і шахтарі з уранових шахт; були звичайні, законослухняні громадяни і були великі боси з кримінального світу. У нас були нормальні люди, і у нас були повні негідники, молоді хлопці, які ще неповнолітніми були засуджені до десяти років за серійні вбивства і відбували покарання у таборі для дорослих, не розуміючи, що наступне вбивство означатиме для них довічне ув’язнення. Для цих людей просто не існувало жодних обмежень.

Це була дивна суміш, де всі ми перебували в одному казані, загнані в кут тюремною адміністрацією або лідерами злочинних угруповань, які правили бал у таборах. Всіх нас об’єднувало спільне розуміння того, як ми повинні поводитися один з одним, меж прийнятної особистої поведінки, а також гостре усвідомлення взаємозалежності. Справді антисоціальна особистість у таборі була рідкістю, і з нею швидко розбиралася адміністрація або інші в’язні. Методи варіювалися від ув’язнення в спеціально створеному “гетто” до повного “нанесення тяжких тілесних ушкоджень.

Моє становище було певною мірою аномалією. Перший рік тюремне суспільство не могло вписати мене в жодну зі звичних категорій. Критерії для них чіткі: якщо ти співпрацюєш з табірною адміністрацією - ти “червоний”; якщо ти стоїш за себе і страждаєш за це - ти “чорний”; якщо ти працюєш і схиляєш коліна перед кримінальними авторитетами - ти “холоп”; якщо ти відмовляєшся працювати, змушуєш людей звернути увагу на твої погляди і відстоюєш ідею свободи особистості від ярма держави - ти “авторитет”. Що стосується мене, то я працював і взаємодіяв з владою, але я також проводив значно більше часу в карцері, ніж будь-хто інший, і я точно не був “стукачем”; я спілкувався з карними злочинцями, які керували табірним життям, але я ніколи не підлабузнювався до них у жодному разі.

Наприкінці мого перебування в Читі я мав цікаву розмову з одним із них. Він був одним із найповажніших ватажків банди в кримінальній ієрархії, і йому щойно повідомили, що його везуть до страшного Благовєщенського табору, куди таких, як він, везуть, щоб зламати. Він знав, що на нього чекає, і чекав цього з відкритими очима, відстоюючи свій індивідуалістичний світогляд, який я б описав як близький до анархізму дев’ятнадцятого століття. Це була дуже глибока особистість, людина з сильною волею і переконаннями, попри те, що йому ще не було 30 років. Він сказав мені, що в звичайному житті ми з ним, безумовно, були б ворогами, оскільки мої цілі протилежні його, але зараз ми обидва боремося проти несправедливої і деспотичної держави, просто використовуємо для цього різні методи. Я б сказав, що його оцінка в значній мірі підсумувала ставлення до мене в таборі: Я був чужим, але таким, що заслуговує на повагу.

У бараку, де мені виділили місце, в різний час перебувало від 70 до 150 осіб. Більшість залишалися тут недовго - від трьох до шести місяців, до того, як їх переводили. Якщо хтось підходив до мене відкрито і не був покараний, я знав, що це “шпигун” адміністрації, який писав звіти для відділу безпеки; всіх інших відправляли в ізолятор. Таким чином адміністрація табору думала, що може “тримати мене під контролем, - вирішуючи, з ким я можу розмовляти і кому дозволити перебувати в моєму соціальному колі.

У квітні 2006 року, через два з половиною роки мого ув’язнення, я прокинувся вночі від удару ножа по голові. Я підскочив від крові, що стікала на матрац, і вчасно побачив чоловіка, який тікав. Він хотів встромити ніж мені в око, але в темряві промахнувся і лише порізав мені обличчя. Незабаром його перевели ближче до міста Чита, де жила його родина.

Ув’язнені, які виконували накази адміністрації і приходили шпигувати за мною, були людьми з вадами, які мали проблеми, реальні або уявні, з рештою ув’язнених - а це означало, що ними можна було легко маніпулювати. Один з цих “агентів” дуже боявся іншого ув’язненого, який погрожував йому жахливими речами, в тому числі тілесними ушкодженнями. Влада використовувала це для шантажу. В’язень вирішив, що єдиний спосіб домогтися переведення в інший табір - це спробувати зарізати мене.

Що стосується мене, то влада помітила свою можливість: це був ідеальний привід для того, щоб посадити мене в постійне одиночне ув’язнення. Вони оголосили по табору, що Ходорковський побоюється за своє життя і просить перевести його в “безпечне місце”. Звичайно, одиночна камера - це протилежність безпечному місцю; це пряма дорога на цвинтар, як у прямому, так і в переносному сенсі. Я знав, що не можу цього допустити, тому вирішив піти на дно, борючись.

Я оголосив “сухе” голодування - без їжі, без рідини - вже вдруге. Перший раз я голодував у московській в’язниці “Матроська тиша” після того, як Платона Лебедєва забрали до карцеру і сказали, що він ніколи не вийде звідти живим. Я голодував шість днів перед тим, як Платона випустили, і до того часу був на межі. Коли виходиш “на суху”, кров згущується, і тиск підскакує. У мене він сягнув 180, і лікарі сказали, що наступним на горизонті будуть тромби та інсульт. Але перевага в тому, що це змушує владу приймати швидкі рішення. Ти ризикуєш померти вже на третій день, і майже ніхто не витримує більше десяти, тоді як звичайне “мокре” голодування стає небезпечним лише через 30-60 днів.

Цього разу мені було особливо важко. Очевидно, моє здоров’я було вже не таким добрим. На четвертий день я вже не міг ходити і втрачав свідомість. Коли прийшов лікар, він повідомив мені, що начальник табору задовольнив мою вимогу. Мене перевели до лазарету, де я провів кілька днів, намагаючись привести своє тіло до ладу.

Коли в лютому 2006 року Путін висунув проти мене нові звинувачення і мене відкликали до в’язниці, начальник табірного відділу особисто відніс усі мої речі до транспорту. Він навіть приніс матрац і ковдру. Ми розлучилися по-товариському. Його останніми словами були: - Тільки не повертайтеся!.

Загальні зміни в системі ГУЛАГу з часів Сталіна величезні. Для початку, нікого більше не морили голодом навмисно. Були і є випадки, коли люди помирали від нестачі їжі; на початку двотисячних років існували навіть цілі де-факто “табори голодуючих”, але це скоріше результат конфліктів на місцях, поганого управління або розкрадання продуктів корумпованими чиновниками, ніж офіційної політики уряду.

В’язнів більше не працюють до смерті, використовуючи рабську працю. Іноді існує навіть протилежна проблема - табори, де взагалі немає роботи. У таких місцях в’язні одурманюються, як тварини, і втрачають усі свої соціальні навички (якщо вони взагалі були). Сьогодні за невиконання роботи нікого не карають, але спроби втечі караються дуже жорстоко.

Табірне начальство більше не може вбити в’язня з власної волі, як це було раніше. Побиття і катування можуть мати і мають місце, але вбивати заборонено. Це вимагало б величезної кількості паперової роботи. Ця заборона на вбивство, звичайно, порушується, як і будь-яка інша заборона, але ситуація дуже відрізняється від тієї, коли табірна адміністрація мала необмежене право вбивати своїх ув’язнених.

Умови життя важкі, але вони вже не є вбивчими. Наприклад, взимку в бараках намагаються не допустити зниження температури нижче нуля і подають воду, хоч і холодну, щоб в’язні могли помитися і помити свій одяг. Саме такі “дрібниці” роблять різницю між життям і смертю.

Але все інше в ГУЛАГу залишилося майже без змін. У таборах в’язень не є людиною, він - тварина, хоча його цінність для господаря значно зросла з часів Сталіна. Його не можна вбити, але можна і потрібно бити. Його не можна морити голодом, але й не треба турбуватися про якість його їжі. Вам також не потрібно турбуватися про етичні міркування у поводженні з в’язнем: ви можете і повинні брехати, обманювати, нацьковувати в’язнів один на одного і регулярно демонструвати презирство. Як завжди, є винятки. Є чиновники, які не дозволять собі знущатися над ув’язненими, і є ув’язнені, які не дозволять знущатися над собою. Але так було і в старому ГУЛАГу. Тоді на кону стояло життя в’язня, а зараз - “лише” його здоров’я та шанси на дострокове звільнення.

Здоров’я залишається в Росії пріоритетом “другого ешелону”, а якість охорони здоров’я в суспільстві в цілому залишає бажати кращого, тож можна уявити, наскільки гірше воно в таборах. Особисто мені пощастило двічі, коли я потребував медичної допомоги. Перший раз, коли я лягав під ніж, мене оперував військовий хірург з твердою рукою. Вдруге, коли мені потрібно було накласти шви після ножового поранення, пощастило, що чоловік, який значився стоматологом, виявився лицевим хірургом, і тепер, завдяки йому, шрам на моєму обличчі не помітний. Але мій досвід є винятком. Більш типовим є досвід мого знайомого в’язня, якого жорстоко побили. Його відвезли до медчастини, яка знаходилася по той бік паркану від нашого бараку, тож увечері я крикнув через колючий дріт, щоб запитати, як він. Хтось крикнув мені у відповідь, що йому погано і, ймовірно, він помре. Парамедики надали йому першу допомогу, але більше ніхто нічого для нього не зробив, і тепер він лежав на спині, непритомний. Я сказав адміністрації, що якщо людина помре, я не буду про це мовчати. Через годину з міста приїхав лікар. Телефон у медчастині не працював, тому весь табір спостерігав, як лікарю довелося бігти спочатку до диспетчерської, а потім чекати на швидку, щоб забрати його. Ми затамували подих. У нього був розрив селезінки, і поки його поклали на операційний стіл, він втратив більше двох літрів крові від внутрішньої кровотечі, але в’язня вдалося врятувати.

Сьогоднішній ГУЛАГ можна пережити, хоча місце людини у світі таборів залежить від неї самої. Не можна дозволяти собі боятися. Результатом цього є жахливе життя, і я не перебільшую, коли кажу, що це може здатися долею, гіршою за смерть. Щодо смерті, то люди дійсно помирають у таборах, хоча й не в загрозливих кількостях.

Табори мають свої переваги перед в’язницею. Ти можеш бачити сонце і до тебе приходять на побачення. Чотири рази на рік, кожного разу на три дні, тебе може відвідати сім’я, і ти проводиш їх у кімнаті, яка трохи нагадує провінційний готель. У в’язниці побачення відбуваються тільки по домофону, через скло і ґрати. У таборах ти бачиш свою матір, дружину чи доньку, можеш доторкнутися до них, поцілувати, обійняти. Таке блаженство. Час пролітає в одну мить.

З іншого боку, в’язниця може зруйнувати сім’ю. Лише один з 20 ув’язнених має регулярні побачення. Дружини йдуть від чоловіків, діти забувають батьків. Протягом п’яти років більшість людей втрачають мережу підтримки. За воротами на них чекає пустеля, саме тому повернення є таким поширеним явищем. Хто б не створив і не увічнив цю систему - я не знаю. Можливо, це робиться не зі злого умислу, просто за інерцією, але наслідки жахливі. Ціла плеяда відкинутих людей. Мільйони зруйнованих сімей і життів. Потрібна гуманна альтернатива, яка збереже надію. Всі це знають, але нічого не змінюється.

Для тих, хто перебуває в таборах, існує проблема протилежної статі. Найважче молодим ув’язненим віком від 18 до 35 років, особливо тим, хто прийшов з табору для неповнолітніх і не має реального досвіду регулярного статевого життя. Старші не так сильно страждають від його відсутності, можливо, через стресову ситуацію, в якій вони перебувають. У таборі про такі речі можна говорити досить спокійно. Інша справа - родина. Сімейні проблеми - це мінне поле, на яке ти ступаєш на свій страх і ризик; розмови про них можуть викликати найжорстокіші думки, депресію, навіть суїцид.

За великим рахунком, я не страждав від нав’язливих думок і спогадів або депресії, від якої страждало багато інших ув’язнених. Хоча можу пригадати кілька ночей, коли я не міг заснути. Особливо це було в перший рік мого ув’язнення, коли радіо і телеканали щодня говорили про те, що моя компанія розвалена. Вся ця брехня і пропаганда тиснула на мене. У мене були техніки, щоб тримати свій розум під контролем. Наприклад, я починав подумки писати листа або будувати будинок. Мені подобалося повільно “обставляти” кімнату уявними меблями і технікою. Я виявив, що найкращий спосіб зняти напругу - це викласти свої думки на папері. Я почав писати теоретичні промови, листи і скарги. Нічого з цього не призначалося для публічного споживання. Коли ти знімаєш напругу, то не хочеш, щоб це читали інші люди. І коли ти перечитуєш це набагато пізніше, написане може бути не дуже гарним чи зв’язним, але у мене з’явилася звичка викладати свої думки на папері, і я став досить досвідченим у цьому питанні. Як для школяра, який не любив писати і зазвичай просив моїх улюблених подруг писати за мене есе, це вже досягнення.

Я також отримував задоволення від практичних речей. Домашні справи для мене не є проблемою. До 30 років я сам прибирав по господарству і прав білизну, навіть коли не було гарячої води. В’язниця - це не дім, але ці навички допомагають, а родичі підтримують, надсилаючи дозволені речі. Найбільша проблема полягає в тому, що вам не дозволено мати комп’ютер, тому бракує доступу до інформації. Не тільки до актуальної інформації, але й до корисної інформації взагалі. Існує обмеження на кількість книг, які можна взяти до в’язниці, тому наявність адвоката, який приходить час від часу, є безцінною.

Ще одна навичка, яка допомогла мені у в’язниці, - це вміння концентруватися на завданні та блокувати непотрібні думки. Протягом усього робочого дня, вісім годин або більше, я змушував себе дисципліновано думати про конкретні, практичні проблеми, з якими я міг щось зробити, і не зациклюватися на тих, які я був безсилий вирішити. Я робив короткі перерви і розслаблявся, думаючи про щось приємне. А наприкінці робочого дня я вимикав свій мозок, думаючи про свою сім’ю та друзів з позитивом. Мені подобалося згадувати і мріяти про те, як я їх знову побачу.

У певному сенсі в’язниця - це як збільшувальне скло для спостереження за соціальними процесами, які відбуваються на волі. Коли після 1998 року в Росії різко впав рівень життя, ув’язнені буквально їли траву. Випадки дизентерії обчислювалися тисячами. Під час мого перебування у в’язниці мене вразила кількість неписьменних молодих людей, яких я зустрічав, 20-річних, які не вміли ні читати, ні писати. Потім я був свідком зміни населення сумнозвісної московської в’язниці “Матроська тиша”, коли на зміну звичайним девіантам і вуличним злочинцям масово приходили люди, у яких рейдери в погонах вкрали майно. Я бачив, як цих людей змушували підписувати документи про відмову від права на своє майно і виходити на волю з вироками або без них. І я бачив нечистих на руку правоохоронців, яких відправляли до в’язниці, коли спалахували конфлікти між відомствами. У в’язниці, попри всі обмеження, багато з того, що відбувається на волі, можна побачити як на долоні.

Перебування у в’язниці схоже на сенсорну інвалідність, коли одне з почуттів, що не працює, компенсується загостренням інших. На місце відсутніх зовнішніх подразників приходить підвищена чутливість до тих, що залишилися, до прихованих підказок, які видають справжні наміри людей. Ті, хто тривалий час перебуває у в’язниці, гостріше реагують на події і набагато чутливіші до тих, хто їх оточує. В’язні, які вийшли на волю після тривалого закляття, кажуть, що перші кілька місяців вони можуть читати людей, як відкриту книгу, поки ця набута “надчутливість” не починає згасати. Я відчув це на собі.

В’язниця також спотворює етичні стандарти, особливо в молодих головах. Якщо в звичайному житті 95% людей вважають брехню чимось поганим, а жорстокість - ненормальною, то у в’язниці це не так. Ти не повинен брехати “своїм” людям і не повинен красти у них, але в іншому випадку жорстокість є нормою. Такі правила діють не лише в кримінальному середовищі, за такими ж стандартами працюють колабораціоністи з адміністрацією і сама адміністрація. Табір - це велике село, де всі знають все про всіх. Нічого не можна приховати: табірне начальство розділяє і керує, підставляє, б’є в карцері, купує послуги - і все це робиться відкрито. Торгівля наркотиками - єдине, що відбувається таємно, хоча всі знають про наркотики і про те, хто їх вживає. У таборах, наприклад, є цеглини гашишу та марихуани, які майже всі курять у сезон. Вона має дивний, солодкий дим, дуже специфічний. Коли я тільки приїхав, я не міг зрозуміти, чому люди поводяться так, ніби вони п’яні.

В’язниця змінила мене. Я переоцінив своє розуміння важливості стосунків з родиною та близькими. Моє розуміння світу теж змінилося. Думаю, це помітно в статтях, які я написав, перебуваючи у в’язниці. В’язниця посилює емоції, в тому числі спалахи гніву або відчаю, які періодично спалахують. Тоді постає питання: чи можу я себе контролювати? І для мене, на щастя, відповідь була позитивною. Я відчував відчай і злість, але тримав це в собі. Так я поводжуся в більшості аспектів життя. Мені допомогло вилити все на папір, а не на тих, хто мене оточує.

Мені завжди було важко виражати свої емоції. Мене виховували з переконанням, що чоловікові не личить бути сентиментальним. Посміятися - так, іноді навіть дуже саркастично, в тому числі над собою, а особливо над сильними світу цього. Але ніколи не показувати справжні, непідробні емоції. Я показую емоції, коли спілкуюся зі своїми дітьми; можливо, я трохи більш сентиментальний зі своєю сім’єю та друзями. Але за межами цього кола я майже ніколи не відчуваю сильних емоцій. Ані прокурори, ані Путін, ані Сєчін не зачіпають моїх найглибших емоцій. Це як дощ восени: неприємне природне явище, не більше.

Дехто каже, що я трохи робот, і в цьому може бути частка правди. Мій поріг сильного емоційного залучення високий. Щоб я розлютився, має статися щось дійсно екстремальне. Але, з іншого боку, мене легко ображають випадки явної несправедливості, навіть у дрібницях. Перше засідання в нашому першому процесі в Басманному суді Москви було для мене шоком. Люди просто не слухали. Мені хотілося сказати: - Хвилинку, а де ваші докази? Чи не вигадали ви все це? Чому твоє слово важить більше, ніж моє? Чому я повинен сидіти у в’язниці через твою параною? Але нікому немає діла до твоїх запитань. Закон у путінській Росії складається з безглуздих папірців.

Це мене засмучує. Іноді ти відчуваєш себе так, ніби тебе викрали інопланетяни. Вони не вороги, не фашисти, вони просто інопланетяни, які виглядають як ми, але не мають нічого спільного з людьми. Треба просто визнати, що з ними неможливо ні про що поговорити. І так ти себе заспокоюєш. Я почав сприймати в’язницю, суди і слідчих як якесь природне явище, яке можна вивчати об’єктивним поглядом, але на яке безглуздо реагувати емоційно.

З чим було важче впоратися, так це з невідомістю. Не те, що відбувається з тобою особисто, а те, що відбувається вдома, з твоїми рідними та друзями. Іноді минають дні або навіть тижні, перш ніж ти отримуєш відповіді на питання, на які відчайдушно хочеш отримати відповідь. У в’язниці є багато прихованих телефонів, і для багатьох вони є рятівним колом, але не всі мають до них доступ. У мене ніколи не було.

Влада використовує психологічні прийоми. Твою власну долю приховують від тебе, навіть у найдрібніших деталях, що є формою психологічних тортур. Навіщо тебе викликали… куди тебе везуть - ніхто не скаже. “Візьміть речі”, - не беріть речі, - “принесіть документи”, “залиште документи”, “одягайте пальто”, - не одягайте пальто - все це навмисно тримає вас у здогадках. Якщо приходить документ, що стосується вашої справи, його не показують, а дають лише тоді, коли слідчий приходить до вас на допит або ваш адвокат приносить його на побачення. Мета зрозуміла - щоб у вас не було часу на підготовку або консультації.

Нескінченні, принизливі обшуки спочатку пригнічують, але поступово до них звикаєш. Вони трапляються до шести разів на день, і це, звичайно, погано. Але планка людської гідності знижена. Якщо ти не хочеш потонути під вагою всього цього, ти повинен змусити себе боротися в своєму серці за кожну дрібницю. Потрібно підштовхувати себе: регулярні фізичні вправи, чистота, щоденна праця, ввічливість у спілкуванні з кожною людиною. Все це може здаватися очевидним, але це не очевидно, коли влада намагається рік за роком зламати тебе через безнадію і перспективу забуття, а також через огидні тюремні практики, які виснажують тебе.

У в’язниці розмови стають важливішими, ніж на волі. Розмови на всілякі теми. Люди, які можуть говорити про закон, користуються особливою повагою. Дуже мало ув’язнених мають власних адвокатів, а призначені державою адвокати мало чого варті, тому ув’язнений, який знає закон і не проти поділитися своїми знаннями, дуже затребуваний. Я сам цим займався. “Професійні” консультації, які я надавав, не були дуже складними, та їх і не потрібно було надавати. Більшість російських суддів знають кримінальний кодекс, кримінально-процесуальний кодекс і кілька постанов Верховного суду. Але навіть це вони знають не дуже добре. Це означає, що їхні помилки легко передбачити. Виявлення недоліків у вироку ув’язненого може дати йому обґрунтовані підстави для апеляції і зробити його дуже вдячним. Я б сказав, що у двох випадках з трьох у будь-якому вироку можна знайти щось, за що можна зачепитися, щоб вимагати перегляду. Багато справ викликають неприємне відчуття, коли їх читаєш, а інші змушують замислитися, чи не живуть люди, які виносять судові рішення, в іншій реальності. Не потрібно багато часу, щоб зрозуміти, що є правдою, а що брехнею. Для більшості професійних суддів це теж не секрет, просто не в їхніх інтересах про це говорити.

У в’язниці все це доводиться розглядати в перспективі. І зберігати спокій. В’язниця дозволяє займатися самоаналізом і глибше аналізувати зовнішню реальність. Темп життя сповільнюється. Цікавий парадокс - кожен день тягнеться повільно, але тижні, місяці і роки пролітають непомітно. Одного я навчився у в’язниці, чого не мав раніше, - це терпіння. Коли я був на волі, година здавалася довгою, а у в’язниці - миттю. В’язниця дозволяє заглибитися у свої думки. Якість концентрації є абсолютною. Мої десять років у в’язниці були можливістю думати, читати і вчитися. Я думав про себе і свою сім’ю, про своє життя і свої переконання; я думав про Росію і про те, що означає моя країна. Я читав Солженіцина, але не отримав від нього великого натхнення - я відчував, що це писання не борця, а пристосуванця. Я б ніколи не засуджував людину, метою якої є виживання і яка пише про виживання як про досягнення. Мене це просто не надихало. З іншого боку, Василь Гроссман і Варлам Шаламов, на мою думку, сповнені чесності, хоча й дуже суворі. Читаєш їх і розумієш, що це люди, чий приклад хочеться наслідувати, вони викликають бажання продовжувати боротьбу.