Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2024

ISBN 978-617-15-1013-5 (epub)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Перекладено за виданням:

Tartt D. The Little Friend : А Novel / Donna Tartt. — New York : Vintage Books, 2003. — 640 p.

Переклад з англійської Володимира Куча

Обережно! Ненормативна лексика!

Тартт Д.

Т21 Маленький друг : роман / Донна Тартт ; пер. з англ. В. Куча. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2024. — 640 с.

ISBN 978-617-15-0711-1

ISBN 978-140-00-3169-6 (англ.)

Александрія, штат Міссісіпі. На День матері маленького хлопчика на ім’я Робін знайшли повішеним на власному подвір’ї. Дванадцять років по тому це вбивство досі не розкрито, а сім’я так і не оговталася від трагедії. Мати впала в депресію, батько втік до іншого міста. Тож, подорослішавши, Гаррієт — нервова, яскрава, нестерпно рішуча сестра Робіна — вирішує знайти його вбивцю. Спираючись на допомогу відданого друга Гелі, Гаррієт починає пошуки винного. Дуже скоро розслідування перестає бути грою…

УДК 821.111(73)

© Tay, Ltd, 2002

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2024

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2024

Нілові

Наймізерніше знання, яке можна здобути про найвищі речі, є жаданішим, ніж найпевніше знання про речі дрібніші.

Святий Тома Аквінський, «Сума Теології» ч. і, п. 1, ст. 5, ad 11

Пані й панове, зараз я закутий у кайданки, які британський механік майстрував аж п’ять років. Не знаю, чи вдасться мені з них вибратися, але запевняю вас, що зроблю все можливе.

Гаррі Гудіні, Лондонський Іподром, День Святого Патрика, 19042

1 Summa Theologiae — один із найвідоміших трактатів Томи Аквінського. Слово «сума» (summa лат. букв. — конспект, висновок) у назві вжито в значенні середньовічного літературного жанру, тексту, який «підсумовує» знання у певній сфері. Конкретно цей твір було створено для пояснення християнської віри для теологів-початківців. Трактат охоплює чи не всі теми християнської теології й містить, зокрема, знамениті «п’ять доводів існування Бога». (Тут і далі — прим. пер.)

2 У 1904 році газета Daily Mirror кинула виклик Гаррі Гудіні, запропонувавши вибратися з кайданів, які начебто п’ять років виготовляв слюсар Натанієль Гарт. 17 березня на очах у понад 4000 людей і 100 журналістів Гудіні впорався із завданням трохи більше як за годину. Проте відтоді існує багато спекуляцій на цю тему, зокрема, чи не передала ключ від замків йому дружина та чи не сам Гудіні займався організацією цього трюку.

  Пролог

До кінця життя Шарлотта Клів звинувачуватиме у смерті сина себе, бо вона вирішила влаштувати трапезу до Дня матері о шостій вечора, а не в полудень, після церкви, як було у Клівів заведено. На такий новий порядок старші Кліви висловили невдоволення; і хоч вони роздратувалися головно через недовіру до нововведень, з принципу, Шарлотта відчувала, що ще тоді їй варто було звернути увагу на те затаєне ремствування, що воно було невловним, але зловісним застереженням про будучину; застереженням, яке, хоч у ретроспективі й здається невиразним, є далеко не найгіршим, що випадає в житті отримати.

Хоч Кліви й обожнювали докладно переповідати одне одному навіть найдрібніші події своєї родинної історії, — слово в слово, зі стилізованими наративами й риторичними перебивками, повторювати цілі сцени зі смертних одрів чи пропозицій шлюбу, які відбулися сотню років тому, — події того страшного Дня матері не обговорювали ніколи. Цю тему жодного разу не порушували навіть потайки, віч-на-віч, у довгих автомобільних мандрівках чи на нічних кухнях у безсоння; що незвично, бо саме через ці родинні дискусії Кліви дошукувалися значення світу. Навіть найжорстокіші й найвипадковіші трагедії — пожежа, під час якої немовлям загинула одна з кузин Шарлотти; нещасний випадок на полюванні, у якому помер Шарлоттин дядько, поки сама вона була ще в середній школі — були об’єктом постійних переказів, коли м’який голос бабці й суворий материн гармонійно зливалися з дідовим баритоном та белькотом тіток, а певні декоративні деталі, зімпровізовані зухами-солістами, завзято підхоплював і розвивав хор, доки зрештою груповими зусиллями всі творили єдину пісню; пісню, яку згодом заучували й раз по раз співали всім товариством, яка повільно підточувала пам’ять і ставала на місце істини: розлючений пожежник, котрому не вдалося реанімувати крихітне тільце, мило обернувся на заплаканого; а на зміну пониклому пойнтеру, що кілька тижнів не міг осягнути смерть господаря, з родинної легенди прийшла вбита горем Квіні, яка невтомно обшукувала будинок і всю ніч безутішно вила в себе на майданчику; яка радісним гавкотом вітала того дорогого привида завжди, коли він наближався до подвір’я, привида, що його могла відчувати лише вона.

— Пси бачать таке, що люди не здатні, — завжди в правильну мить оповіді, як за сигналом, виводила Шарлоттина тітка Тет. Вона була своєрідною містикинею, і саме вона впровадила того привида.

Але це не діяло з Робіном: їхнім дорогим маленьким Робсом. Минуло вже понад десять років, а його смерть мучила досі; ніяких деталей не прикрашали; її жах не підлягав лагодженню чи впорядкуванню через жодні відомі Клівам інструменти оповіді. І — тому що ця норовлива амнезія запобігла перекладу смерті Робіна на ту милу родинну говірку, котра розгладжувала навіть найгіркіші таємниці, надаючи їм зручної збагненної форми — спогади про події того дня були хаотичними й фрагментованими, ніби блискучі дзеркальні уламки жахіття, які займалися від запаху гліцинії, скрипу шворки для одягу, певної грозової відтіні весняного сонця.

Іноді ці жваві спалахи пам’яті здавалися фрагментами кошмарного сну, наче нічого з того не сталося насправді. Проте багато в чому, можна сказати, у житті Шарлотти по-справжньому відбулася лише ця одна подія.

Єдиною оповіддю, в яку вона могла розмістити цю веремію обра­зів, була оповідь про ритуал, який не змінювався ще з її дитинства: композиція сімейного зібрання. Та навіть це не надто допомагало. Того року процедурами знехтували, домашні правила проігнорували. З висоти часу все сприймалося за віху, що вказувала на катастрофу. Трапеза була не в домі її діда, як зазвичай, а в її домі. Корсажі були з цимбідіуму, а не звичних троянд. Курячі крокети, — які всім подобалися, Іді Ру вони добре вдавалися, Кліви частувалися ними у дні народження й на Різдво, — але їх ніколи раніше не готували в День матері; скільки всі пам’ятали, вони в те свято завжди їли тільки цукровий горох, кукурудзяний пудинг і шинку.

Ясний грозовий весняний вечір; навислі розтерті хмари і янтареве світло, газон золотився цвітом кульбаби й цибулі. Повіт­ря пахло свіжо й щільно, наче в дощ. Сміх і розмови в будинку, воркітливий голос Шарлоттиної старої тітки Ліббі, що на мить повищав і осмутнів:

— Ну а як, я такого ніколи не робила, Аделаїдо, я нічого подіб­ного ще в житті не робила!

Усі Кліви любили піддражнювати тітку Ліббі. То була стара діву­ля, яка боялася всього: псів, громів, фруктових пирогів із ромом, бджіл, негрів, поліції. Прудкий вітер брязкотів шворкою для білизни й приминав високі бур’яни на порожній ділянці по той бік вулиці. Грюкнули москітні двері. Робін вибіг на вулицю, попискуючи зі сміху через жарт, який йому був розказав дід (Чого конверт такий пишний? Бо він тримає марку.), перестрибуючи по дві сходинки за раз.

Як мінімум хтось мусив бути надворі, пантрувати за немовлям. Гаррієт тоді було менш як рік — вдумливе насурмлене дитя з чорною кучмою, яке ніколи не плакало. Вона сиділа на передній доріжці, закріплена у своїй переносній гойдалці, котра хиталася туди-сюди, якщо її накрутити. Її сестра, Еллісон, якій було чотири, тихенько бавилася на сходах із Робіновим котом, Нюнею. На відміну від Робіна — який у тому віці безперестанку сміховито балакав своїм рипливим голоском, валячись на землю з розваги від власних жартів — Еллісон була сором’язлива й слабкодуха, а як хтось намагався повчати її життєвих істин, то починала плакати; бабуся дітей (яка не мала терпіння до такої поведінки) майже не звертала на неї уваги.

Тітка Тет від рання сиділа на вулиці, бавилася з немовлям. Сама Шарлотта, що бігала сюди й туди між кухнею та їдальнею, бувало, кілька разів вистромлювала голову надвір — але стежила вона не вельми уважно, бо Іда Ру, їхня економка, яка вирішила не гаяти часу й узятися за понеділкове прання, металася між подвір’ям і будинком, розвішуючи прання на шворку. Шарлотту це облудно заспокоїло, бо у звичний день прання, понеділок, Іда завжди була в межах чутності — чи то на подвір’ї, чи то біля пральної машини на задній веранді — тож цілком безпечно було залишати надворі навіть найменшеньких. Але того дня Іда була засмикана, до смерті засмикана, бо ж треба було обслуговувати товариство й стежити не лише за плитою, а й за немовлям; і ще настрій у неї був препаскудний, бо зазвичай у неділю вона була вдома вже о першій, а так не лише її чоловік, Чарлі Ті, мусив сам собі впорати вечерю, а й вона, Іда Ру, пропускала церкву. Вона наполягла, щоб радіо перенесли на кухню й була змога послухати хоч би євангельську програму в Кларксдейлі. Економка похмуро снувала по кухні в чорній форменій сукні з білим фартушком, непоступливо увімкнувши програму на повну гучність, і розливала охолоджений чай у високі склянки, поки чисті сорочки на шворці шарпалися, крутилися й розпачливо закидали рукави у відчутті наближення дощу.

Бабуся Робіна також якийсь час перебувала на ґанку; принаймні це було точно відомо, бо вона зробила моментальний знімок. У родині Клівів було не так багато чоловіків, тож такі суто чоловічі справи, як підрізання гілок, дрібний ремонт, перевезення старшого покоління в крамницю й церкву, падали здебільшого на її плечі. Усім цим вона займалася охоче, з моторною впевненістю, чим викликала подив у своїх несмілих сестер. Жодна з них навіть не вміла водити авто; а бідну тітку Ліббі так лякали всілякі пристрої й механічна машинерія, що від перспективи розпалити газовий обігрівач чи змінити лампочку вона кидалася в сльози. Хоч фотоапарат їх інтригував, водночас вони ставилися до нього насторожено, тому захоплювалися тим, як безтурботно й зухвало сестра обходиться з цією мужицькою штуковиною, яку потрібно було, наче пістолет, заряджати, націлювати, а тоді гахати.

— Лиш подивіться на Едіт, — перемовлялися вони, спостерігаючи, як вона з професійною спритністю закручує плівку чи налаштовує фокус. — Нема нічого такого, з чим би Едіт не впоралась.

Згідно з родинною мудрістю, Едіт, попри її приголомшливі й розмаїті сфери компетентності, не володіла якимсь особливим даром стосовно дітей. Вона була горда й нетерпляча, а її поведінка не заохочувала до тепла; Шарлотта, єдина її дитина, за розрадою, прихильністю й заспокоєнням бігала до своїх тіток (особливо Ліббі). І поки Гаррієт, немовляті, ще далеко було до проявлення бодай якоїсь вподоби до когось, Еллісон жахалася від жвавих бабусиних спроб відбити її від мовчання, і плакала, коли її відвозили залишатися в тієї вдома. Але, Господи, як же Шарлоттина мати любила Робіна, і якою взаємністю він їй відповідав. Вона — гордовита жінка середнього віку — грала з ним у квача на перед­ньому подвір’ї й ловила в саду змій і павуків, щоб він бавився; навчала його смішних пісень, яких наслухалася від солдатів, коли була медсестрою під час Другої світової війни.

Дівчина Пеґ на світі жила,

В неї нога дерев’яна була

— співав він разом із нею своїм хрипким милим голоском.

ЕдіЕдіЕдіЕдіЕді! Навіть її батько й сестри називали її Едіт, але ім’я Еді Робін дав їй ще коли заледве навчився говорити й наче оглашенний літав по газону, радісно покрикуючи. Якось, коли Робінові було років чотири, він цілком серйозно назвав її «старою дівчинкою».

— Бідна стара дівчинка, — сказав був він, серйозний, наче Папа Римський, поплескуючи її по чолі маленькою вкритою ластовинням долонею. Шарлотта й мріяти не могла про таку фамільярність зі своєю різкою діловитою матір’ю, тим паче коли та лежала у себе в спальні з головним болем, але той випадок страшенно Еді потішив і тепер став однією з улюблених її історій. Волосся в неї посивіло ще до народження Робіна, проте в молодому віці воно було, як і в нього, яскраво-мідяним, наче пенні: «Червоногрудому Робіну-вільшанці» або «Моєму рудому Робіну»3 писала вона на ярликах його подарунків до дня народження та Різдва. «З любов’ю від твоєї бідної старої дівчинки».

ЕдіЕдіЕдіЕдіЕді! Йому було дев’ять, але це вже стало родинним жартом, його традиційним вітанням, його любовною піснею; і коли Едіт вийшла на ґанок того останнього дня, що вона його бачила, він, як і завжди, співав її з того боку подвір’я.

— Ходи цмокни свою стару дівчинку, — гукнула вона йому. Та хоч він і любив, щоб його фотографували, іноді бував у цьому питанні норовливим, — перетворювався на рудоголовий мазок, коли втікав, розмахуючи гострими ліктями й колінами — тож побачивши в Еді на шиї фотоапарат, кинувся навтьоки, гикаючи від сміху.

— Ану повернися, збитошнику малий! — гримнула вона, а тоді все одно імпульсивно піднесла фотоапарат і клацнула його. То була його остання фотографія. Розфокусована. Плоский розшир зеленого, зрізаний м’якою діагоналлю, білі поручні й виперта пишнота куща гарденії одразу на передньому плані на краю веранди. Непогідне небо, повите грозовим серпанком, переливчасте зрідження кольорів індиго й сланцю, кипучі хмари, опромінені спицями світла. У кутку кадру розмита тінь Робіна, спиною до глядача, він біжить по туманному газону назустріч власній смерті, яка стояла й чекала на нього — майже видима — у темній місцині під деревом тупело.

Через кілька днів, коли вона лежала в кімнаті із зачиненими віконницями, в голові у Шарлотти, під викликаною пігулками імлою, пурхала думка. Завжди, коли Робін кудись ходив, — до школи, до друга додому, на день до Еді — йому було важливо попрощатися, лагідно й зазвичай досить довго та церемонійно. У неї назбиралося з тисячу спогадів про дрібні цидулки, які він був написав, повітряні поцілунки, що він їх передавав крізь вікна, його долоньку, що стрекотіла їй угору-вниз із заднього сидіння від’їжджих автівок: бувай! бувай! Коли він ще був малям, то вивчив «па-па» задовго до «привіт»; так він і вітав людей, і прощався з ними. Шарлотті здавалося особливо жорстоким те, що цього разу не було ніякого «бувай». Вона тоді настільки відволіклася, що не могла чітко пригадати, якими словами вони з Робіном обмінялися востаннє, та й навіть коли вона його востаннє побачила, хоч вона потребувала, щоб щось конкретне, якийсь дрібний остаточний спогад узяв її за руку й супроводив — уже незрячу, збиту з ніг — крізь цю несподівану пустелю існування, що простягалася перед нею від тієї миті й аж до кінця життя. Ледь не безуміючи від болю й безсоння, вона невпинно белькотіла до Ліббі (саме тітка Ліббі допомогла їй прожити той час, Ліббі та її прохолодні тканини й холодці, Ліббі, яка разом із нею не спала всю ніч, ночі й ночі, Ліббі, яка ні на мить її не покидала, Ліббі, яка врятувала її); бо ні її чоловік, ні взагалі ніхто не міг бодай на крихту її розрадити; і хоча її мати (яка про чуже око «нормально це прийняла») у своїх звичках і зовнішності не змінилася, а продовжувала відважно займатися щоденними справами, Еді вже ніколи не стала такою, як колись. Горе обернуло її на камінь. Це здавалося сущим жахіттям.

— Вилазь уже з того ліжка, Шарлотто! — гаркала вона, розчахуючи віконниці. — На, випий кави, причешися, не можна тобі вічно так вилежуватися. — І навіть стара невинна Ліббі деколи здригалася від кардинальної прохолоди в погляді Еді, коли та відверталася від вікна, щоб зміряти очима доньку, яка нерухомо лежала в темній спальні: розшаліла, нещадна, наче Арктур4.

— Життя продовжується. — То була одна з улюблених приказок Еді. То була брехня. У ті дні Шарлотта й далі прокидалася в задурманеному делірії, щоб розбудити мертвого сина перед школою, і по п’ять-шість разів вставала серед ночі, гукаючи його. І іноді, на якусь мить-другу, вона була впевнена, що Робін десь нагорі, і все це просто нічне жахіття. Та коли очі пристосовувалися до темряви й бридкого розпачливого безладу (серветки, флакони з-під ліків, мертві квіткові пелюстки), що всипав приліжкову тумбу, вона знову починала ридати, — хоч до того вже проридалася аж до болю в грудній клітці — бо Робіна не було нагорі, як і в жодному іншому місці, звідки він міг би колись повернутися.

Він було вставляв карти собі між спиць велосипеда. Хоча Шарлотта й не усвідомлювала цього, коли він ще був живий, але саме за їхнім тріскотінням вона відстежувала його прибуття й відбуття. Якась дитина по сусідству мала велосипед, що звучав точно так само, і щоразу, як Шарлотта чула десь далеко цей звук, то на одну запаморочливу, чарівно жорстоку мить невіри серце їй підкидалося.

Чи кликав він її? Роздуми про його останні миті розривали душу, проте ні про що інше вона думати не могла. Як довго? Чи мучився він? Цілісінький день вона витріщалася на стелю спальні, поки по тій ковзали тіні, а тоді лежала в темряві без сну, втупившись у сяйво від люмінесцентного циферблата годинника.

— Від того, що ти цілими днями лежиш у ліжку й ревеш, у світі нікому краще не стає, — бадьоро повчала Еді. — Тобі стане значно краще, якщо вдягнешся й сходиш навести лад на голові.

У снах Робін був невловний і далекий, щось приховував. Вона воліла почути від нього хоч якесь слово, але він ніколи не дивився їй в очі, ніколи нічого не говорив. У найгірші дні Ліббі щось бурмотіла їй знову й знову, щось, чого вона не розуміла. Ми ніколи й не могли його мати, золото. Він нам не належав. Нам пощастило, що він пробув із нами стільки, скільки вийшло.

І саме ця думка прийшла Шарлотті в голову крізь наркотичний туман того спекотного ранку в кімнаті із зачиненими віконницями. Про те, що слова Ліббі правдиві. І що в той чи інший химерний спосіб, відколи він ще був малим дитям, Робін усе своє життя намагався з нею попрощатися.

Останньою його бачила Еді. Далі вже ніхто не мав достатньої певності. Поки її родина балакала у вітальні, — замовкаючи вже надовше, усі люб’язно роззиралися в очікуванні заклику до столу — Шарлотта стояла рачки й порпалася в серванті їдальні в пошуках святкових лляних серветок (перед тим вона виявила, що стіл накрито повсякденними бавовняними; Іда — що типово — заявила, що сном-духом не чула про якісь інші, і сказала, що єдині, які їй вдалося знайти — то картаті пікнікові). Шарлотта щойно була віднайшла святкові серветки й уже збиралася покликати Іду (бачиш? там, де я й казала), коли зненацька їй стрельнуло, що щось не так.

Немовля. Це був її перший інстинкт. Шарлотта підскочила, не звернула уваги на серветки, що попадали на килим, і вибігла на веранду.

Але з Гаррієт усе було гаразд. Вона так і сиділа пристебнута до своєї гойдалки й роздивлялася матір великими задумливими очима. Еллісон сиділа на тротуарі, у роті тримала великий палець. Вона хилиталася сюди-туди, дзижчачи, як оса — начебто неушкоджена, проте Шарлотта побачила, що та плаче.

«Що таке? — спитала Шарлотта. — Ти десь вдарилася?»

Але Еллісон, не виймаючи пальця з рота, похитала головою: ні.

Краєм ока Шарлотта мигцем помітила якийсь рух скраю по­двір’я — Робін? Та коли підняла голову, там нікого не було.

«Точно? — перепитала вона в Еллісон. — Тебе киця не дряпнула?»

Еллісон похитала головою: ні. Шарлотта вклякла й швидко оглянула її: ні ґуль, ні синців. Кіт кудись зник.

Не позбувшись тривоги, Шарлотта поцілувала Еллісон у чоло й повела її в будинок («Може, посидь на кухні, подивися, що Іда робить, рибко?»), а тоді вийшла по немовля. У неї вже раніше траплялися ці ефемерні спалахи паніки, зазвичай посеред ночі й постійно, доки дитині не виповнилося пів року, і тоді вона зривалася на ліжку з міцного сну й кидалася до колиски. Але з Еллісон нічого не трапилося, і немовля також у порядку… Вона зайшла у вітальню й примістила Гаррієт із тіткою Аделаїдою, позбирала з килима в їдальні серветки і — й далі напівсомнамбулічно, невідь-чому — попленталася на кухню, щоб узяти дитяті слоїчок абрикосів.

Її чоловік, Дікс, сказав на вечерю його не чекати. Він пішов полювати на качок. Звична річ. Коли Дікс був не в банку, то зазвичай на полюванні або вдома у матері. Шарлотта відчинила кухонні двері й підсунула табуретку, щоб дістати з шафки абрикоси для немовляти. Іда Ру прихилялася, виймаючи з духовки деко з пампушками. «Бог, — співав тріскучий голос негра з транзисторного радіо, — Бог ніколи ніяко не міняється».

Та програма з Євангелія. Вона навіювала на Шарлотту жах, хоч сама жінка ніколи нікому про це не розповідала. Якби Іда не ввімк­нула те ґвалтування так гучно, можливо, вони б почули, що відбувалося на подвір’ї, дізналися б, що щось не так. Але зрештою (борсаючись уночі в ліжку в непогамовних спробах відстежити події до ймовірної Першопричини) саме вона в першу чергу змусила побожну Іду працювати в неділю. Пам’ятай день суботній, щоб святити його. У Старому Завіті Єгова і за значно дрібніші проступки людей морив.

«Ще трохи, і пампушки будуть готові», — сказала Іда Ру, знову згорбившись над духовкою.

«Ідо, я їх сама повитягую. Виглядає, як на дощ. Сходи позбирай одяг і поклич Робіна вечеряти».

Коли Іда — воркітлива й неласкава — причовгала назад із пов­ним оберемком білих сорочок, то повідомила: «Він не йде».

«Скажи йому, щоб негайно йшов».

«Я не знаю, де він. Зву-зву, а не йде».

«Може, вулицю перейшов».

Іда кинула сорочки в кошик для прасування. Москітні двері затраснулися. «Робіне, — почула Шарлотта її голос. — Робіне, ану вже йди сюди, бо ноги тобі поперекручую».

А тоді знову: «Робіне!».

Але Робін не вийшов.

«Ой, боже ж ти мій», — мовила Шарлотта, витираючи руки кухонним рушником, і вийшла на подвір’я.

Опинившись там, вона дещо стривожено, а радше навіть роздратовано, усвідомила, що гадки не має, де шукати. Велосипед стояв спертий на веранду. Він точно не подався б кудись далеко перед самою вечерею, особливо коли в них гості.

«Робіне!» — гукнула вона. Він що, ховається? У їхньому районі дітей його віку не було, і хоч подеколи малі нечупари — що чорні, що білі — й загулювали з річки на широкі хідники Джордж-стріт, затінені дубами, зараз вона жодного не бачила. Іда заборонила йому з ними гратися, хоч іноді він усе одно загулював до них. На найдрібніших було важко дивитися без жалю, такі в них були обдерті коліна й брудні ноги; хоч Іда й витуряла їх геть із подвір’я, Шарлотта, як находило на неї добросердя, деколи давала їм четвертаки й пригощала лимонадом. Проте коли ті повиростали — до тринадцяти-чотирнадцяти років — вона охоче відступала в будинок, полишаючи Іді можливість розійтися на повну й попроганяти їх. Ті діти стріляли по собаках із пневматичної зброї, крали всіляке добро в людей із ґанків, лихословили й до пізньої ночі гасали вулицями.

Іда сказала: «Пара тих малих паршивців щойно літали там по вулиці».

Говорячи «паршивці», Іда мала на увазі білих. Вона терпіти не могла бідних білих дітей і з однобоким шалом звинувачувала їх у всіх бідах, що траплялися на подвір’ї, навіть тих, де Шарлотта була певна, що ніяких дітей вони стосуватися не можуть.

«Робін з ними був?» — спитала Шарлота.

«Нєа».

«А де вони зараз?»

«Я їх нагнала»

«Куди?»

«Туди-во в бік вокзалу»

До себе на подвір’я подивитися, що відбувається, вийшла стара місіс Фонтейн, сусідка, вбрана в білий кардиган і арлекінові окуляри. Біля неї, ззаду, стояв ветхий пудель, Мікі, з яким вони були комічно подібні: гострий ніс, шкарубкі сірі кучері, підозріливий випин підборіддя.

«А що ж, — звеселіло озвалася вона. — Велику вечоринку собі там затіяли?»

«Лише родина», — відгукнулася Шарлотта, розглядаючи дедалі темніший горизонт позаду Натчез-стріт, де на віддалі простягалися залізничні рейки. Варто було запросити місіс Фонтейн на вечерю. Місіс Фонтейн — вдова, а єдина її дитина загинула в Корейській війні, проте вона вічно на все нарікала й мерзенно всюди пхалася. Містер Фонтейн, власник хімчистки, помер відносно молодим, і люди між собою сміялися, що то вона його пересудами в могилу звела.

«Що таке?» — запитала місіс Фонтейн.

«Ви раптом Робіна не бачили, ні?»

«Ні. Я весь день нагорі була, порядкувала на горищі. Маю, певно, жахливий вигляд. Бачите, скільки сміття позносила? Знаю, що сміттяра до вівторка не буде, і страшно не хочеться лишати все отак на вулиці, але що вдієш. То де Робін завіявся? Не можете знайти?»

«Далеко зайти точно не міг, — відповіла Шарлотта, ступаючи на тротуар, щоб роздивитися вулицю. — Але вже вечеряти час».

«Виглядає гейби на грім», — відзначила Іда Ру, позираючи на небо.

«Не думаєте, що в став упав? — тривожно припустила місіс Фонтейн. — Я все боялася, що хтось із тих малих туди звалиться».

«Та в ставі навіть пів метра глибини нема», — відказала Шарлотта, але все одно обернулася й подалася на заднє подвір’я.

На задню веранду вже вийшла Еді. «Скоїлося щось?» — запи­тала вона.

«Нема його там ззаду, — окрикнула Іда Ру. — Я вже дивилася».

Проходячи повз відчинене кухонне вікно збоку будинку, Шарлотта ще почула Ідину євангельську програму:

Ніжно та лагідно кличе Ісусик,

Кличе тебе і мене,

Біля воріт Він чекає й пильнує…

На задньому подвір’ї не було ні душі. Двері сараю з інструментами стояли прочинені навстіж: порожньо. На поверхні ставу для золотих рибок плавала засняділа пелена зеленої погані. Шарлотта підняла голову, і в чорних хмарах спалахнув сплутаний провід блискавки.

Першою його побачила саме місіс Фонтейн. Від її крику Шарлотта скаменіла на місці. Вона обернулася й кинулася бігти назад, швидко, швидко, недостатньо швидко — на віддалі вигуркував глухий грім, під грозовим небом усе заливало химерне світло, підбори взуття вгрузали в багнистому ґрунті, збираючи з собою землю, а хор усе співав десь серед раптового шквального вітру, схолодженого наближенням дощу, що проносився вгорі поміж дубів лопотінням гігантських крил, і газон спинався весь зелений, жовчний і перепадистий, наче море, поки Шарлотта, нажахана й сліпа, спотикалася на шляху до того, що знала, — бо вже все, усе до останнього, було в ньому, у крику місіс Фонтейн — виявиться найгіршим.

Де була Іда, коли вона туди дісталася? Де була Еді? Пам’ятала вона лише місіс Фонтейн, долоню із зіжмаканим «клінексом», притиснутим до рота, і шалені й зворохоблені очі за перловими окулярами; місіс Фонтейн, гавкіт пуделя і — передзвоном нізвідки й звідкілясь, звідусіль водночас — щедре немислиме вібрато лементів Еді.

Він висів з мотузкою навколо шиї на невисокій гілці чорного тупело, що стояло біля зарослого живоплоту бирючини між будинками Шарлотти й місіс Фонтейн; і він був мертвий. Носки м’яких кедів трималися в повітрі за п’ятнадцять сантиметрів від трави. Кіт, Нюня, розпластався пузом зверху на гілці й проворною фінтовою лапкою побивав Робіна по мідно-рудому волоссі, яке, скуйовдившись, блищало на вітрі та яке єдине в ньому ще було правильного кольору.

Додому, мелодійно співав хор по радіо:

Додому…

Всі втомлені, додому ходім.

З вікна кухні валував чорний дим. На плиті зайнялися курячі крокети. То була улюблена родинна страва, але після того дня вже ніхто не міг до них навіть доторкнутися.

3 Тут назви пташок, в оригіналі (robin redbreast, red robin) збігаються з іменем персонажа — «червоногрудий Робін» та «рудий (червоний) Робін», хоча йдеться про вільшанку й мандрівного дрозда.

4 Arcturus — найяскравіша зоря в сузір’ї Волопаса та в північній півкулі неба. Четверта найясніша зірка в нічному небі. Відігравала важливу роль у мітологіях багатьох народів.

  Розділ 1. Мертвий кіт

Минуло дванадцять років після смерті Робіна, а про те, як він опинився повішеним на дереві на власному подвір’ї, усі знали не більше, ніж у день, коли це сталося.

Мешканці містечка досі обговорювали ту смерть. Зазвичай вони називали її «нещасним випадком», хоча факти (які стали темою обговорень на ланчах за грою в бридж, у перукарнях, риболовецьких крамницях, лікарняних почекальнях та головній їдальні заміського клубу) здебільшого натякали на протилежне. Безперечно, ніхто не міг собі й уявити, щоб дев’ятирічна дитина повісилася випадково або з невезіння. Усі знали деталі, що породили купу домислів та дебатів. Робіна повісили на певному типі волоконного кабелю — непоширеному, — яким іноді користувалися електрики, і ніхто поняття зеленого не мав, звідки той кабель з’явився чи де Робін його взяв. Кабель був грубий, непіддатливий, і слідчий із Мемфісу тоді сказав міському шерифові (який уже пішов на пенсію), що, на його думку, такий малий хлопчик, як Робін, не зміг би сплести вузли самотужки. До дерева його прив’язали недбало, по-аматорськи, але ніхто не знав, чи це свідчить про недосвідченість, чи про поспіх убивці. А сліди на тілі (як сказав Робінів педіатр після розмови із судмедекспертом зі штату, котрий своєю чергою вивчив звіт окружного коронера) натякали, що Робін помер не від перелому шиї, а від удушення. Дехто вважав, що задушило його саме повішення; інші стверджували, що задушили його на землі, а тоді вбивці прийшла запізніла думка повісити дитину.

У місті й родині Робіна подумки мало хто сумнівався в тому, що Робін став жертвою якогось злодіяння. Якого саме й від чиїх рук — тут уже ніхто на слова не здобувався. Починаючи з 1920-х років двічі у славних родинах ревниві чоловіки вбивали своїх жінок, але це все були старі скандали, сторони яких давно спочили в бозі. І подеколи в Александрії й вигулькували трупи темношкірих, але (як спритно зазначали більшість білих) ті вбивства переважно вчиняли інші негри через здебільшого негрівські причини. Мертва дитина — питання інше. Вона вселяла жах у всіх: що багатих, що бідних, що чорних, що білих, і нікому на думку не спадало, хто й чому міг таке скоїти.

Місцеві подейкували про Загадкового наскочника, і ще багато років по смерті Робіна люди заявляли, наче бачили його. Він, судячи з чуток, був просто громилом, але далі описи різнилися. Іноді він бував чорний, іноді білий; іноді мав якісь яскраві відмінні прикмети, хай то відсутність пальця, клишоногість, синюшний шрам на щоці. Оповідали, що то мерзотний найманець, котрий задушив дитину сенатора Техасу й згодував її свиням; колишній клоун з родео, що всілякими фокусами з арканом заманював малих дітей і вмертвляв їх; пришелепкуватий психопат, який утік із Вітфілдської психлікарні й перебуває в розшуку в одинадцяти штатах. Та хоч батьки в Александрії й застерігали своїх дітей, і хоч його кульгаве одоробло періодично кожного Гелловіну помічали поблизу Джордж-стріт, Наскочник усе одно завжди вислизав. Після смерті малого Кліва у радіусі ста п’ят­десяти кілометрів затримали й допитали кожного волоцюгу, обходисвіта й підглядача по вікнах, але те слідство ні до чого не привело. І хоч нікому не хотілося думати, що вбивця гуляє собі на свободі, страх не затихав. Особливо боялися, що він знову може наскочити когось на районі, а поки з припаркованого віддалік седана позирає, як бавляться діти.

Про те все балакали люди в містечку. У родині Робіна це не обговорювали, ніколи.

У Робіновій родині розмовляли про Робіна. Переповідали бувальщини з його немовлячого віку, дитсадка й Малої ліги5, згадували всі можливі милі, смішні й беззмістовні речі, що він говорив чи робив. Старі тітки пригадували цілу гору всілякої всячини: які він мав іграшки, який одяг носив, які вчительки йому подобались, а які ні, у які ігри він бавився, які сновидіння пригадував, що йому не подобалося, чого він бажав, а що любив понад усе. Були там правдиві речі; були й не дуже; багато чого взагалі ніхто не міг знати, проте коли Кліви вирішували зійтися в якомусь суб’єктивному питанні, та згода — автоматично й доконечно — ставала істиною, хоч ніхто з них і не усвідомлював колективної алхімії, яка до цього спонукала.

Таємничі й плутані обставини Робінової смерті цій алхімії не підлягали. Хай які сильні були в Клівів ревізіоністські інстинкти, на ті фрагменти неможливо було натягнути бодай якусь фабулу, виснувати з них якусь логіку, отримати заднім умом якусь науку, вивести з цієї історії якусь мораль. У них був лише сам Робін, чи те, яким вони його пам’ятали; те витончене зображення його особистості — вичепурене роками кропіткої праці — стало їхнім найбільшим шедевром. Оскільки він був таким славним малим бурлакою, оскільки саме за його примхи й дивакуватості всі Робіна так любили, у їхніх переповідках імпульсивна моторність живого Робіна місцями проступала мало не до болю чітко, і от він уже практично мчав повз вас вулицею на велосипеді, нахилившись уперед, з такою силою натискаючи педалі, що його ровером аж носило, а волосся від швидкості розкуйовджував вітер, — скваплива, норовлива, жива дитина. Проте ця чіткість обманювала, наділяла головно казкову оповідь віроломною правдоподібностю, бо в інших місцях історія була затерта мало не до прозорості, промениста, але химерно невиразна, якими деколи бувають житія святих.

— Ото б Робінові сподобалося! — з любов’ю примовляли тітки. — Ото б Робін реготався! — По суті ж, Робін був дитиною-жевжиком із непостійною натурою, — часом безрадісним, а часом майже істериком — і в житті ця непередбачуваність становила значну частину його чарівності. Але його молодші сестри, які як слід його й не пам᾿ятали, усе одно виросли знаючи, які в їхнього брата улюб­лений колір (червоний); улюблена книжка («Вітер у верболозі»6) і улюблений персонаж у ній (Жаба); улюблений смак морозива (шоколадне) й улюблена бейсбольна команда («Кардинали»), а також іще тисячі інших речей, у яких навіть не були певні щодо себе — бо ж вони були живими дітьми й одного тижня любили шоколадне морозиво, а іншого персикове. Як наслідок, стосунки з мертвим братом були в них максимально близькі, бо його потужна, яскрава й незмінна вдача постійно сяяла на тлі невиразності й хисткості, якими вирізнялися вони самі та люди, яких вони знали; і дівчата росли з вірою, що вся причина в якомусь рідкісному янгольському полумінні Робінової природи, а зовсім не в тому, що він мертвий.

Робінові молодші сестри виросли зовсім не схожими на Робіна й одна на одну.

Еллісон зараз було шістнадцять. Дівчинка-мишка, яка легко набивала синці, згорала на сонці й плакала мало не з будь-якої причини, тепер виросла й несподівано стала гарнішою з двох сестер: довгі ноги, буро-руде волосся, прозорі палево-карі очі. Уся її грація крилася в невиразності. Голос її був м’який, поведінка млява, риси розмиті й мрійливі; а свою бабусю Еді — яка високо цінувала іскорку в очах і здоровий рум’янець — вона трохи розчаровувала. Еллісон весніла тендітно й простодушно, ніби розквітла лука в червні, і вона могла похвалитися суто дівочою свіжістю, яка (краще за Еді цього не знав ніхто) відквітає першою. Вона мріяла; багато зітхала, неоковирно ходила — човгаючи ступнями й скрутивши пальці ніг — і так само розмовляла. Та все ж вона була гарненька, по-своєму, скромно й молочно-біло, тож їй почали телефонувати однокласники. Еді спостерігала, як Еллісон (з опущеними очима й паленіючим лицем) тримає слухавку між плечем і вухом, штовхає туди-сюди носком «оксфорда» й затинається від приниження.

Як же шкода, уголос побивалася Еді, що така гарна дівчинка (слово «гарна», коли його вимовляла Еді, чітко тягнуло за собою значення «слабка» й «квола») так погано тримається. Еллісон варто стягнути волосся, щоб не падало на очі. Еллісон варто розправити плечі, стати рівно й упевнено, а не горбитися. Еллісон варто посміхатися, говорити гучніше, знайти собі якісь інтереси, розпитувати людей про їхні справи, якщо самій сказати нічого. Такі поради, хоч і з добрим наміром, часто звучали на людях, та так нетерпляче, що Еллісон у сльозах вибігала з кімнати.

— Ну, мені байдуже, — гучно промовляла Еді в тиші після цього спектаклю. — Хтось же має її навчити, як поводитися. Якби я не стояла так над нею, як гріх над душею, та дитина би в десятий клас точно не пішла.

Тут вона мала рацію. Хоч Еллісон ніколи не залишали на другий рік, кілька разів вона була фатально близька до такої ситуації, особливо в початковій школі. «На уроках мріє, — було зазначено в табелі успішності Еллісон у розділі “Поведінка”. — Неохайна. Повільна. Не старається».

— Ну, доведеться нам, певно, ще трохи попрацювати, — невиразно промовляла Шарлотта, коли Еллісон придибувала додому з новими оцінками C та D.

Та хоч ні Еллісон, ні її мати наче й не особливо переймалися поганими оцінками, ними переймалася Еді, та так, що це по-справжньому тривожило. Вона маршувала до школи й вимагала зустрічей з учительками; мордувала Еллісон списками читання, сигнальними картками й задачами на ділення в стовпчик; червоним олівцем коментувала звіти про прочитані книжки й наукові проєкти Еллісон, хоч та була вже в середній школі.

Ніхто не нагадував Еді, що Робін і сам не завжди був дуже старанним учнем.

— То все піднесений настрій, — єхидно відповідала вона. — Він би скоро взявся за розум. — Це максимум, на який вона спромоглася в наближенні до справжньої проблеми, — як розуміли всі Кліви: мовляв, якби Еллісон була такою жвавою, як її брат, Еді пробачила б їй усі на світі C й D.

Якщо Еді зі смертю Робіна й плином років якось озлобилася, Шарлотту понесло в байдужість, яка знечулила й знебарвила кожну сферу її життя; і якщо вона й пробувала підставити Еллісон плече, то робила це невдатно й без ентузіазму. У цьому вона стала подібна на свого чоловіка, Діксона, який, хоч і належно підтримував сім’ю фінансами, ніколи не бавив своїх доньок особ­ливим заохоченням чи турботою. У його недбалості не було нічого особистого; він був чоловіком із багатьма принципами, і свою невисоку думку про дітей жіночого роду висловлював без сорому та з легковажною розмовною добросердістю. (З його доньок жодна, любив він повторювати, не вспадкує ані цента.)

Дікс ніколи особливо багато часу вдома не проводив, а тепер і взагалі майже не бував там. Він був із родини, яку Еді вважала соціальними випанками (його батько тримав склад слюсарно-водопровідних товарів), і коли одружився з Шарлоттою, — спокусившись на її родину, її прізвище — то думав, що гроші в неї є. Їхній шлюб ніколи надто щасливим і не був (пізні повернення з банку, пізні посиденьки за покером, полювання, риболовля, футбол і гольф, хай яке виправдання, щоб на вихідних не бути вдома), але після Робінової смерті його весела вдача зблякла особ­ливо помітно. Він хотів уже покінчити з жалобою; терпіти не міг мовчазних кімнат, атмосфери занехаяності, млості, журби, тож підкручував звук на телевізорі на максимальну гучність і тинявся по будинку в постійній злобі, ляскаючи в долоні, підіймаючи жалюзі на вікнах і повторюючи фрази на кшталт «Лишіться вже того!», і «Нумо станьмо всі на ноги!», і «Ми — одна команда!». Його приголомшувало, що ці намагання ніхто не цінує. Зрештою, коли цими репліками вигнати горе з дому не вдалося, він утратив інтерес і — після неспокійних та дедалі довших тижнів не вдома, а у себе в мисливському таборі — імпульсивно погодився на високооплачувану посаду в банку в іншому місті. Він вбачав у цьому жест неабиякої самовідданої жертви. Та всі, хто знав Дікса, також розуміли, що в Теннессі він переїхав не заради блага своєї родини. Діксові хотілося показного життя, де будуть «кадилаки», картярські вечірки, футбольні ігри, нічні клуби Нового Орлеану й відпочинок у Флориді; йому хотілося коктейлів і сміху, а ще дружину із завжди укладеним волоссям, будинком без жодної плямки й тарелем закусок напоготові.

Але Діксова родина не була ані життєрадісною, ані показною. Його дружина й доньки були відлюдькуватими, чудними, меланхолійними. Ба більше: через те, що сталося, люди почали їх усіх, включно з самим Діксом, вважати якимись заплямованими. Друзі їх уникали. Інші пари не запрошували їх до себе в гості; припинили телефонувати знайомі. Удіяти тут було нічого. Люди не люблять нагадування про смерть та інші зажури. Тож на підставі всього цього Дікс без анінайменшого почуття провини був вимушений обміняти сім’ю на обшитий деревом офіс і ефект­не соціальне життя в Нешвіллі.

Хоч Еллісон і дратувала Еді, тітки її обожнювали, розцінюючи багато її якостей, що так нервували Еді, погідливими й навіть поетичними. На їхню думку, Еллісон була не лише Гарнішою з двох, а й Милішою — терплячою, смирною, ласкавою до тварин, літніх людей та дітей. Усі ці чесноти, як сказали б тітки, далеко перевершують усі можливі гарні оцінки й уміння вести бесіди.

Тітки віддано її захищали.

— Після всього, що дитина пережила, — відрубала якось Тет до Еді. Цього вистачило, щоб та замовкла, принаймні тимчасово. Бо ж усі пам’ятали, що Еллісон і немовля єдині в той день перебували на подвір’ї; і хоч Еллісон було лише чотири, мало хто сумнівався, що вона щось-таки побачила, найпевніше, щось настільки жаске, що воно її злегка вибило з трибу.

Одразу по тому її скрупульозно допитали що сім’я, що поліція. Чи був хтось на подвір’ї, якийсь дорослий, може, чоловік? Проте Еллісон — хоч і почала невідь-чому пудити в ліжечко й пробуджуватися вночі з криками від нелюдських жахів — відмовлялася щось підтверджувати чи заперечувати. Вона посмоктувала великий палець, міцно пригортала м’якого іграшкового песика й не була здатна навіть вимовити власне ім’я чи назвати вік. Ніхто, навіть Ліббі, найлагідніша й найтерплячіша з її старих тіток, — не міг виманити з неї бодай слово.

Еллісон не пам’ятала свого брата і так і не згадала нічого про його смерть. Іноді маленькою, коли в будинку всі вже засинали, вона лежала, роздивлялася плетиво тіней на стелі спальні й переносилася розумом якомога далі в минуле, але все намарно, шукати там було нічого. Приємне щодення її раннього віку завжди було на місці — передня веранда, рибний став, кошеня, клумби, усе бездоганне, жаристе, константне, — та доходячи подумки достатньо далеко, вона незмінно досягала химерної точки, де подвір’я було порожнє, будинок лункий і покинутий, і хоч ознаки нещодавньої присутності лишалися на видноті (на шворці висів одяг, посуд після ланчу не прибрали), родини всередині не було, вона щезла, і Еллісон не знала, де вони, а Робінів рудий кіт — який тоді був лише кошеням, а не млявим мордатим котярою, яким виріс, — зчужішав і з порожніми очима здичавіло шугався по газону на дерево, лякаючись її не менше, ніж якогось незнайомця. У тих спогадах вона не була до кінця собою, задалеко вони сягали. Хоч Еллісон і дуже добре пригадувала фізичне оточення, де вони відбу­валися, — Джордж-стріт, будинок номер 363, де вона прожила все життя — вона, Еллісон, була невпізнаваною навіть для самої себе: там вона не була ані малою дитиною, ані немовлям, а суто поглядом, парою очей, що затримувалися на знайомому довкіллі й роздумували про нього без особистості, без тіла, без віку й без минулого, так, наче вона пригадувала події до власного народження.

Нічого з цього Еллісон не обмислювала свідомо, хіба максимально невиразно й недосформовано. Маленькою їй не спадало на думку загадуватися, що означають ці безтілесні враження, і тепер, з віком, вона розмірковувала про це ще менше. Еллісон майже й не думала про минуле і в цьому суттєво відрізнялася від решти родини, яка майже ні про що інше й не розмислювала.

Родичі цього не розуміли. Вони б не зрозуміли, навіть якби вона спробувала їм розповісти. Для їхнього штибу умів, обсілих постійними спогадами, для яких теперішнє й майбутнє існують суто як повторювані схеми, такий погляд на життя уявити собі було неможливо. Пам’ять — крихка, серпанково-ясна, дивовижна — правила їм за іскру самого життя, і чи не кожне своє речення вони починали з якогось звернення до неї:

— Пам’ятаєш той батист у зелені галузки, ні? — наполягали її мати й тітки. — А ту рожеву флорибунду? А ті лимонні коржики? Пам’ятаєш, якось на Великдень такий гарний морозець ударив, Гаррієт була ще зовсім мала, і ви в Аделаїди на подвір’ї шукали яйця в снігу та будували з нього великого великоднього зайця?

— Так, так, — брехала Еллісон. — Пам’ятаю.

Можна сказати, так і було. Вона стільки разів чула ці історії, що знала їх напам’ять, могла, якби захотіла, повторити їх, іноді навіть накинути парочку деталей, якими під час переказу знехтували: як, наприклад, вони з Гаррієт з рожевого цвіту, що осипався з обмерзлих яблук-дичок, зробили зайцеві ніс і вушка. Ці історії були знайомі, як і оповіді про материне дівоцтво чи розповіді з книжок. Але все це наче ніяк ґрунтовно її не стосувалося.

Насправді ж — і в цьому вона ніколи нікому не признавалася — була тьма-тьмуща речей, яких Еллісон не пригадувала. У неї не було чітких спогадів про час, проведений у дитсадку, про перший клас та про будь-які інші періоди аж до її восьмиріччя. Цього вона страшенно соромилася і старалася (здебільшого успішно) приховувати таку особливість. Її сестра Гаррієт натомість заявляла, що пам’ятає речі, які відбувалися ще до того, як їй виповнився рік.

Хоч коли помер Робін, їй було менше пів року, Гаррієт стверджувала, що пам’ятає його; а Еллісон і решта Клівів вважали, що це, найпевніше, правда. Час від часу Гаррієт озвучувала якусь незнану, але приголомшливо точну інформацію, — про погоду й одяг, меню на днях народження, які вона відвідувала, коли їй ще двох років не було — і в усіх відвисала щелепа.

Проте Еллісон абсолютно не пам’ятала Робіна. Виправдати таке було неможливо. Коли він помер, їй було майже п’ять. Так само вона не пам’ятала періоду після його смерті. Вона знала про весь той відтинок, усі деталі — про сльози, м’якого іграшкового песика, її мовчанку; про те, як мемфіський детектив, кремезний чоловік на ім’я Снові Олівет, з верблюжим обличчям і передчасною сивиною, показував їй фотографії власної доньки, яку звали Селія, і пригощав цукерками «Олмонд Джой» з великої коробки, яку тримав у себе в машині; як показував їй і інші фотографії: чорних чоловіків, білих чоловіків, підстрижених «бобриком» і з важкими повіками; і як Еллісон сиділа на блакитному напівоксамитовому диванчику Теттікорум (тоді вона тимчасово жила в тітки Тет, разом із немовлям, поки мама ще лежала в ліжку), заливаючись сльозами, відламувала шматочки від шоколадок «Олмонд Джой» і відмовлялася зронити бодай слово. Про все це вона знала не тому, що пам’ятала, а тому, що купу разів бувала зимовими днями після школи в тітки Тет, і та їй усе оповідала з крісла біля газового обігрівача, втупившись слабкими старими очима бурштиново-­хересового кольору в якусь точку з іншого боку кімнати, голосом люблячим, гомінким та зануреним у спомини, наче пов’язувала цю історію з якоюсь третьою стороною, котрої поруч нема.

Гостроока Еді не була ані такою люблячою, як Тет, ані такою терпимою. Історії, які вона бралась розповідати Еллісон, часто мали специфічні алегоричні тони.

— Сестра моєї матері, — починала Еді (вона везла Еллісон додому з уроку гри на піаніно), зовсім не відриваючи погляду від дороги й високо задерши міцний і витончений ніс у формі соколиного дзьоба, — материна сестра знала одного хлопчика, Рендала Скофілда, у якого вся сім’я загинула в торнадо. Він прийшов зі школи додому і побачив що? Що його дім рознесло на друзки, а негри, які в них працювали, повитягували з руйновища тіла його батька, матері й трьох молодших братиків і розклали на землі, залитих кров᾿ю, плечем до плеча одне коло одного, як якийсь ксилофон, і навіть не накрили. Одному з братиків відірвало руку, а мамі в скроню забило залізний стопор від дверей. І знаєш, що з тим хлопчиком сталося? Він онімів. І далі за сім років жодного слова не промовив. Мені тато казав, що він усюди носив з собою пачку картонок від сорочок і восковий олівець, щоб писати людям слова. Чоловік, що тримав у місті хімчистку, видавав йому ті картонки безкоштовно.

Еді любила оповідати ту історію. Бували й інші варіанти: про дітей, які від зіткнення з усілякими жаскими видовиськами тимчасово сліпли, відкушували собі язики або втрачали розум. У тих історіях лунали злегка обвинувачувальні нотки, які Еллісон ніяк не могла до кінця вловити.

Більшу частину часу Еллісон проводила на самоті. Вона слухала записи. Робила колажі з вирізаних із журналів фотографій та неохайні свічки з плавлених крейдяних олівців. На берегах підручника з геометрії малювала балерин, коней і мишенят. Під час ланчу вона сиділа за столом у компанії досить популярних дівчат, хоч і рідко бачилася з ними поза школою. Зовні вона була однією з них: мала гарний одяг, чисту шкіру, жила у великому будинку на пристойній вулиці; і навіть якщо й не була тямущою чи життєрадісною, то й незлюбити в ній не було чого.

— Якби захотіла, ти б могла бути дуже популярною, — казала Еді, яка не пропускала жодної нагоди в питанні соціальної динаміки, навіть у масштабі десятого класу. — Якби доклала трішки зусиль, стала б найпопулярнішою дівчиною в класі.

Еллісон докладати зусиль не хотілося. Вона не хотіла, щоб діти її ображали чи сміялися з неї, але поки її ніхто не чіпав, вона була цілком щаслива. І, окрім Еді, ніхто до неї особливо й не чіплявся. Вона багато спала. Ходила в школу сама. Спинялася, щоб побавитися з псами, яких стрічала дорогою. Уночі їй снилося жовте небо й щось біле, що, наче простирадло, ряботіло на його тлі, і ці сни страшенно мучили її, проте, щойно прокинувшись, Еллісон миттєво їх забувала.

Багато часу, на вихідних і після школи, Еллісон проводила зі своїми двоюрідними тітками. Вона їм засиляла нитки в голки, читала вголос, коли в них утомлювались очі, лізла по драбинах, щоб узяти щось із високих запилюжених полиць, слухала їхні балачки про однокласників-небіжчиків і фортепіанні академконцерти шістдесятирічної давності. Іноді після школи вона готувала цукерки — з фаджу, медового ірису або божественної нуги7 — щоб старенькі несли їх на свої церковні ярмарки. Педантична, наче хімікиня, вона орудувала охолодженою мармуровою дощечкою й термометром, крок за кроком дотримуючись рецепта, ножем для масла збиваючи рівень інгредієнтів у вимірювальному стаканчику. Тітки — які й самі молодшали, рожевощокі, з кучерявим волоссям, сповнені радості — базікали щось між собою, одна до одної та в нікуди, тішачись дійством на кухні, перекидаючись дитячими прізвиськами.

Яка гарна куховарочка, виспівували хором тітки. Яка ти гарненька. Який янгол до нас зійшов із небес. Така гарна дівчинка. Така красива. Така мила.

Гаррієт, немовля, не була ані красивою, ані милою. Гаррієт була розумною.8

Відколи вона навчилася говорити, то спричиняла в родині Клівів легку тривогу. Жорстока на дитмайданчику та груба в товаристві, дівчинка сварилася з Еді, читала бібліотечні книжки про Чингісхана й дарувала матері головні болі. Їй було дванадцять, вона ходила в сьомий клас. Хоч і вчилася на відмінно, учителі так до кінця й не розуміли, як із нею обходитися. Іноді вони телефонували її матері або Еді — з якою, як було відомо кожній людині, що бодай щось знає про Клівів, і треба розмовляти: вона була одночасно фельдмаршалом і автократом, людиною з найбільшою в родині владою й людиною, яка точно діятиме там, де інші вагатимуться. Але й сама Еді не була певна, як давати раду з Гаррієт. Дівчина не була неслухняною, не зовсім, і некерованою не була, проте вона поводилася чванливо та якось спроворювалася грати на нервах чи не в кожного дорослого, з яким контактувала.

У Гаррієт і близько не було тієї мрійливої тендітності її сестри. Вона була міцно збита, наче маленький борсук, з круглими щоками, гострим носом, коротко підстриженим чорним волоссям, тонким рішучим ротиком. Розмовляла бадьоро, пронизливим писклявим голосом, який, як для дитини з Міссісіпі, звучав на диво виразно, що аж незнайомці часто запитували, звідки, на бога, вона набралася того янківського акценту. Погляд у неї був пильний, проникливий і дещо схожий на погляд Еді. Люди вказували на подібність між нею й бабусею і не пропускали нагоди на цьому наголосити; але краса швидких і гострих бабусиних очей в онуці проявлялася лише як гостра й краплю бентежна. Честер, їхній робітник, в особистих розмовах порівнював їх із яструбом і малим яструбеням.

Для Честера й Іди Ру Гаррієт була джерелом злості й приємного чудування. Відколи вона навчилася говорити, то тягалася за ними, поки ті робили свою роботу, на кожному кроці засипаючи запитаннями. Скільки Іда заробляє? Чи знає Честер «Отче наш»? Чи може їй переказати? Крім того, вона тішила їх тим, що коїла лихо поміж загалом тихомирних Клівів. Не раз і не два вона спричиняла розколи, що призводили заледве не до трагічних наслідків: розповіла Аделаїді, що ні Еді, ні Тет не зберігають напірники, які вона їм вишила, а загортають і віддають їх іншим людям; повідомила Ліббі, що її мариновані огірки — які були далеко не таким кулінарним здобутком, як вона вважала, — їсти неможливо й що попит на них від сусідів і родичів спричинений їхньою химерною дієвістю в ролі гербіциду.

— Знаєш оте голе місце на подвір’ї? — питала Гаррієт. — Коло задньої веранди, знаєш? Ще шість років тому Тетті там викинула твої огірки, і відтоді там уже нічого не росте. — Гаррієт обома руками підтримувала ідею консервувати ті огірки й продавати як засіб проти бур’янів. Ліббі на цьому б заробила мільйони.

Після такого тітка Ліббі проплакала три чи й чотири дні. З Аделаїдою та її напірниками вийшло ще гірше. Та, на відміну від Ліббі, полюбляла впиватися злопомністю; два тижні вона з Еді й Тет навіть не балакала, холодно ігнорувала примирливі торти й пироги, які вони приносили їй на веранду, і залишала їх на поталу сусідським псам. Ліббі, прибита цим розколом (де її вини зовсім не було; вона ж була єдиною сестрою, якій вистачало відданості зберігати Аделаїдині напірники й користуватися ними, хай якими й незугарними вони в тієї виходили), кидалася то туди, то сюди, щоб замирити обидві сторони. Їй це майже вдалося, коли Гаррієт знову розбурхала Аделаїду, уточнивши, що Еді навіть не розгортає подарунки від тієї, а лише знімає стару листівку й прикріплює нову, а тоді надсилає пакунок далі: переважно благодійним організаціям, з яких декотрі для негрів. Цей випадок виявився таким руйнівним, що навіть тепер, коли минуло вже стільки років, кожна згадка про нього досі викликає єхидність і м’які звинувачення, а Аделаїда на дні народження й Різдво пнеться зі шкіри, щоб купувати своїм сестрам демонстративно надмірні подарунки, — скажімо, флакончик «Шалімару»9 чи нічну сорочку з «Ґолдсмітз»10 у Мемфісі — з яких вона зазвичай забуває зрізати цінники.

— Сама я люблю подарунки, зроблені вручну, — долинали її гучні пояснення — для панянок у її бридж-клубі, для Честера на подвір’ї, понад головами присоромлених сестер, які саме розгортали небажані витребеньки. — Вони більше значать. У них є якась суть. Але деяким людям важливо тільки, скільки витрачено грошей. Їм головне, щоб подарунок десь у магазині купили, лише тоді він чогось вартий.

— Мені подобаються твої вироби, Аделаїдо, — завжди казала Гаррієт. І їй справді подобалися. Хоч вона й ніяк не використовувала фартухи, напірники, чайні рушнички, але назбирувала собі Аделаїдину недоладну білизну й понабивала нею в себе в кімнаті цілі шухляди. Їй подобалася не сама білизна, а візерунки на ній: нідерландські дівчатка, кавники-танцюристи, дрімотні мексиканці в сомбреро. Вона їх навіть крала в інших людей із буфетів, так жадала їх, а ще тяжко злилася, що Еді відсилає напірники на благодійність («Гаррієт, ну що за дурниці. Навіщо тобі взагалі ті речі?»), а їй же хотілося їх собі.

— Я знаю, що хоч тобі подобається, сонечку, — шепотіла Аделаїда трепетним від жалю до себе голосом, поникаючи, щоб вліпити Гаррієт театральний поцілунок, поки Тет з Еді обмінювалися поглядами в неї за спиною. — Колись мене не стане, і ти зможеш з радістю собі все забрати.

— Любить же та дитина, — казав Честер Іді, — пересвари зачинати.

Еді, яка й сама деколи любила влізати в пересвари, вважала свою наймолодшу онуку гідною суперницею. Попри це, чи, мабуть, як наслідок, вони насолоджувалися товариством одна одної, і Гаррієт досить багато часу проводила в бабусиному домі. Еді часто нарікала на впертість і брак виховання онуки, а також бурчала, мовляв, та постійно плутається під ногами, проте, хоч Гаррієт і діяла на нерви, проводити з нею час Еді було приємніше, ніж з Еллісон, яка до ладу й не розмовляла. Їй подобалося, коли Гаррієт поруч, хоч вона цього й не визнавала, а коли дівчинка не приходила — сумувала за нею.

Хоч тітки й любили Гаррієт, дитиною вона була не такою ласкавою, як сестра, і її гордовитість їх турбувала. Надто дівчинка була відвертою. Зовсім не розуміла стриманості чи дипломатії і в цьому нагадувала Еді більше, ніж та усвідомлювала.

Тітки намагалися вчити її ввічливості, та намарно.

— Сонечку, ну хіба ти не розумієш, — казала Тет, — якщо тобі не подобається фруктовий кекс, краще все одно його з’їсти, ніж ображати почуття господині?

— Але ж він мені не подобається.

— Я розумію, Гаррієт. Тому я й навела цей приклад.

— Але фруктові кекси — то жахіття. Їх ніхто не любить. А якщо я їй скажу, що мені смачно, вона й далі їх мені даватиме.

— Так, сонечку, але суть не в тому. Розумієш, якщо людина не полінувалася й приготувала щось для тебе, ввічливо з твого боку буде з’їсти, навіть якщо не хочеться.

— У Біблії написано, що брехати не можна.

— Це інше. Це невинна брехня. У Біблії сказано про інші ви­ди брехні.

— У Біблії нема про винну чи невинну брехню. Там просто про брехню.

— Повір мені, Гаррієт. Справді, Ісус каже нам не брехати, але це не означає, що треба говорити нашій господині негарні речі.

— Ісус про нашу господиню не каже нічого. Він просто каже, що брехати — гріх. Каже, що Диявол — це брехун і батько брехні.

— Але Ісус також каже любити ближнього, правда? — ска­зала Ліббі з наснагою, перехоплюючи ініціативу в уже безмовної Тет. — Хіба ж це не про господиню? Господиня — це також твоя ближня.

— Саме так, — радо погодилася Тет. — Не те щоб, — поквапилася додати вона, — хтось каже, ніби господиня обов’язково якось близька з тобою. Просто любити ближнього свого означає їсти, коли тобі пропонують, і гарно подякувати.

— Я не розумію, чому любити ближнього означає казати йому, що я люблю фруктовий кекс. Він же мені не подобається.

Ніхто, навіть сама Еді, поняття зеленого не мав, як реагувати на таку нещадну прискіпливість. Це могло тривати годинами. З нею можна було так аж до посиніння розмовляти — хоч би що. Найбільше розлючувало те, що аргументи Гаррієт, хай якими абсурдними вони здавалися, зазвичай ґрунтувалися на якійсь більш-менш розумній біблійній основі. Еді це не вражало. Хоч вона й займалася благодійною та місіонерською діяльністю, і в церкві співала, та насправді не вірила, що кожнісіньке слово в Біблії істинне, як і в душі не вважала правдивими деякі свої улюблені вислови, наприклад: усе, що робиться, те на краще, або: десь у глибині негри насправді точнісінько такі самі, як білі люди. Але тітки — особливо Ліббі — дуже тривожилися, коли занадто напружено замислювалися над словами Гаррієт. Її софістика незаперечно брала коріння з Біблії, проте сміливо відкидала здоровий глузд і всі відомі людям правильні речі.

— Можливо, — непевним голосом мовила Ліббі, після того як Гаррієт почалапала додому вечеряти, — можливо, Господь справді не бачить різниці між невинною й злою брехнею. Можливо, у Його очах це все гріх.

— Ліббі, та перестань.

— Може, саме мале дитя має нам про це нагадувати.

— Та я б краще в пекло пішла, — гаркнула Еді, відсутня під час попередньої розмови, — ніж мусила всім навколо розповідати, що саме я про них думаю.

— Едіт! — в унісон скрикнули всі її сестри.

— Едіт, ти ж несерйозно!

— Серйозно. І ще мені абсолютно однаково, що всі в місті думають про мене.

— Уявити собі не можу, Едіт, що б таке ти мала натворити, — мовила святенницька Аделаїда, — коли вважаєш, ніби всі про тебе погано думають.

Одін, служниця Ліббі, — яка прикидалася глухуватою, — безпристрасно слухала цю розмову, поки на кухні розігрівала для пані на вечерю тушковану у вершках курку з коржиками. У будинку Ліббі не відбувалося нічого особливо цікавого, але коли наві­дувалася Гаррієт, розмови зазвичай минали хоч трохи палкіше.

На відміну від Еллісон, — яку інші діти приймали з ваганням, не до кінця розуміючи, чому так, — Гаррієт була маленькою начальницею, яку не особливо й любили. Ті друзі, яких вона таки мала, не були стриманими чи несерйозними, як в Еллісон. Здебільшого вона дружила з хлопчаками, зазвичай молодшими за себе й фанатично їй відданими, настільки, що ті чи не з іншого кінця міста приїздили після школи на велосипедах, щоб із нею побачитися. Вона змушувала їх бавитися в Хрестові походи й Жанну д’Арк; одягати на себе простирадла й розігрувати врочисті церемонії з Нового Завіту, у яких Гаррієт брала на себе роль Ісуса. Улюбленою в неї була Тайна вечеря. Вони всі сиділи під обплетеною мускатним виноградом перголою в Гаррієт на задньому подвір’ї, по один бік столика для пікніків, наче в Леонардо, і не могли дочекатися миті, коли вона — роздавши Тайну вечерю, що складалася з крекерів «Рітц» і виноградної «Фанти» — роззирнеться на присутніх холодним поглядом, на кілька секунд пригвинчуючи кожного.

— Проте один із вас, — казала вона з незворушністю, від якої хлопцям відбирало мову, — один із вас мене сьогодні зрадить.

— Ні! Ні! — у захваті пищали вони — включно з Гелі, хлопчиком, який грав Юду, та все ж Гелі був улюбленцем Гаррієт, і йому випадало грати не лише Юду, а й усіх інших жаданих апостолів: святого Івана, святого Луку, святого Симона Петра. — Ні, Владико, нізащо!

Після цього відбувалася процесія до Гетсиманського саду, розташованого у глибокому затінку під чорним тупело в Гаррієт на подвір’ї. Тут Гаррієт у ролі Ісуса мали схопити римляни, — схопити жорстоко, бурхливіше, ніж описано в Євангеліях — і вже сама ця подія дуже всіх збуджувала; але найбільше сценку в Гетсиманському саду хлопці любили за те, що вона розгорталася під деревом, на якому вбили брата Гаррієт. Те вбивство відбулося ще до того, як більшість із них з’явилися на світі, але всі знали цю історію, зшили її докупи з фрагментів батьківських розмов чи гротескних напівправд, нашептаних старшими братами й сестрами в темних спальнях, і те дерево відкидало свою насичено забарвлену тінь на їхні уяви, відколи вони були ще зовсім малявками, і нянечки вперше нахилилися до них на розі Джордж-стріт, стиснули їм долоньки й, указуючи на нього, сичали застереженнями.

Люди загадувалися, чому те дерево досі там. Усі вважали, що його треба зрубати, — не лише через Робіна, а й тому, що воно почало відмирати вгорі, оголюючи меланхолійно-сірі кістки, що пообламувалися й стриміли над гидючим листям, наче дерево вразила блискавка. Восени воно набирало осяйної немилосердної червені, і день-два мало гарний вигляд, доки зненацька не скидало все листя й поставало наге. Коли листки поверталися, то були глянцеві, шкірясті й темні, аж чорні. Вони відкидали такі насичені тіні, що трава під деревом майже не росла; крім того, дерево було завелике й росло заблизько до будинку, тож арборист пояснив Шарлотті, що одного дня, якщо здійметься досить сильний вітер, вона може прокинутися від вибитого деревом вікна в спальні («не кажучи вже навіть про того хлопчика, — сказав він своєму партнерові, добувшись у вантажівку й грюкнувши дверцятами, — і як тій бідній жінці ото все життя щоранку вставати й дивитися на те одоробло в себе на по­двір’ї?»). Місіс Фонтейн навіть пропонувала заплатити лісорубам, щоб дерево зрізали, тактовно посилаючись на загрозу для власного будинку. Це дещо виходило за рамки буденності, бо місіс Фонтейн була такою скнарою, що мила фольгу, скручувала її в м’ячик і використовувала заново, але Шарлотта на це лише хитала головою.

— Ні, дякую, місіс Фонтейн, — відповідала вона таким невиразним голосом, аж місіс Фонтейн не була певна, чи правильно її зрозуміла.

— Я ж серйозно, — лементувала вона. — Я вам гроші дам! З радістю все оплачу! То небезпечно і для мого будинку, а якби надійшло торнадо, і…

— Ні, дякую.

Вона не дивилася на місіс Фонтейн — не дивилася навіть на дерево, де в прогнилій розвилці від недбалості зотлівала халабуда її померлого сина. Шарлотта втупилася кудись по той бік вулиці, повз порожню ділянку, зарослу високими ясновцем і просом, де за поіржавілими дахами Ніґертауна кудись удалечінь гнітюче тягнулася колія.

— Я вам кажу, — почала місіс Фонтейн, уже іншим голосом. — Кажу вам, Шарлотто. Думаєте, я не розумію, але я знаю, як це — втратити сина. Але то воля Божа, і треба її прийняти. — Підбадьорившись Шарлоттиним мовчанням, вона продовжила: — Та й до того ж то у вас не єдина дитина. У вас хоч інші є. А от бідний мій Лінсі — у мене він один був. Ні дня не минає, щоб я не згадувала той ранок, коли почула, що збили його літак. Ми саме до Різдва готувалися, я на драбинці стояла в нічній сорочці й капоті, хотіла причепити гілочку омели на канделябр, і тут постукали у двері. Портер, дай йому, боже, здоров’я, — то було після першого його інфаркту, але перед другим…

Голос у неї надломився, і вона перевела погляд на Шарлотту. Але її вже не було на місці. Вона обернулася до місіс Фонтейн спиною й пливла до будинку.

То було купу років тому, а дерево й досі стояло, і Робінова стара халабуда досі гнила зверху. Тепер місіс Фонтейн, як зустрічала Шарлотту, вже не була такою приязною.

— Вона за тими дівчатками анітрохи не пильнує, що за одною, що за другою, — ділилася вона з жінками в перукарні місіс Нілі, поки тим робили зачіски. — А в тому будинку сміття по коліна. Як заглянути у вікна, то там майже під саму стелю гори газет.

— Я от думаю, — сказала місіс Нілі з лисячим обличчям, перехоплюючи й утримуючи погляд місіс Фонтейн у дзеркалі, коли потягнулася по спрей для волосся, — чи не попиває вона собі раптом час від часу?

— А я б і не здивувалася зовсім, — відповіла місіс Фонтейн.

Через те, що місіс Фонтейн часто волала на дітей зі своєї веранди, ті втікали й вигадували про неї історії: як вона краде (і з’їдає) маленьких хлопчиків; як її призовý трояндову клумбу удобрено їхніми перемеленими кісточками. Через сусідство з будинком жахіть місіс Фонтейн відтворення арешту в Гетсиманському саду на подвір’ї Гаррієт здавалося значно захопливішим. Та хоч хлопцям іноді вдавалося лякати один одного оповідками про місіс Фонтейн, придумувати страшилки про те дерево потреби не виникало. Щось у його контурах викликало в них сум’яття; навіть якщо не знати історію того дерева, задушлива сірість його тіні, що наче й лежала від соковитого газону лише за кілька кроків, та водночас тягнулася незмірно далеко, відбирала весь спокій. Зайве їм було нагадувати собі про те, що тут колись сталося, бо саме дерево про це нагадувало. Воно мало окрему владу, окрему темряву.

Через Робінову смерть у початкових класах школи з Еллісон жорстоко кпили («Мамусю-мамусю, а можна мені надвір побавитися з братиком?» — «Звісно ж ні, ти його за цей тиждень уже тричі викопувала!»). Вона зносила той глум зі смиренним мовчанням, — наскільки та як довго, не знав ніхто, — доки одна добра вчителька нарешті про це не дізналася й поклала тим знущанням край.

Проте Гаррієт — можливо, через шаленішу натуру чи, може, лише тому, що її однокласники були замалі, щоб пам’ятати те вбивство, — уникла таких гонінь. Трагедія родини відбилася на ній певним маркітним гламуром, опиратися якому хлопці просто не могли. Вона часто розповідала про свого мертвого брата, ще й із таким дивним, упертим завзяттям, наче не просто пам’ятає Робіна, а він досі живий. Не раз і не двічі хлопці помічали, як ціпеніли, втуплюючись Гаррієт у потилицю чи профіль. Іноді їм здавалося, що вона і є Робіном: такою ж дитиною, яка встала з могили й знає те, чого не знають вони. Через кревну родинність між Робіном і Гаррієт хлопці бачили в її очах колючий погляд мертвого брата. Узагалі, хоч ніхто з них цього не усвідомлював, у Гаррієт із її братом спільного було вкрай мало, навіть судячи з фотографій: прудкий, радісний, в’юнкий, наче мілька, Робін і близько не стояв із зануреною в роздуми та підкреслено беземоційною Гаррієт, і тих хлопчаків тримала й причаровувала сила саме її вдачі, а не його.

У хлопців не виникало відчуття іронії й жодних очевидних паралелей між трагедією, яку вони відтворювали в темряві під чорним тупело, і трагедією, яка відбулася там дванадцять років тому. У Гелі голова була повна клопотів, бо в ролі Юди Іскаріота він видавав Гаррієт римлянам, але водночас (у ролі Симона Петра) мусив, захищаючи її, відрубати вухо центуріонові. Він вдоволено й нервово відраховував тридцять варених арахісових горішків, за які збирався зрадити свою Спасительку, і, поки решта хлопців підштовхували й понукали його, змочив губи зайвим ковтком виноградної «Фанти». Щоб зрадити Гаррієт, він мав поцілувати її в щоку. Якось — після підхльостувань з боку інших апостолів — він чоломкнув її просто в губи. Від того, як різко вона витерлася, — одним презирливим рухом тильного боку долоні вздовж рота — Гелі схвилювався більше, ніж від самого поцілунку.

Закутані постаті Гаррієт і її апостолів вселяли мешканцям району забобонний страх. Бувало, що Іду Ру, коли та визирала з вікна над раковиною, ошелешувала незвичність маленької процесії, що понуро тягнулася по газону. Вона не бачила, як Гелі погладжує дорогою свій варений арахіс, не бачила під балахоном його зелених кросівок, не чула, як інші апостоли шепотом побиваються, що не можуть узяти свої револьвери на пістонах, щоб захистити Ісуса. Вервечка дрібних, огорнутих у біле постатей, за якими по траві тяглися простирадла, спричиняла в неї таку саму цікавість і острах, які вона могла б відчути, бувши палестинською пралею, котра, по лікті в балії брудної джерельної води, у той теплий Песах спиняється на мить, щоб витерти зап’ястком чоло, як раптом спантеличено втуплюється в тринадцять закритих каптурами постатей, що пропливають повз, угору курною дорогою до огородженого оливкового гаю на вершині пагорба, — вага їхньої справи очевидна через повільне поникле поведення, хоча природу цієї справи домислити неможливо: похорон абощо? Відвідини хворого, суд, релігійне відзначення? Хай би що то було, але щось невпокійне, що аж привернуло її увагу на мить-другу, хоча жінка й повернеться до роботи і сном-духом не знатиме, що та процесія тягнеться до чогось здатного зворохобити саму історію, пустивши її іншим трибом.

— Чого вас вічно тягне бавитися під тим старим нездалим деревом? — запитала вона в Гаррієт, коли та прийшла додому.

— Тому що, — відповіла дівчинка, — там найтемніше місце на подвір’ї.

Вона ще змалечку кохалася в археології: індіанських курганах, руїнах міст, різних похованих знахідках. Усе почалося з інтересу до динозаврів, який переріс у щось інше. Насправді ж, як тільки Гаррієт доросла до можливості проартикулювати свою думку, стало очевидним, що цікавили її не самі динозаври — довговії бронтозаври зі щосуботніх мультиків, які дозволяли себе сідлати чи сумирно прихиляли шиї, щоб діти з’їжджали ними, наче з гірки, навіть не крикливі тиранозаври чи птеродактилі з нічних кошмарів. Інтерес у неї викликало те, що їх уже не існує.

— Але звідки ми знаємо, — запитала вона Еді — якій слово «динозавр» уже осточортіло, — який вигляд вони мали насправді?

— Бо люди знайшли їхні кістки.

— Але Еді, якби я знайшла твої кістки, то не знала б, який вигляд мала ти!

Еді, що саме чистила персики, ніяк на це не відповіла.

— Дивися, Еді. Дивись. Тут написано, що вони знайшли лише кістку від ноги. — Гаррієт видряпалася на стілець і однією рукою з надією вручила їй книжку. — А на картинці динозавр тут цілий.

— Гаррієт, ти хіба не знаєш ту пісеньку? — перебила Ліббі, нахи­ляючись над кухонною стільницею, де вона виймала з пер­сиків кісточку. Тоді тріпотливим голосом заспівала: — Колінна кістка з’єднана з кісткою ноги… Кістка ноги з’єднана з кіст­кою…11

— Але звідки вони знають, який вигляд вони мали? Як вони знають, що вони були зелені? На картинці їх зробили зеленими. Дивись. Дивися, Еді.

— Я дивлюся, — відрізала Еді, хоч і не дивилася.

— Не дивишся!

— Усе, що мені треба, я вже побачила.

Коли Гаррієт трохи підросла, у дев’ять чи десять років ця зацикленість перекинулася на археологію. Для цієї теми їй вдалося знайти охочу, хоч і збаламучену співрозмовницю, тітку Тет. Та тридцять років навчала латини в місцевій середній школі; після виходу на пенсію в неї розвинувся інтерес до різних Загадок давнини, з яких багато, на її думку, крутилося навколо Атлантиди. Вона пояснювала, що саме атлантидці побудували піраміди й моноліти на острові Пасхи; саме їхньою мудрістю можна пояснити знайдені в Андах трепановані черепи й ви­явлені в пірамідах фараонів сучасні електричні акумулятори. Книжкові полиці в неї тріщали від популярних псевдонаукових робіт із 1890-х, які вона успадкувала від освіченого, проте легковірного батька, високопоставленого судді, який в останні роки життя намагався в піжамі втекти із замкненої спальні. Бібліотека, яку він залишив своїй другій молодшій доньці, Теодорі — яку сам прозвав Тетікорум12, або, скорочено, Тет — містила роботи на кшталт «Допотопний диспут. Світи інші, окрім нашого» та «Му. Правда чи вигадка?»13.

Сестри Тет не вітали цей напрямок дослідження — Аделаїда й Ліббі через те, що вважали його нехристиянським; Еді — бо він їй здавався просто дурним.

— Але якщо Атланта справді існувала, — допитувалася Ліббі, невинно звівши брови, — чому про це нічого немає в Біблії?

— Бо її ще тоді не збудували, — досить безжально відповіла Еді. — Атланта — це столиця Джорджії. Її в Громадянську війну Шерман спалив14.

— Ой, Еді, ну чому ти така жовчна…

— Атлантидці, — пояснила Тет, — були предками давніх єгиптян.

— Ну от. Давні єгиптяни не були християнами, — доклалася Аделаїда. — Вони поклонялися котам, псам і всьому такому.

— Аделаїдо, вони в принципі не могли бути християнами. Христос іще не народився.

— Може, й так, але Мойсей і всі інші хоч дотримувалися Десяти заповідей. А не поклонялися котам з псами.

— Атлантидці, — зарозуміло мовила Тет, перекрикуючи сміх сестер, — атлантидці знали багато речей, які сучасні вчені розгадати лише мріють. Татко знав про Атлантиду, а він був добрим християнином і знав більше, ніж ми всі тут у кімнаті разом узяті.

— Татко, — буркнула Еді, — татко колись підривав мене серед ночі з ліжка й казав, що їде кайзер Вільгельм, тому треба поховати все столове срібло в криницю.

— Едіт!

— Негарно так казати, Едіт. Він тоді хворів. Він з нами такий добрий був, а ти отак!

— Тетті, я ж не кажу, що татко був поганою людиною. Просто говорю, що піклуватися про нього мусила я.

— Мене татко завжди розумів, — напористо заговорила Аделаїда, яка, оскільки була наймолодшою і, як сама вважала, батьковою улюбленицею, ніколи не втрачала нагоди нагадати про це сестрам. — Він про мене пам’ятав до самого кінця. У той день, як помер, він узяв мене за руку і сказав: «Адді, золотко, що ж вони зі мною зробили?». Хоч убийте, не знаю, чому він впізнавав саме мене. То було найнеймовірніше.

Гаррієт страшенно любила роздивлятися книжки Тет, серед яких були не лише томи про Атлантиду, а й більш визнані роботи, як-от Ґіббона15 й «Історія» Ридпата16, а також гора романів у м’яких обкладинках з кольоровими зображеннями гладіаторів — дія у них відбувалася в давні часи.

— Це, звісно ж, не історичні роботи, — пояснювала Тет. — Просто романчики з історичним тлом. Але вони дуже цікаві й повчальні. Я їх давала читати дітям у школі, щоб зацікавити їх Давнім Римом. Таке вже, мабуть, не спрацює, як врахувати, які книжки пишуть тепер, але в мене то гарні чисті романчики, а не гидота, як то зараз є. — Вона провела кістлявим пальцем — вузлуватим від артриту — по ряду ідентичних корінців. — «Г. Монтґомері Сторм». Здається, він писав ще й про епоху Регентства, під жіночим іменем, але не пам’ятаю яким.

Гаррієт романи про гладіаторів зовсім не цікавили. То ж були просто мелодрами в римському вбранні, а їй було неприємним усе, що хоч якось стосувалося любові чи романтики. Улюбленою з книжок Тет у неї був великий фоліант із назвою «Помпеї й Геркуланум. Забуті міста», ілюстрований кольоровими вставками.

Тет також вистачало ентузіазму, щоб роздивлятися його з Гаррієт. Вони сиділи на її вельветиновому диванчику й разом гортали сторінки, минаючи витончені фрески на зруйнованих садибах, пекарські ярмаркові намети, що ідеально, разом із хлібом, збереглися під п’ятиметровим шаром попелу, сірі й безликі тинькові скам’янілості мертвих римлян, досі скручених у тих же виразних стражденних позах, у яких вони дві тисячі років тому загинули під зливою золи на бруківці.

— Не розумію, як тим бідним людям не вистачило розуму втекти скоріше, — сказала Тет. — Напевно, тоді вони ще не знали, що таке вулкан. Може, то було щось таке, як тоді, коли на узбережжя Мексиканської затоки налетів ураган Камілла. Тоді було багато безтолкових людей, які під час евакуації з міста не захотіли виїжджати, а замість того сиділи й пили в готелі «Буена Віста», ніби то якась велика вечірка. То я от що тобі скажу, Гаррієт: коли вода спала, їхні тіла три тижні знімали з дерев. А від «Буени Вісти» каменя на камені не лишилося. Ти вже й не пам’ятаєш «Буену Вісту», сонечку. У них на склянках риби-ангели намальовані були. — Вона перегорнула сторінку. — Диви. Бачиш скам’янілого песика? У нього досі в зубах якийсь коржик. Я десь читала дуже гарне оповідання, саме про цього песика. Там в оповіданні він належав якомусь помпейському хлопчикові-жебраку. Песик його дуже любив і вмер, коли ніс йому їжу, щоб хлопчик мав чим перекусити в дорозі з Помпеїв. Сумно, правда? Звісно, ніхто того точно не знає, але, напевно, близько до правди, ти як вважаєш?

— Може, песик собі той коржик хотів.

— Сумніваюся. Розумієш, певно, їжа — то було останнє, про що та бідна тваринка думала, поки люди метушилися й кричали, а навколо сипався попіл.

Хоч Тет і поділяла інтерес Гаррієт до цього похованого міста з погляду людської цікавості, вона не розуміла, чому захоплення дівчинки поширюється навіть на найприземленіші й найменш вагомі аспекти руйнування: розбите начиння, брунатні уламки черепків, роз’їдені шмати невідомого металу. Вона точно не усвідомлювала, що одержимість Гаррієт уламками якось стосується родинної історії.

Кліви, як і більшість давніх родів у Міссісіпі, колись були заможнішими, ніж тепер. Як і в Помпеях, зараз від того багатства залишилися лише сліди, і поміж собою вони любили ділитись історіями про втрачені статки. Деякі були правдивими. Янкі справді покрали частину коштовностей і срібла Клівів, хоч і не такі величезні скарби, за якими тужили сестри. Суддя Клів важко пережив крах 29-го, а в старечому віці здійснив кілька катастрофічних інвестицій, передусім пустив основну частину заощаджень у божевільну схему розробки Автомобіля май­бутнього, який би літав. Як після смерті Судді виявили його зажурені доньки, одним із головних акціонерів тієї зниклої компанії був він сам.

Тож великий будинок, що належав сім’ї Клівів, відколи його збудували в 1809 році, довелося поспіхом продати, щоб сплатити борги Судді. Сестри досі побивалися з цього приводу. Вони в тому будинку виросли, як і сам Суддя, як його мати, баби й діди. Що гірше — людина, якій вони продали маєток, перетворила його на притулок для літніх людей, а згодом, коли в притулку відібрали ліцензію, на соціальне житло. Через три роки після смерті Робіна будівля згоріла дощенту.

— Громадянську війну пережив, — гірко бідкалася Еді, — а негритоси все одно його знищили.

Насправді ж будинок знищив саме Суддя Клів, а не «негритоси»: він сімдесят років у ньому нічого не ремонтував, як і сорок років перед тим цього не робила його мати. Коли він помер, підлога вже прогнила, опори сточили терміти, а весь каркас мав от-от розсипатися, проте сестри все одно з любов’ю згадували вручну розмальовані шпалери — чирково-сині17, з центифольними трояндами, — що їх прислали з Франції; мармурові полиці над камінами з вирізьбленими херувимами й канделябр із вручну нанизаним богемським склом, сходи-близнюки, збудовані спеціально для потреб будинку зі змішаними мешканцями: одні для чоловіків, інші для жінок, і стіна, яка розділяла верхній ярус будинку пополовині, щоб збитошні хлопці не могли серед ночі залізти в кімнати дівчат. Вони здебільшого забули, що на час смерті Судді чоловічі сходи, ті, що з північного боку, уже п’ятдесят років не бачили жодних вечірок і настільки струхлявіли, що користуватися ними було небезпечно; що в старечому маразмі Суддя мало не дотла спалив їдальню через нещасний випадок із парафіновою лампою; що підлога прогиналася, стеля текла, а в 1947-му східці на задній веранді розвалилися на друзки під вагою чоловіка з газової служби, який прийшов перевірити лічильник; а також, що ті славетні розмальовані вручну шпалери повідлуплювалися від тиньку величезними пропліснявілими фестонами.

Будинок, що цікаво, називали Напастю18. Дід Судді Кліва так його назвав через те, що під час його будівництва сам мало не загинув. Від споруди нічого не залишилось, окрім двох димарів-близнюків і вкритої мохом цегляної стіни з хитромудрою кладкою «ялинка», що вела від фундаменту до передніх сходів, де на чотирьох потрісканих плитках на присхідці блакитним кольором збляклої делфтської порцеляни було виведено «КЛІВ».

На Гаррієт ці чотири голландські кахлі справляли більше враження захопливих реліквій, аніж будь-який мертвий пес із коржиком у зубах. У їхній вишуканій водянистій синяві вона вбачала синяву багатства, пам’яті, Європи, раю; а Напасть, чиє походження вона з них вибудовувала, світилася фосфоресценцією й пишнотою самої мрії.

У її уяві померлий брат, наче принц, проходив кімнатами цього втраченого палацу. Будинок продали, коли їй було лише шість тижнів, але Робін там ковзав униз махагонієвими поруччями (а якось, розповіла їй Аделаїда, мало не врізався в скляний сервант унизу) і грав у доміно на перському килимі, поки за ним спостерігав мармуровий херувим із розпростертими крилами й лукавими очима з важкими повіками. Він засинав біля ніг ведмедя, якого його двоюрідний дядько уполював і з якого зробив опудало, а ще бачив стрілу, оперену збляклою сойчиною пір’їною, якою індіанець натчез19 поцілив у його прапрадіда під час облави в 1812-му та яка залишилася стирчати в стіні вітальні в тому ж місці, куди влучила.

Окрім голландської плитки, від Напасті залишилося небагато матеріальних артефактів. Більшість килимів і меблів, а також усі закріплені елементи — мармуровий херувим, згаданий канделябр — порозкладали по ящиках із написом «Різне» і продали якомусь антиквару в Ґрінвуді, котрий скупив їх за половину ціни. Коли в день переїзду Еді спробувала висмикнути зі стіни ту славетну стрілу, держалко розкришилося в неї в руках, а дрібний наконечник, попри всі намагання шпателем відколупати його з тиньку, так і залишився на місці. Поїдене ж міллю опудало ведмедя відправилося на звалище, звідки діти негрів, тішачись, його порятували й за ноги потягли по грязюці додому.

Як же тоді відбудувати цього вимерлого колоса? Які залишилися скам’янілості, від яких відомостей відштовхуватися? Фундамент досі стоїть, трохи віддалік від містечка, — де саме, Гар­рієт точно не знала, але чомусь це й не важило; лише раз у житті, одного давнього зимового дня її повели туди подивитися. Малій дитині тоді здалося, ніби той фундамент колись підтримував знач­но більшу за будинок споруду, чи не ціле місто; вона пам’ятала, як Еді (вбрана по-хлопчачому, в штани хакі) збуджено стрибала від кімнати до кімнати, видихаючи білі хмарки повітря, указувала на вітальню, їдальню, бібліотеку — хоча цей спогад був зовсім туманним, порівняно з тим жахіттям, коли Ліббі в червоному труакарі, заливаючись сльозами, подала руку в рукавичці, щоб Еді провела її хрумким зимовим лісом назад до автівки, поки Гаррієт шпорталася позаду.

З Напасті вдалося врятувати пригорщу дрібніших артефактів — лляну білизну, тарілки з монограмами, громіздкий палісандровий креденець, вази, порцелянові годинники, стільці з їдальні, розсіяні по її будинку й будинках тіток: випадкові уламки, кістка ноги там, хребець сям, з яких Гаррієт узялася відбудовувати згорілу велич, якої ніколи не бачила. І ці врятовані предмети з теплотою сяяли погідним древнім світлом, відмінним від усього іншого: столове срібло було важчим, вишивка багатшою, кришталь витонченішим, а порцеляна — з вишуканішою, рідкіснішою блакитною барвою. Та найзначущішими були історії, які їй передавали, — щедро прикрашені речі, які Гаррієт розцяцьковувала ще більше через свій непохитний міт про той магічний алькасар20, чарівне шато, якого ніколи не існувало. Вона аж до ніяковості винятково володіла тим обмеженим баченням, яке дозволяло всім Клівам забувати те, чого пам’ятати не хотілося, а також перебільшувати чи ще якось переінакшувати те, чого не вдається забути; і заново стягуючи скелет чудовиська, яке колись було багатством її родини, Гаррієт не відала, що до одних кісток чиїсь руки дісталися швидше; що інші кістки належать не тій тварині; що значна кількість наймасивніших і найефектніших маслаків — то зовсім не кістки, а гіпсові підробки. (Славетний богемський канделябр, наприклад, походив зовсім не з Богемії; навіть виготовлений він був не з кришталю; мати Судді замовила його з «Монтґомері Ворд»21). Найменше з усього Гаррієт усвідомлювала, що в своїй праці вона топчеться туди-сюди по певних невиразних порохнявих фрагментах, які, якби вона взялася їх дослідити, надали б усій структурі істинного — і досить невтішного — тону. Могутня, несосвітенна й помпезна Напасть, яку вона з таким клопотом відбудовувала в себе в голові, була не реплікою будинку, що коли-небудь існував, а химерою, казочкою.

Цілими днями Гаррієт у домі Еді (який Напасті й у підметки не годився — бунгало з двома спальнями, збудоване в 1940-х) вивчала старий фотоальбом. Зі світлин дивилась худа й соромлива Ліббі із зачесаним назад волоссям, і навіть у вісімнадцять вона видавалася безкровною й була наче стара діва: її рот і очі мали риси, що нагадували матір Гаррієт (і Еллісон). Далі — зневажлива Еді: дев’ятирічна, брови наче грозові хмари, а вираз обличчя ніби в дрібної копії батька, Судді, котрий хмурився позаду неї. Несьогосвітня круглолица Тет, розпластана в плетеному кріслі з розмитою тінню кошеняти на колінах, упізнати яке було неможливо. Маленька Аделаїда, яка переживе трьох чоловіків, сміється в камеру. З усієї четвірки вона була найгарніша, і в ній також щось нагадувало Еллісон, але вже тоді в кутиках її рота збиралось якесь невдоволення. На сходах приреченого будинку, що бовванів за ними, можна було прочитати напис «КЛІВ» на голландських кахлях: ледь помітний, і то лише якщо добре придивлятися, але вони — єдине на фотографії, що не змінилося.

Найбільше Гаррієт любила фотографії зі своїм братом. Більшість із них зробила Еді; а тому що на них було важко дивитися, їх вийняли з альбому й тримали окремо, на полиці шафи Еді в коробці з-під цукерок у формі серця. Гаррієт було близько восьми років, коли вона на них натрапила, і це стало археологічною знахідкою рівня гробниці Тутанхамона.

Еді поняття не мала, що Гаррієт знайшла ті фотографії й що саме через них дівчинка стільки часу проводить у її домі. Оснастившись ліхтариком, Гаррієт вивчала їх у глибині затхлої шафи за спідницями Едіних недільних суконь; іноді вона ховала ту коробку всередину своєї мандрівної валізки барбі й несла в комору для інструментів Еді, де та — рада, що онуки можна туди збутися — дозволяла бавитися й не турбувала її. Кілька разів вона брала ті фотографії на ніч собі додому. А одного разу, коли мама вже пішла спати, показала їх Еллісон.

— Глянь, — сказала вона. — Це наш брат.

Еллісон, поки в неї на обличчі зароджувався дуже схожий на страх вираз, вирячилася на відкриту коробку, яку Гаррієт поклала їй на коліна.

— Подивися далі. Ти там теж є на деяких.

— Я не хочу, — відповіла Еллісон, притиснула коробку кришкою й упхнула її назад Гаррієт.

Світлини були кольорові: збляклі «полароїди» з порожевілими краями, липкі й надірвані в місцях, де їх витягували з альбому. Обмацані пальцями, наче їх багато разів передавали між собою. У деяких знімків ззаду були чорні реєстрові номери, бо їх використовували в поліцейських розслідуваннях, і саме на них виднілося найбільше відбитків пальців.

Гаррієт ніколи не втомлювалася їх розглядати. Знімки були надто сині, неземні; і з часом їхні кольори стали ще химернішими й мінливими. Осяяний мріями світ у них був магічним, самодостатнім, безповоротним. Там Робін куняв зі своїм рудим кошеням Нюнею; гримотів по здоровенній, з колонами, веранді Напасті й бризкаючи слиною від сміху, кричав щось у фото­апарат; видмухував бульбашки за допомогою блюдця з милом і шпульки. Ось він серйозний, у смугастій піжамі; ось в уніформі скаута-новака, на випрямлених колінах, задоволений собою; ось тут значно молодший, на дитсадковій виставі «Пряниковий чоловічок», де грав роль скупого дрозда. Костюм тоді в нього був знаменитий. Ліббі готувала його тижнями: чорне трико з помаранчевими колготами, прошите від зап’ястка до пахви, а від пахви до верху стегна, з крилами з опереного чорного оксамиту. До носа йому прив’язали конус із помаранчевого картону, що правив за дзьоб. Костюм був такий гарний, що Робін його вдягав два Гелловіни поспіль, як і його сестри, і навіть коли минуло стільки років, Шарлотті досі дзвонили місцеві матері й молили позичити його своїм дітям.

На тій виставі Еді виклацала всю котушку плівки: купа кадрів, де Робін сміхотливо гасає по будинку, вимахуючи руками й лопочучи позаду крилами, одна-дві заблудлі пір’їни з яких пливуть у повітрі на широченний обшарпаний килим. Чорне крило, обвите навколо шиї скромної Ліббі, зашарілої швачки. Зі своїми маленькими друзяками, Алексом (пекарем у білому халаті з ковпаком) і вредним Пембертоном, самим Пряниковим чоловічком, дрібне личко якого сердито темніло від приниження через власний костюм, якому до Робінового було далеко. Знову Робін, нетерплячий, в’юнкий, його міцно тримає вклякла мати, намагаючись зачесати малому волосся. Грайливою молодою жінкою на фото, безперечно, була мати Гаррієт, але та мати, якої вона ніколи не знала: зграбна, чарівна, переповнена життям.

Ці світлини зачарували Гаррієт. Понад усе їй хотілося перестрибнути з відомого їй світу в прохолодну, омиту блакиттю ясність, де її брат живий, а той прекрасний дім ще стоїть, і всі щасливі. Робін з Еді у просторій тьмяній вітальні, удвох навкарачки грають у якусь настільну гру — яку саме, вона розібрати не могла, якусь із яскравими касами й кольоровим колесом, що крутилося. Ось вони знов удвох, Робін спиною до камери, кидає Еді великий червоний м’яч, а сама Еді комічно закочує очі й шугає, щоб спіймати його. Ось він задмухує свічки на торті в день народження, — дев’ять свічок, останній його день народження — а Еді й Еллісон схилені в нього над плечем, щоб допомогти, світяться в темряві усміхненими обличчями. Щорічне різдвяне божевілля: соснові галузки й лелітки, розсипи подарунків під ялинкою, креденець мерехтить прозірчастою мискою для пуншу, навколо якої розмістилися кришталеві блюдця з цукерками й помаранчами та срібні тарелі з посипаними пудрою тістечками, камінний серафим обснований гірляндою з гостролиста, усі сміються, а у високому дзеркалі палахкотить канделябр. Десь на задньому плані Гаррієт вдалося розпізнати на святковому столі славетні різдвяні тарілки: оповиті візерунком із шарлатової стрічки, із дзвінкими гравійованими позліткою бубонцями. Під час переїзду вони потрощилися, — носильники їх погано спакували, — і зараз не лишилося нічого, окрім парочки чайних блюдець і соусника, але от на знімку вони всі були, божественні, славетні, повним комплектом.

Сама Гаррієт народилася перед Різдвом, посеред найбільшої зафіксованої в Міссісіпі сніжної бурі22. У коробці у формі серця також була фотографія цієї хурделиці: дубова алея Напасті світиться льодом, а Плигун, давно померлий тер’єр Аделаїди, ошалівши від збудження, мчить по вкритій снігом доріжці до своєї господарки, фотографині, яка ловить його в кадр посеред гавкоту, — лапки розмиті, здіймають позаду піну зі снігу — у мить піднесеного очікування того, як він дістанеться своєї любки. Здалеку видно, що вхідні двері Напасті відчинено, і Робін, поки боязка сестра Еллісон хапається за його талію, радісно махає в бік об’єктива. Махав він Аделаїді — яка й зробила те фото — й Еді, котра допомагала його матері вийти з машини; а також своїй сестрі-немовляті Гаррієт, яку він ще ніколи не бачив і яку в той сніжно-яскравий переддень Різдва вперше привезли додому з лікарні.

Гаррієт бачила сніг лише двічі, але все життя знала, що посеред нього народилася. Кожного Святвечора (а тепер Різдво вже випадало дрібніше й сумніше, коли всі збиралися в задушливому домі Ліббі з низькими стелями навколо газового обігрівача й пили еґ-ноґ23) Ліббі, Тет і Аделаїда оповідали одну й ту саму історію про те, як вони спакувалися в машину Еді й вирушили у Віксберзьку лікарню, щоб серед снігів привезти Гаррієт додому.

— Ти була найкращим нашим різдвяним подарунком, — розповідали вони. — Робін так переживав. Вночі перед тим, як ми мали їхати, він майже не спав, і бабці твоїй аж до четвертої ночі не давав заснути. А як уперше побачив, коли тебе занесли всередину, то трохи помовчав, а тоді каже: «Мамо, ти, напевно, вибрала там найгарнішу дитинку».

— Такою гарною дитиною Гаррієт була, — тужливо мовила її мама — вона сиділа біля обігрівача, обвивши руками коліна. Як і в Робінів день народження й річницю його смерті, на Різдво їй було особливо важко, і всі про це знали.

— Я була гарна?

— Саме так, рибко. — Так справді було. Гаррієт ніколи не плакала й не обтяжувала нікого, доки не навчилася говорити.

Улюбленою фотографією в коробці у формі серця в Гаррієт була та, що її вона постійно роздивлялася під ліхтариком, де вони з Робіном та Еллісон у вітальні Напасті біля різдвяної ялинки. Наскільки їй було відомо, то єдина світлина з ними трьома разом; єдина її фотографія в старому родинному домі. Вона не передавала жодного відчуття численних трагедій, які вже насувалися. За місяць старий Суддя помре, Напасть утратять назавжди, а навесні помре Робін, але, звісно ж, про це тоді ніхто не знав; було Різдво, у будинку з’явилося нове дитя, усі раділи й думали, що будуть щасливими вічно.

На фотографії Еллісон (серйозна, у білій нічній сорочці) босоніж стояла біля Робіна, який тримав на руках маленьку Гаррієт: обличчя в нього світилося сумішшю збудження й спантеличення, наче Гаррієт — то дорога іграшка, з якою він ще не навчився бавитися. Біля них вигравала вогнями різдвяна ялинка; у куточку фотографії, наче звірі, що прийшли споглядати на диво в яслах, мило визирали Робінів котик Нюня і цікавий до всього Плигун. Понад цією сценою всміхався мармуровий херувим. Світло на знімку було переривчасте й сентиментальне, пашіло катастрофою. До наступного Різдва не доживе навіть тер’єр Плигун.

Після смерті Робіна Перша баптистська церква розпочала збір на дарунок у пам’ять про нього — японську айву чи, може, нові поду­шечки для церковних лав, — але грошей надійшло більше, ніж усі очікували. Під час якоїсь хурделиці одне з шести церковних вікон-­вітражів — кожне зі сценкою з життя Христа — вибила дерев’яна гілка, тож відтоді отвір затуляли листи фанери. Зажурений через вартість заміни пастор запропонував витратити гроші на нове вікно.

Значна частка фонду надійшла від місцевих школярів. Вони ходили від дверей до дверей, організовували розіграші речей і ярмарки випічки. Робінів друг Пембертон Галл (котрий грав Пряникового чоловічка для Робінового дрозда на дитсадковому святі) дав на меморіал свого загиблого друга майже двісті доларів — щедру пожертву, походження якої пояснив тим, що розтрощив свою скарбничку, хоч насправді поцупив гроші з бабусиної сумочки. (Також він спробував віддати на меморіал материну обручку, десять срібних чайних ложечок і масонський затискач для краватки, походження якого не вдавалося визначити нікому; той був інкрустований діамантами й, очевидно, коштував добрих грошей.) Та навіть без цих кругленьких посмертних подарунків загальна сума, яку зібрали Робінові однокласники, вийшла чималою; тоді пролунала пропозиція не заміняти розбиту сценку «Весілля в Кані» на таку саму, а вшанувати якось не лише Робіна, а й дітей, які так наполегливо для нього працювали.

На новому вікні — яке через півтора року відкрили під охкання парафії Першої баптистської церкви — було зображено симпатичного блакитноокого Ісуса, який сидів на брилі під оливковим деревом і розмовляв із рудоволосим хлопчиком у бейсболці, що був безпомилково схожий на Робіна.

«ПУСТІТЬ ДІТЕЙ І НЕ ЗАБОРОНЯЙТЕ ЇМ ПРИХОДИТИ ДО МЕНЕ»

— було написано під сценкою, а на пластинці нижче:

«Світлої пам’яті Робіна Кліва Дюфрена

Від школярів Александрії, Міссісіпі

“Бо таких є Царство Небесне”».

Усе своє життя Гаррієт дивилася, як її брат зоріє в одній плеяді з архангелом Гавриїлом, святим Іваном Хрестителем, Йосипом і Марією, та, звісно ж, самим Христом. Промені полудневого сонця пронизували його екзальтовану постать, а очищені обриси його обличчя (кирпатий ніс, пустотлива усмішка) світилися такою ж блаженною ясністю. І ця ясність була ще світлішою, бо належала дитині, істоті вразливішій, ніж Іван Хреститель та інші; однак у його личку прозирала також сумирна байдужість вічності, наче секрет, про який вони всі знали.

Що саме сталося на Голготі чи в могилі? Як плоть вознеслася з приземленості й жалоби в цей калейдоскоп воскресіння? Гаррієт не знала. Зате знав Робін, і ця таємниця сяяла в його перевтіленому обличчі.

Шлях самого Христа — доречно — описано як Таємницю, проте людям навдивовижу нецікаво докопуватися до її суті. Що саме має на увазі Біблія, коли йдеться про те, як Ісус встав із мертвих? Чи повернувся він лише як дух, якоюсь недоладною поторочею? За Біблією, очевидно, що ні: Тома Невіруючий уклав палець в одну з дір від цвяхів у Нього в долоні; Його, досить матеріального, бачили на дорозі в Емаус; Він навіть перехоплював щось у домі одного з учнів. Проте якщо Він справді піднявся з мертвих у Своєму земному тілі, де ж Він тепер? І якщо Він любить усіх так сильно, як про це говорить, чому тоді взагалі хтось умирає?

Коли Гаррієт було років сім-вісім, вона пішла в міську бібліотеку й попросила якихось книжок про магію. Але коли принесла їх додому, то розлютилася, виявивши, що вони містять лише фокуси: як кульки зникають з-під стаканців, а четвертаки випадають людям із вух. Навпроти вікна з Ісусом та її братом височіло вікно зі сценою воскресіння Лазаря. Гаррієт постійно перечитувала в Біб­лії історію Лазаря, але та не давала жодних відповідей навіть на найпростіші питання. Що Лазар розповів Ісусові й сестрам про тиждень, який провів у гробу? Чи після воскресіння він продов­жував смердіти? Чи зміг він повернутися додому й далі жити із сестрами, чи люди його сахалися, тож він, можливо, мусив кудись виїхати й жити на самоті, як Франкенштейнів монстр? Вона ніяк не могла збутися думки, що якби вона, Гаррієт, була там, то розповіла б на цю тему значно більше, ніж святий Лука.

Можливо, то все просто байка. Можливо, сам Ісус не встав із мертвих, хоч усі кажуть, що так і було; та якщо Він справді відкотив камінь і живим вийшов із гробу, чому ж тоді так само не вчинив її брат, якого вона щонеділі бачить у сяйві поруч із Ним?

Це була найбільша одержимість Гаррієт, від якої й випливали всі інші. Бо понад усе — більше ніж Напасть, більше ніж що завгодно — їй хотілося повернути брата. А на другому місці їй хотілося дізнатися, хто його вбив.

Одного п’ятничного ранку в травні, через дванадцять років після вбивства Робіна, Гаррієт сиділа за кухонним столом в Еді й читала щоденники останньої експедиції капітана Скотта в Антарктику. Розгорнуту книжку вона сперла між ліктем і тарілкою, з якої їла яєчню-бовтанку з грінками. Вони часто в шкільні ранки снідали в Еді. Іда Ру, яка готувала їм усю їжу, приходила на роботу після восьмої, а їхня мати, котра все одно рідко щось їла, снідала лише сигаретою й подеколи пляшечкою «Пепсі».

Однак того ранку в школу вони не йшли, був просто будній день на початку літніх канікул. Еді у фартуху в горошок, накинутому на домашній халат, стояла біля плити і смажила бовтанку вже собі. Вона не схвалювала цієї звички Гаррієт читати за столом, але простіше було просто змиритися й не забороняти їй, замість того щоб кожні п’ять хвилин робити зауваження.

Яйце було готове. Вона вимкнула газ і підійшла до буфета взяти тарілку. Дорогою їй довелося переступити розпростерту фігуру іншої своєї онуки, що лежала долілиць на кухонному ліноле­умі й монотонно рюмсала.

Ігноруючи схлипування, Еді обережно знову переступила тіло Еллісон і ложкою пересипала яєчню на тарілку. Тоді обійшла колом до кухонного стола, — обачно уникаючи Еллісон, — сіла навпроти байдужливої Гаррієт і мовчки почала їсти. Вона вже була сильно застара для таких речей. Вона на ногах від п’ятої ранку, і ті дітиська їй уже в печінки в’їлися.

Усе через їхнього кота, що лежав на рушнику в картонній коробці поруч із головою Еллісон. Тиждень тому він перестав їсти. Далі, щоразу як його підіймали, він вищав. Тоді дівчатка принес­ли його до Еді додому, щоб та подивилася.

Еді гарно ладнала з тваринами й сама часто думала, що стала б чудовою ветеринаркою чи навіть лікаркою, якби дівчата так робили в її час. Вона виліковувала всіляких різних кошенят і щенят, виходжувала випалих із гнізд пташат і промивала рани й вправляла переломи усіх можливих рівнів у травмованих тварин. Діти про це знали — не лише її онучки, а й усі місцеві, — тому приносили їй не тільки своїх хворих улюбленців, а й просто всіх благеньких приблуд чи диких звіринок, що їм траплялися.

Та хоч як вона жалувала тварин, Еді не мала щодо них жодних сентиментів. Так само вона не творила дива і нагадувала про це дітям. Швидко оглянувши кота, — який справді здавався длявим, але наче не мав якихось очевидних ознак недуги, — вона підвелася й витерла долоні об спідницю, поки онучки з надією підняли на неї очі.

— Ну, а скільки тому коту? — запитала вона в них.

— Шістнадцять з половиною, — відповіла Гаррієт.

Еді нахилилася, щоб погладити біднятко, яке спиралося на ніжку стола й дивилося на світ дикими розпачливими очима. Їй і самій подобався той кіт. То було кошеня Робіна. Хлопчик його знайшов улітку на розпеченому тротуарі — тваринка була вже напівмертва, очі майже заплющені — і бережно приніс їй у складених долонях. Намарудилась Еді добряче, рятуючи те кошеня. Купка личинок проїла дірку йому в боці, і вона досі пам’ятала, як сумирно й стійко маленьке лежало, поки вона промивала рану в мілкій мийниці з літеплою водою, і як та вода порожевіла, доки вона завершила.

— З ним же все буде добре, правда, Еді? — запитала Еллісон, яка вже тоді мало не плакала. Той кіт був їй за найкращого друга. Після смерті Робіна він прив’язався до дівчинки: тягався за нею хвостиком, приносив їй невеликі подарунки, які поцупив чи вбив (мертвих пташок; ласі шматочки недоїдків; а якось — таєм­ничим чином — нерозкриту пачку вівсяного печива); а відколи Еллісон пішла в школу, він щодня о другій сорок п’ять брався шкрябати двері заднього виходу, щоб його випустили до рогу будинку зустріти її.

Еллісон зі свого боку мала до кота прихильність більшу, ніж до будь-якої іншої живої істоти, включно з членами її ж родини. Вона постійно з ним розмовляла, підгодовувала шматочками курятини й шинки з власної тарілки, а вночі дозволяла спати, простягнувшись животом їй на горлі.

— Напевно, з’їв щось негодяще, — припустила Гаррієт.

— Подивимося, — сказала Еді.

Але подальші дні підтвердили її побоювання. З котом не відбувалося нічого незвичного. Він просто постарів. Вона пропонувала йому тунця, пробувала напоїти молоком із піпетки, але тварина лише заплющувала очі й випльовувала молоко крізь зуби огидною піною. Минулого ранку, поки діти були в школі, Еді вийшла на кухню й побачила, що кіт смикається від якоїсь судоми, тож загорнула його в рушник і повезла до ветеринара.

Коли того дня дівчата зайшли до неї, вона їм пояснила:

— Вибачте, але я не можу нічим допомогти. Сьогодні вранці відвезла кота лікареві Кларку. Він каже, що його треба приспати.

Гаррієт — як не дивно, бо часто бувало, що вона впадала в пасію, коли в неї випадав такий настрій — сприйняла цю новину з відносним самовладанням.

— Бідний старенький Нюня, — мовила вона, вклякаючи біля котячої коробки. — Котику бідненький. — І поклала долоню йому на бік, що важко підіймався й опускався. Вона любила його майже так само, як Еллісон, хоч на неї він особливї уваги не звертав.

Але сама Еллісон зблідла.

— Тобто як це, приспати?

— Саме так, як я сказала.

— Так не можна. Я не дозволяю.

— Ми вже не можемо ніяк йому допомогти, — гостро відповіла Еді. — Ветеринар краще знає.

— Я не дам тобі його вбити.

— А що ти хочеш робити? Продовжувати йому, бідному, страждання?

У Еллісон затремтіли губи, а тоді вона впала на коліна біля котячої коробки й істерично розридалася.

Це відбулося вчора вдень о третій. Відтоді Еллісон не відійшла від кота ні на крок. Вона не вечеряла; відмовилася від подушки й ковдри; просто всю ніч проревіла, лежачи на холодній долівці. Еді з пів години просиділа біля неї в спробах провести невелику бадьору бесіду про те, як усе на світі вмирає, й те, що Еллісон треба навчитися це приймати. Але дівчинка заходилася ще сильніше; тож урешті Еді здалася, пішла до себе в спальню, зачинила двері й почала читати роман Агати Крісті.

Зрештою близько півночі, якщо звірятися з годинником на приліжковій тумбі Еді, плач стих. Тепер же Еллісон почала заново. Еді сьорбнула чаю. Гаррієт з головою поринула в спогади капітана Скотта. Навпроти неї на столі стояв неторкнутий сніданок Еллісон.

— Еллісон, — почала Еді.

Еллісон, здригаючись плечима, не відповіла.

— Еллісон. Іди сюди й поїж сніданок. — Це вже втретє вона це сказала.

— Я не голодна, — пролунала приглушена відповідь.

— Слухай сюди, — гаркнула Еді. — З мене вже досить. Ти вже надто доросла, щоб таке витівати. Негайно припини завивати, встань з підлоги й поснідай. Іди сюди, уже. Їжа холоне.

На цей докір пролунали тільки нові стражденні схлипування.

— Та боже ж правий, — заголосила Еді й повернулася до свого сніданку. — Масти собі голову. Цікаво, що б сказали вчительки в тебе в школі, якби побачили, як ти качаєшся по підлозі, ніби мала дитина.

— Послухайте, — зненацька озвалася Гаррієт. Вона взялася повчальним тоном читати зі своєї книжки: — «Чую, Тит Отс уже зовсім близький до кінця. Що робити нам чи йому — тільки Богу відомо. Обговорили це за сніданком; він славний і відважний хлопець, цілком розуміє становище, але…»24.

— Гаррієт, абсолютно нікому з присутніх наразі не надто цікаво, як там капітан Скотт, — перебила Еді. Вона відчувала, що зовсім скоро терпець у неї урветься.

— Я лише хочу сказати, що Скотт і його люди були сміливі. Вони не падали духом. Навіть коли потрапили в бурю й знали, що всі помруть. — Вона продовжила, уже голосніше: «Ми вже зовсім близькі до кінця, але не втратили й не втратимо свого доброго гумору…».

— Ну, це ж очевидно, що смерть є частиною життя, — покірно відказала Еді.

— Скоттові люди любили своїх псів і поні, але все стало так погано, що довелося їх позастрелювати. Ти послухай, Еллісон. Їм довелося їх з’їсти. — Вона повернулася на кілька сторінок назад і знов опустила голову в книжку. — «Бідолахи! Враховуючи жахливі умови, в яких їм довелося працювати, вони впоралися блискуче, і дуже прикро забивати їх так…».

— Скажи їй замовкнути! — завила Еллісон на підлозі, затискаючи вуха.

— Помовч, Гаррієт, — попросила Еді.

— Але…

— Ніяких «але». Еллісон, — різко звернулася вона, — встань з підлоги. Плачем котові не зарадиш.

— Я тут одна люблю Нюню. Усім іншим одна-га-ково.

— Еллісон. Еллісон. Одного дня, — сказала Еді, тягнучись по ніж для масла, — твій брат приніс мені жабу, якій газонокосаркою відрізало ніжки, а він її знайшов.

Лементи, які здійнялися з кухонної підлоги у відповідь на це, були такими оглушливими, що Еді здалося — голова їй зараз розколеться навпіл, але вона продовжувала намащувати маслом грінку, вже холодну як камінь, і вела далі:

— Робін хотів зробити їй краще. Але не зміг. Я ніяк не могла допомогти тій бідоласі, хіба вбити. Робін не розумів, що коли створіння так мучиться, іноді найправильніше буде позбавити його страждань. Він плакав безперестанку. Мені ну ніяк не вдавалося роз’яс­нити йому, що жабі буде краще мертвою, ніж у таких страшних муках. Він, звісно, був значно молодшим, ніж ти тепер.

Цей невеликий монолог ніяк не повпливав на реципієнтку, для якої призначався, та коли Еді підняла очі, то з певним роздратуванням усвідомила, що Гаррієт, розтуливши губи, пожирає її очима.

— Еді, а як ти її вбила?

— Настільки милосердно, наскільки могла, — твердо відповіла Еді. Вона сапою відчикрижила земноводному голову — і, ба більше, їй вистачило недбалості зробити це на очах у Робіна, через що вона шкодувала, — але не мала жодних намірів заглиб­люватися в цю тему.

— Ти її розтоптала?

— Ніхто мене не слухає! — зненацька вибухнула Еллісон. — Це місіс Фонтейн отруїла Нюню. Я точно знаю. Вона казала, що хоче його вбити. Він ходив до неї на подвір’я і слідив у неї на вітровому склі машини.

Еді зітхнула. Вони вже це проходили.

— Мені так само не подобається Ґрейс Фонтейн, — сказала вона. — То злостива стара бувалиця, яка всюди пхає свого носа, але щоб вона того кота отруїла — у цьому ти мене ніяк не переконаєш.

— Я знаю, що це вона. Я її ненавиджу.

— Те, що ти так думаєш, тобі честі не робить.

— Її правда, Еллісон, — раптово погодилася Гаррієт. — Не думаю, що місіс Фонтейн отруїла Нюню.

— Ти про що? — запитала Еді, обертаючись до Гаррієт, з підозрою реагуючи на це неочікуване співзвуччя думок.

— Маю на увазі, якби вона це зробила, я б знала.

— І як би ти знала про щось подібне?

— Не хвилюйся, Еллісон. Я не думаю, що вона його отруїла. Але якби отруїла, — мовила Гаррієт, повертаючись до читання, — то пошкодувала б про це.

Еді, яка не мала жодного наміру пропускати цю заяву повз вуха, уже збиралася продовжити обговорення, коли Еллісон знову розридалася, гучніше ніж до того.

— Мені однаково, хто це зробив, — схлипувала вона, занурившись кісточками глибоко в очі. — Чому Нюня має вмирати? Чому всі ті бідні люди позамерзали на смерть? Чому весь час усе завжди таке жахливе?

Еді їй відповіла:

— Бо такий світ.

— Тоді осточортів мені цей світ.

— Еллісон, припини.

— Не припиню. Я тепер завжди буду так думати.

— Що ж, це дуже незріла поведінка, — мовила Еді. — Ненавидіти світ. Світові на це начхати.

— Я його до кінця життя ненавидітиму. І ніколи не перестану.

— Еллісон, Скотт і його люди були дуже сміливими, — сказала Гаррієт. — Навіть коли вмирали. От послухай: «Ми у відчаї, померзли ноги, усе. Пального нема, а до їжі далеко, але Вам би було приємно опинитися в нашому наметі, послухати пісні й потішні балачки…».

Еді підвелася.

— Досить, — оголосила вона. — Я відвезу кота до лікаря Кларка. Ви, дівчата, будьте тут. — Вона почала флегматично збирати тарілки, ігноруючи нову хвилю вересків з підлоги біля її ніг.

— Еді, ні, — сказала Гаррієт, посуваючись назад на стільці. Вона підскочила й підбігла до картонної коробки. — Бідний Нюня, — мовила вона, погладжуючи трепетного кота. — Бідний котик. Будь ласка, не забирай його тепер, Еді.

Від болю старий кіт замружив очі. Він кволо гупав хвостом по стінці коробки.

Еллісон, що мало не душилася від сліз, обхопила тварину руками й піднесла його мордочку близько собі до щік.

— Ні, Нюню, — гикала вона. — Ні-ні-ні.

Еді підійшла і з неочікуваною ніжністю забрала в неї кота. Коли вона його обережно підіймала, кіт видав хирлявий, мало не людський крик. Сивувата мордочка, витягнута в жовтозубій міні, робила його схожим на старця, терплячого й виснаженого стражданнями.

Еді ніжно почухала його за вухами.

— Подай мені той рушник, Гаррієт, — мовила вона.

Еллісон намагалася щось сказати, але вже так заходилася, що не змогла.

— Еді, не треба, — благала Гаррієт. Вона вже також розплакалася. — Будь ласка. Я не встигла попрощатися.

Еді нахилилася й сама взяла рушник, тоді знову випросталася.

— То прощайся, — нетерпляче сказала вона. — Зараз він піде на вулицю і ще якийсь час буде там.

За годину Гаррієт, усе ще з червоними очима, стояла на задній веранді будинку Еді й вирізала картинку бабуїна з тому на літеру «Б» Комптонової енциклопедії25. Після того як старий блакитний «олдсмобіль» Еді покинув під’їзну доріжку, вона також лягла на підлозі кухні біля порожньої коробки й ревіла так само несамовито, як і сестра. Коли сльози скипілися, вона підвелася, пішла в бабусину спальню і, висмикнувши з подушечки у вигляді томату на комоді пряму шпильку, на кілька хвилин зайняла себе тим, що видряпувала на узніжжі ліжка Еді дрібними літерами «Я НЕНАВИДЖУ ЕДІ». Та це її чомусь не потішило, тож поки вона лежала на килимі біля ніг ліжка, скрутившись у клубок і хлюпаючи носом, їй у голову стрельнула веселіша ідея. Вирізавши писок бабуїна з енциклопедії, вона планувала приклеїти його на обличчя Еді в сімейному альбомі. Гаррієт спробувала зацікавити в цьому проєкті Еллісон, але та, лежачи долілиць біля порожньої котячої коробки, відмовилася навіть подивитися.

Зі скрипом прочинилися ворота на заднє подвір’я Еді, і, не зачиняючи їх за собою, туди проскочив Гелі Галл. Йому було одинадцять, на рік менше, ніж Гаррієт, а пісочне волосся він ­відпустив до плечей, взоруючись на свого старшого брата, Пембертона.

— Гаррієт, — гукнув він, тупцяючи по східцях веранди, — Гаррієт, чуєш. — Але спинився одразу, як почув монотонні ридання на кухні. Коли Гаррієт підняла голову, він помітив, що вона також заплакана.

— О, ні, — бентежно зреагував він. — Тебе змусять їхати в табір, так?

Табір на озері Селбі був для Гелі — і Гаррієт — джерелом найбільшого страху. То був дитячий християнський табір, куди їх обох примусово відправили минулого літа. Хлопчиків і дівчаток (сегрегованих по різні боки озера) силували проводити по чотири години на день за вивченням Біблії, а решту часу за плетінням тросів і розігруванням принизливих дурноверхих скетчів, написаних самими виховниками. На стороні хлопців усі постійно неправильно вимовляли ім’я Гелі — не Гелі, як мало бути, а, піддражнюючи, «Ґей-лі». Що гірше — вони примусово обстриг­ли йому волосся, щоб потішити інших дітей. І хоч Гаррієт на її стороні загалом сподобалися заняття з вивчення Біблії, — здебільшого тому, що тамтешніх обворожених слухачів вона завиграшки дивувала висловлюваннями своїх неортодоксальних поглядів на Святе Письмо, — там їй було загалом так само мерзенно, як і Гелі: підйом о п’ятій, а світло вимикають о восьмій, жодного часу на себе й жодних книжок, окрім Біблії, а також море «старої доброї дисципліни» (хльост, привселюдне висміювання), якою всі ці правила підтримувалися. Після шести тижнів вона, Гелі й інші учасники табору Першої баптистської церкви мовчки сиділи в зелених табірних футболках, апатично визираючи з вікон церковного автобуса, цілком розбиті.

— Скажи мамі, що ти себе вб’єш, — видихнув Гелі. Вчора уже відправили велику групу його шкільних друзів — переможену юрбу пониклих дітей, що трюхикали до яскраво-зеленого шкільного автобуса так, наче він їх повезе не в літній табір, а в саме пекло. — Я своїм сказав, що вб’ю себе, якщо мене знову туди відправлять. Сказав, ляжу на дорозі, щоб мене переїхала машина.

— Проблема не в тому. — Гаррієт лапідарно пояснила ситуацію з котом.

— То ти не їдеш у табір?

— Ні, якщо вдасться не їхати, — відповіла Гаррієт.

Тижнями вона перевіряла пошту на предмет реєстраційних форм; коли ті прибували, вона їх дерла на шматочки й ховала у смітті. Але небезпека ще не відступила. Еді, що являла собою реальну загрозу (її невидюща мати навіть не помітила, що тих форм немає), уже придбала для Гаррієт наплічник і нову пару кросівок, а також запитувала про список потрібних речей.

Гелі узяв картинку бабуїна й роздивився її.

— Це для чого?

— А. Це. — Вона пояснила.

— Може, якась інша тварина підійшла б краще, — підкинув ідею Гелі. Еді йому не подобалася. Вона завжди піджартовувала з його волосся й прикидалася, ніби вважає, що він дівчинка. — Наприклад, гіпопотам. Чи свиня.

— Я думаю, і ця дуже добре підходить.

Він нахилився в неї над плечем, під’їдаючи варений арахіс із кишені, й спостерігав, як Гаррієт приклеює вищирений писок бабуїна на обличчя Еді, так щоб майстерно вписувалася зачіска. Світячи голими іклами, він агресивно блимав очима на об’єктив, поки дідо Гаррієт — у профіль — сяяв усмішкою своїй нареченій-примату. Під фотографією рукою Еді було написано:

Едіт і Гейворд

Оушен-Спрінґз, Міссісіпі

11 червня 1935 р.

Удвох вони роздивлялися світлину.

— Маєш рацію, — сказав Гелі. — Досить непогано.

— Так. Я ще думала про гієну, але так краще.

Щойно вони поставили енциклопедію назад на полицю й повернули на місце альбом (тиснений позолотою, з вікторіанськими завитками), почули хрускіт, із яким автомобіль Еді виїхав на гравійну під’їзну доріжку.

Грюкнули москітні двері.

— Дівчата, — почули вони її діловий, як і зазвичай, оклик.

Мовчання.

— Дівчата, я вирішила побути гарною людиною й повернула кота додому, щоб ви його поховали, але якщо жодна з вас негайно ж не відгукнеться, я зараз обертаюся й везу його назад лікареві Кларку.

Усі троє дітей панічним табуном кинулися до дверей. Вони стали перед одвірком і вирячилися на неї.

Еді повела бровою.

— Ти диви, а що це за маленька міс? — звернулася вона до Гелі з удаваним подивом. Вона мала велику прихильність до нього — хлопчик нагадував їй Робіна, хіба що тим жахливим довгим волоссям відрізнявся — і зовсім не відала, що своєю добродушною дражнилкою спричиняла в нього жовчну ненависть. — Це що, ти, Гелі? Боюся, не впізнала тебе під тими золотими пасмами.

Гелі розплився в самовдоволеній усмішці.

— Ми якраз дивилися на ваші фотографії.

Гаррієт його буцнула.

— Гм, навряд чи це дуже весело, — прокоментувала Еді. — Дів­чата, — звернулася вона до своїх онучок, — я подумала, що вам, напевно, захочеться поховати кота самотужки, тож дорогою назад зупинилася й попросила Честера викопати могилку.

— Де Нюня? — запитала Еллісон. Голос у неї був хрипкий, а очі світилися шаленством. — Де він? Де ти його лишила?

— З Честером. Він загорнутий у рушник. Не раджу вам його розгортати, дівчатка.

— Та давай, — під’юджував Гелі, штурхаючи Гаррієт плечем. — Давай подивимося.

Вони з Гаррієт стояли в темному сараї на подвір’ї Гаррієт, де на Честеровому верстаку лежало сповите в блакитний банний рушник тіло Нюні. Еллісон — що досі виплакувала очі — у будинку вишукувала по шухлядах старий светр, що в ньому кіт любив засинати й у якому їй хотілося його поховати.

Гаррієт визирнула з облиплого пилюкою вікна сараю. У кутку пишного літнього газону виднілася постать Честера, що надсадно напирав на край мотики.

— Добре, — погодилася вона. — Але швидко. Доки вона не повернулася.

Лише згодом Гаррієт усвідомила, що тоді вперше побачила й торкала мертву істоту. Вона не очікувала, що це стане таким шоком. Бік кота був холодний і непіддатливий, твердий на дотик, і крізь пучки пальців їй пробіг огидний трепет.

Гелі нахилився, щоб роздивитися краще.

— Фу, — радісно відзначив він.

Гаррієт гладила руде хутро. Воно й лишалося рудим і страшенно м’яким, попри страховидне закоцюбіння тіла під ним. Лапки жорстко випрямилися, наче кіт готувався, що його зараз кинуть у балію з водою, а очі — що навіть у старості й муках зберегли ясну дзвінку зелень — огорнула драглиста плівка.

Гелі нахилився торкнутися його.

— Ой, — зойкнув він і відхопив руку. — Фу.

Гаррієт не сахалася. Вона обережно провела долонею до рожевої точки в кота на боці, де шерсть так до кінця й не відросла, місця, де його маленьким заїли личинки. При житті Нюня нікому не дозволяв його там чіпати; сичав і замахувався на всіх, хто намагався, навіть на Еллісон. Але тепер кіт лежав нерухомо, відкопиливши губи від зціплених голочок-зубів. Шкіра взя­лася складками, шорстка, наче в чесаній рукавиці, і холодна-холодна-холодна.

То це і є таємниця, яку знали і капітан Скотт, і Лазар, і Робін, яку зрозумів навіть кіт в останню свою годину: ось воно, шлях до вітражного вікна. Коли через вісім місяців намет Скотта знайшли, Боверс і Вілсон лежали в застібнутих на голові спальних мішках, а Скотт із розкритого мішка обіймав Вілсона. То було в Антарктиці, а зараз стояв свіжий зелений ранок травня, але тіло в неї під долонею було тверде, як лід. Гаррієт провела кісточкою пальця по передній лапі Нюні, що була наче в білій пан­чішці. «Прикро, — написав Скотт скачанілою рукою, поки зі сніжних безкрайностей м’яко змикалася білість, а тьмяні літери олівця на білому папері тьмяніли дедалі більше, — але, схоже, писати я більше не можу».

— Закладаюся, що ока ти не торкнешся, — підбивав Гелі, наближаючись до неї. — Слабо?

Гаррієт його майже не чула. Таке бачили її мама й Еді: зовнішня темрява, жах, від якого до кінця не оклигуєш. Слова, що злітають із паперу в нічогість.

Гелі підтягнувся ближче в прохолодній імлі сараю.

— Боїшся? — зашепотів він. Долоня прокралася їй на плече.

— Перестань, — відрізала Гаррієт, скидаючи її.

Вона почула грюкіт москітних дверей, як мама гукає Еллісон; швидко накинула рушник назад на кота.

Воно ніколи не відпустить її повністю, запаморочення тієї миті; воно пробуде з нею до кінця життя, і назавжди однорідно змішається з тим тьмяним сараєм — блискучі металеві зуби пилки, запахи пилу й бензину — і трьома мертвими англійцями під сніговим каїрном, з блискотливими бурульками у волоссі. Непам’ять: крижані брили, несамовиті відстані, обернене на камінь тіло. Жахіття самих тіл.

— Ходімо, — покликав Гелі, мотнувши головою. — Треба йти звідси.

— Іду, — відказала Гаррієт. Серце в неї гупало, а подих перехоп­лювало. Проте не від страху, а від чогось украй подібного на лють.

Хоч місіс Фонтейн і не отруїла того кота, та з його смерті вона все одно втішилася. З вікна над раковиною — точки огляду, у якій вона щодня вистоювала по кілька годин, спостерігаючи щоденщину сусідів — вона вже підгледіла, як Честер копає ямку, а тепер, мружачись крізь кухонну фіранку, побачила, як навколо неї зібралася трійця дітей. Одна з них — молодша дівчинка, Гаррієт — тримала в руках якийсь згорток. Старша дівчинка плакала.

Місіс Фонтейн опустила важкі перлові окуляри для читання на кінчик носа, накинула на плечі поверх капота кардиган із прикрашеними коштовностями ґудзиками — днина стояла теп­ла, проте вона легко мерзла, тож коли виходила, мусила мати в що закутатися — і почимчикувала через задні двері до огорожі.

День був жвавий, свіжий, легкий. По небу неслися навислі хмари. Траву — яка вимагала коси, чиста трагедія з тим, як Шарлотта занехаяла це місце — всипали фіалки, дикі квасениці, кульбаби з дозрілим насінням, а вітер збурював її перемінливими потоками й нуртами, наче морський. Над закритою верандою, м’яко, наче водорості, шелевіли кетяги гліцинії. Вони так густо нависали ззаду будинку, що веранду майже не видно було; коли квіти цвіли, було досить гарно, але потім рослина перетворювалася на кудлату мішанину, та й до того ж своєю вагою вона могла просто завалити ту веранду, — гліцинія належить до паразитів, вона послаблює каркас будинку, якщо дозволити їй розповзтися, — але деякі люди мусять усього навчатися на власних помилках.

Вона сподівалася, що діти привітаються, і якийсь час постояла біля огорожі в очікуванні, але вони не звернули на неї жодної уваги й продовжили займатися своїм.

— А що ви, діти, тут робите? — солодким голосом гукнула вона.

Вони обернулися, злякані, як олені.

— Ховаєте що?

— Ні, — рявкнула Гаррієт, молодша, тоном, який місіс Фонтейн не надто сподобався. То була ще та мудрагелька.

— Але схоже на те.

— Ну, а воно не те.

— Я собі думаю, що ви того старого котяру рудого ховаєте.

Мовчанка.

Місіс Фонтейн примружилася понад окулярами для читання. Так, старша дівчинка плакала. Вона вже надто доросла для таких дурниць. Молодша опускала закутане тільце в ямку.

— Якраз те ви й робите, — гукнула місіс Фонтейн. — Мене не здурите. З тим котом одна рахуба була. Він сюди щодня залазив і все скло мені на машині лапами засмальцьовував.

— Не звертай на неї увагу, — процідила крізь зуби Гаррієт своїй сестрі. — Сука стара.

Гелі ще ніколи не чув від Гаррієт лайки. Потилицю йому шибнуло ярим дрожем задоволення.

— Сука, — повторив він, уже гучніше, насолоджуючись тим смачним словом у себе на язику.

— Що? — заверещала місіс Фонтейн. — Хто це з вас сказав?

— Замовкни, — сказала Гаррієт до Гелі.

— Хто це сказав? Дівчата, хто це з вами?

Гаррієт опустилася на коліна і голими руками засипала землю з купки назад у яму, на блакитний рушник.

— Давай, Гелі, — прошипіла вона. — Допоможи. Швидше.

— Хто то такий? — репетувала місіс Фонтейн. — Ви мені ліпше скажіть. Я зараз піду до себе і вашій мамі подзвоню.

— Бля, — лайнувся Гелі, посмілілий і розпашілий від зухвальства. Він укляк біля Гаррієт і став похапцем допомагати їй зсипати землю. Еллісон стояла над ними, кулаком прикриваючи рот, і заливалася сльозами.

— Діти, ліпше скажіть мені.

— Чекайте! — зненацька скрикнула Еллісон. — Чекайте. — Вона відвернулася від могили й метнулася по траві до будинку.

Гаррієт і Гелі спинилися, долонями в землі.

— Що вона надумала? — прошепотів Гелі, витираючи чоло зап’ястком вимащеної руки.

— Не знаю, — сторопіло відповіла Гаррієт.

— Це хто, малий Галл? — окрикнула місіс Фонтейн. — Ану йди сюди. Я зараз твоїй матері подзвоню. Іди сюди, вже.

— Та, сука, іди й дзвони, — буркнув Гелі. — Її вдома нема.

Затраснулися москітні двері, і з будинку, шпортаючись, прикриваючи руками обличчя, вибігла Еллісон, засліплена слізьми.

— Ось, — сказала вона, упала на коліна поруч із ними й кинула щось у відкриту могилу.

Гелі з Гаррієт повитягували шиї, щоб роздивитися. Із сирої землі їм усміхалася фотографія Еллісон, студійна світлина, яку зняли в школі минулої осені. Еллісон там була в рожевому светрі з мере­живним коміром, а у волоссі мала рожеві шпильки-пряжки.

Еллісон ридаючи набрала дві жмені землі й шпурнула їх у могилу, на власне усміхнене обличчя. Земля торохнула на фото. Якусь мить рожевість светра Еллісон іще виднілася, а заячі очі ще визирали з надією крізь заволоку із ґрунту; а наступної миті їх накрила чергова чорна жменя, і вони зникли.

— Ну ж бо, — нетерпляче вереснула вона на двох молодших дітей, поки ті задивилися в яму, а тоді, спантеличено, на неї. — Давай, Гаррієт. Допоможи мені.

— Все, досить, — пискнула місіс Фонтейн. — Я вертаюся додому. Я зараз обом вашим матерям подзвоню. Дивіться, я вже йду. Ви, дітиська, про це страшенно пошкодуєте.

5 Little League Baseball and Softball — американська громадська організація, що влаштовує місцеві бейсбольні й софтбольні ліги для дітей від чотирьох до шістнадцяти років.

6 The Wind in the Willows — дитячий роман британського письменника Кеннета Грехема.

7 Divinity — схожі на нугу солодощі зі збитих білків, кукурудзяного сиропу й цукру. Цей десерт вважають традиційним для Півдня США, зокрема через часте використання в ньому горіхів пекан. Походження назви невідоме, а за найпопулярнішою теорією хтось просто назвав цукерку божественною, і так ця назва закріпилася. Якщо замінити білий цукор на коричневий, виходить десерт «медовий ірис», який, однак, не містить меду.

8 Імовірно, ім’я головної героїні запозичене з дитячої книжки Луїз Фіцг’ю «Шпигунка Гаррієт» (1964). Багато інших цікавих відомостей про роман і творчість Донни Тартт можна також дізнатися з книги українського літературознавця Максима Нестелєєва «Лабіринти американського постмодернізму. Другий том».

9 Shalimar — флагманський аромат французького будинку парфумів і косметики Guerlain, одного з найстаріших у світі.

10 Goldsmith’s — універмаг у місті Мемфіс, штат Теннессі, заснований у 1870 році. У 2005 році злився з сіткою універмагів Macy’s.

11 Dem Bones — спіричуелс, створений братами Джеймсом та Джоном Джонсонами й записаний у 1928 році. Широко відомий як дитяча пісенька, а текст відсилає до Книги пророка Єзекіїла 37:1—14, де той відвідує поле, засіяне мертвими кістками.

12 Схоже прізвисько (Тетікорем) має Гаррієт Бідл, персонажка книжки Чарлза Дікенса «Крихітка Дорріт».

13 Допотопний (antediluvian) період, що займає місце між Біблійним наративом Гріхопадіння й Великого потопу, часто є предметом псевдонаукових спекуляцій на тему життя тогочасних людей, стану Землі, існування гігантських монстрів і Атлантиди. Му — міфічний втрачений континент, який ототожнювали з остро­вом Атлантида, а також гіпотетичним континентом Лемурією.

14 William Tecumseh Sherman — американський військовий, підприємець, освітянин. Генерал Армії Союзу під час Громадянської війни в США. Сучасники вважали його чудовим стратегом, проте критикували жорсткі методи «спаленої землі», які він застосовував.

15 Edward Gibbon — англійський історик XVIII століття, найвідоміша робота якого — шеститомна «Історія занепаду й загибелі Римської імперії».

16 John Clark Ridpath — американський історик XIX століття, серед праць якого тритомна «Енциклопедія універсальної історії», що згодом переросла в його восьмитомну «Історію світу».

17 Eggshell blue — відтінок блакитного, схожий на колір яєць мандрівного дрозда, пташки, яка англійською називається robin.

18 (Great) Tribulation (у різних перекладах — скорбота, страждання, горе) у християнстві — період, який згадується у Євангелії від Матвія й Одкровенні апостола Івана й означає час, що передуватиме Кінцю світу, а також лиха, які спіткають через війну.

19 Natchez — плем’я корінних американців, що проживали в нижній частині долини Міссісіпі, біля сучасного міста Натчез.

20 Alcázar — тип замку в Іспанії, збудований під час ісламського панування у VIII—XV століттях.

21 Montgomery Ward — компанія, яка однією з перших у світі пропонувала товари з поштовою доставкою; згодом — провідна мережа універмагів, що діяла з 1871-го до 2001 року.

22 Можна припустити, що йдеться про снігову бурю, яка пройшлася більшою частиною південних штатів у новорічний період 1963—1964 року. Тоді в Міссісіпі випало в середньому 38 см снігу, а внаслідок негоди загинуло троє людей.

23 Eggnog — традиційний різдвяний напій із молока, вершків, цукру, жовтків і збитих білків. Часто містить також алкоголь.

24 Тут і далі уривки зі щоденника Роберта Скотта подано в перекладі Івана Синєпалова.

25 Compton’s Encyclopedia — домашня й шкільна енциклопедія, уперше видана в 1922 році Френком Елбертом Комптоном. Первинно мала приписку «ілюстрована», бо на той час жодна інша енциклопедія не могла похвалитися такою кількістю і якістю ілюстрацій.

  Розділ 2. Дрізд

Через кілька ночей, близько десятої вечора, поки мама й сестра нагорі спали, Гаррієт м’яко обернула ключ у замку шафки зі зброєю. Рушниці були старі й спрацьовані, вони дісталися батькові Гаррієт від дядька-колекціонера. Про цього таємничого дядька Клайда Гаррієт не знала нічого, окрім його професії (інженер), темпераменту («прикрий», — скривлено описувала його Аделаїда; вона з ним вчилася в школі) і кончини (авіакатастрофа, неподалік від узбережжя Флориди). Позаяк його «забрало море» (саме так усі говорили), Гаррієт ніколи не вважала дядька Клайда мертвим, не зовсім. Завжди, коли про нього заходила розмова, їй невиразно уявлявся бородатий обшар­панець на кшталт Бена Ганна з «Острова скарбів», що самот­ньо вікує вік на якомусь безплідному засоленому острівці, носить подерті на клапті штани й поїдений морською водою наручний годинник.

Обережно, притримуючи скло долонею, щоб не бряжчало, Гаррієт прочинила старі залиплі дверцята шафки. Здригнувшись, вони розкрилися. На верхній полиці стояв ящик зі старовинними пістолями — дрібними наборами для дуелей, оздобленими сріблом і перламутром, дрібні чудернацькі «деррінджери»26 заледве десять сантиметрів завдовжки. Нижче, у хронологічному порядку, нахилені ліворуч, стояли більші стволи: кентуккійські кременеві рушниці27; монструозна п’ятикілограмова рівнинна рушниця28; обложена іржею дульнозарядка, якою ще начебто у Громадянській війні воювали. З новішої зброї найбільше враження справляв дробовик «Вінчестер» із Першої світової.

Батько Гаррієт, власник цієї колекції, був фігурою віддаленою й неприємною. Вони з мамою Гаррієт досі були одружені, тож люди перешіптувалися з того приводу, що живе він у Нешвіллі. Хоча Гаррієт і поняття не мала, що саме призвело до такого розкладу (хіба що невиразно здогадувалася, що це якось стосується батькової роботи), для неї це було щось доволі незначне, бо він не жив із ними, відколи Гаррієт себе пам’ятала. Щомісяця їм надходив чек на господарські витрати; батько приїздив додому на Різдво і День подяки й дорогою на кілька днів зупинявся у своєму мисливському таборі на Дельті. Гаррієт такий порядок здавався абсолютно логічним, бо пасував особистостям усіх причетних: її матері, у якої енергії майже не було (більшу частину часу вона проводила в ліжку), і її батька, у якого енергії було аж забагато, ще й не тієї, що треба. Він швидко їв, швидко розмовляв і — якщо не мав у руці якоїсь випивки — був нездатний сидіти тихо. На людях він завжди сипав дотепами, і ті вважали батька неабияким кумедником, але в приватній взаємодії його непередбачувані каверзи не завжди були такими потішними, а імпульсивна звичка бовкати перше, що спадає на думку, часто ображала почуття членів родини.

Що гірше: батько Гаррієт завжди мав рацію, навіть коли помилявся. Усе перетворювалося на протистояння характерів. Хоч у своїх поглядах батько був досить непохитним, сперечатися він любив страшенно; і навіть у доброму настрої (відкинувшись у кріслі з коктейлем, одним оком дивлячись телевізор) полюбляв підгвинчувати Гаррієт, дражнити її, просто щоб показати, хто тут головний.

— Розумних дівчат мало хто любить, — приказував він. Або: — Нащо тобі давати якусь освіту, якщо ти просто виростеш і виско­чиш заміж. — А позаяк Гаррієт від таких слів — які він вважав прозаїчною й доброзичливою істиною — просто навісніла й відмовлялася з ним погоджуватися, починався клопіт. Іноді він репіжив Гаррієт ременем, — за те, що пащекувала, — поки Еллісон спостерігала за цим скляними очима, а їхня мати лежала скулившись у себе в спальні. Іще бувало, що він, для покарання, призначав Гаррієт якісь непомірні нездійсненні завдання (підстригти траву на подвір’ї ручною газонокосаркою, вичистити самотужки все горище), що їх Гаррієт із волячою впертістю просто відмовлялася виконувати.

— Скоренько! — підганяла Іда Ру, застромлюючи голову зі стурбованим виразом на обличчі в одвірок дверей горища, після того як батько Гаррієт пронісся вниз. — Ти ліпше рухайся, бо він як вернеться, то голову тобі з’їсть!

Але Гаррієт — палаючи від злості поміж стосів паперу й старих журналів — не здавалася. Бити він її міг скільки влізе; то нічого. Такий був принцип. І деколи Іда так переживала за Гаррієт, що лишала свою роботу, йшла нагору й робила все сама.

Через те що батько був такий сварливий і прикрий, а ще вічно всім невдоволений, Гаррієт вважала правильним, що він не живе вдома. Цей розклад ніколи не здавався їй чудним, вона не усвідомлювала, що це дивує інших людей, аж до одного дня в четвертому класі, коли шкільний автобус зламався на заміській дорозі. Гаррієт сиділа біля балакучої молодшої дівчинки, яку звали Крісті Дулі. У тієї були великі передні зуби, а в школу вона щодня вдягала біле в’язане пончо. То була донька поліціянта, хоч нічого в її поставі білої мишки й смиканій поведінці про це не свідчило. Поміж ковтками залишків овочевого супу з термоса вона весь час базікала без заохочень, повторювала різні секрети (про вчительок, про батьків різних людей), які почула вдома. Гаррієт безпристрасно визирала з вікна в очікуванні, що хтось приїде й відремонтує автобус, доки, стрепенувшись, не усвідомила, що Крісті розповідає про її матір і батька.

Гаррієт обернулася й вирячилася на неї. Ой, та то всі знають, шепотіла Крісті, близько тиснучись до неї під пончо (їй завжди хотілося сидіти ближче, ніж комусь зручно). Хіба Гаррієт не ціка­во, чому її тато з ними не живе?

— Він там має роботу, — проказала Гаррієт. Ще ніколи раніше це пояснення не здавалося їй неналежним, але Крісті вдоволено й дуже по-дорослому злегка зітхнула, а тоді розповіла Гаррієт, що там насправді. Суть історії була така: після смерті Робіна батько Гаррієт хотів переїхати — у нове місто, кудись, де можна було б «почати спочатку». Зі скрадливою боязню Крісті округлила очі.

— Але вона їхати не захотіла. — Так, наче Крісті розповідала не про маму Гаррієт, а якусь жінку з оповідання про примар. — Сказала, що вона залишиться тут назавжди.

Гаррієт — яку власне дратувало сидіти біля Крісті — посунулася від неї на сидінні й відвернулася до вікна.

— Що, образилася? — лукаво запитала Крісті.

— Ні.

— То що тоді?

— У тебе з рота супом несе.

У наступні роки Гаррієт як від дітей, так і від дорослих, чула й інші коментарі, у яких ішлося про те, що в її домі є щось «моторошне», проте вони здавалися їй сміховинними. Такий розклад родинного життя був практичним — навіть геніальним. Батькова робота в Нешвіллі забезпечувала оплату рахунків, але нікому не подобалися його візити на свята; він не любив Еді й тіток; а також усіх тривожило те, з якою жорстокістю й ненавистю він діймає маму Гаррієт. Минулого року він пиляв її, щоб пішла з ним на якусь різдвяну вечірку, доки зрештою (потираючи плечі крізь тонкі рукави нічної сорочки) вона не покліпала й погодилася. Та коли настав час збиратися, мама сіла за трюмо, вбрана у банний халат, і втупилася очима у власне відображення, навіть не накладала помаду й шпильки з волосся не виймала. Коли Еллісон навшпиньки прокралася нагору подивитися, як вона, мама відповіла, що в неї мігрень. Тоді замкнулась у ванній і повідкручувала крани, доки батько (весь побуряковілий, тремтячий) не загупав у двері кулаками. Різдвяний вечір тоді видався нікудишній: Гаррієт з Еллісон струнко сиділи у вітальні біля ялинки, поки з магнітофона потужно ревіли колядки (по черзі то серйозні, то радісні), які, проте, не могли приглушити криків нагорі. Стало легше тільки тоді, коли рано-вранці на Різдво батько з валізою й паперовим пакетом подарунків почовгав до своєї машини й поїхав собі назад у Теннессі, а будинок видихнув і знову занурився в забутливу дрімоту.

Дім Гаррієт був сонний — для всіх, окрім самої Гаррієт, яка за своєю натурою була невсипуща й сторожка. Коли в темному безгучному будинку вона єдина не спала, що траплялося часто, нудьга обсідала її так щільно, так гладко й бентежно, що іноді Гаррієт не могла нічого, окрім як втупитись у вікно чи на стіну, наче задурманена. Мама майже весь час проводила в себе в спальні; а коли Еллісон ішла спати — здебільшого рано, близько дев’ятої — Гаррієт лишалася на самоті: пила молоко просто з пачки, в панчохах нипала по будинку поміж стосами газет, нагромаджених майже в кожній кімнаті. Після смерті Робіна мама Гаррієт набула дивної нездатності будь-що викидати, і непотріб, який наповнював горище й підвал, уже почав проникати в будинок.

Іноді Гаррієт подобалося бути наодинці. Вона вмикала світло, телевізор або програвач, набирала «Молитви по телефону» або дзвінками розігрувала сусідів. Відчиняла холодильник і їла все, чого їй хотілося; вилазила на високі полиці й зазирала в шафки, які відчиняти заборонялося; до скрипу пружин стрибала по дивану, стягувала на підлогу подушки з крісел та диванів і будувала собі з них фортеці й рятівні плоти. Іноді вона діставала з шафи старий мамин одяг з коледжу (пастельні светри з поїденими міллю дірками, рукавички по лікоть усіх можливих барв, випускну сукню кольору морської хвилі, яка — на Гаррієт — тридцятьма сантиметрами тягнулася по підлозі). Це було небезпечно; мама Гаррієт дуже по-особливому ставилася до цього одягу, хоч ніколи його й не носила; але Гаррієт акуратно розкладала все на місце, як було, і якщо мама й помічала якусь невідповідність, то нічого не казала.

Уся зброя стояла незаряджена. Єдиними боєприпасами в шафці була коробка набоїв 12-го калібру. Гаррієт, яка досить туманно собі уявляла різницю між рушницею й дробовиком, витрусила набої з коробки й зірчастими узорами розклала на килимі. Одна рушниця мала прикріплений багнет, що видавалося цікавим, але найбільше Гаррієт любила «вінчестер» із телескопічним прицілом. Вона вимкнула світло в кімнаті, поклала дуло на підвіконня віталь­ні й, звузивши очі, зазирнула в приціл — на припарковані авто, тротуар, що блищав під високими ліхтарями, і розприскувачі, які сичали на буйних порожніх газонах. Фортеця під загрозою; вона стереже свій пост і відповідає за життя всіх усередині.

На передній веранді місіс Фонтейн забриніла музика вітру. По той бік зарослого газону вздовж змащеного дула рушниці Гаррієт бачила дерево, на якому помер її брат. У лискучих листках шепотів легіт, дзенькав у траві переливчастими тінями.

Іноді, шастаючи глупої ночі по тьмавому будинку, Гаррієт відчувала, як із нею ходить брат і приязно, по-змовницьки мовчить. Вона чула його кроки у скрипі мостин, відчувала його присутність у вирі роздмуханої вітром штори чи самовільно прочинених дверях. Час від часу він пустував — ховав її книжку чи шоколадку, перекладав на сидіння крісла, поки Гаррієт не дивилася. Дівчинці подобалося таке товариство. Чомусь їй уявлялося, що там, де він живе, завжди ніч, і що її там нема, він сам-один: самотньо крутиться, розмахує ногами в наповненій цокотом годинників почекальні.

«Я тут, — подумки говорила вона, — на чатах». Бо, сидячи у вік­ні з рушницею, Гаррієт досить добре відчувала тепло його присутності. Після смерті брата минуло дванадцять років, багато всього змінилося й відлетіло, проте краєвид з вікна вітальні залишився таким самим. Навіть дерево стояло на своєму місці.

У Гаррієт заболіли руки. Вона обережно поклала рушницю біля ніжок крісла й пішла на кухню взяти собі фруктового льоду. Повернувшись у вітальню, без поспіху з’їла його в темряві біля вікна. Тоді поклала паличку на гору газет і повернулася на свою позицію з рушницею. Лід був виноградний, її улюблений. У морозилці було ще, і ніхто не завадить їй з’їсти хоч цілу коробку, але смоктати фруктовий лід і водночас тримати рушницю давалося складно.

Вона перевела рушницю на темне небо, стежачи за якоюсь нічною птахою на тлі залитих місячним сяйвом хмар. Грюкнули дверцята автомобіля. Гаррієт поспіхом крутнулася на звук і націлилася на місіс Фонтейн — та пізно поверталася додому з репетиції хору, дибуляючи передньою доріжкою в імлистому світлі вуличних ліхтарів — без поняття, у повному невіданні, що один із її блискучих кульчиків мерехтить просто в центрі перехрестя Гаррієт. Світло на ґанку гасне, спалахує світло на кухні. Згорблений силует місіс Фонтейн із цапиним обличчям пропливає повз тінь вікна, наче маріонетка в театрі тіней.

— Бах, — прошепотіла Гаррієт. Усього один посмик, один натиск пальця, і місіс Фонтейн опиниться там, де їй і належить бути, — у безодні з дияволом. Вона б там чудово вписалася: з перманенту закручуються ріжки, а ззаду сукні стирчить гостроконечний хвостик. Гасає по пеклу з тим своїм візочком для покупок.

Наближалося якесь авто. Гаррієт відірвалася від місіс Фонтейн і простежила за машиною, яка в її прицілі побільшала й підстрибувала, — підлітки з опущеними вікнами та перевищенням швидкості, — доки червоні задні фари не ковзнули за ріг і зникли.

Повертаючись до місіс Фонтейн, Гаррієт побачила в лінзі змазане віконне світло, а тоді, собі на втіху, опинилася просто в їдальні Ґодфрі, що в будинку навпроти через дорогу. Пара Ґодфрі були радісними оптимістами у віці далеко за сорок — без дітей, товариські, активні в усіх починаннях баптистської церкви — і було приємно побачити їх обох на ногах та в русі. Місіс Ґодфрі набирала собі з пачки в тарілку жовтого морозива. Містер Ґодфрі сидів за столом спиною до Гаррієт. Вони були лише удвох, на столі мереживна скатертина, у кутку приглушено горить лампа з рожевим абажуром; усе елегантне й гостинне, навіть візерунки у формі виноградного листя на тарілках для морозива й шпильки у волоссі місіс Ґодфрі.

«Вінчестер» правив за бінокль, фотоапарат, спосіб побачити всіляке. Гаррієт поклала щоку на гладеньке й дуже прохолодне ложе.

Вона не сумнівалася, що в ці ночі Робін наглядає за нею, так само як вона за ним. Відчувала його подих у себе на спині: тихий, ласкавий, втішений її товариством. Але тріск і тіні в темному будинку все одно її іноді лякали.

З болем у руках від ваги рушниці Гаррієт неспокійно посунулася в кріслі. Іноді такими ночами вона курила материні сигарети. Найгіршими ночами вона не могла навіть читати, а літери в книжках — навіть в «Острові скарбів» і «Викраденому», які вона любила й від яких ніколи не втомлювалася, — оберталися на якусь люту китайщину: нечитабельні, недоладні, ніби сверблячка, яку ніяк не зчухати. Якось, чисто з роздратування, Гаррієт розтрощила порцелянову фігурку кошеняти, що належала її мамі: після цього, нетямлячись від паніки (бо мама любила ту фігурку, мала її ще відколи була малою дівчинкою), вона загорнула осколки в паперовий рушник, запхала пакуночок у коробку з-під сніданкових пластівців, а саму коробку поклала на саме дно сміттєвого контейнера. То було два роки тому. Наскільки Гаррієт знала, мама досі сном-духом не чула, що те кошеня щезло з креденса. Та завжди, як Гаррієт про це згадувала, особливо коли виникала спокуса знов учворити щось подібне (розбити горнятко, ножицями почикрижити скатертину), її зборювало млосне нудотне відчуття. Якби їй схотілося, Гаррієт могла б і будинок підпалити, і ніхто б її не спинив.

Місяць наполовину затулила іржава хмара. Гаррієт перевела рушницю знову на вікно Ґодфрі. Тепер уже місіс Ґодфрі частувалася морозивом. З досить прохолодним кислим виразом обличчя вона розмовляла з чоловіком, підкидала репліки поміж лінивих ложок. Містер Ґодфрі обома ліктями сперся на мереживну скатертину. Гаррієт бачила лише потилицю його лисої голови — просто по центру перехрестя прицілу — і не могла точно визначити, чи жінка відповідає містеру Ґодфрі та й чи взагалі його слухає.

Зненацька він підвівся, потягнувся й вийшов. Місіс Ґодфрі, уже сама за столом, щось промовила. Проковтнувши останню ложку свого морозива, вона злегка повернула голову, ніби дослухаючись до відповіді містера Ґодфрі з іншої кімнати, а тоді встала й вийшла через двері, тильним боком долоні розправляючи спідницю. Тоді картинка почорніла. У них єдиних зі всієї вулиці світилося. Місіс Фонтейн згасила все вже давно.

Гаррієт глипнула на годинник на камінній полиці. По одинадцятій, а щоб устигнути в недільну школу, прокинутися їй треба о дев’ятій.

Боятися було нічого — на спокійній вулиці яскраво світили ліхтарі, — але будинок застиг, а сама Гаррієт трохи стривожилася. Хоч він уже приходив до її дому серед білого дня, найбільше вона боялася того вбивцю вночі. Коли він повертався до неї в кошмарах, завжди було темно: будинком носився холодний вітрюган, штори тріпотіли, а всі двері й вікна стояли нарозтіж, у той час як сама Гаррієт бігала туди й сюди, затраскуючи шибки, силкуючись якомога швидше все позамикати, а її мати апатично сиділа на дивані з охолоджувальним кремом на обличчі й навіть пальцем не ворушила, щоб допомогти, і часу ніколи не вистачало, скло билося, долоня в рукавиці тягнулася крізь дірку, щоб обернути дверну ручку. Іноді Гаррієт бачила, як відчиняються двері, але ніколи не встигала розгледіти обличчя, бо прокидалася.

Стоячи навкарачки, Гаррієт зібрала набої. Вона їх акуратно поскладала назад у коробку; витерла з рушниці відбитки пальців і поставила її на місце, після чого замкнула шафку й кинула ключ від неї назад у червону шкіряну скриньку в батьковому столі, де йому й місце: також там лежали щипці для нігтів, кілька розпарованих запонок, двійко гральних костей у зеленому замшевому капшучку й стосик збляклих сірникових книжечок із нічних клубів Мемфісу, Маямі й Нового Орлеану.

Нагорі, не вмикаючи лампу, вона тихо роздягнулася. У сусідньому ліжку, долічерева, наче мрець у морі, лежала Еллісон. Місячне сяйво вигравало на постільному покривалі рябими візерунками, що переливалися й мінилися щоразу, як поміж деревами шелестів вітер. У ліжку навколо неї, наче на рятувальній шлюпці, тісно збилася гурма м’яких тваринок — клаптевий слон, кішастий пес без одного ока-ґудзика, чорне вовняне ягнятко, кенгуру з фіо­летового вельветину й ціле сімейство ведмедиків — і їхні невинні обриси скупчилися навколо голови Еллісон у милій затіненій гротескності, наче це істоти з її снів.

— Отже, хлопчики й дівчатка, — мовив містер Даял. Одним неласкавим китово-сірим оком він окинув клас недільної школи Гаррієт і Гелі, у якому — через ентузіазм містера Даяла щодо табору на озері Селбі й непрошене обстоювання цієї ідеї серед батьків його учнів — бракувало половини вихованців. — Я хочу, щоб ви трохи подумали про Мойсея. Чому він був так налаштований вивести дітей Ізраїлевих на Землю обітовану?

Мовчання. Оцінювальний комівояжерський погляд містера Даяла сновигав над зграйкою збайдужілих облич. Церква — за браком розуміння, що робити з новим шкільним автобусом, — почала соціальну кампанію, вихоплюючи знедолених білих дітей із сільської місцевості й затягуючи їх у розкішні прохолодні коридори Першої баптистської церкви на заняття недільної школи. З вимащеними обличчями, скрадливою поведінкою й у непідхожій для церкви одежі діти блудили очима по підлозі. Лише гігантський Кертіс Ретліфф, що мав вади розвитку й був на кілька років старший за решту дітей, витріщався на містера Даяла, роззявивши рота від захоплення.

— Або візьмімо інший приклад, — продовжив містер Даял. — Що скажете про Івана Хрестителя? Чому він так хотів вийти в пустелю й приготовляти шлях для приходу Христа?

Не було жодного сенсу достукуватися до малих Ретліффів, Скерлі й Одемів, до цих дітей із закислими очима й охлялими обличчями, у яких матері нюхають клей, а обтатуйовані батьки віддаються блуду. Вони викликають жаль. Щойно день тому містер Даял був змушений відправити свого зятя Ральфа — якого найняв на роботу в «Шевроле Даяла» — до тих Скерлі, щоб вилучити через несплату новий «олдсмобіл-катлес». Історія стара як світ: ті гульвіси роз’їжджали на висококласних автівках, жували тютюн і обжиралася пивом з літрових пляшок, абсолютно не переймаючись тим, що на пів року запізнилися з платежами. Ральфові візити до ще одного Скерлі й двох Одемів призначено на ранок понеділка, хоч вони про це й не здогадуються.

На Гаррієт, маленькій небозі міс Ліббі Клів, і її другові, малому Галлів, погляд містера Даяла спалахнув. Ці були зі Старої Александрії, з гарного району: їхні родини належали до заміського клубу й завжди плюс-мінус встигали з внесками за машину.

— Гелі, — звернувся містер Даял.

Забігавши очима, Гелі конвульсивно шарпнувся від буклета недільної школи, який перед тим згинав і розгинав дрібними квадратиками.

Містер Даял розплився в посмішці. Через дрібні зуби, широко поставлені очі й випнуте чоло — а ще звичку дивитися на клас у профіль, а не прямо — він трохи нагадував непривітного дельфіна.

— Поясниш нам, чому Іван Хреститель узявся волати в пустелі?

Гелі скорчився.

— Бо його змусив Ісус.

— Не зовсім! — заперечив містер Даял, потираючи долоні. — Уявімо собі ситуацію, у якій опинився Іван. Як думаєте, чому він цитує слова пророка Ісаї отут, у… — він провів пальцем по сторінці, — …двадцять третьому вірші?

— Бо він дотримувався задуму Божого? — почувся голосок із першого ряду.

Це озвалася Аннабель Арнольд, яка благопристойно тримала сховані в рукавичках долоні на білій Біблії із замком-блискавкою, що лежала в неї на колінах.

— Дуже добре! — похвалив містер Даял. Аннабель походила з гарної сім’ї — з гарної християнської сім’ї, на відміну від сімей, які п᾿ють коктейлі у заміських клубах, на кшталт Галлів. Аннабель, неперевершена жонглювальниця жезлами, якось послужила знаряддям, що навернуло маленького однокласника-єврея до Христа. У вівторок ввечері вона братиме участь у регіональному змаганні з жонглювання, яке відбуватиметься в школі й де одним із голов­них спонсорів виступає «Шевроле Даяла».

Містер Даял, помітивши, що зараз заговорить Гаррієт, поспіхом узявся продовжити:

— Хлопчики й дівчатка, чули, що сказала Аннабель? — бадьоро прогугнявив він, як завжди, гублячи «д» у слові «відповідно». — Іван Хреститель діяв віпповідно до Божого задуму. А чому він так чинив? А тому, — сказав містер Даял, обернувши голову й упившись у клас іншим оком, — що Іван Хреститель мав мету.

Тиша.

— Чому так важливо в житті мати мету, хлопчики й дівчатка? — Очікуючи на відповідь, він кілька разів випрямив невеликий стос паперу на катедрі, так щоб коштовний камінь у масивному золотому персні відбивав світло й блищав червоним. — Нумо подумаймо. Без мети у нас немає мотивації, так? Без мети в нас немає фінансового добробуту! Без мети ми не можемо досягти того, що Христос хоче для нас як християн і членів спільноти!

Гаррієт, як він помітив з невеликим переляком, досить агресивно блимала на нього очима.

— Ні, сер! — Містер Даял сплеснув долонями. — Бо цілі змушують нас зосереджуватися на речах важливих! Хай у якому віці, нам важливо виставляти для себе цілі на рік, на тиждень, навіть на годину, бо інакше в нас не буде заповзяття пересунути свої зади від екранів телевізорів, а як виростемо — заробляти гроші.

Говорячи, він почав передавати аркуші й кольорові ручки. Незле було б схилити цих малих Ретліффів і Одемів трохи до робочої етики. Удома вони нічого подібного не мають, а живуть собі з державних подачок, більшість із них. Вправу, яку він зібрався їм запропонувати, містер Даял і сам минулого літа виконував на конференції «Християнська риторика» у Лінчберґу, штат Вірджинія, та вважав її надзвичайно мотиваційною.

— Я хочу, щоб ви всі написали цілі, яких прагнете досягти цього літа, — сказав містер Даял. Він стулив долоні у формі церковного купола, а вказівні пальці поклав собі на випнуті губи. — Це може бути якийсь проєкт, фінансове чи особисте досягнення… або якийсь спосіб допомогти своїй родині, спільноті, Господові. Якщо не хочете, можете не підписувати своїм іменем — просто намалюйте внизу якийсь маленький символ, що вас представлятиме.

Від паніки смикнулося кілька дрімотних голів.

— Нічого надмірно складного! Наприклад, — сказав містер Даял, з᾿єднуючи долоні докупи, — якщо любите спорт, намалюйте м’яч! Якщо любите тішити людей, намалюйте щасливе личко!

Він знову присів; а позаяк діти втупились у свої аркуші й не дивилися на нього, широка дрібнозуба усмішка дещо зів’яла на краях. Ні, хай як стараєшся з цими малими Ретліффами, Одемами й компанією, усе марно: нема сенсу думати, що їх можна бодай чогось навчити. Він роздивлявся ці глупуваті личка, які сонно посмоктували кінчики олівців. За кілька років ці малі нещастя підкидатимуть містеру Даялу й Ральфу роботу з вилучення за несплату, як їхні рідні й двоюрідні брати роблять зараз.

Гелі нахилився й спробував підглянути, що Гаррієт написала на своєму аркушику.

— Чуєш, — шепнув він. Як особистий символ він старанно вивів футбольний м’яч, а далі хвилин зо п’ять сидів у збентеженій тиші й витріщався на аркуш.

— Тихіше там позаду, — цитьнув містер Даял.

Перебільшено зітхаючи, він підвівся й зібрав роботи дітей.

— А тепер, — промовив він, складаючи аркуші купкою на столі. — Усі станьте в шеренгу й виберіть собі аркушик… ні, — гарк­нув він, коли кілька дітей підстрибнули зі своїх стільців, — не бігти, як ті мавпи. По одному.

Діти без особливого ентузіазму почовгали до стола. Повернувшись на своє місце, Гаррієт узялася розпечатувати вибраний аркуш, бо його склали в до болю крихітну поштову марку.

З боку Гелі, зненацька, — пирскання від сміху. Він підсунув Гаррієт аркушик, що випав йому. Під загадковим малюнком (безголова бородавка на ногах-паличках, частково предмет меблів, частково комаха, що зображала чи то тварину, чи то предмет, чи навіть якийсь механізм, але який, Гаррієт упізнати не могла) перекривлений почерк нетвердо перекидався по паперу під кутом сорок п’ять градусів. «Муя мита, — з труднощами вичитала Гаррієт, — шоби татуньо взяв мине в Опрі Ленд29».

— Ну, вперед, — заохочував спереду містер Даял. — Починайте, будь-хто. Неважливо.

Зрештою Гаррієт вдалося розкрити свій аркушик. Почерк належав Аннабель Арнольд: круглявий і натруджений, із ретельними вензелями в кожній «д» та «у».

моя мета!

моя мета — промовляти коротку молитву щодня, коли Бог

посилає мені нову людину, якій я можу допомогти!!!!

Гаррієт сердито роздивлялася аркуш. Унизу сторінки спиною одна до одної стояли дві великі літери «В», формуючи безглуздого метелика.

— Гаррієт? — звернувся зненацька містер Даял. — Почнімо з тебе.

Якомога безбарвніше, щоб щонайкраще донести свою зневагу, Гаррієт зачитала вензлювату обітницю.

— Оце прекрасна мета, — тепло озвався містер Даял. — Заклик до молитви, але й водночас заклик до служіння. Це мета молодого християнина, що думає про інших у Христі, а також спільно… Вам там позаду дуже смішно?

Пополотнілі реготуни враз замовкли.

Містер Даял, гучніше:

— Гаррієт, на твою думку, що можна сказати про людину, яка написала таку мету?

Гелі постукав Гаррієт по коліні. У себе збоку біля ноги він показав непомітний жест великим пальцем униз: чмо.

— Там є якийсь символ?

— Перепрошую, сер? — перепитала Гаррієт.

— Яким символом автор чи авторка листа себе ідентифікує?

— Комахою.

— Ко-махою?

— Це метелик, — ледь чутно мовила Аннабель, проте містер Даял цього не почув.

— Яка там комаха? — запитав він у Гаррієт.

— Точно не можу сказати, але в неї, здається, є жало.

Гелі витягнув шию й зазирнув.

— Фу, гидота, — гукнув він в очевидно непідробленому жаху, — що це таке?

— Передай аркуш сюди, — різко попросив містер Даял.

— Кому би в голову прийшло щось таке малювати? — прокоментував Гелі, тривожно роззираючись по класу.

— Це метелик, — повторила Аннабель, цього разу гучніше.

Містер Даял підвівся, щоб узяти листок, а тоді, дуже раптово — настільки, що всі аж підскочили — життєрадісним гортанним звуком озвався Кертіс Ретліфф. Указуючи на щось на столі, він почав збуджено підстрибувати на стільці.

— До бій, — ґелґотав він. — До бій.

Містер Даял став як укопаний. У ньому завжди жив цей жах, що загалом покірний Кертіс одного дня влаштує якесь насильство чи напад.

Він швидко покинув катедру й поквапився до переднього ряду.

— Кертісе, щось сталося? — низько нахиляючись, запитав він конфіденційним тоном, який почула вся класна кімната. — Тобі потрібно в туалет?

Кертіс ґелґотав і весь побагровів на обличчі. Він усе підстрибував на скрипучому кріслі — замалому як на його габарити — та так енергійно, що містер Даял скривився й відступив.

Кертіс простромив повітря пальцем.

— До бій! — радісно скрикнув він. Тоді зненацька зірвався з крісла — містер Даял поточився назад, випустивши ледь чутний принизливий зойк — і вхопив зі столу зім’ятий папірець.

Тоді він дуже ніжно розгладив його й подав містерові Даялу. Указав на аркуш; указав на себе.

— Бій, — мовив він, світячись усмішкою.

— А, — видихнув містер Даял. Із задньої частини класу він почув перешіптування, нахабне фиркання від утіхи. — Так, Кертісе. Це твій листочок. — Містер Даял навмисно відклав його окремо від інших дітей. Хоч Кертіс завжди вимагав олівець і папір, — а як йому відмовляли, починав плакати, — він не вмів ні читати, ні писати.

— Бій, — повторив Кертіс. Він указав собі на груди великим пальцем.

— Так, — обережно погодився містер Даял. — Це твоя мета, Кертісе. Саме так, правильно.

Він відклав папірець назад на стіл. Кертіс знову його підхопив і вручив йому, з очікуванням усміхаючись.

— Так, дякую, Кертісе, — мовив містер Даял і вказав на порожній стілець. — Так, Кертісе? Можеш сісти. Я просто…

— Тай.

— Кертісе. Якщо ти не сядеш, я не зможу…

— Тай бій! — заверещав Кертіс. Він узявся вистрибувати, чим довів містера Даяла до переляку. — Тай бій! Тай бій! Тай бій!

Містер Даял — приголомшений — опустив погляд на зім’ятий листочок, що лежав у нього на долоні. Там не було слів, лише закарлючки, наче їх залишила мала дитина.

Кертіс ласкаво втупився в нього й вайлувато ступив уперед. Як на дауна, у нього були дуже довгі вії.

— Тай, — промовив він.

— Цікаво, яка мета була в Кертіса? — загадалася Гаррієт, коли вони з Гелі разом поверталися додому. Її туфлі з лакованої шкіри цокотіли по тротуару. Вночі падав дощ, тож вологий цемент усіювали пахучі жмути скошеної трави й потовчені пелюстки, зірвані вітром із чагарників.

— Ну, типу, — продовжила вона, — як думаєш, у Кертіса взагалі є якась мета?

— У мене мета була, щоб Кертіс містерові Даялу надавав ­тумаків.

Вони повернули на Джордж-стріт, де височіли пекани й амброві дерева, вкриті рясною темною зеленню, а в креповому мирті, зірчастому жасмині й рожевих флорибундових трояндах гулко дзижчали бджоли. Важкі п’янкі пахощі магнолій проймали, як сама спека, і вражали терпкістю, що аж боліла голова. Гаррієт нічого на це не сказала. Вона в глибоких роздумах цокотіла підборами далі, опустивши голову й тримаючи долоні за спиною.

Гелі, щоб хоч якось відновити розмову, по-компанійськи закинув голову й видав свій найкращий дельфінячий клекіт.

— Його звуть Фліпер, — єлейним голоском проспівав він. — Швидший ніж блискавка…30

Гаррієт легенько пирхнула на знак схвалення. Через клекітливий сміх і випин чола, наче в дельфіна, між собою вони кликали містера Даяла «Фліпером».

— А ти що написала? — запитав у неї Гелі. Він зняв піджак свого ненависного недільного костюма і вимахував ним у повітрі. — Це ти ту чорну мітку намалювала?

— Угу.

Гелі засяяв. Саме за ці загадкові й непередбачувані жести він і любив Гаррієт. Неможливо було зрозуміти, чому вона таке робить та й навіть чому вони круті, але вони були круті. Чорна мітка, звісно ж, засмутила містера Даяла, особливо після провалу з Кертісом. Він закліпав і схвилювався, коли хлопець позаду підніс угору порожній листок, де не було ані слова, лише маленька зловісна мітка в центрі.

— Хтось тут жартує, — рубонув він після моторошної мовчазної паузи й одразу ж перейшов до наступного учня, бо чорна мітка справді вселяла страх… чому? Це ж просто значок олівцем, але все одно, коли хлопець показав її класу, на одну дивну мить у кімнаті всі заніміли. І це була основна риса стилю Гаррієт: вона вміла нагна­ти страху, та так, що людина навіть не розуміла, чому перелякалася.

Гелі штурхнув її плечем.

— Знаєш, що було б смішно? Треба було написати «жопа». Ха! — Гелі завжди вигадував для людей якісь розіграші; проте самому йому бракувало сміливості їх влаштовувати. — Дрібнесенькими буквами, щоб він, ну типу, ледве прочитав.

— Чорна мітка є в «Острові скарбів», — пояснила Гаррієт. — Так пірати повідомляють, коли збираються когось убити, просто порожнім листочком із чорною точкою на ньому.

Повернувшись додому, Гаррієт пішла до себе в спальню й відкопала записник, який ховала під спідньою білизною в шухляді комода. Тоді лягла на інший бік двоспального ліжка Еллісон, де б її не було видно з дверей, хоча навряд чи хтось її потурбував би. Еллісон з мамою в церкві. Гаррієт мала б зустрітися з ними там, — разом з Еді й тітками, — але мама не помітить та й не перейматиметься тим, що її донька не прийшла.

Гаррієт недолюблювала містера Даяла, але попри це та вправа в недільній школі спонукала її до роздумів. Якби її отак ні з того ні з сього запитали, вона б не знала, які в неї цілі — на день, на літо, на решту життя — і це її турбувало, бо чомусь це запитання у неї в голові злилося й сплелося з нещодавньою огидою від мертвого кота в сараї.

Гаррієт любила влаштовувати собі складні фізичні перевірки (якось вона спробувала перевірити, скільки часу протягне на вісімнадцяти арахісових горішках на день, які становили сухпайок конфедератів наприкінці війни), але здебільшого вони зводилися до страждань без особливого сенсу. Єдина справжня мета, що спадала їй на думку, — і та була благенька — це здобути перше місце в бібліотечному Літньому конкурсі читання. Гаррієт брала в ньому участь щороку, відколи їй виповнилося шість, — і перемагала двічі — але тепер, коли постаршала й читала справжні романи, шансів вона не мала. Минулого року приз отримала довготелеса чорна дівчинка, яка двічі-тричі на день приходила з величезними горами дитячих книжок, на кшталт Доктора Сьюза31, Допитливого Джорджа32 й «Пропустіть каченят»33. Гаррієт стояла в черзі позаду неї зі своїми «Айвенго», Елджерноном Блеквудом34, «Мітами й легендами Японії» і скреготіла зубами. Навіть місіс Фосет, бібліотекарка, піднімала брови так, що було очевидно, що вона сама про це думає.

Гаррієт розгорнула записник. Його їй колись дав Гелі. То був простий нотатник на спіралі з малюнком пляжного баґі на обкладинці, хоч Гаррієт цим і не дуже переймалася. Але сам записник їй подобався, бо лінований папір у ньому був яскраво-помаранчевим. Гелі хотів вести його як зошит з географії на уроках містера Крисвелла два роки тому, але йому сказали, що ні відпадне пляжне баґі, ані помаранчевий папір для школи не годяться. Перша сторінка була наполовину списана (фломастером, який містер Крисвелл також визначив як недоречний і конфіскував) спорадичними нотатками Гелі.

Географія світу Александрійська академія

Дункан Гелі Галл 4 вересня

Два контентенти, що складають суцильну частину суші Їропа і Асія

Половина землі над еквадром називається Північна.

Для чого потрібні стандарні одениці вемірювання?

Якщо якась теорія є найкращим доступним поясненням якоїсь частини природи?

Карта має чотири частини.

Їх Гаррієт вивчала з палким презирством. Кілька разів вона роздумувала, чи не видерти ту сторінку, але з часом та стала ніби частиною особистості записника, яку краще залишити недоторканою.

Вона перегорнула сторінку до місця, де починалися вже її нотатки олівцем. Здебільшого то були списки. Списки прочитаних книжок і тих, які їй хотілося прочитати, а також вивчених напам’ять віршів; списки подарунків, які вона отримувала на Різдво, і від кого вони; списки відвіданих місць (зовсім неекзотичних) і списки місць, куди б вона хотіла помандрувати (острів Пасхи, Антарктика, Мачу-Пікчу, Непал). Там були списки людей, якими вона захоплювалася: Наполеон і Натан Бедфорд Форест35, Чингісхан і Лоуренс Аравійський36, Александр Великий, Гаррі Гудіні й Жанна д’Арк. Ціла сторінка, відведена для скарг на те, що доводиться ділити кімнату з Еллісон. Списки вокабулярних слів — латиною й англійською, — а ще невміла кирилична абетка, яку вона одного дня як могла старанно виписала з енциклопедії, бо більше нічого було робити. Було також кілька листів, які Гаррієт написала й ніколи не відправила різним людям, що їй не подобалися. Один призначався місіс Фонтейн, інший осоружній учительці п’ятого класу, місіс Бібі. Також був лист для містера Даяла. У спробі вбити двох зайців одним пострілом Гаррієт вивела його робленим вензлюватим почерком, схожим на письмо Аннабель Арнольд.

Шановний містере Даяле (починався він).

Я — молода леді із кола ваших знайомих, яка вже довгий час таємно Вами захоплюється. Я так від вас нетямлюся, що майже не сплю. Знаю, що дуже молода й що у Вас є місіс Даял, але, імовірно, ми могли б якогось вечора влаштувати зустріч позаду «Шевроле Даяла». Я молилася над цим листом, і Господь сказав мені, що Любов — це відповідь. Незабаром я напишу ще. Прошу Вас, не показуйте цього листа більше нікому. p. s. Думаю, ви здогадуєтеся, хто це. З любов’ю, ваша таємна Валентинка!

Унизу Гаррієт приклеїла маленьке фото Аннабель Арнольд, яке вирізала з газети, а поруч — здоровенну жовтушну голову містера Даяла, яку знайшла в телефонному довіднику. Вибалушені очі вивалювалися від ентузіазму, а голова розривалася німбом із мультяшних зірочок, над якими волала какофонія нестямних чорних літер:

ДЕ ЯКІСТЬ НА ПЕРШОМУ МІСЦІ!

ПЛАТЕЖІ ТАКІ, ЩО АЖ СОРОМНО!

Тепер, коли Гаррієт роздивлялася ці літери, у неї виникла думка справді надіслати містерові Даялу цидулку з погрозами, написану дитячими друкованими літерами з помилками й начебто від Кертіса Ретліффа. Але це, вирішила вона, постукуючи олівцем собі по зубах, буде нечесно стосовно Кертіса. Йому вона ніякого зла не бажала, особливо після нападу на містера Даяла.

Гаррієт перегорнула сторінку й на чистому аркуші помаранчевого паперу написала:

Цілі на літо

Гаррієт Клів Дюфрен

Вона неспокійно роздивлялася написане. Наче дитину лісоруба на початку якоїсь казки, її охопило таємниче пожадання, бажання далеко подорожувати й здійснювати великі речі; і хоч вона не могла чітко сказати, що ж саме їй хочеться робити, Гаррієт знала, що йдеться про щось величне, похмуре й безмірно складне.

Гаррієт перегорнула кілька сторінок назад, до списку людей, якими захоплювалася: головно генералів, солдатів, дослідників, усе великих діячів. Жанна д’Арк, коли була лише трішки старшою за Гаррієт, уже вела в бій війська. Однак на торішнє Різдво батько Гаррієт подарував їй образливу настільну гру для дівчаток із назвою «Ким я стану?». То була особливо плюгавенька гра, яка мала б давати кар’єрні поради, але хоч скільки в неї грай, варіантів майбутнього виходило лише чотири: учителька, балерина, мама й медсестра.

Можливі варіанти, які пропонував підручник зі «Здоров’я людини» (математична прогресія: зустрічання — «кар’єра» — шлюб — материнство), Гаррієт не цікавили. З усіх героїв у її списку найвизначнішим був Шерлок Голмс, а він навіть не справжня людина. Наступним ішов Гаррі Гудіні. Той був мастак неможливого; що важливіше для Гаррієт, мастак утеч. Його не могла зупинити жодна в’язниця світу: він вислизав з гамівних сорочок, із замкнутих скринь, скинутих у стрімкі річки, і з похованих на два метри завглибшки трун.

І як же йому це вдавалося? Він не боявся. Коли свята Жанна галопувала на коні, з нею були янголи, а Гудіні поборов свій страх самотужки. Він не мав жодної божественної допомоги; він потом і кров’ю навчився брати гору над панікою, страхом удушення, утоплення й темряви. У наручниках і в замкненій скрині на дні річки він не гайнував жодного менту на страх, не корився жаху від ланцюгів, темряви й крижаної води; якби бодай на секунду стуманів, якби розгубився над карколомною задачею, що на нього чекала, — сторчголов крутячи кульбіти по річковому дну — то ніколи б не вийшов з води живим.

Програма тренування. Ось таємниця Гудіні. Він щодня занурювався в балії з льодом, пропливав колосальні відстані під водою, вправлявся в затамуванні подиху, доки не навчився обходитися без повітря три хвилини. І хоч балії з льодом були за межами можливого, займатися плаванням і тренувати дихання вона могла.

Гаррієт почула, що мама й сестра заходять у будинок, жалібний голос Еллісон, нерозбірливі слова. Вона похапцем заховала записник і збігла вниз.

— Золотко, не кажи «ненавиджу», — мляво промовила Шарлотта до Еллісон. Вони втрьох сиділи в їдальні за столом у недільних сукнях і обідали курятиною, яку Іда залишила їм на ланч.

Еллісон, волосся якій спадало на обличчя, витріщалася на тарілку, жуючи скибку лимона з чаю з льодом. Хоч вона й досить енергійно покремсала свою їжу, посовала її туди-сюди по тарілці й поскладала неапетитними купинами (ця її звичка зводила Еді з розуму), з’їла вона досить мало.

— Не розумію, чому Еллісон не можна казати «ненавиджу», мамо, — мовила Гаррієт. — Це ж цілком нормальне слово.

— Так нечемно.

— Воно є в Біблії. Ненавидить Господь те, ненавидить се. Там буквально на кожній сторінці так.

— Ну, а вам так казати не можна.

— Ну добре, — зірвалася Еллісон. — Я зневажаю місіс Біґз.

Місіс Біґз — то вчителька Еллісон у недільній школі.

Крізь імлу напівсну Шарлотти пробився легкий подив. Еллісон зазвичай була смирною ласкавою дівчинкою. Таких скажених слів про ненависть до людей більше очікували від Гаррієт.

— Послухай, Еллісон, — сказала вона. — Місіс Біґз дуже приємна літня жіночка. А ще вона подруга твоєї тітки Аделаїди.

Еллісон — спроквола загрібаючи їжу виделкою по безладній тарілці — відказала:

— Я все одно її ненавиджу.

— Сонечку, не можна когось ненавидіти за те, що та людина просто не молиться в недільній школі за мертвого кота.

— Чому? Вона нас змушувала молитися, щоб Сіссі й Аннабель Арнольд перемогли на своїх змаганнях із жонглювання.

Озвалася Гаррієт:

— За це нас і містер Даял змушував молитися. То все тому, що їхній батько диякон.

Еллісон обережно врівноважила свою скибку лимона на краю тарілки.

— Сподіваюся, ті вогняні жезли в них попадають, — сказала вона. — Хай би там усе згоріло.

— Дівчатка, послухайте, — у тиші після цих слів непевним голосом заговорила Шарлотта. Її розум, який так до кінця й не осягнув ситуацію з котом, церквою й змаганнями з жонглювання жезлами, уже понесло в якомусь іншому напрямку. — А ви вже ходили в Центр здоров’я зробити щеплення від черевного тифу?

Коли ніхто з дівчат не відповів, вона продовжила:

— Тоді не забудьте й передусім обов’язково сходіть у понеділок. І ще від правця. Бо купаєтеся в коров’ячих ставках і бігаєте босі все літо…

Вона вдоволено замовкла, тоді продовжила їсти. Гаррієт з Еллі­сон мовчали. Жодна з них ніколи в житті не купалася в коро­в’ячому ставку. Їхня мати згадувала власне дитинство й скаламучувала його з теперішнім — таке вона робила останнім часом дедалі частіше — і ні одна, ні друга до кінця не знали, як на це реагувати.

Не скидаючи недільної сукні в маргаритки, що її вона вдягла ще вранці, Гаррієт у темряві побрела вниз, човгаючи брудними, ­сірими від землі підошвами білих шкарпеток до кісточок. Було пів на десяту вечора, і як її мама, так і Еллісон уже пів години як лежали по ліжках.

Дрімота Еллісон — на відміну від материної — була природна й ненаркотична. Коли вона спала, заховавши голову під подушку, то почувалася найщасливішою; увесь день Еллісон марила ліжком й завалювалася в нього, тільки-но вже порядно темніло. Але Еді, яка рідко спала понад шість годин на ніч, злостилася через усе те виніжування в ліжку, що відбувалося в домі Гаррієт. Відколи Робін помер, Шарлотта сиділа на якихось заспокійливих, і розмови на цю тему вона не вела, проте з Еллісон ситуація була інша. Припустивши, що в неї чи то мононуклеоз, чи то енцефаліт, Еді кілька разів змушувала Еллісон сходити до лікаря здати аналізи крові, але результати виявилися негативними.

— Вона підліток, росте, — пояснив лікар. — Підліткам треба багато відпочивати.

— Але ж не по шістнадцять годин! — розлютовано заголосила Еді. Вона чудово усвідомлювала, що лікар їй не вірить. Також вона підозрювала — і не помилялася, — що то він виписує ту наркоту, від якої Шарлотта вічно як та сонна муха.

— Та хай навіть сімнадцять, — сказав лікар Брідлав, сидячи одним стегном у білому халаті на всипаному всілякою всячиною столі й роздивляючись Еді крижаним риб’ячим поглядом. — Як дівка хоче спати, то нехай собі спить.

— Але як ти витримуєш так багато спати? — з цікавості запитала якось Гаррієт сестру.

Еллісон знизала плечима.

— Хіба тобі не нудно?

— Мені нудно, лише коли я не сплю.

Гаррієт знала, як це. Нуди діймали її настільки, що іноді від них вадило й дурманило, наче від хлороформу. Проте зараз вона збуджено очікувала на самотні години попереду, і у вітальні рушила не до шафки зі зброєю, а до столу свого батька.

У батьковій шухляді були гори різних цікавинок (золоті монети, свідоцтва про народження, речі, до яких їй пхатися не можна було). Попорпавшись у фотографіях і коробках зі скасованими чеками, вона нарешті віднайшла те, що шукала: чорний пластмасовий секундомір — який безкоштовно видала якась фінансова компанія — з червоним цифровим дисплеєм.

Гаррієт сіла на диван і глибоко вдихнула, одночасно клацнувши пристроєм. Гудіні навчився затамовувати подих на кілька хвилин: ця хитрість уможливила багато його головних фокусів. Тепер вона перевірить, на скільки сама зможе затамовувати подих, не втрачаючи свідомість.

Десять. Двадцять секунд. Тридцять. Вона стала помічати, як кров дедалі сильніше гупає в скронях.

Тридцять п’ять. Сорок. Очі в Гаррієт заплили сльозами, серцебиття пульсувало в очних яблуках. На сорок п’ятій секунді у грудях затріпотів спазм, і вона була змушена долонею затиснути ніс і прикрити рот.

П’ятдесят вісім. П’ятдесят дев’ять. Очі сльозилися, вона не могла всидіти на місці, підвелася й узялася крокувати невеликим шаленим колом навкруг дивана, вільною рукою розмахуючи в повітрі, а очима відчайдушно плигаючи від об’єкта до об’єкта, — стола, дверей, клишавого недільного взуття на голубино-сірому килимі — поки кімната вистрибувала в такт громовому серцебиттю, а стіна з газет гомоніла, ніби попередньо тремтячи в очікуванні землетрусу.

Шістдесят секунд. Шістдесят п’ять. Трояндово-рожеві смужки на шторах потемніли до кривавого багрянцю, а світло з лампи розснувалося довгими райдужними мацаками, що припливали й відпливали, ніби на якихось невидимих хвилях, а тоді й самі також почали темніти, чорніти навколо пульсівних країв, хоч осердя продовжували палахкотіти білим, і тут звідкись почулося дзижчання оси, звідкись біля вуха, хоч, може, й не було його, може, воно долинало звідкись ізсередини; кімната вихорилася, аж раптом Гаррієт уже не змогла затискати ніс, рука трусилася й не корилася наказам, і зрештою довго й зболено захрипівши, Гаррієт повалилася навзнак на диван, під зливою з іскор, хоч і встигла великим пальцем зупинити секундомір.

Вона довгий час так і лежала, віддихуючись, а зі стелі м’яко опадали фосфоресцентні вогники гірлянд.

В основі черепа гатив скляний молоток, розносячи кришталевий передзвін. Думки розкручувалися й скручувалися хитромуд­рим плетивом кольору золоченої бронзи, яке витонченими узорами плавало в неї навколо голови.

Коли іскри сповільнили падіння і вона зрештою спромоглася сісти, — крізь запаморочення хапаючись за спинку дивана, — Гаррієт глянула на секундомір. Одна хвилина й шістнадцять секунд.

Це був довгий відтинок, довший, ніж вона очікувала на перший раз, але Гаррієт почувалася вкрай чудернацьки. Очі боліли, а весь уміст голови наче зіштовхнули й зіжмакали докупи, що аж слух перемішався з зором, а зір зі смаком, і думки в цій веремії попереплутувалися, наче деталі пазла, тож Гаррієт не могла визначити, куди яку ставити.

Вона спробувала встати. За відчуттями ніби в каное підводилася. Гаррієт знову присіла. Відлуння, чорні дзвони.

Що ж: ніхто не казав, що буде легко. Якби навчитися затримувати подих на три хвилини було легко, усі б на світі так робили, а не лише Гудіні.

Три хвилини вона нерухомо просиділа, глибоко дихаючи, як навчали на уроках плавання, а коли відчула себе вже більше собою, то знову набрала повітря й натисла кнопку на секундомірі.

Цього разу Гаррієт налаштувалася не дивитися, як збігають секунди, а зосередитися на чомусь іншому. Коли дивишся на цифри, то тільки гірше.

Їй ставало дедалі неприємніше, серце калатало сильніше, а по скальпу крижаними хвилями швидко тарабанили іскристі поколювання, наче краплі дощу. Очі палали. Вона їх заплющила. Крізь пульсівну червону темряву цідило ефектним дощем із приску. Могутня течія грюкала по хитких каменях річкового дна чорною обплетеною ланцюгами скринею, гуп-гуп, гуп-гуп, — усередині щось важке й м’яке, тіло, — і долоня злетіла, щоб затиснути ніс, наче від смороду, але валізу й далі котило по моховитих каменях, а десь там, у позолоченому театрі, що горів світлом канделябрів, заграв оркестр, і високо понад скрипками Гаррієт почула чисте сопрано Еді: «Багато сміливих сердець поснули в глибині. Стережись, моряче, бережись»37.

Ні, то була не Еді, то був тенор: із чорним набріоліненим волоссям і притиснутою до грудей піджака долонею в рукавичці, тенор, напудроване обличчя якого під софітами світилося крейдяно-білим, а очі й губи були темні, наче в актора німого кіно. Він стояв перед отороченими оксамитовими завісами, які повільно розходилися — під жебоніння оплесків — і відкривали по центру сцени гігантський куб льоду, усередині якого вмерзла скоцюрблена постать.

Охання. Розігрітий оркестр, що складався здебільшого з пінгвінів, ушкварив музику. Галерею заповнювали метушливі полярні ведмеді, деякі в шапках Санта Клауса. Вони запізнилися й сперечаються через місця. Поміж них сидить місіс Ґодфрі зі скляними очима та їсть морозиво з тарілочки в арлекінські ромби.

Зненацька світло потьмяніло. Тенор вклонився й вийшов за лаштунки. Один полярний ведмідь витягнув шию з балкона і — підкидаючи свій капелюх Санти високо в повітря — заревів:

— Тричі ура для капітана Скотта!

Зчинилася оглушлива катавасія, коли на сцену, струшуючи з одягу сніг, вийшов блакитноокий Скотт з обледенілим і шкарубким від ворвані хутром і підняв долоню в рукавиці в бік аудиторії. Позаду нього дрібний Боверс, стоячи на лижах, видав низький таємничий свист, примружуючись на вогні рампи й рукою за­туляючи обпалене сонцем обличчя. Лікар Вілсон — без шапки й рукавиць, з льодяними «кішками» на черевиках — поквапився повз них на сцену, лишаючи по собі стежку зі сніжних слідів, які під сценічними прожекторами миттєво розтанули на калюжі. Ігноруючи вибух аплодисментів, він провів рукою по крижаному кубі, зробив одну-дві нотатки в обплетеному шкірою записнику. Тоді рвучко згорнув його, і аудиторія затихла.

— Капітане, умови критичні, — повідомив він, видихаючи білу пару. — Вітри надходять з півночі й північного заходу, і, здається, верхні й нижні частини айсберга мають абсолютно різне походження, тож можемо припустити, що він шар за шаром формувався сезонними снігами.

— Тоді доведеться братися за порятунок негайно, — відповів капітан Скотт. — Осман! Еш-то38, — нетерпляче гукнув він запряжному собаці, що гавкотів і вистрибував навколо нього. — Лейтенанте Боверсе, льодоруби.

Боверс наче й не здивувався зовсім, помітивши, що його лижні палиці в кулаках рукавиць перетворилися на пару льодорубів. Один він спритно жбурнув через сцену своєму капітанові крізь страшенний перегуд ґелґоту, реву й ляскоту плавників, а потім, скинувши свої обліплені снігом шерстяні одежини, удвох вони стали рубати замерзлу брилу, тоді як оркестр пінгвінів знову втнув своєї, а лікар Вілсон продовжив сипати цікавими науковими коментарями про природу льоду. З авансцени почав м’яко вихоритися снігопад. На краю сцени набріолінений тенор узявся допомагати Понтінгу, фотографу експедиції, встановлювати триногу.

— Бідний хлопчина, — сказав капітан Скотт у паузі між ударами льодоруба — вони з Боверсом не надто просувалися, — уже майже доходить свого кінця, я так відчуваю.

— Капітане, ви там швидше.

— Бадьоро, парубки, — ревнув із галереї полярний ведмідь.

— Ми в руках Божих, і якщо Він не втрутиться, нам кінець, — понуро мовив доктор Вілсон. На скронях у нього перлинами проступив піт, а на лінзах невеликих старомодних окулярів білими колами відблискувало світло рампи. — Об’єднаймо всі свої долоні в молитвах «Отче наш» і «Символ віри».

Здавалося, не всі знали слова «Отче наш». Дехто з пінгвінів співав «Дейзі, Дейзі, відповідь дай же, ну»39; а інші, приклавши плавники до сердець, декламували Присягу вірності прапору40, коли на сцені — головою вперед, підвішений за кісточки на закрученому ланцюгу — виник чоловік у гамівній сорочці, кайданках і нічній сукні. Публіка притихла, коли — викручуючись, борюкаючись, розчервонівшись — він вислизнув з гамівної сорочки і скинув її через голову. Зубами він узявся знімати пута; уже за кілька секунд вони торохнули на долівку, і тоді — легко зігнувшись і звільнивши ноги — він зіскочив з ланцюга, підвішеного на висоті трьох метрів над підлогою, і приземлився, звівши руки догори, з гімнастичною грацією, скидаючи циліндр, який з’явився наче нізвідки. З капелюха залопотіла зграйка рожевих голубів, які, на потіху публіці, зашугали по залу.

— Боюся, джентльмени, що традиційні методи тут не спрацюють, — звернувся новоприбулий до шокованих дослідників, закасуючи рукави вечірнього пальта і спиняючись лише на мить, щоб блискуче всміхнутися назустріч вибуховому спалаху фотоапарата. — Я два рази ледве не сконав у спробах виконати цей трюк — уперше в «Цирку Бекетова» в Копенгагені, а вдруге в театрі «Аполло» в Нюрнбергу. — Просто з повітря він матеріалізував інкрустовану коштовностями паяльну лампу, яка випустила блакитне полум’я на метр уперед, а за нею пістоль, яким із гучним тріском і димком вистрелив у повітря. — Асистенти, будь ласка!

П’ятеро азіатів у багрових мантіях і традиційних шапочках-ґуапімао з довгими чорними хвостами на спині вибігли з пожежними сокирами й слюсарними ножівками.

Гудіні кинув пістолет у натовп — і той, на радість пінгвінам, у повітрі трансформувався у верткого лосося, а тоді приземлився десь серед публіки — і вихопив у капітана Скотта киркомотику. Лівицею він високо замахнувся нею, поки у правиці горіла паяльна лампа.

— Хочу нагадати аудиторії, — вигукнув він, — що наш суб’єкт не мав доступу до життєво необхідного оксигену протягом чотирьох тисяч шестисот шістдесяти п’яти днів дванадцяти годин двадцяти семи хвилин і тридцяти дев’яти секунд, а на спробу порятунку таких масштабів на сцені Північної Америки не замірялися ще ніколи. — Він перекинув киркомотику капітанові Скотту і, потягнувшись погладити рудого кота, що всівся йому на плече, махнув головою в бік пінгвіна-диригента. — Маестро, якщо ваша ласка.

Азіати — під радісним керівництвом Боверса, який роздягнувся до тільника й працював пліч-о-пліч із ними — сікли льодяну брилу в такт музиці. Гудіні феєрично випереджав їх із паяльною лампою. По сцені розходилася широка калюжа: пінгвіни-музиканти з превеликим задоволенням утішено дриґалися під краплями крижаної води, що ляпотіли в оркестрову яму. Капітан Скотт, на сцені ліворуч, робив усе можливе, щоб утримати тягового собаку Османа, — який звірів, запримітивши кота Гудіні, — і сердито гукав за лаштунки, щоб Мірз прийшов йому на допомогу.

Таємнича постать у спузиреній брилі льоду вже залишалася за якихось п’ятнадцять сантиметрів від паяльної лампи й ножівок китайців.

— Відвага, — ревнув із галереї полярний ведмідь.

Інший ведмідь зірвався на ноги. У лапі, що була схожа на дебелу бейсбольну рукавичку, він тримав трепетливого голуба, а тоді відгриз йому голову й виплюнув її кривавим кавалком.

Гаррієт не до кінця розуміла, що відбувається на сцені, хоч усе й здавалося вкрай важливим. Умираючи від нетерплячки, вона навшпиньки витягнула шию, але пінгвіни — які тупцяли й белькотіли, стоячи на плечах одне одного, — були вищі за неї. Декілька вихилилися зі своїх місць і подибали до сцени, похилившись уперед, пригнувшись і розгойдуючись, дзьобами до стелі, а споло­тнілі очі в них посхиблювалися від тривоги. Коли Гаррієт стала пробиватися крізь їхній натовп, хтось міцно штурхнув її ззаду, і дівчинка поточилася й набрала повний рот жирного пінгвінячого пір’я.

Зненацька Гудіні тріумфально вигукнув.

— Леді й джентльмени! — закричав він. — Ми його дістали!

Натовп з’юрмився під сценою. У загальній веремії Гаррієт угледіла білі вибухи старомодного фотоапарата Понтінга, а тоді в залу ввірвалася банда копів з наручниками, кийками й службовими револьверами напоготові.

— Панове поліціянти, сюди! — запросив Гудіні й ступив уперед, елегантно змахнувши рукою.

Неочікувано всі голови плавно метнулися на Гаррієт. Запала страхітлива тиша, яку переривало лише цок-цок-цокання талого льоду, що скрапував в оркестрову яму. Усі дивилися на неї: капітан Скотт, дрібний переляканий Боверс, Гудіні, опустивши чорні брови над знадливим поглядом. Пінгвіни некліпним лівим профілем усі водночас нахилилися до неї, свердлячи Гаррієт кожен жовтим вибалушеним оком.

Хтось намагався їй щось передати.

— Залежить від тебе, золотко…

Гаррієт зірвалася й рівно сіла на дивані внизу.

— Отже, Гаррієт, — бадьоро заговорила Еді, коли дівчинка, запізнившись, з’явилася біля задніх дверей на сніданок. — І де ти була? Вчора в церкві ми тебе не бачили.

Вона розв’язала фартух, не беручи до уваги мовчання онуки й навіть побгану сукенку в маргаритки. Еді була в незвичному, напрочуд окриленому настрої, уся вичепурена, в насичено-синьому літньому костюмі та підхожих «глядацьких» туфлях-човниках41.

— Я вже хотіла виходити без тебе, — сказала вона й сіла перед своїми грінками з кавою. — А Еллісон іде? У мене зустріч.

— Яка зустріч?

— У церкві. Ми з твоїми тітками їдемо в подорож.

Навіть для приголомшеної Гаррієт це стало новиною. Еді й тітки ніколи нікуди не їздили. Ліббі й за межами Міссісіпі майже не бувала; а якщо й доводилося податися кудись далі ніж за кілька кілометрів від дому, то що вона, що інші тітки потім цілими днями ходили пригнічені й настрахані. У води якийсь не такий смак, бурмотіли вони; і ліжка погані, у них неможливо спати; переживали, чи не залишили каву на вогні, переймалися домашніми рослинами й котами, хвилювалися, чи не зчиниться пожежа, чи ніхто не пробереться в їхні домівки й чи не станеться раптом Кінець світу, поки їх нема вдома. Їм доведеться користуватися вбиральнями на заправках — брудними, де невідомо ще які хвороби зачаїлися. У нетутешніх ресторанах нікого не хвилює, що в Ліббі безсольова дієта. А що як машина зламається? А якщо хтось захворіє?

— Поїдемо в серпні, — пояснила Еді. — У Чарльстон. На екскурсію по історичних домівках.

— Ти за кермом? — Хоч Еді й відмовлялася це визнавати, зір у неї був уже не такий гострий, як раніше: вона проїжджала на червоне, повертала ліворуч назустріч іншим автівкам і стопо­рилася в мертвій точці, коли перехилялася в бік заднього сидіння, щоб перекинутися слівцем зі своїми сестрами, які, нишпо­рячи в себе в торбинках у пошуках серветок і м’ятних льодяників, нічого не відали, як і сама Еді, про вимученого ­янгола-хоронителя із запалими очима, який з опущеними крилами снував навколо «олдсмобіля», на кожному повороті відвертаючи полу­м’яне зіткнення.

— Усі пані з нашого церковного товариства їдуть, — мовила Еді, діловито хрупаючи грінкою. — Рой Даял зі свого представництва «Шевроле» позичає нам автобус. І водія. Я би й своєю машиною поїхала, якби люди на шосе в ці часи не гасали, як ті навіжені.

— І Ліббі сказала, що поїде?

— Певна річ. А чому ні? Місіс Гетфілд Кін, місіс Нельсон Маклемор і всі її подруги теж їдуть.

— І Адді? І Тет?

— Певна річ.

— І вони хочуть їхати? Їх ніхто не змушує?

— Ми з твоїми тітками не молодшаємо.

— Слухай, Еді, — зненацька заговорила Гаррієт, ковтнувши повний рот печива. — Даси мені дев’яносто доларів?

— Дев’яносто доларів? — перепитала Еді, зненацька спалахнувши. — Певно що ні. Чого це раптом тобі знадобилося дев’я­носто доларів?

— Мама не внесла платіж вчасно, і в нас скінчилося членство в заміському клубі.

— А що ж такого в цьому заміському клубі?

— Хочу цього літа ходити туди плавати.

— То нехай той хлопчик Галл візьме тебе з собою як гостю.

— Не вийде. Гостей можна брати лише п’ять разів. А мені треба буде більше разів прийти.

— Не бачу сенсу платити дев’яносто доларів за заміський клуб, просто щоб користуватися там басейном, — сказала Еді. — В озері Селбі наплаваєшся донесхочу.

Гаррієт промовчала.

— Як цікаво. Цьогоріч табір щось пізно починається. Я думала, перший заїзд уже почався.

— Напевно, ні.

— Нагадай мені, — попросила Еді, — щоб я не забула їм сьогодні вдень подзвонити. Не розумію, що з тими людьми не так. Не знаєш, коли той малий Галл їде?

— Можна мені піти?

— Ти мені так і не розповіла, чим сьогодні зайнята.

— Йду в бібліотеку зареєструватися на читацьку програму. Знову хочу перемогти. — Вона подумала, що зараз не на часі пояснювати свою справжню мету на літо — не тоді, коли в розмові зависла тема табору на озері Селбі.

— Сподіваюся, у тебе все вийде, — сказала Еді, підводячись, щоб віднести чашку з-під кави до раковини.

— Еді, можна тебе дещо запитати?

— Залежно від того, що саме.

— Мого брата ж убили, правда?

Очі в Еді розфокусувалися. Вона відставила чашку.

— Як думаєш, хто це зробив?

Погляд Еді на мить замерехтів, а тоді — в одну мить — розлючено впився в Гаррієт. Минула одна неприємна мить (під час якої дівчинка буквально відчула, як над нею починає куритися, ніби вона — купка сухих трісок, що жевріють під променем світла), і Еді обернулася й поклала чашку в раковину. У тому синьому костюмі її талія здавалась дуже тонкою, а плечі — маслакуватими, наче у військової.

— Збирайся, — твердо відрізала вона, все ще не обертаючись до Гаррієт.

Гаррієт не знала, що сказати. Їй не було чого збирати.

Після нестерпної мовчанки в машині (протягом поїздки вона сиділа втупившись на шви оббивки, порпаючись у жмутку піни, що вибилася з бильця) Гаррієт не особливо мала настрій іти в бібліотеку. Але Еді з кам’яним виразом на обличчі чекала біля тротуару, тож у неї не залишилося вибору, окрім як піднятися сходами (сторожко, усвідомлюючи, що за нею стежать) і прочинити скляні двері.

Бібліотека здавалася порожньою. Місіс Фосет самотньо сиділа за переднім столом, гортала вечірні повернення книжок і попивала каву. То була дрібна кістлява жінка-пташка з коротким шпакуватим волоссям, блідими жилавими руками (вона носила мідні браслети, що начебто допомагали від артриту) і занадто гострими й близько посадженими очима, особливо зважаючи на те, що ніс у неї був радше дзьобатий. Більшість дітей її боялися: проте не Гаррієт, яка любила бібліотеку й усе з нею пов’язане.

— Гаррієт, привіт! — гукнула місіс Фосет. — Прийшла на читацьку програму зареєструватися? — Вона потягнулася під столом по плакат. — Правила знаєш, так?

Вона подала Гаррієт мапу Сполучених Штатів, яку та взялася вивчати уважніше, ніж було потрібно. «Мабуть, насправді я не така вже й засмучена, — подумала вона собі, — якщо місіс Фосет цього не помічає». Образити почуття Гаррієт було не так уже й легко, — у всякому разі не Еді, яка завжди завиграшки впадала в гнів, — але те мовчазне ставлення в машині її стривожило.

— Цьогоріч роблять із мапою США, — пояснила місіс Фосет. — За кожні чотири прочитані книжки отримуєш наклейку у формі штату, яку собі ліпиш на мапу. Пришпилити тобі її?

— Дякую, я сама, — відмовилася Гаррієт.

Вона підійшла до інформаційної дошки на стіні ззаду. Читацька програма почалася в суботу, щойно позавчора. Уже висіло вісім-дев’ять мап; більшість порожні, але на одній виднілися три наліпки. Як це хтось уже встиг від суботи прочитати дванадцять книжок?

— Хто така, — запитала вона в місіс Фосет, повернувшись до столу з чотирма вибраними книжками, — Лашарон42 Одем?

Місіс Фосет перехилилася через стіл і — мовчки указуючи на дитячий зал — кивнула на дрібну фігурку з ковтунуватим волоссям у нечупарній футболці й замалих як на неї штанах. Та сиділа, згорбившись у кріслі, читала, широко розтуливши очі й хрипко хлипаючи крізь потріскані губи.

— Ото вона сидить, — прошепотіла місіс Фосет. — Бідолашка. Цілий минулий тиждень вона щодня чекає біля сходів, щоб я прийшла і відчинила, а далі сидить тут, тихенько, як мишка, аж до шостої, як я зачиняю. Якщо вона справді ті книжки читає, а не просто лупає в них і прикидається, то, як на свій вік, читає вона пречудово.

— Місіс Фосет, — мовила Гаррієт, — а пустите мене сьогодні подивитися підшивки газет?

Та наче розгубилася.

— З бібліотеки їх виносити не можна.

— Знаю. Я дещо досліджую.

Місіс Фосет глянула на Гаррієт понад краями окулярів, вдоволена тим, як по-дорослому звучить це пояснення.

— Сама знаєш, які тобі потрібні? — запитала вона.

— Ой, та лише місцеві газети. Може, ще мемфіські й джексонські. За… — Вона завагалася; побоялася, що місіс Фосет здогадається, якщо вона скаже про дату смерті Робіна.

— Що ж, — мовила місіс Фосет. — Насправді мені не можна тебе туди пускати, але якщо будеш обережна, думаю, все буде гаразд.

Гаррієт — віддавши перевагу довгому шляху, щоб не довелося проходити повз будинок Гелі, бо той почне просити піти з ним рибалити — зайшла додому, щоб залишити книжки, які взяла собі. Була дванадцята тридцять. Еллісон — сонна й розчервоніла, досі в піжамі — сиділа на самоті за столом у їдальні й безрадісно жувала сандвіч із помідорами.

— Гаррієт, хочеш помідору? — гукнула з кухні Іда Ру. — Чи ліпше курки?

— Помідор, якщо можна, — відповіла Гаррієт. Вона сіла біля сестри. — Я після обіду йду в заміський клуб записатися на плавання, — сказала вона. — Хочеш зі мною?

Еллісон похитала головою.

— Записати тебе теж?

— Мені однаково.

— Нюня не хотів би, щоб ти так поводилася, — зазначила Гаррієт. — Він би хотів, щоб ти була щаслива й далі жила своїм життям.

— Я більше ніколи не буду щасливою, — проказала Еллісон, відкладаючи канапку. У кутиках меланхолійних шоколадно-карих очей почали збиратися сльози. — Краще б я померла.

— Еллісон? — спитала Гаррієт.

Та не відповіла.

— Ти знаєш, хто вбив Робіна?

Еллісон почала знімати з канапки скоринку. Здерла смужку; скрутила в м’ячик між великим і вказівним пальцями.

— Коли це сталося, ти була на подвір’ї, — продовжила Гаррієт, уважно спостерігаючи за сестрою. — Я в газеті в бібліотеці прочитала. Там написано, що ти весь час була надворі.

— Ти теж там була.

— Ну так, але я була ще зовсім мала. А тобі було чотири.

Еллісон здерла ще один шар скоринки й обережно їла її, не підводячи очей на Гаррієт.

— Чотири роки — це вже немало. Я майже все пам’ятаю, що зі мною було в чотири роки.

Тут з’явилася Іда Ру з тарілкою для Гаррієт. Обидві дівчинки затихли. Коли вона повернулася на кухню, Еллісон сказала:

— Гаррієт, будь ласка, дай мені спокій.

— Але мусиш же ти щось пам’ятати, — не вгавала Гаррієт, свердлячи Еллісон очима. — Це важливо. Подумай.

Еллісон наколола шматочок помідора на виделку, тоді з’їла його, акуратно покусуючи з країв.

— Послухай. Мені вчора дещо приснилося.

Еллісон злякано зиркнула на неї.

Гаррієт — яка, звісно ж, помітила цей проблиск уваги з боку Еллісон — обережно переповіла свій нічний сон.

— Думаю, він мені хотів щось сказати, — додала вона. — Напевно, я маю спробувати дізнатися, хто вбив Робіна.

Вона доїла сандвіч. Еллісон досі не зводила з неї очей. Еді — наскільки Гаррієт знала — помилялася в думці, що Еллісон дурна; просто було вкрай важко визначити, про що вона думає, і, щоб її не сполохати, обходитися з нею треба було дуже обережно.

— Я хочу, щоб ти мені допомогла, — сказала Гаррієт. — І Нюня би хотів, щоб ти мені допомогла. Він любив Робіна. Він був Робіновим котусиком.

— Я не можу, — відповіла Еллісон. Вона посунулася в кріслі. — Маю йти. Зараз будуть «Похмурі тіні»43.

— Ні, чекай, — попросила Гаррієт. — Мені треба, щоб ти дещо зробила. Зробиш дещо для мене?

— Що?

— Можеш спробувати запам’ятовувати, що тобі сниться вночі, записувати ті сни й показувати мені вранці?

Еллісон дивилася на неї порожніми очима.

— Ти ж весь час спиш. Тобі точно щось сниться. Деколи люди в снах згадують те, чого не пам’ятають у житті.

— Еллісон, — гукнула з кухні Іда. — Там уже наша програма починається. — Вони з Еллісон шаліли за «Похмурими тінями». Влітку щодня їх дивились удвох.

— Ходи з нами подивишся, — запропонувала Еллісон сестрі. — Минулого тижня дуже гарні серії були. Вони там знову в минулому. Розказується, як Барнабас став вампіром.

— Розповіси мені, коли я повернуся додому. Я сходжу в заміський клуб, запишу нас обох на басейн. Добре? Якщо я тебе запишу, підеш якось зі мною поплавати?

— А коли там той твій табір починається? Ти хіба цього літа не їдеш?

— Ходи, — покликала Іда Ру, вистрибуючи з дверей із власним ланчем — курячою канапкою на тарілці. Минулого літа Еллісон підсадила її на «Темні тіні». Іда дивилася їх спершу підозріливо; тепер же протягом навчального року не пропускала ані серії, а тоді, коли Еллісон приходила додому зі школи, то сідала біля неї й переповідала все, що там було.

Лежачи на холодній кахлевій підлозі замкненої ванної кімнати з перовою ручкою над батьковою чековою книжкою, Гаррієт на мить перевела подих, а тоді почала писати. Їй гарно вдавалося підроблювати материн почерк, а батьків навіть краще; але з його розмашистими карлючками не можна було вагатись ані секунди, і тільки-но перо торкалося паперу, доводилося нестися не роздумуючи, інакше почерк здавався незграбним й неправильним. У Еді рука була вигадливіша: почерк прямий, старомодний і такий екстравагантний, що літери наче танцювали балет, а її високомайстерні великі було важко скопіювати навіть зі значною вправністю, тож Гаррієт доводилося працювати повільно, постійно спиняючись, щоб звіритися зі зразком письма Еді. Результат був задовільний, але хоч люди на нього купувалися, та не завжди, а сама Еді — ніколи.

Ручка зависла над порожнім рядком. Крізь зачинені двері ванної щойно почала долинати моторошна музика заставки «Похмурих тіней».

«Оплатити замовлення: Александрійського заміського клубу», — рвучко накидала вона широким недбалим батьковим почерком. Сто вісімдесят доларів. Тоді великий банкірський підпис, найпрос­тіша частина. Вона важко видихнула й роздивилася результат: досить непогано. То були місцеві чеки, виставлені для банку в місті, тож виписки надходили Гаррієт додому, а не в Нешвілл; коли скасований чек повернеться, вона поцупить його з конверта, спалить, і все, комар носа не підточить. Наразі, відколи їй уперше вистачило духу скористатися цим трюком, Гаррієт уже привласнила собі з батькового рахунку (п’ядь за п’яддю) понад п’ятсот доларів. Вона відчувала, що він їй їх винен; якби не боялася зламати свою систему, вичистила б усе.

— Дюфрени, — казала тітка Тет, — люди холодні. Завжди такі були. Та й ніколи по них не було видно, що вони якісь особливо інтелігентні.

У цьому Гаррієт із нею сходилася. Її дядьки Дюфрени були плюс-мінус такі самі, як батько: полювали на оленів, займалися спортом, грубо й гучно балакали і вчісували в сивувате волосся чорну фарбу, такі собі пристаркуваті варіації на тему Елвіса, з пузатими барильцями й черевиками з еластичними бокови­нами. Книжок вони не читали, жартували масно, а в манерах та інтересах їм бракувало десь одного покоління, вихованого не в селі. Зі своєю бабусею Дюфрен Гаррієт бачилася лише раз: то була дратівлива жінка в рожевому пластмасовому бісері й еластичних брючних костюмах, що жила у Флориді в кондомініумі з розсувними скляними дверима й фольговими жирафами на шпалерах. Гаррієт якось пожила в неї тиждень — і мало не здуріла від нудьги, бо в бабусі Дюфрен не було бібліотечного абонемента й жодної книжки, окрім біографії чоловіка, котрий започаткував мережу готелів «Гілтон», і ще однієї з м’якою обкладинкою й назвою «Техасець дивиться на Ліндона Б. Джонсона»44. Сільське бідацтво округу Таллагачі вона покинула завдяки синам, що купили їй той кондомініум у пенсійній спільноті Тампи. Кожного Різдва вона надсилала в дім Гаррієт коробку грейпфрутів. Більше вони про неї особливо й не чули.

Хоч Гаррієт, безперечно, відчувала з боку Еді й тіток образу на її батька, вона й уявлення не мала, наскільки те почуття гірке. Він ніколи не був уважним чоловіком чи батьком, переговорювалися вони, навіть ще як Робін був живий. Те, як він ігнорував дівчаток, — чистий злочин. Те, як він ігнорував свою дружину, особ­ливо після смерті сина, — також чистий злочин. Він просто далі займався собі звичною роботою, навіть не брав відпустку в банку, а на полювання в Канаду поїхав, ще коли навіть місяць не минув, як його сина поклали в землю. Враховуючи такого жалюгідного чоловіка, ніхто особливо й не дивувався, що у Шарлотти потьмарився розум, порівняно з тим, як було колись.

— Було б краще, — лютувала Еді, — якби він просто взяв і розлучився з нею. Шарлотта ще молода. І є ще отой приємний чоловік, Віллорі, який щойно купив ту ділянку біля Ґленвайлда — він із Дельти, має трохи грошей…

— Ну, — засумнівалася Аделаїда, — Діксон добре забезпечує сім’ю, цього не забрати.

— Я маю на увазі, що Шарлотта може і когось значно кращого собі знайти.

— А я маю на увазі, Едіт, що ти скачи хоч задом, хоч передом, а все піде своєю чергою. Якби Діксон так добре не заробляв, то не знаю, що було б з нашою Шарлоттою й дівчатками.

— Ну так, — погодилася Еді, — можна й так сказати.

— Деколи думаю собі, — боязко озвалася Ліббі, — чи добре ми вчинили, що не намовили Шарлотту переїхати в Даллас.

Це питання обговорювали невдовзі після Робінової смерті. У банку Діксонові запропонували підвищення з умовою переїзду в Техас. Через кілька років він спробував переконати їх усіх перебратися в якесь містечко в Небрасці. Тітки не просто не заохотили Шарлотту з дівчатами їхати, а й в обох випадках просто впали в паніку, і Аделаїда, Ліббі й навіть Іда Ру тижнями плакали від самої думки про це.

Гаррієт подмухала на батьків підпис, хоча чорнило вже висохло. Мама весь час виписувала чеки на цей рахунок — так вона платила за комунальні послуги — але, як Гаррієт виснувала, за станом самого рахунку не стежила. Мама б без зайвих роздумів заплатила за заміський клуб сама, якби Гаррієт попросила; але на горизонті чорнотою гуркотіла загроза поїздки в табір на озері Селбі, а Гаррієт не хотілося розмовами про заміський клуб і басейн ризикувати нагадувати їй, що реєстраційні форми ще не прийшли.

Вона сіла на велосипед і покотила в заміський клуб. Канцелярія була зачинена. Усі обідали в їдальні. Вона пройшла коридором до «Спорт краму», де зустріла старшого брата Гелі, Пембертона, який курив за стійкою й читав журнал про стереосистеми.

— Я можу передати ці гроші тобі? — запитала вона в нього. Пембертон їй подобався. Він був Робінового віку й колись дружив із ним. Тепер йому був двадцять один рік, і люди поговорювали, який жаль, що його мама відмовила батька відправляти хлопця у військове училище тоді, коли це ще могло щось змінити. Хоч у школі Пем мав популярність, а його фотографії були майже на кожній сторінці випускного альбому, він був ледацюгою і трохи бітником, не протягнув довго ні у Вандербільта, ні в Старому Міссі, ні навіть у Дельтівському45. Тепер він жив удома. Волосся відростив значно довше, ніж навіть у Гелі, влітку працював у заміському клубі рятувальником, а взимку тільки те й робив, що ремонтував свою машину й слухав гучну музику.

— Чуєш, Гаррієт, — сказав Пембертон. Йому, напевно, самотньо, подумала Гаррієт, отак сидіти наодинці в «Спорт крамі». На ньому була подерта футболка, картаті мадраські шорти й туфлі для гольфу без шкарпеток; на стійці біля ліктя на монограмованих тарілках заміського клубу виднілися залишки гамбургера й картоплі фрі. — Іди сюди, допоможи вибрати магнітолу для машини.

— Я про магнітоли нічого не знаю. Я це краще тобі довірю.

Пем дебелою долонею заправив волосся собі за вуха, тоді взяв чек і роздивився його. Він тримався легко, був довгокостий і знач­но вищий за Гелі; волосся мав таке саме скуйовджене, смугасто-біляве, як у брата, світліше зверху й темніше внизу. Рисами обличчя також скидався на Гелі, але в нього вони були рельєфніші, а зуби кривуваті, хоч і видавалися навіть гарнішими, ніж якби були прямі.

— Ну, можеш мені залишити, — зрештою сказав він їй, — але не знаю, що з цим робити. А я й не знав, що твій тато приїхав.

— Він і не приїхав.

Пембертон, лукаво підвівши брову, указав їй на дату.

— Він поштою надіслав, — пояснила Гаррієт.

— А де ж старий Дікс, як на те пішло? Вже купу років його не бачив.

Гаррієт знизала плечима. Хоч батько їй і не подобався, вона знала, що не можна про нього пліткувати чи на нього нарікати.

— Ну, як його побачиш, то попроси, щоб і мені чека надіслав. Дуже хочу оці колонки. — Він посунув журнал через стійку й показав їй, що має на увазі.

Гаррієт роздивилася їх.

— Вони тут усі однакові.

— Ні, маленька. Оці «блаупункти» — максимальний секс. Бачиш? Повністю чорні, з чорними кнопками на приймачі? Ти глянь, які маленькі, порівняно з «пайонірами».

— Ну то бери ці.

— Та візьму, коли впросиш тата надіслати мені триста баксів. — Він востаннє затягнувся цигаркою й розчавив шиплячий недопалок у себе на тарілці. — А де той мій придурошний брат, не знаєш?

— Без поняття.

Пембертон нахилився вперед, утаємничено звівши плечі.

— І ти ото даєш йому з тобою зависати?

Гаррієт втупилася в руїни Пемового ланчу: холодна картопля, зім’ята цигарка, що шкварчала в баюрі кетчупу.

— І не харить він тебе? — запитав Пембертон. — Як це ти його змушуєш вдягатися жінкою?

Стривожившись, Гаррієт підняла очі.

— Ну, знаєш, у Мартині домашні халати. — Марта — мати Пема й Гелі. — Він то обожнює. Щоразу як бачу його, він вибігає з дому з якимсь дивним напірником чи рушником на голові, якесь таке. Каже, що це ти його змушуєш.

— Ні, це неправда.

— Та ти розслабся, Гаррієт. — Він вимовив її ім’я так, наче віднайшов у ньому щось злегка сміховинне. — Я їжджу попри твій будинок, і в тебе там вічно по сім, по вісім малих хлопців на подвір’ї, в простирадла загорнуті. Рікі Ешмор каже, що ви діти-куклукскланівці, але мені здається, тобі просто в кайф змушувати їх вдягатися жінками.

— Це така гра, — флегматично відказала Гаррієт. Його заповзятість уже почала її дратувати; біблійні містерії вона залишила в минулому. — Слухай. Я хотіла з тобою поговорити. Про свого брата.

Тепер настала черга Пембертона занервувати. Він підхопив свій журнал із програвачами і взявся вдумливо й зосереджено його гортати.

— Ти знаєш, хто його вбив?

— Ну, — непевно почав Пембертон. Журнал він відклав. — Я тобі дещо скажу, але пообіцяй, що жодній людині не проговоришся. Знаєш стару місіс Фонтейн, вашу сусідку?

Гаррієт дивилася на нього з таким неприхованим презирством, що він аж зігнувся від сміху.

— Що? — запитав Пем. — Не віриш у ті історії про місіс Фонтейн і всіх тих людей, що в неї під будинком закопані? — Кілька років тому Пем нагнав страху на Гелі, коли розповів, що хтось побачив, як із клумби місіс Фонтейн стирчать людські кістки, а також, мовляв, місіс Фонтейн набила чимсь труп свого чоловіка-небіжчика й закріпила його сидячим у кріслі, щоб їй було з ким говорити вечорами.

— Виходить, ти не знаєш, хто це зробив.

— Нє, — трохи вороже відрубав Пембертон. Він досі пам’ятав, як мати підійшла до його спальні (він саме складав модель літака; дивно, що деколи застрягає в голові) й покликала в коридор, щоб розповісти, що Робін помер. Тоді був єдиний раз, коли він бачив, як вона плаче. Сам Пем не плакав: йому було дев’ять, він слабко собі щось уявляв, тож просто повернувся до себе в кімнату, зачинив двері і — в дедалі густішому тумані занепокоєння — продовжив працювати над моделлю «сопвіт-кемела»46; він досі пам’ятав, як клей повитікав на швах, усе мало паршивий вигляд, і зрештою він викинув літак, так і не докінчивши.

— Не можна про такі речі жартувати, — сказав він Гаррієт.

— Я не жартую. Я максимально серйозно, — зарозуміло відповіла Гаррієт. Пембертону вже не вперше спало на думку, як же вона відрізняється від Робіна, так разюче, аж важко повірити, що вони родичі. Можливо, частково вона здається такою серйозною через темне волосся, проте, на відміну від Робіна, людиною вона була досить важкою: безпристрасне обличчя й пишна мова, жодного сміху. В Еллісон (яка тепер, опинившись у середній школі, починала набувати гарної ходи; щойно вчора Пем на вулиці обернув голову за нею, навіть не усвідомивши, хто то) ввижався шалапутний трепет Робінового привида, але Гаррієт не була ані милою, ані шалапутною, як ти уяву не викручуй. Гаррієт була чистим кадром.

— Здається, забагато ти Ненсі Дрю47 начиталася, дорогенька, — сказав він їй. — Те все відбувалося ще до того, як народився Гелі. — Він вдав, ніби відбиває щось невидимою ключкою для гольфу. — Раніше тут щодня по три-чотири поїзди зупинялося, і по залізниці валандалося більше усіляких волоцюг.

— Може, той, хто це зробив, досі десь тут.

— Якщо так, то чому його дотепер не зловили?

— А нічого не було дивного перед тим, як це сталося?

Пем єхидно пирхнув.

— Дивного типу страшного?

— Ні, просто дивного.

— Слухай, це ж не було як у кіно. Ніхто не бачив, що тут лазив якийсь кремезний збоченець чи покидьок, а потім просто забув про це сказати. — Він зітхнув. Протягом багатьох років після цієї події на перерві в школі улюбленою грою було відтворювати Робінове вбивство: грою, яка — після передачі з покоління в покоління й неминучих змін у ній — досі була популярна в молодшій школі. Але на майданчику вбивцю ловили й карали. Діти збиралися в коло навкруг гойдалки, осипаючи смертельними ударами невидимого злочинця, що лежав ницьма в колі між ними.

— Якийсь час, — сказав він уголос, — до нас щодня приходив говорити якийсь чи то коп, чи то проповідник. Діти в школі хвалилися, ніби знають, хто це зробив, чи навіть казали, що самі це зробили. Просто задля уваги.

Гаррієт уважно дивилася на нього.

— Діти таке роблять. Денні Ретліфф… бляха. Він постійно хвастався тим, чого ніколи не робив, як-от стріляв людям по колінних чашечках чи закидав якимсь бабусям у машини гримучників. Ти б і не повірила, якби наслухалася всілякого безглуздя, що він розказував у більярдній… — Пембертон примовк. Він знав Денні Ретліффа з дитинства: слабкий і хвалькуватий, усе розмахував руками й сипав порожніми хвастощами та погрозами. Проте хоч у нього в голові ця картинка була досить чітка, він не був певен, як передати її Гаррієт.

— Він… Денні просто божевільний, — мовив він.

— Де мені його знайти?

— Тпру. З Денні Ретліффом тобі краще не зв’язуватися. Він щойно з в’язниці вийшов.

— За що сидів?

— Бійка з різаниною, щось таке. Я вже не пам’ятаю. Кожнісінький Ретліфф бував у холодній за збройні грабунки чи вбивства, окрім малюка, того відсталого. А той нещодавно містера Даяла відмахав, мені Гелі казав.

Гаррієт сторопіла.

— Неправда. Кертіс його навіть пальцем не зачепив.

Пембертон пирхнув.

— Шкода, що так. Не знаю іншої людини, яка так і проситься, щоб їй добряче вломили, як містер Даял.

— Ти так і не сказав, де мені знайти того Денні.

Пембертон зітхнув.

— Слухай, Гаррієт, — сказав він. — Денні Ретліфф, він десь мого віку. А з Робіном усе те сталося, коли ми були в четвертому класі.

— Може, це якраз хтось малий зробив. Може, тому нікого й не впіймали.

— Слухай, я не розумію, чому ти думаєш, що сама така сиромудра, з усім розібралася, а всі інші не змогли.

— Кажеш, він ходить у Більярдну залу?

— Так, і ще в таверну «Чорні двері». Але я тобі кажу, Гаррієт: він нічого до того не має, а навіть якби мав, тобі краще його не чіпати. Тих братів є декілька, і вони всі якісь божевільні.

— Божевільні?

— Ну, не настільки. Тобто… один із них проповідник — ти його, напевно, бачила: він стовбичить на шосе, викрикає про Спокуту і всіляку таку херню. А старший брат, Фариш, бував у лікарні для душевнохворих у Вітфілді.

— Чому?

— Його лопатою по голові вдарили, щось таке. Не пам’ятаю. Кожного з них постійно заарештовують. За крадіжки машин, — додав він, помітивши погляд Гаррієт. — Зломи будинків. Нічого з того, що ти кажеш. Якби вони мали якийсь стосунок до Робіна, копи з них би те давно вибили.

Він узяв чек Гаррієт, що досі лежав на стійці.

— Все добре, мала? Це за тебе й за Еллісон?

— Так.

— А вона де?

— Вдома.

— Що робить? — запитав Пем, нахиляючись уперед на ліктях.

— Дивиться «Похмурі тіні».

— Як думаєш, цього літа вона буде ходити в басейн?

— Якщо захоче.

— А хлопець у неї є?

— Їй різні хлопці по телефону дзвонять.

— Що, справді? — здивувався Пембертон. — Хто, наприклад?

— Вона не любить з ними розмовляти.

— Чому?

— Я не знаю.

— Як думаєш, якщо я їй якось подзвоню, вона зі мною говоритиме?

Гаррієт раптово сказала:

— Вгадай, що я зроблю цього літа.

— Що?

— Пропливу весь басейн від краю до краю під водою.

Пембертон — якого вона вже почала трохи втомлювати — закотив очі.

— А далі що? — запитав він. — На обкладинку «Ролінґ Стоун»?

— Я знаю, що зможу. Вчора ввечері затамувала подих майже на дві хвилини.

— Забудь, дорогенька, — відповів Пембертон, що не повірив жодному слову. — Втопишся. Доведеться мені діставати тебе з басейну.

Пообіддя Гаррієт провела читаючи на передній веранді. Іда прала, чим завжди займалася в понеділок; мама із сестрою спали. Вона вже дочитувала «Копальні царя Соломона», коли на вулицю, у квітчастій сукні, яка, здається, належала їхній мамі, потягуючись від позіхання, пришкандибала боса Еллісон. Зітхнувши, вона лягла на встелену подушками гойдалку на веранді й відштовхнулася великим пальцем ноги, щоб почати колисатися.

Гаррієт миттю відклала книжку, підійшла й сіла біля сестри.

— Тобі щось снилося, поки дрімала? — запитала вона.

— Не пам’ятаю.

— Якщо не пам’ятаєш, мабуть, щось снилося.

Еллісон не відповіла. Гаррієт порахувала до п’ятнадцяти, а тоді — цього разу повільніше — ввічливо повторила свої слова.

— Не снилося мені нічого.

— Ти ж наче сказала, що не пам’ятаєш.

— Не пам’ятаю.

— Чуєте, — сміливо озвався тихий гугнявий голос із тротуару.

Еллісон піднялася на лікті. Гаррієт — вкрай роздратувавшись через це втручання — обернулася й побачила Лашарон Одем, замурзану дівчинку, на яку місіс Фосет указувала перед тим у бібліотеці. Вона стискала зап’ясток маленької білявої істоти невизначеної статі в закаляній сорочці, що не до кінця закривала живіт, а з другого боку в неї на стегні сиділо маля в пластиковому підгузку. Наче маленькі дикі тваринки, що страхалися підійти ближче, вони стояли й дивилися очманілими очима, які страшнуватим сріблом виблискували на спечених сонцем обличчях.

— Ну, здорові були, — гукнула Еллісон, підводячись і обережно ступаючи вниз сходами, щоб привітатися. Хай якою Еллісон була полохливою, та дітей вона любила — і білих, і чорних, і що дрібніші, то краще. Вона часто вступала в балачки з брудними обірванцями, що заблудили сюди з халуп біля річки, хоч Іда Ру їй це й заборонила. «Принесуть тобі вошів чи лишаю, то вже не такі файні будуть», — казала вона.

Діти насторожено спостерігали за Еллісон, але коли вона підійшла, з місця не зрушили. Еллісон погладила голівку малюка.

— Як його звати? — запитала вона.

Лашарон Одем не відповіла. Вона дивилася повз Еллісон, на Гаррієт. Хоч вона й була зовсім юною, у її обличчі проступало щось вимучене й старе; пронизливі нехитрі очі були кольору сірого льоду, наче у вовченяти.

— Я тебе в біблятеці бачила, — сказала вона.

Зі скам’янілим обличчям Гаррієт перехопила її погляд, але не відповіла. Її не цікавили немовлята чи малі діти, і вона пого­джувалася з Ідою, що їм нема чого без запрошення пхатися на їхнє подвір’я.

— Мене звуть Еллісон, — продовжила Еллісон. — А тебе як?

Лашарон занервувала.

— Це твої брати? Як їх звати? М-м-м? — не відступала Еллісон, присівши на п’яти, щоб роздивитись обличчя молодшої дитини, яка тримала за задню обкладинку бібліотечну книжку, так що розгорнуті сторінки волочилися по тротуару. — Скажеш, як тебе звати?

— Ну ж бо, Ренді, — під’юдила малюка дівчинка.

— Ренді? Це так тебе звати?

— Кажи да, Ренді. — Вона попідкидала маля на стегні. — Кажи «Є Ренді, а я Расті», — сказала вона, звертаючись до дитини високим ядучим голоском.

— Ренді й Расті?

«Радше Нечупарний і Нечистий», — подумала Гаррієт.

Із заледве прихованою нетерплячістю вона сіла на гойдалку й стала відштовхуватися ногою, поки Еллісон терпляче виманила з Лашарон вік усіх дітей і похвалила її за те, що вона така гарна нянька.

— А ти мені покажеш свою бібліотечну книжку? — запитала Еллісон у хлопчика на ім’я Ренді. — Гм-м? — Вона кокетливо потягнулася по книжку, але хлопець усім тілом від неї відвернувся, шкірячись так, що це доводило до сказу.

— То не їґо, — сказала Лашарон. Її голос — хоч і гострий та насичено гугнявий — був також витончений і чистий. — То моя.

— І про що вона?

— Про бика Фердинанда.

— Я теж пам’ятаю його. То був маленький бичок, що любив не битися, а нюхати квіти, правильно?

— Тьотю, ви красива, — випалив Ренді, який до цього моменту не зронив ні слова. Хлопчик розхвильовано вимахував рукою, а сторінки розгорнутої книжки терлися об тротуар.

— Хіба так можна з бібліотечними книжками? — дорікнула Еллісон.

Знітившись, Ренді й зовсім кинув книжку.

— Ану підніми, — наказала старша сестра, вдаючи, що зараз лясне його.

Ренді ухилився від ляпаса і, відчуваючи на собі погляд Еллісон, позадкував і натомість почав вертіти нижньою частиною тіла наче в химерно скоромному й дорослому танці.

— А чо це вона нічого не каже? — мовила Лашарон, при­мружуючись повз Еллісон на Гаррієт — яка люто зиркала на них із веранди.

Стрепенувшись, Еллісон перевела погляд на Гаррієт.

— Ти їй мамка?

«Ото негідь», — подумала Гаррієт, паленіючи обличчям.

Вона загалом насолоджувалася тим, як Еллісон стала зати­наючись щось заперечувати, коли зненацька Ренді розширив свій розпусний танок гула48, очевидно, щоб знову привернути увагу до себе.

— Мужик украв у татуня машину, — випалив він. — Мужик, з бабдиської церкви.

Він загиготав, відвертаючись від сестриного замаху, і наче збирався продовжити розповідь, коли зненацька з будинку вискочила Іда Ру, грюкнувши за собою москітними дверима, і побігла до дітей, плескаючи в долоні, наче проганяла птахів, що клюють зерно в неї на полі.

— Ану здрисли відси, — рявкнула вона. — Марш!

Ніхто й оком не встиг моргнути, як дітей уже не було — ні старших, ні малюка. Іда Ру стояла на тротуарі й трусила кулаком.

— Аби я вас тут більше не бачила, — крикнула вона їм навздогін. — Я на вас поліцію визву.

— Ідо! — заголосила Еллісон.

— Не ідкай мені.

— Але то ж просто малі діти! Вони нікого не чіпали.

— Нє, не просто діти, і більше вони сюди лазити не будуть, — проказала Іда Ру, якусь хвилину вдивляючись їм у спини, а тоді обтрусила руки й рушила до будинку. «Бик Фердинанд» кособоко лежав на тротуарі, де діти його впустили. Вона натруджено схилилася, щоб підняти книжку, узяла її за кутик великим і вказівним пальцями, наче та чимсь заражена. Тримаючи книжку на витягнутій руці, вона з рвучким видихом випросталася й попрямувала за будинок до сміттєвого контейнера.

— Але Ідо! — зойкнула Еллісон. — Це ж бібліотечна книжка!

— Мені все одно, звідки вона, — кинула Іда Ру, не обертаючи голови. — То ж патолоч. Не хочу, шоб ви її в руки брали.

З вхідних дверей стривожене й розпливчасте від сну обличчя вистромила Шарлотта.

— Що відбувається? — запитала вона.

— То просто були якісь маленькі дітки, мамо. Вони нікому нічого поганого не зробили.

— Ой, боже, — поскаржилася Шарлотта, тугіше затягуючи на талії стрічки нічної накидки. — Зле, що вони пішли. Я хотіла наступного разу, як вони прийдуть, піти у вашу кімнату, винести їм мішок зі старими іграшками.

— Мамо! — вереснула Гаррієт.

— Слухайте, ну ви ж уже не бавитеся тими старими дитячими штуками, — незворушно мовила мати.

— Але вони мої! Вони мені потрібні! — Іграшкова ферма Гаррієт… Ляльки Танцюрина й Кріссі, яких їй не дуже хотілося, але все одно вона попросила, бо ними бавилися інші дівчата з її класу… Мишача сім’я, одягнена в завиті перуки й розкішні французькі костюми, яку Гаррієт побачила на вітрині однієї дуже-дуже дорогої крамниці в Новому Орлеані, і яку канючила, через яку плакала, мовчала й відмовлялася їсти, аж доки зрештою Ліббі з Аделаїдою не вислизнули з готелю «Пончартрейн» і скинулися, щоб купити тих мишей для неї. Мишаче Різдво: найрадісніше в житті Гаррієт. Ще ніколи вона не була така приголомшена від щастя, як тоді, коли відкрила ту гарну червону коробку, розкидаючи навсібіч шквалами цигаркового паперу. Як це мама може згромаджувати в будинку кожнісінький уривок газети, що туди потрапляє, — і приндитися, коли Іда викидала бодай клаптик — а все одно хоче віддати мишок Гаррієт якимсь малим брудним незнайомцям?

Бо саме це й сталося. Минулого жовтня мишача сім’я щезла з верхівки комода Гаррієт. Кинувшись в істеричний пошук, вона відкопала мишок на горищі, перемішаних в одну купу з іншими її іграшками. Мати, коли Гаррієт їй це пред’явила, визнала, що взяла кілька речей, з якими Гаррієт уже наче не бавиться, щоб віддати їх дітям із нужденних сімей, але вона ніби не усвідомлювала, як Гаррієт любить тих мишей або що варто було запитати, перш ніж брати. («Я знаю, що це тобі тітки подарували, але ж хіба не Аделаїда подарувала тобі ту Танцюрину? Чи хтось із них? Вона ж тобі не потрібна».) Гаррієт сумнівалася, що мама взагалі пам’ятає про той інцидент, і ця підозра отримала підтвердження у формі її недомислéнного погляду.

— Ти що, не розумієш? — у відчаї закричала Гаррієт. — Мені потрібні мої іграшки!

— Сонечку, не будь егоїсткою.

— Але вони мої!

— Повірити не можу, що тобі шкода для тих бідолашок просто кілька речей, з якими ти не бавишся, бо вже велика, — збентежено кліпаючи, сказала Шарлотта. — Якби ти бачила, які вони щасливі були, коли отримали іграшки Робіна…

— Робін помер.

— Як дасте тим дітям хоть щось, — похмуро відзначила Іда Ру, знову виникаючи з-за будинку й витираючи рота тильним боком долоні, — то вони або поломлять, або вимастять, ще як додому не дійдуть.

Коли Іда Ру після роботи пішла додому, Еллісон витягнула зі сміття «Бика Фердинанда» й понесла його назад на веранду. У сутінках вона роздивилася книжку. Та була впала на купку кавової гущі, і краї сторінок збрижилися коричневою плямою. Еллісон, наскільки могла, повитирала книжку паперовим рушничком, тоді взяла зі своєї скриньки з коштовностями десятидоларову купюру й заховала в передньому форзаці. Вона подумала, що десять доларів цілком покриють збитки, ще й з надлишком. Коли місіс Фосет побачить, у якому стані книжка, то змусить їх або заплатити за неї, або відмовитися від своїх бібліотечних привілеїв, а такі маленькі діти самотужки ніде суму на штраф не наберуть.

Вона сіла на сходах, упершись підборіддям у долоні. Якби Нюня не помер, він би муркотав біля неї, прихиливши вуха до черепа, хвостом, наче гаком, обкрутившись навколо її голої щиколотки, а примруженими очима глядячи вздовж темного газону на невгавний, аж куди сягає відлуння, світ нічних створінь, невидимий для самої Еллісон: слимачі сліди й павутиння, гладкокрилі мухи й жуки, мишки-полівки й усі-всі дрібні безмовні тваринки, які попискуючи, сокочучи й мовчки борються за життя. Вона відчувала, що їхній мікросвіт — то її справжній дім, таємна темна невимовність і нестямні серцебиття.

Перед повним місяцем тягнулися швидкі пелехаті хмари. Чорне тупело тріпотіло від леготу, світячи на споді блідим розколошканим листям.

Еллісон майже нічого не пам’ятала з днів після смерті Робіна, але єдиний дивний спогад у неї був про те, як вона здиралася якомога вище тим деревом і раз по раз звідти зістрибувала. Від падіння їй здебільшого вибивало дух. Як тільки шок минав, вона обтрушувалася від пилюки, вилазила й стрибала знову. Гуп. Знову й знову. Їй снилося, як вона займається тим самим, але уві сні до землі вона не долітала. Натомість теплий вітерець підхоплював її з трави, підносив у повітря, і вона летіла, босими пальцями черкаючи верховіття. Стрімко, наче ластівка, опускалася з неба, метрів шість ковзала по газону, а тоді знову догори, кружляючи й ширяючи в повітрі й запаморочливій широчіні. Але тоді вона була маленькою, не розуміла різниці між снами й життям, і саме тому далі й далі стрибала з того дерева. Вона сподівалася, що як настрибається вдосталь, то, можливо, той теплий вітер зі сну шугне під нею й підійме високо в небо. Але, звісно ж, нічого такого не сталося. Балансуючи на високій гілляці, вона почула з ґанку завивання Іди Ру, побачила, як пройнята панікою Іда жене до неї. А Еллісон усе одно всміхалася й зіскакувала, і розпачливий Ідин крик смаковито в’юнився в западині її живота, поки дівчинка падала. Вона стільки настрибалася, що зламала собі склепіння стоп; дивовижно, що не звернула в’язи.

Нічне повітря було теплим, а блідий, наче крильця молі, цвіт гарденії біля веранди розносив щедрі, теплі, п’янкі пахощі. Еллісон позіхнула. Як можна точно знати, коли спиш, а коли ні? У снах думаєш, що не спиш, хоч насправді це не так. І хоч Еллісон здавалося, що наразі вона не спить, а сидить боса на веранді з вимащеною кавою бібліотечною книжкою на східцях поруч, це не означає, що вона не нагорі в ліжку і їй усе це сниться: веранда, гарденії, усе.

Упродовж дня, дибаючи будинком чи прохолодними коридорами школи, що пахнули антисептиком, з книжками під пахвою, вона постійно запитувала себе: я сплю чи ні? Як я тут опинилася?

Часто, коли вона раптово сахалася й усвідомлювала, що перебуває (скажімо) на уроці біології (пришпилені комахи, рудоволосий містер Піл розводиться про інтерфазу ділення клітини), Еллісон могла визначити, спить вона чи ні, прокручуючи назад шпульку спогадів. «Як я сюди потрапила?» — причмелено роздумувала вона. Чим вона снідала? Чи Еді її привезла до школи, чи є послідовність подій, що якось привели її в ці обшиті темними панелями стіни, цей ранковий клас? Чи якусь мить тому вона була деінде — на безлюдній ґрунтовій дорозі, у себе на подвір’ї, під жовтим небом з білою штукою, що лопоче на його тлі, наче простирадло?

Вона роздумувала про це, ретельно обмислювала, а тоді доходила до висновку, що не спить. Бо годинник на стіні показував дев’яту п’ятнадцять, час, коли в неї починається урок біології; а також тому, що вона досі сиділа в алфавітному порядку, ззаду Меґґі Далтон і перед Річардом Іколзом; а ще через те, що на зад­ній стіні досі висіла пінополістиролова дошка з пришпиленими комахами — пудриста сатурнія луна по центру — поміж плакатом котячого скелета й плакатом центральної нервової системи.

Проте інколи — здебільшого вдома — Еллісон з острахом помічала в потоці реальності дрібні хиби й притичини, для яких не знаходилося логічного пояснення. Троянди були неправильного кольору: червоні, а не білі. Шворки для білизни були не там, де мали б, а на місці, де стояли до того, коли їх п’ять років тому позносило бурею. Перемикач лампи зовсім трішечки відрізнявся або був на іншому місці. На сімейних світлинах чи родинних картинах на задньому тлі виникали таємничі постаті, яких вона ніколи раніше не помічала. Страхітливі відбиття в дзеркалі вітальні за гарними сімейними посиденьками. Помах руки з відчиненого вікна.

«Та ну тебе, — казали мама чи Іда, коли Еллісон указувала на ці речі. — Не говори дурниць. Так завжди було».

Як так? Вона не знала. І вві сні, і наяву світ був слизьким місцем: нестійкі сценічні декорації, дрейф і відлуння, відбите світло. І все це, наче сіль, просипається їй крізь занімілі пальці.

Пембертон Галл їхав із заміського клубу додому на своєму блідо-блакитному «кадилаку» 62-го року з відкритим дахом (ходова частина потребувала вирівнювання, радіатор протікав, пошук деталей обертався справжнім пеклом, доводилося писати в якийсь склад аж у Техасі й чекати два тижні, доки товар прибуде, та попри це машина була його коханою, його малою, його єдиною справжньою любов’ю, і кожнісінький цент, що він заробляв у заміському клубі, ішов або на бензин для неї, або на ремонт, коли ламалася), а як повернув за ріг Джордж-стріт, передні фари ковзнули по маленькій Еллісон Дюфрен, що сиділа сама-самісінька на передніх сходах.

Він зупинився перед її будинком. Скільки їй років? П’ятна­дцять? Сімнадцять? Схоже, таки малолітка, можна і за ґрати загриміти, але він мав жагучу слабкість до млявих притрушених дівчат з тонкими ручками й пасмами волосся перед очима.

— Чуєш, — гукнув він їй.

Вона наче не сполохалася, лише так замріяно й ефірно підняла голову, що йому защипало в потилиці.

— Когось чекаєш?

— Ні. Просто чекаю.

«Карамба», — подумав Пем.

— Їду в автокінотеатр, — сказав він. — Хочеш зі мною?

Він очікував, що вона скаже, мовляв, ні, або я не можу, або дай я запитаюся в мами, та Еллісон відкинула бронзове волосся з очей, дзеленькнувши браслетом з талісманами, і відповіла (трішки спізніло; це йому в ній подобалося — її затримка, сон­ливість, дисонанс).

— А що?

— Що — а що?

Вона лише знизала плечима. Пем був заінтригований. В Еллісон була певна… нетакість, він не знав, як це краще описати. Коли ходила, вона волочила ноги, волосся в неї не таке, як в інших дівчат, і одяг у неї був дещо недоладний (як-от квітчаста сукня, що на ній зараз, таке хіба старі бабці носять), проте в цій незграбності відчувалася якась плинна серпанкова атмосфера, що зводила його з розуму. Почали оприявнюватися якісь фрагментарні романтичні сценарії (машина, радіо, берег річки).

— Давай, — покликав він. — До десятої я тебе привезу.

Гаррієт лежала на ліжку, їла кусник фунтового кексу49 й писала собі в нотатнику, коли з відчиненого вікна долинув гоноровий рев автомобіля. Вона визирнула й саме встигла вгледіти сестру, яка, розвіваючи волоссям, швидко віддалялася в кабріолеті Пембертона.

На колінах на сидінні під вікном, вистромивши голову між жовтих органдинових штор і з пересохлим від жовтого смаку фунтового кексу горлом, Гаррієт здивовано подивилася вздовж вулиці. Їй відібрало мову. Еллісон ніколи нікуди не їздила, хіба на один квартал далі, до когось із тіток, або, може, в магазин щось купити.

Минуло десять хвилин, далі п’ятнадцять. Гаррієт уколола дрібна шпилька ревнощів. Заради бога, про що вони там можуть говорити одне з одним? Пембертона ну ніяк не може цікавити така, як Еллісон.

Оглядаючи залиту світлом веранду (порожня гойдалка, «Бик Фердинанд» на верхній сходинці), вона почула шелест в азаліях, що обрамляли подвір’я. Тоді, на її подив, з’явилася якась постать, і вона побачила, що то на газон тихо пробирається Лашарон Одем.

Гаррієт не спало на думку, що та прокралася, щоб забрати книжку. Її якось розлютило від самого вигляду зіщулених плечей Лашарон. Не роздумуючи, вона шпурнула з вікна рештками свого кексу.

Лашарон скрикнула. У кущах позаду неї виникла раптова метушня. Тоді, за пару секунд, з газону геть кинулася чиясь тінь, після чого понеслася посередині добре освітленої вулиці, а на чималій відстані позаду неї, спотикаючись, бо не могла швидше, бігла дрібніша.

Гаррієт, на колінах у сидінні під вікном, головою між штор, якийсь час роздивлялася блискучий клаптик порожнього тротуару, де зникли малі Одеми. Але ніч була застигла, наче скло. Жоден листочок не ворушився, не викрикував жоден кіт; місяць проливав світло калюжею на тротуарі. Німувала навіть дзенькотлива музика вітру на веранді місіс Фонтейн.

Небавом, знудившись і роздратувавшись, вона покинула пост. Гаррієт знову занурилась у свій нотатник і мало не забула, що має чекати на Еллісон, тож її здражнило, коли перед будинком хряснули дверцята автомобіля.

Вона підкралася назад до вікна і крадькома розвела штори. Еллісон, що стояла на вулиці біля водійського боку синього «кадилака», непевно крутила на руці браслет і сказала щось не­розбірливе.

Пембертон гавкнув від сміху. Під сяйвом вуличних ліхтарів його волосся світилося попелюшково-жовтим, аж настільки, що коли воно йому впало на обличчя й стирчав лише кінчик носа, він скидався на дівчинку.

— Люба моя, ти в таке навіть не вір, — сказав він.

Люба? Що б це мало означати? Гаррієт опустила штори й запхала нотатник під ліжко, коли Еллісон рушила обійти машину ззаду в бік будинку, світячи голими червоними колінами під крикливим світлом задніх фар «кадилака».

Вхідні двері зачинилися. Пемове авто з ревом поїхало геть. Еллісон побрела вгору сходами — досі боса, вона їхала без взуття — і придибала в спальню. Не оглядаючись на Гаррієт, вона підійшла просто до дзеркала над комодом і пронизливо вирячилася на власне обличчя, затримавши ніс лише за кілька сантиметрів від скла. Тоді сіла збоку на ліжко й ретельно змела всі камінчики гравію, що впилися в жовтуваті підошви стоп.

— Де ти була? — запитала Гаррієт.

Еллісон, ліктями виплутуючись із сукні над головою, видала неоднозначний звук.

— Я бачила, як ти поїхала. Де ти була? — перепитала вона, коли сестра ніяк не відреагувала.

— Не знаю.

— Ти не знаєш, куди їздила? — запитала Гаррієт, свердлячи поглядом Еллісон, яка постійно стривожено позирала на своє відображення й водночас одягала білі піжамні штани. — Гарно провела час?

Еллісон — обережно уникаючи погляду Гаррієт — застібнула піжамну сорочку, лягла в ліжко й почала скупчувати навколо себе м’які іграшки. Перш ніж засинати, вона мусила певним чином розмістити їх біля свого тіла. Тоді вона вкрилася з головою.

— Еллісон?

— Так? — почулася за мить-другу приглушена відповідь.

— Ти пам’ятаєш, про що ми говорили?

— Ні.

— Так, пам’ятаєш. Про те, щоб записувати сни?

Коли відповіді не надійшло, Гаррієт, уже гучнішим голосом, сказала:

— Я тобі біля ліжка поклала аркуш паперу. І олівець. Бачила?

— Ні.

— Треба, щоб ти подивилася. Еллісон, подивися.

Еллісон вистромила голову з-під покривала рівно настільки, щоб побачити на тумбочці біля лампи аркуш паперу, видертий з нотатника на спіралі. Угорі виднівся напис почерком Гаррієт: «Сни. Еллісон Дюфрен. 12 червня».

— Дякую, Гаррієт, — промимрила вона; і — перш ніж Гаррієт витягнула з неї ще хоч слово — натягнула покривало й кинулась обличчям до стіни.

Гаррієт — трохи посвердливши поглядом спину сестрі — потягнулася під ліжко й витягнула свій записник. Сьогодні вона вже виписала нотатки на цю тему з місцевої газети, і здебільшого це для неї було щось нове: як виявили тіло; спроби реанімації (очевидно, Еді довелося зрізати його з дерева садовим секатором й працювати над його безживним тілом, доки не прибула швидка); материне падіння й госпіталізація; коментарі шерифа («зачіпок нема»; «розчарування») протягом наступних тижнів. Також вона записала все, що пам’ятала зі слів Пема — і важливе, і ні. І що більше вона писала, то більше їй пригадувалося: усілякі випадкові обривки, які вона за роки попідхоплювала там і сям. Що Робін помер лише за кілька тижнів до закінчення школи й початку літніх канікул. Що того дня падав дощ. Що в той час навколо траплялися дрібні крадіжки зі зломом, у людей цупили інструменти із сараїв: чи пов’язано це? Що коли Робінове тіло знайшли, у Баптистській церкві саме закінчувалася вечірня служба, а також, що одним із перших людей, які спинилися й допомагали, був лікар Адер — педіатр на пенсії, якому було за вісімдесят і який разом із сім’єю випадково проїжджав додому повз їхній будинок. Що її батько був у полювальному таборі; а священник мусив сідати в машину, їхати туди й шукати його, щоб передати новину.

«Навіть якщо я не знайду того, хто його вбив, — подумала вона, — то принаймні дізнаюся, як це сталося».

Також вона вказала ім’я свого першого підозрюваного. Сам процес написання змусив її усвідомити, як було б легко забути, як важливо відтепер і надалі все записувати, усе, на папері.

Раптом їй сяйнула думка. Де він живе? Гаррієт вискочила з ліжка й збігла до телефонного столика в передньому коридорі. Коли вона віднайшла в довіднику його ім’я — Денні Ретліфф — по спині їй павуком пробігся морозець.

Нормальної адреси вказано не було, лише «Шл. 260». Гаррієт, непевно покусавши губу, набрала номер і з різким подивом ­хапнула повітря, коли слухавку підняли після першого ж гудка (на тлі почувся противний телевізійний брязкіт). Якийсь чоловік гаркнув:

— Ульо!

З грюкотом — ніби зачиняючи кришку скриньки з дияволом — Гаррієт влупила слухавку обома руками.

— Учора ввечері бачив, як мій брат пробує цілувати твою сестру, — сказав Гелі Гаррієт, коли вони сиділи в Еді на задніх сходах. Гелі зайшов забрати її після сніданку.

— Де?

— Біля річки. Я рибу ловив. — Гелі завжди трюхикав до річки з тростиновою жердиною й нещасним відерцем хробаків. Ніхто не складав йому компанію. Так само нікому ніколи не хотілося дрібних лящиків і краппі, яких він ловив, тож Гелі майже завжди їх відпускав. У темряві на самоті — нічну риболовлю він любив найбільше, коли навколо кумкають жаби, а на воді гойдається біла стрічка місячного сяйва — найбільше йому любилося мріяти про те, як вони з Гаррієт живуть окремо вдвох, як дорослі, у маленькій хатинці біля річки. Він смакував цю ідею годинами. З брудними обличчями й листям у волоссі. Розпалюють ватри. Ловлять жаб і болотних черепах. Очі в Гаррієт шалені, спалахують йому зненацька в темряві, наче у дикого кошеняти.

Він здригнувся.

— Треба було тобі приходити до мене вчора, — сказав він. — Я сову бачив.

— А Еллісон що робила? — з недовірою запитала Гаррієт. — Не рибалила ж.

— Нє. Розумієш, — по-змовницьки заговорив він, посуваючись ближче на п’ятій точці, — я почув на березі Пемову машину. Знаєш, як вона гуде, — діловито, відкопиливши губи, він зімітував гул авто, «гап-гап-гап-гап!», — так, що чути аж за кілометр, тому знав, що то він, і подумав, що мама відправила його мене забрати. Я склав свої речі і піднявся вище. Але шукав він не мене. — Гелі реготнув, коротким обізнаним сміхом, який виявився таким вишуканим, що за кілька секунд Гелі його повторив — зі ще більшою втіхою.

— Що смішного?

— Ну… — він не міг устояти перед її запрошенням до ще одної, третьої можливості скористатися тим новим вишуканим сміхом, — там була Еллісон, на самому краю зі свого боку машини, але Пем тримав руку на сидінні й схилявся до неї… — (він витягнув руку позаду плечей Гаррієт, щоб показати), — отак. — Далі він гучно й мокро прицмокнув, і Гаррієт невдоволено подалася вбік.

— А вона його у відповідь поцілувала?

— Було схоже, що їй зовсім однаково. Я підібрався до них дуже близько, — радісно розповідав Гелі. — Хотів кидатися в машину хробаками, але Пем би мені голову відкрутив.

Він запропонував Гаррієт варений арахіс із кишені, від якого вона відмовилася.

— Що таке? Це ж не отрута.

— Не люблю арахіс.

— Ну й добре, мені більше лишиться, — відповів Гелі, закидаючи горішок собі до рота. — Ходімо сьогодні зі мною на рибу.

— Та ні, дякую.

— Я знайшов в очереті заховану обмілину. Там стежка, веде прямо до неї. Тобі там дуже сподобається. Там білий пісок, як у Флориді.

— Ні. — Батько Гаррієт часто вдавався до такого ж дратівного тону, коли з упевненістю завіряв її, що їй «сподобається» та чи ся річ (футбол, музика для кадрилі, церковні пікніки), про зневагу до якої вона могла говорити з упевненістю.

— Гаррієт, та що з тобою таке? — Гелі гнітило, що вона ніколи не робила того, що йому хочеться. Йому хотілося гуляти з нею вузькою стежкою у високій траві, триматися за руки й курити сигарети, як дорослі, ступаючи босими ногами, зовсім подертими й у болоті. А на краю очерету накрапав би дрібний дощ і розносилася б дрібна біла піна.

Двоюрідна тітка Аделаїда була невтомною домогосподаркою. На відміну від сестер — невеликі будиночки яких до самих кроков були напхані книжками, вітринними шафками й усіляким дрантям, викрійками для суконь, піддонами з пророщеними з насіння настурціями й подертим на клапті котами венериними кучерями — Аделаїда не займалася садівництвом, не тримала котів, ненавиділа готувати і як вогню боялася того, що називала «рейвах». Вона нарікала, що не може собі дозволити домогосподарку, що до шалу доводило Тет з Еді, оскільки три Аделаїдині чеки соцдопомоги щомісяця (отримані завдяки трьом померлим чоловікам) забезпечували їй значно краще фінансове становище, ніж їм, та насправді ж вона просто любила прибирати (дитинство в занепалій Напасті подарувало їй страх непорядку) і рідко почувалася щасливішою, ніж коли прала штори, прасувала білизну чи сновигала по своєму голому, пропахлому дезінфікатором будиночку з ганчіркою й аерозольним балончиком лимонної поліролі.

Зазвичай, коли Гаррієт навідувалася до неї, Аделаїда пилососила килими чи мила кухонні шафки, але зараз вона сиділа у вітальні на дивані: перлинні кліпси у вухах, волосся — зі смаком оброблене попелясто-білявим тоніком — зі свіжим перманентом, ноги в нейлонових колготах перехрещені на щиколотках. Зі всіх сестер вона завжди була найгарнішою, і в шістдесят п’ять також наймолодшою. На відміну від покірної Ліббі, валькірії Едіт і нервозної розтелепи Тет, в Аделаїді відчувалася контрастна кокетливість, пустотлива іскорка Веселої вдови, і питання четвертого чоловіка зняте не було б, якби в Александрію зненацька припожалував правильний чоловік (якийсь дженджуристий лисуватий мужчинчик у спортивному піджаку, припустімо, з нафтовими свердловинами чи конячими фермами) і прихилився до неї серцем.

Аделаїду поглинув щойно прибулий червневий випуск журналу «Місто й село». Наразі вона переглядала рубрику «Весілля».

— Як гадаєш, у кого з цих є гроші? — запитала вона в Гаррієт, демонструючи їй фотографію темноволосого молодика з крижаними переполоханими очима, що стояв поруч із білявкою з лискучим обличчям і в спідниці з турнюром, від чого вона скидалася на дитинча динозавра.

— У чоловіка такий вигляд, ніби його зараз виверне.

— Не розумію, чому всі так носяться з тими білявками. Ніби білявки веселіші абощо. Мені здається, це люди з телевізора собі таке надумали. Більшість природних білявок мають невиразні риси, схожі на бляклих кроликів, хіба що докладуть купу зусиль, щоб привести себе до ладу. Подивися на цю бідолашку. А на цю. У неї лице, як у вівці.

— Я хотіла поговорити з тобою про Робіна, — сказала Гаррієт, яка не бачила сенсу в граційних підводках до теми.

— Що кажеш, рибонько? — запитала Аделаїда, розглядаючи фотографію якогось благодійного балу. На знімку молодий чоловік у чорній краватці — ясне, впевнене, незіпсоване обличчя — похитувався на каблуках від сміху, однією рукою підтримуючи за спину струнку брюнеточку в цукрово-рожевій бальній сукні й такого ж кольору рукавичках до ліктів.

— Робін, Адді.

— Ой, золотце, — журливо мовила Аделаїда, відриваючи погляд від привабливого хлопця на фотографії. — Якби Робін зараз був з нами, то збивав би дівчаток з ніг, як кеглі. Навіть коли був ще зовсім дріботою… таким сповненим утіхи, що деколи аж вдвоє назад згинався, так смішно йому було. Любив підкрадатися до мене ззаду, хапати за шию і гризти вухо. Чарівний просто. Як папуга Малюк Біллі, що був у Едіт, коли ми ще малі були…

Аделаїда кудись попливла, бо їй знову в око втрапила усмішка молодого звитяжного янкі. «Студент другого курсу» красувалося в підписі. Робін, якби він був живий, був би десь такого самого віку. Вона відчула трепетне обурення. Яке право цей Ф. Дадлі Віллард, хай хто він такий, має на те, щоб жити й сміятися в готелі «Плаза», поки в пальмовому корті грає оркестр, а його глянцева дівчина в сатиновій сукні сміється з його жартів? Аделаїдині чоловіки по черзі померли через Другу світову війну, випадкову кулю під час сезону полювання і обширний інфаркт; у неї було двоє мертвонароджених хлопчиків від першого шлюбу, а донька від другого померла у півтора року, учадівши, коли посеред ночі заго­рівся димохід на старій квартирі на Вест-Терд-стріт, — страшні удари, підкошені коліна, болість. Проте (одну нестерпну мить за другою, один нестерпний подих за другим) людина переживає такі речі. Тепер, згадуючи тих мертвонароджених двійнят, вона пам’я­тала лише їхні витончені й ідеально сформовані риси, мирно заплющені очі, наче вони сплять. З усіх трагедій її життя (а настраждалася вона більше, ніж їй відведено) ніщо не трималося й не гноїлося так надмірно, як смерть Робіна, рана, що так до кінця й не загоїлася, а з часом лише більше гризла, морила й підточувала.

Гаррієт спостерігала за далеким виразом тітки; вона прокашлялася.

— Думаю, це я й прийшла запитати, Аделаїдо, — сказала вона.

— Я все думаю, чи потемніло б у нього волосся, коли б він виріс, — загадалася Аделаїда, виставивши журнал на витягнуту руку й роздивляючись його понад окулярами для читання. — Коли ми були малі, в Едіт волосся було вогнисто-руде, але не таке, як у нього: по-справжньому руде. Ніякого оранжевого відтінку.

«Яка трагедія», — подумала вона. Ті зіпсовані дітиська янкі гоноряться по «плазах», а її прекрасний племінничок, в усіх вимірах кращий за них, спочиває в землі. Робінові так і не випало торкнутися дівчини. Аделаїда з теплом згадала свої три пристрасні шлюби й кулуарні поцілунки власної щедротної молодості.

— Я хотіла тебе запитати, чи не думаєш ти, хто міг…

— Ото він би виріс і розбивав серця, люба моя. Кожна студенточка «Хі О», «Трьох Дельт»50 і Старого Місс билася б за право сходити з ним на збори дебютанток у Ґрінвуді51. Не те щоб я за чисту монету брала ту дебютантську дурню, весь той остракізм, кліки й дрібні…

Грюк-грюк-грюк: тінь перед москітними дверима.

— Адді?

— Хто там? — підводячись, гукнула Аделаїда. — Ти, Едіт?

— Люба моя, — випалила Тетікорум, очманіло влітаючи, навіть не помітивши Гаррієт, і кинула свою сумочку з лакованої шкіри в крісло, — люба, ти собі можеш таке уявити? Той дурисвіт Рой Даял із «Шевроле» хоче зі всіх у «Товаристві панянок» здерти по шістдесят доларів за церковну поїздку в Чарльстон. І ще й на тому обдертому шкільному автобусі!

— Шістдесят доларів? — вереснула Аделаїда. — Він же сказав, що позичає нам автобус. Казав, що безкоштовно.

— Він і тепер каже, що то безкоштовно. А ті шістдесят доларів, мовляв, за бензин.

— Та на тому всьому бензині можна хоч у Китай до комуняк доїхати!

— Юджинія Монмаут уже телефонує скаржитися пастору.

Аделаїда закотила очі.

— Краще б Едіт подзвонила.

— Думаю, вона подзвонить, як почує про це. А ось що сказала Емма Карадайн: «Він лиш хоче добре нагріти руки на нас».

— Певна річ. Можна було би подумати, що йому за таке соромно. Особливо як згадати, що Юджинія, Лайза, С’юзі Лі й решта живуть на соцдопомогу…

— Ну ще якби по десять доларів. Десять, то я б зрозуміла.

— А Роя Даяла ще невідь-яким дияконом вважають. Шістдесят доларів? — чудувалась Аделаїда. Вона підвелася й підійшла до телефонного столика по олівець і записник, а тоді взялася підраховувати. — Божечки, доведеться мені ще атлас брати, — сказала вона. — Скільки нас їде в тому автобусі?

— Десь двадцять п’ятеро, бо місіс Тейлор відпала, а бідна старенька місіс Ньюмен Маклемор десь забилася й зламала стегно… Привіт, Гаррієтонько! — гукнула Тет, кидаючись її поцілувати. — Тобі бабця казала? Наше церковне товариство збирається в подорож. «Історичні сади обох Каролін». Я страшно як на те чекаю.

— Я вже не знаю, чи аж так мені хочеться їхати, якщо доведеться заплатити такий непомірний внесок Роєві Даялу.

— Хай би посоромився. Це просто ганьба. Уже має новий маєток на Дубовій галявині, купу новеньких машин, «віннебаґо»52, човнів і всілякої…

— Я хочу дещо запитати, — у відчаї перервала Гаррієт. — Це важливо. Про смерть Робіна.

Адді з Тет миттю припинили розмову. Аделаїда відірвала голову від атласу доріг. Їхня несподівана врівноваженість була такою разючою, що Гаррієт відчула наплив страху.

— Ви ж були в будинку, коли це сталося, — мовила вона в незручній тиші, трохи поспішаючи зі словами, що перечіплялися на язику. — Ви що, нічого не чули?

Дві бабці перезирнулися, минула дрібна мить роздумів, під час якої між ними наче відбулася якась безмовна комунікація. Тоді Тетті глибоко вдихнула й відповіла:

— Ні. Ніхто нічого не чув. І знаєш, що я думаю? — промовила вона, коли Гаррієт спробувала перервати її новим запитанням. — Я думаю, що це не найкраща тема для обговорення, щоб її отак недбало зачіпати серед людей.

— Але я…

— Ти ж не чіплялася до матері чи бабусі з такими запитаннями?

Аделаїда сухо процідила:

— Я також не вважаю це гарною темою для розмови. Узагалі, — спинила вона нові заперечення від Гаррієт, — думаю, тобі вже саме час іти додому.

Гелі, напівзасліплений сонцем, сидів і стікав потом на затягнутому чагарями березі потічка, спостерігаючи, як червоно-білий поплавець його тростинової вудки мерехтить на поверхні каламутної води. Він відпустив своїх земляних хробаків, бо подумав, що буде весело висипати їх на землю великим мерзенним клубком, дивитися, як вони звиваються, заглиблюються в землю абощо. Але хробаки не усвідомили, що звільнилися від відерця і, розплутавшись один від одного, безтурботно скрутилися біля його ніг. Це пригнічувало. Гелі зняв одного зі своєї кросівки, роздивився сегментоване, наче в мумії, черевце, а тоді шпурнув його у воду.

У школі було вдосталь дівчат, гарніших за Гаррієт, і приємніших також. Але жодна не була такою розумною чи сміливою. Він із сумом роздумував про її численні таланти. Вона вміла підробляти почерк — учительський почерк — і професійно складати дорослі записки на відпрошування; уміла готувати бомби з оцту й соди, імітувати чужі голоси по телефону. Вона любила стріляти феєрверками — на відміну від багатьох інших дівчат, які до петард і близько не підійшли б. У другому класі її відправили додому за те, що хитрістю змусила якогось хлопчика з’їсти цілу ложку каєнського перцю; а два роки тому вона спричинила паніку, розповівши, що старий страшнуватий буфет у підвалі школи — то насправді ворота в Пекло. Якщо вимкнути світло, на стіні виникає лик Сатани. Униз на розвідку вирушила ватага дівчат, похихотіли, вимкнули світло — і сторчголов повилітали звідти, верещачи від жаху. Діти почали прикидатися хворими, проситися на ланч додому, хай там що, аби не спускатися в шкільний підвал. Після кількох днів дедалі більшої нервозності місіс Майлі скликала всіх дітей, разом із міцною літньою місіс Кеннеді, учителькою шостого класу, вивела їх усіх у порожню їдальню (хлопчики й дівчатка позбивалися в купу позаду них) і вимкнула світло.

— Бачите, — докірливо мовила вона. — Ну чи не дурниці у вас у голові були?

Позаду тонким, дещо безнадійним голоском, який чомусь здавався владнішим, ніж учительське пустослів’я, Гаррієт проказала:

— Він там. Я бачу.

— Дивіться! — запищав голос якогось хлопчика. — Бачите?

Охи й ахи: а за ними ревучий табун утечі. Бо, звісно ж, коли очі призвичаюються до темряви, у верхньому лівому кутку кімнати починало ряхтіти моторошне зеленаве сяйво (навіть місіс Кеннеді збентежено заморгала), схоже на зле обличчя з вузькими очима й носовичком, пов’язаним на рот.

Весь той шарварок з Дияволом із їдальні (дзвінки в школу від батьків з вимогою зустрічі з директоркою, а тоді естафету перехопили ще й священники церкви Христа й Баптистської, збурюючи повітря спантеличеними й войовничими проповідями з назвами «Диявол на свободі» й «Сатана вже в наших школах?») — усе це була справа рук Гаррієт, плід її холоднокровного й безжального розуму, де вона все вже прорахувала. Гаррієт! Хоч яка мала, та на дитячому майданчику вона була нестямна, а як билася, то билася брудно. Якось, коли Фей Ґарднер на неї наябедничала, Гаррієт спокійно полізла під парту й розстебнула величезну англійську шпильку, що тримала вкупі її спідницю-кілт. Вона цілий день чекала зручної можливості; і тоді ж після обіду, коли Фей передавала якісь листочки, Гаррієт налетіла як блискавка й уколола її в тильний бік долоні. Тоді Гелі вперше побачив, як директор б’є дівчинку. Три киї ціпком. І вона не розплакалася. «То й що», — байдуже мовила вона, коли він похвалив її за це дорогою зі школи.

Як змусити її полюбити його? Хотілося б йому знати щось нове й цікаве, щоб розповісти їй, якийсь цікавий факт чи круту таємницю, щось, що її по-справжньому вразить. Або щоб вона опинилася в будинку під час пожежі, чи на неї накинулися грабіжники, а він, наче герой, прибув і порятував її.

Гелі прикотив на велосипеді до цього дуже віддаленого потічка, такого дрібного, що навіть назви не мав. Нижче за течією на березі виднілася групка чорних хлопців, не набагато старших за нього, а далі вгору — кілька відлюдних чорних чоловіків у штанах хакі, закочених по щиколотки. Один із них — з пінополістироловим відром й у великому солом’яному сомбреро з розшитим зеленими нитками написом «Мексиканський сувенір» — тепер обережно підходив до нього.

— Здрастуй, — привітався він.

— Здоров, — сторожко відповів Гелі.

— А шо ти нормальних хробаків по землі розкидаєш?

Гелі не спадало на думку жодне пояснення.

— Я на них бензин розлив, — зрештою сказав він.

— Їм від того нич не буде. Риба все рівно з’їсть. Просто помиєш.

— Нічого страшного.

— Я поможу. Можемо повозюкати ними тут на мілководді.

— Заберіть собі, якщо хочете.

Старий сухо реготнув, тоді схилився до землі й почав напов­нювати своє відерце. Гелі зганьбився. Він сидів, вирячившись у воду на свій ненаживлений гачок, понуро гриз варений арахіс із пакетика в кишені й прикидався, що нічого не бачить.

Як змусити її полюбити його, помічати, коли його нема поряд? Можливо, він може щось їй купити, але якби ж знати, чого вона хоче, та й грошей у нього нема. Йому хотілося б знати, як збудувати ракету чи робота, як метати ножі й підпалювати все, наче в цирку, або ж мати мотоцикл і робити на ньому трюки, як Івел Кенівел53.

Мрійливо задивившись на той бік потічка, він помітив стару чорну жінку, яка там рибалила. Одного дня за містом Пембертон показав йому, як перемикати передачі на «кадилаку». Гелі уявив собі, як вони з Гаррієт женуть по шосе 51 з відкинутим дахом. Так: йому лише одинадцять, але в Міссісіпі водійське посвідчення можна отримати в п’ятнадцять, а в Луїзіані в тринадцять. Безперечно, якщо захоче, він може переконати інспекторів, що йому тринадцять.

Вони б спакували собі ланч. Мариновані огірочки й канапки з джемом. Може, він би вкрав віскі з маминого бару або, якщо не вдасться, пляшечку «Доктора Тіченорза» — це антисептик, на смак гівняний, але має сорок градусів. Вони б гайнули в Мемфіс, у тамтешній музей, щоб вона роздивилася динозаврові кістки й зсохлі голови. Їй подобаються такі речі, освітні. Далі вони б поїхали в центр, у готель «Пібоді» й дивилися, як по вестибюлю походжають качки. Вони могли б застрибнути на ліжко у великому номері, замовити креветки й стейки з доставкою в номер і всю ніч дивитися телевізор. Ніхто не заборонив би їм залізти у ванну, якщо заманеться. Без одягу. Обличчя в нього палало. Скільки треба мати років, щоб одружитися? Якщо вдасться переконати дорожню поліцію, що йому п’ятнадцять, то переконати в цьому якогось священника — раз плюнути. Він бачив себе з нею на якійсь хитлявій веранді в окрузі Де-Сото: Гаррієт у тих своїх червоних шортах у квадратик, а він у старій Пемовій футболці «Гарлі Девідсон», такій вицвілій, що напис «Їдь щодуху, помри вільним» там уже не прочитати. Розпашіла долонька Гаррієт палає в його руці. «А тепер поцілуйте наречену». Опісля їмость пригостить їх лимонадом. А далі вони будуть навічно в шлюбі, їздитимуть собі весь час машиною, веселитимуться та їстимуть рибу, яку він їм наловить. Його мама, батько й усі вдома місця собі не знаходитимуть. Це було б фантастично.

З цього мріяння його вибив гучний бабах, за яким почувся сплеск і високий божевільний сміх. Заворушення, на тому березі — чорна баба впустила свою вудку й прикрила обличчя долонями, у той час як із брунатної води вибилося віяло бризок.

Тоді ще раз. І знову. Сміх — що навіював жах — долинав з невеликого дерев’яного містка над потічком. Гелі ошелешено підніс руку, щоб прикритися від сонця, і розпливчасто розгледів двох білих чоловіків. Кремезніший із пари (до того ж значно кремезніший) здавався просто масивною тінню, що зігнулася від потіхи, а Гелі невиразно розгледів лише його руки, що звисали над поруччям: великі брудні долоні з грубими срібними перснями. Дрібніший силует (ковбойський капелюх, довге волосся) обома руками стискав лискучий сріблястий пістолет і цілився ним на воду. Він вистрелив знову, і куля вибила білий струмінь води біля кінця волосіні Гелі.

Здоровило на мості змахнув своєю лев’ячою гривою й хрипко загиготів; Гелі побачив кущисті обриси бороди.

Чорні діти покидали вудки й спиналися берегом, а чорна літня жінка на другому березі шпарко й похапцем шкутильгала за ними. Однією рукою підібравши спідницю, другу випроставши, вона плакала.

— Крути педалі, бабцю.

Пістолет заспівав знову, відлуння рикошетом повідскакувало від стрімчаків, кришеники каміння й землі попадали у воду. Тепер той чоловік палив просто, куди бачив. Гелі стояв як укопаний. Повз нього просвистіла куля й збила хмарку пилу біля колоди, де лежав, сховавшись, один із чорних чоловіків. Гелі кинув свою вудку й обернувся, щоб чкурнути — ковзаючи, мало не впавши — і якомога швидше кинувся бігти до підліска.

Він пірнув в ожинник і зойкнув, коли голі ноги подерло колючками. Коли прокотився черговий постріл, він замислився, чи бачили здалеку реднеки54, що він білий, і якщо так, чи важило їм це.

Гаррієт уважно вивчала свій записник, коли крізь відчинене вікно почула гучні завивання, а тоді крик Еллісон з переднього подвір’я:

— Гаррієт! Гаррієт! Іди сюди вже!

Гаррієт підскочила — заштовхнувши ногою записник собі під ліжко — і побігла вниз, а тоді через вхідні двері. Еллісон стояла на тротуарі й плакала, а волосся закривало її обличчя. Здолавши половину передньої доріжки, вона усвідомила, що цемент надто гарячий для її босих ніг, і — покосившись набік, втративши рівновагу — на одній нозі пострибала до ґанку.

— Ходи! Швидше!

— Мені треба взутися.

— Шо твориться? — ревнула з кухонного вікна Іда Ру. — Шо ви там витворяєте?

Гаррієт потупотала вгору сходами, а тоді поляскала ними ж униз, уже в сандалях. Не встигла вона запитати, що сталося, як заплакана Еллісон влетіла в будинок, схопила Гаррієт за руку й потягнула на вулицю.

— Та ходімо. Швидше, швидше.

Гаррієт, шпортаючись (бігти в сандалях було важко) волочилася за Еллісон так швидко, як могла, а тоді сестра спинилася, досі в сльозах, і викинула вільну руку на середину вулиці, де щось кректало й тріпалося.

Минули секунди зо дві, перш ніж Гаррієт усвідомила, на що дивиться: дрізд, одне крило якого застрягло в калюжі дьогтю. Вільне крило шалено лопотіло: коли птах укотре скрикнув, Гаррієт із жахом розгледіла глибини його горлянки, аж до синіх коренів гострого язичка.

— Роби щось! — закричала Еллісон.

Гаррієт не знала, що робити. Вона наблизилася до птаха, тоді з острахом відбігла, коли той пронизливо запищав і замолотив перекошеним крилом у її напрямку.

На свій ґанок вичовгала місіс Фонтейн.

— Лишіться того, — гукнула вона слабким буркотливим голосом, тьмяна форма за москітною сіткою. — Воно ж гидке.

Гаррієт — серце якої шпарко барабанило по ребрах — пробувала схопити птаха, ухиляючись, ніби обманим жестом кидалася на розпечене вугілля; вона боялася торкнутися його, а коли кінчик крила пройшовся їй по зап’ястку, вихопила руку, не в змозі приборкати рефлекси.

Еллісон скрикнула:

— Зможеш його звільнити?

— Не знаю, — відповіла Гаррієт, намагаючись говорити спокійно. Вона обійшла птаха ззаду з думкою, що той заспокоїться, якщо не бачитиме її, але дрізд запищав і заборсався з новою люттю. Серед мішанини стриміли зламані пера і — від цього вигляду Гаррієт занудило — глянсуваті червоні витки, схожі на червону зубну пасту.

З трепетним збудженням вона стала на коліна на розпеченому асфальті.

— Припини, — прошепотіла вона, підбираючись до птаха обома руками, — тихенько, не бійся… — Але той був переляканий до смерті, лопотів і тріпався, позираючи навколо лютим чорним оком, що виблискувало зі страху. Вона просунула руки під істотою, наскільки можливо підтримуючи приклеєне крило і — кривлячись від знавіснілих ударів крила в обличчя — підняла його. Пролунав пекельний виск, і, розплющивши очі, Гаррієт побачила, що видерла приклеєне крило птахові з плеча. Воно залишилося лежати в дьогті, гротескно видовжене, поблискуючи з відірваного кінця блакитною кісткою.

— Краще поклади, — почула вона слова місіс Фонтейн. — Ще вкусить.

Гаррієт приголомшено усвідомила, що крило пропало, поки птах вовтузився й бився в її вимащених дьогтем руках. На місці крила лишилася лише пульсівна точка, що сочилася червоним.

— Та поклади, — не вгавала місіс Фонтейн. — Будеш сказ мати. Від нього роблять уколи в живіт.

— Гаррієт, швидше, — заквилила Еллісон, смикаючи її за рукав, — ходімо, швидше, понесемо його Еді. — Але птах судомно здригнувся й поник на липких від крові руках, звісивши лискучу голову. Лиск на пір’ї — зелений на чорному — вигравав як ніколи яскраво, але ясно-чорна полива болю й страху в очках уже зблякла до тупої невіри, жаху смерті без її усвідомлення.

— Скоріше, Гаррієт, — просила Еллісон. — Він вмирає. Вмирає.

— Він мертвий, — почула Гаррієт свій голос.

— Шо з тобою таке? — окрикнула Іда Ру на Гелі, який щойно забіг крізь задні двері — повз плитку, за якою вкрита потом Іда стояла й розмішувала заварний крем для бананового пудингу — через кухню, прожогом по сходах у кімнату Гаррієт, грюкаючи за собою москітними дверима.

У кімнату Гаррієт він влетів без стуку. Та лежала на ліжку, і від вигляду її закинутої над головою руки, заглибинки білої пахви, брудно-брунатних підошов ніг його пульс — що вже й так шпарив — прискорився. Хоч була лише третя тридцять дня, Гаррієт уже вдягла піжаму; а на килимку біля ліжка жужмом лежали всуціль вимащені чимсь липким і чорним шорти й сорочка.

Гелі відкопнув одяг з дороги й засапано бухнувся їй біля ніг.

— Гаррієт! — Він ледве перебирав язиком, так хвилювався. — У мене стріляли! Хтось у мене вистрелив!

— Вистрелив у тебе? — Сонно порипуючи пружинами ліжка, Гаррієт обернулася й гляну на нього. — З чого?

— З пістолета. Вони мене майже застрелили. Я був на березі, і тут бах, бризкає вода… — Вільною рукою він ґвалтовно вимахував у повітрі.

— Як можна майже застрелити?

— Та я не жартую, Гаррієт. Куля мені просто біля голови пролетіла. Як втікав, ускочив у якісь колючі кущі. Глянь на мої ноги! Я…

З переполоху йому заціпило. Гаррієт, обпершись на лікті, дивилася на нього; і в тому погляді, що хоч і здавався уважним, не відчувалося жодного спочуття чи навіть подиву. Із запізненням, та він усвідомив свою помилку: завоювати її захоплення було ще тією задачею, а заміритися на співчуття — узагалі гибле діло.

Гелі підскочив на рівні біля краю її ліжка й рушив до дверей.

— Я покидав у них каміння, — сміливо заявив він. — І накричав. Та вони й утекли.

— Чим вони стріляли? — повторила Гаррієт. — Пневматичним пістолетом, чимсь таким?

— Ні, — після короткої ошелешеної запинки відказав Гелі; як змусити її осягнути цю терміновість, цю небезпеку? — У них був справжній пістолет, Гаррієт. Справжні кулі. Негритоси порозбігалися… — Він змахнув рукою, приголомшений від того, як важко донести до неї це все: розпечене сонце, відлуння між стрімчаків, сміх і паніку… — Чому ти не пішла зі мною? — застогнав він. — Я тебе так впрошував…

— Якщо вони там стріляли справжнім пістолетом, думаю, дуже по-дурному з твого боку стовбичити там і розкидатися камінням.

— Ні! Я не це…

— Саме так ти й сказав.

Гелі глибоко вдихнув, а далі зненацька поточився від виснаження й безнадії. Від того, що він знову присів, заскімлили пружини ліжка.

— Ти не хочеш навіть знати, хто то стріляв? — запитав він. — Гаррієт, там так дивно було. Просто так… дивно…

— Звісно ж хочу, — відповіла Гаррієт, хоча наче й не схвилювалася анітрохи. — Хто то були? Якісь діти?

— Ні, — ображено відказав Гелі. — Дорослі. Здорові такі. Стріляли, щоб позбивати поплавки з вудок.

— А в тебе чого стріляли?

— Та вони в усіх стріляли. Там не лише я був. Вони там…

Гаррієт підвелася, а він затнувся. Уперше Гелі цілком узяв до тями її піжаму, засмальцовані чорні руки, вимащений одяг на залитому сонцем килимі.

— Агов, чуєш. А що це за чорна брудота? — зі співчуттям поцікавився він. — У тебе якась халепа?

— Я випадково відірвала птахові крило.

— Фе. Як так? — запитав Гелі, і власні проблеми йому зовсім вилетіли з голови.

— Він застряг у дьогті. Усе одно помер би або кіт би роздер.

— Він живий був?

— Я пробувала його врятувати.

— А з одягом що?

Вона непевно, збентежено подивилася на нього.

— То ж не відпереться. Дьоготь точно. Іда тобі по дупі надає.

— Мені однаково.

— Дивися. І отам. Воно по всьому килимі.

Кілька секунд у кімнаті не чулося нічого, окрім скрекоту віконного вентилятора.

— У мами вдома є книжка, де написано, як виводити різні плями, — стишивши голос, сказав Гелі. — Якось я там дивився, як відмити шоколад, коли лишив на кріслі цукерку, і вона розтанула.

— І як, відмив?

— Не повністю, але якби вона відразу побачила, як там було, то прибила би мене. Дай мені речі. Я візьму до себе.

— Зуб даю, що про дьоготь у тій книжці нема.

— Ну, тоді я їх викину, — сказав Гелі, запишавшись від того, що вдалося завоювати її увагу. — Кидати їх собі в сміття — то вже зовсім дурною бути. Давай, — він обійшов до іншого краю ліжка, — допоможи посунути, щоб не побачили килим.

Одін, покоївка Ліббі, яка приходила й ішла тоді, коли їй того бажалося, покинула кухню Ліббі, полишивши недорозкачане тісто на пиріг. Завітавши на кухню, Гаррієт побачила притрушений борошном і всипаний яблучними лушпайками та обрізками тіста стіл. За дальнім кінцем сиділа здрібніла й помарніла Ліббі, пила слабкий чай із чашки, що за розміром значно перевищувала її плямисті долоні. Вона схилилася над кросвордом у газеті.

— Ой, сонечку, так добре, що ти прийшла, — сказала вона, не відзначаючи, що Гаррієт прийшла без попередження, і не лаючи її — за що миттю взялася б Еді — за привселюдні походеньки в піжамній сорочці поверх блакитних джинсів і з чорнезними руками. Натомість вона машинально поплескала по сидінню крісла біля себе. — У «Комерційної приваби» новий чоловік складає кросворди, такі складні робить. Усе старі французькі слова, наука і таке подібне. — Тупим кінцем свинцевого олівця вона вказала на потерті квадратики. — «Металевий елемент». Знаю, що він починається з «Т», бо перші п’ять книг юдейського Святого Письма це точно Тора, але ж нема металу, що починався б на «Т». Правда ж?

Гаррієт роздивилася кросворд.

— Тобі потрібна ще одна літера. П’ять літер має титан, а ще талій.

— Золотко, ти така розумна. Мені б і на думку не спало.

— Справді, — сказала Гаррієт. — Шість по вертикалі. «Суддя або рефері». Це «Арбітр», тоді й метал буде талій.

— Боже правий! Так багато всього тепер вас вчать у школі! Як ми були дітьми, то анітрохи не вчили про ті старі страшні метали чи щось таке. Була лиш аритметика й історія Європи.

Спільно вони попрацювали над кросвордом — зайшли в глухий кут із «Сварливою жінкою» на сім літер, що починається на «Г» — доки зрештою не прийшла Одін і почала так жваво брязкати кухонним начинням, що вони вимушено ретирувалися до Ліббі в спальню.

Ліббі, найстарша із сестер Клів, єдина так і не одружилася, хоча старими дівицями в душі були всі вони (окрім тричі заміжньої Аделаїди). Еді була розлучена. Ніхто не розмовляв про цей таємничий союз, продуктом якого стала мати Гаррієт, хоча самій дівчинці страшенно хотілося щось про це дізнатися, і вона виканючувала в тіток хоч якусь інформацію. Та окрім кількох старих фотографій, що їй вдалося побачити (слабке підборіддя, світле волосся, тонка усмішка), і певних дражливих фраз, які випало підслухати («…випити любив…», «…сам собі найгірший ворог…»), про свого діда по материній лінії Гаррієт знала лише те, що він лежав в Алабамській лікарні, де кілька років тому помер. У молодшому віці Гаррієт (начитавшись «Гайді»55) узяла собі в голову ідею, що вона сама може стати шляхом для возз’єднання родини, аби її лише взяли в лікарню, щоб із ним зустрітися. Гайді ж якось причарувала надутого швейцарського дідуня в Альпах, повернула його «назад до життя»!

— Ха! На це я б не розраховувала, — сказала Еді, доволі рвучко смикаючи заґудзовану нитку на вивороті свого шиття.

Тет пощастило більше з мирним, хоч і скупим на події, де­в’ятна­дцятирічним шлюбом із власником компанії пиломатеріалів Пінкертоном Лембом, відомим у народі як містер Пінк, який ще до народження Гаррієт з Еллісон замертво впав у стругальному цеху внаслідок емболії. Пишний і ґречний містер Пінк (значно старший за Тет, він яскраво виділявся, вбираючись в онучі й норфолківські куртки56) не міг зачати дитину; поговорювали про всиновлення, хоч до цього так і не дійшло, але Тет що бездітність, що вдівство сприймала цілком безжурно; ба більше, вона мало не забула, що взагалі була одружена, і коли їй про це нагадували, реагувала з легким подивом.

Ліббі — справжня стара дівиця — була на дев’ять років старша за Еді, на одинадцять за Тет і на цілих сімнадцять за Аделаїду. Бліда, плоскогруда й короткозора вже в молодому віці, вона ніколи не була такою гарною, як молодші сестри, проте насправді не вийшла заміж через те, що старий суддя Клів — чия затюкана дружина померла, народжуючи Аделаїду — змусив її лишитися вдома й турбуватися про нього і трьох молодших сестер. Експлуатуючи безкорисливу натуру бідної Ліббі й успішно прогнавши ту жменьку залицяльників, що таки навідувалися, він тримав її в Напасті в ролі дармової няньки, кухарки й компаньйонки для крибіджа, доки не помер, коли самій Ліббі було вже далеко за шістдесят, полишивши їй фактично нуль без палички й купу боргів.

Через це її сестер мордувала провина, так наче то вони, а не їхній батько, тримали Ліббі в рабстві.

— Яка наруга, — казала Еді. — Їй сімнадцять, а тато змушує її доглядати за двома дітьми і ще й немовлям.

Але Ліббі прийняла цю жертву з радістю, без жалю. Вона обож­нювала свого вовкуватого невдячного батька-старця та вважала за привілей сидіти вдома й доглядати сестер, що лишилися без матері та яких вона любила до нестями, віддаючи їм себе всю. За ту щедрість, сумирність і терплячу добродушність молодші сестри (яким ці риси були далеко не притаманні) вважали Ліббі такою святою, якою тільки може бути людина. Молодою жінкою вона була досить блідолиця й непоказна (хоч усмішка й осявала її красою); тепер же, у вісімдесят два, походжаючи в сатинових капцях, рожевих сатинових піжамних сорочках і ангорових светриках, облямованих рожевими стрічками, вона скидалася на велику милу дитину з величезними блакитними очима й серпанковим сивим волоссям.

Входити в облаштовану спальню Ліббі з дерев’яними жалюзі й блакитними, мов качине яйце, стінами було наче переступати межі дружнього підводного королівства. Газони й будинки на­дворі під жагучим сонцем були збляклі й ворожі; засліплені палом тротуари нагадували про дрозда, про блискучий беззмістовний жах у його очах. Кімната Ліббі ж дарувала прихисток від усього цього: від жару, пилу, жорстокості. Кольори й текстури тут не змінилися від дитинства Гаррієт: тьмяна темна підлога, пучкувате синелеве покривало на ліжку, запорошені органзові штори та кришталева цукерниця, в якій Ліббі тримала шпильки для волосся. На камінній полиці спочивало масивне преспап’є у формі яйця, зроблене з аквамаринового скла, — з булькою в осерді, воно фільтрувало сонячне світло, наче морська вода, — що протягом дня перемінювалося, мов жива істота. Уранці воно світилося яскраво, максимально іскрилося близько десятої, а до полудня вже тьмяніло до прохолодного гагату. Упродовж дитинства Гаррієт провела багато довгих годин, лежачи на підлозі в роздумах, поки проміння в преспап’є стрибало догори й пурхало, колисалося й тонуло, а тигрові смуги світла блискали то тут, то там на блакитно-зелених стінах. Квітчастий килим з візерунком лозиння правив за ігрову дошку, її приватне поле бою. Незліченну кількість днів вона простояла навкарачки, пересуваючи по тих звивистих зелених стежинах іграшкові армії. Над камінною полицею висіла домінанта всього простору — стара, закопчена часом, сумна світлина Напасті, колони якої примарно біліли на тлі чорних вічнозелених дерев.

Спільними зусиллями вони розв’язували кросворд, Гаррієт умостилася на бильці оббитого ситцем крісла Ліббі. Порцеляновий годинник над каміном прісно токотав тим самим невтомним заспокійливим цокотом, який Гаррієт пам’ятала все життя; а блакитна спальня нагадувала Рай, сповнений знайомих запахів котів і кедрини, запорошеної тканини й кореня золотобородника, пудри «Лімес де Бурас» і якоїсь фіолетової солі для ванни, якою Ліббі користувалася, скільки Гаррієт себе пам’ятала. У всіх літніх жінок були зашиті в мішечках пучки кореня золотобородника, що мали б проганяти від одягу міль; і хоч його незвичну затхлість Гаррієт знала з раннього дитинства, той запах усе одно приємно лоскотав ніздрі своєю таємничістю, здавався якимсь сумним і чужим, наче трухляві ліси чи деревний дим восени; то був старий темний дух плантаційних гардеробів, Напасті, самого минулого.

— Так, останній! — вигукнула Ліббі. — «Мистецтво миротворництва». Друга літера «а», а в кінці «н-н-я». — Стук-стук-стук — порахувала вона вільні клітинки олівцем.

— Замирення?

— Так. Ой, золотко… чекай. Там не «а», а «о».

Вони мовчки стали метикувати.

— Ага! — скрикнула Ліббі. — Помиріння! — Узялася обережно виводити друковані літери тупим олівцем. — Готово, — радісно відзначила вона, скидаючи окуляри. — Дякую тобі, Гаррієт.

— Будь ласка, — процідила Гаррієт; їй було важко побороти досаду через те, що саме Ліббі відгадала останнє слово.

— Не розумію, чому я так переймаюся тими дурними головоломками, але справді думаю, що вони трохи допомагають не стуманіти зовсім. Переважно мені вдається лише три чверті порозгадувати.

— Ліббі…

— Дай вгадаю, що ти собі думаєш, дитинко. Ходімо подивимося, чи Одін уже вийняла пиріг з духовки?

— Ліббі, чому мені ніхто нічого не розповідає про те, як загинув Робін?

Ліббі відклала газету.

— Перед тим ставалося щось дивне?

— Яке дивне, сонечку? Що ти таке кажеш?

— Хоч щось… — Гаррієт силкувалася підшукати слова. — Якась зачіпка.

— Я не знаю ні про які зачіпки, — сказала Ліббі після химерно спокійної паузи. — Але якщо хочеш послухати про дещо дивне, то десь за три дні до смерті Робіна зі мною трапилася, мабуть, найдивніша річ у житті. Тобі розповідали колись історію про той чоловічий капелюх, що я знайшла у себе в спальні?

— А, — розчаровано відказала Гаррієт. — Вона все життя вислуховувала ту історію про капелюх на ліжку Ліббі.

— Усі думали, що я здуріла. Чорний чоловічий капелюх! Восьмого розміру! «Стетсон»! І гарний, без поту на стрічці. І от він якось просто з’явився там, серед білого дня, у ногах ліжка.

— Тобто ти не бачила, як він з’явився, — знуджено уточнила Гаррієт. — Вона чула історію про капелюх разів із сотню. Ніхто, окрім Ліббі, не вважав її аж такою загадковою.

— Золотко, то була друга година дня в середу…

— Хтось зайшов у будинок і залишив його там.

— Та ні, точно ні, не могло такого бути. Ми б побачили чи почули. Ми з Одін увесь час були в будинку — я щойно сюди переїхала з Напасті, як тато вмер — і хвилини зо дві перед тим Одін була в спальні, складала чисті простирадла. Тоді там ще ніякого капелюха не було.

— Може, то Одін його поклала.

— То точно не Одін. От піди й запитай її.

— Ну, тоді хтось заліз, — нетерпляче підкинула Гаррієт. — Просто ви з Одін не почули. — Зазвичай неговірка Одін не менше за Ліббі обожнювала оповідати про Таємницю чорного капелюха, і їхні історії були однакові (хоч дуже різнилися стилем: в Одін вона виходила значно загадковішою, помежованою частими похитуваннями голови й довгими паузами).

— Я тобі так скажу, моя солодка, — сказала Ліббі, стривожено посуваючись уперед у кріслі. — Одін ходила туди-сюди по будинку, складала чисту білизну, а я була в коридорі на телефоні з твоєю бабцею, і двері в спальню стояли широко відчинені, я їх добре бачила… ні, ніяке не вікно, — перекричала вона Гаррієт, — вікна були замкнені, і зовнішні рами так само. Ніхто б не заліз у спальню так, щоб ні Одін, ні я нічого не побачили.

— Хтось вас розіграв, — твердила Гаррієт. Такою була узгоджена версія Еді й тіток; Еді не раз доводила Ліббі до сліз (а Одін до гнівливої ворожості), збиточно натякаючи, що обоє лиґнули собі столового хересу.

— І що ж це за розіграш тоді був? — Вона вже втрачала настрій. — Залишити чоловічий капелюх у мене в ногах ліжка. Капелюх той був недешевий. І я ж його понесла в магазин тканин, а там сказали, що ні в Александрії, ні ніде ближче Мемфіса такі капелюхи не продають. Аж тут, яке диво — через три дні після того, як я знайшла в себе той капелюх, наш маленький Робін помер.

Гаррієт мовчала, роздумуючи про це.

— Але як це стосується Робіна?

— Люба моя, у світі купа речей, яких ми не розуміємо.

— Але чому капелюх? — після спантеличеної паузи запитала Гаррієт. — І чому його лишили в тебе вдома? Я не бачу зв’язку.

— Ось тобі ще одна історія. Коли я жила в Напасті, — почала Ліббі, складаючи долоні докупи, — там була одна дуже приємна жінка, яку звали Віола Ґіббз, вона працювала вихователькою у дитсадку в місті. Їй десь під тридцять було. Одним словом. Її чоловік і діти оповіли, як одного дня місіс Ґіббз заходила через задні двері до себе в дім, і тут відскочила й стала розмахувати руками в повітрі, ніби щось за нею мчало, а далі раз — і впала на підлогу в кухні. Вмерла.

— Її, певно, павук вкусив.

— Отак люди він павучих укусів не вмирають.

— Або серцевий напад.

— Ні-ні, вона ж молода була. Ніколи не хворіла, і алергії на бджолині укуси не мала, і то не була аневризма, нічого подібного. Просто впала трупом без жодної на це причини, прямо на очах у чоловіка й дітей.

— Схоже на отруту. Точно, її чоловік отруїв.

— Нічого подібного. Але головне в цій історії не те, золотко. — Ліббі ввічливо закліпала й зачекала, щоб Гаррієт точно зосере­дилася на ній. — Розумієш, у Віоли Ґіббз була сестра-близнючка. Дивина в цій історії в тому, що за рік до того, рівно в той же день рік тому, — вимовляючи це, Ліббі постукувала по столу вказівним пальцем, — та її близнючка виходила з басейну в Маямі, у Флориді, аж раптом лице в неї перекривилося зі страху, так люди казали, перекривилося зі страху. Ціла купа людей те бачили. А тоді вона стала кричати й розмахувати руками. Далі, не встиг ніхто нічого зробити, як вона вже лежала мертва на цементі.

— Чому? — після збентеженого мовчання запитала Гаррієт.

— Ніхто не знає.

— Але я не розумію.

— І ніхто не розуміє.

— На людину ж не може просто напасти щось невидиме.

— А на тих двох сестер напало. Ще й на близнючок. Рівно за рік.

— Дуже схожий випадок був у Шерлока Голмса. «Строката бинда».

— Так, Гаррієт, я знаю це оповідання, але тут усе по-іншому.

— Чому? Думаєш, їх Диявол переслідував?

— Сонечку, я лише хочу сказати, що у світі є тьма-тьмуща речей, яких ми не розуміємо, а ще прихованих зв’язків між речами, які, на перший погляд, здаються зовсім непов’язаними.

— Думаєш, Робіна вбив Диявол? Чи якийсь привид?

— Боже правий, — мовила Ліббі, ніяково тягнучись по окуляри, — що це там ззаду коїться?

Там справді зчинилося якесь сум’яття: збуджені голоси, розпачливий крик Одін. Гаррієт поспішила за Ліббі на кухню, де побачила присадкувату чорну жінку з веснянкуватими щоками й сивими кісками. Вона сиділа за столом і плакала, затуливши обличчя долонями. Позаду неї відверто стривожена Одін наливала в склянку з льодом маслянку.

— То моя цьоця, — сказала вона, не підіймаючи на Ліббі очей. — Дуже розстроєна. Зара’ їй стане легше.

— На бога, що ж сталося? Покликати лікаря?

— Нєа. Вона не поранена. Лиш у шоку. Якісь білі чоловіки стріляли в неї з пістолетів біля струмка.

— Стріляли з пістолетів? Навіщо їм би…

— На, випий маслянки, — сказала Одін тітці, у якої надсадно підіймалися груди.

— Скляночка мадейри їй би також не завадила, — запропонувала Ліббі, чимчикуючи до заднього входу. — Я вдома не тримаю. Зараз збігаю до Аделаїди, тут близько.

— Нєа, — завила літня жінка. — Я міцне не п’ю.

— Але…

— Прошу вас, мем. Не тре’. Не тре’ віскі.

— Але мадейра то не віскі. То просто… ой, боже.

Ліббі безпорадно глянула на Одін.

— Їй зара’ перейде.

— Що сталося? — запитала Ліббі, хапаючись за горло, знервовано перезираючись на жінок.

— Я нікого не чіпала.

— Але чому…

— Вона каже, — почала пояснювати Одін, — шо на міст вийшли двоє білих чоловіків і стали по всіх палити.

— Когось поранили? Викликати поліцію? — видихнула Ліббі.

На це прозвучав такий розпачливий вереск з боку тітки Одін, що навіть Гаррієт пересмикнуло.

— Та що ж таке? — скрикнула Ліббі, яка вся порожевіла на обличчі й мало не істерила.

— Прошу вас, мем. Не тре’. Прошу, не дзвоніть в ніяку по-ліцію.

— Та чому ж ні?

— Ой, Господи. Я боюся по-ліції.

— Вона каже, шо то був хтось із тих Ретліффів, — сказала Одін. — Той, шо недавно з тюрми вийшов.

— Ретліфф? — запитала Гаррієт, і попри катавасію на кухні, всі три жінки обернулися на неї, аж настільки гучно й дивно прозвучав її голос.

— Ідо, що ти знаєш про тих людей, із прізвищем Ретліфф? — наступного дня запитала Гаррієт.

— Шо вони нікчемні, — відповіла Іда, похмуро викручуючи рушник для тарілок.

Вона ляпнула вицвілу ганчірку на плиту. Гаррієт, сидячи на широкій лутці відчиненого вікна, спостерігала, як Іда в’яло стирає ластовиння жиру зі сковороди, на якій уранці готувала яйця з беконом, і мугикає та киває головою, спокійно, наче в трансі. Ці мріяння, що насідали на Іду, коли вона займалася монотонною роботою — чистила горох, тріпала килими, замішувала глазур на торт — Гаррієт упізнавала з самого дитинства й від спостереження за ними заспокоювалася не менше, ніж від дерева, що туди-сюди просіювало вітер; проте ці ознаки непрозоро натякали, що Іда воліє, щоб її залишили на самоті. Якщо її в такому настрої потурбувати, можна пробудити звіра. Гаррієт доводилося бачити, як та гаркає на Шарлотту й навіть на Еді, коли вони вибирали недоречну мить, щоб агресивно запитати її про щось буденне. Та іноді — особливо якщо Гаррієт хотілося поставити їй якесь складне, таємне чи глибоке запитання — Іда відповідала безжурною пророчою відвертістю, наче під гіпнозом.

Гаррієт трохи посунулася й підставила під голову коліно.

— А що ще знаєш? — запитала вона, уважно бавлячись ремінцем сандалі. — Про Ретліффів.

— Там знати нема шо. Ти їх сама своїми очима бачила. Оті, шо вчора до нас на подвір’я шаснути хотіли.

— До нас? — перепитала Гаррієт після короткої здивованої паузи.

— Ну та. Прямо там-во… Ну та ти, канєшно, бачила, — мовила Іда Ру низьким співучим голосом, майже сама собі. — Та навіть якби прийшли пару старих маленьких кізок і почали тут дуркувати на подвір’ї у вашої мамки, то ти б і їх жаліла… «Гля’ сюди. Гля’, які гарнезні». І не зчуєшся, як станеш їх гладити і бавитися з ними. «Іди сюди, містере Козле, цукром тебе з руки нагодую». «Шось ти заваляний, містере Козле. Іди сюди, я тебе помию». «Бідний містер Козел». І вже як дійде до тебе, — безтурботно продовжила вона, попри здивовані спроби Гаррієт її перервати, — уже як дійде, які вони паршиві і шолудиві, то й різкою їх не проженеш. Вони й одежу зі шнурка тягати будуть, і клумби потопчуть, і всю ніч будуть іржати й ревати… А то, шо не поїдять, то потовчуть на кусочки і з гряззю змішають. «Давай! Давай іще!» Думаєш, їм колись вистачить? Та ніколи. Але я тобі кажу, — говорила Іда, позиркуючи на Гаррієт запаленими очима, — ліпше би в мене кози тут моталися, ніж банда тих малих Ретліффів бігала і весь час шось просила та хотіла.

— Але Ідо…

— Погань! Потолоч! — Скривившись у злегка кумедній гримасі, Іда Ру викрутила рушник для посуду. — І не встигнеш помітити, тіки й будеш чути, шо «хочу-хочу-хочу». «Дай мені то». «Купи мені сьо».

— Ідо, то не були Ретліффи. Ті діти, що вчора приходили.

— Ви ліпше пильнуйте, — здавшись, мовила Іда Ру й повернулася до роботи. — Ваша мамка вічно виходить надвір і роздає вашу одіж та іграшки то тим, то сим, люби´м, шо сюди загулюють. Ще трохи, і вони навіть просити не будуть. Просто будуть приходити і брати.

— Ідо, то були Одеми. Діти на подвір’ї.

— І шо з того. Там ні один не знає, шо є добре, а шо зле. От уяви, шо ти була б малою Одемкою… — вона замовкла, заново складаючи ганчірку, — і твої мама з татом за все життя палець об палець не вдарили, ше й понаучували тебе, шо нормально і грабувати, і ненавидіти, і красти, і просто відбирати в других всьо, шо тобі хочеться? Шо? Ти би лиш і вміла, шо красти й грабувати. Нє, сер. Їм би і в голову не прийшло подумати, шо в тому є шось погане.

— Але…

— Я не говорю, шо серед кольорових нема поганців. Є і кольорові паршиві, є і білі… Я лиш знаю, шо в мене часу нема панькатися з якимись Одемами і так само нема часу панькатися зі всіма, шо вічно думають про то, чого їм не стає і як би то в другого собі забрати. Нє, сер. Якшо я того не заробила, — спохмурніло говорила Іда, піднісши вологу руку, — і в мене того нема, то мені й не хочеться. Нє, мем. Їй-богу, не хочеться. Я просто живу собі далі.

— Ідо, та мені начхати на тих Одемів.

— Ти ліпше і на всіх других начхай.

— Ну так і є, абсолютно.

— Добре, якшо так.

— Я хочу знати тільки про Ретліффів. Що ти можеш…

— Можу тобі розказати, як вони в онучку моєї сестри шпуряли цеглою, коли та в першім класі в школу йшла, — відрубала Іда. — Як тобі, га? Здоровенні рослі хлопи. Кидаються цеглою в малу дитинку й верещать їй: «негритоска» і «вертайся в джунглі».

Від огиди Гаррієт змовчала. Не підводячи погляду, вона продовжила крутити ремінець сандалі. Від слова «негритоска» — ще й від Іди — вона почервоніла.

— Цеглою! — Іда трусонула головою. — З того крила школи, шо вони тоді будували. Ще й, гадаю, гонорилася з того, але ж то аж ніяк не є правильно, аби хтось по малих дітях цеглою кидався. От у Біблії покажи мені, де пише «кидай цеглою в ближнього свого». Нема? Хоть цілий день шукай, а не знайдеш, бо нема там такого.

Гаррієт, якій було страшенно незручно, позіхнула, щоб приховати збентеження й гризоту. Вони з Гелі ходили в Александрійську академію, як і майже всі білі діти округу. Навіть Одеми, Ретліффи й Скерлі мало не до смерті голодували, щоб їхні діти не ходили в громадські школи. Звісно, сім’ї на кшталт Гаррієт (та Гелі) нізащо не потурали б, якби ті цеглою кидалися в дітей, хоч у білих, хоч у чорних («або фіолетових», як любила в будь-якому обговоренні кольору шкіри підкидати Еді). Проте виходило так, що Гаррієт учиться в школі, де всі білі.

— Ті хлопи себе священниками називають. Сидять там, харкають і обзивають ту малу дитинку всіляко, лумумба і мавпа рижа. Але де ж таке видано, шоби такі громила таку дрібноту ображали, — похмуро загадувалася Іда Ру. — Біблія ж учить: «Хто спокусить одного з малих цих…».

— Їх арештували?

Іда Ру пирхнула.

— То арештували?

— Поліція деколи більше злочинців береже, ніж тих, хто від них потерпів.

Гаррієт замислилася над цими словами. Наскільки вона знала, Ретліффам нічого не було за те, що вони стріляли на потоці. Здавало­ся, ці люди можуть робити все, що хочуть, і виходити сухими з води.

— Хай там хто кидається в людей цеглою, це незаконно, — промовила вона вголос.

— А різниці і нема ніякої. Поліція ж Ретліффам нічого не зробила, коли вони підпалили Місіонерську баптистську церкву, ще як ти зовсім малою була? Після того, як до нас доктор Кінґ приїздив? А вони просто проїхали і з вікна машини шурнули пляшкою віскі з запаленою стиркою.

Усе своє життя вона чула про ту пожежу в церкві, — і про інші, в інших містах Міссісіпі, і це в неї в голові вже давно перемішалося — але ще ніхто їй не казав, що відповідальні за неї Ретліффи. Можна було б подумати (казала Еді), що негри й бідні білі не мали б так ненавидіти одне одного, бо ж у них багато спільного — здебільшого злидні. Але ниці білі люди на кшталт Ретліффів лише на негрів можуть дивитися згори вниз. Вони не можуть змиритися з тим, що негри тепер нічим не гірші за них і нерідко значно заможніші й поважніші за них. «Бідний негр може хоч походженням виправдатися, — казала Еді. — А бідний білий не може нікого у своїх злиднях звинуватити, крім себе коханого. Але звісно, що таке їх не влаштовує. Так подумати — означає взяти відповідальність за свої лінощі й ницу поведінку. Ні, йому краще тупотіти, палити хрести і в усьому негрів звинувачувати, а не йти десь вчитися чи хоч якось над собою працювати».

Потонувши в роздумах, Іда Ру продовжила протирати плиту, хоч це й уже було зайвим.

— То по правді так було, — сказала вона. — Ті падлюки вбили міс Етту Кофі, то точно вони її в серце закололи. — Вона стулила губи, поки дрібними тісними колами протирала хромовані перемикачі конфорок. — Старенька міс Етта така праведна була, і якось-то вона цілу ніч молилася. Моя мама, вона бачить, шо вже пізно, а в міс Етти горить світло, і каже татові, шоби піднявся і сам сходив туди, постукав у вікно і спитався в міс Етти, чи не впала вона, чи не треба їй помогти встати з підлоги. А та кричить на нього «нє, дякую», вона з Ісусом ще побалакати про шось мають!

— Мені Еді казала, що одного разу…

— Так-так. Міс Етта, вона вознеслася і сидить Йому по правий бік. І мої мама з татом, і бідний мій братик Каф, шо вмер від раку. І наш маленький Робін також, десь там серед них. У Бога для всіх Його дітей місце буде. То точно.

— Але Еді сказала, що та бабця не в пожежі загинула. Еді сказала, що то через серцевий напад.

— Еді так сказала?

Коли Іда переходила на цю інтонацію, перечити їй — то тільки біду накликати. Гаррієт опустила погляд собі на нігті.

— Не в пожежі. Ха! — Іда зібгала мокру ганчірку й ляснула нею по стільниці. — Вона ж від диму умерла, хіба нє? І всі ті люди, шо кричали, штурхалися й билися, шоби вийти, так же? Вона ж старенька, та міс Кофі. Така м’якосерда, не могла вже оленину їсти чи рибу з гачка зняти. А тут приїжджають ті старі падлюки, кидають з вікна вогнем…

— А церква дотла згоріла?

— Вона там доста згоріла.

— Еді казала…

— А Еді там шо, була?

Її голос жахав. Гаррієт не сміла й слова сказати. Іда посвердлила її лютим поглядом, а тоді задерла крайку спідниці й відкотила грубу й свіжої тілесної барви панчоху, що зібгалася над коліном й була значно блідіша, ніж Ідина насичено темна шкіра. Тепер над непрозорим клубком нейлону виник п’ятнадцятисантиметровий клаптик обпеченої плоті: вона була рожева, наче недоготовлена ковбаска, блискуча й подекуди відразливо гладенька, а подекуди морхла й поорана, і шокувала як кольором, так і текстурою, на тлі приємного пригару Ідиного коліна з відтінком бразильського горіха.

— Як гадаєш, Еді скаже, шо того опіку буде замало?

Гаррієт не спромоглася на слова.

— А я лиш знаю, шо пекло мені тоді добряче.

— Болить?

— Ну, боліло, аякже.

— А тепер?

— Нє. Але деколи свербить. Ну, давай, — сказала вона панчосі, назад закочуючи її. — Лиш не біси мене. Ті рейтузи деколи просто вбивають.

— Це опік третього ступеня?

— І третього, і четвертого, і навіть п’ятого. — Іда знову засміяла­ся, цього разу радше неприємно. — Лиш боліло так сильно, шо я з півтора місяця не могла спати. Але Еді, певно, думає, шо як обидві ноги дотла не згоріли, то той вогонь не такий і гарячий був. І я гадаю, шо закон думає так само, бо нікого так за то і не покарали.

— Вони мусять.

— То хто так каже?

— Закон. На те він і закон.

— Для простих людей закон один, а для власть імущих другий.

Упевнено, як ніколи, Гаррієт заявила:

— Ні, не так. Закон один для всіх.

— То чого ті хлопи досі ходять на волі?

— Я думаю, тобі варто розповісти про це Еді, — після спантеличеної мовчанки сказала Гаррієт. — Якщо ти цього не зробиш, я сама розповім.

— Еді? — Рот Іди Ру химерно смикнувся в якійсь подобі втіхи; вона хотіла щось сказати, але передумала.

«Що? — подумала Гаррієт, в душі похоловши. — Еді знає?»

Шок і огида від цієї думки зовсім не були приховані, ніби їй над обличчям підскочила ролета. Обличчя Іди пом’якшало — це правда, з невірою подумала Гаррієт. «Вона вже розповідала Еді, Еді знає».

Проте, зовсім зненацька, Іда Ру знову перейнялася плитою.

— І чого ти думаєш, шо я маю морочити цим бардаком голову міс Еді, Гаррієт? — запитала вона спиною до Гаррієт, шалапутним і надто вже бадьорим голосом. — Вона стара пані. Ну шо вона зробить? Ноги їм потопче? — Вона гиготнула; і хоч той звук був теплим і безперечно щирим, Гаррієт це не переконало. — Поб’є їх по голові тим чорним пуляресом?

— Вона має поліцію викликати. — Чи можна уявити, щоб Еді таке розповіли, а вона не викликала поліцію? — Ті, хто це тобі зробили, мають сидіти в тюрмі.

— У тюрмі? — На подив Гаррієт, Іда заревіла від сміху. — Най бог боронить. Вони ту тюрму люблять. Літом кондиціонер, безкоштовний горох і хліб кукурудзяний. І купа часу, аби ні чорта не робить та стрічатися зі своїми ницими дружками.

— Це Ретліффи зробили? Ти впевнена?

Іда закотила очі.

— По всьому місту тим вихваляються.

Гаррієт відчувала, що от-от заплаче. Як вони можуть швендяти на волі?

— І цеглою також вони кидали?

— Так, мем. Дорослі хлопи. І малі так же само. А той, шо себе священником називає, він поправді не кидав, лиш репетував, Біб­лією махав і намовляв решту.

— Є один Ретліфф, Робінового віку, — мовила Гаррієт, уважно спостерігаючи за Ідою. — Мені про нього Пембертон сказав.

Іда не промовила нічого. Вона викрутила ганчірку й підступила до сушарки, щоб скласти чисті тарілки.

— Йому б зараз було десь двадцять. — Десь стільки, подумала Гаррієт, щоб бути одним із чоловіків, які стріляли на мості через потік.

Іда, зітхнувши, підняла важку чавунну сковорідку з сушарки й нахилилася, щоб покласти її в шафку. Кухня була, безсумнівно, найчистішою кімнатою в будинку; Іда виділила собі тут невелику фортецю порядку, вільну від запорошених газет, які височіли в решті будинку. Мама Гаррієт не дозволяла, щоб газети викидали, — це правило було таке давнє й непорушне, що його не ставила під сумнів навіть сама Гаррієт — але за мовчазною угодою між ними, вона не тримала їх на кухні, Ідиному царстві.

— Його звати Денні, — додала Гаррієт. — Денні Ретліфф. Той, що Робінового віку.

Іда зиркнула через плече.

— А ти чого так сильно стала інтересуватися Ретліффами?

— Пам’ятаєш його? Денні Ретліффа?

— Господи, та пам’ятаю. — Іда скривилася, стаючи навшпиньки, щоб покласти тарілку з-під пластівців. — Ніби вчора.

Гаррієт силкувалася видаватися стриманою.

— Він приходив до нас? Коли Робін ще був живий?

— Та, сер. Паршивий малий горлопан. Усе ніяк не могла його вигнати. Ходив тут, молотив по веранді своєю битою бейсбольною, лазив по двору, як темніло, а одного разу забрав Робіновий велосипед. Казала я вашій бідній мамці, казала й казала, не раз, а вона зовсім нічого не зробила. «Неблагополучний», от шо вона лиш казала. Неблагополучний, ага, вже.

Вона відчинила шухляду і — гучно, брязкаючи на повну — почала складати чисті ложки.

— Ніхто ніколи не звертає увагу на то, шо я кажу. Казала я твоїй мамі, казала я їй і приказувала, який той малий Ретліфф нездаль. Хотів Робіна побити. Вічно матюкався, петардами стріляв і кидався то тим, то тим. Десь колись мав хтось поранитися. Я всьо то бачила, як божий день, навіть як більше ніхто не бачив. Хто за Робіном щодня дивився? Хто тут за ним щодня з вікна пильнував… — вона вказала на вікно над раковиною, на пізнє пополудневе небо й пов­нолисту зелень літнього подвір’я, — поки він бавився отам, сол­датиками чи своїм котиком? — Вона скрушно похитала головою й зачинила шухляду з начинням. — Твій брат — хороший хлопчина він був. Дзижчав під ногами, як той хрущ, та й огризався мені деколи, не без того, але потому все вибачався. Ніколи не дувся, як ти ото робиш. Деколи прибігав, хапав мене руками отак. «Мені одиноко, Ідо!» Я казала йому не гратися з тим потолоччю, казала йому, казала ж, але ну одинокий він, і всьо, а мамка ваша казала, шо нічого поганого в тім не бачить, і деколи він усе одно грався з ним.

— Денні Ретліфф бився з Робіном? Тут на подвір’ї?

— Та канєшно. І ше матюкався, і крав. — Іда скинула фартух і повісила на гачок. — А хвилин за десять перед тим, як ваша мамка знайшла бідолаху Робіна на тій гілці на дереві, я його з двору прогнала.

— Я тобі кажу, поліція таким людям не робить нічого, — сказала Гаррієт; а тоді знову перейшла на церкву, Ідину ногу й бабусю, яка згоріла насмерть, але Гелі вже втомився все це слухати. Його збуджувала думка про небезпечного злочинця на волі й ідея стати героєм. Хоч він і тішився тим, що вдалось уникнути поїздки в церковний табір, наразі літо видавалося тихим, аж занадто. Затримання вбивці обіцяло бути цікавішим, ніж участь у містеріях, утечі з дому чи будь-яка інша діяльність із Гаррієт, на яку він сподівався цього літа.

Вони сиділи в сараї у Гаррієт на задньому подвір’ї, де їхня пароч­ка ще з дитсадка ховалася для приватних розмов. Повітря було сперте й пахло бензином і пилюкою. З гаків на стіні висіли великі чорні кільця гумових труб; за газонокосаркою вимальовувався гостроверхий ліс із рам для томатів, каркаси яких від гри тіні й павутини видавалися надмірними й фантастичними, а в темряві крізь діри в поіржавілій жерстяній стелі перехрещувалися мечоподібні промені світла, обнесені порошинами настільки, що здавалися твердими, наче як провести по них долонею, на пальцях залишиться жовтий порох. Тьмяність і спека лише підсилювали атмосферу таємничості й хвилювання, що панувала в сараї. Честер тримав у сараї пачки сигарет «Кул» і пляшки віскі «Кентуккі Таверн» у спеціальних сховках, які подеколи змінював. Коли Гелі й Гаррієт були молодшими, то страшенно тішилися тим, що поливали сигарети водою (якось Гелі, у пориві пакосництва, навіть попісяв на них) і спорожняли пляшки віскі, щоб наповнити їх чаєм. Честер ніколи на них не скаржився, бо йому взагалі-то не можна було тут тримати віскі чи сигарети.

Гаррієт уже розповіла Гелі все, що мала розповісти, але після розмови з Ідою була така схвильована, що постійно метушилася, крокувала й повторювала свої слова.

— Вона знала, що то Денні Ретліфф. Знала. Сама сказала, що то він, а я ж навіть не згадувала, що розповів твій брат. Пем казав, що він хвалився й іншими речами, поганими…

— Може, насиплемо йому в бак цукру? Двигун тоді зовсім зламається.

Вона глянула на нього з огидою, що його трохи образило; Гелі здавалося, що це чудова ідея.

— Або напишемо в поліцію листа, але не вказуватимемо свої імена.

— А який сенс?

— Якщо я скажу татові, думаю, він точно їм подзвонить.

Гаррієт пирхнула. Вона не поділяла високу думку Гелі про його батька, що працював директором середньої школи.

— Ну, тоді ти щось придумай, — саркастично відрізав Гелі.

Гаррієт закусила нижню губу.

— Я хочу його вбити, — проказала вона.

Від суворості і відстороненості в її виразі у Гелі пурхнуло серце.

— Можна, я допоможу? — миттєво випалив він.

— Ні.

— Ти ж не вб’єш його сама!

— Чому ні?

Погляд Гаррієт захопив його зненацька. Якусь мить жодної хорошої причини на думку не спадало.

— Бо він великий, — зрештою сказав Гелі. — Він тебе приб’є.

— Так, але я за нього розумніша.

— Дозволь мені допомогти. І взагалі, як ти це зібралася зробити? — запитав він, штурхаючи її носком кросівки. — У тебе є зброя?

— У тата є.

— Оті величезні старі рушниці? Тобі навіть підняти її сил не вистачить.

— Я підійму.

— Може, й так, але… Слухай, не злися, — додав він, коли вона вже нахмурила лоб. — Навіть я не зможу з такого великого ствола вистрелити, а я ж важу сорок кілограмів. Я б від того дробовика на землю завалився чи навіть око б собі вибив. Якщо піднес­ти приціл собі просто до ока, віддача виб’є його просто з черепа.

— Звідки ти це знаєш? — після вдумливої паузи запитала Гаррієт.

— У бойскаутах навчився. — Насправді не зовсім; Гелі не міг сказати достеменно, звідки це знає, але був досить певен, що це правда.

— Якби нас у брауні57 таке вчили, я б не перестала ходити.

— Та в бойскаутах теж багато фігні вчать. Безпеку на дорозі й таке інше.

— А якби ми пістолетом?

— Пістолет би краще підійшов, — відзначив Гелі, флегматично відвертаючись, щоб приховати задоволення.

— А як з нього стріляти, знаєш?

— Аякже. — Гелі ніколи в житті не торкався зброї — його батько не полював і не дозволяв полювати своїм синам, — але він мав пневматичну гвинтівку. Він уже збирався добровільно видати, що в його мами в тумбочці біля ліжка лежить маленький чорний пістолет, коли Гаррієт запитала:

— Це важко?

— Стріляти? Мені ні, анітрохи, — відповів Гелі. — Ти не хвилюйся. Я його для тебе застрелю.

— Ні. Я сама хочу.

— Добре, тоді я тебе навчу, — сказав Гелі. — Я тебе натреную. Починаємо сьогодні.

— Де?

— Тобто?

— Ми ж не можемо стріляти в нас на задньому подвір’ї.

— Саме так, горошинко, точно не можете, — озвалася солодко­голоса тінь, що зненацька замаячіла у дверях сараю.

Люто злякавшись, Гелі з Гаррієт підняли голови назустріч білому спалаху фотоапарата «Полароїд».

— Мамо! — скрикнув Гелі, прикриваючи руками обличчя й спотикаючись задом через каністру бензину.

Клацнувши й застрекотавши, апарат видав фотографію.

— Та не кривіться ви так, діточки, я не могла втриматися, — завороженим голосом мовила мама Гелі, відверто натякаючи, що їй абсолютно до лампочки, кривляться вони чи ні. — Іда Ру мені сказала, що ви, напевно, тут. Арахісику, — («Арахісиком» мама Гелі завжди називала сина; це прізвисько він ненавидів), — ти ж не забув, що сьогодні в тата день народження? Я хочу, щоб ви з братом обоє були вдома, коли він повернеться з гольфу, щоб ми йому влаштували сюрприз.

— Не треба так до нас підкрадатися!

— Та що ти починаєш! Я просто йшла і купила трохи касет, а ви обоє так файно там собі стали. Маю надію, хоч вийде… — Вона роздивилася фотографію й дмухнула крізь відкопилені, глазуровані рожевим губи. Хоч мама Гелі була одного віку з мамою Гаррієт, одягалася й поводилася вона як значно молодша. Наносила блакитні тіні для очей, була вкрита темною веснянкуватою засмагою від швендяння по задньому подвір’ї їхнього дому в бікіні («наче якась дівуля!» — обурювалася Еді), а зачіску мала таку саму, як у багатьох дівчат у школі.

— Перестань, — застогнав Гелі. Мати його соромила. Діти в школі дражнили його через її закороткі спідниці.

Жінка розсміялася.

— Знаю, що білий торт ти не любиш, Гелі, але ж то таки день народження твого тата. Зате вгадай що? — Мама Гелі завжди розмовляла з ним отим превеселим, образливим дитячим тоном, наче він досі в дитсадку. — У пекарні були шоколадні кекси, уявляєш собі? Ну, ходімо. Тобі ще покупатися треба і вдягтися чистенько… Гаррієт, горошинко, мені шкода це казати, але Іда Ру попросила передати, щоб ти йшла вечеряти.

— А Гаррієт не можна поїсти з нами?

— Сьогодні ні, Арахісику, — жваво відповіла вона, підморгуючи Гаррієт. — Гаррієт же все розуміє, правда, рибонько?

Гаррієт — ображена її безпардонністю — зміряла її безпристрасним поглядом. Вона не бачила сенсу поводитися з мамою Гелі ввічливіше, ніж він сам.

— Не сумніваюся, що вона розуміє, правда, Гаррієт? Запросимо її наступного разу, як будемо на подвір’ї гамбургери сма­жити. Та й до того, якщо запросити Гаррієт, їй, на жаль, не вистачить кексу.

— Один кекс? — вереснув Гелі. — Ти мені купила лише один кекс?

— Арахісику, не треба бути таким жадібним.

— Та що там того одно кексу!

— Одного кексу цілком достатньо для такого неслуха, як ти… Ой, дивіться. Просто вмерти від сміху можна.

Вона нахилилася, щоб показати їм полароїдне фото — ще бліде, але досить чітке, щоб можна було розгледіти деталі.

— Цікаво, чи вийде ще краще? — сказала вона. — Ви двоє, як та пара марсіян.

І вона мала рацію: такий вони й мали вигляд. Що в Гелі, що в Гаррієт очі світилися червоними кульками, наче в дрібних нічних звірків, що несподівано опинилися перед передніми фарами автомобіля, а осліплені шоком обличчя від спалаху набули хворобливої зеленої барви.

26 Derringer — дрібний однозарядний пістолет, що зазвичай використовують для самозахисту. Перший пістолет такого типу в 1925 році представив американець Генрі Деррінджер, звідки й пішла назва.

27 Kentucky rifle — одна з перших широко використовуваних рушниць. Американська, на відміну від європейських, вирізнялася дуже довгим дулом із відносно малим калібром. Часто мала кременевий замок запалювання заряду.

28 Plains rifle — похідна від кентуккійської, проте коротша і з більшим калібром рушниця часів раннього Дикого Заходу.

29 Opryland — парк розваг у передмісті Нешвілла, штат Теннессі, що діяв з 1972 до 1997 року.

30 Flipper — американський телесеріал про дельфіна й сім’ю директора національного парку, де той живе. Виходив на телеканалі NBC з 1964 до 1967 року.

31 Dr. Seuss — американський письменник, автор численних дитячих книжок, персонажі яких здобули значну популярність і отримали різноманітні адаптації.

32 Curious George — маленька мавпочка, головний персонаж популярних дитячих книжок Марґрет і Ганса Реїв, ілюстрованих Аланом Шаллеком. Отримав численні адаптації, зокрема в кіно й на телебаченні.

33 Make Way for Ducklings — дитяча книжка американського автора Роберта Макклоскі. У центрі сюжету — пара крижнів, що виховують своїх каченят на острівці в Бостонському громадському саду.

34 Algernon Blackwood — британський журналіст, диктор і письменник. Один із найвідоміших авторів «історій про привидів» в історії жанру, творчість якого вплинула на Говарда Лавкрафта.

35 Nathan Bedford Forrest — американський підприємець-рабовласник, учасник Громадянської війни США на боці Конфедерації. Один із небагатьох, хто без попереднього військового досвіду пройшов шлях від рядового до генерала. У битві за Форт-Піллов армія під його командуванням убила сотні солдатів, що здалися в полон (темношкірих та білих теннессійців). Після війни став Верховним чаклуном Ку-клукс-клану.

36 Lawrence of Arabia — прізвисько британського археолога, армійського офіцера й письменника Томаса Лоуренса, який став відомим своєю участю в Арабському повстанні й Синайсько-Палестинській кампанії під час Першої світової війни. За розмаїття подій, у яких він брав участь, і талант, з яким він їх описував, і здобув прізвисько, що стало назвою для біографічного фільму про нього.

37 Asleep in the Deep — пісня Артура Лемба й Генрі Петрі, у тексті якої йдеться про потопельників.

38 У своїх записах Скотт описує, як водив сибірських собак і мусив користуватися з ними «російськими» командами (імовірніше, що це команди мовою мансі). У щоденнику доктора Вілсона вказано, що команда «еш-то» означає «лягти».

39 Daisy Bell — популярна пісня британського автора Гаррі Декра. Перша пісня, відтворена за допомогою синтезу мовлення комп’ютером IBM 704, що також обіграно у фільмі «Космічна одіссея 2001 року».

40 Pledge of Allegiance — патріотична присяга, яку регулярно й традиційно виголошують на різних подіях, зокрема в школах.

41 Туфлі, у яких носок і підбор темнішого кольору, ніж основна частина. Назва пішла від принца Едуарда VIII, який популяризував чоловічу версію цього взуття, відвідуючи в ньому різноманітні спортивні події.

42 Ім’я відсилає до згадуваної в Біблії рівнини Шарон.

43 Dark Shadows — готична мильна опера, яку по буднях із 1966 до 1971 року транслював телеканал ABC.

44 A Texan Looks at LBJ — книга маловідомого американського історика, політичного активіста й фермера Джеймса Гейлі, написана як різкий памфлет проти тогочасного президента.

45 Університет Вандербільта в Нешвіллі, штат Теннессі. Ole Miss — неофіційна назва Міссісіпського університету. Дельтівський університет, що в місті Клівленд, штат Міссісіпі.

46 Sopwith Camel — британський винищувач-біплан часів Першої світової війни.

47 Nancy Drew — дівчинка-детектив, персонажка численних книжок, фільмів, серіалів і відеоігор. Первинно — героїня серії книжок, написаних різними авторами під спільним псевдонімом Керолін Кін.

48 Hula — традиційний гавайський танець.

49 Pound cake — традиційний десерт, на приготування якого беруть по фунту (0,45 кг) інгредієнтів (борошна, масла, яєць і цукру).

50 Chi Omega, Delta Delta Delta — назви жіночих студентських об’єднань (сестринств) у США.

51 Дебютантки — молоді жінки сімей вищого класу, що відвідують котильйони або бали дебютанток, де знайомляться з іншими представниками свого класу й представляють себе.

52 Winnebago — популярна американська марка домів на колесах.

53 Evel Knievel — відомий американський каскадер.

54 Rednecks — зневажливий термін на позначення білих неосвічених американців, по­в’язаний зазвичай із мешканцями сільської місцевості південних штатів.

55 Heidi — книга швейцарської письменниці Йоганни Шпірі. Один із найвідоміших романів швейцарської літератури.

56 Norfolk jacket — однобортна твідова куртка, що головно використовувалася для полювань й у військовій сфері.

57 Brownies — підрозділ скаутських організацій для дівчат від семи до десяти років. Назва походить з оповідання англійської письменниці Джуліани Горації Евінґ про персонажів шотландського фольклору, домашніх духів брауні, які допомагають господарям по дому.

  Розділ 3. Більярдна зала

Іноді, перед тим як ввечері йти додому, Іда готувала щось гарне на вечерю: печеню, курку у фритюрі, іноді навіть пудинг чи лінивий пиріг. Та сьогодні на стільниці лежали тільки якісь залишки, яких вона хотіла збутися: давні кусники шинки, які так довго пролежали загорнуті в церату, що вже поблідли й укрилися слизом, а ще холодна товчена картопля.

Гаррієт нетямилася з люті. Вона відчинила комору й побачила занадто чисті полиці, обставлені тьмяними слоїками з борошном і цукром, сушеним горохом і кукурудзяною мукою, макаронами й рисом. Мама Гаррієт увечері рідко їла більше ніж кілька ложок страви, а часто задовольнялася просто мисочкою морозива й жменею крекерів. Іноді Еллісон готувала яєчню-бовтанку, але Гаррієт трохи обридло постійно їсти яйця.

Її обвіювало павутиною млості. Гаррієт відламала паличку спагеті й стала смоктати. Борошняний смак був знайомий — наче тісто — і викликав несподіваний каскад образів із дитсадка… зелені кахлі підлоги, дерев’яні блоки, пофарбовані під цеглу, високо розміщені вікна, з яких неможливо було визирнути…

Занурившись у думки й продовжуючи жувати скалку сухого спагеті — брови насупилися, і вона стала схожа на Еді й Суддю Кліва, — Гаррієт підсунула до холодильника стілець, обережно маневруючи, щоб не спричинити газетний зсув. Вона понуро залізла й стала на ньому, а тоді взялася перебирати хрумкі коробки в морозилці. Проте й там нічого хорошого відшукати не вдалося: лише пачку огидного морозива зі смаком перцевої м’яти, яке обожнювала мама (дуже часто, особливо влітку, вона днями не їла нічого іншого), поховану під лавиною загорнутих у фольгу грудок. Для Іди Ру, яка робила всі закупи, поняття напівфабрикатів було чужим і несусвітнім. Телевечері вона вважала шкідливими (хоча вряди-годи купувала, якщо вони були на акції); а перекусів між основними прийомами їжі цуралася, бо вважала примхами, почерпнутими з телебачення («Перекусити? Нашо тобі шось перекусувать, якшо маєш обід?»).

— Нажалійся на неї, — шепнув Гелі, коли Гаррієт понуро повернулася до нього на задню веранду. — Вона ж має робити те, що скаже твоя мама.

— Та я знаю. — Коли Гелі нажалівся, що Роберта набила його щіткою для волосся, його мама її звільнила; Рубі вона звільнила за те, що та не дозволяла йому дивитися «Заворожених»58.

— Ну ж бо. Давай. — Гелі штурхнув її ступню носком кросівки.

— Потім. — Та це вона сказала, тільки щоб зберегти обличчя. Гаррієт з Еллісон ніколи на Іду не скаржилися, а навпаки, не раз і не двічі Гаррієт — навіть коли злилася на Іду через якусь несправедливість — брехала й брала провину на себе, щоб в Іди не було проблем. Річ у тім, що в будинку Гаррієт усе працювало не так, як у Гелі. Гелі — як перед ним Пембертон — гонорився тим, яка він складна дитина: мовляв, їхня мама нездатна втримати економку в будинку довше ніж рік-два; вони з Пемом пережили понад десяток. Яка Гелі різниця, чи то Роберта, чи Рамона, чи Ширлі, чи Рубі, чи сама Ессі Лі дивиться телевізор, коли він повертається зі школи додому? Проте Іда міцно стояла в осерді всесвіту Гаррієт: люба, буркотлива, незамінна, з великими доб­рими долонями й глибокими вологими очима, що одразу привертали увагу, а ще усмішкою, мабуть, першою усмішкою, яку Гаррієт побачила на цьому світі. Гаррієт несила було дивитися, як недбало іноді мама ставиться до Іди, наче та лише звіддаля проживає життя окремо від них, а не фундаментально з ними пов’язана. Мама іноді влаштовувала істерики, крокувала по кухні, плакала й говорила деякі несерйозні речі (про які, однак, зав­жди шкодувала опісля), і ймовірність, що Іду звільнять (або що вона, радше, розсердиться й кине роботу, бо сама Іда постійно ремствувала на те, як мало мама Гаррієт їй платить), вселяла такий страх, що дівчинка боялася про таке навіть думати.

Поміж слизьких фольгових грудок Гаррієт запримітила паличку виноградного фруктового льоду. Вона насилу видобула його, заздрісно уявляючи собі окремий морозильник у Гелі вдома, заповнений ірисом на паличці, замороженими піцами, курячими пирогами й усіма можливими й неможливими телевечерями…

З фруктовим льодом у руках вона вийшла на веранду — не завдаючи собі труду повернути стілець на місце — і прилягла на гойдалці, щоб почитати «Книгу джунглів». З дня повільно вицвітала барва. Соковита зелень саду зів’яла до блідо-лілового кольору, а поки тьмяніла до фіолетово-чорного, у зарослій темній точці біля паркану місіс Фонтейн засюрчали цвіркуни й непевно замиготіли кілька світляків.

Паличка від льоду впала Гаррієт поміж пальців на долівку, та вона цього навіть не помітила. Вона вже не рухалася понад пів години, якщо не більше. Основою черепа вперлася в дерев’яне бильце гойдалки, тому шия вигиналася під пекельно незручним кутом, та попри це Гаррієт не рухалася, хіба підсувала книжку дедалі ближче собі до носа.

Невдовзі стало занадто темно, щоб читати. Гаррієт защипало скальп, а за очними яблуками запульсував тиск, проте з місця вона не зрушила, хоча шия нила і боліла. Деякі уривки з «Книги джунглів» вона знала мало не напам’ять: уроки Мауглі з Багірою й Балу, спільна з Каа атака на Бандар-логів. Дальші, менш пригодницькі моменти, де Мауглі приїлося життя в джунглях, вона часто взагалі не читала. Її не цікавили дитячі книжки, де діти виростали, бо «виростання» передбачало (що в житті, що в книжках) стрімкий і непоясненний занепад персонажа: неждано-негадано герої й героїні покидали свої авантюри на користь якогось занудного кохання, одружувалися й заводили сім’ї, та й загалом починали поводитися, наче якісь корови.

Надворі хтось смажив стейки на ґратках. Пахло гарно. Шия в Гаррієт пекла немилосердно, проте, хоч і доводилося мружитися, щоб у дедалі густішій темряві розібрати текст, їй з якогось дива не хотілося підводитися й умикати світло. Увага відірвалася від слів і безцільно понеслася — бездумно, тернувши верхівку живоплоту навпроти, ніби по якійсь кусючій чорній вовні, — доки її не схопили за горло й присилували назад до оповіді.

Глибоко в джунглях дрімало зруйноване місто: обрушені святині, удушені лозою цистерни й тераси, ветхі палати, заповнені золотом і самоцвітами, до яких нікому, включно з Мауглі, не було діла. Посеред руїн мешкали змії, яких пітон Каа досить зневажливо називав «Отруйним племенем». І що далі вона читала, то глибше джунглі Мауглі потайки перетікали у вологу напівтропічну темряву її заднього подвір’я, заражаючи його диким, тінис­тим відчуттям небезпеки: кумкали жаби, у затягнутих повзучими пагонами деревах кричали птахи. Мауглі був хлопчиком, проте водночас і вовком. А сама вона була собою — Гаррієт, але частково й чимсь іншим.

Над нею ширяли чорні крила. Порожні простори. Думки Гаррієт тонули й губилися в тиші. Зненацька вона втратила розуміння, скільки пролежала на гойдалці. Чому вона не в себе в ліжку? Чи вже минуло більше часу, ніж їй здається? Думки затулила ковзка темрява… чорний вітер… холоднеча…

Вона сахнулася, та так рвучко, що гойдалка накренилася, — щось заляскало їй перед обличчям, щось масне заборсалося, не даючи вдихнути…

Гаррієт нестямно замахала й забила руками в повітрі, вовтузячись у просторі й зі скрипом розхитуючи гойдалку, без ро­зуміння, де верх, а де низ, доки підсвідомо не збагнула, що гуп, який вона щойно почула, то звук, із яким додолу впала бібліотечна книжка.

Вона припинила шарпатися й непорушно вляглася. Різке розхитування гойдалки знову сповільнилося й утихомирилося, а балки стелі веранди метлялися дедалі повільніше, доки зреш­тою не спинилися. Так вона й лежала на місці, в осклілій непорушності. Якби Гаррієт не надійшла, птах усе одно загинув би, але це ніяк не міняло, що вбила його саме вона.

Бібліотечна книга лежала розгорнута горілиць на долівці. Гаррієт перекотилася на живіт, щоб узяти її. Із-за рогу на Джордж-стріт повернуло авто; і коли світло фар ковзнуло по ґанку, то освітило ілюстрацію з Білою Коброю, що блимнула, наче несподіваний дорожній знак серед ночі, з написом унизу:

Вони прийшли сюди багато років тому,

щоб забрати скарби.

Я поговорила з ними в темряві,

і вони й по цей день лежать тут59.

Гаррієт перевернулася назад і кілька хвилин так і пролежала, дуже тихо; вона зі скрипом підвелася й витягнула руки над головою. Тоді покульгала всередину, через надто світлу їдальню, де за столом сиділа самотня Еллісон і їла з білої миски холодну товчену картоплю.

«Не руш, мале, я смерть, не йди»60. Це сказала якась інша кобра в якомусь іншому творі Кіплінга. Кобри в його оповідях безсердечні, але говорять красиво, наче жорстокі царі зі Старого Завіту.

Гаррієт перетнула їдальню в бік кухні, до телефона на стіні, і набрала домашній номер Гелі. Чотири гудки. П’ять. Далі хтось підняв слухавку. Белькіт шуму на задньому плані.

— Ні, тобі гарніше без, — сказала комусь мама Гелі, а тоді, у слухавку: — Алло?

— Це Гаррієт. Можете, будь ласка, дати Гелі?

— Гаррієт! Ну звісно ж, горошинко… — Слухавка стукнула. Гаррієт не встигла призвичаїтися до світла й примружилася на стілець їдальні, що стояв біля холодильника. Милі прізвиська й ніжність матері Гелі завжди запопадали її зненацька: люди рідко називали Гаррієт «горошинкою».

Сум’яття: шаркнув стілець, вкрадливо засміявся Пембертон. Понад усім цим пронизливо здійнявся роздратований стогін Гелі.

Грюкнули двері.

— Алло! — Голос був хрипкий, але збуджений. — Гаррієт?

Вона затиснула слухавку між вухом і плечем, тоді обернулася обличчям до стіни.

— Гелі, як думаєш, ми б могли спіймати отруйну змію?

Запала ошелешена тиша, у якій Гаррієт із приємністю зрозуміла, що Гелі цілком правильно збагнув, до чого вона веде.

— Мідноголові? Мокасинові? Які отруйніші?

Минуло кілька годин, вони сиділи в темряві на задніх сходах будинку Гаррієт. Гелі мало не знавіснів, доки збудження з нагоди дня народження не притихло, щоб мати змогу вислизнути з дому й зустрітися з нею. Мама, яка в його втраті апетиту відчула щось недобре, дійшла передчасного принизливого висновку: мовляв, у нього закреп, і все не давала спокою, діймаючи запитаннями про туалетні інтимнощі й пропонуючи проносне. Коли вона зрештою неохоче цьомкнула його на добраніч і пішла разом із батьком нагору, він закам’яніло пролежав під покривалами без сну ще з добрих пів години, накручений, наче глитнув цілий галон «кока-коли», наче щойно побачив новий фільм про Джеймса Бонда, наче стояв вечір Різдва.

Поки крався крізь будинок — навшпиньки долав коридор, потрохи, по сантиметру прочиняв скрипучі двері, — то накрутився ще більше. Після вуркітливої, кондиціонованої прохолоди спальні нічне повітря зустрічало важким і страшенно гарячим пресом; волосся прилипло до потилиці, а дихати нормально ніяк не вдавалося. Гаррієт, підперши підборіддя колінами, сиділа на сходинці нижче і їла холодне куряче стегенце, яке він їй приніс із дому.

— А яка різниця між мідноголовими й мокасиновими? — запитала вона. Місячне сяйво злегка виблискувало в неї на масних від курячого жиру губах.

— Бляха, а я взагалі думав, що то все одна й та сама змія, — сказав Гелі. Він ніби впав у шал.

— Мідноголові інакші. То водяні гадюки і мокасинові — одне і те саме.

— Водяна гадюка нападає просто, якщо їй того хочеться, — збуджено заявив Гелі, слово в слово повторюючи те, що йому кілька годин тому розповідав Пембертон, коли Гелі його розпитував. Хлопчик до смерті боявся змій, до такої міри, що не любив навіть на їхні фотографії в енциклопедіях дивитися. — Вони дуже агресивні.

— Вони весь час у воді?

— Мідноголові завдовжки понад пів метра, дуже тонкі й дуже червоні, — продовжив Гелі, знову повторюючи слова Пембертона, позаяк не знав відповіді на її запитання. — Їм вода не подобається.

— Таку зловити буде легше?

— О, ще б пак, — відповів Гелі, хоч він уявлення не мав. Зав­жди, коли Гелі траплялася змія, він знав — безпомильно, не­залежно від розміру й кольору, суто з гостроти чи округлості її голівки — отруйна вона чи ні, але на цьому його знання обмежува­лися. Усе своє життя він називав усіх отруйних змій «гадюками», і будь-яка отруйна змія на землі в його голові була просто водяною гадюкою, що наразі виповзла з води.

Гаррієт шпурнула курячою кісточкою вбік зі сходів і, витерши пальці об голі гомілки, розгорнула паперовий рушник і взялася за шматок святкового торта, який їй приніс Гелі. Якийсь час обоє мовчали. Навіть удень заднє подвір’я Гаррієт не покидав якийсь занехаяний і відлюдний дух недогляду, і воно чомусь видавалося миршавим і холоднішим, ніж інші подвір’я на Джордж-стріт. А вночі, коли провиси, сплетення й мішанини рослинності чорніли й збивалися докупи, воно мало не смикалося прихованим життям. У Міссісіпі повно змій. Усе життя Гелі й Гаррієт чули історії про рибалок, яких покусали мокасинові, що обвилися навколо весел чи попадали в каное з низьких навислих дерев; про водопровідників, дезінсекторів і майстрів по котлах, котрих покусали під будинками; про водних лижників, що шубовстнули в підводне гніздо гадюк, а виплили поплямованими, склоокими й так туго розбухлими, що гойдалися в кільватері моторних суден, наче надуті іграшки для басейну. Обоє знали, що не можна влітку гуляти в лісі без черевиків і довгих штанів, перевертати великі каменюки чи переступати грубі колоди, не перевіривши з іншого боку, слід триматися якомога далі від високої трави, купин хмизу, багнистої води, водопропускних труб, запілля й підозрілих ям. Гелі не без ніяковості згадав постійні материні нагадування остерігатися зарослого живоплоту, тванистого, давнозабутого ставу із золотими рибками й штабелів з прогнилою деревиною в Гаррієт на подвір’ї. «Вона не винувата, — казала мама, — просто її мама не тримає там такий порядок, як варто було б. Тому щоб я не бачила, що ти там бігаєш босий…».

— Під живоплотом є зміїне кубло — червоних маленьких, як ти описуєш. Честер каже, що вони отруйні. Минулої зими, як промерзла земля, я знайшла їхній клубок, десь отакий… — Вона намалювала в повітрі коло завбільшки з м’яч для софтболу. — Вкритий льодом.

— Хто боїться мертвих змій?

— Вони не були мертві. Честер сказав, якщо їх розтопити, вони оживають.

— Фу!

— Він увесь той клубок підпалив. — Цей спогад Гаррієт запа­м’я­тала дещо занадто яскраво. У голові в неї досі тримався образ взутого у високі чоботи Честера, який збризкує змій бензином на рівному зимовому подвір’ї, тримаючи каністру на витягнутій руці. Коли він кинув сірник, полум’я спалахнуло сюрреалістичною помаранчевою кулею, яка ніяк не обігрівала й не освітлювала приглушену зелену чорноту живоплоту позаду. Навіть на відстані здавалося, що змії в’юняться, зненацька пробудившись вогнем до жахітного життя; одна відірвала голівку від загалу й сліпо розмахувала нею, наче склоочисник автомобіля. Палаючи, вони бридотно тріскали, що запам’яталося Гаррієт як один із найгірших звуків, які вона коли-небудь чула. Решту зими й більшу частину весни на тому місці стояла купка масткого попелу й почорнілих хребтів.

Вона бездумно взяла шматок торта, а тоді відклала його.

— З тими зміями, — сказала Гаррієт. — Честер мені сказав, що їх неможливо позбутися до кінця. Вони можуть забратися, якщо твердо за це взятися, але коли вони вже звикли десь жити і їм там до вподоби, то рано чи пізно повернуться.

Гелі не йшла з голови думка про те, скільки разів він зрізав дорогу через той живопліт. Босоніж. Натомість він сказав:

— Знаєш той парк відпочинку, «Рептилія», що на старому шосе? Біля Скам’янілого лісу? Там ще заправка є. Керує такий старий страховидний мужик із заячою губою.

Гаррієт вирячилася на нього.

— Ти там був?

— Був.

— Тобто твоя мама там зупинялася?

— Та яке, ти що, — злегка присоромлено відповів Гелі. — Ми там з Пемом були. Як поверталися з футболу. — Навіть Пембертон, навіть Пем наче не дуже горів бажанням зупинятися в «Рептилії». У них просто закінчувався бензин.

— Ніколи не чула, щоб хтось туди ходив.

— Мужик той — просто страх. У нього по всіх руках татуювання змій. — І ще, поки вони заправлялися, Гелі помітив у нього шрами, наче його купу разів кусали. А ще відсутність зубів і протезів — від чого його усмішка здавалася м’якою й страхітливою, наче у змії. Та найгірше, що навколо шиї в нього звивався удав. «Хочеш погладити, малий?» — запитав він, нахиляючись до машини, прошиваючи Гелі плюсклими, осліпленими сонцем очима.

— І як там? У «Рептилії».

— Смердить. Рибою смердить. Я удава погладив, — додав він. Відмовитися він боявся; боявся, що інакше той чоловік кине в нього змією. — Холодний такий. Ніби автомобільне сидіння взимку.

— І скільки в нього змій?

— Ти шо. Там ціла стіна обставлена слоїками з ними. А ще тьма тих змій просто лежать собі. Це в тій огородженій частині, що називається «Ранчо гримучих», знаєш? Ззаду там ще одна будівля, вся обписана словами, малюнками, різними дурницями.

— А як вони не виповзали?

— Не знаю. Вони не дуже-то й рухалися взагалі. Мали вигляд як якісь хворі.

— Хвору змію мені не треба.

Гелі стрельнула дивна думка. А якби брат Гаррієт не помер, коли вона була маленька? Якби він ще жив, то міг би бути як Пембертон, дражнити її, забирати в неї речі. Тоді вона не дуже його й любила б.

Однією рукою він підібрав солом’яне волосся у хвостик, а другою помахав собі на шию.

— Краще вже повільну змію, ніж якусь таку швидку, що може догнати, — втішено припустив він. — Я якось дивився по телевізору про чорних мамб, знаєш? Вони десь до трьох метрів виростають. І от вони підіймаються на перших двох із половиною й женуться за тобою з розкритою пащею, можуть аж понад тридцять кілометрів на годину. А коли ловлять, — продовжував він, не зважаючи на Гаррієт, — то кусають просто в обличчя.

— У нього такі є?

— Та в нього будь-яка на світі змія є. І ще, забув сказати, вони такі отруйні, що вмираєш за десять секунд. І аптечка від укусу не поможе. Тобі все, каюк.

Мовчання Гаррієт перебивало все. Через темне волосся й сплетені навколо колін руки вона скидалася на маленького китайського пірата.

— Знаєш, що нам треба? — за мить озвалася вона. — Машину.

— Так! — після різкої приголомшеної паузи весело гукнув Гелі, про себе лаючись, що наплів їй, ніби вміє водити.

Він скосив очі на Гаррієт, тоді відкинувся, обіпершись на рівні руки, й підняв погляд на зорі. «Не можу» або «ні» не належали до слів, які можна було казати Гаррієт. Він бачив, як вона стрибає з дахів, кидається на вдвічі більших за неї дітей, копає й кусає медсестер під час допоміжної вакцинації «п’ять в одному» в дитсадку.

Не спромігшись на слова, він потер очі. Йому хотілося спати, але так, неприємно — було спекотно, очі пекли, і, найпевніше, йому насняться кошмари. Він згадав оббіловану гримучу змію, що висіла на штахеті огорожі в парку «Рептилія»: червона, м’язиста, обплетена синіми венами.

— Гаррієт, — заговорив він, — а не легше буде викликати копів?

— Це було б значно легше, — без ані найменшої запинки відповіла вона, і Гелі огорнула хвиля прихильності до неї. Стара добра Гаррієт: можеш клацнути пальцями й отак просто змінити тему, і ось вона, одразу підхоплює.

— Тоді, думаю, це нам і треба зробити. Можемо подзвонити з таксофона біля міськради, сказати, що знаємо, хто вбив твого брата. Я вмію так міняти голос, що всім здається, ніби то якась бабуся.

Гаррієт глянула на нього, як на божевільного.

— Чому це його мають покарати інші люди? — запитала вона.

Від виразу її обличчя йому замлоїло. Гелі відвернувся. Очі запримітили масний паперовий рушник на сходах, на якому лежав недоїдений торт. Насправді він зробить усе, що вона його попросить, хай там що це буде, і вони обоє про це знали.

Ця мідноголова була маленька, трішки більша ніж тридцять сантиметрів і поки найменша з п’яти, що їх Гелі з Гаррієт виявили того ранку за одну годину. Вона лежала дуже тихо, ледаче вигнувшись літерою «S» у нещільних бур’янах, що пробивалися крізь шар будівельного піску одразу край тупика в житловому комплексі «Дубова галявина», забудові за заміським клубом.

Усім будинкам «Дубової галявини» було не більше семи років: псевдотюдорівський стиль, громіздкі ранчо й модерні особняки, навіть кілька ерзаців довоєнного стилю з новенької, яскраво-червоної цегли з притуленими до фасаду декоративними колонами. Попри солідні розміри й відносно високу ціну, ця новизна робила їх сирими й непривітними. Позаду секції, де Гаррієт із Гелі припаркували велосипеди, багато будинків досі будувалися — голі, пообгороджувані ділянки, заставлені толем і деревиною, гіпсокартоном і утеплювачем, обнесені скелетами молодих жовтих сосен, крізь які нестямною синню бриніло небо.

На відміну від старої тінистої Джордж-стріт, побудованої до початку цього століття, тут дерев було небагато, а тротуару не було зовсім. Фактично кожний слід рослинності валився під дією бензопил і бульдозерів: водні дуби, малі дуби, що з них деякі — за словами арбориста з університету штату, що безпросвітно намагався їх урятувати — простояли ще відтоді, як у 1682-му по Міссісіпі спустився ла Саль61. Більшу частину верхнього шару ґрунту, утримуваного корінням, змило в потічок, а далі в річку. Водонепроникний шар бульдозерами позносили в западини, щоб вирівняти землю, а в бідній прокислій землі, що залишилася, ростиме мало що. Трава пробивалася лише подекуди, або й узагалі її не було, а завезені вантажівками магнолії й дерени стрімко в’яли й усихали до самих сучків, вистромлюючись із наївних кругів мульчі, обкладених декоративним бордюром. Спечені простори глини — червоної, як сам Марс, засміченої піском і тирсою — круто впиралися в сам край асфальту, такого чорного й нового, що досі здавався липким. Позаду, з південного боку, розкинулося захрясле багновище, яке щовесни підіймалося й затоплювало будівництво.

Будинками на «Дубовій галявині» здебільшого володіла перспективна молодь: забудовники, політики, агенти з нерухомості, амбітні молоді подружжя, що покидають здольне походження, з містечок у Соснових лісах чи на глиняних пагорбах62. Наче з ненависті до свого сільського походження вони методично асфальтували всі можливі поверхні й викорчовували кожнісіньке дике дерево.

Проте «Дубова галявина» власноруч помстилася за те, що її так брутально розрівняли. Земля тут була тваниста й аж стогнала від засилля москітів. Ями, тільки-но їх викопували, наповнювало солонуватою водою. Коли дощило, каналізацію забивало — із новісіньких блискучих унітазів вихлюпувалося нереальне чорне місиво, воно скрапувало з кранів і модних багатофункціональних душових лійок. Оскільки весь верхній шар ґрунту зрізали, довелося вантажівка за вантажівкою звозити пісок, щоб навесні будинки не позмивало; а черепахам і зміям нічого не заважало за власним бажанням відповзати від річки щораз глибше на сушу.

«Дубова галявина» кишіла зміями — і великими, і малими, і отруйними, і безпечними, тими, що любили багно, й тими, що любили воду, а також тими, що вилежувалися на сухому камінні під сонечком. У спекотні дні із самої землі здіймалася страшенна зміїна ядуха, ніби темна вода, що підіймалася й заповнювала сліди гусениць у розрівняній бульдозерами землі. Іда Ру порівнювала запах зміїного мускусу з риб’ячими тельбухами — карпіодеса, канального або оливкового сома, риб-падлоїдів, що живляться сміттям. Еді, коли копала ямку для азалії чи трояндового куща, особливо в цивільних насадженнях Садового клубу біля Федеральної автомагістралі, казала, що навчилася виявляти, коли мотика вже біля зміїного кубла, за запахом, як у гнилої картоплі. Гаррієт і сама багато разів чула зміїний сморід: найміцніший — у рептильній домівці мемфіського зоопарку і від переляканих змій, ув’язнених у чотирилітрових слоїках у шкільному науковому кабінеті; але також ним їдко й зловонно відгонило з каламутних берегів потічків і мілких озерець, з водопропускних труб і парких обмілин у серпні, а ще — подеколи, у дуже спекотну погоду після дощу, — на власному подвір’ї.

Джинси й сорочка Гаррієт просякли потом. У цій секції й біля болота позаду майже не було дерев, то щоб не злягти із сонячним ударом, вона вдягла солом’яний капелюх, але сонце шкварило гáряче й немилосердно, наче сам Божий гнів. Від жару й побоювань їй паморочилося в голові. Увесь ранок вона трималася стоїч­но, поки Гелі — надто гоноровий, щоб носити капелюх, і вже зі свіжим пухиристим сонячним опіком — пристрибував і періодично щось белькотів про фільм із Джеймсом Бондом, де також якось знайшлося місце для наркосиндикатів, ворожок і смертельних тропічних змій. Дорогою назад він до смерті задовбав її балаканиною про каскадера Івела Кенівела й суботній ранковий мульт­фільм «Колесик і мотобанда»63.

— Шкода, що ти не бачила, — говорив він тепер, схвильовано раз по раз закидаючи з обличчя назад вологі пасма волосся. — Та чуєш, там Джеймс Бонд просто спалив ту змію. У нього був якийсь балончик дезодоранту. І от він бачить ту змію в дзеркалі, отак розвертається і підносить свою сигару до балончика, а тоді пах, той вогонь виривається через кімнату і так шуг…

Він подався назад, застрекотавши губами, поки Гаррієт роздумувала про сонну мідноголову й сушила собі голову, що їм робити далі. Вони були вирушили на полювання, оснастившись пневматичною гвинтівкою Гелі, двома обточеними палицями-рогатками, польовим посібником «Рептилії й амфібії південного сходу Сполучених Штатів», Честеровими садовими рукавицями, джгутом, кишеньковим ножем, дрібними монетами для телефонного дзвінка, якщо когось із них укусить, і старою бляшаною коробкою для ланчів, що належала Еллісон («Королева кампусу», на якій красувалися чирлідерки з кінськими хвостами й квітучі, увінчані тіарами учасниці конкурсів краси), у кришці якої Гаррієт викруткою так-сяк поробила дірки для повітря. Планува­лося підібратися до змії — найкраще після її випаду й до того, як вона відновить позицію, — і пришпилити її позаду голови рогаткою. Далі вони схоплять її близько ззаду голови (дуже близько, щоб змія не смикнулася назад і не вкусила), закинуть у коробку й замкнуть.

Та сказати було легше, ніж зробити. До перших змій, яких вони запримітили, — трьох молодих мідноголових, іржаво-червоних і лискучих, що розігрівалися на цементній плиті, — підібратися було надто страшно. Гелі шпурнув між ними куснем цегли; дві чкурнули геть у протилежних напрямках. Та, що залишилася, осатаніла й почала раз по раз низько кидатися: то на цеглу, то в повітря, на все, що привертало її увагу.

Діти знетямилися від страху. Обачно кружляючи з рогатками на витягнутих руках, вони рвучко шугали на змію й так само рвучко відскакували, коли та викручувалася, щоб напасти — спочатку в один бік, тоді в інший, відбиваючись від них по всіх напрямках. Гаррієт так боялася, аж відчувала, що може знепритомніти. Гелі зробив випад на змію й промахнувся; та відхопилася й на повну довжину стрибнула на нього, і тут Гаррієт, здушено зойк­нувши, притиснула її ззаду голови рогаткою. Змія миттєво, у невпокійному шалі, стала борсатися половиною метра свого тіла, ніби одержима дияволом. Гаррієт, приголомшена від огиди, відскочила назад, щоб змія хвостом не зачепила її ноги; дриґнувшись, змія вирвалася на волю — у бік Гелі, який гойднувся назад і пискнув, ніби його залізним штирем прокололи, — і порснула в посохлі бур’яни.

Одна деталь стосовно «Дубової галявини»: якщо дитина — чи будь-хто — довго високо й гучно кричатиме на Джордж-стріт, місіс Ґодфрі, Іда Ру та ще зо пів десятка домогосподинь за мить вилетять на вулицю («Діти! Ану лишіть ту змію! Втікайте!»). І вони не жартували б, не терпіли б жодних огризань, а повернувшись, ще стояли б у вікнах кухонь, щоб упевнитися, що діти послухалися. Та в «Дубовій галявині» все було по-іншому. Будинки видавалися страхітливо запечатаними, наче бункери чи мавзолеї. Люди одне одного не знали. Там, на «Дубовій галявині», можна було до хрипоти в горлі репетувати, якийсь злочинець міг душити тебе шматом колючого дроту, а ніхто й не вийшов би подивитися, що коїться. У напруженій, трепетній від жару тиші з найближчого будинку моторошно полинув маніакальний сміх ігрової теле­програми: то за скелетами сосон на голій ділянці скоцюрбилася в обороні глуха асьєнда. Темні вікна. На всипа­ному піском місці під навісом для автомобіля виблискував новенький «б’юїк».

— Енн Кендал? Спускайтеся сюди! — Шалені оплески публіки.

«Хто в тому будинку?» — подумала Гаррієт, засліплено прикриваючи очі рукою. П’яний батько, що не пішов на роботу? Якась ледача мама гравця Молодшої ліги, як ті молоді мами-нехлюйки, з чиїми дітьми Еллісон іноді сиділа, лежить там у тьмяній кімнаті з увімкненим телевізором і невипраним одягом?

— Терпіти не можу «Ціну правильну», — озвався Гелі, непевним кроком задкуючи й постогнуючи, смикано й збуджено вивчаючи землю. — У «Балакунах» хоч є гроші й машини.

— Мені «Ризик»64 подобається.

Гелі не слухав. Він енергійно лупив бур’яни своєю рогаткою.

— «З Росії з любов’ю»… — наспівував він; а тоді знову, бо ж не пам’ятав слова: — «З Росії з ЛЮБОВ’Ю»…

Довго їм шукати не довелося, як з’явилася четверта змія, водяна гадюка: воскова, печінково-жовта, не довша за мідноголову, але товстіша за руку Гаррієт. Гелі — який, попри побоювання, наполіг, що піде перший — мало на неї не наступив. Та, наче пружина, підскочила й кинулася, зовсім трохи промахнувшись, йому повз литку; Гелі, рефлекси в якого наелектризувалися від попереднього зіткнення, сахнувся назад і одним рухом пришпилив її.

— Ха! — гукнув він.

Гаррієт розсміялася; тремтячими руками вона намагалася впоратись із застібкою на коробочці «Королева кампусу». Ця змія була повільніша й не така спритна. Вона роздрочено била тілом огидної потворно-жовтої барви навсібіч по землі. Та вона значно переважала мідноголових за розмірами; чи влізе в «Королеву кампусу»? Гелі, такий зляканий, що й сам почав високо й істерично сміятися, розвів пальці й нахилився, щоб її схопити…

— Голова! — скрикнула Гаррієт, з брязкотом впускаючи коробочку.

Гелі відскочив. Паличка-рогатка випала йому з руки. Змія лежала нерухомо. Тоді, дуже плавно, вона здійняла голову й одну крижану мить роздивлялася їх вузькими зіницями, а далі розкрила пащу (химерно білу всередині) і поповзла на них.

Діти обернулися й кинулися навтьоки, зіштовхуючись, — боячись звалитися в кювет, але ще більше боячись опустити очі на землю, — товкли порість ногами в кросівках і розтинали дух розтоптаної амброзії, що різко огортав їх на спеці, наче запах самого страху.

Кювет, заповнений мутною водою, яка кишіла пуголовками, відрізав їм шлях до асфальту. Цементні краї були гладенькі й моховиті, а сам рів заширокий, щоб здолати одним стрибком. Вони ковзнули вниз (збитий запах каналізації та гнилої риби загнав обох у чад кашлю), попадали на руки, подерлися на інший бік. Підвівшись і обернувши залиті сльозами обличчя у бік місця, звідки щойно прийшли, вони побачили тільки шлях, який здолали крізь жовтоквітну розкуйовдженість амброзії, а трохи далі меланхолійні пастелі впущеної коробочки для ланчу.

Захекані, побуряковілі й виснажені, діти похитувалися, наче п’яні. Хоч обом здавалося, що от-от зомліють, земля була ані зручна, ані безпечна, а сісти не було де. З рову вихлюпнувся був пуголовок, досить великий, щоб уже мати лапки, і тепер лежав посмикуючись на дорозі, а від його шльопання й рипіння обслизлої шкіри на асфальті Гаррієт завекала з новою силою.

Не переймаючись своїм звичним етикетом класичної школи, який створював між ними суворий проміжок у пів метра, коли не йшлося про стусани чи удари, вони вчепилися одне в одного, щоб утримати рівновагу: Гаррієт без думки про те, що має вигляд боягузки, а Гелі без думки про те, щоб поцілувати чи налякати її. Обвішані реп’яхами, клейкі від липучника джинси в обох неприємно поважчали, просякли смердючою водою з кювету. Гелі, зігнувшись удвоє, тужився, ніби от-от виблює.

— Ти як? — запитала вона… і сама векнула, помітивши в нього на рукаві жовто-зелену латку з нутрощів пуголовка.

Гелі, продовжуючи в тому ж дусі, наче кіт, що все ніяк не позбудеться жмута шерсті, знизав плечима й рушив назад забрати покинуту палицю й коробку для ланчу.

Гаррієт схопила його ззаду за пропітнілу сорочку.

— Чекай, — витиснула вона.

Вони сіли на велосипеди, розчепіривши ноги, щоб відпочити (Гелі на «стінґ-реї» з козлорогим кермом і бананоподібним сидінням, а Гаррієт на «вестерн флаєрі», що колись належав Робіну), обоє шалено відсапувалися й не розмовляли. Коли серця сповільнили торохтіння й обоє зробили по паршивенькому ковтку теплуватої води зі смаком пластику з фляги Гелі, вони знову подалися в поле, цього разу озброївшись рушницею.

У Гелі на зміну ошелешеному мовчанню прийшла бравада. Він узявся гучно, широко жестикулюючи, похвалятися тим, як зловить ту водяну гадюку й що після цього робитиме: застрелить її в пащу, розкручуватиме в повітрі, ляскатиме, наче батогом, порубає надвоє, проїдеться по шматках велосипедом. Обличчя в нього побагровіло, дихання було швидке й неглибоке; час від часу він вистрілював кудись між бур’янів і мусив спинятися й оскаженіло пересмикувати рушницею, — гаф-гаф-гаф — щоб створити тиск.

Вони збочили від кювету й направлялися до будинків, що ще будувалися, де в разі загрози видертися на дорогу було б легше. У Гаррієт боліла голова, а руки були холодні й липкі. Гелі — погойдуючи рушницею, що висіла на ремінці в нього на плечі — крокував туди-сюди, щось белькотів, боксував повітря, не відаючи про тиху місцинку в тонкій траві не далі ніж за метр від його кросівки, де лежало (непримітно, мало не простою прямою лінією) те, що в довіднику «Рептилії й амфібії південного сходу Сполучених Штатів» було зазначено як «молода особина» мідно­голової змії.

— І от є в нього ця валіза, що вистрілює сльозогінним газом, коли її відкрити. Ну, кулі там також є, і ще ніж, він відкидається з боку…

У Гаррієт в голові все збаламутилося. Якби ж їй долар за кожний раз, коли Гелі розповідає про валізу із «З Росії з любов’ю», яка стріляє кулями й сльозогінним газом.

Вона заплющила очі й промовила:

— Слухай, ти занизько ту змію схопив. Вона тебе вкусити могла.

— Заткнися! — скрикнув Гелі після секундної розлюченої паузи. — Сама винна. Я вже її тримав. Якби ти не…

— Стій на місці. Ззаду.

— Гадюка? — Він присів і навів рушницю. — Де? Покажи мені ту сучу дочку.

— Отам, — сказала Гаррієт — а тоді, роздратовано ступивши вперед, щоб показати знову, краще, — ну отам. — Гостра голівка сліпо вигнулася догори, оголила блідий низ м’язистої щелепи, а тоді знову осіла, похитуючись, наче решето.

— Тю, та ця зовсім маленька, — розчаровано відзначив Гелі, нахиляючись, щоб краще роздивитися.

— То не має значення, яка… Гей, — гукнула вона, неоковирно перестрибуючи боком, коли мідноголова червоною жилкою кинулася на неї.

Поруч пролетів шквал із вареного арахісу, а за ним над плечем проплив і весь пакетик з горіхами, після чого плюхнувся на землю. Гаррієт хиталася, намагалася втримати рівновагу, вистрибуючи на одній нозі, а тоді мідноголова (за розміщенням якої вона на мить припинила стежити) знову шугнула на неї.

Кулька пневматичної рушниці невинно ценькнула їй об кросівку; друга впекла литку, і Гаррієт вискнула й відскочила назад, поки решта кульок застрекотіли в пилюці в неї навколо ніг. Але змія вже збудилася й енергійно завдавала нових і нових атак навіть під вогневим тиском; вона, не змінюючи цілі, раз по раз металася Гаррієт до ніг.

Очамріла, до півсмерті знетямлена дівчинка здерлася на асфальт. Вона провела рукою по обличчі (засліпленими від сонця очима, у яких, наче збільшені амеби в краплі ставкової води, радісно пульсували, зіштовхувалися й зливалися прозорі цятки), а коли в очах прояснилося, то побачила, що маленька мідноголова підняла голову й роздивляється її без жодного подиву чи взагалі емоцій з відстані десь понад метр.

У пориві безпам’ятства Гелі дійшов до того, що рушницю заїло. Сиплючи якимись дурницями, він кинув її й побіг по палицю.

— Чекай, зараз. — Натужившись, Гаррієт відірвала погляд від крижаних, ясних, наче церковні дзвони, очей змії. «Що зі мною? — ослабло подумала вона, непевним кроком задкуючи до мерехтливого центру дороги. — Тепловий удар?»

— Йопересете, — невідь-звідки почувся голос Гелі. — Гаррієт?

— Чекай. — Заледве усвідомлюючи власні дії (коліна в неї підкошувалися й розхлябувалися, ніби належали маріонетці, якою вона не вміла керувати), Гаррієт ступила ще крок назад, а тоді різко осіла на розпечений асфальт.

— Стара, з тобою все нормально?

— Відчепися, — почула Гаррієт власні слова.

Крізь заплющені повіки багрянцем шкварчало сонце. На його тлі, наче злісний негатив, миготів залишковий слід позирку змії: чорна райдужна оболонка, кислотно-жовта щілина-зіниця. Гаррієт дихала ротом, і на спеці сморід від просякнутих каналізацією штанів був такий сильний, що відчувався на язику; зненацька вона усвідомила, що на землі небезпечно; спробувала зіп’ястися на ноги, але поверхня ковзнула з-під…

— Гаррієт! — голос Гелі, десь удалині. — Що з тобою? Мені страшно.

Вона кліпнула; біле світло впекло очі, ніби в них бризнули лимоном, жахливо було почуватися такою спеченою, такою сліпою, такою нездатною керувати руками й ногами…

Наступної миті Гаррієт уже лежала на спині. Небо палахкотіло безхмарною безсердечною блакиттю. Здавалося, вона втратила лише з пів секунди часу, ніби задрімала й у ту ж мить, смикнувши головою, прокинулася. Світло перед очима заступала якась масивна постать. Запанікувавши, вона затулила обличчя обома передпліччями, але нависла темрява лише перемістилася й проштовхнулася з іншого боку, уже наполегливіше.

— Гаррієт, перестань. Це просто вода. — Вона почула ці слова якось підсвідомо, проте водночас і не чула їх. А тоді — досить неочікувано — кутика її рота торкнулося щось прохолодне; від цього Гаррієт заборсалася, заходячись відчайдушним криком.

— Ви двоє хворих на голову, — сказав Пембертон. — На роверах їхати в ту срану секцію? Там градусів, певно, під тридцять п’ять.

Лежачи навзнак на задньому сидінні Пемового «кадилака», Гаррієт крізь прохолодне мереживо дерев’яного гілляччя спостерігала, як угорі несеться небо. З дерев можна було зробити висновок, що вони повернулися з безтінистої «Дубової галявини» на стару добру дорогу межі округу.

Вона заплющила очі. Зі стереодинаміків гучно репетувала рок-музика; а на червіні заплющених повік перебігали й мерехтіли латки тіні — спорадичні, тріпотливі.

— Корти порожні, — оголосив Пем понад гулом вітру й музики. — Навіть у басейні нікого. Усі в будівлі клубу, дивляться «На все, про все — одне життя»65.

Зрештою десятицентовик для таксофона таки знадобився. Гелі — украй героїчно, бо й сам не менше за Гаррієт запанікував і перегрівся на сонці — заскочив на велосипед і, попри слабість і спазми в ногах, подолав майже кілометр до платного телефону на платній стоянці «Спішного швидкомаркету». Проте Гаррієт, яка весь той час прочекала фактично в пеклі, самотньо смажачись хвилин сорок на асфальті в кінці заповненого зміями тупика, надто перегрілася й стуманіла, щоб відчувати за це сильну вдячність.

Вона трохи піднялася, рівно стільки, щоб побачити, як Пембертонове волосся — кучеристе й пухнасте від хімії в басейні — розносить вітер назад і ляскає ним, наче картатою жовтою корогвою. Навіть на задньому сидінні відчувався той його різкий і відчутно дорослий запах: гострий і маскулінний піт під кокосовим лосьйоном від засмаги, замішаний із сигаретами й чимсь подібним на ладан.

— Що ви аж на «Дубовій галявині» робили? Ви там когось знаєте?

— Нє, — відповів Гелі пересиченим монотонним голосом, який переймав у присутності брата.

— То шо ви там тоді робили?

— Ловили змій… Перестань, — рявкнув він, кидаючись рукою, коли Гаррієт скубнула його за волосся.

— Ну, якщо вам дуже хочеться половити змій, то для цього ідеальне місце, — ліниво відзначив Пембертон. — Вейн, він технічне обслуговування в заміському клубі проводить, казав мені, що вони там упорядковували якійсь жінці басейн, то бригада повбивала десь із п’ятдесят змій. І це в одному дворі.

— Отруйних?

— Та яка різниця? Я б навіть за мільйон доларів у тій дірі паршивій жити не погодився, — зневажливо, по-панськи закинувши голову, сказав Пембертон. — А ще Вейн казав, що їхній дезінсектор розповідав, як під однією з тих буд він знайшов кубло на триста змій. В одному будинку. Чекайте-чекайте, ще прийде повінь, така, що військовий Корпус інженерів своїми мішками не стримає, і на кожній мамуні, що дітей у школу возить, живого місця від укусів не лишиться.

— Я зловив одну водяну гадюку, — поважно заявив Гелі.

— Ага, сто разів. І що ти з нею зробив?

— Та просто відпустив.

— Так і повірив, — Пембертон скоса зиркнув на нього. — Вона за тобою погналася?

— Нє. — Гелі трохи розслабився в кріслі.

— Ну, а я от узагалі не вірю тим, хто каже, що змія тебе боїться більше, ніж ти змію. Водяні гадюки — то просто жахіття. Вони женуться за тобою, що дай боже. Одного разу на нас із Тінком Пітмоном напала здоровенна як бик гадюка, коли ми були на озері Октобега, і я клянуся, ми навіть близько біля неї не стояли, а вона до нас пропливла через усе озеро. — Пем рукою показав в’юнкий шурхітливий рух. — І з води лиш ту білу роззявлену пащу було видно. А далі вона як бабахнеться головою об алюмінієву стінку каное, ніби тараном. Навіть люди, що на пірсі стояли, все те бачили.

— І що ви зробили? — запитала Гаррієт, яка вже всілася й нахилялася через переднє сидіння.

— А ти вже, бачу, бадьора, тигрице. Думав, доведеться тебе до лікаря нести. — Обличчя Пема в дзеркальці заднього огляду заскочило її зненацька: крейдяно-бліді губи й білий крем від засмаги аж до самого носа, глибокий сонячний опік, що нагадав їй обморожені обличчя полярної групи Скотта.

— То ти любиш на змій полювати? — сказав він відображенню Гаррієт.

— Ні, — відповіла та, миттю перейшовши на непокору й здивування через його втішену інтонацію. Тоді відкинулася на заднє сидіння.

— Тут нема чого соромитися.

— А хто сказав, що я соромлюся?

Пем засміявся.

— Ти, Гаррієт, міцний горішок, — сказав він. — Усе гаразд, я вас не здам. Але я вам так скажу, бавитися отими палицями-рогатками — повна дурня. Вам треба знайти собі алюмінієву трубку й провести через неї петлю зі шворки для одягу. Далі ту петлю просто треба насилити змії на голову й добре затягнути кінці. От і все, спіймали. Можете в слоїку потім принести ту змію на науковий ярмарок, і там реально всі офігіють. — Він шпарко викинув праву руку й влупив Гелі по голові. — Правда?

— Заткнися! — скрикнув Гелі, сердито потираючи вухо. Пем не давав Гелі забути про кокон метелика, який той приніс у школу в ролі проєкту на науковий ярмарок. Гелі півтора місяця його доглядав, читав книжки, робив нотатки, підтримував правильну температуру й робив усе, що потрібно; та коли зрештою приніс до школи на ярмарок розкриту лялечку — яку ніжно вклав у ювелірну шкатулку на постелі з ватки — виявилося, що всередині зовсім не кокон, а закам’яніла котяча какулька.

— Може, ти просто подумав, що спіймав водяну гадюку, — сміючись продовжив Пембертон, перериваючи гарячий потік образ, якими його засипав Гелі. — Може, то і не змія зовсім була. А просто великий свіжий собачий кавелдик, скручений у траві, що просто був дуже схожий на…

— На тебе, — огризнувся Гелі, атакуючи стусанами братове плече.

— Я ж сказав, закрили тему, ясно? — повторив Гелі, мабуть, удесяте.

Вони з Гаррієт були на глибокому боці басейну, трималися за край. Пополудневі тіні довшали. На мілкому боці верещали й хлюпалися п’ятеро-шестеро маленьких дітей — ігноруючи товсту занепокоєну маму, яка ходила вздовж краю й благала їх уже вилазити. З боку бару кілька школярок у бікіні попростягалися на лежаках з рушниками на плечах, хихотіли й балакали. Зміна Пембертона скінчилася. Гелі майже ніколи не плавав, коли Пембертон був за рятувальника, бо той з нього знущався, викрикував образи й нечесні команди зі свого крісла на підвищенні (як-от «не бігати біля басейну!», коли Гелі й не біг, а просто швидко йшов), тож перш ніж іти в басейн, він дуже ретельно звірявся з Пембертоновим тижневим розкладом, приклеєним на холодильник. І це створювало справжні труднощі, бо цього літа він хотів плавати щодня.

— Дурень, — бурмотнув він, маючи на увазі Пема. Він досі психував через те, що брат згадав про котяче гіменце на науковому ярмарку.

Гаррієт дивилася на нього порожнім і дещо безживним поглядом. Волосся в неї гладенько й лискуче приклеїлося до черепа; на обличчі схрестилися тремтливі потоки світла, через які вона здавалася потворою з поросячими очками. Гелі все пообіддя на неї гнівався; він і не помітив, як сором і ніяковість переросли в почуття образи, а тепер відчував хвилю люті. Гаррієт також тоді сміялася з котячого гіменця, разом з учителями, суддями й усіма іншими на ярмарку, і від самої згадки про це він просто закипав.

Вона так і не зводила з нього очей. Тоді він і сам з гримасою вибалушився на неї.

— А ти чого дивишся? — запитав він.

Гаррієт відштовхнулася від краю басейну і — досить хвалькувато — зробила заднє сальто. «Ну й що», — подумав Гелі. Ще трохи, і вона захоче влаштовувати змагання, де вони затримуватимуть подих під водою, гру, яку Гелі терпіти не міг, бо їй це вдавалося, а йому ні.

Коли вона повернулася, він удав, ніби не помічає, що вона роздратована. Натомість безтурботно плеснув у неї водою — прицільною цівкою, що лучила їй просто в око.

— Свого мертвого пса Ровера шукаю, — затягнув він єлейним голосом пісню, яку вона ненавиділа:

Його я упустив

Однієї ноги немає

Одну ногу загубив…66

— Завтра зі мною не йди. Я краще сама все зроблю.

— Одна нога валяється на газоні… — співав Гелі, просто перериваючи її й втупившись у повітря із захопленим виразом обличчя цяці-хлопчика.

— Мені однаково, можеш не приходити.

— Я хоч на землю не впаду і не буду кричати, як жирна дітвачка. — Він залопотів віями. — «Ой, Гелі! Рятуй мене, рятуй!» — запищав високим голосом, почувши який, дівчата з іншого боку басейну засміялися.

В обличчя йому полетіла пелена води.

Він хлюпнув у неї кулаком, вправно, зі знанням справи, а тоді ухилився від зустрічного бризку.

— Гаррієт. Чуєш, Гарррієт, — заговорив він дитячим голоском. Йому невідомо чому стало приємно, що він її рознервував. — Давай пограємо в конячку. Я буду спереду, а ти будеш собою.

Він із тріумфом відштовхнувся — уникнувши розплати — і швидко поплив до середини басейну, розбризкуючи навсібіч воду. Гелі до пухирів обгорів на сонці, а хімія в басейні щипала обличчя, наче кислота, проте він уже випив п’ять баночок кока-коли (перші три, коли обпалений і виснажений пришкандибав додому; ще дві з товченим льодом і червоно-білими соломинками на ятці біля басейну), тож у вухах гуло, а цукор трепетно й шалено розганяв серцебиття. Гелі розвеселився. Раніше безтурботність Гаррієт часто викликала в нього сором. Але хоч полювання на змію тимчасово й уразило його так, що він зі страху аж збаранів і белькотів нісенітниці, частково він тішився тим, що Гаррієт знепритомніла.

Гелі нестримно виринув на поверхню, випльовуючи й розляпуючи воду. Розкліпавшись, щоб очі перестало пекти, він помітив, що Гаррієт у басейні вже нема. А тоді побачив, як вона вже віддалік поспішає до жіночої роздягальні, опустивши голову й залишаючи по собі на цементі зигзаг із мокрих слідів.

— Гаррієт! — не роздумуючи гукнув він і за свою необачність поплатився повним ротом води; він забув, що стоїть на глибокому.

Небо було сизим, а вечірнє повітря м’яким і важким. Навіть на тротуарі до Гаррієт долинали слабкі крики маленьких дітей з мілкого боку басейну. Слабкий легіт укрив їй руки й ноги гусячою шкірою. Вона сильніше закуталася в рушник і дуже швидко закрокувала додому.

За рогом завищало авто, повне дівчат-школярок. То були дів­чата, які займалися в усіх клубах і перемагали на всіх виборах класу середньої школи Еллісон: мініатюрна Ліса Лівіт, Пам Маккормік із темним хвостиком і Джинджер Герберт, яка перемогла на «Оглядинах краси», Сіссі Арнольд, не така красива, як решта, зате не менш популярна. Їхні обличчя — наче в молодих кінозірочок, загально обожнювані в молодших класах, — світили усмішка­ми майже з кожної сторінки шкільних щорічників. Там, на пожовтілій, залитій світлом поверхні футбольного поля вони тріумфували — у чирлідерській уніформі, мажоретських блискітках, у рукавичках і сукнях для випускного балу, у конвульсіях від сміху на ярмарковому атракціоні (Фаворитки) чи в піднесених кульбітах ззаду вересневого воза з сіном (Серденька)67 — і, попри різноманіття костюмів, від спортивних до буденних і до формальних, були на вигляд наче ляльки з незмінними усмішками й зачісками.

Жодна з них на Гаррієт і не глянула. Поки вони проїжджали повз, тягнучи за собою переливчастий ракетний хвіст попмузики, Гаррієт не відривала очей від тротуару, а щоки їй палали від лютого й незрозумілого сорому. Якби з нею був Гелі, удвох вони б майже напевно сповільнилися й крикнули щось услід, бо Ліса й Пам обидві підбивали клинці до Пембертона. Та вони, мабуть, і не знали, хто така Гаррієт, хоч і провчилися з Еллісон ще від дитсадка. На колажі в Еллісон над ліжком висіло кілька радісних фотографій із дитсадка, де вони з Пам Маккормік і Лісою Лівіт грають у «Лондонський міст»68, і ще одна, де Еллісон і Джинджер Герберт (червононосі, зашкірені, ну просто найкращі подружки) тримаються за руки на чиємусь засніженому задньому подвір’ї. Вистраждані валентинки з першого класу, підписані олівцем друкованими літерами: «2 цьомки, 2 обіймашки 3 тобою. З лю­бов’ю Джинджер!!!». Здавалося немислимим усвідомити все те захоп­лення, знаючи, яка зараз Еллісон і яка Джинджер (у рукавичках, з глянсуватими губами, закутана в шифон під аркою зі штучних квітів). Еллісон була не менш приваблива, ніж будь-яка з них (і значно гарніша за Сіссі Арнольд із довгими відьминими зубами й тілом горностая), та чомусь вона виросла з подруги дитинства й посестри цих принцес у якесь ніщо, у когось, кому телефонують лише з приводу незаписаних домашніх завдань. Так само склалося з їхньою матір’ю. Хоч колись вона й була учасницею сестринства, загалом популярною дівчиною, переможницею голосування «Найкраща сукня» в коледжі, в неї також залишилася ціла купа подруг, котрі їй більше не дзвонили. Торнтони й Бовмонти — які колись щотижня грали з батьками Гаррієт у карти й сусідили з ними в літніх будиночках на узбережжі Затоки — тепер уже не навідувалися навіть тоді, коли приїздив батько. Коли вони зіштовхувалися з мамою Гаррієт у церкві, відчувалося, що їхня приязність трохи силувана: чоловіки реагували надміру тепло, жіночі голоси звучали до писку радісно й жваво, і ніхто ніколи не дивився їй просто в очі. Джинджер та інші дівчата подібно ставилися до Еллісон у шкільному автобусі: радісні балакучі голоси, але відвернуті погляди, наче Еллісон могла заразити їх якоюсь інфекцією.

Гаррієт, не зводячи порожнього погляду з тротуару, відірвалася від цих думок через якийсь булькіт. Через дорогу в її бік саме плентався бідний розумово відсталий Кертіс Ретліфф, який влітку невпинно тинявся вулицями Александрії, обливаючи котів і машини з водяного пістолета. Побачивши, що вона на нього дивиться, Кертіс розтягнув придурманене обличчя в широкій усмішці.

— Гат! — Він замахав їй обома руками, — від зусиль загойдалося все тіло, — а тоді почав натруджено підстрибувати, не розриваючи стопи, ніби гасив вогонь. — Се добе? Се добе?

— Здоров, алігаторе, — привіталася Гаррієт, щоб його посмішити. У Кертіса був довгий період, коли всі й усе, що він бачив, було «алігатором»: учитель, взуття, шкільний автобус.

— Се добе? Се добе, Гат? — Не отримавши відповіді, спинятися він не збирався.

— Дякую, Кертісе. У мене все добре. — Хоч глухим Кертіс не був, та все одно трохи недочував, тож потрібно було не забувати підіймати голос.

Кертісова усмішка розпливлася ще ширше. Барилкувате тіло, тупувата мила поведінка дитини робили його схожим на Крота з «Вітру у верболозі».

— Я люблю торт, — сказав він.

— Кертісе, може, краще зійди з дороги?

Кертіс завмер, піднісши руку до рота.

— Ой-йой! — загукав він, а далі знову: — Ой-йой! — Зайцем проскакав через вулицю і — обома ногами, ніби через кювет — застрибнув на тротуар перед нею. — Ой-йой! — мовив він і потонув у драглях від сміху, сховавши обличчя в долонях.

— Вибач, ти мені став на дорозі, — сказала Гаррієт.

Кертіс визирнув на неї крізь розчепірені пальці. Він так широко либився, що дрібні темні очі нагадували щілини.

— Змії кусають, — зненацька прорік він.

Гаррієт ці слова заскочили зненацька. Кертіс говорив не дуже чітко, зокрема через проблеми зі слухом. Вона ж точно його неправильно зрозуміла; безперечно, він сказав щось інше: Злії гасають? Вії звисають? За ріку сяють?

Та перш ніж вона його спитала, Кертіс важко, по-діловому зітхнув на всі груди й запхав водяний пістолет за пояс нових цупких джинсів. Тоді підхопив її долоню й зателіпав нею у своїй пухкій і липкій ручищі.

— Кусають! — втішено заявив він. Кертіс указав пальцем на себе й на будинок навпроти, а тоді обернувся й пошурував собі вулицею, залишивши Гаррієт — дещо вибиту з трибу — моргати йому вслід і ще щільніше кутатися в рушник на плечах.

Хоч Гаррієт про це й не знала, отруйні змії також були темою обговорення не далі ніж за дев’ять метрів від неї: у квартирі на другому поверсі каркасного будинку навпроти, одного з кількох доступних для оренди об’єктів нерухомості в Александрії, що належали Роєві Даялу.

Будинок нічим особливо не вирізнявся: білий, двоповерховий, з дощатими сходами, що тягнулися збоку до окремого входу на другий поверх. Ті сходи побудував сам містер Даял, забарикадувавши перед тим сходи внутрішні, щоб колись єдиний будинок перетворився на два окремі об’єкти для оренди. До того як містер Даял його купив і розділив на квартири, будинок належав літній пані-баптистці, яку звали Енні Мері Алфорд, бухгалтерці лісопильні на пенсії. Після того як вона одної дощової неділі впала на стоянці церкви й зламала стегно, чуйний містер Даял (який, як християнський бізнесмен, цікавився справами кволих і старих, особливо імущих і без родичів, які могли б їм щось радити) визначив для себе особливе правило щодня навідуватися до міс Енні Марі, бавити її консервованими супами, поїздками на природу, наснажними матеріалами для читання, сезонними фруктами, а також неупередженими послугами в ролі розпорядника її власності й довіреної особи.

Оскільки містер Даял покірно перерахував свої прибутки на переповнені банківські рахунки Першої баптистської церкви, він вважав ці методи виправданими. Зрештою, чи ж не він збагачує ті беззмістовні життя вмиротворенням і християнським братерством? Іноді «панянки» (як він їх називав) заповідали свою власність містерові Даялу одразу, аж так їх заспокоювала його дружня присутність. Однак міс Енні Марі (яка, як-не-як, сорок п’ять років пропрацювала бухгалтеркою) як за натурою, так і за вихованням була людиною підозріливою, тож після її смерті містер Даял із жахом виявив, що та — досить віроломно, на його думку, — не повідомивши його, викликала з Мемфісу юриста й оформила заповіт, який цілком скасовував невелику неформальну угоду, яку містер Даял вельми обачно запропонував їй на підпис, погладжуючи долоню старенької в лікарняному ліжку.

Імовірно, містер Даял і не придбав би будинок міс Енні Мері після її смерті (позаяк той обійшовся не надто дешево), якби за час перебігу її смертельної недуги не звикся з думкою, що цей будинок належить йому. Розділивши верхній і нижній поверхи на дві окремі квартири й позрубувавши пеканові дерева й трояндові кущі (бо дерева й кущі передбачали витрати на догляд), він майже одразу здав перший поверх в оренду парі мормонських місіонерів. Це сталося майже десять років тому, і ті хлопці досі там живуть — навіть попри нищівний провал їхньої місії за весь той час навернути бодай одного мешканця Александрії до свого свінґерського Ісуса з Юти.

Ті хлопці-мормони вважали, що кожен, хто не мормон, потрапить у пекло («Ну, ви-то туди, певна річ, загримите!» — любив фиркати містер Даял щоразу, коли першого дня місяця заходив по орендну плату; то був його маленький жарт із ними). Але хлопці ті були шпетні, ввічливі й не могли просто так розкидатися словом «пекло», якщо їх не змушувати. Також вони уникали алкоголю й усіх тютюнових продуктів, а рахунки оплачували завжди вчасно. З верхньою квартирою проблем було більше. Оскільки містер Даял всіляко уникав витрат на те, щоб організувати другу кухню, тих апартаментів здихатися було майже неможливо, хіба здавати їх чорним. За десять років на верхньому поверсі побували фотостудія, штаб-квартира ґерлскауток, дитсадок, демонстраційний зал трофеїв і велика сім’я східних європейців, які, тільки-но містер Даял відвернувся, завезли туди ще й усіх своїх друзів і рідних та мало не спалили весь будинок через електроплиту.

Саме в цій горішній квартирі наразі стояв Юджин Ретліфф — у передній кімнаті, де після інциденту з тією плитою на лінолеумі й шпалерах досі залишалися добряче обвуглені сліди. Він нервово водив рукою по волоссі (яке зализував назад, наслідуючи вже віджилий розбишацький стиль підліткових років) і визирав із вікна на свого розумово відсталого братика, який щойно покинув квартиру й причепився до якоїсь темноволосої дитини на вулиці. На підлозі позаду Юджина лежало з десяток коробок з-під динаміту, наповнених отруйними зміями: лісовими гримучниками, смугастими гримучниками, діамантовими гримучниками, мокасиновими й мідноголовими, а крім них, в окремій коробці мостилася одна королівська кобра з самої Індії.

На всю стіну, прикриваючи обпалений фрагмент, бовваніла написана від руки табличка, яку Юджин змайстрував сам, а орендо­давець містер Даял змусив забрати з переднього подвір’я:

З допомогою Милосердного Господа Бога: підтримуємо й поширюємо Протестантську релігію й здійснення всіх наших Цивільних законів. Містере Самогоннику, містере Бариго, містере Шулере, містере Комуністе, містере Розлучнику й усі правопорушники: Господь Бог Ісус Христос має ваш Номер, на вас дивляться одна тисяча Очей. Вам краще змінити свою професію перед Великою колегією присяжних Христа. До Римлян 7:4. Це Духівництво чітко виступає за Непорочне життя й Недоторканність наших домівок.

Нижче йшло перебивне зображення американського прапора й такі слова:

Євреї та їхні муніципалітети, що є Антихристом, украли нашу нафту й наші Володіння. Одкровення 18:3. Одкр. 18:11—15. Ісус Об’єднає. Одкр. 19:17.

Юджинів відвідувач — жилястий банькатий молодик років двадцяти двох чи двадцяти трьох з невимушеними повадками провінціала й вухами, що стирчали з голови, — приєднався до нього біля вікна. Він щосили намагався пригладити коротке зализане волосся, але воно все одно стирчало неслухняними жмутками по всій голові.

— Саме за таких невинних, як він, Христос Свою кров проливав, — відзначив молодик. Він усміхався холодно, як благословенний фанатик, що випромінює чи то надію, чи то ідіотію, залежно від того, з якого боку подивитися.

— Слава Господу, — досить механічно відповів Юджин. Йому були неприємні будь-які змії, хоч отруйні, хоч ні, але чомусь він припускав, що зі змій на підлозі позаду нього здоїли отруту чи ще якось зробили безпечними — бо ж як інакше ці священники з пагорбів69, як-от його гість, цілують цих гримучників у губи, закладають собі під сорочку й шпурляють ними туди-сюди по своїх критих бляхою церквах, як подейкують люди? Сам Юджин ще ніколи не бачив, щоб змій використовували під час церковної служби (та й навіть у висотах вугільного регіону Кентуккі, звідки прибув його гість, змій застосовували досить рідко). Проте він удосталь набачився парафіян, що белькотіли невідомими мовами, пластма падали на підлогу й судомно дриґалися. Він бачив, як ляпасом долоні по чолі проганяють бісів, коли хворий викашлює нечистих духів грудками кривавої слини. Спостерігав рукопокладення, після якого кульгаві ходили, а сліпі бачили; а одного вечора на річковій п’ятдесятницькій службі біля Пікенза, штат Міссісіпі, він лицезрів, як чорний проповідник на ім’я Сесіл Дейл Макалістер воскресив із мертвих товсту жінку в зеленому брючному костюмі.

Юджин приймав обґрунтованість такого явища, так само як разом із братами приймав театральність і антагонізм Світової федерації професійного реслінгу, не надто переймаючись тим, що деякі поєдинки було підлаштовано. Безперечно, багато з тих, хто чинить дива в Його ім’я, — шарлатани; цілі легіони підозрілих і брехливих постійно шукають нові способи ошукати своїх ближніх, і навіть сам Ісус висловлювався проти них — та навіть якщо лише п’ять відсотків гаданих Христових див, які Юджину випало бачити, були щирими, хіба тієї крихти відсотків недостатньо? До свого Творителя Юджин ставився з відвертою й непохитною відданістю, що ґрунтувалася на жаху. У нього не виникало жодних сумнівів щодо сили Христа в облегшенні тягаря для ув’язнених, пригноблених і гнобителів, питущих, згорьованих, нужденних. Але вірності Він вимагав абсолютної, бо знаряддя відплати в Нього діяли спритніше, ніж знаряддя милосердя.

Юджин був проповідником Слова, хоч і не належав до якоїсь конкретної церкви. Він проповідував усім, хто мав вуха, щоб його слухати, точно як апостоли й Іван Хреститель. Хоч Юджинові віри не бракувало, Господь не вважав за потрібне обдарувати його харизмою чи ораторськими вміннями; і деколи перешкоди, з якими він боровся (навіть у лоні сім’ї), здавалися нездоланними. Необхідність проповідувати Слово в покинутих складах чи на узбіччі шосе — то без спочинку трудитися серед грішних землі цієї.

Зі священником із пагорбів то не Юджин придумав. Цю зустріч («щоб посприяти твоєму духівництву») організували його брати Фариш і Денні, які стільки перешіптувалися, переморгувалися й вели стишених розмов на кухні, що підштовхнули Юджина до певних підозр. Сам він ніколи раніше цього гостя не бачив. Звали його Лоял Різ, і він доводився молодшим братом Долфусу Різу, підлому кентуккійському ділку, що разом із Юджином працював опікуном у пральні Парчменської тюрми70, коли Юджин із Фаришем відмотували строк за два випадки викрадення транспортних засобів у кінці 1960-х. Долфус вийти не мав би. Йому присудили довічне, плюс дев’яносто дев’ять років за рекет і два випадки вбивства першого ступеня, провину за які він не визнавав і пояснював усе тим, що його підставили.

Долфус і Юджинів брат Фариш заприятелювали (яке брело, таке й стріло) й досі підтримували зв’язок, тож Юджин відчував, що Фариш, уже на свободі, підсобляв Долфусу в якихось його внутрішніх темах. Долфус був заввишки під два метри, за кермом почувався наче Джуніор Джонсон71 і вбивав людей (за його словами) голими руками, застосувавши зо пів десятка різних способів. Та на відміну від небалачкого й відлюдькуватого Фариша, Долфус розпускав язика тільки так. У своїй родині благочестивих священників, де ця професія тягнулася впродовж трьох поколінь, він був заблудлою чорною вівцею. Юджинові подобалося, як Долфус, перекрикуючи гуркіт величезних промислових апаратів у тюремній пральні, оповідає байки про своє дитинство в Кентуккі: про співи на вуличних закутках гірських вугільних містечок серед різдвяних завірюх; про подорожі в роздовбаних шкільних автобусах, з яких його батько провадив своє душпастирство і в яких вони всією сім’єю жили, бувало, місяцями — харчувалися консервованим м’ясом із бляшанок, спали на нагромадженій ззаду кукурудзянці й вислуховували зміїне шепо­тіння гримучників у клітках під ногами; їздили з міста в місто, на крок випереджаючи закон, по відродженнях72 під хмизняковими альтанами й опівнічних молитвах, осяяних бензиновими факелами. Усі шестеро дітей плескали в долоні й танцювали під звуки тамбуринів і бренькання материної гітари «Сір-Ройбак», поки батько глитав з банки мейсона стрихнін, обвивав руки та шию живими гримучими зміями й підперізувався ними, наче поясом — лускуваті тіла рептилій звивалися догори в такт музи­ці, ніби спиналися в повітря — і водночас проповідував невідомими мовами, тупотів, трусився весь від п’ят до маківки, невтомно оповідаючи про силу Живого Бога, Його ознаки й дива, а ще жах і щастя Його страхітної, страхітної любові.

Цей гість — Лоял Різ — був наймолодшою дитинкою в родині, дитинкою, історій про яку Юджин наслухався в тюремній пральні та яку новонародженою клали лежати поміж змій. Він пропові­дував зі зміями з дванадцяти років; а великі сільські вуха, зализане назад волосся й карі очі, що бездушно світилися блаженством, робили його подібним до невинного телятка. Наскільки було відомо Юджину, ніхто з родини Долфуса (за винятком його самого) не мав жодних проблем із законом, окрім як через свої специфічні релігійні практики. Але Юджин був переконаний, що його єхидні й підступні брати (обоє займалися наркотиками) організували цей візит наймолодшого брата Долфуса з якимсь наразі прихованим мотивом — іще якимсь, окрім як завдати Юджинові незручності й тривоги. Його брати були ліниві, тож хоч би як вони не обожнювали піддрочувати Юджина, але викликати малого Різа сюди з усіма цими плазунами — забагато мороки, як на розіграш. Щодо самого молодого Різа, який стриг довгими вухами й світив нездоровою шкірою, то він здавався цілком нелукавим: кипуче осяяний надією та своїм покликом чоловік лише злегка зам’явся через сторожке вітання з боку Юджина.

Юджин крізь вікно спостерігав, як його маленький брат Кертіс галопоскачить собі вулицею. Він не спитав гостя й тепер не до кінця розумів, як обходитися з плазунами в клітках, що сичали по всій Місії. Він собі уявляв, що вони будуть замкнуті в багажнику автомобіля чи десь у стайні, а не гостюватимуть у його житлі. Юджин пришиблено стовбичив, поки по сходах одну за одною гирили оббиті брезентом коробки.

— Чого ти мені не сказав, що з цих тварюк не витягують отруту? — зненацька запитав він.

На молодшого Долфусового брата це наче справило чимале враження.

— Це не віпповідає Писанню, — пояснив він. Розмовляв він з такою ж гугнявістю мешканця пагорбів, як і Долфус, але без насмішки, без грайливої щиросердечності. — Коли маєм справу з Ознаками73, то маєм справу з гадами саме такими, якими їх створив Бог.

— Мене вкусити могли, — відрізав Юджин.

— Якщо ти помазаний Богом, то в жодному разі, брате мій!

Він відвернувся від вікна, прямо на Юджина, і той ледь помітно сахнувся від його огнистого погляду.

— Брате, почитай Діяння апостолів! Євангеліє від Марка! В останні дні тут настане перемога над дияволом, точно як було сказано в біблійні часи… «А тих, що повірили, будуть супроводжувати ці ознаки: б’дуть брати гадюк, і якщо вип’ють смертоносне…».

— Вони небезпечні.

— Його ж бо рука створила гада, так само як і маленького агнця, брате.

Юджин не відповів. Він був запросив довірливого Кертіса зачекати з ним у квартирі на прибуття молодого Різа. Кертіс поводився, як те мужнє щеня, — уражено, безцільно лепечучи щось на захист, коли йому здавалося, що його близькі в небезпеці або скривджені, — тож Юджин надумав налякати малого, вдавши, що змія його вкусила.

Але в дурні пошився сам Юджин. Тепер йому було соромно за цю спробу розіграшу, особливо через те, з яким співчуттям Кертіс зреагував на Юджинів писк жаху, коли змія скрутилася й кинулася на сітку, забризкавши йому всю долоню отрутою: малий гладив йому руку й заклопотано перепитував: «Кусь? Кусь?».

— Цей знак у тебе на обличчі, брате мій.

— А шо з ним? — Юджин чудово розумів, що йдеться про страшнезний червоний шрам від опіку, що тягнувся йому по обличчі, і аж ніяк не потребував, щоб незнайомці загострювали на цьому увагу.

— Чи не від прийняття Ознак він?

— Нещасний випадок, — відрізав Юджин. Ця травма стала наслідком дії мішанини з лугу й залишків «кріско»74, відомої в тюремному жаргоні під назвою «ангольський охолоджувальний крем». Мерзотний малий махляр на прізвище Вімз (із Касцилли, Міссісіпі, сидів за напад з обтяжувальними обставинами) хлюпнув ним в обличчя Юджинові через непорозуміння щодо якоїсь пачки сигарет. Саме коли Юджин оклигував від опіку, серед темної ночі йому явився Господь і повідомив його місію в цьому світі; тож із лазарету Юджин вийшов з відновленим зором і чітким наміром пробачити своєму кривдникові; однак Вімз уже був мертвий. Інший невдоволений в’язень потяв йому горлянку лезом, утопленим у розплавлений кінець зубної щітки — як наслідок, Юджин іще більше утвердився в новоявленій вірі в могутні турбіни Провидіння.

— Усі ми, хто Його любить, — провадив Лоял, — Його знак носять. — На цьому він витягнув обидві долоні, поколоті й поштриховані шрамами. Кінчик одного поцяткованого чорним пальця страшенно розпух, а на місці іншого — сама ґулька.

— Суть у чому, — сказав Лоял. — Ми маєм хотіти померти за Нього, як Він хотів померти за нас. Тож коли ми беремо смертоносного гада й проповідуємо з ним у Його ім’я, то показуємо свою любов до Нього, як Він показував любов до мене й до тебе.

Юджина це вразило. Очевидно, що хлопець говорить щиро — не якийсь там артист на розігріві, а чоловік, який живе за своїми переконаннями й віддав своє життя Христові, як мученики давніх часів. Але в ту ж мить їх украй неочікувано перервав стукіт у двері, низка шпарких дрібних ударів: тук-тук-тук-тук.

Юджин підкинув підборіддя в бік відвідувача; зоровий контакт обірвався. На кілька секунд усе завмерло, залишилося тільки їхнє дихання й сухе шарудливе потріскування з ящиків з-під динаміту — бридкий звук, і такий тендітний, що Юджин його до того й не помічав.

Тук-тук-тук-тук-тук. Знову постукали, манірно й зарозуміло — Рой Даял, складно помилитися. Юджин за оренду не боргував, але Даял — вроджений орендодавець, не здатний опиратися спокусі влізати, куди не треба — часто навідувався, щоб понишпорити з того чи іншого приводу.

Молодий Різ поклав Юджину руку на плече.

— В окрузі Франклін є шериф, шо має на мене ордер, — промовив він Юджинові у вухо. Подих у нього пахнув сіном. — Мого татка і ще п’ять других там арештували позавчора вночі за нарушення спокою.

Юджин підніс долоню, щоб заспокоїти його, але тут містер Даял палко зашарпав дверною ручкою.

— Агов? Є хто вдома? — Тук-тук-тук-тук-тук. Мить тиші, а тоді Юджин із жахом почув, як у замку тишком обертається ключ.

Він кинувся до задньої кімнати й саме встиг побачити, як двері, що повільно прочинялися, спиняє ланцюжок.

— Юджине? — Дверна ручка загримала. — Тут є хтось?

— Ем, вибачте, містере Даяле, але зара’ не дуже добрий час, — гукнув Юджин товариським ввічливим голосом, яким говорив з правіжниками і з правоохоронцями.

— Юджине! Вітаю, хлопче! Слухай, я тебе розумію, дуже хотів би з тобою переговорити. — У проріху біля дверей просунувся носак чорного броґа. — Окі-док? На пів секунди.

Юджин підібрався ближче, став, схиливши вухо до дверей.

— Е, чим можу вам помогти?

— Юджине. — Дверна ручка загримала знову. — Пів секунди, і я від тебе відчеплюся!

«Йому самому тра було священником стати», — з гіркотою подумав Юджин. Він витер рота тильним боком долонь і якомога хитромовніше й приязніше мовив:

— Ем, страшно як не хочу вам отак відмовляти, будьте певні, але містере Даяле, ви мене запопали в зовсім непідхожий час! Я якраз вивчаю Біблію!

Коротка тиша, коли голос містера Даяла повернувся.

— Добре. Але, Юджине, мусиш до п’ятої години позабирати все це сміття з хідника. Якщо мені прийде виклик до суду, будеш відповідальний.

— Містере Даяле, — сказав Юджин, впившись очима в переносний холодильник «Літл Іґлу» на підлозі у кухні. — Страшне не хочу вам перечити, але, як ваша ласка, мені здається, що то сміття хлопців-мормонів.

— Це не моя проблема, чиє воно. Санітарний департамент вимагає забрати його звідти до п’ятої.

Юджин глипнув на годинник на руці. «За п’ять п’ята, чортяко ти баптистський».

— Добре. Е-е, я точно до того подивлюся.

— Дякую! Буду страшенно вдячний, якщо ми тут допоможемо один одному, Юджине. До речі, а Джиммі Дейл Ретліфф — то твій двоюрідний брат?

Після настороженої паузи Юджин відповів:

— Троюрідний.

— Я щось ніяк не можу дізнатися його телефон. Можеш мені сказати?

— Джиммі Дейл і решта його сім’ї не мають телефона.

— Юджине, якщо бува його побачиш, можеш сказати, щоб зайшов до мене в контору? Треба переговорити про оплату його автомобіля.

У подальшій тиші Юджин розмірковував про те, як Ісус поперекидав столи гендлярам і прогнав тих, що продавали й купували в храмі. Крамом у них були корови й бики — машини й фургони біблійних часів.

— То домовилися?

— Так і зроблю, звісно, містере Даяле!

Юджин слухав, як містер Даял спускається сходами — спершу повільні кроки, тоді зупинка посередині, далі в моторнішому темпі — а тоді підкрався до вікна. Містер Даял вирушив не одра­зу до свого авто («шеві імпала» з ліцензійними номерами), а кілька хвилин постояв на передньому подвір’ї, за межами поля зору — мабуть, вивчав Лоялів пікап (також «шевроле»), імовірно зазирав до бідних мормонів, яких він полюбляв, але безжально пропікав, чіплявся з провокативними уривками з Писання й допитувався щодо їхніх поглядів на загробне життя й подібні теми.

Лише коли «шеві» завелася (досить лінивим, неохочим звуком, як на нове авто), Юджин повернувся до свого відвідувача, який уже став на одне коліно й ретельно молився, трусячись усім тілом, притискаючи очниці великим і вказівним пальцями, як спортсмени-християни перед футболом.

Юджин знітився, завагався, чи перервати свого гостя, чи приєднатися до нього. Тоді тихцем повернувся в передню кімнату, вийняв із переносного холодильника «Літл Іґлу» теплий запітнілий кусник ободового сиру75 — придбав його щойно сьогодні вранці й відтоді весь час тримав його на умі — і відрізав собі складаним ножем зажерний шмат. Так його й ум’яв, без крекерів, без нічого, згорбившись, спиною до відчинених дверей кімнати, де його гість колінцював серед ящиків з-під динаміту, і загадуючись, як це йому ніколи не спало на думку повісити в Місії штори. Раніше це ніколи не здавалося доречним, бо він на другому поверсі, і хоч його подвір’я голе, дерева на інших подвір’ях заслонюють огляд із сусідських вікон. І все-таки, поки змії під його опікою, додаткова приватність зайвою не буде.

Іда Ру застромила голову в кімнату Гаррієт, вгинаючись від стосів свіжовипраних рушників.

— Ти ж не вирізаєш картинки з книжки? — запитала вона, запримітивши на килимі пару ножиць.

— Ні, мем, — відповіла Гаррієт. Крізь відчинене вікно негучно долинав рик бензопил: одне за одним зрізали дерева. Диякони в баптистській церкві тільки й думали, що про розширення: нові кімнати для відпочинку, нові стоянки, новий молодіжний центр. Скоро на весь район не залишиться жодного дерева.

— Шоби я такого і не бачила.

— Так, мем.

— То нашо там ті ножиці? — вороже кивнула на них. — Сховай на місце, — наказала Іда. — Уже.

Гаррієт слухняно пішла до комода, заховала ножиці в шухляду й засунула її. Іда шморгнула носом і подибала геть. Гаррієт усілася в ногах ліжка й стала чекати; зрозумівши, що Іда відійшла на безпечну відстань, вона висунула шухляду й знову вийняла ножиці.

У Гаррієт було сім шкільних щорічників Александрійської академії, починаючи з першого класу. Пембертон випустився два роки тому. Сторінка за сторінкою вона гортала альбом його випускного класу, вивчаючи кожну фотографію. Пембертон красувався всюди: на групових фотографіях команд з тенісу й гольфу; у картатих штанах схилений над столом у кабінеті самостійної роботи; у чорній краватці перед блискучим, оздобленим білими вимпелами тлом у компанії решти придворних випускного вечора. Чоло в нього світилося, а обличчя горіло шаленим радісним багрянцем; він скидався на п’яного. Даян Лівіт, старша сестра Ліси Лівіт, рукою в рукавичці підтримувала його за лікоть, і хоча й усміхалася, та все ж була дещо ошелешена, що королевою випускного вечора обрали не її, а Енджі Стенгоуп.

А далі портретні фото випускників. Смокінги, прищі, перлини. Сільські дівчата з міцними підборіддями недолуго стовбичать у запиналах для фото. Промениста Енджі Стенгоуп, яка того року здобула всі нагороди, вийшла заміж одразу після школи, а тепер, коли Гаррієт востаннє бачила її в крамниці, була така одутла, зів’яла й товста в талії. Але жодного сліду Денні Ретліффа. Він не склав іспити? Кинув школу? Вона перегорнула на сторінку з дитячими фотографіями випускників (Даян Лівіт балакає в іграшковий пластмасовий телефон; насуплений Пем у вогкому підгузку походжає навколо іграшкового басейну) і нестямилася, як натрапила на фото свого покійного брата.

Так, Робін: ось він навпроти, на власній сторінці, хворобливий, веснянкуватий і втішений, у величезному солом’яному капелюсі, що був схожий на Честерів. Він сміявся — не так, наче сміявся з чогось смішного, а лагідно, наче його фотографувала дорога йому людина. «СУМУЄМО ЗА ТОБОЮ, РОБІНЕ!!!» — було написано під фото. А нижче попідписувалися всі його однокласники-випускники.

Гаррієт довгий час роздивлялася фотографію. Вона ніколи не знатиме, як звучить Робінів голос, але все життя любила те обличчя й стежила за модуляціями його рис на вервичці дедалі тьмяніших знімків: випадкові миті, дива звичайного світла. Який би вигляд він мав дорослим? Не дізнатися ніяк. Судячи з фотографії, Пембертон був украй незугарною дитиною — широкоплечий і з шаблеподібними ніжками, без шиї й ані натяку на те, що виросте красенем.

У Пемовому класі за попередній рік Денні Ретліффа не було (хоча знову був Пем, у ролі «Веселуна-майже-випускника»), але, провівши пальцем по списку розміщених в алфавітному порядку учнів, за Пембертоном вона зненацька натрапила на його ім’я: Денні Ретліфф.

Погляд стрибнув до стовпчика навпроти. Замість фотографії там була лише шпичаста карикатура підлітка з ліктями на столі, схиленого над листком паперу з написом «Шпаргалка на іспит». Під малюнком великими розладнаними літерами бітниківського почерку було написано: «НАДТО ЗАЙНЯТИЙ — ФОТОГРАФІЯ НЕДОСТУПНА».

Тож як мінімум один рік він не склав іспити. Чи кинув він школу після десятого класу?

Повернувшись ще на рік назад, вона зрештою знайшла його: хлопця з грубою гривкою, що нависала над чолом і накривала брови, — привабливого, але по-небезпечному, наче попзірка-гангстер. Як на дев’ятикласника, він здавався старшим. Очі в нього наполовину ховалися під низькою бахромою волосся, від чого він здавався сердитим і відлюдькуватим; губи пиндючно відкопилилися, ніби він збирався виплюнути гумку чи перднути язиком.

Вона довго роздивлялася це фото. Тоді обережно вирізала його й запхала в помаранчевий записник.

— Гаррієт, спустися сюда. — Ідин голос, біля підніжжя сходів.

— Мем? — гукнула Гаррієт, поспіхом завершуючи справу.

— Хто то наробив дір у коробочці для обіду?

Того дня, як і вечора, Гелі так і не подзвонив. Наступного ранку, що видався дощовим, він і не прийшов, тож Гаррієт вирішила сходити до Еді, подивитися, чи є в неї чим поживитися на сніданок.

— Диякон якийсь! — нарікала Еді. — Хоче з церковної екскурсії нагріти руки на вдовах і пенсіонерках! — Вона була вдягнута — доладно — в сорочку хакі й штани з бавовняної саржі, бо збиралася спільно із Садовим клубом весь день пропрацювати на конфедераційному цвинтарі. — «Ну, — каже він мені, — (відкопилила губи, вдаючи голос містера Даяла), — але “Ґрейгаунд”76 би вам аж вісімдесят доларів коштував». «“Ґрейгаунд”! Що ж! — кажу йому. — Це мене абсолютно не дивує! Наскільки я знаю, “Ґрейгаунд” — це підприємство, яке мусить заробляти гроші!».

Промовляючи ці репліки, вона понад окулярами-півмісяцями розглядала свою газету: голос був королівський, нищівний. Вона не звертала ані найменшої уваги на мовчання онуки, від чого Гаррієт (яка мовчки погризувала грінку) надулася ще сильніше й упевненіше. Після тієї розмови з Ідою вона й так уже злилася на Еді — адже бабуся вічно писала листи конгресменам і сенаторам, організовувала петиції, боролася за порятунок то старої пам’ятки, то якогось загроженого виду. Та чи Ідин добробут не так само важливий, як доля якоїсь міссісіпської водоплавної птиці, на порятунок якої Еді кидала всі можливі й неможливі сили?

— Я так, звісно ж, не сказала, — мовила Еді й зарозуміло пирхнула, мовляв, «і хай тішиться, що не згадала», а водночас узяла свою газету й трусонула нею, — але я ніколи Роєві Даялу не прощу того, як він обійшовся з татком стосовно тієї його останньої машини, що тато в нього купив. Наприкінці таткові в голові вже все плуталося. То те саме, якби Рой Даял збив його з ніг і вкрав гроші просто в нього з кишені.

Гаррієт усвідомила, що надто пильно роздивляється двері, і повернулася до сніданку. Якщо Гелі пішов до неї додому, а її там нема, він прийде сюди, і деколи через це стає незручно, бо Еді ніщо так сильно не обожнює, як дражнити Гаррієт через Гелі, стиха сиплючи ремарками про любоньок і романтику, намугикуючи собі під ніс нестерпучі пісеньки про любов. Гаррієт будь-які дражнилки зносила вкрай погано, але жартики щодо хлопців терпіти не могла взагалі. Еді вдавала, що не знає цього, і сахалася від результатів власних же дій (сліз, заперечень) із награним зачудуванням. «На мою думку, ця жінка запевняє надто гаряче!77 — радісно цитувала вона потішеним глузливим тоном, який Гаррієт ненавиділа; або ще самовдоволеніше: — Ну тобі точно той хлопчик подобається, якщо ти так злишся, коли я про нього говорю».

— Я вважаю, — продовжила Еді, вибиваючи Гаррієт із цих спогадів, — я вважаю, що в школах мають подавати гарячі ланчі, але батькам — ані цента. — Вона коментувала якусь новину з газети. Перед тим розводилася про Панамський канал, про те, яка це бздура — віддавати його.

— Почитаю, певно, некрологи, — сказала вона. — Так тато говорив. «Прогорну, певно, спочатку до некрологів, подивлюся, чи не помер хто зі знайомих».

Вона перегорнула газету до кінця.

— От би дощ перестав, — замріялася вона, поглядаючи у вікно, наче про присутність Гаррієт зовсім забула. — Стільки роботи всередині: садовий сарай помити, обробити горщики дезінфектором — але я гарантую, що люди прокинуться, тільки глянуть на ту погоду…

Ніби за сигналом, задзвонив телефон.

— Поїхали, — мовила Еді, сплеснувши долонями й підвівшись з-за столу. — Перша сьогоднішня відмова.

Гаррієт ішла додому під мжичкою, опустивши голову й розкривши позичену в Еді гігантську парасолю, якою, коли була молодшою, вона гралася в Мері Поппінс. У стічних канавах жебоніла вода, до тротуару під незбагненними кутами похилялися довгі ряди прибитих дощем рудуватих лілійників, що ніби кричали на неї. Вона десь очікувала, чи не підбіжить до неї Гелі в жовтому дощовику, розбризкуючи калюжі. Якщо підбіжить, вона планувала ігнорувати його, проте паркі вулиці були порожні — ні людей, ні автомобілів.

Оскільки ніхто не міг заборонити їй бавитися під дощем, Гаррієт узялася напоказ перестрибувати з калюжі в калюжу. Вони з Гелі тепер не розмовляють? Найдовше, скільки вони не спілкувалися, то в четвертому класі. Вони були посварились у лютому в школі на перерві, коли вікна обмітало мокрим снігом, а всі діти ледь витримували, бо їх третій день поспіль не випускали на майданчик. У кабінеті було повно дітей і смерділо: цвіллю, крейдою й скислим молоком, але здебільшого сечею. Від килима, що простягався на всю кімнату, просто відгонило нею; у вологі дні всі аж шаленіли від цього запаху, тож діти затискали носи й удавали, ніби блюють; і навіть учителька, місіс Майлі, носилася ззаду кабінету з освіжувачем повітря «Ґлейд “Квітковий букет”», який розпилювала рівними невтомними розмахами, — навіть поки пояснювала ділення в стовпчик чи диктувала записи — тож та делікатна дезодорантна імла безперестанку осідала дітям на голови, і вони поверталися додому напахчені, наче жіночі вбиральні.

Місіс Майлі не мала б залишати клас без нагляду, але вона не менше за дітей знемагала від запаху сечі й часто вибрідала в коридор, щоб попліткувати з учителькою п’ятого класу, місіс Райдаут. Вона завжди обирала якусь дитину за старшу, поки її не буде, і часто віддавала перевагу Гаррієт.

У ролі «старшої» веселого було мало. Поки Гаррієт стояла біля дверей і дивилася, чи не повертається місіс Майлі, решта дітей — яким не було чим перейматися, окрім того, щоб вчасно сісти на своє місце — гасали по смердючому перегрітому кабінеті: сміялися, квилили, бавилися в лови, кидалися шашками й лупили одне одному в обличчя м’ячиками з зіжмаканого паперу з зошитів. Гелі й хлопець на ім’я Ґреґ Делоуч розважалися, намагаючись поцілити цими паперовими м’ячиками Гаррієт у потилицю, поки вона стояла на варті. Обидва не переймалися тим, що вона на них настукає. Діти так боялися місіс Майлі, що нікого ніколи не здавали. Але настрій у Гаррієт був препаскудний, бо їй хотілося в туалет і вона терпіти не могла Ґреґа Делоуча, який робив огидні речі, як-от колупався в носі та їв свої кози. Коли Гелі бавився з Ґреґом, характер останнього заражав його, наче хвороба. Разом вони плювалися папірцями, викрикували образи в бік Гаррієт і пищали щоразу, як вона проходила повз.

Тож коли місіс Майлі повернулася, Гаррієт поскаржилася на Ґреґа й на Гелі також, і до всього додала, мовляв, Ґреґ обізвав її шлюхою. Раніше Ґреґ справді так називав Гаррієт (якось навіть обізвав її якимсь таємничим словом, що звучало як «шлюховуха»), але конкретно того разу він нічим гіршим від страшидла її не обзивав. Гелі змусили вивчити п’ятдесят додаткових слів зі словника, а Ґреґ, окрім слів, отримав ще десять ударів тростиною (по одному за кожну літеру в словах «срана» і «шлюха») від міцної жовтозубої місіс Кеннеді, що була кремезна, наче чоловік, і виконувала всі фізичні покарання в молодшій школі.

Головно Гелі так гнівався через це на Гаррієт тому, що для задовільного результату письмової роботи він мусив три тижні заучувати ті слова. Гаррієт без зайвих драм і страждань примирилася з життям без Гелі, яке нічим особливо не відрізнялося від попереднього життя, лише було дещо самотнішим; проте через два дні після тесту він уже знову стояв у Гаррієт біля задніх дверей, кликав кататися на велосипедах. Загалом після сварок саме Гелі відновлював їхні стосунки, і байдуже, чи то його провина була, чи ні. Просто він мав коротшу пам’ять, а також його швидше охоплювала паніка, коли в нього з’являлася вільна година, а компанія для гри — ні.

Гаррієт струсонула парасолею, залишила її на задній веранді й зайшла через кухню в коридор. Іда Ру вийшла з вітальні й стала перед нею так, що Гаррієт не встигла піднятися сходами до себе в кімнату.

— Слухай сюди! — почала Іда. — Ми з тобою не скінчили з тою коробочкою для обіду. То ти її взяла й подірявила?

Гаррієт похитала головою. Хоч її й спокушало дотримуватися попереднього заперечення, на якусь жвавішу брехню бракувало енергії.

— Ну, а шо ти хочеш сказати, шо хтось чужий нам до хати заліз і то поробив?

— То коробочка Еллісон.

— Сама знаєш, шо твоя сестра нічого такого не зробила б, — гукнула Іда їй у спину з вершини сходів. — Ти мене анітрохи не здурила.

Ми все увімкнемо…

Принесемо вам живлення…

Гелі сидів схрестивши ноги на підлозі, невидющими очима дивився на телевізор і тримав на колінах наполовину порожню миску пластівців «Ґіґл Попс», а збоку стояла платформа з роботами «Рокем Сокем» — один розладнаний, з обвислим ліктем. Біля роботів долілиць лежав солдат «Джи-Ай Джо», що правив за суддю.

Програма «Електрична компанія» була освітня, але хоч не така тупа, як Містер Роджерз78. Гелі мляво ковтнув ще одну ложку пластівців — вони вже промокли, від барвника молоко позеленіло, але дрібні маршмелоу все одно були наче акваріумний гравій. П’ять хвилин тому мама збігла вниз, застромила голову в сімейну кімнату й запитала, чи не хоче він допомогти їй приготувати печиво; і тепер він сердився, коли згадав, яке мале враження на неї справила його зневажлива відмова. «Добре, — відповіла вона без тіні тривоги, — як скажеш».

Ні, він не подарує їй задоволення, вдаючи зацікавленість. Готувати їсти — це для дівчат. Якби мама справді його любила, то повезла б на боулінг.

Він ковтнув ще ложку «Ґіґл Попс». Весь цукор із них розчинився, тож на смак вони вже були не дуже.

У будинку Гаррієт день волікся далі. Ніхто наче й не помітив, що Гелі не навідується — окрім, як не дивно, матері Гаррієт, яка не факт що помітила б, якби здійнявся ураган і здер з будинку дах.

— А де малий Прайс? — гукнула вона того дня пополудні до Гаррієт із лоджії. Вона називала Гелі малим Прайсом, бо то було дівоче прізвище його матері.

— Не знаю, — відрізала Гаррієт і пішла нагору. Але невдовзі знудилася — понипала насупонено між ліжком і сидінням під вік­ном, спостерігаючи за тим, як по вікнах хльоскає дощ, — і повернулася вниз.

Потинявшись якийсь час без діла й отримавши вимогу забратися з кухні, вона зрештою всілася в занедбаній місцині на підлозі коридору, де дошки були особливо гладенькі, щоб пограти в астрагали79. Бавлячись, вона лічила вголос монотонним речитативом, що перемежовувався з гупанням м’яча й одноманітною пісенькою Іди на кухні:

Даниїл побачив той камінь, витесаний в горі

Даниїл побачив той камінь, витесаний в горі

Даниїл побачив той камінь, витесаний в горі…

М’ячик для астрагалів був із твердої дивовижної пластмаси80 й підскакував вище за гумовий. Ударяючись об головку одного вистромленого цвяха, він підстрибував під шаленим кутом. І ця конкретна випнута головка цвяха — чорна, скошена набік під кутом, що нагадувало дрібний китайський бриль-сампан — навіть ця головка була невинним, добромисним об’єктом, на який Гаррієт могла спрямувати увагу, бажаною точкою нерухомості в хаосі часу. Скільки разів Гаррієт наступала на цю випнуту голов­ку цвяха босою ногою? Та була вигнута в шийці від удару молотком, не настільки гостра, щоб порізатись, однак якось, коли їй було років чотири, Гаррієт ковзала п’ятою точкою по підлозі коридору, і цвях ззаду зачепив і подер їй трусики: блакит­ні трусики з однотонного набору «Кідді Корнер», з нашитими рожевими підписами днів тижня.

Три, шість, дев’ять, один на виріст. Головка цвяха була повсякчасною; вона не змінювалася, відколи Гаррієт була дитиною. Ні: вона лишалася на своєму місці, тихо трималася у своєму темному припливному басейні за дверима в коридор, поки решта світу неслася шкереберть. Навіть «Кідді Корнер», де донедавна для Гаррієт купували весь її одяг, уже закрився. Дрібна припудрена рожевим місіс Райс — незмінний елемент декору ранніх років життя Гаррієт, у чорних окулярах і з великим золотим браслетом з брелоками — продала його й переїхала в геріатричний пансіонат. Гаррієт не подобалося проходити повз порожнє приміщення магазину, хоч вона завжди складала долоні на чолі й зазирала крізь запилюжену вітрину з листового скла. Хтось здер з карниза штору, а вітринні шафи стояли порожнем. По підлозі валялися уривки газет, а там і сям стовбичили маленькі моторошні манекени дітей — засмаглі, голі, з пластмасовими стрижками «під пажа» — і невидющими очима роздивлялися порожнє приміщення.

Тим каменем із гори був Ісус

Тим каменем із гори був Ісус

Тим каменем із гори був Ісус

І зніс він царство цього світу.

Четвірки. П’ятірки. Вона була американською чемпіонкою з астрагалів. Світовою чемпіонкою з астрагалів. З лише зовсім трішки вимученим ентузіазмом Гаррієт вигукувала рахунок, підбадьорювала себе, вражено розхитувалася на п’ятах від власної вмілості. Якийсь час це хвилювання навіть здавалося втіхою. Та хоч як вона старалася, неможливо було до кінця забути, що всім начхати, тішиться вона чи ні.

Денні Ретліфф прокинувся з дрімоти одразу невдало. Він украй мало спав останніми тижнями, відколи його найстарший брат, Фариш, облаштував у сараї для набивання опудал метамфетамінову лабораторію. Фариш хіміком не був, але метамфетамін у нього виходив стерпний, а сама схема приносила чистий прибуток. Загалом із наркотиків, соцдопомоги за інвалідність і оленячих голів, які він набивав для місцевих мисливців, Фариш заробляв уп’ятеро більше, ніж у колишні часи, коли грабував будинки й крав акумулятори з автомобілів. Більше він у цю справу — ні ногою. Відколи Фариш вийшов із психіатричної клініки, він відмовлявся використовувати свої таланти в бодай якійсь ролі, окрім як радника. Хоч він сам навчив братів усього, що вони знають, більше він до їхніх походеньок не долучався; відмовлявся слухати деталі конкретних справ, навіть просто їздити за компанію не погоджувався. Хоч він і був значно обдарованішим за братів у питаннях зламу замків, заведення двигунів без ключа, тактичного рекогностування, утечі й загалом кожного аспекту цього ремесла, ця нова політика віддаленості зрештою виявилася мудрішим вибором для всіх; бо Фариш — майстер, і з нього більше толку вдома, ніж за ґратами.

Геніальність ідеї з метамфетаміновою лабораторією полягала в тому, що таксидермічна справа (якою Фариш досить законно займався з перервами вже двадцять років) дозволяла йому отримувати хімікати, які інакше здобути було досить сутужно; ба більше, сморід від таксидермічних маніпуляцій просто пречудово приховував характерний дух котячої сечі, що виникав від виробництва мету. Ретліффи жили у лісі, на добрячій віддалі від дороги, та навіть так той запах недвозначно свідчив про одне, і багато лабораторій (за словами Фариша) погоріли через допитливих сусідів або невдалий напрям вітру, що пригнав запах просто у вік­но поліційної машини на патрулі неподалік.

Дощ уже припинився; крізь штори сяяло сонце. Денні заплющив очі, під виск пружин ліжка перекотився на бік і занурив обличчя в подушку. Його трейлер — один із двох вагончиків позаду більшого дому на колесах, де жила його баба — стояв майже за пів сотні метрів від метамфетамінової лабораторії, але запах мету, жару й таксидермії все одно доносився, і Денні від цього нудило мало не до блювоти. З одного боку — котяча сеча, з другого — формалін, з третього — гниття й смерть, і цим чадом просякло мало не все: одяг і меблі, вода й повітря, бабині пластикові стакани й тарілки. Від його брата так відгонило, що ближче ніж за два метри поруч неможливо було стояти, а раз чи двічі Денні з жахом виявляв цей припах у власному поті.

Денні лежав заклякло, серце гупало у грудях. Останні кілька тижнів він мало не весь час був обдовбаний, без сну, окрім випадкового судомного забуття. Блакитне небо, енергійна музика по радіо, довгі бурхливі ночі, що мчали без упину до якоїсь уявної точки зникнення, поки він просто щосили натискав педаль газу й летів просто крізь них, одну за одною, повз темряву, світло й знову темряву, ніби крізь літні зливи на довгому рівному відтинку шосе. Суть була не в тому, щоб їхати кудись конкретно, головне їхати швидко. Деякі (не Денні) женуть так швидко, далеко й нерівно, що їм вистачає одного зайвого чорного ранку зі скрипом зубів і передсвітанковим цвіріньканням пташок у вухах, коли раз — і бувай. Навіки в астралі — одурілі, безконтрольно й вусібіч засмикані й зсудомлені, переконані, що їхній кістковий мозок пожирають личинки, що дівчата їх зраджують, влада спостерігає за ними через телевізор, а собаки вигавкують повідомлення абеткою Морзе. Денні бачив одного змарнілого дивака (Кей Сі Рокінгем, уже небіжчик), який штрикав себе швацькою голкою, доки руки не набули такого вигляду, ніби він їх по лікоть у фритюрницю занурив. Казав, що в нього в шкірі гніздяться малесенькі анкілостоми. Упродовж двох довгих тижнів він цілодобово сидів перед телевізором у подібному на тріумф стані й виколупував дірки у себе в передпліччях, вигукуючи на уявних паразитів: «Зловив!» і «Ага!». Раз чи двічі Фариш і сам ледь не дійшов до такої пискучої частотності (під час одного особливо неприємного випадку він узявся розмахувати коцюбою й щось викрикувати про Джона Ф. Кеннеді), але Денні й близько не збирався на таке перетворюватися.

Ні, він у нормі, просто відпад, лише пітніє наче тигр, надто розпашів і трохи знервувався. Повіку посіпував тик. Звуки, навіть найменші, починали смикати йому нерви, та здебільшого його діймав один і той самий кошмарний сон, що вже тиждень регулярно йому являвся. Жахіття наче ширяло над ним в очікуванні, коли він відключиться; а коли Денні лягав у ліжку й неспокійно засинав, воно налітало, хапало його за щиколотки й тягнуло вниз із запаморочливою швидкістю.

Він перекотився на спину й утупився в приклеєний до стелі плакат із моделлю в купальнику. Туга зі сну й далі обсідала його цупкою й отруйною пеленою, наче дошкульне похмілля. Хоч який жахливий був той сон, прокинувшись, Денні так і не зміг пригадати його деталі, персонажів чи ситуації (хоча там завжди була присутня як мінімум одна інша людина), а відчував тільки зчудування від того, що його засмоктує в сліпу бездиханну порожнечу: борсання, лопотіння темних крил, жах. З опису наче не так і зле, але він не пригадував, щоб колись йому снилося щось гірше.

Половинку пончика (його ланчу), що лежала на гральному столику біля ліжка, облипнули чорні мухи. Коли Денні підвівся, ті з гулом здійнялися, кілька секунд безтямно пометалися, а тоді знову присіли на їжу.

Тепер, поки його брати Майк і Рікі Лі в тюрмі, весь трейлер належав тільки Денні. Але житло це було старе, з низькою стелею і, хоч й Денні дотримувався ретельної чистоти, завжди мив вікна і ніколи не залишав брудного посуду, усе одно здавалося занехаяним і тісним. Туди-сюди дзижчав електричний вентилятор, збурюючи благенькі штори, коли обертався в той бік. З нагрудної кишені денімової сорочки, що висіла на кріслі, Денні дістав бляшанку для нюхального тютюну, в якій тепер було грамів із тридцять метамфетамінового порошку.

Він вмазав чималу купку з тильного боку долоні. Опік був такий приємний, так гарно залоскотав у горлі, що очі йому застелило імлою. Дефекти щезли майже одразу: кольори прояснилися, відчуття загострилися, життя знову перестало здаватися таким паскудним. Тремтячими руками Денні швидко вділив собі ще купку, доки порив від першої ще не запрацював на повну.

О, так: тиждень на природі. Веселки й вогники. Зненацька в голові йому прояснилося, наче добре відпочив, наче все контро­лює. Денні застелив ліжко, туго, як барабан, спорожнив по­пільницю й вимив її в раковині, викинув бляшанку з-під коли й залишки пончика. На гральному столі лежав наполовину складений пазл (блідий пейзаж, зимові дерева й водоспад), яким він розважався впродовж багатьох швидкісних ночей. Чи поскладати його ще трохи? Так: пазл. Але тоді увагу перебрала на себе ситуа­ція з електричними кабелями. Вони спліталися навколо вентилятора, здіймалися по стінах, тягнулися по всьому приміщенні. Радіогодинник, телевізор, тостер, усе-все. Він зігнав з-над голови муху. Може, йому зайнятися кабелями — трохи їх упорядкувати. Звіддаля, з телевізора в житлі його баби різко прохромив туман голос ведучого Світової федерації реслінгу: «Доктор Смерть з-з-зривається з ланцюга…».

— Відчепись від мене, — почув власний крик Денні. Не встиг він отямитися, як прибив дві мухи й досліджував мазки, що залишилися від них на крисах його ковбойського капелюха. Денні не пригадував, як узяв той капелюх, навіть не пам’ятав, що він у кімнаті.

— А ти звідки взявся? — звернувся він до капелюха. Чудасія. Навколо голови йому дзумтіли вже збуджені мухи, але наразі Денні переймався лише капелюхом. Чому він усередині? Він же був залишив його в машині; це точно. Тепер кинув його на ліжко — зненацька Денні захотілося, щоб та річ його не торкалася — і чомусь від хвацьких вигинів капелюха, що самотньо лежав на акуратно постелених покривалах, у нього повиступали сироти.

«Нахер», — подумав Денні. Він хруснув шиєю, поправив джинси й вийшов надвір. Там, перед бабиним домом на колесах, в алюмінієвому садовому кріслі розвалився його брат Фариш і кишеньковим ножем виколупував бруд з-під нігтів. Навколо валялися розмаїті забуті об’єкти відволікання: точильний камінь; викрутка й частково розібране транзисторне радіо; книжка зі свастикою на м’якій обкладинці. У бруді серед усього цього, розкинувши у формі літери V перед собою коротенькі ноги, сидів їхній наймолодший брат, Кертіс. Він пригортав до себе брудне мокре кошеня й мугикав. Мати Денні народила Кертіса, коли їй було сорок шість і вона чорно пила. Та хоч їхній батько (і сам пияк, також уже небіжчик) гучно оплакував новонародженого, Кертіс був лагідним створінням, яке любило торти, музику гармоніки й Різдво, а крім того, що був незграбним і тупуватим, не мав абсолютно жодних недоліків, хіба легку глухоту, через яку любив трохи загучно дивитися телевізор.

Фариш зі зціпленими зубами, не підіймаючи голови, кивнув Денні. Він і сам був добряче нашмиганий. Коричневий комбінезон (уніформа «Юнайтед Парсел» із діркою в грудях на місці зрізаної лейби) був розстебнутий майже до талії й відкривав густі чорні кучері волосся на грудях. Що взимку, що влітку Фариш не носив нічого, окрім цих коричневих комбінезонів, за винятком випадків, коли доводилося йти в суд чи на похорон. Він купував їх уживаними по десятку за раз у «Парсел Сервісі». Багато років тому Фариш навіть працював у Поштовому відомстві81, проте не водієм, а листоношею. За його словами, не було надійнішої схеми, щоб промацати заможний район, дізнатися, хто виїхав, хто залишив незамкнені вікна, у кого щовихідних горою накопичуються газети, а в кого все може ускладнити собака. Саме ця халтурка коштувала Фаришу його роботи листоноші й могла відправити його в Лівенворт, якби окружний прокурор зміг довести, що Фариш вчинив хоч один зі своїх грабежів саме під час служби.

Завжди, коли хтось у таверні «Чорні двері» дражнив Фариша через його убрання «Ю-Пі-Ес» чи цікавився, чому він таке носить, той скупо відповідав, що раніше працював на пошті. Та причина була не в цьому: Фариша жерла ненависть до Федеральної влади, а понад усе до Поштової служби. Денні підозрював, що насправді Фариш полюбляє ті комбінезони тому, що звик носити схожу одежу, поки був у психіатричній лікарні (інша історія), але на цю тему що Денні, що будь-кому іншому розмовляти з Фаришем було не вельми комфортно.

Він уже збирався рушити до великого трейлера, коли Фариш підняв спинку свого крісла в сидяче положення й заклацнув кишеньковий ніж. Коліна в нього дрижали на повну пару. Одне око у Фариша було хворе — біле й заплиле, і навіть після всіх цих років Денні ставало ніяково, коли той зненацька обертав його на нього, як-от зараз.

— Ґам з Юджином щойно трохи погризлися там через телевізор, — повідомив він. Ґам — то їхня баба, батькова мама. — Юджин каже, шо Ґам не тра на своїх людей дивитися.

Поки він говорив, обоє братів вглядалися кудись повз галявину, у густий мовчазний ліс, а не один на одного — Фариш купиною згорблений на кріслі, а Денні навстоячки біля нього, ніби пасажири в переповненому поїзді «Мої люди» — так їхня баба називала свою мелодраму. Навколо мертвої машини поросла висока трава; у густих бур’янах голічерева валялася поламана тачка.

— Юджин каже, шо то не по-християнському. Ха! — продов­жив Фариш і ляснув себе по коліну так гучно, що Денні аж підскочив. — На реслінг він нічо не каже, шо то зле. І на футбол. От шо в реслінгу християнського?

У всіх Ретліффів, окрім Кертіса, — який любив усе на світі, навіть бджіл, ос і листя, що падає із дерев, — стосунки з Юджином були натягнуті. Юджин — другий брат; після смерті батька — Фаришів фельдмаршал у сімейній справі (тобто грабіжництві). У цій царині він був старанним, якщо не аж надміру енергійним чи натхненним, але раптом — коли у 1960-х мотав строк у Парчменській тюрмі за викрадення транспортних засобів — йому явилося видіння з указівкою іти й прославляти Ісуса. Відтоді стосунки між Юджином і рештою сім’ї якось напружилися. Він відмовився надалі бруднити руки тим, що називав диявольським ділом, хоча — як часто, досить уїдливо, зазначала Ґам — від їжі й даху над головою, що бралися від диявола та його роботи, відмовлятися не поспішав.

Цим Юджин не переймався. Він цитував їм Писання, постійно заїдався з бабою й загалом діяв усім на нерви. Як і батько, він був сухий (хоча, на щастя, не вспадкував його жорстоку вдачу); навіть у минулі часи, коли Юджин крав автомобілі й цілу ніч пив, з ним не бувало дуже весело; і хоч він злості не тримав, зуби ні на кого не точив і загалом був достойним чоловіком, своїми повчаннями він задовбував їх усіх до смерті.

— А Юджин тут узагалі що робить? — запитав Денні. — Я думав, він буде на Місії з тим Змієловом.

Фариш розсміявся — неочікуваним, високим реготом.

— Мені здається, Юджин всьо лишив на Лояла, поки ті змії там.

Юджин недарма сумнівався щодо візиту Лояла Різа й інших його мотивів, окрім відродження й християнського братерства, бо цю зустріч зі своєї тюремної камери організував брат Лояла, Долфус. Відколи ще в лютому попереднього Долфусового посильного затри­мали із серйозними підставами, Фаришеву лабораторію не поки­нула жодна партія амфетаміну. Денні запропонував, що сам повезе наркотики в Кентуккі — але Долфус не хотів, щоб хтось заходив на його територію (непідробна тривога для людини за ґратами), та й до того ж навіщо наймати посильного, якщо в нього є малий брат Лоял, який привезе все задарма? Сам Лоял про все це й сном-духом не чув — бо він був побожний і, знаючи наперед про плани, які Долфус затіяв у тюрмі, ніколи б на таке не погодився. Узагалі він їхав на церковний «з’їзд» на сході Теннессі; а в Александрію заїжджав, щоб зробити послугу Долфусу, котрий там мав старого друга Фариша, брат якого (Юджин) потребує допомоги, щоб почати свій шлях у сфері відроджень. Це все, що знав Лоял. Проте, коли — начисто невинний — Лоял вирушить додому в Кентуккі, то разом зі своїми плазунами недоброхіть везтиме кілька надійно запечатаних згортків, які Фариш заховає у двигуні його фургона.

— Я лиш не розумію, — мовив Денні, заглядаючи в сосновий ліс, що темрявою тиснув навколо невеликої закуреної галявини, — нащо вони взагалі проповідують з тими тварюками? Їх хіба не кусають?

— Та весь час, бляха, кусають. — Фариш непривітно смикнув головою. — Іди он Юджина спитай. Він тобі стільки нарозказує, шо сам не захочеш слухати. — Його мотоциклетний черевик щодуху витанцьовував. — Якщо задрочуєш змію і вона тебе не кусає, то точно чудо. А якщо задрочуєш і кусає, то також чудо.

— Нема ніякого чуда в тому, як кусає змія.

— Є, якщо не йти до лікаря, а просто покачатися по підлозі й покликати Ісуса. І вижити.

— Ну, а якщо помреш?

— Знов чудо. Піднісся на Небо через прийняття Ознак.

Денні пирхнув.

— Ну, сука, — сказав він, склавши руки на грудях. — Якщо всюди чуда, то який сенс? — Небо світило ясною блакиттю понад соснами, відбивалося синню в калюжах на землі, а він почувався під кайфом, у нормі й двадцятиоднорічним. Може, заскочить у машину й з’їздить у «Чорні двері» або, може, катнеться на став.

— Якщо зайдуть у той чагар і поперевертають пару каменюк, то ціле кодло чудíв собі знайдуть, — з гіркотою мовив Фариш.

Денні розсміявся й відказав:

— А я тобі так скажу: чудом буде, якщо Юджин в руки змію візьме.

У проповідуваннях Юджина не було нічого особливого, та й попри весь його релігійний запал, вони були навдивовижу безбарвні й дерев’яні. Окрім Кертіса, — який завжди, як приходив, то галопоскачив на самий перед, щоб спасти свою душу — наскільки було відомо Денні, Юджин не навернув ще жодну людину.

— А я щитаю, ти ніколи й не побачиш, як Юджин тримає змію. Він навіть хробака на гачок не насадить. От скажи, братику… — Фариш, не відриваючи погляду від віргінських сосон на краю галявини, різко кивнув, ніби щоб змінити тему, — …шо думаєш про того великого білого гримучника, шо доповз сюда вчора?

Він мав на увазі мет — партію, яку щойно закінчив. Або принаймні Денні думав, що він має на увазі саме це. Іноді було важко зрозуміти, про що Фариш говорить, особливо коли він був умазаний чи п’яний.

— Шо каж’? — Фариш підвів погляд на Денні, трохи судомно, і підморгнув — повіку тіпнуло, майже непомітно.

— Непогано, — обережно відзначив Денні, ніби безтурботно піднімаючи голову, і перевів погляд в інший напрямок, дуже невимушено. Фариш мав схильність до спалахів люті, коли хтось смів неправильно його розуміти, хоч у половині випадків більшість людей поняття не мали, що він верзе.

— Непогано. — Погляд Фариша міг свідчити про будь-що, але тоді він похитав головою. — Чистий порох. Вилетиш від нього, як пробка. Я ніби розум стратив, поки минулого тижня справляв той продукт, шо пахнув йодом. І через вайстпірит його проганяв, і через лікарства від лишаю, через шо хоч, а воно всьо одно таке липке, шо я собі в ніс ледве забиваю. Я тобі, бляха, одно точно скажу, — він пирснув сміхом, знову відкидаючись у кріслі, хапаючись за бильця, ніби готувався до зльоту, — з такої партії, шо би не сказали… — Зненацька він зірвався рівно й закричав: — Я сказав забери ту штуку від мене!

Ляпас, здушений зойк; Денні підскочив і краєм ока побачив, як кошеня кудись полетіло. Кертіс, грудкуваті риси обличчя якого зім’ялися докупи в кривій міні з жалю й страху, втопив собі в око кулак і поквапився за тваринкою. Та була останньою з приплоду — про решту подбали Фаришеві німецькі вівчарки.

— Я ж йому казав, — прогарчав Фариш, загрозливо підво­дячись на ноги. — Казав йому, казав, ніколи не пускати того кота коло мене.

— Так, — мовив Денні, відвертаючись.

Ночі в будинку Гаррієт завжди були надто тихими. Годинники цокотіли надто гучно, за межами низьких ореолів світла з настільних ламп кімнати видавалися похмурими й обширними, а високі стелі розчинялися ніби в нескінченних тінях. Восени й узимку, коли сонце сідало о п’ятій, проблема лише загострювалася, але проводити час наодинці тільки з Еллісон здавалося гіршим, ніж просто на самоті. Та сиділа на іншому краї дивана з попелисто-блакитним від світла телевізора обличчям, а голі ноги поклала Гаррієт на коліна.

Знічев’я Гаррієт стала розглядати стопи Еллісон — вологі й рожеві, наче шинка, напрочуд чисті, зважаючи на те, що Еллісон постійно ходила босоніж. Не дивно, що Еллісон з Нюнею так гарно між собою ладнали. Нюня був більше людиною, ніж котом, а Еллісон була більше кішкою, ніж людиною: тинялася сама-­одна й здебільшого ігнорувала всіх, проте, коли їй того хотілося, без жодних запитань і ніяковості скручувалася калачиком і пхала ноги Гаррієт на коліна.

Ноги в неї були дуже важкі. Зненацька вони смикнулися — і то добряче. Гаррієт підняла очі й побачила, як в Еллісон тріпотять повіки. Їй щось снилося. Гаррієт швидко вхопила її за мізинець на нозі й вигнула його назад, від чого Еллісон вискнула й вихопила ногу до себе, ніби лелека.

— Що тобі сниться? — вимогливо спитала Гаррієт.

Еллісон — з червоними вафельними відбитками від дивана на щоках — обернула очманілі від сну очі, наче не впізнала її… «Ні, не зовсім, — подумала Гаррієт, з тонким відстороненням, наче лікарка, спостерігаючи за сестриною дезорієнтацією. — Вона ніби бачить мене і ще щось».

Еллісон прикрила обидва ока долонями. Якусь мить вона так і лежала, зовсім непорушно, а тоді встала. Щоки в неї запухли, повіки були важкі й непроникні.

— Щось тобі таки снилося, — наполягала Гаррієт, уважно спостерігаючи за нею.

Еллісон позіхнула. Тоді, потираючи очі, попленталася до сходів, сонно похитуючись.

— Чекай! — окрикнула Гаррієт. — Що тобі снилося? Скажи.

— Не можу.

— Тобто, як це — не можеш? Ти просто не хочеш.

Еллісон обернулася й глянула на неї — якось дивно, подумала Гаррієт.

— Не хочу, щоб збулося, — сказала вона, стаючи на першу сходинку.

— Не хочеш, щоб що збулося?

— Те, що мені щойно снилося.

— Що там було? Щось про Робіна?

Еллісон так і спинилася на нижній сходинці й озирнулася.

— Ні, — сказала вона. — Про тебе.

— Тільки п’ятдесят дев’ять секунд, — холодно мовила Гаррієт, поки Пембертон кашляв і відпльовувався.

Пем схопився за край басейну й рукою витер очі.

— Херня, — відхекуючись мовив він. Обличчя в нього було темно-­бордове, фактично кольору пенні-лоферів Гаррієт. — Ти заповільно рахувала.

З довгим лютим свистом Гаррієт випустила все повітря з легень. Вона глибоко й натужно вдихала з десяток разів, доки в голові не почало паморочитися, а на останньому вдиху пірнула й відштовхнулася.

Шлях в один бік був простий. Під час повернення крізь прохолодно-блакитні тигрові смуги світла усе ущільнилося й сточилося, перейшло в повільний режим — повз пропливла ди­тяча рука, примарна й мертвотно-біла; дитяча нога, де до наїжаченого волосся почіплялися дрібні білі бульбашки, а тоді з пінистим ударом відкотилися геть, коли кров грубо вдарила їй у скроні, потім відійшла, і знову грубо вдарила, і знову відійшла, і знову вдарила, наче океанічні хвилі, що накочуються на пляж. Там угорі — важко собі уявити — життя собі далі гримотіло в блискучих кольорах, на високій температурі й швидкості. Викрикують діти, по гарячому тротуару ляскають стопи, діти кутаються у промоклі рушники й обсмоктують блакитний фруктовий лід кольору води з басейну. «Бомб поп» — так їх називають. «Бомб поп». Вони в моді, улюблений смаколик того року. Тремтячі пінгвіни на холодному ящику біля ятки продажу. Сині губи… сині язики… дрижаки, дрижаки й стукіт зубів, холод…

Гаррієт пробилася на поверхню з оглушливим тріском, ніби крізь лист скла; вода була мілка, та не настільки, щоб вона могла стояти, тож Гаррієт навшпиньки стрибала й відхекувалася, поки Пембертон, який із цікавістю був спостерігав за нею, гладенько занурився у воду й ковзнув до неї.

Не встигла вона оговтатися, як він діловито її підняв, і от уже її вухо притулене до його грудей, а сама вона споглядає жовту від нікотину нижню сторону його зубів. Навіть крізь хімію басейну пробивався запах засмаги — дорослий, чужий і, про Гаррієт, не надто приємний.

Вона викотилася йому з рук, і обоє відсахнулися одне від одного — Пембертон на спину, гучно ляпнувшись і розбризкуючи стіну води, а Гаррієт хлюпнула до краю басейну й подерлася нагору, досить хвалькувато, у жовто-чорному купальнику в смужку, через який вона скидалася (за словами Ліббі) на джмеля.

— Що? Тобі не подобається, коли підіймають?

Інтонація в нього була владна, лагідна, ніби він розмовляв із кошеням, яке його дряпнуло. Гаррієт нажабилася й ногою плюснула йому в обличчя водою.

Пем пригнувся.

— Що таке? — дражнив її він. Пем дуже добре розумів — до болю добре — який він гарний, яка в нього виняткова посмішка й волосся кольору чорнобривців, що розходилося в блакитній воді позаду нього, наче у веселого русала з ілюстрованого видання Теннісона в Еді:

Ким би був

Мужній русал

Що сидить сам

Співає сам

На глибині

В короні злотій

— Гм-м-м? — Пембертон відпустив її гомілку й бризнув водою у відповідь, але легенько, тоді похитав головою, щоб струсити краплі. — Де мої гроші?

— Які гроші? — здивувалася Гаррієт.

— Я ж тебе навчив перенасичуватися киснем, так? Точно так, як учать пірнальників на тих дорогих курсах.

— Так, але це єдине, що ти мені розповів. Я щодня сама вчуся затамовувати подих.

Пем подався назад, удаючи біль.

— Гаррієт, я думав, ми домовилися.

— Ні, не домовилися! — відказала Гаррієт, яка задирань не терпіла.

Пем засміявся.

— Забий. То я би мав тобі за урок заплатити. Слухай… — він опустив голову у воду, тоді знову виплив, — а твоя сестра досі хандрить через того кота?

— Напевно. А що? — з певною пересторогою запитала Гаррієт. Зацікавленість Пема Еллісон для неї не містила жодної логіки.

— Їй би пса завести. Пес може команди вивчити, а кота ти не навчиш нічого. Їм взагалі похер на все.

— Їй так само.

Пембертон реготнув.

— Ну, то я думаю, що цуценя — саме те, що їй треба, — сказав він. — На клубі висить оголошення, продають щенят чау-чау.

— Кіт би їй більше сподобався.

— У неї колись був собака?

— Ні.

— Ну, що ж. Вона не знає, що втрачає. Коти лише мають вигляд, ніби щось розуміють, а насправді просто сидять і втикають.

— Нюня не такий був. Він був геній.

— Ага, стопудово.

— Ні, я серйозно. Він кожне наше слово розумів. І навіть пробував з нами розмовляти. Еллісон увесь час намагалася його навчити. Він дуже старався, але в нього рот сильно відрізняється, тому звуки виходили не такі, як треба.

— Не сумніваюся, — сказав Пембертон, спиною лягаючи на воду. Очі в нього були такі ж ясно-блакитні, як і вода в басейні.

— Але кілька слів він таки вивчив.

— Так? Яких?

— Ну, «ніс», наприклад.

— Ніс? Дивне слово ви вибрали, — збайдужіло сказав Пембертон, вдивляючись у небо. Солом’яне волосся на поверхні води розходилося, наче віяло.

— Еллісон хотіла почати з назв речей, на які вона могла вказати. Як міс Салліван і Гелен Келлер82. Вона торкалася носа Нюні й казала йому: «Ніс! Це твій ніс! У тебе є ніс!». Тоді торкалася свого носа. Тоді знову його. Так і так.

— Їй, напевно, не було чим зайнятися.

— Ну так. Вона весь день так сиділа. А потім Еллісон треба було лише торкнутися свого носа, як Нюня отак тягнувся лапкою й торкався свого і… Я не жартую, — перервала вона гучне висміювання з боку Пембертона. — Ні, серйозно, він тоді дивно так нявкав, ніби хотів сказати «ніс».

Пембертон перекотився на живіт, а тоді гучно випірнув.

— Та не гони.

— Так і було. Еллісон запитай.

Пем ніби знудився.

— Просто тому, що він видав якийсь звук…

— Так, але то був не якийсь попередній звук. — Вона прокашлялася й спробувала зімітувати його.

— Ти ж не думаєш, що я в це повірю.

— У неї записано! Еллісон записала кілька касет із ним! Здебільшого просто звуки, звичайне нявкання, але якщо добре прислухатися, там можна почути кілька слів.

— Гаррієт, я з тебе не можу.

— Це все правда. Іду Ру спитай. І він ще час визначати вмів. Щодня рівно о другій сорок п’ять він дряпав задні двері, щоб Іда випустила і він побіг зустріти нас із Еллісон з автобуса.

Пембертон погойдався під водою, щоб волосся гладенько лягло ззаду, тоді затиснув ніздрі й гучно подув, щоб прочистити вуха.

— А чому Іда Ру мене так не любить? — радісно запитав він.

— Не знаю.

— Вона мене й не любила ніколи. Завжди зле зі мною обходилася, як я приходив з Робіном бавитися, навіть як ми ще в садок ходили. Зривала прут з куща, що у вас там ззаду ростуть, і по всьому дворі за мною з ним ганялася.

— Та вона й Гелі не любить.

Пембертон чхнув і витер ніс тильним боком долоні.

— Так, а що у вас там із Гелі? Він уже не твій хлопець?

Гаррієт пополотніла з жаху.

— Він ніколи й не був моїм хлопцем.

— Ну, він так не каже.

Гаррієт стиснула губи. Коли Пембертон влаштовував цей свій трюк, Гелі легко виходив із себе й починав викрикувати різні речі, які насправді не вважав правдою, але вона на таке не купиться.

Мама Гелі, Марта Прайс Галл (яка ходила в середню школу з мамою Гаррієт) мала погану славу людини, що своїх синів викохала мазунцями. Вона їх обожнювала до нестями й дозволяла робити все як захочуть, хоч би що казав батько; і хоча з Гелі поки зарано було робити висновки, вважалося, що саме через таке потурання Пембертон так усіх розчарував. Про її безрозсудні методи виховання дітей уже ходили легенди. З боку бабусь і свекрух Марта Прайс і її хлопці завжди слугували застережливим прикладом для засліп­лених любов’ю матусь, мовляв, яка страшна скрута може їх спіт­кати, якщо (наприклад) цілих три роки дозволяти своїй дитині їсти самі тільки шоколадні пироги, що, як усі знали, дозволяли Пембертонові. Від чотирьох до семи років Пембертон їв лише шоколадні пироги: ба більше (на цьому похмуро наголошували), особливі шоколадні пироги, зі згущеного молока й цілої гори інших недешевих інгредієнтів, і для приготування їх віддана Марта Прайс мусила вставати щоранку о шостій. Тітки досі згадували один випадок, коли Пем, гостюючи в Робіна, відмовився від ланчу в Ліббі й став гупати по столу кулаками («як той король Генріх Восьмий»), вимагаючи шоколадний пиріг. («Можете собі таке уявити? “Мама мені дає шоколадні пироги”. Я б йому по дупі добре надавала»). Те, що Пембертон дожив до дорослого віку з повним набором зубів, було дивом; та його брак працьовитості й оплачуваної роботи усі вважали зрозумілим результатом цієї ранньої катастрофи.

Часто припускали, як же гірко Пемів батько, мабуть, розчарований у своєму старшому синові, адже сам він — директор Александрійської академії й займається тим, що муштрує молодих людей. Містер Галл не був із тих крикливих червонопиких колишніх спортсменів, звичного явища для приватних академій на кшталт Александрійської; він навіть тренером не був, а викладав точні науки в учнів середньої школи й решту часу проводив у себе в кабінеті за замкненими дверима, зачитуючись книжками з авіаційного машинобудування. Але хоч містер Галл і тримав свій заклад у цупких шорах і учні жахалися його мовчання, удома дружина підривала цей авторитет, і йому було важко привчити до порядку власних синів — особливо Пембертона, який вічно жартував, либився й на спільних фотографіях робив батькові кро­лячі вуха. Батьки співчували містерові Галлу; усім було очевидно, що втихомирити хлопця можна хіба нокаутом; і хоч від дедалі в’ялішого батькового гаркання на Пембертона на публічних подіях усім присутнім ставало неприємно, сам Пем цим наче й анітрохи не переймався і далі продовжував сипати дотепами й гострими репліками.

Але хоч Марта Галл і не хвилювалася з того, що її сини вештаються по всьому місту, відрощують волосся нижче плечей, п’ють вино на вечерю та їдять десерти на сніданок, кілька правил у господарстві Галлів були непорушними. Пембертон, хоч і мав два­дцять років, не міг курити в присутності матері, а Гелі, звісно, не мав на таке права взагалі. Гучний рок-н-рол на високоякісному програвачі було заборонено (хоча коли батьків не було вдома, Пембертон із друзями врубували «Зе Ху» і «Роллінґ Стоунз» на весь район — чим украй ошелешували Шарлотту, спричиняли скарги місіс Фонтейн і доводили Еді до неземної люті). І хоч тепер ні батько, ні мати не могли заборонити Пембертонові загулювати, куди йому хочеться, Гелі змалечку було заказано ходити на Сосновий пагорб (проблемний район міста з ломбардами й джукджойнтами83) та в Більярдну залу.

Саме в Більярдній залі Гелі — досі злобуючись на Гаррієт — зараз перебував. Він залишив велосипед трохи далі на вулиці, у провулку біля міської ради, на випадок, якщо неподалік раптом проїжджатимуть мама чи тато. Тепер він стояв, понуро гризучи чипси з барбекю, які тут продавали із запилюженого прилавка разом із сигаретами й жувальною гумкою, і роздивлявся комікси на стійці біля дверей.

Хоч Більярдна зала містилася лише за якийсь квартал від міської площі й не мала ліцензії на продаж алкоголю, усе одно вона була найпаршивішим місцем Александрії, навіть гіршим за «Чорні двері» чи «Дворянський салон» на Сосновому пагорбі. Подейкували, що в Більярдній залі продають наркоту; азартні ігри тут буяли; а ще це було місце численних стрілянин, різанин і таємничих пожеж. Того дня це погано освітлене приміщення зі шлакоблоковими стінами, пофарбованими отруйно-зеленим, і флуоресцентними трубками, що мерехтіли на обшитій пінопластовими панелями стелі, було досить безлюдним. Із шести столів зайняті були лише два, і ще позаду двійко сільських хлопців із зализаним волоссям і в джинсових сорочках на заклепках притишено грали в пін-бол.

Хоча запліснявіла порочна атмосфера Більярдної зали приваблювала Гелі в його розпачливому настрої, грати в більярд він не вмів, тому боявся тинятися навколо столів і дивитися. Проте його бадьорило навіть просто стояти біля дверей, де його ніхто не бачив, товкти чипси з барбекю й дихати тим же загрозливим озоном занепаду.

До Більярдної зали Гелі притягували комікси. Тут був найкращий у місті асортимент. В аптечному магазині був Багатенький Річі й Бетті з Веронікою84; в універмазі «Біґ Стар» також були вони, а ще Супермен (на стійці, недоладно розташованій біля духовки з курми-гриль, тож Гелі не міг надто довго все розглядати, бо ризикував підсмажити собі дупу); зате в Більярдній залі були Сержант Рок, «Чудні оповідки про війну» та «Джи-Ай Комбат» (де реальні солдати вбивали реальних ґуків). У них була Рима, дівчина джунглів у купальнику з шерсті пантери; але, що найголовніше — широкий вибір коміксів-жахастиків (вовкулаки, передчасні поховання, заслинені гнилі трупаки, що виповзають з могил), які викликали в Гелі незбагненно захопливий інтерес: «Химерні історії таємниць» і «Будинок секретів», «Відьомська часина» й «Нотатник примари», а ще «Заборонені історії темного маєтку»… Він і не відав, що таке збудливе читво взагалі існує — не кажучи вже й про те, що сам він, Гелі, у себе в місті може таке придбати — аж доки одного дня, коли його змусили залишитися після уроків, він виявив в одній із порожніх парт примірник «Таємниць зловіщого будинку». На обкладинці була дівчина з інвалідністю в старому моторошному будинку, яка кричала й відчайдушно намагалася відкотитися кріслом від гігантської кобри. На сторінках самого коміксу та дівчина гинула в судомах і з піною на обличчі. І це не єдина тамтешня історія — ще вампіри, видовбані очі, братовбивства. Гелі не міг відірватися. Він перечитав його разів п’ять-шість, від початку й до кінця, а тоді забрав додому, щоб ще почитати, доки не вивчив напам’ять кожнісіньку оповідку — «Співжитель Сатани», «Ходімо до мене в труну», «Турагентство Трансильванії». Безперечно, це був найкращий комікс, що він коли-небудь бачив; Гелі вважав, що такий комікс є лише один, що це якась дивовижна усмішка фортуни, і більше такого не буде, але просто очманів, коли за кілька тижнів побачив у школі, як такий собі Бенні Ландрет читає досить схожий, з назвою «Чорна магія», де на обкладинці мумія душила археолога. Він благав Бенні — старшого на один клас, ще й досить капосного — продати йому цей комікс, а коли це не спрацювало, запропонував Бенні два долари, а тоді й три, щоб той лише дав йому подивитися, тільки на хвилинку.

— То сходи в Більярдну залу й купи собі, — сказав Бенні, скручуючи комікс, а тоді луснув Гелі ним по скроні.

Це було два роки тому. Загалом, лише комікси допомагали Гелі в складні періоди життя: під час вітрянки, у занудних поїздках, у таборі на озері Селбі. Через обмежений капітал і строгу заборону відвідувати Більярдну залу, до вилазок туди по комікси він вдавався нечасто, десь раз на місяць, і просто страшенно цього очікував. Товстун на касі наче не надто переймався тим, що Гелі так довго стовбичить біля стійки; узагалі він майже й не помічав Гелі, що лише грало тому на руку, бо сам хлопець іноді вистоював там годинами, вивчаючи комікси, щоб зробити наймудріший вибір.

Сюди він прийшов, щоб відволіктися від думок про Гаррієт, але після чипсів у нього залишилося лише тридцять п’ять центів, а комікси коштували по двадцять кожний. Гелі байдуже прогортав оповідку з «Темних маєтків», яка називалася «Демон під дверима» («А-Р-Р-Р-Ґ-Ґ-Ґ-Г-Г —!!! — Я — Я — ВИПУСТИВ НЕНАВИСНЕ ЗЛО… ЩО МОРДУВАТИМЕ ЦЮ ЗЕМЛЮ ДО СВІТАНКУ!!!!!), але погляд постійно дибав до реклами методу бодібілдинґу Чарльза Атласа на сусідній сторінці. «Гарно й тверезо подивися на себе. Чи є в тебе динамічна енергія, яку обожнюють жінки? Чи ти худорлявий, кощавий напівздохлий сухоребрик вагою в сорок чотири кілограми?»

Гелі не знав точно, скільки важить, йому здавалося, що сорок чотири — це багато. Він понуро роздивлявся малюнок «До» — фактично опудало — й роздумував, чи написати з проханням отримати додаткову інформацію, чи це все просто шахрайство, як «Рентгенокуляри», які він замовив з одного оголошення в «Дивній таємниці». «Рентгенокуляри» подавали як пристрій, що дозволяє бачити крізь плоть, стіни й жіночий одяг. Коштували вони долар дев’яносто вісім, плюс тридцять п’ять центів поштового збору, їхали цілу вічність, а коли нарешті прибули, то виявилися просто парою пластмасових окулярів з двома наборами картонних вставок: один з мультяшним малюнком руки, крізь яку прозирали кістки, а другий — із сексуальною секретаркою в прозорій сукні й чорними бікіні під нею.

Над Гелі нависла тінь. Він підняв голову й побачив дві постаті, спиною наполовину обернуті до нього, які відпливли від більярдних столів до стійки з коміксами, щоб порозмовляти приватно. Одного з них він упізнав: Сом де Б’єнвіль, хазяїн нетрів, свого роду місцева знаменитість, з гігантською іржаво-рудою зачіскою «афро» і зібраним на замовлення «ґран-торіно» з тонованими вікнами. Гелі частенько бачив його в більярдній, а також літніми вечорами біля автомийки в розмовах із різними людьми. Хоч риси обличчя він мав як у чорного, колір шкіри в нього був не темний, а ще — блакитні очі, шкіра в ластовинні й біла, як і в Гелі. Та найбільше в місті його впізнавали за одягом: шовкові сорочки, штани-кльош, пряжки ременів завбільшки з салатниці. Подейкували, що він їх купує в братів Ланскі в Мемфісі, де, за чутками, скуповувався Елвіс. Тепер же — в таку спеку — він був у смокінгу з чорного вельвету, білих кльошах і червоних, із лакованої шкіри лоферах на платформі.

Проте говорив не Сом, а другий: щуплявий, в’язистий, з погризеними нігтями. Він був трохи старший за підлітка, не надто високий, не надто чистий, з гострими вилицями й прямим гіпацьким волоссям, проділеним посередині, але в ньому відчувалася якась неохайна, зліслива прохолода, наче в рок-зірки. І він стояв, запишавшись, як якесь велике цабе, хоч очевидно це було не так.

— Де він узяв гроші на ігри? — шепотів йому Сом.

— Гадаю, з інвалідності, — сказав чоловік із гіпацьким волоссям. Очі в нього були разючого сріблисто-блакитного кольору, вони наче впиралися в одну точку й не полишали її.

Здається, вони обговорювали бідного Карла Одема, який саме збирав кулі на столі з іншого боку кімнати й пропонував усім новоприбулим зіграти з ним на будь-яку суму грошей, що вони готові втратити. Карл — удівець, батько чи то дев’яти, чи то десяти злиденних діточок — мав лише років тридцять, але здавався удвічі старшим: обличчя й шия знищені сонячними опіками, бліді очі обрамлені рожевим. Невдовзі після смерті дружини він у нещасному випадку на фабриці упакування яєць утратив кілька пальців. Зараз Карл був п’яний і похвалявся, що обставить будь-кого з присутніх, навіть без пальців.

— Ото мій міст, — казав він, підносячи скалічену долоню. — Ото усе, що мені треба. — Бруд прикрашав лінії на долоні й нігті двох пальців, що залишилися: указівного й великого.

Так Одем звертався до чоловіка, який стояв біля нього за столом — кремезного бороданя, буквально ведмедя, одягненого в брунатний комбінезон з пошматованою діркою на грудях, де мав би бути ідентифікатор. Той не відривав погляду від стола, і на Одема жодної уваги не звертав. Далеко нижче плечей безладно спадало його довге темне волосся, посмуговане сивиною. Чоловік був дуже дебелий, якийсь недоладний у плечах, ніби руки йому погано трималися суглобів; вони задерев’яніло висіли, злегка вигнуті в ліктях, а мляві долоні нагадували лапи ведмедя, якби той став на задні ноги. Гелі не міг відірвати від нього погляду. Через кущисту чорну бороду й брунатний комбінезон той нагадував якогось божевільного південноамерикансього диктатора.

— Усьо, що стосується пулу чи гри в пул, — говорив Одем. — То, певно, можна назвати моєю другою натурою.

— Ну, в декого з нас є такі дари, — сказав здоровило в коричневому комбінезоні глибоким, але досить приємним голосом. По цьому він підняв погляд, і Гелі стрепенувся, побачивши, що одне око в нього було зовсім страшне: крейдяно-мутне, закочене кудись убік голови.

Значно ближче, лише за якийсь метр від Гелі, той в’язистий тип відкинув з обличчя волосся й напружено мовив Сомові:

— Двадцять баксів за кулю. Щоразу, як він програє. — Другою рукою він майстерно витрусив із пачки сигарету, хвацько змахнувши, ніби кидає кості — і Гелі з інтересом відзначив, що попри напрацьовану крутість жесту, долоня в нього труситься, наче в діда. Тоді він схилився й зашепотів щось Сомові у вухо.

Сом гучно розреготався.

— Програє, аби мені жовтим срати, — сказав він. Тоді невимушеною граційною ходою подибав до пін-бола ззаду.

В’язистий тип запалив сигарету й перевів погляд у протилежний бік кімнати. Коли ті очі — пекучо-бліді й сріблясті, недоречні на спаленому сонцем обличчі — пройшлися по Гелі, не бачачи його, хлопець злегка здригнувся: дикоглядні очі з потужним сяйвом, що нагадали Гелі старі фотографії хлопців-солдатів армії Конфедератів.

З іншого боку кімнати, біля столу для пулу, бородатий у коричневому комбінезоні мав лише одне здорове око, але воно світило якимсь подібним сріблястим сяйвом. Гелі, що роздивлявся їх поверх коміксу, який саме читав, відзначив якусь риску родинної схожості між ними обома. Хоч, на перший погляд, вони були дуже різні (бородатий — старший і значно плечистіший за малого), та все одно в них було однакове довге темне волосся й згоріла шкіра, пильні очі й заклякла шия, подібний зціплений спосіб розмовляти, ніби щоб заховати хворі зуби.

— За скільки плануєш його обставити? — перегодом мовив Сом, підсуваючись збоку до свого співрозмовника.

Малий реготнув, і від тріску того сміху Гелі мало не впустив комікс. Він мав удосталь часу, щоб звикнути до того високого знущального сміху. Він довгий час дзвенів йому в спину з мосту через потічок, поки сам Гелі спинався крізь підлісок, а від стрімчаків відлунювали постріли.

Це він. Без ковбойського капелюха — саме тому Гелі його й не впізнав спочатку. Коли в обличчя бухнула кров, він нестямно втупився в комікс, на перелякану дівчинку, що вп’ялася в плече Джонні Перілу («Джонні! Та воскова фігура! Вона поворух­нулася!»).

— Одем грає незле, Денні, — тихо говорив Сом. — Навіть без пальців.

— Нє, ну, може, він і переміг би Фариша, якби був тверезий. Але п’яним точно нє.

У Гелі в голові спалахнуло дві лампочки. Денні? Фариш? Коли по тобі стріляють реднеки, це вже досить захопливо, але коли по тобі стріляють Ретліффи — то дещо інше. Він уже дочекатися не міг, коли прибіжить додому й розповість про це Гаррієт. Може, цей бородатий Біґфут і є тим легендарним Фаришем Ретліффом? Гелі чував лише про одного Фариша, що в Александрії, що поза нею.

Гелі силоміць змусив себе опустити погляд у комікс. Він ніколи не бачив Фариша Ретліффа зблизька — лише на віддалі, з машини на ходу чи на розмитому фото в місцевій газеті, — зате все своє життя слухав історії про нього. Колись Фариш Ретліфф був найгорезвіснішим пройдисвітом Александрії, майстерним провідником сімейної банди, що здійснювала всі можливі й неможливі види грабежу та крадіжок. Також він за всі ці роки писав і розповсюджував освітні памфлети, зокрема з назвами «Гроші або життя» (протест проти Федерального податку на доходи), «Гордість бунтаря. Відповідь критикам» і «Тільки не МОЮ доньку!». Проте кілька років тому, через нещасний випадок із бульдозером, всьому цьому прийшов кінець.

Гелі не знав, чому Фариш тоді надумав викрасти той бульдозер. У газетах писали, що бригадир виявив його відсутність на будівництві позаду компанії «Вечірковий лід», а далі люди помітили Фариша, який тим бульдозером зносив трасу. Він не з’їхав на узбіччя, коли йому сигналили, а натомість розвернувся й став захищатися ковшем. Тоді, коли копи відкрили вогонь, чоловік рвонув через коров’яче пасовисько, знісши огорожу з колючого дроту й розігнавши схарапуджених корів, доки не перекинувся бульдозером у рів. Вони бігли по пасовиську, викрикуючи Фаришу, щоб той вийшов з машини, тримаючи руки за головою, аж тут скам’яніли на місці, побачивши віддалену постать Фариша, який у кабіні бульдозера притиснув пістолет 22-го калібру собі до скроні й вистрелив. У газеті надрукували фотографію копа Джекі Спаркса, де він, відверто вражений, стоїть над тілом на пасовиську й викрикує вказівки працівникам «швидкої».

Хоча те, навіщо Фаришу взагалі знадобилося красти бульдозер, було таємницею, насправді ж ніхто й гадки не мав, чому він захотів застрелитися. Дехто стверджував, що він боявся знову потрапити в тюрму, але інші заперечували, мовляв, ні, для людей на кшталт Фариша тюрма — це ніщо, а порушення там не настільки серйозне, і за рік-два він би вже вийшов. Рана ж від кулі була серйозна, і Фариш висів буквально на волосок від смерті. Він знову шокував усіх, коли отямився й попросив картопляного пюре, попри впевненість лікарів, що він у вегетативному стані. Коли його виписали з лікарні — сліпим на праве око, — то відправили у віт­філдську дурку за заявою про неосудність, що було, можливо, не так уже й невиправдано.

Коли Фариша виписали з психіатричної лікарні, він у багатьох аспектах змінився. Не лише через око. Подейкували, що він припинив пити; ніхто вже не чув, щоб він вдирався в заправки чи крав у людей із гаражів автомобілі й бензопили (хоча цей гуж узялися тягти його молодші брати). Також зникла з виду і його стурбованість расовим питанням. Він уже не стояв на тротуарі перед школою зі стосом виготовлених удома памфлетів, де засуджував десегрегацію шкіл. Він займався виготовленням опудал, тож завдяки соціальній допомозі за інвалідність і доходу з набивання оленячих голів і окунів для місцевих мисливців став досить законослухняним громадянином — принаймні так казали.

І тепер ось він тут, Фариш Ретліфф власною персоною — вдруге за один тиждень, якщо рахувати міст. Єдині Ретліффи, яких Гелі доводилося бачити у своїй частині міста, — це Кертіс (який вільно тинявся Великою Александрією, пострілюючи зі свого водяного пістолета в автомобілі на дорозі) і брат Юджин, якийсь типу священник. Юджина можна було часто побачити під час проповідей на міській площі, або, ще частіше, коли той похитувався під парною спекою біля шосе, викрикував щось про Трійцю й махав кулаком на автомобілі. Хоч про Фариша й казали, що відколи він стрельнувся, з головою в нього не все гаразд, Юджин (Гелі чув від свого батька) буквально збожеволів. Він їв червону глину в людей на подвір’ях і в судомах падав на тротуар, коли серед грому чув голос Господній.

Сом тихенько перемовлявся з групкою чоловіків середнього віку за столом біля Одемового. Один із них, товстун у жовтій спортивній футболці з підозріливими поросячими очицями, схожими на втонулі в тісті родзинки, зиркнув на Фариша з Одемом, а тоді по-всевладному підійшов до іншого боку столу й закотив низьку кулю. Не підіймаючи погляд на Сома, він обережно потягнувся в задню кишеню, а після недовгої паузи один із трьох глядачів, що стояли позаду, вчинив так само.

— Чуєш, — гукнув з іншого боку залу Денні Ретліфф Одему. — Підожди. Якщо вже на гроші, то наступна гра з Фаришем.

Фариш гучно й огидно відхаркнув, тоді перемістив вагу тіла на другу ногу.

— У старого Фариша тепер тільки ото одно око, — сказав Сом, підступивши ближче, і ляснув Фариша по спині.

— Руки, — з ноткою погрози відрізав Фариш і люто смикнув головою, ніби зовсім не жартома.

Сом підлесно нахилився через стіл і подав руку Одемові.

— Звуть Сом де Б’єнвіль, — представився він.

Одем роздратовано відмахнувся.

— Я тебе знаю.

Фариш кинув у металеву щілину кілька четвертаків і рвучко смикнув столом. Вирвавшись із нижнього жолобка, кулі забряжчали одна об одну.

— Я пару разів обігравав цього сліпого. Я гратиму в пул із будь-ким, хто бачить, — сказав Одем, подавшись назад, але втримав рівновагу, впершись києм у підлогу. — Може, відійдеш і перестанеш мене підпирати, — гаркнув він Сомові, який знову прослизнув йому за спину. — Так, ти…

Сом нахилився й зашепотів йому щось у вухо. Одемові молочно-­біляві брови збилися в спантеличений вузол.

— Не любиш на гроші грати, ге, Одеме? — зневажливо процідив Фариш після недовгої паузи, а тоді потягнувся під стіл і взявся складати кулі в трикутник. — То ти диякон у церкві баптистів?

— Нєа, — відказав Одем. Жадібна ідея, яку йому у вухо вклав Сом, почала торувати собі шлях по спаленому сонцем обличчі, відкрито, наче хмара на чистому небі.

— Татуню, — озвався з дверей дрібний їдкий голос.

То заговорила Лашарон Одем. Сухорляве стегно вона відвела вбік і стояла, на думку Гелі, в огидно дорослій позі. На самому стегні мостилася дитина, така ж брудна, а роти в обох були обве­дені помаранчевими колами від фруктового льоду або «фанти».

— Зирте, хто прийшов, — награно виголосив Сом.

— Татуню, ти казав прийти тебе забрати, як велика стрілка буде на три.

— Сто баксів, — перервав запалу тишу Фариш. — Вже або ніколи.

Одем покрутив крейду на кінці кия і закасав уявні рукави. Тоді зненацька заговорив, не озираючись на доньку:

— Татуньо ще не готовий іти, лялько. На, візьміть по десять центів. Тікайте, на книжки з картинками подивіться.

— Татуню, ти казав нагадати…

— Я сказав, тікайте. Ти розбиваєш, — сказав він Фаришеві.

— Я зібрав.

— Знаю, — відповів Одем, змахнувши рукою. — Давай, передаю право тобі.

Фариш зігнувся вперед, усією вагою навалився на стіл. Здоровим оком він дивився вздовж кия — просто на Гелі — і погляд у нього був крижаний, наче він заглядає в дуло пістолета.

Трісь. Кулі порозліталися. Одем підійшов з іншого боку столу і якийсь час вивчав ситуацію. Тоді швидко хруснув шиєю, скинувши голову набік, і нахилився, щоб ударити.

Сом прослизнув між чоловіками, які повідривалися від пін-болів та сусідніх столів, щоб подивитися. Він непомітно шепнув щось чоловікові в жовтій футболці, рівно коли Одем завдав ефектний удар-стрибок, загнавши в лузу не одну, а цілих дві смугасті кулі.

Вигуки й підбадьорення. Сом відплив знову до Денні, посеред збентеженої розмови глядачів.

— Одем може цілий день стіл тримати, — шепотнув він, — якщо гратимуть лише у «вісімку».

— Фариш нічим не гірший, як налаштується.

Одем виконав ще одну комбінацію — тендітний удар, у якому биток поцілив по кулі, яка скинула іншу в лузу. Знову підбадьорливі вигуки.

— Хто в темі? — спитав Денні. — Ті два коло пін-болу?

— Не зацікавлені, — відповів Сом, невимушено позираючи йому через плече й над головою Гелі, а водночас потягнувся в годинникову кишеню шкіряної жилетки й заховав у долоні маленький металевий об’єкт розміром і формою схожий на мітку для гольфу. У коротку мить перед тим, як усіяні перснями пальці стулилися навколо тієї речі, Гелі встиг помітити, що то бронзова фігурка голої жінки на високих каблуках і з об’ємною зачіскою «афро».

— Чому ні? Вони хто?

— Та просто парочка блаженних християн, — пояснив Сом, поки Одем заганяв легку кулю в бокову лузу. Непомітно, наполовину заховавши долоню в кишеню піджака, він відкрутив голову жінки від тіла й великим пальцем скинув її в кишеню. — Оте інше зборище, — він очима вказав на чоловіка в жовтій спортивній футболці та його огрядних друзів, — проїздом з Техасу. — Сом недбало роззирнувся, а тоді, відвернувшись, ніби щоб чхнути, підняв флакон і швидко нюхнув, так, щоб ніхто не бачив. — Креветок ловлять, — продовжив він, витер ніс рукавом смокінга, а порожнім поглядом провів по стійці з коміксами й Гелі над маківкою, приховано передаючи флакон Денні.

Той гучно нюхнув і затиснув ніздрі. В очі набралася вода.

— Господи милостивий, — видихнув він.

Одем загнав чергову кулю. Фариш блимав очима на стіл під улюлюкання чоловіків з креветкового судна, кий тримав го­ризонтально за шиєю, звісивши лапи долонь по обидва боки.

Сом позадкував легким комічним танцем. Зненацька він наче пожвавішав.

— Міста Фариш, — радісно гукнув він через кімнату, інтонацією пародіюючи популярного чорного коміка з телевізора, — поінформований щодо ситуації.

Гелі так захопився й збентежився, що голова от-от ніби мала луснути. Втямити суть того флакона йому не вдалося, але Сомової лайки й підозрілої поведінки — ще б пак; і хоч Гелі не був певен, що саме відбувається, він розумів, що говорять про ставки й що це незаконно. Так само як незаконно стріляти зі зброї на мосту, навіть якщо ніхто не загинув. Вуха в нього палали; вони завжди червоніли, коли він хвилювався — сподівався, що ніхто цього не помічає. Гелі невимушено поклав на місце комікс, який був роздивлявся, й узяв зі стійки новий — «Таємниці зловісного дому». У кріслі свідка в суді сидів скелет і вимахував глядачам безплотною рукою, а примарний адвокат горлав: «А тепер мій свідок — ПОСТРАЖДАЛИЙ — укаже на…

ЧОЛОВІКА, ЯКИЙ ЙОГО ВБИВ!!!».

— Давай, туди її! — зненацька викрикнув Одем, коли восьма куля жухнула по байці, відскочила від бортика й бухнулася в кутову лузу навпроти.

У подальшому стовпотворінні Одем вийняв із задньої кишені пляшечку віскі й зробив із неї довгий спраглий ковток.

— Ну, показуй ту сотку, Ретліфф.

— Я всьо маю. І можу ше раз зіграти, — відрубав Фариш, коли кулі викотилися з-під столу, і взявся знову складати їх у трикутник. — Розбиває переможець.

Одем знизав плечима й примружився, дивлячись уздовж кия, — ніс зморщився, верхня губа оголила кролячі передні зуби — а тоді так вгатив по трикутнику, що після цього биток так і лишився крутитися на місці, де врізався в першу кулю, однак восьма куля вилетіла в кутову лузу.

Чоловіки з креветкового судна заулюлюкали й стали плескати в долоні. Вони мали вигляд людей, які начебто добре влаштувалися. Сом бадьорим перевальцем — коліна ходором, підборіддя задерте догори — приєднався до них, щоб обговорити фінансові питання.

— Ти так швидко ще ніколи гроші не втрачав! — гукнув з іншого боку Денні.

Гелі помітив, що Лашарон Одем стоїть просто позаду нього — не тому, що вона якось озвалася, а тому, що в малюка в неї на колі­ні була сильна застуда і той дихав з мокрим відразливим свистом.

— Відчепися від мене, — бурмотнув Гелі, трохи збочивши.

Дівчинка полохливо підійшла ближче, перекриваючи кут огляду.

— А пожич мені двайцять п’ять центів.

Підлеслива безнадія в її голосі вселила йому ще більшу огиду, ніж сопливе дихання дитини. Гелі демонстративно обернувся до дітей спиною. Фариш знову тягнувся під стіл, від чого чоловіки з креветкового судна колективно позакочували очі.

Одем узявся обома долонями за щелепу й хруснув шиєю спочатку ліворуч, тоді праворуч: хрущ.

— Тобі ще мало?

— Так, ну що ж, починаємо, — став приспівувати джукбоксу Сом, клацаючи пальцями. — Мала, що я кажу.

— Шо це за дрисня в музичному апараті? — прошипів Фариш, з лютим грюкотом закидаючи кулі.

Сом став дражнити його, вихиляючи сухорлявими стегнами.

— Фариш, попустися.

— Вали, — прогнав Гелі Лашарон, яка знову підкралася, мало не впритул до нього. — Не дихайте на мене своїми шмарклями.

Від її близькості його взяла така огида, що ті слова він мовив гучніше, ніж мав би; а тоді завмер, коли розфокусований погляд Одема непевно хитнувся в його напрямку. Фариш також підняв голову; проштрикнувши Гелі поглядом здорового ока, ніби метальним ножем.

Одем гучно й п’яно вдихнув, а тоді відклав кий.

— Бачте ту малу, шо там-о стоє? — мелодраматично звернувся він до Фариша й решти. — Я би того не мав казати, але та мала дівка робе роботу, як росла баба.

Сом із Денні Ретліффом швидко і з тривогою перезирнулися.

— Я вас питаю. Де би ви найшли яку добру малу дівку, яка би і за хатою дивилася, і за такою малишньою, і їсти варила, і всьо таскала, і приносила, і ше й би собі нічо не брала, аби в старого татуня всьо було?

«Від неї я би взагалі ніякої їжі не хотів», — подумав Гелі.

— Дітвора нині думає, шо мусе всьо мати, — сухо зронив Фариш. — То би всяко ліпше було, якби всі жили, як твоя, і нічо не просили.

— Ми як з братами й сестрами росли, в нас нічо не було, навіть холодильника, — тремтячим голосом мовив Одем. Він уже починав добряче заводитися. — Все літо мус у полі бавовну ­сапати…

— Та я й сам за життя бавовни насапався.

— …а мама моя, я вам кажу, вона на тих полях гарувала, як якась негритоска. Я… Я до школи не мав як ходити! Мамі з татом тра було вдома помагати! Нє, в нас ніколи нічо не було, але якби я мав гроші, я би тим малим нічо на світі не жалів. Вони знають, шо старий татуньо ліпше їм віддасть, ніж собі забере. Ге? Ви ж то знаєте?

Розфокусований погляд поплив від Лашарон із малюком до самого Гелі.

— Я вас питаю, Ви Ж То Знаєте? — повторив він, уже твердішим і не таким приємним тоном.

Він вчепився очима просто в Гелі. Той отетерів: «Бляха, — подумав він, — старий дурбан уже так налигався, аж не знає, що я йому не син?». Гелі, розтуливши рота, вирячився на нього.

— Та, татуню, — ледь чутно прошепотіла Лашарон.

Погляд запалених очей в Одема пом’якшав і нерівно подибав до доньки; від жалісливого дрожу його мокрих губ Гелі стало гидкіше, ніж від будь-чого іншого за сьогодні.

— Чуйте? Чуйте, шо мала каже? Ану йди сюда, обніми старого татуня за шию, — мовив він, змахуючи кісточкою пальця сльозу.

Лашарон підняла дитину на кістлявому стегні й повільно рушила до нього. Від певної владності в обіймах Одема й байдужості, з якою вона їх прийняла, — наче старий хирлявий собака, що вигинається під погладжуванням господаря, — Гелі стало огидно, але водночас і трохи страшно.

— Ця мала дівка любить свого татуня старого, нє? — Заливаючись сльозами, він притиснув її собі до переду сорочки.

З того, як Сом і Денні Ретліфф перезирнулися й обоє позакочували очі, Гелі вдоволено відзначив, що їм від Одемових рюм так само гидко, як і йому.

— Вона то знає, як татуньо бідує! Їй то не тра гори якихось забавок, цукорок і модних лахів!

— Ну а нащо їй? — різко втрутився Фариш.

Одем — якого задурманив звук власного голосу — стуманіло обернувся й збив докупи брови.

— Ну та. Я так і кажу. От нашо їй вся та дурнота? Чи їй, їм всім, нашо того? Ми як малі були, то нічо не мали, шо, не так хіба?

Одемове обличчя просяяло від повільної хвилі подиву.

— Та нє, братику! — втішено вигукнув він.

— Ми шо, стидалися того, шо бідні? Чи роботи встидалися? Як ми якось прожили, то і вона вижиє, нє?

— Та канєшно!

— Хто каже, ніби дітей треба вчити, ніби вони в чомусь ліпші за своїх батьків? Федеральна влада, от хто! Як думаєш, чого то вона пхає носа в чужі хати, вділяє на срібному блюдці всі ті ­талони на їду, вакцинації та ліберальну освіту? А я тобі скажу чого. То аби промити дітям мозки, ніби їм треба більше, ніж було в їхніх старих, аби діти зверху вниз дивилися на то, звідки походять, і ставили себе вище за рідну плоть і кров. Сер, не знаю, як у тебе, але мій татко мені ніколи нічого за просто так не давав.

З усієї більярдної зали почувся тихий схвальний гомін.

— Нєа, — відповів Одем, скрушно похитуючи головою. — Мамуня з татуньом ніколи мені просто так нічо не давали. Я на всьо мусів заробити. Всьо, шо я маю — зароблене.

Фариш холодно кивнув на Лашарон із дитиною.

— То скажи мені. Чого то вона має мати то, чого в нас не було?

— Та то свята правда! Всьо, лиши татуня, лялько, — сказав Одем своїй доньці, яка безпристрасно смикала його за штанину.

— Татуню, давай вже підем, будь ласка.

— Татуньо ше не готов іти, лялько.

— Але ти казав нагадати тобі, шо той магазин «Шевроле» в шостій зачиняється.

Сом із виразом досить натягнутої доброзичливості підступив, щоб перекинутися кількома тихими словами з чоловіками з креветкового судна, один із яких саме глипнув на свій наручний годинник. Аж тут Одем поліз у передню кишеню брудних джинсів, трохи там подлубався й вийняв найбільшу пачку грошей, яку Гелі коли-небудь бачив.

Це одразу ж привернуло увагу всіх присутніх. Одем кинув рулон купюр на більярдний стіл.

— Шо лишилося зі страхового обов’язку, — пояснив він, з хмільною шанобливістю кивнувши на гроші. — За цю от руку. Піду туда в то «Шевроле», заплачу тому м’ятноротому падлу Роєві Даялу. Він прийшов і забрав машину в мене з-під самого…

— А вони так і роблять, — стримано мовив Фариш. — Ті суки з Податкової комісії, Фінансової компанії та Шерифського департаменту. Приходять просто на твою землю і відбирають шо хочуть, коли їм того…

— І, — продовжив Одем, уже гучніше. — Я планую піти прямо туда і забрати її. Оцим.

— Чуєш, не моє буде сказано, але тобі не тра стільки чистих грошей викидати на машину.

— Шо? — спідлоба запитав Одем, задкуючи. Гроші лежали на зеленій байці в жовтому колі світла.

Фариш підняв мурзату лапу.

— Я лиш кажу, шо як ти купуєш машину, і все, так сказати, згідно-відповідно, у такого слизького пронири, як Даял, то не лиш Даял тебе обкрадає, але влада штату і федеральна також уже стають у чергу за своїм. Я стіки разів виступав проти податку на продаж. Податок на продаж — це неконституційно. Можу чітко пальцем показати, де в Конституції цеї країни так написано.

— Татуню, пішли, — знесилено просила Лашарон, рішуче посмикуючи Одема за штанину. — Будь ласка, давай уже підем.

Одем збирав свої гроші. Він наче не до кінця затямив суть тієї невеликої промови Фариша.

— Нє, сер. — Він дихав на повні груди. — Я не дам у мене отак-во шось відбирати! Я зара піду прямо в то «Даялове Шевроле» і цим всім йому просто по морді розмащу… — Він ляснув грошима об стіл. — І скажу йому, я так скажу: «Віддавай мені мою машину, ти, падло м’ятнороте». — Одем не без труднощів запхав гроші в праву кишеню джинсів, а з лівої дістав четвертак. — Але перше я ставлю ці чотири сотки, і ше дві твої на то, шо трахну тебе ше раз у «вісімку».

Денні Ретліфф, який накручував невелике коло біля автомата з колою, гучно видихнув.

— Нічогенька ставка, — незворушно сказав на це Фариш. — Я розбиваю?

— Ти, — відповів Одем хвилею хмільної великодушності.

Фариш з абсолютно відсутнім виразом на обличчі потягнувся в кишеню на стегні й дістав звідти великий чорний гаманець, пристебнутий ланцюгом до ременевої петлі на комбінезоні. Шпарко й професійно, наче касир у банку, він відрахував шістсот доларів двадцятками й поклав на стіл.

— Маєш купу грошей, друзяко, — відзначив Одем.

— Друзяко? — Фариш грубо розсміявся. — У мене лиш двоє друзів. Двоє найліпших друзів. — Він підніс гаманець, — досі тлустий від купюр, — щоб усі побачили. — Зириш? То мій перший друг, і він завжди зі мною, в кишені на стегні. І ше маю другого друга, який також завжди при мені. І той друг — пістолет 22-го калібру.

— Татуню, — безнадійно благала Лашарон, знову смикнувши його за ногу. — Будь ласка.

— А ти шо вилупився, шмаркачу?

Гелі підскочив. Над ним, усього за якихось пів метра, височів і зиркав страшенно запаленими очима Денні Ретліфф.

— Га? Ти відповідай, як я тебе щось питаю, шмаркачу.

Усі дивилися на нього — Сом, Одем, Фариш, чоловіки з креветкового судна й товстун за касою.

Ніби звідкись здалеку він почув, як Лашарон Одем своїм чистим їдким голосом промовляє:

— Татуню, він лиш дивиться зо мною на ті книжочки.

— Правда? Так, я питаю?

Гелі, який закляк, аж йому відібрало мову, кивнув.

— Тебе як звати? — Голос, хрипкий, з іншого боку кімнати. Гелі перевів погляд і побачив здорове око Фариша Ретліффа, націлене на нього, наче дриль.

— Гелі Галл, — не роздумуючи представився він, а тоді нажахано затулив рот долонею.

Фариш сухо реготнув.

— Ото я розумію, малий, — сказав він, накручуючи кубик блакитної крейди на кінці свого кия, здоровим оком так і не відриваючись від Гелі. — Ніколи не кажи нічо, шо тебе не заставляють говорити.

— Йой, та я знаю, чий то малий гімнюх, — повідомив Денні Ретліфф своєму старшому братові й махнув підборіддям на Гелі. — Галл, кажеш, твоє прізвище?

— Так, сер, — пригнічено відповів Гелі.

Денні високо й хрипко засміявся.

— Так, сер. Чуєте, нє? Ти мені не серкай, мале…

— Нема нічо поганого в тому, шо хлопець має якісь манери, — досить різко урвав його Фариш. — Галл, так?

— Так, сер.

— Рідня того старшого Галла, що водить старий «кадилак» з відкидним дахом, — пояснив Денні Фаришеві.

— Татуню, — гучно озвалася Лашарон Одем у напруженій тиші. — Татуню, мож’, ми з Расті підем на книжочки подивимся?

Одем погладив її по заду.

— Біжи, лялько. Слухай сюда, — в’яло перебираючи язиком, сказав він Фаришеві й стукнув ручкою кия по підлозі, щоб підкреслити свої слова, — як будем грати, то давай грати. Я вже маю йти.

Але Фариш — на превелике полегшення Гелі — уже почав збирати кулі в трикутник, кинувши на прощання довгим поглядом у його напрямку.

Гелі зосередив усі до останньої крихти уваги на коміксі. У такт із серцебиттям злегка підстрибували й літери. «Не піднімай голову, — сказав він собі, — навіть на секунду». Руки трусилися, а обличчя палало таким багрянцем, що він відчув, як це привертає увагу всіх навколо, наче вогонь.

Фариш розбив, і з неймовірним відлунням, так гучно, що Гелі аж тіпнуло. У лузу гупнула куля, а через п’ять-шість довгих переливчастих секунд — ще одна.

Чоловіки з креветкового судна затихли. Хтось курив сигару, і від смороду в Гелі розболілася голова. Від ядучого чорнила, що вистрибувало по газетному папері перед очима, біль лише посилився.

Довга тиша. Гуп. Знову довга тиша. Дуже тихо, якомога тихіше, Гелі став підбиратися до дверей.

Гуп, гуп. Безмовність фактично бриніла від напруги.

— Господи! — вигукнув хтось. — Ти ж казав, що цей паскуда нічого не бачить!

Сум’яття. Гелі вже минув касу й був за крок від порога, коли його ззаду за сорочку схопила чиясь вистромлена долоня, і от він уже раптом лупає очима в обличчя лисому товстопикому касирові. Гелі з жахом усвідомив, що досі стискає в руках «Таємниці зловісного дому», за які ще не заплатив. Хлопець узявся несамовито шпарити в кишенях шортів. Але касира він не цікавив — той на нього навіть не дивився, хоч і досить міцно тримав за сорочку. Чоловік більше переймався дійством за більярдним столом.

Гелі поклав на стійку четвертак і десятицентовик, а тоді — тільки-но касир відпустив його сорочку — вилетів за двері. Після темряви більярдної пополудневе сонце боляче впекло очі; він кинувся майже наосліп бігти по тротуару.

На площі пішоходів не було, — зайшло вже далеко за полудень — і стояло лише кілька припаркованих авто. Велосипед… де він? Гелі пробіг повз пошту, повз Масонський храм і вже пройшов половину Мейн-стріт, коли згадав, що залишив велосипед аж у провулку за міськрадою.

Він обернувся й кинувся засапано бігти. У провулку було слизько від моху й дуже похмуро. Якось, коли Гелі був молодший, він чкурнув сюди, не роздумуючи, куди йде, і прожогом перечепився через темну постать волоцюги (смердючої купи лахміття), що голічерева розвалився майже на половину дов­жини провулка. Коли Гелі упав просто на нього, чоловік лаючись зірвався й ухопив хлопця за щиколотку. Гелі закричав, ніби його облили кипучим бензином; силкуючись утекти, він згубив там черевик.

Але тепер Гелі так перелякався, що не переймався тим, що на когось наступить. Ковзаючи по слизькому від моху цементу, він кулею влетів у провулок і вхопив свій велосипед. У провулку не було місця, щоб на нього заскочити, і ледве вистачало на те, щоб розвернути, тож Гелі вхопив кермо, штовхав і смикав, доки не вибрався переднім колесом уперед, а тоді вивіз його на вулицю — де з жахом побачив, що на тротуарі на нього чекають Лашарон Одем із малюком.

Гелі закляк. Лашарон мляво підкинула дитя собі вище на стегні й глянула на нього. Гелі зовсім поняття не мав, що вона від нього хоче, та все одно боявся вимовити хоч слово, тож просто стояв як укопаний і зиркав на неї, а серце йому шалено билося.

Здавалося, минула ціла вічність, доки вона знову не поправила маля й сказала:

— А відáй мені ту книжочку.

Не зронивши ні слова, Гелі потягнувся в задню кишеню й подав їй комікс. Лашарон без тіні зажури чи вдячності взяла дитину однією рукою й потягнулася по комікс, та не встигла, бо маля вистромило ручки й ухопило його своїми брудними долоньками. Серйозно роздивляючись об’єкт, малюк потягнув його собі до обличчя, а тоді нерішуче зімкнув на папері липкі, вимащені помаранчевим губи.

Гелі пересмикнуло — одна річ, якби вона хотіла почитати той комікс, але ж вона просто віддала його погризти дитині. Лашарон навіть не поворухнулася, щоб відібрати комікс. Натомість вона з любов’ю вибалушилася на дитину й стала лагідно підкидати її — геть так, ніби малюк чистий і гарний, а не заслинений малий соплій.

— А цьогó татуньо плацє? — радісно спитала вона дитячою мовою, заглядаючи просто в дрібне обличчя. — Цього татуньо там плацє? Цього?

— Вдягни щось, — сказала Іда Ру Гаррієт. — Ти по всій підлозі воду розносиш.

— Не розношу. Я висохла, поки йшла.

— Всьо одно щось накинь на себе.

У себе в спальні Гаррієт скинула купальник і вдягнула шорти хакі та єдину чисту футболку: білу з жовтим усміхненим личком спереду. Вона ненавиділа ту футболку, подарунок від батька на день народження. Хоч як принизливо це було, так чи інакше її батько, мабуть, вважав, що футболка їй личить, і ця думка обурювала Гаррієт ще більше, ніж сама одежина.

Хоч Гаррієт цього не знала, футболку з усміхненим личком (а також шпильки для волосся зі знаками миру й інші недоладні подарунки, які батько надсилав їй на день народження) обирав зовсім не батько, а його нешвіллська коханка; і якби не та коханка (яку звали Кей), Гаррієт з Еллісон подарунків на день народження не отримували б узагалі. Кей успадкувала заводик із виготовлення газованки, мала трохи надлишкової ваги, солодкий голосок, м’яку кволу усмішку й жменю психологічних проблем. Також вона дещо забагато пила, і вони з батьком Гаррієт часто сплакувалися в барах через його маленьких донечок, запроторених у тому Міссі­сіпі з божевільною матір’ю.

У місті про нешвіллську коханку Дікса знали всі, окрім його ж сім’ї й сім’ї дружини. Людям бракувало відваги розповісти Еді або співчуття, щоб повідомити інших. Діксові колеги в банку знали й не схвалювали таке — бо час від часу він приводив ту жінку на робочі вечірки; своячка Роя Даяла, що жила в Нешвіллі, крім того, розповіла містеру й місіс Даялам, що ті голубки навіть живуть в одній квартирі, і хоч містер Даял (тут йому треба віддати належне) тримав цю інформацію при собі, місіс Даял розтрубила її по всій Александрії. Знав навіть Гелі. Він випадково почув мамину розмову з кимсь на цю тему, коли йому було ще дев’ять чи десять років. Коли він запитав у неї про це, та змусила заприсягтися нічого не казати Гаррієт; і він дотримав слова.

Гелі ніколи й на думку не спадало не підкорятися матері. Та хоч він і зберігав цю таємницю — єдину реальну таємницю, яку він їй не розповідав, — йому здавалося, що Гаррієт не надто засмутиться, якщо дізнається правду. І в цьому він мав рацію. Ніхто б не переймався цим, окрім Еді — це б зачепило її гордість, бо хоч Еді й нарі­ка­ла на те, що онучки ростуть без батька, ні вона, ні інші не стверджували, що повернення Дікса бодай якось виправить цю відсутність.

Настрій у Гаррієт був препаскудний, настільки, що вона якось збочено смакувала іронію футболки з усміхненим личком. Це відчуття самовдоволення й нагадало Гаррієт про батька — хоча в нього не те щоб були причини так тішитися чи очікувати втіхи від доньки. Не дивно, що Еді його зневажає. Це відчувалося вже в тому, як Еді його називала: завжди Діксон, а не Дікс.

Гаррієт сиділа біля вікна й оглядала переднє подвір’я, соковиту зелень дерев, цілком убраних у літнє листя, з носа в неї крапало, а очі пекли від хімії в басейні. Від довгого плавання кінцівки поважчали й очужіли, а в кімнаті осів чорний глянс журби, як зазвичай, коли Гаррієт подовгу сиділа нерухомо. Коли вона була маленькою, то іноді наспівувала собі під ніс власну адресу, якою б вона була для гостей із відкритого космосу. Гаррієт Клів Дюфрен, Джордж-стріт, будинок 363, Александрія, Міссісіпі, Америка, планета Земля, Молочний Шлях… і відчуття дзвінкої широти, ніби тебе заковтнула чорна пащека всесвіту, — якусь найдрібнішу кришталину в посипці з білого цукру, що ніколи не закінчувалася, — іноді просто душило її.

Раптом Гаррієт шалено чхнула. Слиз розлетівся навсібіч. Вона затиснула ніс і, заливаючись сльозами, підскочила й кинулася вниз по «клінекс». Дзвонив телефон; Гаррієт ледве бачила, куди йде; за телефонним столиком біля підніжжя сходів стояла Іда, і не встигла Гаррієт оговтатися, як та сказала:

— Даю їй, — і втулила слухавку їй у руку.

— Гаррієт, слухай. Денні Ретліфф зараз у більярдній, він там з братом. Це вони стріляли в мене з мосту.

— Чекай, — мовила Гаррієт, яка зовсім втратила орієнтацію. Вона щосили зосередилася, щоб не чхнути знову.

— Але я його бачив, Гаррієт. Страшний, що капець. І брат його так само.

Він далі щось белькотів про крадіжки, дробовики, грабежі й азартні ігри; і поступово до Гаррієт дійшла значущість його слів. Вона зачудовано слухала, а бажання чхнути як рукою зняло; з носа й далі текло, і вона якось неоковирно вигнулася й, викручуючи головою, спробувала витерти його коротесеньким рукавом футболки, як це робив кіт Нюня, тручись об килим, коли йому потрапляло щось в око.

— Гаррієт? — звернувся Гелі, перериваючи на середині свою тираду. Він так жадав розповісти їй, що сталося, аж забув, що вони посварилися.

— Я тут.

Далі запала коротка мовчанка, під час якої Гаррієт почула десь неподалік від Гелі палке базікання телевізора.

— Коли ти вийшов із більярдної? — запитала вона.

— Хвилин п’ятнадцять тому.

— Думаєш, вони ще там?

— Може бути. Там ніби мала бійка початися. Ті хлопці з судна не на жарт розізлилися.

Гаррієт чхнула.

— Я хочу його побачити. Зараз поїду туди на велосипеді.

— Ого. Навіть не думай, — тривожно видихнув Гелі, але вона вже кинула слухавку.

Бійки ніякої не було — принаймні такої, як її розумів Денні. Коли на мить здалося, що Одем не збирається платити, Фариш узяв крісло, збив його з ніг і почав методично гамселити (поки Одемові діти зіщулилися в одвірку), тож невдовзі Одем завивав від болю й сам благав Фариша забрати гроші. Насправді хвилюватися довелося через чоловіків із судна, які, якби захотіли, могли спричинити багато проблем. Але, хоч товстун у жовтій спортивній футболці мав що кучерявого сказати, решта лише побурчали між собою, навіть реготнули, хоч і трохи злісно. Вони у відпустці, могли собі дозволити.

Фариш на Одемові жалібні благання відгукнувся максимально незворушно. Його філософією було «з’їж, бо інакше з’їдять тебе», і все, що він міг у когось забрати, Фариш вважав своєю законною власністю. Коли Одем очманіло накульгував, молячи Фариша, щоб подумав про дітей, пильний радісний вираз обличчя брата нагадав Денні про те, який вигляд мали Фаришеві німецькі вівчарки-близнюки, коли загризли або збиралися загризти якогось кота: пильні, ділові, грайливі. Без образ, котусику. Нехай щастить наступного разу.

Денні захоплювався Фаришевою безапеляційністю, але йому бракувало сили таке спостерігати. Він запалив цигарку, хоч у роті й так тримався гидкий присмак від надмірного куріння.

— Розслабся, — сказав Сом, підійшовши позаду Одема, і поклав руку йому на плече. Піднесений настрій Сома нікуди не зникав; хоч би що сталося, він тішився, і просто не міг уторопати, чому такий запас життєвих сил є не в усіх.

З безнадійним напівбожевільним гонором — що викликав радше жаль, ніж острах — Одем безсило подався назад і крикнув:

— Руки свої забери, негритосе.

Сом пропустив це повз вуха.

— Люби´й дурак, шо грає як ти, братику, без проблем відіб’є всі ті гроші. Потім, як захочеш, приходи до мене у «Дворянський салон», може, шось зметикуємо.

Одем простягнувся на шлакоблоковій стіні.

— Машина, — пробелькотів він. Очі в нього розпухли, а рот вкривала кров.

У Денні в голові блиснув непрошений бридкий спогад із раннього дитинства: зображення голих жінок, заховані в журналі про полювання й риболовлю, який його батько залишив біля унітаза в туалеті. Збудження, але збудження хворе, щось чорне й рожеве в жінки між ніг, у поєднанні зі скривавленим оленем зі стрілою в оці на одній сторінці й прошитою гачком рибиною на іншій. І все це — конаючий олень, що загруз передніми ногами, рибина в судомних пошуках води — перемішалося зі спогадом про ту вовтузливу захекану істоту, що явилася йому в кошмарному сні.

— Перестань, — уголос мовив він.

— Що перестати? — байдуже запитав Сом, погладжуючи кишені смокінга, щоб перевірити, чи флакончик на місці.

— Та у вухах шумить. Ніяк не перейде.

Сом швидко нюхнув і передав флакончик Денні.

— Нехай тебе не бентежить. Чуєш, Одеме, — гукнув він в інший кінець зали. — Господь любить раденьких невдах.

— Ух, — видихнув Денні, затискаючи ніс. До очей підступили сльози. Від крижаного присмаку дезінфектора на піднебінні він почувався чистим: усе знову на поверхні, усе виблискує на лискучій поверхні цих вод, що пронеслися наче грім над відстійником, який уже йому до смерті остогид: біднота, жир і гниль, повні лайна синюшні тельбухи.

Він віддав флакон Сомові. У голові носився свіжий крижаний легіт. Мерзенний заражений настрій більярдної — самі недопитки й гидь — зненацька заблищав ясністю, чистотою й комічністю. З високим мелодійним «дзінь» йому стрельнула смішна прониклива думка, що зарюмсаний Одем у селюцькому вбранні й зі здоровенною рожевою макітрою-гарбузом один в один як Елмер Фадд85. Цибатий сухоребрий Сом, наче сам Баґз вигулькнув із кролячої нори, сперся на джукбокс. Великі ступні, великі передні зуби, навіть те, як він тримає сигарету: так Баґз Банні тримає морквину, ніби сигару, отак нахабно.

Злагіднілий, запаморочений і вдячний Денні потягнувся в кишеню й висмикнув зі свого клубка двадцятку. Він мав ще сотню, просто в руці.

— Дай йому то на дітей, старий, — сказав він, всучуючи гроші Сомові. — Я валю.

— Ти куди?

— Та просто, — почув Денні свої слова.

Він вийшов до свого авто. Був вечір суботи, на вулицях безлюдно, а попереду лежала чиста літня ніч, наповнена зірками, теплим вітерцем і залитим неоновими вогнями небом. Машина була прекрасна: «транс-ам» чудового бронзового кольору, з віконцем на даху, боковими вентиляційними отворами й кондиціонером. Денні щойно помив і натер її, тож промені так разюче й палюче відбивалися від поверхні, що авто скидалося на готовий до зльоту космічний корабель.

Одна з Одемових дітей — досить чистенька, як на Одемову, і ще й чорноволоса (мабуть, від іншої матері) — сиділа на вулиці просто навпроти, перед крамницею інструментів. Вона дивилася в книжку й чекала, доки вийде її батько-нікчема. Зненацька Денні відчув, що вона дивиться на нього; дівчинка не поворухнула й м’язом, але погляд спрямовувала вже не в книжку, а прикипіла до нього і не відривала, як ото буває іноді під метом, коли побачиш дорожній знак, і далі бачиш його ще дві години; його це злякало, як той ковбойський капелюх на ліжку сьогодні. Фен розхерачував відчуття часу, так («тебе несе ніби феном, тому така назва! — подумав він і гаряче збудився від власної кмітливості: наркоша несеться! час позаду пасеться!»), гаразд, витягує час, наче гумку, смикає нею, і деколи Денні здавалося, ніби все у світі дивиться на нього, навіть коти, корови й фото в журналах; проте здавалося, що минула ціла вічність, хмари в небі шугали, наче в прискореному фільмі про природу, а дівчинка так і не відривала погляду й не кліпала — очі в неї були прохолодно-­зелені, ніби в рисі з пекла, ніби в самого диявола.

Але ні: насправді вона взагалі на нього не дивилася. Вона заглядала в книжку, ніби читала її цілу вічність. Крамниці стояли зачинені, на вулиці ні машини, довгі тіні й бруківка мерехтять, наче в кошмарі. Денні пригадав ранок минулого тижня, коли він, поспоглядавши, як над ставом підіймається сонце, пішов у «Білу кухню»: коли він прочинив двері, офіціантка, коп, молочар і листоноша пообертали голови до нього — мимохідь, ніби їхню увагу привернув лише дзвоник, — але вони не жартували, дивилися саме на нього, всюдисущі очі, очі сяють блиском, наче в розфарбованого фосфоресцентною фарбою сатани. На той час він був під кайфом уже сімдесят дві години, весь ослаблий і липкий, загадувався, чи серце в грудях не репне, ніби тлуста кулька з водою, просто там же, у «Білій кухні», де малолітні офіціантки зиркають на нього зеленими зашморгами…

«Спокійно, спокійно», — утихомирював він ошаліле серце. А якщо мала таки дивилася на нього? То й що? Яка, нахер, різниця? Денні й сам купу спекотних безрадісних годин провів на тій самій лавці в очікуванні свого батька. Просто чекати було не так страшно, як трепетати від роздумів, що їм із Кертісом потім перепаде, якщо гра в батька не піде. Очікувати, що після свого програшу Одем заспокоюватиметься якось по-іншому, сенсу не було: таким є світ. «Поки ти живеш у моїм домі…» — лампочка над кухонним столом розхитується на дроті, баба щось розмішує на плиті, так наче матюки, ляпаси й плачі — то все в телевізорі.

Денні якось судомно вигнувся й поліз у кишеню по дріб’язок, щоб кинути дівчинці. Його батько час від часу й сам так робив чужим дітям, коли вигравав і був у доброму настрої. Зненацька з минулого виринув небажаний спогад про самого Одема — кощавого підлітка у двоколірній спортивній футболці, зі світло-­білявим «качачим хвостом», пожовтілим від жиру, яким він його зализував назад, — коли той присідав біля малого Кертіса з пачкою жувальної гумки й заспокоював його…

З тріском зачудування — чутним тріском, що озвався дрібною детонацією в голові, — Денні усвідомив, що весь той час він говорив уголос, хоча й думав, ніби мовчки веде внутрішній діалог. Та чи справді так? Четвертаки досі лежали в нього в руці, проте коли він її підняв, щоб сипонути монетами, голову пронизав черговий шок, бо дівчинки на місці не було. На лавці порожньо, від дитини не лишилося й сліду — та й від будь-якої живої істоти, навіть вуличного кота — що в одному, що в іншому напрямку вулиці.

— Йодель-ей-гí-го, — дуже глухо собі під ніс пролепетав він.

— Але що сталося? — скаженіючи від нетерплячки, запитав Гелі. Вони вдвох сиділи на іржавих металевих сходах покинутого складу бавовни неподалік від залізниці. То було болотисте місце, оточене низькорослими соснами, а тамтешня смердюча чорна твань приваблювала мух. Двері складу обсипали темні плямки, що з’явилися там два літа тому, коли Гелі, Гаррієт і Дік Піллов, який зараз перебував у таборі на озері Селбі, кілька днів розважалися, кидаючи в них вимащеними болотом тенісними м’ячиками.

Гаррієт не відповіла. Вона так затихла, що Гелі стало незручно. Від неспокою він підвівся й став походжати.

Минув якийсь час. Гаррієт його діловите походжання не вразило. Поверхню калюжі, вирізаної в болоті відбитком шини, збрижив легкий вітерець.

Гелі непевним рухом — зі страхом її роздратувати, але й воліючи, щоб вона заговорила, — штурхонув Гаррієт ліктем.

— Ну, — заохотив він. — Він тобі щось зробив?

— Ні.

— Тим краще для нього. Я йому дам.

Сосни — здебільшого ладанні, миршавенькі дерева, негодящі для пиломатеріалів, — стояли близьким задушливим частоколом. Червона кора обшерхла й облуплювалася великими червоно-­сріблястими латками, наче зміїна шкіра. У високій меч-траві позаду складу сокотали коники.

— Та давай, — Гелі підскочив і, наче каратист, розсік рукою повітря, після чого завдав йому майстерного удару ногою. — Ти ж можеш мені розказати.

Неподалік задеренькотала сарана. Завдаючи чергового удару, Гелі примружився: сарана провіщала наближення бурі, незабарний дощ, але небо крізь чорне переплетіння гілля однак горіло ясною паркою блакиттю.

Він показав ще кілька прийомів карате, по два рази викректуючи: гхе-гхе; але Гаррієт на нього навіть не дивилася.

— Та що ж тебе гризе? — агресивно запитав він, відкидаючи довге волосся з лоба. Від її самозаглиблення Гелі чомусь трохи запанікував і починав підозрювати, що Гаррієт розробила якийсь таємний план, де його присутність не передбачалася.

Гаррієт підняла на нього погляд, так швидко, що на мить здалося, що вона підскочить і дасть йому підсрачника. Але вона лише мовила:

— Згадувала осінь, коли я була в другому класі. Я тоді викопала на задньому подвір’ї могилу.

— Могилу? — скептично перепитав Гелі. Він не раз копав ями в себе на подвір’ї (підземні бункери, проходи в Китай), але ніколи не долав глибше пів метра. — Як ти залазила і вилазила?

— Вона неглибока була. Десь… — вона розвела долоні сантиметрів на тридцять, — …отака. А по довжині якраз стільки, щоб я могла лягти.

— І нащо тобі таке знадобилося? Ого, Гаррієт! — викрикнув він, бо щойно помітив на землі гігантського жука з кліщами й рогами, п’ять сантиметрів завдовжки. — Глянь, дивися! Ніфіга собі! Я ще такого жучища не бачив!

Гаррієт нахилилася вперед і без особливої цікавості подивилася на жука.

— Ага, вражає, — сказала вона. — Ну, одним словом. Пам’я­таєш, як я лежала в лікарні з бронхітом? Коли пропустила Гелловінське свято в школі?

— Ага, так, — відповів Гелі і відвернувся від жука, хоч щосили боровся з бажанням підняти й подратувати його.

— Тому я й захворіла. Земля дуже холодна була. Я вкрилася опалим листям і лежала, доки не стемніло й Іда не покликала мене в хату.

— Знаєш що? — підхопив Гелі, який — не в змозі опиратися — витягнув ногу й носком підсунув жука. — У «Хочете вірте, а хочете ні від Ріплі»86 була жінка, у якої в могилі був телефон. Набираєш номер, і під землею дзвонить телефон. Здуріти, правда? — Він присів біля неї. — А як тобі таке? От послухай, офігенська історія. От уяви, якби в місіс Богеннон у труні був телефон, і от дзвонить вона тобі серед ночі й така каже: «Мені потрібна моя золота перука. Віддайте мою золоту перу-у-у-уку…».

— Навіть не думай про таке, — різко урвала його Гаррієт, спостерігаючи, як долоня Гелі сторожко підкрадається до її долоні. Місіс Богеннон була церковною органісткою; померла в січні після тривалої хвороби. — Та й все одно, місіс Богеннон поховали в перуці.

— Звідки знаєш?

— Мені Іда сказала. У неї від раку все волосся повипадало.

Вони трохи посиділи мовчки. Гелі роззирався в пошуках того дебелого жука, але він — на жаль — зник. Хлопець розхитувався, п’ятами кросівок ритмічно бив по металевому виступу сходів, бух, бух, бух, бух…

Що це за тема з могилою, що вона говорить? Він їй усе розповів. Він на повну приготувався до сеансу лиховісного перешіптування в сараї, погроз, змов і остраху — та навіть якби Гаррієт накинулася на нього, уже було б краще, ніж нічого.

Зрештою, перебільшено зітхнувши й потягуючись, він підвівся.

— Ну добре, — поважно заявив він. — План такий. До вечері повправляємося з рогаткою. На тренувальній зоні. — «Тренувальною зоною» Гелі любив називати глуху ділянку свого зад­нього подвір’я, що пролягала між городом і сараєм, де його батько тримав газонокосарку. — А далі за пару днів перейдемо на луки й стріли…

— Я щось не дуже хочу бавитися.

— Ну і я теж, — відказав Гелі, діткнутий її словами. Справді, йшлося лише про дитячий набір лука зі стрілами, з блакитними присосками на наконечниках, і хоч він їх соромився, та все ж краще ніж нічого.

Але всі його плани Гаррієт не цікавили. Через кілька секунд напружених роздумів він — із прорахованим «слухай!», що мало б натякнути на зародження цікавості — запропонував одразу збігати до нього додому і приготувати, як він висловився, «збройний інвентар» (хоч він і знав, що єдина його зброя — це пневматична рушниця, іржавий кишеньковий ніж і бумеранг, який обоє не вміли кидати). Коли реакцією на це стало теж лише знизування плечима, він запропонував (ошаліло, у відчаї, бо витерпіти її байдужість здавалося неможливим) сходити відшукати один із журналів «Ґуд Гаускіппінґ» його матері й підписати Денні Ретліффа на Клуб книги місяця.

На цю ідею Гаррієт обернула голову, але її погляд зовсім не підбадьорював.

— Я тобі кажу. — Гелі трішки знітився, та все одно був надто переконаний у дієвості тактики з книжковим клубом, тож продовжив: — Таке і найгіршому ворогу не побажаєш. Моєму татові таке якийсь школяр зробив. Якщо ми достатньо тих реднеків попідписуємо, і ще й не раз… Та чуєш, — перервався він, утративши запал від непохитного погляду Гаррієт, — мені однаково. — У голові ще трималися спогади про страхітну знудженість від цілого дня на самоті вдома, тож якби вона попросила, він би з радістю роздягнувся й ліг на вулиці голим.

— Слухай, я втомилася, — роздратовано сказала Гаррієт. — Піду трохи побуду в Ліббі.

— Як скажеш, — після стоїчної бентежної паузи відповів Гелі. — Я тебе проведу.

Вони мовчки котили велосипеди по ґрунтовій дорозі до вулиці. Гелі приймав верховенство Ліббі в житті Гаррієт, хоч до кінця й не розумів його. Вона дуже відрізнялася від Еді й інших тіток — добріша, турботливіша. Ще в дитсадку Гаррієт казала Гелі й іншим дітям, що Ліббі і є її матір’ю; і, що дивно, ніхто, навіть сам Гелі, у цьому не сумнівався. Ліббі була стара, вони з Гаррієт жили порізно, проте саме вона привела Гаррієт за ручку в перший день, приносила на її день народження кексики для дітей, а також допомагала з костюмами на «Попелюшку» (де Гелі грав роль послужливої миші, а Гаррієт наймолодшої (і найкапоснішої) зі злих зведених сестер). Хоч Еді також навідувалася в школу, коли в Гаррієт були проблеми через бійки або пащекування, нікому й у голову не приходило, що матір’ю Гаррієт може бути вона: надто вже строга вона була, як одна з мегер-учительок алгебри в середній школі.

На жаль, Ліббі вдома не було.

— Міс Клів на цвинтару, — пояснила заспана Одін (якій трохи зайняло часу дійти до задніх дверей). — Прополює бур’яни на могилах.

— Хочеш туди сходити? — запитав Гелі в Гаррієт, коли вони повернулися на тротуар. — Я не проти. — Поїздка на Конфедераційний цвинтар була б спекотною, важкою й вимогливою, бо дорога туди пролягала через шосе й вигиналася підозрілими районами з халупами, де продають гарячі тамале87, на вулиці в кікбол грають маленькі греки, італійці й чорні, а в задрипаній жвавій крамниці продуктів старий чоловік із золотим переднім зубом продає тверде італійське печиво, забарвлені італійські шербети й поштучні сигарети по п’ять центів.

— Так, але там ще Еді є. Вона президентка Садового клубу.

Цю відмовку Гелі прийняв без зайвих запитань. Він завжди намагався триматися якомога далі від Еді, і бажання Гаррієт уникнути її абсолютно не здалося йому дивним.

— Тоді можемо піти до мене, — запропонував він, відкидаючи волосся з очей. — Ходімо.

— Може, моя тітка Тетті вдома.

— А може, просто побавимося в тебе чи в мене на веранді? — докинув Гелі, з певною досадою шпурляючи шкаралупою арахісу з кишені в лобове скло припаркованої машини. Ліббі нормальна, а от інші дві тітки мало чим відрізнялися від Еді.

Тітка Тет спершу була на цвинтарі з рештою Садового клубу, але через сінну гарячку попросила, щоб її відвезли додому; її тіпало, очі чухалися, від павутиці з тильного боку долонь повиступали страшні червоні пухирі, і вона не краще за Гелі тямила, звідки взялося це затяте наполягання бавитися по обіді саме в її будинку. До дверей вона так і підійшла в брудному одязі для садівниц­тва: шорти-«бермуди» й африканське дашикі завдовжки як ­робочий халат. Еді мала на собі дуже схоже вбрання; то були подарунки від друга-місіонера баптистської церкви, розміщеної в Нігерії. Тканина кенте була кольорова й свіжа, і обидві бабці часто вдягали ці екзотичні подарунки на випадок легкого садівництва й інших робіт — зовсім не відаючи про символізм Чорної сили, який їхні «каптани» транслювали допитливим глядачам. Чорні молодики вихилялися з вікон машин, проїжджаючи повз, і салютували Еді й Тетті здійнятими вгору кулаками.

— Сірі пантери! — гукали вони, а ще: — Елріджу й Боббі, ми з вами!88

Теттікорем не фанатіла від роботи надворі: Еді присилувала її до участі в проєкті Садового клубу, а Тет хотілося скинути свої хакі й «каптан» й відправити їх у пральну машинку. Їй хотілося випити «Бенадрилу»89, прийняти ванну, хотілося дочитати біб­ліотечну книжку, яку завтра потрібно повернути. Побачивши дітей у себе на порозі, вона не втішилася, але люб’язно їх привітала хіба що лише з дрібкою іронії.

— Як бачиш, Гелі, я тут вбрана дуже неофіційно, — вдруге сказала вона, проводячи їх хитромудрим шляхом по тьмяному коридору, звуженому старими важкими шафами для книжок на всю стіну, у чепурну житлову-їдальну зону, де панували масивний махагонієвий креденс і сервант з Напасті, а також старе засиджене дзеркало, позолочене по краях, заввишки аж до стелі. З висоти на них блискали очима Одюбонівські хижі птахи90. Навпроти одвір­ка, у дальньому кінці, наче оксамитова колода, що вперто гниє на стежці, лежав скручений у рулон сантиметрів із тридцять завтовшки величезний мелаєрський килим91 — також з Напасті, завеликий для будь-якої кімнати в будинку.

— Тут обережно, — попередила вона, виставивши руку, щоб допомогти дітям по черзі його переступити, ніби лідерка скаутів, що проводить підопічних через повалене дерево в лісі. — Гаррієт може тобі розповісти, що її тітка Аделаїда вміє добре поратися по господарству, Ліббі гарно ладить із малими, Едіт тримає все в пов­ному порядку, а от я ні до чого з того не вдалася. Ні, мене тато завжди називав архіваріускою. Знаєте, що це?

Вона рвучко й життєрадісно озирнулася на них набряклими очима. Під вилицею виднілася ляпка бруду. Гелі непримітно перевів погляд убік, бо трохи боявся старших тіток Гаррієт, які довгими носами й різкою пташиною поведінкою скидалися на ватагу відьом.

— Ні? — Тет відвернулася й добряче чхнула. — Архіваріус, — хапнувши повітря, взялася пояснювати вона, — це просто мудре слово, що означає шматяр… Гаррієт, сонечку, прошу тебе, вибач своїй старій тітці, що верзе всілякі дурниці твоєму бідному супутнику. Вона не хоче нікому набридати, а лише сподівається, що Гелі, як повернеться додому, не скаже своїй чудовій матусі, який я тут безлад влаштувала. Наступного разу, — тут її голос стих, а сама вона стала позаду Гаррієт, — наступного разу, перед тим як аж сюди завітати, сонечку, ти подзвони тітці Тетті на телефон. А якби мене взагалі не було і вам би не відчинили?

Вона дзвінко цмокнула нетерплячу Гаррієт у круглу щоку (дитина була брудна, хоч хлопчик видавався чистим і, якогось дива, мав на собі довгу білу футболку, що висіла йому нижче колін, наче дідова нічна сорочка). Вона залишила дітей на задній веранді, а сама поквапилася на кухню, де — брязкаючи чайною ложкою — замішала з води з-під крана й пакетика магазинного цитрусового порошку лимонад. Теттікорем мала справжні лимони й цукор — але тепер усі ті діти відвертають носа від натуральних продуктів, як казали Тетті подруги з церковного товариства, які мали онуків.

Вона покликала дітей, щоб узяли свої напої («Гелі, боюся, ми тут дуже неофіційні, сподіваюся, ти не проти, що сам собі візьмеш попити») і поквапилася на задній бік будинку, щоб освіжитися.

У Тет на шворці для сушіння одягу, що тяглася по задньому ґанку, висіла стебнована ковдра у великі коричнюваті й чорні квадрати. Картярський столик, за яким вони сиділи, стояв перед нею, наче сценічна декорація, а квадрати на ковдрі ніби відбивали квадратики ігрової дошки між ними.

— Тобі ця ковдра нічого не нагадує? — радісно спитав Гелі, гупнувши по поперечинах свого стільця. — Шаховий турнір у «З Росії з любов’ю»? Пам’ятаєш? Перша сцена, з величезною шахівницею?

— Якщо торкнешся того офіцера, — сказала Гаррієт, — муситимеш ним і ходити.

— Я вже походив. Отам пішаком. — Шахи, як і шашки, його не цікавили — від обох ігор у Гелі боліла голова. Він підніс свою склянку лимонаду й удав, ніби викрив приховане повідомлення від росіян, приліплене знизу, але Гаррієт і не помітила його вигнутих брів.

Не марнуючи часу, дівчина стрибнула чорним офіцером на середину дошки.

— Вітаю, сер, — проспівав Гелі, гупаючи склянкою, попри те, що шах йому не поставили й у цьому ході не було нічого незвичного. — Блискучий хід. — То була репліка з шахового турніру в кіно, і він пишався, що запам’ятав її.

Вони грали далі. Гелі офіцером забрав пішака Гаррієт, а тоді ляснув себе по лобі, коли вона миттю метнулася конем уперед і забрала офіцера.

— Так не можна, — запротестував він, хоч насправді й не знав, можна так чи ні; йому важко давалося запам’ятовувати, як коням можна стрибати, що грало Гаррієт на руку, бо то були її улюблені фігури, якими вона користувалася найвправніше.

Гаррієт роздивлялася дошку, вдумливо підтримуючи підборіддя рукою.

— Думаю, він знає, хто я, — зненацька зронила вона.

— Ти ж нічого не сказала, правда? — нервово перепитав Гелі. Хоч її зухвалість його захоплювала, він вважав поганою ідеєю іти до більярдної самій.

— Він вийшов на вулицю і витріщався на мене. Просто стояв, не рухався.

Гелі не роздумуючи посунув пішака, просто щоб зробити хоч щось. Зненацька він дуже втомився й розсердився. Він не любив лимонад (віддавав перевагу колі), а шахи не належали до його уявлення про цікаве проведення часу. У нього був свій набір шахів — гарний, який йому подарував батько, — але він ніколи в них не грав, окрім коли приходила Гаррієт, а фігури здебільшого використовував як надгробки для Джи-Ай Джо.

Спека тиснула страшним тягарем, навіть попри дзижчання вентилятора й наполовину опущені жалюзі, а алергії Тет громіздкою перекошеною на один бік вагою розпирали їй голову. Порошок «Бі-Сі» від головного болю залишав у роті гіркий присмак. Вона поклала «Марію, королеву Шотландії»92 долілиць на шенілове покривало на ліжку й на мить заплющила очі.

З ґанку — анічичирк: діти бавилися досить тихо, але розслабитися, знаючи, що вони в будинку, було складно. Стільки доводиться переживати за той гурт бідось із Джордж-стріт, і так мало можна бодай для когось із них зробити, подумала вона, тягнучись по склянку води на приліжковій тумбі. А за Еллісон — яку в глибині душі Тет зі своїх двоюрідних племінниць любила найбільше — вона хвилювалася найбільше. Еллісон була як її мама, Шарлотта, надто ніжна собі ж на лихо. З досвіду Тет, саме смирних лагідних дівчат на кшталт Еллісон і її матері життя б’є й доводить до озвіріння. Гаррієт була схожа на свою бабусю — аж надто, тому Тет ніколи й не було дуже приємно в її товаристві; дівчинка була яснооким тигреням, досить мила зараз, поки ще мала, та з кожним сантиметром росту цю привабливість втрачала. І хоча Гаррієт ще поки дає раду сама собі, невдовзі цей день прийде, і тоді вона, як і Едіт, братиме своє, хай там що випаде на її долю: хоч голод, хоч банківський крах, хоч російське вторгнення.

Скрипнули двері спальні. Тет стрепенулася, схопилася за грудину.

— Гаррієт?

На ліжко плавно заскочив старий Дряпко, чорний кіт Тетті, і сів дивитися на неї, вимахуючи хвостом.

— Ти що тут робиш, Бомбо? — нявкнув він — чи, радше, Тетті проспівала за нього пискливим пихатим голоском, яким вони із сестрами з дитинства розмовляли зі своїми тваринами.

— Ти мене до смерті злякав, Дряпчику, — відповіла вона, опускаючись на октаву до свого природного голосу.

— Відчиняти двері я вмію, Бомбо.

— Цить.

Вона підвелася й зачинила двері. Коли знову лягла, кіт зручно скрутився в неї біля коліна, і невдовзі обоє заснули.

Баба Денні, Ґам, скривилася, безпорадно силкуючись обома руками підняти з плити чавунну пательню з кукурудзяним коржем.

— Чекай, Ґам, зара тобі поможу, — мовив Фариш і так швидко зірвався за місця, що перекинув алюмінієвий кухонний стілець.

Ґам пригнулася і забралася від плити, посміхнувшись догори своєму улюбленому онукові.

— Ой, Фарише, та я візьму, — слабко мовила вона.

Денні сидів, утупившись у картату вінілову скатертину, спов­нений палкого бажання перебувати десь-інде. Кухня трейлера була така забита, що майже не було як поворухнутися, а від плити повітря всередині так нагрівалося й смерділо, що навіть взимку там сидіти було неприємно. Кілька хвилин тому він відплив у безсонне мріяння, мрію про дівчину — не справжню, а як дівчину-духа. Темне волосся в неї звивалося, наче бур’яни на краю неглибокого ставка: може, чорне, а може, зелене. Вона підібралася чарівно близько, ніби щоб поцілувати — та натомість вдихнула йому в розкритий рот чудовою прохолодною свіжістю, ніби повітрям із самого Раю. Від насолоди цього спогаду він аж здригнувся. Йому хотілося бути на самоті, посмакувати ту мрію, бо вона швидко блякла, а йому відчайдушно кортіло заплигнути в неї назад.

Та натомість він був тут.

— Фарише, — говорила його баба. — Та я так не хотіла, щоб ти вставав. — Схвильовано, стискаючи докупи долоні, вона стежила поглядом за сіллю й сиропом, поки Фариш тягнувся й гупнув їх на стіл. — Та лишися того, прошу.

— Ґам, ти сідай, — строго відказав Фариш. Між ними це була регулярна усталена практика, яка повторювалася під час кожної трапези.

Зиркаючи з жалем і демонструючи велику неохоту, Ґам щось приговорювала собі й кульгала до стільця, поки Фариш — що аж гримів від хімії, ку-ку аж по самі очиці — безперестанку грюкотів між плитою, столом і холодильником на передній веранді, накривав стіл, супроводячи це гуркотнечею й бряжчанням. Коли він підсунув їй переповнену тарілку, стара змарніло її відсунула.

— Хлопці, ви перші їжте, — сказала вона. — Юджине, ти не будеш?

Фариш вовком глипнув на Юджина — який тихенько сидів, склавши руки на колінах, — і бухнув тарілкою перед Ґам.

— Бери… Юджине… — Тремтячими руками вона подала їжу йому, та чоловік відсахнувся, не бажаючи її приймати.

— Ґам, та ти ще дрібонькіша, ніж зерно гірчиці, — ревнув Фариш. — Знов у лікарню попадеш.

Денні мовчки прибрав волосся з обличчя й пригостився квадратиком кукурудзяного коржа. Він надто спітнів і надто нашмигався, щоб їсти, а від немислимого смороду з нарколабораторії — у поєднанні з духом затхлого жиру й цибулі — почувався так, ніби голоду більше ніколи не знатиме.

— Так, — сказала Ґам, тужливо усміхаючись до скатертини. — Дуже вже я люблю вам усім варити їсти.

Денні був досить певен, що його баба любить готувати для своїх хлопців значно менше, ніж про це говорить. То була невеличка змарніла істота, мов із коричневої сириці, згорблена, бо постійно зіщулювалася, така вже ветха, що радше вірилося, ніби їй років сто, а не як насправді — десь близько шістдесяти. Ґам народилася в сім’ї каджуно93 — французького батька й матері — чистокровної чикасо94, у халупі здольника, з земляною долівкою й без водопроводу (в убозтві, про яке вона щодня нагадувала своїм онукам), а в тринадцять років її віддали заміж за старшого на двадцять п’ять років мисливця на хутра. Було важко уявити, який вигляд вона мала в ті часи, — у її вбогу виснажливу молодість не було грошей на дурниці на кшталт фотоапаратів і світлин — але батько Денні (який палко захоплювався Ґам, радше як залицяльник, ніж син) пам’ятав її дівчиною з червоними щоками й блискучим чорним волоссям. Коли він народився, їй було всього чотирнадцять, і вона (за його словами) була «найгарнішою єнотожопою дівкою, яку лиш можна було побачити». Під єнотожопою він мав на увазі каджунку95, та коли Денні був малий, то якось невиразно собі уявляв, що Ґам наполовину єнотиха — тварина, на яку вона справді була подібна через глибоко посаджені темні очі, гострі риси обличчя, дрібні зуби й темні, вкриті зморшками ручки.

Бо Ґам була дрібна. Вона наче з кожним роком усихала. Зараз вона скулилася мало не до стану жарини із запалимим щоками й тонким і руйнівним як лезо ротом. Як вона скрупульозно нагадувала своїм онукам, Ґам усе своє життя тяжко пропрацювала, і саме ця нелегка робота (якої вона не соромилася — Ґам точно ні) так швидко її й зістарила.

Кертіс — радісно — прицмокував вечерею, поки Фариш продовжував витанцьовувати навколо Ґам, шпарко пропонуючи їй їжу й інші послуги, від кожної з яких вона із зажуреним виглядом відмахувалася. Фариш був страшенно прив’язаний до баби; її скалічений і загалом жалісливий вигляд завжди його розчулював, а сама вона своєю чергою лестила Фаришу так само м’яко, сумирно й догідливо, як до того лестила їхньому небіжчику-батькові. А позаяк ці лестощі лише підживлювали всі найгірші риси батька Денні (плекали його жалість до самого себе, підгодовували лють, роздували гордість і перш за все жорстоку вдачу), те, як вона прислужувалася Фаришу, також якось під’юджувало його брутальну сторону.

— Фарише, та де я стільки з’їм, — бурмотіла вона (попри те, що момент уже минув, і кожен її онук мав свою тарілку). — Дай то братові Юджину.

Денні закотив очі й злегка відсунувся від столу. Від уживання мету терпіння в нього сильно стоншилося, і все в поведінці його баби (слабкі відмовки, стражденницький тон) було прораховано, — наче табличка множення, — щоб Фариш смикнувся й викричався на Юджина.

І, безперечно, так і сталося.

— Йому? — Фариш лупнув очима в кінець столу на Юджина, який згорблено сидів і ковтав свою їжу. Апетит у Юджина був болючою точкою, джерелом неослабної незгоди, бо він їв більше за будь-якого член сім’ї й мало докладався до витрат.

Кертіс — із повним ротом — потягнувся масною лапою по шматок курятини, який йому тремтячою рукою через стіл подала баба. Рвучко, наче блискавка, Фариш ляснув його по долоні: почувся бридкий удар, від якого в Кертіса відвисла щелепа. На скатертину звалилося кілька цяток напівпрожованої їжі.

— Йой… та най собі візьме, як хоче, — ніжно сказала Ґам. — Бери, Кертісе. Хоч’ ще поїсти?

— Кертісе, — озвався Денні, біснуючись від нетерпіння; йому здавалося, що він не витримає втисячне дивитися, як розгортається ця гидка вечірня драма. — На. Візьми моє. — Але Кертіс — який не розумів і ніколи не зрозуміє точної суті цієї гри — усміхався й тягнувся до курячої лапки, що тремтіла в нього перед обличчям.

— Хай лиш візьме, — проскрипів Фариш, звівши погляд у стелю, — клянуся, я йому вгаратаю так…

— На, Кертісе, — повторив Денні. — Візьми в мене.

— Або в мене, — досить несподівано запропонував гість-священник зі свого місця в кінці столу поруч із Юджином. — Їжі вдосталь. Якщо дитина хоче.

Вони й забули, що він тут. Усі вирячилися на нього, тож Денні непомітно скористався цією нагодою, нахилився й висипав усеньку гидотну вечерю зі своєї тарілки на Кертісову.

Від цієї посмішки фортуни Кертіс щось екстатично забелькотів.

— Люблю! — вигукнув він і сплеснув у долоні.

— На смак усе страх яке добре, — ввічливо прокоментував Лоял. Його блакитні очі світилися збудженням і аж надмірною напругою. — Дякую вам усім.

Фариш відклав свій корж.

— А ти на Долфуса лицем анітроха не походиш.

— Знаєте, а мама каже інакше. Ми з Долфусом гарні, вдалися в її родину.

Фариш реготнув і почав закидати кусником коржа собі в рот горох: хоч він був очевидно дуженько під кайфом, та завжди старався в присутності Ґам повністю доїсти вечерю, щоб її не образити.

— Я одно скажу — содом брат Долфус точно вмів підняти, — продовжив він із набитим ротом. — У Парчмені, як він казав скакати, то ти мусів скакати. А як ти не скакав, ну шо ж, він тоді на тебе наскакував. Кертісе, бляха, — вигукнув він, відсуваючись у кріслі, закочуючи очі. — Любиш ти, шоб мені ригати хотілося. Ґам, скажи шось, аби він руки з тарілки забрав.

— Він по-інакшому й не вміє, — відповіла Ґам, зі скрипом підводячись, щоб відсунути загальну тарілку трохи далі від Кертіса, а тоді опустилася в крісло, дуже повільно, ніби в крижану ванну. Лоялові вона шанобливо кивнула. — Боюсь, наш Спаситель замало часу з тим дитям побув, — з виправданням скривившись, сказала вона. — Але ми всьо одно любим нашого монстра, правда, Кертісе?

— Люблю, — відгукнувся Кертіс. Він подав їй квадратик коржа.

— Нєа, Кертісе. Ґам того не треба.

— Бог ніколи не змиляється, — сказав Лоял. — Своїм люблячим оком Він дивиться на нас усіх. Блаженний той, хто приймає аспекти всіх Його створінь.

— А тобі ліпше надіятися, шо Бог не буде раптом у другий бік дивитися, як ви почнете з тими гримучниками проповідувати, — мовив Фариш, лукаво зиркаючи на Юджина, поки наливав собі ще склянку холодного чаю. — Лоял? Так тебе кличуть?

— Так, сер. Лоял Брайт. Брайт — то по маминій лінії.

— А ти мені от шо скажи, Лояле Брайте, на кий ляд тарабанити всіх тих плазунів аж сюда, а далі тримати їх у тих сраних коробках? Скільки вже часу у вас то відродження?

— Один день, — не підіймаючи голови, відповів Юджин з пов­ним ротом їжі.

— Я не можу передбачити, як піде проповідування, — сказав Лоял. — Бог насилає нам своє помазання, а деколи не насилає. Лише Він присуджує Перемогу. Деколи Йому до вподоби перевірити нашу віру.

— Гадаю, по-дурному чуєшся, як стоїш перед тими людьми, а коло тебе ані змії.

— Ні, сер. Гад — це Його творіння і служить він Його волі. Якби ми його підхопили й узялися проповідувати без віпповідності Його волі, то змія нас вкусить.

— Добре, Лояле, — мовив Фариш, відкидаючись у кріслі, — а ти б не сказав, що в Юджина не всьо в ладах із Господом? Може, того у вас всьо затягується.

— А я тобі так скажу, — досить несподівано заговорив Юд­жин, — то лиш гірше стає, як хтось турляє тих змій палицями, курить на них димом із сигарет, чіпає їх, роздрочує…

— Ану чекай…

— Фарше, я бачив, як ти сам їх чіпав у машині.

— Фарше, — високим насмішкуватим голосом повторив Фариш. Юджин смішно вимовляв деякі слова.

— Не кепкуй з мене.

— Тихо, — слабко мовила Ґам. — Ну всі, тихонько.

— Ґам, — звернувся Денні, тоді вже м’якше повторив: — Ґам, — бо за першим разом його голос виявився таким гучним і раптовим, що всі за столом підскочили.

— Та, Денні.

— Ґам, хотів спитати… — Він був такий вмазаний, що вже не пам’ятав, який зв’язок між тим, про що всі говорять, і тим, що зараз вилітає йому з рота. — Тебе вибрали в присяжні?

Баба склала кусник білого хліба удвоє й умочила його в калюжку кукурудзяного сиропу.

— Та, вибрали.

— Шо? — здивувався Юджин. — Коли починається суд?

— У середу.

— А як ти туда попадеш, як фургон поломився?

— Присяжні? — рвучко випрямившись у кріслі, перепитав Фариш. — Чого я про це вперше чую?

— Та стара Ґам уже не любить тебе доймати, Фарише…

— Фургон не дуже поломаний, — сказав Юджин, — прос­то вона сама не зможе його вести. Навіть я ледве кермо там ­вивертаю.

— Присяжні? — Фариш грубо відштовхнувся в кріслі від столу. — І чого то вони інвалідку викликають? Могли ж, певно, найти якогось здорового мужика…

— Та я з радістю прислужуся, — страдницьким голосом виправдовувалася Ґам.

— Любуню, та я знаю, лиш хочу сказати, шо могли й когось іншого знайти. Тобі там цілий день прийдеться сидіти в тих твердих кріслах, а ще ж з артритом…

Ґам прошепотіла:

— Я лиш тобі чесно скажу, переживаю тільки за ту нудоту, шо в мене від тих других моїх лікарств.

— Надіюся, ти їм сказала, шо то немов тебе знов у лікарню покласти. Витягують бідну стару каліку з її дому…

Дипломатично втрутився Лоял:

— А про який то суд говориться, прошу пані?

Ґам вмочила хліб у сироп.

— Якийсь негритос трактора покрав.

Фариш мовив:

— І вони кажуть тобі аж туда їхати? Лиш через таке?

— Ну, в мої часи, — замріяно відповіла Ґам, — не було в нас всьої такої дурноти з цілими судами.

Коли на стукіт не відповіли, Гаррієт штовхнула двері спальні. У темряві вона побачила свою стару тітку, що дрімала на білому літньому покривалі без окулярів і з розтуленим ротом.

— Тет? — непевно запитала вона. У кімнаті пахло ліками, водою «Ґранді», золотобородником, «Ментолатумом»96 і пилюкою. Сонними півобертами муркотів вентилятор, гойдаючи серпанкові штори то ліворуч, то праворуч.

Тет не прокинулася. У кімнаті було холодно й незворушно. Обрамлені сріблом фотографії на комоді: Суддя Клів і прабаба Гаррієт (з камеєю на шиї) ще до початку нового століття; мама Гаррієт у 1950-х, дебютантка з рукавичками до ліктів і хитромудрою зачіскою; вручну розмальована світлина двадцять на два­дцять п’ять зі ще молодим чоловіком Тет, містером Пінком, і глянцевий знімок для газети, значно пізніший, на якому містер Пінк приймає нагороду від Торгової палати. На важкому туалетному столику стояли речі Тет: охолоджувальний крем «Понд», наповнений шпильками для волосся слоїк з-під джему, подушечка для голок, бакелітовий набір із гребінця й щітки, а також єдиний тюбик помади — проста й скромна сімейка, чепурно розкладена, ніби для групового фото.

Гаррієт здавили горло сльози. Вона шугнула на ліжко.

Стрепенувшись, Тет прокинулася.

— Господи помилуй. Гаррієт? — Вона наосліп зіп’ялася й кинулася шукати окуляри. — Що таке? Де твій маленький супутник?

— Він пішов додому. Тетті, ти мене любиш?

— Що сталося? Серденьку, котра година? — запитала вона, марно мружачись на годинник біля ліжка. — Ти ж не плачеш? — Вона нахилилася помацати чоло Гаррієт, але воно було вологе й прохолодне. — Що відбувається, бога ради?

— Можна, я в тебе переночую?

У Тет похололо в животі.

— Ой, сонечку. Бідна Тетті ледь жива з тими алергіями… Дорогенька, скажи мені, що сталося? Тобі погано?

— Від мене не буде ніяких клопотів.

— Сонечку. Ой, сонечку. Ти ніколи мені ніяких клопотів не завдаєш, і Еллісон також, але…

— Чому ні ти, ні Ліббі, ні Аделаїда ніколи не хочете, щоб я у вас ночувала?

Тет відібрало мову.

— Ну, Гаррієт, — спромоглася вона. Тоді потягнулася й увімкнула лампу для читання. — Ти ж знаєш, що це неправда.

— Ви мене ніколи не запрошуєте!

— Послухай, Гаррієт. Я візьму календар. Виберемо на наступному тижні дату, тоді мені вже буде краще, і…

Вона затнулася. Дитина плакала.

— Послухай, — мовила Тет молодцюватим голосом. Хоч вона й намагалася вдавати цікавість, коли її подруги складали дифірамби своїм онукам, сама не шкодувала, що не має власних. Діти її знуджували й дратували — що вона відчайдушно старалася приховати від своїх маленьких племінниць. — Я збігаю по мочалку. Тобі стане краще, як… Ні, ходімо зі мною. Гаррієт, вставай.

Вона взяла Гаррієт за мурзату долоню й повела темним коридором у ванну. Увімкнула обидва крани в раковині й подала їй брусок рожевого туалетного мила.

— Ось, маленька. Умий обличчя й руки… спочатку руки. А тепер бризни собі трохи холодної води в обличчя, тобі стане краще…

Вона змочила мочалку й узялася ретельно обтирати нею щоки Гаррієт, а тоді передала її самій дівчинці.

— Ось так, маленька. А тепер можеш узяти цю холодну мочалочку і потерти собі нею навколо шиї і під пахвами?

Гаррієт так і зробила — механічно, одним рухом біля горла, тоді кількома кволими змахами поводила нею під футболкою.

— Ну-ну. Я ж знаю, що ти можеш краще. Іда тебе не змушує митися?

— Змушує, мем, — досить безнадійно мовила Гаррієт.

— То чому ж ти така брудна? Вона щодня тебе у ванну відправляє?

— Так, мем.

— А вона змушує тебе запихати голову під кран і перевіряє, чи мило мокре, коли ти виходиш? Толку з того нуль, Гаррієт, якщо ти просто залазиш у гарячу ванну й сидиш там. Іда Ру добре знає, що вона має…

— Іда тут не винна! Чому всі спихають вину за все на неї!

— Ніхто її не звинувачує. Я знаю, що ти любиш Іду, серденьку, але мені здається, твоїй бабці, можливо, треба трохи з нею поговорити. Іда нічого поганого не зробила, просто небілі люди мають різні уявлення… ой, ну Гаррієт. Будь ласка, — мовила Тетті, переплітаючи долоні. — Ні. Будь ласка, не починай знову.

Після вечері Юджин досить знервовано пішов за Лоялом надвір. Той видавався у мирі зі світом, готовий до неквапної повечірньої прогулянки, проте Юджин (що після вечері вже переодягнувся у свій незручний чорний костюм для проповідування) весь аж схолов від тривоги. Він глипнув на себе в бічне дзеркало Лоялового фургона й швидко пригладив гребінцем жирний «качачий хвіст». Відродження минулого вечора (десь на віддаленій фермі на іншому боці округу) видалося не дуже успішним. Допитливі роззяви, що поприходили під ту альтанку в підліску, гигикали, кидалися кришечками від пляшок і гравієм, ігнорували тацю для пожертв, а тоді ще до завершення служби повставали й поспішили геть — та чи винні вони? У молодого Різа — з очима блакитними, ніби газове полум’я, і роздмуханим назад волоссям, наче він щойно побачив янгола — в одному мізинці, мабуть, віри більше, ніж у всіх тих хихотунів разом узятих, але з коробки не виповзла жодна змія, жодна; і хоч Юджин від цього зніяковів, власними руками їх звідти діставати не поспішав. Лоял запевнив, що сьогодні, у Бойлінґ-Спрінґ, прийом буде тепліший — та яке Юджинові діло до Бойлінґ-Спрінґ? Звісно, там є постійна парафія вірних, але вона належить комусь іншому. Післязавтра вони спробують барабанним боєм скликати людей на площу — та як, заради бога, їм це вдасться, якщо найбільша їхня приманка для натовпу — змії — заборонена законом?

Лоял наче й анітрохи цим не переймався.

— Я тут, щоб виконувати Божу роботу, — сказав був він. — А Божа робота — бороти смерть. — Минулого вечора кпини від натовпу його не діймали; та хоч Юджин боявся змій і усвідомлював, що не здатний брати їх голими руками, водночас він не тішився від очікування ще одного вечора публічного приниження.

Вони стояли на освітленій цементній плиті, яку всі називали «автонавісом», де з одного боку стояв газовий гриль, а з другого висіло баскетбольне кільце. Юджин нервово зиркнув на Лоялів фургон — на брезент, що вкривав складені ззаду коробки зі зміями, на наліпку на бампері з косими фанатичними літерами «ЦЕЙ СВІТ — МЕНІ НЕ ДІМ!». Кертіс сидів у безпеці всередині, дивився телевізор (якби побачив, як вони йдуть, то розплакався б, щоб його взяли з собою), і Юджин уже збирався запропонувати просто сісти у фургон і їхати, коли рипнули москітні двері, і до них почовгала Ґам.

— Вітаю, мем! — щиро гукнув Лоял.

Юджин частково відвернувся. Цими днями йому доводилося боротися з постійною ненавистю з боку своєї баби й весь час нагадувати собі, що Ґам — просто стара жінка, ще й недужа, роками хворіє. Він згадував один день давним-давно, коли вони з Фаришем були маленькими, а батько приваландався додому п’яним посеред дня і висмикнув їх із трейлера на подвір’я, ніби щоб відшмагати. Обличчя в нього було бурякове, і говорив він крізь зціплені зуби. Але він не сердився: він плакав. «О, господи, мені зле від самого ранку, як я дізнався. Господи-Боже, змилуйся. Бідної Ґам за місяць-два вже з нами не буде. Лікарі кажуть, рак її вже до самих кісток поїв».

Це було двадцять років тому. Відтоді народилося четверо братів — які виросли, покинули дім, або стали інвалідами, або потрапили в тюрму; батько, дядько й мати — як і мертвонароджена сестричка — усі опинилися в землі. А от Ґам вижила. Смертні вироки для неї від різноманітних лікарів і начальників відділів охорони здоров’я надходили досить часто впродовж усього Юджинового дитинства та юності, і Ґам отримувала їх і досі десь кожні пів року. Тепер, коли батько помер, вона, наче вибачаючись, приносила ці прикрі вісті самотужки. Селезінка в неї збільшилася й от-от трісне; у неї відмовляє печінка, або підшлункова, або щитовидка; її з’їдає то такий рак, то сякий рак — уже стільки різних видів, що кістки в неї від нього чорні, наче вугілля, ніби пригорілі в печі курячі кісточки. І справді — Ґам видавалася поїденою. Не маючи змоги її вбити, рак у ній поселився й облаштував там собі затишну домівку: умостився в грудній клітці, пустив міцні корені й став штовхатися кінчиками мацаків крізь поверхню шкіри, залишаючи розсипи чорних родимок — тож (здавалося Юджинові), якби хтось тепер розпоров Ґам, у ній, мабуть, і крові не було б, а лише маса отруйної губчатості.

— Мем, коли ви не проти, шо я спитаю, — увічливо почав Юджинів гість, — як то так, шо ваші хлопці вас кличуть Ґам?

— Ніхто того не знає, то ім’я просто прилипло97, — фиркнув Фариш, вириваючись зі свого таксидермічного сараю, осяяний променем електричного світла, що впало на меч-траву. Він підбіг ззаду неї, обхопив руками й залоскотав, наче вони коханці. — Хоч’, кину тебе ззаду в той фургон до змій, га, Ґам?

— Досить того, — апатично відповіла Ґам. Їй здавалося неблагородним показувати, як їй подобається така груба увага, та однак вона від неї тішилася; і хоч вираз обличчя в неї був порожній, дрібні чорні очка блискали задоволенням.

Юджинів гість підозріливо зазирнув у дверний отвір таксидермічної/метамфетамінової халупи без вікон, залитої голим світлом лампочки на стелі: мензурки, мідна труба, вкрай складна й нашвидкуруч зліплена мережа з вакуумних помп, трубочок, пальників і старих ванних кранів. Огидні пам’ятки про таксидермічне підприємництво — як-от консервований у формаліні ембріон пуми й коробка для риболовецьких снастей із прозорого пластику, повна різноманітних скляних очей — створювали враження лабораторії Франкенштайна.

— Та заходь, не сци, — не вгавав Фариш, обійшовши коло. Він відпустив Ґам, схопив Лояла ззаду за сорочку й водночас підштовхнув і кинув його крізь двері лабораторії.

Юджин знервовано рушив слідом. Його гість — мабуть, звик­лий до подібної різкої поведінки від брата Долфуса — наче не переймався, проте Юджин надто добре знав Фариша, тож розумів, що його гарний настрій вартий тривоги.

— Фарше, — скрегочучи зубами, застеріг він. — Фарше.

Усередині на темних полицях вишикувалися скляні слоїки з хімікатами й ряди пляшок з-під віскі з відірваними етикетками, наповнених якоюсь темною рідиною, що Фариш її застосовував у лабораторії. Денні з парою гумових рукавиць для миття посуду сидів на перевернутому пластмасовому відрі й тицяв усіляку всячину якимсь дрібним інструментом. Позаду булькотіла скляна фільтрувальна колба; а з тьмяних кроков зорило опудало чорноголового яструба, що наче збирався кинутися вниз і напасти. Також на полицях можна було побачити прикручених до необроб­лених дерев’яних щитів великоротих окунів, індичі лапки, лисячі голови, домашніх котів — від дорослих самців до дрібних кошенят — дятлів, змієшийок і наполовину зашиту смердючу чаплю.

— Я тобі шо скажу, Лояле. Мені хтось приніс був отакенну гадюку, здорову, як бик, шкода, шо вже нема її, шоб показати, бо була, певно, більша за любý з тих, шо в тебе там у фургоні…

Покусуючи ніготь великого пальця, Юджин прослизнув усередину й зиркнув Лоялові через плече, ніби перший раз Лояловими очима сприймаючи набитих кошенят, кривошию чаплю зі зморщеними, наче черепашки каурі, очницями.

— Це для його опудал, — гучно мовив він, коли відчув, що погляд Лояла затримався на рядах із пляшками з-під віскі.

— Господь хоче, щоб ми любили Його царство, охороняли його й пасли його в себе під ногами, — сказав Лоял, роздивляючись похмурі стіни, які серед смороду, туш і тіней були наче прочинені двері самого Пекла. — Ви вже пробачте мені, як не відаю, чи значить це, шо то є правильно сідлати їх і набивати.

У кутку Юджин помітив гору журналів «Гастлер». Фотографія на верхньому викликала нудоту. Він узяв Лояла за плече.

— Ходімо, — мовив він, бо не знав, що Лоял скаже чи зробить, якщо побачить ту світлину, а біля Фариша поводитися хоч якось непередбачувано — вкрай немудре рішення.

— Ну, — озвався Фариш, — не знаю, в чім ти там маєш рацію, Лояле. — Юджин із жахом побачив, що Фариш нахиляється над своїм алюмінієвим робочим столом і — відкинувши волосся собі на плечі — через скручену купюру занюхує білу доріжку чогось, у чому Юджин упізнавав наркоту. — Ти мені вибач. Та чи я помилюся, як припущу, шо ти б гарний товстенький стейк-тібоун з’їв не повільніше за мого осьо брата?

— А шо то? — поцікавився Лоял.

— Порошок від головного болю.

— Фариш у нас має інвалідність, — монотонною підказкою допоміг Денні.

— Жахіття, — м’яко мовив Лоял до Ґам, яка зі своїм слимацьким поповзом лиш тепер спромоглася дочовгати від кузова фургона до дверей. — Украй страшну науку дають вашим дітям тілесні болещі.

Фариш відкинув волосся й випростався за столом, гучно шморгнувши носом. Хоч він єдиний із сім’ї збирав соцдопомогу за інвалідність, йому не було до вподоби, щоб його лихо згадували в одному реченні з Юджиновим спотвореним обличчям, а з вагомішими Кертісовими проблемами — і поготів.

— Щира правда, Лойле, — погодилася Ґам, скрушно похитуючи головою. — Господь милосердний уже й так підкинув мені на долю такі страхіття. І рак, і артрит, і цукровий діабет, і ото-во… — Вона вказала на ніби гнилий чорно-фіолетовий струп на шиї завбільшки з четвертак. — Отут старій Ґам мусили вени чистити, — заклопотано розповідала вона, вигинаючи шию набік, щоб Лоял міг краще роздивитися. — От прямо сюда запхали кететер, прямо там, бачте…

— Ви о котрій нині риштуєтеся народ відроджувати? — радісно запитав Денні, притискаючи пальцем ніздрю і випрямляючись після власної дози порошку від головного болю.

— Нам уже тра йти, — нагадав Юджин Лоялові. — Ходім.

— А далі, — продовжувала свою оповідь Ґам, — вставили ту як-там-її кулю мені тут у вени шиї і…

— Ґам, йому вже йти пора.

Ґам реготнула й схопила поцяткованою чорним долонею довгий рукав білої сорочки Лояла. Вона тішилася тим, що виявила такого тактовного слухача, й не збиралася його так легко відпускати.

Гаррієт ішла додому від Тетті. Широкі тротуари пролягали в затінку пеканових і магнолієвих дерев, засипані товченими пелюстками крепового мирта, у теплому повітрі приглушено доносилися вечірні дзвони Першої баптистської церкви. Будинки на Мейн-стріт були заможніші, ніж георгіанські чи котеджі в стилі теслярської готики на Джордж-стріт — грецьке відродження, італьянізовані, вікторіанські другої імперії, пережитки падіння бавовняної економіки. Декілька, проте небагато, досі належали нащадкам родин, які їх побудували; а парочку викупили нетутешні багатії. Проте також виникало дедалі більше більм на оці з триколісними велосипедами на подвір’ї й шворками для білизни, напнутими між доричних колон.

Світло пригасало. Блимнув світляк у кінці вулиці, а тоді швидко й по черзі двоє просто в неї перед носом, лясь-лясь. Гаррієт ще не була до кінця готова йти додому — поки що — і хоч Мейн-стріт на цьому далекому відтинку безлюдніла й трішки лякала, дівчинка сказала собі, що прогуляється ще трішки, до готелю «Александрія». Усі його досі так називали, хоч за життя Гаррієт ніякого готелю там не було — та й навіть за життя Еді. Протягом епідемії жовтої гарячки у 1879-му, коли вражене місто перепов­нювали хворі й наполохані чужинці, що втікали на північ із Натчеза й Нового Орлеану, то умираючих, наче сардин у банку, напакували на веранді й балконі напхом напханого готелю, — сповненого лементів, марень і прохань про воду — поки мертві купами лежали на тротуарі перед будівлею.

Кожні років п’ять хтось намагався відкрити готель «Александрія» заново й використовувати його як бакалійну крамницю, зал для зібрань чи ще щось, але такі спроби ніколи довго не протягували. Людей пересмикувало навіть коли вони просто проходили повз те місце. Кілька років тому якісь нетутешні спробували відкрити у вестибюлі чайне кафе, але тепер воно стояло зачинене.

Гаррієт спинилася на тротуарі. Готель маячів у кінці порожньої вулиці — біле руйновище з виряченими очима, ледь помітне серед сутінків. Тоді зненацька їй здалося, ніби у вікні нагорі щось поворухнулося — щось пурхливе, наче шматок тканини — тож Гаррієт обернулася й із шаленим серцебиттям кинулася навтьоки довгою стемнілою вулицею, неначе на неї напустилася ціла флотилія примар.

Бігла вона аж до самого дому, не спиняючись, доки не загриміла крізь передні двері — засапана, виснажена, перед очима стрибали плямки. Еллісон унизу сиділа перед телевізором.

— Мама хвилюється, — сказала вона. — Іди скажи, що ти вже вдома. А, і ще Гелі дзвонив.

Гаррієт уже наполовину здолала сходи, коли на неї, гучно шльоп-шльоп-шльопаючи спальними капцями, налетіла мати.

— Ти де була? Ану відповідай! — Обличчя в неї розпашіло й блищало, поверх нічної сорочки вона накинула стару зім’яту білу сорочку, що належала батькові Гаррієт. Мати вхопила її за плече, трусонула, а тоді — неймовірно — кинула її об стіну, та так, що дівчинка головою гупнулася об обрамлену гравюру співачки Єнні Лінд98.

Гаррієт наче громом ударило.

— Що сталося? — кліпаючи, запитала вона.

— Ти хоч уявляєш, як я спереживалася? — Голос у матері був високий і якийсь дивний. — Я ледь не здуріла від думки, де ти. Ледь… розумом… не… схибнулася…

— Мамо?

Від бентеги Гаррієт провела рукою по обличчі. Вона що, п’яна? Іноді так поводився їхній батько, коли на День подяки лишався вдома й трохи перебирав з алкоголем.

— Я думала, ти померла. Як ти можеш…

— Та що таке? — Світильник угорі сліпив немилосердно, і Гаррієт тільки й думала, щоб піднятися до себе в спальню. — Я просто в Тет була.

— Дурниці. Правду мені кажи.

— Це правда, — роздратовано заперечила Гаррієт і знову спробувала відірватися від матері. — Якщо не віриш, подзвони їй.

— Обов’язково подзвоню, вранці першим ділом. Але зараз ти мені признайся, де була.

— Уперед, — мовила Гаррієт, сердячись від того, що їй закрили шляхи відступу. — Подзвони їй.

Мама Гаррієт швидко й люто підступила до неї, а сама Гаррієт так само швидко зійшла на дві сходинки вниз. Її невдоволений погляд упав на пастельний портрет матері (з іскрою в очах, веселої, у пальті з верблюжої шерсті й з гладеньким хвостиком королеви-підлітки), який намалювали на якійсь вулиці Парижа у третій рік її навчання за кордоном. Очі портрета, що сяяли від перебільшеного підкреслення білою крейдою, наче зреагували на дилему Гаррієт жвавим співчуттям.

— Чому ти так хочеш мене мучити?

Гаррієт відвернулася від крейдяного портрета й зазирнула в те ж обличчя, але значно старше й ніби якесь неприродне, таке, наче його реконструювали після жахливого нещасного випадку.

— Чому? — закричала мати. — Хочеш мене до ручки довести?

У Гаррієт тривожно защипало шкіру голови. Час від часу її мама поводилася дивно або щось плутала й засмучувалася, але не отак. Була тільки сьома вечора; влітку Гаррієт часто бавилася надворі далеко за десяту, а мама цього й не помічала.

Еллісон стояла біля підніжжя сходів, одною рукою стискаючи голівку балясини у формі тюльпана.

— Еллісон? — досить різко запитала Гаррієт. — Що з мамою?

Мама вліпила їй ляпаса. Хоч не сильно й боліло, та ляснуло гучно. Гаррієт приклала до щоки долоню й вирячилася на матір, яка швидко дихала дивними уривчастими ковтками.

— Мамо? Що я зробила? — Від шоку вона не могла навіть плакати. — Якщо ти хвилювалася, чому не подзвонила Гелі?

— Я не можу видзвонювати Галлам і підіймати весь їхній дім глупої ночі!

Еллісон, що стояла під сходами, здавалося, очманіла не менше за сестру. Гаррієт запідозрила, що суть цього непорозуміння, хай там яке воно було, якось стосується Еллісон.

— Ти щось зробила, — гаркнула вона. — Що ти їй наговорила?

Але Еллісон не відривала очей — округлих, здивованих — від їхньої матері.

— Мамо? — звернулася вона. — Тобто «ночі»?

Шарлотту, що тримала руку на поручні, ніби чимсь стукнуло.

— Зараз вечір. Вечір вівторка, — сказала Еллісон.

На мить Шарлотта одебеліла з вибалушеними очима й злегка розтуленим ротом. Тоді побігла сходами — гучно ляскаючи капцями без підборів — і визирнула з вікна біля вхідних дверей.

— Світе мій милий, — мовила вона, нахиляючись уперед, обома руками впершись у підвіконня. Тоді відімкнула засув і вийшла в сутінки на передню веранду. Дуже повільно, ніби уві сні, вона підійшла до крісла-гойдалки й сіла. — Небеса, — сказала вона. — Ви правду кажете. Я прокинулася, а на годиннику була шоста тридцять, і я, о боже мій, подумала, що то шоста ранку.

Якийсь час не чулося нічого, окрім цвіркунів і голосів із вулиці. У Ґодфрі зібралася компанія: на під’їзній доріжці стояла незнайома біла машина, а вздовж бордюру спереду розмістився універсал. У жовтому світлі на задній веранді здіймалися клубки диму з барбекю.

Шарлотта підняла погляд на Гаррієт. Обличчя в жінки було спітніле, надто бліде, а зіниці такі величезні, чорні й зівущі, що райдужні оболонки майже позникали, лишилися тільки сяйливі блакитні корони, ніби по краях затемненого місяця.

— Гаррієт, я думала, тебе цілу ніч не було… — Вона обливалася холодним потом і хапала повітря, ніби щойно ледь не втонула. — Дитинко. Я думала, тебе викрали чи ти померла. Мамі приснився поганий сон і… о, боже милий. Я тебе вдарила. — Вона затулила обличчя руками й розплакалася.

— Мамо, ходімо всередину, — тихенько попросила Еллісон. — Будь ласка. — Не можна, щоб Ґодфрі чи місіс Фонтейн бачили, як їхня мама в нічній сорочці на веранді плаче.

— Гаррієт, іди сюди. Як же ти мені пробачиш? Мама здуріла, — ридала вона, схлипуючи Гаррієт у волосся. — Вибач мені, будь ласка…

Гаррієт, затиснута під незручним кутом до материних грудей, спробувала виборсатися. Її душило. Десь угорі, ніби здалеку, мама плакала й кашляла з рубаним приглушеним звуком, наче викинута на пляж жертва кораблетрощі. Рожева тканина її нічної сорочки, притиснута Гаррієт до щоки, стояла так близько перед очима, що здавалася навіть не тканиною, а наче технічним перехресним штрихуванням шорсткої мотузяної пряжі. Було цікаво. Гаррієт знову затулила очі об мамині груди. Рожевість щезла. Розплющила обидва ока: вона вигулькнула знову. Гаррієт експериментувала, почергово моргаючи, спостерігаючи появу й зникнення цієї оптичної ілюзії, доки на тканину не скотилася величенька сльоза — надмірно велика — і розійшлася там темною плямою.

Мати зненацька схопила її за плечі. Обличчя в неї блищало й пахнуло охолоджувальним кремом; очі чорнильно-чорні й чужі, ніби в акули-няньки, яку Гаррієт бачила в океанаріумі на узбережжі Затоки.

— Ти не знаєш, як це, — сказала вона.

Гаррієт знову причавило до материної нічної сорочки. «Зосередься», — звеліла вона собі. Якщо дуже сильно над чимсь замислитися, то можна опинитися деінде.

На передній веранді навскіс лежав паралелограм світла. Двері стояли прочинені навстіж.

— Мамо? — почула вона дуже вутлий голос Еллісон. — Будь ласка…

Коли зрештою мама дозволила взяти її за руку й затягнути всередину, Еллісон обережно повела її до дивана, всадовила, підклавши під голову подушечку, і ввімкнула телевізор, який своєю балаканиною, запальною музикою, невимушеними голосами дарував щире полегшення. Далі Еллісон моталася туди-сюди, приносила «клінекси», порошки від головного болю, сигарети й попільницю, склянку крижаного чаю й пакетик льоду, який мама тримала в морозилці, — прозорий пластик, блакитний, мов басейн, у формі півмаски арлекіна з Марді-Ґра99, — що його вона надягала на очі, коли її непокоїли синуси або мучили, як вона висловлювалася, нудотні головні болі.

З цієї гірки заспокоєнь їхня мама прийняла «клінекс» і чай, а тоді, весь цей час щось неуважно бурмочучи, притиснула собі до лоба аквамариновий пакетик льоду.

— Що ж ви про мене подумали?.. Мені так соромно за себе… — Гаррієт, поки вона сиділа й роздивлялася маму з крісла навпроти, не йшла з голови та льодяна маска. Кілька разів вона бачила, як її батько наступного ранку після того, як випив, заціпеніло сидить у себе за столом з блакитною льодяною маскою на голові й водночас комусь телефонує чи сердито гортає свої папери. Та в материному віддиху алкоголю не відчувалося. Коли мама притискала її до грудей там на веранді, Гаррієт нічого не вчула. Та й узагалі її мама не п’є — не так, як батько. Час від часу вона замішувала собі бурбону з колою, але зазвичай носилася з ним весь вечір, доки весь лід розтавав, а паперова серветка промокала, після чого мама засинала, так і не докінчивши напій.

У дверях знову з’явилась Еллісон. Вона швидко глипнула на матір, щоб упевнитися, що та не дивиться, а тоді безгучно вимовила до Гаррієт: «Сьогодні його день народження».

Гаррієт кліпнула. Ну звісно ж: як вона могла забути? Зазвичай мама втрачала самовладання в річницю його смерті в травні: судомні плачі, незрозумілі напади паніки. Кілька років тому випадок був настільки важкий, що вона не могла вийти з дому на випуск Еллісон із восьмого класу. Та цього травня той день минув без ексцесів.

Еллісон прокашлялася.

— Мамо, я тобі наберу ванну, — сказала вона. Голос у неї був навдивовижу чіткий і дорослий. — Але якщо не хочеш, можеш не залізати.

Гаррієт підвелася, щоб піти нагору, але мама блискавичним панічним рухом скинула догори руки, ніби збиралася перебігти перед машиною.

— Дівчатка! Мої дві солодкі дівчинки! — Вона поплескала по дивану обабіч себе, і хоч обличчя в неї запухло від плачу, у голосі вчувався вогник — слабкий, але яскравий — дівчини з сестринства на портреті в коридорі.

— Гаррієт, заради бога, чому ж ти нічого не сказала? — мовила вона. — Ти гарно провела час у Тетті? Про що говорили?

І от знову Гаррієт приголомшило непрошеним променем материної уваги. Чомусь їй з голови не йшов ярмарковий атракціон, на якому вона була маленькою, і там туди-сюди вздовж риболовецької волосіні в темряві плавав привид, і як — зненацька — той привид вистрибував зі свого курсу й кидався їй просто перед обличчям. Іноді вона досі прокидалася на рівні з міцного сну, у якому на неї з темряви налітала біла постать.

— Що ти робила в Тетті вдома?

— Грала в шахи. — У подальшій тиші Гаррієт намагалася придумати якесь смішне чи цікаве спостереження, яке можна було б пришпилити до такої відповіді.

Мама обійняла й Еллісон, щоб та не почувалася виключеною.

— А ти чому не сходила, сонечку? Ти вже повечеряла?

— А зараз представляємо фільм тижня від «Ей-Бі-Сі», — повідомив телевізор. — «Я, Наталі»100. У ролях — Патті Дюк, Джеймс Фарентіно й Мартін Балзам.

Коли почалися вступні титри, Гаррієт підвелася й рушила у свою кімнату, проте мама наздогнала її на сходах.

— Ти ненавидиш свою маму за те, що вона так божевільно повелася? — запитала вона, зневірено стоячи біля відчинених дверей кімнати. — Чому б не подивитися з нами фільм? Усі втрьох посидимо.

— Ні, дякую, — ввічливо відказала Гаррієт. Мама роздивлялася килим — тривожно близько, усвідомила Гаррієт, до плями від дьогтю. Частину плями було видно біля краю ліжка.

— Я… — У мами в горлі ніби тріснула струна, її погляд безпорадно стрибнув до м’яких іграшок Еллісон, гори книжок на підвіконні біля ліжка Гаррієт. — Ти мене, певно, ненавидиш.

Гаррієт опустила погляд на підлогу. Вона терпіти не могла, коли мама поводилася так драматично.

— Ні, мамо, — сказала вона. — Я просто не хочу дивитися те кіно.

— Гаррієточко. Мені такий страшний сон приснився. І ще більший жах, що коли я прокинулася, а тебе поруч не було. Ти ж знаєш, що мама тебе любить, правда, Гаррієт?

Відповісти їй на це було складно. Вона якось застигла, ніби під водою: довгі тіні, зловісне зеленувате світло лампи, легіт полоще штори.

— Ти ж знаєш, що я тебе люблю?

— Так, — відповіла Гаррієт, але голос у неї звучав так блякло, ніби донісся звідкись із далечини або належав іншій людині.

58 Bewitched — американський фантастичний ситком про сім’ю відьми й звичайного смертного.

59 Переклад Всеволода Прокопчука.

60 Гаррієт неточно цитатує оповідання «Ріккі-Тіккі-Таві» або вірш «Пісня бриж на воді» Редьярда Кіплінґа.

61 René-Robert Cavelier, Sieur de La Salle — французький дослідник і торговець ­хутром у Північній Америці. Розвідував територію Великих озер і річки Міссісіпі, зокрема спустився по ній від гирла річки Іллінойс до Мексиканської затоки.

62 Регіон червоноглиняних пагорбів займає значну частину центральної півночі штату, і хоч тамтешні ґрунти непридатні для сільського господарства, там процвітає тваринництво й лісозаготівля. Майже всю південну частину штату (окрім узбережжя Затоки) займає регіон соснових лісів.

63 Wheelie and the Chopper Bunch — американський мультсеріал 1974 року про антропоморфних автомобілів і мотоциклів.

64 Тут персонажі обговорюють різні американські телевікторини.

65 One Life to Live — американська мильна опера, яку з 1968 до 2012 року транслював телеканал ABC. Перший серіал, що містив етнічно й соціально-економічно розмаїтих персонажів і був зосереджений на соціальних проблемах.

66 Rover — традиційна пісня, яку виконують під час спортивних подій у Каліфорнійському університеті Лос-Анджелеса.

67 У школах США під час зустрічей випускників, випускних балів або спеціально приурочених вечорів обирають не лише Містера й Міс школи, а й Фаворитів (по парі хлопець і дівчина з кожної паралелі класів) і Серденьок (залежно від сфери зайнятості учнів — спорт, шкільний оркестр тощо).

68 London Bridge Is Falling Down — дитяча пісенька, яку використовують у грі, коли двоє дітей тримають руками «міст», а решта по черзі під ним пробігають, доки пісня не закінчиться.

69 Ідеться про пагорби штату Теннессі, на півдні регіону Аппалачія, де відповідні проповідники полюють на гримучників.

70 Система опікунів, за якою певні в’язні мали більше прав, привілеїв і можливостей, ніж інші, а також адміністрували їхню каторжну роботу, діяла в деяких штатах, а в Міссісіпі була обов’язковою. Започаткували її саме в Парчменській тюрмі (де дві третини ув’язнених були темношкірі), яка завідувала 65 км2 бавовняних полів. Окрім виконання організаційної й керівної роботи, «опікуни» також могли карати інших в’язнів, а найвищі в ієрархії могли носити зброю. Система поступово вийшла з ужитку після судового процесу «Ґейтз проти Кольє» (1971) щодо знущань із в’язнів.

71 Junior Johnson — професійний американський перегонник, 50-разовий переможець змагань NASCAR.

72 Revival — релігійні християнські зібрання, які часто відбуваються на природі, з наметами, тривають по кілька днів, а їхнє завдання — привабити нових вірних та утвердити у вірі наявних.

73 Початки проповідування зі зміями в США зазвичай асоціюють із проповідником Джорджем Генслі, якого захопили слова з Євангелія від Марка (16:17—18): «А тих, що повірили, будуть супроводжувати ці ознаки: йменням Моїм… будуть брати гадюк». Ці слова лягли в основу його вчення, де маніпуляціям зі зміями відводилося значне місце. Генслі помер від зміїного укусу в 1955 році, а церкви, що беруть за основу його проповідування, загалом відомі як Церква Божа із супроводженням ознак.

74 Crisco — американська марка різноманітних олій.

75 Hoop cheese — традиційний коров’ячий сир півдня США.

76 Greyhound — найбільша в США компанія міжміського автобусного сполучення.

77 Популярна спотворена репліка королеви Гертруди з третьої дії другої сцени «Гамлета», яку зараз цитують у ситуації, коли людина надто палко заперечує щось, що є радше правдивим.

78 Mister Rogers — Фред Роджерз, американський телеведучий, диктор і пресвітеріанський проповідник. Був автором і ведучим популярної дитячої телепрограми Mister Rogers’ Neighborhood.

79 Давня гра для дрібної моторики рук, у якій потрібно швидко збирати фішки (астрагали), поки стрибає м’ячик.

80 Дивовижною пластмасою (miracle plastic) називали поліетилентерефталат (ПЕТ), який стали широко застосовувати саме в 1970-х.

81 Post Office — державна поштова служба США, що функціонувала з 1792 до 1971 року, коли їй на зміну прийшла Поштова служба США.

82 Helen Keller — американська активістка, борчиня за права людей з інвалідністю, письменниця й лекторка. У 19 місяців втратила зір і слух, а в сім років зустріла вчительку й компаньйонку на все життя Енн Салліван, яка навчила її читати й писати. Келлер стала першою сліпою й глухою людиною в США, що здобула ступінь бакалавра мистецтв, а більшу частину життя проводила виступи й лекції та випускала книжки на тему боротьби за права людей з інвалідністю, права жінок і працівників.

83 Juke joint — вид дешевих американських барів з музичними апаратами, від­відувачами й керівниками яких були здебільшого афроамериканці.

84 Richie Rich — головний персонаж однойменних коміксів про єдиного сина вкрай багатих батьків. Бетті й Вероніка — персонажі серії коміксів «Арчі».

85 Elmer Fudd — персонаж анімаційних серіалів Looney Tunes і Merrie Melodies. Мисливець, головний ворог Баґза Банні.

86 Ripley’s Believe It or Not! — американська різноформатна франшиза Роберта Ріплі, у якій ішлося про химерні й паранормальні події.

87 Tamale — страва месоамериканської кухні: пропарений у листку банана корж із кукурудзяного тіста з різноманітними начинками.

88 Gray Panthers — низка локальних лобістських мереж із запобігання ейджизму та інших проблем соціальної справедливості. Заснована Меґґі Кун, яку через вік звільнили з пресвітеріанської церкви. В її інтерв’ю з Джонні Карсоном останній порівняв цей рух із «Чорними пантерами» (марксистсько-ленінська політична організація, що боролася за права темношкірих), звідки й пішла назва. Боббі Гаттон — один з учасників «Чорних пантер», якого застрелили під час сутичок з поліцією в Окленді. У протистоянні також брав участь Елрідж Клівер, один із перших лідерів «Пантер», якого поліція лише поранила. Проте також згаданим «Боббі» може бути Боббі Сіл — один із засновників організації.

89 Benadryl — антигістамінний препарат.

90 John James Audubon — франко-американський художник, натураліст і орнітолог. Відомий глибоким вивченням і документацією всіх типів птахів Північної Америки. Автор однієї з найкращих орнітологічних праць — кольорової ілюстрованої книги «Птахи Америки».

91 Мелаєр — місто в Ірані, відоме своїми продуктами килимарства.

92 Mary Queen of Scots — біографія Марії І Стюарт авторства Антонії Фрейзер, що розвінчує багато міфів і легенд про життя королеви.

93 Каджуни — етнічність мешканців штату Луїзіана й частково прилеглих до нього штатів, які мають французьке коріння.

94 Chickasaw — корінний народ південно-східного регіону США.

95 Coonass — термін на позначення каджунців, який вважають образливим, хоч частина самих каджунців спрйимає його нормально. Походження терміна до кінця невідоме й, можливо, пов’язане з традицією поїдання єнотів, носіння єнотових шапок, пейоративом «єнот» на позначення темношкірих американців, або це спотворення французького слова connasse, що означає «дурень».

96 Mentholatum — американська компанія з виготовлення безрецептурних ліків, відома зокрема своїми розігрівальними мазями.

97 Gum (англ.) — жувальна гумка.

98 Jenny Lind — шведська оперна співачка, «Шведський соловейко». Відома зокре­ма своїм украй популярним концертним туром у США в 1950-х роках. У той час відбувався новий виток дискусії стосовно рабства, проте співачка відмовилася хоч якось висловлювати свої погляди й, за словами сучасників, підтримувала рабовласників. Проте пізніше вона начебто змінила свою думку під впливом книжки «Хатина дядька Тома».

99 Mardi gras — вівторок після Попільної середи, останній перед Великим постом. Супроводжується костюмованими святкуваннями, парадами тощо.

100 Me, Natalie — американська комедійна драма про молоду жінку, що переїжджає на Ґринвіч-Вілидж, культурний осередок Нью-Йорка, і заводить роман із художником.

  Розділ 4. Місія

Гаррієт вважала дивним, що вона не стала ненавидіти Кертіса попри те, що дізналася про його сім’ю. Удалині на вулиці — у тому самому місці, де вона востаннє на нього наштовхнулася — він собі плоскостопо й украй рішуче тупотів уздовж бордюру. Розгойдувався взад-вперед, обома кулаками стискав водяний пістолет, мотаючись у боки пампушкуватим тільцем.

У ветхому будинку, який він охороняв, — якісь дешеві квартири для оренди — гахнули москітні двері. На зовнішні сходи вийшло двоє чоловіків, несучи велику коробку, вкриту зверху брезентом. Чоловік, що йшов обличчям до Гаррієт, був дуже молодий, дуже незграбний і з дуже блискучим чолом; волосся в нього стирчало навсібіч, а очі округлилися від шоку, ніби він щойно втік від вибуху. Другий, що задкував попереду, через поспіх явно спотикався; і попри важку коробку, вузькі сходи й ненадійну брезентову накривку — яка, здавалося, в будь-яку мить може зіслизнути й заплутати їм ноги — чоловіки ні на секунду не сповільнювалися, а виснажливим поквапом перли вперед.

Кертіс, скрикнувши якось по-коров’ячому, захитався й на­цілив на них свій пістолет, поки чоловіки обернули коробку набік і підступили з нею до припаркованого на під’їзній доріжці пікапа. Брезент також встеляв дно кузова. Старший і кремезніший із двійки (біла сорочка, чорні штани й відкрита чорна безрукавка) відштовхнув його ліктем, а тоді підняв свій бік коробки над краєм.

— Обережно! — скрикнув молодший, розкуйовджений хлопака, коли їхня ноша з добрячим гуркотом повалилася.

Перший — так і тримаючись спиною до Гаррієт — витер чоло хустинкою. Його сиве волосся було зализане в масний «качачий хвіст». Тоді вони разом накрили коробку брезентом і знову піднялися сходами.

Гаррієт спостерігала за цими загадковими потугами без особ­ливої цікавості. Гелі міг годинами з інтересом лýпати на працівників на вулиці, а якщо вже дуже захоплювався, то підходив і докучав їм запитаннями, але в Гаррієт усі ці вантажі, робітники й спорядження викликали нудоту. Цікавив її Кертіс. Якщо те, що Гаррієт чула все життя, — правда, то його брати обходяться з ним не дуже добре. Іноді Кертіс з’являвся в школі зі зловісними червоними синцями на руках і ногах, такими, що мали лише притаманну Кертісу барву — наче журавлиновий соус. Люди казали, що він просто тендітніший, ніж видається, і травмується частіше за інших дітей, так само як частіше застуджується; проте вчителі деколи все одно садовили його й розпитували про ті синці. Які там були запитання й що саме Кертіс відповідав, Гаррієт не знала, але серед дітей побутувала непевна, хоч і дуже поширена думка, мовляв, життя в Кертіса вдома — далеко не мед. Батьки його померли, залишилися лише брати й стара бабця, що ледь трималася на ногах і скаржилася, мовляв, надто вона квола, щоб за ним наглядати. Він часто приходив до школи взимку без куртки, без грошей на ланч і без ланчу (або ж із якимсь нездоровим, на кшталт слоїка джему, який у нього доводилося відбирати). Хронічні бабусині відмовки з цього приводу викликали в учительок лише скептичні погляди. Урешті-решт Александрійська академія була приватною. Якщо Кертісова сім’я може дозволити собі оплату його навчання — тисячу доларів на рік, — чому вони не витратяться йому на ланч чи зимову куртку?

Гаррієт жаліла Кертіса — але здалеку. Хай який він добросердий, Кертіс бентежив інших своїми недоладними різкими жестами. Малі діти його боялися; дівчата не ризикували сідати поруч з ним у шкільному автобусі, бо він ліз торкатися їхніх облич, одягу, волосся. І хоч він її ще не помітив, Гаррієт лякала думка, що було б, якби забачив. Майже автоматично, втупившись у землю від сорому, дівчина перейшла на інший бік вулиці.

Москітні двері лупнули ще раз, і двійко чоловіків знову загримотіли сходами з черговою коробкою, коли з-за рогу виплив довгий, лискучий «лінкольн-континентал» перлово-сірого кольору. Профіль містера Даяла поважно промайнув мимо. На здивування Гаррієт, авто повернуло на під’їзну доріжку.

Висадивши останню коробку на пікап і затягнувши її брезентом, чоловіки підіймалися сходами уже в більш скрипучому, комфортнішому темпі. Автомобільні дверцята прочинилися: цорк.

— Юджине? — гукнув містер Даял, вибираючись із машини. Він пройшов повз Кертіса й, очевидно, навіть не помітив його. — Юджине. На пів секунди.

Чоловік із сивим «качачим хвостом» застиг на місці. Коли він обернувся, Гаррієт — шарпнувшись від кошмару — побачила в нього на обличчі плямистий знак, ніби хтось червоною фарбою залишив відбиток руки.

— Страшенно радий, що здибав тебе тут! Тебе, Юджине, не так-то й легко перестріти, — мовив містер Даял, безцеремонно подавшись сходами за ними. Молодшому сухорлявому чоловікові — у якого очі так закочувалися, ніби він от-от кудись чкурне, — він подав руку. — Рой Даял, «Шевроле Даяла».

— Це… Це Лоял Різ, — представив старший, якому було відверто незручно, і він погладжував знак у себе на щоці.

— Різ? — Містер Даял лагідно роздивлявся незнайомця. — Нетутешній, так?

Молодик почав затинатися, і хоч Гаррієт слів не розбирала, акцент у нього був досить чіткий: високий голос селянина з пагорбів, жвавий і гугнявий.

— Ага! Радий, що до нас навідалися, Лояле… Лише гостюєте, так? Тому що, — говорив містер Даял, виставивши долоню, щоб випередити будь-які заперечення, — є певні умови оренди. Один орендар. Нічого ж такого, просто краще впевнитися, що ми правильно один одного розуміємо, правда, Джине? — Містер Даял склав руки, майже так само, як робив на заняттях у Недільній школі. — До речі, як тобі нові москітні двері, що я поставив?

Юджин вичавив усмішку й мовив:

— Дуж’ гарні, містере Даяле. Ліпші, ніж ті, шо були. — Через шрам і усмішку він скидався на доброго гуля з фільму жахів.

— А бойлер? — запитав містер Даял, переплітаючи руки. — Тепер страшенно швидкий, і воду до ванни як гріє, скажи? Стільки води гарячої тепер маєш, що не знати, що з нею робити, ні? Ха-ха-ха.

— Ну, містере Даяле…

— Юджине, якщо ти не проти, я одразу перейду до справи, — мовив містер Даял, зручно повертаючи голову набік. — Якщо наші шляхи комунікації будуть відкриті, це не лише в моїх, а й у твоїх інтересах, правда ж?

Юджин трохи знітився.

— Отже, минулі два рази, коли я заїжджав, щоб побачитися, ти мені не давав доступу до цього об’єкта оренди. Тож Юджине, допоможи мені розібратися, — говорив він, піднісши долоню, професійно, щоб Юджин його не перебив. — Що тут коїться? Як ми можемо покращити ситуацію?

— Містере Даяле, прошу пана, я й не тямлю, про шо ви.

— Юджине, не мені тобі нагадувати, що, як твій орендодавець, я маю право заходити на відповідну територію тоді, коли вважаю це доречним. Тож пропоную допомогти один одному, ти не проти? — Він уже підіймався сходами. Шокований до знетями, молодий Лоял Різ тихенько задкував до дверей квартири.

— Містере Даяле, прошу пана, я не розумію, в чому проблема! Якщо я щось не так зробив…

— Юджине, я не приховуватиму свого занепокоєння. До мене дійшли скарги на якийсь неприємний запах. Нещодавно, коли заїжджав, то й сам його відчув.

— Ви хочете на хвильку всередину зайти, так, містере Даяле?

— Саме це я й хотів би зробити, Юджине, якщо ти не проти. Бо розумієш, така вже процедура. Я маю певну відповідальність перед усіма своїми орендарями.

— Гет!

Гаррієт підскочила. Кертіс хитався з боку на бік і з заплющеними очима махав їй.

— Всліп, — гукнув він їй.

Містер Даял напівобернувся.

— О, здоровенькі були, Кертісе! Будь обережним, — бадьоро застеріг він, відступаючи з виразом легкої огиди.

Після цього Кертіс довгим гусячим кроком крутнувся і почав притупувати по вулиці в бік Гаррієт, вистромивши перед собою руки й звісивши долоні, наче Франкештайн.

— Монстир, — булькотів він. — У-у-у, монстир.

Гаррієт похолола. Проте її містер Даял не помітив. Він відвернувся і — продовжуючи розмову («Ні, Юджине, зачекай секунду, я справді хочу, щоб ти зрозумів мою позицію…»), — вкрай рішуче подав­ся сходами, поки двійко чоловіків перед ним нервово відступали.

Кертіс став перед Гаррієт. Не встигла вона нічого сказати, як очі в нього розчахнулися.

— Зав’яжи мені шнурки, — вимогливо попросив він.

— Кертісе, вони зав’язані. — Це була вже звична розмова. Оскільки Кертіс не вмів зав’язувати шнурівки, він завжди просив допомоги в дітей на майданчику. Тож так він починав розмови, навіть із зав’язаними шнурками.

Без жодного попередження Кертіс вихопив руку й стиснув Гаррієт зап’ясток.

— Зльовив, — радісно булькотнув він.

Не встигла Гаррієт оговтатися, як він уже міцно волік її через вулицю.

— Припини, — гаркнула вона й спробувала вивільнитися. — Відпусти мене!

Але Кертіс торував шлях далі. Він був надто сильний. Гаррієт пленталася за ним.

— Перестань, — крикнула вона й щосили копнула його по литці.

Кертіс зупинився. Він послабив мокру м’ясисту хватку в неї на руці. Обличчя в нього було порожнє й трохи лякало, але тоді він потягнувся й погладив її по голові: розчепіривши пальці величезної плоскої долоні й не торкаючись її до кінця, наче мала дитина, що пробує погладити кошеня.

— Ти сильна, Гет, — сказав він.

Гаррієт відійшла й розмасувала зап’ясток.

— Більше так ніколи не роби, — промимрила вона. — Не тягай людей.

— Я добрий монстир, Гет! — ревнув Кертіс своїм грубим монстрячим голосом. — Дружний! — Він поплескав себе по животі. — Їм лиш печеня!

Протягнув він її через вулицю аж на під’їзну доріжку, за пікап. Мирно звісивши лапки в позі Печенькового монстра101, Кертіс подибуляв до задньої частини авто й підняв брезент.

— Гет, диви!

— Не хочу, — понуро відповіла Гаррієт, та саме коли обернулася, з кузова полинув сухий сердитий скрекіт.

Змії. Гаррієт ошелешено закліпала. Пікап був забитий коробками з сітчастими кришками, а в них лежали гримучники, мокасинові й мідноголові змії, великі й малі гади, сплетені у величезні краплисті вузли, з лускатими білими мордами, що, наче спалахи полум’я, то там, то сям висолоплювались із загальної маси й гупалися об стінки ящиків, з гострими головами, які відтягувалися, скручувалися до тіла й кидалися на прозору сітку, на дерево, одне на одного, а тоді відсахувались і, — беземоційно, витріщено — тручись об дно білими горлянками, ковзали далі, проливалися текучою літерою S… чик-цок-чик… доки не наштовхувалися на стінку коробки й із сичанням здиблено поверталися в кодло.

— Недружні, Гет, — почула вона за спиною в себе Кертіса, його хрипкий голос. — Не чіпати.

Коробки були відкидні, верх мали з прозорої сітки, а обабіч — по ручці. Більшість були пофарбовані: білі, чорні й кольору червоної цегли, наче сільські стайні; на деяких виднілися написи — біблійні вірші — дрібним розколошканим шрифтом і узори з латунних голівок цвяхів: хрести, черепи, зірки Давида, сонця, місяці й риби. Інші були прикрашені кришечками від пляшок, ґудзиками, осколками битого скла й навіть фотографіями: збляк­лими «полароїдами» трун, урочистих сімейств, вирячкуватих хлопців-селян, що в темряві, з ватрами на фоні, здіймали догори гримучих змій. На одній померклій примарній фотографії була дівчина з туго зачесаним назад волоссям, міцно склепленими очима й піднятим до Раю гострим приємним личком. Пучки пальців зависли біля скронь, над кошмарно товстим лісовим гримучником, що розлігся в неї на голові, а хвостом наполовину огортав шию. Угорі какофонія пожовтілих літер — вирізаних із газети — повідомляла:

СПи З ІСуСом

РІЗі фОрд

1935—52.

Кертіс позаду неї нерозбірливим стогоном прожебонів щось подібне на «страх».

Серед нагромадження ящиків — блискучих і різних, усипаних повідомленнями — Гаррієт упало в очі приголомшливе видовисько. Якусь мить їй заледве вірилося в побачене. В одиночній обителі у вертикальному ящику величаво похитувалася королівська кобра. Під петлею, де прозора сітка з’єднувалася з деревом, виднівся напис «ГОСПОДЬ ІСУС». Вона була не біла, як кобра, що її Мауглі зустрів у Холодних печерах, а чорна: чорна як Наг і його дружина Нагайна, яких мангуст Ріккі-Тіккі-Таві на смерть поборов у садах просторого бунгало в поселенні Сеговлі, захистивши хлопчика Тедді.

Тиша. Капюшон вона тримала розправленим. Спокійно, у вертикальній стійці, змія стежила за Гаррієт, а її тіло беззвучно погойдувалося туди-сюди, туди-сюди, легко, як дихання самої дів­чинки. Дивись на мене і тремти. Дрібні червоні очі проймали твердим божественним поглядом: у них виднілися джунглі, жорстокість, заколоти й церемонії, мудрість. Гаррієт знала, що ззаду розпущеного капюшона є видовищна позначка, яку великий бог Брама наклав на весь рід кобр, коли перша піднялася й розправленим капюшоном прикрила його під час сну.

Приглушений звук із будинку — зачиняються двері. Гаррієт підняла погляд і вперше помітила, що вікна другого поверху блискотять порожнечею й металом: висріблені фольгою. Поки вона на них задивилася (бо це було моторошно, по-своєму неприємніше за змій), Кертіс склав докупи пальці й показав Гаррієт перед обличчям «змійку». Дуже й дуже повільно він розтулив долоню, так, наче то розкрита паща.

— Монстир, — шепотнув він і двічі стулив пальці: клац-клац. — Кусь.

Двері нагорі справді зачинилися. Гаррієт відійшла від пікапа й щосили прислухалася. Чийсь голос — приглушений, але сповнений несхвалення — щойно перебив голос іншого співрозмовника: містер Даял досі всередині, за тими висрібленими вікнами, і чи не вперше в житті Гаррієт втішилася від звуку його голосу.

Зненацька Кертіс знову вхопив її за плече й потягнув до сходів. Якусь мить Гаррієт надто перелякалася, щоб опиратися, але тоді, побачивши, куди він іде, заборсалася, стала кóпати його й упиратися п’ятами.

— Ні, Кертісе, — зойкнула вона. — Я не хочу, перестань, будь ласка…

Гаррієт уже намірялася вкусити його за руку, коли намацала поглядом його великий кед.

— Кертісе, чуєш, Кертісе, у тебе шнурок розв’язаний, — гукнула вона.

Кертіс спинився; долонею прикрив рот.

— Йо-йой!

Зовсім занепокоївшись, він схилився до землі, а Гаррієт кинулася щодуху бігти.

— Та вони на ярмарку працюють, — сказав Гелі своїм набридливим тоном, так наче в цьому питанні знав усе, що тільки можна. Вони з Гаррієт сиділи замкнувшись у нього в кімнаті на нижньому ярусі ліжка. Майже все в спальні Гелі було чорне або золоте, з пошани до «Новоорлеанських святих», його улюбленої футбольної команди.

— Не думаю, — відповіла Гаррієт, пошкрябуючи нігтем вибитий рубчик чорного покривала. У Пембертоновій кімнаті далі по коридору зі стереопрогравача гупав приглушений бас.

— На «Ранчо гримучих» стіни теж пообписувані картинками й усіляким таким.

— Так, — неохоче погодилася Гаррієт. Їй було важко передати словами, але ящики, які вона бачила ззаду пікапа — з черепами, зірками, місяцями-серпиками й розхлябаними неграмотними стрічками написів — здавалися дуже несхожими на старий витіюватий бігборд «Ранчо гримучих»: лаймово-зелена змія, що підморгувала, обплівшись навколо непутящої жінки в роздільному купальнику.

— І кому б вони мали належати? — загадувався Гелі. Він перебирав стосик карток із жувальної гумки. — Напевно, мормонам. То вони там знімають кімнати.

— Г-м-м. — Мормони, що жили на першому поверсі будинку містера Даяла, були занудною парочкою. Вони здавалися дуже відлюдькуватими, трималися лише удвох; навіть роботи нормальної не мали.

— Бабуся казала, ніби мормони вірять, що коли вмирають, то далі живуть на якійсь своїй окремій планеті, — поділився Гелі. — І ще вони вважають, що нормально мати більше ніж одну жінку.

— Ті, що в містера Даяла живуть, узагалі жінок не мають. — Якось удень вони постукали у двері Еді, коли в неї гостювала Гаррієт. Еді їх впустила, прийняла літературу й навіть запропонувала лимонаду, коли обоє відмовилися від кока-коли; вона їм сказала, що вони наче приємні юнаки, але їхня віра — це просто купа нісенітниць.

— Давай подзвонимо містерові Даялу, — несподівано запропонував Гелі.

— Ага, вже.

— Ну, тобто подзвонимо і прикинемося кимсь, запитаємо, що ж там діється.

— Ким прикинемося?

— Не знаю… Не хочеш? — Він кинув їй наклейку «Вакі Пекс»:102 зелене чудовисько з червоними очима-антенами за кермом піщаного баґі. — У мене дві.

— Ні, дякую. — Через чорно-золоті штори й наклейки, грубим шаром наліплені на вікна, — «Вакі Пекс», «Ес-Ті-Пі», «Гарлі Девідсон», — Гелі спромігся майже зовсім перекрити доступ сонячного світла до своєї кімнати; вона навівала депресію, складалося враження, ніби сидиш у підвалі.

— Він же орендодавець, — сказав він. — Ходімо подзвонимо.

— І що скажемо?

— Ну, то Еді подзвони. Якщо вона так багато про мормонів знає.

Зненацька Гаррієт зрозуміла, чому його так цікавлять телефонні дзвінки: через новий телефон на приліжковій тумбі, з кнопковою слухавкою, вставленою у футбольний шолом «Святих».

— Якщо вони вірять, що житимуть на власній планеті й усіляке таке, — сказав Гелі, киваючи на телефон, — хтозна, що ще вони думають? Може, ті змії якось церкви стосуються.

Оскільки Гелі не зводив очей із телефона, а вона уявлення не мала, що ще робити, Гаррієт підсунула пристрій до себе й набрала номер Еді.

— Алло? — різко озвалася Еді після двох гудків.

— Еді, — заговорила Гаррієт у футбольний шолом, — а мормони вірять у щось пов’язане зі зміями?

— Гаррієт?

— Ну, наприклад, чи тримають вони змій як домашніх улюб­ленців… Я не знаю, може, тримають у себе багато змій та іншої живності?

— Заради всього святого, звідки тобі стрельнула така думка, Гаррієт?

Витримавши знічену паузу, Гаррієт відповіла:

— З телевізора.

— Телевізора? — недовірливо перепитала Еді. — Це з якої програми?

— «Нешнал Джіоґрефік».

— А я й не знала, Гаррієт, що ти любиш змій. Думала, ти тільки й кричиш та пищиш: «Рятуйте! Рятуйте!», щойно якогось вужика на подвір’ї побачиш.

Гаррієт замовкла, пропустивши цю дурну шпигачку повз вуха.

— Коли ми були малими, то чули історії про священників, які в лісах проповідують зі зміями. Але то були не мормони, а просто селюки з Теннессі. Між іншим, Гаррієт, а ти читала «Етюд у багряних тонах» сера Артура Конан Дойла? От там є вельми багато хорошої інформації про мормонську віру.

— Так, знаю, — відповіла Гаррієт. Еді згадувала цю історію в розмові з тими гостями-мормонами.

— Здається, та стара серія Шерлока Голмса у твоєї тітки Тет удома. У неї, може, навіть є примірник «Книги мормона» у батьковому виданні у футлярі — знаєш, там ще Конфуцій, Коран і релігійні тексти…

— Так, але де я можу почитати про цих людей зі зміями?

— Вибач, я тебе не чую. Що за відлуння? Звідки ти дзвониш?

— Від Гелі.

— Звук ніби з туалету.

— Ні, то просто телефон такої цікавої форми… Слухай, Еді, — продовжила вона, бо Гелі розмахував руками, щоб привернути її увагу, — так що з тими проповідниками зі зміями? Де вони?

— По глухомані, в горах та інших ненаселених місцях землі, це все, що я знаю, — поважно відповіла Еді.

Тільки-но Гаррієт повісила слухавку, Гелі поспіхом заявив:

— Знаєш, там, у тому домі нагорі, колись був виставковий зал трофеїв. Щойно згадав. Здається, мормони тільки внизу живуть.

— А хто зараз орендує ту квартиру?

Гелі, збудившись, тицьнув пальцем на телефон, але Гаррієт похитала головою; передзвонювати Еді вона не збиралася.

— А пікап? Номер не запам’ятала?

— Бляха, — кинула Гаррієт. — Ні. — Вона раніше про це не подумала, а мормони ж не водять машини.

— Може, помітила, чи реєстрація Александрійського округу? Думай, Гаррієт, думай! — мелодраматично став вимагати він. — Мусиш згадати!

— Ну, то може проїдемося туди й подивимося? Бо якщо вийдемо зараз… та перестань, досить, — відказала вона, роздратовано відвертаючись, бо Гелі почав розмахувати в неї перед обличчям уявним годинником гіпнотизера.

— Ти д’юже-д’юже хочеш спати, — проголосив Гелі з сильним трансильванським акцентом. — Д’юже… д’юже…

Гаррієт відштовхнула його; Гелі оббіг з іншого боку, розмахуючи в неї перед очима пальцями:

— Д’юже… д’юже…

Гаррієт знову відвернулася. Але той і далі витав навколо, тож вона якомога сильніше вдарила його.

— Господи! — викрикнув Гелі. Він схопив себе за руку й відкинувся на ліжку.

— Я ж казала перестати.

— Та бляха, Гаррієт! — Він сів, потираючи лікоть і кривлячись. — Ти мене в шокову точку вдарила!

— Ну то досить до мене чіплятися!

Раптом на зачинені двері кімнати Гелі налетів шквал стукоту кулаком.

— Гелі? Твоя приятелька там з тобою? Ану відіпри двері, вже.

— Ессі! — закричав Гелі, відкидаючись на ліжку від роздратування. — Ми нічого тут не робимо.

— Відіпри двері. Вже відіпри.

— Та сама відчини!

У кімнату увірвалася Ессі Лі, нова економка, настільки нова, що навіть не знала, як Гаррієт звуть — хоч Гаррієт підозрювала, що то вона лише прикидається. Їй було близько сорока п’яти, значно молодша за Іду, з пухкими щоками й штучно випрямленим волоссям, посіченим і тонким у кінчиках.

— Шо ви тут робите, шо ім’я Господа намарне викрикаєте? Та вам за таке встид і позор має бути, — заголосила вона. — Бавитеся тут, двері заперли. Більше аби ніколи двері не запирали, чули мене?

— А Пем у себе зачиняє.

— А ше він туди дівок ніяких не воде. — Ессі крутнулася й вчепилася в Гаррієт поглядом, наче дивилася на калюжку, що кіт наблював на килим. — А ця кричить, матюкається, чіпається тут.

— Ти з моєю приятелькою краще так не розмовляй, — вереснув Гелі. — Тобі так не можна. Я мамі скажу.

— Я мамі розказю, — імітуючи його ниття, з перекошеним обличчям проказала Ессі Лі. — Ну то біжи й розказуй. І так вічно наговоруєш на мене то, шо я навіть не робила. Хто мамі сказав, шо я то печеня з шоколадом поїла? А то ти сам, я знаю.

— Заберися!

Гаррієт знічено роздивлялася килим. Вона ніколи не могла звикнути до обурливих драм, що вибухали в домі Гелі, поки його батьки були на роботі: між Гелі й Пемом (зламані замки, здерті зі стін плакати, вкрадені й подерті на клапті домашні завдання) або, частіше, між Гелі з Пемом та щораз іншою домоправителькою — Рубі, яка їла складені вдвоє скибки хліба й не дозволяла дивитися по телевізору нічого, що транслювали одночасно із «Загальною лікарнею»; сестрою Белл, свідкою Єгови; Ширлі з коричневою помадою й усіяними перснями долонями, що вічно базікала по телефону; місіс Доун, старою буркотливою жінкою, яка так боялася грабежу, що сиділа й визирала у вікно з різницьким ножем на колінах; Рамоною, яка втрачала самовладання й кидалася за Гелі зі щіткою для волосся. Жодна з них не була особливо приязною чи приємною, але звинувачувати їх було важко, бо їм доводилося весь час давати собі раду з Гелі й Пембертоном.

— Слухай сюди, — презирливо процідила Ессі, — ти, нездаль. — Вона непевним жестом указала на огидні штори, на наліпки, що затемнювали вікна. — Я то всьо поздоймаю і спалю всю ту противну…

— Вона погрожує спалити наш дім! — заверещав Гелі, весь побуряковівши. — Гаррієт, ти сама чула. Я маю свідка. Вона щой­но пригрозила спалити…

— Я ані слова про вашу хату не сказала. Ти ліпше не…

— Ага, сказала. Правда, Гаррієт? Я все мамі розкажу, — кричав він, навіть не чекаючи на відповідь Гаррієт, яка від такої ­несподіванки втратила мову, — і вона подзвонить на біржу праці, скаже там, що ти навіжена, щоб тебе більше ні в який будинок не…

Позаду Ессі в одвірку з’явилася Пемова голова. Він відквасив нижню губу й звернувся до Гелі з перепудженою дитячою міною.

— Вивіться в кого пвобвеми, — запхинькав він з облудною ніжністю.

Ці слова були абсолютно недоречними й пролунали в недоречну мить. Ессі Лі крутнулася, вибалушивши очі.

— Ти пощо так до мене балакаєш! — закричала вона.

Пембертон, зсупивши брови, з замішанням втупився в неї.

— Бідака який! Цілий день на ліжку, ноги задер, ані дня в житті не проробив! Мені гроші заробляти треба. В мене дитина…

— А її що бентежить? — запитав Пембертон у Гелі.

— Ессі пригрозила, що спалить будинок, — самовдоволено заявив Гелі. — Гаррієт усе чула.

— Я нічого такого не казала! — пухкі щоки Ессі тремтіли від переживання. — Це брехня!

Пембертон — у коридорі, але поза полем зору — прокаш­лявся. З-за тремкого плеча Ессі вигулькнула його рука, тоді поманила їх: усе чисто. Смикнувши великим пальцем, він указав на сходи.

Гелі без попередження схопив Гаррієт за руку й потягнув у туалет, який з’єднував їхні з Пембертоном кімнати, і замкнув за ними шпінгалет.

— Швидко! — гукнув він Пембертонові, що був з іншого боку, в себе в кімнаті, й намагався відчинити двері — після чого вони вилетіли в Пембертонову кімнату (Гаррієт сліпма перечепилася через тенісну ракетку) і помчали за ним униз по сходах.

— Оце здуріти можна було, — видав Пембертон. — Це перше за довгий час, що хтось із них сказав. Усі троє сиділи за одиноким столом для пікніків позаду автокінотеатру «Джамбо», на бетонній плиті біля покинутої пари дитячих атракціонів: циркового слона й облупленої жовтої качки на пружинах. Вони вже поїздили хвилин десять «кадилаком» — безцільно, всі троє сиділи спереду, — який не мав кондиціонера, а з відкинутим дахом перетворювався на розпечену пательню, доки Пем зрештою не повернув на «Джамбо».

— Може, з’їздимо на тенісний корт, розповімо мамі, — підкинув ідею Гелі. Об’єднавшись у сварці проти Ессі, вони з Пемом поводилися напрочуд задушевно, хоч і притлумлювали це.

Пембертон допив свій молочний коктейль, кинув стакан у сміттярку.

— Та як скажеш, малий. — Пообідній жар відбивався від дзеркального вікна й горів білістю на кінчиках його розпушеного басейном волосся. — Та жінка просто навіжена. Я боявся, що вона вам щось зле зробить чи що.

— Чуєте, — підкинув Гелі, випрямляючись. — Сирена.

Усі прислухалися до гудків, що лунали десь удалині.

— Певно, пожежна машина, — похмуро продовжив Гелі. — Їде до нас.

— Скажи ще раз, що там сталося? — запитав Пем. — Вона просто так здуріла?

— Та просто божевільна. Дай мені сигарету, — невимушено додав він, коли Пем кинув на стіл пачку «Мальборо» — розчавлену від кишені обрізаних джинсів — і поліз в іншу кишеню по вогонь.

Пем закурив, тоді посунув і сірники, і сигарети подалі від Гелі. Там, на розпеченому цементі, у напливах вихлопів з магістралі, дим пахнув незвично різко й отруйно.

— Мушу сказати, я таке передчував, — мовив він, хитаючи головою. — Казав же мамі. Та жінка скажена. Певно, з Вітфілда втекла.

— Та нічого аж такого там не сталося, — бовкнула Гаррієт, яка, відколи вони випорснули з будинку, і двох слів не зронила.

Що Пем, що Гелі вирячилися на неї, як на божевільну.

— Га? — не повірив Пем.

— Ти на чиєму боці? — скривджено спитав Гелі.

— Вона не казала, що спалить будинок.

— Казала-казала!

— Ні! Вона сказала лише спалю. Не сказала будинок. Вона мала на увазі твої плакати, наклейки і все інше.

— Так? — розважливо мовив Пембертон. — Спалити плакати Гелі? Ну, це, напевно, нормально.

— Я думав, я тобі друг, Гаррієт, — надувся Гелі.

— Але ж вона не сказала, що спалить будинок, — відповіла Гаррієт. — Вона тільки… Ну, тобто, — затнулася вона, коли Пембертон з розумінням ковзнув очима на Гелі, — просто нічого страшного там не було.

Гелі демонстративно відсунувся від неї на лавці.

— Але це ж правда, — продовжувала Гаррієт, яка що далі, то менше була певна своїх думок. — Вона просто… розсердилася.

Пем закотив очі й випустив хмару диму.

— І не кажи, Гаррієт.

— Але… ви так поводитеся, ніби вона за нами з ножем гналася.

Гелі пирхнув.

— Ну, наступного разу, може, і кинеться! Я більше з нею сам не лишатимуся, — з жалістю до себе повторив він, не відриваючи очей від цементу. — Мені вже набридли ті вічні погрози смертю.

Поїздка по Александрії була коротка й містила не більше новизни й розмаїття, ніж Клятва вірності прапору. Уздовж східного краю містечка, а далі знову з півдня близько двох третин міста гаком обвивала річка Гоума. Слово «Гоума» мовою індіанців чокто означає «червона», хоча сама річка була жовтою: масною, застояною й лискучою, наче вичавлена з тюбика вохрова олійна фарба. Перетнути її можна було зі сходу, по збудованому ще в часи адміністрації Рузвельта двосмуговому залізному мосту, який приводив у місцевість, що її гості називали історичним районом. Широка плоска й непривітна авеню — болісно застигла під нестерпним сонцем — поступалася міській площі, де височів невтішний пам’ятник солдату-конфедерату, котрий сперся на рушницю. Колись його ховали в затінок дуби, але рік-два тому їх поспилювали, щоб дати місце безладному, але фанатичному скупченню пам’ятних цивільних будівель: вежі з годинником, трельяжам, ліхтарним стовпам, естраді, які тепер манячили по всій дрібній і вже безтінній ділянці, наче збиті в недоладний гурт іграшки.

На Мейн-стріт аж до Першої баптистської церкви будинки здебільшого були великі й старі. На сході, за Марджін-стріт і Гай-стріт, пролягали залізничні колії, покинутий бавовноочисний завод і склади, де бавилися Гелі з Гаррієт. Ще далі, у бік Леві-стріт і річки, стелилася пустка: автокладовища, звалища метабрухту, криті жерстю халупи з провислими ґанками й курками, що порпаються в болоті.

У наймерзеннішій своїй точці — біля готелю «Александрія» — Мейн-стріт переростала в шосе № 5. Федеральна автомагістраль оминала Александрію, і тепер шосе видавалося не менш занехаяним за крамнички на площі: вимерлі бакалійні магазини й автостоянки, запечені в отруйному жарі сірого серпанку; магазин корму для худоби «Чекерборд» і стара автозаправка «Південня», уже забиті дошками (вигорілий знак останньої — шалапутне чорне кошеня з білою мордочкою, грудьми й лапками штовхає насінну коробочку бавовни). Поворот на північ, по дорозі межі округу, повів їх повз комплекс «Дубова галявина» і під покинуту естакаду, на коров’ячі пасовиська, бавовняні поля й дрібні закурені ферми здольників, з клопотом видовбані на сухих пустирях із червоної глини. Тут, за п’ятнадцять хвилин їзди від міста, містилася школа Гаррієт і Гелі — Александрійська академія: низька будівля зі шлакоблоків і гофрованого металу, що розкинулася посеред порохнистого поля, наче авіаційний ангар. За шістнадцять кілометрів на північ від академії сосни цілком відбирали територію в пасовиськ і тягнулися темною, височенною, клаустрофобною стіною, що з обох боків безжально обтискала шосе майже до самого кордону з Теннессі.

Проте за місто вони не поїхали, а зупинилися на червоному сигналі світлофора біля «Джамбо», де на задніх лапах стояв цирковий слон і вигорілим від сонця хоботом тримав у повітрі не­оновий м’яч із рекламою:

МОРОЗИВО

МОЛОЧНІ КОКТЕЙЛІ

БУРГЕРИ

а тоді — повз міський цвинтар, що високо здіймався по пагорбу, наче сценічне тло (залізні чорні огорожі, кам’яні янголи з витонченими шиями на сторожі мармурових ворітних стовпів з півно­чі й півдня, сходу й заходу) — знову проїхали колом через місто.

Коли Гаррієт була молодшою, на східному кінці Натчез-стріт жили тільки білі. Тепер там мешкали як білі, так і чорні, здебільшого в гармонії. Чорні сім’ї були молоді й заможні, з дітьми, більшість же білих (як-от вчителька піаніно Еллісон і подруга Ліббі місіс Ньюмен Маклемор) були старими самотніми вдовами.

— Чуєш, Пеме, збав трохи швидкість отам біля будинку мормонів, — попросив Гелі.

Пем зиркнув на нього.

— А що таке? — запитав він, та все одно сповільнив хід.

Кертіса поруч не було, як і машини містера Даяла. Пікап стояв на під’їзній доріжці, але Гаррієт побачила, що то вже інший пікап. Кузов у нього був відчинений, а всередині порожньо, один лише металевий ящик для інструментів.

— Вони в ньому? — запитав Гелі, відволікшись на мить від власних скарг на Ессі Лі.

— Бляха, а там що таке? — запитав Пембертон, загальмувавши посеред вулиці. — То вікна фольгою заклеєні?

— Гаррієт, розкажи йому, що там було. Вона каже, що бачила…

— Я навіть знати не хочу, що там діється. Вони там порнуху знімають чи що? Йопересете, — мовив Пембертон, паркуючи машину й позираючи вгору під козирком долоні, — який збоченець буде всі вікна у фольгу закатувати?

— Ох ти ж. — Гелі метнувся на сидінні й втупився просто перед собою.

— Що з тобою?

— Пеме, поїхали вже.

— Що сталося?

— Дивіться, — мовила Гаррієт після кількох секунд зачудованого мовчання. У центральному вікні виник чорний трикутник, який ізсередини видер чийсь анонімний, проте вправний пазур.

Коли авто покотило геть, Юджин тремтячими пальцями знову прикрив проріху фольгою. Він зліг від мігрені. Одне око стікало сльозами; через темряву й втрату орієнтації, відступивши від вік­на, він наштовхнувся на ящик із пляшками з-під содової, і гуркіт розітнув йому лівий бік обличчя виразним зиґзаґом болю.

Мігрені мучили рід Ретліффів із покоління в покоління. Подейкували, що Юджинів дід — давно небіжчик, «дзядзьо» Ретліфф — коли страждав від, як він це називав, «головної болячки», то якось брусом п’ять на десять сантиметрів вибив корові око. А Юджинів батько, подібно недужий, одного різдвяного вечора дав Денні такого ляпаса, що той сторчголов полетів на морозилку й надщербив собі корінний зуб.

Ця мігрень надійшла з меншим застереженням, ніж інші. Від змій хто завгодно прислабне, не кажучи вже про страх через Роя Даяла, котрий прикотив без попередження, але ні копи, ні Даял не приїхали б нишпорити на такій яскравій старій канонерці, як авто, котре щойно зупинялося перед будинком.

Він пішов в іншу, прохолоднішу кімнату й сів за картярський столик, обхопивши голову долонями. У роті досі відчувався сендвіч із шинкою з ланчу. Майже ніякої насолоди він не приніс, а гіркий аспіриновий пересмак спаскуджував той спогад ще більше.

Від головних болів він ставав чутливим до звуків. Почувши, як перед будинком марно працює двигун, Юджин миттю кинувся до вікна з твердим очікуванням, що то шериф округу Клей — чи, як мінімум, просто поліційна машина. Але йому аж замуляло від абсурдності кабріолета. Тепер же, всупереч власному тверезому розуму, він потягнув до себе телефон і набрав Фариша — бо, хоч як йому не хотілося дзвонити братові, розібратися в такому питанні самотужки він не мав сили. Автомобіль був світлий; через сонячне проміння й біль у голові Юджин не спромігся визначити точну модель: може, «лінкольн», може, «кадилак», а може, й «крайслер». І все, що вдалося розгледіти, це те, що пасажири там були їхньої раси — білі, — хоч один з них досить чітко вказав на вікно. З якого це дива така старомодна парадна машина зупиняється просто перед Місією? У тюрмі Фариш познайомився з багатьма пістрявими персонажами — такими, що в багатьох випадках з ними мати справу гірше, ніж із копами.

Поки Юджин (заплющивши очі) тримав слухавку так, щоб вона не торкалася його обличчя, й пробував пояснити, що щойно сталося, Фариш дзвінко й рівномірно їв, судячи зі звуку, миску пластівців, хрусь-хлюп, хрусь-хлюп. Юджин уже завершив говорити, проте довгий час після цього на іншому кінці дроту не чулося нічого, окрім Фаришевого жування й ковтків.

Невдовзі Юджин — у темряві стискаючи ліве око — озвався:

— Фарше?

— Ну, в одному маєш рацію. Ні один коп чи колектор не буде їздити на тачці, шо так в очі впадає, — заговорив Фариш. — Хіба синдикат аж із самого узбережжя Затоки. Братик Долфус там теж трохи мутив діла.

Коли Фариш — як здавалося зі звуку — перехилив миску й вихлебтав рештки молока, вона дзенькнула об слухавку. Юджин терпляче чекав, доки він договорить своє, але Фариш лише прицмокнув і зітхнув. Віддалений брязкіт ложки об порцеляну.

— А шо синдикату з узбережжя Затоки треба від мене? — зреш­тою запитав він.

— А я звідки, курва, знаю. Може, думають, шо ти хочеш їх потіснити?

— Тісні ті ворота, брате, — стримано відповів Юджин. — Я ж просто веду цю місію й тішуся своїм християнським шляхом.

— Ну шо ж. Як ти так кажеш. Може, вони по малого Різа приїхали. Чорт його зна, в яке він болото заліз.

— Фарше, ти мені чесно кажи. Ти мене в щось затягнув, і я знаю, точно знаю, — перериваючи Фаришеві заперечення, говорив він, — шо то якось стосується тих наркотиків. Того той малий з Кентуккі сюда й приперся. Не питай мене, звідки знаю, просто знаю. Просто скажи, я хочу знати, чого ти його запросив сюда лишитися.

Фариш розсміявся.

— Я його не запрошував. Долфус мені сказав, шо він їде на той з’їзд…

— На сході Теннессі.

— Та я знаю, але тут він ше раніше не бував. Я думав, вам з тим малим було б незле зазнатися, бо ти ж лиш починаєш, а в ма­лого своя немала парафія, і я тобі Богом клянуся, більше я нічо не знаю.

На лінії — довга мовчанка. Щось у Фаришевому диханні натякнуло Юджину на глузливу посмішку, так чітко, аж він її побачив на власні очі.

— Але в одному ти рацію маєш, — поблажливо мовив Фариш, — немож’ ніяк зрозуміти, шо той Лоял задумав. І я в тебе за це перепрошую. Старий Долфус точно якось доклався до кожної пожежі, шо ти кажеш.

— Лоял за тим точно не стоїть. То точно ви з Денні й Долфусом самі накаламутили.

— Голос у тебе кепський, — сказав Фариш. — Певно, знов голова болить?

— Не дуже мені добре.

— Слухай, я б на твоєму місці приліг. Ви з ним нині пропо­відуєте?

— А шо? — підозріливо запитав Юджин. Після ризикової ситуації з Даялом — їм просто пощастило, що змій у пікап перенес­ли до того, як він об’явився — Лоял перепросив за всі клопоти, яких завдав («Я, прошу пана, не зрозумів, яка тут у вас у місті ситуація») і зголосився відвезти змій у невідоме місце.

— Прийдемо вас послухати, — невимушено повідомив Фариш. — Ми з Денні.

Юджин накрив очі долонею.

— Мені вас там не треба.

— Лоял коли додому виїжджає?

— Завтра. Фарше, слухай, я знаю, ви щось задумали. Я не хочу, аби малий встряв у якусь халепу.

— Та шо ти так за нього суїтишся?

— Не знаю, — відповів Юджин, і це було щиро.

— Ну, тоді нині побачимся, — відказав Фариш і повісив слухавку, перш ніж Юджин встиг щось сказати.

— Маленька, я поняття не маю, що там діється, — говорив Пембертон. — Але можу сказати, хто винаймає ту квартиру: старший брат Денні й Кертіса Ретліффів. Він якийсь священник.

На цих словах Гелі подивовано витріщився на Гаррієт.

— Він реально псих, — продовжив Пем. — У нього щось з обличчям. Стоїть на шосе, кричить на машини й махає Біблією.

— Це той, що підійшов і стукав у вікно, коли тато стояв на перехресті? — запитав Гелі. — Такий з дивним лицем?

— Може, він не божевільний, а лише так вдає з себе, — сказав Пем. — Більшість тих селюцьких священників, які верещать, непритомніють, вискакують на крісла й бігають по проходах — то вони просто грають кіна. То все брехня з тими святими трясунами103.

— Гаррієт, чуєш, Гаррієт, знаєш що? — озвався нестерпно схвильований Гелі, обертаючись на сидінні. — Я знаю, хто то. Він щосу­боти проповідує на площі. У нього є маленька чорна коробка, до якої веде мікрофон, і… — він знов обернувся до брата: — Думаєш, він проповідує зі зміями? Гаррієт, розкажи йому, що ти там бачила.

Гаррієт вщипнула його.

— Г-м-м? Змії? Якщо він проповідує зі зміями, — сказав Пембертон, — то він ще більший псих, ніж я думав.

— Може, з прирученими, — припустив Гелі.

— Придурку. Неможливо приручити змію.

Не варто було розповідати Фаришу про авто. Юджин пошкодував, що взагалі згадав про це. Фариш передзвонив за пів години, уже як Юджин задрімав — а тоді ще раз, через десять хвилин.

— Ти на вулиці в себе біля будинку не бачив ніяких дивних типів в уніформі? У бігових костюмах чи в робочій уніформі?

— Ні.

— За тобою ніхто не їздить?

— Слухай, Фарише, я тут хочу трохи відпочити.

— Я тобі поясню, як перевірити, чи нема за тобою хвоста. Проїдь на червоне світло або виїдь на зустрічку на вулиці з одностороннім рухом. Дивись, чи ніхто не поїде за тобою. Або… Давай так. Я, напевно, сам до тебе під’їду й подивлюся.

Лише доклавши всіх можливих зусиль, Юджину вдалося відмовити Фариша від ідеї приїхати в Місію на, як він висловився, «інспекцію». Далі він усівся в безкаркасне крісло, щоб покуняти. Зрештою — щойно вдалося поринути в сліпий поривчастий сон — він усвідомив, що над ним стоїть Лоял.

— Лойл? — промимрив він, завовтузившись.

— Маю погані вісті, — сказав Лоял.

— Ну, то шо?

— Там у замку був зломаний ключ. Я не зміг зайти.

Юджин тихо сів, силкуючись вловити хоч крихту сенсу. Він досі до кінця не прокинувся; у сні в нього загубилися ключі, автомобільні. Він серед ночі опинився в якомусь миршавому барі з гучним джукбоксом десь на ґрунтовій дорозі й не мав як повернутися додому.

— Мені сказали, шо змій можна залишити в мисливській хижі в окрузі Вебстер, — пояснив Лоял. — Але там у замку був зломаний ключ, і я не мав як зайти.

— А. — Юджин потрусив головою, щоб у ній прочистилося, і роззирнувся по кімнаті. — Тобто…

— Змії в мене в пікапі внизу.

Запала довга тиша.

— Лойле, я тобі чесно скажу, у мене страшна мігрень.

— Я їх сам занесу. Помагати не тра. Я зможу сам.

Юджин потер скроні.

— У мене труднація, розумієш. Не мож’ їх лишати там шкваритися на сонці, то жорстоко.

— Так, — апатично погодився Юджин. Та він переймався не добробутом змій, а тим, що їх хтось виявить — містер Даял чи той таємничий проноза в кабріолеті, хтозна. І зненацька йому згадалося, що в його сні також була змія, небезпечна, яка десь повзала на волі серед людей.

— Добре, — зітхнувши, сказав він Лоялу. — Занось.

— Обіцяю, завтра до ранку їх тут уже не буде. Розумію, тобі то не дуже зіграло, — сказав Лоял. У напруженому погляді блакитних очей відчувалося щире співчуття. — То, шо я тут побув.

— Ти ні в чім не винен.

Лоял провів долонею по волоссі.

— Я тобі чесно скажу: мені твоє товариство дуже сподобалось. Як Господь не призвав тебе проповідувати зі зміями — значе, є в Нього на то Свої причини. Деколи Він і мене до того не призиває.

— Я розумію. — Юджин відчував, що має сказати ще щось, та не міг упорядкувати правильні думки. І він так соромився признатися у своїх думках: що його дух сухий і порожній, що він не добрий за своєю натурою, недобрі в нього розум і серце. Що в нього зіпсута кров і зіпсутий рід, що Бог нехтує ним і зневажає його дари, як зневажав дари Каїна.

— Колись і я дістану призвання, — мовив він із радістю, якої не відчував. — Просто Господь поки до мене не готовий.

— Є й інші дари Духа, — сказав Лоял. — Молитва, казання, пророкування, видіння. Покладання рук. Благодіяння і робота. Навіть серед твоєї сім’ї… — він стримано завагався. — Навіть там мож’ творити добро.

Юджин втомлено звів погляд на добрі відверті очі гостя.

— Суть не в тім, чого хочеш ти, — сказав Лоял. — А в досконалій волі Божій.

Гаррієт зайшла через задні двері й виявила, що підлога на кухні мокра, стільниці протерті, але Іди ніде немає. У будинку панувала тиша: ні радіо, ні вентилятора, ні кроків, лише монотонний гул холодильника «Фриджидейр». Позаду щось зашкрябало — Гаррієт підскочила й саме встигла обернутися й побачити маленьку сіру ящірку, що п’ялася по склу відчиненого вікна позаду неї.

Запах соснового очисника, яким скористалася Іда, у таку спеку викликав у Гаррієт головний біль. Громіздкий креденс із Напасті, що стояв у них в їдальні, засідав серед сумбурних стосів газет. Дві прямокутні таці для нарізки, вертикально сперті на верхній полиці, правили йому за божевільні очі; пригнувшись на коротеньких напружених ніжках, він на саму дещицю відхилявся збоку від стіни, наче старий замшілий шабліст, що наготувався перестрибувати через гори газет. Прослизаючи повз нього, Гаррієт з любов’ю провела по ньому долонею, і стара шафа ніби розправила плечі й люб’язно випрямилася, притислася до стіни, щоб дати дівчинці пройти.

Іду Ру вона відшукала у вітальні, у її улюбленому кріслі, де та їла ланч чи пришивала ґудзики, чи теребила горох, поки дивилася мильні опери. Саме крісло — пухке, зручне, зі зношеним твідовим обшиттям і грудкуватою набивкою — поступово стало нагадувати Іду, як собаки іноді набувають рис своїх власників; і Гаррієт, коли вночі не могла заснути, іноді спускалася вниз і скручувалася в ньому, тулячись щокою до коричневої твідової тканини, наспівуючи собі дивних старих пісень, які знала тільки Іда, пісень із глибокого дитинства Гаррієт, давніх і таємничих, як самий час — про примар, розбиті серця й мертвих та давно щезлих коханих:

Чи не сумуєш за матір’ю часами, часами?

Чи не сумуєш за матір’ю часами, часами?

Нескінченно цвітуть квіти

І сонце не зайде ніколи.104

Перед самим кріслом на животі, перехрестивши щиколотки, лежала Еллісон. Вони з Ідою позирали у вікно навпроти. Помаранчеве сонце висіло низько, а крізь шкварчання денного вару видніли­ся телевізійні антени, що стриміли на даху будинку місіс Фонтейн.

Як же вона любить Іду! Від сили цього почуття Гаррієт паморочилося в голові. Абсолютно не роздумуючи про сестру, Гаррієт майнула вперед і палко обхопила Іду за шию.

Та стрепенулася.

— Господи милостивий, — видихнула вона. — А ти звідки об’явилася?

Гаррієт заплющила очі й втулилася обличчям у вологе тепло Ідиної шиї, що пахнуло гвоздикою, чаєм, деревним димом і ще чимсь гірко-солодким та пір’яним, але не настільки конкретним. Для Гаррієт той запах був самим утіленням любові.

Іда потягнулася й зняла з себе руку дівчинки.

— Вдушити мене хочеш? — мовила вона. — Диви туди. Ми якраз на того птаха на даху дивимся.

Не обертаючись, Еллісон пояснила:

— Він туди щодня прилітає.

Гаррієт прикрилася долонею від сонця. Зверху на димарі будинку місіс Фонтейн, гарненько вгніздившись поміж парою цег­лин, стояв червоноплечий еполетник:105 ошатний, у солдатській стійці, з твердим гострим поглядом і разючими багряними рубцями на кожному крилі, схожими на військові шеврони.

— Цікавий він, — сказала Іда. — Він отак співає.

Вона зморщила губи й професійно зімітувала крик червоноплечого еполетника: не плавне дудіння лісового дрозда, що сходило до сухого цір-цір-цір, наче дзикання цвіркуна, а тоді знову злітало до несамовитих трелей навзрид; не чистий тризвучний свист синиці чи грубий крик блакитної сизойки, схожий на скрип іржавої брами. То був уривчастий, стрекотливий, невідомий звук, застережний крик — церінь! — що здушувався на приглушеній флейтовій ноті.

Еллісон розсміялася.

— Дивися! — закликала вона, присідаючи навколішки — бо птах зненацька пожвавішав, розумно схилив глянсувату витончену голівку набік. — Він тебе чує!

— Давай ще раз! — попросила Гаррієт. Іда далеко не завжди показувала їм пташині крики — її треба було заскочити в гарному настрої.

— Так, Ідо, будь ласка!

Але та лише посміялася й похитала головою.

— Ви ж пам’ятаєте, нє? — сказала вона. — Стару оповідку про то, звідки в нього червоне крило?

— Ні, — миттю в унісон відповіли Гаррієт з Еллісон, хоч і па­м’ятали. Що старшими вони ставали, то рідше Іда розповідала історії, і від цього ставало прикро, бо вони в неї були шалені, дивні й часто вельми страшні: історії про дітей-потопельників, привидів у лісах і мисливський загін канюків, про золотозубих єнотів, які кусали дітей у колисках, і зачаровані блюдця з молоком, що вночі оберталося на кров…

— Що ж, давним-давно одного разу, — почала Іда, — жив собі бридкий малий горбань, шо так гнівався на всьо, аж вирішив увесь світ спалити. Злосний як ніколи, взяв він тоді в руку факел і пішов до великої річки, де жили всі тварини. Бо в колишні часи не було так багато другосортних річечок і потічків, як тепер. Була лиш одна.

Птах на комині місіс Фонтейн забив крилами — швидко, діло­вито — і полетів геть.

— О, дивіться. От і полетів. Не хоче мою історію слухати. — Важко зітхнувши, Іда перевела погляд на годинник і — на превеликий жаль для Гаррієт — потягнулася й встала. — А мені вже й додому пора.

— Ну розкажи нам усе одно!

— Розкажу завтра.

— Ідо, не йди! — скрикнула Гаррієт, коли Іда перервала недовгу вдоволену тишу, тяжко зітхнувши й подавшись до дверей, повільно, ніби їй боліли ноги: бідна Іда. — Будь ласка?

— Ой, та я вернуся завтра, — насмішкувато відказала Іда й, не обертаючись, узяла під руку коричневий пакет із покупками й тяжко посунула геть. — Не переживайте.

— Денні, слухай, — сказав Фариш. — Різ уже їде, тому нам треба з’їздити на площу, послухати Юджинову… — він неуважливо помахав рукою, — ну, знаєш. Церковну херню.

— Нащо? — запитав Денні, посуваючи своє крісло назад. — Нащо нам це робити?

— Малий завтра їде. Завтра вранці, знаючи його.

— Та не переживай так, зараз заїдемо в Місію й покладемо йому все в пікап.

— Нема як. Він кудись дівся.

— Бляха. — Денні сів і на мить задумався. — Де плануєш заховати? В моторі?

— Я знаю такі місця, що ФБР усю ту машину на шматки поріже, а не знайде.

— Скільки в тебе часу займе?.. Кажу, скільки в тебе часу займе, — повторив Денні, коли побачив у Фариша в очах раптовий ворожий спалах, — щоб усе сховати? — Від пострілу Фариш трохи оглухнув на одне вухо, а коли був у наркотичному й параноїдальному шалі, то іноді дуже викривлено й неправильно все розумів, думав, що його посилають нахер, коли насправді просили зачинити двері чи передати сіль.

— Скільки часу, питаєш? — Фариш показав п’ять пальців.

— Тоді добре. Ось що зробимо. Може, пропустимо проповіді й з’їздимо в Місію вже після того? Я їх чимсь займу нагорі, а ти тим часом заховаєш пакунок у машину, де там маєш сховати, і все, по роботі.

— Але я тобі скажу, шо мене хвилює, — різко заявив Фариш. Він сидів за столом біля Денні й узявся чистити нігті кишеньковим ножем. — Там коло Джина щойно стояла якась машина. Він мені подзвонив.

— Машина? Яка?

— Без ознак. Стала перед домом. — Фариш кисло зітхнув. — Поїхала, як побачили, шо Джин на них з вікна дивиться.

— Думаю, нічого в тому нема.

— Га? — Фариш подався назад і закліпав. — Перестань мені шушукати. Терпіти не можу, як ти шепчеш.

— Кажу, нічого такого. — Денні пильно глянув на брата, тоді похитав головою. — Кому той Юджин здався?

— Їм не Юджина треба, — нахмурено мовив Фариш. — А мене. Я тобі кажу, в тих державних агентствах на мене отака груба папка.

— Фарише. — Не було потреби, щоб Фариш брався розпові­дати про Федеральну владу, точно не тоді, коли він такий накручений. Він цілу ніч просторікуватиме, і ще наступного дня продовжить.

— Слухай, — сказав Денні, — якби ти просто сходив і заплатив той податок…

Фариш швидко впився в нього лютим оком.

— Ось учора лист прийшов. Якщо не будеш платити податки, по тебе точно приїдуть.

— Річ там не в сраних податках, — сказав Фариш. — За мною вже двадцять років слідкують.

Мама Гаррієт відчинила двері на кухню, де, сховавши голову в долоні, за столом скоцюрблено сиділа Гаррієт. Сподіваючись, що її спитають, що сталося, вона поникла ще більше; але мама її не помітила й рушила просто до морозилки, звідки витягала смугасте двокілограмове відерце м’ятного морозива.

Гаррієт спостерігала, як мама стала навшпиньки, щоб узяти з верхньої полиці келих для вина, а тоді з зусиллям набрала в нього кілька ложок морозива. Нічна сорочка в неї була дуже стара, з серпанковими крижано-блакитними полами й стрічками на горлі. У дитинстві Гаррієт та сорочка заворожувала, бо скидалася на сукню Блакитної феї з книжки «Піноккіо». Тепер же вона мала вигляд просто старої: обвисла, посіріла на швах.

Мама, обернувшись, щоб покласти морозиво в морозилку, помітила за столом згорблену доньку.

— Що сталося? — запитала вона, коли гавкнули, зачиняючись, дверцята морозильника.

— Перш за все, — гучно промовила Гаррієт, — я вмираю з голоду.

Мама насупила брови — непевно, лагідно — а тоді (ні, тільки не кажи це, подумала Гаррієт) поставила саме те запитання, яке Гаррієт від неї й очікувала.

— То, може, ось візьми собі морозива?

— Я… ненавиджу… цей… смак… морозива. — Скільки разів вона це вже казала?

— Г-м-м?

— Мамо, я ненавиджу м’ятне морозиво. — Зненацька її охопив розпач: невже її ніхто не слухає? — Терпіти його не можу! Мені воно ніколи не подобалося! Його ніхто, крім тебе, не любить!

Ображений вираз обличчя матері її вдовольнив.

— Вибач… Я просто думала, ми всі любимо поїсти щось легке й прохолодне… особливо зараз, коли вночі така спека…

— А я ні.

— То скажи Іді, нехай щось тобі зготує…

— Іда вже пішла!

— І нічого тобі не залишила?

— Ні! — Принаймні нічого такого, що Гаррієт хотілося б — самий лише тунець.

— А чого б тобі хотілося? Так парить… Чогось важкого їсти не варто, — нерішуче мовила мама.

— Ні, варто! — У Гелі, хай як спекотно бувало, усі сідали й щовечора нормально вечеряли, великими гарячими жирними стравами, від яких кухня вся пріла: ростбіф, лазанья, креветки у фритюрі.

Але мама її не слухала.

— Може, грінку, — радо запропонувала вона, ховаючи морозиво в морозилку.

— Грінку?

— Ну, а що такого?

— Люди не вечеряють грінками! Чому ми не можемо їсти як нормальні люди? — У школі на уроках здоров’я, коли вчителька попросила дітей записати свій раціон за два тижні, Гаррієт сторопіла, побачивши, наскільки поганим здається її раціон, записаний на папері, особливо в ті дні, коли Іда не готувала: фрук­товий лід, чорні оливки, грінки й масло. Тож вона видерла справжній список і ретельно виписала з кулінарної книги, яку її матері подарували на весілля («Тисяча способів потішити свою сім’ю»), педантичний набір збалансованих меню: куряча піката, кабачковий ґратен, салат із зеленню, яблучне компоте.

— Іда несе відповідальність, — відказала мама, несподівано гостро, — за те, щоб ти мала що поїсти. За це я їй і плачу. Якщо вона не може впоратися зі своїми обов’язками, тоді доведеться шукати іншу людину.

— Замовкни! — закричала Гаррієт, нетямлячись від такої несправедливості.

— Твій батько постійно діймає мене через Іду. Каже, що вона мало що робить по дому. Я знаю, Іда тобі подобається, але…

— Вона не винна!

— …якщо вона не виконує своїх обов’язків, тоді доведеться мені з Ідою трохи поговорити, — сказала мама. — Завтра…

Вона поплила геть з бокалом м’ятного морозива. Гаррієт — очманіла й спантеличена від того, куди повернула ця розмова, — впала чолом на стіл.

Згодом вона почула, як на кухню хтось заходить. Гаррієт в’яло підняла голову й побачила у дверях Еллісон.

— Не треба було такого казати, — мовила сестра.

— Відчепися!

У ту ж мить задзвонив телефон. Еллісон узяла слухавку.

— Алло?

Далі її обличчя спорожніло. Вона кинула слухавку, і та повисла на шнурі.

— Це тебе, — виходячи, кинула вона Гаррієт.

Щойно Гаррієт заговорила в слухавку, Гелі засипав її словами:

— Гаррієт? Слухай…

— Можна мені в тебе повечеряти?

— Ні, — після спантеличеного мовчання відповів Гелі. Вечеря в нього закінчилася, але через хвилювання він усе одно нічого не їв. — Слухай, Ессі справді розбушувалася. Побила на кухні якісь склянки й пішла, а мій тато поїхав до неї додому, до дверей вийшов хлопець Ессі, і вони сильно посварилися, а тоді тато сказав Ессі більше не повертатися, її звільнили. Ура-а-а! Та менше з тим, я не тому дзвоню, — шпарко замолотив він, бо Гаррієт уже почала від такого жаху затинатися. — Гаррієт, слухай. У нас мало часу. Той священник зі шрамом просто зараз на площі. Їх там двоє. Я бачив, коли з татом вертався від Ессі, але не знаю, скільки вони ще там будуть. У них там гучномовець є. Мені навіть вдома чути.

Гаррієт відклала слухавку на стільницю й підійшла до задніх дверей. У заплетеному виноградною лозою відлюдді веранди вона й справді почула легке відлуння гучномовця: чиїсь невиразні крики, шипіння й тріск поганенького мікрофона.

Повернувшись до телефона, вона помітила, яке в Гелі нерівне й потайне дихання.

— Можеш вийти? — запитала вона.

— Чекатиму тебе на розі.

Було по сьомій, на вулиці ще не світилося. Гаррієт плюснула в облич­чя водою з крана на кухні й пішла в сарай по велосипед. Вона летіла вниз під’їзною доріжкою, і гравій вилітав з-під шин, аж доки — гуп — переднє колесо вискочило на вулицю, і вона гайнула далі.

Гелі чекав на неї біля рогу свого будинку верхи на велосипеді. Побачивши її здалеку, він і сам рушив. Щосили налягаючи на педалі, невдовзі вона його наздогнала. Вуличні ліхтарі ще не горіли, у повітрі пахнуло обрізками живоплоту, аерозолем від шкідників і жимолостю. Трояндові клумби під тьмяним світлом пломеніли пурпуром, кармазином і «тропікановим» помаранчем106. Вони проминали сонні будинки, шиплячі розприскувачі, дзявкітливого тер’єра, що вискочив і гнався за ними один-два квартали, вимахуючи дрібними ніжками, доки не відстав.

Далі вони різко повернули на Волтголл-стріт. Широкі фронтони ґонтового вікторіанського будинку містера Ліллі летіли на них під кутом сорок п’ять градусів, ніби то якийсь будинок-човен накренився на мілині на зеленому насипі. Гаррієт віддалась імпульсу, що проніс її через поворот, і, пролітаючи за інерцією, легко, на кілька секунд відчула, як поруч, з хмаринок ніжно-­рожевої барви, що величезними наносами спадали із заґратованої веранди, пряно й зникомо буяють пахощі повзучих троянд містера Ліллі, а тоді знову шалено закрутила педалі, виїжджаючи на Мейн: дзеркальна галерея з білими фасадами й колонами під щед­рим світлом, що довгими величними перспективами зводиться до площі, — де в тьмяній лавандовій далині на тлі глибокої синьої ґази небес дибилися благенькі решітки й штахети естради та трельяжу — повний спокій, наче залита контражурним світлом мізансцена в шкільній виставі («Наше місто»), якщо не враховувати двох чоловіків у білих сорочках і темних штанах, які крокували туди-сюди, розмахували руками, кланялися й вигиналися назад, щоб на ходу крикнути, перетинали шлях один одному по центру й розходились на всі чотири кути, формуючи хрест. Усе це вони робили з неабияким ентузіазмом, наче пара ведучих аукціону, з підсиленими ритмічними закликами, що зустрічалися, зіштовхувалися й роздиралися на два окремі голоси — недорікий бас Юджина Ретліффа й високий істеричний контрапункт молодшого чоловіка: закутня гугнявість, гострообщипані «й» та «і» горянина.

«…твоя мамця…»

«…твій татко…»

«…твоє бідне дитятко в землі…»

«Хочеш мені сказати, що вони підносяться?»

«Хочу тобі сказати, що вони підносяться».

«Хочеш мені сказати, що вони встануть знову?»

«Хочу тобі сказати, що вони встануть знову».

«Книга хоче тобі сказати, що вони встануть знову».

«Христос хоче тобі сказати, що вони встануть знову».

«Пророки хочуть тобі сказати, що вони встануть знову».

Поки Юджин Ретліфф тупотів ногою й плескав у долоні так, що той масний моток сивого «качачого хвоста» відстовбурчився й упав йому на обличчя, розвихрений молодик скинув руки догори й погнався в танець. Він увесь трусився; біле волосся шарпалося, ніби крізь усе його тіло тріщав електричний струм, що світився в очах, наїжачував волосся, дриґав ним по всій естраді у відвертих конвульсіях.

«…Я хочу викрикувати про це, як у біблійні часи…»

«…Я хочу викрикувати про це, як Ілля».

«…Кричи гучно, щоб Диявол бісився…»

«…Нумо, діти, нехай Диявол навісніє!»

Площа була майже зовсім безлюдна. На вулиці навпроти стояло кілька дівчаток-підлітків, які нервово хихотіли. У дверях свого ювелірного магазину стояла місіс Мірей Еббот, біля магазину інстру­ментів у машині з опущеними вікнами сиділа й спостерігала за цим дійством якась сім’я. Камінчик рубінового ­кольору у священника Ретліффа на мізинці (який він злегка відставив від тоненького, як олівець, мікрофона, наче тримав філіжанку чаю) вихопив проміння заходу сонця й спалахнув насиченим багрянцем.

«…Тут, у наші Останні дні…»

«…Ми прийшли, щоб проповідувати істину з цієї Біблії».

«…Ми проповідуємо цю Книгу, як у Давнішні часи».

«…Проповідуємо Її, як це робили Пророки».

Гаррієт побачила пікап («ЦЕЙ СВІТ — НЕ ДІМ МЕНІ!») і з досадою відзначила, що кузов порожній. Там лежав тільки обшитий вінілом підсилювач, схожий на дешеву валізу.

«Ой, скільки ж часу вже минуло, відколи хтось із вас тут востаннє…»

«…читав свою Біблію…»

«…ходив до Церкви…»

«…ставав на коліна, мов маленьке дитя…»

Гаррієт смикнулася, бо помітила, що Юджин Ретліфф дивиться просто на неї.

«…бо мислити похітливо це СМЕРТЬ…»

«…мислити мстиво це СМЕРТЬ…»

«…бо Хтивість Тілісна це СМЕРТЬ…»

— Тілесна, — радше механічно виправила Гаррієт.

— Що? — запитав Гелі.

— Тілесна. Не тілісна.

«…бо покара за гріх це СМЕРТЬ…»

«…бо брехня диявольська це ПЕКЛО Й СМЕРТЬ…»

Гаррієт зрозуміла, що вони прорахувалися, коли підійшли надто близько, та зараз вдіяти уже було нічого. Гелі стояв і витріщався, роззявивши рота. Вона штурхнула його під ребра.

— Ходімо, — шепнула Гаррієт.

— Що? — запитав Гелі, витираючи рукою липке чоло.

Гаррієт скосила очі набік, мовляв, «ходімо». Без зайвих розмов вони обернулися й чемно покотили свої велосипеди, доки не зникли за рогом.

— Але де ж ті змії? — тужливо запитав Гелі. — Ти ж ніби казала, що вони в пікапі.

— Напевно, коли містер Даял поїхав, вони їх занесли назад у будинок.

— Поїхали, — сказав Гелі. — Треба забиратися звідси швидко, доки ті не закінчили.

Вони позаскакували назад на велосипеди й щодуху рвонули до будинку мормонів. Тіні виразнішали й деталізувалися. Обстрижені кулі кущів самшиту, що пунктиром тягнулися вздовж розділювальної смуги Мейн-стріт, ясно сяяли під призахідним сонцем, ніби довгий ряд місяців-серпиків, у яких три чверті сфери вже потемніли, але ще виднілися. У темних валах бирючини вздовж вулиці засюрчали цвіркуни й заклекотали жаби. Коли вони нарешті — засапані, щосили налягаючи на педалі — забачили потрібний каркасний будинок, то помітили, що на веранді там темно, а під’їзна доріжка порожня. В обидва боки вулиці скільки сягало око єдиною живою душею був старезний чорний чоловік з гострими блискучими вилицями й натягнутим і безтурботним, наче в мумії, обличчям, який мирно собі дибав тротуаром з паперовим пакетом під пахвою.

Гелі з Гаррієт поховали велосипеди під розлогим кущем клетри посередині розділювальної смуги. З-за нього вони обачно спостерігали, доки старий не прошкандибав за ріг і зник із виду. Далі чкурнули через дорогу і поприсідали серед низького розкинутого гілля смоківниці в сусідньому подвір’ї — бо на подвір’ї каркасного будинку не було жодного укриття, жодного чагаря, самі гиденькі пучки трави ліріопе, що оточували стовбур спи­ляного дерева.

— Як ми туди дістанемося? — мовила Гаррієт, приміряючись до ринви, що тягнулася від першого поверху на другий.

— Будь тут. — Задихаючись від власної відваги, Гелі шугнув з укриття смоківниці й льотом кинувся по сходах, після чого — так само шпарко — пронісся вниз. Він прожогом перетнув по­двір’я й стрибнув назад під дерево біля Гаррієт. — Замкнено, — повідомив він, сумно стенувши плечима, ніби персонаж коміксу.

Разом вони роздивлялися будинок крізь трепетливе листя. Сторона в них перед очима була темна. Вікна з іншого боку під світлом заходу сонця сяяли лавандою.

— Отам, — сказала Гаррієт і показала пальцем. — Де дах плоский, бачиш?

Над нахиленим карнизом даху стирчав маленький фронтон. У ньому виднілося дрібне матоване вікно зі шпариною внизу завширшки три-п’ять сантиметрів. Гелі збирався запитати, як вона планує туди піднятися (воно розташовувалося на висоті майже п’ять метрів від землі), коли Гаррієт озвалася:

— Якщо підсадиш мене, я полізу по ринві.

— Та ти жартуєш! — зреагував на цю ідею Гелі, бо від іржі ринва ледь не ламалася навпіл.

Віконечко було дуже маленьке — завширшки менш ніж тридцять сантиметрів.

— Воно точно має вести в туалет, — сказала Гаррієт. Вона вказала на темне вікно посередині стіни. — А те куди?

— До мормонів. Я перевірив.

— І що там?

— Сходи. Там сходовий майданчик з дошкою оголошень і якимись плакатами.

— Може… Піймався, — тріумфально кинула Гаррієт, ляснувши себе по руці, а тоді дослідила розмазаного по долоні кривавого комара.

— Може, перший і другий поверхи всередині з’єднано, — сказала вона Гелі. — Ти ж там нікого не бачив?

— Чуєш, Гаррієт, вони не вдома. Якщо повернуться й спіймають нас, скажемо, що грали в «правду чи дію», але треба поспішити, бо інакше краще взагалі про це забути. Я тут цілу ніч не сидітиму.

— Добре… — Вона глибоко вдихнула й кинулася на голе по­двір’я, а Гелі — одразу за нею. Затупотіли вгору сходами. Гелі стежив за вулицею, поки Гаррієт, притуливши долоню до скла, зазирала всередину: безлюдні сходи, заставлені розкладними кріслами; сумні бежеві стіни, освітлені мигтючою смугою світла з вікна, що виходило на вулицю. Далі стояв охолоджувач для води, дошка оголошень із плакатами («РОЗМОВЛЯЙТЕ З НЕЗНАЙОМЦЯМИ! ЛІКАРСЬКЕ ПРИЗНАЧЕННЯ ДЛЯ ДІТЕЙ У ЗОНІ РИЗИКУ»).

Вікно було зачинене, без москітної сітки. Ставши пліч-о-пліч, Гелі з Гаррієт обхопили пальцями язичок металевої стулки й стали даремно її смикати…

— Машина, — прошипів Гелі. Із шаленим серцебиттям вони припали до стіни будинку, поки авто просвистіло повз.

Коли воно зникло, діти вийшли з тіні й повторили спробу.

— А це що? — прошепотів Гелі, витягнувшись навшпиньки, щоб роздивитися центр вікна, де чітко впритул змикалися верхня й нижня шибки.

Гаррієт побачила, що він має на увазі. Засува не було, як і пазу, по якому шибки мали б ковзати одна над одною. Вона провела по стулці пальцем.

— Чуєш, — шепотнув зненацька Гелі й показав, щоб вона допомогла.

Разом вони штовхнули верхню частину шибки всередину; щось подалося й завищало, а тоді нижня частина вікна зі стогоном горизонтально прочинилася. Гелі востаннє перевірив дедалі темнішу вулицю — великий палець, усе чисто — а за мить вони вже пліч-о-пліч поповзом лізли всередину.

Повиснувши головою вниз, а пальцями торкаючись підлоги, Гелі побачив, як сірі цятки лінолеуму стрімко наближаються до нього, ніби ця симуляція граніту була поверхнею якоїсь чужої планети, що несеться зі швидкістю мільйона кілометрів на годину… лусь, голова гупнула об підлогу, і він скотився всередину, а поруч повалилася Гаррієт.

Вони опинилися всередині: на майданчику старомодних сходів, лише на три сходинки, а наступний довгий майданчик розміщувався нагорі сходів. Роздимаючись від збудження й стараючись надто голосно не дихати, вони попіднімалися й кинулися нагору — де, повернувши за ріг, мало не влетіли головами у важкі двері з грубим навісним замком на засуві.

Там було ще одне вікно — старе, дерев’яне, із засувом на стулці й москітною сіткою. Гелі підійшов роздивитися — і поки Гаррієт стояла й розпачливо дивилася на засув, він зненацька почав фанатично жестикулювати, зціпивши зуби у схвильованому вищирі: бо карниз даху проходив і під цим вікном, прямісінько до вікна у фронтоні.

Щосили тягнучи, аж доки в них обличчя не побагровіли, обоє спромоглися підштовхати раму сантиметрів на двадцять. Гаррієт вилізла першою (Гелі тримав її за ноги, ніби плуг, доки вона мимовільно не копнула його, тож він лайнувся й відскочив). Покриття даху було гаряче й липке, шурхотіло під долонями. Обережно, боязко, вона опустилася на ноги. Міцно склепивши очі, стискаючи віконну раму лівою рукою, праву вона подала Гелі, що виповз слідом.

Легіт холоднішав. По небу діагоналлю тягнувся подвійний реактивний хвіст, наче дрібнесенькі білі сліди від водяних лиж на якомусь гігантському озері. Гаррієт — засапана, надто злякана, щоб дивитися вниз — вдихнула імлистий аромат якихось надушених ніччю квітів десь далеко внизу: може, матіоли чи крилатого тютюну. Вона закинула голову й подивилася в небо; хмари були грандіозні, глазуровані по черевах променистим рожевим кольором, ніби на картині з якоюсь біблійною історією. Дуже, дуже сторожко — спиною до стіни, наелектризовані від збудження — вони обійшли крутий кут і опинились обличчям до подвір’я зі смоківницею.

Чіпляючись пальцями під алюмінієвою обшивкою — що втримувала денне тепло й трішки обпікала — вони сантиметр за сантиметром бокували до фронтону. Гаррієт дісталася першою і відсунулася, щоб дати місце Гелі. Вікно справді було дуже маленьким, не більшим за коробку з-під взуття, і підняте лише сантиметрів на п’ять унизу. Обережно, пліч-о-пліч, вони відпустили обшивку, взялися за стулку й разом потягнули: спершу боязко, на випадок якщо вона зненацька скочить догори і вони попадають. Стулка без зусиль піднялася ще сантиметрів на десять, а тоді міцно застрягла, хоч вони смикали, аж доки не почали труситися руки.

Долоні в Гаррієт були мокрі, а серце билось об груди, наче тенісний м’яч. Тоді вона почула наближення машини нижче по вулиці.

Обоє завмерли. Авто промайнуло повз, не зупиняючись.

— Стара, — почула вона шепіт Гелі, — не дивися вниз. — Він стояв від неї за кілька сантиметрів, не торкався, але від маківки до п’ят випромінював відчутну корону вологого жару, наче силове поле.

Вона обернулася; серед моторошних лавандових сутінків він мужньо показав їй великий палець, а тоді запхав голову й руки у вікно, ніби плавець брасом, і почав протискатися.

Проріха була тісна. На рівні талії він міцно застряг. Гаррієт — лівою рукою стискаючи алюмінієву обшивку, а правою щосили тиснучи на раму вікна — відступила якомога далі, щоб уберегтися від ніг, якими він шалено дриґав. Скіс був невеликий, вона ковзнула й мало не впала, проте спромоглася втриматися в останню мить. Однак не встигла Гаррієт ковтнути слину чи навіть передихнути, як передня половина Гелі з гучним грюкотом завалилася всередину квартири, залишилися стирчати лише кросівки. Після секундної ошелешеної заминки, він заліз повністю.

— Є! — почула його вигук Гаррієт — голос віддалений, превеселий, у знайомому захваті горищної темряви, коли вони навкарачки залазили в картонні фортеці.

Вона запхала голову слідом за ним. Потемки Гаррієт його ледве розгледіла: скручений у клубок, погладжує ушкоджене коліно. Далі, колінкуючи, він незграбно підвівся, поповз до неї, узяв Гаррієт за передпліччя й усією вагою потягнув на себе. Гаррієт втягнула живіт і щосили протискувалася, уфф, метляючи в повітрі ногами, наче Вінні-Пух у кроликовій норі.

Не припиняючи вовтузитися, вона вся беркицьнулася вперед — частково на Гелі, частково на вологий цвілий килим, що віддавав якимсь дном човна. Гаррієт покотом полетіла вперед і з порожнім звуком цюкнулася головою об стіну. Так, вони справді опинились у туалеті, досить невеликому: раковина й унітаз, без ванної, стіни з ДСП, ламінованого під кахлі.

Гелі, що вже зіп’явся на ноги, допоміг їй встати. Підвівшись, Гаррієт відчула оскомистий рибний запах — не цвіль, хоч і переплетений із цвіллю, але гострий, виразний і зовсім відразливий. Стримуючи жахливий присмак на піднебінні, Гаррієт перевела всю дедалі сильнішу паніку в натиск на двері (складані, оббиті обвислим вінілом під дерев’яні волокна), що міцно встряли в пазах.

Двері розчахнулися, і вони попадали одне на одного в більшу кімнату — таку саму затхлу, але темнішу. Дальня стіна віддималася роздутою дугою, що почорніла від димового ушкодження й вигнулася від вологи. Гелі — котрий відхекувався від збудження, безтурботний, наче тер’єр, що напав на слід, — раптом зірвався на рівні від такого гострого страху, що той озвався металічним присмаком на язику. Частково через Робіна й те, що з ним сталося, батьки Гелі все життя його застерігали, що не всі дорослі добрі; деякі (їх небагато, але кілька є) крадуть дітей у їхніх батьків, мордують їх і навіть убивають. Ще ніколи істинність цих слів не вражала його настільки потужно, наче удар під дих; але від смороду й гидотного вигину стін його стало нудити, і всі страшні історії, що оповідали йому батьки (про дітей із кляпами й кайданами в покинутих будинках, підвішених на шворках або замкнених у шафах на голодну смерть) водночас ожили, пронизали його жовтими очима й вищирилися акулячими зубами: клац-клац.

Ніхто не знає, що вони тут. Ніхто — жоден сусід чи перехожий — не бачив, як вони залазили; ніхто не знатиме, що з ними сталося, якщо вони не повернуться додому. Ідучи назирці за Гаррієт, яка впевнено прямувала в сусідню кімнату, Гелі перечепився через електричний шнур і мало не заверещав.

— Гаррієт? — видушив він дивним голосом. Він зупинився в темряві, очікуючи на її відповідь, втупившись у єдине видиме світло — три облямовані вогнем прямокутники, що окреслювали кожне з трьох затулених фольгою вікон, які моторошно витали в пітьмі, — коли зненацька підлога під ним пірнула вниз. Може, то пастка. Звідки вони знають, що нікого нема вдома?

— Гаррієт! — крикнув він. Зненацька йому як ніколи в житті захотілося пісяти, і — вовтузячись із ширінкою й заледве тямлячи, що робить, — він відвернувся від дверей і став дзюрити просто на килим: швидко-швидко-швидко, не роздумуючи про Гаррієт, практично підскакуючи від страждань; бо своїми жвавими застереженнями щодо збоченців батьки Гелі, самі того не відаючи, насадили йому певні дивні ідеї, головно панічне переконання, буцімто поневолювачі не пускають викрадених дітей у туалет, а змушують ходити під себе, хай де вони перебувають: прив’язані до брудного матраца, замкнені в багажнику автомобіля, поховані в труні з трубкою для дихання…

«Отак», — подумав він, мало не марячи від полегшення. Навіть якщо реднеки його катуватимуть (відкидними ножами, пневмомолотками, чим завгодно), то принаймні не потішатимуться з того, як він обмочується. Тут він почув щось позаду, і серце забуксувало, наче авто на ожеледиці.

Але то була лише Гаррієт — з великими чорнильними очима, хоч сама на тлі дверей здавалася страшенно дрібною. Гелі так втішився, угледівши її, що навіть не задумався, чи бачила вона, як він пісяє.

— Ходи подивишся, — сухо зронила вона.

Своїм спокоєм вона пересилила його страх. Гелі пішов за нею в сусідню кімнату. Щойно ступив крок усередину, у ніс йому вдарив такий потужний мускусний сморід гнилі — як він його не розпізнав? — що хлопчик відчув його буквально на смак…

— Йосип босий, — просичав він, прикриваючи долонею ніс.

— Я ж казала, — чванливо відповіла Гаррієт.

Під слабеньким світлом виблискували коробки — цілі гори, стільки, що вкривали мало не всю підлогу. Перламутрові ґудзики, осколки дзеркала, голівки цвяхів, стрази й товчене скло — усе дрібно мерехтіло в потемках, наче в піратському гроті зі скарбами грубі морські скрині, всіяні щедрими безладними розсипами діамантів, срібла й рубінів.

Він опустив погляд. У скрині біля його кросівки — за якихось кілька сантиметрів — лежав, скрутившись, лісовий гримучник і бив хвостом: ч-ч-ч. Не роздумуючи, Гелі відскочив, коли краєм ока помітив через сітку ще одну змію, що тихенько тягнулася до нього поцяткованим S-подібним тілом. Коли морда плазуна тицьнулася в стінку коробки, змія сахнулася назад із таким сичанням і потужним хльостом (немислимим рухом, наче то плівка відмоталася назад, і з калюжі розлитого молока вилетіла й злетіла назад у глечик біла цівка), що Гелі відскочив вдруге, чим перекинув ще один ящик, який бризнув досконалим сплеском сичання.

Гаррієт, як він помітив, штовхала один перекинутий ящик геть від решти у бік дверей на засувці. Вона спинилася й відкинула з обличчя волосся.

— Хочу цю, — сказала вона. — Допоможи.

Гелі отетерів. Сам того не усвідомлюючи, аж до цієї миті він не вірив, що вона говорить правду; і тепер усім тілом йому пронеслася крижана бульбашка збудження, млосна, убивча, солодка, наче холодне зелене море, що нуртує крізь пробоїну в дні човна.

Гаррієт, стиснувши губи, просунула ящик кількадесят сантиметрів порожньою підлогою, тоді перевернула його набік.

— Знесемо її… — сказала вона й замовкла, щоб потерти ру­ки, — знесемо її по сходах надвір.

— Але ж не можна, щоб нас бачили на вулиці з тим ящиком.

— Просто допоможи мені, ясно? — Хапнувши повітря, вона видерла ящик із тісного кута.

Гелі рушив до неї. Бродити поміж ящиками було далеко не найприємнішим заняттям. За сітками — як він помітив, не товстішими за москітну сітку на вікні, їх завиграшки можна вибити ногою — він невиразно усвідомлював тіняві рухи: розриваються, тануть і складаються вдвоє чорні кола, тягнуться один за одним зловісними мовчазними кругами чорні ромби. Голова аж роздималася від повітря. «Це не насправді, — повторював він собі, — не насправді, ні, це лише сон». І справді багато подальших років — аж до глибокої зрілості — сни різко закидатимуть його в цю ядушну пітьму, поміж шиплячих скринь з кошмарними скарбами.

Дивовижність кобри — та трималася по-королівськи, випростано, одиноко, лише роздратовано похитувалася від поштовхів ящика — не привертала уваги Гелі; він переймався лише тим, як вона химерно й неприємно ковзає вагою з боку на бік, і потребою тримати долоні якомога далі від сітки. Діти понуро виштовхали ящик до задніх дверей, які Гаррієт відімкнула й широко прочинила. Тоді разом взяли його поздовж, знесли зовнішніми сходами (кобра в цей час втратила рівновагу, стала кидатися й хльостати в сухому жорстокому шалі) й поклали на землю.

Уже стемніло. Горіли вуличні ліхтарі, а на веранді будинку навпроти світилося. Очамрілі, злякані навіть позирати на ящик через осатаніле навіженство ударів зсередини, вони виштовхали її перед будинком.

Нічний вітерець остуджував. У Гаррієт на руках повиступали дрібні гостренькі сироти. Нагорі — за рогом, поза межами видимості — прочинилися й угатилися об поручні москітні двері, після чого загрюкнулися.

— Чекай, — мовив Гелі. Він підвівся з напівприсяду й кинувся вгору сходами. Тремтячими млявими пальцями намацав ручку й став навпомацки шукати замок. Долоні були липкі від поту; його всього зборола дивна сонна полегкість, а навколо здіймався темний безкраїй світ, ніби він на такелажі кошмарного піратського корабля, що його носило й гойдало, а нічний вітер прочісує морські простори…

«Скоріше, — наказував він собі, — поквапся, і забираймося звідси», — але руки не працювали так як треба, вони марно ковзали й зіслизали з ручки, ніби чужі…

Знизу — здавлений крик Гаррієт, охоплений страхом і відчаєм настільки, що посередині задушився.

— Гаррієт? — гукнув він у непевну тишу, що запала опісля. Голос його звучав безбарвно й на диво невимушено. Тоді, наступної ж миті, Гелі почув хрускіт шин на гравії. Передні фари широким колом ковзнули на заднє подвір’я. Завжди в подальші роки, коли Гелі згадував цю ніч, найяскравіше йому пам’ятався чомусь саме цей образ: жорстка пожовкла трава, залита несподіваним променем автомобільних фар; поодинокі стріли бур’янів — гумаю, липучника — трепетні й брутально освітлені…

Не даючи йому часу на роздуми, та й навіть на дихання, дальнє світло змінилося на ближнє: лясь. Знову лясь: трава потонула в темряві. Тоді відчинилися дверцята автівки, і, судячи зі звуку, по сходах загупали зо пів десятка важких чобіт.

Гелі запанікував. Пізніше він загадуватиметься, як так від страху не кинувся зі сходового майданчика й не зламав ногу чи навіть шию, але жах від тих важких кроків заглушив усі роздуми, окрім думок про священника, про те скалічене обличчя, що летить на нього з темряви, і єдиним місцем для сховку виявилася квартира.

Він шугнув усередину; у темряві душа йому втекла в п’яти. Картярський столик, складані крісла, термокоробка: де заховатися? Він забіг у задню кімнату, ударившись пальцем ноги об ящик від динаміту (який озвався лютим хляскотом і ч-ч-ч з боку гримучників) і миттєво усвідомив свою страшну помилку, та було вже запізно. Скрипнули вхідні двері. «Я їх хоч зачинив?» — задумався Гелі, поки його огортав нудотний жах.

Тиша, найдовша в житті Гелі. Здавалося, минула ціла вічність, а тоді почулося легеньке клацання ключа в замку, тоді ще двічі, уже швидко.

— Що таке? — озвався надтріснутий чоловічий голос. — Не ловить ключ?

У сусідній кімнаті спалахнуло світло. Побачивши прапор світла з дверей, Гелі зрозумів, що він у пастці: ні укриття, ні шляху для втечі. Окрім змій, у кімнаті не було майже нічого: газети, ящик для інструментів, сперта на стіну розмальована вручну вивіска («З Божою поміччю: утверджуємо протестантську віру й усі цивільні права…») і, у дальньому кутку, вінілове безкаркасне крісло. Божеволіючи від поспіху (вони побачать його, просто зазирнувши крізь відчинений одвірок), він ковзнув поміж ящиків з-під динаміту до крісла.

Знову клацання.

— Отак, пішло, — невиразно мовив тріснутий голос, а Гелі тим часом упав на коліна і якомога глибше заповз під крісло, натягуючи на себе його основну масу.

Знову розмови, яких він уже розчути не міг. Крісло було важке; обличчям він лежав геть від дверей, ноги міцно скрутив під собою. Втиснутий у праву щоку килим пахнув пропітнілими шкарпетками. А тоді — з жахом — Гелі побачив, що загорілося верхнє світло.

Про що вони розмовляють? Він намагався зіщулитись якомога сильніше. Без змоги рухатись вибору в нього не було, — хіба б заплющив очі, — окрім як лупати на п’ять-шість змій, що перепліталися в розцяцькованій коробці з сіткою збоку, розміщеній за пів метра від його носа. Поки Гелі, геть задерев’янівши від жаху, у напівгіпнотичному стані їх роздивлявся, одна змійка покинула решту й виповзла на середину сітки. Западина в неї на горлі була біла, а луска на череві тягнулася довгими горизонтальними пластинками, крейдяним бежем каламінового лосьйону.

Надто пізно, — як у поодинокі моменти, коли він задивлявся на соус для спагеті з тельбухів якогось розчавленого на автостраді звірка — Гелі заплющив очі. З глибин зору, одне за одним, ніби бульбашки в акваріумі, виринали чорні кола на помаранчевому тлі, — закинутий у негатив залишковий слід, — що здіймалися, дорогою тьмяніли й слабли, доки не щезали…

Підлога завібрувала: кроки. Припинилися; тоді ще чиїсь, важчі й швидші, протупали всередину й різко спинилися.

«А що, як там стирчить моя ступня?» — подумав Гелі, майже неконтрольовано закипаючи від страху.

Усе спинилося. Чужі ноги ніби відступили на пару кроків. Знову приглушена розмова. Здалося, що одні ноги підійшли до вікна, гарячково погойдалися, тоді відійшли. Скільки саме різних голосів там лунало, визначити він не міг, проте один вирізнявся серед інших — ламаний, буркотючий, наче в грі, у яку вони з Гаррієт деколи грали в басейні: по черзі говорили якісь речення під водою й намагалися зрозуміти, хто що сказав. Водночас він відзначав тихе шурк-шурк-шурк, що доносилося зі зміїної коробки, настільки невиразний звук, що здавалося, ніби він точно це собі надумує. Гелі розплющив очі. У вузькій смужці між кріслом і смердючим килимом йому боком виднілися двадцять безкровних сантиметрів зміїного черева, що дивно притискалися до сітки коробки навпроти. Як темно-каштановий кінчик мацака якогось морського гада, черево сліпо коливалося туди-сюди, ніби автомобільний двірник… чухалося, із переляканим заціпенінням усвідомив Гелі, шурк… шурк…шурк…

Світло на стелі зненацька згасло. Кроки й голоси відступили.

Шурк… шурк… шурк… шурк… шурк…

Гелі — закляклий, із затиснутими між колінами долонями — безнадійно вдивлявся в темряву. Зміїне черево ще виднілося крізь сіточку, але ледве-ледве. Що, як доведеться пробути тут усю ніч? Від безнадії думки шугали й зіштовхувалися в такій дикій метушні, що його занудило. «Запам’ятайте, де вихід», — говорив він про себе; це слова з підручника зі «Здоров’я людини» на тему дій у разі надзвичайних ситуацій чи пожежі, але він повівся не дуже уважно, а з виходів, про які пам’ятав, толку зовсім не було: задні двері, недоступні… внутрішні сходи, під замком з боку мормонів… вікно в туалеті, — так, може спрацювати, — але навіть залізти всередину завдання не з легких, не кажучи вже, щоб протискатися знову назовні, нечутно й у темряві…

Уперше за весь час він згадав про Гаррієт. Де вона? Гелі спробував уявити, що зробив би, якби вони помінялися місцями. Чи вистачило їй розуму збігати по допомогу? У будь-яких інших обставинах Гелі волів, щоб вона радше всипала йому за комір розпеченого вугілля, ніж покликала його тата, але зараз — за волосину від смерті — інших варіантів він не бачив. Лисуватий, з пузцем, батько Гелі не був ні кремезним, ні загрозливим; як на те пішло, він був трохи нижчий середнього зросту, але роки роботи шкільним адміністратором обдарували його поглядом, що уособлював саму Владу і невблаганну манеру розтягувати мовчазні паузи так, що навіть дорослі чоловіки втрачали рішучість.

Гаррієт? З нервів він уявив собі білий «принцесівський»107 телефон у батьківській спальні. Якби батько Гелі знав, що сталося, він би без тіні страху прибув сюди, висмикнув його за плече й потягнув геть, — до машини, на прочуханку й лекцію дорогою додому, від якої в Гелі вуха шкварчатимуть — а священник тим часом зіщулився б від сум’яття серед своїх змій і просто по­вторював би «так, сер, дякую, сер», не усвідомлюючи, що ж це його вдарило.

Боліла шия. Він не чув нічого, навіть змію. Зненацька йому спало на думку, що Гаррієт, можливо, мертва: її задушили, застрелили, збили священниковим пікапом, хтозна, ще й проїхалися просто зверху.

Ніхто не знає, де я. Йому судомило ноги. Гелі їх якомога непомітніше випрямив. Ніхто. Ніхто. Ніхто.

Литки пройняло бурею голочок. Кілька хвилин він лежав зов­сім нерухомо — напнувшись, цілком готовий, що будь-якої миті на нього налетить священник. Зрештою, коли нічого не відбулося, він перекотився. У затиснутих кінцівках поколювала кров. Гелі поворушив пальцями ніг; покрутив головою. Він чекав. Зрештою, не в змозі більше витримати, вистромив голову з-під крісла.

Коробки блищали в темряві. З одвірка на килим кольору тютюну проливався прямокутник світла. Далі — Гелі на ліктях підкрався ближче — в рамці одвірка виднілася паршивенька жовта кімната, залита ясним світлом із лампочки на стелі. Швидко, але невиразно говорив високий селюцький голос.

Його перебило бурчання:

— Ісус мені ніколи нічо не дав, а закон тим паче. — Тоді, досить несподівано, одвірок затулила гігантська тінь.

Гелі вчепився в килим; він лежав спаралізований, намагався не дихати. Тоді озвався інший голос: віддалений, дратливий.

— Ці плазуни взагалі ніяк Господа не стосуються. Вони просто мерзотні.

Тінь у дверях дивно пискливо реготнула — і в Гелі волосся дротом стало. Фариш Ретліфф. Його хворе око — бліде, наче у вареної щуки — шарило з одвірка по темряві, ніби пошуковий промінь маяка.

— Я тобі от шо скажу, шо тра робити… — На превелике полегшення Гелі, важкі кроки відступили. З сусідньої кімнати почувся скрип, наче відчинилася кухонна шафка. Коли він зрештою розплющив очі, освітлений одвірок стояв порожній.

— …як тобі надоїло їх туда-сюда таскати, то тра вивезти їх всіх у ліс, випустити й постріляти. Кожну до останньої, нахрін, позастрелювати. Тоді підпалити, — гучно заявив він на запе­речення священника, — повикидати в річку, мені однаково. І нема проблеми.

Агресивна мовчанка.

— Змії вміють плавати, — сказав інший голос — це також був чоловік, білий, але молодший.

— Ну, в коробці ж, бляха, далеко не попливуть, нє? — Хрускіт, ніби Фариш щось вкусив; далі продовжив жартівливим крихким голосом: — Слухай, Юджине, як не хоч’ з ними бавитися, у мене в бардачку 38-й лежить. Я хоч за десять центів просто зараз з’їжджу і кожну до останньої постріляю.

Серце Гелі обірвалося. «Гаррієт! — очманіло думав він. — Де ж ти?» Ці чоловіки вбили її брата; якщо вони знайдуть його (а вони знайдуть, у цьому немає сумнівів), то також уб’ють…

Яка в нього зброя? Як він захиститься? Поряд із першою змією об сітку стала тертися друга, упершись їй мордою знизу в щелепу; вони скидалися на дві переплетені змії на медичному скіпетрі. Йому ніколи не спадало на думку, наскільки цей звичний — видрукуваний червоним кольором на материній колекції конвертів від Асоціації пульмонологів — символ насправді гидкий. У голові йому вихорилося. Заледве усвідомлюючи, що робить, Гелі потягнувся тремтячою рукою й відстебнув кришку коробки зі зміями перед собою.

«Отак, це їх затримає», — подумав він, перекочуючись на спину й втуплюючись у пінопластову стелю. Можливо, якщо зчиниться якась паніка, йому вдасться втекти. Навіть якщо його вкусять, може, встигне потрапити в лікарню…

Коли Гелі тягнувся до клямки, одна зі змій конвульсивно кинулася на нього. Тепер він відчував на долоні щось липке — отруту? Змія кинулася й бризнула на нього просто крізь сітку. Гелі похапцем витер руку ззаду об шорти, сподіваючись, що в нього нема ніяких подряпин і порізів, про які він забув.

Зміям знадобилося трохи часу, щоб усвідомити, що їх випустили. Ті дві, що спиралися на сітку, миттю попадали на волю; кілька секунд вони так і лежали нерухомо, доки інші не потягнулися вперед їм по спинах, подивитися, що ж відбувається. Миттю — наче за сигналом — до них ніби дійшло, що вони на волі, тож зграйка радісно розповзлась урізнобіч.

Заливаючись потом, Гелі випластував з-під крісла й, наскільки йому вистачало сміливості, швидко поповз через відчинені двері на світло, що лилося з сусідньої кімнати. Хоч як нудило від зловісності ситуації, він не посмів туди зазирнути, а твердо тримав погляд унизу, боячись, що вони відчують, як на них хтось дивиться.

Безпечно минувши двері, — принаймні поки що в безпеці, — він присів у тіні стіни навпроти, весь трусився й млів від скаженого серцебиття. Ідеї в нього закінчилися. Якщо хтось вирішить знову підвестися, зайти й увімкнути світло, його миттю побачать, беззахисного й притиснутого до обшивки з ДСП…

Він справді випустив тих змій? Зі свого місця Гелі бачив, що дві лежать на підлозі, а ще одна енергійно плазує на світло. Кілька секунд тому цей план здавався хорошим, але тепер Гелі палко про це шкодував: «Прошу тебе, Боже, будь ласка, нехай вона не повзе сюди…». У змій на спинах були узори, як у мідноголових, але гостріші. У найвідчайдушнішої — тієї, що безцеремонно націлилася на сусідню кімнату — він тепер розгледів на хвості п’ятисантиметровий стовпчик брязкалець.

Та нервувати його змушували ті, яких він не бачив. У коробці сиділо як мінімум п’ять-шість — якщо не більше. Де ж вони?

Зовнішня стіна з передніми вікнами тяглася прямо вниз. Залишалося сподіватися лише на туалет. Як тільки вибереться на дах, зможе повиснути з краю, а далі й зістрибнути. Гелі вже стрибав з дерев приблизно такої ж висоти.

Проте раптом Гелі розпачливо зрозумів, що двері туалету не на тому ж місці, що раніше. Він прокрався вздовж стіни — загалом задалеко, як на його погляд, у темну місцину, де був випустив змій, — але те, що йому здавалося дверима, виявилося зовсім не ними, а лише спертим на стіну листом ДСП.

Гелі сторопів. Двері в туалет мали бути ліворуч, у цьому він був певен; він роздумував, рухатися далі чи повернутися, коли зі зненацька схололим серцем усвідомив, що вони ліворуч в іншій кімнаті.

Він спантеличився так, що закляк. На мить кімната поринула кудись геть (у далекі глибини, безгучні колодязі, від яких розширювалися зіниці), а коли знову стрімко напливла, знадобився якийсь час, щоб усвідомити, де він. Гелі сперся головою на стіну й став гойдати нею туди-сюди. Як він може бути таким тупим? У нього завжди були проблеми з напрямками, плутаниною правого й лівого; літери й цифри перемішувалися, коли він відвертався від сторінки, а тоді шкірилися йому з інших місць. Іноді він навіть сідав на неправильний стілець у школі, не усвідомлюючи цього. «Роззява! Роззява!» — кричали на нього червоні літери з творів про книжки, з червоних тестів з математики й покреслених робочих аркушів.

Коли світло фар шугнуло на під’їзну доріжку, Гаррієт це запопало цілком зненацька. Вона припала до землі й закотилася під виступ будинку, просто біля коробки з коброю, яка у відповідь стала люто кидатися. Захрумтів гравій, і ледве вона встигла перехопити подих, як за пару метрів від її обличчя проревіли шини, збивши куряву й пройшовшись по кострубатій траві синюватим світлом.

Гаррієт — притискаючись обличчям до порохнявої пилюки — відчула потужний нудотний дух чогось мертвого. Усі будинки Александрії на випадок повеней мали запілля, а це було заввишки не більше тридцяти сантиметрів і не менш клаустрофобне, ніж труна.

Кобра (яку мало тішило те, як її виштовхали вниз і перевернули на бік) ляскала об коробку жаскими сухими ударами, які Гаррієт відчувала через дерево. Та гіршою за змію й сморід мертвих щурів була пилюка, що немилосердно лоскотала ніздрі. Гаррієт обернула голову. Під будинок косо падав червонуватий промінь задніх фар, що зненацька освітив звивисті жолобки хробаків, купки мурашників і брудні уламки скла.

А далі все занурилося в чорноту. Грюкнули дверцята автомобіля.

— …отак та машина і загорілася, — говорив гаркітливий голос, не священника. — «Добре, — кажу я йому — вони мене просто на землю поклали, — я вам чесно скажу, сер, і мож хоч уже мене в тюрму повезти, але в оцього от є при собі ордер, довгий, як ціла рука». Ха! А він як чкурне.

— На тому й скінчилося, я так гадаю.

Сміх: неприємний.

— Це ти правильно тямиш.

Ноги крокували в її бік. Відчайдушно стримуючи чхання, Гаррієт затамувала подих, накрила рот долонею й сильно затиснула ніс. Кроки затупали по сходах над головою. У щиколотку увігнала своє жало якась непевна комаха. Побачивши відсутність спротиву, вона вмостилася й занурила його глибше, поки Гаррієт з голови до п’ят трусилася від бажання її ляснути.

Ще один укус, цього разу в литку. Вогняні мурахи. Прекрасно.

— Ну, як він вернувся додому, — продовжував грубий голос — уже слабше, віддалено, — вони всі побачили, хто би з нього правду витягнув…

Тоді голос замовк. Нагорі було тихо, але Гаррієт не чула, щоб відчинялися двері, і відчувала, що всередину вони не ввійшли, а затрималися на майданчику, поозиратися. Гаррієт заціпеніло лежала, дослухаючись з усією можливою уважністю.

Минали хвилини. Червоні мурахи енергійно й дедалі масовіше кусали їй руки й ноги. Спина впиралася в коробку, і подеколи крізь деревину кобра з досади гатилася їй об хребет. У задушливому мовчанні вона уявляла, ніби чує голоси, кроки — та все ж, коли пробувала їх розчути, звуки мерехтіли й зводилися нанівець.

Задерев’янівши від жаху, вона лежала на боці, вглядалася в абсолютно темну під’їзну доріжку. Скільки доведеться тут пролежати? Якщо вони прийшли по неї, то нема вибору, окрім як заповзти глибше під будинок, хай які там червоні мурахи: під будинками будують собі гнізда оси, скунси, павуки й усілякі гризуни та рептилії; а також сюди приповзають умирати хворі коти й скажені опосуми; чорний чоловік на ім’я Сем Бібус, що ремонтував людям пічки, нещодавно потрапив на першу шпальту газети, коли всього за кілька кварталів звідси, під Марселем — маєтком у стилі грецького відродження на Мейн-стріт, знайшов людський череп.

Зненацька із-за хмари вийшов місяць і посріблив клочкувату траву навколо будинку. Ігноруючи червоних мурах, Гаррієт відірвала щоку від пилюки й прислухалася. На рівні очей тріпотіли побілені з країв місячним сяйвом високі листки волокнистого проса, на мить пригиналися до землі й знову відпружинювали, звихрені, зовсім стріпані. Гаррієт чекала. Зрештою, після довгої нервозної тиші, вона тихенько поповзла на ліктях і вистромила голову з-під будинку.

— Гелі? — шепнула вона. На подвір’ї стояла мертва незрушність. Крізь блискучий гравій на під’їзній доріжці пробивалися бур’яни, схожі на дрібні зелені паростки пшениці. У кінці доріжки задом до неї безгучно стояв пікап — монументально височіючи несумірною громадиною.

Гаррієт свиснула, тоді зачекала. Зрештою, коли здалося, що минуло вже багато часу, вона виповзла й зіп’ялася на ноги. До щоки причепилося щось схоже на розтовчений хітин жука, вона стерла його укритими пилом долонями, тоді обтріпала мурах з рук і ніг. Місяць затуляли обшарпані хмари, наче випари бензину. А потім їх зовсім знесло вітром, і подвір’я купалося в ясному безживному сяйві.

Гаррієт похапцем повернулася в тінь під будинком. На голому газоні світилося, як удень. Уперше за весь час до неї дійшло, що вона й не чула, щоб Гелі спускався сходами.

Вона визирнула з-за рогу. На сусідньому подвір’ї, де на траві бренькотали тіні листя, було порожньо: ані душі. Тривожачись дедалі більше, вона кралася вздовж стіни будинку. Крізь сітку рабіца вона трохи задивилася на глянсувату непорушність сусід­нього подвір’я, де серед осяяної місяцем трави виднівся самотній і покинутий дитячий басейн.

У тіні, спиною до стіни, Гаррієт обійшла будинок, та Гелі ніде й духу не було. Найімовірніше, він побіг додому й залишив її. Знехотя Гаррієт вийшла на газон і витягла шию, щоб зазирнути на другий поверх. На сходовому майданчику було порожньо, у досі прочинених вікнах туалету — темно. Нагорі світилося: рухи, голоси — надто невиразні, щоб розібрати.

Гаррієт зібралась із силами й вибігла на добре освітлену вулицю — та коли дісталася куща на розділювальній смузі, де вони залишили велосипеди, серце в неї спинилося й забуксувало, а сама Гаррієт завмерла посеред кроку, не вірячи власним очам. Обидва велосипеди лежали під усипаними білими квітами гілками, так, як їх і залишили.

На мить вона стала мов укопана. Тоді спам’яталася, присіла за кущем і впала на коліна. Велосипед Гелі був дорогий і новий; у цьому питанні він був сміховинно дріб’язковим. Схопившись за голову, вона його роздивлялася, щосили притлумлюючи паніку, а тоді розвела гілки й зиркнула через вулицю, на другий поверх будинку мормонів.

Спокій будинку, посріблені вікна другого поверху, що моторошно поблискували в темряві, наганяли на неї величезний жах, і тут враз її притиснуло серйозністю ситуації. Гелі там у пастці, це вже точно. І їй потрібна допомога, але часу нема і вона сама-самісінька. Гаррієт знетямлено посиділа на п’ятах, роззираючись у пошуках якогось рішення. Було вікно туалету, досі частково прочинене — та який із того толк? У «Скандалі в Богемії» Шерлок Голмс, щоб дістати Айріні Адлер з будинку, кинув у вікно димову шашку. Гарна ідея, та в Гаррієт не було нічого, окрім палиць і гравію.

Якийсь час вона так і сиділа в роздумах — а тоді під сильним і широким світлом місяця кинулася назад через вулицю, на сусіднє подвір’я, де вони були ховалися під смоківницею. Там навіс із пеканових дерев ховав неохайну розпростерту клумбу тіньовитривалих рослин (каладіумів, ломиносів), оточену шматками побілених каменюк.

Гаррієт упала на коліна й спробувала підняти камінь, але вони всі були зацементовані докупи. Зсередини приглушено, крізь рев кондиціонера, що виносив гаряче повітря з бічного вікна, різко й невтомно брехав пес. Ніби єнот у пошуках риби на дні потічка, Гаррієт занурила руки в зелену піну й навпомацки шукала щось у безладі заростей, доки пальці не зімкнулися на гладенькому шматку цементу. Обома руками вона його висмикнула. Пес не припиняв дзявкати.

— Панчо! — вереснув неприємний голос янкі: голос старої жінки, шорсткий, наче наждак. Схоже, вона була хвора. — Стули писок!

Схилившись від ваги каменюки, Гаррієт побігла назад на під’їз­ну доріжку каркасного будинку. Вона побачила, що в кінці доріжки стоять два пікапи. Один міссісіпський — округ Александрія, — а другий мав кентуккійські номери, і хай який тяжкий був камінь, дівчинка спинилася й змусила себе зафіксувати ті номери в пам’яті. Коли вбили Робіна, нікому не спало на думку запам’ятати номерні знаки.

Гаррієт швидко пригнулася за першим пікапом — кентуккійським. Тоді взяла шмат бетону (який, як вона тепер помітила, виявився не просто якимсь старим шматком бетону, а садовою фігуркою у формі скрученого кошеняти) і вдарила ним передню фару.

Цюк — згасло світло, розбиваючись — легко, ніби зі спалахом імпульсної лампи; цюк-цюк. Далі вона оббігла машину й порозбивала всі фари на пікапі Ретліффа — і передні, і задні. Хоч хотілося бити їх на повну силу, Гаррієт стримувалася; боялася будити сусідів, а самі фари розколювалися від одного доброго стукоту — наче яєчна шкаралупа — і просипалися на гравій великими трикутниками скла.

Вона зібрала найбільші й найгостріші уламки задніх фар та ввігнала їх у протектори задніх шин, якомога міцніше, але так, щоб не порізати руки. Тоді підійшла до авто спереду й зробила те саме. Серце гатило в грудях. Гаррієт кілька разів глибоко вдихнула, тоді обома руками, зібравши всі можливі сили, якомога вище підняла цементне кошеня й шпурнула ним у віт­рове скло.

Воно розбилося з яскравим сплеском. На приладову панель пролився дощ зі скляної гальки. На веранді будинку навпроти спалахнуло світло, а за ним і в будинку по сусідству, але осяяна місяцем під’їзна доріжка, що виблискувала битим склом, зараз стояла безлюдна, бо Гаррієт уже наполовину піднялася сходами.

— Це що було?

Тиша. Умить Гелі залило сто п’ятдесятьма ватами білої електрики з лампочки на стелі, що викликало абсолютний жах. Перепуджений, засліплений, він зіщулився під вутлою панеллю й ледве встиг раз кліпнути (на килимі звивалося до біса багато змій), коли хтось лайнувся, і кімнату знову заповнила темрява.

Крізь двері в темну кімнату зайшла дебела постать. Вона спритно, як на свої габарити, ковзнула повз Гелі до передніх вікон.

Гелі заціпенів: кров стрімкою хвилею зовсім відлинула йому з голови до щиколоток, та щойно перед очима в нього все попливло, у передній кімнаті зчинилося якесь заворушення. Стривожені голоси, майже нечутні. Шурхнулося крісло.

— Ні, не тра, — чітко сказав хтось.

Лютий шепіт. У темряві, всього за якийсь метр-два, серед тіні стояв і прислуховувався Фариш Ретліфф — нерухомо, піднявши підборіддя й розвівши міцні ноги, наче ведмідь, що наготувався нападати.

Зі скрипом прочинилися двері сусідньої кімнати.

— Фарише? — сказав один із чоловіків. Тоді, на власний подив, Гелі почув дитячий голос: плаксивий, задиханий, нерозбірливий.

— Хто там? — страхітливо близько гаркнув Фариш.

Сум’яття. Фариш — усього за кілька кроків від Гелі — довго й злостиво втягнув повітря, а тоді кинувся й загримів у освітлену кімнату, ніби збирався когось там задушити.

Один із чоловіків прокашлявся й мовив:

— Фарише, дивися…

— Внизу… Ходіть подивіться… — Той новий голос — дитина — селюцький і скиглявий; аж занадто скиглявий, спалахнувши непевною надією, подумав Гелі.

— Фарише, вона каже, що пікап…

— Він вам вікна побив, — пропищав той тонкий їдкий голос. — Якшо поспішите…

Почався загальний сумбур, який різко урвався від реву, настільки гучного, що ледь стіни не посипалися.

— …якщо поспішите, можете спіймати, — сказала Гаррієт; акцент у неї щез, голос — високий, педантичний — очевидно належав їй, але ніхто цього наче не помітив серед затинання й лайки. Униз затупотіли кроки.

— Сука! — скрикнув хтось знадвору.

Знизу долинув немислимий ґвалт, лайка й крики. Гелі обережно підібрався до дверей. Кілька секунд він стояв і слухав, настільки уважно, що під бляклим світлом не помітив дрібного гримучника, який скрутився перед тим як кинутися, за якихось кількадесят сантиметрів від його ноги.

— Гаррієт? — зрештою прошепотів він — чи принаймні спробував прошепотіти, бо майже зовсім утратив голос. Уперше за весь час він усвідомив, як страшенно йому хочеться пити. Знизу, з під’їзної доріжки, долинали збентежені вигуки, якийсь кулак молотив по металу — глухим повторюваним звуком, ніби гальванізована балія, що мала б передавати звуки грому на шкільних виставах і танцювальних концертах.

Гелі сторожко роззирнувся по кімнаті. Усі крісла перекособочено повідсували від стола, на картярському столику біля попільниці й двох пачок сигарет у зчеплених кільцях вологи стояли склянки з талим льодом. Двері на сходи стояли відчинені навстіж. У кімнату заповзла ще одна змія й непомітно вляглася під колонним радіатором, та Гелі про них зовсім забув. Не гаючи ані секунди, навіть не дивлячись під ноги, він побіг на кухню до заднього виходу.

Священник, обхопивши себе руками, нахилявся над тротуаром і дивився вздовж нього, ніби в очікуванні поїзда. Обвареним боком обличчя він відвернувся від Гаррієт, та навіть у профіль дивитися на нього було боязко, зокрема через скрадливу й противну звичку час від часу висувати язика між губ. Гаррієт трималася від нього так далі, як тільки могла, обернувшись обличчям убік, щоб ні він, ні інші (котрі позаду, на під’їзній доріжці, досі лаялися) не могли добре її роздивитися. Їй хотілося — страшенно — взяти руки в ноги й чкурнути звідси; саме з цією метою вона було позадкувала до тротуару; але священник відірвався від метушні й подався за нею, і Гаррієт не знала, чи зможе від нього втекти. Нагорі вона тремтіла й страхалася, коли в освітленому одвірку над нею височіли брати: бики, що чавили своєю масою, обпалені сонцем, пошрамовані, зататуйовані й вимащені, блимали згори вниз на неї холодними світлими очима. Найбрудніший і найкремезніший із них — бородатий, з кущистим чорним волоссям і мертвотно-білим риб’ячим оком, наче в сліпого П’ю в «Острові скарбів» — стукнув кулаком по одвірку й лаявся так бридко, вільно і з такою тривожною жорстокістю, що Гаррієт від шоку подалася назад; а тепер, вимахуючи шпакуватою гривою, він чоботом товк залишки задньої фари до крихт. Богатирським торсом і короткими ногами він скидався на Боязкого Лева, але злого.

— Кажеш, вони не на машині були? — перепитав священник і обернувся до неї шрамом та рештою спотвореного обличчя, щоб уважно роздивитися.

Гаррієт німотно втупилася в землю й тільки похитала головою. Пані з чихуахуа — кощава, у нічній сорочці без рукавів, сланцях для басейну і з обв’язаною лікарняною стрічкою талією — човгала назад додому. Вона вийшла з псом, тисненою шкіряною сумочкою для сигарет і запальничкою в руках, і стала в себе на краю подвір’я спостерігати, що діється. Чихуахуа, який не припиняв дзявкати, через плече дивився Гаррієт просто в очі й вовтузився, ніби не хотів у цьому житті нічого іншого, лише утекти від міцної хватки своєї хазяйки й розтерзати Гаррієт на шматки.

— Він був білий? — запитав священник. Поверх білої сорочки на короткий рукав він мав шкіряну безрукавку, а сиве волосся було зализане у високий хвилястий помпадур. — Ти певна?

Гаррієт кивнула; щоб удати соромливість, вона натягнула собі на обличчя пасмо волосся.

— Страшне як пізно ти тут бігаєш. Здається, я тебе перед тим на площі бачив?

Гаррієт похитала головою, пильно вдивилася на будинок — і побачила сполотнілого Гелі, який з порожнім обличчям шпарко нісся сходами. Він полетів униз, не побачивши ні Гаррієт, ні нікого — і лупнувся просто в одноокого чоловіка, який бурмотів щось собі в бороду й, опустивши голову, дуже швидко крокував до будинку.

Гелі подався назад, схарапуджено й хрипко зойкнув. Але Фариш тільки проштовхнувся далі повз нього й почовгав сходами. Він смикав головою, говорив уривчастим сердитим голосом («…краще не пробувати, краще не…») наче з якимсь невидимим, але визначеним співрозмовником заввишки з метр, який спинався сходами позаду нього. В одну мить він розкинув руками й ляснув порожнє повітря: міцно, наче зачепив якусь реальну істоту, якесь горбате зло позаду.

Гелі щез. Зненацька Гаррієт затулила тінь.

— Ти хто?

Гаррієт — нестямно злякавшись — підняла голову й побачила Денні Ретліффа, що бовванів над нею.

— Просто випадково побачила? — запитав він, узявши руки в боки, відкидаючи волосся з обличчя. — Де ти була, коли тут усьо оце били? Звідки вона взялася? — звернувся він до свого брата.

Гаррієт очманіло вирячилася на нього. З того, як у Денні Ретліффа здивовано роздулися ніздрі, вона зрозуміла, що в самої на обличчі чітко видно огиду.

— Ти на мене так не дивися, — відрубав він. Зблизька він був коричневий і худий, наче вовк, одягнений у джинси й засмальцьовану футболку з довгим рукавом; а очі — під навислими повіками й густими бровами — дивилися якось дивно, зміщено, що змушувало її нервувати. — Що з тобою?

Священник, що досить стурбовано позирав на вулицю туди й сюди, схрестив руки на сорочці й запхав долоні собі під пахви.

— Не хвилюйся, — сказав він своїм високим, надмірно дружнім голосом. — Ми не кусаємся.

Хай як вона боялася, Гаррієт не могла не помітити плямувате синє татуювання в нього на плечі й загадатися, що ж там зображено. І в якого це священника на руках бувають татуювання?

— Шо таке? — запитав у неї священник. — Лиця мого страхаєшся, та? — Голос у нього був досить приємний; але тут, без жодного попередження він схопив Гаррієт за плечі й притиснувся своїм обличчям до її, ніби натякаючи, що його обличчя справді варто боятися.

Гаррієт скам’яніла, не так від опіку (гладенького й червоного, з волокнистим кривавим полиском голої оболонки), як від його долонь у себе на плечах. Під гладенькою повікою без вій око священника різнобарвно виблискувало, наче блакитний осколок скла. Зненацька складена в чашу долоня злетіла вбік, ніби він зібрався дати їй ляпаса, та коли вона сахнулася, очі в нього спалахнули:

— Е-е-е! — тріумфально гукнув він. Легким осоружним доторком він погладив їй щоку кісточкою пальця — і, проводячи рукою в неї перед обличчям, несподівано звідкись дістав пластинку жувальної гумки, яку закрутив між указівним і середнім пальцями.

— Уже нема шо сказати, так? — мовив Денні. — Хвилину тому ти язиком добре теліпала.

Гаррієт пильно дивилася на його долоні. Хоч вони були сухорляві й такі, наче в хлопчика, їх вкривали численні шрами, обгризені нігті обрамляв чорний бруд, а пальці всівали великі огидні персні (срібний череп, значок якогось мотоцикла), ніби в рок-зірки.

— Хто би то не зробив, бігати він скоро вміє.

Гаррієт підняла погляд на його обличчя. Було важко визначити, про що він думає. Денні позирав туди-сюди на вулицю, а очі в нього стрибали швидко, гарячково й підозріливо, ніби в хулігана на майданчику, що роззирається, чи не дивиться хтось з учителів, перш ніж відтягнути когось і врізати.

— Хош? — мовив священник, трусячи гумкою в неї перед очима.

— Ні, дякую, — відповіла Гаррієт і пошкодувала в ту ж мить, як ці слова злетіли в неї з язика.

— Якого хера ти тут робиш? — зненацька напустився Денні Ретліфф, крутнувшись, так наче вона його образила. — Тебе як звати?

— Мері, — шепнула Гаррієт. Серце ледь не виплигувало з грудей. Ні, дякую, аякже. Хоч яка вона нечупарна (листя у волоссі, бруд на руках і ногах), хто ж повірить, що вона мала реднечка? Ніхто: тим паче самі реднеки.

— Гу-у! — Високий регіт Денні Ретліффа різав по вухах і лякав. — Не чую. — Він говорив гучно, але не надто рухав губами. — Голосніше.

— Мері.

— Мері, кажеш? — Чоботи в нього були великі й лячні, з багатьма пряжками. — Чия Мері? Ти чия будеш?

Поміж дерев пройшовся трепетний вітерець. Тінь листя дрижала й перемінювалася на залитому місяцем тротуарі.

— Джон… Джонсон, — ледве вимовила Гаррієт. «От тобі й маєш, — подумала вона. — Я нічого кращого придумати не можу?»

— Джонсон? — перепитав священник. — То з яких Джонсонів?

— Дивно, ти мені більше на Одемову подібна. — Денні нервозно рухав щелепою в лівий бік, закушуючи зсередини щоку. — Як ти тут сама впинилася? То я не тебе часом коло більярдної бачив?

— Мама… — Гаррієт ковтнула слину, вирішила почати заново. — Мама, вона…

Денні Ретліфф, як вона помітила, роздивлявся її нові дорогі мокасини, які Еді замовляла з «Ел Ел Бін»108.

— Мама не позволяє мені туда ходити, — незграбно відповіла вона тихим голоском.

— Твоя мама хто?

— Одемова жінка віддала душу, — зарозуміло сказав священник, складаючи долоні.

— Я питаюся не в тебе, а неї. — Денні гриз збоку ніготь великого пальця й пронизував Гаррієт крижаним поглядом, від чого тій стало вкрай ніяково. — Глянь на ‘ї очі, Джин, — сказав він своєму братові, нервово скинувши головою.

Священник по-приятельськи схилився, щоб зазирнути їй в обличчя.

— Та аби мене качка копнула, як вони не зелені. Звідки в тебе такі вочі зелені?

— Ти гля, як на мене дивиться, — верескливим голосом мовив Денні. — Отак-от дивиться. Дівко, що з тобою є?

Чихуахуа не припиняв гавкати. Десь у далечині Гаррієт почула щось подібне на поліційну сирену. Чоловіки її теж почули й напружилися: аж тут згори почувся гидотний вереск.

Денні з братом перезирнулися, а затим Денні кинувся до сходів. Юджин, — надто шокований, щоб рухатися, здатний думати лише про містера Даяла (бо якщо цей котячий концерт не приведе Даяла й шерифа, то їх нічого не приведе), — провів долонею собі по губах. Ззаду він почув ляпання стоп по тротуару; обернувся й побачив, що дівчинка тікає.

— Мала! — крикнув він їй услід. — Гей, мала! — Він збирався кинутися наздоганяти, коли зверху з гуркотом злетіло вікно, а з нього, світячи блідим черевом на тлі нічного неба, вискочила змія.

Юджин відсахнувся. Він так перелякався, що й скрикнути не міг. Хоч посередині змія була розчавлена, а замість голови в неї лишилося криваве місиво, тіло крутилося й смикалося в конвульсіях у траві.

За спиною зненацька опинився Лоял Різ.

— То не є добре, — сказав він Юджинові, розглядаючи мертву змію, але Фариш уже нісся вниз задніми сходами, стискаючи кула­ки й з душогубством в очах, тож не встиг Лоял — кліпаючи, як мале дитя — сказати ще хоч слово, Фариш розвернув його й ударив в обличчя, від чого він подався назад.

— Ти на кого працюєш? — ревнув він.

Лоял похитнувся й розкрив рот, — мокрий і з тонкою цівкою крові — а коли за кілька секунд звідти нічого не полинуло, Фариш хутко озирнувся через плече й врізав йому ще, цього разу поклавши на землю.

— Хто тебе прислав? — закричав він. Рот Лоялові залило кров’ю; Фариш схопив його спереду за сорочку й підняв на ноги. — Хто це задумав? Ви з Долфусом шо думали, шо можете отак просто мене наїбати, троха руки нагріти, але ви не на того напали…

— Фарише, — звернувся Денні — він зблід і збігав униз, перестрибуючи по дві сходинки, — у тебе 38-й у пікапі?

— Чекайте, — панічно озвався Юджин — зброя у квартирі містера Даяла? Труп? — Ви все не так зрозуміли, — сказав він, розмахуючи руками в повітрі. — Усі заспокойтеся.

Фариш кинув Лояла на землю.

— Я нікуда не спішу, — мовив він. — Уйобок. Ти лиш рискни мене намахати, я тобі зуби виб’ю і дірку в грудях прострелю.

Денні схопив Фариша за руку.

— Лиши його, Фарише, ну. Нам ствол нагорі треба.

Лоял зіп’явся на лікті.

— Вони повилізали? — запитав він, і в його голосі вчувалося стільки невинного подиву, що навіть Фариш застиг на місці.

Денні хитнуло назад у мотоциклетних чоботах, і він провів брудною рукою собі по чолі. Він здавався контуженим.

— По всій блядській хаті, — повідомив він.

— Одної бракує, — повідомив Лоял через десять хвилин, кісточкою стираючи з рота забарвлену кров’ю слину. Ліве око в нього було фіолетове й запухло так, що стало просто щілиною.

— Чимсь дивним пахне, — сказав Денні. — Сцяниною пахне. Джине, ти не чуєш? — запитав він у брата.

— Он вона! — зненацька крикнув Фариш і метнувся до неробочої заслінки котла, звідки стирчало сантиметрів п’ятна­дцять зміїного хвоста.

Забряжчавши на прощання, хвіст пурхнув і зник у заслінці, наче удар батога.

— Перестань, — сказав Лоял Фаришеві, який узявся гамселити заслінку носаком мотоциклетного чобота. Швидко підступивши до заслінки, він безстрашно схилився над нею (Юджин із Денні й навіть Фариш, який припинив свій танець, відійшли на безпечну відстань). Склавши губи, він випустив химерний пронизливий свист: і-і-і-і-і-і-і-і, щось середнє між свистком на чайнику й мокрим пальцем, потертим об надувну кульку.

Тиша. Лоял знову відкопилив скривавлені розпухлі губи й видав: і-і-і-і-і-і-і-і-і-і — свист, від якого волосся на потилиці ставало дибки. Тоді прислухався, тулячись вухом до підлоги. Після цілих п’яти хвилин тиші він болісно зіп’явся на ноги й потер долонями стегна.

— Пропала, — оголосив він.

— Пропала? — скрикнув Юджин. — Куда пропала?

Лоял витер рот тильним боком долоні.

— Залізла в ту квартиру внизу, — похмуро додав він.

— Та тобі в цирк тра йти, — сказав Фариш, роздивляючись Лояла з нововідкритою повагою. — Ну й фокус. Тебе хто так свистати навчив?

— Змії мене почитають, — скромно пояснив Лоял під поглядами братів.

— Хо! — Фариш обхопив його руками; той свист його так вразив, що він зовсім забув, чому лютував. — Як гадаєш, можеш і мене такого навчити?

— Шось тут дивне діється, — бурмотнув Денні, визираючи у вікно.

— Ти про шо? — гаркнув Фариш, крутнувшись до нього. — Денні, малий, якщо маєш шо мені сказати, кажи в лице.

— Кажу, щось дивне тут відбувається. Як ми прийшли, двері були відчинені.

— Джине, — прокашлявшись, мовив Лоял, — треба подзвонити тим людям внизу. Я точно знаю, куда маленька втікла. В заслінку, і вона там вмоститься на гарячих трубах для води.

— Як гадаєш, чого вона не вернеться? — запитав Фариш. Він відкопилив губи й невдало спробував зімітувати той неземний свист, яким Лоял принадив шістьох гримучників, по одному, з різних закутків кімнати. — Не навчена так, як другі?

— З них ні одна не навчена. Вони не люблять всі ті верески й гупання. Нє, — мовив Лоял, почухуючи голову й заглядаючи в заслінку, — пропала вона.

— Як ти її вернеш?

— Слухайте, мені до доктора треба! — залементував Юджин, потираючи зап’ясток. Долоня в нього розпухла так, що скидалася на надуту гумову рукавичку.

— Шоб я здох, — радісно виголосив Фариш. — Тебе справді вкусило.

— Я ж казав! Тут, тут і тут!

— Вони не завжди випускають всю отруту за один укус, — сказав Лоял, роздивившись долоню.

— Та штука на мені висіла! — Краї кімнати починали темніти, рука Юджинові пекла, він почувався під кайфом, і не без приємності, як у шістдесятих, ще в тюрмі, до того, як спасся, коли відтягувався тим, що надихувався в пральні очисною рідиною: паркі шлакоблокові коридори змикалися навколо, доки все не починало ввижатися у вузькому, але чудернацьки приємному колі, ніби він бачив світ крізь дірку в туалетному папері.

— Мене й гірше кусали, — сказав Фариш; і справді, так сталося багато років тому, коли він підняв у полі камінь, як займався ротаційною різкою. — Лойле, мо, вмієш свиснути так, щоб зарадило тут?

Лоял узяв напухлу Юджинову долоню.

— Ох, йо, — важко видихнув він.

— Давай! — радісно гавкнув Фариш. — Молися за нього, священнику! Приклич до нас Господа! Роби своє діло!

— Це так не робе. Слухай, та мала тебе добряче чвакнула! — сказав Лоял Юджинові. — Прямо у вену.

Денні неспокійно провів собі долонею по волоссі й відвернувся. Він весь затерп від адреналіну, м’язи напнулися, ніби високовольтні кабелі; хотілося ще раз вмазати; хотілося забратися з Місії; йому чхати, хай хоч у Юджина та рука відвалиться, а ще йому просто осточортів Фариш. Тут Фариш притягнув його аж у місто — та чи заховав Фариш у Лояла в пікапі наркотики, коли мав таку можливість? Ні. Він майже пів години просидів, вдоволено розвалившись на кріслі, насолоджувався зачарованою аудиторією в особі малого ввічливого священника, похвалявся, козиряв і травив байки, які його брати чули вже мільйон разів, і просто молов язиком. Попри всі не надто тонкі натяки, які йому підкидав Денні, він досі не сходив і не переніс наркотики з рюкзака з військових надлишків у місце, де збирався їх заховати. Ні: він уже надто захопився Лоялом Різом і згоном змій. І ще якось легко спустив Різа на гальмах: аж занадто легко. Іноді, коли Фариш нашмигувався, то зациклювався на ідеях і уявленнях так, що не міг їх позбутися; ніколи не можна було передбачити, що захопить його увагу. Кожна недоречна дрібниця — жарт, мультик по телевізору — могла захопити його, як дитину. Батько їхній був такий самий. Він міг до півсмерті духопелити Денні, Майка чи Рікі Лі, але як випадково чув якусь недоладну новину, то спинявся посеред стусана (кидаю­чи сина лежати й плакати, скрутившись на підлозі), і от він уже кидається в сусідню кімнату підкручувати радіо. «Ціни на худобу ростуть!» Ну так, уяви собі.

Уголос він сказав:

— Я вам скажу, шо я хочу знати. — Він ніколи не довіряв Долфусові, і Лоялові також. — Як ті змії взагалі з ящика повилазили?

— Ох, бля, — лайнувся Фариш і шугнув до вікна. За кілька секунд Денні усвідомив, що слабкі статичні іскорки цюк-цюк у вухах — то не гра уяви, а справжня машина, що заїжджала на гравій.

У полі зору зашкварчала розпечена голівка шпильки — ніби підпалений кліщ. Наступної ж миті Лоял зник у задній кімнаті, а Фариш перед дверима говорив:

— Іди сюда. Скажи йому, шо весь гамір… Юджине?.. Скажи йому, шо змія тебе вкусила на подвір’ї…

— Скажи йому, — белькотів Юджин, зі скляними очима й погойдуючись під шаленим світлом лампочки на стелі, — скажи, най спакує своїх проклятих плазунів. Скажи, коли я зранку прокинуся, най його тут не буде.

— Перепрошую, містере, — мовив Фариш, заступаючи прохід розлюченій і лепетливій постаті, що намагалась увірватися.

— Що тут діється? Що тут за гульба…

— Ніякої тут гульби нема, сер, нє, заходити не треба, — відказав Фариш, затуляючи прохід більшою масою, — уже котра година, аби тут стояти й гоститися. Нам тут помогти треба, мого брата змія вкусила, бачите, дур в голову зайшла. Поможіть мені його в машину завести.

— Бабдиський диявол, — промовив Юджин побагровілій галюцинації Роя Даяла, — у картатих шортах і канарково-жовтій футболці-поло, — що мерехтіла в кінці чорного тунелю, у дедалі вужчому радіусі світла.

Тієї ночі — поки якась обкільцьована розпутна жінка ридала посеред натовпів і квітів, ридала на миготливому чорно-білому екрані через широкі ворота, просторий шлях і сонмища, що несуться по ньому до загибелі, — Юджин вертівся на лікарняному ліжку, а в носі йому пахло паленим одягом. Він борсався навсібіч поміж білими шторами, осаннами розпутної жінки та бурею на берегах темної й далекої ріки. Образи вихором притягувалися й віддалялися, наче пророцтво: заваляні голубки; гніздо лихої птахи, звите з лускатих шматочків скинутої зміїної шкіри; довга чорна змія, що виповзає з ями з птахами в шлунку: вони ворушаться дрібними грудками, досі живі, силкуються заспівати навіть у чорноті зміїного шлунка…

У Місії ж Лоял — скрутившись у своєму спальному мішку — міцненько спав, світячи синцем на оці, і не тривожився ані кошмарами, ані плазунами. Він бадьоро прокинувся перед світанком, промовив свої молитви, умив обличчя й випив склянку води, поспіхом завантажив змій, повернувся нагору і, всівшись за кухонним столом, на зворотньому боці чека з автозаправки написав старанну цидулку з подякою Юджинові, яку залишив на столі разом з облямованою дерматиновою закладкою для книжки, проспектом під назвою «Розмова Йова» і пачкою з тридцяти семи однодоларових купюр. Ще сонце не зійшло, як він сидів у себе в пікапі на автостраді, з битими фарами, прямував на свій церковний з’їзд на сході Теннессі. Аж у Ноксвіллі він помітив, що серед змій бракує кобри (його трофейна змія, єдина, яку він купив за гроші); коли зателефонував, щоб повідомити Юджинові, ніхто не підняв слухавки. І ніхто в Місії не почув криків мормонів — які, прокинувшись пізно (о восьмій, бо минулої ночі пізно повернулися з Мемфісу), під час ранкових обрядів перелякалися від вигляду лісового гримучника, що спостерігав за ними з кошика свіжовипраних сорочок.

101 Cookie Monster — синій мапет, персонаж телепрограми «Вулиця Сезам».

102 Wacky Packages — серія гумористичних обмінних карток із пародіями на упакування різних споживчих продуктів.

103 Holy Roller — зневажливий термін на позначення протестантів, що описує їхні танці, трусіння та інші рухи, які ті виконують начебто під впливом Святого Духа.

104 Слова фольклорного спіричуелу афроамериканців The Sun Will Never Go Down, що описує життя після смерті.

105 Еполетник належить до одного ряду (горобцеподібні) та англійською має одна­кову назву з уже згадуваним дроздом — blackbird.

106 Tropicana — американська марка напоїв на основі фруктів.

107 Princess telephone — телефон, створений у 1959 році компанією Bell System; призначався для зручного використання в спальнях і в нічний час (мав освітлення клавіш або диска). Модель рекламувалася як створена для жінок, звідки й пішла саме така назва.

108 L.L.Bean — американська мережа продажу дорогого якісного одягу й взуття.

  Розділ 5. Червоні рукавички

Наступного ранку Гаррієт прокинулася пізно: усе свербіло, кортіло помитися, а простирадла позабивало піском. Сморід із технічного поверху, кольорові коробки, інкрустовані головками цвяхів, довгі тіні в освітленому коридорі — усе це й багато іншого проникло в сон і химерно змішалося з чорнильними ілюстраціями в її виданні «Ріккі-Тіккі-Таві» з дешевого магазину: схарапуджений Тедді, мангуст, навіть змії передані ловко й чарівно. Унизу сторінки, ніби на останній вставці в книзі казок, борсалася якась бідна зв’язана істота: вона мучилася, вона потребувала допомоги, а якої саме — навіть Гаррієт не могла домислити. Та хоч сама присутність цієї істоти викликала докір, нагадувала про власну несумлінність і несправедливість, Гаррієт було надто гидко їй допомагати, ба навіть дивитися в тому напрямку.

«Ігноруй її, Гаррієт!» — проспівала Еді. Вони з тим священником стояли в кутку її спальні, біля комода, облаштовували знаряддя для тортур, схоже на стоматологічне крісло, у якому з підбитих билець і підголівника їжачилися голки. Гаррієт тривожив здогад, що вони коханці, — так жваво вони обмінювались одне з одним замилуваними поглядами з піднятими бровами; Еді подекуди перевіряла голки тендітними доторками, а священник відступив, лагідно скалячись, схрестивши руки на грудях і сховавши долоні під пахвами…

Коли Гаррієт — зворохоблено — занурилася назад у стоячі води кошмару, Гелі, пробудившись, різко сів на верхньому ліжку, — з такою швидкістю, що аж буцнувся головою об стелю. Не роздумуючи, він перекинув ноги — і мало не впав, бо минулого вечора так страхався, що до нього в ліжко щось може полізти, аж відгвинтив драбинку й кинув її на килим.

Соромливо, ніби в усіх на очах спіткнувся на майданчику, він поправився, зіскочив на підлогу й вийшов зі своєї темної кондиціонованої кімнатки, пройшов до середини коридору, коли йому раптом стрельнуло, наскільки в домі тихо. Гелі прокрався вниз на кухню (навколо нікого, під’їзна доріжка порожня, маминих ключів від автомобіля немає) і насипав собі миску «ґіґл попс», після чого пішов у сімейну кімнату й увімкнув телевізор. Показували ігрове шоу. Він сьорбав пластівці. Хоч молоко було досить холодне, хрусткі камінці дряпали йому піднебіння; дивно, проте вони не мали смаку, навіть не були солодкими.

Від тиші в будинку Гелі взяв неспокій. Йому згадався один жахливий ранок, після того як він зі старшим кузеном Тоддом у заміському клубі були поцупили з паперового пакета на передньому сидінні чийогось незамкненого «лінкольна» пляшку рому й десь половину вицмулили. Поки їхні батьки стояли й теревенили на луау109 біля басейну, покусуючи коктейльні ковбаски на зубочистках, вони з Тоддом вкрали гольф-кар і врізалися ним у сосну, хоча сам Гелі з цього пам’ятав дуже мало: головне, що він пригадував, — це як лежав на боці й котився крутим схилом за полем для гольфу, знов і знов. Пізніше, коли йому заболів шлунок, Тодд порадив йому сходити до бенкетного столу та якомога швидше з’їсти янайбільше коктейльних сосисочок: від цього біль мине. Пізніше Гелі обблював собі коліна на стоянці за чиїмсь «кадилаком», поки Тодд так заходився сміхом, що його зле веснянкувате обличчя стало помідоровим. Хоч Гелі цього й не пам’ятав, він якось дійшов пішки додому й заснув. Коли наступного дня прокинувся, у будинку було порожньо: усі поїхали в Мемфіс без нього, щоб відвезти Тодда з батьками в аеропорт.

То був найдовший день у житті Гелі. Йому довелося годинами тинятися по будинку: на самоті, без діла, силкуючись зібрати докупи події минулого вечора, у тривозі, чи не чекає на нього по приїзді батьків якесь страшне покарання — а саме воно й чекало. Його змусили повернути всі гроші з дня народження, щоб частково оплатити збитки (більшу частину доклали батьки); власникові гольф-кара він мав написати лист із вибаченням. Право перегляду телевізора він утратив, здавалося, навічно. Та найгірше те, що його мама стала вголос загадуватися, де це він навчився красти.

— Найгірше то не сам алкоголь, — вторувала вона його батькові разів із тисячу, — а те, що він його вкрав. — Його батько ці гріхи не розділяв; він поводився так, наче Гелі пограбував банк. Він довгенько майже не розмовляв із Гелі, окрім фразочок на кшталт «передай сіль», навіть не дивився на нього, і відтоді життя в їхньому домі так до кінця й не повернулося до попередньої норми. Звісно ж, Тодд — містер Музичний геній, перший кларнет оркестру у себе в школі в Іллінойсі — усю вину спихнув на нього, як завжди бувало впродовж усього їхнього дитинства під час (на щастя, нечастих) зустрічей.

Зіркова гостя ігрового шоу щойно сказала якесь погане слово (у грі на віршування, де учасникам потрібно було підібрати риму, щоб завершити загадку) … Ведучий запíкав його, те погане слово, противним звуком, схожим на писк собачої іграшки, і помахав на зіркову гостю пальцем, а та прикрила рота долонею й закотила очі…

Де, в дідька, поділися батьки? Чому вони просто не прийшли додому й не розставили всі крапки над «і»? «Яка нечемна!» — сміючись, насварив ведучий. Інший учасник-знаменитість відкинувся в себе в кріслі й задоволено аплодував.

Гелі спробував викинути з голови думки про минулий вечір. Ті спогади затуманювали й паскудили ранок, ніби посмак страшного сну; він спробував запевнити себе, що не вчинив нічого поганого, не зовсім, нічию власність не пошкодив, нікого не скривдив і нічого чужого не взяв. Так, змія — але ж вони насправді її не вкрали, вона досі під будинком. І так, він випустив інших змій, то й що? Це ж Міссісіпі: змії й так тут повсюди повзають; хто помітить кількох зайвих? Він же просто підняв засувку, одну засувку. Що в цьому такого? Це ж не вкрасти й розбити гольф-кар члена міськради…

Дзень — озвався дзвоник: час для сьогоднішнього вирішального раунду! Учасники — бігаючи очима — стояли й глитали слину перед Великою дошкою: от їм нема чим перейматися, гірко подумав Гелі. Після своєї втечі він не розмовляв із Гаррієт — навіть не знав, чи дісталася вона дому, що теж починало його тривожити. Щойно він пірнув із двору, то кинувся на інший бік вулиці й побіг додому, через огорожі й задні двори, серед гавкоту собак, що в темряві напирав ніби зусібіч.

Коли він, весь розпашілий і засапаний, прокрався через задні двері, то з годинника на плиті зрозумів, що було ще не так і пізно — лише дев’ята. З сімейної кімнати чулося, як батьки дивляться телевізор. Тепер же, вранці, він шкодував, що навіть не зазирнув у ту кімнату, не гукнув «на добраніч» зі сходів, нічого; але тоді йому бракувало сміливості побачитися з ними, тож Гелі боягузливо поквапився в ліжко, не сказавши нікому ані слова.

Йому зовсім не хотілося бачити Гаррієт. Саме її ім’я наганяло йому думки про речі, які б він волів не згадувати. Сімейна кімната: бежевий килим, вельветовий диван, тенісні трофеї в шафці позаду бару з алкоголем — усе це здавалося чужим, небезпечним. Закостеніло, наче йому в спину з дверей зиркав якийсь ворожий спостерігач, Гелі дивився на безтурботних знаменитостей, які радилися щодо загадки, і спробував забути про свої турботи: жодної Гаррієт, жодних змій, жодного неминучого покарання від тата. Жодних жахливих реднеків, які його впізнали, це точно… А що як вони розповіли батькові? Чи навіть гірше — пішли за ним самим? Хтозна, на що здатний псих на кшталт Фариша Ретліффа?

На під’їзну доріжку заїхала машина. Гелі ледь не вереснув. Та коли визирнув з вікна, побачив, що то не Ретліффи — просто його тато. Швидкими судомними рухами він спробував згорбитися, розвалитися й загалом зайняти якусь більш невимушену позу, та не зміг ніяк вмоститися, бо зіщулювався в очікуванні загрюкнутих дверей, батькових кроків, що шпарять по коридору, як завжди, коли він сердиться й серйозно налаштований…

Тремтячи від зусиль, Гелі щосили спробував хоч трохи розслабити м’язи, та не зміг стримати цікавість і настрахано глипнув на батька, який лише вилазив із машини й зовсім не поспішав, чим доводив Гелі до сказу. Він не здавався чимось стривоженим — радше навіть нудився, хоч його вираз обличчя було важко розпізнати через сірі сонцезахисні скельця, прикріплені поверх окулярів.

Не в змозі відірвати погляду, Гелі спостерігав, як батько обходить авто, відчиняє багажник. Під млявим сонячним світлом він виймав покупки й розкладав їх на бетоні: чотирилітрова банка фарби, пластмасові відра, моток зеленого садового шланга.

Гелі якомога тихіше підвівся, відніс миску з-під пластівців на кухню й сполоснув її, після чого піднявся до себе в кімнату й зачинився. Він ліг на нижню койку, втупився в планки вгорі й старався повільніше дихати і менше звертати увагу на своє серцебиття. Перегодом він почув кроки. Батько озвався з-за дверей:

— Гелі?

— Сер?

Чому в мене такий пискливий голос?

— Я, здається, казав вимикати телевізор, коли вже не дивишся?

— Так, сер.

— Вийди, допоможи мені полити мамині рослини. Думав, буде дощ, але вітер розігнав хмари.

Сперечатися Гелі боявся. Мамині квіти він терпіти не міг. Рубі, економка, що працювала в них перед Ессі Лі, навіть не підступала до густих багаторічників, які мама вирощувала на зрізання. «Змії люблять квіти», — завжди казала вона.

Гелі натягнув кеди й вийшов надвір. Сонце вже піднялося високо й припікало. Засліплений, запаморочений від спеки, він стояв на пошерхлій жовтій траві за двадцять-двадцять п’ять метрів від квітника й водив понад ним шлангом, тримаючись віддалік, наскільки дозволяло тіло.

— А велосипед твій де? — запитав батько, повертаючись із гаража.

— Я… — У Гелі похололо на душі. Велосипед його лежав там же, де він його залишив: на розділювальній смузі перед каркасним будинком.

— Я скільки разів маю казати? Не повертайся в цей будинок, доки велосипед не стоятиме в гаражі. Мені вже в печінках сидить нагадувати тобі не лишати його на подвір’ї.

Коли Гаррієт спустилася вниз, щось здавалося неправильним. По кухні в одній зі своїх бавовняних спортивних сукенок, які вона вдягала до церкви, пурхала мама.

— Прошу, — сказала вона, подаючи Гаррієт кілька холодних грінок і склянку молока. Іда — спиною до Гаррієт — підмітала підлогу перед плитою.

— Ми кудись збираємося? — запитала Гаррієт.

— Ні, сонечку… — Хоч голос у мами був радісний, губи були наче злегка напруженими, а через воскову коралову помаду обличчя здавалося крейдовим. — Просто подумала, що сього­дні вранці прокинуся й приготую тобі сніданок. Ти ж не проти?

Гаррієт глянула їй через плече на Іду, яка не обернулася. Вона якось незвично тримала плечі. «Щось сталося з Еді, — ошелешено подумала Гаррієт. — Еді в лікарні…» Та не встигла вона осягнути цю думку, як Іда — не дивлячись на Гаррієт — нахилилася із совком, і дівчинка вражено помітила, що та заплакана.

На неї обвалився весь пережитий за останню добу страх, а разом із ним страх, який вона не насмілювалася означити. Гаррієт боязко запитала:

— Де Еді?

Мама наче розгубилася.

— Вдома, — відповіла вона. — А що?

Грінка була холодна, та Гаррієт її все одно з’їла. Мама сіла за стіл і спостерігала за нею, спершись на лікті й підтримуючи руками підборіддя.

— Смачно? — невдовзі запитала вона.

— Так, мем. — Не розуміючи, що сталось і як діяти, Гаррієт цілком зосередилася на грінці. Тоді мама зітхнула; Гаррієт підняла голову й саме встигла побачити, як вона досить пригнічено підводиться з-за столу й випливає з кухні.

— Ідо? — прошепотіла Гаррієт, тільки-но вони опинилися на самоті.

Іда похитала головою й не сказала нічого. На обличчі в неї не проступало жодних емоцій, але нижні повіки очей ледве втримували великі скляні сльози. Тоді вона підкреслено відвернулася.

Гаррієт стетеріла. Вона вирячилася Іді в спину, на перехрещені лямки фартуха поверх бавовняної сукні. Чулися всілякі дрібні звуки, кришталево-чіткі, небезпечні: гул холодильника, дзижчання мухи над раковиною.

Іда висипала сміття із совка у відро під раковиною, тоді зачинила шафку.

— Пощо ти на мене донесла? — спитала вона, не обертаючись.

— Донесла на тебе?

— Я з тобою все була добра. — Іда тернулася повз неї, поставила совок на місце на підлозі біля водонагрівача, поруч зі шваб­рою й мітлою. — Нащо тобі треба, щоб у мене проблеми були?

— За що донесла? Я нічого не казала!

— Казала, звісно. І знаєш, шо ще? — Гаррієт зіскулилася від прямого погляду червоних очей. — Через тебе ту бідну жінку в хаті містера Клода Галла звільнили. Так, через тебе, — перервала вона вражене затинання Гаррієт. — Містер Клод учора вечором туди поїхав, і ти би чула, як він говорив з тою бідною жінкою, як із псом якимсь. Я всьо чула, і Чарлі Ті так само.

— Я нічого не казала! Я…

— Ти себе послухай! — просичала Іда. — Встидалась би. Казати містерові Клоду, шо та жінка хоче хату їм спалити. А далі шо, вдома хвинтишся і кажеш мамці, шо я тебе зле годую.

— Я на неї не наговорювала! То Гелі!

— За нього не говориться. Я про тебе.

— Але ж я йому сказала не казати! Ми були в нього в кімнаті, а вона почала гупати у двері й кричати…

— Так, а далі ти шо робиш, ідеш додому й доносиш на мене, ти, саме ти. Взлостилася на мене, коли я вчора пішла, бо не хотіла просиджувати після роботи, байки вам оповідати. І не переч.

— Ідо! Ти ж знаєш, як мама все плутає! Я сказала тільки, що…

— А я тобі скажу, чого ти так зробила. Ти злишся й бісишся, шо я тут не сиджу денно й ночно, не жарю курку й не розказую історії, бо маю йти додому й там порати роботу. Після того, як весь день за вами все мию.

Гаррієт вийшла з дому. День був гарячий, вибілений сонцем, безгучний. Вона почувалася так, ніби їй щойно поставили пломбу, у задніх корінних зубах починав зароджуватися сливово-чорний біль, а сама вона виходить через скляні двері на різкий прив’ялий жар стоянки. «Гаррієт, тебе хтось забере?» Так, мем, завжди відповідала Гаррієт рецепціоністці, навіть якщо на неї ніхто не чекав.

З кухні не чулось ані звуку. Віконниці материної кімнати були зачинені. Іду звільнено? Чомусь — дивовижно — це запитання не викликало в неї ні болю, ні тривоги, а лише тупе нерозуміння, ніби вона після уколу новокаїну кусає себе зсередини за щоку, а болю немає.

«Виберу їй помідорів на обід», — подумала Гаррієт і, мружачись від променів, підійшла до Ідиного невеликого городика збоку будинку — неогородженої ділянки площею тринадцять квадратних метрів, яка відчайдушно потребувала прополки. Удома в Іди не було місця для городу. Хоч вона щодня готувала їм канапки з помідорами, більшу частину інших овочів вона забирала додому. Мало не щодня Іда пропонувала Гаррієт за допомогу на городі якесь добре діло — пограти в шашки, розповісти історію, — проте дівчинка завжди відмовлялася: працювати на подвір’ї вона терпіти не могла, не зносила пилюку на долонях, жуків, спеку, колючу щетину кабачкового огудиння, від якої свербіли ноги.

Тепер від цього егоїзму їй стало гидко. Болісним роєм, невтомно шпигаючи, громадилися думки. Іді доводиться весь час багато працювати… не лише тут, а й у себе вдома. А що ж робить Гаррієт?

Трохи помідорів. Їй сподобається. Гаррієт також вибрала кілька солодких перців, одну бамію, товстий чорний баклажан — перший за літо. Брудні овочі вона склала в невелику картонну коробку, а тоді взялася полоти, зціпивши від невдоволення зуби. Овочеві рослини, за винятком самих плодів, через розгонисті габітуси й грубі незугарні листки були схожі на розрослі бур’яни, тож те, у чому вона була непевна, Гаррієт залишила, а повисмикувала лише певне лабузиння: конюшину й кульбабу (легко), а також довгі прутики гумаю, які Іда вміла цікаво складати, так, що коли розмістити їх між губами й по-особливому подмухати, вони видавали неземний пронизливий звук.

Та листки були гострими, і невдовзі від одного з них у неї на основі великого пальця з᾿явився червоний поріз, наче від паперу. Гаррієт, обливаючись потом, осіла на вкриті пилюкою п’яти. Вона мала червоні садівничі рукавиці, дитячого розміру, що Іда минулого літа купила їй у господарському магазині, і Гаррієт стало огидно навіть згадувати про них. Іда й так гроші лопатою не гребе, не кажучи вже щоб вистачало на подарунки; ба більше, Гаррієт настільки не любила городню роботу, що жодного разу їх не надяг­нула. «Тобі не подобаються ті рукавички, шо я тобі дала?» — з певним сумом спитала її Іда одного дня, коли вони сиділи на веранді; Гаррієт заперечила, але Іда лише похитала головою.

«Вони мені подобаються, правда. Я їх одягаю, як іду грати в…»

«Не треба мені казочки розповідати, дитинко. Мені просто жаль, шо ти так ними нехтуєш».

Обличчя Гаррієт паленіло. Червоні рукавички коштували три долари — для бідної Іди це майже оплата за день роботи. Тепер, згадавши про них, вона усвідомила, що червоні рукавички — то єдиний подарунок, який Іда їй будь-коли робила. І вона їх загубила! Як вона могла бути такою недбалою? Довгий час, узимку, вони лежали забуті в оцинкованій балії в сараї, разом із секатором, ножицями для живоплоту й іншими Честеровими інструментами…

Гаррієт облишила прополювання, абияк розкидавши по землі викорчувані стебла, і побігла до сараю. Але в балії рукавичок не було. І на Честеровому верстаку їх не було; не було їх і на полиці з горщиками для квітів і добривами; і за обліпленими бляшанками лаку, шпаклівки й фарби для будинку.

На полицях вона знайшла бадмінтонні ракетки, секатор і ножівку, незліченні подовжувачі, жовту пластикову каску, як у будівельників; ще якісь садові інструменти всіх можливих видів: гілкорізи, ножиці для троянд, садову виделку, граблі, три кельми різних розмірів; рукавиці самого Честера. Ані сліду рукавиць, які їй подарувала Іда. Вона відчувала, як втрачає самовладання. «Честер знає, де вони, — переконала вона себе. — Запитаю в нього». Честер працював у них лише понеділок; решту тижня він мав роботу або десь по селах — полов бур’яни й стриг траву чи порався на цвинтарі, — або на різних халтурах у місті.

Гаррієт важко дихала в курній темряві, сповненій запаху бензину, втупившись у гармидер з інструментів на маслянистій підлозі, і роздумувала, куди податися шукати далі, — бо знайти червоні рукавички вона мусила. «Я мушу, — подумала вона, бігаючи очима по безладу. — Якщо я їх загубила, то помру», — аж раптом прибіг Гелі й просунув голову у двері.

— Гаррієт! — видихнув він, хапаючись за одвірок. — Треба забрати велосипеди!

— Велосипеди? — після спантеличеного мовчання перепитала Гаррієт.

— Вони досі там! Тато помітив, що мого велосипеда нема, а якщо я його загубив, він мене відшмагає! Ходімо!

Гаррієт спробувала зосередитися на велосипедах, але була здатна думати лише про рукавички.

— Я потім піду, — зрештою відповіла вона.

— Ні! Треба вже! Я сам туди йти не буду!

— Ну, то почекай трохи, а я…

— Ні! — лементував Гелі. — Треба йти вже!

— Слухай, мені треба піти помити руки. Можеш усю цю фігню поскладати назад на полицю?

Гелі витріщився на всіяну інструментами підлогу.

— Усе?

— Ти не пам’ятаєш, у мене були такі червоні рукавиці? Вони ще раніше в тій балії лежали.

Гелі дивився на неї боязко, ніби Гаррієт здуріла.

— Садові рукавички. З червоної тканини, з гумкою на зап’ястку.

— Гаррієт, я серйозно. Велосипеди всю ніч пролежали на вулиці. Їх там уже може й не бути.

— Якщо знайдеш, то скажеш мені, добре?

Вона побігла назад до городика й скинула висмикані бур’яни у велику безладну купу. «Нічого страшного, — казала вона собі. — Я потім приберу…» Тоді вхопила коробку з овочами й кинулася до будинку.

На кухні Іди не було. Швидко, без мила, Гаррієт у раковині сполоснула руки від бруду. Тоді понесла коробку у вітальню, де побачила Іду, що сиділа в себе у твідовому кріслі, розвівши коліна й сховавши голову в долонях.

— Ідо? — з острахом озвалася Гаррієт.

Іда Ру закляклим рухом підняла голову. Очі в неї так і були червоні.

— Я… Я тобі дещо принесла, — запинаючись, вимовила Гаррієт. Вона поставила коробку на підлогу Іді під ноги.

Іда отупіло вирячилася на овочі.

— Шо мені робити? — мовила вона й похитала головою. — Де мені йти?

— Якщо хочеш, можеш забрати їх додому, — послужливо сказала Гаррієт. Вона підняла баклажан і показала його Іді.

— Ваша мамка каже, шо я зле всьо роблю. А як мені робити добре, як у неї під саму стелю газет і всілякого дрантя наскладано? — Іда кутиком фартуха витерла очі. — Вона мені платить якісь двадцять доларів на тиждень. І то недогода. Одін у міс Ліббі має тридцять п’ять, а їй не тре ні в такому рейваху робити, ні за двома дітьми глядіти.

Долоні Гаррієт нікчемно звисали по боках. Їй страшенно хотілось обійняти Іду, поцілувати в щоку, впасти їй на коліна й розплакатися — проте якось Ідин голос і напружена неприродна постава змусили її боятися підходити ближче.

— Ваша мамка каже… вона каже, ви вже дорослі, і за вами вже не тре глядіти. Обидві в школі. А після школи самі собі раду дасте.

Їхні очі зустрілися — в Іди червоні й заплакані, у Гаррієт округ­лі й сповнені жаху — і затрималися на мить, яку Гаррієт па­м’ятатиме до самої смерті. Іда відвернулася першою.

— І вона правду каже, — продовжила вона вже впокоренішим тоном. — Еллісон закінчує школу, а ти — тобі вже не тре, аби хтось цілий день сидів удома й дивився за тобою. Всьо одно більший час року ти в школі.

— Я вже сім років у школі!

— Ну, так вона мені й сказала.

Гаррієт кинулася нагору до материної кімнати й без стуку увірвалася всередину. Там вона побачила, що мама сидить збоку на ліжку, а Еллісон поруч на колінах плаче, обличчям втискаючись у покривало. Коли з’явилася Гаррієт, Еллісон підняла голову й звернула на неї такий мученицький погляд, що Гаррієт на мить забула, чому вона тут.

— Ні, тепер ще й ти, — простогнала мама. Говорила вона нерозбірливо, а очі сонно злипалися. — Облиште мене, дівчата. Я хочу хвильку полежати.

— Ти не можеш звільнити Іду.

— Ну, дівчата, Іда мені також подобається, але вона ж працює не задарма, і останнім часом здається, що вона не дуже задоволена.

Це все те, що говорив батько Гаррієт; голос у неї був повільний і механічний, наче вона повторювала завчену промову.

— Ти не можеш її звільнити.

— Ваш батько каже…

— І що? Він тут не живе.

— Ну, дівчата, самі з нею поговоріть. Іда також згодна зі мною, що нікому не до вподоби те, як тут усе склалося.

Запала довга пауза.

— Чому ти сказала Іді, що я на неї донесла? — запитала Гаррієт. — Що ти сказала?

— Поговоримо про це пізніше. — Шарлотта обернулася й ляг­ла на ліжку.

— Ні! Зараз!

— Гаррієт, не хвилюйся, — сказала Шарлотта. Вона заплющила очі. — І ти, Еллісон, не плач, прошу тебе, не треба, я з цим не витримую, — говорила вона, переривчасто затихаючи. — Усе якось буде. Обіцяю…

Кричати, плюватися, дряпатися, кусати: жодна з цих дій не передавала тієї люті, що спалахнула в Гаррієт. Вона вглядалася в незворушне материне обличчя. Груди мирно підіймалися, груди мирно опадали. На верхній губі блищала волога, там, де збляк­ла й потріскалася дрібними зморшками коралова помада; повіки в неї були масні й синцюваті, з глибокими западинами, наче відбитки великих пальців у внутрішніх кутиках.

Гаррієт спустилася вниз, облишаючи Еллісон біля материного ліжка, ляскаючи долонею по поруччі. Іда так і сиділа в кріслі й визирала з вікна, підперши щоку долонею, і коли Гаррієт спинилась у дверях і зажурено подивилася на неї, Іда наче сяяла на тлі свого оточення, як удар безжальної реальності. Вона ніколи не здавалася такою відчутною, такою впевненою, непохитною й дивовижно твердою. Груди під тонкою сірою бавовною бляклої сукні потужно здіймалися з кожним вдихом. Гаррієт імпульсивно подалася до крісла, проте Іда — у якої на щоках досі виблискували сльози — відвернулася й обдарувала Гаррієт поглядом, що змусив її скам’яніти на місці.

Вони довго дивились одна на одну. Ще з дитинства Гаррієт вони грали у витрішки — тоді це була гра, перевірка волі, причина посміятися, та не цього разу; усе було неправильно й жахливо, а коли Гаррієт зрештою з сорому опустила очі, ніхто не сміявся. І в тиші — бо більше нічого було робити — Гаррієт опустила голову й побрела геть, поки лю´бі зажурені очі пропалювали їй спину.

— Що таке? — запитав Гелі, побачивши знетямлений ошелешений вираз обличчя Гаррієт. Він уже збирався задати їй перцю за те, що так затрималася, але побачене натякнуло йому, що вони обоє вскочили у просто величезну халепу — найгіршу халепу в їхньому житті.

— Мама хоче звільнити Іду.

— Жорстко, — несперечливо відповів Гелі.

Гаррієт роззирнулася по землі, силкуючись пригадати, як у неї працювало обличчя й звучав голос, коли все було нормально.

— Давай пізніше велосипеди заберемо, — сказала вона, і її надихнуло те, яким звичним чувся їй власний голос.

— Ні! Тато мене вб’є!

— Скажи йому, що тут залишив.

— Мені не можна його де-небудь залишати. Хтось вкраде… Ти ж мені казала, що сходимо, — відчайдушно благав Гелі. — Давай просто підемо туди разом…

— Гаразд. Але спершу пообіцяй…

— Гаррієт, будь ласка. Я ж поскладав увесь цей непотріб і все, як ти просила.

— Пообіцяй, що сьогодні ще повернешся туди зі мною. По ящик.

— Куди ти його забереш? — запитав заскочений Гелі. — Ми ж не сховаємо його в мене вдома.

Гаррієт піднесла обидві долоні догори: пальці вона не схрестила.

— Добре, — згодився Гелі й сам підняв обидві руки — така завелася в них приватна мова знаків, не менш зобов’язувальна, ніж будь-яка усна обіцянка. Далі він обернувся й кинувся швидко йти, через подвір’я й по вулиці, а Гаррієт тягнулася ззаду.

Тримаючись близько до чагарників і пригинаючись під деревами, вони наблизилися на віддаль метрів з дванадцять від каркасного будинку, коли Гелі вчепився Гаррієт за зап’ясток і кудись показав. З-під буйно розкинутого куща клетри на серединній смузі виблискував довгий хромований штир.

Вони стали обережно підступати. На під’їзній доріжці було порожньо. Біля сусіднього будинку, що належав собаці Панчо та його господарці, стояло біле окружне авто, у якому Гаррієт упізнала машину місіс Дор’є. Щовівторка о третій сорок п’ять цей білий седан повільно підкочував до будинку Ліббі й звідти виходила сама місіс Дор’є, у блакитній уніформі Служби охорони здоров’я, щоб поміряти Ліббі кров’яний тиск: тісно підпомпувати манжет на тоненькій пташиній ручці Ліббі, відрахувати секунди на великому чоловічому годиннику, поки Ліббі (у якої викликало невимовну тривогу все бодай віддалено пов’язане з медициною, хворобами чи лікарями) сиділа, втупившись у стелю, очі за скельцями окулярів у неї заповнювалися слізьми, долоня стискала груди, а вуста тремтіли.

— Ходімо, — закликав Гелі, озираючись через плече.

Гаррієт кивнула на седан.

— Там медсестра, — шепнула вона. — Почекаємо, хай поїде.

Вони чекали за деревом. За кілька хвилин Гелі запитав:

— Чому вона так довго?

— Не знаю, — відповіла Гаррієт, яка й сама дивувалася з такого загаяння; місіс Дор’є мала пацієнтів по всьому округу, і до Ліббі вона заїжджала завжди на якусь хвилинку, ніколи не вдавалася до пустопорожніх балачок і на каву не лишалася.

— Я не буду тут весь день чекати, — прошепотів Гелі, але враз через вулицю відчинилися москітні двері й з-за них вийшла місіс Дор’є в білій шапочці й блакитній уніформі. За нею з’явилася спечена на сонці жінка-янкі в брудних капцях і папужо-зеленому капоті, а на руці в неї сидів Панчо.

— Два доляри за пігулку! — клекотнула вона. — Я в день п’ю пігулок на штирнадцять долярів! Я тому парубку в аптеці казала…

— Медицина дорога, — ввічливо сказала місіс Дор’є й обернулася до виходу; вона була висока й худа, віком близько п’ятдесяти, із сивим пасмом у чорному волоссі й дуже правильною поставою.

— Кажу йому: «Синочку, в мене емфізема! У мене каміння в жовчнім! У мене артрит! У мене…». Та шо з тобою таке, Панчо, — звернулася вона до песика, який у неї в руках скам’янів, нашорошивши обидва гігантські вуха. Хоч Гаррієт і ховалася за деревом, він усе одно ніби бачив її, уп’явшись лемуровими очима. Він вищирився на неї, а тоді взявся зі скаженим запалом гавкати й вириватися з рук.

Жінка луснула його долонею по маківці.

— Стули писок!

Місіс Дор’є трохи зніяковіло засміялася, узяла сумку й спустилася сходами.

— Тоді до наступного вівторка.

— Він весь наполошений, — сказала жінка, продовжуючи боротися з псом. — У нас тут учора ввечорі підглядач був. І до сусідів поліція приїжджала.

— Гарного дня! — Місіс Дор’є зупинилася біля дверцят свого седана. — Ото буває!

Панчо продовжував гавкати на всю горлянку. Коли місіс Дор’є сіла в авто й повільно відкотила, жінка — що вже стояла на тротуарі — знову луснула його, а тоді понесла всередину й грюкнула за собою дверима.

Гелі з Гаррієт ще трохи зачекали, затамувавши подих; а коли впевнилися, що поруч немає машин, то кинулися через вулицю до трав’янистої серединної смуги й попадали на коліна біля велосипедів.

Гаррієт смикнула головою в бік під’їзної доріжки каркасного будинку.

— Там нікого нема. — Камінь на грудях злегка піднявся, і тепер вона почувалася легшою, розважливою й меткою.

Простогнавши, Гелі витягнув велосипед.

— Мені треба дістати звідти ту змію.

Від безпардонності в голосі Гаррієт йому стало її шкода, хоч Гелі й не зрозумів чому. Він підняв велосипед. Гаррієт сиділа на своєму й люто зиркала на нього.

— Ми повернемося, — сказав він, уникаючи її погляду. Заскочив на велосипед, і разом вони ковзнули вулицею.

Гаррієт обігнала й агресивно минула його, підрізавши на розі. Вона поводилася так, наче її щойно віддухопелили, подумав Гелі, дивлячись їй у спину, так вона зігнулася на велосипеді й шалено накручувала педалі вулицею, наче Денніс Піт чи Томмі Скоґз, погані хлопці, які били молодших і самі отримували по макітрі від старших. Може, тому, що вона дівчина — та коли в Гаррієт траплялися приступи цього підлого настрою зірвиголови, це його збуджувало. Так само збуджувала думка про кобру; і хоч йому поки що було незручно пояснювати Гаррієт, що він у будинку випустив на волю з пів десятка гримучників, йому щойно тепер спало на думку, що в каркасному будинку порожньо, і так може протривати якийсь час.

— Як думаєш, вона часто їсть? — сказала Гаррієт, яка згорблено штовхала возик, поки Гелі тягнув його спереду — не дуже швидко, бо в темряві майже неможливо було щось розгледіти. — Може, жабу їй підкинути.

Гелі опустив возик із тротуару на вулицю. Коробку накривав пляжний рушник, який він узяв з дому.

— Я ту штуку ніякими жабами не годуватиму, — відказав він.

Він правильно вгадав, що будинок мормонів стоїть порожнім. То була лише здогадка, не більше: вона ґрунтувалася на переконанні, що особисто він радше ночуватиме замкненим в автомобільному багажнику, ніж у будинку, де на волі повзають гримучники. Гелі досі не розповів Гаррієт, що був учинив, та все одно вдосталь проносився з роздумами про свої дії, щоб підтвердити власну невинуватість. Сам же він зовсім не здогадувався, що саме в ту мить мормони в номері готелю «Святковий» у Солт-Лейк обговорювали з юристом з питань нерухомості, чи можна вважати порушенням контракту присутність в орендованій нерухомості отруйного плазуна.

Гелі сподівався, що ніхто не проїжджатиме й не побачить їх. Вони з Гаррієт мали б бути в кіно. Батько дав їм грошей на квитки. Гаррієт усе пообіддя провела в Гелі вдома, що було зовсім на неї не схоже (зазвичай вона від нього втомлювалася й ішла додому рано, навіть коли Гелі благав залишитися), і вони кілька годин просиділи, схрестивши ноги на підлозі спальні Гелі, бавлячись у блішки110 й стиха перемовляючись про крадену кобру і що вони з нею робитимуть. Коробка була завелика, тож заховати її не було як, що в неї вдома, що в нього. Урешті зійшлися на покинутій естакаді на захід за межами міста, що на вкрай відлюдному відтинку перекривала дорогу межі округу.

Виволокти коробку від динаміту з-під будинку й завантажити її на старий червоний возик Гелі виявилося простіше, ніж вони уявляли; на очі їм не трапилось ані душі. Ніч видалася туманна й спекотна, а в нерухомій далині погуркував грім. З меблів на веранді позабирали подушки, розприскувачі повимикали, а котів загнали досередини.

Далі вони собі тарабанили возика по тротуару. До залізничного вокзалу відкритими тротуарами Гай-стріт було лише два квартали, а що далі вони прямували на схід — ближче до навантажувальних парків і річки — то менше бачили ліхтарів. Високі бур’яни деренчали на занехаяних подвір’ях, позначених табличками «ПРОДАЄТЬСЯ» і «СТОРОННІМ ВХІД ЗАБОРОНЕНО».

На станції Александрія зупинялося лише два поїзди на день: о 7:14 — поїзд, що прямував з Нового Орлеана до Чикаґо, а о 20:47 він же зупинявся знову дорогою назад, і решту часу станція стояла загалом безлюдна. У маленькій рахітичній касі з крутим гострим дахом і облізлою фарбою не світилося, хоча за годину мав би прийти касир її відчинити. Низка необ’їжджених гравійних доріжок позаду неї з’єднувала маневрові парки з навантажувальними, а навантажувальні з бавовноочисною машиною, тартаком і річкою.

Разом Гелі та Гаррієт спинилися, щоб опустити возик з тротуару на гравій. Гавкали пси — великі, але десь далеко. На південь від вокзалу виднілися вогники тартака, а ще далі — дружні вуличні ліхтарі їхнього ж району. Обернувшись спинами до цих останніх іскор цивілізації, вони рішуче подалися в протилежному напрямку — у зовнішню темряву й широкі плоскі незаселені пустища, які тягнулися на північ, повз мертві навантажувальні парки з відкритими товарняками й порожніми вагонами для бавовни, і далі в бік вузької гравійної стежки, що губилася в чорних соснових лісах.

Гелі з Гаррієт, бувало, гралися на цій віддаленій дорозі, — що вела до покинутого складу бавовни, — проте нечасто. Ліси стоя­ли застиглі й жаскі; навіть у білий день похмура приглушена до тонкої тасьми стежка завжди тонула в темряві під щільним, обплетеним лозою навісом з айлантів, низькорослих амбрових дерев і сосон. Повітря було вологе й тлінне, дзвеніло москітами, а тиша переривалася лише подеколи — наглим тріском кролика в хащах або грубими карканнями невидимих птахів. Кілька років тому тут знайшла прихисток банда в’язнів, що втекли з каторги. Гаррієт із Гелі ще ніколи раніше не бачили в цій пустці жодної живої душі — хіба що раз, дрібного чорного хлопчика в червоних трусах, який, зігнувши коліно, шпурнув у них подачею знизу камінь, після чого, пищачи, пошкандибав назад у підлісок. То була безлюдна місцина, і нікому з них не надто подобалося тут бавитися, хоч ніхто цього відверто не визнавав.

Шини возика гучно хрускотіли по гравію. Хмари мошкари — попри випари засобу відлякування комах, яким вони обприскалися з голови до ніг — витали навколо них на вологій парній галявині. Серед тіней і заходу сонця вдавалося розгледіти лише те, що лежало попереду. Гелі взяв із собою ліхтарик, та опинившись тут, вони вже не вважали доброю думкою ним світити.

Поки йшли, стежина дедалі вужчала й заростала чагарями, стискала обабіч наче парою стін, тож рухатися доводилося вкрай повільно, щораз зупинятися і в густій синявій сутіні відпихати гілки й сучки від обличчя.

— Фух! — видихнув Гелі, що йшов попереду, і що далі вони котили, то гучніше дзуміла мушва, а Гаррієт в обличчя вдарив мокрий гнилий сморід.

— Гидота! — почула вона вигук Гелі.

— Що там? — Тьмарилося, тож вона бачила не далі білих стрічок на спині регбійної футболки Гелі. Тоді захрумтів гравій, бо Гелі підняв передню частину возика й потягнув його різко ліворуч.

— Та що там? — Від смороду забивало памороки.

— Опосум.

На стежці, у рої мух, лежала скулена безформна темна грудка. Проходячи повз, попри сучки й гілки, що дряпали обличчя, Гаррієт відвернула голову вбік.

Вони торували шлях далі, доки металевий гул мух стихнув, а сморід залишися далеко позаду, тоді ненадовго зупинилися відпочити. Гаррієт увімкнула ліхтарик і підняла кутик пляжного рушника, стиснувши його великим і вказівним пальцями. У потоці світла дрібні очі кобри злобливо блискали на неї, змія розкрила пащу й засичала, і ця розтулена щілина жахливо нагадувала посмішку.

— Як вона? — схрипливо запитав Гелі, впираючись долонями в коліна.

— Нормально, — відповіла Гаррієт — і відскочила (аж коло світла скажено ковзнуло по верховітті), коли змія знову кинулася на сітку.

— Що таке?

— Нічого, — сказала Гаррієт. Вона вимкнула ліхтарик. — Їй, певно, не дуже подобається сидіти в коробці. — У тиші голос видавався надміру гучним. — Вона там, мабуть, усе життя прожила. Їм же не дозволяють виповзати звідти погуляти, правда?

Помовчавши кілька секунд, обоє знову, з певною неохотою, пустилися в дорогу.

— Не думаю, що їй заважає спека, — припустила Гаррієт. — Вона з Індії. Там гарячіше, ніж тут.

Гелі старався ступати дуже обережно — наскільки це можливо в темряві. З чорних сосон обабіч хором перекумкувалися деревні жаби, своєю стереофонічною піснею закручуючи коловерть поміж лівим і правим вухами.

Стежка привела на галявину, де стояв вибілений місячним сяйвом до кістяної сірості склад бавовни. Занурені в тінь заглибини завантажувальної платформи, — де вони часто сиділи, бовтаючи ногами й балакаючи, — здавалися чужими, проте на осяяних місяцем дверях ідеально виднілися болотяні мітки від тенісних м’ячів.

Разом вони перенесли возик через кювет. Найгірше вже закінчилося. Дорога межі округу пролягала за сорок п’ять хвилин їзди на велосипеді від будинку Гелі, проте стежка за складом слугувала коротким шляхом. Одразу за нею тягнулись залізничні колії, а далі — десь за хвилину їзди — вона ніби магічним чином виникала на дорозі межі округу, одразу за шосе № 5.

З-за складу виднілися колії. Телеграфні стовпи, обвішані жимолостю, чорніли на тлі заграви фіолетового неба. Гелі озирнувся й під місячним світлом побачив, що Гаррієт нервово роззирається по меч-траві, яка здіймалася їй вище колін.

— Що сталося? — запитав Гелі. — Загубила щось?

— Мене щось вкусило.

Гелі протер рукою спітніле чоло.

— Поїзда ще годину не буде, — сказав він.

Разом вони з бідою підняли возик на колію. Хоч поїзда до Чикаґо справді найближчим часом не очікувалося, обоє знали, що часом тут можуть несподівано проїжджати товарні поїзди. Місцеві товарняки — ті, що зупиняються на вокзалі, — плетуться так повільно, що їх фактично можна перегнати пішки, а от товарні експреси в Новий Орлеан шпарять настільки швидко, що, очікуючи з матір’ю за переїзним шлагбаумом на шосе № 5, Гелі ледве встигав розгледіти слова на вагонах.

Вибравшись із підліска, вони вже рухалися значно швидше, а возик громоподібно підскакував на шпалах. У Гелі заболіли зуби. Возик страшенно гуркотів; і хоч їх ніхто не чув, хлопцеві було страшно, що серед грюкоту й жаб’ячого кумкання вони не розрізнять наближення товарняка, аж доки він їх не накриє. Біжучи, він не відривав погляду від колії, — його трохи загіпнотизувало миготіння тьмяних шпал під ногами й швидкий повторюваний ритм власного дихання, — і щойно почав загадуватися, чи не краще буде сповільнитися й зрештою ввімкнути ліхтарик, як Гаррієт якось перебільшено зітхнула, тож він підняв голову й глибоко вдихнув з полегкістю від вигляду мерехтливого червоного неону віддалік.

На краю шосе, у кучмах бур’янів, вони сховалися за возиком і визирнули на залізничне перехрестя, де виднівся знак «СПИНІТЬСЯ, РОЗДИВІТЬСЯ Й ПРИСЛУХАЙТЕСЯ». Обличчя, наче мжичкою, обдував свіжий і прохолодний легіт. Обернувши погляд ліворуч уздовж шосе, — на південь, у бік дому — можна було вдалині якраз розгледіти знак «Тексако», рожево-зелений неон автокінотеатру «Джамбо». Тут ліхтарі стояли далі один від одного: жодних крамниць, світлофорів чи паркінгів, лише зарослі бур’янами поля й сараї з гофрованого металу.

Поруч, злякавши їх, промайнула машина. Зиркнувши в обидва боки й пересвідчившись, що наступні не підходять, діти чкурнули через колію й далі впоперек тихого шосе. Несучись у темряві вперед у компанії стрибучого возика, вони перетнули коров’яче пасовисько в бік дороги межі округу. У такій глушині, за заміським клубом, ця дорога була майже безлюдна: огороджені вигони, помежовані широкими курними путівцями, гладко вичесаними бульдозерами.

Гелі до обличчя здійнявся різкий дух гною. Лише наступної миті він відчув бридку ковзкість на підошві кросівка. Він зупинився.

— Що таке?

— Чекай, — скрушно відповів він, тягаючи кросівкою по траві. Хоч ліхтарів у такій глушині не було, світла місяця вистачало, щоб розгледіти, де вони перебувають. Паралельно дорозі межі округу тягнулася окрема асфальтобетонова смуга завдовжки метрів зо двадцять — підсобна дорога, будівництво якої спинилося, коли Шосейна комісія вирішила провести Федеральну авто­магістраль по інший бік Гоуми, в обхід Александрії. Крізь здиблений асфальт пробивалася трава. Попереду над межею округу вигиналася покинута естакада.

Разом вони рушили далі. Спершу думали заховати змію в лісі, але спогади про «Дубову галявину» досі були досить яскравими, тож вони не зважилися на те, щоб потемки брести в густі чагарі, пробиваючись через хащі, навпомацки переступаючи трухляві колоди, обважені двадцятикілограмовим ящиком. Також вони розумували, чи не заховати його всередині чи біля якогось зі складів, та навіть покинуті, із забитими фанерою вікнами, були позначені як приватна власність.

Цементна естакада не становила жодної з цих загроз. Із Натчез-стріт до неї легко можна було дістатися коротким шляхом; вона на видному місці перетинала дорогу межі округу, проте рух по ній було перекрито, а сама естакада стояла досить далеко від міста, тож працівники, допитливі старі чи інші діти їм не загрожували.

Естакада була надто нестабільна для проїзду автомобілів, — та й навіть якби витримувала їх, нею не проїхав би жоден транспорт більший за «джип», — але Гаррієт досить легко заштовхала червоний возик заїздом. Обабіч здіймалася цементна підпірна стінка заввишки з метр — за нею досить зручно було б пригнутись у разі наближення машини на дорозі внизу, проте коли Гаррієт підняла голову подивитися, в обох напрямках нічого не світилося. Вдалині широкі низини тонули в темряві, а в напрямку міста виднілися дрібні проблиски світла.

На вершині вітер був сильніший: свіжий, небезпечний, п’янкий. Поверхню дороги й підпірну стінку встеляв попелистий пил. Гелі обтер крейдово-білі долоні об шорти, клацнув ліхтариком і застрибав його променем по закаляному металевому жолобу, заповненому зіжмаканою макулатурою; по перекошеному шлакоблоку; по купі мішків із цементом і скляній пляшці з глизявими останками помаранчевої содової. Учепившись за стінку, Гаррієт схилялася над темною дорогою внизу, наче стояла біля поручнів океанського лайнера. Волосся їй здувало з обличчя, а загалом вона здавалась уже не такою нещасною, якою Гелі бачив її весь день.

Удалині вони почули довгий химерний свист, наче від наближення поїзда.

— Боже, — видихнула Гаррієт, — ще ж не восьма, ні?

У Гелі затремтіли коліна.

— Нє, — відповів він. Йому чувся запаморочливий брязкіт товарних вагонів, які десь у цій дзвінкій темряві торохтіли по колії в бік перехрестя з шосе № 5, дорогою гучнішаючи, й гучнішаючи, й гучнішаючи…

Засвистіло, цього разу вже ближче, і товарняк пронісся стороною з довгим шух, а вони стояли й спостерігали за його рухом по колії, якою менше ніж п’ятнадцять хвилин тому штовхали возик. Відлуння застережного дзвінка суворо вібрувало вдалині. Понад річкою, у пухких хмарах на сході, тіпнулася беззвучна ртутно-синя вена блискавки.

— Треба нам сюди частіше ходити, — запропонувала Гаррієт. Вона дивилася не в небо, а на липкий плин асфальту, що мчав через тунель у них під ногами; і хоч Гелі й стояв у неї за спиною, вона наче й не очікувала, що він її почує, ніби нахилялася над водозливом дамби, в обличчя їй бовтало бризками, а вуха забивав шум води.

Змія гупнулася в коробці, чим налякала обох.

— Добре, — мовила Гаррієт дурнуватим лагідним голосом, — тепер ставимо…

Разом вони підняли коробку й утиснули її між підпірною стіною й мішками з цементом. Гаррієт уклякла на землі серед підстилки із зіжмаканих стаканчиків і сигаретних фільтрів, залишених робітниками, і спробувала висмикнути зі стосу порожній мішок з-під цементу.

— Треба поквапитися, — сказав Гелі. Спека огортала його, наче свербляча мокра ковдра, а в носі лоскотало від цементної пилюки, сіна в полях і зарядженого статичного повітря.

Гаррієт видерла порожній міх, який підхопило й заляскало в нічному повітрі, наче якусь страхітну хоругву з експедиції на місяць. Вона швидко висмикнула його й опустила за цементною барикадою. Гелі став на коліна поруч. Буцаючись головами, вони натягнули мішок над коробкою зі змією, тоді придавили краї шматками цементу, щоб не знесло вітром.

Що роблять дорослі, загадувався Гелі, у місті, зачинившись у своїх будинках: підбивають баланси чекових книжок, дивляться телевізор, вичісують своїх кокер-спанієлів? Нічний вітер був свіжий, наснажний і самотній; ще ніколи Гелі не почувався так далеко від знаного світу. Як після кораблетрощі на пустельній планеті… лопотіння прапорів, військовий похорон для загиб­лих… власноруч змайстровані хрести в пилюці. А позаду на горизонті — розсіяні вогники інопланетного поселення: ворожого, імовірно противників Федерації. «Тримайся подалі від мешканців, — заговорив у голові суворий голос. — Протилежні дії означатимуть смерть для тебе й дівчини…»

— Тут їй буде нормально, — сказала Гаррієт, підводячись.

— Не пропаде, — погодився Гелі глибоким голосом космічного командира.

— Зміям не треба їсти щодня. Я лиш сподіваюся, що перед тим як вирушати, вона добре попила.

Спалахнула блискавка — цього разу яскрава, з різким тріском. Майже миттєво прокотився грім.

— Давай повернемося довгим шляхом, — запропонував Гелі, прибираючи волосся з очей. — Уздовж дороги.

— Чому? Поїзда з Чикаго ще довго не буде, — уточнила вона, коли він не відповів.

Гелі стривожила напруга в її погляді.

— Він за пів години буде проїжджати.

— Встигнемо.

— Роби як знаєш, — відповів Гелі й утішився з того, що голос його прозвучав твердіше, ніж він почувався. — Я піду дорогою.

Мовчання.

— А з возиком що зробиш? — запитала вона.

Гелі замислився.

— Певно, лишу тут.

— На видноті?

— А яка різниця? Я ним і так не бавлюся.

— Хтось може його знайти.

— Сюди ніхто не ходить.

Вони збігли цементним заїздом — було весело, вітер розвівав волосся — і за інерцією їх віднесло аж на середину темного пасовиська, перш ніж діти засапалися й сповільнилися до бігу підтюпцем.

— Буде дощ, — сказала Гаррієт.

— То й що, — кинув Гелі. Він почувався непереможним: старшим офіцером, планетним завойовником. — Гаррієт, диви, — мовив він, указуючи на вигадливий світний знак, що м’яко горів серед місячного ландшафту нагромадженої глини, надертої на пасовиську навпроти. Можна було прочитати:

«Фамільні гаї»

Домівки майбутнього

— Паршиве, напевно, буде майбутнє, так? — припустив Гелі.

Вони мчали по краю шосе № 5 (Гелі зважав на небезпеки; наскільки він знав, мамі захотілося морозива й вона була попросила тата заїхати в «Джамбо», доки там ще не зачинилося), пригинаючись за ліхтарними стовпами й урнами для сміття. Тільки-но з’явилася можливість, вони звернули на темні бокові вулички й пробралися на площу, до кінотеатру «Куншт».

— Половина кіна вже минула, — повідомила з вікна каси дівчина з лискучим обличчям, дивлячись на них поверх своєї пудрениці.

— Нічого страшного. — Гелі посунув їй під склом два долари й відступив — розмахуючи руками, нервово витанцьовуючи. Зараз просиджувати другу половину фільму про велемовний «фольксваґен»111 — це останнє, чого йому хотілося. Тієї ж миті, як дівчина заклацнула пудреницю й потягнулася по кільце з ключами, щоб вийти й відімкнути їм двері, десь далеко пролунав паровий свисток: на станцію Александрія заїжджав поїзд 20:47, у напрямку Нового Орлеану.

Гелі штурхнув Гаррієт у плече.

— Треба нам якось на нього заскочити й з’їздити в Новий Орлеан. Якось уночі.

Гаррієт відвернулася від нього, склавши руки на грудях, і подивилася вздовж вулиці. Ген-ген рокотав грім. Навпроти від вітру лопотів навіс господарського магазину, а по тротуару носилися й кружляли обрізки паперу.

Гелі підняв очі в небо, підняв долоню. Рівно як дівчина клацну­ла ключем у замку скляних дверей, йому на чоло впала крапля дощу.

— Ґам, вести «транс-ам» зможеш? — запитав Денні. Він був обдовбаний, обдовбаний упень, а баба видавалася кощавою, ніби старий кактус, бо мала на собі червоний квітчастий капот. «Квітчастий, — подумав він собі, витріщаючись на неї зі свого стільця, — червона паперова квітка».

І Ґам — наче кактус — якийсь час стояла овочем, перш ніж охнула й відповіла своїм кощавим голосом:

— Вести не проблема. Вона просто дуже низько до землі посаджена. А я з тим артеритом.

— Ну, я не… — Денні довелося затнутися, передумати й почати заново. — Я можу, як хочеш, відвезти тебе на суд присяжних, але машина від того вищою не стане.

Для його баби все було неправильної висоти. Коли працював пікап, вона нарікала, що в нього кабіна зависока.

— Ой, — лагідно мовила Ґам, — я не проти, аби ти мене відвіз, синочку. Треба ж тобі якось користати з того дорогого навчання їзди на фурах.

Повільно, дуже повільно, впираючись тендітною коричневою лапою Денні об передпліччя, вона прокульгала до машини — подвір’ям з натоптаної землі, де сидів Фариш і розбирав телефонний апарат, і Денні спало на думку (яскравим спалахом, як іноді бувало), що всі його брати, і він із ними, зазирають глибоко у природу речей. Кертіс бачить добро в людях; Юджин бачить присутність Бога у світі й те, що у кожної речі є своя праця й своє належне місце; Денні бачить людські уми й що змушує їх діяти так, як вони діють, а іноді — до цієї думки його змушували наркотики — іноді він навіть трохи заглядає в майбутнє. А Фариш — принаймні до його нещасного випадку — зазирав у речі значно глибше, ніж будь-хто з них. Фариш розуміє силу й приховані можливості; він розуміє принципи діяльності речей — хоч двигунів, хоч тварин у таксидермічному сараї. Та зараз, якщо його щось цікавило, йому потрібно було це розкроїти й розкидати по землі, щоб переконатися, що всередині немає нічого особливого.

Ґам не любила слухати радіо, тож у місто вони їхали в тиші. Денні осягав кожнісінький шматочок металу в бронзовому корпусі авто, які дзижчали всі й водночас.

— Ну шо ж, — безтурботно озвалася вона. — Я від самого початку переживала, шо з тої роботи з фурами нічо не буде.

Денні не відповів. Часи, коли він водив фури, ще до його другого арешту за тяжкий кримінальний злочин, він вважав найщасливішими в житті. Він багато метушився, ночами грав на гітарі, мав непевні надії створити гурт, і їзда на фурі здавалася досить нудною й пересічною, якщо порівняти з майбутнім, яке він собі намислив. Та зараз, озираючись на ті часи — лише кілька років тому, хоча й здавалося, що минуло ціле життя, — він з любов’ю згадував саме дні у фурах, а не ночі в барах.

Ґам зітхнула.

— Певно, й так вийшло на добре, — сказала вона старечим серпанковим голосом. — Ти би так до самої смерті на тій старій фурі їздив.

«Краще вже так, ніж стирчати тут удома», — подумав Денні. Його баба завжди вважала дурістю любити ту роботу. «Денні, не чекай від життя багато, — так вона постійно наговорювала, коли його взяли на роботу в компанію перевезень. — Добре, Денні, як ти нічого не чекаєш, бо так не розчаруєшся». То був головний урок, який вона втовкмачила в голови своїм онукам: нічого особливого не очікувати від світу. Світ — прикре місце, де або ти, або тебе (ще одна її улюблена приказка). Якщо хтось із її хлопців забагато очікує або зависоко стрибає, їхні надії попадають і розіб’ються. Та з погляду Денні це не було якимсь особ­ливим уроком.

— Я так і казала Рікі Лі. — Самовдоволено складені на колінах руки були вкриті струпами, болячками й атрофованими чорними венами. — Він як дістав ту баскетбольну стипендію в Дельтівському, то мусів, крім навчання і спортивних тренувань, ще й працювати ночами, просто аби за книжки платити. Я казала: «Рікі, мені лиш прикро, шо тобі так багато гарувати треба, більше, ніж другим. Просто, аби купа багатеньких дітей, у яких всього більше, ніж у тебе, просто стояли й сміялися з тебе».

— Так, — промимрив Денні, коли зрозумів, що баба очікувала, що він щось має сказати. Рікі Лі так і не погодився на стипендію; Ґам із Фаришем між собою вдосталь з нього посміялися, тож він відмовився. І де тепер Рікі? У тюрмі.

— Стільки всього. Ходити вчитися, а вночі робити. Лиш аби м’яча кидати.

Денні зарікся, що завтра Ґам поїде в суд сама.

Того ранку Гаррієт прокинулась і якийсь час дивилася в стелю, перш ніж згадала, де вона. Вона сіла — знову проспала в одязі, з брудними ногами — і спустилася вниз.

Іда Ру на подвір’ї розвішувала прання. Гаррієт стояла й дивилася на неї. Їй спало на думку сходити у ванну — без запрошень, — щоб зробити Іді приємно, але дівчинка передумала: якщо об’явитися невмитою, у заквецяному вчорашньому одязі, Іді точно стане очевидно, наскільки важливо, щоб вона залишилася. Мугикаючи з повним ротом прищіпок, Іда потягнулася в кошик. Вона не здавалась ні стривоженою, ні зажуреною, лише зайнятою.

— Тебе звільнено? — уважно спостерігаючи за нею, запитала Гаррієт.

Іда стрепенулася; тоді вийняла з рота прищіпки.

— І тобі добрий ранок, Гаррієт! — заговорила вона з перебільшено байдужою радістю, від якої Гаррієт занепала духом. — Ну й бруднуля ти. Іди вмиватися.

— Тебе звільнено?

— Нє, мене не звільнено. Я вирішила, — сказала Іда, повертаючись до своєї роботи, — вирішила сама переїхати в Геттізберґ і жити там зі своєю донькою.

Угорі цвірінькали горобці. Іда з гучним ляскотом тріпнула мокрим напірником і пришпилила його до шворки.

— Я так вирішила, — повторила вона. — Уже пора.

У Гаррієт пересохло в роті.

— А Геттізберґ це далеко? — запитала вона, хоч і без того знала, що він біля узбережжя Затоки — за сотні кілометрів звідси.

— Дуже далеко. Аж там, де оті старі сосни з довгими голоч­ками ростуть! Я вам більше не потрібна, — сказала Іда — спокійно, ніби повідомляла Гаррієт, що їй більше не треба десерту чи кока-коли. — Я заміж вийшла лиш як трохи більше за тебе років мала. І дитину.

Гаррієт це шокувало й образило. Вона терпіти не могла дітей — Іда дуже добре знала наскільки.

— Та, мем. — Іда безпристрасно пристебнула до шворки ще одну сорочку. — Усьо міняється. Я, як вийшла за Чарлі Ті, мала лиш п’ятнайцять років. Скоро і ти вийдеш заміж.

Сперечатися з нею сенсу не було.

— Чарлі Ті їде з тобою?

— Н’аякже.

— А він хоче?

— Думаю, так.

— І що там буде?

— З ким, зі мною чи з Чарлі?

— З тобою.

— Не знаю. Буду в когось робити, напевно. Буду сидіти з другими дітьми, може, зовсім немовлятами.

Сама думка, щоб Іда — Іда! — покинула її заради якогось заслиненого дітвака!

— І коли виїжджаєте? — холодно запитала вона в Іди.

— На другий тиждень.

Більше не було що казати. З Ідиного поводження стало ясно, що подальші обговорення її не цікавлять. Гаррієт підвелась і якийсь час спостерігала за нею, — як вона нахиляється до кошика, вішає одяг, знову хилиться до кошика, — а тоді вирушила геть подвір’ям, під нереальними порожніми променями сонця. Коли вона зайшла в будинок, мама — стривожено ширяючи в тій своїй нічній сорочці Блакитної феї — зацяпотіла слідом і спробувала її поцілувати, але Гаррієт викрутилася й кинулася через задні двері.

— Гаррієт? Що сталося, сонечку? — жалібно гукнула мати їй у спину. — Ти ніби зла на мене?.. Гаррієт?

Іда провела Гаррієт недовірливим поглядом, коли та пронес­лася повз неї; вона вийняла з рота прищіпки.

— Тебе мамка кличе, — мовила вона голосом, від якого Гаррієт зазвичай німіла на місці.

— Я вже можу тебе не слухати, — не спиняючись, відповіла Гаррієт.

— Якщо твоя мама хоче відпустити Іду, — сказала Еді, — я не можу втручатися.

Гаррієт марно спробувала перехопити погляд Еді.

— Чому ні? — зрештою запитала вона, і — коли Еді повернулася до свого записника й олівця: — Чому ні, Еді?

— Бо я не можу, — відповіла Еді, намагаючись вирішити, що спакувати у свою подорож у Чарльстон. Сині бальні туфлі були найзручніші, але до пастельних літніх костюмів вони личили зов­сім не так, як човники. Також її трохи роздратувало, що Шарлотта не порадилася з нею стосовно такого важливого рішення, як звільняти чи залишати служницю.

Перегодя Гаррієт продовжила:

— Але чому ти не можеш втрутитися?

Еді відклала олівець.

— Гаррієт, це не моя справа.

— Справа?

— Зі мною не радилися. Дитинко, але ти не переживай, — сказала Еді, уже звеселішавши, підвелася, щоб налити собі ще чашку кави, й поклала Гаррієт на плече байдужу руку. — Усе вийде на краще! От побачиш!

Втішившись, що з усім вдалося так легко розібратися, Еді знову сіла з кавою й після, як їй здавалося, мирної паузи мовила:

— От я б справді хотіла собі в подорож якийсь із тих гарних швидкосохнучих костюмів. Ті, що в мене є, вже зносилися, а льон для поїздок непрактичний. Звісно, можна повісити чохол з одягом ззаду в машині… — Дивилася вона не на Гаррієт, а кудись їй над маківкою; і знову занурилася в роздуми, не звертаючи уваги на розчервоніле обличчя й ворожий провокативний позирк онуки.

За кілька секунд — в Еді вони були сповнені думок — на задній веранді рипнули сходинки.

— Агов! — Через москітні двері зазирнула чиясь темна постать — вона прикривала долонею чоло. — Едіт?

— О, ну маєш! — скрикнув інший голос, благенький і радісний. — Чи не Гаррієт там із тобою?

Перш ніж Еді підвелася з-за столу, Гаррієт підскочила й прожогом кинулася до задніх дверей — повз Тет, до Ліббі на веранді.

— А де Аделаїда? — запитала Еді в Тет, яка через плече усміхалася до Гаррієт.

Тет закотила очі.

— Захотіла заїхати в крамницю по банку «Санки»112.

— Ох йой, — дещо приглушеним голосом видихнула Ліббі на задній веранді. — Гаррієт, божечки! Яке ж радісне вітання…

— Гаррієт, — різко осікла Еді, — не вішайся на Ліббі.

Вона чекала й слухала. З веранди почулися слова Ліббі:

— З тобою справді все добре, ангелику мій?

— Святі небеса, — мовила Тетті, — дитина що, плаче?

— Ліббі, скільки ти платиш Одін на тиждень?

— Боже правий! Звідки в тебе такі запитання?

Еді підвелася й підступила до москітних дверей.

— Гаррієт, це тебе не стосується, — відрізала вона. — Заходьте всередину.

— Ой, та Гаррієт мені не докучає, — сказала Ліббі, звільнила руку, поправила окуляри й задивилася на Гаррієт з невинним довірливим зачудуванням.

— Твоя бабуся має на увазі… — озвалася Тет, слідом за Еді виступаючи на веранду — з дитинства її роллю було дипломатично перефразовувати гострі судження й циркуляри сестри, — вона має на увазі, Гаррієт, що неввічливо питати людей про гроші.

— Та нічого страшного, — уперто повторювала Ліббі. — Гаррієт, я плачу Одін тридцять п’ять доларів на тиждень.

— Мама платить Іді лише двадцять. Це ж неправильно.

— Що ж, — заговорила Ліббі, кліпаючи після очевидно спантеличеного мовчання, — я не знаю. Твоя мама не робить нічого поганого, але…

Еді — налаштована не марнувати ранок на обговорення звільненої економки — втрутилася:

— Маєш гарну зачіску, Ліб. Скажіть? Хто тобі її зробив?

— Міс Раян, — відповіла Ліббі, схвильовано піднесла долоню й затримала біля скроні.

— Ми вже всі такі сивочолі, — ласкаво мовила Тетті, — одну від одної не відрізниш.

— А вам як зачіска Ліббі? — суворо перепитала Еді. — Гаррієт, що скажеш?

Гаррієт, що от-от мала розплакатися, сердито відвернулася.

— Знаю одну дівчинку, яка могла стати так, що сама себе підстригала, — жартома поділилася Тет. — Гаррієт, мама тебе досі відправляє в перукарню чи ходиш у салон краси?

— Я гадаю, містер Ліберті так само може стригти й брати вполовину меншу оплату, — сказала Еді. — Тет, треба було сказати Аделаїді не заїжджати в крамницю. Я говорила, що маю трохи гарячого шоколаду в тих окремих згорточках, що я їй спакувала.

— Едіт, я їй так і сказала, а вона відповіла, що цукру їй не можна.

Едіт пустотливо подалася назад на знак фальшивого поди­вування.

— Чому це? Вона вже і від цукру шаліє? — Віднедавна Аделаїда припинила пити каву, посилаючись на цю причину.

— Якщо їй хочеться «Санки», не бачу причин їй відмовляти.

Еді пирхнула.

— І я не бачу. Хто-хто, а я точно не хочу, щоб Аделаїда шаліла.

— Що? Що за розмови про якийсь шал? — стурбовано запитала Ліббі.

— О, а ти не знаєш? Аделаїді не можна каву. Бо від кави вона шаліє. — Аделаїда узялася говорити так лише нещодавно, відколи її глупувата компаньйонка по хору місіс Піткок почала стверджувати те саме.

— Ну, я й сама люблю іноді хильнути «Санки», — зізналася Тет. — Але я не те щоб мушу пити лише її. Можу й преспокійно обійтися.

— Та ми ж не в Бельгійське Конґо зібралися! Ту «Санку» і в Чарльстоні продають, навіщо їй цілу банку тягнути собі у валізу!

— Не бачу тут нічого такого. Якщо сама береш гарячий шоколад. Собі.

— Едіт, ти ж знаєш, як рано Адді прокидається, — схвильовано втрутилася Ліббі, — от вона й боїться, що до сьомої-восьмої обслуговування номерів ще не працюватиме…

— Тому я й спакувала цей добрий гарячий шоколад! Від чашки гарячого шоколаду Аделаїді анічогісінько не станеться.

— Мені однаково, що пити, але гарячий шоколад звучить страшенно смачно! Ви тільки подумайте, — сказала Ліббі, сплеснувши в долоні й обернувшись до Гаррієт. — За тиждень ми вже будемо в Південній Кароліні. Мені так цікаво!

— Так, — втішено погодилася Тет. — А у твоєї бабусі виникла страшенно мудра ідея самотужки нас усіх туди повезти.

— Не знаю, чи така вже мудра, але сподіваюся, що відвезу нас туди й заберу всіх укупі.

— Ліббі, Іда Ру звільнилася, — з горопашним поспіхом повідомила Гаррієт, — вона їде з міста…

— Звільнилася? — перепитала Ліббі, бо мала проблеми зі слухом; вона благально подивилася на Едіт, яка зазвичай розмовляла гучніше й чіткіше за більшість. — Боюся, Гаррієт, тобі треба говорити трохи повільніше.

— Вона про Іду Ру, яка в них працює, — пояснила Еді, складаючи руки на грудях. — Та від них іде, а Гаррієт із цього приводу сумує. Я вже їй сказала, що все міняється, люди рухаються далі, так уже повелося у світі.

Ліббі перемінилася в обличчі. Вона подивилася на Гаррієт зі щирим співчуттям.

— Ой, це так прикро, — сказала Тет. — Я розумію, сонечку, ти сумуватимеш за Ідою, знаю, вона з вами так довго пробула.

— Ох, — зітхнула Ліббі, — але ж дитина любить Іду! Ти ж любиш Іду, правда, золотко, — звернулася вона до Гаррієт, — так, як я люблю Одін.

Тет з Еді перезирнулися й позакочували очі, а тоді Еді сказала:

— Ліб, ти аж занадто любиш Одін. — Лінощі Одін були давнім-­предавнім предметом жартів серед сестер Ліббі; вона просиджувала в домі, начебто хворіла, а Ліббі носила їй прохолодні напої й сама мила посуд.

— Але Одін прожила зі мною вже п’ятдесят років, — стала в захисну позицію Ліббі. — Вона мені як рідна. Боже правий, та вона зі мною була ще в Напасті, і здоров’я в неї не надто добре.

— Ліббі, вона тобою користується, — заявила Тет.

— Дорога моя, — мовила Ліббі, яка вже трохи порожевіла на обличчі, — я тобі так скажу: коли я того разу їздила на природу і злягла з пневмонією, Одін мене винесла з будинку. Винесла! На спині! Від самої Напасті аж до Чиппоукзу!

Еді стиха сказала на це:

— Ну, тепер же з неї користі небагато.

Ліббі тихенько обернулася й довго дивилася на Гаррієт, а погляд мокрих очей у неї був твердий і милосердний.

— Жахливо бути дитиною, — відверто мовила вона, — і пов­ністю підкорятися іншим людям.

— Просто почекай, поки виростеш, — заохотила Тетті, обвиваючи рукою плече Гаррієт. — Матимеш свій будинок, і Іда Ру зможе жити з тобою. Як тобі таке?

— Маячня, — відрізала Еді. — Вона швидко про це забуде. Служниці приходять і йдуть…

— Я її ніколи не забуду! — заверещала Гаррієт, нагнавши ляку на всіх присутніх.

Перш ніж хтось щось сказав, вона скинула руку Тетті з плеча, обернулася й побігла геть. Еді покірно підняла брови, мовляв: «з оцим мені довелося мати справу весь ранок».

— Боже ж мій! — зрештою вигукнула Тет, проводячи долонею по чолу.

— Правду кажучи, — мовила Еді, — я думаю, що Шарлотта чинить необдумано, але мені вже обридло щось доводити.

— Едіт, ти завжди все для Шарлотти робила.

— Так, робила. Тому вона й не знає, як хоч щось робити для себе. Думаю, їй уже давно пора почати брати на себе більшу відповідальність.

— А що дівчата? — спитала Ліббі. — Думаєте, з ними все буде добре?

— Ліббі, на тобі була вся Напасть, і тато, і всі ми, коли ти була зовсім трохи старша за неї, — сказала Еді, киваючи в напрямку, у якому зникла Гаррієт.

— Твоя правда. Але ці діти не такі, якими були ми, Едіт. Вони чутливіші.

— Якби ми були чутливішими, то б ролі не відіграло. У нас не було вибору.

— Що коїться з тією дитиною? — обурилася, ступаючи на веранду, Аделаїда — припудрена й напомаджена, зі свіжонакрученим волоссям. — Побачила, як вона неслася по вулиці, наче блискавка, брудна, як те порося. І навіть не заговорила до мене.

— Ходімо всередину, — запросила Еді; бо ранок уже спе­котнішав. — У мене кавник готовий. Для тих, кому можна каву, звісно.

— Мамо моя, — озвалася Аделаїда, милуючись рядом трояндово-рожевих лілій, — а вони цвітуть нівроку!

— Ті зефірні лілії? Я їх знадвору перенесла. Викопала посеред зими, пересадила в горщики, і на наступне літо проросла лише одна.

— А зараз які, дивіться! — Аделаїда схилилася до квітів.

— Мама їх називала, — пригадала Ліббі, зазираючи через поруччя веранди, — мама їх називала рожеві дощові лілії.

— Насправді вони зефірними називаються.

— А мама їх рожевими дощовими називала. Ми їх покладали в неї на похороні, і туберозу ще. Коли вона померла, така спека стояла…

— Я йду всередину, — перервала Еді. — У мене зараз тепловий удар буде, тож сидітиму всередині й питиму каву, а ви приходьте, як захочете.

— А неважко буде мені чайничок води закип’ятити? — запитала Аделаїда. — Мені не можна кави, я від неї…

— Шалієш? — звела на неї брови Еді. — Ну, Аделаїдо, якою-якою, а шаленою ти нам точно не потрібна.

Хоч Гелі об’їхав велосипедом весь район, Гаррієт ніде не вдалося знайти. Дивна атмосфера в неї вдома (дивна навіть за її мірками) навівала тривогу. До дверей ніхто не підійшов. Гелі просто зайшов усередину й побачив, що Еллісон плаче за кухонним столом, а Іда метушиться навколо й миє підлогу так, наче не бачить і не чує цього. Жодна з них не сказала ані слова. Від цієї картини в нього повиступали сироти.

Він спробував податись у бібліотеку. Щойно прочинив скляні двері, його вдарило протягом штучно охолодженого повітря — у бібліотеці завжди було свіжо, що взимку, що влітку. Місіс Фосет крутнулася в себе в кріслі за робочим столом і помахала йому, забряжчавши браслетами.

Гелі помахав у відповідь, і — перш ніж вона його схопила за шкірку й спробувала зареєструвати на літню програму читання — якомога швидше, наскільки дозволяла ввічливість, вирушив у довідкову кімнату. Гаррієт сиділа під портретом Томаса Джефферсона, спершись ліктями на стіл. Перед нею лежала найбільша книжка, яку він бачив у житті.

— Привіт, — мовив він, всідаючись на крісло біля неї. Він був такий збуджений, що ледве міг розмовляти тихо. — Вгадай що. Машина Денні Ретліффа зараз стоїть перед будівлею суду.

Погляд його впав на ту величезну книжку, — яка, як він тепер побачив, виявилася книжкою зшитих газет, — і Гелі злякався, побачивши на пожовтілій шпальті кошмарну зернисту фотографію матері Гаррієт перед їхнім домом із розтуленим ротом і розпатланим волоссям. «ТРАГЕДІЯ В ДЕНЬ МАТЕРІ» — було написано в заголовку. На передньому плані розмита постать чоловіка заносила носилки в, начебто, машину швидкої допомоги, проте точно сказати було важко.

— Чуєш, — сказав він — на повний голос, вдоволений собою, — це ж твій будинок.

Гаррієт згорнула книжку; вона вказала на табличку з написом «Не розмовляти».

— Ходім, — шепнув Гелі й показав їй, щоб пішла слідом. — Без зайвих слів Гаррієт відштовхнулася в кріслі й рушила за ним.

Гелі з Гаррієт вийшли на тротуар, у жар і сліпуче проміння.

— Слухай, то машина Денні Ретліффа, я точно знаю, — сказав Гелі, прикриваючи очі долонею. — Такий «транс ам» у місті лише один. Якби він стояв не прямо перед судом, я б знаєш, що зробив? Я б йому під шину шмат скла підставив.

Гаррієт подумала про Іду Ру й Еллісон: обидві зараз удома, за затягнутими шторами дивляться свою дурну мильну оперу з привидами й вампірами.

— Ходімо візьмемо ту змію й підкинемо йому в машину, — випалила вона.

— Та яке, — відповів Гелі, зненацька охолонувши. — Ми ж не привеземо її звідти назад на возику. Усі ж побачать.

— А який сенс було її красти? — гірко сказала Гаррієт. — Якщо не змусимо її його вкусити.

Якийсь час вони стояли на східцях бібліотеки мовчки. Зрештою Гаррієт зітхнула й сказала:

— Я вертаюся всередину.

— Чекай!

Вона обернулася.

— Я от що придумав. — Він не надумав нічого, але відчував потребу сказати бодай щось, щоб зберегти ім’я. — Я придумав… У «транс ама» є Т-верх. Дах, що відкривається, — додав він, побачивши відсутній вираз обличчя Гаррієт. — Ставлю мільйон доларів, що додому він їздить дорогою межі округу. Усі ті селюки живуть в тому напрямку, біля річки.

— Так, він точно живе там, — підтвердила Гаррієт. — Я перевіряла в телефонному довіднику.

— Ну от, чудово. Бо змія вже й так на естакаді.

Гаррієт зневажливо скривилася.

— Ну? — мовив Гелі. — Ти хіба не бачила вчора в новинах про дітей у Мемфісі, що кидаються з естакади камінням на машини?

Гаррієт насупила брови. У неї вдома ніхто новини не дивився.

— Там цілий великий сюжет був. Двоє людей загинуло. Ви­йшов якийсь чоловік з поліції і сказав: якщо бачите, що на вас згори дивляться діти, перелаштовуйтеся на іншу смугу. Та ходім, — заохотив він, з надією підштовхнувши її стопу носком своєї кросівки. — Ти ж і так нічого не робиш. Можна принаймні піти перевірити, як там змія. Я б ще раз на неї подивився. Ти ні? Де твій велосипед?

— Я пішки прийшла.

— Нічого. Застрибуй на кермо. Я тебе повезу, якщо ти повезеш мене назад.

Життя без Іди. Якби Іди не існувало, думала Гаррієт, — вона сиділа, схрестивши ноги, на вибіленій сонцем естакаді, — тоді б я не почувалася зараз так паршиво. Мені лише треба вдавати, що я ніколи її й не знала. Легко.

Бо коли Іда піде, сам дім не зміниться. Сліди її присутності зав­жди були незначні. Була пляшка темного сиропу «Кейро», який вона тримала в коморі й поливала ним коржики; був червоний пластмасовий стакан для пиття, який вона літніми ранками наповнювала льодом і носилася з ним цілий день, попиваючи (батьки не хотіли, щоб Іда пила зі звичайного скляного посуду; Гаррієт було соромно про це навіть думати). Був фартух, який Іда тримала на задній веранді; були бляшанки з-під нюхального тютюну, наповнені помідорними зернятами, і була овочева грядка біля будинку.

І це й усе. Іда працювала в них удома все життя Гаррієт. Та коли ця дрібка Ідиних пожитків зникне, — пластмасовий стакан, бляшан­ки з-під тютюну, пляшка сиропу — то не залишиться й сліду, що вона там узагалі була. Від цього усвідомлення Гаррієт непомірно погіршало. Їй уявилася покинута овочева грядка, вся в бур’янах.

«Я про неї подбаю, — веліла вона собі. — Замовлю насіння з останньої сторінки журналу». Вона уявила, як у солом’яному капелюсі й садовому халаті, як той коричневий в Еді, щосили натискає на заступ лопати. Еді вирощує квіти: не можуть же овочі суттєво відрізнятися? Еді б розповіла їй, як цим займатися, вона, мабуть, і втішиться, що Гаррієт зацікавилася чимсь корисним…

У думках зринули червоні рукавички, і від цього її серед спеки накрило неочікуваною потужною хвилею страху, збентеження й порожнечі. Єдиний її подарунок від Іди, і той загубила… Ні, запевнила вона себе, ти знайдеш рукавички, не думай про них зараз, думай про щось інше…

Про що? Про те, як одного дня вона стане відомою, нагородженою преміями ботанікинею. Вона уявила, як сама, наче Джордж Вашингтон Карвер113, у білому лабораторному халаті походжає серед рядів квітів. Вона буде блискучою науковицею, проте й скромною, не братиме грошей за свої численні геніальні відкриття.

Удень з естакади все бачилося по-іншому. Пасовиська були не зелені, а зсохлі й брунатні, з курними червоними ділянками в місцях, де худоба витоптала все впень. Уздовж огорож із колючим дротом буяли пишні зарості жимолості, переплетеної з отруйним плющем. Далі бездоріжня смуга, де не було нічого, нічого окрім якогось кістяка хліва — сірі дошки, іржава бляха, — що стирчав, наче винесені на берег залишки кораблетрощі.

Затінок від складених вежею мішків цементу був напрочуд глибокий і прохолодний — і сам цемент обдавав спину свіжістю. «Усе своє життя, — думала вона, — я пам’ятатиму цей день, як я почуваюся». За пагорбом, за межами видимості монотонно гула якась фермерська техніка. Над ним, наче чорні паперові змії, ширяли три канюки. День, коли вона втратила Іду, назавжди запам’я­тається цими чорними крилами, розпростертими в безхмарному небі над безтінним пасовиськом серед сухого, як скло, повітря.

Гелі сидів навпроти в білій пилюці зі схрещеними ногами, спираючись спиною на підпірну стінку, й читав комікс, де на обкладинці по цвинтарю навкарачки повз в’язень у смугастому костюмі. Хлопчик мало не засинав, хоча якийсь час (десь годину) мужньо стежив навколішки, сичачи ш-ш-ш! ш-ш-ш! щоразу, як проїжджала вантажівка.

З певними зусиллями Гаррієт повернулася думками до овочевої грядки. Це буде найгарніший палісадник на світі, з фруктовими деревами, декоративним живоплотом і розсадженими візерунками з капусти: зрештою, він займе все подвір’я, і подвір’я місіс Фонтейн також. Проїжджі зупинятимуться й проситимуть їх по ньому поводити. Меморіальні сади Іди Ру Браунлі… ні, не меморіальні, похапцем подумала вона, бо звучало так, ніби Іда померла.

Вкрай несподівано один із канюків упав; двоє інших кинулися за ним, ніби за посмиком однієї нитки повітряного змія, униз, щоб поглинути хай яку там пошматовану мишу-полівку чи розчавленого трактором бабака. Здалеку наближалася машина, яку неможливо було роздивитись у тремкому повітрі. Гаррієт обома долонями прикрилася від сонця. За мить вона гукнула:

— Гелі!

Комікс із лопотом полетів.

— Упевнена? — запитав він, підводячись, щоб глянути.

Вона вже двічі тривожила його помилково.

— Це він, — сказала вона, впала навкарачки й відповзла по білій пилюці до протилежної стінки, де на чотирьох мішках цементу стояла коробка.

Гелі примружився на дорогу. Вдалині, у брижах із бензинових вихлопів і пилу, мерехтіло авто. Схоже, воно наближалося недостатньо швидко, як на «транс ам», але тільки-но він зібрався про це сказати, як на машину впав промінь сонця й відбився від капота, міцної металевої бронзи. Крізь тремкий міраж спеки пробилася агресивна решітка: блискуча, акуломорда, безперечна.

Він пригнувся за стінкою (Ретліффи носять із собою зброю; він про це чомусь не згадував до цієї миті) і поповз їй на до­помогу. Разом вони перекинули коробку на бік, так щоб сітка дивилася на дорогу. Ще на першій фальшивій тривозі їх було спаралізувало, коли справа дійшла до того, щоб наосліп потягнутися по сітчастій передній стороні й потягнути шпінгалет, і обоє завовтузилися від непорозуміння, коли внизу пронеслася машина; зараз же застібка вже була послаблена, а навпроти неї приготована паличка від фруктового льоду, щоб можна було зсунути шпінгалет, не торкаючись його.

Гелі озирнувся. «Транс ам» прямував до них — тривожно повільно. «Він нас побачив, точно побачив». Але авто не спини­лося. Він нервово підняв погляд на коробку, що стояла їм вище голови.

Гаррієт, задихаючись ніби від астми, озирнулася через плече.

— Гаразд… — мовила вона, — на рахунок три, один, два…

Машина щезла під мостом; Гаррієт штовхнула шпінгалет; і світ перейшов у сповільнений режим, коли вони разом, спільним рухом нахилили коробку. Коли кобра висковзнула й стала звиватися, хвицаючи хвостом, щоб випрямитися, у Гелі в голові одночасно пронеслося кілька думок: головною серед них була, як вони збираються втекти. Чи може він їх наздогнати? Бо ж він точно зупиниться — будь-який дурень би спинився, якби йому на дах машини впала кобра — і кинеться за ними…

Під ногами в них гримотів цемент, коли кобра вибралася з коробки й полетіла в порожнє повітря. Гаррієт підвелася, обома руками вчепилася в поруччя, а обличчя в неї було напружене й злобне, наче в якогось восьмикласника.

— Вогонь, — сказала вона.

Обоє перехилилися через поруччя, щоб подивитися. У Гелі паморочилося в голові. Унизу в просторі корчилася кобра, штовхаючись до асфальту. «Ми промахнулися», — подумав він, дивлячись на порожню дорогу, і тієї ж миті «транс ам» — з відкритим Т-верхом — вигулькнув у них з-під ніг і просто під змією.

Кілька років тому Пем кидав Гелі бейсбольні м’ячі вулицею вниз від дому їхньої бабусі: старого будинку із сучасною прибудовою — переважно зі скла — на окружному бульварі в Мемфісі. «Поцілиш у те вікно, — сказав Пем, — і я тобі мільйон доларів дам». «Домовилися», — відповів Гелі, махнув не роздумуючи, і лусь, ударив по м’ячу, навіть не бачачи його, пустив так далеко, що Пемові аж щелепа відвисла, коли м’яч у повітрі понісся далеко-далеко-далеко, прямим неухильним маршрутом, доки не врізався — бац — просто крізь вікно заскленої тераси й майже на коліна його бабусі, яка розмовляла телефоном (з батьком Гелі, як виявилося). Це був удар один на мільйон, неможливий: у бейсболі Гелі зірок із неба не хапав, він був завжди останнім серед негеїв і незагальмованих дітей, кого брали в команду; ніколи не вибивав м’яч настільки високо, сильно й точно, і битка грякнула на землю, коли він зачудовано спостерігав за чистою рівною дугою, що вигиналася просто в центральну панель тераси…

І суть у тому, що він знав, що розіб’є те вікно, знав тієї ж миті, як відчув, що м’яч твердо вцілив по битці; власними очима бачачи, як м’яч керованою ракетою прискорюється в бік центральної панелі, він не мав часу на жодні відчуття, окрім щонайбадьорішого щастя, і на одну-другу хвилі (просто перед зіткненням зі склом, тією неможливою далекою точкою) Гелі й бейсбольний м’яч стали одним цілим; він відчував, ніби веде його власним розумом, що Господь чомусь вирішив на цю дивну мить надати йому повний ментальний контроль над цим тупим об’єктом, що на максимальній швидкості мчав у бік неминучої цілі, сплеску, тряскоту, банзай…

Попри те, що було далі (сльози, шмагання), це все одно залишилося одним із найприємніших моментів у його житті. І з тією ж невірою — а ще страхом, піднесенням і очманілим витрішкуватим трепетом від усіх невидимих сил усесвіту, що злагодилися й одночасно обрушилися на цю одну неможливу точку — Гелі спостерігав, як півтораметрова кобра нерівно, діагоналлю, влітає у відкритий Т-верх, так що важчий хвіст різко ковзнув усередину «транс ама» й потягнув за собою решту тіла.

Гелі — нездатний стриматися — підскочив, пробив повітря кулаком:

— Є! — Повискуючи й плигаючи, наче демон, він схопив Гаррієт за плече й потрусив ним, а пальцем другої руки тріумфально тицьнув на «транс ам», який з вереском загальмував і відхилився до узбіччя. М’яко, серед хмари куряви, він прокотився на край дороги, хрумтячи гравієм під шинами.

Тоді авто спинилося. Перш ніж бодай хтось із них устиг поворухнутися чи заговорити, дверцята прочинилися, і з машини вивалився не Денні Ретліфф, а якась змарніла мумія: вутла, безстатева, загорнута у відразливий гірчично-жовтий брючний костюм. Вона себе немічно дряпала, шкандибала по дорозі, тоді спинилася й метр-другий прошкутильгала в протилежному напрямку. «Ай-ї-ї-ї-ї-ї-ї-ї-ї-ї», — лементувала вона. Її крики були слабкі й химер­но безкровні, зважаючи на те, що кобра вчепилася істоті в плече: півтора метра довгого чорного тіла, що твердим маятником звисали з капюшона (на якому чітко виднілися зловісні знаки окулярів) й закінчувалися вузьким і моторошно вертлявим чорним хвостом, що збивав громові хмари червоного пилу.

Гаррієт закам’яніла. Хоч вона досить чітко виображувала собі цю мить, чомусь усе відбувалося навпаки, крізь маленький кінець телескопа — віддалені й нелюдські крики, в’ялі, сплющені ефемерним ритуальним жахом рухи. Уже зникла можливість відступити, поскладати іграшки, перекинути шахівницю й почати заново.

Вона обернулася й кинулася тікати. За спиною почувся грюкіт, порив вітру, і вже наступної миті повз неї промайнув велосипед Гелі, заскочив на з’їзд і полетів геть униз на шосе — тепер кожен сам за себе, і Гелі нахилився, наче крилата мавпа з «Чарівника країни Оз», шалено накручуючи педалі.

Гаррієт бігла, серце їй вистрибувало з грудей, слабкі скрики істоти (айї-і-і-і… айї-і-і-і…) безглуздо відлунювали вдалині. Небо ясно й смертельно палило. Геть з узбіччя… тут, уже на траві, повз стовп огорожі зі знаком «Вхід заборонено» і на середину пасовиська… У безодньому сліпучому світлі під естакадою вони намітили й уразили не стільки саму машину, а точку неповернення: час уже став дзеркальцем заднього огляду, минуле неслося навспак до точки щезання. Вона бігом рухатиметься вперед, може, навіть дістанеться дому; але ніколи не повернеться назад — ні на десять хвилин, ні на десять годин, десять років чи днів. І це жорстко, як сказав би Гелі. Жорстко: бо рухатися вона хотіла лише назад, бо минуле — це єдине місце, де їй хотілося бути.

Втішившись, кобра поповзла у високі бур’яни коров’ячого пасовиська, у спеку й рослинність, багато в чому подібну на її батьківщину, геть у казки й легенди міста. В Індії вона полювала на околицях сіл і посівних ділянок (у сутінках заповзала в зерно­сховища, ласувала щурами), тож запопадливо пристосувалася до хлівів, кошниць і сміттярок свого нового дому. Ще багато років по тому фермери, мисливці й п’янички натраплятимуть на цю кобру; різні допитливці пробуватимуть її вполювати, сфотографувати чи вбити; а на її мовчазному самотньому шляху лежатиме багато-пребагато оповідок про таємничі загибелі.

— Чого ти був не з нею? — вимагав відповіді Фариш у почекальні відділення інтенсивної терапії. — От, шо я хочу знати. Я думав, ти відповідальний за то, аби везти її додому.

— Звідки я міг знати, що вона скоріше вийде? Вона мала подзвонити мені в більярдну. Як я о п’ятій повернувся до суду, вона вже поїхала. — «Кинула мене напризволяще», хотілося додати Денні, та він стримався. Йому довелося сходити на автомийку, щоб Сом відвіз його додому.

Фариш зараз дихав дуже гучно — носом, як він це завжди робив, коли от-от мав втратити самовладання.

— Ну то ти мусив там її й чекати.

— Під судом? Надворі в машині? Цілий день?

Фариш лайнувся.

— Самому треба було її забрати, — зронив він, відвертаючись. — Я мав знати, шо шось таке буде.

— Фарише, — почав Денні, але спинився. Не варто нагадувати Фаришу, що тому не можна водити.

— Просто якого чорта ти не повіз її пікапом? — гаркнув Фариш. — От шо мені поясни.

— Вона сказала, шо в пікап їй зависоко лізти. Зависоко, — повторив Денні, коли у Фариша від підозри потемніло обличчя.

— Я почув, — відказав він. Тоді зміряв Денні довгим неприємним поглядом.

Ґам лежала в палаті інтенсивної терапії, під двома крапельницями й із кардіореспіраторним монітором. Її привіз водій вантажівки. Він випадково проїжджав позаду неї й саме встиг побачити дивовижне видовище, де якась бабця шкандибає по шосе, а в плече їй вчепилася королівська кобра. Він зупинився, вискочив і хльоснув гада гнучким двометровим шлангом для зрошення, який дістав із багажника. Коли він збив змію, та шугнула в бур’яни — але лікарів у відділенні невідкладної допомоги він запевнив, що це безперечно була королівська кобра, з розгорнутим капюшоном, ознакою у вигляді окулярів і все таке. Він пояснив, що знає, який вигляд вони мають, з картинки на коробці кульок для пневматичного пістолета.

— То як армадили й бджоли-вбивці, — підкинув ідею водій, присадкуватий чолов’яга з широким розчервонілим радісним обличчям, поки лікар Брідлав гортав розділ з отруйними плазунами у своєму посібнику з внутрішньої медицини. — Приповзають сюди з самого Техасу і тут дичіють.

— Якщо ви не помилилися, — сказав лікар Брідлав, — то вона сюди далі, ніж з Техасу приповзла.

Лікар Брідлав знав місіс Ретліфф з років досвіду роботи у відділенні невідкладної допомоги, де та була частою гостею. Один із молодших парамедиків досить непогано її пародіював: як та хапається за груди й вичавлює з себе вказівки онукам, похитуючись дорогою до карети «швидкої». Історія з коброю звучала наче сім мішків гречаної вовни, проте справді — хай як важко в це вірилося — симптоми літньої жінки відповідали саме укусу кобри, а не якогось місцевого плазуна. Повіки в неї запали; кров’яний тиск знизився; вона нарікала на біль у грудях і утруднене дихання. Місце укусу не надто напухло, якщо порівняти з укусами гримучників. Здавалося, змія вкусила не дуже глибоко. Плічка костюма не дали належно загнати зуби.

Лікар Брідлав умив великі рожеві долоні й відійшов поговорити з групкою онуків, що понуро стовбичили біля відділення інтенсивної терапії.

— У неї симптоми нейротоксичного отруєння, — пояснив він. — Птоз, ускладнене дихання, зниження кров’яного тиску, відсутність локального набряку. Ми уважно стежимо за її станом, оскільки, можливо, доведеться її інтубувати й підключити до апарату ШВЛ.

Онуки — стрепенувшись — дивилися на нього підозріливо, а дитина з ознаками затримки розвитку з ентузіазмом йому помахала.

— Привіт! — сказав хлопчик.

Фариш ступив крок уперед, з чого стало очевидно, що старший тут він.

— Де вона? — Він проштовхнувся повз лікаря. — Дайте мені з нею поговорити.

— Сер. Сер. Боюся, це неможливо. Сер? Я прошу вас негайно повернутися в коридор.

— Де вона? — перепитав Фариш, ошелешено спинившись серед трубок, апаратів і різного пікання.

Містер Брідлав став перед ним.

— Сер, вона спокійно відпочиває. — Зі знанням справи й заручившись допомогою пари санітарів, він відтіснив Фариша назад у коридор. — Її не можна турбувати. Ви для неї зараз нічого зробити не можете. Отам почекальня, де ви можете посидіти. Отам.

Фариш скинув його руку з плеча.

— Чим ви їй там помагаєте? — запитав він так, ніби хай там що вони роблять, цього недостатньо.

Лікар Брідлав повернувся до свого м’якого пояснення про кардіореспіраторний монітор, птоз і відсутність локального набряку. Проте він оминув інформацію, що в лікарні немає антитоксину для отрути кобри, як і можливості його отримати. Останні кілька хвилин у компанії підручника з внутрішньої меди­цини непогано просвітили лікаря Брідлава на тему, яку в медичному університеті вони не проходили. Бо для укусів кобри підійде лише конкретний антитоксин. А його мають у наявності лише найбільші зоопарки й медичні центри, і застосувати його треба протягом кількох годин, інакше це буде намарно. Тож бабця тут сам на сам. Смертельність укусу кобри за підручником становить від десяти до п’ятдесяти відсотків. Доб­рячий діапазон — особливо коли в цифрах не вказано, чи цей відсоток виживання стосується пролікованих, чи непролікованих укусів. Крім того, вона стара, у неї й без зміїного укусу купа своїх болячок. Її медична картка була в два пальці завтовшки. Якби від нього вимагали відповідь про те, чи доживе бабця до ранку — або навіть до наступної години — лікар Брідлав би жодного уявлення не мав, що тут припустити.

Гаррієт повісила телефонну слухавку, піднялася нагору, увійшла в материну спальню — без стуку — і постала в ногах ліжка.

— Я завтра поїду в табір на озеро Селбі, — оголосила вона.

Мама відірвала погляд від свого альбому випускників «Старого Місс». Вона напівдрімала над профілем колишнього одногрупника, який отримав якусь складну роботу в Капітолії, суть якої Шарлотта до кінця так і не допетрала.

— Я дзвонила Еді. Вона мене повезе.

— Що?

— Другий заїзд уже почався, Еді сказали, що так не можна, але мене все одно візьмуть. Навіть знижку їй зробили.

Вона нетерпляче чекала. Мама не сказала нічого, але то й не важило, що вона скаже, — якщо взагалі щось скаже, — бо зараз це питання було цілком у руках Еді. І хай як Гаррієт ненавидить табір, там не так зле, як у виправній школі чи в’язниці.

Бо Гаррієт подзвонила бабусі з абсолютної паніки. Тікаючи по Натчез-стріт, вона почула лемент сирен — невідомо, швидкої допомоги чи поліції — ще до того, як навіть дісталася дому. Засапана, кульгава, з судомами в ногах і палючим болем у грудях, Гаррієт замкнулась у ванній унизу, скинула весь одяг, покидала його у кошик для білизни й напустила собі ванну. Кілька разів — за той час, що вона заціпеніло сиділа у ванній і вдивлялася у вузькі тропічні рубці світла, які зазирали в тьмяну кімнату крізь венеційські жалюзі — Гаррієт чула щось подібне на чийсь голос біля вхідних дверей. Боже правий, що вона робитиме, якщо це поліція?

Гаррієт так і сиділа, пронизана жахом, упевнена, що будь-якої миті хтось загупає у двері ванної, аж доки вода зовсім не схолола. Вона вилізла з ванни, одягнулася, навшпиньки вийшла в передній коридор і визирнула крізь мереживні штори, але на вулиці нікого не було. Іда вдень пішла додому, і будинок зловісно завмер. Здавалося, минули цілі роки, та насправді ж пролетіло лише якихось сорок п’ять хвилин.

Гаррієт нашорошено стояла в коридорі й спостерігала крізь вік­но. Поступово вона втомилася так стовбичити, та все одно не змогла змусити себе піднятися нагору, тож намотувала кола між коридором і вітальнею, час від часу позираючи на вулицю. Тоді знову почула сирени; на одну відчайдушну мить їй здалося, що вони повертають на Джордж-стріт. Гаррієт стояла посеред вітальні, мало не скам’яніла від страху, і за дуже короткий час нерви таки здолали її, тож вона набрала номер Еді — затамувавши подих, піднісши телефон до завішаних мереживом бічних вікон, щоб під час розмови спостерігати за вулицею.

Еді, варто віддати їй належне, перейшла до справи з утішним поспіхом, аж Гаррієт майже відчула в ній відновлення певної любові до онуки. Вона не поставила жодних додаткових запитань, коли Гаррієт затинаючись повідомила, що передумала щодо церковного табору й бажає вирушити, щойно з’явиться можливість. Еді одразу ж потелефонувала в табір і — через початкову неохоту з боку якоїсь єлейномовної дівчини в приймальні — стала вимагати, щоб її з᾿єднали одразу з доктором Венсом. Далі вона про все домовилася, а коли передзвонила, — хвилин через десять — то вже напоготові зі списком речей, дозволом на катання на водних лижах, верхнім ліжком у віґвамі «Синиця» і планом забрати Гаррієт завтра о шостій. Про табір вона не забула (як здавалося Гаррієт), просто зрештою втомилася з одного боку бороти Гаррієт, а з другого — свою доньку, яка її в цих питаннях не підтримувала. Еді була переконана, що причиною проблем Гаррієт є те, що дівчинка замало соціалізується з іншими дітьми, особливо з приємними звичайними баптистами; тож поки Гаррієт — докладаючи певних зусиль — тримала рот на замку, Еді по телефону захоплено розводилася про те, як пречудово Гаррієт проведе час, а також про дивовижну дію дрібки дисципліни й християнського спортивного духу.

Мовчання в материній спальні оглушувало.

— Що ж, — озвалася Шарлотта. Вона відклала альбом убік. — Це якось дуже несподівано. Мені здавалося, минулого року тобі там повелося жахливо.

— Ми виїдемо раніше, ніж ти прокинешся. Еді хоче вирушити на світанку. Подумала, що краще тебе попередити.

— Звідки така зміна настрою? — запитала Шарлотта.

Гаррієт презирливо змовчала.

— Ну… я тобою пишаюся. — Шарлотті більше нічого не спадало на думку. Вона помітила, що Гаррієт страшенно обгоріла на сонці й схудла; на кого вона схожа? З цим прямим чорним волоссям і отак вистромленим підборіддям?

— Я от думаю, — уголос поділилася вона, — куди ділася та книжка про малого Гаявату, яка була у нас вдома?

Гаррієт відвернулася — до вікна, ніби когось очікувала.

— Важливо… — Шарлотта спробувала невимушено повернутися до попередньої нитки розмови. «Усе через складені на грудях руки, — подумала вона, — і цю зачіску». — Маю на увазі, тобі корисно брати участь у… у всіляких речах.

Еллісон тинялася під дверима материної спальні — підслуховувала, на думку Гаррієт. Вона пішла назирці за Гаррієт по коридору й стала перед дверима їхньої кімнати, коли та відкрила комод і дістала з шухляди тенісні шкарпетки, білизну, зелену табірну футболку з минулого літа.

— Що ти накоїла? — запитала вона.

Гаррієт спинилася.

— Нічого, — відповіла вона. — Чому ти так подумала?

— Ти поводишся так, ніби в тебе якісь проблеми.

Після довгої паузи Гаррієт — паленіючи обличчям — продов­жила збиратися.

— Коли ти повернешся, Іди вже не буде, — сказала Еллісон.

— Мені однаково.

— Це її останній тиждень у нас. Якщо поїдеш, то більше її не побачиш.

— То й що? — Гаррієт втиснула тенісні туфлі собі в наплічник. — Вона нас насправді не любить.

— Я знаю.

— То навіщо мені цим перейматися? — спокійно спитала Гаррієт, хоч серце в неї завмерло й тьохнуло.

— Бо ми любимо її.

— Я — ні, — випалила Гаррієт.

Вона застібнула наплічник і кинула його на ліжко.

Унизу Гаррієт узяла зі столу в передньому коридорі аркуш поштового паперу й при сутінковому світлі сіла писати таку нотатку:

Дорогий Гелі,

Завтра я їду в табір. Сподіваюся, решта літа в тебе мине добре. Може, у наступному році, коли вчитимешся в сьомому класі, ми будемо в одному виховному класі114.

Твоя подруга,

Гаррієт К. Дюфрен

Не встигла вона дописати, як задзвонив телефон. Гаррієт спочатку хотіла не відповідати, але після трьох-чотирьох дзвінків здалася і — сторожко — узяла слухавку.

— Стара, — мовив Гелі тріскучим і дуже глухим голосом у телефон-­шолом. — Ти чула щойно ті сирени?

— Я тобі щойно листа написала, — сказала Гаррієт. У коридорі була наче зима, а не серпень. Світло, що лилося зі здушеної лозами веранди — крізь фільтр бічних вікон зі стулками й віялоподібного вікна над дверима — здавалося попелястим, стриманим і тьмяним. — Еді мене завтра відвезе в табір.

— Та яке! — Він наче з дна океану говорив. — Не їдь! Ти зовсім здуріла!

— Я тут не залишуся.

— То давай утечемо!

— Я не можу. — У пилюці, — неторкнутій, наче на чорній сливі, — що припорошувала вигнутий цоколь червонястого стола, Гаррієт пальцем ноги намалювала блискучий чорний знак.

— А якщо нас хтось бачив? Гаррієт?

— Я тут, — відповіла вона.

— А мій возик?

— Я не знаю, — сказала Гаррієт. Вона й сама роздумувала про той возик. Він так і залишився на естакаді, разом із порожньою коробкою.

— Мені повернутися забрати його?

— Ні. Тебе можуть побачити. На ньому ж нема твого імені, так?

— Ні. Я ним ніколи не користувався. Але, Гаррієт, хто то був?

— Без поняття.

— Видавалася дуже старою. Та людина.

Далі запала напружена доросла тиша — не те звичне мовчання, що виникало, коли їм не було про що говорити й доводилося мило чекати, доки хтось не озветься.

— Я маю йти, — нарешті сказав Гелі. — Мама готує на вечерю тако.

— Добре.

Вони сиділи й дихали кожне у свою трубку: Гаррієт у високому затхлому коридорі, а Гелі у себе в кімнаті на верхньому ліжку.

— А що з тими дітьми, про яких ти розповідав? — запитала Гаррієт.

— Якими?

— З тими дітьми в новинах із Мемфісу. Які кидалися камінням з естакади.

— А, з тими. Їх спіймали.

— І що зробили?

— Не знаю. Напевно, в тюрму відправили.

Знову запала довга тиша.

— Я тобі відправлю листівку. Матимеш що читати, коли роздаватимуть пошту, — сказав Гелі. — Якщо щось станеться, я дам знати.

— Ні, не треба. Нічого не пиши. Про це нічого.

— Я нікому не розкажу!

— Я знаю, що не розкажеш, — роздратовано сказала Гаррієт. — Просто взагалі про це не розмовляй.

— Ну… не будь-кому ж.

— Ні, взагалі нікому. Слухай, не можна ходити й розповідати таке людям, як-от… як-от… Ґреґ Делоуч. Гелі, я серйозно, — наполягала вона, коли він захотів заперечити. — Пообіцяй мені, що не розповіси йому.

— Ґреґ живе аж на Пекановому колі. Я його хіба в школі бачу. Та й до того ж Ґреґ би не настукав на нас, це я точно знаю.

— Але все одно йому не кажи. Бо якщо розкажеш хоч комусь…

— От би я поїхав з тобою. От би я хоч кудись поїхав, — жалібно забідкався Гелі. — Я боюся. Здається, ми скинули змію на Кертісову бабусю.

— Слухай мене. Ти маєш пообіцяти. Нікому не кажи. Тому що…

— Якщо то Кертісова бабця, то лишаються інші. Денні, Фариш і священник. — На подив Гаррієт, він вибухнув пискучим істеричним сміхом. — Вони мене вб’ють.

— Так, — упевнено сказала Гаррієт, — і саме тому не можна ніколи нікому про це казати. Якщо ти не розповіси, і я не…

Від раптового відчуття вона підняла голову — і страшенно злякалася, побачивши, що у дверях вітальні, лише за якийсь метр, стоїть Еллісон.

— Паршиво, що ти їдеш. — Голос на іншому кінці дроту лунав змаліло. — Я тільки повірити не можу, що ти їдеш у той парашний табір для баптистів.

Гаррієт, підкреслено відвернувшись від сестри, видала не­однозначний звук, щоб показати, що не може говорити вільно, але Гелі цього не вловив.

— От би я кудись поїхав. Ми мали цього року їхати відпочивати у Смокі-Маунтінз, але тато сказав, що не хоче накручувати машині пробіг. А ти б не могла мені залишити трохи четвертаків, щоб я тобі міг подзвонити, якщо доведеться?

— У мене нема грошей. — Типовий Гелі: хоче вициганити в неї гроші, хоч із них двох кишенькові отримує саме він. Еллісон зникла.

— Бляха, сподіваюся, то не його бабця. Будь ласка-ласочка, тільки б це була не вона.

— Мені треба йти. — Чому тут таке сумне світло? Гаррієт почувалася так, ніби в неї от-от розірветься серце. У дзеркалі ­навпроти, на поплямованому відображенні стіни вище голови (потрісканий тиньк, темні фотографії, мертві бра з позолоченого дерева) нуртувала цвіла хмарка з чорних цяточок.

Вона й далі чула на другому кінці уривчасте дихання Гелі. У Гелі вдома не було нічого сумного — усе радісне й новеньке, телевізор завжди ввімкнений — але навіть дихання, пройшовши шлях по дротах з його дому до її, звучало по-іншому, трагічно.

— Мама попросила, коли восени піду в школу, щоб класною керівницею в мене була міс Ерліксон, — сказав Гелі. — Тому, напевно, як почнеться школа, ми вже будемо менше бачитися.

Гаррієт байдуже гмикнула, приховуючи біль, яким її вкололо від такого віроломства. Давня подруга Еді — місіс Клеренс Гакні (прізвисько «Сокироголова») навчала Гаррієт у сьомому класі й далі навчатиме у восьмому. Та якщо Гелі вибрав міс Ерліксон (молоду, біляву й новеньку в школі), це означало, що Гелі з Гаррієт матимуть різні класні кімнати, обідатимуть на різних перервах, ходитимуть по різних кабінетах, усе в них буде по-різному.

— Міс Ерліксон крута. Мама сказала, що точно не дозволить, щоб ще одна її дитина провчилася в місіс Гакні. Вона дозволяє робити звіти по яких завгодно книжках, і… Та добре, — кинув Гелі у відповідь якомусь залаштунковому голосу. Гаррієт він сказав: — Час вечері. Потім поговоримо.

Гаррієт сиділа, стискаючи важку чорну слухавку, доки з іншого боку не почулися гудки. Гучно клацнувши, вона повісила слухавку на апарат. Гелі — зі своїм тоненьким радісним голос­ком, планами на кабінет міс Ерліксон — навіть Гелі здавався вже чимсь утраченим або на межі втрати, непостійністю, наче жуки-світляки чи літо. Світло у вузенькому коридорі майже зовсім згасло. А без голосу Гелі — тонкого й бляклого, — що трохи розсіював морок, її журба зчорніла й роз’ятрилася, наче катаракта.

Гелі! Живе в метушливому, приязному світі кольорів, де все сучасне й барвисте: кукурудзяні чипси й пінґ-понґ, стереопрогравачі й содові, його мама у футболці й підрізаних джинсах метається босоніж по суцільному килиму. Навіть запах там новий і свіжолимонний — не такий, як у її тьмавому домі, громіздкому й просмердженому пам’яттю, духом журного відгомону старого одягу й пилюки. Що може тямити Гелі, — який їсть на вечерю тако й восени безпечально відлетить у клас міс Ерлік­сон, — що він відає про холод і самотність? Що він розуміє в її світі?

Пізніше, коли Гаррієт згадувала той день, він здавався чіткою кришталевою, взірцевою точкою, де її життя повернуло на злигодні. Ніколи вона не була щасливою чи вдоволеною, та все ж не була й готова до того химерного потемку, що лежав на її шляху. До кінця життя Гаррієт пересмикуватиме від спогаду, що їй забракло сміливості залишитися на один останній день — на найостанніший! — і посидіти в ногах Ідиного крісла, поклавши їй голову на коліна. Про що б вони поговорили? Вона не знатиме ніколи. Їй болітиме, що вона сполохано втекла до того, як закінчився останній Ідин робочий тиждень; їй химерно болітиме, що все те непорозуміння якось сталося через неї; їй нестерпно болітиме, що вона не попрощалася з Ідою. Та понад усе їй болітиме, що вона надто задерла носа й не сказала Іді, що любить її. Крізь лють, крізь гордість вона не усвідомила, що більше ніколи Іду не побачить. Перед Гаррієт простягалося цілком по-новому мерзенне життя, просто звідти, з темного коридору за телефонним столиком; і хоч тоді воно видавалося новим, протягом наступних тижнів воно почне здаватися до болю знайомим.

109 L‘au — вечірка в гавайському стилі, з традиційними тамтешніми розвагами і їжею.

110 Tiddlywinks — змагальна настільна гра, у якій гравцям потрібно фішки відповідного кольору заганяти у спеціальний горщик.

111 Ідеться про спортивну комедію The Love Bug 1969 року.

112 Sanka — марка розчинної кави без кофеїну, одна з перших.

113 George Washington Carver — американський сільськогосподарський науковець і винахідник, що пропагував вирощування культур на противагу бавовні, а також методи запобігання збідненню ґрунтів. Один із найвизначніших темношкірих науковців XX століття.

114 Homeroom — період (а також кабінет, де це відбувається), коли учні збираються, щоб повідомити про свою присутність у школі й займатися іншими, не пов’язаними з навчанням справами.

  Розділ 6. Похорон

— У ті часи головну роль відігравала гостинність, — сказала Еді. Її голос — чіткий, пишномовний — без зайвих зусиль долав рев гарячого вітру, що нісся крізь вікна автомобіля; зарозуміло, навіть не сигналячи, вона ковзнула на ліву смугу й виїхала перед лісовозом.

«Олдсмобіль» був розкішним рельєфним ламантином світу автомобілів. Еді придбала його на автостоянці полковника Чіппера Ді у Віксберґу ще в 1950-х. Між Еді з водійського боку й Гаррієт, пониклої на протилежних дверцятах, розпростерлася широка ділянка порожнього сидіння. Там — біля бабусиної плетеної сумочки з дерев’яними ручками — лежали картатий термос кави й коробка пончиків.

— Коли ми жили в Напасті, материні кузени приїжджали неждано-негадано на кілька тижнів, і ніхто нічого поганого про це не думав, — розповідала Еді. Обмеження швидкості становило дев’яносто кілометрів на годину, проте вона їхала у своєму звичному темпі автомобільного дозвілля — шістдесят п’ять.

У дзеркалі Гаррієт побачила, як водій лісовоза ляскає себе по чолі й нетерпляче щось показує відкритою долонею.

— Але це я не про Мемфіських кузенів, — уточнила Еді, — а про тих, що з Батон-Руж. Міс Оллі, Джулза й Мері Віллард. І маленьку тітку Флаф!

Гаррієт пригнічено зазирала у вікно: тартаки й соснові рівнини, залиті абсурдним рожевим сяйвом світанку. Теплий пилюжний вітер задував волосся їй в обличчя, монотонно ляскав віддертим клапаном оббивки на стелі, торохкотів у целофановій накривці коробки з пончиками. Їй хотілося пити — і їсти також, — але пити не було чого, окрім кави, а пончики були розсипчасті й черстві. Еді завжди купувала вчорашні пончики, хоч вони були лише на кілька центів дешевші за свіжі.

— Материн дядько мав невеличку плантацію десь біля Ковінґтона. Вона називалася Анжуйською, — сказала Еді, вільною рукою висмикуючи хустинку; королівським, не інакше, рухом, наче звиклий їсти руками монарх, вона добряче вкусила пончик. — Ліббі водила нас трьох на старий Четвертий поїзд. На кілька тижнів приїжджали! У міс Оллі було маленьке підворіття ззаду, там стояла дров’яна пічка, стіл зі стільцями, і ми понад усе любили бавитися в тому підворітті!

Ноги Гаррієт ззаду поприлипали до сидіння. Вона роздратовано завовтузилася й спробувала вмоститися зручно. Вони їхали вже три години, сонце піднялося й припікало. Подеколи Еді роздумувала, чи не замінити їй цей «олдсмобіль» — на щось із кондиціонером чи робочим радіо — але завжди в останню мить передумувала, головно через приховане задоволення, яке отримувала, спостерігаючи, як Рой Даял заламує руки й пританцьовує від мук. Містер Даял не тямився з того, що високопоставлена літня баптистка роз’їжджає по місту у двадцятилітньої давності машині; іноді, коли надходили нові автівки, він пізно пополудні підкочував до будинку Еді й залишав непрошений «пробник» — зазвичай першокласний «кадилак». «Просто покатайтеся на ньому кілька днів, — казав він, демонструючи долоні. — Прикиньте, подумайте». Еді ж жорстоко водила його за ніс, прикидалася закоханою в пропоноване авто, а тоді — коли він уже діставав свої папери — повертала його, зненацька противлячись кольору, склопідіймачам чи зі скаргами на якусь мікроскопічну хибу, стукіт у приладовій панелі або на те, що заїло кнопку блокування.

— На міссісіпських номерах досі написано «Штат гостинності», та на мою думку, справжня гостинність тут вимерла ще в першій половині цього століття. Мій прадід виступав геть проти будівництва того старого готелю «Александрія», ще до війни, — сказала Еді, підвищуючи голос у відповідь на довгий наполегливий вибух клаксона від лісовоза позаду. — Казав, що він сам з превеликою радістю прихистить будь-якого поважного гостя міста.

— Еді, той чоловік ззаду сигналить тобі.

— Хай сигналить, — відповіла Еді, котру влаштовувала її комфортна швидкість.

— Думаю, він хоче проїхати.

— Йому нічого не станеться, якщо трішки скине швидкість. Куди він може так поспішати зі своїми колодами?

Ландшафт — піщані глинисті пагорби, нескінченні сосни — був такий примітивний і химерний, що в Гаррієт заболіло в животі. Усе навколо нагадувало, що вона далеко від дому. Навіть люди в сусідніх машинах мали інший виглял: розчервонілі від сонця, з широкими плоскими обличчями й у фермерській одежі, зовсім не схожі на людей з її міста.

Вони проїжджали повз гнітючі дрібні скупчення підприємств: «Фарбувальна компанія Фрілона», «Найвисококласніші трансмісії Т’юна», «Камінь і гравій Нового Діксі»115. Уздовж узбіччя дибуляв кволий чорний стариган у комбінезоні й помаранчевому мисливському кашкеті, несучи в руках коричневий пакет із продуктами. Що Іда подумає, коли прийде на роботу й побачить, що її нема? Вона десь зараз мала б прийти; від цієї думки Гаррієт задихала частіше.

Звислі телефонні дроти; клаптики, засіяні листовою капустою й кукурудзою; напіврозвалені будинки з палісадниками з утрамбованої землі. Гаррієт притиснулася лобом до теплого скла. Може, Іда усвідомить, наскільки сильно Гаррієт образилася; може, усвідомить, що не можна погрожувати спакувати речі й покинути їх щоразу, як її те чи се дратує… Чорний чоловік середнього віку в окулярах сипав із бляшанки з-під «Кріско» корм групці рудих курчат; побачивши авто, він урочисто підняв руку, і Гаррієт так енергійно замахала у відповідь, що їй аж трохи соромно стало.

Також її хвилював Гелі. Хоч він був досить певен, що на возику нема його імені, їй усе одно не дуже подобалося, що він там і далі стоїть, чекає, доки його знайдуть. Він думки, що буде, як возик приведе до Гелі, їй ставало недобре. «Не думай про це, не думай про це», — наказувала вона собі.

Вони їхали далі. На зміну халупам знову прийшли ліси, час від часу перемежовані рівнинними полями, де пахнуло пестици­дами. На одній маленькій понурій галявині гладка біла жінка, одягнена в бордову сорочку й шорти, з однією ногою в ортопедичному черевику, розвішувала мокрий одяг на шворці край свого трейлера; Вона підняла очі на авто, але не помахала.

Зненацька Гаррієт висмикнуло з думок писком гальм і поворотом, що кинув її на двері й перекинув коробку з пончиками. Еді повернула — упоперек шосе — на горбисту сільську доріжку, що вела до табору.

— Вибач, дорогенька, — безтурботно мовила вона, нахиляючись, щоб поправити сумочку. — Не розумію, чому ті знаки роблять такими дрібними, що їх розгледіти можна, хіба коли ти вже прямо перед ними…

У тиші вони загрюкотіли гравійною дорогою. По сидінню котився срібний тюбик помади. Гаррієт спіймала його до того, як він упав, — «Вишні в снігу» було написано на ярлику знизу, — і кинула назад Еді в солом’яну сумку.

— Ну, це вже точно округ Джонз! — весело повідомила Еді. Її освітлений ззаду профіль — темний на тлі сонячного проміння — був гострий і дівчачий. Її вік зраджували лише зморшки на шиї й кисті на кермі — вузлуваті, поцятковані; у хрумкій білій сорочці, картатій спідниці й двоколірних оксфордах відповідних барв вона скидалася на заповзяту газетну репортерку з 1940-х, що працює над якоюсь Великою історією. — Гаррієт, ти пам’ятаєш старого Ньюта Найта, дезертира, про якого розповідали на уроках історії Міссісіпі? Робіна Гуда Соснолісся, як він себе називав! Він і його прибічники були бідні й нещасні та не хотіли воювати у тій війні багатіїв, тому закопалися в цій глухомані й не вели жодних справ із Конфедерацією. Республіка Джонз, так вони себе називали! Кавалерія пускала за ними псів-шукачів, а старі жінки-крекерки116 вдушували тих собак до смерті червоним перцем! Отакі-от люди тут у цьому окрузі Джонз.

— Еді, — сказала Гаррієт, водночас спостерігаючи за бабусиним обличчям, — може, тобі треба перевірити зір?

— Я все добре читаю. Так, мем. Колись давно, — продовжила Еді, — у цій глухомані було повно ренегатів Конфедерації. Вони були надто бідні, не мали своїх рабів і зневажали тих, у кого на рабів вистачало грошей. Тож вони сецесіювалися від Сецесії! Сапали собі свої кукурудзяні діляночки в соснових лісах! Звісно ж, вони не розуміли, що насправді війна точиться через права штатів.

Ліворуч ліси переростали в поле. Від самого його вигляду — дрібних миршавих трибун, футбольних сіток, обскубаної трави — у Гаррієт похололо на серці. Кілька в’язистих старших дівчат били по тезерболу, і в ранковій непорушності дзвінко чулися їхні ухання й ляскіт. Над дошкою з рахунком вручну було виведено:

новакам Селбі!

приймаємо всіх!

Гаррієт стиснуло горло. Зненацька вона усвідомила, що страшенно помилилася.

— Так от, Натан Бедфорд Форрест не походив із найбагатшої чи найкультурнішої родини в світі, проте найвидатнішим генералом тієї війни був саме він! — розповідала Еді. — Так, мем! «Найпершіший з найбільшішим»! Отаким був Форест!

— Еді, — дрібним швидким голосом озвалася Гаррієт. — Я не хочу тут лишатися. Повертаймося додому.

— Додому? — Еді говорила звеселіло, навіть не здивовано. — Дурниці! Ти тут пречудово проведеш час.

— Ні, будь ласка. Я ненавиджу це місце.

— Тоді чому ти захотіла приїхати?

На це Гаррієт відповісти не могла. За старим знайомим поворотом біля підніжжя пагорба їй відкривалася галерея забутих жахіть. Латки трави, приглушені пилюкою сосни, особливий жовто-червоний колір гравію, схожий на сиру курячу печінку — як вона могла забути, яке їй огидне це місце, якою нещасною вона тут почувалася щохвилини? Далі ліворуч в’їзні ворота; за ними будиночок старшого виховника, загорнутий у загрозливий затінок. Над дверима висіла зроблена вручну корогва з голубом і написом пухкими гіпівськими літерами: «ВТІШТЕСЯ!».

— Еді, будь ласка, — швидко повторила Гаррієт. — Я передумала. Розвертаймося.

Еді, стискаючи кермо, крутнулася й вирячилася на неї — блідими, хижацькими й холодними очима, що їх Честер називав «прицільними», бо вони ніби були створені дивитися вздовж ствола зброї. У Гаррієт очі («трохи прицільні», як іноді їх називав Честер) були такі самі бліді й прохолодні; проте Еді не мала задоволення від такої настирливої зустрічі з власним поглядом у мініатюрі. Вона не вловлювала жодної журби чи тривоги на незворушному обличчі своєї онуки, яке їй здалося зарозумілим, ба більше — агресивно зарозумілим.

— Не верзи дурниць, — грубо відповіла вона й знову глянула на дорогу — саме вчасно, бо ледь не з’їхала в канаву. — Тобі тут сподобається. За тиждень будеш кричати й скаженіти, бо не захочеш повертатися додому.

Гаррієт вирячилася на неї враженим поглядом.

— Еді, — сказала вона, — тобі й самій би тут не сподобалося. Ти б із цими людьми навіть за мільйон доларів не залишилася.

— «Ой, Еді!» — Злісно, фальцетом, Еді взялася перекривлювати голос онуки. — «Відвези мене назад! Відвези мене в табір!» Отак пищатимеш, коли настане час повертатися.

Гаррієт це так вкололо, що вона не могла спромогтися на слова.

— Ні, не пищатиму, — зрештою вичавила вона. — Ні.

— Ще й як будеш! — високо задерши підборіддя, пропіяла Еді життєрадісним голосом, який Гаррієт не зносила; а тоді: — Ще й як будеш! — ще гучніше, навіть не повертаючи до неї голови.

Зненацька, пронизливою нотою, наполовину іржанням зі стайні, наполовину сільським вітанням загудів кларнет: то доктор Венс сповіщав про їхнє прибуття. Доктор Венс насправді не був лікарем — медичним, — а лише якимсь перехваленим диригентом християнських ансамблів; він належав до янкі, мав густі кущисті брови й великі, наче в мула, зуби. Він був важливою людиною в колі баптистської молоді, а Аделаїда якось зазначила (слушно), що він викапаний Божевільний Капелюшник з ілюстрації Тенніела для «Аліси в Дивокраї».

— Вітаю, панянки — загукав він, нахиляючись до опущеного вікна з боку Еді. — Слався Боуже!

— Чиста правда, — відповіла Еді, яка не переймалася цим більш євангелічним тоном, що іноді виринав у розмовах із доктором Венсом. — Ось наша маленька табірниця. Ми, напевно, її зареєструємо, і я поїду.

Ховаючи підборіддя, Доктор Венс нахилився до вікна й розплився в посмішці до Гаррієт. Обличчя в нього було грубе, кам’янисто-руде. Гаррієт холодно відзначила волосини в ніздрях, плями між великими квадратними зубами.

Доктор Венс із надмірною драматичністю подався назад, ніби вираз обличчя Гаррієт його обпік.

— Хух! — Він підняв руку; нюхнув собі під пахвою, тоді подивився на Еді. — Я вже думав, що забув зранку скористатися дезодорантом.

Гаррієт утупилася собі в коліна. «Навіть якщо мені доводиться тут бути, — подумала вона собі, — я не зобов’язана вдавати, ніби мені подобається». Доктор Венс хотів, щоб його таборові підопічні були гучні, товариські й жваві, а тих, хто не відповідав цьому духові природним чином, він смикав, дражнив і пробував розкрити силою. Що не так, не мож посміятися трохи? Не знаєш, що тре вміти з себе сміятися?! Якщо хтось із дітей забагато мовчав, — неважливо, з якої причини — доктор Венс стежив, щоб її намочили водою з кульки, перед усіма змушував її танцювати, наче курча, ловити обмащену свиню в болотяній ямі або носити смішний капелюх.

— Гаррієт! — після зніченої паузи озвалася Еді. Хай би як вона це заперечувала, але їй самій було ніяково при докторі Венсу, і Гаррієт це знала.

Доктор Венс видмухав з кларнета якусь фальшиву ноту і — коли й це не привернуло увагу Гаррієт — запхав голову у вікно й висолопив їй язика.

«Я серед ворогів», — подумала собі Гаррієт. Їй доведеться триматися свого й пам’ятати, чому вона тут. Бо хай як вона ненавидить табір на озері Селбі, наразі це для неї найбезпечніше місце.

Доктор Венс свиснув: єхидним тоном, з образою. Гаррієт знехотя обернулася до нього (опиратися не було сенсу; він просто продовжив би до неї придовбуватися), а він, як той сумний клоун, опустив брови і відкопилив нижню губу.

— Слабеньке свято — то не дуже й свято, — проскиглив він. — Знаєш чому? Г-м-м? Бо там місце лише для одного.

Паленіючи обличчям, Гаррієт ковзнула поглядом повз нього, за вікно. Цибаті сосни. Неподалік боязко навшпиньки пройшла шеренга дівчаток у купальниках із забризканими червоним багном ногами. «Владу ватажків гірських кланів зламано, — мовила вона про себе. — Я покинула свою батьківщину й утекла у вересовище»117.

— …проблеми вдома? — почула вона запитання доктора Венса, що розмовляв, наче якийсь святоша.

— Зовсім ні. Вона просто… Гаррієт любить трохи кирпу гнути, — чистим і чутним голосом сказала Еді.

У Гаррієт промайнув різкий огидний спогад: доктор Венс виштовхує її на сцену в конкурсі з хула-хуп, а весь табір реве від сміху з її переляку.

— Що ж… — реготнув доктор Венс, — що-що, а високу кирпу ми тут лікувати вміємо!

— Почула, Гаррієт? Гаррієт. Я не… — мовила Еді, злегка зітхнувши, — …я не знаю, що на неї найшло.

— Ой, та один-два вечори пародій, пробіжиться в естафеті з гарячою картоплею, і зовсім відтане.

Вечори пародій! Бентежні спогади гамірливо нагромаджува­лися: крадені труси, налита в ліжко вода («дивіться, Гаррієт обпі­сялася!»), дівчачий голос скрикує: «Тобі не можна тут сидіти!».

«Дивіться, от і міс Книжкова Вчена!»

— Здорові були! — То дружина доктора Венса, з високим сільським голосом, по-дружньому подибує до них у своєму поліестеровому костюмі з шортами. Місіс Венс (або «міс Петсі», як вона просила таборових її називати) керувала дівчачою стороною табору і не була нічим краща за доктора Венса, але по-своєму: солодкава, нав’язлива, вічно з купою особистих запитань (про хлопців, функції організму й подібні речі). Хоч міс Петсі було її офіційним прізвиськом, дівчата називали її «Медсестра».

— Здрастуй, рибко! — Вона потягнулася крізь вікно машини й ущипнула Гаррієт в плече. — Як ся маєш, дівчинко! — Круть-круть. — Дивийся на неї!

— Вітаю, місіс Венс, — озвалася Еді. — Як ваші справи?

Еді — з певним збоченням — любила людей на кшталт місіс Венс, бо серед них могла почуватись особливо зарозуміло й бундючно.

— Ну то хойдімо всі! Хойдімо в нашу контору! — Усе, що місіс Венс говорила, вона вимовляла неприродно жваво, ніби жінки на конкурсі Міс Міссісіпі або «Шоу Лоуренса Велка»118. — Боже, дів­чинко, ти вже зовсім виросла! — звернулася вона до Гаррієт. — Упевнена, ти вже точно ні з ким не битимешся, правда?

Доктор Венс зі свого боку дивився на Гаррієт пильно, що їй не сподобалося.

У лікарні Фариш раз по раз програвав у голові сценарій нещасного випадку, що спіткав їхню бабу, припускаючи, теоретизуючи всю ніч і наступний день, так що його брати страшенно втомилися його слухати. Збаранілі й червоноокі від утоми, вони погорбилися в різних кінцях кімнати очікування відділення інтенсивної терапії, слухаючи його одним вухом і водночас поглядаючи на мультсеріал, де собака розгадував таємниці.

— Як рухнешся, вона тебе точно вкусить, — сказав Фариш, звертаючись до повітря, наче говорив із неприсутньою Ґам. — Не тра було рухатися. Мені однаково, шо вона в тебе на колінах.

Він уже стояв — пальцями прочісуючи волосся — і почав крокувати, перекриваючи їм телевізор.

— Фарше, — гучно озвався Юджин, по-новому схрещуючи ноги. — Ґам же мусила вести машину?

— Вона не мусила нею в кювет з’їжджати, — сказав Денні.

Фариш скинув брови.

— Мене з того сидіння силою би не вибили, — войовничо ­заявив він. — Я б там сидів тихо як миша. Як рухнешся, — він гладенько провів долонею, — вона відчує загрозу. І буде ­захищатися.

— Шо їй було робити, Фарише? Як змія, бляха, влітає через дах машини?

Зненацька Кертіс сплеснув у долоні й показав на телевізор.

— Ґам! — окликнув він.

Фариш крутнувся. За мить Юджин із Денні вибухнули нервовим сміхом. У мультику пес із групою молодих людей пробиралися старим моторошним замком. На стіні, в компанії кількох сурм і сокир, висів ошкірений скелет — і, як на диво, скелет був дуже подібний на Ґам. Зненацька він злетів зі стіни й понісся за собакою, який, завиваючи, кинувся навтьоки.

— Отак, — сказав Юджин — йому було нелегко вичавити з себе слова, — отакий вона мала вигляд, коли змія кинулася на неї.

Фариш мовчки обернувся й подивився на них утомленим розпачливим поглядом. Кертіс — усвідомивши, що вчинив неправильно, — миттю припинив сміятися й стривожено втупився у Фариша. Але саме в ту мить із дверей вийшов лікар Брідлав, заганяючи всіх у тишу.

— Ваша бабуся прокинулася, — сказав він. — Схоже, вона оклигає. Ми від’єднали її від трубок.

Фариш затулив обличчя долонями.

— Але йдеться тільки про дихальні трубки. Вона досі на крапельницях, оскільки серцебиття ще не стабілізувалося. Хочете її побачити?

Урочистою вервицею вони всі потягнулися за ним (усі, окрім Кертіса, який із радістю залишився дивитися «Скубі-Ду») крізь гущавину апаратів і таємничого обладнання, до обвішаного шторами місця, де ховалася Ґам. Хоч бабуся лежала дуже нерухомо, і сама ця непорушність уже лякала, насправді ж вона не здавалася пошарпанішою ніж зазвичай, окрім хіба повік, які через параліч м’язів поопускалися до половини.

— Я вас ненадовго залишу, — сказав лікар, завзято потираючи долоні. — Але тільки на хвилину. Їй не можна втомлюватися.

Фариш підійшов до ліжка першим.

— То я, — сказав він, нахиляючись.

Повіки затремтіли; вона повільно відірвала долоню від покривала, і Фариш стиснув її своєю.

— Хто тобі таке зробив? — промовив він суворим голосом і схилив голову ближче до її губ, щоб краще чути.

За кілька секунд вона відповіла:

— Я не знаю. — Голос у неї був сухий, делікатний і майже нечутний. — Я лиш побачила геть-геть якихось дітей.

Фариш — трусячи головою — випростався і вгатив кулаком собі в долоню. Він підійшов до вікна й став дивитися з нього на стоянку.

— Забудь про дітей, — сказав Юджин. — Я надумав, знаєте, хто то зробив? Портон Стайлз. — Рука в нього досі висіла в пов’язці через зміїний укус. — Або Бадді Ріболз. Все казали, шо Бадді має список жертв. Шо він рано чи пізно мав по когось прийти.

— То не був хтось із них, — сказав Фариш, зненацька блис­нувши прозірливими мудрими очима. — То все почалося позавчора в Місії.

— Не дивися так на мене. Я тут не винен, — став захищатися Юджин.

— Думаєш на Лояла? — запитав Денні.

— А як? — спитав Юджин. — Він тиждень тому поїхав.

— Хоч щось ми знаєм точно. Це його срана змія. Тут жодних сумнівів, — сказав Фариш.

— Ну, це ж ти запросив його сюди з тими зміями, — люто огризнувся Юджин, — ти, а не я. Мені взагалі тепер страшно додому вертатися…

— Я сказав, шо то його змія, — мовив Фариш, знервовано постукуючи ногою. — Я не сказав, шо то він її підкинув.

— Але мене от шо хвилює, Фарише, — озвався Денні. — Хто тоді вітрове розбив. Якщо вони шукали продукт…

Денні помітив на собі цікавий погляд Юджина; він замовк і запхав руки в кишені. Нема потреби балакати про наркотики перед Ґам і Юджином.

— Думаєш, Долфус? — сказав він Фаришеві. — Чи, може, хтось із його людей?

Фариш замислився.

— Нє, — сказав він. — Уся ця херня зі зміями, це не в його стилі. Він би просто когось відправив, аби ножем чикнули.

— Мені знаєте, шо з голови не йде? — сказав Денні. — Та мала, шо тоді ввечері підійшла до дверей.

— І я про неї думав, — погодився Фариш. — Не зміг її добре роздивитися. Звідки вона з’явилася? Якого милого ошивалася біля будинку?

Денні знизав плечима.

— Ти не питав?

— Слухай, мужик, — проказав Денні, стараючись не підіймати голос, — тоді багато всього діялося.

— І ви її відпустили? Ти казала, шо бачила якусь дитину, — звернувся Фариш до Ґам. — Чорну чи білу? Хлопця чи дівчину?

— Точно, Ґам, — мовив Денні. — Кого ти бачила?

— Чесно сказати, — слабко проказала баба, — я не дуже добре розгледіла. Самі знаєте, як у мене з очима.

— Одна дитина була? Чи більше?

— Я не дуже багато побачила. Як з’їхала з дороги, почула, як якесь мале кричить і регоче з естакади.

— Та мала, — звернувся Юджин до Фариша, — того вечора була на площі й дивилася, як ми з Лоялом проповідуємо. Я її пам’ятаю. На ровері була.

— Як прийшла до Місії, то була без нього, — сказав Денні. — Вона втікла пішки.

— Я просто кажу, шо бачив.

— Так пригадати, здається, я так само бачила ровер, — заговорила Ґам. — Але точно не можу сказати.

— Я хочу з нею поговорити, — сказав Фариш. — Кажете, не знаєте, хто вона?

— Вона сказала, як її звати, але не могла визначитися. Перше казала Мері Джонз. Потім Мері Джонсон.

— Якби знов побачив, ти б її впізнав?

— Я би впізнав, — запевнив Юджин. — Я там з нею хвилин десять простояв. Добре її обличчя роздивився, зблизька.

— Я так само, — додав Денні.

Фариш стиснув губи.

— Копи тут задіяні? — різко запитав він у баби. — Запитували щось?

— Я їм ні слова не сказала.

— Добре. — Фариш незграбно поплескав бабу по плечу. — Я найду, хто тобі це зробив, — сказав він. — А як знайду, вони в мене побачать.

Останні дні роботи Іди були схожі на дні перед смертю Нюні: нескінченні години на підлозі кухні біля коробки, коли часточка його ще там, але більша — найкраща — частина уже щезла. «Горошок “Ле Сур”» було написано на тій коробці. Той чорний шрифт відбився в пам’яті Еллісон з усією болістю й відчаєм. Вона лежала носом за кілька сантиметрів від тих літер, стараючись дихати в унісон із його зболеними швидкими ковточками повітря, ніби могла б власними легенями створити для нього рятівне коло. Якою широкою була кухня, якою низькою, в таку глупу ніч: переповнена тінями. Навіть зараз смерть Нюні блищала навощеним лінолеумом з кухні Еді; у ній відчувалася тиснява її засклених сервантів (звідки безпорадно витріщався натовп вишикуваних на галереях тарелів); недоладна бадьорість червоних кухонних ганчірок і штор у вишеньки. Ці тупі добромисні об’єкти — картонна коробка, штори у вишеньку й хаотична гора посуду «Фієставер» — міцно зчавилися з горем Еллісон, разом з нею сиділи й дивилися цілу довжелезну жаску ніч. Тепер же, коли мала йти Іда, ніщо в домі не ділило сум Еллісон і не резонувало з ним, окрім об’єктів: гнітючі килими, затьмарені дзеркала; згорблені в жалобі крісла й навіть трагічний старий підлоговий годинник тримався дуже твердо й дисципліновано, ніби от-от мав звалитися від ридань. Усереди­ні креденса і так і сяк благально жестикулювали віденські волинкарі й панянки марки «Дултон» із кринолінами: щоки рум’я­ні, темні очка порожні й приголомшені.

Іда мала Заплановані Справи. Вона вимила холодильник; повий­мала все з шафок і попротирала їх; приготувала банановий хліб, одну-дві каструльки рагу, загорнула все це у фольгу й склала у морозилку. Вона розмовляла, навіть мугикала, і здавалася досить радісною, от тільки через весь цей поспіх зовсім ігнорувала погляд Еллісон. У якийсь момент Еллісон здалося, ніби Іда плаче. Вона непевно стала біля дверей.

— Ти плачеш? — запитала.

Іда Ру підскочила — тоді притиснула долоню до грудей і засміялася.

— Най бог боронить! — скрикнула вона.

— Ідо, ти сумуєш?

Але Іда лише похитала головою й повернулася до роботи, а Еллісон пішла до себе в кімнату й розплакалася. Згодом вона шкодуватиме, що змарнувала одну з кількох останніх годин з Ідою на те, що плакала на самоті у себе в спальні. Але в ту мить стояти на кухні й дивитися, як Іда спиною до неї прибирає шафки, їй надто ятрило серце — настільки, що від згадки про це Еллісон панічно душилася. Чомусь Іди вже поруч не було; хоч яка тепла й фізична, вона вже перетворилася на спогад, на примару, навіть коли стояла на залитій сонцем кухні в білих медсестринських капцях.

Еллісон сходила в крамницю й узяла картонну коробку для Ідиних речей, щоб ті не побилися під час поїздки. На всі свої гроші — тридцять два долари, старі гроші з Різдва — вона накупила всього, що, на її думку, Іді треба або подобається: баночки лосося, яким Іда обожнювала обідати вприкуску з крекерами; кленовий сироп; панчохи до коліна й брусок дорогого англійського мила з лавандою; інжирні рулетики «Фіґ Ньютонз»; коробку шоколадних цукерок «Рассел Стовер»; буклет із марками; гарну червону зубну щітку, тюбик смугастої зубної пасти й навіть велику банку вітамінів «Ван-е-Дей».

Еллісон принесла все це додому, а тоді значну частину вечора провела на задній веранді, загортаючи Ідину колекцію пророслих живців, кожну бляшанку з-під тютюну й пластмасовий стаканчик в окрему обережно викроєну кишеньку з мокрої газети. На горищі лежала гарненька червона коробка, наповнена гірляндами. Еллісон повисипала їх на підлогу й знесла коробку вниз, щоб наповнити її подарунками, коли коридором задріботіла мама (легким, безпечальним кроком) і просунула голову у двері.

— Самотньо тут без Гаррієт, правда? — променисто запитала вона. Обличчя в неї виблискувало охолоджувальним кремом. — Хочеш, ходімо до мене в кімнату, подивимося телевізор?

Еллісон похитала головою. Вона стривожилася: це було вкрай не схоже на маму — походжати після десятої години, чимсь цікавитися, запрошувати до чогось.

— Чим займаєшся? Думаю, тобі краще піти зі мною подивитися телевізор, — наполягла мама, коли Еллісон не відповіла.

— Добре, — сказала Еллісон. Вона підвелася.

Мама дивно дивилася на неї. Еллісон, згораючи від сорому, відвернулася. Іноді, особливо опиняючись із нею наодинці, вона гостро відчувала материне розчарування в тому, що вона є собою, а не Робіном. Мама не могла нічого з цим подіяти — взагалі, вона до зворушення ретельно старалася це приховати, — проте Еллісон знала, що саме її існування нагадує про те, чого бракує, і з поваги до материних почуттів щосили намагалася не стояти на заваді, робитися дрібною й непомітною в домі. Наступні кілька тижнів це даватиметься важко, бо Іда поїде, а Гаррієт буде в таборі.

— Ти не мусиш дивитися зі мною телевізор, — зрештою сказала її мама. — Я лише подумала, що тобі може захотітися.

Еллісон відчувала, як до обличчя прибуває кров. Вона уникала материного погляду. Усі кольори спальні — включно з коробкою — здавалися занадто кислотними та яскравими.

Коли мама пішла, Еллісон завершила пакувати коробку, а гроші, що залишилися, сховала в конверт разом із книжечкою для марок, своєю шкільною фотографією й акуратно надрукованою на поштовому папері адресою їхнього будинку. Тоді вона зав’язала коробку зеленою блискучою стрічкою.

Значно пізніше, серед ночі, Еллісон, стрепенувшись, прокинулася зі страшного сну — який вона вже бачила, у якому вона стояла за якихось кілька сантиметрів від білої стіни. Уві сні вона не могла рухатися і наче мусила далі до кінця життя дивитися на порожню стіну.

Вона мовчки лежала в темряві, свердлячи поглядом коробку на підлозі біля ліжка, аж доки не згасли вуличні ліхтарі, а кімната посиніла від світанку. Зрештою встала босоніж, узяла з комода пряму шпильку й, схрестивши ноги, просиділа біля коробки з цілу марудну годину, видряпуючи в картоні дрібні таємні повідомлення, доки не піднялося сонце й кімната знову просвітліла: настав останній Ідин день. «ІДО МИ ТЕБЕ ЛЮБИМО, — повідомляли написи на коробці. — ІДО Р. БРАУНЛІ. ПОВЕРТАЙСЯ ІДО. НЕ ЗАБУВАЙ МЕНЕ, ІДО. З ЛЮБОВ’Ю».

Хоч він і почувався винуватим, Денні тішився тим, що баба в лікарні. Без неї все було простіше, не було кому постійно діймати Фариша. І хоч останній вживав багато наркотиків (оскільки Ґам удома не було, йому нічого не заважало просиджувати цілу ніч перед телевізором із лезом і дзеркальцем), без стресу через триразові сходини в кухні на величезні порції смаженини від Ґам він значно рідше кидався на братів.

Денні й сам вживав чимало наркотиків, але в цьому не було нічого такого; він збирався невдовзі припинити, проте ще не дійшов до цієї точки. А ще від наркотиків у нього з’явилося вдосталь енергії, щоб вимити весь трейлер. Босий, спітнілий, в самих джинсах, він натирав вікна, стіни й підлогу; викинув увесь прогірклий жир і смалець із бекону, який Ґам позаховувала по всій кухні в смердючих старих баночках з-під кави; вичистив ванну й до блиску відполірував лінолеум, відбілив усю їхню стару спідню білизну й футболки так, що все знову стало білим. (Їхня баба так і не навчилася користуватися пральною машинкою, яку їй купив Фариш; вона помилялася й прала білі речі з кольоровими, так що ті сіріли.)

Прибираючи, Денні краще почувався, ніби все під контролем. Трейлер почепурнішав і набув повного порядку, наче камбуз на човні. Навіть Фариш похвалив те, як усе стало акуратніше. Хоч Денні добре знав, що до жодного з Фаришевих «проєктів» (частково розібраних пристроїв, зламаних газонокосарок, карбюраторів і настільних ламп) краще не лізти, можна було прибирати все навколо них, а викидати весь непотрібний мотлох було дуже корисно. Двічі на день він вивозив сміття на звалище. Після того як розігрівав суп-абетку чи смажив бекон і яйця для Кертіса, він мив тарілки й відразу насухо протирав їх, а не лишав стікати. Він навіть вигадав, як усе складати в шафці, щоб залишалося більше вільного місця.

Вечорами він сидів із Фаришем. Ще одна хороша риса швидкості: вона збільшує тобі день удвічі. Був час на роботу, на розмови, на роздуми.

А предметів для роздумів було багато. Нещодавні напади — на Місію, на Ґам — скерували увагу Фариша в одну точку. Колись давно — до травми голови — Фариш майстерно продумував певні види практичних і логістичних проблем, і частка цієї колишньої математичної проникливості відчувалася в підйомі його голови, коли вони з Денні разом стояли на покинутій естакаді, досліджували місце злочину: порожня декорована коробка з-під динаміту, де була кобра; червоний дитячий возик і кілька дрібних відбитків ніг, що бігали туди-сюди по цементній пилюці.

— Якщо то вона зробила, — сказав Фариш, — я ту малу суку вб’ю. — Він замовк, руки тримав на стегнах, не відривав очей від пилюки.

— Шо думаєш? — запитав Денні.

— Думаю, як одна дитина несла таку важку коробку.

— Возиком.

— Нє, сходами Місії, там точно нє. — Фариш закусив нижню губу. — І якщо вона вкрала змію, нащо стукати у двері й показувати лице?

Денні знизав плечима.

— Діти, — зронив він. Запалив цигарку, втягуючи дим носом, і заклацнув масивну запальничку «Зіппо». — Вони ж дурні.

— Той, хто це зробив, не дурний. На таке треба залізні яйця й добру кебету.

— Або удачу.

— Та неважливо, — кинув Фариш. Руки він схрестив на грудях — через позу й коричневий комбінезон він скидався на військового — і раптом вчепився поглядом збоку в обличчя Денні так, що тому це не сподобалося.

— Ти ж би не зробив Ґам нічого злого? — запитав він.

Денні вирячився на нього.

— Ні! — Йому мало не відібрало мову від шоку. — Господи!

— Вона стара.

— Та я знаю! — відказав Денні, досить агресивно відкидаючи довге волосся з обличчя.

— Просто хочу розібратися, хто ще міг знати, шо в той день машину буде вести вона, а не ти.

— Нащо? — запитав Денні після довгої спантеличеної паузи. Шосе відбивало сонячне проміння йому в очі, що лише під­си­лювало збентеження. — Яка різниця? Вона просто сказала, що не любить залізати в пікап. Я ж тобі говорив. Можеш сам її запитати.

— Або мені.

— Шо?

— Або мені, — повторив Фариш. Він дихав гучно, мокро. — Мені б ти так само нічого злого не зробив, правда?

— Ні, — відповів Денні після довгої напруженої паузи, таким беземоційним голосом, яким тільки міг. Насправді ж йому хотілося, але було лячно, сказати «пішов нахер». Він анітрохи не менше за Фариша проводив часу за наркотичними справами, виконував доручення, працював у лабораторії — дідько, він сам возив його всюди, де потрібно, — а той платив йому зовсім не рівну частку, та й узагалі нічого не платив, а лише час від часу підкидав то десятку, то двадцятку. Справді: на початках такий бізнес з відривом перемагає звичайну роботу. Тижні, змарновані на гру в пул, поїздки з Фаришем, музику, безсонні ночі: гарно й весело, плюс наркотики, яких тільки забажаєш. Та щоночі спостерігати світанок ставало трохи моторошно й монотонно, а останнім часом буквально жахало. Він утомився так жити, утомився обдовбуватися, та й чи збирається Фариш платити Денні стільки, скільки той насправді заслуговує, щоб він зміг виїхати з міста кудись, де люди його не знають (у цьому місті з прізвищем Ретліфф на особ­ливі можливості розраховувати не варто), і знайти нарешті достойну роботу? Ні. Навіщо Фаришеві платити Денні? Йому й так непогано зі своїм дармовим рабом.

Фариш рвучко мовив:

— Знайди ту малу. Це твоє завдання номер один. Я хочу, шоб ти її знайшов і вияснив всьо, шо вона про це знає. Мені однаково, хоч шию їй скрути.

— Добре, що вона на Колоніальний Вільямзберґ119 подивилася, а чи я там була — їй однаково, — проказала Аделаїда й зобиджено відвернулася до заднього вікна.

Еді глибоко вдихнула через ніздрі. Позаяк їй довелося везти Гаррієт у табір, вона вже добряче втомилася від водіння: через Ліббі (яка мусила двічі повертатися, щоб перевірити, чи точно вона все вимкнула), Аделаїду (яка змусила їх чекати в машині, поки сама завершувала прасувати сукню, яку в останню мить вирішила взяти з собою) й Тет (яка вже на півдорозі з міста усвідомила, що залишила на раковині свій годинник); через таку розхлябаність, від якої б навіть святий дияволом став, вони вже на дві години запізнилися, а тепер — ще вони з міста не виїхали — Аделаїда стала вимагати відхилень від маршруту в інший штат.

— Ой, та Вірджинію ми не пропустимо, стільки всього надивимося, — сказала Тет — розрум’янена, свіжа, благоуханна від лавандового мила, спрею для волосся «Аква Нет» і туалетної води «Сувене-ву?». Вона порпалася в себе в жовтій сумочці у пошуках інгалятора від астми. — Але якось справді прикро… бо ми ж будемо аж там…

Аделаїда взялася обмахуватися примірником журналу «Путів­ці Міссісіпі», який взяла, щоб мати що погортати в машині.

— Якщо тобі бракує повітря, — сказала Еді, — може, опустиш трохи вікна?

— Не хочу зачіску собі зіпсувати. Щойно зачесалася.

— Ну, — втрутилася Тет, нахиляючись упоперек салону, — якщо зовсім трішки розкрити…

— Ні! Стій! Це ж двері!

— Ні, Аделаїдо, оце двері. А оце вікно.

— Не обтяжуй себе. Мені й так нормально.

Еді озвалася:

— Я б на твоєму місці, Адді, за волосся так не переживала. Ти там добряче спітнієш.

— Та через усі ці опущені вікна, — стримано сказала Аделаїда, — мене вже й так усю задуває.

Тет реготнула.

— Я своє не зачиню!

— Ну, — гордовито заявила Аделаїда, — а я своє не відчиню.

Ліббі — спереду, біля Еді — видала сонний дратівливий звук, ніби не могла до кінця вмоститися. Її порошковий одеколончик не бив у голову, але через його поєднання зі спекою й потужними азійськими хмарами «Шалімар» і «Сувене-ву?», що закипали ззаду, Еді вже почало забивати синуси.

Зненацька Тет вереснула:

— Де моя торбинка?

— Що? Що? — сполошилися всі одразу.

— Не можу ніде свою торбинку знайти!

— Едіт, розвертайся! — сказала Ліббі. — Вона торбинку забула!

— Я його не забула. Вона щойно була при мені!

Еді відповіла:

— Ну я ж не розвернуся посеред вулиці.

— Де вона могла подітися? Щойно була в мене! Я…

— Ой, Тетті! — Радісний сміх від Аделаїди. — Ось вона! Ти на неї сіла.

— Що вона сказала? Знайшла? — запитала Ліббі, панічно озираючись. — Ти знайшла її, Тет?

— Так, вона в мене.

— Ой, дякувати богові. Губити торбинку нікуди не годиться. Що б ти без неї робила?

Ніби диктор на радіо, Аделаїда проголосила:

— Мені це нагадує ті божевільні вихідні на Четверте липня, коли ми поїхали в Натчез. Я цього ніколи не забуду.

— Так, і я не забуду, — погодилася Еді. Це було ще в п’ятде­сятих, до того як Аделаїда кинула курити; поки Еді вела машину по шосе, Аделаїда — захопившись розмовою — підпалила попільницю.

— Божечки, яка ж то була довга спекотна їзда.

— Так, — єхидно сказала Еді, — моїй руці тоді справді було спекотно. — Розпечені краплі розплавленої пластмаси (целофану з сигаретної пачки Адді) поприлипали Еді до тильного боку долоні, поки вона одночасно приплескувала полум’я й намагалася вести авто (Адді ж лише пискотіла й билася на пасажирському сидінні); опік аж залишив шрам, такий був сильний, і ще ж через нього Еді мало не з’їхала з дороги. Вона проїхала триста двадцять кілометрів по серпневій спеці, праву руку запхавши в паперовий стаканчик із крижаною водою й уся в сльозах, поки вислуховувала, як Аделаїда на кожному кілометрі метушиться й нарікає.

— А як того серпня, коли ми всі в Новий Орлеан подалися? — підкинула Аделаїда, комічно тріпаючи долонями в себе над грудьми. — Я думала, що помру від теплового удару, Едіт. Думала, ти зараз озирнешся на пасажирське сидіння, а я там мертва лежу.

«Ти! — подумала Еді. — Зі своїми зачиненими вікнами! Хто ж тобі винен?»

— Так! — підтвердила Тет. — Ну й поїздочка! І це ще було…

— Тебе з нами не було.

— Була!

— Точно, була, я цього не забуду, — бундючно проказала Аделаїда.

— Не пам’ятаєш, Едіт, куди то ми їздили, як ти під’їхала до «макдрайву» в Джексоні й хотіла замовити їжу у сміттєвої урни на ­стоянці?

Передзвін веселого сміху. Еді зціпила зуби й зосередилася на дорозі.

— Ото ми банда навіжених бабусенцій, — прорекла Тет. — І що ж ті люди тоді подумали?

— Я лише сподіваюся, що все запам’ятаю, — пробурмотіла Ліббі. — Вчора я стала думати, що залишила панчохи вдома і загубила всі свої гроші…

— Ти, певно, очей за ніч і не склепила, так, дорога моя? — спитала Тет, нахиляючись до Ліббі, торкаючись її тонкого плеча.

— Дурня! Я чудово почуваюся! Я…

— Самі знаєте, що вона лише так каже! Цілу ніч гризлася! Насправді тобі треба поснідати, — запропонувала Аделаїда.

— А знаєте, — сказала Тетті й сплеснула в долоні, — це прекрасна ідея!

— Едіт, давай десь зупинимося.

— Слухайте! Я хотіла виїхати ще о шостій ранку! Якщо зупинимося зараз, на дорогу аж у полудень виїдемо! Ви всі що, не поїли перед тим як їхати?

— Ну, я ж не знала, як буде моєму шлунку, доки трохи не побули на дорозі, — виправдалася Аделаїда.

— Ми щойно з міста виїхали!

— За мене не тривожся, дорога, — сказала Ліббі. — Я надто хвилююся, навіть шматок у горло не полізе.

— Ось, Тет, — сказала Еді, порпаючись у пошуках термоса. — Налий їй кави.

— Якщо вона не спала, — чванливо заявила Тет, — від кави в неї може прискоритися серцебиття.

Еді пирхнула.

— Та що з вами всіма таке? У мене вдома всі пили каву й не нарікали ні на серцебиття, ні на щось інше. А тепер плюєтеся, ніби то якась отрута. Шалієте всі від кави.

Абсолютно зненацька Аделаїда мовила:

— Ой, боже. Едіт, розвертайся.

Тет прикрила долонею рот і розсміялася.

— Ото ми всі сьогодні розклеєні, правда?

— Що ще? — запитала Еді.

— Вибач, — знічено сказала Аделаїда. — Мені треба повер­нутися.

— Що забула?

Аделаїда втупилася прямо на дорогу.

— «Санку».

— Ну, то купиш собі ще.

— Ну, — бурмотнула Тет, — якщо в неї вже є ціла банка вдома, то якось по-дурному купувати ще одну…

— Крім того, — втрутилася Ліббі, затуляючи обличчя долонями й із цілком непідробленою тривогою стрибаючи очима, — а якщо вона її не знайде? Якщо там таке не продають?

— «Санку» де завгодно продають.

— Едіт, будь ласка, — гаркнула Аделаїда. — Я не хочу цього слухати. Якщо не хочеш повернутися, зупини машину і дай мені вийти.

Дуже різко, без сигналу, Еді виїхала на під’їзну доріжку філії банку на шосе і розвернулася до стоянки.

— Ото ми даємо. Думала, що лиш я щось забула вранці, — життєрадісно повідомила Тет, ковзнувши до Аделаїди й спираючись на плече Адді в очікуванні різкого повороту Еді; і вже збиралася всім оголосити, мовляв, не так і шкодує, що залишила свій наручний годинник вдома, коли з переднього сидіння почувся натужний скрик Ліббі й БАХ: «олдсмобіль» — від потужного удару в пасажирський бік — розкрутило носом так, що ніхто не зчувся, як загорлав клаксон, у Еді з носа зацебеніла кров, і вони опинилися на зустрічній смузі шосе, крізь павутину битого скла спостерігаючи транспортний рух навпроти.

— Ой, Гаррр-рієт!

Сміх. У відчаї Гаррієт зрозуміла, що зодягнена в денім лялька черевомовця вибрала з усієї аудиторії саме її. Вона — і п’ятдесят інших дівчат різного віку — сиділи на лавах із колод на лісовій галявині, яку виховники називали «каплицею».

Двоє дівчат спереду, з якими Гаррієт жила в одному будиночку (Дон і Джада), обернули на неї розлючені погляди. Лише сьогодні вранці вони з нею сварилися, і ту колотнечу перервав дзвін із каплиці.

— Агов! Спокійніше, Зіґґі, старенький! — реготнув черевомовець. То був виховник із хлопчачого табору, якого звали Зак. Місіс Венс неодноразово згадувала, що Зіґ (лялька) і Зак дванадцять років прожили в одній спальні; що лялька склала компанію Закові в університеті Боба Джонза120, прослужила йому «сусідом»; Гаррієт наслухалася цього значно-значно більше, ніж їй того хотілося. Лялька була вдягнена, наче «Дитина тупика»121: у штанці до коліна й капелюх-поркпай122, її рот жахав червоною фарбою, а ластовиння скидалося на плями від кору. Тепер же — мабуть, пародіюючи Гаррієт — вона вивалила очі й крутнула головою навколо своєї осі.

— Агов, начальнику! І то ще мене опудалом називають! — агресивно вереснула вона.

Ще більше сміху — особливо гучно проявили себе Джада й Дон спереду, які ще й схвально зааплодували. Гаррієт, розчервонівшись, гордовито втупилася в спітнілу спину дівчини перед собою: старшої, зі складками жиру, що випиналися навколо ремінців ліфчика. «Сподіваюся, я такою ніколи не стану, — подумала вона. — Я себе радше голодом заморю».

Вона пробула в таборі вже десять днів. Вони здавалися вічністю. Гаррієт запідозрила, що Еді перекинулася кількома словами з доктором Венсом і його дружиною, бо виховники взяли собі за капос­ну звичку виділяти її серед інших, проте частина проблеми — Гаррієт це ясно розуміла й не могла з цим нічого робити — полягала в її нездатності вписуватися в певну групу, не привертаючи до себе уваги. Суто з принципу вона не взялася підписувати й повертати «Завітну картку» у своєму інформаційному пакеті. То була низка врочистих обіцянок, до яких змушували всіх табірних дітей: обіцянки не ходити на фільми для дорослих і не слухати «важкий або кислотний рок»; не пити алкоголь, не займатися сексом до шлюбу, не курити марихуану й тютюн та не вживати ім’я Господа намарне. Не те щоб Гаррієт хотіла хоч щось із цього робити (окрім — іноді, не дуже часто — ходити в кіно), та все одно вона налаштувалася нічого не підписувати.

— Любуню! Ти нічого не забула? — просяяно запитала медсестра Венс, обвиваючи Гаррієт рукою (від чого вона миттєво напружилася), і легенько по-дружньому стиснула її.

— Ні.

— Я не отримала твою «Завітну картку».

Гаррієт промовчала.

Медсестра знову настирливо її обійняла.

— Знаєш, любуню, Бог дає нам лиш два вибори! Або щось правильно, або ні! Або ти поборниця Христа, або ні! — Вона вийняла з кишені порожню «Завітну картку».

— Тож я хочу, щоб ти над нею помолилася, Гаррієт. І зробила те, до чого тебе веде Господь.

Гаррієт утупилася в її білі роздуті кеди.

Медсестра стиснула долоню Гаррієт.

— Хочеш, щоб я помолилася з тобою, любуню? — крадькома запитала вона, ніби пропонувала неабиякий гостинець.

— Ні.

— Ой, я впевнена, що Господь тут приведе тебе до правильного рішення, — радісно й завзято сказала вона. — Я в цьому просто впевнена.

Дівчата в віґвамі Гаррієт уже подружилися між собою до її приїзду; здебільшого вони її ігнорували, і хоч одної ночі вона прокинулася й побачила свою руку в мисочці з теплою водою і як решта дівчат стоять у темряві навколо її ліжка, перешіптуються й хихочуть (то був розіграш: вважалося, якщо покласти уві сні руку людини у воду, вона обмочить ліжко), вони не те щоб якось особливо мали на неї зуб; хоча, звісно, була церата, натягнута під сидінням відхожого місця. Приглушений сміх ззовні. «Чуєш, чому ти там так довго?!» З десяток дівчаток угиналися від сміху, коли вона вийшла з кам’яним обличчям і мокрими шортами, — але, звісно ж, цей прикол не був суто для неї, звісно ж, їй просто не пощастило? Однак усі інші наче знали про все це наперед: Бет і Стефані, Беверлі й Мішель, Марсі, Дарсі й Сара Лінн, Крістл і Джада, Лі Енн, Девон і Дон. Здебільшого вони були з Тупело й Колумбуса (дівчата з Александрії, хоч вони їй подобалися не набагато більше, були у віґвамах «Вивільга» й «Щиголь»); усі були вищі за Гаррієт і видавалися старшими; дівчата, які мастили губи блиском зі смаками, носили підрізані джинси й на пристані для водних лиж натиралися кокосовою олією. Їхні розмови («Бей Сіті Роллерз», «Озмондз»123, якийсь Джей Джексон, що ходив з ними до школи) знуджували й дратували.

І Гаррієт цього й очікувала. Вона очікувала «Завітних карток». Очікувала життя, побляклого без бібліотечних книг; групових видів спорту (які вона терпіти не могла); вечорів пародій і погрозливих занять із вивчення Біблії; очікувала дискомфорту й нудьги від просиджування спекотними безвітряними днями в каное й вислуховування дурних балачок про те, чи добрий християнин Дейв, чи мацав уже Вейн груди Лі Енн або чи випиває Джей Джексон.

Уже це було досить паскудно. Але Гаррієт мала наступного року вчитись у восьмому класі; і вона зовсім не очікувала нового жахливого приниження, а саме класифікації її — уперше в житті — як «підлітки»: істоти без розуму, зведеної суто до опуклостей та екскреції, якщо судити з літератури, яку їй видали. Вона не очікувала цих бравурних принизливих діафільмів зі знущальною медичною інформацією; не очікувала обов’яз­кових «сеансів відвертості», де дівчат не лише закликали ставити особисті запитання (деякі здавалися Гаррієт буквально порнографічними), а й відповідати на них.

На цих обговореннях Гаррієт ясно палала від ненависті й сорому. Її принижували безтурботні припущення медсестри, мовляв, вона, Гаррієт, нічим не відрізняється від тих тупелівських дуреп: перейнятих запахом з-під пахв, репродуктивною системою й побаченнями. Імла з дезодоранту й «гігієнічних» спреїв у роздягальнях; щетинисте волосся на ногах, масний блиск для губ: усе плямувала лискуча олія «зрілості», непристойності, аж до поту на хотдогах. Що гірше: Гаррієт почувалася так, ніби один із тих бридких діапозитивів фільму «Розвиток твого тіла» — саме лоно, труби й молочні залози — спроєктували на її бідне дурне тіло; ніби коли на неї дивляться — навіть в одязі, — то бачать лише органи, геніталії й волосся в неналежних місцях. Знати, що цього не уникнути («просто природний процес дорослішання!») було нічим не краще, ніж знати, що одного дня вона помре. Смерть принаймні велична: кінець безчестя й смутку.

Справді, декотрі з дівчат у її будиночку, особливо Крістл і Марсі, мали добре почуття гумору. Але її жіночніші співмешканки (Лі Енн, Дарсі, Джада й Дон) були грубими й лякали; Гаррієт гидувала їхнім завзяттям визначати себе грубими біологічними термінами, як-от у кого є «цицьки», а в кого нема. Вони розмовляли про «засмокти» й «червоні дні», мали бідний словниковий запас. А ще на умі в них була сама брудота. «Ось, — сказала якось Гаррієт, коли Лі Енн пробувала полагодити свій рятувальний жилет, — треба отак всунути…»

Усі дівчата — включно з невдячною Лі Енн — вибухнули сміхом. «Що зробити, Гаррієт?»

«Всунути, — крижаним тоном мовила Гаррієт. — Це цілком нормальне слово…»

«Що, серйозно?» Ідіотичне гиготіння — усі вони були брудні, усі, уся їхня спітніла, менструйована, схиблена на хлопцях ватага, разом з їхнім волоссям на лобку й проблемами з пітливістю, усі підморгували одна одній і буцалися по щиколотках. «Можеш повторити, Гаррієт? Що воно означає? Що їй треба зробити?»

Зак із Зіґом тепер перейшли на тему вживання пива.

— Скажи мені таке, Зіґу. Ти б щось пив, якби воно було погане на смак? І ще й шкодило тобі?

— Фе! Точно ні!

— Хочеш вір, а хочеш ні, але багато дорослих людей і навіть дітей таке роблять!

Зіґ окинув аудиторію ошелешеним поглядом.

— Тутешніх дітей, начальнику?

— Можливо. Бо завжди знаходиться парочка справжніх дурбеликів, які думають, що пити пиво — це круто, мужик! — Зак показав знак миру. Нервовий сміх.

Гаррієт, у якої від сидіння на сонці розболілася голова, придивилася до скупчення укусів москітів у себе на руці. Після цього зібрання (лише на десять хвилин, хвала небесам) буде сорок п’ять хвилин плавання, далі Біблійна вікторина, а потім ланч.

Єдине, що Гаррієт у таборі подобалося й чого вона чекала — це плавання. Наодинці з власним серцебиттям вона пурхала крізь темне безсонне озеро, крізь мерхлі мерехтливі промені сонячного світла, що прохромлювали тьму. Біля поверхні вода була теп­ла, як у ванні; коли вона запливала глибше, в обличчя били вістря холодної джерельної води, а з ворсистої трясовини дна, наче зелений дим, звиваючись із кожним змахом, кожним поштовхом, розгорталися завитки порохнявого мороку.

Дівчатам дозволяли плавати лише двічі на тиждень: у вівторок і четвер. І особливо вона тішилася тим, що сьогодні був четвер, бо досі не відійшла від неприємної несподіванки, яку сьогодні вранці отримала під час видачі пошти. Прибув лист від Гелі. Розкривши його, вона шоковано втупилась у вирізку з александрійського «Орла» із заголовком «НА ЖІНКУ НАПАЛА ­ЕКЗОТИЧНА РЕПТИЛІЯ».

Крім того, у конверті був лист на блакитному лінованому аркуші.

— Ого, це що, тобі хлопець написав? — Дон вихопила в неї лист. — «Привіт, Гаррієт, — зачитала вона вголос для всіх. — Що там у тебе?»

Вирізка полетіла додолу. Тремтячими руками Гаррієт вхопила її, зіжмакала в кульку й запхала в кишеню.

— «Подумав, тобі захочеться це побачити. Глянь…» Що побачити? Що там? — запитала Дон.

Пальцями в кишені Гаррієт роздирала вирізку на клапті.

— У неї в кишені, — сказала Джада. — Вона щось у кишеню сховала.

— Забирай! Забирай!

Джада радісно кинулася на Гаррієт, а та врізала їй в обличчя.

Джада заверещала.

— Боже! Вона мене дряпнула! Ти мені повіку дряпнула, гімнюшка!

— Гей, народ, — прошипів хтось, — Мел почує. — Це про Мелані, наставницю їхнього віґвама.

— У мене кров! — лементувала Джада. — Вона мені ледь око не вибрала! Блядь!

Дон остовпіла, роззявивши заквецяний блиском рот. Гаррієт скористалася замішанням, вихопила в неї лист від Гелі й запхала його собі в кишеню.

— Дивіться! — скрикнула Джада, виставивши руку. На пальцях і на повіці виднілася кров — трішки, небагато. — Дивіться, що вона мені зробила!

— Народ, заткніться, — наполіг хтось пронизливим голосом, — бо отримаємо догану.

— Якщо випишуть ще одну — скривдженим голосом сказав хтось інший, — нам заборонять ходити з хлопцями смажити маршмелоу.

— Так, справді. Замовкніть.

Джада — напоказ виставивши кулак — підступила до Гаррієт.

— Ти краще ступай потихеньку, мала, — сказала вона, — ти…

— Та заткнися! Мел іде!

Тоді залунав дзвін, скликаючи їх у каплицю. Отже, Зак зі своєю лялькою врятували Гаррієт, принаймні ненадовго. Якщо Джада її викаже, у Гаррієт будуть проблеми, але тут нічого нового; Гаррієт уже звикла до проблем через бійки.

Тривожила її газетна вирізка. Неймовірно дурнувато з боку Гелі присилати її. Принаймні ніхто не побачив; це головне. Окрім заголовка, Гаррієт нічого до ладу не розгледіла; а тоді скрупульозно подерла її й лист і позминала шматочки в себе в кишені.

Вона помітила, що на галявині щось змінилося. Зак замовк, а всі дівчата зненацька заціпеніли й затихли. Серед цієї тиші Гаррієт пронизало панікою. Вона чекала, що всі враз обернуться на неї, а тоді Зак прокашлявся, і вона зрозуміла, ніби вийшовши зі сну, що тиша стосувалася зовсім не її, то просто почалася молитва. Вона швидко заплющила очі й схилила голову.

Як тільки молитва закінчилась і дівчата випросталися, посміялися й стали розбиватися на розмовні групки (і Джада, Дон і Дарсі теж, очевидно, розмовляли про Гаррієт, склавши руки на грудях та вороже зиркаючи через галявину в її напрямку), Мел (у тенісному козирку, з мазком цинкового оксиду на носі) схопила Гаррієт за комір.

— Про плавання забудь. Тебе Венси хочуть бачити.

Гаррієт спробувала приховати розпач.

— У кабінеті, — повідомила Мел і провела язиком собі по брекетах. Вона дивилася Гаррієт над головою — безперечно, шукала очима преславного Зака, хвилювалася, що він утече в хлопчачий табір, і словом з нею не перекинувшись.

Гаррієт кивнула й спробувала вдати байдужу. Що вони їй зроблять? Змусять цілий день сидіти у віґвамі наодинці?

— Чуєш, — гукнула їй у спину Мел — вона вже помітила Зака, піднесла руку й пробиралася до нього повз дівчат, — якщо закінчиш із Венсами до початку біблійного уроку, то просто виходь на тенісний корт і позаймайся з групою, що прийде на десяту, добре?

Сосни були темні й дарували приємний перепочинок від вибіленої сонцем ясності «каплиці», а стежка серед лісу — м’яка й клеювата. Гаррієт ішла, не підіймаючи голови. «Швидко вийшло», — подумала вона. Хоч Джада розбійниця й хуліганка, Гаррієт і не думала, що вона ще й ябеда.

Та хтозна? Може, нічого страшного. Може, доктор Венс вирішив витягнути її, як він висловлювався, на «сеанс» (там він повторював численні вірші з Біблії про Послух, а тоді запитував, чи прийняла Гаррієт Ісуса як свого особистого спасителя). Або, може, він хотів розпитати її про фігурку із «Зоряних воєн». (Два дні тому він скликав весь табір, і хлопців, і дівчат, і з годину кричав на них, бо хтось — так він сказав — украв фігурку із «Зоря­них воєн», яка належала Брентлі, його вередливому сину дитсадкового віку.)

Або, може, їй подзвонили. Телефон стояв у кабінеті доктора Венса. Але хто б їй дзвонив? Гелі?

«Може, це з поліції, — млосно подумала вона, — може, вони знайшли возик». І спробувала викинути цю думку з голови.

Вона сторожко вийшла з лісу. Біля контори, поруч із мікроавтобусом і універсалом доктора Венса стояла машина з дилерськими номерами — «Шевроле Даяла». Не встигла Гаррієт загадатися, як це її стосується, коли двері контори відчинилися, і під мелодійний акомпанемент музики вітру звідти вийшов доктор Венс, а за ним — Еді.

Гаррієт аж остовпіла від шоку. Еді змінилася — була виснажена, пригнічена, — і на мить Гаррієт здалося, чи вона нічого не сплута­ла, але ні, це справді була Еді: вона просто вдягнула пару старих окулярів, до яких Гаррієт не звикла, з чорною чоловічою оправою, що видавалася занадто масивною для її обличчя й робила її блідою.

Доктор Венс помітив Гаррієт і помахав їй: обома руками, ніби з іншого боку повного стадіону. Гаррієт не хотілося підходити. Вона припустила, що опинилась у справжній халепі, кепській халепі, — але тоді її побачила й Еді, усміхнулася: і якось (може, через окуляри?) вона мала вигляд колишньої Еді, доісторичної, Еді з коробки у формі серця, яка свистіла й кидала Робінові бейсбольні м’ячі під примарним кодахромним124 небом.

— Готтентот125, — гукнула вона.

Доктор Венс зі стриманою доброзичливістю відступив, коли Гаррієт — розриваючись від любові через улюблене старе прі­звисько, яке чула так рідко, — кинулася по засипаній гравієм галя­вині; а Еді присіла (спритно, по-солдатськи) і цмокнула її в щоку.

— Так, мем! Страшенно рада бачити бабусю! — загорлав доктор Венс, закочуючи очі й гойдаючись на підборах. Він говорив із неземною теплотою, але водночас так, ніби роздумував про щось інше.

— Гаррієт, — сказала Еді, — це всі твої речі? — і Гаррієт по­бачила на гравії в Еді під ногами свою валізу, наплічник і тенісну ракетку.

Після ледь помітної спантеличеної паузи — під час якої вона не звернула увагу на свої речі на землі, — Гаррієт сказала:

— У тебе нові окуляри.

— Старі. То машина нова. — Еді кивнула на новий автомобіль, що стояв біля Венсового. — Якщо маєш ще щось у будиночку, то збігай забери.

— А де твоя машина?

— Неважливо. Біжи-біжи.

Гаррієт — не з тих, хто заглядатиме дарованому коню в зуби — поквапилася геть. Її зовсім ошелешив порятунок, звідки вона його зовсім не чекала; особливо через те, що вона була готова кидатися Еді в ноги, молити й кричати, щоб її забрали додому.

Окрім кількох мистецьких проєктів, яких їй не хотілося (не­охайна прихватка, декупажна коробка для олівців, яка поки не висохла), єдине, що Гаррієт мала забрати, то свої сандалі для душу й рушники. Хтось поцупив її рушник і пішов плавати, тож вона взяла другий і побігла назад до контори доктора Венса.

Той завантажував багажник нової машини Еді, і Гаррієт щойно тепер помітила, що сама Еді рухається трохи напружено.

«Може, щось з Ідою», — зненацька спало на думку Гаррієт. Може, Іда вирішила не звільнятися. Або востаннє перед від’їздом вирішила з нею побачитися. Та Гаррієт знала, що ні те, ні інше не може бути правдою.

Еді підозріливо роздивлялася її.

— Я думала, у тебе два рушники.

— Ні, мем. — Вона помітила біля основи ніздрі в Еді слід якоїсь темної спіклої речовини: тютюн? Тютюн нюхає Честер.

Перш ніж вона сіла в машину, доктор Венс підійшов до неї і — боком, між Гаррієт і дверцятами — нахилився й подав їй руку.

— Бог має Свої плани, Гаррієт. — Він це сказав так, наче ділився невеликим секретом. — Чи означає це, що нам вони завжди подобатимуться? Ні. Чи означає це, що ми їх завжди розумітимемо? Ні. Чи означає це, що нам треба рюмсати й скаржитися? Точно ні!

Згораючи від ніяковості, Гаррієт лупала на уважні сірі очі доктора Венса. На дискусійному гуртку Медсестри після «Розвитку твого тіла» багато розмовляли про Божий план і що всі ті трубки, гормони й принизливі виділення на діафільмах — то все Божий план для дівчаток.

— І навіщо ж? Чому Бог нас випробовує? Чому спокушує Він нашу рішучість? Чому нам варто роздумувати про ці універсальні випробування? — Погляд доктора Венса обмацував її обличчя. — Чого вони навчають нас на нашому Християнському шляху?

Мовчання. Гаррієт надто гидувала відібрати руку. Десь високо в соснах скрикнула блакитна сизойка.

— Частина нашого випробування, Гаррієт, полягає у тому, щоб прийняти: Його план завжди на краще. А що означає прийняття? Мусимо схилитися перед Його волею! Мусимо втішено схилитися! Це випробування для нас як християн!

Зненацька Гаррієт — обличчям лише за кілька сантиметрів від нього — страшенно злякалася. Щосили зосередившись, вона впилася очима в дрібну цятку червонуватої щетини в нього на ямочці щоки, яку оминуло лезо.

— Помолімося, — раптом запропонував доктор Венс і стиснув її долоню. — Любий Ісусе, — прорік він, притискаючи заплющені очі великим і вказівним пальцями. — Який же привілей — стояти в цей день перед Тобою! Яке ж благословення молитися з Тобою! Радіймо, радіймо від Твоєї присутності!

«Що він верзе?» — вражено подумала Гаррієт. Укуси москітів чухалися, але вона не насмілювалася їх чіпати. Крізь напівзаплющені очі вона роздивлялася свої ноги.

— О, Гоусподи. Прошу, будь із Гаррієт і її родиною в подальші дні. Наглядай за ними. Бережи, веди їх і дбай про них. Допоможи їм зрозуміти, Гоусподи, — промовляв доктор Венс — дуже чітко вимовляючи всі приголосні й склади, — що ці муки й випробування є частиною Християнського шляху…

«Де Еді? — подумала Гаррієт із заплющеними очима. — У машині?» Долоня доктора Венса була липка й неприємна на дотик; ото буде сором, якщо Марсі й дівчата з будиночка проходитимуть повз і побачать, як вона на зупинці стоїть і тримається за руки з не абиким, а доктором Венсом.

— О, Гоусподи. Допоможи їм не відвертатися від Тебе. Допоможи їм коритися. Допоможи йти без нарікань. Допоможи не порушувати Твоїх настанов, не бути бунтівними, приймати Твої шляхи й дотримуватися Твоїх обітниць…

«Чому коритися?» — злегка шоковано й згиджено подумала Гаррієт.

— …в ім’я Христа Ісуса, просимо Тебе, АМІНЬ, — так гучно виголосив доктор Венс, що Гаррієт аж зіщулилася. Вона озирнулася. Еді стояла з водійського боку машини, спершись рукою на капот, — але хтозна, чи вона там весь час простояла, чи відійшла після молитви.

Ніби нізвідки виникла медсестра Венс. Вона припала до Гаррієт і затягнула її в задушливі пишногруді обійми.

— Господь любить тебе! — вигукнула вона своїм променистим голосом. — Головне — пам’ятай про це!

Вона поплескала Гаррієт нижче спини й, сяючи усмішкою, обернулася до Еді, ніби очікувала почати просту звичайну розмову.

— Здорові були! — Проте Еді була далеко не в такому ж терпимому чи товариському настрої, як тоді, коли привезла Гаррієт у табір. Вона коротко кивнула медсестрі, і все.

Вони сіли в машину; Еді — на мить затримавши погляд поверх окулярів на незнайомій приладовій панелі — перемкнула передачу й виїхала. Венси підійшли, стали посередині всипаної гравієм галявини, руками підтримуючи одне одного за талію, і махали, доки Еді не зникла за рогом.

У новій машині був кондиціонер, тож у ній було набагато, значно тихіше. Гаррієт усе роздивилася — нове радіо, електричні склопідіймачі — і ніяково всілася в кріслі. Вони собі котили в герметичній прохолоді під муркотання двигуна, крізь тремку тінь від листя на гравієвій дорозі, пружно об’їжджаючи ями, на яких «олдсмобіль» провалювався до самого шасі. Лише коли вони дісталися самого кінця темної дороги й повернули на сонячне шосе, Гаррієт ризикнула зиркнути на свою бабусю.

Та здавалося, що Еді зосереджена на чомусь зовсім іншому. Вони котили далі. Дорога була широка й порожня: жодних автівок, безхмарне небо, на горизонті до самих цяточок зводяться краї іржавого рудого пилу. Раптом Еді прокашлялася — гучним неоковирним «АГЕМ».

Гаррієт — злякавшись — відвернулася від вікна до Еді, яка заговорила.

— Мені дуже шкода, онучко.

На мить Гаррієт припинила дихати. Усе завмерло: тіні, її серце, червоні стрілки годинника на панелі.

— Що сталося? — запитала вона.

Але Еді не відривала очей від дороги. Обличчя в неї було наче з каменю витесане.

Кондиціонер працював занадто сильно. Гаррієт обійняла голі руки. «Мама померла, — подумала вона. — Або Еллісон. Або тато». І в ту ж секунду на дні серця зрозуміла, що вона витерпить смерть будь-кого з них. Уголос вона запитала:

— Що сталося?

— Ліббі.

Серед веремії, що виникла після аварії, ніхто не спинився перевірити, чи не сталося якесь серйозне лихо з кимось із бабусь. Кілька порізів і синців, — і розквашений ніс Еді, який мав гірший вигляд, ніж насправді травмувався, — але загалом усі радше перелякалися, ніж поранилися. І, перш ніж відпустили, парамедики перевірили їх докучливо ретельно.

— У цієї ані подряпини, — сказала мудрагельна працівниця «швидкої», що допомагала Ліббі — саме сиве волосся, перлини й пудрово-рожева сукня, — вилізти з пожмаканої машини.

Ліббі здавалася приголомшеною. Найсильніший удар придався на її бік; та хоч вона постійно натискала собі пальцями шию — обережно, ніби щоб намацати пульс, — Ліббі відмахувалася й сказала:

— Та за мене не хвилюйтеся! — коли всупереч заборонам парамедиків Еді вилізла із заднього боку карети «швидкої», щоб подивитися, як там її сестри.

У всіх боліла шия. У Еді вона ніби тріснула, мов нагайка. Аделаїда, що намотувала кола біля «олдсмобіля», постійно щипала себе за вуха, щоб перевірити, чи досі обидві сережки на місці, й викрикувала:

— Це просто чудо, що ми живі! Едіт, справжнє чудо, що ти нас не повбивала!

Та коли всіх перевірили на наявність струсів і зламаних ребер (чому, думала Еді, чому вона не наполягла, щоб ті ідіоти перевірили в Ліббі кров’яний тиск? вона ж медична сестра, про такі речі знає), зрештою, єдиною, кого парамедики хотіли відвезти в лікарню, виявилася Еді: що їй страшенно допекло, бо Еді ж не була травмована — жодних переломів, жодних внутрішніх травм, і вона це знала. Вона дозволила собі влізти в суперечку. Її нічого не турбувало, окрім ребер, якими вона тріснулася об кермо, а зі свого досвіду військової медсестри Еді знала, що тріснутим реб­рам нічого на світі не допоможе, хіба перев’язати їх і відправити солдата своєю дорогою.

— Мем, але ж у вас тріснуте ребро, — сказав інший парамедик — не мудрагелька, а з великою, наче гарбуз, головою.

— Так, мені про це відомо! — практично накричала на нього Еді.

— Але мем… — До неї потягнулися настирливі руки. — Краще ми вас відвеземо в лікарню, мем…

— Навіщо? Мене там просто перев’яжуть і ще й сотню доларів здеруть! За сотню доларів я собі сама перев’язку зроблю!

— Якщо вас відвезуть у відділення невідкладної допомоги, це коштуватиме значно більше, ніж сто доларів, — сказала мудрагелька, спираючись на капот бідної розчавленої машини Еді (машина! машина! на серці хололо щоразу, як вона на неї дивилася). — Один рентген вийде сімдесят п’ять.

На той час уже зібрався невеликий натовп: здебільшого роззяви з філії банку, дівчатка-хихотунки з начосами й коричневою помадою, які жували гумки. Тет, — яка зупиняла поліційне авто, вимахуючи йому жовтою сумочкою, — залізла на заднє сидіння розтрощеного «олдсмобіля», хоч у ньому досі горланив клаксон, і просиділа там біля Ліббі майже весь час, поки відбувалася вся та тяганина з поліціянтами й іншим водієм, а зайняла вона цілу вічність. Водієм був ворушкий капосний дід-всезнайко на ім’я Лайл Петтіт Ріксі: дуже худий, з довгими дзьобатими туфлями, гачкуватим носом, наче в Джека з коробки, і делікатною ходою із закинутими високо вгору колінами. Здавалося, він страшенно пишається тим, що родом з округу Аттала; а ще власним іменем, яке він з неприхованою втіхою повторював у повній формі. Він увесь час досадно тицяв на Еді кістлявим пальцем і називав її «та жінка». Вимовляв ці слова так, наче Еді за кермом була напідпитку або взагалі алкоголічка.

— Та жінка виїхала прямо переді мною. Ту жінку взагалі не можна за кермо пускати. — Еді гордовито крутнулася й стала до нього спиною, відповідаючи на запитання поліціянта.

Аварія сталася з її вини; вона не схотіла поступитися; і найкраще, що могла зараз зробити, — це прийняти провину з гідністю. Окуляри в неї розбилися, і з місця, де вона стояла серед мерехтливої спеки («та жінка ще й найбільшу спеку вибрала, щоб вискочити переді мною», — бідкався містер Ріксі працівникам «швидкої»), Ліббі й Тет на задньому сидінні розбитого «олдсмобіля» здавалися просто рожевою й жовтою плямками. Еді приклала до чола змочену хустинку. Кожного Різдва в Напасті під ялинкою лежало по чотири сукні різних кольорів: рожева для Ліббі, блакитна для Еді, жовта для Тет і лавандова для маленької Аделаїди. Кольорові перочистки, кольорові стрічки й папір для листів… біляві порцелянові ляльки, ідентичні, за винятком суконь, кожна іншого пастельного відтінку…

— Ви виконали чи не виконали розворот на 180 градусів? — запитав поліціянт.

— Ні. Я розвернулась отут, на стоянці. — Еді на периферійний зір надокучливо поблимувало дзеркальце автомобіля з шосе, і водночас у неї в голові виринув непоясненний спогад: стара бляшана лялька Тетті — одягнена в щось замурзане жовте — лежить із розчепіреними ногами в пилюці кухонного подвір’я Напасті під інжирним деревом, куди іноді забігали порпатися курчата. Сама Еді ніколи ляльками не гралася (анітрохи ними не цікавилася), але зараз та лялька стояла в неї перед очима напрочуд чітко: тілесно-коричневе вбрання, макабричний проблиск сріблястого металу на носі, де стерлася фарба. Скільки років Тетті тягала по подвір’ї ту поношену бідосю з її металевою головою смерті; скільки років, відколи Еді востаннє згадувала те химерне безносе личко?

Поліціянт опитував Еді пів години. Через монотонний голос і дзеркальні сонцезахисні окуляри виникало легке враження, ніби її опитує Муха з однойменного роману жахів Вінсента Прайса. Еді, прикриваючи очі долонею, намагалася втримати в голові його запитання, але погляд постійно метався до машин, що мелькотіли на залитому сонцем шосе, і їй ніяк не вдавалося мислити про щось, окрім тієї жахітної старої ляльки Тетті зі сріблястим носом. На біса, як же ту штуку звали? Ну ніяк Еді не могла пригадати. Тетті аж до школи говорила нерозбірливо; у всіх її ляльок були якісь дурнуваті імена, що вона їх вигадувала в голові, як-от Ґрайс, Лілея чи Артемо…

Дівчатка з філії банку знудилися і — вивчаючи власні нігті, накручуючи собі волосся на пальці — подалися назад. Аделаїда — яку Еді злісно звинувачувала в усій цій пригоді (її і ту її «Санку»!) — здавалася вкрай обуреною й відчужено стояла віддалік, ніби не мала до цього стосунку, і розмовляла з допитливою подругою з хору, місіс Картретт, яка спинилася подивитися, що відбувається. У якусь мить Аделаїда заскочила в машину до місіс Картретт і поїхала геть, навіть не повідомивши Еді.

— Ми їдемо в «Макдональдз» по коржики з котлетами, — гукнула вона Тет і бідолашній Ліббі. «Макдональдз»! І — на довершення до всього, — коли комахопикий поліціянт нарешті відпустив Еді, її бідне старе авто не стало заводитися, тож їй довелося розправити плечі й зайти в те жахливе прохолодне відділення банку, перед усіма тими грайливими касирками, і запитати, чи можна скористатися телефоном. А Ліббі й Тет увесь цей час тихомирно сиділи в «олдсмобілі», серед усієї тієї жаскої спеки.

На таксі довго чекати не довелося. Розмовляючи телефоном із чоловіком з гаража, зі свого місця біля переднього столика Еді спостерігала крізь листове скло, як вони удвох ідуть до таксі: попід руки, по гравію пробираються в недільному взутті. Вона застукала по склу; під палючим промінням сонця Тет напівобернулася й підняла руку, і зненацька Еді в голову так раптово стрельнуло ім’я старої ляльки Тетті, що вона вголос розсміялася.

— Що? — перепитав чоловік із гаража; керівник — з витріщеними за грубими скельцями окулярів очима, — підняв погляд на Еді, ніби вона божевільна, та її це не хвилювало. Лікоба. Звісно. Так звали ляльку. Лікоба, нечема, яка пащекувала до матері; Ліко­ба, що запрошувала Аделаїдиних ляльок на чаювання й подавала їм лише воду й редиски.

Коли нарешті прибув буксир, Еді погодилася на пропозицію водія відвезти її додому. То вперше з Другої світової війни вона їхала у вантажівці; кабіна була високо, і залазити в неї з тріснутими ребрами особливого задоволення не приносило: проте, як любив нагадувати своїм донькам Суддя, беріть, що дають.

Коли вона дісталася дому, була майже перша дня. Еді розвісила одяг (лише роздягаючись, вона згадала, що валізи досі в багажнику «олдсмобіля») і прийняла холодну ванну; сидячи на краєчку ліжка, у ліфчику й трусах вона втягнула повітря і якомога сильніше перев’язала собі ребра. Тоді випила склянку води й «Емпімірин» із кодеїном, що залишився після якогось походу до стоматолога, вдягнула кімоно й лягла на ліжку.

Значно пізніше її розбудив телефонний дзвінок. На мить здалося, що тоненький голосок на тому кінці дроту належить матері дівчаток.

— Шарлотта? — гаркнула вона; а тоді, коли не відповіли: — Хто це дзвонить?

— Це Еллісон. Я в Ліббі. Вона… вона якась засмучена.

— Воно й не дивно, — сказала Еді; зненацька від рвучкого сідання напав біль, і вона різко втягнула повітря. — Їй зараз не до посиденьок. Еллісон, не варто було приходити й турбувати її.

— Вона не здається втомленою. Вона… вона каже, що їй треба замаринувати якийсь буряк.

— Буряк маринувати! — пирхнула Еді. — Я б добряче засмутилася, якби сьогодні мусила ще буряки маринувати.

— Але вона каже…

— Біжи додому й дай Ліббі відпочити, — наказала Еді. Знеболювальне її трохи задурманило, а зі страху від допиту щодо аварії (поліціянт натякнув, що, можливо, в усьому винен зір; ішлося про перевірку, скасування ліцензії) їй не терпілося якомога швидше завершити ту розмову.

Десь на тлі — тривожне бурчання.

— Що-що?

— Вона хвилюється. Попросила мене тобі подзвонити. Еді, я не знаю, що робити, будь ласка, приїдь сама подивися…

— Та з якого б то дива? — здивувалась Еді. — Дай їй слухавку.

— Вона в сусідній кімнаті. — Нерозбірливі репліки; тоді знову голос Еллісон. — Каже, що їй треба в місто, а вона не знає, де її туфлі й панчохи.

— Кажи, нехай не переживає. Валізи залишилися в багажнику. Вона вже подрімала?

Знову белькотіння, яке вже почало діяти Еді на нерви.

— Алло? — гучно запитала вона.

— Еді, вона каже, що все гаразд, але…

(Ліббі завжди каже, що все гаразд. Навіть коли підхопила скарлатину.)

— …але вона ніяк не всядеться, — пояснила Еллісон віддаленим голосом, ніби знову нормально не піднесла слухавку до рота. — Вона стоїть у вітальні…

Хоч Еллісон і продовжила говорити, а Еді — слухати, те речення урвалося й за ним почалося наступне, перш ніж Еді — зов­сім зненацька — усвідомила, що не втямила ані слова.

— Вибач, — строго втрутилася вона, — мусиш говорити голос­ніше, — і не встигла вишпетити Еллісон за те, що так бубнить, як зненацька біля вхідних дверей зчинився якийсь гамір: стук-стук-стук-стук-стук, дрібно й шпарко заторохтіли. Еді щільніше закуталася в кімоно й зазирнула в коридор. За дверима стояв Рой Даял і, наче опосум, світив дрібними сірими зубчиками. Він молодцювато кивнув їй рукою.

Вона хутко сховала голову назад у спальню. «От же стерв’ят­ник, — подумала вона. — Пристрелила б його». Він здавався раденьким, як мала дитина. Еллісон говорила ще щось.

— Слухай, мушу класти слухавку, — рвучко відказала Еді. — До мене тут прийшли на веранду, а я не вдягнена.

— Вона каже, що має зустріти якусь наречену на вокзалі, — чітко проказала Еллісон.

Через якусь мить Еді, — яка воліла не визнавати, що в неї проблеми зі слухом, і звикла одразу проскакувати алогізми в розмовах, — глибоко вдихнула (аж у неї заболіли ребра) і мовила:

— Скажи Ліб, нехай приляже. Якщо вона хоче, я прийду, заміряю їй тиск і дам заспокійливе, але лиш після того, як…

Стук-стук-стук-стук-стук!

— Після того, як я його позбудуся, — договорила вона, а тоді попрощалася.

Вона накинула собі на плечі шаль, взула капці й наважилася ступити в коридор. Крізь освинцьоване віконечко дверей прозирав містер Даял, — з розтуленим ротом, сповнений гіперболізованої втіхи, — який тримав у руках щось подібне на загорнутий у жовтий целофан кошик із фруктами. Забачивши, що вона в халаті, він жестом розпачливо вибачився (брови посередині піднялися, перевернутою літерою V) і — недоладно заворушивши губами, вказав на кошик та продекламував: «Вибачте, що турбую! Просто невеличкий презент! Я його тут залишу…».

Якусь мить роздумавши, Еді гукнула — радісним, зміненим тоном:

— Зачекайте хвильку! Я зараз до вас вийду! — Тоді — усмішка скисла, тільки-но вона обернулася спиною, — вона поквапилася до своєї кімнати, зачинила двері й вихопила з шафи капот.

Блискавку ззаду застебнула; тиць-тиць, рум’ян на обидві щоки; дрібку пудри на ніс, провела щіткою по волоссі — кривлячись від болю в піднятій руці — і швидко глипнула на себе в дзерка­ло, перш ніж відчинила двері й пішла по коридору до нього.

— Ну маєш, — здушено озвалася вона, коли містер Даял вручив їй кошик.

— Сподіваюся, я вас не потурбував, — сказав він, зручно обертаючи голову, щоб роздивитися її іншим боком. — Дороті в продуктовому перестріла С’юзі Картретт, а та їй розповіла про вашу аварію… Я роками говорив, — для наголосу він поклав їй долоню на плече, — що на тому перехресті має бути світлофор. Роками! Дзвонив у лікарню, але там сказали, що ви, дякувати богові, поїхали додому. — Приклавши руку до грудей, він вдячно закотив очі в бік Раю.

— Святі небеса, — злагіднівши, відказала Еді. — Дякую.

— Ви послухайте, то ж найнебезпечніше перехрестя в усьому окрузі! Я вам скажу, що буде. Прикро, але щоб Опікунська рада сіла й за нього взялася, там хтось вмерти має. Вмерти.

З певним подивом Еді відзначила, що її власкавлює поведінка містера Даяла — вельми приємна поведінка, особливо через те, що він здавався впевненим, буцім аварію в жодному разі не спричинили її дії. Тож коли він указав на новенький, припаркований біля бордюру, «кадилак» («суто з люб’язності… подумав, що вам на кілька днів знадобиться щось орендоване…»), вона таку лукаву вольність сприйняла далеко не так вороже, як мог­ла б якихось кілька хвилин тому, і покірно підійшла разом із ним, щоб послухати про всі переваги: шкіряні сидіння, магнітолу, кермо з підсилювачем («Ця краля лише якихось два дні в мене простояла, і мушу сказати, тієї ж миті, як я її побачив, то подумав: оце і є ідеальне авто для міс Едіт!»). Від спостереження за тим, як він їздить автоматичними склопідйомниками вгору-вниз, виникало дивне задоволення, зважаючи на те, що зовсім нещодавно деякі люди цілком нахабно натякали, нібито Еді взагалі не варто сідати за кермо.

Він балакав і балакав. Пігулка знеболювального помалу припиняла діяти. Еді спробувала перервати його, але містер Даял — користаючись перевагою (бо дізнався від буксирувальника, що «олдсмобіль» відправиться на звалище) — почав помаленьку підштовхувати до суті: знижка п’ятсот доларів від заявленої ціни — а чому? Демонструючи долоні:

— Не від доброти душевної. Ні, мем, міс Едіт. А я вам скажу чому. Бо я хороший підприємець, а також тому, що «Шевроле Даяла» ви потрібні як клієнтка. — Стоячи під щедрим літнім сонцем, вислуховуючи, як він пояснює, чому також розширить їй уже розширену гарантію, Еді — водночас із болючим уколом у грудині — побачила різкий огидний спалах кошмару неминучої старості. Біль у суглобах, розпливчастий зір, постійний присмак аспірину на піднебінні. Злущена фарба, протікання дахів й капотіння кранів, загиджений котами килим і зовсім не підстрижені газони. І час: стільки часу, що можна годинами стояти на подвір’ї й вислуховувати всіх можливих пройдисвітів, крутіїв і «послужливих» незнайомців, яких сюди вперше занесло. Скільки разів вона приїжджала в Напасть і бачила, як її батько, Суддя, базікає на під’їзній доріжці з якимсь залибленим циганським обрізальником дерев, що пізніше заявлятиме, буцім такса була за гілку, а не за дерево; привітні Юди, взуті у «флорсгайми»126, пропонують йому дівчачі журнали й чарочки віскі, сиплячи поміж тим усіма можливими ідеями для першого поверху й ексклюзивними перевагами: права на видобуток мінералів, захищені території й стільки безризикових інвестицій та єдиних-на-все-життя шансів, що дідусик міг би нарешті позбутися всього, що мав, включно з рідним домом…

Еді стояла й слухала, а її долала дедалі більша чорнота й безнадія. Який сенс боротися? Вона — як і її батько — стара стоїчна нехристиянка; хоч із цивільного й соціального обов’язку вона відвідувала церкву, насправді Еді не вірила жодному промовленому там слову. Повсюди стояли зелені запахи цвинтаря: скошена трава, лілії й зорана земля. Щоразу, як вдихала, ребра пронизував біль, і вона ніяк не могла викинути з голови брошку з оніксом і діамантом, яку успадкувала від матері: її вона, як дурна баба, спакувала в незамкнену валізу, що тепер лежить у незамкненому багажнику розбитого авто на іншому кінці міста. «Усе своє життя, — подумала вона, — мене окрадали. Усе, що я хоч колись любила, у мене відібрали».

І зненацька товариська присутність містера Даяла стала дарувати дивну приємність: його розпашіле обличчя, визрілий запах лосьйону після гоління й дельфінячий, схожий на іржання, сміх. Його метушлива поведінка, — що суперечила міцній зрілості грудей під накрохмаленою сорочкою, — химерно втішала. «Я ж і зав­жди вважала, що він приємний на вигляд чоловік», — подумала Еді. Рой Даял мав свої недоліки, та принаймні йому не вистачало нахабства заявляти, ніби Еді не вміє кермувати… «Я буду їздити, — гримнула вона на куцого окулістика щойно тиждень тому. — Мені однаково, хоч повбиваю всіх у Міссісіпі…» І поки вона стояла й вислуховувала, як містер Даял оповідає про машину, пухким пальцем торкаючись її руки (іще дещо їй треба сказати, а потім ще одне, а тоді, коли вона вже притьмом утомилася від нього, запитав: «Що я маю сказати, щоб ви стали моєю клієнткою? Просто зараз? Поясніть, що я маю сказати для того, щоб ми з вами мали справу…»); поки Еді, чомусь уперше знесилівши настільки, що відключилася, стояла й вислуховувала його торги, Ліббі, проблювавшись у мийницю, лягла на ліжко з прохолодним компресом на голові й занурилася в кому, з якої вже не прокинеться.

Інсульт. Саме він. Коли її вдарив перший, ніхто про це не знав. У будь-який інший день там була б Одін — але вона взяла собі тиждень відпустки на час їхньої подорожі. Коли Ліббі врешті підійшла до дверей на стукіт, — це в неї забрало стільки часу, що Еллісон подумала, чи не спить вона, — то була без окулярів і трохи причмелена. Вона подивилася на Еллісон так, ніби очікувала когось іншого.

— Усе добре? — запитала Еллісон. Вона вже все знала про аварію.

— Так-так, — розсіяно відповіла Ліббі.

Вона впустила Еллісон, а тоді поблудила кудись у задню частину будинку, ніби шукала щось, що поклала не на своє місце. Вигляд мала нормальний, якщо не враховувати плямистий, кольору тонко розмащеного виноградного джему синець на вилиці і волосся, що було не таке чепурне, як їй зазвичай подобалося.

Роззирнувшись, Еллісон спитала:

— Ти газету не можеш знайти?

Будинок блищав чистотою: підлога всюди помита, усе протерто від пилу й навіть подушки дивана підбили й правильно розклали; якось саме чистота й порядок у будинку не дали Еллісон і подумати, що сталося щось зле. У неї в домі захворювання були нерозривно пов’язані з гармидером: із засмальцьованими фіранками й скрипучими від піску простирадлами; з висунутими шухлядами та крихтами на столі.

Після недовгих пошуків Еллісон знайшла газету — складену на сторінці з кросвордом, а зверху на ній лежали окуляри — на підлозі біля крісла Ліббі й понесла це все на кухню, де Ліббі сиділа за столом і раз по раз твердим рухом по колу розпрямляла скатертину.

— Ось твій кросворд, — сказала Еллісон. На кухні було ясно, аж неприємно. Попри те, що сонце лилося крізь фіранки, чомусь було ввімкнене світло на стелі, ніби стояв темний зимовий пополудень, а не середина літа. — Принести тобі олівець?

— Ні, я ніяк не можу ту дурничку розв’язати, — злякано сказала Ліббі, відсовуючи газету, — букви постійно злітають зі сторінки… Мені насправді треба піти взятися за буряки.

— Буряки?

— Якщо не почну зараз, вони не будуть готові вчасно. Наша маленька наречена прибуває в місто Четвертим номером…

— Яка наречена? — після недовгої паузи запитала Еллісон. Вона ніколи не чула про жодний Четвертий номер, хай там що це таке. Усе було яскраве й нереальне. Щойно годину тому поїхала Іда Ру — як і в будь-яку іншу п’ятницю, але цього разу вона не повернеться ні в понеділок, ні ніколи. І не взяла з собою нічого, окрім червоного пластикового стаканчика, з якого пила: у коридорі, покидаючи будинок, вона відмовилася від акуратно загорнутих живців і коробки з подарунками, — мовляв, заважка, щоб нести.

— Мені не треба того всього! — радісно відмахнулася вона й подивилася Еллісон просто в очі; але сказала вона це з інтонацією людини, якій мале дитя запропонувало ґудзик чи обли­заний кусник цукерки. — Ну а ти як думаєш, нащо мені всьо то дрантя?

Спантеличена Еллісон ледь стримувала сльози.

— Ідо, я тебе люблю, — сказала вона.

— Ну, — задумливо відказала Іда, — і я тебе люблю.

Це було жахливо; надто жахливо, щоб бути правдою. Проте от же вони стоять перед вхідними дверима. До горла Еллісон підібрався гострий клубок горя від того, як Іда методично складає зелений чек, що лежав горілиць на столі в коридорі, — два­дцять доларів і нуль центів — перевіряючи, щоб обидва краї зійшлись ідеально рівно, перш ніж зігнути його, затискаючи великим і вказівним пальцями. Тоді вона розстебнула свою маленьку чорну сумочку й сховала чек туди.

— Я більше не можу жити на двадцять доларів на тиждень, — сказала вона. Голос у неї був тихий і природний, та водночас зовсім неправильний. Як узагалі можливо, що вони отак стоять тут у коридорі, як ця мить може бути реальною? — Я вас то люб­лю, але так уже має бути. Я старію. — Вона торкнулася щоки Еллісон. — А ти будь чемна. Скажи Малій Вре, шо я її люблю.

Вре — від слова Вреднючка — Іда називала Гаррієт, коли та нечемно поводилася. Далі двері зачинилися, і вона пішла.

— Я так думаю, — сказала Ліббі — і Еллісон, злегка стривожившись, помітила, як вона смикано роззирається по кухонній підлозі, ніби побачила, як біля ноги в неї пурхає міль, — …вона їх не знайде, як сюди приїде.

— Прошу? — перепитала Еллісон.

— Буряки. Мариновані буряки. От би хтось мені допоміг, — сказала Ліббі й жалібно, злегка комічно закотила очі.

— Мені щось зробити для тебе?

— Де Едіт? — запитала Ліббі, і голос у неї раптом став якимсь карбованим, уривчастим. — Вона для мене дещо зробить.

Еллісон сіла за кухонним столом і спробувала привернути її увагу.

— Ти сьогодні обов’язково маєш приготувати ті буряки? — запитала вона. — Ліб?

— Я лише знаю, що вони мені сказали.

Еллісон кивнула й трохи затрималася в надмірно освітленій кухні, роздумуючи, що робити далі. Іноді Ліббі приходила додому з Місіонерського чи церковного товариства з певними вкрай специфічними вимогами: зелені марки, старі оправи для окулярів чи етикетки від супів «Кемпбеллз» (які в баптистському домі в Гондурасі обмінювали на готівку), а також палички від фруктового льоду й старі пляшки з-під мийного засобу «Люкс» (для рукоділля на Церковному благодійному ярмарку).

— Скажи, кому подзвонити? — зрештою спитала вона. — Я подзвоню, скажу, що ти потрапила сьогодні в аварію. Нехай буряки принесе хтось інший.

— Едіт для мене дещо зробить, — грубо буркнула Ліббі. Вона підвелася й вийшла в сусідню кімнату.

— Мені подзвонити їй? — запитала Еллісон, зазираючи їй услід. — Ліббі? — Вона ще ніколи не чула, щоб Ліббі розмовляла так різко.

— Едіт зі всім розбереться, — мовила Ліббі в’ялим дратівливим голосом, зовсім не схожим на звичний.

Тож Еллісон подалася до телефона. Та вона досі не оговталася від від’їзду Іди й не могла словами передати Еді те, якою зміненою здавалася Ліббі, якою спантеличеною, якою химерно неспроможною висловитися. Те, з яким засоромленим обличчям вона посмикувала себе збоку за сукню. Поки говорила, затинаючись від заціпеніння, Еллісон, розтягуючи шнур, наскільки це було можливо, витягнула шию, щоб зазирнути в сусідню кімнату. Сиві, серпанкові кінчики волосся Ліббі наче горіли червінню — волосся було таке тонке, що Еллісон бачила крізь нього її досить великі вуха.

Еді перервала Еллісон ще до того, як та закінчила говорити.

— Біжи додому, а Ліббі нехай відпочине, — сказала вона.

— Зачекай, — заперечила Еллісон і гукнула в іншу кімнату: — Ліббі? Тут Еді. Підійдеш із нею поговорити?

— Що-що? — перепитала Еді. — Алло.

Сонячне проміння збиралося на трапезному столі калюжками тендітного блискучого золота, а водянисті монетки світла, що відбивалося від канделябра, мерехтіли на стелі. Усе приміщення сліпило, палахкотіло, наче бальна зала. По краях Ліббі палахкотіла багрянцем, ніби жаринка; а пополудневе сонце, що оточувало її короною, приносило своєю тінню темряву, від якої здавалося, ніби щось горить.

— Вона… Я за неї хвилююся, — у розпачі заговорила Еллісон. — Будь ласка, приїдь. Я не розумію, про що вона говорить.

— Слухай, мушу йти, — відказала Еді. — До мене тут прийшли, а я не вдягнена.

А тоді вона повісила слухавку. Еллісон постояла біля телефона ще якусь мить, намагаючись розібратися в думках, а тоді поспішила в іншу кімнату, щоб подивитися, як там Ліббі, яка втупилася в неї пильним незворушним виразом.

— У нас була пара поні, — прорекла вона. — Маленькі гніді.

— Я викличу лікаря.

— Не викличеш, — сказала Ліббі — так твердо, що Еллісон миттю піддалася її дорослому владному тону. — І не думай нічого такого робити.

— Ти захворіла. — Еллісон розплакалася.

— Ні, я в порядку, я в порядку. Просто вони вже давно мали б приїхати й мене забрати, — промовила Ліббі. — Де вони? Уже до вечора йде. — І вона подала долоню Еллісон, — дрібну, всохлу паперову долоню, — а тоді подивилася на неї так, ніби очікувала, що її кудись заберуть.

Від духу лілії й туберози, що переповнював розігрітий похоронний зал, у Гаррієт млосно скручувало шлунок, щоразу як вентилятор обертався й обдував її струменем цього аромату. Вона сиділа з туманним поглядом на диванчику з вигнутою спинкою, вбрана у свою найкращу недільну сукню — білу з маргаритками. Різьблення тикалося їй між лопаток, а сукня була затісна в ліфі — від чого груди здавлювало ще сильніше, а сперте повітря душило ще більше, і виникало враження, що дихаєш не киснем, а десь у відкритому космосі якимсь порожнім газом. Вона не вечеряла й не снідала; більшу частину ночі пролежала без сну, втиснувшись обличчям у подушку й плачучи, а коли — з пульсівним болем у голові — розплющила очі пізно вранці наступного дня й побачила власну спальню, то якийсь час запаморочено роздивлялася знайомі об’єкти (штори, відображення листя в дзеркалі трюмо, навіть ту ж купу перетриманих бібліотечних книжок на підлозі). Усе так, як вона й залишила в день, коли виїхала в табір — а тоді її наче важезним каменем прибило те, що Іди вже нема, Ліббі померла, і все жахливо й неправильно.

Еді — одягнена в чорне, з високим коміром із перлинами; якою владною вона здавалася біля п’єдесталу з гостьовою книгою! — стояла біля дверей. Кожній людині, що заходила, вона говорила одні й ті самі слова.

— Труна в кімнаті ззаду, — ніби віталася з багрянолицим чоловіком у зношеному коричневому костюмі, який стиснув її руку; а тоді — йому через плече, кощавій місіс Фосет, котра, дотримуючись правил пристойності нахилилася в нього за спиною в очікуванні своєї черги. — Труна в кімнаті ззаду. На жаль, тіла не видно, але це не я вирішувала.

На мить місіс Фосет збентежилася, а тоді й сама стиснула долоню Еді. Здавалося, вона от-от розплачеться.

— Я так засмутилася, коли дізналась, — сказала місіс Фосет. — У нас у бібліотеці всі дуже любили міс Клів. Сьогодні вранці я прийшла й побачила книжки, які відклала для неї, і вже зовсім нічого не могла.

«Місіс Фосет!» — подумала Гаррієт з розпачливим припливом захоплення. Серед натовпу темного одягу вона дарувала приємну розраду кольором літньої сукні з малюнками і червоних полотняних еспадрилей — схоже, вона прийшла сюди просто з роботи.

Еді погладила її долоню.

— А вона усіх вас у бібліотеці обожнювала, — сказала вона, і Гаррієт аж занудило від її силуваної задушевної інтонації.

Аделаїда й Тет, які стояли біля диванчика навпроти Гаррієт, балакали з парочкою гладких старших пані, схожих на сестер. Вони розмовляли про квіти в похоронній каплиці, які — через недбальство з боку похоронного дому — за ніч зів’яли. Зачувши про це, гладкі пані аж зазойкали від розпачу.

— Та служниці чи хто там мали би їх полити! — гукнула дебеліша й радісніша з двох: рожевощока, огрядна, із сивими кучерями, наче в дружини Санта-Клауса.

— Ой, — прохолодно зронила Аделаїда, махнувши підборіддям, — на те вони не спромоглися, — і Гаррієт пронизало нестерпним ударом ненависті — до Адді, до Еді, до всіх старих жінок — від їхньої жвавої ерудиції стосовно протоколу жалоби.

Просто біля Гаррієт стояла ще одна громадка блаженних ­балакучих жіночок. Гаррієт не знала з них нікого, окрім місіс Вайлдер Вітфілд, церковної органістки. Лише мить тому вони заливалися сміхом, ніби на картярських посиденьках, а тепер збилися головами докупи й стали перемовлятися стишеними голосами.

— Олівія Вандерпул, — промурмотіла непримітна гладколица жінка. — Так Олівія роками протрималася. Під кінець важила тридцять чотири кілограми, не могла тверде їсти.

— Бідна Олівія. Після того, як другий раз впала, то вже більше собою не була.

— Кажуть, що рак кісток — то найгірше.

— Аякже. Я лиш скажу, щастя, що наша міс Клів відійшла так швидко. У неї ж нікого не було.

«Нікого не було? — подумала Гаррієт. — У Ліббі?» Місіс Вітфілд помітила, як Гаррієт блимає на неї очима, й усміхнулася їй; але дівчинка відвернулась і втупилася червоними від сліз очима в килим. Вона стільки наплакалася, починаючи з поїздки додому з табору, що тепер ніби заніміла, її нудило: не могла ковтати. Минулої ночі, коли вона зрештою спромоглася заснути, їй наснилися комахи: оскаженілий чорний рій, що виринає з духовки в якомусь чужому будинку.

— Чия то дитина? — театральним шепотом запитала в місіс Вітфілд гладколица жінка.

— Ой, — охнула місіс Вітфілд і стишила голос. У тьмавому приміщенні світло з гасових ламп плескалося й миготіло по сльозах Гаррієт; тепер усе затягнуло імлою, усе тануло. Якась її частина — холодна й розлючена — стояла осторонь і висміювала себе за сльози, поки полум’я свічок розчинялося й підстрибувало грайливими призмами.

Похоронний зал — на Мейн-стріт, біля Баптистської церкви — містився у високій вікторіанській будівлі з башточками й колючими залізними кониками. Скільки разів Гаррієт проїжджала повз неї на велосипеді, роздумуючи, що ж відбувалося на тих башточках, за куполами й вікнами зі слізниками? Іноді — вночі, після чиєїсь смерті — у найвищій вежі за вітражним склом мерехтів загадковий вогник, вогник, що змушував її згадувати статтю про мумій, яку вона переглядала в старому примірнику «Нешнал Джіоґрефік». «Жреці-бальзамувальники працювали до пізньої ночі, — було написано під фотографією (нічний Карнак, горить моторошний вогник), — готуючи своїх фараонів до довгої мандрівки у підземний світ». Завжди, коли у вежі горіло, Гаррієт проймало морозом за спиною, і вона трохи швидше крутила педалі велосипеда в бік дому або — у ранні зимові сутінки, дорогою додому з репетиції хору — щільніше закутувалася в пальто й глибше вмощувалася на задньому сидінні машини Еді.

Дон-дін — б’є дзвін

— співали дівчатка, підстрибуючи на скакалці на церковному подвір’ї після хору,

Матінко, прощай,

На цвинтарі, біля брата

Мене поховай…127

Хай які нічні ритуали відбувалися нагорі — хай як там розпанахують, дренують і набивають близьких людей — низ будівлі тонув у заспокійливій вікторіанській моторошності. У залах і приймальних кімнатах пропорції були величні й тінисті, килими грубі й вицвілі, меблі (розкрутні стільці, віджилі дивани) тьмяні й усохлі. Підніжжя сходів перекривала оксамитова мотузка: червоний килим поступово даленів у темряву з фільмів жахів.

Ритуальним гримером був сердечний чоловічок, містер Мейкпіс, з довгими руками, довгим делікатним носом і паралізованою від поліомієліту ногою. Він був привітний і балакучий, попри рід занять, усі його любили. Він, скалічений сановник, кульгав з іншого боку приміщення від групки до групки, потискав руки, завжди усміхнений, завжди бажаний співрозмовник: люди розступалися, ґречно запрошуючи його у своє товариство. Виразний силует, вигин спаралізованої ноги і звичка (періодично) обома руками хапати стегно й викручувати його вперед, коли хвора кінцівка застрягала: усе це нагадувало Гаррієт картинку, яку вона бачила в одному з коміксів-жахастиків Гелі, де згорблений слуга маєтку видирав свою ногу — натужно, обома руками — з кістяної хватки злого духа, який тягнувся по неї знизу.

Увесь ранок Еді розводилася про те, як містер Мейкпіс «гарно попрацював». Їй хотілось одразу піти й замовити похорон із відкритою труною, хоча Ліббі все життя наполегливо повторювала, що не хоче, щоб її тіло бачили після смерті. За її життя Еді кепкувала з цих страхів; після смерті вона начхала на бажання Ліббі й вибрала і труну, і одяг з прицілом на показ: бо цього очікуватимуть немісцеві родичі, бо така традиція, так усі роблять. Але цього ранку Аделаїда й Тетті підняли такий істеричний ґвалт у задній кімнаті похоронного залу, що зрештою Еді огризнулася «та бодай вам» і попросила містера Мейкпіса закрити труну.

Серед важкого аромату лілій Гаррієт відчула інший запах. Хімічний, він чимсь нагадував нафталінові кульки, але нудотніший: рідина для бальзамування? Не варто думати про такі речі. Краще про них узагалі не думати. Ліббі ніколи не пояснювала Гаррієт, чому вона проти похоронів із відкритою труною, але Гаррієт була підслухала, як Тетті комусь розповідала, що ще коли вони були дітьми, «іноді ті сільські трунарі дуже зле свою роботу робили. Ще до електричних холодильників. Наша мама померла влітку, тож самі розумієте».

Перекрикуючи решту, з її місця біля гостьової книги на мить гучно й чітко пролунав голос Еді:

— Ті ж люди тоді не знали татка. Він ніколи таким не переймався.

Білі рукавички. Стримані перешіптування, ніби на зборах Доньок американської революції128. Легені Гаррієт забивало саме повітря — сперте, задушливе. Тетті, склавши руки й похитуючи головою, розмовляла з дрібним лисим чоловіком, якого Гаррієт не знала; і попри темні мішки під очима й відсутність помади, поводилася вона напрочуд діловито й прохолодно.

— Ні, — говорила вона, — ні, то старий містер Голт ле Февр дав татові те прізвисько, ще коли вони дітьми були. Містер Голт ішов вулицею зі своєю нянькою, а далі відбіг і заскочив татові на спину. Тато, звісно, відбився, і містер Голт — а він був утричі більший за тата — кинувся плакати. «Ого, та ти просто старий розбійник!»

— Я часто чув, як мій батько так називає Суддю. Розбійником.

— Ну, те прізвисько таткові насправді не дуже пасувало. Він не був якийсь здоровило. Хоч в останні роки набрав ваги. Через флебіт і розпухлі щиколотки він уже не міг ходити так, як колись.

Гаррієт закусила зсередини щоку.

— Як містер Голт зовсім стратив розум, — сказала Тет, — тоді наприкінці Вайлет мені сказала, що подеколи йому в голові прояснювалося, і він питав: «Цікаво, а де ж старий Розбійник? Давно вже старого Розбійника не бачив». Звісно, татко тоді вже давно помер. Одного дня він усе ніяк не замовкав, хвилювався за татка й гадав, чому його так довго нема, що Вайлет йому нарешті сказала: «Голте, Розбійник до нас заходив, він хотів із тобою побачитися, але ти спав».

— Хай бог боронить, — сказав лисий чоловік, що зазирав Тет через плече на пару, що заходила досередини.

Гаррієт сиділа дуже-дуже тихо. Ліббі! — хотілося закричати їй, закричати, як вона кликала її вголос іноді навіть тепер, коли прокидалася серед ночі від кошмарів. Ліббі, у якої в кабінеті лікаря очі були на мокрому місці; Ліббі, котра боїться бджіл!

Вона зустрілася поглядом з Еллісон — з її червоними, перепов­неними горем очима. Гаррієт міцно стиснула губи, увігнала нігті собі в долоні й свердлила поглядом килим, рішуче й зосереджено затамувавши подих.

П’ять днів — п’ять днів до своєї смерті — Ліббі пробула в лікарні. Невдовзі перед кінцем навіть здавалося, що вона може прокинутися: вона бурмотіла крізь сон, гортала уявні сторінки книжки, доки слова не стали зовсім нерозбірливими, і вона поринула в глибокий туман наркотиків і паралічу. «Її показники падають», — сказала медсестра, що прийшла її оглянути того останнього ранку, поки Еді спала на койці біля її ліжка. Вистачило часу рівно на те, щоб викликати Аделаїду й Тет у лікарню — а тоді, десь перед восьмою, коли всі три сестри зібралися навколо її ліжка, дихання Ліббі щораз повільнішало, і «потім, — із силуваною усмішкою сказала Тет, — воно просто спинилося». Персні з пальців довелося зрізати, так у неї розпухли руки… Маленькі долоньки Ліббі, такі тендітні, наче папір! Любі поплямовані долоні, які складали паперові човники й відпускали їх плавати в умивальник! «Розпухли, ніби грейпфрути, — ці слова, такі огидні слова, за останні дні Еді повторила вже не раз. — Розпухли, ніби грейпфрути. Довелося в ювелірний дзвонити, щоб зрізали персні…»

«Чому ви мені не подзвонили?» — запитала Гаррієт — сторопіла, отетеріла — коли зрештою спромоглася на слова. Її голос у кондиціонованій прохолоді нової машини Еді високо й недоречно заскрипів з-під чорної лавини, що прибила її мало не до непритомності на словах «Ліббі померла».

«Ну, — по-філософськи відзначила Еді, — я подумала, що не варто завчасно псувати тобі розваги».

— Бідні дівчатка, — мовив знайомий голос — голос Тет — понад ними.

Еллісон — з обличчям у долонях — почала схлипувати. Гар­рієт зціпила зуби. «Вона єдина сумніша за мене, — подумала вона, — друга єдина по-справжньому сумна людина тут».

— Не плач. — Учительська долоня Тет ненадовго затрималася в Еллісон на плечі. — Ліббі б цього не хотіла.

Вона говорила засмучено — зовсім трохи, прохолодно відзначила Гаррієт тією невеликою жорсткою часткою своєї особистості, яка стояла позаду й спостерігала, непідвладна горю. Але недостатньо засмучено. «Чому, — подумала Гаррієт, зовсім засліплена, зболена й очманіла від плачу, — чому вони тримали мене в тому смердючому таборі, поки Ліббі лежала і вмирала на ліжку?»

У машині Еді перепросила — начебто. «Ми думали, вона видужає, — сказала вона спершу, а тоді: — Я думала, ти б більше хотіла запам’ятати її такою, якою вона була, — і нарешті: — Я про це не думала».

— Дівчата? — гукнула Тет. — Пам’ятаєте наших кузинок Делл і Люсінду з Мемфіса?

Уперед ступили постаті двох сутулих бабусь: одна висока й засмагла, друга округла й чорна, з прикрашеною коштовностями сумочкою з темного оксамиту.

— Ну маєш! — озвалася висока, засмагла. Вона стояла ніби чоловік, взута у великі туфлі без підборів, а руки тримала в кишенях сукні спортивного крою кольору хакі.

— Хай бог боронить, — пробурмотіла присадкувата темна, рожевою хустинкою витираючи очі (обведені чорним, ніби в зірки німого кіно).

Гаррієт роздивлялася їх і згадувала басейн біля заміського клубу: блакитне світло, те, яким абсолютно беззвучним був світ, коли вона линула під воду на глибокому вдиху. «Ти можеш зараз бути там, — сказала вона собі, — можеш бути там, якщо дуже сильно про це подумаєш».

— Гаррієт, можна тебе на хвильку? — Аделаїда, яка в чорній похоронній одежі з білим коміром мала дуже стильний вигляд, ухопила її за руку й підтягнула.

— Лише якщо пообіцяєш її одразу повернути! — кинула присадкувата жінка, помахуючи щедро всіяною перснями долонею.

«Ти можеш звідси піти. У думках. Просто піти геть». Як там Пітер Пен сказав Венді? «Просто заплющ очі й думай про щось красиве».

— О! — Аделаїда каменем стала в центрі приміщення, заплющила очі. Люди пропливали повз. Музика з невидимого оргáна («Ближче, Господи, до Тебе» — нічого аж надто захопливого, але Гаррієт ніколи не могла знати напевне, що може вразити стареньких жінок) важкими нотами долинала до них звідкись неподалік.

— Туберози! — видихнула Аделаїда; і лінія її носа в профіль так нагадувала Ліббі, що серце в Гаррієт стиснулось аж занадто сильно, неприємно. — Понюхай! — Вона вчепилася Гаррієт у руку й потягнула її до великого букета в порцеляновій урні.

Органна музика виявилася підробкою. У ніші за міжвіконним столиком Гаррієт угледіла бобінний магнітофон, що вистукував собі за оксамитовою драпіровкою.

— Моя улюблена квітка! — Аделаїда поквапилася вперед. — Бачиш, дрібненькі. Ти понюхай їх, сонечку!

У Гаррієт скрутило шлунок. Пахощі, що стояли в перегрітому приміщенні, були химородні й до смерті солодкі.

— Райський запах, правда? — сказала Аделаїда. — У мене такі у весільному букеті були…

У Гаррієт перед очима щось замелькало, і по краях усе почорніло. Вона не зчулася, як світло завихорилося, а чиїсь великі пальці — чоловічі — стиснули їй лікоть.

— За непритомність не знаю, але в закритому приміщенні в мене голова від них ще й як болить, — казав хтось.

— Виведіть її на свіже повітря, — промовив незнайомець, який її тримав: літній чоловік, незвично високий, із сивим волоссям і чорними кущистими бровами. Попри спеку, він був одягнений у светр з вирізом мисиком поверх сорочки з краваткою.

Ніби нізвідки налетіла Еді — уся в чорному, як Лиха відьма з країни Оз — просто в обличчя Гаррієт. Одну-дві секунди крижані зелені очі холодно оцінювали її стан. Тоді вона підвелася (вгору-вгору-вгору) й сказала:

— Відведіть її до машини.

— Я відведу, — зголосилася Аделаїда. Вона обійшла й узяла Гаррієт за ліву руку, поки той літній чоловік (як виявилося, дуже літній, за вісімдесят, якщо не за дев’яносто) тримав праву, і разом вони повели Гаррієт за двері, на сліпуче сонячне світло: дуже повільно, радше в темпі чоловіка, ніж Гаррієт, так їй запаморочилося.

— Гаррієт, — драматично звернулася Аделаїда й стиснула її долоню. — Закладаюся, ти не знаєш, хто це! Це ж містер Джей Роудс Самнер, що живе в сусідньому будинку біля того, де я виросла!

— Чиппоукз, — додав містер Самнер, напринджено розди­маючись.

— Точно. Чиппоукз. Далі вулицею від Напасті. Ти ж, Гаррієт, точно чула, як ми балакали про містера Самнера, котрий літав у Єгипет із Закордонною службою?

— Я твою тітку Адді знав, ще відколи вона зовсім мацьопкою була.

Аделаїда кокетливо засміялася.

— Та не такою й мацюпусінькою. Гаррієт, я подумала, тобі було б цікаво поговорити з містером Самнером, тебе ж бо так цікавить Тутанхамон і всіляке таке.

— Я недовго був у Каїрі, — сказав містер Самнер. — Лише під час війни. Тоді в Каїрі хіба лінивих не було. — Він причовгав до відчиненого пасажирського вікна довгого лімузина «Кадилак» — лімузина похоронної служби — і злегка нахилився до водія.

— Не приглянеш за цією юною леді? Вона кілька хвилин тут полежить на задньому сидінні.

Водій — обличчя якого було бліде не менше ніж у Гаррієт, хоч на голові красувалася гігантська рудувато-чорна зачіска «афро» — відсахнувся й вимкнув аудіо.

— Га? — перепитав він, стрибаючи поглядом без уявлення, куди дивитися спочатку — на тремтячого білого діда, що схилився до вікна, чи на Гаррієт, що лізла ззаду в салон. — Їй зле?

— А щоб мені! — мовив містер Самнер, згинаючись, щоб зазир­нути після Гаррієт в темну середину. — Схоже, там і бар є!

Водій наче оговтався й пожвавішав.

— Ні, сер, начальнику, бар у мене в іншій машині! — підкинув він жартівливим поблажливим тоном, з робленою приязністю.

Містер Самнер на це схвально ляснув по даху лімузина й розсміявся разом із водієм.

— Гаразд! — сказав він. Руки в нього тремтіли; хоч він і здавався досить кмітливим, але Гаррієт мало за своє життя бачила таких старих і хирлявих людей на ногах. — Гаразд! А ти непогано собі обжився, правда ж?

— Та не нарікаю.

— Радий це чути. Так, дівчинко, — звернувся він до Гаррієт, — тобі що потрібно? Кока-коли хочеш?

— Ой, Джоне, — почула вона Аделаїдине бурмотіння. — Їй того не треба.

Джон! Гаррієт втупилася поглядом просто перед собою.

— Я тільки хочу, щоб ти знала: я любив твою тітку Ліббі понад усе на світі, — почула вона містера Самнера. Голос у нього був старечий, тремкий, із дуже південним акцентом. — Я б попросив ту дівчину за мене вийти, якби міг подумати, що вона вподобає мене!

Очі Гаррієт наповнилися сльозами люті. Вона щосили стиснула губи й силкувалася не плакати. В салоні машини панувала задуха.

Містер Самнер продовжив:

— Як твій прадідо вмер, я справді просив Ліббі переїжджати і виходити за мене. Хоч які ми тоді старі були. — Він реготнув. — Знаєш, що вона сказала? — Не привернувши погляду Гаррієт, він легенько постукав по дверцятах. — Гм? Знаєш, що вона сказала, сонце? Думала, що, може, так і зробить, тільки б не довелося сідати в літак. Ха-ха-ха! Просто щоб ти собі розуміла, юна леді, я в той час аж у Венесуелі працював.

Аделаїда ззаду щось сказала. Старий півголосом відповів:

— Та щоб я скис, як вона не друга Едіт!

Аделаїда грайливо посміялася — на цьому плечі Гаррієт почали безконтрольно здійматися, і ридання мимовільно вирвалися самі.

— Ой! — скрикнув містер Самнер із непідробною тривогою; його тінь — крізь вікно автомобіля — знову впала на неї. — Най боженько боронить!

— Ні-ні. Ні, — твердо заявила Аделаїда, відводячи його. — Облиш її. Джоне, з нею все буде добре.

Дверцята автомобіля стояли прочинені. Гаррієт гучно й нестерпно ридала в тиші. Водій лімузина спереду мовчки спостерігав за нею в дзеркальце заднього огляду поверх м’якої книжки з аптечного магазину (з астрологічним колесом на обкладинці) під назвою «Ваші знаки кохання». Невдовзі він поцікавився:

— То твоя мамка вмерла?

Гаррієт похитала головою. Водій у дзеркалі зморщив лоба.

— Кажу, твоя мамка вмерла?

— Ні.

— Ну шо ж. — Він вибив запальничку. — То нема чого тобі плакати.

Прикурювач вискочив, водій запалив сигарету і випустив в опущене вікно довгий клубок диму.

— Ти не знаєш, шо таке сумувати, — сказав він. — Аж доки то не станеться. — Тоді відчинив бардачок і подав їй через сидіння кілька серветок.

— То хто вмер? — запитав він. — Татко?

— Моя тітка, — спромоглася Гаррієт.

— Хто-хто?

— Моя тітка.

— Ага! Тета твоя! — Тиша. — Ти з нею живеш?

Водій нетерпляче почекав, тоді стенув плечима й знов обернувся вперед, і так і сидів, виставивши лікоть із вікна, потягуючи цигарку. Час від часу він зазирав у книжку, яку іншою рукою тримав розкритою біля правої ноги.

— Ти коли вродилася? — за якийсь час запитав він у Гаррієт. — Якого місяця?

— Грудень, — відповіла Гаррієт, коли він уже почав запитувати вдруге.

— У грудні? — Він глянув на неї поверх сидіння; вираз у нього був сумнівний. — Ти Стрілиця?

— Козоріг.

— Козоріг! — Сміх у нього був дещо неприємний і вкрадливий. — Значить, ти маленька кізонька. Ха-ха-ха!

Дзвони в баптистській церкві навпроти вибили полудень; їхнє крижане механічне дзеленчання викликало в Гаррієт один із її найраніших спогадів: Ліббі (осінній пополудень, насичене небо, руде й жовте листя в стічній канаві) нахиляється біля Гаррієт у своїй червоній парці, руками тримає її навколо талії. «Слухай!» І вдвох вони дослухалися до холодного прозорого вітру: мінорного тону — що незмінно лунав і через десятиліття, зимний і журний, наче тон у дитячому іграшковому піаніно, — який навіть у літню пору звучав наче голе гілля, зимові лижі й втрачені речі.

— Нічо, якщо включу радіо? — запитав водій. Коли Гаррієт не відповіла, бо плакала, він усе одно ввімкнув.

— Кавалєра маєш? — поцікавився він.

Надворі засигналила машина.

— Йо, — гукнув водій лімузина, виставивши в той бік долоню — і Гаррієт, здибившись, заціпеніло сіла, коли погляд Денні Ретліффа перехопив її погляд і спалахнув від упізнання; у нього на обличчі вона побачила відображення власного шоку. Наступної миті він зник, а Гаррієт дивилася вслід непристойно відстовбурченому заду «транс ама».

— Чуєш. Я кажу, — повторив водій — і, стрепенувшись, Гаррієт усвідомила, що він перехиляється через сидіння й дивиться на неї. — То маєш кавалєра?

Гаррієт спробувала спостерігати за «транс амом», але непримітно — і побачила, що через кілька кварталів авто повертає ліворуч, у бік залізничної станції й старих навантажувальних парків. Церковний дзвін навпроти — на останній присмертній ноті свого хоралу — з раптовою люттю вибив годину: дзень-дзень-дзень-дзень-дзень…

— Гонориста ти, — сказав водій. Голос у нього був дражливий і кокетний. — Шо нє?

Зненацька Гаррієт стрельнуло, що він може розвернутися й під’їхати назад. Вона перевела погляд на вхідні сходи похоронного залу. Там з’юрмилося кілька людей — групка старих чоловіків, що курили цигарки; Аделаїда й містер Самнер стояли осторонь, він турботливо схилився над нею — це він їй сигарету запалює? Адді роками не курила. Але от вона стоїть зі схрещеними руками, закинула голову, ніби якась чужа людина, і видихає струмінь диму.

— Хлопці гонористих не люблять, — говорив водій.

Гаррієт вийшла з машини — дверцята так і не зачиняли — і прожогом рушила до сходів похоронного залу.

Коли Денні проїжджав повз похоронний зал, йому потилицею пробіг розпачливий пергаміновий дрож. Ефірна метамфетамінова ясність ковзала над ним в дев’ятистах різних напрямках одночасно. Годинами він шукав ту дівчинку, шукав усюди, прочісував місто, об’їжджав житлові вулиці нескінченними повзучими колами. І тут, щойно він намірився забути про Фаришеву вказівку й припинити пошуки — от і вона.

Із Сомом, на хвилинку: у цьому й усе паскудство. Звісно, ніколи не можна було точно сказати, де вигулькне Сом, бо його дядько — один із найбагатших чоловіків у місті, як серед білих, так і серед чорних, адже володіє підприємницькою імперією, яка надає безліч послуг: риття могил, підрізання дерев, фарбування будинків, розмелювання пеньків, покрівельні й бухгалтерські роботи, ремонт машин і дрібної техніки і ще з пів десятка інших справ. Ніколи не відомо, де Сом вигулькне: збиратиме для дядька плату за оренду в Ніґертауні, митиме на драбині вікна будівлі суду, або ж сидітиме за кермом таксі чи катафалка.

Але як пояснити оце — цю двадцятикратну автотрощу змаячілої реальності. Бо занадто сильний збіг — побачити ту дівчинку (не абикого, а саме її) на задньому сидінні похоронного лімузина де Б’єнвіля із Сомом за кермом. Сом знав, що в них лежить без діла величезна партія продукту, і він видавався аж надто невимушено допитливим стосовно того, де Денні з Фаришем її тримають. Так, він по-своєму, ненав’язливими балачками демонстрував надмірну цікавість, двічі наголошував, що «під’їде» до їхнього трейлера, без попередження приїздив щось рознюхувати на своєму «ґран торіно», ховаючись у темряві затонованих вікон. Він на диво багато часу проводив у туалеті, тицявся там, відкручував на повну крани; трішки зашвидко підводився, коли назовні виходив Денні й бачив, як він заглядає знизу під «транс ам». Шина спустила, так він казав. Здалося, що в тебе шина спустила, мужик. Але з колесом усе було в нормі, і вони обоє про це знали.

Ні, Сом і дівчинка — найменша з його проблем, подумав він із безпорадним відчуттям неминучості, підстрибуючи на всипаній гравієм дорозі в бік водонапірної вежі; здавалося, він підстрибує на ній увесь час: у ліжку, у снах, по двадцять п’ять разів на день втрапляючи в одну й ту саму вибоїну. Ні, річ не лише в наркотиках, це відчуття, ніби ти під наглядом, не лише від них. Через злом у Юджина й напад на Ґам вони всі постійно озиралися собі через плече й підстрибувати навіть від найменшого шелесту, але найбільше хвилював Фариш, який перегрівся до точки кипіння.

Поки Ґам була в лікарні, Фаришу не було потреби навіть прикидатися, що він спить. Натомість він цілими ночами сидів і змушував Денні сидіти поруч: крокував, будував плани за запнутими від світанку шторами, ділив на дзеркальці наркотики й до хрипу базікав. А тепер, коли Ґам повернулася додому (стоїчна, індиферентна, із сонними очима й човганням повз одвірок до туалету), її присутність у домі не розірвала цей шаблон, а посилила Фаришеву тривогу до майже нестерпного піка. На кавовому столику, біля дзеркальця й лез, з’явився заряджений пістолет 38-го калібру. За ними полювали сили — небезпечні сили. Під загрозою — безпека їхньої баби. І так, Денні може й хитати головою на певні Фаришеві теорії, але хтозна? Долфус Різ (персона нон ґрата після випадку з коброю) часто похвалявся своїми зв’язками з організованою злочинністю. А організована злочинність, яка в наркобізнесі відповідає за розповсюдження, ще з часів убивства Кеннеді нерозривно пов’язана з ЦРУ.

— Не за себе, — белькотів Фариш, затиснувши ніс і відкидаючись у кріслі, — ух, не за себе я переживаю, а за нашу бідолаху Ґам. З якими ж уйобками ми маємо діло? На своє життя мені взагалі наплювати. Бляха, за мною босим по джунглях гналися, я з добрий тиждень ховався в повному багні в заливному полі, через бамбук дихав. Вони взагалі ніхера не зможуть мені зробити. Чули? — мовив Фариш, тицяючи лезом складаного ножа на випробувальну таблицю телевізора. — Ви мені взагалі ніхера не зробите.

Денні схрестив ноги, щоб не смикалося коліно, але нічого не сказав. Те, як Фариш дедалі частіше став обговорювати свій воєнний досвід, — бентежило, бо за роки В’єтнаму він більшу частину часу провів у державній психіатричній клініці у Вітфілді. Зазвичай Фариш беріг «‘намські» історії для більярдної. Денні вони здавалися бриднею. Лише нещодавно Фариш йому оповів, що керівництво серед ночі будило певних в’язнів і психічнохворих — ґвалтівників, шизанутих, кого не шкода — і відправляло їх на цілком таємні військові операції, звідки ніхто не мав повертатися. Чорні гелікоптери серед ночі на в’язничних бавовняних полях, у сторожових вежах порожньо, поміж порожніх стебел гуляє могутній вітер. Чоловіки в балаклавах, озброєні АК-47.

— І шо я тобі скажу, — мовив Фариш, озираючись через плече, перш ніж плюнути в бляшанку, яку всюди носив із собою. — З них не всі англійською балакали.

Денні хвилювало, що мет досі лежить у них (хоч Фариш його по кілька разів на день маніакально ховав і переховував). Сам Фариш казав, що треба, щоб продукт «трохи настоявся», перш ніж його пускати в рух, але тепер, коли вони втратили Долфуса, збутися товару (наскільки знав Денні) стало реальною проблемою. Сом запропонував їх із кимось звести, з якимсь своїм кузе­ном з півдня Луїзіани, але це було до того, як Фариш став свідком нишпорення під машиною й кинувся надвір з ножем, погрожуючи відрізати Сомові голову.

І Сом — що мудро з його боку — відтоді більше не навідувався, навіть не дзвонив, та, на жаль, на цьому Фаришеві підозри не скінчилися. Він стежив і за Денні й хотів, щоб Денні про це знав. Іноді він підкидав якісь хитрі звинувачення або зовсім вдавався до лукавства й загадковості, прикидаючись, ніби ділиться з Денні якимись вигаданими таємницями; іноді відкидався в кріслі, ніби до чогось додумався — розпливаючись у широкій усмішці — й промовляв:

— Сучий ти син. От же сучий син. — А ще іноді без попереджень підстрибував і починав кричати, напускаючись на Денні з різноманітними уявними побрехеньками й зрадами. Єдине, як Денні міг утримати Фариша від повного божевілля й не дати йому збити себе на квасне яблуко — це постійно бути спокійним, хай там що Фариш говорить чи робить; він терпляче зносив Фаришеві звинувачення (що надходили несподівано й нестримно, з бентежними проміжками): відповідав повільно й обачно, цілком ввічливо, ніяких вигадок, жодних різких рухів, мовби виходив із машини з піднятими руками.

Тоді, одного ранку перед світанком, щойно заспівали пташки, Фариш зірвався на рівні ноги. Він біснувався, щось лопотів, постійно шмаркався в скривавлену хустинку, доки не видобув звідкись речовий мішок і став вимагати, щоб його повезли в місто. Опинившись там, він наказав Денні залишити його в центрі, а самому поїхати додому й чекати на телефонний дзвінок.

Але Денні (якому після стількох знущань і безпідставних звинувачень зрештою все це осточортіло) цього не зробив. Натомість він поїхав за ріг, припаркував машину на порожній стоянці біля пресвітеріанської церкви і — пішки, тримаючи безпечну відстань — пішов за Фаришем, який люто пер по тротуару зі своїм армійським наплічником.

Він заховав наркотики в старій водонапірній вежі за колією. У цьому Денні був майже певен, тому що — загубивши Фариша в заростях навколо маневрових парків — запримітив, як той удалині, високо в повітрі, вимучено здирається драбиною вежі, закусивши лямку наплічника — величний силует на тлі абсурдно рожевого світанкового неба.

Денні одразу розвернувся, повернувся до машини й поїхав просто додому: зовні спокійний, але в умі зовсім розбурханий. Ось де все заховано — у вежі, і досі лежить там: метамфетаміну на п’ять тисяч доларів, на десять тисяч, коли розбодяжити. Фаришеві гроші, не його. Він побачить лише пару сотень доларів — стільки, скільки Фариш йому відслинить — колись, коли вони його продадуть. Але кількох сотень не вистачить, щоб переїхати в Шривпорт чи Батон-Руж, не вистачить, щоб знайти собі квартиру й дівчину та влаш­туватися на роботу у сфері дальнього вантажного перевезення. Щойно він чкурне з цього забиченого містечка — геві-метал на восьмидоріжковому магнітофоні, більше жодного кантрі, ніколи. Велика хромована вантажівка (димчасті вікна, кабіна з кондиціонером) несеться по федеральній автомагістралі на захід. Геть від Ґам. Геть від Кертіса, у якого на обличчі вже почали прокльовуватися печальні підліткові прищі. Геть від збляклої шкільної фотографії його самого, що висіла над телевізором у трейлері Ґам: він худорлявий, потайний на вигляд, з довгою темною гривкою.

Денні припаркував авто, закурив і відкинувся в сидінні. Сам резервуар, що височів десь за чотирнадцять метрів від землі, був дерев’яною бочкою з гостроверхою кришкою на цибатих металевих опорах. До вершини резервуара з водою, де відкривався люк, вела хистка драбина.

І вдень і вночі Денні не йшов із голови образ наплічника, що манив його, ніби різдвяний подарунок на найвищій полиці, куди забороняли лізти й заглядати. Завжди, коли він сідав у машину, наплічник притягував його магнетичними чарами. Він уже двічі самотужки їздив до резервуара, просто сидів, дивився на нього й мріяв. Багатство. Його шлях для втечі.

От би забрати його собі, хоч воно йому не належить. І Денні неабияк боявся лізти по нього через страх, що Фариш підпиляв перекладину, заклав у люк пістолет на пружині чи підлаштував на вежі ще якусь пастку — Фариш, який навчив Денні виготовляти кустарні трубні бомби; Фариш, у кого вся лабораторія обставлена саморобними пастками пунджі з дощок та іржавих цвяхів, ще й обнесена прихованими в бур’янах натяжними шнурами; Фариш, який нещодавно через рекламу на останній сторінці «Солдата фортуни»129 замовив собі набір для виготовлення балістичних ножів на пружині.

— Натискаєш отут і — шух! — примовляв він, бадьоро підстрибуючи з робочого місця на захаращеній підлозі, поки Денні — весь побілілий — читав ззаду на картонній коробці: «Калічить нападників на відстані до десяти метрів».

Хтозна, які пастки він поховав на вежі. Якщо вони взагалі там є, то (знаючи Фариша) вони не вбивають, а калічать, але Денні не тішила думка про втрату пальця чи ока. Проте якийсь наполегливий шепіт постійно нагадував йому, що, можливо, Фариш узагалі там жодних пасток не наставив. Двадцять хвилин тому, дорогою на пошту, щоб відправити бабин рахунок за електроенергію, Денні охопив скажений вибух оптимізму, сліпуче видиво безтурбот­ного життя, що чекає на нього на півдні Луїзіани, тож він повернув на Мейн-стріт із наміром просто піднятися вежею, вивудити мішок, заховати його в багажнику — у запасці — і не озираючись виїхати з міста.

Але тепер, на місці, виходити з машини йому не хотілося. У бур’янах біля підніжжя вежі нервово виблискувало щось дрібне й сріблясте — наче дріт. Тремтячими від фену руками Денні підкурив сигарету й втупився у вежу. Відірваний палець на нозі чи руці здасться раєм у порівнянні з тим, що зробить Фариш, якщо бодай на йоту запідозрить, що Денні собі надумав.

І з того, що Фариш серед усіх можливих схованок для наркотиків вибрав резервуар із водою, можна було домислити багатозначний висновок: умисний плювок в обличчя Денні. Фариш знав, як той боїться води — відколи їхній батько спробував навчити його плава­ти, зіштовхнувши з пірса в озеро, коли Денні було чотири-п’ять років. Та замість того, щоб поплисти — як було з Фаришем, Майком та іншими братами, коли так робили їм — він став тонути. Денні дуже чітко все це пам’ятав: жах від занурення, а тоді жах від харкан­ня й спльовування повної піску мутної води, коли батько (розлю­чений, бо мусив повністю вдягненим стрибати в озеро) кричав на нього; тож коли Денні покидав той занехаяний пірс, він більше не мав особливого бажання хоч колись занурюватися в глибоку воду.

Також Фариш норовливо проігнорував практичну загрозу від зберігання кришталю в такому невдалому вологому місці. Одного дощового березневого дня Денні був у лабораторії з Фаришем, і через вологість речовина не хотіла кристалізуватися. Хоч як вони з нею морочилися, та злипалася й липкою твердою котлетою осідала на дзеркальці під пальцями — усе марно.

Денні — з відчуттям поразки — трішки нюхнув, щоб заспокоїти нерви, а тоді викинув сигарету у вікно й завів машину. Опинившись знову на вулиці, він зовсім забув про свою реальну справу (відправити бабин рахунок) і знову проїхав повз похоронний зал. Але хоч Сом досі сидів у лімузині, дівчинки там не було, а на передніх сходах роїлося забагато людей.

«Може, проїду ще одне коло по кварталу», — подумав він.

Александрія: плоска й безлюдна, колообіг повторюваних вуличних знаків, гігантська модель залізниці. Рано чи пізно тут тебе зборює відчуття нереальності. Безвітряні вулиці, безбарвне небо. Будівлі порожні, лише картон і бутафорія. «І якщо їхати досить довго, — подумав він, — завжди опинишся саме там, звідки почав».

Ґрейс Фонтейн трохи зніяковіло піднялася передніми сходами до вхідних дверей будинку Еді. Крізь коридор, звужений масивними заскленими шафами для книг, вона подалася на голоси й святковий дзенькіт скла у переповнену вітальню. Стрекотів вентилятор. У кімнаті яблуку було ніде впасти: чоловіки поскидали піджаки, жінки світили рум’яними обличчями. На лляній скатертині стояла чаша з пуншем, а також тарелі з битими коржиками130 й шинкою; срібні вазочки з арахісом і зацукрованим мигдалем; стос червоних паперових серветок («непоказні», — відзначила місіс Фонтейн) з виведеними золотом ініціалами Еді.

Стискаючи сумочку, місіс Фонтейн стояла в одвірку й чекала, коли на неї звернуть увагу. Якщо зважати на житло, будинок Еді (бунгало, якщо відверто) був менший, ніж у неї, але місіс Фонтейн походила з сільських людей («добрих християн», як вона любила зазначати, та все одно народу пагорбів), і її лякали чаша для пуншу, штори із золотого шовку й великий плантаційний стіл для трапез, — за яким навіть із вставкою вміщалося як мінімум дванадцятеро людей — а також домінантний портрет батька Судді Кліва, що затьмарював дрібну камінну полицю. По периметру кімнати — ніби в школі танців — у повній готовності стояли двадцять чотири стільці з «лірною» спинкою й розшитими в стилі пті-пуан сидіннями; і хоч кімната була трохи замала й занизька для розміщення такої кількості масивних темних меблів, місіс Фонтейн усе одно почувалася в ній зляканою.

Едіт — у білому коктейльному фартуху поверх чорної сукні — запримітила місіс Фонтейн, відклала тацю з коржиками й підійшла до неї.

— Ти тут, Ґрейс. Дякую, що зайшла. — На ній були важкі чорні окуляри — чоловічі, схожі на ті, що носив Портер, покійний чоло­вік місіс Фонтейн; не дуже личать жінці, подумала місіс Фонтейн; крім того, зі столової склянки, обгорнутої знизу вологою різдвяною серветкою, вона пила щось дуже подібне на віскі з льодом.

Місіс Фонтейн — не в змозі стриматися — зазначила:

— Ви ніби святкуєте, таку вечірку тут скликали після похорону.

— Ну, не лягати ж і вмирати, — огризнулася Еді. — Сходи візь­ми собі закусок, поки ще гарячі, будь ласка.

Місіс Фонтейн, збентежена, стояла непорушно й блукала незосередженим поглядом по віддалених об’єктах. Зрештою відповіла невиразно:

— Дякую, — і манірно рушила до шведського столу.

Еді приклала прохолодну склянку собі до скроні. До сьогодні вона бувала під мухою з пів десятка разів за все життя — і всі до тридцяти й за суттєво радісніших обставин.

— Едіт, люба моя, тобі чимсь допомогти?

Якась жінка з баптистської церкви — невисока, круглолиця, з добросердечною бентегою в поведінці, наче Вінні-Пух — і хоч стрельте, але Едіт не могла пригадати, як її звуть.

— Ні, дякую! — відмовилася вона, поплескавши жінку по спині, після чого попрямувала поміж людей. Від болю в ребрах забивало дух, проте, як на диво, вона була за це вдячна, бо так їй стало легше зосередитися — на гостях, гостьовій книзі, чистих склянках; на гарячих закусках, поповненні таці з крекерами, регулярному дозаправленню імбирним елем чаші з пуншем; і всі ці турботи також відволікали її від смерті Ліббі, яку вона ще поки не осягнула цілком. За останні кілька днів — скаженій гротескній мазанині з лікарів, квітів, ритуальних гримерів, паперів на підпис і людей, що прибували здалеку — вона не пролила ані сльози; віддала всю себе поминкам після похорону (сріблу, яке треба відполірувати, чашкам для пуншу, які треба з дзенькотом знести з горища й помити), частково заради гостей здалеку, серед них деякі не бачилися роками. Звісно ж, хай яка сумна оказія, та всі хочуть мати можливість надолужити час розлуки; і Еді була вдячна за такий стимул рухатися далі, всміхатися й підсипати у вазочки зацукрований мигдаль. Минулого вечора вона зав’язала волосся білою ганчіркою й гасала по будинку із совком, поліролем і щіткою для килима: підбивала подушки, протирала дзеркала, совала меблі, витрушувала килимки й натирала підлогу, коли перевалило далеко за північ. Вона розставила квіти, заново розмістила тарілки в серванті. Тоді пішла на свою бездоганну кухню, напустила повну велику раковину мильної води і — тремтливими від утоми руками — одне за одним вимила тендітні запилені чашки для пуншу, загалом сотню чашок; а коли о третій ночі нарешті доповзла до ліжка, то заснула сном немовляти.

Маленька рожевоноса кішка Ліббі, Цвітінь — найновіше поповнення в господарстві — з жахом ретирувалася в спальню Еді, де скрутилася під ліжком. Зверху на книжковій шафі й серванті вмостилися коти самої Еді, усі п’ятеро — Цятка, Саламбо, Рамзес, Ганнібал і Худуля: усі сиділи на чималій відстані, помахували хвостами й блискали відьмацькими жовтими очима на дійство внизу. Загалом Еді любила гостинні прийоми не більше ніж коти, та сьогодні тішилася такою навалою людей: вони відволікли від власної родини, чия поведінка її не влаштовувала й радше дратувала, ніж розраджувала. Вони всі її втомили — особливо Адді, що всюди тинялася з тим жахливим містером Самнером — красномовцем містером Самнером, кокетуном містером Самнером, якого їхній батько, Суддя, зневажав. І ось вона торкається його рукава й лупає на нього очима, потягуючи пунш, який навіть не допомогла готувати, із чашок, які не допомогла мити; Адді, яка ані дня не прийшла посидіти біля Ліббі в лікарні, бо боялася пропустити свій денний сон. Утомила її й Шарлотта, яка також не приїхала в лікарню, бо надто зайнята була валянням у ліжку, змордована всіма своїми вигаданими нападами меланхолії; її втомила Тетті — яка в лікарню таки приїздила, і не раз, але лише щоб пропонувати небажані сценарії того, як Едіт могла уникнути аварії й краще зреагувати на той незв’язний дзвінок від Еллісон; її втомили діти та їхнє гіпертрофоване голосіння в похоронному залі й на цвинтарі. Тепер дівчатка сиділи на задній веранді й далі скавуліли, точно як за тим здохлим котом. «Нічого глобального, — з гіркотою подумала Еді, — у світі нічого глобального не сталося». Не менш нудотними видавалися крокодилячі сльози кузини Делл, яка роками не навідувала Ліббі.

— Це ніби знову втратити маму, — сказала була Тетті; проте для Еді Ліббі була і за маму, і за сестру. Ба більше: вона була єдиною людиною на світі, зі всіх чоловіків і жінок, мертвих і живих, чия думка для Еді важила бодай грам.

На двох із цих «лірних» кухонних стільців — старих друзів у біді, що збилися попід стінами невеликої кімнати — колись лежала труна їхньої матері, понад шістдесят років тому у тьмавій нижній вітальні Напасті. Виїзний священник — Божої церкви, навіть не баптистської — читав із Біблії: якийсь псалом, щось про золото й онікс, але він вимовляв онікс як «гонікс», і надалі це стало сімейним жартом: «гонікс». Бідна підлітка Ліббі, виснажена й охляла в старій материній чорній сукні для чаювання, підшитій у подолі й у грудях; порцеляново-бліде обличчя (природна безкровність тогочасних білявок, до появи лосьйонів для засмаги й рум’ян), спустошене безсонням і горем до хворобливої сухої крейди. Найбільше Еді пам’ятала, як її пальцям у долоні Ліббі було мокро й гаряче; як вона весь час простояла, втупившись священнику в ноги; хоч він і намагався перехопити її погляд, вона надто соромилася дивитися йому в обличчя, і за понад пів століття досі бачила ті тріщини в шкірі його шнурованих туфель, іржавий рубець сонця на холошах його чорних штанів.

Смерть батька — Судді — була одним із тих відходів, що їх усі називають Благодаттю: і той похорон видався напрочуд втішним, було багато червонощоких «краян» (так Суддя з друзями називали один одного, усі його дружки-рибалки й приятелі з Асоціації адвокатів), які стояли спинами до каміна в нижній вітальні Напасті, попивали віскі й обмінювались історіями про «старого Розбійника», яким він був у молодості й дитинстві. «Старий Розбійник» — то було його прізвисько. А менше ніж за пів року маленький Робін — навіть тепер вона не зносила тієї думки, та дрібна труна, ледве півтора метра завдовжки; як вона взагалі пережила той день? Повний шприц «Компазину»… настільки сильне горе, що її охопило наче нудотою, наче харчовим отруєнням… виблюваний чорний чай і гарячий заварний крем…

Вона підняла очі з туману, в якому перебувала, і ледь не поточилася додолу, побачивши дрібну, схожу на Робіна постать у кедах і підрізаних джинсах, що пробиралася коридором: малий Галл, усвідомила вона після кількох ошелешених секунд, друг Гаррієт. Хто взагалі його впустив? Еді ковзнула в коридор і прокралася за ним. Коли вхопила його за плече, хлопець підскочив, зойкнув — дрібним хрипким писком від страху — і зіщулився перед нею, наче мишка перед совою.

— Чимсь допомогти?

— Гаррієт… Я…

— Я не Гаррієт. Гаррієт моя онука, — мовила Еді, схрестила руки й дивилася на нього з лукавою втіхою від його скрути, за що Гелі її ненавидів.

Гелі спробував знову:

— Я… я…

— Вперед, не бійся.

— Вона тут?

— Так, вона тут. А тепер біжи додому. — Вона взяла його за плече й обернула, однією рукою, до дверей.

Хлопець вирвався.

— А вона повернеться в табір?

— Зараз не час для забавок, — гаркнула Еді. Хлопцева мати — непутяща мала пискачка ще з дитинства — не спромоглася ні на похорон прийти, ні квітів відправити, ні навіть подзвонити. — Біжи і скажи матері, щоб не пускала тебе чіплятися до людей, коли в них хтось помер. А тепер марш! — скрикнула вона, поки хлопець, роззявившись, лупав очима.

Еді стояла біля дверей і спостерігала, поки він спускався сходами й — не надто поспішаючи — поплентався за ріг і геть із поля зору. Тоді вона пішла на кухню, вийняла з шафки під раковиною пляшку віскі, освіжила собі тодді131 й подалася назад у вітальню — подивитися, як там гості. Людей меншало. Шарлотта (на вигляд дуже пом’ята, змокріла й рожева на обличчі, ніби від якоїсь напруженої роботи) стояла на своїй позиції біля чаші з пуншем і причмелено всміхалася мопсоподібній місіс Чефін, флористці, яка приязно балакала з нею, посьорбуючи напій.

— Я тобі от що пораджу, — говорила та — чи кричала, бо місіс Чефін, як і багато глухуватих людей, зазвичай сама підвищувала голос замість того, щоб попросити інших говорити гучніше. — Заповни чимсь гніздо. Втрата дитини — це жахіття, але у своїй галузі я бачу багато смерті, і найкраще в цьому випадку взятися до справи й завести ще кількох малюсиків.

Еді помітила у своєї доньки ззаду на колготах велику стрілку. Відповідати за чашу з пуншем завдання не з найважчих — цим могла б і Гаррієт чи Еллісон зайнятися, і Еді й призначила б їм цю роботу, якби не вважала недоречним, щоб Шарлотта стояла при вході й трагічно світила очима.

— Але я не знаю, що робити, — перелякано пропищала вона, коли Еді підштовхнула її до чаші й всучила в руку черпак.

— Наливай у чашки й підливай більше, якщо попросять.

У розпачі — ніби замість черпака їй вручили гайковий ключ і приставили не до пуншу, а до якогось хитромудрого механізму — Шарлотта глипнула на матір. Біля чашок і блюдець — непевно всміхаючись — ввічливо затрималися кілька панянок із хору.

Еді вихопила в Шарлотти черпак, занурила його, наповнила одну чашку й відставила її на скатертину, а тоді подала черпак назад Шарлотті. У кінці столу мініатюрна місіс Тіґартен (уся в зеленому, ніби маленьке моторне деревне жабеня, з широким ротом і великими водянистими очима) драматично приклала поцятковану долоню собі до грудей.

— Милостивий! — скрикнула вона. — Це мені?

— Певна річ! — відказала Еді своїм найпроменистішим сценічним голосом, і панянки — уже світячись усмішками — посунули в їхньому напрямку.

Шарлотта похапцем учепилася в материн рукав.

— Але що мені їм говорити?

— А освіжає як, правда? — гучно похвалила місіс Тіґартен. — Тут імбирний ель?

— Не думаю, що тобі обов’язково щось говорити, — тихо сказала Еді Шарлотті, а тоді на повний голос товариству, що зібралося: — Так, це звичайний неалкогольний пунш, нічого особ­ливого, ми такий на Різдво п’ємо. Мері Ґрейс! Кетрін! І ви пригостіться!

— Ой, Едіт… — Хористки проштовхнулися. — Який же чудовий вигляд усе має… Не знаю, звідки в тебе стільки часу…

— Едіт така вправна господиня, вона все необхідне за кілька секунд зготує, — це від кузени Люсінди, яка щойно підійшла, з руками в кишенях спідниці.

— Ну, для Едіт то завиграшки, — почувся тонкий голос Аделаїди, — у неї є морозилка.

Еді, проігнорувавши таку зневагу, належно всіх представила й вислизнула, покинувши пунш на Шарлотту. Тій лише потрібно було сказати, що робити, і вона все виконувала, якщо не йшлося про якусь незалежну думку чи рішення. Смерть Робіна для Еді по-своєму стала подвійною втратою, бо вона також утратила Шарлотту — свою енергійну щебетливу доньку, яка так трагічно перемінилася; фактично, згубила себе. Звісно ж, від таких ударів ніхто не відходить до кінця, але минуло понад десять років. Люди якось зібралися з силами, живуть далі. Еді зажурено згадувала Шарлоттине дитинство, коли та оголосила, що хоче стати покупчинею модного одягу у великому універмазі.

Місіс Чефін поставила чашку на блюдце, яке балансувало у неї в лівій долоні.

— Знаєш, — сказала вона Шарлотті, — на різдвяний похорон дуже добре пасує пуансетія. У ту пору в церквах буває страшенно темно.

Еді стояла, схрестивши руки на грудях, і дивилася на них. Вона збиралася, щойно випаде доречна мить, сама перекинутися кількома словами з місіс Чефін. Хоч Дікс і не зміг — за такий короткий термін, як сказала Шарлотта — прибути з Нешвілла на похорон, увагу Еді привернула композиція з жасмину й троянди «айсберг», яку він прислав (надто декоративна, надто естетична, якась жіночна). Безперечно, більш витончена, ніж звичні композиції місіс Чефін. Тоді, у похоронному залі, вона зайшла в кімнату, де місіс Гетфілд Кін допомагала місіс Чефін з квітами, і саме встигла почути, як місіс Кін — манірно, ніби у відповідь на недоречну таємницю — каже:

— Ну, то могла бути Діксонова секретарка.

Поправляючи пагін гладіолуса, місіс Чефін шморгнула й шельмувато схилила голову набік.

— Але. То я підняла слухавку і сама прийняла замовлення, — сказала вона — відступивши, щоб роздивитися своє рукоділля, — і, як на мене, зовсім вона не як секретарка розмовляла.

Гелі не пішов додому, а лише повернув за ріг і обігнув подвір’я Еді до бічних воріт, де запопав Гаррієт, що сиділа на задньому подвір’ї на гойдалці-човнику. Без зайвих церемоній він підбіг до неї й сказав:

— Чуєш, ти коли додому повернулася?

Він очікував, що його прибуття одразу її звеселить, а коли цього не сталося, роздратувався.

— Ти отримала мій лист? — запитав він.

— Отримала, — відповіла Гаррієт. Вона мало не до нудоти об’їлася зацукрованого мигдалю зі столу, і його присмак гидко затримався їй у роті. — Не треба було його писати.

Гелі сів на гойдалку біля неї.

— Та я сполошився. Я…

Рвучким кивком Гаррієт указала на веранду Еді за якихось шість метрів від них, де з чашками пуншу стояли й балакали четверо чи п’ятеро дорослих.

Гелі глибоко вдихнув. Уже тихішим тоном він сказав:

— Тут страх що твориться. Він по всьому місту їздить. Дуже повільно. Ніби шукає нас. Я був з мамою в машині, і тут він, стоїть припаркований біля естакади, наче когось там чекає.

Удвох вони, хоч і сиділи пліч-о-пліч, дивилися просто вперед, на дорослих на веранді, а не одне на одного. Гаррієт мовила:

— Ти не повертався туди по возик, так?

— Ні! — обурено відказав Гелі. — Думаєш, я що, зовсім здурів? На початку він там щодня тинявся. А останнім часом їздить на навантажувальні парки, біля колії.

— Навіщо?

— А я звідки знаю? Пару днів тому мені було нудно, і я пішов на склад покидати тенісними м’ячами. Тоді почув, як під’їжджає машина, і пощастило, що заховався, бо то був він. Мені ще ніколи так страшно не було. Він зупинив машину і трохи так посидів. Тоді встав і походив туди-сюди. Може, за мною слідкував, я не знаю.

Гаррієт потерла очі й сказала:

— Я недавно бачила, як він їхав у той бік. Сьогодні.

— До колії?

— Напевно. Я ще подумала, куди це він.

— Я тільки радий, що він мене не побачив, — сказав Гелі. — Він як вийшов з машини, у мене ледь серце не розірвалося. Я з годину в кущах ховався.

— Треба туди сходити на спецзавдання, подивитися, що він там робить.

Спочатку вона подумала, що через слово «спецзавдання» Гелі не зможе опиратися, і здивувалася з того, як рвучко й твердо він відповів:

— Без мене. Я туди більше не піду. Ти не розумієш…

Голос у нього різко погучнішав. Дорослі на веранді обернули беземоційні обличчя в їхньому напрямку. Гаррієт штурхнула його під ребра.

Він скривджено зиркнув на неї:

— Але ж не розумієш, — повторив він, уже тихіше. — Сама б подивилася. Якби він мене побачив, то вбив би, видно було з того, як він роззирався. — Гелі зімітував той вираз: викривлене обличчя, очі ошаліло блукають по землі.

— Що він там шукав?

— Не знаю. Я серйозно, я більше з ним не зачіпатимуся, Гаррієт, і тобі теж раджу. Якщо він чи хтось із його братів здогадається, що то ми кинули змію, нам каюк. Ти не читала газету, що я тобі надіслав?

— Не мала можливості.

— Коротше, то була його бабуся, — суворо повідомив Гелі. — Вона мало не вмерла.

Ворота саду Еді рипнули й прочинилися. Гаррієт зненацька підскочила.

— Одін! — вереснула вона. Але маленька чорна пані — у соло­м’яному капелюсі й бавовняній сукні з паском — не повертаючи голови, кинула на неї косий погляд і не відповіла. Губи в неї були стиснуті, обличчя незворушне. Вона повільно почовгала до задньої веранди й угору сходами, застукала у двері.

— Міз Едіт тут? — запитала вона, приклавши долоню до чола, заглядаючи крізь сітку.

Після короткочасного вагання Гаррієт — ошелешена, з розпашілими від кривди щоками — відкинулася на гойдалці. Хоч Одін стара й буркотлива, а їхні стосунки з Гаррієт ніколи не були вкрай добрими, то була найближча для Ліббі людина; удвох вони нагадували старе подружжя — не лише у своїх розбіжностях (здебільшого стосовно кішки Ліббі, яку Одін терпіти не могла), а й у любові одна до одної, — і серце в Гаррієт різко стрибнуло вгору на сам її вигляд.

Відколи сталася ця біда, вона не згадувала про Одін. Та була з Ліббі відтоді, як обидві були молодими жінками, ще в Напасті. Куди вона тепер подасться, що робитиме? Одін — стара немічна жінка, ще й недужа; та й (як часто скаржилася Еді) у будинку з неї вже користі небагато.

Сум’яття на заскленій веранді.

— Там, — сказав хтось усередині, посуваючись, щоб дати місце і Тет могла боком вийти наперед.

— Одін! — привіталася вона. — Ти ж мене знаєш, так? Я сестра Едіт.

— Чого мені ніхто не сказав про міс Ліббі?

— Ой, люба… Ой-йой. Одін. — Позирк через плече, на веранду: приголомшений, засоромлений. — Мені так шкода. Може, зайдеш?

— Мей Гелен, шо робить у міс Маклемор, прийшла мені й сказала. Ніхто не прийшов, не закликав мене. А ви її вже й у землю положили.

— Ой, Одін! Ми й не думали, що в тебе є телефон…

У подальшій тиші зацвірінькала синиця: чотири чіткі, стрибучі прихильні ноти.

— Та хоть би прийшли й покликати мене. — Голос в Одін надломився. Мідне обличчя лишалося недвижним. — До мене додому. Я на Пайн-Гілл живу, ви ж знаєте. Могли б і поклопотатися…

— Одін… Ой, лихо, — безпорадно промимрила Тет. Вона глибоко вдихнула; роззирнулася. — Прошу тебе, можеш зайти, посидіти на хвилинку.

— Нєа, — відрубала Одін. — Подякувала.

— Одін, мені так шкода. Ми не думали…

Одін змахнула сльозу.

— Я п’ятдесят п’ять років в міс Ліб проробила, а мені навіть ніхто не сказав, шо вона в лікарні.

Тет на мить заплющила очі.

— Одін. — Запала моторошна тиша. — Який же жах. Ти зможеш нам це якось пробачити?

— Цілий тиждень я думала, шо ви всі в Південній Кароліні, а в понеділок я вернуся на роботу. І от вона вже в землі сирій лежить.

— Будь ласка. — Тет поклала долоню Одін на плече. — Зачекай тут, а я побіжу по Едіт. Можеш зачекати тут, недовго?

Вона метнулася всередину. Розмова — не надто чітка — на веранді продовжилася. Одін з порожнім обличчям обернулася й вдивлялася кудись неподалік. Хтось — якийсь чоловік — неприховано прошепотів:

— Я думаю, вона хоче якихось грошей.

Гаррієт в обличчя бухнула гаряча кров. Одін — зі стуманілим обличчям, не кліпаючи — стояла на місці, не рухалася. Серед усіх кремезних білих людей у найкращій недільній одежі вона здавалася дуже дрібною й невиразною: самотнє волоочко в зграї шпаків. Гелі підвівся й зі щирим інтересом спостерігав за дійством з-за гойдалки.

Гаррієт не знала, що робити. Вона почувалася так, наче їй треба підійти й стати біля Одін, — Ліббі б захотіла, щоб вона так вчинила, — але Одін здавалася не надто приязною чи привітною; зовсім ні, у її поведінці відчувалася певна загроза, що злякало Гаррієт. Раптом, без жодного попередження, на веранді стався якийсь рух, і крізь двері в руки Одін кинулася Еллісон, та так, що старій жінці — очманілій від такої наглої події — довелося вхопитися за поруччя, щоб не полетіти на спину.

Еллісон ридала так натужно, що навіть Гаррієт злякалася. Одін витріщалася Еллісон понад плечем, не відповідала на обійми й навіть не приймала їх.

Поміж людей на сходи вийшла Еді.

— Еллісон, повертайся в будинок, — сказала вона, а тоді — ухопивши Еллісон за плече, розвернувши її: — Негайно!

Різко скрикнувши, Еллісон видерлася з хватки й кинулася через подвір’я: повз гойдалку, повз Гелі з Гаррієт і в сарай Еді. Там щось металево грюкнуло, ніби через грюкіт дверей зі стіни впали граблі.

Гелі, викрутивши голову в тому напрямку, беземоційно прокоментував:

— Слухай, та твоя сестра збожеволіла.

З веранди голос Еді — чіткий, дзвінкий — віддавав духом публічної заяви: хай яким він був формальним, за ним бриніли емоції та якась невідкладність.

— Одін! Дякую, що прийшла! Можеш зайти на хвильку?

— Нєа, не хочу нікому мішати.

— Не кажи дурниць! Ми страшенно раді тебе бачити!

Гелі буцнув Гаррієт по нозі.

— Чуєш, — мовив він і кивнув на сарай. — Що з нею?

— Та хай бог боронить! — обурювалася Еді на Одін, яка так і не поворухнулася. — Припини! Зараз же заходь усередину!

Гаррієт відібрало мову. З ветхого сараю: єдине дивне сухе схлипування, мовби якоїсь удушеної істоти. Обличчя в Гаррієт сіпнулося: не від огиди чи навіть сорому, а від якоїсь чужої страхітливої емоції, через яку Гелі від неї позадкував, наче від інфекційного захворювання.

— Е-е-е, — видав він, жорстко позираючи їй понад головою: хмари, слід літака в небі… — я, напевно, піду.

Він зачекав, доки вона щось скаже, а коли нічого подібного не сталося, подибав геть — не звичною ходою бігцем, а самосвідомо, розмахуючи руками.

Брама заклацнулася. Гаррієт розлючено втупилася в землю. Голоси на веранді різко погучнішали, і крізь тупий біль Гаррієт усвідомила, про що вони розмовляють: заповіт Ліббі.

— Де він є? — питала Одін.

— Не хвилюйся, про все це зовсім скоро подбають, — твердила Еді, беручи Одін під руку, ніби щоб завести її всередину. — Заповіт у неї в клієнтському сейфі. У понеділок уранці ми разом з адвокатом…

— Не віру я ніякому адвокату, — різко перебила Одін. — Міс Ліб мені пообіцяла. Вона мені сказала, пояснила, Одін, як щось станеться, подивися в мене в кедровій шкатулці. Там для тебе буде конверт. Просто піди і зроби, нікого не питайся.

— Одін, ми ніякі її речі не чіпали. У понеділок…

— Господь знає, шо сталося, — гордовито заявила Одін. — Він то знає, і я то знаю. Так, мем, я точно добре знаю, шо мені міс Ліббі сказала.

— Ти ж знаєш містера Біллі Вентворта, правда? — голос в Еді був жартівливий, ніби вона розмовляє з дитиною, але в ньому вчувався хрип, що межував із якимсь жахом. — Ти ж не хочеш сказати, що не довіряєш містеру Біллі, Одін?! Це той, що має зі своїм зятем контору на площі.

— Я лиш хочу знати, шо відійде мені.

Садову гойдалку вкривала іржа. Поміж потрісканої цегли наріс оксамитовий мох. Гаррієт у якомусь відчайдушному зосере­дженому зусиллі націлила всю свою увагу на побиту черепашку, що лежала біля основи садового вазона.

— Одін, я з цим не сперечаюся. Ти отримаєш те, що по закону тобі належить. Як тільки… — говорила Еді.

— Я нічого не знаю по закону. Я лиш знаю, шо є правильно.

Від віку вкрита вапном черепашка вивітрилася до текстури крихкого гіпсу; верхівку їй відбило; на внутрішній губі вона тонула в перламутровому рум’янці, тендітній сріблястій ружі старих троянд Еді «дівочий рум’янець». Ще до народження Гаррієт уся родина щороку відпочивала на Затоці; після смерті Робіна вони туди більше не їздили. Слоїки дрібних сірих двостулкових молюсків, назбираних за ті колишні поїздки, стояли на високих полицях тітчиних шаф, гнітючі й укриті пилом. «Вони втрачають магію, коли якийсь час побудуть без води», — казала Ліббі: і набирала повну раковину води, висипала туди черепашки й підсувала табуретку, щоб Гаррієт мала на що стати (вона була маленькою, років три, і якою ж гігантською й білою здавалася раковина!). І як вона дивувалася, коли бачила, як загальну сірість змивало на користь яскравого, лискучого й чарівного, як її розбивало на тисячі дзвінких барв: там щось пурпуровіло, тут намокало до молюсково-чорного, розгорталося ребрами й звивалося в тендітні поліхромні закрути — срібний, мармурово-блакитний, кораловий, перламутрово-зелений і рожевий! Якою холодною й прозорою була вода: руки, обітнуті нею по зап’ястки, студено-рожеві й ніжні! «А запах! — говорила Ліббі, вдихаючи на повні груди. — Так пахне океан!» І Гаррієт нахиляла обличчя низько до води й набирала терпкого духу океану, якого ніколи не бачила; запаху солі, про яку в «Острові скарбів» говорив Джим Гокінс. Гуркіт бурунів, крики дивних птахів і білі вітрила «Іспаньйоли», — наче білі сторінки книжки, — що роздимаються на тлі безхмарного неба.

Смерть — як усі кажуть — це берег щастя. На старих фотографіях із моря її родина знову молода, і серед них стоїть Робін: човни й білі хустинки, до світла здіймаються морські птахи. Це мрія, у якій усі врятувалися.

Але це мрія про минуле життя, а не прийдешнє. Життя теперішнє: руде листя магнолії, обліплені лишаєм вазони для квітів, рівномірне дзуміння бджіл у спекотний день і безликий гомін гостей похорону. Багно й липка трава під тріснутою садовою цеглою, яку вона була відкопнула. Ретельно зосередившись, Гаррієт вивчала цю огидну точку на землі, ніби то єдина справжня річ у світі — і, певним чином, так і було.

115 Dixie — прізвисько для південного регіону США. Походження терміну до кінця не відоме, одна з версій — від назви лінії Мейсона-Діксона, що розділяла вільні й рабовласницькі штати.

116 Cracker — зневажливе слово на позначення бідних білих мешканців сільської місцевості Півдня США.

117 Гаррієт, очевидно, уявляє себе героїнею роману «Викрадений» Роберта Луїса Стівенсона, де головний персонаж вимушений тікати через вересові зарості й має справу з шотландськими ватажками гірських кланів. Другу половину її думки часто вважають за цитату з роману «Буреверхи», хоча в книзі Емілі Бронте таких слів немає.

118 Lawrence Welk — американський телевізійний шоумен і музикант, ведучий однойменного шоу-вар’єте.

119 Colonial Williamsburg — музей просто неба, історичний район міста Вільямзберґ у штаті Вірджинія.

120 Bob Jones University — приватний євангельський університет у Ґрінвіллі, штат Південна Кароліна.

121 Dead End Kids — група молодих акторів у Нью-Йорку, які зіграли у Бродвейській виставі «Тупик». Одягалися в робітничий одяг Америки 30-х років.

122 Pork pie hat — чоловічий капелюх, що отримав назву через схожість за формою з традиційним пирогом зі свининою (pork pie). Набув популярності в 1920—1940 роках. Серед відомих фанатів — актор Бастер Кітон, учений Роберт Оппенгаймер.

123 Bay City Rollers, The Osmonds — популярні в 1970-х роках серед підлітків попрок-гурти.

124 Kodachrome — торгова марка кольорової плівки для фотографій компанії Kodak, що з’явилася на ринку в 1935 році. Одна з перших успішних кольорових плівок, яка набула широкого використання, зокрема для знімків у друкованих виданнях.

125 Hottentot — термін, що пішов із нідерландської мови й спершу позначав усіх темношкірих людей, а згодом — лише представників етнічних груп койсан і койкоїн. Проте загалом він вважався зневажливим, синонімом до слів «варвар» або «канібал».

126 Florsheim Shoes — американська компанія якісного взуття.

127 Слова з пісні маловідомого походження, яку Джеймс Джойс згадує в романі «Портрет митця замолоду», коли головний персонаж уявляє собі власний похорон і згадує пісеньку, яку йому співала служниця. Частково використано переклад Мар’яни Прокопович.

128 Daughters of the American Revolution — громадська організація жінок, які прямо походять від учасників боротьби США за незалежність.

129 Soldier of Fortune — американський журнал на військову тематику, зокрема дії найманців. Заснований Робертом Брауном, ветераном війни у В’єтнамі.

130 Beaten biscuit — традиційна їжа півдня США. Назва пішла від того, що тісто перед випіканням потрібно сильно відбити. У формі канапе подаються з шинкою.

131 Hot toddy — напій, також відомий на півдні США як «південний сироп від кашлю». Готують із віскі, гарячої води й меду або цукру.

  Розділ 7. Вежа

Час зламався. Гаррієт втратила свій спосіб його вимірювати. Раніше Іда була планетою, чий цикл визначав години, чий прозорий надійний курс (прання щопонеділка і лагодження щовівторка, канапки влітку і суп узимку) правив усіма аспектами життя Гаррієт. Послідовно розгорталися тижні, кожен день — низка систематичних плетениць. Щочетверга вранці Іда ставила дошку біля раковини й прасувала, розпускаючи пару з-під монолітного залізка; щочетверга по обіді, і взимку, і влітку, вона витрушувала килимки, тріпала їх і вивішувала на вулиці, тож червоний турецький килим на поруччях веранди слугував прапором, що завжди повідомляв: четвер. Ті нескінченні літні четверги, прохолодні четверги в жовтні й далекі четверги давно минулого першого класу, коли Гаррієт засинала під електроковдрами, у гарячці від тонзиліту: гахкання тріпачки й шипіння-булькотіння пари від праски, які своїми живими звуками свідчили про теперішнє, а також ланками ланцюга звивалися крізь усе життя Гаррієт, доки не розчинялися десь в абстрактній темряві немовлячого віку. Дні закінчувались о п’ятій, коли Іда на задній веранді змінювала фартухи; дні починалися зі скрипом вхідних дверей та Ідиного поступу в коридорі. З віддалених кімнат мирно випливав гул порохотяга; з верхнього поверху й униз — заколисливе рипіння гумових підошов Ідиних капців, а іноді її високе сухе відьомське гоготання. Так проминали дні. Двері відчинялися, двері зачинялися, тіні меншали й знову росли. Ідин швидкий погляд, коли Гаррієт бо­соніж пробігала повз відчинені двері, був різким утішним благословенням: любов усупереч любові. Іда! Її улюблені перекуси (льодяники-палички, меляса на холодному кукурудзяному хлібі), її «програми». Жарти й прочуханки, кучугуристі ложки цукру, що снігом опадали на дно склянки крижаного чаю. Дивні сумні пісні з минувшини, що линули з кухні («чи не сумуєш за матір’ю часами, часами?») і пташиний щебет на задньому подвір’ї, де на шворці лопотіли білі сорочки; посвисти й трелі — фіть-фіть, фіть-фіть, милий дзенькіт полірованого срібла, що побрязкувало в мийниці, розмаїття й звуки самого життя.

Та все це тепер щезло. Без Іди час розширився й потонув у безкрайній мерехтливій порожнечі. Години і дні, світло і темрява непомітно переростали одне в одне; тепер зникла різниця між ланчем і сніданком, вихідними й буднями, світанком і заходом сонця, і то було наче життя в печері, залитій штучним світлом.

Разом з Ідою зникло багато утіх. Зокрема сон. Ніч за ніччю Гаррієт лежала без сну у вогкому віґвамі «Синиця» на рипучих від піску простирадлах зі сльозами на очах — бо ніхто, окрім Іди, не вмів застеляти ліжко так, як їй подобається, і Гаррієт (у мотелях, іноді навіть у будинку Еді) до пізньої ночі не склеплювала очей і горювала від туги за домом, болісно прочуваючи чужі текстури, незнайомі запахи (парфуми, нафталін, мийні засоби, якими Іда не користувалася), та найголовніше — зник Ідин доторк, який завжди заспокоював, коли вона прокидалася самотньою чи зляканою, і ніколи він не здавався таким ніжним, як тоді, коли його бракувало.

Проте, повернувшись, Гаррієт застала відлуння й тишу: зачарований будинок, оточений шипами. З її боку кімнати (з боку Еллісон панував безлад) усе було ідеально, саме так, як Іда все залишила: застелене ліжко, білі бганки, осіла інеєм пилюка.

Так усе й лишалося. Простирадла під покривалом досі були хрумкі. Їх випрали й розгладили Ідині руки; то був останній Ідин слід у будинку, і — хай як Гаррієт жадала залізти в ліжко, занурити обличчя в прекрасну м’яку подушку й натягнути простирадла на голову — вона не зважувалася порушити той останній маленький куточок Раю, який їй залишився. Уночі блискуче й прозоре відбиття ліжка плавало в чорних шибках, мов білий смаколик у рюшах — м’який, наче весільний торт. Та Гаррієт могла поїдати той бенкет лише очима: хоч раз поспиш у ліжку — щезне навіть сподівання на сон.

Тож вона спала зверху на покривалах. Ночі минали в гарячці. Москіти кусали її за ноги й дзижчали над вухом. Ранки видавалися холодні, і деколи Гаррієт напівсвідомо тягнулася за фантомними покривалами; коли пальці змикалися на повітрі, вона хляпалася назад на покривало і — трусячись уві сні, наче тер’єр, — бачила сни. У снах вона долала чорне промерзле баговиння й сільські стежки, якими доводилося знову й знову пробігати зі скалкою в нозі від ходи босоніж; ринула крізь темні озера й билася головою об лист металу, що запечатував її під водою, без доступу до повітря; переховувалася в будинку Еді під ліжком від якоїсь невидимої моторошної з’яви, що гукала їй тихим голосом: «Залишила мені щось, міско? Щось мені залишила?». Вона прокидалася пізно вранці втомленою, з глибокими червоними відбитками постелі на щоці. І, ще не розплющивши очей, уже боялася поворухнутися й недвиж­но лежала, гостро усвідомлюючи, що прокинулася, а все не так.

І все справді було не так. Будинок став моторошно тьмяним і тихим. Коли Гаррієт вставала з ліжка, навшпиньки йшла до вікна й посувала штору, виникало відчуття, ніби вона єдина, хто вцілів після жахливої катастрофи. Понеділок: шворка для білизни порожня. Як це в понеділок на шворці не лопотять простирадла й сорочки? Тінь порожньої шворки шарпало по сухій траві. Гаррієт прокралася вниз, у похмурий коридор — бо тепер, без Іди, не було кому вранці підіймати жалюзі (чи готувати каву, чи гукати «добрий ранок, маля!», чи робити ще якісь приємні дрібнички, які робила Іда), тож будинок більшу частину дня потопав у фільтрованій підводній темені.

В основі цієї млявої тиші — страхітної, ніби настав кінець світу і більшість людей загинули — лежало болюче усвідомлення, що лише за якихось кілька вулиць стоїть замкнений і порожній буди­нок Ліббі. Газон не скошено, клумби поруділи й уже шкварчали від бур’янів; дзеркала всередині обернулися порожніми ставкáми без відображень, а кімнати збайдужіло просвічувало поперемінно то сонячним, то місячним сяйвом. Як же добре Гаррієт знала будинок Ліббі, усі його порядки, лади й стани — зимову в’ялість, коли в коридорі панувала сутінь і тихенько горів газовий камін; штормові ночі й дні (дощ заливає фіолетові шибки, а стіну навпроти заливають тіні); і палахкотливі осінні дні, коли Гаррієт сиділа в Ліббі на кухні, втомлена й безутішна після школи, і бадьорилася від балачок із Ліббі й грілася променями її добросердих запитань. Стільки книжок Ліббі прочитала вголос по розділу щодня після школи: «Олівер Твіст», «Острів скарбів», «Айвенго». Іноді жовтневе сонячне проміння, що зненацька спалахувало в західних вікнах тими днинами, було таке крижане, що лякало своїм сяйвом, а його ясність і прохолода ніби віщували щось нестерпне, наче то було нелюдське світіння старих спогадів, які приходять на смертному одрі — самі мрії й мертвотні прощання. Проте завжди, навіть у найчерствішому й найзлощаснішому світлі (гнітливий цокіт годинника на камінній полиці, бібліотечна книжка на дивані обкладинкою вниз) сама Ліббі, переходячи з кімнати в кімнату, сяяла блідо і ясно, а її сива розкуйовджена голова скидалася на квітку півонії. Іноді вона щось співала сама до себе, і її пронизливий голос приємно тріпотів у високих тінях кахльованої кухні, понад зичним гулом «Фриджидейра».

Сова і кішечка в море попливли

В човні зі стручка горошку

Набрали грошиків, медових стільників

У п’ять фунтів загорнули трошки…

От же вона: вишиває з дрібнесенькими срібними ножицями на рожевій стрічці для шиї, розгадує кросворд чи читає біографію Мадам де Помпадур, розмовляє зі своєю білою кішечкою… Туп-туп-туп — Гаррієт досі чула ті кроки, їхній особливий звук у капцях тридцять четвертого розміру, туп-туп-туп по довгому коридору, щоб відповісти на дзвінок. Ліббі! Якою щасливою вона завжди здавалася, коли дзвонила Гаррієт, — навіть пізно ввечері, — ніби не було більше у світі людини, чий голос вона б хотіла чути! «Ой, це ж моє сонечко! — скрикувала вона. — Як мило, що дзвониш своїй старій бідній тітоньці…», і втіха й тепло в її голосі так хвилювали Гаррієт, що (навіть наодинці, стоячи біля телефона при стіні в темній кухні) вона заплющувала очі й звішувала голову, уся сповнена тепла й сяйва, ніби мелодійний дзвіночок. Чи ще хоч хтось так тішився, чуючи Гаррієт? Ні, ніхто. Тепер вона може набирати той номер, набирати донесхочу, набирати весь час аж до кінця віків, і ніколи не почує вигук Ліббі на тому кінці дроту: моє сонечко! моє золото! Ні, будинок тепер порожній і німий. У зачинених кімнатах пахне кедром і золотобородником. Скоро меблі заберуть, та наразі все було саме так, як тоді, коли Ліббі вирушила в подорож: ліжка застелено, помиті чайні чашки складено на сушарці. Непоміченою процесією повз кімнати пропливають дні. Коли здіймається сонце, преспап’є з пузирчастого скла в Ліббі на камінній полиці знову займається життям, оживає сяйвом на три години, щоб далі знову запасти в темряву й дрімоту, коли трикутник проміння в полудень його минає. Тканий килим у квіти — широка й сплутана ігрова дошка дитинства Гаррієт — там і сям виблискує жовтими променями світла, які прохромлюють дере­в’яні жалюзі пізно пополудні. Вони ковзають по стінах — довгі пальці, що витягнутими й викривленими жилами обмацують обрамлені фотографії: дівчинка-Ліббі, худорлява й перелякана, тримає за руку Еді; похмура стара Напасть у тонах сепії, огорнута грозовою атмосферою здушеної виноградною лозою трагедії. Того вечора світло так само зблякне й розтане, доки його не стане зовсім і залишиться тільки прохолодне блакитне напівсвітло вуличних ліхтарів, — саме таке, щоб можна було розгледіти дорогу, — які рівно мерехтітимуть до світанку. Коробки для капелюхів, у шухлядах сплять акуратно складені рукавички. У темних шафах висить одяг, що більше ніколи не спізнає доторку Ліббі. Скоро його спакують у коробки й відправлять баптистським місіям в Африку й Китай — і невдовзі, можливо, якась мініатюрна пані-китаянка у фарбованому домі під золотавими деревами й ви­сокими небесами питиме з місіонерами чай у якійсь із рожевих суконь Ліббі для недільної школи. Як світ живе далі своїм трибом: люди пораються в садах, грають у карти, ходять у недільні школи й відправляють коробки старого одягу китайським місіям і весь цей час женуть у бік обваленого мосту, що зяє в темряві?

Про таке й роздумувала Гаррієт. Вона сиділа на самоті на сходах, у коридорі чи за кухонним столом, підпираючи долонями голову; вона сиділа у себе в спальні під вікном і роздивлялася вулицю. Її дряпали й кололи старі спогади: нуди, невдячність, слова, які вже ніколи не забереш. Їй знову й знову згадувалося, як вона наловила в саду чорних жуків і позапихала їх у верхівку кокосового торта, який Ліббі пекла цілий день. І як Ліббі плакала, наче маленька дівчинка, плакала, затулившись долонями. Ще Ліббі плакала, коли Гаррієт на свій восьмий день народження розізлилася й сказала, що їй зовсім не сподобався подарунок від неї: підвіска-сердечко для її браслета з підвісками. «Іграшка! Я хотіла іграшку!» Пізніше мама відтягнула Гаррієт убік і сказала їй, що та підвіска дорога, дорожча, ніж Ліббі може собі дозволити. Що гірше: коли вона бачила Ліббі востаннє, востаннє в житті, Гаррієт скинула її руку й побігла геть тротуаром, не озираючись. Іноді, впродовж того відчуженого дня (мляві години на дивані, очамрілий перегляд «Енциклопедії Британіки») ці думки охоплювали Гаррієт із такою свіжою силою, що вона заповзала в шафу, зачинялася там і плакала, плакала, ховаючи обличчя в тафтових спідницях маминих старих запилюжених вечірніх суконь, до нудоти впевнена, що далі всі ці почуття лише загострюватимуться.

Школа починалася за два тижні. Гелі ходив на якийсь оркестровий семінар, де щодня доводилося виходити на футбольне поле й маршувати туди-сюди в задушливу спеку. Коли приходила тренуватися футбольна команда, вони всі вервечкою поверталися в спортивний зал — халупу з жерстяним дахом — і сиділи там на розкладних кріслах, вправлялися на своїх інструментах. Опісля диригент оркестру розпалював ватру й готував хотдоги або збирав усіх на гру в софтбол чи імпровізований «джем-сешн» зі старшими дітьми. Бували вечори, коли Гелі повертався додому раніше, але тоді, за його словами, мусив вправлятися в грі на тромбоні ще й після вечері.

Певною мірою Гаррієт тішила його відсутність. Вона соромилася власної журби — надто великої, щоб її можна було приховати, — а також катастрофічного стану свого будинку. Після відбуття Іди мама Гаррієт пожвавішала, чим стала нагадувати певних нічних тварин у Мемфіському зоопарку: маленьких і тендітних окатих сумчастих, які — в омані від ультрафіолетових ламп, що освітлювали їхню скляну коробку, — їли, милися й граційно шугали усвоїх листяних справах з ілюзією, що вони надійно сховані під нічним покровом. За ніч виникали таємні стежки, які тягнулися й перетиналися по всьому будинку, — стежки, позначені серветками, інгаляторами від астми, флаконами пігулок, пляшечками крему для рук і лаку для нігтів, а також склянками з талим льодом, які залишали на стільницях ланцюжки білих кілець. В особливо захаращеному й брудному кутку на кухні з’явився переносний мольберт, а на ньому — поступово, день за днем — картина з якимись водянистими фіалками (хоч мама так і не докінчила вазу, у якій вони стояли, залишивши тільки олівцевий ескіз). Навіть її волосся набрало нового насиченого каштанового відтінку («Шоколадний поцілунок» — було написано на вкритій липкими чорними патьоками пляшечці, яку Гаррієт віднайшла в плетеному відрі для сміття в туалеті на першому поверсі). Не помічаючи неметених килимів, липкої підлоги, засмерджених рушників у ванній, вона з бентежним надміром переймалася дрібницями. Одного дня Гаррієт побачила, як мама направо й наліво розпихає купи мотлоху, щоб мати змогу вклякнути й натерти латунні дверні ручки особливим поліролем і особливою ганчіркою; іншим разом — не переймаючись крихтами, бризками жиру, розсипаним на кухонній стільниці цукром, брудною скатертиною й вежею тарілок, що непевно височіла понад холодною й сірою водою в раковині, попри певний солодкавий душок псування, що витікав одночасно ніби звідусіль і нізвідки, — вона цілу годину фанатично натирала старий хромований тостер, доки він не заблищав, наче крило лімузина, а тоді ще десять хвилин стояла й милувалася результатом роботи.

— Ми ж даємо собі раду, правда? — сказала вона, тоді додала: — Іда ніколи не мила все зовсім начисто, правда? Щоб отак блищало? — придивляючись до тостера, і: — Весело ж? Коли тільки ми втрьох?

Весело не було. І все ж вона старалася. Одного дня, ближче до кінця серпня, мама встала з ліжка, прийняла ванну з піною, нафарбувалася помадою й сіла на кухонній драбинці гортати «Кулінарну книжку Джеймса Берда», доки не віднайшла рецепт під назвою «стейк Даян», після чого сходила в крамницю й купила всі необхідні інгредієнти. Удома вона поверх сукні вдягнула зім’ятий фартух (подарунок на Різдво, використаний уперше); закурила, приготувала собі колу з льодом і дещицею бурбона й пила, поки готувала страву. Тоді вони всі вервечкою втиснулися в їдальню, поки Шарлотта тримала тацю в себе над головою. Гаррієт розчистила місце на столі; Еллісон запалила пару свічок, що кидали на стелю довгі тремкі тіні. То була найкраща вечеря, яку Гаррієт їла за довгий час — хоча три дні після того тарілки з-під неї так і громадилися в раковині.

Присутність Іди була цінною щонайменше в цьому непередбачуваному аспекті: вона обмежувала коло активності її матері так, що Гаррієт була за це вдячна — але лише тепер, занадто пізно. Як часто Гаррієт жадала материного товариства, хотіла, щоб мати встала з ліжка, вийшла зі спальні й ходила по дому? А тепер — в одну мить — це бажання стало дійсністю; і якщо двері спальні, які раніше завжди були зачинені, викликали в Гаррієт почуття самотності й бентеги, тепер вона ніколи не була певна, коли ті двері можуть прочинитися і з-за них випливе її мама, щоб тоскно нипати навколо крісла Гаррієт, ніби в очікуванні, що та заговорить, розірвавши тишу, і тоді між ними все стане легко й зручно. Гаррієт з радістю допомогла б матері, якби бодай трохи здогадувалася, що має казати, — Еллісон уміла без жодного слова заспокоїти маму суто своєю сумирною присутністю, — але з Гаррієт усе було по-іншому: здавалося, вона має щось сказати чи зробити, хоч сама не знала, що саме, а той очікувальний погляд лише відбирав у неї слова й навівав сором, а іноді — якщо він виявлявся надто розпачливим або затримувався надто надовго, — викликав роздратування й лють. У таких випадках вона вперто втуплювалася в руки, підлогу, стіну навпроти, будь-що, щоб заховатися від благання в материних очах.

Мама Гаррієт нечасто говорила про Ліббі — вона заледве могла вимовити те ім’я, щоб не розплакатися, — але думками майже зав­жди линула до неї, і напрям її думок був настільки чітким, ніби вона промовляла їх уголос. Ліббі була всюди. Розмови поверталися до цієї теми, навіть якщо її ім’я не згадували безпосередньо. Помаранчі? Усі пам’ятали, як Ліббі любила пускати їхні скибки плавати в різдвяному пунші, і помаранчевий торт (жалюгідний десерт із кулінарної книги раціону часів Другої світової), який Ліббі іноді пекла. Груші? З ними теж було багато пов’язано: приправлені імбиром консервовані груші Ліббі; пісенька про маленьку грушку, що її Ліббі іноді співала; натюрморт із грушами, який Ліббі написала в жіночому коледжі штату на початку століття. І якось — у розмовах про що-небудь загалом — стало можливо годинами розмовляти про Ліббі, не згадуючи її імені. Непромовлений натяк на неї переслідував кожну балачку, кожну країну й колір, кожен овоч і дерево; кожну ложку, дверну ручку й цукерницю огортала й отьмарювала пам’ять про неї — і хоч Гаррієт не сумнівалася в правильності цієї відданості, усе одно іноді вона муляла, ніби Ліббі перетворилася з людини на якийсь нудотний всюдисущий газ, що просочується крізь замки й попід дверними щілинами.

Цей план розмов був дуже дивним, і здавався ще дивнішим через те, як їхня мама сотнями безмовних способів дала зрозуміти, що згадувати Іду дівчатам заборонено. Навіть коли вони натякали на неї непрямо, мама не приховувала свого невдоволення. І коли Гаррієт якось (без роздумів) згадала Ліббі й Іду в одному сумному реченні, рука матері завмерла в повітрі, не донісши напій до губ.

— Та як ти смієш! — скрикнула вона, ніби Гаррієт висловила щось віроломне щодо Ліббі — а тоді до Гаррієт: — Не дивися так на мене. — Вона вхопила сполошену Еллісон за руку; та вирвалася й утекла до себе в кімнату.

Та хоч Гаррієт заборонили ділитися власною журбою, журба матері правила постійним докором, і Гаррієт відчувала через це непевну відповідальність. Іноді — особливо вночі — вона робилася відчутною, насичуючи весь будинок, ніби імла; її густа хмара висіла в її матері над похиленою головою і зсутуленими плечима — важка, наче запах віскі, що тягнувся за батьком, коли той випивав. Гаррієт прокрадалася до дверей і безгучно спостерігала за тим, як мама сидить за кухонним столом під жовтуватим світлом лампи, підпираючи голову руками й затиснувши в пальцях запалену цигарку.

І все ж, коли мама оберталася й намагалася всміхнутися чи завести якусь балачку, Гаррієт тікала. Вона терпіти не могла ту сором’язливу дівчачу манеру, з якою мама взялася чимчикувати по будинку, зазираючи по закутках і шафках, ніби Іда була тиранкою, якої вона нарешті з радістю здихалася. Завжди, коли вона підбиралася близько — невпевнено всміхаючись, так специфічно, трепетно, даючи зрозуміти, що хоче «поговорити», Гаррієт мимоволі тужавіла до стану криги. Вона почувалася кам’яною статуєю, коли мама підсідала до неї на дивані, коли тягнулася й незграбно гладила її по голові.

— У тебе попереду ціле життя. — Голос у неї був надто гучний; вона розмовляла наче актриса.

Гаррієт мовчала й не відривала рішучого погляду від «Енциклопедії Британіки», що лежала в неї на колінах, розгорнута на статті про кавієвих. То була родина американських гризунів, до якої належали морські свинки.

— Суть у тому… — Мама видала здавлений драматичний смішок. — Сподіваюся, тобі не доведеться пережити той біль, що пережила я.

Гаррієт досліджувала чорно-білу фотографію капібари, найбільшого представника родини кавієвих. Це також найбільший гризун у світі.

— Сонечку, ти ще молода. Я все зробила, щоб тебе захистити. Просто не хочу, щоб ти повторювала деяких моїх помилок.

Вона чекала. Вона сиділа надто близько. Хоч Гаррієт і було незручно, вона трималася незворушно й не підіймала очей. Налаштувалася анітрохи не відкриватися своїй матері. Мама хотіла лише продемонструвати свою зацікавленість (нещиру, а тільки показну), і Гаррієт добре знала, чим її потішити: підкреслено відкласти енциклопедію, скласти руки на колінах, і поки мама говорить, натягнути на обличчя співчутливий скривлений вираз. Бідна мама. Цього достатньо; це підійде.

І це небагато. Але від такої несправедливості Гаррієт усю трусило. Чи слухала її мама, коли говорити хотілося їй? І в тій тиші, впиваючись поглядом в енциклопедію (як же складно було міцно триматися, не відповідати!), вона згадала, як увірвалася в материну спальню вся в сльозах через Іду, як по-королівськи мати підняла палець, один палець, отак просто…

Зненацька Гаррієт усвідомила, що мама підвелася й спостерігає за нею згори. Усмішка в неї була тонка й колюча, ніби ри­б’ячий гачок.

— Вибач, я не діставатиму тебе, поки ти читаєш, — сказала вона.

Гаррієт одразу ж пошкодувала.

— Мамо, що? — Вона відсунула енциклопедію.

— Нічого страшного. — Мама відвела погляд, затягнула пояс халата.

— Мамо? — Гаррієт гукнула їй у коридор, але двері спальні — трохи занадто ввічливо — зачинилися. — Мамо, пробач…

Чому вона така злобна? Чому вона не може поводитися так, як того хочуть інші люди? Гаррієт сиділа на дивані й картала себе; а гострі неприємні думки перекидалися в неї в голові ще довго після того, як вона піднялася й потрюхикала до ліжка. Тривога й провина стосувалися не лише матері — та й навіть поточної ситуації, — а розходилися повсюди, і найбільше її мучила ситуація навколо Іди. Що, як в Іди стався інсульт? Чи її збила машина? Так буває, і тепер Гаррієт надто добре розуміла: люди вмирають, отак легко, валяться просто на землю. Чи повідомить про це Ідина донька? Чи — більш напевне — вона припустить, що нікого в домі Гаррієт це не цікавить?

Крізь сон Гаррієт — вкрита кусючим в’язаним пледом — вовтузилася, металася й викрикувала звинувачення й накази. Час від часу серпнева зірниця просвічувала кімнату синім. Вона ніколи не забуде, як її мама обійшлася з Ідою: ніколи не забуде й ніколи цього не пробачить, ніколи. Та хоч як вона лютувала, Гаррієт не могла зачерствіти серцем — принаймні не до кінця — до мук материної туги.

І найбільше за все мучило те, коли мама намагалася вдавати, що ніякої туги нема. Вона дибуляла вниз у піжамі, падала на диван перед безмовними доньками, наче якась трохи несповна розуму нянька, пропонувала якісь «веселі» заняття, ніби в них просто велелюдні дівочі посиденьки. Обличчя в неї було розпашіле, очі світилися; проте під цією легковажністю ховалося щось завзяте й жалюгідно силуване, аж Гаррієт хотілося ридати. Мама хотіла грати в карти. Вона хотіла готувати таффі — таффі132! Хотіла дивитися телевізор. Щоб вони всі з’їздили в заміський клуб на стейк — що неможливо, бо їдальня в клубі у понеділок навіть не працює, що вона собі думає? А ще вона мала повно страхітливих запитань.

— Ти не хочеш купити ліфчик? — запитала вона в Гаррієт, а ще: — Хочеш запросити когось із друзів? — або: — Хочеш, з’їздимо в гості до вашого батька в Нешвілл?

— Думаю, тобі варто влаштувати вечірку, — сказала вона Гаррієт.

— Вечірку? — недовірливо запитала Гаррієт.

— Ну, таке, невелику вечірку з кока-колою й морозивом для твоїх однокласниць.

Від жаху Гаррієт відібрало мову.

— Тобі варто… проводити час із людьми. Запроси їх. Дівчаток свого віку.

— Навіщо?

Мама Гаррієт недбало махнула рукою.

— Ти скоро будеш уже в середній школі, — сказала вона. — Ще трохи, і думатимеш про котильйон. Ну, й чирлідинґ, і модельний загін.

«Модельний загін?» — отетеріло подумала Гаррієт.

— Найкращі дні життя в тебе ще попереду. Я думаю, Гаррієт, що в середній школі ти засяєш по-справжньому.

Гаррієт поняття не мала, що на це можна сказати.

— Це через твій одяг, так, котику? — Мама подивилася на неї з жалістю. — Тому ти не хочеш запросити своїх подружок?

— Ні!

— Поїдьмо разом у Мемфіс, у «Янґленд». Купимо тобі трохи гарних одежинок. Нехай тато за це заплатить.

Материні перепади настрою діяли на нерви навіть Еллісон, принаймні так здавалося, бо Еллісон без пояснень почала проводити дні й вечори не вдома. Почастішали телефонні дзвінки. Двічі за тиждень Гаррієт брала слухавку, коли дівчина, що представлялася як Труді, просила покликати Еллісон. Хто така «Труді», Гаррієт не запитала й цим не переймалася, але з вікна спостерігала за тим, як Труді (тьмяна постать у коричневому «крайслері») зупиняється біля будинку, щоб забрати Еллісон, яка босоніж чекає біля бордюру.

Іншим разом Пембертон приїжджав по неї на своєму ніжно-блакитному «кадилаку», і вони обоє від’їжджали, ні вітаючись із Гаррієт, ні запрошуючи її. Гаррієт сиділа нагорі біля вікна своєї затемненої спальні, після того як вони проревіли далі вулицею, і вдивлялася в тьмаве небо над колією. Десь там удалечині вид­нілися вогні бейсбольного поля, вогні автокінотеатру «Джамбо». Куди вони їдуть, Пембертон з Еллісон, у таку темінь, про що вони розмовляють? Вулиця досі виблискувала після денної грози; угорі крізь рвану діру в грозових хмарах сяяв місяць, тож бурунисті краї омивало помпезне синюшне світло. Далі — крізь розколину в небі — усе було ясно: холодні зорі, нескінченна даль. Ніби заглядаєш у чистий басейн, який здається мілким, якихось кілька сантиметрів, а як кинеш у ту лискучу воду монетку — вона падає й падає, розкручується вічно вниз і так і не сягає дна.

— Яка в Іди адреса? — запитала одного ранку Гаррієт в Еллісон. — Хочу їй написати, розповісти про Ліббі.

Будинок стояв розігрітий і нерухомий; на пральній машині, наче паскудні купи награбованого, лежали гори брудного одягу. Еллісон відірвала порожній погляд від своєї тарілки кукурудзяних пластівців.

— Ні, — промовила Гаррієт після довгої невіри.

Еллісон відвернулася. Нещодавно вона почала підмальовувати очі темним кольором, через що здавалася ухильною, неговіркою.

— Тільки не кажи, що ти не запитала! Ти нормальна взагалі?

— Вона мені не дала адресу.

— А ти не запитала?

Мовчання.

— То що, не запитала? Ти нормальна?

— Вона знає, де ми живемо, — мовила Еллісон. — Якщо захоче, напише.

— Сонечку? — Мамин голос із сусідньої кімнати: послужливий, нестерпний. — Щось шукаєш?

Після довгої мовчанки Еллісон — не підіймаючи очей — продовжила їсти. Хрускіт пластівців був нудотно-гучний, ніби підсилений хруст якоїсь листоїдної комахи з передачі про природу. Гаррієт відсунулася в кріслі й стала метати поглядом по кімнаті в безцільній паніці: про яке місто казала Іда, про яке саме місто, яке тепер прізвище в її доньки? Та й навіть якби Гаррієт знала, чи це щось змінило б? В Александрії Іда не мала телефона. Завжди, коли з нею необхідно було зв’язатися, Еді мусила брати машину і їхати до її дому — який був навіть не будинком, а кривобокою коричневою халупою на подвір’ї з утрамбованої землі, без трави, без доріжки, лише грязюка. Коли одного зимового вечора Еді з Гаррієт привезли Іді на Різдво фруктовий пиріг і мандарини, з іржавого залізного димоходу вилася нитка диму. Спогад про Іду, що з’явилась у дверях, — здивована, освітлена фарами, вона взялася витирати долоні об брудний фартух — здушив Гаррієт несподіваною гострою журою. Іда їх не запросила, але картинка, яку Гаррієт мигцем встигла побачити крізь прочинені двері, тоді наповнила її ніяковістю й сумом: старі бляшанки з-під кави, вкритий цератою стіл, а на гачку — старий потріпаний светр, що пропах димом, — то був чоловічий светр — його Іда носила взимку.

Гаррієт розтулила пальці лівої руки, потайки оцінила поріз, який вчинила собі на м’ясистій частині долоні швейцарським армійським ножем у день після похорону Ліббі. У задушливій безпросвітності мовчазного будинку рана змусила її вереснути від подиву. Ніж дзенькнув на підлогу туалету. З очей, які вже пекли й боліли від плачу, бризнули свіжі сльози. Гаррієт скрутила руку й щосили стиснула губи, коли на тьмяні кахлі закапотіли чорні монети крові; вона все роззиралася навколо, по кутах стелі, ніби очікуючи якогось порятунку згори. Біль дарував химерне полегшення — крижаний і зміцнювальний, він по-своєму, жорстоко її заспокоював і змушував зосередитися. «Доки біль припиниться, — сказала вона сама собі, — доки рана загоїться, мені вже не буде так погано через Ліббі».

І поріз уже загоювався. Уже не так боліло, хіба коли певним чином затискати долоню. У маленькій дірочці від ножа спузирилася винна облямівка шрамової тканини; її було цікаво роздивлятися, ніби маленьку балабушку рожевого клею, і Гаррієт вона приємно нагадувала про те, як Лоуренс Аравійський палив себе сірниками. Очевидно, такі ритуали зміцнюють характер. «Головне, — говорив він у фільмі, — не зважати на те, що воно болить». Гаррієт починала розуміти, що в такій широкій хитросплетеній системі страждань вивчити цю хитрість — украй важливо.

Так і минув серпень. У Ліббі на похороні священник читав псалми.

— Не сплю і сиджу, мовби самітня птаха на даху. — Він сказав, що час лікує всі рани. Але коли?

Гаррієт подумала про Гелі, який під пекучим сонцем грає на футбольному полі на тромбоні, і це їй також нагадало псалми. «Хваліть Його зі звуком сурми, хваліть Його на арфі і на гуслах». Думки в Гелі не пірнали кудись глибоко; він жив собі на сонячному мілководді, де завжди тепло й світло. Він пережив десятки економок. Так само він не розумів побивання за Ліббі. Гелі не любив старих людей, він їх боявся; не любив навіть власних діда з бабою, що жили в іншому місті.

А от Гаррієт сумувала за своєю бабусею й двоюрідними тітками, а вони були надто зайняті, щоб приділяти їй увагу. Тет збирала речі Ліббі: складала постіль, натирала срібло, скручувала килими, ставила драбини, щоб знімати штори, і намагалася визначитися, що робити з речами в шафках, кедрових скриньках і шафах.

— Сонечку, ти мій янгол-помічник, — сказала Тет, коли Гаррієт подзвонила їй і запропонувала допомогти. Та хоч Гаррієт таки вирушила туди, їй забракло сміливості піднятися передньою доріжкою — аж настільки її шокувала разюча зміна атмосфери в будинку Ліббі: заросла бур’янами клумба, недоглянутий газон, трагічний присмак безгосподарності. Штор на передніх вікнах у Ліббі не було, і їхня відсутність вражала; усередині над каміном у вітальні на місці дзеркала тепер біліла лише велика сліпа латка.

Настрахана Гаррієт завмерла на тротуарі; тоді обернулася й побігла додому. Того вечора — від сорому за себе — вона подзвонила Тет, щоб попросити вибачення.

— Ну так, — мовила та голосом далеко не таким приятельським, як Гаррієт хотілося б. — Я ще подумала, що ж сталося.

— Я… я…

— Слухай, сонце, я втомилася, — перервала Тет; і голос у неї справді був виснажений. — Я тобі можу чимсь допомогти?

— Її будинок змінився.

— Так, змінився. Там важко перебувати. Вчора я сиділа за тим її благеньким столиком на кухні, де гори коробок, і все плакала й плакала.

— Тетті, я…

Гаррієт і сама розплакалася.

— Слухай, сонце. Я дуже вдячна, що ти думаєш про Тетті, але буде швидше, якщо я все сама там пороблю. Бідне янголя. — Тепер уже й Тетті плакала. — Як закінчу, зробимо разом щось гарне, добре?

Навіть Еді — чітка й незмінна, наче профіль на монеті — якось змінилася. Після смерті Ліббі вона схудла; щоки в неї запали, і вона ніби змаліла. Гаррієт після похорону її майже й не бачила. Чи не щодня вона їздила новою машиною на площу на різні зустрічі з банкірами, юристами й бухгалтерами. З майном у Ліббі був повний безлад, здебільшого через банкрутство Судді Кліва та його плутані прикінцеві спроби розділити й приховати залишки своїх активів. Значна частина цього гармидеру відбилася аж на дрібній замороженій спадщині, яку він передав Ліббі. Мов на біду: містер Ріксі, старий, якому Еді стукнула машину, подав на неї в суд через «стрес і психологічні муки». На домовленості він не йшов; здавалося, справа неминуче опиниться в суді. Хоч Еді з цього приводу мовчала й сприймала все стоїчно, очевидно, що це її бентежило

— Ну, але ж ти справді там винувата, — казала Аделаїда.

З часу аварії її турбують головні болі, розповідала Аделаїда; їй не кортіло «бавитися з коробками» в Ліббі; вона була сама не своя. Пополудні, подрімавши («Дрімати!» — обурювалася Тет, ніби й сама не хотіла б трохи покуняти), вона йшла до будинку Ліббі, пилососила килими й оббивку (що було зайвим), а також перевпорядковувала коробки, які Тетті вже спакувала, проте здебільшого вона вголос переймалася майном Ліббі; тому провокувала Тетті й Еді гарячою, проте очевидною підозрою, мовляв, Еді зі своїми адвокатами хочуть позбавити її, Аделаїду, того, що вона називала своєю «часткою». Вона щовечора телефонувала Еді й у всіх нестерпних деталях розпитувала, що там сьогодні в адвокатів обговорювали (сама скаржилася, що адвокати обхо­дяться надто дорого і вона боїться, що її «частку» «з’їдають» юридичні витрати); також вона в цих дзвінках передавала поради містера Самнера щодо фінансових питань.

— Аделаїдо, — уп’яте чи вшосте скрикнула Еді, — може б, ти не розповідала тому стариганові про наші справи?!

— А що такого? Він друг сім’ї.

— Мені він не друг!

— Мені приємно знати, що хоч хтось переймається моїми інтересами, — зі смертоносною втіхою відказала Аделаїда.

— Я так розумію, про мене ти так не думаєш.

— Я цього не говорила.

— Говорила.

Тут не було нічого нового. Аделаїда з Еді ніколи не ладнали, — навіть дітьми, — але ще ніколи їхні стосунки не досягали такої відкрито злостивої точки. Якби Ліббі була жива, вона б їх примирила задовго до виникнення аж такої кризи; вона б виблагала в Аделаїди терпіння й розсудливості, і — уже звичними аргументами — вимолила б в Еді витримки («Ну вона ж як дитина… вона й матері не знала… татусь Адді так розпестив…»).

Але Ліббі померла. І — за відсутності медіатора — розколина між Еді й Аделаїдою дедалі більше поглиблювалася й промерзала, доки не дійшло до того, що Гаррієт (яка, зрештою, доводилась Еді онукою) стала почувати в присутності Аделаїди неприємний холодок. Гаррієт щораз гостріше відчувала, як це несправедливо, бо раніше, коли Адді й Еді гиркалися, вона більше ставала на бік Адді. Еді бувала капосною: Гаррієт знала це аж надто добре. А тепер вона вперше почала розуміти сварки з боку Еді, і що конкретно та мала на увазі під словом «жалюгідна».

Містер Самнер уже повернувся додому (на південь Каліфорнії, чи де там він жив), але вони з Аделаїдою вдалися до інтенсивної кореспонденції, через яку та вдалася в страшну пиху.

— Камелія-стріт, — говорила вона, демонструючи Гаррієт зворотну адресу на одному з листів, що він їй надіслав. — Як прекрасно, правда? От у нас тут нема таких назв. От би мені на вулиці з такою елегантною назвою жити.

Вона тримала конверт на відстані витягнутої руки і — опустивши окуляри на кінчик носа — з любов’ю його роздивлялася.

— Як на чоловіка, у нього гарний почерк, правда? — запитала вона в Гаррієт. — Акуратний. Я б так назвала, а ти? Ну, тато був про містера Самнера дуже високої думки.

Гаррієт промовчала. За словами Еді, Суддя вважав містера Самнера «пустим вітром», хай там що це означає. А Тетті — вирішальна сторона в цій ситуації — узагалі нічого про містера Самнера не казала, але поведінкою своєю натякала, що нічого доброго сказати й не може.

— Упевнена, вам із містером Самнером було б про що поговорити, — провадила Аделаїда. Вона вийняла картку з конверта й зусібіч її роздивлялася. — Він дуже космополітичний. Раніше жив у Єгипті, ти про це знала?

Під час розмови вона вивчала очима ілюстрацію — сцену з істо­ричної частини Чарльстона — спереду листівки; ззаду Гаррієт розгледіла виразний старомодний почерк містера Самнера, фрази «для мене дещо більше» і «дорога пані».

— Думала, тобі таке цікаво, Гаррієт, — сказала Аделаїда, поки тримала й вивчала листівку, схиливши голову набік. — Ті старі мумії, коти і таке інше.

— Ви з містером Самнером збираєтеся заручитися? — випалила Гаррієт.

Аделаїда — з видимою бентегою — торкнулася сережки.

— Це тобі бабуся сказала мене запитати?

«Вона що, думає, ніби я розумово відстала?»

— Ні, мем.

— Маю надію, — мовила Аделаїда й прохолодно хихотнула, — маю надію, що я у твоїх очах не настільки стара… — і, підвів­шись, щоб провести Гаррієт до дверей, вона зиркнула на своє відбиття в дзеркалі так, що у Гаррієт похололо на серці.

Дні були дуже шумні. Віддалік, через три вулиці, ревіла важка техніка — бульдозери, бензопили. Баптисти зрізали дерева й мостили землю навколо церкви, бо, за їхніми словами, тамтешня стоянка стала затісною; гуркіт стояв несамовитий, ніби на тихі вулички наступали танки ворожої армії.

Бібліотека стояла зачинена; у дитячій кімнаті працювали маляри. Її фарбували яскраво-жовтим, гладенькою блискучою жовтою емаллю, схожою на фарбу машин таксі. На вигляд це було жахливо. Гаррієт обожнювала попередні академічні панелі з дерева, які тут пробули, скільки вона себе пам’ятала: як у них рука підіймається зафарбовувати те прекрасне старовинне дерево темної барви? І ще скінчився літній конкурс читання, і Гаррієт у ньому не перемогла.

Не було з ким поговорити, що робити й куди податися, окрім басейну. Щодня о першій вона запихала рушник під пахву й вирушала туди. Серпень добігав кінця; почалися гуртки футболу, чирлідингу й навіть дитсадок, тому в заміському клубі не було ні душі (якщо не враховувати кількох пенсіонерів на полі для гольфу і кількох молодих домогосподарок, що смажилися на шезлонгах). Повітря здебільшого було розпечене й застигле, наче скло. Час від часу сонце затуляла хмара, і територією проносився шквал вітру, збурюючи плесо басейну й гримаючи навісом продуктової ятки. Під водою Гаррієт полюбила боротися з чимсь важким і кóпати його, полюбила, як на стінках басейну вистрибують білі франкенштайнівські арки електрики — ніби з якогось великого генератора. Зависнувши там — у кайданках і блищиках сяйва, за три метри над випнутим вигином глибокого краю — іноді вона на цілих кілька хвилин забувала, хто вона, губилася у відлунні й мовчанні, сходинках блакитного світла.

Довгими мрійливими проміжками часу вона зависала мерцем на поверхні води, роздивляючись власну тінь. Гудіні відносно швидко вибирався з неволі у своїх підводних фокусах, і поки поліціянти позирали на годинники й посмикували себе за комірці, поки помічник гукав по сокиру, а його дружина верещала й поникала, вдавано непритомніючи, сам Гудіні зазвичай уже давно був без пут і — поза полем зору — досить спокійно плив собі під водою.

Протягом літа Гаррієт просунулася принаймні до цього. Вона навчилася без проблем затримувати подих на понад хвилину і — якщо майже не рухатися — могла (уже не так безтурботно) дочавити майже до двох. Іноді вона рахувала секунди, та частіше забувала: її більше зачаровував цей процес, цей транс. Тінь — на відстані трьох метрів — тьмяно колихалася на дні глибокого краю басейну, велика, наче тінь дорослого чоловіка. «Човен потонув, — сказала вона собі — уявляючи, що потрапила в кораблетрощу, а тепер її носить по теплих, наче кров, безмежностях. Ця думка чомусь виявилася напрочуд заспокійливою. — Ніхто не прийде мене рятувати».

Так вона плавала цілу вічність, — майже без руху, окрім дихання, — коли раптом, дуже слабко, почула, як хтось її гукає. Брасовим рухом, відштовхнувшись ногами, вона виринула на поверхню: до спеки, сонця, гучного стугону охолоджувача, що стояв біля будівлі клубу. Затуманеним поглядом угледіла Пембертона (який ще не заступив на свою зміну, коли вона прибула). Він помахав їй зі свого рятувальницького крісла, а тоді стрибнув у воду.

Гаррієт пригнулася, щоб уникнути бризок, а тоді — охоплена непоясненною панікою — крутнула під водою сальто і попливла до мілкого краю, але Пем був швидший, тож підрізав її.

— Гей! — гукнув він, коли вона випірнула знову, добряче трусонувши головою, так що навсібіч розлетілися краплі. — А ти добряче натренувалася, поки була в таборі! На скільки можеш затримати подих? Я серйозно, — додав він, коли Гаррієт не відповіла. — Давай я засічу. У мене є секундомір.

Гаррієт відчула, що червоніє.

— Та давай. Чому не хочеш?

Гаррієт не знала. Під водою, на блакитному дні її ступні — розмічені блідо-блакитними тигровими смугами — видавалися дуже блідими й удвічі товстішими, ніж зазвичай.

— Як хочеш. — Пем на хвилину піднявся, щоб відкинути назад волосся, а тоді знов опустився у воду, тож голови в них були на одному рівні. — Тобі не нудно так просто лежати на воді? Кріса це трохи дратує.

— Кріса? — перепитала Гаррієт після тривожної паузи. Власний голос стривожив її ще більше: він був зовсім сухий і скрипучий, ніби вона днями не розмовляла.

— Коли я прийшов його поміняти, він мені сказав: «Глянь на ту малу, лежить у воді, як колода». Ті мамочки його постійно через це діймали, так ніби він просто дозволив якійсь мертвій дитині весь день плавати в басейні. — Він розсміявся, а коли побачив, що Гаррієт на нього не дивиться, поплив в інший бік.

— Хочеш кóли? — запитав він, і в його голосі вона почула веселий надлом, що нагадав їй про Гелі. — Безкоштовно, хочеш? Кріс мені залишив ключ від холодильника.

— Ні, дякую.

— Слухай, а чому ти мені не сказала, що Еллісон вдома, коли я вчора дзвонив?

Гаррієт глянула на нього, — порожнім поглядом, від якого Пембертон наморщив лоб, — а тоді пострибала дном басейну й почала відпливати. Він не збрехав: вона йому сказала, що Еллісон нема, і повісила слухавку, хоч Еллісон була в сусідній кімнаті. Мало того: вона не знала, чому це зробила, не могла навіть вигадати якусь причину.

Він пострибав за нею; Гаррієт почула сплески води. «Чому він від мене не відчепиться?» — розпачливо подумала вона.

— Чуєш, — долинув його голос. — Я чув, що Іда Ру звільнилася. — Наступної миті він уже ковзнув перед нею.

— Скажи, — мовив він — а тоді стрепенувся. — Ти що, плачеш?

Гаррієт пірнула — здорово плеснувши йому в обличчя водою — і полинула під воду: шух. На мілкому боці було тепло, ніби у ванній.

— Гаррієт? — почула вона його крик, коли вилинула на поверхню. Похапцем вона понуро вип’ялася з басейну і, не підіймаючи голови, поквапилася до роздягальні, лишаючи по собі вервечку чорних слідів.

— Гей! — гукнув він. — Та не будь такою. Можеш скільки хочеш прикидатися мертвою. Гаррієт? — гукнув він знову, поки вона з палючими вухами бігла за цементним бар’єром у дівчачу роздягальню.

Єдине, що давало Гаррієт відчуття хоч якоїсь мети в житті — це роздуми про Денні Ретліффа. Ці мусування постійно її шкребли. Вона знову й знову — якось збочено, ніби натискаючи на гнилий зуб — випробовувала себе думкою про нього; і раз по раз нудотно й передбачувано спалахувала люттю, бризкаючи феєрверками з оголеного нерва.

Вона лежала в спальні на килимі під бляклим світлом і роздивлялася ту пошарпану чорно-білу світлину, яку вирізала зі шкільного альбому. Її недбала розфокусованість, — яка спершу шокувала, — уже давно вицвіла, і тепер на фотографії Гаррієт бачила не хлопчика й навіть не людину, а щире уособлення зла. Його обличчя стало для неї настільки отруйним, що вона навіть не торкалася фото, хіба брала за краї. Відчай, що панує в її домі, — його рук справа. Він заслуговує померти.

Кинувши змію на його бабцю, вона не отримала жодного полегшення. Їй хотілося дістати саме його. Краєм ока Гаррієт вловила його обличчя біля похоронного залу й упевнилася в одному: він її впізнав. Їхні погляди перетнулися — і, забачивши її, розчервонілі очі спалахнули так грізно й дивно, що від самого спогаду про це серце в грудях закалатало. Між ними розцвіла якась дивна ясність, якесь розпізнавання, і хоч Гаррієт не була певна щодо того, що він має на увазі, чомусь у неї виникло дивне враження, що Денні Ретліффа діймають думки про неї не менше, ніж думки про нього діймають її.

Гаррієт з відразою замислилася про те, як життя побило знайомих їй дорослих, усіх до одного. З віком їх щось душило, змушувало сумніватись у власних силах — лінь? звичка? Хватка в них слабла; вони припиняли боротися й піддавалися обставинам. «Таке життя, — так вони всі кажуть. — Таке життя, Гаррієт, так буває, от побачиш».

Що ж: Гаррієт не побачить. Вона ще молода, і кайданки ще не так сильно затиснули їй щиколотки. Роками вона жила зі страхом свого дев’ятиріччя — Робінового віку, коли він помер, — але той день народження прийшов і пішов, і тепер вона вже нічого не боїться. Хай що треба зробити, вона це зробить. Вона завдасть удару зараз — поки ще може, доки не втратить відвагу й дух її не підведе — без жодної підтримки, окрім власної велетенської самотності.

Вона перевела увагу на поточну проблему. Навіщо Денні Ретліффу їздити на навантажувальні парки? Там нічого красти. Більшість складів забиті дошками, а на решту Гаррієт вилазила й зазирала у вікна: там здебільшого порожньо, хіба якісь обдерті тюки бавовни, почорнілі від віку механізми й запилюжені баки з пестицидами, що валяються голічерева по кутах. Голова роїлася шаленими ймовірностями: запечатані в товарняку в’язні. Поховані тіла, джутові лантухи крадених грошей. Скелети, смертельна зброя, таємні зустрічі.

Єдиний спосіб точно дізнатися, що він там робить, вирішила вона, це самій сходити на ті парки й подивитися.

Вона вже купу часу не розмовляла з Гелі. Оскільки він був єдиним семикласником на оркестровому семінарі, то тепер вважав, що приятелювати з Гаррієт йому не личить. І нічого, що його запросили лише тому, що в секції мідно-духових бракувало тромбоніста. Востаннє, коли вони з Гелі балакали — телефоном, до того ж вона подзвонила йому, — він тільки й розводився, що про оркестр, насипаючи чуток про старшаків так, ніби реально з ними знався, на ім’я називаючи тамбурмажоретку та вправного мідно-духового соліста. Говірким, але відстороненим тоном — ніби вона йому вчителька чи подруга батьків — він повідомив їй купу, цілу гору технічних деталей їхнього майбутнього виступу для перерви між таймами: попурі музики «Бітлз», яке оркестр завершить виконанням «Жовтої субмарини», водночас формуючи на футбольному полі гігантську субмарину (за пропелер правитиме розкручений жезл). Гаррієт мовчки все це слухала. Також вона ніяк не відповідала на завзяті верески Гелі про те, які діти в шкільному оркестрі «навіжені».

— Футболісти взагалі ніяк не розважаються. Ще затемна мусять вставати й намотувати кола, тренер Коґвел на них вічно кричить, вони ніби в Нацгвардії чи що. А от Чак, Френк, Расті й десятикласники в секції труб… вони набагато шаленіші, ніж будь-хто з футболістів.

— Г-м-м-м.

— Вони весь час лише підколюють один одного, сиплять просто навіженими жартами й цілий день ходять в окулярах від сонця. А містер Вуберн крутий, йому взагалі однаково. От вчора… чекай-чекай, — сказав він Гаррієт, а тоді якомусь буркотливому голосу на фоні: — Що?

Розмова. Гаррієт чекала. За кілька секунд Гелі з’явився знову.

— Вибач. Маю йти тренуватися, — честолюбно повідомив він. — Тато каже, треба вправлятися щодня, бо мій новий тромбон дуже дорого обійшовся.

Гаррієт повісила слухавку й — у непорушному мороці коридору — сперлася ліктями на телефонний столик і замислилася. Він що, забув про Денні Ретліффа? Чи йому просто начхати? Вона не очікувала, що не перейматиметься раптово відстороненою поведінкою Гелі, та не могла не втішитися від того, що його байдужість майже не завдала їй болю.

Минулої ночі дощило; і хоч земля ще була мокра, Гаррієт не могла визначитися, чи не проїжджало нещодавно якесь авто широким усипаним гравієм простором (зоною завантаження для вагонів з бавовною, а не справжньою дорогою), що вів від маневрових парків до парків навантаження, а від парків навантаження — до річки. З рюкзаком і помаранчевим нотатником під рукою на випадок підказок, які потрібно буде записати, вона стояла на краю просторої чорної механічної рівнини й позирала на перехрестя, петлі, початки й завершення колії, білі попереджувальні хрести неробочих сигнальних ліхтарів, заіржавілі до основи вантажні вагони на віддалі й водонапірну вежу, що на цибатих ніжках височіла позаду них: здоровенний круглий бак з гостроверхим дашком, ніби капелюх Бляшаного лісоруба з «Чарів­ника країни Оз». З раннього дитинства вона невиразно прив’язалася до цієї вежі, можливо, саме через цю схожість; споруда здавалась приязним недоумкуватим захисником, і коли Гаррієт ішла спати, то часто роздумувала про те, як самотня й недооцінена вежа стоїть десь там собі в темряві. Згодом, коли їй виповнилося шість років, якісь погані хлопці вилізли на неї на Гелловін і намалювали на резервуарі страшну гарбузову пику, з вузькими очима й гострезними зубами — і ще багато ночей потому Гаррієт крутилася й не могла заснути від думок про свого непохитного компаньйона (тепер ікластого й ворожого), котрий сердито скалиться понад безмовними дахами.

Страшна пика давним-давно зблякла. Ще хтось золотою фарбою з балончика написав на вежі «Випуск 1970», але й цей напис також випалило сонцем і нанівець змило роками дощів. Зверху донизу резервуар прокреслювали чорні патьоки тління — та хоч тієї диявольської морди там уже не було, вона досі палала у пам’яті Гаррієт, ніби залишкове світло в кімнаті, що поринула в темряву.

Небо було біле й порожнє. «Коли був Гелі, — подумала вона, — хоч можна було з кимсь побалакати». Чи загулював сюди бавитися Робін, чи стояв він з велосипедом і дивився на колію? Вона спробувала уявити собі все це його очима. Змін було б небагато: може, телеграфні дроти провисали трохи сильніше, може, дерева трохи щільніше обплітав дикий виноград і берізкові. А який вигляд матиме все за сто років, коли вона вже буде мертва?

Вона пройшлася впоперек навантажувальними парками — перестрибуючи колії, щось собі мугикаючи — до лісу. Серед тиші голос лунав страшенно гучно; вона ще ніколи так далеко сама в цю покинуту місцину не заходила. «А що, якби Александрію охопила якась недуга, — подумала вона, — і померли б усі, окрім мене?»

«Я б жила собі в бібліотеці», — відповіла Гаррієт сама собі. Така фантазія її підбадьорила. Вона уявила, як читає при свічках, на стелі над лабіринтом стелажів мерехтять тіні. Узяла б із дому валізу — арахісове масло й крекери, ковдра, змінний одяг — і зсунула докупи два великі м’які крісла в читальному залі, щоб на них спати…

Ступивши на стежину й далі в тінистий ліс (крізь руїни її завмерлого від моровиці міста прокльовується рясна рослинність, вигинає тротуари, зміїться поміж будинками), вона перейшла зі спеки в холодок, ніби заплила в зимнуватий потік джерельної води в озері. Невагомі хмарки мошкари завихорилися геть від неї, злякавшись несподіваного руху, ніби мешканці зеленої води ставка. При денному світлі стежка була вужча й більш заросла, ніж вона собі уявляла в темряві; жмутами вистромлювалися шпичаки лисохвостів і проса, а рівчаки в глині поросли пінистими зеленими водоростями.

Угорі — надірваний крик, від якого вона аж підскочила: звичайна ворона. Обабіч стежки, ніби гнилі морські тварюки, маячіли дерева, обвішані щедрими ланцюгами й гірляндами пуерарії. Вона повільно ступала — позираючи вгору на темне накриття — і не зауважила потужний гул мух, який щораз гучнішав, доки не відчула сморід і опустила погляд. Попереду на стежці виблискувала мертва зелена змія — неотруйна, бо голову мала негостру, але водночас несхожа на жодну іншу відому їй змію. Ця була з метр завдовжки, розтоптана посередині так, що тельбухи вивалилися жирними темними грудками, але найбільше вражав її колір: блискучий шартрез133, із переливчастою лускою, ніби з кольорової ілюстрації Короля змій у старій книжці казок, яку Гаррієт мала ще з дитинства. «Дуже добре, — сказав був Король змій чесному пастухові, — я тричі плюну тобі в рот, і тоді ти знатимеш мову звірів. Але гляди, щоб інші люди не знали про твій секрет, бо інакше розізляться і вб’ють тебе».

Біля краю стежки Гаррієт побачила ребристий відбиток черевика — великого черевика — що чітко закарбувався в болоті; водночас вона відчувала на піднебінні смертельний сморід змії, і, під шалений стукіт серця, кинулася бігти, ніби гнана самим дияволом, бігти, не розуміючи навіщо. У тиші гучно лопотіли сторінки записника. Навколо неї падали струшені з лозиння краплі води; меркло й хилилося хитросплетення низькорослого айланта (різної висоти, ніби сталагміти на долівці печери), удушене підніжним чагарником, а в потемках сяяли його ящіркоподібні стовбури.

Вона вирвалася на сонячне світло, і, зненацька відчувши, що не одна, спинилася. У сумаху високо й знавісніло тріщали цвіркуни; Гаррієт прикрила очі від сонця записником, роздивилася ясний спечений простір…

Десь високо краєм ока вона помітила сріблястий спалах, — ніби з неба — і, сахнувшись, Гаррієт побачила темну постать, що руками й ногами підіймалася по драбині водонапірної вежі, на висоті десь дев’ять метрів і відстані метрів вісімнадцять. Знову спалахнув проблиск: металевий наручний годинник мигав, ніби сигнальне дзеркальце.

Серце мало не вискакувало з грудей, коли вона позадкувала в ліс і примружилася крізь звисле переплетене листя. То був він. Чорне волосся. Дуже худий. Тісна футболка з написом на спині, який вона не могла розгледіти. Частково Гаррієт аж затрусилася від збудження, але інша, холоднокровніша її частина стояла на місці й дивувалася дріб’язковості й прозаїчності моменту. «Ось він, — мовила вона про себе (штрикаючи себе цією думкою, щоб викликати належне хвилювання), — це він, це він…»

Обличчя їй затуляла гілка; Гаррієт пригнулася, щоб краще його роздивитися. Він уже спинався останніми перекладинами драбини. Зіп’явшись на саму вершину, став на вузький карниз, опустивши голову, руки на стегнах, нерухомо, на тлі немилосердного безхмарного неба. Тоді — різко озирнувшись назад — він схилився й узявся за металеве поруччя (воно було дуже низьке — довелося трохи нахилитися) і швидко й легко покульгав уздовж нього ліворуч, сховавшись від погляду Гаррієт.

Вона чекала. За кілька секунд він об’явився з іншого боку. Тієї ж миті Гаррієт в обличчя скочив коник-стрибунець, і вона позадкувала, здійнявши легкий шелест. Під ногою хруснула гілка. Денні Ретліфф (а це був він — вона чітко побачила його профіль, навіть у скуленій тваринній позі) смикнув головою в її напрямку. Здавалося неможливим, щоб він почув такий непомітний звук ще й на такій відстані, проте, хай як неймовірно, але таки почув, бо затримав ясний дивний погляд, завмер…

Гаррієт принишкла. Перед обличчям висів завиток лози й м’яко здригався від її подиху. Його очі — які холодно пройшлися по ній, у пошуках джерела звуку — світилися химородним, сліпим, ніби мармуровим поглядом, який Гаррієт бачила на старих фотографіях солдатів Конфедерації: засмаглі хлопці з прошитими світлом очима, незворушно вдивляються в саме серце грандіозної порожнечі.

Тоді він відвернувся. Гаррієт із жахом спостерігала, як він починає спускатися драбиною: швидко, озираючись через плече.

Він здолав уже половину шляху донизу, коли Гаррієт отямилася, обернулася й кинулася навтьоки, щодуху, назад вологою, сповненою дзижчання стежкою. Вона впустила записник, збентежено кинулася підіймати. Зелена змія лежала, вигнута риболовецьким гачком, упоперек стежки й уся виблискувала в темені. Гаррієт її перестрибнула — обома руками відмахуючись від мух, що роєм кинулися їй в обличчя — і побігла далі.

Вона вискочила на галявину, на якій стояв склад бавовни: олов’яний дах, забиті вікна й атмосфера безживності. Далеко позаду чувся тріск підліска; від паніки Гаррієт на мить застигла, у розпачі від власної нерішучості. Вона знала, що всередині складу є купа гарних схованок, — гори тюків, порожні вагони — але якщо він там зажене її в кут, то звідти вже не вибратися.

Ззаду чувся його крик. Засапано, хапаючись за рубець, що заколов у боку, Гаррієт побігла за склад (вицвілі олов’яні вивіски: «Пуріна Чекерборд», «Дженерал Міллз»), а далі — всіяною гравієм дорогою: значно ширшою, підхожою для машини, з широкими голими клаптиками червоної глини, вкритими виристими візерунками з чорного й білого піску й поплямованими строкатою тінню від високих платанів. Кров гупала в скронях, думки гримотіли й стукалися в голові, ніби монетки в розтрушеній скарбничці, а ноги поважчали, наче вона в кошмарному сні біжить через болото або мелясу й не може їх прискорити, не може зрозуміти, чи гуркіт і тріск гілочок (неприродно гучний, ніби постріли) долинають з-під ніг чи то кроки на стежці позаду.

Дорога різко похилилася вниз пагорбом. Гаррієт неслася швидше й швидше, швидше й швидше, боячись упасти, але ще більше боячись сповільнитися, і ноги гнали вперед так, ніби навіть їй не належать, а просто її штовхає якимсь апаратом, аж доки дорога не пірнула вниз, тоді знову різко піднялася до високих земляних берегів — дамба.

Дамба, дамба! Ноги розслабилися, рухалися дедалі повільніше й винесли Гаррієт на середину крутого схилу, доки вона не впала на траву — безсило відсапуючись — і поповзла навкарачки.

Гаррієт спершу почула воду, а вже потім побачила… а коли нарешті підвелася на ватяних колінах, у спітніле обличчя дмухнув вітерець і вона побачила жовту воду, що нуртувала під урвищами. А також в обох напрямках річки — людей. Чорних і білих, молодих і старих — вони балакали, їли канапки й рибалили. Вдалині муркотали двигуни.

— Ну, я тобі скажу, який мені сподобався, — мовив високий сільський голос — чоловічий, виразний, — той, шо з іспанським прізвищем, про мене, то він добру проповідь зробив.

— Доктор Марді? Марді то не іспанське.

— Ну, то хай буде. Він був найліпший, я так вважаю.

Повітря пахло свіжістю й намулом. Гаррієт, знетямлена й тремтяча, запхала нотатник собі в рюкзак і спустилася дамбою вниз до квартету рибалок, які стояли просто під нею (і тепер розмовляли про Марді Ґра, чи це свято походить із Франції, чи з Іспанії), а далі легкою ходою пройшла берегом річки, повз пару вже старих бородавчастих рибалок (судячи з усього — братів, у підперезаних шортах-бермудах, високо задертих на таліях, наче в Хитунів-Бовтунів), повз жінку, котра засмагала в розкладному кріслі й скидалася на морську черепаху, причепурену гарячою рожевою помадою й косинкою до пари; повз сім’ю з транзисторним радіо й повним переносним холодильником риби та повз силу-силенну замурзаних дітей з подертими колінами, які п’ялися, хряпалися й бігали туди-сюди, під’юджували одне одного запхати руку у відерце з приманкою, верещали й знову відбігали…

Вона йшла далі. Помітила, що коли підходить, люди ніби припиняють розмови — або, може, то гра уяви. Звісно ж, тут він її не скривдить, — забагато людей — але раптом їй закололо потилицю, ніби хтось за нею стежить. Гаррієт нервово озирнулася — і завмерла, побачивши всього за пару метрів неохайного чоловіка в джинсах і з довгим темним волоссям. Але то був не Денні Ретліфф, а просто дехто дуже на нього схожий.

Сама днина — люди, переносні холодильники, верески дітей — набула яскравої неповторної загрози. Гаррієт закрокувала трохи швидше. Сонце відблискувало від дзеркальних окулярів тілистого чоловіка (пухкі губи, що огидно жували тютюн) на іншому березі. Обличчя в нього було цілком беземоційне; Гаррієт швиденько відвернулася, наче він їй скорчив пику.

Небезпека — тепер усюди. А що, як він чекає на неї десь далі по вулиці? Якщо він розумний, то так і вчинить: повернеться своїми кроками, обійде й зачекає на неї, наскочить з-за припаркованої машини чи дерева. Їй же треба йти додому, так? Доведеться пильнувати, триматися головних вулиць і ніде не скорочувати шлях через безлюдні місцини. Зле — у старій частині міста таких місцин удосталь. А коли опиниться на Натчез-стріт, де біля баптистської церкви так гучно ревуть бульдозери, то хто почує її крик? Якщо крикне в невідповідний момент — ніхто. Робіна хтось почув? А його обидві сестри тоді були на передньому подвір’ї.

Берег річки став вужчим, скелястим, людей траплялося дедалі менше. Поринувши в роздуми, підіймаючись кам’яними східцями (потрісканими, всіяними чубками дрібних круглих подушечок трави), що вели на вулицю, вона повернула на майданчик і мало не перечепилася через брудну дитину, на колінах у якої сиділо ще брудніше немовля. Навколішки перед ними на старій чоловічій сорочці, розкинутій, ніби покривало для пікніка, Лашарон Одем перекладала на великому пухнастому листку квадратики розтовченої шоколадки. Поруч стояли три пластикові стаканчики жовтуватої води, яку, судячи з усього, начерпали з річки. Усі троє дітей були обсипані струпами й укусами москітів, але найголовніше, що Гаррієт помітила на руках у Лашарон червоні рукавички — її рукавички, ті, що їй була подарувала Іда, — тепер зовсім вимащені, зіпсовані. Перш ніж Лашарон, підводячи погляд, встигла щось сказати, Гаррієт вибила листок їй із руки так, що шоколадні квадратики полетіли й посипалися на неї, а тоді штовхнула її на тротуар. Рукавиці були великі, кінчики пальців у них були порожні; ліву Гаррієт зірвала без особливих зусиль, але тільки-но Лашарон усвідомила, що відбувається, то почала боротися.

— Віддай! Це моє! — ревнула Гаррієт і — коли Лашарон за­плющила очі й затрусила головою — вхопила жмуток її волосся. Дівчинка закричала; руки злетіли до скронь, а Гаррієт миттю здерла другу й запхала собі в кишеню.

— Це моє, — прошипіла вона. — Злодюга.

— Моє! — заверещала Лашарон голосом, сповненим спантеличеної люті. — Мені в’на дала!

Дала? Гаррієт сторопіла. Вона вже наготувалася питати, хто їй дав рукавиці (Еллісон? мама?), а тоді роздумала. Маля й немовля дивилися на Гаррієт величезними настраханими очима.

— Мені в’на ДАЛА…

— Замовкни! — крикнула Гаррієт. Тепер вона трохи зніяковіла через те, що впала в таку пасію. — І більше ніколи не приходь просити до мене під будинок!

У подальшій збентеженій мовчанці вона обернулася — серце в грудях торохтіло — і швидко подалася вгору сходами. Цей інцидент так шалено її рознервував, що на мить вона й забула про Денні Ретліффа. «Принаймні, — твердила вона собі — поспіхом ступаючи на бордюр, коли на вулиці повз неї пролітав універсал; варто дивитися, куди йде, — принаймні я повернула собі рукавиці. Мої рукавиці». Це все, що в неї залишилося від Іди.

Проте Гаррієт собою не пишалася, не зовсім; відчувала лише зухвальство й брак врівноваженості. Сонце неприємно світило в обличчя. І вже коли збиралася знову вийти на вулицю, не роззираючись, то спинилася, прикрилася долонею від проміння й зиркнула в обидва боки перш ніж чкурнути далі.

— Ех, що б ви віддали взамін на свою душу134, — проспівав Фариш, викруткою проштрикуючи основу електричної відкривачки Ґам. Фариш був у доброму настрої. На відміну від Денні, якого до нутра кісток розмазало від нервів, жахів і передчуттів. Він сидів на алюмінієвих східцях свого трейлера й колупав скривавлену задирку, поки Фариш — посеред блискучого безладу розкиданих по втрамбованій землі циліндрів, стопорних кілець і сальників — діловито щось собі намугикував під час роботи. У коричневому комбінезоні він, ніби схиблений сантехнік, методично вивчав бабин трейлер, автомобільний навіс і сараї, відкривав коробки запобіжників, зривав ділянки підлоги й розбирав (тріумфально зітхаючи й пирхаючи) різні дрібні пристрої, що потрап­ляли йому під руку, у невтомному полюванні на обрізані дроти, переставлені деталі й приховані радіолампи, хоч якогось тонкого натяку на саботаж в електронній машинерії господарства.

— Прямо, — гаркав він, відмахуючись рукою за спиною. — Я сказав прямо, — щоразу, як підкрадалася Ґам, ніби збиралася щось сказати. — Я ще до того дійду, ясно? — Але досі не дійшов; переднє подвір’я всівали болти, труби, заглушки, дроти, перемикачі, електроди й обривки залізяччя, і складалося враження, ніби десь вибухнула бомба й у радіусі дев’яти метрів засипала все сміттям.

З курної землі, ніби пара вибалушених очей, на Денні зорили дві цифри-вкладки — два нулі, чорні на білому. Фариш зчепився з відкривачкою й обмацував її, клявся й крутився серед сміття, ніби то єдине, про що він міг думати, і хоч не дивився на Денні прямо, на обличчі в нього грала дуже дивна посмішка. Краще ігнорувати Фариша, його хитрі натяки, підлі наркотські ігри — та все одно Фариш, очевидно, щось задумав, і Денні хвилювався, бо не міг зрозуміти, про що йдеться. А ще він підозрював, що ця Фаришева ретельна протишпигунська діяльність — це лише театральщина, щоб відволікти брата.

Він дивився збоку на обличчя Фариша. «Я нічого не зробив, — сказав він сам собі. — Просто піднявся подивитися. Я нічого не взяв».

«Але він знає, що я хотів узяти». І, крім того, було ще дещо. Хтось за ним спостерігає. Щось було поворухнулося за вежею, у чагарях сумаху й пуерарії. Білий зблиск, ніби обличчя. Маленьке обличчя. Сліди на пінистій затіненій глині стежки належали дитині, вони були глибокі й безладні, що вже досить моторошно, але трохи далі — на стежці, біля мертвої змії — він знайшов маленьку тонку фотографію самого себе. Себе! Дрібна фотографія ще з неповної середньої школи, вирізана зі щорічника. Він підняв і втупився в неї, не вірячи власним очам. І в ту мить здійнялись усі можливі старі спогади й страхи тих часів і переплелися зі строкатими тінями, червоним глиняним багном і смородом зміїного трупа… Він мало не знепритомнів від невимовної химерності ситуації, від споглядання себе молодшого, у новій сорочці, він усміхається з землі, ніби з обнадійливої фотографії на нових болотистих могилах сільських цвинтарів.

І це все відбулося насправді, йому не примарилося, бо тепер фотографія лежить у нього в гаманці, і він уже разів двадцять-тридцять з абсолютною невірою виймав її, щоб подивитися. Чи міг її там залишити Фариш? Як застереження? Як якийсь хворий жарт, щоб залізти Денні під шкіру, коли він ступить на пальце­зривач135 чи піймається на невидимий риболовний гачок, що висить на рівні очей?

Ця примарність не давала йому спокою. Думки все крутилися й вертілися в одному й тому самому непридатному рівчачку (ніби дверна ручка його спальні, яка оберталася, хоч дверей не відчиняла), і єдине, що не давало йому просто зараз вийняти ту фотографію й знову її роздивитися — то Фариш, що стояв поруч.

Тож Денні задивився кудись геть у простір, і (як це часто траплялося, бо він припинив спати) його спаралізувало сном наяву: вітер обдуває поверхню, чи то сніг, чи пісок, а десь удалині — розмита фігура. Йому здалося, що це вона, і він ішов ближче й ближче, доки не зрозумів, що помилився, і взагалі, перед ним нічого нема, лише порожнє місце. Хто та триклята дівчинка? Щойно вчора в Ґам посеред кухонного столу стояла пачка якихось дитячих пластівців — Кертісових улюблених, у яскравій кольоровій коробці, — і Денні завмер дорогою в туалет, вирячившись на коробку, бо там було її обличчя. Її! Бліда, чорноволоса, підстрижена під «шапочку», вона схилялася над мискою пластівців, що магічно сяяла їй в обличчя. А навколо голови літали феї й іскри. Він підбіг, схопив коробку — і з подивом зрозумів, що на зображенні (уже) зовсім не та дівчинка, а якась інша дитина, яку він упізнав із телевізора.

На периферичному зорі в нього спалахували дрібні вибухи, всюди загорілися лампочки. І тут зненацька йому спало на думку, — його відкинуло назад у тіло, яке спітніло марило на східцях трейлера, — що коли вона, ця дівчинка, плигала крізь той свій вимір то йому в думки, то геть із них, цьому передувало щось дуже подібне на відчинені двері та якийсь яскравий вихор у них. Цятки світла, блискучі крупинки пилу, ніби істотки під мікроскопом — амфетамінові жучки, така наукова назва для цього явища, бо кожний свербіж, кожна сирота, кожна мікроскопічна лусочка й піщинка, що літає по твоїх утомлених очних яблуках, — це наче жива комаха. Від наукового пояснення відчуття не ставало менш реальним. Зрештою жучки повзали по всіх можливих поверхнях, довгими плавними стежками, що звивалися по волокнах мостин. Жучки обсідали тіло, їх не вдавалося зчухати, хоч ти дер аж до крові. Жучки опинялися в їжі. Жучки заполоняли легені, очі, навіть зсудомлене серце. Останнім часом Фариш узявся класти собі зверху на склянку з холодним чаєм паперову серветку (проколоту для соломинки), щоб не пропускати невидимі рої, які постійно прибивав собі на обличчі й голові.

І в Денні також були жучки, — але його жучки, дякувати Небесам, були не рийні, не повзучі, не личинки й не терміти душі — а світляки. Навіть зараз, при ясному світлі дня, вони мерехтіли в нього на краях зору. Лусочки пилу, що здавалися електричними розрядами: мигтіння, повсюдне мигтіння. Речовини захопили його, а тепер вони взяли гору; саме речовини — чисті, металеві, точні — газом википали на поверхню й тепер думали, говорили й навіть бачили замість нього.

«Тому я й мислю наче хімік», — подумав він і очманів від чіткості такого простого судження.

Він саме відпочивав під радіоактивними опадами іскор, що заливали його в мить цього прозріння, коли зненацька, сіпнувшись, усвідомив, що Фариш говорить до нього — та й узагалі, уже досить довго з ним розмовляє.

— Шо? — перепитав він, винувато підскочивши.

— Кажу, ти ж розумієш, шо означає середнє «д» у слові «радар», — сказав Фариш. Попри усмішку, обличчя в нього було наче з червоного каменю, сповнене кров’ю.

Денні — сторопівши від такого дивного виклику, від страху, що глибоко заповз у навіть найневинніший контакт із собі подіб­ним — сів і спазматично скрутив тіло, кинувшись шукати в кишенях сигарети, яких у нього не було.

— Детекція. Радіохвильова Детекція А також Ранжування. — Фариш викрутив із відкривачки порожню частину, підніс до світла й подивився крізь неї, а тоді шпурнув геть. — Оце один з найхитромудріших доступних інструментів спостереження — стандартне оснащення кожного автомобіля правоохоронних органів, — а всі, хто каже, шо поліція з його допомогою ловить перевищувачів швидкості — просто звиздять.

«Детекція?» — подумав Денні. До чого він веде?

— Радар — це розробка воєнного часу, цілком таємна, для військових цілей, а тепер кожен сраний департамент поліції в цій країні з його допомогою в мирний час відстежує пересування простого народу Америки. Стільки витрат? Стільки тренувань? Хочеш сказати, шо то лише аби знати, хто на десять ке-ме перевищує обмеження? — Фариш пирхнув. — Херня.

Це гра уяви чи Фариш дуже різко на нього дивиться? «Він мені морочить голову, — подумав Денні. — Хоче побачити, що я скажу?» Найгірше те, що він хотів розповісти Фаришеві про ту малу, та не міг визнати, що був біля вежі. Який сенс йому там бути? Йому кортіло все одно згадати про дівчинку, хоч і розумів, що не варто; хай як обережно він зачепить цю тему, Фариш почне щось підозрювати.

Ні: треба мовчати. Може, Фариш знає, що він планує поцупити наркотики. І, можливо, — Денні не міг продумати це до кінця, але, можливо, — Фариш і сам якось замішаний у тому, що та дівчинка там робила.

— Ті коротенькі хвилі розходяться… — Фариш розчепірив пальці, — …тоді відкочуються назад, чим повідомляють твоє точне місцеперебування. Суть у наданні інформації.

«Перевірка», — подумав Денні крізь тиху лихоманку. Отакі у Фариша методи. Останні кілька днів він залишав по лабораторії без нагляду величезні гори наркоти й готівки, і їх Денні, звісно, не торкався. Та, імовірно, ці нещодавні події стали складовою заплутанішої перевірки. Чи це просто збіг, що та дівчина прибігла під двері Місії рівно того ж вечора, коли Фариш сам наполіг туди з’їздити, вечора, коли змії вирвалися з коробки? Від самого початку там щось нечисто, від тієї її появи під дверима. Але сам Фариш не дуже й звернув на це увагу, чи не так?

— Я шо хочу сказати, — мовив Фариш, важко вдихаючи ніздрями, коли з відкривачки на землю з дзенькотом посипався водоспад механічних деталей, — як вони так світять на нас тими хвилями, має ж хтось бути з другого боку. Так? — Зверху в нього на вусах — змокрілих — причепився камінчик амфетаміну завбільшки з горошину. — Уся ця інформація до нічого, якщо її ніхто не отримує, ніхто не вивчає, ніхто за нею не тренується. Так же? Я ж маю рацію?

— Так, — після короткої заминки відповів Денні, щосили стараючись підібрати правильну інтонацію, але трохи перебрав із байдужістю. До чого Фариш веде з усіма цими заїждженими балачками про спостереження й шпигунство, якщо не ховає під ними свої істинні підозри?

«Але він анітрохи не знає, — з раптовою панікою подумав Денні. — Він не може». Фариш навіть авто не водить.

Фариш хруснув шиєю й лукаво мовив:

— Бляха, та ти сам знаєш.

— Шо? — запитав Денні, роззираючись; на мить йому здалося, що він ненароком промовив думки вголос. Та не встиг він скочити на захист своєї невинуватості, як Фариш кинувся намотувати дрібне коло, втупившись очима в землю.

— Загалом про це не знають, не знає американський народ, про військове застосування тих хвиль, — сказав він. — І ще дещо, бляха, скажу. Навіть у йобанім Пентагоні не знають, шо насправді є в тих хвилях. Так, вони можуть їх генерувати і вистежувати, — він реготнув коротким, колючим сміхом, — але вони поняття не мають, з якої фігні вони зроблені.

Треба припиняти цю фігню. Треба лише, мовив собі Денні — вмираючи від жаху через муху, що постійно дзижчала в нього під вухом, ніби петля магнітної стрічки з якимсь нескінченним сраним кошмаром, — треба просто врубатися в ситуацію, піти в зав’язку, день-другий проспати. Я можу з’їздити забрати товар і забратися з міста, поки він тут сидітиме на землі, белькотатиме про радіохвилі й викруткою роздиратиме тостери…

— Електрони вражають мозок, — сказав Фариш. На цьому він пильно глянув на Денні, ніби очікував, що той йому якось заперечить.

У Денні паморочилося в голові. Уже давно минув час його щогодинної понюшки. Невдовзі — без неї — йому доведеться прочуняти, а тим часом переобтяжене серце тріпотітиме, кров’яний тиск знижуватиметься до суцільної нитки, а сам він дурітиме від страху, що серце зовсім спиниться, бо, коли не вживаєш, сон перестає бути сном; зрештою він тебе накриває й розбиває до без­пам’ятства високою чорною стіною, більше подібною на смерть.

— А шо таке радіохвилі? — продовжував Фариш.

З Денні він це вже проходив.

— Електрони.

— Іменно, довбограї! — Блискаючи очима, ніби Чарльз Менсон, Фариш нахилився вперед і з неочікуваною жорстокістю погупав собі по черепі. — Електрони! Електрони!

Викрутка зблиснула: бах, Денні побачив її на гігантському кіноекрані, що ніби холодним вітром доносився з його майбутнього… побачив себе на маленькому просяклому потом ліжку, без пам’яті, беззахисним і заслабким хоч для якогось руху. Годинник цокає, штори шелестять. Тоді оббиті двері трейлера скрипнули, геть повільно, то Фариш спроквола підібрався до його ліжка, стискаю­чи в руці ніж…

— Ні! — скрикнув він і розплющив очі саме тоді, коли Фариш, наче дрилем, бурив його здоровим оком.

Якусь довгу химерну мить вони дивились один на одного. Тоді Фариш гаркнув:

— Глянь на свою руку. Ти шо собі наробив?

Денні стривожено підніс обидві трепетні долоні й побачив, що великий палець вкритий кров’ю від зірваної задирки.

— Ти ліпше дивися за собою, брате, — мовив Фариш.

Уранці Еді — строго вбрана в синє — приїхала до дому Гаррієт, щоб забрати її маму на спільний сніданок, перш ніж Еді о десятій зустрінеться з бухгалтером. Вона дзвонила щодо організації цієї зустрічі три дні тому, і Гаррієт — після того, як відповіла на дзвінок і покликала маму до телефону — прослухала першу частину їхньої розмови й лише після цього повісила слухавку. Еді сказала, що їм треба обговорити якесь особисте питання, що це важливо й вона не хоче розмовляти про це телефоном. Тепер же, в коридорі, вона відмовлялася зайти присісти й позирала то на свій годинник, то на верх сходів.

— Поки ми доїдемо, там уже й десерти перестануть подавати, — сказала вона й заново схрестила руки, нетерпляче поцокуючи язиком: ц-ц-ц. Щоки в неї були бліді від пудри, а вуста (різко обведені у формі лука купідона восковою багряною помадою, яку Еді зазвичай приберігала для церкви) були подібні на жіночі не більше ніж тонкі відкопилені губи старого с’єра д’Ібервіля136 з книжки Гаррієт з історії Міссісіпі. Костюм у неї — прищипнутий у талії, з тричвертковими рукавами — був дуже строгий і також стильний, по-старомодному, костюм, про який Ліббі говорила, що Еді в ньому наче місіс Сімпсон, яка вийшла за Короля Англії137.

Гаррієт, яка розпласталася на нижній сходинці й сердито втупилася в килим, підняла голову й випалила:

— Але ЧОМУ мені не можна з вами?

— Як мінімум тому, — відповіла Еді — дивлячись не на Гаррієт, а кудись їй над головою, — що мені з твоєю матір’ю треба дещо обговорити.

— Я буду сидіти тихо!

— Особисто обговорити. А як максимум, — додала Еді, кидаючи на Гаррієт такий нещадний пронизливий погляд, що дівчину мало б пройняти холодом, — ти не вдягнена відповідно для жодних поїздок. Може, підіймешся нагору у ванну?

— Якщо сходжу у ванну, привезете мені оладок?

— Ой, мамо, — озвалася Шарлотта, кваплячись сходами в невипрасуваній сукні й із досі вологим з ванни волоссям. — Вибач, будь ласка. Я…

— Ой! Та нічого! — відказала Еді, але судячи з голосу, вона мала на увазі дещо інше. Прямо протилежне.

Так вони й пішли. Зовсім образившись, Гаррієт крізь запилюжені органдієві штори спостерігала, як вони від’їжджають.

Еллісон досі була нагорі, спала. Минулого вечора вона повернулася пізно. Якщо не враховувати певних механічних звуків — цокоту годинника, гулу витяжки й жебоніння водяного котла — у будинку панувала тиша, наче в субмарині.

На кухні на стільниці стояла бляшанка солоних крекерів, які придбали до від’їзду Іди й смерті Ліббі. Гаррієт скрутилася в Ідиному кріслі й з’їла декілька. Крісло, якщо заплющити очі й глибоко вдихнути, досі пахнуло Ідою, проте цей дух був ледь вловний і щезав, щойно вона надто силкувалася його затримати. Сьогодні Гаррієт уперше не прокинулася з плачем — чи бажанням поплакати, — відколи покинула табір на озері Селбі, та хоч очі були сухі, а голова ясна, вона непокоїлася; весь будинок затих, ніби в очікуванні якоїсь події.

Гаррієт доїла крекери, обтрусила долоні, після чого — зіп’яв­шись на крісло — стала навшпиньки, щоб вивчити пістолети на верхній полиці збройової шафи. Серед екзотичних азартних пістолів (інкрустованих перлинами «деррінджерів», хвацьких дуелянтських наборів) вона вибрала найбільший і найогидніший — револьвер «Кольт» подвійної дії, найбільше схожий на пістолети, якими послуговуються поліціянти в телевізорі.

Вона зіскочила вниз, зачинила шафку і — обережно, двома руками поклавши пістолет на килим (той виявився важчим, ніж здавався) — чкурнула до книжкової шафи в їдальні по «Енциклопедію Британіку».

Зброя. Див. Вогнепальна зброя.

Гаррієт понесла том на літеру «В» у вітальню й, розгорнувши, сперла його на пістолет, тоді зі схрещеними ногами сіла на килим і задивилася на діаграму й текст. Від технічного вокабуляру голова йшла обертом; протримавшись із пів години, вона повернулася до полиці по словник, але й він не дуже спростив ситуацію.

Стоячи навкарачки, вона раз по раз поверталася до діаграми. Спускова скоба. Відкидний барабан… але в який бік він відкидається? Пістолет на картинці не збігався з тим, що лежав перед нею: заскочка барабана, складання шарніра барабана, шомпол виштовхувача…

Зненацька щось клацнуло; барабан вислизнув: порожній. Перші набої, якими вона скористалася, не влазили в дірки, і другі також, але в коробочці було намішано декілька інших, які наче гладенько влізли.

Тільки-но вона почала заряджати револьвер, коли почула, як відчинилися вхідні двері й у будинок зайшла мама. Швидко, одним широким рухом Гаррієт заштовхала все під Ідине крісло — пістолети, набої, енциклопедію, все — і підвелася.

— Мені оладок привезли? — гукнула вона.

Мовчання. Гаррієт напружено чекала, роздивляючись килим (на сніданок вона, безперечно, похапцем прийшла б і пішла) і дослухаючись маминих кроків, що ковзали по сходах — а тоді з подивом почула гикливе охання, ніби мама душилася чи плакала.

Гаррієт — зморщивши брови, обхопивши стегна — нерухомо стояла й слухала. Не почувши нічого нового, вона сторожко подалася вперед і зазирнула в коридор, саме тоді, коли двері в материну кімнату прочинилися й одразу замкнулись.

Здавалося, минули цілі віки. Гаррієт придивилася до кутика енциклопедії, обриси якого ледь помітно випиналися під оборкою Ідиного крісла. Перегодя — годинник у коридорі собі далі цокотів, і все одно нічого не ворушилося — вона нахилилася й висмикнула енциклопедію зі схованки, а тоді — на животі, підперши долонями підборіддя — ще раз від початку до кінця прочитала статтю «Вогнепальна зброя».

Хвилини повзли одна за одною. Гаррієт розпростерлася на підлозі, підняла твідову оборку крісла й глипнула на темний контур пістолета, на картонну коробку з набоями поруч — і, окрилена тишею, потягнулася під крісло й витягнула коробку й револьвер. Її так поглинуло це заняття, що вона й не почула, як мама зійшла сходами, аж доки та зненацька не проказала з коридору, вкрай близько:

— Сонечку?

Гаррієт підскочила. Кілька набоїв викотилося з коробки. Вона їх схопила — неслухняними пальцями — і жменями заштовхала собі в кишені.

— Ти де?

Гаррієт заледве вистачило часу знову шуркнути все під крісло й підвестися, коли мама вигулькнула з дверей. Пудра в неї стерлася, ніс був червоний, а очі вологі; з певним подивом Гаррієт побачила в руках у неї Робінів костюмчик дрозда — такий чорний і такий маленький, що в’яло й нещасно звисав із підбитого сатином вішака, наче тінь Пітера Пена, яку він намагався приклеїти до себе милом.

Мама ніби збиралася щось сказати; але осіклася й допитливо подивилася на Гаррієт.

— Що робиш? — запитала вона.

Гаррієт боязко глипнула на дрібний костюм.

— Навіщо… — почала вона й не змогла договорити, тому кивнула на нього.

Мама перевела погляд на костюм і сіпнулася, ніби й забула, що він у неї в руках.

— А, — зойкнула вона й торкнулася кутика ока хустинкою. — Том Френч запитав Еді, чи можна позичити костюм для його сина. Перша гра у футбол буде з командою, що називається «Ворони», якось так, і Томова дружина подумала, було б гарно, якби хтось із дітей вдягнувся пташкою й вибігав із чирлідерками.

— Якщо не хочеш їм позичати, то відмов.

Мама дещо здивувалася. Одну довгу химерну мить вони дивились одна на одну.

Вона прокашлялася.

— Коли б ти хотіла з’їздити в Мемфіс купити якогось одягу для школи? — запитала вона.

— А хто підшиє?

— Перепрошую?

— Іда мені завжди підшивала одяг для школи.

Мама почала щось говорити, тоді струснула головою, ніби захотіла викинути якусь неприємну думку.

— Коли ти вже з цим закінчиш?

Гаррієт вп’ялася поглядом у килим. «Ніколи», — подумала вона.

— Сонечку… я знаю, що ти любила Іду і — може, я не знала, наскільки сильно…

Мовчання.

— Але… люба моя, Іда сама хотіла піти.

— Якби ти її попросила, вона б залишилася.

Мама знов прокашлялася.

— Люба, мені прикро не менше за тебе, але Іда не хотіла лишатися. Батько постійно на неї нарікав, як мало вона виконувала роботи. Ми з ним через це вічно сварилися по телефону, ти знала? — Вона звела погляд у стелю. — Він вважав, що вона нічого не робить, що за гроші, які ми їй платимо…

— Ви їй нічого не платили!

— Гаррієт, я думаю, що Іда не була тут щасливою вже… вже досить довго. У якомусь іншому місці в неї буде краща зарплатня… Вона ж мені не настільки необхідна тепер, як тоді, коли ви з Еллісон були маленькі…

Гаррієт слухала відчужено.

— Іда з нами пробула стільки років, що я ніби сама себе пе­реконала, буцім без неї не впораюся, але… у нас же все гаразд, правда?

Гаррієт закусила верхню губу, показово втупилася в куток кімнати: всюди безлад, кутовий столик всіяний ручками, конвертами, підставками, старими носовичками, а стос журналів увінчувала переповнена попільниця.

— Хіба ні? Хіба не гаразд? Іда… — мама безпорадно роззирнулася навколо. — …Іда просто по-свинськи зі мною поводилася, ти не звертала уваги?

Запала довга тиша, у якій — краєм ока — Гаррієт помітила, що пропустила один набій, і тепер він лежав на килимі під столом.

— Зрозумій мене правильно. Коли ви були маленькими, я без Іди була як без рук. Вона мені неймовірно допомогла. Особливо коли… — Мама зітхнула. — Але останні кілька років її все не влаштовувало з того, що тут відбувається. Думаю, ви всі її влаштовували, але мене вона так зневажала, просто стояла там зі схрещеними руками і засуджувала…

Гаррієт уп᾿ялася поглядом у набій. Вона вже трохи знудилася слухати материн голос і не чути його по-справжньому, тож не відривала очей від підлоги й згодом відпливла кудись у своє улюб­лене мріяння. Машина часу відправляється; вона несе аварійні запаси групі Скотта на полюсі; усе залежить від неї. Пакувальні списки, пакувальні списки, він узяв усе не те, що треба. Мусимо боротися до останньої галети… Вона їх усіх врятує, принесе запаси з майбутнього: розчинне какао й таблетки вітаміну С, консервні пальники, арахісове масло, бензин для саней, свіжі овочі з городу й ліхтарики на батарейках…

Зненацька її увагу привернуло інше джерело материного голосу. Гаррієт підняла голову. Мама тепер стояла в одвірку.

— Я, певно, не здатна нічого зробити добре, так? — сказала вона.

Тоді обернулася й вийшла з кімнати. Ще не було й десятої. У вітальні досі було темнувато й прохолодно; далі пролягали гнітючі глибини коридору. У запиленому повітрі ще висів легкий фруктовий запах материного парфуму.

У шафі з верхнім одягом забряжчали вішаки. Гаррієт не рухалася, а коли через кілька хвилин почула, що мама досі шкребеться по коридору, то підкралася до заблудлого набою й буцнула його під диван. Вона сіла скраєчку Ідиного крісла; чекала. Зрештою, коли минуло вдосталь часу, ризикнула вийти в коридор, де побачила, що мама стоїть перед відчиненими дверцятами шафи й заново складає — не дуже акуратно — якісь простирадла, які познімала з верхньої полиці.

Мама всміхнулася, ніби зовсім нічого не сталося. Комічно зітхнувши, вона відійшла від цього гармидеру й сказала:

— Боже правий. Іноді я думаю, чи не краще нам просто все спакувати в машину й переїхати до вашого батька.

Вона скосила погляд на Гаррієт.

— Г-м-м? — мугикнула вона радісно, ніби пропонувала якийсь особливий смаколик. — Що про це думаєш?

«Вона вчинить по-своєму, — безпорадно подумала Гаррієт. — Неважливо, що я скажу».

— Не знаю, як ви, — продовжила мама, знову беручись до прости­радел, — але мені здається, нам уже час більше поводитись як сім’я.

— Чому? — після спантеличеного мовчання запитала Гаррієт. Те, які мама дібрала слова, викликало тривогу. Батько Гаррієт, коли збирався видати якийсь нерозумний наказ, часто перед ним озвучував таке спостереження: нам треба почати більше поводитися як сім’я.

— Просто це якось забагато, — мрійливо вимовила мама. — Виховувати двох дівчаток самій.

Гаррієт піднялася нагору, сіла на своє місце під вікном і визирнула з вікна спальні. Вулиці були спекотні й безлюдні. Увесь день небом проносилися хмари. О четвертій дня вона пройшлася до будинку Еді й сиділа там на передніх сходах, підперши підборіддя руками, доки о п’ятій не під’їхало авто Еді.

Гаррієт побігла їй назустріч. Еді застукотіла у вікно й усміх­нулася. Її синій костюм тепер був уже не такий гладенький, бо зім’явся від тепла, і коли вона вилазила з машини, то рухалася повільно й зі скрипом. Гаррієт вистрибувала по доріжці біля неї, угору сходами й на веранду, захекано переповідаючи, як мама запропонувала переїхати в Нешвілл, — і була вражена, коли Еді тільки глибоко зітхнула й похитала головою.

— Що ж, — мовила вона, — може, це й не найгірша ідея.

Гаррієт чекала продовження.

— Якщо твоя мама хоче бути одруженою, боюся, їй доведеться докласти до цього певних зусиль. — Еді зупинилася, зітхнула, тоді повернула у дверях ключ. — Так далі не можна.

— Але чому? — завила Гаррієт.

Еді стала, заплющила очі, ніби в неї заболіло серце.

— Гаррієт, він твій батько.

— Але він мені не подобається.

— У мене він також не викликає якихось почуттів, — відрізала Еді. — Але якщо вони й далі будуть у шлюбі, гадаю, їм варто жити в одному штаті, хіба ні?

— Татові однаково, — відказала Гаррієт після невеликої сповненої жаху паузи. — Йому все подобається й так.

Еді шморгнула носом.

— Так, мені теж так здається.

— А ти за мною не сумуватимеш? Якщо ми переїдемо?

— Іноді життя не обертається так, як ми вважаємо за потрібне, — сказала Еді, ніби ділячись якимсь потішним, але маловідомим фактом. — Коли почнеться школа…

«Де? — подумала Гаррієт. — Тут чи в Теннессі?»

— …раджу тобі з головою пірнути в підручники. Так ти не перейматимешся зайвими дурницями.

«Вона скоро помре», — подумала Гаррієт, роздивляючись долоні Еді, розпухлі в кісточках і поплямовані шоколадними цятками, ніби пташині яйця. Долоні Ліббі — хоч і мали схожу форму — були білішими й стрункішими, з блакитними венами з тильного боку.

Вона виринула з роздумів і трохи здивувалася з холодного цікавого погляду, яким її вивчала Еді.

— Не треба було тобі кидати заняття гри на піаніно, — ска­зала вона.

— То Еллісон! — Гаррієт завжди страшенно шокувало, коли Еді так помилялася. — Я ніколи не вчилася грати на піаніно.

— Що ж, тобі варто почати. Головна твоя проблема в тому, що тобі немає чим зайнятися. Коли я була твого віку, — говорила Еді, — то їздила верхи, грала на скрипці й сама шила одяг. Якщо навчишся шити, може, почнеш цікавитися власним виглядом.

— А повезеш мене подивитися на Напасть? — зненацька запитала Гаррієт.

Еді це помітно здивувало.

— Там нема на що дивитися.

— Але повезеш мене на те місце? Будь ласка. Там, де вона стояла.

Еді не відповіла. Вона глипала Гаррієт через плече з досить порожнім виразом на обличчі. Коли по вулиці з ревом пронеслася машина, Гаррієт озирнулася й встигла лише краєм ока побачити, як за рогом блимнув і щез метал.

— Не той будинок, — прокоментувала Еді й чхнула: а-пчхи. — Дякувати богові. Ні, — продовжила вона, закліпавши, й полізла в сумочку по хустинку, — на місці Напасті вже нема на що дивитися. Чоловік, що володіє тією землею, тепер розводить там курей і може навіть не дозволити нам подивитися на місце, де стояв будинок.

— Чому ні?

— Бо він старий товстий крутій. Там усе розвалилося на шматки. — Вона недбало поплескала Гаррієт по плечу. — А тепер біжи собі додому, щоб Еді могла вилізти з тих каблуків.

— Якщо вони переїдуть у Нешвілл, можна мені буде залишитися тут із тобою?

— Що ти таке кажеш, Гаррієт! — після ошелешеного мовчання відповіла Еді. — Ти хіба не хочеш бути з матір’ю й Еллісон?

— Ні. Мем, — додала Гаррієт, уважно спостерігаючи за Еді.

Але та лише підняла брови, ніби її це звеселило. Своїм бадьорим обурливим тоном вона відказала:

— Ой, та я сподіваюся, що за тиждень-другий ти передумаєш!

Очі в Гаррієт заповнилися слізьми.

— Ні! — скрикнула вона, понуро й невдоволено помов­чавши. — Чому ти завжди так кажеш? Я знаю, чого хочу, я ніколи не зміню…

— Якщо ти не проти, розберемося з цією проблемою тоді, коли дійдемо до неї, — перервала Еді. — Щойно вчора я прочитала, як Томас Джефферсон написав Джонові Адамсу, коли був уже старим, мовляв, більшість речей, які його в житті тривожили, так і не відбулися. «Скільки болю коштували нам ті лиха, яких так і не сталося». Чи щось таке. — Вона глипнула на годинник. — І, якщо це тебе бодай якось заспокоїть, я думаю, твоя мама виїде з того дому хіба на прив’язі в торпеди, але то лише моя думка. А тепер біжи собі, — сказала вона Гаррієт, яка з ненавистю блимала на неї червоними очима.

Щойно повернувши за ріг, Денні зупинився перед пресвітеріанською церквою.

— Госп’дибоже, — белькнув Фариш. Він натужно дихав крізь ніздрі. — Це вона?

Денні — надто вмазаний і розслаблений, щоб говорити — кивнув. Він чув усі-усі дрібні страхітливі звуки: дихання дерев, спів дротів, хруст від росту трави.

Фариш обернувся на сидінні й зиркнув у заднє вікно.

— Бляха, я ж казав тобі шукати її. Ти її сьогодні вперше бачиш?

— Так, — різко відказав Денні. Його вразило те, як раптово дів­чинка з’явилася на виду, на незручній крайній периферії зору, точно так само, як біля водонапірної вежі (хоча розповісти про вежу Фаришу він не може; його там не мало бути). І от тепер, на цьому круговому об’їзді, він безцільно («змінюй маршрут, — усе товк Фариш, — змінюй час поїздки, постійно дивися в дзеркала») повернув за ріг і побачив — кого ж іще? — цю дівчинку на веранді.

Усілякі різні відлуння. Дихання-сяйво-ворушіння. З верховіття зблискують тисяча дзеркал. Хто ця стара? Коли авто сповільнилося, вона зустрілася поглядом із Денні, на одну бентежну й цікаву мить, і очі в неї були точно такі самі, як у дівчинки… На хвилю все кудись відлетіло.

— Їдь, — сказав Фариш, ляснувши по приладовій панелі; а далі, коли вони вже повернули за ріг, Денні довелося спинити машину, бо він почувався занадто вгашеним, бо відбувалося щось дивне, якась грандіозна багаторівнева швидкісна телепатія (ескалатори несуться вгору й униз, на кожному поверсі кружляють дискотечні кулі); обоє це відчули, їм не було потреби промовляти ні слова, і Денні ледве міг дивитися на Фариша, бо знав, що обоє згадали однакову чортівню, яка трапилася того ранку близько шостої: як (після цілої безсонної ночі) Фариш увійшов у вітальню в трусах і з пачкою молока, і в ту саму мить якийсь бородатий персонаж мультфільму в трусах і з пачкою молока крокував по телевізору. Фариш спинився; спинився персонаж.

«Ти це бачиш?» — запитав Фариш.

«Так», — відповів Денні. Він весь обливався потом. На мить вони з Фаришем перезирнулися. Коли знову перевели погляди на екран, картинка змінилася на іншу.

Вони сиділи удвох у розпеченій машині, а торохтіння їхніх сердець було майже чутним.

— Ти помітив, — зненацька заговорив Фариш, — шо кожний фургон, який ми по дорозі зустріли, був чорний?

— Шо?

— Вони щось перевозять. От би, курва, знати що.

Денні промовчав. Частково він розумів, що це бридня, це Фаришеве параноїдальне варнякання, але частково знав, що це щось означає. Минулої ночі тричі, з інтервалом рівно годину, дзвонив телефон, і хтось, не сказавши ні слова, вішав слухавку. Далі ті стріляні гільзи рушниці, які Фариш знайшов на підвіконні лабораторії. А вони там звідки?

І тепер оце: знову та дівчинка, та сама. Буйний зрошений газон пресвітеріанської церкви в тінях декоративних ялиць сяяв синювато-зеленим: звивисті цегляні доріжки, обстрижені кущі самшиту, усе гарненьке й чепурненьке, наче іграшкова залізниця.

— От шо я не можу зрозуміти, то хто вона, до дідька, така, — сказав Фариш, порпаючись у кишені в пошуках фену. — Не треба було її відпускати.

— Її Юджин відпустив, а не я. — Денні покусував щоку зсередини. Ні, це не гра уяви: на кілька тижнів після інциденту з Ґам дів­чинка щезла зі світу, поки він їздив по місту, розшукуючи її. А тепер: тільки подумаєш про неї, згадаєш, і от вона, позирає здалеку, маячить чорною китайською стрижкою й тими злісними очима.

Обоє шмигнули, так трохи заспокоїлись.

— Хтось, — мовив Денні й вдихнув, — хтось поставив ту малу за нами шпигувати. — Хоч який він був вмазаний, та пошкодував про ці слова, щойно вони злетіли йому з язика.

Фариш спохмурнів.

— Ти про шо? Аби хтось, — прогарчав він, натираючи змокрілі ніздрі тильним боком долоні, — аби хтось сказав тій малій тичці шпигувати за мною, — та я її надвоє роздеру.

— Вона щось знає, — мовив Денні. Чому? Бо вона тоді дивилася на нього з вікна катафалка. Бо вона захопила його сни. Бо вона мордує його, переслідує, морочить йому голову.

— Ну, я б точно хотів розібратися, шо вона в Юджина робила. Якщо то та мала сука мені задні фари розтовкла…

З його мелодраматичного тону Денні щось запідозрив.

— Якщо вона розбила фари, — втрутився він, ретельно уникаючи Фаришевого погляду, — як собі гадаєш, чого вона після того нам постукала й про то розповіла?

Фариш знизав плечима. Він колупався в засохлій кірці в себе на штанях, якось зненацька цілком нею захопився, і Денні — раптово — набрався певності, що про дівчину (і про все інше) Фариш знає більше, ніж признається.

Ні, це все не сходиться, але все одно щось тут є. Вдалині гавкали собаки.

— Хтось, — зненацька мовив Фариш, пересуваючись на сидінні, — хтось туда вліз до Юджина і поспускав тих змій. Там усі вікна позатулювано, крім того, шо в туалеті. В нього ніхто би не заліз, хіба дитина.

— Я з ней поговорю, — сказав Денні. Багато її запитаю. Наприклад, чому я ніколи в житті раніше тебе не бачив, а тепер бачу всюди? Наприклад, чому ти трешся й пурхаєш у мене попід вікнами щоночі, ніби метелик «мертва голова»?

Він уже стільки часу не спав, що коли заплющував очі, то опинявся десь серед бур’янів, темних озер і вимитих каламутною водою розтрощених яликів. І там була вона, з блідим обличчям молі й чорним вороним волоссям, шепотіла щось у вологій пітьмі, сповненій вереску цикад, щось, що він майже розумів, та не до кінця…

«Я тебе не чую», — сказав він.

— Шо не чуєш?

Дзинь — чорна приладова дошка, блакитні пресвітеріанські ялиці, з пасажирського сидіння лупає Фариш.

— Шо не чуєш? — повторив він.

Денні покліпав, витер лоб.

— Забий, — сказав він. Він весь спітнів.

— У ‘Намі ті малі дівки-сапери, ото вони люті сучі дочки були, — радісно поділився Фариш. — Бігали зі зведеними гранатами, то все для них було як гра. Дитину мож змусити робити таку херню, шо ні один мужик, хіба навіжений, не візьметься.

— Правда, — відказав Денні. То була одна з Фаришевих улюб­лених теорій. У часи дитинства Денні він за її допомогою змушував Денні, Юджина, Майка й Рікі Лі робити за нього всю брудну роботу, залізати у вікна, поки сам Фариш сидів собі в машині, їв медові булочки й обдовбувався.

— Зловлять дитину? І шо? Суд у справах неповнолітніх? Бляха… — Фариш реготнув, — …як ви всі були ще малявками, я вас тому натренував. Рікі, як тільки зміг стати мені на плечі, то вже у вікна лазив. А якби його якийсь коп запопав…

— Боже правий, — протверезіло видихнув Денні й сів рівно; у дзеркальці заднього огляду він щойно побачив, як за ріг заходить та дівчинка — одна.

Гаррієт — з опущеною головою, насурмлена від роздумів — крокувала по тротуару в бік пресвітеріанської церкви (і до свого дому, за три вулиці), коли двері автомобіля, що стояв припаркований метрів за шість попереду, зненацька прочинилися.

То був «транс ам». Ще до того, як їй вистачило часу подумати, Гаррієт позадкувала, кинулася на вологе моховите подвір’я пресвітеріанської церкви й побігла.

Бічне подвір’я церкви вело через сад місіс Клейборн (кущі гортензії, маленька оранжерея) і просто на заднє подвір’я Еді — яке відділяла дощана огорожа заввишки майже два метри. Гаррієт пробігла темним проходом (з одного боку огорожа Еді; з другого прилегле подвір’я відділяв колючий непроглядний ряд східних туй) і наскочила прямо на ще один паркан: місіс Давенпорт, із сітки рабіца. Запанікувавши, Гаррієт випнулася на нього; якийсь дріт зверху зачепився їй за шорти, вона смикнулася всім тілом, вирвалася й зіскочила, засапуючись.

Позаду, в зеленому проході — грім і гуркіт кроків. На подвір’ї в місіс Давенпорт особливо й не було куди сховатися, тож Гаррієт безпорадно роззирнулася, перебігла подвір’я, відімкнула хвіртку й кинулася далі під’їзною доріжкою. Вона зібралася повернутися до Еді, але коли ступила на тротуар, щось її спинило (звідки долинають ті кроки?), і, після секундного вагання, Гаррієт чкурнула просто вперед до будинку О’Браянів. На середині вулиці вона отетеріла, побачивши, що «транс ам» повертає за ріг.

Отже, вони розділилися. Розумно. Гаррієт побігла — під високими соснами, по голочках, що встилали добре затінене перед­нє подвір’я О’Браянів — просто до хатинки ззаду, де містер О’Браян тримав більярдний стіл. Вхопила клямку, потрусила нею: замкнено. Відхекуючись, Гаррієт зазирнула крізь віконце на жовтуваті, обшиті сосною стіни — на голі книжкові полиці, де стояли тільки поодинокі старі щорічники Александрійської академії; на скляний світильник із написом «Кока-Кола», що звисав на ланцюгу над темним столом — а тоді метнулася праворуч.

Не підходить: ще один паркан. У сусідньому дворі гавкав собака. Якщо вона не виходитиме на вулицю, чоловік у «транс амі» її, очевидно, не спіймає, але треба подбати, щоб її не загнав у кут інший переслідувач, піший, щоб не вивів її на відкритий простір.

Вона вильнула ліворуч, серце лопотіло, легені пекли. Позаду чулося важке дихання, тріск масивних кроків. Зиґзаґами вона вирвалася далі, крізь лабіринти чагарів, перетинаючи шлях, збігаючи з нього й набігаючи назад, під правильними кутами відхиляючись, коли стежка перед нею заходила в тупик: крізь чужі сади, через огорожі й у плутанину газонів, поцяткованих патіо й плитняками, повз гойдалки, підпірки для білизни й барбекю-грилі, мимо витрішкуватої дитини, що зі страхом позирала на неї й рвучко сіла у себе в манежі. Іще далі — якийсь бридкий стариган з бульдожим обличчям зірвався наполовину зі свого крісла на веранді й загорлав:

— Забирайся геть! — коли Гаррієт з полегшенням (бо це був перший дорослий на її шляху) сповільнилася, щоб перевести дух.

Ці слова огріли її ніби ляпасом; хоч її охоплював жах, від такого шоку Гаррієт мусила на мить затриматися й подивовано глипнути на запалені очі, що блимали на неї, на веснянкуваті розпухлі кулаки стариганя, зведені, наче для ударів.

— Так, ти, ти! — скрикнув він. — Забирайся звідси!

Гаррієт побігла. Хоч прізвище деяких мешканців вулиці вона вже чувала (Райти, Мотлі, містер і місіс Прайси), знала вона їх лише з вигляду, а не настільки близько, щоб спрожогу залітати до них і гупати у двері: чому вона відступила сюди, на незнайому територію? «Думай-думай», — наказувала вона собі. Кількома будинками раніше — якраз перед тим, як старий замахав на неї кулаками — вона минула старий «ель каміно», у якого в багажнику стояли банки з фарбою й пластикові брезенти; заховатися там було б ідеально…

Вона пірнула за пропановий балон і — зігнувшись удвоє, долонями впершись у коліна — стала хапати ротом повітря. Чи відірвалася вона? Ні: нова хвиля гавканини від ердельтер’єра у дворику в кінці кварталу, який уже кидався на огорожу, коли вона там пробігала.

Гаррієт обернулася й наосліп майнула далі. Вона продерлася крізь проріху в живоплоті бирючини — і мало не повалилася навзнак на очманілого Честера, який стояв на колінах у щедро всипаній мульчею клумбі й розбирався зі шлангом обприскувача.

Він скинув руки догори, ніби від вибуху.

— Стережись! — Честер по-різному підробляв у всіх, де можна було, але Гаррієт не знала, що він працює і тут. — Громи небесні, шо ти…

— Де можна сховатися?

— Сховатися? Тут бавитися не мож. — Він ковтнув слину, відмахнувся від неї закаляною долонею. — Іди звідси. Марш.

Запанікувавши, Гаррієт роззирнулася: скляна годівниця для колібрі, засклена веранда, недоторканий пікніковий столик. Проти­лежну частину подвір’я оточували стіни, а всередині ховалися зарості гостролиста; ззаду шлях до відступу перерізав схил трояндових кущів.

— Марш, я кому кажу. Ти диви, яку дірку оно пробила в кущах.

Шлях із плитняку, обсадженого чорнобривцями, вів до сараю, що більше скидався на заморочений ляльковий будиночок, пофарбований у тон із будинком: пряникова обробка, прочинені навстіж зелені двері. З відчаю Гаррієт шмигнула по стежці, забігла всередину («Гей ти!» — гукнув Честер) і плигнула поміж паком дров і грубим рулоном ізоляції зі склопластику.

Повітря всередині було густе й порохне. Гаррієт міцно затиснула ніс. У темряві — груди здіймаються, по шкірі голови забігала мурашва — вона втупилася в старий пошарпаний воланчик для бадмінтону, що лежав на підлозі біля складених колод, край групки різноколірних металевих банок із підписами «Бензин», «Трансмісійна олива» і «Престон».

Голоси: чоловічі. Гаррієт наїжачилася. Минуло багато часу, упродовж якого здавалося, що бляшанки «Бензин», «Трансмісійна олива» й «Престон» — це останні три артефакти, що залишилися від усе­світу. «Що вони мені зроблять? — гарячково роздумувала вона. — На очах у Честера? — Хоч як вона дослухалася, хрип власно­го дихання все приглушував. — Просто закричи, — твердила вона сама собі, — якщо тебе схоплять, закричи й виривайся, закричи й тікай…» Чомусь найбільше вона боялася саме машини. Хоч і не могла ска­зати чому, здавалося, якщо її затягнуть у машину, все закінчиться.

Вона не думала, що Честер дозволить їм її забрати. Але їх двоє, а Честер лише один. Та й Честерове слово, мабуть, мало що змінює проти двох білих чоловіків.

Миті збігали. Що вони там кажуть, чому так довго? Гаррієт пильно роздивлялася засохлі медові стільники під верстаком. Тоді раптом відчула наближення якоїсь фігури.

Скрипнули двері. На ґрунтову долівку впав трикутник блідого світла. Уся кров відлинула їй від голови, і на мить Гаррієт здалося, що вона знепритомніє, але то був лише Честер, просто Честер, який сказав:

— Виходи, давай.

Здавалося, ніби розколовся якийсь скляний бар’єр. Світ знову залили звуки: тьохкання пташок, верескливе сюркотання коника на землі позаду банки з мастилом.

— Ти там?

Гаррієт ковтнула слину; коли заговорила, голос виявився слабким і пошерхлим.

— Вони пішли?

— Шо ти зробила тим хлопам? — Ззаду нього світилося; вона не бачила його обличчя, але то був Честер, точно він: його наждачний голос, вигинистий силует. — Вони так ведуться, ніби ти їм кишені обчистила.

— То вони пішли?

— Так, пішли, — нетерпляче підтвердив Честер. — Забирайся звідти.

Гаррієт стала за рулоном ізоляції й утерла лоб тильним боком долоні. Її всю присипало пилюкою, а збоку обличчя обліпило павутинням.

— Ти тут нічого не перекинула, нє? — мовив Честер, зазираючи в задню частину, в заглибини сараю, а тоді знов на неї: — А ти як з картини. — Він прочинив їй двері. — А вони чого за тобою гоняться?

Гаррієт — досі відсапуючись — похитала головою.

— Таким хлопам нема чого ганятися за якоюсь дітвачкою, — сказав Честер, озираючись через плече й тягнучись до нагрудної кишені по сигарету. — Шо наробила? Ти їм камінням по машині кидалася?

Гаррієт витягнула шию, щоб подивитися повз нього. Крізь густі зарості (бирючина, гостролист) розгледіти вулицю було неможливо.

— Я тобі так скажу. — Честер різко видихнув ніздрями. — Тобі повезло, шо то я нині тут роблю. Місіс Малвергілл не на хорі сього­дні, вона би в поліцію подзвонила за то, шо ти сюди пролізла. Минулого тижня вона мені сказала пустити води зі шланга на якогось старого пса-приблуду, шо на подвір’я зайшов.

Він курив цигарку. Серце Гаррієт не припиняло гупати у вухах.

— Та й шо, нема тобі шо робити, — продовжив Честер, — як лазити в чужих людей по кущах? Треба твоїй бабі оповісти.

— Що вони тобі сказали?

— Сказали? Нічого вони мені не сказали. Один поставив там на вулиці машину. Другий запхав голову в кущі й глипнув, ніби електрик, шо лічильник шукає. — Честер розвів долонями невидимі гілки й зімітував цей жест, ще й химерно закрутив очима. — У нього комбінезон, як в «Енергія й світло Міссісіпі».

Угорі тріснув сучок; то була лише білка, але Гаррієт шалено сахнулася.

— Ти мені не скажеш, чого тікала від них?

— Я… я…

— Шо?

— Я бавилася, — ледь чутно промимрила Гаррієт.

— Тобі зле так сильно полошитися. — Честер проникливо розглядав її крізь пелену диму. — Чого туди-во з таким перестрахом дивишся? Хочеш, аби я тебе додому провів?

— Ні, — відповіла Гаррієт, але на це Честер розсміявся, і вона усвідомила, що кивала головою, мовляв, так.

Честер поклав їй долоню на плече.

— Все в тебе перекрутилося, — сказав він; та попри бадьорий тон, вигляд він мав схвильований. — Давай так. Я додому ходжу мимо вашого. Дай мені хвильку, я піду вмиюся під гідрантом і проведу тебе.

— Чорні фургони, — відрубав Фариш, коли вони повернули на шосе в бік дому. Він весь був зовсім обдовбаний, дихав з гучним астматичним хрипом. — Ніколи за все життя стільки чорних фургонів не бачив.

Денні неоднозначно гмикнув і підніс долоню до обличчя. М’язи в нього тремтіли, і його й самого досі трусило. Що б вони вчинили з малою, якби спіймали її?

— Гадство, — мовив він, — на нас там могли й копів викликати. — Він неначе — що останнім часом траплялося часто — очуняв посеред якогось безглуздого канатоходського трюку уві сні. Чи вони подуріли? Отак серед білого дня гнатися за дитиною в житловому районі? За викрадення людини в Міссісіпі дають смертну кару.

— Сказитися, — мовив він уголос.

Але Фариш збуджено вказував кудись із вікна, нелюдськи відсвічуючи своїми важкими перснями (на мізинці був у формі грального кубика).

— Отам, — сказав він, — і отам.

— Шо, — запитав Денні, — шо?

Усюди автомобілі; бавовняні поля відливають таким потужним світлом, ніби воно відбивається від води.

— Чорні фургони.

— Де?

Від швидкої їзди він почувався так, ніби щось забув або залишив позаду щось важливе.

— Отам, і там, і там.

— Він зелений.

— Та який зелений… отам! — тріумфально викрикнув Фариш. — Диви, ще один!

Денні — серце в якого лупило в грудях молотком, а тиск у голові лише зростав — хотілося сказати «і шо, нахер», але — зі страху, щоб Фаришу не зірвало клему — він стримався. Продиратися через огорожі, крізь гарненькі дворики з барбекюшницями — ідіо­тизм. Від цього божевілля йому паморочилося в голові. У цій частині історії потрібно було б прийти до тями й опанувати себе: спинитися, розвернути авто, змінити своє життя назавжди — те, у що Денні так до кінця й не вірилося.

— Диви туда. — Фариш ляснув по приладовій панелі, так гучно, що Денні мало зі шкіри не вискочив. — Я знаю, шо той ти бачив. Ті фургони мобілізуються. Готуються їхати.

Усюди світло: забагато світла. Сонячні плями, молекули. Автомобіль перетворився на чужорідну ідею.

— Мені треба стати, — сказав Денні.

— Шо? — запитав Фариш.

— Не можу вести. — Він відчув, як голос стає високим й істе­ричним; мимо проносилися автомобілі: кольорові енергетичні мазки, переповнені сновидіння.

Він сидів, упершись чолом у кермо, на стоянці «Білої кухні» й глибоко віддихувався, поки Фариш, гамселячи кулаком долоню, пояснював, що Денні вимотує не сам мет, а недоїдання. Так він — Фариш — не дає собі зовсім упоротися. Він регулярно харчується, навіть якщо не хочеться.

— А от ти точно як Ґам, — сказав він, тицяючи біцепс Денні вказівним пальцем. — Забуваєш поїсти. Того худий, як тичка.

Денні втупився в приладову панель. Випари чаду й нудота. Думки про хоч якусь подібність із Ґам зовсім не тішили, проте через спалену шкіру, запалі щоки й гостру, худу, охлялу статуру він єдиний з усіх онуків справді скидався на неї. Раніше це йому ніколи не спадало на думку.

— Дивись, — сказав Фариш, підіймаючи стегно, рішуче відшукуючи гаманець: охочий прислужитися, охочий давати вказівки. — Я точно знаю, шо тобі треба. Фонтан кóли й гарячий сандвіч із шинкою. Це тебе відразу на ноги поставить.

Він із зусиллями прочинив дверцята автівки, висадився (хоробро, на задерев’янілих ногах і розхитуючись, наче старий морський вовк) і пішов усередину купити розливної коли й гарячий сандвіч із шинкою.

Денні сидів у тиші. Сперте повітря настирно заповнював дух Фариша. Сандвіч із шинкою — то останнє, чого йому хотілося; якось доведеться його в себе запхати.

Залишковий спалах образу дівчинки проносився йому думками, ніби реактивні сліди: темноволоса ляпка, рухома мішень. Та його не полишало саме обличчя старої жінки на ґанку. Коли він, наче в сповільненому режимі, проїжджав повз будинок (її будинок?), погляд старої (потужний, сповнений сяйва) ковзнув по ньому, не бачачи, і Денні відчув порский млосний шок упізнання. Бо він знав ту стару — тісно, але віддалено, ніби якийсь елемент давноминулого сну.

Крізь листове скло він побачив, як Фариш нахиляється над стійкою, авторитетно балагурить із дрібною кістлявою офіціанткою, що йому подобалася. Чи то вони його боялися, чи потребували грошей, чи може просто мали добре серце, але офіціантки в «Білій кухні» з повагою вислуховували навіжені Фаришеві оповідки й ніби не дратуватися через його залицяння, хворе око чи зазнайкуваті хуліганські повадки. Коли він піднімав голос, розпалювався й починав вимахувати руками чи перекидав свою каву, ті зберігали спокій і ввічливість. Фариш, зі свого боку, у їхній присутності утримувався від лайки, навіть коли від наркоти зовсім втрачав глузд, а на День святого Валентина навіть якось приніс у ресторан жмуток квітів.

Позираючи на брата, Денні вийшов із машини й підійшов до ресторану збоку, повз межу з висохлих чагарів, до телефонної будки. Половину сторінок із довідника повидирали, та, на щастя, залишилася друга, тож він провів тремтячим пальцем по списку на літеру «К». На поштовій скриньці було прізвище Клів. Звісно ж, чорним по білому: Марджин-стріт, Е. Клів.

І — як не дивно — щось йому теленькнуло. Денні стояв у задушливій телефонній будці, чекаючи, коли цей зв’язок побудується. Бо він уже зустрічав цю стару, так давно, ніби ще в попередньому житті. Її знали в окрузі — не стільки її саму, як її батька, який був великою цяцею в політиці, і колишній будинок її родини, який називали Напастю. Але той будинок, відомий у свій час, давно пропав, залишилася тільки назва. На федеральній автомагістралі, неподалік від місця, де колись стояв той будинок, був ресторанчик-гадючник (з маєтком з білими колонами на бігборді), що називався «Стейкгауз Напасть». Бігборд досі там, але тепер навіть ресторан позабивали дошками, і там хіба примари сидять, таблички «Вхід заборонено» пообписували графіті, а в кашпо спереду проросли бур’яни, ніби сама місцина повитягувала з будівлі всю новизну й постарила її.

Колись, іще малим (не міг пригадати, який саме клас, уся школа у нього в голові злилася в одну безрадісну ляпку), він був у Напасті на одному святі до дня народження. Цей спогад йому зберігся досі: просторі кімнати, тьмяні, моторошні й історичні, обклеєні вицвілими шпалерами й обвішані канделябрами. Стара, якій належав будинок, була Робіновою бабою, а сам Робін — однокласником Денні. Робін жив у містечку, і наприкінці одного вітряного осіннього дня Денні — який часто пішки тинявся вулицями, поки Фариш просиджував у більярдній — запримітив, як Робін грається наодинці в себе перед будинком. Вони якийсь час роздивлялись один одного — Денні з вулиці, а Робін із подвір’я, — ніби сторожкі звірята. Тоді Робін сказав:

— Я люблю Бетмена.

— І я люблю Бетмена, — відповів Денні. Тоді вони взялися разом бігати туди-сюди по тротуару й гралися, доки не стемніло.

Оскільки Робін запросив на своє свято всіх учнів свого класу (підняв руку, щоб попросити дозволу, узявся ходити по рядах і роздавати всім по конверту), Денні було неважко під’їхати з кимсь, так щоб батько й Ґам не знали. У дітей на кшталт Денні не бувало святкувань на день народження, а його батько не хотів, щоб той відвідував чужі, навіть якщо його запрошували (що бувало рідко), бо жоден його син не платитиме за такий непотріб, як подарунки, тим паче якомусь синочку чи доньці багатіїв. Джиммі Джордж Ретліфф не збирався фінансувати таку маячню. Їхня баба мислила інакше. Якщо Денні йде до когось на свято, то він зобов’язаний перед господарем: «підзвітний». Навіщо приймати запрошення від містян, які кличуть Денні (безперечно) лише для того, щоб із нього насміхатися — з його одягу «зі старшого брата», з його сільських манер? Родина в Денні бідна; вони «простий народ». Всілякі витребеньки, як-от торт і святковий одяг — це не для них. Ґам вічно нагадувала про це своїм онукам, щоб у тих не виникло бодай натяку на загрозу якоїсь надмірності чи забування цих фактів.

Денні очікував, що свято буде в Робіна вдома (де вже було досить гарно), але він очманів, коли напакований дітьми універсал з матір’ю незнайомої йому дівчинки за кермом виїхав за межі міста, повз бавовняні поля, довгою алеєю дерев і вгору до оздобленого колонами будинку. У таких місцях він почувався чужим. Що гірше, він не взяв із собою подарунка. У школі він був спробував загорнути в папір із зошита знайдену модельку «Метчбокс»138, але в нього не знайшлося скотчу, тож це скидалося не на подарунок, а на зіжмаканий аркуш зі старим домашнім завданням.

Проте ніхто наче й не помітив, що в нього немає подарунка; принаймні ніхто нічого не сказав. І зблизька будинок виявився не таким величним, як здалеку — відверто кажучи, будівля розсипáлася на шматки, міль поїла килими, тиньк пооблуплювався, а стеля пішла тріщинами. Та стара пані — Робінова баба — головувала на святі, а ще вона була надто пишна, офіційна й страхітлива; коли вона відчинила вхідні двері, замаячивши над ним твердою поставою, у чорному дорогому на вигляд одязі та з насупленими бровами, Денні до смерті перелякався. Голос у неї був різкий, як і кроки, що шпарко цокали, відлунюючи по кімнатах, так жваво й по-відьомськи, що з її появою діти припиняли розмови. Проте вона подала йому прекрасний кусник білого торта на скляній тарілці: шматок із добрячою трояндою з глазурі й навіть написом, великою рожевою літерою «Д» зі слова «ДНЕМ». Вона роззирнулася понад головами інших дітей, які збилися юрбою навколо неї за прекрасним столом; і понад їхніми головами потягнулася й подала Денні (що зостався позаду) цей особ­ливий кусень із рожевою трояндою, наче Денні був саме тією людиною в цій кімнаті, кому вона хотіла його вручити.

Тож то була та стара пані. Е. Клів. Він роками не бачив і не згадував її. Коли Напасть згоріла — заграву від пожежі в нічному небі було видно за кілька кілометрів — батько й баба Денні хитали головами скрушно, проте водночас лукаво та вдоволено, ніби від самого початку знали, що такий будинок мусить згоріти. Вони не могли пропустити нагоди насолодитися спектаклем, у якому «сильні й імущі» підупадали на один-два щаблі, а Ґам зневажала Напасть з особливою ненавистю, бо ще дівчинкою збирала бавовну на тамтешніх полях. Батько Денні примовляв, що є такий задиристий клас білих зрадників раси, які ставляться до інших білих, які опинилися в злиднях, не краще, ніж до звичайних дворових негритосів.

Так, ту стару пані спіткала біда, і така втрата, яка сталась у неї, це щось чуже, сумне й таємниче. Родині Денні не було чого особ­ливо втрачати. А сам Робін (щедрий товариський малий) помер, — помер уже багато років тому, — його вбив якийсь збоченець, що проходив повз, або якийсь брудний старий бурлака, що заблудив сюди від колії, ніхто цього не знав. У школі того ранку понеділка вчителька місіс Мартер (капосна товстуля із зачіскою-бабеттою, яка змусила Денні цілий тиждень ходити в школу в жіночій перуці, щоб за щось його покарати, він уже не пам’ятав, за що саме) стояла перешіптуючись з іншими вчительками в коридорі, а очі в неї були червоні, ніби вона перед тим плакала. Коли пролунав дзвінок, вона сіла за свій стіл і сказала:

— Учні, маю для вас дуже сумну новину.

Більшість міських дітей уже знали — але не Денні. Спершу йому здалося, що місіс Мартер їх намахує, але коли вона сказала їм узяти олівці й кольоровий папір і почати малювати листівки для Робінової сім’ї, зрозумів, що це не жарти. У себе на аркуші він ретельно вивів Бетмена, Людину-Павука й Галка, які в один ряд стояли в Робіна перед будинком. Він хотів намалювати їх у дії, — як вони рятують Робіна, стирають на пил поганців, — але йому бракувало художнього хисту, тож просто намалював їх усіх в рядок перед будинком. Із запізненням домалював також себе, збоку. Йому здавалося, що він підвів Робіна. Зазвичай у неділю в економки Клівів був вихідний, але тоді вона працювала. Якби він не дав їй прогнати себе раніше того дня, можливо, Робін був би живий.

Денні й без того почувався так, ніби ледве уникнув подібної долі. Батько часто відпускав їх із Кертісом валандатися містом на самоті — часто вночі, — і якби за ними кинувся якийсь покидьок, вони б не могли звернутися до чийогось дому чи дружніх сусідів. Хоч Кертіс умів на прохання досить покірно ховатися, він не розумів, чому йому не можна розмовляти, тож його доводилося постійно зацитькувати, — та все одно Денні тішився, що має таке товариство, навіть попри те, що Кертіс був страшенно полохливий і в нього траплялися напади кашлю. Найгірші вечори бували тоді, коли Денні лишався сам. Тихо, наче миша, він ховався по сараях і за живоплотами інших людей, швидко й неглибоко дихав у темряві, доки о дванадцятій більярдна не зачинялася. Тоді він виповзав зі своєї схованки; гнав вулицею, аж до освітленої більярдної, озираючись через плече від кожного найменшого звуку. А що він у цих нічних поневіряннях ніколи не бачив нічого особливо страшного, чомусь йому ставало ще страшніше, ніби вбивця Робіна невидимий або має якісь таємні сили. Йому почали снитися кошмари про Бетмена, де той з’являвся в якомусь безлюдному місці й швидко ішов на нього, блискаючи злим поглядом.

Денні не був плаксієм, — батько нічого подібного не дозволяв, навіть Кертісові, — проте одного дня Денні розридався перед усією родиною, чим спантеличив і їх, і себе. А коли не зміг стриматися, батько підсмикнув його за руку й запропонував реальну причину для плачу. Коли він закінчив зі шмаганням, Рікі Лі затиснув Денні у вузькому проході в трейлері.

— То, певно, твій хлопець був.

— Певно, ти б хотів бути на його місці, — добросердо сказала його баба.

Наступного ж дня Денні пішов до школи й став вихвалятися тим, чого не зробив. Якимсь дивним чином він намагався так лише зберегти обличчя, — він же нічого не боїться, це точно, — та все ж йому було бентежно думати про це, про те, як журба обернулася на брехню й хвастощі, як свою роль відіграла навіть заздрість, буцім життя в Робіна складалося з одних свят, подарунків і тортів. Бо звісно ж: життя в Денні було нелегким, але він принаймні був живий.

Дзвінок над дверима теленькнув, і на стоянку з жирним па­кетом у руці вийшов Фариш. Побачивши порожнє авто, він завмер на місці.

Денні плавно вийшов із телефонної будки: жодних різких рухів. Останні кілька днів Фариш поводився настільки непередбачувано, що Денні став почуватися заручником.

Фариш обернувся до нього осклілими очима.

— Ти шо там робиш? — запитав він.

— Е, та нічого. Просто в довідник заглядав, — сказав Денні, швидко наближаючись до авто, силкуючись зберігати нейтральний приязний вираз обличчя. Останнім часом Фариша могла розлютити будь-яка нетипова дрібниця; минулого вечора він так гупнув по столу склянкою молока, що та розбилася в нього в руці, а все через те, що його щось засмутило по телевізору.

Фариш агресивно роздивлявся його, не зводячи очей.

— Ти мені не брат.

Денні спинився, торкнувшись долонею дверцят машини.

— Шо?

Без анінайменшого попередження Фариш кинувся вперед і збив Денні з ніг.

Коли Гаррієт потрапила додому, мама нагорі телефоном розмовляла з батьком. Що це означало, Гаррієт не знала, але скидалося на поганий знак. Підперши підборіддя долонями, вона сіла чекати на сходах. Але минув довгий час, — зо пів години, як не більше, — а мама все не виходила, тож Гаррієт відштовхнулася й сіла на сходинку вище, тоді ще на одну, і ще на одну, доки не всілася на самій верхівці сходів, спиною до променя світла, що виходив з-під дверей материної спальні. Вона уважно прислухалася, та хоч тон материного голосу був чіткий (хриплуватий шепіт), слів розібрати не вдалося.

Зрештою Гаррієт здалася й пішла на кухню. Дихання в неї досі не вирівнялося, а м’язи грудної клітки час від часу боляче смикалися. Призахідне сонце проникало в кухню крізь вікно над умивальником червоними й фіолетовими барвами — розкішно, наче в пізню літню пору, коли наближався ураган. «Дякувати богові, що я не побігла назад до Еді», — подумала Гаррієт, енергійно кліпаючи. Через паніку вона мало не привела їх просто Еді під двері. Еді, звісно, міцна, та все ж вона літня жінка зі зламаними ребрами.

Замки в будинку всі старі, врізні, їх легко зламати. На вхідних і задніх дверях угорі старомодні шпінгалети, з яких нема толку. Гаррієт і сама якось втрапила в халепу, коли зламала замок на задніх дверях. Їй здалося, що він застряг, тож вона ззовні кинулася на двері всім тілом; відтоді минуло кілька місяців, а та деталь досі висіла в прогнилій рамі на одному цвяшку.

Крізь відчинене вікно залетів зимний вітерець і торкнувся щоки Гаррієт. Нагорі й унизу — усюди відчинені вікна, підперті вентиляторами, відчинені вікна фактично в кожній кімнаті. Від думки про них у Гаррієт виникало жахливе відчуття незахищеності, голизни. Що стане на заваді, якщо він захоче проникнути просто в дім? Та й навіщо йому морочитися з вікнами, якщо тут можна просто відчинити будь-які двері.

Еллісон босоніж побігла на кухню й узяла телефон, ніби збиралася комусь дзвонити, — і з цікавим виразом на обличчі послухала кілька секунд, після чого натиснула кнопку приймача й сторожко повісила слухавку.

— З ким вона розмовляє? — запитала Гаррієт.

— З татом.

— Досі?

Еллісон стенула плечима — але на позір вона стривожилася й, опустивши голову, поквапилася з кімнати. Гаррієт ще трохи постояла на кухні, звівши брови, а тоді підійшла до телефона і зняла слухавку.

На фоні вона почула телевізор.

— …не варто тебе звинувачувати, — жалібно говорила мама.

— Не мели дурниць. — У батьковому диханні чітко відчувалося, наскільки йому нудно й не терпиться завершити розмову. — Якщо не віриш мені, то приїжджай сюди.

— Я не хочу, щоб ти мені казав щось, чого насправді не думаєш.

Гаррієт тихенько натиснула кнопку й відклала слухавку. Перед тим вона злякалася, що вони розмовляють про неї, але виявилося ще гірше. Уже коли батько просто приїжджав гостювати, усе було досить жахливо й будинок сповнювався шумом, агресією та напругою від його присутності, проте він переймався тим, що про нього думають інші й краще поводився в присутності Еді й тіток. Від думки, що вони живуть усього за кілька кварталів, Гаррієт було спокійніше. Та й будинок у них був досить великий, тож вона могла крастися навшпиньки й здебільшого уникати зустрічі з ним. Але його квартира в Нешвіллі зовсім крихітна — усього п’ять кімнат. Там від нього не відкараскаєшся.

Ніби у відповідь на ці думки — бабах — позаду щось грюкнуло, і Гаррієт підскочила, схопившись за горло. То впала віконна стулка, на підлогу кухні полетіла ціла веремія всього (журнали, червона герань у глиняному горщику). Якусь жаску, герметичну мить (штори застигли, вітерець щез) вона вдивлялася в розбитий горщик, розсипані по лінолеуму чорні крихти землі, а тоді боязко роззирнулася по чотирьох тьмяних кутках кімнати. Промені заходу сонця на стелі були мертвотно-бліді.

— Агов? — зрештою прошепотіла вона примарі (чи то дружній, чи ворожій), яка пронеслася кімнатою. Бо їй здалося, що за нею спостерігають. Але панувала лише тиша; і за кілька секунд Гаррієт обернулася й кинулася з кімнати так, ніби її переслідував сам Диявол.

Юджин, надівши якісь окуляри для читання з аптечного магазину, тихо сидів за кухонним столом у Ґам в оточенні літніх сутінків. Він читав старий замицьканий буклет Адміністрації розширення округу з назвою «Домашні сади. Плоди й декоративні рослини». Хоч він давно зняв пов’язку з укушеної змією руки, через закляклі пальці вона все одно була непридатною й, наче якесь пап’є-маше, слугувала підпіркою для читва.

Зі шпиталю Юджин повернувся іншою людиною. Йому явилася епіфанія, коли він лежав без сну й слухав ідіотський сміх телевізора, що долинав з коридору, — навоскованих шахових кахлів, прямих ліній, що зводяться на білих подвійних дверях, які прочинялися всередину аж до Нескінченності. Цілими ночами він молився до світанку, вдивляючись у крижану арфу світла на стелі, тремтячи в антисептичній атмосфері смерті: гул рентгенівського проміння, роботизоване пілікання кардіомоніторів, скрадливі гумові кроки медсестер і страдницьке дихання чоловіка в сусідньому ліжку.

Епіфанія в Юджина мала три частини. Перша: оскільки він не був духовно готовий проповідувати зі зміями й не отримав від Господа помазання, з милості й справедливості Своєї Бог накинувся й уразив його. Друга: не кожному у світі — християнину, вірянину — призначено бути проповідником Слова; Юджин помилився в думці, що проповідування (до якого він був нездіб­ний майже в усіх аспектах) — це єдина драбина, якою праведники можуть досягти Раю. Здавалося, у Господа на Юджина інші плани, від самого початку — бо Юджин не був оратором, не мав освіти, дару різних мов, легкого порозуміння з ближніми; навіть знак у нього на обличчі робив його маловірогідним посланцем, бо від такого видимого символу помсти живого Бога люди здригалися й щулилися.

Та якщо Джин негідний пророчити чи проповідувати Євангеліє — що тоді? «Якийсь знак», — молив він, лежачи без сну в лікарняному ліжку, у прохолодних сірих тінях… і в цих моліннях його погляд постійно тягнувся до смугастої вази з червоними гвоздиками біля ліжка його сусіда — дуже кремезного, дуже коричневого старого чоловіка з сильно зморщеним обличчям, рот у якого розтулявся й стулявся, ніби у рибини на гачку; його сухі пряниково-брунатні долоні — вкриті жмутами чорного волосся — з таким відчаєм хапали й смикали сіре простирадло, що спостерігати за цим було страшно.

Квіти були єдиною латкою кольору в палаті. Коли Ґам лежала в лікарні, Юджин повернувся, щоб з одвірка зазирнути на свого бідного сусіда, з яким він і словом не перекинувся. Ліжко було порожнє, але квіти лишилися на місці, палахкотіли багрянцем із приліжкової тумби, ніби із солідарності з глибоким червоним басом болю, що пульсував у вкушеній руці, і тут зненацька полуда спала, і Юджинові відкрилося, що саме квіти й були тим знаком, про який він благав. Вони — дрібні природні речі, квіти, створені Богом і такі ж живі, як і його серце: ніжні, витончені красуні з венами й судинами, які потягують воду з вази з «фентонівського» скла139, дихають своїм благим гвоздичним ароматом навіть у Долині тіни смертної. І поки Юджин роздумував про це, сам Господь заговорив до нього, прямо там же, серед денної тиші, словами: «Засаджуй мої сади».

Це й була третя епіфанія. Того ж дня Юджин обнишпорив пакетики з насінням на задньому подвір’ї й засадив ряд листової капусти та ще один зимового зеленого турнепсу на вологій темній грядці, де донедавна поверх листа чорної пластмаси стояв стос старих тракторних шин. Також він придбав на розпродажі в кормовому магазині два трояндові кущі й посадив їх у порослій чагарем траві перед бабиним трейлером. Ґам, як і зазвичай, щось запідозрила, ніби ті троянди якоюсь хитрістю мають обернутися їй витратами; Юджин кілька разів запопадав, як вона стоїть на передньому подвір’ї й дивиться на бідні кущики так, ніби то якісь небезпечні зловмисники, прохачі й паразити, що обберуть їх до нитки.

— Я шо хочу знати, — мовила вона, кульгаючи за Юджином, поки той обробляв троянди пестицидами й поливав водою, — а хто ж за тими квітками буде призирати? Хто заплате за всілякі пшикалки й добрива? Хто їх поливати візьметься, обмітати, плекати і взагалі морочитися весь час? — І впилася в Юджина старим мутним оком мучениці, мовляв, вона знає, що весь тягар догляду безрадісно впаде тільки на її плечі.

Двері трейлера зі скрипом відчинилися — так гучно, що Юджин аж підскочив, — і всередину забрів Денні: брудний, неголений, із запаленими очима й ознаками зневоднення, ніби кілька днів блукав пустелею. Він так змарнів, що джинси спадали йому зі стегнових кісток.

— Маєш жахливий вигляд, — прокоментував Юджин.

Денні різко глянув на нього, після чого упав за столом, обхопивши голову руками.

— Сам винен. Тобі тра перестати вживати ту погань.

Денні підвів голову. Його порожній погляд наганяв жаху. Зненацька він промовив:

— Ти пам’ятаєш ту малу дівчинку з чорним волоссям, шо приходила до задніх дверей Місії, коли тебе змія вкусила?

— Ну так, — відповів Юджин, пальцем згортаючи буклет. — Пам’ятаю. Фарш може скільки завгодно оповідати свої бзіки, і ніхто в тому не сумнівається…

— Значить, пам’ятаєш.

— Так. І цікаво, що ти її згадав. — Юджин замислився, з чого почати. — Та дівчинка від мене втікла, — сказав він, — ще до того, як змії полізли з вікна. Як ми там з нею стояли надворі, вона нервувала, а щойно звідти почувся крик, вона чухнула. — Юджин відклав буклет. — І я тобі ще дещо скажу: я не лишив ті дверцята незамкненими. Мені однаково, шо там каже Фарш. Коли ми повернулися, вони вже були відчинені, і…

Він відкинувся шиєю назад і придивився до дрібної фотографії, яку Денні раптом тицьнув йому в обличчя.

— Ну, це ж ти, — сказав він.

— Я… — Денні здригнувся й підняв набряклі очі до стелі.

— Де ти це взяв?

— Це вона лишила.

— Де лишила? — спитав Юджин, а тоді: — Шо то за звук? — Надворі хтось гучно завивав. — Кертіс? — мовив він, підво­дячись.

— Ні… — Денні глибоко й шорстко вдихнув, — то Фариш.

— Фариш?

Денні посунувся в кріслі; він очманіло роззирався по кімнаті. Ридання були уривчасті, гортанні й розпачливі, наче в дитини, але жорсткіші, ніби Фариш плювався й давився власним серцем.

— Боже, — мовив переляканий Юджин. — Ти лиш послухай.

— Мені з ним щойно не до сміху було, на стоянці «Білої кухні», — сказав Денні. Він підніс руки, брудні й обдерті.

— Шо сталося? — запитав Юджин. Він підійшов до вікна й визирнув. — Де Кертіс? — Кертіс, що мав проблеми з бронхами й диханням, часто потерпав від нападів несамовитого кашлю, коли засмучувався, — або коли засмучувався хтось інший, що печалило його понад усе.

Денні похитав головою.

— Не знаю, — сказав він хрипким і напруженим, ніби від зловживання, голосом. — Мене вже дістало вічно боятися. — На превеликий подив Юджина, він вийняв із чобота зловісний садовий ніж і — з кам’яним, але значущим виразом обличчя — з дзвінким грюкотом поклав його на стіл.

— Осьо мій захист, — сказав він. — Від нього. — І закотив очі особливим способом, ніби кальмар, — залишилося лише більмо, — що Юджин сприйняв як указівку на Фариша.

Жахливі викрики стихли. Юджин відійшов від вікна й сів біля Денні.

— Ти себе вбиваєш, — сказав він. — Тобі треба відіспатися.

— Відіспатися, — повторив Денні. Він підвівся, ніби намірився виголосити якусь промову, а тоді сів.

— Як я була молодша, — озвалася Ґам, пхаючись досередини зі своїми ходунками, долаючи відстань по парі сантиметрів за раз, клац-клац, клац-клац, — татуньо казав, шо з любóю людиною, яка сидить у кріслі й читає книжку, точно щось є зле.

Це вона говорила з певною мирною ласкою, ніби сама муд­рість цієї приказки якось додає її батькові честі. Буклет лежав на столі. Вона потягнулася тремтячою рукою й узяла його. Роздивилася спереду на відстані витягнутої руки, тоді обернула й глянула ззаду.

— Най бог бороне, Джин.

Юджин зиркнув поверх окулярів.

— Шо таке?

— Ой, — схлипнула Ґам, витримавши терпиму паузу. — Ну. Я просто не хочу бачити, як ти так далеко замахуєшся. На тім старім світі таким, як ми, тяжко. Мені аж зле, як подумаю про всіх тих професорів, шо позакінчували коледжі і тепер стоять перед тобою в черзі.

— Ба? Мені що, не можна на’ть подивитися на ту штуку кляту? — Звісно, вона йому зла не бажає, його баба: вона просто бідна стара зламана життям жінка, яка тяжко гарувала, ніколи нічого не мала, навіть можливостей, і навіть не знала, що таке та можливість. Та чому це має означати, що і її внуки не мають можливостей, Юджин так до кінця зрозуміти й не зміг.

— Я це в конторі з розширення взяв собі, ба, — сказав він. — Безплатно. І тобі би вартувало якось туди сходити й подивитися. У них там є книжки, як вирощувати чи не будь-яку на світі культуру, плід і дерево.

Денні — який увесь цей час сидів мовчки, втупившись у порожнечу, — трохи занадто раптово підвівся. Погляд у нього був скляний, а сам він хитався. І Юджин, і Ґам дивилися на нього. Він відступив крок назад.

— Пасують тобі ті окуляри, — сказав він Юджинові.

— Дякую, — відповів той, соромливо їх поправляючи.

— Гарні, — додав Денні. Від якогось неконтрольованого захоп­лення очі в нього виблискували. — Тобі їх весь час тра носити.

Він обернувся; тоді ж коліна йому підломилися, і він упав додолу.

Усі сни, від яких Денні відбивався протягом останніх двох тижнів, вдарили його одночасно, наче водоспад із прорваної греблі, і разом із ними закружляли й звалилися рештки й баласт різних етапів його життя — от йому знову тринадцять років, він лежить на нарах першу ніч у дитячій колонії (бежеві шлакоблоки, на цементній підлозі туди-сюди метляється промисловий вентилятор, ніби от-от зірветься й полетить геть), але водночас йому й п’ять років (перший клас), і дев’ять, коли мама була в лікарні, а він так гірко за нею сумував, так боявся і того, що вона помре, і власного п’яного батька в сусідній кімнаті, що Денні лежав у безпам’ятстві зі страху, заучуючи кожнісіньку спецію на принтованих шторах у себе в спальні. То були старі кухонні штори: Денні досі не знав, що таке коріандр чи маціс, але дотепер бачив, як ті коричневі літери витанцьовують на гірчично-жовтій бавовні (маціс, мускатник, коріандр, гвоздика), і самі ті назви складалися в поезію, що викликала аж до самого його ліжка ошкірений Кошмар у циліндрі…

Крутячись у ліжку, Денні проживав кожний цей вік і водночас залишався собою, двадцятилітнім, — судимим, залежним, а зі схованки високо над містом пронизливим голосом його зазивав омріяний статок у формі братової наркоти, — тож у голові в нього водонапірна вежа перемішалася з деревом, на яке він якось малим заліз і скинув щеня лягавої, щоб подивитися, що буде (воно померло), а винуваті думки про те, як обдерти Фариша, закоркувало й розтрусило вкупі з його ганебними дитячими побрехеньками, нібито він їздив на перегонних машинах, бив і вбивав людей; зі спогадами про школу, суд і тюрму, про гітару, на якій батько заборонив грати, мовляв, це забирає забагато зусиль (до речі, де та гітара? треба її знайти, люди в машині чекають на нього, якщо не поквапиться, вони поїдуть і покинуть його). Масив цих суперечливих часів і місць так тиснув на Денні, що він у нестямі перекочувався туди-сюди на подушці. Денні бачив, як на нього у вікно дивиться мама, — його мама! — і від тривоги на її розпухлому лагідному обличчі хотілося плакати; інші ж обличчя змушували сахатися від жаху. Як розрізнити живих і мертвих? Деякі приязні; деякі ні. І всі вони розмовляли з ним і між собою, хоч ніколи не зналися в житті, заходили й виходили численними діловими групами, де важко було розібратися, хто куди належить і що вони всі роблять тут, у цій кімнаті, де вони чужі, де їхні голоси зливаються з дробом дощу по бляшаному даху трейлера, і самі вони сірі й безформні, як той дощ.

Юджин — у дивних наукових окулярах аптекаря — сидів біля його ліжка. Він і крісло, подеколи осяяні спалахом блискавки, були єдиними нерухомими об’єктами посеред невгамовного й перемінного вихору з людей. Подеколи кімната ніби порожніла, і Денні стрибав на рівні від страху, що вмирає, від страху, що в нього спинився пульс, кров холоне, і вже навіть примари його покидають…

— Ляж назад, ляж, — сказав Юджин. Юджин — сам глуп як пуп, але (якщо не рахувати Кертіса) найлагідніший з усіх братів. Фариш успадкував велику частку батькової злоби — вона зменшилася, відколи він стрельнув собі в голову. Це йому трохи збило роги. Рікі Лі ж перепало, мабуть, найбільше тієї злостивої вдачі. Це йому добре пішло на користь в Анголі.

Але Юджин, зі своїми пожовтілими від тютюну зубами й цапиними очима, скидався не так на батька, як більше на їхню бідну п’яну маму, що померла в мареннях про Янгола Господнього, який босоніж стояв на комині. Вона була людяною, благослови її Боже, і Юджин — який також був людяним, мав тісно посаджені очі й простацький ніс картоплиною — обличчям більше скидався на неї. Окуляри трохи пом’якшували мерзенність шраму. Гах: блискавка за вікном осяяла його зі спини синім світлом; опік, розляпаний за окулярами над лівим оком, зажеврів червоною зорею.

— Проблема в тому, — говорив він, затиснувши долоні між колінами, — шо я не розумів, шо не можна відділяти того повзучого гада від усього творіння. Якщо так робити, чоловіче, він тебе точно вкусить. — Денні зчудовано дивився на нього. Окуляри надавали йому чужого вченого вигляду, ніби в директора школи з його сну. Юджин вийшов з тюрми зі звичкою говорити довгими незв’язними абзацами, — ніби розмовляв до чотирьох стін, його ніхто не слухав, — і це теж скидалося на їхню матір, яка балакала з гостями, яких ніхто не бачив, а ще викликала Елеонор Рузвельт, Ісаю та Ісуса.

— Розумієш, — говорив Юджин, — змія — слуга Господня, це також Його створіння, розумієш. Ной узяв і забрав її до себе на ковчег разом з усіма другими. Просто казати «от гримучники погані» не можна: Бог створив усе. Усе є добрим. Його рука виліпила як маленьке ягня, так і того гада. — І кинув очима в куток кімнати, де майже не світилося, де Денні — сповнений жаху — здавив кулаком крик від вигляду задиханої чорної істоти з його старого кошмару, яка сіпалася, смикалася й боролася дрібною й знавіснілою купкою на підлозі в Юджина біля ніг… і хоч про неї не було особливо чого переповідати чи розказувати, та істота, хоч і радше жалісна, ніж жахлива, усе одно так паскудно й знайомо сіпалася, що наганяла на Денні невимовного жаху далеко за межами кровопролиття — чорна птаха, чорні чоловіки, жінки й діти, що дряпаються за укриття берега струмка, жахіття й вибухи, паршивий масний присмак у роті й трепет, ніби все його тіло розпадається на шматки: зсудомлені м’язи, розірвані сухожилля розкладаються на чорне пір’я й вимиті кістки.

Гаррієт також — раніше того ранку, тільки розвиднілося — зірвалася з ліжка в паніці. Що її злякало, який сон, вона заледве па­м’ятала. Був уже день, але почався він щойно-щойно. Дощ припинився, і кімната стояла незворушна й тіниста. З ліжка Еллісон розкидані плюшеві ведмедики й банькате кенгуру втупилися в неї невідривними поглядами понад кучугурами постелі, і Еллісон було зовсім не розгледіти, хіба довгий пучок волосся, що розсипався на поверхні подушки, ніби волосся втоплениці, що випливла на поверхню води.

Чистих сорочок у комоді не знайшлося. Вона якомога тихіше висунула шухляду Еллісон — і втішилася, побачивши серед гармидеру брудного одягу напрасовану й акуратно складену сорочку: стару ґерлскаутську. Гаррієт піднесла її до обличчя й довго мрійливо вдихала: та досі зовсім слабко пахла Ідиним пранням.

Гаррієт взулася й подріботіла вниз. Усюди панувала тиша, лише цокотів годинник; під ранковим світлом, що щедро розли­валося на поруччя й запилюжену махагонієву стільницю, розгардіяш і завал якось здавалися менш відразливими. Зі стіни сходового майданчика усміхався звабливий шкільний портрет матері Гаррієт: рожеві губи, білі зуби, величезні блискучі очі з білими іскорками, що спалахували, дзінь, у сліпучих зіницях. Гаррієт пробралася повз нього — ніби грабіжник повз детектор руху, зігнувшись у три погибелі — і у вітальню, де нахилилася й дістала з-під Ідиного крісла пістолет.

У шафі в коридорі вона взялася шукати щось, у чому його можна нести, і знайшла там синтетичний мішечок на затяжках. Проте помітила, що в ньому обриси зброї буде чітко видно. Тож вона вийняла пістолет, загорнула його в кілька товстих шарів газети й закинула цей пакунок собі через плече, наче Дік Віттінґтон зі збірки казок, який ішов шукати щастя140.

Як тільки вона вийшла на вулицю, ніби просто їй у вухо заспівала пташка: приємною чіткою поступовою фразою, що розривалася, падала донизу, тоді здіймалася догори. Хоча серпень ще не закінчився, у вранішньому повітрі бриніло щось по-осінньому курне й прохолодне; майорці на подвір’ї в місіс Фонтейн — петардово-червоні, жовтогарячі й золоті — уже починали схиляти потерті голівки, вкриті плямками й збляклі.

Як не рахувати птахів, — що співали гучно й пронизливо, з дурнуватим оптимізмом, який межував із ґвалтом, — на вулиці було нелюдно й незрушно. На порожньому газоні джеркотів розприскувач; вуличні ліхтарі, освітлені веранди сяяли довгими порожніми перспективами, і навіть неголосні кроки на тротуарі ніби відлунювали й розносилися далеко-далеко.

Росяна трава, мокрі вулиці, розпростерті широкою чорнотою, ніби тягнулися до нескінченності. З наближенням до навантажувальних парків, газони меншали, будинки вбожішали й тісніше збивалися докупи. На відстані кількох вулиць проревіло самотнє авто — у бік Італійського містечка. Невдовзі, за якихось кілька кварталів, на тінистій території Старої лікарні почнуться тренування чирлідерок. Останні кілька ранків Гаррієт чула, як вони там перегукуються й кричать.

За Натчез-стріт тротуари були випнуті, потріскані й дуже вузькі, заледве кількадесят сантиметрів завширшки. Гаррієт ішла повз забиті дошками будівлі й провислі ґанки, подвір’я з поіржавілими балонами з пропаном і траву, яку не підстригали тижнями. Рудий чау-чау зі сплутаною шерстю дзенькотливо кинувся на огорожу із сітки, зблиснувши зубами в синій пащі: клац-клац. Хай яке те чау-чау було зле, Гаррієт стало його шкода. Він мав такий вигляд, ніби його ніколи за життя не купали, а взимку з одною алюмінієвою мискою замерзлої води залишали на вулиці.

Повз контору талонів на їжу; повз вигорілу продуктову крамницю (вдарила блискавка, так і не відбудували), а далі Гаррієт повернула на встелену гравієм дорогу, що вела до навантажувальних парків і залізничної водонапірної вежі. Вона не мала якогось особливо чіткого уявлення про те, що робитиме чи що на неї там чекає — і найкраще було й не надто над цим замислюватися. Гаррієт старанно вивчала мокрий гравій, усипаний чорними сучками й густолистими гілляками, обламаними учорашньою бурею.

Колись давно з цієї водонапірної вежі брали воду для парових двигунів, але якщо її тепер для чогось і використовували, то Гаррієт про це не знала. Кілька років тому вона разом з одним хлопцем на ім’я Дік Піллов вилізли на неї, щоб подивитися, як далеко звідти видно — як виявилося, досить далеко, аж до федеральної автомагістралі. Від побаченого їй забило дух: на шворках тріпотить прання, поле гостроверхих дахів, схожих на паперові човники, з червоними й зеленими, чорними й сріблястими покрівлями, з ґонту й міді, з гудрону й бляхи, усе розкинулося низько в ефірній мрійливій далечині. Краєвид наче з іншої країни. Усе здавалося якимсь фантастичним, іграшковим, нагадувало їй фотографії країн Сходу — Китаю, Японії. Далі, виблискуючи жовтою збриженою поверхнею, звивалася річка, і тягнулася вона так далеко, що можна було завиграшки повірити, ніби та мерехтлива механічна Азія вибиває, гуде й грюкоче своїми мільйонами мініатюрних дзвоників одразу за горизонтом, за мулистими драконячими вигинами водойми.

Краєвид так її захопив, що на резервуар Гаррієт уваги майже не звернула. Хай як вона намагалася, та не могла чітко пригадати, як було там нагорі чи як там усе побудовано, а лише, що він дерев’яний і в дашку вирізано дверцята. На пам’яті Гаррієт вони видавалися площею пів на пів метра, із завісами й ручкою, як у кухонної шафки. Хоч уява в неї була така багата, що вона ніколи до кінця не могла бути певною, чи справді щось пригадує, чи домальовує собі в голові, щоб затулити проріхи, чим більше вона міркувала про Денні Ретліффа, що скоцюрбився на верхівці вежі (його напружену позу, те, як збуджено він позирав собі через плече), тим більше їй здавалося, що він або щось ховав, або ховався сам. Але щоразу в думках виринала та збурена небуденна тривога, коли його погляд торкнувся її й спалахнув, ніби промінчик сонця, що поцілив у сигнальне дзеркальце: він ніби подав якийсь код, сигнал порятунку, якесь розпізнання. Якимсь чином він знав, що вона там; вона перебувала в його полі свідомості; певним химерним чином (і від такого усвідомлення Гаррієт пройняли дрижаки) Денні Ретліфф — єдина людина, яка вперше за довгий час її по-справжньому побачила.

Залиті сонцем рейки полискували, ніби темна ртуть, срібними артеріями тягнулися від стрілкових переводів; старі телеграфні стовпи кошлатилися зеленою пуерарією й диким виноградом, а над ними височіла вицвіла від сонця водонапірна вежа. Гаррієт обережно крокувала до зарослої бур’янами галявини. Вона все ходила навкруг і навколо поіржавілих металевих підпірок, тримаючи відстань метрів зо три.

Тоді, нервово озирнувшись через плече (ні машин, ні їхнього гулу, жодних звуків, окрім пташиних криків), підійшла, щоб роздивитися драбину. Нижня перекладина висіла вище, ніж вона пам’ятала. Дуже високому чоловікові, може, і не доведеться підстрибувати, щоб досягнути її, але всім іншим — так. Два роки тому, коли вона була тут із Діком, то ставала йому на плечі, а тоді він — непевними рухами — спинався на сидіння свого велосипеда й ліз за нею.

Кульбаби, пучки мертвої трави, що стриміли крізь гравій, ошалілі співи цвіркунів: вони наче знали, що вже кінець літа, що скоро вони вмиратимуть, і своєю маніакальною піснею додавали ранковій атмосфері ряхтливого гарячкового, нестабільного відтінку. Гаррієт роздивилася підпірки резервуара: металеві Н-подібні балки з просвердленими кожні пів метра прямокутними дірками, зовсім злегка нахилені до контейнера. Трохи вище основу підтримували металеві стовпці, що діагонально перехрещувалися в гігантський ікс. Якщо їй удасться досить високо вишкрябатися по передній підпірці (висота була значна; Гаррієт зовсім зле оцінювала відстані), можливо, їй вдасться підібратися до драбини по одній із нижніх поперечин.

Набравшись хоробрості, вона взялася лізти. Хоч поріз уже загоївся, долоня досі нила, тому Гаррієт була змушена більше налягати на правицю. Отвори в балках були якраз такого розміру, що вона могла втиснути в них пучку пальця чи носок кросівка.

Важко дихаючи, вона п’ялася вгору. Просувалася повільно. Балку вкривав грубий шар іржі, що цегляною червінню лишався в неї на долонях. Хоч висоти Гаррієт і не боялася, — висота її підбадьорювала, вона любила всюди лазити, — у цьому випадку не було особливо за що хапатися, кожний сантиметр вимагав зусиль.

«Навіть якщо я впаду, — запевняла вона себе, — то не вб’юся». Гаррієт уже падала (і зістрибувала) з деяких дуже високих точок — даху сараю, великої гілляки пеканового дерева на подвір’ї Еді, риштування перед пресвітеріанською церквою — і не зламала ані кісточки. І все ж на такій висоті вона почувалася незахищеною від чужих допитливих очей, і кожен звук знизу, кожен хрускіт чи пташиний клекіт змушував її відвертатися від поіржавілого бруса за п’ятнадцять сантиметрів від обличчя. Зблизька той брус був окремим собі світом, пустельною поверхнею червоної іржавої планети…

Руки в неї потроху німіли. Іноді на гральному майданчику — коли вона бавилася в перетягування каната, звисала на шворці чи верхній перекладині гімнастичних «джунглів» — Гаррієт охоп­лював дивний імпульс, бажання розслабити хватку й упасти, і цей самий імпульс вона борола в ту мить. Вона тягнулася догори, зціпивши зуби, зосередивши всю силу на пекучих пучках пальців, коли на волю вирвався й продзвенів їй у думках віршик зі старої книжки, з дитячої книжки:

Старий містере Чане, я часто чула, що кажуть,

Мовляв, у вас на головах кошики носять,

Ножицями ви м’ясо ріжете,

А паличками — їсте…141

В останньому пориві волі Гаррієт ухопилася за найнижчу поперечину й підтягнулася. Старий містер Чан! Його зображення в дитячій книжці в дитинстві лякало її до смерті: гостроверхий китайський капелюх, вусики-ниточки й вузькі та хитрі ман­даринські очі, але найстрашнішою була пара ножиць, які він украй делікатно тримав у руках, єхидно виграючи довгою тонкою посмішкою…

Гаррієт спинилася й оцінила свою позицію. Далі — оце найважче — доведеться гойднути ногами у відкритий простір, на поперечину. Вона глибоко вдихнула й підтягнулася в порожнечу.

Земля на периферичному зорі ніби зовсім перекособочено підскочила до неї, і на одну мить Гаррієт була певна, що впаде. Наступної вона вже осідлала поперечину, тримаючи її, ніби ліни­вець. Вона піднялася вже дуже високо, настільки, що могла скрутити собі в’язи, тому заплющила очі й на мить розслабилася, щокою впершись у грубе залізо.

Старий містере Чане, я часто чула, що кажуть,

Мовляв, у вас на головах кошики носять,

Ножицями ви м’ясо ріжете…

Гаррієт обережно розплющила очі, а тоді — упираючись на балку — сіла. Як же вона далеко від землі! Так само вона вже сиділа — верхи на гілляці, у вимащених болотом трусах і з обку­саними мурахами ногами, — коли вилізла на дерево й не могла злізти. То було влітку після першого класу. Якось вона собі загуляла — після літньої біблійної школи, так? Якось вона туди здерлася, без страху, «як бісова білка!» — вигукнув якийсь дідо, котрий випадково почув млявий присоромлений голосок Гаррієт, що кликав згори на допомогу.

Гаррієт повільно підвелася на хистких колінах, чіпляючись за балку. Вона перенесла хватку на поперечину над головою і — по черзі хапаючись руками — пройшла далі. Той згорблений дідо досі стояв у неї перед очима з байдужим буряковим обличчям і позирав на неї крізь хащі гілок. «Ти чия?» — крикнув був він хрипким голосом. Він колись жив у сірому потинькованому будинку біля баптистської церкви, той дід, і жив сам. Тепер уже помер, а на подвір’ї в нього залишився лише пеньок на місці пеканового дерева. Як же він злякався, зачувши її беземоційні зойки («допоможіть… поможіть…»), що доносилися ніби ні­звідки — і став роззиратися вгору, вниз, навкруги, ніби його по плечу поплескав привид!

Кут хрестовини став уже занадто гострим, щоб стояти. Гаррієт знову осідлала бруси й ухопилася за бруси з іншого боку. Кут був складний; пальці вже мало що відчували, а серце рвучко пурхнуло, коли вона хитнулась у відкритий простір — тремтячими від утоми руками — і довкола, на інший бік…

Тепер у безпеці. З’їхала вниз по нижній лівій поперечині хрестовини, ніби поручнем у власному домі. Він загинув страшною смертю, той дідо, і Гаррієт ледве вистачало витримки про це згадувати. До нього додому вдерлися грабіжники, змусили лягти на підлогу й побили до півсмерті бейсбольною биткою, а коли сусіди схвилювалися й прийшли перевірити, як він, чоловік уже лежав мертвий у калюжі крові.

Гаррієт обіперлася відпочити на протилежну балку; драбина висіла трохи далі. Тягнутися не так далеко, але Гаррієт втомилася й поводилася дедалі недбаліше — і лише коли вхопилася за перекладину драбини, тіло пройняло жахом, бо ступня зіслизнула, і вдалося втриматися лише в останню мить. Тепер вона скінчилася, та мить небезпеки, ще до того, як Гаррієт зрозуміла, що сталося.

Вона заплющила очі й щосили трималася, доки дихання не повернулося до норми. Коли розплющила, виникло відчуття, ніби вона висить на мотузяній драбині повітряної кулі. Уся земля розтягнулася перед нею в панораму, ніби краєвид із замку в її старій книжці з казками «З віконця вежі»:

Пишнота ллється на стіни замку

Й старі засніжені Вершини в Казці,

Довге світло озера всипає

І дика Злива славетно стрибає…142

Та часу на мріяння не було. Її сильно злякав рев літака-розпилювача — який вона на мить сприйняла за машину; тож Гаррієт обернулася й якомога швидше подерлася драбиною до верхівки.

Денні тихо лежав на спині, втупившись у стелю. Світло було різке й осоружне; його охоплювала слабкість, ніби він оклигував від гарячки, і тут до нього дійшло, що він уже довго дивиться на один і той самий промінь світла. Звідкись знадвору долинув спів Керті­са, якесь слово, подібне на «мармеладка», що знову й знову повто­рювалося; лежачи без руху, Денні поступово став помічати якийсь дивний грюкіт, ніби на підлозі біля його ліжка чухався собака.

Денні зіпнувся на лікті — і рвучко відсахнувся, побачивши Фариша, який (руки схрещені, нога притупує) сидів на вільному місці Юджина й роздивлявся його рішучим заплилим оком. Коліна в нього витанцьовували; борода навколо рота наскрізь промокла, наче він щось на себе пролив або заслинився й жував собі губи.

За вікном тьохнула пташка — трясихвістка абощо, приємним цінь-цвірінь, наче по телевізору. Денні посунувся й збирався сісти, коли Фариш кинувся вперед і тицьнув його в груди.

— Ой, нє, ти нє. — Амфетамінний віддих гарячим смородом ударив Денні в обличчя. — Тебе я за жопу тримаю.

— Пусти, — виснажено відказав Денні й відвернувся, — дай встати.

Фариш подався назад; і тут на коротку мить із Пекла полум’ям виринув їхній мертвий батько — зі схрещеними руками — і презирливо зблиснув поглядом крізь Фаришеві очі.

— Стули писок, — прошипів той і штурхнув Денні назад на подушку, — ні слова не кажи, а слухай мене. Тепер ти звітуєш мені.

Денні збентежено ліг, принишк.

— Я допити бачив, — сказав Фариш, — і як людей накачували бачив. Недбальство. Через нього ми всі й умрем. Сонні хвилі — магнетичні, — мовив він, постукуючи собі по чолі двома пальцями, — ясно? Ясно тобі? Вони можуть стерти весь розсудок. Ніяк не мож захиститися від електромагнітної могутності, яка роз’їбе і винищить тобі всю систему вірності на раз-два.

«Він уже зовсім розуму збувся», — подумав Денні. Фариш, швидко роздимаючи ніздрі, провів рукою по волоссю — а тоді скривився й, розчепіривши пальці, струсив нею геть від тіла, наче торкнувся чогось обслизлого й гидкого.

— Не мудруй мені! — рявкнув він, коли перехопив погляд Денні.

Денні опустив очі — і побачив Кертіса, його підборіддя на рівні з порогом, коли сам Кертіс зазирав у відчинені двері трейлера. Навкруг рота він вимастився чимсь помаранчевим, ніби бавився бабиною помадою, а на обличчі в нього тримався потайливий зацікавлений вираз.

Втішившись від такого відволікання, Денні йому всміхнувся.

— Здоров, алігаторе, — та не встиг запитати про помаранчеві плями навколо рота, як Фариш крутнувся й скинув руку, ніби якийсь диригент оркестру, якийсь істеричний бородатий росіянин — і заверещав:

— Забирайся геть, геть, геть!

Тієї ж миті Кертіс щез: гуп-гуп-гуп по металевих східцях трейлера. Денні повільно піднявся й почав виповзати з ліжка, але Фариш крутнувся знову й турнув його пальцем.

— Я шо, сказав вставати? Сказав? — Обличчя в нього побагровіло, стало ледь не фіолетовим. — Я тобі дещо поясню.

Денні покірно сів.

— Ми діємо в умовах військової поінформованості. Прийнято? Прийнято?

— Прийнято, — відповів Денні, щойно допетрав, що має відповісти.

— Добре. Ось чотири рівні… — Фариш відраховував їх пальцями, — …у межах системи. Код Зелений. Код Жовтий. Код Оранжевий. Код Червоний. Значить. — Фариш підніс тремтячий вказівний палець. — Можливо, тобі вдасться розгадати Код Зелений з досвіду водіння транспортних засобів.

— Дозвіл? — після довгої дивної й сонної паузи відповів Денні.

— Схвалено. Схвалено. Усі системи в нормі. Під час дії Коду Зеленого ти розслаблений і не в стані готовності, навколишніх загроз немає. А тепер слухай, — процідив Фариш крізь зуби. — Немає ніякого Коду Зеленого. Коду Зеленого не існує.

Денні взявся розглядати плутанину з помаранчевих і чорних подовжувачів на підлозі.

— Код Зелений не діє, і от чого. Я скажу лиш раз. — Він уже крокував туди-сюди — щодо Фариша це завжди поганий знак. — Якщо на тебе нападуть на рівні Коду Зеленого, тобі повна срака буде.

Краєм ока Денні побачив, як крізь прочинене вікно потягнулася Кертісова пухка лапка й поклала на підвіконня біля його ліжка пачку цукерок «Світ Тартз». Денні мовчки підібрався ближче й узяв подарунок. Кертісові пальці радісно помахали йому на знак підтвердження, а тоді тайкома щезли з виду.

— Наразі ми діємо в рамках Коду Оранжевого, — продовжував Фариш. — У цьому Коді небезпека присутня й виразна, і твоя увага зосереджена на ній постійно. Повторюю: постійно.

Денні заховав пачку «Світ Тартз» собі під подушку.

— Заспокойся, старий, — сказав він, — ти себе накручуєш. — Він хотів, щоб ці слова прозвучали… ну, невимушено, але цього якось не сталося, і Фариш різко обернувся до Денні. Обличчя в нього взялося грудками й тремтіло від люті — побите, напухле й побагровіле.

— Я тобі так скажу, — несподівано мовив він. — Ти зо мною троха проїдешся. Я можу читати ваші думки, довбограї! — крикнув він, стусонувши себе в скроню на очах у приголомшеного Денні. — На’ть не думайте свою херню на мені пробувати!

Денні ненадовго заплющив очі, тоді знов розплющив їх. Йому хотілося в туалет, наче скаковому коню.

— Слухай, старий, — благальним тоном звернувся він, поки Фариш гриз собі губу й попелив поглядом підлогу, — просто заспокойся хоч на хвилину. Спокійно, — сказав він, демонструючи Фаришу відкриті долоні, коли той підняв погляд — трохи зашвидко, як для спокою, а самі очі надто біснуваті й розфокусовані.

Денні не зчувся, як Фариш смикнув його за комір і врізав по обличчі.

— Ти диви на нього, — просичав він, знову підсмикуючи його за сорочку. — Я ж тебе як облупленого знаю. Уйобок.

— Фариш…

Осліплий від болю, Денні відчув, як щелепа ходить туди-сюди. Ніколи не варто доходити аж до цієї точки. Фариш переважає Денні кілограмів на сорок п’ять, як мінімум.

Фариш жбурнув його на ліжко.

— Взувайся. Повезеш.

— Добре, — відповів Денні, обмацуючи щелепу, — куда? — І якщо це уточнення прозвучало пащекувато (так і сталося), то частково тому, що Денні водив завжди, хай куди вони їздили.

— Ти мені не мудруй. — Дзвінкий тильний ляпас по обличчю. — Якщо там бракує бодай грама продукту… нє, сядь, я хіба сказав вставати?

Без зайвих слів Денні сів і потягнув мотоциклетні чоботи собі на липкі голі ноги.

— Отак. Дивися туди, куди дивився.

Москітні двері трейлера Ґам завищали, і за мить Денні почув, як вона в домашніх капцях продирається по гравію.

— Фарише? — гукнула вона тонким сухим голосом. — Усе доб­ре? Фарише?..

Як завжди, подумав Денні, як завжди, вона хвилюється саме за нього.

— Встань, — наказав Фариш. Він схопив Денні за лікоть, повів до дверей і штурхнув на вулицю.

Денні — пролетівши сторчака по сходах — приземлився обличчям у землю. Поки він вставав і обтрушувався, Ґам навіть не поворухнулася: самі кістки й дубова шкіра, ніби в її тонкий капот нарядили ящірку. Вона повільно, дуже повільно, обернула голову.

— А на нього шо найшло? — запитала у Фариша.

На це Фариш відійшов до одвірка.

— Та на нього щось та найшло, то точно! — крикнув він. — І вона так само бачить! Ага, думаєш, шо намахав мене… — Фариш залився високим нелюдським сміхом, — та ти навіть власну бабу намахати не можеш!

Ґам довго дивилася на Фариша, тоді на Денні, не до кінця розтуляючи повіки, на вигляд вічно сонна від отрути кобри. Тоді потягнулася, вхопила Денні за м’ясну частину плеча й викрутила її великим і вказівним пальцями — міцно, але підло, ніжно, так, що обличчя й дрібні блискучі очі зберігали спокій.

— Йой, Фарише, — мовила вона, — не тра тобі так з ним строго, — але щось у її голосі натякало, мовляв, Фариш має добру підставу строго поводитися з Денні, ще й як строго.

— Ха! — гукнув Фариш. — Вони це зробили, — сказав він, ніби звертаючись до прихованих камер за деревами. — Вони дістали його. Мого власного брата.

— Ти про шо? — запитав Денні у напруженій тремкій тиші, і був приголомшений з того, наскільки слабко й нещиро звучить його голос.

Зовсім спантеличившись, він задкував, а Ґам у той час повільно-повільно підбрідала до східців його трейлера, туди, де стояв Фариш, зашморгом дивлячись на нього, швидко дихаючи носом: гарячим сморідним фирканням. Денні довелося відвернутися, він не міг на неї навіть дивитися, бо аж занадто болісно розумів, як її неквапність розлючує Фариша, доводить його до сказу, змушує психувати й вивалювати очі. Той стояв, постукуючи ногою, мовляв, курва, ну якого дідька вона така к херам длява? Усі (усі, окрім Фариша) це бачили, як, навіть перебуваючи з нею в одній кімнаті (шурх… шурх…), він трусився від нетерпіння, злітав з котушок, рвав і метав, скаженів — але Фариш, звісно, ніколи не сердився на Ґам, а зганяв свій гнів на всіх інших.

Коли вона нарешті дійшла до верхньої сходинки, обличчя у Фариша було малинове, він весь трусився, наче апарат, що от-от розірветься. Вона ніжно, обережно зіщулилася перед ним і погладила його по рукаві.

— Хіба то аж настільки важливо? — запитала вона добро­сердим тоном, що якось натякав, мовляв, так, це справді дуже важливо.

— Ще й як! — ревнув Фариш. — За мною ніхто не буде шпигувати! У мене ніхто не буде красти! Мені ніхто не буде брехати… нє-нє, — мовив він, відсмикуючи головою у відповідь на її тонкий благенький пазур у себе на руці.

— Ой-йой. Ґам так шкода, шо ви, хлопці, ніяк не поладнаєте. — Але з цими словами вона зверталася до Денні.

— Мене шкодувати нема чого! — крикнув Фариш. Він величаво став перед Ґам, ніби Денні збирався кинутись і їх повбивати. — То його тобі тра пожаліти!

— Я з вас нікого не жалію. — Вона протиснулася повз Фариша й уже лізла у відчинені двері трейлера Денні.

— Ґам, будь ласка, — безнадійно попросив Денні, підступаючи так близько, як тільки дозволяла сміливість, витягнувши шию, щоб побачити, як блякла рожевість її домашнього капота зникає в тьмі. — Ґам, прошу тебе, не йди туда.

— На добраніч, — почув він її слабкий голос. — Я тут ліжко застелю…

— Ти тим собі голову не мороч! — крикнув Фариш, блимаючи очима на Денні, ніби то його провина.

Денні кинувся повз Фариша в трейлер.

— Ґам, не треба, — зболено попросив він, — будь ласка. — Ніщо так не збуджувало у Фариша войовничу лють, як Ґам, якій стріляло в голову «прибрати» після Денні чи Джина, коли ніхто її про це не просив. Одного дня багато років тому (і Денні цього ніколи не забуде, ніколи) він запопав, як вона методично обприскує його подушку й постіль інсектицидом «Рейд»…

— Господи, ті штори брудні, шо жах, — сказала Ґам, човгаючи в спальню Денні.

З порога падала довга тінь.

— Тут я з тобою говорю, — мовив Фариш тихим загрозливим тоном. — Тащися сюди і слухай. — Він різко смикнув Денні ззаду за сорочку і зіштовхнув його назад сходами, на втрамбовану землю й сміття на подвір’ї (поламані садові крісла, порожні бляшанки з-під пива, содової та «ВД-40» і ціле поле битви, всіяне гвинтами, транзисторами, трибами й розібраними механізмами), після чого — не встиг Денні підвестися — зістрибнув і люто вгатив його по ребрах.

— То де ти тягаєшся, коли сам їздиш? — закричав він. — Га? Га?

У Денні все схололо. Він що, розмовляв крізь сон?

— Ти казав, шо їздив відправити рахунки Ґам. Але ти їх не відправив. Вони так і пролежали в машині на сидінні два дні після того, як ти вернувся хтозна-звідки, і болота в тебе на шинах було набризкано чуть не пів метра, а таке на Мейн-стріт дорогою до пошти ніде не знайдеш, нє?

Він вгатив Денні знову. Той відкотився набік, скрутився калачиком, ухопивши коліна.

— Із Сомом змовився?

Денні похитав головою. У роті відчувалася кров.

— Бо я таки то зроблю. Таки замочу того негритоса. Я вас обох замочу. — Фариш відчинив пасажирські дверцята «транс ама» і за карк закинув Денні всередину.

— Веди, — гаркнув він.

Денні — не тямлячи, як йому вести не з того боку машини — потягнувся помацати скривавлений ніс. «Богу дякувати, я не вмазаний, — подумав він, витираючи тильним боком долоні рот, розсічену губу й усе інше, — дякувати богові, шо я не вмазаний, бо інакше здурів би…»

— Їдем? — весело озвався Кертіс, дибуляючи до відчине­ного вікна; вимащеними помаранчевим губами він видав звук двигуна, брум-брум. Тоді сполошився, побачивши в Денні на обличчі кров.

— Ні, маленький, — сказав Денні, — ти нікуда не їдеш, — але тут же обличчя Кертіса обм’якло, і він — хапаючи ротом повітря — обернувся й поспішив геть, бо Фариш саме відчинив дверцята з водійського боку: клац. Свист.

— Місце, — сказав він, і не встиг Денні розібратися, що коїться, як на заднє сидіння застрибнули дві Фаришеві німецькі вівчарки. Собака на кличку Ван Зант гучно захекала йому у вухо; гарячий віддих відгонив гнилим м’ясом.

Шлунок у Денні сіпнуло. Поганий знак. Собаки знали команду нападу. Одного разу сука прорила собі лаз із загону й укусила Кертіса за ногу, так глибоко крізь джинси, що довелося зашивати рану в лікарні.

— Фарише, будь ласка, — попросив він, а Фариш відігнув спинку сидіння на місце й сів за кермо.

— Закрий пащу. — Фариш втупився просто перед собою, якимись незвично мертвими очима. — Пси їдуть з нами.

Денні по-театральному взявся обмацувати кишені.

— Як я буду вести, мені тра гаманець. — Насправді йому була потрібна хоч якась зброя, бодай ніж.

Усередині машини палала спека. Денні ковтнув слину.

— Фарише? — перепитав він. — Як я буду вести, мені тра права. Я зараз зайду до себе і візьму.

Фариш відкинувся в сидінні, заплющив очі і якийсь час так і лежав — майже нерухомо, лише тріпав повіками, ніби намагався відбити наближення серцевого нападу. Тоді, вкрай раптово, підстрибнув і на повну горлянку гаркнув:

— Юджин!

— Слухай, — сказав Денні, перекрикуючи гострий гавкіт із заднього сидіння, — не тра його сюди кликати, я сам візьму, добре?

Він потягнувся до ручки дверцят.

— Тпру, я всьо бачив! — крикнув Фариш.

— Фариш…

— І це тож бачив! — Рукою Фариш блискавично сягнув верху свого черевика. «У нього там ніж? — подумав Денні. — Прекрасно».

Давлячись від спеки, увесь пронизаний пульсівним болем, він якийсь час просто сидів, роздумуючи. Як краще діяти, щоб Фариш не накинувся на нього знову?

— Я не можу вести з цього боку, — зрештою сказав він. — Я піду по гаманець, тоді поміняємось місцями.

Денні уважно стежив за братом. Але наразі Фаришеві думки літали десь далеко. Він обернувся до заднього сидіння й підставив обличчя вівчаркам, які взялися його облизувати.

— Ці пси, — погрозливо сказав він, підіймаючи підборіддя для їхньої шаленої уваги, — ці пси мені важливіші, ніж хоч яка людина, що хоч колись вродилася. Я більше за цих псів переживаю, ніж хоч за якусь людину, що колись жила.

Денні чекав. Фариш цілував і гладив псів, примовляючи до них нерозбірливим дитячим лепетом. За мить-другу (уніформа «Ю-Пі-Ес» і так була досить гидка, але принаймні одну річ Денні міг сказати на її захист: у ній Фаришеві було б важко, якщо не неможливо, приховати якусь зброю) він відчинив дверцята, виліз із «транс ама» й попростував через подвір’я.

Двері трейлера Ґам скрипнули з гумовим ляскотом, ніби від холодильника. Юджин вистромив голову.

— Скажи йому, шо мені не до вподоби розмови в такому тоні.

У машині застугонів клаксон, від чого вівчарки загавкотіли з новою силою. Юджин скинув окуляри на кінчик носа й глипнув Денні через плече.

— На твоїм місці я б не дозволяв тим тваринам їхати з вами в машині, — сказав він.

Фариш закинув голову й загорлав:

— Ану назад вертайся! Вже!

Юджин набрав повітря, потер потилицю. Майже не ворушачи губами, він мовив:

— Як не відправиться у Вітфілд знов, то він когось уб’є. Того ранку зайшов і хотів мене підпалити.

— Шо?

— Ти то спав, — відповів Юджин, з острахом позираючи Денні через плече на «транс ам»; хай що відбувалося з Фаришем і машиною, він від цього добряче нервував. — А він запальничку дістав і каже, що спалить мені решту лиця. Не сідай до нього. З псами точно нє. Хто його зна, шо він зробить.

— Не змушуй мене йти до тебе! — гукнув з машини Фариш.

— Слухай, — сказав Денні, нервово поглипуючи на «транс ам», — приглянеш за Кертісом? Обіцяєш?

— Це до чого? Ти куда зібрався? — відповів Юджин, впившись у нього різким поглядом. Тоді відвернувся. — Ні, — мовив він, кліпаючи очима, — ні, не кажи таке, не кажи ні сло…

— Я рахую до трьох, — вереснув Фариш.

— Обіцяєш?

— Обіцяю і перед Богом клянуся.

— Раз.

— Ґам не слухай, — звелів Денні понад черговим ревом клаксона. — Вона не може нічо, хіба відбивати охоту.

— Два!

Денні поклав руку Юджинові на плече. Гарячково озираючись на «транс ам» (єдиний рух, який він міг там розібрати, — то собаки, що гупали хвостами по вікнах), він сказав:

— Допоможи мені. Постій тут хвилину і не пускай його. — Він швидко прослизнув у трейлер і взяв зі схованки на полиці за телевізором пістолет Ґам 22-го калібру, підтягнув штанину й запхав його собі в чобіт дулом уперед. Ґам любила тримати його зарядженим, і Денні молився, щоб так було й цього разу; часу морочитися з набоями він не мав.

Ззовні чулися важкі кроки. Тоді високий переляканий голос Юджина:

— І не думай на мене руку підіймати.

Денні розгладив штанину, відчинив двері. Він збирався бовк­нути щось на виправдання («гаманець»), коли Фариш спіймав його за комір.

— Від мене тікати навіть не думай, синку.

Він поволік Денні сходами. На півдорозі до машини Кертіс підбіг і спробував обхопити Денні руками за талію. Він плакав — чи то пак, кашляв і душився, як завжди, коли засмучувався. Денні, шкутильгаючи позаду Фариша, спромігся дотягнутися й погладити його по голові.

— Вертайся, малюк, — гукнув він Кертісу. — Будь чемний… — Юджин схвильовано спостерігав цю сцену з дверей трейлера; бідний Кертіс уже плакав, ридав на все горло. Денні помітив, що Кертіс губами вимастив йому помаранчевим зап’ясток.

Той колір кричав, шокував; на якусь частку секунди Денні завмер від цього видива. «Я надто втомлений для такого, — подумав він, — надто втомлений». А наступної миті Фариш відчинив дверцята «транс ама» з водійського боку й жбурнув його всередину.

— Їдь, — наказав він.

Верхівка резервуара з водою виявилася хисткішою, ніж Гаррієт пам’ятала: шерехаті сірі дошки з вистромленими цвяхами в одних місцях і темними щілинами в інших, де дерево зсохлося й потріскало. Усе це присипали пухкі білі гачки й закарлючки пташиного посліду.

Гаррієт з драбини роздивилася цю поверхню на рівні очей. Тоді обережно піднялася на крок і почала лізти до середини — але тут у грудях у неї щось зірвалося, коли одна планка скрипнула й різко опустилася в неї під ногою, ніби натиснута клавіша піаніно.

Обачно, сторожко, вона ступила величезний крок назад. Планка з виском підстрибнула догори. Обачними рухами під стугін серця Гаррієт поповзла до краю резервуара, біля поручнів, де дошки були надійніші — чому тут нагорі повітря таке дивне й рідке? Висотна хвороба, на неї страждають пілоти й скелелази, і хай там як вона насправді працює, тепер Гаррієт їх розуміла — нудота в шлунку й іскри в кутиках очей. В імлистій далині виблискували металеві дахи. З іншого боку пролягали густі зелені ліси, де вони з Гелі так часто гралися, вели свої цілодобові війни, бомбили одне одного кавалками червоного багна: буйні співучі джунглі, маленький пальмовий В’єтнам, куди висаджуєшся з парашутом.

Гаррієт обійшла резервуар двічі. Дверцят відшукати не вдалося. Уже почала думати, що їх і немає, коли зрештою помітила: вимотані погодою, майже ідеально закамуфльовані на монотонній поверхні, де вирізнялися хіба одна-дві лусочки хромованої фарби, які не до кінця здерлися з ручки.

Вона стала на коліна. Широко, наче склоочисником, махнувши рукою, відчинила дверцята (завіси скрипнули, ніби у фільмі жахів) і з грюкотом кинула, аж завібрували дошки під ногами.

Усередині: темно, сморід. У застояному повітрі висів низький інтимний гул комарів. З дашка крізь дірочки зверху стирчали й перетиналися в темряві дрібні сонячні промені — вузенькі, наче олівчики, — наповнені пилюкою й пилком, мов золотушник. Вода внизу була густа й чорнильна, кольору мастила для двигунів. У дальньому кінці Гаррієт розгледіла обриси якоїсь роздутої тварини, що плавала на боці.

Роз’їдений метал драбини — хисткий, напівпроіржавілий — спускався метрів на два й зупинявся за волосинку від води. Призвичаївшись до темряви, Гаррієт схвильовано запримітила, що до верхньої перекладини приклеєно щось блискуче: якийсь згорток у чорному пакеті для сміття.

Гаррієт турнула його носком черевика. Тоді, недовго пова­гавшись, лягла на живіт, потягнулася всередину й помацала його. Усередині було щось м’яке, але щільне — не гроші, нічого складено­го, гострого чи окресленого, але вміст піддавався тиску, ніби пісок.

Згорток був суцільно перемотаний міцною клейкою стрічкою. Гаррієт підчепила й потягнула її, засмикала обома руками, намагалася пролізти нігтями під край стрічки. Зрештою здалася й продерлася крізь кілька шарів пластику в осердя пакунка.

Усередині: щось гладеньке й прохолодне, мертве на дотик. Гаррієт швидко відсмикнула руку. Зі згортка посипався якийсь пил, розійшовся по воді перламутровою плівкою. Гаррієт придивилася до сухої гри кольорів (отрута? вибухівка?), що закрутилася на поверхні пудреним глянцем. Вона добре знала про наркотики (з телевізора, з кольорових ілюстрацій у підручнику зі «Здоров’я людини»), але тільки явні, кричущі: самокрутки, підшкірні ін’єкції, кольорові пігулки. Може, це підставний згорток, як у «Перехваті»143; може, справжній згорток десь заховано, а це просто добре запакований мішок із… чим?

Усередині пакета щось блідо і ясно виблискувало. Гаррієт обережно розіпхнула пластик і побачила таємниче гніздо блискучих білих мішечків, наче кладку величезних комашиних яєць. Один зсунувся й булькнув у воду, — Гаррієт швидко відібрала руку — але завис там, занурившись до половини, ніби медуза.

На одну огидну мить їй здалося, що ті мішечки живі. Через мерехтіння відбитого у воді світла, що танцювало всередині резервуара, вони ніби легенько пульсували. Тепер же Гаррієт бачила, що то просто прозорі пластикові мішечки, кожний набитий білим порошком.

Гаррієт обережно потягнулася й помацала один (зверху чітко виднілася маленька синя лінія зіп-застібки), а тоді підняла й зважила в руці. Порошок був білий — наче цукор чи сіль, — але з іншою текстурою, хрусткішою й більш кристалічною, хоча важив, що цікаво, досить небагато. Вона розкрила його й піднес­ла до носа. Жодного запаху, окрім слабкого аромату чистоти, що нагадало їй порошок «Комет», яким Іда мила ванну.

Ну, хай там що всередині: воно належить йому. Нижньою подачею Гаррієт кинула пакетик у воду. Там він завис на поверхні. Гаррієт розглядала його, а тоді, не надто задумуючись над тим, що й чому робить, потягнулася всередину сховку з чорної клейонки (більше білих пакетиків, збитих докупи, наче зернята в стручку), і взялася по три-чотири діставати й кидати їх лінивими жменями в чорну воду.

Тепер, у машині, Фариш уже забув, що його гризе, або принаймні так здавалося. Поки Денні вів через бавовняні поля, що розпливалися від ранкової спеки й пестицидів, то постійно знервовано позирав на брата, який відкинувся в сидінні й підмугикував пісні з радіо. Не встигли вони повернути з гравієвої дороги на тармакадам, а його шаленство вже невідь-як перейшло на мажорніші тони. Фариш заплющив очі й вдоволено вдихав на повні груди прохолодне повітря з кондиціонера, поки вони неслися по шосе в місто, слухаючи «Ранкове шоу» з Бетті Браунелл і Кейсі МакМастерсом на «ВНАТ» («В нас абищо торохтить» — як тлумачив абревіатуру Фариш)144. На «ВНАТ» транслювали Топ-40, що Фариш терпіти не міг. Але зараз йому подобалося, він кивав головою, барабанив по коліну, по підлокітнику, по панелі.

От тільки барабанив він трохи засильно. Від цього Денні нервував. З віком Фариш дедалі більше поводився як їхній батько: та його особлива усмішка, що виникала перед якимись неприємними словами, неприродна жвавість — балакучість, надмірна дружність — перед якимсь потужним вибухом.

Неслухливець! Неслухливець! Якось Денні обмовився цим словом, неслухливець, у школі, батьковим улюбленим словом, а вчителька сказала, що такого слова навіть нема. Але Денні досі чув високий скажений тріск у батьковому голосі, неслухливець!, коли на «ли» різко опускався пасок, а сам Денні роздивлявся власні руки, — поплямовані, з великими порами, побатовані шрамами, — які вчепилися за кухонний стіл так, що побіліли кісточки. Денні знав власні руки дуже добре; у кожний важкий момент у житті він вивчав їх, наче книжку. Вони слугували квитком на подорож у минуле: до побиттів, смертних одрів, похоронів, провалів; до приниження на гральному майданчику й вироку в судо­вій залі; до спогадів, реальніших за це кермо, за цю вулицю.

Вони вже виїхали на околиці міста. Проминули тінисту територію Старої лікарні, де якісь шкільні чирлідерки — вишикувані у формі літери V — одночасно підстрибували: гей! Ті були не в уніформі, навіть не в однакових сорочках, і попри бадьорі злагоджені рухи, мали розхлябаний вигляд. Руки розтинали повітря рухами семафора, кулаки злітали вгору.

У якийсь інший день — будь-який — Денні, мабуть, припаркувався б позаду старої аптеки й потайки спостерігав за ними. Тепер же, коли він повільно проїжджав через рябий затінок від листків, а на задньому плані миготіли дівчачі хвостики й засмаг­лі кінцівки, його пройняло морозом від несподіваної об’яви на передньому плані якоїсь меншої згорбленої істоти, одягненої в усе чорне, яка — з мегафоном у руках — спинила свою промоклу чвакливу ходу, щоб подивитися на нього з тротуару. Вона скидалася на дрібного гобліна — ледве метр заввишки, з помаранчевим дзьобом, великими помаранчевими ступнями та якась дивно змокріла. Коли машина її минула, істота обернулася плавним супровідним рухом і розгорнула чорні крила, ніби в кажана… і в Денні волосся дибки стало від думки, що він уже десь її бачив, цю істоту, напівдрозда, напівгнома, напівдиявольське дитя; що звідкись (усупереч малоймовірності такого збігу) він її пам’ятає. Що дивніше: вона теж пам’ятає його. І, зиркнувши в дзеркальце заднього огляду, Денні побачив її знову, малу чорну постать із чорними крилами, яка дивиться вслід машині, ніби маленький небажаний посланець з іншого світу.

Межі стираються. У Денні закололо в скальпі. Заросла дорога стала подібна на коридор конвеєрної лінії з якогось кошмару, її зусібіч душила насичено-зелена лихоманкова тінь.

Він зиркнув у дзеркало. Істота вже щезла.

То не наркотики, вони вже вийшли з нього разом із потом за час сну: ні, річка вийшла з берегів, і з дна на світ білий здійнялося всіляке сміття й ганебний непотріб, фільм-катастрофа, мрії, спогади й невизнавані страхи вихлюпнулися на загальну вулицю. І в Денні (не вперше) виникло відчуття, що йому цей день уже снився, що він їхав по Натчез-стріт до події, що вже відбулася.

Він витер рота. Хотілося в туалет. Хай як після Фаришевих побоїв боліли ребра й голова, думати він міг лише про те, як сильно хоче відлити. А від браку наркотиків в організмі рот заповнив нудотний хімічний присмак.

Він зиркнув на Фариша. Того досі не відпускала музика: він кивав головою, щось собі мугикав, постукував кісточками по підлокітнику. Але поліційна сука на задньому сидінні люто свердлила Денні очима, ніби точно знала, що в нього на думці.

Він спробував налаштуватися. Юджин — хай він і займається тим своїм трясунством — подбає про Кертіса. А тоді залишається Ґам. Саме її ім’я викликало лавину винуватих думок, але хоч як Денні старався й силкувався відчути хоч якусь прихильність до своєї баби, це нічого не давало. Іноді, особливо коли чув, як Ґам кашляє в себе в кімнаті посеред ночі, його здавлювало й проймало до самої душі через поневіряння, які вона пережила, — бідність, надмірна робота, раки, виразки, артрит і все інше — але любов до своєї баби він відчував лише в її присутності, та й то лише іноді; здалеку — ніколи.

Та й яке це все взагалі має значення? Денні так хотілося відлити, що здавалося, у нього зараз луснуть очні яблука; він щосили заплющив очі, знову розплющив. «Я відправлятиму додому гроші. Як тільки спродам ту заразу й облаштуюся…»

Чи є якийсь інший шлях? Ні. Немає іншого шляху — окрім того, що простилається перед ним — до будинку в іншому штаті, біля водойми. Йому треба зосередитися на цьому майбутньому, побачити його по-справжньому, рухатися до нього рівномірно й без зупинок.

Вони проїхали повз старий готель «Александрія», провислий ґанок і згнилі віконниці, — проклятий, як подейкують люди, що й не дивно, стільки ж люду тут погинуло; те місце буквально дихало цією атмосферою, історичною смертю. І Денні хотілося вити на весь усесвіт, який його сюди скинув: у цю бісову діру, у цей розорений округ, де грошей не бачили ще з Громадянської війни. Перша судимість за тяжкий кримінальний злочин навіть не була його провиною: то все батько, який відправив його вкрасти обурливо дорогу бензопилу «Штіль» з майстерні старого багатого фермера-німця, що охороняв свою власність зі зброєю. Тепер здавалося нікчемним — згадувати, як він очікував виходу з тюрми, відраховував дні, коли зможе повернутися додому, бо тоді ще не розумів (і жив у солодкому невіданні), що, опи­нившись у тюрмі один раз, ти вже звідти не виходиш. До тебе ставляться як до іншої людини; трапляються рецидиви, наче з малярією чи алкоголізмом. Єдине, що тут можна вдіяти, — це переїхати кудись, де ніхто не знає тебе й твою родину, спробувати почати життя заново.

Вуличні знаки повторюються, як і слова. Натчез, Натчез, ­Натчез. Торговельна палата: «АЛЕКСАНДРІЯ. УСЕ, ЯК МАЄ БУТИ!». «Ні, не як має бути, — з гіркотою подумав Денні, — а так, як усе, нахер, є».

Він рвучко повернув на навантажувальні парки. Фариш схопився за приладову панель і зачудовано подивився на нього.

— Ти шо робиш?

— Ти мені сам сказав сюди їхати, — відповів Денні, стараючись утримати голос якомога спокійнішим.

— Хіба?

Денні відчував, що має щось відповісти, але не знав що. Чи згадував Фариш про вежу? Зненацька він уже втратив певність.

— Ти сказав, шо хоч мене перевірити, — обережно відповів він — просто підкинув репліку, подивитися, що буде.

Фариш стенув плечима і — на подив Денні — знову відкинувся в кріслі й визирнув у вікно. Від їзди у нього часто покращувався настрій. Денні досі пам’ятав низький свист Фариша, як тоді, коли вперше під’їхав на «транс амі». Як же він любить водити, просто сісти в машину і — вперед! Ті перші кілька місяців вони для розваги їздили в саму Індіану, лише вдвох, іншим разом — аж у західний Техас, без жодної причини, там не було на що дивитися, вони просто насолоджувалися ясною погодою, роздивлялися миготливі дорожні знаки й прокручували радіо в пошуку якихось пісень.

— Давай так. Поїхали поснідаємо, — сказав Фариш.

Денні завагався щодо своїх намірів. Він і справді зголоднів. Тоді пригадав свій план. Він визначений, закріплений, це єдиний спосіб утекти. За рогом йому махають чорні крила, запрошуючи в майбутнє, яке він не здатен побачити.

Він не повернув; їхав далі. Дерева тісно збилися навколо автомобіля. Вони так далеко від’їхали від асфальтованого шосе, що це вже була не дорога, а самі вибоїни в порізаному коліями гравії.

— Лиш шукаю, де розвернутися, — пояснив він і миттєво усвідомив, наскільки по-дурному це звучить.

Тоді Денні зупинив авто. До вежі лишалося ще досить далеко (дорога була погана, поросла високими бур’янами, тож він не хотів їхати далі, щоб ненароком не застрягнути). Собаки взялися гавкати, як оскаженілі, вистрибували по сидінню й намагалися пробратися вперед. Денні обернувся, ніби хотів вилізти з машини.

— Приїхали, — недолуго оголосив він. Він швидко висмикнув з чобота пістолет і націлив його на Фариша.

Але Фариш цього не бачив. Він обернувся боком на сидінні й вихляв черевом у бік дверей.

— Злазяй звідти, — сказав він суці з кличкою Ван Зант, — сидіти, я кажу, сидіти. — Він замахнувся рукою; собака зіщулилася.

— Стрибати до мене будеш? Свою неслухливецьку дурноту будеш мені показувати?

Він хіба краєм ока зачепив Денні й пістолет. Щоб привернути його увагу, Денні довелося прокашлятися.

Фариш підняв брудну руду червону долоню.

— Чекай, не спіши, — сказав він, не озираючись, — підожди, мені тра собаку навчити. Ти мене вже дістала, — (удар по голові), — сука ти нікчемна, навіть не думай мені свій гонор паршивий показувати. — Вони з собакою люто перезиралися. Вуха в суки припали до черепа; жовті очі горіли ясним вогнем.

— Давай. Рискни. Я тобі так вгаратаю… нє, чекай, — сказав він, підносячи руку й повертаючись до Денні наполовину, хворим оком. — Треба цю суку провчити. — Холодне й блакитне, ніби устриця, — отаким воно було, те хворе око. — Ну давай, — сказав він собаці. — Рискни. То буде останній раз, шо ти…

Денні звів курок і вистрелив Фаришеві в голову. Усе минуло просто, швидко: хрясь. Голова Фариша сіпнулася вперед, а рот роззявився. Напрочуд легким жестом він потягнувся до приладової панелі, щоб утримати рівновагу, — а тоді обернувся до Денні, здорове око було напівзаплющене, а от сліпе — широко розкрите. З рота йому збігла булька змішаної з кров’ю слини; він скидався на рибу, на спійманого на гачок сомика, плям-плям.

Денні вистрелив удруге, тепер у шию, і — у тиші, що задзвеніла й розчинилася навколо дрібнесенькими колами, — вискочив із машини й зачинив двері. Усе, зроблено; вороття немає. Кров забризкала його сорочку спереду; він торкнувся щоки й подивився на руді залишки на пучках пальців. Фариш повалився вперед руками на приладову панель; шия в нього була зовсім розпанахана, але повний крові рот досі ворушився. Соболь, менший з двох собак, вперся лапами ззаду в пасажирське сидіння і — перебираючи задніми лапами — силкувався його перелізти й зіп’ястися господареві на голову. Інша собака — та мерзотна сука з кличкою Ван Зант — уже видряпалася із заднього сидіння. Опустивши ніс, вона двічі оббігла його, тоді у зворотному напрямку, а після цього плюхнулася задом на водійське сидіння, настовбурчивши чорні вуха, ніби диявольські ріжки. Якусь мить вона вовком дивилася на Денні, а тоді взялася валувати: коротким пронизливим гавкотом, чітко й гучно.

Вона розносила чіткий тривожний сигнал, наче кричала: «Пожежа! Пожежа!». Денні позадкував. Від дрібного тріскоту пістолета шрапнеллю зірвалася в небо маса птахів. Тепер вони вже знову сідали, на дерева, на землю. Усю машину заливала кров: на вітровому склі, на приладовій панелі, на пасажирському вікні.

«Треба було поснідати, — стрельнула йому істерична думка. — Коли я востаннє їв?»

І на цьому він усвідомив, що понад усе йому треба помочитися, ця відчайдушна необхідність не покидала його від тієї миті, коли він вранці прокинувся.

Неземне полегшення зійшло на нього й проникло у кровообіг. «Усе гаразд», — подумав він, застібаючи штани, а тоді…

Його прекрасна машина; його машина. Якихось кілька секунд тому вона була цукерочкою, кралею, а зараз стала місцем злочину зі «Справжнього детективу»145. Собаки всередині знавісніло гасали туди-сюди. Фариш долілиць лежав на приладовій панелі. Поза в нього була на диво розслаблена й природна; якби не щедра калюжа крові, що розходилася йому від голови й скрапувала на підлогу, можна було б подумати, що він нахилився в пошуках ключів. Кров забризкала все вітрове скло — рясними глянцевими краплями темної рідини, розсипом важких квітникарських ягід падуба, що поприлипали до скла. Соболь на задньому сидінні плигав туди-сюди, гупаючи хвостом по вікнах. Ван Зант — яка сиділа зі своїм господарем — кинулася на нього кількома швидкими повторюваними випадами: штурхнула носом його в щоку, відскочила, стрибнула, щоб знов штурхнути, і гавкала, гавкала так уривчасто й пронизливо, що — дідько, вона ж собака, та все одно той короткий різкий сигнал тривоги не сплутаєш ні з чим, точнісінько як гучний голос, що зве на допомогу.

Денні потер підборіддя й ошаліло роззирнувся. Хай яка сверблячка спонукала його натиснути гачок, вона вже минула, а проб­леми ж його множилися настільки, що затінили сонце. Якого дідька він застрелив Фариша всередині машини? Якби ж зачекав дві секунди. Та ні: він аж умирав, так хотів із цим покінчити, як ідіот одразу кинувся натискати гачок, а не вичекати правильної миті.

Він напівприсів, руками вперся в коліна. Він був весь липкий і його нудило; серце в грудях колотилося, і він уже кілька тижнів нічого не їв, окрім якогось фастфуду й сандвічів із морозивом, які запивав «севен апом»; потужний удар адреналіну вже ослаб, а з ним — ті крихти сили, що в нього лишалися, тож тепер не хотілося нічого, окрім як лягти на гарячу зелену землю й заплющити очі.

Він наче загіпнотизований втупився в землю, розтрусився й піднявся на рівні. Якщо трішки нюхне, йому одразу стане легше, — нюхнути, боже милий, від самої думки засльозились очі, — але з дому він пішов без нічого, а останнє, чого йому хотілося, то відчиняти машину й обмацувати Фаришеве тіло, застібати й розстібати кишені тієї плюгавої старої уніформи «Ю-Пі-Ес».

Денні пошкутильгав до машини спереду. Ван Зант кинулася на нього, мордою гупнувшись об вітрове скло, і він подався назад.

Від несподіваного вибуху гавкоту Денні на мить завмер, заплющив очі й уривчасто хапав повітря, силкуючись заспокоїти нерви. Йому не хотілося тут бути, але він уже тут опинився. І муситиме почати роздумувати вже зараз, ступати по одному, дитячими кроками.

Гаррієт сполохали саме пташки, що забилися в гучному лементі. В одну мить вони гуртом рвонули навколо неї, так що вона сіпнулася й прикрила долонею очі. Чотири-п’ять зграй обсіли її, чіпляючись лапками за поруччя резервуара. Вони обернули голови в її бік, а найближча ворона зашваркотала крильми й здійнялася в повітря. Знизу, десь здалеку, до Гаррієт долітало щось подібне на гавкіт псів, одурілий гавкіт. Та перед цим їй здалося, що пролунав інший звук, легкий тріск, дуже слабкий на такій вітряній залитій сонцем відстані.

Гаррієт — стопами на драбині, ногами в резервуарі — сиділа нерухомо. Коли погляд кудись безцільно подибав від збентеження, їй в око запала одна птаха; та трималася самовпевнено й хвацько, наче з мультфільму, нахилила до неї голівку й ніби збиралася щось сказати, та коли Гаррієт придивилася, знизу долинув ще один ляскіт, і птахи здійнялися й відлетіли.

Гаррієт прислухалася. Стоячи до половини в резервуарі, вона частково підвелася, опираючись на руку, і злякалася, коли драбина застогнала під її вагою. Гаррієт похапцем видряпалася на планки, тоді поповзла навкарачки до краю і якомога вище витягла шию.

Унизу вдалині — ген-ген через поле, у бік лісів, задалеко, щоб можна було добре розгледіти — стояв «транс ам». Птахи почали знов осідати на галявину, мостячись по одній на гілки, у кущі, на землю. Біля машини, трохи віддалік, стояв Денні Ретліфф. Він стояв до Гаррієт спиною й затискав руками вуха, ніби хтось на нього кричав.

Гаррієт пригнулася, — її злякала його поза, напружена й шалена, — а наступної миті зрозуміла, що саме вона побачила, і повільно піднялася знову.

Так: яскраво-червона. Краплями розбризкана по вітровому склу, така яскрава й разюча, що навіть звіддалік впадала в очі. За нею — всередині машини, за напівпрозорим маскуванням із крапель — наче відбувався якийсь жахливий рух: щось борсалося й грималося, кружляло. Хай там що воно було, у тій темній веремії, воно мовби лякало й самого Денні Ретліффа. Він ступав назад повільно, наче робот, ніби він підстрелений ковбой у кіно, і це його останні кроки.

Гаррієт зненацька охопила дивна порожнеча й млость. З її позиції на такій висоті все здавалося чомусь бляклим і неважливим, позбавленим суті. Сонце палило несамовито й вибілювало все, а в голові в неї бриніла та сама цікава ефірна полегкість, яка підштовхувала — ще коли вона лізла вгору — послабити хватку й відпустити.

«У мене проблеми, — мовила вона сама до себе, — великі проблеми», — та було важко змусити себе так почуватися, хоч це й відбувалося насправді.

У прозорій далині Денні Ретліфф нахилився й підняв з трави щось блискуче, і серце Гаррієт хворобливо тріпнулося, коли вона, радше з того, як він тримав його в руці, зрозуміла, що то пістолет. Серед страхітливої тиші вона собі уявила, ніби чує вутлу мелодію сурми, — шкільний оркестр Гелі, далеко в східному напрямку, — а коли збентежено кинула в той бік поглядом, здалося, що в імлистій далечині зблиснула дрібнесенька цятка золота, ніби від латуні відбився сонячний промінь.

Птахи — птахи повсюди, величезні чорні клекітливі спалахи птахів, ніби радіоактивні опади, ніби шрапнель. Вони віщували зле: слова й сни, закони й числа, інформаційні бурі в голові, нерозбірливі, у спіральному польоті. Денні затулив вуха руками: на закривавленому вітровому склі він бачив власне перекошене відображення, застиглу вихристу галактику багрянцю, у якій тонкою плівкою позаду голови рухаються хмарки. Він почувався виснаженим і недужим; хотілося прийняти душ і ситно поїсти; хотілося бути вдома, в ліжку. Йому не потрібне це лайно. «Я застрелив власного брата, і за що? За те, що так сильно хотів відлити, аж не зміг тверезо мислити». Фариш би з цього проіржав, як кінь. Він реготав несамовито з різних психованих історій в газеті: про п’яницю, що, пі сяючи, послизнувся на естакаді й забився насмерть на шосе; про придурка, який прокинувся через телефон, що стояв на тумбі біля ліжка, потягнувся, помилково взяв пістолет і застрелився.

Пістолет лежав у бур’янах під ногами, де Денні його й впустив. Закляклим тілом він схилився, щоб підняти зброю. Соболь обнюхував Фаришеві щоку й шию, зариваючись і штурхаючись, від чого Денні занудило, а Ван Зант тим часом відстежувала кислотно-­жовтими очима кожний його рух. Коли Денні ступив крок до машини, вона подалася назад і загавкотіла з новою силою. Мовляв, ти тільки двері відчини. Тільки відчини ті йобані двері. Денні згадав тренування на задньому подвір’ї, де Фариш за­кутував руки в стьобаний фатин і мішковину й горлав «Нищ! Нищ!». По всьому подвір’ї розліталися дрібні завитки бавовни.

Коліна під ним підломлювалися. Він утер рота, спробував зібратися. Тоді прицілився впоперек руки на жовте око вівчарки Ван Зант і натиснув гачок. У вікні вибухнула дірка завбільшки зі срібний долар. Зціпивши зуби від криків, шарпанини й квиління в машині, Денні нахилився, припав оком до скла, пропхав пістолет у дірку й вистрелив у неї вдруге, тоді повернув пістолет і чітко по центру прицілився в другого пса. Після цього замахнувся й шпурнув зброю якомога далі від себе.

Він стояв у ранковому сонячному сяйві й відхекувався, наче щойно пробіг кілометр-другий. Гірших звуків, ніж верески в машині, він ще не чув у житті: високі, нелюдські, ніби від пошкодженого механізму, металева плаксива нота, що тягнулася й тягнулася без упину, звук, що завдавав Денні реального болю, і якщо він не спиниться, доведеться загнати у вухо палицю…

Але пес не вгавав; і коли минуло вже до абсурду багато часу, повернутий спиною Денні нетвердою ходою рушив туди, куди метнув пістолет, а верески собаки не припиняли дзвеніти йому у вухах. Він понуро впав на коліна й став обшукувати невисокі бур’яни, розділяючи їх руками, а спина йому напнулася від тих приголомшливих енергійних криків.

Але пістолет уже спорожнів: набоїв не залишилося. Денні начисто витер його сорочкою й жбурнув глибоко в ліс. Він уже майже змусив себе повернутися до машини подивитися, коли до нього докотилася тиша, нищівними хвилями — кожна з власним гребенем і спадом, як крики, що їм передували.

«Вона б несла нам каву, — подумав він, потираючи рот, — якби поїхав до “Білої кухні”, якби не відмахнувся від тієї дороги». Офіціантка Трейсі, та кістлява з обвислими кульчиками й маленькою плоскою дупцею, завжди приносила каву без прохань. Він уявив, як Фариш відсувається в кріслі, поважно виставивши барило, й розводиться, як завжди, тирадою про яйця (як йому не подобається їх пити, хай скаже кухарці, щоб не робила їх надто твердими), а сам Денні за столом навпроти дивиться на його ковтунувату стару голову, вкриту ніби чорними водоростями, і роздумує: «Ти взагалі не знаєш, наскільки я близько».

Усе це щезло, і Денні зловив себе на тому, що роздивляється розбиту пляшку в бур’янах. Він розкрив і стиснув одну долоню, тоді другу. Шкіра була липка й холодна. «Мені треба звідси драпати», — панічно подумав він.

Проте з місця не зрушив. Ніби в нього перегорів запобіжник, що з’єднував мозок із тілом. Тепер, коли вікно в машині було розбите, а собаки припинили завивати й вищати, до нього донес­лася слабесенька мелодія з радіо. Чи люди, які співають ту пісню (якусь хрінь про зоряний пил у волоссі146), чи вони хоч колись задумувалися, що хтось слухатиме її на ґрунтовій дорозі біля покинутої колії з трупом перед собою? Ні: ті люди просто шелестять по Лос-Анджелесі й Голлівуді в білих костюмах із блискітками й окулярами темними зверху й прозорими внизу, попивають шампанське й нюхають кокс зі срібних таць. Вони ніколи не думали, — у студіях перед роялями, у мерехтливих шарфах і з вишуканими коктейлями, — ні разу не подумали, що якийсь бідняк стоятиме на ґрунтовій дорозі в Міссісіпі й розбиратиметься з якимись суттєвими проблемами, поки по радіо гратиме «у день, коли ти народився, янголи зійшлися…».

Таким людям ніколи не доводиться ухвалювати якихось важких рішень, збеленіло подумав він, роздивляючись свою забризкану кров’ю машину. Їм ніколи ніхріна не треба робити. Усе для них уже готово, наче в’язка нових ключів від автомобіля.

Він ступив крок до машини, лише один. Коліна тремтіли; хрускіт гравію під ногами наганяв жаху. «Треба рухатися!» — квапив він себе якоюсь гарячковою енергійною істерією, ошаліло роззираючись навсібіч (ліворуч, праворуч, у небо) і виставивши вперед руку, щоб спертися, якщо доведеться падати. «Берися до справи!» Уже стало досить очевидно, що йому робити; лишалося питання як, оскільки неможливо обійти того факту, що він би радше ножівкою собі руку відчикрижив, ніж торкнувся братового тіла бодай пальцем.

На приладовій панелі — у досить природній позиції — лежала зашмарована червона рука його брата, з пожовтілими від тютюну пальцями й великим рожевим перснем у формі гральних костей. Розглядаючи його, Денні спробував подумки повернутися до реальності. Потреба номер один у нього — нюхнути, щоб зосередитися й розігнати серце. У вежі нагорі вдосталь продукту, донесхочу продукту; і що довше він тут гається, то довше «транс ам» стоятиме в бур’янах, а всередині на сидіннях стікатимуть кров’ю мрець і двоє мертвих вівчарок.

Гаррієт, тримаючись за поруччя обома кулаками, розпласталася на животі й від переляку не насмілювалася навіть дихати. Через те, що ноги лежали вище голови, уся кров прибула до обличчя і серцебиття стугоніло їй у скронях. Ущухли верески в машині, різкі завивання тварин, які, здавалося, не припиняться ніколи, але навіть запалу тишу ті нелюдські лементи ніби розтягнули й подерли до безформності.

Там він і стояв, Денні Ретліфф, унизу на землі, вкрай дрібний з такої рівної сумирної відстані. Усе завмерло, ніби на картині. Кожний пагін трави, кожний листок на кожному дереві ніби причесали, промаслили й приклеїли.

Лікті затерпли. Гаррієт трохи посунулася у своїй неоковирній позі. Вона не була певна, що саме щойно побачила — усе відбувалося задалеко, — але постріли й крики чулися досить чітко, і залишки тих вересків досі дзвеніли їй у вухах: різкі, жалючі, нестерпимі. Будь-які рухи в машині припинилися; його жертви (темні обриси, більше однієї, скидалося на те) лежали незворушно.

Зненацька він обернувся; Гаррієт боляче стиснуло серце. «Прошу Тебе, Боже, — молила вона, — прошу, Боже, нехай він не йде сюди…».

Та він рухався в бік лісу. Енергійно — озирнувшись перед тим назад — схилився на галявині. У щілині між футболкою й поясом джинсів проступила стрічка кремово-білої шкіри, яка контрастувала з темно-коричневою засмагою на руках. Він переламав пістолет і роздивився його; встав, начисто натер сорочкою. Тоді запустив у бік лісу, і темна тінь пістолета пронеслася понад вкритою бур’янами землею.

Гаррієт — підглядаючи за всім цим через передпліччя — поборола потужний імпульс відвернутися. Хоч їй відчайдушно хотілося знати, що він робить, усе одно було навдивовижу нелегко зосередитися на тому, щоб не відривати погляду від однієї яскравої віддаленої точки; їй довелося витрусити з голови туман, який постійно застилав їй зір, ніби темрява, що оповивала цифри на дошці в школі, коли вона надто напружено на них дивилася.

За якийсь час він повернувся з лісу й підійшов до авто. Так він і став, спітнілою м’язистою спиною до неї, злегка опустивши голову, з прикипілими здерев’янілими руками до боків. Висока тінь простиралася перед ним на гравії чорною планкою, що вказувала на другу годину. У такій жаріні було приємно дивитися на неї, на тінь, що дарувала очам відпочинок і прохолоду. А тоді вона ковзнула геть і щезла, бо він обернувся й рушив у бік вежі.

Гаррієт скрутило шлунок у вузол. Наступної миті вона прийшла до тями, кинулася до свого пістолета, почала закостенілими пальцями його розгортати. В одну мить якийсь старий пістоль, з якого вона не вміла стріляти (і навіть не знала, чи правильно його зарядила) здався зовсім дрібницею між нею й Денні Ретліффом, особливо в такому ризикованому місці.

Її погляд безладно стрибав навсібіч. Де розміститися? Тут? Чи, може, з іншого боку, трішки нижче? А далі вона почула брязкіт металевої драбини.

Гаррієт нетямлячись озирнулася. Вона ніколи в житті не стріляла. Навіть якщо поцілить, то не вб’є за першим разом, а з хисткого дашка резервуара відступати нікуди.

Брязь… брязь… брязь…

Гаррієт — проживши на мить тілесний жах від того, як її хапають і скидають з вежі — зіп’ялася на ноги, та щойно зібралася шубовснути з пістолетом і всім іншим у люк, у воду, щось її спинило. Заметлявши руками вона подалася назад і відновила рівновагу. Резервуар — це пастка. Зіткнутися з ним віч-на-віч, серед дня — це вже досить кепсько, але всередині в неї не буде ані шансу.

Брязь… брязь…

Пістолет був важкий і холодний. Незграбно вхопившись за нього, Гаррієт поповзла боком з даху, а тоді обернулася на животі, стискаючи його обома руками, і посунулася вперед на ліктях якомога далі, так щоб не вистромлювати голову із-за краю контейнера. Поле зору звузилося й потемніло, звелося до єдиної щілини між повіками, наче дірка в рицарському забралі, і Гаррієт помітила, що дивиться крізь нього напрочуд відчужено, усе стало далеким і несправжнім, окрім якогось відчайдушного бажання згубити власне життя, як петарду, в єдиному вибуху, прос­то в обличчя Денні Ретліффу.

Брязь… брязь…

Вона підсунулася вперед, рівно стільки, щоб визирнути з краю, стискаючи в тремтячих руках пістолет. Відхилившись трохи далі, вона побачила його маківку, метрів за п’ять унизу.

«Не дивися вгору», — гарячково роздумувала Гаррієт. Вона закріпилася на ліктях, підняла пістолет, вирівняла його центр із мостом носа, а тоді — цілячись уздовж дула, виставляючи приціл якомога рівніше — заплющила очі й натиснула гачок.

Бах. З гучним вибухом пістолет вгатив її просто в ніс, вона скрикнула й перекотилася на спину, щоб схопитися обома руками за обличчя. У темряві за повіками спалахнув дощ із помаранчевих іскор. Десь там, глибоко в думках, вона почула, як пістолет летить на землю, порожнім дзенькотом відбиваючись від перекладин драбини, ніби то хтось тягає палицею по металевих прутах у зоопарку, але біль у носі був такий потужний і яскравий, що нічого подібного вона раніше не відчувала. Гаряча слизька кров цебеніла між пальців: вона заливала їй руки, Гаррієт відчувала її смак, а коли глянула на власні червоні долоні, то не змогла чітко згадати, де й чому перебуває в цю мить.

Вибух так сильно злякав Денні, що він ледве не відпустив драбину. На поперечині вище почувся важкий брязкіт, а наступної миті щось дзвінко луснуло його по тімені.

На мить йому здалося, що він падає, і Денні не знав, за що вхопитися, а тоді, стрепенувшись, наче зі сну, він усвідомив, що досі міцно тримає драбину обома руками. Біль вимивало з голови великими плоскими хвилями, ніби в годиннику, що вибивав час, хвилями, які зависали в повітрі й повільно розчинялися.

Він відчув, як повз нього щось пролетіло; здалося, ніби воно впало на гравій. Денні торкнувся скальпа — намацав свіжу ґулю, — а тоді обернувся, наскільки міг, і подивився вниз, щоб розібратися, що ж його вдарило. Сонце світло в обличчя, і внизу виднілася лише видовжена тінь контейнера і його власна — довгасте опу­дало на драбині.

Вікна «транс ама» на галявині під сонячним повітрям скидалися на сліпі дзеркала. Фариш встиг розмістити на вежі якусь пастку? Раніше Денні в цьому сумнівався, — але тепер усвідомив, що не може бути певен.

І от він тут. Денні ступив крок угору й спинився. Замислився, чи не спуститися, подивитися, що ж його вдарило, а тоді зрозумів, що це буде лише пуста трата часу. Те, що він зробив там, унизу, вже зроблено: а зараз він лізтиме далі, зосередиться на підйомі. Йому не хотілося підірватися, «але якщо так станеться, — відчайдушно подумав він, опустивши погляд на закривавлену машину, — то пішло воно все».

Не було іншого виходу, окрім як підійматися далі. Він потер садно на голові, глибоко вдихнув і продовжив підйом.

Усередині Гаррієт щось обірвалося, і вона знову опинилася в себе в тілі, на боці; і почувалася вона так, наче повернулася до вік­на, від якого відходила, а там уже інша шибка. Руку вкривала кров. На мить дівчинка задивилася на неї, не до кінця усвідомлюючи, що це.

Тоді згадала й різко сіла. Він наближається, не можна гаяти ані миті. Гаррієт піднялася, ніби зоп’яну. Зненацька ззаду вистромилася рука й схопила її за щиколотку, і Гаррієт закричала, стала від неї відбиватись і — несподівано — вирвалася. Вона кинулася до люка тієї ж миті, як позаду неї на драбині, ніби плавець із басейну, виринуло побите обличчя й забризкана кров’ю сорочка Денні Ретліффа.

Він був страшним, смердючим, кремезним. Гаррієт — задихаючись, мало не ридаючи від жаху — погнала вниз до води. Його тінь накривала відкритий люк, затуляючи сонце. Брязь: огидні мотоциклетні чоботи стали на драбину вгорі. Він спустився до неї, брязь-брязь-брязь-брязь.

Гаррієт обернулася й зіскочила з драбини. Шубовснула у воду ногами вперед. Опустилася донизу, в темряву й холод, доки ноги не торкнулися дна. Випльовуючи, давлячись від огидного смаку, вона змахнула руками й могутнім брасом випірнула на поверхню.

Але в ту ж мить як вона зринула, у неї на зап’ястку швидко зімкнулася міцна рука й висмикнула її з води. Денні Ретліфф стояв у воді по груди, тримався за драбину й перехилявся набік, щоб тримати її за руку, а його сріблисті очі — що ясно й потужно світилися на спеченому сонцем обличчі — пронизували, наче лезо.

Гаррієт борсалася, викручувалася й боролася, як могла, щоб відбитися, й із силою, про яку вона навіть не відала, намагалася вивільнитися, але хоч бризки води вона підняла гігантські, це нічого не дало. Він підняв її вгору, — просякнутий водою одяг поважчав; вона відчувала, як у нього від напруги тремтять м’язи — а Гаррієт усе вибивала віяла гидкої води йому в обличчя.

— Ти хто? — гукнув він. Губа в нього була розсічена, а щоки масні й неголені. — Шо ти від мене хочеш?

Гаррієт здушено охнула. Від болю в плечі забивало дух. На біцепсі в нього вигравало блакитне татуювання: похмурі обриси восьминога, розмазаний староанглійський шрифт, прочитати неможливо.

— Шо ти тут робиш? Кажи, не мовчи!

Він потрусив Гаррієт за руку, доки з неї не вирвався непрошений крик, і вона безпорадно забилася у воді в пошуках якоїсь опори. За мить він притиснув її ногу коліном і — високо, по-жіночому реготнувши, — вхопив за волосся на голові. Рвучко опустив її обличчям у брудну воду, тоді підняв, розбризкуючи краплі. Він увесь тремтів.

— Ану відповідай, суко мала! — закричав він.

Насправді ж Денні тремтів від шоку не менше ніж від люті. Він діяв так швидко, що не мав часу подумати; і хоч тримав дівчинку в руці, та все ж заледве сам у це вірив.

Ніс у малої був у крові; обличчя — вкрите брижами з водяного відбиття світла — посмуговане іржею й брудом. Вона зорила на нього з ненавистю, надута, як та сипуха.

— Ліпше починай говорити, — гукнув він, — і то вже. — Всередині резервуара голос гуркотів і відлунював. Крізь розвалений дах просочувалися промені, що дихали й важко мерехтіли по клаустрофобних стінах, огидним віддаленим світлом, ніби в колодязі шахти чи заваленій криниці.

У темряві обличчя дівчини білим місяцем плавало над водою. Він розчув швидкі дрібні звуки її дихання.

— Відповідай, — закричав Денні, — якого дідька ти тут робиш, — і знову нею трусонув, якомога сильніше, схиляючись над водою й іншою рукою міцно стискаючи драбину, трусив її за шию, доки дівчинка не залементувала; і хай який він був стомлений та переляканий, нутро йому скрутило від припливу гніву, і Денні так несамовито заревів понад її криками, що обличчя в дівчинки завмерло, а вереск застиг на вустах.

Йому боліла голова. «Думай, — наказав він собі, — думай». Він її спіймав, гаразд — але що з нею робити? Ситуація виявилася підступна. Денні завжди себе переконував, що в скруті зможе вибратися, випливши по-собачому, але тепер (по груди у воді, тримаючись за нестійку драбину) він уже не мав такої певності. Наскільки ж це важко — плавати? Корови вміють плавати, навіть коти — а він чому ні?

Він усвідомив, як мала старається спритно видертися з його хватки. Різко стиснув її сильніше, занурюючи пальці глибоко в шию, так, що вона заойкала.

— Слухай сюди, фіфо, — сказав він. — Ти зараз же швидко відповідаєш, кажеш, хто ти, і я тебе, може, не втоплю.

Це була брехня, і прозвучало як брехня. За її попелистим обличчям Денні бачив, що мала й сама це розуміє. Йому стало зле, бо то ж просто дитина, але іншого способу не було.

— Я тебе відпущу, — сказав він, на його думку, переконливо.

Дівчинка надула щоки й забилася в себе ще далі, чим лише більше роздратувала його. Він висмикнув її на світло, щоб краще роздивитися, і їй на біле чоло липкою стрічкою впав промінь сонця. Хоч було тепло, вона видавалася напівзамерзлою; він фактично чув, як цокотять у неї зуби.

Денні знов трусонув, так різко, що заболіло плече, — та хоч у неї по обличчю збігали сльози, губи дівчинка стиснула так міцно, що не видавала ні звуку. А тоді він краєм ока зненацька помітив, що у воді плаває щось бліде: маленькі білі балабушки, дві чи три, наполовину втонулі й підмиті водою в нього біля грудей.

Він подався назад — жаб’ячі яйця? — а наступної миті заверещав: лементом, який ошелешив його, що википів і ошпарив його із самих нутрощів.

— Господи боже! — Він вирячився на побачене, неспроможний повірити, а тоді метнув погляд на верхівку драбини, клаптики чорного пластику, що стрічками звисали з найвищої перекладини. Це кошмар, це не насправді: наркотики зіпсовано, його статок щез. Фариш помер, ні за що. Якщо спіймають — це вбивство першого ступеня. Господи.

— Це ти зробила? Ти?

Дитина ворухнула губами.

Денні помітив затоплену бульбашку чорного пакета, що плавала на воді, і з горла йому вирвався рик, ніби він запхав руку у вогонь.

— Шо це? Шо це? — кричав він, заганяючи її голову у воду.

Здушена відповідь. Перше слово з її вуст:

— Сміттєвий пакет.

— Шо ти з ним зробила? Га? Га? — Рука здавила Гаррієт шию. Швидким рухом він занурив їй голову у воду.

Гаррієт вистачило часу рівно на те, щоб вдихнути (перелякана, очі вибалушені на темну воду), а тоді він знову її занурив. Перед обличчям білим поривом піднялися бульбашки. Вона безгучно боролася серед світіння, пострілів і відлунь. З голови не йшов образ замкненої валізи, що гримить по дну річки, гуп-гуп, гуп-гуп, несеться течією, перекочується шкереберть по гладеньких мулкуватих каміннях, а серце Гаррієт обернулося на натиснуту клавішу піаніно, що однією й тією самою глибокою нотою різко й тривожно гупала, а за склепленими повіками, немов черкнута сірка, розгорілося видіння, білий спалах «люциферчика»147, що вистрибує в темряві…

Біль вгризся у скальп Гаррієт, коли — хлюсь — він її висмикнув за корені волосся. Її глушив власний кашель, від гуркоту й відлунь обертом ішла голова; він кричав їй слова, які вона не могла розібрати, а обличчя в нього зробилося кам’янисто-рудим, роздутим від люті й страшнючим на вигляд. Відригуючи, давлячись, Гаррієт била по воді руками й розмахувала ногами, щоб зачепитися бодай за щось, а коли носком ударила по стіні резервуара, то з насолодою вдихнула на повні груди. Полегшення було неземне, невимовне (магічний акорд, гармонія сфер); вона вдихала, вдихала і вдихала, доки він не заверещав і опустив її голову, а вуха забила вода.

Денні зціпив зуби й тримався. Грубі пута болю глибоко впилися йому в плечі, а від скреготу й похитування драбини він увесь спітнів. Голова дівчинки в нього в руці легко й хитко плигала, наче надувна кулька, що будь-якої миті може ковзнути з-під руки, а від брикань і колотнечі її тіла його занудило. Хай як він старався втриматися чи вмоститися, все одно не міг зручно стати; звісившись із драбини, без жодної основи, він постійно бовтав у воді ногами в пошуках опертя, якого там не було. Скільки треба часу, щоб утопити людину? Бридка робота, і ще бридкіша, якщо виконуєш її однією рукою.

Дзижчання комара над вухом доводило до сказу. Він сіпав навсібіч головою, намагався забратися від нього, але комаха, падлюка така, ніби відчувала, що руки в нього зайняті.

Усюди комарі: усюди. Нарешті вони відшукали його й зрозуміли, що він не рухається. Жала ненаситно, удоволено занурилися в підборіддя, в шию, тремтячу шкіру на руках.

«Ну давай, давай, просто закінчуй уже з цим», — підганяв він себе. Денні тримав дівчинку правою рукою — сильнішою, — але очі не відривалися від тієї, що стискала драбину. Він її вже майже не відчував і міг зрозуміти, що досі тримається, лише роздивляючись стиснені на перекладині пальці. Крім того, його лякала вода, і Денні боявся знепритомніти, надто задивившись на неї. Потопаючи, дитина може потягнути за собою дорослого чоловіка — тренованого плавця, рятувальника. Він чув такі історії…

Зненацька Денні усвідомив, що вона припинила борсатися. На якусь мить він затих в очікуванні. Голова м’яко піддавалася натиску руки. Денні трохи послабив хватку. Тоді, обернувшись, бо мусив пересвідчитися (хоча й дуже не хотів цього робити), він із полегшенням побачив, як її фігура мляво хлюпається в зеленій воді.

Денні обережно послабив тиск. Вона не рухалася. Задубілі руки закололо, і він гойднувся на драбині, щоб поновити хватку, і водночас збив з обличчя комарів. Він ще трохи на неї подивився: непрямо, краєчком зору, ніби на якусь жертву нещасного випадку на шосе.

Зненацька руки в нього так різко затремтіли, що Денні ледве втримався на драбині. Він витер передпліччям піт з обличчя, виплюнув ковток чогось кислого. Тоді, тремтячи з голови до п’ят, ухопився за наступну перекладину, випрямив обидва лікті й підтягнувся так, що поіржавіле залізо під ним гучно завищало. Хай який він був стомлений, хай як хотів забратися від води, Денні змусив себе обернутися й востаннє довго роздивитися тіло дів­чинки. Тоді штовхнув її ногою й спостерігав, як нерухомо, ніби колода, вона закручується геть у тінь.

Гаррієт припинила боятися. Її охопило щось дивне. Кайданки розімкнулися, замки зламалися, тяжіння відкотилося; вона пливла, підносилася все догори, зависла в безвітряній ночі: розкинувши руки, невагомо, ніби астронавтка. У кільватері тремтіла темрява, перехрещені діадеми набухали й розширялися, ніби кола від крапель на воді.

Пишнота й химерність. У вухах гуло; вона майже відчувала сонце, яке щосили палило їй спину, поки вона ширяла над попелистими просторами, широкими пустинями. Я знаю, як це — вмирати. Якщо розплющить очі, то побачить власну тінь (з розведеними руками, ніби різдвяний янгол), що мерехтить блакиттю на дні басейну.

Вода підгорнула нижню частину тіла Гаррієт і заспокійливо колихалася в унісон її диханню. Ніби вода — за межами тіла — дихала замість неї. Самі подихи стали забутою піснею: піснею янголів. Вдих: акорд. Видих: клич, тріумф, втрачені хори раю. Вона довго тримала подих; зможе втримати його ще трохи.

Ще трохи. Ще трохи. Зненацька плече Гаррієт штовхнула чиясь нога, і вона відчула, як обертом відпливає в затінений бік резервуара. М’який водоспад з іскор. Вона далі пливла в холоднечу. Сяй-сяй: падучі зірки, далеке сяйво, у темній атмосфері виблискують міста. Груди розпікав настирний біль, з кожною секундою сильніший, але «ще трохи, — твердила вона собі, — ще трошечки, треба боротися до останн…».

Голова цокнулася об протилежну стінку. Від інерції її гойднуло назад; і в тому ж русі, в тому ж зворотному відпливі, голову обернуло рівно стільки, що Гаррієт потайки зробила дрібнесенький мілісекундний вдих, а тоді знов ляпнулась обличчям униз.

Знову темрява. Темніша темрява, якщо таке можливо, що поглинала з її очей останні проблиски світла. Гаррієт висіла у воді й чекала, а навколо м’яко розпливався її одяг.

Вона опинилася біля стіни з безсонячного боку резервуара. Сподівалася, що тінь і рух води приховали її вдих (зовсім мацюпусінький, він лише торкнувся легенів); він не послабив страшенно­го болю у грудях, але його вистачило, щоб іще трохи протягнути.

Ще трохи. Десь цокав таймер. Бо це ж лише гра, і ще й гра, яка їй добре вдається. «Птахи літають, риби плавають, а я вмію отаке». Іскристе поколювання, ніби крижаним дощем, тарабанило їй по скальпу й ззаду на руках. «Гарячий бетон і запахи хлорину, смугасті пляжні м’ячі й дитячі надувні круги, я стану в чергу по “снікерс” або, може, молочний фруктовий лід…»

Ще трохи. Ще трохи. Вона тонула глибше, далі в безповітряність, легені променіли болем. Вона — маленький білий місяць, що пливе високо над бездорожніми пустелями.

Денні вчепився за драбину й відхекувався. Перейнявшись утопленням дитини, він ненадовго забув про наркотики, але тепер реальність ситуації знов дійшла до нього, і йому хотілося дряпати собі обличчя, вити на все горло. Як йому забратися нахер з міста в заляпаній кров’ю машині й без грошей? Він розраховував на кришталевий мет, збирався продавати його в барах або, якщо доведеться, на вулицях. У нього залишилося доларів із сорок (він продумав це дорогою; на заправці «Тексако» метамфетаміном не розрахуєшся), а ще є Фаришів Найбільший друг, той набитий готівкою гаманець, що його Фариш постійно тримав у кишені на стегні. Він полюбляв іноді діставати й світити ним, за грою в покер чи в більярд­ній, але скільки саме в ньому грошей, Денні не знав. Якщо пощастить — неймовірно пощастить — може, і тисяча доларів.

Отже, є Фаришеві коштовності (залізний хрест нічого не вартий, на відміну від перснів) і гаманець. Денні провів рукою по обличчі. Грошей у гаманці йому вистачить на місяць-два. А далі…

Можливо, вдасться дістати фальшиві документи. Або, може, знайти роботу, де документи не знадобляться, роботу для мігрантів, збирати апельсини чи тютюн. Але на тлі джекпоту, який він собі намалював, це нікчемна винагорода, нікчемне майбутнє.

А коли знайдуть тіло, то шукатимуть його. Пістолет лежить у бур’янах, витертий начисто, як у мафії. Розумніше було б викинути його в річку, але тепер, коли з наркотиками довелося попрощатися, пістолет — це єдиний ресурс, що в нього залишився. Чим більше він роздумував про свої варіанти, тим їх ставало менше й тим гівнянішими вони здавалися.

Він опустив погляд на фігуру, що хлюпалась у воді. Для чого вона знищила ті наркотики? Навіщо? Він мав свої забобони стосовно дітей; ця служила йому тінню й прокляттям, але тепер, коли вона померла, йому стало страшно, чи не була вона йому також і щасливим амулетом. Цілком можливо, що він припустився страшної помилки — помилки всього життя — коли вбив її, але «хай поможе мені», сказав він постаті у воді й не зміг закінчити речення. Від тієї першої миті за межами більярдної він якось ув’язався з нею, якось, що сам до кінця не розумів; і ця загадковість досі тиснула на нього. Якби стрів її на сухій землі, то вибив би з малої цю інформацію, але зараз уже пізно.

Він виловив з гидотної води пакетик фену. Той злипся й розтанув, але можливо — якщо його випарити — підійде для ін’єкцій. Повудивши трохи по воді, він дістав ще до пів десятка залитих водою пакетиків. Колотися наркотиками йому ще не доводилося, але чому б не почати.

Денні востаннє глипнув униз і став підійматися драбиною. Перекладини — поіржавілі ледь не наскрізь — вищали й прогиналися під його вагою; він відчував, як залізяка рухається, розхитується під ним значно сильніше, ніж того хотілося б, і зрештою з полегшенням випірнув із закритої вогкості на світло й спеку. Зіп’явся на ватяні ноги. У нього все боліло, м’язи щеміли, ніби після побиття, — яке, якщо так подумати, і відбулося. Із-за річки наближалася буря. На сході небо було сонячне й блакитне; на заході — димнометалево-чорне, затягнуте грозовими хмарами, що важкою ковдрою вкривали річку. По низьких дахах містечка неслися тінисті цятки.

Денні потягнувся, потер поперек. Він увесь промок, стікав водою; руки облипли довгими канатами зеленого жабуриння, та попри все це, бозна-чому душею він піднісся, просто через те, що вибрався з темряви й вогкості. Повітря було вологе, але відчувався легкий вітерець, і він знову міг дихати на повну. Він ступив через дах до краю резервуара — і коліна під ним поникли від полег­шення, коли вдалині він побачив, що машина стоїть собі незворушно, а за нею у високих бур’янах тягнеться лише одна пара слідів.

Радісно й не роздумуючи, Денні ступив до драбини, але трохи втратив рівновагу й незчувся, як — трісь — нога пробила зогнилу планку. Зненацька світ крутнувся вбік: діагональний струс сірих дощок, блакитне небо. На одну шалену мить він — молотячи руками в повітрі — засіпався, щоб відновити рівновагу, але у відповідь почулося нове трісь, і Денні по пояс провалився крізь дошки.

Гаррієт — тримаючись долілиць на воді — відчула, як її пройняло судомним дрожем. Вона саме намагалася потайки обернути голову, щоб знову втягнути трішки повітря носом, та все марно. Легені вже не витримували; вони інстинктивно хвицалися, здій­малися, вимагаючи повітря або хоч би води, і аж коли рот безконтрольно розтулився, Гаррієт, здригнувшись, відірвалася від поверхні води й глибоко-глибоко-глибоко вдихнула.

Полегшення було таке потужне, що вона ледь не втонула. Незграбно спершись однією рукою на слизьку стіну, вона відсапувалася, і відсапувалася, і відсапувалася: смачне повітря, чисте й всюдисуще повітря, повітря розливалося тілом, ніби пісня. Вона не знала, де Денні Ретліфф; не знала, чи дивиться він, та й не переймалася цим; тепер її хвилювало тільки дихання, і якщо це останні подихи в її житті, то нехай.

Згори: гучний тріск. Хоча спершу Гаррієт подумала на пістолет, вона навіть не поворухнулася, щоб сховатися. «Нехай стріляє в мене», — відхекуючись, подумала вона, аж від вдячності пустила сльозу; усе краще за втоплення.

Тоді темну воду хльоснуло яскраво-зеленим оксамитовим променем сонця, і Гаррієт встигла побачити над собою пару ніг, що метлялися в дірі в стелі.

А тоді планка зламалася.

Денні охоплювала вода і водночас стиснуло нудотним страхом. В один спантеличений змиг у пам’яті спливло давнє батькове застереження затримати подих і не розтуляти рота. Тоді вода вгатила у вуха, і він закричав затуленим криком, нажахано вирячившись у зелену тьму.

Опускався вниз. Тоді — дивовижно — ноги зіткнулися з дном. Денні відскочив — дряпаючись, плюючись, впинаючись угору по воді — і випірнув з поверхні води, наче торпеда. На піку стрибка йому вистачило часу рівно настільки, щоб хапнути повітря, а тоді знову поринути під воду.

Морок і тиша. Здавалося, вода накриває його лише на кількадесят сантиметрів над головою. Вище поверхня світилася ясно-зеленим, і він знову відштовхнувся від дна — шари зеленого з підйомом лише бліднішали — і з тріском пробився назад на світло. Здавалося, ця послідовність працює краще, якщо притискати руки до тіла й не метляти ними навсібіч, як це роблять плавці.

Поміж стрибками й вдихами він зорієнтувався. Резервуар заливало сонячне світло. Воно проникало крізь пробиту секцію даху; слизькі зелені стіни світилися мерзотою, жахіттям. Підстрибнувши ще два-три рази, він помітив ліворуч від себе драбину.

Чи вдасться? — загадувався він, коли над головою знову змикалася вода. Якщо поступово підскакуватиме в тому напрямку, то чому ні? Доведеться спробувати; це найкращий варіант, що йому лишається.

Денні пробився на поверхню. Тоді — з болючим шоком, настільки разючим, що він аж невпору вдихнув — побачив малу. Вона обома руками трималася за найнижчу перекладину драбини.

Це щось привиджується? — загадувався він, опускаючись під воду, відкашлюючись, спостерігаючи, як на очах проносяться бульбашки. Бо її обличчя видалося йому химерним; на якусь незрозумілу мить він дивився зовсім не на дівчинку, а на літню жінку: Е. Клів.

Задихаючись і душачись, він знову пробився крізь воду. Ні, жодних сумнівів, це таки мала, і вона досі жива: напівутоплена й змордована на вигляд, з темними очима на хворобливо-блідому обличчі. Цей залишковий образ залишився в Денні за повіками, коли він знову пішов під темну воду.

Рвійно підскочив догори. Дівчинка вже спиналася, трималася, замахувалася закинути коліно, підтягувалася на драбині. Збивши віяло білого шумовиння, він намірився їй на ногу, але промахнувся, і над головою в нього знову зійшлася вода.

У наступному підстрибі він схопився за нижню перекладину, проіржавілу й слизьку, але та лише ковзнула йому повз пальці. Денні скочив знову, кидаючись на неї обома руками, і цього разу таки стиснув метал міцно. Дівчинка вже піднялася вище за нього, видряпувалася вгорі, як мавпа. Вода з неї стікала йому в обличчя. З лютою енергією Денні підтягнувся догори, і іржавий метал під його вагою заскімлив, ніби жива істота. Просто над ним під кросівкою дитини подалася перекладина; він побачив, як мала спіткнулася, вхопилася за бічну рейку, а її нога пройшлася порожнім повітрям. «Драбина не втримає її, — ошелешено подумав він, спостерігаючи, як дівчинка вчепилася, вирівнялася й уже закинула ногу на край резервуара, — вона її не втримає, не втрима…»

Перекладина в руках Денні переломилася. Одним швидким ріжучим рухом — ніби ламкі пагони, обірвані з гілки — він полетів уздовж драбини, через роз’їдені іржею перекладини й назад у контейнер.

Червоними від іржі руками Гаррієт підтягнулася й упала долілиць віддихуватися на розпечених дошках. У глибокій блакитній далечині буркотав грім. Сонце сховалося за хмару, а від невтомного леготу у верховітті її кинуло в дрож. Частина даху між нею й драбиною злегка прогнулася, тріснуті дошки похилилися вниз у зяючу діру; неконтрольоване дихання гучно хрипіло, панічним звуком, щойно зачувши який, вона одразу скрутилася від нудоти, а коли піднялася на руки й коліна, бік простромило різким болем.

Тоді зсередини контейнера здійнявся шквал знетямленого хлюпання. Гаррієт перекотилася на живіт; уривчасто дихаючи, почала здиратися навколо провалу в даху — серце стиснулося, коли дошки різко подалися під її вагою й ненадійно застогнали в напрямку води.

Відсапуючись, Гаррієт поповзла назад — саме вчасно, бо частина дошки проламалася й полетіла у воду. Далі крізь нову дірку вихлюпнулося несподіване віяло води, краплі залили їй обличчя й руки.

Знизу оглушливо донеслося здушене виття — мокре й булькотливе. Заціпенівши, фактично помертвівши від жаху, Гаррієт навкарачки підповзла вперед; хоч від погляду в діру в неї запаморочилося в голові, та все ж стриматися вона не могла. Крізь пробитий дах резервуар наповнювало денне світло, усередині все сяяло щедрою смарагдовою зеленню: зеленню боліт і джунглів, покинутих міст Мауглі. Трав’янисто-зелена ковдра з водоростей скресла, наче паковий лід, мутна поверхня води потріскалася чорними венами.

Тоді — хлюп: з глибини виринув Денні Ретліфф, блідий і захеканий, з прилиплим до чола чорним волоссям. Рукою він чіплявся й хапав, навпомацки шукав драбину — але, глипнувши на зелену воду, Гаррієт побачила, що нема вже ніякої драбини. Вона обламалася за півтора метра від води, зависоко для нього.

Вона з жахом спостерігала, як у воду занурилася його рука, остання його частина, що в ній щезла: дряпаючи повітря зламаними нігтями. Тоді вгору випірнула голова — не надто високо, повіки тріпотіли, рот видихав огидним мокрим булькотом.

Він бачив її, там нагорі; намагався щось сказати. Наче безкрила птаха, тріпотів і борсався, і цим борюканням викликав у Гаррієт відчуття, яке вона не наважувалась озвучити. Слова проривалися йому з рота нерозбірливим клекотом, доки він у конвульсіях не ковзнув униз і зник, зоставивши лише зелений чубок волосся й білі бульбашки, що здіймалися на слизотну поверхню.

Усе стихло, лише бульбашки зринали догори. Він випірнув знову: обличчя чомусь ніби розплавилося, рот обернувся чорною дірою. Він хапався за дошки, що плавали поруч, та вони не витри­мували його ваги, і перш ніж Денні знову провалився у воду, він зустрівся з Гаррієт поглядом — звинувачувальним, безпорадним, очима відрубаної гільйотиною голови, яку тримають перед натовпом. Рот у нього ворушився; він пробував на видиху вимовити якесь нерозбірливе чуркотливе слово, яке, тонучи, проковтнув.

Здійнявся сильний вітер, що викликав у Гаррієт на руках мураш­ки, затріпотів листям на всіх деревах; одночасно, єдиним подихом, небо потемніло до сланцевої сірості. Тоді, довгим стрімким шквалом по даху, ніби град із гальки, забарабанили краплі дощу.

Дощ був теплий, рясний, мов у тропіках, подібний на ті, що надходять на узбережжя Затоки в сезон ураганів. Він гучно дзенькотів по поламаному даху — та не настільки, щоб заглушити булькотання й хлюпіт унизу. Краплі стрибали поверхнею води, ніби дрібні лусочниці.

Гаррієт скрутило в нападі кашлю. Вода потрапила їй у рот і ніс, а гнилий присмак пройняв аж до нутра кісток; тепер, коли в обличчя било дощем, вона сплюнула на дошки, перевернулася на спину й крутила туди-сюди головою, мало не сходячи з розуму від убивчих звуків, які відлунювали по резервуару — звуків, які, вона усвідомила, не надто відрізняються від тих, з якими Робін душився перед смертю. Вона собі уявляла, що все відбудеться чисто й швидко, жодного вовтузіння чи огидної мокрої задухи, тільки сплеск рук і хмарка диму. Її вразила насолода від цієї думки: як чудово було б щезнути з обличчя землі, яка ж солодка мрія, зникнути негайно, покинути тіло — паф, ніби дух. Порожні кайданки з брязкотом падають на землю.

Розпечена вруниста земля парувала. Далеко внизу серед бур’я­нів у тривожній потайній нерухомості згорбився «транс ам», а краплі дощу мерехтіли в нього на капоті дрібною білою млою; усередині могла б цілуватися парочка. З роками їй на тонких безмовних маргінесах снів часто ввижатиметься той автомобіль, саме таким — сліпим, інтимним і бездумним.

Була друга година, коли Гаррієт — попередньо прислухавшись (усе чисто) — увійшла через задні двері. Окрім містера Ґодфрі (який її наче й не впізнав) і місіс Фонтейн, яка зміряла її зі своєї веранди винятково химерним поглядом (така вона була брудна, пошмарована стрічками темних ниток жабуриння, що поприлипало до шкіри й запеклося на спеці), вона більше нікого не зустріла. Сторожко, озирнувшись в обидва боки, Гаррієт поспішила коридором у ванну внизу й замкнула за собою двері. У роті парував і жеврів присмак розкладання, він просто вбивав. Вона зняла весь одяг (пахнув він жахливо; скидаючи через голову ґерлскаутську сорочку, Гаррієт мало не виблювала), шпурнула його у ванну й відкрила обидва крани.

Еді часто розповідала їй історію про те, як мало не померла через устрицю на одному весіллі в Новому Орлеані. «Я в житті так не блювала». Вона зрозуміла, що та устриця зіпсута, розповідала Еді, тієї ж миті, як укусила її; виплюнула її собі просто в серветку, але за кілька годин знепритомніла, і її відвезли в Баптистський шпиталь. Десь так само Гаррієт, щойно спробувала на смак воду з резервуара, то зрозуміла, що через неї блюватиме. Гнилизна просочилася їй у тіло. Її ніщо не могло змити. Гаррієт сполоснула руки й рот; прополоскала горло «лістерином» і виплюнула, склала долоні під краном і пила, і пила, і пила, але запах просякнув усе, навіть чисту воду. Він здіймався з брудного одягу у ванній; зрілим і теплим пробивався крізь пори шкіри. Гаррієт всипала у ванну половину коробки «містера баббла» й набирала гарячу воду, доки піна не збилася до монструозних розмірів. Та навіть під плівкою заніміння від ополіскувача в роті все одно трималася та гидь, ніби пляма на язику, яскраво й досить конкретно нагадуючи про ту роздуту істоту, що наполовину втонула й штурхалася об темну стіну резервуара.

У двері постукали.

— Гаррієт, — покликала мама, — то ти там?

Гаррієт ніколи не приймала ванну внизу.

— Так, мем, — відгукнулася Гаррієт за мить, перегукуючи гуркіт води.

— Ти там якийсь безлад робиш?

— Ні, мем, — відповіла Гаррієт, безрадісно роздивляючись безлад.

— Ти ж знаєш, я не хочу, щоб ти милася там.

Гаррієт не знала, що відповісти. Її скрутило хвилею судоми. Вона сіла на краєчок ванни, вдивлялася на замкнені двері й обома руками прикрила рот, розхитуючись туди-сюди.

— Дивися, щоб я не мусила потім там прибирати, — сказала мама.

Вода, якої Гаррієт напилася з-під крана, поверталася. Одним оком позираючи на двері, Гаррієт встала з ванни і — зігнувшись удвоє від болю в шлунку — навшпиньки, якомога тихіше, підібралася до унітаза. Щойно вона прибрала руки від рота, з нього полилося, шух, прозорий приголомшливий струмінь паскудної води, що пахла точнісінько як застояна вода, у якій втопився Денні Ретліфф.

У ванній Гаррієт випила ще більше води з холодного крана, випра­ла одяг і помилася. Вона спустила воду; натерла ванну «кометом»; змила жабуриння й пісок, а тоді залізла, щоб іще раз самій сполоснутися. Але темний сморід розпаду просякнув її суцільно й наскрізь, так що навіть після всього того мила й води вона все одно почувалася замаринованою й просоченою брудотою, знебарвленою, гидотною, з похнюпленим через це носом, ніби облитий нафтою пінгвін, якого вона бачила в журналі «Нешнал Джіоґрефік» у Еді вдома, де він жалюгідно стояв у мийниці, відвівши від боків жирні плавники, щоб вони не торкалися засаленого тільця.

Гаррієт знову спустила воду у ванній і відтерла її; вона викрутила мокрий одяг і вивісила сушитися. Збризнула все «лайсолом»; обприскала себе із запилюженої пляшечки із зеленим одеколоном, де на етикетці жінка танцювала фламенко. Тепер вона вся була чиста, рожева й очамріла від жару, та лише трохи глибше, під поверхнею парфуму вологість у парній ванні досі тяжіла від ноток гнилі, того ж зрілого духу, що щедрим шаром обліпив їй язик.

Треба ще ополіскувача, подумала Гаррієт — і, без попередження, з рота дурнуватим водоспадом пролився ще один шумкий каскад прозорого блювотиння.

Коли скінчилося, Гаррієт лежала на холодній підлозі, щокою до кахлю кольору морської хвилі. Щойно вона спромоглася підвестися, то потягнулася до умивальника й утерлася ганчіркою. Тоді загорнулася в рушник і побрела нагору до себе в кімнату.

Вона почувалася такою хворою, такою запамороченою й виснаженою, що — ще до того, як усвідомила власні дії — стягнула покривала й залізла в ліжко, у ліжко, де не спала тижнями. Але воно здавалося чистим раєм, тож вона не переймалася; і — попри колючий біль у шлунку — провалилася в глибокий сон.

Її розбудила мати. Сутеніло. У Гаррієт болів шлунок, а очі свербіли, як тоді, коли в неї стався кон’юнктивіт.

— Що? — запитала вона, важко спинаючись на лікті.

— Питаю, ти захворіла?

— Не знаю.

Мама нахилилася ближче, щоб помацати її чоло, тоді насупила брови й подалася назад.

— Що це за запах? — Коли Гаррієт не відповіла, вона подалася вперед і підозріло понюхала її шию.

— Ти тим зеленим одеколоном набризкалася? — запитала вона.

— Ні, мем. — Брехня вже стала звичкою: зараз у разі сумніву найкраще завжди казати «ні».

— Він ні до чого. — Батько Гаррієт подарував його матері на Різдво, лаймово-зелений парфум із танцівницею фламенко; він роками стояв на полиці без діла, Гаррієт пам’ятала його з дитинства. — Якщо хочеш почати користуватися парфумами, я куплю тобі в аптечному магазині маленький флакон «Шанелі № 5». Або «Норелла» — такий моя мама носить. Мені «Норелл» не дуже подобається, він трохи засильний…

Гаррієт заплющила очі. Коли вона сіла, шлунок скрутило з новою силою. Ледь встигла вона покласти голову на подушку, коли мама зайшла знову, цього разу зі склянкою води й аспірином.

— Може, тобі краще баночку бульйону випити, — запропонувала вона. — Подзвоню мамі, запитаю, чи в неї нема.

Поки її не було, Гаррієт вилізла з ліжка і — загорнувшись у кусючий в’язаний плед — попливла в коридор і далі в туалет. Підлога була холодна, як і сидіння унітаза. На зміну блювотинню (трішки) прийшла діарея (багато). Відмиваючи опісля умивальник, Гаррієт була шокована, коли побачила в дзеркальці шафки з ліками, які червоні в неї очі.

Гаррієт поповзла назад у ліжко, її всю било дрожем. Хоч ковдри тяжко накривали кінцівки, вони не надто зігрівали.

Далі мама струшувала термометр.

— На, — сказала вона, — відкрий рот, — і запхала його Гаррієт.

Гаррієт лежала, втупившись у стелю. У шлунку все кипіло; багнистий присмак води досі не покидав. Вона занурилася в сон, у якому медсестра, схожа на місіс Дор’є зі служби здоров’я, пояснювала їй, що її вкусив отруйний павук, і тепер її врятує переливання крові.

Це я, сказала Гаррієт. Це я його вбила.

Місіс Дор’є з іншими людьми готувала обладнання для переливання. Хтось сказав: вона готова.

Я не хочу, відповіла Гаррієт. Облиште мене.

Добре, сказала місіс Дор’є й пішла. Гаррієт стривожилася. Навко­ло залишилося ще кілька інших жінок, які усміхалися їй і щось шепотіли, але жодна не запропонувала допомогти й не ставила запитань щодо її рішення померти, хоч Гаррієт трохи й хотілося б почути такі запитання.

— Гаррієт? — озвалася мама — і дівчинка рвучко сіла. У спальні було темно; термометр з рота зник.

— На, — казала мама. З чашки доносилися витримані й нудотні випари м’яса.

— Не хочу, — відказала Гаррієт, витираючи рукою обличчя.

— Сонечку, будь ласка! — Мама з острахом підсунула їй чашку для пуншу. Вона була з рубінового скла, і Гаррієт її обожнювала; одного дня, досить несподівано, Ліббі вийняла її з буфета, загорнула в газету й дозволила Гаррієт забрати собі додому, бо знала, як ця чашка їй подобається. Тепер, у тьмяній кімнаті, вона світилася чорним, зі зловісним рубіновим проблиском в осерді.

— Ні, — відмовилася Гаррієт, відвертаючись головою від чашки, яку їй постійно тицяли в обличчя, — ні, ні.

— Гаррієт! — То пролунав рик колишньої дебютантки, тонкошкірої й норовистої, — нетерплячість, що не зносила жодних заперечень.

І знову чашка в неї під носом. Гаррієт не лишалося нічого, окрім як сісти й прийняти її. Вона ковтнула огидної м’ясистої рідини, силкуючись не векнути. Допивши, витерла рот паперовою серветкою, яку подала їй мама, — а тоді, без попередження, воно все повернулося, бельк, по всьому покривалу, гілочки петрушки й усе інше.

Мама злегка зойкнула. Від роздратування вона здавалася напрочуд молодою, ніби понура нянька в не найкращий вечір.

— Вибач, — нещасно промовила Гаррієт. Рідота відгонила болотяною водою, розмішаною з курячим бульйоном.

— Ой, сонечку, ну й жахіття. Ні, не треба… — з панікою в голосі спинила її Шарлотта, коли Гаррієт — зборена виснаженням — спробувала лягти назад у нечистоти.

А далі сталося щось дивне й неочікуване. Згори Гаррієт в обличчя щось потужно засвітило. То виявилася люстра з ограненого скла в коридорі. Гаррієт очманіла від розуміння, що вона вже не в ліжку й навіть не в спальні, а лежить на підлозі в коридорі нагорі, у вузькому проході між стосами газет. Що найдивніше, біля неї колінцювала Еді, світячи блідим нахмуреним обличчям без помади.

Гаррієт — цілком втративши орієнтацію — піднесла руку й стала мотати головою туди-сюди, і в цей час із гучними риданнями налетіла її мама. Еді виставила руку, щоб зупинити її.

— Нехай подихає!

Гаррієт лежала на твердій дерев’яній підлозі й чудувалася. Окрім подиву від того, що вона в іншому місці, перше, що їй спало на думку, це те, як болять голова й шия: болять по-справжньому. Друга думка — про те, що Еді не мало б бути нагорі. Гаррієт не пригадувала, коли востаннє Еді заходила в них удома кудись далі передпокою (відносно прибраного, задля зручності гостей).

Як я тут опинилася? — запитала вона в Еді, але слова вийшли не зовсім так, як мали б (думки всі збовталися й здушилися докупи), тож вона ковтнула слину й спробувала знову.

Еді цитьнула на неї. Вона допомогла Гаррієт сісти — і та, опустивши погляд на свої руки й ноги, з дивним трепетом помітила, що вдягнена по-іншому, ніж пам’ятає.

Чому в мене інший одяг? — спробувала запитати вона, але й це не вдалося нормально вимовити. Вона насилу прожувала те речення.

— Тихо, — сказала Еді й притиснула пальцем їй губи. Маму Гаррієт (яка плакала десь на тлі, а перестрашена Еллісон стояла позаду неї й кусала пальці) вона запитала: — Скільки це тривало?

— Я не знаю, — відповіла мама Гаррієт, хапаючись за скроні.

— Шарлотто, це важливо, у неї судоми.

Лікарняна почекальня розпливалася й мерехтіла, ніби в сні. Усе було аж надто світилося — до блиску чисте на поверхні, але якщо добре придивитися, крісла були потерті й заяложені. Еллісон читала потрі­паний дитячий журнал, а в проході навпроти дві офіційно вбрані жінки з бейджиками намагалися щось пояснити старому чолові­кові з обвислим обличчям. Той важко згорбився в кріслі, ніби п’яний, і втупився в підлогу, затиснувши долоні між колінами, а його хвацький капелюх, схожий на тірольський, збився на одне око.

— Та їй щось казати — як горохом об стіну, — говорив він, трусячи головою, — вона не спиниться, хай би навіть світ валився.

Пані перезирнулися. Одна сіла біля старигана.

Далі стало темно, і Гаррієт ішла на самоті, у якомусь дивному місті з високими будівлями. Вона мала віднести книжки в бібліотеку, доки ще не зачинилося, але вулиці чимдалі вужчали, аж доки не стали завширшки сантиметрів тридцять, і вона опинилася перед величезною горою каміння. «Треба знайти телефон», — подумала вона.

— Гаррієт?

То Еді. Тепер вона стояла. З дверей позаду з’явилася медсестра, яка штовхала перед собою порожнє інвалідне крісло.

Медсестра була молода, пухка й гарна, з вигадливими стрілками з чорної туші й підводки та чималою кількістю рум’ян, що обрамляли зовнішній край очниці рожевим півколом від вилиці до перенісся — і від цього вона була (подумала Гаррієт) ніби з картинки намальованих співачок у Пекінському оперному театрі. Дощові дні в будинку Тетті, на підлозі з «Японським театром кабукі» й «Ілюстрованими подорожами Марко Поло 1880». Кублай-Хан148 на фарбованому паланкіні, ох, маски й дракони, позолочені сторінки й серветковий папір, уся Японія й Китай на вузенькій книжковій етажерці «Мішн» біля підніжжя сходів!

Вони пливли далі яскравим коридором. Вежа й вода вже збляк­ли до стану якогось віддаленого сну, не залишивши нічого, окрім болю в шлунку (шаленого, шпичаки болю кололи й відступали) і жахливого пульсування в голові. Вона захворіла через воду й знала, що має розповісти їм, вони мають знати, щоб полікувати її, але «мені не можна, — думала вона. — Не можна».

Ця певність наповнила її стійким мрійливим відчуттям. Коли медсестра котила Гаррієт блискучим коридором космічного кораб­ля, то нахилилася й погладила її по голові, і Гаррієт — хвора й поступливіша, ніж зазвичай — це дозволила, без скарг. Рука була м’яка, прохолодна, із золотими перснями.

— Усе добре? — поцікавилася медсестра, заводячи Гаррієт (поки Еді лункими кроками підтюпцем цокотіла по кахлях позаду) у невеличку, напівприватну зону і засмикнула шторку.

Гаррієт витерпіла, поки її вдягали в халат, а тоді лягла на хрумкий папір і дала медсестрі зміряти температуру

Боже правий!

так, дівчинка занедужала!

…і взяти кров. Тоді слухняно сіла й випила стаканчик ліків, що на смак нагадували крейду й, за словами медсестри, мали б утихомирити шлунок. Еді сіла на стілець навпроти, біля скляної шафки з ліками й вертикальних ваг із ковзним тягарцем. Так вони й лишилися, одна з одною, коли медсестра відсунула шторку й кудись пішла, і Еді поставила якесь запитання, на яке Гаррієт відповіла наполовину, бо в цій палаті з присмаком медичної крейди в роті перебувала лише частково, а водночас плавала в холодній річці, що злісно вилискувала сріблом, ніби від бензину, місячного сяйва, і її за ноги схопила підводна течія й понесла геть, а якийсь страхітливий старий чоловік у мокрій хутряній шапці біг берегом й кричав слова, які вона не розчувала…

— Добре. Сідай.

Гаррієт раптом дивилася в обличчя незнайомцеві в білому халаті. Він був не американцем, а індійцем, з Індії, з синьо-чорним волоссям і млявими меланхолійними очима. Він запитав, чи знає вона, як її звуть і де вона перебуває; посвітив тонким ліхтариком в обличчя; заглянув у очі, ніс і вуха; крижаними долонями помацав живіт і під пахвами, від чого Гаррієт зіщулилася.

— …перші судоми? — Знову те слово.

— Так.

— Чи ти пробувала або нюхала щось незвичне? — запитав лікар у Гаррієт.

Від прямого погляду чорних очей їй замлоїло всередині. Гаррієт заперечно похитала головою.

Лікар делікатно підняв їй підборіддя вказівним пальцем. Гаррієт побачила, як у нього роздимаються ніздрі.

— Горло болить? — догідливо запитав він.

Десь здалеку вона почула вигук Еді:

— Святі небеса, що це в неї на шиї?

— Пігментація, — відповів лікар, погладжуючи їй потилицю пальцями, а тоді сильно натиснув. — Так болить?

Гаррієт видала невиразний звук. Горло — то пусте, воно боліло зовсім не так, як потилиця. А ніс — який ударило віддачею пістолета — на дотик був обурливо тендітний, але хоч і здавався страшенно розпухлим, цього ніби ніхто не помічав.

Лікар послухав її серцебиття й попросив висолопити язик. Ретельно й уважно з ліхтариком роздивився її горло. Незручно загнувши голову й з болем у щелепі, Гаррієт скосила очі на коробочку за ватними тампонами й баночку з дезінфектором на прилеглому столі.

— Добре, — сказав лікар, зітхнув і вийняв шпатель.

Гаррієт лягла. Шлунок різко скрутило і зсудомило. Крізь заплющені повіки світло пульсувало помаранчевим.

Еді з лікарем розмовляли.

— Невролог приїжджає раз на два тижні, — говорив він. — Може, приїде з Джексона завтра, може, післязавтра…

Він усе не вгавав зі своїм монотонним голосом. Гаррієт знову вкололо шлунок — жахливо, так, що вона скрутилася набік і схопилася за живіт. Тоді біль відступив. «Добре, — подумала Гаррієт, ослабла і вдячна за полегшення, — скінчилося, скінчи…»

— Гаррієт, — гучно озвалася Еді — так гучно, усвідомила Гаррієт, що вона, мабуть, перед тим заснула або от-от мала заснути, — подивися на мене.

Гаррієт покірно розплющила очі, мружачись від болючого світла.

— Подивіться на її очі. Бачите, які червоні? Вони ніби за­ражені.

— Ці симптоми сумнівні. Доведеться зачекати на результати аналізів.

Гаррієт знову скрутило шлунок, різко; вона перекотилася на живіт, геть від світла. Вона знала, чому в неї червоні очі; їх обпекло водою.

— А діарея? А гарячка? Боже правий, а ті чорні сліди на шиї? Її ніби хтось брав і душив. Як на мене…

— Може бути якась інфекція, але судоми не мають фебрильного характеру. Фебрильного, тобто…

— Я знаю, що це означає, я працювала медсестрою, сер, — відрубала Еді.

— Тоді ви мали б знати, що будь-яка дисфункція нервової системи — це пріоритет номер один, — так само відрізав лікар.

— А інші симптоми…

— Сумнівні. Як я й сказав. Спершу дамо їй антибіотик і почнемо капати рідини. На завтра рівень електролітів і аналіз крові в неї мають бути вже в нормі.

Тепер Гаррієт уважно стежила за розмовою, чекала своєї черги. Але зрештою не змогла більше чекати й випалила:

— Мені треба вийти.

Еді й лікар одночасно обернулися до неї.

— Ну, тоді йди, — сказав лікар, клацнувши долонею, як здалося Гаррієт, у якомусь королівському екзотичному жесті, піднявши голову, ніби магараджа. Зіскочивши зі столу, вона почула, як він викликає медсестру.

Та за шторкою не було медсестри і ніхто не прийшов, тож із відчаю Гаррієт попрямувала коридором. Інша медсестра — з дрібними й блискучими, наче в слона, очима — виперлась із-за столу.

— Щось шукаєш? — запитала вона. Неповороткими, скрипучими рухами вона потягнулася, щоб узяти Гаррієт за руку.

Дівчинку її неспішність налякала, тож вона похитала головою й чкурнула геть. Стрімголов пробігаючи безвіконним коридором, вона цілком зосередилася на дверях у кінці, з літерою «Ж», а коли промайнула повз заглибину з кількома стільцями, то не спинилася, хоч нібито зачула звідти голос:

— Гет!

І тут зненацька просто перед нею виріс Кертіс. Позаду, тримаючи руку в Кертіса на плечі, зі знаком на обличчі, що світився криваво-червоним, ніби центр мішені, стояв священник (грози, гримучники), весь у чорному.

Гаррієт вирячилася на нього. Тоді розвернулася й кинулася навтьоки, по світлому антисептичному проходу. Підлога була гладенька; ноги послизнулися, і вона полетіла вперед сторчака, просто на обличчя, а тоді перекотилася на спину й накрила долонею очі.

Швидкі кроки — рипіння гумових капців по кахлю, — і Гаррієт не зчулася, як наступної миті її перша медсестра (молода, з персня­ми й барвистою косметикою) стала біля неї на коліна. «Бонні Фентон» — було написано в неї на бейджику.

— Гоп-ля! — радісно вигукнула вона. — Забилася?

Гаррієт учепилася їй у руку, задивилася на яскраво нафар­боване обличчя, максимально зосередившись. «Бонні Фентон, — повторила вона про себе, ніби то якась чарівна формула, що вбереже її. — Бонні Фентон, Бонні Фентон, Бонні Фентон, медсес…»

— Тому й не можна бігати по коридорах! — сказала медсестра. Вона говорила не до Гаррієт, а награно, до якоїсь третьої сторони, і — далі в коридорі — Гаррієт побачила, як з обгородження за шторкою виникають Еді й лікар. Відчуваючи на спині палючий погляд священника, Гаррієт зіп’ялася на ноги, підбігла до Еді й обвила руками її талію.

— Еді! — закричала вона, — забери мене додому, додому!

— Гаррієт! Що на тебе найшло?

— Якщо поїдеш додому, — сказав лікар, — як же ми дізнаємося, на що ти захворіла?

Він намагався здаватися приязним, але апатичне обличчя нижче очниць нагадувало талий віск, чим її зненацька страшенно налякало. Гаррієт розплакалася.

Неуважне погладжування по спині: дуже в стилі Еді, те погладжування, різке й ділове, і Гаррієт від цього розплакалася лише сильніше.

— Вона нетямиться.

— Зазвичай після судом дітям хочеться спати. Але якщо в неї така паніка, можемо дати їй щось, щоб заспокоїлася.

Гаррієт з острахом озирнулася через плече. Але в коридорі було порожньо. Вона потягнулася вниз і торкнулася коліна, що боліло від удару об підлогу. Вона від когось утікала; упала й поранилася; ця частина правдива, а не те, що їй наснилося.

Медсестра Бонні відтягує Гаррієт від Еді. Медсестра Бонні веде Гаррієт назад у палату зі шторкою… Медсестра Бонні відмикає шафку, наповнює з маленького прозорого флакона шприц…

— Еді! — закричала Гаррієт.

— Гаррієт? — Еді вистромила голову з-за шторки. — Не дурій, то просто укол.

Від її голосу Гаррієт з новою силою зайшлася плачем і ги­кавкою.

— Еді, — сказала вона. — Еді, забери мене додому. Я боюся. Мені страшно. Я не можу тут лишатися. Ті люди мене пере­слідують. Я…

Вона відвернула голову; скривилася, коли медсестра запхала голку їй під шкіру. А далі почала сповзати зі столу, проте медсестра схопила її за зап’ясток.

— Ні, ми ще не закінчили, люба.

— Еді? Я… Ні, я не хочу того, — мовила вона, відпираючись від медсестри Бонні, яка обійшла з іншого боку й підступала вже з новим шприцом.

Увічливо, без особливого задоволення медсестра на це розсміялася, позираючи на Еді в пошуках підтримки.

— Я не хочу спати. Я не хочу, — скрикнула Гаррієт, яку несподівано оточили, відбилася від Еді з одно боку і м’якої, проте наполегливої, вкритої золотими перснями хватки медсестри Бонні з другого. — Я боюся! Я…

— Але ж не цієї голочки, маленька. — Голос медсестри Бонні — спершу заспокійливий — обернувся холодним і трохи страшним. — Не кажи дурниць. Просто комарик укусить і…

— Я ж просто з’їжджу додому і… — почала Еді.

— ЕДІ!

— Золотко, голос краще стишити, — сказала медсестра й водночас запхала голку Гаррієт у руку й натиснула поршень до упору.

— Еді! Ні! Вони тут! Не лишай мене! Не…

— Я повернуся… Послухай мене, — сказала Еді, підіймаючи підборіддя, гостро й чітко розрубуючи голосом панічне варнякання Гаррієт. — Мені треба відвезти Еллісон, а тоді заїхати додому дещо взяти. — Вона обернулася до медсестри. — Поставите мені у неї в палаті койку?

— Звісно, мем.

Гаррієт потерла місце уколу на руці. Койка. Те слово заспокоювало, ніби з колискової, наче льоля, наче бавовна, наче її старе дитяче прізвисько: Готтентот. Вона буквально відчувала його присмак на язиці, те кругле солодке слово: гладеньке й тверде, темне, наче цукерка з солодовим молоком.

Вона всміхнулася до усміхнених облич за столом.

— Отепер хтось уже й спати хоче, — почула вона голос медсестри Бонні.

Де ділася Еді? Гаррієт щосили старалася не склеплювати очей. Її причавило безмежними небесами, хмари проносилися казковою темрявою. Гаррієт заплющила очі й побачила, як гойдається гілля дерев, і незчулася, як заснула.

Юджин бродив прохолодними коридорами, склавши руки за спиною. Коли нарешті прибула санітарка й повезла дитину з оглядової, він поволікся за ними на близькій дистанції, щоб подивитися, куди її заберуть.

Санітарка зупинилася біля ліфта й натиснула кнопку. Юджин обернувся й пройшов коридором до сходів. Вигулькнувши з лунко­го сходового майданчика на другому поверсі, він почув, як теленькнув дзвоник, а тоді в кінці коридору ногами вперед із-за неіржавких дверей виникла каталка, в голові якої маневру­вала санітарка.

Вони покотили вперед коридором. Юджин зачинив металеві протипожежні двері якомога тихіше і — цокаючи взуттям — подибав за ними, дотримуючись невимушеної дистанції. З безпечної віддалі він відзначив, у яку палату завезли дівчинку. Тоді подався геть, назад до ліфта, де довго розглядав виставку дитячих малюнків, пришпилених до дошки оголошень, а також освітлені цукерки в гулкому автоматі з перекусками.

Він завжди чув, що подейкують, мовляв, собаки виють перед землетрусом. Що ж, останнім часом, коли ставалося або от-от мало статися щось погане, обов’язково десь неподалік опинялася ця темноволоса дитина. І це справді була та дитина, жодних сумнівів. Він її добре роздивився перед Місією, того вечора, коли його вкусила змія.

І от вона знову тут. Він ніби ненароком минув відчинені двері її палати й пройшовся по ній поверховим поглядом. З ніші в стелі лилося приглушене світло, що поступово заглиблювалося в тінь. У ліжку було важко щось розгледіти, окрім дрібної кучугури покривал. Вище — до світла, ніби медуза, що зависла в стоячій воді, — плавав прозорий пакет крапельниці, наповнений безбарвною рідиною, від якого тягнувся мацак.

Юджин підійшов до фонтанчика з водою, попив, трохи постояв, оцінюючи стенд «Маршу десятицентовиків»149. Зі своєї позиції він спостерігав, як заходять і виходять медсестри. Та коли Юджин знов підібрався до палати й запхав туди голову, то побачив, що дівчинка не сама. Усередині також метушилася чорна санітарка, ставила розкладачку й зовсім не реагувала на Юджинові запитання.

Юджин загаявся, намагаючись не надто впадати в очі (хоча в порожньому коридорі це, звісно, було складно), а коли нарешті побачив, що медсестра повертається з повним оберемком паперів, зупинив її перед дверима.

— Хто ця дитина? — запитав він своїм якнайприязнішим голосом.

— Звуть Гаррієт. Вона з якихось Дюфренів.

— А. — Прізвище йому здалося знайомим; чому саме, він точно не знав. Подивився повз медсестру, в палату. — З нею шо, нікого нема?

— Батьків я не бачила, лише бабцю. — Медсестра відвернулася, непрозоро натякаючи на завершення розмови.

— Ото бідося, — мовив Юджин, не маючи бажання так просто припиняти розмову, і запхав голову в одвірок. — А шо з нею?

Медсестра ще не сказала ні слова, але з виразу її обличчя Юджин зрозумів, що зайшов задалеко.

— Вибачте. Мені не можна ділитися такою інформацією.

Юджин усміхнувся, сподіваючись, що вийшло приємно.

— Знаєте, — сказав він, — я розумію, цей шрам у мене на чолі не то щоби дуже гарний. Але він мене поганою людиною не робе.

Коли Юджин привертав увагу до своєї вади, жінки зазвичай трохи м’якшали, але ця тільки вирячилася на нього так, ніби він заговорив іспанською.

— Лиш спитатися хотів, — ласкаво додав Юджин і підніс ру­ку. — Вибачте, шо потурбував. Мем, — сказав він, ступаючи за нею. — Але медсестра вже зайнялася простирадлами. Він вагався, чи не запропонувати їй допомогу, але будова її спини натякала, що краще йому не випробовувати долю.

Юджин відплив назад до автомата з цукерками. Дюфрен. Звідки він знає це прізвище? Про такі речі питали Фариша; той знав, хто є хто в місті; він пам’ятав адреси, родинні зв’язки, скандали, геть усе. Але Фариш лежить унизу в комі й не мав би дожити до ранку.

Юджин зупинився навпроти ліфта, біля сестринського посту: нікого. Він нахилився трохи над стійкою і — вдаючи, що роздивляється фотоколаж, павучник у подарунковому кошику — чекав. Дюфрен. Ще до бесіди з медсестрою, той епізод у коридорі (і особливо літня жінка, бездоганний вигляд якої аж відгонив грошима й баптистською позицією) переконав його, що та дитина — не одна з Одемових, а це дуже зле, бо якби дівчинка належала Одему, це б гарно вписувалося в певні його підозри. Одем мав добру причину мститись і Фаришеві, і Денні.

Невдовзі медсестра вийшла з палати дитини, — а зайшовши в коридор, зиркнула на Юджина. То була вродлива дівчина, але від помади й мальовидла вся рум’яна, як коняча срака. Юджин обернувся, — невимушено, розв’язно хитнувшись, — а тоді подибав собі назад коридором і далі сходами, повз нічну медсестру (обличчя якої моторошно осявала настільна лампа), до безвіконної почекальні відділення інтенсивної терапії, де цілодобово тьмяним світлом горіли лампи з абажурами, де на дивані спали Ґам і Кертіс. Нема сенсу тинятися нагорі й привертати до себе увагу. Він туди навідається, щойно та розфарбована шльондра закінчить свою зміну.

Удома Еллісон лежала на боці в ліжку й визирала у вікно на місяць. Вона заледве усвідомлювала, що ліжко Гаррієт стоїть порожнє — розібране догола, забльовані простирадла скидані купою на підлозі. У голові вона собі співала — не пісню, а радше імпровізовану послідовність низьких нот, які з різними варіаціями монотонно повторювалися вище й нижче, знову й знову, ніби спів якоїсь жалібної нічної птахи. Їй майже не важило, там Гаррієт чи не там; але перегодя, натхненна незворушністю іншого боку кімнати, вона почала підмугикувати, випадковими звуками й фразами, що круговертю летіли в темряву.

Їй важко давався сон, хоч Еллісон і не розуміла чому. У сон вона завжди втікала; він розкривав перед нею обійми, щойно вона торкалася подушки. Але тепер вона лежала на боці, з розплющеними очима й непотривожена, мугикала щось сама собі в темряві; а сон обернувся на тінисту бездумну далечінь, за­виток диму на покинутих горищах і спів моря в перламутровій мушлі.

Еді пробудилася на розкладачці біля ліжка Гаррієт від світла в обличчя. Було пізно: наручний годинник показував 8:15, а о де­в’ятій у неї запланована зустріч із бухгалтером. Вона підвелася й сходила в туалет, але вимучене, знекровлене відображення в дзеркалі змусило на мить спинитися: здебільшого винувате було флуоресцентне світло, та все-таки.

Вона почистила зуби й наполегливо взялася працювати над обличчям: підводила олівцем брови, малювала губи. Еді не довіряла лікарям. З її досвіду, вони не слухають, а натомість напиндючено походжають і вдають, ніби знають усі відповіді. Вони роблять передчасні висновки, ігнорують те, що не вписується в їхні теорії. А цей лікар, до всього іншого, ще й іноземець. Щой­но він, цей лікар Даґу чи як там його прізвище, зачув слово «судо­ми», усі інші симптоми дитини стали беззмістовними; вони стали «сумнівними». «Сумнівними, — роздумувала Еді, виходячи з ванної й оцінюючи сплячу онуку (уважно й зацікавлено, ніби Гаррієт — то недужий чагарник або загадково ослабла домашня рослина), — бо в неї точно не епілепсія».

Вона ще трохи вивчала Гаррієт, з академічним інтересом, а тоді повернулася в туалет, щоб одягнутися. Гаррієт дитина загартована, тож Еді не побивалася через неї надміру, хіба якось узагальнено. Насправді ж її турбував — і не давав склепити очей більшу частину ночі на розкладачці — катастрофічний стан доньчиного будинку. Роздумуючи про це зараз, Еді зрозуміла, що нагору вона фактично не навідувалася, відколи Гаррієт була ще зовсім малявкою. Шарлотта завжди була барахольницею, і після смерті Робіна ця схильність (як розуміла Еді) лише посилилася, але стан будинку шокував її цілком і повністю. Свинюшник: іншим словом його назвати було неможливо. Не дивно, що дитина захворіла, коли всередині повсюди височіють гори сміття й непотребу; дивовижно, що вони не всі втрьох загриміли у лікарню. Еді — застібаючи сукню на спині — закусила зсередини щоку. Брудні тарілки, гори газет, цілі вежі газет, які безперечно приваблюють паразитів. Що найгірше — запах. Поки Еді спала без сну, крутилася туди-сюди на горбкуватій лікарняній койці, у голові в неї пробігали всі можливі неприємні сце­нарії. Дитина могла отруїтися або заразитися гепатитом, її міг під час сну вкусити щур. Еді була надто ошелешена й соромилася ділитися такими підозрами з якимсь незнайомим лікарем — і ці відчуття досі не відпускали її, навіть у прохолодному світанку. Що їй сказати? «А, до речі, лікарю, у моєї доньки весь дім забитий мотлохом»?

Там точно є таргани, і то ще не найгірше. Щось треба зробити, доки Ґрейс Фонтейн чи якась інша допитлива сусідка не викликала Департамент здоров’я. Суперечки з Шарлоттою призведуть лише до виправдовувань і сліз. Звертатися до перелюбника Дікса ризиковано, бо якщо дійде до розлучення (а може й дійти), цей свинюшник лише додасть йому балів у суді. На біса Шарлотта звільнила ту кольорову жінку?

Еді заколола волосся ззаду, ковтнула кілька пігулок аспірину й запила склянкою води (після ночі на койці добряче боліли ребра) й повернулася в палату. «Усі дороги ведуть у лікарню», — подумала вона. Після смерті Ліббі вона щоночі поверталася туди у своїх снах, — блукала коридорами, каталася вгору-вниз на ліфті, шукала поверхи й палати, яких не існувало, — а зараз день, і от вона знову тут, у палаті, дуже схожій на ту, у якій померла Ліббі.

Гаррієт досі спить — і добре. Лікар сказав, що вона проспить більшу частину дня. Після бухгалтера й чергового ранку, змарнованого на опрацювання фінансових документів судді Кліва (написаних фактично тайнописом) їй доведеться зустрітися з юристом. Він закликає її укласти угоду з тим капосним містером Ріксі — що зовсім непогано, якби його «розумний компроміс» не залишав її буквально в злиднях. Занурившись у думки (містер Ріксі навіть сам ще не схвалив той «розумний компроміс»; сьогодні вона дізнається його думку), Еді востаннє глянула на себе в дзеркало, взяла сумочку, вийшла з палати й не помітила священника, що швендяв у кінці коридору.

Простирадла були пахучі й прохолодні на дотик. Гаррієт купалася в ранковому світлі, міцно заплющивши очі. Їй снилися кам’я­ні сходи в погожому трав’янистому полі, сходи, що вели в нікуди, покришені від віку настільки, що їх можна було сприйняти просто за скидані й потонулі у дзвінкому пасовищі брили. У згині ліктя мерзенно бриніла срібна прохолодна голка, від якої крізь стелю й далі в білі хмари сну закручувався громіздкий механізм.

Кілька хвилин вона висіла між сном і пробудженням. По підлозі застукали кроки (холодні коридори з відлунням, наче в палацах), і вона постаралася лежати якомога спокійніше, з надією, що якась добра офіційна людина підійде й помітить її: Гаррієт маленька, Гаррієт бліда й хвора.

Кроки наблизилися до ліжка й спинилися. Гаррієт відчула, як новоприбулий нахиляється до неї. Вона лежала непорушно, повіки тріпотіли, а вона не заважала себе вивчати. Тоді розплющила очі й нажахано шарпнулася від священника, чиє обличчя зависло за якихось кілька сантиметрів від її. Шрам світився ясною червоною борідкою індика; під розплавленою тканиною перенісся мокро й люто блимало око.

— Тихенько, ясно? — сказав він, сіпнувши головою, наче папуга. Голос у нього був високий і співучий, у ньому вчувалася загроза. — Шуміти ж нужди нема, шо нє?

Гаррієт хотілося пошуміти — пошуміти добряче. Вона втупилася в нього, заціпенівши зі страху й нерозуміння.

— Я знаю, хто ти. — Під час розмови рот у нього майже не рухався. — Ти тої ночі була коло Місії.

Гаррієт скосила погляд на порожній одвірок. Біль ляскав їй у скронях, ніби електричний струм.

Священник звів брови й нахилився ближче.

— То ти з тими зміями щось зробила. Думаю, то ти їх і поспускала, шо нє? — мовив він своїм цікавим високим голосом. Напомаджене волосся в нього пахнуло бузком. — І ти за моїм братом Денні слідила, так?

Гаррієт не відривала від нього очей. Він знає про вежу?

— Чого ти вчора в коридорі втікла від мене, а?

Він не знає. Гаррієт старалася сидіти максимально нерухомо. У школі вона усіх перемагала в грі, хто довше витримає чужий погляд. У голові били глухі дзвони. Їй було зле, страх як хотілося потерти очі, почати ранок заново. Розміщення її обличчя на противагу священниковому здавалося якимсь безглуздим; він ніби був відображенням, яке вона мала бачити під іншим кутом.

Священник примружився.

— А ти сміливе мале, — сказав він. — Як бик.

Гаррієт відчувала слабкість і запаморочення. «Він не знає, — навіжено повторювала вона собі, — він не знає…» Збоку в неї на ліжку є кнопка виклику медсестри, і хоч їй вкрай хотілося обернути голову й подивитися туди, вона змушувала себе не рухатися.

Священник дуже уважно стежив за нею. Білість палати позаду нього тягнулася на ефірні далі, у порожнечу, по-своєму не менш огидну за замкнену темряву резервуара з водою.

— Слухай сюда, — мовив він, нахиляючись іще ближче. — Ти чого боїшся? Тебе навіть пальцем ніхто не зачепив.

Гаррієт тугим рухом підняла голову йому до обличчя й не відверталася.

— Мо’, ти щось наробила такого, шо боїшся? Хочу знати, шо ж ти задумала, як шастала в мене коло хати. А як ти мені не скажеш, я сам взнаю.

Зненацька з коридору почувся радісний голос:

— Стук-стук!

Священник поспіхом випрямився й обернувся. З дверей махав рукою Рой Даял, який тримав у руках якісь буклети недільної школи й коробку цукерок.

— Сподіваюся, я нічого не перервав, — сказав містер Даял, безстрашно вдираючись у палату. Одягнений він був буденно, а не в костюм і краватку, яку носив у недільній школі: по-спортивному, в палубних мокасинах і штанах хакі, від нього віяло Флоридою й «Морським світом»150. — Ти ба, Юджине. А ти що тут робиш?

— Містере Даяле!

Священник підскочив і кинувся подавати руку.

Інтонації в нього змінилися — зарядились якоюсь новою енергію — і Гаррієт це помітила навіть крізь недугу й переляк. «Він боїться», — подумала вона.

— А… так. — Містер Даял глянув на Юджина. — Учора ж сюди теж хтось із Ретліффів поступив? У газеті…

— Та, сер! Мій брат Фарш. Він… — Юджин видимо себе стримав. — Як сказати, сер, його підстрелили.

«Підстрелили?» — збаламучено подумала Гаррієт.

— Вистрелили в шию, сер. Його знайшли вчора ввечері. Він…

— Святії угодники! — із запалом скрикнув містер Даял, відкидаючись назад із таким блазенством, що одразу було видно, наскільки йому начхати на родину Юджина. — Боже правий! Вкрай неприємно чути таку новину! Я обов’язково зайду подивитися, як він, щойно йому покращає. Я…

Не даючи Юджину можливості пояснити, що Фаришу вже не покращає, містер Даял скинув догори руки, мовляв: «що ж тут вдієш?» — і поклав коробку з цукерками на приліжкову тумбу.

— Боюся, Гаррієт, це не для тебе, — мовив він, обернений своїм дельфінячим профілем, нахиляючись, щоб зиркнути лівим оком. — Я щойно перед роботою прибіг, щоб відвідати свою дорогý Аґнес Апчерч, — (Міс Апчерч — стара брезкла баптистка з інвалідністю, вдова банкіра, чільне місце в Даяловому списку перспектив для Будівельного фонду), — і на кого ж це я натрапив унизу, як не на твою бабцю! Боже правий! — кажу я. Міс Едіт! Я…

Гаррієт помітила, що священник уже задкує до дверей. Містер Даял звернув на це увагу й обернувся.

— А звідки ти цю молоду панянку знаєш?

Священник — сторопівши посеред відступу — спробував викрутитися якнайкраще.

— Та, сер, — сказав він, потираючи потилицю, а тоді підступив збоку до містера Даяла, ніби туди він і намірявся підійти, — сер, ну, я тут був, коли її пройшлого вечора привезли. Вона й ходити не могла. Страшно захворіла ця дівчинка, то є справді так. — Він промовив це як висновок, ніби подальші пояснення взагалі не є потрібними.

— То ти просто… — Містер Даял мав такий вигляд, ніби майже не здатний змусити себе це вимовити, — відвідав її? Прийшов провідати Гаррієт?

Юджин прокашлявся й відвернувся.

— Сер, там мій брат, — сказав він, — і поки я тут, то можу зробити користь, когось заспокоїти. Така радість — побути серед дітвори й сіяти цінне зерно.

Містер Даял подивився на Гаррієт із виразом: «чи цей чоловік тебе діймає?».

— Достатньо лише колін і Біблії. Розумієте, — продовжив Юджин, киваючи на телевізор, — а ото, то є найгірший збиток для порятунку дитини, шо лиш можна мати в домі. Гріховний ящик, я його так називаю.

— Містере Даяле, — зненацька озвалася Гаррієт тонким відстороненим голосом, — а де моя бабця?

— Здається, внизу, — сказав містер Даял, невідривно стежачи за нею прохолодними дельфінячими очима. — Розмовляє телефоном. А що?

— Я погано почуваюся, — чесно відповіла Гаррієт.

Священник, як вона помітила, підбирався до виходу з палати. Побачивши, що Гаррієт на нього дивиться, він кинув на неї сердитий погляд, а тоді вислизнув.

— Що таке? — мовив містер Даял, нахилившись над нею, б’ючи в голову різким фруктовим лосьйоном після гоління. — Хочеш води? Поснідати? Тебе нудить?

— Я… я… — Гаррієт силкувалася сісти. Вона не могла попросити про те, чого справді хотіла, для цього забракло б слів. Вона боялася залишитися сама, але не могла чітко придумати, як поясни­ти це містерові Даялу, так щоб не розповідати, що саме й чому її лякає.

У ту ж мить задзвенів телефон у неї біля ліжка.

— Так, я візьму, — сказав містер Даял, схопив слухавку й подав Гаррієт.

— Мама? — ледве вимовила Гаррієт.

— Вітаю! Блискучий хід!

То був Гелі. Його голос — хоч і звучав нестримно — здавався тоненьким і далеким. Судячи з шипіння на лінії, він дзвонив з телефону «Святих» у себе в спальні.

— Гаррієт? Ха! Стара, та ти його просто знищила! Ти його на нуль помножила!

— Я… — Мозок у Гаррієт не працював на найвищій швидкості, і їй не спало на думку жодної швидкої відповіді. Попри поганий зв’язок, він так гучно гиготів і горланив, що Гаррієт побоялася, чи не почує містер Даял.

— Так тримати! — Від збудження він аж впустив телефон, що відбилося гримким грюкотом; голос полився на неї знову, захеканий, оглушний. — У газеті написали…

— Що?

— Я так і знав, що це ти. Ти чого в лікарні? Що сталося? Ти поранилася? Тебе підстрелили?

Гаррієт по-особливому прокашлялася, подаючи знак, що вона не може говорити вільно.

— А, так, — після понурої паузи відповів Гелі. — Вибач.

Містер Даял підібрав свою коробку цукерок і безгучно промовив до Гаррієт: «Мушу бігти».

— Ні, не йдіть, — раптово запанікувала вона, але містер Даял продовжував відступати до дверей.

«Побачимося потім! — вимовив він, жваво жестикулюючи. — Мушу йти, машини самі себе не продадуть!»

— Ну, то просто відповідай так або ні, — говорив Гелі. — У тебе проблеми?

Гаррієт з острахом дивилася в порожній одвірок. Містер Даял був далеко не найдобрішим і не найчуйнішим із дорослих, але він принаймні тямущий: сама правота й перебірливість, уособ­лення милого морального неприйняття. У його присутності ніхто й не посмів би її образити.

— Тебе заарештують? Тебе там стереже поліціянт?

— Гелі, можеш для мене дещо зробити? — запитала вона.

— Звісно, — відказав він, зненацька посерйознішавши, насторожі, ніби тер’єр.

Не відриваючи очей від дверей, Гаррієт сказала:

— Пообіцяй. — Хоч вона говорила півголосом, у морозній тиші, наповненої меблями «Формайка» й гладкістю, її голос розносився далі, ніж того хотілося.

— Що? Я тебе не чую.

— Спочатку пообіцяй.

— Та Гаррієт, просто скажи!

— Біля водонапірної вежі. — Гаррієт глибоко вдихнула; вона ніяк не могла пояснити це, не сказавши прямо. — Там на землі лежить пістолет. Треба, щоб ти пішов…

— Пістолет?

— …забрав його і викинув, — безнадійно договорила вона. Навіщо навіть намагатися стишувати голос? Хтозна, хто там слухає, у нього чи навіть у неї? Вона щойно побачила, як повз двері пройшла медсестра; от промайнула ще одна, з цікавістю зазирнувши в палату.

— Йопересете, Гаррієт!

— Гелі, я сама не можу. — Їй хотілося плакати.

— Але в мене репетиція оркестру. Нам сьогодні треба буде затриматися надовго.

Репетиція оркестру. У Гаррієт серце йойкнуло. Як вона могла подумати, що це спрацює?

— Або, — продовжував Гелі, — або я можу піти зараз. Якщо покваплюся. Мама має відвезти мене за пів години.

Гаррієт в’яло всміхнулася медсестрі, яка встромила голову в палату. Та й яка різниця взагалі? Лишити батьків пістолет на землі для поліції чи хай його забере Гелі? Тоді до полудня про це знатиме весь оркестр.

— Що мені з ним зробити? — запитав Гелі. — Сховати у тебе на подвір’ї?

— Ні, — так різко відказала Гаррієт, що медсестра аж підняла брови. — Викинь його… — «Бляха, — подумала вона, заплющивши очі, — та просто візьми й скажи». — Викинь його в…

— В річку? — підказав Гелі.

— Так, — підтвердила вона, посуваючись, коли медсестра (дебела плечиста жінка з дротяним сивим волоссям і великими долонями) підійшла, щоб підбити їй подушку.

— А якщо він не потоне?

Їй знадобилося кілька секунд, щоб осягнути це запитання. Коли медсестра зняла з узніжжя ліжка планшетку з показниками Гаррієт й важкою розмашистою ходою вийшла, Гелі повторив уточнення.

— Він… металевий, — відповіла вона.

З шоком вона усвідомила, що Гелі на іншому кінці розмовляє ще з кимсь.

Тоді він швидко відказав:

— Добре! Маю вже йти!

Клац. Гаррієт сиділа з мовчазним телефоном біля вуха, сиділа в ступорі, доки не почулися гудки, а тоді злякано (бо вона ні на мить не відірвала погляду від одвірка, узагалі) повісила слухавку й відкинулася на подушці, боязко роззираючись по палаті.

Години тягнулися нескінченно, білим по білому. Гаррієт було нічого читати, і хоч голова розколювалася від болю, вона надто боялася засинати. Містер Даял залишив їй буклет під назвою «Розважання про шлюбні узи» із зображенням рум’яного маляти в старомодному чепчику від сонця, яке штовхало возик із квітами, і зрештою від розпачу Гаррієт взялася за нього. Буклет створили для матерів маленьких дітей, і вже за лічені секунди він викликав у Гаррієт огиду.

Попри відразу, вона прочитала його від першої палітурки до хлипкої останньої, а далі сиділа. І сиділа. У палаті не було годинника, жодних картин, які можна було б розглядати, зовсім нічого не допомагало прогнати нещасні думки, які каламутили голову, нічого, окрім болю, який — з перервами — хвилями проносився шлунком. Коли він відступав, Гаррієт лежала й хапала повітря, ніби викинута на берег, ненадовго вимита дочиста, але згодом тривоги бралися гризти її з новою силою. Гелі по факту ж нічого не пообіцяв. Хтозна, забере він пістолет чи ні? І навіть якщо піде, чи вистачить йому кебети викинути його? Гелі в оркестровому залі, хизується пістолетом її батька. «Дейве, дивися, що я маю!» Вона скривилася й втиснула голову в подушку. Пістолет її батька. Там усюди відбитки її пальців. І Гелі, найбільший у світі базікало. Але кого ще вона могла попросити про допомогу, як не Гелі? Нікого. Нікого.

Минуло багато часу, коли в палату знову присунула та медсестра (її капці з грубою підошвою постиралися до самих зов­нішніх країв), щоб зробити Гаррієт укол. Гаррієт, яка крутила головою й трохи розмовляла сама до себе, старалася прогнати з голови тривоги. Вона з зусиллям зосередилася на медсестрі. У тієї було сяйнисте обвітрене обличчя з поморщеними щоками, гладкі щиколотки й перекотиста, вихляста хода. Якби не медична уніформа, вона запросто могла б зійти за капітанку морського судна, що походжає палубами. На бейджі в неї було написано: «Ґледіс Кутс».

— Спокійно, я зроблю все якомога швидше, — говорила вона.

Гаррієт — якій бракувало що сил, що спокою, щоб по-звичному опиратися — перекотилася на живіт і скривила гримасу, коли голка проникла їй у стегно. Уколи вона ненавиділа і в дитинстві так кричала, плакала й брикалася, що Еді (яка вміла їх робити) кілька разів мусила засукувати рукави просто в кабінеті лікаря й сама їх колоти.

— Де моя бабуся? — запитала вона, відкочуючись назад, потираючи місце уколу на сідниці.

— Мамо рідна! Тобі що, ніхто не сказав?

— Що? — закричала Гаррієт, боком рачкуючи назад на ліжку. — Що сталося? Де вона?

— Ш-ш-ш. Заспокойся! — Медсестра взялась енергійно підбивати подушки. — Просто мусила поїхати ненадовго в центр, і всьо. І всьо, — повторила вона, коли Гаррієт відповіла сумнівним поглядом. — А тепер ляж на спину і вмощуйся.

Ніколи, більше ніколи в житті в Гаррієт не випаде довшого дня. Біль безжально пульсував і полискував у скронях; на стіні нерухомо ряхтів паралелограм із сонячного проміння. Медсестра Кутс, що заскакувала й вискакувала із судном, стала рідкістю: надмірно провіщеним білим слоном, що повертався приблизно раз на століття. Упродовж того нескінченного ранку вона взяла кров, закапала їй очі, принесла Гаррієт води з льодом, імбирного елю, тарілку зеленого желе, яке дівчина покуштувала й відсунула, примх­ливо гримаючи столовим начинням по яскравій світлій таці з пластмаси.

Зі страху вона сіла на ліжку й слухала. Коридор був ніби седативна сітка відлунь: розмови на посту, випадковий сміх, по­стукування ціпками й шаркання ходунів, коли сірі пацієнти-­видужувачі з Фізіотерапії човгали туди-сюди коридором. Час від часу з інтеркому чувся жіночий голос, який виголошував послідовності цифр, таємничі команди: «Карло, зайди в передпокій, санітарку на другий, санітарку на другий…».

Ніби підраховуючи суми, Гаррієт на пальцях обчислювала те, що вже знала, бурмочучи собі під ніс і не переймаючись тим, що скидається на божевільну. Священник про вежу не знає. Своїми словами він ніяк не дав знати, мовляв, йому відомо, що Денні там (або мертвий). Але все може змінитися, якщо лікар визначить, звідки Гаррієт наковталася отруйної води. «Транс ам» стояв досить далеко від вежі, й нікому, мабуть, не спаде на думку шукати щось у ній — а якщо вони ще цього не зробили, то хто­зна, може, й не намагатимуться.

Але, можливо, спробують. А там пістолет її батька. Чому вона не забрала його, як вона могла забути? Звісно ж, Гаррієт нікого не застрелила; але з пістолета стріляли, це вони побачать, і оскільки він лежить під вежею, комусь точно спаде на думку піднятися й подивитися всередину.

І Гелі. Усі його веселі запитання: чи заарештували її, чи стереже її поліціянт. Гелі б безмежно потішився, якби її справді заарештували: ця думка не надто заспокоювала.

А далі їй стрельнула жахлива ідея. Що як за «транс амом» стежать поліціянти? Хіба це не місце злочину, як по телевізору? Копи й фотографи стоять там же, стережуть авто? І звісно, воно досить далеко від вежі — та чи не забракне Гелі розуму уникнути натовпу, якщо він їх побачить? Як на те пішло — чи вдасться йому взагалі підібратися до вежі? Там є складські приміщення, звісно, машина стоїть ближче до них, тож, мабуть, шукатимуть спершу там. Але зрештою вони дістануться й до вежі, чи не так? Гаррієт кляла себе, що не попередила його, щоб був обачним. Якщо там багато людей, у нього не буде вибору, окрім як обернутися й піти додому.

Близько середини ранку ці переживання перервав лікар. То був звичний лікар Гаррієт, який оглядав її з хворим горлом чи тонзилітом, але Гаррієт він не дуже подобався. Він був молодий, із важким безбарвним обличчям і передчасно обвислими жовнами; риси в нього були кам’яні, а сам він тримався холодно й саркастично. Він звався лікарем Брідлавом, але — частково через завищені ціни — Еді дала йому прізвисько (яке набрало популярності на місцевому рівні) «лікар Скупій». Казали, що через цю його непривітність йому не вдалось отримати вищу посаду в кращому місті, — але завдяки такій грубості Гаррієт не вважала, що мусить ховатися за товариською всміхненою маскою, як із більшістю дорослих, тому попри все знехотя відчувала до нього повагу.

Поки лікар Скупій обходив її ліжко, вони з Гаррієт уникали зорового контакту, ніби пара войовничих котів. Він вивчав її прохолодним поглядом. Подивився показники в планшетці. Згодом вимогливо спитав:

— Багато латуку їси?

— Так, — відповіла Гаррієт, хоч і не їла його.

— У солоній воді вимочуєш?

— Ні, — відказала вона, щойно побачила, що «ні» — це і є очікувана відповідь.

Він щось буркотнув про дизентерію, немитий латук із Мексики і — вдумливо помовчавши — з брязкотом повісив її планшетку назад на узніжжя ліжка, а тоді обернувся й вийшов.

Зненацька задзвонив телефон. Гаррієт — не переймаючись крапельницею в руці — схопила слухавку ще до того, як завершився перший дзвінок.

— Хай! — То був Гелі. На тлі чувся шум спортзалу. Шкільний оркестр репетирував на розкладних кріслах на баскетбольному майданчику. У вуха Гаррієт линули звуки цілого зоопарку налаштовуваних інструментів: гудки й писк, скрип кларнета й дудніння труби.

— Чекай, — перервала Гаррієт, коли він кинувся ґерґотати без упину, — ні, спинися на секунду. — Таксофон шкільного спортзалу був місцем із пожвавленим рухом, зовсім негодящим для приватних розмов. — Просто скажи так чи ні. Ти забрав його?

— Так, сер. — Він говорив голосом, що зовсім не скидався на джеймс-бондівський, але Гаррієт його розпізнавала як джеймс-бондівський а-ля Гелі. — Я вилучив зброю.

— Викинув там, де я сказала?

Гелі порснув сміхом.

— К’ю, — крикнув він, — чи я хоч раз тебе підводив?

У недовгій противній тиші, що запала після цього, Гаррієт почула якісь звуки на фоні, штовханину й шепіт.

— Гелі, — мовила вона, випростуючись сильніше, — хто там біля тебе?

— Ніхто, — відповів він, трохи зашвидко. Але вона розчула крізь голос якийсь удар, ніби він стусонув когось ліктем.

Перешіптування. Хтось захихотів: якась дівчина. Ніби ударом блискавки, Гаррієт пройняло гнівом.

— Гелі, — сказала вона, — краще, якщо біля тебе там нікого нема, ні, — продовжувала попри його заперечення, — послухай мене. Тому що…

— Агов! — Він сміється? — Що таке?

— Тому що, — говорила Гаррієт, підвищуючи голос, наскільки могла собі дозволити, — на пістолеті є твої відбитки.

Окрім звуків оркестру, штурханини й шепоту дітей на задньому плані, Гаррієт не чула зовсім нічого.

— Гелі?

Зрештою він заговорив, надтріснутим і далеким голосом.

— Я… Заберися, — гримнув він якомусь анонімному реготуну. Легка сутичка. Слухавка грюкнула об стіну. За кілька секунд Гелі знову з’явився на зв’язку.

— Можеш зачекати? — сказав він.

Слухавка грюкнула знову. Гаррієт слухала. Збуджене перешіптування.

— Ні, ти… — сказав хтось.

Знову якесь зіткнення. Гаррієт чекала. Кроки, хтось відбіг, хтось нерозбірливо скрикнув. Коли Гелі озвався, то говорив захекано.

— Бляха, — ображено прошепотів він. — Ти мене підставила.

Гаррієт — яка й сама відсапувалася — мовчала. Її відбитки також на пістолеті, хоч вона не бачила жодного сенсу йому про це нагадувати.

— Кому ти розповів? — запитала вона в холодній тиші.

— Нікому. Ну… хіба Ґреґу й Антонові. І Джесіці.

«Джесіці? — подумала Гаррієт. — Джесіці Діс?»

— Та ну тебе, Гаррієт. — Він уже взявся скиглити. — От чого ти така зла? Я зробив усе так, як ти просила.

— Я не просила тебе розповідати Джесіці Діс.

Гелі видав озлоблений звук.

— Ти сам винен. Не треба було нікому розповідати. Тепер маєш проблеми, і я тобі нічим не допоможу.

— Але… — Гелі підшукував слова. — Так нечесно! — зрештою спромігся він. — Я ж нікому не сказав, що то ти!

— Що я що?

— Не знаю… зробила, що ти там зробила.

— Чому ти думаєш, що я взагалі щось зробила?

— Ага, сто разів.

— Хто з тобою ходив до вежі?

— Ніхто. Ну… — невесело сказав Гелі, трохи запізно усвідомивши помилку.

— Ніхто.

Мовчання.

— Тоді, — сказала Гаррієт (Джесіка Діс! Він що, здурів?), — це твій пістолет. Ти навіть не доведеш, що я тебе просила.

— Можу довести!

— Так? І як же?

— Я можу, — похмуро відповів він, але непереконливо. — Можу і все. Тому що…

Гаррієт чекала.

— Тому що…

— Ти нічого не доведеш, — сказала Гаррієт. — І там усюди твої відбитки, сам знаєш на чому. Тож раджу просто зараз піти й придумати, що сказати Джесіці, Ґреґу й Антону, якщо не хочеш загриміти в тюрму й померти на електричному кріслі.

Тут Гаррієт здалося, вона вийшла за межі навіть легковір’я Гелі, але — судячи з ошелешеного мовчання на тому кінці дроту — очевидно, нічого подібного.

— Слухай, Гел, — сказала вона, жаліючи його. — Я тебе не здам.

— Ні? — слабко промовив він.

— Ні! Є лиш ти і я. Ніхто не знає, якщо ти їм не розповів.

— Не знають?

— Слухай, просто йди скажи Ґреґові й іншим, що ти їх розіграв, — сказала вона, махаючи на прощання медсестрі Кутс, яка зазирнула до неї в палату, щоб попрощатися наприкінці своєї зміни. — Не знаю, що ти їм сказав, але поясни, що ти все вигадав.

— А якщо хтось дізнається? — безпорадно спитав Гелі. — Що буде?

— Ти коли йшов до вежі, то когось бачив?

— Ні.

— Машину бачив?

— Ні, — розгублено затнувшись, відповів Гелі. — Яку машину?

«Добре», — подумала Гаррієт. Мабуть, тримався трохи далі від дороги й зайшов ззаду.

— Яку машину, Гаррієт? Ти про що?

— Ні про що. Ти в глибокому місці річки викинув?

— Так. Із залізничного моста.

— Це добре. — Гелі таки ризикнув, видерся туди, але безлюднішого місця годі й шукати. — І ніхто тебе не бачив? Упевнений?

— Ніхто. Але вони ж можуть прочесати річку. — Тиша. — Розумієш, — продовжив він. — Мої відбитки.

Гаррієт його не поправила.

— Послухай, — сказала вона. З Гелі треба просто повторити кілька разів одне й те саме, доки до нього не дійде. — Якщо Джесі­ка й ті інші люди не настукають, ніхто й не дізнається про… цю штуку.

Тиша.

— То що конкретно ти їм сказав?

— Я не розповів їм точну історію.

«Загалом, правдиво», — подумала Гаррієт. Точної історії Гелі й не знав.

— Тоді що? — запитала вона.

— Практично… ну, тобто, те саме, що було в ранковій газеті. Про те, що застрелили Фариша. Там багато не пояснювали, тільки про те, що минулого вечора його знайшов гицель, коли гнався за якимсь диким псом, що втік з дороги й побіг до старого бавовноочисного заводу. Тільки оте про гицля я пропустив. Щоб виглядало, знаєш…

Гаррієт чекала.

— …більше по-шпигунськи.

— Ну тоді йди й зроби ту історію ще більше шпигунською, — запропонувала Гаррієт. — Скажи, що…

— О, знаю! — Він уже знову захопився. — Я класно придумав! Зроблю, як у «З Росії з любов’ю». Знаєш, там валіза…

— …яка стріляє кулями і сльозогінним газом.

— Стріляє кулями й газом! І туфлі! Ті такі туфлі!

Він мав на увазі туфлі агента Клебба, у яких в носку ховався відкидний ніж.

— Так, чудово. Гелі…

— І ще ті кастети, пам’ятаєш, на навчальному полігоні, де вона тому білявому здоровилі в живіт врізала?

— Гелі? Я б на твоєму місці не перегинала.

— Ні. Я не перегну. Але щоб було як вигадка, — радісно додав Гелі.

— Так, — відповіла вона. — Як вигадка.

— Лоуренс Юджин Ретліфф?

Незнайомець спинив Юджина до того, як той дістався сходів. То був кремезний щирий на вигляд чоловік із колючими білявими вусами й пильними виразними очима сірого кольору.

— Ви куди?

— Е… — Юджин опустив погляд собі на руки. Він прямував назад у палату до малої, щоб подивитися, чи вдасться ще щось із неї вибити, але, звісно, не міг таке сказати.

— Можна пройтися з вами?

— Без проблем! — погодився Юджин люб’язним тоном, який, однак, того дня йому не надто допомагав.

Лункими кроками вони пройшли повз сходи, аж до кінця прохолодного коридору, до дверей із табличкою «Вихід».

— Не хочу вас турбувати, — сказав чоловік, прочиняючи їх, — особливо в такий час, але хотів би переговорити, якщо ви не проти.

Вони вийшли назовні, з антисептичної тьмяності на палючу спеку.

— Чим можу допомогти? — запитав Юджин, пригладжуючи однією рукою волосся. Після ночі в кріслі він почувався виснаженим і задерев’янілим, і хоч останнім часом уже вдосталь набувся в лікарні, останнє, куди йому хотілося вийти, — це на пекуче сонце.

Незнайомець сів на бетонну лавку й запропонував йому сісти поруч.

— Я шукаю вашого брата Денні.

Юджин сів і мовчав. Йому вистачало досвіду спілкування з поліцією, щоб знати: наймудріший план — завжди — уникати зай­вих рухів.

Коп сплеснув у долоні.

— Боже, ото спека тут, ні? — сказав він. Попорпався в кишені у пошуках пачки цигарок і неспішно підкурив. — Ваш брат Денні має дружні відносини з громадянином на ім’я Альфонс де Б’єн­віль, — мовив він, видихаючи дим із кутика рота. — Знаєте такого?

— Знаю про нього. — Альфонс — то було ім’я Сома.

— Схоже, він дуже зайнятий чолов’яга. — Тоді по-змовницьки додав: — Та він по яєчку в кожному тутешньому кошику тримає, правда ж?

— Звідки мені знати. — Юджин тримався від Сома якомога далі. Його розв’язна нешаноблива поведінка змушувала Юджина страшенно нервувати; поруч із Сомом йому завжди заціплювало, завжди бракувало слів для відповіді, і він відчував, що за спиною Сом із нього кепкує.

— То яку роль він відіграє в цій вашій оборудці?

Весь напнувшись усередині, Юджин опустив руки між колін і старався зберігати стриманий вираз обличчя.

Коп здушив позіхання, а тоді розправив руки на спинці лавки. Він мав звичку нервово погладжувати живіт, ніби щойно трохи схуд і мусив пересвідчуватися, що черево досі плоске.

— Слухайте, Юджине, ми вже все знаємо, — сказав він, — про те, що ви там затіяли. У вашої бабці зараз з пів десятка наших людей. Тому не мовчіть, кажіть як є, і заощадите час і мені, і собі.

— Я вам чесно скажу, — мовив Юджин, заглядаючи йому прос­то в обличчя. — До того, шо діється в тому сараї, я ніякого стосунку не маю.

— Значить, про лабораторію ви знаєте. Скажіть мені, де наркотики.

— Сер, ви про це знаєте більше за мене, правду вам кажу.

— Ну, тоді вам ще дещо варто знати. Один поліціянт травмувався на тих… палицях пунджі, що у вас там розкидані навколо помешкання. На щастя, він з криком упав до того, як зачепив розтяжку й усе там підірвав.

— Фарш мав певні психічні проблеми, — зронив Юджин після короткої ошелешеної мовчанки. Сонце світило просто йому в очі, і це викликало страшенний дискомфорт. — Він лікувався.

— Так, а ще він кримінальний злочинець.

Він рівним поглядом дивився на Юджина.

— Послухайте, — сказав Юджин, судомно перехрещуючи ноги, — я знаю, шо ви думаєте. У мене були певні проблеми, визнаю, але це все в минулому. Я попросив у Бога прощення й віддав свій борг штатові. Тепер моє життя належить Ісусу Христу.

— Ага. — Коп помовчав. — То скажіть мені от що. Яку роль у всьому цьому відіграє ваш брат?

— Вони з Фаршем учора вранці разом поїхали. Це всьо, шо я знаю, більше нічо.

— Ваша бабця каже, що вони посварилися.

— Я б не сказав, що саме посварилися, — подумавши, уточнив Юджин. Йому нема сенсу погіршувати ситуацію Денні ще більше. Якщо Фарша застрелив не він — ну, тоді він усе сам пояснить. Якщо він, — чого Юджин і боявся — ну, тоді Юджин жодними словами чи діями йому не допоможе.

— Ваша бабця каже, що мало до бійки не дійшло. Денні зробив щось, що розлютило Фариша.

— Я цього не бачив. — З боку Ґам така відповідь була типовою. Фариш не дозволяв Ґам мати жодних справ із поліцією. Вона була настільки упереджена в стосунках з онуками, що могла почати скаржитися на Денні чи Юджина й пліткувати про них, про те чи се, навіть коли звеличувала Фариша до самих небес.

— Тоді ясно. — Коп загасив цигарку. — Але я хочу дещо прояснити, так? Це просто розмова, Юджине, не допит. Мені нема потреби везти вас у відділок і зачитувати права, хіба що буде на це причина, тут ми згодні один з одним?

— Так, сер, — відповів Юджин, зустрівся з ним поглядом і швидко відвів очі. — Дякую за це, сер.

— Отже. Між нами кажучи, як думаєте, де Денні?

— Я не знаю.

— Просто з того, що я чув, ви були дуже близькі, — мовив коп тим самим втаємниченим тоном. — Мені важко повірити, щоб він кудись подався й не сказав вам. Чи варто мені знати про якихось його друзів? Зв’язки за межами штату? Він не міг діста­тися кудись далеко пішки, без чужої допомоги.

— Чому ви думаєте, шо він утік? Звідки знаєте, шо він не лежить десь мертвий чи поранений, як Фарш?

Коп ляснув себе по коліну.

— А цікаво, що ви таке запитали. Бо ми сьогодні взяли під варту Альфонса де Б’єнвіля, щоб запитати те саме.

Юджин замислився над цією новою думкою.

— Думаєте, то Сом зробив?

— Що зробив? — невимушено запитав коп.

— Підстрелив мого брата.

— Ну. — Якийсь час коп просто сидів, втупившись у порожнечу. — Сом — ініціативний підприємець. Він, безперечно, побачив можливість швиденько заробити, прибравши до рук ваше дільце, і, схоже, так він і планував. Але виникає проблема, Юджине. Ми не знаємо, де Денні й наркотики. І також у нас немає доказів, що Сом знає, де вони. Тож ми повертаємося на старт. Тому я й сподівався, що ви мені якось допоможете.

— Вибачте, сер. — Юджин потирав рот. — Я просто не знаю, чим вам допомогти.

— Ну, може, ви ще трохи над цим подумайте. Ми ж, як-не-як, про вбивство говоримо.

— Убивство? — Юджин сторопів. — Фариш помер? — На мить йому серед спеки забило дух. Він уже годину не заходив у відділення інтенсивної терапії; відправив Ґам і Кертіса з кафетерію, після овочевого супу й бананового пудингу, а сам сидів і пив каву.

Коп здивувався — але Юджин не бачив, справжній то подив чи награний.

— Ви не знали? — запитав він. — Я бачив, що ви туди йдете по коридору, то подумав…

— Послухайте, — сказав Юджин, який уже підвівся й відходив, — слухайте, мені треба туди до бабці. Я…

— Ідіть-ідіть, — мовив коп, не обертаючись до нього, і махнув рукою, — повертайтеся й робіть, що маєте.

Юджин зайшов крізь бічні двері й на мить став як укопаний. Поруч проходила медсестра, перехопила його погляд, посумнішала й трохи хитнула головою, а тоді зненацька побігла, гучно ляскаючи капцями, повз зчудованих медсестер, аж до відділення інтенсивної терапії. Почув він Ґам ще до того, як побачив, — сухе слабке виття самотності, від якого серце стиснулося в гострому спазмі. Кертіс — переляканий, задиханий — сидів на кріслі в коридорі, тримав велику м’яку іграшку, якої в нього раніше не було. Якась пані з відділу обслуговування пацієнтів — коли вони прибули в лікарню, вона добре з ними повелася, без жодної маячні провела просто до відділення інтенсивної терапії — тримала його за руку й щось тихенько примовляла. Побачивши Юджина, вона підвелася.

— Ось він, — сказала вона Кертісу, — він повернувся, сонечку, не хвилюйся. — Тоді зиркнула на двері сусідньої палати. Юджинові сказала: — Ваша бабця…

Юджин — розвівши руки — підійшов до неї. Ґам проштовхнулася повз нього й поточилася в коридор, дивним, тонким і високим голосом викрикуючи ім’я Фариша.

Пані з відділу обслуговування пацієнтів ухопила за рукав ліка­ря Брідлава, бо він саме проходив повз.

— Лікарю, — сказала вона, киваючи на Кертіса, який хапав ротом повітря й фактично посинів, — у нього якісь труднощі з диханням.

Лікар спинився на пів секунди й глянув на Кертіса. Тоді гаркнув:

— Епінефрин. — Медсестра миттю кудись кинулася. Інша бурк­нула:

— Чому місіс Ретліфф досі не вкололи заспокійливе?

І якось, посеред усієї цієї веремії — санітарок, уколу в руку для Кертіса («ось, сонечку, тобі зразу стане краще») і пари медсестер, що зосередилися на його бабці — знову з’явився коп.

— Слухайте, — сказав він, демонструючи долоні, — ви просто робіть, що маєте робити.

— Шо? — роззираючись, запитав Юджин.

— Я на вас отут зачекаю. — Він кивнув. — Бо мені здається, буде швидше, якщо ви таки з’їздите зі мною у відділок. Коли будете готові.

Юджин роззирнувся. Він ще не до кінця все осмислив; наче дивився на світ крізь хмару. Баба затихла й покірно човгала кудись геть поміж двома медсестрами. Кертіс потирав руку — але, що дивно, припинив хрипіти й душитися. Він показав Юджинові м’яку іграшку — судячи з вигляду, кролика.

— Мій! — гукнув він, потираючи кулаками запухлі очі.

Коп не відривав погляду від Юджина, ніби очікував, що той щось скаже.

— Це мій молодший брат, — промимрив він, проводячи по обличчі рукою. — Він розумово відсталий. Я не можу просто його залишити самого.

— Ну, то беріть із собою, — наполягав коп. — Якусь цукерку ми йому точно знайдемо.

— Сонце? — покликав Юджин — а Кертіс кинувся до нього й мало не збив з ніг. Він обвив Юджина руками й втулився мокрим обличчям йому в сорочку.

— Люблю, — почувся приглушений голос.

— Спокійно, Кертісе, — сказав Юджин, незграбно погладжуючи його по спині, — будь спокійним, припиняй, я тебе також люблю.

— Гарнюні вони, правда? — поблажливо мовив коп. — У моєї сестри такий був, з синдромом Дауна. До шістнадцяти не дожив, але, господи, як ми його любили. На сумнішому похороні я ще не бував.

Юджин видав якийсь невиразний звук. Кертіс страждав від численних хвороб, деякі були серйозні, і це останнє, про що Юджинові хотілося зараз думати. Він усвідомив, що насправді хоче запитати в когось, чи можна побачити тіло Фариша, провести з ним кілька хвилин, трохи помолитися. Фариш ніколи не переймався своєю долею після смерті (та й долею на землі, як на те пішло), але це не означає, що він наприкінці не отримав благодаті. Урешті-решт: Бог уже обдаровував Фариша несподіваною усмішкою. Коли він вистрелив собі в голову після інциденту з бульдозером і лікарі казали, що він живе лише через апарати, а Фариш устав, як Лазар, і ошелешив усіх. Скільки людей вставали буквально з того світу, сідали серед машин підтримки життя й просили картопляного пюре? Чи висмикував би так ефектно Господь душу з могили, щоб потім кинути її в прокляття? Якби ж побачити тіло — поглянути на нього власними очима — і він би знав, у якому стані Фариш пішов у засвіти.

— Я хочу подивитися на брата, перш ніж його заберуть, — сказав він. — Я піду знайду лікаря.

Коп кивнув. Юджин зібрався йти, але Кертіс — раптово запанікувавши — вчепився йому в зап’ясток.

— Якщо хочете, залишайте його тут, — запропонував коп. — Я за ним подивлюся.

— Нє, — відповів Юджин, — нє, всьо добре, нехай піде зі мною.

Коп дивився на Юджина; похитав головою.

— У таких ситуаціях то для них благословення, — сказав він. — Не розуміти.

— З нас ні один нічого не розуміє, — сказав Юджин.

Від ліків Гаррієт хотілося спати. Невдовзі у двері постукали. Тетті.

— Золотце! — скрикнула вона, залітаючи досередини. — Як моя дитиночка?

Гаррієт — втішившись — зіпнулася на ліжку й витягнула руки. Тоді їй зненацька здалося, що це їй сниться, а насправді в палаті нікого нема. Від такої химороди вона аж потерла очі й спробувала приховати сум’яття.

Але то справді була Тетті. Вона цмокнула Гаррієт у щоку.

— Але вона має добрий вигляд, Едіт, — викрикувала вона. — Дуже жвава.

— Ну, їй уже покращало, — бадьоро мовила Еді. Вона поклала Гаррієт на тумбочку книжку. — Ось, принесла, щоб тобі не було так нудно.

Гаррієт лягла на подушку й слухала, як вони розмовляють, знайомі голоси перепліталися в сяйну гармонійну маячню. Далі вона опинилася деінде, у темній синій галереї із завішаними меблями. Дощ усе не вщухав.

— Тетті? — гукнула вона й сіла у світлій палаті. Був той же день, тільки пізніше. Сонячне світло на протилежній стіні видов­жилося й перемістилося, ковзнуло по стіні, доки не розлилося на підлозі лянсуватою калюжею.

Вони зникли. Гаррієт очамріла, ніби вийшла з темного показу фільму на несподіване денне сяйво. На тумбочці поруч — товста знайома книжка у синій обкладинці: «Капітан Скотт». Коли її побачила, серце запурхало; суто для певності, що їй нічого не мариться, Гаррієт потягнулася й поклала на книжку долоню, а тоді — попри головний біль і захмелілий стан — вона напружено сіла в ліжку й спробувала трохи почитати. Проте поки вона читала, тиша лікарняної палати поступово перетікала в крижану неземну статичність, і невдовзі в Гаррієт виникло неприємне відчуття, ніби книжка з нею — з Гаррієт — розмовляє прямо й надзвичайно тривожно. Через кожні кілька рядків якась фраза дуже різко виступала з прицільним значенням, ніби сам капітан Скотт звертався безпосередньо до неї, ніби він у своїх щоденниках із Полюса свідомо закодував для неї низку особистих повідомлень. Через кожні кілька рядків її вражала якась нова значущість. Гаррієт намагалася прогнати цю думку, але це не допомагало, і скоро вона так перелякалася, що мусила відкласти книжку.

Повз відчинені двері пройшов лікар Брідлав, тоді зупинився й побачив, як вона рівно сидить на ліжку, перелякана й стривожена.

— Ти чому не спиш? — вимогливо спитав він. Він увійшов і подивився її планшетку, вираз його щокатого обличчя ніяк не змінився, а тоді потупотів собі геть. За п’ять хвилин у палату прибігла медсестра зі ще однією гіподермічною голкою.

— Давай, перевертайся, — відрубала вона. Чомусь вона ніби злилася на Гаррієт.

Коли медсестра пішла, Гаррієт не відривала обличчя від подушки. Ковдри були м’які. Звуки розтягувалися й гладенько пролітали над головою. А далі її понесло вниз, у гнітючу порожнечу, стару невагомість перших кошмарів.

— Але я не хотіла чаю, — мовив знайомий капризний голос.

Тепер у палаті було темно. Усередині було двоє людей. У них навколо голів короною палало слабеньке світло. Тоді, на власний розпач, Гаррієт почула голос, якого вже давно не чула: голос батька.

— У них є лише чай. — Він говорив підкреслено ввічливо, на межі з сарказмом. — Хіба ще кава й сік.

— Я ж казала не спускатись аж у кафетерій. У коридорі є машина з кока-колою.

— Якщо не хочеш, то не пий.

Гаррієт старалася зовсім не рухатися, очі наполовину заплющила. Завжди, коли її батьки були в приміщенні удвох, там ставало холод­но й некомфортно, хай як коректно вони поводилися між собою. «Чому вони тут? — сонно подумала вона. — Краще б Тетті й Еді».

А тоді вона очманіла, почувши, як батько називає ім’я Денні Ретліффа.

— Як же зле, правда? — говорив він. — У кафетерії тільки про це й розмовляли.

— Що?

— Денні Ретліфф. Маленький друг Робіна, не пам’ятаєш такого? Він деколи приходив до нас на подвір’я гратися.

«Друг?» — подумала Гаррієт.

Прокинувшись цілком, коли серце заторохтіло так шалено, що довелося докладати зусиль, щоб не тремтіти, вона лежала із заплющеними очима й слухала. Почула, як батько сьорбає каву. Далі він продовжив:

— Приходив до нас. Опісля. Такий потріпаний малий, не пам’я­таєш? Постукав у двері й вибачився, що не прийшов на похорон, бо не мав як приїхати.

«Але це ж неправда, — подумала охоплена панікою Гаррієт. — Вони ж один одного ненавиділи. Іда сама казала».

— А, точно! — Материн голос ожив, озвався якимсь болем. — Бідолаха. Пам’ятаю його. Який жах.

— Так дивно. — Батько Гаррієт тяжко зітхнув. — Ніби лише вчора вони з Робіном бавилися на подвір’ї.

Гаррієт заціпеніла від жаху.

— Мені так шкода було, — сказала мама, — так шкода, коли недавно почула, що він вліз у проблеми.

— Такого було не оминути, з тією сімейкою.

— Ну, вони не всі такі погані. Я в коридорі зустріла Роя Даяла, а той сказав, що один з інших братів заходив подивитися, як тут Гаррієт.

— Що, серйозно? — Батько знову сьорбнув кави. — Думаєш, він її знає?

— Та я б не здивувалася зовсім. Мабуть, тому й заходив.

Розмова перейшла на інші теми, поки Гаррієт — охоплена страхом — завмерла, втиснувшись обличчям у подушку. Їй жодного разу не спало на думку, що вона могла помилитися у своїй підозрі щодо Денні Ретліффа — просто помилитися. А що, як він зовсім не вбивав Робіна?

Вона не готувалася до чорного жаху, що накрив її після цієї думки, ніби за спиною заклацнулася пастка, і відразу спробувала викинути це з голови. Денні Ретліфф винен, вона точно знає; це єдине логічне пояснення. Вона знає, що він наробив, навіть якщо більше ніхто цього не знає.

Та все одно, зненацька й величезною силою її охопив сумнів, а з ним і страх, що вона наосліп влізла в щось жахливе. Вона спробувала заспокоїтися. Денні Ретліфф убив Робіна; вона знає, що це правда, так мусить бути. Проте, коли намагалася чітко пригадати собі, як саме вона зрозуміла, що це правда, причини в голові були вже не такі ясні, як раніше, а тепер, коли спробувала воскресити їх у пам’яті, то не змогла.

Гаррієт вкусила себе зсередини за щоку. Чому вона була настільки переконана, що то він? Якийсь час вона була страшенно певна; ця думка відчувалася правильною, а це й було найважливіше. Але — ніби огидний присмак у роті — поруч тримався якийсь нудотний страх, який відмовлявся минати. Звідки в неї та певність? Так, Іда їй багато чого розповіла — але зненацька ті оповіді (сварки, крадений велосипед) уже не здавалися такими переконливими. Хіба Іда не ненавиділа Гелі просто так, без причини? І коли Гелі приходив гратися, хіба Іда не сердилася від імені Гаррієт, не переймаючись тим, хто ж справді винен у суперечці?

Може, вона має рацію. Може, він справді це зробив. Але тепер, як вона точно знатиме? Гаррієт замлоїло від спогаду про руку, що дряпалася кудись із зеленої води.

«Чому я не спитала? — подумала вона. — Він був просто там». Але ні, вона надто злякалася й хотіла просто втекти.

— Ой, дивися! — зненацька гукнула мама і підвелася. — Вона прокинулася!

Гаррієт завмерла. Настільки занурилася в думки, що забула заплющити очі.

— Дивися, хто тут, Гаррієт!

Батько встав, підійшов до ліжка. Навіть у тьмяній палаті Гаррієт помітила, що відколи вона бачила його востаннє, він трохи набрав ваги.

— Давно старого татуся не бачила, правда? — мовив він. У жартівливому настрої він любив називати себе «старим татусем». — Як моя дівчинка?

Гаррієт витерпіла поцілунок у чоло й погладжування щоки — похапцем, вигнутою долонею. То була звична ніжність з боку батька, але Гаррієт це страшенно не подобалося, особливо від долоні, що іноді давала їй лютого ляпаса.

— Як почуваєшся? — запитав він. Він курить сигари; це вона зрозуміла із запаху. — Добряче ти тим лікарям голову накрутила! — Він це вимовив так, ніби йшлося про якесь велике академічне чи спортивне досягнення.

Мама нервово метушилася.

— Діксе, може, їй бракує сил розмовляти.

Батько, не обертаючись:

— Якщо не хоче, то не мусить говорити.

Роздивляючись батькове опасисте бурякове обличчя, шпаркі спостережливі очі, Гаррієт сильно захотілося запитати його про Денні Ретліффа. Але вона боялася.

— Що? — запитав батько.

— Я нічого не сказала.

Голос Гаррієт здивував її саму, такий він виявився дряпучий і ослаблий.

— Ні, але збиралася. — Батько дивився на неї ласкавими очима. — Що таке?

— Діксе, дай їй спокій, — тихо буркнула мама.

Батько повернув голову — швидко, без слів — рухом, який Гаррієт знала дуже добре.

— Ну вона ж утомлена!

— Я знаю, що вона втомлена. І я втомлений, — мовив батько холодним і надміру ввічливим тоном. — Я сюди вісім годин у машині їхав. А тепер мені з нею поговорити не можна?

Коли вони нарешті пішли — відвідувачам дозволяли залишатися до дев’ятої — Гаррієт надто боялася лягати спати, тож сиділа в ліжку, очима впившись у двері зі страху, що священник повернеться. Навіть сам необ’явлений приїзд батька вже викликав тривогу, — особливо зважаючи на нову загрозу переїзду в Нешвілл, — але тепер це хвилювало її найменше; хтозна, на що священник здатен тепер, коли Денні Ретліфф помер?

Тоді вона згадала про шафку зі зброєю, і в неї похололо на душі. Батько не перевіряв її щоразу, як приїздив додому, — зазви­чай лише в сезон полювання, — але буде якраз у стилі її життя, якщо він таки вирішить перевірити. Може, викидати пістолет у річку було помилковим рішенням. Якби Гелі заховав його на подвір’ї, Гаррієт могла б поставити його на місце, проте вже пізно.

Їй і на гадку ніколи не спало, що він так швидко буде вдома. Звісно, вона нікого не застрелила з того пістолета, — чомусь Гаррієт про це вічно забувала, — і якщо Гелі не збрехав, тепер він лежить на дні річки. Якщо батько перевірить шафку й помітить, що його немає, він же не пов’яже це зникнення з нею?

А також лишався Гелі. Вона майже нічого не розповіла йому з реальної історії, — що добре, — але сподівалася, він не надто перейматиметься відбитками пальців. Чи зрозуміє він зрештою, що йому нічого не заважало здати її? Доки він допетрає, що там його слово проти її — на той час, напевно, уже буде пізно.

Люди не зважають. Їм однаково; вони забудуть. Невдовзі, якщо вона й залишила якісь сліди, вони похолонуть. Так же й сталося з Робіном? Сліди похололи. І тут Гаррієт спала на думку огидна річ: що вбивця Робіна — хай хто це зробив — мабуть, у якусь мить сидів, роздумуючи над цими ж речами.

«Але я нікого не вбила, — сказала вона собі, втупившись у покривало. — Він втопився. Я не могла нічим допомогти».

— Що, любуню? — перепитала медсестра, яка перевіряла її крапельницю. — Тобі щось треба?

Гаррієт сиділа нерухомо, покусуючи кісточки пальців і втупившись у біле покривало, доки медсестра не вийшла.

Ні: вона нікого не вбила. Але вона винна в його смерті. А він, напевно, зовсім нічого Робінові не зробив.

Від таких думок Гаррієт почало нудити, і вона спробувала — уперто — думати про щось інше. Вона зробила, що мусила; тож по-дурному було б на цьому етапі сумніватися в собі й своїх методах. Згадала пірата Ізраеля Гендса, що плавав у криваво-теплих водах за бортом «Іспаньйоли», і в тих героїчних мілинах було щось кошмарне й видовищне: жах, фальшиві небеса, безкрайнє безпам’ятство. Корабель втрачено; вона пробувала повернути його самотужки. Вона майже стала героїнею. А тепер, боялася вона, стала ніяк не героїнею, а чимось зовсім іншим.

У кінці — в самому кінці, коли вітри віяли й били по стінках намету, а на загубленому континенті тріпотіла єдина свічка — капітан Скотт закоцюблими пальцями написав у маленькому записнику про свій провал. Так, він хоробро кинувся за чимсь неможливим, досягнув мертвого неходженого центру світу, — а все дарма. Усі мріяння його підвели. І Гаррієт усвідомила, як же він, напевне, журився в тих крижаних полях, в антарктичну ніч, втративши Еванса й Тита Оутса, під рясними снігами, поки поруч мовчки й нерухомо спали Берді й доктор Вілсон, десь далеко, у снах про зелені луки.

Гаррієт невиразно подивилася в антисептичний морок. Її придавило тягарем і темрявою. Вона дізналася про речі, яких ніколи не знала, речі, про які й не думала дізнаватися, проте певним загадковим чином це й було приховане послання капітана Скотта: що перемога й крах — це іноді одне й те саме.

Прокинулася Гаррієт пізно, з тривожного сну, до депресивної таці зі сніданком: фруктове желе, яблучний сік і — невідь-чому — маленька тарілка вареного білого рису. Усю ніч їй снилися кошмари про батька, який деспотично стояв у неї над ліжком, крокував туди-сюди й картав її, бо вона щось розбила, якусь його річ.

Тоді вона усвідомила, де перебуває, і шлунок скрутило від страху. Вона сіла, потираючи від нерозуміння очі, взяла тацю — і побачила в кріслі біля ліжка Еді. Та пила каву — не з лікарняного кафетерію, а принесену з дому в картатому термосі — і читала ранкову газету.

— О, добре, що ти прокинулася, — сказала вона. — Скоро прийде твоя мама.

Вона трималася бадьоро й цілком нормально. Гаррієт постаралася викинути занепокоєння з голови. За ніч же нічого не змінилося, так?

— Тобі треба поснідати, Гаррієт, — сказала Еді. — Сьогодні в тебе важливий день. Тебе огляне невролог і, можливо, вже сього­дні тебе випишуть.

Гаррієт щосили спробувала заспокоїтися. Їй треба намагатися вдавати, що все добре; треба переконати невролога, — навіть якщо доведеться брехати, — що вона в повному порядку. Вкрай важливо, щоб її відпустили додому; треба зосередити всі сили на тому, щоб забратися з лікарні до того, як у її палату повернеться священник або хтось розвідає, що відбувається. Лікар Брідлав щось говорив про немитий латук. Треба триматися за це, зафіксувати в голові, пригадати, якщо запитають; за будь-яку ціну не дати їм пов’язати її недугу з водою з вежі.

Шалено напруживши волю, вона відвела увагу від власних думок і зосередила її на таці зі сніданком. Вона з’їсть рис; буде наче сніданок у Китаї. Ось я тут, твердила вона собі, я Марко Поло, снідаю з Кублай-Ханом. Але я не вмію їсти паличками, тож користуюся натомість виделкою.

Еді повернулася до своєї газети. Гаррієт ковзнула поглядом по першій шпальті — і виделка зависла їй на півдорозі до рота. «ЗНАЙ­ДЕНО ПІДОЗРЮВАНОГО В УБИВСТВІ» повідомляв заголовок. На фотографії двоє чоловіків тримали під пахви в’яле звисле тіло. Обличчя було мертвотно-бліде, довге волосся поприлипало з боків, а риси так спотворилися, що воно більше скидалося на скульптуру з талого воску, ніж на реальне людське: викривлена зяюча діра на місці рота й великі чорні очниці, наче в черепа. Але — хай яким спотвореним воно здавалося — то безперечно був Денні Ретліфф.

Гаррієт випросталася на ліжку й схилила голову, намагаючись прочитати статтю зі свого місця. Еді перегорнула сторінку, а тоді — помітивши погляд і цікавий нахил голови Гаррієт — відклала газету й різко запитала:

— Тебе нудить? Принести таз?

— Можна подивитися газету?

— Звісно. — Еді перегорнула на кінцеву рубрику, витягнула комікси, подала їх Гаррієт, а тоді вмиротворено повернулася до свого читва.

— Знову підіймають міські податки, — проказала вона. — Навіть не знаю, що вони зі всіма тими грошима роблять, здирники. Ще більше доріг візьмуться будувати й так і не докінчать, от що.

Гаррієт розлючено дивилася на сторінку з коміксами, але не бачила її по-справжньому. «ЗНАЙДЕНО ПІДОЗРЮВАНОГО В УБИВСТВІ». Якщо підозрюваний Денні Ретліфф, — якщо вони використовують слово «підозрюваний», — це ж означає, що він живий, так?

Вона знову зиркнула на газету. Еді вже зігнула її вдвоє, тож першої шпальти не було видно, і взялася розв’язувати кросворд.

— Чула, до тебе вчора навідувався Діксон, — мовила вона з прохолодою, яка проникала в її голос завжди на згадці про батька Гаррієт. — І як?

— Нормально. — Гаррієт — забувши про сніданок — знову випросталася й намагалася приховати збудження, проте відчувала, що помре, як не побачить першу сторінку й не дізнається, що сталося.

«Він навіть не знає мого імені», — подумки сказала вона. Принаймні їй так здавалося. Якби в газеті згадували її ім’я, Еді б не сиділа тут так спокійно й не розв’язувала б кросворди.

«Він намагався мене задушити», — подумала вона. Навряд чи йому захочеться розповідати про це людям.

Нарешті Гаррієт наважилася й сказала:

— Еді, а що то за чоловік на першій сторінці в газеті?

Еді спершу не зрозуміла, про що вона; тоді перегорнула ­газету.

— А, ти про це, — сказала вона. — Він когось убив. Заховався від поліції в тій старій водонапірній вежі, провалився і мало не втопився. Підозрюю, він тільки втішився, коли хтось прийшов його забрати. — Вона задивилася на газету. — Там далеко за рікою живе кілька Ретліффів, — сказала вона. — Я трохи пам’ятаю старого Ретліффа, він якось працював у нас у Напасті. Ми з Тетті його страшенно лякалися, бо він не мав передніх зубів.

— Що з ним зробили? — запитала Гаррієт.

— З ким?

— З тим чоловіком.

— Він признався, що вбив свого брата, — сказала Еді, повертаючись до кросворда, — а ще його шукали за наркотики. Тому, підозрюю, його повезли у в’язницю.

— В’язницю? — Гаррієт замовкла. — Там так написано?

— Та ти не хвилюйся, він скоро вийде, — безтурботно повідомила Еді. — Вони й не ловлять до ладу тих людей, а закривають їх, і далі знову випускають. Ти вже не хочеш снідати? — запитала вона, вказуючи на неторкнуту тацю Гаррієт.

Гаррієт підкреслено повернулася до рису. «Якщо він не помер, — подумала вона, — тоді я не вбивця. Я нічого поганого не зробила. Так же?»

— Отак. Уже краще. Треба поїсти перед тим як проходити ті перевірки, хай там які вони, — сказала Еді. — Якщо братимуть кров, може трохи в голові запаморочитися.

Гаррієт старанно їла, опустивши очі, але думки кидалися туди-сюди, ніби тварини в клітці, і зненацька в голову застрибнула настільки жахлива свіжа думка, що вона не стрималася й бовкнула:

— А він хворий?

— Хто? Ти про цього хлопця? — дратівливо перепитала Еді, не відриваючись від кросворда. — Я не вірю в усю ту бридню про те, що злочинці хворі.

Тієї ж миті хтось гучно постукав у відчинені двері палати, Гар­рієт з переляку так сахнулася на ліжку, що мало не перекинула тацю.

— Вітаю, я лікар Бакстер, — представився чоловік, подаючи Еді руку. Хоч на вигляд він був молодий — молодший за лікаря Брідлава, — він лисів на маківці; у руці тримав старомодний лікарський саквояж чорного кольору, що здавався дуже важким. — Я невролог.

— О. — Еді підозріливо поглянула йому на взуття — бігові кросівки з грубими підошвами й блакитною замшевою оборкою, як у шкільної команди з легкої атлетики.

— Дивно, що у вас тут не дощить, — сказав лікар, розкриваючи саквояж, і взявся в ньому нишпорити. — Я з Джексона приїхав сьогодні вранці…

— Виходить, — упевнено перервала Еді, — ви будете першою людиною тут, що не змусила нас чекати цілий день. — Вона продовжувала роздивлятися його взуття.

— Коли виходив із дому, — сказав лікар, — о шостій, було штормове попередження для центру Міссісіпі. Так дощило там, що ви б не повірили. — Він розгорнув прямокутник із сірої фланелі на тумбочці біля ліжка: на ньому акуратно в рядок розмістив ліхтарик, срібний молоточок, якийсь чорний пристрій з круговими шкалами.

— Я сюди по такій погоді проїхав, що хазяїн би пса на вулицю не випустив, — сказав він. — У якийсь момент думав, що буду вертатися.

— Ну треба ж такого, — ввічливо зазначила Еді.

— Пощастило, що доїхав, — сказав лікар. — Біля Вейдена дороги просто жах…

Він обернувся й водночас роздивився вираз обличчя Гаррієт.

— Мати моя! Чому ти так на мене дивишся? Я нічого поганого не зроблю. — Він трохи її оглянув, тоді закрив свій саквояж.

— Я от що скажу, — мовив він. — Почну просто з кількох запитань. — Він узяв її планшетку й уважно читав, порушуючи тишу власними подихами.

— Як тобі таке? — запитав він, позираючи на Гаррієт. — Ти ж не боїшся відповідати на запитання?

— Ні.

— Ні, сер, — поправила Еді, відкладаючи газету.

— Вони будуть дуже легкі, — сказав лікар, присідаючи скраєчку ліжка. — Потім захочеш, щоб у тебе всі запитання на тестах у школі такі були. Як тебе звуть?

— Гаррієт Клів Дюфрен.

— Добре. Скільки тобі років, Гаррієт?

— Дванадцять з половиною.

— Коли в тебе день народження?

Він попросив Гаррієт порахувати від десяти навпаки; попросив усміхнутися, тоді насупитися, тоді показати язика; попросив тримати голову рівно й стежити очима за пальцем. Гаррієт робила так, як їй казали — знизувала плечима, торкалася пальцем носа, згина­ла коліна, тоді випрямляла їх — увесь цей час силкуючись тримати спокійне обличчя й рівне дихання.

— А оце офтальмоскоп, — сказав Гаррієт лікар. Він відчутно пахнув алкоголем — чи то дезінфікуючим спиртом, чи то випивкою, чи навіть різким лосьйоном після гоління, Гаррієт визначити не могла. — Боятися нічого, я просто посвічу тобі сильним світлом на зорові нерви, щоб побачити, чи не тисне тобі нічого в мозку…

Гаррієт прикипіла поглядом кудись уперед. Їй щойно спала на думку тривожна річ: якщо Денні Ретліфф не помер, як вона заборонить Гелі базікати про те, що сталося? Коли Гелі дізнається, що Денні живий, йому буде зовсім начхати на відбитки на пістолеті; тоді він зможе говорити все, що захоче, не боячись електричного крісла. А він захоче говорити про те, що сталося; у цьому Гаррієт не сумнівалася. Доведеться придумати спосіб його заткнути…

Лікар свого слова не дотримав, бо перевірка ставала дедалі неприємнішою — паличка в горлі змушувала векати; пучки бавовни на оці змушували кліпати; удар молоточка по ліктьовому відростку й уколи гострої шпильки в різних частинах тіла, щоб перевірити, чи вона відчуває. Еді — схрестивши руки — стояла збоку й пильно за ним стежила.

— Ви страшенно молодий, як для лікаря, — сказала вона.

Той не відповів. Досі був зайнятий шпилькою.

— Відчуваєш? — запитав він Гаррієт.

Гаррієт — із заплющеними очима — перелякано сіпнулася, коли він штрикнув їй чоло, а потім щоку. Принаймні пістолета позбулися. Гелі не може довести, що ходив туди й забирав його на її прохання. Треба продовжувати собі це повторювати. Хай як погано все здається, досі лише його слово проти її.

Але в нього буде повно запитань. Він захоче все знати, — про все, що сталося на водонапірній вежі — а що вона скаже тепер? Що Денні Ретліфф від неї втік, що насправді вона не зробила того, що намірилася? Чи навіть гірше: що вона від самого початку помилялася; що, мабуть, вона не знає насправді, хто вбив Робіна і, може, уже ніколи не дізнається?

«Ні, — подумала Гаррієт, зненацька запанікувавши, — цього недостатньо. Треба щось інше придумати».

— Що? — сказав лікар. — Я зробив боляче?

— Трохи.

— Гарний знак, — сказала Еді. — Якщо болить.

Може, спало на думку Гаррієт, — яка роздивлялася стелю, міцно стуливши губи, поки лікар водив чимсь гострим їй по підо­шві, — може, Денні Ретліфф справді вбив Робіна. Так було б простіше. Певна річ, це найпростіше, що можна сказати Гелі: що Денні Ретліфф під кінець їй признався (може, то був нещасний випадок, може, він не хотів цього?), можливо, навіть благав прощення. Навколо неї, ніби отруйні квіти, почали розкриватися щедрі можливості оповіді. Вона може сказати, що зберегла життя Денні Ретліффу, стоячи над ним, з великого милосердя; може сказати, що їй зрештою стало його шкода, тож вона залишила його у вежі рятувальникам.

— Не так і погано минуло, правда? — сказав лікар, підводячись.

Гаррієт шпарко запитала:

— Тепер мені можна додому?

Лікар засміявся.

— Тпру! — гукнув він. — Не так швидко. Я вийду в коридор на кілька хвилин, поговорю з твоєю бабцею, добре?

Еді підвелася. Гаррієт почула її слова, поки обоє виходили з палати.

— Це ж не менінгіт, правда?

— Ні, мем.

— Вам сказали про блювоту й діарею? І гарячку?

Гаррієт тихенько сиділа на ліжку. Вона чула, як лікар говорить у коридорі, та хоч їй було цікаво, що він про неї каже, бурмотіння його голосу було далеким, таємничим і надто тихим. Вона втупилася у власні долоні на білому покривалі. Денні Ретліфф живий, і хоч вона б у це нізащо не повірила, навіть пів години тому, це її тішило. Навіть попри те, що це означало її провал, вона тішилася. І якщо бажане від самого початку було неможливим, усе одно вона про себе тішилася думкою, що попри неможливість, вона все одно це зробила.

— Йопересете, — мовив Пем і відсунувся від столу, за яким снідав кусником бостонського кремового пирога. — Цілих два дні там пробув. Ото бідолаха. Навіть якщо вбив свого брата.

Гелі відірвав погляд від каші та — доклавши майже неможливих зусиль — спромігся змовчати.

Пем похитав головою. Волосся в нього досі було вогке після душу.

— Навіть плавати не вмів. Уяви собі. Він там стрибав туди-сюди цілих два дні, щоб голова була над водою. Я якось читав, про Другу світову, здається, як літак загубився в Тихому океані. І пілоти кілька днів на воді пробули, а там ще купа акул. Вони не могли заснути, треба було постійно плавати й стерегтися акул, інакше ті б підібралися й ноги їм повідкушували. — Він ретельно вдивився у фотографію й здригнувся. — Бідолаха. Цілих два дні в тій гидоті, як щур у відрі. Ідіотське місце він вибрав ховатися, як не вмів плавати.

Гелі, не в змозі стриматися, випалив:

— Усе не так було.

— Ага, — знуджено мовив Пем. — Ніби ти знаєш.

Гелі — загорівшись, розмахуючи ногами, — зачекав, доки брат відірветься від газети чи скаже ще щось.

— То Гаррієт була, — зрештою не стримався він. — То вона зробила.

— Г-м-м?

— То все вона. Вона його туди скинула.

Пем вирячився на нього.

— Кого скинула? — запитав він. — Денні Ретліффа?

— Так. Бо він убив її брата.

Пем пирхнув.

— З Денні Ретліффа такий самий вбивця Робіна, як з мене, — сказав він і перегорнув сторінку газети. — Ми всі в одному класі в школі були.

— Це він, — благоговійно доводив Гелі. — Гаррієт мала доказ.

— Та ти що? Який?

— Я не знаю… багато всього. Але вона може довести.

— Аякже.

— Коротше, — продовжив Гелі, бо не міг стриматися, — вона простежила за ними туди й гналася з пістолетом, застрелила Фариша Ретліффа, а тоді змусила Денні Ретліффа залізти на вежу й застрибнути у воду.

Пембертон перегорнув газету до рубрики з коміксами.

— Здається, мама дозволяє тобі забагато кока-коли, — сказав він.

— Та чесно! Клянуся! — збуджено скрикнув Гелі. — Тому що… — А тоді згадав, що йому не можна казати, звідки саме він знає, і опустив погляд.

— Якщо вона мала пістолет, — сказав Пембертон, — тоді чому просто не застрелила обох і не покінчила з тим? — Він відсунув тарілку й подивився на Гелі, як на кретина. — Яким дідьком Гаррієт змусила б не абикого, а Денні Ретліффа, вилізти на ту штуку? Та він здоровенний сучий син. Навіть з пістолетом, він би його в неї за дві секунди відібрав. Бляха, він би і в мене його за дві секун­ди відібрав. Гелі, якщо вже взявся брехати, придумай щось краще.

— Не знаю, як їй це вдалося, — вперто продовжував Гелі, заглядаючи собі в кашу, — але це вона. Я знаю.

— На, сам почитай, — сказав Пем, підштовхуючи йому газету, — і побачиш, який ти ідіот. Вони в тій вежі наркотики ховали. Тому й посварилися. Там у воді плавали наркотики. Тому вони туди й приїхали.

Гелі — з чималими зусиллями — зберіг мовчання. Зненацька він з неприємністю усвідомив, що наговорив більше, ніж варто було.

— Та й до того, — продовжив Пембертон, — Гаррієт у лікарні. Ти це сам знаєш, дундуку.

— А якщо вона вичікувала біля вежі з пістолетом? — люто запропонував Гелі. — А якщо у них виникла сутичка? І вона травмувалася? А якщо вона кинула пістолет біля вежі, і якщо попросила когось піти і…

— Ні. Гаррієт у лікарні, бо в неї епілепсія. Епілепсія, — сказав Пембертон, постукавши його по чолу. — Дебіл.

— Ну Пеме! — озвалася з дверей їхня мама. Вона щойно посушила волосся й одягнула коротку тенісну сукню, у якій було добре видно її засмагу. — Навіщо ти йому сказав?

— Я не знав, що не можна, — похмуро відповів Пем.

— Я ж казала не говорити!

— Вибач, забув.

Гелі сторопіло глянув між ними.

— Для дитини в школі це така стигма, — сказала мама, сідаючи до них за стіл. — Буде повний жах, якщо ця новина розійдеться. Хоча, — мовила вона, потягнулася по Пемову виделку й пригостилася його залишками пирога, — я зовсім не здивувалася, коли почула, і ваш батько також. Це багато чого пояснює.

— Що таке епілепсія? — зніяковіло запитав Гелі. — Це означає, що вона божевільна?

— Ні, арахісику, — поспіхом поправила його мама, відкладаючи виделку, — ні-ні-ні, це не так. Нікому такого не кажи. Це просто означає, що іноді вона відключається. Має судоми. Як…

— Отак, — перервав Пем. Він шалено зімітував судоми, висолопив язик, закотив очі, затріпався на кріслі.

— Пеме! Припини!

— Еллісон усе бачила, — сказав Пембертон. — Казала, це хвилин десять тривало.

Мама — спостерігаючи дивний вираз на обличчі Гелі — потягнулася й погладила його по руці. — Не хвилюйся, сонечку, — сказала вона. — Епілепсія не є небезпечна.

— Хіба що ти за кермом, — уточнив Пем. — Або керуєш лі­таком.

Мама суворо глянула на нього — так суворо, як ще ніколи не дивилася, що бувало нечасто.

— Я їду в клуб, — сказала вона, підводячись. — Тато сказав, що він тебе сьогодні завезе на оркестр. Але не розповідай про це нікому в школі. І не хвилюйся за Гаррієт. З нею все буде гаразд. Я обіцяю.

Коли мама пішла й вони почули, як авто від’їхало, Пембертон встав, підійшов до холодильника й почав обмацувати вміст верхньої полиці. Нарешті знайшов, що шукав, — бляшанку «спрайту».

— Ти такий тупоголовий, — сказав він, спираючись на холодильник, відкидаючи з очей волосся. — Дивовижно, що тебе не взяли в клас для особливих дітей.

Гелі, попри те, що понад усе хотів розповісти Пембертонові, як ходив до вежі забирати пістолет, — стулив губи й пропалював поглядом стіл. Він подзвонить Гаррієт, як повернеться з оркестру. Напевно, вона не зможе говорити. Але він зможе ставити їй запитання на так-ні.

Пембертон відкрив банку газованки й сказав:

— Такий сором, що тобі доводиться отак ходити й вигадувати всілякі побрехеньки. Думаєш, що це круто, але маєш від того дуже ідіотський вигляд.

Гелі змовчав. Щойно з’явиться можливість, він їй подзвонить. Якщо вдасться вислизнути від решти, можливо, він навіть піде до таксофона й подзвонить їй зі школи. А як тільки Гаррієт повернеться додому й вони опиняться удвох, у сараї, то вона пояснить йому про пістолет і те, як вона все так хвацько підлаштувала — застрелила Фариша Ретліффа й запроторила Денні у вежу — і це буде чудово. Місію виконано, битва виграна; якось — неймовірно — вона зробила все так, як і казала, і вийшла сухою з води.

Він глянув на Пембертона.

— Можеш казати, що хочеш, мені однаково, — мовив він. — Але вона генійка.

Пем реготнув.

— Ну звісно, — сказав він і подався до дверей. — У порівнянні з тобою.

132 Taffy — американські солодощі з топленого цукру, схожі на ірис.

133 Жовто-зелений.

134 Слова з однойменного хіта американського блуґрас-виконавця Білла Монро.

135 Неофіційна назва протипіхотної міни M14.

136 Sieur d’Iberville — французький солдат, дослідник і торговець. Заснував у США колонії Луїзіана й Нова Франція.

137 Wallis Simpson — американська світська левиця, дружина короля Едуарда VIII. Її попереднє розлучення й шлюб із королем призвів до конституційної кризи й відречення останнього від престолу.

138 Matchbox — відома торгова марка моделей машин із литого металу.

139 Тип скла з дрібними випуклостями, яким відома, зокрема, компанія Fenton.

140 Dick Whittington and His Cat — дитяча книжка американської письменниці Марсії Браун, що відсилає до однойменної англійської легенди.

141 Віршик із китайської версії віршів «Матінки Гуски» — вигаданої авторки французьких казок, а згодом англійських дитячих віршиків.

142 Один із найвідоміших уривків із поеми «Принцеса» англійського поета Альфреда Теннісона.

143 Dragnet — франшиза радіо-, телепрограм і фільмів на тему здобутків служби поліції Лос-Анджелеса.

144 WNAT — реальна радіостанція в місті Натчез, Міссісіпі, звідки й узяла назву (W NATchez).

145 True Detective — американський журнал з оповіданнями в стилі тру-крайм, що виходив з 1924 до 1995 року.

146 Імовірно, не зовсім точна цитата з пісні (They Long to Be) Close to You, найвідомішу версію якої записав гурт The Carpenters для свого альбому Close to You (1970).

147 Lucifers — назва однієї з ранніх версій сірників, яка пішла від рвучкого запалу, непевного полум’я й неприємного запаху. Пізніше стала сленговою.

148 Кублай-Хан (Хубілай) — засновник і перший імператор династії Юань і п’ятий імператор Монгольської імперії. Під час своєї подорожі Азією з ним познайомився Марко Поло, якого імператор на 17 років призначив емісаром у себе при дворі.

149 March of Dimes — американська неприбуткова організація, чия діяльність спрямована на покращення здоров’я матерів і дітей.

150 SeaWorld — американська мережа розважальних аквапарків.

  Подяки

Я безмежно вдячна Бенові Робінсону й Алану Слейту за їхні міркування про Гудіні та його життя, лікарям Стейсі Сукофф і Двейну Брейнінґу за їхні неоціненні (та ретельні) медичні пошуки, Чіпові Кідду за незрівнянний погляд і Метью Джонсону за відповіді на всі мої запитання про отруйних плазунів і маслкари Міссісіпі. Я також хочу подякувати Бінкі, Джилл, Сонні, Боґі, Шейлі, Ґері, Александрі, Кеті, Голлі, Крістіні, Дженні, Ембер, Пітерові А., Метью Дж., Ґреті, Шеріл, Марку, Біллу, Едні, Річарду, Джейн, Альфреду, Марсії, Маршалові й Елізабет, МакҐлоїнам, Матері й Ребецці, Ненні, Вустеру, Еліс і Лаяму, Пітерові й Стефані, Джорджеві й Мей, Гаррі й Брюсу, Барону, Понґо й Сесілу, а також — понад усе — Нілові: без тебе я б цього не зробила.

Літературно-художнє видання

ТАРТТ Донна

Маленький друг

Роман

Головний редактор С. І. Мозгова

Відповідальний за випуск Д. О. Орел

Художній редактор Д. В. Ніка

Верстальник О. В. Целуйко

Підписано до друку 08.03.2024. Формат 60х90/16.

Друк офсетний. Гарнітура «Minion». Ум. друк. арк. 40.

Наклад 10000 пр. Зам. № .

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

Св. № ДК65 від 26.05.2000

61001, м. Харків, вул. Б. Хмельницького, буд. 24

E-mail: cop@bookclub.ua

Віддруковано в АТ «Харківська книжкова фабрика “Глобус”»

61011, м. Харків, вул. Різдвяна, 11.

Свідоцтво ДК № 7032 від 27.12.2019 р.

www.globus-book.com

Як маленький щиголь на картині голландського живописця, тонким ланцюжком міцно прикутий до жердинки, усе життя Тео Декер не може розірвати зв’язок зі страшною подією дитинства. На його очах, разом з десятками людей, гине мати під час терористичного нападу, і єдине, що залишається у хлопця, — старовинна картина. Мандрівки Америкою, життя в різних родинах, романтичне кохання та дружба, що покажуть свій відразливий зворотний бік, наркотичний сон і пробудження… Усе лише заради того, щоб одного різдвяного ранку в Амстердамі зрозуміти: невидимий ланцюжок «Щигля» не тримав у полоні, а допоміг втриматися за життя.

Молодий каліфорнієць Річард Пейпен вступає до приватного коледжу в Новій Англії. Соромлячись свого походження, він із захватом дивиться на п’ятірку обраних — студентів, що навчаються на курсі давньогрецької в харизматичного професора Джуліана. Близнюки Чарльз і Камілла, інтелігентний Генрі, витончений Френсіс та веселий Банні — всі вони ніби оточені аурою недосяжності. Та ось завдяки щасливому випадку Річард стає студентом Джуліана і входить до цієї закритої спільноти. Молоді люди майже весь час разом, і ніщо не віщує біди. Проте любов до античної культури врешті-решт призводить до зовсім не давньогрецької трагедії, і на землю біля коледжу проливається кров…