Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2022

Марґарет Спрус МоргаусКетрін Спрус ҐрейвзСтефані Спрус ЛеонардЕнн Спрус ЛабріТабіті Спрус КінгМарселлі Спрус

Джессі чула, як від жовтневого павітру, що розноситься навколо будинку, час від часу легенько погрюкують задні двері. Одвірок на осінь завжди розбухає, тож щоб зачинити двері, ними треба добряче хряснути. Цього разу вони про це забули. Вона подумала, чи не сказати Джералдові сходити й нормально зачинити двері, перш ніж вони надто захопляться, бо інакше той грюкіт винесе їй мізки. А тоді зрозуміла, наскільки це сміховинно, зважаючи на обставини. Це зіпсує всю атмосферу.

«Яку атмосферу?»

Так, хороше запитання. І коли Джералд повернув порожнистий ключ у другому замку, коли Джессі почула цокіт хвилинної стрілки над лівим вухом, то зрозуміла, що атмо­сферу тут берегти не обов’язково, принаймні їй. Звісно, саме тому вона взагалі помітила ті незачинені двері. У неї сексуальне збудження від ігор із бондажем довго не протривало.

Проте про Джералда такого не скажеш. Зараз на ньому була лише пара сімейок «Джокі», і Джессі не було потреби піднімати очі вище, щоб побачити, що завзяття в нього на обличчі не послабло ні на йоту.

«Це все по-дурному», — подумала вона, але ця історія не лише дурна. Також вона трохи страшна. Джессі не хотілося цього визнавати, але так уже склалося.

— Джералде, може, ну його?

Він якусь мить завагався, трішки скривившись, а тоді продовжив свій рух через кімнату до комода, що стояв ліворуч від дверей у ванну. Дорогою туди його обличчя прояснилося. Джессі спостерігала за ним, лежачи на ліжку з піднятими й розведеними руками, від чого трохи скидалася на закуту в кайдани Фей Рей, що очікує на величезну мавпу в «Кінґ-Конґу». Зап’ястки Джессі було закріплено до махагонієвих стовпчиків ліжка двома парами наручників. Ланцюги дозволяли рухати руками в радіусі приблизно шість дюймів[2]. Небагато.

Джералд поклав ключі зверху на комод — ніби два цокання хвилинної стрілки; її вуха в цілком справному стані як на пообіддя середи, — а тоді обернувся до неї. На високій білій стелі спальні над його головою витанцьовували й колисалися сонячні брижі з поверхні озера.

— Що скажеш? Мене це вже якось зовсім не приваблює.

«Та й ніколи особливо не приваблювало», — не додала вона.

Він заусміхався. Під вузьким удовиним мисом чорного, як вороняче крило, волосся у нього було непривітне рожеве обличчя, і та усмішка завжди здавалася їй якоюсь дивною, проте вона не звертала на це уваги. Джессі не могла до кінця збагнути, у чому ж річ, але…

«Ой, та звісно, можеш збагнути. Так він виглядає тупим. Можна буквально побачити, як із кожним дюймом тієї усмішки його IQ падає на десять балів. На максимальній її ширині твій чоловік, потужний юрист корпоративного права, схожий на завгоспа, який отримав цю роботу через програму звільнення з місцевого медичного закладу для душевнохворих».

Жорстоко, хоча й досить правдиво. Але як сказати своєму чоловікові після майже двадцяти років шлюбу, що кожного разу як він усміхається, то здається, ніби слабує на легку форму розумової відсталості. Відповідь, звісно, проста: ніяк. Та й зовсім не в усмішці річ. У нього чудова усмішка. Джессі здавалося, що саме та усмішка, тепла й доброзичлива, з самого початку переконала її сходити з ним на побачення. Вона була схожа на усмішку її батька, коли той розповідав сімейству всілякі цікаві речі, що трапилися з ним за день, попиваючи перед вечерею свій джин із тоніком.

Але зараз тут була не та усмішка. Зараз то була посмішка — та її версія, яку він наче береже саме для цих випадків. Джессі здогадувалася, що Джералдові, авторові цієї посмішки, вона здається вовчою. Може, піратською. З її боку, проте, коли лежиш тут із піднятими над головою руками, одягнена в самі трусики бікіні, та посмішка здається дурною. Ні… відсталою. Він же, врешті-решт, не якийсь там хвацький авантюрист, як ті, що в чоловічих журналах, над якими він пронидів роки лютих еякуляцій під час самотньої й ожирілої статевої зрілості. Він — юрист із завеликим рожевим обличчям, що розпливається під удовиним мисом, який невблаганно звужується до повної лисини. Просто юрист зі стояком, що відстовбурчується, деформуючи труси. Досить посередньо деформуючи, як на те пішло.

Розмір його ерекції, однак, не відіграє особливої ролі. Особливу роль відіграє посмішка. Вона й на дещицю не змінилась, а це означає, що Джералд не сприйняв її слова серйозно. Вона ж і мала б протестувати. Зрештою, в цьому й полягає гра.

— Джералде, я серйозно.

Посмішка поширшала. На виду з’явилися ще кілька його дрібних зубів безвинного юриста. Рівень IQ звалився ще на двадцять-тридцять балів. І він досі її не почув.

«А ти впевнена?»

Так. Вона не вміла читати його, наче книжку (Джессі припускала, що для цього потрібно набагато більше, ніж сімнадцять років шлюбу), але вважала, що зазвичай непогано уявляє, що діється в його голові. Думала, що це був би серйозний збій, якби вона помилялася.

«Якщо це правда, дівулю, як же він не “читає” тебе? Як же не бачить, що це не просто нова сцена в старій знайомій секс-кумедії?»

Тепер настала її черга трішки спохмурніти. Джессі завжди чула голоси в голові (мабуть, усі їх чують, хоча люди зазвичай про них не розповідають, так само як не діляться особливостями роботи свого кишківника), і більшість із них — це голоси старих друзів, приємні, наче домашні капці. Але цей був новий… і в ньому не вчувалося нічого приємного. Це був сильний голос, що звучав молодо й жваво. А також нетерпляче. Тепер він заговорив знову, відповідаючи на власне запитання.

«Проблема не в тому, що він не може тебе “читати”. Просто іноді, дівулю, він цього не хоче».

— Джералде, правда, я не в настрої. Візьми ключі й відімкни мене. Зробимо щось інше. Якщо хочеш, я буду зверху. Або можеш просто лягти, завести руки за голову, а я тебе, ну, знаєш, навпаки.

«А ти впевнена, що хочеш цього? — запитав новий голос. — Дійсно впевнена, що взагалі хочеш ще будь-коли займатися хоч якимось сексом із цим чоловіком?»

Джессі заплющила очі, ніби цією дією могла якось змусити голос замовкнути. Коли вона знову їх розплющила, Джералд стояв у ногах ліжка, а спереду його труси стирчали, ніби ніс корабля. Ну… радше, мабуть, дитячого іграшкового човника. Посмішка ще більше розпливлася, відкриваючи з обох боків останні кілька зубів — тих, що з золотими коронками. Та дурна посмішка їй не просто не подобається, усвідомила Джессі. Вона варта зневаги.

— Я відпущу тебе… якщо ти гарно, дуже гарно поводитимешся. Будеш слухняною, Джессі?

«Банально, — прокоментував це той новий прямолінійний голос. — Très[3] банально».

Він заклав великі пальці за пояс трусів, наче якийсь дурнуватий стрілець. «Жокейчики» спустилися швидко, тільки-­но встигли подолати чималий рятівний круг із жиру навколо талії. І ось той орган, голий. Не грізний рушій кохання, з яким вона вперше зіткнулася в підлітковому віці на сторінках «Фенні Гілл»[4], а щось лагідне, рожеве, обрі­зане. П’ять дюймів абсолютно нічим не примітної ерекції. Два чи три роки тому, під час однієї з нечастих поїздок у Бостон, Джессі побачила фільм, що називався «Живіт архітектора». «Так. А тепер я дивлюся на “Пеніс адвоката”», — подумала вона. І закусила зсередини щоку, щоб придушити сміх. Сміятися в цю мить було б нерозумно.

Їй дещо спало на думку, і вмить будь-яке бажання сміятися зів’яло. Думка така: він не розуміє, що вона серйозно, тому що її, Джессі Мейгут Берлінґейм, дружини Джералда, сестри Медді й Вілла, доньки Тома й Саллі, матері нікого, для нього насправді й немає зовсім. Вона щезла звідси в ту ж мить, коли ключі тихенько сталево клацнули в замках наручників. У нижній шухляді Джералдового стола на місці журналів із пригодницькими історіями, які тішили його в підліткові роки, з’явився стос порнографічних, де жінки в самих лише перлах стоять навколішки на килимах із ведмежих шкур, а ззаду їх грають чоловіки з секс-агре­гатами, на тлі яких Джералдів має вигляд моделі типорозміру H[05]. На зворотах цих журналів, поміж 900-ми номерами сексу по телефону, були оголошення про надувних жінок начебто анатомічно правильної форми — чи не найхимерніше поняття з тих, про які Джессі коли-небудь чула. Тепер вона собі уявила цих наповнених повітрям ляль, їхню рожеву шкіру, мультяшні тіла без жодних рис та пласкі обличчя і відчула подив від усвідомлення правди. То був не страх, не зовсім страх, але всередині щось енергійно заблимало, і краєвид, який відкрився від цього стробоскопа, лякав безмір більше, ніж ця дурна гра чи те, що цього разу вони бавляться в неї в літньому будинку біля озера, хоч літо вже давно скінчилося й повернеться аж за рік.

Та всі ці думки зовсім не вплинули на її слух. Тепер вона почула бензопилу, що гарчала в лісі десь на великій відстані від них — мабуть, миль зо п’ять, не менше. Поруч же, посеред плеса озера Кашвакамак, запізніло починаючи щорічну міграцію на південь, у блакитне жовтневе небо здуріло заклекотала гагара. Ще ближче, десь на північному березі, загавкав собака. Звук був огидний, тріскучий, проте Джессі він дивним чином заспокоїв. Він свідчив, що тут є ще хтось, хоч зараз і будній жовтневий день. Окрім цих звуків, залишався тільки грюкіт об роздутий одвірок дверей, що хилиталися, ніби старий зуб у зогнилих яснах. Джессі відчувала: якщо ще довго доведеться це слухати, то вона здуріє.

Джералд, на якому тепер не було нічого, крім окулярів, укляк на ліжку й почав підповзати до неї. Його очі не втратили блиску.

Джессі припускала, що саме через той блиск продов­жувала грати в гру ще довго після того, як вдовольнила первинну цікавість. Вона багато років уже не бачила, щоб Джералд дивився на неї з такою пристрастю. Виглядає вона незлецьки — Джессі вдалося не набрати ваги й більш-менш зберегти фігуру, — проте Джералдів інтерес до неї все одно потроху спав. Вона припускала, що частково в цьому можна звинуватити алкоголь, — зараз він п’є знач­но більше, ніж коли вони одружилися, — проте знала, що причина не лише в цьому. Яке там старе прислів’я: чим більше людину знаєш, тим більше недоліків у ній бачиш? Це не мало б дія­ти на чоловіків і жінок, що кохають одне одного, принаймні якщо вірити поетам романтизму, яких вона читала на вступі до англійської літератури, проте з роками по закінченні коледжу Джессі виявила, що є певні реалії життя, про які Джон Кітс і Персі Шеллі не писали. Але, звісно ж, вони померли набагато молодшими, ніж вони з Джералдом зараз.

Та просто тут і зараз усе те не мало особливого значення. Важило, мабуть, те, що вона бавилася в гру довше, ніж насправді хотіла, тому що їй подобалися хтиві вогники в очах чоловіка. Так вона почувалася молодою, гарною й жаданою. Але…

«…але якщо ти справді думаєш, ніби він бачить тебе, коли в очах у нього горять ті вогники, то тебе, дівулю, обма­нули. Або, можливо, ти обманула себе. І, можливо, тепер тобі треба вирішити — дійсно, по-справжньому вирішити, — чи збираєшся ти й надалі миритися з цим приниженням. Бо ж хіба не саме так ти почуваєшся? Приниженою?»

Вона зітхнула. Так. Саме так вона й почувається.

— Джералде, я справді не жартую, — промовила вона вже голосніше, і вперше вогники в очах затремтіли.

Добре. Здається, він таки чує її. Тож, можливо, все досі нормально. Не чудово, бо минуло вже дуже багато часу відтоді, як можна було б сказати, що все чудово, але нормально. А тоді вогники спалахнули знову, а за мить повернулася й ідіотська посмішка.

— Я навчу тебе, горда красуне моя, — сказав він.

Дійсно це сказав, вимовляючи «красуне», ніби якийсь поміщик із паршивенької вікторіанської мелодрами.

«Ну то дай йому це зробити. Просто дай зробити своє, і все закінчиться».

Це був набагато звичніший голос, і Джессі збиралася дотриматися його поради. Вона не знала, чи схвалила б таке рішення Ґлорія Стайнем[6], проте не переймалася цим. Ця порада приваблювала абсолютною практичністю. Нехай він зробить своє, і все закінчиться. QED[7].

А тоді його долоня — м’яка, з короткими пальчиками й шкірою рожевою, як на кінчику пеніса, — потяглася й ухопила її за грудь, і зненацька щось усередині неї ляснуло, ніби перенапружене сухожилля. Джессі різко смикнула стегнами й спиною вгору, відбиваючись від руки.

— Лиши мене, Джералде. Відімкни ці ідіотські наручники й відпусти мене. Це все перестало бути приємно ще минулого березня, коли й сніг не зійшов. Я не почуваюся сексуально. Я почуваюся дурнувато.

Цього разу Джералд почув усі слова до останнього. Вона це зрозуміла, бо в нього з очей усі вогники вмить зникли, ніби їх задуло шквальним вітром. Джессі здогадалася, що два слова, якими нарешті вдалося до нього достукатися, — це «ідіотські» та «дурнувато». Колись він був товстуном у грубих окулярах, хлопцем, що не бував на побаченнях до вісімнадцяти років, коли почав строгу дієту й заняття спортом, щоб придушити оперізувальний жир до того, як жир придушить його. На другому курсі коледжу Джералд міг би описати своє життя як «більш-менш під контролем» (так, наче життя — принаймні його життя — це брикливий мустанг, якого слід приручити), проте Джессі знала, що шкільні роки були для нього атракціоном жахіть і залишили щедру спадщину презирства до себе й підозріливості до інших.

Успіх у корпоративному праві (і шлюбі з нею, оскільки Джессі вважала, що це також відіграло свою роль, можливо, навіть ключову) ще більше відновив упевненість у собі й самоповагу, проте Джессі підозрювала, що деякі кошмари цілком не щезли. Десь у глибоких закапелках розуму хулігани досі смикають його ззаду за труси в кабінеті для самостійних занять, досі сміються на фізкультурі з Джералдової нездатності до будь-яких фізичних вправ, окрім дівчачих відтискань, і є слова — «ідіотський» і «дурнуватий», наприклад, — які воскрешають усе те, наче школа скінчилася щойно вчора… або принаймні так їй здається. Психологи бувають надзвичайно дурними в деяких речах, мало не навмисно дурними, як їй часто спадало на думку, проте коли йдеться про живучість певних спогадів, вони не помиляються, міркувала Джессі. Є спогади, що годуються людським розумом, ніби злі п’явки, і певні слова, як-от «ідіотський» і «дурнуватий», можуть миттю повернути їх до в’юнкого, збудженого життя.

Джессі очікувала на укол сорому через те, що отак ударила нижче пояса, і втішилася — чи, може, розслабилася, — бо уколу не було. «Мабуть, я вже змучилася прикидатися», — подумала вона, і ця думка привела до іншої: вона може мати власні уявлення про секс, і в такому разі всі ці штучки з наручниками точно до них не належать. Від них вона почувається приниженою. Сама ця ідея її принижує. Ну як сказати, під час кількох перших експериментів — із шарфами — було якесь ніякове збудження, ну й кілька разів у неї був мультиоргазм, що для Джессі рідкість. Але все одно, були побічні ефекти, на які вона не звертала уваги, і відчуття приниження — лише один з них. Після кожної з ранніх версій Джералдової гри її переслідували свої жахіття. Джессі прокидалася від них спітнілою й захеканою, а обидві долоні були глибоко занурені в розвилку проме­жини й скручені в міцні кулачки. Вона пам’ятала лише один із кошмарів, і цей спогад був далекий, розмитий: вона гола-голісінька грала в крокет, і раптом гасло сонце.

«Не зважай на це, Джессі. Про все те можеш подумати в інший день. Наразі найважливіше, щоб він тебе відпустив».

Так. Тому що це не їхня гра. Це повністю його гра. Джессі продовжувала грати в неї лише через те, що так хотів Джералд. Але тепер цього недостатньо.

На озері знову самотньо закричала гагара. На зміну тупоумній очікувальній посмішці у Джералда на обличчі з’явився похмурий вираз невдоволення. «Ти мою іграшку зламала, суко», — промовляв він.

Джессі почала згадувати, коли востаннє добре роздивилася той вираз. У серпні Джералд прийшов до неї з глянцевою брошурою, тицьнув на те, чого йому хотілося, а вона відповіла, що так, звісно, якщо йому хочеться «порше», він може купити собі «порше», вони, безумовно, можуть дозволити собі «порше», проте вона думає, що більше користі йому буде від купівлі членської картки спортивно-оздоровчого клубу «Форест-Авеню», чим він погрожував останні два роки.

— Твоє тіло зараз не зовсім для «порше», — сказала була вона.

Джессі чудово розуміла, що використовує не найдипломатичніші слова, проте відчувала, що не час для дипломатії. Ну і ще Джералд роздратував її до такого стану, що його почуття їй абсолютно ніяк не всралися. Таке відбувалося дедалі частіше останнім часом, і це її лякало, проте Джессі не знала, що з цим робити.

— І що б це мало означати? — холодно запитав він.

Вона не завдала собі труду відповісти. Джессі з досвіду знала, що коли Джералд ставить такі запитання, вони майже завжди риторичні. Головний посил — у простому підтексті: «Ти засмучуєш мене, Джессі. Ти не граєш у мою гру».

Проте в тому випадку — який, мабуть, слугував незапланованим розігрівом для цього — вона таки вибрала проігнорувати підтекст і відповісти на запитання.

— Це означає, що тобі все одно цієї зими буде сорок шість, і «порше» цього не змінить, Джералде… і в тебе все одно буде тридцять зайвих фунтів[8].

Жорстоко, так, але Джессі могла б і вчинити щось зо­всім невиправдане, могла б переповісти Джералдові образ, що спалахнув у неї перед очима, коли вона зиркнула на фотографію спортивного автомобіля в глянцевій брошурі, яку він їй вручив. У ту частку секунди вона побачила тлустого хлопчака з рожевим обличчям і вдовиним мисом, що застряг в автомобільній камері, яку приніс із собою до старої ковбані.

Джералд вихопив брошуру з її рук і подався геть, не зронивши й слова. Відтоді питання «порше» більше не порушувалося… проте вона часто бачила його в Джералдовому погляді під назвою «ми невдоволені».

Зараз Джессі бачила ще промовистішу версію того погляду.

— Ти ще тоді сказала: «Звучить цікаво». Саме такими словами. «Звучить цікаво».

Чи дійсно вона так сказала? Мабуть, так. Але то була помилка. Маленький ляпсус, просто трішки підсковзнулася на банановій шкірці. Звісно. Але як сказати таке своєму чоловікові, коли він відкопилив нижню губу, ніби малятко Г’юї[9], що вже приготувалося до істерики?

Джессі не знала, тож опустила очі… і побачила те, що їй зовсім не сподобалося. Джералдів маленький друг не поник навіть трішки. Очевидно, не почув про зміну планів.

— Джералде, я просто не…

— …не маєш настрою? Оце так пасаж. Я спеціально на цілий день звільнився. А якщо ми тут лишимося на ніч, то і завтрашній ранок доведеться розчистити. — Він якусь мить міркував про це, після чого повторив: — Ти казала: «Звучить цікаво».

Вона почала розгортати свої виправдання, ніби старі й затерті карти в покері («Так, але зараз у мене болить голова. Так, але зараз у мене ті гадські передменструальні болі. Так, але я жінка, тому маю право передумати. Так, але тепер, коли ми тут, у цій безлюдній відстороні, ти мене лякаєш, ти мене перелякав, о превеликий, прекрасний варваре мій»), побрехеньки, що йому підгодовували або хибні уявлення, або его (часто це взаємозамінні речі), та не встигла Джессі вибрати карту, хоч якусь, озвався той новий голос. Це вперше він заговорив з її вуст, і Джессі захоплено відзначила, що в повітрі він звучить точнісінько так само, як і в неї в голові: сильно, сухо, рішуче, впевнено.

А ще він був незвично знайомим.

— Ти маєш рацію. Мабуть, я справді так сказала, але я мала на увазі, що цікаво тікати за місто з тобою так, як колись, до того як ти став серйозним босом, як інші типи А[10]. Я подумала, що було б непогано, якби ми трохи пововтузилися, тоді посиділи на терасі й насолоджувалися тишею. Може, пограли б трохи в скрабл, коли сонце зайде. То як, Джералде, це моє правопорушення дає підстави для судового переслідування? Як думаєш? Скажи, бо я дуже хочу знати.

— Але ти сказала…

За останні п’ять хвилин вона різними словами пояснила йому, що хоче звільнитися від цих сраних наручників, а він досі її не відпустив. Нетерплячка переросла в лють.

— Господи, Джералде, мені це перестало бути цікаво майже одразу, як ми почали, і якби ти не був дурним як пень, то зрозумів би це!

— Цей язик твій. Мудрагельний саркастичний язик. Іноді мене так дратує…

— Джералде, коли ти на чомусь зациклюєшся, солодким і приємним голоском до тебе не достукаєшся. Це я винна?

— Я не люблю, коли ти така, Джессі. Взагалі не люблю, коли ти така.

Справи мінялися, з поганих ставали гіршими, а тепер просто жахливими, а найстрашніше те, з якою швидкістю це відбувається. Раптом Джессі відчула сильну втому, і їй згадався рядок зі старої пісні Пола Саймона: «Не потрібна ця скажена любов». У яблучко, Поле. Ти, може, і коротун, але хоч не дурний.

— Знаю, що не любиш. І це нормально, але зараз питання в цих наручниках, а не в тому, наскільки тобі подобається чи не подобається, коли я тобі кажу, що передумала стосовно чогось. Я хочу зняти ці кайданки. Ти мене чуєш?

Ні, сяйнула їй страшна думка. Він не чує. Джералд відстає від неї на крок.

— Ти ж просто така, бляха, непослідовна, така, бляха, саркастична. Я люблю тебе, Джесс, але просто ненавиджу це твоє кляте єхидство. Завжди ненавидів.

Він протер лівою долонею надутий пуп’янок рота й сумно подивився на неї — бідний, обманутий Джералд, нав’ю­чений жінкою, яка потягла його сюди, в лісову первісність, і зреклася своїх сексуальних зобов’язань. Бідний обманутий Джералд, який досі навіть пальцем не ворухнув, щоб узяти ключі з комода біля дверей у ванну.

На зміну ніяковості прийшло інше — це відчуття кралося в неї за спиною, якщо можна так сказати. Ніяковість перетворилася на суміш люті і страху, яку Джессі відчувала в житті лише раз. Коли їй було близько дванадцяти років, її брат Вілл зробив їй нижній ляпанець на вечірці з нагоди дня народження. Це побачили всі подруги, і вони сміялися. «Ги-ги-ги, дюже шмішно, синьйоре, думаю я». Їй, проте, не було смішно зовсім.

Вілл сміявся найголосніше, так енергійно, що аж зігнувся, поклавши долоні на коліна, а волосся звисало йому над обличчям. Тоді десь рік минув відтоді, як «Бітли», «Роллінґи», «Серчерз» та всі інші стали популярними, тож у Вілла було вдосталь волосся, яке б могло так висіти. Мабуть, воно прикрило йому вид на Джессі, бо він навіть не здогадувався, як вона розлютилась… а він же за звичних обставин чудово розумів її зміни настрою та вдачі. Він сміявся, доки та піна емоцій настільки не переповнила її, що Джессі зрозуміла: вона або щось зробить, або вибухне. Тож вона стиснула кулачок і, коли її любий брат нарешті підняв голову й подивився на сестру, вмазала йому по зубах. Удар збив його з ніг, ніби кеглю для боулінгу, і він голосно розплакався.

Пізніше Джессi переконувала себе, що він плакав радше від несподіванки, ніж від болю, проте знала, навіть у двана­дцять років, що це не так. Вона зробила йому боляче, дуже боляче. Нижня губа Вілла тріснула в одному місці, верхня — у двох, і Джессі зробила йому дуже боляче. А чому? Тому що він вчинив щось дурне? Але йому й самому було лише дев’ять того дня, а в такому віці всі діти дурні. Ні, це не через дурість. Це через її страх: якщо вона нічого не зробить із тією гидкою зеленою піною люті й сорому, те шумовиння

(загасить сонце)

призведе до вибуху. Правда, яку вона вперше розкрила того дня, полягала от у чому: у ній є криниця, вода в ній отруйна, і, ляснувши Джессі, Вільям опустив туди відро, яке потім піднялося, наповнене нечистотами й в’юнистим гидом. Вона ненавиділа його за це й припускала, що саме та ненависть змусила її вдарити. Та глибина налякала її. Тепер, через стільки років, Джессі зрозуміла, що той страх не зник… але це досі її злило.

«Ти не загасиш сонце, — подумала вона, ані найменшої гадки не маючи, що це означає. — Здохнеш, але не загасиш».

— Я не хочу сперечатися через якісь дрібниці, Джералде. Просто візьми ключі від цих блядських штук і відімкни мене!

А тоді він сказав дещо настільки приголомшливе, що спершу Джессі навіть не змогла осягнути ці слова:

— А що, як я цього не зроблю?

Першою привернула увагу зміна тону. Зазвичай Джералд говорив грубуватим, непривітним та енергійним голосом: «Я тут керую, і з цим нам усім вельми пощастило, правда?» — проголошував цей тон. Але йому на зміну прийшло низьке муркотання, якого Джессі раніше не чула. В очі повернулися вогники — гарячі, маленькі, що колись давно збуджували її, наче прожектори. Розгледіти ті вогники було важко — за оправленими золотом окулярами він звузив очі до набряклих щілин, — але вони там були. Так, безумовно.

Ну і ще була дивна ситуація з його маленьким другом. Дружок не поникнув навіть трішечки. Здавалося, він тримається пряміше, ніж вона будь-коли пам’ятала… хоча це, напевно, лише уява.

«Справді так думаєш, дівулю? А я ні».

Джессі опрацювала всю цю інформацію, перш ніж повернутися до останніх слів, які він промовив, — того неймовірного запитання. «А що, як я цього не зроблю?» Цього разу вона не звернула уваги на тон, зосередилася на сенсі сказаного і, повністю зрозумівши ці слова, відчула, як лють і страх посилилися ще на одну поділку. Десь у криницю знову спускається відро, щоб знову зачерпнути того слизу — мерзенну порцію сповненої мікробами води, майже такої ж отруйної, як болотна мідноголова.

Двері кухні знову грюкнули об одвірок, а в лісі знову загавкав пес, цього разу близько, як ніколи. Звук був тріскучий, відчайдушний. Якщо таке слухати довго, мігрень не забариться, жодних сумнівів.

— Джералде, послухай, — почула вона, як промовляє її новий сильний голос.

Джессі усвідомлювала, що цей голос міг би дібрати й кращий час, щоб порушити тишу, — врешті-решт, вона ж на безлюдному північному березі озера Кашвакамак, прикута кайданками до стовпців ліжка, одягнута лише в тонкі ней­лонові трусики, — але все одно насолоджувалася ним.

— Ти мене слухаєш? Я знаю, що останнім часом ти рідко слухаєш, коли я говорю, але цього разу дуже важливо, щоб ти мене почув. Отже… ти мене слухаєш нарешті?

Він стояв на колінах на ліжку й дивився на Джессі так, наче вона — якийсь раніше не відкритий вид жуків. Його щоки, на яких звивалися складні мережі дрібних багряних ниточок (вона їх вважала Джералдовими алкогольними плямками), розчервонілися до майже фіолетової барви. Схожий прокіс перетинав чоло. Колір був настільки темний, а форма настільки чітка, що він скидався на родимку.

— Так, — відповів Джералд, і через цей новий муркітливий голос слово перетворилося на «та-а-ак». — Я тебе слухаю, Джессі. Слухаю дуже уважно.

— Добре. Тоді підійди до комода й візьми ключі. Спочатку відімкнеш оцей, — вона побрязкала правим зап’яст­ком об узголів’я, — а тоді оцей. — Так само побрязкала лівим. — Якщо ти зараз це зробиш, ми зможемо трошки зайнятися нормальним безболісним сексом із взаємним оргазмом, а тоді повернутися до нашого нормального безболісного життя в Портленді.

«І нікчемного, — подумала вона. — Ти забула додати. Нормального, безболісного й нікчемного життя в Портленді». Мабуть, саме так і є, або, можливо, це трішки надмірна драматизація (коли ти прикута до ліжка, драматизація якось сама собою виходить, помалу усвідомлювала Джессі), проте, мабуть, у будь-якому разі добре, що вона не вимовила те слово. Це означає, що той новий прямолінійний голос не такий уже й нестримний. А тоді, ніби заперечуючи цю думку, Джессі почула, як той голос — зрештою, власний її голос — починає підніматися з недвозначними ритмами й пульсаціями люті.

— Але якщо ти не припиниш клеїти дурня й дражнити мене, я звідси поїду прямісінько до сестри, дізнаюся, яка там адвокатка займалася її розлученням, і подзвоню їй. Я не жартую. Я не хочу грати в цю гру!

А тоді відбулося щось фантастичне, чого вона б не очікувала й за мільйон років: посмішка повернулася йому на обличчя. Вона здійнялася, наче субмарина, що нарешті досягла союзних вод після довгих і небезпечних поневірянь. Хоча навіть не це було по-справжньому фантастичним. Насправді вражало те, що посмішка більше не надавала Джералдові безневинно-пригальмованого вигляду. Тепер він скидався на небезпечного безумця.

Долонею він знову потягнувся вперед, погладив її ліву грудь, а тоді боляче стиснув. Закінчив цю неприємну справу, щипнувши її за пипку, чого раніше ніколи не робив.

— Ай, Джералде! Мені боляче!

Він серйозно і вдячно кивнув, і цей жест чудово ужився з тією страшною посмішкою.

— Це чудово, Джессі. Оце все. Ти могла б акторкою бути. Або дівчиною за викликом. З тих, дорожчих. — Він повагався, тоді додав: — Це типу комплімент.

— Господи, що ти мелеш?

Але Джессі непогано усвідомлювала, що знає відповідь. Тепер вона по-справжньому злякалася. У спальні щось лихе вирвалося з-під контролю. І розкручується, ніби чорна дзиґа.

Проте вона також була люта — така ж, як у день, коли Вілл її ляснув.

Джералд буквально засміявся.

— Що я мелю? Я тобі мало не повірив. Ось що я мелю.

Він опустив руку їй на праве стегно. А тоді знову заговорив, енергійно й химерним чином по-діловому:

— То як, ти їх сама розведеш, чи це мені зробити? Це також частина гри?

— Відпусти мене!

— Відпущу… потім.

Він викинув уперед другу руку. Цього разу вщипнув праву грудь, та так сильно, що нервові закінчення спалахнули білими іскорками аж по всьому стегну.

— А зараз розведи свої чудові ніжки, горда красуне моя!

Джессі уважніше роздивилася його й побачила страшну річ: він знає. Джералд знає, що вона не прикидається, ніби не хоче продовжувати.

Він знає, але вирішив не знати, що знає. Людина так може?

«Ще й як, — відповів прямолінійний голос. — Коли ти велике, доскочисте цабе в найбільшій на північ від Бостона й на південь від Монреаля юридичній компанії корпоративного права, думаю, ти можеш знати все, що захочеш, і не знати теж усе, що не захочеш. Думаю, в тебе тут більша проблема, дорогенька. Така проблема, через яку закін­чуються шлюби. Краще зціп зуби й примружся, бо мені здається, тебе очікує одне пиздецьке щеплення».

Та посмішка. Гидка, зла посмішка.

Вдає невідання. І з такою силою, що потім зміг би пройти перевірку на детекторі брехні з цього приводу. «Я думав, що все те — частина гри, — сказав би Джералд, весь такий ображений і круглоокий. — Я серйозно так думав». А якщо вона натисне, чавлячи його своїм гнівом, він зреш­тою спуститься до найстарішої захисної стратегії… і огорнеться нею, ніби ящірка в тріщині каменю: «Тобі ж спо­добалося. Я знаю, що сподобалося. Просто визнай це».

Прикривається невіданням. Знає, але все одно планує продовжувати. Він прикував її до ліжка, зробив це з її ж допомогою, а тепер, бля пиздець, навіщо товкти воду в ступі, тепер він збирається її зґвалтувати, по-справжньому зґвалтувати, поки грюкають двері, гавкає собака, ричить бензопила, а на озері йодлем клекоче гагара. Він дійсно збирається це зробити. Канєшно, пацани, ги-ги-га-га, якщо вона не брикала під тобою, як та вужиця на пательні, то ти, щитай, і не їбався ніколи. А якщо вона таки поїде до Медді, коли його сеанс приниження закінчиться, то Джералд наполягатиме, що про зґвалтування навіть і не думав.

Він поклав свої рожеві долоні їй на стегна й почав розводити ноги. Джессі не пручалася. Принаймні на якусь мить вона була надто нажахана й шокована всім цим дійством, щоб особливо пручатися.

«І це найправильніша поведінка, — озвався всередині більш знайомий голос. — Просто полеж собі тихенько, й хай він спустить своє молочко. Зрештою, навіщо робити з цього проблему? Він це вже тисячу разів робив, і ти ніколи від цього не вертала. Якщо раптом забула, вже минуло добряче років, відколи ти була скромною незайманкою».

А що станеться, якщо вона не послухається й не дотримається поради того голосу? Яка альтернатива?

Ніби у відповідь на це запитання у голові в неї виникла жахлива картинка. Джессі побачила себе, яка дає свідчення в суді в шлюборозлучних справах. Вона не знала, чи в Мейні ще є такі суди, проте це ніяк не затьмарювало образу. Вона побачила, що одягнута в костюм консервативно-рожевого кольору від Донни Каран, а під костюмом — персикова блузка. Коліна й щиколотки — строго близько зведені. На колінах — біла сумочка-клатч. Джессі побачила, як відповідає судді, схожому на небіжчика Гаррі Різонера[11], мовляв, так, вона справді супроводила Джералда до їхнього літнього будиночка з власної волі, так, також із власної волі дозволила йому прикувати себе до ліжка двома парами наручників «Кріґ», і так, як на те пішло, вони вже грали в такі ігри раніше, хоча в будиночку на озері — ніколи.

Так, ваша честь. Так.

Так, так, так.

Поки Джералд продовжував розводити їй ноги, Джессі почула, як сама відповідає судді, схожому на Гаррі Різонера, про те, як вони почали з шовкових шарфів, і про те, як вона дозволила грі тривати, від шарфів до мотузок, а згодом і кайданок, хоча це її швидко втомило. Фактично остогидло. Остогидло настільки, що Джессі дозволила Джералдові відвезти її за шістдесят три милі з Портленда до озера Кашвакамак у будній день у жовтні. Настільки опротивіло, що вона знову дозволила йому прикувати себе, наче пса. Настільки воно набридло, що на ній були лише нейлонові трусики, такі просвітчасті, що крізь них можна читати рекламну рубрику «Нью-Йорк Таймс». Суддя в усе це повірить і глибоко їй співчуватиме. Звісно ж. А хто б не співчував? Джессі бачила, як стоїть на місці для свідчень і говорить: «Отже, я лежала на ліжку, прикута до нього, на мені не було нічого, крім трусиків від “Вікторія Сікрет”, і я усміхалась, але в останню хвилину передумала, і Джералд знав про це, тому це зґвалтування».

Так, сер, саме так воно й буде. Мамою клянуся.

Розвіявши цю жахливу фантазію, Джессі побачила, що Джералд смикає її за труси. Він стояв на колінах у неї між ногами, обличчя таке вчене, що виникала спокуса подумати, ніби він планує складати кваліфікаційний іспит на звання адвоката, а не взяти свою неохочу дружину. По підборіддю з середини товстої нижньої губи збігав ручай білої слини.

«Дозволь йому, Джессі. Нехай спустить своє молочко. Це через те, що в яйцях, він сходить з розуму, сама знаєш, лише тому. Вони всі від цього дуріють. Коли він позбудеться цього, зможеш знову з ним поговорити. Зможеш розібратися з ним. Тому не влаштовуй бучу… просто полеж собі й дочекайся, доки він вижене біса».

Гарна порада, і, мабуть, вона дотрималася б її, якби не присутність чогось нового всередині. Ця безіменна новоприбула, очевидно, вважала, що звичне джерело порад Джессі — голос, який вона з роками звикла називати Господинька Берлінґейм, — насправді сцикуха найвищої проби. Джессі ще могла дати речам іти своєю чергою, проте одночасно сталися дві події. По-перше, вона усвідомила, що, хоч руки й прикуті до ліжка, ноги вільні. Тільки-но вона це зрозуміла, цівка слини звисла Джералдові з підборіддя. Вона якусь мить там повисіла, видовжуючись, а тоді впала Джессі на живіт, одразу над пупком. Щось у цьому від­чутті було знайоме, і її охопило жахливої сили дежавю. Кімната навколо ніби потемніла, наче всі вікна, включно зі стельовим, замінили на панелі тонованого скла.

«Це його кінча, — подумала вона, хоча й чудово знала, що це не так. — Це його блядська кінча».

Реакція Джессі була націлена не стільки на Джералда, скільки на те мерзенне відчуття, що переливалося з глибини розуму. Цілком буквально вона діяла не роздумуючи, а просто брикнула з інстинктивною панічною огидою жінки, яка усвідомлює: те, що тріпоче, заплутавшись у неї в волоссі, — це кажан.

Вона смикнула ноги до себе, ледь не вціливши правим коліном у його підборіддя, а тоді вистрелила босими ступнями, наче поршнями. Підошва й підйом правої стопи глибоко врізалися йому у випин живота. П’ята лівої вдубасила по твердому кореню пеніса та яєчках, що звисали, наче бліді стиглі фрукти.

Джералд хитнувся назад, дупа опустилася на грубі безволосі литки. Він закинув голову назад, обличчям до стельового вікна й білої стелі, що світилася сонячними зайчиками, і високо й хрипко закричав. Водночас на озері знову скрикнула гагара, ніби диявольськи заперечуючи. Джессі все це прозвучало, мов одна людина в парі спів­чуває іншій.

Джералдові очі вже не були звужені, та й не світилися також. Вони були широко розплющені, блакитні, як сьогоднішнє бездоганне небо (думка про те, щоб побачити те небо над по-осінньому порожнім озером, стала вирішальним чинником, коли Джералд потелефонував з офісу й сказав, що відклав справи і чи не хотіла б вона з’їздити в їхній літній будинок принаймні на день, а можливо, лишитися на ніч), і світилася в них лише зболена лють, на яку Джессі було важко дивитися. Обабіч шиї випиналися шворки сухо­жиль. Джессі подумала: «Я їх не бачила ще з того дощового літа, коли він покінчив із садівництвом і вибрав собі натомість інше хобі — “Джей Дабл’ю Дент”[12]».

Його крик почав слабшати. Здавалося, ніби хтось із дистанційним пультом від Джералда збавляє звук. Звісно, це не так, бо він кричав якось немислимо довго, секунд тридцять, і вже став видихуватися. «Я, мабуть, добряче йому вмастила», — подумала Джессі. Червоні крапочки на щоках і прокіс на лобі набирали фіолетової барви.

«Так! — злякано заголосила Господинька. — Ти справді дуже сильно його вдарила!»

«Ага, нормально так зацідила, правда?» — вдоволено відзначив новий голос.

«Ти вдарила свого чоловіка по яйцях! — закричала Господинька. — Заради Бога, яке ти маєш право так робити? Яке ти маєш право навіть жартувати про це?»

Джессі знала відповідь на це запитання або думала, що знає: вона так вчинила тому, що чоловік збирався зґвалтувати її, а пізніше списати це на неправильно відчитаний сигнал між двома гармонійними одруженими людьми, що бавилися в невинну секс-гру. «То все через гру, — стенаючи плечима, сказав би він. — Це все гра винна, а не я. Джесс, можемо більше не грати, якщо не хочеш». Знаючи, звісно, що жодна його пропозиція більше ніколи не змусить її запхати руки в кайданки. Ні, останній раз виявився вирішальним. Джералд це знав і вирішив скористатися на повну.

Чорна річ, присутність якої в кімнаті відчувала Джессі, вирвалася з-під контролю, як вона й боялася. Джералд ще начебто кричав, хоча з його зморщеного зболеного рота не долинало жодних звуків (принаймні вона не чула). Його обличчя настільки переповнилося кров’ю, що подекуди здавалося чорним. Джессі бачила його яремну вену (а можливо, сонну артерію, якщо це важливо в такі моменти), яка шалено пульсувала під акуратно виголеною шкірою на горлі. Яка б судина то не була, здавалося, вона от-от вибухне, і Джессі вколов страх.

— Джералде? — голос звучав слабко й непевно, ніби в дів­чинки, яка розбила щось цінне на дні народження подруги. — Джералде, з тобою все добре?

Звісно, дурне запитання, неймовірно дурне, але його поставити було набагато простіше, ніж ті, що вже роїлися в голові: «Джералде, тобі погано? Джералде, ти не вмираєш?»

«Звісно ж, не вмирає, — нервово пробурмотіла Господинька. — Так, ти його вдарила, справді дуже сильно, і тобі має бути соромно, але він не помре. Ніхто тут не помре».

Зморщений і випнутий рот продовжував безгучно тремтіти, але на запитання він не відповів. Одна долоня була притиснута до живота, інша прикривала уражені тестикули. Потім обидві долоні повільно піднялися й зупинилися одразу над лівим соском. Вони осіли там, наче парочка пухленьких рожевих пташок, що надто втомилися й не можуть летіти далі. Джессі помітила, як на круглому животі її чоловіка проступають обриси босої ступні — її босої ступні. На тлі рожевої шкіри цей знак яскраво вирізнявся і обвинувачував.

Джералд видихав, принаймні намагався видихнути, обдаючи її стійким чадом, що відгонив гнилою цибулею. «Це додаткове дихання, — подумала вона. — Останні десять відсотків легень відведено для додаткового дихання, здається, так у школі на біології говорили? Так, здається. Додаткове дихання, легендарний останній вдих потопельників і задушених. Як тільки ти його видихаєш, то або непритомнієш, або…»

— Джералде! — скрикнула вона різким, сварливим голосом. — Джералде, дихай!

Його очі вибалушилися, ніби дві скляні блакитні кульки, що застрягли в грудці пластиліну, і він спромігся на малесенький ковток повітря. Завдяки цьому Джералд промовив їй останнє слово, цей чоловік, який, іноді здавалося, цілком зітканий зі слів.

— …серце…

Оце й усе.

— Джералде! — Тепер до злості в голосі додався шок, і Джессі кричала, наче стара діва на посаді шкільної вчительки, яка вхопила фліртуна з другого класу, що задер їй спідницю, демонструючи хлопцям зайчиків на трусах. — Джералде, перестань корчити придурка й дихай, бляха-муха!

Джералд не дихав. Натомість його очі закотилися, відкриваючи жовтуваті білки. Язик зі звуком пердіння вибився з рота. Зі здутого пеніса дугою вилетів струмінь каламутної оранжевуватої сечі, і її коліна й стегна обдало гарячково теплими краплями. Джессі довго й пронизливо закричала. Цього разу вона свідомо не відзначила, як смикає за кайданки, як із їх допомогою намагається відтягнутися назад, наскільки це можливо, химерно скручуючи під собою ноги.

— Припини, Джералде! Припини, доки не впав з лі…

Пізно. Навіть якщо він досі чув її, у чому раціональна частина розуму сумнівалася, стало вже запізно. Він вигнувся назад, дугою вихиляючи верхню частину тіла за край ліжка, а тоді справу на себе взяла сила тяжіння, і Джералд Берлінґейм, з яким Джессі якось у ліжку їла ванільно-апельсинове морозиво, повалився назад, колінами вгору й головою вниз, ніби малий незграба, що намагається вразити друзів під час вільного плавання в басейні Християнської організації для молоді. Від звуку, з яким його череп зіткнувся з твердою деревиною підлоги, Джессі знову скрикнула. Пролунало так, наче об край кам’яної миски розбили величезне яйце. Вона б усе віддала, тільки б не чути цього.

Тоді настала тиша, яку розривав лише далекий рев бензопили. Перед широко розплющеними очима Джессі в повітрі розпускалася велика сіра троянда. Пелюстки росли й росли, і коли вони нарешті зімкнулися навколо неї, наче курні крила величезних безбарвних молей, на якийсь час закриваючи все навколо, єдиним чітким почуттям у неї була вдячність.

Джессі була ніби в довгому холодному коридорі, наповненому білим туманом. Коридорі, сильно скошеному набік, як ті, у яких опиняються люди з фільмів і телесеріалів, на кшталт «Жахіття на вулиці В’язів» чи «Сутінкової зони». Вона стояла гола, їй дошкуляв холод, боліли м’язи, особливо на спині, шиї та плечах.

«Мені треба забратися звідси, бо я зараз виблюю, — подумала Джессі. — Живіт крутить від туману й вогкості».

(Хоча вона знала, що річ не в тумані й вогкості.)

«А ще щось не так із Джералдом. Не пам’ятаю точно, що саме, але, здається, йому погано».

(Хоча вона знала, що «погано» — не зовсім те слово.)

Проте, що дивно, якась інша частина її насправді зовсім не хотіла покидати скошений мрячний коридор. Та частина натякала, що їй буде набагато краще залишитися тут. Якщо Джессі піде, то пошкодує. Тож вона ще якийсь час не поспішала.

Зрештою рухатися її змусив собачий гавкіт. Він був украй гидкий, низовий, але у верхніх регістрах розкришувався на пронизливі виски. Щоразу, як він зривався з пащі тварини, здавалося, наче вона блює жменею гострих скалок. Джессі вже раніше чула той гавкіт, хоча було б краще — набагато краще, правду кажучи, — якби вона могла не пригадувати, коли саме, де саме і що в ту мить відбувалося.

Та принаймні це змусило її рухатися — лівою, правою, раз-два-три, — і раптом до Джессі дійшло, що вона чіткіше бачитиме крізь туман, якщо розплющить очі, тож так і зробила. І побачила не якийсь моторошний коридор із «Сутінкової зони», а головну спальню їхнього літнього будиночка на північному березі Кашвакамаку — території, також відомої як бухта Нотч. Джессі подумала, що холод відчула, мабуть, через те, що одягнута лише в трусики бікіні, шия й плечі болять, бо вона прикута до ліжка, а поперек сповз, коли знепритомніла. Жодних перекошених коридорів, жодної мрячної вогкості. Реальний був лише пес. Який досі вигавкував на всю свою дурнувату голову. Тепер звук ніби наблизився до будинку. Якщо Джералд це почує…

Від думки про Джералда Джессі пересмикнуло і по зсудомлених біцепсах та трицепсах спіраллю пронеслися складні чуттєві іскорки. Дійшовши до ліктів, ці пощипування зблякли, і зі сп’янілою тривогою людини, яка щойно прокинулася, Джессі усвідомила, що її руки майже зовсім заніміли, а за долоні могли б спокійно правити рукавички, набиті затвердлим картопляним пюре.

«Болітиме», — подумала вона, і все повернулося… особ­ливо образ Джералда, що сторчголов пірнає з краю ліжка. Її чоловік на підлозі, мертвий або непритомний, а вона лежить тут на ліжку, роздумує, яке ж це занудство, що аж руки в неї заклякли. Наскільки ж можна бути егоїстичною, егоцентричною?

«Якщо він мертвий, то, бляха, сам винен», — промовив прямолінійний голос. Він спробував докинути ще кілька гірких зернин істини, але Джессі його заткнула. У досі не до кінця свідомому стані роздивитися глибокі архіви сховищ пам’яті їй було простіше, тож Джессі раптом усвідомила, чий то голос — трішки гугнявий, різкуватий, завжди на межі саркастичного смішка. Цей голос належав Рут Нірі, її співжительці з коледжу. Усвідомивши це, Джессі зрозуміла, що не дивується. Рут завжди щедро ділилася своїми порадами, і ті поради обурювали її дев’ятнадцяти­річну сусідку з Фалмут-Форсайду, якій ще молоко на губах не обсохло… у чому, безумовно, і полягала головна чи принаймні побічна ідея. Наміри Рут завжди були добрі, і Джессі не сумнівалася, що сама Рут дійсно вірить у шістдесят відсотків того, що каже, а також справді робить сорок відсотків речей, про які заявляє. Щодо сексу частка була навіть вища. Рут Нірі, перша жінка на пам’яті Джессі, яка зовсім відмовилася голити ноги й пахви. Рут, що якось набила наволочку подушки ненависної старости поверху піною для вагінального спринцювання з полуничним запахом. Рут, яка просто так відвідувала всі студентські мітинги й експериментальні студентські вистави. «Дівулю, якщо все інше буде зле, то хоч якийсь гарненький хлопчик там роздягнеться, — говорила вона шокованій, проте захопленій Джессі після того, як прийшла з якоїсь студентської акції під назвою “Син Ноєвого папуги”. — Ну, я не маю на увазі, що таке завжди трапляється, але зазвичай так. Я думаю, для цього й існують п’єси, які пишуть і ставлять студенти — щоб пацики й дівчулі могли на людях роздягатися й цілуватися».

Джессі роками не згадувала про Рут, а тепер та опинилася в її голові, роздавала свої крихти мудрості, як і колись. Ну а чому б і ні? Хто більш кваліфікована людина в порадах для психічно збентежених і емоційно стурбованих, ніж Рут Нірі, яка після Нью-Гемпширського університету пережила три шлюби, дві спроби самогубства й чотири реабілітації від алкогольної та наркотичної залежностей? Стара добра Рут, ще один блискучий приклад того, наскільки успішно колишнє Покоління Любові переходить у середній вік.

— Господи, саме те, що треба, якась Дорога Еббі з пек­ла[13], — промовила Джессі, і густа й в’язка інтонація голосу налякала її ще більше, ніж відсутність чуття в руках.

Вона спробувала смикнути себе в більш-менш сидяче положення, у якому перебувала щойно перед тим, як Джералд вирішив трішки напоказ попірнати головою вниз (той страшний тріскучий звук, ніби яєчної шкаралупи, був же частиною її сну, правда? Вона молилася, щоб це був сон), і думки про Рут заглушив раптовий напад паніки, коли Джессі не вдалося поворухнутися бодай трішки. У м’язах знову закрутилися спіральні пощипування, але більше нічого не сталося. Руки так і висіли вгорі й позаду неї, незворушні, дерев’яні, наче рубанці клена. Туман у голові розвіявся (як вона помітила, паніка дає добрячої фори нашатирному спирту), а серце перемкнулося на наступну передачу, проте більше нічого. Якусь мить у Джессі перед очима мерехтів живий образ, вирваний з якогось давнього підручника історії: люди стоять навколо молодої жінки, сміються й показують на неї пальцями. Голова й руки жінки закріплені в колодках, вона згорблена, наче відь­ма з казок, а волосся висить у неї над обличчям, ніби каптур покаяльниці.

«Її звати Господинька Берлінґейм, і її карають за те, що вдарила свого чоловіка, — спало на думку Джессі. — Вони карають Господиньку, тому що не можуть дістати ту, хто насправді відповідальна за удар… ту, у якої голос як у моєї колишньої сусідки по кімнаті в коледжі».

Та чи підхоже тут просто слово «вдарила»? Хіба правильніше не те, що вона зараз ділить спальню з мерцем? Хіба правильніше не те, що, не враховуючи пса, місцевість бухти Нотч зараз зовсім безлюдна? І вона почне кричати, їй відповість лише гагара? Лиш вона — і більш нічого?

Саме ця думка, з дивним відлунням «Ворона» По, привела Джессі до раптового усвідомлення, у яку ж ситуацію вона самотужки вскочила, і тоді її зненацька охопив уже повноцінний бездумний жах. Приблизно двадцять секунд (якби її запитали, скільки протривав той напад паніки, вона б припустила хвилин зо три чи радше всі п’ять) Джессі повністю перебувала в його лабетах. Глибоко всередині неї залишався тонкий шворінь раціональної свідомості, та він був безпомічним — просто переляканий спостерігач, що дивиться, як жінка звивається на ліжку, як розлітається її волосся від шарпання головою в запереч­ному жесті, слухає її хрипкі перелякані крики.

Усе це припинив глибокий безживний біль в основі шиї, одразу над місцем, де починається ліве плече. М’язо­вий спазм, із тих гірших, що їх качки називають «конякою Чарлі». Стогнучи, Джессі відкинула голову на розділені махагонієві планки, що складали узголів’я ліжка. Роз­тягнуті м’язи закам’яніли в напруженому фіксованому згині й здавалися твердими, як камінь. Голочки й шпильки, які через її зусилля уразили руки аж до долонь, ховалися на тлі цього страшного болю, і Джессі зрозуміла, що, впираючись в узголів’я, лише посилює тиск на перевтомлені м’язи.

Інстинктивно, не надто роздумуючи над тим, що робить, Джессі вперлася п’ятами в покривало, підняла сідниці й відштовхнулася ногами. Лікті зігнулися, а тиск з плечей і верхньої частини рук спав. За мить коняка Чарлі в дельтоподібних м’язах почала відступати. Джессі довго й хрипко видихнула від полегшення.

За дверима пронісся вітер (Джессі помітила, що він уже трохи переріс стадію леготу), зітхаючи серед сосон на пагорбі між будинком і озером. Зовсім неподалік від кухні (яка наразі Джессі здавалася взагалі іншим усесвітом) двері, які їм із Джералдом не дійшли руки зачинити щільно, лупились об розбухлий одвірок. Один раз, другий раз, третій раз, четвертий. Це були єдині звуки. Лиш вони — і більш нічого. Пес припинив гавкати, принаймні поки що, а бензопила припинила ревіти. Навіть у гагари, здавалося, настала перерва на каву.

Образ озерної гагари, що попиває каву, мабуть, паралельно плаваючи в кулері з водою й базікаючи з іншими пані гагарами, спричинив у Джессі в горлі порохнявий крекіт. У менш неприємних умовах цей звук можна було б назвати смішком. Він розвіяв рештки паніки, і хоч вона все одно залишалася переляканою, проте зараз була в змозі керувати своїми думками й діями. Також він залишив на язику гидуватий металевий присмак.

«Це адреналін, дівулю, чи які там ще секреції залоз випускає тіло, коли пускаєш пазурі й починаєш дертися по стінах. Якщо тебе хто колись запитає, що таке паніка, тепер знаєш, що відповісти: емоційна біла пляма, від якої почуваєшся так, наче насмокталася пригоршні монет».

Руки гули, а пощипування нарешті дісталось і пальців. Джессі кілька разів розтулила й стулила долоні, щоразу здригаючись. Вона почула слабкий брязкіт кайданок об стовпчики ліжка й на секунду замислилася, чи вони з Джералдом не подуріли. Зараз однозначно здавалося саме так, хоча вона не сумнівалася, що кожного дня по всьому світу тисячі людей грають у схожі ігри. Вона якось читала, що є сексуально розкуті людиська, які навіть підвішуються в себе в шафах і дрочать, доки постачання крові в мізки повільно скорочується до нуля. Така новина лише посилила її віру в те, що для чоловіків пеніс не стільки дар, скільки прокляття.

Але якщо це дійсно була лише гра (лиш вона — і більш нічого), чому Джералд раптом відчув потребу купити справжні наручники? Вельми цікаве запитання, чи не так?

«Можливо, але мені здається, воно не настільки важливе саме зараз. Джессі, ти так не думаєш?» — озвалася зсередини голови Рут Нірі. Дійсно неймовірно, у скількох напрямках одночасно може працювати людський мозок. На одному з них Джессі раптом почала загадуватися, що ж сталося з Рут, яку вона востаннє бачила десять років тому. Уже три роки, як вона не отримувала від неї жодної вістки. Останньою була листівка з молодим чоловіком в ошат­ному оксамитовому костюмі червоного кольору з брижами на шиї. Рот у чоловіка був розтулений, і звідти з певним натяком висолоплювався язик. «ОДНОГО ДНЯ МІЙ ПРИНЦ ЛИЗНЕ»[14], — повідомляла листівка. «Нью-ейджів­ський дотеп», — пригадала свою тодішню думку Джессі. У вікторіанців був Ентоні Троллоп, у втраченого покоління Г. Л. Менкен, а нам залишилися непристойні вітальні листівки та хохми на наліпках на бампери: «ЯКЩО ЧЕСНО, Я РЕАЛЬНИЙ ХАЗЯЇН ДОРОГИ».

На листівці була затерта марка з Аризони, а також було написано, що Рут приєдналася до лесбійської комуни. Джессі ця новина не сильно здивувала. Вона навіть посмакувала думку, що її давня подруга, яка могла і страшенно дратувати, і навіювати неочікувані й меланхолійні приємності (іноді одночасно), нарешті знайшла на величезній ігровій дошці життя комірку, висвердлену так, щоб туди входив її неоковирної форми гачок.

Джессі поклала листівку від Рут у верхню ліву шухляду свого столу, де тримала різну мішанину кореспонденції, на яку, найпевніше, не відповідатиме, і тоді вона востаннє до сьогодні думала про свою стару сусідку — Рут Нірі, яка жадала мати якусь «гарлідевідсонівську» махину, але так і не спромоглась опанувати механічну коробку передач, навіть на старому й покірному «форді-пінто» Джессі. Рут, яка навіть на четвертому році навчання часто губилася в кампусі Нью-Гемпширського університету. Рут, яка завжди плакала, коли забувала про щось на плиті і воно згорало начорно. Останнє траплялося настільки часто, що диво, як вона не спалила їхню кімнату — чи й увесь гуртожиток. Наскільки ж химерно, що той прямолінійний і впевнений голос у Джессі в голові виявився Рут.

Пес знову розгавкався. Він не наблизився, проте й не віддалився. Його власник точно не полює на птахів. Жоден мисливець не витримав би з таким рявкітливим цуцом. І якщо пес зі своїм господарем просто вийшли на денну прогулянку, як же так, що те валування долинає з одного й того ж місця протягом останніх хвилин п’яти?

«Бо ти тоді не помилилася, — прошепотів розум. — Нема господаря». Цей голос не належав ні Рут, ні Господиньці Берлінґейм і точно не був голосом, який Джессі вважала власним (яким би він не був). Цей дуже молодий і дуже наляканий. А ще, як і голос Рут, дивним чином знайомий. «Це просто бродячий пес, він тут один. Він тобі не допоможе, Джессі. Не допоможе нам».

Проте це, мабуть, надто похмура оцінка ситуації. Зрештою, Джессі ж не знає, чи собака бродячий, правда? Точно це невідомо. А доки це не стане відомо точно, вона відмовляється в це вірити.

— Не подобається — подайте на мене в суд, — тихо прохрипіла вона.

Разом із тим залишалося питання Джералда. Через ­паніку й подальший біль це якось вилетіло їй з голови.

— Джералде? — голос звучав сухо, ніби не тут. Джессі прокашлялася й спробувала знову: — Джералде!

Нічого. Нуль. Взагалі жодної реакції.

«Але це не означає, що він помер, тому візьми себе в руки, жінко, і тримайся міцно».

Джессі й тримала себе в руках, дякую, дуже дякую, і не мала ані найменшого наміру послаблювати цю хватку. І все одно вона почувала глибоку тривогу, що розросталася в грудях, схожа на якусь жахливу тугу за домом. Відсутність реакції Джералда не означає, що він помер, правда, проте це означає, що він непритомний, і це як мінімум.

«А скоріш за все, мертвий, — додала Рут Нірі. — Не хочеться, Джесс, пересирати тобі малину, серйозно, але ж ти не чуєш його дихання, правда? Ну тобто зазвичай, якщо людина знепритомніла, можна почути, як вона дихає. Вони ще так голосно сопуть і слиняться, правда ж?»

— А мені, блядь, звідки знати? — промовила Джессі, але це було по-дурному. Їй є звідки знати, бо більшу частину шкільних років вона з захопленням волонтерила в лікарні, і там швидко звикаєш до того, які звуки видають мертві: жодних. Рут знала все про час, який Джессі провела в Портлендській міській лікарні, — роки, які Джессі сама іноді називала «судновими», — але цей голос відав би про це, навіть якби Рут і не знала, бо це не голос Рут, а голос Джессі. Їй доводилося постійно нагадувати це собі, бо голос дивним чином постійно здавався окремішнім.

«Як ті, які ти вже раніше чула, — пробурмотів молодий голос. — Ті, які ти чула після темного дня».

Але Джессі не хотілося про це думати. Узагалі ніколи не хотілося. Хіба в неї й без того проблем не задосить?

Проте голос Рут має рацію: непритомні люди — особ­ливо ті, що втратили свідомість через добрячий гепак у довбешку, — зазвичай дійсно похропують. Що означає…

— Мабуть, він таки мертвий, — сухо промовила Джессі. — Ага, так.

Вона схилилася ліворуч, рухаючись обережно, зважаючи на м’язи, які боляче спазмували в основі шиї з того боку. Не встигла Джессі витягнути на максимум ланцюг, що тримав правий зап’ясток, як побачила огрядну рожеву руку й половину долоні — останні два пальці, якщо точніше. То була правиця. Джессі це одразу зрозуміла, бо на пальці не було обручки. Вона розгледіла білі серпики нігтів. Джералд завжди дуже пишався своїми нігтями. Вона ніколи не усвідомлювала, наскільки пишався, аж дотепер. Смішно, як іноді мало помічаєш. Як мало помічаєш, навіть коли вже думаєш, що бачила все.

«Мабуть, так, але я тобі от що скажу, золотко: наразі жалюзі можеш опустити, бо мені більш дивитися не хочеться». Зовсім не хочеться. Проте відмовитися дивитися — розкіш, яку Джессі, принаймні наразі, не може собі дозволити.

Продовжуючи рухатись із надмірною обережністю, леліючи шию й плече, Джессі відсунулася ліворуч настільки, наскільки дозволяли наручники. Не надто багато — максимум ще два-три дюйми, — проте це розширило кут зору так, що вона змогла побачити Джералдове передпліччя, частину правого плеча й частинку голови. Не була певна щодо останнього, проте їй здалося, що краї його рідкого волосся зрошені краплинами крові. Джессі припускала, що це може бути гра уяви. Сподівалася.

— Джералде? — прошепотіла вона. — Джералде, ти мене чуєш? Прошу, скажи, що чуєш.

Жодної відповіді. Жодних рухів. Джессі знову відчула ту глибоку тугу, як вона переповнюється й переповнюється, ніби кровоточива рана.

— Джералде? — знов прошепотіла вона.

«Ну от чого ти шепочеш? Він мертвий. Чоловік, що якось здивував тебе поїздкою на вихідні на Арубу — на Арубу, Господи Боже, — і якось усю новорічну вечірку носив твої туфлі з алігатора на вухах, помер. То якого чорта ти щось там шепчеш?»

— Джералде! — Цього разу вона прокричала його ім’я. — Джералде, вставай!

Звук власних криків ледь не спричинив ще один напад паніки й конвульсій, і найстрашніше не те, що Джералд зовсім не рухався й не реагував, а усвідомлення того, що паніка досі тут, досі просто тут, невгамовно кружляє навколо її розуму, терпляче, ніби хижак, який ходить кола­ми біля слабкого багаття жінки, що якось загубила своїх друзів і заблукала в глибокій темній гущавині лісу.

«Не заблукала, — промовила Господинька Берлінґейм, але Джессі не довіряла тому голосу. Стійкість, яка в ньому вчувається, фіктивна, а раціональність — лише фасад, що може облущитися, наче фарба. — Ти чудово знаєш, де ти».

Так, знає. Вона на кінці звивистого розбитого путівця, що відколюється від Бей-лейн за дві милі на схід звідси. Путівець той — просіка, встелена опалим червоним і жовтим листям, яким вони з Джералдом проїхали, і те листя безмовно свідчило, що цей відросток, який веде до бухти Нотч на Кашвакамаку, за останні три тижні, відколи почало жовтіти й опадати листя, або зовсім не використо­вували, або вельми мало. Цей кінець озера був майже виключно місциною для літніх відвідувачів, і наскільки Джессі могла судити, тим відростком узагалі могло не їзди­ти жодне авто ще з Дня праці[15]. До шосе 117, де вже є доми, у яких люди живуть цілий рік, миль п’ять, спочатку по відростку, а тоді вздовж Бей-лейн.

«Я тут одна, мій чоловік лежить мертвий на підлозі, а я прикута до ліжка. Я можу кричати хоч до посиніння, і це нічого не дасть, бо ніхто не почує. Мабуть, найближче до мене той із бензопилою, та й він мінімум миль за чотири. Він, цілком можливо, навіть на іншому боці озера. Собака може мене почути, але він майже точно бродячий. Джералд мертвий, і це прикро (якщо я винна, то я не хотіла його вбивати), але принаймні для нього все минуло швидко. Для мене ж нічого швидко не буде. Якщо в Портленді ніхто не почне за нас турбуватися, а реальної причини для цього, принаймні якийсь час, нема…»

Їй не варто так думати, ці думки притягують паніку. Якщо вона не витягне розум з цього тупика, то скоро зазирне паніці просто в дурні, перелякані очі. Ні, їй зовсім не можна так думати. Але найгірша херь у тому, що коли вже починаєш, то зупинитися дуже важко.

«Але, можливо, саме на це ти й заслуговуєш, — зненацька озвався загрозливий шалений голос Господиньки Берлінґейм. — Можливо. Бо це ти його вбила, Джессі. Можеш не обманювати себе, я не дозволю. Я знаю, що він був не в настільки добрій формі, і розумію, що все одно рано чи пізно це сталося б — серцевий напад на роботі або якогось вечора в дорозі додому, цигарка в руці, він намагається запалити, а тут позаду сигналить величезна десятиколісна фура, щоб забрався на праву смугу й дав дорогу. Але ж ти не могла чекати на рано чи пізно, правда? Ти не могла, гарненька дівчинка Джессі, донька Тома Мейгута. Не могла просто так полежати собі й дати йому спустити своє молочко, правда ж? Дівчинка з обкладинки “Космо”, Джессі Берлінґейм, каже: “Жоден чоловік мене не сковуватиме”. Мусила ж ти вгатити його по яйцях і череву, правда? І саме тоді, коли його термостат давно перетнув червону лінію. Не будемо товкти воду в ступі, дорогенька: ти його вбила. Тож, мабуть, заслуговуєш лежати тут прикутою до ліжка. Мабуть…»

— Ой, яка ж це хуйня, — промовила Джессі. Неймовірним полегшенням було почути, як той інший голос — голос Рут — долинає з її ж рота. Іноді вона (ну… мабуть, «часто» буде правдивіше) ненавиділа Господиньчин голос. Ненавиділа й боялася. Часто він бував дурнуватим і непостійним, однозначно, але також бував і сильним, якому важко заперечити.

Господинька завжди була напоготові, щоб запевнити, що Джессі купила неправильну сукню або вибрала неправильний кейтеринг для серпневої вечірки, яку Джералд щороку організовував для партнерів фірми та їхніх дружин (от тільки насправді це Джессі все організовувала, а Джералд просто хитався собі між гостей, примовляв «ой, та шо ви» і приймав усі лаври). Господинька — та, хто завжди наполягає, що фунтів зо п’ять було б добре скинути. Той голос не втихомирився б, навіть якби в неї ребра під шкірою прозирали. «Не зважай на ребра! — кричав він з інтонацією лицемірного жаху. — Ти на цицьки свої краще подивися, баберо! І якщо тобі їх мало, щоб проблюватися, то можеш ще ляхами помилуватися!»

— Яка ж хуйня, — повторила Джессі, намагаючись зробити так, щоб голос звучав ще міцніше, але тепер почула в ньому дрібненький трепет, а це зле. Дуже зле. — Він знав, що я не жартую… він знав. То хто тут винен?

Та чи дійсно це правда? Певним чином так: Джессі розгледіла, як Джералд вирішує відкинути те, що побачив у неї на обличчі й почув у голосі, бо це зіпсувало б гру. Але іншим чином — набагато фундаментальнішим чином — вона знала, що це зовсім не так, бо протягом останніх десяти-двана­дцяти років їхнього спільного життя Джералд майже ніколи не сприймав її серйозно. Він, по суті, побудував собі ще одну кар’єру з ігнорування її слів, якщо вони не стосувалися їжі чи місць, де вони вдвох мають бути о тій і тій годині такого й такого вечора (тому не забудь, Джералде). Іншим винятком із загального Правила Вуха були неприязні коментарі про його вагу чи випивку. Джералд чув її репліки на ці теми, і йому це не подобалося, проте від них можна було відмахнутися як від частини мітичного природного порядку: риби плавають, птахи літають, жінки пиляють.

То чого ж саме Джессі очікувала від цього чоловіка? Щоб він сказав: «Так, кохана, я зараз же тебе відпущу, і, між іншим, дякую, що підвищуєш мою самосвідомість»?

Так. Вона підозрювала, що наївна частина її, якась недоторкана й простодушна дівчинка всередині, очікувала саме цього.

Бензопила, яка вже знову якийсь час гарчала й ревла, раптом змовкла. Замовкли, принаймні тимчасово, собака, гагара і навіть вітер, і ця тиша стала такою відчутною, такою густою, наче десятирічна пилюка в порожньому домі. Не чулося жодних автомобілів чи вантажівок, навіть десь іздалеку. І голос, що заговорив, належав лише їй. «О Господи, — сказав він. — О Боже, я тут сама. Я тут сама».

Джессі міцно склепила очі. Шість років тому в неї був невдалий п’ятимісячний період психіатричних сеансів, але вона не розповідала про це Джералдові, бо знала, що він поставиться саркастично… а ще, ймовірно, розхвилюється через те, про що вона може пробовкатися. Джессі означила свою проблему як стрес, і Нора Калліґан, психологиня, навчила її простої техніки розслаблення.

«Більшість людей, коли чують, що треба рахувати до деся­ти, уявляють собі якогось Дональда Дака, котрий намагається тримати себе в руках, — казала Нора, — але насправді ця лічба дає можливість переналаштувати свої емоцій­ні механізми… І будь-яка людина, яка не потребує емоцій­ного переналаштування принаймні раз на день, найпевніше, має проблеми набагато серйозніші, ніж у тебе чи в мене».

Цей голос також був чіткий — достатньо, щоб викликати в Джессі невелику тужливу усмішку.

«Мені подобалася Нора. Дуже подобалася».

Чи сама Джессі знала про це тоді? Вона приголомшилася, коли зрозуміла, що не може точно пригадати. Так само як не може чітко згадати, чому припинила відвідувати Нору щовівторка. Припускала, що просто багато всього: «Ком’юніті Чест»[16], притулок для безхатьків на Корт-стріт, мабуть, нова кампанія зі збору коштів на бібліотеку — навалилось одночасно. Лайно трапляється, як зазначає ще одна нью-ейджівська банальність, яку чомусь вважають мудрістю. Усе одно відмова від сеансів, мабуть, була на краще. Якщо ти десь не проведеш межу, терапія триватиме й триватиме, доки твоя психологиня сама не пошкандибає на великий груповий сеанс на небесах.

«Не зважай… рахуй до десяти, починаючи з пальців ніг. Роби так, як вона тебе вчила».

Так… чому б і ні?

«Один — мої ступні, пальців десяток, гарненький рядок маленьких пацяток».

От тільки великі пальці ніг у неї скидалися на голівки фігурних молотків, а інші вісім були смішно скрючені.

«Два — ноги мої, чудові та довгі».

Ну, не такі вже й довгі — зрештою, її зріст лише п’ять і сім[17], ще й при низькій талії, — але Джералд наполягав, що вони все одно найкраща її частина, принаймні в управлінні з питань сексапільності. Джессі такі заяви завжди приємно тішили, вони здавалися цілком щирими з його боку. Якимсь чином він проминав її гидкі, наче вузли яблуні, коліна та тлусті стегна.

«Три — моя вульва, що гарне, те не вбоге».

Гарненька, — трішки занадто гарненька, багато хто відзначив би, — але не дуже зрозуміла. Джессі трішки підняла голову, ніби щоб роздивитись об’єкт, про який ідеться, але очей не розплющувала. Та й щоб його побачити, очі не обов’язково потрібні, бо з цим атрибутом вона співіснує вже довгий час. Між стегон у неї трикутник рудавого кучерястого волосся, що оточує нехитрий розріз, естетична краса якого — на рівні погано загоєного шраму. Джессі вважала, що ця річ, цей орган — насправді просто глибока складка плоті, закутана в перехрещений пояс із м’язів, — не має бути невичерпним джерелом мітів, проте все одно зберігає свій мітичний статус у колективному мисленні чоловіків. Це ж така магічна долина, правда? Обора, куди врешті-решт заганяють навіть найдикіших єдинорогів.

— Матінко Макрі[18], ну й хуєта, — промовила Джессі, злегка усміхнувшись, але не розкриваючи очей.

Але ж це не хуєта зовсім. Той розріз — об’єкт хіті кожного чоловіка, принаймні гетеросексуального, але водночас часто об’єкт їхнього незбагненного презирства, недовіри й ненависті. Цей темний гнів звучить не в усіх їхніх жартах, але в багатьох, а в деяких він прямо попереду, наче набрякла рана: «Що таке жінка? Непотрібний шмат м’яса, що теліпається навколо пизди».

«Припини, Джессі, — наказала Господинька Берлінґейм. Голос у неї був засмучений і згидований. — Негайно припини».

Джессі вирішила, що це добра думка, тож повернулася до Нориної лічби. Чотири — стегна (заширокі), а п’ять — живіт (затовстий). Шість — груди, які вона вважала своєю найкращою рисою; Джералда ж, підозрювала вона, трішки відлякували обриси блакитних вен під гладенькими схилами її випинів. Груди дівчат із розгорток його журналів не містять таких натяків на внутрішню водопровідну систему. У дівчат із розгорток також нема дрібних волосків на ареолах.

Сім — її надто широкі плечі, вісім — шия (яка раніше була гарна, але за останні кілька років стала остаточно курячою), дев’ять — волосся, що випадає, і десять…

«Хвилинку! Ану, блядь, зачекай хвилинку! — люто розірвав тишу прямолінійний голос. — Це що за тупа гра така?»

Джессі міцніше заплющила очі, шокована глибиною гніву в голосі й налякана його окремістю. Через гнів здавалося, ніби голос долинає не зі стрижневого кореня її розуму, а це радше непроханий гість — чужий дух, що вирішив заволодіти нею, наче дух Пазузу заволодів дівчинкою в «Екзорцисті».

«На це не хочеш відповісти? — запитала Рут Нірі, або ж Пазузу. — Окей, може, це заскладно. Я тобі спрощу запитання, Джесс: хто перетворив паршивенько римовану літанію Нори Калліґан для розслаблення на мантру самоненависті?»

«Ніхто, — смиренно подумала у відповідь Джессі й одразу зрозуміла, що прямолінійний голос не прийме таку відповідь, тож додала: — Господинька. Це вона».

«Ні, не вона, — одразу ж заперечив голос Рут. У ньому вчувалась огида до цієї лінивої спроби перекинути провину. — Господинька тупувата, а зараз ще й дуже перелякана, але в душі вона досить приємна, та й наміри в неї завжди були добрі. Наміри ж людини, яка перекрутила Норин список, відверто злі, Джессі. Хіба ти не бачиш? Хіба не…»

— Я нічого не бачу, бо заплющила очі, — промовила вона тремким дитячим голосом. Джессі ледь не розплющила їх, але щось підказало, що це тільки погіршить ситуацію.

«Хто це, Джессі? Хто навчив тебе, ніби ти гидка й нікчемна? Хто вибрав Джералда Берлінґейма на роль спорідненої душі й Прекрасного Принца, ще, мабуть, за багато років до того, як ви познайомилися на вечірці для самотніх членів Республіканської партії? Хто вирішив, що він не лише те, що тобі треба, а й саме те, чого ти заслуговуєш?»

Докладаючи нелюдських зусиль, Джессі посунула цей голос — усі голоси, як вона палко сподівалася, — геть з розуму. Вона знову завела свою мантру, цього разу вголос:

— Один — мої ступні, пальців десяток; два — ноги мої, чудові та довгі; три — моя вульва, що гарне, те не вбоге; чотири — це стегна, пишні й налиті; п’ять — це живіт, де вся їжа лежить.

Вона не пам’ятала решту рим (мабуть, і на краще, бо Джессі мала підозри, що Нора сама їх скаверзила, одним оком позираючи на публікацію в якомусь із м’яких і млосних журналів самодопомоги на журнальному столику в приймальні), тож продовжила без них:

— Шість — це груди, сім — це плечі, вісім — це шия…

Джессі спинилася, щоб перевести дух, і з полегшенням відзначила, що серцебиття сповільнилося з галопу до швидкого бігу.

— …дев’ять — це підборіддя, а десять — очі. Очі, розплющтеся!

Вона доповнила слова діями, і навколо спалахнула яскравим існуванням спальня, якась наче оновлена і — принаймні на мить — майже така ж гарна, як тоді, коли вони з Джералдом провели в цьому будинку своє перше літо. У 1979 році, часі, що раніше звучав ніби з наукової фантастики, а зараз здавався до неможливості давнім.

Джессі глянула на сірі стіни, обшиті деревом, високу білу стелю, на якій відбивалося мерехтіння з озера, і два великих вікна обабіч ліжка. Вікно ліворуч виходило на захід, з нього простягався вид на терасу, схил за нею та несамовито ясну блакить озера. Вікно праворуч дарувало менш романтичний краєвид — під’їзна доріжка та її сіра стара дама Мерседес, якій вісім років і яка почала демонструвати перші дрібні цятки іржі на нижньому молдингу.

Прямо перед собою Джессі бачила обрамленого батікового метелика, що висів на стіні над комодом, і згадала забобонну відсутність подиву від того, що це подарунок від Рут на тридцятий день народження. Зі свого місця Джессі не могла розгледіти маленькі червоні шви підпису, але знала, що він там є: «Нірі, 1983», також рік зі сторінок наукової фантастики.

Неподалік від метелика (шалено випинаючись на загальному тлі, хоча їй так ніколи й не вдалося зібрати достатньо сили, щоб указати на це своєму чоловікові) на хромованому гачку висів Джералдів пивний кухоль братства «Альфа-Гамма-Ро». Воно не було якоюсь дуже яскравою зіркою в усесвіті братерств — інші братчики називали його «Альфа-­Гімня-Ро», — але Джералд носив їхній значок із певною гордістю, тримав на стіні той кухоль і щороку в червні пив із нього перше пиво літа. Це була своєрідна церемонія, спостерігаючи яку Джессі ще задовго до сього­днішнього торжества іноді загадувалася, чи була вона психічно правоможною, коли одружилася з Джералдом.

«Хтось мусив це припинити, — тоскно подумала вона. — Хтось мусив, бо ж подивіться, на що воно вийшло».

На кріслі на іншому боці дверей ванної Джессі бачила викличні кюлоти та блузку без рукавів, яку вона вдягнула в цей недоречно теплий осінній день. Її ліфчик висів на ручці дверей ванної. А перетинаючи покривало та її ноги, перетворюючи дрібні м’які волосинки на стегнах на золоті дротини, лежала яскрава смуга денного сонячного сяйва. Не квадрат світла, що лежав майже по центру покривала о першій дня, не прямокутник, що лежав там о другій. Це була широка смуга, яка невдовзі звузиться до стрічки, і хоча якесь аварійне відключення електроенергії вже встигло спаскудити показники цифрового годинника-радіо на комоді (він постійно блимав 00:00, наче невтомний неоновий знак над баром), смуга світла означає, що доходить четверта дня. Невдовзі смуга почне зісковзувати з ліжка, і Джессі побачить тіні в кутках і під столиком біля стіни. А коли стрічка стане струною, повзучи спочатку по підлозі, а тоді спинаючись дальньою стіною й помалу меркнучи, ці тіні почнуть виповзати зі сховків і розходитися кімнатою, ніби чорнильні плями, пожираючи світло й розростаючись. Сонце рухається на захід. За годину, максимум за півтори воно почне опускатися, а через сорок хвилин настане темрява.

Ця думка не спричинила паніки — принаймні поки що, — проте розум накрило мембраною мороку, а серце заповнила волога атмосфера жаху. Джессі побачила себе прикутою до ліжка і Джералда внизу мертвого на підлозі. Побачила, як вони лежать тут у темряві довгий час після того, як чоловік із бензопилою пішов до своєї дружини й дітей у гарно освітленому домі, собака пошкандибав кудись, і за компанію їй править лише довбана гагара на озері — і більш нікого.

Містер і місіс Берлінґейми проводять свою останню довгу ніч разом.

Споглядаючи пивний кухоль і батікового метелика, двох неочікуваних сусідів, яких можна терпіти лише в такому домі на одну пору року, Джессі подумала, що оскільки так роздумувати про минуле легко, то так само легко (хоча набагато менш приємно) можна й зануритися в імовірні версії майбутнього. Справді важкою роботою здавалося залишатися в теперішньому, але вона міркувала, що краще зробити все можливе й дотримуватися саме такого плану дій. Ця паршива ситуація, мабуть, стане ще паршивішою, якщо Джессі вчинить інакше. Їй не можна розраховувати, що якийсь deus ex machina[19] дістане її з цієї трясовини, і це неприємно, але якщо вдасться вибратися самотужки, чекає бонус: вона вбереже себе від зніяковіння, коли лежатиме тут майже гольцем, а якийсь заступник шерифа відмикатиме її, питатиме, якого дідька тут відбулося, ще й удосталь намилується на гоже біле тіло новоспеченої вдови.

Також відбувалися ще дві речі. Джессі багато б віддала, щоб відтермінувати їх, принаймні тимчасово, але не мог­ла. Їй потрібно в туалет, а ще вона відчувала спрагу. Наразі потреба випустити була сильнішою за потребу отримати, але турбувало її саме бажання пити. Наразі воно не дуже нестерпне, але це зміниться, якщо їй не вдасться скинути наручники й дістатися до крана. Зміниться так, що вона навіть не хоче про це думати.

«Буде смішно, якщо я помру від спраги за двісті ярдів від дев’ятого за розміром озера в Мейні», — подумала Джессі й похитала головою. Це не дев’яте за розміром озеро в Мейні, про що вона думає? То озеро Дарк-Скор, куди вона з батьками, братом і сестрою їздили стільки років тому. Ще задовго до появи голосів. Ще задовго до…

Джессі обірвала цю думку. Різко. Минуло вже багато часу, відколи Джессі востаннє думала про озеро Дарк-Скор, і зараз не має наміру повертатися до цього, і наручники тут ні до чого. Краще вже про спрагу думати.

«А що про неї думати, дівулю? Це психосоматика, та й усе. Ти хочеш пити, тому що знаєш, що не можеш встати й узяти собі води. Тут усе просто як двері».

Але це неправда. Вона посварилася з чоловіком, і два швидкі удари, яких йому завдала, запустили ланцюгову реакцію, що призвела до його смерті. Джессі сама зараз відчуває наслідки значного вибуху гормонів. Термін, яким це можна назвати, — шок, а одним з найпоширеніших симптомів шоку є спрага. Їй, мабуть, варто тішитися, що в роті не сухіше, ніж зараз, принаймні поки що, і…

«І, можливо, я зможу щось удіяти принаймні з цим».

Джералд був квінтесенцією людини звички, і однією з його традицій було тримати зі свого боку полиці над узголів’ям ліжка склянку води. Джессі викрутила голову вгору й праворуч — і так, ось вона, висока склянка води з невеличким скупченням напіврозталих кубиків льоду, що плавали зверху. Без сумніву, склянка стоїть на підставці, щоб на полиці не лишилося кільця — це ж Джералд, такий уважний до дрібниць. На склянці, ніби піт, проступили краплинки конденсату.

Дивлячись на це, Джессі відчула перший укол справжньої спраги. Облизала губи. Вона посунулася праворуч, наскільки це дозволяв ланцюг лівого наручника. Його довжина була лише шість дюймів, але Джессі вдалося пересунутись на Джералдів бік ліжка. Змінивши позицію, вона побачила на лівому боці покривала кілька темних плям. Джессі кілька секунд розсіяно дивилася на них, доки не згадала, як під час агонії Джералд спорожнив сечовий міхур. Тоді швиденько повернула погляд до склянки з водою, що стояла на картон­ному кружальці, мабуть, із рекламою якогось бренду япівського пива, найпевніше «Бекс» чи «Гайнекен».

Вона потяглася вгору, повільно, прагнучи, щоб вдалося дотягнутися. Не вдалося. Кінчики пальців зупинилися за три дюйми від склянки. Укол спраги — слабке стискання горла, слабке пощипування язика — знову вдарив і зник.

«Якщо ніхто не прийде або якщо я не придумаю, як вибратися до завтрашнього ранку, то не зможу на ту склянку навіть дивитися».

У цій думці вчувалася холоднокровна розважливість, що вже лякало. Але ж завтра зранку її тут уже не буде, ось у чому річ. Це ж просто дурниці. Божевілля. Дурка. Про це навіть немає сенсу думати. Це…

«Припини, — урвав думки прямолінійний голос. — Просто припини».

І Джессі припинила. Їй довелося змиритися з тим, що ця думка не зовсім дурнувата. Джессі відмовилася прийняти чи навіть роздумувати над тим, що вона може тут померти, — ось де справжня дурка, — але якщо вона не змете павутиння зі старої мисленнєвої машинерії й не запустить її, то ймовірно, доведеться провести тут кілька довгих і незручних годин.

«Довгих, незручних… і, можливо, болючих, — нервово пробурмотіла Господинька. — Але ж біль стане спокутою, правда? Зрештою, ти ж сама винна. Сподіваюся, я не набридаю, але ти ж просто могла дати йому спустити своє молочко…»

— Таки набридаєш, Господинько, — перебила її Джессі.

Вона не пригадувала, щоб коли-небудь відповідала внут­рішнім голосам уголос. Замислилася, чи не божеволіє. Вирішила, що їй, правду кажучи, похер, принаймні поки що.

Джессі знову заплющила очі.

Цього разу в темряві за повіками Джессі уявила не власне тіло, а всю цю спальню. Звісно, сама Джессі — головна окраса кімнати, Боже, так, Джессі Мейгут Берлінґейм, ще без хвостика сорок, досі порівняно струнка зі зростом п’ять і сім та вагою сто двадцять п’ять фунтів, сірі очі, каштаново-рудувате волосся (вона приховувала сивину, що почала пробиватися п’ять років тому, глянцевою фарбою і була певна, що Джералд цього не помітив). Джессі Мейгут Берлінґейм, яка втрапила в цю халепу, так і не розуміючи до кінця, як і чому. Джессі Мейгут Берлінґейм, тепер, очевидно, вдова Джералда, досі мати нікого, ще й прикута до цього довбаного ліжка двома парами поліційних кайданок.

Джессі змусила уяву наблизити останній образ. Між заплющеними очима збурилася зморшка зосередження.

Загалом чотири наручники, розділені попарно шістьма дюймами сталевого ланцюга в гумовому рукаві, у кожного на стопорній планці вибито Ч-17 — серійний номер, припустила Джессі. Вона пригадала, як Джералд, ще коли гра була якоюсь новизною, розповідав, що в кожного наручника є зубчастий натяжний механізм, завдяки якому їхній розмір можна регулювати. Також можна скоротити ланцюги, щоб зап’ястки в’язня були болюче зведені докупи, але Джералд дав їй максимальну довжину ланцюга.

«А чому би, блядь, і ні, — подумала тепер Джессі. — Зрештою, це ж лише гра… правда, Джералде?» Проте тепер їй згадалося одне з попередніх запитань, і вона знову замислилася, чи для Джералда то справді була просто гра.

«Що таке жінка? — з глибокої темряви всередині неї прошепотів інший голос — голос НЛО. — Непотрібний шмат м’яса, що теліпається навколо пизди».

«Іди геть, — подумала Джессі. — Іди геть, з тебе нема толку».

Але голос НЛО наказу не підкорився. «Навіщо жінці і рот, і пизда? — запитав він натомість. — Щоб сцяти й стогнати одночасно. Ще якісь запитання, маленька леді?»

Ні. Зважаючи на тривожно сюрреалістичну природу відповідей, інших запитань у неї не було. Джессі прокрутила руки всередині кайданок. Тонка шкіра на зап’ястках потерлася об сталь, від чого Джессі скривилася, але біль був незначний, і рука обернулася досить легко. Джералд, може, і думає, що єдина суть життя жінки — непотрібним шматком м’яса теліпатися навколо пизди, але він не затягнув наручників настільки, щоб було боляче. Звісно, на таке Джессі й раніше не погодилася б (чи принаймні так вона себе переконує, а жодному з внутрішніх голосів бракує зухвальства суперечити). І все одно браслети надто тісні, щоб із них вибратися.

Та чи справді?

Задля експерименту Джессі смикнула рукою. Наручник поповз угору зап’ястком, а тоді сталь міцно вперлася в місце стику кістки і хряща, де зап’ястки заплутаним чудернацьким чином єднаються з долонями.

Вона смикнула сильніше. Цього разу біль був набагато відчутніший. Джессі раптом пригадала, як тато захряснув водійські дверцята їхнього старого універсала «Кантрі Скваєр» і прищемив Медді ліву долоню, бо не знав, що вона чомусь вирішила вийти саме через ті дверцята. Як же ж вона верещала! Від удару зламалася якась кістка — назву Джессі не пригадувала, зате пам’ятала, як Медді гордо показувала свіжий гіпс і примовляла: «А ще в мене розірване тильне сухожилля». Це здалося Джессі й Віллові смішним, оскільки всі знають, що тилом люди іноді називають задницю. Вони сміялися, більше від неспо­діванки, ніж із презирства, але Медді все одно пішла розлючена, потемнівши обличчям, як та хмара, розповідати все мамі.

«Тильне сухожилля, — подумала Джессі, свідомо тягнучи сильніше, попри дедалі сильніший біль. — Тильне сухожилля і променево-ліктьове щось-там-ще. Неважливо. Якщо ти можеш вислизнути з цих наручників, краще так і зроби, а вже тим, щоб Хитуна-Бовтуна докупи зібрать, нехай потім якийсь лікар переймається».

Джессі повільно й рівномірно посилювала тиск, стараючись, щоб руку вдалося витягнути. Якби ж вони розширилися бодай трішки — чверті дюйма мало б вистачити, а половини й поготів, — вона дістала б наймасивніші виступи кісток і залишилося б розібратися з еластичнішою тканиною. Принаймні так Джессі сподівалася. У великих пальцях, звісно, також є кістки, але про них вона турбуватиметься, лише коли і якщо прийде для цього час.

Джессі потягла вниз іще сильніше, щирячи зуби в гримасі болю й зусиль. Невеликими білими дугами випнулися м’язи плечей. На бровах, щоках, навіть на підносовому жолобку виступили краплі поту. Вона висунула язик і обли­зала під носом, навіть не усвідомлюючи цього.

Боліло сильно, але зупинитися змусив не біль. До цього спричинилося просте усвідомлення, що вона вже максимально витягнула м’язи і це не посунуло наручники ані на йоту. Слабка надія просто вислизнути рукою затріпотіла й згасла.

«Ти впевнена, що тягнула настільки сильно, наскільки могла? Або сама собі підбріхуєш, бо дуже болить?»

— Ні, — промовила Джессі, так і не розплющуючи очей. — Я тягнула так сильно, як могла. Правда.

Але той інший голос залишився, радше коротким проблиском, ніж звуком: щось наче бульбашка зі знаком питання в коміксі.

На шкірі зап’ястків, де втиснулася сталь, — під під­вищенням великого пальця, на тильному боці долоні та понад тонким блакитним мереживом вен нижче — за­лишилися глибокі білі рівчаки. Зап’ястки й далі болюче пульсували, хоча Джессі припинила тягти наручники ­долонею, а підняла її, доки не вдалося стиснути один зі стовпців узголів’я.

— Ох, бляха-муха, — промовила вона тремтячим нерівним голосом. — Ну й ситуйовина.

Та чи дійсно вона тягнула так сильно, як могла? Чи справді?

«Це неважливо, — подумала Джессі, піднімаючи очі на мерехтливе відбиття сонячного світла на стелі. — Це не відіграє ролі, і я поясню чому: якщо мені вдасться потягти сильніше, те, що сталося з лівим зап’ястком Медді, буде з моїми обома: кістки зламаються, тильні сухожилля тріснуть, ніби канцелярські гумки, а променево-ліктьові штуки-дрюки розірвуться, наче глиняні голуби в тирі. Єдине, що зміниться, — це те, що я лежатиму тут не просто прикута й спрагла, а прикута, спрагла, з парою зламаних зап’ястків. А ще вони розпухнуть. Ось що я думаю: Джералд помер ще до того, як зміг залізти в сідло, але в результаті я все одно добряче виїбана».

Добре. Які ще є варіанти?

«Жодних», — хирявим тоном промовила Господинька Берлінґейм, наче жінка, що стоїть на відстані однієї сльози від повної істерики.

Джессі чекала, чи не висловить свою думку інший голос — голос Рут. Не висловив. Цілком можливо, Рут плаває десь в офісному кулері з рештою гагар. У будь-якому разі, через це мовчання Джессі мусить дати собі раду сама.

«Що ж, тоді давай, — подумала вона. — Що робитимеш із наручниками тепер, коли переконалася, що просто вислизнути з них неможливо? Що ти можеш зробити?»

«У кожній парі по два наручники, — несміливо озвався той молодий голос, імені якого Джессі поки не знала. — Ти спробувала вислизнути з тих, у яких закуті руки, і це не подіяло… а інші? Ті, що прикуті до ліжка? Про них не думала?»

Джессі втиснулася потилицею в подушку й вигнула шию так, щоб можна було роздивитись узголів’я зі стовпчиками. Вона майже не звернула уваги на те, що розглядає їх догори дриґом. Ліжко було меншим, ніж «королівське» чи «королевине», хоча істотно більшим, ніж «близнюче»[20]. Воно мало якесь хвацьке ім’я — мабуть, «придворно-блазнівське» чи «старшо-фрейлінське», — проте з віком Джессі ставало дедалі важче пам’ятати такі речі. Вона не знала, чи це можна назвати здоровим глуздом, чи радше наближенням старості. У будь-якому разі, ліжко, на якому вона зараз опинилася, було ідеального розміру для траху, але трішки замалим, щоб їм обом було зручно на ньому заночувати.

Для неї з Джералдом це не було недоліком, оскільки протягом останніх п’яти років що тут, що в будинку в Портленді вони спали в окремих кімнатах. Це Джессі так вирішила, не він. Її втомив Джералдів храп, який щороку потроху гіршав. У рідкісних випадках, коли в них тут ночували гості, вони з Джералдом спали разом — незручно — у цій кімнаті, проте здебільшого в цьому ліжку вони лише займалися сексом. І його храп був не першою причиною, чому Джессі вирішила перейти на окреме ложе. Ця причина була найдипломатичнішою. Справжня ж стосувалася нюху. Джессі спершу незлюбила, а згодом і зовсім згидилася від аромату нічного поту свого чоловіка. Навіть якщо він приймав душ одразу перед тим, як залізти в ліжко, кислий дух скотчу починав долинати з його пор уже о другій ночі.

До цього року шаблон поведінки був такий: дедалі формальніший секс, за ним — період дрімоти (що насправді був її улюбленою частиною всього цього), після чого Джералд приймав душ і йшов в іншу кімнату спати. Проте з березня відбулися зміни. Шарфи й наручники — особливо останнє — виснажували Джералда так, як не виснажував простий місіонерський секс, і він часто глибоко засинав поруч із нею, плече до плеча. Джессі це не турбувало. Більшість із цих оказій траплялися вдень, а тоді Джералд пахнув звичайним потом, а не слабким скотчем з водою. Тоді він і не сильно хропів, якщо подумати.

«Але всі ті акти — денні перепихони з шарфами й наручниками — були в домі в Портленді, — подумала Джессі. — Тут ми проводили більшу частину липня й трішки серпня, а коли й траплявся в нас тут секс — нечасто, але бувало, — то це була стара добра коїтальна трапеза, проста, як картопляне пюре з тушкованим м’ясом: Тарзан зверху, Джейн знизу. До сьогодні ми ніколи не грали в гру тут. Цікаво, чому так?»

Мабуть, через вікна, що були надто високі й надто дивної форми для штор. Їм так і не дійшли руки замінити прозоре скло на дзеркальне, хоча Джералд постійно торочив про це, аж доки не… ну…

«Аж до сьогодні, — завершила Господинька, і Джессі була вдячна їй за тактовність. — Маєш рацію, мабуть, то саме через вікна, принаймні здебільшого. Йому б не хотілося, щоб Фред Лаґлан чи Джеймі Брукс мимохідь заїхали до нього запитати, чи не хоче Джералд закатати з дев’ять лунок, і побачили, як він шпекає місіс Берлінґейм, чомусь прикуту до стовпчиків ліжка парою “кріґів”. Чутка про такі речі розійшлася б, мабуть, швидко. Думаю, Фред і Джеймі — хлопці хороші…»

«А як на мене — парочка обриганів середнього віку», — невдоволено висловилася Рут.

«…але вони звичайні люди, і для них така історія була б надто цікава, щоб про неї мовчати. І ще…»

Джессі не дала договорити. Це була не та думка, яку вона хотіла б почути приємним, але безнадійно святенницьким голосом Господиньки.

Можливо, Джералд ніколи не пропонував їй зіграти в гру тут, тому що боявся, що з-за тераси раптом вигульк­не божевільний джокер. Який джокер? «Ну, — подумала вона, — скажімо так, можливо, якась частина Джералда була справді переконана, що жінка — лише непотрібний шмат м’яса, що теліпається навколо пизди… але якась інша частина, що її можна назвати “Джералдова краща сторона”, за браком кращого терміна, знала інше. І та части­на могла боятися, що все вийде з-під контролю. Зрештою, хіба не саме це й трапилося?»

З цією думкою сперечатися було важко. Якщо ця ситуація не є визначенням виразу «вийшло з-під контролю», Джессі не знала, як іще його можна проілюструвати.

Вона відчула мить задумливого суму і змусила себе відкинути бажання подивитися туди, де лежить Джералд. Вона не знала, чи відчуває скорботу за померлим чоловіком, але знала, що якщо таки відчуває її, то зараз не час із цим розбиратися. І все одно було приємно пригадати щось хороше про чоловіка, з яким вона провела стільки років, і спогад про те, як іноді він після сексу засинав біля неї, був хороший. Їй не подобалися шарфи і зрештою остогидли наручники, але вона любила дивитися, як він засинає, як розгладжуються лінії на його великому рожевому обличчі.

І, певним чином, зараз він спить біля неї… чи не так?

Від цієї думки в Джессі проступили сироти навіть на шкірі стегон, де лежав дедалі вужчий клаптик сонячного світла. Вона відсунула цю думку — принаймні спробувала — і продовжила вивчати узголів’я ліжка.

Стовпці були розташовані не на самому краю, а ближче до центру, від чого руки були розведені, але не занадто, особливо зважаючи на приблизно шість дюймів вільного простору, що надавали ланцюги. Між стовпцями було чотири горизонтальні дошки. Вони також були махагонієві, з різьбленням простих, але приємних хвилястих форм. Джералд якось запропонував, щоб на центральній дошці вирізьбили їхні ініціали (сказав, що знає якогось чоловіка в Ташмор-Ґлені, який з радістю приїде сюди й виконає цю роботу), але Джессі накрила цю ідею мокрим рядном. Це їй здавалось одночасно показною і химерно дитячою затією, ніби вони парочка закоханих підлітків-максималістів, що вирізають сердечка в себе на партах.

Полиця була розташована над найвищою дошкою, саме на такій висоті, щоб людина, якщо сидить, не билася головою. На полиці була Джералдова склянка води, кілька книжок у м’яких палітурках, залишених тут ще з літа, а з її боку — невелика купка косметики. Вона також залишилася тут із минулого літа, і Джессі припускала, що там уже давно все висохло. Також дуже прикро: ніщо не здатне розвеселити прикуту кайданками жінку настільки успішно, як рум’яна «Кантрі Морнінґ Роуз». Так у всіх жіночих журналах пишуть.

Джессі повільно піднесла руки, тримаючи їх під невеликим кутом, щоб кулаками не наштовхнутися на нижній бік полиці. Вона тримала голову закинутою, щоб бачити, що відбувається на іншому кінці ланцюгів. Інші браслети були пристебнуті навколо стовпців між другою і третьою дошками. Коли вона підняла кулаки, ніби лежачи виважу­вала невидиму штангу, наручники посунулися по стовпці, доки не досягли наступної дошки вгорі. Якщо Джессі вдасться вибити ту дошку, а тоді наступну, то вона зможе просто зняти наручники зі стовпців. Вуаля.

«Напевно, це надто добре, щоб бути правдою, мала, і надто просто, щоб бути правдою, але все одно можеш спробувати. Якщо не вийде, хоч якось уб’єш час».

Джессі обхопила різьблену горизонтальну дошку, що наразі перешкоджала висхідному пересуванню наручників, зачеплених на стовпцях. Глибоко вдихнула, стиснула і смикнула. Одного різкого руху вистачило, щоб зрозуміти, що цей шлях також заблоковано. То було наче витягувати стяжний прогонич із цементної стіни. Вона не відчула навіть міліметрового руху.

«Я можу хоч десять років смикати ту хріновину і навіть трішки не зрушу її, не кажучи вже про те, щоб відірвати від стовпців», — подумала Джессі й опустила руки до поперед­ньої звислої на кайданках позиції над ліжком. З рота вирвався відчайдушний короткий крик. Їй він здався карканням спраглої ворони.

— Що я робитиму? — запитала вона в мерехтіння на стелі й нарешті пустила розпачливі сльози переляку. — Просто якого дідька я робитиму?

Ніби даючи відповідь на її запитання, знову загавкав собака, і цього разу він був так близько, що Джессі аж вереснула зі страху. Узагалі, судячи зі звуку, тварина стояла одразу під східним вікном, на під’їзній доріжці.

Собака був не на під’їзній доріжці, а ближче. Тінь, що простягалася на асфальті ледь не до переднього бампера «мерседеса», означала, що тварина на задньому ґанку. Дов­га повзуча тінь виглядала так, наче належить якомусь покрученому монструозному псу, і Джессі вона одразу не сподобалася.

«Не будь, бляха, дурною, — вилаяла вона себе. — Тінь лише здається такою, бо сідає сонце. А тепер, дівчино, розтули рота й трохи покричи — зрештою, пес не обо­в’яз­ково бродячий».

І то правда. Десь там на горизонті може бути й господар, але Джессі не покладала на це особливих надій. Вона подумала, що собаку привабила до задньої тераси вкрита дротом сміттєва урна одразу біля дверей. Джералд іноді називав цю гарненьку маленьку конструкцію з кедровою дранкою зверху та подвійними застібками кришки їхнім магнітом для єнотів. Цього разу замість єнота вона привабила пса, і то бродячого, майже стовідсотково. Недогодовану сіромашну шавку.

І все ж спробувати потрібно.

— Ей! — закричала вона. — Ей! Там хтось є? Мені потрібна допомога! Є там хтось?

Собака вмить припинив гавкати. Його павуча спотворена тінь смикнулася, обернулася, почала відступати… а тоді спинилася. Дорогою з Портленда вони з Джералдом з’їли по сендвічу-субмарині[21], великих і жирних, з салямі й сиром, і перше, що Джессі зробила по прибутті, — це зібрала залишки та обгортки й викинула їх у сміттярку. Мабуть, пса сюди привабив саме потужний запах жиру й м’яса, і саме цей запах стримав його від того, щоб чкурнути назад у ліс від звуку її голосу. Той запах був сильнішим за імпульси здичавілого серця.

— Допоможіть! — закричала Джессі, і якась частина розуму спробувала попередити її, що, можливо, кричати — це помилка, що вона лише надірве собі горло й захоче пити ще сильніше, але в цього обережного раціонального голосу не було жодного шансу. Вона вловила сморід власного страху, сильний і непереборний, наче запах залишків сендвіча для собаки, і цей дух швидко спричинив у ній не просто паніку, а якесь тимчасове божевілля. — ДОПОМОЖІТЬ! ДОПОМОЖІТЬ, ХТО-НЕБУДЬ! ДОПОМОЖІТЬ! ДОПОМОЖІТЬ! ДОПОМОЖІІІІІТЬ!

Зрештою голос зламався, і Джессі повернула голову праворуч, наскільки могла, волосся прилипло до щік і чола пітними пасами й ґудзами, а очі випнулися. Страх, що її знайдуть голою й прикутою до ліжка поруч із мертвим чоловіком на підлозі, припинив бути навіть випадковим чинником її мислення. Цей новий напад паніки був наче якесь дивне психічне затемнення — він відфільтрував яскраве світло розважливості й надії та показав їй найгірші варіанти: голод, божевілля від спраги, конвульсії, смерть. Вона не Гезер Локлір[22] і не Вікторія Прінсіпал[23], і це не якийсь саспенс-фільм, створений спеціально для телебачення в кабельній мережі США. Немає камер, немає прожекторів, немає режисера, що скаже «Знято». Це відбувається, і якщо допомога не прийде, це може відбуватися й далі, доки Джессі не припинить існувати як форма життя. Притьмом не переймаючись умовами свого обме­ження волі, вона дійшла такої точки, що привітала б навіть Морі Повіча[24] й усю знімальну команду «Поточної події» сльозами вдячності.

Але на ошалілі крики ніхто не відповів — жодного доглядача, який би приїхав перевірити, як там його будиночок на озері, жодного місцевого роззяви, що забрів би сюди зі своїм псом (і, ймовірно, у пошуках сусідів, які серед шепоту сосон вирощують трішки марихуани), і, безсумнівно, жодного Морі Повіча. Була лише довга, химерно осоружна тінь, яка викликала в уяві Джессі образ якогось дивного собакопавука, що балансує на чотирьох тонких пропасних ніжках. Джессі глибоко й трепетно вдихнула та спробувала знову взяти під контроль свій норовливий розум. Горло палало сухістю, ніс був закладений і мокрий від сліз.

«І що тепер?»

Вона не знала. У голові пульсувало розчарування, поки що завелике, щоб вона могла дозволити собі ще якісь конструктивні думки. Єдине, у чому Джессі була цілком упевнена, — це те, що на пса можна взагалі не зважати. Він просто трохи постоїть там на ґанку, а тоді піде геть, коли зрозуміє, що річ, яка привабила його, недосяжна. Джессі тихо й сумно простогнала, заплющила очі. З-під вій просочилися сльози й повільно скотилися по щоках. На пополудневому сонці вони скидалися на краплини золота.

«І що тепер? — знову запитала вона. Надворі носився вітер, від чого сосни шепотіли, а двері гупали. — Що тепер, Господинько? Що тепер, Рут? Що тепер, ви, всі можливі НЛО й лакузи різномасті? Хоч хтось із вас — із нас — має якісь ідеї? Я хочу пити, я хочу пісяти, мій чоловік мертвий, і єдине товариство для мене — приблудний лісовий пес, чиїм поняттям раю є залишки сендвіча з трьома сирами й генуезькою салямі з ґоргемського “Аматос”[25]. Невдовзі він вирішить, що запах — єдиний доступний для нього вид раю, після чого відступить. То… що тепер?»

Без відповіді. Усі внутрішні голоси замовкли. Це погано — вони складали їй хоч якусь компанію, — але паніка також зникла, залишивши по собі присмак важких металів, і це добре.

«Я трохи посплю, — подумала Джессі, вражена тим, що дійсно може зробити це, якщо захоче. — Я трішки посплю, а коли прокинуся, можливо, матиму якісь ідеї. Як мінімум, трохи відійду від страху».

Тонкі лінії напруження в кутиках заплющених очей і дві помітніші риски під бровами почали розгладжуватися. Вона відчула, як поринає в дрімоту. Джессі відпустила себе в бік цього притулку від турботи про себе з відчуттями полегшення й вдячності. Коли вітер подув цього разу, шквал здавався далеким, а невтомне грюкання дверей — ще віддаленішим: грюк-грюк, грюк-грюк, грюк.

Дихання, що поглиблювалося й сповільнювалося, поки Джессі засинала, раптом спинилося. Очі розчахнулися. Єдиною емоцією, яку вона усвідомлювала в ту першу мить дезорієнтації після відриву від сну, була якась бентежна досада: їй майже вдалося, їтить, а тоді ті срані двері…

А що ті срані двері? Що з ними?

Ті срані двері не завершили свій звичний подвійний грюкіт, ось що з ними. Так, наче ця думка їх матеріалізувала, Джессі тепер почула чітке клацання собачих кігтів на підлозі в сінях. Через незамкнені двері собака зайшов досередини. Він у будинку.

Реакція була миттєва й недвозначна.

— Геть! — закричала Джессі, не беручи до уваги, що перенапружений голос зазвучав хрипом туманного ­горна. — Геть з мого дому, уйобку! Чуєш? ГЕТЬ З МОГО ­ДОМУ!

Вона замовкла, швидко дихаючи, блимаючи очима. Шкіра була ніби прошита мідним дротом з невеликим електричним зарядом, верхні два-три шари гули й вкривалися сиротами. Джессі відчувала ніби збоку, що волосинки на загривку стоять, наче голки дикобраза. Думку про сон як корова язиком злизала.

Спершу вона почула заскочене дряпання собачих кігтів на першому поверсі… і нічого. «Я, певно, відлякала його. Мабуть, він чкурнув геть за двері. Ну, він же має боятися людей і будинків, це ж дворняга».

«Ой дівулю, не знаю, — промовив голос Рут. Він звучав нехарактерно непевно. — Його тіні на доріжці я не бачу».

«Звісно, не бачиш. Він же, напевно, обійшов будинок і побіг у ліс. Або до озера пішов. Злякався до смерті й погнав як навіжений. Це ж логічно?»

Голос Рут не відповів. Як і голос Господиньки, хоча в такий момент Джессі була б рада будь-якому з них.

— Я відлякала його, — сказала вона. — Я впевнена.

Але все одно Джессі лежала й дослухалася якомога уважніше, не чула нічого, окрім шурхання й стукання крові у вухах. Принаймні поки що.

Вона його не відлякала.

Собака боявся людей і будинків, тут Джессі не помилилася, проте вона недооцінила безнадійний стан тварини. Його попередня кличка — Принц — тепер здавалася мерзенною іронією. За свій довгий голодний обхід озера Кашвакамак цієї осені він уже стрічав незліченну кількість сміттєвих баків, таких самих, як берлінґеймівський, тому швидко відмахнувся від запаху салямі, сиру й оливкової олії, що долинав конкретно з цього. Аромат дарував танталові муки, але гіркий досвід навчив колишнього Принца, що його джерело — за межами досяжності.

Проте тут були й інші запахи. Собака зачував їх щоразу, як вітер пиняво прочиняв задні двері. Ці запахи були слабші, ніж ті, з коробки, і їхнє джерело ховалося всередині будинку, але вони були надто приємні, щоб ігнорувати. Собака знав, що його, найпевніше, проженуть крикливі господарі, які кидаються різним і б’ються дивними твердими ногами, але запах був сильніший за страх. Перебороти жахливий голод могла єдина річ, але собака поки не відав про вогнепальну зброю. Це змінилося б, якби він дожив до сезону полювання на оленів, але до нього ще два тижні, і крикливі господарі з твердими болючими ногами — найгірше, що він міг собі поки уявити.

Пес прослизнув через двері, коли їх прочинив вітер, і подибав у сіни… але недалеко. Він був готовий похапцем ударити відбій, тільки-но з’явиться якась загроза.

Вуха говорили йому, що тут мешкає сука-господар і вона чудово знає про присутність пса, бо накричала на нього, але в підвищеному голосі суки-господаря дворняга почув не гнів, а страх. Після першого лякливого смикання назад собака лишився на місці. Він чекав, що господар приєднається до криків суки-господаря або навіть прибіжить, але коли цього не сталося, пес витягнув шию, обнюхуючи сперте повітря будинку.

Спочатку він повернув праворуч, у бік кухні. Клубки запаху, рознесені грюкливими дверима, долинали саме з цього боку. Запахи були сухі, але приємні: арахісове масло, крекери «Рай-Крісп», родзинки, пластівці (дух останніх долинав із пачки зі «Спешл Кей» в одній із шафок — внизу коробки голодна миша прогризла дірку).

Собака ступив у той бік, тоді обернув голову, щоб пересвідчитися, що на нього не чигає господар. Найчастіше господарі кричать, але бувають також і хитрими. У коридорі, що вів ліворуч, не було нікого, проте собака відчув набагато сильніший дух, від якого шлунок скрутило жахливим пожаданням.

Собака вирячився в коридор, блискаючи очима від скаженої суміші страху і бажання, морда зморщилася назад, ніби зім’ятий килимок, довга верхня губа підіймалася й опускалася в нервовому судомному вищирі, що викривав короткі білі мелькання зубів. Потік збудженої сечі чвиркнув з нього й розійшовся підлогою, помічаючи передній коридор — і весь будинок — як територію пса. Звук був настільки тихий і короткий, що навіть напружені вуха Джессі його не вловили.

Зачув він кров. Дух був одночасно сильний і неправильний. Зрештою надзвичайний голод собаки переважив шальки терезів. Він мусить поїсти найближчим часом, інакше помре. Колишній Принц повільно побрів коридором у бік спальні. Запах дужчав. То була кров, саме так, але кров неправильна. Кров господаря. І все одно запах, надто багатий і привабливий, щоб відкинути, проник у його маленький розпачливий мозок. Собака рушив далі й, наблизившись до дверей спальні, загарчав.

Джессі почула клацання собачих кігтів і зрозуміла, що пес справді досі в будинку й наближається до неї. Вона закричала. Знала, що це, мабуть, найгірше, що можна зробити, — всупереч усім порадам, які вона чула: ніколи не показувати потенційно небезпечній тварині свій страх, — але не стрималася. Джессі надто добре розуміла, що саме притягує собаку до спальні.

Вона підтягла ноги до себе й одночасно за допомогою наручників смикнулася до узголів’я. Очей не відривала від дверей у коридор. Тоді почула гарчання пса. Від цього звуку нутрощі почали здаватися розбовтаною гарячою рідотою.

Тварина спинилася біля дверей. Там уже почали збиратися тіні, і Джессі собака здавався невиразним обрисом, що здіймається низько над підлогою, — невеликий, але й не пудель і не чихуахуа. Очі блискали двома помаранчево-жовтими серпиками сонячного відображення.

— Геть! — закричала на нього Джессі. — Геть! Геть! Ти… тобі тут не місце!

Дурнувата репліка… але за таких обставин яка була б не дурнуватою? «Незчуєтеся, а я вже проситиму його принести мені ключі з комода», — подумала вона.

У задній частині тінистої постаті в дверях відбувся якийсь рух: тварина замахала хвостом. У якомусь сентиментальному дівчачому романі це, мабуть, означало б, що собака сплутав голос жінки на ліжку з голосом свого любого, але давно загубленого хазяїна. Проте Джессі не тішила себе ілюзіями. Собаки махають хвостами не лише тоді, коли щасливі. Вони — як і коти — також махають ними тоді, коли не можуть вирішити, як діяти, й оцінюють ситуа­цію. Собака не зважив на звук її голосу, але також він не до кінця довіряв цій тьмяній кімнаті. Принаймні поки що.

Колишній Принц іще не знав про вогнепальну зброю, але пережив багато інших жорстоких уроків за останні тижнів шість, починаючи з останнього дня серпня. Саме тоді містер Чарлз Сатлін, юрист із Брейнтрі, штат Массачусетс, покинув його здихати в лісах, щоб не повертатися з твариною додому й не платити як штатівський, так і міський податок на пса — сімдесят доларів. Сімдесят доларів за такого бровка, безпородного «гайнца-57»[26], було, на думку Чарлза Сатліна, пухкенькою пачкою банкнот. Трішки занадто пухкенькою. Щойно в червні Сатлін купив собі віт­рильно-моторове судно, яке, звісно, вийшло далеко за межі п’ятизначного діапазону, і ви б сказали, що це якесь їбануте мислення, якщо порівняти ціну судна і податок на пса, — звісно, сказали б, хто завгодно так сказав би, але насправді річ не в цьому. Річ у тім, що судно було запланова­ною покупкою. Це придбання Сатлін намалював на своїй дошці бажань ще два роки тому, якщо не більше. Собака ж був просто спонтанним придбанням біля овочевої ятки при дорозі в Гарлоу. Сатлін би нізащо не купив пса, якби поруч не було доньки, яка просто закохалася в те щеня.

— Оцього, татусю! — писнула вона, показуючи пальцем. — З білою плямкою на носі — стоїть отам такий один, наче якийсь маленький принц.

І Сатлін купив їй собаку — ніхто йому не закинув би невміння ощасливити свою дівчинку, — але сімдесят баксів (а то й уся сотня, якщо Принца віднесуть до класу Б, «крупний собака») — бабло серйозне як на дворнягу, в якого навіть документа нема. Завелике бабло, вирішив Чарлз Сатлін, коли наближався час замкнути котедж на озері до наступного року. Привезти пса на задньому сидінні «сааба» в Брейнтрі також було б добрячим гемороєм: усюди буде шерсть, пес може навіть наригати чи насрати на килимки. Сатлін міг би купити переноску «Варі Кеннел», але ті маленькі красуні коштують від 29 доларів 95 центів. Та й усе одно такому собаці, як Принц, у переносці весело не буде. Йому краще бігати в дичавині, а всі північні ліси правитимуть йому за королівство. Так, сказав собі Сатлін у той останній день серпня, паркуючись на безлюдному відтинку Бей-лейн, а тоді улестив пса вилізти з заднього сидіння. У старого Принца серце щасливого мандрівника — досить одного уважного погляду, щоб це побачити. Сатлін був не дурним і частково розумів, що це своєкорислива дурня, але частково був у захваті від самої ідеї, тож коли заліз у машину й рушив геть, залишивши Принца, що проводжав автомобіль поглядом, на узбіччі, чоловік насвистував мелодію з «Народженої вільною»[27], час від часу прориваючись словами: «Народжена вільноюююю… за серцем ідеееее!» Тієї ночі він добре поспав, зовсім не згадуючи про Принца (що невдовзі стане вже колишнім Принцом), який ту ж ніч провів скулившись під поваленим деревом, без сну, трусячись від голоду й холоду, скімлячи від страху щоразу, як пугукала сова чи рухалася якась тварина.

Тепер собака, якого Чарлз Сатлін витурив під мелодію з «Народженої вільною», стояв перед дверима головної спальні літнього дому Берлінґеймів (котедж Сатлінів був на дальньому боці озера, і ці сім’ї не були знайомі, хоча протягом останніх трьох-чотирьох літ обмінювалися легкими кивками в міському судновому доку). Голова тварини була опущена, очі широко розкриті, а шерсть настовбурчена. Собака не був свідомий власного гарчання, уся його зосередженість була на кімнаті. Певним глибоким інстинктом він розумів, що невдовзі запах крові переборе почуття обачності. Доки цього не сталося, він має якомога повніше пересвідчитися, що це не пастка. Колишньому Принцові не хотілося, щоб його запопали господарі з твердими болючими ногами або ті, що піднімають із землі важкі речі й кидаються ними.

— Геть! — спробувала крикнути Джессі, проте голос був слабкий і тремкий. Їй не вдасться прогнати собаку криками. Скотиняка якось розуміє, що вона не може встати з ліжка й ударити.

«Це просто неймовірно, — подумала вона. — Як це може бути реальним, якщо лише три години тому я була в пасажирському сидінні “мерседеса”, оперезана паском безпеки, слухала “Рейнмейкерз” на касетному плеєрі й нагадувала собі про всяк випадок подивитись афішу кінотеатрів “Маунтін Веллі”, якщо ми таки залишимося на ніч? Як мій чоловік може лежати мертвим, якщо ми підспівували Бобові Волкенгорсту? “Ще одне літо, — співали ми, — ще один шанс, ще один невдалий романс”. Ми обоє знаємо всі слова тієї пісні, бо вона чудова, і взагалі, як Джералд може бути мертвим? Як могло дійти до цього? Вибачайте, але це просто мусить бути сон. Надто абсурдно, щоб бути реальністю».

Собака почав повільно пробиратися в кімнату: ноги напружені від обережності, хвіст звислий, очі чорні й широко розплющені, відкопилені губи відкривають повний комплект зубів. Про такі поняття, як абсурд, він не відав.

Колишній Принц, із яким восьмирічна Кетрін Сатлін колись весело ґедзилася (принаймні доти, доки на день народження не отримала ляльку «Кеббідж Петч» на ім’я Марні та частково не втратила інтерес до тварини), був наполовину лабрадором, наполовину колі — змішаної породи, проте далеко не дворнягою. Коли Сатлін наприкінці серпня залишив його на Бей-лейн, тварина важила вісімдесят фунтів, а його шкура була гладенька та блищала здоров’ям, прегарною сумішшю каштанового і чорного (з характерною білою плямкою на грудях і під мордою, як у колі). Тепер же собака важив заледве фунтів сорок, а провівши рукою по боці, можна було б перелічити всі випнуті ребра, не кажучи вже про швидке й шалене стукотіння серця. Хутро потьмяніло, забруднилося й набрало реп’яхів. На спині зиґзаґом світився напівзагоєний рожевий шрам, спомин після панічного прориву під огорожею з колючого дроту, а з морди, наче вигнуті вуса, стирчало кілька голок дикобраза. Жирний труп останнього він був знайшов днів десять тому, але відмовився від ідеї поласувати ним після першої пригорщі голок у носі. Собака був голодний, та не настільки відчайдушний.

Тепер же він був і голодний, і відчайдушний. Останньою трапезою собаці правили якісь червиві залишки, які він вигріб із викинутого сміттєвого бака в канаві біля шосе 117, і це було ще два дні тому. Собака, що швидко навчився приносити Кетрін Сатлін червоний гумовий м’ячик, який вона котила по підлозі вітальні чи коридору, тепер буквально помирав з голоду.

А тут — просто тут, на підлозі, у полі зору! — лежать цілі гори свіжого м’яса, жиру й кісток, наповнених солодким мозком. Наче дарунок від Бога Бродячих Псів.

Колишній улюбленець Кетрін Сатлін продовжив наближатися до трупа Джералда Берлінґейма.

«Цього не станеться, — переконувала себе Джессі. — У жодному разі, просто розслабся».

Вона твердила це собі, аж доки передню половину тіла собаки не прикрила ліва частина ліжка. Хвіст захитався швидко як ніколи, а тоді з’явився звук, який вона впізнала, — звук, із яким собака п’є воду з калюжі в спекотну літню пору. От тільки це було не зовсім так. Звук був якийсь жорсткіший, пес не стільки хлебтав, скільки облизував. Джессі вирячилася на невтомний хвіст, і раптом розум підігнав їй картинку з тим, що через кут ліжка було приховано від очей. Цей бездомний приблуда з поцяткованою реп’яхами, збитою в ковтяки шерстю й настороженими очима облизує кров з ріденького волосся її чоловіка.

— НІ! — Джессі підняла сідниці над ліжком і хвицнула ногами ліворуч. — ЗАБЕРИСЯ ВІД НЬОГО! ГЕТЬ!

Вона смикнулася й п’ятою провела по випуклостях собачого хребта. Пес одразу ж відскочив і підвів морду. Очі були розплющені так широко, аж виднілися тоненькі кружальця більм. Зуби розімкнулись, і в дедалі слабшому пополудневому світлі тонкі, наче павутина, ниточки слини, що розтягнулися між верхніми і нижніми різцями, здавалися сухозлотницею. Собака кинувся на її босу ногу. Джессі відсмикнула її й скрикнула, відчувши, як гарячий собачий віддих обдає шкіру, але врятувала пальці. Вона підібгала ноги під себе, не усвідомлюючи, що робить, не чуючи розлю­ченого крику м’язів у перенапружених плечах, не відчуваючи, як у своїх кістяних сумках неохоче обертаються суглоби.

Собака ще трохи подивився на неї, не припиняючи гарчати, погрожуючи їй очима. «Давайте, пані, порозуміємося, — говорили ті очі. — Ви робіть своє, а я — своє. Отаке порозуміння. Вам нормально? Краще, щоб нормально, бо якщо ви спробуєте мені завадити, я вам влаштую. Окрім того, він мертвий — ви це знаєте так само, як і я, то чому ж він має псуватися намарно, коли я голодую? Ви б так само зробили. Сумніваюся, що ви так мислите зараз, але мені здається, невдовзі в цьому питанні також пристанете на мою позицію, ще й раніше, ніж думаєте».

— ГЕТЬ! — закричала Джессі.

Тепер вона сиділа на п’ятах з розведеними руками і як ніколи скидалася на Фей Рей на жертовному вівтарі в джунглях. Її постава — голова піднята, груди випнуті, плечі відтягнуті назад настільки, що побіліли від напруження, глибокі трикутні заглибини з тінями в основі шиї — була як у неймовірно привабливої моделі пін-ап з чоловічого журналу. Бракувало, проте, незмінних надутих у виразі хтивого запрошення губок. Наразі її обличчя нагадувало радше обличчя людини, яка стоїть на кордоні між країною нормальних і країною божевільних.

— ГЕТЬ ЗВІДСИ!

Ще якийсь час собака дивився на Джессі й гарчав. Тоді, коли, очевидно, впевнився, що удар не повториться, обли­шив її й знову опустив голову. Цього разу він не хлебтав і не лизав. Натомість Джессі почула гучне прицмокування. Це нагадало їй про поцілунки, які брат Вілл з ентузіазмом заліплював на щоку бабусі Джоан, коли вони приїжджали гостювати.

Гарчання ще кілька секунд тривало, але зараз воно було якось дивно приглушеним, ніби собаці на голову наки­нули наволочку. З нової, сидячої пози, коли волосся ледь не зачіпало низ полиці над головою, Джессі бачила Джералдові товсті ступні, а також праву руку. Ступня смикалася туди-сюди, ніби Джералд трішки пританцьовує під якусь енергійну музику — «Ще одне літо» від «Рейнмейкерз», наприклад.

З нової точки огляду Джессі змогла роздивитися собаку краще. Тепер його тіло було видно аж до того місця, де починалася шия. Джессі змогла б також побачити й голову, якби та була піднята. Але ні. Собака опустив морду й міцно вперся задніми лапами. Раптом пролунав глухий рваний звук — сопливий звук, ніби намагається прокашлятися людина з серйозною застудою. Джессі простогнала:

— Припини… ну будь ласка, можеш припинити?

Собака не звертав уваги. Колись він сидів і просив недоїдки зі столу, і тоді його очі наче сміялись, весь писок ніби всміхався, але ті дні, як і його колишнє ім’я, давно минули й забулися. Тепер є тепер, і все є так, як є. У виживанні немає місця для ввічливості й виправдовування. Він не їв уже два дні, тут є харч, і хоча тут є й господиня, яка не хоче, щоб він цей харч брав собі (дні, коли господарі сміялися, гладили його по голові, називали «ГАРНИМ ПСОМ» і частували за невеличкий репертуар трюків, давно минули), ступні в неї маленькі й м’які, а не тверді й болючі, а в голосі чується безсилля.

Гарчання колишнього Принца перетворилися на приглушені хекання від зусиль, і Джессі дивилася, як разом із Джералдовою стопою почала витанцьовувати й решта тіла, спершу просто смикаючись із боку в бік, а тоді по-справжньому ковзаючи, так, наче він цілком пройнявся ґрувом, хоч і мертвий.

«Давай, Диско-Джералде! — стукнула Джессі в голову шалена думка. — Забий на “курча” й “шеґ” — ушквар “песика”[28]!»

Якби на долівці досі лежав килим, собака б Джералда не посунув, але Джессі була домовилася, щоб підлогу навоскували за тиждень після Дня праці. Білл Данн, їхній доглядач, впустив людей із «Чистоти дому від Скіпа», і ті добряче попрацювали. Вони хотіли, щоб паньматка схвально оцінила їхню роботу, коли наступного разу буде тут, тож залишили килим скрученим у комірчині в коридорі. Тому, коли приблуда потяг Диско-Джералда по глянсуватій підлозі, той рухався майже так само легко, як Джон Траволта в «Лихоманці суботнього вечора». Єдиною справжньою проблемою для собаки було зберігати власну опору. Довгі брудні кігті допомагали в цьому, заглиблюючись у глянцевий віск і карбуючи в ньому короткі зазублені значки, поки тварина задкувала, до самих ясен зануривши зуби в Джералдову пухку руку.

«Знаєте, я цього насправді не бачу. Це не насправді. Зовсім нещодавно ми слухали “Рейнмейкерз”, і Джералд іще знизив гучність і сказав, що планує цієї суботи з’їздити в Ороно на футбол. Мейнський університет проти Бенґорського. Я пам’ятаю, як він почухав мочку правого вуха, поки говорив. То як же він може тепер лежати мертвим, а пес — за руку тягти його по підлозі спальні?»

Джералдів удовиний мис був весь розпелеханий, — імовірно, через те що собака злизував з нього кров, — але окуляри залишалися на місці. Джессі бачила його напіврозплющені скляні очі, що з розпухлих очниць зорили на сонячні зайчики на стелі, які ставали дедалі тьмянішими. Обличчя залишалося маскою з огидних червоних і фіолетових плямок, наче навіть сама смерть не змогла втихомирити гнів від несподіваної й капризної (чи вважав він свою дружину капризною? Звичайно!) зміни настрою Джессі.

— Відпусти його, — сказала вона собаці, проте її голос тепер був сумирний, печальний і безсилий.

Собака не звернув майже жодної уваги і не думав зупинятися. Він просто продовжив тягти річ із розбурханим вдовиним мисом і плямистою шкірою. Та річ більше не виглядала як Диско-Джералд — узагалі. Тепер це був просто Мертвий Джералд, що ковзає по підлозі спальні, і в його млявий біцепс занурені собачі зуби.

У пса над мордою звисав обтріпаний шматок шкіри. Джессі спробувала переконати себе, що це схоже на шпалери, але шпалери — принаймні наскільки вона знала — зазвичай не мають родимок і шрамів від вакцинації. Тепер на виду з’явився Джералдів рожевий м’ясистий живіт, позначений лише дірочкою від дрібнокаліберної кулі — пупком. Пеніс обвис і погойдувався у своєму кубельці чорного лобкового волосся. Сідниці шурхотіли по підлозі з твердого дерева з огидною, позбавленою тертя легкістю.

Зненацька задушливу атмосферу жаху розірвав спис злості, що сяйнув у неї в голові яскравим спалахом, наче удар блискавиці. Джессі не просто прийняла цю нову емоцію, а навіть привітала її. Лють, мабуть, не допоможе їй вибратися з цієї кошмарної ситуації, але вона відчула, що ця емоція може слугувати антидотом для дедалі сильнішого відчуття шокової нереальності.

— От мразь, — промовила вона тихим тремтячим голосом. — Боягузлива паршива мразь.

Хоча Джессі й не мала змоги дотягтися до чого-небудь на полиці з Джералдового боку, вона виявила, що, викручуючи лівий зап’ясток усередині наручника так, щоб долоня вказувала тильним боком над плечем, може пройтися пальцями по короткому відтинку полиці зі свого боку. Джессі не могла настільки сильно повернути голову, щоб побачити, чого торкається, — ті речі лежали одразу за розмитою точкою, яку називають периферичним зором, — але це й не важило. Вона добре розуміла, що там. Джессі стукала пальцями в різні боки, легенько обмацуючи пучками тюбики з косметикою, деякі відштовхуючи назад, а деякі скидаючи з полиці. Кілька останніх приземлилися на покривало, інші відбилися від ліжка та її лівого стегна й упали на підлогу. Ніщо з того не було навіть близько тим, що вона шукала. Пальці зімкнулися на баночці крему для обличчя «Нівеа», і на мить Джессі подумала, що цього вистачить, але то була лише невеличка баночка з пробником, замала, щоб завдати шкоди собаці, навіть якби була скляна, а не пластмасова. Джессі опустила її на полицю й продов­жила сліпий пошук.

Максимально витягнувши пальці, Джессі наштовхнулася на круглий край якогось скляного предмета, поки що найбільшого з тих, яких вона встигла торкнутися. Якусь мить Джессі не могла згадати, що це, а тоді дійшло. Кухоль на стіні був одним із сувенірів Джералдового періоду «Альфа-Гімня-Ро», а зараз вона торкається іншого. Це попільничка, і єдина причина, чому Джессі не одразу зрозу­мі­ла, що це, полягала в тому, що ця річ належала Дже­ралдовому боку полиці, біля склянки з водою з льодом. Хтось — мабуть, місіс Дал, прибиральниця, а може, й сам Джералд — пересунув її на бік Джессі, мабуть, протираючи полицю або щоб звільнити місце для чогось іншого. Причина не важила. Попільничка тут, і наразі цього достатньо.

Джессі стиснула пальці на круглому краю, намацавши дві заглибинки — для паркування цигарок. Вона обхопила попільницю, потягла руку якомога далі назад, а тоді смикнула нею вперед. Їй пощастило, тож вона опустила зап’ясток одразу, як ланцюг наручників різко застопорив інерцію ходу, наче висококласний пітчер, що подає кручений м’яч. Усе це було на чистому імпульсі, снаряд, який вона шукала й знайшла, полетів ще до того, як Джессі встигла запевнити себе в невдачі кидка, обдумавши ймовірність того, що жінка, яка після дворічного курсу з фізкультури в коледжі отримала D за стрільбу з лука вільним стилем, реально може поцілити в собаку попільницею, особливо якщо собака на відстані п’ятнадцяти футів, а рука, що кидає, прикута до стовпчика ліжка.

Та вона таки поцілила. Попільничка в польоті один раз перевернулася, на мент продемонструвавши гасло «Альфа-Гамма-Ро». Джессі зі свого місця прочитати його не змогла, проте й не потребувала цього. Там навколо факела викарбувано латинські слова, що означають служіння, ріст і сміливість. Попільничка вже переверталася вдруге, але не встигла, оскільки врізалася в напружені й кістляві собачі плечі.

Пес дзявкнув від подиву й болю, і Джессі відчула мить жорстокого примітивного тріумфу. Рот роззявився у виразі, що здавався усмішкою, але виглядав як вереск. Вона несамовито завила, вигинаючи дугою спину й випрямляючи ноги. Біль у плечах знову забувся, хоча хрящі витягувались, а суглоби, які вже давно забули про гнучкість двадцятиоднорічного віку, були доведені ледь не до вивиху. Усе це вона відчує пізніше — кожний рух, кожний посмик і вигин, — а наразі Джессі нетямилася від задоволення з успіху свого кидка й відчувала, що, бодай якимсь чином не виразивши свою тріумфальну несамовитість, вона просто вибухне. Вона забарабанила ногами по покривалу й затрусила тілом у різні боки, розкидаючи пітними пасмами волосся по щоках і скронях, а сухожилля в горлі випнулися, наче товсті кабелі.

— ХА! — скрикнула вона. — Я… ТЕБЕ… ДІСТАЛАААА! ХА!

Собака дриґнувся назад, коли попільничка врізалася в нього, а тоді ще раз, коли відлетіла й розбилася на підлозі. Його вуха принишкли від зміни в голосі суки-господаря. Тепер там вчувався не страх, а тріумф. Скоро вона злізе з ліжка й почне роздавати удари дивними ногами, які стануть з м’яких твердими. Собака знав: якщо він залишиться, знову буде боляче, як бувало раніше. Треба тікати.

Пес повернув голову, щоб пересвідчитися, що шлях для відступу досі відкритий, і коли він це зробив, у голову знову вдарив чарівний дух свіжої крові й м’яса. Собаці скрутило наповнений кислотою шлунок, що від голоду не приймав відмовок, і тварина ніяково заскавуліла. Він застряг точно посередині між двох протилежних напрямків, і знизу знову чвиркнуло свіжою цівкою тривожної сечі. Дух власної рідини — запах, що говорив про хворобу й слабкість, а не силу й упевненість, — лише доклався до злості й збентеження, тому тварина знову загавкала.

Від цього тріскучого неприємного звуку Джессі зіщулилася, — якби могла, то і вуха прикрила б, — і собака відчув у кімнаті ще одну зміну. Щось змінилося в запаху суки-господаря. Її альфа-запах вигасав, хоч був новий і свіжий, і собака почав відчувати, що удар, який упав йому на плечі, не означає, що за ним будуть наступні. Та й узагалі, той перший удар був радше несподіваний, ніж болючий. Пес нерішуче ступив до руки, яку був відпустив… до пречудових соковитих пахощів суміші крові і м’яса. Рухаючись, він уважно спостерігав за сукою-господарем. Його первинна оцінка суки-господаря як чи то безпечної, чи то безпорадної, чи одне й інше виявилася помилковою. Потрібно бути дуже обережним.

Джессі лежала на ліжку, слабко помічаючи пульсацію в плечах, чіткіше — що горло тепер болить по-справжньому, а найбільше з усього помічаючи, що навіть після того, як у дію пішла попільничка, собака досі тут. У передчасному гарячому пориві тріумфу те, що він утече, здавалося неминучим, але якимсь чином собака стоїть на своєму. І навіть гірше, він знову наближається. Обережно й насто­рожено, так, але наближається. Джессі відчула, як десь усередині сіпається зелений мішечок з отрутою — гіркою й мерзенною, наче болиголов. Боялася, якщо мішечок розірветься, то вона захлинеться власною озлобленою люттю.

— Геть звідси, шавко, — сказала вона псові хрипким голосом, що вже почав кришитися по краях. — Геть звідси, бо я тебе вб’ю. Не знаю як, але, Богом клянуся, вб’ю.

Собака знов зупинився, спостерігаючи за нею страшенно нервовими очима.

— Правильно, ти краще мене слухай, — сказала Джессі. — Краще слухай, бо я серйозно. Я все кажу серйозно. — Тоді голос знову піднявся до крику, хоча подекуди знекровлювався до шепоту, замикаючись через перенапруження. — Я тебе вб’ю, серйозно, клянуся, що вб’ю, ТОМУ ГЕТЬ ЗВІДСИ!

Собака, що колись був Принцом маленької Кетрін Сатлін, переводив погляд із суки-господаря на м’ясо, з м’яса на суку-господаря, тоді на м’ясо. Він дійшов до рішення, яке батько Кетрін назвав би компромісом. Собака схилився вперед, закотивши очі вгору, щоб водночас уважно спостерігати за Джессі, і вкусив відірваний шмат сухожилля, жиру й хрящів, що колись був правим біцепсом Джералда Берлінґейма. З гарчанням смикнув назад. Джералдова права рука піднялася, в’ялі пальці ніби вказували крізь східне вікно на «мерседес» на доріжці.

— Досить! — вереснула Джессі. Зранений голос тепер частіше зривався на вищі регістри, на яких крики перетворювалися на придихний фальцетний шепіт. — Тобі мало? Лиши його!

Дворняга не зважав. Він гарячково заметляв головою, як уже часто робив, бавлячись із Кеті Сатлін у перетягування якоюсь зі своїх гумових іграшок. Проте це була не гра. З натруджених щелеп собаки злітали грудки піни, поки він здирав м’ясо просто з кістки. Джералдова доглянута долоня шалено хилиталася в повітрі. Тепер він скидався на диригента, що закликає музикантів підхопити його темп.

Джессі знову почула той глухий звук прокашлювання й раптом зрозуміла, що зараз виблює.

«Ні, Джессі! — То був голос Рут, дуже стривожений. — Ні, у жодному разі! Той запах може привести його до тебе… привабити до тебе!»

Обличчя Джессі скривилося в напруженій гримасі, вона силкувалася взяти під контроль клубок у горлі. Знову пролунав рваний звук, і вона побачила собаку лише мигцем — передні лапи міцно впиралися в підлогу, і здавалося, він тримає в зубах край широкої темної смуги з гуми кольору прокладки від слоїка «Болл», — перш ніж знову заплющила очі. Джессі спробувала затулити обличчя долонями, через паніку тимчасово забуваючи, що прикута. Брязнувши ланцюгами, долоні спинилися як мінімум фути за два одна від одної. Джессі застогнала. То був звук, що виходив за межі відчаю прямо в безнадію. Звук поразки.

Вона знову почула той мокрий сопливий розрив. Він завершився ще одним цмоканням, наче від гучного й радісного поцілунку. Очей Джессі не розплющувала.

Собака почав задкувати до вхідних дверей, не відриваючи погляду від суки-господаря на ліжку. У щелепах висів великий лискучий шмат Джералда Берлінґейма. Якщо господиня на ліжку збирається відібрати цей смаколик, їй доведеться діяти негайно. Собака не міг мислити — принаймні так, як люди розуміють це слово, — але складна мережа інстинктів слугувала дієвою альтернативою мисленню, і пес розумів: те, що він учинив — і вчинить далі, — запускає певне прокляття. Але він уже довгий час голодний. Його залишив у лісах чоловік, що поїхав геть, насвистуючи мелодію з «Народженої вільною», і тепер він вмирає з голоду. Якщо сука-господар спробує зараз відібрати в нього їжу, він боротиметься.

Пес іще раз востаннє зиркнув на неї, побачив, що сука-господар не збирається злазити з ліжка, і обернувся. Він поніс м’ясо до входу й опустив, міцно втримуючи його лапами. Подув вітер, спочатку прочинив двері, тоді грюкнув ними. Собака швидко глипнув у тому напрямку й своїм собачим не зовсім мисленням упевнився, що може прочинити двері мордою і швидко втекти, якщо виникне потреба. Подбавши про цей останній пункт, він узявся їсти.

Потяг виблювати минав повільно, проте таки минув. Джессі лежала на спині, міцно зімкнувши очі, і починала вже по-справжньому відчувати болючу пульсацію в плечах. Вона підходила повільними перистальтичними хвилями, і Джессі з відчаєм припускала, що це лише початок.

«Я хочу заснути», — подумала вона.

То знову був дитячий голос. Тепер шокований і переляканий. Його зовсім не цікавить логіка, він не терпить жодних «можу» чи «не можу».

«Я майже заснула, коли прийшов той поганий пес, і все, чого я тепер хочу, — заснути».

Джессі всім серцем співчувала цьому голосу. Єдина проблема, що вона більше не відчувала сонливості. Вона щойно спостерігала, як собака відриває шматок тіла її чоловіка, тому жодної сонливості не залишилося.

Зате була спрага.

Джессі розплющила очі й перш за все побачила Джералда, що лежав у власному відображенні на до блиску відполірованій підлозі спальні, наче якась гротескна людина-атол. Очі його були розкриті, ошаліло втуплені в стелю, проте окуляри тепер перекосилися, одна дужка стирчала у вусі, а не йшла понад ним. Голова похилилася під таким різким кутом, що пухка ліва щока лежала ледь не на плечі. Між правими плечем і ліктем не було нічого, окрім темно-червоної усмішки з рваними краями.

— Господи Боже, — бурмотнула Джессі.

Вона швидко відвернулася в бік західного вікна. Її засліпило золоте світло, уже майже призахідне, і Джессі знову заплющила очі, спостерігаючи за припливами й відпливами червоного і чорного, поки серце штовхало мембрани крові по закритих повіках. Після кількох таких секунд вона помітила, що раз за разом повторюються одні й ті ж рвучкі триби. Наче спостерігаєш за найпростішими під мікроскопом, найпростішими на скельці з червоним барвником. Ці повторення трибів здалися їй водночас цікавими і заспокійливими. Джессі припускала, що не обов’язково бути генієм, щоб зрозуміти, чому за цих ­обставин прості повторення форм так приваблюють. Коли всі нормальні триби й повсякдення людського життя розлітаються на шматки з такою приголомшливою не­очікуваністю, доводиться шукати щось, за що можна триматися, нормальне і передбачуване. Якщо організований вихор крові в тонких накривках зі шкіри між очними яблуками й останнім сонячним світлом жовтневого дня — це єдине, що вдається знайти, то береш його й кажеш «дуже дякую». Бо якщо тобі не вдається знайти хоч щось, за що можна вхопитися, що має бодай якийсь сенс, чужі елементи нового світового порядку, найпевніше, доведуть тебе до божевілля.

Серед таких елементів, зокрема, звуки, що долинають із сіней. Звуки, з якими брудний зголоднілий приблуда поїдає частину чоловіка, який повів тебе на твій перший фільм Берґмана, потягнув тебе в парк розваг в Олд-Орчард-Біч, умовив піднятися на борт велетенського корабля вікін­гів, що хилитався туди й назад, наче маятник, а тоді сміявся до сліз, коли ти сказала, що хочеш іще раз. Чоловік, що якось кохався з тобою у ванній, доки ви обоє буквально запищали від задоволення. Чоловік, що тепер куснями й ковтками просувався собачим стравоходом.

Отакі чужі елементи.

— Химерні дні, мамуню-гарнюню, — промовила вона. — Химерні дні, насправжки.

Фізичний голос перетворився на болючий порохнявий клекіт. Джессі припускала, що найкраще просто стулити пельку й лишитися того, проте коли в спальні западала тиша, то починала вчуватися паніка, що була досі тут, кралася на широких м’яких стопах у пошуках проріхи, в очікуванні, коли Джессі втратить пильність. Крім того, справжньої тиші й не було. Хлоп із бензопилою скінчив роботу, але гагара час від часу ознаменовувала криком свою присутність, а з наближенням ночі посилювався вітер, грюкаючи дверима сильніше — і частіше, — ніж до того.

Окрім того, звісно, ще звук собаки, який вечеряв її чоловіком. Поки Джералд чекав, щоб забрати їхні сендвічі й заплатити за них в «Аматос», Джессі зайшла в сусідній «Мішод Маркет». Риба в «Мішод» завжди була добра — така свіжа, що мало не хвицає, як казала бабуся. Вона купила гарне філе морського язика з думкою про те, щоб підсмажити його на сковороді, якщо вони залишаться тут на ніч. Язик добре підходив, бо Джералд, котрий, якби його залишити на ласку долі, харчувався б строго ростбіфом і смаженою куркою (і ще час від часу фритюрними грибами, задля поживних речовин), стверджував, що любить цю рибу. Джессі купила її без жодних передчуттів, що Джералда з’їдять до того, як він попоїсть сам.

— Отак воно і є у реальному світі, — хрипким скрипучим голосом промовила Джессі й усвідомила, що тепер не просто мислить голосом Рут Нірі, а вже й говорить як Рут, котра, якби її залишити на ласку долі під час навчання в коледжі, жила б строго на віскі «Дувар» і на «Марльборо».

Той різкий прямолінійний голос заговорив знову, ніби Джессі потерла якусь магічну лампу. «Пам’ятаєш пісню Ніка Лоу, яку ти почула на WBLM, коли ви минулої зими поверталися додому із заняття з гончарства? Ти ще сміялася з неї».

Джессі пам’ятала. Не хотіла, але пам’ятала. То була композиція Ніка Лоу під назвою, здається, «Колись успіх мала (Та зрештою лиш пса нагодувала)», цинічно смішна поп-медитація на тему самотності, заспівана під недоречно радісну мелодію[29]. Така класна пісня минулої зими, тут Рут не помиляється, але зараз уже не така класна.

— Рут, припини, — прокаркала вона. — Якщо збираєшся й далі на халяву веселитися в мене в голові, то май совість хоч не дражнити мене.

«Дражнити? Господи, дівулю, я тебе не дражню. Я тебе розбудити намагаюся!»

— Та я не сплю! — роздратовано відказала Джессі. Ніби на підтримку цих слів, на озері знову скрикнула гагара. — Частково завдяки тобі!

«Ні, спиш. Ти вже довгий час не при тямі — принаймні по-справжньому. Джесс, коли трапляється щось паршиве, знаєш що ти робиш? Кажеш собі: “Ой, та тут нема чим перейматися, це просто поганий сон, у мене такі час від часу трапляються, але ж нічого страшного, я просто знову перевертаюся на спину, і все добре”. І саме цим ти й за­й­маєшся, бідна дурепо. Ось чим ти займаєшся».

Джессі вже розкрила була рота, щоб відповісти, — такі неправдиві чутки не можна залишати без відповіді, навіть коли болить горло, — але не встигла Джессі впорядкувати свої думки, як Господинька Берлінґейм уже встановила свої бастіони.

«Як ти можеш говорити такі жахливі речі? Де таке чувано! Йди геть!»

Прямолінійний голос Рут знову цинічно гавкнув сміхом, і Джессі подумала, наскільки ж тривожно — наскільки жахливо тривожно — чути, як частина власного розуму сміється вигаданим голосом старої знайомої, яка вже давно бозна-де.

«Піти геть? Ну, тобі б таке сподобалося, правда? Дівуля-привітуля, динька маленька, татусева доня. Коли правда стає ближче, коли ти починаєш підозрювати, що, можливо, це не просто сон, то тікаєш».

Дурниці.

«Хіба? А що тоді сталося з Норою Калліґан?»

На мить це шокувало голос Господиньки — і її власний, той, що вголос і подумки говорив від імені «Я», — настільки, що та замовкла, але в мовчанні виник дивний знайомий образ: коло людей, здебільшого жінок, які сміються й показують пальцями, оточивши дівчину, руки й голова якої замкнені в колодці. Дівчину було важко роздивитися, оскільки дуже темно — мало б іще світити сонце, та все одно чомусь стояла темрява, але навіть якби світилося як удень, обличчя дівчини все одно було б приховане. Волосся звисало над ним, наче каптур покаяльниці, хоча було важко повірити, ніби вона вчинила щось настільки жахливе. Дівчині, очевидно, було не більше дванадцяти. За що б її не карали, але точно не за кривду її чоловікові. Конкретно ця Євина дочка була ще надто молода навіть для місячних, а для чоловіка — й поготів.

«Ні, це неправда, — зненацька заговорив голос із глибших шарів розуму. Він був одночасно музикальний, але й лячно потужний, ніби рев кита. — У неї вони почалися ще в десять з половиною. Може, проблема в цьому. Може, він зачув кров, як той собака в сінях. Може, від цього здурів».

«Заткнися! — скрикнула Джессі. Раптом вона сама відчу­ла себе здурілою. — Заткнися, ми про це не розмовляємо!»

«І, якщо вже розмова зайшла про запахи, чим це ще пахне?» — запитала Рут. Тепер цей психічний голос був різкий і жвавий — голос золотошукача, що нарешті натрапив на жилку руди, про яку довго підозрював, але ніяк не міг відшукати. «Цей мінеральний запах, ніби сіль і старі монетки…»

«Я сказала, ми про це не розмовляємо!»

Джессі лягла на покривало, м’язи під холодною шкірою напнулися, вона забула і про своє безсилля, і про смерть чоловіка — принаймні на якийсь час — перед обличчям цієї нової загрози. Відчула, як Рут або якась відірвана частина її самої, голосом якої Рут виступала, сперечається про те, чи продовжувати тиснути. Коли вона вирішила не продовжувати (принаймні прямо), Джессі й Господинька з полегшенням видихнули.

«Добре, тоді поговорімо про Нору, — сказала Рут. — Нору, твою психотерапевтку. Нору, твою наставницю. Ту, до якої ти почала ходити приблизно тоді, як припинила малювати, бо деякі малюнки тебе лякали. Що, випадково чи ні, збіглося в часі з тим, як Джералдів сексуальний інтерес до тебе почав випаровуватись і ти почала обнюхувати комірці його сорочок на парфуми. Пам’ятаєш же Нору, правда?»

«Нора Калліґан була настирливою сукою!» — гаркнула Господинька.

— Ні, — пробурмотіла Джессі. — У неї були добрі наміри, у цьому я не сумніваюся. Просто вона завжди хотіла піти на крок далі, поставити на одне зайве запитання більше.

«Ти казала, що вона тобі дуже подобається. Хіба ні?»

— Я хочу припинити думати, — відказала Джессі. Її голос тремтів і шукав опору. — Особливо хочу припинити чути голоси й розмовляти з ними. Це божевілля.

«Тобі все одно краще слухати, — похмуро сказала Рут, — бо від цього не втечеш так, як утекла від Нори… та й від мене втекла, як на те пішло».

«Я від тебе не тікала, Рут!»

Шоковане заперечення, не надто переконливе. Звісно, саме це вона й вчинила. Зібрала валізи й виїхала з їхньої з Рут плюгавенької, але радісної кімнати в гуртожитку. Вчинила так не тому, що Рут почала ставити забагато неправильних запитань — про дитинство Джессі, про озеро Дарк-Скор, про те, що начебто трапилося там влітку одра­зу після того, як у Джессі почалися менструації. Ні, лише погана подруга поїхала б через такі причини. Джессі виїхала не тому, що Рут почала ставити запитання, а тому, що Рут не припинила їх ставити, коли Джессі про це попросила. Це, з точки зору Джессі, робило поганою подругою саме Рут. Вона бачила лінії, які Джессі накреслила в пилюці… і все одно навмисно їх переступала. Як і Нора Калліґан багато років по тому.

Крім того, думка про втечу в таких умовах сміховинна, чи не так? Врешті-решт, вона ж прикута кайданками до ліжка.

«Ти, пупсичку, мій інтелект не ображай, — сказала Рут. — Розум твій до ліжка не прикутий, ми це обидві знаємо. Можеш і далі тікати, якщо хочеш, але дам тобі пораду — дуже серйозну пораду: не роби цього, бо я — твій єдиний шанс. Якщо просто лежатимеш, удаватимеш, що це просто кошмар, що сниться, бо ти спиш на лівому боці, то так і вмреш у наручниках. Цього хочеш? Такий ти собі вибрала приз за те, що все своє життя провела в наручниках, відколи…»

— Я не думатиму про це! — закричала Джессі порожній кімнаті.

На мить Рут замовкла, та не встигла Джессі навіть почати сподіватися, ніби та щезла, як Рут повернулася… і вчепилася в неї, терзаючи, наче тер’єр шмату.

«Та ну тебе, Джесс. Тобі ж, напевно, більше подобається вважати, ніби ти божевільна, ніж копатися в старій могилі, але ж насправді так не є, сама знаєш. Я — це ти, Господинька — це ти… ми всі — це ти, раптом що. Я непогано усвідомлюю, що ж трапилося того дня на Дарк-Скор, коли решта сім’ї поїхали, і те, що мене справді цікавить, не особливо стосується тих подій, per se[30]. Насправді мені цікаво ось що: чи є якась частина тебе, про яку я не знаю і яка хоче завтра в цей же час ділити з Джералдом простір у кендюху пса? Питаю просто тому, що, як на мене, це зовсім не вірність. Радше божевілля».

Щоками знову струмували сльози, проте Джессі не знала, чи плаче через імовірність — нарешті проартикульовану — дійсно померти тут, чи через те, що вперше як мінімум за останні чотири роки наблизилася до спогаду про те інше літнє місце, на озері Дарк-Скор, і про те, що там сталося в день, коли згасло сонце.

Одного разу вона мало не поділилася цією таємницею в одній жіночій групі підвищення самосвідомості… це було ще на початку сімдесятих, і, звісно, відвідати ту зустріч було ідеєю її співжительки, але Джессі пішла охоче, принаймні спочатку. Це здавалося невинною подією, просто черговим атракціоном на розфарбованому вузликами[31] ярмарку, яким тоді був коледж. Для Джессі ті перші два роки в коледжі, особливо коли за гіда правив хтось штибу Рут Нірі, показуючи різні ігри, атракціони й виставки, були здебільшого чудовими, і безстрашність тоді здавалася звичною, а успіх — безумовним. То були дні, коли жодна гуртожитська кімната не вважалася повноцінною без плаката з роботою Пітера Макса, а якщо вам обридли «Бітлз» (хоча нікому вони тоді ще не обридли), можна було врубати «Гот Тьюну» чи «МС5». Той час був трішки заяскравим, щоб вважати його реальним. Наче річ, яку споглядаєш крізь лихоманку, проте не настільки сильну, щоб загрожувала життю. Та й узагалі, ті перші два роки були рванню.

Рвань завершилася разом із тією першою зустріччю жіночої групи підвищення самосвідомості. На ній Джессі відкрила для себе потворно-сірий світ, немов одночасно вічко в доросле майбутнє, яке попереду у вісімдесятих, і шепіт похмурих дитячих таємниць, живцем похованих у шістдесятих, — таємниць, які, однак, не залишилися там лежати. У вітальні котеджу, присобаченого до міжконфесійної каплиці «Ньюворт», було двадцятеро жінок: одні вмостилися на старому дивані, інші визирали з тіней від підголівників широких і зморщених приходських крісел, а більшість сиділи грубим колом, схрестивши ноги, на підлозі — двадцятеро жінок віком від вісімнадцяти й до сорока з чимось. На початку сеансу вони взялися за руки й розділили хвилину мовчання. Коли вона закінчилася, на Джессі ринули страшні історії зґвалтувань, інцесту, фізичних тортур. Навіть доживши до ста років, вона не забуде спокійну гарненьку блондинку, яка підкотила светр, щоб показати старі шрами від сигаретних опіків на нижньому боці грудей.

Отоді для Джессі Мейгут ярмарок і закінчився. Закінчився? Ні, не зовсім так. Було відчуття, ніби їй дозволили на мить глипнути за лаштунки ярмарку, показали порожні осінні поля сірості, що являли собою істину: самі лише порожні пачки від цигарок і використані презервативи, а ще кілька дешевих поламаних призів, розкиданих у високій траві в очікуванні, щоб їх чи то здуло, чи то вкрило зимовими снігами. Вона побачила, як тихий дурний світ стерильності очікує за тонким шаром картатого полотна, яке єдине відділяло від блискотливого гамору алеї ярмарку, торохтіння торгашів і глянцевого гламуру атракціонів, і це лякало її. Сама думка, що попереду чекає лише це, єдиний варіант — і більш нічого, жахала. Думка, що воно також лежить позаду неї, нашвидкуруч накрите дешевим клаптиковим полотном із власних підроблених спогадів, була просто нестерпна.

Продемонструвавши їм низ грудей, гарненька білявка опустила светр і пояснила, що не могла нічого сказати батькам про те, що братові друзі вчинили з нею на вихідних, коли мама з татом поїхали в Монреаль, бо випливло б на поверхню те, що протягом останнього року час від часу з нею робив брат, а в таке батьки нізащо не повірять.

Голос білявки був спокійний, як і обличчя, інтонації — абсолютно раціональні. Коли вона завершила, запала громова павза, протягом якої Джессі відчула, як усередині щось рветься на волю, і почула сотні примарних внутрішніх голосів, які волали водночас із жахом і надією. А тоді заговорила Рут.

— Чому б це вони тобі не повірили? — вимогливо запитала вона. — Господи, Лів, вони тебе припікали запаленими сигаретами! Ти ж розумієш, у тебе були опіки як доказ! Чому б це вони тобі не повірили? Вони тебе не любили?

«Любили, — подумала Джессі. — Вони любили її. Але…»

— Любили, — відповіла білявка. — Вони любили мене. І зараз люблять. Але мого брата Баррі вони просто ідо­лізували.

Сидячи поруч із Рут, не зовсім певною долонею підтримуючи чоло, Джессі згадала, що прошепотіла тоді:

— І, крім того, це вбило б її.

Рут обернулася до неї, почала:

— Що?..

Але білявка, яка досі не розплакалася, промовила тим моторошно спокійним голосом:

— Як на те пішло, якби про щось таке довідалася моя мама, це б її вбило.

Тоді Джессі зрозуміла, що як не забереться звідти, то просто вибухне. Тож вона підвелася так швидко, що ледь не перекинула громіздке огидне крісло. Вилетіла з кімнати, знаючи, що всі на неї дивляться, і не зважаючи на це. Що вони думають, не мало значення. Мало значення лише те, що згасло сонце, саме сонце, і якщо вона розповість, у її істо­рію не повірять, якщо Бог добрий. А от якщо Бог у поганому настрої, Джессі повірять… і навіть якщо це не вб’є матір, то рознесе сім’ю, наче паличка динаміту гнилий гарбуз.

Тож вона вискочила з кімнати, промайнула через кухню і стрімголов виметнулася б через задні двері, але ті були замкнені. Рут кинулася за нею, просячи «зупинись, Джессі, зупинись». Джессі зупинилась, але тільки тому, що її змусив це зробити той гадський замок. Вона притислася обличчям до темного холодного скла, по-справжньому роздумуючи — так, лише на мить, — чи не пробити його головою й перерізати собі горлянку, зробити бодай щось, щоб затьмарити те жахливе сіре видиво майбутнього попереду і минулого позаду, але зрештою просто обернулась і сповз­ла на підлогу, складаючи голі ноги під крайкою короткої спідниці, втискаючись лобом у підняті коліна й заплющуючи очі. Рут присіла поруч і обійняла її, похитуючи, жаліючи, гладячи волосся, заохочуючи забути, позбутися, виблювати, відпустити.

Тепер, лежачи тут у будинку на березі озера Кашвакамак, Джессі замислилася, що ж далі сталося з тією моторошно спокійною білявкою, яка без сліз розповіла їм про свого брата Баррі та його друзів — молодиків, які, очевидно, вважали, що жінка — це лише непотрібний шмат м’яса, який теліпається навколо пизди, і що таврувати її цигарками — абсолютно справедливе покарання для дівчини, якій більш-менш нормально їбатися з братом, а от з його дружками — зась. І важливіше, Джессі загадувалася, що вона казала Рут, коли вони сиділи, спершись спинами об замкнені двері кухні, обіймаючись. Єдине — пригадувала щось на кшталт: «Він мене не обпікав, він мене не обпікав і взагалі боляче не робив, взагалі». Але, мабуть, це були не єдині репліки, бо запитання, які Рут не втихомирювалася ставити, усі вказували в одному напрямку: в напрямку озера Дарк-Скор і дня, коли згасло сонце.

Зрештою вона покинула Рут, щоб не розповідати… так само як покинула Нору, щоб не розповідати їй. Вона побігла так швидко, як несли ноги, — Джессі Мейгут Берлінґейм, також відома як Дивовижна Дівчина-Колобок, останнє чудо сумнівної ери, та, що пережила день згаслого сонця, тепер прикута до ліжка й більше не здатна тікати.

— Допоможи, — промовила вона порожній спальні.

Згадавши білявку з моторошно спокійним обличчям і голосом, а також пунктирне коло зі старих шрамів на чудових грудях, Джессі не могла викинути її з голови, як і знання про те, що то був зовсім не спокій, а якась фундаментальна відірваність від страхіття, що з нею трапилося. Якимось чином обличчя білявки стало її обличчям, і коли Джессі заговорила, це був тремтячий притишений голос атеїстки, у якої не залишилося нічого, крім останньої пан-або-пропав молитви:

— Прошу, допоможи мені.

Відповів не Бог, а та її частина, яка, видно, могла говорити лише під маскою Рут Нірі. Голос її тепер звучав м’яко… але не надто обнадійливо: «Спробую, але й ти мені допоможи. Я знаю, що ти готова робити болісні речі, але, можливо, доведеться також думати болісні думки. Ти готова до цього?»

— Проблема не в думках, — непевно промовила Джессі й зметикувала: «То от як голос Господиньки Берлінґейм звучить наживо». — Проблема в тому, як… ну… втекти.

«І, можливо, тобі доведеться її заткнути, — сказала Рут. — Вона вагома частина тебе, Джессі, частина нас, і зов­сім не погана людина, але її надто надовго залишили керувати всім цим шоу, а в такій ситуації її спосіб осмислення світу багато користі не приносить. Чи ти хочеш із цим посперечатися?»

Джессі не хотіла сперечатися ні з цим, ні з будь-чим. Вона була надто стомлена. Світло, що лилося крізь західне вікно, з наближенням заходу ставало дедалі палючішим і червонішим. Дув вітер, шурхотіло листя по терасі з боку озера, де зараз не було анічогісінько — усі тамтешні меблі були склали у вітальні. Сосни шелестіли, задні двері грюкали, собака то спинявся, то продовжував гучно чмокати, роздирати й жувати.

— Я так хочу пити, — зажурено сказала Джессі.

«Тоді окей — саме з цього й почнемо».

Вона повернула голову, доки не відчула, як останнє тепло сонця покидає лівий бік шиї й змокріле волосся, прилипле до щоки, тоді знову розплющила очі. Джессі зрозуміла, що дивиться прямісінько на Джералдову склянку води, і горло негайно видало вимогливий спраглий крик.

«Почнімо цей етап операцій з того, що забудемо про собаку, — сказала Рут. — Собака просто робить те, що мусить, щоб вижити, і ти чини так само».

— Я не знаю, чи здатна забути про нього, — сказала Джессі.

«Дівулю, я думаю, здатна. Справді так думаю. Якщо ти можеш так хвацько підмести під килим те, що сталося в день, коли згасло сонце, думаю, ти що завгодно в змозі замести під килим».

На мить їй це ледь не вдалося, і Джессі зрозуміла, що вона може це зробити, якщо справді захоче. Таємниця того дня не потонула в її підсвідомості цілком, як трапляється з такими таємницями в мильних операх чи мелодрамах по телебаченню. У кращому випадку її поховано в мілкій могилі. То якась вибіркова амнезія, проте цілком добровільна. Якби Джессі захотілося пригадати, що сталося в день, коли згасло сонце, то, мабуть, їй би це вдалося.

Так, ніби ця думка послугувала запрошенням, око розуму зненацька побачило до болю чітке видиво: віконне скло, стиснуте в парі щипців для барбекю. Рука в горнешнику обертає його туди й сюди над димом від маленького вогню з дерну.

Джессі напружилася, лежачи в ліжку, і прогнала образ із думок.

«Дещо прояснімо, — подумала вона. Джессі припускала, що звертається до голосу Рут, та не була цілком певна. Вона вже ні в чому не була певна. — Я не хочу згадувати. Зрозуміло? Події того дня ніяк не стосуються сьогоднішніх. Це як порівнювати тепле з м’яким. Легко зрозуміти зв’язки: два озера, два літні будинки, два випадки

(таємниць тиші болю кривди)

сексуальних шурів-мурів, — але згадувати те, що сталося в 1963 році, нічим мені не допоможе, хіба додасть до загальних негараздів. Тому просто відійдімо від цієї теми, окей? Забудьмо про озеро Дарк-Скор».

— То що скажеш, Рут? — тихим голосом запитала Джессі, а погляд стрибнув до батікового метелика навпроти. На якусь мить там з’явився інший образ — дівчинка, чийсь солодкий маленький Періжечок, що відчуває солодкий дух бальзаму після гоління й дивиться в небо крізь шматок закопченого скла, — а тоді він, на милість, щез.

Джессі ще якийсь час споглядала метелика, бажаючи впевнитися, що старі спогади залишаться далеко, а тоді знову перевела погляд до Джералдової склянки з водою. Неймовірно, але в ній досі плавало кілька кусників льоду, хоча дедалі темніша кімната зберігала тепло денного сонця, і воно триматиметься ще якийсь час.

Джессі відпустила погляд плисти вниз по склянці, всотуючи вигляд тих прохолодних бульбашок конденсату, що проступали на поверхні. Вона не бачила підставки, на якій стояла склянка, — її прикривала полиця, — проте цього й не було потрібно, щоб уявити темне коло вологи, яке розходиться на ній, коли холодні перлинки конденсату стікають по склянці й збираються калюжкою в її підніжжі.

Язик Джессі виступив і пройшовся верхньою губою, не даруючи значної вологи.

«Я хочу пити! — заверещав переляканий, вимогливий голос дитини — чийогось солоденького Періжечка. — Я хочу пити, я хочу пити вже!.. ВЖЕ!»

Але вона не може дотягтися до склянки. Це хрестоматійний випадок того, як щось може бути так близько і водночас так далеко.

Рут: «Не здавайся так легко, дівулю: якщо тобі вдалося, бляха, поцілити собаку попільницею, то, може, й склянку ту дістанеш. А раптом».

Джессі знову підняла правицю, напружуючись настільки, наскільки дозволяла пульсація в плечі, і все одно браку­вало приблизно два з половиною дюйми. Вона ковтнула слину, скривившись від наждачного поштовху й стис­кання в горлі.

— Бачиш? — сказала вона. — Задоволена?

Рут не відповіла, зате озвалася Господинька. Вона заговорила в голові Джессі м’яко, майже винувато. «Вона сказала дістанеш, а не дотягнешся. Це… мабуть, не одне й те ж». Вона засміялася присоромленим «хто я така, щоб пхати тут свого носа», і в Джессі з’явилася мить, щоб знову подумати, наскільки дивно відчувати, як частина тебе отак сміється, наче цілком окремий об’єкт. «Якби голосів було ще трохи більше, — подумала Джессі, — ми б тут, бляха, могли цілий чемпіонат із бриджу провести».

Вона ще якийсь час дивилася на склянку, тоді завалилася назад на подушки, щоб мати змогу вивчити нижній бік полиці. Джессі побачила, що її не прикріплено до стіни. Полиця лежала на чотирьох сталевих кронштейнах, схожих на великі літери «Г». І до них також полиця не була прикріплена — у цьому Джессі була впевнена. Вона пригадала, як Джералд якось розмовляв по телефону й через неуважність захотів спертися на полицю. Інший її кінець почав здійматися, левітуючи, наче край гойдалки, і якби Джералд одразу не прибрав руку, то перекинув би полицю, наче в «блішках».

На мить думка про телефон відволікла її, але тільки на мить. Він стояв на невисокому столі перед східним вікном, з якого розкидався мальовничий краєвид на під’їзну доріжку й «мерседес», і в поточній ситуації з нього стільки ж користі, скільки з телефона десь на іншій планеті. Погляд Джессі повернувся до низу полиці, спершу вивчав саму планку, а тоді знову зісканував Г-подібні кронштейни.

Коли Джералд сперся на свою половину, її половина нахилилася. Якщо вона докладе достатньо тиску до своєї половини, щоб нахилити Джералдову, склянка з водою…

— Може посунутися, — промовила Джессі хрипким вдумливим голосом. — Може посунутися на мою половину.

Звісно, склянка також може радісно ковзнути повз неї й розлетітися на друзки на підлозі або врізатися в якусь невидиму перешкоду на полиці й перекинутися, але спробувати варто, чи не так?

«Звісно, варто, — подумала вона. — Ну тобто я плану­вала злітати своїм “Лірджетом”[32] у Нью-Йорк, — поїсти у “Фор Сізонс”[33], цілу ніч протанцювати в “Бердленді”[34]… але оскільки Джералд помер, думаю, це буде трохи безсоромно. І якщо вже всі хороші книжки зараз за межами досяжності — та й усі погані також, як на те пішло, — думаю, варто спробувати дістати принаймні втішний приз».

Гаразд. Як вона це робитиме?

— Дуже обережно, — промовила Джессі. — От як.

Вона підтяглася на наручниках угору й ще трішки пороздивлялася склянку. Нездатність нормально бачити поверхню полиці тепер стала недоліком. Джессі приблизно уявляла собі, щó лежить на її половині, але не була така певна щодо Джералдової, а щодо нічийної території посередині — й поготів. Нічого дивного в цьому, звісно, не було. Хто, за винятком якоїсь людини з ейдетичною пам’яттю, може прокрутити в голові повний список предметів на полиці спальні? Хто собі міг подумати, що це колись знадобиться?

«Ну отепер знадобилося. Я живу у світі, де всі перспективи змінилися».

Так, звичайно. У цьому світі бродячий собака може жахати більше, ніж Фредді Крюґер, телефон перебуває в «Сутінковій зоні», а жаданою пустельною оазою, метою тисяч сивих іноземних легіонерів у сотнях романтичних книг про пустелі, слугує склянка води з кількома остан­німи уламками льоду на поверхні. У цьому новому сві­товому порядку полиця перетворилася на морський шлях, не менш важливий, ніж Панамський канал, а старий вестерн чи детектив у м’якій обкладинці, розміщений у неправильному місці, може стати смертельною перешкодою.

«Тобі не здається, що ти трохи перебільшуєш?» — нервово перепитала Джессі себе, але по правді кажучи, вона не перебільшувала. У найкращому випадку ця ситуація має не надто високі шанси на успіх, але якщо на злітній смузі трапиться ще якесь сміття, забудь. Жодного худорлявого «Еркюля Пуаро» або одного з тих романів «Зоряний шлях», які Джералд читав, а потім кидав, наче використані серветки, не видно через кут полиці, але його вистачить, щоб зупинити чи перевернути склянку. Ні, вона не перебільшує. Перспективи в цьому світі дійсно змінилися, і то настільки, що Джессі почала думати про те фантастичне кіно, де персонаж зменшувався, доки не почав жити в доньчиному ляльковому будиночку, лякаючись сімейного кота. Їй доведеться поспіхом вивчати нові правила… вивчати і жити за ними.

«Не вішай носа, Джессі», — прошепотів голос Рут.

— Не хвилюйся, — відповіла вона. — Я спробую — дійс­но спробую. Але іноді добре знати, з чим доведеться зіткнутися. Думаю, іноді це може все змінити.

Вона викрутила правий зап’ясток, наскільки можливо, у напрямку, протилежному від тіла, тоді підняла руку. У цій позиції вона була схожа на жінку в рядку єгипетських ієрогліфів. Джессі знову почала обмацувати пальцями полицю в пошуках перешкод на ділянці, куди сподівалася перемістити склянку.

Джессі торкнулася аркуша досить товстого паперу та обмацала його, намагаючись зрозуміти, що це. Перша думка була про аркуш із блокнота, який зазвичай лежав у рейваху на столику з телефоном, але цей був грубший. Погляд наштовхнувся на журнал — чи то «Тайм», чи то «Ньюзвік», який Джералд приніс із собою, — що лежав долілиць біля телефона. Вона пригадала, як він поспішно прогортував один із журналів, знімаючи шкарпетки й розстібаючи сорочку. Папір на полиці — то, мабуть, одна з тих набридливих вкладних карток для передплати, якими зазвичай набиті журнали в кіосках. Джералд часто відкладав ці картки собі, щоб потім користуватися ними як закладками. Це може бути й щось інше, але Джессі вирішила, що це все одно не відіграє жодної ролі для її планів. Картка не настільки тверда, щоб зупинити чи перевернути склянку. Нагорі не було більше нічого, принаймні в зоні доступу її жвавих розчепірених пальців.

— Окей, — промовила Джессі.

Серце почало щосили лупити в грудях. Якийсь садистський піратський передавач у неї в голові спробував транс­лювати зображення того, як склянка валиться з полиці, але Джессі миттю заблокувала цей образ.

— Спокійно. Скорий поспіх — людям посміх. Помалу їдь, а далі заїдеш. Сподіваюся.

Тримаючи праву руку на місці, хоч і вигинати її від себе в тому напрямку не надто вдавалося й боліло як капець, Джессі підняла лівицю («Руку-метальницю попільниці», — подумала вона з суворим проблиском гумору) і стиснула нею полицю досить далеко від останнього кронштейна на своєму боці ліжка.

«Поїхали», — подумала Джессі й почала тягти лівою рукою вниз. Не сталося нічого.

«Мабуть, я тягну надто близько до останнього крон­штейна, тому бракує сили впливу на важіль. Усе через цей довбаний ланцюг. Мені не вистачає довжини, щоб дотягтися до потрібного місця».

Мабуть, правда, але цей здогад не вплинув на те, що Джессі нічого не здатна зробити з полицею, коли ліва рука там, де зараз. Їй доведеться випростати пальці ще трохи далі — якщо вдасться — і сподіватися, що це подіє. Дитяча фізика, проста, але безжальна. Іронія в тому, що вона може впертися в полицю знизу і коли завгодно підняти її. Проте єдина проблемка: тоді склянка нахилиться в інший бік, упаде з Джералдової половини на підлогу. Якщо уважно розглянути ситуацію, можна побачити, що в неї дійсно є певний цікавий бік. Вона наче ролик із «Найкумеднішого домашнього відео Америки», який надіслали з пекла.

Раптом вітер ущух, і звуки з сіней здалися дуже гучними.

— Що, смакуєш ним, мерзотнику? — крикнула Джессі. Біль угризся їй у горло, але вона не припинила — не змог­ла. — Сподіваюся, смакуєш, бо перше, що я зроблю, коли виберуся звідси, — то відстрелю тобі голову!

«Ага, порозказуй, — подумала вона. — Порозказуй-порозказуй, жінко, яка вже навіть не пам’ятає, чи Джералдів старий дробовик — той, що колись належав його татові, — тут чи на горищі дому в Портленді».

І все одно у темному світі за дверима спальні на якусь мить запала приємна тиша. Так, наче собака якомога тверезіше й ретельніше обдумував цю погрозу.

А тоді причмокування й жування продовжилося.

Правий зап’ясток Джессі зловісно тріпнувся, погрожую­чи спазмом, попереджаючи, що їй краще негайно взятися до справи… якщо вона дійсно збирається це робити.

Джессі нахилилася ліворуч й випростала руку, наскільки дозволяв ланцюг. Тоді знову почала тягти полицю вниз. Спочатку нічого не змінилося. Вона потягла сильніше, звузивши очі, ледь не заплющуючи їх, кутики рота поповзли вниз. То був вираз обличчя дитини, що очікує дози гірких ліків. А тоді, перш ніж вона досягла максимуму сили у зболених м’язах рук, Джессі відчула ледь помітну зміну в положенні дошки, зміну в постійній тязі гравітації, настільки дрібну, що вона була радше інтуїтивна, ніж реальна.

«Видаєш бажане за дійсне, Джесс, от і все. Лише це — і більш нічого».

Ні. То був вхідний сигнал від чуттів, сила яких, мабуть, зросла аж до стратосфери від страху, але бажане за дійсне вона не видає.

Джессі відпустила полицю й кілька секунд просто лежала, повільно й глибоко дихаючи та даючи м’язам можливість відновитися. Вона не хотіла, щоб їх зсудомило в критичний момент. У неї вдосталь проблем і без цього, дякую. Відчувши, що готова настільки, наскільки можна бути готовою, Джессі лівим кулаком обхопила стовпчик ліжка й потерлася об нього, доки піт на долоні висох і дерево заскрипіло. Тоді витягнула руку й знову вхопилася за полицю. Час настав.

«Але мушу бути обережною. Полиця піднялася, тут сумнівів немає, і вона підніметься ще вище, але щоб посунути ту склянку, доведеться залучити всі сили… якщо це взагалі вдасться тобто. А коли людина залучає сили на максимум, контроль стає нестійким».

Це правда, але заковика не в цьому. Заковика в тому, що вона не відчуває точку рівноваги полиці. Зовсім не відчуває.

Джессі пригадала, як каталася на гойдалці з сестрою Медді на гральному майданчику за фалмутською школою (одного літа вони рано повернулися з озера, і Джессі здавалося, що вона цілий серпень піднімалася й опускалася на тих гойдалках-балансирах з облущеною фарбою, а Медді правила їй за партнерку) і як їм вдавалося ідеально балансувати, коли того хотілося. Для цього було достатньо, щоб Медді, яка важила трохи більше, посунулася на відстань однієї дупи до центру. Довгі гарячі дні практики, співи «скакалкових» примовок одна одній у процесі допомогли їм віднайти точки рівноваги кожної гойдалки з ледь не науковою точністю. Ті кілька вигнутих зелених дошок, вистроєних рядком на розпеченому асфальті, здавалися їм мало не живими істотами. Зараз же вона не відчувала в себе під пальцями жодної живості. Доведеться просто докласти всіх сил і сподіватися, що цього вистачить.

«І як би Біблія це не заперечувала, не дай лівій руці забути, що має робити права. Хай лівиця шпурнула попільничку, але правиця мусить просто впіймати склянку. Є лише кількадюймовий відтинок полиці, на якому в тебе буде можливість це зробити. Якщо склянка пролетить цю зону, уже буде байдуже, перевернеться вона чи ні: вона опиниться за межами досяжності, як і зараз».

Джессі не думала, що здатна забути, що робить права рука, — надто вже сильно вона боліла. Але чи вдасться правиці зробити те, що потрібно, — зовсім інше питання. Джессі почала сильніше тягти лівою рукою полицю вниз, настільки рівномірно й поступово, наскільки могла. У кутик ока скотилася пекуча крапля поту, і вона прокліпалася. Десь знову загрюкали задні двері, але вони приєдналися до телефона в іншому всесвіті. Тут і зараз були тільки склянка, полиця й Джессі. Частково вона очікувала, що полиця підніметься різко й одразу, наче брутальний джек-стрибунець, катапультуючи весь уміст на стіни й підлогу, тож Джессі спробувала приготуватися до ймовірного розчарування.

«Турбуватимешся про це, якщо так станеться, дівулю. А поки не втрачай зосередження. Здається, щось відбувається».

Відбувалося. Вона знову відчула ту ледь помітну зміну — відчуття, коли з Джералдового боку полиця починає втрачати опору. Цього разу Джессі не послабила тиск, а посилила. М’язи лівиці випнулися твердими малими арками, що тремтіли від напруження. Вона коротко й гримуче простогнала. Відчуття полиці, що підіймається з кронштейнів, ставало дедалі сильнішим.

І раптом плоска кругла поверхня води в Джералдовій склянці стала похилою площиною, а Джессі почула, як останні кусники льоду ледь чутно цокаються, коли правий бік дошки дійсно піднявся. Сама склянка, однак, не поворухнулась, і Джессі спало на думку дещо жахливе: а що, як вода, котра скочувалася по склянці, просочилася під картон­ну підставку? Що, як вона стала своєрідною пломбою, приклеїла підставку до полиці?

— Ні, цього не може бути. — Слова вирвалися єдиним рвучким шепотом, наче механічна декламація молитви стомленою дитиною. Вона потягла ще сильніше з лівого боку, докладаючи всіх зусиль. В упряжі біжать уже всі до останнього коні, стійло порожнє. — Прошу, тільки б цього не сталося. Прошу.

Джералдів бік полиці продовжував підніматися, його край шалено тремтів. Тюбик рум’ян «Макс Фактор» упав із Джессіної половини й приземлився на підлогу поруч із місцем, де лежала Джералдова голова до того, як приблудив собака й відтягнув його від ліжка. А тепер їй спала на думку нова можливість — насправді, радше навіть імовірність. Якщо вона опустить свій край полиці ще більше, дошка просто зсунеться з кронштейнів, разом зі склянкою й усім іншим, наче сани по засніженому пагорбу. Якщо уявляти собі полицю як гойдалку, можуть виникнути проблеми. Це не гойдалка, у полиці немає центральної осі, до якої вона прикріплена.

— Та сунься вже, блядь! — закричала вона на склянку високим придихним голосом.

Про Джералда Джессі забула, про спрагу забула, про все, окрім склянки, яка тепер нахилилася під настільки гострим кутом, що вода ледь не переливалася через вінця, і Джессі не могла зрозуміти, чому склянка досі просто не перевернулася. Але не перевернулася. Вона просто стояла собі на попередньому місці, ніби прикручена.

— Сунься!

Зненацька склянка посунулася.

Її рух був настільки протилежним до похмурих уявлень, що Джессі була навіть не в змозі зрозуміти, що відбу­вається. Пізніше їй спаде на думку, що ця вигадка з ковзанням склянки натякала на певні не надто приємні ­аспекти її способу мислення: тим чи іншим робом вона була готова до невдачі. А від успіху була шокована, аж роззявилася.

Коротка плавна подорож склянки по полиці в бік правої руки настільки ошелешила її, що Джессі ледь не смикнула лівою сильніше, що майже точно перехилило б небезпечно скошену полицю й відправило склянку на підлогу. А тоді пальці торкнулися скла, і Джессі знову закричала. То був безслівний задоволений викрик жінки, яка щойно ви­грала в лотереї.

Полиця затрусилася, почала зсуватися, тоді спинилася, ніби в неї був власний зародковий розум, що вагався, варто чи не варто це робити.

«Часу мало, дівулю, — попередила Рут. — Хапай ту довбану воду, поки можеш».

Джессі спробувала, проте подушечки пальців лише ковз­нули по мокрій липкій поверхні склянки. Здавалося, хапати немає за що, їй не вистачає поверхні пальців, щоб схопитися за ту трикляту склянку. Вода хлюпнула їй на руку, і тепер вона відчула, що навіть якщо полиця втримається, склянка скоро впаде.

«Уявлення, дівулю. Давнє уявлення, що сумні маленькі Періжечки, як ти, ніколи нічого не роблять правильно».

Це було недалеко від правди — надто точна думка, щоб бути приємною, — але й не пряме влучання цього разу. Склянка вже ледь не перехилялася, так? І Джессі не мала уявлення, що зробити, аби запобігти цьому. Чому природа дала їй такі короткі присадкуваті недопальці? Чому? Якби ж лише вдалося трішки далі посунути й обхопити склянку…

У голову прийшла кошмарна картинка з якоїсь старої реклами по телевізору: усміхнена жінка із зачіскою з п’ят­десятих і в парі блакитних гумових рукавиць на руках. «Такі гнучкі, що навіть десятицентовик піднімете!» — крізь усмішку кричала жінка. «Зле, що в тебе нема пари, Періжечку, чи Господинько, чи хто ти там, йопсель-мопсель! Можливо, тоді ти б дістала ту срану склянку, доки все на тій полиці не полетіло швидкісним ліфтом на підлогу!»

Джессі раптом усвідомила, що усміхнена криклива жінка в гумових «плейтексах» — її мати, і з горла долинув сухий схлип.

«Не здавайся, Джессі! — заволала Рут. — Не можна! Ти близько! Клянуся, ще трохи!»

Вона доклала останніх залишків сил, щоб опустити лівий бік полиці, нерозбірливо молячи про те, щоб та не скотилася, принаймні поки що. «Господи, чи хто там є, прошу, нехай вона не скотиться, не зараз, поки що ні».

Полиця таки зсунулась… але лише трішки. Тоді зупинилася, мабуть, тимчасово зачепившись за скалку чи впершись вигином у деревині. Склянка посунулася трішки ближче до її долоні, і тепер — божевільне божевілля — Джессі здалося, що вона також заговорила, довбана склянка. Заговорила, наче якийсь сивуватий таксист у великому місті, з тих, у яких постійний стояк проти всього світу: «Боже, женщіна, чо ви від мене ше хочете? Шоб я сибі ручку одростила і стала як якіто кувшин блядський?» На напружену долоню Джессі хлюпнула свіжа цівка води. Зараз склянка впаде, цього не уникнути. У голові Джессі вже відчувала, як крижана вода морозцем обдає їй карк.

— Ні!

Джессі ще трохи викрутила праве плече, ще трохи ширше розчепірила пальці, дала склянці ще трішечки просунутися в натужну комірку розкритої долоні. Наручник угризався в тильний бік тієї долоні, відсилаючи болючі спазми аж до ліктя, але Джессі не зважала. М’язи лівиці сіпалися як скажені, і дрож передавався перехиленій нестабільній полиці. На підлогу впав ще один тюбик косметики. Слабко тенькнули останні крихти льоду. Над полицею на стіні Джессі побачила тінь від склянки. Під довгим світлом західного сонця тінь скидалася на силосний елеватор, що перекосився від потужного вітру з прерій.

«Ще трохи… ще зовсім трохи…»

«НЕМА вже як трохи!»

«Треба, щоб було. Мусить бути».

Вона витягла праву руку на такий максимум, що аж заскрипіли сухожилля, і відчула, як склянка на краплиночку посунулася по полиці. Тоді знову зімкнула пальці, благаючи, щоб їх довжини нарешті вистачило, бо тепер уже дійсно нема жодного трохи — Джессі витиснула свої ресурси до повного ліміту. І цього майже не вистачило. Вона ще відчувала мокре скло, що висковзувало. Склянка почала здаватися ледь не живою, наділеною інтелектом істотою з характером брудним, як узбіччя швидкісної магістралі. Метою істоти було фліртувати з Джессі, а тоді ухилятися від неї, доки жінка не втратить здоровий глузд і зляже тут під опівнічними тінями, прикута до ліжка й у мареннях.

«Не відпускай її, Джессі, не смій. НЕ СМІЙ ВІДПУСТИТИ ТУ ЇБУЧУ СКЛЯНКУ…»

І хоча не залишилося вже зовсім-зовсім ніякого трохи, жодного джоуля тиску, жодної чверті дюйма витягну­тості, їй усе одно вдалося в останньому пориві повернути правий зап’ясток ще трохи в бік дошки. І цього разу, коли Джессі охопила склянку пальцями, та не відсунулася.

«Думаю, мабуть, мені вдалося. Не впевнена, але мабуть. Мабуть».

Або вона дійшла до того, що стала видавати бажане за дійсне. Джессі не зважала. Може, так, а може, інак, і всі ці «може» більше не важать, і в цьому крилося справжнє полегшення. Певним було одне: вона більше не здатна втримувати полицю. Нахилила вона її дюймів на три-чотири, максимум п’ять, але відчувалося це так, наче підняла за ріг увесь будинок. Оце — точно.

Джессі подумала: «Усе криється в перспективі… та голосах, які описують тобі світ, як мені здається. Вони мають значення. Голоси у тебе в голові».

Нерозбірливо молячись, щоб склянка залишилася в до­лоні, коли відірветься від полиці, Джессі відпустила дошку лівою рукою. Полиця гупнулася на кронштейни й трішечки перекосилася, лише на один-два дюйми вліво. Склянка залишилася в руці, тож тепер Джессі змог­ла роздивитися підставку. Та прилипла до дна, ніби ле­тюча тарілка.

«Боже, Господи, тільки б я її зараз не впустила. Тільки б не…»

Ліву руку вхопив корч, від чого Джессі смикнулася до узголів’я. Обличчя також пересмикнулося, стислося всередину, так, що губи перетворилися на суцільний білий шрам, а очі — на стражденні розрізи.

«Зачекай, воно мине… мине…»

Так, звісно, мине. За життя Джессі пережила вдосталь м’язових спазмів, щоб це розуміти, але все одно, о Господи, як же боліло. Вона знала, що якби могла торкнутися біцепса лівої руки правою, то шкіра на ньому була б на дотик така, наче її натягли на цілу купу дрібних гладеньких камінців, а тоді знову зшили майстерною невидимою ниткою. Відчувалося зовсім не як коняка Чарлі. То було трупне, блядь, задубіння.

«Ні, Джессі, це таки проста коняка Чарлі. Як та, що вже траплялася в тебе раніше. Почекай, нехай перейде, і все. Почекай і, заради Ісуса, не впусти ту склянку».

Вона чекала, і після однієї-двох вічностей м’язи в руці почали розслаблятись, а біль — вщухати. Джессі довго й хрипко зітхнула з полегшенням, тоді приготувалася попити свою винагороду. «Попити, так, — відзначила Господинька, — але я думаю, ти винна собі не просто хороший прохолодний напій, дорогенька. Насолоджуйся своєю винагородою… але насолоджуйся з гідністю. Ніяких бичачих ковтків!»

«А ти, Господинько, не міняєшся», — подумала Джессі, проте коли піднесла склянку, зробила це з величним спокоєм гості на придворній вечері, ігноруючи лужну сухість на піднебінні та гірку пульсацію спраги в горлі. Бо можна скільки завгодно критикувати Господиньку — іноді вона аж напрошується, — але поводитися в цих умовах із певною гідністю (особливо в цих умовах) — не така вже й погана ідея. Джессі погарувала над тим, щоб отримати воду. Чому б просто без поспіху не віддати собі належне, посмакувавши нею? Перший прохолодний ковток, що ковзне по губах і прокотиться по гарячому килиму язика, на смак буде як перемога… і після серії нещасть, яку вона щойно пережила, це дійсно буде смак, яким варто насолоджуватися.

Джессі потягла склянку до рота, зосередившись на вологій солодкавості попереду, на рясній зливі. Смакові сосочки здригалися від очікування, пальці на ногах скрутились, і вона відчувала, як під нижньощелепним кутом люто бурхає пульс. Джессі відзначила, як затверділи сос­ки, — так трапляється тоді, коли вона збуджена. «Таємниці жіночої сексуальності, про які ти, Джералде, навіть не мріяв, — подумала вона. — Приковуєш мене до ліжка, і нічого. Але якщо покажеш мені склянку води, я стану шаленою німфоманкою».

Від цієї думки Джессі всміхнулась, а коли склянка різко зупинилась аж за фут від обличчя, розливаючи воду їй на голе стегно, від чого те спалахнуло сиротами, усмішка спершу й не зникала. За ті кілька секунд Джессі не відчула нічого, окрім тупого ошелешення і

(?ге?)

нерозуміння. Що не так? Що може бути не так?

«Ти знаєш що», — сказав один із голосів НЛО. Він гово­рив зі спокійною певністю, яка Джессі здалася страшною. Так, мабуть, вона дійсно знає, десь усередині, але не хоче, щоб те знання ступило на світляну пляму, якою є свідомий розум. Певні істини занадто жорстокі, щоб визнавати їх. Занадто несправедливі.

І хоч як прикро, але певні істини є також самоочевидними. Джессі дивилась на склянку, і червоні запухлі очі почали наливатися нажаханим усвідомленням. Ланцюг — ось причина, чому вона ще не п’є. Закороткий, блядь, ланцюг наручників. Цей факт був настільки очевидний, що вона зовсім його упустила.

Джессі раптом пригадала вечір, коли Джорджа Буша обрали президентом. Її з Джералдом запросили на розкішну вечірку з цієї нагоди в ресторані на даху готелю «Сонеста». Почесним гостем був сенатор Вільям Коен, а також очікувалося, що перед північчю через телемережу закритим каналом потелефонує новообраний президент, сам Самотній Джордж. Задля такої оказії Джералд орендував імлистого кольору лімузин, і о сьомій, точно за домовленістю, автомобіль заїхав на їхню під’їзну доріжку, проте через десять хвилин Джессі так і сиділа на ліжку у своїй найкращій чорній сукні, порпалася в коробочці з коштовностями й кляла весь світ, шукаючи особливу пару золотих сережок. Джералд раз по раз нетерпляче застромлював голову в кімнату, щоб побачити, що ж її затримує, слухав пояснення з тим своїм виразом, мовляв, «от чому ви, баби, вічно такі дурні», який вона просто ненавиділа, а тоді сказав, що не впевнений, але, здається, ті сережки зараз у неї у вухах. Так і було. Від цього Джессі почувалася жалюгідною й дурною, ідеальним виправданням його зверхнього виразу. Також від цього їй захотілося кинутися на Джералда й повибивати його чудові корон­ки сексуальним, але феноменально незручним взуттям на високих підборах, що саме було на ній. Але те, що вона відчувала тоді, — казочки порівняно з тим, що відчувала зараз, і якщо комусь і варто повибивати зуби, то це їй.

Джессі потяглася головою вперед наскільки могла, відквашуючи губи, ніби героїня заяложеного чорно-білого кіно. Вона настільки наблизилася до склянки, що могла розгледіти дрібненькі грона бульбашок навколо останніх шматочків льоду, настільки, що відчувала запах мінералів джерельної води (або то їй здавалося), але не настільки, щоб мати змогу попити. Коли Джессі досягла точки, далі якої вона просто не могла більше витягуватися, відквашені губи качечкою все одно залишалися за добрих чотири дюйми від склянки. Вона була настільки близько, але, як любив примовляти Джералд (і також її батько, тепер згадалося), хоч близько, та слизько.

— Я в це не вірю, — почула вона власний нововідкритий голос, настояний на скотчі й «Марльборо». — Просто не вірю.

Раптом усередині неї прокинувся гнів і голосом Рут Нірі закричав, щоб Джессі шпурнула склянку через усю кімнату. Якщо вона не може з неї пити, грубо проголосив голос Рут, то хоч покарає. Якщо не може втамувати свою спрагу вмістом склянки, то може принаймні вдовольнити розум звуком розколу її на тисячі дрібних скалок від зіткнення зі стіною.

Хватка на склянці посилилася, а напнутий сталевий ланцюг, коли вона занесла руку назад, щоб саме це і вчинити, обвис до млявої дуги. Нечесно! Це просто настільки нечесно!

Її зупинив м’який непевний голос Господиньки Бер­лінґейм:

«Думаю, якийсь варіант та знайдеться, Джессі. Поки що не здавайся — може, ще знайдеться якийсь спосіб».

Рут на це не відповіла словами, але в її вищирі невіри важко було помилитися. Той був важкий, як залізо, і гіркий, ніби цівка лимонного соку. Рут усе одно хотіла, щоб Джессі швиргонула склянку. Нора Калліґан, без сумніву, сказала б тут, що Рут дуже захоплена поняттям відплати.

«Не звертай на неї уваги, — сказала Господинька. Її голос втратив незвичну непевність. Тепер він був мало не збуджений. — Постав склянку назад на полицю, Джессі».

«І що далі? — запитала Рут. — Що далі, о велика наша гурине, о богине судочків для їжі й свята патронесо церкви товарів поштою?»

Господинька почала відповідати, і голос Рут замовк, поки Джессі й усі інші всередині неї слухали.

Джессі поставила склянку на полицю, обережно, щоб вона звідти не перекинулася. Язик тепер здавався шматком наждачного паперу «п’ятірка», а горло реально було ніби заражене спрагою. Це нагадало, як вона почувалася восени свого десятого року життя, коли на півтора місяця злягла вдома одночасно з грипом та бронхітом і не ходила до школи. Під час тієї облоги бували довгі ночі, коли Джессі прокидала­ся від бентежних сплутаних жахіть, які не могла пригадати

(але насправді можеш, Джессі, тобі снилося закопчене скло, снилося, як згасло сонце, снився безбарвний пекучий запах ніби мінералів у джерельній воді, тобі снилися його руки)

і вона вся просякала потом, проте була надто слабка, щоб дотягтися до глечика з водою на приліжковій тумбочці. Вона пам’ятала, як лежала на ліжку, мокра, липка і зовні пропахла гарячкою, а всередині спрагла й повна фантомів. Лежала і думала, що справжня її хвороба — не бронхіт, а спрага. Тепер, через стільки років, Джессі почувалася точнісінько так само.

Розум постійно намагався повернутися до тієї страшної миті, коли Джессі усвідомила, що не зможе здолати останній відтинок між склянкою і ротом. Їй постійно ввижалися дрібненькі бульбашки навколо талого льоду, постійно відчувався слабкий дух мінералів у водоносному горизонті під озером. Ці образи дражнили її, ніби недосяжна сверблячка між лопатками.

І все одно Джессі змусила себе чекати. Та її частина, що звалася Господинька Берлінґейм, сказала, що потрібно трішки зачекати, попри їдкі óбрази й пульсування в горлі. Їй треба почекати, щоб серцебиття сповільнилося, м’язи припинили тремтіти, а емоції вляглися.

У повітрі надворі вигорали останні кольори. Світ занурювався в сувору й меланхолійну сірість. Гагара на озері пронизливо заголосила у вечірню темінь.

— Стули писок, шановна гагаро, — сказала Джессі й гиготнула. Голос звучав ніби іржава завіса.

«Гаразд, дорогенька, — сказала Господинька. — Думаю, час спробувати. Поки не стемніло. Але спочатку краще висуши руки».

Цього разу вона обхопила стовпці ліжка обома руками, обтираючи їх до скрипу. Джессі підняла праву руку й потрусила долонею перед очима. «Коли я сіла за піаніно, з мене сміялися»[35], — подумала вона. Тоді обережно потяглася до полиці, але аж за склянку. Джессі почала знову обмацувати пальцями дерево. Наручник дзенькнув об бік склянки, і жінка завмерла, очікуючи, що та перевернеться. Коли цього не сталося, Джессі продовжила свою обережну розвідку.

Джессі мало не зійшлася на думці, що шукана річ сковз­нула полицею або зовсім з неї впала, коли зрештою торкну­лася кутика рекламної картки. Затиснула її між вказівним і середнім пальцями правої руки, обережно підняла й зняла з полиці зі склянкою. Джессі посилила хватку, взявши картку ще й великим пальцем, і з цікавістю роздивилася її.

Та була яскраво-фіолетова, вздовж верхнього краю п’яно витанцьовували святкові дудки з язичками. Між словами сипалися конфеті й серпантини. Картка повідомляла, що «Ньюсвік» святкує ВЕЛИКІ-ВЕЛИКІ ЗНИЖКИ й хоче, щоб вона приєдналася до вечірки. Автори «Ньюсвіку» триматимуть її в курсі подій у світі, проведуть за лаштунки разом зі світовими лідерами, а також пропонуватимуть детальні культурні, політичні й спортивні огляди. Хоч про це не йшлося прямо, картка в принципі натякала, що «Ньюсвік» допоможе Джессі зрозуміти суть цілого Всесвіту. І що найкраще, ті милі безумці у відділі передплати «Ньюсвіку» дарують настільки неймовірну пропозицію, що від неї ваша сеча паруватиме, а голова вибухатиме: якщо вона, передплачуючи «Ньюсвік» на три роки, скористається ЦІЄЮ КАРТКОЮ, то отримуватиме кожен номер ЗА ПОЛО­ВИНУ ВІД РОЗДРІБНОЇ ЦІНИ! А чи гроші — проблема? Зовсім ні! Рахунок їй виставлять пізніше.

«Цікаво, чи нема в них послуги доставки прямо в ліжко для прикутих пані, — подумала Джессі. — Може, Джордж Вілл[36], чи Джейн Браянт Квінн[37], чи ще хтось із тих помпезних старих пердунів гортатиме мені сторінки — з наручниками це робити страшенно важко, знаєте».

Проте під личиною сарказму Джессі відчула певну нервову цікавість і продовжувала, наче приворожена, роздивлятися фіолетову картку з лейтмотивом «повеселімося на нашій вечірці», пропусками для імені й адреси, а також квадратиками з підписами «Дайнерз Клаб», «Мастеркард», «Віза» й «Американ Експрес». «Усе життя кляла ті рекламні картки — особливо коли доводилося нахилятися, щоб підняти ту довбану штуку, бо інакше вважатимуть, що засмічую вулиці, — і навіть не здогадувалася, що одного дня мій здоровий глузд, а може, навіть ціле життя залежатиме від неї».

Життя? Чи таке дійсно можливо? Чи дійсно в її роздумах виникла ця жахлива думка? Джессі з неохотою почала розуміти, що так. Вона може провести тут багато часу, доки хтось її знайде, і так, вона припускала, що існує слабка, проте реальна ймовірність, що різниця між життям і смертю залежатиме від однієї склянки води. Думка здавалася сюрреалістичною, проте не якоюсь відверто сміховинною.

«Усе як і раніше, дорогенька: помалу їдь — далі заїдеш».

Так… але хто б коли-небудь повірив, що фінішна лінія виявиться в такій дивній місцевості?

Проте Джессі рухалася повільно, обережно і з полегшенням виявила, що маніпулювати карткою однією рукою не так складно, як вона боялася. Частково тому, що та завбільшки шість на чотири дюйми — майже як дві гральні картки, складені поруч, — але здебільшого через те, що Джессі не намагалася зробити з нею нічого особливого.

Вона стиснула картку по довжині між вказівним і середнім пальцями, а великим загнула останні пів дюйма довгого боку. Згин був нерівний, проте Джессі подумала, що й такий підійде. Крім того, ніхто ж не прийде оцінити її роботу. Година рукоділля для молодших скауток щочетверга у Першій методистській церкві Фалмута залишилася в глибокому минулому.

Джессі міцно затиснула фіолетову картку між пальцями й зігнула ще на пів дюйма. Щоб дійти до кінця картки, їй знадобилося десь зо три хвилини й сім згинів. Закінчивши, Джессі тримала в руках щось схоже на незграбно загорнутий у фіолетовий папір королівський косяк.

Або, якщо пустити в дію трішки більше уяви, соломинку.

Джессі запхала її в рот, намагаючись зубами втримувати нерівні згини вкупі. Стиснувши скручену картку міцно, наскільки можливо, Джессі почала обмацувати полицю в пошуках склянки.

«Обережно, Джессі. Не зіпсуй справу нетерплячкою!»

«Дякую за пораду. І за цю ідею. Вона чудова — я цілком серйозно. Але тепер попрошу тебе якомога довше помовчати, щоб я могла нормально все зробити. Окей?»

Коли пальці торкнулися гладенької поверхні склянки, Джессі обхопила її з ніжністю та обережністю молодої любаски, яка вперше просовує руку своєму хлопцеві в ширінку.

Стиснути склянку в цій новій позиції було досить легко. Джессі обернула її й підняла, наскільки дозволяв ланцюг. Побачила, що останні кусники льоду вже розтали: tempus минав, потішно fugitуючи[38] собі, всупереч її відчуттям, наче все намертво спинилося приблизно тоді, коли вперше з’явився собака. Але про собаку вона не думатиме. І взагалі, постарається повірити в те, що немає й не було тут ніякого собаки.

«Тобі гарно вдається прикидатися, ніби нічого не було, так, дівулю-привітулю?»

«Слухай, Рут, я тут і себе, і ту кляту склянку намагаюся втримати в руках, раптом ти не помітила. Якщо мені в цьому допомагають невеличкі ігри розуму, думаю, проблеми тут немає. Просто помовч трохи, добре? Заспокойся з цим і дай мені зайнятися своєю справою.

Однак Рут, очевидно, не мала наміру заспокоюватися. «Помовч, — посмакувала вона слово. — Чорт, як же це слово заганяє в ностальгію — навіть краще, ніж старий хіт “Біч Бойз” по радіо. Ти завжди гарно затикала рота, Джессі. Пам’ятаєш ту ніч у гуртожитку, після того як ми повернулися з твого першого й останнього сеансу розвит­ку самосвідомості у “Ньюворті”?»

«Рут, я не хочу це згадувати».

«Звісно, тому я згадаю за нас обох. Як тобі таке? Ти постійно говорила, що тебе засмутила та дівчина зі шрамами на грудях, лиш вона — і більш нічого, а коли я почала розповідати тобі те, що ти сказала перед тим на кухні, — про те, як ви з батьком залишилися самі у вашому будинку на озері Дарк-Скор, коли в 1963-му згасло сонце, і як він щось зробив тобі, — ти наказала мені замовкнути. Коли я не замовкла, ти спробувала дати мені ляпаса. Коли я й після цього не припинила, ти вхопила пальто, вибігла й провела ніч десь в іншому місці — мабуть, у Сьюзі Тіммелс, у її маленькому розсаднику бліх біля річки, який ми називали “Сьюзін Лесбготель”. До кінця тижня ти знайшла якихось дівчат, що винаймали квартиру в центрі й шукали собі ще одну сусідку. Бум — швидка, як вітер… але, зрештою, ти ж завжди рухалася швидко, коли вирішувала щось, Джесс, тут я не заперечуватиму. І, як я вже сказала, ти завжди гарно затикала рота».

«Затк…»

«О! А я що говорила?»

«Відстáнь від мене!»

«І це мені також знайомо. Знаєш, що мене ранить найбільше, Джессі? Питання було не в довірі — я навіть тоді знала, що нема нічого особистого в тому, що ти не могла нікому довіритися з історією того дня, зокрема сама собі. Ранило мене те, що я знала, наскільки ти була близька, щоб розповісти все там, на кухні “Ньюворту”. Ми сиділи спершись на двері, обіймались, і ти заговорила. Сказала: “Я не могла таке розповісти, маму це вбило б, і навіть якби не вбило, вона б його покинула, а я його любила. Ми всі його любили. Ми всі його любили, всім він був потрібен, вони б звинуватили мене, а він же нічого не зробив, нічого такого”. Я запитала тебе, хто нічого такого не зробив, і ти вимовила це так швидко, наче дев’ять років лише й чекала, що хтось поставить тобі це запитання. “Мій тато, — сказала ти. — Ми були на Дарк-Скорі в день, коли згасло сонце”. Ти б розказала мені решту, я впевнена, але прийшла ота тупа сука й запитала: “З нею все нормально?” Так, наче ти виглядала нормально, ну розумієш? Господи, іноді я просто не вірю, наскільки люди дурні. Треба ввести закон, що, перш ніж розмовляти, треба отримати ліцензію чи принаймні учнівські права. Доки не складеш розмовний екзамен, мусиш мовчати. Це розв’язало б стільки проблем. Але насправді все не так, і як тільки та Флоренс Найтінґейл[39] гуртожитського розливу ввійшла, ти закрилася, як та мушля. Я нічого не могла зробити, щоб розкрити тебе. Хоча Бог свідок, я намагалася».

«Треба було просто дати мені спокій! — гаркнула Джессі. Склянка води в неї в руці затрусилася, саморобна фіолетова соломинка між губами затремтіла. — Треба було не лізти туди, де тебе не просять! Це тебе не стосувалося».

«Джессі, іноді друзі не можуть просто так забити на свої переживання, — промовив голос усередині, настільки спов­нений доброти, що Джессі втратила мову. — Знаєш, я перевірила. Я зрозуміла, про що ти говориш, і перевірила. Я зовсім нічого не пам’ятала про затемнення сонця на початку шістдесятих, але, звісно, я на той час була у Флориді, і мене набагато більше цікавило підводне плавання й один делрейський рятувальник — ох, як же я в нього тоді втюрилась! — а не астрономічні явища. Думаю, я хотіла впевнитися, що все те не було якоюсь скаженою фантазією абощо, яку могла спричинити оповідь дівчини зі страшними опіками на буферах. Ні, то не була вигадка. Було в Мейні повне затемнення сонця, і ваш літній будинок на Дарк-Скорі стояв прямо в смузі, де за ним можна було спостерігати. Липень 1963-го. Просто дівчинка з татом спостерігають затемнення. Ти не розповіла мені, що твій татко з тобою зробив, але я знала дві речі, Джессі: він твій батько, а це погано, а також тобі було десять-одинадцять, на межі дитинства і пубертатного віку… а це ще гірше».

«Рут, прошу тебе, припини. Гіршого часу, щоб почати порпатися в цьому старому…»

Але Рут припиняти не збиралася. Рут, яка колись була сусідкою Джессі, завжди в кишеню за словом не лізла, — і Рут, яка тепер сусідила з Джессі в тієї в голові, очевидно, ні грама не змінилася.

«Не встигла я оговтатись, а ти вже жила не в кампусі, а з трьома дівчатами із Сестринства Сьюзі — принцесами в трапецієвих светриках і блузках “Шип-н-Шор”, у кожної, сто відсотків, був набір тих трусів, із нашитими днями тижня. Думаю, з ними ти свідомо вирішила пройти тренінг для олімпійської команди з протирання пилу й полірування підлоги. Ти прикинулася, що не було того вечора в пастораті “Ньюворт”, не було сліз, болю й гніву, не було мене. Так, ми ще якийсь час зустрічалися з тобою — іноді ходили на піцу й глек “Молсона”[40] в Пет, — але дружба наша скінчилася, так? Коли настав час вибирати між мною і тим, що сталося з тобою в липні 1963-го, ти вибрала затемнення».

Склянка води тремтіла дедалі сильніше.

— Чому зараз, Рут? — запитала Джессі, не свідома того, що по-справжньому вимовляє слова темній спальні.

«Чому тепер, хочу знати, адже в цій інкарнації ти є частиною мене, то чому тепер? Чому саме в той час, коли я просто не можу дозволити собі засмучуватися й від­волікатися?»

Найочевидніша відповідь на це запитання була також найменш цікавою: тому що всередині неї сидить ворог, сумна, зла відьма, якій Джессі подобається саме такою, як зараз, — прикутою до ліжка, пройнятою спазмами, зляканою, розбитою. Яка не бажає, щоб це становище будь-яким чином покращувалося. Яка вчинятиме всі можливі брудні трюки, щоб цього не сталося.

«Повне сонячне затемнення того дня тривало трішки більше як хвилину, Джессі… але не в тебе в голові. Там воно досі триває, правда?»

Джессі заплющила очі й зосередила всі думки й бажання на тому, щоб зупинити тремор склянки з водою. Тепер вона психічно розмовляла з голосом Рут без самосвідомості, наче розмовляє з іншою людиною, а не частиною власного мозку, що раптом вирішив, ніби зараз саме час трішки попрацювати над собою, як сказала б Нора Калліґан.

«Відчепись, Рут. Якщо ти все одно хочеш обговорювати ці речі, після того як я промахалася з водою, добре. Але наразі, прошу тебе, просто…»

— …закрий пиздак, — тихим шепотом договорила вона.

«Так, — одразу ж відповіла Рут. — Я знаю. Щось чи хтось усередині тебе намагається пхати патики в колеса, і я знаю, що це щось іноді використовує мій голос (воно чудовий черевомовець, без сумніву), але це не я. Я любила тебе тоді, люблю й тепер. Саме тому намагалася тримати контакт якомога довше… бо я тебе люблю. І, мабуть, ще тому, що круті баби мають триматися разом».

Джессі легенько всміхнулася, чи принаймні спробувала це зробити, навколо імпровізованої соломинки.

«А тепер давай, Джессі, не здавайся».

Джессі ще трохи зачекала, але більше голоси не озивалися. Рут зникла, принаймні тимчасово. Вона розплющила очі, тоді повільно нахилила голову вперед, стримлячи з рота скрученою карткою, наче це Рузвельтів мундштук.

«Господи, молю тебе… нехай це спрацює».

Імпровізована соломинка занурилась у воду. Джессі заплющила очі й потягла. Спочатку нічого не змінилось, і в голові запанувало чисте розчарування. А тоді рот наповнила вода, прохолодна, солодка і, о так, дивуючи її до якогось екстазу. Вона б заплакала від вдячності, якби рот не був так напружено відкопилений навколо кінчика скрученої картки для передплати. У такій ситуації Джессі мог­ла лише гугняво дудніти носом.

Джессі проковтнула воду, насолоджуючись тим, як та, наче рідкий сатин, огортає горло, тоді потягла ще. Вона зробила це палко й бездумно, наче голодне теля, що присмокталося до материної дійки. Соломинка була далеко не ідеальна, дарувала лише сьорбки, чавкання й струмки рідини, а не рівний потік, і більша частина води, яку Джессі всмоктувала в трубку, проливалася з неідеального ложа й через криві згини. На певному рівні Джессі це розуміла, чула, як вода дощем капотить на покривало, але вдячний розум усе одно ревно вірив, що її соломинка — найкращий винахід із будь-коли створених жінками, і в ту мить вода зі склянки чоловіка була апогеєм цілого її життя.

«Джесс, усе не пий — прибережи на потім».

Вона не знала, яка з її фантомних компаньйонок заговорила цього разу, але це й не важило. Порада була чудова, але діяла вона так само, як сказати вісімнадцятирічному хлопчакові, напівздурілому від пів року інтенсивного петингу, що не має значення, якщо дівчина нарешті сама цього хоче, — якщо в нього немає гумки, треба почекати. Джессі відкривала для себе, що іноді неможливо діяти за порадами розуму, наскільки б добрими ті не були. Іноді тіло бере гору й відкидає всі добрі поради геть. Також вона відкривала для себе інше: коли віддаєшся цим простим фізичним потребам, отримуєш невимовне полегшення.

Джессі продовжила тягти воду через скручену картку, нахиливши склянку так, щоб поверхня води торкалася кінця промоклої фіолетової безформності, певним чином усвідомлюючи, що картка протікає як немилосердна і це божевілля, потрібно припинити й почекати, щоб вона просохла, але Джессі не припиняла.

Зрештою зупинило її усвідомлення, що вона втягує лише повітря і це триває вже кілька секунд. У склянці ще була вода, але кінчик імпровізованої соломинки вже її не торкався. Покривало під скрученою карткою було темне від вологи.

«Але я можу допити те, що залишилося. Можу. Якщо трішки далі викручу руку в тому неприродному напрямку, як тоді, коли треба було схопити цю жалюгідну склянку, і, думаю, якщо ще трохи витягну шию, я досьорбаю ті залишки води. Думаю? Знаю».

Вона дійсно це знала і пізніше перевірить цю думку, але наразі білі комірці на останньому поверсі — ті, в яких усі гарні думки, — знову вирвали контроль у поденників і голів профспілок, що керують безпосередньо машинерією: заколот скінчився. Спрага була далеко не втамована, але горло припинило пульсувати, і загалом Джессі почувалася набагато краще… фізично і психологічно. Думки стали гострішими, а погляд ледь яскравішим.

Джессі зрозуміла: вона рада, що залишила решту води в склянці. Два ковтки через нещільну соломинку, мабуть, не вплинуть на те, що вона прикута до ліжка, і не допоможуть самотужки вибратися з цього лайна — тим більше розв’язати питання життя і смерті, — але ті останні ковтки можуть зайняти її розум, коли і якщо він спробує повернутися до своїх патологічних планів. Зрештою, надходить ніч, її чоловік лежить поруч мертвий, і, здається, тут вона й заночує.

Не дуже приємна картинка, особливо якщо додати ще голодного пса-приблуду, який ночує з нею, але Джессі усвідомила, що все одно їй хочеться спати. Вона спробувала вигадати причини, щоб боротися з дедалі сильнішою сон­ливістю, але хороших не трапилося. Навіть те, що вона прокинеться з затерплими до ліктів руками, здавалося несуттєвим. Просто поворушить ними, і кров знову жваво запульсує. Буде не дуже приємно, але Джессі не сумнівалася, що зможе це зробити.

«А ще під час сну тобі може щось спасти на думку, дорогенька, — сказала Господинька Берлінґейм. — У книжках завжди так».

— Тобі, може, й спаде, — сказала Джессі. — Поки що найкращу ідею придумала ти.

Вона лягла, лопатками підтискаючи подушку якомога ближче до узголів’я ліжка. Плечі боліли, руки (особливо ліва) пульсували, а м’язи живота досі тріпотіли від напруження, необхідного, щоб витягти тіло й пити через соломинку… але все одно Джессі почувалася дивним чином задоволеною. У мирі з собою.

«Задоволеною? Як ти можеш бути задоволеною? Джессі, у тебе ж чоловік помер, і ти до цього доклалась. І припустімо, що тебе таки знайдуть. Припустімо, врятують. Ти подумала, як ця ситуація виглядатиме для тих людей? Як на те пішло, що про це все подумає констебль Тіґарден? Як гадаєш, скільки часу він роздумуватиме, перш ніж викликати поліцію штату? Тридцять секунд? Сорок, може? Тут, у сільській місцевості, вони думають не так швидко, правда, тож, мабуть, це забере цілих дві хвилини».

З цим усім Джессі сперечатися не могла. Це все правда.

«Тоді як же ти почуваєшся задоволеною, Джессі? Як взагалі теоретично ти можеш бути задоволена тим, що зараз висить у тебе над головою?»

Джессі не знала, але все одно так почувалася. Відчуття спокою було глибоке, наче пуховий матрац уночі, коли з північного заходу хурделить сповнений сльоти березневий вітровій, і тепле, наче гусяча перина на тому ж матраці. Вона підозрювала, що здебільшого ці відчуття походять із суто фізичних причин: якщо ти відчуваєш достатню спрагу, то можеш зловити добрячий кайф навіть від пів склянки води.

Але був також і психологічний бік. Десять років тому вона неохоче звільнилася з посади запасної вчительки, зрештою скорившись тиску Джералдової стійкої (хоча, мабуть, слово «безжальної» насправді підходить більше) логіки. На той час він заробляв близько сотні тисяч доларів на рік. Порівняно з цим її п’ять-сім тисяч здавалися сущим дріб’яз­ком. По факту це спричиняло справжню рахубу в період сплати податків, коли більшу частину її заробітку Служба внутрішніх доходів забирала, а тоді лізла обнюхувати їхню фінансову документацію, загадуючись, де ж решта.

Коли Джессі поскаржилася на цю їхню підозрілу поведінку, Джералд глянув на неї очима, в яких поєднувалися любов і роздратування. Це був ще не зовсім вираз штибу «чого ви, баби, такі дурні?», який він почне використовувати регулярно років за п’ять-шість, але близько до того.

— Вони бачать, скільки я заробляю, — пояснив він їй, — бачать дві великі німецькі машини в гаражі, переглядають фотографії будинку біля озера, а тоді дивляться у твої бланки податкової декларації — ти працюєш за копійки. Вони не вірять — думають, що ми їх намахуємо, прикриваємо цим якісь оборудки, — тому починають рознюхувати, шукати хоч щось іще. Вони просто не знають тебе так добре, як я».

Їй не вдалося пояснити Джералдові, що та робота для неї означає, або він не мав бажання слухати. Усе зводилося до того, що вчителювання, навіть на неповній ставці, напов­нювало її певною значущістю, і Джералд цього не розумів. Так само він не усвідомлював, що ця робота слугувала опорою для мосту з життям, яке Джессі вела до того, як познайомилася з ним на республіканській вечірці, коли на повну ставку працювала вчителькою англійської у Вотервілльській школі, була самодостатньою жінкою, сама заробляла собі на життя, її любили й поважали колеги і за нею ніхто не наглядав. Вона не мала змоги пояснити (або він не мав бажання слухати), наскільки сумною, розгубленою й непотрібною почуватиметься, якщо звільниться з тієї роботи, навіть якщо це просто відрядна робота на пів ставки.

Це відчуття втрати контролю — ймовірно, спричинене не лише рішенням не підписувати новий трудовий договір, а й нездатністю завагітніти — облишило думки Джессі десь через рік, але так ніколи й не покинуло найглибші зони душі. Іноді вона здавалася самій собі ходячим кліше: молода вчителька виходить заміж за успішного адвоката, ім’я якого вже в юному (з професійної точки зору) віці тридцяти опиняється в назві компанії. Ця молода (ну, відносно молода) жінка зрештою ступає у вестибюль палацу з головоломками, що має назву «середній вік», роззирається й усвідомлює, що зненацька залишилася зовсім сама — без роботи, без дітей і з чоловіком, що майже цілком зосере­джений (не хотілося б сказати «зациклений», це було б точно, але негарно) на підйомі легендарними щаблями успіху.

Ця жінка, яку прямо на наступному повороті дороги запопадає сороковник, вона саме з тих, що втрапляють у халепи з наркотиками, алкоголем чи іншим чоловіком. Зазвичай молодшим. З цією молодою (ну… колись молодою) жінкою нічого цього не трапилося, але Джессі все одно лякала маса вільного часу, який у неї з’явився: на садівництво, на походи в супермаркет, на заняття (живопис, скульптура, поезія… і вона могла б крутити інтрижку з чоловіком, який навчав її поезії, якби захотіла, а вона майже захотіла). Був також час на те, щоб трішки попрацювати над собою, що й привело до її знайомства з Норою. Проте жодне з тих занять не дарувало того відчуття, яке вона мала зараз, коли втома й болі були медалями за відвагу, а сонливість — справедливою винаго­родою… своєрідна версія «перерви на “Міллер”» для прикутих наручниками жіночок, якщо так можна висловитися.

«Слухай, Джесс, те, як ти здобула воду, було круто».

Ще один НЛО, але цього разу Джессі не зважала. Головне, що Рут поки мовчить. Рут цікава, але вона втомлює.

«Багато людей навіть не дістали б ту склянку, — продов­жила її НЛО-фанатка, — а зробити з листочка соломинку… королівський хід. Тому не соромся й пишайся собою. Маєш право. І подрімати трішки також маєш право».

«Але собака», — нерішуче висловилася Господинька.

«Собака тебе жоднісіньким чином не турбуватиме… і ти знаєш чому».

Так. Причина, чому собака її не турбуватиме, лежить поруч на підлозі спальні. Джералд перетворився на тінь серед тіней, за що Джессі була вдячна. Зовні знову здійнявся вітер. Звук його сичання поміж соснами заспокоював, заколисував. Джессі склепила очі.

«Тільки стережися того, що тобі сниться! — з раптовою тривогою крикнула їй Господинька, але її голос був десь дале­ко й не дуже переконував. Проте він усе одно спробував знову: — Джессі, стережися того, що снитиметься! Я серйозно!»

Так, звісно, вона серйозно. Господинька завжди все каже серйозно, а це означає, що часто вона втомлює людей навколо.

«Що б мені не снилося, — подумала Джессі — це принаймні не буде спрага. За останні років десять мені не щастило на багацько чистих перемог — здебільшого була лише низка непевних партизанських сутичок, — але те, як я здобула ту склянку води, може вважатися чистою перемогою. Правда?»

«Так, — погодився голос НЛО. Він трішки скидався на чоловічий, і Джессі почала сонно замислюватися, чи це раптом не голос брата, Вілла… Вілла, коли він був дитиною, ще в шістдесятих. — Безперечно. Абсолютна перемога».

Через п’ять хвилин Джессі вже солодко спала. Руки були підняті й розведені в’ялими рисками літери V, зап’ястки м’яко звисали з наручників, прикутих до стовпчиків ліжка, голова лягла на праве плече (не таке болюче), з рота вилинало довге повільне сопіння. У якийсь момент — коли вже давно запала темрява, а на сході вигулькнула біла кірочка місяця — в одвірку знову з’явився собака.

Як і Джессі, тепер, удовольнивши найнагальнішу потребу, він почувався спокійнішим, гуркіт у шлунку вдалося більш-менш утихомирити. Він довго дивився на неї, піднявши морду й настовбурчивши вухо, намагаючись вирішити, чи дійсно вона спить, чи лише вдає. Пес вирішив (здебільшого послуговуючись нюхом — піт уже висихав, у повітрі зовсім не відчувалося тріскучого озонового духу адреналіну), що вона таки спить. Цього разу стусанів і криків не буде — якщо він діятиме обережно й не розбудить її.

Собака м’яко підібрався до купини м’яса посеред підлоги. Хоча голод зараз був не такий сильний, м’ясо пахло краще, ніж до того. Це тому, що його перша сьогоднішня страва значно вплинула на те, щоб розбити давнє вроджене табу стосовно вживання такого виду м’яса, хоча собака цього не знав і таким не переймався.

Він опустив голову, спершу з усією делікатністю гурмана втягуючи вже привабливий запах мертвого адвоката, а тоді ніжно зімкнув зуби на Джералдовій нижній губі. Тварина потягла, повільно посилюючи тиск, відтягуючи плоть. Джералд став виглядати так, наче монструозним чином відкопилив губу. Губа нарешті відірвалася, залишаючи відкритим великий мертвий вищир нижніх зубів. Собака за один раз проковтнув невеличкий делікатес і облизався. Він знову замахав хвостом, цього разу повільними вдоволеними півколами. Високо на стелі танцювали дві цяточки світла — то місячне сяйво відбивалося від пломб у двох Джералдових нижніх молярах. Ці пломби поставили лише два тижні тому, і вони досі були свіжі й блискучі, наче щойно відчеканені четвертаки.

Собака вдруге облизав морду, з любов’ю споглядаючи Джералда. Тоді витяг шию вперед, ледь не так само, як робила Джессі, коли тяглася соломинкою до склянки. Собака обнюхав Джералдове обличчя, але не просто обнюхав. Він пустив ніс на якусь своєрідну нюхову екскурсію, спершу пробуючи слабкий підлоговий аромат коричневого воску, захованого глибоко в лівому вусі мертвого господаря, тоді суміш запахів поту й шампуню «Прелл» на лінії волосся, а далі різкий чарівно гіркуватий дух сукровиці в Джералда на маківці. Особливо довго він вивчав Джералдів ніс, подряпаною, брудною, та попри це не менш чутливою мордою проводячи ретельне дослідження тих безприпливних каналів. Знову з’явилося певне відчуття обжерливості, ніби собака обирає серед багатьох скарбів. Зрештою він занурив гострі зуби глибоко в Джералдову ліву щоку, зімкнув їх і потягнув.

Очі Джессі на ліжку вже почали шпарко рухатися з боку в бік під повіками, а тепер вона ще й застогнала — високим тремтячим звуком, сповненим жаху та усвідомлення.

Собака миттю підняв голову, а тіло водночас опустилося до інстинктивної раболіпської пози страху і провини. Довго це не протривало. Пес уже почав сприймати цю купу м’яса як особисту комору, за яку, якщо доведеться, він боротиметься — і, мабуть, помре. Крім того, цей звук долинув лише від суки-господаря, а тепер собака був певний, що вона зовсім безсила.

Він опустив голову, знову вчепився в щоку Джералда Берлінґейма й шарпнув назад, різко розмахуючи мордою врізнобіч. Довга смуга щоки мерця відірвалася зі звуком, з яким обв’язувальну стрічку висмикують із мотка. Тепер Джералд світився страшною й хижою усмішкою людини, яка щойно зірвала стріт-флеш у покері з високими ставками.

Джессі знову застогнала, а тоді крізь сон видала потік нерозбірливих гортанних звуків. Собака знову зиркнув на неї. Він був певен, що вона не зможе встати з ліжка й щось йому зробити, але ті звуки все одно змушували нервуватися. Старе табу зблякло, але не зникло. Крім того, голод свій він уже сповна вдовольнив, зараз він не їв, а перекушував. Тварина обернулася й чкурнула з кімнати. Більша частина Джералдової лівої щоки звисала з пащі, наче скальп немовляти.

14 серпня 1965 року — приблизно два роки від дня, коли згасло сонце. День народження Вілла. Увесь день він ходить і урочисто заявляє всім навколо, що прожив по року на кожний інінг у бейсболі. Джессі не може зрозуміти, чому для її брата це настільки важливо, але, очевидно, так є, і вона вирішує, що як Вілл хоче порівнювати своє життя з бейсбольним матчем, це цілком нормально.

Протягом певного часу все, що відбувається на вечірці з нагоди дня народження її молодшого брата, цілком нормально. Так, на електрофоні грає Марвін Ґей, але це не та погана, небезпечна пісня. «Себе я пошаную, — співає Марвін глумливо-погрозливо. — І від тебе почухраю… ма-лааа». По правді, досить мила пісня, та й цей день, принаймні поки що, навіть кращий, ніж нормальний. Словами двоюрідної тітки Кетрін, «ліпшіше не буває». Навіть тато так думає, хоча спочатку він не був у захваті від ідеї повернутись у Фалмут на Віллів день народження, коли йому це запропонували. Джессі почула, як він сказав: «Думаю, зрештою, ідея виявилася непоганою» — її мамі, а від цього стало добре їй, бо саме вона, Джессі Мейгут, донька Тома й Саллі, сестра Вілла й Медді, мати нікого, це запропонувала. Саме тому він тут, а не в Сансет-Трейлз.

Сансет-Трейлз — це сімейна резиденція (після трьох поколінь безладного розширення родини вона стала досить великою, щоб зватися комплексом) на північному березі озера Дарк-Скор. Цього року вони зламали традиційні дев’ять тижнів усамітнення там, оскільки Вілл хоче — принаймні раз, сказав він мамі й татові з інто­націями благородно стражденного старого вельможі, який знає, що невдовзі не зможе обманювати стару з косою, — влаштувати день народження не лише з сім’єю, а й з друзями.

Спершу Том Мейгут цю ідею ветує. Він біржовий мак­лер, що ділить час між Бостоном і Портлендом та роками розповідає сім’ї, щоб не вірили в усю ту пропаганду, ніби чоловіки, які ходять на роботу в краватках і сорочках із білими комірцями, весь день байдикують: чи то базікають біля кулера, чи то надиктовують запрошення на ланч гарним білявкам з відділу стенографісток.

— Жоден голодрабий фермер округу Арýстук не гарує над своєю картоплею більше, ніж працюю я, — часто каже він їм. — Встигати за ринком нелегко, і це дуже гламурна робота, що б ви там не чули на противагу.

Правда полягає в тому, що ніхто з них нічого особливо й не чув на противагу. Усі вони (певно, включно з дружиною, хоча Саллі ніколи б у цьому не зізналася) думають, що його робота нудніша, ніж осляче лайно, і лише Медді бодай слабко розуміє, чим же батько займається.

Том наполягає, що йому потрібен цей час на озері, щоб відновитися від стресів на роботі, і що в майбутньому в його сина ще буде вдосталь днів народження з друзями. Віллу ж лише дев’ять, а не дев’яносто.

— І крім того, — додає Том, — дні народження з друзяками насправді не такі вже й веселі, доки ви ще не можете собі дозволити розпити барильце-два пивка.

Тож Віллів запит на те, щоб відсвяткувати його день народження у звичному сімейному домі на узбережжі, мабуть, не задовольнили б, якби не раптова підтримка цього плану з боку Джессі (і для Вілла це тим більше несподівано, бо Джессі на три роки старша і частенько він не впевнений, чи вона взагалі пам’ятає, що має брата). Після її першої солодкоголосої пропозиції, мовляв, можливо, було б весело повернутися додому — звісно, лише на два-три дні — і провести вечірку в саду, з крокетом, бадмінтоном, барбекю і японськими ліхтариками в присмерку, Том ставиться до цієї думки вже тепліше. Він із тих чоловіків, які вважають себе «вольовими засранцями» і яких інші часто називають «впертими цапами». Що б із цього ви не вибрали, Том завжди був твердим, коли впирався ногою… і випинав щелепу.

Коли йдеться про те, щоб зрушити його — змусити передумати, — молодшій доньці завжди щастить більше, ніж усім іншим разом узятим. Джессі постійно знаходить шлях до батькового розуму через якусь бійницю чи таємний прохід, куди не можуть дістатися інші члени сім’ї. Саллі вважає — з певною часткою слушності, — що їхня середульша дитина завжди була Томовою улюбленицею і Том дурить себе, не вірячи в те, що інші й так знають. Медді з Віллом бачать це простіше. Вони вважають що Джессі підлизується до батька, а він страшенно її розпещує.

— Якби тато побачив, що Джессі курить, — казав Вілл старшій сестрі рік тому, після того як Медді влаштували домашній арешт за таке ж порушення, — він би їй, певно, ще й запальничку купив.

Медді засміялася, погодилася та обійняла брата. Ні вони, ні їхня мати не мали жодного уявлення про таємницю, що купою гнилого м’яса лежить між Томом Мейгутом і його молодшою донькою.

Сама Джессі вважає, що просто підтримує ідею братика, заступається за нього. Джессі не має поняття, принаймні на поверхні розуму, наскільки ж почала ненавидіти Сансет-Трейлз і наскільки хоче звідти забратися. Також вона зненавиділа озеро, яке колись так палко любила, а особливо його слабкий безбарвний запах мінералів. До 1965 року вона навіть не зможе там плавати, і в найспекотніші дні також. Вона знає, що мама думає, ніби це через її форми (Джессі рано почала розквітати, як і сама Саллі, і у дванадцять років уже майже повністю мала фігуру жінки, якою стане), але це не через форми. Джессі звикла до цього і знає, що в будь-якому зі старих вицвілих купальників «Джентзен», яких у неї два, вона далеко не пін-ап модель із «Плейбоя». Ні, річ не в грудях, не в стегнах, не в дупі. Це все той запах.

Які б причини й мотиви не вихорилися під поверхнею, старший командир сім’ї Мейгут зрештою схвалив запит Вілла. Учора вони повернулися на узбережжя, завбачливо, щоб у Саллі (якій охоче допомогли обидві доньки) був час підготувати все до вечірки. І зараз 14 серпня, а це, безумовно, апофеоз літньої пори в Мейні, днина небес кольору вицвілих джинсів і товстих білих хмар, і все це освіжене різким солоним бризом.

У глибині штату — яка включає район озер, де на березі Дарк-Скора, ще відколи дідо Тома Мейгута в 1923-му збудував там першу хатину, стоїть Сансет-Трейлз, — ліси, озера, ставки й болота лежать, душачись від температурного режиму не нижче дев’яноста[41] й вологості одразу під точкою роси, але тут, на узбережжі, температура лише вісімдесят[42]. Морський бриз — бонус, що дозволяє навіть не брати вологість до уваги, а також розганяє комарів. На газоні повно дітей, здебільшого друзів Вілла, але також і дівчат, що кентують із Медді й Джессі, і принаймні сього­дні, mirabile dictu[43], усі вони начебто ладнають між собою. Ще не було жодної сварки, і близько п’ятої години, коли Том підносить до губ перший за цей день мартіні, він глипає на Джессі, яка стоїть неподалік, завдавши собі на плече крокетний молоток, наче вартовий рушницю (і, очевидно, тримається на відстані, з якої можна почути начебто недбалу розмову між чоловіком і дружиною, яка, проте, може виявитися проникливим прицільним компліментом для його доньки), а тоді знову на дружину.

— Думаю, зрештою, ідея виявилася непоганою, — каже він.

«Краще, ніж непоганою, — думає Джессі. — Абсолютно чудовою й цілком бомбезною, якщо чесно». Хоча насправді це не те, що вона має на увазі, не те, що вона думає по-справжньому, але озвучити решту буде небезпечно. Це було б випробуванням долі. Насправді ж вона думає, що цей день бездоганний — ну просто пречудовий деньок. Навіть пісня, що реве з переносного програвача Медді (його старша сестра Джессі з такої нагоди притарабанила на задній двір, хоча зазвичай для неї це Велика Недоторканна Реліквія), досить нормальна. Джессі так ніколи й не вподобає Марвіна Ґея, так само як той слабкий мінеральний запах, що доноситься з озера в гарячі літні дні, але ця пісня нормальна. Себе не пошаную, як скажу, що ти не краля… ма-лааа — дурна пісня, але не загрозлива.

Зараз 14 серпня 1965 року, день, що був, день, що досі є в думках сплячої жінки, прикутої до ліжка в будинку на березі озера за сорок миль на південь від Дарк-Скор (але з тим же мінеральним запахом, тим же гидким духом, що виникає в гарячі літні дні й навіює спогади); і хоча дванадцятирічна дівчинка, якою Джессі була, не бачить Вілла, що підкрадається ззаду, поки нахиляється над м’ячем для крокету й перетворює свій зад на надто привабливу мішень для хлопця, який прожив лише рік за кожний інінг, частково вона розуміє, що він там, і саме це — той шов, де сон переходить у кошмар.

Вона прораховує удар, зосереджуючись на ворітцях, розміщених за шість футів. Важка ціль, але не неможлива, і якщо вона проведе м’яч через них, то, можливо, таки дожене Каролін. Було б непогано, бо Каролін завжди виграє в крокет. А тоді, тільки-но вона заносить молоток назад, музика з програвача змінюється.

«Оу, хай мене всі чують, — співає Марвін Ґей, цього разу, на думку Джессі, не просто глузливо-погрозливо, — особливо, дівчата, ви…»

Засмаглі руки Джессі вкриваються сиротами.

«…я чекаю кохану вдома, та її ніколи нема… Я надто сильно кохаю, кажуть друзі мені…»

Пальці німіють, і вона втрачає відчуття молотка в руках. Зап’ястки щипає, ніби вони замкнуті в

(колодці Господинька в колодці приходьте й подивіться на Господиньку в колодці приходьте й посмійтеся з Господиньки в колодці)

невидимих лещатах, а серце враз наповнюється відчаєм. Це інша пісня, неправильна пісня, погана пісня.

«…але я вірю… так, я вірю… що лише так можна любить її…»

Джессі дивиться на групку дівчат, які чекають, щоб вона вдарила, і бачить, що Каролін зникла. На її місці стоїть Нора Калліґан. Її волосся зав’язане в коси, на кінчику носа — плямка білого цинку, вона взута в жовті кросівки Каролін, а на шиї має медальйон Каролін, усередині якого маленька фотографія Пола Маккартні, — але ті зелені очі — Норині, і вони дивляться на неї з глибоким дорослим співчуттям. Джессі раптом згадує про Вілла — якого, без сумніву, підбили на це другани, жваві від «кóли» й німецького шоколадного торта, як і сам Вілл, — який крадеться позаду неї, готовий зробити їй нижній ляпанець. Коли він це зробить, Джессі відреагує гостро, крутнеться й заліпить йому по зубах, мабуть, не зовсім зіпсувавши вечірку, але точно надщербивши її ідеальну гладкість. Вона намагається відпустити молоток, щоб випрямитись і обернутись, поки ще нічого з цього не трапилося. Вона хоче змінити минуле, але воно важке. Джессі усвідомлює, що змінити його — це наче пробувати підняти будинок за ріг, щоб подивитися під ним у пошуках чогось загубленого, забутого й прихованого.

Позаду неї хтось підкрутив звук на Меддіному програвачі, і та страшна пісня волає голосно як ніколи, тріумфально, по-садистськи: «АЛЕ ТАК МЕНІ БОЛИТЬ… ТАК ВОНА МЕНЕ РАНИТЬ… ХОЧ ХТОСЬ, ХОЧ ДЕСЬ… СКАЖІТЬ ЇЙ, ЩО ЦЕ ПРОСТО ЗЛО ЯКЕСЬ…»

Джессі робить іще одну спробу позбутися молотка, викинути його — але не може. Він ніби прикутий до неї наручником.

«Норо! — кричить вона. — Норо, допоможи! Зупини його!»

(У цю мить сну Джессі простогнала вперше, ненадовго відлякавши собаку від тіла Джералда.)

Нора повільно й похмуро хитає головою. «Джессі, я нічим тобі не допоможу. Мусиш самотужки — всі ми мусимо. Зазвичай я не кажу цього своїм пацієнтам, але, думаю, у твоєму випадку краще бути чесною».

«Ти не розумієш! Я не можу знову це пережити! НЕ МОЖУ!»

«Ой, та не кажи дурниць, — раптом нетерпляче відповідає Нора. Вона починає відвертатися, ніби більше не може дивитися на звернене догори ошаліле обличчя Джессі. — Не вмреш, це ж не отрута якась».

Джессі скажено роззирається (хоча все одно не може випростатися, припинити демонструвати братові спокусливу мішень) і бачить, що її подруга Таммі Гоу зникла. На її місці, у її білих шортах і жовтому ліфчику стоїть Рут Нірі. Вона тримає в руках крокетовий молоток Таммі в червону смужку в одній руці, а в другій — цигарку. Рот вигнутий у звичній сардонічній посмішці, але очі серйозні й сповнені жалю.

«Рут, допоможи! — кричить Джессі. — Ти мусиш мені допомогти!»

Рут глибоко затягується цигаркою, тоді розтирає її в траву корковою підошвою сандалів Таммі Гоу. «Йопсель-мопсель, дівко, він тебе просто під сраку лясне, а не електро­шокер туди запхає. Ти це знаєш так само добре, як і я, у тебе вже це було. З чого такий переполох раптом?»

«Він не лише ляпне! Не лише, ти знаєш!»

«Пугач-гугач пугугукне й ляпне»[44], — відповіла Рут

«Що? Що це оз…»

«Це означає: як я можу ХОЧ ЩОСЬ знати? — випалює у відповідь Рут. На поверхні голосу відчувається гнів, а під ним глибокий біль. — Ти не розповіла мені — нікому не розповіла. Ти втекла. Втекла, наче кролиця, що побачила в траві тінь якогось пугача-гугача».

«Я НЕ МОГЛА розповісти!» — пищить Джессі. Вона вже бачить тінь на траві поруч, ніби та оприявнилася зі слів Рут. Але це тінь не пугача, а її брата. Вона чує притлумлене гиготіння його друзів, знає, що він уже тягнеться рукою, і все одно не може випрямитися, ба навіть поворухнутися. Вона не може змінити те, що станеться, і розуміє, що в цьому сама суть кошмару і трагедії.

«Я НЕ МОГЛА! — знову кричить вона Рут. — Я не могла взагалі! Це вбило б маму… або знищило нашу сім’ю… або й те, й те! Він сказав! Тато сказав!»

«Не хочеться бути тією, хто розкриє для тебе цю сенсацію, дівулю-привітулю, але твій старенький дорогенький тато у грудні вже дванадцять років як лежатиме в землі. І ще, може, ми поділимося бодай частинкою цієї мелодрами? Він же не повісив тебе за соски на мотузці для білизни й підпалив, правда ж?»

Але Джессі не хоче цього чути, не хоче думати — навіть уві сні — про будь-яку переоцінку похованого минулого. Коли кості доміно починають падати, хтозна, де це падіння закінчиться. Тож вона прикриває вуха від слів Рут і продовжує свердлити свою колишню сусідку по кімнаті тим глибоким благальним поглядом, від якого Рут (чия напоказ міцна личина ніколи не була завглибшки навіть із шар глазурі) часто сміялася й здавалася, погоджуючись робити те, що вимагала Джессі.

«Рут, ти мусиш допомогти мені! Мусиш!»

Проте цього разу благальний погляд не спрацював. «Ні, дівулю, я так не думаю. Сестринства Сьюзі вже нема, час затикати роти скінчився, втеча поза обговоренням, а прокидатися — не варіант. Це таємничий поїзд, Джессі. Ти — кішечка, я — пугач. Поїхали, всі на борт. Пристебніть паски безпеки, пристебніть міцно. Від цього атракціону вам дах знесе».

«Ні!»

Але тепер, на превеликий жах Джессі, день починає темнішати. Можливо, це хмара прикриває сонце, але вона знає, що ні. Сонце гасне. Скоро в літньому полудневому небі світитимуть зірки, а старий пугач-гугач пугугукатиме на голубку. Настав час затемнення.

«Ні! — знову кричить вона. — Це було два роки тому!»

«У цьому, дівулю, ти помиляєшся, — каже Рут Нірі. — Для тебе це так і не закінчилося. Для тебе сонце згасло і більше не світило».

Вона розкриває рота заперечити, сказати Рут, що та так само перебільшує все, як і Нора, яка постійно штовхала її до дверей, що їх Джессі не бажала відчиняти, яка постійно запевняла її, що вдосконалити теперішнє можна лише розібравшись із минулим — наче можна вдосконалити смак теперішньої вечері, обмазуючи її червивими залишками вчорашньої. Вона хоче сказати Рут, так само як сказала Норі в день, коли назавжди вийшла з її кабінету, що є велика різниця між тим, щоб жити з чимсь і бути в чогось у полоні. «Ви, дурепи набиті, не розумієте, що Культ Себе — це просто черговий культ?» — хоче сказати вона, та не встигає навіть розкрити рота, як відбувається вторгнення: долоня поміж її злегка розведених ніг, великий палець грубо впирається в розколину сідниць, пальці тиснуть матеріал її шортів прямо над піхвою, і цього разу це не долоня брата. Долоня між ногами набагато більша, ніж Віллова, і зовсім не невинна. По радіо грає та погана пісня, зорі світять о третій дня, і це

(не вмреш це ж не отрута якась)

те, як великі люди ляскають одне одного між ніг.

Джессі рвучко обертається, очікує побачити батька. Щось схоже він зробив їй під час затемнення, річ, яку, на її думку, скигливі культсебешниці, життявминульниці, як Рут і Нора, назвали б розбещенням неповнолітніх. Що б то не було, це він — у цьому вона точно впевнена, — і Джессі боїться, що влаштує жахливе покарання за те, що він вчинив, якою б серйозною чи тривіальною та річ не була: підніме крокетний молоток і вгатить ним його в обличчя, трощачи ніс і вибиваючи зуби, а коли він упаде в траву, прийдуть собаки й пожеруть його.

От тільки позаду неї стоїть не Том Мейгут. Це Джералд. Він голий. Пеніс адвоката стирчить з-під рожевого купола живота. У руках — по парі поліційних наручників «Кріґ». Він простягає їх їй у цій химерній денній темряві. Неприродне зоряне сяйво відбивається на піднесених щелепах цих інструментів зі штампами Ч-17, бо його барига не зміг дістати Ж-23.

«Ну давай, Джесс, — промовляє він шкірячись. — Не прикидайся, ніби ти не в курсі. Крім того, тобі ж сподобалося. Той перший раз ти так кінчила, що мало не вибухнула. І мені не соромно сказати, що це була найкраща їбля в моєму житті, настільки класна, що вона мені іноді сниться. А знаєш, чому було настільки класно? Бо тобі не потрібно було брати на себе жодної відповідальності. Майже всім жінкам більше подобається, коли чоловік повністю все бере на себе, — це достеменний факт жіночої психології. Ти кінчала, коли тато розбещував тебе, Джессі? Та сто пудів. Закладаюся, що кінчила так сильно, що мало не вибухнула. Може, культ­себешниці й сперечатимуться про це, але ж ми знаємо правду, так? Одні жінки здатні казати, що хочуть цього, а деякі потребують, щоб чоловік сказав їм, що вони цього хочуть. Ти — з других. Але це нормально, Джессі. Для цього й потрібні наручники. І це ніколи не були звичайні наручники. Це браслети кохання. Тому надінь їх, кохана. Надінь».

Вона задкує, трусячи головою, не знаючи, сміятися чи плакати. Тема нова, але риторика надто знайома. «Джералде, ці адвокатські штучки на мене не діють: я надто довго одружена з одним знавцем. Ми обоє знаємо, що з наруч­никами ніколи не йшлося про мене. Вони були для тебе… відверто кажучи, щоб ти міг трішки пробудити свого старого спитого олов’яного солдатика. Тому свою їбануту версію жіночої психології прибережи для когось іншого, окей?»

Джералд обізнано й бентежно всміхається. «Гарна спроба, мала. Не поцілила, але спроба офігенна. Найкращий захист — напад, так? Здається, я тебе цього навчив. Але неважливо. Зараз роби вибір. Або надінь браслети, або махни молотком і знову вбий мене».

Вона роззирається і з наближенням паніки й відчаю усвідомлює, що всі на Вілловій вечірці дивляться на її сутичку з цим голим (тобто в самих окулярах), ожирілим, сексуально збудженим чоловіком… і тут не лише її родина й друзі дитинства. Біля миски з пуншем стоїть місіс Гендерсон, яка буде її кураторкою на першому курсі коледжу, на патіо видно Боббі Гейґена, який поведе її на випуск­ний бал і потім трахне на задньому сидінні «олдсмобіля 88» його батька, а поруч із ним — білявка з пасторату «Ньюворт», та, яку батьки любили, але чийого брата ідолізували.

«Баррі, — думає Джессі. — Вона Олівія, а її брат — Баррі».

Білявка слухає Боббі Гейґена, але дивиться на Джессі зі спокійним, проте якимсь утомленим виразом обличчя. На ній светрик із крамбівським містером Натуральним[45], який поспішає кудись вулицею міста. У хмарці, що вилітає в містера Натурального з рота, слова: «В гріху добре, та в інцесті найкраще». Позаду Олівії Кендалл Вілсон, яка найме Джессі на першу вчительську роботу, відрізає шматочок шоколадного торта для місіс Пейдж, її викладачки гри на піаніно. Місіс Пейдж надзвичайно жвава як на жінку, що два роки тому померла від інсульту, збираючи яблука в садах Корріт в Альфреді.

Джессі думає: «Це не схоже на сон. Це схоже на втоплення. Усі, кого я будь-коли знала, ніби просто стоять під цим дивним, осяяним зорями денним небом і дивляться, як мій голий чоловік намагається закути мене в наручники, поки Марвін Ґей співає “Чи хоч хтось посвідчить”. Якщо щось мене і заспокоює, то лише одне: гірше стати вже не може».

А тоді стає. Починає сміятися місіс Ворц, її перша вчителька. До неї приєднується старий містер Кобб, що працював у них садівником, доки не пішов на пенсію в 1964 році. Тоді Медді, Рут і Олівія з потаврованими грудьми. Кендалл Вілсон і Боббі Гейґен аж згинаються від реготу й плескають одне одного по спині, ніби почули в місцевій голярні богиню брудних жартів. Мабуть, про непотрібний шмат м’яса, що теліпається навколо пизди.

Джессі опускає погляд і бачить, що тепер і вона також гола. Відтінком помади під назвою «М’ятний ням-ням» на грудях у неї світяться осудливі слова «ТАТОВА ДОНЯ».

«Мені треба прокинутися, — думає вона. — Я з сорому помру, як не прокинуся».

Але вона не прокидається, принаймні одразу. Вона піднімає голову й бачить, що Джералдова обізнана й бентежна усмішка обернулася зяючою раною. Раптом між щелеп у нього вистромлюється покривавлена морда блудного собаки. Пес також шкіриться, а голова, що вилазить із-поміж його іклів, ніби в якійсь паскудній сцені пологів, належить батькові Джессі. Його очі, що завжди були ясно-блакитні, тепер вимученою сірістю тліють понад посмішкою. То очі Олівії, усвідомлює Джессі, а тоді усвідомлює ще дещо: безбарвний запах мінералів з озерної води, такий м’який, але такий жахливий, проник уже всюди.

«Я надто сильно кохаю, кажуть друзі мені, — підспівує її тато зсередини собачої пащі, яка всередині рота чоловіка. — Але я вірю, так, я вірю, що лише так можна любить її…»

Джессі відкидає молоток і з криком біжить. Коли проминає жахливу істоту з монструозною низкою складаних голів, Джералд їй на зап’ястку заклацує наручник.

«Спіймав! — тріумфально кричить він. — Спіймав, горда красуне моя!»

Спершу вона думає, що затемнення, мабуть, ще не повне, оскільки день почав темнішати ще більше. Тоді їй спадає на думку: вона, мабуть, непритомніє. Цю думку супроводжують відчуття глибокого полегшення й вдячності.

«Джесс, не дуркуй — ти ж не можеш знепритомніти уві сні».

Але вона думає, що, можливо, саме це з нею й відбувається, і, зрештою, не має особливого значення, чи це втрата свідомості, чи лише провал у якусь глибшу печеру сну, до якої вона летить, наче людина, що пережила якийсь катаклізм. Важливо лише те, що вона нарешті втікає від сну, який скривдив її набагато більше, ніж тато того дня на терасі, нарешті вона втікає, і вдячність — природна й нормальна реакція на ці обставини.

Джессі вже майже досягла тієї комфортної темної печери, коли втрутився звук — розщеплений, гидкий, ніби гучний спазм кашлю. Вона намагається втекти від цього звуку, але розуміє, що не може. Він тримає її, наче гаком. Починає тягти до себе, до широкого, але крихкого срібного неба, що відділяє сон від свідомості.

Колишній Принц, який раніше був гордістю й радістю маленької Кетрін Сатлін, після свого останнього походу в спальню просидів у сінях кухні приблизно десять хвилин. Сидів із піднятою головою й широко розплющеними очима, не кліпаючи. Останні два місяці він прожив на аж занадто сухому пайку, а цього вечора добряче наївся — фактично обжерся — і мав би почуватися незграбно й сонно. Якийсь час так і було, але зараз сонливість наче вітром здуло. На її місце прийшла нервовість, дедалі гостріша. Щось розірвало кілька тонких, наче волосина, розтяжок у містичній зоні, де поєднуються собачі відчуття й інтуїція. В іншій кімнаті стогнала й час від часу видавала інші звуки сука-господар, але собаку тривожило не це. Не через них пес вирішив всістися рівно, коли вже був за мить від мирного сну, і не через них його добре вухо нервово настовбурчилося вперед, а морда зморщилася назад, оголюючи кінчики зубів.

Було тут щось інше… неправильне… цілком можливо, небезпечне.

Коли сон Джессі досягнув апогею й полетів у темряву, собака раптом зіпнувся на ноги, не здатний більше терпіти рівномірного шипіння нервових закінчень. Він обернувся, відчинив мордою нещільно прикриті задні двері й вискочив у вітряну темінь. Тоді ж він відчув якийсь дивний і невизначений запах. У цьому запаху відчувалася якась небезпека… майже точно — небезпека.

Собака чкурнув у ліс так швидко, як дозволяв роздутий, перевантажений живіт. Досягнувши безпеки підліску, він обернувся й трішки проплазував назад у бік будинку. Він відступив, так, але ще надто багатьом тривожним сигналам доведеться задзвонити всередині, перш ніж він вирішить повністю покинути чудові запаси їжі, які віднайшов.

Виснажений розумний писок перетинали ідеограми місячних тіней, і, надійно заховавшись, пес загавкав, цими звуками приводячи Джессі до тями.

Під час літніх вакацій на озері на початку шістдесятих, до того як Вільям навчився робити хоч щось, окрім як бовтатися на мілководді з парою яскраво-помаранчевих надувних нарукавників, Медді й Джессі, завжди добрі подруги, попри різницю у віці, часто ходили плавати до Нідермаєрів. У тих була плавуча платформа зі стійкою для пірнання, і саме там Джессі почала набувати форми, завдяки якій здобула перше місце у шкільній команді з плавання, а згодом у команді штату в 1971 році. Друге, що їй найкраще пам’яталося в пірнанні з платформи Нідермаєрів (першим — тоді і завжди — був проліт через гаряче літнє повітря в бік синього від­лиску манливої води), — це відчуття, коли пробираєшся з глибин угору, долаючи почергові шари тепла і холоду.

Таке ж відчуття вона пережила, прокидаючись із цього тривожного сну.

Спершу було чорне бурхливе замішання, ніби ти всередині грозової хмари. Джессі штовхалася й збивалася на шляху з неї, не маючи жодного уявлення, хто вона і коли вона, не кажучи вже про те, де вона. Тоді тепліший, спокійніший шар: вона опинилася в найжахливішому кошмарі за всю історію (принаймні за її історію), але це був лише кошмар, і він закінчився. Але, наближаючись до поверхні, Джессі наштовхнулася на ще один прохолодний шар — думку, що реальність, яка очікує попереду, майже нічим не краща за кошмар. А може, й гірша.

«Що це? — запитала вона себе. — Що бодай теоретично може бути гіршим, ніж те, що я тільки-но пережила?»

Вона відмовлялася про це думати. Відповідь була в ме­жах досяжності, проте якби вона спала їй на думку, Джессі могла б вирішити відкинути її й попливти назад у глибини. Вчинити так означало б потонути, а хоча це й не найгірший спосіб завершити життя — не такий поганий, як, наприклад, врізатися на «гарлеї» в скелю чи з парашутом залетіти в котячу колиску з високовольтних дротів, — думка про те, щоб розкрити своє тіло безбарвному мінеральному запаху, який нагадував одночасно мідь і устриці, була нестерпна. Джессі похмуро гребла догори, переко­нуючи себе, що перейматиметься реальністю, коли і якщо дістанеться поверхні.

Останній подоланий шар був теплий і жахливий, наче щойно пролита кров, — руки, мабуть, будуть безживніші за кукси. Джессі лише сподівалася, що зможе достатньо рухати ними, щоб відновити кровообіг.

Джессі різко вдихнула, смикнулася й розплющила очі. Вона поняття не мала, скільки часу проспала, а годинник-радіо на комоді застиг у власному пеклі нав’язливого повто­рення (нульнуль-нульнуль-нульнуль, блимав він у темряві, ніби час навіки спинився на півночі) і нічим не допоміг. Вона знала точно лиш те, що настала повна темрява, а місяць світить крізь стельове, а не східне вікно.

Її руки стрибали в нервовій вібротрясці від поколювання. Джессі зазвичай палко ненавиділа те відчуття, але не тепер. Воно в тисячу разів краще, ніж м’язові спазми, якими вона очікувала заплатити за пробудження затерплих кінцівок. За мить-другу вона помітила розходження вогкості під ногами й задом і усвідомила, що попередня потреба помочитися зникла. Поки вона спала, тіло самотужки подбало про цю проблему.

Джессі стиснула кулаки й обережно підтягнула себе, кривлячись від болю в зап’ястках і глибокого ревучого щему тильних боків долонь, спричиненого цим рухом. «Здебільшого той біль — від того, що ти намагалася висмикнути руку з наручників, — подумала вона. — Нема кого тут звинувачувати, лише себе, дорогенька».

Собака загавкав знову. Кожний дзявкіт був наче скалка, забита в барабанну перетинку, і Джессі зрозуміла, що саме цей звук вирвав її зі сну, коли вона вже збиралася зануритися назад у глибини жахіття. За тим, звідки доносилися звуки, стало зрозуміло, що собака повернувся надвір. Джессі втішилася, що він покинув будинок, але й трішки здивувалася. Може, йому незручно в приміщенні, якщо він так довго пробув на природі. Ця думка мала певний сенс… як і будь-що в цій ситуації, власне кажучи.

— Зберися, Джесс, — порадила вона собі серйозним, сонно-туманним голосом.

І можливо — можливо — це їй вдалося. Паніка й безрозсудний сором, який Джессі відчувала уві сні, відступали. Сон ніби висихав, набираючи цікавих вичленованих рис перетриманої фотографії. Невдовзі, зрозуміла вона, він зовсім зникне. Сни після пробудження — ніби порожні кокони молі або тріснуті стручки молочаю, мертві шкарлупки, де в шалених, проте тендітних грозових системах було крутилося життя. Бували випадки, коли така амнезія — якщо це вона — її засмучувала. Але не тепер. Ще ніколи в житті Джессі так швидко й цілковито не прирівнювала забування до милості.

«І це не має значення, — подумала вона. — Зрештою, то був просто сон. Ну от наприклад, усі ті голови, що вилазять з голів? Звісно, сни бувають символічними, знаю, і в цьому, може, був якийсь символізм… а може, навіть якась істина. Думаю, що тепер я принаймні розумію, чому вдарила Вілла того дня. Нора Калліґан тріумфувала б — назвала б це проривом. Може, це і є прорив. Але він ніяк не допомагає мені вибратися з цього їбучого тюремного причандалля, а поки що це завдання номер один у моєму списку пріоритетів. Хтось не погоджується?»

Ні Рут, ні Господинька не відповіли. Голоси НЛО також мовчали. Єдина відповідь долинула зі шлунку, якому страшенно ніяково, але він усе одно змушений довгим низьким буркотом поскаржитися на скасування вечері. Трохи смішно… але коли настане завтра, смішно вже не буде. Ще й спрага повернеться стократ, і Джессі не плекала ілюзій про те, на скільки часу ті два ковтки води її відстрочать.

«Мені потрібно відцентрувати зосередження, просто необхідно. Проблема не в їжі, не у воді. Наразі ці речі настільки ж важливі, як і те, чому я вдарила Вілла по зубах на його дев’ятий день народження. Проблема зараз у тому, як мені…»

Її думки обірвалися з ляскотом деревного вузла, що вибухає в полум’ї. Очі, що безцільно блукали по темній кімнаті, зупинилися на дальньому кутку, де в переливчастому світлі зі стельового вікна шалено танцювали розвію­вані вітром тіні сосен.

У кутку стояв чоловік.

На Джессі напав страх такої сили, якого вона ще в житті не відчувала. Сечовий міхур, що раніше насправді позбувся лише найнагальнішої частини проблеми, тепер безболісним струменем тепла спустошився повністю. Джессі взагалі не усвідомила цього, як і будь-чого іншого. Страх тимчасово видув з неї весь розум, від стіни до стіни, від підлоги до стелі. Вона не видала ні звуку, навіть найдрібнішого писку. Здатність видавати звуки щезла разом із розумом. М’язи на шиї, плечах і руках обернулися на щось схоже на теплу воду, і Джессі сповзла по узголів’ю, доки не повисла на наручниках, ніби в якомусь млявому самозабутті. Вона не знепритомніла, навіть близько до того не була, але психічна порожнеча й повна фізична нездатність були гірші, ніж непритомність. Коли мислення спробувало повернутися, дорогу йому заблокувала темна й невиразна стіна страху.

Чоловік. Чоловік у кутку.

Джессі бачила, як його темні очі стежать за нею з невідривною ідіотичною увагою. Бачила воскову білість запалих щік і високого лоба, хоча риси обличчя непроханого гостя були затьмарені діорамою тіней, які літали крізь них. Бачила опущені плечі й звислі мавпячі руки, що закінчувалися довгими долонями. Джессі відчувала присутність стоп у чорному трикутнику тіні від комода, лише це — але більше нічого.

Джессі не мала уявлення, скільки часу пролежала в жахливій напівпритомності, спаралізована, але при тямі, наче жук, якого вкусив павук-ктенізид. Здавалося, часу минуло багато. Секунди скрапували, і Джессі зрозуміла, що не може навіть кліпнути, не кажучи вже про те, щоб відвести очі від дивного гостя. Первинний жах почав трішки відступати, але йому на зміну прийшло щось гірше: боязнь і безпричинна, атавістична відраза. Пізніше Джессі подумала, що джерелом цих думок — найпотужніших негативних емоцій, які вона відчувала в житті, включно з тими, що охо­пили її невдовзі перед цим, зокрема коли собака вечеряв Джералдом, — була повна нерухомість створіння. Воно проникло сюди, поки Джессі спала, а тепер просто стоїть у коридорі, замасковане неугавними припливами і відпливами тіней на обличчі й тілі, витріщаючись химерно жадібними чорними очима, настільки великими й захопленими, що Джессі вони нагадували очниці черепа.

Її відвідувач стояв собі в кутку. Лише це — і більш ­нічого.

Вона лежала, ув’язнена в наручники, з розведеними вгору руками, почуваючись ніби на дні криниці. Минав час, вимірюваний лише ідіотичним миганням годинника, що показував нуль-нуль, нуль-нуль, нуль-нуль, і нарешті їй у мозок проникла хоч якась зв’язна думка, водночас небезпечна і величезною мірою заспокійлива.

«Джессі, тут нікого, крім тебе, нема. Чоловік, якого бачиш у кутку, — це поєднання тіней та уяви, не більше».

Вона виборсалася в сидячу позу, підтягуючись руками, кривлячись від болю в переобтяжених плечах, упи­раючись ногами, намагаючись відштовхнутися босими п’ятами від покривала, дихаючи дрібними різкими ковтками від зусиль… і роблячи все це, Джессі жодного разу не відвела погляду від огидно видовженої постаті в кутку.

«Зависоке і захуде, щоб бути реальним чоловіком, Джесс, сама ж бачиш, правда? То просто вітер, тіні, цівочка місячного сяйва і трішки залишків твого кошмару, я так думаю. Згодна?»

Майже. Джессі почала розслаблятись. А тоді собака зовні видав ще один істеричний залп гавкоту. І хіба ж постать у кутку, та постать, яка насправді лише вітер, тіні й цівочка місячного сяйва, — хіба та несправжня постать не повернула голову трішки в той бік?

Ні, точно ні. Це, безперечно, також просто гра вітру, темряви й тіней.

Цілком можливо. Взагалі, Джессі була майже певна, що ця частина — поворот голови — була ілюзією. Але решта? Сама постать? Вона не могла до кінця переконати себе, що це все гра уяви. Звісно, жодна постать, настільки схожа на людину, не може бути просто ілюзією… правда?

Зненацька заговорила Господинька Берлінґейм, і хоча говорила вона боязко, у голосі не вчувалося істерики, принаймні поки що. Дивно, але це Рут переживала найбільший жах від думки про те, що Джессі може бути в кімнаті не сама, і це Рут радше нерозбірливо бурмотіла, ніж говорила.

«Якщо воно несправжнє, — сказала Господинька, — чому собака втік? Не думаю, що він би вибіг, якби не мав на те серйозної причини, а ви?»

Проте Джессі розуміла, що Господинька все одно вельми налякана й прагне підшукати якесь пояснення втечі пса, яке б не передбачало постаті в кутку, яку бачить чи думає, що бачить, Джессі. Господинька благала, щоб Джессі сказала, мовляв, її перше припущення, ніби собака втік просто тому, що йому неприємно бути в приміщенні, набагато ймовірніше. Або, можливо, він пішов через найстарішу причину з можливих: зачув іншого пса, цього разу суку з тічкою. Цілком можливо навіть, що собаку злякав якийсь звук — скажімо, удар гілки об вікно нагорі. Цей варіант подобався їй найбільше, бо вказував на якусь грубу справедливість: собаку злякав уявний зловмисник, і гавкотом тварина намагається відігнати цього вигаданого гостя геть від своєї відлюдної вечері.

«Так, скажи хоч щось із того, — раптом замолила її Господинька, — і навіть якщо сама в це не віриш, переконай мене».

Але Джессі не думала, що здатна на таке, і причина стояла в кутку біля комода. Хтось там таки був. Це не галюцинація, не дія вітру, тіней та уяви, не посмак сну, короткочасний фантом, що промайнув на сприйняттєвій нічийній території між сном і пробудженням. Це

(монстр це монстр бабай що прийшов мене з’їсти)

чоловік, не монстр, але чоловік нерухомо стоїть там і спостерігає за нею, і будинок скрипить від вітру, і тіні танцюють на його дивному напівзатьмареному обличчі.

Цього разу думка — «Монстр! Бабай!» — виринула з нижніх рівнів розуму на освітленішу територію свідомості. Джессі знову відкинула її, але все одно відчувала, що страх не відступив. Створіння в дальньому кутку кімнати, може, і є чоловіком, та навіть якщо так, Джессі дедалі більше впевнювалася, що з його обличчям щось дуже неправильно. Якби ж вона могла детальніше його розгледіти!

«Краще тобі цього не бачити», — шепотом порадив їй зловісний голос НЛО.

«Але мені треба заговорити до цього створіння — налагодити контакт», — подумала Джессі й одразу відповіла собі нервовим сварливим голосом, в якому наче змішалися Рут і Господинька: «Не думай про нього як про “створіння”, Джессі. Я гадаю, це таки чоловік. Думай про нього як про чоловіка, що, можливо, загубився в лісі, можливо, наляканий не менше за тебе».

Мабуть, добра порада, але Джессі зрозуміла, що не може вважати постать у кутку чоловіком, так само як не може вважати чоловіком отого приблудного пса. Так само вона не вважала, що створіння в тінях загублене чи налякане. Насправді з кутка вона відчувала приплив довгих, повільних хвиль злоби.

«Це дурниці! Заговори з ним, Джессі! Заговори з цим чоловіком!»

Вона спробувала прокашлятися й виявила, що кашляти просто нема чим: горло сухе, як пустеля, і гладеньке, наче мильний камінь. Тепер вона відчувала, як у грудях б’ється серце, дуже дрібно, дуже швидко й дуже нерівно.

Знову подув вітер. Тіні забігали чорно-білими візерунками по стінах і стелі, від чого Джессі почувалася так, наче її замкнули в калейдоскопі для дальтоніків. На мить здалося, що вона побачила під тими чорними нерухомими очима ніс — тонкий, довгий і блідий.

— Хто…

Спочатку вона спромоглася лише на настільки тихенький шепіт, що його не вдалося б почути навіть на іншому кінці ліжка, не кажучи вже про кінець кімнати. Джессі спинилася, облизала губи, спробувала знову. Вона відзначила, що долоні в неї болісно зімкнуті в тугі м’ячики, тож змусила пальці розімкнутися.

— Хто ви? — все одно пошепки, але трішки краще, ніж перед тим.

Постать не відповіла, лише стояла, а її тонкі бліді руки звисали до колін, і Джессі подумала: «До колін? Колін? Це неможливо, Джесс. Коли людина опускає руки по боках, вони закінчуються на середині стегон».

Відповіла Рут, таким притишеним і зляканим голосом, що Джессі заледве впізнала: «Руки в нормальної людини закінчуються на середині стегон, ти мала на увазі? А не думаєш, що нормальна людина не стала б залазити у чужий будинок посеред ночі, а виявивши, що господиня дому прикута до ліжка, просто стояти в кутку й дивитися? Просто стояти, лише це — і більш нічого?»

Тоді створіння поворухнуло ногою… або, може, це знову були відволікальні рухи тіней, які цього разу підхопив нижній квадрант зору. Комбінація тіней, місячного сяйва й вітру надавала цій мізансцені жахливої неоднозначності, і Джессі знову почала сумніватися в реальності гостя. Їй спала на думку ймовірність, що вона досі спить, що її сон про Віллів день народження просто повернув у якомусь новому напрямку… але по-справжньому в це не вірила. Вона не спить, це очевидно.

Неважливо, чи ворухнулася нога (і чи взагалі була там якась нога), погляд Джессі миттю кинувся вниз. Їй здалося, що у створіння між ногами лежить якийсь чорний предмет. Неможливо було роздивитися, що це, оскільки тінь від комода перетворювала ту територію на найтемнішу частину кімнати, але раптом пам’ять повернула Джессі на кілька годин назад, коли вона намагалася переконати Джералда в тому, що дійсно не жартує. Єдиними звуками тоді були вітер, грюкання дверей, гавкіт собаки, гагара і…

Річ на підлозі між ногами гостя — це бензопила.

Джессі вмить стала в цьому впевнена. Її гість уже користувався нею, але не для того, щоб різати дрова. Він різав нею людей, а собака втік із будинку, бо зачув наближення цього безумця, який прийшов з озера, розмахуючи скривавленим «штілем» у вдягненій в рукавицю руці…

«Досить! — люто скрикнула Господинька. — Негайно припини ці дурниці й візьми себе в руки!»

Але Джессі зрозуміла, що не може припинити, оскільки це не сон, а також тому, що дедалі більше переконувалася: мовчазна, як Франкенштейнів монстр перед ударами блискавки, постать у кутку — реальна. Та навіть якщо так, те створіння не провело цілий день, бензопилою нарізаючи людей на стейки. Звісно ж, це всього-­на-всього натхнена фільмами варіація простих і страшних оповідок з літнього табору, які здаються такими смішними, коли ви сидите навколо ватри — смажите маршмелоу з іншими дівчатами, — і такими жахливими потім, коли ловите дрижаки в спальному мішку й вірите, що кожна зламана гілка провіщає наближення Чоловіка з Лейкв’ю — легендарного попаяного, що пережив Корейську війну.

Створіння в кутку — не Чоловік із Лейкв’ю, не вбивця з бензопилою. Але на підлозі таки щось було (принаймні вона була дуже в цьому впевнена), і Джессі припускала, що, можливо, це й бензопила, проте це також може бути й валіза… рюкзак… комівояжерський чемодан зі зраз­ками товарів…

«Або моя уява».

Так. Хоча Джессі й дивилася прямо на той предмет, чим би він не був, вона знала, що варіант гри уяви відкидати не можна. Проте якимсь збоченим чином це лише підсилювало ідею того, що саме створіння реальне, і ставало дедалі важче ігнорувати злобу, яка постійним тихим гарчанням виповзала з плетива чорних тіней і розсипчастого місячного сяйва.

«Воно мене ненавидить, — подумала Джессі. — Що б то не було, воно мене ненавидить. Не інакше. Якщо ні, то чому воно просто стоїть і не допомагає?»

Вона знову підняла очі на те напівневидиме обличчя, на очі, що з таким шаленим захопленням ніби блищали в круглих чорних очницях, а тоді почала плакати.

— Будь ласка, скажіть, тут є хтось? — голос був щирий, здушений сльозами. — Якщо є, можете мені допомогти? Бачите ці наручники? Ключі прямо біля вас, на комоді…

Нічого. Жодних рухів. Жодної реакції. Воно просто стояло там — якщо воно взагалі там було, зрештою, — дивлячись на неї з-за дикої маски тіней.

— Якщо ви хочете, щоб я нікому не розповіла, що бачила вас, я не розповім, — знову спробувала Джессі. Голос тремтів, розмивався, поникав і скочувався. — Обіцяю! І я буду дуже… дуже вдячна…

Воно спостерігало за нею.

Лише це — і більш нічого.

Джессі відчула, як сльози повільно котяться по щоках.

— Знаєте, ви мене лякаєте, — сказала вона. — Ви можете хоч щось сказати? Ви можете говорити? Якщо ви там дійсно стоїте, можете, будь ласка, хоч щось сказати мені?

Тут Джессі схопила слабка жахлива істерика, а тоді відлетіла, надійно тримаючи в кощавих пазурах якусь її цінну й незамінну частину. Джессі плакала й молила страшну нерухому постать у кутку спальні. Джессі залишалася постійно при тямі, але іноді її заносило в цікаве пусте місце, відведене для тих, чий жах настільки грандіозний, що ме­жує з самозабуттям. Вона чула власний хрипкий голос, який, захлинаючись сльозами, просив постать, будь ласка, випустити її з цих наручників, ну будь ласка, прошу вас, благаю випустити її з цих наручників, а тоді знову запа­дала в ту дивну порожнечу. Джессі знала, що губи й далі рухаються, бо відчувала цей рух. Також вона чула звуки, що долинають із рота, але з порожнечі ці звуки були не словами, а лише незв’язними белькотливими потоками шуму. Також вона чула, як дує вітер і гавкає пес, усвідомлювала, але не знала, чула, але не розуміла, втрачаючи все від жаху перед напівприхованими обрисами цього страшного візитера, непрошеного гостя. Вона не могла припинити споглядати вузьку деформовану голову, бліді щоки й опущені плечі… проте дедалі більше її погляд привертали руки створіння: обвислі, з довгими пальцями, вони закінчувалися наба­гато нижче, ніж можуть закінчуватися нормальні руки. Отак порожньо минув якийсь невідомий відтинок часу (нульнуль-нульнуль-нульнуль, без користі повідомляв годинник на комоді), і тоді Джессі поверталася, зовсім трішки, починала мислити думками, а не переживала нескінченний порив незв’язних образів, чула, як власні губи промовляють слова, а не просто якесь жебоніння. Проте в тій порожнечі вона просунулася. Тепер її слова не стосувалися наручників чи ключів на комоді. Натомість вона чула тонкий крикливий шепіт жінки, що звівся просто до мольби про відповідь… хоч якусь відповідь.

— Хто ти такий? — схлипувала вона. — Людина? Диявол? Заради Бога, скажи, хто ти такий?

Дув вітер.

Грюкали двері.

У неї перед очима обличчя постаті наче змінилося… ніби зморщилося вгору, посміхаючись. Щось у тій посмішці було жахливо знайоме, і Джессі відчула, як ядро її здорового глузду, яке дотепер навдивовижу міцно тримало оборону в цьому нападі, задвигтіло.

— Тату? — прошепотіла вона. — Тату, це ти?

«Не мели дурниць! — скрикнула Господинька, але Джессі вже відчувала, як навіть той міцний голос схиляється в бік істерики. — Не грай вар’ятку, Джессі! Твій тато помер ще в 1980-му!»

Замість допомогти, ці слова лише погіршили ситуацію. Значно погіршили. Тома Мейгута поховали в родинному склепі у Фалмуті, менш ніж за сотню миль звідси. Розпалений, переляканий розум Джессі наполегливо підштовхував її до образу згорбленої постаті в закаляній синьо-зеленою пліснявою гнилій одежі й черевиках, яка крадеться по залитих місячним сяйвом полях, пробігає ділянки нечесаних лісів поміж околичної забудови. Вона бачила, як на цьому шляху гравітація впливає на поруйновані м’язи істо­ти, поступово витягуючи руки, доки вони не звисли до колін. Це її батько. Чоловік, що забавляв її в три роки, катаючи на ґорґошах, заспокоював у шість, коли дурнуватий клоун налякав її до сліз, розповідав казочки на ніч до восьми років — доки не сказав, що вона вже досить доросла, щоб читати їх самостійно. Її батько, що в день затемнення сонця нашвидкуруч змайстрував саморобні фільтри і тримав її на колінах, коли наближався момент повного затемнення, її батько, що сказав: «Ні про що не турбуйся… не хвилюйся й не обертайся». Тоді вона подумала, що, можливо, то він хвилюється, бо голос у нього був дуже густий і тремтливий, зовсім не як завжди.

Посмішка створіння в кутку ніби поширшала, і раптом кімнату заповнив той запах, безбарвний, напівметалевий-напіворганічний запах, що скидався на устриць у вершках і те, як пахне долоня після того, як стискаєш у ній жменю монет, і ще на повітря в передчутті грози.

— Тату, це ти? — запитала Джессі тінь у кутку.

Звідкись почувся далекий клекіт гагари. Джессі відчувала, як по щоках струменять сльози. Відбувалося щось надприродно дивацьке, чого б вона не очікувала і за тися­чу років. Дедалі більше переконуючись, що в тому кутку стоїть таки дійсно її тато, Том Мейгут, хоч і дванадцять років мертвий, Джессі відчувала, як жах відступає. Вона була підтягла до себе ноги, проте зараз випростала й розвела їх. Коли вона це зробила, то раптом згадала фрагмент зі сну: «ТАТОВА ДОНЯ» написано в неї на грудях помадою «М’ятний ням-ням».

— Ну що ж, уперед, — сказала вона постаті. Голос був трішки хрипкий, проте загалом рівний. — Це тому ти повернувся, так? То давай. Як же я тебе тепер зупиню? Лише пообіцяй, що після цього відімкнеш мене. Пообіцяй, що відімкнеш і відпустиш.

Постать на це не відреагувала. Просто стояла в межах променів місячного сяйва, що пронизували її, наче в грі мікадо, і тіні, шкірячись до Джессі. І з плином секунд (нульнуль-нульнуль-нульнуль, повідомляв годинник на комоді, мов натякаючи, що вся ця ідея, ніби час минає, насправді ілюзія, що насправді час намертво зупинився) Джессі думала, що, мабуть, вона мала рацію з самого початку, що там насправді нікого й нема. Вона почала почуватися флюгером у руках пустотливого суперечливого вітру, який іноді дує перед сильною грозою чи торнадо.

«Твій батько не може встати з мертвих, — промовила Господинька Берлінґейм голосом, який хотіла б зробити міцним, але ця спроба зазнала ганебного провалу. І все одно Джессі привітала її зусилля. Хоч вогонь, хоч вода, а Господинька на своєму місці й робить свою справу. — Джесс, це не фільм жахів і не серія “Сутінкової зони”. Це реальне життя».

Проте інша частина — вона, мабуть, слугувала домівкою для тих кількох голосів усередині, що були справжніми НЛО, а не просто дротами підслуховування, які підсвідоме в якийсь момент підвело до свідомого, — наполягала, що тут лежить якась темніша істина, яка тягнеться від ніг логіки, наче якась ірраціональна (і, можливо, надпри­родна) тінь. Цей голос наполягав, що, коли темно, речі змінюються. Особливо вони змінюються в темряві, коли людина сама. Тоді замки на клітці з уявою спадають, і на волі може опинитися будь-що.

«Це може бути твій тато, — шепотіла ця, по суті, чужа частина, і крізь сироти страху Джессі впізнала в цьому голосі поєднання божевілля і здорового глузду. — Може, не сумнівайся. Коли надворі білий день, а також коли людина уночі з кимось, людям не загрожують примари, упирі й живі мерці; проте коли людина сама в темряві, ставки зовсім інші. Джессі, люди в темряві — наче відчинені двері, і, якщо кричать по допомогу, хтозна, які моторошні істоти можуть прийти на цей поклик. Хтозна, що певні люди бачили в годину самотньої смерті. Невже так важко повірити, що деякі з них померли від страху, що б там не було зазначено в їхніх свідоцтвах про смерть?»

— Я в це не вірю, — відповіла вона невиразним тремким голосом. Тоді заговорила гучніше, намагаючись намацати опору, хоча й не вдавалося: — Ти не мій батько! Я не думаю, що ти взагалі хтось! Я думаю, що ти просто з місячного світла!

Ніби відповідаючи їй, постать нахилилася вперед у якомусь глузливому поклоні, і на мить із тіней виступило її обличчя, яке здавалося надто реальним, щоб сумніватися. Коли бліді промені зі стельового вікна зафарбували його риси помпезною ярмарковою позолотою, Джессі скрипуче заверещала. Це не був її батько. Побачивши зло й божевілля в обличчі гостя, вона б радо проміняла його на батька, навіть якщо той уже дванадцять років лежить у холодній домовині. Запалені, гидко блискучі очі споглядали її з глибоких, огорнутих зморшками очниць. Тонкі губи смикнулася вгору в сухій посмішці, демонструючи безколірні моляри й зазубрені ікла, що здавалися не коротшими за собачі.

Одна біла долоня підняла предмет, який вона частково бачила й частково відчувала, що лежав біля ніг створіння в темряві. Спочатку Джессі подумала, що то Джералдів портфель із кімнатки, яку він використовував тут як кабінет, проте коли створіння піднесло щось схоже на коробку до світла, жінка зрозуміла, що ця річ набагато більша, ніж Джералдів портфель, а також набагато старша. Схожа вона була на якийсь старомодний чемодан зі зразками товарів мандрівного комівояжера.

— Будь ласка, — прошепотіла вона безсилим хрипким голосом. — Ким би ви не були, будь ласка, не робіть мені боляче. Можете не звільняти мене, якщо не хочете, але прошу, не робіть боляче.

Посмішка поширшала, і Джессі побачила дрібні іскорки глибоко у створіння в роті — очевидно, її гість, так само як Джералд, має золоті зуби чи пломби. Воно наче безгучно сміялося, удовольняючись її жахом. Тоді довгі пальці розстібнули застібки чемодана

(я ж сплю, напевно, тепер дійсно все як у сні, о, дякувати Богові, що все саме так)

й показали Джессі вміст. Усередині було повно кісток і прикрас. Джессі побачила фаланги, персні, зуби, браслети, ліктьові кістки й підвіски. Побачила діамант настільки великий, що ним би навіть носоріг удавився, молочні трапеції місячного світла виблискували всередині міцних делікатних вигинів дитячої грудної клітки. Вона бачила всі ці речі й хотіла, щоб це було сном, так хотіла, щоб це було сном, але якщо так, то це сон, яких вона зроду не мала. Сном здавалася саме ситуація: ти прикута до ліжка з напіввидимим маніяком, що показує тобі свої скарби. А от відчуття…

Відчуття вказували на реальність. Тут нічого не вдієш. Відчуття вказували на реальність.

Створіння в кутку тримало чемодан, демонструючи Джессі його вміст, рукою притримуючи знизу. Другу руку воно занурило в заплут кісток та ювелірних виробів і почало порпатися, від чого зачулися похмурі клацання й шурхіт, ніби десь заграли на забитих брудом кастаньєтах. Роблячи це, створіння не відривало очей від Джессі, і чомусь аморфні риси його дивного обличчя зморщилися вгору від захоплення, рот роззявився в тій мовчазній посмішці, а обвислі плечі підіймалися й опускалися від здушених пихкань сміху.

«Ні!» — закричала Джессі, проте жодного звуку не почулося.

Зненацька вона відчула, як хтось — найпевніше, Господинька, і бляха-муха, наскільки ж вона недооцінила внутрішню міць тієї пані — кидається до перемикачів механізмів замикання в її голові. Господинька побачила пасма диму, що почали просочуватися крізь тріщини в зачинених дверцятах панелей, зрозуміла, що це означає, і вжила останніх відчайдушних заходів, щоб вимкнути машинерію, доки не перегрілися двигуни й не завмерли вальниці.

Шкірячись, постать у кутку занурила руку глибше й простягла Джессі осяяну місяцем жменю кісток і золотих предметів.

У голові немилосердно спалахнуло, а тоді всі вогні згасли. Вона знепритомніла, не гламурно, наче героїня в екстравагантній п’єсі, а брутально вигнулася назад, ніби засуджена вбивця, яку посадили на електричний стілець і пустили перший розряд. І все одно, водночас закінчився також жах, і наразі цього було достатньо. Джессі Бер­лінґейм, навіть не заїкнувшись на знак заперечення, провалилася в темряву.

Через якийсь час Джессі намагалася виборсатися до тями, усвідомлюючи лише дві речі: місяць пройшов частину шляху й тепер заглядає у західні вікна, а також вона дуже перелякана… чим саме, спочатку не знала. Тоді до неї дійшло: тато був тут, а може, й досі тут. Створіння не було схоже на нього, так, але це лише тому, що тато вдягнув своє обличчя з дня затемнення.

Джессі спробувала підсунутися вище, так сильно відштовхуючись ногами, що зсунула покривало під собою. Проте руками вона не могла допомогти собі бодай якось. Вібруючі голочки зникли, поки вона лежала непритомна, і руки здавалися не більше ніж парою ніжок від стільця. Джессі витріщилася в куток біля комода круглими, посрібленими місяцем очима. Вітер завмер, і тіні, принаймні якийсь час, не рухалися. У кутку нікого не було. Темний гість зник.

«А може, й ні, Джесс. Може, він просто змінив місце­перебування. Може, заховався під ліжком, чому б ні? Якщо так, він може в будь-яку мить витягнути руку й діста­ти твоє стегно».

Заворушився вітер — лише один вихорець, без шквалів, — і слабко грюкнули задні двері. То були єдині звуки. Собака затих, і саме це найсильніше запевнило її, що чужин­ця немає. Тепер будинок належить лише їй.

Погляд Джессі опустився на велику темну купину на підлозі.

«Перепрошую, — подумала вона. — Ще є Джералд. Не забуваймо про нього».

Джессі відкинула голову назад і заплющила очі. Відчувала в горлі рівну слабку пульсацію, але не бажала прокидатися настільки, щоб та пульсація продемонструвала свою істинну природу — спраги. Джессі не відала, чи можна перейти з чорної несвідомості у звичайний сон, проте знала, що хоче саме цього. Понад усе на світі — окрім хіба щоб хтось приїхав і визволив її — вона хотіла спати.

«Тут нікого не було, Джессі. Ти ж це розумієш, правда?»

Абсурдна абсурдність, але то був голос Рут. Грубий і безжальний голос Рут, яка визначила собі гасло життя, підгледівши його в пісні Ненсі Сінатри: «Рано чи пізно ці черевички всього тебе потопчуть». Рут, яка змаліла до купки тремтливого желе, судячи з форми під місячним сяйвом.

«Уперед, дівулю, — сказала вона. — Смійся з мене скільки завгодно — може, я на це навіть заслуговую, — але не дури себе. Тут нікого не було. Просто уява влаштувала тобі невеличке слайдшоу, та й усе. Це єдине пояснення».

«Помиляєшся, Рут, — спокійно заперечила Господинька. — Хтось тут таки був, і ми з Джессі обоє знаємо хто. Воно було не зовсім схоже на тата, але то лише тому, що на ньому було його обличчя з затемнення. Але обличчя тут не важливе, як і високий зріст: може, він був у черевиках зі спеціальними підборами або на платформі. Та взагалі, він міг навіть на дибах бути».

«На дибах! — вражено скрикнула Рут. — Святий Боже, тепер я чула все-е-е! Пофіг, що він помер ще до того, як Рейганів інавгураційний смокінг повернувся з хімчистки. Том Мейгут був настільки неповороткий, що йому варто було б мати пункт “спуск по сходах” у ризиках страхування. Диби? Мала, ти з мене приколюєшся!»

«Це не так важливо, — сказала Господинька з незворушною впертістю. — Це був він. Я той запах де завгодно впізнала б — густий, теплокровний. Я не про дух устриць і монеток. Навіть не про дух крові. То був запах…»

На цьому думка урвалася. Джессі заснула.

Того дня, 20 липня 1963 року, Джессі опинилася на самоті з батьком у Сансет-Трейлз із двох причин. Одна була прикриттям для іншої. Прикриттям слугували її слова, що вона досі трішки боїться місіс Джилетт, хоча після інциденту з печивом та ударом по руці минуло вже як мінімум п’ять років (а якщо точніше, то, мабуть, усі шість). Справж­ня ж причина була проста й невигадлива: саме з татусем вона хотіла бути під час тієї особливої події, що трапляється раз у житті.

Її мама саме це й запідозрила, і її не дуже задовольнило те, як чоловік і десятирічна донька совають нею, наче шаховою фігурою, але на той час питання було вже fait accompli[46]. Спершу Джессі поїхала до татуся. Їй було без чотирьох місяців одинадцять років, але це не означало, що вона нерозумна. Підозри Саллі Мейгут були правдою: Джессі запустила свідому й ретельно продуману кампанію, яка б дозволила провести день затемнення з татом. Набагато пізніше Джессі думатиме, що це була ще одна причина не бовкати про те, що сталося того дня. Знайшлися б ті (наприклад, мати), які сказали б, що вона не має права скаржитися, бо фактично отримала приблизно те, на що й заслуговувала.

У переддень затемнення Джессі побачила, що батько сидить на терасі назовні свого лігва й читає «Профілі відваги» в паперовій обкладинці, поки дружина, син і старша донька сміються й плавають в озері внизу. Джессі сіла поруч, він усміхнувся їй, а вона — йому. Для цього інтерв’ю Джессі прикрасила губи помадою — «М’ятним ням-нямом», між іншим, подарунком на день народження від Медді. Уперше спробувавши її, Джессі не дуже вподобала цю помаду — вона повважала відтінок дитячим, а ще подумала, що на смак вона як «пепсодент»[47], — але татко сказав, що йому дуже подобається, і це перетворило «ням-ням» на найцінніший із косметичних засобів, скарб, який варто використовувати лише в особливих ситуаціях, як-от ця.

Він уважно й з повагою слухав її, проте не особливо намагався приховати проблиск веселого скептицизму в очах.

— Ти дійсно хочеш сказати мені, що досі боїшся Едрієнни Джилетт? — запитав він, коли Джессі закінчила заново переказувати стару байку про те, як місіс Джилетт ударила її по руці, коли дівчинка потяглася за останнім печивом на тарілці. — Це ж було ще коли… Не пам’ятаю, але я, здається, тоді ще на Даннінджера працював, тому то було ще до 59-го. І через стільки років ти досі лякаєшся? Як же це по-фройдистськи, дорогенька!

— Ну-у-у… знаєш… трошечки боюся. — Джессі розкрила очі ще більше, намагаючись донести думку, що вона каже трошечки, але має на увазі дуже.

Насправді вона не знала, чи досі боїться старої какодишки, зате знала, що місіс Джилетт — занудна сива бабера, і Джессі зовсім не хочеться, мабуть, єдине в житті повне затемнення сонця проводити в її товаристві, якщо є варіант зробити так, щоб можна було спостерігати за цим з татком, якого вона обожнює поза всіма можливими й неможливими словами.

Джессі оцінила його скептицизм і з полегшенням вирішила, що він дружній або навіть змовницький. Вона всміхнулася й додала:

— А ще я просто хочу лишитися з тобою.

Тато підніс її долоню собі до рота й поцілував пальці, наче якийсь французький месьє. Того дня він не поголився, — перебуваючи на резиденції, частенько цим грішив, — і на шорстке тертя об його вусики руки й спина Джессі відгукнулися приємним дрожем і мурашками.

— Comme tu es douce, — сказав він. — Ma jolie made­moiselle. Je t’aime[48].

Джессі засміялася, не розуміючи його незграбну французьку, але впевнена, що все піде саме так, як вона спо­дівалася.

— Буде весело, — сказала вона. — Лише ми вдвох. Я можу приготувати ранню вечерю, і ми її поїмо просто тут, на терасі.

Він посміхнувся.

— Бургери «Затемнення» à deux[49]?

Вона засміялася, киваючи й плескаючи в долоні від радощів.

А тоді він сказав дещо, що навіть у той час здалося трохи дивним, бо він був не з тих чоловіків, які дуже переймаються одягом і модою:

— Можеш одягти свій новий гарний сарафанчик.

— Звісно, якщо ти хочеш, — відповіла вона, хоча ще раніше відзначила собі подумки, що треба буде попросити маму спробувати здати його в магазин. Так, він досить гарний, — якщо вас не ображає червоний у жовту смужку, настільки яскраву, що ледь не верещить, — але замалий і затісний. Мама замовила його з «Сірз», підбираючи радше на око, вибравши на розмір більший, ніж підходив Джессі торік. Так сталося, що за цей час Джессі підросла трішки швидше й не в одному обхваті. Але вже якщо татові подобається… і якщо він перейде на її бік у цій ситуації з затемненням і допоможе натиснути…

І він перейшов на її бік і тиснув, як сам Геркулес. Він почав того ж вечора, після трапези (і двох-трьох бокалів витриманого vin rouge[50]) запропонувавши дружині, щоб Джессі звільнили від завтрашньої поїздки на гору Вашингтон із нагоди споглядання затемнення. Туди зібралися більшість їхніх сусідів-літників. Одразу після Дня пам’яті вони почали проводити неформальні зустрічі щодо того, як і де дивитися майбутнє сонячне явище (Джессі ці зустрічі здавалися цілком звичайними літніми вечірками з коктейлями), навіть назву собі придумали — Сонцепоклонники з Дарк-Скор. Сонцепоклонники вже орендували для цієї оказії мініавтобус місцевого шкільного округу та планували вояж на вершину найвищої гори Нью-Гемпширу, із судочками з їжею, окулярами «Полароїд», змайстрованими коробочками-рефлекторами, камерами зі спеціальними фільтрами… і, звичайно ж, шампанським. Ящиками, вагонами шампанського. Матері й старшій сестрі Джессі це здавалося самим визначенням вишуканих легковажних веселощів. Джессі ж це здавалося визначенням найзануднішої нудоти… і це все було ще до того, як у ситуацію додали какодишку.

Увечері дев’ятнадцятого після вечері вона вийшла на терасу нібито для того, щоб, доки не зайшло сонце, прочитати двадцять-тридцять сторінок «За межі мовчазної планети» містера К. С. Льюїса. Справжня ж мотивація була не така інтелектуальна: Джессі хотілося послухати, як тато виступатиме зі своєю — їхньою — пропозицією, й мовчки вболівати за нього. Вони з Медді роками знали, що об’єднані вітальня та їдальня в літньому домі мають певні акустичні характеристики, зумовлені, мабуть, ви­сокою, стрімко вигнутою стелею. Джессі здогадувалася, що навіть Вілл знає про те, як звуки доносяться звідти на терасу. Лише їхні батьки, здається, поняття не мали, що в кімнаті навіть жучків не потрібно, а найважливіші рішення, які вони ухвалювали в тій кімнаті, потягуючи повечірній коньяк чи каву, ставали явними (принаймні для доньок) задовго до того, як накази надходили зі штабу «зверху».

Джессі помітила, що тримає роман Льюїса догори дриґом, і поспіхом виправила ситуацію, доки не прийшла Медді й не обдарувала її грандіозним, хоч і тихим іржанням. Вона почувалася трішки винною через те, що робить, — то було набагато ближче до підслуховування, ніж до підтримки, — але не настільки, щоб припинити. І по факту Джессі вважала, що саме вона перебуває на правильному боці тонкої лінії моралі. Зрештою, вона ж не в шафі ховається абощо. Вона сидить собі тут, у всіх на виду, купається в яскравих променях призахідного сонця. Сидить із книжкою й загадується, чи трапляються затемнення сонця на Марсі і чи спостерігають за ними марсіяни, якщо вони там є. Якщо батьки думають, ніби ніхто не чує, про що вони розмовляють, сидячи всередині за столом, чи її це провина? Чи мусить вона піти й розповісти їм?

— Я так, дорохенька, н’думаю, — прошепотіла Джессі найсопливішим голосом Елізабет Тейлор із «Кішки на розпеченому даху», а тоді долонями прикрила велику дурнувату усмішку.

Крім того, вона зрозуміла, що принаймні тимчасово убезпечена від втручання старшої сестри: було чути, як вони з Віллом добродушно сперечаються над грою в «Куті», чи «Парчісі», чи ще чимсь в ігровій кімнаті внизу.

— Я справді думаю, що не буде зле, якщо вона залишиться тут зі мною на завтра, а ти? — спитав тато своїм найпереможнішим, найвеселішим голосом.

— Звісно, і я так думаю, — відповіла мама, — але також думаю, що вона не вмре, якщо поїде кудись із нами цього літа. Вона вже стала зовсім як татусева доня якась.

— Минулого тижня вона їздила з тобою і Віллом на лялькову виставу в Бетел. Хіба ти мені сама не казала, що вона залишилася з Віллом, навіть купила йому морозива за свої гроші, поки ти ходила на аукціон?

— Для нашої Джессі то не була каторга, — відповіла Саллі ледь не похнюплено.

— Ти про що?

— Про те, що вона сходила на виставу, бо хотіла, і про Вілла подбала, бо хотіла.

Похмурість змінилася знайомішим тоном: роздратуванням. «Ну а як ти можеш розуміти, що я маю на увазі? — запитував той тон. — Як тобі це розуміти, якщо ти чоловік?»

Протягом останніх кількох років Джессі чула цю інтонацію в материному голосі дедалі частіше. Вона знала, що частково це через те, що, дорослішаючи, вона просто починає більше чути й бачити, однак також тому, що тепер мама використовує цей тон частіше. Джессі не могла зрозуміти, чому татів варіант логіки завжди змушує маму так злитися.

— А чого це раптом сам факт, що вона зробила щось, бо хотіла, тепер стає причиною для хвилювання? — запитав Том. — Або взагалі якимсь її тавром? Що будемо робити, якщо вона крім сімейної розвине також соціальну свідомість, Сал? Запхаємо її в притулок для неповнолітніх проституток?

— Не треба так зверхньо зі мною розмовляти. Ти чудово знаєш, що я мала на увазі.

— Нєа. Цього разу я загубився в комишах твого мовлення, дорогенька. Це ж наша відпустка мала б бути, пам’ятаєш? А я ніби як вважав, що коли люди у відпустці, то вони роблять те, що хочуть, з тими, з ким хочуть. Ну, мені здавалося, що вся ідея саме в цьому.

Джессі всміхнулася, знаючи, що вже все скінчилося, залишилося хіба трохи криків. Завтра вдень, коли почнеться затемнення, вона буде тут з татом, а не на вершині гори Вашингтон з какодишкою й рештою Сонцепоклонників із Дарк-Скор. Її батько був наче якийсь всесвітньовідомий гросмейстер, що переграв талановиту аматорку й тепер докінчує справу.

— Ти також міг би поїхати з нами, Томе. Тоді й Джессі погодилася б.

Оце цікавий аргумент. Джессі затамувала подих.

— Не можу, кохана. Мені має подзвонити Девід Адамс щодо портфеля «Брукінгз Фармасьютікалз». Дуже важлива справа… і дуже ризикова. На цьому етапі розбиратися з «Брукінгз» — це наче розбиратися з підривними капсулями. Але скажу тобі чесно: навіть якби я міг, то не впевнений, що поїхав би. Я не в захваті від Джилеттки, але її б витерпів. А от той підар Сліфорт…

— Томе, тихо!

— Та не нервуйся: Медді й Вілл унизу, а Джессі аж там на терасі — бачиш її?

У ту мить Джессі раптом стала впевнена, що батько точно знає про особливості акустики вітальні-їдальні. Він знає, що донька чує кожнісіньке слово цієї дискусії. Хоче, щоб вона почула кожне слово. По спині й ногах пробігся невеликий теплий дрож.

— Так і знала, що ти все зведеш до Діка Сліфорта! — голос матері звучав водночас люто й з інтересом, і від цього поєднання в Джессі закрутилася голова. Їй здавалося, що лише дорослі можуть поєднувати емоції такими ідіотськими комбінаціями: якби почуття були їжею, то в дорослих вони були б наче вкритий шоколадом стейк, товчена картопля зі шматочками ананаса, пластівці «Спешл Кей», посипані порошком чилі замість цукру. Джессі вважала, що бути дорослим — радше покарання, ніж досягнення. — Це вже реально нестерпно, Томе. Чоловік шість років тому спробував клеїтися до мене. П’яний був. У ті часи він завжди був п’яний, але вже взявся за розум. Поллі Берджерон казала мені, він ходить до «Анонімних» і…

— Прапор йому в руки, — сухо перебив батько. — Ми йому листівку з побажаннями відправимо чи відзнаку якусь вручимо, га, Саллі?

— Не хами. Ти чоловікові мало носа не зламав…

— Саме так. Коли заходиш на кухню, щоб налити собі ще випити, і бачиш якогось алконавта з канави, який тримає одну руку на сідниці твоєї дружини, а другу — спереду в неї на…

— Ясно, — напружено промовила мама, проте Джессі подумала, що це з якихось причин звучить мало не вдоволено. Усе дивасніше й дивасніше. — Тобі вже давно пора зрозуміти, що Дік Сліфорт — не демон із глибин, як і Джессі варто засвоїти, що Едрієнна Джилетт — просто самотня стара жінка, яка колись ляснула її по руці на садовій вечірці, жартома. Будь ласка, Томе, не починай біситися на мене. Я не кажу, що то був добрий жарт. Ні, не був. Я просто кажу, що Едрієнна цього не знала. Вона не мала злих намірів.

Джессі опустила очі й побачила, що її книжка в паперовій обкладинці мало не зігнута навиворіт. Як може її мама, що закінчила коледж Вассара cum laude[51] (що б це не означало), може бути настільки дурною? Відповідь здавалася Джессі чіткою: не може. Вона або краще знає, або відмовляється бачити правду, що все одно призводить до однакового вирішення, яку б відповідь тут не вибрати правильною: якщо доводиться вибирати між старою жінкою, з якою ви в літню пору сусідите, і власною донькою, Саллі Мейгут вибирає какодишку. Непогано, так?

«Якщо я татусева доня, то ось тому. І через інші подібні речі, які вона говорить. Тому, але я ніколи не зможу їй цього сказати, а вона самотужки не побачить. Хоч за міль­ярд років».

Джессі змусила себе розслабити хватку на книжці. Місіс Джилетт хотіла так вчинити, у цьому був злий намір, але батькові підозри, що вона вже не боїться тієї старої карги, мабуть, більш правдиві, ніж ні. А ще вона збирається будь-яким способом залишитися з татом, тож жодна материна муйня все одно не має значення, правда ж? Вона залишиться тут з татом, і їй не потрібно буде розбиратися зі старою какодишкою, і всі ці гарні речі відбудуться, бо…

— Бо він вступається за мене, — пробурмотіла Джессі.

Так. Отакий підсумок. Батько вступається за неї, а мати впирається проти неї.

Джессі бачила, як у присмерковому небі слабко світить вечірня зоря, і раптом усвідомила, що вона тут на терасі слухає, як вони кружляють навколо теми затемнення — і теми Джессі — вже майже сорок п’ять хвилин. Того вечора вона відкрила для себе невелику, але важливу реалію життя: час минає найшвидше, коли підслуховуєш розмови про себе.

Майже несвідомо вона підняла долоню й скрутила її в трубочку, ловлячи в імпровізований об’єктив цю зірку й надсилаючи їй давню як світ формулу: і хочу я, і прошу я[52]. Її бажання, що вже було на шляху до здійснення, полягало в тому, щоб їй дозволили залишитися завтра тут з татком. Залишитися попри все. Просто вони вдвох, які знають, як вступатись одне за одного, сидітимуть на терасі та їстимуть бургери «Затемнення» à deux… ніби стара подружня пара.

— Що стосується Діка Сліфорта, Томе, то потім він переді мною вибачився. Я не пам’ятаю, чи говорила тобі про це…

— Говорила, але я не пригадую, щоб він вибачився переді мною.

— Та він, мабуть, боявся, що ти йому макітру відіб’єш чи принаймні спробуєш це зробити, — відповіла Саллі знову тим тоном, що здавався Джессі таким химерним — ніби нервова суміш радості, доброго гумору й гніву. Джессі на мить замислилася, чи взагалі можливо так розмовляти і залишатися психічно здоровою, але швидко й рішуче розчавила ту думку. — І я ще дещо хотіла б сказати про Едрієнну Джилетт, перш ніж ми повністю закриємо цю тему…

— Вперед.

— Вона розповіла мені — у 1959-му, через два літа після тієї події, — що того року пережила клімакс. Не згадувала конкретно Джессі й ситуацію з печивом, але думаю, так вона намагалася попросити вибачення.

— Оу. — То було найпрохолодніше, найадвокатськіше «Оу» батька. — І хоч одна з вас, панянки, подумала передати цю інформацію Джессі… й пояснити їй, що це означає?

З боку матері — тиша. Джессі, яка наразі не дуже уявляла собі, що таке клімакс, опустила очі й побачила, що знову так сильно стиснула книжку, аж розігнула її, тож змусила себе послабити хватку.

— Ну або вибачитися? — Його тон був ніжний… пестливий… убивчий.

— Припини влаштовувати мені якісь допити! — вибухнула Саллі після ще однієї довгої, сповненої роздумів павзи. — Ти в себе вдома, а не в Частині другій Вищого суду, якщо раптом не помітив!

— Це ти порушила питання, а не я, — сказав він. — Я просто запитав…

— Ой, та як же мене дістало, що ти все перекручуєш, — сказала Саллі.

З тону Джессі зрозуміла, що мама або плаче, або от-от почне. Уперше, відколи вона себе пам’ятала, звук материного плачу не викликав у серці жодного співчуття, потреби побігти й заспокоїти (найпевніше, і самій розплакатися в процесі). Натомість дівчинка відчула чудернацьке холодне вдоволення.

— Ти засмучена, Саллі. Давай просто…

— Так, йокалемене, засмучена. Суперечки з чоловіком іноді дають такі наслідки, дивно, правда? Чи не найдивніша це річ, яку ти коли-небудь чув? І знаєш через що ми сваримося? Я підкажу, Томе. Не через Едрієнну Джилетт, не через Діка Сліфорта, навіть не через те затемнення завтрашнє. Ми сваримося через Джессі, через нашу доньку, яка новина, чи не так?

Вона засміялася крізь сльози. Щось сухо засичало: то Саллі шкрябнула сірником і підкурила.

— Правду ж кажуть: скрипуче колесо змащують найбільше. От саме така наша Джессі і є, правда? Скрипуче колесо. Все її не задовольняє, доки вона сама не отримає можливість нанести останні штрихи. Чужі плани їй вічно чимсь не підходять. Вічно шукає добро від добра.

Джессі з жахом почула в материному голосі щось дуже близьке до ненависті.

— Саллі…

— Не переймайся, Томе. Хоче вона лишитися тут з тобою? Нехай. Без її товариства нікому гірше не стане. І так скублася б із сестрою й нила, чого це їй кажуть слідкувати за Віллом. Постійно скрипіла б, іншими словами.

— Саллі, Джессі майже ніколи не ниє і дуже добре…

— Ой, та ти ж не бачиш її! — крикнула Саллі Мейгут, і від злоби в її голосі Джессі зіщулилася в кріслі. — Богом клянуся, іноді ти поводишся так, наче вона твоя дівчина, а не донька!

Цього разу довга павза належала батькові, і коли він заговорив, то голос був м’який і холодний.

— Ти щойно сказала дуже мерзенну й нечесну дурницю, — зрештою промовив він.

Джессі сиділа на терасі, споглядала вечірню зорю й відчувала, як відчай поглиблюється до чогось схожого на страх. Раптом вона відчула потребу знову скрутити долоню, схопити в дірочку з пальців зірку — цього разу хай усе повернеться навспак, починаючи з того, як вона попро­сила татка, аби він зробив так, щоб завтра Джессі залишилася в Сансет-Трейлз із ним.

Тоді почувся звук, з яким мама відсунула крісло.

— Прошу вибачення, — сказала Саллі, й хоча її голос зараз звучав люто, Джессі здалося, що також у ньому вчувається переляк. — Нехай залишається з тобою завтра, якщо ти так цього хочеш! Добре! Будь ласка!

Тоді звук, із яким її підбори поспішно поцокали геть, а за мить — циньк батькової «зіппо», коли він і собі закурив.

На терасі Джессі відчула, як до очей стрибнули теплі сльози — сльози сорому, болю й полегшення від того, що суперечка завершилася до того, як стало ще гірше… бо хіба ж вони з Медді не помітили, що суперечки між батьками останнім часом стали як голоснішими, так і запеклішими? Що прохолода між ними опісля розтає набагато довше? Це ж неможливо, щоб вони…

«Ні, — перебила вона себе ще до того, як думка повністю сформувалася. — Ні, неможливо. Взагалі неможливо, тому просто заткнися».

Може, якщо змінити середовище, то зміниться й настрій. Джессі підвелася, почовгала по сходах тераси й спусти­лася стежкою до прибережної смуги озера. Там вона присіла й кидала камінці у воду, доки через пів години її не знайшов тато.

— Замовляю на завтра бургери «Затемнення» на двох на терасі, — сказав він і поцілував її збоку в шию. Він уже поголився, тож підборіддя було гладеньке, але все одно по спині їй знову пробіг той слабенький смачний дрож. — Усе залагодили.

— Вона розізлилася?

— Нєа, — радісно сказав батько. — Сказала, що їй будь-який варіант підходить, бо ти вже й так виконала всі свої обов’язки за тиждень і…

Джессі забула про попередній здогад, ніби він знає набагато більше про акустику вітальні-їдальні, ніж удає, і щедрість його брехні так глибоко торкнулася її, що вона ледь не розридалася. Вона обернулася до нього, обвила шию руками й почала покривати щоки й губи шаленими дрібними поцілунками. Першою його реакцією був подив. Його руки смикнулися назад і на коротку мить торкнулися маленьких ґульок її грудей. Джессі знову пройняло тремтливе відчуття, але цього разу сильніше — мало не до болю, наче шок, — а разом з ним, ніби дежа вю, прийшло повторюване відчуття дивних суперечностей дорослого життя: світу, де завжди, коли тобі того хочеться, можна замовити м’ясиво з ожиною чи яйця, смажені в лимонному соку… і де певні люди так і роблять. Тоді його руки огорнули її, міцно притиснулися до лопаток, тепло обійняли, і якщо й затрималися на неналежному місці на мить дов­ше, ніж варто було, Джессі цього майже не помітила.

— Я люблю тебе, татусю.

— І я тебе люблю, Періжечку. Сто тисяч мільйонів.

День затемнення займався спекотно й задушливо, але відносно ясно — синоптики попереджали, що побоювання низьких хмар, які можуть затулити сонячне явище, мабуть, будуть безпідставними, принаймні на заході Мейну.

Близько десятої Саллі, Медді й Вілл вирушили, щоб встигнути на автобус Сонцепоклонників із Дарк-Скор (Саллі мовчки холодно цмокнула Джессі в щоку, перш ніж піти, і Джессі відповіла тим же), залишаючи Тома Мейгута з дівчинкою, яку його дружина минулого вечора назвала «скрипучим колесом».

Джессі перевдяглася з шортів і футболки «Кемп Оссіппі» в новий сарафан, той, що гарний (це якщо вас не ображають червоно-жовті смуги, такі яскраві, що мало не кричать), але також надто тісний. Вона нанесла мазок Меддіного парфуму «Май Сін», трішки скористалася материним дезодорантом «Йодора» й наклала свіжий шар помади «М’ятний ням-ням». І хоч вона ніколи раніше не затримувалася перед дзеркалом, гаючись із собою (то було мамине слово, як-от у реченні «Медді, досить вже там гаятись із собою, ходи сюди!»), Джессі витратила час, щоб підібрати волосся, бо тато якось зробив їй комплімент саме про цю зачіску.

Вставивши останню шпильку, вона потяглася до перемикача світла, але спинилася. Дівчинка, що дивилася на неї з дзеркала, вигляд мала зовсім не дівчинки, а підлітки. Річ була не в тому, як сарафан підкреслював дрібні випуклості, що не стануть справжніми грудьми ще рік-два, і не в помаді, і не у волоссі, незграбно підібраному в химерно гарненький шиньйон. Річ була в поєднанні всього цього — тут сума значніша, ніж поєднання всіх деталей, тому що… чому? Джессі не знала. Мабуть, ця висока зачіска якось підкреслює форму її вилиць. Або голий вигин шиї набагато сексуальніший, ніж обидва комарині прищики на грудній клітці чи її худоноге хлоп’яче тіло. Або річ у її погляді… у ньому є якась іскра, яка до сьогодні була прихована чи її взагалі досі не було.

Це змусило Джессі затриматися ще на трішки, щоб подивитися на своє відображення, і раптом вона почула материн голос: «Богом клянуся, іноді ти поводишся так, наче вона твоя дівчина, а не донька!»

Джессі закусила рожеву нижню губу, трішки звела брови, пригадуючи вчорашній вечір — дрож, що пройняв її від його дотику, відчуття його долонь у неї на грудях. Джессі відчула, як той дрож знову пробивається в тіло, але відмовилася його впускати. Нема сенсу тремтіти через дурні речі, яких ти не здатна зрозуміти. Та й навіть думати про них.

Гарна порада, подумала вона й вимкнула світло у ванній.

Джессі відчувала дедалі більше хвилювання, поки минув полудень і наближався час власне затемнення. Вона ввімкнула на переносному радіо VNCH, норт-конвейську станцію рок-н-ролу. Мама не терпіла 'NCH, і їй вистачало пів години Дела Шеннона, Ді Ді Шарп чи Ґері «ЮЕс» Бондза, щоб попросити людину, яка це ввімкнула (зазвичай Джессі або Медді, проте іноді й Вілла), перемкнути на станцію класичної музики, що вела трансляцію з вершини гори Вашингтон; але батькові сьогодні музика начебто подобалася, він клацав пальцями в такт і підмугикував. Одного разу, під час версії «Ти належиш мені» від «Дюпріз», він ненадовго вхопив Джессі й потанцював з нею на терасі. Джессі взялася за барбекю близько третьої тридцять, за годину до початку затемнення, і підійшла запитати батька, хоче він два бургери чи один.

Джессі знайшла його на південному боці будинку, під терасою, на якій вона стояла. Тато вдягнув лише бавовняні шорти (з одного боку був напис «ФІЗКУЛЬТУРА ЄЛЬ») і стьобані горнешники. Він пов’язав собі на чоло бандану, щоб піт не потрапляв в очі, і присів над невеличким димчастим вогником з дерну. Поєднання шортів з банданою дарувало йому дивний, але приємний вигляд молодості. Джессі вперше в житті побачила чоловіка, у якого влітку перед останнім курсом навчання закохалася мати.

Поруч із ним купкою лежали квадратні шматочки скла, акуратно вирізані з укритої потрісканою мастикою шибки в старому вікні сараю. Щипцями для барбекю тато тримав один шматочок над димом, що здіймався від вогню, обертаючи квадратик так і сяк із якоюсь чудернацькою манірною делікатністю. Джессі вибухнула сміхом — здебільшого її розсмішили горнешники, — і він обернувся до неї, також либлячись. Думка про те, що під цим кутом він може зазирнути їй під сукню, стукнула дівчині в голову, але лише на мить. Він же її батько, як-не-як, а не якийсь гарненький хлопчик, як-от Двейн Корсон, що живе біля пристані.

— Що ти робиш? — захихотіла вона. — Я думала, в нас на обід гамбургери з м’ясом будуть, а не зі склом!

— Не гамбургери, Періжечку, а пристрої для спостереження за затемненням, — відповів він. — Якщо два-три таких скельця скласти докупи, то можна дивитися на затемнення весь час, не пошкодивши очей. Треба бути дуже обережними. Я читав, що можна спалити собі рогівку й навіть не помітити.

— Йой! — зойкнула Джессі, трішки здригнувшись. Сама думка, що можна завдати собі опіків і навіть не помітити цього, здалася їй немислимо огидною. — А скільки часу триватиме затемнення, тату?

— Повне — недовго. Десь хвилину.

— Ну тоді зроби якнайбільше тих скляних штучок-дрючок. Я собі очі не хочу спалити. Тобі один бургер чи два?

— Одного досить буде. Але великого.

— Окей.

Вона обернулася, щоб піти.

— Періжечку?

Джессі знов опустила на нього очі, на дрібного некремезного чоловіка з тонкими краплями поту на лобі, з такою ж відсутністю волосся на тілі, як і в того, за якого вона потім вийде заміж, але без грубих Джералдових окулярів та пузця, і на якийсь момент та деталь, що цей чоловік — її батько, здавалася найменш важливою в стосунку до нього. Джессі знову вразило, наскільки він гарний і наскільки молодо виглядає. Поки вона дивилася, йому по животу, трішки на схід від пупка, повільно скотилася крапля поту й залишила темну крапочку на еластичному поясі єльських шортів. Джессі підняла очі на батькове обличчя й раптом гостро відчула на собі його погляд. Ті очі, навіть примружені від диму, як тепер, були абсолютно прекрасні, наче діамантова сірість світанку на зимовій воді. Джессі зрозуміла, що, перш ніж відповісти, повинна ковтнути слину: горло зовсім пересохло. Мабуть, через їдкий дим. Або ні.

— Що, тату?

Досить довго він нічого не казав, а просто дивився на неї, стікаючи потом, що зрошував щоки, чоло, груди й живіт, і Джессі зненацька злякалася. Тоді усмішка повернулася на його обличчя, і все стало добре.

— Ти сьогодні дуже гарна, Періжечку. Взагалі, якщо для тебе це не гидко звучатиме, ти просто прекрасна.

— Дякую. Ні, мені це зовсім не гидко чути.

Його ремарка настільки їй сподобалась (особливо після вчорашніх материних редакторських зауважень або, можливо, через них), що Джессі до горла піднявся клубок і на мить здалося, що вона зараз розплачеться. Натомість вона всміхнулася й зробила реверанс, а тоді поквапилася назад до барбекю, поки серце вистукувало в грудях рівний барабанний дріб. До голови почала підбиратися одна річ, найжахливіша річ, яку вчора сказала мама

(ти поводишся так, наче вона твоя)

і Джессі безжально розчавила її, мов надокучливу осу. Її досі охоплювала та скажена доросла суміш емоцій: морозиво з м’ясною підливкою, смажена курка, фарширована кислими льодяниками, — і, здавалося, Джессі не здатна вирватися з цієї хватки. Проте вона так само не була впевнена, чи хоче вириватися. Їй постійно ввижалася та краплина поту, що мляво скочується йому по животу, всмоктується м’якою бавовною шортів, залишає темну цяточку. Здавалося, емоційне збурення здебільшого тягнеться саме від цієї картинки. Вона постійно ввижалася й ввижалася їй, ввижалася й ввижалася. Здуріти.

Ну то й що? Божевільний день, та й усе. Навіть сонце невдовзі щось божевільне встругне. Чим не пояснення?

«Так, — погодився голос, що одного дня вдягне личину Рут Нірі. — Чим не пояснення?»

Бургери «Затемнення» з гарніром із тушкованих грибів і солодкою фіолетовою цибулею були просто-таки божественні. «На тлі цих бургери, які останній раз готувала твоя мама, точно затемнюються», — сказав їй батько, і Джессі дико захихотіла. Вони попоїли на терасі лігвища Тома Мейгута, тримаючи на колінах металеві таці. Між ними стояв круглий стіл, заставлений різними соусами й приправами, паперовими тарілками й атрибутами для спостереження за затемненням сонця. Серед інструментів були сонцезахисні окуляри «Полароїд», дві саморобні картонні коробочки-рефлектори, як ті, що їх решта сім’ї забрала з собою на гору Вашингтон, пластинки кіптявого скла і стосик горнешників із шухляди біля кухонної плити. Скельця вже не гарячі, сказав Том доньці, але він не так добре орудує склорізом і боїться, що на них можуть бути гострі краї й зарубки.

— Останнє, чого мені треба, — сказав він їй, — це щоб мама приїхала додому й застала тут записку, де я кажу, що повіз тебе у відділення невідкладної допомоги «Оксфорд-Гіллз» зашивати пальчики.

— Мамі ідея не дуже сподобалася, так? — запитала Джессі.

Татко коротко обійняв її.

— Ні, — сказав він, — але сподобалася мені. І мого вподобання вистачить на двох.

І він усміхнувся так сяйнисто, що Джессі просто мусила всміхнутись у відповідь.

Спершу, коли затемнення почало наближатись, — о 16:29 за північноамериканським східним часом — вони скористалися рефлекторними коробочками. Сонце, роз­ташо­ване по центру Джессіної коробочки, було не більше за кришечку пляшки, але таке яскраве, що вона взяла зі столу окуляри й начепила їх. Згідно з її «таймексом», затемнення вже мало б початися — була 16:30.

— Напевно, у мене годинник поспішає, — нервово сказала вона. — Або так, або ціла купа астрономів у світі облажалися.

— Перевір ще раз, — усміхаючись мовив Том.

Коли вона знову зазирнула в рефлекторну коробочку, то побачила, що яскраве коло вже не ідеальне: тепер його з правого боку зазублював серпик темряви. На шиї проступили сироти. Том, який спостерігав за донькою, а не дивився у свою коробочку, це помітив.

— Періжечку? Все добре?

— Так, але… трохи страшно, правда?

— Так, — відповів він.

Джессі глянула на тата й із неабияким полегшенням побачила, що він справді так вважає. Він здавався настільки ж переляканим, як вона сама, і це додало йому привабливої хлопчакуватості. Їй і на думку не спадало, що вони можуть боятися різних речей.

— Хочеш сісти мені на коліна, Джесс?

— Можна?

— Звичайно.

Джессі прослизнула йому на коліна, не випускаючи з рук рефлекторну коробочку. Вона пововтузилася на ньому, щоб добре вмоститися, з приємністю відзначаючи запах трішки пітної, розігрітої сонцем шкіри, а також ледь помітний аромат бальзаму після гоління — «Редвуд», здається, так він називається. Сарафан задерся їй до стегон (по-іншому й бути не могло, такий короткий він був), і Джессі майже не помітила, коли батько поклав долоню їй на ногу. Це ж її тато, зрештою, татусь, а не якийсь Двейн Корсон із пристані чи Річі Ашлок, хлопець, через якого вони з подругами стогнали й хихотіли в школі.

Хвилини минали повільно. Час від часу Джессі совалася, щоб зручніше сісти, — цього дня його ноги здавалися повними гострих кутів, — і в якусь мить вона, мабуть, задрімала на три-чотири хвилини. А може, навіть на довше, бо вітерець, що пройшовся терасою й розбудив її, був навдивовижу прохолодним для спітнілих рук, та й загалом день якось змінився: кольори, що здавалися яскравими до того, як вона відкинулася йому на плечі й заплющила очі, тепер стали блідими й пастельними, а саме світло якось послабшало. Джессі подумала, що день наче просочили через марлю. Вона зазирнула в коробочку-рефлектор і здивовано — мало не вражено насправді — побачила, що залишилася тільки половина сонця. Джессі глипнула на годинник і побачила, що вже дев’ять хвилин по п’ятій.

— Відбувається, тату! Сонце гасне!

— Так, — погодився він. Голос звучав якось дивно — наче обережно й вдумливо, а в глибині нерозбірливо. — Акурат за розкладом.

Туманно Джессі помітила, що, поки вона спала, його рука посунулася вище — і то помітно вище — їй по нозі.

— Тату, а можна вже подивитися через оте кіптяве скло?

— Поки що ні, — відповів він, і рука ковзнула їй по стегну ще вище.

Долоня була тепла й спітніла, але не неприємна. Джессі накрила її власною ручкою, обернулася до нього й за­усміхалася.

— Так цікаво, правда?

— Так, — промовив він тим же дивним змазаним голосом. — Так, Періжечку. Навіть цікавіше, ніж я думав, якщо чесно.

Пройшов ще якийсь час. Коли минула п’ята двадцять п’ять, а тоді й п’ята тридцять, дивлячись крізь рефлекторну коробочку, можна було побачити, як місяць відгризає собі сонце. Майже вся увага Джессі була прикута до дедалі меншого круга в коробочці, але якимсь периферійним мисленням вона помічала, як на диво твердо сьогодні сидиться в нього на колінах. Щось впиралося їй у сідниці. Від цього не було боляче, але тиск був досить настирливий. Джессі здавалося, ніби то держак якогось інструмента — викрутки або маминого молотка.

Джессі знову засовалася в пошуках зручнішого місця в нього на колінах, і Том швидко й із сичанням втягнув повітря понад нижньою губою.

— Тату? Я заважка? Я тобі боляче зробила?

— Ні. Все добре.

Джессі глянула на годинник. Уже п’ята тридцять сім. Чотири хвилини до повного затемнення, а може, й трішки більше, якщо її годинник поспішає.

— Можна вже через скло?

— Ще ні, Періжечку. Але вже скоро.

Джессі чула, як Деббі Рейнолдс співає щось із Темних віків, що транслювала WNCH: «Пугач-гугач… на пташку гукає… Таммі… Таммі… Таммі кохає». Зрештою слова потонули в клейкому вихорі скрипок, а тоді ввімкнувся діджей, який повідомив їм, що в Лижному місті, США (так діджеї WNCH майже завжди називали Норт-Конвей) темніє, але з нью-гепширського боку кордону надто хмарно і затемнення не видно. Діджей розповів їм, що через вулицю на міській толоці чимало розчарованих людей у сонцезахисних окулярах.

— А от ми не розчаровані, правда, тату?

— Анітрішечки, — погодився він і знову пововтузився під нею. — Ми, мабуть, найщасливіші люди в усьому всесвіті.

Джессі знову зазирнула в рефлекторну коробочку, забувши про все на світі, окрім маленького зображення, на яке вона тепер могла дивитися, не примружуючи до захищених прорізів очі за густо затонованими окулярами. Темний серпик праворуч, що сигналізував початок затемнення, перетворився на палахкотливий серпик сонячного світла ліворуч. Сяйво було настільки яскраве, що, здавалося, плаває на поверхні коробочки.

— Джессі, глянь на озеро!

Так вона й учинила, і очі за окулярами округлилися. Захоплено вивчаючи дедалі менше зображення в коробочці, вона не звернула уваги на те, що діється навколо. Пастельні кольори зблякли до давніх акварелей. Передчасні сутінки, які десятирічній дівчинці здавалися водночас чарівними і страшними, простягатися над озером Дарк-Скор. Десь у лісах м’яко скрикнув пугач-гугач, і Джессі відчула, як раптом усе тіло здригнулося. По радіо закінчилася реклама «Аамко Трансмішн» і почав співати Марвiн Ґей: «Оу, хай мене всі чують, особливо, дівчата, ви, я чекаю кохану вдома, та її ніколи нема».

Пугач знову пугукнув у лісі на північ від них. Страшний звук, раптом зрозуміла Джессі, дуже страшний. Цього разу, коли вона здригнулася, Том обійняв її рукою. Джессі вдячно відкинулася йому на груди.

— Трохи страшно, тату.

— Це не триватиме довго, золото, а інше нам, мабуть, і не пощастить побачити. Спробуй не дуже лякатися, а насолоджуватися.

Джессі зазирнула в коробочку. В ній не було нічого видно.

«Я надто сильно кохаю, кажуть друзі мені…»

— Тату? Таточку? Уже нічого нема. Можна мені…

— Так. Тепер можна. Але коли я скажу, що досить, то припини. Без коментарів, гаразд?

Так, вона все зрозуміла, гаразд. Їй думка про опіки рогівки — про які, очевидно, навіть не відаєш, доки не стає занадто пізно, — здавалася набагато страшнішою, ніж пугач-гугач у лісах. Але вона ну ніяк не могла принаймні мигцем не зиркнути, чи воно досі там, дійсно відбувається. Ну ніяк.

«Але я вірю, — із запалом новонаверненого співав Марвін, — так, я вірю… що лише так можна любить її…»

Том Мейгут дав їй горнешник і три кіптяві скельця, складені стосиком. Він швидко дихав, і Джессі раптом стало його шкода. Мабуть, його також злякало затемнення, але він, звісно, дорослий і не може піддаватися такому. У багатьох аспектах дорослі — печальні створіння. Джессі подумала, чи не обернутися, щоб заспокоїти його, але вирішила, що це, мабуть, лише погіршить ситуацію. Він по-дурному почуватиметься. Джессі це розуміла. Почуватися дурною їй не подобалося найбільше з усього. Натомість дівчинка піднесла стосик скелець собі до ока, а тоді повільно підняла голову від коробочки-рефлектора, щоб подивитися крізь них.

«Тож, тьолочки, скажіть, — співав Марвін, — несправедливо це, зовсім ні. Тому співайте! Тому співайте зі мною ТАК ТАК!»

Глянувши в імпровізований об’єктив, Джессі побачила.

У цю мить Джессі, що прикута до ліжка в літньому будинку на північному березі озера Кашвакамак, Джессі, якій не десять, а тридцять дев’ять і яка вже майже дванадцять годин як удова, несподівано зрозуміла дві речі: вона спить, і вона не стільки снить про той день затемнення, як переживає його. Якийсь час їй здавалося, що це таки сон, звичайний сон, як той, що був про Віллів день народження, на якому більшість гостей були або мертві, або люди, з якими вона вже роками не бачилася. Цей новий розумовий фільм був дуже схожим на попередній, був водночас сюрреалістичним і раціональним, проте це мірило ненадійне, оскільки весь той день був сюрреалістичним і схожим на сон. Спочатку затемнення, тоді її батько…

«Досить, — вирішила Джессі. — Досить, я забираюся звідси».

Вона спробувала конвульсивно піднятися зі сну, чи то спогаду, чи що то було. Розумове зусилля переросло в різке смикання всього тіла, і ланцюги наручників глухо забряжчали, коли Джессі почала нестямно смикатися врізнобіч. Їй майже вдалося. На мить вона ледве не прокинулася. І могла б прокинутися, точно прокинулася б, якби в останній момент не замислилася. Зупинив її несформульований, але приголомшливий жах постаті — якоїсь постаті, що очікує на неї й може зробити подію того дня на терасі зовсім незнач­ною порівняно… якщо їй доведеться з нею зіткнутися тобто.

«Але, може, мені й не треба. Поки що».

І, можливо, бажання сховатись у сні було не єдине — може, тут було замішане ще щось. Якась її частина будь-що хотіла раз і назавжди вивести все те на видноту.

Джессі потонула в подушці, заплющивши очі, з піднятими й жертовно розведеними руками, блідим і напружено скорченим обличчям.

— Особливо, дівчата, ви, — прошепотіла вона в темряву. — Особливо, дівчата, всі ви.

Джессі потонула назад у подушку, і день затемнення знов охопив її.

Глянувши крізь окуляри й імпровізований фільтр, Джессі побачила дещо настільки дивне та вражаюче, що спершу розум відмовлявся це сприймати. У небі висіла величезна кругла родимка, як в Енн Френсіс під кутиком рота.

«Навіть балакаю вві сні… малу весь тиждень я не бачив, ні…»

Саме в цю мить Джессі вперше відчула батькову долоню на випуклості правої груді. Пальці на мить ніжно стиснули її, переповзли до лівої, тоді повернулися до правої, ніби порівнюючи розмір. Тато дихав уже дуже швидко, його подих у її правому вусі скидався на роботу парового двигуна, і Джессі знову звернула увагу на ту тверду річ, що впиралася їй у сідниці.

«Чи хоч хтось посвідчить? — викрикував Марвін Ґей, цей аукціоніст соулу. — Посвідчіть, прошу вас».

— Тату? З тобою все добре?

Джессі знову делікатно защипало в грудях — приємність і біль, печена індичка з глазур’ю з «нігай»[53] і шоколадною підливкою, — але цього разу дівчинку охопила також тривога та якесь злякане збентеження.

— Так, — відповів він, хоча голос ніби належав якомусь незнайомцеві. — Так, усе добре, але не обертайся.

Він засовався. Долоня, що торкалася її правої груді, подибала в інше місце. Долоня в неї на стегні посунулася вище, сунучи перед собою крайку сарафана.

— Тату, що ти робиш?

Запитання було не зовсім від страху. Вона поставила його більше з цікавості. Проте все одно в ньому був відтінок страху, ніби тонка червона нитка. Над головою в Джессі навколо темного круга, що завис у небі кольору індиго, палко променіло горнило дивного світла.

— Періжечку, ти мене любиш?

— Так, звісно…

— Тоді нічим не переймайся. Я ніколи не зроблю тобі погано. Я хочу бути з тобою милим. Просто дивися на затемнення, а я буду милим з тобою.

— Я не впевнена, чи хочу дивитися. — Відчуття збентеження загострювалося, червона нитка товстішала. — Я бою­ся спалити собі очі. Боюся спалити ті штуки-дрюки.

«Але я вірю, — співав Марвін, — що жінка — чоловікові найкращий друг… і я залишатимуся з нею… попри все навкруг».

— Не хвилюйся, — він уже захекувався. — Маєш іще двадцять секунд. Двадцять як мінімум. Тому не хвилюйся. І не обертайся.

Вона почула тріск гумки в одязі, але не своєї, а його. Її трусики були на місці, хоча Джессі усвідомила, що, опустивши очі, вона побачить їх, так високо він задер їй сарафан.

— Ти мене любиш? — знову запитав тато, і хоча її схопило жахливе передчуття, що правильна відповідь на це запитання стала неправильною, Джессі залишалася десятирічною дитиною, і це все одно була єдина відповідь, яку вона мала дати. Вона відповіла йому, що так.

«Посвідчіть, посвідчіть», — благав Марвін, уже зати­хаючи.

Батько посунувся, міцніше притискаючи ту тверду річ їй до сідниць. Джессі зненацька зрозуміла, що то — не держак викрутки чи молотка з ящика в коморі, це точно, — і до тривоги доєдналося короткочасне зловтішне задоволення, що стосувалося більше матері, ніж батька.

«Це тобі за те, що не вступаєшся за мене, — подумала вона, крізь шари кіптявого скла споглядаючи темний круг у небі, а тоді: — Думаю, це нам обом».

Раптом перед очима в неї попливло, і задоволення зник­ло. Залишилася дедалі більша тривога.

«О Боже, — подумала вона. — Це мої рогівки… напевно, в мене почали згорати рогівки».

Долоня на стегні тепер помандрувала їй між ніг, наштовх­нулася на промежину й міцно її обхопила. Йому не можна цього робити, подумала Джессі. Це неправильне місце для його руки. Хіба що…

«Він робить тобі ляпанець», — несподівано договорив якийсь внутрішній голос.

З роками той голос, який вона зрештою стала називати голосом Господиньки, часто сповнював її роздратуванням. Іноді це був голос обачності, часто — звинувачення і майже завжди — заперечення. Неприємні речі, принизливі речі, болючі речі… це все зрештою зникне, якщо їх з достатнім ентузіазмом ігнорувати, так думала Господинька. Це був голос, який здебільшого вперто наполягав, що навіть найочевидніші недоліки — це насправді переваги, складники доброго плану, занадто грандіозного й складного для розуміння звичайними смертними. Будуть часи (здебільшого протягом її одинадцятого й дванадцятого років життя, коли вона називатиме той голос міс Пітрі, на честь учительки з другого класу), і Джессі практично затулятиме вуха руками, щоб придушити той крикливий розважливий голос, та це, звісно, нічого не дасть, оскільки він зароджується з того боку вух, до якого в неї нема доступу; але в ту мить пробудження розпачу, коли в небесах над західним Мейном чорніло затемнення, а в глибинах озера Дарк-Скор горіло відбиття зір, в ту мить, коли вона усвідомила (певним чином), що робить рука в неї між ніг, Джессі почула лише доброту й практичність, тому з панічним полегшенням вхопилася за слова, які промовляв той голос.

«Це просто ляпанець і все, Джессі».

«Ти впевнена?» — закричала Джессі у відповідь.

«Так, — твердо запевнив голос, і з роками Джессі відкриє, що цей голос майже завжди впевнений, неважливо, правий він чи ні. — Він так жартує, оце й усе. Він не знає, що тобі лячно, тому не відкривай свого ротика й не псуй такий чудовий день. Нічого такого не відбувається».

«Не вір їй, дівулю! — відповів інший — рішучий — голос. — Іноді він поводиться так, наче ти якась його, блядь, дівчина, а не донька, і саме зараз він це і робить! Він не просто ляпанець робить тобі, Джессі! Він тебе їбе!»

Джессі була майже впевнена, що це брехня, майже впевнена, що те дивне заборонене слово зі шкільного майданчика позначає дію, яку неможливо виконати просто рукою, але сумніви залишалися. З раптовим відчаєм вона при­гадала, як Карен Оквін говорила їй нізащо не дозволяти хлопцям запихати язик їй у рот, бо через це в неї в горлі може з’явитися дитина. Карен сказала, що іноді таке трап­ляється, але жінки, яким доводиться виблювати дитину, щоб забрати її звідти, майже завжди вмирають, і діти ці також зазвичай помирають. «Ніколи не дозволю хлопцеві поцілувати мене засмоктом, — сказала Карен. — Може, і дозволила б якомусь помацати мене зверху, якби по-справжньому любила його, але дитини в горлі мені не треба. Як я ЇСТИМУ?»

Тоді Джессі таке уявлення про вагітність здалося настільки божевільним, що ледь не чарівним, — і хто, як не Карен Оквін, яка хвилюється про те, залишається чи гасне світло, коли зачиняєш дверцята холодильника, могла б придумати таке? Проте зараз ця думка світилася власною дивною логікою. Припустімо — просто припустімо, — що це правда. Якщо можна отримати дитину від хлопцевого язика, якщо таке може статися, тоді…

А та тверда річ впирається їй у сідниці. Та річ, що не держак викрутки чи маминого молотка.

Джессі спробувала стиснути ноги докупи, зробити жест, що був двозначним для неї, проте, очевидно, не для нього. Тато різко видихнув — болісний, страшний звук — і сильніше притиснув пальці до ніжного горбочка просто під промежиною її трусиків. Трохи заболіло. Вона заклякла, упершись об нього, й простогнала.

Набагато пізніше їй спало на думку, що, вельми ймовірно, батько неправильно витлумачив цей звук як пристрасний, і, мабуть, це й на краще. Яким би не було його розуміння, воно ознаменувало апогей цієї химерної інтерлюдії. Зненацька він вигнувся під нею, плавно підкидаючи дів­чинку. Рух був одночасно страхітливий і чомусь приємний — що він такий сильний, що її так підняло. На якусь мить Джессі майже зрозуміла природу речовин, які тут діяли, небезпечних, але незаперечних, і що контроль над ними може належати їй — це якби вона захотіла їх контролювати.

«Не хочу, — подумала Джессі. — Не хочу мати з цим ніякої справи. Що б то не було, воно гидке, страшне й жахливе».

Тоді та тверда штука, втиснена їй до сідниць, та штука, що не держак викрутки чи материного молотка, почала спазмувати, і там розійшлася якась рідина, просочуючись гарячою плямою їй крізь спідницю.

«Це піт, — одразу ж пояснив голос, що одного дня належатиме Господиньці. — Саме так. Він відчув, що ти боїшся сидіти в нього на колінах, і перенервувався. Тобі має бути соромно».

«Піт, та сто пудів! — повернувся інший голос, що одного дня належатиме Рут. Він говорив тихо, потужно й перелякано. — Ти добре знаєш, що це таке, Джессі, ти чула, як Медді з дівчатами про це говорили, коли в них була вечірка з ночівлею у вас. Вони ще чекали, доки ти нарешті заснеш, а ти ще не спала тоді. Сінді Лессард назвала це кінчею. Вона сказала, що воно біле і цвиркає з хлопчачої штучки, ніби зубна паста. Це від тієї штуки робляться діти, а не від поцілунків засмоктом».

Якусь секунду Джессі балансувала згори, на твердому підйомі його вигину, збентежена, перелякана й схвильована, слухала, як він хрипко раз за разом хапає вологе повітря. Тоді його стегна повільно розслабились, і він опустив її.

— Більше не дивися на сонце, Періжечку, — сказав він, і хоча досі віддихувався, його голос уже знову звучав майже нормально. Зникло те лячне збудження, і жодної двозначності в тому, що Джессі відчула тепер, не було: то було глибоке й просте полегшення. Що б не сталося, якщо взагалі щось було, — воно скінчилося.

— Тату…

— Ні, навіть не починай. Час скінчився.

Він ніжно забрав стосик кіптявого скла в неї з долоні. Разом із тим поцілував її в шию, ще ніжніше. Поки він це робив, Джессі дивилася, втупившись у дивну темряву, що огортала озеро. Вона ледве помічала, що знову кричав пугач, а обдурені цвіркуни почали свої вечірні літургії на дві-три години раніше. Перед очима плавав післяобраз, наче кругле чорне татуювання, оточене нерівним німбом зеленого полум’я, і Джессі подумала: «Якби я занадто довго дивилася, воно б спалило мені рогівки. Я, мабуть, до кінця життя бачила б це перед очима, як ото бачиш плямки після того, як хтось засвітить тобі в очі».

— Може, підеш усередину й перевдягнешся в джинси, Періжечку? Мені здається, з сарафаном вийшла не така вже й добра ідея.

Він говорив похмурим беземоційним голосом, ніби натякаючи, що це Джессі вигадала вдягти сарафан («Навіть якщо ні, ти мала б про це подумати», — одразу ж вторував голос міс Пітрі), і раптом їй сяйнула нова думка. А що, як він вирішив розповісти мамі про те, що сталося? Ця можливість була настільки страшна, що Джессі розплакалася.

— Вибач мені, таточку, — заридала вона, обхоплюючи його руками й упираючись обличчям у заглибину шиї, що слабко й невиразно пахла бальзамом після гоління, чи одеколоном, чи що то могло бути. — Якщо я зробила щось не так, мені справді дуже-дуже-дуже шкода.

— Боже, ні, — сказав він, але тим же похмурим неуважним голосом, ніби роздумував, чи варто розповідати Саллі, що вчинила Джессі, чи це можна зам’яти. — Ти нічого поганого не зробила, Періжечку.

— І ти все одно мене любиш? — наполягала Джессі.

Їй спало на думку, що це божевілля — запитувати щось таке, божевілля ризикувати отримати відповідь, яка може її спустошити, але Джессі мусила запитати. Мусила.

— Ну звичайно, — вмить відказав він.

На цих словах у голосі почулося трішки більше жвавості, вдосталь, щоб Джессі зрозуміла, що тато каже правду (і яке ж полегшення це принесло їй), але Джессі все одно підозрювала, що щось змінилося, і все через те, чого вона майже не розуміє. Вона знала, що це

(ляпанець це просто ляпанець це просто ляпанець такий)

якось стосується сексу, але поняття не мала, наскільки глобально й наскільки серйозно. Мабуть, це не те, що Меддіні подруги на ночівлі називали «трахом» (окрім тієї дивним чином обізнаної Сінді Лессард, бо вона називала це «глибоководним пірнанням із довгою білою жердиною», терміном, який Джессі здався водночас жахливим і комічним), але те, що він не запхав свою штучку в її штучку, ще не означає, що вона, як деякі дівчата навіть у неї в школі кажуть, «уже». Джессі згадалося, що їй минулого року розповіла Карен Оквін, коли вони поверталися зі школи, і вона спробувала викинути ці слова з голови. Вони майже точно неправдиві, і навіть якщо правдиві, він не запихав язика їй у рот.

У голові Джессі почула гучний і розлючений материн голос: «Правду ж кажуть, скрипуче колесо змащують найбільше».

Джессі відчула в себе на сідницях гарячу мокру пляму. Пляма продовжувала розходитися. Так, подумала вона, правильно. Думаю, скрипуче колесо дійсно змащують найбільше.

— Тату…

Він підняв руку, як часто робив за вечірнім столом, коли мама або Медді (зазвичай мама) приском сипали через щось. Джессі не могла пригадати, щоб тато хоч раз показував такий жест їй, і це лише посилило відчуття, що тут щось пішло жахливо шкереберть і що в результаті якоїсь її страхітливої помилки (мабуть, помилкою було погодитися вдягти сарафан) виникнуть якісь фундаментальні, незворотні зміни. Ця думка спричинила настільки глибокий жаль, що здавалося, наче якісь невидимі пальці безжально працюють усередині неї, просіюючи й відвіюючи нутрощі.

Краєм ока Джессі помітила, що татові спортивні шорти перекошені. Щось визирало з-під них, щось рожеве, і дівчинка на всі сто відсотків була певна, що то не держак викрутки.

Перш ніж вона відвернулася, Том Мейгут перехопив її погляд і швидко поправив шорти, ховаючи рожеву штучку. Його обличчя сіпнулося в короткочасній moue[54] огиди, і Джессі знову зіщулилася всередині. Тато спіймав її погляд і помилково сприйняв випадковість за неналежну допитливість.

— Те, що оце сталося, — почав він, а тоді прокашлявся. — Нам треба поговорити про те, що сталося, Періжечку, але не просто зараз. Біжи всередину й перевдягнися. Може, швиденько сходи в душ. І скоро вертайся, щоб не пропусти­ти кінець затемнення.

Джессі майже зовсім втратила інтерес до затемнення, хоча нізащо не сказала б йому про це, хоч за мільйон років. Натомість вона кивнула, тоді обернулася.

— Тату, зі мною все добре?

Він наче здивувався, завагався, насторожився — поєднання, яке лише посилило відчуття злих рук, що працювали всередині неї, вимішуючи нутрощі… і раптом Джессі зрозуміла, що він почувається так само погано, як і вона. І в мить ясності, не торкану жодним голосом, окрім власного, вона подумала: «Так і треба! Господи, це ж ти почав!»

— Так, — відповів він… але його тон не до кінця переконав її. — Краще не буває, Джесс. А тепер іди всередину й приведи себе в порядок.

— Добре.

Вона спробувала всміхнутися, доклала всіх зусиль, і навіть трішки вдалося. Батько на мить наче злякався, а тоді всміхнувся у відповідь. Це допомогло Джессі трохи розслабитись, і руки, що працювали в нутрі, тимчасово послабили хватку. Проте, поки Джессі дісталася великої спальні нагорі, яку ділили вони з Медді, відчуття потроху повернулися. Наразі найгіршим був страх, що він захоче розповісти матері про те, що сталося. А що тоді подумає мама?

«От саме така наша Джессі і є, правда? Скрипуче колесо».

Спальня була розділена в стилі дівчачого табору мотузкою для білизни, повішеною посередині. Вони з Медді повісили на ній кілька старих простирадл, а тоді Вілловими крейдовими олівцями намалювали на них різні яскраві візерунки. Розмальовувати простирадла й ділити ними кімнату тоді було дуже веселим заняттям, але зараз їй воно здавалося дурним і дитячим, а те, як її роздута тінь танцювала на центральному простирадлі, по-справжньо­му лякало. Вона нагадувала тінь якогось монстра. Навіть запашний дух соснової смоли, що зазвичай їй подобався, тепер здавався важким і докучливим, ніби освіжувач повітря, який щедро розбризкали, щоб приховати якийсь неприємний сморід.

«Отака наша Джессі. Все її не задовольняє, доки вона сама не отримає можливість нанести останні штрихи. Чужі плани їй вічно чимсь не підходять. Вічно шукає доб­ро від добра».

Джессі поквапилася у ванну, силкуючись перегнати той голос, але правильно здогадуючись, що їй це не вдасться. Вона ввімкнула світло й одним швидким рухом через голову зняла сарафан. Кинула його в кошик для білизни, радіючи, що нарешті здихалася. Вона витрішкувато глянула на себе в дзеркало й побачила обличчя маленької дівчинки, обрамлене зачіскою дорослої юнки… зачіскою, яка вже розпадалася зі шпильок на пасма, кучері й локони. Також у дзеркалі було тіло маленької дівчинки — пласкогруде, з вузькими стегнами, — але воно вже недовго таким залишатиметься. Воно вже почало змінюватись, і ця зміна вчинила щось із її батьком, чого не повинно було статися.

«Я хочу ніколи не мати цицьок чи пишних стегон, — похмуро подумала вона. — Якщо через них стається отаке, то кому це треба?»

Від цієї думки Джессі згадала ту мокру пляму ззаду на трусах. Вона скинула їх — бавовняні трусики з «Сірз», колись зелені, а тепер збляклі ближче до сірого, — і з цікавістю підняла їх до рівня очей, тримаючи за гумку. Так, ззаду дещо було, і точно не піт. Також воно не було схоже на жодну зубну пасту з тих, що вона бачила. Скидалася речовина на перламутрово-сіру рідину для миття посуду. Джессі нахилила голову та обережно нюхнула. Відчула ледь помітний запах, що асоціювався з озером після періоду спекотної спокійної погоди, а також схоже пахла джерельна вода. Якось вона була принесла батькові склянку води, яка пахла їй особливо сильно, і запитала, чи він це відчуває.

Він похитав головою.

— Ні, — радісно відповів тато, — але це не означає, що запаху там нема. Це означає, що я, блін, забагато курю. Думаю, Періжечку, ти маєш на увазі запах водоносного шару. Мікроелементи, оце все. Трохи запашок, і мамі купу грошей доводиться витрачати на кондиціонер для білизни, але тобі від того зле не буде. Клянуся.

«Мікроелементи, — подумала вона зараз і знову нюхнула той аромат. Джессі не розуміла, чому він її захоплює, але так і було. — Запах водоносного шару, це все. Запах…»

Тоді заговорив наполегливіший голос. У день затемнення він був трішки схожий на мамин (як мінімум тим, що називав її «дівулею», як іноді робила Саллі, коли Джессі дратувала її, ухиляючись від роботи чи забуваючи про якийсь обов’язок), але Джессі припускала, що насправді то голос її самої ж, дорослої. Якщо його войовничий рев трішки тривожив, то лише тому, що, грубо кажучи, для цього голосу було ще зарано. Проте він усе одно був тут. Він був тут і робив усе можливе, щоб зібрати її докупи. Його нахабна крикливість химерним чином заспокійливо діяла на Джессі.

«Це те, про що говорила Сінді Лессард, це воно, це його кінча, дівулю. Думаю, тобі треба дякувати, що воно опинилося в тебе на білизні, а не в якомусь іншому місці, але не тіш себе казками про те, що тобі пахне озером, мікроелементами якимись із водоносного шару чи ще чимсь. Карен Оквін, звісно, придурошна, ще жодна жінка в істо­рії не виносила дитину в горлі, сама знаєш, але от Сінді Лессард точно не придурошна. Я думаю, вона таке бачила, і тепер ти теж таке бачила. Чоловічу штуку. Кінчу».

Від раптової огиди — не стільки від того, що це таке, як від того, звідки воно взялося, — Джессі шпурнула труси в кошик зверху на сарафан. Тоді їй уявилося, як мама перебирає кошик і кидає одяг у пральну машинку у вологій пральній кімнаті в підвалі, а тоді дістає конкретно цю пару трусиків із конкретно цього кошика й знаходить конкретно цю пляму. І що ж вона подумає? Та що проблемне й скрипу­че колесо в їхній сім’ї нарешті змастили, звісно, а як інакше?

Відраза обернулася винуватим страхом, і Джессі швидко підняла труси. Той слабкий дух одразу ж наповнив їй носа, густий, слабкий і нудотний. «Устриці й мідь», — подумала вона, і цього виявилося достатньо. Джессі впала на коліна перед унітазом, зібгавши трусики в кулаку, і виблювала. Вона швидко змила за собою, доки запах частково перетравленого гамбургера не розповсюдився в повітрі, тоді ввімкнула холодну воду в умивальнику й прополоскала рот. Страх, що вона ще як мінімум годину проведе тут, блюючи на колінах перед туалетом, почав відступати. Шлунок начебто заспокоївся. Тільки б не відчути знову той слабкий мідно-вершковий запах…

Затамувавши подих, Джессі запхала трусики під холодну воду, прополоскала, викрутила й кинула назад у кошик. Тоді глибоко вдихнула, тильними сторонами мокрих долонь прибираючи волосся зі скронь. Якщо мама запитає, чому зверху на брудному одязі лежать якісь мокрі труси…

«Ти вже думаєш, ніби злочинниця якась, — заголосила хтось, хто одного дня стане Господинькою. — Бачиш, що стається, коли поводишся як погана дівчинка? Бачиш? Дуже сподіваюся, що т…»

«Тихо сиди, мерзото мала, — відгаркнув інший голос. — Потім можеш скільки завгодно чіплятися, але зараз ми тут намагаємось одну справу владнати, якщо ти не помітила. Втямила?»

Відповіді не було. І це добре. Джессі знову нервово провела по волоссю, хоча воно не спадало. Якщо мама запитає, що вогкі труси роблять з іншим брудним одягом, Джессі просто скаже, що було спекотно і вона сходила скупатися, не вдягаючи купальника. Вони всі троє так кілька разів уже робили цього літа.

«Тоді краще не забудь також намочити шорти й футболку. Правильно, дівулю?»

«Правильно, — погодилася вона. — Гарна ідея».

Джессі накинула халат, що висів на дверях ванної, і повернулася в спальню, щоб узяти шорти й футболку, які мала на собі, коли мама, брат і старша сестра зранку поїхали… кілька тисяч років тому це було, як тепер здавалося. Спочатку вона їх не помітила, тому стала на коліна, щоб пошукати під ліжком.

«Та інша жінка також на колінах, — відзначив голос, — і відчуває той же запах. Той запах, що наче мідь з вершками».

Джессі чула, але не слухала. Розум зосередився на шортах і футболці — на її алібі. Як і очікувалося, вони лежали під ліжком. Джессі потяглася.

«Він долинає з криниці, — продовжив голос. — Запах з криниці».

Так, так, подумала Джессі, хапаючи одяг і повертаючись до ванної. Запах з криниці, дуже добре, чудово.

«Вона заманила його в криницю, і він упав» — промовив голос, і цим словам нарешті вдалося достукатися до Джессі. Вона завмерла у дверях ванної, округливши очі. Їй стало якось по-новому страшно, до смерті. Тепер, дослухавшись до голосу, дівчина усвідомила, що він не схожий на інші. Цей був наче голос, який пізно вночі, за дуже правильних умов, можна зловити по радіо, — голос, що може долинати звідкись дуже здалеку.

«Не дуже здалеку, Джессі. Вона також у зоні затем­нення».

На мить верхній коридор будинку на озері Дарк-Скор зник. На зміну йому прийшла гущавина кущів ожини, що не відкидали тіні під затьмареним затемненням небом, а також чистий запах морської солі. Джессі побачила ­худорляву жінку в кáпоті, шпакувате волосся якої було зібране в ґульку. Жінка стояла навколішках біля квадрата з потрісканих дощок. Поруч із нею калюжею лежала якась біла тканина. Джессі здогадувалася, що то жінчина комбінація. Джессі запитала в жінки, хто вона, але та вже зникла… якщо взагалі там була.

Джессі все ж озирнулася через плече, щоб упевнитися, чи та моторошна худорлява жінка, бува, не в неї за спиною. Але на сходах угору нікого не було. Джессі стояла в коридорі сама.

Дівчинка опустила очі собі на руки й побачила, що ті збрижилися гусячою шкірою.

«Ти дурієш, — забідкався голос, що одного дня належатиме Господиньці Берлінґейм. — Ой, Джессі, ти погано, дуже погано поводилася, тому заплатиш тим, що здурієш».

— Я не дурію, — відповіла Джессі. Вона глянула на бліде перекошене обличчя в дзеркалі ванної. — Не дурію!

Джессі якийсь час чекала в переляканому підвішеному стані, чи повернуться голоси, — або той образ жінки, що стоїть на колінах біля розтрісканих дощок, а поруч лежить комбінація, — але нічого не почула й не побачила. Та містична інша, яка сказала Джессі, що якась вона заманила якогось його в якусь криницю, очевидно, зникла.

«Стрес, дівулю, — пояснив голос, що одного дня стане Рут, і Джессі чітко розуміла, що, хоча сам голос у це не зовсім вірить, він вирішив, що Джессі краще рухатися далі, і то вже. — Тобі подумалося про жінку з комбінацією, бо сьогодні в тебе в голові спідня білизна. Я б на твоєму місці про все це забула».

Чудова порада. Джессі швиденько змочила шорти й футболку під краном, викрутила їх і ступила в душ. Вона намилила тіло, обмилася, витерлася й побігла назад у спальню. Зазвичай вона не переймалася тим, щоб накинути на себе халат для короткої перебіжки через коридор, але цього разу зробила це, притискаючи його руками, а не обв’язуючись поясом.

Джессі знову спинилась у ванній, закусивши губу й молячись, щоб той дивний інший голос не повернувся, благаючи, щоб не було знову тих скажених галюцинацій, чи ілюзій, чи ще чогось. Не сталося нічого. Вона кинула халат на ліжко, побігла до комода й дістала з нього свіжу білизну і шорти.

«Вона відчуває той же запах, — подумала Джессі. — Не знаю, що то за жінка, але вона відчуває той же запах з криниці, в яку заманила чоловіка, і це відбувається тепер, під час затемнення. Упевнена…»

Вона обернулася, тримаючи в руці свіжу блузку, і завмерла. Батько стояв в одвірку й дивився на неї.

Джессі прокинулася в лагідній молочній заграві світанку, а в голові тримався той бентежний зловісний спогад про жінку — жінку, сивувате волосся якої було стягнуте в тугу сільську ґульку, жінку, що стояла навколішках у гущавині ожини, а поруч лежала комбінація, жінку, що вдивлялася крізь поламані дошки й відчувала той жахливий слабкий запах. Джессі не згадувала про ту жінку роками, і тепер, щойно прокинувшись зі сну про 1963 рік, який був насправді не сном, а спогадом, вона подумала, що змогла побачити певне надзвичайне видіння того дня, видіння, спричинене, мабуть, стресом і з тієї ж причини знову втрачене.

Але це не важило — ні це, ні те, що сталося з її батьком на терасі, ні те, що сталося потім, коли вона обернулася й побачила його у дверях ванної. Усе це було давно, а стосовно того, що відбувається зараз…

«Я в біді. Думаю, я в дуже великій біді».

Джессі відкинулася на подушки й поглянула на звислі руки. Вона почувалася причмеленою, безпорадною, наче отруєна комаха в павучій сітці, і не хотіла нічого, крім як знову заснути — цього разу без сновидінь, якщо можна, — а закоцюблі руки й суха горлянка нехай залишаються в іншому всесвіті.

Але з цим їй не пощастить.

Звідкись неподалік доносилося повільне сонливе дзижчання. Першою її думкою було «будильник». Другою, після кількох хвилин дрімоти з розплющеними очима, — «датчик диму». Ця думка спричинила короткий безпідставний спалах надії, що допоміг їй трішки прокинутися по-справжньому. Джессі усвідомила, що насправді чує звук, зовсім не схожий на датчик диму. Він звучав наче… ну… наче…

«Це мухи, дівулю, окей? — прямолінійний голос був втомлений і хворобливий. — Ти ж чула про Літошних хлопців[55]? А це в нас Осінні мухи, і їхній варіант Світової серії наразі проводиться на Джералді Берлінґеймі, видатному адвокатові з фетишем до наручників.

— Господи, мені треба встати, — промовила вона хрипким сиплим голосом, у якому заледве впізнала власний.

«І якого дідька це означає?» — подумала Джессі, і саме відповідь — абсолютно ніхера, дякую, дуже дякую — ­докінчила повертати її зі сну до свідомості. Вона не хотіла прокидатись, але здогадувалася, що краще прийняти думку про те, що вона таки не спить і потрібно з цим зробити якомога більше, наскільки це можливо й поки це можливо.

«І краще почати з пробудження долонь і рук. Це якщо вони взагалі прокинуться».

Джессі подивилася на праву руку, тоді повернула заіржавілу арматуру в шиї (яка завмерла лише наполовину) й глянула на ліву. З раптовим шоком вона зрозуміла, що дивиться на власні руки зовсім по-новому — наче то меблі на вітрині магазину. Вони взагалі ніяк не стосувалися Джессі Берлінґейм, і вона припускала, що в цьому насправді немає нічого дивного. Зрештою, вона ж зовсім їх не відчуває. Її тіло завершується трішки вище пахв.

Джессі спробувала підтягнутися вгору і з розпачем відкрила для себе, що заколот рук пішов далі, ніж вона очікувала. Вони не лише відмовилися рухати її. Вони відмовилися рухати себе. Накази мозку було цілком проігноровано. Джессі знову подивилася на них, і руки більше не здавалися їй меблями. Тепер вони скидалися на бліді обрізки м’яса, що висять на гаках, і Джессі хрипко скрикнула від страху та люті.

Але це неважливо. З руками нічого вдіяти не вдасться, принаймні поки що, а злість, страх чи їх поєднання ніяк не змінять ситуацію. А пальці? Якщо вдасться стиснути ними стовпчики ліжка, можливо…

…або й ні. Пальці були такі ж непридатні, як і руки. Після майже хвилини силкувань Джессі отримала лише один слабенький посмик правого великого пальця.

— О Боже, — вимовила вона скрегітливим, наче пил у тріщинах, голосом. У ньому вже не вчувалося гніву, лише страх.

Звісно, люди вмирають у нещасних випадках — за своє життя вона бачила в телевізійних новинах, мабуть, сотні чи навіть тисячі «смертельних відео». Мішки з трупами, які виносять з розтрощених машин чи підіймають із джунглів у ношах «Меді-Вак», ноги, що стирчать з-під похапцем накинутих ковдр, поки на тлі палає будівля, бліді свідки, заїкаючись, указують на калюжі липкої темної речовини в провулках чи на підлозі бару. Вона бачила закутане в біле тіло Джона Белуші, якого виносять із лос-анджелеського готелю «Шато Мармон». Бачила, як повітряний акробат Карл Валленда втрачає рівновагу, важко падає на канат, який він намагався пройти (його, здається, напнули між двома курортними готелями, пригадує вона), недовго тримається за нього, а тоді летить униз, назустріч смерті. Телевізійники повторювали це відео раз за разом, ніби заворожені ним. Тож Джессі знає, що люди вмирають у нещасних випадках, звісно ж, знає, але дотепер вона якось ніколи не усвідомлювала, що всередині тих людей були люди, такі ж, як вона, люди, які найменшого поняття не мали, що більше не з’їдять жодного чизбургера, не подивляться ще один раунд «Фінального ризику» (і, будь ласка, переконайтеся, що ваша відповідь має форму запитання), не зателефонують своїм найкращим друзям, щоб сказати, що вечір дріб’язкового покеру в четвер чи поїздка за покупками в суботу — це чудова ідея. Більше ніякого пива, ніяких поцілунків, а фантазія про секс на гамаку під час громовиці ніколи не стане реальністю, бо ти надто зайнятий, коли мертвий. Будь-якого ранку твій підйом з ліжка може стати останнім.

«Цього ранку слова “може” недостатньо, — подумала Джессі. — Думаю, тут більше підійде “напевно”. Будинок — наш гарненький тихенький будинок на озері — цілком імовірно, може з’явитися в п’ятничних чи суботніх новинах. Даґ Роу начепить те своє біле пальто, що я просто терпіти не можу, говоритиме в мікрофон і називатиме його “будинком, де померли відомий портлендський адвокат Джералд Берлінґейм і його дружина”. Тоді він передасть слово назад студії, Білл Ґрін розповість про новини спорту, і в цьому немає зовсім нічого нездорового, Джессі, це не скигління Господиньки й не тиради Рут. Це…»

Але Джессі розуміла. Це правда. Це просто маленький дурненький нещасний випадок, із тих, читаючи про які в газеті за сніданком, хитаєш головою, кажеш: «Коханий, слухай», — і читаєш своєму чоловікові, поки він їсть грейп­фрут. Просто дурний випадок, але цього разу він відбувається з нею. Постійне наполягання розуму, мовляв, це помилка, було зрозумілим, але недоречним. Немає якогось Департаменту скарг, де Джессі могла б пояснити, що наручники — це Джералдова ідея, тож буде чесно, якщо її відпустять. Якщо якось і можна виправити цю помилку, то на це здатна лише вона сама.

Джессі прокашлялася, заплющила очі й заговорила в стелю.

— Боже? Можеш послухати мене хвилинку? Мені тут потрібна якась допомога, дуже потрібна. Я в сраці, і мені дуже страшно. Будь ласка, допоможи мені звідси ви­братися, добре? Я… е-е-е… молюся Ісусові Христові. — Вона намагалася підсилити цю молитву й спромоглася лише на річ, якої її навчила Нора Калліґан, молитву, яку зараз повторює кожен торгаш самодопомоги й пизду­ватий гуру в цьому світі: — Господи, дай мені терпіння прийняти те, що я не можу змінити, сміливості змінювати те, що можу, і мудрості, щоб відрізнити одне від іншого. Амінь.

Нічого не змінилося. Джессі не відчула ні терпіння, ні сміливості, а мудрості й поготів. Вона так і лишилася просто жінкою з закоцюблими руками й закоцюблим чоловіком, прикутою до стовпчиків ліжка, ніби шавка до рим-болта, яку залишили вмирати на курному задньому по­двір’ї, непомічену й неоплакувану, поки господар-п’яниця відсиджує тридцять днів в окружній холодній за їзду без посвідчення й напідпитку.

— Будь ласка, тільки б не боліло, — тихо й тремтячи прошепотіла вона. — Якщо я таки помру, Боже, зроби так, щоб не боліло. Я, як та дитина, боюся болю.

«Напевно, думати про смерть зараз — дуже погана ідея, дівулю, — голос Рут замовк, тоді продовжив: — Та яке там “напевно”».

Окей, без питань: думати про смерть — погана ідея. То що ж залишається?

«Жити», — в унісон відповіли Рут і Господинька Берлінґейм.

Гаразд, жити. І от вона повернулася до рук.

«Вони затерпли, бо я цілу ніч на них провисіла. І досі вишу. Крок перший — усунути вагу».

Джессі спробувала підсунути себе назад і вгору ногами, як раніше, але відчула тягар чорної паніки, коли й ті також спочатку відмовилися рухатися. На кілька секунд вона втратила самовладання, а коли повернулася до тями, то, наче поршнями, лупила ногами вгору-вниз, зсуваючи покривало, ковдру й наматрацник униз до підніжжя ліжка. Джессі задихалася, ніби велосипедистка, що піднімається останнім крутим пагорбом під час марафонських перегонів. Дупа, яка також затерпла, тепер співала й кипіла уколами пробудження.

Повністю прокинутися їй допоміг страх, але саме така безглузда аеробіка в парі з панікою допомогла серцю Джесс перемкнутись одразу на високу передачу. Зрештою вона почала відчувати поколювання в руках — на глибині кісток, зловісне, наче далекий грім.

«Якщо більше нічого не працює, дівулю, думай про ті два-три ковтки води, що залишилися. Нагадуй собі, що ти взагалі не зможеш більше торкнутися тієї склянки, якщо не приведеш руки до робочого стану. Не кажучи вже про те, щоб попити».

Займався свiтанок, і Джессі продовжувала відштовхуватися ногами. Змокріле від поту волосся прилипло до скронь і спадало по щоках. Вона усвідомлювала, хоч і невиразно, що з кожною секундою цієї виснажливої діяльності лише збільшує свій водяний борг, але іншого вибору не знала.

«Бо його нема, дівулю, нема взагалі».

«Дівулю те, дівулю се, — нестямно подумала Джессі. — Може, заткаєшся трохи, як така ти пиздлива?»

Нарешті її зад почав підсуватися до узголів’я ліжка. Щоразу як він рухався, Джессі напружувала м’язи живота, виконуючи мініпідйом корпуса. Кут між верхньою і нижньою половинами тіла почав повільно наближатися до дев’яноста градусів. Лікті зігнулися, і коли тягар ваги почав покидати руки й плечі, поколювання в них поси­лило­ся. Вона не припинила рухати ногами, коли зрештою перейшла в сидяче положення, а продовжила крутити невидимі педалі, щоб серцебиття не сповільнювалося.

У ліве око затекла крапля пекучого поту. Джессі відмахнулася від неї, нетерпляче смикнувши головою, і продовжила молотити ногами. Поколювання й далі посилювалося, розходячись угору й униз від ліктів, і хвилин за п’ять після того, як Джессі досягла теперішнього згорбленого положення (вона скидалася на незграбну підлітку, скоцюрблену над кріслом у кінотеатрі), виник перший спазм. Відчуття було наче удар тупим боком сікача для м’яса.

Джессі закинула голову назад, зрошуючи повітря тонкою мрякою поту з голови й волосся, і запищала. Коли вона хапала повітря, щоб повторити крик, руки пронизав другий спазм. Цей був набагато сильніший. Відчувалося так, наче хтось накинув інкрустовану склом петлю з кабелю їй на праве плече, а тоді міцно затягнув. Джессі завила, так шалено стиснувши руки в кулаки, що від несподіваного різкого руху два нігті зламалися й почали кровоточити. Очі, занурені в коричневі порожнечі підпухлої плоті, були міцно склеплені, але сльози все одно полилися по щоках, змішуючись із потоками поту з лінії росту волосся.

«Крути педалі, дівулю, не припиняй».

— Не називай мене дівулею! — закричала Джессі.

Перед першими променями світанку заблудлий собака був підкрався до заднього ґанку, і тепер він смикнув головою від звуку її голосу. На його морді був мало не комічний вираз подиву.

— Не називай мене так, сучко! Ти злобна су…

Ще один спазм, цього разу різкий і несподіваний, ніби блискавичний інфаркт, проорав лівий біцепс аж до пахви, і її слова змішалися в один довгий і тремкий крик болю. І все одно Джессі продовжувала крутити педалі.

Якимсь чином продовжувала крутити педалі.

Коли найгірші спазми минули — принаймні вона сподівалася, що то були найгірші, — Джессі припинила свою активність і сперлася на планки махагонієвого узголів’я. Вона заплющила очі, а дихання поступово уповільнювалося — спочатку рухалося ривками, тоді підтюпцем і зрештою просто пішло. Хоч і спрагла, вона почувалася навдивовижу добре. Джессі припускала, що частково це можна пояснити старим жартом, що закінчується «Так приємно, коли припиняю»[56]. Але і дівчиною, і жінкою вона була спортивною, ще років п’ять (ну гаразд, мабуть, радше десять) тому, і досі могла розпізнати прилив ендорфінів. Це, звісно, абсурд, зважаючи на ситуацію, але водночас дуже приємно.

«А може, й не абсурд, Джесс. Може, це корисно. Ті ендорфіни очищують розум, і саме тому людям після фізичних вправ краще працюється».

І її розум дійсно очистився. Найгіршу паніку знесло, наче промисловий смог сильним вітром, і Джессі почувалася раціональною як ніколи, а ще цілком психічно здоровою. Джессі нізащо б не повірила, що це можливо, і цей доказ невгамовної здатності мозку до адаптації та майже комашиної рішучості виживати здавався їй трішки моторошним. «Стільки всього, а я навіть ранкової кави не випила», — подумала вона.

Від образу кави — чорної, в її улюбленому горнятку з синіми квіточками, що оперізують його посередині, — Джессі облизала губи. Також вона одразу подумала про програму «Сьогодні». Якщо її внутрішній годинник не помиляється, зараз почнеться «Сьогодні». Чоловіки й жінки по всій Америці — здебільшого неприкуті — сидять за кухонними столами, п’ють сік і каву, їдять пончики та яєшню-бовтанку (або якісь ті пластівці, що одночасно заспокоюють серце й захоплюють кишківник). Вони дивляться, як Браян Ґамбел і Кеті Корік регочуть разом із Джо Ґараджіолою. Пізніше спостерігатимуть, як Віллард Скотт бажає якійсь парі довгожителів щасливого дня. Будуть гості, один із яких говоритиме про щось, що називається «базова ставка», і ще щось під назвою «ФРС», інший показуватиме глядачам, як навчити своїх чау-чау не гризти капці, а третій рекламуватиме наступний фільм — і ніхто з них не усвідомлюватиме, що на заході Мейну зараз відбувається нещасний випадок, що одна з їхніх більш-менш відданих глядачок не зможе цього ранку приєднатися до перегляду, бо прикута до ліжка, а менш ніж за двадцять футів лежить її голий, погризений псом і закладений муши­ними яйцями чоловік.

Вона повернула голову праворуч і поглянула на склянку, яку Джералд недбало поставив зі свого боку полиці, перш ніж почати веселощі. Джессі відзначила, що п’ять років тому тієї склянки там не було б, але, піднявши свою вечірню дозу скотчу, Джералд мусив також підняти денне вживання інших видів рідини — здебільшого простої води, але він також літрами поглинав дієтичну содову й чай з льодом. Для Джералда фраза «любить випити» була не евфемізмом, а реальною істиною.

«Що ж, — безрадісно подумала Джессі, — якщо він справді любив випити, то зараз від цього вилікувався, правда?»

Склянка, звісно, була прямісінько там, де вона її залишила. Якщо її нічний гість не був сновидінням («Не мели дурниць, звісно, то було сновидіння», — нервово пробурмотіла Господинька), спраги він не відчував.

«Я візьму ту склянку, — подумала Джессі. — І буду надзвичайно обережна, якщо раптом знову почнуться спазми. Якісь запитання?»

Їх не було, і цього разу взяти склянку виявилося ділом зовсім не хитрим, бо дотягтися було набагато простіше, уже не було потреби займатися балансуванням. Узявши саморобну соломинку, Джессі дізналася про ще один бонус. Коли папір висох, картка скрутилася по згинах, які вона була зробила. Ця дивна геометрична конструкція скидалася на ориґамі вільної форми й працювала набагато ефективніше, ніж увечері. Допити решту води було навіть простіше, ніж узяти склянку, тож поки Джессі слухала тріск газованки на денці, намагаючись усмоктати дивною соломинкою останні кілька краплин, їй спало на думку, що вона віддала б набагато менше води простирадлу, якби знала, що може «підготувати» соломинку. Але вже пізно, нема сенсу плакати над розлитою водою.

Ті кілька ковтків лише розбудили її спрагу, але з цим доведеться змиритися. Джессі поставила склянку назад на полицю, тоді засміялася з себе. Звичка — міцна тварюка. Навіть у таких ексцентричних ситуаціях, як ця, вона залишається міцною тварюкою. Джессі ризикувала зігнутися від нових спазмів, ставлячи склянку назад на полицю, замість того щоб просто шпурнути її через ліжко, розтрощити об підлогу. А чому? А тому, що бути акуратною важливо, ось чому. Це була одна з речей, яких Саллі Мейгут навчила свою дівочку, своє маленьке скрипуче колесо, яке ніколи до пуття не змащували і яка ніколи не могла нормально заспокоїтися — її маленька дівочка, яка аж зі шкури пнулася, навіть звабила власного батька, щоб переконатися, що все йтиме й далі саме так, як вона цього хоче.

Крізь призму пам’яті Джессі побачила Саллі Мейгут, якою часто її бачила ще тоді: щоки розпашілі від гніву, губи міцно стулені, долоні стиснуті в кулаки й уперті в стегна.

— І в це ти б також повірила, — м’яко промовила Джессі. — Повірила б, правда, суко?

«Нечесно, — нервово відповіла частина розуму. — Це нечесно, Джессі!»

От тільки це було чесно, і вона це знала. Саллі була далеко не ідеальною матір’ю, особливо в ті роки, коли їхній з Томом шлюб ледве пнувся, наче стара чортопхайка з брудною трансмісією. Її поведінка тоді часто бувала параноїдальна й іноді ірраціональна. Чомусь Вілл майже ніколи не ставав жертвою тирад і підозр, але іноді вона до всирачки лякала обох своїх доньок.

Того темного боку вже не було. Листи, які Джессі отримувала з Аризони, були банальними й занудними нотатками бабусі, що живе заради вечірнього четвергового бінґо та згадує роки виховання дітей як мирні й щасливі часи. Вона, видно, не пам’ятала, як до хрипу кричала, що як Медді ще хоч раз забуде загорнути використаний тампон у туалетний папір, перш ніж викинути в сміття, то вона її приб’є, чи як одного недільного ранку — без жодної осяжної досі причини — увірвалася в спальню Джессі, шпурнула в неї парою туфель на високих підборах, а тоді вибігла.

Іноді, отримуючи материні листи й листівки («Тут усе добре, доню, спілкувалася з Медді, вона дуже точно пише, з апетитом у мене вже краще, відколи втихомирилося»), Джессі хотілося схопити телефон, подзвонити матері й закричати в слухавку: «Мамо, ти що, все забула? Забула той день, коли кинула в мене туфлями й розбила мою улюблену вазу, і я плакала, бо думала, що ти, напевно, знаєш, що він нарешті зламався й розповів тобі, хоча тоді вже три роки минуло з часу затемнення? Забула, скільки разів лякала нас своїми криками й сльозами?»

«Джессі, це нечесно. Нечесно й віроломно».

Може, й нечесно, але це не означає, що це неправда.

«Якби вона знала, що сталося того дня…»

Джессі знов явився образ жінки в колодках, раз — і щез так швидко, що вона заледве його впізнала, ніби це якась реклама на рівні підсвідомості: скуті руки, волосся, звисле над обличчям, наче каптур покаяльниці, невелика група презирливих людей, що показують на неї пальцями. Здебільшого жінок.

Мама, мабуть, не сказала б це прямо, але так — вона би вважала, що то провина Джессі, й дійсно думала б, що то було свідоме зваблення. Від скрипучого колеса до Лоліти зовсім недалеко, чи не так? І знання про те, що між її чоло­віком і донькою вiдбулося щось сексуальне, цілком імовірно, змусило б її припинити просто роздумувати про те, щоб піти від благовірного, і таки зробити це.

Чи повірила б вона? Та сто пудів повірила б.

Цього разу голос пристойності не показав навіть знаку протесту, і Джессі раптом спав на думку здогад: батько одразу вловив те, що вона сама зрозуміла через майже тридцять років. Він знав реальні факти, так само як знав про дивну акустику у вітальні-їдальні будинку на озері.

Того дня її батько скористався нею, і не лише одним способом.

Після цього сумного усвідомлення Джессі очікувала цілого потоку негативних емоцій: зрештою, її як лохушку розвів чоловік, первинним завданням якого було любити й захищати її. Жодного потоку не прибуло. Імовірно, частково через те, що вона досі трималася на ендорфінах, але Джессі припускала, що тут більше йдеться про полегшення: хоч яким гидким те все було, нарешті вона змогла це проковтнути. Головною її емоцією в цю мить було приголомшення від того, наскільки довго вона тримала цю таємницю в собі, а також нервова розгубленість. Скільки ж рішень, які вона приймала з того часу, були під прямим або опосередкованим впливом тієї останньої хвилини, яку вона провела в татка на колінах, споглядаючи крізь два-три шматки кіптявого скла широку круглу родимку в небі? І чи ситуація, в якій вона зараз опинилася, не є результатом того, що сталося під час затемнення?

«Ой, ну це вже перебір, — подумала Джессі. — Якби він мене зґвалтував, можливо, було б по-іншому. Але те, що того дня сталося на терасі, було просто ще одним нещасним випадком, та й не настільки серйозним, як на те пішло. Джесс, якщо хочеш знати, що таке серйозний випадок, глянь на ситуацію, у якій ти зараз. Я можу з таким же успіхом звинуватити стару місіс Джилетт у тому, що вдарила мене по руці на вечірці в саду, коли мені було чотири роки. Чи думку, яка в мене була, коли я виходила з матки. Чи гріхи з якихось попередніх життів, які ще не спокутувано. Та й, крім того, те, що він зробив зі мною на терасі, не порівняти з тим, що він зробив зі мною в спальні».

Бачити ту частину сном не було потреби. Вона лежала просто перед нею, абсолютно чітка й цілком доступна.

Коли Джессі підняла очі й побачила батька у дверях спальні, то першим інстинктивним рухом було прикрити руками груди. Тоді Джессі побачила сумний винуватий вираз у нього на обличчі й опустила їх, хоч і відчувала, як шаріються щоки, і знала, що обличчя набирає неприємної плямистої барви — її версії соромливого рум’янцю. Джессі не було чим там світити (ну майже), але все одно вона почувалася голішою ніж гола, а також настільки ніяково, що заледве шкіра на ній не шкварчала. Дівчинка подумала: «А що, як мама з Медді й Віллом повернуться раніше? А що, як просто зараз у кімнату ввійде вона й побачить мене отак, без футболки?»

Ніяковість переросла в сором, сором — у жах, і все одно, накинувши блузку й застібаючи її, Джессі відчула ще одну емоцію, заховану під попередніми. То був гнів, і він не особливо відрізнявся від того свердлильного гніву, який вона відчує через багато років, коли усвідомить: Джералд розуміє, що вона має на увазі, але все одно прикидається, ніби ні. Вона злилася, бо не заслуговує почуватися присоромленою чи наляканою. Урешті-решт, це ж він тут дорослий, це він залишив якусь мерзоту з дивним запахом їй ззаду на трусах, це йому має бути соромно, а зараз усе не так. Зараз усе зовсім не так.

Доки Джессі застібнула блузку й заправила її в шорти, гнів зник або — по суті, те саме — сховався назад до своєї печери. І їй постійно ввижалося, що мама повернеться раніше. Не відігравало ролі, що вона вже повністю одягнута. Факт, що сталося щось погане, промовисто світився в них на обличчях, просто висів на них, великий, як життя, і вдвічі потворніший. Вона бачила це в батька на облич­чі й відчувала на своєму.

— Усе добре, Джессі? — тихо запитав він. — У голові не паморочиться, нічого такого?

— Ні. — Вона спробувала всміхнутись, але цього разу це не зовсім вдалося. Джессі відчула, як по щоці стекла сльоза, і швидко й винувато стерла її долонею.

— Вибач мені, — його голос тремтів, і Джессі з жахом побачила, що його очі також повні сліз — Боже, все тільки гірше, гірше й гірше. — Мені так шкода.

Він різко обернувся, кинувся у ванну, схопив з вішака рушник і витер ним обличчя. Поки він це робив, Джессі швидко й завзято думала.

— Татку?

Він глянув на неї понад рушником. Сльози з очей зник­ли. Якби вона про них не знала, то поклялася б, що їх там і не було взагалі.

Запитання майже застрягло в горлі, але його потрібно було поставити. Необхідно.

— А ми… а ми розповімо про це мамі?

Батько довго й тремтливо зітхнув. Джессі чекала, відчуваючи серцебиття в самому роті, а коли він відповів: «Думаю, ми мусимо, правда?» — серце провалилося до самих п’ят.

Вона рушила до нього, перетинаючи кімнату, трішки похитуючись — здавалося, вона взагалі не відчуває власних ніг, — і обвила його руками.

— Будь ласка, тату. Не кажи. Будь ласка, не розказуй. Будь ласка, не треба. Будь ласка…

Голос розмився, зійшов на самі схлипи, і Джессі притиснулась обличчям до його голих грудей.

За мить він також обійняв її, цього разу по-старому, по-батьківськи.

— Мені зовсім не хочеться, — сказав він, — тому що останнім часом, доню, стосунки між нами були досить напружені. Я б здивувався, якби ти сказала, що не знаєш про це. Така річ може все дуже погіршити. Останнім часом вона була… ну, була не надто любляча, і здебільшого саме через це виникла сьогоднішня проблема. Чоловіки мають… певні потреби. Колись ти зроз…

— Але якщо вона дізнається, то скаже, що це я винна!

— Ой, та ні. Я так не думаю, — сказав Том, але його тон був здивований, ніби в роздумах… і для Джессі він звучав лиховісно, наче смертний вирок. — Ну ні-і-і-і… я впевнений… Ну майже впевнений… що вона…

Джессi підняла на нього заплакані червоні очі.

— Прошу тебе, не кажи їй, тату! Благаю, будь ласка, не треба!

Він цмокнув її в брову.

— Але Джессі… я мушу. Ми мусимо.

— Чому? Тату, чому?

— Тому що…

Джессі трішки посунулася. Ланцюги забряжчали, самі наручники застукотіли об стовпці. Світло наразі струменіло крізь східні вікна.

— Бо ти б не втримала це в таємниці, — похмуро промовила вона. — Тому що, Джессі, якщо це випливе, нам обом буде краще, щоб випливло зараз, а не через тиждень, місяць чи рік. Навіть якщо через десять років.

Наскільки ж вправно він нею зманіпулював — спочатку вибачення, тоді сльози і нарешті хід конем: перетворив свою проблему на її. Роби що хочеш, братіку, тільки не кидай мене в оті колючі кущі шипшини[57]. Доки вона зрештою не присяглася йому, що триматиме цю таємницю вічно, що кати нічого з неї не витягнуть, хоч щипцями, хоч вугіллям.

Джессі дійсно пам’ятала, як крізь потік гарячих переляканих сліз обіцяла йому щось подібне. Зрештою він припинив хитати головою й лише дивився в інший бік кімнати, звузивши очі й міцно стиснувши губи, — це вона бачила в дзеркало і була майже певна, що він про це знає.

— Ти нікому про це не розповіси, — зрештою сказав він.

Джессі пам’ятала млосне полегшення, коли почула ті слова. Те, що він сказав, було не таке важливе, як тон, яким він це сказав. Раніше Джессі чувала цей тон досить часто і знала: мама скаженіє від того, що Джессі може викликати в Тома такі інтонації набагато частіше, ніж сама Саллі. «Я передумав, — говорив цей тон. — Я йду проти своєї логіки, але таки змінюю свою думку. Переходжу на твій бік».

— Не розповім, — погодилася вона. Голос тремтів, і їй доводилося ковтати сльози. — Я нікому не розповім, тату. Ніколи.

— Не лише мамі, — додав він, — а нікому. Ніколи. Це дуже велика відповідальність для маленької дівчинки, Періжечку. У тебе можуть виникати спокуси. Наприклад, ти після школи робитимеш домашнє з Каролін Клайн чи Таммі Гоу, і хтось із них розповість тобі свій секрет, і тобі може захотітися…

— Розповісти їм? Ніколи-ніколи-ніколи!

І, мабуть, він побачив правду в неї на обличчі: думка про те, що Каролін чи Таммі дізнаються, що батько торкався її, наповнила Джессі жахом. Задовольнившись результатом у цьому пункті, він перейшов до, напевно, головного клопоту.

— Або своїй сестрі. — Він відсторонився від Джессі й дов­гий час суворо вдивлявся їй в обличчя. — Розумієш, може прийти час, коли тобі захотілося б розповісти їй…

— Тату, ні, я нізащо.

Він легенько струснув її.

— Помовч, дай я договорю, Періжечку. Ви між собою близькі. Ти це знаєш, а я знаю, що дівчатка іноді відчувають потребу ділитися тим, про що зазвичай не розповідають. Якщо в тебе виникне таке бажання з Медді, то чи зможеш ти все одно тримати язик за зубами?

— Так!

Від відчайдушної потреби переконати його Джессі знову розплакалася. Звісно, ймовірність, що вона розповість Медді, набагато вища: якщо і є хтось у світі, кому Джессі могла б одного дня звіритися з такою відчайдушною таємницею, то це її старша сестра… але був один нюанс. Медді й Саллі такі ж близькі, як Джессі й Том, і якби Джессі колись розповіла сестрі про те, що сталося на терасі, були б досить високі шанси, що ще до заходу сонця того ж дня їхня мати також про це дізнається. Зважаючи на цю думку, Джессі припустила, що втриматися від спокуси розповісти Медді їй буде досить легко.

— Ти точно впевнена? — з сумнівом запитав він.

— Так! Точно!

Він знову почав засмучено хитати головою, чим заново налякав її.

— Періжечку, мені просто здається, що, можливо, краще винести це на загал одразу. Випити ці гіркі ліки. Ну не вб’є ж вона нас…

Проте Джессі вже почула материн гнів, коли тато запитав, чи можна, щоб їхня молодша донька не їхала на Вашинг­тон… і гнівом це не закінчувалося. Їй не подобалося про це думати, але наразі Джессі не могла дозволити собі розкіш заперечення. У маминому голосі також були ревнощі й дещо вельми схоже на ненависть. Стоячи з батьком у дверях спальні, намагаючись переконати його нічого не розповідати, Джессі побачила видіння, зовсім коротке, але до заціпеніння чітке: вони з татом удвох, викинуті на узбіччя, ніби Гензель і Ґретель, бездомні, плентаються манівцями Америки…

…і, звісно ж, сплять разом. Уночі вони сплять разом.

Тут вона й зламалася повністю, почала істерично ридати й молити його не розповідати, обіцяти, що вона буде хорошою дівчинкою, сьогодні й на віки вічні, якщо він просто не розповідатиме. Він дав їй виплакатися до моменту, який, мабуть, розцінив як найдоречніший, а тоді серйозно промовив:

— Знаєш, Періжечку, ти надзвичайно сильна як для маленької дівчинки.

Джессі підняла на нього очі, повні свіжої надії. Щоки блищали від сліз.

Тато повільно кивнув, тоді почав витирати їй сльози рушником, яким перед тим утирався сам.

— Я просто не можу відмовляти тобі в чомусь, чого ти дійсно хочеш, і цього разу також. Спробуємо по-твоєму.

Вона кинулася йому в руки й почала вкривати батькове обличчя поцілунками. Десь на рівні інстинкту їй було лячно, що це може

(завести його)

знову призвести до проблем, але вдячність цілком перевершила таку обачність, та й ніяких проблем не ­сталося.

— Дякую! Дякую, тату! Дякую!

Він узяв її за плечі й відвів на відстань витягнутої руки, усміхався і зовсім не був серйозний. Але на обличчі в нього залишався сум, і тепер, майже через тридцять років, Джессі не думала, що той вираз також був лише показний. Сум був реальний, і від цього те жахіття, яке він вчинив, ставало чомусь іще гіршим, а не навпаки.

— Думаю, ми домовилися, — сказав він. — Я нічого не розповідаю, ти нічого не розповідаєш. Так?

— Так!

— Ніколи й нікому, навіть одне одному. Від сьогодні й на віки вічні, амінь. Ми виходимо з цієї кімнати, Джесс, і ніколи нічого вже не трапилося. Добре?

Джессі миттю погодилася, але водночас пригадала той запах і зрозуміла, що мусить поставити принаймні одне запитання, перш ніж ніколи нічого вже не трапилося.

— І я ще дещо маю повторити. Я хочу сказати, що мені шкода, Джесс. Я вчинив підло й ганебно.

Джессі пам’ятала, що, говорячи це, він відвернувся. Увесь час, поки навмисно доводив її до істерики, провини, страху та неуникного приречення, увесь час, поки переконувався, що вона ніколи нічого не розповість, погрожуючи розповісти все, він дивився прямо на неї. Проте коли він запропонував їй це фінальне вибачення, його погляд перенісся на олівцеві візерунки на простирадлах, які розділяли кімнату. Спогад про це наповнив її сумішшю скорботи й люті. Він міг дивитися їй у вічі, брешучи. А от коли дійшло до правди, відвів погляд.

Джессі пригадала, як розкрила була рота, готова ска­зати, мовляв, йому не треба так говорити, а тоді закрила його — частково тому, що боялася, що будь-які слова можуть змусити його передумати, але здебільшого тому, що навіть у десять років розуміла: має право на вибачення.

— Саллі останнім часом холодна — це правда, але як виправдання це тупа херня. Я поняття не маю, що на мене найшло. — Він коротко посміявся, так і не опускаючи на неї погляду. — Може, то через затемнення. Якщо так, то, дякувати Богові, наступного ми вже не побачимо. — А тоді, ніби сам до себе: — Боже, якщо ми триматимемо роти на замку, а вона все одно потім дізнається…

Джессі притулилася головою йому до грудей і сказала:

— Не дізнається. Я нізащо не розповім, тату. — Замовк­ла, а тоді додала: — Та й що я б узагалі могла розповісти?

— Правильно, — усміхнувся він. — Тому що нічого не сталося.

— І я не… Ну тобто я ж не можу…

Вона підняла голову, сподіваючись, що він скаже те, що їй хотілося знати, без додаткових запитань, але він просто дивився на неї, піднявши брови в мовчазному запитанні. Замість усмішки був насторожений вираз очікування.

— Я ж не можу завагітніти, так? — випалила вона.

Тато здригнувся, а обличчя напружилося, бо він намагався стримати якусь сильну емоцію. Тоді Джессі подумала про страх чи жаль. Лише через стільки років до неї дійшло, що насправді він, мабуть, старався стримати вибух дикого заливистого сміху. Нарешті він узяв себе в руки й цмокнув її в кінчик носика.

— Ні, дитинко, звісно ж, ні. Того, від чого жінки вагітніють, не сталося. Нічого подібного не сталося. Я просто пововтузився з тобою трохи, і все…

— І ще ти мені нижній ляпанець зробив. — Зараз вона дуже чітко згадала ці свої слова. — Нижній ляпанець, так.

Він усміхнувся.

— Ага. Щось таке. Усе з тобою буде добре, Періжечку. То як? На цьому тему закрили?

Вона кивнула.

— Нічого подібного більше ніколи не станеться — ти ж розумієш, правда?

Джессі знову кивнула, проте усмішка її послабла. Його слова мали б подарувати полегшення, і подарували, невелике, але щось у серйозності його тону й сумі на обличчі мало не розпалило її паніку знов. Джессі пригадала, як узяла його долоні й стиснула їх, як тільки могла.

— Але ти ж мене любиш, тату, правда? Ти все одно мене любиш, так?

Він кивнув і сказав, що любить її понад усе на світі.

— Тоді обійми мене! Сильно-сильно!

Так він і вчинив, але тепер Джессі пригадала дещо інше: як його нижня частина тулуба не торкнулася її.

«Відтоді й назавжди, — подумала Джессі. — Принаймні з того, що я пам’ятаю. Навіть коли я закінчила коледж, єдиний раз, коли я бачила, щоб він плакав через мене, батько обійняв мене тоді так смішно, як стара діва, так випинаючи дупу, що нема навіть найменшої можливості торкнутися лобками з людиною, яку обіймаєш. Бідний, бідний хлопака. Цікаво, чи хоч хтось із людей, з якими він роками вів бізнес, бачив його настільки переполо­шеним, як я в день затемнення. Стільки болю, а все через що? Сексуальний інцидент, серйозний приблизно як ударитися мізинцем ноги об щось. Господи, ну й життя. Ну, блядь, і життя».

Джессі почала повільно смикати руками вгору й униз, майже не усвідомлюючи цього, а просто щоб підтри­мати кровообіг у зап’ястках і передпліччях. Вона припустила, що зараз десь восьма ранку. Вона лежить прикутою до цього ліжка вже вісімнадцять годин. Неймовірно, але так.

Голос Рут Нірі озвався так неочікувано, що Джессі аж підскочила. Він був сповнений згидованої цікавості:

«І ти досі вигадуєш йому виправдання, так? Досі спускаєш це йому з рук і звинувачуєш себе, після стількох років? Навіть зараз. Охуїти просто».

— Припини, — прохрипіла Джессі. — Це абсолютно ніяк, бляха, не стосується проблеми, в якій я опинилася тепер…

«Ну й ну, Джессі!»

— …і навіть якби стосувалося, — не вгавала вона, злегка піднявши голос, — навіть якби стосувалося, це абсолютно ніяк, бляха, не допоможе мені вибратися з цієї сраки, тому просто припини!

«Ти не була Лолітою, Джессі, як би він не змусив тебе думати. Тобі до Лоліти було як тричі до неба рачки».

Джессі не відповіла. Рут її переплюнула, вона замовкнути не збиралася.

«Якщо ти досі думаєш, ніби твій дорогенький татусик був просто безнаганним ґречним лицарем, який більшу частину часу прихищав тебе від вогнедишної драконихи-мами, то краще подумай ще трохи».

— Стули писок. — Джессі засмикала руками швидше. Ланцюги бряжчали, наручники стукотіли. — Стули писок, мерзото.

«Джессі, він це спланував. Ти що, не розумієш? Це не був якийсь експромт імпровізований, це не просто зголоднілий до сексу татусько вирішив швиденько помацати що треба. Він це спланував».

— Брешеш, — рикнула Джессі. Піт стікав їй по скронях великими прозорими краплинами.

«Хіба? Ну тоді постав собі отаке запитання: хто підказав тобі вдягнути сарафан? Сарафан, що був і замалий, і затісний? Хто знав, що ти слухатимеш і захоплюватимешся, поки він опрацьовуватиме твою маму? Хто мацав твої цицьки ввечері перед тим, а в день затемнення вдягнув самі спортивні шорти й більше нічого?»

Зненацька Джессі уявила собі в цій кімнаті Браяна Ґамбела, вишукано вбраного в костюм-трійку та з золотим браслетом. Він стоїть біля ліжка, а поруч якийсь хлоп із мінікамерою повільно панорамує по її майже голому тілу, а тоді фокусується на спітнілому плямистому обличчі. Браян Ґамбел веде прямий ефір на виїзді з Неймовірною Прикутою Жінкою, схиляється з мікрофоном і питає її: «Джессі, коли ви вперше усвідомили, що батька тягне до вас?»

Джессі припинила смикати руками й заплющила очі. На обличчі в неї був упертий відсторонений вираз. «Ні, досить, — подумала вона. — Думаю, якщо доведеться, з голосами Рут і Господиньки я жити зможу… навіть із деякими НЛО, які час від часу пхаються зі своїми п’ятьма копійками… але живе інтерв’ю з Браяном Ґамбелом, коли ти вдягнена в самі обпісяні трусики, — це за межею. Навіть для моєї уяви це за межею».

«Скажи мені одне, Джессі, — промовив інший голос. Не НЛО, то був голос Нори Калліґан. — Лише одну річ, і ми закриємо цю тему, принаймні на тепер, але, мабуть, назавжди. Добре?»

Джессі мовчала, очікувала, насторожено готувалася.

«Коли ти вчора вдень зрештою втратила терпець — коли ти зрештою відбрикнулася — кого ти брикала? Хіба Джералда?»

— Ну звісно ж, Джер… — почала Джессі, але раптом у голову ввірвався й заповнив думки ідеально чіткий образ. То була біла шнурівка слини, що звисала Джералдові з підборіддя. Вона бачила, як слина видовжується, падає їй на живіт, прямісінько над пупком. Просто трішки слини, це все, нічого такого, після стількох років і стількох пристрасних поцілунків з розкритими ротами й дуеллю язиків: вони з Джералдом удосталь наобмінювалися рідинами, і єдине, чим поплатилися за це, — кілька спільних застуд.

Нічого такого, але так було до вчора, коли він відмовився відпустити її, коли вона хотіла, потребувала, щоб він це зробив. Нічого такого, доки вона не відчула той сумний безбарвний запах мінералів, який у неї асоціювався з джерельною водою на озері Дарк-Скор, а також із самим озером у гарячі літні дні… такі, як, наприклад, 20 липня 1963 року.

Побачила вона слину. А от подумала про кінчу.

«Ні, це неправда», — подумала Джессі, але цього разу не було потреби викликати Рут, яка б грала роль адвокатки диявола. Джессі знала, що це правда. «Це його блядська кінча», — саме так прозвучала її думка, і після цього на якийсь час вона перестала мислити взагалі. Натомість пустила в дію той рефлексивний зворотний рух, вмазавши однією ногою йому в живіт, а іншою — по яйцях. Не слина, а сперма. Не якась нова відраза до Джералдової гри, а той старий смердючий страх, що здійнявся несподівано, ніби морська потвора.

Джессі зиркнула на скручене, понівечене тіло чоловіка. На секунду в очах защипали сльози, але це відчуття швидко минуло. Вона припустила, що Департамент виживання ухвалив рішення, що сльози — надто велика розкіш, яку, принаймні поки що, дозволяти собі не можна. І все одно їй було шкода — шкода, що Джералд помер, так, звичайно, але ще більше шкода через те, в якій вона ситуації.

Очі поглянули на повітря понад Джералдом, і Джессі легенько й зболено всміхнулася.

— Думаю, це все, що я можу наразі сказати, Браяне. Передайте мої вітання Вілларду й Кейті, і, між іншим, чи не могли б ви відімкнути ці наручники, перш ніж підете? Була б вам вельми вдячна.

Браян не відповів. Джессі й не здивувалася.

«Джесс, якщо ти збираєшся в цій ситуації вижити, то я тобі раджу припинити порпатися в минулому й почати думати, що робити з майбутнім… починаючи з наступних десяти хвилин. Не думаю, що вмерти від спраги тут, на ліжку, — дуже приємна історія, а ти?»

Ні, не дуже приємна… і ще Джессі подумала, що спрага — далеко не найгірша частина. Відколи вона прокинулася, їй з голови не йшла думка про розп’яття, яка тонула й випливала на поверхню розуму, наче огидний потопельник, занадто розкислий, щоб повністю піднятися на поверхню. Вона читала статтю про цей старий і прекрасний метод тортур і страти для заняття з історії в коледжі й із подивом відкрила для себе, що стара добра ідея з цвяхами в долонях і стопах — лише початок. Як і передплати журналів та кишенькові калькулятори, розп’яття — це подарунок, який тішить до кінця життя.

Реальні страждання починались із судом і м’язових спазмів. Джессі з неохотою визнавала, що біль, який поки спіткав її, навіть коняка Чарлі, що паралічем припинила той її перший панічний напад, — це лише квіточки порівняно з тим, що чекає її далі. Подальші спазми мучитимуть її руки, діафрагму й живіт, повільно ставатимуть сильнішими, частішими, об’ємнішими. Закляклість зреш­тою почне проникати в кінцівки, хоч би як Джессі не працювала над тим, щоб підтримувати кровообіг, але ця закляклість нічого не полегшить — на той час вона майже точно страждатиме від немилосердних судом у грудях і животі. Цвяхів у долонях і стопах Джессі нема, а ще вона лежить, а не висить на хресті на узбіччі, наче переможений гладіатор у «Спартаку», але ці відмінності можуть лише продовжувати її страждання.

«І що ти робитимеш зараз, коли біль тебе ще так сильно не турбує й ти здатна мислити?»

— Усе, що зможу, — прохарчала Джессі, — тому, може, ти просто заткнешся й даси мені хвилинку подумати?

«Прапор тобі в руки й сокиру в спину».

Вона почне з найочевиднішого рішення і працюватиме далі, відштовхуючись від нього… якщо доведеться. А яке рішення найочевидніше? Звісно ж, ключі. Вони досі лежать на комоді, де Джералд їх залишив. Два ключі, точнісінько ідентичні. Джералд, який бував настільки банальним, що іноді аж милим, часто називав їх Основним і Запасним (Джессі чітко чула ті великі літери в чолові­ковому голосі).

Припустімо суто теоретично, що їй якось вдасться посунути ліжко через кімнату до комода. Чи зможе вона реально дістати ті ключі й скористатися ними? Джессі неохоче усвідомила, що це два запитання, а не одне. Вона припускала, що могла б узяти ключі зубами, але що далі? Вона все одно не зможе дістати ключем замок. Досвід зі склянкою води показував, що певна відстань усе одно буде, як би сильно вона не тяглася.

Окей. Забудь про ключі. Спускайся на наступний щабель драбини ймовірності. Що це може бути?

Джессі безрезультатно розмірковувала над цим майже п’ять хвилин, крутячи думку в голові, наче кубик Рубіка, і смикаючи руками вгору-вниз. У певну мить міркувань очі перескочили до телефона на невисокому столі під східним вікном. Раніше вона відкинула цей апарат, перевівши його в інший всесвіт, але, можливо, надто поспішила з цим. Стіл же, зрештою, ближче, ніж комод, а телефон набагато більший, ніж ключ від наручників.

Якщо їй вдасться посунути ліжко до телефонного столика, то чи не зможе вона ногою підняти слухавку з пристрою? А якщо так, то, можливо, вдасться також великим пальцем ноги натиснути внизу, між «*» і «#», кнопку «Оператор». Наче якась божевільна сцена з водевілю, але…

«Натисни кнопку, зачекай, а тоді щосили кричи».

Так, а десь за пів години з Норвея прикотить великий блакитний фургон «Медку» або великий помаранчевий автомобіль з написом «Служба порятунку округу Касл» і повезе її туди, де безпечно. Божевільна ідея, безумовно, але не бiльш божевільна, ніж зробити соломинку з рекламної картки для передплати. Божевілля це чи ні, а спрацювати може — у цьому й суть. Тут точно більший потен­ціал, ніж через усю кімнату сунути ліжко, а тоді загадуватися, як запхати ключ у замок наручників. З цією ідеєю, однак, є велика проблема: їй треба якось посунути ліжко праворуч, а це починання нелегке. Джессі прикинула, що з махагонієвим узголів’ям і ніжками ліжко мало б важити як мінімум триста фунтів[58], і це ще може бути досить скромний підрахунок.

«Мала, але ти можеш принаймні спробувати, і тебе може чекати велика несподіванка: підлогу після Дня праці вже полірували, не забувай. Якщо бродячий пес із випнутими ребрами може тягати по ній твого чоловіка, то, може, і ти зможеш посунути це ліжко. Від спроби тобі ж нічого втрачати, правда?»

Хороше зауваження.

Джессі перенесла ноги на лівий бік ліжка, паралельно терпляче пересовуючи плечі й спину праворуч. Коли таким робом вона вигнулася максимально, наскільки могла, Джессі нахилилася на ліве стегно. Стопа зайшла за край ліжка… і раптом ноги й торс не просто рухалися, а зсувалися ліворуч, ніби лавина. Лівий бік перекособочило жахливим спазмом, і тіло витяглося так, як у жодному разі не мало б, навіть у найкращих умовах. Відчуття були такі, наче хтось швидко й різко шкрябнув її розпеченою кочергою.

Короткий ланцюг між правими наручниками смикнувся й напнувся, і на мить події з лівого боку померкли на тлі свіжого болю, що запульсував у правій руці та плечі. Боліло так, наче їй намагалися зовсім відкрутити руку. «Тепер я знаю, як почувається ніжка індички», — поду­мала Джессі.

Ліва п’ята гупнула на підлогу, права зависла на висоті три дюйми. Тіло неприродно викрутилося ліворуч, а правиця висіла напружено закинута назад, ніби завмерла в помаху. Тугий ланцюг бездушно блищав понад гумовим рукавом під променями світанкового сонця.

Джессі раптом стала певна, що в такій позі вона й помре, під лемент правої та лівої рук. Вона так і лежатиме, помалу ціпеніючи, доки ослабле серце програє битву за постачання крові всім частинам витягнутого й скрученого тіла. Її знов охопила паніка, і Джессі завила на допомогу, забувши, що в цьому районі, крім обшарпаного псюри з повним кендюхом адвокатятини, нікого нема. Вона шалено замахала правою долонею, щоб ухопитися за стовпчик, проте зсунулася вже задалеко: темний махагоній був за пів дюйма від її натужних пальців.

— Поможіть! Будь ласка! Поможіть! Поможіть!

Без відповіді. Єдиними звуками в цій мовчазній сонячній спальні були її звуки: хрипкий крик, сипле дихання, стукіт серця. Вона тут одна, і якщо не зможе повернутися на ліжко, то помре тут, ніби підвішена на м’ясничому гаку. А ситуація не припиняла гіршати: її дупа так і зсувалася до краю ліжка, повільно витягуючи праву руку назад під кутом, що ставав дедалі критичнішим.

Не роздумуючи про це й не будуючи якихось планів (хіба що тіло, спонукане болем, іноді думає самотужки), Джессі вперлася босою лівою п’ятою в підлогу й щосили відштовхнулася назад. То була єдина точка опори, доступна її болісно обернутому тілу, і цей маневр подіяв. Нижня частина тулуба вигнулася, ланцюг між наручниками праворуч ослаб, і Джессі вчепилася в стовпчик ліжка з панічним ентузіазмом жінки, що тоне й хапається за рятувальний круг. Потягнувшись, вона смикнула тіло назад, ігноруючи лементи спини й біцепса. Коли стопи повернулися на ліжко, Джессі скажено відібгалася від його краю, ніби щойно запхала ногу в басейн, що кишить акуленятами, і встигла висмикнути її саме вчасно, щоб урятувати пальці.

Зрештою Джессі повернулася до згорбленої сидячої пози, спершись на узголів’я, з розведеними руками й просяклою потом подушкою в страшенно зіжмаканому напірнику під попереком. Жваво дихаючи, Джессі відкинула голову на махагонієві дошки. Голі груди світилися потом, який вона не могла собі дозволити втрачати. Вона заплющила очі й слабко засміялася.

«Весело ж було, правда, Джессі? Думаю, твоє серце так швидко й так сильно не билося ще з 1985-го, коли ти була на різдвяній вечірці на відстані поцілунку від того, щоб переспати з Томмі Делґвідачі. Нічого ж не втрачу, якщо спробую, так ти думала? Що ж, тепер ти краще знаєш».

Так. А також вона знає ще дещо.

«Ой, справді. І що ж, дівулю?»

— Я знаю, що телефон мені, блядь, не дістати, — промовила вона.

Саме так. Відштовхнувшись щойно лівою ногою, вона зробила це з усім завзяттям абсолютної несвітської паніки. Ліжко ні на йоту не посунулось, і тепер, коли Джессі змог­ла це обміркувати, то втішилася, що нічого не змінилося. Якби воно скікнуло праворуч, вона б усе одно звисала з краю. І навіть якби вона могла посунути його таким чином аж до телефонного столика, то чому…

— Я, блядь, звисала б не з того боку, — вимовила вона, одночасно сміючись і схлипуючи. — Боже, пристрельте мене хтось.

«Виглядає кепсько, — сказав їй один з голосів НЛО — з тих, без яких вона могла б запросто обійтися. — Взагалі, виглядає на те, що на “Шоу Джессі Берлінґейм” надійшло сповіщення про закриття».

— Вибирайте щось інше, — прорипіла Джессі. — Мені це не подобається.

«Інших і нема. Варіантів узагалі було не надто багато, і ти їх усі вже вивчила».

Вона заплющила очі й удруге, відколи почався цей кошмар, побачила ігровий майданчик позаду старої фал­мутської школи на Сентрал-авеню. Тільки цього разу їй явилися не дві дівчинки на гойдалці, а один маленький хлопчик — її брат Вілл, який крутить переворот під перекладиною на горизонтальній драбинці.

Джессі розплющила очі, сповзла вниз і вигнула голову, щоб уважніше роздивитись узголів’я. Переворот під перекладиною — це коли висиш на перекладині, тоді закидаєш ноги вгору собі поміж рук і через плечі. Завершується вправа швидким дрібним переворотом, завдяки якому приземляєшся на ноги. Вілл був настільки вправним у цьому гарному економному русі, що Джессі здавалося, наче він крутить кульбіти всередині власних суглобів.

«Припустімо, я це зроблю. Просто перекинуся через це довбане узголів’я. Перекинуся через верх і…»

— Приземлюся на ноги, — шепотом завершила вона.

Кілька секунд ця ідея здавалася небезпечною, але досяжною. Доведеться відсунути ліжко від стіни, звісно, — неможливо виконати кульбіт, якщо не маєш куди приземлитись, — але Джессі припускала, що їй вдасться. Знявши полицю (а скинути її з кронштейнів буде досить легко, враховуючи, що вона ніяк не прикріплена), вона закине ноги вгору та впреться босими ногами в стіну над узголів’ям. Посунути ліжко вбік їй не вдалося, але коли можна буде впертися в стіну…

— Вага та ж, а виграш у силі в десять разів більший, — пробурмотіла вона. — Чиста сучасна фізика.

Вона вже тяглася лівою рукою до полиці, збираючись підняти її за один бік і скинути з Г-подібних кронштейнів, коли ще раз уважно роздивилася ті довбані Джералдові наручники з самогубно короткими ланцюгами. Якби він прикував їх на узголів’ї трішки вище — скажімо, між першою і другою поперечними дошками, — у неї був би шанс. Цей маневр, найпевніше, призвів би до пари зламаних за­п’ястків, але Джессі вже дійшла до того, що пара зламаних зап’ястків здається цілком прийнятною ціною за те, щоб утекти… врешті-решт, вони загояться, правда ж? Проте наручники були скуті не між першою і другою, а між другою і третьою перекладинами, а це трішечки занизько. Спроба перекрутитися через узголів’я призведе не просто до зламаних зап’ястків. Від ваги їй вивихне плечі, а радше навіть вирве їх із суглобів.

«А тоді спробуй хоч якось сунути те сране ліжко зі зламаними зап’ястками й вивихнутими суглобами. Весело, правда?»

— Ні, — просипіла вона. — Не дуже.

«Джесс, відкиньмо умовності: ти тут застрягла. Можеш називати мене голосом відчаю, якщо тобі від того легше або якщо це допомагає тобі зберегти здоровий глузд ще на якийсь час — бачить Бог, я обома руками підтримую здоровий глузд, — але насправді я є голосом правди, а правда в цій ситуації така, що ти тут застрягла».

Джессі різко смикнула головою вбік, не бажаючи вислуховувати цей самопроголошений голос правди, і зрозуміла, що вона не може таким чином вимкнути ні його, ні будь-які інші голоси.

«На тобі реальні наручники, а не маленькі гарненькі іграшки для бондажу з оббивкою всередині браслета і прихованим рятівним важелем, який можна натиснути, якщо когось заносить і він дозволяє собі забагато. Ти реально тут бранка, і так сталося, що ти ані факірка з Таємничого Сходу, яка може викрутити тіло, наче брецель, ані майстриня-втікачка, як Гаррі Гудіні чи Девід Копперфілд. Я просто кажу тобі те, що бачу, окей? І з того, що я бачу, тобі капці».

Раптом Джессі згадала, що сталося, коли тато вийшов з її спальні в день затемнення, — як вона кинулася на ліжко й ридала, доки не здалося, що серце або розірветься, або розплавиться, або просто назавжди припинить свій рух. І тепер, коли в неї затремтіли губи, Джессі виглядала дивовижно схожою на себе тогочасну: втомлена, збентежена, налякана й розгублена. Останнє — найбільше.

Джессі заплакала, але після кількох перших сльозинок очі більше не дали вологи. Очевидно, в дію вступило строге нормування. Вона все одно плакала, без сліз, зате зі схлипами, сухими, як наждак у неї в горлі.

У Нью-Йорку постійні працівники програми «Сьогодні» завершили трансляцію до наступного дня. На дочірньому каналі NBC, що обслуговував південь і захід Мейну, їм на зміну прийшло місцеве ток-шоу (дебела «мамочка» в бавовняному фартуху в клітинку показувала, наскільки легко тушкувати боби у вашому «крок-поті»), а тоді телевікторина, де знаменитості пороли жарти, а учасники видавали гучні оргазмічні верески, виграючи автомобілі, човни та яскраво-червоні порохотяги «Дерт Девіл». У домі Берлінґеймів на мальовничому озері Кашвакамак новоспечена вдова неспокійно закуняла в кайданках, і їй знову приснився сон. То був кошмар, який через те, що його учасниця спала неглибоко, набрав реалістичності й переконливості.

У сні Джессі знову лежала в темній кімнаті, і навпроти в кутку знову стояв якийсь чоловік чи то чоловікоподібне створіння. То був не її батько, не її чоловік. То був чужинець. Той самий чужинець, що переслідує всіх нас у найпараноїдальніших фантазіях і найглибших страхах. То було обличчя створіння, яке Нора Калліґан, якими б добрими не були її поради та якою б милою й практичною не була її натура, ніколи не брала до уваги. Це чорне єство неможливо було прогнати нічим із коренем «логія». То була космічна непередбачуваність.

«Але все ж ти мене знаєш», — промовив чужинець із дов­гим блідим обличчям.

Створіння зігнулося й узяло ручку свого чемодана. Без жодного подиву Джессі відзначила, що ручкою слугувала щелепна кістка, а сам чемодан був пошитий з людської шкіри. Чужинець підняв його, клацнув лямками й підняв накривку. Джессі знову побачила кістки й коштовності, знову створіння занурило руку всередину й почало водити нею повільними колами, створюючи примарне цокання й клацання, стукіт і дзенькіт.

«Ні, не знаю, — відповіла Джессі. — Я не знаю, хто ти, не знаю, не знаю».

«Я Смерть, це ж очевидно, і сьогодні вночі я повернусь. Але сьогодні, думаю, я не просто постою собі в куточку. Думаю, сьогодні я стрибну на тебе… десь… отак!»

Воно рвонуло вперед, кинувши сумку (кісточки, під­віски, персні й намиста посипалися на Джералда, який понівеченою рукою вказував на двері в коридор) і розчепіривши руки. Джессі побачила, що пальці створіння закінчуються темними брудними нігтями, настільки довгими, що це справжні пазурі, а тоді вона стрепенулася зі сну, прокидаючись. Ланцюги наручників забряжчали, коли вона спробувала прикритися руками. Нерозбірливим, монотонним голосом Джессі постійно шепотіла слово «ні».

«То був сон! Припини, Джессі, то був просто сон!»

Вона повільно опустила руки, знову мляво повісивши їх у наручниках. Звісно ж, це був сон — просто варіація кошмару минулої ночі. Але цей був реалістичний — Господи, ще й який. Якщо зазирнути в основу — набагато страшніший, ніж той із крокет-вечіркою чи навіть той, у якому вона пригадала таємну й нещасливу сценку з батьком під час затемнення. Так дивно, що сьогодні зранку Джессі стільки часу роздумувала про ці сни, замість того щоб обміркувати той, набагато страшніший. Та вона й не думала про створіння з химерно видовженими руками і жахливим набором сувенірів, доки оце щойно не задрімала й не побачила сон із ним.

Їй згадався шматочок пісні, щось із епохи пізньої психоделіки: «Хтось каже, що космічний ковбой я… є… Хтось каже, я ґанґстер любови».

Джессі здригнулася. Космічний ковбой. Саме так це можна назвати. Чужинець, той, хто ні з чим не пов’язаний, випадковість…

— Чужинець, — прошепотіла Джессі й раптом пригадала, як зморщилися в нього щоки, коли він почав усміхатись.

І як тільки ця деталь стала на місце, усі інші навколо також розмістилися. Золоті зуби, що мерехтять у глибині вишкіреного рота. Невдоволені відкопилені губи. Синювато-сірі брови й крила носа. І ще, звісно, чемодан, як той, що стукається мандрівному комівояжерові об ногу, коли той біжить, запізнюючись на поїзд…

«Припини, Джессі. Припини сама себе залякувати. У тебе що, мало проблем, щоб ще тим бабаєм перейматися?»

Безумовно, проблем у неї й без того вдосталь, але тепер Джессі зрозуміла, що, почавши роздумувати про той сон, не може припинити. Гіршим було те, що чим більше вона роздумувала про нього, тим менше він скидався на сон.

«А що, як я в той момент не спала?» — раптом подумала вона, і, проартикулювавши цю ідею, Джессі з жахом усвідомила, що якась частина її постійно в це вірила. Та частина лише очікувала, доки приєднається решта.

«Ні, ой ні, то був просто сон, це все…»

«А якщо ні? Що, як то не сон?»

«Смерть, — погодився блідолиций чужинець. — Ти бачила Смерть. Я сьогодні повернуся, Джессі. А завтра ввечері твої персні опиняться в мене в сумці, з рештою моїх гарненьких штучок… моїх сувенірів».

Джессі усвідомила, що очманіло тремтить, наче її вхопила пропасниця. Очі безпорадно повернулися в бік порожнього кутка, де перед тим стояв

(космічний ковбой ґанґстер любови)

у куток, який зараз заливало яскраве ранкове світло, але ввечері він потемніє від плутанини тіней. На шкірі повигулькували вузли з сиріт. Знову спала на думку неуникна істина: вона, найпевніше, тут і помре.

«Зрештою, Джессі, хтось тебе та знайде, але це може зайняти багато часу. Першим припущенням буде, що ви вдвох чкурнули в якусь дику романтичну подорож. А чому б ні? Хіба ви з Джералдом не світилися на всю котушку подружнім щастям на другому десятку років шлюбу? То ж лише ви двоє знали, що здебільшого в Джералда вставав, лише якщо ти прикута до ліжка. У такі моменти починаєш замислюватися, чи з ним самим раптом ніхто у котика й білочку не бавився в день затемнення, правда?»

— Припини говорити, — пробурмотіла вона. — Усі позатикайте писки.

«Але рано чи пізно люди почнуть нервуватися й кинуться на пошуки. Напевно, почнеться з Джералдових колег, як думаєш? Ну тобто в Портленді є кілька жінок, яких ти називаєш подругами, але ти ніколи по-справжньому не впускала їх у своє життя, правда ж? Це просто знайомі, панянки, з якими ви ходите на чай і обмінюєтеся каталогами. Ніхто з них особливо не перейматиметься, якщо ти зникнеш із поля зору на тиждень чи довше. Але в Джералда є призначені зустрічі, і якщо до полудня п’ятниці він не з’явиться на роботі, думаю, його офісні дружки почнуть обдзвонювати людей і ставити запитання. Так, саме так воно й почнеться, але, думаю, тіла знайде саме доглядач, а ти як гадаєш? Зуб даю, Джессі, він відверне обличчя, наки­даючи на тебе запасну ковдру з шафи. Йому не захочеться бачити, як твої пальці стирчать із наручників, тверді, наче олівці, й білі, наче свічки. Йому не захочеться бачити твій завмерлий рот, піну, що лускою замерзне на губах. Але понад усе йому не захочеться бачити вираз жаху в тебе в очах, тож він відведе погляд убік, накриваючи тебе».

Джессі захитала головою з боку в бік у безнадійному жесті заперечення.

«Білл викличе поліцію, вони приїдуть із групою судмед­експертів і окружним коронером. Стоятимуть навколо ліжка, куритимуть сигари (Даґ Роу, безумовно в тому гидотному білому пальті, стоятиме зовні зі знімальною групою, ну звичайно), а коли коронер стягне ковдру, то скривляться. Так, думаю, навіть найбільш товстошкірі з них трішки зіщуляться, а деякі навіть вийдуть з кімнати. Колєґи пізніше з них через це насміхатимуться. А ті, хто залишиться, киватимуть і говоритимуть один одному, що людина на ліжку померла в муках. “Варто лише глянути на неї, щоб це зрозуміти”, — казатимуть вони. Але вони й половини не знатимуть. Не відатимуть, що насправді твої очі вибалушені, а рот завмер у крику через те, що ти побачила наприкінці. Що побачила в темряві. Може, батько і став тобі першим коханцем, Джессі, але останнім буде чужинець із видовженим білим обличчям і дорожнім чемоданом, пошитим з людської шкіри».

— Будь ласка, ти не можеш замовкнути? — простогнала Джессі. — Більше ніяких голосів, прошу, не треба жодних голосів.

Але цей голос не припиняв. Він узагалі не зважав на неї. Він провадив і провадив, шепотів їй прямо в голову звідкись із глибини стовбура мозку. Слухати його було наче тобі по обличчі тягають туди-сюди прослизлий від багна шматок шовку.

«Тебе повезуть в Оґасту, і патологоанатом штату розріже тебе, щоб дослідити нутрощі. Таке правило у випадку смерті без свідків або такої, що викликає запитання, а твоя підпадає під обидві категорії. Він глипне на залишки твоєї останньої трапези — “субмарини” з салямі й сиром з “Аматос” в Ґоргемі — й візьме маленьку пробу мозку, щоб роздивитися під мікроскопом, і зрештою назве це смертю внаслідок нещасного випадку. “Пані з паном грали в зазвичай невинну гру, — скаже він, — однак чоловікові вистачило нахабства в критичний момент отримати серцевий напад, а жінка залишилась і… ну, краще не заглиблюватися в деталі. Краще навіть не роздумувати про це більше, ніж є пряма необхідність. Достатньо буде сказати, що пані померла в муках: варто лише глянути на неї, і це стане зрозуміло”. Отак усе це розігруватиметься, Джесс. Може, хтось і помітить відсутність твоєї обручки, але довго її не шукатимуть. І так само патологоанатом не помітить, що бракує однієї з твоїх кісток — якоїсь неважливої, скажімо, третьої фаланги десь на правій нозі. Але ми ж про це знатимемо, Джессі, правда? По факту, ми вже це знаємо. Ми знатимемо, хто це все забрав. Галактичний чужинець. Космічний ковбой. Ми знатимемо…»

Джессі шарпнула головою назад об узголів’я з силою, що принесла їй перед очі косяк великих білих рибин. Було боляче, страшенно боляче, але голос у голові затнувся, наче радіо від зникнення електроенергії, і це того вартувало.

— Отак, — сказала вона. — А якщо хтось знову почне, я повторю. І я не жартую. Мені набридло слухати…

Тепер це вже був її власний голос, що по-товариськи говорив собі в порожню кімнату. Він також припинився, наче радіо від зникнення електроенергії. Коли цятки перед очима почали блякнути, Джессі побачила, як промені ранкового сонця відбиваються від якогось об’єкта, що лежав десь за вісімнадцять дюймів від Джералдової витягнутої руки. То був маленький білий предмет із тонкою золотою ниткою, закрученою навколо центру, від чого він скидався на символ інь-ян. Спершу Джессі подумала, що то перстень, але насправді предмет був замалий. Не перстень, а сережка з перлиною. Вона впала на підлогу, коли гість перебирав уміст чемодану, хизуючись перед Джессі.

— Ні, — прошепотіла вона. — Ні, це неможливо.

Але ось же вона, виблискує під ранковим сонцем, настільки ж реальна, як і мрець, що мало не вказує на неї: сережка з перлиною, делікатно виблискує золотом.

«Це моя! Вона випала зі шкатулки з прикрасами й лежить тут ще з літа, я просто лише тепер помітила!»

От тільки в неї була лише одна пара сережок із перлинами, але в них немає золотих вставок, і вони взагалі в Портленді.

От тільки чоловік від «Скіпа» приходив через тиждень після Дня праці, щоб напастувати підлогу, тому якби там і лежала сережка, він би підняв її й поклав або на комод, або у власну кишеню.

От тільки є ще дещо.

«Ні, нема. Нема, і ти не смієш навіть сказати, ніби щось є».

Воно було одразу за самотньою сережкою.

«Навіть якщо так, я на це не дивитимуся».

От тільки вона не могла не дивитися на це. Очі самовільно проминули сережку й зупинилися на підлозі прямо всередині одвірка, що вів у коридор. Там була дрібна плямка висохлої крові, але її увагу привернула не кров. Та кров — Джералдова. Кров — то нормально. Її ж турбував слід від ноги біля плямки.

«Якщо там і є слід, то він там був раніше!»

Хоч як сильно Джессі хотіла в це вірити, сліду раніше там не було. Учора на підлозі не було жодної навіть найменшої потертості, а сліду — й поготів. І той, на який вона дивиться, точно не залишила вона сама чи Джералд. То був відбиток засохлого болота у формі підошви. Болота, мабуть, із зарослої стежки, що звивалася вздовж берега озера десь милю, доки не втікала назад у ліс, на південь, до Моттона.

Здається, хтось таки був із нею у спальні минулої ночі.

Коли ця думка невблаганно оселилася в перенапруженому мозку Джессі, вона почала кричати. Зовні, на зад­ньому ґанку, собака на мить підняв потерту, подряпану морду з лап. Настовбурчив здорове вухо. Тоді втратив цікавість і знов опустив голову. Шум же, зрештою, йде не від якогось джерела небезпеки. Це просто сука-господар. Та й, крім того, на ній тепер також є запах того темного створіння, що приходило вночі. Цей запах собака знав дуже добре. Запах смерті.

Колишній Принц заплющив очі й далі заснув.

Зрештою Джессі почала потроху брати себе в руки. Вдалося їй це, хоч як це абсурдно, за допомогою мантри Нори Калліґан.

— Один — мої ступні, — промовила вона голосом, що тріскотів і тремтів у порожній спальні, — пальців десяток, гарненький рядок маленьких пацяток. Два — ноги мої, чудові та довгі. Три — моя вульва, де все дуже вбоге.

Джессі сунула вперед, не спиняючись, декламуючи куплети, які пам’ятала, пропускаючи ті, що забула, не розплющуючи очей. Вона проговорила всю мантру кілька разів. Усвідомлювала, як сповільнюється серцебиття і відлітають найгірші страхи, але не мала свідомого розуміння радикальної зміни, яку вона внесла принаймні в один Норин дзвінкий куплетик.

Повторивши віршик ушосте, Джессі розплющила очі й роздивилася кімнату, ніби щойно прокинулася з короткої спокійної дрімоти. Проте кут біля комода вона поглядом оминула. Не хотіла знову дивитися на ту сережку, тим більше — на слід.

«Джессі? — голос був дуже м’який, дуже обережний. Джессі подумала, що то Господинька говорить, уже позбувшись і пронизливого завзяття, і гарячкового заперечення. — Можна щось сказати?»

— Ні, — одразу відповіла вона різким, наче пил у тріщинах, голосом. — Тікай. Суки, як ви мене всі дістали, відчепіться.

«Будь ласка, Джессі. Прошу, послухай мене!»

Вона заплющила очі й усвідомила, що тепер може по-справжньому бачити ту частину своєї особистості, яку звикла називати Господинькою Берлінґейм. Господинька так і лишалася в колодках, але тепер вона підняла голову — що не могло бути легко, зважаючи на жорсткий дерев’яний пристрій, який тиснув їй на потилицю. Волосся ненадовго прибралося з обличчя, і Джессі з подивом побачила не Господиньку, а молоду дівчину.

«Так, але це все одно я», — подумала Джессі й мало не розсміялася. Якщо це не психологія з коміксів, то вона не знала, як ще це назвати. Джессі щойно думала про Нору, а однією з улюблених Нориних тем було те, як люди мають дбати про свою «внутрішню дитину». Нора стверджувала, що найпоширенішою причиною нещастя є неспроможність годувати й леліяти дитину всередині нас.

Джессі на все це печально кивнула, не відмовляючись від думки, що ця ідея їй радше здається якимись сентиментальними помиями штибу ери Водолія та нью-ейджу. Взагалі їй подобалася Нора, і хоча здавалося, що Нора ніяк не збереться з силами, щоб викинути надто багато фенечок із кінця шістдесятих — початку сімдесятих, вона чітко зараз бачила те, що Нора назвала б «внутрішньою дитиною» Джессі, і це здавалося цілком нормальним. Джессі при­пускала, що це поняття може навіть мати якусь символічну обґрунтованість, а в таких умовах колодки створюють пиздецьки доречний образ, правда ж? Дівчина в них — це майбутня Господинька, майбутня Рут, майбутня Джессі. Дівчинка, яку тато називав Періжечком.

— То говори, — сказала Джессі.

Очей вона не розплющувала, і поєднання стресу, голоду й спраги зробило видіння дівчини в колодках невимовно реалістичним. Тепер вона побачила на аркуші веленевого паперу, прибитому над головою дівчини, слова «ЗА СЕКСУАЛЬНЕ ЗВАБЛЕННЯ». Слова, звісно, було виведено цукерково-рожевою помадою «М’ятний ням-ням».

Проте її уява ще не завершила. Біля Періжечка стояли ще одні колодки, в яких було закуто іншу дівчину. Цій було років сімнадцять, і вона була товста. Шкіра — в прищах. Позаду бранок виникла міська толока, а за мить Джессі побачила, що там пасуться кілька корів. З монотонною рівномірністю хтось дзвонив у дзвін — судячи зі звуку, з-за наступного пагорба, — і так, наче дзвонар збирався робити це цілий день… чи принаймні доки корови не прийдуть додому.

«Ти божеволієш, Джесс», — слабко подумала вона і припустила, що так і є, але це неважливо. Невдовзі вона, мабуть, вважатиме це радше благословенням. Вона відкинула цю думку й зосередила увагу знову на дівчині в колодках. Зробивши це, Джессі помітила, що на зміну роздратуванню прийшли ніжність і гнів. Ця версія Джессі Мейгут була старша, ніж та, яку розбестив батько під час затемнення, але не набагато — на вигляд років дванадцять-чотирнадцять. І в її віці вона опинилася в колодках на міській толоці не за якийсь злочин, а за сексуальне зваблення? Заради Бога, яке ще сексуальне зваблення? Це що за дурний жарт? Як люди можуть бути такими жорстокими? Настільки свідомо сліпими?

«Що ти хочеш розповісти мені, Періжечку?»

«Лише те, що воно реальне, — сказала дівчина в колодках. Її обличчя було бліде від болю, а очі — зосереджені, тривожні та ясні. — Реальне, розумієш, реальне, і воно повернеться вночі. Думаю, цього разу воно не просто дивити­меться. Джессі, виберися з наручників до заходу сонця. Тобі треба втекти з цього дому, перш ніж воно повернеться».

Джессі знову захотілося плакати, але не було сліз. Не було нічого, окрім того сухого наждачного пощипування.

«Я не можу! — скрикнула вона. — Я вже все перепробувала! Я не можу вибратися сама!»

«Ти забула про дещо, — сказала їй дівчина. — Не знаю, чи важливо це, але раптом».

«Що?»

Дівчина прокрутила руки всередині отворів, що їх тримали, демонструючи чисті рожеві долоні. «Він сказав, що є два види, пам’ятаєш? Ч-17 і Ж-23. Здається, ти вчора майже згадала про це. Він хотів Ж-23, але їх не так багато виготовляють і не так легко дістати, тож довелося погодитися на пару Ч-17. Ти ж пам’ятаєш, правда? У день, коли він приніс наручники додому, все тобі про них розповів».

Джессі розклепила очі й глянула на браслет, що охоплював її правий зап’ясток. Так, він усе їй про них розповів. Та й узагалі, белькотів про них, наче кокаїніст після двох дудок креку, почавши ще з ранкового дзвінка зі свого кабінету. Він хотів уточнити, чи в будинку більше нікого нема (завжди забував, у які дні приходить покоївка), а коли Джессі запевнила його, що сама, то попросив її вдягти щось зручне. «Щось, що от ну майже» — так він це промовив. Вона пам’ятала, як це її заінтригувало. Навіть через телефон Джералд звучав так, наче готовий зірватися з ланцюга, і Джессі підозрювала, що він роздумує про всілякі непристойності. Вона була не проти. Їм уже майже по п’ятдесят, і якщо Джералдові хочеться трохи поекспериментувати, їй вистачало бажання піти йому назустріч.

Він прибув за рекордний час (мабуть, усі три милі міської об’їзної 295 куряться димом після нього, подумала вона), і Джессі найбільше запам’яталося з того дня те, як він метушився в спальні, як у нього горіли щоки й блискали очі. Секс не був першим, що спадало їй на думку, коли вона думала про Джералда (у перевірці на асоціації першою було б, напевно, слово «безпека»), але того дня ті дві речі були мало не взаємозамінними. Звісно ж, єдине, що було на думці в нього, — це секс. Джессі думала, що його зазвичай ввічливий адвокатський пісюн просто прорве ширінку габардинових слаксів, якщо він скидатиме їх ще повільніше.

Тільки-но позбувшись і їх, і трусів, він злегка сповільнився, церемонно розкриваючи коробку з-під «адідасів», яку приніс нагору. Джералд дістав з неї дві пари наручників і підняв, щоб Джессі роздивилася. Пульс тріпотів йому аж у горлі, дрібний миготливий рух, швидкий, маже як крило колібрі. Це вона також пам’ятала. Навіть тоді його серцю було, мабуть, непереливки.

«Ти б мені велику послугу зробив, Джералде, якби стрельнув своїм корком прямо там і в ту мить».

Їй хотілося, щоб така неприязна думка про чоловіка, з яким вона стільки розділила в житті, була для неї лячною, і вона зрозуміла, що найбільше, на що спроможна, —це майже клінічна огида до себе. А коли знову згадала, як він того дня виглядав — розчервонілі щоки, блискучі очі, — долоні мовчки скрутились у тверді кулачки.

— Чому ти не міг дати мені спокій? — тепер запитала вона його. — Ти от мусив бути таким мудаком у цьому? Таким агресором?

«Не зважай. Думай не про Джералда, а про наручники. Дві пари обмежувачів свободи рук “Кріґ Сек’юріті”, розмір Ч-17. Ч, що означає чоловік, і 17, що означає кількість зубців на дужці».

У шлунку й грудях розросталося відчуття яскравого тепла. «Не відчувай цього, — наказала вона собі, — а якщо вже дуже треба, вдай, ніби в тебе розлад травлення».

Проте це було неможливо. Відчула вона надію, і це не вдасться заперечити. Найкраще, що вона могла зробити, — це збалансувати її реальністю, постійно нагадувати собі про першу невдалу спробу вислизнути з браслетів. Проте, незважаючи на намагання пам’ятати про біль і невдачі, вона зловила себе на думці про те, наскільки близько — наскільки офігенно близько — була до втечі. Тоді подумала, що для успіху не вистачає якоїсь чверті дюйма, а пів дюйма означатимуть певну перемогу. Проблемою були кісткові випини під великими пальцями, так, але чи дійсно вона помре тут на ліжку через те, що не змогла подолати заваду, не набагато ширшу за верхню губу? Звісно ж, ні.

Джессі силоміць відклала ці думки й повернулася до дня, коли Джералд приніс наручники додому. Як він підняв їх з німим трепетом ювеліра, що показує найкраще діамантове намисто, яке коли-небудь потрапляло йому в руки. Правду кажучи, вона й сама була досить вражена ними. Джессі пам’ятала, які блискучі вони були, як світло з вікна виблискувало на блакитній сталі браслетів та зубчастих вигинах дуг, що дозволяли пристосувати наручник до зап’ястків різних розмірів.

Вона хотіла дізнатися, де він їх узяв, — то була проста цікавість, не звинувачення, — але Джералд сказав лише, що допоміг один комбінатор у суді. Говорячи це, він невиразно підморгнув, мовляв, ці спритні хлопаки табунами бродять по різних коридорах і вестибюлях будівлі окружного суду Камберленда, і він їх усіх знає. Взагалі того дня він поводився так, ніби йому вдалося дістати парочку ракет «Ельбрус», а не якісь наручники.

Джессі тоді лежала на ліжку, одягнена в білий мереживний боді й відповідні шовкові панчохи, поєднання, що точно було от ну майже, спостерігала за ним із сумішшю задоволення, цікавості й захоплення… але саме задоволення посідало провідну позицію того дня, правда? Так. Бачити, як Джералд, що завжди з усієї сили намагається бути містером Крутим, маховими кроками ходить по кімнаті, ніби кобила в тічці, здалося їй дійсно вельми грайливим. Волосся в нього закрутилося в дикі штопори, які малий брат Джессі колись називав «ціп’ятка», і він так і не зняв чорні ділові шкарпетки. Джессі пам’ятала, як закусила зсередини щоку, і то сильно, щоб стримати усмішку.

Того дня містер Крутий балакав швидше, ніж аукціоніст на розпродажі перед банкрутством. А тоді враз зупинився, обірвавши базікання на півслові. На обличчі розійшовся вираз комічного подиву.

— Джералде, що сталося? — запитала вона.

— Я просто щойно усвідомив, що навіть не знаю, чи ти хочеш навіть подумати про таке, — відповів він. — Я тут щебечу безперестанку, сама знаєш звідки в мене аж піниться, як ти бачиш, а я навіть не запитав тебе, чи…

Вона тоді всміхнулася, частково тому, що вже дуже знудилася від шарфів і не знала, як йому про це сказати, але здебільшого просто тому, що приємно було знову бачити: його збуджує секс. Гаразд, мабуть, трохи дивно заводитися від думки про те, щоб закути дружину в наручники перед глибоководним пірнанням із довгим білим стрижнем. То й що? Це лише між ними двома, правда ж, і це все жартома — нічого серйозного, просто комічна опера «для дорослих». Ґілберт і Салліван[59] роблять бондаж, я просто прикута ле-е-еді в Королівському фло-о-оті. І крім того, є ж і дивніші заскоки. Фріда Сомс із будинку навпроти якось призналася Джессі (після двох склянок перед ланчем і пів пляшки вина під час ланчу), що її колишній чоловік любив, щоб його посипали присипкою й одягали йому підгузки.

Вдруге закушування щоки не спрацювало, і вона розреготалася. Джералд подивився на неї, схиливши голову трішки праворуч і злегка усміхаючись на лівому боці рота. Цей вираз був їй добре знайомий за сімнадцять років — він означав, що Джералд готується або злитися, або сміятися разом з нею. Зазвичай неможливо було визначати, що ж він вибере.

— Поділишся? — запитав він.

Джессі відповіла не одразу. Натомість припинила сміятися й упилася в нього поглядом, який, вона сподівалася, робив з неї найпідступнішу нацистську суку-богиню, яка будь-коли прикрашала обкладинку «Чоловічої пригоди»[60]. Відчувши, що досягла правильного градуса крижаної пихатості, Джессі підняла руки й промовила чотири неочікувані слова, від яких він стрибнув на ліжко, очманілий від захоплення.

— Ану йди сюди, паскуднику.

Промайнула якась мить, і він уже накидав наручники їй на зап’ястки й кріпив їх до стовпців ліжка. В узголів’ї ліжка в портлендському будинку дощок не було. Якби серцевий напад стався в нього тоді, Джессі просто зняла б наручники зі стовпців через верх. Він важко дихав, займаючись наручниками й одночасно коліном приємно тручись їй унизу, а ще в процесі говорив. І саме тоді Джералд розповів їй про Ч і Ж, а також про те, як працюють дуги. Він розповів, що хотів купити Ж, бо в жіночих наручниках дуги мають 23 зубці, а не сімнадцять, як у більшості чоловічих. Більше зубців означає, що жіночі наручники можна застібати тісніше. Але такі кайданки важко знайти, тож коли Джералдів судовий дружбан сказав, що зможе дістати йому дві пари чоловічих за помірну ціну, Джералд радо пристав на пропозицію.

— Деякі жінки можуть просто вислизнути з чоловічих браслетів, — сказав він їй, — але в тебе досить широка кістка. Та й я не хотів чекати. Ну… подивимося…

Він заклацнув браслет їй на правому зап’ястку, спершу сунучи дугу швидко, але сповільнився наприкінці. Коли клацнув останній зубчик, Джералд запитав, чи їй не боляче. Джессі було нормально навіть з останнім зубчиком, але коли він попросив спробувати вибратися, їй не вдалося. Більша частина зап’ястка нормально прослизала через браслет, і Джералд пізніше сказав їй, що навіть цього не мало б бути, проте коли метал вперся їй у тильний бік долоні й основу великого пальця, комічний вираз тривоги збляк.

— Думаю, вони чудово підійдуть, — сказав він.

Джессі це дуже добре пам’ятала, а ще краще пам’ятала те, що він сказав далі:

— Ми з цими штучками багато повеселимося.

Освіживши спогад про той день собі перед очима, Джессі знову почала тягти руки вниз, намагаючись якось зіщулити долоні, щоб можна було висмикнути їх із браслетів. Цього разу біль ударив швидше й почався не в долонях, а в переобтяжених м’язах плечей і передпліч. Джессі склепила очі, потягла сильніше, намагаючись відсторонитися від болю.

Тепер до ґвалтовного хору приєдналися й долоні, і коли вона знову почала досягати зовнішньої межі м’язової опори, а браслети вгризлися в тонку шкіру з тильного боку долонь, вони закричали. «Тильне сухожилля, — подумала вона, відкинувши голову, відкопиливши губи в широкому сухому вискалі болю. — Тильне сухожилля, тильне сухожилля, їбуче тильне сухожилля!»

Нічого. Ні на дюйм. І Джессі почала підозрювати — неабияк підозрювати, — що тут річ не лише в сухожиллях. Є ще кістки, кілька паршивих кісточок усередині долонь, що випинаються під суглобом великого пальця, кілька паршивих кісточок, через які вона, напевно, помре.

Вискнувши на кінець від болю й розчарування, Джессі знову розслабила руки. Плечі й передпліччя посіпувалися від виснаження. От тобі й дістала руки з наручників, бо вони Ч-17, а не Ж-23. Розчарування діймало навіть більше, ніж фізичний біль. Жалило, ніби отруйна кропива.

— Сука-блядь! — крикнула вона в порожню кімнату. — Сука-блядь, сука-блядь, сукаблядь!

Десь біля озера — сьогодні далі, судячи зі звуку, — завелася бензопила, і це її розізлило ще більше. Вчорашній хлоп знову тут, просто якийсь альфамужичара в червоно-чорній фланелевій сорочці в клітинку від «Л. Л. Бінс», бавиться там у Пола Поцілуй-Мене-В-Сраку Баньяна[61], розриває тишу своїм «штілем» і мріє про те, як під кінець дня залізе в ліжко зі своєю малою… або про футбол мріє, або просто про кілька інеєво-холодних плящин у барі на пристані. Джессі бачила того придурка у фланелевій сорочці в клітинку так само чітко, як перед тим дівчину в колодках, і якби можна було вбити людину суто думками, його голова в ту ж мить вибухнула б, продірявивши дупу.

— Це нечесно! — закричала вона. — Це просто не…

Горло здушило щось схоже на сухий спазм, і Джессі замовкла, злякано скривившись. Вона відчувала тверді скалки кісток, що не давали їй вибратися, — Господи, наскільки ж добре відчувала, — але все одно вона близько. Ось головна причина її образи — не біль і вже точно не якийсь невидимий лісоруб із гуркітливою бензопилою. Причина — знання про те, що вона близько, але зовсім не настільки близько, як треба. Вона може продовжувати стискати зуби й терпіти біль, але вже не вірить, що це бодай якось допоможе. Та остання половина або чверть дюйма глузливо не дозволятиме їй висмикнути руку. Єдине, чого вона досягне, якщо продовжить тягти, — це спричинить набряк і розпухлість зап’ястків, чим лише погіршить ситуацію, а не навпаки.

— І навіть не кажіть, що мені кранти, навіть не смійте, — прошепотіла вона докірливим голосом. — Я не хочу цього чути.

«Ти мусиш якось вибратися, — прошепотів у відповідь голос дівчини. — Тому що він — отой — дійсно повернеться. Сьогодні. Коли сяде сонце».

— Я в це не вірю, — прокректала Джессі. — Не вірю, що той чоловік реальний. Мені насрати на слід і на сережку. Я просто в це не вірю.

«Віриш».

«Не вірю!»

«Віриш».

Джессі звісила голову набік, волосся мало не досягло матраца, а рот принижено засмикався.

Так, вона вірить.

Джессі знову почала від’їжджати, попри дедалі гострішу спрагу й пульсування в руках. Вона знала, що засинати небезпечно, — поки спить, то втрачає сили, — але, по правді, яка різниця? Вона дослідила всі можливі варіанти, та все одно зберігає титул Міс Прикутість Америки. Крім того, їй хотілося в солодке забуття — та ні, вона жадала його, наче торчок наркотику. Тоді за мить до відключки думка, проста і страшенно пряма, розпалила її розгублений дрейфуючий розум так, що він засвітився, наче сигнальна ракета.

Крем для обличчя. Баночка крему для обличчя на полиці над головою.

«Не мани себе надіями, Джессі. Це буде страшна помилка. Якщо він не звалився з полиці, коли ти її нахиляла, то, мабуть, скотився туди, де в тебе навіть наймізернішого шансу нема його дістати. Тому не мани себе надіями».

Річ у тім, що вона не могла не манити себе, бо якщо крем досі на полиці й у межах досяжності, він може допомогти вислизнути бодай однією рукою. А то й обома, хоча Джессі не думала, що це необхідно. Якщо їй вдасться висмикнути одну руку з браслета, вона зможе встати з ліжка, а якщо встане з ліжка, то, мабуть, усе решта також вдасться.

«То ж просто пластмасова баночка зі зразком крему, які поштою розсилають, Джессі. Вона точно скотилася на підлогу».

Але ні. Повернувши голову ліворуч, наскільки була здатна, не викручуючи шию з суглобів, Джессі побачила темно-синю балабушку на самому краю периферичного зору.

«Та нема його там, — прошепотіла її жовчна внутрішня всепропальниця. — Ти думаєш, що баночка там, і це абсолютно зрозуміло, але насправді її там нема. Це просто галюцинація, Джессі, ти бачиш те, що хоче бачити більша частина твого розуму, що вона наказує тобі бачити. А я ні. Я реалістка».

Джессі знову глянула в той бік, ще зовсім трішечки викручуючи шию, не зважаючи на біль. Проте балабушка не зникла, а на мить почіткішала. То була пробна баночка, так. На полиці з її боку стояла лампа для читання, і вона не впала на підлогу, коли Джессі нахиляла полицю, бо була прикріплена до деревини. «Долина коней» у паперовій обкладинці, що пролежала на полиці ще від липня, уперлася в основу лампи, а баночка «нівеї» вперлася в книжку. Джессі усвідомила: є ймовірність, що життя їй врятують лампа й купка вигаданих печерних людей з іменами на кшталт Айла, Ода, Уба й Тонолан. Це не просто неймовірно. Це чистий сюр.

«Навіть якщо крем там, ти його нізащо не дістанеш», — не вгавала всепропальниця, але Джессі цього майже не чула. Вона думала лише про те, що може дістати баночку. Була майже цілком у цьому впевнена.

Вона обернула ліву руку в браслеті й повільно потяглася вгору до полиці, рухаючись із безмежною обережністю. Зараз у жодному разі не можна помилитися, тобто або відштовхнути баночку вздовж полиці й не могти дістати її, або посунути назад до стіни. Вона не знала — а раптом між стіною і полицею є проріха, в яку завиграшки може впасти маленький пробник крему. І якщо це станеться, Джессі не сумнівалася, що звихнеться. Так. Якщо вона почує, як баночка падає на підлогу, приземляючись десь поміж мишачих кавеликів і ковтунців пилюки, то просто… ну, звихнеться. Варто бути обережною. І якщо вона буде, усе цілком може стати краще. Тому що…

«Тому що, можливо, існує у світі Бог, — подумала вона, — і Він не хоче, щоб я померла тут на ліжку, наче тварина в капкані. Якщо замислитися, в цьому є логіка. Я взяла ту баночку з полиці, коли собака почав гризти Джералда, а тоді побачила, що вона замала й залегка, щоб заподіяти нею якусь шкоду, навіть якби поцілила в пса. За таких умов — огида, розгубленість і страх до всирачки — найприродніше було б кинути її, а вже тоді обмацувати полицю в пошуках чогось важчого. Але натомість я поставила її назад. Чому я чи взагалі будь-хто вчинили б настільки нелогічно? Бог, ось чому. Це єдина відповідь, яка спадає мені на думку, і лише таке пояснення підходить. Бог приберіг мені той крем, бо знав, що він мені знадобиться».

Вона обережно прошурхотіла долонею в браслеті по дереву, намагаючись зробити з пальців щось схоже на антену РЛС. Помилки бути не може. Вона розуміла: якщо відкинути питання про Бога, долю й провидіння, це майже стовідсотково буде її найкраща й остання можливість. І коли пальці торкнулися гладенької вигнутої поверхні баночки, їй у голову стрельнув шматочок розмовного блюзу, пісеньки родом із пилового казана, автором якої є, здається, Вуді Ґатрі. Уперше вона почула її у виконанні Тома Раша ще в коледжі:

Якщо хочеш ти до Раю,Я поясню, що робити.Взяти баранця жирокІ ним ноги помастити.Із диявольської хватки так вислизнеш ти,Й на Землю Обітовану просочишся тоді.Розслабся.Висковзуйся.

Джессі обхопила баночку пальцями, ігноруючи скрипучий біль м’язів, рухаючись із повільною пестливою турботою, й акуратно потягла її до себе. Тепер вона знала, як почуваються зломники сейфів, коли використовують нітрогліцерин. «Розслабся, — подумала вона. — Висковзуйся». Чи ж це не найправдивіші слова, промовлені за всю історію світу?

— Йя так не тумаю, дорохенька, — промовила вона найсопливішим із можливих голосів Елізабет Тейлор із «Кішки на даху». Вона не почула себе, навіть не зауважила, що говорить.

Джессі вже відчувала, як її вкриває блаженний бальзам полегшення. Солодкий, як перший ковток свіжої холодної води, коли вона омиє ним іржаву колючу стрічку, що впивається їй у горло. Джессі вислизне з диявольської хватки й на Землю Обітовану просочиться, у цьому жодних сумнівів. Це якщо сочитиметься обережно. Вона пройшла перевірку, загартувалася вогнем, тепер пожне свої плоди. По-дурному навіть сумніватися в цьому.

«Мабуть, краще припини так думати, — стурбовано промовила Господинька. — Ти від цього станеш необережною, а я гадаю, що дуже мало хто з необережних людей здатний вислизнути з диявольської хватки».

Мабуть, так, проте Джессі не мала наміру поводитися необачно. Останні двадцять чотири години вона провела в пеклі, і лише вона знає, скільки тут поставлено на карту. Більше ніхто і не здатен таке знати, взагалі.

— Я буду обережною, — промуркотіла Джессі. — Продумаю кожен крок. Обіцяю. А тоді я… я…

Що вона?

Ну а як, висковзнеться, що ж іще. Не лише доки викрутиться з наручників, але відтепер і назавжди. Джессі раптом знову зловила себе на розмові з Богом і цього разу розмовляла легко й плавно.

«Я хочу Тобі дещо пообіцяти, — сказала вона Богові. — Обіцяю й далі просочуватися. Почну з того, що влаштую велике весняне прибирання в голові й викину все, що поламане, а також старі іграшки, з яких давно виросла, — інши­ми словами, все, що ні до чого не придатне, а лише займає місце й створює загрозу пожежі. Можу подзвонити Норі Калліґан і запитати, чи згодна вона допомогти. Думаю, також можу зв’язатися з Керол Саймондс… авжеж, вона вже Керол Ріттенгаус. Якщо хтось зі старої компанії знає, де зараз Рут Нірі, то це Керол. Послухай мене, Господи: не знаю, чи хтось колись потрапить на Землю Обітовану, але обіцяю залишатися змащеною й не припиняти спроб висковзувати. Окей?»

І тоді Джессі побачила (так, наче це була схвальна відповідь на її молитву) чітко, як усе станеться. Найважчим буде зняти кришку. Для цього знадобляться терпіння й значна обережність, але в пригоді стане незвично малий розмір баночки. Покласти саму баночку на долоню лівої руки, стиснути верх пальцями, великим відкручу­вати. Буде доб­ре, якщо кришка прилягає нещільно, але Джессі була переконана, що їй у будь-якому разі вдасться зняти її.

«Ну, бляха, ще б не вдалося, дівулю», — похмуро поду­мала Джессі.

Найнебезпечнішим моментом, мабуть, буде той, коли кришка почне відкручуватися. Якщо це станеться занадто швидко й вона не буде готова, баночка може вилетіти з долоні. Джессі коротко скреготливо реготнула.

— Зажирно, — сказала вона в порожню кімнату. — Це буде, блядь, зажирно, дорохенька.

Джессі піднесла баночку, уважно глянула. Крізь напівпрозору блакитну пластмасу було важко щось роздивитися, але контейнер здавався повним принаймні наполовину. Знявши кришку, вона просто переверне баночку в руці, і слизький крем стече їй на долоню. Отримавши його скільки потрібно, Джессі поверне долоню вертикально, щоб крем стік на зап’ясток. Більша його частина потрапить між шкірою і металом наручника. Вона розітре його, покрутивши рукою. Джессі все одно вже знала, де головне місце: зона прямо під великим пальцем. А коли шкіра буде жирна наскільки можливо, Джессі востаннє потягне, рівно й сильно. Відсторониться від будь-якого болю і тягтиме, доки долоня не вислизне з наручника й вона нарешті не стане вільною, нарешті вільною, Господи Всемогутній, нарешті вільною. Вона зможе. Упевнена, що зможе.

— Але обережно, — пробурмотіла вона, вмощуючи основу баночки собі на долоню й розміщуючи подушечки пальців рівними інтервалами навколо кришки. І…

— Відкрутилась! — викрикнула Джессі хрипким тремтячим голосом. — Мир-миром, пироги з сиром, дійсно відкрутилась!

Вона заледве в це вірила (а всепропальниця, захована десь усередині, взагалі відмовлялася вірити), але це правда. Поводивши пальцями вгору й униз, Джессі відчула, як кришка хитається на спіральних рівчачках.

«Обережно, Джесс… максимально обережно. Так, як ти собі уявляла».

Так. У голові вона тепер бачила дещо інше — саму себе за столом у Портленді, одягнену в найкращу чорну сукню, по-модному коротку, яку вона купила минулої весни як подарунок собі за те, що дотримувалася дієти і скинула десять фунтів. Щойно вимите волосся пахне солодким трав’я­ним шампунем, а не старим прокислим потом, і зібране під прос­тою золотою шпилькою. Стіл заливає дружне світло з еркер­них вікон. Вона побачила, як пише в американську корпорацію «Нівея», чи хто там виготовляє той крем для обличчя. «Шановні панове, — напише вона. — Я просто хотіла б повідомити вам, наскільки ваш продукт рятує життя…»

Коли Джессі натисла кришку великим пальцем, та почала повільно відкручуватися, без жодних смикань. Відповідно до плану. «Ніби уві сні, — подумала вона. — Дякую тобі, Боже. Дякую. Дякую тобі дуже-дуже-дуже си…»

У периферійному зорі виник якийсь рух, і першою думкою її було не те, що хтось її знайшов і тепер вона врятована, а що космічний ковбой повернувся, щоб самотужки забрати її собі, поки Джессі не втекла. Джессі пронизливо й перелякано вереснула. Погляд відскочив від рішучої зосе­редженості на баночці. Пальці в мимовільному спазмі страху та подиву вхопилися за неї міцніше.

То був пес. Пес повернувся, щоб запізніло поснідати, і тепер стояв у дверях, оглядаючи спальню, перш ніж увійти. У ту мить, як Джессі це усвідомила, вона також зрозуміла, що занадто сильно стиснула блакитну баночку. Та вислизала з пальців, ніби щойно очищена виноградина.

— Ні!

Вона стиснула її й майже відновила хватку. А тоді баночка вискочила з руки, впала на стегно й відскочила з ліжка. Вдарившись об дерев’яну підлогу, вона видала дурне клацання. Це й був звук, від якого вона, як три хвилини тому вважала, звихнеться. Не звихнулась і відкрила для себе новий, глибший жах: попри все, що з нею сталося, Джессі все одно досить далека від божевілля. Їй здавалося, що хоч би що там було, які б кошмари не чекали її тепер, коли ці двері для втечі заблоковані, їй доведеться зіткнутися з ними при здоровому глузді.

— От чого ти мав прийти саме зараз, мразь? — запитала вона колишнього Принца, і щось у її скрипучому смертоносному голосі змусило тварину спинитися й глянути на Джессі з обережністю, до якої не могли призвести жодні її крики й погрози. — От чого тепер, шляк би тебе трафив? Чого тепер?

Бродяга вирішив, що сука-господар, мабуть, досі не несе загрози, хоч у її голосі й прозирають гострі краї, але все одно обачно позирав на неї, підступаючи до запасів м’яса. Краще бути обачним. Собака значно постраждав, поки вивчав цю просту науку, і її він забуде не скоро, та й це буде нелегко — краще завжди бути обачним.

Він востаннє зиркнув на неї ясними відчайдушними очима, перш ніж опустити голову, вхопити Джералдів рятувальний круг із жиру й відірвати від нього значний кусник. Споглядати це видовище Джессі було неприємно, але воно ще не найгірше. Найгірше ж — це хмара мух, що здійнялася з цього місця годування й гніздування, коли пес зімкнув зуби і смикнув. Їхнє заколисливе дзижчання завершило процес руйнування якоїсь життєво необхідної, орієнтованої на виживання частини Джессі, що стосувалася як надії, так і серця.

Собака відступив, делікатно, ніби танцюрист у фільмі-мюзиклі, настовбурчивши вуха, з м’ясом, що звисало йому зі щелеп. Тоді обернувся й квапливо чкурнув із кімнати. Мухи почали діяльність із переселення ще до того, як пес зник з виду. Джессі відкинула голову на поперечні махагонієві дошки й зімкнула очі. Вона знов почала молитися, але цього разу не про втечу. Цього разу вона молила, щоб Бог забрав її швидко й милостиво, до того як зайде сонце і повернеться блідолиций чужинець.

Наступні чотири години були найгіршими в житті Джессі Берлінґейм. Спазми м’язів ставали дедалі частішими й сильнішими, але не через внутрішньом’язовий біль час між одинадцятою і третьою годинами був настільки жахливий. Це було через уперту мерзенну відмову розуму припинити триматися за свідомість і відправитися в темряву. У школі вона читала «Серце виказало» По, але тільки тепер усвідомила справжній жах вступних рядків: «Я справді дуже-дуже нервовий, страх який нервовий і таким був завжди, але навіщо ви мені твердите, ніби я божевільний?»[62]

Божевілля принесло б полегшу, але божевілля не приходило. Як і сон. Схоже, смерть прийде скоріше за них обох, а темрява — й поготів. Джессі могла просто лежати на ліжку, існуючи в похмурій оливково-сірій реальності, час від часу здригаючись від пронизливих вульгарних ударів болю, коли спазмувало м’язи. Її турбували ці спазми, а також жахливий обридлий глузд, але все решта — не особливо. Очевидно, що світ за межами цієї кімнати втратив для неї будь-яке реальне значення. Узагалі, Джессі почала серйозно замислюватися, що за межами кімнати й не існує ніякого світу, що всі люди, які колись його наповнювали, повернулися в якийсь екзистенційний кабінет відділу відбору кіноакторів, а весь ландшафт спакували геть, ніби сценічні декорації після якоїсь вистави театрального гуртка в коледжі, які Рут так любила.

Час був ніби холодне море, у якому повільно, наче незграбний, неоковирний криголам, сунув її розум. Фантомами з’являлись і зникали голоси. Більшість говорила в неї в голові, але якийсь час Нора Калліґан спілкувалася з нею з ванної, а ще в якийсь момент Джессі вела розмову з матір’ю, яка начебто кралася коридором. Мати прийшла повідомити їй, що Джессі нізащо не потрапила б у таку халепу, якби краще вибирала собі одяг. «Якби мені п’ятака за кожну комбінацію, яку я діставала з кутка й вивертала правильним боком, — казала мама, — я б собі вже “Клівленд Ґаз Воркс” купила». Це була в її мами улюблена приказка, і тепер Джессі зрозуміла, що ніхто не питав, навіщо їй здався «Клівленд Ґаз Воркс».

Вона продовжувала виснажено виконувати вправи, крутячи невидимі педалі в повітрі й смикаючи вгору-вниз руками, наскільки дозволяли наручники — і власні звислі руки. Джессі робила це вже не для того, щоб готувати тіло до втечі, коли нарешті з’явиться правильна можливість, бо зрештою вона зрозуміла, серцем і головою, що більше можливостей нема. Баночка крему була останньою. Тепер вона робить ці вправи лише тому, що рухи наче трохи полегшують спазми.

Попри ці вправи, вона відчувала, як прохолода заповзає в ноги й руки, крижаною кіркою осідає на шкірі, а тоді починає проникати в глибину. Це було зовсім не схоже на відчуття заспаності, з яким вона прокинулася вранці. Радше на обмороження, яке в неї колись трапилося після тривалого лижного кросу, коли ще була підліткою: зловісні сірі плями на тильному боці однієї долоні й на шкірі литки, де ногу не покривали лосини, мертві плями, що здавалися непідвладними навіть палкому жару від каміна. Джессі припускала, що це коцюбіння врешті-решт перевершить спазми й смерть виявиться досить милосердною — ніби заснути в кучугурі, — але воно підступало занадто повільно.

Час минав, але то був не час. То був просто безжальний незмінний потік інформації, яку безсонні органи чуття доносили до її моторошно свідомого розуму. Була лише спальня, ландшафт за вікном (останні кілька декорацій, які ще не спакував реквізитор, відповідальний за цю миршавеньку виставу), дзумтіння мух, що робили з Джералда інкубатор пізнього сезону, а ще повільний рух тіней на підлозі, поки сонце рухається барвистим осіннім небом. Час від часу спазми штрикали Джессі в пахви ніби бурулькою чи забивали грубий сталевий цвях їй у правий бік. Поки нескінченно тягнувся день, перші судоми почали уражати живіт, де вже зовсім ущухли напади голоду, а також перенапружені сухожилля діафрагми. Ці останні судоми були найгірші, від них оболонки грудних м’язів ніби замерзали, а легені змикалися. Під час кожного спазму Джессі лежала, втупившись у водянисті мерехтіння на стелі зболеними виряченими очима, дрижачи руками й ногами від спроб і далі нормально дихати, доки біль не вщухне. Вона почувалася так, ніби її закопали по шию в мокрий, холодний цемент.

Голод щез, але спрага — ні, і поки нескінченний день крутився навколо неї, Джессі почала розуміти, що звичайна спрага (лише вона — і більш нічого) може досягти того, що не вдавалося дедалі більшому болю й навіть усвідомленню наближення власної смерті: довести її до божевілля. Тепер Джессі турбувало не лише горло й рот. Кожна частинка тіла волала, жадаючи води. Навіть очні яблука спрагли, а від видива брижів, що танцювали на стелі ліворуч від вікна, Джессі м’яко простогнала.

Зважаючи на суміш цих реальних напастей, жах, який вона відчувала перед космічним ковбоєм, мав би послабнути чи й зовсім зникнути, але з наближенням полудня Джессі зрозуміла, що блідолиций чужинець займає навіть більше місця в її голові, а не менше. Вона постійно бачила його постать, яка стояла одразу за кружечком світла, що окільцьовувало її змалілу свідомість, і хоча, окрім власне загальних обрисів (худих, аж кахексичних), нічого особливо вона розібрати не могла, Джессі зловила себе на тому, що чим далі сонце тягне свою борону годин на захід, тим чіткіше й чіткіше вона бачить заглиблену хвору посмішку, що вигинала рот чужинця. У вусі їй вчувався порохнявий шепіт кісток і коштовностей, які рука перемішувала в старомодному чемодані.

Воно прийде до неї. Коли настане темрява, воно прийде. Мертвий ковбой, чужинець, примара любови.

«Ти ж усе бачила, Джессі. Це була Смерть, і ти її бачила, як часто буває в людей, що помирають на самоті. Ну звісно ж, буває. Це відбито на їхніх покручених обличчях і читається у вибалушених очах. Це був старий ковбой на ймення Смерть, і сьогодні, коли зайде сонце, він по тебе повернеться».

Приблизно по третій годині вітер, що весь день був спокійний, почав сильнішати. Задні двері знову невтомно загрюкали об одвірок. Невдовзі після цього вщух рев бензопили, і Джессі почула слабкий, донесений вітром звук хвильок, що ляскали об каміння на березі. Гагара не озивалася. Мабуть, вирішила, що настав час полетіти на південь чи принаймні переміститися на ту частину озера, де не чути крикливої панянки.

«Тепер лишилася я одна. Принаймні доки не прийде отой».

Джессі більше не витрачала зусиль на те, щоб переконати себе, ніби її гість — лише витвір уяви. Усе зайшло надто далеко для цього.

Свіжий спазм занурив довгі гострі болючі зуби їй у ліву пахву, і Джессі в гримасі відтягла потріскані губи. Відчуття були такi, наче серце простромлюють зубцями виделки для барбекю. Тоді м’язи під грудьми напнулись і пучок нервів у сонячному сплетінні наче загорівся, як купка сухих патич­ків. Цей біль був новий, і був він грандіозний — далекий від того, що вона до цього моменту відчувала. Джессі вигнулася назад, ніби свіжа гілка, викручуючи торс у різні боки, коліна згиналися й розгиналися. Волосся хиталося ґудзами й ковтунами. Джессі спробувала закричати, та не могла. На мить їй здалося, що це все, кінець. Одна остання конвульсія, потужна, ніби шість паличок динаміту в гранітному виступі, і вперед, Джессі. Касир праворуч.

Але й це минуло.

Вона повільно розслабилася, віддихуючись, обличчям до стелі. Принаймні якусь мить танець відображення вгорі її не мучив. Уся увага була зосереджена на вогняному жмутку нервів під і між грудьми. Джессі чекала, чи біль дійсно піде, чи спалахне з новою силою. Він зник… але неохоче, обіцяючи, що повернеться. Джессі заплющила очі, молячись, щоб прийшов сон. Навіть коротка пауза в цьому довгому й виснажливому завданні — вмирати — на цю мить була б лише бажаною.

Сон не прийшов, зате прийшла Періжечок, дівчина в колодках. Тепер вона вільна, наче пташка, хоч і звинувачена в сексуальному звабленні, іде собі боса по толоці свого пуританського села, піднесено самотня, — не було потреби заради пристойності опускати очі, щоб якийсь хлопчак не перехопив її погляд підморгуванням чи посмішкою. Трава мала глибоку оксамитово-зелену барву, а далеко, на вершині сусіднього пагорба («Це, мабуть, найбільша у світі толока», — подумала Джессі) паслась отара овець. Дзвінок, який Джессі чула раніше, розносив свій млявий, монотонний передзвін по всій сутінковій днині.

Періжечок була вбрана в блакитну фланелеву нічнушку з великим жовтим знаком оклику спереду — одяг далеко не пуританський, хоча досить скромний, бо прикривав її від шиї до стоп. Джессі чудово знала те вбрання й була рада знову його побачити. Між десятим і дванадцятим роком життя, доки Джессі нарешті не переконали передати свій кошик зі зношеним одягом на благодійність, вона вдягала той дурнуватий убір, мабуть, на двадцяток піжамних вечірок.

Волосся Періжечка, що повністю затуляло їй обличчя, коли та була в колодках, тепер було зв’язане позаду оксамитовим бантом найтемнішого опівнічно-синього кольору. Дівчина виглядала приємно й чимсь вельми тішилася, що Джессі аніскілечки не дивувало. Врешті-решт, ця дівчина скинула свої пута, вона вільна. У цьому плані Джессі зовсім їй не заздрила, проте мала сильне бажання — майже потребу — сказати, що дівчина має не просто насолоджуватися своєю свободою. Нею потрібно дорожити, її треба оберігати й використовувати.

«Я все ж заснула. Точно заснула, бо це майже точно сон».

Черговий спазм, цього разу не такий жахливий, як той, від якого в неї запалало сонячне сплетіння, заморозив м’язи правого стегна, від чого стопа дурнувато заметлялася в повітрі. Джессі розплющила очі й побачила спальню, промені світла в якій знову видовжилися й покосилися. Ще не зовсім те, що французи називають l’heure bleue[63], але цей час швидко наближається. Джессі чула грюкіт дверей, відчувала запах власних поту, сечі й прокислого виснаженого віддиху. Усе було саме так, як і перед тим. Час просунувся вперед, але не стрибнув, як трапляється, коли прокидаєшся з незапланованої дрімоти. Руки змерзли ще трохи більше, подумала Джессі, але заціпеніння було на тому ж рівні, що й до того. Вона не спала і не снила… але щось таки робила.

«Я і ще раз можу так зробити», — подумала вона й заплющила очі. У ту ж мить Джессі повернулася на ту немислимо громадну толоку. Дівчина з великим знаком оклику, що стримів у неї між дрібних грудей, серйозно й мило дивилася на неї.

«Є ще річ, якої ти не спробувала, Джессі».

«Неправда, — відповіла вона Періжечку. — Я вже все перепробувала, повір. І знаєш що? Думаю, якби я не впустила той чортів крем, коли собака мене злякав, то вибралася б із лівого наручника. Мені страшно не пощастило, що пес зайшов саме в ту мить. Або це карма. Щось таке».

Дівчина підпливла ближче, трава шепотіла в неї під босими ступнями.

«Не з лiвого, Джессі. Ти можеш вислизнути з правого. Шанс, звісно, невеликий, не лукавитиму, але він є. Думаю, справжнє питання тепер у тому, чи дійсно ти хочеш жити».

«Звісно ж, хочу!»

Ще ближче. Ті очі — димчастого кольору, що спробував бути блакитним, але йому не зовсім вдалося, — тепер наче заглядали їй крізь шкіру в саме серце.

«Справді? Я не впевнена».

«Ти що, здуріла? Думаєш, я хочу бути тут, прикутою, коли…»

Очі Джессі — які після стількох років досі намагалися бути блакитними, і досі їм це не зовсім вдавалося — повільно розплющилися. Вони роззирнулися кімнатою з виразом переляканої серйозності. Побачили її чоловіка, що тепер лежав у неймовірно викрученій позі, втупившись у стелю.

— Я не хочу бути тут прикутою, коли стемніє і повернеться бабайко, — сказала вона порожній кімнаті.

«Заплющ очі, Джессі».

Вона заплющила. Періжечок стояла у старій фланелевій нічнушці, спокійно дивилася на неї, і Джессі тепер бачила й іншу дівчину — товсту, з прищавою шкірою. Другій не так пощастило, як Періжечку. Їй утекти не вдалося, якщо смерть у певних випадках не вважати способом утечі (що Джессі з певною охотою була готова прийняти). Товста дів­чина або задушилась, або в неї сталася якась судома. Її обличчя набуло фіолетово-чорного кольору літнього грозового фронту. Одне око вибалушилося з очниці, друге вибухнуло, наче розчавлена виноградина. Язик, кривавий від численних укусів, здійснених в останні хвилини життя, випинався поміж губ.

Джессі, здригнувшись, обернулася до Періжечка.

«Я не хочу так закінчувати. Що б зле зі мною не було, не хочу закінчувати отак. А як вибралася ти?»

«Вислизнула, — одразу ж відповіла Періжечок. — Вислизнула з чортової хватки й просочилася на Землю Обітовану».

Попри виснаження, Джессі відчула пульсацію гніву.

«Ти хоч слово почула з того, що я сказала? У мене впала та їбана баночка “нівеї”! Собака прийшов, налякав мене, і я впустила її! Як мені…»

«А ще я пам’ятаю затемнення. — різко перебила її Періжечок з інтонацією людини, яка вирішила не терпіти складні й незрозумілі соціальні формули: ти мені реверанс, я тобі поклін, беремося за руки. — Ось як я насправді вибралася. Пригадала затемнення і те, що сталося на терасі, коли воно ще не закінчилося. І ти також пригадай. Думаю, це для тебе єдина можливість вибратися. Ти більше не можеш тікати, Джессі. Повернися обличчям до правди».

Знову це? Лише це? Джессі відчула глибоку хвилю виснаження й розчарування. На мить-другу до неї майже повернулася надія, але нічого не дала. Зовсім.

«Ти не розумієш, — сказала вона Періжечку. — Я вже йшла цим шляхом — пройшла його до кінця. Так, думаю, те, що зі мною вчинив тоді батько, якось стосується того, що відбувається тепер. Думаю, це має принаймні якусь імовірність, але навіщо знову проходити через весь той біль, коли мені ще стільки іншого болю доведеться перетерпіти, перш ніж Бог нарешті знудиться мене мучити й вирішить опустити жалюзі?»

Відповіді не було. Дівчинка в блакитній нічній сорочці, дівчинка, якою вона колись була, зникла. Тепер за Джессіними повіками була лише темрява, ніби на кіноекрані, коли передача вже скінчилася. Тож вона знову розклепила очі й довгим поглядом роздивилася кімнату, у якій, мабуть, помре. Джессі перевела очі з дверей ванної на батікового метелика в рамці, тоді на комод, тоді на тіло свого чоловіка, що лежало під гидотним килимком із млявих осінніх мух.

— Припини, Джесс. Повертайся до затемнення.

Очі округлилися. Це звучало дійсно наче реальність — справжній людський голос, що долинув із ванної кімнати, чи коридору, чи з її ж голови, але, здавалося, сочився з самого повітря.

— Періжечку? — голос перетворився на суцільний хрип. Вона спробувала підсунутися вгору, щоб сісти, але загрозливо дав про себе знати черговий спазм діафрагми, тож Джессі одразу лягла на узголів’я в очікуванні, поки він мине. — Періжечку, це ти? Це ти там, золотко?

Спочатку їй ніби щось почулося, ніби голос сказав ще щось, але якщо й так, слів вона не розібрала. А потім він і зовсім стих.

«Повертайся до затемнення, Джессі».

— Це мені нічого не дасть, — пробурмотіла вона. — Жодних відповідей, лише біль, дурість і… І що? Що ще?

«Ветхий Адам»[64]. Це словосполучення цілком природно виникло в її думках, вихоплене з якоїсь проповіді, яку вона слухала знудженою дитиною, сидячи між мамою й татом, хвицаючи ногами так, щоб на її білих туфлях із лакованої шкіри мінилося й переливалося світло, що падало крізь кольорові церковні вікна. Просто словосполучення, яке наліпкою зачепилося їй у підсвідомості й залишилося там. «Ветхий Адам» — і, можливо, це й усе, отак просто. Батько, що напівсвідомо організував усамітнення зі своєю гарненькою життєрадісною донькою, постійно роздумуючи: «Нічого злого з цього не буде, нічого злого, зовсім-зовсім». Тоді почалося затемнення, і Джессі сиділа в нього на колінах у сарафані, одночасно затісному і закороткому, — у сарафані, про який він сам її попросив, — і сталося те, що сталося. Просто коротка хтива інтерлюдія, від якої соромно й невдоб­но стало обом. Він спустив своє молочко (це якщо стисло), обляпав ним ззаду їй усі труси, як на те пішло, — це точно не прийнятна поведінка для татусів і точно не та ситуація, яку вона коли-небудь спостерігала в «Сімейці Брейді»[65], але…

«Але визнаймо, — подумала Джессі. — Я вибралася з тієї ситуації без жодної подряпини, якщо порівняти з тим, що могло трапитися… що трапляється щодня. Таке відбувається не лише в місцях на кшталт Пейтон-Плейс[66] чи вздовж Тобакко-роуд[67]. Мій батько був не перший представник вищого середнього класу з хорошою освітою, у якого стояв на власну доньку, а я була не першою донькою, що раптом помітила вологу пляму ззаду на трусах. Я не кажу, що це було правильно чи навіть виправдано. Просто кажу, що це вже скінчилось і все могло бути набагато гірше».

Так. І просто зараз забути про все це здавалося набагато кращою ідеєю, ніж знову переживати, що б там Періжечку ще не знайшлося сказати на цю тему. Краще нехай воно все зблякне до загальної темряви, супутниці будь-якого сонячного затемнення. У неї в планах ще багато вмирання в цій смердючій, заповненій мухами спальні.

Джессі заплющила очі, і їй у ніс миттю вдарив запах батькового одеколону. І ще запах його слабкого, нервового поту. Відчуття чогось твердого між сідниць. Його зітхання, коли вона вовтузилася на колінах, намагаючись зручно вмоститися. Відчуття його долоні, що легенько осіла в неї на грудях. Думки про те, чи все з ним добре. Він почав так швидко дихати. Марвін Ґей по радіо: «Я надто сильно кохаю, кажуть друзі мені, але я вірю… так, я вірю… що лише так можна любить її…»

«Періжечку, ти мене любиш?»

«Так, звісно…»

«Тоді нічим не переймайся. Я ніколи не зроблю тобі погано. — Тепер його друга долоня рухалася вгору по її голій нозі, запинаючи сарафан, підбираючи його складками їй на колінах. — Я хочу…»

— Я хочу бути з тобою милим, — пробурмотіла Джессі, злегка впираючись в узголів’я. Її обличчя було землисте, викривлене. — Так і сказав. Господи Боже, він це реально сказав.

«Це знають всі… особливо, дівчата, ви… любов буває сумна, та моя ще більш смутна…»

«Я не впевнена, чи хочу дивитися… Я боюся спалити собі очі».

«Маєш іще двадцять секунд. Двадцять як мінімум. Тому не хвилюйся. І не обертайся».

Тоді ляснула гумка — не її, а його, — і він випустив ветхого Адама.

На знак протесту проти дедалі сильнішого зневоднення з лівого ока Джессі проступила сльозинка і повільно скотилася по щоці.

— Я це роблю, — прорекла Джессі сиплим здушеним голосом. — Згадую. Сподіваюся, ти рада.

«Так, — відповіла Періжечок, і хоча Джессі вже не бачила її, вона відчувала на собі дивний милий погляд. — Але ти зайшла задалеко. Трішки повернися. Зовсім трішки».

Джессі відчула неймовірне полегшення, коли усвідомила, що Періжечок хоче пригадати не те, що сталося під час або після сексуальних домагань батька, а те, що відбулося перед цим… хоч і незадовго.

«То навіщо мені було проходити через усі ті інші страшні речі?»

Вона припускала, що відповідь на це очевидна. Неважливо, одну сардину ти хочеш чи двадцять, — усе одно доведеться відкрити банку й подивитися на всі. Відчути той жахливий запах риб’ячого жиру. Та й не помре ж вона, подивившись одну частинку давньої історії. Від наручників, що тримають її на ліжку, померти можна, але не від цих старих спогадів, хоч яких болісних. Настав час покінчити з ниттям і скиглінням та взятися до роботи. Час знайти те, про що говорить Періжечок.

«Повернися до моменту одразу перед тим, як він почав торкатися тебе вже по-іншому — неправильно. Повернися до першопричини, чому ви там були. Повернися до затемнення».

Джессі заплющила очі міцніше й повернулася.

— Періжечку? Все добре?

— Так, але… трохи страшно, правда?

Тепер їй уже не доводиться заглядати в рефлекторну коробочку, щоб зрозуміти: щось відбувається. День починає темніти, ніби сонце заступає хмара. Але це не хмара. Темрява розпростерлась, а хмари лежать десь далеко на сході.

— Так, — каже він, і коли вона дивиться на нього, то з неабияким полегшенням бачить, що він серйозно. — Хочеш сісти мені на коліна, Джесс?

— Можна?

— Звичайно.

Вона так і робить, тішачись його близькістю, теплом і солодким запахом — татусевим запахом, — а день навколо далі темнішає. Тішиться здебільшого тому, що їй дійсно трохи страшно, страшніше, ніж вона уявляла. Найбільше її лякає те, як на терасі блякнуть тіні. Вона ще ніколи не бачила, щоб тіні блякли саме так, і майже певна, що ніколи вже не побачить. Мені це цілком нормально, думає вона й умощується ближче, рада, що знову (принаймні на час цієї трішки моторошної інтерлюдії) татів Періжечок, а не проста стара Джессі — зависока, занезграбна… заскрипуча.

— Тату, а можна вже подивитися через оте кіптяве скло?

— Поки що ні.

Його долоня, важка й тепла, у неї на нозі. Вона накриває її власною долонею, обертається до нього й усміхається.

— Так цікаво, правда?

— Так. Так, Періжечку. Навіть цікавіше, ніж я думав, якщо чесно…

Джессі знову совається в пошуках зручнішої форми співіснування з його твердою частиною, на якій зараз розміщується її зад. Він швидко й із сичанням втягує повітря понад нижньою губою.

— Тату? Я заважка? Я тобі боляче зробила?

— Ні. Все добре.

— Можна вже через скло?

— Ще ні, Періжечку. Але вже скоро.

Світ уже не виглядає так, ніби сонце затулила хмара. Тепер здається, наче просто посеред дня настали сутінки. Вона чує в лісі звуки пугача-гугача, і від цього здригається. Голос Деббі Рейнолдс на WNCH затихає, і діджея, що вривається в ефір, невдовзі замінить Марвін Ґей.

— Глянь на озеро! — каже тато, і Джессі бачить дивні сутінки, що насуваються на понурий світ, з якого вилучили всі яскраві кольори, залишивши приглушені пастелі. Вона здригається й каже йому, що це лячно. Він каже їй не дуже лякатися, а насолоджуватися — теза, яку вона через багато років ретельно — може, навіть надто ретельно — вивчить на подвійні значення. А тоді…

— Тату? Таточку? Уже нічого нема. Можна мені…

— Так. Тепер можна. Але коли я скажу, що досить, то припини. Без коментарів, гаразд?

Він дає їй три підкопчені скельця, складені стосом, але спочатку дає горнешник. Дає тому, що зробив скельця зі старого вікна сараю і не настільки впевнений у своїх навич­ках склоріза. І коли Джессі дивиться на горнешник, у цьому середовищі, що одночасно сон і спогад, розум раптом стрибає ще далі назад, моторно, наче акробат, який робить сальто, і вона чує, як він каже: «Останнє, чого мені треба…»

— …це щоб мама приїхала додому й застала тут лише записку…

Очі Джессі спалахнули, розкрившись, коли вона промо­вила ці слова в порожню кімнату, і перше, що вона побачила, — це порожня склянка: Джералдова склянка для води досі стояла на полиці. Стояла біля наручника, що кріпив її зап’ясток до стовпчика ліжка. Не лівий зап’ясток, а правий.

— …записку, де я кажу, що повіз тебе у відділення невідкладної допомоги «Оксфорд-Гіллз» зашивати пальчики.

Тепер Джессі зрозуміла мету цього старого болючого спогаду. Зрозуміла, щó від початку їй намагалася сказати Періжечок. Відповідь не стосувалася ветхого Адама чи слабкого мінерального запаху з мокрої плями на старих бавовняних трусах. Вона стосувалася насамперед кількох скелець, акуратно вирізаних із вкритого потрісканою мастикою старого вікна в сараї. Джессі втратила крем «Нівея», але залишилося ще принаймні одне джерело змащування, правда ж? Ще один спосіб просочитися на Землю Обітовану. Кров. Доки вона не загусне, кров майже така ж слизька, як олія.

«Болітиме що пиздець, Джессі».

Так, звичайно, болітиме що пиздець. Але вона згадала, як чула або читала десь, що в зап’ястках менше нервів, ніж в інших життєво важливих точках тіла. Саме тому різати зап’ястки, особливо в гарячій ванні, — найпопулярніший спосіб самогубства ще з часів перших тогових вечірок в Римі, столиці імперії. Та й тіло в неї і без того вже наполовину закоцюбло.

— Мозок у мене закоцюб, коли я взагалі дозволила йому замкнути мене в цих штуках, — крекнула Джессі.

«Якщо поріжеш занадто глибоко, то сплинеш кров’ю до смерті, як древні римляни».

Так, безумовно. Але якщо не поріже взагалі, то лежатиме тут, доки не помре від судом чи зневоднення… чи доки вночі не навідається дружок із мішком кісток.

— Добре, — сказала Джессі. Серце стукотіло дуже сильно, і вона вперше за багато годин прокинулася по-справжньому. Час рушив знову, смикнувшись і тріпнувшись, ніби товарний поїзд, що виїжджає з глухої гілки на основну колію. — Добре, це переконливо.

«Слухай, — настійно промовив голос, і Джессі, на власний неймовірний подив, упізнала голос одночасно Рут і Господиньки. Вони злилися, принаймні тимчасово. — Слухай уважно, Джесс».

— Слухаю, — відповіла вона в порожню кімнату.

Також вона дивилася. Дивилася на склянку. Одна з дванадцяти, які вона купила набором на розпродажі в «Сірз» три-чотири роки тому. На сьогодні шість-вісім із них уже розбиті. Скоро розіб’ється ще одна. Джессі ковтнула й скривилася. Відчуття були такі, наче вона намагається ковтнути обгорнутий фланеллю камінь, що застряг у горлі.

— Слухаю дуже уважно, повірте.

«Добре. Бо як тільки почнеш, зупинитися не вдасться. Усе має бути швидко, бо ти й так зневоднена. Але запам’я­тай: навіть якщо піде неправильно…»

— …все одно закінчиться чудово, — завершила Джессі.

І це ж правда, чи не так? Ситуація набула простоти, стала, певним страшним чином, навіть елегантною. Вона не хоче сплинути кров’ю до смерті (кому б такого хотілось?), але краще вже так, ніж дедалі сильніші судоми й спрага. Краще, ніж він. Воно. Галюцинація. Чи що воно там.

Джессі облизала сухі губи сухим язиком і вхопилася за летючі розгублені думки. Спробувала розмістити їх у якомусь порядку, як вона це вже робила раніше, перш ніж діста­ла баночку з пробником крему для обличчя, яка тепер марно лежала на підлозі біля ліжка. Джессі відкрила для себе, що їй тепер важче думати. Постійно вчувалися шматочки

(висковзуйся)

розмовного блюзу, запах батькового одеколону, під сідницями відчувалася та тверда річ. А тоді Джералд. Він ніби говорив із нею зі своєї точки на підлозі. «Воно повернеться, Джессі. Що б ти не робила, воно не зупиниться. Воно тебе навчить, горда красуне моя».

Джессі глипнула на нього, тоді похапцем перевела погляд назад на склянку. Джералд наче люто всміхався їй тією частиною обличчя, якої собака не чіпав. Вона вчергове спробувала все продумати, і після певних зусиль думки пішли своїм робом.

Десять хвилин вона раз за разом проходила всі кроки. Правду кажучи, їх було не так і багато — цей план був самогубчо ризиковим, але не складним. І все одно в голові вона пропрацювала кожен рух кілька разів, вишукуючи дрібні помилки, що можуть коштувати їй останнього шансу на життя. Не знайшла. Залишався один значний недолік: усе доведеться робити дуже швидко, доки кров не почне згущуватись, і можливих наслідків є два — швидка втеча або непритомність і смерть.

Поки сонце наполегливо рухалося на захід, Джессі ще раз промотала собі весь процес — не відкидаючи ту неприємну, але необхідну справу, а аналізуючи її, наче перевіряла власноруч зв’язаний шарф на наявність спущених петель. На задньому ґанку підвівся пес, облишивши блискучий пучок хрящів, який саме гриз. Подибав у ліс. Собака знову вловив душок того чорного запаху, а наповнивши живіт, він вирішив, що цього душка для нього забагато.

Нульнуль-нульнуль-нульнуль, блимав годинник, і котра б година не була зараз, час настав.

«Ще одне, перш ніж почнеш. Ти вже набралася максимальної сміливості, і це добре, але не втрачай зосередженості. Якщо все почнеться з того, що ти впустиш ту срану склянку на підлогу, тобі дійсно пиздець буде».

— Пес, не підходь! — пронизливо вереснула Джессі, поняття не маючи, що пес кілька хвилин тому відступив у гуща­вину за гілкою траси.

Вона трохи повагалася, роздумуючи, чи не помолитися ще раз, а тоді вирішила, що всі потрібні молитви вже промовила. Тепер вона розраховуватиме на свої голоси… і на себе.

Правою рукою Джессі потяглася до склянки, рухаючись уже без попередньої непевної обережності. Частина її — мабуть, та частина, яка так любила Рут Нірі й захоплювалася нею, — розуміла, що в цьому останньому завданні головне не обережність, а вміння рішуче стукнути молотком, і стукнути сильно.

«Я тепер як самурайка», — подумала Джессі й усміх­нулася.

Вона зімкнула пальці на склянці, яку з такими труднощами перед тим узагалі дістала, трішки подивилася на неї з цікавістю садівниці, що роздивляється якийсь неочіку­ваний зразок рослини, знайдений між бобів чи гороху, а тоді стиснула її. Вона майже зовсім заплющила очі, залишивши тільки два розрізи, щоб захиститися від осколків, а тоді вдарила склянкою об полицю, наче розбивала шкаралупу круто звареного яйця. Звук, який видала склянка, був до абсурду знайомий, до абсурду нормальний, ніяк не відрізнявся від звуків, що їх видавали сотні інших склянок, які вислизали з пальців під час миття посуду, падали на підлогу від поштовху неуважного ліктя чи долоні за всі роки, відколи вона в п’ять років виросла зі своєї пластмасової чашечки «Денді Дак». Старий, усім відомий кер-брязь. У ньому не вчувалося жодного особливого резонансу, який натякав би на те, що Джессі щойно почала незвичну справу — ризикувати життям, щоб його врятувати.

Усе ж Джессі відчула, як на чоло прямо над бровою впав якийсь випадковий шмат скла, але цей був єдиний, що впав на обличчя. Інший осколок — великий, судячи зі звуку, — злетів з полиці й розбився на друзки на підлозі. Джессі була стиснула губи в тонку білу лінію, очікуючи значного болю, принаймні спочатку, з боку пальців. Коли склянка розбилася, вони міцно стискали її. Проте болю не було — лише відчуття слабкого тиску та ще слабшого печіння. Порівнюючи з судомами, що розривали її протягом останніх кількох годин, це просто казочки.

«Мені, певно, пощастило, що склянка так розбилася, та й чому б ні? Хіба зараз не саме той час, щоб мені почало бодай трішки щастити?»

Тоді Джессі підняла руку й побачила, що пощастило їй не так уже й сильно. На подушечках чотирьох із п’яти пальців розросталися темно-червоні пузирі крові. Уникнути порізу вдалося лише мізинцеві. З великого, середнього й підмізинного пальців, ніби якісь химерні пір’їни, стирчали осколки скла. Завдяки повзучому заціпенінню кінцівок — і, можливо, гострим краям шматочків скла, якими вона порізалася, — Джессі не надто відчула порізи, але рани таки були. Поки вона дивилася, на рожеву стьобану поверхню матраца закапотіли товсті краплі крові, каляючи його ще темнішим.

Від вигляду тих тоненьких скляних жал, що стирчали з пальців, наче голки з подушечки, Джессі захотілося блювати, хоча в шлунку зовсім нічого не було.

«Гарна з тебе самурайка», — глузливо промовив один із голосів НЛО.

«Але це ж мої пальці! — крикнула на нього Джессі. — Ти що, не бачиш? Мої пальці!»

Вона відчула, як усередині заворушилася паніка. Джессі загнала її назад і знову зосередилася на шматку скла, що залишався в долоні. То була вигнута верхня частина, мабуть, чверть від склянки, і з одного боку вона розкололася на дві гладенькі дуги. Вони майже ідеально сходилися в одній точці, що жорстоко виблискувала під променями денного сонця. Пощастило, мабуть… напевно. Якщо їй вдасться не втратити відваги. Їй цей вигнутий скляний зубець здавався фантастичною зброєю з казок, мініятаганом, чимсь з амуніції войовничої піксі, що прямує в бій під грибом-поганкою.

«Дорогенька, відволікаєшся, — озвалася Періжечок. — Хіба ти можеш собі таке дозволити?»

Відповідь була, безумовно, ні.

Джессі поклала чверть склянки назад на полицю, обережно розміщуючи так, щоб можна було дістати без серйозних викручувань. Уламок лежав на гладенькому вигнутому череві, стримлячи ятаганоподібним відростком. На кінчику яскраво відбивався сонячний промінь. Джессі подумала, що цей кінчик чудово підійде для наступного завдання, якщо вона буде обережна й не тиснутиме щосили. Інакше може скинути скло з полиці або відламати імпровізоване лезо.

— Просто будь обережна, — сказала вона. — Тиснути не доведеться, якщо будеш обережна, Джессі. Просто уяви…

Але решта тієї думки

(що ріжеш ростбіф)

здавалася не надто продуктивною, тож Джессі відкинула її, перш ніж до неї дійшов її передній край. Джессі підняла праву руку, витягла її, аж доки ланцюг наручника не напнувся, а зап’ясток не завис над блискучим скляним гаком. Їй дуже хотілося змести решту скла, що всипало полицю, — відчувала, що воно чекає там на неї, наче мінне поле, — але не наважувалася. Після досвіду з баночкою «нівеї» — ні. Якщо вона випадково скине лезоподібний осколок або розіб’є його, доведеться серед залишків відбирати прийнятну заміну. Такі запобіжні заходи здавалися їй ледь не сюрреалістичними, але в жодну мить вона навіть не спробувала переконати себе, що вони зайві. Якщо вона хоче звідси вибратися, доведеться пролити більше крові, ніж ллється з неї тепер.

«Роби це саме так, як уявляла, Джессі, і все… і не сцикуй».

— Не сцикувати, — погодилася Джессі хрипуватим, наче пил у щілині, голосом.

Вона розчепірила пальці й струсонула зап’ястком, сподіваючись, що так позбудеться скла, яке стирчало з пальців. Здебільшого це вдалося. Вилазити відмовився лише шмат у великому пальці, занурений глибоко в ніжну плоть під нігтем. Вона вирішила облишити його й робити далі свою справу.

«Те, що ти збираєшся робити, — повне божевілля», — сказав якийсь нервовий голос.

Не НЛО. Це був голос, який Джессі знала дуже добре. Голос матері.

«Мене це не дивує, сама розумієш. Це ж типова надмірна реакція Джессі Мейгут, і якщо я бачила її раз, то й тисячного разу впізнаю. Ти подумай, Джессі: навіщо себе різати і, можливо, вмерти від кровотечі? Хтось прийде і тебе врятує. Про всі інші варіанти навіть нема сенсу дума­ти. Померти у власному літньому будиночку? Померти в наручниках? Це просто смішно, ось тобі моє слово. Тому ти свою скигляву натуру трохи прикрий — суто для цього випадку. Не ріж себе тим склом. Не смій!»

Це її мама, саме так. Імітація була настільки добра, що аж моторошно. Вона хоче, щоб ти повірила, ніби чуєш любов і здоровий глузд під личиною гніву, і хоча та жінка не зовсім нездатна на любов, Джессі вважала, що справжня Саллі Мейгут — та, яка одного дня ввірвалася в Джессіну кімнату й запустила в неї парою туфель на високих каблуках, без жодних пояснень що тоді, що пізніше.

Та й, крім того, все, що той голос сказав, — брехня. Перелякана брехня.

— Ні, — відповіла Джессі. — Не вірю тобі. Ніхто не прийде… крім хіба того мужика з минулої ночі. Не сцикувати.

З цими словами Джессі опустила правий зап’ясток до мерехтливого скляного леза.

Було важливо, щоб вона бачила, що робить, бо спершу не відчула майже нічого. Джессі могла порізати зап’ястки на криваві клапті й не відчути нічого, крім віддалених тиску й тепла. Джессі зі значним полегшенням зрозуміла, що з цим проблеми не буде: вона розбила склянку в хорошій точці («Прорив, хоч десь!» — саркастично втішилася частина розуму), і огляду майже нічого не перешкоджало.

Загнувши долоню назад, Джессі занурила внутрішню частину зап’ястка — ту, що містить лінії, яку хіроманти називають «браслетами фортуни», — на дугу скла. Вона вражено спостерігала, як відстовбурчений кінчик спершу продавив їй шкіру, а тоді проколов. Джессі натискала далі, а зап’ясток усе поглинав скло. Ямочка наповнилася кров’ю й щезла.

Першою реакцією в Джессі було розчарування. Скляний гак не зробив їй фонтану крові, на який вона сподівалася (і якого частково боялася). Тоді гострий край прорізав блакит­ні пучки вен, найближчих до поверхні шкіри, і кров полилася швидше. Вона цебеніла не пульсівними цівками, як Джессі очікувала, а швидким рівномірним потоком, ніби вода з-під крана, який викрутили майже на повну. Тоді розірвалося щось більше, і потік перетворився на річку. Вона струменіла по полиці, тоді вниз передпліччям. Назад вороття нема. Вона взяла це на себе. Так чи інакше, вона взяла це на себе.

«Та хоч зараз забери вже руку! — закричав материн голос. — Не погіршуй ситуацію — ти вже досить порізала! Пробуй вибиратися!»

Спокуслива думка, але Джессі подумала, що наразі зроб­леного далеко не достатньо. Вона не знала значення слів «відшарування шкіри», терміна, яким зазвичай послуговуються лікарі в розмовах про жертв опіків, але тепер, почавши цю огидну операцію, зрозуміла, що, можливо, щоб вислизнути на волю, не вдасться розраховувати на саму лише кров. Крові, напевно, буде замало.

Джессі повільно й обережно викрутила зап’ясток, розщеплюючи тугу шкіру. Відчула дивне пощипування по всій долоні, наче розрізала маленький, але важливий кожух для нервів, які взагалі були напівмертві. Мізинець і підмізинний палець правої руки зомліли, ніби вмерли. Вказівний, середній і великий почали шалено смикатися вперед-назад. Якою б милостиво закляклою не була її плоть, Джессі побачила в цих ознаках травми, якої вона собі завдавала, невимовний жах. Два пальці, зіщулені, наче два трупи, були навіть гіршим видовищем, ніж уся кров, яку вона наразі пролила.

Тоді і страх, і дедалі сильніше відчуття тепла й тиску в пораненій руці сховалися від нової судоми, яка врізалася їй у бік, ніби грозовий фронт. Спазм безжально вгризся, намагаючись вибити Джессі з її покрученої пози, але жінка зі страхом і люттю відбилася. Зараз не можна рухатися. Бо якщо поворухнеться, майже напевне скине на підлогу свій імпровізований різак.

— Ні, не можна тобі, — процідила вона крізь зціплені зуби. — Ні, мудачило, не можна — вшивайся з Доджа[68].

Вона міцно тримала себе в попередній позі, стараючись не тиснути сильніше на крихке скляне лезо, щоб не збити його й не докінчувати роботу менш зручним інструментом. Але якщо судома перелізе з боку на праву руку, як вона й намагається, то…

— Ні, — простогнала вона. — Іди геть, чуєш мене? Забирайся звідси нахуй!

Джессі чекала, хоч і усвідомлювала, що не може собі цього дозволити, але знала, що більше нічого не здатна вдіяти. Вона чекала й слухала, як її життєдайна кров капотить на підлогу з низу полиці. Бачила, як кров струмочками стікає з полиці. У деяких ручаях виблискували дрібні іскорки скла. Вона почала почуватися жертвою в якомусь слешері.

«Не можна більше чекати, Джессі! — гаркнула Рут. — У тебе вже часу нема!»

«Насправді в мене нема удачі, але, йоб вашу мать, мені її завжди дуже бракувало», — відповіла вона Рут.

У ту мить вона або відчула, як судома трохи ослабла, або обдурила себе такою думкою. Джессі обернула руку всередині браслета, скрикнувши від болю, коли судома вп’ялася знову, занурюючись кігтями їй у діафрагму, щоб заново розпалити її. Але Джессі все одно рухалась і тепер насадила на скло тильний бік зап’ястка. М’яка внутрішня частина обернулася вгору, і Джессі вражено спостерігала, як глибокий розрив на «браслеті фортуни» роззявив чорно-червоний рот і ніби розсміявся з неї. Джессі загнала скло в тильний бік долоні настільки глибоко, наскільки могла, продовжуючи боротись із судомою в діафрагмі й нижній частині грудей, а тоді смикнула долонею на себе, тонким серпанком розбризкуючи кров собі на чоло, щоки й перенісся. Відбитий шмат скла, яким вона проводила цю рудиментарну операцію, злетів на підлогу, де той піксі-ятаган і розбився. Джессі вже про нього не думала, це скло свою роботу виконало. А тим часом залишився ще крок, ще одна перевірка: чи продовжить браслет ревниво тримати її, чи плоть і кров зрештою зможуть спільними зусиллями змусити його відпустити.

Судома в боці щипнула востаннє й почала слабнути. Джессі звернула на її відхід уваги не більше, ніж на втрату свого примітивного скляного скальпеля. Вона відчувала силу власного зосередження — розум горів ним, ніби смоло­скип, укритий сосновою живицею, — і все воно було націлене на її праву руку. Джессі піднесла долоню, роздивилася її під золотавим післяполудневим сяйвом. Пальці були густо вимащені кров’якою. Передпліччя ніби покрили патьоками яскраво-червоної латексної фарби. Наручник лише трішки випинався формою, що виділялася на тлі загальної кривавості, тож Джессі зрозуміла, що кращої нагоди вже не буде. Вона випрямила руку й потягла її вниз, як уже робила двічі. Браслет ковзнув… ще трохи… і знову застряг. Його знову зупинив непохитний кістковий випин під великим пальцем.

— Ні! — закричала вона й смикнула сильніше. — Я не вмиратиму так! Чуєш мене? Я ТАК НЕ ВМИРАТИМУ!

Наручник в’ївся глибоко, і якусь мить Джессі була до огиди певна, що він уже ні на міліметр не посунеться, що наступний його рух буде тоді, коли якийсь коп із закушеною сигарою відімкне його й зніме з трупа. Вона не може його посунути, жодна земна сила не здатна його посунути, ні правителі небесні, ні владики пекельні не здатні його посунути.

Тоді на тильному боці долоні виникло відчуття, ніби удар блискавиці, і наручник смикнувся трішки вгору. Спинився, тоді продовжив рух. Разом із рухом металу те гаряче електричне пощипування також почало розходитися долонею, швидко перетворилося на темний вогонь, що спочатку поширився навколо, наче браслет, а тоді вкусив плоть батальйоном червоних мурах.

Наручник рухався, бо рухалася шкіра, яку він охоплював, сунучись, наче якийсь важкий предмет на килимку, якщо почати той килимок смикати. Рваний круглий надріз, який Джессі зробила собі навколо зап’ястка, поширшав, тягнучи вологі волокна сухожиль через прогалину і створюючи таким чином червоний браслет. Шкіра ззаду на долоні почала морщитися й збігатися перед металом, і тепер Джессі згадала, як виглядало покривало, коли вона зсунула його до підніжжя ліжка, педалюючи ногами.

«Я здираю шкіру собі з долоні, — подумала вона. — Господи Ісусе, здираю шкіру, ніби апельсин чищу».

— Пусти! — закричала Джессі на наручник, зненацька озвірівши поза всіма межами. На ту мить вона вважала метал живою істотою, що вчепилася в неї безліччю зубів, ніби мінога чи скажений горностай. — Просто відпусти мене!

Наручник зсунувся набагато далі, ніж під час попередніх спроб вислизнути з нього, але все одно тримався, вперто відмовляючись віддавати останню чверть (чи тепер, напевно, лише одну восьму) дюйма. Тьмяний, вимазаний кров’ю метал тепер лежав упоперек долоні, з якої було частково здерто шкіру, оголюючи блискучу сітчасту структу­ру сухожиль кольору свіжих слив. Тильний бік долоні нагадував індичу ніжку, з якої зняли хрумку шкірку. Постійний тиск униз, який вона застосовувала, ще ширше розтягнув рану на внутрішньому боці зап’ястка, утворивши вкриту сукровицею розколину. Джессі задумалася, чи не відірве собі взагалі всю долоню в цій останній спробі звільнитися. І тут наручник, який досі потрошки рухався — принаймні їй так здавалося, — знову спинився. І цього разу намертво.

«Джессі, ну звісно, він застряг! — крикнула Періжечок. — Ти глянь на шкіру! Вона ж зовсім зібгалася там! Якби ж тобі вдалося випрямити її…»

Джессі вистрелила рукою вперед, накидаючи наручник назад на зап’ясток. Тоді, перш ніж рука взагалі подумала про те, щоб спазмувати, Джессі знову потягла вниз, докладаючи останню краплю залишкової сили. Долоню охопила хвиля болю, коли метал пройшовся по м’ясу між зап’ястком і долонею. Уся відтягнута шкіра вільно зібралася там, на діагоналі між основами мізинця і великого пальця.

На мить відірвана маса шкіри стримувала наручник, а тоді з ледь чутним хлюпанням скотилася під метал. Залишилося подолати той останній кістковий виступ, але й цього вистачало, щоб зупинити її прогрес. Джессі потягла сильніше. Нічого не змінилося.

«Усе, — подумала вона. — Усе, фатить з мене».

І тут, коли Джессі вже збиралася розслабити зболену руку, наручник прослизнув через невеличкий випин, який так довго його стримував, злетів їй з кінчиків пальців і брязнув об стовпчик ліжка. Це сталося настільки швидко, що Джессі спершу й не зрозуміла, що це сталося. Рука вже не була схожа на інструмент, яким зазвичай послуговуються люди, але це була її рука, і вона була вільна.

Вільна.

Джессі перевела погляд з порожнього, закаляного кров’ю наручника на пошматовану долоню, а обличчя повільно просяяло від усвідомлення. «Схожа на пташку, що залетіла в якийсь фабричний механізм, а тоді він виплюнув її з іншого кінця, — подумала вона, — але наручника на ній уже нема. Дійсно нема».

— Не вірю, — харкнула вона. — Просто. Блядь. Не. Вірю.

«Не зважай, Джессі. Поспішай».

Вона стрепенулася, ніби її щойно розтрусили з дрімоти. Поспішати? Саме так. Джессі не знала, скільки крові втратила, — пінта здавалася досить імовірною здогадкою, судячи з просяклого матраца й ручайків, що збігали і скрапували по дошках узголів’я, — але знала, що як втратить іще, то знепритомніє, а подорож із непритомності до смерті буде короткою, наче поромна переправа через вузьку річку.

«І не мрій, — подумала вона. Думки прозвучали знову тим твердим, як криця, голосом, але цього разу він належав лише їй і більше нікому, від чого Джессі втішилася. — Я через усю цю херню срану пройшла не для того, щоб дати дуба тут на підлозі. Паперів я не бачила, але впевнена, що в мене в контракті такого нема».

«Це все дуже добре, але твої ноги…»

Нагадування було зайве. Джессі не стояла на своїх лапах понад добу, і, попри зусилля тримати їх у тонусі, ймовірно, значною помилкою буде надто на них розраховувати, принаймні спочатку. Їх може зсудомити, вони можуть підломитися під нею, або і те, й те. Але попереджена — озброєна… чи як там у народі кажуть. Звісно, впродовж життя вона отримала багато схожих порад (найчастіше приписаних таємничій усюдисущій групі, відомій під назвою «народ»), але побачене в «Лінії вогню»[69] чи прочитане в «Рідерз Дайджест» не підготувало Джессі до того, що вона щойно втнула. Та все одно, вона буде максимально обережною. Проте Джессі припускала, що в цьому аспекті свобода дій у неї не надто широка.

Вона перекотилася ліворуч, волочачи праву руку за собою, наче хвостик повітряного змія чи іржаву вихлопну трубу старого автомобіля. Єдина частина тієї кінцівки, яка відчувалася цілком живою, — це тильний бік долоні, де палали й пекли оголені в’язки сухожиль. Біль був страшний, а відчуття, ніби права рука вимагає розлучення з рештою тіла, лише погіршувало ситуацію, але все це загубилося в напливі надії й тріумфу. Джессі відчула майже божественну радість від можливості перекочуватися по ліжку без обмежень від наручника на зап’ястку. Знову схопила судома, врізаючись у низ тулуба, ніби робочий кінець «льюїсвільського слаґера»[70], але Джессі це проігнорувала. Вона це відчуття радістю назвала? Ой, заслабке слово. То був екстаз. Абсолютний, максимальний екста…

«Джессі! Кінець ліжка! Джессі, зупинись!»

Це не було схоже на край ліжка. Радше на край світу зі старих мап доколумбівських часів. «Далі будуть монстри й змії, — подумала вона. — Не кажучи вже про зламаний лівий зап’ясток. Джесс, спинися!»

Але тіло цей наказ проігнорувало. Воно котилося далі зі всіма своїми судомами, і Джессі саме встигла обернути ліву руку всередині наручника, перш ніж ляпнутися на живіт на краю ліжка, а тоді й зовсім злетіти з нього. Пальці ніг гупнулися на підлогу різким ударом, але її крик був не лише від болю. Врешті-решт, ноги таки опинилися на підлозі. Вони справді торкнулися підлоги.

Після такої незграбної втечі з ліжка її ліва рука жорстко стирчала в бік стовпчика ліжка, до якого була прикута, а права опинилася в тимчасовій пастці між грудьми Джессі і ліжком. Жінка відчувала, як гаряча кров вихлюпується на шкіру й стікає по грудях.

Джессі повернула обличчя вбік і в цій новій болісній позі мусила чекати, поки її тримала безживна паралітична судома від карка до розколини сідниць. Простирадло, до якого були притиснуті груди й пошматована рука, усе просякло кров’ю.

«Я мушу встати, — подумала вона. — Я мушу просто зараз встати, бо інакше помру тут від крововтрати».

Спазм у спині минув, і нарешті Джессі вдалося міцно обіпертися під собою ногами. М’язи виявилися далеко не такими слабкими й умлілими, як вона боялася. Правду кажучи, вони ніби цілком охоче взялися за призначену їм роботу. Джессі відштовхнулася вгору. Кайданка, що сковувала лівицю, ковзнула вгору й зупинилася, наштовхнувшись на наступну дошку узголів’я, але Джессі набула пози, яку, вона була підозрювала, вже ніколи не відчула б: стала на свої рівні біля ліжка, що слугувало їй тюрмою… і замалим не труною.

Її спробувало охопити відчуття немислимої вдячності долі, але вона відштовхнула його так само твердо, як перед тим паніку. Час на вдячність буде пізніше, а зараз не варто забувати, що вона досі не звільнилася від того блядського ліжка і час на це обмежений. Так, поки що вона не відчула запаморочення чи слабкості, але Джессі припускала, що це нічого не означає. Коли настане час зомліти, воно все налине однією хвилею, всі світла згаснуть.

Проте чи ж було їй хоч коли-небудь настільки приємно просто стояти, лише це — і більш нічого? Чи було це хоч колись настільки невимовно прекрасно?

— Ні, — прохрипіла Джессі. — Не думаю.

Пригорнувши правицю собі до грудей так, щоб рана з внутрішнього боку зап’ястка тісно прилягала до верхнього схилу лівої груді, Джессі наполовину обернулася, притискаючись задом до стіни. Тепер вона стояла біля лівого боку ліжка в позі, схожій на солдатську стійку «вільно». Вона довго й глибоко вдихнула, а тоді попросила праву руку й порізану долоню повернутися до роботи.

Рука зі скрипом піднялася, ніби в старої й недоглянутої механічної іграшки, і долоня осіла на полиці над ліжком. Мізинець і підмізинний палець так і відмовлялися рухатися за її командою, але Джессі вдалося схопити полицю трьома іншими пальцями, а тоді скинути її з кронштейнів. Дошка приземлилася на матрац, на якому Джессі пролежала стільки годин, на матрац, де залишалися її обриси, втиснута в рожеве підбиття заглиблена пітна фігура, верх якої частково був обведений кров’ю. Від погляду на ті обриси Джессі нудило, вона злилася й боялася. Від погляду на них Джессі божеволіла.

Вона перевела очі з полиці на матраці на тремтячу праву долоню. Піднесла її до рота й зубами вхопилася на шмат скла, що стирчав з-під нігтя великого пальця. Скло вислизнуло й ковзнуло поміж верхнім іклом і різцем, глибоко прорізаючи м’яке рожеве м’ясо ясна. Джессі відчула швидкий пронизливий укол, а тоді в рот цвіркнула кров, солодко-солона, густа, наче вишневий сироп від кашлю, який вона ковтала дитиною, коли мала грип. На новий поріз Джессі уваги не звернула — за останні кілька хвилин уже змирилася з набагато гіршими, — але поновила хватку й плавно висмикнула скло з пальця. Після цього виплю­нула шматок на ліжко разом із пригорщею теплої крові.

— Окей, — бурмотнула вона й почала втискуватися між стіною й узголів’ям ліжка, хрипко відхекуючись.

Відсунути ліжко від стіни виявилося легше, ніж вона гадала, але вона анітрохи не сумнівалася, що воно взагалі посунеться, якщо вдасться знайти достатню точку опори. Тепер вдалось, і Джессі почала рухати осоружне ложе по навоскованій підлозі. Ноги ліжка перекосилися праворуч, оскільки вона могла пхати лише з лівого боку, але Джессі вже взяла це до уваги й не переймалася. Взагалі, вона зробила це частиною свого рудиментарного плану. «Коли удача відвертається від тебе, — подумала вона, — то відвертається повністю. Може, ти й порізала собі ясна на британський прапор, Джесс, але поки на жоден уламок скла не наступила. Тому просто сунь далі ліжко, дорогенька, і дякуй до…»

Нога на щось наштовхнулася. Джессі опустила очі й побачила, що зіткнулася з Джералдовим пухким правим плечем. Кров капотіла йому на груди та обличчя. Одна крапля вцілила у витріщене блакитне око. Вона не відчувала до нього жалю, не відчувала до нього ненависті, не відчувала до нього любові. Лише якийсь страх і огиду до самої себе через те, що всі відчуття, якими вона з роками себе напов­нила, — так звані виховані почуття, що складають основу будь-якої мильної опери, ток-шоу чи радіопрограми телефонних дзвінків, — насправді настільки неглибокі порівняно з інстинктом виживання, який виявився (принаймні в її випадку) владним і брутально наполегливим, наче ківш бульдозера. Але так уже сталось, і Джессі припускала, що якби Арсеніо[71] чи Опра коли-небудь опинилися в такій ситуації, то вчинили б точнісінько як вона.

— З дороги, Джералде, — сказала вона й буцнула його (заперечуючи неймовірне задоволення, яке виникло й переповнило її).

Джералд рухатись відмовився. Здавалося, хімічні зміни, що були частиною його гниття, приліпили тіло до підлоги. Понад роздутим животом здійнялися шумні й потривожені мухи. Оце й усе.

— Ну й похуй, — сказала Джессі.

Вона продовжила пхати ліжко. Правою ногою їй вдалося переступити через чоловіка, але ліва опустилася прямісінько йому на живіт. Тиск призвів до моторошного дзижчання в нього в горлі й виштовхнув із роззявленого рота маленьку, проте гидотну хмарку газу.

— Джералде, як негарно, — пробурмотіла вона і облишила труп, не вділивши й погляду.

Зараз Джессі дивилася на комод. На комод із ключами.

Тільки-но вона проминула Джералда, потривожені мухи знову збилися в ковдру й продовжили свою діяльність. Зрештою, їм же стільки всього треба зробити, і так мало часу на це.

Найбільше Джессі боялася, що ноги ліжка зачепляться чи то за двері ванної, чи то за дальній кут кімнати, від чого доведеться возитися вперед-назад, ніби вона намагається ввіпхнути велику машину в замале місце для паркування. У результаті ж правобічна дуга, яку ліжко описало по кімнаті, була майже ідеальна. Довелося лише трішки скори­гувати рух на середині шляху, потягти свій кінець ліжка трішки далі ліворуч, щоб переконатися, що інший кінець прочистить шлях до комода. Саме коли вона це робила — опустивши голову, вистромивши сідниці та обома руками міцно тримаючись за стовпці, — Джессі відчула перший напад запаморочення… але, лежачи, обіпершись усією вагою на стовпець, наче жінка, настільки втомлена й п’яна, що триматися на ногах може лише вдаючи, ніби щока до щоки танцює з кавалером, Джессі подумала, що, мабуть, доречнішим словом на позначення цього стану буде затьмаморочення. Домінувало відчуття втрати — не лише думок і волі, а й вхідних сенсорних сигналів. На одну розгублену мить вона була переконана, що час зненацька шарпнувся, виштовхнувши її в якесь місце, ні Дарк-Скор, ні Кашвакамак, а щось зовсім інше, радше схоже на океан, аніж на озеро. Пахло вже не устрицями й монетками, а морською сіллю. Знову був день затемнення — єдина схожість. Джессі забігла в кущі ожини, щоб утекти від якогось іншого чоловіка, іншого тата, який хотів не просто спустити їй ззаду на трусики своє молочко. А тепер він на дні криниці.

Дежавю залило її, наче дивна вода.

«О Господи, що це таке?» — подумала вона, але відповіді не було, лише знову той бентежний образ, про який вона й не згадувала, відколи в день затемнення повернулася в завішену простирадлами спальню, щоб переодягнутися: худа жінка в кáпоті, з темним волоссям, зібраним у ґульку, а поруч — купка білої тканини.

«Воу, — подумала Джессі, стискаючи стовпчик ліжка побатованою правицею й відчайдушно намагаючись не впасти. — Тримайся, Джессі, просто тримайся. Не зважай на ту жінку, не зважай на запах, не зважай на темряву. Тримайся, і темрява відійде».

Вона трималась, і темрява відійшла. Образ кістлявої жінки, що стоїть навколішках біля комбінації й дивиться на пробиту в старих дошках дірку, зник першим, а далі зблякла й темрява. У спальні знову посвітлішало, і вона поступово повернула собі осінню барву п’ятої вечора. Джессі побачила, як у променях, що тягнуться з вікон із боку озера, танцюють порошинки, побачила тіні власних ніг, витягнуті на підлозі. На колінах тіні ламались, і решта підіймалася стіною. Темрява відступила, проте залишила високе й приємне дзижчання у вухах. Глянувши на власні стопи, вона побачила, що вони також у крові. Вона ходила в ній, залишала в ній сліди.

«Джессі, у тебе спливає час».

Вона знала.

Джессі знов опустила груди на узголів’я. Цього разу зрушити ліжко було важче, але зрештою вдалося. За дві хвилини вона стояла біля комода, на який так довго й безнадійно дивилася з іншого боку кімнати. Кутики губ сіпнулися в ледь помітній сухій усмішці. «Я ніби все життя мрія­ла побачити чорні піски Кони й не можу повірити, що нарешті стою на них, — подумала вона. — Здається, ніби це просто ще один сон, лише трішки реальніший, ніж більшість, бо в ньому чухається ніс».

Ніс не чухався, але Джессі дивилася на зім’яту змію Джералдової краватки, яка так і була зав’язана у вузол. Останнє — це така деталь, якою не можуть похвалитися навіть найреалістичніші сни. Біля червоної краватки лежали два ключики з круглою шийкою, цілком однакові. Ключі від наручників.

Джессі підняла праву руку й критичним поглядом роздивилася її. Мізинець і підмізинний палець продовжували мляво висіти. Вона на мить задумалася, якої шкоди завдала нервам долоні, але відкинула цю думку. Пізніше це, може, і буде важливо, як і певні інші речі, що їх вона відкинула на час цього виснажливого проходу по полю в четвертій чверті, — але наразі ушкодження нервів правої долоні було для неї не важливішим, ніж ціна на ф’ючерси свинячої підчеревини в Омасі. Важливим наразі було те, що три інші пальці тієї руки ще реагують на мозкові імпульси. Трохи трусяться, ніби від шоку через раптову втрату сусідів усього свого життя, але все одно реагують.

Джессі нахилила голову й заговорила до них:

— Припиніть. Потім, як захочете, можете труситися скільки вам завгодно як скажені, але зараз допоможіть мені. Мусите допомогти.

Так. Тому що думка про те, що вона впустить ключі або скине їх із комода після того, як зайшла так далеко… вона була немислима. Джессі втупилася собі в пальці. Тремтіти до кінця вони не припинили, але поки вона дивилася, їхній тремор стих до ледь видимого бриніння.

— Окей, — м’яко промовила вона. — Не знаю, чи досить цього, але зараз перевіримо.

Принаймні ключі однакові, що дає їй дві спроби. Їй зовсім не здалося дивним, що Джералд приніс обидва. Його важко було б назвати неметодичним. Як він частенько говорив, планування з урахуванням імовірностей — ось різниця між тим, щоб робити щось добре і робити це чудово. Єдина ймовірність, якої він цього разу не врахував, — серцевий напад і удар, який його і спровокував. У результаті Джералд виявився ні добрим, ні чудовим, а просто мертвим.

— Пса нагодував, — буркнула Джессі, знову без поняття, що говорить уголос. — Колись Джералд успіх мав, та зрештою лиш пса нагодував. Правильно, Рут? Періжечку, правильно?

Джессі взяла кінчиками великого й указівного пальців розпеченої долоні один із ключиків (коли вона торкнулася металу, з’явилося відчуття, що все це просто сон), підняла його, роздивилася, тоді глянула на наручник, що охоплював лівий зап’ясток. Замок був дірочкою, вибитою збоку. Джессі він здався дверним замком заднього виходу в маєтку багатіїв. Щоб відімкнути, потрібно просто вставити порожнє дуло ключа в замок, доки не клацне, а тоді повернути його.

Вона опустила ключ у бік замка, але перш ніж запхала шийку, у голові прокотилася ще одна хвиля того особливого затьмаморочення. Джессі хитнулася на ногах і знову згадала Карла Валленду. Рука знову задрижала.

— Припини! — люто ревнула вона й відчайдушно тицьнула ключем у замок. — Прип…

Ключ промахнувся, влетів у сталь поруч із замком і прокрутився в лискучих від крові пальцях. Джессі ще якусь секунду втримувала його, а тоді ключ порснув їй з руки — хтось би сказав, висковзнувся — і впав на підлогу. Тепер був лише один ключ, і якщо вона його втратить…

«Не втратиш, — сказала Періжечок. — Клянуся, не втратиш. Просто роби що мусиш, поки не втратила сміливість».

Вона зігнула й розігнула праву руку, а тоді піднесла пальці до обличчя. Уважно подивилася на них. Тремтіння знову слабшало, не настільки, як їй потрібно, але Джессі вже не могла чекати. Вона боялася, що відключиться, якщо гаятиметься ще довше.

Джессі потяглася ледве тремтячою рукою і під час першої спроби взяти другий і останній ключ ледве не зіштовх­нула його з комода. То через оніміння — кляте оніміння, що ніяк не хотіло облишити пальці. Вона глибоко вдихнула, затамувала подих, наперекір болю й свіжому потоку крові стиснула долоню в кулак, після чого з довгим свистячим звуком видихнула повітря з легень. Їй стало трохи краще. Цього разу Джессі притиснула голівку ключа вказівним пальцем й потягла його до краю комода, не намагалась одразу підняти. Вона спинилася лише тоді, коли ключ стирчав над краєм.

«А як упаде, Джессі? — простогнала Господинька. — А якщо і цей у тебе впаде?»

— Господине, заткнися, — промовила Джессі й великим пальцем підтримала ключ знизу.

Тоді, намагаючись зовсім не думати про те, що з нею буде, якщо це піде шкереберть, вона підняла ключ і піднесла до наручника. Минуло кілька паршивих секунд, коли вона не могла вирівняти тремтячу шийку ключа із замком, і кілька ще паршивіших, коли замок у неї в очах подвоївся… а тоді почетверився. Джессі міцно склепила очі, ще раз глибоко вдихнула й розплющила їх. Тепер вона бачила перед собою лише один замок, у який всунула ключ, поки очі не влаштували ще якихось вихилясів.

— Добре, — видихнула вона. — Тепер дивимося.

Джессі повернула ключ за годинниковою стрілкою. Нічого не сталось. У горло спробувала вчепитися паніка, а тоді вона раптом пригадала старий проіржавілий пікап, на якому Білл Данн робив об’їзди, і жартівливу наліпку на задньому бампері «ЛІВОРУЧ — ВІЛЬНІШЕ, ПРАВОРУЧ — МІЦНІШЕ». Над словами був малюнок великого гвинта.

— Ліворуч — вільніше, — бурмотнула Джессі й спро­бувала повернути ключ проти годинникової стрілки.

Якусь мить вона не розуміла, що наручник розкрився. Їй здалося, що гучне клацання — це звук, з яким ключ ламається в замку, від чого Джессі скрикнула, бризнувши на комод кров’ю з порізаного рота. Трохи крові потрапило на Джералдову краватку, червоним по червоному. Тоді Джессі й побачила, що зубчаста дуга наручника відкрилась, і усвідомила, що їй вдалося — по-справжньому вдалося.

Джессі Берлінґейм підтягла до себе ліву руку, що трішки напухла біля зап’ястка, але в усьому іншому була неушкоджена, звільнивши її від розкритого наручника, який упав, повиснувши на узголів’ї, як і його колега перед тим. Тоді з виразом глибокого враженого трепету вона повільно піднесла долоні до обличчя. Перевела погляд із лівої на праву, тоді знов на ліву. Джессі не була свідома того, що права вся в крові. Кров її не цікавила, принаймні поки що. Наразі вона просто хотіла цілком пересвідчитися, що справді вільна.

Джессі майже тридцять секунд переводила погляд із долоні на долоню, стрибаючи очима, ніби під час перегляду партії в пінг-понг. Тоді глибоко вдихнула, закинула голову і високо й пронизливо закричала. Вона відчула нову хвилю темряви, що загриміла в ній великою, лискучою й злісною хмарою, але проігнорувала її й кричала собі далі. Їй здавалося, що іншого вибору немає. Кричи або вмирай. Крихкий, наче надбите скло, край божевілля в цьому вереску було ні з чим не сплутати, але все одно це був крик чистого тріумфу й перемоги. За двісті ярдів, у лісах на початку в’їзду на трасу, підняв голову колишній Принц і нервово глипнув у бік будинку.

Джессі була ніби не здатна відірвати погляд від власних долонь, не могла припинити крик. Вона ніколи не відчувала нічого навіть трохи подібного, і якась її далека частина подумала: «Якби секс був бодай наполовину таким приємним, люди займалися б ним на кожному розі вулиці. Вони б просто не могли нічого з собою подіяти».

Тоді їй забракло повітря, і Джессі хитнулася назад. Вона хотіла вхопитися за ліжко, але загаялася, втратила рівновагу й розпласталася на підлозі. Падаючи, Джессі встигла усвідомити, що частково очікує, ніби кайданки зупинять її, перш ніж тіло торкнеться долівки. Смішно, якщо подумати.

Упавши, вона вдарила відкриту рану з внутрішнього боку зап’ястка. Біль розпалив праву руку, наче ліхтарики на ялинці, і цього разу в її крику був лише біль. Джессі швидко урвала його, коли відчула, що її відносить кудись геть від свідомості. Вона розплющила очі й побачила перед собою пошматоване обличчя чоловіка. Джералд дивився на неї з виразом нескінченного осклілого подиву: «Зі мною не мало такого трапитися. Я адвокат, моє ім’я — у назві компанії». Тоді муха, що потирала лапки на його верхній губі, заповзла йому в ніздрю, і Джессі так різко крутнула головою, що стукнулася нею об підлогу, від чого в очах спалахнули іскри. Розплющивши очі цього разу, вона дивилася вгору, на узголів’я ліжка, вкрите плюгавими краплями й патьоками крові. Вона що, лише кілька секунд тому стояла отам, так високо? Мабуть, так, хоча в це було складно повірити: звідси те їбане ліжко виглядало майже як Крайслер-Білдінг за висотою.

«Джесс, воруши булками!» — знову кричить Періжечок настирливим докучливим голосом. Як на людину з таким приємним личком Періжечок здатна поводитися як сучка, коли налаштовується на це.

— Ні, не сучка, — промовила Джессі, даючи очам замкнутися. Кутиків рота торкнулась усмішечка. — Скрипуче колесо.

«Та рухайся вже, бляха-муха!»

«Не можу. Треба трохи відпочити».

«Якщо зараз не почнеш, то тут і спочинеш навіки! Тому піднімай свою сраку жирну!»

Це її зачепило.

— Ніяка не жирна, міс За-словом-у-кишеню-не-лізе, — роздратовано бурмотнула Джессі й спробувала зіп’ясти­ся на ноги.

Знадобилося лише дві спроби (другу з яких зірвала одна з паралітичних судом упоперек діафрагми), щоб переконати її, що підводитися, як мінімум зараз, — не найкраща ідея. Зробивши це, вона собі створить більше проблем, ніж вирішить, оскільки їй потрібно у ванну, а підніжжя ліжка тепер перекриває одвірок, ніби дорожня перешкода.

Джессі полізла під ліжко, виконуючи ковзкі рухи, ніби пливучи, мало не граційно, і здуваючи кілька заблудлих ковтунців пилу зі шляху перед собою. Вони відлетіли, ніби маленькі сірі перекотиполя. Чомусь від вигляду цих ковтунців вона знову згадала про жінку зі свого видіння — на колінах у кущах ожини, з комбінацією білою купкою поруч. Джессі заповзла в темінь ванної, і тут у ніс влупив новий запах: темний, моховитий запах води. Вода скрапує зі змішувачів ванної, скрапує з душової лійки, скрапує з кранів умивальника. Джессі відчула навіть особливий дух вологого рушника в кошику біля дверей — запах наближення цвілі. Вода, вода всюди, і пити її можна скільки влізе, до останньої краплі. Горло сухо зіщулилося, ніби хотіло закричати, і Джессі усвідомила, що буквально торкається води — калюжки, що накрапала з труби під умивальником, до якої у сантехніка, здається, так і не дійшли руки, скільки його не просили. Захекуючись, Джессі підтягла себе до калюжки, опустила голову й почала лизати лінолеум. Смак води не піддавався опису, шовкове відчуття вологи на губах і язику перевершувало всі мрії про солодкі плотські втіхи.

Єдина проблема — її було недостатньо. Чарівливо вологий, чарівливо зелений запах звідусіль оточував її, але калюжка зникла, а спрага не втамувалась, а лише прокинулася. Тóму запаху, запаху тінистих джерел і старих прихованих криничок, вдалося те, що не вдалося навіть голосу Періжечка: підняти Джессі на ноги.

Вона піднялася, вхопившись за край умивальника. Лише на частку секунди зловила в дзеркалі відбиття восьмисот­річної жінки, що дивилася на неї, а тоді повернула кран, позначений літерою Х. Ринула свіжа вода — вся вода світу. Джессі спробувала знову тріумфально закричати, але спромоглася лише на хрипкий шурхотливий шепіт. Вона схилилася над умивальником, розкривала й закривала рот, наче рибина, кидалася в той моховитий парфум від джерела. Це також був той бляклий запах мінералів, що переслідував її всі роки, відколи батько розбестив її під час затемнення, але тепер з ним усе гаразд: тепер це був запах не страху чи сорому, а життя. Джессі вдихнула його, тоді радісно відкашлялася, підставляючи рот під струмінь води з крана. Вона хлебтала її, доки потужний, хоч і безболісний спазм не змусив виблювати все назад. Рідина повернулася після короткого візиту в шлунок усе ще холодною й забризкала дзеркало рожевими крапельками. Тоді Джессі кількома подихами віддихалась і спробувала знову.

З другого разу вода залишилася в шлунку.

Вода чарівним чином повернула її до тями, і коли Джессі востаннє закрутила кран і глянула в дзеркало, то відчула себе терпимим факсиміле людини — слабкої, стражденної й на непевних ногах… але все одно живої та свідомої. Вона подумала, що більше ніколи не відчує чогось настільки до дрожу приємного, як ті перші кілька ковтків холодної води з потужного струменя крана, і за все її життя лише перший оргазм міг дорівнятися до цієї миті. В обох випадках вона кілька коротких секунд була цілком підвладна клітинам і тканинам свого фізичного буття, свідомі думки стерто (але не саму свідомість), а результатом став екстаз. «Я цього ніколи не забуду», — подумала Джессі, знаючи, що вже забула, так само як забула чудовий медовий укол того першого оргазму, як тільки припинили іскрити нерви. Так, наче тіло зневажало пам’ять… або відмовилося від відповідальності за неї.

«Не зважай на це, Джессі, — мусиш спішити!»

«Може, вже досить джвиндіти на мене?» — відрізала Джессі.

З пораненого зап’ястка кров уже не те щоб юшила, але й не просто текла, а ліжко, яке вона побачила у дзеркалі ванної, було просто страшним — просочений кров’ю матрац і вимащене нею ж узголів’я. Джессі якось читала, що людина може втратити багато крові й нормально функціонувати, але як тільки втрата переходить певну межу, то наслідки налітають всі й одразу. А вона, мабуть, досягла в цьому нових висот.

Джессі відкрила шафку з ліками, глянула на коробку пластирів і видала хрипкий каркучий сміх. Око натрапило на коробочку максіпрокладок «Олвейз», що заховалася за юрбою пляшечок з парфумами, одеколонами й гелями після гоління. Дістаючи коробочку, Джессі перекинула кілька пляшечок, повітря наповнила нудотна суміш ароматів. Вона зірвала паперову обгортку з прокладки й наче товстим білим браслетом обгорнула нею зап’ясток. Майже одразу на білизні почали розквітати маки.

«Хто б міг подумати, що в дружині адвоката стільки крові вміщається?» — весело замислилася вона й знову каркнула сміхом. На верхній полиці стояв олов’яний ролик лейкопластиру «Ред Кросс». Джессі взяла його лівою рукою. Права наразі, здавалося, була спроможна лише на кровотечу й болючі завивання. І все одно Джессі глибоко її любила, та й чому б не любити? Коли на це була потреба, коли більше нічого іншого не залишилося, ця долоня вхопила останній ключ, вставила його в замок і повернула. Ні, вона зовсім нічого не має проти міс Правої.

«Це все ти, Джессі, — сказала Періжечок. — Ну тобто… ми всі — це ти. Ти ж розумієш, правда?»

Так. Вона це чудово розуміла.

Джессі скинула накривку клейкої стрічки й незграбно стискала ролик правою рукою, водночас лівою шукаючи кінець. Вона переклала ролик у ліву руку, кінець стрічки притиснула до імпровізованої пов’язки й кілька разів обкру­тила стрічку навколо зап’ястка, припасовуючи вже вогку прокладку наскільки можливо до розрізу на внут­рішньому боці зап’ястка. Зубами вона відірвала стрічку від ролика, трохи повагалась, а тоді зробила ще одну кілька­шарову пов’язку зі стрічки собі під правим ліктем. Джессі поняття не мала, чи буде хоч якась користь із такого саморобного джгута, але подумала, що гірше не стане.

Вона вдруге відірвала стрічку, а впускаючи змалілий ролик назад на стільницю, побачила на середній поличці шафки зелений флакон екседрину. Ще й без захисту від дітей, Богу дякувати. Джессі взяла флакон лівицею, тоді зубами зірвала білу пластмасову кришку. Запах пігулок аспірину був гострий, різкий, злегка оцтовий.

«Я взагалі не думаю, що це добра ідея, — занервувалася Господинька Берлінґейм. — Від аспірину кров розріджується, він сповільнює зсідання».

Найпевніше, це правда, але оголені нерви на тильному боці правої долоні вже вересканили, ніби пожежна сигналізація, і Джессі подумала, що як вона їх не вгамує, бодай трішки, то скоро качатиметься по підлозі, дзявкатиме на відображення на стелі. Вона закинула до рота дві пігулки екседрину, повагалася, закинула ще дві. Знову відкрутила кран, проковтнула ліки, тоді винувато глянула на імпровізовану пов’язку на зап’ястку. Червінь так і просочувалася крізь шари паперу, скоро Джессі зможе зняти прокладку й викрутити з неї кров, ніби гарячу червону воду. Жахливий образ… і тільки-но він сяйнув їй у голову, вона вже не могла його позбутися.

«Якщо ти тільки погіршила…» — страдницьки доклалася Господинька.

«Ой, та досить уже, — відповів голос Рут. Він звучав різко, але не без доброти. — Якщо я зараз відкинуся від крововтрати, то мені що, звинувачувати в цьому чотири аспіринки? Після того як я мало всю шкіру з руки не здерла, щоб узагалі вибратися з того ліжка? Та це просто сюр якийсь!»

Саме так. Зараз усе здавалося сюрреалізмом. От тільки це не зовсім правильне слово. Правильне слово…

— Гіперреалізм, — тихим голосом посмакувала слово.

Так, саме воно. Точно воно. Джессі обернулася, тож тепер була обличчям до одвірка ванної, і тут тривожно охнула. Та частина мозку, що слідкує за рівновагою, повідомила, що Джессі продовжує обертатися. На секунду вона уявила собі десятки Джессі, збіжну низку Джессі, що зображають арку її повороту, ніби кадри кіноплівки. Тривога посилилася, коли вона побачила, як золотаві промені світла з західного вікна набрали реальної текстури — стали схожі на зразки яскраво-жовтої зміїної шкіри. Порошинки, що кружляли в них, перетворилися на бризки діамантового зерна. Вона чула швидке слабке серцебиття, відчувала дух суміші крові і джерельної води. Відчувалося так, наче вона нюхає якусь давню мідну трубу.

«Я зараз відключуся».

«Ні, Джесс, не відключишся. Ти собі такого не можеш дозволити».

Мабуть, так, але вона була впевнена, що це все одно станеться. З цим вона нічого не була здатна вдіяти.

«Ні, здатна. І ти знаєш, що саме треба зробити».

Вона опустила очі на оббіловану долоню, тоді підняла її. Насправді нема навіть потреби щось робити, можна просто розслабити м’язи руки. Про решту подбає сила тяжіння. Якщо болю від удару здертою долонею об умивальник буде замало, щоб дістати її з цього страшного яскравого місця, у якому вона зненацька опинилася, то вже ніщо на це не здатне. Джессі довгий час тримала руку біля вимазаної кров’ю лівою груді, намагаючись налаштуватися на те, щоби вчинити те, що намірилася. Зрештою вона опустила її на бік. Не може, просто не може на це зважитися. Це вже занадто. Це вже заболісно.

«Тоді рухайся, доки не відрубалася».

«На це я також не здатна», — відповіла вона.

Джессі почувалася не просто втомленою. Радше так, наче щойно самотужки викурила цілий бонг першокласної камбоджійської червоної. Їй хотілося просто стояти й дивитися, як свої повільні кола в променях сонця з західного вікна кружляють діамантові крупинки пилу. І, напевно, ще трохи хильнути темно-зеленої мохової води.

— Ух, йолі, — промовила вона неуважним переляканим голосом. — Йолі-квасолі.

«Джессі, вийди з ванної — вже. Зараз переймайся лише цим. Думаю, тепер тобі краще перелізти ліжко. Не впевнена, що ти зможеш знову проповзти знизу».

«Але… але на ліжку бите скло. А якщо я поріжуся?»

Це знову пробудило Рут Нірі, і вона просто нетямилася.

«Ти вже й так майже зовсім шкіру з правої руки здерла — думаєш, ще кілька порізів кардинально змінять ситуацію? Боже правий, дівулю, а якщо ти вмреш прямо тут у ванній із затичкою для пизди на руці й великою тупою либою на таблі? Як тобі таке “якщо”? Сука, рухайся!»

Два обережні кроки повернули її до одвірка ванної. Джессі постояла в ньому лише якусь мить, похитуючись і кліпаючи очима на сліпуче сонце, ніби перед тим цілий день просиділа в кінотеатрі. Наступний крок привів до ліжка. Коли стегна торкнулися закаляного кров’ю матраца, Джессі обережно підняла ліве коліно, схопилася за стовпчик у ногах, щоб утримати рівновагу, а тоді залізла на ліжко. Вона була не готова до почуттів страху та відрази, що охопили її. Зараз вона могла б уявити собі сон у цьому ліжку не більше, ніж сон у власній труні. Навіть колінцюючи на ньому, Джессі хотіла кричати.

«Тобі не обов’язково мати з ним глибокі й значущі стосунки, Джессі, — просто, блядь, перелізь».

Якимсь чином їй це вдалось, уникаючи полиці, осколків і крихт битої склянки, пройшовшись по нижній частині матраца. Щоразу, як очі натрапляли на наручники, які висіли на стовпцях узголів’я, один розкритий, а другий — замкнуте сталеве коло, вкрите кров’ю — її кро­в’ю, — Джессі видавала тихенький звук відрази й тривоги. Наручники не здавалися їй неживими. Навпаки. І досі голодними.

Вона досягла дальнього боку ліжка, неушкодженою лівицею вхопилася за стовпчик, обернулася на колінах з усією обережністю лікарняної пацієнтки, що йде на поправку, лягла на живіт і опустила ноги на підлогу. Її спіткав тривожний момент, коли здалося, ніби не знайдеться сил на те, щоб знову стати на ноги, що вона просто лежатиме, доки не відключиться й сповзе з ліжка. Тоді Джессі глибоко вдихнула й відштовхнулася лівою рукою. За мить вона була вже на рівних. Тепер її гойдало ще сильніше — Джессі скидалася на моряка, що нетвердо перебирає ногами в недільний ранок після суботньої пиятики, — але, Богу дякувати, вона таки стояла. Головою, ніби піратський галеон із великими чорними вітрилами, прокотилася черго­ва хвиля затьмаморочення. Або затемнення сонця.

Сліпо, гойдаючись на ногах туди-сюди, вона подумала: «Господи Боже, тільки б я не знепритомніла. Прошу тебе, Боже, окей? Будь ласка».

Нарешті в цей день почало повертатися світло. Коли Джессі зрозуміла, що темрява більше не відступить, то повільно перетнула кімнату до телефонного столика, відвівши ліву руку за кілька дюймів від тіла, щоб тримати рівновагу. Вона взяла слухавку, що важила наче цілий «Оксфордський словник англійської мови», і піднесла до вуха. Жодного звуку, лінія була гладенька й мертва. Чомусь це її не здивувало, але виникало питання: це Джералд відключив телефон, як він іноді тут робив, чи нічний гість десь обрізав дроти?

— Це не Джералд, — промимрила вона. — Я б побачила.

Тоді Джессі усвідомила, що це не зовсім так: тільки-но вони прибули в будинок, вона рушила у ванну. Джералд міг це зробити тоді. Джессі нахилилася, стиснула пласку білу стрічку, що тяглася від телефона до комутатора на плінтусі за кріслом, і смикнула. Спочатку їй здалося, що дріт трішки потягнувся, а тоді нічого. Перший посмик міг бути просто грою уяви, вона цілком розуміла, що більше не може довіряти відчуттям. Може, штекер зачепився за крісло, але…

«Ні, — озвалася Господинька. — Шнур не йде, тому що вставлений в гніздо — Джералд не від’єднував його. Телефон не працює, бо те створіння, яке минулої ночі приходило до тебе, перерізало дроти».

«Не слухай її. За гучним голосом вона власної тіні сахається, — відказала Рут. — Просто штекер зачепився за задню ніжку крісла, я це фактично гарантую. Та й до того ж це легко перевірити, правда?»

Звісно ж, легко. Всього-на-всього відсунути крісло, зазирнути за нього. Якщо штекер від’єднаний, запхати назад.

«А що, як ти все це зробиш, а телефон усе одно не працюватиме? — не вгавала Господинька. — Тоді ти дещо інше дізнаєшся, правда?»

Рут: «Припини панікерити — тобі потрібна допомога, і якомога швидше».

Це правда, але від думки, що доведеться тягти крісло, Джессі наповнило мороком утоми. Найпевніше, їй це вдасться — крісло велике, але все одно важить разів у п’ять менше, ніж ліжко, яке їй вдалося посунути аж через усю кімнату, — але сама думка була важкою. А відсунути ліжко — це лише початок. Після цього їй доведеться стати на коліна… залізти в тьмяний, вкритий пилюкою куток позаду, щоб знайти роз’єм…

«Йоб твою мать, дівулю! — скрикнула Рут. У голосі вчувалася тривога. — У тебе нема вибору! Я вже подумала, що ми нарешті зійшлися думками принаймні в чомусь, що тобі потрібна допомога, і то шв…»

Раптом Джессі захряснула двері просто в голосу Рут перед носом, грюкнула щосили. Замість того щоб сунути крісло, вона нахилилася, взяла свої штани-кюлоти і обережно натягла на ноги. Краплі крові з просоченої пов’язки одразу забризкали штани спереду, але Джессі цього майже не помітила. Вона була зайнята тим, що ігнорувала передзвін злих спантеличених голосів і міркувала, хто взагалі впустив усіх тих дивних людей їй у голову. Відчуття були наче прокинутись одного ранку й виявити, що твій дім за ніч перетворився на якийсь пансіон. Усі голоси висловлювали жахливу невіру в те, що вона планує вчинити, але Джессі зненацька відкрила для себе, що їй, грубо кажучи, похер. Це її життя. Її.

Вона взяла блузку й просунула в неї голову. Для спантеличеного шокованого розуму той факт, що вчора було досить тепло для такого повсякденного верху без рукавів, здавалося, переконливо доводив існування Бога. Джессі не думала, що зможе просунути подерту праву долоню в довгий рукав.

«Не зважай, — подумала вона, — це ж божевілля, і мені не треба жодних вигаданих голосів, що б це озвучували. Я думаю поїхати звідси — принаймні спробувати, — а єдине, що треба зробити, — це просто посунути крісло й під’єд­нати телефон. Певно, все через крововтрату — я тимчасово здуріла. Це навіжена ідея. Бляха, ну не важить же те крісло п’ятдесят фунтів… Я майже в безпеці!»

Так, от тільки річ не в кріслі й не в тому, що хлопаки з рятувальної служби знайдуть її в одній кімнаті з голим погризеним трупом її чоловіка. Джессі думала, що готувалася б рушати в «мерседесі», навіть якби телефон працював належним чином, навіть якби вона вже ви­кликала поліцію, швидку й маршовий оркестр Дірінгської школи. Тому що важливий не телефон, зовсім ні. Важливо… ну…

«Важливо те, що мені треба вшитися звідси просто зараз, — подумала Джессі й раптом здригнулася. Голі руки вкрилися сиротами. — Бо те створіння повернеться».

У яблучко. Проблема не в Джералді, не в кріслі й точно не в тому, що подумають рятувальники, коли приїдуть і побачать цю ситуацію. Проблема навіть не в телефоні. Проблема в космічному ковбої, її старому другові, докторові Думі. Саме тому вона вдягається й проливає ще ­трохи крові, замість того щоб докладати зусиль для відновлення зв’язку із зовнішнім світом. Чуже створіння десь близько, у цьому вона була певна. Воно лише чекає темряви, а темрява прийде вже незабаром. Якщо Джессі відключиться, намагаючись відсунути крісло від стіни або радісно повзаючи в пилюці й павутинні позаду нього, то може ще бути тут, зовсім сама, коли прибуде те створіння з валізою із кістками. І навіть гірше, на той момент вона ще може бути жива.

Та й, крім того, її гість таки обрізав дроти. Джессі ніяк не могла це знати… але в душі все одно розуміла, що так і є. Якщо вона пройде через тяганину з кріслом, вставить штекер у роз’єм, телефон усе одно не працюватиме, так само як телефон на кухні й у сінях.

«Та й узагалі, що тут такого? — сказала вона голосам. — Я планую виїхати на головну дорогу, от і все. Порівняно з експромтною операцією зі склянкою, суванням подвійного ліжка через усю кімнату і втратою пінти крові, це буде просто поїздочка з вітерцем. “Мерседес” — машина хороша, дорога до траси пряма. Я пхатимуся до шосе 117 на швидкості миль із десять, а як доїду й почуватимусь надто втомленою, щоб ще дістатись універмагу “Дейкін”, то просто з’їду на узбіччя, ввімкну аварійку, а коли побачу, що хтось під’їжджає, — ляжу на клаксон. Найважливіше в машині — це замки. Як тільки я сяду всередину, то замкну всі двері. Воно не зможе пролізти».

«Не зможе», — спробувала поглузувати Рут, але Джессі здалося, що і та трохи злякана — саме так, навіть Рут.

«Правильно, — відповіла Джессі. — Це ж ти завжди казала, що мені варто частіше забувати про голову й робити те, що велить серце, правда? Ще й як. І ти, Рут, знаєш же, що мені зараз велить серце? Каже, що “мерседес” — мій єдиний шанс. Якщо хочеш із цього посміятися — вперед… але я вже вирішила».

Рут, однак, сміятися не хотіла. Рут замовкла.

«Джералд віддав мені ключі просто перед тим, як ви­йшов з машини. Він тоді потягнувся назад за портфелем. Так же, правда? Боже, лиш би мене тут не підвела пам’ять».

Джессі запхала руку в ліву кишеню спідниці й знайшла лише кілька серветок. Потяглася правою долонею, боязко притискаючи її до зовнішнього боку, і видихнула з полегшенням, коли відчула знайомий випин ключів від автомобіля й великого круглого брелока, який Джералд подарував їй на попередній день народження. На дармовисі були слова «СЕКСІ-ШТУЧКА». Джессі вирішила, що ще ніколи не почувалася менш сексі й більше штучкою за все життя, але це нормально, з цим вона може змиритися. Ключ у неї в кишені, ось що важливо. Ключ — це її квиток із цього страшного місця.

Кеди лежали один біля одного під телефонним столиком, але Джессі вирішила, що одягу з неї наразі вистачить. Вона почала повільно, дрібними калічними кроками пробиратися до дверей у коридор. Дорогою нагадала собі, перш ніж виходити назовні, перевірити там телефон — гірше від цього не буде.

Джессі заледве обігнула узголів’я ліжка, коли навколо знову почало вислизати світло. Наче яскраві промені, що падали через західне вікно, насправді під’єднані до рео­стата регулювання, і хтось почав його скручувати. Промені потьмяніли, і разом з тим зникла діамантова крупа, що крутилася в них.

«О ні, тільки не зараз, — благала вона. — Прошу, та ви жартуєте».

Але світло продовжувало тьмянішати, і Джессі зрозуміла, що її знову несе, верхня частина тіла описує в повітрі дедалі ширші кола. Вона спробувала намацати стовпчик ліжка, але натомість схопилася за скривавлений наручник, з якого нещодавно вибралася.

«20 липня 1963 року, — незв’язно подумала вона. — 17:42. Повне затемнення. Чи хоч хтось посвідчить?»

Ніс наповнив запах поту, сперми й батькового одеколону. Їй хотілося виблювати, але на це раптом не вистачало сил. Джессі спромоглася на два нестійкі кроки, а тоді повалилася на кривавий матрац. Очі були розплющені й час від часу кліпали, але поза тим вона лежала, обм’якла й непорушна, наче її потопельницею винесло на якийсь безлюдний пляж.

Першою думкою після повернення було те, що темрява означає смерть.

Другою — що якби вона померла, то права рука не боліла б так, наче її запалили напалмом, а тоді оббілували лезами. Третім прийшло розпачливе усвідомлення, що, оскільки навколо темно, а очі в неї розплющені — принаймні так здавалося, — напевно, сонце вже зайшло. Від цього Джессі квапливо висадилася з того проміжного місця, де лежала не зовсім непритомна, але в глибокій пост­шоковій апатії. Спершу Джессі не могла пригадати, чому думка про захід сонця так її лякає, а тоді

(космічний ковбой — монстр любови)

усе повернулося до неї, потоком настільки сильним, що бив наче електрошок. Вузькі мертвотно-бліді щоки, високе чоло, палкі очі.

Поки вона напівсвідома лежала на ліжку, знову здійнявся сильний вітер, і задні двері знову грюкали. Якусь мить єдиними звуками були шум вітру й стукіт дверей, а тоді в повітрі здійнялося довге й тремтливе завивання. Джессі здалося, що це найжахливіший звук, який вона будь-коли чула. Від нього уявлялася жертва передчасного поховання після того, як її ексгумували й дістали з труни, жива, але божевільна.

Звук затих у тривожній нічній темряві (і ця темрява таки нічна, тут жодних сумнівів), але за мить озвався знову: нелюдський фальцет, сповнений ідіотичного жаху. Він кинувся на неї, ніби жива істота, від чого Джессі безпорадно здригнулася на ліжку й потяглася до вух. Вона прикрила їх, але коли крик пролунав утретє, це не до­помогло.

— Ой ні, — простогнала вона. Їй ще ніколи в житті не було так холодно, так холодно, так холодно. — Ой ні… не треба.

Виття понеслося вглиб вітряної ночі й поновилося не одразу. Джессі отримала вільну мить, щоб перевести подих і зрозуміти, що то просто собака — мабуть, той самий, як на те пішло, котрий зробив з її чоловіка особистий макдрайв. Тоді крик поновився, і було неможливо повірити, що хоч якась істота в людському світі здатна видавати такий звук. Це точно банші чи вампір, що корчиться з кілком у серці. Поки завивання підносилося до кришталевого піка, Джессі зненацька зрозуміла, чому тварина видає такий звук.

Побоювання справдилися, воно повернулося. Собака це якось знає, якось відчуває.

Джессі вся затрусилась. Очі ошаліло стрибали по кутку, де минулої ночі бачили гостя, — кутку, де він залишив сережку з перлиною та один слід стопи. Зараз було надто темно, щоб розгледіти ті артефакти (звичайно ж, якщо припустити, що вони взагалі там є), але на секунду Джессі здалося, що вона побачила в кутку саме створіння, і тоді відчула, як до горла здіймається крик. Вона міцно склепила очі, знов розплющила їх і не побачила нічого, крім розхитаних вітром тіней за західним вікном. Далі в тому напрямку, на лінії горизонту, за звивистими обрисами сосон, виднілася блякла золота стрічка.

«Година десь сьома, але якщо видно захід сонця, то, може, ще не так пізно. Це означає, я була непритомна приблизно годину, півтори максимум. Може, ще не так пізно, щоб звідси забратися. Може…»

Цього разу собака наче закричав. Від цього звуку Джессі захотілося кричати у відповідь. Вона вхопилася за один зі стовпців ліжка, бо знов захиталася на ногах, і зненацька зрозуміла, що не пригадує, як взагалі встала з ліжка. Отак її перелякав той пес.

«Візьми себе в руки, мала. Глибоко вдихни й візьми себе в руки».

Вона підкорилася, глибоко вдихнула, і запах, який втягнула з повітрям, був їй знайомий. То був наче той безбарвний запах мінералів, що стільки років переслідував її, — запах, який для неї означав секс, воду і батька, — але не зовсім той. У цій версії домішався якийсь інший сморід чи смороди — старий часник… давня цибуля… земля… може, немиті ноги. Запах скинув Джессі назад у криницю років і наповнив безпорадним, несформульованим страхом, наче в дитини, що відчуває, як безлика, безіменна істота — якесь Воно — терпляче чекає під ліжком, щоб та витягла ногу… чи, може, звісила руку…

Вітер дув. Двері грюкали. А десь поруч тихо заскрипіла дошка, як роблять дошки, коли хтось намагається легенько й безшумно крастися.

«Воно повернулося, — прошепотів їй розум. Це заговорили всі голоси одночасно, вони переплелися в товсту косу. — Це той запах, що відчуває пес, що відчуваєш ти, і, Джессі, саме тому заскрипіла дошка. Те створіння, що було тут минулої ночі, повернулося по тебе».

— О Боже, ні, — застогнала вона. — Боже, ні. Господи, ні. Боженьку, тільки б це була неправда.

Вона спробувала поворухнутись, але ноги наче примерзли до підлоги, а ліву руку ніби прицвяхувало до стовпця ліжка. Страх надійно знерухомив її, як наближення світла передніх фар знерухомлює оленя чи кролика посеред дороги. Вона просто стоятиме на місці, ледь чутно стогнучи й намагаючись молитися, доки воно не прийде до неї, прийде за нею — космічний ковбой, жнець любови, просто якийсь комівояжер мертвих, що ходить від дверей до дверей, із сумкою, повною кісток і обручок, замість щіточок «Емвей» чи «Фуллер».

Слізливі завивання собаки здійнялися в повітрі, здійнялися в її голові, доки Джессі не здалося, що зараз вона ну точно здуріє.

«Я сплю, це мені сниться, — подумала Джессі. — Тому й не пам’ятаю, як встала. Сни — це наче “Скорочені книжки Рідерз Дайджест” для розуму, тому, коли спиш, не пам’ятаєш отаких неважливих речей. Я відключилася, так, точно, але замість коми провалилася в природний сон. Думаю, це означає, що кровотеча припинилася; не думаю, що люди, які спливають кров’ю, під час відключки бачать кошмари. Я просто сплю, та й по всьому. Сплю, і мені сниться просто дідусь усіх поганих снів».

Казково заспокійлива думка, не сходиться тут лиш одне: це неправда. Рухливі тіні дерев на стіні біля комода — реальні. Так само як і той дивний запах, що розноситься будинком. Вона не спить і мусить ушиватися звідси.

«Я не можу рухатися!» — заремствувала Джессі.

«Ще й як можеш, — похмуро відповіла їй Рут. — Ти ж не для того з тих їбаних наручників вилізла, щоб просто здохнути, дівулю, правда ж? Рухайся вже — не мені тобі розповідати, як це робити».

— Ні, — шепотнула Джессі й легенько стукнула тильним боком правої долоні об стовпчик. Це принесло миттєвий і грандіозний розрив болю. Лещата паніки, що тримали її на місці, роздробилися, наче скло, і коли собака знову проголосив своїм пронизливим завиванням, Джессі його заледве почула: її долоня була набагато ближче й вищала незмірно гучніше.

«І ти ж знаєш, що робити далі, дівко… правда?»

Так. Час ставати на лижі й чухрати звідси, зробитися кішкою й драпати подалі. На мить виникла думка про Джералдову рушницю, але Джессі відкинула її. Вона найменшого поняття не мала про те, де зброя, навіть чи вона взагалі десь тут.

Джессі повільно, обережно пішла кімнатою на ватяних ногах, знову витягнувши ліву руку, щоб тримати рівновагу. Коридор за дверима спальні перетворився на карусель для рухливих тіней, праворуч були прочинені двері гостьової спальні, а ліворуч — резервна кімнатка, що слугувала Джералдові кабінетом. Далі коридором ліворуч була арка, що вела на кухню й у вітальню. Праворуч — незамкнені задні двері… «мерседес»… і, можливо, свобода.

«П’ятдесят кроків, — подумала вона. — Точно не більше, а мабуть, і менше. Тому рухайся, добре?»

Але спочатку вона просто не змогла. Хоч як чудно це звучало б для людини, яка не пережила того, що пережила Джессі за останню добу, спальня давала їй певну похмуру безпеку. А от коридор… там що завгодно може чигати. Будь-що. А тоді об західну стіну будинку, просто за вікном, щось стукнулося, наче кинутий камінь. Джессі й сама вереснула від жаху, перш ніж зрозуміла, що то просто гілка вікової блакитної ялини, що росте коло тераси.

«Візьми себе в руки, — суворо промовила Періжечок. — Візьми себе в руки й забирайся звідси».

Вона хоробро, похитуючись, рушила вперед, не опускаючи лівої руки, півголосом рахуючи кроки. На дванадцятому Джессі пройшла повз двері гостьової спальні. На п’ят­надцятому дійшла до Джералдового кабінету і в ту мить зачула тихе монотонне сичання, ніби з дуже старого радіатора виходить пара. Спершу Джессі не пов’язала цей звук з кабінетом. Їй здалося, що вона сама його створює. Тоді, коли вона підняла праву ногу, щоб зробити шістнадцятий крок, звук посилився. Цього разу сичання почіткішало, і Джессі зрозуміла, що це точно не вона, бо затамувала подих.

Повільно, надзвичайно повільно Джессі повернула голову в бік кабінету, де її чоловік більше ніколи не працюватиме над короткими письмовими викладами справ, одну за одною смалячи «марльборо» і наспівуючи собi пiд нiс старі хіти «Біч Бойз». Будинок кректав навколо неї, наче старий корабель, що йде відносно важким морем, скриплячи різними суглобами, поки вітер штовхається об нього холодним повітрям. Тепер окрім грюкоту дверей вона чула ще й ляскання віконниці, але всі ці звуки були десь далеко, у якомусь іншому світі, де дружин не прико­вують наручниками, чоловіки не відмовляються слухати, а нічні створіння нікого не переслідують. Повертаючи голову, вона чула, як власні м’язи й сухожилля в шиї скрегочуть, наче пружини старого ліжка. Очі пульсували в очницях, як кусні розпеченого вугілля.

«Я не хочу дивитися! — кричав розум. — Не хочу дивитися, не хочу бачити!»

Але Джессі мусила подивитись, і тут нічого не вдієш. Ніби голову повертають якісь міцні невидимі руки, поки навколо носиться вітер, грюкають задні двері, ляскає віконниця, а собака знову спіраллю запускає в чорне жовтневе небо своє безутішне виття, що морозом проймає аж до кісток. Голова оберталася, доки Джессі не зазирнула в кабінет свого мертвого чоловіка, і так, безперечно, ось вона, висока постать стоїть поруч із Джералдовим імзівським кріслом[72] перед розсувними скляними дверима. Вузьке біле обличчя висить у темряві, наче видовжений череп. Між ногами примостилася квадратна тінь чемодана з сувенірами.

Джессі хапнула повітря, щоб ним закричати, але з рота долинув звук, що скидався на чайник зі зламаним свистком.

— Хахххх-аааххххххх.

Лише це — і більш нічого.

Десь у тому іншому світі їй по ногах потекла гаряча сеча, вона обпісялася в другий підряд рекордний день. У тому іншому світі дув вітер, від чого будинок здригався своїми кістками. Блакитна ялина знову цюкнула гілкою об західну стіну. Джералдів кабінет виглядав наче лагуна, де танцювали тіні, і знову було важко описати, що вона бачить… і чи бачить щось взагалі.

Собака знову гостро й налякано завив, і Джессі подумала: «Ой, та все ти чудово бачиш. Може, не так добре, як той собака чує нюхом, але бачиш».

Ніби для того, щоб усунути будь-які залишкові сумніви, які в неї ще могли бути на цю тему, гість вистромив голову вперед, ніби пародіюючи допитливість, і в Джессі з’явилася милосердно коротка можливість чітко його роздивитись. Обличчя належало якійсь іншопланетній істоті, що намагається імітувати людські риси, хоч і без особливого успіху. Як мінімум воно було надто вузьке — вужче, ніж будь-яке обличчя, що Джессі бачила за все життя. Ніс був не грубшим за ніж для масла. Високе чоло випиналося, наче гротескна бульба садової рослини. Очі створіння — просто чорні кола під тонкими перевернутими літерами V брів, губи кольору печінки ніби одночасно дулися й плавилися.

«Ні, вони не плавляться, — подумала Джессі з ясною й точною свідомістю, що іноді, наче розпечена вольфрамова нитка в лампочці, криється всередині сфери абсолютного жаху. — Не плавляться, а усміхаються. Воно намагається мені всміхнутися».

Тоді воно нахилилося, щоб узяти свій чемодан, і, на щастя, вузьке неоднорідне обличчя зникло з виду. Джессі подалася на крок назад, знову спробувала закричати, проте видала тільки ще один невиразний безживний шепіт. Вітер, що стогнав навколо звисів, і той був гучніший.

Гість випрямився, однією рукою тримаючи чемодан, другою його розстібаючи. Джессі усвідомила дві речі — не тому що хотіла, а тому що здатність розуму вибирати, що відчувати, було повністю знищено. Перша була пов’язана з запахом, який вона відзначила ще раніше. То був запах ні часнику, ні цибулі, ні поту, ні бруду. То була гнила плоть. Друга стосувалася рук створіння. Тепер, коли вона стояла ближче й мала можливість краще роздивитися (хоч воліла б, щоб було навпаки, але ні), кінцівки вразили її ще переконливіше — химерні видовжені штуки, що звивалися в рухомих вітром тінях, наче мацаки. Вони демонстрували їй чемодан, ніби очікуючи схвалення, а тепер Джессі побачила, що то не чемодан мандрівного комівояжера, а плетена коробка, схожа на завеликий кошик для риболовлі.

«Я вже якось бачила такий кошик, — подумала вона. — Не знаю, чи в якомусь старому серіалі, чи в житті, але бачила. Коли ще маленькою зовсім була. Його дістали з довгої чорної машини з дверима ззаду».

Усередині раптом заговорив м’який і зловісний НЛО-голос: «Колись давно, Джессі, коли президент Кеннеді був живий, усі дівчатка були Періжечками, а поліетиленові мішки для тіл ще не винайшли, — скажімо так, ще в Час Затемнення, — такі кошики були поширені. Вони бували всіх можливих розмірів, від “Екстравеликого для чоловіків” до “Шестимісячного викидня”. Твій дружок тримає свої сувеніри в старому трунарському кошику для мерців, Джессі».

Усвідомивши це, Джессі також усвідомила ще дещо. Якщо подумати, це цілком очевидно. Її гість так страшно смердить, тому що мертвий. Ця почвара в Джералдовому кабінеті — не її батько, але все одно це ходячий труп.

«Ні… ні, це неможливо…»

Але так і є. Менш ніж три години тому вона відчу­вала такий же запах з боку Джералда. Відчувала, як він доноситься зсередини Джералда, побулькуючи в його плоті, наче екзотична болячка, що її можуть підхоплювати лише мертві.

Тепер гість розкрив кошик і простягав його їй, і знову Джессі побачила проблиски золота й сіяння діамантів поміж купочок кісток. Знову побачила, як рука цибатого мерця полізла всередину й почала перемішувати вміст плетеного кошика для тіл — кошика, у якому колись, мабуть, лежали трупики новонароджених або дуже малих дітей. Знову вона почула похмуре клацання й шерхіт кісток, наче хтось грає на забитих пилюкою кастаньєтах.

Джессі загіпнотизовано прикипіла поглядом до дійства, мало не в трансі від жаху. Помалу рухався здоровий глузд. Вона відчувала, як він покидає її, майже чула, і не було зо­в­сім нічого на білому Божому світі, що вона могла б учинити.

«Ні, є! Ти можеш бігти! Біжи, біжи негайно!»

То Періжечок, і вона просто верещить… але, крім того, вона десь далеко, загублена в глибокому проваллі в голові Джессі. Там незчисленно проваль, наскільки Джессі відкрила для себе, і багато темних кручених каньйонів і печер, де ніколи не світить сонце, — місць, де затемнення ніколи й не закінчувалося, можна сказати. Цікаво. Цікаво дізнатися, що людський розум — лише цвинтар, побудований над чорною порожнечею, дном якої повзають жасні рептилії. Цікаво.

Надворі знову завив собака, і Джессі зрештою віднайшла свій голос. Вона завила разом із твариною, собачим голосом, майже зовсім позбавленим здорового глузду. Уявила, як видає такі звуки в дурці. До кінця життя. Зрозуміла, що уявити собі таке — дуже легко.

«Ні, Джессі! Тримайся! Тримайся за розум і біжи! Біжи!»

Гість усміхався їй, відкопилюючи губи від ясен, знову демонструючи проблиски золота ззаду в роті, проблиски, що нагадували їй Джералда. Золоті зуби.

У створіння золоті зуби, і це означає, що воно…

«Що воно справжнє, але ми вже з цим наче погодилися, правда ж? Єдине запитання — це що ж робити далі? Є ідеї, Джессі? Якщо так, краще викочуй їх, бо часу стало просто жахливо мало».

Потороча ступила вперед, так і не опускаючи кошика, ніби очікувала, що Джессі належно оцінить вміст. Джессі побачила на створінні намисто — якесь дивне намисто. Потужний неприємний запах сильнішав. Так само як і безпомилкове відчуття недоброзичливості. Джессі спробувала зробити компенсаційний крок назад відповідно до кроку вперед, який зробив гість, і зрозуміла, що не може поворухнути ногою. Ніби її приклеїло до підлоги.

«Дівулю, воно тебе зараз уб’є, — сказала Рут, і Джессі зрозуміла, що це правда. — І ти йому просто дозволиш? — у голосі Рут не було ні гніву, ні сарказму, лише цікавість. — Після всього, що з тобою було, ти справді просто дозволиш це?»

Собака вив. Рука перемішувала. Кістки шепотіли. Діаманти й рубіни миготіли тьмяними нічними жаринами.

Заледве усвідомлюючи, що вона робить, не кажучи вже про те, чому робить, Джессі вхопилася за власні персні, на середньому й підмізинному пальцях лівої руки, шалено тремтячими великим і вказівним пальцями правої. Коли вона стиснула, біль на тильному боці долоні був тьмяним і далеким. Усі дні й роки свого шлюбу вона майже постійно носила ті кільця на пальцях, і коли востаннє знімала їх, то довелося намилювати. Але цього разу вони зіслизнули легко.

Джессі витягла скривавлену правицю в бік створіння, яке вже дійшло до книжкової шафи просто біля входу в кабінет. Кільця лежали в Джессі на долоні містичною вісімкою під імпровізованою пов’язкою з прокладки. Створіння спинилось. Усмішка на його пухкенькому безформному роті здригнулася й трансформувалася в якийсь новий вираз, що міг бути гнівом або просто збентеженням.

— На, — шорстко і здавлено прогарчала Джессі. — На, візьми. Бери й відчепися від мене.

Перш ніж створіння поворухнулося, Джессі кинула персні у відкритий кошик, як колись кидала монетки в кошики «ТОЧНА РЕШТА» на Нью-Гемпширській дорожній заставі. Між ними тепер було менш ніж п’ять футів, відкрита частина кошика була велика, і обидва персні залетіли всередину. Вона чітко почула подвійне цокання, коли обручка й каблучка заручин упали на кістки незнайомців.

Губи створіння знов оголили зуби, і воно знову почало видавати свистяче оксамитове сичання. Воно ступило вперед, а тоді щось прокинулося — щось, що лежало приго­ломшене й невірне на долівці її розуму.

— Ні! — скрикнула Джессі.

Вона обернулася й хиткою ходою рушила коридором. Навколо віяв вітер, грюкали двері, ляскала віконниця, завивав собака, а воно було прямо позаду неї, так, вона чула сичання, і в будь-яку мить воно потягнеться до неї, тонка бліда долоня на кінці фантастичної руки, довгої, наче мацак, вона відчує, як гнилі білі пальці змикаються на горлі…

І от Джессі вже біля задніх дверей, відчиняє їх, висипається на ґанок і перечіпається через власну ногу. Падаючи, якимсь чином вона нагадала собі в процесі повернути тіло так, щоб приземлитися на лівий бік. Так і вийшло, але все одно вона вгатилася сильно, трохи іскор посипалося. Джессі перевернулася на спину, підняла голову й вирячилася на двері, очікуючи побачити, як худе бліде обличчя космічного ковбоя маячить за москітною сіткою. Цього не сталося, а ще вона більше не чула сичання. Не те щоб це мало якесь велике значення. Те створіння може в будь-яку мить вискочити з будинку, вхопити її й роздерти горло.

Джессі зіп’ялася на ноги, спромоглася на один крок, і тут ноги, що тремтіли від поєднання шоку і крововтрати, зрадили й відправили її спиною на дошки біля вкритої сіткою урни для сміття. Джессі застогнала й підняла погляд на небо, де філіграновані тричвертковим місяцем хмари з шаленою швидкістю неслись із заходу на схід. Тіні котилися їй по обличчю, немов чарівні татуювання. Тоді знову завив собака, цього разу здавалося, що він набагато ближче, ніж коли Джессі була всередині, і це дало останню крихту стимулу, якого вона потребувала. Джессі потяглася до невисокої косої верхівки бака для сміття, лівою рукою вхопилася на ручку й підняла себе на ноги. Випрямившись, вона міцно стискала ручку, доки світ навколо не припинив кружляти. Тоді відпустила її й повільно покрокувала до «мерседеса», тепер уже тримаючи рівновагу обома руками.

«Наскільки ж будинок при місячному сяйві схожий на череп! — заворожено думала Джессі, вперше збожеволіло обернувшись на будинок. — Ну вилитий череп! Двері — рот, вікна — очі, тіні дерев — волосся…»

Тоді з’явилася ще одна думка, мабуть, дуже весела, бо Джессі скрикнула сміхом у вітряну ніч.

«І мозок — про мозок не забувай. Мозок — це, звісно, Джералд. Мертвий гнилий мозок будинку».

Вона знову засміялася, доходячи до автомобіля, голосно як ніколи, і собака завив у відповідь. «У собаки купа бліх, кусають його межи ніг»[73], — подумала вона. Її ж ноги одра­зу підломились, і Джессі вхопилася за дверну ручку, щоб не впасти на під’їзну доріжку. Весь цей час вона не припиняла сміятися. Чому саме вона так реготала, було за межами її розуміння. Може, Джессі й зрозуміє, якщо ті частини розуму, що вимкнулися через самозахист, колись прокинуться, але цього не буде, доки вона звідси не вибереться. Якщо вибереться взагалі.

— Я собі думаю, мені й переливання, напевно, знадобиться рано чи пізно, — сказала вона, і це призвело до ще одного вибуху сміху.

Джессі незграбно потяглася лівою рукою до правої кишені, не припиняючи реготати. Вона шукала ключ, коли зрозуміла, що запах повернувся, а створіння з плетеним кошиком стоїть прямо позаду неї.

Джессі повернула голову, сміх не покидав її горло, а на вустах смикалась усмішка, і на мить вона таки побачила ті вузькі щоки й глибокі бездонні очі. Але побачила їх лише через

(затемнення)

те, що дуже боялася, а не тому, що в них дійсно було хоч щось. Задній ґанок залишався безлюдним, двері-ширма — високий прямокутник темряви.

«Але краще поспішай, — сказала Господинька Берлінґейм. — Так, краще негайно ставати на лижі й чухрати звідси, правда?»

— Візьму ноги в сумку й закину на плечі, — погодилася Джессі й ще розсміялася, дістаючи ключ із кишені.

Він ледь не вислизнув їй поміж пальців, але вона зловила його за великий пластмасовий брелок.

— Стій, сексі-штучко, — бурмотнула Джессі й щосили розсміялася.

Аж тут гупнули двері, і мертвий ковбой, примара любови, кинувся з будинку в брудній білій хмарі кісткового пилу; але коли вона обернулася (знову мало не впустивши ключ, дарма що з велетенським дармовисом), перед будинком нікого не було. Просто двері вітром грюкнуло, лише це — і більш нічого.

Джессі відчинила дверцята водія, опустилася за кермо «мерседеса» й спромоглася затягти за собою тремтливі ноги. Вона хряснула дверима й натиснула головний замок, що блокував усі дверцята (і, звісно, багажник також, у світі ніщо не може дорівнятися до німецької скрупульоз­ності), і її всю охопило невимовне відчуття полегшення. Полегшення та ще дечого. Те дещо здавалося здоровим глуздом, і Джессі подумала, що, мабуть, ніколи в житті не відчувала чогось подібного до його ідеального приємного повернення… окрім хіба того першого ковтка води з-під крана, звісно. Джессі припускала, що зрештою той ковток стане чемпіоном на всі часи.

«Наскільки я була близька до того, щоб там поїхати дахом? Наскільки, га?»

«Цього ти, дівулю, напевно, ніколи точно не дізнаєшся», — похмуро відказала Рут Нірі.

Мабуть, ніколи. Джессі запхала ключ у запалювання й повернула його. Не відбулося нічого.

Рештки сміху всохли, але вона не панікувала. Джессі все одно почувалася при своєму глузді й відносно при тямі. «Думай, Джессі». Вона подумала, і відповідь сяйнула майже одразу. Цей «мерседес» уже багато від’їздив (вона не була певна, що ці автомобілі дозволяють собі таку вульгарність, як старіння), і останнім часом трансмісія почала викидати маленькі прикрі коники, хоч і з німецькою скрупульозністю. Один з них — спорадична нездатність завестися, якщо водій не смикне вгору важіль перемикання передач, що стирчав з консолі між сидіннями, і смикнути треба добряче. Щоб повернути ключ запалювання й одночасно смикнути важіль коробки передач, доведеться залучити обидві руки, а права в неї уже страшенно пульсує. Від думки, що доведеться нею смикати важіль, Джессі зіщулилась, і не лише через біль. Вона непогано уявляла собі, що через це глибокий поріз із внутрішнього боку зап’ястка знову розкриється.

— Господи, прошу, мені потрібно трохи допомоги, — прошепотіла Джессі й знову повернула ключ.

Усе одно нічого. Навіть клацання. І тепер, наче злодюжка з гидкими намірами, у голову пролізла нова думка: неможливість завести машину ніяк не стосується проблеми, що виникла в трансмісії. Це радше робота її гостя. Створіння обрізало телефонні дроти. А ще воно відкрило капот «мерседеса», видерло звідти кришку розподільника й викинуло в ліс.

Двері грюкали. Джессі нервово позирала в той бік, досить певна, що на якусь мить побачила в темряві коридору бліде ошкірене обличчя. За мить-другу воно вийде звідти. Візьме камінь і розтрощить вікно машини, тоді вхопить товстий шмат небиткого скла і…

Джессі потяглася через талію лівою рукою й, наскільки могла, смикнула важіль (хоча по правді, він наче й не ворухнувся зовсім). Тоді правою незграбно сягнула крізь нижню дугу керма, вхопила ключ запалювання й знову повернула його.

Далі нічого. Окрім тихого пихтливого сміху монстра, що дивився на неї. Вона чула його напрочуд чітко, нехай і лише в голові.

— Господи, будь ласка, можна, щоб мені хоч щось, блядь, вдалося? — закричала вона.

Важіль передач погойдався трішки у неї в долоні, і коли Джессі повернула ключ у позицію «Старт», цього разу двигун заревів, оживши, — Ja, mein Führer![74] Вона шморгнула носом від полегшення й увімкнула передні фари. З під’їзної доріжки на неї блимнула пара діамантових помаранчево-жовтих очей. Джессі скрикнула, відчуваючи, як серце намагається видертися на волю з кровопровідної системи, забитися в горло й задушити. Звісно ж, то був собака — бродяга, який, можна так сказати, став останнім Джералдовим клієнтом.

Колишній Принц стояв непорушно, наче статуя, на коротку мить засліплений спалахом фар. Якби Джессі одразу перемкнула передачу, то, певно, переїхала б і вбила тварину. Це спало їй на думку, але віддалено, мало не як наукова ідея. Ненависть до собаки й страх перед ним зникли. Вона побачила його кощавість, його вкриту реп’яхами сплутану шкуру — надто тонку, щоб захистити від скорої зими. Найбільше їй впало в очі те, як собака зіщулився від світла, опустив вуха, припав задніми лапами до доріжки.

«Не думала, що це можливо, — подумала вона, — але, здається, я натрапила на щось іще печальніше, ніж я».

Лівою рукою Джессі натиснула клаксон. Донісся єдиний короткий звук, радше відрижка, ніж гудок, але цього було досить, щоб собака стрепенувся. Він обернувся й дременув у ліс, жодного разу не озирнувшись.

«А ти бери приклад, Джесс. Забирайся звідси, поки ще можеш».

Хороша ідея. Та й узагалі єдина ідея. Джессі знову потяг­лася через тулуб лівою рукою, цього разу щоб перевести важіль на позицію «Рух». Він поворухнувся зі своїм звичним підбадьорливим поштовхом, і автомобіль повільно покотив брукованою доріжкою. Розбурхані вітром дерева вигоцували, наче тінисті танцюристи, обабіч дороги, відправляючи в нічне небо вихори перших осінніх торнадо з листків. «Я це роблю, — заворожено подумала Джессі. — Я дійсно це роблю, дійсно драпаю звідси».

Вона котила по під’їзній доріжці в бік безіменної дороги, що приведе її до Бей-лейн, яка своєю чергою приведе до шосе 117 і цивілізації. Спостерігаючи в дзеркало заднього огляду за тим, як будинок (зараз він як ніколи скидався на величезний білий череп під вітряним жовтневим сяйвом місяця) меншає, Джессі подумала: «Чому воно дає мені втекти? І чи дає взагалі? Як насправді?»

Частина Джессі — оскаженіла від страху частина, яка ніколи до кінця не втече з наручників і спальні будинку на верхній затоці озера Кашвакамак, — запевняла, що її не відпускають: створіння з плетеним кошиком лише бавиться з нею, наче кіт із пораненою мишею. Не встигне вона вдосталь від’їхати, не встигне навіть з’їхати з доріжки, як воно кинеться за нею, довгими мультяшними ногами здолає відстань між ними, витягне довгі мультяшні руки, ухопиться за задній бампер і зупинить авто. Німецька скрупульозність — штука хороша, але коли маєш справу з чимсь, що повернулося зі світу мертвих… ну тоді…

Але будинок просто й далі малів собі в дзеркалі заднього огляду, і з дверей нічого не виходило. Джессі доїхала до кінця доріжки, повернула праворуч і їхала, куди вказували високі промені фар, уздовж вузьких слідів від коліс у бік Бей-лейн, кермуючи лівою рукою. Раз на два-три роки в серпні команда, зібрана з волонтерів серед сезонних мешканців, діючи здебільшого на паливі з пива й пліток, обрізала підлісок і спилювала навислі гілки на шляху до Бей-лейн, але цьогоріч подібної толоки не було, і стежка була вужча, ніж хотілося б Джессі. Щоразу, як гілка од вітру стукала об дах чи корпус автомобіля, вона трішки скулювалася.

Але все ж таки вона тікає. Одна за одною на виду під світлом фар з’являлися й зникали позаду пам’ятки, які вона з роками вивчила: крупна каменюка з розколотою верхівкою, зарослі ворота з прибитою вицвілою табличкою «ПРИТУЛОК УТІКАЧА», викорчувана ялина, сперта на шеренгу інших ялиць, наче величезний п’янчуга, якого тягнуть додому дрібніші, жвавіші друзі. П’яна ялина була лише за третину милі від Бей-лейн, а звідти до автостради лише дві милі.

— Я з усім упораюся, якщо розслаблюся, — сказала Джессі й великим пальцем правої руки дуже обережно ввімкнула радіо.

З чотирьох боків автомобіль заповнив м’який, величний і, що найважливіше, раціональний Бах.

— Розслабся, — повторила собі вона вже голосніше. — Висковзуйся.

Навіть останній шок — сліпучі помаранчеві очі собаки — відходив, хоча Джессі відчувала, як її починає трусити.

— Жодних проблем узагалі, якщо розслабишся.

Саме це вона й робила, так — мабуть, навіть занадто розслабившись, якщо чесно. Стрілка спідометра заледве торкалася позначки 10 миль/год. Надійна замкнутість у знайомому оточенні власного автомобіля чудово підіймала тонус — Джессі вже була подумала, чи не лякалася вона весь час перед тим звичайних тіней, — але це дуже недоречний час, щоб почати сприймати щось як належне. Якщо хтось і був у будинку, він («воно», — наполіг якийсь глибший голос, апотеоз усіх НЛО), мабуть, скористався якимись іншими дверима й вийшов з будинку. Цілком можливо, що він і зараз переслідує її. Цілком навіть можливо, якщо вона й далі волочитиметься зі швидкістю десять миль на годину, справді рішучий переслідувач може її й наздогнати.

Джессі перевела погляд на дзеркало заднього огляду, щоб переконати себе, що ця думка — лише параноя, спричинена шоком і виснаженням, але тут відчула, як серце в грудях завмерло й провалилося. Ліва рука впала з керма й приземлилася на коліна, зверху на праву. Це мало б капець як болiти, але болю не було — зовсім-зовсім.

Незнайомець сидів на задньому сидінні, притискаючи свої химерно довгі долоні до боків голови, наче мавпа, що не чує злого. Його чорні очі зорили на неї з піднесено порожнім інтересом.

«Ти бачиш… я бачу… МИ бачимо… це все лише тіні!» — крикнула Періжечок, але цей крик був навіть не далеким. Здавалося, його джерело перебувало на іншому кінці всесвіту.

А ще це неправда. Джессі бачила в дзеркалі не просто тіні. Те створіння, що сиділо там, було закутане в тіні, правильно, але не складалося з них. Вона бачила його обличчя: випнуте чоло, круглі чорні очі, тонке лезо носа, пухкі безформні губи.

— Джессі! — екстатично прошепотів космічний ковбой. — Нора! Рут! Ну й вечорочок! Гарбузовий Періжочок!

Очі, що прикипіли до дзеркальця, побачили, як пасажир повільно нахиляється вперед, побачили, як його роздуте чоло киває Джессі над правим вухом, ніби створіння збиралося розповісти їй якусь таємницю. Джессі побачила, як товсті губи зісковзують із вистромлених безбарвних зубів у гримасній млявій посмішці. Саме в цю мить і почався останній розрив розуму Джессі Берлінґейм.

«Ні! — закричав її власний голос, тонкий, наче у вокалістки зі старої подряпаної платівки 78-ки. — Ні, будь ласка, ні! Це нечесно!»

— Джессі! — Смердючий віддих, гострий, як тертка, й холодний, наче повітря в м’ясосховищі. — Норо! Джессі! Рут! Періжечку! Господинько! Джессі! Мамцю!

Вирячені очі відзначили, що довге бліде обличчя вже наполовину зарилося їй у волосся, а вищирений рот мало не цілує у вухо, раз за разом шепочучи свою солодку таємницю:

— Джессі! Норо! Господинько! Періжечку! Джессі! Джессі! Джессі!

В очах вибухнуло щось біле, і після цього спалаху залишилася велика темна діра. Полинувши в неї, Джессі подумала останню зв’язну річ: «Не варто було дивитися — воно мені спалило очі».

Непритомніючи, вона повалилася вперед на кермо. Коли «мерседес» врізався в одну з великих сосон, що оточували цей відтинок дороги, ремінь безпеки заблокувався й смикнув її назад. Аварія спричинила б активацію подушок безпеки, якби «мерседес» був новішою моделлю, оснащеною цією системою. Удар був не настільки сильний, щоб завдати шкоди двигунові чи навіть зупинити його роботу. Стара добра німецька скрупульозність знову тріумфувала. Бампер і решітка погнулись, а значок на капоті перекособо­чився, але двигун продовжував собі працювати вхолосту.

Хвилин через п’ять мікрочип у приладовій панелі відчув, що двигун уже достатньо теплий, щоб увімкнути обігрівач. Вентилятори під панеллю м’яко загули. Джессі сповзла набік на водійські дверцята, де лягла, притиснувшись щокою до вікна, ніби втомлена дитина, що зрештою здалася й заснула, щойно до бабусиного дому лишилося здолати онде наступний пагорб. Над нею в дзеркальці заднього огляду відбивалися порожнє заднє сидіння й порожня, залита місячним сяйвом автосмуга позаду.

Увесь ранок сніжило — похмура погода, проте гарна для писання листів, — тож коли промінь сонця впав на клавіатуру «мака», Джессі здивовано підняла погляд, відірвавшись від думок. Те, що вона побачила у вікні, не просто зачарувало — воно наповнило її емоцією, якої Джессі давно не переживала, та й уже не очікувала пережити найближчим часом чи взагалі коли-небудь. То була радість, глибока й складна, яку вона нізащо не могла б пояснити.

Снігопад не припинився, принаймні не повністю, але крізь навислі хмари пробилося яскраве лютневе сонце й перетворило свіжий шестидюймовий покрив на землі та сніжинки в повітрі на блискучу алмазну білість. Вікно дарувало широкий погляд на портлендську Східну набережну, цей краєвид заспокоював і заворожував у будь-яку пору й погоду, але саме таким Джессі його ще ніколи не бачила: поєднання снігу і сонця перетворило сіре повітря над затокою Каско на казкову коштовну скриньку, повну переплетених веселок.

«Якби в тих скляних кульках зі снігом, у яких можна натрусити хуртовину, коли захочеш, жили люди, вони б таку погоду постійно бачили», — подумала Джессі й засміялася.

Цей звук був настільки ж неймовірно приємним для вух, як відчуття радості — для серця, і щоб зрозуміти причину, знадобилася лише якась мить: з минулого жовтня вона взагалі жодного разу не сміялася. Ті години, останні, які вона збиралася провести на Кашвакамаку (чи на будь-якому іншому озері, як на те пішло), Джессі називала просто своїм «важким періодом». Ця фраза пояснювала що треба і ні дещиці більше, як здавалося Джессі. І саме це їй подобалося.

«Зовсім без сміху відтоді? Жодного разу? Нуль? Упевнена?»

Так, абсолютно точно, жодного сміху. Можливо, вона сміялася в снах — Бог свідок, вона вдосталь у них наплакалась, — але що стосувалося годин без сну, у плані сміху тут дотепер усе було сухо. Останній раз Джессі пам’ятала дуже чітко: коли тяглася впоперек тіла лівою рукою, щоб дістати з правої кишені кюлотів ключі від автомобіля, приказуючи вітряній темряві, що вона зараз візьме ноги в сумку й покладе на плечі. Це, наскільки вона пам’ятала, був її останній сміх до сьогодні.

— Лише це — і більш нічого, — пробурмотіла Джессі.

Вона дістала з кишені сорочки пачку цигарок і закурила. Господи, наскільки ж ця фраза повертає всі ті спогади — єдина річ, що має таку ж силу швидкого й абсолютного повернення в часі, як вона помітила, — це та жахлива пісня Марвіна Ґея. Джессі якось почула її по радіо, коли їхала додому з одного з нескінченних візитів до лікаря, з яких складалося її життя цієї зими, як Марвін заволав: «Це знають всі… особливо, дівчата, ви…» — тим своїм м’яким, вкрадливим голосом. Джессі миттю вимкнула радіо, але все одно її вже надто сильно трусило для їзди. Вона припаркувалася й чекала, доки мине найсильніший дрож. Минув, але якщо вона вночі не прокидалась, бурмочучи в просяклу потом подушку цитату з «Ворона», то чула, як сама монотонно скандує: «Посвідчіть, посвідчіть». Якщо випадків першого у Джессі траплялося десь шість, то другого — пів мільйона.

Вона глибоко затяглася цигаркою, видихнула три ідеальні кільця й дивилася, як вони повільно підіймаються над гулом «мака».

Коли людям вистачало тупості або невихованості, щоб запитувати про випробування, яке було випало на її долю (і Джессі відкрила для себе, що серед її знайомих набагато більше тупих і невихованих, ніж вона могла б подумати), вона говорила їм, що не дуже пам’ятає події. Після перших двох-трьох допитів у поліції Джессі почала розповідати копам і всім Джералдовим колегам, крім одного, однакову історію. Єдиний виняток зробила для Брендона Мілерона. Йому вона розповіла правду, частково тому, що потребувала його допомоги, але здебільшого через те, що Брендон єдиний демонстрував хоч якесь розуміння того, що вона пережила… досі переживає. Він не гаяв часу на співчуття, і яким же полегшенням це стало. Джессі також дізналася, що після трагедії співчуття обходиться дешево і все співчуття на світі не варте навіть обісцяного снігу.

Хай там як, копи й журналісти прийняли її амнезію — і решту історії — без тіні сумніву, саме це важливо, та й чому б ні? Люди, що переживають серйозні фізичні або психічні травми, часто блокують спогади про те, що сталося. Копи це знають навіть краще, ніж юристи, а Джессі — краще за них усіх. З минулого жовтня вона багато дізналася про фізичні й психічні травми. Книжки й статті допомогли їй знайти правдоподібні причини не розмовляти про те, про що не хотілося, хоча загалом вони не надто допомогли. Або, можливо, вона ще не дійшла до правильних історій хвороби — тих, у яких прикуті до ліжка жінки вимушені дивитися, як їхні чоловіки перетворюються на собачий корм «Пуріна».

Джессі здивувала сама себе, знову розсміявшись — цього разу добрим сміхом. Хіба це смішно? Очевидно, так, але це одна з тих смішних штук, які ніколи-ніколи не зможеш розповісти іншій людині. Як-от коли твій тато якось так збудився через сонячне затемнення, що весь зад трусів тобі обкінчав. Або — от справжня гидь — як ти дійсно думала, що трішки кінчі на задниці може зробити тебе вагітною.

Менше з тим, у більшості таких історій стверджується, що людський розум часто реагує на серйозні травми так, як кальмар на небезпеку — покриваючи місце дії хмарою темного чорнила. Ти знаєш, що щось трапилось і що це не була прогулянка в парку, але це й усе. Решта зникає під покровом того чорнила. Так кажуть багато людей з історій хвороб: жертви зґвалтувань, автокатастроф, люди, що опинилися в пожежі й залізли в шафу, щоб там померти, навіть одна стрибунка з парашутом, у якої він одного разу не розкрився і яка відновилася після падіння у велике м’яке болото, страшно травмована, але дивовижним чином вижила.

«Як це було — падати? — запитували в тієї парашутистки. — Про що ви думали, коли зрозуміли, що парашут не розкрився і вже не розкриється?» І парашутистка відповіла: «Не пам’ятаю. Пам’ятаю, як диспетчер поплескав мене по плечі, і, здається, пам’ятаю, як вистрибнула, але наступний спогад — це я лежу на ношах і питаю одного з чоловіків, що заносили мене в “швидку”, чи сильно я поранилася. Все, що було між тим, — у тумані. Думаю, я молилася, але навіть це не можу точно згадати».

«Або, можливо, все ти пам’ятаєш, подруго-парашутистко, — подумала Джессі, — і брешеш про це так само, як я. Можливо, навіть з тих же причин. Хтозна, може, кожнісінька людина в усіх історіях, які я прочитала в тих книжках, також бреше».

Може, й так. Правда це чи ні, фактом залишається те, що Джессі пам’ятає години, проведені прикутою до ліжка, — від клацання ключа в другому замку до останньої крижаної миті, коли вона поглянула в дзеркало заднього огляду й побачила, що створіння в домі стало створінням на задньому сидінні, — все вона пам’ятає. Пам’ятає ті миті вдень і переживає їх уночі, у жахливих снах, у яких склянка з водою проковзує їй повз руку по нахиленій полиці й розбивається на підлозі, у снах, де шолудивий приблуда оминає холодні закуски на підлозі на користь гарячих страв на ліжку, у снах, де гидотний нічний візитер у кутку питає: «Періжечку, ти мене любиш?» — голосом батька, а з кінчика його ерегованого пеніса, наче сім’я, виповзають личинки.

Але пригадувати щось і переживати щось не вимагає розповідати про це, навіть якщо від спогадів тебе кидає в піт, а від нічних кошмарів доводиться з криком прокидатися. З жовтня Джессі втратила десять фунтів (ну, це не зовсім правда, радше сімнадцять), знову почала курити (півтори пачки на день плюс косяк розміром з «ель продукто»[75] перед сном), колір шкіри перетворився на сущий жах, і почало сивіти одразу все волосся на голові, не лише на скронях. Останнє вона могла виправити (хіба не займалася вона цим останні п’ять чи більше років?), але наразі Джессі просто не могла зібрати вдосталь енергії, щоб набрати «Красиву жінку» у Вестбруку й призначити візит. Та й, крім того, для кого їй красуватися? Вона що, збирається навідуватися в бари для самотніх, оцінити місцеву пропозицію?

«Гарна ідея, — подумала вона. — Якийсь хлопака запитає, чи можна мене пригостити випивкою, я погоджусь, і, поки чекатимемо напоїв, я йому розповім — ніби між іншим, — що мені, буває, сниться сон, у якому мій батько еякулює замість сперми личинками. З такими цікавими темами для балаканини, впевнена, він одразу запросить мене провести ніч у його домі. Навіть довідку з негативним аналізом на ВІЛ не попросить».

У середині листопада, починаючи вірити, що поліція нарешті відчепиться від неї, а сексуальний аспект історії залишиться поза документами (переконувалася Джессі в цьому вельми помалу, оскільки саме публічності страхалася найбільше), Джессі вирішила знову почати сеанси психотерапії з Норою Калліґан. Можливо, вона не хотіла, щоб наступні тридцять-сорок років те все сиділо всередині й пускало отруйні випари, гниючи. Наскільки б змінилося її життя, якби вона розповіла Норі про те, що сталося в день затемнення? Як на те пішло, що змінилося б, якби та дів­чина не прийшла на ту кухню в ту ніч у пастораті «Ньюворт»? Може, й нічого… а може, й багато що.

Може, й страшенно багато.

Тож вона набрала номер «Нова сьогодні, нова завтра», вільної асоціації психологів, членкинею якої була Нора, і втратила мову від шоку, коли рецепціоністка повідомила, що Нора рік тому померла від лейкемії — якогось дивного, хитрого варіанта, що успішно причаївся на задніх провулках її лімбічної системи, доки не стало пізно зарадити бодай чимсь. Чи не хотіла б Джессі, можливо, призначити сеанс із Лорел Стівенсон, запитала рецепціоністка, але Джессі пам’ятала Лорел — високу темноволосу красуню, що носила туфлі з високими підборами й застібками ззаду, а виглядала так, наче насолоджується сексом цілком лише тоді, коли зверху. Джессі відповіла, що подумає про це. І так вона покінчила з психотерапією.

За три місяці після новини про смерть Нори у Джессі бували як хороші (коли вона просто боялася), так і погані (коли вона була настільки перепуджена, що не могла вийти навіть з кімнати, не кажучи вже про будинок) дні, але тільки Брендон Мілерон чув хоч щось наближене до повної історії поневірянь Джессі Мейгут біля озера… і Брендон не вірив у ті аспекти історії, що були божевільнішими. Співчував, так, але не вірив. Принаймні спершу.

— Сережки з перлиною не було, — повідомив він через день після того, як вона розповіла йому про незнайомця з довгим блідим обличчям. — І брудного сліду від ноги також. Принаймні в письмових звітах.

Джессі стенула плечима й не відповіла. Вона могла б, але вирішила, що безпечніше змовчати. Вона страшенно потребувала друга протягом тижнів після втечі з літнього будиночка, і Брендон прекрасно задовольнив її потребу. Вона не хотіла відсторонити його чи зовсім відштовхнути своїми нескінченними божевільними оповідками. Тож Джессі не пояснила того, на що йому б і власного розуму вистачило, — сережка могла зникнути в чиїйсь кишені, а слід біля комода могли просто проґавити. Спальню ж, урешті-решт, оглядали як місце нещасного випадку, а не вбивства.

Але було іще дещо, просте й пряме: можливо, Брендон має рацію. Можливо, її візитер — це просто цівочка місячного сяйва, і все тут.

Мало-помалу Джессі вдалося переконати себе, принаймні при денному світлі, що це і є істина. Її космічний ковбой — це просто своєрідний візерунок Роршаха, але не з чорнила й паперу, а з колиханих вітром тіней і уяви. Проте вона не винуватила себе за це. Радше навпаки. Якби не уява, вона б і не побачила, як можна дістати склянку з водою… і навіть якби дістала її, то нізащо не додумалася б скористатися журнальною карткою як соломинкою. Ні, Джессі вважала, що її уява більш ніж заслужила своє право на кілька галюцинаційних примх, але їй усе одно було важливо запам’ятати, що того вечора вона була сама. Джессі вважала: якщо відновлення починається, то передусім з можливості відділити реальність від фантазії. Дещо з цього вона переповіла Брендону. Він усміхнувся, обійняв її, поцілував у скроню й сказав, що їй кращає в усіх можливих аспектах.

Тоді минулої п’ятниці краєм ока Джессі побачила голов­ну новину в розділі «Новини округу» газети «Пресс Гералд». І всі її припущення почали змінюватися й не припиняли метаморфоз, поки історія Реймонда Ендрю Жубера почина­ла повільний перехід від наповнювача простору між міською афішею та кримінальною хронікою до головних заголовків на перших шпальтах. А тоді, вчора… через сім днів після того, як ім’я Жубера вперше з’явилося на сторінці…

У двері постукали, і першим відчуттям Джессі, як завжди, було інстинктивне зіщулення від страху. Воно виникло й зникло так швидко, що вона ледве усвідомила. Ледве… але не повністю.

— Меґґі? Це ти?

— Вона, мем.

— Заходь.

Меґан Лендіс, покоївка, яку Джессі найняла в грудні (саме тоді рекомендованим листом їй надійшов перший жирненький чек від страхової), увійшла зі склянкою молока на таці. Біля склянки лежала мала сіро-рожева таблетка. Коли Джессі забачила склянку, у неї скажено зачухався правий зап’ясток. Таке траплялося не завжди, але й несподіваною реакцією це не можна було б назвати. Принаймні більш-менш припинилися посмикування й те дивне відчуття, наче шкіра сповзає просто з кісток. Був певний період, перед Різдвом, коли Джессі дійсно думала, що решту життя питиме з пластмасового стаканчика.

— Як твоя лапа сьогодні? — запитала Меґґі, ніби розпізнала Джессіну сверблячку через якусь сенсорну телепатію. Джессі ця ідея дурною не здавалась. Іноді запитання Меґґі — та інтуїція, яка їх спричиняла, — здавалися трішки моторошними, але точно не дурними.

Рука, про яку йшлося, тепер лежала під променем сонця, який відірвав Джессі від набору тексту, і була вдягнута в чорну рукавичку, прошиту якимсь позбавленим тертя полімером із космічної ери. Джессі припускала, що протиопікову рукавичку — а саме вона це й була — вдосконалили в якійсь брудній маленькій війні. Вона не відмовлялася через це її носити і не була за неї невдячна. Була безмірно вдячна, справді. Після третьої пересадки шкіри розумієш, що здатність бути вдячною — одна з небагатьох надійних огорож проти божевілля в житті.

— Та незле, Меґґі, незле.

Меґґі підняла брови, зупинивши їх майже на висоті «я тобі не вірю».

— Та ну? Якщо ти всі три години, що була тут, стукала по клавіатурі, то вона в тебе, певно, «Аве Марію» співає.

— А я що, тут дійсно?..

Джессі зиркнула на годинник і побачила, що так, три години. Вона перевела погляд на рядок стану вгорі дисплейного термінала й побачила, що зараз на п’ятій сторінці документа, який відкрила одразу після сніданку. Тепер уже майже ланч, і найнесподіваніше те, що вона не відійшла від правди аж настільки, наскільки натякали брови Меґґі: рука дійсно не надто боліла. Вона може зачекати з таблеткою ще годину, якщо треба.

Джессі все одно ковтнула таблетку, запиваючи молоком. Допиваючи останні краплі, опустила очі на дисплей і прочитала слова, що наразі світилися на ньому:

 Тієї ночі мене так і не знайшли. Я сама прокинулася наступного дня перед світанком. Двигун заглух, але авто було ще тепле. Я чула, як у лісі співають пташки, а крізь дерева бачила озеро, гладеньке, наче дзеркало, з якого піднімалися стрічечки пари. Виглядало все дуже гарно, і я терпіти не могла цей краєвид, так само як терпіти не можу саму думку про те озеро, відколи сталося те, що сталося. Розумієш, Рут? Щоб я провалилася, якщо сама розумію. Рука боліла просто немилосердно — будь-який ефект від аспірину давно минув, — але попри біль я відчувала найнеймовірніший мир і благодать. Але щось гризло. Про щось я забула. Спершу не могла згадати, що саме. Не думаю, що мозок хотів, аби я пригадала. Тоді в одну мить дійшло. Він був на задньому сидінні й нахилився вперед, щоб прошепотіти імена всіх голосів мені у вухо. Я глянула в дзеркало й побачила, що позаду нікого нема. Від цього мені стало трохи легше на душі, але потім я

Джессі спинилася, щоб висипати вміст переповненої попільниці й запалити нову цигарку. Робила це довго й рішуче. Руки почали трішечки, але помітно труситись, і вона не хотіла обпектися. Коли цигарка була готова, Джессі глибоко затяглася, видихнула, поклала її на попільничку й повернулася до «мака».

 Не знаю, що б я робила, якби розрядився акумулятор, — думаю, сиділа б, доки хтось не приїхав, навіть якби довелося цілий день чипіти, — але машина завелася з першого оберту. Я здала назад від дерева, в яке врізалась, і спромоглася виїхати на дорогу в правильному напрямку. Мене постійно тягло дивитися в дзеркало заднього огляду, але я боялася це робити. Боялася, що побачу там його. Не тому, що він там був, — я знала, що нема його, — а тому, що мій розум може його витворити. Нарешті, діставшись Бей-лейн, я таки глянула. Не могла нічого вдіяти. Звісно ж, у дзеркалі не було нічого, крім сидіння, і решта поїздки була трохи простіша. Я заїхала на шосе 117, тоді дісталася універмагу «Дейкін» — а це одне з тих місць, де люди сидять, навіть якщо надто бідні, щоб з’їздити в Ренджлі чи якийсь бар у Моттоні. Здебільшого сидять у кафетерії, їдять пончики, обмінюються побрехеньками про те, що робили в суботу ввечері. Я припаркувалася за бензоколонками й просто сиділа хвилин п’ять, дивилася, як лісоруби, доглядачі й люди з енергокомпанії заходять і виходять. Не могла повірити, що вони реальні — ну й хохма, правда ж? Постійно думала, ніби то привиди, що скоро очі призвичаяться до денного світла і я побачу все крізь них. Мені знову хотілося пити, і щоразу, як хтось виходив з білими стироловими стаканчиками кави, хотілося дедалі більше, але все одно не могла змусити себе вийти з машини… піти поміж примар, можна так сказати. Думаю, я зрештою зважилася б, але перш ніж набралася сміливості на щось більше, ніж просто підняти блок дверей, біля мене припаркувався Джиммі Еґґарт. Джиммі — дипломований бухгалтер на пенсії, з Бостона, який цілий рік живе на озері, відколи у 87-му чи 88-му померла його дружина. Він виліз зі свого «бронко», глянув на мене, упізнав і почав усміхатися. Тоді його вираз змінився, спершу на тривогу, тоді на жах. Він підійшов до «мерседеса», нахилився, щоб подивитись у вікно, і був настільки здивований, що на обличчі аж усі зморшки вирівнялися. Дуже чітко це запам’ятала: як від подиву Джиммі Еґґарт став молодо виглядати. Я побачила, як у нього в роті формуються слова: «Джессі, з тобою все добре?» Хотіла відчинити двері, але раптом мені забракло сміливості. У голові сяйнула божевільна ідея. Що те створіння, яке я називаю космічним ковбоєм, було також і в будинку Джиммі, але тому не так пощастило, як мені. Воно його вбило, вирізало йому обличчя, а потім одягло на себе, наче гелловінську маску. Я знала, що це божевілля, але знання не надто допомагало, бо я не могла припинити про це думати. І змусити себе відчинити дверцята я також не могла. Не знаю, наскільки погано виглядала того ранку, та й не хочу знати, але, мабуть, досить зле, бо невдовзі Джиммі Еґґарт перестав виглядати здивованим. Він настільки перелякався, що був готовий тікати, і настільки згидився, що був готовий блювати. Дякувати Богові, він ні того, ні того не зробив. Натомість відчинив дверцята машини й запитав, що сталося, чи я в аварію потрапила, чи хтось на мене напав. Мені вистачило просто опустити очі, щоб здогадатися, що його так ушкварило. Певно, в якийсь момент рана на зап’ястку знову розкрилася, бо прокладка, якою я її прикрила, зовсім промокла від крові. А ще перед спідниці весь просяк кров’ю, ніби в мене найгірші в житті місячні трапилися. Я сиділа в крові, кров була на кермі, на консолі, на перемикачі передач… крапельки навіть на вітровому склі. Здебільшого вона просохла й набрала того жахливого темно-бордового кольору — мені то виглядало майже як шоколадне молоко, — але більша частина так і була червона й мокра. Доки сама таке не побачиш, Рут, навіть поняття зеленого не маєш, скільки насправді людина вміщує крові. Не дивно, що Джиммі офігів. Я спробувала вилізти (думаю, хотіла показати йому, що мені самій під силу це зробити, щоб він заспокоївся), але вдарилася правою рукою об кермо, і все побіліло-посіріло. Я не зовсім знепритомнiла, але відчуття були такі, ніби обрізали жменю проводів між тілом і головою. Я відчула, що падаю, і запам’ятала думку, що зараз закінчу свою пригоду, вибивши об асфальт більшість зубів… і це після того, як купа грошей пішла минулого року на те, щоб поставити коронки на верхні. Тоді Джиммі зловив мене — просто за цицьки, між іншим. Я чула, як він кричав у бік магазину: «Гей! Хто-небудь! Мені тут допомога потрібна!» — високим пискливим голосом стариганя, від якого мені захотілося розсміятися… але я була надто втомлена, щоб сміятися. Я поклала голову боком йому на сорочку й ледве дихала. Відчувала, як швидко, але ледь помітно стукає серце, ніби в нього немає на це сили. Але в день почало повертатися трохи світла й кольору, і я побачила кількох чоловіків, які вийшли подивитися, що ж сталося. Серед них ще був Лонні Дейкін. Він жував мафін, і на ньому була рожева футболка з написом «У НАС ТУТ НЕМАЄ МІСЦЕВИХ АЛКОГОЛІКІВ, МИ ВСІ ПО ЧЕРЗІ НАЛИГУЄМОСЯ». Цікаво, що запам’ятовуєш, коли думаєш, що зараз помреш, правда? «Хто це з тобою зробив, Джессі?» — запитав Джиммі. Я спробувала йому відповісти, але не спромоглася на слова. І це, мабуть, непогано, зважаючи на те, що я намагалася вимовити. Здається, «батько».

Джессі на секунду спинилася, бо дихала так важко й швидко, що мало не захекувалася. Вона глянула на слова на екрані — на неймовірне, невимовне зізнання на екрані — і відчула раптовий потужний потяг їх стерти. Не тому, що соромилася, що Рут це прочитає. Соромилася, але річ не в тому. Їй не хотілося розбиратися з ними, а вона припускала, що як не видалити, то доведеться саме цим і займатися. Слова вміють створювати власні вимоги.

«Лише якщо виходять з-під контролю», — подумала Джессі й потяглася вбраним у чорне вказівним пальцем правої руки. Вона торкнулася клавіші «ВИДАЛИТИ» — насправді радше погладила її, — а тоді відібрала руку. Це ж правда, хіба ні?

— Так, — процідила вона тим же бурмотливим голосом, який так часто використовувала протягом годин у неволі, але цього разу розмовляла не з Господинькою чи Рут у себе в голові. Джессі повернулася до самої себе, і для цього не довелось іти якимись манівцями. Мабуть, це прогрес. — Так, це правда, так.

І жодних «але», тож хай допоможе їй Господь. Вона не видалятиме правду, якою б гидкою та не здавалася людям, включно з нею самою, між іншим. Вона її залишить. Може, зрештою й вирішить не надсилати листа (Джессі вагалася, чи взагалі чесно це надсилати, обтяжувати жінку, яку вона стільки років не бачила, такою порцією болю й божевілля), але ті слова вона не видалить. А це означає, що краще вже закінчувати, тепер, швидко, доки її не покинули залишки відваги й сили.

Джессі нахилилася вперед і продовжила набирати текст.

 — Є одна річ, яку треба запам’ятати й прийняти, Джессі: нема жодних емпіричних доказів. Так, я знаю, що зникли твої персні, але щодо них ти могла мати рацію тоді вперше: їх міг забрати якийсь крадькуватий коп, — сказав Брендон. — А доказ № 217? — запитала я. — Плетений кошик? Він стенув плечима, і в мене стався несподіваний спалах розуміння, який поети називають прозрінням. Брендон тримається за можливість, що плетений кошик — це просто збіг. Це нелегко, але простіше, ніж прийняти все інше, насамперед той факт, що такий монстр, як Жубер, міг дійсно торкнутися життя людини, яку він знає й любить. Того дня на обличчі Брендона Мілерона я побачила просту річ: він ігноруватиме цілу пачку непрямих доказів і зосередиться на відсутності емпіричних. Він триматиметься за думку, що все це відбулося просто в мене в уяві, вважатиме, що справа Жубера пояснює особливо чітку галю­цинацію, яка сталася зі мною, коли я лежала на ліжку прикута. І за цим здогадом пішов наступний, навіть зрозуміліший: я теж можу так зробити. Я можу зрештою повірити, що помилялася… але якщо це мені вдасться, моє життя буде зруйновано. Голоси почнуть повертатися, не лише твій, Періжечків чи Нори Калліґан, але й голоси матері, сестри, брата, дітей, з якими ми дружили в школі, людей, з якими я бачилася хвилин десять у прийомній поліклініки чи ще бозна-яких інших. Думаю, більшість із них будуть ті страшні голоси НЛО. Я не могла цього витримати, Рут, бо через два місяці після свого важкого періоду в будинку біля озера пригадала багато такого, що роками придушувала. Думаю, найважливіший спогад повернувся в період між першою і другою операціями на руці, коли я майже постійно була під препаратами (це так по-лікар­няному називають «по самий гузир накачана наркотою»). Спогад був такий: десь протягом двох років між днем затемнення і днем народженням мого брата Вілла — коли він під час гри в крокет зробив мені нижній ляпанець — я ледь не постійно чула ті голоси. Може, Віллів учинок зіграв роль якоїсь жорсткої випадкової терапії, думаю, таке можливо. Кажуть же, що наші предки відкрили приготування їжі після того, як спробували те, що залишилося після лісових пожеж? Хоча, якщо якась вдало-випадкова терапія й відбулася того дня, я собі думаю, що її причиною стало не те, що зробив Вілл, а те, що за це я замахнулася й заліпила йому по обличчі… і наразі це вже не має значення. Важливо те, що після того дня на терасі я два роки ділила простір у голові з якимсь хором шепотів, купою голосів, які судили кожне моє слово й дію. Одні були добрі й підтримували, але більшість належали людям, що боялися, бентежилися, вважали, що Джессі — нікудишній тягар, який заслуговує на кожнісіньку прикрість, що з нею трап­ляється, а також мусить двічі платити за все добре, що з нею стається. Два роки я вислуховувала ті голоси, Рут, і коли вони припинилися, я про них забула. Не поступово, а всі одразу. Як таке могло бути? Не знаю, і якщо дуже чесно сказати, мені однаково. Може, було б і не однаково, якби від зміни стало гірше, але ні — стало невимовно краще. Два роки між затемненням і днем народженням Вілла я провела в якомусь стані фуги, у якому моя свідомість розбивалася на численні сварливі фрагменти, а справжнє прозріння було ось яке: якщо я поступлюся милому й приязному Брендонові Мілерону, то опинюся прямісінько там, де була, на в’їзді в Дурка-лейн, поруч із Шиза-бульваром. І цього разу поряд не буде молодшого брата, який би провів жорстку шокову терапію. Цього разу все доведеться робити самій, так само як я сама здирала з себе ті срані Джералдові наручники. Брендон спостерігав за мною, намагаючись оцінити наслідок своїх слів. Мабуть, йому не вдалося, бо він повторив це знову, цього разу трішки переформулювавши: — Зрозумій, що, як би це не виглядало, ти можеш помилятися. Думаю, тобі краще змиритися з тим, що ти ніколи точно не знатимеш, так це було чи не так. — Ні, не краще. Він підняв брови. — Все одно є чудова можливість дізнатися точно. І ти мені з цим допоможеш, Брендоне. Він уже почав був усміхатися тією геть неприємною усмішкою, про наявність якої у своєму репертуарі він, мабуть, і не відає; яка ніби говорить, що й жити з ними неможливо, і застрелити шкода. — Овва? І як же я це зроблю? — Поведеш мене подивитися на Жубера, — сказала я. — О ні, — відповів він. — Саме цього, Джессі, точно не буде — це абсолютно неможливо. Я не переповідатиму тобі годину біганини по колу, що відбулася далі, розмову, яка в певний момент деградувала до настільки інтелектуально глибоких заяв, як «Джесс, ти здуріла» та «Припини керувати моїм життям, Брендоне». Я думала про те, щоб помахати йому перед носом дрючком преси — єдиним, стосовно чого я була певна, що це змусить його прогнутись, — але зрештою не довелося. Вистачило заплакати. З одного боку, коли я це пишу, то почуваюся неймовірно підлою людиною, а з іншого боку — ні. Я в цьому бачу просто ще один симптом того, що неправильне в усіх цих танцях із бубном між хлоп’ятами і дівчатами. Бачиш, Брендон не до кінця повірив, що я серйозно, доки не розплакалася. Щоб хоч трішки скоротити цю довгу історію, переказую швидко, Брендон сів за телефон, зробив чотири-п’ять коротких дзвінків, тоді повернувся з новиною, що Жубера наступного дня притягуватимуть до районного суду округу Камберленд за кількома другорядними звинуваченнями — здебільшого крадіжки. Він сказав, якщо я не жартую (і якщо в мене є капелюх із вуаллю), то він може відвезти мене туди. Я одразу погодилась, і хоча з Брендонового обличчя було видно: він вважає, що я роблю, мабуть, найбільшу помилку в житті, — слова він дотримав.

Судову залу освітлюють такі висячі скляні кулі, які в Джессі асоціюються з дешевими універмагами з її молодості, і тут сонно, наче в класній кімнаті в середній школі під кінець зимового дня. Ідучи вперед проходом, Джессі відчуває дві речі: Брендонову долоню, що досі торкається вигину її талії, а також вуаль, яка, наче павутина, лоскоче їй щоки. Від цього всього вона почувається дивно, ніби наречена.

Перед суддівською ложею стоять двоє адвокатів. Суддя нахилився вперед, дивиться на їхні повернуті вгору обличчя, усі троє про щось перешіптуються, у них якась технічна розмова. Джессі вони здаються якимсь відтворенням ескізу Боза з роману Чарльза Дікенса в реальному житті. Ліворуч, біля американського прапора, стоїть судовий пристав. Стенографістка біля нього чекає завершення поточної правової дискусії, з якої її, видно, зовсім виключили. А за довгим столом у дальньому кінці поруччя, що ділить кімнату на половину, відведену для глядачів, і половину, що належить сторонам конфлікту, сидить кощава, неймовірно висока фігура, вбрана в яскраво-помаранчеву тюремну робу. Поруч із ним — чоловік у костюмі, певно, ще один адвокат. Чоловік у робі схилений над жовтим записником, видно, щось пише.

За мільйони миль звідти Джессі відчуває, як долоня Брендона Мілерона наполегливіше притискається їй до талії.

— Це вже досить близько, — бурмоче він.

Вона відсторонюється. Він помиляється, це не близько. Брендон зеленого поняття не має про те, що вона думає чи відчуває, але це нормально, Джессі сама знає. Наразі всі її голоси стали одним голосом, вона гріється неочікуваною єдністю і знає от що: якщо не підбереться до нього ближче зараз, якщо не підбереться так близько, як тільки зможе, він ніколи не відійде далеко. Завжди чигатиме в шафі, чи одразу за вікном, чи ховатиметься під ліжком опівночі, шкірячись білими зморщеними губами — демонструючи проблиски золота ззаду в роті.

Вона швидко крокує проходом до поруччя-роздільника, а тонка тканина вуалі торкається щік, ніби дрібними стривоженими пальцями. Вона чує, як Брендон щось похмуро буркоче, але цей звук долинає з вiдстанi як мінімум десяти світлових років звідси. Ближче (але все одно, ніби на сусідньому континенті) адвокат перед ложею бурмоче:

— …ваша честь, я думаю, штат у цьому питанні непохитний, і якщо ви переглянете наші цитати, зокрема «Кастонґей проти Голліса»…

Ще ближче, і тепер пристав змірює її поглядом зі скороминущою підозрою, але швидко розслаблюється, коли Джессі піднімає вуаль та всміхається йому. Не відриваючи погляду від її очей, пристав смикає пальцем у бік Жубера й коротко хитає головою — жест, який вона у своєму стані піднесених емоцій та сприйняття може прочитати запросто, наче першу шпальту таблоїда: «Тримайтеся від того тигра якомога далі, мем. Дивіться, щоб він вас кігтями своїми не дістав». Тоді він ще більше розслаблюється, коли бачить, що її наздоганяє Брендон, галантний ґречний лицар, буквальне визначення цих слів, хоч він точно не чує низького Брендонового рику:

— Опусти вуаль, Джессі, бо, бляха, я зараз сам це зроблю!

Вона не просто відмовляється робити так, як він каже, а навіть не дивиться в його бік. Знає, що його погрози порожні — він точно не влаштовуватиме сцен у цьому священному середовищі й усе зробить, щоб його на таке не спровокували, — але їй би не важило, навіть якби було навпаки. Брендон їй подобається, чесно, але дні, коли вона робила щось просто тому, що так каже якийсь чоловік, закінчилися. Вона лише периферично сприймає, що Брендон сичить на неї, що суддя продовжує радитися з адвокатом захисту й окружним прокурором, що пристав знову повернувся в напівкоматозний стан, судячи з його замріяного, відсутнього виразу обличчя. Джессі завмерла в милій усмішці, яка обеззброїла пристава, але серце все одно шалено стукотить у грудях. Вона підійшла на відстань двох кроків від перегородки — двох коротких кроків — і тепер бачить, що помилилася стосовно Жубера. Він не пише. Він малює. На його малюнку — чоловічок з ерегованим пенісом завбільшки з бейсбольну битку. У чоловіка опущена голова, і він сам собі відсмоктує. Вона чітко бачить малюнок, але самого художника — лише блідий шматочок щоки й вогкі пасма волосся, що нависають над ним.

— Джессі, не можна… — починає Брендон, хапаючи її за руку.

Джессі не озираючись висмикує її. Уся увага зосереджена на Жубері.

— Ей! — театральним шепотом промовляє вона. — Ей, ти!

Нічого, принаймні поки що. Її накриває відчуттям нереальності. Дійсно вона це робить? Справді? І, як на те пішло, чи вона взагалі це робить? Ніхто, здається, не помічає її, взагалі ніхто.

— Ей! Мудак! — Уже гучніше, розлючено — усе одно шепотом, проте заледве. — Пссс! Пссс! Е, я до тебе звер­таюся!

Тепер уже суддя піднімає погляд, супиться, тож принаймні хтось чує її. Брендон видає розпачливий стогін та хапає її за плече. Джессі б висмикнулася з його хватки, якби він намагався потягти її проходом назад, навіть якби це означало роздерти пів сукні в процесі, і, можливо, Брендон про це знає, бо лише намагається посадити її на порожню лаву позаду столу захисту (усі лави порожні, офіційно це закрите засідання), і в цю ж мить Реймонд Ендрю Жубер нарешті обертається.

Гротескний астероїд його обличчя з розпухлими відкопиленими губами, ножовим лезом носа й випнутим ліхтарем лоба повністю беземоційний, зовсім незацікавлений… але це саме те обличчя, Джессі одразу впізнає, і потужне відчуття, що наповнює її, — це здебільшого не страх. Здебільшого це полегшення.

Тоді вмить обличчя Жубера загоряється. На запалі щóки, ніби висип, набігає барва, а в червоних очах з’яв­ляється огидна іскра, яку вона вже бачила раніше. Очі дивляться на неї так само, як дивилися в будинку на озері Кашвакамак, з екзальтованим захопленням невиправного безумця, і вона загіпнотизовано завмирає від жахливого впізнання в його очах.

— Містере Мілерон? — різко запитав суддя звідкись з іншого всесвіту. — Містере Мілерон, поясність мені, будь ласка, що ви тут робите і хто ця жінка?

Реймонд Ендрю Жубер зник. Це космічний ковбой, примара любови. Його надмірні губи знову закотилися назад, оголюючи зуби — темні, неприємні й цілком доречні як на дику тварину. Вона бачить проблиски золота, наче дикі очі з глибин печери. І повільно, як же повільно, кошмар оживає й починає рухатися. Кошмар повільно піднімає моторошно довгі помаранчеві руки.

— Містере Мілерон, негайно відійдіть разом зі своєю непрошеною компаньйонкою до лави!

Пристав, стривожений ляскотом цієї інтонації, прокидається зі сну. Стенографістка роззирається. Джессі думає, що Брендон хапає її руку, щоб змусити дотрима­тися наказу судді, але точно вона сказати не може, та це й не важить, бо вона не в змозі рухатися. Так, наче по самий пояс загнана в цемент. Звісно, це знову настало затемнення, останнє повне затемнення. Після стількох років посеред дня знову світять зірки. Вони світять усере­дині її голови.

Вона сидить і дивиться, як вищирене створіння в помаранчевій робі піднімає калічні руки, не відриваючи від неї розмитого погляду червоних очей. Підіймає руки, аж доки довгі худі долоні не зависають у повітрі на відстані фута від блідих вух. Це імітування страшенно виразне: вона майже бачить стовпці ліжка, коли істота в помаранчевій робі спершу обертає ті розчепірені довгопалі долоні… а тоді трусить ними туди-сюди, наче їх тримають кайдани, видимі лише для нього і жінки у відкинутій вуалі. Голос, що доноситься з оскаленого рота, — кошмарний контраст до бридкого надмірного розвитку його обличчя. Цей голос пронизливий, скигливий, голос божевільної дитини.

— Я не думаю, що ти взагалі хтось! — трубить Реймонд Ендрю Жубер тремтливим дитячим голосом. Звук прорізає сперте, перегріте повітря судової зали, наче блискуче лезо. — Ти просто з місячного світла!

А тоді воно починає сміятися. Трусить потворними руками в наручниках, видимих лише для них обох, і сміється… сміється… сміється…

Джессі потяглася по цигарку, але спромоглася лише перекинути пачку на підлогу. Вона повернулася до клавіатури й термінала, навіть не намагаючись підняти її.

 Рут, я відчула, що божеволію — і як це відбувається. А тоді почула всередині якийсь голос, здається, Періжечків. Періжечок, яка взагалі показала мені, як вибратися з наручників, та змусила рухатися, коли Господинька намагалася завадити — Господинька, з її тоскною напускною логікою, і Періжечок, бережи її Бог. — Не подаруй йому цього задоволення, Джессі! — скрикнула вона. — І не дай Брендонові відтягти тебе, доки не зробиш те, що маєш! Брендон таки намагався. Обома руками тримав мене за плечі й тягнув, наче я канат, а суддя в цей час нестямно вигупував молотком, а пристав уже біг до мене, і я знала — маю лише останню секунду зробити те, що важливо, що принесе зміну, що покаже: жодне затемнення не триває вічно, — тож я…

А тепер Джессі раптом відхилилася в кріслі назад, прикрила очі руками й розплакалась. Вона схлипувала майже десять хвилин — гучними потужними риданнями, від яких аж трусилася, порушуючи тишу безлюдного будинку, — а тоді знов узялася за текст. Часто зупинялася, щоб провести рукою по мокрих очах, очистити розмитий зір. Потроху Джессі впоралася зі сльозами.

 …тож я нахилилася вперед і плюнула почварі в обличчя, але не просто плюнула. Я добряче так харкнула. Не думаю, що він узагалі помітив, але це нічого. Це ж не для нього було, правда? За цю витівку доведеться сплатити штраф, і Брендон каже, що сума буде чимала, але самому йому вдалося вийти з ситуації, обійшовшись лише доганою, а це для мене набагато важливіше, ніж будь-який штраф, бо, в принципі, це ж я викрутила йому руки й заштовхала на те слухання. І, думаю, це все. Нарешті все. Думаю, я дійсно відправлю цей лист, Рут, а тоді наступні кілька тижнів труситимуся в очікуванні відповіді. Стільки років тому я вчинила з тобою огидно, і хоча це була не зовсім моя провина, лише нещодавно я усвідомила, наскільки на нас впливають інші люди, навіть коли ми пишаємося тим, що контролюємо себе й розраховуємо лише на себе, — я все одно хочу попросити в тебе пробачення. І ще дещо хочу тобі сказати, у що дійсно починаю вірити: зі мною все буде гаразд. Не сьогодні, не завтра й не через тиждень, але врешті-решт так. Принаймні настільки нормально, наскільки заслуговуємо ми, прості смертні. Приємно це знати — приємно знати, що я ще можу вижити й іноді це гарно відчути. Що іноді це відчувається наче перемога. Я люблю тебе, дорога моя Рут. Ти і твій міцний голос значним чином урятували мені життя минулого жовтня, хоч ти про це й не знаєш. Я дуже тебе люблю. Твоя стара подруга,     P. S. Прошу тебе, відпиши мені. А ще краще подзвони… будь ласка.

КІНГ Стівен

Джералдова гра

Роман