ДВА МІСЯЦІ ПО ТОМУ

«Якщо бачиш щось, не мовчи». Ми всі чуємо цю пораду стільки разів, що коли знаходимо підозрілий пакет там, де його не має бути, чи помічаємо незнайомця, що скрадається по сусідству, автоматично звертаємо на це увагу. Я — тим паче, адже моя донька Джейн — поліцейська, а мій хлопець Вінс — поліцейський у відставці. Я чую всі їхні жахливі історії, і якщо побачу щось, то можете битися об заклад, що не мовчатиму. Тож для мене це просто друга натура — наглядати за своїм районом.

Я живу в місті Ревір, що насправді не в самому Бостоні, а радше схоже на більш доступного кузена Бостона трохи північніше. Вуличка в мене зі скромних будиночків на одну родину, густо натиканих по обидва боки. «Стартових будиночків», як колись називав їх Френк (який незабаром стане моїм колишнім чоловіком), коли ми переїхали сюди сорок років тому — за винятком того, що ми так і не переїхали у щось більше. Як і Аґнес Камінскі, що досі живе в сусідньому будинку, чи Ґлен Дракмаєр, який помер у будинку через вулицю, що зробило це житло протилежністю стартового будиночку для нього. За багато років я не раз бачила, як родини в’їжджають сюди, а потім виїжджають. Будинок праворуч від мене знову вільний і продається, чекаючи на наступну родину для повторення циклу. Ліворуч від мене живе Аґнес, яка колись була моєю найкращою подругою, поки я не почала зустрічатися з Вінсом Корсаком, що обурило Аґнес через моє ще не остаточне розлучення і зробило мене безчесною жінкою в її очах. Навіть попри те, що це Френк покинув наш шлюб, щоб бути з іншою жінкою. Білявкою. Насправді Аґнес налаштував проти мене той факт, що я тепер так насолоджуюся, коли Френк пішов. Я насолоджуюся мати в моєму житті нового чоловіка і цілувати його у власному дворі. А що, Аґнес думала, я маю робити тепер, коли мій чоловік мене покинув? Загорнутися в чорне і тримати ноги схрещеними, поки там, унизу, все не всохне? Ми з нею вже майже не розмовляємо, але нам і не треба. Я й так знаю, що вона робить у себе в сусідньому будиночку. Те, що й завжди: курить свої «Вірджинія слімс», дивиться телевізор і перетримує на плиті овочі.

Але не мені її судити.

Навскоси через вулицю, починаючись на розі, стоїть блакитний будинок Ларрі та Лорелеї Леопольдів, що живуть тут останні двадцять з чимось років. Ларрі викладає англійську мову в місцевій школі, і хоч я не можу сказати, що ми близькі, та вечорами по четвергах граємо разом у скрабл [1], тож я добре знайома з широтою Ларріного словникового запасу. Будинок за Леопольдами — це той, де помер Ґлей Дракмаєр і який деякий час здавали. А за ним, у будинку прямісінько через вулицю від мене, живе Джонас — шістдесятидворічний холостяк і колишній «морський котик», що переїхав сюди шість років тому. Лорелея нещодавно запросила Джонаса стати учасником вечорів скраблу в мене, що взагалі-то мало бути спільним рішенням, але Джонас виявився чудовим поповненням компанії. Він завжди приносить пляшку каберне, має добрий словниковий запас і не намагається проштовхнути іноземні слова, що не дозволяється. Скрабл, урешті-решт, — американська гра. Мушу визнати, що він також має добрий вигляд. На жаль, він це знає і любить підстригати свій газон перед будинком без футболки, випнувши груди й напруживши біцепси. Звісно, я не можу втриматись, щоб не дивитися на нього, і він це знає. Коли він бачить мене у вікні, то демонстративно махає мені, від чого Аґнес Камінскі думає, що між нами щось відбувається, а це неправда. Я просто привітна з усіма сусідами, і якщо хтось переїжджає на нашу вулицю, я завжди перша опиняюсь біля його дверей з усмішкою та моїм фірмовим хлібом із цукіні. Люди це цінують. Вони запрошують мене до себе додому, знайомлять з дітьми, розказують, звідки приїхали і чим заробляють собі на життя. Вони просять мене порекомендувати сантехніка чи стоматолога. Ми обмінюємося телефонними номерами й обіцянками скоро побачитися. Саме так було з усіма моїми сусідами.

Поки сюди не переїхали Ґріни.

Вони орендують номер 2533 — жовтий будинок, де помер Ґлен Дракмаєр. У цьому будинку рік ніхто не жив, і я рада, що хтось нарешті там поселився. Завжди недобре, коли будинок стоїть порожнім надто довго; це відбивається на всій вулиці, надаючи їй душку небажаності.

Того дня, коли бачу, як під’їжджає фургон Ґрінів, я автоматично дістаю буханець мого славетного хліба із цукіні з морозильника. Поки він розморожується, я стою на ґанку, намагаючись роздивитися нових сусідів. Першим бачу чоловіка, він вибирається з водійського сидіння; високий, білявий, м’язистий. Без усмішки. Це перша деталь, що мене вражає. Коли ти прибуваєш до свого нового дому, чи не мав би ти усміхатись? Натомість він холодно оглядає квартал, крутячи головою на всі боки, очі сховані за дзеркальними сонячними окулярами.

Я махаю йому на знак привітання, але відповідає він не одразу. Якусь мить просто стоїть, дивлячись на мене. Нарешті підіймає руку в механічному помаху, ніби якийсь чіп у його комп’ютерному мозку проаналізував ситуацію і вирішив, що правильна відповідь буде — помахати також.

«Що ж, гаразд, — думаю я. — Може, дружина привітніша».

Вона вибирається з пасажирського сидіння фургону. Трохи за тридцять, сріблясто-біляве волосся, струнка фігура в блакитних джинсах. Теж оглядає вулицю, але швидкими, стрімкими поглядами, наче білка. Я махаю їй, і вона якось невпевнено махає у відповідь.

Іншого запрошення мені й не потрібно. Я переходжу вулицю й кажу:

— Дозвольте першою привітати вас на новому місці!

— Приємно познайомитися, — каже вона. І кидає погляд на свого чоловіка, ніби питаючи дозволу сказати більше. Мій радар попискує, бо між цією парою явно щось відбувається. Не схоже, що їм комфортно разом, і я одразу уявляю собі всі способи, якими шлюб може піти не так. Я ж бо знаю.

— Я Анджела Ріццолі, — кажу їм. — А ви?

— Я, гм, Керрі. А це Метт. — Відповідь виходить уривчастою, ніби вона має обдумувати кожне слово, перш ніж його вимовити.

— Я живу на цій вулиці сорок років, тож якщо вам потрібно буде дізнатися що завгодно про цей район, ви знаєте, кого питати.

— Розкажіть нам про наших сусідів, — просить Метт. Він кидає погляд на номер 2535, блакитний будинок по сусідству. — Хто вони?

— О, це Леопольди. Ларрі та Лорелея. Ларрі викладає англійську в місцевій школі, а Лорелея — домогосподиня. Бачите, як чудово вони дбають про свій двір? Ларрі в цьому майстер, ніколи не дасть бур’яну вирости. Дітей у них немає, тож вони — милі, тихі сусіди. По інший бік від вас живе Джонас. Він — відставний «морський котик» і має збіса багато байок про це. А на моєму боці вулиці, одразу за моїм будинком, живе Аґнес Камінскі. Її чоловік помер століття тому, і більше вона заміж не виходила. Гадаю, їй подобається жити самій. Ми колись були найкращими подругами, поки мій чоловік не... — я усвідомлюю, що збиваюся з думки, і замовкаю. Їм не потрібно чути, як ми з Аґнес розсварилися. Впевнена, що вони ще не раз почують про це від неї. — А у вас є діти? — питаю я.

Це просте запитання, але Керрі знову кидає погляд на свого чоловіка, ніби потребуючи дозволу відповісти.

— Ні, — каже він. — Поки що ні.

— Тоді вам не потрібні рекомендації щодо нянь. Їх все одно стає дедалі важче знайти. — Я повертаюсь до Керрі. — Слухайте, у мене в кухні розморожується чудовий буханець хліба з цукіні. Я тут знаменита своїм рецептом, даруйте вже за нескромність. Зараз я його принесу.

Він відповідає за них обох.

— Це дуже люб’язно, але ні, дякуємо. У нас алергія.

— На цукіні?

— На ґлютен. Ніяких продуктів із пшениці. — Він кладе руку на плече дружини і підштовхує її до будинку. — Ну, нам потрібно облаштовуватися. До зустрічі, мем. — Вони обоє заходять до будинку і зачиняють двері.

Я дивлюся на фургон, який вони навіть не відчинили. Чи не потурбувалася б будь-яка інша пара занести до будинку свої речі? Я б насамперед розпакувала свою кавоварку та чайник. Але ні, Керрі та Метт Ґріни залишили все у фургоні.

Усю другу половину дня їхній фургон стоїть припаркований на вулиці, наглухо замкнений.

Уже після настання темряви я чую скрегіт металу, дивлюся через вулицю і бачу силует чоловіка, що стоїть позаду автівки. Метт залазить усередину і за мить вилазить назад, штовхаючи візок, навантажений коробками. Чого він чекав аж до темряви, щоб розвантажити фургон? Чого він не хотів, щоб бачили сусіди? Речей у фургоні, мабуть, небагато, бо йому вистачає лише десяти хвилин, щоб закінчити роботу. Він замикає фургон і повертається до будинку. Всередині горить світло, але я нічого не бачу, бо вони опустили жалюзі.

За свої чотири десятиліття на цій вулиці я мала сусідами алкоголіків, перелюбників і одного, що бив дружину. Можливо, двох. Я ще ніколи не зустрічала жодну пару таку насторожену, як Керрі та Метт Ґріни. Можливо, я була надто напориста. Можливо, в них проблеми зі шлюбом, і вони не готові спілкуватися з допитливою сусідкою просто зараз. Це може бути повністю моя провина, що ми не знайшли спільну мову.

Доведеться дати їм трохи простору.

Але наступного дня, і наступного, і наступного я не можу не дивитися на номер 2533. Бачу, як Ларрі Леопольд іде на роботу в школу. Бачу Джонаса, що без футболки підстригає свій газон. Бачу мою закляту подругу Аґнес, що попихкує сигаретою на своєму марші несхвалення двічі на день повз мій будинок.

Але Ґрінів? Вони примудряються вислизнути від мене, як привиди. Я лише митцем помічаю його за кермом чорної «тойоти», копи він заїжджає в гараж. Шпигую за ним, коли він опускає венеційські жалюзі на вікнах другого поверху. Бачу, як «ФедЕкс» доставляє до їхнього будинку коробку, що, як каже мені водій, приїхала з компанії «БГ Фото» у Нью-Йорку. (Ніколи не завадить знати, що ваш місцевий водій «ФедЕкс» шаленіє від хлібу з цукіні.) Чого я не бачу, то це жодних ознак, що ці люди мають роботу. Вони ведуть нерегулярний спосіб життя, приходячи та йдучи без якогось очевидного розкладу, поводячись так, ніби вони на пенсії. Я питаю про них Леопольдів та Джонаса, але вони знають анітрохи не більше за мене. Ґріни — загадка для нас усіх.

Усе це я пояснила по телефону своїй доньці Джейн, що мала б зацікавитися цим так само, як я. А вона сказала, що немає нічого кримінального у бажанні триматися подалі від сусідських винюхувань. Вона пишається своїми інстинктами копа, здатністю відчувати, коли щось неправильно, але вона не має поваги до інстинктів матері. Коли я телефоную їй щодо Ґрінів утретє, їй нарешті уривається терпець.

— Подзвони мені, коли щось справді станеться, — гиркає вона мене.

А тижнем пізніше зникає шістнадцятирічна Трішія Теллі.

— Як так сталося, що ти ніколи не казала нам, що граєш в оркестрі? — спитала Джейн. — Це схоже на те, про що ти мала б згадати.

Мора чула в голосі Джейн нотку звинувачення і з відповіддю не поспішала. Натомість вона залишалась зосереджена на тілі, що лежало на столі для розтину. Із Софії Суарес вже зняли одяг (блакитний лікарняний костюм, ліфчик розміру 46В, білі бавовняні труси), і під яскравими лампами моргу було видно кожен недолік, кожен шрам, отриманий за п’ятдесят два роки життя цієї жінки. Мора поки що не зосереджувалась на розтрощеному черепі чи розбитому обличчі; натомість вона зосередилась на шрамі від опіку на тильному боці лівої руки та артритній шишці на великому пальці правої ноги. Ймовірно, вони залишились їй на пам’ять від довгих годин, проведених у кухні за нарізанням, смаженням та замішуванням. Старіння було жорстоким процесом. Стегна жінки, колись, мабуть, стрункі й гладенькі, тепер були поцятковані целюлітом. Внизу живота — шрам від апендектомії. На шиї та грудях — плямки та папіломки, а також шорсткий чорний себорейний кератоз, якого найбільший орган тіла так часто набуває за десятиліття. Недоліки, які Мора починала знаходити також на власній шкірі, гнітюче нагадування що старість приходить до всіх, якщо тобі пощастить.

Софії Суарес не пощастило.

Мора взяла скальпель і почала розріз.

— Ми також чули, що у вас скоро концерт, — сказав Фрост. — Ми з Еліс хочемо прийти. Вона дуже любить класичну музику.

Мора нарешті підняла очі на Джейн із Фростом, що спостерігали за нею через стіл. Сонячний опік Фроста був тепер у фазі потворного лущення, і над одноразовою маскою з його лоба осипалися клаптики відмерлої шкіри.

— Повірте, в цьому концерті немає нічого особливого. Саме тому я й не думала про нього згадувати. Як ви взагалі про нього дізнались?

— Нам розповів доктор Антрім, — сказала Джейн. — Він працював із Софією Суарес в лікарні «Пілґрім».

— Я цього не знала.

— Ми поспілкувалися з її колегами в реанімації, і він розповів нам, що ти збираєшся бути зірковою солісткою на їхньому концерті.

— Це лише Моцарт. — Мора взяла ножиці для ребер і перерізала кістку. — Двадцять перший концерт для фортепіано з оркестром.

— Ну, це звучить достатньо круто.

— Це нескладний твір.

— Еліс любить Моцарта, — сказав Фрост. — Вона безумовно захоче це почути.

— Але я зовсім не віртуоз, — Мора перерізала останнє ребро, звільняючи грудину. — Ми — аматори. Просто лікарі, що грають разом задля розваги.

— І все одно ти мала нам розповісти, — сказала Джейн.

— Я приєдналася до них лише кілька місяців тому. Коли їхня піаністка впала і зламала плече.

— І ти отак запросто можеш долучитися й грати складний твір?

— Кажу тобі, в ньому немає нічого особливого.

— Ти весь час це кажеш. Але я знову тобі не вірю, — пирхнула Джейн.

— Гей, може, й нам створити гурт чи щось таке, — сказав Фрост Джейн. — Поліцейський. Ти ж грала на трубі, чи не так?

— Краще тобі не чути, як я граю на трубі.

Мора сунула руку в груди Софії Суарес і насупилася.

— Поверхня правої легені має ненормальний вигляд. Тут фіброз.

— Що це означає? — спитала Джейн.

— Підказка у знімках її грудей. — Мора кивнула на монітор комп’ютера, де був показаний рентген грудної клітки. — Це також було в її медичних записах. Рубцювання тканини від СОVID-19. Вона працювала медсестрою реанімації, тож не дивно, що заразилась. Інтубація їй не знадобилась, але її госпіталізували на чотири дні на кисень. Чимало людей просто зараз ходять зі схожим рентгеном і можуть навіть не знати про це.

Мора взяла скальпель і знову сунула руку в грудну порожнину. Якусь мить єдиними звуками було вологе чвакання органів, які вона видаляла з порожнини, і плюскіт, з яким вони опускалися в миску. Звуки м’ясницької.

Вона перемістила увагу на черевну порожнину, і назовні показалися петлі кишок, шлунок та печінка, підшлункова та селезінка. Вона розрізала шлунок і вивернула в миску його мізерний вміст.

— Її останній прийом їжі був як мінімум за чотири години до смерті, — зазначила вона. — Мабуть, під час її робочої зміни.

— Тож вона не заїжджала нікуди, щоб поїсти по дорозі додому, — сказала Джейн. Чотири години. Вона, мабуть, була голодна.

Мора запечатала зразок вмісту шлунку для аналізу.

— Є якісь результати по відбитках пальців?

— У системі жодних цікавих збігів, — повідомив Фрост. — Ті, що ми ідентифікували, належать її сусідці пані Леонґ та Джамалу Берду, хлопчині, що розуміється на комп’ютерах і живе далі по вулиці. Якщо припустити, що це зробив не хтось із них, то схоже, що наш злочинець був у рукавичках.

— Як щодо взуття?

— Стандартні дачні чоботи, чоловічі, сорок першого розміру. Такі можна купити в багатьох супермаркетах. Ми все ще чекаємо на журнал її телефонних дзвінків, але якщо це був хтось, кого вона не знала, він нам не допоможе.

— Як щодо тих нещодавніх проникнень по сусідству? Чи збігаються якісь деталі? — Мора підняла очі на Джейн, яка похитала головою.

— Той грабіжник був у «Найках» сорок третього розміру, і його відбитків пальців не виявили у будинку Софії. Справа була б надто простою, якби це виявився той самий місцевий грабіжник.

Мора перейшла до органів тазу, і тепер її скальпель розтинав матку, відкриваючи ще одну сумну таємницю.

— Ендометріальні рубці. Майже по всій стінці.

— Дітей у неї не було, — сказала Джейн.

— Це може бути причиною, чому.

Коли Мора помістила видалену матку в таз, вона подумала про весільне фото, що висіло в будинку жертви, де наречений з нареченою сяяли від радості. Коли вони побралися, Софії з Тоні було за сорок і їхня молодість вже минала; можливо, це зробило їхній шлюб ще міцнішим, бо вони знайшли одного так пізно у житті. Але надто пізно для дітей.

Нарешті вона дійшла до пошкоджень, що привели Софію Суарес на цей стіл. До цього часу Мора вже вивчила серце та легені, шлунок та печінку, але це були безликі органи, такі ж знеособлені, як свинячі тельбухи у м’ясному магазині. Тепер вона мусила подивитися в обличчя Софії, перетворене на якусь спотворену версію картини Пікассо. Мора вже вивчила рентгенівські знімки черепу, побачила переломи потиличних та лицьових кісток, і ще до того, як зняла скальп і розпиляла череп, знала, які пошкодження знайде всередині.

— Тут вдавлений перелом скроневої кістки, — сказала вона. — Форма пошкодження черепу чітко виражена й кругла, з регулярним краєм рани на зовнішній пластинці. На рентгені виразно видно, що там проникнення кістки від розбивання зовнішньої пластинки з багатоуламковою фрагментацією внутрішньої пластинки. Все це відповідає травмі від удару молотком. Перший удар, найімовірніше, був завданий ззаду, під кутом до жертви.

— Правша? — спитав Фрост.

— Ймовірно. Хтось, хто робив замах через праве плече. Цей самий удар також спричинив розтрісканий перелом, що проходить навскіс через скроневу кістку. Він безумовно був достатньо сильний, щоб збити її з ніг, але ми знаємо, що він не вбив її одразу. Слід крові через вітальню говорить нам, що вона ще змогла проповзти якусь відстань…

— П’ять метрів, — сказав Фрост, — Їй вони, мабуть, здавалися кілометрами.

Мора відгинала назад скальп, стягуючи волосся та шкіру з кісток, і уявила собі страшні останні миті життя Софії. Нищівний біль, патьоки крові. Слизька підлога під руками цієї жінки, коли вона тягнула своє тіло подалі від вхідних дверей. Подалі від убивці.

Але вона не могла повзти достатньо швидко. Він ішов за нею, повз акваріум з русалонькою у її розкішному рожевому замку. Повз книжкову шафу з любовними романами. До того часу в неї вже темніло в очах, кінцівки німіли. Вона знала, що не зможе втекти, не зможе відбитися від нападу. Нарешті вона не могла рухатися, і саме тоді все скінчилося. Вона згорнулася на бік у позу ембріона, обійнявши себе, і прийняла останній удар.

Він припав на її праву скроню, де кістка найтонша. Розтрощив вилицю, розбив кісткову орбіту ока. Все це демонстрували рентгенівські знімки, а також ця відкрита поверхня черепу. Ще до того, як Мора увімкнула пилку для кісток і розпиляла череп, вона знана, що сила ударів змістила фрагменти кісток, розсікла кровоносні судини і розірвала сіру речовину. Вона знала ці катастрофічні результати, коли кров витісняє мозок і аксони стають розтягнуті й роздроблені.

Вона тільки не знала, про що думала жертва в останні миті свого життя. Софія була безумовно налякана, але чи почувалася вона здивованою? Зрадженою? Чи впізнала вона обличчя, що дивилося на неї згори? Про це скальпель паталогоанатома розповісти не міг. Мора могла розсікти тіло, вивчити його тканини до клітинного рівня, але що жертва знала, бачила та відчувала, коли світло тьмяніло в її очах, залишиться таємницею.

«Моя мама гарна».

Емі часто думала так про Джуліанну, але найбільше — сьогодні ввечері, коли дивилася, як її мама замішує тісто для феттучині. Джуліанна розхитувалась вперед і назад, вминаючи в борошно та воду магію, підіймаючи маленькі білі хмаринки з чорної гранітної стійки. У свої сорок один Джуліанна все ще мала стрункі, підтягнуті руки від років замішування, збивання та нарізання. Її обличчя розчервонілося від зусиль, а скроня була поцяткована борошном. Її мама називала це «пекарським бойовим розфарбуванням», і сьогодні ввечері пекар Джуліанна вела переможну битву, засукавши рукави й зав’язавши на талії улюблений смугастий фартух. Тато Емі був на вечірній зміні в лікарні, тож вечеря була запланована лише для них двох. Дівоча вечірка, що означало, що вони можуть їсти все, що захочуть.

Сьогодні це були феттучині зі свіжою спаржею. Джуліанна знову і знову пропускала тісто крізь паста-машину, розкачуючи листи дедалі тонше. Емі натирала лимонну цедру, вивільняючи її гострий приємний аромат. «Командна робота, — завжди казала про це мама. — Ми з тобою проти світу».

Годиною пізніше вони насолоджувалися результатом: пістрявими гніздами з феттучині, духмяними від лимону та пармезану. Вони проминули їдальню і понесли свої тарілки до вітальні. До телевізора. «Сьогодні ввечері жодних правил, — сказала Джуліанна. — Лише ми, дівчатка».

І для перегляду вони обрали дівчаче кіно. «Гордість і упередження», від якого Еміного тата страшенно нудило, але сьогодні ввечері його не було вдома. Сьогодні ввечері вони могли сидіти перед телевізором у нічних сорочках і втягувати ротами пасту, дивлячись, як Кіра Найтлі зачаровує скромного містера Дарсі. Якби тільки жінки досі носили такі гарні сукні! Якби тільки чоловіків справді приваблювали в жінках гострий розум та кмітливість!

— Деяких чоловіків приваблює, — сказала Джуліанна. — Справжніх. Як твій тато.

— І де всі ці справжні чоловіки?

— Ти просто маєш бути терпляча і не здаватися. Ніколи не здаватися. Ти заслуговуєш найкращого. — Джуліанна простягнула руку, щоб засунути пасмо волосся Емі за вухо, і її пальці затрималися на щоці доньки. — Ти заслуговуєш бути щасливою.

— Я щаслива.

Джуліанна всміхнулася.

— Намастити тобі ногу маззю? Про неї потрібно дбати.

Емі підняла свою нічну сорочку до стегна, відкриваючи потворний шрам від операції. Минули вже місяці, відколи хірурги зібрали її розтрощену стегнову кістку. Нога досі боліла в холодну погоду, а загоєна рана випиналась яскраво-червоним рубцем. Вона могла приховувати цей шрам під спідницею, але він завжди був там — недолік, що чекав, коли його відкриє поїздка на пляж чи мить близькості. Чи зможе мазь, яку Джуліанна втирала в нього щовечора, змусити цей шрам поблякнути? Емі не знала, але це тепер був їхній вечірній ритуал, коли мама змащувала її рубець маззю, масажуючи його. В телевізорі Кіра Найтлі нарешті цілувала містера Дарсі, а тут, на дивані, в Емі злипалися очі й тіло мліло від задоволення. Навіть коли задзвонив телефон, і Джуліанна встала, що відповісти, Емі не поворушилась, а залишилася лежати у цьому теплому й розніженому стані. «Містер Дарсі. Містер Дарсі».

— Хто це? — спитала Джуліанна.

Емі розплющила очі і мляво повернулася, щоб глянути на маму, що стояла з телефоном, притиснутим до вуха.

— Хто це?

Різкість у голос Джуліанни змусила Емі насторожитися. Вона побачила, як мама тисне кнопку відбою. Кілька секунд Джуліанна стояла нерухомо, втупившись у телефон.

— Мам? Хто дзвонив?

— Просто помилились номером.

Емі очікувала, що мама повернеться на диван і разом з нею додивиться титри «Гордості і упередження», але Джуліанна підійшла до переднього вікна. Якийсь час вона стояла там, визираючи на вулицю, а потім засунула штори. Підійшла до наступного вікна і теж засунула штори. Відтак повернулась до Емі й усміхнулася.

— Ще одне кіно? Що скажеш?

— Ні, — позіхнула Емі. — Піду я, мабуть, спати.

— Так, ти втомлена. Допомогти тобі піднятися сходами?

— Я впораюсь. — Емі відштовхнулася від дивану і намацала свій ціпок. — Не можу дочекатися, коли вже позбудуся цієї штуки.

— Влаштуймо з цього церемонію! Вечірку з нагоди спалення ціпка. Я спечу торт.

Емі засміялася.

— Ще б ти не спекла.

Вона пошкутильгала сходами вгору, одна рука на ціпку, друга на перилах. Підіймалася й відчувала на собі уважний мамин погляд. Завжди дбайливий. Безпечно піднявшись сходами, вона розвернулася помахати на добраніч, очікуючи побачити, що мама помахає у відповідь, але Джуліанна навіть не дивилася на неї. Натомість вона вводила код на клавіатурі охоронної системи в передпокої: 5429. «Систему активовано».

— На добраніч! — гукнула їй Емі вниз.

— На добраніч, люба, — відповіла Джуліанна і знову підійшла до вікна. Вона все ще стояла там, все ще вдивлялась у ніч, коли Емі пошкандибала до спальні.

Моя донька думає, що я марную її час. Я бачу це по її обличчю, коли вона заходить до моєї кухні й недбало кидає сумочку на стійку. Джейн ніколи не була терпляча. В дитинстві їй не терпілось навчитися ходити, почати вдягатись як великі дівчатка, грати в баскетбол з хлопчиками. Моя розумна, шалена, нестримна донька завжди готова дати відсіч ворогу.

Сьогодні ввечері вона дає відсіч мені, і лінія фронту проходить там, де вона стоїть у моїй кухні, наливаючи собі чашку кави.

— Поганий день на роботі? — питаю я задля підтримки розмови. Вона розслідує вбивства, і в неї завжди поганий день.

— Загибла жінка у Розліндейлі. Медсестра.

— Вбивство?

— Так. Сюрприз. — Вона потягує каву. — Ти щось чула від Вінса останнім часом?

— Він дзвонив мені цього ранку. Каже, що його сестра наразі не відійшла від болю, тож він має побути з нею ще два тижні. Я завжди думала, що заміна кульшового суглобу — це страшно. Не в її випадку. От він і чекає невідступно, поки вона оговтається.

— Скажи йому, хай тікає і повертається сюди. Тоді він зможе допомогти тобі знайти Трішію.

— Це ж твій старий район, Джені. Дівчинка зникла, і ти б могла виявити інтерес.

— Я зробила те, що ти просила. Поговорила з детективом Салданою і вияснила, як просувається справа.

— Джекі каже, що він ні чорта не робить, щоб її знайти.

— Він просто чекає. Трішія вже тричі тікала з дому раніше. І всі три рази поверталася.

— Цього разу може бути інакше. Це може бути якийсь маніяк. Якийсь підступний старий тип, що заманив її до свого будинку й замкнув у підвалі як секс-рабиню. Як той тип у Клівленді, що роками тримав під замком трьох дівчат. І змушував копів почуватися ідіотами.

При згадці клівлендської справи, що в результаті потрапила на обкладинку журналу «Піпл», Джейн замовкла. Я знала, що це змусить її задуматися. Жоден детектив не захоче облажатися з такою публічною справою.

— Гаразд, — зітхає Джейн. — Ходімо поговоримо з Джекі.

Їхати нам не потрібно; будинок Теллі лише за півтора квартала, і в цей вечірній час це приємна прогулянка із запахами приготування їжі в повітрі та блиманням телевізорів у вікнах. Коли ми підходимо до будинку, я бачу на під’їзній доріжці синю «камаро» Ріка Теллі і гадаю, чи ладнають вони з Джекі цими днями хоч трохи краще. Можна було б подумати, що після двадцяти років шлюбу вони або згладять свої розбіжності, або розійдуться. Джекі розповіла мені, що під час однієї з їхніх сварок він штовхнув її на холодильник, і Трішія все бачила. Хоч я маю багато на що поскаржитись, коли йдеться про Френка, здебільшого його бігання по колу з іншою жінкою, він принаймні ніколи мене не штовхав. Можливо, тому шо Джейн одразу б вдягла на нього кайданки.

Я стукаю у двері, і майже одразу з’являється Джекі з розпатланим волоссям і вимащеною підводкою щокою. Я завжди вважала її привабливою жінкою (можливо, навіть занадто), але сьогодні бачу лише налякану матір. «О, Анджело, ти її привела! Дякую тобі. Джені, повірити не можу, що ти тепер детектив. Я пам’ятаю той день, коли ти була нянею Трішії, посадила її у манеж і сказала, що вона — у в’язниці. Ти вже тоді практикувалася арештовувати людей».

Джекі продовжує нервово теревенити, поки веде нас до кухні, де сидить і читає спортивну сторінку Рік. Хоч його можна назвати симпатичним чоловіком, зі все ще густим темним волоссям у сорок п’ять років, я ніколи не любила його зиркання, а ще менше воно подобається мені сьогодні ввечері. Його волосся зачесане назад, а з-під рукава сорочки поблискує золотий браслет. Терпіти не можу чоловіків, що носять браслети. Він бачить Джейн і сідає рівніше. Можливо, тому що в неї пістолет на поясі. Іноді єдина можливість для жінки заслужити повагу чоловіка — це ходити зі зброєю.

Джекі кидається до плити, де закипає якась каструля, і прикручує конфорку. На столі стоять дві тарілки і навалена купка столового срібла. В кухні смердить підгорілою їжею, і все якесь брудне від жиру та бурих плям. Це сумне видовище показує мені, як же зникнення доньки підкосило цю родину.

— Перепрошую, пані Теллі. Бачу, що ви збирались вечеряти, — каже Джейн.

— Ні-ні, не переймайся щодо цього. Твій прихід набагато важливіший. — Джекі відсуває стілець. — Сідай, будь ласка. Тільки подумати: наша Джені тепер полює на злочинців. Якщо хтось і може нам допомогти, то це ти.

— Насправді це справа поліції Ревіра, але я спробую допомогти. — Джейн сіла, обережно прилаштувавши рукави на всіяному крихтами столі. — Мама каже, що Трішія зникла минулої середи?

— Я прокинулась, а її немає у неї в кімнаті. Ланцюжок на вхідних дверях було знято, тож я знаю, що вона вийшла цим шляхом. Я вирішила, що вона пішла на зустріч з подругами, тож не переймалася цим, поки не стало вже дуже пізно. Тоді я подзвонила в поліцію.

— Детектив Салдана сказав, що Трішія вкрала гроші з вашої сумочки. Скільки?

Джекі стривожено завовтузилася.

— Не знаю. Може, п’ятдесят доларів.

— Ви маєте якісь ідеї, чому вона пішла?

— Останнім часом вона зі мною небагато говорила. У нас з нею було кілька сварок.

— Через що?

— Та все, — вставив з відтінком втоми Рік. — Її оцінки. Куріння. Так званих друзів. Відтоді, як їй виповнилось чотирнадцять, тут настало якесь пекло.

— Це ти завжди чіпляєшся до неї через це, а не я, — каже Джекі.

— Мені здається, що зараз вона зла саме на тебе.

— Звісно, бо я її мама. Дівчатка-підлітки завжди валять усе на своїх мам. Це нормально.

— Якщо це нормально, то диво, що ще не всі дітлахи вішаються з народження. — Рік встає і згрібає зі стійки ключі від своєї машини.

— Куди ти?

— Я маю зустрітися з Беном щодо того проєкту в Квінсі. Я тобі казав.

— А як же вечеря?

— Перехоплю щось по дорозі. — Він похмуро дивиться на Джейн і неохоче киває. — Дякую, що зайшла, але не думаю, що тобі потрібно втручатися. Не знаю, що коїться з цим дівчиськом останнім часом, але вона повернеться додому, коли залишиться без грошей. Вона завжди так робить.

Ми всі мовчимо, коли він виходить з кухні. Неначе не наважуємося сказати щось, що його затримає. Відтак чуємо; як його машина гуркоче доріжкою, і я бачу, як тіло Джекі розслабляється на очах. Джейн кидає на мене погляд, що каже: «Чому ці люди досі одружені?». Те саме й мені спадало на думку не раз. Між ними не завжди було так. Я пам’ятаю, як вони обіймалися й цілувалися, коли тільки сюди переїхали, ще до народження Трішії. Іноді діти можуть зашкодити шлюбу.

— Я заходила на її фейсбук-сторінку, але вона мене заблокувала. Можете в це повірити? — питає Джекі. — Я питала в її друзів, і вони всі заявили, що й гадки не мають, де Трішія. Але ці підлітки, вони так добре оберігають секрети одне одного. Не знаю, каже вона їм брехати мені чи що. — Джекі опускає голову на руки. — Якби я хоч знала, з чого це все почалося. Чому вона така зла на мене. Наче перемкнуло. У вівторок вона прийшла додому зі школи, обізвала мене поганими словами і замкнулася у своїй кімнаті. А наступного ранку її вже не було.

— Куди вона пішла, коли втікала востаннє? — питає Джейн.

— Ховалася вдома в якоїсь подруги. Навіть батьки цієї дівчини не знали, що вона там, спить у спальні їхньої доньки. Іншого разу вона сіла на автобус до Нью-Йорка. Я дізналась про це лише тоді, коли вона подзвонила і попросила мене прислати грошей на квиток додому.

Джейн якусь мить вивчає Джекі, ніби намагаючись зрозуміти, про що тут не сказали. Що залишили «за кадром».

— Чому ви думаєте, що вона на вас зла, пані Теллі? — питає вона тихо.

Джекі зітхає й хитає головою.

— Ти ж знаєш, яка вона. Вона завжди була з характером.

— Тут, у будинку, щось сталося? Можливо, між ними з батьком?

— Ріком? Ні, вона б мені сказала.

— Ви впевнені?

— Абсолютно, — каже Джекі, але потім відвертається, роблячи свою заяву менш переконливою. Я думаю про Ріка Теллі з його золотим браслетом та зачесаним назад волоссям. Навряд чи йому до смаку дівчатка-підлітки. Ні, я уявляю його з кимось ставнішим та цицькатішим, кимось із гучним, дзвінким сміхом. Жінкою, якою колись була Джекі.

Джекі втуплюється в стіл із крихтами та засохлими плямами, і я бачу початок подвійного підборіддя, що відтягує вниз її обличчя. Це вже не та мила жінка, що переїхала сюди вісімнадцять років тому, щоб працювати в школі. Тоді вона була гарячим новим поповненням району, і я її недолюблювала. Навіть уникала її, бо знала, що вона привертає до себе погляди кожного чоловіка в окрузі, зокрема й мого Френка. Але тепер вона — просто налякана матір у пастці явно нещасливого шлюбу і більше не загрожує моєму шлюбові, бо у Френка вчепилася зубами вже інша лахудра.

Ми з Джейн не дуже говіркі, коли йдемо разом назад до мого житла. Вечір теплий, вікна відчинені, і я чую уривки розмов, дзенькання посуду та звуки телевізорів, що линуть з будинків. Це, може, не найкращий район у місті, але це мій район, і в цих скромних домівках живуть люди, яких я знаю, деякі з яких мені друзі, а деякі ні. Ми проминаємо оселю Леопольдів, і я бачу крізь переднє вікно Ларрі та Лорелею, що сидять поруч на своєму білому дивані, вечеряючи із таць перед телевізором. Чого б я ніколи не дозволила у моєму домі, бо вечеряти потрібно як слід, за столом.

Кожному своє. Навіть якщо це неправильно.

Ми підходимо до мого будинку, і через вулицю я бачу цього сивого лиса Джонаса, що з голим торсом качається у своїй вітальні. Всі ці вікна схожі на телеекрани, де для кожного, кому цікаво, розігруються справжні драми. «Канал 2531: Джонас, відставний «морський котик», що люто бореться з віком! Канал 2535: Леопольди на дивані — пара середнього віку, що намагається зберегти романтику! Канал 2533: Ґріни...»

Я не знаю, що сказати про Ґрінів.

Їхні жалюзі, як завжди, закриті, і крім якогось неясного силуету, що рухається повз вікно, я не можу розібрати нічого, що відбувається всередині.

— Ось їхній будинок, — кажу я Джейн.

— Чий?

— Тих людей, про яких я тобі казала. Шпигунів. Чи, може, втікачів.

Джейн зітхає.

— Господи, ма. Чи не поспішаєш ти з висновками?

— У цих людях є щось дивне.

— Бо вони не захотіли їсти твій хліб з цукіні?

— Бо вони ні з ким не спілкуються. Не роблять жодних спроб стати частиною громади.

— Вести приватне життя не заборонено законом.

Їхній чорний джип припаркований на під’їзній доріжці. У гаражі вистачає місця лише для однієї автівки, тож джип пана Ґріна завжди стоїть надворі, легкодоступний для розгляду всіма перехожими.

Я прямую через вулицю.

— Ма, — кличе Джейн. — Що ти робиш?

— Просто хочу подивитися.

Вона йде за мною через вулицю.

— Ти зараз порушуєш кордони чужої власності, щоб ти знала.

— Це лише під’їзна доріжка. Це як продовження тротуару. — Я наближаю обличчя просто до водійського вікна, але вже надто темно, щоб щось там побачити. — Дай мені твій ліхтарик. Та годі, я знаю, що він завжди з тобою.

Джейн зітхає, суне руку в кишеню по ліхтарик і простягає його мені. Кілька секунд у мене не виходить його ввімкнути. Блакитнувато-білий промінь сліпучий і саме такий, як мені потрібно. Я спрямовую його всередину джипу і бачу бездоганну оббивку. Ані тобі сміття, ані якогось папірця, ані завалящої монетки.

— Задоволена? — питає Джейн.

— Така чистота неприродна.

— Для Ріццолі, можливо. — Вона забирає назад свій ліхтарик і вимикає його. — Досить, ма.

Жалюзі на вікні вітальні раптом відкриваються, і ми завмираємо. У вікні маячить Метью Ґрін, майже затуляючи своїми широкими плечима світло за ним. Ми спіймані на місці злочину на його під’їзній доріжці, біля його джипу, проте він не робить жодного руху, не кричить з вікна. Він просто дивиться на нас у тиші, наче мисливець, що вивчає свою здобич, і від цього в мене на шиї ззаду волосся стає дибки.

Джейн махає йому невимушеним сусідським жестом, ніби ми просто проходили собі повз, але ми обидві знаємо, що його це ні на мить не надурить. Він знає, що ми робили. Джейн хапає мене за руку, тягне назад на тротуар і через вулицю до мого будинку. Коли ми підіймаємося сходинками на ґанок, я кидаю погляд назад.

Він усе ще стежить за нами.

— Отака-от гладенька операція, — бурчить Джейн, коли ми заходимо до будинку.

Я зачиняю двері і спираюсь на них з калатанням серця.

— Тепер він знає, що я стежу за ним.

— Упевнена, що він це вже знав.

Я роблю глибокий вдих.

— Він лякає мене, Джейн.

Вона підходить до вікна вітальні і дивиться через вулицю на пана Ґріна, що все ще стовбичить у своєму вікні і стежить за нами. Якусь мить вони вдвох оцінюють одне одного в дуелі поглядів. Потім він закриває жалюзі й зникає з виду.

— Джені?

Вона розвертається до мене з відсутнім поглядом.

— Ти можеш просто відчепитися від цих людей? Це зробить їх щасливішими, і мене також.

— Але тепер ти розумієш, що я маю на увазі, правда? У них є щось дивне. Чому вони продовжують мене уникати?

— Господи, гадки не маю. — Вона дивиться на свій годинник.

— Як щодо Трішії? Що ти з цим робитимеш?

— Подзвоню в поліцію Ревіра, попитаю, чи немає у них якоїсь нової інформації. Але наразі я все ще схильна думати, що вона в бігах. Вона явно розізлилася на маму, взяла з її сумочки гроші, і раніше вона вже робила так кілька разів.

— Я так скажу: коли дівчинка-підліток постійно тікає з дому, потрібно придивитися до батька.

— Більш схоже, що у Трішії проблема з матір’ю.

— То як нам її знайти?

Джейн хитає головою.

— Це буде непросто. Особливо якщо ця дівчинка не хоче, щоб її знайшли.

Три пограбування за чотири місяці не вказували на розгул злочинності у районі, але це вже про щось свідчило. Джейн сиділа за своїм столом і порівнювала три поліцейські рапорти, шукаючи якісь подібності між тими проникненнями і справою Софії Суарес. Одним було пограбування, про яке їм говорила Лена Леонґ, зухвале проникнення крізь незамкнене вікно, коли мешканці спали в ліжку. Грабіжник забрав сумочку з готівкою та банківськими картками і ноутбук «Леново», але не торкнувся прикрас та телефонів у спальні, де лежали господарі. Можливо, це було занадто зухвало навіть для нього. На землі під місцем проникнення знайшли відбиток «Найків» сорок третього розміру. Відбитки пальців, виявлені на віконній рамі, залишились неідентифікованими.

Чотири тижні по тому ті самі відбитки пальців виявили на місці пограбування номер два, в будинку за рогом. Цього разу господарів удома не було. Проникнення знову було крізь незамкнене вікно. Вкрали готівку, прикраси і «Мак-бук про».

Ще один ноут. Чи важливо це, чи це просто тому, що ці гаджети тепер має кожна родина?

Джейн перейшла до третього місця пограбування, що було шість тижнів по тому. Господарів знову не було вдома. Цього разу грабіжник розбив для проникнення кухонне вікно, і поліцейський рапорт містив зроблене господарем фото розтрощеного скла на підлозі та стійках. Хоч вкрали готівку та декілька годинників, ноутбук не зник, бо власник подорожував з ним. У задньому дворі знайшли відбитки «Найків» сорок третього розміру. Цього разу жодних відбитків пальців не виявили — можливо, грабіжник почав вдягати рукавички.

Джейн вивчала фото розбитого кухонного вікна і думала про розбите скло у кухні Софії Суарес. Вона відкрила на комп’ютері фотографії з місця вбивства Суарес і поклікала по зображеннях. Знайшла зображення розтрощеного віконця в дверях та кухонної підлоги, де лежали кілька уламків, але лише дві фотографії бокового двору, гравійна доріжка якого блищала від битого скла. Вона повернулась до фото з попереднього проникнення і насупилася на кількість скла, розсипаного по кухонній підлозі.

«Потрібно з’їздити туди знову», — подумала вона.

Фрост на день відпросився, тож вона поїхала до будинку Суарес сама. Коли під’їхала туди і вийшла з машини, було трохи по шостій. Місце злочину вже кілька днів як звільнили, і чистильники вже побували тут, щоб усе відшкребти та стерилізувати, але мопи й відбілювач не стерли образи з пам’яті Джейн. Вони все ще переслідували її, коли вона піднялася сходинками ґанку і відчинила вхідні двері.

У повітрі гостро пахло хімічними миючими засобами, і вона залишила двері відчиненими для вентиляції. Зупинилася у вітальні, подумки накладаючи на підлогу, тепер без жодної плямки, образи патьоків та мазків зі свого першого візиту. Вона ще бачила стетоскоп і кривавий слід, який залишила Софія, коли намагалась відповзти подалі від нападника. Джейн пішла цим згадуваним слідом крізь вітальню, вільне місце, де колись стояв акваріум, до їдальні. Навіть тут, де раніше під тілом зібралася ціла калюжа крові, тепер підлога була бездоганно чиста.

«Добра робота, чистильники».

Джейн пройшла до кухні. В цьому місці вона б хотіла, щоб чистильники не були такі ретельні, але підлогу тут вимели, а поверхні дбайливо очистили від порошку для зняття відбитків. Розбите віконце у дверях забили фанерою, перекривши останнє сонячне світло, і приміщення здавалось тісним. Задушливим.

Вона відчинила кухонні двері і вийшла надвір, шурхаючи черевиками по гравію. Вони припускали, що саме так убивця проник до будинку. Розбив віконце у дверях і просунув руку крізь нього, щоб відсунути засув. Джейн згадала, як бачила бите скло тут на землі, а також всередині кухні, але тепер його вже не було. Вона мала б приділити тоді цьому більше уваги, але була зосереджена на тілі, патьоках та кривавому сліді з вітальні. Намагалася встановити, коли опустився перший удар. Як почався напад і як закінчився.

Джейн присіла й уважно роздивилася гравій, але чистильники попрацювали на совість і всі уламки зібрали. Вона сканувала дедалі ширший радіус і вже наближалась до паркану, коли помітила якийсь відблиск. Дістала уламок скла, що засів між камінням, і поклала його у пакетик для доказів. Відтак розвернулася і зміряла оком кухонні двері, що були добрих два метри від неї. Скло не могло просто відлетіти аж паркану; йому в цьому допомогли.

Вона стояла, слухаючи дзижчання комах, шум транспорту. Навіть тут, в оточенні будинків, машин та мільйонів інших людей, можна бути геть самотнім. Відчувала, як гупає серце, чула гудіння крові у вухах і думала про розбиті вікна, уламки скла та вкрадені ноутбуки.

І подібності. Можливо — так, можливо — ні.

Раптовий гучний звук змусив її підстрибнути. Вхідні двері. Хтось всередині?

Джейн обережно повернулася до кухні і зупинилася, прислухаючись. Почула гудіння холодильника, цокання настінного годинника. Мовчазних будинків просто не існує. Вона пройшла до їдальні і знову зупинилася. Зрозуміла, що стоїть на тому самому місці, де Софія зробила свій останній вдих. Мимохіть глянула вниз на підлогу і згадала тіло, що лежало там, де тепер стояли її ноги.

Вона перемістилася до вітальні і зупинилася біля місця, де колись був акваріум з його буркотливим водяним насосом та банькатою золотою рибкою. Вхідні двері, які вона лишила широко відчиненими, були тепер зачинені. «Їх просто затраснуло протягом, — подумала вона, — для тривоги немає жодних причин».

Проте вона все ж обійшла будинок для надійності. Зазирнула до спалень, шаф, ванної. Хоч зараз тут нікого не було, вона неначе чула відлуння голосів тих, хто колись тут жив, відчувала їхні погляди, що стежили за нею з фотографій на стінах. Колись це був щасливий дім. Поки не перестав ним бути.

Надворі вона зробила глибокий вдих. Хімічними миючими засобами тут вже не пахло; в повітрі стояли лише знайомі запахи скошеної трави та вихлопних газів. Її візит не відповів на жодне із запитань, а тільки додав нових. Вона відчула в кишені пакетик для доказів з його мандрівним уламком скла, який пропустили чистильники. Скла, що могло бути або не бути з вікна у кухонних дверях. Скла, що могло залетіти так далеко, лише якщо вікно розбили зсередини.

І це все міняло.

Навіть через вулицю я чую стукіт молотка. В оселі Ґрінів щось відбувається, і це набуває дедалі зловіснішого відтінку через вічно закриті венеційські жалюзі на вікнах. Я стою у своїй вітальні, дивлячись у бінокль і намагаючись хоч мигцем побачити когось з Ґрінів, але вони вперто залишаються поза полем зору, як і їхній чорний джип, що тепер стоїть у гаражі. Вони, мабуть, повернули фургон до прокату, бо він більше не припаркований перед будинком. Я так фактично й не побачила, що було в тому фургоні, бо Метью Ґрін розвантажив його під покровом ночі — ще одна деталь, що видається мені підозрілою, але я, схоже, єдина, кого це турбує.

Я відкладаю бінокль і беру телефон. Вінс тридцять п’ять років пропрацював копом; він знатиме, що робити. У Каліфорнії на три години раніше, і зараз він, імовірно, саме поснідав, тож це ідеальний час для розмови.

Після п’яти гудків він відповідає: «Привіт, крихітко». Вітання веселе, але я знаю його достатньо добре, щоб почути в голосі втому. Неначе він намагається приховати від мене все напруження, під яким перебуває. Це — мій Вінс, що завжди воліє вберегти мене від турбот. Це одна з причин, чому я його люблю.

— З тобою все гаразд, любий? — питаю я.

Трохи помовчавши, він зітхає.

— Вона — не найпростіша пацієнтка для догляду, скажу я тобі. Я весь час бігаю вгору та вниз сходами, приносячи їй то одне, то інше, а вона ніколи не задоволена. Мабуть, я погано готую.

«Щодо цього вона має рацію», — думаю я, але вголос кажу лише:

— Ти чудовий брат, Вінсе. Найкращий.

— Так, ну, я стараюсь. Але я сумую за тобою, мила.

— Я теж сумую за тобою і хочу, щоб ти скоріше повернувся.

— Ти там добре поводишся?

Дивне запитання.

— Чому ти питаєш?

— Я говорив з Джейн, і...

— Вона тобі дзвонила?

— Ну, так. Вона подумала, що я маю знати деякі факти. На кшталт того, що ти копирсаєшся в тому, що тобі краще облишити.

— У тому й річ, Вінсе. Джейн не сприймає мене серйозно, і я дуже хочу почути твою думку.

— Це знову про ту зниклу дівчинку?

— Ні, ту ситуацію я залишу на закуску. Це про нову пару через вулицю, Ґрінів. Ти з ними ще не знайомий.

— Тих, що сидять зачинені.

— Щось із ними не так. Чому вони чекали до темряви, щоб розвантажити свій фургон? Чому в них весь день закриті жалюзі? Чому вони мене уникають?

— Господи, Енджі, я й гадки не маю, — каже він, і я наче чую сарказм, але не впевнена. — А що думає Джейн?

— Вона наказує мені не лізти в це. Вона нічого не хоче про це чути, бо я лише її мама, а маму, схоже, ніхто не слухає. Я б хотіла, щоб ти був тут і допоміг мені з цим розібратись.

— Я б теж хотів там бути, але, можливо, ти маєш послухати доньку. У неї добрі інстинкти щодо такого.

— Як і в мене.

— Вона має значок. А ти ні.

Саме тому ніхто мене й не слухає. Подумаєш, значок. Він змушує копів думати, що вони — єдині, хто може внюхати проблему. Я відключаюсь із почуттям глибокого невдоволення водночас своїми донькою та хлопцем. Обертаюся до вікна і дивлюся через вулицю.

Жалюзі все ще закриті, а стукіт почався знову. Що він там молотить? Раптом мій погляд перескакує на будинок по сусідству з їхнім. На відміну від Ґрінів, Джонас тримає свої завіси широко відкритими і стоїть там на виду всього району без сорочки, качаючи залізо. Якусь мить я спостерігаю за ним — не тому, що він має дуже класне тіло для чоловіка свого віку, а тому, що думаю про барбекю на задньому дворі, яке він влаштовував для сусідів минулого серпня. Я згадую, як стояла у його дворику, потягуючи крижану «маргариту» і дивлячись через паркан на будинок його тодішнього сусіда Ґлена, що вже був шкіра та кістки через рак шлунку і за два місяці помер. Я згадую, як ми з Джонасом хитали головами через жорстокості життя, коли смажили там на грилі гамбургери, а бідний Ґлен по сусідству міг лише пити білкові суміші.

Я не можу зазирнути на задній двір Ґрінів, а Джонас може.

Іду до кухні й дістаю з морозильника хліб із цукіні. Я не можу просто завалитися туди з порожніми руками; мені потрібен золотий квиток, а коли йдеться про чоловіків, немає кращого золотого квитка, ніж випічка.

Я стукаю, і Джонас відчиняє передні двері в самих лише блакитних шортах в обтяжку з червоними смужками по боках. Він стоїть і сміється до мене, а я така вражена тим, як тісно ті шорти його облягають, що якусь мить не можу вигадати, що сказати.

— Ти нарешті вирішила здатися моєму шармові? — питає він.

— Що? Ні! Я знайшла це в себе в морозилці. Мені потрібно звільнити там місце, і я подумала, що ти, може, захочеш, гм…

— Допомогти тобі розвантажити морозилку?

Ну, це позбавило мою пропозицію всього шарму. Я стою там з уже підталим хлібом з цукіні в руках і гадаю, як врятувати розмову.

Джонас приходить мені на поміч з гучним сміхом.

— Енджі, я тебе просто трохи підколюю. Для мене честь отримати один із твоїх смаколиків, заморожених чи ні. Зайдеш? Я відріжу нам по шматочку, і ми зможемо запити його віскі.

— Гм, тільки не віскі. Але я залюбки зайду.

Щойно я заходжу до будинку, як виникає відчуття, що цей візит може погано закінчитися. Що як він сприйме його неправильно? Що як він подумає, що я вирішила продовжити той його підкат до мене кілька вечорів тому? Те, як він мені підморгує, як оцінююче оглядає згори донизу моє тіло, каже мені, що я маю бути дуже тверда щодо того, для чого я тут насправді.

— Я лише віднесу це до кухні, — каже він. — А потім ми зможемо обоє насолодитися маленьким післяобіднім відпочинком, га?

Він рушає до кухні, залишаючи мене саму у вітальні. Я одразу йду до вікна, що виходить на його боковий двір, але воно пропонує не кращу можливість зазирнути до будинку Ґринів, ніж їхні передні вікна, бо з цього боку жалюзі теж закриті. Я задкую і мало не перечіпляюся об одну з гантелей Джонаса. По всій підлозі розкидані якісь залізяки, а повітря пахне потом впереміжку з одеколоном. На стінах немає жодних картин, ніде ніяких творів мистецтва, лише телевізор з великим екраном, етажерка з електронікою і книжкова шафа, повна дисків та військових книжок.

— Ось і я, сусідко! — каже Джонас, шльопаючи босими ногами назад до кімнати. Ноги у нього просто величезні, і їх розмір моментально мене відволікає, тож я спочатку не помічаю, що він тримає в руках два широкі келихи віскі з льодом.

— Е, ні, дякую, — кажу я.

— Але це добрий продукт, просто з Шотландії. Я навіть підсадив на нього твою сусідку Аґнес.

— Ви з Аґнес п’єте разом?

— У мене немає дискримінації за віком. Я люблю всіх дам. — Він простягає мені келих і підморгує.

— Ще надто рано, Джонасе.

— Десь, мабуть, вже п’ята.

— Але не тут.

Він зітхає і ставить призначений мені келих на кавовий столик.

— Тож навіщо ти тут, Енджі? Якщо не для вечірки з твоїм покірним слугою?

— Чесну відповідь?

— Завжди.

— У тебе вікна виходять на задній двір Ґрінів.

— То й що?

— Я маю знати, що вони там роблять

— Навіщо?

— Бо маю щодо них недобрі відчуття, які не дають мені спокою. Там весь ранок то дриль, то молоток. Я лише хочу глянути через паркан і вияснити, чим вони зайняті.

— А тоді ти зі мною вип’єш?

— Безумовно, — кажу я, але насправді вже не думаю про можливі наслідки цього; мені надто цікаво побачити, що вілбувається по сусідству.

Джонас веде мене через кухню і крізь задні двері у свій внутрішній двір. Він не надто ним переймався, відколи купив будинок, і двір на вигляд приблизно такий, як тоді, коли тут жили Делі — із зарослим бур’яном газоном, цементним майданчиком, газовим грилем і кількома неохайними кущами по периметру. Єдине нове доповнення — повітка. Делі обнесли двір парканом, щоб не втік їхній золотистий ретривер, але той собака все одно примудрявся регулярно тікати. Паркан із червоного дерева все ще в доброму стані, і тепер поверх нього ще й встановлено нову решітку, яка не дає мені змоги зазирнути у двір Ґрінів.

— Це ти додав цю решітку? — питаю я Джонаса.

— Нє. Сусід поставив її вчора. Я прийшов додому з супермаркету, а вона вже там. Насправді вона доволі класна на вигляд, не думаєш?

У сусідів занила дриль, а потім знову застукотів молоток.

— Я там нічого не бачу, — бурмочу я.

— Хочеш підглянути? Я це влаштую. — Джонас копирсається у своїй повітці й дістає драбину. Встановлює и біля паркану. — Прошу пані.

Навіть попри те, що він став так, щоб витріщатися на мою дупу, я залажу на драбину і обережно підіймаю голову, щоб зазирнути через паркан. Якусь мить бачу лише відчинені дверцята до льоху і пакет цементу, притулений до стіни. Потім дивлюся на вікна другого поверху, що виходять на задній двір і бачу причину шуму молотка та дрилі.

Ґрати. Метью Ґрін встановлює на вікнах ґрати.

Він уже встановив їх на першому поверсі, а тепер перемістився нагору, і його ящик з інструментами стоїть зараз відкритий на балконі. Я дивлюся на ці ґрати і гадаю, навіщо він це робить. Чийого вторгнення боїться? Що всередині цього будинку такого цінного, що він відчуває потребу перетворити його на Форт-Нокс?

Потім мене вражає моторошна думка. Що як ці ґрати не для того, щоб не дати комусь увійти, а щоб не дати комусь вийти? Я думаю про його дружину. Чому ми ніколи не бачимо його дружину?

Раптом балконні двері відчиняються, і виходить Метью Ґрін. Я пірнаю вниз до того, як він устигає мене помітити.

— Що там? Що? — шепоче Джонас.

— Ти не повіриш.

— Дай мені подивитися.

Джонас, може, й кремезний, але не набагато вищий за мене, тож я маю злізти з драбини, щоб дати йому змогу залізти на неї. Він кидає лише один погляд і одразу пірнає вниз.

— Думаю, він мене побачив, — каже Джонас.

— Ой.

Ми обоє припадаємо до паркану, прислухаючись. По сусідству панує абсолютна тиша, і коли я намагаюсь щось почути, у мене калатає серце. Минає кілька хвилин, і дриль виє знову.

Я відштовхую Джонаса вбік і знову залажу на драбину для ще одного погляду. На моє полегшення, Метью працює спиною до нас, тому не бачить мене, коли встановлює новий комплект ґратів із кованого заліза на балконне вікно. Щось привертає мою увагу, що я бачу лише тоді, коли Метью Ґрін нагинається вперед, засовуючи руку до свого ящика з інструментами. Раптом я втрачаю рівновагу, хапаюсь за паркан, щоб втриматися, і недостатньо швидко реагую — він раптом обертається і дивиться на мене, на мене.

Просто на мене.

Спіймана на гарячому, я лише дивлюся на нього у відповідь, і так кілька секунд. Усе ще дивлюся, коли він іде назад до свого будинку і зачиняє двері.

Я злажу з драбини, і в мене дрижать ноги.

— Що не так? — питає Джонас, суплячись на моє обличчя. — Що ти бачила?

— Я маю подзвонити доньці.

Мобільний телефон пересічного американця нараховує до 250 вхідних чи вихідних дзвінків на місяць, і в цьому плані Софія Суарес була абсолютно пересічна, судячи з журналу телефонних розмов за попередній рік. Джейн сиділа за своїм столом, проглядаючи ці дзвінки у пошуках чогось незвичайного, якогось імені, яке б запалило в її голові попереджувальний сигнал, але увагу ніщо не привертало. Там повторювалися дзвінки до та з лікарні «Пілґрім», де Софія працювала, до перукарки та компанії кредитних карток, сантехніка та авторемонтної майстерні. А до минулого листопада — багато дзвінків до її чоловіка Тоні. Ця схема вказувала на життя звичайної жінки, що стриглася раз на місяць, чиїй машині потрібно було час від часу міняти мастило і чия раковина іноді забивалась.

Поки Джейн сканувала перелік дзвінків, Фрост займався тим самим за своїм столом — ще одна пара очей, що вивчала той самий журнал телефонних розмов Софії.

У листопаді їхній ритм різко набув шаленого темпу, з більшістю дзвінків на один номер: лікарні «Пілґрім», де тоді лежав у реанімації її чоловік. Записи відображували наростання відчаю Софії, коли вона знову і знову дзвонила, щоб почути про стан Тоні.

Чотирнадцятого грудня її дзвінки до лікарні різко припинилися. Цього дня її чоловік помер.

Джейн уявила дні, що передували цій даті, напад тривоги, який Софія, мабуть, відчувала щоразу, як дзвонив її телефон. Як медсестра, Софія мала розпізнавати ознаки того, що її чоловік згасає. Вона мала бачити, що кінець близько. Джейн знову подумала про усміхнені обличчя цієї пари на їхньому весільному фото — нагадування, що навіть у найщасливіші миті трагедія чекає свого часу.

Вона залишила цей сумний місяць позаду і перейшла до записів за січень. Лютий. Березень. Дзвінки до та з лікарні «Пілґрім», до місцевого стоматолога і Джамала Берда. Жодних сюрпризів. Джейн дійшла до квітня і зупинилася. Тут була ще одна різка зміна схеми з низкою нових телефонних номерів. Останні кілька тижнів свого життя Софія Суарес телефонувала людям та в місця, з якими ніколи не контактувала раніше.

Джейн крутнулася до Фроста.

— Квітень, — сказала вона. — Ти його вже дивився?

— Тільки наближаюсь. А що?

— Подивися двадцяте квітня. Вона дзвонила на номер, зареєстрований на Ґреґорі Бушара в Сакраменто, Каліфорнія.

Фрост просканував записи, знайшов потрібну дату.

— Бачу. Дзвінок тривав п’ятдесят п’ять секунд. Нетривала розмова. Хто такий цей Бушар?

— Подивимося. — Вона взяла свій стаціонарний телефон на столі і набрала номер. Після трьох гудків чоловічий голос видихнув:

— Алло?

Джейн увімкнула гучний зв’язок, щоб Фрост теж міг чути.

— Детектив Джейн Ріццолі, бостонська поліція, я розмовляю з Ґреґорі Бушаром?

Секунда тиші, потім насторожене.

— Так, це я. У чому річ?

— Ми розслідуємо смерть жінки на ім’я Софія Суарес. Згідно з журналом її телефонних дзвінків, вона дзвонила на ваш номер двадцятого квітня. Чи можете ви розповісти нам щось про цей дзвінок?

Довга павза.

— Ви сказали, що Софія померла?

— Так.

— Що сталося? Це був нещасний випадок?

— Боюсь, що ні. Ми розслідуємо вбивство.

— О, Господи. Кеті страшенно засмутиться.

— Кеті?

— Моя дружина. Це з нею намагалась зв’язатися Софія.

— Вони змогли поговорити?

— Ні, Кеті була у відрядженні, коли Софія залишила повідомлення. Кеті намагалась їй передзвонити, коли повернулася додому, але вони так і не зв’язалися.

— Чи можу я поговорити з вашою дружиною?

— Її знову немає вдома. Вона працює роз’їзною медсестрою в турах «Нешнл Джеогрефік». Знаєте, щоб багаті клієнти були живі й здорові. Я подивлюся її графік, але, гадаю, наразі вони десь на півдні Тихого океану.

— Як щодо повідомлення, яке Софія залишила на вашому телефоні? Воно збереглося?

— На жаль, ні. Його вже стерли.

— Ви знаєте, про що там було?

— Гм, приблизно. Я чув, коли Кеті його слухала, і... — По телефону Джейн чула, як він зробив глибокий вдих. — Перепрошую, я цим дещо приголомшений. У мене ще ніколи не було знайомих, яких убили.

— То що було у повідомленні? Пане Бушар?

— Так. Гадаю, там було просто щось про їхні старі часи в реанімації.

— Вони разом працювали? Ваша дружина із Софією?

— Це було п’ятнадцять, двадцять років тому, в лікарні в Мені. Потім я отримав цю роботу в Каліфорнії, і ми переїхали сюди. Ми були на весіллі Софії в Бостоні, але це було вже давно.

— Ви знаєте, чому вона дзвонила вашій дружині?

— Гадки не маю. Можливо, згадати старі часи? — пауза. — Як це пов’язане з вбивством?

— Я не знаю. Просто йду по кожному сліду. Будь ласка, скажіть вашій дружині подзвонити мені, якщо вона має якусь інформацію. — Джейн відключилася і подивилася на Фроста. — Ну, це був глухий кут.

— Можливо, він якось пов’язаний з іншими дзвінками, — сказав Фрост. — Вони всі були за кодом 207. Штату Мен.

— Де Софія з дружиною Бушара колись працювали разом.

— Вона дзвонила за дуже дивним переліком місць. Автозаправка в Августі. Школа в Бангорі. Ресторан у південному Портленді. Медичний центр східного Мену. Чи є якийсь зв’язок між усіма цими номерами?

Джейн знову взяла свій стаціонарний телефон.

— Є лише один спосіб з’ясувати. Я беру перший номер.

Фрост крутнувся до свого телефона, а Джейн уже надзвонювала до Августи. Після лише двох гудків відповів різкий жіночий голос.

— Заправка. — Це був явно голос людини, що має більш нагальні справи.

— Детектив Ріццолі, бостонська поліція. Ми розслідуємо смерть жінки на ім’я Софія Суарес. Згідно із записами її телефонних дзвінків, вона дзвонила до вас у понеділок, двадцять першого квітня о десятій ранку. Це не ви випадково з нею розмовляли?

— У понеділок? Так, ймовірно, це я відповіла по телефону того дня. Я тільки не пам’ятаю клієнтки з таким ім’ям.

— Вона дзвонила з Бостона.

— Не знаю, навіщо комусь дзвонити нам з Бостона. Якщо тільки вона не намагалась щось нам продати, бо ми отримуємо купу таких дзвінків. Можливо, вона помилилася номером?

— Ви впевнені, що не пам’ятаєте, як говорили з нею?

— Вибачте, але ні. Ми також продаємо лотерейні та автобусні квитки, і багато людей телефонують нам через них. А двадцять перше квітня — це вже з місяць тому. Хай через що вона дзвонила, мене це не зачепило.

Із заправкою все зрозуміло.

Наступним у переліку Джейн був ресторан у південному Портленді, дзвінок куди о другій тридцять дня двадцять четвертого квітня тривав якісь тридцять секунд. Зараз був обід, найгірший із можливих час для дзвінку до ресторану, але Джейн все одно набрала номер.

Відповів чоловічий голос:

— Ресторан, як я можу вам допомогти?

Як і жінка із заправки, він не пригадував дзвінка від Софії і навіть не знав нікого з таким ім’ям.

Джейн відключилася, спантеличена тим, чому Софія телефонувала на ці номери. З розчарованого тону Фроста, вона зрозуміла, що з номерами, на які дзвонив він, пощастило не більше. Вона продивилася записи до другої половини дня середи перед смертю Софії. Доктор Антрім бачив, як вона говорила по телефону на парковці, і цей дзвінок вразив його як дивно потайливий, — але єдиний дзвінок, який вона зробила того пообіддя, був о другій сорок шість. І був він на центральний комутатор лікарні «Пілґрім». Не було жодної можливості простежити, з ким саме Софія зв’язалася.

— Є якісь успіхи? — спитав Фрост.

— Ні. А в тебе?

— Я говорив із секретаркою школи в Бангорі. Вона не впізнала ім’я Софія Суарес і не згадала телефонний дзвінок. Але вона цілий день приймає дзвінки від батьків та учнів.

— А дзвінок до медцентру східного Мену?

— Він був до їхнього архіву. Працівник не пам’ятає розмови з Софією.

Джейн здригнулася, коли її мобільний видав убивчий скрегіт скрипок.

— О, ні, — сказав Фрост. — Геть забув тобі передати. Вона дзвонила мені кілька годин тому.

— Моя мама дзвонила тобі?

— Вона просила мене сказати, щоб ти їй передзвонила. — Він скривився на дратівливий рінгтон Джейн. — Чому б тобі не відповісти? Вона просто подзвонить знову.

Джейн зітхнула й узяла слухавку.

— Привіт, ма.

— Чому до тебе завжди так важко додзвонитись?

— Я працюю.

— Над тією самою справою?

— Це тобі не телевізор. Ми не розкриваємо все за годину.

— Бо ця ситуація тут у нас може привернути твою увагу.

— Немає там у вас ніякої ситуації. Ти ж сказала мені, що Трішія написала батькові, і з нею все гаразд.

— Я не впевнена, що ця ситуація вже розв’язана. Але я тепер дзвоню з геть іншого питання.

Джейн подивилася на Фроста і самими губами промовила: «Рятуй».

— Я лише думаю, що маю право знати, чи не загрожує мені небезпека, — сказала Анджела. — Вони просто через вулицю. Хто знає, а раптом це якась нова злочинна секта чи щось таке?

— Ти знову про нових мешканців?

— Так.

— Чому б тобі не подзвонити в поліцію Ревіра? Це їхня юрисдикція.

— Але я не маю доньки в поліції Ревіра.

— Як щодо того, щоб подзвонити Вінсові? Він знатиме, що робити. «І він ніколи не пробачить мені цієї пропозиції».

— Вінс нічого не може зробити. Він ще в Каліфорнії.

— Але ж він був копом. Він має інстинкти.

— Він не має доступу до бази даних власників зброї. Джейн затнулася.

— Зброї? Якої зброї?

— Для початку — тієї, яку Метью Ґрін ховає під сорочкою. Пістолета. Він дуже схожий на той, що раніше носив Вінс.

— «Ґлок»?

— Може бути. Це точно не якийсь старомодний револьвер.

— Як ти про це дізналась?

— Я дивилася через паркан Джонаса, намагаючись з’ясувати, що там за шум молотка та дрилі. І знаєш, що я побачила? Що Ґрін встановлює на всі свої вікна ґрати. Неначе перетворює будинок на якусь в’язницю надсуворого режиму. Тож я стежу за ним, він нахиляється — і ось, у нього на поясі... Пістолет. Можливо, «ґлок». Ти завжди говориш мені, які в штаті Массачусетс суворі закони щодо цього. Навіщо цьому типові носити приховану зброю?

На хвилинку Джейн замовкла. Було безліч законних причин, навіщо людині носити приховану зброю. Можливо, він із правоохоронних органів. Можливо, він військовий. Можливо, він законослухняний громадянин, якому просто подобається знати, що він може захистити свою фортецю.

— У будинку може бути й інша зброя, — сказала Анджела. — Там великий підвал. Унизу достатньо місця, щоб тримати кілька базук.

— Гаразд, гаразд, — сказала Джейн. — Я подивлюся, чи має Метью Ґрін дозвіл.

— Добре. Поговоримо про це, коли ви всі приїдете на вечерю. Мора збирається запросити свого друга Деніела, а м’ясник припас для мене чудову баранячу ногу.

— На вечерю?

— Тільки не кажи, що ти забула.

— Ні, звісно, ні. «Дідько, я забула». — Джейн зробила паузу, і її увагу привернув Фрост, що розмахував роздруківкою журналу телефонних дзвінків. — Ма, я маю йти. Мене кличе Фрост.

— О, і скажи, хай цей милий Баррі Фрост теж приходить. — Анджела запнулася. — Навіть якщо це означає, що нам доведеться мати справу з його дружиною.

Джейн відключилася і подивилася на Фроста.

— Ви з Еліс запрошені на вечерю в будинку моєї мами наступної суботи. Бараняча нога. Еліс ще на тій дивній дієті?

— Вона зможе обійтися без м’яса. Але поглянь на це. — Він вказав на пункт у кінці роздруківки. — Цей дзвінок вона зробила сюди, дев’ятнадцятого травня о восьмій ранку. Код Массачусетсу. Тривав шістнадцять хвилин.

— Шістнадцять хвилин. Це не могла бути помилка номером.

— І це достатньо довго для важливої розмови. Я вже пробував туди додзвонитись, але там не відповідають.

— Спробуймо знову.

Вона потягнулась по стаціонарний телефон, набрала номер і відчула, як у неї прискорився пульс. Гудок був лише один, після чого анонімно електронний голос відповів: «Абонент, з яким ви намагаєтесь зв’язатися, зараз недоступний...».

— Усе ще не відповідають. — Джейн відключилася і насупилася на журнал дзвінків. — Біля цього номеру немає імені.

— Бо це абонент передплаченого мобільного зв’язку, — сказав Фрост.

На дереві співав яскраво-червоний кардинал, відлякуючи конкурентів гучним чи-чир, тік-тік-тік-тік-тік. Під час довгих тижнів реабілітації після ДТП вона так мало бувала на вулиці, що тепер для неї було радістю просто вдихати свіже повітря знову і слухати пташиний спів. Поки її батько від’їхав, щоб припаркувати машину, вона насолоджувалась цими кількома хвилинами на самоті перед воротами кладовища, дивлячись, як ця чубата пташка стрибає з гілки на гілку, голосно стверджуючи свій суверенітет. Вдалині прогримів грім, і вона відчула в повітрі присмак близького дощу. Емі сподівалась, що батько здогадається принести з машини парасольку. Він, може, й блискучий клініцист у лікарні, але у питаннях повсякденного життя буває неуважний, як будь-яка інша людина.

Чи не відчула вона щойно краплину дощу? Дівчина підняла очі. В останні пів години, відколи вони поїхали з дому, небо потемнішало до кольору олова. Хмари, що клубочилися над головою, раптом позбавили її рівноваги, і вона мусила спертися на ціпок.

Дівчина навіть не помічала чоловіка, що стояв біля неї.

— Дивовижно, скільки галасу може створювати одна маленька пташка, — сказав він.

Вона розвернулася, вражена його раптовою появою, навіть якщо сам цей чоловік здавався геть незагрозливим. Йому було вже далеко за п’ятдесят, а вдягнений він був відповідно до погоди, у дощовик. Плащ на ньому висів, наче дістався йому від попереднього власника з ширшими плечима. Обличчя було тонким і безбарвним, очі — непримітного відтінку сірого, проте щось у ньому здавалось знайомим; вона просто не могла згадати, як чи де вони могли зустрічатися. Березнева ДТП стерла окремі фрагменти її пам’яті, і ця людина могла бути одним із таких втрачених спогадів. Він дивився на неї трохи задовго, а потім, ніби відчувши, що їй від того некомфортно, спрямував погляд знову на кардинала, що сидів над ними.

— Захищає свою територію, — сказав він. — Його гніздо, мабуть, десь поблизу. Зараз він, ймовірно, має кількох пташенят для захисту.

— Я небагато знаю про птахів, — визнала вона. — Просто люблю спостерігати за ними.

— Хіба ми всі не любимо? — Він подивився на її сукню, скромну і занудно чорну. — Ви приїхали на похорон?

— Так, Софії Суарес. Ви теж тут заради неї?

— Ні. Просто прийшов до людини, яку колись знав.

— О. — Вона не зрозуміла, чи мав він на увазі когось живого, чи мертвого, а спитати не наважувалась.

— Я лише шкодую, що в нас було так мало часу разом, — сказав він тихо, і з суму в його голосі вона зрозуміла, що це був хтось із померлих.

— І ви все ще провідуєте її? Це так мило. — Вона усміхнулася до нього, і він усміхнувся у відповідь. Між ними неначе щось змінилося. Наче повітря раптом зарядилося статикою.

— Ми знайомі? — нарешті спитала вона.

— А я видаюся вам знайомим?

— Не впевнена. Я потрапила в ДТП, ще в березні, і відтоді в мене невеличкі проблеми з пам’яттю. На імена. Дати.

— То ось навіщо вам ціпок.

— Він потворний, правда? Я мала б вибрати щось крутезне і; модне. Але скоро він мені вже все одно не знадобиться.

— Як це сталося? ДТП?

— Той божевільний водій збив мене на переході. Я щойно вийшла з кампусу і... — Вона зупинилася. — Це звідти я вас знаю? З Північно-Східного університету?

Пауза.

— Можливо, ми перетиналися там.

— Кафедра мистецтвознавства, можливо?

— Це те, що ви вивчаєте?

— Я мала вже закінчити цього місяця, але провела два місяці на реабілітації, намагаючись знову встати на ноги. Усе ще почуваюся такою незграбною.

— Ну, як на мене, ви маєте просто чудовий вигляд, — сказав він — Краще, ніж чудовий, попри ціпок.

Його погляд раптом став таким пильним, що знітив її, і вона відвернулася. І побачила, як батько йде до неї з парковки і несе парасольку. Ось він, наче чапля, застрибнув на брівку.

— Добре, що ти її не забув, — сказала вона. — Може задощити будь-якої хвилини.

— Хто ця людина, з якою ти розмовляла?

Вона розвернулася до свого нового знайомого, але чоловік зник. Ошелешена, просканувала поглядом доріжку і встигла помітити, що він уже за воротами кладовища.

— Це дивно.

— Ти його знаєш?

— Я не впевнена. Він сказав, що з Північно-Східного. Можливо, він там викладає.

Батько взяв її за руку, і вони пішли до воріт.

— Твоя мама дзвонила в паніці, — сказав він. — Кейтеринг досі не приїхав.

— О, ти ж її знаєш. Вона й сама може нашвидкуруч зготувати п’ятсот канапок.

Він глянув на годинник.

— Уже майже десята. Ми не хочемо запізнитися до Софії.

«До Софії», яка навіть не дізнається, що вони були там. Проте для них чомусь було важливо, що вони там. Що цього похмурого дня ті, хто її знав, стоятимуть біля її могили й оплакуватимуть її відхід.

— Думаєш, ти зможеш пройти всю дорогу? — спитав батько. — По траві може бути важкувато.

— Я впораюсь, тату, — відповіла вона, хоч нога вже боліла від вологого повітря. Ймовірно, вона тепер завжди болітиме. Навіть коли поламана нога загоюється, пам’ять про перелом залишається в кістках, відлунюючи болем із кожною зміною погоди. Але Емі не скаржилась. Коли вони з батьком проходили, взявшись за руки, крізь ворота кладовища, вона тримала цей біль у собі.

За прогнозом обіцяли грози, і Джейн не могла втриматись, щоб кожні кілька хвилин не дивитися, як до кладовища підступають темні хмари. Вона читала, що найгірше місце під час удару блискавки — на пагорбі або під деревом; і саме там вони з Фростом зараз і стояли, на пагорбі під розлогими гілками японського клена. З цього місця вони могли стежити за скорботними, що зібралися біля відкритої могили Софії Суарес. Кілька місяців тому, коли Софія ховала тут свого чоловіка Тоні, на цьому самому кладовищі, чи було в неї якесь передчуття, що вона так скоро до нього приєднається? Коли вона відвідувала його могилу і дивилася на ці рулонні газони та доглянуті кущі, чи уявляла власну вічність у цьому місці?

Далекий гуркіт грому змусив Джейн знову подивитися на хмари. Прощання біля могили добігало кінця, і Джейн із Фростом не мали жодних причин залишатися тут довше. Вони шукали гостя, який би не був у скорботі, а навпаки, зловтішався б чи святкував, але Джейн бачила на обличчях цих людей лише щирий смуток, і впізнавала багатьох із них: доктора Антріма, медсестер з лікарні, сусідів Софії пані Леонґ та Джамала Берда з мамою. Небагато підлітків дали б собі клопіт прийти на похорон немолодої сусідки, але Джамал був там, похмуро вдягнений у чорне, крім його яскраво-блакитних «Найків».

— Починається дощ. Закінчуймо? — спитав Фрост.

— Стривай. Доктор Антрім іде до нас.

Антрім помахав їм рукою, підходячи в супроводі стрункої молодої жінки, що спиралася на ціпок.

— Я сподівався поговорити з вами, — сказав він. — Нам усім цікаво, чи є якісь новини у справі.

— Потроху просуваємося, — тільки й змогла відповісти Джейн.

— Чи маєте ви якісь ідеї, хто...

— Боюсь, поки що ні. — Вона подивилася на молоду жінку, що стояла біля нього з ціпком, кінчик якого потопав у вологій траві. Її вугільно-чорне волосся, підстрижене в стильний боб, різко контрастувало з блідою шкірою. Вона мала примарний вигляд людини, що довго не виходила на вулицю. — Це ваша донька Емі?

— Так. — Антрім усміхнувся. — Вона нарешті знову встала на ноги. Хоч ця трава — не найпростіше місце для її пересування.

— Я мала прийти, — сказала Емі. — Вона добре дбала про мене в лікарні, а я їй так насправді й не віддячила.

— Емі провела в лікарні два довгі тижні, — сказав Антрім, усміхаючись доньці. — Кілька днів ситуація була хитка, але Емі — боєць. Вона може не видаватись такою зараз, але це правда. — Він повернувся до Джейн. — Водія, що її збив, так і не спіймали, і ми вже кілька тижнів не чули новин від поліції. Можливо, ви могли б...

— Тату, — спинила його Емі.

— Ну, вона могла б перевірити, чи не так?

— Я подзвоню слідчому й спитаю, чи є там якийсь прогрес? — сказала Джейн. — Але минуло вже стільки часу, що я б не надто сподівалась.

Грім прогримів ближче.

— Дощить, — сказала Емі. — Та й мама вже зачекалась.

— Точно. Вона, мабуть, гадає, де ми всі. — Він відкрив парасольку і підняв її над головою доньки. — Сподіваюсь, ви обоє теж завітаєте, — сказав він Джейн з Фростом.

— Куди? — спитала Джейн.

— До нас додому. Ми влаштовуємо поминки для всіх, хто знав Софію. Дружина замовила кейтеринг, а отже, там буде достатньо їжі на цілу армію. Тож ходімо, будь ласка.

Раптом щось привернуло увагу Джейн. Це була самотня фігура оддалік. Серед могильних плит стояв якийсь чоловік, дивлячись на них.

— Докторе Антрім, — сказала вона. — Ви знаєте цю людину?

Він повернувся, щоб подивитися у тому напрямку, в якому вона вказувала.

— Ні. А маю?

— Він, здається, дуже зацікавлений нами.

Тепер і Емі обернулася, щоб також подивитися.

— О, знову цей чоловік. Ми трохи потеревенили раніше, за ворітьми. Я подумала, що можу знати його з університету, але тепер не впевнена.

— Що він вам сказав?

— Він спитав, чи приїхала я на похорон.

— Чи питав він конкретно про прощання з Софією?

— Не думаю, тобто не пам’ятаю.

— Перепрошую, — сказала Джейн. — Ми підемо трохи поговоримо з ним.

Вони з Фростом рушили до цього чоловіка, не надто швидко, щоб його не налякати. Але він розвернувся й почав відходити.

— Сер? — гукнула Джейн. — Сер, ми б хотіли з вами поговорити.

Чоловік прискорився мало не до бігу.

— От лайно. Схоже, у нас тут бігун, — сказав Фрост.

Вони припустили за ним, пробігаючи повз могильні плити та мармурових янголів. Краплі дощу вкривали обличчя Джейн і заливали очі, роблячи навколишній пейзаж розмито-зеленим. Вона зморгнула, і її переслідуваний знов з’явився в полі зору. Він тепер уже біг на повну силу, обігнув порослий плющем мавзолей і стрілою кинувся доріжкою поміж дерев.

Відчуваючи пульсування крові в скронях і швидко дихаючи, Джейн побігла за ним, але раптом її черевик ковзнув на вологому листі. Наче ковзаняр, що втратив контроль, вона зірвалася з плити і полетіла вниз, приземлившись на сідниці так важко, що удар відізвався в хребті.

Фрост промчав повз неї, продовжуючи переслідування.

Із ниючим болем у куприку та брудними тепер на дупі штанами Джейн зіп’ялася на ноги і почвалала за напарником. Коли наздогнала, він уже зупинився і гарячково сканував очима дерева. Доріжка попереду них була порожня, заросла обабіч густими кущами. Їхній переслідуваний зник.

Грім прогримів ближче, а вони знову стояли у найгіршому місці, де можна перебувати під час удару блискавки: під деревом.

— Як ми його в біса загубили? — спитала Джейн.

— Він надто далеко відірвався. Мабуть, звернув десь із доріжки. — Фрост подивився на неї. — З тобою все гаразд?

— Так. — Вона, як могла, обтрусила бруд зі штанів. — Дідько, я ж їх щойно купила.

Хруснула гілка, гучно, мов рушничний постріл.

Джейн повернулася на звук і побачила густу стіну рододендронів. Глянула на Фроста, і вони без жодного слова одночасно дістали зброю. Вона не знала, хто цей чоловік і чому він від них тікав, але люди зазвичай тікають, коли відчувають страх. Або провину.

Вона була готова поставити на провину.

Джейн зазирнула в просвіт у стіні кущів і пробралася туди, лише, щоб потрапити в пастку ще густіших зелених заростей. Грім пролунав з новою силою, і по листю застукотів дощ, наче кулемет. Вона продовжувала рухатися вперед, проштовхуючись крізь ці вологі джунглі та змигуючи з очей краплі дощу. З ґрунту здійнялася хмара комарів, що зароїлася з навколо її обличчя. Відмахуючись від них, вона наосліп проштовхнулася вперед.

З-за кущів пролунав тріск ще однієї зламаної гілки, і брязкіт металу.

Джейн пробралася крізь останній клубок гілля і випірнула на іншому боці кущів з піднятою зброєю. Там вона віч-на-віч зіткнулася з чоловіком, що тримав у руках пару садових ножиць. Чоловіком, що вирячився на неї з виразом крайнього жаху. Він випустив ножиці і підняв обидві руки вгору. Джейн миттєво зауважила його дощовик-пончо та робочі чоботи і побачила купу зрізаних гілок у кузові квадроциклу.

«Садівник. Я мало не підстрелила садівника».

— Вибачте, — сказала вона і сховала зброю. — Ми з поліції. Все гаразд. Це…

— Ріццолі! — заорав Фрост. — Він отам!

Вона розвернулася і побачила сіру тінь: чоловік, якого вони переслідували, вибіг за ворога кладовища. Він тепер був поза їхньою досяжністю, надто далеко, щоб вони могли його наздогнати.

— Гм... можна мені їх тепер опустити? — спитав садівник з усе ще піднятими над головою руками.

— Так, — відповіла Джейн. — І, можливо, ви можете нам допомогти. Цей чоловік, який щойно вибіг за ворота. Ви не знаєте, хто він?

— Не думаю.

— Бачили його колись раніше?

— Я не роздивився його обличчя...

Джейн зітхнула і повернулася до Фроста.

— Знову нічого.

— ...але він може бути на відео.

Увага Джейн повернулася до садівника.

— Якому відео?

Хай як вона намагалась згадати його обличчя, цей образ постійно вислизав від неї, наче віддзеркалення у воді, що розпливається, якщо торкнутись його рукою. Було й нема. Було й нема. Вона знала, що це обличчя ховалося десь глибоко в її пам’яті, але не могла його дістати. Натомість, коли вона заплющувала очі й думала про нього, то бачила волошки. Полинялі блакитні волошки на шпалерах, поцяткованих цвіллю та в потворних жовтих плямах від застарілого цигаркового диму.

Навіть усі ці роки вона все ще могла уявити ту спальню, ледь більшу за шафу, з одним маленьким віконцем. Віконцем, якого з таким самим успіхом там узагалі могло не бути, бо будинок примикав до схилу пагорба, що затуляв усе сонячне світло. Її кімната була похмурою тісною печерою, яку мама намагалась хоч якось прикрасити й оживити. Джуліанна повісила там фіранки, які зробила сама із залишків мережив, куплених на дворовому розпродажі. На тому самому розпродажі вона також купила картину з трояндами, яку повісила над ліжечком Емі. Це була аматорська мазня — навіть у вісім років Емі могла відрізнити роботу справжнього художника від цих плямистих потуг, підписаних внизу кимось на ім’я Юджин. Але Джуліанна постійно вигадувала способи розцвітити їхнє життя у цьому занедбаному будинку, де самі стіни просмерділи накопиченими запахами, що залишилися від безлічі попередніх мешканців. Мама завжди хотіла для неї найкращого.

Але його це ніколи не влаштовувало.

Вона надто довго придушувала спогади про ті дні, і тепер не могла пригадати його обличчя, але все ще пам’ятала його голос, грубий та сердитий, що горлав у кухні. Щоразу, коли він був в одному з таких своїх настроїв, мама відсилала Емі до її кімнати і наказувала замкнути двері, залишивши Джуліанну давати раду його люті так, як вона завжди це робила. Що зазвичай означало тихі благання і час від часу підбите око.

«Якщо я програю, ти програєш», — завжди кричав він їй. Емі не розуміла, чому ці слова мали над мамою таку владу, але вони неминуче перемагали Джуліанну і змушували її замовкнути.

«Якщо я програю, ти програєш».

Але її мама терпляче зносила синці та знущання. Втомлено чвалала щоранку о п’ятій годині на роботу в місцевій забігайлівці, де розігрівала деко і варила каву в очікуванні фермерів та далекобійників, що прийдуть на сніданок. А під вечір вона волочила натомлені ноги додому, щоб приготувати вечерю і допомогти Емі з домашнім завданням, перш ніж повернеться він. Потім вони обидві дивились, як він напивається. «Родинні цінності» — так він це називав, це він кидав в обличчя Джуліанни щоразу, як вона намагалась піти від нього. «Родинні цінності» були погрозою, кийком, який він використовував, щоб тримати їх вічно замкненими з ним у цій боротьбі.

Більшу частину часу ця боротьба розгорталася в інших кімнатах, де Емі її не бачила. Але вона чула її крізь тонкі стіни, коли лежала, зіщулившись, у ліжку, дивлячись на шпалери з блакитними волошками.

Навіть тепер, за сотні кілометрів від тієї халупи під пагорбом, вона все ще чула ті голоси у своїй голові; його, що лунав дедалі гучніше, і Джуліанни, що поступово замовкав. «Родинні цінності» означало не підіймати голови і не підвищувати голосу. Це означало вечерю на столі до шостої і твій зарплатний чек у його руці кожної другої п’ятниці.

Це означало зберігати таємниці, що у будь-який час можуть вибухнути тобі в обличчя.

Чи стоїть ще та жалюгідна халупа? Чи спить тепер у її старій спальні якась інша дівчинка, чи все це вже завалилося й з усіма своїми привидами зарито бульдозерами в землю, де йому й місце? Привиди тих волошок ніколи не зникнуть; вони тут, у її голові, все ще такі живі, що вона бачить їхні поплямовані нікотином пелюстки — але чому вона не може згадати його обличчя? Куди подівся цей спогад?

Вона згадувала лише голос, що кричав у кухні, горлав, що він ніколи не дозволить їм піти, ніколи їх не відпустить. Хай як далеко й швидко вони втечуть, він все одно їх знайде.

«Чи можливо це? Чи не він приходить по нас тепер?»

Я завжди любила ходити по покупки для званих вечерь. Штовхаю візок супермаркетом і уявляю гостей, що сидять за моїм столом і пригощаються стравами, які я так любовно приготувала. Не те, щоб це був якийсь особливо масштабний вечір: запрошені лише Джейн з родиною та симпатичний Баррі Фрост зі своєю неприємною дружиною Еліс, плюс Мора та (сподіваюсь) друг Мори отець Брофі. Колись мене непокоїло бачити їх двох разом, бо я росла доброю католичкою. Але погляди змінюються. У моєму віці жодні старі правила, схоже, вже не висічені в камені, безумовно не коли йдеться про любов. На випадок, якщо він справді прийде, я запланую вечерю на сімох. Сімох із половинкою, якщо рахувати маленьку Реджину. Це не набагато більше, ніж вечері на п’ятьох, які я звикла готувати щовечора, коли мої діти були ще малі й готування їжі було обов’язком, пов’язаним радше з тим, щоб просто виставити на стіл щось їстівне.

Ця трапеза буде більш ніж їстівна. Я хочу, щоб вона була святкова.

У м’ясному відділі я вибираю гарну баранячу ногу, яку мій м’ясник любовно загортає в папір. Я збираюсь нашпигувати її часником і засмажити так, щоб вона була соковита в середині. Який сором, що Еліс Фрост сидить на якійсь там дієті і м’яса, ймовірно, навіть не торкнеться. Їй же гірше. Я проходжуся овочевим відділом, набираючи до візка ніжний салат та жовтаву цибулю, картоплю та стручкову квасолю. І спаржу Це для мене. Зараз саме сезон свіжої спаржі, і мені відрадно це бачити, бо це означає, що літо вже не за горами.

Я штовхаю свій візок рядами та відділами, шукаючи оливкову олію та макарони, каву в зернах та вино. Шість пляшок, як мінімум. Знову ж таки, кілька з них просто для мене. З майже повним візком я прямую до відділу заморожених десертів. Ніколи не завадить мати вдома зайве відерце чи два морозива. Завертаю за ріг до морозильних камер і зупиняюсь, коли бачу, хто стоїть там, роздивляючись пропозиції.

Трішія Теллі. Тож вона таки не викрадена й не вбита, а жива та здорова і вочевидь прийшла по морозиво.

— Трішіє!

Вона дивиться на мене порожнім поглядом підлітка. Вона або надто на своїй хвилі, щоб мене впізнавати, або їй просто байдуже.

— Це я, Анджела Ріццолі.

— О, так. Здрасьте.

— Давненько тебе не бачила.

Цього теплого дня на ній блакитні джинсові обрізані шорти і безрозмірна футболка, що сповзає з одного плеча, залишаючи його голим. Це кощаве плечико смикається в мій бік у млявому вітанні, коли я підкочую свій візок ближче.

— Що відбувається, Трішіє? Я говорила з твоєю мамою, і вона дуже хвилюється за тебе.

Її обличчя напружується. Вона дивиться на морозильник, зиркаючи по полицях.

— Ти хоч подзвони їй чи що? — пропоную я. — Скажи, що з тобою все гаразд. Не думаєш, що вона заслуговує хоча б на це?

— Ви нічого про неї не знаєте.

— Вона — твоя мама. Це достатня причина їй подзвонити.

— Не після того, що вона зробила.

— Що? Що Джекі такого зробила?

Трішія відвертається від морозильника.

— Схоже, я врешті нічого не хочу, — бурчить вона і відходить.

Я дивлюся їй вслід, спантеличена тим, що щойно сталося. Я знала цю дівчинку все її життя. Пам’ятаю, як принесла рожевий комбінезончик і упаковку памперсів, коли вона народилася. Коли вона була скауткою, я щороку купувала в неї м’ятне печиво і здавала гроші на поїздку її класу до Вашинґтона. Але це вже не та сама мила дівчинка. Ця Трішія зла та колюча — підліток із жахів кожної матері.

Бідна Джекі.

Мора подивилася на клавіші і відчула, як у неї прискорюється серцебиття, підтримуючи темп алегро, який тепер грав оркестр, відраховуючи кожну ноту, кожен такт до її соло. Вона знала свою партію так добре, що могла грати її із заплющеними очима, проте руки в неї тремтіли, а нерви натягувались дедалі тугіше під перегуки струнних та духових. Ось вступають фаготи, виводять свої трелі флейти — час.

Вона поринула в своє соло. Ноти були закарбовані в її м’язовій пам’яті, знайомі їй тепер як саме дихання, і її пальці вільно рухалися по каденції, сповільнюючись, а потім зриваючись у напружений фінал. Це був сигнал для струнних приєднати свої голоси до спільного хору. Лише тоді, коли вступила решта оркестру, вона зняла руки з клавіш. Глибоко зітхнула і відчула, як розслабляться плечі. «Я зробила це. Зіграла все без жодної хибної ноти».

А потім репетиція пішла врізнобіч. Десь серед струнних ноти зіштовхнулися в дратівливу плутанину, виштовхуючи духові. У розпал цієї дисонансної сутички по пульту різко застукала диригентська паличка.

— Стоп. Стоп! — вигукнув диригент. Фагот видав останній роздратований звук, і оркестр замовк. — Другі скрипки? Що у вас сталося? — Він насупився на порушників спокою зі струнних.

Майк Антрім неохоче здійняв свій смичок у повітря.

— Моя провина, Клоде. Загубив, де вступати. Забув, на якому ми такті.

— Майку, у нас залишилося лише два тижні до концерту.

— Знаю-знаю. Обіцяю, це не повториться.

Диригент вказав на Мору.

— Наша піаністка тут робить колосальну роботу, тож спробуймо відповідати її грі, гаразд? Тепер вернімося на п’ять тактів до спільного вступу. Фортепіано, ведіть нас, будь ласка.

Піднявши руки до клавіш, Мора побачила червоного від сорому Майка Антріма, що дивився в її бік, промовляючи самими губами: «Пробачте».

Коли за пів години репетиція скінчилася, він все ще видавався сконфуженим. Поки інші музиканти пакували пюпітри та інструменти, він підійшов до фортепіано, де Мора збирала свої ноти.

— Що ж, це було доволі принизливо. Принаймні для мене, — сказав він. — Але у вас, схоже, з цим жодних проблем.

— Навряд чи. — Вона засміялась. — Останні два місяці я тільки те й робила, що репетирувала.

— І це безумовно помітно. Вочевидь, я теж мав займатися цим більше, але мене відволікали. — Він замовк і подивився вниз на футляр зі скрипкою, який тримав у руці, ніби намагаючись підібрати слова, щоб висловити свою думку. — Ви поспішаєте? Бо я подумав, що ми могли б поговорити про розслідування.

— Справи Суарес?

— Так. Мене це дуже шокувало, і не лише тому, що я її знав. А тепер детектив Ріццолі ще й сказала, що вбивця може націлитися на мою доньку.

— Я такого не чула.

— Це було на похороні Софії. На кладовищі була людина, яку, схоже, надзвичайно цікавила Емі. І нас це непокоїть.

Інші музиканти вже виходили, але Антрім, схоже, на вихід не збирався. Двері затраснулися, розігнавши спорожнілою будівлею луну. В залі залишилися лише Мора з Антрімом, що стояли самі серед порожніх стільців.

— Відтоді детектив Ріццолі нам нічого не розповідала, — сказав доктор Антрім. — Джуліанна така стривожена, що не може спати. Як і Емі. Мені потрібно знати, чи слід нам щось зробити. Чи є хоч щось, що має нас непокоїти.

— Я впевнена, що Джейн сказала б вам, якби щось було.

— У мене таке відчуття, що вона неохоче розкриває свої карти. Ви ж знаєте її досить добре, чи не так?

— Достатньо добре, щоб сказати, що ви можете їй довіряти.

— Що вона скаже нам правду?

Мора зібрала свої ноти у портфель і подивилася на Антріма.

— Вона — найчесніша людина, яку я знаю, — сказала Мора, і це було справді так. Надто часто люди уникали того, щоб говорити щиро, через якісь наслідки для чесності, але це ніколи не заважало Джейн доносити правду, хай яку болючу.

— Ви не могли б з нею поговорити? Дати їй знати, як ми занепокоєні?

— Ми з нею завтра вечеряємо. Я спитаю, чи не захоче вона з вами чимось поділитись.

Вони вийшли з будівлі у такий насичений вологою вечір, що занурилися в теплу ванну. Вона вдихнула цього густого повітря і підняла очі на хмару мошок, що роїлися та билися об вуличний ліхтар. На парковці залишилися лише їхні машині: Морин «лексус» і припаркований за пів дюжини місць від нього «мерседес» Антріма. Вона відімкнула свою автівку і вже збиралася сісти в неї, коли він поставив їй нове запитання.

— А що ви ще можете розповісти мені про детектива Ріццолі?

Вона знову розвернулася до нього.

— В якому сенсі?

— Професійному. Чи можемо ми розраховувати, що вона приділить увагу кожній деталі?

Мора дивилася на нього поверх своєї машини, дах якої мерехтів плівкою вологи.

— Я працювала з багатьма детективами, Майку. І ще ніколи не зустрічала кращого слідчого. Джейн розумна й ретельна. Її можна навіть назвати невпинною.

— Невпинна — це добре.

— У її роботі безумовно. — Мора замовкла, намагаючись прочитати вираз його обличчя під світлом ламп парковки. — Чому ви про неї питаєте? Гадаєте, чи придатна вона для цієї роботи?

— Не я. Дружина. Джуліанна має старомодне уявлення про те, яким має бути детектив з відділу розслідування вбивств, і...

— Дайте вгадаю. Це не жінка.

Антрім збентежено засміявся.

— Маячня, чи не так, у наш вік і час? Але Джуліанна налякана. Вона в цьому не зізнається, але на якомусь рівні справді вірить, що для захисту родини потрібен чоловік. Минулого вечора я прокинувся і побачив, що вона не в ліжку, а стежить за вулицею, чи не ховається там хтось.

— Ну, можете сказати Джуліанні, що ваша родина просто не могла б бути у кращих руках. Я серйозно.

Він усміхнувся.

— Дякую. Так і скажу.

Мора сіла у свій «лексус» і щойно запустила двигун як Антрім постукав у вікно. Вона опустила скло.

— Ви знаєте про вечірку, яку ми влаштовуємо після концерту? — спитав він.

— А буде вечірка?

— Так, я хвилювався, що ви пропустили моє оголошення, бо прийшли сьогодні пізніше. Ми з Джуліанною влаштовуємо вечірку для всіх музикантів та їхніх гостей. Справжню коктейльну вечірку, де буде достатньо їжі, щоб нагодувати філармонічний оркестр. Тож приводьте гостя.

— Звучить заманливо. Після цього концерту мені явно знадобляться кілька коктейлів, щоб прийти до тями.

— Чудово. Побачимося на репетиції наступного тижня. Якщо мене, звісно, не виженуть зі скрипок. О, і Моро...

— Так?

— Ви були чудові сьогодні ввечері. Який жаль, що ви обрали мерців, а не Шопена.

Вона засміялась.

— Це для мого наступного життя.

Вони припаркувалися на Перкінс-стріт, просто за поліцейською машиною, і спустилися пологим берегом до краю води, де на них чекав патрульний Ліббі. Ямайський ставок був найбільшою прісною водоймою в Бостоні, а доріжка завдовжки два з половиною кілометри навколо нього — популярним маршрутом у любителів бігу. Тепер, коли денне світло вже швидко згасало, на доріжці був лише один-єдиний бігун, такий зосереджений на підтриманні свого темпу, що навіть не глянув на них, промчавши повз.

— Парочка дев’ятирічних хлопчаків помітила його після обіду просто тут, — сказав офіцер Ліббі. — Вони гралися поблизу, пускаючи камінці, і один з них помітив у воді щось блискуче. Зайшов по коліна й дістав його.

— Як далеко він був?

— У центрі ставок близько п’ятнадцяти метрів завглибшки, але по краях досить мілкий. Тож це було, можливо, від трьох до п’яти метрів від цього берега.

— Достатньо близько, щоб його могли викинути звідси.

— Так.

— Чи бачили хлопчаки, хто це зробив? Може, помітили когось неподалік?

— Ні, але ми не знаємо, скільки він пробув у воді. Його могли викинути багато днів тому. Діти віддали його своїй мамі а вона віднесла до місцевого пункту поліції. Наш айтішник помітив що серійний номер ноутбуку відповідає тому, який ви оголосили викраденим. Він каже, що жорсткий диск витягли, що дивно для грабіжника, знаєте? Хто краде ноутбук, а потім дає собі клопіт, щоб його зламати?

— Якісь відбитки пальців?

Ліббі похитав головою.

— Про це подбала вода.

Джейн повернулася і подивилася на машини, що рухалися повз них по Перкінс-стріт.

— Викинув і поїхав. Дуже шкода, що ми не маємо жорсткого диску для вивчення.

— Той, хто його вилучив, потурбувався, щоб не збереглося жодних даних. Цей ноутбук має такий вигляд, наче хтось пройшовся по ньому молотком.

Джейн розвернулася знову до ставка, де в останньому світлі дня мерехтіли брижі.

— Навіщо так цим перейматися? Цікаво, що в ньому було?

— Ну, ми цього тепер не дізнаємось, — сказав Фрост. — Усі дані знищені.

Джейн подивилася вниз на відбитки взуття в намулі, які залишили хлопчаки, що просто випадково обрали це конкретне місце, на цьому конкретному ставку, щоб покидати камінці.

Дотепер Джейн припускала, що грабіжник понесе ноутбук на ринок, сподіваючись на швидкі гроші. Натомість осьде він опинився, розбитий та викинутий, нікому більше не потрібний. Звичайний грабіжник явно не став би такого робити. «Шо такого було в цьому ноутбуці, Софіє? Що ти таке знала, за що тебе вирішили вбити?»

Відбитки ніг хлопчаків розчинялися в сутінках. Самотній бігун знову промчав повз, дихаючи тепер швидше й важче, з глухим тупотом кроків по доріжці за ними.

— Якщо хочете поговорити з хлопчаками, що його знайшли, я маю їхні контакти, — сказав офіцер Ліббі. — Але не думаю, що вони зможуть розповісти вам щось корисне.

Джейн похитала головою.

— Не думаю, що якісь дев’ятирічні розколють для нас цю справу.

— Хоч вони, ймовірно, сплять і бачать розмову з детективом. Ви ж знаєте хлопців.

Хлопці.

Джейн подивилася вниз на майже невидимі вже відбитки взуття і раптом згадала пару блакитних «Найків», що лежала у захаращеній спальні одного хлопця. Який, імовірно, міг дати їм якісь відповіді.

Вона повернулась до Фроста.

— Дані на жорсткому диску, кажеш?

— Так?

— Можливо, є спосіб їх відновити.

Двома годинами пізніше вони повернули на брудну дорогу. Буря накидала там цілу смугу перешкод із гілок, і Джейн мусила об’їжджати їх на шляху до того, що колись було домом викладачки Колбі-коледжу Елоїзи Крейтон. На під’їзній доріжці вже була припаркована автівка зі службовими номерами штату Мен, і коли вони під’їхали до неї, водійські дверцята відчинились і з них вийшов просто якийсь медвідь, а не людина. Це був чоловік за сорок, одягнений по погоді в дощовик, але його коротко підстрижене волосся було непокрите, і він стояв без капелюха під мрякою, терпляче чекаючи, поки вони виберуться зі своєї машини.

— Детектив Ріццолі? Я — Джо Тібодо.

— А це мій напарник, детектив Фрост, — сказала вона і розвернулася до оселі. Це був симпатичний дерев’яний будинок з великими вікнами та високим дахом, що ідеально пасував такій масивній конструкції. — Вау. Чудове місце.

— Так, скидався б на будиночок мрії, якби не історія, що з ним пов’язана. — Він косо зиркнув на небо. — Ходімо всередину, поки не полило знову.

— Ви сказали, що зараз тут хтось живе? — спитала Джейн, коли вони піднялися сходами на ґанок.

— Ной та Енні Луц. Енні чекає на нас. Вона не надто щаслива щодо причини нашого візиту. Її це, певно, непокоїть, нагадує про те, що тут сталося.

Перш ніж вони встигли постукати, вхідні двері розчахнулися, і на порозі з’явилася молода жінка, притримуючи на стегні білявого малюка.

— Здрастуйте, Енні, — сказав їй Тібодо. — Дякую за дозвіл нам роздивитися навколо.

— Мушу визнати, що мені це трохи неприємно. Згадувати це знову. — Енні подивилася на Джейн із Фростом. — Тож ви з бостонської поліції?

— Так, мем, — сказала Джейн.

— Сподіваюсь, цей візит означає, що ви нарешті збираєтесь його заарештувати. Бо мені ненависна думка, що він усе ще ходить десь там. Правда в тому, що якби я раніше знала, що тут сталося, то ніколи б не дозволила своєму чоловікові підписати договір оренди.

Вони зайшли до будинку, Джейн підняла очі й побачила відкриті балки, що здіймалися арками в шести метрах над головою. Вікна від підлоги до стелі виходили на задній двір, оточений лісом. Хоч сам будинок був просторий, ці близькі дерева та чорні хмари, що збиралися вгорі, робили краєвид некомфортно клаустрофобним.

— Скільки ви вже тут живете, пані Луц? — спитала Джейн.

— Вісім місяців. Мій чоловік викладає в Колбі-коледжі. На кафедрі хімії. Ми переїхали сюди з Лос-Анджелеса, і коли побачили цей будинок, не могли повірити, як дешево його здавали. Потім няня розповіла мені про... — Енні поставила свого непосидючого малюка, і він одразу побіг до плюшевого коали, що лежав на підлозі. — Я була шокована, коли почула, що тут сталося вбивство.

— Ви навіть не здогадувались, коли заселилися? — спитав Фрост.

— Ні, і, гадаю, агент мав сказати про це моєму чоловікові, чи не так? Ноя це не надто напружує, але ж це не він сидить удома сам з дитиною весь день. Я знаю, що це було вже давно, але все одно. — Вона обійняла себе, ніби до будинку раптом увірвався холодний вітер. — Такі історії насправді ніколи не минають без сліду.

— Я збираюсь провести їх будинком, Енні, — сказав Тібодо. — Нічого, якщо ми подивимося спальні?

— Нічого, йдіть. — Вона подивилася на сина, що сидів на підлозі, щасливо граючись з цілим зоопарком м’яких іграшок. — Я буду тут, унизу, з Ноланом. Можете вільно все роздивитися, що тільки захочете.

— Дякуємо, мем, — сказав Фрост, але Енні вже сиділа на підлозі біля дитини і на них не дивилася. Можливо, не хотіла згадувати про причину їхньої появи в її домі.

Тібодо першим піднявся сходами на майданчик другого поверху. Джейн подивилася вниз через поручні, де Енні гралася з сином у величезній кімнаті під ними. З цього підвищення вона бачила над деревами за панорамними вікнами вкриті туманом гори. Небо потемнішало ще дужче, і хмари рухалися чорною завісою. Вдалині погримував грім.

— Спальня жертви отам, — показав Тібодо.

Вони пройшли за ним відкритою галереєю до головної спальні, де навислі балки й дедалі щільніші грозові хмари створювали зловісний присмерк. Коли зайшли всередину, він зачинив двері, і Джейн зрозуміла, чому. Енні була вже й так знервована візитом, а те, що він збирався їм розповісти, розбурхало б її ще дужче.

— Дев’ятнадцять років тому старшим детективом у цій справі був Ден Трембле, — сказав Тібодо. — Розумний хлопець, дуже ретельний. На жаль, торік він помер від раку легень. Я дробив для вас копії важливих документів (вони внизу в машині), але можу підсумувати все, що вам потрібно знати про цю справу. Коли це сталося, я був лише скромний патрульний, але перший приїхав на місце. І пам’ятаю кожну жахливу деталь. — Він обвів поглядом спальню, дивлячись вдалину, ніби згадуючи той день, коли уперше приїхав до цього будинку, хоч відтоді це приміщення безумовно змінилося. Луци обставили його у стилі скандинавського модерну, і тепер там було велике ліжко з полірованого клену й килим із чітким геометричним візерунком. На комоді світлого дерева стояло фото усміхненої родини Луців: Енні, її чоловіка Ноя і їхнього рожевощокого сина. З його підстриженою борідкою та окулярами Ной Луц в усьому був схожий на викладача хімії коледжу, людину науки, що, ймовірно, не вірила у прокляті місця. Чи відчував він колись, стоячи в цій кімнаті, хоч найменший холодок від знання того, що тут сталося? Чи визирав він із вікон спальні на наступ лісу й гадав, що ще може приховувати їхній будинок? Джейн не вірила в привидів, але навіть вона відчувала темряву, навислу над цим місцем, відлуння, що ніколи не зникне повністю.

Чи, може, це був просто гуркіт грому.

— Був ранок вівторка, — сказав Тібодо. — Жертва не прийшла на два заняття, які мала вести днем раніше, і не відповідала на телефон. Мені доручили поїхати до її будинку й перевірити, чи все гаразд.

— Що вона викладала в Колбі? — спитав Фрост.

— Англійську літературу. Доцентка, тридцять шість років, нещодавно розлучена. Вона жила в цьому будинку близько року. Того дня, коли приїхав її перевірити, я гадав, що вона просто захворіла й забула поінформувати коледж, що не прийде. Вбивство в цих краях не одразу спадає на думку. Це безпечний район. Родини з дітьми, студенти коледжу. Жодних злочинів, які ви, ймовірно, бачите в себе в Бостоні. Ти просто не очікуєш... — Він зітхнув. — Хай там як, я не був готовий до того, що знайшов.

— Я приїхав сюди близько одинадцятої ранку. Була середина жовтня, гарний день, круговерть барвистого листя. Спочатку я не помітив нічого поганого. Передні двері були замкнені. Я подзвонив, але ніхто не відповів. Її автівка стояла під навісом, тож я зрозумів, що вона, мабуть, удома. У мене почало з’являтися це відчуття, що зароджується в глибині живота, коли ти розумієш, що щось тут не так. Можливо, вона дуже хвора чи впала зі сходів. Або там якась проблема з пічкою, і вона померла від отруєння чадним газом. Я обійшов дім і потрапив у задній двір, де ті великі вікна виходять на ліс, і побачив, що двері на ґанку прочинені. Не схоже було, що їх зламали, тож або вона забула їх замкнути, або хтось скористався ключем.

— Хто ще мав ключ? — спитала Джейн.

— Ми знаємо, що його мав колишній чоловік, але люди тут не завжди замикають двері на ніч. Таке вже тут місце. І вона завжди тримала запасний ключ під каменем на задньому ґанку. Ми знайшли його там, усе ще під каменем.

— Хто знав про той ключ?

— Багато людей. Няня. Прибиральниця. Робітники, що ремонтували кухню.

— Іншими словами, пів містечка.

— Десь так. — Він підійшов до вікна і подивився на дедалі темніше небо. — Того дня було ясно й сонячно. Жодного дощу кілька тижнів, жодних брудних слідів до будинку. Лише купа листя, занесеного вітром крізь прочинені задні двері. Я зайшов усередину і почав підійматися сходами. І тоді помітив мух. І вперше почув цей сморід — ну, ви його добре знаєте. Таке не забудеш. Я піднявся сходами, досяг майданчика і там знайшов її, на підлозі коридору одразу за порогом цієї спальні. На ній була нічна сорочка, а двері спальні були широко розчинені. Схоже було, що вона встала з ліжка, вийшла в коридор і зіткнулася віч-на-віч зі зловмисником. — Він подивився на Джейн із Фростом. — У неї на шиї були сліди задушення, синці, явно залишені пальцями. Той, хто це зробив, був достатньо сильний, щоб задушити жінку голіруч. І, судячи зі смороду й мух, це сталося принаймні за кілька днів до того. Я нічого не торкався й не совав. Залишив її так, як знайшов і вже збирався доповісти про це, коли помітив кролика.

— Якого кролика? — спитала Джейн.

— Плюшевого рожевого кролика. Він лежав на підлозі, в коридорі. Отоді мені справді стало зле. Ніхто не казав мені, що в будинку була дитина. Я пройшов далі по коридору, зазирнув до наступної спальні, і вона явно була дитяча. Рожеві фіранки, ковдра з принцесами на ліжку. Я все обшукав: спальні, підвал, територію навколо будинку, але не знайшов дитини. Не знайшла її й пошукова команда, що прочесала весь той ліс. — Вік похитав головою. — Та маленька дівчинка зникла.

О п’ятій вечора Джейн усе ще була за своїм столом, усе ще переглядала матеріали Елоїзи Крейтон. Детектив Трембле, перший слідчий у цій справі, накопичив сотні документів, яким було тепер близько двох десятиліть. Вони могли не мати ніякого зв’язку з убивством Суарес, але всі ці телефонні дзвінки Софії до Мену, плюс пошуки інформації про Джеймса Крейтона змушували Джейн думати, що якийсь зв’язок тут все ж має бути. Фрост пішов пів години тому, і Джейн невдовзі мала забрати Реджину з дитсадку, але вона продовжувала просіювати записи та допити Трембле в пошуках якоїсь надзвичайно важливої деталі, яку пропустила першого разу. Деталі, що пов’яже Джеймса Крейтона з обома вбивствами.

Вона відкрила наступний документ у теці. Це був допит Тіма Хільєра, одного зі студентів, що завітав на прийом Елоїзи Крейтон із сиром та вином за тиждень до вбивства. Це був двадцятиоднорічний хлопець, старшокурсник із Медісона, штат Вісконсин, що після випуску сподівався вступити до медичної школи. Фото не було, але поліція штату взяла в нього відбитки пальців для виключення відомих. Хлопець не мав кримінального минулого, стверджував, що в ніч убивства був зі своєю дівчиною, і Трембле не вважав його підозрюваним. До його допиту було додано приписку, зроблену невдовзі після того, як детектив Тібодо не зміг розкрити справу.

Донька наказала мені: «Тримайся подалі від Ґрінів». Ніби я вдиралася чи якось переслідувала цих людей; але вочевидь вони поскаржилися детективові Салдані з поліції Ревіра, а він сказав Джейн, і тепер вона лякає мене можливим судовим обмежувальним розпорядженням, хоч я думаю, що вона перебільшує. Якимось чином поганцем раптом стала я, і лише тому, що намагаюся підтримувати в районі безпеку. Бо бачила щось і не мовчала.

Але всім байдуже, що там каже літня жінка, тож мою думку ігнорують, як завжди ігнорують жінок мого віку. Навіть коли ми праві.

Я розповідаю про це групі гравців у скрабл по четвергах, коли ми сидимо ввечері у моїй вітальні, і Лорелея енергійно киває, коли я говорю про складності, з якими ми, жінки, стикаємося, намагаючись бути почутими. Цієї миті її чоловік, ясна річ, нас не слухає, бо надто зайнятий вивченням своїх плашок. Ларрі все одно ніколи не вмів добре слухати. Можливо, це тому, що він вважає, що я мало що можу сказати важливого. Дивлюсь, як він втупився у свої плашки, звузивши очі й стиснувши губи, неначе під час найнеприємнішого поцілунку. Він знає, що розумний, але те, що він постійно обігрує мене в скрабл, ще не означає, що мене не варто слухати. Може, він і магістр англійської мови, але в мене найвищий ступінь з материнства, що приходить з очима на потилиці. Цього словниковий сноб на кшталт Ларрі Леопольда ніколи не оцінить.

Принаймні нас з Лорелеєю слухає Джонас. Він просто робить свій хід і викладає плашками слово «річка», що є доволі розумним способом використати «ч», тож тепер він може повністю зосередитися на мені. Можливо, він аж занадто зосереджений; нахиляється так близько, що я вловлюю в його подиху запах вина.

— Думаю, ми, чоловіки, багато втрачаємо, якщо ігноруємо жінок, — каже Джонас. — Я завжди слухаю, що кажуть дами.

Ларрі пирхає.

— Цікаво, чому.

— Подумай, скільки мудрості залишається непочутою, коли ми не слухаємо.

— «Сексуал».

Я суплюся на Ларрі.

— Що?

— Сім літер. І я позбувся «к» та «с».

Я дивлюся униз на дошку для скраблу, де Ларрі щойно виклав свої плашки. Отак воно й буде весь вечір.

— До речі, про мудрість, — каже Ларрі, набираючи нові плашки, — я більше полюбляю чути думки поінформованих джерел.

— Ти хочеш сказати, що я не поінформована? — питаю його.

— Я кажу, що люди приділяють забагато уваги інстинктам. Внутрішньому чуттю. Саме так ми й потрапляємо в халепу, покладаючись на найпримітивніші частини нашого мозку.

— Я з цим не згоден і зараз поясню, чому, — каже Джонас. — Ця історія сталася під час моєї служби в морській піхоті.

— Звісно.

— І гострі інстинкти врятували мені життя. Це було під час операції «Щит пустелі», і моя команда була біля узбережжя Кувейту, закладала там вибухівку. Я відчув, що цей маленький рибальський човен, який до нас наближається, не був тим, чим здавався.

— Джонасе, — сказав Ларрі, — ми всі чули цю історію.

— Ну, я ніколи не втомлююсь її чути, — каже Лорелея. — Те, що ти ніколи не служив, Ларрі, не означає, що ти не маєш поважати службу інших.

— Дякую тобі, — каже Джонас, галантно схиляючи голову. Цей момент, якийсь обмін поглядами між ними, наче б’є мене по голові. Джонас та Лорелея? Ні, не може бути. Він дивиться лише на мене, чи я так собі думала, і навіть попри те, що я ним не зацікавилася, мені все ще приємно думати, що я маю все потрібне. Що таке має Лорелея, здатне привабити такого чоловіка, як Джонас? Вона, можливо, стрункіша, ніж я, такого кощавого типу стрункості, що може бути модним, але змушує мене думати про неоперене пташеня.

— Ти збираєшся ходити, Анджело, чи ні? — питає Ларрі.

Я відриваю погляд від Джонаса з Лорелеєю і дивлюся на свої сім плашок. Я витягла різні літери, але мозок, схоже, не може вибудувати їх в якомусь корисному порядку Він бачить тише «гра», «гора» та «роза». Слова, що лише підтвердять невисоку думку Ларрі про мій інтелект. Але нічого кращого я вигадати не можу, тож хай буде «гора». Я зиркаю на Ларрі, що він скаже щось зневажливе, але він лише хитає головою й зітхає.

Лорелея викладає «камінь», що непогано, навіть якщо не рівня Ларрі, і питає в мене:

— То що там з Ґрінами? Джейн тобі щось сказала?

— Вона лише каже, щоб я до них не наближалася бо поліція Ревіра візьметься за мене.

— Це здається перебільшенням, — каже Ларрі.

— Аж ніяк. Це саме те, що сказала моя донька. Ґріни для мене недоторкані, навіть попри те, що цей чоловік має пістолет. Навіть попри те, що з ними явно щось не так. — Я дивлюся на Джонаса. — Ти так не думаєш? Ти ж живеш просто біля них.

Джонас знизує плечима.

— Я їх майже не бачу. У них завжди опущені жалюзі.

— Точно. А це говорить мені, що вони щось приховують. Вочевидь поліція Ревіра знає про них більше, ніж говорить. У мене таке відчуття, що вони якось пов’язані з білим фургоном, що продовжує тут їздити.

— Яким білим фургоном? — питає Лорелея.

— Ти його не помітила? Він проїжджає дуже повільно, наче роздивляється будинки чи щось таке. Я бачила його вже чотири рази. Він завжди сповільнюється біля вашого будинку.

Ларрі підіймає очі від своїх плашок.

— Що ж це за фургон такий?

— Бачиш, Ларрі? — каже його дружина. — Коли не слухаєш нас, жінок, то пропускаєш важливу інформацію.

— Можливо, це просто сантехнік чи щось таке, — каже Джонас. — Здається, вони всі їздять у білих фургонах.

— Логотипу на ньому немає, — кажу їм. — Я погано роздивилася номерний знак, але наступного разу, коли він з’явиться...

— Ти тоді подзвони мені, — каже Лорелея. — Щоб я теж подивилася.

— Маю кращу ідею, — каже Ларрі, — чому б вам, дами, не схопити ваші мітли й не випровадити його геть? Бо, заради всього святого, ми не можемо дозволити сантехнікам їздити по району.

Лорелея змірює його кислим поглядом.

— Справді, Ларрі?

Але Ларрі вже не слухає, бо повернувся до уважного вивчення своїх плашок, вигадуючи новий спосіб принизити решту з нас.

— Як щодо Трішії Теллі? — питає Лорелея. — Ти з’ясувала, що відбувається з цією дівчинкою?

— Так, що сталося з Трішією? — питає Джонас.

— Нічого. Я була неправа щодо неї, — зітхаю я.

— Кличте репортерів! — вигукує Ларрі. — Анджела Ріццолі щодо чогось неправа!

— Я ж визнаю це, правда? Але лише тому, що сама бачила Трішію в супермаркеті, а потім говорила з Джекі, й вона сказала мені, що вони щось не поділили. Трішія жива і здорова, але не повернулася додому. Вона дуже проблемна, ця дівчинка.

— Чи не замішаний там хлопець? — Лорелея схиляється ближче і бурмоче. — Коли дівчата комизяться, це завжди через хлопця.

— Не знаю, Джекі мені не скаже. Вона була така неговірка останнім часом, що дивно, бо це вона просила мене залучити Джейн. А тепер вона неначе хоче мене бортанути.

— Чи не можемо ми просто продовжити гру? — питає Ларрі. — Я прийшов сюди не про сусідів пліткувати.

Дружина його ігнорує.

— Я бачила Джекі минулого тижня на автозаправці й питала її про Трішію. Можу сказати, що вона не хотіла про це говорити. Ми знаємо цю родину, відколи Джекі прийшла на роботу до школи Ларрі, і маю сказати, вона ніколи насправді до мене не теплішала. Вона неначе підіймає крижаний щит щоразу, як я поруч. Ти так не думаєш, Ларрі?

— Ні.

— Я цього зовсім не помічав, — каже Джонас.

Лорелея дивиться на мене.

— Присягаюсь, чоловіки ніколи нічого не помічають.

— Я помічаю, що скрабл тут уже нікого не цікавить, — каже Ларрі, бере свій набір плашок і безцеремонно звалює їх у коробку. — Тож я йду додому.

Решта з нас така шокована, що ми не знаємо, що й сказати. Лорелея підхоплюється і йде за чоловіком до вхідних дверей.

— Ларрі? Ларрі! — Вона дивиться назад на нас і хитає головою. — Вибачте, не знаю, що на нього найшло! Я подзвоню тобі пізніше, Анджело.

Ми з Джонасом чуємо, як ляскають вхідні двері, й приголомшені дивимося одне на одного. Тоді він дістає пляшку вина.

— Було б соромно змарнувати його, — каже він і наповнює мій келих по вінця.

— Що це було?

— Ларрі перетворюється на буркотливого старигана, ось що.

— Ні, сьогоднішній вечір інакший. Він був буркотливіший, ніж зазвичай. — Тепер гра в скрабл була зіпсована, і я вже збиралась кинути свої плашки в коробку, коли раптом усвідомила, що могла з них викласти: «загроза», і це б принесло мені три очки. Оце був би ляпас по бундючній фізіономії Ларрі, і я розчарована, що він пішов і не побачить мою заявку на ці очки. Але щоразу, як він тут, я так його боюсь, що в мене мозок замикається. — Не знаю, чому Лорелея взагалі мириться з цією людиною.

— Вона теж не знає.

— Що?

— Вона так мені сказала.

— Коли це вона так тобі сказала?

Джонас знизує плечима й відпиває вина.

— Можливо, кілька років тому, коли ми зустрічалися за кавою.

— Ви двоє зустрічалися за кавою?

— Я б краще зустрівся з тобою, але ти тоді була ще заміжня.

— Вона теж була заміжня. І досі є.

— Що я можу сказати? Дами розповідають мені про свої проблеми, а я слухаю. Дуже добре слухаю.

— Що ще було між вами двома?

Він реагує масною посмішкою.

— Ти ревнуєш?

— Ні! Я просто...

— Розслабся, Енджі. Нічого між нами не було. Вона не мого типу. Надто вже кощава, немає за що потриматись. Я люблю жінок із добрячою пазухою, розумієш?

Це він так хвалить мою пазуху, і я не впевнена, що мені подобається це чути, але не зважаю. Мене більше цікавить, що він має сказати про Лорелею з Ларрі.

— Він її кривдить? — питаю я.

— Хто, Ларрі? — сміється Джонас. — Своїми тоненькими курячими лапками? Ні, проблема не в тому.

— Тоді в чому?

— Не можу про це говорити. Я їй обіцяв.

— Ти вже стільки мені всього сказав. Не можеш зараз замовкнути?

Він кладе руку на серце.

— Деякі речі джентльмен ніколи не зробить. І одна з них — це розголошення таємниці леді. Тож ти можеш мені довіряти, Енджі. Бо я б ніколи не розголосив жодної твоєї. — Він зазирає мені в очі, і я майже відчуваю, як він проникає мені в голову копирсаючись у мозку.

— Не маю я жодних таємниць.

— Усі мають. — Він обдаровує мене хитрою усмішкою. — Можливо, тобі час завести ще кілька.

— Ти колись перестанеш, Джонасе?

— Ти що, звинувачуватимеш мене за спробу? Ти — приваблива жінка і живеш одразу через вулицю. Це як дивитися у вітрину кондитерської і ніколи не мати шансу щось купити. — Він перехиляє свій келих і відставляє його. — Слухай, я знаю, що ти віддала своє серце Вінсові. Але якщо ти колись передумаєш, то знаєш, де я живу.

Я проводжаю його до дверей, бо так роблять усі чемні господині. А ще тому, що він справді видається розчарованим, і це має мені лестити, але натомість лише змушує мене співчувати йому. Дивлюсь, як він перетинає вулицю до свого будинку і думаю, як він сам лягає, сам прокидається, сам снідає. Я принаймні можу чекати на повернення до мене Вінса, щойно його сестра зможе знову подбати про себе, але Джонас такої перспективи не має. Принаймні не зараз. Він вмикає у своєму будинку світло і з’являється у вікні вітальні. І знову тягає свої залізяки, тримаючи ці м’язи в тонусі й готовими до наступних завоювань.

Раптом я помічаю ще один рух. Цього разу мою увагу привертає не один із Ґрінів; це Ларрі Леопольд, що виїжджає задом зі свою під’їзної доріжки. Не думаю, що він мене бачить, коли проїжджає повз мій будинок, і це добре — не хочу, щоб він думав, що я тільки те й роблю, що шпигую за сусідами. Але вже по десятій вечора, і я гадаю, куди він їде о цій порі. Останні кілька тижнів я була зосереджена на Трішії, а потім на Ґрінах, і не звертала увагу, що ще відбувається по сусідству. Джонас правду казав: усі мають таємниці.

Цікаво, які має Ларрі.

Уже збираюсь зачинити двері, коли помічаю біля своєї ноги щось біле — якийсь папірець. Він, мабуть, стирчав у дверях і випав, коли виходили мої гості. Я підіймаю його і заношу всередину, щоб прочитати під лампою передпокою.

У цьому посланні лише три слова, і, судячи із заокругленого почерку, писала жінка.

«Дайте нам спокій».

Я підходжу до вікна і дивлюся на будинок Ґрінів. Це написала Керрі Ґрін, більше нема кому. От тільки я не знаю: благання це чи погроза.

«Дайте нам спокій».

У будинку через вулицю тріпочуть жалюзі, і я помічаю силует. Це вона, боїться, що її побачать.

Або їй не дозволено бути побаченою?

Я думаю про ґрати на їхніх вікнах та пістолет на поясі її чоловіка. Думаю про той день, коли познайомилася з ними, про те, як він владно поклав свою руку на її плече, і розумію, що вона боїться не мене; вона боїться його.

«Просто попроси мене, Керрі, — думаю я. — Подай мені сигнал, і я допоможу тобі втекти від цієї людини».

Але вона відходить від вікна і вимикає світло.

Вечірня спека важко висіла над садом, повітря повнилося солодкими пахощами бузку. Ентоні Їлмаз із садовою лопаткою в руці виполював бур’ян, обтрушуючи землю з коренів.

— Знаю, це схоже на роботу, але для мене це задоволення, — сказав він. — Після довгого дня в офісі, де ми говоримо лише про інвестиції та податки, я так розслабляюся. Виполюючи бур’ян. Видаляючи голівки зів’ялих квіток. Приходжу додому, знімаю діловий костюм та краватку і одразу прямую до свого саду. Це підтримує мій спокій. — Він усміхнувся Джейн з Фростом; навіть із посивілим волоссям та глибоко прорізаними зморшками від сміху, він усе ще мав хлопчачу усмішку, живу та пустотливу. — А ще подалі від всюдисущого волосся моєї дружини.

Джейн дихала на повні груди, вдихаючи чудові аромати, і гадала, чи матиме вона колись свій сад. Із рослинами, які примудриться не вбити, як майже всі хатні рослини, яким не пощастило стати її власністю. А тут рододендрони та маки були в повному розквіті, а кущі півоній обрамляли кам’яну доріжку, де на сонечку ніжився величезний помаранчевий кіт. Клематіс та виткі троянди підіймалися стовбуром мертвого дерева і звішувалися через паркан, ніби намагалися втекти в ліс. Ніщо у цьому саду не було впорядкованим, проте все було ідеальним.

Звук відчинення розсувних дверей на веранду змусив Ентоні повернутися до будинку.

— А, дякую, люба, — сказав він, коли в сад вийшла його дружина Еліф, несучи карафку, повну блискучої червоної рідини, що видзвонювала кубиками льоду. Вона поставила її на столик на веранді й запитально подивилася на чоловіка.

— Вони прийшли поговорити про вбивство, про яке я тобі розповідав. Пані професорки з Колбі-коледжу.

— Але це ж було багато років тому. — Вона подивилася на Джейн. — Мій чоловік був тоді ще студентом.

— Справу так і не розкрили, — сказала Джейн. — Ми лише хочемо дещо відтворити.

— Чому ви просили про це Ентоні? Ви ж не думаєте...

— Немає про що турбуватися, — сказав Ентоні, заспокійливо погладжуючи дружину по руці. — Але, можливо, я зможу їм допомогти. Принаймні я на це сподіваюся. — Він потягнувся по карафку й наповнив склянки. — Будь ласка, детективи, сідайте. Це гібіскусовий чай, просто з Туреччини. Прохолоджувальний і повний вітамінів.

Цього спекотного й вологого надвечір’я холодний чай був спокусливим напоєм, і Джейн кількома ковтками видудлила половину своєї склянки. Еліф спостерігала за нею, явно занепокоєна цим візитом поліції. Але Ентоні зовсім не здавався занепокоєним, потягуючи свій чай під передзвін льоду.

— Навіть після всіх цих років, — сказав він, — я дуже добре все пам’ятаю, бо це був тоді такий шок. Жахливі спогади залишаються з тобою, наче шрами, що ніколи не зникають. Я навіть чітко пам’ятаю, де був, коли почув цю новину. У кафетерії в кампусі, сидів з однокурсницею, якою в той час цікавився. — Він подивився на дружину і примирливо розвів руками. — Мені вистачило двох побачень, щоб зрозуміти, що не так вже вона мене й цікавить. Але новина про вбивство — це дуже яскравий спогад. — Він подивився на свою склянку. — Бо професорка Крейтон була дуже особлива для мене.

— Що ви маєте на увазі під «особлива»? — спитав Фрост.

— Я лише потім почав цінувати те, як багато вона робила, щоб допомогти мені, іноземному студентові. Я був просто кощавий хлопчик зі Стамбула, не впевнений, чи туди потрапив. А ті жахливі зими! У Стамбулі теж буває сніг, але я був не готовий до того, що в Мені аж так холодно. Одного ранку я прийшов на заняття в групі першокурсників професорки Крейтон з англійської мови, ловлячи дрижаки, з синіми губами. А вона дала мені свій вовняний шалик, отак-от просто. — Він усміхнувся, піднявши погляд на ґрона квіток гліцинії над головою. — Людина запам’ятовує такі жести. Прості вияви доброти. Вона стала моєю методисткою. Запрошувала мене на різдвяну вечерю, коли я не міг дозволити собі полетіти на свята додому. Заохотила мене вступити в аспірантуру. Моя мама була так далеко, і професорка Крейтон стала для мене майже другою мамою. Саме тому її вбивство було... — Він похитав головою. — Це було важко, особливо для мене.

— Коли ви востаннє бачили її живою? — спитала Джейн.

— Це було на тому прийомі в неї вдома. Я тоді був вже старшокурсник, і вона запросила зо два десятки інших старшокурсників, якими опікувалася. Це було десь перед Гелловіном, гадаю. Пам’ятаю, що сутеніло дуже рано, а листя вже змінило колір. Була святкова атмосфера, всі ми потягували вино, теревенили про те, що планували робити після випуску. Аспірантуру, роботу. Подорожі. Ми всі припускали, що маємо майбутнє, але ж ніколи не знаєш, правда? Що один із нас може за кілька днів померти.

— Якою професорка Крейтон видалася вам того вечора? — спитала Джейн. — Може, занепокоєною? Засмученою?

Ентоні обміркував запитання.

— Та ні, не думаю.

— Ви знали про битву за опіку над дитиною, яку вона вела з колишнім чоловіком?

— Я знаю, що їй запропонували посаду викладача на західному узбережжі, а він не хотів, щоб вона забирала їхню доньку. Це, якщо чесно, я цілком розумію. Я б теж бився з усіх сил, якби хтось спробував забрати наших доньок. — Він потягнувся до руки дружини. — З цим мені ніколи не довелось стикатися, слава Богу.

— Ви зустрічалися з донькою професорки Крейтон?

— О, так. Вона була там того вечора на прийомі. Не пригадую її ім’я.

— Лілі.

— Точно, Лілі. Гарненька дівчинка з довгим білявим волоссям, схожа на маленьку принцесу. Але дуже тиха. Вона все ще одужувала після якоїсь операції на серці, і, я думаю, трохи сторонилася людей. Ми всі були з нею люб’язні, звісно. Хто зможе опиратися чарам маленької дівчинки?

Джейн із Фростом перезирнулися. «Можливо, хтось саме й не зміг».

— Я читала запис вашої розмови з детективом Трембле. Знаю, що відтоді минуло багато часу, але, можливо, у вас був шанс подумати більше про той вечір. Згадати інші деталі, — сказала Джейн.

Ентоні спохмурнів.

— Я розповів йому все, що міг згадати. Можливо, мої однокурсники зможуть допомогти більше?

— До речі, про ваших однокурсників. Ви ніколи не думали на когось із них? Що вони можуть бути замішані?

— В убивстві? Аж ніяк. Це не дуже великий коледж, і після трьох з половиною років в одних стінах ти пізнаєш людей. Не можу собі уявити, щоб хтось із них напав на професорку Крейтон. До речі, чи не заарештували за це її колишнього чоловіка?

— Його пізніше відпустили.

— Я все одно припускаю, що вони мали причину заарештувати насамперед його. Хто мав кращий мотив викрасти цю маленьку дівчинку, ніж власний батько?

— Як щодо інших студентів, що були на прийомі? — спитала Еліф. — Ти говорив з ними?

— Ні.

Еліф по черзі подивилася на Джейн з Фростом.

— Чому ви зосередилися лише на моєму чоловікові? Ви думаєте, це зробив він?

— Еліф, будь ласка, — сказав Ентоні. — Я впевнений, що це просто рутина.

— Я так не думаю. — Еліф подивилася на Джейн. — Ви нам щось не договорюєте.

— Причина, чому ми прийшли до вашого чоловіка, — сказала Джейн, — в тому, що він — єдиний з того прийому, хто тепер живе в районі Бостона.

— Чому це має значення? Професорку Крейтон убили в Мені.

— Два тижні тому в Бостоні вбили жінку. Її смерть може бути пов’язана зі справою професорки Крейтон.

Якусь мить єдиними звуками були цвірінькання горобців і далекий гуркіт мотоцикла. Чоловік із дружиною усвідомлювали важливість слів Джейн.

— Ще одне вбивство, — сказала Еліф. — А раз мій чоловік — єдиний студент, що живе в Бостоні, ви припускаєте...

— Ми нічого не припускаємо. Ми лише намагаємося з’ясувати, чи є тут якийсь зв’язок.

— Хто була ця інша жінка? — спитав Ентоні.

— Її звали Софія Суарес. Вона працювала реанімаційною медсестрою в лікарні «Пілґрім».

— Суарес? — Він похитав головою. — Не знаю нікого з таким прізвищем. І не думаю, що взагалі колись був у лікарні «Пілґрім».

— Ніхто з нас не був, — сказала Еліф. — Обидві наші доньки народилися в Жіночій лікарні «Бріґгем».

— Нікому з вас не знайоме ім’я жертви?

Еліф з Ентоні похитали головами.

— Чому ви думаєте, що ці вбивства пов’язані? — спитав Ентоні. — Цю медсестру вбили з проникненням, як професорку Крейтон?

— Це сталося в будинку жертви, так. — І до запитання, що безумовно схвилює їх обох. — Де ви були ввечері двадцятого травня, пане Їлмаз?

Його дружина роззявила була рот, щоб заговорити, але він швидко підняв руку, щоб її зупинити. Спокійно потягнувся до кишені по свій мобільний і подивився на календар.

— Двадцятого травня. Це був вечір п’ятниці, — зауважив він.

— Так.

— П’ятниці? — перепитала Еліф і подивилася на Джейн з упевненим блиском задоволення в очах. — Цього вечора додому приїжджала Рабія.

— Це наша донька, — сказав Ентоні. — Вона прилітала додому з Лондона, де вчиться в приватній школі. Ми з Еліф зустріли її в аеропорту «Лоґан» і повезли в ресторан на вечерю. Потім ми всі повернулися додому спати.

— І ви залишалися вдома всю ніч, сер?

Він подивився просто на неї.

— Того вечора моя дорогоцінна донька була вдома вперше за багато місяців. Чого б то я раптом поїхав зі свого будинку вбивати жінку, яку навіть не знав?

Вона завжди любила купувати нові туфельки. Любила їхні вигини, як вони виблискували, наче витвори мистецтва, на своїх маленьких плексигласових підставках; і коли зайшла до крамниці на Ньюбері-стріт, то глибоко вдихнула, усміхаючись аромату полірованої шкіри. Минули вже місяці відтоді, як вона востаннє відвідувала взуттєву крамницю — чи взагалі якусь, як на те пішло. Це був перший тиждень, коли дівчина нарешті відставила вбік свій ціпок, і навіть попри те, що не була ще готова знову взути високі підбори, просте милування новими надходженнями нашкодити не могло.

Емі повільно обійшла зал по колу, дуже часто зупиняючись, щоб узяти в руки якийсь шедевр на шпильці, помилуватися його силуетом і погладити вигини. У цій крамниці в центрі міста ціни, звісно, були шалені — достатньо екстравагантні, щоб мама шепотіла їй: «Поклади назад», якби була тут. Але цього вечора Емі була сама, більше не інвалід, і щаслива нарешті вийти з дому. Вона піднесла один дорогоцінний черевичок до світла і уявила, як чудово було б сунути ногу в цю вузьку колиску. Як це взуття підкреслило б її гомілку, видовжило ногу і додало звабливого вигину низу її спини, як це зазвичай роблять високі підбори. Обидві продавчині допомагали іншим відвідувачам, що давало Емі свободу блукати крамницею без того, щоб хтось стояв над душею. Вона все одно просто дивилася, не плануючи нічого купувати. Не за такими цінами.

Дійшла до вітрини, де її око одразу запримітило сріблясту вечірню туфельку з десятисантиметровим підбором. Ця туфелька для бальної зали чи опери, безумовно, не була їй потрібна, але вона все одно взяла її в руки і зміряла поглядом вузьку коробку. Такі гарненькі черевички, але чи вартий того біль від їхнього носіння? Можливо. Але не сьогодні.

Вона вже збиралась поставити туфельку назад на підставку, коли помітила крізь вітрину чоловіка в дощовику, що стояв через вулицю. Він дивився просто на неї. Вона завмерла, все ще стискаючи туфельку в руках, і зосередила погляд на його обличчі, яке вже бачила. Згадала дощовий ранок, повітря, заряджене статикою близької грози. Кардинала, що співав на дереві. І людину, що всміхалася їй, чоловіка з обвислими плечима та сірими очима на сірому обличчі.

— Хочете приміряти ці черевички?

Емі здригнулася і обернулась до продавчині, що обрала саме цю мить, щоб нарешті запропонувати їй допомогу.

— Я... Я просто дивлюся... — Вона розвернулася до вітрини і визирнула на вулицю. Бачила людей, що проходили повз, пару, що трималася за руки. Той чоловік, де ж він?

— Можливо, інші вечірні черевички? Нам щойно привезли нові «Маноли», і вони дуже симпатичні.

— Ні. Дякую. — Емі була така розгублена, що коли намагалась поставити туфельку назад, промахнулася повз підставку і впустила її на підлогу. — О. Вибачте.

— Нічого, — сказала продавчиня, підіймаючи туфельку. — Якщо я можу допомогти вам щось знайти, просто дайте мені знати.

Але Емі вже прямувала до виходу.

Стоячи на людному переході, вона оглянула вулицю з усіх боків, але не помітила цього чоловіка у вечірньому натовпі. Може, він завернув за ріг? Зайшов до однієї з крамниць?

Можливо, його взагалі там не було, а вона його собі уявила. Або це був хтось інший, хтось просто схожий на людину з кладовища. Так, мабуть, так і було, бо як він міг знати, що саме цього вечора вона зайде до саме цієї взуттєвої крамниці? Ні, це мала бути якась помилка. Вона була під таким сильним стресом ці останні два місяці. Аварія. Лікарня. Тижні болю та реабілітації, коли її бідне стегно зросталося, і вона заново вчилася ходити. Плюс усе занепокоєння щодо того, як вона наздожене навчання після пропущених останніх тижнів занять. Вона все ще не закінчила свою дипломну роботу про Артемізію Джентілескі, яку весь час відкладала, бо це здавалось неважливим у світлі всього іншого, що з нею сталося. Замість ходити по взуттєвих крамницях, вона мала просто зараз бути вдома й працювати над тими правками.

Емі зробила глибокий вдих. Трохи заспокоєна, вона пішла вздовж Ньюбері-стріт до гаражу, де залишила машину. Сьогодні вона вперше сіла за кермо за багато місяців, уперше почувалася зручно, йдучи без ціпка, але її темп був усе ще повільним, а нога боліла від незвичного навантаження. Всі навколо йшли набагато швидше, пропливаючи повз неї наче прудкіші рибки у річці, без сумніву гадаючи, чому така молода й вочевидь здорова жінка йде зі швидкістю старої.

Їй залишалось пройти ще кілька кварталів.

І тоді вона побачила його. На квартал попереду, майже непомітного в натовпі. Навіть цього теплого вечора на ньому був дощовик, той самий, що й на кладовищі. Вона зупинилася, не впевнена, як його уникнути. Сподівалася, що він її ще не побачив.

Надто пізно. Він обернувся, і їхні погляди зустрілися. Затрималися. І тоді всі її сумніви зникли. Це була не випадкова зустріч; він прийшов сюди по неї.

І тепер він прямував просто до неї.

Джейн із Фростом знайшли Емі саму за столиком у кінці бару, зіщулену в такий маленький силует, що в напівтемряві її було майже не видно. Була восьма година вечора п’ятниці, і бар заповнював натовп молоді, що відпочивала після робочого тижня, готова пити й танцювати і, можливо, знайти когось особливого. Серед гучної музики та веселих голосів Емі Антрім була мовчазним привидом, що ховався в тіні.

— Дякую, що приїхали так швидко, — сказала Емі. — Тато на роботі, а до мами я не можу додзвонитись. Я не знала, що робити, а ви казали в такій ситуації дзвонити вам.

— Ви все правильно зробили, — сказала Джейн.

— Я боялась іти до моєї машини. — Емі роззирнулась на натовп. — І подумала, що буде безпечніше побути тут, з усіма цими людьми навколо.

Джейн із Фростом сіли до неї за столик.

— Розкажіть нам, що саме сталося, — попросила Джейн.

Емі зробила глибокий вдих, щоб заспокоїтися.

— Я приїхала в центр на невеличкий шопінг. Насправді так, зирінг. Зайшла до взуттєвої крамниці трохи далі по вулиці і блукала всередині, коли крізь вітрину побачила його. Він стояв через вулицю, дивлячись на мене. Не просто дивлячись, а пильно вдивляючись із таким виразом... голоду.

— Ви впевнені, що це був той самий чоловік?

— Спочатку не була. Я помітила його лише краєм ока, після чого він зник. І я подумала: «Гаразд, це може бути хтось інший», це мав бути хтось інший, бо як би він знав, де мене знайти?

— Ви сказали, що припаркували свою машину десь неподалік, — сказав Фрост.

— Так. У гаражі далі по вулиці.

— Ви приїхали сюди самі?

Вона кивнула.

— Це вперше, коли я сіла за кермо після лікарні. Я намагалась не їздити в центр, бо мені болить нога, якщо ходити надто довго.

— Ви приїхали сюди просто з дому?

— Так.

— Ви казали комусь, що їдете в центр?

— Ні. Мама була на занятті з йоги, а мені потрібно було розвіятися. Після всіх цих тижнів час знову стати на ноги. Трохи розважитися. Мама переймалася тим чоловіком, але не я. Я ніколи насправді не думала... — Емі оглянула переповнений бар, вдивляючись в обличчя. Навіть із двома детективами, що сиділи за її столиком, вона поводилась як жертва, що видивлялася хижака.

— Що було далі? — спитала Джейн. — Після взуттєвої крамниці?

— Я вийшла звідти, щоб подивитися, чи цей чоловік усе ще поблизу. Не помітила його ніде і подумала: «Гаразд, можливо, я помилилася. Можливо, це був хтось інший». — Вона знову пильно оглянула бар, усе ще стурбована, все ще дуже насторожена. — Потім я побачила його на вулиці. Це був він, я знаю. Він почав наближатися до мене, і тоді я злякалася. Пірнула у перше-ліпше людне місце, яке змогла знайти, і якнайдовше заховалася в жіночому туалеті. Подумала, що тут він на мене точно не нападе. Не з усіма цими людьми навколо.

«Але чи звернув би хтось у приміщенні на це увагу?» — гадала Джейн. Вони всі були надто зайняті випивкою й танцями, щоб зважати на налякану молоду жінку в тіні. У цьому натовпі з гучною музикою хто б помітив пістолет чи ніж, поки не було б уже надто пізно?

— Емі, — спитав Фрост, — як ви гадаєте, чому цей чоловік вас переслідує?

— Хотіла б я знати. Я багато разів намагалася згадати, де ми зустрічалися раніше, але не можу знайти на це відповідь. Знаю лише, що в його обличчі є щось знайоме.

Музика знову загупала, і повз них пропливла офіціантка з тацею мартіні, а Джейн вивчала обличчя Емі у напівтемряві. Вона трохи помовчала, а потім спитала:

— Вам знайоме таке ім’я: Джеймс Крейтон?

— Ні. А має бути?

— Добре подумайте, Емі. Це ім’я ніяк у вас не відлунює?

— Вибачте, але після аварії моя пам’ять... — Вона похитала головою.

— Як щодо вашого батька? Що ви пам’ятаєте про нього? — спитала Джейн.

— Ви ж знаєте мого батька.

— Я маю на увазі не доктора Антріма. Я маю на увазі вашого біологічного батька.

Навіть у темряві Джейн побачила, як ця молода жінка раптом напружилася.

— Чому ви про нього питаєте?

— Як добре ви його пам’ятаєте?

— Намагаюсь забути.

— Ваша мама сказала, що вам було вісім, коли ви востаннє його бачили. Чи може він бути цим чоловіком, який вас переслідує.

— Не називайте цю людину моїм батьком.

Трохи здивована її запалом, Джейн мовчки роздивлялась Емі. Дівчина дивилася на неї з викликом, ніби підбурюючи Джейн перетнути якусь невидиму межу.

— Він був такий жахливий, Емі? — нарешті спитала Джейн.

— Вам краще спитати це в моєї мами. Це вона мала справу з його знущаннями. Всіма синцями та підбитими очима.

— Ви знаєте, де він тепер?

— Гадки не маю. І мені насправді байдуже. — Емі різко встала, чітко показуючи, що розмову закінчено. — А тепер я б хотіла поїхати додому.

— Ми проведемо вас до вашої машини, — сказала Джейн, також встаючи зі свого стільця. — Але спочатку я роздивлюся навкруги. Щоб переконатися, що він усе ще не десь поблизу.

Джейн проштовхалася крізь натовп у барі, вдихаючи дисгармонійні аромати парфумів, засобів після гоління та перегару, і вийшла надвір. Було полегшенням знову дихати свіжим повітрям. Вона сканувала запруджену вулицю. Цього п’ятничного вечора натовп просто бурлив: жінки у коротких спідницях і на високих підборах, бізнесмени в краватках, вовчі зграйки молодих хлопців.

А потім вдалині вона помітила його: чоловіка в сірому дощовику, що йшов від неї у бік міського парку.

Вона припустила за ним.

Він був надто далеко, щоб вона могла бути впевнена, що це той самий чоловік з кладовища, але він мав ту саму довготелесу статуру. Джейн намагалась тримати його в полі зору, поки він плив морем перехожих, але чоловік рухався дуже швидко і просто до темного парку. Якщо він зайде туди, вона загубить його в тій темряві.

Джейн почала бігти, розштовхуючи перехожих, що були надто неуважні, щоб розступитися. Вона намагалась пробитися крізь щільний вузол людей і врізалась у плече якогось чоловіка.

— Агов, жіночко! — гарикнув він. — Дивіться, куди йдете!

Цього зіткнення було достатньо, щоб її відволікти. А коли вона зібралась знову зосередитися на своєму переслідуваному, він зник.

Джейн добігла до перетину Ньюбері та Арлінґтон, промчала через вулицю до парку. «Де ж він, де?» Повз неї неспішно пройшла пара, рука в руці. На галявинці сиділи колом підлітки, граючи пісні на гітарах. Вона сканувала місцевість і раптом побачила його на протилежному перехресті. Коли перетнула вулицю в його бік, він підняв очі й усміхнувся, але його усмішка була адресована не Джейн. Вона була призначена іншій жінці, що підійшла просто до нього й поцілувала в щоку. Після чого вони з цією жінкою взялися за руки і пішли разом, просто повз Джейн.

Не та людина.

Джейн похапцем оглядала вулицю, але чоловіка з кладовища ніде не було видно. Якщо він узагалі колись там був.

Через вулицю щось відбувається.

Хай як намагаюсь не пхати в це свого носа, попри всі попередження від доньки та поліції Ревіра, я просто не можу ігнорувати те, що бачу неозброєним оком з вікна своєї вітальні: білий фургон знову тут. Фургон, що крутиться моїм районом без жодних очевидних причин. Цього разу він припаркований трохи далі по вулиці, майже просто перед будинком Леопольдів. Учора ввечері я бачила, як він спускався вулицею, рухаючись достатньо повільно, щоб я краєм ока помітила водія — чоловіка з коротким волоссям, що дивився на будинок Ґрінів.

А тепер ось він, припаркований на узбіччі у напрямку до мене.

Не знаю, коли він там опинився. Я не бачила його о п’ятій вечора, коли визирала з вікна, але тепер, о восьмій п’ятнадцять, він стовбичить на узбіччі з вимкненим двигуном та світлом. Припаркована автівка необов’язково має тривожити, але коли водій просто сидить там, щось тут не так. Надворі надто темно, щоб побачити обличчя водія; з цієї відстані він — лише силует у вітровому склі.

Я дзвоню Леопольдам. Слухавку бере Лорелея.

— Той фургон, припаркований під вашим будинком, — кажу я їй.

— Фургон?

— Пам’ятаєш, білий, що постійно крутиться поблизу. Не привертай його увагу! Вимкни світло перед тим, як визирнути з вікна.

— На що я маю дивитися?

— Роздивись водія, і, можливо, ти його впізнаєш, я хочу знати, чому він весь час повертається.

Я чекаю на лінії, а Лорелея вимикає світло і підходить до вікна.

— Гадки не маю, хто це, — каже вона. — Зараз спитаю у Ларрі. Гей, Ларрі! — кричить вона.

По телефону я чую, як її чоловік бурчить, заходячи до кімнати.

— Чого це тут вимкнене світло? Що ти робиш?

— Анджела подзвонила сказати, що той білий фургон припаркований біля нас. Ти не знаєш його водія?

Мить тиші. Потім він каже:

— Ні. Та й навіщо це мені?

— Бо він був тут уже тричі цього тижня, — кажу я Лорелеї.

— Анджела каже, що він був тут уже тричі цього тижня. Це здається дивним, чи не так? Ти не думаєш, що він шпигує за кимось поблизу? Можливо, він — приватний детектив чи щось таке.

Знову тиша. Ларрі обдумує це, і я очікую від нього якогось принизливого зауваження про дурних жінок та їхню дурну уяву. Я впевнена, що він так про мене думає, бо справді вважає себе набагато розумнішим за мене. Коли йдеться про скрабл, його правда. Але то лише скрабл.

Це не робить мене неправою з цього конкретного питання.

На свій подив, я чую, як він просто каже:

— Піду-но з’ясую, якого біса він шпигує за мною?

— Що? Ларрі! — гукає його дружина. — Що як він небезпечний?

— Я хочу припинити це тут і зараз, — чую я його останні слова.

Крізь вікно я бачу, як навпроти на ґанку вмикають світло, і Ларрі рішуче виходить зі своїх передніх дверей.

— Агов! — кричить він. — Хто тебе в біса найняв?

Раптом водій одночасно вмикає двигун і фари, фургон зривається з місця і кулею зникає в темряві.

— Дай мені в біса спокій! — горланить Ларрі йому наздогін.

Ну, це неочікувано. Я припускала, що цей фургон був тут, щоб стежити за Ґрінами. Адже це вони поводилися підозріло і; схоже, щось приховували. Тепер я гадаю, чи не була абсолютно неправа. Можливо, це не через Ґрінів.

Можливо, це все через Ларрі Леопольда.

Я не наважуюся говорити про це з Лорелеєю. Після того, як Ларрі повертається до будинку, я кидаюся через вулицю і стукаю у двері Джонаса. Знаю, що він удома, бо бачила його у вікні, де він тягав свої залізяки. Він завжди їх тягає після вечері. Джонас відповідає на мій стукіт, вдягнений у свій звичайний необтяжливий спортивний одяг, з футболкою, прилиплою до шкіри від поту.

— Енджі, крихітко! Ти нарешті готова для цього мартіні?

Я ігнорую його пропозицію і вриваюся до нього.

— Я маю тебе дещо спитати.

— Валяй.

— Це щодо Ларрі Леопольда. Що ти про нього знаєш?

— Ти живеш на цій вулиці довше, ніж я. То й знати маєш більше.

— Так, але ти — чоловік.

— Як мило, що ти помітила.

— Чоловіки діляться одне з одним тим, чим не діляться з жінками.

— Це правда.

— Тож навіщо комусь у білому фургоні шпигувати за Ларрі? Що він міг накоїти?

Джонас глибоко зітхає.

— О, Боже.

— Ти щось знаєш.

— Нічого я не знаю. Нічого, що б міг підтвердити.

— О, заради Бога.

Він вказує на диван.

— Сідай, Енджі. Влаштовуйся зручненько, поки я організую нам трохи регідратації.

Він прямує до кухні, а я сідаю на диван. Крізь вікно, що виходить на мій дім, я помічаю рух у сусідньому будинку. Це моя заклята подруга Аґнес Камінскі стоїть у вікні своєї вітальні, курить сигарету і дивиться просто на мене. Хоч деякі люди можуть вважати мене місцевою нишпоркою, Аґнес поза конкуренцією, і тепер вона, ймовірно, припускає, що між нами з Джонасом щось відбувається. Я не можу звинувачувати її за припущення найгіршого. Сама в такому винна. Я просто махаю їй, щоб вона знала, що я її бачу і мені байдуже, що вона думає. Бути вульгарною менш підозріло, ніж потайливою.

Вона кидає на мене сердитий погляд і відходить від вікна, безумовно, з одним із її звичайних презирливих фиркань.

Із кухні лине веселий передзвін льоду в коктейльному шейкері. О, ні, він збирається поновлювати водний баланс алкоголем, і мені, схоже, доведеться сьорбнути трохи також, якщо я хочу вивідати в нього якусь інформацію. Джонас повертається до вітальні, вправно несучи два повні келихи мартіні, кожен з оливкою, що підстрибує всередині, й простягає один мені.

— Пий до дна, Енджі!

«Один ковточок. Лише один ковточок». Я відпиваю, і, матінко божа, як це добре. Він таки вміє робити мартіні.

— Тож ти хочеш дізнатися щось про Ларрі, — каже він.

— Ти ж розкажеш мені, правда?

— Жодних доказів я не маю. Лише підозри. Не зовсім обґрунтовані, як у нас казали, коли я був «морським котиком».

— Так-так, я знаю.

— Річ утім, що всі чоловіки однакові. Так чи інакше, ми червонокровні. Ми завжди придивляємося до, гм, товару. А іноді не лише придивляємося.

— У Ларрі є коханка?

Джонас закидає оливку до рота й усміхається.

— Бачиш? Мені навіть не довелося тобі казати.

— Але... але як же Лорелея?

Він зітхає.

— Сумно, чи не так? З чим тільки не миряться деякі дружини?

Я осідаю на диванні подушки, на хвилинку приголомшена цією новиною.

— Чому ти така здивована, Енджі?

— Я просто ніколи не... Я маю на увазі, Ларрі Леопольд?

Він знизує плечима.

— Як я сказав, це в чоловічій природі.

Це я мала б знати краще за інших. Адже саме тому розпався мій шлюб — Френк пішов від мене до іншої жінки. Хоча, врешті-решт, те, що він мене покинув, було на краще, бо завдяки цьому я потім зустріла мого любого Вінса.

Вінс. Він же не зробить зі мною такого, правда? Чоловіки не всі однакові, чи не так?

Якусь мить я маю панічне бажання подзвонити Вінсові, щоб він запевнив мене, що він справді в Каліфорнії, піклується про сестру. Потім я думаю про всіх чудових чоловіків, яких знаю, як-от мій зять Гебріел і Баррі Фрост, — добрих та вірних чоловіків, які не мають нічого спільного з Френком чи Ларрі Леопольдом.

Це якщо Ларрі справді скочив у гречку, на що натякає Джонас.

Я вивчаю Джонаса, який вже вихлебтав половину свого мартіні й видається розслабленим і задоволеним собою.

— Як ти знаєш, що Ларрі має іншу жінку? — питаю я його.

— Лорелея сама це запідозрила.

— Це вона тобі сказала?

— Це якось просковзнуло під час одного з наших вечірніх кавувань.

— Як я могла їх пропустити?

— Бо ми зустрічаємось у «Старбаксі» далі узбережжям. Просто сусідські теревені, знаєш?

Заради яких вони залишали межі району, ймовірно, так, щоб їх ніхто не бачив. Особливо, щоб їх не бачила я. Не дивно, що це оминуло мою увагу. Цікаво, скільки всього іншого оминуло мою увагу за багато років, скільки романів та злочинів я зовсім не помічала, бо була сліпа до того, що насправді відбувається навколо мене. Як я була сліпа до любовного зв’язку Френка.

Схоже, з мене кепський детектив. Це дуже неприємно визнавати, але тепер я це розумію і сиджу на дивані приголомшена, деморалізована.

— Ти не допиватимеш свій мартіні, солоденька? — питає Джонас.

— Ні. — Я підсовую свій келих до нього через кавовий столик. — Допий ти.

— Як скажеш. — Він закидає мою оливку до рота. — Не розумію, чому ця історія Ларрі та Лорелеї тебе так вразила. Так буває.

— Хто ця коханка? З ким зустрічається Ларрі?

— Гадки не маю.

— А Лорелея це знає?

— Ні. Гадаю, саме тому цей фургон був там, стежив за їхнім будинком. Б’юся об заклад, вона найняла когось стежити за ним. Зібрати на нього трохи компромату для розлучення.

Я думаю про це якусь мить і розумію, що це навряд чи так. Коли я подзвонила сказати Лорелеї про фургон, припаркований надворі, її голос звучав щиро спантеличено. Вона не намагалась відшити мене чи сказати, щоб я на нього не зважала. А потім вона покликала до вікна Ларрі, щоб показати фургон йому. Це точно не вона замовила спостереження.

Тоді хто це зробив?

Я встаю з дивану. Навіть попри те, що зробила лише кілька ковточків, відчуваю вплив джину. Джонас робить дуже міцний мартіні, і прикінчив він не лише свій, бо вже допиває залишки мого.

— Ав. Ти вже йдеш, Енджі?

— А ти вже напився.

— Я тільки починаю.

— Я того й боюсь. Піду додому.

Для «морського котика» Джонас не такий стійкий до алкоголю, як я очікувала. Його очі вже скляніють, і коли я йду, він надто «теплий», щоб устати з дивану й провести мене до дверей. Я переходжу вулицю назад до свого будинку і з вітальні оглядаю район. Кожне освітлене вікно — діорама в життя людей, яких я начебто знала, але тепер розумію, як мало насправді бачила. Я б ніколи не подумала, що Ларрі з його курячими лапками — донжуан. Що Лорелея з Джонасом діляться таємницями в «Старбаксі». Схоже, я просто нерозумна домогосподиня, така нерозумна, що навіть не знала, що мені зраджує власний чоловік.

Іду до кухні й наливаю собі келих «мерло». Я не така тупа, щоб напитися вдома у Джонаса; ні, місце налигатися — це приватність власного дому, де нікого немає і ніхто цього не побачить. Зараз лише дев’ята тридцять, надто рано, щоб лягати спати, але я вже готова, щоб цей день закінчився.

Прикінчую свій келих вина і наливаю ще один.

Що ще відбувається в моєму районі, про що я не знаю? Ґріни — все ще загадка для мене, їхні жалюзі вічно закриті, а доступ до їхніх таємниць забороняють мені донька та поліція Ревіра. Потім Трішія Теллі, яка досі не повернулася додому, зі своїми батьками, Джекі та Ріком, які тепер мене уникають. Лише кілька тижнів тому Джекі просила моєї допомоги у пошуках доньки. Тепер вона не хоче зі мною водитися. У цьому будинку також щось відбувається, що розриває цю родину на частини, і я гадки не маю, що саме.

Можливо, мені слід послухати Джейн і займатися своїми справами. Так, сьогодні ввечері це здається дуже доброю порадою. Перестати стежити, гадати, ставити запитання. Думаю, саме так я й зроблю.

А потім я чую постріл.

До 19:35 в залі був майже аншлаг. Джейн зачаровано дивились, як останні слухачі прудко займали решту вільних місць у шкільному актовому залі. Хто б міг подумати, що класична музика у виконанні аматорського оркестру привабить такий натовп? Вона точно ніколи не очікувала, що сидітиме пліч-о-пліч із кількома сотнями людей, які, схоже, всі старанно читали програмку. На жаль, остання людина, з якою Джейн хотіла б сидіти поруч, була просто біля неї.

— Це завжди був один з моїх улюблених концертів, відколи в тринадцять років я почула його у виконанні Бостонського симфонічного оркестру, — заявила Еліс Фрост. — Не всім дано бути віртуозами, але чудово, що ці аматори стараються, ти так не думаєш?

— Так. Упевнена, — сказала Джейн.

— З їхнього боку добре спробувати. Так мало людей зараз готові напружуватися. Саме тому ми з Баррі мали прийти сьогодні ввечері, щоб підтримати їх. Аматори вони чи ні.

— Агов, сьогодні ввечері гратиме Мора, — сказав Фрост, що сидів по інший бік від своєї дружини. — Навіть не уявляю, щоб вона не виявилася дивовижною.

— А ти колись чув, як вона грає на піаніно? — спитала Еліс.

— Ні.

— Тоді як ти знаєш?

— Бо вона дивовижна в усьому, що робить.

— О, — фиркнула Еліс. — Скоро ми це побачимо, чи не так?

«Це буде дуже довгий вечір». Джейн схопила Гебріела за руку й прошепотіла до нього:

— Не хочеш помінятися зі мною місцями?

— І позбавити тебе коментарів?

— Залишу їх тобі.

— В антракті, — сказав він. — Трохи потерпи, потім поміняємося.

«Я так довго не витримаю».

— Чому, на твою думку, вона не казала вам про цей концерт? — спитала Еліс.

Джейн неохоче знову звернула на неї увагу.

— Ти про Мору?

— Баррі розповідав, що ви почули про нього від когось іншого. Вона тут тижнями репетирувала й ніколи навіть не згадувала про це.

Цей коментар боляче шкрябонув Джейн не лише тому, що змусив її задуматися, наскільки вони близькі подруги з Морою, але й тому, що надійшов від Еліс. Вона гадала, які ще таємниці Мора приховувала від неї.

— Можливо, вона боялась, що сьогодні ввечері все пройде не дуже добре, — сказала Еліс, — і не хотіла, щоб ви це бачили. — Еліс звернула увагу на сцену. — Ось вони виходять, — сказала вона, коли музиканти почали займати свої місця. Мори поки що було не видно, але Джейн бачила, як доктор Антрім умощується на своєму стільці серед скрипок.

— Ти знала, що скрипки не завжди налаштовані на чотири сорок? — спитала Еліс.

Джейн повернулась до неї.

— Чого чотири сорок?

— Герц. Це цікавий маленький факт, який я прочитала кілька років тому. На початку XIX століття скрипки налаштовували свої струни на чотири тридцять п’ять герц. Чи не цікаво, що навіть класична музика не стоїть на місці? Вона адаптується до сучасного вуха. Ага, ось і диригент.

На сцену вийшов сивочолий чоловік у смокінгу, і слухачі зааплодували.

— Це Клод Еллісон, і він професійний диригент, а не лікар, — сказала Еліс. — Я заґуґлила його ім’я просто зараз, на своєму телефоні. Гадаю, потрібен справжній професіонал, щоб тримати аматорів у формі.

Пролунав новий вибух аплодисментів, Джейн повернулася назад до сцени і побачила вихід Мори. Цього вечора вона мала особливо елегантний вигляд у чорній сукні з переливчастого шовку, і коли зупинилася біля фортепіано, усміхнулася до першого ряду, де сидів Деніел Брофі. Граційним рухом вона відвела поділ сукні вбік і сіла за клавіші.

«Змусь нас пишатися тобою, Моро. І подратуй Еліс, поки ти тут».

Диригент здійняв свою паличку. Скрипалі підняли смички і почали грати.

У Джейн задзижчав телефон — слава Богу, вона не забула вимкнути звук. Глянула на ім’я абонента, побачила, що це мама, і сунула телефон назад у сумочку. «Не зараз, мамо».

— Мушу визнати, що вони не такі вже й погані, — сказала Еліс. — Для аматорів.

Коли вступив увесь оркестр, і музика дійшла до фортепіанного соло, Мора підняла руки до клавіш. Джейн напружилася, боячись якихось помилок. Вона боялась цього заради Мори, а також тому, що якби Еліс продовжила свої жахливі коментарі, Джейн могла б її задушити. Але з першої своєї ноти Мора явно все контролювала, і її пальці вільно літали по клавішах.

— Дуже непогано, — визнала Еліс.

«Непогано? Та моя подруга збіса фантастична».

Телефон Джейн задзижчав знову. Цього разу текстове повідомлення. Вона проігнорувала його; зараз її ніщо не відволіче. Подалася вперед на стільці, притягнута магнетичною силою виконання Мори. «Про які ще свої надздібності ти мені не казала?» Вся її увага була прикута до сцени, до жінки, що плела свої чари на клавішах.

Дзижчання наступного текстового повідомлення вона навіть не почула.

Донька все ще мені не відповідає. Я надсилаю їй три текстові повідомлення і двічі намагаюсь додзвонитися, але обидва рази потрапляю на автовідповідач. Вона ігнорить мене, бо втомлена всіма моїми телефонними дзвінками, всіма моїми страшними історіями місцевого розливу. Я — мама, що забагато кричала: «Вовки», і ось результат. А тепер, коли біля дверей справді вовк, вона не звертає уваги.

Тож я дзвоню в поліцію Ревіра.

— Це Анджела Ріццолі з Мілл-стріт. Я щойно чула...

— І знову здрастуйте, пані Ріццолі. — Диспетчерка зітхає, і я розпізнаю в її голосі ноту покори долі.

— Я щойно чула постріл. Біля мого будинку.

— Ви впевнені, що це справді був постріл, пані Ріццолі? Що це не просто вихлопна труба автівки чи щось таке?

— Я знаю, як звучить постріл! І я також знаю, що люди через вулицю мають пістолет!

— Це, мабуть, знову про Ґрінів.

— Я не знаю, чи то вони стріляли. Я лише наголошую, що вони мають пістолет, і хтось тут стріляв з нього.

— Можете розповісти мені трохи більше про цей постріл?

— Зачекайте. Вимкну світло. Не хочу, щоб хтось бачив мене у вікні.

Я оббігаю вітальню, клацаючи вимикачами. Лише коли в кімнаті стає темно, я підходжу до вікна і визираю назовні. Насамперед помічаю, що у Ґрінів світло теж не горить. Чи вдома вони? Чи не визирають вони також з одного з тих темних вікон, намагаючись оцінити ситуацію? У Джонаса світло горить а сам він стовбичить у вітальні, повністю на виду. Можна було б очікувати, що «морський котик» намагатиметься не бути такою легкою мішенню для снайпера. В будинку Леопольдів теж горить світло, але там ніхто не стоїть ні в яких вікнах.

— Пані Ріццолі? — озивається поліцейська диспетчерка. Я вже майже забула, що тримаю її на лінії. — Ви знаєте, звідки пролунав постріл?

— Важко сказати. Я лише знаю, що чула його. — Замовкаю, раптом зосереджуючись на автівці, припаркованій на під’їзній доріжці Леопольдів. Це не їхня машина, але вона дуже схожа на «камаро» Ріка Теллі. Чого це Рік завітав до Леопольдів так пізно? Не менш незвичайний той факт, що вхідні двері Леопольдів широко відчинені, і світло з їхнього передпокою ллється на ґанок. Ларрі помішаний на безпеці. Він би ніколи не залишив свої двері незамкненими, не те що навстіж відчиненими п’ятничного вечора, щоб туди міг зайти просто хто завгодно.

— Щось не так, — кажу я диспетчерці. — Ви маєте когось прислати.

— Гаразд, — зітхає вона. — Я відправлю патрульну машину перевірити ситуацію. Але тримайтеся від цього подалі, гаразд? Залишайтеся в себе вдома.

Я відключаюся і залишаюся приклеєна до вікна, стежачи за тим, що буде далі. Через вулицю Джонас виходить зі свого будинку і стоїть на тротуарі, роззираючись. Тепер уже й Аґнес Камінскі виходить зі свого будинку і сміливо стоїть, покурюючи сигарету, перед самим моїм вікном, шпигуючи за мною водночас.

Я не можу не бути частиною цього дійства. Диспетчерка наказала мені залишатися всередині, і саме це сказала б мені Джейн, але коли навіть моя сімдесятивосьмирічна сусідка достатньо хоробра, щоб бути там, то перебування всередині змушує мене почуватися боягузкою.

Я виходжу з будинку.

Аґнес вітає мене сердитим поглядом.

— Анджело, — каже вона холодно.

— Що відбувається?

— Чому б тобі не спитати містера Всесвіт отам?

Я дивлюся через вулицю на Джонаса, що махає мені рукою й гукає:

— Хочеш ще один мартіні?

— Ми лише друзі, — кажу я Аґнес.

— А він це знає?

Джонас перетинає вулицю, щоб приєднатися до нас.

— Дами, — каже він. — Невеличке заворушення на районі, га?

— Ти теж чув постріл? — питаю я його.

— У мене на повну лунала тренувальна музика, тож я не можу бути певен, що саме чув.

— Думаю, це «камаро» Ріка Теллі отам, — кажу я. — Що йому в біса робити у Леопольдів?

Джонас зітхає.

— А ось і наслідки.

— Чого? — Я суплюся на Джонаса, що сьогодні ввечері був такий ухильний щодо Леопольдів та їхнього шлюбу. — Боже ж мій. Ти хочеш сказати, що це Джекі Теллі?

— А що з нею? — питає Аґнес.

— Та, з ким спить Ларрі!

— Я не можу нічого підтвердити чи спростувати, — каже Джонас.

— Ти й не мусиш! Ситуація достатньо зрозуміла, щоб…

Ляскіт ще одного пострілу змушує нас усіх завмерти. Ми стоїмо там, паралізовані, навіть коли чуємо, як Лорелея кричить: «Припини! О, Господи, будь ласка, припини!». Це зойк щирого жаху, крик жінки, що відчайдушно благає когось, все одно кого, врятувати її.

Я навіть не зупиняюся, щоб подумати про це; я біжу до будинку Леопольдів. Не те, щоб я була геть сама; у цій бійці я маю підтримку. Хтось має врятувати Лорелею, і наразі ми — єдині, хто може це зробити.

Я видираюся сходинками на ґанок і перше, що бачу крізь дверний отвір, — це бите скло, що всипає передпокій. Кілька кроків всередину, і я помічаю, звідки це скло: з розтрощеної рами картини, що тепер висить на стіні передпокою перехняблена.

Я рухаюся до вітальні, хрумкочу черевиками по уламках скла, і мене змушує завмерти вигляд крові. Це лише кілька патьоків, але вони яскраво помітні на білому шкіряному дивані Лорелеї, що, як вона колись гордо мені повідомила, коштує дві тисячі доларів. Мій погляд повільно розвертається до джерела цієї крові: Ларрі, який тепер лежить на підлозі, затискаючи ліве плече. Він дуже навіть живий і стогне.

— Сучий ти сину, ти мене підстрелив! Ти мене в біса підстрелив!

Над ним стоїть Рік Теллі, стискаючи обома руками пістолет. Руки в нього тремтять, і ствол пістолета стрибає у його нетвердому хваті.

— За що? — кричить Лорелея, що зіщулилася за своїм поплямованим кров’ю диваном. — Чому ти робиш це, Ріку?

— Скажи їй, Ларрі, — гарчить Рік. — Нумо, скажи їй.

— Забирайся геть з мого дому, — мовить Ларрі.

— Скажи їй! — руки Ріка напружуються, його приціл раптом перестає стрибати, а ствол націлений просто Ларрі в голову.

У паніці я повертаюся до Джонаса по допомогу.

От тільки його тут немає. Єдина людина позаду мене — Аґнес, що зігнулася у передпокої навпіл, відкашлюючи мокротиння. Саме я маю це зупинити.

— Ріку, — кажу я тихо. — Цим нічому не зарадиш.

Він дивиться на мене, явно здивований, що я тут. Його увага була вся зосереджена на Ларрі, і він навіть не помітив, коли я увійшла до будинку.

— Йди собі, Енджі, — каже він.

— Ні, поки ти не опустиш пістолет.

— Господи, ти колись перестанеш пхати свого носа у справи інших людей?

— Це мій район. Це мої справи. Опусти пістолет.

— Послухай її, Ріку. Будь ласка! — благає Лорелея.

— Я маю повне право, — каже він, і його пістолет розвертається назад до Ларрі.

— Ніхто не має права вбивати людину, — кажу я.

— Він зруйнував моє життя! Він узяв те, що йому не належало.

Ларрі пирхає.

— Джекі точно не була проти.

«Ти не допомагаєш, Ларрі. Зовсім не допомагаєш».

— Що ти кажеш, Ларрі? — питає Лорелея, і її голова висовується з-за дивану. — Ти маєш на увазі, що це правда?

Ларрі охкає й намагається сісти, але знову падає назад, затискаючи своє поранене плече.

— Чому б комусь тут просто не викликати бісову швидку?

— Ви з Джекі Теллі? Ви двоє займалися цим? — питає Лорелея.

— Це тривало недовго. Та й було це давно.

— Як давно?

— Дуже давно. Коли вона тільки почала працювати в школі.

— І коли це закінчилося? — Лорелея зводиться на ноги, така зла тепер, що їй уже байдуже, що в її домі людина з пістолетом, а вона без прикриття. — Скажи мені.

— Яке це має значення?

— Це має значення!

— Багато років тому. П’ятнадцять, шістнадцять, не пам’ятаю. Після всього цього часу я не знаю, якого біса це тепер вийшло на поверхню.

— З ким іще, Ларрі? Я маю знати, з ким іще ти спав!

— А я ні, — каже Рік. — Я вже знаю все, що мені потрібно. — Він знову підіймає пістолет.

Я втручаюся в розмову.

— Яка тобі користь, Ріку, його вбивати? — питаю я, і мене дивує звук власного голосу. Я говорю так спокійно, так врівноважено. Мене дивує, що я взагалі тут стою, віч-на-віч з людиною, яка тримає заряджений пістолет. Це таке потойбічне відчуття, ніби моя душа злетіла вгору й дивиться на себе (хоробрішу, божевільнішу версію Анджели Ріццолі), що протистоїть цьому розлюченому чоловікові. — Цим нічому не зарадиш.

— Від цього я почуватимуся краще.

— Те впевнений? Справді?

Рік замовкає, думаючи про це.

— Так, вони зраджували тобі, і це паршиво. Але, Ріку, любий, ти впораєшся з цим. Я це знаю, бо зі мною було так само. Коли я виявила, що мій Френк трахає ту лахудру, можеш повірити, що я була страшенно розлючена. Думала, що моє життя скінчене. Якби в мене був пістолет, я, мабуть, могла б скористатися ним так само, як ти. Натомість я взяла себе в руки, обтрусилася і знайшла Вінса. Тепер подивися на мене! Я щасливіша, ніж коли-небудь була. Ти теж будеш.

— Ні, не буду. — Голос Ріка ламається, а плечі обвисають. Він неначе тане в мене на очах, усе його тіло опливає до підлоги, наче свічний віск. — Я нікого більше не знайду.

— Звісно, знайдеш.

— Як тобі знати, Енджі? Авжеж, у тебе з цим не було жодних проблем. Ти ще маєш чудовий вигляд.

Навіть посеред цієї драми із зарядженим пістолетом, готовим вистрелити, я не занадто зациклена, щоб оцінити комплімент, але насолоджуватися ним немає часу. На кону стоїть життя Ларрі.

Вдалині виє сирена. Поліція вже їде. Я лише маю забалакувати Ріка, поки вони не будуть тут.

— А Трішія? — питаю я. — Ти хочеш, щоб твоя донька страждала, змушена жити з тим, що накоїв її батько?

— Її батько? — Замість заспокоїти, мої слова його наче розпалюють. Він дивиться на мене дикими очима, і його пістолет описує якусь не контрольовану дугу, що проминає нас із Лорелеєю та стіну і повертається знову до Ларрі. — Я думав, що я її батько!

Я дивлюся на Ларрі, що лежить на підлозі, а потім знову на Ріка. Отакої! Усе ще складніше, ніж я гадала. Раптом мене осяює, чому Трішія така зла на свою маму. Чому вона втекла з дому і тепер відмовляється говорити з Джекі. Трішія знає, що її мама зраджувала Ріка. Авжеж, знає.

Сирена наближається. «Просто забалакуй його ще трохи».

— Ти любиш Трішію, чи не так? — питаю я Ріка.

— Звісно, люблю.

— Ти її виростив. В усіх сенсах, що насправді важливі, вона — твоя донька.

— А не його. — Рік з гіркотою дивиться на Ларрі. — Вона ніколи не буде його.

— Стривайте, — каже Лорелея. — Ларрі — її батько?

Ми всі ігноруємо її. Я зосереджую всю увагу там, де вона має бути, на людині з пістолетом.

— Подумай про її майбутнє, Ріку, — кажу я. — Ти маєш бути тут заради Трішії. Ти маєш побачити її випуск. Заміжжя. Дітей...

— Уже надто пізно. Мене посадять за це до в’язниці, — ридає він.

— Ти збіса маєш рацію, — бурчить Ларрі.

— Стули пельку, Ларрі, — гарикає Лорелея.

— Це лише поранення! — вказую я. — Відбудеш невеликий строк, і тебе випустять. Ти будеш тут для неї. Але ти маєш залишити Ларрі живим.

Рік хитається вперед, усе його тіло здригається від ридань.

Я повільно рухаюся до нього. Пістолет звисає з його руки, ствол опущений до підлоги. Я заводжу одну руку навколо його плеча, щоб обійняти, а вільною рукою тягнуся вниз і обережно беру його пістолет. Він віддає його без бою й падає на коліна, плачучи. Від цього звуку серце кров’ю обливається. Я можу лише продовжувати обіймати, коли його обличчя притискається до мого плеча, а сльози просочують блузку. Забуваю, що тримаю в руці пістолет. Зосереджуюся лише на цій розбитій горем людині, що здригається у моїх обіймах, і думаю про те, що на нього чекає. Навіть попри те, що він підстрелив Ларрі, принаймні він його не вбив. Сподіваюсь, він сяде до в’язниці ненадовго. Втратить роботу, а Джекі, ймовірно, з ним розлучиться. Але одного дня він вийде з в’язниці вільною людиною і, якщо його донька Трішія не геть зіпсоване дівчисько, яким іноді здається, вона чекатиме, щоб допомогти йому налагодити життя.

І я постараюсь бути там також. Я все знаю про розбите серце і знаю, як це пережити. Йому буде потрібен друг, і я можу ним стати.

До будинку тупочуть кроки, і чийсь голос кричить:

— Киньте це, пані! Кидайте пістолет!

Я повертаюсь і бачу двох офіцерів поліції Ревіра, що націлили на мене зброю. Вони молоді й нервові. Небезпечні.

Я геть забула, що тримаю в руці пістолет. Повільно опускаю його на підлогу.

— Тепер відійдіть від нього! Ляжте обличчям на підлогу! — горланить коп.

«Серйозно? — думаю я. — Ти справді змусиш цю бабусю лягти на підлогу?»

І тоді втручається Аґнес. Вона грюкоче до кімнати у своїх ортопедичних черевиках і поміщає всі свої п’ятдесят кіло між мною та копами.

— Та як ви смієте, хлопчаки, наставляти на неї ваші пістолети! — каркає вона своїм прокуреним голосом. — Ви що, не бачите, що вона — бісова геройка?

— Загальний тост! За нашу неймовірну піаністку! — вигукнув Майк Антрім.

Мора сподобилась на грайливу усмішку, поки її колеги-музиканти піднімали свої келихи з шампанським. Їй завжди було некомфортно почуватися центром уваги, але це був не той вечір, коли вона могла скромно заховатися в куточок — не після її бездоганного виступу.

— За нашу неймовірну піаністку! — підхопили всі.

Деніел нахилився ближче й прошепотів:

— Ти заслужила ці аплодисменти. Насолодися моментом.

Вона підняла свій келих, щоб привітати зібрання.

— Дякую вам. Ми, може, й аматори, але я думаю, що сьогодні ввечері ми всі звучали збіса добре.

— Гей, я вже готовий закинути свій стетоскоп, — вигукнув хтось. — Коли вирушаємо з гастролями?

— Насамперед, — сказав доктор Антрім, — будь ласка, всі займіться їжею в їдальні. Якщо ви не допоможете нам її прикінчити, ми їстимемо залишки весь наступний місяць.

Перед виступом Мора надто нервувала, щоб щось з’їсти, і тепер була голодна як вовк. Вона проштовхалася до їдальні, де наповнила свою тарілку крабовими кексиками, яловичою вирізкою та хрумкими шпичаками спаржі. Вона також узяла ще один келих вина, цього разу густого й насичено-червоного, яке щасливо потягувала, виходячи до просторої вітальні Антрімів, щоб поспілкуватися з іншими гостями.

Майк помахав їй, запрошуючи до свого кола.

— Моро, ходіть до нас! Ми говоримо про те, яку музику взяти до наступної програми.

— Наступної програми? Я ще не відійшла від цієї.

— Думаю, ви маєте вибрати щось драматичне. Або шалено романтичне, — сказала Джуліанна. — Я от нещодавно слухала концерт Рахманінова по радіо. Що скажете?

Усі музиканти в колі застогнали.

— Джуліанно, люба, — сказав її чоловік, — ми лише аматори.

— Але я думаю, це б сподобалося широкій публіці.

До Мори повернувся один зі скрипалів.

— Рахманінов? Готові до виклику?

— Ніколи за мільйон років, — сказала вона. — У мене від самої думки про те, як це грати, пітніють руки.

Антрім розсміявся.

— Не думав, що щось узагалі може змусити нашого крутого патологоанатома спітніти.

«Якби ти тільки знав», — подумала Мора. Крижана докторка Айлс, Королева Покійників, була лише фасадом. Жінкою, що ніколи не боялась і завжди була впевнена у своїх силах. Це була маска, яку вона вдягала на місцях злочину та в залах суду, і грала цю роль так довго, що більшість людей вважала її справжньою.

Більшість людей.

Вона оглянула кімнату, шукаючи Деніела, але він стояв по інший бік вітальні з донькою Антрімів Емі, й обоє були зосереджені на одній із картин на стіні.

— Вашим друзям сподобався концерт? — спитала Джуліанна.

— Я ще не мала нагоди поговорити з ними. Там було стільки людей, якийсь хаос.

— Аншлаг! — сказав доктор Антрім. — Я чув, що були розпродані всі квитки.

— Я помітила, що детектив Ріццолі пішла з середини, — завважила Джуліанна. — Який жаль, що вона не залишилася дослухати до кінця.

— Детективи, ймовірно, як ми, лікарі, — зітхнув доктор Антрім. — Їх завжди кудись видзвонюють.

— Ми всі знаємо, як це, — сказала одна віолончелістка. — Перервані дні народження, пропущені виступи дітей. Добре, що хоч нашу зіркову піаністку не висмикнули на якесь місце злочину.

— Мої виклики принаймні нетермінові, — усміхнулася Мора.

— Ну, а я бачу термінову ситуацію просто зараз, — сказав доктор Антрім. — Ваш келих спорожнів! — Він потягнувся по пляшку червоного вина, але зупинився, перш ніж налити. — Ще?

— Так, будь ласка. Сьогодні Деніел за кермом.

Антрім заново наповнив її келих, потім глянув через кімнату на Деніела та Емі, що все ще були зосереджені на картині.

— Бачу, його цікавить мистецтво.

— Так. Особливо сакральне.

— Тоді він має подивитися на триптих у моєму кабінеті. Я купив його в Греції кілька років тому. Продавець божився, що він старовинний, але Джуліанна в цьому сумнівається.

— А Деніел також із медичної галузі? — спитала Джуліанна.

— Ні. — відповіла Мора.

У розмові повисла пауза, під час якої було б природно, якби вона заповнила пробіл і відповіла не невисловлене запитання Джуліанни, яке завжди боялась почути: «А де Деніел працює?». Правда була надто складна і незмінно всіх дивувала, тож вона швиденько розвернулася до шафи зі скрипками за скляними дверцятами.

— Розкажіть мені історію цих інструментів, Майку, — попросила вона. — Як у вас опинились аж п’ять скрипок?

— Правду? — засміявся Антрім. — Я продовжую їх купувати, бо думаю, що одного дня нарешті знайду таку, з якою зазвучу як Ойстрах. Натомість звучу однаково погано з усіма ними.

— Принаймні ти вмієш грати на музичних інструментах, — сказала Джуліанна. — Я навіть читати музику не вмію. — Вона оглянула їхніх гостей. — Усі ці талановиті лікарі! Я почуваюся в цій кімнаті двієчницею.

Антрім обвив рукою талію дружини.

— Зате ти готуєш, як янгол.

— Якщо тільки янголи готують.

— Ми так і познайомилися, знаєте? Джуліанна керувала маленькою кав’ярнею навпроти лікарні. Я щодня заходив туди, щоб замовити обід і потеревенити з цією гарненькою дівчиною.

— Сендвіч з індичкою та беконом і подвійне капучино, — сказала Джуліанна. — Він щодня замовляв один і той самий обід.

— Бачите? — засміявся Антрім. — Як я міг опиратися жінці, що знає шлях до шлунку чоловіка?

— До речі, ми маємо поповнити ті таці. У мене там ще крабові кексики розігріваються в духовці.

Антріми попрямували до кухні, а Мора пошукала поглядом Деніела, і коли не побачила його, перетнула кімнату й підійшла до картини, де той раніше стояв з Емі. Вона зрозуміла чому цей твір його зацікавив. Це було кубістське зображення Мадонни з немовлям, передане помаранчевими й червоними квадратами. Різке відхилення від сакральних картин, якими Деніел так захоплювався, навіть якщо воно зображувало ту саму улюблену ікону.

Вона почула його голос вдалині і вийшла на звук у коридор, де вони з Емі стояли перед чорно-білою фотографією.

— Моро, ходи подивися на це, — запросив Деніел. — Це п’яцца Сан-Марко, якою більшість людей її ніколи не бачила. Безлюдна!

— Я встала о четвертій ранку, щоб зробити цю світлину, — сказала Емі. — Це був єдиний час, коли там не юрмилися туристи.

— Це ви знімали, Емі? — спитала Мора.

— Ми були у Венеції на мій шістнадцятий день народження. — Вона всміхнулася в бік зображення. — Ця подорож змусила мене полюбити мистецтвознавство. Не можу дочекатись, коли знову поїду до Італії. Тато каже, що наступного разу ми відвідаємо галерею Уффіці. Я писала диплом про тамтешню картину, але ніколи не бачила її наживо.

— Ваш тато сказав, що Деніелові може сподобатись триптих у його кабінеті.

— О, чудова ідея. Мама думає, що це підробка. Можливо, Деніел зможе сказати, так це чи ні.

Емі провела їх коридором і увімкнула світло. Достатньо було одного погляду, щоб зрозуміти, що цей кабінет належить лікареві. Книжкову шафу заповнювали здебільшого ті самі медичні тексти, які Мора мала у власному домашньому кабінеті: Гаррісон та Шварц, Сабістон та Золлінґер. Збоку стояло в рамочці фото Майка та Джуліанни у весільному вбранні, й маленька Емі між ними. На фото їй було років десять, казкова принцеса з трояндовою короною на короткому чорному волоссі.

— Ось цей сумнозвісний триптих, — Емі вказала на картину на стіні. — Мама думає, що тата обдурили, але продавець антикваріату в Атенах божився, що йому сто років. А ви що скажете, Деніеле?

— Я не такий вже експерт, щоб говорити про його вік чи автентичність, — сказав Деніел, нахиляючись ближче, щоб роздивитися картину. — Але я впізнаю цих святих. Це канонічні фігури Грецької православної церкви. Жінка в центрі — Богородиця, яку ми знаємо як Марію, матір Ісуса. На лівій панелі явно Іоанн Хреститель. А на правій, на підставі покрою його вбрання та коміра, має бути святий Миколай.

— Єпископ Мирлікійський, — додала Емі.

Деніел усміхнувся.

— Не всі знають, що справжній Санта Клаус був турком. — Він вказав на нижній кут. — Тут фрагмент якогось тексту. Моро, підійди, подивися. Ти трохи знаєш грецьку, можливо, зможеш це прочитати.

Мора наблизилася, щоб придивитися ближче.

— Він такий дрібний. Мені потрібне збільшувальне скло.

— Тато має одне десь тут, — сказала Емі і розвернулася до столу. — Думаю, він тримає його у верхній...

Мора почула гучне ахкання і розвернулася. Емі стояла завмерла, затиснувши рукою рота і дивлячись крізь вікно.

— Що сталося? — спитала Мора.

— Він тут. — Емі позадкувала від вікна. — Він знайшов мене.

— Хто?

Емі подивилася на Мору дикими очима.

— Людина з кладовища!

Деніел підійшов до вікна і визирнув на задній двір.

— Я нікого там не бачу.

— Він стояв біля дерева й дивився на мене!

Деніел попрямував до дверей.

— Вийду на вулицю.

— Зажди, — гукнула Мора. — Деніеле?

Він вибіг через задні двері в ніч, таку густу від вологи, що це було наче пройти крізь стіну пари. І вона — за ним. Разом стояли на газоні, скануючи темряву. З будинку лунали звуки джазу і приглушені голоси гостей Антрімів, але надворі лише дзвінко сюрчали цвіркуни. Мора розвернулася й побачила Емі, що стояла у вікні кабінету, стривожено стежачи за ними.

— Тут нікого немає, — сказав Деніел.

— Він мав час утекти.

— Якщо тут узагалі хтось був.

Вона подивилася на нього і тихо спитала:

— Ти думаєш, вона це собі уявила?

— Можливо, бачила власне відображення, а подумала, що бачить когось тут.

Мора пройшла вологою травою і присіла під деревом.

— Деніеле, — сказала вона тихо. — Вона не фантазувала. Тут хтось був.

Він опустився біля неї і подивився на щось чітко помітне на землі: відбитки взуття.

Мора дістала телефон і подзвонила Джейн.

Вона не знала, чому його називали Ліхтарне озеро, але ця назва завжди змушувала її думати про чарівні ночі, світлячків та золоте мерехтіння на воді. Щоліта, відтоді як їй виповнилось десять, коли спека в місті ставала нестерпно задушливою, її родина тікала на це озеро. Тут вони коротали вихідні, плаваючи в каное чи хлюпочучись серед очерету. Емі чула, що тут добре ловиться риба, і її батько іноді ходив на берег з вудкою, але Емі ніколи не розуміла принад вовтузіння з гачками, хробаками й різними снастями. Ні, це було місце, де вона могла просто бути, а не робити, де вони з мамою обидві почувалися в безпеці. Вони не переймалися тим, щоб просити в детектива Ріццолі дозволу; просто спакувалися й поїхали, і тепер, коли вони опинилися тут, Емі знала, що це було правильним рішенням.

Дівчина лише шкодувала, що вони не подумали краще, що із собою брати. Поспішаючи залишити місто цього ранку, її мама набила супермаркетівські пакети випадковими предметами з кухні. Проте вони вдвох упораються. Завжди примудрялися.

Далекий гуркіт мотору привернув увагу Емі до човна, що мчав водою, гамірного порушення тиші на спокійному в усьому іншому озері, але цього й слід було очікувати теплого дня. До вечора всі човни позникають, і озерні птахи повернуть собі владу над цим царством.

— Емі, ти ще не зголодніла? — гукнула її мама з заднього ґанку.

— Не дуже.

— Коли будемо вечеряти?

— Коли схочеш.

Джуліанна пройшла доріжкою, щоб приєднатися до неї на краю води. Якусь мить вони просто стояли пліч-о-пліч, нічого не говорячи і лише слухаючи шерех листя на деревах.

— Маємо завтра дістати каное, — сказала Джуліанна. — Одразу ж уранці, перш ніж з’являться моторні човни, вийдемо на воду.

— Гаразд.

— Ти налякана, люба? — подивилася на неї мама.

— А ти ні?

Джуліанна оглянула озеро.

— Ми пройшли крізь найгірше. Зможемо пройти й крізь це. А зараз розслабся. — Вона розвернулася назад до будинку. — Я закінчу розпаковувати речі, а потім відкоркуємо пляшку вина.

— Ти впевнена, що нам слід?

— Думаю, що нам обом зараз не завадить трохи випити.

Ще до того, як увійти до будиночку, Джейн побачила кров. Підлога та протилежна стіна були забризкані нею, наче з якогось автомату, що залишив після себе ці артеріальні патьоки. Без жодного слова вона зупинилася на ґанку і нахилилася, щоб надіти бахіли. Знову випроставшись, зітхнула, подумки готуючи себе до того, що чекало всередині. Надворі повітря пахло вологою землею та хвоєю, але всередині буде все не так, геть інший запах. Який вона вже надто багато разів відчувала раніше.

— Як бачите, напад почався в кухні, — сказав детектив сержант Ґуд. Він перший з детективів прибув на місце, і його очі були підпухлі й запалені від безсонної ночі. У цій тихій сільській місцевості розслідування вбивств траплялися дуже нечасто, а минулої ночі він натрапив на таке, що його явно вразило. Наче не бажаючи заново відвідувати цей жах, він трохи затримався на ґанку, перш ніж нарешті штовхнув сітчасті двері й зайшов до будиночка.

— Схоже, було саме так, — сказав він.

Кров розповідала свою історію. Її потоки підсихали на стінах, на кухонних шафках, викинуті ударами шаленого калатання серця. Перевернутий стілець лежав на боці, на підлозі було бите скло, а змазані відбитки взуття позначали хаотичні танцювальні кроки нападника та жертви.

— Вони ведуть у коридор, — сказав детектив сержант Ґуд.

Він вивів її з кухні, йдучи по слідах крові. Лише кілька тижнів тому Джейн сама йшла по такому сліду в будинку Софії Суарес. Це здавалось якимось жахом на повторі. Вона зупинилася, дивлячись на самотній змазаний відбиток руки на стіні. Його залишила жертва, що була напівпритомна й слабка і відчайдушно прагнула на щось спертися, щоб не завалитися вперед.

У спальні сліди нарешті закінчилися.

Тут більше не було дуг артеріальних патьоків на стінах. Надто багато крові вже було втрачено, і серце не мало чого качати. Те, що залишилось у тілі жертви, яка помирала, просто розтеклося дедалі слабшим струмочком і зібралося в застиглу калюжу, що тепер була біля ніг Джейн. Бюро судмедекспертизи вже забрало тіло, але відбиток там, де воно лежало, був усе ще помітний, залишений просоченим кров’ю одягом.

— Ми відправили тіло до Бостона, як ви просили, — сказав Ґуд, — бо це, схоже, пов’язано зі справою, яку ви вже розслідуєте.

Джейн кивнула.

— Я б хотіла, щоб розтин провів наш патологоанатом.

— Що ж, тим простіше для нас. Для всіх навколо насправді, раз ви вже маєте доробок у цій справі. Покази свідка чітко говорять про те, що сталося. — Він подивився на Джейн. — Вам потрібно ще щось побачити?

— Автівку.

— Вона припаркована трохи далі по трасі. Або він заблукав по дорозі сюди, або...

— Не хотів дати їм знати, що він поблизу.

Ґуд кивнув.

— Я так і подумав.

Вони вийшли з будиночка і почали шлях брудною під’їзною доріжкою до асфальтованої дороги, що огинала південний кінець Ліхтарного озера. Вийшли на дорогу, і Ґуд сказав:

— Там. Он та автівка.

Машина, на яку він вказав, стояла лише за десяток метрів від початку під’їзної доріжки Антрімів. Це була темно-зелена «хонда сівік» із номерами штату Мен та простроченим талоном техогляду. Вона явно бачила багато років користування, з іржавими плямами на ходовій та непоодинокими вм’ятинами на водійських дверцятах.

— Ми перевірили номери і дізнались, що вона зареєстрована на Джеймса Крейтона, Портленд, штат Мен, але його адреса більше не дійсна. Орендодавець каже, що Крейтон заборгував із квартплатою, і близько чотирьох місяців тому його звідти викинули. Відбитки пальців збігаються, тож ми знаємо, що це точно він. Ми обшукали автівку, знайшли на задньому сидінні спальний мішок та подушку, а ще з пів дюжини порожніх пляшок від бренді-кави. Схоже, що він деякий час жив у цій машині.

— Де його мобільний телефон?

— Ми його не знайшли.

Джейн насупилася.

— Ми абсолютно впевнені, що він мав телефон і був абонентом передплаченого зв’язку.

— Гадки не маю, що з ним сталося. Але вам буде цікаво, що ми змогли знайти. — Він дістав свій мобільний і відкрив зображення. — Це зараз у лабораторії штату. Я зробив фото, бо подумав, що ви захочете це побачити.

Джейн подивилася на зображення на його телефоні. Це був молоток.

— Знайшли його схованим під килимком у багажнику, біля запаски. В тому, що він мав молоток, немає нічого незвичайного, але ви особливо питали про нього.

— На ньому була кров?

— Як на моє неозброєне око, то ні, але мені щойно написали з криміналістичної лабораторії. Вони знайшли на голівці молотка залишки крові. — Вечірнє сонце світило тепер просто йому в очі, і він засліплено мружився. Яскраве світло висвітило кожну зморшку, кожен недолік його обличчя. — Якщо вона відповідатиме вашій жертві в Бостоні, це може розв’язати всі ваші проблеми.

— Начебто так.

Якусь мить він вивчав її.

— Переслідувач мертвий, жінки в безпеці. Проте ви не почуваєтеся задоволеною.

Вона зітхнула й підняла очі на дерева.

— Я б хотіла знову пройтися будиночком.

— Звісно. Криміналісти там уже попрацювали, тож будьте моєю гостею. Я зараз маю повертатися до міста. Якщо матимете якісь запитання, просто подзвоніть мені.

Джейн сама пройшла назад під’їзною доріжкою до будиночку. Постояла якусь мить на подвір’ї, слухаючи щебет птахів, шелест вітру в деревах. Раніше цього ранку вони з Фростом опитали Емі та Джуліанну про те, що сталося тут минулого вечора, і їхні покази звучали в її голові, коли вона знову піднялася сходинками ґанку.

Емі: «Він вийшов з лісу і пішов просто до мене. Я намагалась зачинити перед ним двері, щоб не дати йому увійти, але він проштовхався всередину. Я знала, що він збирався вбити мене...»

Джуліанна: «Я була внизу біля озера, дивилася на воду коли почула її крики. Я почула, як моя дитина кричить, і просто побігла до будиночку...»

Джейн зайшла всередину і стала в кухні, знову оглядаючи забризкані кров’ю шафки, бите скло, перекинутий стілець. Вона повернулася до стійки і подивилася на підставку для ножів. Один з отворів був вільний. Це був широкий отвір, достатньо великий, щоб уміщати ніж для м’яса.

Джуліанна: «Я забігла до кухні. Він був там з Емі, притис її до стіни, руки в неї на горлі. Я зробила це, не роздумуючи. Зробила те, що б зробила будь-яка матір. Я схопила зі стійки ніж...»

Свідчення того, що було далі, забризкало шафки, замазало підлогу, і Джейн чітко бачила, як розгорталися події, ніби це відбувалося просто тут, просто зараз. Джуліанна встромляє ніж нападникові в спину. Поранений, він із ревінням розвертається до неї. Кидається на неї. У відчаї вона наосліп замахується на нього, і лезо влучає йому в шию. Цього разу рана смертельна, але не одразу. Він має ще достатньо сили, щоб спробувати відібрати в неї ніж, і в боротьбі вона ріже свою руку. Але в нього вже темніє в очах...

Він навпомацки вивалюється в коридор, де намагається втриматися, залишаючи змазаний відбиток руки на стіні. До цього часу він вже втрачає стільки крові, що майже нічого не бачить. Увалюється до спальні — глухий кут. І тут ноги його вже більше не тримають.

Джейн зупинилася, дивлячись на місце, де тіло Джеймса Крейтона нарешті заспокоїлося. Тут він зробив свій останній подих, коли кровотеча сповільнилася до цівки, а серце запнулося й зупинилося.

Джуліанна. «Коли я подзвонила в поліцію, він був ще живий. Я впевнена. Він так нічого й не сказав. Він так і не сказав, навіщо напав на нас. До приїзду поліції він помер, тож ми так і не дізнаємося, чому він обрав Емі. Чому він не давав їй спокою...»

«Емі». Джейн оглянула спальню, мереживні фіранки, ряд м’яких іграшок на полиці. Це, мабуть, спальня Емі. Після такої жахливої ночі їх з мамою відвезли додому до Бостона, і вони все залишили в будиночку. Порожня валіза Емі все ще була в шафі, а в шухлядах комоду лежала її білизна, шкарпетки та футболки. Обидві їхні зубні щітки все ще були у спільній шафці ванної, разом зі слоїком прописаних Джуліанні пігулок від високого тиску та коробочкою фарби для волосся «Клейрол»,

Джейн вийшла з будиночку на ґанок і дістала телефон, щоб подзвонити Фростові.

— Ти ще в них? — спитала вона. — Як вони?

— Неабияк приголомшені, але дають собі раду, зважаючи на події, — відповів він. — Доктор Антрім удома з ними, і Джуліанна пішла нагору перепочити. На озері жодних сюрпризів?

— Схоже на те. Криміналісти знайшли в автівці Крейтона молоток. У лабораторії штату кажуть, що на ньому є сліди крові. Якщо це кров Софії Суарес...

— Це справді поєднає обидві справи.

— От тільки не відповість на запитання чому? Ми все ще не знаємо його мотивів. Чому він убив Софію? Чому переслідував Емі?

— Чому усе це? Знаю, що ти ненавидиш, коли я так кажу, але, ну, це залишиться загадкою.

— Так, я справді ненавиджу, коли ти так кажеш — Вона подивилася на озеро, де пропливала якась пара в червоному каное. Вечір був безвітряний, а вода гладенька, як скло. — Тут справді гарно. Мені навіть закортіло й собі купити будиночок на озері.

— Чи не час відсвяткувати? Еліс хоче випробувати цей новий італійський ресторан у передмісті. В її офісі тільки про нього й говорять. Що скажеш?

— Можливо. Зараз я хочу перевірити ще одну зачіпку.

— Яку?

— Розтин.

Сьогодні ввечері мене вшановують як героїню. Принаймні так називають мене всі за столом, і, можете не сумніватись, я насолоджуюся цим, бо нечасто звичайна старенька мама отримує свій раунд тостів та вечерю в ресторані. До речі, дуже непогану вечерю, не таку, звісно, як я б зготувала сама, але ж це — один із найдорожчих ресторанів, у якому я колись їла. Його вибирала Еліс Фрост, тож, гадаю, я маю віддати їй належне принаймні за це, навіть якщо ми мусили довгенько їхати, щоб сюди потрапити. Еліс знає усі найкращі місця для вечері, бо коли ти юристка у престижній фірмі, то швидко дізнаєшся про найкрутіших нових шеф-кухарів.

Гадаю, я б могла її полюбити. Можливо, колись.

Вона замовляла вино до столу сьогодні ввечері — і це ще одне, на чому вона збіса добре розуміється. Я вже випила два келихи, і тепер офіціант кидається налити мені ще. Вже готовий наливати, він зупиняється і запитально схиляє голову.

— Ну ж бо, ма, — каже Джейн. — Додому тебе везу я, тож пий до дна.

Я осяюю офіціанта легковажною усмішкою, і він наповнює мій келих. Коли відпиваю і оглядаю стіл, то шкодую лише, що сьогодні ввечері тут немає Вінса. Він любить добру вечірку. Коли він повернеться додому з Каліфорнії, я відвезу його до цього ресторану, щоб відсвяткувати.

Усім нам сьогодні є що святкувати. Джейн із Баррі закрили свою справу, Еліс підвищили до партнера фірми, а моя маленька Реджина щойно закінчила свій перший рік у дитсадку. Я оглядаю стіл, дивлюся на Еліс із Баррі, Гебріела з Джейн та Реджиною, і думаю: «Яка я щаслива жінка».

Коли ще Вінс повернеться додому, життя буде просто ідеальним.

— За Анджелу Ріццолі, супергеройку! — каже Гебріел, піднімаючи свою склянку з тоніком. — Яка сама роззброїла людину з пістолетом.

— Ну, не сама, — визнаю я. — Мене підтримувала Аґнес Камінскі. Тож навіть якщо її тут немає, ми маємо випити за неї також.

— За Аґнес! — кажуть вони всі, що змушує мене почуватися трохи винною, що я її не запросила, але я знаю, що якби запросила, вона б скаржилась, що їжа надто солона, музика надто гучна, і який дурень платить тридцять баксів за страву?

Тепер я підіймаю свій келих, щоб сказати тост.

— І вітання Джейн із Баррі. Після всіх цих тижнів, всієї цієї важкої роботи, ви спіймали свою людину!

— Якщо бути точними, ма, то ні, — каже Джейн.

— Але ви розкрили справу, і він уже нікого не скривдить. Тож за найкращих детективів у Бостоні!

Джейн незгодна з таким тостом, навіть якщо всі інші радо його підхоплюють. Я знаю свою доньку надто добре і бачу, що її щось гризе. А це гризе мене. Такий уже тягар материнства. Хай які дорослі в тебе діти, їхні проблеми — завжди твої проблеми.

Я схиляюсь до доньки й тихо питаю:

— У чому річ, Джені?

— Це просто було довге, виснажливе розслідування.

— Хочеш про це поговорити?

— Ні, нічого. Просто дратівливі деталі.

Я відставляю свій келих.

— Я виростила найрозумнішого копа на світі… — І замовкаю, раптом усвідомивши, що її напарник Баррі теж слухає, але він не ображається, а лише по-доброму салютує.

— З цим не посперечаєшся, пані Ріццолі.

— Гаразд, я виростила одного з двох найрозумніших копів на світі, — виправляюсь я. — Ти ж успадкувала від когось цю детективну жилку, і я не думаю, що це був твій батько.

Джейн пирхає.

— Я теж так не думаю.

— Тож, можливо, ти успадкувала її від мене. Можливо, я проллю трохи світла на вашу справу. Подивлюся на все свіжим поглядом, що скажеш?

— Я не впевнена, ма.

— Я, може, й не коп, і знаю, що мене легко недооцінювати, бо я літня жінка і все таке, але...

— Ось, — втручається Еліс, розмахуючи своїм келихом у повітрі, — це провина суспільства. Ми, жінки, втрачаємо всю цінність, коли залишаємо позаду свій репродуктивний розквіт.

— Так, гаразд. Не знаю, що там із репродуктивним розквітом. Я просто люблю, коли мене слухають. — Я дивлюся на Джейн. — Якщо тебе щось гризе, можливо, я зможу допомогти.

Джейн зітхає.

— Я не знаю, що мене гризе.

— Але ти знаєш, що щось не так, правда? Так, я це розумію. Я так само знала, що щось не так, коли твій брат Френкі сказав мені, що ночував у Майка Поповича, а насправді обкурився й вирубався. Я знала це, бо маю інстинкти.

— Мені просто потрібно про це подумати, — каже вона.

І я бачу, що вона робить це, коли ми переходимо до тірамісу на десерт, а я поліруюся вже четвертим келихом вина. Вона весь вечір мусолить єдиний келих, бо визвалася бути моїм водієм. Це в ній спрацював держслужбовець. Вона покликана охороняти закон, а тому весь вечір не може повністю розслабитися. А її свідомість явно десь іще.

Вона все ще неуважна, коли ми залазимо в її машину й пристібаємося. Вони з Гебріелом приїхали сюди нарізно, і тепер він везе Реджину додому спати, тож тут лише ми з Джейн. Хотіла б я мати більше часу наодинці з донькою. Життя летить надто швидко, вона надто зайнята, а коли я примудряюсь опинитися з Джейн наодинці, вона завжди поривається бігти кудись іще.

— Непогана була вечеря, га, ма? — питає вона.

— Еліс добре все вибрала. — Я лелію дорогоцінну коробку із залишками вечері в себе на колінах. — Гадаю, ця жінка не зовсім пропаща.

— Це підозріло схоже на комплімент.

— Так далеко я не зайду. — Я дивлюся з вікна на Еліс із Баррі, що сідають у свою машину. Така приємна людина, як Баррі, заслуговує на кращу жінку, але коли йдеться про любов, про смаки не сперечаються.

Джейн заводить двигун, і ми виїжджаємо з ресторанної парковки.

Попереду бачимо патрульну машину з увімкненими мигавками, яка щойно зупинила пікап, і тепер поліцейський з водієм стоять на узбіччі. Звісно, Джейн пригальмовує, щоб оцінити ситуацію і подивитися, чи не потрібне її втручання. Це моя донька, завжди в пошуках неприємностей.

Як і я.

— Думаю, що Ґріни, мабуть, виїхали, — кажу я.

— Що? — питає вона. Джейн насправді не слухає мене, бо її увага все ще зосереджена на патрульній машині.

— Я не бачила нікого з них уже кілька днів. Зате бачила світло всередині будинку, тож думаю, що вони, мабуть, поставили один з тих автоматичних таймерів. Таких, що вмикають у тебе світло, коли сутеніє, щоб відлякувати грабіжників.

— Ма, та ти ж постійно стежиш за цим будинком, і в грабіжників немає шансів.

Це змушує мене розсміятись.

— Так. Думаю, твоя правда.

— «Коли щось бачиш, не мовчи». Ти вивела цей слоган на зовсім новий рівень. — Переконавшись, що в патрульного все під контролем, вона проїжджає далі. — Ґріни, ймовірно, втомилися від того, що ти шпигуєш за ними.

— Я лише приглядаю за своїм районом. Якби не я, Ларрі Леопольд був би зараз мертвий, а Рік Теллі отримав вирок за вбивство.

— Ти ще не говорила з Джекі?

— Думаю, їй надто соромно зі мною говорити.

— Через її любовний зв’язок, ти маєш на увазі?

— Ні, я думаю, що радше через те, з ким у неї був зв’язок. Із Ларрі Леопольдом? Серйозно? — пирхаю я.

— Ніколи не знаєш, ма. Можливо, він — тигр у ліжку.

Якусь мить я думаю про Джонаса та його скульптурні м’язи. Визнаю, що він привернув мою увагу. І також визнаю, що в момент слабкості, після кількох зайвих мартіні в животі, у мене могли бути деякі плотські думки. На щастя, Аґнес мене спинила. Вона з самого початку бачила його наскрізь.

Тепер я почуваюся винною, що не запросила її на сьогоднішню вечерю. Хай як Аґнес може дратувати, вона була зі мною у важку хвилину. Задихаючись і кашляючи, як на те, але вона справді була зі мною.

Джейн висаджує мене вдома, і я помічаю що в Аґнес усе ще світиться. Я знаю, що лягає вона пізно й зараз, ймовірно, сидить перед телевізором і курить свої улюблені «Вірджинія слімс». Вона, мабуть, буде рада моїй компанії. І моїм дорогоцінним залишкам вечері.

Я йду до сусіднього будинку і дзвоню в двері.

— Енджі! — каркає вона, коли бачить мене на порозі. Я задкую, мало не збита з ніг хмарою сигаретного диму, що вилітає з її будинку наче від пожежі п’ятого ступеню. — А я щойно налила собі келишок! Заходь і приєднуйся.

— Я принесла закуски, — кажу їй і показую коробку.

— Я б зараз чогось пожувала. — Вона тягнеться по пляшку віскі на кавовому столику. — Налити тобі подвійний?

— Чому б ні?

— Я знала, що щось не так, як тільки побачила її телефон, що лежав на вулиці, — сказала Аґнес Камінскі. — Постукала до неї, а вона не відповіла, але двері були незамкнені. Твоя мама завжди замикає двері через усі ці жахливі історії, які ти їй розповідаєш. Саме тому я тобі й подзвонила.

Із наростанням відчуття тривоги Джейн вивчала мамин мобільний. Там було фото Реджини на футлярі, що не залишало жодних сумнівів — це точно телефон Анджели. Вона хотіла вірити, що була якась зовсім безневинна причина, чому він лежав на вулиці; що, можливо, її мама пішла прогулятися й просто загубила його, але це не пояснювало, чому вона залишила вхідні двері незамкненими. Коли твоя донька — коп із відділу розслідування вбивств, коли твій хлопець — відставний коп, і ти чуєш усі їхні розповіді про хижаків у великому місті, то ніколи не забудеш замкнути свої двері.

— У її будинку все гаразд, — сказала Аґнес. — Ніхто туди не вдирався.

— Ви були всередині?

— Ну, я ж мала перевірити. Дівчата, що живуть самі, мають наглядати одна за одною.

Лише кілька тижнів тому Аґнес із Анджелою навіть не розмовляли одна з одною. А тепер здавалось, що вони — найкращі подруги. Життя рухалося швидко.

— Вона не застелила ліжко, але зварила каву, і кавник ще теплий, — сказала Аґнес. — І на кухонному столі дві чашки, тож у неї був гість. Якщо це щось означає.

Джейн зайшла до будинку з Аґнес, яка трималася поруч у супроводі свого звичайного шлейфу міазмів сигаретного диму. Сумочка Анджели та ключі від будинку лежали на столику в передпокої, на своєму звичайному місці. Ще один поганий знак. Вони попрямували до кухні, де кавник справді був іще теплий. А на столі стояли дві порожні чашки з-під кави — саме так, як описувала Аґнес.

Хтось заходив до неї цього ранку. Хтось, хто сидів за цим столом і пив з Анджелою каву.

— Бачиш ? — спитала Аґнес. — Саме так, як я тобі сказала.

Джейн розвернулася до неї.

— Ви бачили, хто до неї заходив?

— Ні. Я була зайнята переглядом телемагазину. Вони продають ці новомодні порохотяги, і я подумую купити собі такий. — Вона показала на знайдений мобільний. — Ти знаєш, як розблокувати цю штуку? Може, вона дзвонила комусь чи хтось дзвонив їй. Це може бути життєво важлива підказка.

Джейн насупилася на мамин телефон. Він вимагав шестизначного коду для розблокування. «Вона моя мама. Я маю його знати». І ввела мамину дату народження. Неправильний код. Ввела власну. Неправильний код.

— Це твоя дівчинка, правильно? — спитала Аґнес.

— Що?

— На футлярі телефону. Це ж її фото. До того, як почала ходити до дитсадка, вона бувала тут з твоєю мамою майже щодня. Енджі страшенно за нею сумує.

«Звісно», — подумала Джейн і ввела дату народження Реджини.

Телефон чарівним чином розблокувався і відкрився на екрані, який використовували останнім: камері. Вона клікнула найостанніше зображення. Це було фото задньої частини якогось білого фургону, зроблене дві години тому о тринадцятій дванадцять.

— Це наша вулиця, — впізнала Аґнес, нахилившись, щоб глянути на екран. — Це просто попереду.

Джейн вийшла на тротуар і стала приблизно на тому самому місці, на якому стояла її мама, коли було зроблене фото. Ніякого фургону там тепер не було, лише порожнє узбіччя. Вона збільшила зображення, і екран заповнив автомобільний номер. Массачусетський. «Чому ти зробила це фото, мамо? Саме тому ти зникла?»

— Господи, боже мій, — сказала Аґнес, дивлячись через вулицю. — Це він.

Загадковий Метью Ґрін щойно вийшов зі свого будинку. Він ішов просто до них, рухаючись як людина, готова до бою, цілеспрямованою ходою й розвернувши плечі. Його очі приховували дзеркальні окуляри, і Джейн не могла зрозуміти його вираз обличчя, але вона легко помітила промовисті обриси прихованої зброї під його сорочкою. Коли він наблизився, Джейн ледь стримала імпульс потягнутися по власний пістолет. Адже був білий день, і просто біля неї стояв свідок, навіть якщо це була лише Аґнес Камінскі.

— Детектив Джейн Ріццолі? — спитав він.

— Так.

— Гадаю, ви шукаєте свою матір.

— Так і є. Ви знаєте, де вона, пане Ґрін?

— Я не зовсім упевнений. — Він зняв свої окуляри і подивився просто на неї з незворушним обличчям кіборга. — Але я думаю, що можу допомогти вам її знайти.

Щоразу, коли думала про свою смерть, я припускала, що вона настане ще через багато років. Уявляла, як лежу собі вдома у власному ліжку в оточенні своєї люблячої родини. Чи, може, в лікарняній палаті, під опікою медсестер. А найкраще за все відійду раптово й безболісно, вбита інсультом, коли лежатиму на теплому пляжі з екзотичним коктейлем у руці. Ніколи в моїй уяві ще не фігурував скотч.

То он як усе скінчиться, коли я зі зв’язаними руками й ногами задихнуся в кузові цього фургону. Чи, може, він витягне мене звідси в якомусь безлюдному місці і вліпить кулю в голову. Так роблять професіонали, а я вірю, що саме така людина сидить зараз на водійському сидінні й везе мене до могили. Професіонал.

Як я могла так помилятися? Поки я була зосереджена на Трішії, Леопольдах та загадкових Ґрінах, просто під моїм носом відбувалося щось зовсім інше, що знову і знову приводило цей фургон назад до нашого району. Він приїздив туди не шпигувати за Ларрі Леопольдом; він був там з іншої причини, яку я й досі не з’ясувала. Але тепер це не має жодного значення, не зараз.

Я весь час намагаюсь звільнитися, але цей скотч неподатливий, найміцніший матеріал у Всесвіті. Виснажена, я впадаю у відчай. Ось що я отримую за те, що пхала свого носа у справи інших людей. Із Леопольдами мені просто пощастило, що мене не підстрелили. Після цього я розпустила хвіст і тепер поплачуся за це.

Фургон кудись завертає, інерція змушує мене відкотитися вбік, і я тріскаюсь головою об стінку. Шию пронизує біль, нестерпний, як удар струмом. Він залишає мені змогу лише скиглити, слабкій та розбитій. Як відбиватися, коли я не можу навіть поворухнути руками?

Фургон повільно зупиняється.

Крізь калатання серця я чую, як водійські дверцята відчиняються й затраскуються. Цей звук відлунює, і це свідчить, що ми не надворі, а в якомусь приміщенні. Можливо, на складі? Водій не відчиняє задні двері; він просто відходить під відлуння кроків по бетону і залишає мене зв’язаною в машині. Краєм вуха я вловлюю, як він з кимось говорить, але не чую іншого голосу. Мабуть, дзвонить по телефону і здається стривоженим, засмученим. Чи не говорять вони про те, що робити зі мною?

Його голос стихає вдалині, і настає тиша. Якусь мить здається, що про мене забули.

Тепер, коли мене не кидає з боку в бік від руху автівки, я нарешті сідаю, але не юний вже вік та негнучкі суглоби не дають змоги навіть випростатися. Я спроможна лише сидіти. Не можу кричати, не можу звільнити руки чи ноги, і я спіймана в пастку в замкненій металевій коробці.

Рано чи пізно хтось помітить, що я зникла, але коли це ще буде? Може, Вінс гадатиме, чому я не відповідаю на телефон, і подзвонить Джейн? Може, Аґнес зайде в гості подякувати мені за залишки ресторанної вечері? Я прокручую в голові всі можливі сценарії, в кінці яких залишусь жива, але постійно наштовхуюся на нездоланний бар’єр того, що навіть якщо мене справді почнуть шукати, ніхто не знатиме, де я.

«О, Енджі, ти таки помреш».

Паніка змушує мене знову взятися за скотч. Плачучи й пітніючи, я кручуся так сильно, так відчайдушно, що мені німіють пальці. Я втрачаю лік часу, але здається, що минають години. Може, він взагалі вже не повернеться. Може, так усе й закінчиться, і я муміфікуюся в закинутому фургоні.

А я так і не поснідала.

Відхиляюсь назад у виснаженні. Джені, я знаю, що ти очікуєш від мене більшого, але я не можу цього зробити. Не можу врятуватися.

Повітря стає спекотнішим та задушливішим, і я намагаюсь продихатися. Чи, може, це просто паніка. «Заспокойся, заспокойся». Заплющую очі і намагаюсь сповільнити дихання.

А потім прибуває друга автівка, і я аж підстрибую.

Чую гуркіт її двигуна, рипіння шин, що гальмують на бетоні, коли вона заїжджає до приміщення. Ось двигун замовкає, і дверцята машини затраскуються.

Задні двері фургону відчиняються, і якась людина стоїть там і дивиться на мене. Його обличчя підсвічене ззаду, тож я не можу прочитати вираз на ньому, але розрізняю силует товстої талії та короткої жирної шиї.

— Витягни її звідти. Я хочу з нею поговорити, — каже він.

Друга людина дістає ніж, розрізає скотч, що зв’язує мої гомілки й зап’ястки, і витягує мене ногами вперед. Я була зв’язана так довго, що ноги затерпли, і мене хитає, коли я стаю обличчям до трьох чоловіків. Один із них — водій фургону, що викрав мене з моєї вулиці. Інші двоє щойно прибули на великому чорному позашляховику, що тепер припаркований біля фургону. Ніхто з них не усміхається. Легко зрозуміти, що головний тут — старший і товстіший чоловік. Молодші стоять обабіч нього, а бос підходить до мене, поки ми не опиняємося майже ніс до носа. Це людина вже за п’ятдесят, із блідо-блакитними очима та коротко стриженим білявим волоссям, і від нього аж тхне лосьйоном після гоління. Дорогий аромат, як на мене, але він понахлюпував його занадто щедрою рукою.

— Тож де вона? — питає він.

Я тільки мукаю під скотчем, що все ще закриває мені рота. Без жодної обережності він зриває його, і я така приголомшена, що задкую й наштовхуюся на бампер фургону. Тікати мені нема куди. Я загнана між автівкою і цим любителем напахтитися.

— Де вона? — повторює він.

— Хто? — питаю я.

— Ніна.

— Я не знаю ніякої Ніни.

На мій подив він сміється і дивиться на інших двох чоловіків.

— Це, мабуть, така нова стратегія, якій їх зараз вчать. Клеїти дурепу.

— Я не клею дурепу. «Я справді дурепа».

Він повертається до водія фургону.

— Її документи в тебе?

Водій хитає головою.

— При ній їх не було.

— Тоді їй просто доведеться розповісти нам про себе. — Велика людина розвертається назад до мене. — На кого працюєш?

— Що? Ні на кого. Я просто...

— На яку контору?

Контору? Поступово до мене доходить. Вони приймають мене за когось іншого. Або щось інше, ніж те, хто я, домогосподиня.

— Де ви її ховаєте?

Якщо я скажу їм правду, що гадки не маю, тоді стану їм непотрібна. Допоки вони думатимуть, що я знаю щось цінне, я буду жива. Вони можуть зламати мені кілька кісток і вирвати нігті, але не вб’ють мене. А це добра новина, як я собі думаю.

Удару я не бачу. Він б’є мене так швидко, так неочікувано, що я не маю жодних шансів згрупуватися. Кулак врізається мені в щоку, і я відлітаю вбік із мерехтінням світла в очах. Коли можу зосередитися знову, я бачу, як він нависає наді мною, глузливо кривлячи губи.

— А ти не застара вже для такої роботи, жіночко? — питає він.

— А ти? — Ці слова злітають мені з губ, перш ніж я встигаю себе зупинити, і я зіщулююсь, коли він замахується для нового удару. Але потім він зупиняється й опускає кулак.

— Можливо, ми неправильно почали, — каже він. Хапає мене за руку і ставить знову на ноги. — Знаєш, невеличка співпраця з твого боку набагато полегшить ситуацію. Вона навіть може окупитися для тебе, в грошовому сенсі. Навряд чи державна пенсія варта того, щоб нею хвалитися.

Я обережно торкаюсь щоки, куди він ударив. Крові немає, але я відчуваю, що тканини вже набрякають. Синець буде величезний. Якщо я до того доживу.

— Розкажи мені, куди ви перевезли Ніну, — каже він.

Знову ми повертаємось до цієї таємничої Ніни. Я не можу собі дозволити дати йому зрозуміти, що гадки не маю, хто вона. Я маю блефувати й шукати спосіб вибратися з цього.

— Ніна не хоче, щоб її знайшли, — кажу я.

— Розкажи мені те, чого я не знаю.

— Вона дуже налякана.

— Вона й має. Я очікую від своїх працівників лояльності, а розмови з федералами — верх нелояльності. — Він кидає погляд на чоловіків, що стоять біля нього. — Вони це розуміють.

— Але не Ніна.

— Вона ніколи не розповість про це в залі суду. Хай скільки ви її перевозитимете, я все одно її знайду. Але, знаєш, це вже починає втомлювати. — Його голос м’якшає, стає дружнім, майже задушевним. — Присвячувати стільки моїх ресурсів пошуку цієї суки. Цього разу мені знадобилось чотири повні тижні, щоб її вистежити. Змусило мене просити про послугу поліцію Ревіра.

«Чотири тижні». Все стає ясно. Саме чотири тижні тому Ґріни переїхали до будинку через вулицю. Ґріни, які тримали свої віконні жалюзі опущеними, а гаражні двері замкненими. Які ніколи не озивалися до мене. Я думаю про знервовану жінку, що називала себе Керрі Ґрін, але це не було її справжнім ім’ям.

Це Ніна, і вона явно знає достатньо, щоб відправити цю людину до в’язниці. Якщо він до того її не вб’є.

— Зробимо все легко й полюбовно, — каже ця людина, знову схилившись до мене тихим і задобрювальним голосом. — Ти допоможеш мені, а я допоможу тобі.

— А якщо я цього не зроблю?

Він кидає погляд на своїх людей.

— Що скажете, хлопчики? Зариємо її живцем? Засунемо в прес для сміття?

Куля в голову починає звучати добре.

Він знову повертається до мене.

— Спробуймо знову. Розкажи мені, де ви її тримаєте, і я залишу тебе живою. Я навіть можу узяти тебе на зарплату. Мені б не завадило мати ще одну пару очей та вух усередині. На кого, кажеш, ти працюєш?

— Вона цього не казала, — озивається водій фургону. — Але я нюхом чую копа. В тому, як вона до мене говорила. Як вона підійшла до мене, наче ця вулиця їй належить.

І це була моя помилка — думати, що я справжня геройка бойовиків, коли насправді я просто домогосподиня з Ревіра. Ото й погано, що я була така переконлива. Тепер я помру через те, що й гадки не маю, де зараз Ніна/Керрі.

Але їм не обов’язково про це знати.

— Дай вгадаю. ФБР? — питає мене велика людина.

Я не відповідаю. Цього разу бачу, як наближається його рука, але навіть попри те, що я до нього готова, удар анітрохи не слабший, ніж перший. Я знову відлітаю вбік, і моя щелепа пульсує. Губа саднить, я торкаюсь її і бачу на пальцях кров.

— Спитаю знову. Ти з ФБР? — питає він.

Я роблю вдих і шепочу:

— Бостонська поліція.

— Ось ми до чогось і прийшли.

Я надто деморалізована, щоб вимовити хоч слово. Дивлюся на свою кров, що крапає на бетон, — кров, що буде мовчазним свідком ще довго після моєї смерті. Уявляю, як криміналісти обшукуватимуть цей склад через багато днів, тижнів чи навіть років, дивлячись на свідчення моєї загибелі, що світитиметься біля їхніх ніг. Я вже не зможу розповісти їм, що тут сталося, але моя кров зможе.

І Джейн із цим розбереться. Я знаю, що точно можу на це розраховувати: моя донька простежить за здійсненням правосуддя.

— Спробуймо ще раз, — каже він. — Де Ніна?

Я лише хитаю головою.

— Убий її, — наказує він і розвертається, щоб піти.

Один із чоловіків дістає пістолет і робить крок уперед.

— Стривайте, — кажу я.

Велика людина повертається назад.

— Готель «Колоннейд», — випалюю я. Ця назва спливає в моїй голові лише тому, що саме там влаштовувала свій весільний прийом внучата племінниця Аґнес Камінскі. Я згадую триповерховий торт, шампанське і на диво низькорослого нареченого. Відповідь просто навмання, яку вони зможуть розкусити швидким візитом до готелю, але це все, що я змогла вигадати, щоб відстрочити неминуче.

— Під яким прізвищем вона зареєстрована?

— Камінскі, — відповідаю я, сподіваючись, що там справді не зупинився ніхто на прізвище Камінскі.

Він кидає погляд на водія фургону.

— Їдь туди. Перевір.

«І це буде кінець гри», — думаю я. Скоро він виявить, що я блефувала, і жінки, на яку вони полюють, там немає. Я не можу вигадати більше нічого, що б сказати чи зробити для свого порятунку. Лише думаю про людей, яких люблю і ніколи вже не побачу.

Водій залазить у фургон і виїжджає зі складу. «Пів години, година максимум», — думаю я. Цього буде цілком достатньо, щоб розкрити мене як брехуху. Я зиркаю навколо, шукаючи шляхи порятунку. Бачу будівельну техніку (цементовоз, землерийну машину), але там немає іншого виходу, крім відчинених розсувних дверей, які тепер блокують ці люди.

Велика людина підтягує якийсь ящик і сідає. Він дивиться на кісточки своїх пальців і струшує рукою. Цей гівнюк забився, коли мене бив. Це добре. Він дивиться на годинник, чухає носа — звичайні жести звичайної на вигляд людини. Він не видається монстром, але є ним, і я думаю про те, яка Ніна смілива повстати проти нього. Згадую її нервове обличчя і записку, яку вона залишила в мене на ґанку з проханням дати їм спокій. Весь цей час я думала, що вона боїться свого чоловіка, а насправді вона боялася цих людей.

Я здригаюся від звуку дзвінка його мобільного. Він дістає його з кишені й каже: «Так?».

Ось і кінець. Зараз він почує, що у «Колоннейді» не зареєстровано ніяких Камінскі. Зрозуміє, що я брехала.

«Хто це? — гарикає він. — Звідки у вас цей номер?»

Гуркіт двигуна змушує обох чоловіків розвернутися до відчинених розсувних дверей, крізь які на склад влітає чорний джип. Він з виском зупиняється лише за кілька дюймів від них.

«Це мій шанс». Можливо, єдиний шанс. Я ним користуюсь.

Я заблокована від втечі крізь розсувні двері, тож просковзую за перший джип і стрілою кидаюся до цементовозу.

— Якого біса? — кричить велика людина.

Я ховаюсь за цементовозом, тому не бачу, що відбувається, але чую, як із виском зупиняються інші шини, коли до приміщення влітають ще автівки. Чую крики й тупіт чобіт, що приземляються на бетон.

І стрілянину. О Господи, це бандитські розбірки. А я — у самісінькій гущі.

Пробираюся далі на склад і пірнаю під землерийну машину. Вони надто зайняті боротьбою за власне життя; можливо, вони взагалі забудуть, що я тут. І після того, як закінчать стріляти одне в одного, після всіх цих трупів, я зможу тихенько дістатися виходу й вислизнути. Втекти від цієї бійні. Я згортаюсь у клубок, прикриваю голову і подумки повторюю мантру; «Вони мене не побачать. Я невидимка. Я невидимка».

Мої руки так щільно охоплюють голову, що я не одразу усвідомлюю: стрілянина припинилась. Ніхто більше не кричить. Наче черепаха, що повільно визирає зі свого панциру, я обережно висовую голову і чую...

Тишу.

Ні, не зовсім. Наближаються кроки. З-під землерийної машини я бачу пару черевиків, що зупиняються просто біля місця, де я ховаюся. Чорних високих черевиків, вузьких, стоптаних і на диво знайомих.

— Мамо?

Раптом до мене під землерийну машину зазирає обличчя Джейн. Ми дивимося одна на одну, і якусь мить я думаю, що в мене галюцинації. Як це можливо? Сюди чарівним чином прибула моя неймовірна, нестримна донька. Вона прийшла мене врятувати.

— Агов, з тобою все гаразд? — питає вона.

Я виповзаю з-під землерийки і хапаю її в обійми. Не пригадую, коли я востаннє обіймала свою доньку так сильно. Роки й роки тому, коли вона була ще маленькою дівчинкою, і я могла підхопити її на руки. Зараз вона для цього вже завелика, але я все одно намагаюсь, і коли її підбори відриваються від підлоги, я чую її сміх.

— Годі, ма!

Я звикла бути тією, хто приходив її врятувати, хто заклеював їй обідрані коліна і збивав температуру. Тепер вона рятує мене, і я ще ніколи не була така вдячна долі, що маю таку дівчинку, таку донечку.

— Ма. — Вона відсовується й дивиться на моє побите обличчя. — Що вони в біса з тобою зробили?

— Трохи відбуцкали. Але зі мною все гаразд.

Вона розвертається й кричить:

— Ґрілі! Я знайшла її!

— Хто такий Ґрілі? — питаю я.

Потім я бачу, як він прямує до нас — чоловік, якого я раніше знала як Метью Ґріна. Він оглядає мене згори донизу, холодно оцінюючи мої ушкодження. — Думаєте, вам потрібна швидка, пані Ріццолі? — питає він.

— Я просто хочу додому, — кажу йому.

— Я подумав, що ви так і скажете. Хай ваша донька відвезе вас додому і допоможе вам отямитись. А потім нам із вами потрібно буде поговорити. — Він розвертається, щоб піти.

— Про Ніну? — питаю я.

Він зупиняється. Розвертається назад обличчям до мене.

— Що ви про неї знаєте?

— Я знаю, що вона збирається свідчити проти нього. Я знаю, що якщо він колись її знайде, вона загине. Я знаю, що він має свою людину в поліції Ревіра, яка зливає йому інформацію, тож ви краще розберіться з цим. І один із його людей просто зараз шукає її в готелі «Колоннейд».

Якусь мить він оцінює мене, ніби бачить (справді бачить) уперше. Кутик його рота вигинається вгору.

— Схоже, у вас багато талантів. — Він розвертається до Джейн. — Будь ласка, відвезіть її додому, детективе. І тримайте її від мене подалі. Якщо зможете.

— Як щодо Ніни? — гукаю я, коли він відвертається.

— Тепер з нею все буде чудово.

— Як ви це знаєте?

— Повірте мені.

— З чого б це? Ґрілі — це взагалі ваше справжнє прізвище?

Він підіймає руку в недбалому помаху і просто йде собі.

— Ходімо, ма, — каже Джейн. — Я відвезу тебе додому.

Тепер, коли я більше не налякана, моя вилиця починає дуже боліти. Можливо, мені таки потрібна швидка, але я надто горда, щоб це визнати, тож просто дозволяю Джейн провести мене від землерийки до розсувних дверей, де крутяться з десяток офіцерів у жилетах з написом «Служба маршалів США».

— Не дивись туди, ма, — попереджає мене Джейн.

Але ж я неодмінно маю подивитися. На кров, що заливає бетонну підлогу. На два тіла, що лежать біля ніг офіцерів. То ось чому Ґрілі сказав, що з Ніною все буде чудово. Бо людина, що полювала на неї, тепер лежить мертва, вбита в перестрілці з маршалами. Я досі відчуваю запах його смердючого лосьйону після гоління.

Зупиняюся, дивлячись униз на людину, що розбила мені обличчя, легко наказувала мене вбити, і хочу відвісити цьому трупові добрячого, потужного копняка. Але я маю гідність, та й усі ці офіцери дивляться. Тож просто йду на вихід зі складу і залажу в машину моєї доньки.

За кілька годин, після великої дози заспокійливого і з пакетом замороженого горошку, притиснутим до щоки, я почуваюся набагато краще. Ми з Джейн сидимо у вітальні, і це вже розрада, бо моя донька нечасто виділяє час, щоб просто побути зі мною. Зазвичай її відволікає робота, Реджина чи тисяча інших справ, які вона неодмінно має зробити, замість посидіти з мамою. Але цього вечора вона, схоже, не проти попити чаю і просто... поговорити. Про те, що сьогодні сталося. Про людей, яких я раніше знала як Метью та Керрі Ґрінів.

— То ось чому їхні жалюзі завжди були опущені, — кажу я. — Чому він носив зброю. Чому він встановив на вікнах ґрати. Чому він не спілкувався з рештою мешканців.

— Вона була їхній головний свідок, ма, і вони мали зберегти їй життя. Вони вже двічі її перевозили, але він якось завжди її знаходив.

— Бо він мав когось у поліції Ревіра, хто зливав йому інформацію.

Джейн киває.

— Тепер вони це знають, завдяки тобі. І вони з’ясують, хто це в біса був.

Як же приємно чути похвалу від моєї доньки, копа.

— Ґрілі насторожився, коли побачив цей фургон два тижні тому, — каже вона. — Тож вони перевезли її до іншого, безпечного будинку.

— Але хтось усе ще жив через вулицю. Я бачила світло.

— Він залишився там, щоб будинок не видавався порожнім. Щоб наглянути за цим фургоном. А потім в цю операцію втрутилася ти.

— І наламала дров, гадаю.

— Ні, ма. Ти дала їм причину нарешті зробити хід і заарештувати його. Їм просто було потрібно притиснути їхню ціль звинуваченням, від якого б він не відкрутився, і тепер вони мали звинувачення у викраденні людини. Вони ще раніше поставили на його позашляховик трекер, тож простежили його просто до тебе. Коли він почав стріляти, то не залишив їм іншого варіанту, крім як стріляти у відповідь. Тепер ніякого суду вже не потрібно.

— Пам’ятаєш, як я казала, коли ти була дитиною? Про погані рішення?

Джейн сміється.

— Так, це було погане рішення. Викрасти тебе.

Я визираю з вікна на будинок через вулицю. Тепер там ніхто не живе, і мушу визнати, що мені бракує Ґрінів. Бракує всієї цієї загадки, всіх цих хвилюючих можливостей. Тепер це просто мій нудний старий район, де єдина загадка, яку я можу розгадати, — це хто з ким спить.

— До речі про людей, що прийняли погані рішення, — кажу дочці. — Я нарешті склала всю історію про те, чому Рік Теллі стріляв у Ларрі Леопольда. Весь цей час я думала, що Рік найняв приватного детектива і саме так дізнався про зраду. Але йому розповіла Трішія.

— Трішія знала про це?

— Вона приходила сюди подякувати мені, що я не дозволила її татові вбити Ларрі.

— А як Трішія дізналась про зраду матері?

— З уроку біології. Вони вивчали генетику і мали визначити власну групу крові. Аналіз показав, що у Трішії — третя позитивна, а в її мами — друга позитивна. Проблема в тому, що в Ріка — перша позитивна, а це означає, що він не міг бути її біологічним батьком. Саме тому вона була така зла на свою маму. Вона розповіла Рікові, потім Рік з’ясував, хто це був, і саме тому він заявився до будинку Ларрі з пістолетом.

Джейн надовго замовкає, і я бачу, що вона думає про щось інше. Завжди вона так. Я щось говорю, а її думки крутяться навколо чогось іншого. Чогось набагато важливішого, ніж слова її мами. Тепер вона будь-якої хвилини знайде виправдання, щоб закінчити цю нудну розмову і поїхати.

— Господи, ма, — каже вона і раптом підскакує зі свого стільця.

— Знаю, — зітхаю я. — Ти маєш їхати.

— Ти щойно розколола її! Дякую!

— Що? Що я такого сказала?

— Групи крові! Я мала зрозуміти, що вся річ у групах крові. — Вона прямує до дверей. — Я маю багато роботи.

— Про що ти говориш?

— Софія Суарес. Я в усьому помилялася.

Детектив Ріццолі знову тут. Крізь вікно в передпокої Емі бачила, як вона стоїть біля вхідних дверей, і гадала: чому та прийшла, коли минуло вже кілька тижнів після їхньої останньої розмови. Можливо, їй потрібно прояснити якісь останні деталі, перш ніж справу офіційно закриють, остаточно розставити крапки над «І».

Емі відчинила двері і привітала Джейн усмішкою.

— Не знала, що ви сьогодні заїдете. Так приємно знову вас бачити.

— Я вирішила заїхати подивитися, як ви з мамою почуваєтеся.

— У нас усе чудово, дякуємо вам. Тепер, коли це все скінчилося, ми обидві спимо набагато краще. Будь ласка, заходьте.

— Ваша мама вдома? — спитала Ріццолі, зайшовши всередину.

— Вискочила в магазин, але скоро повернеться. Ви хотіли поговорити з нею?

— Так. І з вами також.

— Ходімо до кухні. Я збиралась заварити чай. Хочете чаю?

— Було б чудово, дякую.

Вони пішли до кухні, й Емі поставила чайник. Мама привчила її до цього дуже давно: вранці пропонуй гостям каву, а ввечері чай. У будь-якому разі ти завжди маєш запропонувати гостеві щось попити. Поки Емі чекала, щоб закипіла вода, вона бачила, як детектив Ріццолі набирає якесь повідомлення, а потім уважно оглядає кухню. Вона ніби бачила її вперше, хоч це безумовно був не перший візит Ріццолі до їхнього будинку. Можливо, вона просто захоплювалась двостулковим холодильником з нержавіючої сталі чи плитою на шість конфорок — обладнанням, яким дуже пишалася її мама.

— А вона любить готувати, чи не так? Ваша мама.

— Вона готує все сама. Це предмет її гордості, — сказала Емі, відкриваючи пластиковий контейнер із Джуліанниними лимонними паличками.

— Як вона навчилась готувати?

— Не знаю. Вона просто завжди це робила. Саме цим заробляла на життя, коли я була маленька. Працювала у ресторанах, кав’ярнях.

— Я чула, що саме там вона познайомилася з доктором Антрімом. У кав’ярні навпроти лікарні.

Емі засміялась.

— Я тисячу разів чула цю історію.

— Це було одразу після того, як ви переїхали до Бостона?

— Мені було дев’ять років. Ми тоді жили у жахливій маленькій квартирці в передмісті. Потім мама познайомилася з татом, і все змінилося. — Емі виклала лимонні палички на гарну порцелянову тарілку і принесла її на стіл. «Презентація — половина привабливості», — завжди казала її мама.

— А де ви з мамою жили раніше? До Бостона?

— У багатьох різних місцях. Вустері. На півночі штату Нью-Йорк.

— І Вермонті. Ви там народилися, чи не так?

— Ну, так далеко назад я не пам’ятаю.

— Ви пам’ятаєте, як жили в штаті Мен?

— Ми там ніколи не жили. — Емі поклала ложкою в заварник листя улуну, залила гарячою водою і залишила настоюватися.

— Але ви там бували.

— Одного разу, у відпустці. Тато хотів побачити маяки, а весь тиждень лив дощ. Більше ми туди не їздили.

Якусь мить вони сиділи за столом під цокання кухонного годинника, поки настоювався чай. З усією цією розмовою ні про що здавалось, що вони просто вбивають час, і детектив Ріццолі, мабуть, справді приїхала побачитися з Джуліанною. Чай був ще не зовсім готовий, але Емі все одно налила його у дві чашки, присунула одну своїй гості і піднесла свою до губ.

— Перш ніж ви відіп’єте чаю, мені потрібно взяти у вас мазок з рота, — сказала Джейн.

Емі відставила чашку і насупилася, коли Ріццолі дістала з кишені спеціальний тампон і зняла з нього ковпачок.

— Навіщо? Для чого це?

— Це просто для виключення можливих підозрюваних. На ножі знайшли кров більш ніж однієї людини, і лабораторії потрібна ДНК усіх, хто був у будиночку.

— Але ж ви знаєте, що моя мама порізалася того вечора. Тож на ножі мала бути її кров.

— Нам потрібна також ваша ДНК. Просто щоб закрити справу. Такий порядок.

— Гаразд, — нарешті сказала Емі.

Ріццолі взяла зразок, закрила тампон ковпачком і сунула його назад у кишеню.

— Тепер розкажіть мені, як ви почуваєтеся, Емі. Мабуть, для вас це були важкі кілька тижнів. Коли вас переслідувала ця людина.

Емі тішилася теплом своєї чашки.

— Зі мною все гаразд.

— Справді? Бо було б нормально мати якийсь ПТСР.

— Мені снилися жахи, — визнала Емі. — Тато каже, що найкраще, що я можу зробити, це залишатися зайнятою. Повернутись до навчання, отримати диплом. — Вона сумно засміялась. — Навіть якщо мама хоче, щоб я вічно залишалася вдома з нею.

— Вона завжди вас так захищала?

— Завжди, — усміхнулася Емі. — Перш ніж вона познайомилася з татом, ми були з нею лише вдвох. Я пам’ятаю, як ми часто співали в машині цю пісню: «Ми з тобою проти світу».

— Як далеко в минуле ви пам’ятаєте?

Це запитання змусило Емі замовкнути. Розмова раптом змінилася, набувши нового напрямку, що її спантеличував. Вона почувалася незручно під пильним поглядом Ріццолі, яка неначе ловила кожне її слово. Це більше не здавалося звичайними теревенями за чаєм; а починало нагадувати допит.

— Чому ви ставите всі ці запитання?

— Бо я все ще намагаюсь зрозуміти мотиви Джеймса Крейтона. Чому він переслідував вас? Що робило вас для нього такою особливою, і коли він побачив вас уперше?

— На кладовищі.

— Чи не було це раніше? Чи можливо, що коли ви були маленька, Джеймс Крейтон знав вашу маму?

— Ні, вона б сказала мені про це. — Емі відпила чаю, але той уже охолов. Вона помітила, що Ріццолі свого навіть не торкнулась, а просто сиділа там, стежачи за нею.

— Розкажіть мені про вашого батька, Емі. Не доктора Антріма, а справжнього батька.

— Навіщо?

— Це важливо.

— Я намагаюсь не думати про нього. Взагалі.

— Але ж ви маєте пам’ятати його. Коли ваша мама вийшла заміж за Майка, вам було вже десять років. Я бачила весільне фото в кабінеті доктора Антріма. Ви були дівчинкою, що кидає пелюстки квітів під ноги молодим.

Емі кивнула.

— Вони одружилися на Ліхтарному озері.

— А ваш справжній батько?

— Як на мене, Майк Антрім — мій єдиний батько.

— Але була ще одна людина, на ім’я Брюс Флеґлер. Тесля, що працював на випадкових роботах, переїжджав з містечка до містечка, лагодив столи, ремонтував кухні.

— І як Брюс з усім цим пов’язаний?

— То ви все ж таки пам’ятаєте його ім’я.

— Намагаюсь забути. — Емі різко зірвалася на ноги і схопила свій мобільний з кухонної стійки. — Я напишу мамі, щоб вона прийшла додому просто зараз. Вона точно зможе відповісти на ваші запитання.

— Мені потрібно знати, що пам’ятаєте ви.

— Я не хочу! Він був жахливий.

— Ваша мама казала, що вам було вісім років, коли вона з ним порвала. Це вже достатній вік, щоб пам’ятати багато деталей.

— Так, я була достатньо велика, щоб пам’ятати, як він її бив. Я пам’ятаю, як вона заштовхувала мене в спальню, щоб уберегти від нього.

— Що сталося з Брюсом Флеґлером?

— Спитайте мою маму.

— А ви не знаєте?

Емі сіла й подивилася на Джейн через стіл.

— Що я добре пам’ятаю, то це день, коли ми пішли від нього. Запхали свій одяг у валізу і застрибнули в машину. Мама сказала мені, що все буде гаразд, що нас чекає велика пригода, лише нас удвох. Достатньо далеко звідти, щоб він ніколи нас не знайшов, і ми б ніколи більше не боялися.

— Де він зараз?

— Мені байдуже. Навіщо це вам?

— Мені потрібно його знайти, Емі.

— Навіщо?

— Бо я вважаю, що дев’ятнадцять років тому він убив одну жінку. Задушив її в неї вдома і забрав її трирічну доньку. Він має сісти до в’язниці.

Телефон Емі дзенькнув. Вона побачила повідомлення від мами.

— Ваша мама знає, що зробив Брюс? Чи не тому вона його покинула?

Емі відстукала відповідь і відклала телефон.

— Чи знає вона, що жила з убивцею? — спитала Джейн.

Вони обидві почули звук обертання ключа у вхідних дверях, і Емі підхопилася.

— Вона повернулася. Чому б вам не спитати її саму?

Джуліанна пройшла до кухні з пакетом продуктів у супроводі аромату свіжого базиліку. Поставила пакет на стійку, і там дзенькнули скляні пляшки. Жінка осяяла Джейн усмішкою.

— Детективе Ріццолі, якби я знала, що ви заїдете, то поспішила б додому раніше.

— Ми з Емі просто розмовляли, — сказала Ріццолі.

— Вона взяла в мене мазок з рота, мамо, — сказала Емі.

— В Емі? — Джуліанна насупилася. — Навіщо? Тепер, коли цей жах скінчився...

— Ви так думаєте? Що він скінчився?

Якусь мить Джуліанна змірювала Ріццолі поглядом, і Емі не сподобалось довге мовчання після цього. Їй не сподобалось, як усмішка її мами зникла. Обличчя Джуліанни тепер було неможливо прочитати, — порожня маска, яку Емі вже бачила раніше, і вона знала, що це означає.

— Мені буде потрібен мазок з вашого рота також, пані Антрім.

— Але ви вже знаєте, що на ножі була моя кров. Ви бачили поріз у мене на руці того вечора. Я отримала його, коли захищала свою доньку. Билася з цією людиною.

— Його звали Джеймс Крейтон.

— Хай там як його звали!

— Я впевнена, що ви знали його ім’я, пані Антрім. Ви також знали, чому його так цікавила ваша донька. Він мав для цього всі причини.

— Не знаю, про що ви говорите.

— Розкажіть мені про біологічного батька Емі. Я вважаю, його звали Брюс Флеґлер.

— Ми не називаємо це ім’я. Ніколи.

— Чому ні?

— Бо він був помилкою. Найбільшою помилкою мого життя. Коли я зустріла його, мені було сімнадцять. Знадобилось десять довгих років, щоб нарешті піти від нього.

— Де Брюс зараз?

— Гадки не маю. Ймовірно, б’є якусь іншу бідолашну жінку. Якби я не пішла від нього, то вже була б мертва. Можливо Емі також.

— Ви на все готові заради Емі, чи не так?

— Авжеж, — Джуліанна подивилася на Емі. — Вона ж моя донька.

— Але я так не думаю, пані Антрім.

Емі поперемінно дивилася на обох жінок, не впевнена, що робити. Що казати. Мама застигла, але на її обличчі не було жодного натяку на паніку.

— Емі, — сказала Джуліанна спокійно, — будь ласка, сходи нагору до моєї спальні. Принеси сюди наш старий фотоальбом. Той, що з твоїми дитячими фото та свідоцтвом про народження. Він у шафі, на верхній полиці. І принеси мені паспорт. Він у шухляді мого комоду.

— Мамо?

— Йди, люба. Це просто непорозуміння. Усе буде гаразд.

В Емі тремтіли ноги. Вона вийшла з кухні і піднялася сходами до батьківської спальні. Одразу пройшла до маминої шафи і потягнулася по стос фотоальбомів на полиці. Поклала їх на ліжко і знайшли альбом, який просила її мама. Емі знала, що це був той самий, бо йому було вже більше десяти років, і палітурка почала кришитися, але вона відкрила обкладинку, просто щоб переконатися. На першій сторінці була світлина молодої Джуліанни, що стояла під дубом, колишучи на руках своє чорняве немовля. Навпроти цієї світлини під обкладинкою було свідоцтво про народження Емі Веллман, народженої у штаті Вермонт, вагою два кілограми чотириста тридцять грамів. Рядок для імені батька був порожній. Вона закрила альбом і якусь мить посиділа на ліжку, думаючи про те, що буде далі. Що зробить її мама, що має зробити вона.

Емі перетнула кімнату до маминого комоду і висунула верхню шухляду. Відсунула акуратно складені шовкові шалики і потягнулась за тим, що попросила принести її мама.

— Вона не знає, правда? — спитала Джейн. — Хто був її справжній батько.

Дві жінки сиділи й дивились одна на одну через кухонний стіл, чайник, чашки та тарілку з лимонними паличками, розставлені між ними. Така-от спокійна й домашня обстановка для допиту.

— Я покажу вам її свідоцтво про народження, — сказала Джуліанна. — Покажу вам фотографії, де я тримаю її на руках одразу після того, як вона народилася, а фотографії не брешуть. Я доведу, що я — мама Емі.

— Я впевнена, що фотографії справжні, пані Антрім. І впевнена, що ви — справді мама Емі. — Джейн зробила павзу, зосередивши погляд на Джуліанні. — Але справжня Емі мертва. Чи не так?

Джуліанна завмерла. Джейн майже бачила крихітні тріщинки, що почали прорізатися у масці, яку ця жінка так дбайливо підтримувала.

— Як померла ваша справжня донька? — тихо спитала Джейн.

— Вона і є моя донька.

— Але вона — не Емі. Рештки вашої доньки (справжньої Емі) знайшли два роки тому в національному парку в Мені. Це було неподалік того місця, де ви колись жили зі своїм хлопцем Брюсом Флеґлером. Теслею, що допомагав ремонтувати кухню професорки Елоїзи Крейтон. Брюс мав довгу історію домашнього насильства, і ми знаємо, що він бив вас. Так померла маленька Емі? Він убив її?

Джуліанна нічого не казала.

— Поліція не знала, кому належали ті кістки. Для них це була просто невідома дівчинка, залишена у неглибокій могилі між дерев. Але тепер ми знаємо, що в неї було ім’я: Емі. Я не уявляю, як це, мабуть, було для вас жахливо — втратити цю маленьку дівчинку. Знати, що ви вже ніколи не триматимете її на руках знову. Після такого я навіть можу уявити, що вам не хотілось жити.

— Він сказав, що це був нещасний випадок, — прошепотіла Джуліанна. — Він сказав, що вона впала зі сходів. Я так і не дізналась, як було насправді... — Вона зробила глибокий вдих і визирнула з вікна, ніби подумки дивлячись назад у той день. У ту мить втрати. — Я справді хотіла померти. Я намагалась померти.

— Чому ви не пішли в поліцію?

— Я мала. Але того вечора він приніс її додому. Вона була така маленька, така налякана. Я була їй потрібна.

— Він приніс вам іншу маленьку Емі, щоб вас заспокоїти. Заміну тій Емі, яку він зламав. Саме тому ви так і не заявили в поліцію. Ви дали йому алібі на ту ніч, коли він її викрав, і все заради того, щоб ви могли залишити свою нову маленьку дівчинку. Але вона не була ваша. Брюс колись розповідав вам, як він убив її маму? Як стискав руками її горло?

— Він сказав, що запанікував. Сказав, що коли дитина закричала, її мама прокинулась, і все, що він міг зробити, було…

— Задушити її єдиною зброю, яку він мав. Власними руками.

— Я не знаю, як це сталося! Я лише знала, що цій маленькій дівчинці була потрібна моя любов. Турбота. Знадобився час, щоб вона забула ту іншу жінку, але згодом вона це зробила. Вона привчилася любити мене. Призвичаїлася, що я — її мама.

— У неї ще був батько, Джуліанно. Батько, який також любив її і ніколи не припиняв шукати. Тож ви з Брюсом спакували речі й поїхали з Мену. Ви змінили прізвища, переїхали до Массачусетсу, до Нью-Гемпширу і нарешті на північ Нью-Йорку. Там ви спромоглися піти від нього. Взяли вашу маленьку дівчинку і переїхали до Бостона, і тут, уперше в вашому житті, все нарешті пішло для вас правильно. Ви вийшли заміж за гідного чоловіка. Оселилися в цьому чудовому будинку. Усе було ідеально — допоки Емі не збила машина. Це абсолютно випадкова невдача привела її до лікарні. І це все змінило.

Обличчя Джуліанни не виказувало жодного нервового тіку, в її очах не видно було жодного проблиску паніки, і Джейн раптом подумала: а чи не зрозуміла вона все не так? Чи не витягне Джуліанна звідкись доказ власної невинуватості?

«Ні, я зрозуміла все правильно. Я знаю, що це так».

— Емі потрапила до реанімації, де її медсестрою була Софія Суарес. Софія побачила на грудях Емі шрам від операції на серці, зробленої в дитинстві. Вона побачила, що Емі має рідкісну групу крові, четверту негативну. І вона згадала пацієнтку, якою опікувалась дев’ятнадцять років тому. Трирічну дівчинку з четвертою негативною групою крові, якій нещодавно зробили операцію на серці. Вона пам’ятала цю дівчинку дуже добре через шокуючі події, що з нею сталися потім. Маленьку Лілі Крейтон викрали з її дому і вже не знайшли. І от через дев’ятнадцять років Софія бачить в Емі хірургічний шрам від операції, якої немає в медичній картці дівчини. Вона звертає увагу на її рідкісну групу крові.

— Як ви можете все це знати?

— Бо Софія Суарес залишила підказки, які мені просто потрібно було зібрати всі разом. Її онлайновий пошук інформації про групи крові. Її пошук Джеймса Крейтона. Її дзвінок до Каліфорнії, до давньої колеги-медсестри, що також дуже добре пам’ятала історію про викрадення Лілі. Але доктор Антрім був другом Софії, і вона не могла поділитися з ним своїми підозрами. Тож вона ставила свої запитання тихцем, запитання, які вас, мабуть, стривожили. Про те, чому операція на серці Емі не згадана в її медичній картці.

— Це тому, що ми стільки разів переїжджали! Ми з Емі жили в різних місцях, різних штатах. Дані загубилися.

— А чому ви не стали доноркою крові для власної доньки, коли їй явно було це потрібно? Софія, мабуть, гадала про це теж. Не знаю, які у вас були для цього відмовки, але я знаю справжню причину. Ви не могли здати для неї кров, бо у вас перша позитивна, Джуліанно. І Софія це з’ясувала, коли попросила подругу з реєстратури зазирнути у вашу картку. Якщо її мама не ви, тоді хто справжні батьки Емі? Софія знала, що єдина можливість це з’ясувати — аналіз ДНК.

Тож вона почала шукати Джеймса Крейтона. Знайшла його стару адресу і надіслала листа, якого йому врешті переслали. Ось як він дізнався, що його донька Лілі може бути жива. Ця людина не переслідувала випадкову дівчину. Він намагався з’ясувати, чи Емі — не його донька.

— Мамо, я його принесла, — сказала Емі. Вона спустилася сходами, пройшла до кухні з фотоальбомом у руках і поклала його на стіл.

— Ось, — сказала Джуліанна, підштовхуючи альбом до Джейн. — Відкрийте. Подивіться на це.

Палітурка вже розвалювалась, а сторінки були крихкі. Джейн обережно відкрила обкладинку альбому і побачила вицвіле фото молодої Джуліанни, яка колисала на руках чорняве немовля.

— Бачите? — спитала Джуліанна. — Це ми з Емі. Їй там лише кілька місяців, але вона вже має голівку, повну волоссячка. Гарного чорного волоссячка. — Вона подивилася на доньку. — Так само, як зараз.

— Завдяки «Клейрол», — сказала Джейн.

Джуліанна насупилася на неї.

— Що?

— Я бачила коробку фарби для волосся «Клейрол» у вашому будиночку на озері. Я тоді припустила, що вона ваша, щоб зафарбовувати сиві корені. Але насправді вона вашої доньки, чи не так? Щоб підтримувати чорноту її волосся. — Джейн подивилася на Емі, що стояла німа й завмерла. — Ще одна деталь, яку я пропустила, але медсестра мала це побачити. Медсестра, що купала її, мила їй голову, помітила, що там починають відростати біляві корені. — Вона знову подивилася на Джуліанну. — Коли Софія нарешті спитала вас прямо? Коли вона сказала вам, що знає, що Емі — насправді не ваша донька?

У Джуліанни тремтіли руки. Вона звела їх в замок, щоб угамувати, але пальці були стиснуті так сильно, що проступили кісточки.

— Саме тому ви пішли до будинку Софії, щоб умовити її зберігати все в таємниці? Можливо, ви не планували її вбивати. Тут я дам вам перевагу сумніву. Але того вечора ви принесли з собою молоток. Так, про всяк випадок.

— Вона й слухати не хотіла! — заридала Джуліанна. — Я просила її лише не зчиняти галас. Дати нам жити далі своїм життям...

— Але вона на це не пристала, так? Відмовилася, бо знала, що це неправильно. Тож ви дістали молоток і подбали про цю проблему. Потім ви розбили віконце в кухонних дверях, поцупили кілька речей, щоб створити видимість пограбування. Ви, мабуть, думали, що врахували кожну деталь. Поки не об’явився Джеймс Крейтон, який шукав свою доньку. І ви подбали про цю проблему також.

— То був самозахист! Він напав на нас.

— Ні, не нападав. Ви інсценізували той напад. Подзвонили на його передплачений телефон і запросили зустрітися з вами в будиночку на озері.

Джуліанна вишпортала свій мобільний і штовхнула його до Джейн.

— Ось. Подивіться мій журнал дзвінків. Ви побачите, що я ніколи йому не дзвонила.

— Не зі свого мобільного. Ви не така необачна. Ми отримали дані з телефону Крейтона, і ви дзвонили йому з таксофону. В наші дні знайти таксофони нелегко, але ви знайшли один у придорожній кав’ярні. На жаль для вас, такі кав’ярні також мають камери спостереження, і там ви. Стоїте в таксофоні саме в той час, коли Крейтонові дзвонили на його передплачений телефон. Ви пообіцяли, що він зможе поговорити з донькою? Він помирав від раку, і жити йому залишалось менше року. Він, мабуть, відчайдушно прагнув побачити маленьку дівчинку, яку вже думав, що втратив, тож безумовно приїхав на озеро. Бо ви його туди запросили. От тільки це була пастка. Ви заманили його, зарізали, підклали молоток у його машину. Ви навіть наставили синців на шиї власної доньки, щоб змусити нас повірити, що він напав на неї. Ви зачистили всі кінці.

— Я зробила це для нас. Я зробила це для Емі. — Джуліанна глибоко зітхнула. — Все, що я робила, було для неї, — м’яко сказала вона.

У цьому Джейн не сумнівалась. У світі не було могутнішої сили, ніж любов матері до дитини. Прекрасна, жахлива любов, що призвела до вбивства двох невинних людей.

— Мамо, — спитала Емі. — Що ти хочеш, щоб я зробила?

Джейн повернулася і вперше побачила в руках Емі пістолет. Її палець був уже на спусковому гачку, а тримала вона його невпевнено, хитаючи стволом. Перелякана молода жінка на межі того, щоб зробити жахливу помилку.

— Ми зробимо те, що робили завжди, — сказала Джуліанна. — Ми пройдемо крізь це, мила, і підемо далі. — Вона встала, взяла пістолет у доньки і націлила його на Джейн. — Встати, — наказала вона. — Емі, візьми її зброю.

Джейн спокійно зіп’ялася на ноги і підняла руки, поки Емі діставала пістолет з її кобури.

— Я гак розумію, ми проїдемося? — спитала Джейн.

— Мені не потрібна кров у моїй кухні.

— Джуліанно, ви лише все погіршуєте. Для вас обох.

— Я лише все виправляю. Так, як завжди робила.

— Ви справді хочете втягнути свою доньку в це ще глибше? Ви вже зробили її співучасницею вбивства Джеймса Крейтона.

— Вперед, — наказала їй Джуліанна. — До вхідних дверей.

Джейн подивилася на Емі.

— Ти можеш це зупинити. Ти можеш зупинити її.

— Йди. — Рука Джуліанни напружилася на зброї, і, на відміну від Емі, вона тримала її твердо й цілила точно. Вона вже вбивала раніше і без вагань уб’є знову.

Джейн відчувала, що пістолет націлений їй у спину. Вони вийшли з кухні і пройшли коридором до передпокою. Вона б не змогла уникнути кулі — вибору не було, крім як підкорятися. Джейн дійшла до вхідних дверей і зупинилася. Розвернулася, щоб знову поглянути на Джуліанну та Емі. Хоч вони не були кровними родичками, ці дві жінки все одно були мамою і донькою, і вони захищали одна одну.

— Останній шанс, Емі, — сказала Джейн.

— Просто робіть те, що каже моя мама.

«Тож ось як це буде», — подумала Джейн. Вона відчинила двері й вийшла. Почула, як Джуліанна різко сковтнула, коли побачила, хто чекає на передньому дворі: Баррі Фрост і двоє патрульних бостонської поліції, готові діяти одразу після приходу Джуліанни.

— Все скінчено, пані Антрім, — сказала Джейн.

— Ні. — Джуліанна різко перевела пістолет на Фроста, потім назад на Джейн. — Ні.

Обидва патрульні одразу ж націлили свою зброю на Джуліанну, але Джейн підняла руку, наказуючи їм не стріляти. «Кровопролиття було вже задосить; обійдемося без нового».

— Віддайте мені пістолет, — сказала Джейн.

— Я мала зробити це, розумієте? Я не мала вибору.

— Ви маєте вибір зараз.

— Це знищить мою родину. Після всього, що я зробила, щоб її захистити...

— Ви чудова мама. Ніхто в цьому не сумнівається.

— Чудова мама, — прошепотіла Джуліанна. Вона подивилася на пістолет у своїй руці, ствол якого все ще був націлений на Джейн. — Чудова мама робить те, що потрібно.

«Тільки не це», — подумала Джейн.

Але Джуліанна вже підіймала пістолет до своєї голови .З пальцем на гачку вона притиснула ствол до скроні.

— Мамо, ні! — закричала Емі. — Будь ласка, матусю.

Джуліанна завмерла.

— Я люблю тебе, — ридала Емі. — Ти мені потрібна. — Вона повільно наближалась до матері.

Хай як сильно Джейн хотіла стати між ними і відштовхнути Емі подалі від лиха, вона знала, що Емі була єдина, хто міг наблизитися до Джуліанни. Хто міг це закінчити.

— Матусю, — схлипувала Емі. Вона обвила Джуліанну руками і впустила голову на мамине плече. — Матусю, не залишай мене. Будь ласка.

Джуліанна повільно опустила пістолет. Вона не чинила спротиву, коли Джейн забрала його з її руки. Не чинила вона спротиву й тоді, коли Фрост завів їй руки за спину і надів на неї кайданки. Він узяв її за руку й відтягнув від доньки.

— Ні, не забирайте її, — вигукнула Емі, коли Фрост повів Джуліанну до патрульної машини.

Джейн заклацнула кайданки на зап’ястках Емі і повела її до іншої автівки. Лише коли обох жінок розвели у різних напрямках, Джуліанна почала боротись. Вона спробувала вивільнитися від Фроста.

— Емі! — закричала вона, коли Фрост запихав її в машину. Коли дверцята машини затраснулися, замикаючи її всередині й відділяючи від доньки, цей скорботний зойк переріс у відчайдушний крик.

— Емі!

Навіть коли патрульна машина вже від’їхала, Джейн продовжувала чути цей крик, відлуння відчаю Джуліанни, яке ще довго висіло в повітрі.

Я відчуваю, що всі дивляться на мене, коли стою біля підніжжя аеропортівськото ескалатору, чекаючи на появу Вінса. Не дивно, що вони дивляться — вигляд у мене жахливий. Обличчя навіть більш лілове, ніж чотири дні тому після мого порятунку зі складу, а щока так розпухла, неначе її надули. Це синці жінки-воїна, і я їх не соромлюсь. Я ношу їх гордо, бо хочу, щоб Вінс бачив, яка я крута ковбаса. Серед усіх цих людей, що юрмляться навколо мене в очікуванні багажу — чи багато з них можуть похвалитися, що вони пережили викрадення бандитами, а ще роззброїли сусіда з пістолетом?

Отакі ми, жінки з роду Ріццолі. Не дивно, що моя донька така класна у своїй професії.

Чиясь рука обережно лягає на мою, я обертаюсь і бачу молоду жінку з добрими очима, що занепокоєно супиться на мене.

— Перепрошую, що питаю, — каже вона м’яко, — але з вами все гаразд? Ви в безпеці?

— О, ви маєте на увазі це? — вказую я на своє обличчя.

— Вас хтось скривдив?

— Так. Він добряче мене відлупцював.

— О, люба, сподіваюсь, ви звернулися до поліції. Сподіваюсь, ви висунули звинувачення.

— Мені це не потрібно. Він уже мертвий.

Моя кривувата усмішка, схоже, відлякує її, і вона повільно задкує.

— Але дякую, що спитали! — гукаю я їй навздогін. Яка приємна пані, поцікавилася моїм станом. Усім би нам бути як вона, піклуватися одне про одного, турбуватися про безпеку одне одного. Що я вже роблю, бо це стало природним для мене, навіть якщо надто часто здається, що я лише пхаю носа до чужого проса. Я отримала ці синці за те, що ставила забагато запитань і лізла у справи інших людей, але саме тому Ларрі Леопольд досі живий, Рік Теллі не проведе решту своїх днів у в’язниці, а Ніна, хай там як її справжнє прізвище, більше не мусить боятися за своє життя.

— Енджі? Господи, боже мій, крихітко!

Я розвертаюся й бачу Вінса, що сходить з ескалатора. Він кидає свою сумку, хапає мене за плечі і дивиться на мене.

— О, люба, — каже він. — Це набагато гірше, ніж казала мені Джейн.

— Ти говорив з нею?

— Учора. Вона подзвонила, щоб попередити про твоє підбите око, але не сказала, що він зробив з тебе котлету. Присягаюсь, якби цей сучий син не був уже мертвий, я б убив його сам!

Я беру його обличчя в руки і обережно тягнуся, щоб поцілувати.

— Знаю, що ти б так і зробив, коханий.

— Не треба було мені їздити до тієї Каліфорнії. Я мав би бути тут, щоб попіклуватися про тебе.

— Думаю, я й сама непогано попрацювала.

— Ні, якщо вірити твоїй доньці. Вона каже, що ти перетворилася на якусь місцеву дружинницю, і що я маю серйозно з тобою поговорити про небезпеки втручання туди, куди не слід.

— Поговорімо про це, коли приїдемо додому.

Але коли ми справді приїжджаємо додому, я не хочу ні про що таке говорити. Тож ми й не говоримо. Натомість я приношу до вітальні пляшку к’янті і наповнюю два келихи. Я цілую його, а він цілує мене у відповідь. Місячне перебування в Каліфорнії вплинуло на нього не найкраще. Його живіт ще більше роздувся від усього фастфуду, яким він харчувався, а також від постійного сидіння вдома з сестрою. І він має дуже втомлений вигляд від перельоту. Ми огортаємо одне одного руками, і мій світ неначе раптом виправляється знову, а все божевілля останніх кількох тижнів кудись зникає. Отак усе має бути: ми з Вінсом потягуємо вдома вино, а вечеря чекає в духовці.

Крізь вікно мою увагу привертає якийсь рух. Я дивлюся через вулицю і бачу Джонаса, який знову тягає свої залізяки. Він не дивиться у мій бік, бо знає, що я відаю про його таємницю. Він — не той, за кого себе видавав. Я стільки таємниць дізналася про своїх сусідів. Знаю, в кого з ким був любовний зв’язок. Хто насправді не «морський котик». Хто боявся за своє життя. А найважливіше: я знаю, на кого можу розраховувати, бо вона хоробро кинеться в бій на моєму боці, навіть якщо зробить це, задихаючись та кашляючи.

Так, я пізнала їх усіх трохи краще, а вони пізнали мене, і навіть попри те, що ми не завжди сходимося в поглядах, іноді перестаємо розмовляти одне з одним і, можливо, навіть намагаємось убити одне одного, це — мій район. Хтось має за ним наглядати.

Це цілком можу бути я.

ШІСТЬ МІСЯЦІВ ПО ТОМУ

Її біляві корені відростали. Щоразу, дивлячись у дзеркало, вона бачила волоски, що, наче золота корона, пробивалися на волю зі шкіри голови. Скільки вона себе пам’ятала, волосся в неї завжди було чорним, і мама одержимо зафарбовувала світлі корені кожні кілька тижнів. «Ми маємо робити це, щоб бути в безпеці», — казала Джуліанна. Це прагнення безпеки було причиною того, чому вони робили те, що робили. Фарбування волосся. Переїзди з містечка до містечка. Постійні попередження: «Ніколи нікому не довіряй, Емі. Ніколи не знаєш, хто нас зрадить».

Але потім вони переїхали до Бостона, і мама знайшла роботу в кав’ярні навпроти лікарні й зустріла доктора Майкла Антріма. Вони закохалися, і Джуліанна забула власну пораду. Вони стали родиною. Мали дім, постійний дім, який уже не мусили покинути. І були нарешті в безпеці.

Поки абсолютно випадковий наїзд не відправив Емі до лікарні, де медсестра на ім’я Софія побачила шрам на її грудях, рідкісну групу крові в картці та біляві корені, що пробивалися під темним волоссям.

І їхній безпечний світ вибухнув.

Тепер її біляві корені стали довшими, ніж колись були, довшими, ніж їм колись дозволяли відрости, Емі нахилила голову й запустила пальці у свої двоколірні пасма. Цього разу вона не перейматиметься їхнім затемненням. Вона дасть їм відрости; це буде частина її трансформації — назад у дівчинку, якою вона колись була, все ще їй не знайому. Щотижня вона поступатиметься трохи більше собою, трохи більше Емі, поки ця справжня дівчинка повністю не поверне свої права.

Більше не було жодної причини приховувати Лілі; всі тепер знали правду. Або її частину.

Повністю її не дізнається ніхто й ніколи.

Джуліанна зізналась у вбивствах Софії Суарес та Джеймса Крейтона. Вона мала небагатий вибір, крім як зізнатись; усі докази були на місці, у даних про її телефонний дзвінок до Крейтона, в якому вона обіцяла, що він нарешті проведе час зі своєю давно втраченою донькою Лілі. Він не переслідував їх до Ліхтарного озера. Його туди запросили.

Аналіз ДНК довів, що він був справжній батько Емі, але це означало лише, що то його сперма запліднила яйцеклітину. Він не бачив, як вона росла. Це Джуліанна годувала її, вдягала, співала їй. Це Джуліанна захищала її.

І саме вона зрештою пожертвувала собою заради неї. Джуліанна взяла провину за обидва вбивства на себе, тож Емі могла бути вільна, бо всі звинувачення проти неї були зняті. Адже Емі була просто жертва, викрадена дитина, яка за багато років так прив’язалася до своєї доглядальниці, що ця прив’язаність затьмарила її критичне судження. Вона любила свою маму; авжеж, вона принесе мамі пістолет. Звісно, вона брехатиме про смерть Джеймса Крейтона. Звісно, вона захищатиме Джуліанну.

«Як я вже захищала її раніше».

Вона подумала про потворний винаймлений будинок на Сміт-гілл-роуд, де вони жили з мамою та Брюсом, коли їй було вісім років. Згадала схил пагорба, що маячив за її вікном, і сморід сигаретного диму, що в’ївся в стіни. Вона згадала все це, аж до поплямованих шпалер у її маленькій спальні розміром з шафу. Вицвілі блакитні волошки. Вона згорталась калачиком у своєму ліжечку, слухаючи крики у маминій кімнаті, і стежила за тими квіточками на стіні, натикаючись пальчиком на дірку, де старі шпалери зяяли отвором. На щось гидотне й зелене. Під найгарнішою поверхнею завжди було щось потворне, що тільки й чекало нагоди себе показати. Скільки годин вона тупо дивилася на ці шпалери, прагнучи опинитися десь іще, слухаючи схлипування Джуліанни та глухий стукіт кулаків Брюса по маминому тілу? І слова, які він завжди використовував, щоб змусити Джуліанну коритися йому: «Якщо я програю, ти програєш. Якщо ти розкажеш їм, що я зробив, вони заберуть твою маленьку дівчинку».

Потім одного дня все це припинилося. Одного дня Емі більше не змогла витримувати цих криків. Це був день, коли вона нарешті знайшла в собі сміливість висковзнути зі своєї спальні, зайти до кухні й узяти з шухляди ніж. Коли ти в достатньому відчаї, то знаходиш сили встромити ніж у спину людини. Навіть якщо тобі лише вісім років.

Але ніж увійшов недостатньо глибоко, щоб убити Брюса, і лише розлютив його. Він завив від болю, розвернувся обличчям до неї, і в ту мить вона побачила навислу над собою не людину, а монстра, чия лють була тепер зосереджена на ній.

Вона згадала запах алкоголю в його подиху і руки, що зімкнулися в неї на горлі, коли він витискав з неї життя. А потім усе стало чорним, і вона більше нічого не пам’ятала. Вона не бачила, як Джуліанна схопила той ніж і почала встромляти в його тіло знову і знову.

Але вона пам’ятала, що побачила, коли її зір прояснився. Брюса, що лежав на підлозі з безтямними очима й бульканням замість дихання. І там була кров. Стільки крові!

— Іди до своєї кімнати, люба, — сказала її мама. — Зачини двері і не виходь, поки я не скажу. Усе буде чудово, обіцяю.

І згодом усе справді стало чудово. Емі пішла до своєї кімнати і чекала неначе вічність. Крізь зачинені двері вона чула звук, як щось тягнули, потім тупіт кроків на ґанку, після чого запала дуже довга тиша. Набагато пізніше в раковині потекла вода, загула й закрутилася пральна машина.

Коли нарешті мама сказала їй вийти, Брюса вже не було, а підлога в кухні була мокра й така чиста, що лінолеум аж блищав.

— Де він? — спитала вона.

— Він поїхав, — тільки й сказала її мама.

— Куди він поїхав?

— Це несуттєво, люба. Суттєво лише те, що він не скривдить нас знову. Але ти маєш пообіцяти мені, що не скажеш нікому, що сьогодні сталося. Це єдина можливість для нас бути в безпеці. Пообіцяй мені.

Емі пообіцяла.

За тиждень вони поїхали, лише вони вдвох. «Ми з тобою проти світу», — співали вони, коли їхали від тієї халупи. Емі так і не дізналась, що її мама зробила з тілом Брюса, і ніколи про це не питала. Можливо, зарила його десь у полі чи скинула в якийсь занедбаний колодязь. Джуліанна завжди добре продумувала деталі, вона безумовно позбулася його там, де його ніколи не знайдуть, і відшкребла кухню так чисто, що господар будинку так і не дізнався, що лінолеум приховує мікроскопічні сліди крові мерця.

Вони так довго жили насторожі, переїжджаючи з місця до місця, що мали небагато друзів і підтримували небагато зв’язків. Ніхто ніколи не питав їх про зникнення Брюса Флеґлера. Нікого це не цікавило. Лише Емі з мамою знали, що сталося в тій кухні, у тій похмурій халупі під пагорбом, і ніхто з них нікому не розповідав, бо разом зі сміливістю любов іноді потребує мовчання.

Стукіт у двері ванної різко повернув її назад у теперішнє. До будинку в Бостоні, де вона тепер жила.

— Емі? — покликав крізь двері її батько. — Вже час.

— Зараз виходжу.

— Ти впевнена, що хочеш провідати її?

Вона почула в його голосі сумнів, і біль. Хоч Емі наполягала на відвідинах своєї мами кожні два тижні, Майк Антрім усе ще не міг дивитися на Джуліанну. З часом, можливо, він прийде до розуміння, чому вона це зробила. Збагне відчай, що змусив її поїхати до будинку Софії того вечора і благати її про мовчання. Зрозуміє, чому, коли благання не мало успіху, вона дістала з сумочки молоток.

Емі розуміла.

Вона знову глянула в дзеркало і подумала, чи схвалить її мама біляві корені. Після стількох років самоховання ця нова дівчина вийшла зі своєї лялечки, щодня трохи білявіша, більше схожа на Лілі. Вона поки що не вирішила, чи добре це; має спитати про це Джуліанну. Джуліанна матиме відповідь.

Мами завжди її мають.