Це був довгий і важкий для мене рік, коли я працювала над втіленням «Саду кісток» у життя. Більш за все я вдячна двом янголам, що стояли за мною, додавали твердості й завжди казали правду — навіть коли я не хотіла її чути. Велике дякую моїй агентці Мег Рулі, яка знає все про піклування та підтримку письменницької душі, та моїй редакторці Лінді Мерроу, яка має найкращу інтуїцію у книжковому бізнесі. Також дякую Селіні Вокер, Дані Ісааксон і Дену Меллрою за все, що вони зробили для того, щоб ця книжка стала набагато кращою. А також моєму дивовижному чоловікові Джейкобу. Якби давали нагороду «Найкращому чоловікові письменниці», ти б виборов її без зайвих зусиль.

— Скільки ще триватиме цей клятий дощ? — вигукнув Едвард Кінгстон, дивлячись на зливу.

Венделл Голмс випустив кільце диму від сигари, яке вилетіло з-під даху лікарняної веранди і розчинилося у струменях дощу.

— Де твоя витримка? Може здатися, що ти поспішаєш на побачення.

— Так і є. З келихом чудового кларета.

— Ми збираємося до «Урагану»? — спитав Чарльз Лекевей.

— Якщо мій екіпаж коли-небудь з’явиться, — Едвард подивився на дорогу, звідки долинав кінський тупіт, а екіпажі проносилися, здіймаючи грудки бруду.

Хоча Норріс Маршалл також стояв на лікарняній веранді, прірву, яка розділяла його з рештою студентів, міг помітити кожен, хто навіть ненавмисне ковзнув би поглядом по чотирьох молодиках. Норріс нещодавно приїхав до Бостона, сільський хлопчик з Бельмонта, який самотужки вивчав фізику за позиченими книжками, а з учителем латини розраховувався яйцями та молоком. Він ніколи не був у таверні «Ураган», навіть не знав, де це. Його одногрупники, усі випускники Гарвардського коледжу, пліткували про людей, яких він не знав, обмінювалися жартами, яких він не розумів, але вони не докладали жодних зусиль, щоб позбутися його присутності, їм не потрібно було цього робити. І без того було зрозуміло, що він не належить до їхнього соціального кола.

Едвард затягнувся і випустив хмару диму.

— Не можу повірити, що те дівчисько сказало докторові Краучу. Яка нахаба! Якби одна з робітниць у нашому маєтку дозволила собі таке, моя мати негайно б викинула її просто на вулицю.

— Твоя мати, — сказав Чарльз із деяким благоговінням, — вселяє в мене жах.

— Мати вважає дуже важливим, щоб ці ірландці знали своє місце. Це єдиний шлях до підтримання порядку, особливо з цими новоприбулими в місті, через яких усі проблеми.

«Новоприбулими». Норріс був одним із них.

— Немає нічого гіршого за ірландську прислугу. За ними треба пильно доглядати, бо лише відвернешся, як вони одразу поцуплять сорочку із шафи. А коли помітиш, що вона зникла, вони скажуть, що сорочка загубилась у пральні або її з’їв собака, — Едвард фиркнув. — Такі дівки, як та, мають знати своє місце.

— Її сестра може померти, — промовив Норріс.

Уся трійка випускників Гарварду здивовано повернулася до свого зазвичай мовчазного одногрупника, який несподівано заговорив.

— Помирає? Який драматичний вирок! — вигукнув Едвард.

— П’ять днів у пологах! Вона вже на вигляд як труп. Доктор Крауч може пускати їй кров скільки йому заманеться, але нічого путнього з цього не вийде. І її сестра це знає. Вона це сказала від розпачу.

— Хай там як, але вона не має забувати, хто їй милосердно допомагає.

— І бути вдячною за кожну крихту?

— Доктор Крауч узагалі не зобов’язаний допомагати цій жінці, а її сестра поводить себе так, наче має на це право, — Едвард потушив свою сигару об свіжу фарбу на перилах. — Вона мала б бути вдячною.

Норріс відчув, що його обличчя почервоніло. Він готовий був сказати щось різке на захист дівчини, але Венделл спритно перевів розмову в інше русло.

— Я вбачаю в цьому дещо поетичне, що скажете? «Лють молодої ірландки».

Едвард зітхнув.

— Будь ласка, не треба. Тільки не твій черговий огидний вірш.

— А як вам така назва, — промовив Чарльз, — «Ода зневіреній сестрі»?

— Мені подобається, — підтримав Венделл. — Дайте спробую, — він трохи подумав і почав: — Стоїть рішучий воїн, що служить правді та добру...

— Життя сестри — це битви поле, — підхопив Чарльз.

— Вона... вона... — Венделл замислився над наступним рядком вірша.

— Тікай, бо в пил тебе зітру! — закінчив Чарльз.

Венделл розсміявся:

— Поезія знову тріумфує!

— У той час, як решта страждає, — пробурмотів Едвард.

Усе це Норріс слухав і ніяковів, відчуваючи, що не є частиною цієї компанії. Як легко почували себе його одногрупники у своєму колі, як вони разом сміялися. Вистачило лише кількох зімпровізованих рядків вірша, щоб нагадати йому, що в цих трьох була спільна історія, до якої він не мав стосунку.

Раптом Венделл випрямився і подивився кудись у зливу.

— Це не твій екіпаж там, Едварде?

— Саме час йому з’явитися, — Едвард підняв свій комір, щоб захиститись од вітру, — рушаймо, джентльмени.

Три одногрупника Норріса почали спускатися сходами з ґанку. Едвард і Чарльз проскочили крізь дощ і залізли до екіпажа. А Венделл затримався, глянув через плече на Норріса і піднявся сходами до товариша.

— Ти не приєднаєшся до нас? — спитав він.

Захоплений зненацька, Норріс не відповів одразу. Хоча він і був майже на голову вищий за Венделла Голмса, але щось налякало Норріса у цій маленькій людині. Це було щось більше, ніж його розкішний костюм чи всім відомий гострий язик, — це була його абсолютна, непохитна самовпевненість. Той факт, що ця людина запрошувала його приєднатися до них, приголомшив Норріса.

— Венделле, — гукнув Едвард з екіпажа, — їдьмо!

— Ми їдемо до «Урагану», — сказав Голмс. — Так уже повелося, що ми проводимо там кожен вечір, — він зробив паузу. — Чи маєш інші плани?

— Дуже люб’язно з твого боку, — Норріс кинув погляд на двох людей, які чекали в екіпажі, — але, здається, містер Кінгстон не очікує на чотирьох.

— Містер Кінгстон, — засміявся Венделл, — стикався і з більш неочікуваними речами у своєму житті. Зрештою, тебе запрошує не він, а я. Випий з нами по чарочці рому.

Норріс поглянув на дощ, який заливав усе довкола, і йому захотілось опинитися коло теплого вогнища, яке, певна річ, палало в «Урагані». Більше того, йому хотілося скористатися слушною нагодою й увійти до кола своїх одногрупників, бодай на один лише вечір. Він відчував на собі погляд Венделла. Ці очі, в яких зазвичай грають веселі та насмішкуваті вогники, змушували його ніяковіти і вселяли тривогу.

— Венделле, — тепер уже Чарльз кликав його з екіпажа, у голосі чулося роздратування, — ми тут заморозимося!

— Прошу вибачення, — сказав Норріс, — але я ще маю справи цього вечора.

— О! — брови Венделла поповзли вгору. — Я впевнений у чарівності альтернативи.

— Це не жінка. Але боюся, що я все одно не можу знехтувати цією справою.

— Розумію, — сказав Венделл, хоча було видно, що саме він розумів, з його холодної посмішки. Він вже повернувся, щоб піти.

— Це не тому, що я не хочу...

— Усе добре. Іншим разом, можливо.

«Іншого разу не буде», — подумав Норріс, спостерігаючи, як Венделл побіг під дощем і застрибнув до своїх товаришів. Кучер ударив батогом, і екіпаж поїхав геть, здіймаючи колесами бризки з калюж. Він уявив собі розмову, яка мала б виникнути між трьома приятелями в екіпажі. Неймовірно, що той простий сільський хлопчина з Бельмонта дозволив собі відхилити запрошення. Роздумували б, якій справі, якщо це не зустріч з особою іншої статі, він міг надати перевагу. Він стояв на ґанку, стискаючи перила, і шкодував через те, що вже неможливо було змінити і чого більше ніколи не трапиться.

Екіпаж Едварда Кінгстона зник за рогом, він повіз трьох юнаків до вогнища, гучної гулянки з балачками та веселощами.

У той час, як вони грітимуться в «Урагані», я займатимуся іншою справою. Тією, якої волів би уникнути, якби тільки міг.

Він морально приготувався до холоду, вийшов під зливу і, хлюпаючи по калюжах, рішуче покрокував до свого помешкання, де перевдягнувся у старе перед тим, як знову вийти під дощ.

Заклад, який він шукав, був таверною на вулиці Броад коло доків. Тут зроду не пили ром франтувато вдягнені випускники Гарварду. Якби випадковий джентльмен якимось дивом потрапив до «Чорного лонжерона», він, лише поглянувши на це приміщення, одразу б зрозумів, що тут потрібно пильнувати свої кишені. Норріс мав небагато цінностей у своїх кишенях того вечора, як і будь-якого іншого, а його старий жакет і заляпані брудом штани навряд чи спокусили б якогось грабіжника. Він уже був знайомий із багатьма відвідувачами, а вони знали його злиденне становище. Вони повернули голови до дверей, коли він увійшов. Просто кинули погляд, щоб побачити новоприбулого, після чого незацікавлені очі повернулися до своїх келихів.

Норріс підійшов до бару, де кругловида Фанні Б’юрк наповнювала склянки елем. Вона підвела на нього маленькі недобрі очі.

— Ти спізнився, а він у кепському настрої.

— Фанні, — заволав один із відвідувачів, — ми отримаємо свої напої цього тижня, чи як?

Вона віднесла ель до їхнього столу і грюкнула склянками. Сховавши гроші, які вони заплатили, до кишені, Фанні знову стала за баром.

— Він позаду зі своїм фургоном, — сказала вона Норрісу, — чекає на тебе.

Норріс не мав часу повечеряти і лише кинув голодний погляд на буханець хліба, але не наважився попросити навіть крихти. У Фанні Б’юрк годі було отримати щось безкоштовно, навіть посмішку. З бурчанням у животі Норріс проштовхався до дверей, спустився до темного приміщення, яке було завалене всілякими кошиками та іншим непотребом, і вийшов надвір.

Заднє подвір’я смерділо мокрою соломою та кінськими екскрементами, а нескінченна злива перетворила землю на багнюку. З-під даху стайні почулося іржання, і Норріс побачив коня, запряженого у віз.

— Я не збираюсь чекати на тебе наступного разу, хлопче, — Джек, чоловік Фанні, з’явився із темряви стайні. Він ніс дві лопати, які закинув до фургона. — Хочеш отримати гроші — приходь вчасно, — з бурчанням він заліз на віз й узяв віжки. — Ти їдеш?

У стайні світив ліхтар, Норріс побачив, як Джек дивиться на нього, і знітився, як завжди, коли зустрічався з кимось поглядами. Ліве і праве око дивились у різні боки. Усі називали його Косоокий Джек, але ніхто не казав так йому у вічі. Не було сміливців.

Норріс видерся на віз поруч із Джеком, який навіть не дочекався, доки той сяде на лавку, лиш роздратовано хльоснув кобилу батогом. Вони покотили по багнюці через двір і виїхали крізь задню браму.

Дощ падав на капелюхи і стікав за комірці, але Косоокий Джек не надто цим переймався. Він сидів поруч із Норрісом, згорбившись, наче ґаргулья, і постійно смикав за віжки, щоб кінь біг швидше.

— Далеко їхати цього разу? — поцікавився Норріс.

— За місто.

— Куди саме?

— Яка різниця? — Джек гучно зібрав у роті згусток мокротиння і сплюнув його на дорогу.

Різниці зовсім не було. Але Норріс переймався через те, що йому доведеться протриматися цієї ночі, якою б кепською вона не виявилася. Він не боявся важкої праці на фермі, йому навіть подобалося нипя у м’язах, але цей різновид праці сниться людям у нічних жахіттях. Принаймні нормальним людям. Він подивився на свого компаньйона і замислився, чи існує у світі щось таке, що могло б стати жахіпям для Джека В’юрка.

Воза підкидало на бруківці, і дві лопати позаду гуркотіли, нагадуючи про неприємне завдання, яке вони мали виконати. Норріс подумав про своїх одногрупників, які, певна річ, ще сиділи у теплому «Урагані» і з насолодою допивали свій ром перед тим, як повернутися до респектабельних помешкань, щоб узятися за «Анатомію» Вістера. Він волів би зараз теж навчатися, але це була угода, яку він уклав заради коледжу, на яку він погодився з радістю. Усе це заради вищої мети, заспокоював себе Норріс, коли вони виїхали з Бостона, прямуючи на захід. Лопати гриміли у фургоні, а віз скрипів у такт словам, які лунали у його голові: «Вища мета. Вища мета».

— Їхав цією ж дорогою два дні тому, — Джек знову плюнув, — зупинився у тій таверні, — він показав пальцем туди, де крізь завісу дощу Норріс побачив вікно, яке світилося ізсередини, — порозводили теревені з хазяїном.

Норріс почекав, нічого не відповідаючи. Була якась причина, чому Джек згадав це. Він був не з тих, хто полюбляє балакати даремно.

— Сказав, що в їхньому місті є ціла родина, дві юні леді з братом, які хворіють на сухоту. Усім трьом дуже кепсько, — він хмикнув, що мало означати сміх. — Треба буде завтра перевірити, чи не готові вони вже віддати душі Богові. Якщо поталанить, отримаємо трьох водночас, — Джек подивився на Норріса. — Ти мені знадобишся для цієї справи.

Норріс неохоче кивнув. Він раптово відчув таку відразу до цієї людини, що ледве змусив себе всидіти поруч з ним.

— О, ти вважаєш себе, чорт забирай, вищим за це, — вигукнув Джек, — чи не так?

Норріс не відповів.

— Вищим за таких людей, як я!

— Я роблю це заради більшого добра.

Джек розсміявся.

— Як пишномовно для фермера! Гадаєш, у тебе буде красиве життя, га? Матимеш великий будинок?

— Справа не в цьому.

— Тоді ти ще більший дурень. У чому може бути справа, як не в грошах?

Норріс зітхнув.

— Так, містере Б’юрк, звісно, ваша правда. Гроші — це єдине, заради чого варто працювати.

— Вважаєш, це зробить тебе одним із тих джентльменів? Гадаєш, вони запрошуватимуть тебе на свої вечірки, де ти їстимеш устриці й залицятимешся до їхніх донечок?

— Зараз такі часи. Кожен спроможний змінити своє становище.

— Ти сподіваєшся, що вони про це знають? Усі ті джентльмени з Гарварду? Сподіваєшся, вони радо зустрінуть тебе у своєму колі?

Норріс сидів мовчки і думав, що, можливо, Джек має рацію. Згадав Венделла Голмса, Кінгстона і Лекевея, які сиділи в «Урагані» поруч із іншими такими ж джентльменами у бездоганних костюмах. Той світ такий далекий від бридкого «Чорного Лонжерона», де Фанні Б’юрк панує у своєму огидному царстві безнадії.

«Я теж міг би бути сьогодні в «Урагані», — думав юнак, — Венделл запрошував. Але що це було — ввічливість чи жалість?»

Джек смикнув віжки, і фургон помчав брудною колією далі, — Дорога далека, — сказав він і пирхнув від сміху, — сподіваюсь, вона приносить джентльмену задоволення.

За якийсь час Джек натягнув віжки, щоб зупинити віз. Норрісів одяг був геть мокрий. Він тремтів від холоду і зістрибнув на землю, щоб розім’яти м’язи. Але його ноги по щиколотку занурилися у муляку.

Джек сунув лопати хлопцеві до рук:

— Не барися з цим, — він витяг із воза совки та брезент і покрокував мокрою травою. Чоловік не запалював ліхтар, щоб не привертати уваги. Було схоже, що його вело чуття, коли він блукав між надгробками, доки не зупинився біля свіжої могили. Вона не була ніяк позначена, лише багнюка стікала земляним пагорбом під дощем.

— Лише сьогодні поховали, — сказав Джек, беручись за лопату.

— Як ви про неї дізналися?

— Попитав у людей, послухав балачки, — буркнув він, дивлячись на могилу. — Голова має бути з цього боку, — і набрав повну лопату багнюки. — Проїздив тут два тижні тому, — продовжив Джек, відкидаючи багнюку вбік, — чув, що ця вже збиралася сюди.

Норріс приєднався до роботи. Хоч поховання і було свіжим і земля ще не затверділа, але була мокрою і важкою. Копаючи лише декілька хвилин, він геть забув про холод.

— Хтось помирає, люди теревенять про це, — пихтів Джек, — просто треба бути уважним, і все стане зрозумілим. Вони замовляють труну, купують квіти, — він відкинув чергову лопату землі і, важко дихаючи, зупинився перепочити. — Суть у тому, щоб вони не помітили твою зацікавленість. Викличеш підозру — матимеш проблеми.

Він продовжив копати, але вже повільніше. Норрісу припадала левова частка роботи, його лопата сягала глибше і глибше. Злива тривала і наповнювала яму. Норрісові штани затверділи від бруду аж до колін. Незабаром Джек зовсім припинив копати, виліз з ями і сів навпочіпки на її краю. Він так гучно хекав, що Норріс подивився вгору, аби впевнитися, що той не впаде на нього. Це була єдина причина, чому старий готовий був поділитися бодай копійкою зі свого прибутку, єдина причина, чому він мусив винаймати помічника: він більше не міг виконувати цю роботу самотужки. Джек знав, де були заховані статки, але йому потрібна була молода спина і молоді м’язи, щоб викопати їх. Тож старий сидів і дивився, як працює його помічник, як глибшає яма.

Норрісова лопата стукнула по дереву.

— Нарешті, — буркнув Джек. Він витяг з-під брезенту ліхтар і засвітив його, потім узяв свою лопату і зісковзнув у яму. Чоловік зчистив бруд з домовини. Працювали у тісному просторі так близько один до одного, що Норріс змушений був терпіти огидне дихання старого — жахливу суміш смороду тютюну та гнилих зубів. Навіть цей труп, здавалося, не смердів такою гниллю. Але невдовзі вони розчистили багнюку з кришки домовини.

Джек засунув два залізні гаки під кришку і дав одну з мотузок Норрісу. Вони вилізли з ями і разом потягнули за мотузки. Обидва стогнали від напруги, аж доки цвяхи з пронизливим лементом не полізли з дерева. Раптом кришка поламалась, мотузка втратила натяг, і Норріс, не втримавшись на ногах, розтягнувся горілиць.

— Ось так! Цього вистачить, — сказав Джек. Він опустив ліхтар і подивився на ту, що лежала у труні.

Крізь дірку в кришці домовини вони побачили, що труп належав жінці з блідою, наче сало, шкірою. Золоті локони обрамляли обличчя, яке за формою нагадувало серце, а на її корсажі покоївся букетик сухих квітів, їхні пелюстки розтікалися під зливою.

«Така гарна, — подумав Норріс, — наче янгол, якого надто рано покликали на небеса».

— Зовсім свіжа, — радісно зареготав Джек.

Він проліз у діру в кришці й просунув руку дівчині під пахви. Вона була такою легкою, що старому не знадобилася допомога, щоб витягти її з домовини. Але він усе ж важко дихав, коли підняв її з ями й поклав на брезент.

— Роздягнімо її.

Норріс раптом відчув огиду і стояв непохитно.

— Що, не хотів би доторкнутися до чарівної дівчини?

Норріс похитав головою:

— Вона заслуговує на краще.

— Минулого разу тебе це не турбувало.

— То був старий дід.

— А це дівка. Яка різниця?

— Ви знаєте, яка!

— Я знаю, що за неї заплатять ті ж гроші. А ось роздягати її буде приємніше, — він зареготав у передбаченні видовища й витяг свого ножа. Йому бракувало часу і терпіння, щоб розстібати ґудзики та гачки, тож чоловік просто засунув лезо у виріз сукні небіжчиці й розрізав тканину. Передня частина сукні розійшлася і відкрила натільну сорочку, тонку, як павутина. Джек робив свою справу із задоволенням, повільно розрізаючи спідницю, потім стягнув маленькі атласні капці. Норріс міг лише спостерігати, приголомшений цією наругою над дівочою честю. Та ще й від такого чоловіка, як Джек Б’юрк. Але він знав, що цього їм не уникнути, бо закон був невблаганним. Якби їх упіймали із викраденим трупом, вони б мали серйозні проблеми. Але якби у них знайшли якусь річ, що належала небіжчиці, бодай навіть шматок сукні, покарання було б набагато суворішим. Вони не мають брати нічого, окрім самого тіла. Тож Джек без вагань зрізав її одяг, зняв каблучки з пальців і атласні стрічки з волосся. Він жбурнув усе це в домовину і подивився на Норріса.

— Ти не збираєшся допомогти мені віднести її у фургон? — гаркнув старий.

Норріс опустив погляд на оголене тіло, на її білу, як гіпс, шкіру. Вона була хворобливо худою, її тіло знищила якась тривала і невблаганна хвороба. Допомогти їй тепер було неможливо, але її смерть могла принести користь.

— Хто тут, — здалеку почувся голос, — хто сюди вдерся?

Цей крик змусив Норріса впасти на землю, а Джек погасив ліхтар і прошепотів: «Сховай її».

Норріс зіштовхнув труп назад у могилу, і вони обоє зістрибнули туди ж. Притиснувшись до небіжчиці, юнак відчув, як його серце стукає по її холодній шкірі, але не наважувався навіть поворухнутися. Він намагався почути кроки сторожа, який наближався, але було чутно лише шум дощу та його власне серцебиття. Дівчина лежала під ним, наче поступлива коханка. Чи торкався якийсь інший чоловік її шкіри, чи відчував м’якість її голих грудей? Чи я перший?

Нарешті Джек наважився підвести голову і визирнути з ями.

— Я не бачу його, — прошепотів він.

— Можливо, він ще пильнує.

— Ніхто у здоровому глузді не буде стирчати в таку погоду надворі довше, ніж потрібно.

— Як щодо нас?

— Цієї ночі дощ — наш друг, — буркнув Джек, підводячись і розминаючи закляклі суглоби, — краще нам швидше її забрати.

Вони більше не запалювали ліхтар, а діяли у темряві. Джек узяв її за ноги, а Норріс підхопив під руки і відчув, як мокре волосся небіжчиці прилипло до його рук, коли він виштовхував її плечі з ями. Солодкий аромат, який колись ішов від її білих пасм, тепер поступився місцем слабкому смороду гнилі. Зараз її тіло помалу починало невблаганно розкладатися, незабаром від її краси нічого не залишиться. Шкіра зотліє, очі проваляться в очниці. Але зараз вона ще була янголом, він тримав її ніжно і турботливо поклав на брезент.

Злива перетворилася на дрібний дощик, коли вони швидко закидали яму, наповнивши багнюкою спорожнілу домовину. Покинути могилу розритою було б тим самим, що й розмістити оголошення про те, що тут працювали викрадачі трупів, а рідне для когось тіло було поцуплене. Вони витратили певний час, щоб приховати сліди своєї діяльності й не ризикувати, на той випадок, якщо влада все ж почне розслідування. Коли остання грудка землі повернулася на своє місце, вони лопатами розрівняли все довкола так, як тільки змогли, працюючи лише під слабким світлом місяця, який тільки-но почав визирати з-поміж хмар. Незабаром тут виросте трава, буде встановлено надгробок, а люди продовжуватимуть з любов’ю нести квіти до могили, в якій ніхто не спочиває.

Чоловіки загорнули труп у брезент, і Норріс поніс її на руках, як наречені вносять своїх молодих дружин до їхніх осель. Вона була така легка, що це викликало співчуття, і зовсім не вимагало зусиль нести її мокрою травою між могильних каменів, які належали тим, хто помер раніше за неї. Обережно юнак поклав небіжчицю у фургон. Джек, не дивлячись, кинув туди ж і лопати.

Нею піклувались не більше, ніж інструментами, які гуркотіли поруч з нею. Її тіло тряслося, наче звичайний вантаж, який вони везли під дрібним, але холодним дощиком, повертаючись до міста. Норріс зовсім не мав бажання розмовляти з Джеком, тож той їхав мовчки, прагнучи лише одного — щоб ця ніч швидше минула, і він зміг покинути цього огидного чоловіка.

Коли вони наблизилися до міста, на дорозі побільшало возів та екіпажів. Інші кучери подекуди махали їм, а часом і вигукували привітання або дорікали на негоду. «Не ту нічку ми обрали для подорожі». «Ох і пощастило ж нам!» «Під ранок має бути дощ зі снігом». Джек радо відповідав на вітання, без жодного натяку на занепокоєння через заборонений вантаж, який був у фургоні.

Невдовзі вони повернули на бруковану вулицю за аптекою, Джек насвистував. Без сумнівів, він уже був у очікуванні на гроші, які мали опинитись у його кишені. Вони із гуркотом зупинилися на бруківці. Джек зістрибнув з воза і постукав у задні двері аптеки. Незабаром йому відчинили, і Норріс побачив світло лампи, що сяяло зсередини.

— Маємо одного, — сказав Джек.

Двері відчинилися ширше, і з’явився кремезний бородань, який тримав ліхтар. О такій годині він був одягнений у нічну сорочку.

— То заносьте. І менше патякайте!

Джек плюнув на бруківку і повернувся до Норріса:

— Ну ж бо, занось її досередини.

Норріс підхопив загорнуте у брезент тіло й заніс його у відчинені двері. Він зустрівся поглядами з чоловіком, який тримав ліхтар, і той схвально кивнув.

— Нагору, докторе С’ювол?

— Ви знаєте дорогу, містере Маршалл.

Так, Норріс знав дорогу. Це був не перший його візит на цю темну вулицю, і не перший раз він підіймав труп цими вузькими сходами. Останнього разу він мав клопіт зі своєю ношею, крехтів і важко дихав, коли тягнув гладке тіло нагору, а жирні голі ноги билися об сходинки. Цієї ночі його вантаж був набагато легшим, трохи важчим за дитину. Він піднявся на другий поверх і зупинився у пітьмі. Доктор С’ювол ковзнув повз нього й освітив шлях. Дошки на підлозі скрипіли під його важкими кроками, а тіні, які відкидав ліхтар, танцювали на стінах.

Норріс увійшов слідом за С'юволом крізь дальні двері до кімнати, де стіл уже чекав на дорогоцінний товар. Він обережно поклав труп. Джек піднявся нагору останнім і став з іншого боку стола. Його важке дихання було добре чути у тиші цього приміщення.

С’ювол підійшов до стола й відкинув край брезенту.

У мерехтінні ліхтаря обличчя дівчини мало такий вигляд, наче життя і тепло повернулись у нього. Мокрими завитками волосся стікала дощова вода і блищала на щоках, наче сльози.

— Так, вона у доброму стані, — пробуркотів доктор С’ювол і далі відкинув брезент, відкривши голий тулуб. Норріс придушив у собі порив відштовхнути руку чоловіка й запобігти нарузі над дівочою цнотою. Він з огидою спостерігав за хтивим блиском Джекових очей, за запалом, з яким той аж нахилився, щоб краще роздивитися тіло. Опустивши погляд на її обличчя, Норріс подумки сказав: «Вибач, що ти маєш зазнавати такого приниження».

С’ювол розпрямився й кивнув:

— Вона мені підходить, містере Б’юрк.

— До того ж з нею можна добряче розважитися, — сказав Джек з посмішкою.

— Ми робимо це не заради розваг, — відповів на це С’ювол, — вона послугує вищій меті. Просвітництву.

— О, звісно, — вигукнув Джек, — то де мої гроші? Я б хотів отримати платню за все це просвітництво, яке я вам постачаю.

С’ювол витяг маленький мішечок з тканини і простяг Джеку.

— Ваша платня. Отримаєте стільки ж, коли принесете ще одного.

— Тут лише п’ятнадцять доларів. Ми домовлялися на двадцять.

— Сьогодні вам знадобилися послуги містера Маршалла. П’ять доларів підуть на рахунок його навчання. Разом це двадцять.

— Я, чорт забирай, знаю скільки це разом, — буркнув Джек і сховав гроші до кишені, — але цього недостатньо за те, що я вам постачаю.

— Упевнений, що я можу знайти іншого викрадача трупів, який буде вельми задоволений моєю платнею.

— Але не такого, хто б міг привозити їх такими свіжими. Усе, що ви отримаєте, це шматок гнилого м’яса, повного хробаків.

— Моя платня становить двадцять доларів за екземпляр. Потребуєте ви допомоги чи ні — це ваше рішення. Але я маю сумніви щодо того, що містер Маршалл погодиться працювати без гідної платні.

Джек кинув ображений погляд на Норріса.

— Він — мої м’язи, от і все. Ніхто, окрім мене, не знає, де їх шукати.

— То продовжуйте шукати їх для мене.

— Що ж, добре. У мене буде один для вас, — Джек повернувся, щоб піти. У дверях він зупинився і неохоче подивився на Норріса, — у «Чорному лонжероні» у четвер увечері. О сьомій, — рявкнув він і вийшов. Було чутно його важкі кроки сходами, а потім грюкнули двері.

— Невже немає більше нікого, хто б міг вам допомогти, — спитав Норріс, — окрім цього негідника?

— На жаль, саме з такими нам доводиться мати справу. Усі викрадачі трупів подібні. Якби наші закони були цивілізованими, паразити на кшталт цього покидька взагалі б не мали роботи. Але поки що ми змушені мати справу з такими, як містер Б’юрк, — С’ювол знову підійшов до стола й подивився на дівчину. — Принаймні він примудряється діставати принадні трупи.

— Я б залюбки погодився на будь-яку іншу роботу, замість цієї, докторе С’ювол.

— Але ж ви хочете стати лікарем, чи не так?

— Так, але не працюючи з тим чоловіком. Чи не маєте іншого завдання для мене?

— Зараз коледж не має нагальнішої проблеми за нестачу екземплярів.

Норріс подивився на дівчину і тихо сказав:

— Гадаю, що вона навіть уявити не могла, що стане екземпляром.

— Усі ми екземпляри, містере Маршалл. Відкиньте душу, а будь-яке тіло подібне до іншого. Серце, легені, нирки. Під шкірою, навіть у такої привабливої дівчини, усе те саме. Звісно, це трагедія — померти у такому юному віці, — доктор С’ювол жваво накинув брезент на труп, і той обережно вкрив її тонкий стан, — але, мертва, вона послужить шляхетній меті.

Розу розбудив стогін. Інколи вночі вона засинала на стільці коло ліжка Аурнії. Тепер підняла голову, шия боліла. І раптом дівчина побачила, що очі її сестри розплющені, а обличчя скривлене від болю.

Роза випрямилася:

— Аурніє?

— Я більше не витримаю. Якби ж я тільки могла зараз померти!

— Люба, не кажи так!

— Морфін не допомагає мені.

І тут Роза побачила свіжу пляму крові на простирадлі Аурнії. Дівчина перелякалась і підхопилася на ноги.

— Я покличу медсестру.

— І священника, Розо. Будь ласка!

Роза вибігла з палати. Гасові ліхтарі слабо світили у пітьмі, і їх полум’я колихалося, коли вона пробігала повз.

Незабаром вона повернулася разом із сестрою Робінсон і сестрою Пул. Яскраво-червона пляма на простирадлі збільшилася і продовжувала рости. Міс Пул перелякано подивилась на кров і різко повернулася до іншої медсестри:

— Її треба негайно доправити до операційної.

Не було часу посилати по доктора Крауча, замість цього покликали молодого лікаря Беррі, який мешкав у лікарняному підвалі. Світле волосся сонного доктора Беррі було розпатлане, а очі налиті кров'ю, коли він увійшов до операційної, куди швидко перевезли Аурнію. Він одразу зблід, побачивши таку кількість крові.

— Треба поспішати, — вигукнув він, копирсаючись у своїй валізі з інструментами, — треба звільнити матку. Дитиною, можливо, доведеться пожертвувати.

Аурнія страдницьки заголосила, протестуючи:

— Ні, моя дитина має жити!

— Притисніть її, — наказав він, — це буде боляче.

— Розо, — благала Аурнія, — не дай їм убити мою дитину!

— Міс Конноллі, залиште приміщення, — буркнула Аґнес Пул. — Ні, вона нам знадобиться, — відрізав доктор Беррі.

— Ми удвох триматимемо пацієнтку.

— Навіть вам із сестрою Робінсон може не вистачити сил, коли я почну.

Аурнія корчилася від болю, коли знову почалися перейми, а її стогін перейшов у крик:

— О боже, як боляче!

— Притисніть її руки, міс Пул, — наказав доктор Беррі. Він подивився на Розу. — А ви, дівчино, її сестра?

— Так, сер.

— Підійдіть сюди і заспокоюйте її. Допомагайте тримати її, якщо знадобиться.

Роза вся тремтіла, але підійшла ближче до ліжка. Залізний аромат крові був непереборним. Матрац геть просякнув червоною рідиною. Стегна Аурнії, якими стікала кров, були повністю відкриті. Було не на часі думати про збереження її благопристойного вигляду, бо мова йшла про збереження її життя.

Одного погляду на мертвотно бліде обличчя молодого доктора Беррі було достатньо для Рози, щоб зрозуміти — ситуація жахлива. А він був такий молодий, безсумнівно, надто молодий для такого критичного моменту. На його верхній губі лише з’явився натяк на вуса. Його хірургічні інструменти невдовзі були висипані зі скриньки на низький стіл, щоб легше було знайти необхідний. Це виявився страхаючий пристрій, вірогідно, сконструйований для тілесних ушкоджень і дроблення.

— Не робіть боляче моїй дитині, — простогнала Аурнія, — благаю.

— Я спробую зберегти вашій дитині життя, — сказав доктор Беррі, — але мені потрібно, щоб ви лежали дуже рівно, мадам. Ви розумієте?

Аурнія відповіла слабим кивком.

Дві медсестри прив’язали руки Аурнії, потім стали з обох боків ліжка, кожна стискала ногу.

— А ви, дівчино, тримайте її плечі, — наказала Розі сестра Пул, — тримайте їх притиснутими до ліжка.

Роза підійшла до узголів’я ліжка і поклала руки на плечі Аурнії. Молочно-біле обличчя сестри піднялося до неї, довге руде волосся розсипалося подушкою, зелені очі були великі від жаху. Холодний піт виступив від страху і блищав на шкірі. Раптом її обличчя скривилося від болю, і вона спробувала підвестися, але змогла лише підняти голову.

— Тримайте її рівно! Тримайте її! — наказав доктор Беррі. Схопивши свої жахливі щипці, він просунув їх між стегон Аурнії, і Розі трохи полегшало від того, що їй було не видно, що він ними робив. Аурнія пронизливо репетувала так, наче саму її душу відривають від тіла. Несподівано червоний струмінь бризнув молодому лікареві в обличчя, і він відскочив назад, його сорочкою стікала кров.

Голова Аурнії впала на подушку, вона лежала захекана, її крики послабшали до тихого скиглення. У раптовій тиші пролунав інший звук. Дивне нявкотіння поступово перетворилося на крик.

Дитина. Дитина жива!

Лікар простягнув руки, на яких він тримав новонароджену дівчинку зі смужками крові на синюшній шкірі. Він віддав дитину сестрі Робінсон, і вона швидко загорнула немовля, яке голосило ще дужче, у рушник.

Роза подивилася на сорочку лікаря. Так багато крові. Куди б вона не поглянула — на матрац, простирадла, підлогу — усюди була кров. Роза подивилася на сестру і побачила, що її губи ворушаться, але через крики немовляти вона не могла розчути слів.

Сестра Робінсон піднесла сповиту дитину до ліжка Аурнії.

— Ось ваша маленька донечка, місіс Тейт. Подивіться, яка вона гарна!

Аурнія спробувала сфокусуватися на своїй новонародженій доньці.

— Маргарет, — прошепотіла вона і несподівано розридалася. Це було ім’я їхньої матері. Якби ж вона тільки була жива, щоб побачити свою першу онуку.

— Скажи йому, — прошепотіла Аурнія, — він не знає.

— Я сповіщу його. Це змусить його прийти, — сказала Роза.

— Ти мусиш сказати йому, де я.

— Він знає, де ти.

Ебен просто не переймається.

— Кровотеча дуже сильна, — доктор Беррі занурив руку між стегон Аурнії, але вона була надто виснажена і лише ледь здригнулася від болю, — але я не відчуваю плаценти, що затрималася.

Він згорнув убік свої брудні інструменти, і щипці зі стукотом упали на підлогу. Притискаючи руками живіт Аурнії, лікар розтирав плоть, із зусиллям масажував черево. Кров продовжувала сочитися на простирадло, пляма ставала дедалі більшою. Він підвів очі, і в його погляді промайнув перший спалах паніки.

— Холодної води! — наказав доктор. — Такої холодної, наскільки це можливо. Нам потрібні компреси. Та ріжки.

Сестра Робінсон поклала сповите немовля в ясла і стрімко вибігла з кімнати, щоб якомога скоріше виконати доручення лікаря.

— Він не знає, — простогнала Аурнія.

— Вона мусить лежати тихо, — наказав доктор Беррі, — вона посилює кровотечу.

— Поки я жива, хтось має сказати йому, що в нього є дитина.

Двері відчинилися, і сестра заскочила з мискою води.

— Така холодна, яку я змогла знайти, докторе Беррі, — сказала вона.

Лікар намочив рушник, викрутив його і наклав холодний компрес на живіт пацієнтки.

— Дайте їй ріжки!

У колисці немовля плакало все дужче, пронизливо репетуючи з кожним своїм подихом. Сестра Пул бовкнула:

— Заради Бога, винесіть її звідси!

Сестра Робінсон потяглася до новонародженої, але сестра Пул різко крикнула:

— Не ти! Ти знадобишся мені тут. Дай їй, — вона подивилася на Розу. — Візьміть свою племінницю та заспокойте її. Ми маємо займатися вашою сестрою.

Роза взяла волаючу дитину й пішла до дверей. Там вона зупинилась і повернулася до сестри. Губи Аурнії зблідли ще дужче, обличчя теж втрачало останні фарби, вона нечутно вимовляла якісь слова.

«Будь ласка, Боже, будь милосердним. Якщо ти чуєш цю молитву, збережи життя моєї сестри».

Роза вийшла з кімнати. У похмурому коридорі вона заходилася гойдати немовля, але воно не заспокоювалося. Тоді вона засунула свій палець до рота маленької Маргарет, беззубі ясна схопили його, і маля почало смоктати. Нарешті стало тихо. Холодний протяг увірвався до темного коридору і загасив дві лампи. Лише одна продовжила світити. Роза подивилася на зачинені двері, які відділяли її від єдиної у всьому світі рідної душі.

«Ні, тепер з’явилася ще одна, — подумала дівчина і поглянула на крихітку Маргарет, — ти».

Під світлом єдиної лампи, яка ще горіла, Роза стояла і роздивлялася світле і ніжне волосся дитини. Повіки все ще були підпухлі після болю при народинах. Дівчина дивилася на п’ять маленьких пальчиків, чудову округлість бездоганної ручки, заплямованої хіба лише маленькою родимкою у формі серденька на зап’ястку.

«То ось яке воно — нове життя, — подумала Роза, дивлячись на спляче немовля, — таке рум’яне, таке тепле».

Вона поклала долоню на маленькі груди і крізь рушник відчула биття її серця, швидкого, як у пташки.

«Яка чудова дівчинка, — подумала Роза, — моя Меггі».

Раптово двері відчинилися й випустили трохи світла у коридор. Сестра Пул вийшла з кімнати і зачинила за собою двері. Вона зупинилась і з подивом поглянула на Розу, наче не очікувала її тут побачити.

Боячись найгіршого, Роза питально вигукнула:

— Моя сестра?

— Вона ще жива.

— А її стан? Вона буде?..

— Кровотечу зупинено, це все, що я можу вам сказати, — різко кинула сестра Пул. — А тепер віднесіть дитину до палати. Там тепліше, а тут протяг. Це не місце для новонародженої.

Вона повернулася і швидко пішла коридором.

Роза і сама тремтіла. Вона поглянула на Меггі й подумала: «Так, тут надто холодно для тебе, бідолашна дитинко». Дівчина віднесла немовля до загальної палати і сіла на свій старий стілець коло порожнього ліжка Аурнії. Вона не спала, ніч спливала, а дитина дивилася свої перші сни у неї на руках. Вітер рвався у вікна, дощ зі снігом стукали по склу, а новин про стан Аурнії все ще не було.

Із вулиці почувся гуркіт коліс по бруківці. Роза визирнула у вікно. У двір заїхав і зупинився фаетон, навіс приховував обличчя кучера. Кінь зненацька налякано захропів і забив копитом, наче хотів утекти від якоїсь невідомої загрози. За секунду Роза побачила, що так налякало тварину. Великий вуличний пес біг подвір'ям, його силует рішуче рухався бруківкою, яка блищала від дощу та снігу.

— Міс Конноллі.

Заскочена зненацька Роза повернулась і побачила Аґнес Пул. Жінка просковзнула до палати так тихо, що дівчина не почула її наближення.

— Дайте мені дитину.

— Але вона так міцно спить.

— Ваша сестра не в змозі годувати дитину. Вона надто слабка. Я дозволила собі домовитися про неї.

— З ким домовитися?

— По неї приїхали з дитячого притулку. Вони знайдуть їй годувальницю. А можливо, навіть гарний дім.

Роза дивилася на медсестру, не вірячи своїм вухам.

— Але ж вона не сирота! У неї є матір!

— Матір, яка, скоріше за все, не виживе, — сестра Пул простягла свої руки, як хижі лапи, — дайте дитину мені. Це заради її ж блага. Ви, певна річ, не зможете подбати про неї належним чином.

— У неї також є батько. Ви не спитали його.

— І як би я це могла зробити? Він навіть не потурбувався з’явитися.

— Аурнія згідна на це? Дайте мені з нею поговорити.

— Вона непритомна і не зможе нічого сказати.

— Тоді я скажу за неї. Це моя племінниця, міс Пул, член моєї родини, — Роза міцніше притиснула дитину, — і я не віддам її сторонній людині.

Обличчя Аґнес Пул було жорстким і рішучим. Роза злякалася, що медсестра збирається вирвати немовля з її рук. Натомість жінка повернулася і пішла з палати геть, її спідниця клацала застібками з кожним кроком. Потім гучно зачинилися двері.

Було чутно, як на лікарняному подвір'ї кінь нервово стукав копитами по бруківці.

Роза знову підійшла до вікна і побачила, як Аґнес Пул вийшла з тіні хідника і підійшла до фаетона, який чекав на неї, щоб поговорити з тим, хто був усередині. За мить кучер змахнув батогом, і кінь побіг уперед. Коли екіпаж зник за брамою, Аґнес Пул залишилася стояти на самоті, її темний силует окреслювався на тлі блискучої бруківки подвір’я.

Роза поглянула на немовля і побачила у сплячому обличчі зменшену копію своєї любої сестри.

Ніхто тебе у мене не забере. Принаймні поки я дихаю.

Хоча Норріс ніколи раніше не зустрічався з містером Преттом із бостонської Нічної варти, він знав інших подібних до нього людей. Настільки засліплених владою, що вони зовсім не були спроможні усвідомити загальновідомі факти, а саме власну тупість.

Найбільше дратувала Норріса зарозумілість містера Претта, його хода, груди, які той виставляв наперед, як він по-військовому розмахував руками, заходячи до кімнати розтинів. Містер Претт не був крупним, але намагався таким здаватися. Його єдиною яскравою прикметою були вуса — найпишніші з тих, які Норріс коли-небудь бачив. Вони скидалися на руду вивірку, що вчепилася пазурами у верхню губу і відмовлялася її відпускати. Коли Норріс спостерігав, як містер Претт олівцем робив помітки у своєму записнику, він не міг відірвати погляду від вусів і уявляв, як вивірка раптово поскаче геть, а містер Претт кинеться навздогін.

Претт нарешті відірвався від свого нотатника і подивився на Норріса й Венделла, які стояли біля накритого тканиною трупа. Він перевів погляд на доктора Крауча, який тут був головним серед медиків.

— То ви кажете, що оглянули труп, докторе Крауч? — спитав Претт.

— Лише поверхово. Ми дозволили собі занести її в приміщення. Неправильно було б залишити її лежати на холодних сходах, де б усі переступали через неї. Навіть якби вона була непізнаною, якою вона не є, ми б мали проявити бодай краплину поваги до неї.

— То ви усі знали померлу?

— Так, сер. Лише коли принесли ліхтар, ми упізнали її. Жертва, міс Аґнес Пул, була старшою медичною сестрою нашої установи.

— Міс Конноллі мусила вам це сказати. Чи ви її ще не опитали? — утрутився Венделл.

— Опитав, але вважаю за потрібне перевірити все, що вона мені сказала. Знаєте, як буває з цими легковажними дівчатками. Особливо з ірландськими дівчатками. Вони можуть змінювати свої показання з огляду на те, в який бік дує вітер.

— Я б не назвав міс Конноллі легковажною, — сказав Норріс.

Вартовий Претт спрямував свій погляд на Маршалла:

— Ви знайомі з нею?

— Її сестра лежить тут у пологовому відділенні.

— Але з нею ви знайомі, містере Маршалл?

Юнаку не сподобалось, як пильно поглянув на нього Претт.

— Ми розмовляли. Стосовно справ її сестри.

Олівець вартового знову почав шкрябати нотатник.

— Ви вивчаєте медицину, правильно?

— Так.

Претт подивився на одяг Норріса.

— У вас кров на сорочці. Ви знаєте про це?

— Я допомагав нести тіло зі сходів. А до цього асистував докторові Краучу ввечері.

Претт поглянув на Крауча.

— Це правда?

Норріс відчув, як червоніє його обличчя.

— Ви хочете сказати, що я брешу? У присутності доктора Крауча?

— Мій обов’язок — дізнатися правду.

Ти надто тупий, щоб розпізнати, коли тобі кажуть правду.

— Містер Голмс і містер Маршалл — мої учні, — сказав доктор Крауч. — Раніше цього вечора вони асистували мені на вулиці Броад, був складний виклик.

— Куди і навіщо вас викликали?

Доктор Крауч витріщився на Претта, приголомшений його питанням.

— А ви як гадаєте, куди мене викликали? На дуель?

Претт жбурнув олівець на нотатник.

— Сарказм зараз недоречний. Я просто бажаю знати, де кожен із вас перебував цієї ночі.

— Це нечувано! Я лікар і не маю звітувати про кожен свій крок.

— А ваші учні? Вони були з вами весь вечір?

— Ні, не були, — наче випадково сказав Венделл.

Норріс із подивом поглянув на свого товариша. Навіщо він патякає, про що не треба? Це може лише навести підозру на нього. І справді, вартовий Претт зараз скидався на вусатого кота біля мишачої нори, готового до стрибка.

— Коли саме ви не були разом? — спитав він.

— Бажаєте, щоб я порахував кожен свій візит до вбиральні? О, я можу навіть розповісти подробиці того, що я там робив. А ти, Норрісе?

— Містере Голмс, позбавте мене від такого гумору.

— Гумор — це все, чим я можу відповісти на такі абсурдні питання. Заради Бога, це ж ми викликали Нічну варту.

Вуса смикнулися. Вивірка видавалася збудженою.

— Не бачу потреби в богохульстві, — холодно сказав Претт і поклав олівець до кишені, — тепер. Покажіть мені тіло.

— Чи не має бути присутнім констебль Лайонз? — спитав доктор Крауч.

Претт роздратовано зиркнув на лікаря.

— Він отримає мій звіт уранці.

— Але він має бути тут. Справа серйозна.

— На даний момент я уповноважений представник влади. Констебль Лайонз буде проінформований у більш слушний час. Не бачу потреби висмикувати людину з ліжка, — Претт указав на тіло. — Відкрийте її, — наказав він.

Претт стояв з байдужим виглядом і рухав щелепою, як людина настільки зухвала, що навіть спостерігання трупів не може справити на неї враження. Але коли доктор Крауч скинув простирадло, Претт від несподіванки роззявив рот і відскочив від столу. Навіть Норріс, який уже бачив труп і, більше того, допомагав заносити його всередину, побачивши його знову, був шокований тими пошкодженнями, яких зазнала Аґнес Пул. Вони не роздягнули її, навряд чи в цьому була необхідність. Передня частина її сукні була розрізана і відкривала такі жахливі рани, що вартовий Претт втратив можливість рухатись і говорити, а його обличчя зблідло, як свіже молоко.

— Як ви можете бачити, — сказав доктор Крауч, — травма страшна. Я не закінчив огляд, бо очікував на присутність представника влади. Але і поверхневого огляду достатньо, щоб переконатися, що вбивця не лише розрізав тулуб. Він зробив більше, значно більше, — Крауч підкотив рукави і подивився на Претта. — Якщо хочете побачити ушкодження, ви мусите підійти ближче до столу.

Претт ковтнув слину.

— Мені... доволі добре видно звідси.

— Не впевнений. Але, якщо ваш шлунок настільки слабкий, що ви не можете його стримувати, то не бачу сенсу в тому, щоб вас знудило на труп, — лікар накинув фартух і зав’язав шлейки за спиною. — Містере Голмс, містере Маршалл, мені знадобиться ваша допомога. Це добра можливість для вас обох забруднити свої руки. Не кожен студент має щастя практикуватися на такому ранньому етапі навчання.

Щастя не було тим словом, яке спало на думку Норрісові при погляді на розпанаханий тулуб. Він зростав на фермі свого батька, і запах крові чи забій свиней і корів не були для нього дивиною. Хлопець уже не раз практикувався, коли допомагав фермерам вигрібати тельбухи та знімати шкури. Він знав, який має вигляд і як смердить смерть, бо вона супроводжувала його працю.

Але це був інший вид смерті, дуже близький та знайомий. Те, що він бачив, не було свинячим серцем чи коров’ячими легенями. А це обличчя з відвислою щелепою лише кілька годин тому було наповнене життям. Тепер дивитися на сестру Пул, бачити її скляний погляд було подібним до зазирання у власне майбутнє.

Норріс неохоче зняв фартух із гачка на стіні, зав’язав його і зайняв місце поруч із доктором Краучем. Венделл став з іншого боку столу. Незважаючи на кривавий труп, який лежав між ними, обличчя Венделла не виказувало огиди, він лише дивився зосереджено і допитливо.

«Чи я єдиний, хто пам’ятає, ким була ця жінка? — подумав Норріс. — Точно не вельми приємною людиною, але й не просто тушею, не безіменним трупом для розтину».

Доктор Крауч змочив ганчірку в ємності з водою і обережно витер кров біля розрізу на шкірі.

— Як ви бачите, джентльмени, лезо мало бути вельми гострим. Розрізи рівні й дуже глибокі. Але малюнок, більш за все інтригує малюнок!

— Ви про що? Який іще малюнок? — спитав Претт незвично приглушеним гугнявим голосом.

— Якщо ви підійдете до столу, я покажу.

— Ви що, не бачите, що я зайнятий? Я роблю нотатки. Просто опишіть його мені.

— Опис не дасть вам повного уявлення. Можливо, усе ж варто покликати констебля Лайонза? Мусить же бодай хтось у варті мати достатньо міцний шлунок, щоб виконувати свої обов’язки.

Претт почервонів від гніву. Але все ж підійшов до столу і зупинився біля Венделла. Він кинув швидкий погляд на черевну порожнину й одразу відвів очі.

— Добре, я побачив.

— Та чи побачили ви малюнок, який він дивний? Прямий розріз поперек черева, від краю до краю. А потім перпендикулярний розріз угору рівно посередині, до грудної кістки, яким було розрізано печінку. Ці розрізи такі глибокі, будь-який із них міг стати причиною смерті.

Лікар занурив у рану голу руку, витяг звідти кишечник і ретельно оглянув блискучі петлі, перш ніж викинути його у цеберко на краю стола.

— Лезо мало бути доволі довгим. Воно розрізало все на своєму шляху до хребта і пошкодило верхню частину лівої нирки, — він підвів очі. — Ви бачите, містере Претт?

— Так— так, звісно, — Претт навіть не дивився на труп, йому достатньо було спостерігати за кров’ю, яка стікала фартухом Норріса.

— Тоді перейдемо до вертикального розрізу. Він також вар— варськи глибокий! — Крауч витяг решту кишок у жмені, а Венделл швидко підсунув цеберко, щоб спіймати їх і не дати розсипатися столом. Далі з’являлися інші органи, які доктор витягав один за одним. Печінка, селезінка, підшлункова залоза.

— Ось тут лезо пошкодило низхідну аорту, що пояснює таку велику кількість крові на сходах, — Крауч подивився вгору. — Вона померла швидко. Від втрати крові.

— Як це? — запитав Претт.

— Дуже просто, сер, з неї витекла вся кров.

Претт важко ковтнув і змусив себе подивитись униз, на розрізане черево, уже майже порожнє.

— Ви сказали, що це мало бути довге лезо. Наскільки довге?

— Щоб уклинитися так глибоко? Принаймні двадцять сантиметрів.

— Можливо, ніж м'ясника.

— Я з упевненістю можу назвати це роботою м’ясника.

— Він також міг використати меч, — сказав Венделл.

— Не думаю, що це можливо, — заперечив доктор Крауч. — Лише уявіть, що хтось вештається містом зі скривавленим мечем.

— Що змушує вас гадати, що це меч? — спитав Претт.

— Характер ран. У бібліотеці мого батька є книжка про дивні традиції Далекого Сходу. Я читав про схожі пошкодження, які були наслідком японського акту сеппуку. Ритуального самогубства.

— Це важко назвати самогубством.

— Я розумію. Але малюнок той самий.

— Це насправді дуже цікавий малюнок, — сказав доктор Крауч. — Два окремі перпендикулярні розрізи. Майже якби вбивця намагався вирізати символ...

— Хреста? — Претт із раптовим пожвавленням підвів погляд. — Жертва не була ірландкою, правда?

— Не була, — погодився Крауч, — безсумнівно.

— Але багато пацієнтів лікарні — ірландки?

— Місія нашої установи — допомагати нещасним. Багатьом пацієнтам, якщо не більшості, ми допомагаємо з милосердя.

— Маєте на увазі ірландок. Наприклад, міс Конноллі.

— А тепер послухайте мене, — сказав Венделл більш рішуче, ніж того вимагали правила культури. — Певна річ, ви побачили у цих пораненнях більше, ніж є насправді. Лише те, що їх форма нагадує хрест, не означає, що вбивця — католик.

— Ви їх захищаєте?

— Я просто вказую на хибність вашої логіки. Не можна робити висновки, обґрунтовуючи їх лише формою розрізів. Я запропонував вам можливе значення малюнка.

— Що якийсь японець застрибнув на корабель зі своїм мечем? — Претт засміявся. — Важко уявити такого у Бостоні. А ось католиків тут удосталь.

— А можна подивитись на це з іншого боку. Убивця хоче, щоб звинуватили католиків.

— Містере Голмс, — утрутився доктор Крауч, — можливо, вам краще утриматися від повчання Нічної варти, як їм робити їхню роботу.

— Ця робота полягає в тому, щоб з’ясувати правду, а не робити необґрунтовані висновки, виходячи з релігійного фанатизму.

Очі Претта раптово звузилися.

— Містере Голмс, чи не доводитесь ви родичем преподобного Ебіела Голмса з Кембриджу?

Настала пауза, під час якої Норріс помітив тінь зніяковілості, що пробігла обличчям Венделла.

— Так, — відповів нарешті Голмс, — це мій батько.

— Добрий, переконаний кальвініст. А його син...

— Його син, — обірвав його Венделл, — має власну голову на плечах, дякую!

— Містере Голмс, — зауважив доктор Крауч, — ваша поведінка не приносить особливої користі.

— Але прийнята до уваги, — додав Претт. «І я це запам’ятаю», — промовляв його погляд.

Вартовий повернувся до доктора Крауча.

— Як добре ви були знайомі з міс Пул, докторе?

— Вона вела справи багатьох моїх пацієнток.

— А ваша думка про неї?

— Вона була кваліфікованою та корисною. Заслуговувала на повагу.

— Чи мала вона ворогів, про яких вам було відомо?

— Звісно, ні. Вона була медичною сестрою. Вона була тут для того, щоб полегшувати біль і страждання.

— Але, певна річ, траплялися незадоволені пацієнтки чи їхні родичі. Хтось, хто був розгніваний на лікарню чи її працівників?

— Можливо. Але я не думаю, що хтось...

— Як щодо Рози Конноллі?

— Молодої жінки, яка знайшла тіло?

— Так. Чи мала вона якісь суперечки з сестрою Пул?

— Можливо. Дівчина свавільна. Сестра Пул скаржилася мені, що вона була надто вимогливою.

— Вона піклувалась про здоров’я своє сестри, — сказав Норріс.

— Але це не виправдовує неповагу, містере Маршалл, — зауважив доктор Крауч. — Стосовно будь-кого.

Претт подивився на Норріса.

— Ви захищаєте дівчину?

— Скидається на те, що вони з сестрою дуже близькі, і міс Конноллі має причини для незадоволення. Це все, що я маю на увазі.

— Незадоволення, достатнє для того, щоб застосувати насилля?

— Я цього не казав.

— Як саме сталося, що ви знайшли її цієї ночі? Вона була надворі, у подвір’ї, чи не так?

— Доктор Крауч попросив нас підійти до нього у родильну палату, щоб допомогти. Я йшов з помешкання, яке винаймаю.

— Де ця кімната?

— Це горище, сер, у кінці вулиці Брідж. На дальньому кінці лікарняних земель.

— Отже, щоб дістатись лікарні, ви мусили перетнути поле?

— Так. Цим шляхом я йшов цього вечора, пасовищем.

Я майже дійшов до лікарні, коли почув крики.

— Чиї? Міс Конноллі чи жертви?

— Жіночі. Це все, що я можу сказати. Я пішов на галас і побачив міс Конноллі на подвір'ї.

— Ви бачили те створіння, яке вона так детально описує? — Претт зазирнув у свої нотатки. — Монстр у плащі, як сама Смерть. Плащ майорів, наче крила велетенського птаха, — він відірвав погляд від паперу.

Норріс похитав головою.

— Я ніякого створіння не бачив. Я знайшов лише дівчину.

Претт повернувся до Венделла.

— А ви де були?

— Я був усередині, допомагав докторові Краучу. Теж почув крики і вирушив надвір з ліхтарем. Там я знайшов містера Маршалла та міс Конноллі, яка скривилася від страху.

— Скривилася?

— Вона була дуже налякана. Я впевнений, вона думала, що один із нас був убивцею.

— Ви помітили у ній щось незвичне, окрім того, що вона була наляканою?

— Вона була наляканою, — сказав Норріс.

— Її одяг, наприклад. Стан її сукні. Ви помітили, що вона вся розірвана?

— Вона щойно втекла від убивці, містере Претт, — сказав Норріс, — і мала повне право бути неохайною.

— Її спідниця була розірвана так, наче вона боролася з кимось. Чи не з одним із вас?

— Ні, — відповів Венделл.

— Чому б вам просто не спитати її, як це сталося? — запропонував Норріс.

— Я спитав.

— І що вона сказала?

— Заявила, що це сталося раніше ввечері. Коли чоловік її сестри спробував чіплятися до неї, — Претт з огидою похитав

головою. — Ці люди як тварини, розмножуються в орендованих кімнатах.

Норріс почув кепську нотку засудження у його голосі. Тварини. О, так! Він чув, як це слово використовували стосовно ірландців, цих аморальних звірів, які жили в розпусті, народжуючи потомство. Для Претга Роза була просто ще одною ірландкою, брудною іммігранткою, як тисячі інших, що переповняли орендовані квартири південного Бостона та Чарльстона. Їхні жахливі звички і постійно хворі нащадки були причиною епідемій віспи та холери, які ширилися містом.

Норріс сказав:

— Міс Конноллі навряд чи можна назвати твариною.

— Ви знаєте її доволі добре, щоб стверджувати таке?

— Я вважаю, що жодна людина не заслуговує на таку образу.

— Як для чоловіка, що ледве знає її, ви дуже швидко стали на її захист.

— Мені шкода її. Шкода, що її сестра помирає.

— Ось ви про що! Можете більше не турбуватися через це.

— Що ви маєте на увазі?

— Цієї ночі, трохи раніше, — промовив Претт і згорнув свій нотатник, — сестра Рози Конноллі померла.

Ми не мали змоги попрощатися.

Роза помила тіло Аурнії вологою ганчіркою, турботливо стерла плями бруду, піт і сльози, що засохли на її обличчі, яке було тепер дивовижно спокійним, звільненим від усіх тривог. Роза думала, що Аурнія, напевне, уже у раю, якщо він тільки існує, і бачить усі проблеми, які тепер має її сестра.

Я боюся, Аурніє. І за Меггі, і тому, що мені нема куди йти.

Акуратно розчесане волосся Аурнії слабо відблискувало у світлі лампи, наче оздоблення з червоного шовку, що прикрашало подушку.

Незважаючи на те, що Роза помила її, запах залишився і надходив з тіла, яке колись обіймало її, а в дитинстві навіть ділило з нею одне ліжко.

Для мене ти все ще прекрасна. Ти завжди будеш прекрасною.

У маленькому кошику поруч із ліжком міцно спала крихітка Меггі, не підозрюючи, що мати померла, а її власне майбутнє непевне. Роза подумала про те, що з першого погляду зрозуміло — це донька Аурнії. Те ж руде волосся, ті ж чутливі губи.

За два дні у палаті дівчинку годували три нові матусі, які залюбки передавали її одна одній. Усі вони були свідками страждань Аурнії і розуміли, що примхою долі кожна з них могла стати клієнткою трунаря.

Роза поглянула на медсестру, яка підійшла до неї. Це була міс Кебот, яка зайняла посаду покійної сестри Пул.

— Вибачте, міс Конноллі, але вже час виносити небіжчицю.

— Але ж вона щойно померла.

— Минуло вже дві години, і нам потрібно ліжко, — міс Кебот дала Розі маленький пакунок. — Це речі вашої сестри.

Яким мізерним було майно, що його Аурнія прихопила із собою до лікарні: її брудна нічна сорочка, стрічка для волосся і маленька дешева олов’яна каблучка з кольоровими камінцями, яку Аурнія з дитинства носила на щастя.

— Це для її чоловіка, — сказала медсестра, — а тепер її треба виносити.

Роза почула скрип коліс і побачила, як лікарняний працівник штовхає перед собою візок.

— Я не мала часу побути з нею.

— Ми не можемо більше чекати. Домовина вже готова на подвір’ї. Ви домовились про похорон?

Роза похитала головою і гірко промовила:

— Її чоловік ні про що не домовлявся.

— Якщо родина не платоспроможна, передбачене благочинне поховання.

Поховання жебраків — ось що це означало. Її просто штовхнуть у яму разом із безіменними коробейниками, злодіями та волоцюгами.

— Скільки я маю часу, щоб домовитися про похорон? — спитала Роза.

Сестра Кебот нетерпляче подивилась на ряд ліжок, наче зауважуючи, як багато ще має роботи.

— Завтра до опівдня, — сказала вона. — Фургон приїде, щоб забрати домовини.

— Так швидко?

— Розкладання не чекає.

Сестра повернулась і зробила жест чоловіку, який мовчки чекав осторонь, і він штовхнув возик ближче до ліжка. — Ще ні, будь ласка! — Роза смикнула чоловіка за рукав, намагаючись відтягти його від Аурнії. — Ви не можете винести її на холод!

— Будь ласка, не ускладнюйте, — сказала міс Кебот. — Якщо ви бажаєте домовитись про окремий похорон, то краще б вам було зробити це до завтрашнього опівдня, бо інакше влада міста забере її на Південний цвинтар, — вона поглянула на працівника. — Забирай померлу.

Він запустив грубі руки під тіло Аурнії і підняв його з ліжка. Коли чоловік поклав її на возик, із горла Рози вирвався схлип, вона вчепилася в одяг сестри, в її спідницю, на якій кіркою взялася пляма засохлої крові. Проте ані плач, ані благання не могли запобігти подальшому перебігу подій. Легко вдягнену Аурнію відвезуть на морозне подвір'я, ніжна шкіра битиметься подертими дошками возика, коли той підстрибуватиме бруківкою. Чи обережно він покладе її в домовину? Чи просто нахилить возик, щоб висипати Аурнію у труну, наче м’ясну тушу, і дасть її голові важко впасти на непокриті соснові дошки.

— Дозвольте мені побути з нею, — молила Роза і простягнула до чоловіка руки, — дозвольте подивитися.

— Там немає на що дивитися, міс.

— Я маю переконатися. Я маю знати, що про неї добре подбали.

Чоловік знизав плечима:

— Я про всіх них добре дбаю. Але ви можете подивитися, якщо бажаєте. Мені байдуже.

— Є ще одна річ, — сказала сестра Кебот, — дитина. Імовірно, ви не можете подбати про неї належним чином, міс Конноллі.

Жінка з сусіднього ліжка сказала:

— Вони приходили, коли тебе не було, Розо. Хтось із сирітського притулку чекає, щоб забрати її. Але ми не дозволили їм це зробити. Які нахаби, намагалися викрасти твою племінницю, користуючись твоєю відсутністю!

— Містер Тейт підписав відмову від батьківських прав, — сказала сестра Кебот. — Він принаймні розуміє, що краще для його дитини.

— Йому немає діла до його дитини, — заперечила Роза.

— Ви ще занадто молода, щоб виховувати її самотужки. Закликаю до вашого розуму, дівчино! Віддайте її тим, хто зможе це зробити.

Замість відповіді Роза вихопила Меггі з кошика і притиснула до грудей.

— Віддати її чужим людям? Лише через мій труп!

Сестра Кебот, зіткнувшись із рішучим опором Рози, зрештою роздратовано зітхнула.

— Як знаєте. Її злидні будуть на вашій совісті. Я не маю на це часу. Не сьогодні, коли бідолашна Аґнес... — вона важко ковтнула, потім подивилася на робітника, який усе ще чекав з тілом Аурнії на возику. — Забирай її.

Усе ще міцно притискаючи Меггі до грудей, Роза вийшла з палати і пішла за робітником на подвір’я. Там, під жовтим світлом його лампи, вона спостерігала, як Аурнію було покладено до соснового ящика. Вона дивилась, як робітник забиває цвяхи, молоток лунав наче пістолетні постріли, і з кожним ударом вона відчувала, що цвях входить у її власне серце. Коли домовину було запечатано, чоловік підняв лампу і нерозбірливо нашкрябав вугіллям на кришці: «А. ТЕЙТ».

— Просто щоб не переплутати, — сказав він, розпрямився і подивився на Розу. — Вона буде тут до опівдня. Домовся про похорон до того часу.

Роза поклала руку на кришку.

Я знайду спосіб, люба. Я поховаю тебе пристойно.

Вона огорнула хустиною себе і Меггі й вийшла з лікарняного подвір’я.

Дівчина не знала, куди йти. Звісно ж, не до орендованої кімнати, яку вона ділила з сестрою та Ебеном. Вірогідно, він був зараз там, відсипався після рому, а вона зовсім не бажала стикатися з ним. Вона поспілкується з Ебеном уранці, коли він протверезіє. Її свояк не мав серця, але був розсудливим. Він мав піклуватися про свою справу і підтримувати репутацію. Якщо про нього підуть недобрі плітки, то дзвіночок над дверима його кравецької майстерні замовкне. Роза думала, що вранці вони порозуміються, і він пустить до себе їх обох. Зрештою, вона його донька.

Але цієї ночі вони не мали місця для ночівлі.

Її кроки сповільнилися, потім вона зупинилась. Втомлена, стояла на розі вулиць. За звичкою Роза крокувала у знайомому напрямку, але тепер вона поглянула на вулицю, якою йшла раніше цього вечора.

Повз них проїхала карета Дірборна, яку тягнув кінь з глибокою сідловиною, що низько нахилив голову. Навіть такий бідний віз із розхитаними колесами і залатаним тентом був для неї недосяжною розкішшю. Вона уявила себе, нудьгуючу, з втомленими ногами, що підперті маленьким ослінчиком, захищену від дощу та вітру, у тій кареті, що везе її, наче королівську особу. Але коли екіпаж проїхав, Роза побачила знайому фігуру, яка стояла на протилежному боці вулиці просто навпроти неї.

— Ви чули новину, міс Роза? — спитав Тупий Біллі. — Сестру Пул убито просто у лікарні.

— Так, Біллі, я знаю.

— Кажуть, їй повністю розпороли живіт, ось так, — він показав пальцем на собі, як саме, — мечем відрубали голову. І руки також. Троє бачили, як він зробив це, а потім полетів геть, наче великий чорний птах.

— Хто тобі це розповів?

— Місіс Даркін у стайні. Вона чула це від Краба.

— Дурний твій Краб. І ти за ним дурниці повторюєш. Негайно припини!

Він замовк, і Роза зрозуміла, що своїми словами зробила хлопцеві боляче. Його ноги ледве пересувались бруківкою, наче до них причепили два велетенські якорі. З-під насунутого на очі кашкета стирчали великі, як чайні блюдця, вуха. Бідолашний Біллі ображався так зрідка, що неважко було забути — навіть його можна поранити.

— Вибач, — сказала дівчина.

— За що, міс Роза?

— Ти лише розповідав мені те, що чув. Але не все, що ти чуєш — Божа правда. Деякі люди брешуть. Деякими керує диявол. Не треба вірити всім, Біллі.

— Звідки ви знаєте, що це брехня? Те, що сказав Краб?

Вона ніколи раніше не чула такого роздратування у його голосі і мала спокусу сказати йому правду, що вона була серед тих, хто знайшов сестру Пул. Ні, краще промовчати. Шепни зараз слово у вухо Біллі, і до завтра невідомо як перекрутять усе, що ти сказала, і яку роль у цій історії ти відіграватимеш.

Краще, щоб про мене менше патякали.

Роза продовжила йти тими ж вулицями, дитина все ще солодко спала у неї на руках. Краще провести ніч у знайомій місцевості. Можливо, місіс Комбс, яка живе далі по вулиці, дозволить їм з Меггі переночувати у неї на кухні бодай сьогодні. Роза подумала, що могла б заштопати її старий плащ з купою дірок. Це було б платнею за місце на кухні.

— Я розказав Нічній варті про все, що бачив, — сказав Біллі, танцюючи на вулиці позаду неї, — я був надворі, ви знаєте, шукав Спота. Я пройшов вулицею разів десять у кожен бік, і ось чому у варті сказали, що зі мною добре розмовляти.

— Так і є.

— Мені шкода, що вона померла, бо тепер вона не посилатиме мене виконувати її доручення. Не даватиме пенні кожного разу, але й останнього разу не дала. Це нечесно, правда? Я не сказав цього Нічній варті, бо тоді вони б подумали, що це я її вбив через це.

— Ніхто такого про тебе не подумає, Біллі.

— Завжди треба платити людям за їхню роботу, але того разу вона не заплатила.

Разом вони проходили повз темні вікна, повз мовчазні будинки. Роза подумала, що вже так пізно і всі вже поснули. Окрім них. Хлопець був поруч весь час, доки вона нарешті не зупинилась.

— Ви заходите? — спитав Біллі.

Дівчина подивилась на прибутковий будинок місіс О’Кіф. Її втомлені ноги самі привели Розу до цих дверей, у які вона так багато разів заходила раніше. Нагорі ще стоїть її ліжко у ніші, відгородженій завісою від кімнати, де жила Аурнія з Ебеном. Тонка завіса зовсім не стримувала звуків, які лунали з іншого ліжка. Кряхтіння Ебена під час близькості з її сестрою, його хропіння, його ранковий кашель. Вона пригадала, як його руки обмацували її цього вечора і, здригнувшись, повернулась і пішла геть.

— Ви куди? — здивувався Біллі.

— Я не знаю.

— Ви не збираєтесь йти додому?

— Ні.

Він підскочив до неї.

— Ви збираєтеся не спати? Усю ніч?

— Мені потрібно знайти місце, де можна поспати. Тепле місце, де Меггі не змерзне.

— Хіба будинок місіс О’Кіф не теплий?

— Я не можу піти туди сьогодні, Біллі. Містер Тейт гнівається на мене. Дуже— дуже гнівається. І я боюся, що він може... — вона завмерла і витріщилась у туман, який вився довкола її ніг, наче чіпкими пальцями. — О боже, Біллі, — прошепотіла Роза, — я така втомлена. Що я буду з нею робити?

— Я знаю місце, куди ви можете її віднести, — сказав хлопчина, — таємне місце. Але нікому про нього не кажіть.

Роза прокинулась і побачила, що Меггі спить поруч із нею. Вона почула кудкудакання, шурхіт соломи. Жоден із цих звуків не був звичним, і дівчині знадобилося кілька секунд, щоб пригадати, де вона.

І пригадати, що Аурнія померла.

Таке горе охопило дівчину, наче велетенський кулак стиснув її, аж дихання перехопило. Вона підняла очі до грубо отесаних балок, які підтримували стелю, і подумала, що не витримає такого болю.

Щось зашурхотіло поруч із ними. Роза повернулась і побачила чорного собаку, що дивився на неї й виляв хвостом, лупцюючи ним тюк сіна. Він обтрусився, здійнявши у повітря купу соломи та пилу, а потім підбіг і лизнув обличчя дівчини, лишивши на ньому смугу слини. Відштовхнувши собаку, Роза сіла. Той жалісно заскавчав і побіг сходами вниз. Визирнувши з сінника, вона побачила, як він пробіг повз запряженого коня, рухаючись цілеспрямовано, наче запізнювався на ділову зустріч, і зник у відчинених дверях клуні. Десь заголосив півень.

Роза оглянула сінник і задумалася, куди міг подітися Біллі.

То ось де він зазвичай ховався. Вона бачила сліди його перебування серед тюків сіна та іржавих інструментів. Прим’ята солома вказувала, де він спав цієї ночі. Тріснута чашка, блюдце та дошка для нарізання стояли на перекинутому кошику, наче на столі, накритому на одну персону. Винахідливість хлопця викликала у Рози усмішку. Уночі Біллі кудись зник, а потім повернувся з повною чашкою молока, яку, без сумніву, крадькома здоїв із чиєїсь корови чи кози. Роза не питала, де він його взяв, а Меггі із задоволенням смоктала просякнуту молоком ганчірку. Дівчина була вдячна за все, що могло втамувати голод дитини.

Але, хоча дитина і була нагодована, сама Роза нічого не їла з учорашнього опівдня, її шлунок голосно вимагав їжі. Вона нишпорила сінником, занурювалась у солому і врешті знайшла куряче яйце, ще тепле, знесене цього ранку. Дівчина розбила шкаралупу і задерла голову. Сире яйце ковзнуло до її горла, жовток був такий слизький і жирний, що їй зробилося недобре. Незважаючи на огиду, вона стримала нудоту і зберегла яйце в животі, бо розуміла, що це може бути її єдиною їжею на сьогодні, яку не можна змарнувати. Урешті нудота відступила, і Роза підняла голову й побачила маленьку дерев'яну скриньку, що стояла у кутку сінника.

Вона підняла відкидну кришку.

Усередині були дрібні кольорові камінчики, мушлі та два ґудзики з китового вуса — скарби, які Біллі назбирав, блукаючи вулицями Вест-Енду. Роза помічала, що його погляд завжди був спрямований під ноги, вузькі плечі згорблені, як у старого діда, а все для того, щоб подекуди підібрати з землі пенні чи загублену пряжку. Кожен день Тупого Біллі був полюванням за скарбами, а красивого ґудзика було досить, щоб зробити його щасливим. Через це він був удачливим хлопчиком, можливо, навіть найщасливішим у всьому Бостоні. Хто б іще задовольнявся простим ґудзиком? Але ґудзики не їстівні, а за похорон не розплатишся нічого не вартими камінцями.

Дівчина підійшла до вікна і поглянула надвір крізь брудне скло. Курки клювали щось у садку, який був тепер лише коричневими стовбурами та лозою, скуйовдженою від холоду.

Скринька Біллі раптом нагадала їй про одну річ, яку вона поклала до кишені і не згадувала дотепер. Роза витягла медальйон із ланцюжком, і горе знову охопило її при погляді на прикрасу Аурнії. Медальйон був у формі серця, а ланцюжок — легким, наче пір’їнка, витончена нитка, призначена для ніжної жіночої шиї. Вона пригадала, як ця прикраса зблискувала на молочно-білій шкірі Аурнії.

«Яка прекрасна була моя сестра, — подумала Роза, — а тепер вона просто їжа для хробаків».

Це було золото. Ним можна оплатити пристойний похорон для Аурнії.

Вона почула голоси і знову визирнула у вікно. Повний сіна віз щойно заїхав на подвір’я, і двоє чоловіків сперечалися через ціну.

Час було забиратися звідти.

Підхопивши дитину, яка все ще спала, Роза спустилась сходами і швиденько вислизнула з дверей клуні.

Невдовзі двійко чоловіків домовилися про ціну, але Роза Конноллі була вже далеко; струшуючи солому зі спідниці, вона несла Меггі ранковим Вест-Ендом.

— Акушерство — це галузь медицини, яка вивчає зачаття та його наслідки. А сьогодні ви почули про деякі з цих наслідків. Багато з них, на жаль, трагічні...

Навіть з великих сходів поза аудиторією Норріс чув ревучий голос доктора Крауча і прискорився, засмучений тим, що спізнився на ранкову лекцію. Але минулу ніч він знову провів у неприємній компанії Косоокого Джека. Вони їздили на південь, у Квінсі. Усю дорогу Джек жалівся на свою спину, що стало єдиною причиною, чому він покликав Норріса допомогти йому. Вони повернулися до Бостона далеко після опівночі і привезли лише один екземпляр у такому жахливому стані, що доктор С’ювол, коли стягнув брезент, скривився від смороду.

— Цей екземпляр пролежав у землі кілька днів, — поскаржився С’ювол, — ви не могли скористатися своїми носами? Сам лише сморід давав змогу вам це зрозуміти!

Норріс ще й досі відчував той сморід від свого волосся та одягу. Його неможливо було позбутися, він, наче личинка, проникав тобі під шкіру, доки кожен твій вдих не просякав ним, і ти більше не міг відрізнити живу плоть від мертвої. Він відчував його зараз, коли підіймався сходами до аудиторії, наче крокуючий труп відчуває запах власного розкладання.

Норріс потягнув на себе двері і прослизнув до аудиторії, де доктор Крауч ходив сценою і читав лекцію.

— ...хоча ця галузь медицини і відрізняється від, наприклад, хірургії, але акушерство вимагає знань анатомії, фізіології, патології та... — доктор Крауч зупинився, його погляд спрямувався на Норріса, який устиг зробити лише кілька кроків боковим проходом у пошуку вільного місця. Раптова тиша привернула увагу всіх присутніх в аудиторії, ця драматична пауза була цікавіша за будь-який шум. Публіка повернулася і, наче багатоокий звір, витріщилася на Норріса, прошиваючи його поглядом.

— Містере Маршалл, — урочисто промовив доктор Крауч, — велика честь, що ви вирішили долучитися до нас.

— Вибачте, сер! Мені нема виправдання.

— Безумовно. Що ж, знайдіть місце.

Норріс помітив порожній стілець і швидко сів у ряду, просто перед Венделлом і двома його друзями.

На сцені Крауч прочистив горло і повів далі:

— А на завершення, джентльмени, я дам вам тему для роздумів: лікар — подекуди єдиний, хто стоїть на шляху пітьми. Коли ми заходимо до похмурої кімнати хворого, то йдемо на битву, щоб дати промінець Божої надії та мужності тим нещасним, чиє життя лежить на чаші терезів. Тож запам’ятайте про святий обов'язок, який, можливо, скоро ляже на ваші плечі, — Крауч вийшов своїми короткими ногами на центр сцени, його голос лунав, наче заклик до війни. — Будьте вірні своєму покликанню! Будьте вірні тим, хто віддав свої життя у ваші напрочуд гідні цього руки.

Крауч в очікуванні дивився на свою аудиторію, де на кілька секунд повисла цілковита тиша. Потім Едвард Кінгстон почав плескати у долоні, гучно і показово, на що доктор не міг не звернути увагу. Решта швидко підтримали товариша, і ось уже всією аудиторією лунали бурхливі оплески.

— Так, я міг би назвати цю виставу гідною Гамлета, — сказав Венделл, але його сухе судження загубилось у шумі овацій. — Коли він вже кататиметься підлогою, зображуючи помираючого?

— Тихіше, Венделле, — застеріг Чарльз. — Чи ти хочеш, щоб ми всі мали проблеми?

Доктор Крауч зійшов зі сцени і зайняв місце у першому ряду поруч з іншими представниками свого факультету. Тепер доктор Альдус Гренвілл, який був деканом у медичному коледжі і водночас дядьком Чарльза, устав, щоб звернутися до студентів. Незважаючи на сивину, доктор Гренвілл був високим та статним, його могутня фігура справляла враження людини, яка може командувати аудиторією самим лише поглядом.

— Дякую, докторе Крауч, за найбільш докладну та надихаючу лекцію з мистецтва та науки акушерства. Ми наближаємося до заключної частини сьогоднішньої програми — анатомічного розтину, який представить нам доктор Ерастус С’ювол, наш видатний професор хірургії.

З першого ряду важко піднялася велична постать доктора С’ювола, який пройшов на сцену. Там два джентльмени міцно потиснули руки, після чого доктор Гренвілл знову зайняв своє місце. Тепер уся увага була прикута до доктора С’ювола.

— Перш ніж я почну, — сказав С’ювол, — я б хотів запросити добровольця. Можливо, джентльмена першого року навчання, який має досить сміливості, щоб стати асистентом прозектора.

Повисла тиша, п’ять рядів молодих людей зосереджено роздивлялися свої черевики.

— Ну ж бо, сміливіше. Необхідно забруднити руки кров’ю, якщо хочете зрозуміти, як влаштоване людське тіло. Зараз ви лише починаєте вивчати медицину, тож незнайомі з кімнатою розтинів. Сьогодні я допоможу вам наблизитися до цього чарівного механізму, його складної та величної структури. Чи хтось з вас має достатньо сміливості?

— Я маю, — сказав Едвард і піднявся з місця.

Професор Гренвілл сказав:

— Містер Едвард Кінгстон виявив бажання. Будь ласка, приєднуйтеся до доктора С’ювола на сцені.

Коли Едвард підіймався сходами, він пихато посміхнувся своїм товаришам. Його погляд вимовляв: «Я не такий боягуз, як усі ви».

— Звідки у нього такі нерви? — пробурмотів Чарльз.

— Ми всі будемо на його місці, — сказав Венделл.

— Подивіться, як він насолоджується увагою до своєї персони. Присягаюся, я б тремтів, як цуцик.

Колеса загуркотіли дерев’яною сценою, асистент з’явився з-за лаштунків, штовхаючи перед собою стіл. Доктор С’ювол одягнув халат і підгорнув рукави, а асистент викотив ще один столик з тацею, на якій були розкладені інструменти.

— Кожен з вас, — сказав доктор, — матиме нагоду навчитися працювати скальпелем у прозекторській. Але все ж ваша практика буде надто короткою. Через нестачу анатомічних екземплярів ви не маєте змарнувати жодної можливості. Як тільки матимете можливість, я сподіваюся, ви неодмінно скористаєтеся нею, щоб поглибити свої знання. Сьогодні, на превелику радість, ми маємо такий шанс, — він зробив паузу, щоб накинути фартух, — опанувати мистецтво розтину, — казав доктор, зав'язуючи фартух, — а це справді мистецтво. Сьогодні я покажу вам, як це робиться. Не так, як грубий м'ясник розрубує туші, а як скульптор, який створює витвір мистецтва з мармурової брили. Це те, що я збираюсь зробити сьогодні — не просто розрізати тіло, а відкрити красу кожного м'яза і кожного органа, кожного нерва і кровоносної судини, — С’ювол повернувся до столу, де лежало все ще накрите тіло. — Погляньмо на сьогоднішній екземпляр.

Норріс заздалегідь відчув нудоту, коли доктор С’ювол потягнув накидку. Він здогадувався, що лежало під нею, і боявся побачити напіврозкладений труп, який вони із Косооким Джеком відкопали минулої ночі. Але, коли С’ювол відкинув простирадло, там виявився зовсім не смердючий чоловік.

То була жінка. І навіть зі свого місця в аудиторії Норріс упізнав її.

Хвилясте руде волосся звисало з краю стола. Її голова була трохи повернута, тож вона дивилась на публіку напівзаплющеними очима, трішки відкривши рота. У лекторському залі повисла така тиша, що Норріс чув власний пульс, що відлунював у його вухах.

Це труп сестри Рази Конноллі. Сестри, яку вона обожнювала.

Як, заради Бога, кохана сестра дівчини закінчила своє існування на анатомічному столі?

Доктор С’ювол спокійно взяв скальпель з таці і став збоку від трупа. Здавалося, він не помічав, яка тиша панувала у шокованій аудиторії, коли він розглядав свій екземпляр. Він скидався на ремісника, який збирається розпочати роботу. Подивився на Едварда, який застиг за крок від столу. Без сумнівів, той також упізнав небіжчицю.

— Я б порадив вам надягнути фартух.

Едвард, здавалося, не чув його.

— Містере Кінгстон, якщо ви не бажаєте забруднити свій чудовий фрак, я пропоную вам зняти його і одягти фартух. Потім приходьте допомагати мені.

Навіть пихатий Едді помітно нервував. Він важко ковтнув, перш ніж накинути довгий, до самої підлоги, фартух і підкотити рукави сорочки.

Доктор С’ювол зробив перший надріз. Він був різкий та глибокий, від грудної кістки до таза. Коли шкіра розійшлась, черево відкрило свій вміст, петлі кишок випали з живота на стіл і ковзнули нижче, розгойдуючись, наче слизькі стрічки.

— Цеберко, — наказав С’ювол. Він підняв погляд на Едварда, який із жахом дивився на відкриту рану. — Можливо, хтось подасть мені цеберко? Поки до мого асистента не повернеться здатність рухатися?

Млявий сміх почувся з аудиторії, коли їхнього пихатого товариша було публічно осміяно. Почервонівши, Едвард схопив дерев’яне відерце зі столика з інструментами і поставив на підлогу, щоб упіймати до нього кишки, які випадали з розрізу.

— Над кишечником, — сказав доктор С’ювол, — є оболонка з тканини, яка називається сальник. Я щойно її розрізав, демонструючи кишки, які, як ви можете бачити, зараз звисають з черева. Старші джентльмени, особливо ті, хто не відмовляє собі у задоволенні добряче підкріпитися, мають сальник, ущільнений товстим шаром жиру. Але цей взірець молодої жінки ущільнення не має, — він підняв майже прозорий сальник і тримав його скривавленими руками, щоб аудиторія мала можливість його роздивитися. Потім він перехилився через стіл і жбурнув слизьку масу у відерце. Вона впала зі сплеском.

— Далі я приберу кишки, які не дають нам змоги роздивитися внутрішні органи. У той час, як будь-який м’ясник, що забиває корів чи коней, добре знає про значну кількість кишок, нові студенти, які асистують мені на розтинах, часто дивуються, коли бачать їх уперше. Передовсім я зроблю резекцію тонкої кишки, відрізавши її на рівні пілоричного з’єднання, де закінчується шлунок...

Він нахилився зі скальпелем, і його рука піднялась, тримаючи відрізаний кінець кишки. Він кинув його на край столу, і кінець зісковзнув униз, а Едвард упіймав його голими руками раніше, ніж той ляпнувся на підлогу. З огидою швидко кинув край кишки у відерце.

— Тепер я відріжу його з іншого боку, де тонка кишка переходить у товсту — біля ілеоцекального з’єднання.

І знову доктор С’ювол занурив скальпель. Потім розпрямився, тримаючи інший кінець кишки.

— Щоб показати диво людської системи травлення, я б попросив свого асистента взяти цей край тонкої кишки і пронести його проходом, щоб усі могли побачити його довжину.

Едвард, вагаючись, дивився у бридке відерце. Скривившись, він поліз у масу нутрощів і витяг потрібний край.

— Продовжуйте, містере Кінгстон. До кінця залу.

Едвард вирушив центральним проходом, стискаючи кінець кишки. Норріс почув мерзенний сморід тельбухів і побачив, як студент, що сидів біля проходу, замахав рукою біля носа, щоб відігнати запах. А Едвард усе ще крокував проходом і тягнув за собою кишку, як смердючий канат, аж доки вона нарешті не піднялася з підлоги, пружно натягнувшись. З неї капало на підлогу.

— Дивіться, яка довжина, — вигукнув доктор С’ювол. — Тут метрів шість. Шість метрів, джентльмени! І це лише тонка кишка. А є ще і товста. Кожен з вас без винятку має в животі найбільш дивовижний з органів. Подумайте про це, сидячи тут і перетравлюючи свій сніданок. Не має значення, яке ваше становище в суспільстві, багаті ви чи бідні, старі чи молоді — усередині ваших животів ви всі такі самі, як будь— який інший чоловік.

«Або жінка», — подумав Норріс, дивлячись не на органи, а на екземпляр, з якого витягли нутрощі. Навіть така красуня може бути перетворена на відерце тельбухів. А де ж серед них душа?

— Містере Кінгстон, ви можете повертатись на сцену, а кишка може повертатись у цеберко. Далі ми подивимось, які на вигляд серце та легені, що ховаються у грудях, — доктор С’ювол взяв жахливого вигляду інструмент і затиснув його лещата на ребрі. Аудиторія почула хруст кістки. Він подивився на присутніх. — Ви не зможете побачити, що розташовано у грудній клітині, доки не поглянете у порожнину. Я вважаю за потрібне студентам першого курсу піднятися і стати ближче до місця проведення розтину. Підходьте, ставайте довкола столу.

Норріс підвівся на ноги. Він сидів біля проходу, тож був одним із перших, хто опинився біля столу. Він поглянув униз, але не на відкриту грудну клітку, а на обличчя жінки, чиї найбільші таємниці демонструвалися тепер цілій аудиторії незнайомців. Він подумав, що вона була справжньою красунею. Аурнія Тейт була у самому розквіті жіночності.

— Якщо ви станете навкруги, — продовжував доктор С’ювол, — я залюбки покажу вам дещо цікаве, що я знайшов у її тазу. Опираючись на розмір матки, якої я з легкістю можу торкнутись ось тут, можна зробити висновок, що цей екземпляр зовсім нещодавно народжував. Незважаючи на відносну свіжість трупа, ви можете помітити неприємний запах з черевної порожнини та помітне запалення очеревини. Беручи всі ці обставини до уваги, я готовий назвати вірогідну причину смерті.

З проходу почувся гучний звук. Один зі студентів гучно залементував:

— Він дихає? Перевірте дихання!

Доктор С’ювол гукнув:

— У чому річ?

— Це племінник доктора Гренвілла, сер, — сказав Венделл. — Чарльз знепритомнів.

У першому ряду професор Гренвілл підхопився на ноги і приголомшено подивився на студентів. Він швидко пішов проходом до Чарльза, проштовхуючись крізь юрбу студентів.

— З ним усе добре, сер, — повідомив Венделл. — Чарльз приходить до тями.

На сцені зітхнув доктор С’ювол.

— Надмірна вразливість не рекомендується тим, хто хоче вивчати медицину.

Гренвілл опустився біля племінника на коліна і поплескав його по обличчю.

— Ну ж бо, хлопче! У тебе просто запаморочилась голова. У тебе був важкий ранок.

Зі стогоном Чарльз сів і охопив голову руками.

— Паморочиться.

— Я виведу його надвір, сер, — сказав Венделл, — йому потрібне свіже повітря.

— Дякую, містере Голмс, — відповів Гренвілл. Підвівшись, він сам не дуже добре тримався на ногах.

Ми всі ослаблені, навіть найбільш загартовані з нас.

За допомоги Венделла Чарльз із тремтінням звівся на ноги. Йому допомогли піднятися проходом.

Норріс почув, як один зі студентів фиркнув:

— З ким ще це могло статися, як не з Чарлі? Він постійно непритомніє.

«Але це могло статися із будь-ким з нас, — подумав Норріс, оглядаючи бліді обличчя студентів. — Яка нормальна людина зможе спокійно спостерігати за цією ранковою різаниною?»

І це ще був не кінець.

На сцені доктор С’ювол знову взяв свій скальпель і незворушно поглянув на глядачів.

— Джентльмени, продовжимо?

Навіть випадковий спостерігач міг би визначити з першого погляду, що чотири молоді чоловіки, які зайшли того вечора до «Урагану», мали різне становище у суспільстві. Якби про людину можна було судити з якості її пальта, то Норріс стояв би осторонь трьох своїх одногрупників і, певна річ, осторонь прославленого доктора Честера Крауча, який запросив чотирьох своїх студентів розділити з ним вечірню порцію випивки.

Крауч прямував крізь переповнену таверну до столу поруч із каміном. Там він скинув важке пальто з хутряним коміром і віддав його дівчині, яка негайно з’явилася, щойно побачила, як новоприбулі переступили поріг закладу.

Працівниця таверни не була єдиною представницею прекрасної статі, що зауважила їхню появу. Тріо молодих жінок, можливо, продавчинь або авантюристок, що приїхали з села, дивилися на юнаків, а одна з них почервоніла, зустрівшись поглядами з Едвардом, який лише знизав плечима, бо вже звик до жіночих поглядів.

У світлі шумного полум’я Норріс не міг не помітити модної краватки Едварда, зав’язаної у романтичному стилі, і зеленого пальта зі срібними ґудзиками та вельветовим коміром. Мерзенна кімната розчинів не стала на заваді трьом товаришам Норріса вдягнути чудові сорочки та марсельські жилети, коли вони порсалися у старому ірландцеві.

Сам Норріс ніколи б не наважився ризикнути отримати пляму на такий дорогий муслін. Його власна сорочка була стара й затерта і коштувала менше, ніж сама лише краватка Кінгстона. Він подивився на свої руки, засохла кров ще була під нігтями. Він подумав, що прийде додому у просякнутому трупним смородом одязі.

Доктор Крауч гукнув:

— По келиху бренді з водою для моїх найкращих студентів! І таріль устриць!

— Так, докторе, — сказала служниця і, ковзнувши лукавим поглядом по Едварду, побігла між столами, довкола яких було повно людей, виконувати замовлення.

Не менш стильно вдягнений Венделл був занадто низького зросту, а Чарльз — надто блідий і сором’язливий, щоб притягувати такі захоплені погляди. А Норріс був єдиний у поношеному одязі та побитих чоботах. Такий не заслуговував зайвого погляду.

«Ураган» був не з тих таверн, які відвідував Норріс. Хоча тут і траплялися безформні пальта чи поношені уніформи офіцерів середньої ланки, але більшість людей у натовпі мала високі комірці та гарне взуття. Також він звернув увагу на чималу кількість його товаришів по коледжу, які енергійно хапали устриць руками, якими кілька годин тому копирсались у скривавлених трупах.

— Перший розтин — це лише початок, — сказав Крауч, підвищуючи голос, щоб бути почутим у шумному приміщенні. — Ви не можете почати розуміти машину у всій її красі, допоки не навчитеся розрізняти молодих і старих, чоловіків і жінок, — він нахилився ближче до чотирьох своїх студентів і заговорив тихіше. — Доктор С’ювол сподівався отримати нову партію наступного тижня. Йому запропонували по тридцять з гаком доларів за кожного, але є проблеми з доставкою.

— Люди все одно продовжують помирати, — зауважив Едвард.

— Ми зіткнулися з дефіцитом. Минулі роки ми мали справу з постачальниками з Нью-Йорка та Пенсильванії, Але тепер всюди маємо конкурентів. Коледж медицини та хірургії у Нью-Йорку набрав дві сотні студентів цього року, Університет Пенсильванії — чотири. Це перегони за отримання того ж товару, який намагається видряпати кожна інша школа. І зробити це з кожним роком усе важче,

— У Франції немає таких проблем, — сказав Венделл.

Крауч заздрісно зітхнув.

— У Франції вони розуміють, що це для загальної користі. Медичні навчальні заклади Парижа мають повний доступ до благодійних лікарень. Студенти отримують усі тіла, які їм потрібні для навчання. Тепер там найкраще місце для вивчення медицини.

Служниця повернулася з їхніми напоями та тарілкою устриць, які парували.

— Докторе Крауч, — сказала вона, — там з вами хоче поговорити один джентльмен. Він каже, що його дружині прийшов час народжувати і вона дуже страждає.

Крауч оглянув таверну.

— Який джентльмен?

— Він чекає надворі з каретою.

Крауч підвівся, зітхнувши.

— Схоже, я змушений вас покинути.

— Ми можемо вам допомогти? — спитав Венделл.

— Ні-ні! Не дайте устрицям пропасти задарма. Побачимось уранці у палаті.

Коли доктор Крауч вийшов за двері, чотири студенти, не марнуючи часу, накинулися на таріль.

— А ви знаєте, його правда, — сказав Венделл, беручися за соковиту устрицю. — Треба вчитися у Парижі, і не лише він про це каже. Тут навчатися невигідно. Доктор Джексон заохотив Джеймса продовжити навчання там, і Джонні Воррен також невдовзі збирається туди.

Едвард презирливо фиркнув.

— Якщо наша освіта така кепська, чому ти ще тут?

— Мій батько вважає навчання у Парижі безглуздим марнотратством.

«Для нього це просто марнотратство, — подумав Норріс, — а для мене це щось нереальне».

— А ти б не хотів поїхати? — спитав Венделл, — навчатися у самих Луї та Шомеля? Практикуватися на свіжих трупах, а не на цих напіврозкладених екземплярах, прогнилих майже до кісток? Французи розуміють значимість науки, — він кинув порожню мушлю устриці на таріль, — ось де треба вивчати медицину.

— Якщо я поїду до Парижа, — відповів Едвард зі сміхом, — то не буду там вчитися. Хіба що жіночій анатомії. Але її можна вивчати будь-де.

— Але не так ґрунтовно, як у Парижі, — відповів Венделл з посмішкою, витираючи гарячий сік зі свого підборіддя, — якщо вірити розповідям про завзяття французьких жінок.

— Маючи достатньо тугий гаманець, завзяття можна купити у будь-якому місці.

— Що дає надію навіть такому коротуну, як я, — Венделл підняв свій келих, — і я відчуваю скоре народження вірша. Оди французьким леді.

— Будь ласка, ні, — простогнав Едвард, — жодних віршів цього вечора.

Норріс був єдиним, хто над цим не посміявся. Ця розмова про Париж, про жінку, яку можна купити, відкрила надглибоку рану його дитинства. Моя мати обрала Париж, а не мене. І хто був той чоловік, який звабив її туди? Хоча його батько і відмовлявся про це розмовляти, Норріс врешті сам прийшов до такого неминучого висновку. Звісно, тут був причетний чоловік. Софії було лише тридцять, яскрава і жвава красуня була, наче у пастці, на фермі у тихому Бельмонті. У яку зі своїх поїздок до Бостона вона зустріла його? Що він їй запропонував, яку нагороду пообіцяв у обмін на залишення власного сина?

— Ти надзвичайно мовчазний сьогодні, — звернувся до нього Венделл, — це через твою зустріч з доктором Гренвіллом?

— Ні, я ж казав тобі, що там нічого особливого. Він просто питав про Розу Конноллі.

— А, ту ірландську дівчину, — сказав Едвард і скривився. — Здається мені, що містер Претт має проти неї набагато більше доказів, ніж ми знаємо. І мова не лише про уявну дрібничку, яку вона вкрала. Крадійки зазвичай здатні на гірші речі.

— Не розумію, як ти можеш таке про неї казати, — обурився Норріс. — Ти її навіть не знаєш.

— Ми всі були у палаті того дня. Вона виявила повну відсутність поваги до доктора Крауча.

— Це не робить її крадійкою.

— Це робить її невдячною маленькою шмаркачкою. Що вже недобре, — Едвард кинув чергову порожню мушлю на таріль, — ось побачите, джентльмени, ми ще почуємо про міс Розу Конноллі.

Норріс випив забагато того вечора. Він відчував це, коли непевно крокував додому вздовж ріки з повним животом устриць і обличчям, яке горіло від бренді. Це була чудова вечеря. Найкраще з того, що він куштував, відколи прибув до Бостона. Так багато устриць! Він і не думав, що зможе їх стільки з’їсти. Але алкогольне сп’яніння не рятувало від холодного вітру, який пронизував до кісток, дуючи з ріки.

Норріс подумав про трьох своїх товаришів, які прямували до власних затишних осель, і уявляв привітні вогнища і затишні кімнати, які на них очікували.

Він зачепився чоботом за нерівну бруківку і ледь не впав. Сп’янілий, стояв, хитаючись на вітру і дивлячись кудись за ріку. На півночі, з іншого боку мосту Прізон Пойнт, слабко мерехтіли вогні в’язниці штату. На заході, за рікою, він побачив вогні в’язниці Лечмер Пойнт. Краєвид підбадьорював. Споглядання в’язниць як нагадування про те, як низько можна опуститися.

«Від джентльмена до простого крамаря, — подумав Норріс, — просто, якщо щось піде не так у справах, не поталанить у картах. Не буде більше гарного будинку та карети. Раптове перетворення на перукаря або колісного майстра. Ще одне спотикання, невдала позика — і доведеться приміряти жебрацьке дрантя й торгувати сірниками на вулиці або замітати пил за пенні. Ще одна помилка — і тремтіти від холоду у камері Лечмер Пойнт або визирати з-за решітки у Чарльзтауні.

А звідти можна опуститися лише в могилу».

О, так, похмурий краєвид, але він також підгодовував амбіції Норріса. Юнак керувався не лише спокусою безкінечних тарілок з устрицями чи ароматом чудових черевиків з телячої шкіри та вельветових комірів. Ні, він дивився у іншому напрямку, через прірву, в яку можна було зірватися.

«Я маю вчитися, — думав він, — і ще маю час цього вечора. Я не настільки п’яний, щоб не прочитати бодай одну главу Вістера, щось обов’язково залишиться в голові».

Але коли Норріс видерся вузькими сходами до свого крижаного горища, він був надто виснажений, щоб бодай розгорнути нотатник, який лежав на столі коло вікна. Щоб заощадити свічку, юнак ходив у пітьмі і весь час спотикався. Краще не марнувати свічку і прокинутися рано вранці, коли мозок буде свіжішим. Коли можна буде читати при денному світлі. Він роздягався у слабкому світінні вікна, визирнув на лікарняне поле, коли розв’язував краватку, розстібнув жилет. Удалині, за чорною смугою поля, мерехтіли вогні лікарняних вікон. Норріс уявив темні палати, якими лунав кашель. Там довгими рядами стояли ліжка, в яких зараз спали пацієнти. Так багато років навчання лежали перед ним, але він не мав і тіні сумніву, що має бути тут. Ця мить, це промерзле горище були лише частиною шляху, на який він вийшов багато років тому, коли був ще хлопчиком, коли вперше побачив, як батько розрізає забиту свиню. Коли він побачив її серце, яке ще тремтіло у грудях. Він притиснув руку до власних грудей, відчув биття свого серця і подумав: «Ми подібні. Свині, корови і люди. Механізм той самий. Якби ж я тільки міг зрозуміти, що змушує його працювати, що призводить до руху деталей, я б дізнався, як підтримувати його роботу. Я б дізнався, як ошукати смерть».

Норріс скинув підтяжки, зняв штани і повісив їх на стілець. Тремтячи, він заліз під ковдру. З повним животом і головою, яка паморочилась від бренді, він майже одразу заснув.

І майже одразу прокинувся від стуку у двері.

— Містере Маршалл? Містере Маршалл, ви тут?

Норріс зіскочив з ліжка і зачепився за щось у пітьмі горища. Відчинивши двері, він побачив старого працівника лікарні, його обличчя в непевному світінні ліхтаря здавалось моторошним.

— Ви потрібні в лікарні, — сказав старий.

— Що сталося?

— Карета перекинулася біля мосту через канал. Привозять поранених, а ми не можемо знайти сестру Робінсон. Вони покликали інших лікарів, але ви живете так близько, і я подумав, що варто покликати вас. Студент-медик — краще, ніж ніхто.

— Так, звісно, — сказав Норріс, не звертаючи уваги на не— передбачувані обставини, — я зараз буду.

Він одягався у темряві, незграбно натягнув штани, чоботи і жилет. Юнак не потурбувався про кітель. Якщо там усе в крові, його однаково треба буде скинути, щоб не забруднити. Він натягнув пальто, щоб не замерзнути, і темними сходами вискочив у ніч. Вітер дув із заходу, несучи сморід ріки. Норріс побіг просто через поле, і холоші його штанів невдовзі були мокрі від вологої трави. Його серце несамовито калатало у передбаченні. Він подумав, що перевертання карети могло призвести до численних поранень. Чи знатиме він, що треба буде робити? Він не жахався вигляду крові, бачив її вдосталь у сараї на фермі, де забивали тварин. Він страхався власного незнання. Норріс був таким зануреним у власні думки про критичний момент, який очікував на нього, що не одразу зрозумів, що чує. Але, зробивши ще кілька кроків, він почув це знову і зупинився.

З берега ріки доносився жіночий стогін.

Звук страждання, чи просто хвойда обслуговує клієнта? Вечорами він не раз ставав свідком таких випадків на березі ріки, у пітьмі під мостами, чув виття та хрюкання тих, хто злягався крадькома. Зараз не було часу підглядати за повіями, лікарня чекала на нього.

А потім звук повторився, і Норріс зупинився. Це був не чуттєвий стогін.

Він побіг до набережної і гукнув:

— Агов! Хто тут?

Подивившись униз на ріку, він побачив щось темне, що лежало там, де плескалася вода. Тіло?

Юнак зліз по камінню, і його ноги провалилися у чорну муляку. Холодний бруд просочився крізь тріснуту та протерту шкіру черевиків. Коли він підійшов ближче до води, серце забилося частіше, а дихання пришвидшилось. Це було тіло. У темряві юнак міг роздивитись лише силует жінки. Вона лежала на спині, її спідниці до самого корсета були у воді. Руки оніміли від холоду та жаху. Норріс підхопив її під руки і потягнув берегом угору, доки повністю не витяг із води. Судома звела руки, зі штанів текла вода. Маршалл схилився над жінкою з наміром виявити серцебиття, дихання чи будь-які ознаки життя.

Тепла рідина залила його руки. Це неочікуване тепло так вразило, що він не одразу зауважив, про що каже йому власна шкіра. Потім він опустив очі і побачив масляний блиск крові на своїй долоні.

Позаду нього почувся стукіт гальки по камінню. Норріс обернувся, і волосся стало дибки у нього на голові.

Істота стояла на березі над ним. Її чорний плащ роздмухало вітром, наче велетенські крила. Під каптуром проглядало обличчя Смерті, біле, як кістка. Порожні очі дивилися просто на нього, наче позначали, що його душа буде наступною під час сьогоднішніх жнив, а він буде наступним, на кого упаде її коса.

Норріс застиг від жаху й не зміг би втекти, навіть якби істота напала на нього, навіть якби її лезо вже свистіло в повітрі.

Але раптово вона зникла. А Норріс побачив лише місяць на нічному небі, що мерехтів крізь щілину між хмарами.

На набережній зблиснуло світло ліхтаря.

— Агов! — гукнув працівник лікарні. — Хто там, унизу?

Його горло пересохло від жаху. Юнак зміг лише прохрипіти: «Сюди!»

А потім гучніше:

— Допоможіть! Мені потрібна допомога.

Робітник спустився на замулений берег, розгойдуючи ліхтарем. Спрямувавши світло, він побачив тіло. І обличчя Мері Робінсон. Потім його погляд перейшов на Норріса, який чітко побачив вираз його обличчя.

На ньому був жах.

Норріс подивився на свої руки, де шар засохлої крові потріскався і відставав від шкіри. Його було покликано асистувати у критичний момент, натомість він додав ще більше крові, ще більше плутанини у весь цей хаос. Крізь зачинені двері він чув, як чоловік репетував від болю, і уявив, який жах наводив хірургічний ніж на ту нещасну душу.

Але не більший жах, ніж відчула бідолашна Мері Робінсон.

Лише коли він заніс її до будівлі під світло, то побачив, якими насправді страшними були поранення. Норріс заніс її до холу, лишаючи по собі кривавий слід, а шокована медсестра мовчки вказала йому на операційну. Але коли він поклав Мері на стіл, то вже знав, що вона померла, не дочекавшись операції.

— Як добре ви знали Мері Робінсон, містере Маршалл?

Норріс відірвав погляд від своїх скривавлених рук і підвів його на містера Претта з Нічної варти. Позаду Претта стояли констебль Лайонз і доктор Альдус Гренвілл. Вони обидва зберігали тишу під час допиту. Чоловіки відступили у темряву, за межі кола світла, яке утворювала лампа.

— Вона була медсестрою. Я її бачив, певна річ.

— Але чи ви її знали? Чи мали з нею якісь стосунки за межами вашої роботи у лікарні?

— Ні.

— Зовсім ніяких?

— Я займаюся вивченням медицини, містере Претт. У мене лишається зовсім небагато вільного часу,

— Ви живете поруч із лікарнею. Ваше помешкання розташоване просто на межі її земель, і його можна навіть побачити з лікарняних вікон. Так само міс Робінсон жила за кілька хвилин ходьби звідси. Ви могли перетинатися з нею, просто виходячи за поріг.

— Це важко назвати відносинами, — Норріс знов опустив погляд на свої руки і подумав, що це була їхня найбільша близькість. З її кров’ю на його руках.

Містер Претт повернувся до містера Гренвілла:

— Ви оглянули тіло, сер?

— Так. Проте я б хотів, щоб доктор С’ювол оглянув його як слід.

— Але ви могли б поділитися своїми висновками?

Норріс тихо сказав:

— Це той самий убивця. Той самий малюнок. Упевнений, що ви вже знаєте про це, містере Претт, — він підвів погляд. — Два розрізи. Один прямий упоперек живота. Потім поворот леза і глибокий поріз прямо вгору, до самої грудини. У формі хреста.

— Але цього разу, містере Маршалл, — утрутився констебль Лайонз, — убивця пішов далі.

Норріс подивився на головного офіцера Нічної варти. Хоча раніше він ніколи не зустрічався з констеблем Лайонзом, але знав, яка у того репутація. На відміну від пихатого містера Претта, він розмовляв м'яко і не привертав до себе особливої уваги. Усю останню годину він надавав своєму підлеглому містерові Претту повний контроль над розслідуванням. Тепер Лайонз вийшов на світло, і Норріс побачив невисокого джентльмена років п’ятдесяти в окулярах з підстриженою бородою.

— Зник її язик, — сказав він.

Вартовий Претт повернувся до Гренвілла:

— Убивця відрізав його?

Гренвілл кивнув:

— Це неважко зробити. Усе, що потрібно — це гострий ніж.

— Чому він робить такі абсурдні речі? Що це: покарання? Чи послання?

— Про це вам варто запитати вбивцю.

Норрісу не сподобалось, як Претт миттєво перевів погляд на нього.

— А ви кажете, що бачили його, містере Маршалл.

— Я бачив щось.

— Істоту у плащі? Із черепом замість обличчя?

— Він був точнісінько таким, як його описувала Роза Конноллі. Вона сказала вам правду.

— Працівник лікарні вже сказав мені, що не бачив жодного монстра. Він розповів, що поруч із тілом бачив лише вас.

І нікого більше.

— Вона стояла там лише якусь мить. Коли працівник наблизився до мене, вона вже зникла.

Претт роздивлявся його якийсь час.

— Як ви вважаєте, чому було відрізано язик?

— Я не знаю.

— Це вчинок, гідний монстра. Але якщо він вивчає анатомію, то сенс може бути у збиранні частин людських тіл. Для наукових цілей, звісна річ.

— Містере Претт, — утрутився Гренвілл, — ви не маєте підстав підозрювати містера Маршалла.

— Молодого чоловіка, який опинився поблизу під час скоєння обох убивств?

— Він студент-медик. Він мав бути поблизу лікарні.

Претт подивився на Норріса.

— Ви зростали на фермі, чи не так? Ви маєте якийсь досвід у розтинанні тварин?

— Ці питання зайшли надто далеко, — сказав констебль Лайонз. — Містере Маршалл, ви можете йти.

— Сер, — заперечив Претт, обурений тим, як він щойно був позбавлений влади, — я вважаю, що ми не до кінця з цим розібралися.

— Містер Маршалл не є підозрюваним і не може бути допитаним, — Лайонз повернувся до Норріса. — Ви вільні.

Норріс підвівся і рушив до дверей. Там він зупинився і повернувся.

— Я знаю, що ви не повірили Розі Конноллі, — сказав він. — Але тепер і я бачив ту істоту.

Претт фиркнув:

— Саму Смерть?

— Вона справжня, містере Претт. Вірите ви мені чи ні, але там є щось. Щось, що зазирнуло мені в самісіньку душу. І я молю Бога, щоб цього ніколи більше не сталося.

Хтось знову стукав у його двері.

«Яке жахіття мені наснилося, — подумав Норріс, розплющивши очі й побачивши денне світло, яке пробивалося крізь його вікно. — Ось що буває від надмірного споживання устриць і бренді. Сняться потім усілякі монстри».

— Hoppice? Hoppice, прокидайся! — гукав Венделл.

Обхід з доктором Краучем. Я проспав!

Норріс відкинув ковдру і сів. Лише тоді побачив своє пальто, перекинуте через спинку стільця, і на ньому була велика пляма крові. Він подивився вниз на чоботи, які покинув біля ліжка, і побачив шкіру, геть укриту брудом. І також кров’ю. Навіть сорочка, в яку він був одягнений, була забризкана цегляно— червоним на манжетах і рукавах. То це був не сон. Він заснув з кров’ю Мері Робінсон на одязі.

Венделл погрюкав у двері.

— Норрісе, ми маємо поговорити.

Норріс непевно пройшов кімнатою і відчинив двері. Венделл чекав на темних сходах.

— Кепський маєш вигляд, — сказав він.

Норріс пішов назад до ліжка і зі стогоном сів.

— Це була жахлива ніч.

— Так, я чув.

Венделл увійшов до кімнати і зачинив за собою двері. Він не сказав ані слова, оглянувши жалюгідне маленьке горище. Його думки читалися на обличчі, коли Венделл розглядав гнилі балки, перекошену підлогу та матрац, набитий соломою, що лежав на ліжку, збитому зі старих дошок. З пітьми вискочила миша, дряпаючи кігтями підлогу, і зникла під столом, на якому лежав розгорнутий примірник «Анатомії» Вістера, укритий якимись плямами. Цього ранку наприкінці листопада було так зимно, що на вікні утворилась крижана корка.

— Я так розумію, що ти здогадуєшся, чому я не прийшов на ранковий обхід, — сказав Норріс. Він почувався болісно оголеним, сидячи у самій лише сорочці, а подивившись на свої голі ноги, побачив, що вони вкриті сиротами.

— Ми знаємо, чому ти не прийшов. Про це говорять усі в лікарні. Про те, що трапилось із Мері Робінсон.

— Тоді ти знаєш, що це я знайшов її.

— У будь-якому випадку, це одна з версій.

Норріс поглянув на товариша.

— Є інша?

— Ходить багато різних пліток. На жаль, огидних.

Норріс знову поглянув на свої коліна.

— Передай мені штани, будь ласка. Тут страшенно холодно.

Венделл простягнув шому штани, потім одвернувся і поглянув у вікно. Норріс одягнувся і помітив плями крові на закотах штанів. На всьому його одязі була кров Мері Робінсон.

— Що вони про мене кажуть? — спитав він.

Венделл повернув до нього обличчя.

— Який дивний збіг, що ти з’являвся так швидко після кожного вбивства.

— Не я знайшов тіло Аґнес Пул.

— Але ти був там.

— Як і ти.

— Я тебе не звинувачую.

— Тоді що ти тут робиш? Прийшов поглянути, де живе Жнець? — Норріс підвівся і натягнув підтяжки. — Уявляю, яка це гарна тема для балачок. Гостренькі дрібнички, про які можна потеревенити з гарвардськими дружками за келихом мадери.

— Ти ж не думаєш так про мене насправді?

— Але я знаю, що ти думаєш про мене.

Венделл наблизився до Норріса. Він був значно нижчим і дивився на Норріса знизу вгору, наче маленький розлючений тер’єр.

— Ти ображений на весь світ з того дня, коли тут з’явився. Бідолашний фермерський хлопчик, з яким не хочуть гратися інші діти. З тобою не хочуть дружити, бо твій фрак недостатньо гарний, а в кишені бракує копійок. Ти справді вважаєш, що я так про тебе думаю? Що ти не вартий моєї дружби?

— Я знаю своє місце у колі твоїх друзів.

— Ти не знаєш моїх думок! Ми з Чарльзом щоразу намагаємося ввести тебе у наше коло, щоб ти почувався там комфортно. Але ти не підпускаєш нас до себе, бо сам вирішив, що будь-яка спроба налагодити стосунки обов’язково провалиться.

— Ми одногрупники, Венделле, не більше. Нас поєднують доктор Крауч і мертвий ірландець. Можливо, ще келих бренді час від часу. Але ж подивись на цю кімнату. Ти можеш помітити, що більше спільного ми особливо й не маємо.

— Я маю з тобою спільного більше, ніж із тим-таки Едвардом Кінгстоном.

Норріс засміявся.

— О, так! Просто поглянь на наші однакові атласні жилети. Назви бодай одну річ, яка нас об’єднує, окрім бідолашного старого ірландця на столі.

Венделл повернувся до столу, на якому лежав відкритий Вістер.

— Принаймні те, що ти навчаєшся.

— Ти не відповів на моє питання.

— Це і була моя відповідь. Ти сидиш тут, на цьому крижаному горищі, спалюєш свої свічки до останньої краплини сала і вчишся. Чому? Просто щоб одного дня надягнути циліндр? Щось я у це не вірю, — він повернувся до Норріса. — Я гадаю, що ти навчаєшся з тієї ж причини, що і я. Бо ти віриш у науку.

— Тепер ти не знаєш моїх думок.

— Того дня, у палаті з доктором Краучем... Там була жінка, яка надто довго народжувала. Він наполягав, що їй необхідно зробити кровопускання. Пам'ятаєш?

— І що?

— Ти посперечався з ним. Сказав, що експериментував на коровах. Що кровопускання не принесло їм користі.

— І був за це привселюдно висміяний.

— Ти ж знав, що так буде. Але все одно сказав про це.

— Бо це правда. Корови навчили мене цього.

— А ти не такий гордий, щоб навчатися у корів.

— Я фермер. Де ще мені вчитися?

— А я син священника. Гадаєш, уроки, які я засвоїв з проповідей мого батька, були хоч трохи такими корисними, як твої? Фермери знають про народження і смерть набагато більше, ніж ті, хто сидять на церковних лавах.

Зі стогоном Норріс повернувся і взяв свій кітель — єдиний предмет одягу, на якому не було крові Мері Робінсон, але тільки тому, що власник залишив його тут учора ввечері.

— Ти маєш якесь дивне уявлення про шляхетність фермерів.

— Я можу розпізнати людей науки, коли їх побачу. Також я мав змогу переконатись у твоїй шляхетності.

— Моїй шляхетності?

— В анатомічній кімнаті, коли Чарльз перетворив на кроваву кашу труп старого ірландця. Ми обидва знаємо, що Чарлі лише за крок від того, щоб бути викинутим з коледжу. Але ти тоді вийшов уперед і прикрив його, коли ані Едвард, ані я не зробили цього.

— Навряд чи то була шляхетність. Просто я не міг спокійно спостерігати, як плаче дорослий чоловік.

— Hoppice, ти не такий, як більшість у нашій групі. Це твоє покликання. Ти вважаєш, що Чарлі Лекевей переймається анатомією, медичною наукою? Єдина причина, чому він тут, це тому, що його дядечко чекає цього від нього. Його покійний батько був лікарем. І його дід теж. А йому бракує сміливості піти проти родини. А Едвард... Він навіть не намагається приховувати свою байдужість. Половина студентів тут лише через примхи їхніх батьків. А інша половина просто хоче отримати ремесло. Таке, що забезпечить їм комфортабельне життя.

— А чому ти тут? Бо це твоє покликання?

— Я визнаю, медицина не була моїм першочерговим вибором. Але поету буде важко влаштувати своє життя. Навіть якщо я друкуватимусь у «Щоденних оголошеннях».

Норріс придушив сміх. Оце насправді нікчемна професія, яка підходить хіба що щасливчикам з купою грошей, які можуть собі дозволити витрачати дорогоцінний час на написання віршиків. Він дипломатично сказав:

— Боюсь, я незнайомий з твоїми роботами.

Венделл зітхнув:

— Тоді ти розумієш, чому я не обрав кар’єру поета. І до вивчення права мені теж забракло наснаги.

— То медицина посіла третє місце. Це важко назвати покликанням.

— Вона стала моїм покликанням. Я знаю, що маю стати лікарем.

Норріс взяв пальто і на мить завмер, роздивляючись криваві плями. Але все одно надягнув його. Мерехтіння замерзлої трави підказало, що сьогодні йому знадобиться будь-яка тепла річ, яку він може знайти у своєму жалюгідному гардеробі.

— З твого дозволу, я ще маю справу сьогодні. Мушу пояснити свою відсутність докторові Краучу. Він ще у лікарні?

— Норрісе, якщо ти збираєшся до лікарні, то я мушу попередити, що може очікувати там на тебе.

Норріс повернув до нього обличчя:

— Що?

— Знаєш, серед пацієнтів і персоналу ходять балачки. Люди мають сумніви щодо тебе. Вони налякані.

— Вони гадають, що це я її вбив?

— Опікуни розмовляли з містером Претгом.

— Вони ж не слухали його нісенітниці?

— Їм довелося слухати. Вони відповідальні за підтримання порядку у лікарні. Вони можуть покарати будь-якого доктора з персоналу. І, певна річ, вони можуть вигнати студента— ме— дика з палати.

— То як мені вчитися? Як продовжувати навчання?

— Доктор Крауч намагається їм це пояснити. І доктор Гренвілл категорично проти твого відсторонення. Але інші...

— Інші?

— Чутки серед родин пацієнтів. І на вулицях також.

— Що вони кажуть?

— Що відрізаний язик свідчить про те, що вбивця — студент-медик.

— Або хтось, хто забивав тварин, — додав Норріс, — і все це про мене.

— Я просто прийшов розповісти тобі про стан речей. Є люди, які... дуже тебе бояться.

— Але чому ти мене не боїшся? Чому ти вирішив, що я невинний?

— Я нічого не вирішив.

Норріс гірко посміхнувся.

— Оце надійний друг.

— Чорт забирай, саме це і має робити друг! Казати правду. Що твоє майбутнє під загрозою, — Венделл повернувся і пішов до дверей. Там він зупинився і поглянув на Норріса. — Ти маєш більше впертості та гордощів, ніж будь-який синок багатіїв, якого я колись зустрічав. Але через них ти весь світ бачиш негативним. Мені не потрібен такий друг, як ти. Я навіть не хочу мати такого друга, — він різко відчинив двері.

— Венделле!

— Тобі варто поговорити з доктором Краучем. І подякувати за те, що захищав тебе. Бо він зрештою заслуговує на це.

— Венделле, пробач мені, — сказав Норріс і зітхнув. — Я не звик помічати в людях хороше.

— Але помічаєш погане?

— Я зрідка розчаровуюсь.

— Тоді варто змінити коло знайомств.

Норріс усміхнувся на це. Він сів на ліжко і потер обличчя.

— Гадаю, твоя правда.

Венделл зачинив двері і підійшов до нього.

— Що ти збираєшся робити?

— З чутками? А що я можу зробити? Що наполегливіше я доводитиму свою непричетність, то більш винуватий вигляд матиму.

— Але ти мусиш щось робити. Це твоє майбутнє.

Воно висіло на волосинці. Кілька сумнівів, кілька тихих слів, і опікуни лікарні можуть назавжди заборонити йому вхід до палат.

«Як легко псується репутація» — подумав Норріс.

Підозра може причепитися до нього, як пляма крові до пальта, змарнувавши всі надії, перспективи та можливості, доки єдина стежка не приведе його назад до батькової ферми. До будинку холодної та безрадісної людини.

— Доки вбивцю не зловлять, — казав Венделл, — усі погляди будуть прикуті до тебе.

Норріс опустив очі на плями на пальто, із замерзаючою у жилах кров’ю пригадавши істоту, що стояла над ним на березі та дивилась на нього. Я не вигадав її.

Роза Конноллі також її бачила.

«Ще тиждень таких сильних холодів, — подумав Косоокий Джек, — і ґрунт буде надто промерзлим, щоб копати. Скоро вони почнуть складати трупи у склеп на поверхні, очікуючи на весінню відлигу. Там будуть важкі замки, які потрібно буде відмикати, охоронці, яким треба буде давати хабар, ціла купа нових складнощів, які приносить зміна погоди».

Для Джека квітіння яблунь чи падіння листя означало не просто зміну сезонів. Ні, це була зміна якостей ґрунту. У квітні треба було боротися з багнюкою, такою густою та жадібною, що вона могла засмоктати черевики, стягнувши їх просто з твоїх ніг. У серпні земля була суха, і можна було легко перетворити брилу на теплий пил, просто стиснувши її у кулаці. Слушний час, щоб копати, не враховуючи той факт, що, кинувши кожну лопату, треба відмахуватися від розлюченої хмари комарів. У січні лопата бринітиме, наче дзвін, коли ударити нею по крижаному ґрунту, а сила удару передаватиметься руків’ям лопати і перетвориться на біль у руках. Навіть якщо підтримувати вогнище на могилі, знадобиться кілька днів, щоб розтопити мерзлоту. Лічені трупи було поховано у січні.

Але наприкінці осені жнива ще залишались рясними.

Тож він керував своїм возом у сутінках, що згущувалися, дерев’яні колеса хрустіли тонкою крижаною скоринкою, якою вкрився бруд. О цій годині він нікого не зустрів на порожній дорозі. На іншому боці кукурудзяного поля, уздовж якого були розкидані коричневі поламані стебла, Джек побачив мерехтіння свічки у вікні ферми, але руху ніякого не було, як і звуків, окрім стукоту кінських копит і тріску криги під колесами фургона. Він був значно далі, ніж йому б того хотілося, особливо такого непривітного вечора, але вибору Джек не мав. Наглядачі за могилами пильнували тепер на старому цвинтарі Тренері та на кладовищі Коппс Тіл, що на північній околиці. Навіть покинуте кладовище у Роксбурі Кросінґу тепер доглядалося. Так складалося, що з кожним місяцем йому доводилося їздити все далі й далі від Бостона. А були ж часи, коли йому не доводилося їхати далі Центрального цвинтаря міської громади. Там, безмісячними ночами, йому з командою жвавих копачів було з чого обирати: жебраки, католики та старі солдати помирали як мухи. Байдуже, багатий чи бідний. Труп є труп, і платять за них однаково. Анатомам було однаково, кого різати — добре відгодованих чи померлих від туберкульозу.

Але студенти-медики занапастили це джерело, як і решту тутешніх кладовищ, своїм неакуратним риттям і недбалими спробами приховати свою діяльність. Вони з’являлися на кладовищах напідпитку з напускною хоробрістю і залишали по собі пошкоджені могили та розтоптану землю. Сліди осквернення були такими кричущими, що навіть жебраки невдовзі почали доглядати за своїми померлими. Ті кляті студенти все зіпсували і для професіоналів. З тих пір у нього все пішло шкереберть.

Ось і цієї ночі, замість швидкої роботи, Джек був змушений їхати безкінечною сільською дорогою і з жахом уявляти, що на нього чекає. Ще й сам-один. З таким незначним прибутком він тепер неохоче ділився грошима з помічниками. Ні, цієї ночі він має впоратися самотужки. Єдиною його надією було те, що яку б він свіжу могилу не знайшов, копачі, які рили її, були надто ледачі, щоб копати усі два метри.

Але його власне тіло ніколи не лежатиме у низькосортній могилі.

Косоокий Джек точно знав, як його поховають. Він ретельно все спланував. Триметрова яма із залізною кліткою навколо нього, і вартовий, якого наймуть чатувати тридцять днів. Достатньо довго, щоб його тіло зіпсувалося. Він бачив, як працюють скальпелями. Йому платили, щоб позбутися залишків після того, як анатоми завершували своє рубання та пиляння, і Джек не мав жодного бажання бути перетвореним на купу відокремлених кінцівок.

«Жоден доктор ніколи не торкнеться мого тіла», — думав він, уже відкладаючи кошти на власний похорон. Він тримав свої заощадження захованими у скрині під підлогою спальні. Фанні знала, яку могилу він хоче, і він залишав їй достатньо, щоб бути упевненим — усе буде зроблено правильно, зроблено дбайливо.

Якщо маєш достатньо грошей, можеш купити будь— що. Навіть захист від таких людей, як Джек.

Попереду з’явився низький мур цвинтаря. Він зупинив коня і затримався на дорозі, розглядаючи тіні. Місяць опустився за небокрай, і лише зорі світилися над кладовищем. Джек потягнувся назад по лопату й ліхтар і зістрибнув з воза. Його черевики розчавили крижану кірку і провалилися в багно. Ноги чоловіка заклякли від довгої їзди, і він незграбно подерся через мур, брязкаючи ліхтарем і лопатою.

Джекові не довелося довго шукати свіже поховання. Світло ліхтаря вихопило з темряви могилу, земля на якій ще не вкрилася льодом. Він поглянув на надгробки сусідніх могил, щоб зрозуміти, з якого боку голова. Туди він і всадив лопату в першу чергу. Кинувши ґрунт лише кілька разів, він відчув, що йому стало важче дихати. Він зробив паузу, хапав ротом холодне повітря і шкодував, що не взяв із собою молодого Норріса Маршалла. Але хай заберуть його чорти, коли він втратить бодай долар, якщо міг поратися з роботою власноруч.

Коли Джек знову встромив лопату у ґрунт і збирався відкинути його вбік, раптовий вигук змусив його завмерти.

— Он він! Хапайте його!

На ньому зійшлося світло трьох ліхтарів, які наближалися так швидко, що він не встиг загасити власний. У паніці він покинув лампу там, де вона була, і побіг, прихопивши лише лопату. Темрява приховувала його сліди, але кожна могила була перешкодою на шляху чоловіка, наче кістляві руки намагалися схопити Джека, заважаючи швидкій втечі. Здавалося, саме кладовище хотіло помститися йому за всю ту наругу, яку він будь-коли вчинив. Чоловік оступився і впав на коліна, лід тріснув під ним, як скло.

— Сюди! — почулося поруч.

Пролунав постріл, і Джек почув, як куля прошипіла біля його щоки. Він підхопився на ноги і подерся муром, лопату утікач кинув, ще коли впав. Коли він уже сидів на возі, інша куля просвистіла так близько, що зачепила його волосся.

— Він тікає!

Один удар батогом, і кінь рвонув з місця, фургон несамовито грюкав позаду. Джек почув ще один, останній постріл, але його переслідувачі залишилися далеко позаду, а їхні лампи світили у пітьму.

За якийсь час він зупинив коня. Той був захеканий, і Джек знав: якщо не дати йому перепочити, то коня він втратить так само, як і лопату з ліхтарем. І де він тоді опиниться — ремісник без інструменту?

Ремесло, яким він займався занадто довго.

Цієї ночі був повний провал. А що буде наступної? А після неї? Він подумав про скриньку з готівкою у схованці під підлогою спальні і про заощаджені гроші. Їх замало, грошей завжди замало. Був слушний час замислитися про їхнє з Фанні майбутнє. Якщо їм вдасться утримувати таверну і надалі, з голоду вони не помруть. Але якщо все, на що можна сподіватись — це принаймні не померти з голоду, то перед ними майоріла невесела старість.

Але й вона ще не була гарантована. Завжди є небезпека голоду. Випадкова пожежа, окалина, що вилетіла з вогнища, і «Чорний лонжерон» — заклад, який їм залишив батько Фанні, також залишиться в минулому. Тоді Джекові доведеться турбуватися про те, як їх нагодувати. Вантаж, який усе важче і важче переносити, бо роки беруть своє. І це навіть не через хворі коліна чи біль у спині, ні. Це через справи, які стає дедалі важче вести. Нові медичні школи з’являються навкруги, а студенти потребують трупів. Попит зростає і сприяє появі нових викрадачів трупів. А вони молодші, спритніші та відчайдушніші.

А ще вони мають міцні спини.

Минулого тижня Джек прибув до доктора С’ювола із добряче зіпсованим взірцем — найкращим, що йому довелося знайти тієї ночі. Він бачив шість діжок на подвір’ї доктора, кожна мала маркування з етикеткою «Розсіл».

— Їх щойно доставили, — сказав С’ювол, коли Джек перераховував гроші, — у гарному стані.

— Тут лише п’ятнадцять доларів, — поскаржився викрадач трупів, дивлячись на гроші, які йому дав хірург.

— Ваш екземпляр уже гнилий, містере Б’юрк.

— Я розраховував на двадцять.

— Я заплатив двадцять за кожен екземпляр у діжці, — відповів С’ювол, — вони у значно кращому стані, і я можу отримувати їх по шість за раз. Просто з Нью-Йорка.

«До біса Нью-Йорк, — подумав Джек, коли тремтів, зажурений, у своєму фургоні. — Де я знаду джерело у Бостоні? Мало помирає людей. Зараз би якусь чуму, щоб підчистила нетрі у Сауті та Чарльзтоні. Ніхто б не сумував за тією черню. Зрештою, має ж бути хоч якась користь від ірландців. Хай вони зроблять його багатим. Щоб стати багатим, Джек Б’юрк міг би продати власну душу.

А, можливо, він уже це зробив.

Пізніше, коли він повернувся до «Чорного лонжерона», кінцівки заклякли, і він ледве зліз зі свого воза. Джек відвів коня до стайні, збив замерзлий бруд зі своїх черевиків і втомлено почовгав до таверни.

Він не бажав нічого, окрім чарки бренді, що її можна було випити біля теплого вогнища. Але, щойно усівшись на стілець, Джек відчув на собі погляд Фанні, яка спостерігала за ним з-за прилавка. Він не звернув на неї уваги, він ні на кого не звертав уваги, очікуючи, доки чутливість повернеться до заціпенілих пальців ніг.

Заклад був майже порожнім. Холод відвадив багатьох завсідників, цього вечора лише найбільш жалюгідні пияки сповзалися з вулиць.

Один чоловік стояв коло бару і рився у брудних кишенях, шукаючи брудні монети. Ніщо не могло розвіяти тугу цієї ночі краще за кілька дорогоцінних крапель рому.

Інший чоловік у кутку опустив голову, а його хропіння було достатньо гучне, щоб змусити брязкати порожні келихи, що були розкидані на столі.

— Ти раненько сьогодні.

Джек підняв погляд на Фанні, яка стояла над ним. Її очі питально звузились.

— Не найкращий вечір, — усе, що він відповів, зробивши ковток з келиха.

— Гадаєш, у мене тут був кращий вечір?

— Ти принаймні провела його коло вогнища.

— Із цим натовпом, — фиркнула жінка, — не варто було навіть двері відчиняти.

— Ще один келих, — гукнув чоловік біля бару.

— Спочатку покажи свої монети, — кинула йому Фанні.

— Вони у мене є. Десь у цих клятих кишенях.

— Знайдеш — поговоримо.

— Пожалійте мене, місіс. Сьогодні так холодно.

— І ти маєш усі шанси опинитися на тому холоді, якщо більше не можеш платити за випивку, — вона знову подивилась на Джека. — Ти повернувся з порожніми руками, чи не так?

Він потиснув плечима.

— Там були охоронці.

— Ти не спробував в іншому місці?

— Не міг. Довелося кинути лопату і ліхтар.

— Ти не зміг привезти додому навіть власні інструменти?

Він грюкнув своїм келихом.

— Годі!

Вона нахилилась ближче і м’яко сказала:

— Джеку, є простіші шляхи здобуття грошей. І ти це знаєш. Дозволь мені сказати лише слово, і ти матимеш таку роботу, яка тобі потрібна.

— А потім мене за неї повісять, — Джек похитав пальцем. — Краще я займатимусь власною справою, дякую!

— Останніми днями ти повертався порожній частіше, ніж будь— коли.

— Поганий урожай.

— Це все, що я чую кожного разу.

— Бо так і є. Він просто погіршується.

— Ти гадаєш, у мене тут справи йдуть угору? — вона кивнула головою у бік майже порожнього приміщення. — Вони всі тепер ходять у «Русалку». Чи у «Плуг і зірку», чи до Кугана. Ще один такий рік, і доведеться зачинятися.

— Місіс, — гукнув чоловік біля бару, — я знаю, що в мене є гроші. Ще лише одну, і я присягаюся, я заплачу вам наступного разу.

Фанні розгнівано повернулася до нього.

— Твої обіцянки нічого не варті. Не можеш платити — не можеш сидіти. Йди геть! — вона підійшла до нього і схопила за комір. — Нумо, забирайся! — ревіла жінка.

— Ви ж маєте про запас один келих.

— Ані краплини, — вона протягла чоловіка кімнатою, різко відчинила двері й виштовхала його на холод. Потім затраснула двері і повернулася, захекана й розчервоніла.

Коли Фанні була розлючена, на неї страшно було дивитися. Навіть Джек втиснувся у свій стілець, нажаханий тим, що може статися далі. Його погляд упав на самотнього відвідувача, який ще лишався — чоловіка, який заснув за кутовим столом.

— Ти теж. Час іти.

Чоловік не поворухнувся.

Те, що її було проігноровано, стало останньою краплиною, яка змусила обличчя Фанні спалахнути пурпуровим кольором, а м’язи на її руках напружитися.

— Ми зачинені. Іди, — вона швидко наблизилася до чоловіка і сильно штовхнула у плече. Але, замість того щоб піти, він завалився набік і впав зі свого стільця на підлогу.

Якусь мить Фанні просто дивилася з огидою на його роззявлений рот і висолоплений язик. Вона насупила брові, утворивши глибоку зморшку на лобі, і нахилила обличчя так близько, що Джек подумав, вона збирається поцілувати чоловіка.

— Він не дихає, Джеку, — сказала Фанні.

— Що?

Вона поглянула на свого чоловіка.

— Іди подивись.

Джек підвівся зі свого стільця і крекнув, опускаючись коло чоловіка на коліна.

— Ти бачив удосталь трупів, — сказала Фанні, — маєш сказати напевне.

Джек зазирнув у розплющені очі чоловіка. Слина блищала на його фіолетових губах. Коли він припинив хропіти? Коли тиша повисла над кутовим столом? Смерть підкралася так тихо, що вони навіть не зауважили її прихід.

Він підвів погляд на Фанні.

— Як його ім’я?

— Я не знаю.

— Ти знаєш, хто він?

— Просто вітром з верфі занесло. Прийшов сам.

Джек розпрямився, його спина боліла. Він подивився на Фанні.

— Ти зніми з нього одяг, а я піду запряжу коня.

Йому не треба було пояснювати дружині, що до чого, вона впіймала його погляд і кивнула у відповідь. Хитрість блиснула в її очах.

— Ми все ж заробимо свої двадцять доларів сьогодні, — промовив Джек.

— Ви хотіли поговорити зі мною, докторе Гренвілл? — спитав Норріс.

Доктор Гренвілл подивився через свій стіл. Його обличчя, підсвічене ранковим сонцем, нічого не висловлювало.

«Зараз почнеться», — подумав Норріс.

Усі ці дні він страждав через плітки та інсинуації. Він чув шепіт у коридорах, ловив на собі погляди своїх товаришів по навчанню. Тож коли він стояв перед Гренвіллом, був готовий почути неминуче. І думав, що краще дізнатися вирок зараз, ніж і далі потерпати дні чи тижні від чуток в очікуванні останнього удару.

— Ви читали свіжу статтю у «Щоденних оголошеннях»? — спитав декан. — Про вбивства у Вест-Енді?

— Так, сер, — відповів Норріс, не розуміючи, чому Гренвілл тягне. Краще покінчити з цим одразу. І промовив. — Я хочу знати правду. Мене виключено з коледжу чи ні?

— Ви вважаєте, що я запросив вас через це?

— Це обґрунтоване припущення. За даних обставин...

— Чутки? О, так! Вони ширяться, і вони божевільні. Я чув від батьків кількох наших студентів... Вони всі переймаються репутацією нашого коледжу. Без репутації ми — ніщо.

Норріс стояв мовчки із важким каменем на серці.

— Також батьки тих студентів занепокоєні через безпеку своїх синів.

— І вони вважають, що я загрожую їм.

— Ви ж розумієте чому, чи не так?

Норріс подивився йому просто в очі.

— Усе, на чому вони будують обвинувачення проти мене — це лише збіг обставин.

— Збіг обставин — це голос, який має вагу.

— Це оманливий голос. Він топить правду. Медичний коледж пишається своїми науковими методами. Хіба ці методи не базуються на фактах, а не на плітках?

Гренвілл відкинувся у своєму кріслі, але його погляд усе ще був прикутий до Норріса. Інтер’єр його кабінету давав зрозуміти, як високо він цінує вивчення наук. На його столі жахливо деформований людський череп стояв поруч зі звичайним. У кутку висів скелет карлика, а на полиці книжкової шафи були екземпляри, консервовані у банках з віскі: відтята кисть з шістьма пальцями; ніс, наполовину вражений пухлиною; новонароджений з єдиним, як у циклопа, оком. Це все було підтвердженням його захоплення анатомічними цікавинками.

— Я не єдиний, хто бачив убивцю, — продовжував Норріс. — Роза Конноллі також бачила його.

— Монстра з чорними крилами і черепом замість обличчя?

— Щось лихе діє у Вест-Енді.

— Що розцінюється Нічною вартою як дії м’ясника.

— І це головний доказ проти мене, так? Бо я син фермера. Якби я був Едвардом Кінгстоном, або вашим племінником Чарльзом, або сином будь-якого відомого джентльмена, чи потрапив би я під підозру? Чи були б бодай якісь сумніви у моїй непричетності?

Після певної паузи Гренвілл промовив:

— Ваша думка цілком справедлива.

— Але вона нічого не вирішує, — Норріс повернувся, щоб піти. — Гарного дня, докторе Гренвілл. Я зрозумів, що мені тут не місце.

— Чому ви вирішили, що вам тут не місце? Хіба я відсторонив вас від навчання?

Рука Норріса вже тримала ручку дверей. Він повернувся.

— Ви сказали, що моя присутність була проблемою.

— Так, це насправді проблема, але вирішувати її маю я. Я також добре розумію, у якому невигідному становищі ви опинилися. На відміну від багатьох ваших товаришів, ви не є випускником Гарварду чи якогось іншого коледжу. Але рівень вашої самоосвіти справив враження на докторів С’ювола та Крауча.

Якусь мить Норріс не міг нічого вимовити.

— Я... я навіть не знаю, як вам дякувати.

— Мені рано дякувати. Усе може змінитися.

— Ви не пошкодуєте про це! — Норріс знову потягнувся до дверей.

— Містере Маршалл, ще одна річ.

— Сер?

— Коли ви востаннє бачили доктора Беррі?

— Доктора Беррі? — це було таке неочікуване питання, що Норріс розгублено помовчав. — Учора ввечері. Він уходив з лікарні.

Гренвілл перевів стурбований погляд у вікно і тихо сказав: — Тоді і я бачив його востаннє.

— Незважаючи на те, що існує багато гіпотез щодо її походження, — казав доктор Честер Крауч, — причини виникнення пологової лихоманки залишаються предметом наукових дебатів. Це найбільш поширена хвороба, яка забирає життя жінок, щойно вони отримали те, чого жадали всім серцем — дар материнства... — він зупинився і витріщився на Норріса.

Те ж зробили і всі інші, коли хлопець увійшов до аудиторії. Так, прибув сумнозвісний Жнець. Чи вселяв він жах? Чи тремтів кожен з них від думки, що він сяде поруч, і зло торкнеться їх?

— Знайдіть собі місце, містере Маршалл.

— Намагаюсь, сер.

— Сюди, — Венделл підвівся, — ми притримали для тебе стілець.

Чудово розуміючи, що опинився під пильними поглядами, Норріс ковзнув у свій ряд повз юнака, який, здалося, здригнувся, коли той прочесав його одягом.

Норріс сів на порожній стілець між Венделлом і Чарльзом. — Дякую вам обом! — прошепотів він.

— Ми боялися, що ти вже ніколи не прийдеш, — сказав Чарльз. — Ти, певно, чув сьогоднішні балачки. Кажуть...

— Чи ви, джентльмени, завершили розмову? — поцікавився Крауч, і Чарльз почервонів. — 3 вашого дозволу, я б хотів продовжити, — доктор прочистив горло і продовжив ходити сценою. — Ми цієї миті маємо справу з епідемією у нашій палаті, і я боюся, що вона поширюватиметься. Тож ми присвятимо програму сьогоднішнього ранку проблемі пологової лихоманки, також відомої як післяпологова інфекція. Вона вражає жінку у розквіті її молодості, у той час, коли вона має виконати свою святу місію. Навіть коли її дитина вже у безпеці і з нею все добре, життя матері все ще під загрозою. Це може проявитися під час пологів або за кілька годин чи навіть днів після них. Спочатку вона відчуває озноб, подекуди такий сильний, що від її тремтіння хитається ліжко. Це супроводжується неминучим підвищенням температури, почервонінням шкіри, прискоренням серцебиття. Але справжні муки приносить біль. Він починається в області тазу і переростає у пухлину черева. Будь-який дотик, навіть легкий, може спричинити жахливі крики та страждання. Також часті криваві виділення, мерзенні та смердючі. Одяг, простирадла і навіть уся кімната просякають огидним запахом. Ви не можете собі уявити, які принизливі страждання переживає порядна жінка, яка призвичаєна до бездоганної гігієни, що тепер стикається з тим жахливим смородом, який виходить з її тіла. Але найгірше ще попереду.

Крауч зупинився. Аудиторія занурилась у цілковиту тишу. Уся увага була спрямована на нього.

— Пульс підвищується, — продовжив доктор, — свідомість затягує туманом настільки, що пацієнтка часом не розуміє, день тепер чи ніч, і щось незрозуміло буркоче. Часто виникає жахлива блювота, ускладнюється дихання. Пульс стрибає. У цей момент не залишається нічого іншого, як застосовувати морфій і вино. Оскільки смерть тепер неминуча, — він зупинився й оглянув аудиторію, — найближчим часом ви усі матимете змогу побачити це на власні очі, доторкнутися та понюхати. Дехто порівнює цю хворобу з віспою. Якщо це так, то чому вона не поширюється на присутніх жінок чи на жінок, які не є вагітними? Інші називають це міазмами — епідемічним станом повітря. Справді, як ще можна пояснити тисячі померлих від цієї хвороби жінок у Франції, в Угорщині, в Англії?

Тут також ми спостерігаємо спалах цього захворювання. На минулих зборах бостонського товариства розвитку медицини мої колеги називали жахливі цифри. Один лікар втратив п’ять пацієнток поспіль. Я втратив сім за один лише місяць.

Венделл похмуро нахилився.

— О боже, — прошепотів він, — це справді епідемія.

— Це стає такою жахаючою перспективою, що багато майбутніх матерів через свою неосвіченість вирішують не звертатися до лікарень. Але саме в лікарнях вони можуть отримати набагато кращі умови, ніж мають у брудних багатоквартирних будинках без лікарського нагляду.

Венделл раптово підвівся.

— З вашого дозволу, сер, маю питання.

Крауч подивився на нього.

— Так, містере Голмс?

— Чи вирує така ж епідемія у багатоквартирних будинках? Серед ірландок південного Бостона?

— Ще ні.

— Але багато з них живуть у бруді. Їхнє харчування незадовільне, а становище жахливе. Ураховуючи все це, хіба не має там бути більше смертей?

— Бідні мають іншу конституцію. Вони більш загартовані.

— Я чув, що жінки, які раптово народжують на вулиці чи у полі, лише зрідка вражені лихоманкою. Це також пояснюється сильнішою конституцією?

— Це моє припущення. Я розповім про це більше наступного тижня, — Крауч помовчав. — А зараз ми переходимо до анатомічної презентації доктора С’ювола. Його екземпляр сьогодні, кажу це з жалем, одна з моїх пацієнток, молода жінка, яка страждала від страшної хвороби, яку я щойно описував. А тепер я запрошую доктора С’ювола представити свій анатомічний висновок.

Коли доктор Крауч сів, доктор С’ювол зійшов на сцену, підлога скрипіла під його масивною статурою.

— Те, що ви щойно почули, — сказав С’ювол, — було класичним описом пологової лихоманки. Тепер ви зможете побачити патології, спричинені цією хворобою, — він зупинився і подивився на ряди студентів у аудиторії. — Містере Лекевей, чи не могли б ви спуститися і допомогти мені?

— Сер?

— Ви жодного разу не виказували бажання асистувати на анатомічному показі. Це ваш шанс.

— Не думаю, що я — найкращий вибір...

Едвард, який сидів позаду Чарльза, сказав:

— О, Чарлі, уперед, — і поплескав його по плечі. — Я обіцяю, що цього разу хтось упіймає тебе, коли ти знепритомнієш.

— Я чекаю, містере Лекевей, — сказав С’ювол.

Важко ковтнувши, Чарльз підвівся і неохоче рушив до сцени.

Помічник С’ювола викотив труп з-за лаштунків і зняв простирадло. Чарльз із жахом поглянув на молоду жінку. Чорне волосся спадало зі столу, а ще звисала рука, біла та худа.

— Це має бути смішним, — сказав Едвард, нахилившись до вуха Венделла. — Як гадаєш, скільки він протримається перед тим, як упасти? Можемо зробити ставки.

— Це не смішно, Едварде.

— Ні, ще ні.

На сцені С’ювол розкрив свою тацю з інструментами. Він вибрав скальпель і простягнув його Чарльзу, який подивився на нього так, наче ніколи раніше не бачив леза.

— Ми не будемо робити повний розтин. Зосередимося лише на патології цієї окремої хвороби. Ви працювали з трупами весь тиждень, тож тепер добре знаєте, як це робиться.

Едвард прошепотів:

— Даю йому десять секунд на те, щоб завалитися на підлогу.

— Тихіше! — вигукнув Венделл.

Чарльз підійшов до тіла. Навіть зі свого місця Норріс побачив, як тремтіли його руки.

— Живіт, — підказав С’ювол, — розріжте його.

Чарльз притиснув скальпель до шкіри. Уся аудиторія затамувала подих, коли він забарився. Скривившись, він провів скальпелем уздовж живота, але розріз був таким тонким, що навіть не розділив шкіру.

— Треба бути сміливішим, — сказав С’ювол.

— Я... я боюся пошкодити щось важливе.

— Ви навіть не дісталися підшкірного жиру. Ріжте глибше.

Чарльз почекав у спробі вгамувати нерви. І знову провів скальпелем. І знову надто слабко та нерівно. Більша частина черевної стінки залишилася неушкодженою.

— Ви поріжете її на смужки, перш ніж дістанетесь порожнини, — сказав С’ювол.

— Я не хочу розрізати кишечник.

— Дивіться, ви вже прорізали її тут, вище пупа. Устроміть туди палець і контролюйте розрізання.

Хоча у приміщенні було не жарко, Чарльз підніс рукав до лоба і стер з нього піт. Потім, використовуючи одну руку, щоб натягнути черевну стінку, він полоснув скальпелем утретє. Рожеві петлі вислизнули назовні, ляпаючи кров’ю на сцену. Він продовжував різати і зробив такий широкий розріз, що кишечник висипався. Гнильний сморід, який вирвався з порожнини, змусив його з огидою відвернути бліде обличчя.

— Уважніше! Ви зачепили кишечник! — гаркнув С’ювол.

Чарльз відступив, а скальпель випав з руки і важко стукнув по сцені.

— Я порізався, — завив він, — мій палець!

С’ювол роздратовано зітхнув.

— О боже! Годі, повертайтеся на своє місце. Я сам завершу показ.

Почервонівши від сорому, Чарльз зісковзнув зі сцени і повернувся на свій стілець коло Норріса.

— Як ти, Чарлі? — прошепотів Венделл.

— Це була катастрофа.

Ззаду на його плече опустилася рука.

— Подивись на це з іншого боку, — сказав Венделл. — Цього разу ти не знепритомнів.

— Містере Кінгстон, — проревів доктор С’ювол зі сцени, — чи не бажаєте ви поділитися своїми коментарями з усіма?

— Ні, сер.

— Тоді слухайте уважно. Ця молода жінка люб’язно запропонувала своє тіло для користі майбутніх поколінь. Найменше, що ви можете для неї зробити, — це ставитися з повагою і підтримувати тишу, — доктор С’ювол повернувся до тіла, чиє черево тепер зяяло розрізом. — Тут ви бачите відкриту очеревинну мембрану, її вигляд цілком ненормальний. Вона бліда. У здорового молодого солдата, який швидко загинув у битві, мембрани яскраві та сяючі. Але у випадках пологової лихоманки очеревина зазнає нестачі блиску, у ній утворюються кишені блідої та густої рідини, достатньо гидко смердючої для того, щоб вивернути шлунки найбільш загартованих анатомів. Я бачив животи, де органи тонули в цьому гної, а кишечник мав численні ділянки крововиливів. Ми не можемо пояснити причину цих змін. Окрім того, що казав доктор Крауч, є ще безліч теорій щодо виникнення пологової лихоманки. Чи пов'язана вона з бешиховим запаленням, чи з висипним тифом? Чи це випадковість, чи зла гра долі, як стверджує доктор Мейгс з Філадельфії? Я просто анатом. Я здатен показати вам лише те, що можу відкрити за допомогою скальпеля. Пропонуючи свої тлінні останки для вивчення, ця жінка принесла безцінний дар знання кожному з вас.

«Навряд чи це дар», — подумав Норріс. Доктор С’ювол завжди співає хвалу тим, хто мав нещастя потрапити на його стіл. Він проголошує їх щедрими та шляхетними, наче вони залюбки пропонували себе для публічного розтину і потрошіння. Але ця жінка не була добровольцем, її було прийнято до благодійної лікарні, її тіло не прийшли забирати друзі чи родичі. Прославляння доктора С’ювола не потрібні були їй за життя і майже напевне налякали б її.

Доктор С’ювол розрізав грудину і витяг легені, щоб аудиторія могла їх роздивитися. Лише кілька днів тому таке каліцтво тіла ще шокувало групу студентів-медиків. Тепер ті самі люди сиділи тихо і незворушно. Ніхто не відвертався, не опускав голови. Вони вже все це бачили у кімнаті розтинів. Вони вже знали цей запах, цю унікальну суміш гниття та карболової кислоти. І кожен уже тримав скальпель у своїх руках.

Подивившись на своїх товаришів, Норріс побачив різноманітні вирази облич — від нудьги до напруженої концентрації. Лише кілька тижнів вивчення медицини зробили їх хребти жорсткішими, а шлунки — міцнішими. Тепер вони могли без огиди спостерігати за С’юволом, який витягував серце та відокремлював легені від тіла.

«Ми придушили в собі відчуття страху», — подумав Норріс. Це був перший крок, такий необхідний для їхнього навчання.

Але найважче було попереду.

Косоокий Джек помітив його раннього вечора. Матрос сидів за столом сам, розмовляв ні з ким, його погляд був прикутий до рому, який Фанні поставила перед ним. Він мав грошей лише на три чарки. Коли прикінчив останню, поліз до кишені, бо бачив, що Фанні стояла в очікуванні, але замість грошей витягнув порожню долоню. Джек бачив, як стиснулись губи його жінки, а очі звузилися. Вона не терпіла нахлібників і давно запровадила: якщо чоловік займає місце за її столом і насолоджується слабким теплом її вогнища, він мусить продовжувати накачуватися ромом. Або ти платиш за наступну чарку, або забираєшся геть. Навіть незважаючи на те, що «Чорний лонжерон» був більш ніж наполовину порожній цього вечора, Фанні не збиралася робити винятків. Ані для постійних клієнтів, ані для випадкових зайд. Якщо в них немає готівки, вони не отримують випивку і йдуть собі на холод. Спостерігаючи, як скривлюється обличчя дружини, Джек подумав, що у цьому і була проблема. Ось чому «Чорний лонжерон» був збитковою справою. Піди трохи далі вулицею у ту нову таверну, «Русалку», і ти побачиш усміхнену молоду барменшу і яскраве вогнище, після якого соромно дивитися на скупі вогники у каміні Фанні.

Там завжди повно народу. Велика частка — колишні постійні клієнти Фанні, які втекли з «Чорного лонжерона». Воно і не дивно. Дай обрати між привітною барменшою і похмурою Фанні, і будь-який чоловік при здоровому глузді вирушить до «Русалки».

Джек уже знав, що вона робитиме далі. Спочатку Фанні вимагатиме від нещасного матроса купити ще чарку. А коли він не зможе, вона почне свою промову. Ти вважаєш, що цей стіл безкоштовний? Ти гадаєш, що я дозволю тобі сидіти тут увесь вечір і займати місце платоспроможного клієнта? Так, наче черга платоспроможних клієнтів стоїть і чекає на цей стіл. Я маю сплачувати оренду та рахунки крамарів. Вони не працюють задарма, так само, як і я. Потім її щелепи стиснуться, а міцні руки зігнуться, готові до бійки.

Але перед тим як відкрити рота, вона подивилась на чоловіка. Він, застерігаючи, похитав головою. Дай йому спокій, Фанні.

Якусь мить вона дивилась на Джека. Потім, збагнувши усе, жінка кивнула, пішла за стійку і наповнила чарку ромом. Повернувшись до столу матроса, вона поставила чарку перед ним.

Той не зволікав. Лише кілька ковтків, і ром зник у його горлянці.

Фанні принесла йому ще одну порцію. Вона робила це тихо, не привертаючи уваги до бездонної чарки матроса. Відвідувачі таверни були не з допитливих. У «Лонжероні» кожен переймався лише своїми справами і був зосереджений на власній випивці. Ніхто не рахував, скільки разів Фанні міняла порожню чарку на повну. Усім було байдуже, що чоловік клюнув носом і його голова спочила на руці.

Один за одним, коли їхні кишені спорожніли, відвідувачі, хитаючись, виходили на холод, доки всередині не залишився останній — матрос, що хропів на столі у кутку.

Фанні підійшла до дверей, замкнула їх і, повернувшись, поглянула на Джека.

— Скільки ти йому налила? — спитав він.

— Досить, щоб утопити коня.

Матрос видав гучний потужний храп.

— Він ще живий, — зауважив чоловік.

— То що мені, у горлянку йому заливати?

Вони подивилися на сплячого матроса і побачили, що з його губ звисає довге огидне пасмо слини. Вище потертого комірця куртки його шия була замурзана вугляним пилом. Товста воша, роздута від крові, виповзла зі сплутаного павутиння світлого волосся.

Джек несильно штовхнув його у плече, але чоловік не зважав і продовжував хропіти.

Фанні фиркнула:

— Ти що, гадаєш, вони усі так просто сконають?

— Він молодий. І на вигляд здоровий. Надто здоровий.

— Я щойно задарма налила йому цілу діжку випивки. І назад я її не отримаю.

Джек штовхнув сильніше. Повільно чоловік нахилився набік і важко впав на підлогу. Джек дивився на нього якусь мить, потім нахилився і перекотив його на спину. Прокляття! Він ще дихав.

— Я хочу отримати гроші за свій ром, — наполягала Фанні.

— То ти це і роби.

— Мені бракує сил.

Джек подивився на її руки, товсті та сильні від постійного підіймання підносів і барилець. О, вона була достатньо сильна, щоб задушити людину, це точно! Вона просто не хотіла брати на себе відповідальність.

— Нумо! — вимагала жінка.

— Я не можу залишати слідів на його шиї. Виникнуть питання.

— Їм просто потрібні тіла. Не має значення, де ти їх береш.

— Але ж не чоловік, якого очевидно вбито...

— Боягуз!

— Я просто кажу тобі, що все має видаватися природним.

— То ми зробимо так, щоб усе видавалося природним, — Фанні подивилася на матроса, її очі звузились.

О, ніхто б не хотів, щоб така жінка, як Фанні, дивилася на нього таким поглядом! Джек не був лякливим, але він доволі добре знав Фанні, щоб усвідомлювати: якщо вона щось замислила проти когось, він приречений.

— Чекай тут, — наказала вона.

Наче він кудись збирався йти.

Чоловік слухав, як її кроки лунали з їхньої спальні. За хвилину вона повернулась і принесла стару подушку і брудну ганчірку. Він зрозумів, що вона вигадала, але навіть коли дружина простягнула йому ці наче безневинні знаряддя вбивства, він не поворухнувся. Він викопував трупи, у яких плоть відвалювалася від кісток. Він виловлював їх з річок, витягав з домовин, заштовхував до діжок із розсолом. Але перетворювати людей на трупи — це була інша справа. За таке можна було опинитися на шибениці.

Але. Двадцять доларів — це двадцять доларів, та й хто сумуватиме за цим чоловіком?

Він опустився на скрипучі коліна перед п’яним матросом і скрутив ганчірку. Щелепа в того відвисла, а язик висунувся набік. Джек запхав ганчірку до відкритого рота, чоловік різко смикнув головою і завив, хапаючи ніздрями повітря.

Джек поклав йому на обличчя подушку і притиснув до носа і рота. Цієї миті матрос прокинувся і вчепився у подушку, намагаючись прибрати її, щоб мати змогу дихати.

— Тримай його руки! Руки тримай! — закричав Джек.

— Я намагаюся, трясця!

Матрос брикався та викручувався, його чоботи грюкали по підлозі.

— Я не можу втримати. Він пручається.

— То сядь на нього.

— Ти сядь на нього.

Фанні задерла свої спідниці і всілася своїм велетенським задом на стегна матроса, які несамовито звивалися. Коли він дриґався і смикався, вона скакала на ньому, як повія, її обличчя було червоним і спітнілим.

— Він ще пручається, — прокрехтів Джек.

— Не відпускай подушку. Тисни дужче.

Первинний жах надав жертві надзвичайну силу, він дряпав руки Джека, залишаючи на них криваві сліди своїми нігтями. Заради бога, коли він нарешті помре?! Чому він просто не може здатися і позбавити проблем їх усіх? Ніготь обідрав Джекові руку. Він заревів від болю і натиснув на подушку всією своєю вагою, але матрос ще бився з ним. Здохни вже, чорт забирай!

Джек видерся йому на груди і сів на ребра. Тепер вони вдвох скакали на ньому — чоловік і дружина; вона насідала на стегна, він — на груди. Вони обоє були важкі, і їхня об’єднана вага нарешті позбавила його рухливості. Тепер ворушилися лише його стопи, у паніці вибиваючи підлогою барабанний дріб. Він ще дряпав Джека, але дедалі слабше, сили покидали його руки. Уже і стопи сповільнили свій темп, чоботи несильно ляпали підлогою. Джек відчув, як груди востаннє здригнулися під ним, а потім руки матроса ослабли й зісковзнули на підлогу.

Ще хвилинку Джек не наважувався прибрати подушку. Потім зазирнув у поцятковане обличчя матроса, на шкірі відтиснулися сліди грубої тканини. Він витяг просякнуту слиною ганчірку з рота чоловіка і відкинув її вбік. Вона гучно плюхнулася на підлогу.

— Ну, ось і все, — сказала Фанні. Вона підвелась, захекана і розпатлана.

— Його потрібно роздягнути.

Вони працювали разом, стягуючи куртку та сорочку, чоботи та штани. Усе це було надто старе та брудне, щоб залишити собі. Не має сенсу ризикувати бути впійманими з речами померлого чоловіка. Проте Фанні пошукала у його кишенях і з обуренням забурчала, коли витягла звідти повну жменю монет.

— Подивись! Він ще мав гроші! Приймав усі мої безкоштовні чарки і не сказав ані слова! — вона повернулась і жбурнула одяг матроса у вогнище. — Якби він ще не помер, я б...

Раптово почувся стукіт у двері, і вони обоє завмерли.

— Не відповідай, — прошепотів Джек.

Стукіт пролунав знову, більш гучний і наполегливий.

— Я хочу випити, — прокричав невиразний голос, — відчиняй!

Фанні гаркнула через двері:

— Ми зачинені на ніч.

— Як ви можете бути зачиненими?

— Я тобі сказала — зачинено. Іди деінде!

Вони почули, як чоловік востаннє зі злістю грюкнув кулаком у двері, після чого його прокляття поступово стихли, і він пішов вулицею, без сумніву, просто до «Русалки».

— Віднесімо його у фургон, — сказав Джек. Він схопив голого чоловіка під руки, злякавшись незвичного тепла свіжого трупа. Холодна ніч виправить це доволі швидко. Уже й воші почали полишати свого господаря, юрбою збираючись на скальпі та прокладаючи собі дорогу крізь заплутане волосся. Коли вони з Фанні тягнули тіло задньою кімнатою, Джек помітив хижі чорні цяточки, які стрибали йому на руки, і поборов бажання негайно кинути труп і почати струшувати з себе комах.

Надворі, на подвір’ї стайні, вони закинули тіло до воза і покинули там непокритим, доки Джек запрягав коня. Не варто везти надто теплий труп. Навіть якщо до цього нікому немає діла. Доктор С’ювол зазвичай не ставив питань.

Не питав він і цього разу. Після того як Джек кинув тіло на стіл доктора С’ювола, він знервовано очікував, коли той відкине брезент. Спочатку С’ювол не сказав нічого, хоча він мав зауважити надзвичайну свіжість цього екземпляра. Він підніс лампу ближче, роздивився шкіру, перевірив суглоби, зазирнув до рота. Джек подумав, що ані синців, ані поранень немає. Просто якийсь нещасний п’яниця, якого він знайшов мертвим на вулиці. Такі справи. Потім він з тривогою помітив вошу, що повзала на грудях мерця. Зазвичай вони довго не чіпляються за небіжчиків, але це тіло ще було їм цікаве. Чи він бачить? Чи він знає?

Доктор С’ювол поставив лампу і вийшов з кімнати. Джекові здалося, що його не було занадто довго. Але С’ювол повернувся з мішечком монет.

— Тридцять доларів, — сказав він. — Чи можете ви дістати більше таких, як цей?

Тридцять? Це було більше, ніж Джек очікував. Він із посмішкою прийняв мішечок.

— Стільки, скільки зможете знайти, — додав С’ювол, — я маю покупців.

— Тоді я знайду ще.

— Що сталося з вашими руками? — С’ювол дивився на запалені подряпини, які померлий залишив на плоті Джека.

Той одразу ж сховав руки під складки плаща.

— Топив кота. А він був не дуже за це вдячний.

Мішечок монет приємно дзвенів у кишені Джека, коли він правив спорожнілий віз бруківкою. Яке значення мали подряпини на руках, коли ти отримав тридцять доларів? Це було більше, ніж за будь-який інший екземпляр, що він привозив раніше. Він уявляв собі штани, які випирають від монет, увесь час, коли повертався додому. Єдину проблему становили клієнти «Чорного лонжерона», їх і без того бракувало, а тепер, якщо вони продовжать цим займатися, то відвідувачів зовсім не залишиться. Це була провина цієї клятої Фанні. Вона відлякувала їх своїм кепським характером і обмеженою випивкою. Це треба негайно виправити. Спочатку треба проявити більше щедрості. Більше не будуть додавати воду в ром. І, можливо, трохи безкоштовної їжі.

Ні, погана ідея з їжею. Так вони будуть довше п’яніти. Хай ліпше ром тече рікою. Тепер лишалося переконати Фанні, що було неабияким завданням. Але варто було погойдати цим мішечком перед її ненажерливою пикою, і вона сама все зрозуміє.

Джек повернув за ріг і в’їхав у вузький провулок, який вів до подвір’я його стайні. Раптом він потягнув за віжки, змусивши коня зупинитися.

Фігура у чорному плащі стояла перед ним, її силует видавався чорною плямою на тлі бруківки, що була вкрита льодом і блищала.

Джек примружився, щоб роздивитись обличчя. Риси були приховані у пітьмі каптура. Коли фігура почала наближатися, усе, що він зміг розгледіти, був блідий відблиск зубів.

— Ви сьогодні мали багато роботи, містере Б’юрк.

— Не знаю, про що ви.

— Що вони свіжіші, то більше коштують.

Джек відчув, як кров холоне в його жилах. За нами стежили. Він сидів рівно, серце стукало, руки стискали віжки. Цього єдиного свідка вистачить, щоб я гойдався на шибениці.

— Ваша дружина не приховувала, що ви шукали легших шляхів заробітку.

Фанні? У що вона, чорт забирай, вирішила вплутати його цього разу? Джек був майже впевнений, що побачив посмішку створіння.

— Що вам треба?

— Маленька послуга, містере Б’юрк. Я хочу, щоб ви декого знайшли.

— Кого?

— Дівчину. Її ім’я Роза Конноллі.

У багатоквартирному будинку у провулку Фішері ночі ніколи не були тихими.

Нова мешканка долучилась до них у тісно заселеній кімнаті. Старша жінка несподівано стала вдовою і більше не могла дозволити собі кімнату на вулиці Саммер, персональну кімнату з власним ліжком. Провулок Фішері був тим місцем, де осідали люди, до яких удача поверталася невигідним боком, у кого помирали чоловіки чи зачинялися фабрики, або ті, хто вже були надто старими й огидними, щоб приймати клієнтів.

Цій мешканці не поталанило двічі — вона стала вдовою і захворіла водночас. Її тіло здригалося від страшного кашлю. Удвох з туберкульозним хворим, що помирав у кутку, вони утворили дует, що кашляє під акомпанемент щонічного хропіння, сопіння та шурхоту. Так багато людей було втиснуто до кімнати, що спорожнитися — означало скрадатися навшпиньки серед розкиданих тіл до відхожої бадді, а якщо випадково хтось чіплявся за чиюсь витягнуту руку чи наступав на палець, то міг у відповідь отримати не лише стогін, а й відчутного копняка по гомілці. А наступної ночі годі було і мріяти про сон, бо тепер його власний палець мав сплатити покуту.

Роза не спала. Лежала і слухала хрускіт соломи під невгамовними тілами. Їй дуже кортіло у туалет, але вона так затишно влаштувалась під ковдрою і зовсім не хотіла вилазити. Намагалася заснути, плекаючи надію, що потреба вщухне сама по собі, але Біллі раптово заскиглив, а його руки сіпнулися, наче він хотів за щось ухопитися під час падіння. Роза дозволила його жахіттю минути і не стала будити хлопця, бо це б лише викарбувало сон у його пам’яті. Десь у пітьмі вона почула шепіт, а потім шурхіт одягу і приглушену пристрасть двох тіл, що рухалися разом.

«Ми не кращі за тварин у скотарні, — подумала Роза, — змушені жити вкупі, псувати повітря і спаровуватися привселюдно».

Навіть нова мешканка, яка зайшла з високо піднятою головою, неминуче втрачала свою гордість. Щодня позбувалася чергового шару гідності, й відтак, як і всі решта, сідала на баддю у куточку, задравши свої спідниці на очах у всієї кімнати.

Чи була вона відображенням Рози у майбутньому? Холодна та хвора, що спить на брудній соломі. О, але ж Роза ще молода і здорова, з руками, придатними до роботи. Вона не бачила себе у тій старій жінці, яка кашляла в темряві.

Але наразі Роза була такою самою — спала пліч-о-пліч із незнайомцями.

Біллі знову заскавчав і повернувся до неї. Його подих, теплий і смердючий, хекнув їй в обличчя. Дівчина, рятуючись від нього, повернулася на інший бік, але натрапила на стару Поллі, яка відповіла роздратованим стусаном. Роза лягла на спину і намагалась ігнорувати свій переповнений сечовий міхур. Вона із сумом подумала про маленьку Меггі.

«Дяка Богові, тобі не доводиться спати у цій брудній кімнаті, дихати цим зіпсованим повітрям! Я зроблю все, щоб ти виросла здоровою, навіть якщо мої очі осліпнуть від голок з нитками, а пальці відваляться від нескінченного шиття суконь для леді, яким ніколи не доведеться перейматися тим, де роздобути молока для своїх дітей».

Роза згадала сукню, яку завершила вчора, зроблену з білої марлі поверх блідо-рожевої основи. Тепер вона вже мала прибути до юної леді, яка її замовляла. Міс Лідія Рассел, донька поважного доктора Рассела. Розі довелося добре попрацювати, щоб встигнути пошити сукню вчасно, відтоді, як їй повідомили, що міс Лідія потребує її для урочистого прийому, який декан медичного коледжу, доктор Альдус Гренвілл, влаштовує завтра ввечері у своєму будинку. Біллі бачив той будинок і розповідав Розі, який він великий. Він чув, що м’ясник доставив туди свиняче стегно та великий кошик щойно забитих гусаків, і що завтра цілесенький день печі доктора Гренвілла будуть їх смажити та випікати.

Роза уявила стіл на прийомі з тацями ніжного м’яса, пирогами та соковитими устрицями. Вона уявила сміх і світло сотень свічок, лікарів у бездоганних фраках, прикрашених стрічками леді, які по черзі сідають за фортепіано, щоб продемонструвати своє вміння молодим людям, які там зберуться. Чи сяде за фортепіано міс Лідія Рассел? Чи спідниця, яку Роза пошила для неї, красиво спадатиме з лави? Чи підкреслюватиме сукня фігуру своєї власниці та чи привертатиме погляд джентльмена, від якого вона цього очікує?

Чи буде там Норріс Маршалл?

Раптом вона відчула напад ревнощів через те, що він може милуватися юною леді. Вона вдягне сукню, над якою Роза стільки працювала. Дівчина пригадала його візит до цього будинку. Його обличчя виказало занепокоєння, коли він побачив солому, яку обсіли воші, та брудні купи одягу.

Вона знала, що він вів більш ніж скромне життя, але для неї він був поза досяжністю. Навіть син фермера, якщо він мав лікарський портфель, міг одного дня бути запрошеним до найкращих будинків Бостона.

Єдиний шлях, яким Роза могла потрапити до тих будинків, — зі шваброю у руках.

Вона заздрила тій леді, яка одного дня піде з ним під вінець. Вона хотіла затишку з ним, бути тою, кому б він усміхався щоранку.

«Але я ніколи не зможу бути з ним, — думала Роза. — Коли він дивиться на мене, то бачить швачку чи кухарку. І аж ніяк не дружину».

Біллі знову перевернувся, цього разу врізавшись у неї. Дівчина спробувала відштовхнути його, але це було те саме, що намагатися відтягнути лантух борошна.

Змирившись, вона підвелась. Її повний сечовий міхур більше не міг чекати. Відхожа баддя була у дальньому кінці кімнати, і вона боялась оступитися на шляху крізь темряву поміж усіх цих сплячих людей. Простіше дістатися сходів, які набагато ближче, і сходити до вітру надвір.

Вона взула черевики та накинула плащ. Переповзла через Біллі, який мирно спав, і зійшла сходами вниз. Надворі раптовий порив холодного вітру змусив її здригнутися. Але Роза не зволікала. Глянувши по обидва боки провулку Фішері, вона присіла просто на бруківці. Зітхнувши з полегшенням, повернулась до будинку і вже збиралась піднятися сходами, коли почула вигук домовласника:

— Хто там? Хто прийшов?

Поглянувши крізь дверний проріз, дівчина побачила містера Портеуса, який сидів, закинувши ноги на ослін. Він був наполовину сліпий, важко дихав і лише за сприяння своєї неохайної доньки міг здавати помешкання у оренду. Він мав небагато справ, окрім збирання орендної платні: розподіляти свіжу солому раз на місяць, а кожного ранку роздавати трохи вівсянки, у якій доволі часто траплялися борошняні хрущаки. Решту часу Портеус не звертав уваги на мешканців, а вони — на нього.

— Це я, — сказала Роза.

— Іди сюди, дівчино.

— Я йду нагору.

У дверях з’явилася донька Портеуса.

— Там тебе хоче бачити джентльмен. Каже, що ви знайомі.

Норріс Маршалл повернувся — було першим, про що вона подумала. Але коли вона зайшла до кімнати і побачила відвідувача, який сидів біля вогнища, гірке розчарування зупинило слова вітання на її губах.

— Привіт, Розо, — сказав Ебен, — було дуже складно розшукати тебе.

Вона не відповіла своякові чемністю. Лише різко запитала: — Що ти тут робиш?

— Прийшов спокутувати свою провину.

— Людина, перед якою ти завинив, більше не з нами і не зможе пробачити тобі.

— Ти маєш повне право відхилити мої вибачення. Я присоромлений через свою поведінку. Щовечора я не міг заснути, лежав і думав, що міг би бути кращим чоловіком твоїй сестрі. Я не заслуговував її.

— Це правда.

Він підійшов до неї, протягуючи руки, але вона не довіряла своїм очам. Ніколи.

— Єдине, що я можу тепер зробити для Аурнії, — промовив Ебен, — це бути хорошим братом тобі і хорошим батьком моїй донечці. Піклуватися про вас обох. Принеси її, Розо. Ходімо додому.

Старий Портеус і його донька із захопленням спостерігали за цією сценою. Більшу частину свого життя вони проводили у цій темній передній кімнаті, і це, можливо, було найкращим видовищем з усього, що вони бачили протягом останніх тижнів.

— Твоє старе ліжко чекає на тебе, — сказав Ебен, — як і колиска — дитину.

— Я заплатила тут за місяць, — сказала Роза.

— Тут? — Ебен розсміявся. — Ти просто не можеш надати перевагу цьому місцю.

— Перепрошую, містере Тейт, — утрутився Портеус, усвідомивши, що його щойно образили.

— Як ти тут розміщуєшся, Розо? — спитав Ебен. — Чи є у тебе окрема кімната зі зручним пір’яним ліжком?

— Я даю їм свіжу солому, сер, — вигукнула донька Портеу— са, — кожного місяця.

— О, свіжа солома! Тепер я бачу, що справді є за що похвалити цей заклад.

Жінка тривожно подивилась на свого батька. Навіть своєю порожньою головою вона збагнула, що коментарі Ебена були зовсім не схвальними.

Ебен зробив вдих, і коли він заговорив знову, голос був спокійним. Розсудливим.

— Розо, будь ласка, обміркуй мою пропозицію. Якщо ти будеш нещасна, то завжди зможеш повернутись сюди.

Вона подумала про кімнату нагорі, де чотирнадцять мешканців стиснуті у купу, де повітря смерділо сечею та немитими тілами, а дихання твого сусіда тхнуло гнилими зубами. Пансіон, де мешкав Ебен, не був розкішним, але там було чисто і не потрібно було спати на соломі.

А він був її родичем. Єдиним, хто у неї залишився.

— Іди нагору і принеси її. Нумо.

— Вона не тут.

Він насупив брові.

— А де вона?

— Вона залишається з годувальницею. Але мої речі нагорі, — дівчина повернулася до сходів.

— Якщо там немає нічого цінного, покинь їх. Не будемо гаяти час.

Вона подумала про смердючу кімнату нагорі і раптом відчула, що не має жодного бажання повертатись туди. Ані зараз, ані колись. Єдине, про що шкодувала, це проте, що йде, не попередивши Біллі.

Роза подивилася на Портеуса.

— Будь ласка, скажіть Біллі, щоб приніс мої речі завтра протягом дня. Я заплачу йому за це.

— Той безмозкий хлопчина? Хіба він знає, куди йти? — спитав Портеус.

— У кравецьку майстерню. Він знає, де вона.

Ебен узяв її руку.

— Ніч холодна о цій годині.

Надворі почав падати лапатий сніг. Красиві, але холодні пластівці зрадницьки лягали на бруківку, і без того вельми слизьку від льоду.

— Де живе та годувальниця? — спитав Ебен.

— За кілька вулиць звідси, — Роза показала напрям, — недалеко.

Ебен прискорив крок, спонукаючи її йти надто швидко по такій ненадійній дорозі, і дівчина була змушена чіплятися за його руку, коли її черевики ковзали бруківкою.

«До чого така поспішність, — розмірковувала вона, — коли тепла кімната все одно нікуди від них не подінеться? Чому після тих пристрасних вибачень він раптово став таким мовчазним? Здається, він назвав Меггі дитиною. Що це за батько, який навіть не знає імені власної доньки?»

Коли вони наближалися до дверей Гепзіби, Роза занепокоїлася ще дужче. Вона ніколи раніше не довіряла Ебену, то чому ж повірила тепер?

Вона не зупинилася біля будинку Гепзіби, натомість пройшла повз нього і повернула на іншу вулицю. Продовжуючи відводити Ебена від Меггі, вона обмірковувала, чому він цього вечора прийшов до неї насправді. Він стискав її руку, але робив це не з теплом чи турботою, а лише з метою контролю.

— То де це місце? — нетерпляче спитав чоловік.

— Ще трохи треба пройти.

— Ти казала, що це близько.

— Уже запізно, Ебене. Чи мусимо ми забирати її сьогодні? Ми розбудимо усіх сусідів.

— Вона моя донька. І має бути зі мною.

— Чим ти її годуватимеш?

— Це все вирішується.

— Що ти хочеш сказати цим «вирішується»?

Він жорстко смикнув її за руку.

— Просто відведи мене до неї.

Роза не мала наміру цього робити. Не зараз, принаймні доки вона не дізнається, чого він насправді хоче. Замість того вона продовжувала вести його геть, залишаючи Меггі далеко позаду.

Раптовим ривком Ебен змусив її зупинитися.

— У яку гру ти граєш зі мною, Розо? Ми двічі пройшли повз цю вулицю!

— Ця темрява і ці провулки збивають мене з пантелику. Якби ми могли дочекатися ранку...

— Не бреши мені!

Вона відскочила від нього.

— Кілька тижнів тому ти зовсім не мав діла до своєї доньки. А тепер раптово не можеш дочекатися, щоб дістатися її. Ні, я не віддам її зараз, не тобі. І ти нічого з цим не вдієш.

— Я, може, і не вдію, — сказав Ебен, — але є дехто, хто зможе тебе переконати.

— Хто?

Замість відповіді він схопив її за руку і потягнув вулицею. Він прямував до порту.

— Годі пручатися. Я тебе не скривджу.

— Куди ми йдемо?

— До людини, яка може змінити твоє життя, — він підвів її до будинку, якого вона не знала, і постукав у двері.

Вони відчинилися, і джентльмен середнього віку в окулярах із золотою оправою визирнув звідти з мерехтливою лампою.

— Я вже збирався покинути все і піти, містере Тейт, — сказав джентльмен.

Ебен смикнув Розу, змусивши її увійти всередину. Вона почула, як позаду грюкнув засув.

— Де дитина? — спитав чоловік.

— Вона мені не скаже. Я подумав, що ви зможете переконати її.

— То це міс Роза Конноллі, — промовив джентльмен, і вона почула лондонську вимову. Англієць. Він поставив лампу і поглянув на неї з увагою, яка налякала дівчину. Хоча нічого страшного в ньому не було.

Джентльмен був нижчим за Ебена, а його бакенбарди були майже повністю сивими. Пальто з дорогої тканини було пошите у відповідності до тогочасної моди й ідеально підігнане до фігури. Він не видавався загрозливим, але погляд був холодним, важким і проникливим.

— Так багато нервів через звичайну дівчинку.

— Вона розумніша, ніж здається, — сказав Ебен.

— Будемо сподіватися, — чоловік подивився вглиб коридору. — Сюди, містере Тейт. Побачимо, що вона зможе нам повідати.

Ебен схопив Розу за руку так сильно, що не лишалось сумнівів — їй доведеться іти туди, куди поведуть. Вони пішли за джентльменом до кімнати з недбало збитими меблями і пошкрябаною підлогою.

На полицях стояли обідрані гросбухи з пожовклими від часу сторінками. У каміні була лише холодна зола. Кімната не відповідала статусу чоловіка. Його бездоганне пальто та ореол успішності більше б пасували до одного з розкішних маєтків у Бікон Гіл.

Ебен штовхнув її на стілець. Вистачило єдиного погляду крізь пітьму, щоб зрозуміти його думки: ти сидітимеш тут і не рухатимешся.

Старший чоловік поставив лампу на стіл, здійнявши в повітря хмару пилу.

— Ви переховувалися, міс Конноллі, — почав він, — чому?

— Чому ви вирішили, що я переховувалась?

— Інакше навіщо вам було називати себе Розою Моррісон? Я впевнений, що саме це фальшиве ім’я ви назвали містерові Смібарту, коли він приймав вас на роботу швачкою.

Роза поглянула на Ебена.

— Я не хотіла зустрічатися з моїм свояком.

— Але чому ви змінили ім’я? Це ж ніяк не могло завадити цьому, — англієць поліз у кишеню і витяг щось, що зблиснуло у світлі лампи. Прикраса Аурнії. — Упевнений, що ви заклали цю річ кілька тижнів тому. Але вона вам не належала.

Дівчина мовчки дивилась на нього.

— Виходить, ви вкрали її.

Вона не могла не відповісти на це звинувачення.

— Аурнія дала мені її.

— І ви так легко її позбулися?

— Це була платня за пристойний похорон. Я не мала грошей, щоб його влаштувати.

Англієць поглянув на Ебена.

— Ви мені цього не розповідали. Це вагома причина закласти прикрасу.

— Вона все одно їй не належала, — відповів Ебен.

— Але скидається на те, що вам вона не належала також, містере Тейт, — чоловік подивився на Розу. — Ваша сестра коли-небудь розповідала, звідки у неї це кольє?

— Я завжди вважала, що Ебен подарував його. Але він надто скупий.

Англієць проігнорував роздратований погляд Ебена і продовжував дивитися на Розу.

— То вона ніколи не розповідала, звідки воно? — ще раз спитав він.

— Яке це має значення? — різко відповіла Роза.

— Це дуже коштовна прикраса, міс Конноллі. Небагато людей можуть її собі дозволити.

— Тепер ви звинувачуєте Аурнію у тому, що вона її вкрала. Ви з Нічної варти, так?

— Ні.

— Хто ви такий?

Ебен боляче вдарив її долонею у плече.

— Прояви трохи поваги!

— До людини, яка навіть не називає мені свого імені?

Через її зухвалість Ебен знову підняв руку, щоб завдати ще одного удару, але англієць зупинив його.

— Немає потреби у насильстві, містере Тейт.

— Але ж ви бачите, що це за дівка! І я мав це терпіти.

Англієць підійшов ближче до Рози і пильно подивився на неї.

— Я не маю стосунку до місцевої влади, якщо це якимось чином вас заспокоїть.

— Тоді чому ви ставите мені такі питання?

— Я працюю на людину, яка воліє не розголошувати своє ім’я. Я маю зібрати інформацію. Інформацією, якою, боюся, володієте лише ви.

Вона недовірливо посміхнулась.

— Я лише швачка, сер. Спитайте мене про ґудзики чи банти, і я матиму для вас відповідь. У іншому випадку я не знаю, чим вам допомогти.

— Але ви можете мені допомогти. Лише ви одна, — він нахилився так близько, що вона відчула солодкий запах тютюну з його рота. — Де дитина вашої сестри? Де немовля?

— Він не заслуговує її, — Роза зиркнула на Ебена. — Який батько відмовиться від прав на власну доньку?

— Просто скажіть мені, де вона.

— Вона у безпеці й нагодована. Це все, що він має знати. Замість того, щоб платити чималі гроші дорогому адвокатові, він міг би купити своїй дівчинці молока та теплу колиску.

— То ось як ви подумали? Що я працюю на містера Тейта?

— Хіба ні?

Англієць здивовано засміявся.

— Дякувати Богові, ні, — сказав він, і Роза побачила, як обличчя Ебена почервоніло від люті. — Я працюю на іншу людину, міс Конноллі. На когось, хто дуже хоче знати, де дитина, — він підсунувся ще ближче, Роза відвернулася, а її спина втиснулась у спинку стільця. — Де дитина?

Роза сиділа мовчки і раптом згадала той день на цвинтарі святого Августина, коли могила Аурнії зяяла коло її ніг. Мері Робінсон з’явилась, наче привид, з туману. Її обличчя було бліде і напружене, а погляд невпинно ковзав кладовищем. Є люди, які допитуються про дитину. Сховайте її. Збережіть її.

— Міс Конноллі?

Вона відчула, як пульсує шия, коли його погляд проникав усе глибше в її душу. Але продовжувала мовчати.

На її полегшення, він розпрямився і пішов у інший край кімнати, де недбало провів пальцем по книжковій полиці й подивився на пил, який на ньому зібрався.

— Містер Тейт стверджує, що ви розумна дівчина. Це правда?

— Звідки мені знати.

— Гадаю, ви занадто скромна, — він повернувся і подивився на неї. — Як соромно бачити, що дівчина з вашими розумовими здібностями живе на краю прірви. Ваші черевики ось-ось розсиплються на шматки. А плащ? Коли його прали востаннє? Упевнений, що ви заслуговуєте кращого.

— Як і багато інших.

— О, проте лише вам тут пропонується можливість.

— Можливість?

— Тисяча доларів. Якщо ви принесете мені дитину.

Вона була приголомшена. За таку велику суму можна купити кімнату в одному з пансіонів, з гарячою їжею щовечора. Новий одяг і тепле пальто замість цього плаща із заштопаними дірками. Усі спокусливі розкоші, про які вона тільки мріяла.

Усе, що я маю зробити — це відмовитися від Меггі.

— Я не можу вам допомогти, — сказала вона.

Ебен ударив так швидко, що інший чоловік не встиг утрутитися. Від удару голова Рози смикнулась, вона втиснулася у стілець, щока пульсувала.

— У цьому не було необхідності, містере Тейт!

— Ви ж бачите, яка вона, так?

— Розмовами можна досягти більшого, ніж насильством.

— Так, але вона щойно відмовилася розмовляти.

Роза підвела голову і подивилась на Ебена з неприхованою огидою. Не мало значення, що вони їй запропонують, тисячу доларів чи десять тисяч, вона ніколи не зрадить власну плоть і кров.

Англієць тепер стояв перед нею, роздивлявся обличчя, де синець, певно, уже почав проступати. Дівчина не боялась удару від нього. Цей чоловік, на її думку, набагато більше звик користуватися словами та готівкою як інструментами переконання і залишав насильство іншим людям.

— Спробуймо ще раз, — заговорив він до Рози.

— Або ви знову змусите його мене вдарити?

— Я прошу вибачення за це, — він поглянув на Ебена. — Залиште кімнату.

— Але ж я знаю її краще за всіх. Я можу сказати вам, коли вона...

— Залиште кімнату.

Ебен кинув на Розу отруйний погляд і вийшов з кімнати, грюкнувши дверима.

Чоловік сходив за стільцем і притягнув його ближче до Рози.

— Отже, міс Конноллі, — сказав він і всівся навпроти неї, — ви розумієте, що знайти її — це лише питання часу. Допоможіть нам уникнути зайвих проблем — і отримаєте щедру винагороду.

— Чому вона така важлива для вас?

— Не для мене. Для мого клієнта.

— Хто цей клієнт?

— Людина, яка піклується про добробут дитини. Яка хоче, щоб вона була жива та здорова.

— Ви хочете сказати, що Меггі у небезпеці?

— Ми непокоїмося, що небезпека може загрожувати вам. А якщо з вами щось трапиться, ми ніколи її не знайдемо.

— Тепер ви погрожуєте мені? — вона вичавила з себе сміх, демонструючи стійкість, якої насправді не мала. — Ви розчарувались у словах і повертаєтеся до насильства.

— Ви помиляєтеся щодо мене, — він нахилився ближче, його обличчя було дуже серйозним. — Аґнес Пул і Мері Робінсон. Обидві мертві. Вам про це відомо?

Вона важко ковтнула.

— Так.

— Ви були свідком у ніч убивства Аґнес Пул. Ви бачили вбивцю. І він, звісно, про це знає.

— Усі знають, хто вбивця, — сказала Роза. — Я чула вчора на вулицях. Доктор Беррі втік з міста.

— Так, це те, про що повідомляють газети. Доктор Натаніель Беррі жив у Вест-Енді. Він знав обох жертв. І намагався вбити третю — проститутку, яка заявила, що врятувалася втечею. Тепер доктор Беррі зник, а це означає, що саме він і є Жнець.

— Хіба це не так?

— Ви вірите всьому, що чуєте на вулицях.

— Але якщо він не вбивця...

— Тоді Вестендський Жнець усе ще у Бостоні, і йому чудово відома ваша особа. Після того що сталося з Мері Робінсон, я б на вашому місці ходив, озираючись. Ми змогли вас знайти, тож зможе і будь-хто інший. Ось чому я так непокоюся через безпеку вашої племінниці. Ви — єдина, хто знає місцезнаходження дитини. Якщо з вами щось станеться... — він помовчав. — Тисяча доларів, міс Конноллі. Це допоможе вам покинути Бостон і знайти собі нове затишне житло. Віддайте нам дитину і отримаєте гроші.

Дівчина нічого не відповіла. Останні слова Мері Робінсон усе ще лунали в її голові: Сховайте дитину. Збережіть її.

Утомившись від мовчання Рози, чоловік підвівся.

— Щойно ви передумаєте, зможете знайти мене тут.

Він уклав їй у руку візитівку, на якій вона побачила ім’я.

Це було помилкою.

«То тепер ось як можна заробляти на життя», — думав Джек Б’юрк, важко крокуючи вулицею Вотер у своєму найкращому пальті та чистих чоботах. Жодної землі навколо у темряві. Не треба ухилятися від куль. Більше не треба повертатися додому в брудному одязі, який смердить мертвечиною. З настанням зими ґрунт став промерзлим і твердим, наче каміння. А товар почав прибувати з півдня, втиснутий у діжки з написами «Соління», «Мадера» чи «Віскі». Оце сюрприз чекатиме на крадія, що у прагненні випити потайки зазирне в одну з тих діжок. Бідолашний спраглий чоловік суне носа під кришку, його губи тремтітимуть від передбачення, але все, що він знайде замість віскі, буде голий труп, збережений у розсолі.

Після такого можна геть втратити хист до випивки.

Забагато таких діжок почало прибувати з Вірджинії та обох Каролін останнім часом. Чоловіки чи жінки, чорні чи білі, товар користувався великим попитом у медичних школах. Невгамовний апетит до трупів, здавалося, з кожним роком лише зростав. Він бачив, як просувалися справи. Бачив діжки на подвір’ї доктора С’ювола і знав, що в них був не огірковий розсіл. Конкуренція стала шаленою, і Джек уявляв собі нескінченну низку. Віз за возом, навантажені самими лише діжками, у які напхано південних мерців, по двадцять п’ять доларів за кожного, що їх везли до анатомічних лабораторій Бостона, Нью-Йорка та Філадельфії. Як він міг змагатися з таким?

Набагато легшим шляхом заробітку був той, яким він займався сьогодні, крокуючи у чистих чоботах при денному світлі по вулиці Вотер. Не найкращий район, але і не гірший для торговців, які зібралися тут цього ясного прохолодного ранку зі своїми фургонами, навантаженими брусками пиломатеріалів чи тканиною.

Це була вулиця робітників, і майстерня, до якої прямував Джек, мала б відповідати їхнім смакам і вимогам. Але за пильною вітриною був виставлений вечірній кітель, який навряд чи став би їм у пригоді. Він був пошитий з чудового малинового сукна й прикрашений золотою тасьмою. Кітель змушував вас зупинитися просто серед вулиці і почати мріяти про краще жияя. Кітель немовби казав: «Навіть така людина, як ти, може мати вигляд принца!». Річ, непридатна для торговців, і кравець, певна річ, знав про це. Але все одно вирішив виставити її, наче сповіщав, що він націлений на краще місце.

Звук дзвоника сповістив про прихід Джека до майстерні. Усередині були представлені більш поширені речі: бавовняні сорочки та штани і короткі куртки з темної тканини. Навіть кравець із примарною шляхетністю мусив задовольняти практичні потреби клієнтів.

Джек стояв, вдихаючи аромат вовни та їдкий запах барвників. Темноволосий чоловік з акуратно підстриженими вусами з’явився з комори. Він оглянув Джека з ніг до голови так, наче про себе робив заміри для майбутнього костюма. Чоловік був охайно вдягнений, його піджак був ідеально підігнаний до підтягнутої талії, і хоча він і не був надто високим, але мав поставу людини, яка зависокої думки про себе.

— Доброго ранку, сер! Чим можу служити? — промовив кравець.

— Ви містер Ебен Тейт? — спитав Джек.

— Так, це я.

Хоча Джек і був одягнений у своє найкраще пальто та чисті чоботи, але мав виразне відчуття, що містер Тейт оцінив його одяг і визнав його нікчемним.

Ебен сказав:

— Гарний вибір сукна за розумними цінами. Щойно прибуло з мануфактури Ловелла. Ідеально підійде для нового пальта.

Джек подивився на своє пальто і не знайшов причини купувати нове.

— Чи, можливо, ви шукаєте плащ або сорочку? Можу запропонувати кілька дуже практичних різновидів. Щось, що ідеально підійде для вашої професії. Перепрошую, чим ви...

— Я тут не для того, щоб купувати одяг, — пробурмотів Джек, ображений тим, що, лише з єдиного погляду, цей незнайомець визнав його клієнтом, якому потрібно щось практичне за розумною ціною. — Я тут, щоб спитати вас про одну людину. Людину, яку ви знаєте.

Увага Ебена перемикнулася на широкі груди Джека, наче він підраховував, скільки метрів сукна йому знадобиться.

— Я кравець, містере...

— Б’юрк.

— Містере Б’юрк. Якщо вас цікавить сорочка чи штани, я залюбки допоможу. Але я намагаюсь уникати непотрібних балачок, тож не впевнений, що зможу вам допомогти.

— Це стосується Рози Конноллі. Ви знаєте, де я можу її знайти?

На подив Джека, Ебен розсміявся.

— Ви теж, га?

— Що?

— Здається, що всі цікавляться Розою.

Джек знітився. Скількох ще найняли, щоб знайти її? Скільки у нього конкурентів?

— То де вона? — спитав він.

— Я не знаю і знати не хочу.

— Чи не доводилась вона сестрою вашій дружині?

— Мені однаково немає до неї діла. Я соромлюся визнавати, що вона має стосунок до мене. Маленька нікчема — ось вона хто! Ще й брехню про мене розповідає. А ще крадійка. Ось що я сказав Нічній варті, — він зробив паузу, — ви ж не з варти, так?

Джек не відповів.

— Де її можна знайти?

— Що вона утнула цього разу?

— Просто скажіть, де її шукати.

— Останнє, що я чув — вона мешкала у якійсь щурячій дірі у провулку Фішері.

— Більше не мешкає. Не з’являлась там кілька днів.

— Тоді нічим не можу допомогти. А тепер, з вашого дозволу, — Ебен повернувся і зник у коморі.

Джек залишився стояти, розчарований. І занепокоєний тим, що інший шукач може вистежити дівчину раніше за нього. Чи отримає він тоді свою винагороду? Чи йому доведеться задовольнитися тим, що він уже має? Сума, звісно, велика, але недостатня.

Ніколи не буває достатньо.

Він подивився на двері, в які вийшов той самовдоволений кравець.

— Містере Тейт, — погукав він.

— Я ж розповів вам усе, що знаю, — долинуло з-за дверей, але чоловік не з’явився.

— Вам за це заплатять.

Це були магічні слова. За дві секунди Ебен вийшов з комори. — Скільки?

Як швидко можуть порозумітися два чоловіки. Їхні погляди зустрілись, і Джек подумав, що цей добродій розуміє, що насправді важливо.

— Двадцять доларів, — сказав він, — знайдіть її для мене.

— Мій час навряд чи вартує двадцять доларів. У будь-якому разі, я вже сказав вам, що не знаю, де вона.

— У неї є якісь друзі? Хтось, хто міг би знати?

— Лише той придурок.

— Хто?

— Худорлявий хлопчина. Його всі знають. Вештається Вест— Ендом, випрошує пенні.

— Ви маєте на увазі Тупого Біллі?

— Саме його. Він мешкав з нею у провулку Фішері. Тинявся тут, шукаючи її. Приніс її ганчір’я, думав, вона зі мною.

— Тож Біллі також не знає, де вона?

— Ні, але він має чуття, — Ебен розсміявся. — Може, він і дурний, але знає, де що відшукати.

«А я знаю, де відшукати Біллі», — подумав Джек, повертаючись, щоб піти.

— Чекайте, містере Б’юрк. Ви сказали, що мені заплатять.

— За корисну інформацію. Але вона має бути корисна.

— Що, як я сам її розшукаю?

— Просто скажіть мені. Я потурбуюсь, щоб вам заплатили.

— Хто заплатив? На кого ви працюєте?

Джек похитав головою.

— Повірте мені, містере Тейт, — сказав він, — вам краще не знати.

— Це дуже серйозне обвинувачення, — сказав доктор Гренвілл. — Перш ніж ви висунете його, джентльмени, я раджу вам добре обдумати можливі наслідки.

— Ми з Норрісом обидва бачили, як він виходив з тієї будівлі на вулиці Ейкорн минулої ночі, — сказав Венделл. — Це точно був доктор С’ювол. У тому будинку були й інші, кого ми впізнали.

— І що з того? Зібрання джентльменів важко назвати надзвичайним явищем, — Гренвілл показав на кімнату, де вони сиділи. — Ми троє зараз влаштували зустріч у моїй вітальні. Чи може це розцінюватися як підозріле зібрання?

— З огляду на те, що це за люди, — сказав Норріс. — Одним із них був містер Ґарет Вілсон, який нещодавно повернувся з Лондона. Украй таємнича особистість з ліченими знайомими у місті.

— Ви втрутились у справи містера Вілсона лише через те, що вам розповіла якась дурна дівчина? Дівчина, якої я навіть досі не бачив.

— Роза Конноллі на нас обох справила враження надійного свідка, — сказав Венделл.

— Я не можу бути переконаним у надійності дівчини, яку ніколи не бачив. Також не можу вам дозволити обмовляти такого шанованого чоловіка, як доктор С’ювол. Боже милосердний, я його добре знаю!

Венделл тихо спитав:

— Чи це так, сер?

Гренвілл підвівся зі стільця і, схвильований, підійшов до вогнища. Там він стояв спиною до них і дивився на полум’я. Надворі, на вулиці Бікон, панував тихий пізній вечір. Єдиними звуками був тріскіт полум’я та кроки прислуги. Такі кроки почулися і зараз, вони наблизились до вітальні, й пролунав тихий стук у двері. З’явилася покоївка з тацею пирогів.

— Вибачте, що перериваю, сер, — сказала вона, — але місіс Лекевей попросила мене принести це для юних джентльменів.

Гренвілл навіть не відірвав погляду від вогню, лише різко сказав:

— Залиш тут. І зачини за собою двері.

Дівчина поставила тацю на край столу і швидко вийшла.

Лише коли її кроки розчинились у коридорі, доктор Гренвілл нарешті сказав:

— Доктор С’ювол урятував життя мого племінника. Я у боргу перед ним за щастя моєї сестри і я відмовляюся вірити у те, що він якось пов’язаний з тими вбивствами, — він повернувся до Норріса. — Ви краще, ніж будь-хто інший, знаєте, що означає бути жертвою балачок. Якщо вірити чуткам, які про вас ходять, ви маєте роги й копита. Гадаєте, мені легко бути вашим захисником? Зберепи ваше місце у нашому коледжі? Але я робив це тому, що відмовився вірити злісним пліткам. А зараз я вам кажу, що мені потрібно набагато більше для підозри.

— Сер, — сказав Венделл, — ви ще не чули імен інших чоловіків, які були присутні на тих зборах.

Гренвілл повернувся до нього.

— То ви і за ними стежили?

— Ми просто зауважили, хто приходив і йшов з вулиці Ейкорн. Там був ще один джентльмен, який здався мені знайомим. Я пішов за ним до площі Пост Офіс, дванадцять.

— І?

— Це був містер Вільям Ллойд Гаррісон. Я впізнав його тому, що чув його виступ у церкві на Парковій вулиці минулого літа.

— Містер Гаррісон, аболіціоніст? Ви вважаєте, що це злочин — бути прибічником звільнення рабів?

— Зовсім ні. Я вважаю цю позицію напрочуд шляхетною.

Гренвілл подивився на Норріса:

— Ви теж?

— Я повністю підтримую аболіціоністів, — сказав Норріс. — Але про містера Гаррісона кажуть тривожні речі. Один власник крамниці сказав нам...

— Власник крамниці? Тепер це вважається надійним джерелом?

— Він розповів нам, що містера Гаррісона часто бачать на вулицях пізніми вечорами, коли він таємно скрадається Бікон Гілом.

— Я теж часто виходжу на вулицю пізніми вечорами, коли йду до моїх пацієнтів. Хтось теж може сказати, що я скрадаюсь.

— Але містер Гаррісон — не лікар. Навіщо йому так пізно виходити на вулицю? Здається, вулиця Ейкорн постійно вабить відвідувачів з інших частин міста. Є повідомлення про моторошні співи, які чутно вночі, а минулого місяця було знайдено плями крові на бруківці. Усі ці речі неабияк стривожили мешканців навколишніх вулиць, але, коли вони звернулись до Нічної варти, констебль Лайонз утримався від проведення розслідування. Ще більш дивним є те, що він наказав варті уникати вулиці Ейкорн.

— Хто вам це розповів?

— Власник крамниці.

— Обміркуйте, кого ви слухаєте, містере Маршалл.

— Ми б поставилися до цього більш скептично, — промовив Венделл, — якби не ще одна знайома особа, яка виходила з того будинку. Це був констебль Лайонз, власною персоною.

Спочатку доктор Гренвілл мовчав, приголомшений почутим. Він пильно дивився на молодих людей, не вірячи своїм вухам.

— Що б не відбувалося у тому будинку, воно має захист на вищих рівнях, — сказав Норріс.

Гренвілл раптом засміявся.

— Ви усвідомлюєте, містере Маршалл, що винятково завдяки констеблю Лайонзу вас ще не взято під варту? Його тупий колега містер Претт був готовий заарештувати вас, але втрутився Лайонз. Навіть незважаючи на всі ті розмови та чутки про вас, Лайонз залишається вашим союзником.

— Ви знаєте це напевне?

— Він сам мені сказав. На нього тиснуть з усіх боків: суспільство, преса — усі вимагають арешту, арешту будь-кого. Він дуже добре знає, що містер Претт прагне досягнути свого, але Лайонз не хоче робити все нашвидкуруч, без достатніх доказів.

— Я й гадки не мав, сер, — тихо сказав Норріс.

— Якщо хочете залишитись на волі, не раджу налаштовувати проти себе власних захисників.

— Але, докторе Гренвілл, — промовив Венделл, — так багато питань залишаються без відповідей. Чому вони зустрічаються у такому скромному будинку? Чому люди таких різних професій збираються разом пізно ввечері? І, нарешті, сам будинок викликає зацікавленість. Точніше, одна деталь цього будинку, — Венделл поглянув на Норріса, який витягнув складений аркуш паперу зі своєї кишені.

— Що це? — спитав Гренвілл.

— Ці символи висічені на гранітному одвірку над дверима, — пояснив Норріс. Він дав аркуш Гренвіллу. — Я повернувся туди сьогодні вранці, щоб роздивитись при денному світлі. Ви можете побачити двох пеліканів, що повернуті один до одного. А між ними — хрест.

— Ви можете побачити багато хрестів на будинках у цьому місті.

— Це не звичайний хрест, — зауважив Венделл, — цей має троянду в центрі. Це не символ католиків. Це символ розенкрейцерів.

Гренвілл різко зіжмакав аркуш.

— Абсурд! Ви полюєте за примарами.

— Розенкрейцери реальні! Але це товариство таке таємне, що ніхто не знає імен його членів. Є повідомлення, що тут і у Вашингтоні зростає їх уплив. І що вони займаються жертвоприношенням. Серед їхніх жертв є діти, чия невинна кров проливається на таємних ритуалах. Ця дитина, яку захищає Роза Конноллі, здається, опинилась у центрі цієї таємничої історії. Ми припускали, що дитину розшукувала людина, яка є її батьком. Тепер ми стали свідками таємних зборів на вулиці Ейкорн. Ми чули повідомлення про кров на бруківці. І здогадуємося, що тут може бути прихований геть інший мотив.

— Жертвоприношення дитини? — Гренвілл кинув малюнок у вогонь. — Це слабкий аргумент, містере Маршалл. Коли я зустрінусь з опікунами коледжу після Різдва, мені знадобиться щось вагоміше, щоб вас захистити. Як я зможу зберегти вас у списку студентів, якщо буду спиратися на химерну теорію про групу змовників, що її вигадала дівчина, яку я ніколи не бачив? Дівчина, яка відмовляється зустрітися зі мною.

— Вона довіряє небагатьом людям, сер. А тим паче тепер, коли ми помітили констебля Лайонза на вулиці Ейкорн.

— Де вона? Хто її прихистив?

Норріс вагався, занепокоєний викриттям того скандального факту, що він — самотній чоловік — дозволяє дівчині спати за кілька кроків від свого власного ліжка.

Він був вдячний, коли Венделл обережно вставив:

— Ми домовилися про кімнату в пансіоні для неї, сер. Запевняю вас, вона у безпечному місці.

— А немовля? Якщо цій дитині загрожує така небезпека, чи можете ви гарантувати їй захист?

Норріс і Венделл подивились один на одного. Добробут Меггі наразі непокоїв їх обох.

— Вона також перебуває у надійному місці, сер, — сказав Венделл.

— Але в яких умовах?

— Мушу визнати, у далеких від ідеальних. Вона нагодована й доглянута, але у вкрай нечистому середовищі.

— То принесіть її сюди, джентльмени. Я б хотів поглянути на цю таємничу дитину, яку всі так наполегливо розшукують. Запевняю вас, вона буде в безпеці, і в моєму будинку дбають про здоров’я.

Знову Венделл із Норрісом обмінялися поглядами. Чи могли бути якісь сумніви у тому, що тут Меггі буде набагато краще, ніж у брудній халупі Гепзіби.

Але Норріс сказав:

— Роза ніколи не пробачить, якщо ми ухвалимо таке рішення без неї. Вона більше за все турбується про дитину. І лише вона мусить вирішувати.

— Ви надаєте забагато влади сімнадцятирічній дівчині.

— Можливо, їй лише сімнадцять. Але вона заслуговує на повагу, сер. На великий подив, вона не просто врятувалася, а ще й зуміла зберегти життя своєї племінниці.

— Ви віддасте життя дитини на розсуд цієї дівчини?

— Так, сер. Віддам.

— Тоді ваш власний розсуд — це питання, містере Маршалл. Простій дівчині не можна довірити таку велику відповідальність!

Стук у двері змусив їх усіх обернутися. Елайза Лекевей із занепокоєним виглядом увійшла до кімнати.

— Чи все добре, Альдусе?

— Так-так, — Гренвілл глибоко зітхнув, — ми просто ведемо запальну дискусію.

— Ми чули вас згори. Ось чому я спустилася. Чарльз уже прокинувся і з задоволенням би побачив своїх друзів, — вона поглянула на Венделла і Норріса. — Він хотів переконатися, що ви не підете, не привітавшись із ним.

— Ми могли про це лише мріяти, — сказав Венделл, — і дуже сподівалися, що він зможе прийняти відвідувачів.

— Він буде страшенно радий гостям.

— Ідіть, — Гренвілл різко вказав юнакам на вихід, — нашу розмову закінчено.

Елайза насупила брови через грубий жест свого брата, але утрималась від коментарів, коли вела Норріса і Венделла з вітальні нагору. Натомість вона говорила про Чарльза.

— Він хотів спуститися вниз, щоб побачити вас, — казала місіс Лекевей, — але я переконала його залишитись у ліжку.

Він ще не надто впевнено тримається на ногах, заслабкий для цього. Чарльз лише почав одужувати.

Вони піднялися нагору, і Норріс знову мигцем поглянув на портрети родини Гренвілл, які висіли у коридорі другого поверху. Галерея молодих і старих, чоловіків і жінок. Він упізнав серед них Чарльза, який позував у франтуватому костюмі, стоячи поруч із письмовим столом. Його лівий лікоть безтурботно сперся на штабель книжок, а зап’ясток звисав з їхніх шкіряних корінців. Зап’ясток, якого він більше не мав.

— Прийшли твої друзі, любий, — сказала Елайза.

Вони знайшли Чарльза блідим, але усміхненим. Його ліва рука була схована під простирадлом.

— Я чув тут ревіння мого дядечка з першого поверху, — сказав Чарльз, — здається, унизу була доволі жвава дискусія.

Венделл підтягнув стілець, щоб сісти поруч із ліжком.

— Якби ми знали, що ти прокинувся, ми б піднялися раніше.

Чарльз спробував сісти, але його матір заперечила:

— Ні, Чарльзе. Тобі потрібен відпочинок.

— Мамо, я відпочивав усі ці дні і вже втомився від цього. Рано чи пізно мені доведеться підвестися, — скривившись, він нахилився вперед, а Елайза швидко підклала подушки йому під спину.

— То як ти почуваєшся, Чарлі? — спитав Венделл. — Усе ще дуже боляче?

— Лише коли припиняється дія морфіну. Але я намагаюся цього не допускати, — Чарльз із зусиллям спромігся на посмішку, — але мені вже набагато краще. Я дивлюся на це з позитивного боку. Тепер мені не доведеться виправдовуватися, чому я не навчився грати на фортепіано.

Елайза зітхнула.

— Це не смішно, любий.

— Мамо, ти не будеш заперечувати, якщо я трохи побуду зі своїми друзями? Таке відчуття, що я не бачив їх цілу вічність.

— Уважатимемо це ознакою твого одужання, — вона підвелася. — Я невдовзі провідаю тебе, любий.

Чарльз почекав, доки матір вийшла з кімнати, а тоді роздратовано зітхнув.

— Боже, вона не дає мені дихнути!

— Ти справді почуваєшся краще? — спитав Норріс.

— Мій дядечко каже, що всі ознаки добрі. У мене не було лихоманки з вівторка. Сьогодні зранку мене оглядав доктор С’ювол. Сказав, що задоволений раною, — він поглянув на свою забинтовану руку і додав, — він урятував мені життя.

При згадці імені доктора С’ювола ані Норріс, ані Венделл не промовили жодного слова.

— А тепер, — сказав сяючий Чарльз і подивився на друзів, — розкажіть мені всі новини. Що трапилось останнім часом?

— Нам бракувало тебе на заняттях.

— Зомлілого Чарлі? Не дивно, що ви всі скучили за мною. Хто завгодно матиме блискучий вигляд у порівнянні зі мною.

— У тебе є безліч часу для навчання, поки ти лежиш у цьому ліжку, — сказав Венделл. — Коли повернешся до коледжу, ти будеш найбільш блискучим поміж нас.

— Ти ж знаєш, що я не повернусь.

— Звісно, повернешся.

— Венделле, — тихо сказав Норріс, — краще бути відвертими, ти не вважаєш?

— Справді. Це все на краще, — сказав Чарльз, — я ніколи не уявляв себе лікарем. Усі це знають. Я не маю ані таланту, ані зацікавленості. Це завжди були лише сподівання мого дядечка, його очікування. Я не такий, як ви. Ви щасливі, бо завжди твердо знали, ким хочете бути.

— А ким ти хочеш бути, Чарлі? — спитав Норріс.

— Спитай Венделла. Він знає, — Чарльз указав на свого друга дитинства. — Ми обидва — члени андоверського літературного клубу. Він не один, у кого є схильність народжувати поетичні рядки.

Норріс здивовано посміхнувся.

— Ти хочеш бути поетом?

— Мій дядечко раніше цього не схвалював, але тепер йому доведеться. Та й чому б мені не обрати літературний шлях? Подивіться на Джона Грінліфа Віттієра. Його вірші вже мають успіх. А той добродій з Салему, письменник, містер Готорн. Він лише на кілька років старший за мене, але б’юсь об заклад, він скоро зробить собі ім’я. То чому б не піти тим шляхом, до якого я маю схильність? — він подивився на Венделла. — Як ти назвав це колись? Потяг до письменництва?

— П’янке задоволення від письменництва.

— Так, оце воно! П’янке задоволення! — Чарльз зітхнув. — Звісно, цим нелегко заробляти на життя.

— Якось упораєшся, — сказав Венделл сухо, оглянувши добре обставлену кімнату. — Не думаю, що тобі варто цим перейматися.

— Проблема полягає в тому, що мій дядечко вважає поезію та прозу просто легковажними розвагами, які не мають реального значення.

Венделл співчуваючи кивнув.

— Мій власний батько каже те ж саме.

— Ти не мав спокуси проігнорувати його? Усе одно обрати літературний шлях?

— Але я не маю заможного дядечка. Мені у будь-якому разі треба стати лікарем. Це годуватиме мене.

— Так, але це ніколи не прогодує мене. Тепер мій дядечко має це прийняти, — він поглянув на куксу, — немає нічого настільки ж нікчемного, як однорукий хірург.

— Ах, інша річ — однорукий поет! Ти будеш найбільш романтичною фігурою.

— Яка леді захоче собі такого? — сумно запитав Чарлі. — Тепер, коли я втратив руку?

Венделл потягнувся і стиснув плече друга.

— Чарлі, послухай мене. Жодна леді, яка варта знайомства, яка варта кохання, не зверне жодної уваги на те, що в тебе немає руки.

Скрип підлоги попередив, що Елайза повертається до кімнати.

— Джентльмени, — сказала вона, — я вважаю, що йому час відпочити.

— Мамо, ми лише розбалакалися.

— Доктор С’ювол сказав, що тобі не можна себе перевантажувати.

— Усе, що я перевантажую — це мій язик.

Венделл підвівся.

— У будь-якому разі нам треба йти.

— Чекайте. Ви так і не сказали, навіщо приходили до мого дядечка.

— О, нічого серйозного. Просто поговорити про справи у Вест-Енді.

— Маєш на увазі Женця? — Чарльз пожвавився. — Я чув, що знайдено тіло доктора Беррі.

Еліза втрутилася:

— Хто тобі сказав?

— Покоївки розмовляли про це.

— Вони не мусили. Я не хочу, аби тебе щось засмучувало.

— Я не засмучений. Я хочу знати новини.

— Не сьогодні, — сказала Елайза, даючи зрозуміти, що розмову закінчено. — Твоїм друзям уже час іти.

Вона провела Венделла і Норріса сходами вниз до вхідних дверей. Коли юнаки вийшли надвір, вона сказала:

— Оскільки Чарльз радий вас бачити, я сподіваюся, що наступного разу ви обговорюватимете якісь веселі та безтурботні теми. Сьогодні по обіді тут були Кітті та Гвен Веллівер, і вони буквально залили його кімнату сміхом. Він має чути щасливі розмови, особливо перед Різдвом.

Від безмозких сестер Веллівер? Норріс би краще знепритомнів. Але все, що він сказав, було:

— Ми матимемо це на увазі, місіс Лекевей. На добраніч!

Вони трохи постояли надворі, випускаючи клуби пари від дихання в холодне повітря і спостерігаючи за самотнім вершником, який проскакав повз них. Чоловік втягував голову якомога глибше у свій плащ.

— Ти знаєш, доктор Гренвілл має рацію, — сказав Венделл, — дитині буде краще тут, з ним. Ми маємо прийняти його пропозицію.

— Ми не можемо ухвалити таке рішення. Це вибір Рози.

— Ти настільки довіряєш її судженням?

— Так, довіряю, — Норріс подивився у далечінь, де кінь з вершником розчинились у пітьмі вулиці Бікон. — Гадаю, вона наймудріша з усіх дівчат, яких я зустрічав.

— Ти одурманений нею, чи не так?

— Я її поважаю. І так, я люблю її, а хто б не любив? У неї напрочуд шляхетне серце.

— Це називається «одурманений», Норрісе. Зачарований. Закоханий, — Венделл зітхнув з розумінням. — А вона, певна річ, одурманена тобою.

Норріс насупив брови.

— Що?

— Хіба ти не бачив, як вона на тебе дивиться, як жадібно ловить кожне твоє слово? Як прибрала твою кімнату, заштопала твій кітель. Вона робить усе можливе, щоб сподобатися тобі. Скільки ще очевидних доказів тобі потрібно, щоб переконатися — вона закохана в тебе.

— Закохана?

— Розплющ очі, чоловіче! — Венделл засміявся і поплескав його по плечі. — Я мушу поїхати додому на свята. Думав, ти поїдеш до Бельмонта?

Норріс усе ще стояв, уражений щойно почутим від Венделла.

— Так, — приголомшено відповів юнак, — мій батько чекає на мене.

— Як щодо Рози?

Справді, як щодо Рози?

Він думав лише про неї після того, як вони з Венделлом розійшлися. Коли повертався до свого помешкання, він розмірковував, що його друг міг виявитися правим. Роза закохана у нього? Він не помічав цього. Але навіть ніколи і не придивлявся.

Знизу з вулиці він бачив, як тремтить світло свічки у вікні його горища. Подумав, що вона ще не спить, і раптово усвідомив, що не може дочекатися зустрічі з Розою. Він побіг сходами, відчуваючи більше збудження з кожним кроком. За хвилину відчинив двері, його серце шалено калатало як від очікування, так і від напруження.

Роза заснула за столом, її голова лежала на зігнутій руці. Перед нею лежала розгорнута «Анатомія» Вістера. Поглянувши через плече дівчини, Норріс побачив, що вона роздивлялася зображення серця, і подумав: «Яка незвичайна дівчина». Свічка догорала, залишаючи лише калюжу воску, тож він засвітив іншу. Коли обережно закрив Вістера, Роза заворушилась і прокинулася.

— О, — промуркотіла вона, — ти повернувся.

Норріс дивився, як вона потягується, розминає шию, відкидає волосся. Подивившись у її обличчя, Норріс не побачив там нещирості, підступності, а лише дівчину, яка намагається скинути сонливість. Хустка, яку вона накинула на плечі, була з грубої сірувато-коричневої вовни, а коли вона потерла рукою обличчя, на ньому залишився зольний слід.

Норріс подумав, як відрізнялась вона від сестер Веллівер з їхніми шовковими сукнями, гарненькими шарфами з бахромою та чудовими черевичками з марокканської шкіри. Йому більше не хотілося зустрічатися з ними, він відчув, що нарешті зрозумів, ким вони були насправді. Якими вправними у безчесній грі у фліртування. Не такі, як ця дівчина, яка відкрито позіхає і тре очі так природно, як дитина, що тільки-но прокинулась після денного сну.

Вона подивилась на нього.

— Ви розповіли їм? Що вони сказали?

— Доктор Гренвілл утримався від оцінки. Він бажає почути розповідь з твоїх уст, — він нахилився ближче і поклав руку їй на плече. — Розо, він зробив щедру пропозицію, яку ми обидва, я та Венделл, вважаємо за найкращу. Доктор Гренвілл пропонує взяти Меггі до себе.

Вона посуворішала. Замість вдячності в її очах спалахнув жах.

— Скажи мені, що ви не погодились.

— Їй було б там краще. Заради її здоров’я та безпеки.

— Ви не мали права! — вона підхопилася на ноги.

Зазирнувши в очі дівчини, Норріс побачив там первинний вогонь. Вона готова була принести в жертву все заради тої, кого любила. Дівчина була такою відданою, що могла б витримати все, аби тільки Меггі була врятована.

— Ви віддали йому Меггі?

— Розо, я б ніколи не зрадив твою довіру.

— Вона не ваша, щоб віддавати її.

— Послухай мене. Послухай, — він узяв її обличчя в долоні і змусив подивитися на нього. — Я сказав їм, що ти єдина, хто може це вирішувати. Я сказав їм, що зроблю лише так, як ти захочеш. Я підкоряюсь твоїм наказам, Розо, чого б ти не забажала. Лише ти знаєш, як буде краще, а я лише хочу, щоб ти були щаслива.

— Ти це серйозно? — прошепотіла вона.

— Так. Чесно.

Вони розглядали один одного якусь мить. Раптом у її очах блиснули сльози, і вона відійшла. Він подумав, що вона така маленька. Така тендітна. Так, ця дівчина була сама проти всього світу, і це було дуже важко. «Вона дуже приваблива дівчина», — сказав Венделл. Дивлячись на неї зараз, Норріс бачив чисту й чесну красу, яка відблискувала навіть крізь плями золи. Красу, з якою сестри Веллівер ніколи не зможуть суперничати. Вони були просто двома самовдоволеними принцесами, вдягнутими в атлас. У цієї дівчини нічого не було, але вона взяла під своє крило того слабоумного Біллі. Вона нашкрябала все, що змогла, аби купити своїй сестрі пристойний похорон і утримувати племінницю нагодованою.

Це дівчина, яка має залишитися зі мною. Навіть якщо я цього не заслуговую.

— Розо, — промовив Норріс, — настав час поговорити про майбутнє.

— Майбутнє?

— Що буде далі з тобою та Меггі. Я буду відвертим: мої перспективи у коледжі туманні. Я не знаю, чи зможу далі оплачувати цю кімнату, не кажучи вже про їжу для нас усіх.

— Ти хочеш, щоб я пішла, — сказала вона як про вирішену справу, наче по-іншому і бути не могло. Як легко вона прийшла до того, що він хотів позбутися її. Як великодушно вона пробачила його.

— Я хочу, щоб ви були в безпеці.

— Я витримаю, Норрі. Я навчилася жити з правдою. Просто скажи мені.

— Завтра я їду додому в Бельмонт. Батько чекає мене на свята. Я тобі можу сказати, що це не буде безжурне гостювання. Він не з тих, хто любить святкування, тож я, швидше за все, проведу свята, пораючись на фермі.

— Не треба пояснювати, — вона відвернулася, — я піду вранці.

— Так, ти підеш. Зі мною.

Несподівано Роза повернулася до нього, її очі розширились від захвату.

— До Бельмонта?

— Це найбезпечніше місце для вас обох. Там знайдеться свіже молоко для Меггі і ліжко до твоїх послуг. Там вас ніхто не знайде.

— Я можу її взяти?

— Звісно, ми візьмемо її. Я і не думав залишати її тут.

У раптовому захопленні вона кинулась йому в обійми. Хоч вона й була мініатюрною, але мало не збила його з ніг. Сміючись, він упіймав її і почав кружляти маленькою кімнатою, відчуваючи, як радісно б’ється її серце.

Зненацька Роза відскочила від нього, а на її обличчі Норріс побачив сумніви.

— Але що скаже твій батько про мене? — спитала вона. — І про Меггі?

Він не міг їй брехати, тим паче під пильним поглядом дівчини.

— Я не знаю, — сказав він.

Було пів на четверту, коли фермер зупинив свій фургон на узбіччі бельмонтської дороги, щоб вони зійшли. Їм ще треба було пройти три кілометри, але небо було ясним, а сніг, укритий льодяною кіркою, яскраво блищав, наче скло на післяобідньому сонці. Коли вони йшли дорогою, Роза тримала Меггі на руках, а Норріс показував, яке поле належить кому з сусідів. Він познайомить її з ними всіма, і вони полюблять її. Он той занедбаний будинок належить старому Езрі Гатчінсону, чия дружина померла від тифу два роки тому, а корови на сусідньому полі належать удові Геппі Комфорт, яка має певні наміри стосовно Езрі. По інший бік дороги охайний будинок доктора та місіс Голловеллів, пари, яка не мала власних дітей, але була дуже добра до нього протягом усього Норрісового життя і завжди радо зустрічала його у своєму будинку, наче він був їхнім рідним сином. Двері бібліотеки доктора Голловелла завжди були відчинені для Норріса, а минулого року він написав палкого рекомендаційного листа до медичного коледжу.

Роза слухала його розповідь з великою цікавістю, навіть незначні подробиці про кульгаве теля Геппі чи надзвичайну колекцію німецьких церковних гімнів доктора Голловелла.

Коли вони наближалися до ферми Маршаллів, Роза почала розпитувати швидше і нетерплячіше, наче відчайдушно жадала дізнатися якомога більше деталей його життя перед тим, як вони прибудуть на місце. Піднявшись на пагорб, вони побачили ферму на горизонті. Вона зупинилась подивитися, приклавши руку, щоб прикрити очі від блиску сонця, яке сідало.

— Особливо немає, на що дивитися, — визнав Норріс.

— Мені є, на що, Норрі. На місце, де ти зростав.

— Я не міг дочекатися, щоб покинути його.

— Я взагалі не уявляю собі життя тут, — Меггі заворушилась, прокинулася на її руках і щось радісно пробулькотіла. Роза усміхнулася до племінниці й сказала: — Я була б щасливою на фермі.

Він засміявся.

— Ось що мені подобається в тобі, Розо. Мені здається, ти б змогла бути щасливою у будь-якому місці.

— Не має значення, де.

— Перш ніж сказати «важливо з ким», тобі треба познайомитись з моїм батьком.

— Я боюся. Після того, як ти про нього говориш.

— Він різка людина. Тобі варто це знати заздалегідь.

— Це тому, що він втратив твою матір?

— Вона покинула його. Вона покинула нас обох. Він ніколи їй не пробачить.

— А ти? — спитала Роза і поглянула на юнака, її щоки горіли рожевим від морозу.

— Вечоріє, — сказав Норріс.

Вони продовжили йти, сонце нахилилось нижче, голі дерева відкидали довгі тіні на сніг. Наблизившись до старої кам’яної стіни, яка блищала від льоду, вони почули ревіння корів у скотарні. Коли вони підійшли до ферми, Норрісу здалося, що будинок став меншим та біднішим, ніж він його пам’ятав. Чи були дошки такими ж пошарпаними, коли він від’їжджав лише два місяці тому? Чи завжди ґанок був такий кривий, а паркан такий перекошений? Що ближче вони підходили, то важче на нього тиснуло почуття боргу і страшнішою видавалася майбутня зустріч. Він уже шкодував, що втягнув у це Розу з дитиною.

Хоча Норріс і попередив її, що батько може виявитися неприємним чоловіком, дівчина не виказувала ознак страху, доволі бадьоро крокувала поруч з ним і щось дзижчала до Меггі. Як може вона не сподобатися будь-кому, навіть його батьку?

«Певна річ, вони з немовлям зачарують його, — думав Норріс. — Роза завоює його прихильність, як завоювала мою, і ми всі разом сміятимемося за вечерею. Так, це можуть бути чудові відвідини, а Роза буде цьому запорукою. Моя щаслива ірландська дівчинка».

Норріс подивився на неї, і його її вигляд підбадьорив його, тому що Роза раділа можливості бути тут з ним. Вони йшли вздовж перекошеного паркана до будинку, який зблизька видавався ще більш подертим і похмурим.

Увійшли крізь браму, що осіла, до подвір’я, де, поруч з поламаним возом, була розкидана купа колод, які ще треба було порубати на дрова. Сестри Веллівер злякалися б, поглянувши на це подвір’я. Він уявив їх у їхніх вишуканих черевичках, що прокладають собі шлях по збовтаній свинями грязюці. А Роза не вагалася. Вона просто підтягнула спідницю і пішла за Норрісом через подвір’я. Стара свиня, яку потурбували ці гості, хрюкнула і побігла до скотарні.

Раніше, ніж вони дісталися ґанку, двері відчинилися, і вийшов батько Норріса. Ісаак Маршалл не бачив свого сина два місяці, але не гукнув до нього, вітаючись. Він просто стояв на ґанку і дивився, як наближалися гості. На ньому була та сама домоткана куртка і ті самі жовто-коричневі штани, що й завжди. Але тепер одяг, здавалося, висів на ньому, а очі, які визирали з-під зношеного капелюха, були ще більш запалі. На його обличчі з’явився натяк на усмішку, коли син піднявся сходами.

— Ласкаво прошу додому, — сказав Ісаак, але навіть не спробував обійняти свого сина.

— Батьку, дозволь відрекомендувати тобі мою подругу Розу. І її племінницю Меггі.

Роза підійшла ближче і усміхнулась, а дитина проворкувала щось, що могло означати вітання.

— Рада познайомитись з вами, містере Маршалл! — сказала Роза.

Ісаак не поворухнувся, лише губи його стиснулися. Норріс побачив, як Роза почервоніла. Він ніколи не відчував такої неприязні до батька, як зараз.

— Роза моя дуже хороша подруга, — сказав юнак, — і я хотів, щоб ви познайомилися.

— Вона залишиться на ніч?

— Я сподівався, що вона затримається на довше. Вони з дитиною потребують тимчасового житла. Вона може зайняти кімнату нагорі.

— Тоді потрібно приготувати ліжко.

— Я з цим упораюся, містере Маршалл, — сказала Роза, — мені не важко. Я звикла до тяжкої праці і можу робити все.

Ісаак довго дивився на дитину. Потім злегка кивнув і повернувся, щоб піти до будинку.

— Я краще піду подивлюся, чи вистачить нам їжі на вечерю.

Ця жахлива річ за два дні просякла віскі, і Роза не одразу зрозуміла, що було в банці. Усе, що вона побачила, був плаский шматок сирого м'яса, занурений у рідину кольору чаю. Містер Претт повернув банку і підніс її до обличчя Рози, змушуючи дівчину роздивитися ближче.

— Ви знаєте, хто це? — спитав він.

Вона зазирнула у банку, де річ, що плавала у бридкій суміші алкоголю та старої крові, раптом наблизилась до скла, яке збільшило кожну деталь. Роза з жахом відсахнулася.

— Це обличчя вам має бути відомим, міс Конноллі, — сказав Претт, — воно було зняте з тіла, яке знайшли позаминулої ночі в одному з провулків у Вест-Енді. На тілі був вирізаний знак хреста. Тіло належало вашому своякові, містерові Ебену Тейту, — він поставив банку на стіл доктора Гренвілла.

Роза повернулася до Гренвілла, який був так само приголомшеним цим доказом у своїй вітальні.

— Цієї банки ніколи не було в кімнаті Норріса, — сказала Роза. — Він би не попрохав мене прийти сюди, якби не був упевнений у вас, докторе Гренвілл. Тепер ви маєте бути впевненими у ньому.

Претт відреагував на це спокійною посмішкою.

— Я вважаю цілком очевидним, докторе, що ваш студент містер Маршалл уводив вас в оману. Він і є Вестендський Жнець. І лише питання часу, коли його буде заарештовано.

— Це якщо він не потонув, — зауважив Гренвілл.

— О, ми знаємо, що він ще живий. Цього ранку біля доків ми знайшли сліди на мулі, що виходять з води. Ми знайдемо його, і правосуддя здійсниться. Нам не потрібні інші докази, окрім цієї банки.

— Усе, що ви маєте, це екземпляр у банці з віскі.

— І маска з плямами крові. Біла маска. Така, як описували певні свідки, — Претт подивився на Розу.

Вона сказала:

— Він невинний. Це можу засвідчити...

— Засвідчити що, міс Конноллі? — Претт зневажливо фиркнув.

— Ви підкинули цю банку до його кімнати.

Претт наблизився до неї з виглядом такої люті, що вона відсахнулася.

— Ти маленька хвойда!

— Містере Претт! — обурився Гренвілл.

Але погляд вартового був прикутий до Рози.

— Ти гадаєш, що твої свідчення чогось варті? Я чудово знаю, що ти співмешкала з Норрісом Маршаллом. Що він навіть повіз знайомити свою повію зі старим— добрим татусем на Різдво. Ти не лише лежала під ним, ти ще й брешеш на його користь. Він убив Ебена Тейта на твоє прохання? Він допоміг тобі позбутися надокучливого свояка? — він повернув банку до обтягнутої тканиною скриньки для доказів. — О, так! Суд присяжних, звісно, повірить твоїм свідченням.

Роза повернулась до Гренвілла:

— Банки не було в його кімнаті. Я присягаюся!

— Хто санкціонував обшук кімнати містера Маршалла? — спитав Гренвілл. — Чому Нічна варта взагалі вирішила її обшукати?

На якусь мить Претт розгубився.

— Я лише виконував свій обов’язок. Коли надійшло повідомлення...

— Яке повідомлення?

— Лист, який сповіщав Нічну варту, що ми можемо знайти певні цікаві речі у його кімнаті.

— Лист від кого?

— Я не маю права розголошувати.

Гренвілл із розумінням посміхнувся:

— Анонім!

— Ми знайшли докази, чи не так?

— Ви ставите людське життя проти цього слоїка? Проти цієї маски?

— А ви, сер, мусили б подумати двічі, перш ніж ризикувати своєю бездоганною репутацією, захищаючи вбивцю. Тепер стало цілком очевидно, що ви жорстоко помилялись у тому молодику, як і багато інших, — він підняв скриньку з доказами і додав з нотками задоволення у голосі. — Тільки не я, — він стримано кивнув. — На добраніч, докторе. Не проводжайте.

Вони слухали його кроки, коли Претт ішов коридором, а потім двері зачинились за ним. За мить сестра доктора Гренвілла Елайза ввійшла до вітальні.

— Ця жахлива людина нарешті пішла? — спитала вона.

— Я боюся, усе доволі похмуро для Норріса, — Гренвілл зітхнув і опустився на стілець біля каміна.

— Ти нічого не можеш зробити, щоб допомогти йому? — запитала Елайза.

— Тепер буде замало навіть мого впливу.

— Він розраховує на вас, докторе Гренвілл, — сказала Роза. — Якщо ви та містер Голмс удвох захищатимете його, вони будуть змушені вас послухати.

— Венделл буде свідчити на користь Норріса? — спитала Елайза.

— Він був у його кімнаті. Він знає, що банки там не було. Так само, як і маски, — вона подивилась на Гренвілла. — Це все моя провина. Це все через мене та через Меггі. Люди, які хочуть її отримати, підуть заради цього на все.

— Навіть відправлять невинного чоловіка на шибеницю? — вразилась Елайза.

— Це щонайменше, — Роза рушила до Гренвілла, її руки простягалися до нього, благаючи повірити їй. — Тієї ночі, коли народилася Меггі, у палаті було дві медсестри та лікар. Тепер усі вони мертві, тому що моя сестра відкрила їм таємницю. Вони знали ім’я батька Меггі.

— Ім’я, яке ви ніколи не чули, — сказав Гренвілл.

— Мене не було в палаті. Дитина плакала, тож мені довелося винести її в коридор. Пізніше Аґнес Пул вимагала, щоб я їй віддала Меггі, але я відмовилася, — Роза ковтнула і тихо додала: — 3 того часу на мене полюють.

— То вони хочуть забрати дитину, — сказала Елайза. Вона поглянула на свого брата. — Їй потрібен захист.

Гренвілл кивнув.

— Де вона, міс Конноллі?

— Я сховала її. У надійному місці.

— Вони можуть знайти її, — сказав він.

— Я єдина, хто знає, де вона, — вона подивилась йому в очі і спокійно сказала. — І ніхто не змусить мене про це розповісти.

Він витримав її погляд, зважив.

— Я не маю сумнівів щодо цього. Вам вдавалося захищати її від лиха протягом тривалого часу. Ви краще, ніж будь-хто, знаєте, як треба вчинити, — раптом він підвівся. — Я мушу йти.

— Куди ти збираєшся? — спитала Елайза.

— Є люди, з якими я маю порадитися з цього приводу.

— Ти повернешся до вечері?

— Я не знаю, — він вийшов у коридор і надів пальто.

Роза пішла за ним.

— Докторе Гренвілл, що мені робити? Як я можу допомогти?

— Залишайтесь тут, — він поглянув на свою сестру. — Елайзо, подбай про дівчину. Доки вона під нашим дахом, їй нічого не загрожує. — Він вийшов надвір, і крижаний порив вітру увірвався досередини, обпікши очі Рози. Вона змахнула раптові сльози.

— Вам немає куди піти, чи не так?

Роза повернулася до Елайзи.

— Ні, мем.

— Місіс Фьорбуш може приготувати для вас постіль на кухні, — Елайза пильно подивилася на залатану сукню Рози. — І, звісно, змінний одяг.

— Дякую, — Роза прочистила горло. — Дякую вам за все!

— Ви маєте дякувати моєму братові, — сказала Елайза, — а я лише сподіваюсь, що ця справа не занапастить його.

Це був найвеличніший будинок з усіх, де Розі доводилося бувати, і, безсумнівно, найшляхетніший з тих, де їй доводилося спати. Кухня була теплою, вугілля у вогнищі ще палало і зігрівало усе довкола. Її ковдра була з важкої вовни, не те, що її потертий плащ, у який вона загорталася так багато холодних ночей. Стара ганчірка, яка смерділа усіма прибутковими будинками, усіма купами соломи, де вона увесь цей час спала.

Жвава та діяльна економка місіс Фьорбуш наполягала на тому, що той плащ разом з іншим одягом Рози потрібно кинути у вогнище. Щодо самої дівчини, то місіс Фьорбуш наказала принести мила і багато гарячої води, бо доктор Гренвілл стверджував, що чиста домівка — це здорова домівка. Тож тепер, помита і вдягнена у свіжу сукню, Роза лежала у незвичному затишку на ліжечку біля вогнища. Вона знала, що Меггі теж у теплі та в безпеці цієї ночі.

Але як щодо Норріса? Де він спав цієї ночі? Він змерз і голодний? Чому вона не чула жодних новин?

Хоча вечеря давно вже минула, доктор Гренвілл усе ще не повернувся. Роза чекала весь вечір, прислуховуючись до будь-якого шуму, але так і не почула ані його голосу, ані його кроків.

— Така вже у нього професія, дівчино, — сказала місіс Фьорбуш. — Лікарям годі розраховувати на роботу за графіком. Пацієнти завжди витягують його з дому серед ночі, а інколи він не приходить до світанку.

Усі мешканці будинку вже давно спочивали, а доктора Гренвілла ще не було. Лише Роза лежала і не спала. Вугілля у вогнищі вже втратило жар і перетворилося на попіл. Крізь вікно кухні вона бачила дерево, що вимальовувалося у місячному світлі, й чула, як гілки хитаються від вітру.

А тепер вона почула щось іще: кроки скрипіли на сходах для прислуги.

Вона лежала тихо, слухала, як кроки наближалися, як хтось увійшов до кухні. Одна зі служниць, можливо, прийшла, щоб додати вогню. Роза розгледіла лише темну фігуру, яка ковзала крізь пітьму. Потім вона почула, як зачепили стілець, і голос прошепотів:

— Прокляття!

Чоловік.

Роза скотилася з ліжечка й підскочила до вогнища, намагаючись у пітьмі намацати і запалити свічку. Коли вогник нарешті спалахнув, вона побачила, що незваний гість був молодим чоловіком у нічній сорочці, його світле волосся було скуйовджене після сну. Він застиг, коли побачив її, вочевидь, так само здивований, як і вона.

Роза подумала, що це молодий хазяїн, племінник доктора Гренвілла. Їй сказали, що він відновлюється після хвороби нагорі у своїй спальні. На куксі його лівої руки була пов’язка, а він хитався, непевно тримаючись на ногах. Вона поставила свічку і підбігла до нього, щоб притримати, коли він почав хилитися набік.

— Усе добре, зі мною все гаразд, — запевнив він.

— Вам не варто було підводитися, містере Лекевей, — вона поправила стілець, через який він перечепився у темряві, й обережно посадила Чарльза на нього. — Я покличу вашу матір.

— Ні, будь ласка, не треба.

Це відчайдушне благання змусило її зупинитися.

— Вона лише насварить мене, — сказав він, — а я вже втомився від цього. Я втомився бути замкненим у своїй кімнаті лише тому, що вона непокоїться, щоб у мене не почалася лихоманка, — він подивився на неї благальними очима. — Не будіть її. Просто дозвольте мені тут трохи посидіти. Потім я повернуся до ліжка, обіцяю.

Роза зітхнула.

— Як забажаєте. Але вам не слід підводитися самому.

— Я не сам, — Чарльз спромігся на слабку усмішку. — Ви тут.

Вона відчула на собі його погляд, коли йшла до вогнища, щоб розворушити вугілля й додати дров. Полум’я застрибало, поширюючи кімнатою приємне тепло.

— Ви — та дівчина, про яку говорять усі покоївки, — сказав Чарльз.

Дівчина повернулася, щоб подивитись на нього. Запалене вогнище освітило по-новому його обличчя, і вона побачила витончені риси, а тонкі брови та губи були майже дівочими.

— Ви — подруга Норріса, — сказав він.

Вона кивнула.

— Мене звуть Роза.

— Що ж, Розо. Я теж його друг. А з того, що я чув, йому зараз потрібен кожен із його друзів.

Небезпека, з якою зіткнувся Норріс, таким вантажем упала на плечі Рози, що вона опустилася на стілець біля столу.

— Я так за нього боюся, — прошепотіла вона.

— Мій дядечко знає людей. Дуже впливових людей.

— Навіть ваш дядечко тепер має сумніви.

— Але ж не ви?

— Жодних.

— Чому ви у ньому такі упевнені?

Вона подивилася Чарльзу просто в очі.

— Я знаю, яке у нього серце.

— Справді?

— Ви вважаєте мене божевільним дівчиськом.

— Це лише тому, що про відданість можна прочитати у багатьох віршах. Але нечасто можна зустріти її в житті.

— Я б не дарувала свою відданість людині, в яку не вірю.

— Знаєте, Розо, якби мені колись загрожувала шибениця, я б усе одно вважав себе щасливою людиною, маючи такого друга, як ви.

Вона здригнулася від самої згадки про шибеницю і обернулась подивитись на вогнище, де полум’я швидко поглинало колоду.

— Вибачте, я не мусив це казати. Вони дають мені так багато морфіну, я більше не контролюю свої слова, — Чарльз подивився на перемотану куксу. — Я нічого не можу робити всі ці дні. Навіть не можу пройтися власними ногами.

— Уже пізно, містере Лекевей. Вам узагалі не варто було підводитися з ліжка.

— Я просто спустився зробити ковток бренді, — у його погляді була надія. — Чи не могли б ви мені його принести? Пляшка он там, — він показав на буфет у іншому кінці кухні, і Роза здогадалася, що це не перша його нічна вилазка за бренді.

Вона налила йому лише трішки, і він проковтнув напій одним духом. Хоча він, безсумнівно, очікував більшого, Роза віднесла пляшку назад у буфет і сказала прямо:

— Я допоможу вам піднятися нагору.

Зі свічкою, яка освітлювала шлях, вона повела його сходами на другий поверх. Роза не була раніше нагорі, й коли вона вела його коридором, її погляд чіплявся за всі дива, які вихоплювало світло свічки. Вона побачила дорогий килим, прикрашений візерунками, та прозорий коридорний стіл. На стіні була галерея портретів вишуканих чоловіків і жінок.

Вони були зображені так натурально, що вона відчула їхні погляди, які супроводжували їх, коли вона вела Чарльза до його кімнати. За хвилину Роза допомогла йому дійти до ліжка. Він спотикався так, наче той маленький ковток бренді на додачу до морфіну зробив його геть п’яним. Юнак, зітхнувши, упав на матрац.

— Дякую, Розо!

— Добраніч, сер!

— Він щаслива людина. Норріс. Бо має дівчину, яка так сильно кохає його. Про таке кохання пишуть поети.

— Я нічого не тямлю у поезії, містере Лекевей.

— Вам і не треба, — Чарльз заплющив очі й зітхнув. — Ви тямите у реальних речах.

Вона почула, як його дихання стало глибшим, і він заснув. Так, я тямлю у реальних речах. Але я можу їх втратити.

Зі свічкою у руках вона вийшла з його кімнати й опинилася в коридорі. Там вона раптово зупинилась. Її погляд застиг на обличчі, яке теж дивилося на неї. У пітьмі, де лише маленький вогник свічки освітлював коридор, портрет видавався таким навдивовижу реальним, що вона не могла поворухнутися, здивована неочікувано знайомими рисами цього обличчя. Вона побачила чоловіка з густою гривою волосся й темними очима, у яких відображався живий розум. Здавалося, він прагнув залучити її до дебатів, поглядаючи зі свого місця на полотні. Вона підійшла ближче, щоб роздивитися кожну тінь, кожен вигин цього обличчя. Була така зачарована зображенням, що не почула наближення кроків, доки вони не пролунали за метр від неї. Скрип зовсім поруч змусив її обернутися і так налякав, що Роза мало не випустила з рук свічку.

— Міс Конноллі, — сказав доктор Гренвілл, несхвально дивлячись на неї, — чи можу я поцікавитись, чому ви блукаєте будинком о такій годині?

Вона почула нотку підозри у його голосі і почервоніла. Роза здогадалася, що він подумав найгірше. Про ірландців завжди думають найгірше.

— Це був містер Лекевей, сер.

— Що з моїм племінником?

— Він спустився до кухні. Я помітила, що він не надто впевнено тримається на ногах, тож допомогла йому повернутися до ліжка, — вона показала на двері кімнати Чарльза, які залишила прочиненими.

Доктор Гренвілл зазирнув до кімнати племінника, який розвалився, не накриваючись, на ліжку і гучно хропів.

— Вибачте, сер, — сказала Роза, — я б не піднялася сюди, якби він не...

— Ні, це я маю вибачатися, — він зітхнув. — Це був дуже виснажливий день, і я втомлений. Добраніч!

Він повернувся.

— Сер, — покликала Роза, — чи є якісь новини про Норріса?

Він зупинився. Неохоче обернувся і подивився на неї.

— Боюся, що ми маємо мало приводів радіти. Докази вбивчі.

— Докази підкинуто.

— Це має встановити суд. Але у суді невинність визначатимуть незнайомці, які нічого про нього не знають. Вони знають лише те, що прочитали в газетах чи почули в тавернах. Що Норріс Маршалл жив поблизу всіх чотирьох убивств. Що його знайшли біля тіла Мері Робінсон. Що вирізане обличчя Ебена Тейта знайдено у його кімнаті. Що він такий самий вправний анатом, як і м’ясник. Кожна з цих речей окремо може бути оскаржена. Але коли їх усі представлять суду, його провина видасться беззаперечною.

Роза подивилась на нього із відчаєм.

— То ми ніяк не зможемо його виправдати?

— Боюся, що люди йшли на шибеницю і за менше.

У безрозсудстві вона міцно стиснула його рукав.

— Я не зможу дивитися, як його вішають!

— Міс Конноллі, не втрачайте надію. Можливо, є спосіб врятувати його, — він узяв її руку і, тримаючи, подивився їй просто в очі. — Але мені знадобиться ваша допомога.

— Біллі! Я тут, Біллі!

Хлопець розгублено озирнувся, шукаючи тінь того, хто щойно прошепотів ім’я. Чорний пес стрибав коло його ніг. Раптом він збуджено гавкнув і побіг просто до Норріса, який пригнувся за купою діжок. Собака принаймні не очікував від нього неприємностей і змахував хвостом, радий погратися у схованки з людиною, якої навіть не знав.

Тупий Біллі був більш обережний.

— Хто там, Споте? — спитав він, наче був цілковито упевнений в тому, що собака йому відповість.

Норріс вийшов з-поза діжок.

— Це я, Біллі, — сказав він і побачив, що хлопець почав задкувати. — Я не скривджу тебе. Ти ж пам’ятаєш мене, правда?

Хлопець подивився на свого собаку, який тепер цілком безтурботно лизав руку Норріса.

— Ви друг міс Рози, — сказав Біллі.

— Мені потрібно, щоб ти передав їй повідомлення.

— Нічна варта каже, що ви Жнець.

— Це не я. Присягаюся, це не я.

— Вони розшукують вас уздовж ріки.

— Біллі, якщо ти її друг, ти зробиш це для мене.

Хлопець знову поглянув на свого собаку, який усівся біля ніг Норріса і махав хвостом з таким виглядом, наче дослухається до розмови. Хоча Біллі і був йолопом, але він добре знав, що тварині можна довіряти, коли йдеться про людські наміри.

— Я хочу, щоб ти пішов до будинку доктора Гренвілла, — сказав Норріс.

— Великий, на Бікон?

— Так. Переконайся, що вона там. І віддай їй це, — Норріс простягнув йому складений клаптик паперу. — Віддай це їй у руки. Лише у її руки.

— Що тут написано?

— Просто віддай це їй.

— Тут про кохання?

— Так, — поспіхом відповів Норріс, не в змозі дочекатися, щоб хлопчина скоріше пішов.

— Але це я кохаю її, — заскиглив Біллі, — і збираюся з нею одружитися, — він жбурнув папірець на землю, — я не понесу ваше любовне послання!

Проковтнувши розчарування, Норріс підняв записку.

— Я лише хочу сказати, що вона вільна і може робити зі своїм життям, що захоче, — він уклав папірець назад до руки Біллі. — Віднеси це їй, щоб вона знала. Будь ласка! — І додав: — Вона буде сердитися на тебе, якщо ти цього не зробиш.

Це подіяло. Найбільшим страхом Біллі було викликати невдоволення Рози. Хлопець запхав записку до кишені.

— Я все зроблю заради неї, — сказав він.

— Нікому не кажи, що бачив мене.

— Знаєте, я не телепень, — відповів на це Біллі і пішов у ніч. Собака біг коло його ніг.

Норріс також не затримався, а пішов, широко крокуючи, темною вулицею у напрямку Бікон Гіла. Біллі міг мати кращі наміри і все ж виказати Норріса, а юнак зовсім не прагнув бути знайденим Нічною вартою.

Певна річ, вони знали, що він ще живий і ховається в Бостоні всі ці три дні.

Одяг, який поцупив Норріс, зовсім йому не пасував. Штани були надто довгі, а сорочка надто вузька, але все це приховувало важке пальто. Насунувши на очі квакерського капелюха, юнак рішуче крокував вулицями, не переховуючись і не скрадаючись.

«Хоча я і не вбивця, — думав Норріс, — але тепер я крадій, це правда».

Йому у будь-якому випадку загрожувала шибениця. Скоєння кількох зайвих злочинів навряд чи погіршить його становище. Він переймався самим лише порятунком, і якщо вже було треба, то замерзлий юнак, не вагаючись, зняв пальто зі цвяха у таверні, а сорочку та штани — з мотузки, на якій вони висихали. Якщо його повісять, то Норріс волів принаймні бути винним у справжньому злочині.

Він повернув за ріг вулиці Ейкорн. Це було те саме місце, де зустрічалися Ґарет Вілсон і доктор С’ювол — будинок з пеліканами, вирізьбленими на одвірку. Норріс обрав темний ґанок, де можна було почекати, і сховався за сходами, прихований пітьмою.

Біллі вже мав дістатися будинку Гренвілла, а послання мало бути вже у Рози в руках. Папірець, на якому він написав лише один рядок:

Олівер Венделл Голмс сидів у вітальні Едварда Кінгстона, слухав Кітті Веллівер зліва, а її сестру Гвендолін справа. Він твердо вирішив, що опинитися у пеклі було б більш стерпним. Якби він знав, що сестри Веллівер відвідуватимуть сьогодні Едварда, то тримався б подалі — щонайменше за десять днів верхової їзди звідси. Але якщо вже переступив поріг гостинного будинку, було б верхом неввічливості одразу ж втекти з гучними криками. Хай там як, коли він розглядав цю можливість, було вже запізно, бо Кітті та Гвен підскочили зі своїх стільців, де вони так вишукано сиділи, і кожна з них схопила по руці, за які вони потягли Венделла до вітальні, як голодні павучихи тягнуть чергову здобич.

«Тепер я точно попався», — подумав він, балансуючи чашкою чаю на коліні, уже третьою за сьогодні. Він був замкнений у цій пастці на решту вечора. Тепер залишалось лише дочекатися, чий сечовий міхур переповниться першим, змусивши свого власника завершити візит.

Виявилося, що юні леді, на жаль, мають залізні сечові міхури. Вони бадьоро ковтали чай чашку за чашкою, розмовляючи з Едвардом і його матір’ю. Не бажаючи підбадьорювати їх, Венделл переважно мовчав, що зовсім не турбувало дівчат. Вони б і так не дали нікому змоги вставити бодай слово у їхні безперервні балачки. Якщо одна з них замовкала, скажімо, щоб перевести подих, то інша одразу ж користалася нагодою розповісти чергову плітку чи зробити презирливе зауваження. Справжній потік слів, який переривався лише необхідністю зробити вдих.

— Вона сказала, що це було жахливе плавання, і вона мало не вмерла. Але, коли я розмовляла з містером Картером, він сказав, що не було нічого особливого, просто невеличкий атлантичний шторм. Тож ви бачите, вона знову перебільшує...

— Як завжди. Вона завжди перебільшує. Як тоді, коли вона наполягала, що містер Мейсон був усесвітньо відомим архітектором. Тоді як ми з’ясували, що він побудував одну маленьку будівлю опери у Вірджинії, не надто яскрава робота, я б сказала, і, звісно, не йде у порівняння з містером Булфінчем.

Венделл пригнічено позіхнув і дивився у вікно, а сестри патякали про людей, до яких йому не було діла. Він подумав, що з цього міг би народитися вірш. Вірш про нікчемних дівчат у розкішних сукнях. Сукнях, які пошили інші дівчата. Невидимі дівчата.

— ...і він запевнив мене, що мисливці за винагородою зрештою все одно його впіймають, — казала Кітті. — 0, я знала, що з ним станеться якась неприємність. Я відчуваю зло.

— Я так само, — зі здриганням підхопила Гвен, — того ранку у церкві, сидячи поруч із ним... у мене мурашки бігли по шкірі.

Увага Венделла знову повернулась до сестер Веллівер. — Ви говорите про містера Маршалла?

— Авжеж, про нього. Усі довкола тільки про нього і говорять. Але ж останні кілька днів ви були у Кембриджі, містере Голмс, тож пропустили всі чутки.

— Дякую, але я достатньо чув про це навіть у Кембриджі.

— Хіба це не моторошно? — вигукнула Кітті. — Сама думка про те, що ми вечеряли та танцювали з ним? З таким убивцею! Відрізати чиєсь обличчя! Відтяти чийогось язика!

Я знаю двох жінок, чиї язики я б охоче відтяв.

— Я чула, — сказала Гвен, а її очі сяяли від захвату, — що у нього була спільниця. Ірландська дівчина, — вона знизила голос, щоб сказати скандальне слово: — авантюристка.

— Ви чули нісенітницю, — різко зауважив Венделл.

Гвен витріщилась на нього, шокована його грубим запереченням.

— Ви, нерозумні панянки, гадки не маєте, про що говорите. Ви обидві.

— О боже! — швидко втрутилась мати Едварда. — Схоже, що чайник уже порожній. Гадаю, мені треба наказати, щоб принесли ще, — вона схопила дзвіночок і енергійно у нього задзвонила.

— Але ми знаємо, про що говоримо, містере Голмс, — сказала Кітті, самолюбство не дало їй промовчати, а уражена гордість дозволила відкинути удавану люб’язність. — Ми маємо джерела, близькі до Нічної варти. Які з нею тісно взаємодіють.

— Чиясь балакуча дружина, можу припустити.

— Що? Такі фрази неприпустимі для джентльмена.

Місіс Кінгстон знову подзвонила, викликаючи прислугу. Цього разу ще більш відчайдушно.

— Де ця дівчина? Нам потрібен свіжий чай!

— Венделле, — сказав Едвард, намагаючись угамувати пристрасті, — не треба образ. Це лише розмови.

— Лише? Вони говорять про Норріса! Тобі відомо так само добре, як і мені, що він не здатний вчинити таке звірство.

— Тоді чому він втік? — спитала Гвен. — Чому він стрибнув з мосту? Безумовно, це вчинок винуватого чоловіка.

— Або наляканого.

— Якщо він невинний, йому варто було залишитись і захищатись.

Венделл засміявся.

— Від таких, як ви?

— Справді, Венделле, — сказав Едвард, — я гадаю, нам краще змінити тему.

— Та де ж ця дівчина? — вигукнула місіс Кінгстон, підводячись на ноги. Вона підійшла до дверей і погукала: — Неллі! Ми отримаємо ще чаю, урешті— решт? — вона грюкнула дверима і покрокувала назад до свого стільця. — У наші часи, скажу я вам, неможливо знайти пристойну помічницю.

Ображені сестри Веллівер сиділи мовчки. Жодна з них навіть не дивилась у бік Венделла. Він перетнув межу поведінки джентльмена, і це було його покарання: з ним не розмовляли і не звертали на нього уваги.

«Наче це мене хвилює, — думав він, — чи заговорять до мене ці ідіотки».

Венделл поставив свою чашку та блюдце.

— Я вам дякую за чай, місіс Кінгстон, — сказав він, — але, боюся, я мушу йти.

Він підвівся, як і Едвард.

— О, але ж зараз принесуть свіжий чай, — вона поглянула на двері, — якщо ця легковажна дівчина просто виконає свою роботу.

— Ви абсолютно праві, — сказала Кітті, показово ігноруючи присутність Венделла, — у наші часи так важко знайти пристойну служницю. О, минулого травня наша мати пережила жахливі часи, коли від нас пішла покоївка. Вона відпрацювала у нас лише три місяці, після чого вийшла заміж і втекла, не попередивши заздалегідь. Просто покинула нас, залишивши ні з чим.

— Як безвідповідально!

Венделл сказав:

— Гарного вечора, місіс Кінгстон! Міс Веллівер, міс Веллівер!

Господиня дому кивнула на прощання, але дві дівчини не звернули на нього уваги. Вони продовжували розмовляти, коли він та Едвард вирушили до дверей.

— А ви знаєте, як зараз важко знайти пристойну покоївку у Провіденсі? Аурнія, звісно, була не подарунок, та принаймні вона знала, як підтримувати порядок у нашому гардеробі.

Венделл уже був на порозі вітальні, коли раптово зупинився. Повернувшись, він пильно подивився на Гвен, яка продовжувала щебетати.

— Ми витратили цілий місяць, щоб знайти когось придатного замість неї. Але це вже був червень — час збиратися до нашого літнього будинку у Вестоні.

— Її звали Аурнія?

Гвен озирнулася навкруги, наче у здивуванні, хто б це міг до неї звертатися.

— Ваша покоївка, — сказав Венделл, — розкажіть мені про неї.

Гвен прохолодно поглянула на нього.

— Чому це вона вас так зацікавила, містере Голмс?

— Вона була молода? Вродлива?

— Вона була приблизно нашого віку, так, Кітті? А щодо вроди... ну, це залежить від смаку.

— А її волосся — якого воно було кольору?

— Чому це...

— Якого кольору?

Гвен стенула плечима.

— Рудого. Таке чудове, хоча всі ці полум’яноволосі дівчата такі схильні до ластовиння.

— Ви знаєте, куди вона пішла? Де вона зараз?

— Звідки нам знати? Це дурне дівчисько не сказало нам ані слова.

Кітті сказала:

— Я гадаю, мати повинна знати. Але вона нам не скаже, бо це не ті речі, про які говорять у чемному товаристві.

Гвен осудливо подивилася на сестру.

— Чому ти мені раніше про це не казала? Я тобі про все розповідаю.

Едвард сказав:

— Венделле, ти надзвичайно стурбований долею простої служниці?

Венделл повернувся до свого стільця і сів, звернувшись до геть збентежених сестер:

— Я хочу, щоб ви розповіли мені все, що пам’ятаєте про цю дівчину, починаючи з її повного імені. Її звали Аурнія Конноллі?

Уражені Кітті та Гвен подивились одна на одну.

— Як, містере Голмс? — промовила Кітті. — Звідки ви знаєте її ім’я?

— Тебе хоче бачити джентльмен, — сказала місіс Фьорбуш.

Роза відірвалася від нічної сорочки, яку вона штопала. Біля її ніг був кошик з одягом, який вона мала полагодити того дня. Сорочка місіс Лекевей з обвислою облямівкою, штани доктора Гренвілла з обтріпаною кишенею та всі ті сорочки, блузи й жилети, до яких треба було пришити ґудзики і поновити шви. З часу повернення до цієї домівки того ранку Роза спрямувала свій сум на шалене штопання та шипя — її єдине уміння, за допомоги якого вона могла віддячити за їхню доброту до неї. Увесь час по обіді вона просиділа, зігнувшись, у цьому кутку кухні, і мовчки шила. Її горе так ясно було видно на обличчі, що інші служниці шанобливо залишили її у спокої. Ніхто не турбував її, ніхто навіть не намагався заговорити до неї. Дотепер.

— Джентльмен біля задніх дверей, — сказала місіс Фьорбуш.

Роза поклала нічну сорочку до кошика і підвелась. Коли вона йшла кухнею, то відчувала, що економка з цікавістю спостерігає за нею. А коли дісталася дверей, зрозуміла, чому.

Венделл Голмс стояв біля входу для прислуги, доволі дивне місце для зустрічі з джентльменом.

— Містере Голмс, — здивувалась Роза, — чому ви прийшли через задні двері.

— Мені потрібно з вами поговорити.

— Проходьте. Містер Гренвілл удома.

— Це приватна справа. Вона стосується лише вас. Чи можемо ми поговорити надворі?

Вона поглянула через плече і побачила, що економка спостерігає за ними. Без зайвих слів Роза вийшла надвір, зачинивши за собою двері. Вони з Венделлом пішли подвір’ям, де оголені дерева відкидали скелетоподібні тіні у холодному світлі заходу сонця.

— Ви знаєте, де Норріс? — спитав він. Коли жінка завагалася, він сказав: — Це терміново, Розо. Якщо ви знаєте, то мусите мені сказати.

Вона похитала головою:

— Я пообіцяла.

— Пообіцяли кому?

— Я не можу порушити слова. Не можу сказати навіть вам.

— То ви знаєте, де він?

— Він у безпеці, містере Голмс. Він у надійних руках.

Він стиснув її плечі.

— Це був доктор Гренвілл? Це він улаштував втечу?

Вона пильно подивилась у шалені очі Венделла.

— Ми можемо довіряти йому, чи не так?

Венделл простогнав.

— Тоді може бути надто пізно для Норріса.

— Чому ви це кажете? Ви лякаєте мене.

— Гренвілл ніколи не дозволить Норрісу вижити і постати перед судом. Можуть бути розкритими дуже багато таємниць. Таємниць, які дискредитують, які знищать цей дім, — він подивився на розкішний будинок Альдуса Гренвілла.

— Але ж доктор Гренвілл завжди захищав Норріса.

— А як ви гадаєте, чому така впливова людина ризикувала своєю репутацією, щоб захистити студента без імені, без родинних зв’язків?

— Тому що Норріс невинний. А ще тому...

— Він робив це, щоб не довести справу до судового засідання. Я гадаю, він хоче, щоб Норріса засудила суспільна думка, газетні шпальти. Тоді його автоматично буде визнано винним. І вистачить мисливця за винагородою, щоб виконати вирок. Ви знаєте, що за його голову призначено винагороду?

Вона ковтнула, на очах з’явились сльози.

— Так.

— Це все завершиться у дуже зручний для нього спосіб. Коли Вестендського Женця впіймають і вб’ють.

— Чому доктор Гренвілл це робить? Чому він повернувся проти Норріса.

— Зараз немає часу пояснювати. Просто скажіть мені, де Норріс, щоб я міг попередити його.

Вона уважно дивилась на нього і не знала, що їй робити. Вона ніколи не мала жодних сумнівів щодо Венделла Голмса раніше, але тепер, здавалося, мусить сумніватися у кожному, навіть у тих, кому найбільш довіряє.

— З настанням ночі, — сказала Роза, — він покине Мед— форд і вирушить на північ по дорозі на Вінчестер.

— Куди він прямує?

— До містечка Гадсон. Млин на ріці. На брамі викарбува— ний пелікан.

Венделл кивнув.

— З божою допомогою, я перехоплю його раніше, ніж він дістанеться Гадсона, — він повернувся, щоб піти, але зупинився і, повернувшись, застеріг: — Ані слова Гренвіллу. І що б не трапилося, нікому не кажіть, де дитина. Вона має залишатися у схованці.

Вона дивилася, як він виходить з подвір’я, а за хвилину почула, як віддаляється стукіт кінських копит. Сонце було вже геть низько, і не пізніше, ніж за годину Норріс вирушить на північ по вінчестерській дорозі. Немає кращого часу, щоб влаштувати засідку на самотнього мандрівника.

Швидше, Венделле! Доберіться до нього першим.

Порив вітру здійняв вихор опалого листя та пилу на подвір'ї, і вона змружила очі. Крізь повіки помітила мерехтіння чогось, що рухалося хідником. Вітер вщух, і Роза побачила собаку, який забрів до брами вулиці Бікон. Він понюхав кущі, пошкрябав золу, яка була розсипана слизьким хідником.

Потім підняв лапу, відзначив свою присутність і побіг назад до брами. Коли Роза спостерігала за собакою, вона раптом усвідомила, що вже не вперше бачить таке. Або щось схоже.

Тоді це було вночі. Зображення, що сплило у пам’яті, принесло гнітюче відчуття зневіри, спомини про таке страшне горе, що вона захотіла відштовхнути його назад, у темну яму забутого болю. Але вона притримала той спомин, уперто тягнучи за цю неміцну нитку, аж доки вона не привела жінку до того моменту, коли вона стояла біля вікна, тримаючи свою новонароджену племінницю, і дивилась у ніч. Вона пригадала коня та фаетон, який заїхав до лікарняного подвір’я. Вона пригадала, як Аґнес Пул вийшла з темряви, щоб поговорити з тим, хто був у фаетоні.

І вона пригадала ще одну деталь: нервовий кінь, який налякано бив копитом по бруківці, коли поруч пробіг собака. Великий пес виділявся на тлі блискучої бруківки.

Чи то був пес Біллі тієї ночі? Чи був там Біллі?

Вона вибігла з брами, щоб побігти за собакою по вулиці Вікон, коли почула голос, який змусив її застигнути.

— Міс Конноллі?

Вона повернулась до доктора Гренвілла, який стояв біля передніх дверей.

— Місіс Фьорбуш сказала, що приходив містер Голмс. Де він?

— Він... він поїхав, сер.

— Навіть не поговоривши зі мною? Дуже дивно. Чарльз буде розчарований, що його друг поїхав, навіть не привітавшись із ним.

— Він був тут лише хвилину.

— Чому він приходив? І чому, цікаво, через задні двері?

Роза почервоніла під його пильним поглядом.

— Він лише зупинявся поцікавитись, як я почуваюся. Він не хотів вас турбувати перед вечерею.

Гренвілл роздивлявся її якийсь час. Вона не могла здогадатися з його обличчя, про що він думає, і сподівалася, що він — так само.

— Коли знову побачите містера Голмса, — сказав лікар, — перекажіть, що його візити ніколи не бувають такими, що турбують. Удень чи вночі.

— Так, сер, — пробурмотіла Роза.

— Гадаю, вас шукає місіс Фьорбуш, — він повернувся до будинку.

Вона подивилася вулицею Бікон. Собака зник.

Було близько опівночі, коли будинок нарешті полинув у тишу.

Лежачи на своєму ліжечку в кухні, Роза чекала, коли нагорі стихнуть голоси, а підлога припинить скрипіти від кроків. Аж тоді вона вислизнула з-під ковдри і накинула свій плащ. Жінка тихо вийшла через задні двері і пішла вздовж будинку. Але коли Роза майже дісталася переднього подвір’я, вона почула гуркіт екіпажа, який зупинився перед будинком, і відскочила назад у темряву.

Хтось постукав у вхідні двері.

— Лікар! Нам потрібен лікар!

За хвилину двері відчинились, і доктор Гренвілл спитав:

— Що трапилось?

— Пожежа, сер, на верфі Генкока! Дві будівлі у вогні, а скільки поранених, ми навіть не знаємо. Доктор С’ювол просить про вашу допомогу. Мій екіпаж чекає на вас, сер, якщо ви поїдете зараз.

— Так, я лише візьму свою валізу.

Незабаром вхідні двері грюкнули, і карета поїхала геть.

Роза вийшла зі своєї схованки і прослизнула через браму на вулицю Бікон. Попереду, на видноколі, нічне небо було освітлене тривожним червоним кольором. Перекошений фургон проїхав повз неї, рухаючись у бік палаючої верфі, а два хлопці, прагнучи побачити пожежу, бігли за ним. Вона не рушила за ними. Натомість Роза пішла вгору схилом Бікон Гілу у напрямку району, відомого як Вест-Енд.

За двадцять хвилин вона проникла на подвір’я стайні й легко відчинила двері клуні. У темряві Роза почула тихе квоктання курей, відчула запах коней та аромат сіна.

— Біллі! — покликала вона тихо.

Хлопчина не відповів. Але десь нагорі, у сіннику, заскавчав собака. У темряві Роза дісталася вузької драбини і видерлася нею нагору. Кволий силует Біллі вимальовувався на тлі вікна. Він стояв і дивився на червоне сяйво на сході.

— Біллі, — прошепотіла вона.

Він повернувся до неї.

— Міс Розо, погляньте. Там пожежа.

— Я знаю, — жінка підійшла до нього, а пес підскочив, щоб лизнути їй руку.

— Вона більшає. Як ви гадаєте, полум’я може перекинутись аж сюди? Чи варто мені принести цеберко води?

— Біллі, мені треба тебе дещо запитати.

Але він не звернув на неї уваги, його погляд був прикутий до сяйва пожежі. Роза торкнулась його руки і відчула, що хлопець тремтить.

— Це на верфі, — сказала вона, — пожежа не зможе дійти так далеко.

— Так, може. Я бачив, як вогонь стрибнув на мого татка просто з даху. Якби я мав цеберко, я б міг його врятувати. Якби ж я тільки мав цеберко.

— Твого батька?

— Він згорів дотла, міс Розо, як пересмажене м’ясо. Коли запалюєте свічку, завжди тримайте цеберко з водою поруч.

Сяйво на сході збільшилось, полум’я стрибало вгору, шпиляючи небо помаранчевими вилами. Хлопець позадкував від вікна, наче готувався втекти.

— Біллі, мені треба, щоб ти пригадав дещо. Це дуже важливо.

Він не відводив погляду від вікна, наче боявся повернутися спиною до ворога.

— Тієї ночі, коли народилася Меггі, кінь з фаетоном приїхав до лікарні, щоб забрати її. Сестра Пул сказала, що це був хтось із дитячого притулку, але вона збрехала. Я гадаю, вона переказала щось батькові Меггі. Її справжньому батькові.

Він усе ще не зважав.

— Біллі, я бачила твого собаку біля лікарні тієї ночі, тож я знаю, що ти теж там був. Ти мусив бачити фаетон на подвір’ї, — вона схопила його руку. — Хто приїздив забрати дитину?

Він нарешті подивився на неї, і в сяйві за вікном вона побачила спантеличене обличчя підлітка.

— Я не знаю. Це сестра Пул написала записку.

— Яку записку?

— Ту, що вона сказала мені віддати йому.

— Вона сказала тобі передати послання?

— Сказала, що отримаю пів долара, якщо впораюсь швидко.

Вона пильно подивилась на хлопця. Хлопця, який не вмів читати. Не було кращого посильного, ніж Тупий Біллі. Він з радістю виконував будь-яке доручення за кілька монет і поплескування по спині.

— Куди ти поніс її записку? — спитала Роза.

Його погляд знову повернувся до полум’я.

— Воно зростає. Воно наближається.

— Біллі, — вона потрусила його руку, — покажи мені, куди ти відніс записку.

Він кивнув, відступаючи від вікна.

— Це у протилежний бік від пожежі. Там буде безпечніше.

Він рушив драбиною вниз, вийшов з клуні. Пес біг за ними, помахуючи хвостом, коли вони сходили північним схилом Бікон Гілу. Біллі постійно зупинявся, щоб подивитися на схід і переконатися, чи полум’я не женеться за ними.

— Ти впевнений, що пам’ятаєш будинок, — спитала вона.

— Авжеж, я його пам’ятаю. Сестра Пул сказала, що мені там дадуть пів долара, але не дали. Я пройшов увесь цей шлях, а джентльмена навіть не було вдома. Але я хотів свої пів долара, тож віддав записку покоївці. А вона зачинила двері перед моїм обличчям, і все. Дурна дівка! Я так і не отримав свої пів долара. Я пішов назад до сестри Пул, але вона теж не дала мені пів долара.

— Куди ми йдемо?

— Сюди. Ви знаєте.

— Я не знаю.

— Так, знаєте.

Вони вийшли схилом на вулицю Бікон. Він знову поглянув на схід. Небо було загрозливо помаранчевим, дим тягнуло до них разом із запахом катастрофи.

— Швидше, — сказав хлопець, — пожежа не зможе перетнути ріку.

Він побіг вулицею Бікон у напрямку Міл Дему.

— Біллі, покажи мені, куди ти відніс записку. Відведи мене просто до дверей!

— Це тут, — він штовхнув браму і увійшов на подвір’я. Собака побіг за ним.

Вона завмерла на вулиці, приголомшено витріщившись на будинок доктора Гренвілла.

— Я відніс її до задніх дверей, — сказав Біллі. Він рушив за ріг будинку і зник у пітьмі. — Ось куди я її приніс, міс Розо!

Вона застигла. То ось яку таємницю розповіла Аурнія тієї ночі у родильній палаті.

Роза почула гарчання собаки.

— Біллі! — погукала вона і пішла за ним на бокове подвір’я. Темрява була такою густою, що вона не побачила хлопця. Якусь мить жінка вагалася, її серце калатало, коли вона вдивлялась у темряву. Роза зробила кілька кроків уперед і зупинилася, коли собака повільно наблизився до неї. Він злісно гарчав, а його шерсть стала дибки.

Що з ним сталося? Чому він її злякався?

Роза завмерла, холодок пробіг по її спині. Собака гарчав не на неї, а на когось позаду неї.

— Біллі, — сказала вона і обернулася.

— Я не хочу, щоб тут усе було у крові. І хочу, щоб ви не забруднили мою карету. Тут уже і без того безлад, а мені ще треба відтерти цю стежку до світанку.

— Я не збираюсь робити це самотужки, мем. Якщо ви хочете, щоб це було зроблено, вам доведеться попрацювати так само.

Незважаючи на пульсуючий біль у голові, Роза чула їхні приглушені голоси, але не бачила їх. Не бачила нічого взагалі. Коли вона розплющила очі, довкола було темно, як у могилі. Щось давило на неї. Таке важке, що вона ледь могла дихати. Два голоси продовжували сперечатися достатньо близько, щоб Роза могла чути їхній збуджений шепіт.

— Що, як мене зупинять дорогою? — спитав чоловік. — Що, як хтось помітить мене з цим вантажем. Мені такого не треба. Але якщо ви зі мною...

— Я заплатила вам достатньо, щоб не перейматися цим.

— Недостатньо, щоб ризикувати головою, — чоловік замовк, коли загарчав собака Біллі. — Клята дворняжка! — вигукнув він, і почувся виск болю, який віддалявся, перетворюючись на скавчання.

Роза спромоглася зробити глибокий вдих і відчула специфічний запах брудної вовни та немитого тіла, тривожно знайомий запах. Їй вдалося вивільнити одну руку і помацати те, що лежало на ній. Вона торкалась ґудзиків і вовняної тканини. Далі її рука сягнула обтріпаного комірця і раптом відчула шкіру. Вона намацала щелепу, відвислу та безжипєву, підборіддя, перший легкий пушок на місці майбутньої бороди. А потім щось липке, щось, що вкрило її пальці з сильним запахом іржі.

Біллі!

Вона щипнула хлопця за щоку, але він не поворухнувся. Аж тоді вона усвідомила, що він не дихає.

— ...або ви їдете зі мною, або я нікуди не їду взагалі. Я не збираюся ризикувати своєю шиєю через це.

— Ви забули, містере Б’юрк, що мені про вас відомо.

— Тоді я б сказав, що і мені також. Після цієї ночі.

— Як ви насмілилися?! — голос жінки став гучнішим, і Роза несподівано упізнала його. Елайза Лекевей.

Запала довга тиша. Потім Б’юрк зневажливо розсміявся.

— Нумо, уперед! Застрельте мене. Я не думаю, що ви наважитесь. Тоді ви муситиме позбутися трьох тіл.

Він фиркнув, і його кроки почали віддалятися.

— Добре, — сказала Елайза, — я поїду з вами.

Б’юрк пробурчав:

— Сідайте назад, до них. Якщо нас зупинять, я надам вам змогу виплутатися.

Роза почула, як відчинились дверцята і карета просіла під новою вагою. Елайза зачинила дверцята.

— Поїхали, містере Б’юрк.

Але екіпаж не рухався. Б’юрк тихо сказав:

— Маємо проблему, місіс Лекевей. Є свідок.

— Що? — Елайза раптом вражено зітхнула. — Чарльзе, — прошепотіла вона і вийшла з карети, — ти не мав покидати ліжко. Негайно повертайся до будинку!

— Чому ви це робите, мамо? — запитав Чарльз.

— У доках пожежа, любий. Ми поїдемо туди каретою на випадок, якщо потрібно буде транспортувати поранених.

— Це неправда. Я бачив вас з вікна, мамо. Я бачив, що ви завантажили до карети.

— Чарльзе, ти не розумієш.

— Хто вони?

— Це неважливо.

— Тоді чому ви їх убили?

Повисла довга пауза.

Б’юрк сказав:

— Він — свідок.

— Він — мій син! — Елайза глибоко зітхнула, і коли вона заговорила знову, її голос лунав спокійно та виважено. — Чарльзе, я роблю це заради тебе. Заради твого майбутнього.

— Як убивство двох людей може посприяти моєму майбутньому?

— Я не дозволю з’явитися ще одному з його виродків! Я дала раду витівкам свого брата десять років тому і зроблю це знову зараз.

— Про що ти говориш?

— Я захищаю твій спадок, Чарльзе. Він залишився від мого батька і належить тобі. І я не дозволю, щоб бодай один пенні з цього спадку отримала шмаркачка, що її народила якась покоївка!

Вони помовчали. Потім Чарльз запитав враженим голосом:

— То це дитина дядечка?

— Що тебе так дивує? — вона засміялася. — Мій брат зовсім не святий, але усі хвалять його. Я була просто донькою, яку потрібно було віддати заміж. Ти — моє досягнення, любий. Я не хочу, щоб твоє майбутнє було зруйновано, — Елайза знову сіла у карету. — Повертайся до ліжка.

— А дитина? Ти вб’єш немовля?

— Лише дівка знала, де вона схована. Таємниця померла разом з нею, — Елайза зачинила дверцята карети. — Тепер дозволь мені покінчити з цим. Рушайте, містере Б’юрк.

— Куди? — спитав той.

— Подалі від пожежі. Там забагато людей. Їдьмо на захід. Спокійніше буде на мосту Прізон Пойнт.

— Мамо! — сказав Чарльз. Його голос тремтів од відчаю. — Якщо ти це зробиш, це не буде заради мене. Нічого з цього не може бути заради мене!

— Але ти маєш прийняти це. А одного дня ти будеш за це вдячним.

Карета поїхала геть. Притиснута тілом Біллі, Роза боялась поворухнутися. Вона знала, що Елайзі, якщо та дізнається, що Роза ще жива, вистачить одного кивка голови, щоб завершити справу. Нехай вони думають, що вона мертва. Це може бути її єдиним шансом на порятунок.

Через стукіт коліс карети Роза чула людські голоси на вулиці, шум інших екіпажів, які проїздили повз. Пожежа гнала людей на схід, до палаючих доків. Ніхто не звертав уваги на цю самотню карету, яка повільно рухалася на захід. Вона чула наполегливий гавкіт собаки — собаки Біллі, який біг за своїм мертвим хазяїном.

Елайза сказала їхати на захід. До ріки.

Роза подумала про тіло, яке, як вона одного разу бачила, виловили у порту. Це було влітку, і коли тіло випливло на поверхню, рибалка витягнув його й привіз на причал. Роза приєдналася до натовпу, який зібрався, щоб повитріщатися на труп, і те, що вона побачила того дня, було не надто схоже на людину. Риби та краби обгризли плоть, перетворивши очі на порожні очниці. Живіт був роздутий, шкіра натягнулася на ньому, як на барабані.

Ось що трапляється з тілами потопельників.

Із кожним поштовхом екіпажа Роза все ближче опинялася до мосту, ближче до занурення. Тепер вона чула, як кінські копита стукають по дереву, і знала, що вони їдуть по Канальному мосту, де завжди жвавий рух, до Лечмер Пойнту. Їх пункт призначення — міст Прізон Пойнт, на якому значно тихіше. Там два тіла можна буде зіштовхнути у воду, і ніхто їх не побачить. Паніка змусила серце Рози битися так швидко, як у дикого звіра, що прагне вирватися на волю. Вона вже почувала себе так, наче тоне, а її легеням бракує повітря.

Роза не вміла плавати.

— Аурнія Конноллі, — сказав Венделл, — була покоївкою у будинку Велліверів у Провіденсі. Лише через три місяці роботи вона раптово пішла з цієї посади. Це було у травні.

— У травні? — перепитав Норріс, збагнувши всю важливість фактів.

— На той час вона вже знала про своє становище. Невдовзі Аурнія вийшла заміж за шевця, з яким була знайома раніше. За містера Ебена Тейта.

Норріс із хвилюванням вдивлявся у темну дорогу, що лежала перед ними. Він тримав віжки двомісного фаетона Венделла і останні дві години не давав кобилі перевести подих. Тепер вони наближалися до селища Кембридж, а Бостон був просто за мостом.

— Кітті та Гвен сказали мені, що їхня покоївка мала волосся кольору полум’я, — сказав Венделл. — Їй було дев’ятнадцять років, і вона була дуже привабливою.

— Настільки привабливою, що змогла привернути увагу найбільш поважного гостя.

— Доктор Гренвілл відвідував Велліверів ще у березні. Це мені розповіли сестри. Він гостював у них три тижні, протягом яких вони помітили, що доктор засиджувався до пізньої години, читаючи у вітальні. Уже після того, як решта людей у будинку давно спала.

У березні. Місяць, коли була зачата дитина Аурнії.

їхній фаетон мчав дуже швидко, і коли колесо налетіло на вибоїну, обидва чоловіки вчепилися хто у що встиг, щоб не вилетіти.

— Заради бога, повільніше! — вигукнув Венделл. — Це не те місце, де можна було б зламати вісь. Так близько до Бостона хтось може впізнати тебе.

Але Норріс не притримав кобилу, навіть незважаючи на те, що тварина уже була геть виснаженою, а попереду їх чекала ще довга дорога цієї ночі.

— Це божевілля з твого боку — повертатись до міста, — казав Венделл. — Тобі варто було б триматися від нього якомога далі.

— Я не залишу Розу з ним, — Норріс нахилився вперед, наче так він міг змусити їхній маленький фаетон їхати ще швидше. — Я думав, що там вона буде у безпеці. Гадав, що захистив її. Натомість я привів її просто до будинку вбивці.

Попереду був міст. Просто швидкий переїзд через ріку, і Норріс знову опиниться у місті, з якого лише вчора втік. Але цієї ночі місто змінилося. Він сповільнив виснажену кобилу, і та пішла кроком. На іншому боці ріки небо було освітлене помаранчевим сяйвом. Уздовж західного берега ріки Чарльз зібрався невеликий, але збуджений натовп, щоб подивитися, як віддалене полум’я підсвічує небокрай. Навіть так далеко від пожежі повітря було важке від запаху диму.

Хлопчик пробіг повз фаетон, і Венделл гукнув:

— Що горить?

— Кажуть, верф Генкока. На допомогу кличуть добровольців, щоб гасити полум'я.

«Це означає, що в решті міста буде менше очей, — подумав Норріс, — менше шансів бути впізнаним».

Та все одно він підняв комір пальта і нижче насунув криси капелюха, коли вони почали переїздити Вест— Бостонський міст.

— Я піду до дверей, щоб привести її, — сказав Венделл, — а ти залишайся з кобилою.

Норріс пильно дивився вперед, його руки стискали віжки.

— Усе має пройти добре. Просто виведи її з будинку.

Венделл міцно потиснув плече свого друга.

— Не встигнеш отямитися, як вона буде сидіти поруч з тобою, і ви їхатимете удвох. — І з сумом додав: — І ще з моєю конячкою.

— Я знайду спосіб повернути її тобі. Обіцяю, Венделле!

— Що ж, якщо Роза беззаперечно вірить у тебе, то чим я гірший?

І я вірю в неї.

Кобила цокала копитами по Кембриджській вулиці, залишивши міст позаду. Сяйво портової пожежі було попереду, і дорога видавалася моторошно безлюдною, повітря просякло димом і чорними цяточками попелу. Щойно вони з Розою виїдуть з міста, одразу ж вирушать на захід, щоб забрати Меггі. До світанку вони будуть вже далеко від Бостона.

Він повернув кобилу на південь, до вулиці Бікон. Навіть тут дорога була зловісно порожньою, а ніч здавалася ще більш лиховісною від запаху диму. Здавалося, що саме повітря скупчується навколо Норріса, наче зашморг, який затягується. Будинок Гренвілла був уже просто перед ними. Коли вони під’їхали до брами, кобила раптом почала задкувати, витріщившись на тінь, що рухалась. Норріс потягнув віжки, фаетон сіпнувся й нахилився. Аж тоді вдалося вирівняти екіпаж. І лише після цього він побачив, що так налякало тварину.

Чарльз Лекевей, вдягнутий у саму лише нічну сорочку, стояв на передньому подвір’ї і здивовано дивився на Норріса.

— Ти повернувся, — пробурмотів він.

Венделл зістрибнув з фаетона.

— Просто дозволь йому забрати Розу і нічого не кажи. Будь ласка, Чарльзе. Дозволь їй поїхати з ним.

— Я не можу.

— Заради бога, ти ж був моїм другом. Він просто хоче забрати Розу.

— Я думаю... — голос Чарльза перервався схлипуванням, — я думаю, що вона її вбила.

Норріс зіскочив з фаетона. Він схопив Чарльза за комірець нічної сорочки і притиснув його до паркана.

— Де Роза?

— Моя мати... вона і той чоловік забрали її...

— Куди?

— До мосту Прізон Пойнт, — прошепотів Чарльз, — гадаю, уже надто пізно.

За мить Норріс був знову у фаетоні. Він не став чекати Венделла — кобила бігтиме швидше, везучи лише одного чоловіка. Ударив батогом, і кобила рвонула галопом.

— Почекай, — крикнув Венделл і побіг за ним.

Але Норріс ще раз ударив батогом.

Екіпаж зупинився.

Затиснуга на підлозі карети під вагою тіла Біллі, Роза вже не відчувала ніг. Вони заклякли і не слухалися її. Мертві кінцівки, які так само могли б належати і трупу Біллі. Вона почула, як відчинились дверцята, відчула, як хитнулась карета, коли Елайза вийшла з неї на міст.

— Почекайте, — застеріг Б’юрк, — там хтось наближається.

Роза почула неквапливий цокіт кінських копит по мосту. Що міг подумати вершник, коли проїздив повз карету, яка стояла на узбіччі мосту? Чи кинув він швидкий погляд на чоловіка та жінку, які стояли біля перил і дивились на воду? Чи подумав він, що Елайза та Б’юрк були коханцями, які потайки зустрілися на цьому безлюдному місці? Почав гавкати собака Біллі, і вона почула, як він шкрябає карету, намагаючись дістатися свого мертвого хазяїна. Чи помітив вершник цю дивну деталь? Пес, який гавкає та шкрябає карету, і пара, що безтурботно стоїть, відвернувшись до води, і не звертає на нього жодної уваги?

Роза намагалася покликати на допомогу, але не могла набрати достатньо повітря, і її голос був приглушений важкою промасленою тканиною, що накривала її та Біллі. І собака, той галасливий собака, продовжував гавкати та шкрябати. За його шумом було геть не чути тих слабких криків, на які вона була спроможна. Дівчина почула, як кінь побіг риссю, а потім стукіт копит поступово стихнув. Вершник так і не здогадався, що його неуважність щойно призвела до смерті жінки.

Дверцята карети відчинилися.

— Прокляття! Мені здається, я щось почула. Один із них ще живий, — вигукнула Елайза.

Промаслену тканину відкинули. Чоловік схопив тіло Біллі і витяг з карети. Роза набрала повні груди повітря і закричала, її крик одразу ж обірвала товста рука, яка затиснула їй рот.

— Подайте мій ніж, — сказав Б’юрк Елайзі, — зараз я заткну їй пельку.

— Ніякої крові в кареті. Просто кидайте її у воду, перш ніж хтось іще з’явиться.

— А що, як вона вміє плавати?

Відповіддю на його питання був тріск одягу, це Елайза розірвала спідницю Рози на стрічки. З жорстокою спритністю вона зв’язала дівчині щиколотки. Жмут тканини запхали їй до рота, потім чоловік зв’язав її зап’ястки.

Пес, що досі гавкав, почав шаленіти. Він бігав навколо карети й вив, але не підходив, щоб вони не вдарили його.

— Кидайте її у воду, — сказала Елайза, — бо цей собака зараз точно приверне увагу когось іще... — вона замовкла. — Ще хтось їде.

— Де?

— Кидайте швидше, доки вони нас не побачили.

Роза схлипнула. Чоловік витягнув її з карети. Вона звивалась у його руках, її волосся хльостало його по обличчю. Дівчина намагалася вирватись. Але руки чоловіка були надто міцними, і для нього було вже надто пізно зволікати з тим, що він збирався робити. Коли Б’юрк ніс її до перил, вона мигцем побачила Біллі, який лежав мертвий біля карети. Його собака присів поруч з ним. Роза побачила Елайзу, її волосся було розпатлане і розвівалося на вітрі. Вона побачила небо, зірки було ледве видно крізь хмари диму.

Потім вона почала падати.

Норріс почув сплеск навіть із Лечмер Пойнту. Він не помітив, що саме тільки-но впало у воду, але бачив карету, яка стояла на мосту попереду. І почув виття собаки.

Коли він під’їхав, то побачив тіло хлопчика, яке у незграбній позі валялося біля заднього колеса карети. Чорний собака сидів поруч з ним, витріщивши зуби, наче не дозволяючи чоловікові та жінці підійти до людини, що впала. Це був пес Біллі.

— Ми не змогли вчасно зупинити коня, — крикнула жінка, — це жахлива випадковість! Хлопчик вибіг просто перед нами, і... — вона замовкла, коли з подивом упізнала Норріса, який зістрибнув з фаетона. — Містере Маршалл?

Норріс рвонув на себе дверцята карети, але не побачив Розу всередині. Він підняв з підлоги стрічку, відірвану від одягу. Від жіночої спідниці.

Він повернувся до Елайзи, яка мовчки витріщалася на нього.

— Де Роза? — спитав Норріс. Він поглянув на Косоокого Джека, який задкував, готуючись до втечі.

Той сплеск. Вони жбурнули щось у воду.

Норріс підбіг до перил і почав вдивлятись у ріку. Він бачив брижі води, срібні у місячному сяйві. А потім здригнувся, коли щось з’явилось на поверхні, а тоді щезло знову.

Роза.

Норріс видерся на перила. Колись він уже пірнав у ріку Чарльз. Тоді він покірно довірив свою долю провидінню. Цього разу він не довіряв нікому. Коли чоловік стрибнув з мосту, він витягнув руки так, наче хотів схопитися за останній шанс на своє щастя. Він врізався у воду, яка виявилася такою холодною, що він від несподіванки відкрив рота і одразу ж наковтався. Норріс випірнув на поверхню, несамовито кашляючи. Затримався лише для того, щоб зробити кілька глибоких вдихів і видихів. Потім знову занурився під воду.

Він наосліп махав руками у темряві, сподіваючись зачепити бодай що-небудь: руку чи ногу, клаптик одягу або пасмо волосся. Але його руки знаходили лише воду. Задихаючись, він знову випірнув на поверхню. Цього разу він почув чоловічі крики на мості над ним:

— Унизу хтось є!

— Я його бачу. Покличте Нічну варту!

Три швидкі подихи, після яких Норріс знову пірнув. Через паніку він навіть не помічав холод чи дедалі голосніші вигуки нагорі. З кожною секундою, що спливала, Роза віддалялася від нього. Махаючи руками, Норріс несамовито рухався, наче тонув сам. Роза могла бути зовсім поруч, але він її не бачив.

Я втрачаю тебе.

Лише необхідність ковтнути повітря змусила його піднятися на поверхню для чергового вдиху. На мості над ним були вогні, й лунали безліч голосів. Випадкові свідки його відчаю.

Ліпше я втоплюся, ніж покину тебе тут.

Він пірнув останній раз. Світло ліхтарів нагорі ледве проникало у темну воду мінливими клаптиками. Він бачив тьмяні рухи власних рук та хмарки мулу. А просто під собою Норріс побачив щось іще. Щось бліде хвилювалося, наче простирадло на вітрі. Він погріб туди, і його рука намацала одяг.

Він підтягнув до себе мляве тіло Рози, її волосся обвило його чорнотою.

Одразу ж чоловік рвонув нагору, тягнучи її за собою. Але, коли вони досягли поверхні, Норріс дихав на повні легені, а Роза не виказувала ознак життя, більше нагадуючи в’язку ганчір’я, ніж людину. Я спізнився. Судорожно схлипуючи, він потягнув її до берега. Чоловік так відчайдушно дриґав ногами, що вони від утоми майже припинили йому підкорятися. А коли нарешті його стопа торкнулась намулу, він не міг витримати навіть власну вагу. Норріс спотикався і виповзав з води, тягнучи Розу до берега, на суху землю.

Її зап’ястки на щиколотки були зв’язані. Вона не дихала.

Він перевернув її на живіт. Живи, Розо! Ти маєш вижити заради мене. Поклавши руки їй на спину, він почав натискати, здавлюючи груди. Вода хлинула з її легень і потекла з рота. Він натискав знову і знову, доки легені повністю не звільнилися від води, але вона все ще не реагувала. Шаленіючи, чоловік зірвав стрічку тканини з її зап’ястків і перевернув Розу на спину. Її заляпане намулом обличчя дивилося на нього. Норріс упер руки їй у груди і почав натискати, намагаючись видавити останні краплі води з легень. Знову і знову він натискав, а його сльози та краплі річкової води падали їй на обличчя.

— Розо, повернися до мене! Будь ласка, кохана, повернись!

Її перший рух був таким слабким, що міг виявитися лише плодом його уяви. Але потім вона здригнулася й закашляла. Непомірний кашель був мало не найкращим звуком з тих, що Норріс чув у своєму житті. Він сміявся й плакав одночасно.

Чоловік перевернув її набік і прибрав мокре волосся з обличчя. Незважаючи на те, що почулися кроки, які наближалися, він не дивився у той бік. Його погляд був прикутий лише до Рози, і коли вона розплющила очі, обличчя Норріса було першим, що вона побачила.

— Я померла? — прошепотіла вона.

— Ні, — він охопив руками її тіло, що тремтіло, — ти поруч зі мною. Тепер так буде завжди.

Галька зашуміла біля них. Кроки наблизились і стихли. Лише тоді Норріс підвів погляд і побачив Елайзу Лекевей, її плащ розвивався на вітрі. Наче крила. Наче крила велетенського птаха. Її пістолет було націлено просто на нього.

— Вони дивляться, — Норріс кинув погляд на людей, що юрбилися на мосту над ними, — вони побачать, що це зробили ви.

— Вони побачать, що я вбила Вестендського Женця, — Елайза крикнула, щоб натовп почув її. — Містере Претт! Це Норріс Маршалл!

Юрба на мосту заголосила від захвату:

— Ви це чули?

— Це ж Вестендський Жнець!

Роза спромоглася сісти, тримаючись за руку Норріса.

— Але я знаю правду, — сказала вона, — я знаю, що ви зробили. Ви не зможете вбити нас обох.

Рука Елайзи хитнулася. Вона мала лише один постріл. Навіть коли містер Претт із двома співробітниками Нічної варти обережно спускалися крутим берегом, вона все ще стояла у нерішучості й переводила свій пістолет із Норріса на Розу і назад.

— Мамо!

Елайза лишалась непохитною. Вона подивилась на міст, де її син стояв поруч із Венделлом.

— Мамо, не роби цього, — благав Чарльз.

— Ваш син розповів нам, — сказав Норріс, — він знає, що ви зробили, місіс Лекевей. Венделл Голмс також знає. Ви можете вбити мене тут і зараз, але правда вже відома. Неважливо, житиму я чи помру, але ваше майбутнє вже вирішене.

Повільно її рука опустилася.

— Я не маю майбутнього, — тихо сказала Елайза. — Не має значення, де все скінчиться — тут чи на шибениці. Тепер усе, що я можу зробити, це вберегти свого сина.

Вона знову підняла пістолет, але цього разу спрямувала його не на Норріса, а собі в голову.

Чоловік кинувся до неї. Схопив за руку, намагаючись вирвати пістолет, але Елайза не піддавалася. Вона билась із завзяттям пораненого звіра. Лише коли Норріс викрутив їй руку, вона нарешті послабила хватку. Елайза спотикнулась і завила.

Норріс стояв незахищений на березі ріки. У його руці був пістолет. Йому знадобилась одна мить, щоб зрозуміти, що зараз станеться. Він побачив, як стражник Претт прицілився у нього. Почув, як Роза з болем у голосі закричала: «Ні!»

Від удару кулі йому перехопило подих. Пістолет випав з руки. Норріс похитнувся і впав спиною у муляку. Ніч стала надзвичайно тихою. Він дивився на небо, але не чув ані голосів, ані кроків натовпу, ані навіть плюскоту води по камінню. Усе було тихим і спокійним. Норріс бачив зірки над собою. Вони яскраво мерехтіли крізь розриви в диму. Він не відчував болю чи страху, лише здивування, що всі його зусилля, усі мрії виявилися марними тут, на березі ріки, під світлом зірок.

Потім, наче дуже здалека, він почув приємний знайомий голос і побачив Розу. Її голова вимальовувалась на тлі зірок, немовби вона зійшла з небес.

— Невже ви нічого не можете зробити? — кричала вона. — Будь ласка, Венделле, ви мусите його врятувати!

Тепер він почув голос Венделла, також почувся звук його одягу, що розривався.

— Піднесіть ліхтар ближче! Мені потрібно бачити рану!

Світло полилося, наче золотий душ. Коли стало видно рану, Норріс побачив вираз обличчя Венделла і прочитав правду в його очах.

— Розо, — прошепотів Норріс.

— Я тут, я поруч, — вона взяла його за руку і нахилилась ближче, відкинувши волосся назад. — 3 тобою все буде добре, коханий. Тобі стане краще, і ми будемо щасливі. Ми будемо такі щасливі.

Він зітхнув і заплющив очі. Норріс бачив, як Роза віддаляється від нього, підхоплена таким стрімким поривом вітру, що не було жодної надії наздогнати її.

— Чекай на мене, — прошепотів він.

Потім почув щось, що нагадувало грім. Одиночний постріл з гармати, який луною покотився темрявою, що згущувалася.

Чекай на мене.

Джек Б’юрк зірвав дошку з підлоги у своїй спальні й несамовито почав вигрібати гроші, які там ховав. Усі його заощадження, близько двох тисяч доларів, сипалися до сакви.

— Що ти робиш, забираєш усе? Ти сказився? — вигукнула Фанні.

— Я їду.

— Ти не можеш забрати все. Це і мої гроші також!

— Над твоєю головою не висить зашморг, — раптом його підборіддя піднялося вгору, і він застиг.

Внизу хтось стукав у двері.

— Містере Б’юрк! Містере Джек Б’юрк, це Нічна варта! Відчиніть ці двері, урешті-решт!

Фанні повернулася, щоб спуститись униз.

— Ні, — сказав Джек, — не пускай їх.

Вона подивилась на нього, і її очі звузилися.

— Що ти накоїв, Джеку? Чому вони прийшли по тебе?

Голос унизу ревів:

— Ми зламаємо двері, якщо ви нас не впустите!

— Джеку? — промовила Фанні.

— Це вона зробила! — сказав Джек. — Вона вбила хлопчину, а не я!

— Якого хлопчину?

— Тупого Біллі.

— То нехай вона йде на шибеницю.

— Вона мертва. Підхопила пістолет і застрелила себе, ані слова не сказавши вартовим, — він здійнявся на ноги і повісив важку сакву на плече. — Вони звинуватять у всьому мене. У всьому, за що вона мені заплатила.

Він рушив до сходів, маючи намір вийти через задні двері. Просто осідлати коня й поїхати. Якщо вирушити негайно, він загубиться в темряві. А до ранку вже буде дуже далеко.

Передні двері з гуркотом вилетіли. Джек застиг на нижній сходинці, коли досередини увірвалися три чоловіки.

Один із них вийшов наперед і сказав:

— Вас заарештовано, містере Б’юрк! За вбивство Біллі Піггота й замах на вбивство Рози Конноллі.

— Але я не... це був не я! Це місіс Лекевей!

— Джентльмени, візьміть його під варту.

Джека так грубо потягнули, що він оступився і впав на коліна. Його саква полетіла на підлогу. Фанні миттєво кинулась і схопила її. Вона позадкувала, притискаючи дорогоцінну сумку до грудей. Коли Нічна варта тягнула її чоловіка на вулицю, вона навіть не поворухнулася, щоб допомогти йому, не сказала ані слова на його захист. Такою вона закарбувалася в його пам’яті: жінка, що жадібно тримає заощадження всього його життя своїми товстими руками. Її обличчя було спокійним і байдужим, коли Джек виходив із дверей таверни.

Сидячи у кареті, Джек уже знав напевне, як усе обернеться. Не просто суд, не просто шибениця, а дещо більше. Він знав, куди тіла страчених ув’язнених незмінно вирушають після виконання вироку. Подумав про гроші, які так дбайливо збирав на дорогоцінну домовину зі свинцевою кришкою, залізною кліткою та охоронцем могили. Усе заради того, щоб виявилися марними зусилля таких воскресителів, яким був він сам. Колись давно він пообіцяв собі, що жоден анатом ніколи не розітне його живіт, не буде порсатися у його плоті.

Цей дім був у траурі, і цей дім був осоромлений.

Венделл Голмс знав, що він вторгся в особисті страждання домівки Гренвілла, але навіть не спробував піти. До того ж на цьому ніхто не наполягав.

Справді, доктор Гренвілл, здавалося, навіть не помічав Венделла у своїй вітальні, який тихо сидів у кутку. Венделл брав участь у цих трагічних подіях з самого початку, і його присутність зараз була цілком зрозумілою. Він мав побачити, чим усе скінчиться.

Зараз він бачив полум’я, що мерехтіло у вогнищі, та зажуреного Альдуса Гренвілла, який згорбився на стільці зі схиленою у траурі головою. Констебль Лайонз сидів навпроти нього.

До вітальні з тацею бренді боязно увійшла економка місіс Фьорбуш. Вона поставила тацю на край столу і тихо сказала:

— Сер, я дала молодому містерові Лекевею стільки морфіну, скільки ви наказали. Він уже заснув.

Гренвілл нічого не відповів, лише кивнув.

До неї звернувся констебль Лайонз:

— А міс Конноллі?

— Вона не хоче відходити від тіла молодого чоловіка, сер. Я намагалася її забрати, але вона залишається біля його домовини. Я не знаю, що ми будемо робити завтра вранці, коли по нього приїдуть.

— Залиште її. Дівчина має всі причини, щоб горювати.

Місіс Фьорбуш вийшла, і Гренвілл тихо додав:

— Як і всі ми.

Лайонз наповнив келих бренді і вклав його в руку свого друга.

— Альдусе, ти не мусиш звинувачувати себе в тому, що скоїла Елайза.

— Я звинувачую себе. Я не хотів знати, але я мав запідозрити, — Гренвілл зітхнув і випив увесь бренді одним ковтком. — Я знав, що заради Чарльза вона здатна на все. Але вбивати заради нього?

— Ми не знаємо, чи робила вона все це власноруч. Джек Б’юрк присягається, що він не Жнець, але він може бути причетним до цього.

— Тоді, беззаперечно, вона підбурювала до цього, — Гренвілл зазирнув у свій порожній келих і тихо сказав: — Елайза завжди хотіла все контролювати, із самого дитинства.

— Що у наш час жінка може справді контролювати, Альдусе?

Голова Гренвілла обвисла, і він тихо сказав:

— Бідолашна Аурнія не могла контролювати взагалі нічого. Мені немає виправдання за те, що я зробив. Лише те, що вона була чарівна, така чарівна! А я — лише старий чоловік.

— Ти намагався робити шляхетні речі. Опікувався цією справою, залучив містера Вілсона до пошуків дитини і був готовий турбуватися про неї.

— «Шляхетні»? — Гренвілл похитав головою. — Шляхетним було б узяти під опіку Аурнію кілька місяців тому замість того, щоб подарувати їй красиве намисто й піти геть, — він підвів погляд, у його очах було страждання. — Присягаюсь тобі, я не знав, що вона носить мою дитину. До того самого дня, коли побачив її, що лежала гола на столі для розтину. Коли Ерастус зауважив, що вона нещодавно народила, аж тоді я усвідомив, що у мене була дитина.

— Але ти ніколи не розповідав про це Елайзі?

— Нікому, окрім містера Вілсона. Я твердо вирішив забезпечити добробут дитини, але знав, що Елайза відчує загрозу. Її померлому чоловікові не поталанило з грошима. Вона жила тут за мій кошт.

«А ця нова дитина могла на все це зазіхнути», — подумав Венделл.

Він подумав про всі образи у бік ірландців, які чув з вуст сестер Веллівер та матері Едварда Кінгстона. Насправді майже від усіх світських левиць у найкращих домівках Бостона. Те, що її такий коханий синочок не міг забезпечити своє власне життя, а тепер ще й мав поступитися своїм майбутнім виродку якоїсь покоївки, дуже обурило Елайзу.

Але все ж саме ірландка в підсумку переграла її. Роза Конноллі зберегла дитину живою, і Венделл уявляв собі страшну лють Елайзи, коли дівчині вдавалося вислизати з її рук день за днем. Він думав про варварські рани на тілі Аґнес Пул, про катування Мері Робінсон, і зрозумів, що справжньою ціллю люті Елайзи була Роза та кожна подібна до неї дівчина, кожна обдерта іноземка, яких повно на вулицях Бостона.

Лайонз узяв келих Гренвілла, наповнив його знову й повернув до руки господаря.

— Вибач мені, Альдусе, що я не взяв розслідування під свій контроль раніше. На той час, коли я взявся до справи, той ідіот Претт уже привернув увагу суспільства до цього кривавого божевілля, — Лайонз похитав головою. — Боюся, що молодий містер Маршалл став нещасною жертвою його істерики.

— Претт має за це заплатити.

— О, він заплатить! Я подбаю про це. Коли я закінчу, його репутацію ніщо не врятує. Я не заспокоюся, доки не вижену його з Бостона.

— Не це зараз важливо, — тихо сказав Гренвілл. — Норріса не повернути.

— Що дає нам певні можливості. Є спосіб зменшити збитки.

— Щоти маєш на увазі?

— Ми більше нічим не можемо допомогти містерові Маршаллу. І ніщо йому вже не зашкодить. Він не зможе перенести страждань більше, ніж уже переніс. Ми можемо дозволити цьому скандалу тихо забутися.

— І не виправдати його імені?

— Ціною імені твоєї родини.

До цього часу Венделл сидів мовчки. Але зараз він був такий вражений, що не стримав язика за зубами.

— Ви хочете, щоб Норріса поховали як Вестендського Женця? Коли ви знаєте, що він невинний?

Констебль Лайонз поглянув на нього.

— Є інші невинні, на яких треба зважати, містере Голмс. Юний Чарльз, наприклад. Уявіть, як йому боляче, що його мати вирішила покінчити з життям. Ще й привселюдно. Чи хочете ви змусити його жити з болючим усвідомленням того, що його мати — жорстока вбивця?

— Але ж це правда, чи не так?

— Суспільство не заслуговує на правду.

— Але заслуговує Норріс. Пам’ять про нього.

— Його з нами більше немає, і він не матиме жодного зиску від виправдання. А ми не будемо його звинувачувати. Ми просто мовчатимемо і дамо суспільству зробити власні висновки.

— Навіть якщо вони будуть хибними?

— Кому це зашкодить? Нікому з тих, хто ще дихає, — Лайонз зітхнув. — У будь-якому разі, суд ще попереду. Містера Джека Б’юрка, вочевидь, повісять за вбивство Біллі Піггота, це щонайменше. Правда тоді може відкритися, і ми не станемо її приховувати. Але й афішувати не станемо.

Венделл подивився на Гренвілла, який сидів мовчки.

— Сер, ви дозволите статися такій несправедливості щодо Норріса? Він заслуговує на краще.

Гренвілл тихо сказав:

— Я знаю.

— Лише хибна шляхетність вашої родини може змусити вас спаплюжити ім’я безневинної людини.

— Я маю подбати про Чарльза.

— Це все, що вас турбує?

— Він мій племінник.

Раптово ще один голос втрутився у розмову.

— А як щодо вашого сина, докторе Гренвілл?

Приголомшений, Венделл повернувся і витріщився на Розу, яка стояла у дверях вітальні. Горе стерло кольори з її обличчя. Те, що він побачив, мало нагадувало енергійну молоду дівчину, якою вона колись була. Натомість він побачив незнайомку, уже не дівчину, а жінку з кам’яним обличчям, яка стояла прямо й незворушно. Її пильний погляд було спрямовано на Гренвілла.

— Певна річ, вам відомо, що ви є батьком ще однієї дитини, — сказала вона. — Він був вашим сином.

Гренвілл надривно простогнав і охопив голову руками.

— Він так і не здогадався, — сказала вона, — але я це бачила. І ви теж мали це побачити, докторе. З першого разу, коли побачили його. Скільки у вас було жінок, сер? Скільки ще ви маєте позашлюбних дітей? Дітей, про яких навіть не знаєте? Дітей, які щодня мають боротися за своє існування?

— Більше немає.

— Звідки вам знати?

— Я знаю! — він підвів погляд. — Те, що сталося між мною та Софією, було багато років тому, і ми обоє про це шкодували. Ми зрадили мою любу дружину. Я більше ніколи так не робив, ніколи за життя Ебігейл.

— Ви повернулися спиною до власного сина.

— Софія ніколи не казала мені, що хлопчик був мій! Усі ці роки він зростав у Бельмонті. Я не знав. До того дня, коли він приїхав до коледжу, і я побачив його. Тоді я усвідомив...

Венделл переводив погляд з Рози на Гренвілла.

— Ви ж говорите не про Норріса?

Роза не відводила погляду від Гренвілла.

— Увесь час, коли ви жили у цьому розкішному будинку, докторе, коли їздили у своїй гарній кареті до вашого сільського будинку, він обробляв поля та годував свиней.

— Кажу вам: я не знав. Софія ніколи не казала мені ані слова.

— А якби сказала, ви б визнали його? Я так не думаю. А бідолашна Софія не мала іншого виходу, як одружитися з першим-ліпшим чоловіком.

— Я б хотів допомогти хлопцеві. Я б хотів знати його потреби.

— Але ви цього не зробили. Усе, чого він досягнув, було результатом його власних зусиль. Хіба ви не пишаєтесь, що є батьком такого визначного сина? За своє коротке життя він зумів вирватися зі свого становища.

— Я пишаюся, — тихо сказав Гренвілл, — якби ж тільки Софія прийшла до мене раніше.

— Вона намагалася.

— Що ви маєте на увазі?

— Спитайте Чарльза. Він чув, що сказала його мати. Місіс Лекевей сказала йому, що не хоче, аби ще один виродок раптово з’явився в родині. Вона сказала, що дала раду вашим витівкам десять років тому.

— Десять років тому, — сказав Венделл. — Це не тоді, коли...

— Коли зникла мати Норріса, — сказала Роза. Вона зробила тремтячий вдих, перший натяк на сльози з’явився в її голосі. — Якби Норріс лише знав! Це б усе змінило для нього, він би знав, що мати любила його. Що вона його не покинула, а її було вбито.

— Я не маю слів на своє виправдання, міс Конноллі, — сказав Гренвілл. — Я все життя прожив у гріху. Тепер маю його спокутувати і збираюсь це зробити, — він пильно подивився на Розу. — Тепер, здається, десь є маленька дівчинка, якій потрібен дім. Дівчинка, яку я присягаюся вам забезпечити комфортом та всіма перевагами.

— Я дуже сподіваюся, що ви дотримаєте слова, — сказала Роза.

— Де вона? Ви відведете мене до моєї доньки?

Роза зустрілась з ним поглядами.

— Коли буде слушний час.

У вогнищі згасло полум’я. Перший промінець світанку осяяв небо.

Констебль Лайонз підвівся зі свого стільця.

— Змушений покинути тебе, Альдусе. Щодо Елайзи — це твоя родина, і тобі вирішувати, як вчинити. На цю мить увага суспільства прикута до містера Джека Б’юрка. Сьогодні він — головне чудовисько. Але невдовзі, я впевнений, натовп дивитиметься на когось іншого. Це те, що я вивчив про суспільство: його жага до чудовиськ невпинна.

Він кивнув на прощання і покинув будинок.

За хвилину Венделл теж підвівся, щоб піти. Його вторгнення у цей будинок тривало надто довго, і він украй прямолінійно висловлював свої думки. Тож, коли він прощався з доктором Гренвіллом, який і не поворухнувся, а залишився на стільці, дивлячись на попіл, у його голосі лунали нотки вибачення.

Роза пішла за Венделлом до фоє.

— Ви були справжнім другом, — сказала вона. — Дякую вам за все, що ви зробили.

Вони обійнялися, незважаючи на прірву, яка пролягала між класами, з яких вони походили. Норріс Маршалл об’єднав їх. А тепер горе через його загибель пов’язало їх назавжди.

Венделл майже вийшов за двері, коли зупинився і повернувся до неї.

— Як ви дізналися, — спитав він, — якщо навіть Норріс не знав?

— Що доктор Гренвілл — його батько?

— Так.

Вона взяла його за руку.

— Ходімо зі мною.

Дівчина повела його сходами на другий поверх. У темному коридорі зупинилась, щоб засвітити лампу і піднести її до одного з портретів, що висіли на стіні.

— Дивіться, — сказала вона, — ось як я дізналася.

Венделл пильно подивився на зображення темноволосого молодого чоловіка, який стояв поруч зі столом. Його рука спочивала на людському черепі. Карі очі дивилися просто на Венделла, ніби кидали йому виклик.

— Це портрет Альдуса Гренвілла, коли йому було дев’ятнадцять років, — сказала Роза. — Так мені сказала місіс Фьорбуш.

Венделл не міг відірвати погляду від картини.

— Я не помічав цього раніше.

— Я побачила це одразу. І не мала жодних сумнівів, — Роза роздивлялася портрет молодого чоловіка, і її губи розтягли— ся у сумній усмішці. — Ти завжди упізнаєш того, кого кохаєш.

Чудова карета доктора Гренвілла везла їх на захід дорогою на Бельмонт. Вони їхали повз ферми та вітряні поля, які Розі тепер були знайомі. Це був неймовірно гарний день, а сніг блищав під чистим небом так само, як і лише два тижні тому, коли вона йшла цією дорогою вперше. Ти крокував поруч зі мною, Норрі. Якщо заплющу очі, я майже зможу повірити, що й зараз ти тут, зі мною.

— Ще далеко? — спитав Гренвілл.

— Ще трохи, сер, — Роза розплющила очі й примружилась від яскравого сонячного світла. І від гіркої правди: Але я вже ніколи тебе не побачу. Я скучатиму за тобою кожен божий день свого життя.

— Це місця, де він виріс, чи не так? — спитав Гренвілл. — Уздовж цієї дороги.

Вона кивнула.

— Скоро ми проїжджатимемо ферму Геппі Комфорт. Вона мала кульгаве теля, яке забрала до будинку. А потім воно виросло і було їй таким близьким, що вона не змогла його забити. Наступна за нею — ферма Езрі Гатчинсона. Його дружина померла від тифу.

— Звідки ви все це знаєте?

— Норріс розповідав мені, — і вона ніколи цього не забуде. Усе своє життя вона пам’ятатиме кожне слово, кожен момент.

— Ферма Ісаака Маршалла теж на цій дорозі?

— Ми не їдемо на ферму Ісаака Маршалла.

— Тоді куди?

Вона показала вперед, де щойно з’явився охайний сільський будиночок.

— Я вже бачу цей будинок.

— Хто там живе?

Людина, яка була більш добра та щедра до Норріса, ніж власний батько.

Коли карета зупинилась, двері будинку відчинилися, і на ґанку з’явився старий доктор Голловелл. З похмурого виразу його обличчя Роза здогадалася, що він уже знав про смерть Норріса. Він підійшов, щоб допомогти їй та доктору Гренвіллу вийти з карети. Коли вони підіймалися сходами, Роза злякалася, бо ще один чоловік вийшов з будинку.

Це був Ісаак Маршалл. На вигляд він був непомірно старшим, ніж два тижні тому.

Три старі людини, що стояли на ґанку, були вражені спільним горем через молодого чоловіка, і їм важко було дібрати слова. Вони привітались у тиші. Два чоловіки, що спостерігали, як зростав Норріс, і один, який мав би це робити.

Роза ковзнула повз них до будинку. Її притягувало те, до чого чоловічі вуха не були пристосовані: тихе дитяче воркування. Вона пішла на звук до кімнати, де сивоволоса місіс Голловелл сиділа і колихала Меггі.

— Я повернулася по неї, — сказала Роза.

— Я знала, що ви приїдете, — жінка підвела обнадійливий погляд і простягнула дитину. — Будь ласка, скажіть, що ми побачимо її знову. Скажіть, що ми можемо долучитися до її життя.

— О, звісно ж, зможете, мем, — Роза усміхнулась, — як і всі, хто любить її.

Усі три чоловіки обернулися, коли Роза з дитиною на руках вийшла на ґанок. У ту мить, коли Альдус Гренвілл вперше подивився у вічі своєї доньки, Меггі, наче упізнавши, усміхнулась йому.

— Її звуть Маргарет, — сказала Роза.

— Маргарет, — ніжно промовив він і взяв дитину на руки.

У березні 1833 року Олівер Венделл Голмс покинув Бостон і кораблем вирушив до Франції. Там він провів наступні два роки, завершуючи свою медичну освіту. У прославленій Школі Медицини у Парижі молодий Голмс мав доступ до необмеженої кількості анатомічних екземплярів. Він навчався у найкращих у світі медичних та наукових умів. Відтак повернувся до Бостона набагато більш кваліфікованим лікарем, ніж більшість його американських колег.

У 1843 році у Бостонському товаристві медичного розвитку він виступив з доповіддю під назвою «Контагіозність післяпологової лихоманки». У ній він доводив те, що стало його найбільшим внеском в американську медицину. Він представив нову практику, яка зараз здається очевидною, але в часи Голмса була радикально новою ідеєю. Було врятовано неймовірну кількість життів, вдалося запобігти великому горю завдяки його простій, але тоді революційній пропозиції: лікарі просто мають мити свої руки.