«Мобільні хвилі буття, або Verbum caro factum est» — драматургічний дебют українського письменника Володимира Рафєєнка. Автор був змушений жити в окупації упродовж місяця весною 2022-го на дачному хуторі поміж Бучею і Бородянкою. Ця п’єса — його спроба осмислити за допомогою літератури власний травматичний досвід російсько-української війни. Герої п’єси — кільканадцять випадкових людей, що у перші дні окупації опинилися поруч у кооперативному поселенні «Ближні сади». Їх об’єднує спільна потреба — впіймати телефоном на віддаленій лісовій галявині блукаючий мобільний сигнал. Але буття у час війни втрачає звичні кордони — і на зв’язок із живими людьми виходять покійні родичі, герої Шекспіра...

Цикл новелл

Едва открыв «Краткую книгу прощаний», читатель может воскликнуть: да ведь это же Хармс! Те же короткие рассказики, тот же черный юмор, хотя и более близкий к сегодняшним реалиям. На первый взгляд — какая-то рассыпающаяся мозаика, связи то и дело обрываются, все ускользает и зыблется. Но чем глубже погружаешься в текст, тем яснее начинаешь понимать, что все эти гротескные ситуации и странные герои — Николай и Сократ, Заболот и Мариша Потопа — тесно связаны тем, что ушло, уходит или может уйти. И тогда собрание мини-новелл в конце концов оказывается многоплановым романом, о чем автор лукаво помалкивает, — но тем важнее для читателя это открытие. В 2016 г. «Краткая книга прощаний» была...

Можна не знати, що таке «мондеґрін», але навряд чи можна зовсім убезпечити себе від нього. Хто має щастя жити, той має нещастя помилятися. Зокрема — викривлено сприймати якісь вирази, а відтак неправильно — аж до абсурду — їх інтерпретувати. А чи можна, вимушено переїхавши у дорослому віці з російськомовного Донецька до не надто українськомовного Києва, швидко опанувати українську мову? Можна. Ба більше: можна навіть бути зрілим і визнаним російськомовним письменником, як-от Володимир Рафєєнко, а тоді, опинившись у Києві, опанувати українську мову такою мірою, щоб написати нею блискучий роман. Зокрема — про занурення російськомовного переселенця в радісно-тужливу стихію української мови. А...

Дилогия «Долгота дней» состоит из двух частей. Одна — собственно романное тело. Вторая — новеллы, автором которых является один из персонажей романа. Романное тело представляет собой сказку о войне. Собрание новелл, напротив, выдержано в духе реализма. Рафеенко с легкостью соединяет казалось бы несоединимое, использует дерзкие риторические приемы, щедро разбрасывает по тексту аллюзии, цитаты и перефразировки. Все его бесшабашные чудеса не просто так, а с намерением, с идейной подоплекой, за ними кроется четкая система представлений об устройстве мира и отношении к нему.

У недалекому майбутньому український студент Андрій Чумак погодився взяти участь у науковому експерименті й за допомогою розшифровки коду ДНК візуалізувати «пам’ять поколінь» — відчути й особисто пережити найяскравіші моменти з життя сімох своїх предків. Найстрашніше, що він боявся побачити, — як дідусь зраджує бабцю. Та його нові спогади склалися в приголомшливу, жорстоку у своїй правдивості історію країни: правда народовців кінця ХІХ століття, правда паризьких емігрантів, правда селян з ядерного полігону Харківщини, правда переселенців з охопленого війною Донбасу — усе це в ДНК Чумаків!

Эта книга — своеобразный срез (от Чикаго до Ферганы) новаторской, почти невидимой литературы, которую порой называют «странной».

Каждый одержим своим демоном. Кто-то, подобно Фаусту, выбирает себе Мефистофеля, а кто-то – демона самого Декарта! Картезианского демона скепсиса и сомнения, дарующего человеку двойное зрение на вещи и явления. Герой Владимира Рафеенко Иван Левкин обречен время от времени перерождаться, и всякий раз близкие и родные люди не узнают его. Странствуя по миру под чужими личинами, Левкин помнит о всех своих прошлых воплощениях и страдает от того, что не может выбрать только одну судьбу. А демон Декарта смеется над ним и, как обычно, хочет зла и совершает благо…

Опубликовано в журнале: «Знамя» 2011, № 8