Мобільні хвилі буття

Про дні, що минули,

Що в серці зосталися

Ясними плямами,

Про образи згадні,

Заснулі у грудях навіки,

Навіки

Мріять,

Вдивляючись в сутінь.

Михайль Семенко, «Кондуктор»

The raven himself is hoarse

That croaks the fatal entrance of Duncan

Under my battlements.

William Shakespeare, «Macbeth»

Verbum caro factum est

ex Virgine Maria.

In hoc anni circulo

vita datur saeculo

nobis nato parvulo

de Virgine Maria.

Venantius Fortunatus

ДІЙОВІ ОСОБИ

Дійові особи на «Ближніх садах»

Вася Цвіт, переселенець із Донецька, мешкає на «Ближніх садах» 7 років

Марія Цвіт, дружина Васі Цвіта

Степан Григорович, 72-річний голова садового товариства «Ближні сади»

Олена Володимирівна, дружина Степана Григоровича

Коля Хромий, худий божевільний чоловік тридцяти років

Баба Карпа, 80 років, переселенка з Донецька, єдина родичка Колі Хромого

Серафима, киянка, що перед війною приїхала провідати матір, яка постійно мешкає в будинку на «Ближніх садах»

Мар’яна, киянка, що застрягла на «Ближніх садах» після 24 лютого

Сергій, колишній успішний бізнесмен, немолодий дядько, що до нестями кохає Галю і неньку-Україну

Інна, киянка, молода жіночка з маленьким собачкою

Елеонора, молода жінка рідкісної краси

Віктор, молодий кремезний хлопець

Любов Павлівна, киянка, повненька, чистенько одягнута літня жінка

Григорій, дачник

Владислава Федорівна, мешканка ближнього до дач хутірця

Дійові особи у вікнах-розмовах

Остап, брат Мар’яни

Галя, кохана Сергія, вродлива жінка років тридцяти

Мама Інни, літня, повна і нездорова жінка

Артем, чоловік Елеонори, серйозний молодий чоловік, бізнесмен

Павлик, чоловік Любові Павлівни, сивий літній дядько з великими сумними очима

Костянтин, молодший брат Григорія, молоденький студент філософського відділення київського університету

Чоловік Серафими, люблячий чоловік, знервований батько трьох дітей

Син Серафими, другий син Серафими – хлопчики п’яти і семи років

Олександр, співрозмовник Елеонори, який їздив із Артемом на окуповані території

Тато Віктора, літній міцний чоловік

Мама Мар’яни

Тато Мар’яни

Уявні дійові особи

Данило Андрійович, дідусь Васі Цвіта, його уявний співрозмовник

Казимир, чоловік-ворон, уявний співрозмовник Васі Цвіта

Офелія, персонаж п’єси Вільяма Шекспіра «Гамлет», яку уявляє Коля Хромий, молода жінка в жовто-блакитному одязі.

INTRODUCTIO

На сцену виходять Данило Андрійович із автоматом на спині, Офелія з дзеркалом і Казимир із ганчіркою. Данило Андрійович (відкашлюється, дивиться на Офелію).

Офелія: Ну, що ти дивишся, починай-но вже.

Казимир (діловито протирає дзьоб ганчіркою, дивиться в дзеркало, що перед ним тримає Офелія): Нібито нічого… Даниле Андрійовичу, будь ласка, треба починати.

Данило Андрійович: Слава Україні!

Офелія і Казимир: Героям слава!

Данило Андрійович знімає автомат зі спини, починає стріляти чергами над головами глядачів. Коли ріжок закінчується, спокійно повертає автомат на спину.

Офелія: Дорогі глядачі, читачі й усі причетні! Ці гучні, але цілком символічні автоматні черги покликані продемонструвати загальну тему нашого художнього висловлювання.

Казимир: Воно пов’язане з війною.

Данило Андрійович: Розпочатою Росією проти України.

Офелія: Як і кожна війна, вона має мільйони облич, сотні тисяч жертв і тисячі справжніх героїв.

Казимир: Про яких ми майже нічого не знаємо.

Офелія: Тож ми розкажемо, про тих, кого знаємо.

Данило Андрійович: Дія цієї п’єси відбувається біля дачного селища «Ближні сади», розташованого в лісі під Києвом.

Офелія: З одного боку – між Бучею й Бородянкою.

Казимир: З іншого – між Варшавською й Житомирською трасами.

Данило Андрійович: Усі персонажі – люди глибоко цивільні, незважаючи на те, що хтось із них, урешті-решт, бере в руки зброю. По часу дій – це перші півтора місяця повномасштабної війни в Україні, що почалася 24 лютого 2022 року.

Починає звучати музика. Вибухи. Гул літаків. Далі персонажі говорять значно емоційніше й виразливіше, ніж до того.

Офелія: Уже зранку 24 лютого між «Ближніми садами» і Києвом точаться запеклі бої зі застосуванням важкої артилерії, танків, бронетранспортерів. «Ближні сади» опиняються в оточенні російських військ. Люди, що приїхали сюди з надією врятуватися від можливих військових дій, опинилися в самому центрі окупації.

Казимир: Виїхати неможливо, бої тривають і вдень, і вночі. У перший тиждень війни в дачному селищі зникають світло, інтернет, вода й мобільний зв’язок.

Офелія: Найтяжчим випробуванням виявилася саме відсутність зв’язку. Вранці 3 березня хтось із дачників, що змушений був навіть під бомбардуваннями вигулювати песика, з’ясовує, що, залежно від метеорологічної ситуації, інтенсивності обстрілів і ще багатьох різних інших факторів, іноді можна спіймати на кілька хвилин мобільну хвилю просто в лісі, за сто метрів від воріт «Ближніх садів».

Данило Андрійович: Тож ми вам розкажемо про дуже малесеньку частину України, просто крихітну, провінційну й дачну, що майже весь свій час проводить на цьому клаптику землі, сто на сто метрів. І страшенно боїться залишитися там назавжди.

Казимир: Нічого складного. Розмови, розмови, розмови. Діти і батьки, друзі, родичі, коханці і коханки. Три частини п’єси знаменують три періоди в житті дачників.

Казимир, Данило Андрійович (хором): Прислухайтеся ж вухом небайдужим, ми працею всі вади надолужим.

Офелія: Амінь!

Персонажі покидають сцену.

Вибух. Затемнення.

ЧАСТИНА 1

Сцена 1

Сцена з декораціями. Одна з частин сцени – головний екран, на якому протягом п’єси у вікнах-розмовах з’являтимуться деякі персонажі, які проживають за межами окупованих територій і з ким ведуть розмови наші герої. На фоновому екрані майже постійно присутні такі ж самі вікна-розмови. У певний момент їх може бути кілька десятків, на кшталт конференції в Zoom. Але ми будемо чути розмови тільки кількох із них – на головному екрані авансцени. Живі персонажі у вікнах-розмовах говорять на тлі своїх помешкань. Уже померлі на жовто-синьому фоні.

Морозяний ранок. Сосновий ліс, галявина, сонце, подекуди старий сніг. На галявині рухаються в доволі дивному ритмі десятків зо три людей зі смартфонами й телефонами в руках. Хтось підіймає смартфони догори, хтось, навпаки, опускає. Усі ловлять мобільну хвилю. На віддалі двоє чи троє спілкуються по телефону, але їхніх розмов майже не чутно. Праворуч на старих стовбурах, на соснах, повалених бурею ще торік, сидять Марія Цвіт, Олена Володимирівна, Степан Григорович, Коля Хромий, Вася Цвіт.

Григорій: Є!!!!! У мене дві риски!

Серафима (кидає в сніг недопалок): Який оператор?!

Григорій: Київстар!

Мар’яна (зі сльозами на очах кричить у слухавку): Остапе, Остапе, ти мене чуєш?!

Загоряється квадрат на екрані. У його глибині з’являється глибоко похмільний Остап. Він сидить у кріслі з пляшкою пива в руках.

Мар’яна: Братику, ти мене чуєш?! Скажи хоч слово!

Остап: Не кричи так, Мар’яно! (він кривиться і трішки відставляє трубку від себе) Не кричи! Де поділася, ми тебе вже чотири дні не можемо ніде знайти! Думав, тебе й серед живих уже немає.

Мар’яна: На дачі застрягла! Не можу виїхати! Навколо жах і росіяни. І зв’язку в нас немає!

Остап: Розумію. Ти не можеш виїхати з дачі (киває й прикладається до пляшки). Так, зрештою, і думав. А я вчора маму й тата наших поховав. Їх у перший день ракетою накрило. Розумієш щось? Однією з перших ракет, що прилетіли на Київ.

Мар’яна: Господи!

Остап: Вибач, що я без підготовки тобі все кажу, але, ти знаєш, мені якось уже не до того…

Сергій (немолодий дядько з погаслою сигаретою в руці): Ти мене любиш? Ти любиш мене, Галю?

На екрані з’являється Галя, вродлива жінка років тридцяти.

Галя: …чимось чи коли? (звук переривається і далі вона щось гаряче каже, прикладає руку до серця, посміхається, теж кричить і, урешті-решт, чомусь плаче, але її абсолютно не чутно).

Сергій: Що ти кажеш? Галю, не чую! Ти любиш мене? Питаю, ти ще любиш мене чи ні, Галю?! О, Боже, Твоя воля! Галю, я питаю тебе, ти любиш мене, чи ні?! Галю, ти чуєш, що я кажу?! Галю, альо!

Галя: Я з батьками їду з Києва. Сподіваюся, ти знайдеш нас. Ми у Франківськ до тьоті Ельзи. Чуєш мене? До тьоті Ельзи у Франківськ.

Сергій: Що ти кажеш?

Галя: Вибирайся з дач і приїжджай до нас у Франківськ.

Сергій: Галю, не чую! Галю!

Галя: Я рада, що в тебе все добре! Ну все, па, милий, па (зникає).

Інна (молода жіночка з поводком, на іншому кінці якого стоїть собачка зі сумними тихими очима): Мамо, як ти? У нас усе добре! (кричить) Мамо! Я кажу, що в нас усе є! Мамо, слухай, що я тобі кажу! У нас усе є! У нас тут усе є! Хай твій сусід не бреше, у нас усе спокійно! А гупає в телефоні, так дуже далеко гупає, не звертай уваги, мамо, не хвилюйся, я тебе благаю, у тебе й так тиск високий!

Мама Інни (літня повнувата жінка на стільці в кухні київської квартири): Родину його брата розстріляли разом із дітьми у власній автівці! Чуєш? То ти нікуди не виїзди! Нікуди! Там і залишайся!

Інна: Так, мамо, так. Ти тільки не хвилюйся, благаю!

Елеонора (молода жінка рідкісної краси, розмовляє високим знервованим голосом): Слухай, Артеме, я не розумію, чому ти не можеш мене забрати звідси. Це тридцять п’ять кілометрів від нашого дому.

З’являється Артем – серйозний молодий чоловік у крутій автівці.

Артем: Елю, мала, скільки можна повторювати, я не можу. Це фізично неможливо! Усі дороги перекриті!

Елеонора: Не розумію, що значить, перекриті?!

Артем: У буквальному сенсі, люба. Я ж тебе благав не їхати з подругами на цю срану дачу! Не робити дівчачу вечірку! Ось маємо! Вони всі вже вдома, а ти ще й досі там.

Елеонора: Не розумію, кажу тобі! Мені потрібно, щоби ти мене вивіз із дачі! Не можу більше тут! Чуєш мене? (кричить) Кажу, не можу тут більше бути жодного дня!

Артем: Не кричи так!

Елеонора: Я не кричу! Я ніжно кажу тобі, блядь, приїдь, нахуй, і забери мене з дачі!

Артем (хрипло): Не матюкайся, я тебе завжди просив.

Елеонора: Я не матюкаюся! Просто наполегливо благаю!

Віктор (молодий кремезний хлопець, розмовляє спокійно й навіть врівноважено): Та хуй його знає, що в них у головах. Якщо не буде іншої можливості, пішки піду до Києва. Та яка мені різниця, де мене вб’ють, тут чи по дорозі?! Да мені похуй, тату, мені абсолютно на це похуй! На сусідніх дачах уже два будинки згоріли. Чого мені тут чекати?

Тато Віктора (літній міцний чоловік на жовто-блакитному фоні): Не дурій. Зараз довкола вас така біда, що то дурощі йти на Київ. Сиди й чекай. Не треба поспішати до мене.

Віктор: Не знаю, чого тут чекати. Може, правда, десь зброю знайду, тоді за тиждень-два, як потеплішає трішки, піду в ліс. Тут є, де погуляти.

Тато Віктора: Ну, то вже буде щось. А допоки погода не встановиться, тихо будь.

Серафима: Виїздіть без мене! Я тут застрягла і, судячи з усього, надовго! Не чекайте! Ти чоловік і повинен приймати рішення! Дбай про дітей, а ми з мамою собі раду дамо! Так! Вважаю, ти повинен це зробити! І тебе цілую. Вивозь старих і дітей! Вивозь, любий! Так! Я тебе теж. Теж, любий. Усе. Почуємося! (вимикає смартфон, підкурює сигаретку, робить затяжку й кричить просто в ліс) Суки довбані, кляті московити, о які ж суки, суки, суки!

Любов Павлівна (огрядненька, чистенько одягнута літня жінка, розмовляє тихим приємним голоском, усміхається сонцю, що раптом виринає з-за хмар): А ти квіти поливай, Павлику, поливай квіти!

З’являється Павлик – сивий немолодий дядько з великими сумними очима.

Павлик: Та я поливаю! А тебе все немає й немає! Як ти там? Стріляють у вас?

Любов Павлівна: От і молодець, що квіти поливаєш! І не забувай вигулювати Барсика! А я про тебе кожного дня, кожної хвилини пам’ятаю! Думаю про тебе, люблю тебе!

Павлик починає плакати, як дитина, намагається стримувати ридання, але йому це вдається погано.

Любов Павлівна: Ну, не плач, Павлику, не плач. А то я теж можу заплакати. Не плач, благаю. Ми ж любимо одне одного. Сорок п’ять років були поруч. Не може бути такого, щоб ми померли одне без одного.

Григорій: Костянтине, а тепер скажи мені, як там Київ!

З’являється стривожений Костянтин, молоденький студент філософського відділення Київського університету.

Костянтин: Що? Що ти кажеш?

Григорій: Як там Київ?! (кричить) Які новини загалом?!

Костянтин: Григорію, я нічого не чую.

Григорій: Київ!!! (кричить на все горло) Київ, Костянтине, наш?! Київ наш?!!! Прошу тебе, скажи, Київ наш?!!

Костянтин: Григорію, нічого не чую, зараз передзвоню.

Костянтин зникає.

Григорій дивиться на смартфон, потім на небо і видно, що молиться. Раптом з’являється Костянтин.

Григорій (кричить): Київ наш, Костянтине?!!! Прошу тебе, скажи, Київ наш?!!

Костянтин щось говорить і жестикулює, але нам нічого не чути.

Григорій (кричить): Нічого не чую, Костянтине! Не чую тебе!

Костянтин зникає.

Григорій: Та що ж це таке!

Любов Павлівна (обіймає Григорія за плечі): Не кричи так, синку! Все в Києві добре. Мені і чоловік, і син з невісткою казали. Мій Павлик усі ці дні в Києві на Оболоні й нікуди не збирається їхати. Тримається Київ, синку, не кричи так страшно.

Елеонора (звертається з усмішкою до Сергія, що курить неподалік і дивиться на ліс): Ну, і як там наша Галя?

Серафима (зі злими, заплаканими очима): Та, мабуть, не гірше, ніж твій Артем!

Мар’яна (сидить на поваленому стовбурі дерева зразу позаду Марії й шепоче, її шепіт на хвилину заглушає всі інші звуки на сцені): Будь ти проклята, божевільна суко, росіє! Росіяни, будьте прокляті! Будьте ви прокляті до дванадцятого коліна! Ненавиджу вас усіх! (тихенько виє) О, мамочко моя, мамо! О, таточку мій хороший…

Персонажі, що мали телефонні розмови, повільно розходяться. На фоновому екрані декілька десятків вікон-розмов. На периферії сцени рухаються якійсь люди, що розмовляють, сміються чи плачуть, але нам майже не чути їхніх розмов. Мар’яна залишається сама.

На головному екрані загоряється нове вікно-розмова, і в ньому на синьо-жовтому фоні ми бачимо маму і тата Мар’яни.

Мама Мар’яни: Яка в нас хороша дівчинка вийшла! Правда, любий? Така вже ніжна, така хороша. Мар’яночко, не плач! Це ми, твої тато й мама! Ми тут, ми з тобою. Ми любимо тебе, радосте наша!

Мар’яна перестає плакати, витирає сльози, озирається довкола, підкурює сигаретку.

Тато Мар’яни: Шкода тільки, що вона на «Ближні сади» поїхала так невчасно (хитає головою). І що й досі не заміжня. Але, може, усе ще владнається.

Мама Мар’яни: Подивимося. На все воля Божа.

Тато Мар’яни: Ти чуєш цю пісню, жінко? Чи може, мені вона тільки вчувається?

Мама Мар’яни: Батько мій любив її співати. І про молодість, що не повернеться, і про гору високую, і щось там про гай.

Мар’яна (співає): А в тім гаю край бережка, де в’яжуться човни, човни (плаче). Мамочко моя, тату…

Тато Мар’яни: Гадаєш, ми з тобою померли?

Мама Мар’яни (задумливо): Може, і так, але як і куди?

Тато Мар’яни: Куди померли? Дивне питання. В Україну, звичайно. Тільки в небесну таку собі, теплу, смішну й хорошу. Україну батьків і друзів, доньок і синів, собак і котів, нашого розуму й нашого серця. Гарного пива й чистих дощів.

Мама Мар’яни: Нас убила російська ракета.

Тато Мар’яни: Точніше, російська культура. Прилетіла вранці й упала на наші голови.

Мама Мар’яни (після паузи): Мало пам’ятаю зі свого життя. Тебе тільки, та Мар’яну. А Остапа вже як здалеку.

Тато Мар’яни: Значить, усе ж таки померли, бо раніше ти лаяла цього засранця щохвилини. Він і зараз, замість робити щось путнє, п’є пиво в моєму улюбленому фотелі. Я для себе ящик литовського придбав ще перед війною, а він знайшов його в нас у підвалі й п’є, як своє.

Мама Мар’яни: Померли (зітхає). Це ж треба.Тому й Мар’яна нас не чує. І нам нічого не болить… Тільки шкода всіх загиблих. І тих, що загинуть. І українців, що Росія вкраде. І тих, що вб’є. І тих, що вбила.

Тато Мар’яни: Але чуєш, пісня звучить.

Зникають зображення на екрані.

Мар’яна зітхає, підіймається, іде до брами, над якою на синьому фоні жовтогарячим написано: «Ближні сади».

Звучить музика. Чуються слова пісні: «Під гаєм в’ється річечка, як скло, вода блищить, долиною зеленою кудись вона біжить».

Усе сильніше гупає артилерія, чутно гул літаків.

Вибух, затемнення.

Сцена 2

Морозяний вечір. Та ж сама декорація. На старих стовбурах, на соснах, повалених бурею ще торік, сидять Марія Цвіт, Олена Володимирівна, Степан Григорович, Коля Хромий, Вася Цвіт.

Вибухи то ближче, то трішки нібито здаля. Усі сидять тихо, дивляться врізнобіч.

Степан Григорович: Ви не чуєте музику? Як із лісу йде? Не чуєте, нє?

Олена Володимирівна: Яку ще музику, Степане? Що ти вигадуєш? Вибухи чую, а музики ніякої немає. Учора треба було менше наливки вживати, і сьогодні б нічого зайвого не чулося.

Степан Григорович (дивиться у свій телефон): У людей ловиться хвиля, а в мене, скільки не гуляв, нічого (сміється). І я старий, і телефон у мене старий. Та, зрештою, і просто посидіти тут, у лісі, добра ідея. Бо в хаті сидіти постійно, коли воно б’є так десятий день поспіль, неможливо.

Олена Володимирівна (зітхає): Я хоч сина почула. Він мене – майже ні. А я його почула. Такий от зв’язок. Сказав три слова. Що в нього все нормально. Що в шапці і, каже, на складах служить десь у тилу. Бреше, звичайно. Але я йому й за це дякую… Хоч він мене й не чує… А гупає, справді так, що в хаті самі собою двері відчиняються і зачиняються. А ти кажеш, музика.

Марія Цвіт: Ми з Васею з самого ранку нічого зловити не можемо. Ще після сніданку вийшли й от уже давно обідати треба. А так було б потрібно… Може, хтось зголоситься нас вивезти звідсіля? Сил ніяких немає… (плаче) Б’ють удень і вночі, удень і вночі. Ну навіщо вони сюди приїхали на своїх танках, ці тварюки довбані?! Навіщо?! Що їм від нас усіх треба?! Від україномовних і російськомовних, від старих і малих, що цим тваринам від нас потрібно?! Невже ми тут так і загинемо всі? (плаче)

Вася Цвіт: Маріє, не треба.

Степан Григорович: Вони просто хочуть нас знищити. Іншої мети в них немає і бути не може. Це ж росіяни.

Вася Цвіт: Маріє, будь ласка, не треба.

Марія Цвіт (намагається посміхатися): Та буде тобі, Васю, я ж нічого такого не кажу. Ми всі тут в однаковій ситуації. Вам теж, Олено Володимирівно, треба було б подумати про те, як звідси вибиратися.

Олена Володимирівна (киває головою): Усі разом, усі однаково безпомічні. Нашу квартиру в Бородянці росіяни розбомбили, то в нас тільки тут житло й залишилося. Куди нам їхати на старості? Кому ми де потрібні? Ніде й нікому. Будемо вже тут якось виживати, якщо дасть Бог.

Коля Хромий (худий божевільний хлопець тридцяти років, тихо сміється й б’є себе по колінах долонями): Бачив дівчинку! У річці Горяні пливла, як пава, як наяда, у синіх-синіх вибухах, у чудесних вбраннях.

Олена Володимирівна (якомога лагідніше): Колю, ану застебни калитку. Давай-давай, наядо, а то застудиш хазяйство. На вечір мороз заходить. Не треба ніяковіти, Колю. Кожен дорослий чоловік іноді застібається на всі ґудзики. Ти сьогодні вже снідав щось? Степане, ти бачив Карпу? Вдома вона?

Степан Григорович: Бачив, вдома вона й за Колею дивиться як треба. Так, Колюсю? (поблажливо плескає Колю по плечах) Тебе ж баба Карпа годувала сьогодні? Вона казала, ти вередуєш – хліба не хочеш їсти. Треба хліб їсти, Колю. У нас війна, у нас тут марципанів не передбачається.

Коля Хромий (підхоплюється з дерева, починає кричати): Нас усіх уб’ють. Боюся, як пташка-мурашка. Не вбивайте! Прошу вас! Не вбивайте… (закриває голову руками, белькоче щось незрозуміле)

Марія плаче в хустину, відвертається, щоб не побачив Вася.

Вася, щоб не бачити сліз Марії, підіймається і починає ходити, піднявши телефон догори. Намагається «зловити хвилю».

Степан Григорович: Помічні чи безпомічні, це ми ще подивимося. Але ситуація важка. Заправка не працює і працювати не буде. Російський БТР обстріляв людей, що сьогодні вранці приїхали за пальним. Хлопець, що продавав пальне, вижив, але сказав, що з нього досить. Тепер далі. Між нами й Києвом бої. Ніхто нічого підвезти нам не може, маю на увазі товари першої необхідності. Сьогодні в містечку закрилися всі магазини. Аптеки не працюють. (звертається до Марії) У вас є вдома їжа? Припаси робили?

Коля Хромий: Безпомічні вірші перші. Нещасне перше кохання. Немає ніяких звершень, а тільки одні поривання.

Марія Цвіт: Так, Степане Григоровичу. Ми ж до Великого посту готувалися з чоловіком, то крупи є й олія.

Степан Григорович: Нас у кооперативі наразі дев’яносто дев’ять дорослих і майже сорок дітей. П’ять немовлят. Сім вагітних жінок. Дві людини, хворі на діабет. І Коля. Так, Колю?

Коля Хромий: Офелія пливла під водою в темній річці Горяні й мені усміхалася.

Марія Цвіт: Іноді Коля щось як каже, волосся дибки встає. Це ж він Шекспіра має на увазі? Васю, це ж «Гамлет», там де Офелія? Вася в мене науковець, Вася все знає.

Вася Цвіт (не припиняючи ловити хвилю): Колись, у Донецьку, був. До війни. Зараз уже ні. Зараз я спеціаліст по грибах. Я польський гриб чую в лісі за пів кілометра.

Степан Григорович: Коля теж учителем був. Українську викладав. У 2014 йому виповнилося 22 роки, й десь у селі на Донбасі його страшенно любили всі його учні. Як молодших класів, так і старших. Був він молодець і патріот. Інформацію збирав якусь, як потім ті казали, що його катували, і кудись у Київ переправляв. Так, Колю? Переправляв ти інформацію в Київ?

Коля Хромий: Я виросла у Київській Венеції. Цвіли у нас під вікнами акації. А повінь прибувала по інерції і заливала всі комунікації.

Степан Григорович: За це, власне, й опинився потім в «Ізоляції», у донецькій тюрмі, може, ви про таку чули.

Марія Цвіт: Чули.

Степан Григорович: От там, у цій «Ізоляції» з ним це й сталося. Баба Карпа квартиру свою віддала, щоб його врятувати. Оце перед самою війною в грудні їм родичі тут будиночок придбали. Без офіційної адреси та далеко від Росії.

Олена Володимирівна: Не дуже сильно їм це допомогло.

Коля Хромий: Тяжке, безмірне горе нехай впаде на голову трикляту, що так злочинно в тебе відняла високий розум!

Вася Цвіт: У нас на дачах зараз багато людей, яких ніколи раніше не бачив. Ходжу по вулицях дивуюся. Сім років тут живемо й майже нікого не зустрічав.

Степан Григорович: Є такі, що і я їх уперше бачу (сміється), хоч останні п’ятнадцять років нікуди звідси не виїжджав на довше, ніж на два тижні. Народ, Васю, рятуватися від війни сюди приїхав, родичів навіз, знайомих. Хто ж знав, що тут буде саме пекло.

Коля Хромий (строго): Кінчаймо варту. Раджу – сповістим ми молодого Гамлета про те, що бачили; життям клянусь, що дух, німий для нас, до нього обізветься.

Олена Володимирівна (до Васі):Ми з хлопцями, що машини мають, завтра поїдемо по селах шукати їжу. Якщо придбаємо, за ті ж самі гроші будемо в нас у кооперативі продавати. Ви гроші маєте?

Степан Григорович: Перед війною люди поприїжджали, думали, на три дні, поки все закінчиться, а воно ось як виявилося. Є такі, у кого п’ять душ дітей у хаті, а запасів не мають і на тиждень. Учора ходив по дворах, список робив, щоб розуміти, хто в нас тут є, і за голову хапався. Звідкіля людям брати гроші й харчі? Я ж не буду всіх годувати. Мені 72 рочки, вже й здоров’я моє не те, хоч я й голова нашого дачного правління.

Вася Цвіт: Якщо будуть овочі, ми придбаємо все, що дасте. З грошима в нас більш-менш.

Степан Григорович: Гроші-гроші… тут багато в кого є гроші. От тільки купувати на них немає чого, на ті гроші. Але добре…

Вася знову пробує спіймати хвилю, помічає сигнал, натискає виклик.

Вася Цвіт (кричить у слухавку): Даниле Андрійовичу, привіт! Не можу довго розмовляти. Послухайте! Прошу! Знайдіть для нас варіанти виїзду! Я вже вам казав, ми нічого самі не можемо вдіяти. Майте на увазі, наших павербанків вистачить максимум на тиждень-півтора, якщо смартфоном користуватися по п’ятнадцять хвилин на день… Алло?! Даниле Андрійовичу, алло?! Даниле Андрійовичу, ви мене чуєте?! Алло! (дивиться на смартфон) Немає сигналу і (сміється), до речі, не було. Але поговорили. І таке трапляється.

Сідає біля дружини, дивиться в небо, зітхає.

Марія Цвіт (встає): Змерзла я, Васю. Це зовсім не весна. Повертає на мороз. Пішла вечерю готувати. Приходь, не барись. Ми ж самого ранку голодні.

Олена Володимирівна (підводиться): Пішли й ми, Колю. Бачиш, усі розійшлися. Усі, хто зміг, поговорили. Хто не зміг, тому й не треба. Вечоріє.

Коля Хромий: Я вірю, що ти світло, – і такого ся темрява до себе не приймає? Я вірю, що ти слово, – і такого отой глухорожденний люд не чує? Їм, може, треба іншого Месії? Їм, може, Сина Божого не досить? Росіянам Сина Божого не досить! Не досить їм! Їм ніколи не буде досить!

Олена Володимирівна (бере Колю за плече): Ходімо, синку. Бо нам з тобою досить. Треба йти. І ви, Степане, тут недовго сидіть!

Жінки йдуть. Коля розмахує руками, щось розказує, танцює, сміється. Б’є важка артилерія. У лісі хтось починає співати: «Стоїть гора високая».

Степан Григорович (прислухається): Ну от, знову ту ж саму пісню співають, а вона каже: «Менше наливки пий». До чого тут наливка? Хороша, кажу, пісня…

Вася Цвіт (усміхається): У мене її бабця любила. Бувало, вип’є чарочку, заплющить очі й починає співати. Смішна така була бабця, україномовна. У Донецьку це була рідкість.

(мовчать)

Степан Григорович: У селі, що зразу за Пилиповичами, учора ввечері російські військові розстріляли багатодітну родину. Дванадцять душ людей.

Вася Цвіт (з жахом): Навіщо?!

Степан Григорович: Відмовилися годувати цих виблядків. Ну бо харчів у них не багато було. У родині дітей сім душ і троє стареньких. Усіх повбивали. Дорослих, дітей, старих. І хату підпалили. Ніхто не вижив.

Вася Цвіт: Який жах. Вони не люди.

Степан Григорович: Вони, Васю, росіяни. Цим усе сказано. І от що нам із цим робити, як виживати? Було б добре вибратися звідси. Але є питаннячко…

Вася Цвіт: Як і куди?

Степан Григорович: Так, Васю, як і куди.

Вибухи стають дедалі чутнішими. Швидко сутеніє. Від воріт дачного селища підходить і сідає поряд із чоловіками Мар’яна. Степан Григорович дивиться на неї з жалем і, секунду повагавшись, бережно пригортає до себе. Мар’яна вдячно притуляється до старого. На головному екрані знову з’являються її померлі батьки. Сидять обійнявшись.

Високий жіночий голос співає: «Край берега у затишку прив’язані човни, там три верби схилилися, мов журяться вони».

Вибух, затемнення.

Сцена 3

Спальня в будинку Цвітів. Цокають ходики. Чути звук роботи опалювального котла. Від регулярних вибухів іноді дзеленчить невидимий посуд у шафі. Протягом сцени ми так і не побачимо всієї кімнати, бо вікна запнуті якоюсь чорною товстою тканиною. Біля одного з вікон на стільці сидить високий, кремезний сивий літній чоловік і щось читає, але його майже не видно. Ми помічаємо його тільки тоді, коли він почне говорити.

Вася сидить на ліжку вдягнутий у «нічний одяг», до половини вкритий ковдрою, тримає в руках великий ліхтарик. На початку сцени це єдине світло на сцені.

Вася Цвіт (дивиться в зал): Архангеле Михаїле, Архангеле Гавриїле, і ви, Рафаїле, Уриїле, Селафіїле, ви теж бачите все.

На екрані з’являються зображення Ангелів.

Вася Цвіт: Ієгудіїле і Варахіїле, ви завжди з нами. Помоліться за нас. Нам так страшно.

Пресвята Богородице, Матір Божа, якщо нам з моєю Марією суджено загинути на «Ближніх садах», за тридцять кілометрів від Києва, у російському оточенні, без світла, води, електрики і зв’язку, якщо на те воля Божа, хай буде. Але, благаю Тебе, вимоли в Сина Свого для нас смерть швидку й не ганебну. Не ганебну, Божа Матір, і швидку! Більше нічого не прошу, Мати Божа. Даруй тільки нам, мені і моїй жінці, легку й не ганебну смерть! Швидку, Матір Божа, і не ганебну! Дай залишитися людьми до самого кінця!

Марія Цвіт (заходить у кімнату з ліхтариком і рушником, накрученим на голові): Ти з ким тут розмовляєш, Васю?

Вася Цвіт (хреститься, ставить ліхтарика між своєю подушкою і подушкою дружини, лізе під товсту ковдру): Щось тебе довго не було. Думав іти шукати.

Марія Цвіт (вимикає свій ліхтарик): Світла немає, Васю. Води немає. Поки розвернуся з цим кухлем, наберу гарячої води з каструлі, потім додати холодної з баклажки. А треба ще ж мило знайти й при тому не впасти.

Лунає кілька неймовірно гучних вибухів, мелодійно дзеленчить невидимий посуд у шафі.

Вася Цвіт: Мабуть, десь на Житомирській трасі.

Марія Цвіт (швидко, щоб не встигнути захолонути, одягається в спеціальний «нічний одяг», залізає під ковдри, три чи чотири, вони покладені одна на одну): Як холодно все ж таки. Старі ці труби. Котел працює, а вони не гріють… Ти вже придумав, про що розмовляти станемо?

Вася Цвіт (по-діловому): А котра година?

Марія Цвіт (дивиться на годинник на руці): Зараз тільки сьома, початок восьмої. То нам треба розмовляти ще повних три години.

Вася Цвіт: Бачиш, коли знадобився мій годинник!

Марія Цвіт: Так, це ти мені на річницю весілля подарував. Як добре, що він механічний. Смартфони вмикаємо раз-два на добу й виявляється, що не знати, який час, важко. Навіть не розумію, чому.

Вася Цвіт: Із часом взагалі якісь негаразди. Без годинника було б дуже сумно.

Котел, котрий до цього працював стабільно, затихає. Вася Цвіт напружується, та за секунду котел заходить на новий цикл, Вася схвильовано всміхається і зітхає.

Марія Цвіт: Що таке?

Вася Цвіт: Постійно прислуховуюсь, чи працює котел, чи ні. Не дай Бог, котел зламається. Майстрів не знайдеш. На вулиці «мінус».

Марія Цвіт: Треба відволіктися. Розкажи щось цікаве. У нас по плану кілька годин спілкування.

Вася Цвіт: Так. Раніше десятої засинати не можна. Бо прокидатися о третій і в темряві лежати ще гірше. Ти цю ніч спала, а я, як дурень, уже після третьої прислухався до літаків, що над нами літали, та до артилерії, що била десь під Ірпенем.

Марія Цвіт (закутується в ковдри, залишаються видимими тільки ніс і очі): Ти часто закохувався дитиною?

Вася Цвіт: Постійно!

Марія Цвіт: І в дитячому садочку?

Вася Цвіт: У дитячому садочку кохав без упину. Саме тоді прилаштувався закохуватися зразу в кількох дівчат… Ти закохувалася одночасно в кількох хлопців?

Марія Цвіт: Так, (усміхається) саме в дитячому садочку. Було страшенно соромно, та з цим нічого вдіяти було не можливо.

Вася Цвіт: Вони про це знали?

Марія Цвіт (сміється): Звичайно, ні. Ти не уявляєш, наскільки я була мовчазна й сором’язлива. Слова сказати не могла. Тільки дивилася здалеку. Отака любов.

Вася Цвіт: Я постійно був закоханий у двох, а то й у трьох дівчаток одночасно. Знаєш, то є дуже зручно. Якщо фаворитка захворіла й не прийшла в садочок чи в школу, ти зусиллям волі актуалізуєш наступну. І таким чином ніколи не залишаєшся без справжніх почуттів.

Марія Цвіт: У мене було все по-справжньому. Я кохала, а не гралася.

Вася Цвіт: Так і я по-справжньому.

Марія Цвіт: Ні, ти завжди був ловелас.

Вася Цвіт: Чого зразу? Я своїм трьом дівчатам завжди зберігав вірність. Крім того, присвячував їм вірші. (сміється) Своїми поетичними зусиллями я цих дівчат причащав до вічності. Вічне життя їм дарував у своїх рядках, розумієш?

Марія Цвіт (зі сльозами на очах, раптом дуже високим тоном): Я так не хочу вмирати, Васю. Я хочу жити, Васю, жити, жити. У Єрусалим хочу, у храм Христового Воскресіння! На могилу Богородиці! У старому місті походити. Пам’ятаєш, який там прекрасний базар?! Який сік гранатовий? Які там смачні пиріжки біля Яффських воріт? Ой, Боже, як же я хочу жити! (втикає обличчя в подушку й плаче)

Вася Цвіт (сідає на ліжку): Не плач, не бійся! Нічого не бійся, сонце! Уже тиждень молюся до Божої Матері, прошу нам з тобою легкої смерті. Розумієш? Не важкої, не довгої, не ганебної…

Марія Цвіт (теж сідає в ліжку, кричить): Не хочу вмирати! Ні легкою, ні швидкою, ніякою! Я, Васю, жити хочу! Не молися за мене! Не молися про смерть! Жити, жити хочу! Ти весь цей час не про те молився! Не про те просив!

Вася Цвіт (після паузи): А я хочу в Назарет. До католицького храму Благовіщення. Пам’ятаєш ці зображення Богородиці зі всіх країн світу?

Марія Цвіт: Там біля входу особливо щемка українська Богородиця. Особлива й щемка.

Вася Цвіт: А який в Нетанії пляж?

Марія Цвіт: Сіроніт. На ньому можна провести поспіль три життя, і буде замало.

Вася Цвіт: А музей Ралі в Кесарії? Римський іподром, фундамент палацу Понтія Пилата, на якому завжди стоїть вода Середземного моря…

Марія пригортається до Васі, кладе голову йому на плече.

Марія Цвіт (усміхається): Так. Так. Стільки доброго, гарного у світі, справжнього. Так хочеться до всього цього повернутися...Слухай, а що це за Данило Андрійович, якому ти сьогодні телефонував, коли ми були в лісі?

Починає звучати пісня «Гей, була в мене коняка» і звучить то гучніше, то тихіше фоном до всієї подальшої дії. Зі стільця підіймається старий, що сидів з початку сцени з Біблією в руках. Тримає книгу під пахвою. Підходить до самого ліжка, нахиляється, вдивляється в обличчя Марії, демонстративно проводить рукою перед її очима, хитає головою. Вона абсолютно ніяк не реагує на його присутність.

Данило Андрійович: Я ж тобі казав, Васю, не треба мені телефонувати. Тим паче при дружині. Не треба. Думав, ти розумний хлопець, розумієш усе як справжній науковець і донбасівець, а ти просто пацан, мозку, як у синички. А ще Євангеліє читаєш.

Вася Цвіт (роздратовано): А як мені з тобою зв’язуватися? Як? Ти приходиш, коли хочеш. А нам що тут робити? Нам вибиратися звідси потрібно. А шансів немає, бо нікому ми не потрібні, нікому! Ні ми з дружиною, ні весь цей грьобаний кооператив.

Марія Цвіт (відсторонюється, з жахом дивиться на Васю): Ти з ким розмовляєш?!

Вася Цвіт (вказує на співбесідника): Ось із ним.

Данило Андрійович: Боже ж, який ти дурний. Вона не може мене побачити. Ти що, навіть цього не розумієш?

Марія Цвіт (перелякано): З ким «з ним»?

Вася Цвіт (стенає плечами, мовчить): Уже тиждень бачу Данила, свого діда, батькового тата. Ми іноді розмовляємо. Він і зараз поруч.

Марія Цвіт: Боже мій! Не лякай мене!

Вася Цвіт: Знаю, знаю, Маріє. Ви ніколи не любили одне одного. Та й бачила ти його тільки кілька разів.

Марія Цвіт: Не лякай мене, благаю!

Вася Цвіт: (говорить в зал) Але, слухай, він був доброю людиною. Любив і мене, і батьків. Хоча й пив страшенно. Просто страшенно. Так. Але то вже інша історія. Головне, що він єдиний, хто відізвався, розумієш? Тим паче, що зв’язку немає ні з ким! А з Данилом Андрійовичем налагодився. Розумієш? Інтернету немає, води немає, мобільні телефони скоро перестануть працювати! З ким нам тоді говорити?! У кого просити про допомогу? А росіяни все б’ють і б’ють по Києву! Б’ють і б’ють по нас! Вони вбивають і вбивають нас! Вбивають і вбивають! (плаче)

Марія Цвіт: Ти збожеволів, Васю! Васильку мій! Яке ж горе. Бідося моя маленька! (обіймає Васю) Як же так. Ти ж сильний у мене, хороший. Ти повинен зібратися. Ніякого Данила Андрійовича не може бути. Бо він за десять років до війни помер. Ти ж не можеш цього не розуміти.

Марія цілує і гладить голову Васі, плечі, руки. Він схилив голову, але говорить доволі твердо.

Вася Цвіт: Так, Маріє, я, мабуть, збожеволів. Але яка нам різниця, якщо в нас однаково іншої надії немає? А Данило Андрійович допоможе нам! (підіймає голову) Точно допоможе. Правда, Даниле Андрійовичу?! Скажіть щось! Ви ж не сон.

Данило Андрійович: Заходить чорне сонце дня – і трудно серце колобродить, при узголів’ї привид бродить – це сон, ява чи маячня?

Кладе Біблію на ліжко і зникає в темряві кімнати.

Марія Цвіт: О, Боже, Васю! Благаю тебе, зберися! Ти не можеш мене покинути в цьому становищі одну! Не можеш мене залишити! Ти ж чоловік! Ти ж не Коля якійсь! Колі можна було, Колі тіло різали й палили, і він був сам на сам із катами! А в тебе є я! Ти, Васю, не можеш так зробити! Не можеш збожеволіти просто зараз! Ти повинен зрозуміти, що діда твого немає. А натомість я є! Я є в тебе! І я потребую допомоги. Ти повинен зібратися й вивезти нас звідси! Вивези нас, Васю, а потім роби, що хочеш! Зрозумів?! Хоч з дідами спілкуйся, хоч з бабами! Хоч із Шекспіром, а хоч із Тарасом Григоровичем Шевченком!

Вася Цвіт (бере Біблію, що залишив на ковдрі в його ногах привид, розгортає, читає вголос): «…де скарб твій, там буде й серце твоє. Око то світильник для тіла. Тож як око твоє буде здорове, то й усе тіло твоє буде світле. А коли б твоє око лихе було, то й усе тіло твоє буде темне. Отож, коли світло, що в тобі, є темрява, то яка ж то велика та темрява!» (закриває Біблію, нахиляється й цілує жінку в лоба) Так, твоя правда, Маріє. Його немає, а ми є. І хоч око то світильник для тіла, але я втомився, вибач… (підводиться з ліжка, сідає на край сцени й далі говорить в зал) Просто втомився, тому й бачу різне. Треба лягати й спати, незважаючи ні на що. (через силу сміється) Будемо вважати, що це запаморочення зі мною сталося від російської культури, що прийшла під стіни Києва й оточила нас з усіх боків. Просто зараз на Варшавській трасі в нас усі ці нескінченні пушкіни, достоєвські і толстиє. Весь цей грьобаний балет, уся тонка бурятська духовність. Приїхала до нас на танках. Клята орда. О, як я втомився бачити в нашому лісі всі ці морди! Усі ці вісім років, що ми з тобою переселенці й безхатченки. Усі ці роки вони втомлювали мене, бо постійно привиджувалися. Постійно увижалися за кожним деревом, за кожним пагорбом, за кожним прожитим днем. От скажи мені правду! Ми ж знали, жінко, з тобою, завжди знали, що саме так і буде. Що вони прийдуть сюди за нами в балетних пачках, з томами творів радянських класиків, під танок маленьких лебедів Петра Ілліча Чайковського, під передзвони храмів і удари ракет. Що вони не зупиняться на нашому Донецьку. О, як я втомився, жінко! Від минулого й майбутнього, від майбутнього й минулого! Українець, що українську вивчив тільки під п’ятдесят. Навіщо ти так зі мною вчинила, доле моя? О, ця втома, вона болить мені, як п’єса болить театру… (повертається в ліжко, лягає, затихає) Утомився. Пробач мені, радосте моя, я так утомився, так утомився… (схиляє свою голову на груди дружини).

Марія Цвіт: Так, любий, так (цілує чоловіка, допомагає йому вмоститися в льодяному ліжку поруч із собою). Ти просто втомився. Треба вимикати ліхтарики й спати. Ти відпочинеш. Ти зберешся. І завтра щось вигадаєш для нас. Ми зможемо перетнути цю прірву, ми сильні з тобою, ми хороші. І такі смачні пиріжки з фініками біля Яффських воріт. Правда?

Вася Цвіт: Так, люба, пиріжки біля Яффських воріт. Храм Воскресіння Христового. Голгофа. Темрява, що зійшла на землю, коли Спаситель пішов у Пекло (укривається, заплющує очі, глибоко зітхає).

Марія вимикає ліхтарики, умощується зручніше. Відчайдушно б’є артилерія. Будинок хитається, посуд у шафі дзеленчить.

Данило Андрійович (з’являється на екрані): Грими, грозо, по всіх світах, бий, горній громе навіжений, хай шлях і не благословенний – він наш цей нещадимий шлях.

Марія Цвіт (крізь сон): Амінь.

ЧАСТИНА 2

Сцена 1

Морозяний ранок. Вибухи й задимлення. Сосновий ліс, галявина, сонце, за останні тижні знову нападало багато снігу. На галявині десятків зо три людей зі смартфонами і телефонами в руках ловлять мобільну хвилю, спілкуються, але розмов майже не чутно. На фоновому екрані горить півтора-два десятка вікон-розмов. У них різноманітні персонажі: українські військові, дорослі й діти, жінки й чоловіки різного віку.

Праворуч на повалених бурею старих стовбурах дерев сидять Марія Цвіт, Олена Володимирівна, Степан Григорович, Коля Хромий, Вася Цвіт, Данило Андрійович, Офелія (дівчинка в жовто-блакитному). Усі дивляться в смартфони.

Елеонора (знервована жінка рідкісної краси): Артеме, алло! Алло, Артеме! Блядь, що за зв’язок! (підіймає айфон догори, намагається зловити хвилю). Скільки можна! Алло! О, нарешті!

На головному екрані з’являється Артем.

Артем: Знову тебе чую, люба. Як ти там?

Елеонора (кричить): Знущаєшся? Третій тиждень немає світла, інтернету, зв’язок тільки зранку й тільки в лісі! Вода з колодязя! Магазини не працюють.

Артем: У нас же там були якісь запаси…

Елеонора: Аптеки не працюють! Прокладок немає, Артеме. Розумієш, що я кажу?! Грьобаних прокладок нема де взяти! Вони мені вже й не потрібні, хоча ти й не розумієш, про що я, але сам факт, любий, сам факт! І кожної години стріляють! Постійно стріляють, б’ють і б’ють, і знову б’ють – і таке відчуття, що таки вб’ють! Коли ти мене звідси забереш?! Ти чоловік чи довбаний мудак, Артеме?!

Артем: Ти не розумієш, що я кажу? Проїхати до вас наразі абсолютно неможливо! Я тільки за останній тиждень тричі намагався! Тричі! І щоразу мене на наших блок-постах затримували! Там страшенні бої, там міни, там артилерія й танки. Не можна їхати, люба, немає як і куди. Треба чекати.

Елеонора (після паузи, з тихим відчаєм): Ми ж із тобою так старалися, щоб це сталося. Ось воно й сталося. Артеме, я – вагітна. Мені, ну правда, дуже страшно. Там десь у мені тепер живе маленький українець чи, може, українка. Навіть не знаю. Воно там маленьке, а я тут, на «Ближніх садах». Грьобана мама. Якого хєра сюди поперлася?! Що за ідіотка! Чому тебе не послухала! Але, знаєш, ми її все одно Ксюнею назвемо, як мою маму, добре? А якщо хлопчик, хай буде Артемом, як ти. Тільки приїдь, хороший мій! Приїдь, блядь, будь ласка. Ти повинен забрати мене звідси! Прошу тебе, Артеме, я божеволію! Божеволію! Божеволію! Щодня відчуваю, як божеволію! Я сивію. Я пісяю по сто разів на ніч від циститу й страху. І я вагітна, кажу тобі. При тому всьому я вагітна!

Артем: Коли це з’ясувалося?

Елеонора: Позавчора зробила тест. Ти ж знаєш, у мене завжди зі собою був.

Артем: Я приїду за тобою! Обов’язково приїду! Треба тільки почекати. Кажуть, що і на Бучу, і на Бородянку вже готуються евакуаційні коридори. Якщо до них можна буде дістатися, значить, і до вас допомога дійде…

Елеонора: Артеме, не кажи хєрні. Не кажи, блядь! Ми тут нікому не потрібні. Бородянка, Буча, вони хоча б на мапі існують. Розумієш? Це справжні міста, а ми що таке? Суцільна нісенітниця, а не поселення. Сюди ніхто не поїде. Нас немає ні для влади, ні для волонтерів. Нас немає ні для кого. Ми не повинні були тут опинитися. Ми повинні були жити в різних інших місцях. Розумієш, про що я?

Артем: Ти добре знаєш, я повинен був вирішити свої бізнес-проблеми.

Елеонора: Знаю. Ти завжди вирішував якісь проблеми. А я всі ці сім років не здатна була завагітніти й після кожних місячних завжди пила два-три дні. У нас були квитки в Берлін на п’ятнадцяте лютого. Ти сказав, що не можеш, бо проблеми, що Берлін і Відень відкладаються до осені. А я так мріяла Брейгеля подивитися у Відні. І Браму Іштар у Берліні. Ти вирішував справи, а я образилася й організувала дівчачу вечірку. Двадцять четвертого лютого прокинулась у двоповерховому будинку сама. Сигаретку закурила й вийшла на вулицю. Знаєш, було так тепло, так по-весняному. Іду й бачу – Богородиця на небі дивиться на мене й плаче.

Артем: Яка ще Богородиця?!

Елеонора (сідає на стовбур сосни поряд із Данилом Андрійовичем): Вибачте, я біля вас присяду.

Данило Андрійович: Та нічого, сідай.

Елеонора: Зараз я тобі все поясню, Артеме.Розумієш, коли жінка не може завагітніти роками, особливо в нашому грьобаному патріархальному суспільстві, вона відчуває себе парією.

Артем: Ким відчуває?

Коля Хромий: Так, ми раби, немає, гірших в світі! Фелахи, парії щасливіші від нас, бо в них і розум, і думки сповиті, а в нас вогонь титана ще не згас.

Елеонора (Колі): Дякую. (у слухавку Артему) Паріями, мій дорогий, називають осіб низької касти, таке собі сміття, про яке ні казати, ні дбати порядна людина не стане.

Артем: Ти перебільшуєш, як завжди.

Елеонора: Так, блядь, я перебільшую. А твоя мама, що всі ці вісім років радила тобі кинути мене, за ясністю й точністю мислення суцільний Рене Декарт. Менше з тим, жінка, що не може завагітніти, така собі парія, вона багато різних шляхів проходить, перш ніж звернутися до Богородиці. Так ми, Артеме, в Україні, називаємо Божу Матір. Хто такий Бог, почитай, будь ласка, у Вікіпедії сам.

Артем: Я знаю, хто такий Бог.

Елеонора: Так от. Вона лікарями вже зайобана до смерті, коли вирішує, нарешті, звернутися до Божої Матері. Їде собі в Ізраїль в Тель-Авів типу з подругами, типу розважитися. Так принаймні думає її чоловік. А сама при тому не вживає алкоголь цілий місяць. Усіх подруг прямо в аеропорту Бен-Гуріон посилає нахрін і прямує просто в Назарет до Базиліки Благовіщення, Basilica Annuntiationis. Розумієш, нє?

Артем: Це торік, на твій день народження?

Елеонора: Так, любий, на день народження. І ось проходить майже рік. Ця парія не отримує європейських музеїв на свій день народження і приїздить з подругами на кілька днів у дачне поселення, яке розташоване приблизно між Бучею й Бородянкою. І раптом починається війна. А за кілька тижнів вона помічає, що вагітна.

Артем: Я не знав…

Елеонора: У день, коли почалася війна, я вийшла, кажу, на нашу дачну дорогу, й от тут просто в небі, над рікою Горяною, над соснами, над нашим сосновим лісом, Матір Божа плакала. І хоча ікони католицького храму Благовіщення мені за цей рік якось підзабулися, раптом побачила я їх перед собою з абсолютно кричущою ясністю. Усі водночас. І, знаєш, стало якось так піднесено і млосно. Я заплакала й знепритомніла. Розумієш (сміється), упала просто біля паркана Степана Григоровича. Як остання ідіотка. Він і відвів мене додому.

Артем: Бідна моя, Елю, бідна моя дівчинко…

Елеонора: Але на цьому все, Артеме. Голова розболілася й канудить (тихесенько стогне, сміється, береться за голову). Піду додому. Сьогодні сорок хвилин шукала хвилю. Розумієш, Артеме? Сорок хвилин! І зарядки в мене вистачить тільки на чотири дні. Якщо ніхто не дозволить знову підзарядитися від генератора. А бензин у всіх закінчується, так що й ця лафа ненадовго. Усе, пішла. (кладе айфон у кишеню й повільно йде до воріт дачного кооперативу)

Артем: Елю, мала, алло! Елю, чуєш мене! Елю!!! (дивиться на слухавку, каже тихо й серйозно) Елю, я спробую. Я зроблю все, що зможу.

У вікні-розмові з’являється чоловік Серафими і два її сини – хлопчики п’яти й семи років.

Чоловік Серафими (у слухавку): Так їй уже легше?

Серафима: Учора знову був приступ. Але що про це говорити. Потрібних ліків немає. Дістати їх немає ніякої можливості. Ночами сиджу поруч і тримаю за руку. Кажу: «Мамо, як війна закінчиться, я таки змушу тебе переїхати в Київ, хоч раз за останні роки повне обстеження зробимо». А вона каже – ні. Тут із твоїм батьком останні роки жила, тут і помирати буду.

Чоловік Серафими (ледь стримується): Але при чому тут наші діти?! Якби не вона, ти була б зараз із нами тут! Зі мною й нашими дітьми! Вони щодня про тебе питають. Щодня! А вона б зараз хворіла у своїй квартирі в Києві, а не в цьому грьобаному лісі! Але що тут скажеш (махає рукою)…

Серафима: І не кажи нічого, це моя мати!

Чоловік Серафими: Добре. Слухавку синам передаю. Вони спеціально рано прокинулися, щоб з тобою поговорити.

Син Серафими: Привіт, мамо! Тато каже, що ти в лісі з бабцею. Ми з Сергійком і Алісою за тобою скучили.

Серафима: Привіт, сонечко! Я теж скучила за вами! Слухайтеся тата! Слухайтеся діда й бабу! Дивіться за сестрою! Вона у вас менша. Ви повинні її оберігати.

Син Серафими: Ми оберігаємо.

Другий син Серафими: Співаємо їй «Гей, була в мене коняка» і «Ой, у лузі червона калина».

Серафима: Їй подобається?

Син Серафими: Подобається, тільки вона плаче, бо ми занадто голосно співаємо.

Другий син Серафими: Вона нас боїться.

Син Серафими: Просто маленька й нічого ще не розуміє.

Серафима: Зате ви вже дорослі в мене. Хороші, розумні. Алло?! Алло?! (з розпачем дивиться на екран смартфона) О, ні! Нє-нє-нє, не зникай! Алло?!

Інна (молода жіночка з маленьким собакою): Мамо, ти обов’язково спускайся в метро, мамо, спускайся! Не треба вдома залишатися, коли повітряна тривога!

Мама Інни (на тому самому стільці, у тій самій кухні): Стомилася я бігати в те метро, Інно. Стомилася. Нікуди більше не побіжу. Прилетить – значить прилетить. Якщо треба росіянам мене вбити, хай убивають. Може, на цьому нарешті ся вспокоять?

Інна: Мамо, що ви таке кажете! Що ви кажете!

Мама Інни: Стомилася бігати, кажу. Хай уб’ють. Був час жити, прийшов час помирати.

Мар’яна (тихо): Остапе, я не розумію. Який із тебе солдат. Чому раптом…

Остап (на екрані у військовому одязі, усміхається): Так війна ж, Мар’яно. Треба ж комусь. Не все ж у батьковому фотелі пиво дудлити.

Мар’яна: Ох, Господи! Ти знаєш уже, куди, як? Зможеш телефонувати?

Остап: Буду виходити на зв’язок, хоча, мабуть, і не щодня. Не нервуйся. Ключі від квартири залишаю в сусідів у тридцять восьмій, у Стьопи й Валєри.

Мар’яна: Як вони?

Остап: У Валєри справи не дуже. У неї ж уся родина в Москві. Двадцять четвертого ввечері поговорила з батьками. З’ясувала, що вони повністю підтримують Путіна. У неї стався серцевий напад. Тепер лежить, майже не встає. А Стьопа нічого, тримається, за нею ходить. Каже, що якби не жінка, пішов би зі мною в ЗСУ.

Мар’яна: Як там Київ?

Остап: Місто-герой.

Любов Павлівна (повненька, чистенька бабця): А як там Барсик?

Павлик: Та нічого. Їсть і сере, що з ним станеться. А от я, Любо, без тебе спати не можу. Розумієш? Постійно вночі перевіряю, чи не поруч ти? По тричі за ніч. Твоя половина ліжка холодна. Твоя половина мого життя порожня. Тебе все немає й немає. А сирена все кричить і кричить.

Любов Павлівна (тихо, щоб чоловік не почув, вказівним пальцем знімає сльози з очей): Часті повітряні тривоги? Ти в бомбосховище ходиш?

Павлик: Спочатку ходив, разів, може, зо три. А зараз тільки коли дуже самотньо. Іду на людей подивитися. Хороші люди. І молоді, і старі, і діточки, і жінки. Так нас багато, українців, під цими ракетами. І ніхто не розуміє, навіщо росія це робить. Навіщо росіянам усе це…

На фоні звуку сирени повітряної тривоги Павлик щось каже, його не чутно, він кричить, а потім зникає з екрану.

Любов Павлівна: Дуже сумую і за тобою, і за Києвом… Чому, справді, росіяни це роблять?! Який у тому сенс? Алло, Павлику! Чуєш мене?! Алло. (дивиться на слухавку) Зник сигнал.

Віктор (Любові Павлівні): Убитися хочуть.

Любов Павлівна: Перепрошую?

Віктор: Ви запитували, чому росіяни це роблять. От я й кажу, вбитися забажали.

Любов Павлівна: Але ж як таке може бути? Вони ж казали, ми брати – і раптом ракетами по мирних містах. Сьогодні пощастило порозмовляти з приятелькою, що евакуювалася з Бучі. Суцільний жах. Вона такого надивилася, повірити важко. Росіяни стріляють по дитячих садочках, школах, магазинах, лікарнях, церквах і музеях. Ґвалтують і грабують. Розстрілюють багатоквартирні житлові будинки з кулеметів. Просто на вулиці стріляють у неозброєних. Як таке може бути? Хто вони такі?

На екрані з’являється тато Віктора

Тато Віктора (говорить із екрана на жовто-блакитному фоні, звертаючись просто до Любові Павлівни): Я, Любове Павлівно, так вам скажу. Я сам росіянин. Народився в Тамбові. Помер у Харкові. Рибалив у Лопані і Цні. Після армії в Україні залишився. Одружився, був щасливий. Мене вбило майже одночасно з батьками Мар’яни, що тут на дачах живе, вулиця Лісова, 12. Так от мені навіть тут соромно за те, що я росіянин. І за те, що українську вивчив уже після смерті.

Любов Павлівна (зацікавлено): А як так, ви кажете, що загинули, а ми з вами розмовляємо? І навіть без телефона.

Тато Віктора: Для справжніх розмов телефон не потрібен.

Григорій: Нарешті! Дві риски! Костянтине, алло, як там Київ?!! Друже! Як там столиця?! Чуєш мене? Чуєш?!!

Костянтин: Так,Григорію, чую! Все добре. Столиця тримається. Ми тримаємося. Ми не здамо наш Київ! Усіх однаково не вб’ють!

Сергій (із сигаретою в кутку рота): Привіт, Галю! Чому ти не береш слухавку? Зайнята? Чим ти зайнята? Алло, Галю, ти чуєш мене? Чуєш? Та нічого, я просто хочу зрозуміти, що відбувається? Тиждень не можу додзвонитися, а коли додзвонююся, ти слухавку не береш. Як там ви? Як Франківськ? Як ся має тьотя Ельза? Алло, Галю! Алло?! Та що ж таке. Постійно зривається… (звертається до Офелії) Не любить вона мене.

Офелія: Не любить, Сергію, але це на краще. (співає)

На Валентина я прийду

Із раннього рана,

Глянь, Валентина жде твоя

Обіч твого вікна.

Устав юнак, убравсь будь-як

Та й двері відчиняв;

До себе дівчину впустив,

А жінку проводжав.

Сергій: Я не був у неї першим. І не буду останнім,

Офелія: Розумію, зате вона була першою і єдиною.

Сергій ховає сльози. Звучить музика. Дедалі сильніше гупає артилерія, чути гул літаків.

Вибух. Затемнення.

Сцена 2

На повалених бурею стовбурах дерев сидять Сергій, Марія Цвіт, Олена Володимирівна, Степан Григорович, Коля Хромий, Вася Цвіт, Данило Андрійович, Офелія (дівчинка в жовто-блакитному). Усі дивляться в смартфони.

Біля ніг Сергія напівпорожня пляшка і дві чарки.

Сергій: Я от думаю, Степане Григоровичу, чи закінчиться ця війна до літа?

Степан Григорович: Та річ у тому, яке ти літо маєш на увазі. Якщо наступне, то навряд чи. Не схоже. Наші б’ються за Київ. Тож до перемоги дуже далеко.

Олена Володимирівна: Ну, от навіщо ти п’єш, Сергію?

Марія Цвіт: Пожаліли б себе, така гидота!

Данило Андрійович: Бо Галя балувана. Вона у Франику має давнього коханця, і Сергій про це знає. Той поруч, а цей хіба залишиться живий? Галі двадцять вісім, йому п’ятдесят три. Сергій завжди знав, що так буде.

Вася Цвіт: Тоді зрозуміло. Чверть століття різниці. Ясно, що це проблема…

Сергій (здивований): А ти звідкіля знаєш про чверть століття?

Вася Цвіт: Ти про що?

Сергій: Ну, ти сказав зараз, що різниця, що чверть століття.

Вася Цвіт: Ти чому не закусюєш?

Сергій (зітхає): Однаково від цих вибухів тверезієш швидше, ніж встигаєш насолодитися сп’янінням. То який сенс?

Вася Цвіт: Щоб добре себе почувати. Не так швидко п’яніти. Щоб мати розум.

Сергій: Навіщо мені розум? (наливає дві чарки) Ніхто не хоче приєднатися? Ну, як хочете. (випиває одну за одною). За тебе, Україно. За тебе, Галю.

Сергій Григорович: До речі, оці овочі, що ми сьогодні привезли, це останнє, що можна було дістати. Більше не дадуть. І просити немає сенсу. Все, закінчилася ця історія.

Вася Цвіт: Воно й зрозуміло. Народ, мабуть, по селах боїться, що за кілька місяців власним родинам не стане їжі. А чи зможе хтось городи садити, чи буде врожай, і взагалі, що далі буде, ніхто не скаже.

Олена Володимирівна: Тож нам тепер немає на що розраховувати.

Степан Григорович: Війна затягується. Навкруги росіяни, обстріли, постачання ніякого... І такий сморід, Сергію, від твого самогону, просто неймовірний. Де ти його купив? На «Побєді», мабуть, у Котиків?

Коля Хромий: Ти випив самогону з кварти, і біля діжки в бруді спиш, – а там десь голуби, мансарди, поети, сонце і Париж!

Сергій: Був і Париж, а що ти думаєш. Я її всюди повозив. Аякже ж. От Вася правильно сказав – двадцять п’ять років. Чверть століття між нами. Вона не любить мене. І ніколи не любила (гірко сміється). Ще допоки гроші були, залишалася люб’язною, але дітей не хотіла. А я так хотів сина (закриває обличчя руками). Навіщо я вам усе розказую? Який сором… І у Франику в неї завжди хтось був. Я його не знаю, але він був, і між ними постійно існував якийсь зв’язок.

Офелія: Духовний, мабуть.

Коля Хромий: Вони тебе не чують, Офеліє. Не чують і не бачать.

Офелія: Звичайно, не бачать, бо мене немає.

Сергій (із гіркотою): Дотепно. Саме так, духовний зв’язок. Жити я не хочу. Не буду жити.

Олена Володимирівна: Що ти кажеш, Сергію?! Що ти таке кажеш, ти при своєму розумі?!

Вася Цвіт: Напився хлопець, верзе нісенітниці.

Сергій: Напився чи не напився, а голова в мене сива, як льон. І тіло моє старе. І серце моє маленьке й битися вже не хоче.

Офелія: Саме так, саме так, саме так. Серце битися не хоче. Але треба мені в Горяну. Поплаваю, помалюю воду в колір кохання. Гей, карету мені! Добраніч, любі пани. Добраніч, пані милі. Добраніч, добраніч.

Сергій: Добраніч, добра пані. Дуже схожа на Галю.

Олена Володимирівна: З ким ти розмовляєш, Сергію?

Офелія (сміється підіймається й іде до воріт «Ближніх садів», співає):

Чи вернеться він сюди?

Ні, ні, він умер,

Біле тіло простер.

Не вернеться, і не жди.

Мов сніг, борода його,

Мов льон, голова його;

Покинув він нас,

Сльози марні – він згас.

Крий, Боже, раба твого.

Крий, Боже, і всі християнські душі. Щасти вам Бог!

Коля Хромий (підводиться): Наяда, така наяда. Треба йти з Офелією. Пісеньки послухати, рибки зловити.

Олена Володимирівна: Колюсю, скажеш бабі Карпі, зайду до вас за годину.

Сергій (наливає дві чарки): Ніхто не хоче? (випиває одну за одною) Слава Україні. За тебе, Галю.

Степан Григорович: Сьогодні зрання нарахував сто двадцять автівок.

Марія Цвіт: А з нашого кооперативу багато поїхало?

Степан Григорович: Тридцять машин із нашого, з Містечка сорок п’ять, були й інші. Хтось вирвався з Немішаєва, хтось із Бородянки якимось дивом, хтось із селищ поблизу. Їдуть повз, а в мене просто сльози на очі навертаються. Мікроавтобуси з малечею. Всюди написи «Діти». І великі такі білі прапори майорять над машинами. І старі їдуть, і малі. Усі, хто можуть, виїжджають.

Олена Володимирівна: Лотерея. Комусь щастить, а комусь не дуже. Позавчора розстріляли на блокпосту родину з Містечка. Вони, правда, самі, без колони поїхали. Поспішали, мабуть.

Вася Цвіт: Що, з дітьми розстріляли?

Степан Григорович: Троє дорослих і троє дітей. Учора ховали на цвинтарі біля Містечка.

Марія Цвіт: Який же, Боже мій, жах! Навіщо вони це зробили?

Степан Григорович: А хіба хто знає? Щось не сподобалося.

Данило Андрійович: Водій, батько родини цієї, назвав росіян окупантами. Не втримався.

Вася Цвіт: За одне слово розстріляли?

Данило Андрійович: Котре в Бога було, і Бог був Слово.

Олена Володимирівна: За одне чи за два, хтозна. Їм, Васю, взагалі не треба причини.

Степан Григорович: Кращі їдуть. Розумні, притомні, з машинами, з грошима. У Містечку з тероборони майже нікого не залишилося. Більшість нормальних чоловіків поїхала, а ті, що є, ні на що не здатні.

Олена Володимирівна: Сьогодні знайомі розказували, що в Містечку почалися проблеми. Місцева сволота грабує будинки тих, хто виїхав. Алкоголіки, наркомани підняли голови. А хто їм дасть тепер відсіч? На окупованих територіях закону немає.

Марія Цвіт: А поліція?

Олена Володимирівна: І поліції немає. Чи то розбіглася, чи то в Київ подалася. Поки тероборона була, ще був якийсь порядок. А зараз, відчуваю, приходять важкі часи.

Сергій: На найближчий місяць їм вистачить Містечка, а потім і до дач потягнуться.

Степан Григорович: Усе може бути. Але то своя сволота, вона рідна. Хоч убивати не стане. А от росіяни точно скоро зайдуть сюди. Усі села навкруги вже зайняті. І оце справжній жах.

Марія Цвіт: Та що ж таке! Що ж таке з нами не так, Васю?! З Донецька виїхали, думали, тут прилаштуємося й будемо якось жити. Росіяни й сюди дісталися. Знову все наше життя зруйнували. Як же так, Васю, як же так? Чому так?!

Вася Цвіт: Припини, Маріє, будь ласка, прошу тебе.

Марія Цвіт: Так я ж нічого, Васю, просто в голову ніяк не вкладається все, що зараз відбувається.

Вася Цвіт: Дієслівні рими – це поганий знак (обіймає Марію, цілує в голову). Припини, сонце, не треба. Тільки серце своє натрудиш.

Данило Андрійович: Вам з нею, Васю, треба звідсіля їхати.

Вася Цвіт (знервовано): Як їхати? Як і куди?

Олена Володимирівна: Це проблема, справді. Ми нашу онучку з дітьми три доби відправляли.

Марія Цвіт: Так вони поїхали?

Сергій (п’є): Слава Україні. За тебе, Галю.

Олена Володимирівна: Так, слава Богові. Але три доби ходили на дамбу. Там після сьомої ранку збираються в колону машини, що їдуть на російські блокпости й далі, як пощастить, на Рівне.

Степан Григорович: У дні, коли росіяни пропускають через свої блокпости, колона формується до дев’ятої ранку. Інша – по обіді, десь із першої до другої. Після четвертої зазвичай вони вже не пропускають нікого. То ми з нашими виходили до цих колон і просили людей.

Олена Володимирівна: Ніхто не брав. Ніхто. Дивляться, повільно повз тебе проїжджають і не беруть. Навіть у напівпорожні автівки.

Марія Цвіт: Чому?

Степан Григорович: У людей мало пального залишилося. Ніхто не знає, де можна буде заправитися. Кожна зайва людина в салоні – то зайва витрата бензину. А на цих дорогах опинитися вночі з дітьми без пального й без зв’язку – це справді страшно. Тож я нікого не засуджую. Все розумію. Хтось їде, а хтось мусить лишитися.

Данило Андрійович: Хтось гине, а хтось повинен жити далі. Ми нічого не вибираємо в момент вибору. Коли приходить цей момент, виявляється раптом, що цей вибір був зроблений колись давно і, може, навіть не тобою. Тобі залишається тільки прийняти його.

Олена Володимирівна: Урешті-решт, нам пощастило. Знайомі їхали й забрали онуків. Але так, постояти прийшлося.

Степан Григорович: Уже два тижні по дамбі обабіч дороги з самого ранку стоять люди. Є такі, що в інвалідних кріслах. Є зовсім старенькі. Хтось просить дітей з собою забрати. Однаково куди, тільки б вивезти їх кудись із цього пекла. Самі виїхати навіть не сподіваються. Без речей стоять. Зранку й до вечора. Просяться, а їх не беруть.

Олена Володимирівна: Повільно по дамбі машини з білими прапорами їдуть і їдуть. Вітер, сонце, морозно зрання. Жовтий очерет і синє небо над озером. Тримаєш папірець біля грудей, на якому написано, куди хочеш виїхати. А люди в автівках відвертаються, опускають голови, щоб не дивитися тобі в очі.

Степан Григорович: Та таке…

Олена Володимирівна: Учора бачила, як двох дітей років п’яти-семи, хлопчика й дівчинку, мати проводжала.

Марія Цвіт: Хтось підібрав?

Олена Володимирівна: Зупинився якийсь дядько старий із Пилиповичів. Каже: «На Київ їду, можу взяти тільки дітей. Чи є хтось у Києві, щоб їх забрали?». Знайшлися якісь чи то родичі, чи то знайомі. Обмінялися телефонами. Вона дітей поцілувала. Навіть сумку речей зі собою дала. Хлопчик страшенно нервував, а сестра, менша за нього, учепилася й не відпускала, навіть коли сідати в машину треба було. Мати трималася, утішала, заспокоювала, обіцяла, що скоро побачаться. Трималася, допоки їхня автівка не повернула на Нову Греблю на перші російські блокпости. А потім впала на коліна просто на дорогу і стала кричати. Так кричала за дітьми, що знепритомніла.

Данило Андрійович (Васі): Ти Казимирові зателефонуй. Може, він зможе допомогти.

Вася Цвіт: Якому Казимирові?

Данило Андрійович: Ворону й студенту.

Вася Цвіт: Якому ворону?

Данило Андрійович: Припини. Ти його добре знаєш із 2014 року.

Вася Цвіт: Не знаю, про що ти! Не знаю й знати не хочу!

Марія Цвіт: Ти з ким розмовляєш, Васю?

Вася Цвіт підіймається і робить вигляд, що ловить хвилю. Марія Цвіт уважно спостерігає за ним. Данило Андрійович іде поряд з Васею.

Данило Андрійович: Це ж він урятував тебе і твою родину. Він, цей ворон. Пам’ятаєш?

Вася Цвіт: Немає сигналу.

Данило Андрійович: Сигналу, може, й немає, а ворон був і є. Твій вірний студент, Казимир. У ту весну він урятував вам життя. Згадай весну 2014-го. Страшні дощі. Жахливі й прекрасні грози. Небо жовтогаряче й червоне. Гримить і крутить. І б’є, як от зараз. Весело і страшно.

Вася Цвіт: У 2014 в Донецьку навесні з’явилася неймовірна кількість різних мурашок, комах, мишей, слимаків, щурів. Я читав лекції онлайн, писав щось, до пізньої ночі працював. І до мене на підвіконня став прилітати ворон. Великий, чорний, із синім відливом. Справжній кракун, Corvus corax. А потім він став супроводжувати мене на лекціях і ранкових пробіжках, пам’ятаєш, Маріє, я тобі постійно про нього розказував?

Марія Цвіт: Чому ти раптом про це згадав?

Вася Цвіт: Згадався чомусь. Якби не він, ми б не виїхали вчасно. Саме завдяки йому ми залишилися живі.

Данило Андрійович: Саме тоді й ми з тобою розмовляти стали.

Марія Цвіт: Не вигадуй. Ти ще скажи, що з Данилом Андрійовичем тоді став розмовляти.

Вася Цвіт: Так і було. Прийшов і розказав мені дещо з наших сімейних історій. Він прийшов до мене, й мені стало нарешті щось зрозуміло.

Степан Григорович: І сонце чутно пригріває, і холод не такий уже великий. По обіді, бачите, взагалі плюсова температура. Але після другої вже тягне додому (сміється). Старий став, кров уже не гріє. Піду я, мабуть. Дружино, ходімо?

Олена Володимирівна: Так, Степане.

Марія Цвіт (підіймається): Васю, досить, і нам треба йти. Я змерзла, треба готувати вечерю, а ти обіцявся мені Шекспіра почитати. Ходім, поки не темно.

Вася Цвіт: Так, ти права. Додому. До Шекспіра. Усі ці роки ходжу по нашому лісі, дихаю просто чи, скажімо, збираю гриби, чи просто так дивлюся на сніг і раптом думаю: «Хочу додому». І в ту ж саму мить розумію, що дому немає (сміється). Немає в нас дому. Немає. І вже, мабуть, не буде.

Олена Володимирівна: Зараз, Васю, пів України залишилося без дому. То ви такі не одні.

Сергій: Останню за Україну.

Випиває. Вибух. Затемнення.

Гупає артилерія, чутно гул літаків.

Сцена 3

Спальня в домі Цвітів. Цокають ходики. Чутно звук роботи опалювального котла. Від регулярних вибухів іноді дзеленчить невидимий посуд у шафі. Протягом сцени ми так і не побачимо всієї кімнати, бо вікна запнуті якоюсь чорною товстою тканиною. Біля одного з вікон на стільці сидить Данило Андрійович і щось читає. У протилежному кутку на старому продавленому фотелі сидить дивна істота: Казимир – людина з головою велетенського Corvus corax.

Марія вбирається в «нічний одяг». Бере свій ліхтарик, сідає з ним на ліжко.

Марія Цвіт (у зал): Він завжди був трішечки дивний. Ми познайомилися у видавництві. Я там працювала редакторкою, а він приніс свій рукопис. І таким він мені смішним видався, таким хорошим, що покохала я його буквально з першого погляду. Одружилися якраз перед війною. Не повірите, він відвів мене в загс 24 лютого 2014 року. А вже за кілька місяців у Донецьк увійшли російські бойовики. Ми вимушені були кинути все й виїхати з Донецька. А ще за вісім років, саме на річницю нашого весілля, почалось оце повномасштабне російське вторгнення. Ми так із чоловіком готувалися до нашої річниці, так сподівалися на свято…

Грюкнули двері. Заходить Вася Цвіт у трусах.

Вася Цвіт: Як же ж холодно, Матка Боска! З ким ти тут розмовляєш?

Марія Цвіт: Ні з ким (швидко залазить під кілька ковдр, покладених одна на одну). Згадую чомусь, як ми з тобою познайомилися, як стали зустрічатися, як ти мене в загс повів.

Вася Цвіт: Немає що згадувати. Правий був Степан Григорович, сьогодні б’ють так, як ніколи. Мабуть, це важка артилерія росіян, що за дамбою стала. І проклинати не можна, і, крім проклять, нічого в мене не народжується на їхню адресу. Клята Росія, клята, клята, клята. На віки вічні клята. Немає й не буде їм від нас прощення. (хитає головою, пауза) Де мій лядський одяг?

Кидається вдягатися в нічний одяг. Робить це навмисно дуже смішно, щоб розвеселити дружину, причому кілька разів ледь не падає на підлогу. Марія Цвіт нарешті всміхається.

Вася Цвіт: Але ж як холодно! Чому так холодно? Уже березень, а ми зігрітися не можемо. Дай Боже, щоб росіяни нам газопровід не розбомбили. Що ми, жінко, тоді будемо робити з тобою? На вулиці мінус п’ятнадцять. От дивно, усе ж таки. Удень по обіді — плюс вісім. А вночі такий мінус, що прогріти будинок неможливо.

Марія Цвіт: Про що будемо розмовляти?

Вася Цвіт (одягнений лізе під свої окремі три товсті ковдри): Про птахів.

Марія Цвіт: Про птахів?

Вася Цвіт: Так, про птахів. Коли я на галявині сьогодні згадав Казимира, тобі стало чомусь неприємно.

Марія Цвіт: Ти знаєш, чому. Ти все тоді вигадав.

Вася Цвіт: Знаю-знаю. Ні тоді ти мені не вірила, ні зараз.

Марія Цвіт: У ті дні ми всі перебували в шоці не набагато меншому, ніж зараз. У тебе тонка натура. Ти не те, щоб вигадав його. Просто сприйняв власну інтуїцію через образ ворона, вигаданого чи, може, й справді побаченого. Ти ж, усе ж таки, у мене письменник, у тебе особлива уява й чутливість.

Вася Цвіт: Ще раз тобі кажу, саме Казимир мені підказав дату, до якої ми повинні вибратися з Донецька, якщо хочемо залишитися живими.

Марія Цвіт (роздратовано): Не називай ворона людським іменем! Не хочу більше нічого про це чути! Ти мені ще про Данила Андрійовича розкажи!

Вася Цвіт: Можу розказати. (злізає з ліжка, підходить до краю сцени, сідає, говорить у зал) Данило Андрійович єдиний із дітей своєї білорусько-української родини вижив у перший голодомор. Був дуже розумний, але не пішов учитися, адже вчитися в Донецьку можна було тільки російською мовою. А він її не приймав. До смерті говорив тільки українською. Тому й пропрацював у залізничному депо все своє життя на найчорніших роботах. Данило Андрійович все життя спостерігав, як його син стає російським інженером, як ми, його онуки, розмовляємо винятково російською й нічого не пам’ятаємо з історії нашого роду, повторюємо те, що нам кажуть у дитячих садочках, у школах, в університетах. Геніальний механік, за що й тримали в депо, він міг відремонтувати будь-який механізм, відчував роботу моторів на відстані, знавець анекдотів і різноманітних історій. У будні чистий, тихий усміхнений п’яничка, до кого ніхто серйозно не ставився. У суботу-неділю – печальний, часто брудний чоловік із очима, засліпленими якимось нікому не відомим горем. Його до нас запрошували нечасто. Завжди дарував моїй мамі квіти, коли приходив до нас. І казав: «Прошу пані». Це, здається, трішки дратувало батька. (підводиться, задумливо всміхається, повертається в ліжко, останні речення промовляє до дружини) Данило Андрійович і Казимир – ось моя точка перетворення. Якщо вже хочеш знати. Він повів мене в мою пам’ять і в мою Україну, коли настав 2014 рік.

Пауза. Данило Андрійович підводиться і, заклавши руки за спину, підходить до ліжка. Нахиляється до Марії, підтикає ковдру, ніжно торкається волосся Марії. Вона несвідомо мружиться й усміхається.

Данило Андрійович: Сьогодні слухав, як ти Шекспіра їй озвучував, молодець, виразно. А я от цілий вечір роздумував над «Маніфестом кверофутуризму» Михайля Семенка. Прикольний текст. Як вважаєш? Цей Семенко дуже актуальні речі каже про співіснування національного й загальнолюдського. Так би мовити, онтологічного простору й побутової емпірики (сідає на підлогу біля ліжка).

Вася Цвіт (намагається не дивитися на Данила Андрійовича): Можу розказати про маніфест Семенка. Щоб не заснути. Ну, ти пам’ятаєш Семенка? Теоретик українського футуризму, українська лірика, урбаністична тематика, Розстріляне відродження. Смішний і хороший був дядько.

Марія Цвіт (стенає плечима): Ти тільки раз його мені колись читав, нічого не пам’ятаю. Щось там дуже все заплутано й неясно.

Вася Цвіт: Усе там ясно, і пам’ятати немає чого. А в його маніфесті головна штука – самособойні речі.

Марія Цвіт: Які-які речі?

Вася Цвіт (жвавішає): Самособойні. Прекрасне слово, я вважаю! Вже не знаю, що там Семенко достеменно вкладав у це поняття (сміється), але можу розказати, як розумію сам. Самособойні речі – це речі, що засновуються на самих собі. Узагалі, у Семенка це, мабуть, від Бергсона, а з іншим, це сократівська філософська гілка. Він має на увазі, що є такі речі, як-от, скажімо, совість, добро, краса. Вони ні на чому не засновуються, розумієш? Вони містять у самих собі свою основу. Існують тому, що існують. От на чому, скажімо, базується совість? На совісті! На собі самій. Вона є безперечним і єдиним фундаментом для самої себе. Розумієш? Це класична кантівська тавтологія. Закон тому, що закон. Добро тому, що добро.

Марія Цвіт: Україна тому, що Україна.

Вася Цвіт (з радісним здивуванням): Так, Маріє, саме так! Україна тому, що Україна!

Данило Андрійович: Розумна дівчина. Схоплює все моментально.

Вася Цвіт (у зал): Так, звичайно, Україна така ж сама ціннісна річ, як і совість. Україна – це постійне зусилля. Вона набувається тільки в зусиллі. От, скажімо, можна постійно відчувати потребу бути совісним чи бути добрим. Але так ніколи в житті й не зробити жодного доброго вчинку. Бажання добра – не є добро. Бажання України – не є Україна. Ти можеш бути етнічним українцем, жити тут, але не мати жодного стосунку до цієї країни. Україна – це свідомий вибір людини. Вона, як совість, не тотожна тим речам, через які проявляється у світ. Ні нашим родинам, ні крові, яка рухається нашим тілом. Ні уряду, ні парламенту, ні офісу президента. Вона є основою для самої себе в наших серцях і в наших життях. Вона щось принципово ідеальне, що потребує постійного втілення. І немає кому, крім нас! Розумієш? Немає кому.

Кілька вибухів, після яких посуд дзеленчить і в шафі щось падає.

Марія Цвіт: Боже, Твоя воля!

Вася Цвіт: Це зовсім поруч (підіймається, підходить до вікна, відсовує чорну тканину). Маріє, це в сусідньому кооперативі впало. Через озеро. Між нами напряму – метрів вісімсот. Здається, там горять хати. Що робити?

Марія Цвіт: Нічого не робити.

Вася Цвіт: Може, спробувати піти туди, як думаєш? Хоча, звичайно, по дорозі йти тут, мабуть, із годину. І там, напевно, брама на ніч зачинена, як і в нас.

Марія Цвіт: І брама зачинена. І собак вони відпускають на ніч. І вночі годину пішки дорогами, по яких російські бетеери їздять, ти не підеш. Тільки через мій труп, Васю. Сиди вдома, Бога ради!

Вася Цвіт: Слухай, а може, там комусь допомога потрібна?!

Марія Цвіт (кричить): Мені, Васю, мені допомога потрібна! Я збожеволію, якщо ти вийдеш вночі з дому за п’ять кілометрів без зв’язку і світла! Якщо будеш потрібен, хлопці з терооборони за тобою прийдуть! Будь на місці! Хай краще твій Данило Андрійович туди сходить!

Данило Андрійович (гортає Біблію): Ага, усе кинув і пішов. Знайшла молодого.

Марія Цвіт: Слухай, у нас із нашої, так би мовити, річниці десь залишалося вино. Васю, давай пляшку відкоркуємо. Щось так мені важко, так важко. Може, трішки відпустить?

Вася Цвіт: А я не проти, ти знаєш.

Вмикає свій ліхтарик, підводиться, виходить. За хвилину повертається з пляшкою і двома келихами. Наповнює вином, подає. П’ють.

Вася Цвіт: Ще кілька пляшок залишилося. То вже хай на крайній випадок. Ніхто не знає, скільки нам ще тут бути. Як птахи небесні, їй Богу, живемо. Самі не знаємо, чим.

Марія Цвіт: Птахи небесні, кажеш? Це дуже доречно. Просто, аж так влучно, що прямо в ціль (пригортається до чоловіка, заглядає йому в очі). А тепер скажи мені чесно, Васю, чому ти згадав сьогодні того велетенського крука, який ніколи не прилітав до тебе й ніколи не жив у нас на мансарді, і не пив там портвейн із тобою, не літав над твоєю головою весь березень і квітень 2014 року, не кричав трьома мовами «війна, біжіть із дружиною на Дніпро і кручі, щоб було видно, було чути, як реве ревучий»? Який, навіть зважаючи на те, що розмовляв українською, не міг знати напевно, що за кілька місяців після нашого виїзду до Києва снаряд зруйнує нашу з тобою квартиру на окраїні Донецька. І ніколи цей неіснуючий ворон не міг бути твоїм студентом, бо птахів, тим більше, такої величини, зазвичай не пускають в університетські аудиторії.

З фотелю підводиться Казимир.

Казимир (у зал): На мансарді не жив, тут вона права. І на лекціях присутній не був. Тут Вася перебільшує, що й казати. Він гуманітарій. У них уява така, що нам з вами не дай Бог таку мати. Але розумієте, ми, птахи, для того й існуємо, щоб ставати дороговказом для всіх, хто бігає стежинками міського парку чи не бігає. Для тих, хто ходить у сутінках, вдивляючись у донбаське грозове небо чи просто дивиться у вікно. Для тих, хто бачить сни, у яких починається ядерна війна, і для тих, хто таких снів не бачить (підходить до Васі, що дивитися на нього сумними очима). Скажи їй, Васю, скажи правду. Скажи, ось він, переді мною стоїть, той самий ворон. Високий, худий, на голові щось типу голови ворона, але ж усім зрозуміло, що це просто маска, яка щось приховує чи щось символізує.

Данило Андрійович (Казимирові): Сідай поруч. Нам тут не наливають, але й не женуть.

Вася Цвіт (Марії): Що символізує ворон?

Марія Цвіт: Звідки ж я знаю. Ти мені скажи!

Вася Цвіт: Посередник між небом і землею. Мені, власне, він усі ці роки, що ми тут жили, приносив звістки від батьків, які так і залишилися в Донецьку. І справді Казимир, мій студент і ворон, самособойний, як совість, незбагненний, як смерть, він присутній тут і зараз. Разом із моїм дідом, Данилом Андрійовичем. Сидять поруч і шкодують, що не можуть з нами випити вина.

Марія Цвіт (сміється): Васю, ти знущаєшся. Припини.

Вася Цвіт: Ти ж знаєш, по телефону я з батьком розмовляв раз на пів року. З мамою вже не чулися років шість. А він переказував мені все. І як вони перші роки не могли мені вибачити, що кинув рідне місто й обрав Україну. І як стали швидко старіти, хворіти, забувати, коли й чому все це почалося. Досі не можу повірити, що такі зміни можуть статися з людьми так швидко. Повірити в це не можу. Але повинен. Ти знаєш, що моя мати вже рік не встає з ліжка? Мусить до туалету повзти. Знаєш про це?

Марія Цвіт (гладить по голові): Васю, ріднесенький мій, Васю…

Вася Цвіт (в зал): Що батько вже нічого не пам’ятає. Ні про мене, ні про моє ставлення до Росії. Ні, зрештою, про своє. Не кажучи вже про причини цієї війни. Він виходить з дому й бачить тільки наслідки. Щоразу дуже дивується. Не розуміє, як може відбуватися те, що відбулося. Його якимось дивним чином вистачає на обслуговування їхніх потреб. Він навіть іноді щось читає, дивиться телебачення. А мама, уявляєш собі, щоранку питає: «Де мій Вася?» Ти знаєш про це, жінко? Вона питає: «Де мій Вася?»! А Вася, блядь, тут, під Києвом, гриби збирає сім років поспіль! До крові збирає ці гриби. Польський гриб замінив мені кров і лімфу. Ти знаєш це? Грибний мисливець твій чоловік. Письменник самособойної України. Шанувальник Семенка й Домонтовича. Він же Петров. А мама прокидається вранці, дивиться на свого чоловіка, мого тата, і питає: де син її і чому він не разом із ними (плаче).

Марія Цвіт: Боже мій, Васю, але ж ти напевно не можеш цього знати!

Вася Цвіт: Я знаю все це напевно. І не можу повернутися туди. Адже зі мною зроблять ще гірше, ніж зробили з Колею Хромим.

Марія Цвіт: Васю мій хороший, Васильку…

Вася Цвіт: А зараз, так. Він прилетів сюди, мій ворон, мій Казимир. Він просто зараз тут. Ти не лякайся. Вони свої, і дід, і ворон. Вони нам рідні. Про діда я тобі багато розповів, а крук (сміється) це, знаєш, у мене ще з дитинства, мабуть, від Едгара Аллана По. Він мене зв’язує з чимось важливим. Із чимось, що називається долею, культурою, смертю. Думаю, усе це ознака чогось важливого. І те, що вони вперше з 2014 року прийшли разом – це небесний знак. Упевнений, Маріє, я зрозумію все. Тільки вижити треба. Зараз вино це відкорковував і думав, як гарно, що в нас багато вина. Є в цьому щось святкове. Якийсь добрий знак. Хліба, правда, мало, а вина достатньо. Ми ж думали, гості приїдуть. Планували три дні річницю святкувати, радіти й кохатися. Ми ж усю цю їжу купували на нашу річницю. Морепродукти й рибу, оливки й сир.

Марія Цвіт (майже спокійно, хоча по її щоках течуть сльози): Сир уже з’їли.

Вася Цвіт: Хто ж міг подумати, що вторгнення почнеться на нашу з тобою річницю?

Марія Цвіт:Ніхто не думав. Та ти не сумуй. Не пропадуть вино й оливки. Якось запросимо наших дачних друзів до нас (підіймає келих). За тебе, любий! (сміється). Казимиру й діду вітання! Шкода, що вони не п’ють. Божа Матір, збережи нас всіх!

Данило Андрійович: І тобі, Маріє, уклін.

Вибух. Темрява. У шафі дзеленчить посуд.

ЧАСТИНА 3

Сцена 1

Морозяний ранок. Вибухи й задимлення. Сосновий ліс, галявина, сонце, сніг. На галявині десятків зо три людей зі смартфонами й телефонами в руках ловлять мобільну хвилю, спілкуються, але розмов майже не чутно. На фоновому екрані горить півтора-два десятки вікон-розмов: українські військові, дорослі й діти, жінки і чоловіки різного віку. Спілкуються, плачуть, сміються.

Праворуч на повалених бурею старих стовбурах дерев сидять Марія Цвіт, Олена Володимирівна, Степан Григорович, Коля Хромий, Вася Цвіт, Данило Андрійович, Казимир і Офелія (дівчинка в жовто-блакитному). Всі дивляться в смартфони. Вася Цвіт і Марія Цвіт не зважають на інших, обіймаються, він щось шепоче їй на вушко, вона іноді тихенько сміється.

На головному екрані зі самого початку сцени у вікні-розмові Павлик. Він дивиться на ліс, на людей, що сидять, і знервовано позіхає. Бере слухавку, набирає, слухає. Кладе телефон на стіл. Варить собі каву.

Павлик: Не розумію, що в цьому лісі відбувається. Люба завжди в цей час телефонувала. Пізніше ніколи. І на сьогодні ми домовлялися. Ми ж домовлялися. Вона така хороша й відповідальна. Вона завжди як каже, так і робить. Але не треба так нервуватися, не треба.

На екрані з’являється Чоловік Серафими, сідає в крісло, закурює.

Чоловік Серафими: Люблю Серафиму. А якщо, бува, кричу на неї, то тільки тому, що в неї оця кончена мати! Вибачайте мені некультурне слово, але ж вона справді така. Не жаліє свою доньку. І ніколи не жаліла… (дивиться на ручний годинник). Мабуть, її мати затримує. Зараз зателефонує. Вона розуміє, як ми тут за неї хвилюємося. Діти просили все-все запам’ятати, що мама скаже, щоб потім їм переповісти.

Павлик: Скільки вашим дітям?

Чоловік Серафими: Дівчинці три роки. Хлопчикам сім і п’ять. Хороші в нас діти. Але геть не хочуть звикати, що з ними поруч тільки бабця й тато. Дуже сумують за Серафимою. Щодня доводиться їм пояснювати, як таке можливо, щоб їхня мама була не з ними. Досі не розумію, як пояснювати дітям, що таке війна і чому росія робить те, що робить.

Павлик: Довго немає Люби. У мене вже серце болить. Що ж таке.

Елеонора (намагається набирати Артема): Сигнал є. Цілих три рисочки! Дзвінок проходить. Чую, що проходить. Але він слухавку не бере. І я, блядь, абсолютно точно знаю, що цього бути не може! Не може бути такого! Як же мене канудить! Яка ж я сука! Не може бути такого! Чому я сюди поїхала?! Чому я не залишилася з ним?!

На екрані на тому ж стільці в тій же кухні з’являється Мама Інни.

Мама Інни: Хлопці, ви Інну не бачили?

Павлик: Ні.

Чоловік Серафими: Не було. Своїх ніяк дочекатися не можемо.

Мама Інни (зітхає): Сьогодні майже не спала. Повітряні тривоги. Десь далеко щось гупало. Тільки під самісінькій ранок задрімала, й до мене прийшла Інна. Каже, я так води хочу. А я їй відповідаю, так напийся. Дивися, у нас у глечику вода свіжа прохолодна. А вона мені: ні, мамо, мені живої води потрібно. Розумієте? Живої води попросила. Я прокинулася в сльозах. Ніби нічого страшного й не наснилося. Але що ж воно таке було, що моя Інна живої води захотіла? І що воно таке, ця жива вода?

Коля Хромий: Блисне промінь у думки заплутані – я жду проміння. Я не хочу думати, я не хочу думання, думка стомлена.

Мар’яна: Остапе, сонце моє, як там ти?

Остап (з автоматом на фоні бліндажа): Б’ємо орків, сестро, як можемо. А ти там як?

Мар’яна: Уночі на кооператив було кілька прильотів. Це такий жах. Такий жах. У мене й досі руки тремтять.

Остап: Росіяни навмисно били по дачах?

Мар’яна: Хтозна, може і навмисно. На двох найближчих до озера вулицях люди загинули. Хороші люди. Ні з ким із них не приятелювала, але бачила, звичайно, щодня й на вечірніх зібраннях, і тут, на галявині, де ми ловимо мобільну хвилю. Один будинок просто впав, склався, як іграшковий. Інший загорівся. Пожежа була велика. Осколками посікло ближні дачі. Є загиблі й поранені.

Остап: І що ви, самі розбиралися з тією пожежею?

Мар’яна: Та ні. Пожежників викликали. Хлопці їздили по них в Містечко.

Остап: І що, ті приїхали? Невже працюють у цих умовах?!

Мар’яна: Так. Працюють, рятують. На власний кошт купують пальне. Ризикують життям. Якби не вони, пожежа перекинулася б на інші вулиці.

Павлик (чоловіку Серафими): Чуєте, що каже?

Чоловік Серафими: Чую. Боже мій, Боже мій! (щоб не кричати, затуляє собі рота)

Остап: Ти себе бережи.

Павлик: У нас дім на ближній вулиці до озера. До пляжу сто метрів.

Мама Інни: О, Боже, Інна! (шепоче) О, Боже! Жива вода. (хапається за серце, зникає з екрана)

Мар’яна (сміється): Не зрозуміло, що це значить у цих умовах. Як берегтися, Остапе. Але добре, ти теж бережи себе, брате. Ангела тобі Охоронця!

Коля Хромий: Чуєш, улюблена, – руки здіймаю, – чуєш: шумить... Все, що навколо, мене дослухає, все дослухає, тане щомить.

Чоловік Серафими: Цього не може бути. Просто не може бути. Не хочу в це вірити. Не можу в це повірити. Що ж мені тепер робити? Як сказати дітям? Кохана моя, Серафимо, сонце моє, як же так…

Коля Хромий: Чуєш, улюблена, очі стуляю, – рух цей – він серце твоє пройма? Чуєш, я знову очі здіймаю... Але чого тебе тут нема?

Павлик: Ми сорок п’ять років прожили разом. Росіяни, навіщо ви її вбили? Вона була смішна й хороша. Маленька. Усе життя викладала в школі російську мову й літературу. Цінувала вашу культуру. Сподівалася, що зміниться влада в Кремлі, і почнеться нова світла сторінка, і все таке інше… А ви її взяли й убили.

Вибухи, задимлення, звуки гелікоптерів, що працюють на малих висотах. Починає звучати в уповільненому ритмі «Танець маленьких лебедів» Петра Чайковського. Коля Хромий, Офелія, Казимир і Данило Андрійович починають танцювати.

Казимир: Дев’ятеро людей загинуло, з них п’ятеро дітей, найменшому три рочки. Чотирьох важкопоранених відвезли в лікарню в Містечко. Ви були колись у Містечку в лікарні, ні? Одноповерхова будівля. На ґанку горіх виріс іще торік, так досі й росте. Ніхто не спромігся видерти. Із ліків тільки спирт і знеболювальне. Жодного хірурга немає. Вони, ці нещасні дачники, хто ще живий, усі відійдуть за кілька годин. У них немає жодного шансу. Але вже добре, що не з болем. Біль не дуже хороший супутник, заважає ясно бачити смерть. Її справжні причини й наслідки.

Офелія: Приємно потанцювати під Чайковського в київському лісі з хорошими людьми.

Данило Андрійович: Ми з Казимиром не люди. А з тобою хоч Чайковського, хоч Глінку, бо ти така молода й така приваблива.

Казимир: А я, наприклад, додекакофонію більше люблю. (звучить Schoenberg: Suite for Piano, Op.25, але завмирає на другому такті, її знову перебиває Чайковський)

Офелія: Мені чотириста рочків, між іншим. Обличчя може бути оманливим.

Данило Андрійович: Завжди любив дорослих жінок і велику російську культуру.

Казимир: Дивна річ, ця їхня культура. Варто їй по-справжньому довіритися, і ось вона вже тутечки, приїхала у твій дім на танках радянського виробництва.

Данило Андрійович: Це правда. Така краса цей Чайковський. От би ще Пушкіна хтось почитав вголос.

Офелія: За Пушкіна в цьому лісі вже може куля прилетіти.

Казимир: Перебільшуєш, кумо. Але згоден, тенденції дуже позитивні. І насправді це тільки початок.

Коля Хромий: І думок не буде, і розбіжаться фрази, і трагічно будуть повторюваться. І ніхто не скаже, що то буде прекрасно, і заблимає, і загасне без вороття.

Данило Андрійович: Ти, Колю, краще б українських пісень співав. Бо від твоїх віршів щось навіть у мене депресія починається.

Музика затихає, але персонажі продовжують танцювати.

Елеонора (кричить): Так! Артеме, любий, я тут! Алло!

На екрані з’являється Олександр – похмурий дядько в автівці.

Олександр: Це не Артем, вибачте.

Елеонора: Як не Артем? Чому не Артем? (дивиться в айфон). Це його номер. Що відбувається? Де Артем?

Олександр: Ви, мабуть, Елеонора?

Елеонора: Так, я – Елеонора! А ти, блядь, хто такий? Чому в тебе телефон мого чоловіка?!

Олександр: Ваш чоловік загинув сьогодні на піхотній міні біля російського блокпосту. З’їхав у поле, щоб згорілу техніку об’їхати на дорозі й підірвався. Машина на ходу, як не дивно, а він не вижив.

Елеонора: А ви… Ви звідки це знаєте? Ви бачили, як він…

Олександр: Ми їхали разом на двох машинах. Я – в Містечко за батьками. Він – попереду – забрати вас. Але йому не пощастило. Вибачте за таку новину. Але повинен був вам про це повідомити. Вибачте. Я хотів, власне, зателефонувати з власного смартфону, але щойно побачив ваш виклик на його телефоні… і все ж таки вирішив відповісти.

Елеонора: Зрозуміло. Дякую.

Олександр: Чим я можу вам допомогти?

Елеонора: Ви вже допомогли. Ви були давно знайомі?

Олександр: Майже не знайомі. Він знайшов мене в чаті людей, що мають родичів у Містечку.

Елеонора: Зрозуміло.

Олександр: Ви мені вибачте.

Елеонора: Немає за що.

Олександр: Відправлю есемескою свої дані. Коли виберетеся, телефонуйте, віддам речі Артема. Не повинен був, але і тіло його забрав, і речі, що з ним були. Розумієте, я ризикував.

Елеонора: Розумію. А що з ним? Маю на увазі, з тілом.

Олександр: Алло, не чую. При ньому, кажу, і гроші були. Доволі велика сума. Алло.

Елеонора: Я питаю, що з тілом?! Де будуть ховати Артема?

Олександр: Алло. Нічого не чую.

Олександр зникає з екрану.

Елеонора (кричить): Я хочу знати, де буде похований мій чоловік? Алло! Алло! Алло, блядь! Алло… (сідає просто на землю, закриває очі, мовчить)

На екрані Павлик плаче й курить сигарету. Чоловік Серафими дивиться вбік, до нього прийшли сини, він їх обіймає і закриває очі.

З’являється Галя.

Галя: А куди зник мій цвіркунчик? Ніхто не знає? Хлопці, нічого не чули?

Казимир: Він у Містечку в лікарні помирає. Йому два осколки вп’ялися в живіт. Уже не кричить, тільки стогне. Усю ніч, коли дуже боляче було, кричав: «Галю». А коли попускало трішки, співав. Виявляється, був мужньою людиною. Отакі справи. А як там тьотя Ельза? Як її холестерин?

Данило Андрійович: Не довго їм залишилося. І холестерину, і тьоті Ельзі.

Офелія (закурює): Яка там Ельза. Родина Галини роздягнула Сергійка за п’ять років. Причому він бачив, що його розводять, але відправляв усі свої гроші завжди двом адресатам. Перший – фонд «Повернись живим». І про це Галя не знала. І другий – на їхній спільний банківській рахунок. Собі щось залишав, але таку дещицю, що про це казати боляче. Занадто кохав цю жінку. І при всьому цьому останній місяць Галя з коханцем щоночі. Її батьки абсолютно не проти, дуже зручно. Такі люди… Якого біса, Галю, ти сюди прийшла, грьобана ти дупо?

Галя: Не розумію, про що ви. Який ще фонд? Мій Сергій віддавав мені все! І взагалі, про що ви?

Офелія: Ти розумієш, про що. Йому було сорок сім, тобі двадцять два. Не дєвочка, як кажуть. Ти прийшла працювати на його фірму, подивилася на сивого й втомленого, подумала й вирішила, що зможеш. І ти змогла. Сергій закохався так, як тільки здатен кохати чоловік під п’ятдесят – останньою безнадійною любов’ю. Він віддав тобі все, Галю. Тобі і твоїй родині. Усі ваші статки – це його гроші. Усе твоє щастя, дівчинко, – його любов. І більше нічого подібного у твоєму житті ніколи не буде. Повір мені. Уже чотириста років ходжу по цій землі. Жодного разу Гамлета не зустріла. Сергій був людиною, а ти дешева й тупа курва, Галю. Повір мені як архетипу й символу, тупа й дешева.

Галя: Ти хто така?! Що тут відбувається?! Де мій чоловік?!

Елеонора (кричить): Іди нахуй, тварино! Пішла звідси, блядь!

Галя зникає.

З’являється Костянтин.

Костянтин (у військовій формі, у бронежилеті, з автоматом): Слухайте, хлопці, дівчата. А Гришу Перебийноса, мого брата, ніхто не бачив?

Знову посилюються вибухи, усі, хто був на галявині, танцюють «Танець маленьких лебедів». Вибух. Затемнення.

Сцена 2

Сонце, доволі тепло, сніг зійшов. На повалених бурею стовбурах дерев сидять Казимир, Елеонора, Мар’яна, Марія Цвіт, Олена Володимирівна, Степан Григорович, Коля Хромий, Вася Цвіт, Данило Андрійович, Офелія (дівчинка в жовто-блакитному). Усі дивляться в смартфони.

Степан Григорович: Учора на сусідні кооперативи, що з того боку озера, росіяни заїжджали.

Вася Цвіт: Навіщо?

Степан Григорович: Грабували. Двох чоловіків застрелили.

Марія Цвіт: Боже мій, навіщо?

Степан Григорович: Їм причин не треба. Убивці і ґвалтівники.

Данило Андрійович: Мертві душі.

Вася Цвіт: Кажуть, Київ тримається. Тільки це й утішає. Хай їжі в нас залишилося тільки на кілька тижнів, але Київ стоїть. Значить, і ми вистоїмо.

Марія Цвіт: Як нашим хлопцям це вдається, незрозуміло. Вони неймовірні.

Елеонора: А я не розумію двох речей. Чому я сюди приїхала. І де батько моєї дитини.

Коля Хромий: Рожево плакала зірниця в серці вух, брунатно розцвіла на персах хлань бездонна, і біло прокотивсь по спині виднокруг, і чорно Чоловік припав тобі до лона.

На головному екрані з’являється Артем на жовто-синьому фоні.

Артем: Люблю тебе, радосте моя.

Елеонора (сміється): О, любий, нарешті! Так рада бачити тебе й чути! Порадій за мене. Я більше не вживаю обсценну лексику.

Артем: Радію і тобі, і сину. Ви повинні жити.

Елеонора: То як вийде. На все воля Божа! А ти йди, прошу тебе, бо можу почати плакати. А цього робити не можна. Це не сподобається українцеві в моєму животі.

Артем: Мені шкода, що все так вийшло.

Елеонора: На все воля Божа.

Олена Володимирівна: Так, на все воля Божа.

Елеонора: Єдина справжня поміч у біді, то Матір Божа. До неї потрібно звернутися з молитвою, і Вона все владнає. Так і є, точно вам кажу. Одна жінка, яку я колись знала, довго не мала дітей. Скільки вона ходила до тих лікарів, так це неможливо згадати. Скільки грошей туди віднесла. І от їй підказали, що треба з’їздити в Назарет до Матері Божої. І вона поїхала. Там молилася тиждень. І, урешті-решт, завагітніла. Але за рік після цього її чоловік узяв і загинув. І вона така вагітна, така грудаста, тепер сама. Сидить тут з вами і сміється.

Марія Цвіт: У серці така безнадія і така безпомічність. Я так хочу в Україну!

Вася Цвіт: Ми в Україні, Маріє.

Марія Цвіт: Ми на окупованих територіях! Тут немає України! Люди вже бояться розмовляти українською. Сьогодні чула, як мешканці сусіднього кооперативу, що завжди спілкувалися українською, бо вона для них рідна, між собою розмовляли російською. І так мені гидко стало, так боляче, так нестерпно!

Вася Цвіт: Прослухай мене. Ми і є Україна. Розумієш? Ми всі, отакі, які вже є. І ті, хто розмовляє українською, і ті, хто не розмовляє. І навіть ті, які намагаються перевзутися в повітрі. Усі, хто в розпачі й у безнадії. Усі, хто тримається і тримає інших. «Ближні сади» і є Україна. Тільки, справді, маленька, безпритульна. Може, нікому, зрештою, і не потрібна. І майже невидима. Але без нас і тієї великої України не існує. Немає її, Маріє. Немає такої України, яка б не пам’ятала завжди про нас і не була б нами!

Степан Григорович (сумно всміхається): Навряд щоб хтось пам’ятав про нас. Навряд. А якщо і згадують, то дві-три людини. Якісь родичі, знайомі.

Марія Цвіт: Кому ми потрібні, Васю.

Вася Цвіт: А я вам ще раз кажу. (підводиться і стає перед усіма) Степан Григорович! Олена Володимирівна! Мар’яна! Ти, я, Елеонора і навіть Офелія. Ми всі з вами і є Україна!

Офелія: Розмовляю тільки українською. Дивіться, як я вмію. (підводиться, стає перед народом поряд із Васею) Що благородніше? Коритись долі і біль від гострих стріл її терпіти, А чи, зітнувшись в герці з морем лиха, покласти край йому? Заснути, вмерти – і все. І знати: вічний сон врятує, із серця вийме біль, позбавить плоті, а заразом страждань. Чи не жаданий для нас такий кінець? Заснути, вмерти. І спати. Може, й снити? Ось в чім клопіт… Ну, як вам?

Усі аплодують.

Степан Григорович: Файно, файно дівчинка декламує. Я сам у молодості любив декламувати, а потім, усе ж таки, пішов у механізатори. Теребовлянське училище культури – ось моя альма-матер.

Мар’яна: Нічого собі. Я там теж навчалася.

Казимир підводиться, стає ліворуч від Васі, не розказує, а нібито декламує.

Казимир: Головне завдання Теребовлянського училища – підготовка висококваліфікованих спеціалістів за різними спеціальностями, щоб ви розуміли. Теребовлянське вище училище культури – вищий навчальний заклад І–ІІ рівня акредитації з підготовкою молодших спеціалістів. Усі умови для здобуття професійної освіти, тут працюють викладачі-майстри своєї справи. Це була хвилинка реклами. (кланяється)

Усі аплодують.

Мар’яна: І яка спеціальність?

Степан Григорович: Видовищно-театралізовані заходи. Між іншим, у мене дуже почесна кваліфікація: керівник драматичного колективу.

Вася Цвіт: Ого! Як влучно.

Казимир: Так, пасує до ситуації.

Вася Цвіт: Степане Григоровичу, ви мене приємно здивували!

Степан Григорович (поважно): Тернопілля, щоб ви знали, славиться традиціями театрального професійного та аматорського мистецтва. (до Офелії): Але вибачте, усе хотів вас запитати. Ви, паняночко, з якого кооперативу? Щось я вас не пам’ятаю зовсім.

Олена Володимирівна (Степану Григоровичу): Що ти до дівчинки причепився.

Офелія: «Гамлет, Принц Данський».

Степан Григорович: Ага, ага. Бути чи не бути – ось питання. Літературно. Це, мабуть, з якихось нових.

Данило Андрійович: Які нам сни присняться після смерті.

Казимир: Хочу зауважити, що хоч я й крук, але теж Україна.

Степан Григорович: Правильно, птахи України – теж Україна..

Вася Цвіт: У мене немає жодного сумніву, що Corvus, які мешкають в Україні, то є Україна! Чи от, скажімо, Данило Андрійович, дід мій. Хоча він і давно помер, ну то й що? Мало хто помер? Кожен із нас може померти. Але при цьому залишиться українцем! Часткою нашою залишиться. Пам’яттю. Вірою й силою.

Олена Володимирівна (Данилу Андрійовичу): Хороший у вас онук, прекрасна й талановита людина!

Данило Андрійович: Щиро дякую, пані Олено.

Вася Цвіт: І Коля Хромий – теж Україна! Хай він триста разів божевільний, правда, Колюсю? (Обіймає Колю). Саме божевілля його – національне українське, бо є результатом зустрічі українця з москалями. Наша традиційна душевна біда. У ній і світ невидимий! Причетність до буття, до віри й безсмертя. Вони триста років нас убивають, триста років нищать нашу культуру. Саме тому, друзі мої, у божевіллі Колі так багато літературних алюзій і цитат (сміється). Але ж, дивіться, вони всі вкорінені в Європейську культурну спадщину, що не може не тішити нас із вами.

Казимир: Corvus – справжній птах, і тільки трішки ілюзія. Зовсім трішки.

Марія Цвіт: Добре, Васю, ми і є Україна. Добре. Але ж нічого не здатні зробити. І врятувати себе не здатні. Їхати немає на чому, пішки не підеш. Постійні вибухи і всюди росіяни.

Степан Григорович: Пішки крізь блокпости? Скільки часу на це піде? Та й не пропустять.

Марія Цвіт: І що виходить? Лягати й помирати? Запитай, Васю, у Данила Андрійовича, чи в Казимира, що нам робити. Невже на цьому все?! Невже питання тільки в тому, щоби дочекатися смерті?

Вася Цвіт: Немає ніякого Данила Андрійовича. Він помер двадцять років тому. Тримай себе в руках. І Казимира теж немає. Я його вигадав.

Казимир: А я, Васю, із цим не згоден. І на твоєму б місці не став на цьому аж так категорично наполягати.

Вася Цвіт (тихо Казимиру): Помовч.

Елеонора: Знаєте, мені так теж спочатку здавалося. А зараз бачу і Данила Андрійовича, ось він сидить, і Казимир-ворон поруч зі мною, і Офелія… І наша близька смерть.

Від воріт до місця, де сидять наші герої, біжить Владислава Федорівна.

Владислава Федорівна: Хто у вас тут голова правління?! Є у вас хтось із начальства?!

Степан Григорович: Ну, я голова, і що з цього?

Владислава Федорівна: Мене звати Владислава Федорівна, я прийшла вас спасати. Коротше. Терміново вивішуйте білі прапорці на паркан і на ворота! Я від самого хутора бігла. Росіяни йдуть, за годину тут будуть. Хочуть дачні поселення перевіряти. Вивішуйте білі прапорці! Де не буде прапорців, так сказали, стрілятимуть по будинках.

Степан Григорович (стримано): Нічого ми вивішувати не будемо. Ідіть собі далі, панночко.

Владислава Федорівна (впевнено, наполегливо): Вивішуйте, кажу. Потім пізно буде. У них такі кулемети, що отакі дірки роблять в стінах (показує, які дірки).

Мар’яна: Ідіть, тітонько, ідіть з Богом.

Владислава Федорівна криво посміхається, не може повірити, не йде зі сцени.

Олена Володимирівна: Усе правильно, Степане.

Елеонора: Хріна їм, а не білі прапорці.

Олена Володимирівна: На вечір заходить. Треба розходитися. Тут нас усіх разом постріляють, а в будинках, може, хтось іще залишиться живим.

Марія Цвіт (підводиться): Ходімо додому, Васю. Там почекаємо братів наших менших. Я втомилася їх чекати. Хай приходять. Це їхній зірковий час.

Вася Цвіт: Як ти щодо пляшки-другої вина?

Марія Цвіт: Обов’язково, любий.

Владислава Федорівна: Ви всі тут божевільні, чи що? Не чуєте, що я сказала? Мені росіяни, що на хуторі стали, наказали сповістити всіх, що не будуть стріляти по будинках тих дачних поселень, де на брамах мешканці вивісять білі прапори. Якщо не побачать, обов’язково стрілятимуть. Чуєте, нє?

Степан Григорович: Якась суча маячня. Ні логіки, ні сенсу.

Данило Андрійович: Звідкіля в них сенс?

Вася Цвіт: Упевнений, що в першу чергу – стануть стріляти по білих прапорцях. У першу чергу. Це ж росіяни.

Елеонора: Божа Матір, дякую тобі за все! Була я інтелектуалкою, була заміжня, була й вагітна. Час прийшов стати щасливою. Ідемо до тебе, Артеме, ідемо до тебе, чоловіче й тату. Господи (хреститься), дякую Тобі за все! (повертається до всіх, кланяється) І вам, шановне товариство, дякую за гідну компанію. Ви – справжні українці й чудові люди. Ми непогано провели час.

Коля Хромий (підводиться й біжить до воріт, весело кричить): І закручусь, і забігаю: де промінь?.. де промінь? Умру, як жертва вечірня. І затопчуть каруселеві коні бідне створіння. Умру, як жертва вечірня! Умру, як жертва вечірня! Умру, як жертва вечірня!

Казимир: Вибач, Васю, але цього разу все якось так.

Вася Цвіт: Не переймайся. Ти точно ні в чому не винен, бо ти – це тільки я сам.

Казимир: До речі, ви б могли всі на ніч у ліс піти й там спробувати переждати до ранку.

Вася Цвіт: При такому мінусі з вітром ми до ранку не доживемо. Крім того, їх і в лісі повно. Ти ж чуєш стрілянину? Це в лісі стріляють.

Данило Андрійович: Але справді, керівник нашого драматичного колективу в цьому випадку правий. Вивішувати білі прапорці можна тільки на машини з надписом «Діти».

Казимир: Дуже шкода. Мабуть, вам таки доведеться вмерти.

Вася Цвіт: Мабуть.

Владислава Федорівна: Ви всі божевільні! Усі! (шоковано хитає головою, іде)

Степан Григорович: Ходімо всі разом. Сутінки сходять. Ще так рано темніє. Крім того, здається мені, там, на повороті, військові машини. Бачите, до сусідів під’їхали. Ходімо швидше. У своєму домі й помирати легше.

Усі підводяться й гуртом ідуть до воріт «Ближніх садів».

Стрілянина. Вибух. Затемнення.

Сцена 3

Спальня в будинку Цвітів. Цокають ходики. Чутно звук роботи опалювального котла. Від регулярних вибухів іноді дзеленчить невидимий посуд у шафі. Навпроти ліжка накритий великий круглий стіл. На ньому пляшки з вином, великі святкові келихи, домашнє печиво, у нього встромлені три українські прапорці, у глиняному горщичку волоські горіхи, у вазочці мед, на окремій тарілочці тонесенько нарізаний хлібець. За столом сидять Марія Цвіт, Вася Цвіт, баба Карпа, Коля Хромий, Елеонора. Коля Хромий у паузах між своїми репліками тихесенько, але майже без перерви співає українські народні пісні. Казимир протягом усієї сцени сидить у своєму фотелі.

На столі горять дев’ять ліхтариків, подібних на ті, які ми вже бачили у Цвітів.

Стіл і персонажі дублюються на головному екрані. Повільний рух камери, мед, вино, тонесенькі хлібці, обличчя, очі, усмішки, спів Колі Хромого.

Баба Карпа: Ось бачите, не дарма ми з Колею вам ліхтарів нанесли. З ліхтарями краще все ж таки. Правда?

Коля Хромий: А потім в паркані хтось виламав штахету, ліхтариками груш вчарований між віт. В ту дірку в паркані відкрився світ поету – великий, і складний, і незбагненний світ.

Вася Цвіт: У нас тільки два, що від сонця заряджаються, тож вечорами в нас завжди дуже темно.

Баба Карпа: А ми з Колею таких ліхтариків накупили ще на початку ковіду. Коля дуже любить ліхтарики. Він без них взагалі не засинає. Ще світло, а він увімкне кілька ліхтарів і тоді вже лягає в ліжко. Темряву не любить. І в тиші починає плакати.

Коля Хромий (читає скоромовкою, розхитується вперед і назад, розмахує руками): І лише там, де хвилі виснажено вертають назад, де пісок захлинається в хвилях, сягнувши своєї міри, видно, що вірності в повітрі стільки ж, скільки і зрад, а надії довкола стільки ж, скільки й зневіри. І все те, що є, випалюється, мов ліси, і зберігається, як церковне срібло. Тиша лише посилює голоси. Темрява лише окреслює світло.

Елеонора (бере тонесенький хлібець і намащує на нього трішки меду): У вас хліб є! (сміється) Я три тижні його навіть не бачила.

Марія Цвіт: Будь ласка, пригощайтеся, прошу вас! У нас всього багато! У нас ще є! Правда, Васю?

Вася Цвіт: Усі пригощайтеся, будь ласка! Бабо Карпо, Колюсю! Ану ж, не сумуйте. Колю, що ти тільки співаєш, а їсти нічого не береш? Дивися: печиво, мед, горіхи! Ти ж любиш солодке?

Баба Карпа: Він, коли дуже злякається чогось, співає й вірші пригадує.

Елеонора: Я вам така вдячна, що ви мене до себе запросили. Мені б самій у будинку було б лячно й дуже сумно.

Вася Цвіт (бере в руки пляшку, наливає): Ну що, вип’ємо, поки є на це час. Маріє, Елеоноро, тобі теж краплинку?

Елеонора: Я не знаю, чи можна…

Вася Цвіт: Краплинку можна. Це дуже хороше вино! Я купував його на річницю нашого з дружиною весілля.

Марія Цвіт (усміхається): Як, власне, мед і горіхи.

Баба Карпа: І коли воно у вас намічається?

Вася Цвіт: Так уже намітилося. Якраз 24 лютого, коли війна розпочалася, ми з Марією стали чоловіком і дружиною. Такі справи.

Баба Карпа: Нічого собі свято у вас.

Вася Цвіт: Та так. Колюню, я тебе благаю, припини співати, дз’їж-но горіхів з медом. Ти ж любиш, я знаю.

Вибухи. Десь поруч раптом стає чутно кулеметні й автоматні черги.

Марія Цвіт (дивиться в келих): Це в сусідньому кооперативі вже стріляють?

Вася Цвіт: Так. Мабуть, на «Копернику» стрілянина. Цікаво, вони вивішували білі прапорці чи не вивішували? Але добре. Пропоную випити за нашу країну. Хай живе! Хай квітне! Хай нам всім буде перемога! За Україну!

Коля Хромий: З твоїх знамен несу червоне кредо. Впаду, як треба. Тільки ти – іди.

Всі врізнобіч: За Україну! (усі п’ють)

Коля Хромий (скоромовкою): Україна ж – це країна барокко. Мандрувати нею – для ока втіха. І тому западає спокуса в око: зруйнувати все. І скільки б не їхав…

Баба Карпа (перебиває Колю, протягує йому намазаний медом хлібець): Припини оце все на хвилинку! Бери в руки хліб і їж. Бери, кому кажу! От молодець. І чай для тебе спеціально заварювали, теж бери. Та не перекинь, кому кажу! Колю, ти ж доросла людина (витирає серветкою чай, що Коля таки розхлюпав)

Дуже гучні кулеметні й автоматні черги.

Марія Цвіт: Боже мій, Васю, це десь у нас по вулиці. Це вже в нас тут.

Баба Карпа: Ні, здається, усе ж таки в сусідньому кооперативі. Звідтіля звук йде. Це за парканом. Ще не в нас.

Елеонора: А мені чомусь не лячно. Усе це, як не крути, повинно закінчитися. Ви не відчуваєте цього?

Марія Цвіт: Чого саме?

Елеонора (у зал): Ну, нібито ми всі дачники й українці «Ближніх садів», принаймні ті, хто в цій кімнаті, уже давно закінчилися. Тобто не те, щоб ми померли, а те, що все вже вирішено кимось. Усе вирішено, усі партії й ролі розписані. Ми всі вже молодці й виповнилися як люди. Цілком виповнилися, без залишку. І не треба боятися! Просто не треба боятися! Не треба!

Вася Цвіт: Не дуже розумію, про що ти. Не думаю, що я повністю виповнися. Не думаю навіть, що встиг зрозуміти, хто я був такий. І навіщо.

Марія Цвіт: Може, Елю, твоя правда. Не треба боятися. Але однаково страшно. У мене пальці рук німіють і в грудях уже хвилин сорок щось дрижить і дрижить без упину. Нічого з цим зробити не можна. (великими ковтками випиває все, що залишалося в її келиху)

Баба Карпа: І в мене в животі щось ворушиться. І це, я вам скажу (сміється) точно не метелики. Змій ворушиться, змій, чорний і холодний.

Коля Хромий: Тепер пропала я навік! Енеєм кинута я, бідна, як сама паплюга послідня, Еней злий змій – не чоловік!

Елеонора (у зал): У мене відчуття таке, нібито ми з вами сидимо на якійсь неосяжній сцені за круглим обіднім столом. На столі мед, горіхи, печиво, вино й ліхтарики. Довкола смерть. Десь кричать люди. Їх убиває божевільна російська культура, яка незабаром, може за п’ять, а може за десять хвилин, за пів години буде вже тут. І стане так само вбивати й нас. А в залі люди, глядачі. Вони тихо сидять і дивляться, як ми з вами, друзі мої дачники, проводимо наші останні хвилини. Як прощаємося одне з одним. Як прощаємося з нашим життям. І ці люди, які дивляться на нас із цього вщент переповненого залу, вони вже там, у тому часі, де Перемога відбулася, де Україна вільна. Де ми всі прощені й пом’януті, пом’януті й відомщені. Відомщені, пом’януті й святі.

Вася Цвіт (зачаровано посміхається): Точно так. Ми в театрі. Може, навіть у самому Києві. Чи, краще, у відбудованому заново Маріуполі або в Харкові. А може, в Одесі, в Івано-Франківську чи Чернівцях.

Баба Карпа: В українському Донецьку.

Елеонора: У Луганську й Ужгороді. У Луцьку, Херсоні й Миколаєві. У Вінниці й Сумах.

Марія Цвіт: У Львові, у прекрасному місті Лева.

Вася Цвіт (підводиться зі стільця з келихом у руках, говорить у зал): У Криму. Друзі мої, ми в Криму. Сцена влаштована просто неба на набережній Ялти. Чуємо плескіт хвиль, над нами висять зірки й миготять. Маяк своїм яскравим дороговказом дістає до сцени, де ми п’ємо вино й чай. Кричить туристичний теплохід і кигичуть чайки.

Стає відчутний плескіт хвиль. Кричить теплохід, заходячи в порт. По кімнаті від ялтинського маяка пробігає періодично смуга світла. Періодично до самого кінця сцени ми чуємо крики чайок.

Марія Цвіт: Неймовірно великі зірки. Відчуваєте, як пахне мигдаль?

Баба Карпа: Магнолія й бузок.

Коля Хромий: Дівочий голос доліта ласкавий, як біла чайка з синіх берегів.

Вася Цвіт (в зал): Це просто театр. Це просто такий театр. Усе, справді, давно вже закінчилося. Усе минуло. Нам нічого не болить. Ми персонажі п’єси про самий початок воєнної весни дві тисячі двадцять другого року. Режисер і автор п’єси сидять у першому ряді й хвилюються, а ми п’ємо чай, чуємо постріли, яких там, у тій Ялті, не чути. Глядачі цієї п’єси чують тільки крики чайок і теплоходів.

Марія Цвіт: І дітей на міському пляжі.

Раптом чується дужий стук у двері будинку Цвітів. Крики чайок стають тихішими. Усі переглядаються між собою. Вася Цвіт ставить келих на стіл, дістає з-під столу невеличку сокиру. Оглядає всіх і йде до дверей. Чутно якісь голоси, і раптом з’являється Вася Цвіт зі Степаном Григоровичем, Оленою Володимирівною і Мар’яною.

Вася Цвіт (радісно): Отакі до нас гості!

Степан Григорович: Вибачайте, якщо що, але самим сидіти в домі видалося нам дурним. Вирішили до вас приєднатися. (ставить на стіл пляшку наливки) Ми зі своєю наливкою.

Олена Володимирівна (ставить на стіл велику таріль): І з пляцком. Це дуже смачно. По маминому рецепту все життя готую.

Мар’яна: Я теж не змогла бути сама. Тим більше, що Остап, брат мій, загинув, якимось чином прорвалася есемеска від його друга. Убили брата, убили (тихо плаче). А я навіть зателефонувати туди не можу, спитати, як і що…

Марія Цвіт: Боже мій, Мар’яно! (обіймає, втішає) Сідай, будь ласка, сідай.

Вася Цвіт: Будь ласка, будь ласка! Сідайте!

Як тільки всі всілися, чується жахливий вибух. Жінки кричать. Автоматні черги. Ще один вибух. Кімната повністю затоплюється темрявою. Тиша.

За хвилину загоряється світло. І це не китайські сонячні ліхтарики, а велика жирандоля над столом. Кімната має інший вигляд. Інші меблі. Дзеркала на стінах. У вікні видно море й гори. За столом додалося компанії. Тут Артем, Остап, Костянтин, Григорій, Любов Павлівна і Павлик, Серафима та її Чоловік, Сергій та Інна, на колінах якої сидить песик з першого акту і щось їсть із її долоні.

Поступово повертаються крики чайок і теплоходів. Плескіт хвиль стає дуже виразним і гучним.

На головному екрані загоряється мапа України, збудована з безлічі вікон-розмов.

Вася Цвіт: Дорогі мої, ми нарешті на сцені. Де нам іще бути (усміхається). На великій українській сцені. І на цій сцені ми ніколи не самотні. Бо ми всі разом. Молоді і старі. Загиблі і живі. Хто бажав Перемоги і хто її здобував. Хто зневірявся і падав. Хто підіймався й ішов далі. З нами віра й гідність.

Елеонора: І щира ненависть, Васю, щира ненависть.

Марія Цвіт: І любов, Васю, і любов.

Мар’яна: А життя вже закінчилося?

Баба Карпа: Не верзи нісенітниці. Воно тільки попереду.

Вася Цвіт: Наливайте, друзі! Наливайте, не сидіть! У нас свято безсмертя! Свято театру життя, кажу! Свято позасвітів. Наливайте й пийте!

Серафима (у зал, на головному екрані великим планом): Ті, хто ще не дійшов до Перемоги. Знайте – вона буде!

Любов Павлівна (у зал, на головному екрані великим планом): Ті, хто живе після Перемоги. Пам’ятайте – ми були!

Коля Хромий: А можна Гамлету нарешті вина?

Персонажі наливають, сміються, розмовляють одне з одним. Крики чайок і теплоходів.

Вибух. Затемнення.

Кінець.

Тернопіль,

червень-липень 2022