Дайджест

«ВИРВАНІ СТОРІНКИ З АВТОБІОГРАФІЇ» —

нерівний, «горбистий», як моє дотеперішнє життя,

як піки гір, де я народилася.

Ви будете зашпортуватися.

В іменах, подіях і датах.

Бо тут є ЖИТТЯ.

Бо ці сторінки писалися в різні часи -

люті часи і часи прекрасні,

писалися під різним настроєм,

у блокнотах, у газетах,

на квитанціях комунальних «платіжок»,

в листах, але найбільше -

пам'яттю і в пам'яті.

Тут багато свого і чужого,

переплетеного з «моїм»

якимсь незбагненним чином.

Але дайджест - лише незначна частинка того,

про що я хотіла би сказати, поки можу говорити.

Решта - у повній версії книги,

на якій сохне друкарська фарба.

Велика частина мого життя - цілковита гойданка,

що злітає-падає під одним девізом:

«Або на палю, або на гак».

Але це ще не автобіографія.

Це кілька вибраних секунд мого життя

і життя інших, які вчили мене,

як ТРЕБА чи як НЕ ТРЕБА жити.

Це - лише кілька сторінок із чернетки,

яка ніколи не буде переписана.

Чернетка, що називається МОЄ ЖИТТЯ,

писана від руки.

Коли власної, коли чужої,

коли сльозою, коли сміхом.

Проте ексклюзивно.

Тому вона неприступна хакерам. Дизайнерам.

Її неможливо відретушувати фотошопом.

Виправити - також.

Хіба - лише доповнити.

 Окрім дзеркала, подеколи я зазираю в паспорт.

Дзеркало не лукаве - правдиве. Воно тільки байдуже констатує реальність, а більш нічого. Ось він: твій блиск або тьмяність очей - зморщечки - «ямочки» - «веснянки» - сивина. Та мало що фіксує безстороннє дзеркало! Воно - як правдива жінка, що завжди каже нелукаву правду чоловікові, якого любить. Можливо, каже подеколи занадто недипломатично, так, ніби бере дефіцитний тепер макогін до рук чи (швидше!) дає лупня в чоло. Але при тому - каже. Правду.

А ось папір і те, що на папері... Документ - то жінка кокетлива. Яка і до правди не підступиться, але й брехню не наважиться озвучити. Хіба лише нагадає, що ти - Живий. Живий, якщо вдивляєшся в ці сторінки - зі своїми безтурботними, наївними чи байдужими очима на фото в 16, 25, після 45-ти. Зі штемпелями про переїзди - реєстрації - розлучення - злучення - дітей - групу крові - приватизацію і т. д. Таке ненавмисне кокетство із посвідченням власної персони має свої переваги: гортаючи «паспортний» життєпис - ти перекидаєш сторінки свого Триваючого Життя. І це чудово! Бо в тебе ще є час.

Є час на добрі слова і добрі справи. Є час на людей. На себе. На опір злу. На молитву. Прокльони. Гріхи і покаяння. Сумнів. Гнів. Любов і ненависть. Спокусу. На все-усіське, що придумано не нами!!!!!!!!! А якщо так - то ще є час на ЖИТТЯ. І це - велике щастя, про яке ми не думаємо. Чи намагаємося не думати.

Як добре, що в людини дві «сповідальні», два духівники, які не мають жодного стосунку до правдивого духовного та, власне, й фізичного життя людини:

1. дзеркало

2. паспорт

Дві дати, внесені в обов'язковий «маркер» - дата народження і дата видачі паспорта (а його за життя можуть видавати -надцять разів), дають неймовірне відчуття Свободи й особистої Безпеки кожному, хто ще Живий.

Бо ти не вибирав ні часу, ні місця свого народження, ти не обирав і не призначав собі батьків. Ти не програмував для себе нічого. Тебе просто хтось із любові, безвиході чи цілком бездумно поселив у цьому світі - тебе хтось Народив, щоб ти міг Жити. Тобто розпоряджатися своїм життям. (Це вже інша справа, як розпорядиться твоїм життям іще одна примхлива пані - Доля. Як відредагують твоє життя Люди. Обставини. Час і т. д.).

Але не об тім зараз мова.

Гортаючи сторінки власного паспорта, розумієш: ось тут, на цьому клаптику паперу, сконцентровано твоє життя. Скупо так - ніби крадено. Скромно так - майже сиротливо. Коли каліграфічно. Інколи - не дуже розбірливо. Проте навіть оці - від руки писані десять-дванадцять слів-фіксаторів - це мітки твого життя.

Як добре, Господи, що Ти позбавив людину найголовнішого знання: знання тієї дати, що з'являється (через риску) - після першої.

Зате, як добре, Господи, що, доки тягнеться риска довжиною в Життя, - кожен має можливість не тільки робити, а й думати. Як сказала би моя велика землячка О. Кобилянська, думати «про повільну минучість часу». І неминучість усіх наших і не-наших діянь і не-діянь також, думаю я.

«Вирвані сторінки...» - це ще не вся автобіографія. Вірю, що у мене ще є час для цього. А якщо ні - то моє дотеперішнє життя у двох століттях і двох тисячоліттях уже дало таку мозаїку з подій і їхніх учасників, що доповнити його (при потребі) зможуть колись інші. Але цією книжкою я хочу бодай контурно залишити правдивий профіль епохи, в якій минули мої перші півстоліття. Фіксація часу, консервація епохи у невигаданих іменах, датах і подіях, на мою думку, - найбільш правдиві свідки окремої людини на тлі історії.

«Вирвані сторінки...» - це, якщо хочете, стовідсотково книжка про сучасність. Про час, про себе і про багатьох інших людей у часі. І це моя відповідь усім моїм прихильникам і опонентам, які нетерпеливлять мене одним із численних запитань: ЧОМУ Я НЕ ПИШУ ПРО ТЕПЕРІШНЄ?

О-о-о! Ще як пишу! Хіба що лише не чужою кров'ю, але таки по живому. Бо поки людина живе - вона сучасна. Отже, сучасні її думки і дії, і те, що вона і як робить - також сучасне. Але це вже якою філософією послуговуватися, від якої філософії відштовхуватися - що є сучасним?

Годинник «Константін Вашерон» на руці чи постмодернізм у літературі?

Спустошений світ без Бога чи більш удосконалені технології для вбивства будь-якого життя?

Витравлювання моральних законів чи насадження закону виживання нахабнішого?

Кожен свій час має свою філософію і, як не парадоксально це звучить, одночасно позбавлений філософії. Розумна людина завжди вважає, що час, в якому вона живе, позбавлений будь-якого раціонального тлумачення. Бо, якщо третина чи четвертина людства страждає або гине від голоду, а масний український чорнозем, зарослий бур'яном, дає лише урожай «Майбахів» одному відсоткові вибраних, але не перетруджених роботою і не переобтяжених докорами сумління, то філософія котрого з філософів і з якої епохи може бути застосована до такого сучасного часу? Я вже не торкаюся глобальніших, глибших проблем сучасності. Проте моя внутрішня віра і людська впертість збігаються в одній точці: всі коди сучасного і майбутнього «зашифровані» в минулому. І якщо ми не здатні розкодувати послання з минулого - ми не є спроможні продукувати продуктивне майбутнє із теперішнього дня.

Теперішнє - це я і те, що мене турбує, на які алюзії наштовхує, до яких думок чи дій спонукає. Іншого сучасного нема.

15 липня. 2010 р., Україна

- Марічко-о-о-о-о! Верніться-я-я! Марічко-о-о-о!!! - задихаючись від морозу і бігу одночасно, кричить бабця Василина у білий, безконечно непорочний простір гір, укритий товстезним шаром неторканого снігу, на бігу то скидаючи, то закутуючи цвітасту - у ружі - хустку круг голови. Без верхньої одежі, в незмінній вишитій сорочці, у горботці-запасці, серед заметеного снігами хутора, вона скидається на біблійну Рахіль, що розпачливо рятує свою дитину.

- Марічко... верніться, прошу вас, застудитеся, заслабнете, Марічко! Верніться! - відсапуючись від несподіваного «марафону», просить задихана бабця, уже не біжучи - лише ступаючи вузенькою стежкою, між білих кучугур.

Може, бабця навіть плаче - бо раз у раз витирає змокріле обличчя ружевою хусткою.

Але хіба я її чую?! Хіба я знаю, що таке сльози розпачу і любові упереміш?!

...Вовняна зелена сукеночка у великі білі горохи лопотить на мені, як лопотить од вітру вершечок старезного бука неподалік. А я, боса-босіська!!!

скачу, ніби молоденьке козеня, колючою білою стежкою, прокопаною чи то дідом Онуфрієм, чи татом Василем від будинку до незамерзаючого навіть узимку корита, з якого ми беремо воду для їжі, і може, мою чорну голівку й не видно з-поміж тих кучугур. Від хати до корита - добрих півсотні метрів: є де розбігтися. Далеко позад мене вже лише хекає бабця Василина. Але навіщось мені конче - а хоч би що! - потрібно добігти до того корита і зачерпнути руками води!

Гострий сніг впивається шпильками в підошви, сукенка ледь не примерзає до тільця - а я підскакую між чистими стінами снігу, хапаючи жменями сніг до рота - і несказанно тішуся своїй витівці: ага, я від баби утекла, я від діда утекла, хіба що лише не кочуся отим котигорошком, про якого вчора на ніч розказувала мама... а поки на хутір повернеться мама з татом... я, боса, ще встигну поскакати козичкою під розпачливий акомпанемент бабусиного «Марічко, верніться!»... ще встигну нахапати стільки морозу в груди, що його якраз вистачить заробити легеневу хворобу, яка невідступно ітиме за мною багато років жменями фтівазіту, борсуковим салом і білими халатами; хворобу, яка відбере можливість ходити до дитячого садочка, яка ніколи не навчить мене бавитися з ляльками - лише потоваришує мене із самотністю, а згодом сотворить культ співчуття до всіх, кого болить... Мабуть, тому я так люблю оті прості й щирі чотири рядки мого чудового земляка і правдивого поета Бориса Бунчука:

О, але поки це буде... до того я ще встигну назавжди закарбувати очима і пам'яттю чисту серцевину калейдоскопічного безмежжя моєї дідизни і батьківщини - серцевину отого крихітного хутора Сірук, що затиснутий смерековими і буковими піками, як оборонними валами, де в білих привидах снігу тоді тулилося лише чотири хати - Томнюків, Матіосів, Романюків і ще одних Матіосів. А ще я встигну назавжди запам'ятати, як тоді вперше і востаннє в житті татовий ремінь трохи розігрів задубіле на морозі моє сраченя під речитатив найжалісливішої на світі бабусі Василини перед сином («Не бийте, Василю, малу холєру, вона ще не розуміє, що то може пошкодити...»), і свої намертво стиснуті зуби (аби лише не заплакати!)...

Цей найбільш гострий спогад-видиво з дитинства не потьмарився й досі ні найдивовижнішими дивами і красотами світу, баченими на власні очі, ні найгострішими відчуттями, що вражали моє жіноче серце у час пристрасті чи болю. Бо саме відтоді, з трирічного віку, з йорданських снігів 1963 року, з білого хутора Сірук, загубленого між десятком таких самих знелюднених по війні буковинських хуторів, я знаю, що я - Людина.

Що я робила три роки перед цим, не знаю. Точніше, не пам'ятаю. Мабуть, так само, як і по тому, у пахучій царинці-пасовищі, пила ще паруюче молочко з медом («просто з-під корови», кажуть на Буковині) із білого горнятка в зелену квіточку, яке зберігається тепер у мене в Києві;

мабуть, їла сир зі сметаною із дерев'яної надщербнутої мисочки, яку згодом моя тітка подарувала мені на весілля;

зазирала, певно, під дідові верстати у майстерні, яка була розміщена у заглибленні гори, а вже на «даху» майстерні стояла наша розкішна (як мені здавалося), майже квадратна дерев'яна хата під бляхою;

дивилася, певно, крізь вікно, як посеред білої днини риють схили обсадженого нагідками городу дикі свині зі своїми маленькими чорними дітками...

Щось, я мабуть, робила і до трьох років. Бо все це подеколи зринає перед очима так ясно, так гостро, ніби з учорашнього дня. Але те, що я Людина, я усвідомила саме тієї миті, - біжучи босою не зимовим хутором - Планетою. І на Планеті нас було лише троє: сніг, бабця і я. Мені навіщось - кров із носа! - потрібно було будь-що добігти до незамерзлого корита з питною водою, зачерпнути її дірявими дитячими долонями і фонтанчиками запустити в біле небо.

І увесь цей час за мною біжить безконечно жалісливе бабусине «Марічко, верніться!» - але так само безконечно уперто мені не уривається терпець дотепер бігти босоніж Планетою Життя, чуючи, як гарячі зашпори розтинають голі підошви, проте мені не спадає на думку вернутися у світ якийсь тепліший, м'якший, не такий колючий і не такий безжальний...

Тепер я розумію: саме той біг босоніж снігом не тільки не атрофував мою впертість, але назавжди загартував рецептори болю.

Без того бігу я ніколи б не стала тією, ким я є.

...Женщина лет эдак за пятьдесят истово целует мои руки, не говоря ни слова, - а я невольно смущаюсь: вокруг столько людей!

...При скоплении большого народа мужчина становится передо мной на колено прямо перед книжным прилавком - а мне хочется немедленно поднять его, еще и пригрозить пальчиком, дескать, зачем такая экзальтация? Лучше скажите словами.

Каюсь: мне всегда почему-то неудобно, когда люди так горячо, порой смешно, порой экстравагантно выражают свое восхищение.

...Молоденькая мамаша, обвязана грудными близнецами, проталкивается сквозь очередь за автографом.

А меня в это время сверлит навязчивая мысль: зачем этой улыбающейся на все «32» счастливице моя подпись? Разве тремя-пятью словами скажешь точнее, чем в книге? Я разве становилась бы в очередь за автографом к известному человеку? Другой раз за день в кабинете побывает, как я их именую, «треть людей из телевизора» и «половина совестей нации», а ты и не подумаешь попросить такую невинность - оставить свою роспись на книжке или альбоме.

Но люди бывают такими разными, что иногда и тебя доведут до слез! Особенно на книжных выставках.

Вавилонское скопление народа и порой до изнеможения утомительное многочасовое общение с ним на Львовском Форуме издателей или во время «Медвина» в Киеве дает писателю столько сюжетов для будущих книг и поводов для размышлений, что, после всего, хочется убежать в какую-нибудь пещеру, дабы спрятаться от избытка информации.

Порой болезненной. Порой невыносимой.

Иногда задумываешься: а стоит ли брать на себя столько чужой боли?! Ведь можно свернуться улиткой - и радостно принимать такую приятную каждому творцу похвалу, восторг, восхищение. Но нет! Тебе обязательно надо знать: кто? Откуда? Почему читает твои книги? Что не воспринимает в них? Чего ожидает от тебя?

Зачем тебе это? Наслаждайся успехом и не трать свое сердце на чужую информацию. Но нет! Тебе обязательно быть еще и социологом. Независимым, кстати. Ух! Проклятое твое совковое воспитание! Ведь никто теперь тебя не заставляет быть глашатаем, трибуном или совестью нации. Ты не отчитываешься ни за сюжет, ни за коллизии, ни за акценты ни перед одной институцией.

Тебя самого разрывает боль.

Ты просто украинский писатель.

Просто - да не очень. Тебе обязательно быть трибуном не только качественного, но обязательно совестного слова. А это чревато. Нет-нет... наверное, вы подумали о каких-то «репрессиях». Ничуть! Чревато каждодневным разрывом твоих сердечных сосудов, твоих нервных окончаний, отвечающих за твою же боль.

Ты запросто тоже смогла бы стать клоуном или конферансье в творчестве. И те, и другие обязательны в любой полноценной литературе. И они справедливо востребованы читателем. Это как в моде. Ты ведь тоже носишь модные - сезонные - вещи. Но тяга твоя к классическому стилю почему-то такая же неистребимая, как тяга многолетнего алкоголика к бутылке.

...Женщина отпускает твои руки - и на тебя извергается еще один вулкан человеческой драмы. Оказывается, женщина таким образом благодарит тебя за твою же книгу, которая помогла ей... понять своих родителей и примириться с ними. Женщина родилась в Запорожье. Родительские корни - в Западной Украине. Но родителей в послевоенное время - как свидетелей некоторых обстоятельств, повлекших за собой гибель невинных людей, - вывезли в Запорожскую область. Подальше от ненависти и мести. «Хорошо, что не в Сибирь», - всхлипывает женщина и сквозь слезы продолжает интимный свой рассказ. Ее, как и меня, воспитывала советская школа и коммунистическая идеология, но в ней проснулся интерес: а что же все-таки там было? А о том страшном времени родители молчали пли отбивались казенными, заученными идеологемами. У дочери возникли напряженные отношения с родителями. Она не могла понять, почему ее родители были недовольны советской властью, если вот, она, их дочь, учится, имеет работу, воспитывает детей... Какой такой еще справедливости добиваются ее родители в последние годы?

Она делится своими впечатлениями от одной из моих книг. Горячо благодарит меня. И я чувствую, что мне нужна валерьянка.

...Человек нашел мой телефон и вычитывает меня под «первое число». «Пани Мария, неужели вы не понимаете, что есть люди с особенно тонкой психикой?! Что они могут быть гипнотизированы вашими словами? Ведь они очень убедительны, эти слова! И какая-нибудь несчастная сделает со своим любовником то же, что сделала ваша героиня в «Життя коротке, щоб казати «ні». Вы не чувствуете ответственности за то, что вы пишете?!» - донимает голос из телефонной трубки.

Чувствую, мой дорогой. Но что мне сделать со своим воспитанием и своими убеждениями?! И рука моя тянется к ящику стола с лекарствами, а другая рука «продуцирует» снова трепанацию боли.

...Крайности? Может быть.

Резюме? Простое.

Наши люди не разучились чувствовать и воспринимать боль посредством слова. Они всё-таки много читают. У них всегда - поверьте мне! - есть спрос на книгу. Именно на украинскую. А в украинских писателей всегда есть предложения - множественные! Хороших, кстати, книг. Но не всегда есть выбор. Ни у тех, ни у других. Но это другая тема.

...Распечатываю почту - и...

Вы догадались, о чем мне написала женщина из Николаевской области? Нет? И не надо. Это приватные истории. Я их не обнародую. Мне легче выдумывать, дабы ни у кого не осталось обиды на меня за рассекреченную тайну. Я не хочу быть Николаем Мельниченко, хотя я никому не давала присяги.

...Писатель - он мазохист. Он истязает себя не только своим опытом. И даже если он юморист - он все равно знает, что каким-то образом, может, самым невероятным, рассказанная им история «срикошетит» в чьей-нибудь читательской судьбе. Что уж говорить о тех, кто «истязает» народ драмами, психологическими триллерами?

Но даже если мне - за причиненный вред человеческой психике, за читательскую горечь или проклятия - гореть в огне, Боже, не отбирай у меня эту боль слова.

Божечка, ведь эта ты диктуешь мне эти страшные, но справедливые слова страданий, радости, печали, но, в конечном счете, - все-таки слова прозрения?!

Газета «24ua»,

28 березня 2007 р.

 1965 рік. Через драматичні родинні обставини (смерть бабусі) хата мого діда Онуфрія, покрита румунського бляхою 1934 року, за тиждень була розібрана до дошки, пронумерована, кіньми звезена з хутора Сірук у Розтоки і наново зведена на сільському кутку під назвою Царина. Що румунською означає «маленька земля». Сільська рада виділила «переселенцям» із хутора 27 соток землі. Батьки взяли безвідсотковий кредит на будівництво. І почалося!

Сусідів було двоє. Зліва - Петро Борсук: із родиною (з усіма чотирма його дітьми я пасла корову в лузі) помагав моїм батькам на прохання і без, бо сам був неперевершеним майстром-столяром. А другі сусіди - праворуч від нас - називалися Петріцькі. Точніше, це було їхнє прізвисько (за іменем господаря, також Петра на прізвище Хімчинський). Старша бездітна родина мешкала в мініатюрному будиночку на двоє вікон, з каганцем під стелею. Електрики вони не визнавали. Як і не визнавали нових сусідів. Тобто моїх батьків. Петріцькі вперто пам'ятали, що за часів румунської влади на Буковині (з 1918 до 1944 року) земля, на якій ми звели хату, була приватною власністю і належала їхнім родичам. Петріцькі й через 20 років не змирилися з тим, що фамільну землю усуспільнили.

Отож, кожен день нашої родини сповнювався «приємними» несподіванками: щоранку щедро полита фекаліями доріжка від хати до хліва; вбиті хімікатами вишні на межі (тоді ще парканів не було). Проте пострілом у саме серце стало отруєння Петріцькими собаки Бориса битим склом, доданим до собачої їжі. Наш породистий Боря тиждень карався і відходив із цього світу так, як відходять тверді люди. Він лежав нерухомо під будкою, стікаючи кров'ю, і тільки дивився - ніби говорив - величезними очима, з яких котилися сльози. Я сідала на траву і плакала разом із ним...

А далі ми поховали Борю в кінці городу під горіхами. І я ще довго навіщось поливала літеплою водою його могилку.

Але сусідство, знаєте... Воду Петріцькі брали зі спільної на трьох сусідів криниці, що стояла на межі Петра Борсука. Звичайно, треба було ходити попри нашу хату, попід наші вікна і крізь зуби все-таки вітатися. Дрібненька, ніби здитиніла, Анна Хімчинська (так звали ненависну мені тоді сусідку) часом, коли не бачив чоловік, скидала із плечей коромисло з відрами, перепочивала у нашому дворі, при тому розповідаючи щось цікаве. Може, у ній озивався материнський інстинкт? Може, мучили залишки совісті за чоловікове дикунство? Петріцька говорила, як моя бабця, - афоризмами: «Дівка, як віддається, думає, що вбирається в золото, а вона не знає, що суне голову в шипшину». Мені здавалося, що я тоді була глухою - так її люто ненавиділа.

І ось якось узимку, коли сніги стояли мені по вуха, із бляшаного даху нашої хати посунув сніг із таким гуркотом, що я зо страху мало не впісялася. А через якусь мить почула крик. Далі - тільки скигління. Я вибігла на веранду, уткнувшись чолом до шиби: з-під білої кучугури стирчала маленька голівка Анни-Петрічихи, а вона сама хапала ротом повітря.

Багато і знати не треба було: Петріцька ішла від криниці. І її присипало снігом із даху. Вона крутила головою навсібіч, не маючи сили ні крикнути, ні самотужки вибратися з-під снігу. Та навіть коли б і кричала... Удома, крім мене, нікого не було.

Я миттю згадала тата, який щоранку згрібає фекалії з-під порогу.

Згадала останній погляд Борі.

І тихенько вернулася в кімнату. Гостре жало люті уп'ялося в серце: «Так їй і треба! Хай умре під снігом! За Борю!»

Але інше жало... Воно називається жалість. Чи милосердя. Чи ще якось воно називається...

...Вже як я відкопувала голими руками Анну Петріцьку з-під того снігу... як вона хапала мої червоні руки і цілувала їх...

...Наш тато каже, що не пам'ятає ніякого зла від Петріцьких, окрім Бориної смерті.

А я пам'ятаю змаціцькану (дуже дрібну, маленьку) Анну у прилиплій одежі, звільнену з-під снігу, і цілування моїх рук.

Ні.

Не так.

Я навіки зафіксувала потоптане перше - перше! - зло в собі.

Як зафіксувала у своїх книжках Аннині афоризми.

І отой афоризм - про дівку, яка виходить заміж із думкою про золото...

Журнал «Країна»,

5 лютого 2010 р.

Серпень 1968 р. Літо несамовитіє сонцем і запахами близького врожаю. Я нетерпеливлюся, як набухла дощем хмара над Синиченою горою (чуєте, як звучить - синичена?! Мабуть, саме в нашому селі знаходиться всесвітня батьківщина синичих гніздечок). Нетерпеливитися є чому: за тиждень-два моя 28-річна мама-вчителька напрасує мені шкільну форму, я пов'яжу великі білі банти у заплетені кіски, навхрест склавши їх на потилиці, - і моє пізнання світу продовжиться. Другий клас для дитини - не смішки. Щодня бігаю довкруж школи. (На той час школі виповнилося понад 100 років, але про це ніде й ніхто не заїкається. Воно й не дивно: тодішня держав на машина втовкмачує навіть дітям із колиски, що життя на Буковині почалося лише 1940 року, з приходом радянської влади).

Але я про це тоді ще не знаю. Знаю, що у мене є молодюська вчителька - Марія Федосіївна Мазурик. Вона «з Великої України», з повагою кажуть у селі (насправді з Черкащини). Вона нічого й нікого, крім «гавриків» із нашого 2-Б та найманої літньої кухоньки у сільських господарів Леликів не має. Моя нетерплячка чимшвидше піти до школи погано вписується у незмінну слухняність сільської дівчинки.

Та щось у повітрі витає не те. Раптово обличчя моїх батьків набувають напруги і збентеження. У моїй присутності миттєво вимикається «колгоспник» (радіоприймач) на стіні. До нас кілька разів за день приходять мамині колеги-вчителі Щось діється - розумію маленькою голівкою. Але питати? У мене свої турботи.

...20 серпня на все село незвично «ридають» два гучномовці, розташовані на стовпах біля сільського клубу і коло ферми. Мене охоплює тривога. Я потребую захисту. Я вбігаю в кімнату. І раптом застаю заплакану маму і тата, який обіймає маму за плечі (Боже праведний! У присутності дитини!). Радіоприймач горлає на повен голос. Батьки не намагаються притишити звук. Мене навіть не виганяють у двір. Їхні безкровні обличчя такі, що я розумію: біда.

«Біда» говорить металевим голосом Левітана. Слова не з дитячого світу: Чехословаччина, переворот, введення військ, захист братнього народу, резервісти, мобілізація.

Тато тихо каже: «Війна».

Мама відповідає: «Тебе заберуть».

Я стою під приймачем і чекаю, коли скажуть, що тато йде на війну.

...Надовго забиваюся на стайні у сіно і плачу - аж починається гикавка: уявляю молодого й красивого тата без рук чи без ніг, уявляю маму вдовою, а себе - сиротою...

Тато вернувся із військкомату і коротко кинув: «Забракували. Відкрита виразка шлунка». Ми ридаємо з мамою разом.

Не знаю, скільки тоді було резервістів серед 50-тисячного війська, що СРСР ввів у збунтовану Чехословаччину. Знаю, що жертви з обох сторін перевищили сотні (за тодішніми даними). Знаю, що мій тато також був під безжальним прицілом мисливців на людей. І знаю від теперішнього свого київського сусіда - колишнього льотчика, який був тоді там, що місцеве населення відмовлялося давати навіть води радянським солдатам. «Ми вас сюди не кликали», - такою була їхня відповідь. Ще знаю, що звідтоді зненавиділа голос і тембр Левітана, бо він асоціювався з можливою смертю.

...На початку 80-х років історія повторилася. Мало не всі мої Розтоки потайки (не можна було легально!) молилися за Вову Тащука - сина парторга місцевого колгоспу і моєї вчительки, - який від дзвінка до дзвінка відслужив у Кабулі, охороняючи колишній палац Аміна. Вова вернувся живий. Але Афганістан зруйнував йому здоров'я і покалічив життя.

Моєму чоловікові, якого «кинули» в Афганістан до офіційного введення туди радянських військ, із Центрального архіву Збройних Сил РФ кілька років поспіль відповідали, як убивали: мовляв, його частина в числі тих, хто був в Афганістані, не значиться. Але треба знати упертість мого чоловіка, коли йдеться про справедливість.

...Подивіться сьогоднішні новини. Кров на землі мегатоннами ллється просто так - без землетрусів і природних катастроф. Сильні світу цього вважають, що історію пишуть гроші. Хтось ці гроші «відмиває». Ще хтось «складує» людські життя, як рахунки в офшорних зонах. А що ми? А ми їх рік у рік «підпираємо» своїми голосами, не питаючи потім за сподіяне. А раз не питаємо - тоді готуймося на бойню. Ви готові?! Я ні.

...Нестерпна радість буття, уже сказав до мене відомий чоловік.

Газета «Столичные новости»,

10 березня 2010 p.,

надруковано українською мовою.

Моя бабця Гафія (по матері), ота, з якої списана Юстина, що чверть століття тримає труну для власної смерті (новела «Не плачте за мною ніколи» у книжці «Нація»), якось показала очима на жінку, що чекала автобуса на сільській зупинці:

«Хочеш, я покажу тобі, як Бог любить людину. Ще за Румунії, двадцять сьомого року (1927. - М.М.) була велика повінь. Вода прийшла вночі така, що тут, на вулиці, де ми з тобою стоїмо, плила ріка (до Черемошу від центральної дороги Розтік - метрів 400). У сусідньому від нас селі було весілля. І вся хата, з усім весіллям і людьми, серед ночі пішла за водою. А в хаті була мала дитина, підвішена в колисці до сволока. З весільних гостей не лишилося й пощеку (нічого - по-гуцульськи). А колиска з дитиною гойдалася у повеневій воді, поки в Чорногузах (перше село після Вижниці) хтось не виловив ту колиску. От, видиш, яка тепер пишна жінка. Бо воно, коли на смерть, - то на смерть а хоч би'сь закрився в пивниці, а як на життя, то на життя. Хоч серед повені».

Так говорив не Заратустра. Так говорила моя бабця по матері.

1969 рік. Іще однією нашою сусідкою (до берега - метрів 30) була сліпа дівчина Єлена Михайлюк. У селі її називали «темна». Її малюсінька хатка (розміром десь 3 на 4 метри) здалеку скидалася на будиночок, які колись були в дитячих садках для ігор. Мені Єлена казала, що бачить так, «як крізь марлю». Тоді їй було років зо 30. У Розтоках ніхто про неї майже нічого не знав. Начебто була родом із села Довгопілля, начебто з монашок, а може, й ні. Щось там ще казали, але я того на пам'ятаю.

Життя Єлени минало у молитвах. Щодня вона двічі ходила до розтіцької церкви або до каплиці у супроводі ще однієї монашки, яка жила з нею в мініатюрній хатці, - Анни, або когось із сільських чи приїжджих жінок чи дівчат, які приходили до неї за благословенням. І щодня вона двічі минала нашу хату. Але я чомусь чи то боялася Єлени, чи благоговіла перед нею. Від розуміння, що вона якась не така, як усі інші люди довкола, ніколи не підходила й близько до неї. Навіть молоко боялася їй носити. Носив тато.

Хата моїх батьків - 70 метрів до Черемошу. 1969 року повінь прийшла також уночі. Ріка змінила русло, миттєво відкраявши частину буковинської території на користь території івано-франківській. Зранку воду в криниці вже можна було черпати долонями. 15 рядів картоплі на нашому городі - в намулі. До будинку воді «йти» метрів 10. Батьки виносять найнеобхідніші речі на горище. Троє дітей евакуюють до бабці Гафії.

Про тодішню повінь на Буковині згодом напише Олесь Гончар у есе «Верем'я» (по-буковинськи - погода). Але я тоді про Гончара й не чула.

Люта вода бушувала довго. Проте збунтована стихія обійшла хату «темної» Єлени й Анни, не заливши й сантиметра їхнього необгородженого подвір'я, ніби круг неї накреслила коло, і покотилася далі - вперед, роблячи шкоду іншим

І село знову пішло до «темної - дивитися-чудуватися, як то таке може бути?!

XXI століття. Ліна Василівна Костенко розповіла мені про згорілий цвинтар в одному із сіл (тепер це вже ліс) чорнобильської зони, де цілим і неушкодженим залишився один хрест. Мало того, на тому хресті, не торканий вогнем, залишився вишитий рушник.

То був хрест на могилі дружини колишнього сільського священика - о.Федора.

...«Скрізь був Бог, лиш не всі люди то розуміють. Такі тепер усі вчені та грамотні, що послати

до с нема кого. Грамотні - а простого не розуміють. А Бог уже був скрізь ще до того, як ми народилися», - сказав мені якось тато.

Якби ж то я була завжди слухала, що кажуть розумні люди.

Однак дещо я таки почула.

Дорогий мій Читачу!

Почавши читати цю книжку, абстрагуйся від усього, що Ти чув про неї із чиїхось уст - добре чи погане.

Відкинь упередження від оманливої назви;

від непритаманної Тобі у багатьох випадках мови;

абстрагуйся від сюжетів, які, на перший погляд, можуть видатися чужими Твоїй людській сутності й навіть жорстокими.

Але зосередься, - прошу Тебе, Читачу, дуже! - на колізіях окремої людської долі. Дарма, що ця доля, можливо, не має нічого спільного з Твоїми теперішніми уподобаннями, історією Твоєї приватної історії чи історій близьких Тобі людей.

Згодом, коли Ти з розпачем чи тугою, нерозумінням чи люттю перегорнеш останню сторінку книжки, на мить задумайся: а це ж могло трапитися й зі мною, якби я жив Тоді і Там!

А ще спробуй замислитися над тим, що безжальне колесо обставин вічне - на те воно й КОЛЕСО!

І втручання в особисте життя, але вже на тлі інших інтер'єрів, пейзажів і антуражу, може трапитися і з Тобою чи Твоїми близькими навіть сьогодні, тепер, у техногенному, «крутому» XXI столітті, незалежно від того, у чому Ти ходиш - в одежах від Бріоні чи в незмінній селянській куфайці. Може трапитися так само драматично, як у моїх книжках. Не в бункері і не в лісі - а в «єврокабінеті», на шахті, на заводі чи навіть у салоні «Мерседеса».

А згодом, якщо Ти маєш близьких чи знайомих людей поважного віку, поцікався, мій Читачу, що було з ними в середині минулого сторіччя? І що Твої близькі знають про долі своїх єдинокровних братів в інших частинах України? Зокрема там, де відбуваються події «Солодкої Дарусі» - у гуцульській частині Північної Буковини (територія сучасної Чернівецької області).

На тій землі, де лише у першій половині XX століття мало не двадцять разів мінялася влада?!

Вдумайся, дорогий Читачу, у скупу, але дуже промовисту хронологію ЛЮДСЬКОГО ЖИТТЯ звичайного буковинця упродовж неповних ста літ!

- На початку XX століття на Буковині продовжувала правити Австро-Угорська монархія;

- тричі за два роки з початку Першої світової війни (1914-1916) на цьому клаптику землі почергово «борюкалися» Російська імперія із смертельно пораненою цісарською короною;

- 3 листопада 1918 року в Чернівцях відбулося Буковинське віче з вимогою приєднання української частини Буковини до УНР, а з 7 листопада 1918 року на Буковину знову вернулося Румунське королівство на підставі мирних угод;

- кілька місяців 1919 року генерал Зайдек відповідно до міжнародних угод утримував гуцульську частину Буковини в межах Польщі, й саме тоді на тих землях панував правдивий «безвізовий» режим: люди з Городенки (Галичина) безперешкодно, але з посвідченням особи, ходили через річку-кордон Черемош обробляти свої городи на Буковину;

- 1919 року, після упорядкування кордонів між Польщею і Румунією, такий цивільний «туризм» припинився, щоправда, з поверненням приватної землі її господарям по два боки кордону; а далі - вересень 1939 року: прихід радянської влади в Галичину - масові втечі на «румунську» Буковину переслідуваних галицьких євреїв та українців, що боронилися від перших депортацій; на Буковині далі порядкує королівська Румунія аж до 28 червня 1940 року;

- 2 серпня 1940 року - законодавче підтвердження (сесією Верховної Ради СРСР) приєднання Північної Буковини до СРСР; утворення Чернівецької області УРСР; річне господарювання тут (до 22 червня 1941 р.) радянської влади; на підставі «Угоди між Урядом СРСР і Урядом Німеччини» від 5 вересня 1940 року за синхронних дій НКВД і гестапо - масова депортація на землі Рейху майже 45 тис. буковинських німців, які жили на Буковині з 1781 року, а також депортація 14-15 червня 1941 року 15 тис. буковинців (українців, румунів і т. д.) - політично, національно та «куркульськи» неблагонадійних;

- з 7 липня 1941 року, після здачі Чернівецької області радянськими військами німцям, на Буковину вернулася румунська адміністрація вже в альянсі з гітлерівською Німеччиною, у перші дні добре погостривши «червону косу» на місцевих євреях. До Книги Праведників Світу в єрусалимському меморіалі Катастрофи Яд-ва-Шем занесений адвокат, тодішній мер міста Чернівці Траян Попович - за врятування 1941 року 20 тис. чернівецьких євреїв від депортацій у табори Трансністрії;

- на Буковині урядує румунська адміністрація; воєнні дії як такі - відсутні; серпень 1943: вихід Румунії із гітлерівської коаліції, хаос на «воротах Європи» перед наступом радянських військ; евакуація відступаючими німцями цивільного населення углиб гір від можливої лінії фронту; лютування в гірських районах Буковини угорських військ - останніх альянтів Німеччини у Другій світовій війні; обхід фронтом багатьох гірських буковинських сіл; кількамісячне безвладдя, супроводжуване мародерством місцевих мешканців, охочих наживи і помсти за давні кривди;

- 1944: знову тимчасове безвладдя, мародерство, поява перших загонів УПА, які рейдували переважним чином із Галичини, другий прихід радянської влади;

- голод у низинних районах Буковини 1947 року, організація колгоспів, набір робочої сили на Донбас, одночасні масштабні репресії і масштабні цивілізаційні перетворення в області - розвиток науки, культури, шкільництва;

- 1991 - незалежна Україна.

Уперше у велику історію я «втрапила» в неповних 9 років, у своєму селі Розтоки, ідучи зі школи. Просто на 488 сторінку втрапила. І «красуюся» там понині.

А що історія була не така, щоб велика - але Що занадто товста (сімсотсторінкова), а ще дуже забрехана, - я зрозумію не так швидко, як у неї втраплю тоді, у свої дев'ять років.

Щоб вам легше орієнтуватися у часі, просторі та людях, я розкажу детальніше, де це і як це було.

Моя мама й потепер каже, що наш - Путильський - район (Чернівецької області) - «у дідька

за дверми». І туди завжди раніше посилали фахівців усіх рівнів, «як на каторгу» (бездоріжжя, віддаленість від обласного центру і т. д.). Зараз далеко не так, але багато в чому так само.

Село Розтоки до хрущовської адміністративної реформи належало до Вижницького - набагато цивілізованішого - району. У мене в метриці, до речі, так і записано: місце народження - Розтоки, Вижницького району. Зате у решті документів - уже район Путильський. Добре, що я не лаштуюся на пенсію. Бо певно, довелося би доводити, що ти - це ти. І це саме ті Розтоки. (Як свого часу моя мама доводила, що вона не Полярія, а таки Павліна. Полярією її зробили грамотні представники радянської влади 1944 року, після визволення «від Румунії», коли з голосу робили перепис місцевого населення. Ото й записали у своїх «таємних протоколах» чотирирічну Павліну Матіос Полярією. Про що мама довідалася, лише оформляючи документи на пенсію, через що могла мати велику катавасію, якби не обласний архів).

Мої чудові земляки і потепер усіма правдами-неправдами намагаються і лікуватися у Вижниці, й скуповуються там також. Наш теперішній райцентр Путила - Сторонець-Путилів до приходу радянської влади, або просто Сторонець за часів Юрія Федьковича. Історичну назву райцентрові не повертають, хоча в народі топонім Сторонець не витравила жодна влада. Так і говорять:

- Іване, куда ідете?

- Куда автобус буде. Або до Віжниці, або у Сторонець.

Отже, «ми» дуже старі - нам (Розтокам) 2011 року виповниться «гарантованих» 510 років.

Історію своєї родини я знаю до 1790 року. Отже, «нам» - Матіосам - також, дай Боже, кожному: 220 років.

Що з нами було до того, тоді й далі буде - розказує наука, документи, брехливі й совісні люди. Одне слово, розказують багато, а правду знає наперед - лише Бог.

А на той час, 1969 рік, ця книжка - «ІСТОРІЯ МІСТ І СІЛ УРСР...» - була пречудова, бо в ній «особлива увага приділена висвітленню героїчної боротьби трудящих проти колоніального гноблення турецьких феодалів, польських панів, австрійських баронів і румунських бояр, проти капіталістичного гніту, політичного безправ'я, національної дискримінації і політики онімечування та румунізації» (с. 7). І коли б не наука - не знали би ми про себе нічого, як «синє за нігтем». Та ми завжди «під дахом» - про нас завжди хтось думає. Якщо й не про НАС, то про нашу історію - точно.

Думали й тоді, коли тлумачили світові нас і про нас, бо «методологічною основою написаная історії міст і сіл області були твори класиків марксизму-ленінізму, рішення партійних з'їздів та пленумів ЦК КПРС і ЦК КП України» (с. 6).

Розумієте! Це пленум ЦК дав моїм пращурам право поселитися між горбами, де «дідько каже «добраніч», розчистити і розорати праліси для обробітку землі, скластися на господарку, продовжувати рід - і тривати у часі доти, поки Бог не скаже «добрийдень!», а люди - «до побачення...».

Але у тій грубезній книжці є ще багато «інтересного», як любив казати мій дід Власій (по матері).

Бо хіба не «інтересно», що «під час першої світової війни Розтоки двічі (1914 і 1916 рр.) займали російські війська. Спілкування з ними мало великий вплив на мешканців села. Серед солдатів було немало членів РСДРП, які пропагували революційні ідеї серед селян. Незабутнє враження на селян справляло гуманне ставлення російського війська до місцевого населення. Голодуючим вдовам і біднякам солдати подавали всіляку допомогу» (с. 484).

На моїй шкільній віньєтці написано «21-й випуск Розтоцької середньої школи 1967- 1977 рр.»

Насправді, було не так, як пише ця «Історія...». Школу в Розтоках відкрито 1864 року. На час закінчення мною РСШ їй було 113 років. 1969 року, коли я «вискочила» з «Історії міст і сіл...» на 488 сторінці, у Розтоках налічувалося 536 учнів. Їх тоді навчало 55 учителів. 1977 року в десятирічці було 586 школярів. 2010-й може «похвалитися» лише 240 учнями РСШ. Щоправда, на сьогоднішню зменшену кількість учнів у нашій школі вплинуло не стільки зменшення народжуваності (а вона в селі все ж переважає смертність), скільки те, що не лише сусідні села нашого району (Мариничі, Підзахаричі), але й село Виженка Вижницького району і село Розтоки Косівського району Івано-Франківської області, звідки традиційно наша школа мала «рекрутів» для навчання, «розжилися» на свої повноцінні навчальні заклади.

Не знаю, чи було ще де в Україні таке село, де б зібралося таке яскраве гроно учителів від Бога! І я точно знаю, що фаховість будь-якої людини будь-якої професії починається з фундаменту - зі знань, закладених у шкільні роки (до речі, як і брак фаховості також). Якщо, звичайно, було кому ці знання закладати у круглі гарбузики дитячих голівок.

У мене такі вчителі були. І я хочу, щоб ви їх також знали. Багато хто з них завершив свою земну дорогу. Але, якщо я їх пам'ятаю, а таких, як я, багато, мої вчителі продовжують мене вчити й надалі.

Бог на світі є. І я черговий раз переконалася в цьому у липні 2010 року.

Останніх років п'ять я безуспішно намагалася розшукати свою першу вчительку Марію Федосіївну Мазурик. Ні моя вперта настирливість, ні телефонні пошуки, ні наша міліція, ні «Ключовий момент», ні преса, ні... ні... не змогли впродовж багатьох років зробити таку дрібничку: на просторах великої, але все-таки осяжної і реєстрованої нашої України розшукати Вчителя від Бога. Людину, яка, поклавши мені в руки залізне перо дерев'яної чорнильної ручки, а заодно - фарфоровий біло-фіолетовий каламарик у виїмку дерев'яної парти, навчила так те перо тримати, що, певно, й умру із ним - прирослим уже не до руки, а до душі Словом, яке випурхнуло з-під того пера.

О, так, у нашій країні знають усе: хто де і в якому офшорі пчихав чи у яких «трусяках» засмагав на пляжі; у нас ті, що мають дбати про національну безпеку, дбають про те, щоб знати, що відбувається у родинних спальнях і про що говорять телефоном... Та що мені розказувати вам, що вміють у нас деякі особи подеколи без освіти і фаху, але із шаблями, вийнятими із піхов! А ось знайти у реєстрах держави людину хорошу... Однак, ми живемо в «свобідній» країні: хочеш комусь сказати «спасибі» - шукай сам.

Я зі шкільних років пам'ятаю пісню «кто ищет, тот всегда найдет». І вчила нас її Марія

Федосіївна Мазурик - моя перша вчителька, перше місце роботи якої - Розтоцька середня, школа Путильського району Чернівецької області.

У повній версії цієї книжки буде окремий розділ про людину, яка відіграла в моєму житті фундаментальну роль. Але на момент, коли я пишу ці рядки (1 серпня 2010 року), моя рука все ще тремтить, щоб набрати номер її телефону, здобутого після неймовірних зусиль, але завдяки добрим і, безперечно, фаховим, відповідальним людям, які відгукнулися на потребу однієї людини знайти іншу людину задля вдячності.

Вісімнадцятирічну Марію Федосіївну Мазурик після закінчення педучилища (не знаю, якого) направили на роботу в гори. Ми були її першими учнями. І все, що у нас, її колишніх учнів, є хорошого і доброго - то її заслуга.

У липні ц. р. я нарешті відновила свої забуті знання, бо дізналася (чи може, й не знала), що моя перша вчителька народилася в селі Шукайвода Христинівського району Черкаської області. Працювала в Розтоках недовго - всього п'ять років. Наймала літню кухоньку у родині Леликів (усім їм земля пером!), а останній рік роботи в нашій школі їй виділили однокімнатну квартиру зі спільним входом у сільському будинку для молодих спеціалістів. Я багато чого забула, проте добре пам'ятаю, що прийшла до Марії Федосіївни в день її від'їзду з Розтоків, а вона сиділа у голих стінах своєї «однокімнатки», чи то сумна, чи ще якась така незвичайна, що в мене стиснулося серце. Вона дуже любила і дбала про своїх «гавриків» із піонерського загону імені Васі Шумського, вона вчила нас гарних українських пісень і гарних манер, палила з нами вогнища, грала з нами в «Зірницю» і «Вожатий-вожатий, подай піонера». Вона була неймовірно красива, молода, мала модну на той час зачіску - велику «ґулю» на маківці. Носила коротке пальто теракотового кольору. Мала м'яку черкаську вимову. І величезне терпіння застібувати і пришивати одірвані з наших пальтечок ґудзики, витирати зашмаркані носи, пильнувати за вчасним харчуванням. І ще багато-багато чого було у нашої першої вчительки такого, що я не можу забути дотепер.

Добрий смак до одягу і зовнішнього вигляду, дбайливий догляд за довгим волоссям, уважність до долі інших, зацікавленість мистецтвом і літературою і багато чого, привитого з дитинства, - це її рук робота. Тепер я дивуюся її неймовірному терпінню, коли Марія Федосіївна вчила мене писати. Якби існував конкурс найбільш непривабливого письма, іншими словами - конкурс некаліграфічності, - я безсумнівно посіла би перше місце а хоч і на просторах СНД.

У радянські часи у школі був такий предмет - каліграфія. А я від природи шульга - тобто «лівачка». Ви уявляєте цю гримучу суміш - каліграфічне письмо першокласниці-шульги, яка навідріз відмовляється брати чорнильну ручку у праву руку? Тоді «ліваки» не проходили під жодним приводом! За цим дуже суворо стежило райвно, контролювала дирекція школи, і ще бозна-хто стояв тоді над учителем, який повинен був привчити «першаків» до казарми. Марія Федосіївна мала до мене нелюдське терпіння! Вона нібито лінійкою чи указкою «шльопала» по пальцях, а другою рукою водила мою неслухняну праву руку рівненькими рядками зошита «в косу лінію». А мої сльози змішувалися з фіолетом чорнила, і я знову і знову, зціпивши зуби (чим не біг по снігу до йорданського корита?!), водила скрипучим пером, затиснутим пучкою правої руки, ламаючи свою природу «лівші».

...Якщо я нарешті знаю теперішнє місце проживання моєї першої вчительки, я обов'язково щось придумаю гарне для нашої зустрічі. Не лівою рукою. Але на цю хвилину знаю, що Марія Федосіївна Мазурик мешкає із родиною в селі Чабанка Уманського району Черкаської області. І знайшла мені її начальник управління внутрішньої політики Черкаської обласної державної адміністрації Елеонора Антонівна Левицька на моє приватне прохання до голови Черкаської обласної держадміністрації Сергія Борисовича Тулуба, за що їм обом моя щира людська вдячність. Елеонора Антонівна, з якою я спілкувалася лише телефоном, опісля всього сказала, що пошуки моєї першої вчительки припали на півріччя смерті її матері, також у минулому вчительки, і що з матір'ю Елеонори Антонівни була схожа ситуація, коли її колишні учні мало не через двадцять років розшукали її, а донька стала свідком тієї неймовірної зустрічі.

Марія Федосіївна Мазурик попрощалася з Розтоками 1972 року. Мені її розшукали у липні 2010.

Як гарно, що у нас ще є люди, які мають терпіння, вміння і моральну відповідальність шукати людей не з примусу, а з чиєїсь внутрішньої потреби.

Якщо ви непричком (зненацька, раптово) потрапите на мою батьківщину - в село Розтоки на Буковині - й запитаєте, де живуть батьки Марії Матіос, вас усе село в один голос запитає - котрої?

Скільки на сьогодні в Розтоках моїх посестер - точно знають хіба що в сільраді. Бо Матіоси в Розтоках - що Шевченки на Черкащині.

Поки я була старшокласницею, на перших порах плутався навіть наш сільський поштар Гаврило Дарій, розносячи пошту по дворах, бо мені через день, окрім інших листів з усього Союзу, приходило 4-5 з армійськими штемпелями. Нерідко листи, адресовані мені, Гаврило віддавав якійсь іншій Марії Матіос. Майже завжди та, інша, здогадувалася чи «вираховувала» за змістом справжнього адресата і віддавала розпечатаний конверт мені чи моїй мамі.

У мене в руках оригінал одного документа. Румунською мовою. Від нього можна заплакати, а можна засміятися. Залежно від настрою, обставин і часу:

«Клопотання перед префектурою Вижниці від мешканця села Розтоки Власія Матіоса. Повідомляю про свій намір одружитися з Гафією Джуряк і прошу надати дозвіл на святкування весілля з музикою і танцями у період з 10 по 12 лютого 1926 року у будинку Іллі Джуряка (батька Гафії Джуряк) у цьому ж селі». Документ з чіткою печаткою примарії (сільської ради. - М.М.) та підтвердженням начальника жандармської дільниці) 2 лютого 1926 року».

Цей документ підтверджує, що моєму дідові (по матері) на час одруження виповнювалося 20 років, а моя бабця (в майбутньому) на час свого одруження мала 14 років і 3 місяці. Прожили вони «у парі» рівно 65 років.

Бабця народила 18 дітей. Вижило шестеро. Решту - «як Бог дав - так Бог і забрав». Моя тітка Гафія народилася 8 березня 1929 року, вуйко Юрко народився 22 жовтня 1931, Федір - 23 лютого 1934, Михайло - 19 вересня 1935, Семен - 10 вересня 1938, моя мама Павліна - 2 серпня 1940.

Мама народилася у перший законний день радянської влади на Буковині. У всіх інших моїх родичів, зокрема й тата - румунські метрики. Окрім вуйка Федора, якого в селі називали Федусем, слава Богові, всі топчуть ряст, подеколи співають, а на свята ще перехиляють чарчину.

Мої діди народжувалися «за Австрії», а дякували світові і людям - «за України».

Бабусі Матіос Гафії Іллівні доля відміряла 86 років життя - (17.10.1911 - 16.07.1997).

До діда Матіоса Власія Юрійовича доля також не була скупою - дід прожив 85 років (5.02.1906 - 26.03.1991).

13 травня 1981 р. О сьомій годині ранку, у вівторок, після тридобової праці, як водиться в Розтоках, розійшлися музиканти, які відходять із весілля тільки після останнього гостя. Вони ще ліниво і втомлено йшли сумежком (стежкою між городів), як зателефонували з райлікарні й сказали Василеві Онуфрійовичу Матіосу, що помер Онуфрій Іванович Матіос.

Весілля було у мене. І дід помер мій. Багато років після другого вдівства він жив у хаті свого сина, а мого батька Василя. Батьки на своєму подвір'ї побудували йому «кухоньку» з цегли, де був передпокій, ванна кімната із залізним зеленим «титаном» для обігріву води, а також житлова кімната на 15 метрів.

Отже, похорон мав бути у нас.

Ще в неділю я у весільній фаті й зі своїм молодим цілувала діда у лікарняній палаті Путильської лікарні, і вся лікарня «висіла» тоді у відчинених вікнах; ще не зів'яли квіти, подаровані на лікарняному подвір'ї тодішнім директором нашої школи Євгеном Миколайовичем Константинюком і першою красунею району Лялею Шутак, що відбували тоді стаціонарне лікування (легка їм глина!), в Путилі, - а зараз ось сусідські жінки скручують весільні квіти і знімають килими з весільної «палатки», де ще кілька годин тому «набувалося» майже 250 весільних гостей.

Там, де 9 травня клали весільний вінок на мою голову і велика естетка, вчителька ручної праці Ганна Дмитрівна Гав'юк зодягала молоду у біле, «закріплюючи» мої товстезні коси під фатою 64 (шістдесятьма чотирма!) шпильками-«гарналями», - там 13 травня стояла домовина. А на столах, де іскрилося непокірне весільне шампанське, - рівно палахкотіли страшенно яскравим світлом поминальні свічки.

Ще вчора я була в білому, а сьогодні я зичила чорні одежі. І тією самою вулицею, де я йшла «княжною» до клубу, що стояв «перед» Йорчихою, я сьогодні ішла за дідовою труною «за клуб» - «поза» Йорчиху.

...В університет я приїхала в чорному - і не пам'ятаю, щоб «виставляла» за весілля чи за поминки. А в гуртожитку №2 на вулиці Стасюка мене чекав лист від моєї подруги з Харкова, в якому вона питала, чи в мене все добре, бо їй снився сон, що я в білому іду широкою вулицею, а на спині у мене - чорний хрест. А тим часом, «добрі сільські люди» пустили в Розтоках чутку, що дід насправді помер за тиждень до весілля і його тримали в «холодильнику», на що одна сільська жінка, що працювала санітаркою в райлікарні відповіла одній із «передавачок» правди суто по-жіночому.

Ці люди ходять до церкви і припадають на коліна перед образами...

А ви питаєте, чому я така точна в деталях, щоб не сказати нудна, і звідки я знаю життя. «Асфальтні» естети приписують мені писання мелодрам чи імітацію народництва. Якби я колись працювала санітаркою, я би таким відважилася відповісти по-жіночому. Але у мене є диплом медсестри і медсестринські навики на практиці, тому мені ліньки говорити з лінивими до життя.

А життя я знаю з Життя. І більше ні з чого.

Мені й вигадувати багато не треба. Хіба лише маскувати справжні імена тих, кого би я не хотіла поранити своїм словом.

Якщо ви думаєте, що мої Розтоки занадто «свідомі» - ви помиляєтеся. Буковина - не Галичина. Я не маю жодного права, окрім мовчазного морального, судити будь-кого за будь-що. Бо «був дурний час - а з ним і люди дуріли», - казала мені бабця «Соломон». Дуріють і нині, додала би я. Але ми живемо у свобідній країні - й свобідні робити так, як каже нам виховання, світогляд і решта. Проте скрізь і всюди кожна людина боронить свою честь і своє так, як уміє.

Старі діди по другий бік Черемоша, із Розтік на Івано-Франківщині, (де народилася відома українська письменниця Марія Влад, а до школи ходила на боці буковинському - із моєю мамою) у 80-х роках минулого століття розказували мені дещо про дистрикт Галичина воєнного часу. Там тоді стояли німці. Там дуже активно діяло підпілля. Дід Михайло, щоб не признаватися, що мав зв'язок із лісовими «народними месниками» (а я про них тоді не знала нічого доброго!), казав мені так: «Ми з хлопцями...» А далі йшла розповідь, що вони з хлопцями робили. Дуже добре запам'ятала розповідь про те, як «вони із хлопцями» у Розтоках Косівського району напали на німецький склад. Як грабували його перед ранком. А щоб не сполошити поліцію, кинули німця-охоронця обличчям до землі, у темряві поклали на спину гусяче яйце, а сказали, що то граната: «Заворушишся - смерть на місці». Я часом тепер

руки би собі ломила від того, що маю дрантиву пам'ять! І що мала тоді пришитий язик до піднебіння. Але іншим разом згадую, що діди (по обидва береги Черемоша) говорили про ті часи так наче три дні не їли. Вони боялися розказувати про той час. Багато хто боїться розповідати і тепер. А скоро вже й розказувати буде нікому.

Мій неписьменний рідний дід Власій найбільше устиг розказати мені про те, «як то давно булo». Але якщо нас за розмовами заставав сільський Соломон - бабка Гафія, вона кожному роздавала «наряд» на роботу:

- Власію, ти вже скосив отаву на Іванцевому?

- Марічко, піди-ко, подивися у стайню, чи корова ремигає? І чи кури всілися на сідало.

Я тепер її зрозуміла би. Тоді - ні. «Утворилися врата» розмов із бабкою десь у 90-му році. Але ненадовго. Лише так - на половину. А вона була диво - моя бабця! «А-ну, подивися на цього Кравчука в телевізорі! (Це про Леоніда Макаровича. - М.М.) Такий файний, ніби дотепер цицьку ссе! Що то є - тобі скажу - порода!»

Черемошем 1975-го року пройшла (проплила) ОСТАННЯ дараба (пліт із дерева).

Я стояла на березі - і мені здавалося, що мене кудись також несе із тим останнім плотом.

У бік берега крикнув один бокораш - але течія була стрімка. Не чути.

З тою дарабою відходило щось дуже рідне, вперте, норовисте. Щось обривалося стійке і незмінне. Наче мінявся життєвий уклад...

Мій дід Онуфрій колись недовгий час «водив» дараби потоком у одному з присілків Розтік. Коли я буваю на своїй праотеччині - на хуторах і зокрема, у Верхній Товарниці, уявити сплав лісу Товарницьким потоком сьогодні мені неможливо.

Але тато каже, що остання дараба цим потоком пройшла десь 1955 року.

Мені мама «за язик не пряла», кажуть у Розтоках. Тобто я іноді можу добре говорити (що вже тут казати неправду!). «Така уперта буковинка! Її не перепреш», - робить мені комплімент через пресу сам Микола Жулинський.

Що є, то є! Отам у тих горбах такі вітри мене перевівали, такі сніги замітали, такі дикі кабанюри ікла показували, що хочеш-не-хочеш - негідників не боятимешся, та ще й упертим будеш - сам собі дивуватимешся (якщо знаєш, що маєш рацію). Ну, оту рацію - складеш долоні трубочкою, вдихнеш гірського повітря, та й крикнеш через горби і видолинки на повен голос: «Люди! Ви спите чи ви вивмирали? Чи ви ще жиєте?!» Дивися, та хто й прокинеться - озоветься!

А між тим, маючи крихту уміння говорити, я ніколи не виступала на мітингах. Політичних. Хіба на відкриттях музеїв, пам'ятників, мистецьких акціях.

Тому воно й не забувається: велелюддя у селі Димка Глибоцького району - на родинному обійсті Ольги Кобилянської у дні згадувань про неї; площа перед чернівецькою школою №23 (тепер гімназія), де встановлювали пам'ятну дошку Дмитрові Загулу - також моєму відомому землякові й ще одній жертві наївної віри у людські ідеали радянської системи. Очевидці стверджують, що замерзле тіло Загула «удобрило» вічні мерзлоти ГУЛАГу в загальній могилі. Без труни, зітхань і молитов.

Чомусь дуже гостро згадую свій поетичний ущипливий виступ із підтекстом 1986 року, на 150-ти річчі від дня народження буковинського просвітителя, поета і композитора Сидора Воробкевича у Чернівцях, на вул.28 червня, а також виступ на урочистому засіданні в Чернівецькому драмтеатрі з цієї нагоди. Пригадуєте, Гнатюкове «Заграй ми, цигане старий»? Тепер уже хрестоматійне «Мово рідна, Слово рідне! Хто вас забуває, той у грудях не серденько - тілько камінь має»? Це все Воробкевич, з літературним псевдонімом Данило Млака.

1986 року «партія Лєніна» була ще міцна. Хоч і не така, як до того. Але на цензуру, тобто заборони, ого-го яка міцна! Ото й упиралася до останнього, щоб не дозволити святкування і відкриття пам'ятної дошки Сидору Воробкевичу. «Буржуазному попикові»? - питало партійне начальство. Але «не всі кури одної натури» - кажуть на Буковині. Було й серед чернівецького партійного керівництва «по нормальній людині» (з наголосом на і), висловлювався мій дід Власій. Секретар з ідеології обкому компартії Михайло Іванович Їванеско після аргументів і контраргументів керівника державного Заслуженого Буковинського ансамблю пісні й танцю, Шевченківського лауреата 1983 року, народного артиста України Андрія Кушніренка дав «добро» на святкування ювілею Воробкевича. Давати таке «добро» було окладно ще й із тієї причини, що пам'ятну дошку треба було встановлювати на колишньому родинному будинку Воробкевичів. А будинок стояв на вулиці імені 28 червня. А ви знаєте, що було 28 червня 1940 року на Буковині - туди прийшло радянське визвольне військо, яке «попів» не визнавало. Дарма, що Воробкевич розпрощався з білим світом задовго до з'яви радянської влади (5.07.1836 - 19.09.1903). Все одно він значився у списках неблагонадійних.

Але Андрій Кушніренко був тоді дуже затятий, бо саме він «відкрив» Сидора Воробкевича, зробив аранжування творів, згодом видав їх окремою збіркою. Можливо, саме на той час припав пік слави Андрія Кушніренка. Він мав величезний авторитет у мистецьких колах. І «партія» трохи запобігала перед єдиним Шевченківським лауреатом, що жив тоді у Чернівцях. Дмитро Гнатюк і Михайло Ткач мешкали у Києві. Не-лауреат Іван Миколайчук ще мучився вимушеним творчим безробіттям і ще був живий, щоб його аж та-а-к святкували, як тепер святкують. І Назарій Яремчук ще був живий, і не лауреат. А покійний Володимир Івасюк був тоді під забороною. Ясно, що також тоді ще не лауреат.

Так-ось, отак тоді все і збіглося - фанатична впертість Кушніренка і людська поступливість Іванеска. Бо очевидно, десь глибоко в душі й далеко від партії Михайло Іванович (Царство йому небесне!) пам'ятав, що він автохтонний буковинець, а пісня «Заграй ми, цигане старий» є не тільки українською народною, але й румунською. Тоді в Чернівцях ходили чутки, що партія змусила свого ідеолога поміняти румунське прізвище Іванеску на українізоване Іванеско. Не знаю. В метрику не зазирала. Родичів не питала. Але підлим чи підступним його не знала. Був обережний, проте ніколи - не агресивний, не крикливий, як більшість тодішніх ідеологів. Говорив тихо, м'яко, навіть «сварив пальчиком» м'яко. Прониклива людина мала всі підстави «запідозрити» М.І.Іванеска в тому, що ця людина «розстрільних» списків не підписувала би за жодних умов.

Мабуть, саме через те після мого виступу у театрі Михайло Іванович тихим своїм голосом, звично нахиливши голову на бік, сказав: «А ти, Марічко, «шкодніца»». Він добре почув мій вірш із підтекстом і проекцією на сьогодення, як почула тоді й публіка драмтеатру, але я ще була «маленька», я ще тільки «сходила» - була автором однієї поетичної книжки «З трави і листя», щоправда, її видав тодішній київський «Радянський письменник». А це для Буковини щось та значило: Київ. Проте партія поблажливо поставилася до моєї езопової мови і тодішнього ще дуже тонкого творчого голосу.

Я, звичайно, віддячила партії за її поблажливість, осмілівши дужче 1989 року на сцені Чернівецької філармонії, 9 березня, під час святкування Шевченкової 175-ої річниці (ну, не Судьба? Далися мені ті виступи 9 березня, як Іванові Цвичкові дримба!). У присутності буковинського

партійного і культурного «партеру», що на чолі із першим секретарем Чернівецького обкому Компартії Миколою Ніваловим сидів у президії на сцені, я прочитала дуже простий, дуже публіцистичний, дуже експресивний і з точки зору поезії ніякий вірш, де були слова:

(Недописане. Почато 2002 року)

Зима 1975 р. В учительській нашої сільської школи пролунав телефонний дзвінок. З редакції районної газети. Це все одно, що тепер зателефонували би з адміністрації Президента. Цікавилися, чи є у школі така учениця - Марія Матіос.

- Є, - відповів хтось із учителів, - аж три Марії Матіос. І всі Василівни. Котра вас цікавить?

- Та, що пише вірші.

Уся вчительська глянула на мою маму-вчительку: «Ваша Марічка пише вірші?!» Мама ніколи не нишпорила у моїх записах, але відповіла: «І вірші пише також».

А 15 лютого 1975 року в районній газеті «Радянські Карпати» вперше була надрукована добірка кількох моїх пейзажних віршів із передмовою редактора Михайла Крилатого.

До місяця я отримала свій перший гонорар: 7 радянських рублів. У восьмому класі. Це було нечувано! У тата-колгоспника була зарплата 70, У мами - 95.

Липень 1976 р. Москва знемагає від спеки і гамору. А ми - мама з татом, я і мої братики-близнючки - охолоджуємося, як і всі довкола: сидячи просто на краях величезного фонтану на території всесоюзної ВДНГ (виставки досягнень народного господарства). Це, мабуть, найбільш людне місце в усьому Радянському Союзі. Тюбетейки, чалми, хустки, сарі, парео, капелюхи, сомбреро - все це рухається довкіл нас, як скельця в калейдоскопі. А ми ловимо обличчями бризки фонтану і попри втому, спеку і набухлі ноги обговорюємо найбільшу новину сьогоднішнього дня: похід до Мавзолею Лєніна.

Того року наші батьки - тато-колгоспник і мама-вчителька - взяли «розстрочку» у сільському магазині, записавши на себе чи то килим, чи щось інше, а насправді - взяли готівку в рублях, і зробили дітям подарунок: влаштували подорож до Москви. Причина була поважна: мої брати готувалися до першого класу школи, а я - приміряла банти до класу випускного. Хто має бодай «зелене» уявлення, як у ті роки можна було потрапити до столиці СРСР, той може чесно оцінити дію наших батьків. Проте нам усе ж було легше, ніж усім охочим побувати в столиці: в Москві жив мамин рідний брат. Проблема ночівлі відпадала сама собою. До того ж дядько Михайло, який працював водієм у фірмі «Совтрансавто» мав власну «Волгу». Білу. І 50-ти кілометрова відстань від квартири на Волоколамському шосе до центру Москви, яка тоді мені видавалася відстанню від Землі до Місяця, щоранку долалася нами радісно і швидко.

Батьки не водили нас зоопарками чи ЦУМами втрапити тоді до ЦУМу, вистояти в черзі чверть доби і вийти із пакунком туфлів фірми «Цебо» - означало 100-відсотково підтвердити своє перебування в Москві). Мама з татом щоранку «запрягали» дядькового «білого вола» - і ми то сиділи в партері концертного залу Кремлівського палацу з'їздів, то лишали свої очі на неймовірній розкоші картин Третьяковської галереї.

Однак поїхати з Москви, не побувавши у найсвятішому місці для тодішньої радянської людини... Це було би безчестям. Так думала я: відмінниця, юнкор, призерка всіх можливих олімпіад, у тому числі республіканських, а найголовніше тогорічна переможниця Всесоюзного конкурсу учнівських робіт на кращий твір із російської мови. І щоб я не була в Мавзолеї?! Та я би з Москви тоді не поїхала. З нашого села там побувала лише одна-єдина людина - передова доярка всієї Чернівецької області, делегат з'їзду КПРС Калина Антонівна Дмитрюк (тоді, пам'ятаю, злі сільські язики плескали, що норкову шубу, в яку зодягнули на з'їзд молоду красиву жінку прямо на міжрайбазі, туди ж - на міжрайбазу - і повернули після закінчення партфоруму). Про історію із шубою я дотепер не запитала Калину Антонівну (дай, Боже, їй здоров'я). А про відвідини Мавзолею... тоді у мені ворушився черв'як доброї заздрості до Калини Антонівни, що вона там була - а я ні.

...І ось близько п'ятої ранку «Волга» розтинає шумну «волоколамку»: нам треба о шостій бути в Алєксандрінському саду, звідки рухається жива черга до Мавзолею. Мамо рідна! Я думала, ми перші - а ми у хвості, якому вже кілька десятків метрів! Вистоявши майже шість годин на 25-градусній спеці у черзі, кінця і краю якій не було видно ні попереду, ні за нами, ми мовчки покинули її. «Не був, то й не треба, - сказав тато мамі. - Але, як діти хочуть, будемо щось робити». І ми подалися у бік ЦУМу, звідки - як на долоні - видно найбільших щасливчиків цього світу: тих, хто під бій курантів входив під мармурове склепіння Мавзолею. Моя жовто-зелена сукенка прилипала до спини, долоньки моїх семирічних братиків-близнючків із смішними чубчиками на голих - стрижених «під нуль» голівках - також стікали потом, але я поцілувала тата з мамою, перекинула на груди косу, що діставала колін, «проінструктувала» хлопчиків, міцніше стиснула їхні ручки... І ми утрьох пішли через порожню Красну площу. Перший кордон міліції не дуже придирався до нібито заблудлих дітей. А ось ближче до середини... То був перший у моєму житті допит. Гарною російською, зі сльозами в очах я розказувала, як ми з дітьми бігали у ЦУМ «по нужді» і загубилися від батьків. А батьки, мовляв, ондечки, в черзі, вже за якийсь метр від Мавзолею. Он наша мама у фіолетовому брючному костюмі. Похнюплені братики хлюпали носами, гарною українською підтверджуючи мою благородну брехню. Так ми пройшли три кордони варти. А коли опинилися біля самісінької черги... Тоді заплакала я, бо більше брехати не могла. І, о, небеса, - люди розуміюче розступилися, а хтось іще дав хлопчикам по цукерці.

...Я нікому ніколи так і не розказала про свої відчуття, побачивши в домовині жовту людину-мумію. Бо це було моє перше внутрішнє дисидентство.

ДОПИСАТИ,

як працювала всі студентські роки (1977-1982) на 0,5 ставки (50 радянських рублів!) у редакції університетської газети «Радянський студент».

Тоді ж мала підвищену стипендію - також 50 рублів.

Багачка була!

Імпортний «брасматік» для очей коштував 16 руб. Нічна сорочка - 5 руб. Про джинси можна було мріяти!

Але ТОДІ у крамницях ні імпортних чобіт, ні туші для очей, і нічого іншого «нормального» - НЕ БУЛО!

Все якісне треба було «дістати» у «фарцовщиків». Багато хто із студентів, особливо із факультету іноземних мов, таємно займався такою трудовою діяльністю, за що міг мати (власне, багато хто мав) неприємності з міліцією, аж до виключення з університету.

З університету на моїй пам'яті виключили

- одного фізика-п'ятикурсника за писанки після Великодня у його кімнаті в студентському гуртожитку,

- кількох студентів-істориків із побутовими (формулюваннями, але пізніше я дізналася, що то насправді були «політичні» виключення (за читання забороненої літератури, за висловлювання про стиль сучасного життя, за розказані анекдоти). Декого з «розумних» істориків виключали з відповідним формулюванням політичного ґатунку - і хлопці їхали на роботу в Тюмень чи десь у тому напрямку. Щоправда, добровільно.

P.S. Бог є. І подеколи Бог має ім'я Закономірний Випадок.

28 липня 2010 року я брала участь у відкритті книгарні ім. Б. -І. Антонича у Львові. Після виступів, автографів, тривалого спілкування з відвідувачами до мене підійшов геть сивий чоловік мого віку з неймовірно голубими очима. Він запитав, чи я впізнаю його. Я дуже нервую, коли бачу, що людину знаю, але не можу згадати її ім'я і обставин, за яких ми познайомилися. Цього чоловіка я точно знала. Але поки силувалася згадати, він мені допоміг:

- Василь Олійник. Пам'ятаєш, Чернівецький університет, як ми разом робили ремонт у гуртожитках після вступу? Вітя Коцур. Ти. Марина, яка їздила потім на Івасюків похорон. Другий гуртожиток. Історики.

...Звичайно, я пригадала події двадцятивосьмирічної давності - «щось із ним було не так, як з усіма». І я нарешті дізналася те, чого й справді не знала. Знала лише, що моя колишня університетська любов Л.Р. у час літніх канікул надсилав мені листи, в яких цитував вірші Василя Олійника з Надвірнянщини. Але я не знала, що то був той самий Олійник-історик, з яким ми мешкали в одному гуртожитку і якого напередодні останнього - випускного - іспиту у червні 1982 року виключили з університету.

У Львові-2010 Василь розказав мені всю ту драматичну історію, яка закінчилася для нього виключенням з університету із формулюванням «исповедует идеологию украинского буржуазного национализма». Ми довго згадували дуже багатьох наших спільних знайомих, багато говорили про свої студентські часи, а мене свердлила думка: яке паралельне життя існувало за видимою благополучною Системою, що давала можливість безкоштовного навчання, але навчання ретельно регламентованого!

Василь в університетські роки читав Грушевського, вів щоденникові записи, очолював історико-філософський клуб «Веракс» (за що і постраждав).

Я про Грушевського ні слухом ні духом не чула, закінчивши університет із червоним дипломом, але в університеті у мене зародилося багато сумнівів стосовно, як я вважала, несправедливості тогочасного устрою щодо людей, які уміють самостійно мислити і не підлещуються. Мене тоді гризло, чому пустобрехи, демагоги, крикуни мають такий шалений успіх і «зелене» світло скрізь, а той, що має знання і розум, пробивається через якісь штучні перепони?

Коли Василя Олійника виключали з університету за «сповідування ідеології українського буржуазного націоналізму», я якраз складала випускний іспит з наукового комунізму. Відмінницю, за п'ять хвилин письменницю державна екзаменаційна комісія не надто «мордувала» додатковими питаннями. Професор Іларіон Іларіонович

Cлинько, який викладав у нас сучасну українську мову, спершу запитав про специфічні форми гуцульського діалекту - і я відтарабанила про всі оті мені рідні «май більше», «май менше», «так ся робить», «так ся діє». А далі він мене приголомшив несподіваним: «Як, на вашу думку, зміняться стосунки в радянській сім'ї після остаточної побудови комунізму в СРСР?»

Коли би професор Слинько ударив мене по голові довбнею, це було би менш несподівано, ніж таке безглузде запитання з його енциклопедично-фанатичної до української мови голови. І я (чудо без пір'я!, але маючи вже річний досвід подружнього життя) сказала, як думала: «Думаю, що не зміняться ніяк, бо стосунки між людьми не залежать від суспільної формації, а суть людини насправді не змінилася з печерних часів».

Ні! Ну, ви таке чули?! Бідний був тоді професор і вся ДЕК! Історика Василя Олійника, можливо, того самого дня виключали за «ідеологію націоналізму», а мене питали про остаточну побудову комунізму. Мало того, комісія змушена була сама дезавуйовувати своє дурне запитання своїми ж розмірковуваннями про родинні стосунки при комунізмі, а ті розмірковування не трималися купи.

Отаке було воно, паралельне життя в межах одного університету. А країни?!

Василь Олійник дотепер учителює в одній із львівських шкіл. Він викладає історію. Думаю, що гарно викладає.

А я по приїздові до Києва, ніяк не заспокоївшись від почутого, відшукала текст свого спогаду-привітання про ще одного «фігуранта» - медаліста-історика моєї студентської юності - Віктора КОЦУРА. І знов подумала про паралельні світи на одній планеті.

Але ми всі троє - і Олійник, і Коцур, і я - були дітьми того часу, який мав багато потаємних ніш, про які тоді із нас трьох знав, очевидно, один Василь Олійник. Ми з Коцуром про ці ніші дізналися пізніше.

Чим далі, тим більше впевнююся, що в житті немає нічого випадкового. І що немає на світі для будь-якої людини вищого заступника і важливішої«протегуючої» особи, ніж Праця і Робітне Ім'я.

...Перше серпня 1977 року. Чернівці. Моя радість не має ні дна, ні назви: я - студентка філологічного факультету, відділення української мови та літератури Чернівецького державного університету. Для мене - золотої медалістки Розтоцької середньої школи Путильського району на Буковині (це майже там, де «дідько каже добраніч») - ця радість може зрівнятися хіба що з казкою. Адже зарахування відбулося за результатами першого іспиту - письмового твору з української літератури. Для сільської дитини тодішнього часу це було підтвердженням існування певної справедливості, адже у ті ідеологічно люті часи золоті медалі не давали за гарні очі, і конкурс на вступ до інститутів-університетів не був конкурсом батьківських гаманців. Та й які там могли бути гаманці у батьків - сільської вчительки і колгоспника...

Радість - радістю, але вже за тиждень усіх студентів-медалістів, які вступили з першого іспиту до Чернівецької альма-матер... відрядили на «трудовий фронт». Добре пам'ятаю, що тоді нас було не так і багато, як для дванадцяти факультетів: не більше трьох десятків. Отож, за тиждень праці роззнайомилися фізики з ліриками, математики з істориками. Не всіх, звичайно, зараз пригадаю.

Але от Віктора Коцура запам'ятала не тільки тому, що ми одночасно вперше у своєму житті давали інтерв'ю для університетської багатотиражки «Радянський студент», а тому, що не забуду ніколи, як він тоді... вправно орудував шваброю і молотком. Нашій трудовій бригаді медалістів дісталася відповідальна праця: підремонтувати студентські гуртожитки, в яких нам згодом дали місця для проживання.

Кілька майбутніх істориків і філологів (і ми з Віктором у тому числі) мали свій «фронт» - підрихтувати ізолятор на першому поверсі гуртожитку №2А Не знаю, як тепер, а в тодішні студентські часи гуртожитська інфраструктура передбачала багато зручностей для студентів: читальний зал, їдальня, медпункт, пункт прокату, перукарня, санаторій-профілакторій, ізолятор (на випадок тяжкого чи інфекційного захворювання).

Наш ізолятор був доволі запущений: виламані ручки дверей, надламані підвіконня, тріснуті шибки, небілені стіни. І, о, диво! - ми, переважно сільські діти, закачавши рукави, працювали тоді так, ніби нас іще чекали іспити і ніби ми щонайменше мали за спиною професійно-технічне училище. Над Коцуром підсміювалися: він був один із хлопців у нашій дівочій ремонтній бригаді. Дуже скромний, мовчазний, з виразними темними очима. Але мав якусь надзвичайно зворушливу усмішку, самими кутиками губів. Працював не кваплячись, але старанно й акуратно. А на дівчачі жарти не ображався і не відповідав «взаємністю».

Відрихтований ізолятор у нас прийняли без зауважень. І навіть по домівках відпустили на день чи два раніше.

А перший семестр, пам'ятаю, щодня зустрічалися в читальному залі нашого студмістечка. Далі студмістечка стало замало - і вже читальний зал наукової бібліотеки університету світив нам вікнами до самого закриття.

Чомусь так яскраво в бібліотеці не запам'ятала більше нікого - лише Віктора Коцура. Може, тоді в ньому народився справжній дослідник. Бо жодна тодішня наукова студентська конференція не минала без Коцурової доповіді чи повідомлення.

Хоч університет наш тоді налічував 13 тисяч студентів, але «стаціонарними» із споріднених факультетів добре зналися між собою, товаришували, ходили на дискотеки, знали про успіхи-невдачі одне одного. З Коцуром доводилося бачитися часто і в гуртожитку, бо кілька років хлопці-історики займали п'ятий поверх гуртожитку філологів, точніше б сказати, філологинь. Одного разу Віктор навіть заступився за кімнату №434, в якій я мешкала. А було так: хлопці-історики (особливо у надвечір'я) пантрували, коли дівчата з нижнього поверху повисувають у вікна голови. А тоді вже лили зверху води - скільки хотіли. Вереск, сміх, образи за зіпсуту зачіску. Ото якось Коцур спокійно, але переконливо і виступив нашим адвокатом, чим, мабуть, дещо розсердив своїх однокурсників. Відтоді води на наші голови поменшало. Але були якісь інші жарти, особливо, коли хтось із істориків «підбивав» клини до філологинь.

...Коли озираюся в той час, згадую багатьох ровесників. Дуже наполегливих, працьовитих, тих, хто власною головою і власним горбом здобував свої життєві вершини. Багато хто з них став відомим усій країні. І серед тих, чиє ім'я мені також гріє душу, - професор Віктор Петрович Коцур. Ми з ним ніколи не бачилися після закінчення вузу. Я приїздила в очолюваний ним Переяслав-Хмельницький університет тоді, коли він бував чи в закордонному відрядженні, чи в Києві. Але бачила на власні очі сліди його керування-господарювання, чула гарні відгуки колег і підлеглих. І мені дуже приємно, коли на книжкових виставках чи під час презентацій до мене приходять читачі й кажуть: наш ректор (мій викладач, мій сусід) Віктор Петрович Коцур - ваш великий прихильник, пані Маріє. І я тішуся, як дитина, що людина, чия відповідальність є очевидною, пам'ятає мене зі студентських років. І так само, як я стежу за його науковою діяльністю, стежить за моєю творчістю.

Перший маленький ювілей, що відзначає професор Коцур, - рясний і радісний. І наперед би Тобі більше, як кажуть на Буковині! Бо Ти, син великої України, по-рідному зріднився з буковинським краєм, який гострив твій розум і зміцнював крила, який гартував і гартує династію Істориків Коцурів, народжених на Сумщині.

З повагою

Марія МАТІОС,

випускниця ЧДУ 1982 року,

письменниця, лауреат Національної премії України імені Т. Шевченка,

почесний громадянин міста Чернівці.

В університеті в часи мого навчання особливо було розвинуте «сексотство». Це стало мені цілком зрозуміло після того, коли я зустрічала своїх колишніх знайомих з університету уже після його закінчення. Лави «шевченкознавців» (так називали у Чернівцях співробітників КДБ через те, що приміщення обласного КДБ знаходилося та й знаходиться на вул. Шевченка, 1) поповнювалися в основному за рахунок учорашніх студентів-істориків.

Багато з них були (та й залишаються) порядними. Час давно перевірив їхню порядність. Але всі вони - дуже освічені люди. Щоправда, через «надмірний» розум і досвід у них у нинішній системі СБУ проблеми. Проте синдром Кислиньського в радянський час був НЕМОЖЛИВИЙ! За жодних умов! За жодних! Особливо у спецслужбі. Такий сюжет навіть для анекдота не підійшов би. Та ще у радянський час.

...Мені з моїм «довгим» язиком і участю в похороні Володі Івасюка «пощастило» - мене з університету не виключили. Публічно, на комсомольських зборах філологічного факультету, у аудиторії (яку ми називали «амфітеатром») мене виключили лише з комсомольського бюро чи то курсу, чи то факультету (не пам'ятаю) - «за •малу активність у громадській роботі». (Ті, що мене виключали - вже давно подякували цьому світові. Бог їм суддя!).

(А ви питаєте, чому я така АКТИВНА і нестерпна? Навчили!)

Але через якийсь час мені дуже твердо в деканаті сказала партійна «трійка» факультету, що партія без мене не зможе! Ну, не зможе ніяк і ґвалт! Розсиплеться без мене партія! Я ж надія літератури! І все в майбутньому, і все в майбутньому. «Комунізму далі видні» - вчили нас на лекціях. Більш м'яко, але чесно, таку метаморфозу в ставленні до мене факультетського начальства наодинці пояснив Кость Федорович Герман - заступник секретаря партбюро факультету, викладач, здається, давньоукраїнської мови. Він був родом із Розтік, але ніколи жодного «земляцького» поруху нікому не зробив! Своїй рідній племінниці (відмінниці!) на іспиті поставив «четвірку» аби його не запідозрили у протекції родички, за що з нього кепкував увесь факультет. І такі були люди у часи моєї молодості. А були й інші...

Так-ось, Кость Федорович «уповноважено» чи від доброго серця (не знаю, не питала, але завжди була йому вдячна за ту драматичну для мене розмову, бо я не розуміла, що відбувається, і це була психологічна травма студентки-відмінниці) сказав приблизно такими словами: ти молода, ти розумна, ти маєш хороше майбутнє, твої вірші друкують, не сьогодні-завтра у тебе вийде книжка, і не одна, але ти буковинка, але ти з неблагонадійного Путильського району, дарма, що твої батьки під час війни пішки під столом ходили, я знаю твою маму-вчительку, ти маєш проблеми з тим похороном, тебе хотіли би залишити в аспірантурі, а без партії тебе нікуди не візьмуть на нормальну роботу. Тобі не треба, щоб було так, як було з Н. (не можу згадати прізвища, хоча дуже добре пам'ятаю обличчя старшокурсника студента-філолога, що жив у гуртожитку через стіну із нашою кімнатою 434, якого виключили з університету «за книжки». Тобто за читання забороненої літератури. Але про це говорили дуже і дуже пошепки. А публічна версія була - за систематичні пропуски навчального процесу).

Кость Федорович говорив довго і повільно. Не дивлячись у очі. Згодом я зрозуміла, що він був просто порядною людиною і добре знав закони Системи. Бо все-таки я була його землячка. Він також на собі спізнав «любов» Системи до автохтона, якого «радянська влада роззула з постолів», як утовкмачували нам, буковинцям, з усіх дірок.

Так, мене справді залишили в університеті. Але не в аспірантурі. Сказали, маю поганий почерк (не смійтеся, це правда! Але почерк! Почерк який, холєра ясна!). І направили в університетську наукову бібліотеку, у відділ комплектації літератури.

Там я повних чотири місяці на 3 і 17 сторінках кожної нової книжки, що надходила в бібліотеку (а тоді книжки надходили вагонами) била штампик «Наукова бібліотека Чернівецького державного університету», а згодом на рахівниці (тато колись навчив рахувати) підбивала загальну ціну усіх нових книжкових надходжень в університет. Із поета я стала бухгалтером! (А Жулинський дивується, чому я така нудна в тих бухгалтерських паперах-документах Шевченківського комітету! Не нудна, а скрупульозна, Миколо Григоровичу! Незабутня практика!)

Ви уявляєте мене за рахівницею?! Я й сама непритомнію від тієї згадки. Проте я чотири місяці висиділа в бібліотеці, як у тюрмі: 8.30 - на роботу. 13.00 - 13.45 - обід. 17.15 - закінчення роботи. Телефон - ні. Нічого - ні. Часи генсека Юрія Андропова пригадуєте? Облави у скверах, кінотеатрах, дисципліна праці, п'ять хвилин запізнення?! П'ятеро жінок передпенсійного віку в кабінеті - слухаєш - не наслухаєшся, сліз не наковтаєшся - нема лише мексиканського сценариста! Тільки одна Лариса Авґустівна Курилюк була тоді до мене прихильною і справедливою. Та ще тодішній директор бібліотеки Михайло Козоріз, очевидно, розумів безглуздість моєї ситуації.

По чотирьох місяцях нестерпної роботи, після якої я надовго зненавиділа нові книжки, я прийшла у приймальню тодішнього ректора університету Костянтина Червінського із заявою звільнити мене за власним бажанням. Це була тривала розмова. Адже молодий спеціаліст (такими були всі випускники, які працювали за розподілом) мав право на пільгове житло, яке він отримував упродовж трьох років, а найголовніше - на постійну прописку за місцем проживання. Ні того, ні іншого у мене не було. Була сім'я. І ми з чоловіком ледве знайшли кімнату у Чернівцях у квартирі з господарями. Квартири у найм тоді ніхто не здавав - заборонено. А як здавав - то підпільно. Або в комуналці. За кімнату платили 50 рублів. Зарплата бібліотекаря тоді була 100. Податки загальні, податок за бездітність, профспілкові і т. д. - на руки «чистими» 80 рублів.

Ректор говорив зі мною, як з дитиною. Хоча хімік за фахом К. Червінський (19.05.1919-22.08.2002) не був людиною сентиментальною. А все ж умовляв.

(Ага! Мене умовиш, якщо я прийняла рішення!).

А на прощання сказав: «Єдине, що вам можу пообіцяти - не подавати документи в прокуратуру за те, що ви не працюєте за розподілом». Так-так, тоді могли притягнути до кримінальної відповідальності, якщо ти покинув місце роботи, куди тебе «розподілили» після університету!

Людина планує - Бог редагує. А люди тільки розставляють крапки і коми на канві своєї і чужої долі - а більш нічого...

...2008 року, морозного січня, я ішла разом з Іваном Драчем до Центру Леся Курбаса на моновиставу Галини Стефанової за книжкою Оксани Забужко «Польові дослідження українського сексу», висунутою на здобуття Шевченківської премії. Іван Федорович, показавши кудись углиб подвір'я на Володимирській, сказав: «Отамо-о-о-о колись сидів Дзюба... Я там не сидів». Це було якось так казано... Так казано, що мене обдало холодним жаром!

Я не знаю та й знати вже не хочу, як у час сидіння Дзюби у тюрмі КДБ поводився Драч чи хто інший. Бо начитаєшся іншим разом розповідей одне про одного в ті часи - руки подати в Києві нікому! Кожен розкаже (а багато вже розказали) по-своєму. І кожен буде мати свою правду. Але я не про те. Я про те, що тоді до моновистави Стефанової було ще багато часу, і Драч у фаст-фуді на розі Володимирської, якраз напроти бічних вхідних дверей до нинішнього офісу СБУ, пригощав мене з Ларисою Кадировою тістечками, цілим снопом тістечок, ніби ми були з голодного краю, і багато говорив. Я люблю його саме такого: безцензурного, коли він не редагує себе «внутрішнім цензором». Сказав 1986 року на письменницькому з'їзді, що чорнобильська блискавка вразила генетичний код української нації - і сказав, і не питав ні в кого дозволу, і це не було спонтанно! Сказав 9 березня 2010, що Віктор Янукович, коли був першою особою Донецької області, показував Драчеві свої вірші - і я вірю, що так було, тому Драч і оприлюднив цей факт, і не думав, що назавтра скажуть квасні патріоти. Не Звягільському ж мав Янукович показувати свої переживання. Начебто патріотам можна віршувати, Олександрові Турчинову можна бути членом Спілки письменників - а майбутньому Президентові України - зась записати у блокнот чотири рядки! Його ж теж, як кожну людину, напевно, щось болить! То що ж такого поганого сказав Драч?!

Отак і тоді, за кавою і тістечками, по-драчівськи навпростець казав про себе тодішнього - часів «відсидки» Дзюби. Казав, що не був таким, як Дзюба. Він багато чого казав про себе нещадного. Але дослівно пам'ятаю таке: «Тоді героя України Драча не було. А тепер, бачиш, є. А Дзюба тоді був героем і тепер є», - і Драч засміявся якось так, як би хотів заплакати.

Не знаю, як було тоді насправді Драчеві: заплакати чи просто пчихнути хотілося, бо може, мав від чого заплакати. Знаю, що 1978 року, в Чернівецькому університеті, під час іспиту із предмету «сучасна українська література» третім питанням було обов'язкова декламація поезії сучасного українського поета.

Що може читати наївна студентка у 18 років на іспиті хоч із сучасної української, хоч із барбадоської літератури? Правильно, інтимну лірику! Винятково вірші про любов, бо у 18 років серце б'ється зі швидкістю звуку. А що можна було читати? Ще раз правильно: те, що можна було тоді купити в саміському центрі Чернівців, у книгарні, яку згодом назвуть «Кобзар», а потім, у час «розбудови» України продадуть «Кобзар» на перепрофілювання, як плестимуть злі язики, начебто «золотому» акордеону України, нинішньому обранцеві народу - Яну Табачникові. І він чи вони, тобто власник чи власники, чиїх імен я не знаю, (та, зрештою, що це міняє?), перепрофілює «Кобзар» у «Мішель», а тепер, кажуть, у колишньому «Кобзарі» - «Українське золото». Ви вважаєте, що Шевченко би перечив, що його назвали українським золотом? Але задля справедливості хочу казати, що попри все це в сучасних Чернівцях книгарень не бракує. І це чиста правда. Сама на выдкритті двох нових лише упродовж одного року була із групою своїх теперішніх колег-киян.

Однак повернімося у минуле сторіччя. У тодышньому «Кобзарі» я на свою підвищену стипендію скуповувала всі новинки літератури. Тоді мені «смакував» Микола Вінграновський («Над Чернівцями вороняччя»... «Маріє-мріє, мрієчко, не зрадь...») та Іван Драч.

Отже, ми в українському університеті 1978-го. Драча я знала напам'ять багато. А якось сусід через стіну, на четвертому поверсі, у студентському гуртожитку №2а на вулиці Стасюка, п'ятикурсник української філології Василь Теремко (теперішній директор столичного видавництва «Академія») подарує тоненьку книжечку поезій зі сріблястою обкладинкою. Автор «сріблястої» книжки мені був невідомий: Ліна Костенко. Теремко ледь мене не душить: «Як?! Ти не знаєш?!» - (я ж початкуюча поетеса, пишу вірші й друкуюся у «Радянському студенті», «Радянській Буковині» і «Молодому буковинці», - це приблизно регіональні відповідники «Радянської України» і «Правди», тобто теперішніх «Дзеркала тижня», «Дня» чи «України молодої»). І я на тій срібного кольору книжці мало не вмираю: знаю її напам'ять всю! «Над берегами вічної ріки» вона називалася? «Це не чудо. Це чад. Мені страшно такого кохання»... «Моя любове, я перед тобою. Бери мене в свої блаженні сни»»... «І як тепер тебе забути? Душа до краю добрела»...

Отже, на іспиті з української сучасної літератури я «підкована». Іспит приймало двоє викладачів (дай Боже їм здоров'я! стільки, скільки самі захочуть). Я тарахкочу відповіді на два перші запитання екзаменаційного білета.

А на третім ледь не дрижу від щастя. І я починаю:

Ви знаєте, що таке ступор? Ступор - це коли двоє дорослих і ду-у-уже серйозних чоловіків гіпнозуюче дивляться на божевільного, а божевільний не розуміє, що він такий. Але один із екзаменаторів швидко виходить зі ступору і каже - ніби простягає руку допомоги:

- В університетській програмі цієї поетеси немає.

А й справді! Я якось і забула. Як вона може бути в університетській програмі, коли навіть я, вся така розумна і вся така поетична, ще кілька місяців тому й не чула про Ліну Костенко?! Із програми - то й із програми. І я видихаю:

(можливо, останній рядок не зовсім точний, але у книжку зазирати свідомо не хочу, коли пишу ці рядки).

...Ви знаєте, що таке інтелектуальний параліч кінця минулого століття в українському університеті, відкритому ще за часів бабці Австрії - 1875 (до речі, школа в моїх Розтоках з'явилася десятком років швидше). Інтелектуальний параліч - це коли двоє дорослих і неймовірно серйозних викладачів мовчки перезираються між собою - і в їхніх очах народжується жах: вони вважали, що перед ними відмінниця, а виявилося солодка Даруся! Але божевільний не знає, навіть не здогадується про своє божевілля! Солодка Даруся зрозуміє пізніше, що означав цей жах: один серйозний чоловік боявся іншого серйозного чоловіка, і жоден чоловік не знав, хто швидше донесе «куди треба». І тоді вже другий випереджає першого:

- Цей вірш Івана Драча також не із програми.

А я, холєра, думала, що вони мене похвалять: п'ятеро одногрупників переді мною, всі як один, читали один і той самий вірш. І як їм, обом серйозним чоловікам, вуха не потріскали від того слухання? Вони думають, що вона дурна, а вона - солодка... І я видихнула уже востаннє:

Ух!

Даруся і 2010 року все одно не зрозуміє: це ж не Дзюбі в тюрмі було сидіти - це її викладачам було вірші Ліни Костенко і Драча про любов слухати. До речі, вірші про «віру людини в людину». Бо чим іншим, ніж вірою в іншого, - є любов? Не знаю, чи є в програмі Забаштанський сьогодні, але «віра людини в людину» ніколи не є не-актуальною. Знаю лише, що українолюб, яких світ не бачив, - Дмитро Табачник 2010 року (!) казав, як із дерева зліз учора, що всі письменники, хто ще живий і притомний по-українськи, мають умерти заради його, Табачникової, мети, як він каже, навчити п'ятирічних діток «лікувати до десяти»! Тобто у п'ять піти у де-не-де існуючий дитячий садочок - а потім, щоб потрапити в Табачникову програму, вмерти, коли ся схоче Табачникові! Іншими словами - а хоч би вже! Ви зрозуміли, що я сказала? Я ні. А Табачник розуміє: я маю вмерти, вже, отут, бо йому подобається музейний антикваріат, а не «Солодка Даруся» у шкільній програмі вивчення курсу сучасної української літератури! Не вірите! Тоді не вірте очам своїм, а вірте Табачниковому світу без України. І без моєї «Солодкої Дарусі»: «Вряд ли кто-то из родителей в здравом уме даст своему ребенку читать этого мастера пера... Можно не сомневаться, что в любом государстве мира должностное лицо, включившее в школьную программу подобное «творчество, кроме немедленного увольнения, попало бы под суд за нанесенный детской психике вред» (підкреслення. - Д. Табачник, «Мир без Украины?», с. 386). Прости Боже, чуже дуренство, кажуть у Розтоках. Та не дуренство - просту людську заздрість. Адже «Солодка Даруся» в українських бібліотеках є, а текстів Табачникових дисертацій на здобуття ступенів і кандидата, і доктора історичних наук, - як ніколи не було, так нема й понині! І хоч наймайте Шерлока Холмса із Ватсоном докупи. Як тут Табачникові не позаздрити квітці з полонини?!

...Справжня Даруся таке навіть на мигах не проартикулювала би - про «вред психіці». Вона йшла до холодної води, коли їй було недобре, а не людям свою ущербність демонструвала. Але, коли би, боронь Боже, Табачника посунули, як... Ну, як якогось київського космонавта, чи як... Та ви самі знаєте, кого вже посунули, а кого посунуть ще, поки ця книжка дійде до читача. Я знаю, де його прихистили би з любов'ю - у Львові, бо у древньому Львові всі суціль гонорові - вони би не дали пропасти найбільшому своєму пропагандистові Дмитрові Табачнику. Хто-хто, а львів'яни знають традиції порятунку гнаних і переслідуваних, закладені ще Андреєм Шептицьким. Вони завжди милостиві, ті галичани, і задля порятунку гнаного вони навіть вчасно помиють рухи!

...Для тих, хто не знає, варто сказати, що будинок на вулиці Суворова, 3 у столиці - суто письменницький. На радянські часи - елітний. Він затесався між трьох чи чотирьох будинків-колосів колишніх ЦК Компартії, Ради Міністрів і Верховної Ради УРСР, напроти самісінького столичного «фалоса» - пам'ятника перемоги, неподалік Києво-Печерської Лаври. Тоді, 1998 року, навкруг усіх цих будинків росло дуже багато зелені, веселіли чудові двори з дитячими майданчиками і т. і. Тут запросто можна було зустріти впізнаних із телевізора людей: відомі українські журналісти, що працювали колись по редакціях компартійних видань, співаки, артисти; зранку Олександр Ткаченко (той, що не перший, але й не другий) з руки годував голубів, і мій тато колись здивувався: не повірив, бо той був без охорони; тут нерідко можна було зустріти Вадима Гетьмана, і я добре пам'ятаю ранок наступного після його вбивства дня, коли міліцейське очіплення прискіпливо дивилося услід усім, хто проходив повз будинок, здається, під номером 11, і як один із міліціонерів попросив мене поквапитися додому (а я йшла із продуктового магазину, що був на розі Гетьманового будинку), щоб не викликати підозру.

Звичайно, письменницький будинок на Суворова, 3 (тепер він таким уже майже не є), його планування, метражі, оздоблення і т. і. - це «не до порівняння», як кажуть у Чернівцях, отими, елітнішими («цековськими», кажуть у народі дотепер) будинками в колонах, мармурі, із протизсувним і протиповеневим захистом. Колись я зайшла у випадково відчинені двері вестибюлю одного із тих «колосів». У мене мало не відняло мову, хоча й часу на особливі оглядини не мала - консьєржка (це слово тоді я знала лише із зарубіжної літератури) з поглядом проникливого чекіста швидко спровадила мене на вулицю. Але на той час це було перше моє знайомство із київською розкішшю житла вибраних.

А в письменницькому будинку все було, як скрізь. Ну, трохи, зовсім трохи, інакше: хіба лише дуже чисто. Але лише до того часу, поки у наш під'їзд не занадилися на перервах учні із школи у дворі, після чого на всіх поверхах і в приміщеннях сміттєпроводу можна було збирати жменями використані шприци, або натрапити на бомжів. Отоді письменницький будинок скинувся па охорону, і у нас появилося чотири дуже привітні і хазяйновиті консьєржки. Але це вже було у наступному столітті - 2000-го року.

Через надмірну завантаженість роботою тоді я лише ночувала вдома («ніч пригнала, ніч відігнала», - сказала би моя мама), і через те довший час не знала, в якому насправді будинку ми живемо. Як «розвиднилося» мені згодом, моїми сусідами тоді були Анатолій Дімаров, Юрій Мушкетик, Олекса Ющенко, Михайло Наєнко Станіслав Зінчук.

Дуже багато гарних людей тоді жило на Суворова, 3. Це вже згодом ми поріднилися з родиною Дімарових - і ніхто й ніколи не пригощав нас смачнішими наливками, ніж Анатолій Андрійович і Євдокія Несторівна. А як приміряв на мою шию коштовності із власноруч знайденого дорогоцінного каміння Анатолій Андрійович!.. Згодом сам В. Яворівський публічно казав, що Дімаров спродував неймовірної краси жіночі прикраси ручної роботи, подаровані ним колись своїй Дусі - бо статки у Дімарових (я свідок!) на той час були «більш, ніж скромні». І, коли би про це знала Ганна Герман, яка рекомендує українським письменникам жити скромно, «як Шевченко», то вона, безсумнівно, підтримала би навіть мене у моїй позиції, що межа скромності більшості українських письменників недалеко відбігла від межі бідності. Так, насправді, живуть усі совісні, не «фанерні», українські митці.

Я дуже хотіла мати одну із тих Дімаровських прикрас, але тоді для мене це було би «не підйомною» ціною, а на шахраювання я ніколи би не погодилася, бо добре знаю: якби я уголос «гикнула» про своє бажання, Дімаров віддав би ту красу із рожевим камінням за «спасибі», не питаючи «свою Дусю». Пам'ятаю спокусу в лютому 2002 року, коли я чепурилася на авторський вечір у Спілку письменників із нагоди представлення на Шевченківську премію моїх книжок «Нація» і «Життя коротке»: Дімарови двома голосами умовляли мене прикрасити шию тією коштовністю, бо вона дуже пасувала до справленої мною обновки. Чесно сказати, не пам'ятаю, чи послухала я тоді Дімарових. То й вигадувати не хочу. А фото з тогочасного вечора не маю. Якщо й послухала - то зі скрипом. Пам'ятаю, що я поборола в собі бажання здійснити своє бажання - попросити продати коштовність.

Пам'ятаю інше. Важливіше. Шевченківську премію мені 2002 року не дали. І правильно зробили. Бо інакше я би ніколи не написала «Солодку Дарусю». Але я про Дімарова. Коли я увечері після звістки про не-премію повернулася з роботи (а я тоді працювала в РНБО України, на вул. Банковій, 11, каб. 371) на Суворова, 3, на дивані, безсоромно просячись в руки, лежала книжка спогадів Дімарова. Син сказав, що заходив Анатолій Андрійович (а він у нас ніколи доти не був), приніс книжку і пляшечку дімаровської «горобинівки». «Знав, коли принести...», - подумала я, але книжку розгорнула. Темно-зелена книжка «Прожити й розповісти» (Або Повість про сімдесят літ), 1998 року видання. З дуже зворушливим автографом і підписом «Дід Анатолій»!

Що вам сказати... Після поганих чи неприємних звісток кожна людина реагує по-різному. Я не питала інших, як вони реагували на звістку про не-присудження їм Шевченківської премії (хоча реакція деяких номінантів і навколономінантних осіб перфектно прислужилися мені у майбутній книжці «Премія»). Я ж увесь вечір по тому читала Дімарова, забувши про премію, про найману квартиру, про худенький гаманець, та про все я тоді забула - бо мені сам Дімаров своїм голосом із книжки розказував про Життя, а не про премію і якісь дурниці, які час до часу мучать кожного з нас.

Якщо комусь із тих, хто читає ці рядки, колись стане так зле, що ви захочете напитися, скочити з мосту у воду чи когось задушити - не робіть цього. Прошу вас дуже - прочитайте енциклопедію загартування, мудрості, філософії й гумору під однією обкладинкою справжнього патріарха української літератури Анатолія Андрійовича Дімарова «Прожити й розповісти». Такого молодого сміху, такого життєлюбства у найнеймовірніших ситуаціях, як у Анатолія Андрійовича Дімарова, народженого 17 травня 1922 року, ви ближчим часом не знайдете. Бо анемічні наші сучасні псевдо-пророки, хоча й горлянисті, як вранішні півні, та гнилуваті усередині, депресивні. Не-тверді. А Дімаров найефективніший антидепресант для будь-якої людини, незалежно від її фаху, суспільного становища чи віку... Без плачу і важкого серця, вколисана Дімаровим, я за кілька днів сіла в поїзд на Тернопіль - і через місяць мала першу частину майбутнього роману «Солодка Даруся». Але то буде згодом...

...А поки що... Єдиною найближчою родиною нам у перші роки найму квартири на Суворова, 3 були Лупії - Олесь Васильович, його дружина Леся Степанівна і один із їхніх синів. Ото вже свята правда, що краще мати доброго сусіда, ніж поганого родича! Але Лупії були не просто добрими сусідами - вони були найближчими. І вони були єдині, з ким ми на той час у тому будинку спілкувалися (окрім хіба Станіслава Зінчука, якого я знала, ще живучи у Чернівцях). Вони були єдиними, кого я просила доглядати за квартирою, коли була у від'їзді; перед ким могла «поплакати в жилетку». Бо вони єдині на той час знали, як насправді мені «заможно» живеться і які «мерседеси» мене возять.

Неймовірно делікатний, подеколи делікатний до здивування Олесь Васильович Лупій по кількох місяцях нашого побуту у цій квартирі сказав: «Знаєте... будьте дуже обережні на кухні... особливо із трубою, що йде від газової плити». Я, звичайно, здивувалася: господар нас начебто й не попереджав. А коли прийшов співробітник газової служби, він мені розтлумачив, що й до чого і чому.

Одне слово, коли Миколі Лукашеві дісталася квартира на Суворова, він демонтував кухонне начиння, із газовою плитою вкупі, одрізавши газові труби так, що наступному господареві було і справді непереливки, коли довелося відновлювати кухню. На місці кухні у Лукаша була бібліотека. І мені, чи то від утоми, чи від перегріву «мізків» подеколи здавалося, що на плиті шкварчать не млинці, а сторінки зниклих безвісти (чи не безвісти?) раритетних книжок Лукашевої бібліотеки. Не дуже розумна думка, але подеколи справді бувало. А коли одного разу Олесь Васильович сказав, що наш письмовий стіл стоїть на тому самому місці, де стояв за життя Миколи Лукаша, нарешті зрозуміла, що я таки знайшла Його сліди: це була незникла аура Миколи Олексійовича, всотана в пори стін і вікон, можливо, розлита в повітрі, спущена на волокнах сонячних променів чи захована у листі височезних тополь у вікні.

Бо інакше не можу пояснити, чому після багатьох років, коли я не написала жодного власного рядка, а всю свою енергію, знання і працьовитість переливала в чужі тексти так, ніби переливала власну кров, саме там, на Суворова, 3, в якийсь неймовірно важкий для мене момент, я раптом стрепенулася від простої, дуже простої ясної думки: я письменник - а не іміджмейкер, не прес-секретар і не спічрайтер (я й про слова ці дізналася лише в Києві. Коли по телевізору згодом пішла реклама кави «Три в одному», пожартувала, що це про мене). Так, мені для людини надзвичайно розумної, найбільш ерудованої на той час в українській політиці (із верхнього ешелону влади лише Володимир Горбулін конкурував тоді і донині в загальній ерудиції але хто й коли в українській політиці зважав на ерудицію політика?), не було жаль своїх щирих - багато в чому наївно-бунтівливих - думок, які не видозмінювалися в публічних виступах цієї людини. І мені здавалося, що - коли я можу «потрапляти» своїм письмовим стилем, лексикою, зворотами, врешті, деякими ідеями в «десятку» політичної поведінки такої потужної людини, яка жодного разу (жодного!) не озвучила тексту нечитаного, «порожнього», яка вміла щодня вдосконалюватися і дуже жорстко вимагала цього від підлеглих, то я знаю цю людину. Моє щастя було в тому, що й тоді я не написала жодного слова з «робочого» примусу чи слова, в яке би сама не вірила. Але й нещастя моє було в тому, що зі своїм ідеалізмом, максималізмом і непоступливістю, волею випадку, а точніше, першим своїм спонтанним, але дуже ґрунтовним інтерв'ю з людиною «великого» формату, інтерв'ю, яке викликало величезний суспільний резонанс, без підготовки і протекції, не маючи «зеленого» уявлення про політичну сферу, я «затесалася між чоловічі аркани» великої, справді дуже великої політики.

А там немає місця ні моралі, ні доброті, ні співчуттю. Там ти не можеш відповідати за рішення, прийняте людиною, яка своє рішення подеколи оприлюднює так - ніби б'є довбнею по голові, не пояснюючи своїх мотивів, і аж тоді ти змушений шукати слова для публічного виправдання цієї людини, бо ти думаєш, що за цим стоїть щось таке... недоступне твоєму розумінню. Ти думаєш... А доволі часто за цим бовваніє елементарна безвідповідальність, егоїзм і... страх.

Але жоден день того випробувального для себе часу я не проміняла би на день перебування задурно навіть на Мадейрі, куди мені найбільше хочеться, як хотілося колись на Таїті. Жоден Оксфорд із Гарвардом вкупі не дають таких знань і досвіду (переважно із негативним присмаком), як спостерігання зблизька процесів, які потім політологи назвуть історичними.

Вже потім, згодом, ти ясно зрозумієш, що був в епіцентрі найновітнішої історії. Був там із волі Божої - щоб стати згодом літописцем тих - і не тільки тих - подій. Їх рентгенологом. Діагностом. Був - щоб побачити і пізнати всю свою країну в її величі й ницості. Як побачити в такій же величі й ницості багатьох і багатьох знаних і незнаних людей, зіткнутися із їхньою підлістю і благородством, добротою і жорстокістю, їхньою безкордонною наївністю і вірою, доброчинністю, мімікрією, убогістю і величчю духу, непідробною любов'ю і непідробною ненавистю. О! Тобі зіпре дух і слово від своїх відкриттів, що одночасно жахатимуть і захоплюватимуть тебе. І ти побачиш свою Україну такою цілою і єдиною, великою і немудрою, хитрою і ніжною, Україну однаково гарних і не дуже гарних людей, Україну совісних і безсовісних, моральних і ницих. І кожен із них - із твоєї України - тобі даватиме урок. І щоразу інший. І в якийсь момент ти відчуєш себе побитим, ніби ота японська «груша»-манекен, яку гамселять, щоб звільнитися від поганої енергії. Ти відчуєш, що ти задихаєшся від своїх відкриттів... Що тебе розчавлює, фізично знищує чужий людський біль, вилитий кривими літерами на папері, в особистій розмові, голосом у телефонній трубці. Ця брила душитиме тебе щодня дужче і дужче - і ти вже не зможеш тримати всього цього в собі.

...Може, саме отой старий письмовий стіл, що стояв на тому ж місці, що й за часів Миколи Лукаша, може, накопичена в тому місці енергія протала тоді в мені запеклі згустки людського болю, які волали зі стосів документів, листів, телеграм, записок, телефонних дзвінків і т. д. Та квартира на Суворова, 3, чесно кажучи, повинна була би зірватися не від витоку газу з погано демонтованих газових труб, які навіть знаючі майстри варили-переварювали задля нашої безпеки і безпеки сусідів. Та квартира повинна була би вибухнути від колосальної всеукраїнської інформації, сконцентрованої у папках, конвертах і моїй голові.

Але, чесно кажучи, такого ще одного джерела знань народного і державного життя, таких фізичних та інтелектуальних навантажень (коли за одну добу ти долаєш три області України, ніколи не будучи упевненими, що тобі на великій швидкості не проб'ють «їжаками» колеса чи не випустять на дорогу психічно хвору людину), я вже й не здолала би. Бо це шкідливо для здоров'я. Та и на осмислення побаченого, дай Боже, щоб вистачило життя.

Ось у той момент і трапився «прорив дамби» - 9 березня (знов 9 березня!) 2000 року у Києві, на вулиці Суворова, 3, у квартирі Миколи Лукаша і «трьох Тютюнників одразу» я відкрила комп'ютер і створила папку «Марія Матіос». А тоді створила файл - «Не плачте за мною ніколи» (я завжди ставлю під текстами дати їх початку і закінчення). Дотепер я вважаю, що ця новела залишається моїм творчим здобутком за 27(наперед би більше, як кажуть на Буковині) років моєї скромної праці в українській літературі. Новела була про смерть. Але я про смерть тоді говорила устами моєї покійної бабусі-Соломонихи - не-приречено. Приреченість будь-якої людини завжди може йти лише від Бога. Люди тільки допомагають збагнути цю істину.

Ця історія не дає мені спокою багато років Але, думаю вона триває досі.

1998 рік. В одному з найпрестижніших партійних офісів України я беру інтерв'ю у політичного «зубра» - Президента України (1991-1994 pp. ) Леоніда Кравчука. Для мене тодішньої, яка не мала найзеленішого уявлення про відшліфовані традиції «візантійщини», брехні та обману в політиці, це неймовірна насолода, а ще більше - пожива для аналізу: на власні вуха, слухати оте непередавано досконале «ходіння між крапельками дощу» без парасолі великого хитруна і хитрого філософа Леоніда Макаровича, якого неможливо загнати у глухий кут жодним найдошкульнішим запитанням, починаючи зі знищення Чорноморського пароплавства. Майже тригодинний вищий словесний пілотаж, доповнений невдаваною чоловічою чарівливістю (як вони по-сіамськи схожі в цьому з Юлією Володимирівною!!!), закінчується кавою і дрібкою розмови про мою батьківщину - Чернівці, де свого часу починалася успішна компартійна кар'єра майбутнього Президента України.

У спустілому вечірньому коридорі, де я намагаюся пересвідчитися, що мій диктофон не «збунтувався», шурхотить швабра. Тонюська, як виноградна лозиночка, жінка повільно миє підлогу. Але якось так дивно - ніби стоїть на пуантах. Я її впізнаю - щойно вона заносила нам із Леонідом Макаровичем печиво. Без жодного слова. Не підводячи очей. Не знаю, чому, але я відчуваю якусь провину. І я підходжу до неї, нібито запитати, де вбиральня. Коротко підстрижена русява жінка із проблисками сивини і залишками колишньої краси, від якої, мабуть, свого часу зомлів не один чоловік, дивиться на мене  приязно і дещо печально. «Вони всі так гарно розказують... - каже вона, не чекаючи мого запитання, - але вони насправді глухі. Їм байдуже до кожного з нас».

...Вона була солісткою балету Національної опери. Вона побувала з гастролями у 23 країнах світу. Їй цілували ніжку в пуантах великі світу цього, коли вона танцювала «Жізель». Перед нею схилялися, обожнювали, від неї «фанатіли». У час її найбільшої слави її донька ходила до одної школи з дітьми тих, за ким вона зараз затирає плювки. Вона з Кравчуком добре знайома і тривалий час була впізнавана ним. Він колись їй вручав державну нагороду. А сьогодні... Сьогодні через неможливість знайти викладацьку чи тренерську роботу, непомірно малу пенсію і неможливість утримати сім'ю і стареньку матір, вона змушена була найнятися в партійний офіс прибиральницею. Нікого не цікавило, звідки вона прийшла - з-під світла рампи чи зі смороду підворіття.

Політичний бомонд, який тепер мало не щодня збирається в цих стінах, її не впізнає і руку не цілує. Та вона й не нав'язується. Але ж після Жізелі! Зі шваброю! Понад усе боїться, що хтось таки її впізнає, коли вона драїть вбиральню. Тому вона ладна натягти на лице паранджу, аби лише не такий сором. Або мити ці дорогі підлоги вночі. Без чужого ока.

...Кілька років ми з нею чи не щодня зустрічалися у дворі будинку на вулиці Суворова. Виявилося, ми були недалекими сусідами. Неймовірно чарівна жінка, вона щодалі ставала все менш говіркою. А врешті зізналася - зараз їй відмовили навіть у швабрі... До Кравчука вона не зверталася... та й ні до кого іншого також.

...Маємо те, що дозволили мати. Бо це така «чудова» українська перспектива й український прорив разом узяті - кожній Жізелі по швабрі! Але - боюся - швабр в Україні на всіх жізелей не вистачить. Зате яка бездонна Європа! Та й швабри там модерніші.

Журнал «Країна», 2010 р.

Назви розділів і коментарів:

• про випадковості і зиґзаги життя;

• про вручення Борисом Олійником Міжнародної премії ім. Григорія Сковороди Євгенові Марчукові у листопаді 1997 року в Українському домі;

• про редактора «Літературної України» Василя Плюща і його спонтанне - «Марійко, візьми у Марчука для нас інтерв'ю! Але помічник нікого не підпускає. Все через помічника»;

• про «Ви із Чернівців? Інтерв'ю? Для «Літературної України»? Будь ласка! У вас немає диктофона? Миколо, дай диктофон. Я готовий!»

«Політики ніколи не випереджали поетів і мислителів» - (інтерв'ю)

• про виступ у будинку кіно (текст виступу);

• про «я й сама би хотіла знати автора тексту»;

• про інтелект і ерудицію;

• про «у цьому тексті на сьомому слові всі мухи здихають!»;

• про візит Соломії Павличко, Юрія Покальчука та Ігоря Римарука;

• про роль української мови і роль живого суфлера;

• про «приймати гостей і брати участь»;

• про Львівську оперу, 5 тисяч мітингуючих і про «грають хлопці вар'ята і нема на те ради»;

• про Софрона Мудрого і Папу Римського;

• про шахту ім. Засядька і Ю. Звягільського;

• про замінування зали у Запоріжжі;

• про провокацію в Рівному - ветеранів Великої Вітчизняної і воїнів УПА в одній залі, про мегафон зі сцени;

• про «Від нього пахне дорогим одеколоном» - А треба щоб перегаром?;

• про провокації щодо родини, дитини і провокації загалом;

• про проникнення у квартиру;

• про аварію рівно за місяць до вбивства Чорновола;

• про «а Марія Василівна відмовилася брати в цьому участь»;

• про «а у мене запросили 5 тисяч доларів за аудієнцію»;

• про 8 мішків нерозпечатаних листів з України і репліку «ось ви на них і відповідатимете»;

• про «а ви упевнені, що він хоче стати Президентом?» - «Я вже ні. А ви?»;

• про патріотів, ідіотів і притомних людей;

• Юрій Шухевич, Юрій Бадзьо, Слава Стецько, Левко Лук'яненко, Василь Овсієнко, Дмитро Павличко, Микола Жулинський, Іван Драч, Ірина Калинець, Роман Коваль, Максим Стріха, Сергій Комісаренко, Мойсей Фішбейн, Юрій Пахомов, Сергій Парашин, Оксана Білозір and other and the end.

• про помідори та яйця на Співочому полі в Тернополі;

• про перший веб-сайт українського політика;

• про «канівську четвірку», четверту годину ранку, записку від Олександра Мороза в конференц-залі готелю «Національний»;

• про Георгія Ґонґадзе;

• про «а хто захистить мене?»;

• про аварію на обухівській трасі;

• про журналіста Александрова;

• про 9 березня 2001 року, «Україна без Кучми», штурм президентської резиденції;

• про міністра МВС Смірнова і майора міліції Рожу;

• про автомобільний іменний номер «МАФИЯ», книговидання в Україні та «прочуханку» президента Кучми;

• про французький алфавіт і НАТО;

• про двох Деркачів і зброю;

• про генералів - найбільших світових боягузів і зрадників;

• про крах ілюзій.

«Літературна Україна». - 1998. - 5 березня.

Євгене Кириловичу, кажуть про те, що, коли Ви були куратором Спілки письменників, жоден письменник не був ув'язнений. Що Ви, начебто, попереджали тих, над ким зависав «меч» Вашої служби. Ви були «дисидентом» в КДБ? Згодом, під час Вашого прем'єрства, Вам приписали «дисидентство» в уряді, що частково стало причиною відставки. То за Вами тягнеться «шлейф дисидентства»?

(Сміється. - М. М. ) Це досить несподіваний поворот - про «шлейф дисидентства»!

І Ви не користаєте з цього, щоб утверджувати імідж людини послідовної, може, навіть, опальної у даному випадку? Адже мистецький бомонд зараз «шумить» про Вас доволі позитивно. Як Ви думаєте: це чергове пристосуванство творчих людей чи об'єктивна дяка за не-репресії?

Справді, можу сказати, що за той час, коли я працював у системі держбезпеки і мав стосунок до творчих спілок, у тому числі і до Спілки письменників, жоден митець не був заарештований і не був ув'язнений. Це справді так.

Більше того, я можу сказати цілком щиро і відверто, що це не супроводжувалось якимись драматичними колізіями, не були зламані чиїсь долі в морально-психологічному плані. Іншими словами кажучи, людям не довелося чимось платити, щоб залишитися на волі. Це можуть підтвердити немало митців. У душі для себе (у крайньому разі), якщо не публічно...

Це стало наслідком «пом'якшення» клімату в суспільстві, тобто в колишньому СРСР, чи показовою лояльністю українського КДБ стосовно творчих особистостей, оскільки, як відомо, саме мистецьке середовище завжди залишається барометром «задухи» у державі?

Бачите, пом'якшенням суспільного клімату у той час, про який ми ведемо мову, якраз і не «пахло». Саме тоді у Комітеті держбезпеки сконцентрувалося багато серйозної інформації такого високого рівня насиченості й кваліфікованості про стан справ у суспільстві і в державі загалом, що стало очевидним: Система дійшла до ручки і може повернутися в своєму розвиткові аж у бік диктаторського варіанту, або ж - анархічного розвитку подій. То були, можливо, найнесприятливіші часи. І не лише для творчості. Москва мала величезну спокусу максимально використати владу, як силу для придушення всього, що сприяло розвиткові національної свідомості та піднесенню національного духу. Така карта «падала», насамперед, на Україну, де тенденції внутрішнього інтелектуального і творчого спротиву дедалі заходили у надвисоку атмосферу.

Акумуляція такої інформації в КДБ України (а цим займалося кілька працівників, серед яких був і я) дозволяла нам заглянути у глибину цих процесів, «дрейф» яких у суспільстві натрапляв на благодатний ґрунт. І ми бачили перспективу набагато краще, ніж це вдавалось іншим.

Простіше кажучи, на основі цієї інформації нам вдалось уберегти від серйозних драматичних проблем цілий ряд талановитих людей і не дати їм потрапити за ґрати. Зараз це дуже відомі люди в Україні, серед яких є і політики.

Але це не було показовою лояльністю. Швидше, наслідком прагматизму, здорового глузду, який міг, однак, дорого коштувати.

Кому? Вам? Генералові КДБ?!

Ну, я тоді ще не був генералом... А щодо решти - то окрема розмова.

Євгене Кириловичу, тобто ті, кого Ви не називаєте, уникнули якихось репресій?

Вони просто не потрапили за ґрати! Могли бути фізично заарештовані й не знаю, скільки б часу провели в таборах. Але це було б драмою, катастрофою для цих людей.

Зараз багато з них на політичній арені. Деякі займаються творчістю.

Усе це справді стосується і моєї біографії. Єдине... я не смію називати прізвища цих людей, оскільки це надто делікатна справа. Такі речі можна робити, лише маючи на те згоду. Нещодавно одну таку згоду було отримано. У мене брали інтерв'ю «Аргументы и факты».

І Ви назвали поетесу Ірину Ратушинську...

Ні, я не називав. Журналістка Галина Харахандюк звідкись випадково дізналася про цей факт і запитала, чи можна його оприлюднити. Я сказав, що можна, але за однієї умови: коли ви знайдете Ірину Ратушинську в Лондоні і вона погодиться на це. Галина Харахандюк знайшла Ратушинську, і та дала згоду. До інших я не звертався, хоча вони живуть у Києві і деякі працюють у Верховній Раді.

А з їхнього боку не виявилося бажання відкрити «завісу» і над таким штрихом своєї біографії?

Як бачите, ні.

Ці люди Вам вдячні?

Очевидно, так. Хоча в цьому не було потреби - побачити міру їхньої вдячності. Знаєте, я ніколи жодним своїм знаком, жодним мікрорухом не робив натяків на те, що від них повинна йти якась вдячність. Справа в тому, що тут задоволення більше не в них, а у мене самого, бо ти знаєш, що ти зробив. І що завдяки тобі людина живе собі нормальним, спокійним і рівним життям. А очікувати на вдячність?

Правда, якась частина людей так і не знала, що було таке сприяння. Я можу тут назвати хіба що в якійсь мірі Ліну Василівну Костенко. Я з нею особисто не знайомий, і ми ніколи не зустрічались, але я дуже її поважаю як поетесу. Добре знаю її творчість. І можу сказати єдине, що вихід «Марусі Чурай» відбувся завдяки моїй участі, як працівника КДБ на той час, який, по суті, повинен був зробити все, щоб «Маруся Чурай» не вийшла. Але це робив не я один. Робило нас двоє: я та Іван Іванович Котовенко. Іван Іванович зустрічався з Ліною Василівною. І нам вдалося зробити так, щоб захистити «Марусю Чурай». І щоб вона вийшла в «Радянському письменнику». Тепер ми маємо цей шедевр українського поетичного епосу, якому, на мою думку, поки що немає рівних в нашій сучасній українській літературі. Був ще ряд інших людей (вони і зараз працюють у нашій літературі), які навіть не знали, що їм допомагали... із КДБ. Це було. І це правда.

Євгене Кириловичу, а що б Ви могли сказати тим, хто Вам не хоче пробачити роботу в КДБ?

Відверто кажучи, я й не намагаюсь «випросити» прощення чи якусь індульгенцію на реабілітацію мого «кадебістського минулого». Адже надто багато людей мають абсолютно серйозні та вагомі підстави, щоб не відчувати, м'яко кажучи, симпатії до колишнього КДБ. І переконувати цих людей у протилежному - немає резону та й немає жодної потреби. Момент істини вимагає визнати, що саме система КДБ в радянський час була складовою частиною каральної системи. Але хочу підкреслити, що за період з 50-х і до 90-х років системою КДБ керував Центральний Комітет Комуністичної партії. Підтвердженням цього є багато архівних матеріалів і маса свідчень. КДБ ініціативно, самостійно не виконував практично жодних масштабних акцій. І коли я тепер чую, що ледве не всіх колишніх «комітетчиків» треба піддати остракізму чи взагалі заборонити їм право на якісь професії, то думаю: але ж усім відомо, що завдання ставилися не в КДБ, а на Банковій! А це було відголоском «накачок» з Москви. І я добре пам'ятаю, хто давав жорсткі вказівки українському КДБ. Дехто з цих діячів «робить» і сьогоднішню політику.

Так, є тисячі несправедливо ображених системою КДБ. І те, що вони асоціюють мене з тією системою, має свої пояснення. Але я ставлюся до цього цілком спокійно, бо я знаю, що мені не треба себе мучити чи докоряти за те, що я щось зробив супроти своєї совісті. Комісія Верховної Ради, яка займалася моїм «досьє» перед призначенням на посаду голови СБУ, вивчила майже все, що я зробив за період роботи в КДБ, і нічого не знайшла, що суперечило б сучасному баченню тих подій і що могло би кидати тінь на мене.

Так, я розумію, що, оскільки виходжу на широку політичну арену, то моя особа стає об'єктом майже «мікроскопічного» вивчення. Я це сприймаю по-філософському. Тобто спокійно.

А чи могли б Ви розказати про себе щось таке, про що «публіка» ще не знає?

Знову ж таки, те, що я зараз скажу, видасться вам малоймовірним. Роблю це також уперше і розумію, що мало хто віритиме, що було саме так Але цьому є документальні свідчення.

Мова йде про легалізацію уніатської церкви. Коли КДБ і вся Система воювали з греко-католицькою церквою, саме КДБ України вийшов із пропозицією до ЦК партії про «виведення» греко-католицької церкви із підпілля і легалізацію її як такої, що має право на офіційне своє існування. Тих, хто брали участь у підготовці цього неймовірно складного на той час документа, за саму постановку такого питання могли позбавити, ну, якщо не голови, то в усякому разі посади, роботи взагалі і т. д. Оскільки я був причетний до цієї справи, то пам'ятаю майже всю арґументацію. Задля об'єктивності треба сказати, що дуже важко було умовити надто серйозного, суворого тодішнього керівника КДБ Федорчука. Він підписав багато документів іншого характеру. Але саме Федорчук підписав документ із пропозицією до ЦК про легалізацію греко-католицької церкви. Більше того, нам вдалось умовити у Москві керівництво цього напрямку про необхідність прийняття такого рішення. Добре пам'ятаю московського співробітника, який займався цією справою. Він приїхав у Київ, і ми його переконали, що єдиний вихід: легалізація. І коли ми всі документи подали, то з нас справді ледь не полетіли голови. Деякі тодішні політики, а тепер - дуже великі демократи, були шоковані самою постановкою питання, щоб не сказати більше...

Парадокс, чи не правда? Дуже важко повірити, але це також правда.

Під час вручення Вам Міжнародної літературної премії імені Григорія Сковороди Ви сказали, що на сучасному політичному Олімпі не бачите такої постаті політика, якому, окрім філософії, була би притаманна самоіронія. А іншим разом сказали, що з іронією і гумором ставитеся до інтриг своїх опонентів. Чи нема в цьому суперечності?

Бачите, політика - штука надзвичайно складна, холодна і цинічна. Вона дуже рідко прямо стикається з філософією, на жаль. Хоча, з іншого боку, будь-яка політика - кінцева форма реалізації певної філософії. І ось тут усе залежить від конкретної особи, від політика, що обирає для себе ту чи іншу «відправну» точку поведінки в політиці: або цинічну, або ж наближену до моральної, хоча з певним «нальотом» іронії.

Григорій Сковорода був і залишається взірцем для сучасних політиків у тому смислі, що він перший проявив себе як вільний громадянин. Вільний зсередини, із свого самоусвідомлення, вільний - як найвищий суверен Всесвіту. Я не знаю в українській історії, в історії українського духу постаті, рівної йому. На основі ну просто фантастичної внутрішньої свободи, як на той час, Сковорода продемонстрував вияв свободи громадянської. Оце і є точка опори, якою повинні б послуговуватися політики. Тому що кон'юнктура моменту - це пусте. Вона дуже швидко розвіюється, і лишається істинна суть політика, який може проявитися тільки на основі великої, глибокої свободи, а це значить, що і свободи мислі, свободи власної думки. Отоді можна говорити про некон'юнктурність поведінки політика, про його філософію.

А самоіронія?

Без неї в теперішній політиці не обійтися. На жаль.

Євгене Кириловичу, а чи бачите Ви можливість позбавити політику отого цинізму, про який Ви постійно говорите у публічних виступах, закликаючи облагороджувати політику?

Якщо говорити відверто, то, мабуть, ні. Я не маю ілюзій, що якось можна змінити не стандарти, а уже просто погані традиції в нашому політикумі, які можуть влаштовувати одну групу людей і не влаштовувати іншу. І вибір політиком будь-якого рішення передбачає усвідомлення того, що його рішення буде комусь не прийнятне. Що воно навіть завдає болю чи шкоди, болю душевного чи фізичного іншим особам. І до цього треба звикати. А людина, якщо вона чесна, порядна за своєю суттю, не повинна звикати до людського горя, до людської біди. Але влада - це така штука, така організація суспільства, де без примусу ніяк не обійдешся. Політик, причетний до влади, поступово повинен до цього звикати. Заради якоїсь тенденції, заради більшості, заради інтересів народу в цілому доводиться певним чином обмежувати інтереси якоїсь невеликої групи. І це нормально.

Але те, що діється у нас зараз, в останні шість-сім років, за період незалежності та демократизації суспільства... Треба сказати відверто: те, що було привнесено в політику дніпропетровським політичним угрупуванням, - настільки цинізувало політичні критерії, політичні цінності взагалі, настільки гіпертрофувало навіть об'єктивно необхідну частину примусу, що, на жаль, це перейшло всі нормальні межі. Адже цинічне - це коли думаєш одне, говориш - друге, а робиш - третє. І такого, на жаль, було зроблено дуже багато і нинішніми політиками.

Через те я вважаю, що цинізм у політиці, хоч є певною даниною, однак він не повинен домінувати і досягати верхньої «планки». Все-таки всі державні мужі разом і кожен зокрема повинні намагатися максимально гуманізувати, облагороджувати політику. І для цього є підстави і можливість. Тому що інакше можна дійти до озвірілості та до виправдання будь-яких рішень, керуючись нібито інтересами народу. Ми вже знаємо з нашої історії, як зароджувались і функціонували диктатури і таке інше. Гуманізація політики - це дуже актуальна тема для України.

Чи у Вас вироблена якась субстанція «самоприборкування», система «гнуздання» себе?

Ні, такої субстанції немає. Хоча проблема є, якщо бути відтвертим. Справді таке є... суворість життя, цинізм політики і жорстокість влади, в якій доводиться працювати, - усе це впливає на душу. Адже влада - хоч-не-хоч, все-таки примус когось до чогось.

Безумовно, це далекувато від таких делікатних, тонких речей, як сонети чи то Шекспіра, чи о Павличка із «Таємниці твого обличчя», класичної музики Мендельсона чи навіть Шостаковича... хоча ні, про Шостаковича не скажеш, що це дуже лірична музика... ну хоча б того ж Дебюссі. Справді, у мене були такі проблеми і доводилося гнуздати себе...

Євгене Кириловичу, а що Ви думаєте з приводу того, що чимало митців тепер «спіймані» на партійні «гачки»?

О, це є цілком ненормальне явище! Талановиті люди, люди творчості, які можуть попередити про біду, дати суспільству знак, куди йти, нони вимушені йти в політику. Це ненормально, тому що цинічна політика просто скористалася їхнім скрутним фінансовим становищем. Людям необхідно просто існувати. І за це їх не можна засуджувати.

Отже, засуджувати потрібно політиків? Виборчий «винахід» політиків - це теж з розряду цинізму?

До певної міри так. Тому, що політики, які інколи здаються самі собі дуже розумними, такими собі політичними Арістотелями, далекоглядними Софоклами, забувають про те, що тільки люди, обдаровані творчим мисленням, можуть робити сплав із життєвої інформації. Вони на рівні підсвідомості, самі не знаючи, як це відбувається, можуть зазирати вперед краще від будь-якого політика. Зазирати майже стовідсотково, потрапляючи навіть у картинки, не кажучи вже про образи, ситуації, розвиток окремих подій. Ми знаємо, скільки передбачив Пушкін чи той же Григорій Сковорода. Звернемося до Арістотеля 2500 років тому. Зараз можна деякі його роботи переглянути, і коли сказати, що це Арістотель, - мало хто повірить. Бо враження таке, нібито наш сучасник аналізує взагалі стосунки «громадянин - держава», стосунки дітей і батьків і т. д.

Тому я хочу сказати, що коли в нашій розтерзаній, зруйнованій державі відбудеться усвідомлення того, що творча інтелігенція, люди, обдаровані творчим мисленням, творчим баченням суспільства, матимуть можливість працювати і бути вільним у своїх роздумах, як Сковорода, і будуть не просто попереджати, а будуть «бити обухом» по голові політиків, заглядаючи наперед, - тоді можна буде сказати, що ми вийшли на стовпову дорогу цивілізації. Поки що ми ходимо десь по якихось побічних дорогах, лісах і передмістях.

А світова історія довела і підтвердила, що політики майже ніколи не випереджали поезію, не випереджали ідеальних мислителів гуманітарного, літературного напрямку, що багато, дуже багато політичних ідей, навіть політичних доктрин пішли у світ із уст творчих людей. І коли ми дійдемо до того часу, що держава зможе оцінити таких людей, створити для них максимально сприятливі умови, щоб вони могли працювати, - тоді можна буде сказати, що ми в політиці були чогось варті.

А Вам відомо, в яких жалюгідних умовах перебувають нині українські письменники? Як нещадно намагаються їх «скинути» в ринок, «відсікти» від літературного процесу цілковитим ігноруванням з боку держави... Якщо, скажімо, раніше можна було писати «в шухляду», усе ж сподіваючись на щось, то тепер без «поклону» комусь маєтному годі сподіватись на те, що ти колись діждешся взяти до рук бодай цензуровану, але все ж таки свою книжку. Але ж не всі уміють просити «милостиню»...

Звичайно, відомо. Я багато чого знаю... Знаю, що та ж Ліна Костенко має написаних декілька томів. А це ж геніальна поетеса, поетеса-філософ. І вона не може їх нікому віддати до друку, тому що їй нікому довіритись, окрім доньки Оксани. І в державі немає нікого, хто міг би на державному рівні дати гарантію на ці твори. І коли Ліна Василівна ще активно працює... і це все не видано... і творець не бачить свого дитяти, яке потім буде працювати на цілі покоління вперед, - то це трагедія не тільки творця, а й народу, який цього творця породив. Тому якраз зараз саме це - один із постулатів, який політики повинні дуже серйозно «форсувати»: це піклування про талановитих творчих людей.

Я розумію, що Ви в політиці не лише задля майбутнього піклування про інтелігенцію?

Але і задля цього також.

Дякую за розмову.

...Коли заарештований Іван Дзюба, хворий на туберкульоз легень, міряв камеру СІЗО КДБ на Володимирській, його дружину Марту чи не щодня «виховували» в «інстанціях».

- Что, ваш муж самий умний марксіст? - слідчий Генеральної прокуратури потрясав перед очима Марти речовим доказом - рукописом «Інтернаціоналізму чи русифікації?». - Ви понімаєтє, целий інстітут работаєт над опровєрженієм всєго етого!

- ...і, очевидно, не знаходить... - докінчила жінка. - Правду важко заперечити...

А за якийсь час після цієї розмови за авторством Богдана Стенчука вийшла рептилька під назвою «Що і як обстоює Іван Дзюба?»

2 березня 1972 року президія правління Спілки письменників України одноголосно виключила Івана Дзюбу зі своїх членів. До речі, чуже повчально прочитати протокол того засідання, де публічні голоблі проти Дзюби не підняв лише Олесь Гончар (це так, до слова).

Того ж 1972 року Іван Дзюба був засуджений на 5 років позбавлення волі за антирадянську діяльність, звільнений через півтора року, реабілітований 1991 р.

Кому до вподоби читати спогади і мемуари, хай зазирне у книжку Георгія Крючкова «Трудные уроки. Раздумья бывшего партийного работника...». Там є дуже колоритні місця щодо отого «цілого інституту», який спростовував Дзюбу, і вигаданого «Богдана Стенчука», який згодом став помічником В. Щербицького.

...Хірурги двічі зазирали у Дзюбине серце, але, думаю, навіть вони не знають, які насправді вулкани приховані в грудях Людини, котру Україна нелукава, Україна правдива і совісна називає найбільшим інтелектуалом і живою совістю нації.

Не маю жодного сумніву, що саме ці дні, дні гарного життєвого ювілею - 75-річчя академіка НАНУ, одного з перших, правдивих, Героїв України Івана Михайловича Дзюби - народять зливу цілком справедливої і щирої словесної похвали. Проте знаю, з якою іронією він її сприймає. Бо не знаю іншої людини, яка б із такою жадібністю щодня самовдосконалювалася, і яка б так природно і глибоко вникала в усе, за що береться її рука. Як і не знаю іншої людини, яка б у приймальню свого службового кабінету заходила, стукаючи у двері Так було всі роки, коли Іван Михайлович очолював Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Очевидно, оця ненавмисна, природжена делікатність, зворушлива увага до житейських деталей, незвична для наших часів толерантність у судженнях і оцінках у поєднанні із непохитною твердістю у переконаннях і викликали в мені суто людське і читацьке потрясіння. Потрясіння, коли я читала в рукописі «Спогади і роздуми на фінішній прямій» Івана Дзюби.

Мені чомусь дуже хочеться, щоб сьогоднішня, роздратована і поки що непримирена, Україна прочитала цю книжку. Адже її написав Іван Дзюба з того Донбасу, який і сьогодні страждав і страждає за Україну (але чомусь дуже пошепки), а не харкає її багатствами... Я пересвідчилася, що Донбас не зовсім такий, яким його нам хотіли би намалювати політики. Слава Богу, ще є Донбас Івана Дзюби, Василя Стуса та Івана і Надії Світличних. Але його треба почути.

...А із Докучаєвська, із СШ №1, в якій навчався Іван Михайлович, час до часу на адресу Шевченківського Комітету приходять листи - подяки від директора цієї школи Наталі Єрмакової за українські книжки, які Дзюба регулярно надсилає в шкільну бібліотеку.

Іване Михайловичу! Не погоджуюся лише з одним: у таких Людей, як Ви, фінішних прямих немає. Ви ж самі недавно мені сказали: «Оце після 26 липня тільки й почну працювати». Дай, Боже, Вам здоров'я! При Вас і з Вами моєму поколінню легше реставровувати спотворені істини.

Газета «Україна молода»,

27 липня 2006 р.

МЕНІ здається, що Бог подеколи кладе свою долоню не тільки на чола окремих людей, але і на певні землі. Іноді думаю, що Божа долоня на горах і лісах мого села Розтоки на Буковині тремтить і дотепер. Бо, окрім багатющих легенд, ця земля має й правдиві історії, звичайно ж, міфологізуються з часом, додаючи вікових ароматів, або незбагненної туги за часом, якого нам не наздогнати, та, далебі, й не зрозуміти.

Саме в нашому селі Юрій Федькович невдало сватався до попівни Павліни Волянської, а нині фамільний склеп священиків Волянських сусідить із могилами моїх діда-бабці по батькові - Онуфрія і Василини.

І, як на мене, оця якась надзвичайна людська аура й аура природна саме цього куточка гуцульської Буковини знайшли своє відображення і у фільмі, місцем народження і прописки якого є моє село і про яке я хочу розповісти своїми - невигаданими - словами і невигаданою історією.

У 70-му році минулого століття, коли мені було 10 рочків, у Розтоках на якийсь час відкрився «філіал Голлівуду»: тут відбувалася надзвичайна для того часу і для того рельєфу подія: зйомки художнього фільму «Білий птах із чорною ознакою». У Розтоках господарювала кіностудія ім. О. Довженка. Село було «наводнене» знаменитостями.

А в домі моїх батьків - Павліни Власівни та Василя Онуфрійовича Матіосів, - в найбільшій, про гостя, кімнаті квартирувало зіркове «кіношне» подружжя: режисер-постановник «Білого птаха...» Юрій Іллєнко з дружиною Ларисою Кадочниковою. На той час вони були справжніми знаменитостями: Юрій Герасимович уже «відзначився» оператором тріумфальних «Тіней забутих предків», а Лариса Валентинівна зіграла там головну роль.

Не забудьмо, що час, про який іде мова, мав ознаки часу дрімучого (в розумінні ідеології). Проте кіноіндустрія як така переживала час піднесення.

Отож навесні 1970 року наша хата стала «готелем». Іллєнки квартирували у великій хаті, літню веранду тоді «орендував» молодший із Іллєнків - Михайло. Найстарший - Вадим - навідувався в Розтоки кілька разів хіба що у гості. Ціле літо я мала постійну - дуже своєрідну - роботу: безшумно занести рано-вранці у спальню по півлітровій склянці свіжого (з-під корови, кажуть у нашому селі) молока з медом і знову безшумно причинити за собою двері.

Кілька років тому, прочитавши в одному з моїх інтерв'ю, як я зранку носила до спальні Іллєнків паруюче молоко з медом, мені зателефонував Юрій Герасимович (Царство йому небесне! - М. М., липень, 2010) і сказав, що з молоком я щоразу заносила ще й свіжу гірську трояндочку - ружу, яка росла в нашому дворі.

Чесно кажучи, я цього не пам'ятаю. А оскільки він телефонував мені вже після виходу роману «Солодка Даруся» (у журнальному варіанті він називався «Трояка ружа»), я тепер думаю: а може, у моїй підсвідомості увесь цей час продовжувала жити та щоранкова квітка, і вона «озвалася» через роки у моєму найулюбленішому романі? Хтозна... Той загартований лютими гірськими морозами скромний трояндовий кущ 1981 року довелося викорчувати, коли батьки лаштували весільну «палатку» для мене. Але, мабуть, мама так тужила за тим скромним цвітом, що не в'янув і в холодному грудні, що тепер у нас перед будинком - цілий розарій: 25 кущів розкішних троянд різного кольору.

...Який-то був непередаваний час, я зрозуміла далеко по тому! Нашим подвір'ям ходили Іван Миколайчук, Леонід Бакштаєв, Джемма Фірсова, Вілен Калюта, Наталя Наум, Василь Симчич, збираючись на щовечорове обговорення відзнятого матеріалу та довге чаювання. Тато виносив на подвір'я стіл і стільці. Мама розставляла чашки щойно придбаного чайного сервізу - теракотового в білі горохи. І починалося дійство!

Богдан Ступка, котрий мешкав у нашої близької сусідки Єлени Петрюк (по-вуличному Ціпцірякової), й дотепер через мене «отримує» від старенької привіти. Тоді 28-річний, у нас казали «красивий, як огир», (тобто молодий жеребець), Богдан Сильвестрович дотепер згадує наїдки, якими його частували в цій розтіцькій хаті на зйомках фільму, від котрого бере початок його велика кіно-слава.

У «Білому птасі...» Ступка створив трагічний (стовідсотково негативний як на той час) образ бандерівця Ореста Дзвонаря. За задумом режисера роль Ореста призначалася Іванові Миколайчикові. Але тодішня ідеологічна машина не могла допустити такого: незадовго до «Білого птаха...» Миколайчук зіграв роль Шевченка у фільмі «Сон». Система мислила непомильно: такий красень і вже знаменитість Миколайчук не може після Шевченка перевтілюватися у «буржуазного націоналіста». Краса, мовляв, завжди викликає підтримку. У тогочасних умовах образ одного із синів старого Дзвонаря (актор О. Плотніков) - бандерівця Ореста - не сміла викликати у глядача ні підтримки, ні співчуття, ні симпатії. І, боронь Боже, сумніву. Бо Орест утілював суть ідеологічного ворога, зарізяки, проклятого народом (з точки зору тодішньої панівної верхівки). Розрахунок системи зводився до простого вибору: роль бандерівця? Будь ласка, будь-хто, окрім відомого. І знайшли! Молодого театрального актора Львівського драмтеатру ім. М. Заньковецької Богдана Ступку. Смолисте волосся, колючий погляд, орлиний ніс, гострі манери, незагнуздана експресія. А головне - не-ві-до-мий.

...Отож щовечора, потайки (бо батьки суворо забороняли) з-поза краєчку літньої кухні я спостерігала цей «великий хурал» знаменитостей, хоча тоді ще не здогадувалася, що на моїх очах твориться історія, яка, зрештою, певним чином вплине і на мою долю. А поки що я була свідком надзвичайно емоційних обговорень кожного знімального дня, кожного епізоду, голосних суперечок і дискусій. Це справило тоді таке гостре враження, що, іноді мені здається, заплющу очі - і все відновиться знову: червоне, як вогонь, волосся Вівді-Джемми Фірсової, смачний, розкотистий сміх Миколайчука чи притаєна печаль очей Наталі Наум. Сприйняття цих неординарних людей, тодішньої довколишньої природи, обставин, окремих моментів мистецького життя дало мені розуміння несамовитої працьовитості і впертості цих людей. Вони вставали вдосвіта, їхали на зйомки часто до схід сонця, приїздили втомлені глибоко вночі, але щоразу - сідали обговорювати те, що відбулося, і планувати наступний день, чекаючи сонячного дня, на які тоді було таке скупе карпатське літо.

ТОДІ все наше село і половина Путильського району «працювали» на кіностудії Довженка, включно із дітьми. Мабуть, це був зоряний час сільських гаманців: дорослим платили багато - від 5 до 10 рублів денних за участь у масовках чи окремих сценах. Діти отримували по півтори - три рублі. Такими були мої найперші самостійні заробітки. Нас возили на масовки» у Стебні, Дихтинець, Товарницю. Ми грали весільних гостей, метушилися перед камерами, наші кожухи й вишиті сорочки поливали теплою водою замість дощу брандсбойди пожежних машин, газдиньки заломлювали руки від такої шкоди (але ж денька в 10 рублів важила дорожче, ніж шиття!). А «привілейовані» масовики - ті, що мали чорні (і тільки чорні!) парасолі - зиркали на нас дещо зверхньо: мовляв, ага, ми такі, передбачливі! А коли в Дихтинці на короткий час треба було заходити в річку, нам тут же розтирали ноги горілкою і вгортали теплими ковдрами студійні жінки.

Зараз, переглядаючи фільм, зустрічаюсь із рідними, близькими чи просто односельцями - і чую, як мені стискається серце і сльозяться очі. Я приїжджаю в село - і бачу їх, постарілих, багато разів випробуваних життям, людей. Декотрі з них у «Білому птасі...» зіграли частину своїх доль. Багатьох їх, як і багатьох акторів, вже немає на цьому світі. Але ось, у кадрі, вони молоді, красиві, рухливі: розтіцькі дядьки, що повалюють в ріку румунський прикордонний знак, дядьки, котрі з печери «викурюють» бандерівців, жінки зі зморщеними обличчями, але з очима філософів.

Особливо Одокія Яків'юк на прізвисько Чікірда - неперевершена сільська вишивальниця, чиї рушники і доріжки нині прикрашають мою «гуцульську» кімнату на дачі. Пригадуєте, є у фільмі такий кадр - жінка з обличчям на весь екран дивиться вам у саміську душу, ніби прозирає лише їй щось відоме?

Ці люди - не лише колоритні, вони природні, натуральні, живі, без надриву. Їх ніхто не вчив імітувати біль, тривогу, радість, ненависть. Вони вихоплювали із себе перед камерою саме те, що потрібно було режисерові. Цих людей неможливо придумати навмисне. Коли дивлюся фільми Еміра Кустуріци, я думаю, що і його персонажі живуть у якихось моїх - світових - Розтоках.

Як живе у Розтоках донині той же Іван Миколайчук. Не вірите? Мій односелець і недалекий наш сусід Петро Петращук колись, навчаючись у Чернівецькому педучилищі, час до часу позичав свій баян на курсах баяністів одному студентові. А згодом у Іванові Палійчукові із фільму «Тіні забутих предків» (1965) Петро упізнав того, з ким ділився своїм баяном. То був буковинський хлопець - Іван Миколайчук. Так відновилося їхнє приятелювання. У Миколайчукові давно сидів задум фільму про повоєнні події на західноукраїнських землях. І коли вони з Юрієм Іллєнком написали сценарій «Білого птаха з чорною ознакою», Іван повіз Юрія Герасимовича дивитися натуру на Буковину, і насамперед у Розтоки. На час зйомок Миколайчук заквартирував у родині Петрового брата - Василя і Паюти Петращуків. У Паюти був рідний брат Василь Матіос - на той час студент Одеського гідрометеорологічного інституту. У Миколайчука - рідна сестра Іванка, що на той час успішно зіграла роль Тоні у фільмі «Тронка» (за однойменним романом Олеся Гончара)... Отак і поєдналися Миколайчуки з Матіосами у час «Білого птаха...» Дотепер.

...ДЛЯ зйомок одного з найтремтливіших і найдраматичнішх епізодів фільму - весілля попівни Дани (Лариса Кадочникова) і червоного командира (Олексій Бакштаєв), моя бабуся Гафія «спорядила» мене в обов'язкові для тодішнього кіно етнічні одежі: вишиту сорочку, вигаптуваний кептарик і філігранної роботи телячі постоли, вийняті... із домовини.

Мої дід із бабусею (по матері) були великими оригіналами: вони заздалегідь, 1967 року, виготовили собі домовини, куди вискладали всі потрібні для смерті речі. Від одягу - до свічок і поминальних склянок. Щоліта бабуся мене просила перетрушувати речі із домовини, «щоб не набрали сопуху», а ті постоли були такі, що нині на київських «Сезонах моди» вони, слово честі, стали би подією. Ось я й випросила для зйомок ту красу. Звичайно, я щасливо угробила делікатну взувачку, бігаючи перед камерою, під імітованим пожежними машинами дощем у епізоді, коли збираються до танцю Дана з Орестом (Лариса Кадочникова з Богданом Ступкою). Отож бабусі Гафії довелося знову йти до дихтинецького майстра замовляти собі нові постоли для смерті. До слова сказати, ці події відбувалися 1970 року. Дід Власій помер 1991-го, бабця Гафія - 1996-го. Домовини, час до часу позичені тим, хто потребував їх негайно, чекали на моїх діда з бабцею понад чверть століття.

Для мене ключовою фразою «Білого птаха...», як, зрештою, і ключовою проблемою фільму, є вигук Ореста-Ступки: «Це мої гори! Я тут ґазда, і мені вирішувати, кому тут жити!» Ось він, загнаний між скелі і звірів, «бандерівець» Ступка потрясає світ криком-воланням: це моя земля! Ніхто не має права посягати на неї! Я хочу тут господарювати, жити, любити, народжувати дітей. А ви заганяєте мене в бункер і змушуєте брати до рук зброю. І оте Ступчине «це мої гори!», мені здається, зробило більше, ніж усі контрпропагандистські «викрутаси» тодішньої ідеології. Той біль безвиході і любові стирчав цвяхом у мозку, бо змушував думати.

...НІХТО не може нас навчити любити свою землю, як і ніхто не у змозі відібрати ту кровну любов. І так само ніхто не може змусити нас бути господарями землі без нашого на те бажання. Мені здається, що лише тоді, коли людина відчує себе господарем землі ментально вона може впоратися з усім, чим її випробовує життя, упоратися з найбільшими викликами долі. Можливо, в часи, про які йдеться у фільмі, а це 30-ті - 40-ві роки минулого століття на Буковині, коли цією землею і людськими долями котилися колеса кількох - швидкозмінних - влад, переділ держав, війна явна і війна не-оголошена, але триваюча, нерідко братовбивча, можливо, й справді тоді було чіткіше видно - хто твій ворог і хто твій приятель. Але, як показав цей фільм і підтвердив час, протистояння «брат на брата» у межах однієї - унітарної - держави, залишилося.

...А кілька років тому я поїхала по місцях зйомок фільму - була в Довгопіллі, Товарниці, Дихтинці... дивилася на річку, яка колись половинила етнічно однорідну землю на дві держави - Румунію і Польшу, і де розігрувалися драми великої Дзвонаревої родини та драми цілого народу; дивилася на поле, де знімали апокаліптичні епізоди з підпалом трактора (Миколайчук - Бакштаєв), і я побачила уже не суцільний лан, а покраяну на окремі шматочки землю. Як покраяні долі тих людей, що були прототипами героїв. Як покраяли фільм, що за задумом Іллєнка мав бути «повноводішим», але після усіх цензур, у тому числі компартійних, фільм вийшов на екрани обчикрижений. Мова фільму була такою, щоб можна було пробитися на екран, щоб не «лягти на полицю», а фільмові щоб не бути знищеним взагалі. І те, що не можна було «вкласти» у слова й акценти - «допояснювала» геніальна камера Вілена Калюти, вкладала неймовірно трагічна, якась майже сюрреалістична на тлі драми, весільна музика глинницьких музикантів. Ота музика, за чаром якої їздив у село Глинницю на Буковині колись сам Ференц Ліст. І котра продовжує звучати так само трагічно і в миколайчуковому «Вавілоні-ХХ».

Цей фільм, якщо прискіпливо і правдиво дивитися на проблему національно-визвольних змагань, - обрубаний немилосердно, обсмиканий, вихолощений. Але завжди слід пам'ятати про реалії часу, на тлі яких народжувався «Білий птах...». Згадаймо, це початок 70-х років, наближалася друга хвиля арештів української інтелігенції, а вона була страшнішою, більш цинічною. Тому, на мій погляд, фільм із такою проблематикою - проблематикою національною, проблематикою «нації під прицілом Калашникова», був справді чимось надзвичайним у культурному житті. Зняти фільм про національно-визвольну боротьбу в Західній Україні й довести стрічку до широкого екрану, тільки після того, як він здобув перемогу на Міжнародному - Московському - кінофестивалі - то був справді виклик Системі добре упорядкованій, бездоганно діючій і нещадній у своїх присудах.

Пам'ятаючи про ці обставини, я менш категорична в оцінках фільму. Із дзвіниці сьогоднішньої багато чого я там не знаходжу. У цьому фільмі глибини цієї драми стосунків між братами ми знайдемо якнайменше, мало мотивацій тих чи інших вчинків, психології стосунків, тільки контури надзвичайно напружених подій й тектонічного розламу однієї сім'ї. Як тепер мені здається, фільм схожий на малюнок олівцем, що намагається окреслити діагностовану проблему.

Адже події того часу, про який йдеться у фільмі, до кінця не артикульовані й дотепер. Мене ніхто не переконає, що про той час і трагедію багатьох сімей буковинців і галичан уже все сказано. У радянські часи це було чорно-білим кліше.

В 90-ті роки, наприкінці століття, при відкритих архівах, документах і художній фантазії, здавалося, можна було би побачити увесь складний спектр проблеми. Та зі зрозумілих причин у 91-му експлуатувались кліше пожовклих старих фото... із точністю до навпаки. Чорно-білий мистецький акцент не дає барви, не дає відчуття повноти і правдивості змальованого. Тому, я думаю, ця перша екранна ластівка, цей «Білий птах...» відкрив шлюзи для повного осмислення історичної і суспільної проблеми.

Для тих, хто бачить цей фільм вперше, потрібно вже писати розлогі пояснення: чому Дзвонар-батько тримає вдома таку кількість будильників (а він був контрабандистом з румунського боку на польський бік), за що спалили хату (за законами тодішньої Румунської держави, до складу якої входила Буковина у 1918-1940, 1941-1943 роках, непослух говорити виключно румунською карався 40 ударами букових палиць), чому місцеві жителі зустрічали військо совітів з хлібом-сіллю (а вони насправді саме так зустрічали, за що, очевидно, їх перших потім і вивезли вагонами до Магадану та Сибіру). Про ті часи треба знову говорити, і чимало. І без ретуші.

Бо той час і зараз рикошетить по нас, нинішніх. Бо нерозуміння суті історичної проблеми породжує дуже багато сьогоднішніх суспільних проблем.

Я б дуже хотіла, щоб ті часи, несприятливі для українського кіно, української книжки, української пісні - нарешті минулися, щоб усе мудре, совісне, гарне, сильне могло вільно створюватися і вільно доходити до нації. Без купюр. Ретуші. Обрізувань.

А перо того «Білого птаха з чорною ознакою», думаю, не потемніло з часом, хіба що тільки трішки зістаріло. Але воно ще літає наді мною, і над моєю країною, бо країна ще не зрозуміла глибини того, що було з нею - з країною і її людьми - в часи, які ще вміщаються у вік однієї людини, однієї родини. Дехто з них іще живий, той, із справжніх часів справжнього білого птаха з чорною ознакою.

І як добре, що оте Ступчине «це мої гори!» не стало епізодичним у великій кар'єрі Великого Актора. Може, він навіть не здогадується, чим воно здетонувало для таких, як я, і ще тисяч і тисяч вражених.

P.S. У липні 2010 року, коли помер Юрій Іллєнко, деякі українські телеканали непомірно скупо - двохвилинно - говорили про видатного режисера і його внесок у світовий кінематограф: він був опозиціонером до діючої влади. Ліліпути ніколи не зрівняються з гуліверами. Ніколи!

Після приголомшливої для мене прем'єри «Солодкої Дарусі» на сцені Чернівецького театру ім. О. Кобилянської у березні 2008 року, вистава «поїхала» в Черкаси на міжнародний театральний фестиваль. І ось, як вичитала я на одному із Інтернет-сайтів, до артистів за лаштунки прийшов чоловік. Родом із Буковини. Який добре пам'ятає живого - справжнього - Івана Цвичка, що на автостанціях і по селах Буковини та Галичини продавав дримби. А ще мав язик - гостріший від бритви, і якому не заважала природна вада - чи то картавість, чи то яка інша недуга. Той чоловік переконував акторів, що, мабуть, знав і Дарусю. Актори ж переконували свого палкого глядача, що Цвичок (хоча й художній образ), образ справжній, бо має свого прототипа. А Даруся - образ наскрізь вигаданий.

Чи повірив колишній мій земляк артистам, не знаю.

Але це повідомлення «зачепило» мене до глибини серця. Бо знаю, що саме художні образи Дарусі й Цвичка найбільше вражають моїх читачів.

І я пішла шукати...

Це може видатися дивним, але тільки після виходу роману «Солодка Даруся» мій тато сказав поміж іншим, що колись ходив з Іваном Цвичком разом до школи. Не знаю, як я могла пропустити крізь вуха таку інформацію, але тільки тоді - майже через чотири роки після дебюту Дарусі - я стала «слідопитом» життя людини, яка жила собі аж до 2007 року - і не здогадувалася, який переворот зробила в уявленнях багатьох і багатьох людей, що стали заочними його симпатиками. Як я картаю себе, що свого часу, упродовж тривалого життя на Буковині, була стороннім спостерігачем, але жодного разу - не співрозмовником Івана Цвичка. Цього дивакуватого гуцула, якому доля відміряла складне життя. Як, врешті, майже кожному. Жаль, що мало хто з нас робить вчасно те, що можна зробити вже. Сьогодні.

...А справжній Іван Цвичок, про якого в «Солодкій Дарусі» я написала як про людину мало не «перекотипільну», мав судьбу дещо відмінну від книжної. На те він і художній образ, - крізь контури якого проступає узагальнене.

...Цей хутір називається Білий Потік. І належить він Мариничівській сільській раді Путильського району Чернівецької області. Хутір начебто «вгризається» в територію хуторів Нижня Товарниця і Товарінка, які є адміністративними одиницями мого рідного села Розтоки. Дехто із Білого Потоку більше «прив'язаний» до сусіднього (ближчого) села Петраші. Дехто - до Розтік. Залежно від того, де чия фамілія пустила коріння, на якому цвинтарі похована родина чи хто до якої церкви ходить.

Білий Потік, як урешті, й Товарниці - Нижня й Верхня - цілком виправдовують свої назви. В Товарницях люди споконвіків живуть винятково за рахунок худоби (товару по-тутешньому). Мало чим відрізняється й життя в Білому Потоці, вздовж якого й справді грають-піняться від буйної сили гірські води - цілком білі на обшліфованому природою камінні між гострими скалами й звивистою дорогою. Місцями дорога в Білий Потік така, що страшно подивитися вниз до води. Дехто з «верхівських» (як тут їх називають) людей живе при дорозі. Але більшість - по горбах, куди хіба що можна добратися конем, а більше таки - ногами.

Із груня Яковійчукове відкривається неймовірної краси картина, обрамлена зеленню гір і синявою неба. Гори й небо ділять хіба що вишки-антени мобільного зв'язку та телеантена, припасовані в найвищій точці видимого - хоча й замкнутого - простору. Мабуть, недаремно, київські бізнесмени скуповують тепер тут землю оптом і в роздріб. Місцеві люди кажуть: тут ближчим часом будуть гірськолижні спуски й зони «зеленого туризму».

Це місце - грунь Яковійчукове - батьківщина мого прадіда Григорія Ілліча Яковійчука (по татовій лінії). Топонім носить ім'я мого прадіда. Григорієва донька Василина - моя покійна бабця, мама мого тата (пам'ятаєте бабцю що бігла за мною, босою, по снігу і просила «Верніться, Марічко!»?).

Василина 1932 року вийшла заміж за Онуфрія Матіоса (мого майбутнього діда) і перейшла жити на хутір Сірук. Що від Білого Потоку кілометрів за 12, якщо йти горбами. На гірські мірки - не так вже й далеко. Там, у Сіруку, 1934 року народився мій тато. А до школи пішов... сорок п'ятого. По війні. Майже в 11-річному віці. На всю околицю школа була лише в Білому Потоці. Акурат в будинку Григорія Яковійчука - татового діда. В одній кімнатці жив Григорій із жінкою Марією. В іншій - містилася школа. І мій тато перебрався до свого діда Григорія. Де й пішов до школи.

У першому класі, як розказує тато, разом вчилися й ті, хто мав і 17, і 15 років, і ті, кому ледь минуло 7. Отут, у першому класі, тато й зустрівся з Іваном Яремчуком (із наголосом на букві е). Якого згодом уся Буковина й Галичина і справді називатиме не інакше, як Іван Цвичок (від слова цвях). «Між нами була різниця плюс-мінус рік-два, - каже тато. - Але вчився я там лише півроку. А далі відкрили школу в Нижній Товарниці, і я перейшов від діда Григорія назад додому».

Першими вчителями в Білому Потоці була родина Козарійчуків - чоловік і жінка, згадує тато. «Імен не пам'ятаю. Здається, були вони із якогось рівнинного району Буковини, чи не з Кіцманя. Мали двох синів і доньку. Вчитель був затятим мисливцем. І полював переважно на хуторі Бочків. Здається, квартирували вчителі в хаті Іллі Никифоровича Шешура, який жив неподалік. Шешур був добрим майстром: робив цимбали. До 1965 року у мене були цимбали, зроблені Шешуром», - каже тато.

А Яремчуків - родичів Івана Цвичка - називали гончарами. Бо вміли добре глиняні горщики робити.

Родинне місце Івана Цвичка знаходиться трохи вище від колишньої прадідової отеччини - груня Яковійчукове. Метрів із 500. Тепер це місце так і називається - Цвичкове. Іван вважався безбатченком. І в документах писався Яремчук Іван Марійович. Але мало хто знав справжнє його прізвище, бо звікував Іван під своїм назвиськом Цвичок - твердішим від імені зареєстрованого.

Жили вони з мамою Марією і рідним маминим братом Михайлом Яремчуком у дуже тісній халупці надзвичайно бідно. Іван від природи був дещо дивакуватим, сказати би по-сільському, недорікуватим, як на перший погляд, мав мовні вади. І як розказує мій тато, «в один клас Іван ходив чотири роки». Але це не означає, що він не товаришував із розумом. Якраз розумом Іван відзначався більше від усіх. «Мав велику фантазію до моделювання», - каже тато.

Люди, які тепер живуть на хуторі Білий Потік, добре пам'ятають Івана. І не лише через те, що він робив такі дримби, яких не вмів ніхто робити. До речі, моя бабця Гафія - мамина мама, - ота, що понад чверть століття тримала на горищі домовину для власної смерті, сама добре грала на дримбі, купленій саме у Цвичка. І мене малою вчила грати на ній. Мій дядько Семен недавно сказав мені: аби все горище перевернув, а мушу тобі знайти ту дримбу!

А Йвана пам'ятають саме через оте «моделювання». Він селами збирав різне залізяччя - а в якімсь часі сам сконструював з нього мотоцикл. Довго той мотоцикл не наїхав: не ті дороги в Білому Потоці. Але ж зробив!

Ходив Іван у незмінній військовій шинелі, нерідко навіть посеред літа в шапці-вушанці. З торбою поза плечима, набитою залізом, цвяхами і дримбами.

Коли автор інсценізації «Солодкої Дарусі» і режисер-постановник вистави, заслужена артистка України Людмила Скрипка із Чернівецького драмтеатру ім. О. Кобилянської надіслала мені остаточний варіант постановки, у ньому був епізод польоту Івана Цвичка на вертольоті Я категорично заперечувала цю «самодіяльність» режисера, вважаючи ЇЇ перебільшенням. Ба, навіть, недоречністю.

На прем'єру до Чернівців я їхала, знаючи, що ніякого вертольота у спектаклі не повинно бути Знала, що має бути чудова музика львівського професора Олександра Козаренка. Що пластику вистави відпрацьовувала невістка Ади Роговцевої - Ольга Семьошкіна. Що незвичайні декорації і автентичні костюми до вистави готує родина художників Данилівих - Ярослав та Валентина. А вертоліт - нізащо.

Але як добре, що в мистецтві є такі люди, як Людмила Скрипка! Виявляється, вона, перейнявшись «Дарусею...» до глибини душі, не просто шукала художні засоби вираження мови роману мовою сцени. Вона досліджувала! І вона про справжнього, реального Цвичка дізналася більше, ніж я на момент написання книжки. Людмила їздила на Галичину. Була в селі Петраші (пам'ятаєте, це те село, до якого належить Білий Потік). І люди їй порозказували.

Як розказали мені цієї весни. А розказали таке. Насправді Іван колись дуже давно, ще десь у моєму дитинстві, й справді змайстрував щось таке на зразок чи то вертольота, чи то аероплана, і якогось дня навіть злетів ним із ближньої гори. Але... політ був недовгим. Здається, гора називається Кізі.

Отака ось правда життя, яка тільки на сцені перейшла у правду художню.

...Хатка, в якій жив Іван з мамою і дядьком, а потім із своєю жінкою, тепер «розігнила». Лишилося «халупище», як кажуть в Білому Потоці. Іван довгі роки «мандрував» селами, десь селився із сім'єю. Але не надовго. Мав натуру мандрівника й фантазера. Мав дітей. Серед них - були близнюки. Помер 2007 року. Недалеко від Вижниці. А Іванова жінка Галя - родом із Косівського району - живе дотепер. І так само, як колись із Іваном, уже сама їздить автобусами, та продовжує Іванову традицію публічного дорожнього «коментування». Так, що дехто й тепер не витримує, як колись не витримував з устиду Іванових коментарів. То й виходить з автобуса дочасно.

...А на Цвичковому - земля рівна. На гірську ніби й не схожа. Хутірські діти бігали туди у футбол грати.

Правда, до того місця, де була Цвичкова хата, я не дійшла отих 500 метрів від колишнього прадідового обійстя. Але я це неодмінно зроблю наступного свого приїзду до батьків. Бо там ще є кому розказати про дивного Івана, який жив собі не так, як усі, і навіть не здогадувався, як, зрештою, не думала ніколи і я, що його життя перекочує у книжку.

Цвичковим сусідом був тепер 83-річний Лук'ян Іванович Матіос, який, окрім 11 дітей, 42 онуків і 24 правнуків, дотепер має феноменальну пам'ять, у чому я сама мала нагоду пересвідчитися.

Але це вже буде інша історія.

Газета «Високий замок»,

24 травня 2008 р.

10 жовтня 2008 року, Київ

Сьогодні неймовірне свято. Мої земляки - актори обласного Чернівецького академічного музично-драматичного театру ім. О. Кобилянської - уперше за 22 останні роки знову вийшли на перший подіум України: столичну сцену театру ім. І. Франка. Сьогодні вони зіграли 16 виставу за півроку від початку прем'єри (березень 2008 року).

І перед початком сьогоднішнього спектаклю генеральний директор львівської літературної агенції «Піраміда», мій єдиний видавець і батько «Солодкої Дарусі» Василь Гутковський повідомив, що саме зараз в театрі знаходиться глядач, який придбав 100-тисячний примірник цієї книжки. Я його запитала: якщо я скажу, що кожен, хто сьогодні придбав книжку, є власником цього примірника, гріха не буде? Не буде! - відповів Василь Гутковський.

Але я хочу сказати про інше. Час такий, що багато кому хотілося б звести українство або до шароварщини, або до партизанщини. На жаль, мистецтво не може впливати на політичне вар'ятство. Але я не хочу, щоб лише мистецтво залишалося останньою територією і останньою барикадою українства.

Безжальний ціп історії дуже суворо молотить майже кожну людину. І хтось мусить бути дзвонарем людського болю. Так, історії, розказані мною в книжках, дуже часто називають передінфарктними. Але без страждань і болю людині не можуть відкритися істини життя.

Бо через окрему історію окремої людини відкриваються брами минулого. В Україні безсовісні політики так лукаво погарцювали по історії і минулому, що може, прийшов час на пальцях, на мигах, по складах, отак, як оця Даруся, розказувати, що ж з нами було, щоб зрозуміти глибини наших національних потрясінь.

В усі часи люди створюють гімни. Своєю книгою я намагалася створити гімн людині на тлі історичної трагедії.

Своєю Дарусею я шукала украдене щастя нації і шукала украдене щастя окремої людини.

І мене зрозуміли ті, хто б'ється в такому самому пошукові.

Я мрію, що колись ми з театром проїдемо всю Україну. Але не для того, щоб виховувати чи нав'язувати, а для того, щоб розказувати, що з нами було насправді в недавні часи.

P.S. (Лист від Марії МАТІОС

Володимиру Г. Панченку)

Я справді дивуюся, що у наш цинічний і прагматичний час люди беруть ручку до рук, пишуть цілі сюжети, витрачають час і гроші на пошту...

Несповідимі путі твої, Господи, в дорозі до людини...

Але, якби я навіть хотіла вигадати подібну історію і те, що відбулося в мені і зі мною на свято Петра і Павла, 12 липня 2010 року, після того, коли я прочитала листа від В. Г. Панченка, я все одно не змогла би «припасувати» всі пазли так, щоб вони збіглися в просторі і часі. Проте я точно знаю, що нічого у цьому світі не відбувається випадково.

Отже, я, Марія Матіос, українська письменниця, автор «Солодкої Дарусі» й ще кількох обговорюваних в Україні і поза її межами книжок подеколи жінка навіть небоязка, поки що не розшукала Володимира Григоровича Панченка і не познайомилася з ним, хоча, можливо, у Києві наші офіси - через дорогу.

...Коли ми врешті після знайомства з Володимиром Григоровичем нап'ємося кави,

наговоримося не тільки про книжку, а й про все, що пече двох українців, не позбавлених відчуття реальності...

коли я також розкажу йому невигадану історію фельдшерки Дусі (зі справжнім її ім'ям) з новели «Юр'яна і Довгопол», надрукованій у ще одній моїй книзі «про Западну» («Нація»), з якої деякі персонажі «перекочували» в «Солодку Дарусю»,

коли признаюся, якою була нещадною до своїх персонажів майже 20 років тому, у час написання більшої частини «Нації», - визнаю, що була нещадна, бо не заховала за вигаданими прізвищами та іменами справжніх людей, що пережили той час,

коли... коли...

Але знаю точно, що, тамуючи тремтіння в голосі й дрож у тілі, на прощання я не втримаюся і таки запитаю Володимира Григоровича Панченка: «А які були прізвища ваших родичів, що «приборкували» «Западну» у 49-ому?».

Моя цікавість буде не жадібна і не мстива. Просто людська - пам'ятлива. Із присмаком і гарячістю сліз од відчаю...

Бо може бути так, що хтось саме із його родичів чи земляків саме 1949 року «організовував колгосп» ім. Кірова у моєму селі Розтоки на Буковині, в якому мої покійні дідусь і бабуся стали першими його засновниками, а моя рідна тітка Гафія - першою дояркою і першою із трьох комсомолок села. Їх туди добровільно записали.

І навіть, коли б трапилося так, що ми із В. Г. Панченком, обоє в унісон, розказуємо одну і ту ж історію, але з різних берегів одної - української - ріки, я знаю, що я обніму його як брата, і навіть, якби трапилося неможливе - і всі ці живі люди справді збіглися б у просторі і часі у моїх Розтоках, нічого в мені не зміниться. І може, ми навіть разом будемо плакати - кожен над своїм, але таким спільним, - бо ми зрозуміли одне одного, ніколи не бачачи і не знаючи одне одного.

Я так би хотіла, щоб усі розуміли одне одного, прощали минулі провини і робили усе для того, щоб таке не повторилося.

Це, звичайно, поки що моя фантазія - стосовно моменту нашого неминучого знайомства. Бо ще ніхто так не сказав: може, то мій родич дав Вашій Дарусі цукерку. Хоча не один думав. І це я знаю точно.

Але я також знаю непомильно, що подарую Володимирові Григоровичу отой листочок, який я тримала в руках 10.04.10 на сцені Івано-Франківського драмтеатру ім. І. Франка, після прем'єри вистави-реквієму «Нація». На тому листку дослівно записано таке і казано після вистави мною таке:

Творчість - це снайперство. І митець-снайпер удосконалюється доти, поки не зрозуміє, що може вціляти в саміське серце. Мої слова можуть видатися пафосними, але ж ідеться про творчість...

Уявімо, живе собі Людина. Спокійно. Розмірено. Прогнозовано. Але ось раптово, нізвідки, на неї падає щастя. Не обліковане. Не очікуване. Не-передбачуване. І людина чує, що цього щастя так багато, що воно може поглинути її... і ти чуєш, що піддаєшся цьому поглинанню без опору.

Отакими приблизно були мої відчуття, коли я вперше побачила каталог робіт художника Сергія Іванова.

Я подумала: навіть коли б мені довелося звернутися до Інтерполу, я знайду цього художника з таким широковживаним серед гуцулів прізвищем Іванов.

Я не мала жодного сумніву, що він автентичний гуцул. На щастя, до Інтерполу звертатися не довелося. Я розшукала Володимира Миколайовича Захарчука (якого називаю новітнім українським Терещенком в галузі меценатства) і побувала на тій садибі, у приватному музеї Захарчуків, де й зберігаються дивовижні роботи С. Іванова. Щоби попросити дозволу на використання їхніх репродукцій у своїй книжці.

І тут мене чекало щось містичне: картини хутора Лекече, який (о, дивовижі Господнього промислу!!!!) знаходиться від хутора Сірук, де я росла перші п'ять років, кілометрів за 12, якщо би переступати через горби навпростець. І вони вписані в довколишні краєвиди так, ніби їхні персонажі самі щойно повиходили з лісів і легенд, як кілька років тому з цієї садиби виходив американський мультимільйонер Дональд Трамп.

Була якась містика в тому, що я побачила в каталозі Сергія Іванова, а також на садибі «Лекече», і тим, про що ішлося в моєму романі «Майже ніколи не навпаки». Отой увесь демонічний гуцульський світ, ота незбагненна космогонія, барва, забобон, містика, пристрасть, - все я знайшла в циклі Іванова «Гуцульська міфологія».

Я не знаю - це нове чи не нове художнє слово - левкаси Сергія Іванова - у вивченні гуцульського світу. Знаю, що це інше! Мені до душі, що Сергій Іванов темну, важку барву отого демонічного, забобонного, заборонного і розгнузданого, що властиве будь-котрому гуцулові, змінив на урочисту білу барву неутоленної жаги, що з білої барви квітки, саме квітки народжується жінка - і все йде шкереберть, і серце рветься на «шкаміття», як кажуть у моїх Розтоках. Що в його письмі немає заборон на прояв природних почуттів, що все там іде обертом і стрімголов, як у справжньому житті чуттєвої людини. А токмо - гуцула! І мені уже не дивно, що в Іванова гуцулка вроджена з арніки, як Афродіта з води.

У нашій спільній роботі таки було багато містичного. А найголовніше - 100-відсоткове потрапляння ілюстрацій у найперший мій текст - «Майже ніколи не навпаки». Бо мало хто вірить в те, що це не є спеціальні - замовні - ілюстрації до роману. Я вже й сама сумніваюся, що було спочатку: чи то Іванов розписав дерево, а тоді надиктував мені сюжет. Чи як...

Так між чоловіком і жінкою починається таїнство любові. У нас - між художником і письменником - триває щось більше, ніж пристрасть. Це одночасове загоряння від чергової моєї чи його ідеї. Це синхрон у всьому. Навіть у телефонних дзвінках, коли не витримує техніка, попереджаючи через дисплей «Ошибка при соединении», бо ми одночасно згадуємо одне про одного.

А потім ми довго відпочиваємо одне від одного, як відпочивають нормальні люди від аномальної пристрасті. У час таких перерв ми акумулюємо нові ідеї. Чи ще щось робимо - кожен своє. Але я знаю, що він - мій художник. А Сергій Ілліч, очевидно, підозрює, що я - його письменник.

Як автентична гуцулка я щаслива, що не-гуцул Іванов своїм пером художника так зрісся з моїм гуцульським світом, як свого часу не-гуцули Гнат Хоткевич і Михайло Коцюбинський зрослися з Гуцульщиною словом.

Результатом співпраці із Заслуженим художником України зі Львова Сергієм Івановим і «чоловим» «Піраміди» Василем Гутковським з 2007 року стали 9 (дев'ять!) книжок!

Я хочу назвати ці спільні роботи «поіменно», бо жодна з них не лишилася непоміченою читачем:

«Майже ніколи не навпаки»,

чотири видання «Солодкої Дарусі»,

«Жіночий аркан у саду нетерпіння»,

чотири видання «Нації»,

«Москалиця» - «Мама Маріца - дружина Христофора Колумба»,

«Чотири пори життя»,

«Кулінарні фіґлі»,

українсько-російський варіант книжки «Солодка Даруся» - «Даруся сладкая»,

«Вирвані сторінки з автобіографії».

Наперед би більше, кажуть у таких випадках на Буковині!

А я подумки підтверджую: певно, що так - бо майже ніколи не навпаки.

(свідомо не називаю прізвища, бо я не питала дозволу в автора. Синтаксис і орфографія збережені):

P.S. Я, звичайно, книжки надіслала.

(напередодні всеукраїнського форуму «Україна - зона культурного лиха»)

Коли свого часу армія Наполеона окупувала Відень, Гайдн відчиняв вікна свого будинку і щодня демонстративно грав австрійський гімн. Наполеон наказав виставити французьку варту біля воріт його дому, щоб ніхто не міг зашкодити творцеві. Але це був Наполеон.

Сьогоднішні українські ліліпути державотворення намагаються формувати як не розстрільні, то похоронні команди для всього пласту української культури. Духові оркестри цих команд уже взяли перші акорди. Але ми всі тут для того, щоб ці акорди не стали мелодією.

Тому, дорогі мої брати Капранови, у розмові про гуманітарну катастрофу в Україні не оминути політики і політиків. Бо за цим надзвичайним станом, окрім банальних грошей і переділу власності, бовваніють антиукраїнська політика і антиукраїнські політики. І всі вони мають імена. І всіх їх треба називати поіменно. Щоб ніхто не був забутий.

За законами логіки, я повинна була би прийти сьогодні на цю прес-конференцію з мазепинкою на голові і з батогом у руках. Так міг би сьогодні зробити будь-хто з моїх колег-письменників, тих, хто не вважає себе «узким слоем украиноязычной интеллигенции, которая просто боится конкуренции во всем».

По-перше, «узкий слой» не буває успішним. А по-друге, конкуренції не бояться ті, хто вже має певний досвід творчого прориву поза кордони України.

Але я не в мазепинці. І замість батога я використаю слово. Бо я не люблю епатажу. Я люблю правду. А правда полягає в тому, що нас, українських письменників, ялова українська влада, яка дедалі впевненіше набуває ознак влади україноненависницької, заганяє в бункер. І вхід у цей бункер - в самісінькому серці столиці.

Бо зачистка України від української книжки показово починається з Хрещатика під показовим патронатом нинішнього уряду.

Бо показовий погром книгарні ПЛАНЕТА відбувся в приміщенні, в якому знаходиться міністерство палива та енергетики.

Бо колишня книгарня МИСТЕЦТВО - це частина приміщення аграрного міністерства (квота комуністів). Ноу-хау міністерства агрополітики з продажу повітря у двох арках при в'їзді на Хрещатик, 26 заслуговує або книги рекордів, або пера Ільфа-Петрова, або уваги прокурора. Залишилося хіба що укласти угоду з іншою урядовою структурою - Держтелерадіо, продати повітря у 3-й арці, й зробити вхід у Національну радіокомпанію таки входом у бункер.

Я питаю: чому про ці погромні спецоперації інтелектуальних осередків сором'язливо мовчить твердий фахівець із петлюрівських погромів професор Табачник? Чи не тому, що на сторінках одного з київських видань він б'ється над архіважливою проблемою:

Залишаю поза коментарями цей майже напівблатний, зневажливий до непристойності стиль високого урядовця, покликаного своєю посадою бути сторожовим національної культури. Дмитро Табачник завжди відзначався винятково тактовним європейським інтелектом.

Не знаю, чи позиціонує себе галичанин Юрій Андрухович із полониною, але луганчанин Сергій Жадан точно що не з полонини, а вони нещодавно таки досить успішно «місіонерствували» в Донецьку та Луганську, і депортовані за свою «мову» не були. Так само, як не була депортована і я зі своєю НАЦІЄЮ і Солодкою Дарусею з Росії та Польщі. Як, очевидно, не зазнаю репресій і в англомовному світі, куди прямує моя НАЦІЯ і ДАРУСЯ.

Позбавлений комунікації із потенційним читачем український письменник зазнає репресій у себе вдома.

Чітко продуманий і системно діючий неукраїнський сценарій розправи з «узким слоем украиноязычной интелегенции» змушує мене звернутися до всіх, хто ще не оглух і не осліп від цих точкових нальотів рекетирів, рейдерів і погромників - не мовчати, не боятися і не просити.

Тільки вимагати.

Чинити опір.

Так, як належить тому, кого заганяють у бункер.

ДОПИСАТИ про:

• Як допомагала Василеві влаштуватися на роботу в редакцію машзаводу (його не брали нікуди, окрім робітничих професій, бо він мав на початку 80-х «пригоди» з КДБ за «формалістичні вірші»).

• Подати нашу з ним розмову перед поїздкою на творчий вечір до Спілки письменників до Києва, 14.05.1996. Розказати, хто допоміг, щоб він «не сів», і хто з колег «допомагав» навпаки (у кольоровому блокноті).

• МАШЗАВОД: товаришування із заводським художником-оформлювачем Гервазієм Яглою (зробити копію подарованої мені картини).

• Вірш, присвячений мені, - «Маріїні джинси» (!!!!)

• Як я редагувала його книжку «Семибарвний кінь». Газета «Час». Як вела Василів вечір у клубі творчої інтелігенції Семена Цідельковського.

• Форум видавців у Львові-2001.

• Як Василь за кілька місяців до смерті зайшов до мене у Шевченківський комітет.

• Знайшла у комп'ютері текст його інтерв'ю зі мною для газети «Молодий буковинець» 2001 р.

- Маріє, такий контраст, навіть у назвах книг. Іще не вщухли пристрасті навколо «Життя короткого», а тут тобі маєш - «Нація»... Ти любиш шокувати читача?

- А що, книгу треба було назвати «Клан» чи «Угрупування»?! Я не шокую - я працюю і думаю. А заодно прошу читача думати зі мною і моїми персонажами.

Якщо хочеш, то назва книжки - «Нація» - це своєрідний виклик усьому отому каламутному, цинічному і мерзотному, яке саме живе за кримінальними, «розпальцьованими» поняттями, і цим стилем життя намагається не лише заарканити тих, хто ще пручається совістю, честю, традицією, але і певним чином намагається узаконити його через відповідні державні інституції.

На тлі повсюдних завивань про клани, розборки, компромата і т. і. я спробувала дати свою - живу - картину українського життя та її недавньої - повоєнної - історії. «Нація» - це моя, дуже конкретна інтерпретація українства, його моралі, пошуків, помилок і т. і.

Історія, як і час загалом, - це люди. І я не хочу, щоб для тих, хто іде за нами, наш час у моїх книгах залишився без живих людей, а лише із якимись яловими манекенами, які тільки те й спромоглися зробити, що прославитися своїм всепланетарним злодійством, Чорнобилем і цифровим диктофоном під диваном.

Саме люди роблять або Час, або безчасся, «безвременье». А воно, «безвременье», в основному оперує розмитими, ембріональними поняттями і поняттями зомбування. Я пропоную версію свого бачення цього лютого часу - теперішнього і минулого.

- Але уже самою назвою книжки ти ніби підспівуєш тим, хто «спеціалізується» на розробці цього дражливого поняття - нація.

- О, ні! Чим більше зараз політики говорять про формування української політичної нації громадянського суспільства, тим менше можна їм вірити: насправді вони як чорт ладану остерігаються самого цього поняття в його первинному значенні й через те добирають бозна-який словесний камуфляж, аби тільки не «заплямувати» себе приналежністю до нації.

- Твоє письмо - дуже реалістичне, драматичне і неоднозначне. Ти ніби виступаєш адвокатом для всіх своїх персонажів, оминаючи ідеологію.

- Я розумію, що ти маєш на увазі - мою прискіпливу увагу до післявоєнної історії Західної України.

Як письменник я почуваю себе літописцем грубого життя. В розумінні не вульгарного, а реального. Але як у житті, так і у своїх персонажах, я люблю породистих людей, а у нас, попри все, дуже породиста нація. Саме у той час, нібито післявоєнний, а насправді воєнний - аж по саме нікуди - оця порода на наших землях постала у найрізноманітніших проявах. І величних, і ницих. Отже, я цю, нашу, породу намагаюся зафіксувати через своїх персонажів як творців і репродукторів історії як такої.

Ось ти узявся за альтернативну українську історію, мабуть, через те, що вона, та триклята історія, тобі не є байдужа. Одне слово, не з великої радости. Я її нерідко проклинаю, хвалену нашу історію, але водночас б'ю поклони перед тими, хто її робив. Звідси - така увага в обидвох книжках до проблеми національно-визвольних змагань. Я вже десь казала, що національні трагедії не мають строків давності. І поки ми будемо поверхово, однобоко трактувати найскладніші періоди свого минулого чи впадати у раж замилування давниною, доти до нас вертатимуться бумеранги нашого незнання і небажання мати ці знання. Бумеранги дуже болючі, бо вони пульсують живою кров'ю.

Мені здається, що після цьогорічних Головосік у прямому і переносному значенні, тобто після 11 вересня (після теракту у США. - М. М.), коли водномить було усічено всі американські - національні - символи: політичні, економічні, військові та інтелектуальні, проблема єдності будь-якої нації, не кажучи вже про українську, виходить на перший план. Можливо, ми ще і не усвідомлюємо, наскільки це важливо.

Не забудьмо, що технічна могуть такого монстра, як США, виявилася безсилою перед людьми, і тільки перед людьми, які все це зорганізували. Не важливо, хто це. Важливо, що це люди. Ці люди мають мотивацію своїх дій.

Так само у найменшій дрібниці, не кажучи про якісь складні речі, найважливішу роль відіграють люди і тільки люди. І для мене як для письменника немає нічого цікавішого, аніж нишпорити ходами їхньої свідомості й підсвідомості, шукаючи логіку чи антилогіку вчинків. Тому пупом всієї моєї творчості є Людина і її внутрішній світ. А все решта - обрамлення.

- Ти стверджуєш, що життя коротке?

- Так. Знаєш, минулого тижня я була на похороні людини, з якою свого часу ми оперезали всю Україну вздовж-упоперек і то неодноразово. І коли я слухаю дуже цинічні, фальшиві брехні про смерть цієї людини, я стискуюся, як равлик, від безсилля, що життя кожного з нас - майже нічого не значить і що насправді - воно дуже і дуже коротке. Але мені здається, що воно ніколи не є коротким для совісті і страждання.

P.S.

26 липня 2010 р.

Якби ти мене чув, Васильку, то я би тобі крикнула, що життя не просто коротке - воно коротюське. І я дотепер не можу стерти номер твого мобільного телефона. Але й подзвонити не можу. Не сердься... У тебе було ласкаве волосся і добрі очі. Ви там із Покалем, Римаруком і Славком Павлюком сваритеся чи байдикуєте? Не сваритеся, знаю... Юрко Покальчук не дасть. Він був мудрий, бо жив - як хотів. Кожного з вас любила по-своєму, але до вас не хочу. Станьте троє - як три богатирі - на отій Петровій брамі і ще не пускайте туди нікого! Рано, хлопці... Рано. Рано й тобі, Ульяне (Олесь Ульяненко)!

Я знаю точну дату і навіть годину, коли Дмитро Табачник залюбився у мене безнадійно і досмертно. На щастя, наша любов взаємна. Невитравна. Як сказала би Ліна Василівна, «така любов буває раз в ніколи». Подеколи я навіть пишаюся: не кожен історичний полковник і антиквар так щиро і віддано любитиме ту, що «ще вчора спустилася з полонин», звідки в ясну погоду видніється вершечок Говерли. Та ще з 220- річним багажем знань про свою фамілію (родину). Цікаво, що мій «коханчик» знає про себе?... Треба колись запитати. Може з'ясуватися, що він також Тютюнник. Четвертий у моєму житті. Остатний! - сказали би в моєму селі. Останній тобто.

Взаємна любов завжди починається і продовжується однаково - спочатку з опору, а згодом - синхронізується. Ви думаєте, у нас із Табачником було по-іншому?!

Варшава, 2008. Міжнародна книжкова виставка. Україна - почесний гість. Іде презентація польського перекладу моєї «Нації». На столі переді мною і моїми модераторами - перекладачкою Анною Коженьовською-Бігун і професором Варшавського університету Валентиною Соболь, окрім польської, усі українські видання моєї книжки, афіші, буклети. У залі іноземні журналісти. Я завжди добре контролюю час. Хвилин 20 забезпечені. Мені пишуть: «М. В.! Закінчуйте, ми повинні підготувати залу до прес-конференції Табачника». Єсть! Так точно! У мене чоловік - «настоящий полковник» - я порядок знаю! І тут розумію, про що мені натякає записка: для гуманітарного віце-прем'єра Табачника належить очистити стіл від моєї «Нації» - не підлогу ж замітати. Встигну!

Тимчасом про політичну ситуацію в Україні питає журналіст із «Німецької хвилі», далі польські журналісти влаштовують мені «дибу», питаючи, «коли нарешті український уряд виплатить грошову винагороду цьогорічним Шевченківським лауреатам», серед яких - є один громадянин Польщі. Решта наші, вітчизняні, - але також «у боргах, як у шовках»: Дмитро Стус, Тарас Федюк та ін. Питають, бо я - заступник голови Шевченківського комітету. Я, сердешна, думала, про книжки питатимуть, а вони - про гроші. Онде «Польське радіо» взяло мене під приціл, радіо «Свобода» «копає» під мене за ту премію. Міжнародний скандал, бо іноземець ображений українським урядом. Треба скандал гасити. Я все-таки про свою країну думаю не на похмілля.

Промисел Божий рятує мене навіть у Польщі! Із дверей скельцями окулярів а ля «гіперболоїд інженера Гаріна» блискає нетерплячий Табачник. У мене від радості тьохкає серце. І я вперше «спускаюся з полонини»: «Дякую всім за участь у презентації. Останнє запитання я переадресую віце-прем'єрові України після закінчення його прес-конференції, оскільки саме уряд забезпечує грошову винагороду Шевченківської премії».

Фу!

А територія стола - залишилася неочищеною! Там стільки тих «Націй»! Ну, чисто, як в Україні, - багато.

Поки представник українського посольства у Польщі відповідає на чиєсь запитання, Дмитро Володимирович гортає мої книжки. Привселюдно. Читає, холєрник! Чудо! Я давно підозрювала, що такий інтелектуал, як Дмитро Табачник, любить українське. Але щоб аж та-а-ак! Розумний «не по годам», встигаю зловити крамольну думку, жаль, що молодший від мене, зітхає моє серце.

Але я субординацію знаю. Я також державний службовець, у мене статус заступника міністра - тому не для преси, а в кулуарах після прес-конференції питаю несподіваного любителя «Нації». І він мені відповідає! Проте наш діалог настільки колоритний, що його можна передати тільки «глазами и ресницами». І слово честі, не брешу: про це опісля написала українська преса, бо скрізь і завжди є папарацці. І сіно-солома є. Навіть в українських урядах усіх розливів.

Ось майже дослівний наш словесний пінґ-понґ:

«Шановний Дмитре Володимировичу, коли уряд у повному обсязі розрахується...»

«Про що ви мене питаєте? Шевченківську премію взагалі треба... (вуха, вуха скрізь, Дмитре Володимировичу, будьте уважні-обережні, думайте, що говорите... я ж про вашу опінію дбаю!) А чи знаєте ви в Шевченківському комітеті, що прокуратура порушила проти мене 8 кримінальних справ і мені «світить» 12 років ув'язнення?!»

Господи милостивий... та він же любить мистецтво, раритети і мою «Націю» - а ви його на нари, пся крев?! Я виросла в поліетнічному краї, але коли йдеться про чиюсь особисту честь і честь державної премії, моя толерантність каже усім «до побачення!»

«Проти вас порушено кримінальні справи?! За несплату Шевченківської премії???????????? У такому разі я готова відсидіти за вас половину терміну, а хоч би це була тричі розпомаранчева влада!» - (ох, не чує цього Микола Лукаш, який 1973 року «ласкаво» просив у ЦК Компартії України дозволу «відсидіти» у в'язниці замість Дзюби! За написану книжку! Де ще Табачник знайде таку самопожертву за нього і за ідею 2008 року, окрім моєї?) 1973-й і 2008-й - «это совсем другой коленкор!», кажуть ті, хто знає. Тоді колядувати не можна було. Тепер «велено».

А він винахідливий, Дмитро Володимирович. Мабуть, на місце Патона моститься, бо хто б іще спромігся на такий винахід:

«Якщо ви така добра, то заплатіть їм Шевченківську премію зі своєї зарплати!»

Христе-Боже! Та Стус-батько перевертається на тому світі за Стуса-сина!

Ох, і припечатав мене тоді Табачник по саме нікуди!

...Ви думаєте я до Києва їхала? Я не їхала - рахувала. В умі й у стовпчик, на ноут-букові й загинаючи пальці. Я навіть лаялася (ага, як добре, що і я знаю кілька таких «парканних», «устидних» слів!). О, ні! Щоб сплатити урядовий борг із власної зарплати мені знадобиться... Ні-і-і-і... так довго не живуть навіть на полонинах. Навіть такі витривалі, як я. Але, прости мене, Боже, за прегрішеніє моє - за заздрість: бо я так чорно позаздрила під час тієї лічби Табачниковій зарплаті!!! І чому я не гуманітарний «віцик» - я би таки заплатила лауреатам державний борг?!

Я не червоніла би за ті гроші перед Дмитром Стусом чи він переді мною... (Бо, коли я читала сторінки Стусової «шевченківської» книжки, де він описує процес ексгумації батька... як він власними руками розкопував батькову табірну могилу... Як відкривав труну... як іншу, цинкову, труну до Києва ладнали... Ви можете це уявити?! І саме тоді уперше в житті я пошкодувала, що народилася не-чоловіком. Бо у Варшаві вперше в житті я хотіла поговорити з іншим чоловіком по-чоловічому!). А Стусика я чомусь люблю, як свого старшого сина, і чомусь завжди однаково - поблажливо і з розумінням, що би про нього не говорили інші: бо я не була у його шкірі, коли йому казали, що його батько «у тюрязі». І ті, що говорять, - там не були.

О, ти ласкавий, Боже, до людської слабкості... Ти зробив так, що тоді, у Варшаві, не було Дмитрика Васильовича Стуса коло іншого Дмитра. Володимировича. Бо Стус би не встояв! Він, гарячий, був би точно зіпсував варшавський дрес-код Табачника.

Але у Дмитра Стуса ще є час!

Несповідимі путі твої, Господи...

...Отак починається і триває велика любов двох великих українців, як наша незнищенна - іще з Варшави - любов із Табачником! Це вам не велика політика з кимсь чи без когось! «У меня пересыхают губы от одной лишь мысли о тебе» - написала одна із моїх улюблених російських поетес Марія Петрових. Цікаво, чи Він знає, що я Її знаю? Полонина ж усе-таки, хоч і зелена.

А знаєте, скільки я маю заздрісників через те що в моєму житті є такий чоловік! Своїми ексклюзивними нараціями він перевершив усіх знаних мною чоловіків за таке моє не дуже й коротке життя! Не кожна жінка має такого, хто вдаряв би сам себе довбнею алогізмів: «апологетика фюрера і Рейху, майстер пера, класик, який ще не вмер» (Свят-свят-свят! Навіть задля класики не хочу вічності)... Як вам такі ексклюзиви? Заздрите? Не хочете читати автентичного Табачника, заздрісники ви такі?! То читайте Табачника в інтерпретації Івана Михайловича Дзюби липня Божого року 2010. Ет, свята наївність! Я думала, що на світі один лиш Дмитро Табачник. А на світі є Дзюба. І від цієї думки мені твердо спиться щоночі!

2008 рік. Десять по шостій ранку. Розбудив телефон із невизначеним номером. Уперше в житті мені телефонував Володимир Яворівський. З Кіровограда. Неймовірно схвильований. Подумала: хтось умер. «Я щойно перегорнув останню сторінку твоєї «Москалиці». «Москалиця» добра, а в чомусь - просто бездоганна. Але «Мама Маріца...» - це світовий шедевр!». Спросоння я рада, що голова Спілки, окрім того, що підписує фінансові документи, читає своїх колег... Я також читаю всіх.

...Їдучи багато років до батьків через смт. Берегомет Вижницького району Чернівецької області, й навіть колись провідавши знайомого у селищній лікарні, тривалий час я не знала, що придорожнє приміщення селищної лікарні - це залишки колишнього маєтку відомої на Буковині родини Васильків.

Микола Василько - (1868-1924) ще один мій знаменитий земляк «через три горби», як кажуть у Розтоках, про якого я нічого доброго в молодості не чула, аж поки не стало можливим почути чи дізнатися самій. Микола Василько - відомий буковинський політик, до розпаду Австро-Угорської монархії - український посол у австрійському парламенті від Буковини. Під час Першої світової війни зорганізував Гуцульський курінь січових стрільців. У часи «української революції» - міністр фінансів в уряді Симона Петлюри. Власним коштом утримував всі дипломатичні місії УНР в екзилі аж до самої смерті - 1924 року.

Пишучи на хуторі Лекече «Москалицю», одного дня я подалася в мандри до Берегомета у супроводі відомого вижницького лікаря-фітотерапевта і відомого буковинського краєзнавця Федора Чев'юка. Найперше ми заїхали на цвинтар у Берегометі. І Федір повів мене до місця родинних поховань Васильків.

Я знайшла у блокноті тодішні записи (із кам'яних пам'ятників-надгробків):

Александер Василько 17.12.1827 - 20.08.1893

Георг Василько Сіретський 17.11.1864 - 24.03.1940

Віктор Василько 19.05.1872 - 13.07.1934

Еліза Василько 21.04.1874-10.09.1943

Віктор Василько 1874 - 1943

Константин Василько 20.08.1891 - 25.12.1932

Скільки разів їздила з Чернівців до Розтік через Вашківці - а жодного разу не зупинялася біля єврейського цвинтаря при самій дорозі, у меморіальному музеї майстра народної вишивки Георгія Гараса була, з автором безсмертної «Черемшини» Василем Михайлюком зналася, славнозвісну вашковецьку Маланку святкувала, а ступити два кроки вбік із вулиці чи то було ліньки, чи то безпечна й жорстока молодість ніколи не цікавиться вічністю.

Але надходить час, коли майже судомно починаєш збирати всі калейдоскопи чужих життів, щоб дізнатися про людське життя - найбільше. Може, на цвинтарях - і не найкраще місце для поповнення інформації, але що найточніше - це точно. Цвинтарі - найретельніші зберігачі ставлення живих до мертвих. Здається мені, що в роки моєї ранньої молодості тут, на вашківецькому («жидівському» у народі) кладовищі, не всі камінні пам'ятники завжди стояли рівно. Багато які лежали в траві. Але, може, то лише моя нетривка пам'ять. Бо зараз сірі, постарілі від часу ряди специфічних єврейських автографів у вічність стоять майже що «наструнко», обвиті хіба що диким плющем чи некошеною травою.

О, як багато там закодовано таємниць, драм, трагедій, розпуки. Ніби знаючи наперед, що якійсь владі можуть прийтися не до снаги безмовні послання вічно гнаного народу, їхні нащадки вписували сльози своєї розпуки двома, а то й трьома мовами: а може, хто і почує? А може, хто й відчує, якими неоднаковими колесами трамбували тут жидівську долю різні держави? І як по всьому - залишився лише клаптик землі під порослим мохом надгробним каменем. Як багато могла б я прочитати чи додумати, коли б мені відкрилися ці дивні письмена ідишу та івриту.

Найдавнішими похованнями, що знайшла я у Вашківцях, є два майже однакові пам'ятники людського зросту з чорного граніту. Видно, їм також дісталося немало: краї надщербнуті, ніби збиті молотком. Та камінь - дужий. Витримав.

Ось під оцим - доктор медицини Ісідор Шайт. 26.01.1871 - 17.04.1912. І тихі слова скорботи за молодою людиною.

А під сусіднім - Еміль Вільнер, аптекар, 1865-1929. І приблизно однакові слова печалі.

Але ось вона - печать часу і колісниця історії навіть коли б про неї й не хотів знати, доктор Шайт, народився і помер за часів старої бабці Австрії та Франца Йосифа, тоді як аптекар Вільнер також мав нагоду скуштувати добра і ласки могутньої Австро-Угорщини, але розпрощатися з білим світом йому довелося за часів Романія маре (Великої Румунії тобто) і його величності короля Мігая. Навіть не думаючи про такі складні геополітичні речі, ці прості істини зафіксували тодішні майстри надгробків. Доктору Ісідору Шайту останнє пристанище зробив умілий майстер Вільгельм Москалюк, із Черновітц. Так звучала назва Чернівців німецькою за часів Австрії. А аптекаря Еміля Вільнера споряджав у камінну вічність не менший майстер - В. Редер, із Черноуць. А це вже румунська назва буковинської столиці.

У село на ім'я моєї мами прийшла бандероль: два товсті зошити із рукописним текстом. Як заграло мені від радості серце, коли побачила зворотну адресу - с. Чорногузи Вижницького району Чернівецької області.

То написала мені Фрозіна Тодорівна Гулей - жінка на Буковині відома. Надзвичайної краси і таланту рук, жінка-енциклопедія, жінка-пристрасть, майстриня-вишивальниця, оповідальниця.

Признання в листі Фрозіни Тодорівни, що їй захотілося висповідатися перед Великоднем саме переді мною, зворушило мене до сліз:

Заслужений працівник культури, керівник народного самодіяльного фольклорно-етнографічного ансамблю «Молодички-жартівнички» із села Чорногузи, Фрозіна Тодорівна говорить і мислить, як колись моя бабуся: афористично, образно. Пише: колектив, яким вона керує, має трудового стажу 1700 років (чуєте, лежебоки!). Із сапою. Із серпом. Із дійницею.

Але ви послухайте ще, чим поділилася зі мною ця дивовижна жінка:

(Уточнити дату у Д. В. ПАВЛИЧКА!!! Цей виступ публікувався у пресі!)

Проблема любой нации через очень пристальное увеличительное стекло ЧЕЛОВЕЧЕСКОЙ психики, поступков, действий - это, на мой взгляд, предмет исследования для каждого серьезного писателя. Иногда я употребляю выражение «Писатель, находящийся в сознании», то есть, СОЗНАТЕЛЬНОГО писателя.

Чем можем быть привлекательна наша культура для внешнего мира? Некой не-разгадкой. Исследованием ментальных, исторических и т. д. особенностей.

Примеры: Маркес, Кобо Абэ, Акутагава, Павич...

Ясунари Кавабата получил Нобелевскую премию «за писательское мастерство, с исключительной яркостью выражающее суть японского способа мышления» (!!!!!)

«Все обнулилося», - сказав 2010 року Леонід Кучма, а я захотіла йому заперечити. Все - та не все! «Підкопи» під Шевченка «не обнулилися»!

Може, повторите, Леоніде Даниловичу, свою знамениту фразу про «дати в пику» тому, хто «гавкає» на національного Генія?!

Я знаю, коли настане кінець світу з точністю до секунди. І ви знаєте також. І всі на світі знають, хоча, можливо, ніколи над цим і не замислюються. Бо просто знають. Кожен мовчки носить у собі ці знання, як носять рідну кров. Серце. Чи волосся.

Ви смієтеся.

Не вірите!

Не мені.

Ви не вірите самі собі, що носите в своєму мозку такі ж чудернацькі, хоча й не запатентовані знання, як і я.

Мені ви почасти вірите. Хоча подумки майже завжди сперечаєтеся зі мною, «розкодовуючи» путі несповідимі персонажів із моїх романів. Подеколи люто сперечаючись із людьми з моєї уяви (а значить, і зі мною, як їхнім «архітектором»), ви маєте рацію. З етичних, естетичних, ментальних, світоглядних міркувань. Почасти з міркувань власної - психічної чи психологічної - безпеки.

Бо я якась така... нав'язливо-апокаліптична... занадто архаїчна... немодно моралізаторська.

Коли ви подумки ведете зі мною полеміку, ви думаєте, що ви інші. Інакші.

Багато в чому - так. Ви неповторні. Проте в своєму знанні точної дати кінця світу (про що я веду мову майже у кожній зі своїх книжок), запевняю вас: ми - ідентичні. Просто я наважуюся говорити за вас своїми словами тоді, коли ви волієте мовчати - але думати - про те, що я вкидаю у ваш і без того розжарений мозок своїми травматичними текстами. Чому травматичними? Бо мої літературні герої проникають у ваш світ зі своїми родовими чи набутими «крововиливами» й рубцями. Персонажі з моєї творчої уяви (але аж ніяк не віртуального. а вибраного людського досвіду) - завжди навіщось безжально обкладені мною капканами й пастками.

Капкани спершу травмують моїх героїв. Далі вони чатують на мене. А лиш опісля ловлять і вас - моїх читачів. І саме в цьому дехто вбачає моралізаторство - оце моє неперервне нагадування про невідворотність щоденних пасток на кожне, кожне! людське життя.

А якщо подумати неупереджено, то моє письменницьке моралізаторство не має нічого спільного ні з народництвом, ні з ідеологією, ні з традицією, ні з її запереченням, ні із самою дидактикою як такою. Часткова повчальність текстів чи, радше, легкий шарм повчальності в моїх книжках стосується лише двох речей на світі. Точніше, трьох: Людини і ще двох засадничих речей, так само невіддільних від людини, як невіддільне від неї її ж власне дихання.

Але це також не є точним визначенням - засадництво. Бо ці дві речі, які для мене є винятковими, осібними поміж усього решти - не є речами у звичному розумінні. І не є поняттями. Вони занадто реальні, щоб дати їм назву, означити межі, які би вмістили в собі весь огром їхньої ж таїни.

Сама таїна закодована в тому, чого ми не спроможні ані пізнати, ані розгадати.

Ніколи.

За жодних умов.

Хоча - це всього лише дві (дві!) маленькі таємниці, над незмінною суттю яких б'ється розумне людство від печерних часів і до сьогодні.

...Фільм «Апокаліпсис»[30] Мела Гібсона я подивилася через рік після написання свого «Апокаліпсису»[31].

Які вони різні - печерні часи художньої уяви Гібсона і печерні часи першої половини XX століття, про які йдеться в моїй новелі! Проте, як для персонажів Гібсона, яких називали як не Прудкою Черепахою, то Лапою Ягуара, так для моїх Тимофія, Естер чи Хани - часи однаково печерні (без огляду на календар). Попри те, що в одному часі найвищим досягненням людського розуму був лук із стрілою, а в іншому - зброя масового враження: ідеологія.

Але що за печерним чоловіком на ім'я Майже, що за Тимофієм, який спізнав «принад» Першої світової війни, за кожним із них женеться, захекуючись, смерть. У парі з любов'ю. І швидкість їх наздоганяння - космічна.

Проте саме на пограниччі смертельної облави - Любові і Смерті - у багатоборстві заради Життя схрещуються всі троє: Людина, Смерть і Любов. З однаковою силою пристрасті що в печерну добу, що в добу модерну.

Ось вони - ті троє, яких жодного разу я не обминула й обминутися з ними не зможе мій читач. Вони йдуть назирці за мною, як переслідувачі, як екзаменатори: чи ти не забула про найголовніше? І, сама того не бажаючи, я стаю залежною від примхи і заручницею великодушності трьох - Людини, Любові і Смерті.

...Напевно, в своїх здогадках я помиляюся, але, чомусь, здається мені, що людина завжди волочить за собою дві тіні. Перша тінь називається смертю.

Та слід у слід за людиною в незмінному смертельному ореолі другою тінню неодмінно блудить любов.

І ніхто не знає, чий ореол густіший.

І хто ж усе таки на півкроку швидше?!

І чому ці тіні - завжди тільки наввипередки?

І чому обидві однаково хитрі: кожна відповідно до своєї фантазії майструє свої капкани з особливою - єзуїтською - філігранністю на одну-однісіньку, малу-малесеньку, як правило, незахищену імунітетом байдужості чи апатії до життя, Людину.

І чомусь те майстрування майже завжди синхронне.

Я це називаю засідкою з тіні. Та засідка - це також тільки тінь. Блідий двійник її Величності Смерті або її Високості Любові. (Розпізнавайте на здоров'я, якщо натрапили на засідку!).

Інших незнишуваних засідок-капканів, окрім Любові й Смерті, природа для людини просто не вигадала. Не було потреби вигадувати, бо все інше, все решта - доступне для підкупу. Лестощів. Окозамилювання. Нейтралізації. Можна обійти. Об'їхати. Розминутися. Уникнути.

А з цими двома - ніяк.

«Любов - це відсутність страху» - каже моє нарешті ущент пошматоване серце. Але я вже справді не боюся ні його відчайдушної мови, ні того, що колись навіки позбавило мене страху, - самої Любові. Вона мене розірвала на шматки, як розриває, напевно, людину міна чи граната. Однак я не хотіла б уже ніколи знову здокупити своє серце, зшити його надірвані волокна, продути клапани для того, щоб колись прокинутися з відчуттям цілого! непристойно здорового серця.

Я не знаю, але й не хотіла б ніколи знати, чому й навіщо моє серце колись іскрилося попереду мене... попереду мого розуму і глузду... наперекір іншому серцю, яке билося до мене з такою ж силою, з якою билося моє - від нього, але до серця іншого...

І це називалося так само просто, як і незбагненно - Любов.

Любов боліла, пекла, несамовитіла, ридала, проклинала, захлиналася, хмелила, прощалася і прощала, вбивала і відроджувала, пестила і шмагала, ні на день ніколи не покидаючи мене, так і залишившись поміж тим найбільшою загадкою.

Але коли про неї, задля якої позбулася страху, я дізнаюся все, - тоді, мабуть, моя земна місія завершиться. І я піду собі самотужки дізнаватися про те, про що ніхто й ніколи і ніде у світі не дізнається правду.

...«Маріє, ти завжди впадаєш у крайнощі», - не раз мені каже не один мій читач. Так каже і мій чоловік, очевидно, поділяючи мою думку, що двоє людей, які люблять одне одного упродовж тривалого часу - це також крайнощі. Але, Господи, праведний Боже... якби ти так зробив, щоб я ніколи не позбулася їх - отих пречудових крайнощів!..

...І тому я знаю з точністю до секунди, коли наступить кінець світу: тоді, коли буде знайдено формулу Любові й розгадано загадку Смерті й Потойбіччя.

У тій сухій формулі фігуруватимуть мікрони й атоми... фізика й хімія в екстазі зростуться, як сіамські близнюки... майбутній нобеліант в уяві вже виголошуватиме свою промову, розкланюючись перед членами королівської академії в надії на виняткову оцінку виняткового свого відкриття...

Однак поважна й мудра Біла Жінка усміхнеться на те з-під білої своєї намітки, сховавши усміх у незморщене лице, і накриє щасливого першовідкривача чорним чи білим саваном іще до того, як його праведні труди знайдуть свого адресата... і мудра Жінка спровадить його на небеса, на оті співані-переспівані, видимо-невидимі бездонні небеса, де немає ні смутку, ні печалі... ні нашого знання про них... нема ні нас, ні того, хто за всі земні багатства і статки відхилив би браму ще одної таємниці, неприступної людині від печерних часів до часів модерних: таємницю Смерті.

Але не тривожтеся: цього відкриття не станеться ніколи. І ніхто не отримає Нобеля.

Бо не закриється книга народження Любові.

Як не відкриється день її відходу.

Не стане приступною суть приходу Смерті.

Як не підтвердиться ймовірне народження життя після Смерті.

І тому останнього дня людської помпеї також не буде ніколи.

Коли б навіть трапилося неймовірне й уможливилася розгадка двох одвічних таємниць, ви ж добре знаєте, що завжди знайдеться бодай би один, той, хто в останню мить перед оприлюдненням таких небезпечних знань запротестує, бо вчує в грудях власне серце. Бо згадає, що Всепланетарний Розум творив нас до життя і стирав нас із нього тільки з Любові. І формула Його божественної приязні до людини назавжди залишиться відкритою тільки Йому Одному.

Ну, так. Так. Ви мене зрозуміли правильно. Я, як і ви, знаю: знання руйнують таємницю. Я пересичена непотрібними знаннями. І через те не бажаю знати того, що шкодить. І через те балансую своїм словом на пограниччі Істинної Любові й Невідворотної Смерті.

Не судіть мене строго за мою любов до лабіринтів Життя. Я допитлива. Але не настільки, щоб знехтувати Великими Таємницями. Тому я - щаслива. Чого і вам бажаю.

...А кінця світу не буде ніколи, поки бодай одне серце у світі любить, позбавляючись страху. Навіть перед її неосудністю - Смертю.

Ви це також знаєте.

Я тільки вам іноді нагадую.

У книжках.

(Харків, «Фоліо», 2007 р.)

...Подеколи, коли я беруся за написання нового твору, мені здається, що укотре переді мною бовваніє «скринька Пандори» - і я її зобов'язана відкрити. Чесно кажучи, на мій вік вистачило би вже й «розпечатаних» тих скринь. А все ж... Українська історична «скринька Пандори» - вона бездонна. Її неможливо вичерпати. Але ще бездонніші скрині людського духу, випробувань, розмислів. Для мене як письменника - не конче досліджувати великі батальні битви, битви філософських течій чи політичних рухів. Мені цікаві битви людини за іншу людину, за себе, за свою віру чи любов, за серце, за честь - за своє: землю, вітчизну, родину. І т. і. Так, доволі часто я інтерпретую історію крізь призму отієї дуже актуальної Франкової концепції «украденого щастя». І мені цікаво досліджувати «украдене щастя» нації і «украдене щастя» окремої особи, які так взаємопов'язані, що подеколи можна говорити про «сіамську» природу таких історичних «крадіжок». У творчості мені важлива проблема витіснення морального з людської природи, наступ на саму людську природу. Тому здебільше мої книжки - це реабілітація моральних та вітальних (життєствердних) категорій. Це, певним чином, вибудовування ментальної та моральної ієрархій нації. Адже без ієрархії моральних категорій неможливий розвиток будь-якого суспільства. Здичавіння людини відбувається тоді, коли людина і суспільство, в якому вона живе, втрачають орієнтири духу, моралі й культури. Суверенність нації може утверджуватися і через культуру. Якщо хочете, культурний націоналізм. А культурний націоналізм, на мою думку, це розумний баланс історичного, ментального та метафізичного. Це поєднання історичної та духовної пам'яті.

Коли би треба поставити епіграф до майже кожного мого персонажа, то я би вибрала такий: ЧЕСТЬ - ПОНАД УСЕ. Бо в кожного мого персонажа - (навіть найбільшого негідника) є своє алібі. Це алібі одним може видатися жорстокістю, іншим - справедливістю, третім - безглуздям. Але тому воно й цікаве - життя, що в ньому є таке різноманіття людей, позицій, поглядів. І письменникові гріх не занурюватися у ті гущавини.

Я вдивлятимусь у пітьму історії доти, поки не відчую, що запаси моїх знань і допитливості вичерпані і що більше не чую відлуння з того боку, де мій читач. Більшість українців не знає правди про багато періодів життя своєї країни. Але моя цікавість до історичних тем жодним чином не пов'язана з якимись родинними подіями. Як писали колись у радянських анкетах, ніхто з моїх близьких і рідних «не був, не сидів, не притягався». Проте, на мою думку, відсутність особистого болю не може стати «шлагбаумом» для відтворення невиписаного і непрочитаного історичного болю твоєї країни.

Оце і є моя причина зацикленості на наших історичних бункерах.

Мої книжки і люди в них - це тисячі українських розтік зі сходу на захід. Розтік, перемелених історією без жалю і пощади. І річ не в тому, пов'язано це з переділом кордонів, переділом власності чи з нівеляцією совісті й честі. Кожен український регіон мав свої різновиди історичних жорен. Зрозуміло, що мені ближча земля, де мені пуп різали і яку я чую кожною своєю клітиною. Тому в моїх книжках найбільше історії «западенської» - тієї, яка, як мені здається, в Україні є менш зрозумілою для самих українських громадян, ніж історія давнього Риму чи древньої Греції.

Але я думаю так: історія завжди собі йде, як літній дощ на Буковині - без попередження і без стриму. А люди народжуються і живуть, і вони не можуть вибирати собі ні історії, ні обставин, які їм моделює час. Вони можуть або погоджуватися з ними, або бунтувати проти обставин чи інших людей, які їм роблять кривду. Тому всі мої літературні дарусі, юстини, юр'яни - це своєрідна метафора, спроектована через Буковину і Галичину на всю Україну. Підставте свої імена моїм героїням - і ви побачите, що вони майже однакові у межах тих обставин, в які їх заганяє час.

І хочу сказати щось дуже важливе: східні регіони України надзвичайно активно реагують на запропоновану мною тематику. Я це бачу з моніторингу продажів книжок. А це - аргумент, може, сильніший за будь-який інший. Тому я не втомлюся розказувати про всіх нас - рідних в усіх куточках України - доти, поки Бог даватиме мені Слово.

Апатія, яскраво виражений соціальний анабіоз і моральна втома, що з початком 2010 року охопила навіть тих людей, від яких цього годі було сподіватися (культурних діячів, політиків, свідомих громадян), не може стати підставою чи виправданням для людей твердої віри, які знають, що поступ життя можна лише загальмувати, але неможливо спинити. Як не можна спинити стрілу підсніжника з-під снігу, цвірінькання з гнізда вилупленого горобця і людського голосу нормального громадянина, який хоче жити по-людськи, знаючи, що так живе більшість світу, а також знаючи, що громадянин має всі підстави для такого життя.

Будь-яку штучну дамбу прориває повенева вода, яка завжди має силу більшу, ніж рукотворна дамба, в яку під час будівництва не були закладені всі призначені для цього компоненти. Я в це вірю. Бо це правда. Іноді правда торжествує в найбільш несподіваний момент.

Не вірите?!

А хто вірив, що моя німа солодка Даруся зуміє заговорити?! Я й сама сумнівалася. А ось прийшов Іван Цвичок - і дамбу мовчання прорвало. І аж тоді стало зрозуміло, що солодка Даруся, хоч і німа - але розумна. І дії її - розумніші від дій деяких фіксовано розумних. Чи не диво, що німі люди подеколи здатні на дії відважніші, ніж ті, що багато говорять?! Ми ще станемо учасниками такого дива. І німі. І говорящі.

15 липня - 15 серпня 2010 р.

Київ - Єрусалим - Київ

1949 рік. У моєму селі на Буковині організовували колгосп. Дуже просто - в сільраді військові пропонувала вибір: "Отут записуються до Сибіру, а тут до колгоспу Дивіться, Власію, куди краще: у вас шестеро живих дітей (це до мого діда - М. М.)". Можна не розказувати, що вибрали Матіоси. А до колгоспу "добровільно" забрали телицю, віз (я бачила увесь той список в архіві).

Із тих пір мій дід і бабця по матері - Власій і Гафія Матіоси - вважалися фундаторами місцевого колгоспу імені Кірова. Їхню двадцятирічну доньку також Гафію, записали першою комсомолкою села і першою дояркою створеного колгоспу. Ферма розташовувалася в горах. Поки дійдеш: за кожною смерекою могла чатувати смерть. Бо хто ж буде любити ТИХ, хто забрав корови, вівці, землю? І хто буде любити ЦИХ - що доять тепер ті корови, косять сіно на привласненій силою землі, рубають ліс?

Через кілька місяців комсомолку Гафію Матіос через обмову відомого родині чоловіка заберуть на МҐБ, затискуватимуть дверима пальці, тикатимуть голками під нігті і сміятимуться з мокрого одягу, залитого грудним молоком: Гафія годувала грудьми піврічну доньку, яка тепер мала шанс залишитися без матері. Причина "душевного" прийому в райцентрі була простою: що бачила, що знає, що чула, поки ходила на ферму? А чому не бачила, не чула, не знає? Он у сусідній камері батько, мовляє, уже все розказав.

Власія Матіоса, фундатора колгоспу, а тепер - бригадира колгоспної будівельної бригади, тиждень допитували про те ж: що знає, що бачив? Он і донька в сусідній камері про все призналася... Власій добре знав роботу сокирою. Але ж хто буде любити стукіт його сокири, коли сокира б'є по тім'ю ТИХ, на чиєму ґрунті він тепер будує колгосп? І хто буде любити ТИХ, хто дав йому в руки сокиру?

...1952 рік. На весь десятий клас - єдиний хлопець: Михайло Матіос (син Власія та Гафїі). У селі оголосили набір на Донбас у фабрично-заводські училища. Михайло самовільно втік у Вижницю, де зібралися новобранці.

Батько ще застав ешелон. Але забрати додому 17-річного сина не зміг - документи вже були оформлені. Іншого способу вирватися із безпаспортного українського села в середині XX століття - не існувало.

...Якоїсь ночі в середині п'ятдесятих у вікно Матіосів постукали. Господиня запитала: "Хто там?"

- "Це я, мамо... Михайло. Приїхав з Донбасу". Голос ніби Михайловий. Та хто знає. Удень стукають одні. Вночі - частенько ті самі, але вже в інших одежах. І треба бути не менш винахідливим, ніж над прірвою. "Мамо пустіть, це я, Михайло, ваш син," - просив голос "Посвіти сірником лице..." - заплакала мама, не довіряючи нічному гостеві. І лиш опісля відчинила двері. За той випадок сумління мучило бабцю до смерті: „Який час був, дитино! Сина в хату не пускала!"

...Дядько Михайло, 1935 року народження, з тих пір, як утік на Донбас, «доброї» юшки за життя спробував немало, але в село не повернувся. З Донбасу забрали в армію. Служив у війську в Москві. У Москві й залишився. Був у армійському ансамблі пісні і танцю солістом, дотепер має голос, що як заспіває "Ой, ви очі волошкові..." - на другий кінець села чути. Та не склалася сольна кар'єра: захворів на легені. А далі - шоферував у "Совтрансавто", Європу уздовж-упоперек об'їздив. Одного з колишніх радянських послів возив за кордоном. Отакий ось надійний гуцул.

...Теперішня московська діаспора громадян Росії Матіосів - дуже велика. Але дядькова дружина, автохтонна московка тьотя Зіна, приїжджаючи на Буковину, дотепер згадує бабусину мамалигу. Пам'ятаю, бабуся вивертала кулешу на дерев'яний круг, Зіна мочала її у мед - то так і нас усіх навчила смакувати не гуцульський наїдок. Звідтоді Розтоки знають смак нової страви - кулеші з медом.

У 70-і роки, пам'ятаю, в московській програмі "Время" був гарний сюжет про дядька Михайла. А наступного дня з районного КҐБ до бабці з дідом приїхали "допитливі" хлопці. Що за диво: всесоюзний телевізор хвалив, а ми під боком не поінформовані?!

А коли я в студентській анкеті написала, що один з моїх дядьків працює в радянському посольстві за кордоном - кілька місяців перевіряли - не може бути: з бандерівського ж краю.