Нічні пастухи буття

fb2
Москалец Вильевич Константин

У новій книзі віршів Костянтин Москалець добірними текстами спростовує власну ж тезу про «заранні пошуки добірного народу»: цей Народ — Поети, які не загубились «у мандрах по чужих та рідних українах», які чують тишу Пречистої Діви Марії світанку, які вміють кохати Сосну й називати сестрою Лілею, — цей Народ є головною дійовою особою цієї збірки.

Костянтин Москалець

Нічні пастухи буття

А в тій стороні були пастухи, які пильнували на полі і нічної пори вартували отару свою.

Євангелія від святого Луки, 2.8

Людина — пастух буття.

Мартін Гайдеґґер, «Лист про гуманізм»

Яскравіше палай, наше пастуше багаття! Сумно було б нам без тебе в цю пізню осінь, в ці сліпі, непроглядні ночі! Ні, я не жалкую, що пішов у нічні пастухи!

Вілій Москалець, «Нічні пастухи»

 *** холодний падолист вологі пасма диму сурма над водами проклятими і міст далеко в небі сяє аметист розкішного утраченого риму далеко рідний край стрункі його собори і сніг далеко — чистий золотий і триєдине втілення мети і вічні голоси дітей знадвору ти знов поквапився воскреснути — і от заранні пошуки добірного народу не принесли сподіваного плоду побільшивши число земних марнот що ж виплекай безсоння і святкуй сяку-таку нікомуненалежність і збережи невитрачену ніжність очікуючи смерть свою гірку Єва простоволоса й боса ти стоїш на вітрі з ароматом помаранчів довкола землі світяться вигнанчі вуста самі про себе шепчуть вірш і ти не хочеш повертатися туди де голос люблячий прокинутись благає життя теперішнє й тутешнє — сон без краю тебе ніхто не зможе розбудить Храм І

Василеві Івашку

Я цілу ніч не спав. Густої тиші мед точився спроквола на землю березневу; я по рядку пригадував сонет, якого написав Микола Зеров. I догорала свічка як на зло, дрімали по кутках сумні примари, життя пікомуненалежне пропливло, мов сірий дим над volle lacrimarum[1]. …А вже коли займалося на світ і очі відмовлялися від зору, сонет згадався — суто Партеніт, стрункий так само, вічний і прозорий. II

Олесеві Ільченку

Гербату п'ю. Надворі ніч густа. Далеко гори, і вуста, і доня. Сніг випав, сніг тихесенько розтав у Богових натруджених долонях. А вірш Сашків із голови не йде, і, затуляючи його, мов свіжу рану, усміхнено повторюю оте: «Як хороше летіти так до храму…» Молитви до чужого І              Кручуся, як мертва сорока з фіалкою в дзьобі. Її підвісили за лапки, перед входом, вершники.              «Костику» — і мертва пташка, яка крутиться на вітрі з чотирма сходинками, відбиваючись у ошатній вітрині зі срібними причандалами.              І тільки фіалка, що обертається вкупі із тілом, ще свідчить про воздаяння рубінової крові, ущерть налитої до фіалу. II Аякже, вежа, добре обтесане каміння,              переходи, балкони, ґалереї,              вежа, покрита ґонтою, і висока,              і, знову ж таки, самотня — між              хмар, які течуть на північ, друзки              двох-трьох вибухів сонця забутого,              призабутої радості і вміння. Задля того, щоб потім довше блукалося              ґалереями, балконами, переходами              від одного місячного сяйва до              іншого. — У розкинутих, як жінка, квітучих              абрикосових галузках, що були              перш ніж ти оселився тут і заходився тужити, на вежі, аякже. III              І ця незвична трава, така трава надвечір, коли вже поїхала остання електричка на північ, а ти тільки посміхався, передчуваючи люте безсоння, якого не буває у трави, такої трави, такої тихої-і-лагідної, наче голос мами, що запитує, чи купив я мінеральної води, а вслід за цим надходить звістка про чиєсь самогубство, і ти виносиш їм гроші, карбованець- два, хто скільки може, хто скільки хоче, — трава така от, незвична, зелена, густа, перша і остання. IV Запалюєш сірника, тремтячою рукою              гортаєш запилюжені, як сходи,              сторінки, здмухуєш волосинку золоту,              що впала на вбрання жони, одягненої так,              як тоді вдягалися Божі Матері, читаєш латину і не можеш ніяк              зрозуміти, чи то назви троянд,              а чи імена павуків, бо й вони              подібні до тебе, у червоній сорочці,              з лапками, підібганими              від холоду, з бульбусами і вірою, яку здмухуєш, наче золоту волосинку, на одну менше, і гасне сірник, і рука не тремтить. V Madeleine Paris              Синя, з білою облямівкою, вчора Тома її забула, забула її, принісши вина та хліба, слухаючи про мою улюблену іграшку;              — може іграшкою стати скорпіон? — засумнівалась вона, розглядаючи пробірку, де плавала ця мала жовта тварина, і як пояснити, коли навіть католики, охайні троянди целібату — і ті не мають вірогідного висновку, стрункого й палючого, і прохолодного,              як собор, де химери, цокаючи кам'яними кігтями, перебігають вогкою підлогою, нічого не забуваючи, нічого не пам'ятаючи, вистромивши жала, заплющивши сині очі. Амінь. ***

Вікторові Морозову

Минаючи мов сон або старе кіно, ідуть легкі дощі всесвітньої печалі. Кружляє чорний диск і пахне свіжим чаєм, і світиться у ніч одним-одне вікно. Це шурхотіння слів і втомлених речей, ці жести, що ростуть і тануть неквапливо, утворюють на мить дорогоцінне шкливо, в той час, коли усе, без сумніву, тече. І, може, саме так збувається «т е п е р», — у снах або дощах, поезіях чи кінах, у мандрах по чужих та рідних українах, у всьому, що собі народжує  т е б е. *** Я знаю, що вже зріє у мені Троянда чорна, наче та черниця. Вона зійде рум'янцями на лицях, Розтане у ласкавому вогні. Але не попіл, тільки ранній сніг Лягатиме на пагорби столиці, Кричатиме тривожно сіра птиця В безлюдній світанковій тишині. Мій перевізник мовчки відштовхнеться Від берега, що диким зостається, Плюндруючи святі дари богів; Не витримаю, ще раз озирнуся, Та за густими лавами снігів Нічого не побачу — й посміхнуся. *** Поглянь на тих, кого бездумна hýlē[2] Взяла одного разу у полон, На цей похмурий, виснажений сон Душі й самозакоханого тіла. Їм сниться, що попереду могила, Буття землею, гробаками, тлом; Закутавшись у червінь папілом, Танцюють і брунькуються щосили. Анальфабет, месія та пророк Ведуть розмову про останній строк, За пляшкою в прокуреному лігві, Не вміючи узяти інший тон, Яким говорять з нами зорі стиглі бо щойнопрочитаний «Федон». *** Слова і речі, вечір і сова, Цитрина пахне, чай парує свіжий, Цей тихий грудень, ці поля безсніжні — Немов душа, праюна і жива. Усе намарно. Отже, так бува: Покинувши Господень дім поспішно, Ми сміло падаєм у прірву ніжну, Гадаючи, що це потрібно вам. Але, брудну і дику вчувши мову, Побачивши, що ви готові знову Дитину й ангела безжурного звести, — Вертаємо з одвічного Содому, Який уже нікому не спасти, До навстежи одчиненого дому. *** Село в снігах і пес побіля ніг, Ранкова тиша соняшного грудня; Ти грав стару мелодію на лютні, Тепер стомився і відклав її. Пісні, які ти чув колись у сні, Забулися, зоднаковіли в буднях, Легке хлоп'яче серце стало трудним, А очі — недовірливі й сумні. Невже це ти? Невже тепер довіку Оцього недоріку і каліку Тягатимеш понуро на плечах? Устань і вийди: Сніг і Сестри Сосни Летять у круговерті суголосній, Тобі, живому, вказуючи шлях. *** Від смерті у воді ти заховався в крихітній і білосніжній мушлі; тут є вікно, вино і плити, а навесні дозволено закласти квітник і виростити там гліцинії або кулясті блискавки. Минуло дві зими. Улітку ти досліджував семантику пелюсток, і фоліанти францисканців, і дощі. І все подвір'я заслала золота стружка, і катастрофічно бракувало паперу, і ти зважився поїхати до старовинного міста, — з перукарнями, ратушею, залізницею. Дрогобич. Дрогобич, треба набрати повні плюца липневого повітря — і пірнути, ти ж чуєш, це Дрогобич, ненадовго, на короткий час. …Ти вже піднімався на поверхню, ти бачив годинника ратуші навпроти своїх очей, а хрести собору — внизу; ти не заховався від смерті у воді, і ще й донині плавно опускаєшся на дно самого неба. Два вірші, які довший час вважалися втраченими, проте їх зберіг Юрко Саєнко І Забутий присмак валідолу і краплі крові вправно летять — уже сніжинками — додолу д о д о м у палаючі ясла — хлів золотий зелена — гірка рана — ріка д о д о м у смерть — без початку — і без кінця непрочитані — і вино від якого відмовився ще за життя так само у липні д о д о м у гріхи — багато — багатство самотність — братство айстри — коні мовчання-і-листування д о д о м у і панна — забута ущент — для якої писалися вірші співалися: «авонаавона» — зривалися — сніжні — бездомні д о д о м у ще перестук електрички: порожній тамбур театр — і табір — і ворожіння — за сигарету — забуте і збуте віщування одруження без одужання: примхи: невиспаність: усвідомлення без розуміння збайдужіння забування я  х о ч у  д о д о м у II Зелені вогнища горять удосвіта улітку над ними небеса сіріють і мовчать спокута стародавніх снів приводить нас сюди — до білосніжного каміння хоча далеко до наступної зорі але вона в тобі проміння має як та сосна — коріння у землі Сестра Сосна Сестра Зоря Сестра Марія своїм терпінням підіймаєш благеньке тіло зроблене з піску із голосу і тіні і тіло вчиться святості а ти шукаєш ночами прозору плащаницю яку давно колись приготували звірі з обличчями людей і звичками людей ***

Віхті Сад

якби заглянуть уночі     до кінутой хати скіки разних чудасій     можна б там узнати он покойний дід седить —     Царствіє Небесне сіть плете і не засне     на другую весну радом баба з рогачом     пораєцця дуже а шо лампа не горить     дак їй і байдуже: наче в доброго кота     сяють карі очі при-Чаїлись по кутках     разні поторочі а надворі сніг іде     і неде нима людей бо всі люде у силі     вже поснули трударі тіки я один тиняюсь     дурний да безумний босі ноги задубіли     да клацають зуби за пазухой кусок хліба     шо вкрав у собакі і Библія да ни вся —     скурив на цигаркі думаю простить за це     мине Ісус може бо вин ловкий наш Господь —     схоче ще й поможе полин звізда палає а я люблю тибе нищасний мий Израїль прогнівивший небес дід седить мине до себе не пуськає в хату каже шо такіх по сьвіту лазе нас багато я їх правда не сьтрічав     а тоб усі разом ми б построїли собі     хату з пирилазом! вітер виє цвіте вишня     а я пропадаю а маленьке кузенятко     на скрипочку грає Віхта жинка милосердна дай їй Бог здоровія вона бідним помагає     а ми її любим як та рибка золота     дивицця за нами народилася собі     сімнаццятого марта ***                Cur male scribis?[3] Доволі смарагдової завірюхи, доволі блиску; пливуть непереможні кораблі, із палуб янголи печальні і веселі драби в киплячу воду сиплють завтрашні троянди.                Cur male scribis? Коханки з берегів гаряче і червоне п'ють вино, бредуть по вулицях, засмучені і чисті, дрімають в італійських ресторанах, шукають, захлинаючись, веселощів — чи мови?                Cur male scribis? Де твої перли? Невже коти, які живуть у гіацинтах, не допоможуть нам знайти бодай одну вузеньку вуличку в цій ночі без любові?                Cur male scribis? Котре ж прокляття — чи закляття — чи вино — ключем до брами виявиться взимку? Коли підводні сотворіння грім почують? На дно засніжене поволі опускаються і там неквапно розпускаються троянди; їхній дим струмує із води в блискуче небо, витерте на згинах; печальні драби, янголи веселі пливуть поміж шумуючих сузір'їв, де бігають коти, де в'януть гіацинти, де змучені коханки повертаються в порожні номери; за вікнами у них палають смітники і єретики.                Вепе scribere debent.[4] Amor fati Я часто думаю, чому ти так самотня, — одна з найкрасивіших доль у світі; ці сірі очі, пильні, сумовиті, — чому ви не знаходите нікого, крім дзеркал, а в дзеркалах — себе і суть свою подвійну, ледь-ледь прикриту флером абсолюту, росою часу,                               інеєм чекання,                терпінням дзвону — як іще, о, як іще мені тебе назвати? А може, так і треба? Може, ти загинеш як сніжинка на долоні, коли чиєсь тепло зруйнує цю самотність? І, може, ця самотність — лише форма твоєї ідентичності п'янкої? І та любов, яка тебе знайде — тебе ж і знищить? Я люблю тебе. *** 1 Смаглява і ніжна, у розповні літа лежиш. Пелюстка троянди на персах квітучих заснула. Ріка запашна і холодна,                               мов сон нездійсненний, минає. Довіку не зможе минути дівочого тіла реальність. 2 Червень летить блискавично;                               тихо й невидимо зріє Громоподібне мовчання у хмарі блакитних ірисів. Чорний муравлик завмер біля тіла                                              бджоли неживої, — Істин шляхетних четвірку зрить нині                                              крихітний принц. Медитація Вимкнувши світло, розпростершись на підлозі, затамувавши подих, прислухаючись до вітру                                                             за вікном, відчуваючи пульс у скронях і на зап'ястях, розрізняючи пахощі цитрини і тютюну, пестячи пухнастого кота, занурюючись у підводні вибухи ласки, пролітаючи над засніженими містами безлюдної Європи, гріючись на сонці, яке праворуч, мерзнучи від повного місяця зліва, відпускаючи тіло своє на волю, душу свою рятуючи похапцем, невміло, абияк — з посмішкою зніченою на летючих вустах, з наростаючим гулом у блакитних тунелях пурпурової крові, знімаючи останнє вбрання, зрікаючись батьківської мови, повертаючись до небесної землі, яка весь цей час чекала тільки на тебе. Мюнхен Ретельне запам'ятовування розташування вулиць, місцезнаходження кнайп, італійських і грецьких ресторанів, снігу плинучого, станцій підземки, сузір'їв і номерів будинків, жесту, яким Андруся тримає кермо, жесту, яким вона ставить порожній келішок, запам'ятовування тривожних мелодій тихого нічного року, голосів покійних джимів, фредів, дженіс, і спалахи запальнички, моментальні знимки твоїх персів, т-в-о-ї-х-з-а-п-л-ю-щ-е-н-и-х-в-і-д-н-а-с-о-л-о-д-и-о-ч-е-й, порухів твоїх з минулого у теперішнє майбутнє, твій стогін, твоя ти, твоє «я». *** Четверта ранку тихий рок і теплий плед я випросив у тебе трохи рому лишилося півпачки сигарет а решта невідома гравці твоє волосся розплетуть і Дюрер у старій пінакотеці розкаже щó лишається на серці а що з собою на Вкраїну не беруть усе таке пречисте і пусте побачимось у снах або у віршах і може все складеться щасливіше тоді коли п'ять років перейде Вона Завтра прийде до кімнати Твоїх друзів небагато Вип'єте холодного вина Хтось принесе білі айстри Скаже хтось: «Життя прекрасне» Так життя прекрасне а вона А вона а вона сидітиме сумна Буде пити не п'яніти від дешевого вина Я співатиму для неї аж бринітиме кришталь Та хіба зуміє голос подолати цю печаль Так у світі повелося Я люблю її волосся Я люблю її тонкі вуста Та невдовзі прийде осінь Ми усі розбіжимося По русифікованих містах Лиш вона лиш вона Сидітиме сумна Буде пити не п'яніти від дешевого вина Моя дівчинко печальна Моя доле золота Я продовжую кричати Ніч безмежна і пуста. Для вечорів Осінні вечори, такі густі, як вина, Що добру сотню літ простояли в льохах Заможної та славної родини; Тягучі, наче мед, і тихі, наче плач Ображеної бозна-чим дитини, Що схлипує, сховавшись у кутку, Між іграшок улюблених та книг, І засинає там, згорнувшись у клубок, А сльози непомітно висихають, І посмішка зростає, несвідома, На безневинних, точених устах… Осінні вечори, сумирний прах Уже згасаючого року, у якому Де-де ряхтять зірки. Волога втома — А чи ріденька мряка — копотить У присмерках поверненого дому, У голих вербах на порожнім оболонню, — І лет незримої у темряві ріки Прочути можна, як і крові рух У дужих та вузьких зап'ястях рук, Що ними пестив молодих коханок, Гострив ножа або тримав перо. Осінні вечори, дарунок виногрон Зі стародавньої, шляхетної лози, Дбайливо поналивані у чари золоті, Прикрашені фамільними гербами Й рубінами конаючих сонець, — Ми повагом пригублюємо вас, І тішимось найтоншим ароматом, Ледь схожим на забутий дух троянди. Очікуємо вторгнення снігів, Святих і безпорадних наших слів Перебираємо, забувши їх, ружанці… Нестерпним видавалося уранці Тривання це, абсурдне і бліде, Перенаповнене чужими голосами; Вульгарні та несамовиті сцени Одна з-поперед одної спішили Постати в очу нам, Зостатись там навічно, Не допускаючи картин та образів, Які гніздилися ув іншій парадигмі І гордували тлумами старців, Поширених понад усяку міру. Ховали ми зідхання потай миру І стежили, як нерухомо плив Динарій кесаря по небі голубому, — Недурно ж воно мало барву пекла, Затяте в неосяжності своїй, Позбавлене кордонів і належне Усім, усім, усім — немов повія, Стара, безноса, франсувата шльондра, Якої, втім, ніхто уже не хоче, Гидкої у ласкавості своїй, Зловісної у смороді любови. О відсторонені і горді сови! Куди зникає ваш безшумний лет, Коли застугонять копита дужі Юрби кентаврів пролетаріату, Коли сирени та фотомоделі Заскиглять навісний солодкий спів? Тоді ви сидите в гаю олив; Егіда совоокої богині Ховає спокій ваш у власнім тіню, І вас немає в очевиднім світі, В той час, коли ви є у сні або у міті, Та як дешеві ті парфуми, що розлиті Незграбною мужичою рукою, Вивітрюється день і ущухає Несвітське ревище півдиких табунів; Тоді розплющуються очі самовиті, — Хтонічною пітьмою оповиті, Летять осінніми пустелями птахи Цнотливої та мудрої Атени; Тоді здригаються профани й дилетанти — Цей лет у їхній знаковій системі Віщує смерть близьку та пожари. Але для нас то час святої гри, — Дістаньте бісер, свині вже поснули! Радійте, сови! Тіштеся, майстри! Холодний, чистий вітер верховин Летить у вікна, навстежи отверті, В потужній і доладній круговерті Прасимволи гуртуються ясні. Акомпанує вправно сивий Бах Тій пісні, що співає юний Бог, — І ніч осінню, і осінню вічність Їм любо промузичити удвох. Осінніх вечорів правдива шляхто, Бібліотеко найдорожчих книг, Струнка, нікому не належна вежо! Як добре буде повернутися з доріг У справжнє небо, де справдешній дім, І випити холодного вина, Милуючися полум'ям гарячим, І заспокоювати дівчину, що плаче, — Такі роки одна була вона. Тим часом там, за вікнами вузькими, Летітимуть сніги, сніги, сніги… Додайте нам, нетоптані, снаги, — Недо-буття і подорож тривають. *** Закінчується осінь. Ти сидиш над водами, які раптово стали чужими, темними і злими; ти один. Усі поїхали до міст і цілу зиму не буде звідти ні листа, ні піліґримів, і буде тихо, як у вусі. Тільки пес та миші залишилися з тобою в остатньому притулку на землі, де можна буде трохи одітхнути і скинути старі дорожні речі, що зашкарубли од утоми та нудьги. І можна буде зовсім не вдавати такого з себе, як усі, і зоставатись ніяковим, немов той чорноклен, що вже усіх своїх листків позбувся, — отак позбутися властивостей, ознак, єднаючих тебе із людським видом, і перестати бути індивідом; п'ючи зелений, добрий хінський чай, читати пильно грубі фоліанти старих ченців, які шукали Правди — і не знайшли; зате писали гарно. …А там, дивись, і юний перший сніг зашелестить у голому гіллí, гукаючи тобі ледь чутно: «Час додому!» Короткий зір до неба підведеш, нічого не побачиш, посміхнешся, за звичкою блазнюючи, зопнешся навшпиньки, руки вгору простягнеш — і раптом усвідомиш: повертатись нема куди, бо справжнє Царство тут, у грудях догорає, мовби свічка. Не переймайся. То лише спонука, одна з останніх. Найчорніша ніч — перед Світанням… Срібне поле

Тарасові Чубаю

сутінковими птахами поросла твоя мила і втрачена назва музика ледве засніжена за теплими мурами сліз тамуючи землю і світло погляньмо на поле срібне теплим небом налите по вінця темним небом наповнене вщерть срібне-срібне поле дощ повився мов дикий сідий виноград моя смертонько мила я плачу коли трохи ущухне твердий листопад коли попіл ущухне кого ми побачим срібне-срібне поле тамуючи землю і світло погляньмо на поле срібне срібне-срібне поле

1979–2000

*** Падали тихі сніжинки     на чорну, спустошену землю, Рік нещасливий ішов     безвісти, на вигнаннЯ, Ми неквапливо пили     вино молоде, золотисте, Добре горіла сосна,     тішачи тіло теплом. Ми говорили про вічність,     цитуючи давніх поетів, Слухали вражено нас     речі знайомі, прості, І уявляли й собі     небесне засніжене Царство, І шкодували, що там     місця для них не було. Любі і віддані речі!     Ми раптом відчули цю тýгу, Цю невимовну печаль     бідних, малих служників, — Лампи, що світло несла     крізь ночі безмежні, безсонні, Посуду, що пригощав     скромною стравою нас. Гірко дивилися книги,     яких ми не зможем забрати, І на ґітарі струна     тріснула саме в цю мить. Глянули ми за вікно     — там темінь буяла нестерпна; Речі вже знали про рай     — і залишалися тут. ***

Євгенові Пашковському

Тиша зимова зоріє. Вечірнього спокою ризи Над невеличким селом стомлений рік розіклав. Лунко озветься десь пес, почувши наближення кроків, Інший йому відповість, потім затихне усе. Віщі сприятливі знаки написано в небі оддавна Для марнотратних синів, що спохопились на клич Білого батька свого, самотнього в рідній господі, Серед зелених лісів, яснонебесних річок. Поночі вийдуть синове на крем'ях Чумацького Шляху, Ноги до крові зіб'ють, сивими стануть самі, Втратять усе, що було, усе, що вважалося сущим, Без подарунків і знань ступлять у батьківський дім. Радосте, юна сестричко, вітай цих натомлених гостів, Лий запашного вина, добру вечерю готуй, Хай розмерзаються їм затьмарені очі і душі, Хай зацвітуть їм серця серед святої зими. Годі марудному світу справляти примарні обнови І будувати житло на проминальнім піску, Слухати лже-вчителів, не вірячи жодному слову, Тоскно дивитись, як бруд топить в собі Агору. Годі блукати між ланців, пройдисвітів, скорих на злочин, Годі шукати людей посеред білого дня, — Люди існують лиш там, де батько нічний їх чекає, Світячи на небесах вічно закличні вогні. Схлипує тихо Марія. У новому Єрусалимі Мовчки сидим за столом, думаєм кожен своє; Двері прочиняться. Б о г, Якого ми встигли забути, Зайде до хати, внесе яблук зимових таріль. ***

…небесні пришельці, небесні посланці…

Микола Рябчук

Мій Майстре, Сніже мій, між музики чужої Безецної орди ми виросли з тобою. Пришельців із небес, нас доля берегла Та ледве чутний плеск старого джерела. І сосни золоті, і нове сонце вранці, І тіні дорогі — Верґілій та Горацій. Ми сіялися тут. Ми будували час Між воєн та пожеж, дивуючись не раз Тубільцям навісним, ненатлим, галасливим, — А водночáс простим, як звірі та рослини; І забували все, коли по вечорах Плекали тихий дар дослідчого пера. *** Історія троянди та снігів Була не дуже довгою, одначе, Зумовила вона і нашу вдачу, І вічну долю страчених богів, Летіли з опівнічних берегів — І на пелЮстках танули гарячих, Ці дотики, осмислені і зрячі, Коханців та смертельних ворогів. Якби не ця краса неподолáнна І не жага самозаглади плавна, — Уже б давно здійснився Суд Страшний; Та Господові хто накаже: «Годі!»? — І сипле сніг, пречистий, запашний, І вічний хрест буяє на Голготі. Символ Троянди

Віхті Сад

Є немічна весна, апатія без краю, І обриси тремкі, і це стрімке перо; Самотний мед гіркий, а іншого немає У світі, де реве та стогне Ахеронт. Божественний Платон в гімнасії порожнім Сумує крадькома за юністю душі І вгадує себе у діві перехожій, П'ючи інакшу стать і розкоші чужі. І дівич, і кентавр, ти знав багато весен, Але оця найтонш наслідує Її Розтулені вуста, заледь розпуклі перса, Печальні сірі очі, подібні до твоїх. Дощі, дощі, дощі — із присмаком Еллади, З архаїкою снів, де скрапує вино, Червоне і п'янке, мов перша кров Троянди, Яка не порятує згасаючий еон, Рік триста сорок сьомий. Діброви Академа. Тендітний аромат. Остання зі спокус. І ти, старий Платон, у присмерках квітневих Накреслюєш хреста на мокрому піску. *** Полагодив годинника старого, Давнішнього причетника чувань, Милуюся чергóю коливань, Що маятника водять золотого. Нарешті це триває досить довго — Прозорий час утрати сподівань, Байдужості до всіх на світі знань І тихої довіри до простого. Коротшають повільно гожі дні, Видовжуються тіні на стіні, Один за одним коники зникають; Обітованна міниться зоря, Та вже ніхто нічого не чекає У падолисті дат календаря. Повторний час

Андрієві Деркачу

Цю тишу можна краяти ножем. Вона — достигле яблуко достоту, І хризантема присмерків, природа, Яка цвіте, блукаючи між полум'ям та сном. А іншими словами — то є тема, Яка продовжує лунати і тоді, Коли відгомоніли інші теми, Коли натомлені музики розбрелися по кав'ярнях, І, затиснýвши кофри поміж ніг, Смакують вина прохолодні та пліткують. Цю тему можна різати ножем, Коли безлюдна філармонія тече У потойбічні вулиці, у час Розлучених коханців та героїв, Що, не сягнувши чину, в забуття Поволі опадають і лежать там, Немов метелики намоклі у квасолі, Пригнічені тоталітетом тиші, Але живі, бо все ще рання осінь, І божевільний — німець та філософ — Учив колись, що є повторний час. Приготувавши свіжий чай, ти забуваєш Про золотий ланцюг недолі. Ти живеш Так високо, що вже поняття меж Не є придатними для вжитку, для розмови, — Всі вимагають неповторності, авжеж; А ти повторення бажаєш і віднóви. *** Коли всі покладуться на спочинок коли заплющать очі дуже добре над нами запалають вогкі зорі сніги довкіл засяють запашні як добре без людей чи правда тату чи правда що в лісах живуть зимові світлячки чи правда — в небесах летючі риби множаться вони обходяться так добре без музики полотен і книжок чи правда тату правда тату правда Мисливці на снігу

Василеві Герасим'юку, побратимові

Музей не зачиняється о шостій, і тепер ми, безпритульні, бачимо наш грудень: Ворохту у снігах, чужих людей, які жестикулюють біля клубу, і виносять обладнання з автобусів, і камери, і світло зимове ущухає блискавично, а Карпати рушають поза мову, топчуть сніг — ружовий, присмерковий, смерековий. Антоніоні, Пазоліні і Фелліні сидять на сходах, палять сигарети; чогось бракує, як завжди, але чого — не встановити, і замучені до решти асистенти показують, що треба почекати, перш ніж закінчувати; жмакаєш свій факс, ідеш до мікрофона, купа дротів, малі гуцули зі свічками зупиняють, питаючи, як довго буде смерть. Як довго буде смерть… … … … Хіба я знаю? Криваві фляки замерзають у пітьмі, і гори у безмову западають, і западають стежки сніжком у зимі, — а в ній уже ні Марти, ні Марії, лиш морок, вирій лиликів, цей стан невідворотної Ворохти, що застав бездомних псів у горах Гуцулії. Періоди Найтемнішого літа, чорного, наче гість, що приїхав іздалеку, втомлений і байдужий до того, званий він а чи обраний, що приїхав, і ліг, і спить, — того літа ми назви забудемо і заваримо чай мовчазний, — зустріч в'язнів, покинутих усіма, сни, залишені на підлозі карцера, і уявлення птахів, зужиті слова, намагання позбутися тіні, яку кликали пам'яттю, і вивчити мову крилату — про що сповіщає сапфіровий птах? Ще тоді — коли ангели сестрам твоїм шепотіли про долю твою у майбутньому часі, і мовчав лиш один, той, що мовив раніше: служити не буду, — ти вийшов із гри, не дивився у вікна, не пробував навіть вишень, але ти не подумав, що гра неодмінно триватиме далі, ти вважав, що без тебе прокинуться паузи, діалоги урвуться, розсиплеться бісер і вірна струна провисне над прірвою в житі; вони встали, ті паузи, так, високі та чорні, мов літо, захололи у камінь, його на собі мали нести собаки, бездомні і славні, жодна з них не полишила ношу нестерпну, — ти пішов, ти вважав, що невинен і гинуть не мусиш разом з усіма. І зостався я сам, а зі мною — собаки та вірші. Шепіт майстра тепер — до кого він і про що? І невже нам не знати ніколи нічого насправді? Але що ти пізнати хотів у світі оцьому, чорному, наче літо двадцять років тому? В однині всі герої тоді залишалися, нині ж, поглянь, скільки визволених в'язнів крокує фосфоричними площами тіней своїх — світло іззаду, і кожний іде по своїй. Кожний іде по собі. Якби ж мали вони всі по свічці і несли ті свічки перед себе, тоді темрява ззаду була би, темрява кольору очей твоїх опівночі, чорних, наче гості, що приїхали здалеку, привезли апельсини і дзвони, — хто насмілиться дати їм хліба й води із криниці, пелюстками повної, що вночі усе падали й падали? Ти подмеш, і вони відпливуть, пелюстки відпливуть ген до іншого берега, там коні пасуться, опівнічне пасеться буття, роса там подібна до світлого храму Брата Франциска; вони туди допливуть, ґвардія сніжнобіла, бо то їхня одвічна держава, там сидить король прокажений, він на коней дивиться і на дітей, він рахує пелюстки і зорі, він заснути жадає щоночі, — але воїни злі, вони колють списами його, — і мусить король прокажений рахувати валторни, яких наросло ціле поле, срібне поле, давно, ще тоді, як періоди сну співпадали з періодом ночі, темної ночі, чорної, наче гість, що приїхав іздалеку, не привіз він нічого з собою, не привіз він нічого з собою. Раптом зірвавшись на поклик, не чутний нікому, землю покинувши ту, що батьки називали вітчизною, літо покинувши те, що усі найчорнішим назвали, довго ідуть, своєї вітчизни та літа шукаючи; дощ настигає і втома, та ніхто не ховається — може, це скрапує наша вітчизна, Літа Господнього бризки. Чорні дощі обмиють пилюку і з тебе, дарма що вони не з твоєї землі; зупинилося все, злива легка і заклична, кликати треба лиш тих, що нас запросити не зможуть ніколи, смертні істоти, обирати лиш тих, що не зрадять і в смерті. І зостався я сам, а зі мною собаки та вірші. А потому — коли ми збагнули ув'язнення власне, почали малювати його на піщаних дорогах лісів, нас ніхто зрозуміти не міг, хоча мова була і одна, та до чого тут мова — собаки свій камінь нестимуть у серпень, а може, і далі, до оселі майстрів, що вночі до Орлового озера сиплють небесну поживу, на світанку зникає вона і вода стає світло-рожева, і розплющують очі тендітні принцеси лілеї, Сестри Лілеї, і рибу найпершу у дзьобі несе сапфіровий птах, Брат Зимородок, Рибалка-Король; вони прийдуть і скажуть, ті славні, без прив'язі, пси: о майстри, ми принесли вам камінь, щоб ви неквапливо, ретельно і шанобливо змайстрували нам Бога Собачого, — лиш одному Йому ми належати хочемо: Богу Бездомних Собак; а майстри їм у відповідь скажуть, що це зовсім не камінь, а паузи — позамовність лілей, провисання струни, брак потрібного слова, мовчання екстазу, мовчання померлих, яких ми любили безбожно. Далі іди, пам'ятаючи пересторогу: не озирайся, бо тоді доведеться повертатися знову в сюди, бо тоді вже ніколи себе не позбудешся, Брате Я, ані тіні своєї, не такої великої, щоб захистити від спеки кохану чиюсь (бо своєї ніколи не матимеш), не такої малої, щоби день крізь день по ній не топталися натовпи — натовпи псів, юрби майстрів, ангелів тлуми. Кожний іде по собі. Що за покару несуть оті в'язні зі срібного поля? Обривають рясні пелюстки і ворожать, чи скоро додому, і не знають, що Тут їх домівка, що Літо Господнє всередині нас, — білосніжний десант непокірної шляхти небесної, музиканти і містики, воїни, неповторні майстри самоспалення. Вечірні бджоли на холодне скло твоєї пам'яті сідали, і коливалося воно, і разом з ним гойдалось відображення; собаки, червень, ангели і мед вечірній, чистий та густий, і час майбутній, у якому все збулося, напророковане тобою, юним; а ще граційно танцювали барвисті тіні тих усіх, ким ти міг бути, і сохло листя у книжках про Україну, — таку загрожену тоді — — таку загрозливу тепер — те листя ти зривав на згадку, про літо, назви для якого не існує, літо те з великими собаками скляними, що бігали довкіл ґазонів, і, доторкаючись одна до одної, дзвеніли, — неначе кришталеві хмари, як ім'я твоє, коли воно зненацька з горизонтом сутикнеться; і ти гукав собакам різнобарвним: дзвеніть тихіше, любі пси, вважайте на стовпи, і кам'яниці, і на поваплені гроби, не відбивайте лап скляних та кришталевих вух, не розбивайтеся! І думав ти собі: які ж бо неслухняні ці собаки із кольорового тонесенького скла; живі були би чемними, але втішатись маю ось такими, — і ти плакав, у липні плакав і казав: живі собаки дуже чемні, проте від смерті це не захистить. І снувалися сни невідступно коло Келії Чайної Троянди, яка виросла в срібному полі сама; мабуть, це неістотно, що ми вже забули, кому присяглися дожити, і вижити, і пережити, — але за кожним із нас — безрукі клоуни, що сльóзи не витруть, темні кімнати, яких ми боялися страшно, недомальоване небо на аркушику в клітинку, — ми ще повернемося, шепочемо, — ми ще вернемося, щоби приробити вам руки, і витерти сльози, які горіхами пахнуть, і Роком Новим, і Різдвом; ми ще перейдем крізь вас, темні кімнати, привітаємось із усіма, кого там зустрінемо, — безрукі клоуни не посміхаються, у темних кімнатах спалахує світло, — вони вже все знають, вони знають, що з усіх повертань це повернення в літо обвуглених спогадів є останнім; ми повернемось — навчитись літу, навчитися сонцю та місяцю, навчитися говорити, казати «Сестра» до принцеси лілеї, навчитись кохати Сосну, відчувати періоди, більше не зраджуючи серця, ми ще встигнемо, — — ви більше нікого не зустрінете — — ви не повернетесь більше ніколи — сповіщає сапфіровий птах, і ми розуміємо його мову, і ми розуміємо, що нарешті довідались правду.

1979–2000

***

Батькові

Над нашою хатиною малою Господнє Літо хутко перейшло, І Міста, про яке писав Павло, Не видно за осінньою імлою. І ми перемовляємся з тобою Двома-трьома словами — про тепло, Про те, що літа наче й не було, Так само, як життя; й не спим обоє, Чекаючи пробудження від сну, В якому повно смерті й туману, Безсоння — і безсмертя — і любові… Цей сон тече і тчеться з людських слів, Та, вірячи апостолу Павлові, В густій імлі щезають журавлі. ***

Мамі

Ця несподівана довго очікувана тиша свідомості тиша Пречистої Діви Марії світанку Матері Божої Сніжної Матері Божої Матіївської — і гарних думок про незнищенність м и н у щ о с т і тиша лілей на Орловому озері коли я відмовляюся від холодного вина аж до повернення в Царство цієї тиші дитинства омофору з ледь прив'ялими пахощами і білосніжністю маминого робочого халата цієї тиші і чистоти не було ніколи тому що вона є вічно Нічні пастухи буття Угорі весняна лампа і зелене полум'я в небесах зорана земля і бездомна вечір буйний у бутті стихне сам і загасне полум'я скло зелене трісне і вечірні коні стануть зовсім темні як весна або Одкровення