Енеїда

fb2
Марон Вергилий Публий

Енеїда написана між 29 та 19 р. до н. е., і присвячена історії Енея, легендарного троянського героя, який переселився в Італію з решткою свого народу, об’єднався з латинами й заснував місто Альба Лонга.

Енеїв флот, що від берегів Трої прямує до Італії, настигає буря, наслана богинею Юноною. Але бог Нептун рятує троянців з рештками їх кораблів, і вони щасливо виходять на африканське узбережжя. Заспокоюючи матір Енея, богиню Венеру, Юпітер запевняє її, що доля Енея і слава його потомства залишаться незмінними; він посилає бога Меркурія до тірійців, щоб прихилити їх до троян. Венера з’являється Енеєві і розповідає йому про Карфаген і царицю Дідону. Еней прибуває до Карфагена і оглядає місто й храм. Дідона гостинно приймає Енея та його супутників. Еней посилає по свого сина Іула. Щоб викликати в Дідони любов до Енея, Венера підміняє його сина Купідоном. Урочиста учта у Дідони на честь Енея.

Еней розповідає про зруйнування Трої. Обмануті підступними розмовами полоненого грека Сінона, троянці, незважаючи на застереження жерця Лаокоона, вводять у місто спорудженого греками великого дерев’яного коня. Заховані в ньому греки вночі вискакують і оволодівають містом. Тінь Гектора з’являється у сні Енеєві. Еней разом з товаришами йде в останній бій. Товариші Енея падають у борні за полонену греками Кассандру. В бою біля Пріамового палацу Пірр убиває Пріама. Венера умовляє Енея тікати з мурів зруйнованої Трої. Еней з утікачами подається на гору Іду.

Еней продовжує розповідати про свої мандри. Покинувши Трою, він висаджується у Фракії і засновує там місто Енеаду, але зловісні ознаки на могилі Полідора страхають його, і він залишає цю країну. Пливучи далі, Еней зупиняється на острові Делосі, але оракул спонукає його пливти далі на острів Кріт. Моровиця на Кріті примушує Енея залишити цей острів, — пенати уві сні спрямовують його до Італії. Буря заносить троянців на Строфадські острови, де вони зустрічаються з гарпіями, далі пристають до берегів Епіру. В Бутроті Еней зустрічає Андромаху й Гелена, який віщує йому й його супутникам дальше плавання і обдаровує їх. Троянці пливуть далі уздовж берегів Італії і пристають у Сіцілії біля гори Етни. Ахеменід попереджає Енея про кіклопів, і троянці рятуються від їх нападу та благополучно прибувають до міста Дрепан у Сіцілії, де умирає Анхіс.

Дідона признається своїй сестрі Анні, що закохалась в Енея, і, підтримана сестрою, віддається надії на одруження з ним. Щоб відвернути Енея від Італії, Юнона використовує це і домовляється з Венерою щодо його одруження з Дідоною. Полювання, буря і «шлюб» Енея з Дідоною. Поголоска про любовний зв’язок між ними. Лівійський цар Ярба благає Юпітера покарати Дідону. Меркурій повідомляє волю Юпітера Енеєві, і той потай готується до втечі. Довідавшись про намір коханого, Дідона гірко йому докоряє і відкидає всякі виправдання. Троянці готуються до відплиття. Дідона робить останню спробу затримати Енея. Вона передчуває свою смерть і готується до неї. Еней з товаришами залишають Карфаген. Побачивши, що їх флот відпливає, Дідона проклинає Енея і в розпачі вмирає.

Буря знову настигає флот Енея і приганяє його до Сіцілії. Гостинно прийнятий Ацестом, вождь троянців у роковини смерті свого батька Анхіса влаштовує похоронні ігри — корабельні перегони, змагання з бігу, бій навкулачки, стріляння з лука, дитячі ігри. Тим часом. Юнриа. підбурює троянських жінок, і ті підпалюють флот троянців. Намовлений Навтом і за порадою Анхіса Еней залишає в Сіцілії старих і знесилених і, заснувавши місто Сегесту, відпливає. Під опікуванням Нептуна, якого просила про це Венера, він благополучно пливе до Італії, втративши в дорозі лише стерничого Палінура.

Прибувши до Італії, Еней висаджується біля міста Кум і в храмі Аполлона зустрічається з жрицею Сівіллою, яка віщує його долю. Він просить Сівіллу зробити так, щоб він побачився в підземному царстві з тінню свого батька Анхіса. Сівілла показує йому, як туди дістатися. Еней ховає Мізена і здобуває вказане Сівіллою «золоте гілля». По принесенні жертви Прозерпіні Еней із Сівіллою спускається в підземне царство. Тіні померлих біля ріки Ахеронту, через яку перевозить Енея Харон. Зустріч з Цербером. Царство судді Міноса, різні види тіней.’В Елісії, країні вічного блаженства, Анхіс викладає синові своє вчення про очищення і переселення душ і показує йому нащадків-славетних римлян, починаючи з Ромула, засновника Рима, і кінчаючи Марцеллом, племінником і зятем Августа. Еней повертається на землю.

Досягнувши гирла ріки Тібру, Еней пливе по ній до лаврентійського царя Латина і виряджає до нього послів пропонувати мир і просити дозволу побудувати нове місто в його країні. Латин прихильно приймає послів і, згідно з велінням богів, готовий видати за Енея свою дочку Лавінію. Але, бажаючи розладнати цю згоду, Юнона підбурює проти Енея спершу Амату, матір Лавінії, а потім рутульського царя Турна. На влаштованому троянцями полюванні виникає суперечка поміж ними і латинянами. Амата і Турн викликають латинян на війну з троянцями. Численні племена з усіх частин Італії поспішають з’єднатись і виступити проти троянських військ.

Турн піднімає на війну весь Лацій і посилає в Аргіріпу просити допомоги в Діомеда. З другого боку, бог ріки Тібру Тіберін у сні спонукає Енея укласти угоду з аркадським царем Евандром, що заснував на Палатинському пагорбі місто Пал-лантей. Евандр гостинно приймає Енея, обіцяє йому допомогу, запрошує взяти участь у святкуванні на честь Геркулеса, знайомить його з околицями. Тим часом Вулкан, чоловік Венери, на її прохання кує зброю її синові. Евандр пропонує Енеєві очолити етрусків, які щойно прогнали свого царя Мезенція, і дає йому чотириста вершників під проводом свого сина Палланта. Еней приймає від Венери викуту для нього зброю і милується щитом, на якому зображено майбутні подвиги і долю римлян.

Поки Еней перебував у Евандра, Турн, підохочуваний Юноною, нападає на троянський табір, очолюваний юним Асканієм, і намагається спалити троянські кораблі, але Юпітер, на прохання Кібели, обертає їх у морських німф. Турн облягає нову Трою. Друзі Ніс і Евріал наважуються пробитись з обложеного міста через рутульське військо і передати вісті Енеєві. Вони вночі пробираються через ворожий табір, але на світанку, оточені загоном вершників, гинуть геройською смертю. З наткнутими на списи їхніми головами рутули штурмують троянський табір. З обох боків гине багато воїнів. Асканій учиняє свій перший подвиг. Пандар з Бітієм, що стояли на варті біля міської брами, відчиняють її і, заманивши ворогів, багатьох із них убивають. Турн поспішає на допомогу і відганяє троянців, але згодом під їх натиском відступає до Тібру, перепливає його і повертається до своїх.

Юпітер скликає раду богів, на якій марно намагається помирити Юнону з Венерою і тому воліє за краще віддати події на волю долі. Рутули знову нападають на троянців. Вступивши в союз з етруським воєначальником Тархоном, Еней повертається на тридцяти кораблях з численними військами союзників. Рутули чинять йому жорстокий опір. Асканій робить вилазку і з’єднується з військами свого батька. Турбуючись долею Турна, Юнона відводить його з битви в місто Ардею. Тим часом у бій вступає Мезенцій і чинить великі спустошення в лавах троянців та етрусків. Кінець кінцем Еней убиває його та його сина Лавса, і перемога залишається за троянцями.

Еней споряджує трофей в пам’ять перемоги над Мезенцієм і разом із здобиччю та полоненими відсилає тіло Палланта до його батька Евандра. Тим часом приходять посли від Латина просити в Енея перемир’я для похорону вбитих. Обидві сторони розпалюють багаття і ховають убитих. Виряджені латинянами до Діомеда посли вертаються з відмовою допомогти їм. Цар Латин готовий просити Енея про мир, але Турн виступає проти цього. В цей час Еней з військом підходить до міста Лаврента, латиняни чинять йому опір. Турн посилає назустріч троянцям Мессапа і Каміллу з кіннотою, а сам готує проти Енея засаду. Камілла в бою чинить подвиги, але гине від Арунта, якого згодом, за вказівкою Діани, убиває німфа Опія. Рутули безладно тікають до міста. Настає ніч, і обидві сторони укріплюють свої табори.

Незважаючи на умовляння Латина і сльози Амати, Турн зважується на двобій з Енеєм, який без заперечень його приймає. Умови бою з обох сторін підтверджуються клятвами. Турнова сестра Ютурна, за намовою Юнони, підбурює рутулів почати замість того загальну битву, причому в ній поранено самого Енея. Зрадівши з цього, Турн іде в наступ на троянців. Еней, рану якого зціляє Венера, повертається в битву і довго шукає зустрічі з Турном. Цариця Амата, гадаючи, що Турна вже вбито, кінчає життя самогубством. Турн виходить на двобій з Енеєм. З волі Юпітера Ютурна відступає від брата, і Еней після тривалого бою убиває свого головного ворога.

КНИГА ПЕРША

Енеїв флот, що від берегів Трої прямує до Італії, настигає буря, наслана богинею Юноною. Але бог Нептун рятує троянців з рештками їх кораблів, і вони щасливо виходять на африканське узбережжя. Заспокоюючи матір Енея, богиню Венеру, Юпітер запевняє її, що доля Енея і слава його потомства залишаться незмінними; він посилає бога Меркурія до тірійців, щоб прихилити їх до троян. Венера з’являється Енеєві і розповідає йому про Карфаген і царицю Дідону. Еней прибуває до Карфагена і оглядає місто й храм. Дідона гостинно приймає Енея та його супутників. Еней посилає по свого сина Іула. Щоб викликати в Дідони любов до Енея, Венера підміняє його сина Купідоном. Урочиста учта у Дідони на честь Енея.

 1] [1]Ратні боріння й героя вславляю, що перший із Трої, 2] Долею гнаний, прибув до Італії, в землі лавінські[2]. 3] Довго всевишня по суші і морю ним кидала сила, 4] Бо невблаганна у гніві Юнона була безпощадна. 5] Досить натерпівся він у війні, поки місто поставив, 6] Переселивши у Лацій богів, звідки рід був латинський, 7] Родоначальники Альби й мури походили Рима[3]. 8] Музо, про всі ті причини згадай нам, чию він образив 9] Волю божисту і що так царицю богів осмутило, 10] Що навіть мужа такого побожного змусила стільки 11] Витерпіть бід і пригод; чи такі вже боги невблаганні? 12] Місто старинне було, Карфаген, поселенці тірійські[4] 13] Там оселились, далеко навпроти Італії й гирла 14] Тібру; було воно повне багатств і до бою завзяте. 15] Місто те, кажуть, Юнона найбільше з усіх полюбила, 16] Більше ніж Самос. Тут зброя її, тут її колісниця, 17] Тут, якщо доля дозволить, і влада над світом найвища 18] Має постати, — вона і тоді вже про це турбувалась. 19] Чула, одначе, нащадки такі із троянської крові 20] Вийдуть, що вирвуть колись із корінням твердині тірійські[5], 21] Вийде й народ відтіля, цар могутній, в боях переможець, 22] Лівії всій на загибель: цю нитку вже випряли парки. 23] З острахом, щоб не збулось це, Сатурнія ще й пригадала 24] Давню війну, що вела біля Трої за любих аргейців[6]. 25] Ще не затерлись-бо в пам’яті й гніву причини, жорстокий 26] Біль не ущух, у серці десь тліли й про присуд Парісів[7] 27] Згадка, і жаль за зневагу краси; й те ненависне плем’я, 28] Й шана, яку Ганімед тепер має[8]. За все це горіла 29] Гнівом важким до троянців, що скрізь їх морями носило, 30] Тих, що данайці іще не добили й Ахілл невблаганний 31] Не докінчив. Не впускала їх довго у Лацій, і довгі 32] Роки ще, долею гнані, вони десь морями блукали. 33] Стільки зусиль було треба, щоб римський народ утворити! 34] Ледве земля сікулійська з очей у них зникнути встигла[9] 35] Й спінені хвилі солоні вони уже різали міддю, 36] В серці своєму Юнона, предвічну ховаючи рану, 37] Так розважала: «То я, переможена, діло облишу 38] Вже розпочате? І не боронитиму я уступити 39] В край італійський цареві тевкрійців з тієї причини 40] Тільки, що фатум не хоче? Паллада могла цей спалити 41] Флот весь аргейців, а їх потопити у морі, хоч винен 42] Був лиш Ойлеїв Аякс біснуватий? Сама вона з хмари 43] Кинула Зевсів бистрий вогонь і розкидала судна, 44] Збурила хвилі вітрами й вогнем, що у грудях пробитих 45] Палахкотів, закрутила й на скелю стрімку настромила. 46] Я ж, яка величаюся тим, що цариця я божа, 47] Зевсова жінка й сестра, із одним лише плем’ям воюю 48] Стільки вже років. Чи хто іще схоче вклонитись Юноні 49] І принести на жертовнику їй свою жертву благальну?» 50] Так розважала Юнона у серці, розлюченім гнівом, 51] І прибула в буревіїв країну, де Австер шаліє, 52] В землю еольську. Еол тут, в просторій печері замкнувши 53] Буйні вітри й буревії шумкі, владарює над ними, 54] В диби заковує, в вежі саджає; вони ж із досади 55] Так у склепіннях гори гомонять, що аж гори лунають 56] Гомоном дужим. А зверху Еол, у твердині засівши, 57] Берло тримає в руках, і вгамовує буйність, і гнів їх 58] Здержує. А не робив би того, то моря всі, і землю, 59] Й небо високе б зірвали й світами несли буревії. 60] Батько могутній, проте, побоявся цього і в печерах 61] Темних замкнув їх, ще й гір нагромадив високих ізверху, 62] Й дав їх під владу царя, який за твердим би законом 63] Міцно тримать їх умів, попускаючи віжки, як треба. 64] Цими словами з благанням звернулась до нього Юнона: 65] «Батько богів, всього роду людського володар, Еоле, 66] Дав тобі владу вгамовувать хвилі, їх вітром здіймати. 67] Плем’я, вороже мені, вже пливе по Тірренському морю 68] Й Трою везе до Італії й здоланих в битві пенатів. 69] Дай же силу вітрам, потопи кораблі їх в пучині 70] Чи розжени їх урозтіч, все море вкриваючи трупом. 71] Двічі по семеро німф є у мене, краси чарівної; 72] Найчарівніша на вроду, проте, серед них Дейопея, — 73] Шлюбом з тобою її поєднаю, признаю твоєю, 74] Щоб за велику цю послугу вічно жила біля тебе, 75] Хай ощасливить тебе вона, батька, потомством хорошим». 76] В відповідь мовить Еол: «Твоя лиш турбота, царице, 77] Знати, чого побажать, а мені лише те, що велиш ти, 78] Треба здійсняти. Цю владу мені ти даєш, та єднаєш 79] Ласку Юпітера, й змогу даєш на бенкетах бувати 80] Разом з богами, і робиш володарем хмар буревійних». 81] Так він промовивши, берло в руках обернув і ним збоку 82] Гримнув у гору порожню; й вітри, наче в лавах загони, 83] Мчаться туди, де їм вихід дали; й суходолом спочатку 84] Вихром гуляють, припали до моря, в основах ворушать. 85] Разом і Евр, і Нот полетіли, й на зливи багатий 86] Африк, і хвилі великі до берега котять. Лунають 87] Крики мужів, і линви скриплять. Несподівані хмари 88] Тевкрам і небо, і день уже з-перед очей виривають. 89] Ніч уже чорна на море злягла. Загриміло склепіння 90] Неба, і блискавки густо в ефірі мигають, кругом все 91] Смертю на місці мужам грозить очевидною. Зразу ж 92] Сили позбувся Еней, весь потом холодним облився; 93] Тяжко зітхає і, руки обидві до неба піднісши, 94] Мовить такими словами: «Сто раз щасливіші герої, 95] Що під високими мурами Трої їм вмерти судилось, 96] Перед очима батьків їх. О ти, наймужніший з данайців, 97] Сину Тідея, чом на Ілійських полях не загинув[10] 98] Я від твоєї правиці? Чом дух не віддав, де суворий 99] Гектор поліг, повалений ратищем внука Еака, 100] Де Сарпедон ліг могутній і де Сімоентова хвиля 101] Стільки шоломів купає, й щитів, і трупів героїв!» 102] Ще він не вимовив слів цих, як з півночі вихор із свистом 103] Бурею злинув, вітрила ударив, зняв хвилю до неба. 104] Тріснули весла, судно закрутилось і стануло диба. 105] Ось насувається зверху гора водяна прямовисна; 106] Ті аж на гребні зависли, а тим, розступаючись, хвиля 107] Дно показала, а там і пісок з глибини вивертає. 108] Три кораблі здужав Нот і метнув їх на скелі підводні; 109] В хвилях вони там стирчать, — вівтарями їх звуть італійці, — 110] Мов велетенський під плесом хребет. Три на скелі стрімчасті 111] Евр під мілини зіпхнув піскові, що аж жалко дивитись; 112] Прірву загачує ними, піском обгортає навколо. 113] Той корабель, що ним вірний Оронт із лікійцями їхав, 114] Перед очима Енея хвиля морська велетенська 115] Б’є у корму, і пірнув стрімголов, у безодню скотившись. 116] Збитий керманич; аж тричі судном закрутила на місці 117] Хвиля рвучка, і бездонна пучина його поглинула. 118] Зрідка спливали в безмежнім просторі крутої безодні 119] Зброя мужів, і бервена, й багатства троянські на хвилях. 120] Вже і міцне Ільйонея судно, і героя Ахата, 121] Й те, що ним плинув Абант і що плинув Алет староденний, 122] Буря змогла; усі скріплення палуби зовсім ослабли, 123] Шпари відкрились і воду ворожу до себе приймають. 124] Але Нептун запримітив тим часом, що море заграло 125] І зашуміло могутнє, що пущено бурю й на дні вже 126] Зрушились води стоячі. Ображений тяжко, із моря 127] Виглянув і понад хвилі підняв він спокійне обличчя. 128] Бачить, що флот Енеїв по цілому морю розбитий, 129] Валиться море і небо, здається, уже на троянців. 130] І перед братом не вкрилися хитрість і підступ Юнони. 131] Кличе він Евра й Зефіра до себе і так до них мовить: 132] «Так-то вже вашого роду пиха завела вас далеко? 133] Ви лиш вітри, а посміли без волі моєї й наказу 134] Небо змішати з землею і горами хвилі підняти? 135] Ось я вам! Зараз же швидко приборкайте хвилі кипучі. 136] Потім уже не таку вам покуту завдам за провину. 137] Гей же, рушайте мерщій і вашому панові мовте, 138] Що не йому над морями знак влади — цей грізний тризубець — 139] Доля дала, а мені. Хай дикі тримає він скелі, 140] Ваші, Евре, оселі, Еол хай бундючиться там же; 141] Там, в тих хоромах, нехай у в’язниці вітрів він царює». 142] Так він промовив; та скорше, ніж слово сказав, заспокоїв 143] Збурене море, розвіяв згромаджені хмари і сонце 144] Викотив знову на небо. І вже Кімотоя з Трітоном 145] Судна із гострої скелі, що сили їм стало, стягають. 146] Сам він тризубцем підважує, сам і піски розгортає, 147] Море вгамовує й їде по хвилях в легкій колісниці. 148] Так-то бува, як великий народ забунтується часом: 149] Чернь безугавно лютує, і вже смолоскипи літають, 150] Гостре каміння летить, а зброєю лютість кермує. 151] Мужа, проте, як побачать, що в них у пошані великій, — 152] Має-бо він і заслуги, — то змовкнуть, щоб слухати пильно; 153] Грає на їх почуттях він словами і гнів їх гамує. 154] Так увесь гомін на морі затих, коли батько поглянув 155] Ген понад хвилі, проїхав по чистопогідному небі: 156] Кіньми правує до бігу, мов льоту, й відпружує віжки. 157] Втомлені люди Енея прямують шляхом своїм просто, 158] Де побережжя найближчі; і так у Лівійську країну 159] Ідуть. Там глибоко затишок є в узбережжі, там пристань 160] Острів своїми зробив берегами, бо кожна там хвиля, 161] Ринучи з моря, об них розіб’ється й, роздвоєна, круто 162] Знов повертається. Зліва і справа великі там скелі; 163] Небу грозять їх вершини високі; внизу ж попід ними 164] Води спокійні мовчать. Ліси мерехтять доокола, 165] Темні там тіні простелює гай таємничий. З другого 166] Боку печера, в ній скелі звисають; вода там солодка. 167] Викуті крісла у камені дикому — німф то домівка. 168] В цьому-то місці знеможені судна не треба в’язати 169] Линвами, ні прикріпляти, вбиваючи якір зубатий. 170] Тут-то Еней, ледь із цілого флоту сім суден зібравши, 171] З ними спинився. Троянці, що так за землею стужились, 172] Вийшли на берег. Пісками ідуть, що такі їм жадані, 173] На узбережжі, від солі вологі, в утомі лягають. 174] З кременю іскру Ахат тоді креше й, вогонь перейнявши 175] В листя сухе та в поживу ще й хмизу додавши, із труту 176] Полум’я так добуває. Давай тоді блага Церери, 177] Вимоклі в хвилях, виймать, витягать все Церери знаряддя. 178] Втомлені, все ж починають сушити врятоване збіжжя 179] Понад багаттям горючим і тут же на жорнах молоти. 180] Вгору на скелю тим часом виходить Еней і довкола 181] Вже поглядає на море широке, чи, може, Антея 182] Де не побачить, як вітер ним кида, або двоєрядні 183] Судна фрігійські; чи Капія вгледить, або на кормі де 184] Високо зброю Каїка[11]: ніде ні суденця не видно. 185] Бачив, проте, як блукали три олені на узбережжі, 186] Де, пасучися, по долах тягнулися ззаду за ними 187] Череди цілі. Спинившись, лука схопив він і стріли 188] Бистрі, що завжди для нього підносив Ахат його вірний. 189] Спершу убив вожаїв, що несли свої голови гордо, 190] Вмаєні, наче галуззям, рогами; а потім стріляє 191] В череду і заганяє, розбиту, в гущавину лісу. 192] І не раніш перестав він, аж доки сім туш здоровенних 193] Склав на землі переможно, і кількість убитих зрівняв він 194] З суден числом. Тоді звідти на пристань вертається й ділить 195] Друзям усім. Також вина ті ділить, що ними гостинний 196] Жбани наповнив Ацест на Трінакрії й дав на прощання, 197] І потішає серця їх скорботні такими словами: 198] «Друзі мої, у житті ми не перший раз бачимо лихо, 199] В тяжчій бували біді, але, дасть бог, і ця закінчиться. 200] В гирлі були ви скаженої Сцілли, між скелі гримучі 201] Йшли ви, вам добре й циклопові бескети знані. Бадьорі, 202] Острах усякий від себе женіть, і журбу, й боягузтво! 203] Може, колись і про це все приємно нам буде згадати. 204] Стільки пригод перебувши і стільки напастей зазнавши, 205] Всі ми прямуємо в Лацій тепер, де нам доля вказала 206] Мирну оселю: Троянській державі там слід відновитись; 207] Отже, держіться й себе бережіть для часів щасливіших». 208] Так він сказав; і хоч смуток великий в’ялив його серце, 209] Очі промінням надії палали, біль глибоко в грудях 210] Крив він. А друзі взялися за здобич, бенкет готувати. 211] Шкуру стягають з хребетних кісток, оббіловують м’язи; 212] Інші рубають в куски й на рожни ще дрижачі встромляють, 213] Ті казани розставляють на березі й, ватру розклавши, 214] Сили тоді підкріпляють їдою, й розлігшись на зелах, 215] Вакхом старим[12] догоджають собі й дичиною смачною. 216] А як прогнали бенкетом цим голод і посуд відклали, 217] Втрачених друзів пригадувать стали в розмові сердечній; 218] Мають надію й бояться, чи вірити можна, що справді 219] Десь уціліли, чи згинули й більше уже не озвуться. 220] Благочестивий Еней особливо оплакує гірко 221] Втрату Оронта палкого, й пригоду Аміка, й жорстоку 222] Лікову долю, оплакує Гія й Клоанта, героїв. 223] Вже закінчили той плач, як Юпітер з високого неба 224] Глянув на море, вітрилами вкрите, й на землю — підніжок, 225] І побережжя, й народи довкола, й на самому небі 226] Став нагорі, й свої очі звернув на державу Лівійську. 227] Справами цими в ще більшому смутку бентежить Венера 228] Серце своє, умивається слізьми гіркими й до нього 229] Так промовляє: «В руках твоїх доля навіки і людська, 230] Й божа, ти громом страшиш, — але чим, проте, міг провинитись 231] Перед тобою Еней мій і чим провинились троянці, 232] Що, хоч натерпілись стільки біди, а й нині закритий, 233] Світ весь стоїть перед ними; а все це Італії ради! 234] Ти ж обіцяв, що то римляни, певно, по довгих сторіччях 235] Вийдуть із Трої, що звідти, із крові ожилої Тевкра, 236] Встануть владики, які самодержцями будуть на землях 237] Всіх і морях. Чом нині змінив ти це рішення, батьку? 238] Правду сказавши, я цим хоч втішалась, згадавши нещасну 239] Трої руїну, і доброю долею злу розважала. 240] Нині ті самі нещастя, по злигоднях всіх перебутих, 241] Ринуть на тих же героїв, — коли ж буде край тим нещастям, 242] Царю великий? Тож міг Антенор, із загонів ахейських 243] Вирвавшись, аж в Іллірійську затоку проникнуть безпечно, 244] В глиб до держави лібурнів дістатись, Тімавські джерела 245] Переплисти міг, де дев’ять струмків із гори випливає; 246] Море тут вклинилось в сушу, й прибої по полю лунають. 247] Побудував саме тут він місто Патавій, і тевкрів 248] Там оселив, і народ сам назвав, владу Трої ствердивши, 249] І в благодатному мирі спокійно тепер почиває. 250] Ми ж, твоє плем’я, що хочеш в палати небесні забрати, 251] Всі кораблі погубивши, — нечувано! — з гніву одної 252] Гинемо, і до земель італійських впустить нас не хочуть. 253] Дяка така за побожність? Чи так ти нам берло вертаєш?» 254] Батько богів і людей на слова ці всміхнувся до неї — 255] Усмішка та і прояснює небо, й вгамовує бурі — 256] Доньку цілує привітно і так промовляє до неї: 257] «Ти, Кітереє, не бійся, бо доля твого покоління 258] Буде незмінна: ще місто побачиш і мури лавінські, 259] Що обіцяв я, й прославиш великого духом Енея, 260] В небо до зір його візьмеш; мої постанови незмінні. 261] Він то — скажу тобі це, щоб журба твого серця не гризла, 262] Все те точніше розкрию й завісу здійму я із долі — 263] Він то вестиме в Італії війни великі, народи 264] Буйні розгромить, закони мужам дасть і мури поставить, — 265] Поки три рази в латинян царем його літо зустріне 266] І завітає тричі зима до побитих рутулів. 267] Потім Асканій, хлопчина, що нині Іулом зоветься, — 268] Іл називався він, поки стояла Ілійська держава[13] — 269] Тридцять довжезних кругів часових, що їх місяцем мірять, 270] Владою сповнить своєю й з Лавінія берло державне 271] Перенесе, і могутністю мурів зміцнить Альба-Лонгу. 272] Тричі по сто літ там влада державна належати буде 273] Племені Гектора[14], поки аж Ілія, славна цариця 274] Й жриця[15], від Марсавагітна, потомків-близнят не породить. 275] Потім вже Ромул, вовчиці-живительки жовтим кожухом 276] Вигрітий, далі продовжить цей рід; це ж він мавортійські 277] Мури збудує і римлян назве ім’ям своїм власним. 278] Їм не кладу я границь, не значу я часу їх владанню; 279] Владу даю їм без меж. Та ще навіть злостива Юнона, 280] Та, що і море, і небо, і землю наповнює жахом, 281] Змінить на краще свій задум, сприятиме спільно зі мною 282] Римлянам, цілого світу владикам, народові в тогах[16]. 283] Так призволяю я: по очисних п’ятиріччях численних 284] Прийде той час, коли рід Ассарака і Фтію, й Мікени 285] Славні у рабство повергне і владу свою установить 286] Над переможеним Аргосом. З гожого племені Трої 287] Цезар[17] народиться; дасть океан він межею державі, 288] Славі дасть межами зорі; він сам, по Іулі великім, 289] Юлій ім’я успадкує. Колись його в щасті на небі 290] Будеш приймати з трофеями Сходу[18]. Обіти складати 291] Будуть йому. І жорстокі віки злагідніють, скінчаться 292] Війни. І Вірність поштива, і Веста, й Квірін з своїм братом 293] Ремом закони встановлять. Залізними скобами міцно 294] Замкнені будуть жахливі ворота Війни[19], а за ними 295] Сяде Шаленість ворожа на зброї страшній, в неї руки 296] Скуті в сто ретязів мідних і паща ревтиме кривава». 297] Так промовляє і сина шле Майї[20] із неба, щоб землі 298] Й замки нові карфагенські відкрились для тевкрів гостинно, 299] В край щоб впустити їх не боронила Дідона, яка ще 300] Долі не знає. Меркурій негайно злетів у повітря, 301] Крильми веслуючи, й швидко з’явився в Лівійській країні. 302] Виконав зразу ж наказ. І послухали бога пунійці, 303] Дикість сердець злагідніла. Цариця сама, в тій же хвилі, 304] В серці своєму ласкавість до тевкрів відчула й прихильність. 305] Ночі тієї побожний Еней роздумував довго; 306] Й тільки-но день благодійний настав, як він вирішив вийти, 307] Щоб дослідити незнані місця узбережжя, де вітром 308] Загнані вийшли вони, — хто живе тут — чи люди, чи звірі, 309] Пустку-бо бачить навколо, щоб друзям міг все розказати. 310] Флот заховав під склепінням лісів, де скелі звисають, 311] В пітьмі гіллястих дерев, в їх зловісній тіні його скривши. 312] Сам же, Ахата лише за товариша взявши й два списи 313] В руку, пішов, тільки леза широкі залізні блищали. 314] Як переходив він Гай, перейшла йому мати дорогу; 315] Так виглядала з лиця і одіння, так зброю тримала, 316] Нібито дівчина з Спарти або Гарпаліка фракійська, 317] Що в перегони із Гебром швидким виступає на конях. 318] Так, як це роблять мисливці, повісила лук через плечі 319] Зручний і коси на вітер пустила. Одіння хвилясте 320] Так пов’язала вузлом, що аж видно коліно, і перша: 321] «Гей, юнаки, — до них мовить, — скажіть, чи не бачили часом 322] Тут однієї з мого товариства, яка випадково 323] З сагайдаком через плечі пройшла тут, — з плямистої рисі 324] Шкура на ній, — може, з криком погналась за спіненим вепром?» 325] Так Венера сказала. А син їй Венерин промовив: 326] «Ні, не чував я її й не бачив твоєї посестри, 327] Діво, чи як тебе звати? Безсмертне-бо в тебе обличчя 328] Й голос нелюдський; ти, певно, богиня, сестра Аполлона? 329] Може, із німф ти одна? Та бувай нам на руку щаслива, 330] Хто б не була; поможи нам в біді, розкажи нам ласкаво, 331] Небо яке це над нами і світу в якій ми частині? 332] Ми тут блукаємо й зовсім не знаємо краю й народу; 333] Вітер сюди нас завіяв, розбурхане море загнало; 334] Наша правиця пожертву багату складе на вівтар твій». 335] «Я не достойна такої великої честі, — Венера 336] Мовить, — є звичай в тірійських дівчат сагайдаки носити 337] І пурпуровим котурном[21] обв’язувать високо ногу. 338] Бачиш Пунійську державу тірійців, Агенора місто. 339] Землі, проте, це лівійські: народ у війні непоборний. 340] Владу тут має Дідона, що з тірського міста походить, 341] Втікши від рідного брата. Тут кривда велика і повість 342] Довга про це; розкажу вам лише найважливіші речі: 343] Був чоловіком у неї Сіхей; із усіх фінікійців 344] Він найбагатший на золото був і закоханий дуже 345] В цю безталанну. Дав дівчину батько йому непорочну, 346] Першу дружину. В тірськім краю тоді брат її рідний 347] Пігмаліон володарив, — у лютім злочинстві всіх інших 348] Він перевищив. Між ними зчинилась страшна ворожнеча. 349] При вівтарі нечестивець підступно Сіхея залізом 350] Тайно убив, свій жадобою золота ум засліпивши; 351] Про сестрине він кохання не дбає, й затаює довго 352] Злочин підступний, і, марних надій даючи їй багато, 353] Просто глузує з кохання сестри. Та у сні чоловік їй, 354] Ще не похований доти, з’явився. Поблідле обличчя 355] В страху піднісши, жахливий вівтар і залізом пробиті 356] Груди відкрив він і злочин таємний в сім’ї роз’яснив їй. 357] Радить тікати мерщій, покинути рідну країну. 358] Щоб удалася ця втеча, вказав їй, де скарби укрито, 359] Де під землею вага незміренна і золота, й срібла. 360] Вражена всім цим Дідона і друзів єднає, і втечу 361] З ними готує. Зійшлися всі ті, що шалена ненависть 362] В них до тирана була або жах був безмежний. Забравши 363] Всі кораблі, що на той час готові були, насипають 364] Золота повно, везуть через море багатство скупого 365] Пігмаліона, — вождем у них жінка. Добились до місця, 366] Де нині мури великі й нова карфагенська твердиня 367] Виросла, й землю купили, — від способу куплі тієї 368] Бірсою зветься, бо стільки купили, як може зайняти 369] Шкура вола. Але ви що за люди, прийшли із якого 370] Краю? Куди вам дорога?» На ці запитання герой наш 371] Відповідає, зітхнувши, а мова з дна серця виходить: 372] «О богине, коли б розповів я з самого початку 373] Й час якби в тебе знайшовся нещасть наших слухати повість, 374] Скоро б і день закінчив, Олімп зачиняючи, Веспер. 375] Ще як по різних морях ми пливли з стародавньої Трої, — 376] Може, й до ваших ушей тої Трої ім’я досягнуло, — 377] Аж до лівійського берега буря страшна нас загнала. 378] Я — той побожний Еней, що пенатів від ворога вирвав; 379] На кораблі їх везу, і до зір моя слава сягає. 380] Я батьківщини шукаю, Італії, роду шукаю, 381] Що від Юпітера вийшов найвищого. Сів я на двадцять 382] Суден на морі фрігійському. Мати богиня вказала 383] Шлях, і я долі послухав. З ним сім лиш зосталось, розбитих 384] Евром і морем. І от, сіромаха, чужинцем блукаю 385] Я у пустині лівійській, з Європи і з Азії гнаний». 386] Довше жалів не знесла цих Венера і так перебила: 387] «Хто б ти не був, я не вірю, щоб ти проти волі безсмертних 388] Дихав повітрям оцим життєдайним, якщо у тірійське 389] Місто прийшов. Отже, сміло рушай, до порогів цариці 390] Прямо іди. Я віщую тобі, що повернуться друзі; 391] Флот врятувався, змінивсь Аквілон і привів його в пристань, 392] Тож ворожити на птицях батьки недарма мене вчили. 393] Лебедів, глянь там, дванадцять веселим ключем надлітає. 394] їх то, як ранні тумани із неба ясного опали, 395] Птах наполохав Юпітерів[22]; от вони довгим рядочком 396] Вже осідають на землю або на осілих, здається, 397] Дивляться зверху. То як, повернувшися, крилами мають 398] Шумно і небо кругом облітають, співаючи пісню, 399] Так твої судна і молодь уже десь на пристані, може, 400] Чи паруси розпустивши на вітрі, прямують до неї; 401] Ти лише йди і скеровуй свій крок, куди шлях твій провадить». 402] Мовила і відвернулась; і шия сяйнула рожева, 403] Коси божисті у неї на тім ї якийсь божественний 404] Видали запах, одіння опало до стіп, і богиня 405] В світлості повній з’явилась. А він, лиш пізнав свою матір, 406] Вслід їй, що в далеч зникала, такими озвався словами: 407] «Нащо так часто й жорстоко обманюєш сина пустими 408] Цими примарами? Чом це рукою твоїх доторкнутись 409] Рук я не можу, ні слова почуть, ні до тебе промовить?» 410] Так нарікає й до мурів прямує. Венера у хмару 411] їх загорнула[23], ідучих, запоною мряки покрила, 412] Щоб їх ніхто не побачив і пальцем до них не торкнувся, 413] Щоб не задержав в дорозі, причин не питав їх приходу. 414] Легко в повітрі сама полетіла на Пафос і радо 415] Там оглядає оселю свою, де храм її, звідки 416] Ладан сабейський із ста вівтарів аромати їй курить, 417] Пахощі свіжого квіту вінки посилають до неї. 418] Ті завернули тим часом туди, куди стежка вела їх, 419] Вже й на пагорб зійшли, що над місто й твердиню сусідню 420] Зверху дививсь. З тих громадь дивувався Еней; ще недавно 421] Тут лише хижі стояли; з брам, із брукованих вулиць, 422] З руху гучного на них дивувався. За діло взялися 423] Палко тірійці. Одні для твердині там мури будують, 424] Інші — котять каміння руками; ці під будову 425] Площу рівняють, а ті борозною їй межі обводять. 426] Суддів уже вибирають, начальників, раду священну. 427] Пристань влаштовують інші, ті закладають фундамент 428] Для побудови театру, а ці — величезні колони 429] Тешуть із скель, майбутні готуючи сцени окраси. 430] Так, наче бджоли на луках квітчастих улітку працюють 431] В сонячній спеці, як рій молодий вилітати вже має, 432] Або тоді, як росяться меди й розпирають вже соти 433] Плином солодким, — одні беруть те, що їм інші приносять, 434] Ті ж, у рій об’єднавшись, трутнів лінивих громаду 435] Гонять від вулика; праця кипить, а меди фіміамом 436] Пахнуть. «Щасливі ви, мури вже ваші здіймаються вгору!» — 437] Каже Еней і верхів’я будівель міських оглядає. 438] Входить тоді, оповитий у мряку, — аж диво сказати — 439] Прямо в юрбу і змішався із нею, нікому не видний. 440] Був у середині, в місті тім, гай із розкішною тінню. 441] В ньому пунійці, по морю бурхливому гнані, найперше 442] Те відкопали знамення, яке несмертельна Юнона 443] Їм показала, — швидкого коня голова пишногрива[24] 444] Віщим знаменням була. Бо народ той колись, у майбутнім, 445] Так і у війнах мав бути найпершим, як спритним в житті був 446] Довгі віки. На цім місці величний сідонська Дідона 447] Храм будувала Юноні, багатий дарами і повен 448] Ласки богині. Були в ньому мідні і сходи, й пороги; 449] Сволоки міддю трималися, й міддю бряжчали завіси. 450] Вперше у цьому гаю він побачив нове, що зм’ягчило 451] Жах його серця, уперше відважився мати надію, 452] Долі щербатій своїй тут уперше почав довіряти. 453] Поки він пильно усе оглядав у тім храмі величнім, 454] Ждавши царицю, і полку місті його дивувала 455] [25]Велич мистецької праці, угледіти встиг, як бої всі 456] Трої зображено, бачив війну, про яку уже слава 457] В світі лунала, Пріама пізнав він і поруч — Атрідів, 458] Вздрів і Ахілла, обом їм ворожого. Став і заплакав: 459] «Є на землі ще десь місце, Ахате, чи є десь країна, 460] Де ще не чули б про нашу недолю? Чи бачиш, Пріам ось. 461] Слава і тут також має свою, їй належну заслугу; 462] Вміють тут плакать над горем, бідою журитись людською. 463] Геть увесь страх, бо ця слава і нам іще стане в пригоді». 464] Так промовляє й безплідні малюнки ті оком голубить, 465] Тяжко зітхає й сльозами рясними вмиває обличчя. 466] Бачить тут, як у боях колись там, під Пергамом, бувало; 467] Там он, бач, греки тікають, а молодь троянська жене їх; 468] Там — своїм повозом гонить фрігійців Ахілл шоломистий. 469] Ось недалеко і Резові шатра під білим брезентом 470] Він розпізнав і заплакав. Ті шатра жахливо спустошив 471] Крові жадливий Тідід, проникши до них, коли першим 472] Сном всі заснули; ввів коней вогнистих він в табір раніше, 473] Ніж напились вони з Ксанту й скубнули троянської паші. 474] В другому місці було, як Троїл утікає, як кинув 475] Зброю, сердешний хлопчина, — боєць, що Ахіллові рівний! 476] Коні тікать почали, а він навзнаки на порожнім 477] Повозі й віжки тримає. На шию опало волосся 478] Й пил замітає, і землю скородить оберненим списом. 479] А одночасно троянські жінки йдуть до храму Паллади, 480] Їм неприхильної, й одіж несуть; в них розплетені коси, 481] Сум на обличчях, покора, й долонями б’ють себе в груди; 482] Та відвернулась богиня і очі спустила додолу. 483] Гектора тричі довкола ілійського муру волочить, 484] Тіло бездушне Ахілл продає там, на золото важить. 485] Тут вже риданням гірким заридав він із самого серця, 486] Зброю побачивши всю, і повіз, і другове тіло. 487] Бачить Пріама, як руки беззбройні в благанні ламає. 488] Між старшиною ахейців себе він пізнав після того, 489] Й сходи бійців, і чорного Мемнона військо. А далі 490] Пентесілея приводить ряди амазонок; мов місяць 491] Їхні щити; вона в шалі, завзяттям між тисяч палає, 492] Золототканою груди відкриті вона підв’язала 493] Пов’яззю, — діва, а битись готова з мужами нарівні. 494] Все це здавалось Енею дарданському подиву гідним, 495] Аж занімів він, у місце одно свої втупивши очі. 496] Входить до храму цариця краси неземної Дідона: 497] Першою йде, супроводжена почтом великим юнацтва. 498] Наче уздовж узбережжя Евроту або на верхів’ях 499] Кінту Діана виводить танки, а за нею юрбою 500] Линуть відціль і відтіль ореади, вона ж через плечі 501] Свій сагайдак перекине, йдучи, і поставою юних 502] Всіх перевищить богинь, аж Латоні безмовною млостю 503] Серце вмліває. Так виглядала й Дідона, так само 504] Весело серед юрби виступала, — над царством майбутнім 505] Працю сама доглядала. Сіла у храмі[26] потому, 506] Коло дверей, на високім престолі, опершись, довкола ж 507] Варта у зброї. Судила, закони давала, ділила 508] Нарівно праці тягар або жереб веліла тягнути. 509] Друзів тут раптом бачить Еней, що в великій надходять 510] Гурмі: Антея, Сергеста, Клоанта хороброго й інших. 511] Бачить він тевкрів, що вихор розвіяв їх чорний по морю 512] І по чужих узбережжях, далеких краях порозносив. 513] Аж остовпів він і сам, і Ахат з ним зі страху і втіхи; 514] Дуже хотілось їм руки з’єднати, але невідомі 515] Речі гнітили їм страхом серця. Отож непомітно, 516] В хмару велику повиті, розвідати вийшли, яка ж бо 517] Доля спіткала мужів, де їх флот, при якім узбережжі, 518] Що їх сюди привело; бо з усіх кораблів наближались 519] Вибрані, й ласки благали, й до Храму ішли гомінливо. 520] А як вони, увійшовши, змогли говорить особисто, 521] Іліоней, найстаріший, спокійно почав промовляти: 522] «О володарко, якій дав Юпітер нове збудувати 523] Місто й дав силу по правді народами гордими править, — 524] Просим тебе, нещасливі троянці, розігнані вітром 525] В хланях морських, відверни ти од суден цих полум’я згубне, 526] Люд пощади наш побожний і зглянься на нашу недолю. 527] Ми не прийшли ні залізами нищить лівійських пенатів, 528] Ні грабувати зухвало й до берега зносити здобич; 529] Зовсім ми іншої вдачі, пихи у побитих немає. 530] Є десь країна далека, Гесперія зветься у греків, 531] Давня країна, родючістю й зброєю сильна й могутня. 532] Жив енотрійський там люд, а нині Італії назву, 533] Кажуть, од ймення вождя свого внуки дали тій країні. 534] [27]Ми туди їхали. — 535] І Оріон хмаровшнии неждано, здіймаючи хвилі, 536] Нас на мілини закинув безвихідні, австрам нестримним 537] Дав на поталу, по хвилях бурхливих і скелях розвіяв 538] Непрохідних. Лише жменька мала нас дісталася якось 539] Вашого берега. Що за народ тут тепер проживає? 540] Що за країна така, що варварські звичаї терпить? 541] Нас не пускають на берег піщаний, за зброю беруться, 542] Вийти на землю боронять. Як люди й їх сила не мають 543] Шани у вас, пом’яніть хоч богів, які правду й неправду 544] Знають. Еней був наш цар; не було в нас правішого мужа, 545] Ні побожнішого й вищого в війнах і в справі військовій. 546] Доля якщо зберегла того мужа, й повітрям надземним 547] Дихає він, і темінь жорстока його не покрила, — 548] Страху нема в нас. Не будеш і ти нарікати, що перша 549] Руку ти нам подала. Бо ще в Сікулійській країні 550] Військо, й міста, і славетний Ацест є троянської крові. 551] Хай нам дозволено буде вітрами пошкоджений флот наш 552] Витягнуть, в лісі колод нарубати і витесать весла, 553] Щоб, як віднайдемо тільки царя й товариство, могли ми 554] Їхать в Італію радо й шукати латинського царства. 555] А як рятунок пропав, і ти, батечку тевкрів[28] найкращий, 556] В морі лівійськім втопився, й нема для Іула надії, 557] Хай хоч принаймні на води Сіканії вернемось знову 558] Ми, до Ацеста-царя, і увійдем в готові оселі, 559] Звідки прийшли ми». Іліоней так сказав, а дарданці 560] Всі це схвалили. 561] Коротко в відповідь мовить Дідона, чоло похиливши: 562] «Виженіть, тевкри, страх із сердець і турботи забудьте! 563] Долі тягар і недавність держави примушують владно 564] Так учиняти і скрізь стерегти широчезні кордони. 565] Роду Енея людей хто не знає чи города Трої? 566] Хто не чував про хоробрих мужів, про пожежу воєнну? 567] Серце пунійське не з каменю справді, і, не відцуравшись 568] Міста тірійського, сонце ясних запряга своїх коней. 569] Схочете, може, в Гесперію їхать, країну велику, 570] Там, де Сатурнові ниви, чи в Ерікса край, до Ацеста, 571] Володаря, — сприятиму вам я, дам поміч потрібну. 572] Разом зі мною ви схочете, може, в цім краї осісти, — 573] Город віддам я, який закладаю; свій флот витягайте: 574] Будь то чи тевкр, чи тірієць — мені це однаково буде. 575] Хай би й Еней-володар, тим же самим привіяний Нотом, 576] В край наш прибув. По всіх узбережжях і межах лівійських 577] Певних людей я пошлю перевірить, чи, кинений морем, 578] Не заблудивсь він в лісах, чи, може, в містах десь блукає». 579] Цими словами зворушені батько Еней із Ахатом 580] Мужнім вже довго із темряви вийти всім серцем бажали. 581] Перший Ахат до Енея промовив: «Гей, сину богині, 582] Думка яка у твоїй голові виникає? Ти ж бачиш, 583] Всі врятувались: і флот, і супутники наші. Немає 584] Лиш одного, та самі те ми бачили, як він в глибокі 585] Хвилі пірнув; все інше із сказаним матір’ю згідне». 586] Ледве він мовив це слово, як мряка, що їх сповивала, 587] Раптом розвіялась, світло прозоре навкруг розлилося. 588] Став тут Еней, засіяв серед ясності сонця, на бога 589] Вродою й постаттю схожий; бо синові мати подбала 590] Кучері буйні та юності блиск дарувати пурпурний, 591] Радість в очах і вогонь запалила. Так кості слоновій 592] Руки митця ще краси додають або золотом жовтим 593] Срібло чи мармур пароський[29] оздоблюють. Тут до цариці 594] Раптом звернувся для всіх несподівано він і промовив: 595] «Ось я, — про мене тут мова, — троянський Еней, я з лівійських 596] Хвиль врятувавсь. О єдина, що Трої нещастя безмежні 597] Серце тобі зворушили; данайцями ще не добиті, 598] На суходолі й на морі усяких пригод ми зазнали, 599] Всього позбавлені ми, — і ти нас приймаєш у місто, 600] В дім свій. Ні ми, ні з дарданців ніхто, що по світу широкім 601] Бродять, усюди розсіяні, гідної дяки, Дідоно, 602] Скласти не в силі тобі. Хай богове, — як є ще боги десь, 603] Що про побожних ще дбають, як є якась правда на світі, 604] В серці сумління якесь як ще є десь, — тобі хай відплатять 605] Гідно. Яке це поліття щасливе тебе дарувало 606] Світові? Що за батьки таку гожу тебе породили? 607] Доки ще ріки у море вливатися будуть, на гори 608] Тіні лягатимуть, зоряні пастиме небо отари, — 609] Честь твоя й слава назавжди лишиться й ім’я твоє вічно 610] Житиме, хоч би й який мене край не покликав». З цим словом 611] Іліонею правицю простяг він, а ліву Сергесту, 612] Потім і іншим — Клоантові мужньому й мужньому Гію. 613] Виглядом мужа цього, його долею вражена дуже, 614] В відповідь так сідонська Дідона йому говорила: 615] «Сину богині, яка це біда по злигоднях на тебе 616] Так напосілась? І що це за сила на берег безмежний 617] Пхнула тебе? Чи не той ти Еней, що його породила 618] Мати Венера Анхісу дарданському в краї фрігійськім, 619] Де Сімоент протікає? Я тямлю, як Тевкра прогнали 620] З рідного краюча він до Сідона прибув і нового 621] Царства шукав з допомогою Бела. Бел же, мій батько, 622] Кіпр зруйнував плодоносний і взяв під свою його владу. 623] З того-бо часу почавши, я знаю вже справи троянські, 624] Знаю й ім’я твоє я, і царів пеласгійських я знаю. 625] Навіть і в ворога тевкрів ім’я похвалами повите, 626] И корінь виводить він свій із старого тевкрійського роду. 627] Отже, рушайте, молодці, і в нашу оселю заходьте. 628] Гнала й мене також доля подібна й по всяких пригодах 629] Врешті притулок надать мені в цій побажала країні: 630] Горя сама я зазнала, тож вмію в біді помагати». 631] Так промовляє, і в царські палати заводить Енея, 632] І оголошує разом у храмах богам вшанування. 633] Та одночасно також не забула послати на берег 634] Товаришам його двадцять волів, сто щетинястих вепрів, 635] Сотню ягнят із жирними їх матерями — дарунок 636] В день цей веселий. 637] Враз тоді з царською величчю всю починають оселю 638] Приготовляти, лаштують бенкет усередині дому, 639] Гарно мережані, пурпуром вишиті скатерті стелять, 640] Повно срібла на столах, у різьбі золотій мальовничо 641] Подвиги предків хоробрих зображені рядом предовгим, 642] Вчинені ними од самих початків старезного роду. 643] Тут же Еней (бо батьківське серце спокою не має) 644] Вислав швидкого Ахата до суден, щоб той повідомив 645] Сина Асканія, що тут зайшло, і привів його в місто; 646] (Син-бо Асканій не сходив із серця люб’язного батька). 647] Крім того, дати дарунки велить, які вирвав з руїни 648] Трої, плащ золотом шитий (були й візерунки на ньому), 649] Теж і намітку, гаптовану краєм в узори аканту, 650] Барви шафрану, — Єлени аргівської стрій це, що з дому 651] Винесла, як в незаконнім подружжі з Мікен до Пергаму 652] Їхала, дар це чудовий від матері Леди. Крім того, 653] Берло, яке Іліона носила, Пріамова старша 654] Донька, й намисто на шию із перлів, до того — подвійний 655] З золота і самоцвітів вінок. Щоб усе це найшвидше 656] Виконать, вибрався зараз Ахат у дорогу до суден. 657] Та Кітерея нову тим часом придумала хитрість, 658] Задум новий снує в серці, щоб, личко змінивши й подобу, 659] Йшов Купідон, як солодкий Асканій, і пристрасть дарами 660] Щоб розпалив у цариці, і кості вогнем їй наповнив. 661] Страшно їй дому непевного й тих двоємовних тірійців[30]; 662] Немилосердна Юнона, й в’ялить її серце щоночі 663] Знов цей неспокій. Тому до крилатого мовить Амура: 664] «Сину мій, сило моя і моя ти могутність єдина, 665] Сину, що батька найвищого й стріл не боїшся Тіфея[31]. 666] От я до тебе приходжу і силу прошу божественну, — 667] Знаєш ти, як твого брата Енея в морях і на суші 668] Люта ненависть лихої Юнони ганяє, ти завжди 669] Горе із нами ділив. Ось тепер фінікійська Дідона 670] В гості приймає його і придержує словом ласкавим, 671] Дуже боюсь я гостини, яку виявляє Юнона. 672] Певно, вона не заспить у таку вирішальну хвилину. 673] Отже, я підступом хочу раніше царицю узяти, 674] Жару додати любові, бо ще який бог її змінить. 675] Хай би й вона так же палко, як я, полюбила Енея, 676] Так, як лиш ти б зміг зробити, — послухай же нині мій задум: 677] В місто сідонське син царський ітиме тепер, його милий 678] Батько зове туди, серця мойого турботу й дари він 679] Всі понесе туди, з моря вцілілі й зі згарища Трої. 680] Сном я присплю його й сонного десь на верхів’ях Кітери 681] Чи на вершині Ідалія в місці священнім сховаю, 682] Щоб не з’явився не в пору і підступів цих не розкрив би. 683] Ти на одну лише ніч, і не більш, його вигляд наслідуй, 684] Хлопця знайоме обличчя прийми, адже й сам ти хлопчина. 685] Щоб, як Дідона візьме тебе в радісній хвилі на лоно, 686] Як на царському бенкеті їй серце Ліей обезжурить, 687] Як обіймати і солодко стане тебе цілувати, 688] Ти їй таємно влив жару у серце й отрути кохання». 689] Любої матері слову слухняний Амур відкладає 690] Крила й Іула ходою, веселий, в дорогу виходить. 691] Сон на Асканія тихий Венера зсилає тим часом 692] І, розігрівши на лоні, заносить в гаї ідалійські. 693] Там медоцвітний майран м’які постелив йому квіти, 694] В пахощі ніжні сповив і прозорою вкрив його тінню. 695] Матері слову слухняний ішов Купідон із Ахатом, 696] Царські дарунки з ним разом, радіючи, ніс він тірійцям. 697] Як увійшов, посередині вже на золоченім ложі, 698] На килимах пишнотканих, велично лежала цариця. 699] Батько ж Еней, а за ним і юнацтво троянське — до неї 700] Разом усі підійшли і навколо на пурпур схилились. 701] Воду для рук подають уже слуги, з корзин викладають 702] Блага Церери і всім рушники підносять вовнисті. 703] В домі було там служниць п’ять десятків — для всіх готувати 704] Довгі наїдків ряди й для пенатів підтримувать ватру. 705] Інших же сотня дівчат і хлопців-однолітків стільки ж 706] Страви на стіл подавали й вино наливали у чари. 707] Через пороги веселі й тірійців не менше зійшлося, — 708] Їх запросили на ложа узорні. Дарами Енея 709] Дуже милуються всі. Іулом милуються вельми, 710] Поломенистою бога подобою, вдаваним словом. 711] Плащ розглядають усі й покривало у жовтих акантах. 712] А фінікійка нещасна, призначена вже на загибель, 713] Ще надивитися досить не може, горить в огляданні, 714] Хлопцем, дарами розчулена дуже. Він же, Енея 715] Міцно обнявши, на шиї повиснув і лиш заспокоїв 716] Мнимого батька гарячу любов, перейшов до цариці. 717] Та ж і очима, і серцем уся уже в ньому і ніжно 718] Тисне до лона; не знає Дідона, який-то до неї 719] Бог пригорнувся, нещасної. Він же усе пам’ятає, 720] Що ацідальська матуся казала, й поволі береться 721] І Там ять Сіхея затерти, й нове прищепити кохання, 722] В серце, погасле давно, забуте чуття повернути. 723] Щойно притих той бенкет, із столів почали прибирати, 724] Й ставить кратери великі, і вина вінчати вінками. 725] Гомін пішов по палаті, в просторих світлицях лунає, 726] З стелі злотистої сяють вогнем уже лампи висячі, 727] Полум’я факелів темряву ночі долає. Цариця 728] Каже подати важкий, з самоцвітами, з золота келих 729] І наповняє вином. З того келиха Бел пив найперший, 730] Потім і інші за звичаєм. Змовкли усі у господі. 731] Кажуть: «Юпітере, ти встановив ці гостинні закони, — 732] День цей хай буде щасливий тірійцям і з Трої прибулим; 733] Хай пам’ятають про нього і наші потомки. Ласкавий, 734] Вакху, нам будь ти, веселощів батьку, й ти, добра Юноно; 735] Ви ж у любові, тірійці, усе товариство вітайте». 736] Мовила так, і плинну на стіл одливає пожертву, 737] й вінець, до келиха злегка лише доторкнувшись устами, 738] Передала із припрошенням Бітію. Щиро той випив 739] Пінне вино одним духом до дна золотого. По ньому 740] Інші вельможі. На золотострунній кіфарі Іопас 741] Грав[32], кучерявий, пісень, що в Атланта могутнього вивчивсь. 742] Оповідав він про місяця зміни і тьмарення сонця, 743] Звідки і люди, й тварини, і зливи, і полум’я звідки. 744] Звідки Арктур, і сльотливі Гіади, й Тріони подвійні; 745] Оповідав, чому сонце так взимку спішить в океані 746] Зникнуть, яка перешкода затримує ночі ліниві. 747] Плещуть завзято в долоні тірійці, за ними й троянці. 748] А безталанна Дідона проводить всю ніч у розмовах 749] Різноманітних, без краю впиваючись плином кохання. 750] Дуже цікавить її і Пріамова доля, і доля 751] Гектора, й зброя, з якою прибув син Аврори[33] могутній, 752] Коні які в Діомеда були, який ростом Ахілл був. 753] Мовить нарешті: «Скажи нам з початку найпершого, гостю, 754] Все про підступних данайців, скажи про троянську недолю 755] І про блукання своє, бо рік уже сьомий у мандрах 756] Носить тебе і по хланях морських, і по всіх суходолах».

КНИГА ДРУГА

Еней розповідає про зруйнування Трої. Обмануті підступними розмовами полоненого грека Сінона, троянці, незважаючи на застереження жерця Лаокоона, вводять у місто спорудженого греками великого дерев’яного коня. Заховані в ньому греки вночі вискакують і оволодівають містом. Тінь Гектора з’являється у сні Енеєві. Еней разом з товаришами йде в останній бій. Товариші Енея падають у борні за полонену греками Кассандру. В бою біля Пріамового палацу Пірр убиває Пріама. Венера умовляє Енея тікати з мурів зруйнованої Трої. Еней з утікачами подається на гору Іду.

 1] Зразу ж замовкли усі і слухали дуже уважно. 2] Батько Еней тоді з ложа високого став говорити: 3] «Біль невимовний мені роз’ятрити велиш ти, царице. 4] Геть зруйнували данайці могутність велику троянську, 5] Й царство їх гідне плачу, — я сам всі ті бачив нещастя, 6] Сам був учасником в битвах. Та хто не заллється сльозами, 7] Повість почувши таку, хоч би навіть це був мірмідонець, 8] Навіть з долопів якийсь, навіть воїн лихого Улісса. 9] Ночі вологої мла вже минає, схиляються зорі 10] Й кличуть до сну. Та коли забагнулось пізнати пригоди 11] Наші й почути про Трої останню недолю, — хоч серце 12] Ниє із жалю й здригнеться не раз, як згадаю про все те, 13] Я починаю: 14] Данайські вожді, як війна їх зломила 15] Й щастя покинуло — років-бо ж стільки минуло, — натхнені 16] Дивним Паллади умінням, коня спорудили, мов гору, 17] Ребра оббили ялицею й мовби обіцяну жертву 18] В дар за щасливу дорогу лишили, — пішла така чутка. 19] Потім самі замикають таємно героїв громаду, 20] Вибрану жеребом, в темній утробі; все черево кінське, 21] Цілу його глибину наповняють узброєним військом. 22] Тенед іздалека видно, преславний колись був той острів, 23] Повен достатків, аж поки стояла Пріама держава; 24] Нині морська лиш затока, лиш захист для суден непевний. 25] На узбережжя пустинне запливши, вони заховались; 26] Нам же здавалося, що відпливли вони з вітром в Мікени. 27] Тож цілій Тевкрії з серця спадають тривалі турботи. 28] Брами відкрились; як мило пройтися у табір дорійців, 29] Бачити звільнене місце, покинуте все побережжя. 30] Тут був долопів загін, ось Ахілла був лютого табір, 31] Тут було місце для флоту, а тут вони звикли боротись. 32] Ті задивились на згубний дарунок діви Мінерви; 33] Велич коня їх дивує; і перший Тімет закликає 34] В замок його затягнуть, серед мурів поставить. Були це 35] Хитрощі в нього чи доля така вже троянська, не знати. 36] Капій, проте, й також ті, в чиїх головах розум був кращий, 37] Дар цей підступний данайський, цю засідку вкинути радять 38] В море, або підложити вогонь, або черево свердлом 39] Вглиб провертіть, перевірить, що криє той сховок таємний: 40] Так поділилась непевна юрба на два табори різні. 41] Перший тут перед всіма у натовпі люду численнім 42] Лаокоон, розпалившись, збігає з високого замку 43] Й здалека кличе: «Нещасні, яке безголів’я велике 44] В вас, громадяни? Ви вірите, може, що ворог від’їхав? 45] Може, в данайців без зради дари? Чи Улліс вам не знаний? 46] Таж в деревищі або заховались підступні ахейці, 47] Замкнені в ньому, або ця споруда на нашу твердиню 48] Зроблена, щоб заглядала в доми і зверху на місто 49] Впала, чи інший тут підступ; ох, тевкри, не вірте коневі. 50] Як там не буде: данайців боюсь і з дарами прибулих». 51] Так він промовив і в розмаху сильнім свій спис величезний 52] В бік, у закруглене скріпами черево тої потвори 53] Він заганяє. Той вбивсь, тремтячи, аж утроба здригнулась, 54] Гуркіт і стогін луною відбились в порожній коморі. 55] От коли б так присудили боги й не змилив би наш розум 56] Та розтрощити залізом аргейську криївку вказав нам, 57] Троя й ти, замку високий Пріама, донині стояли б. 58] З поля тим часом ведуть юнака пастухи дарданійські 59] З криком гучним, щоб віддати цареві; у нього на спині 60] Зв’язані руки; незнаний, він стрічним віддавсь добровільно, 61] Щоб цього лиха накоїть і Трою ахейцям відкрити; 62] Був це бадьорий юнак і готов на одно і на друге: 63] Виконать задум підступний чи з певною смертю зустрітись. 64] Молодь троянська, в бажанні побачить його, звідусюди 65] Навперегін набігає й на глум його хоче узяти. 66] Тож заприміть це лукавство данайців і з того, що вдіяв 67] З них тут один, — ти усіх їх пізнай. 68] Бо як збентежено перед очима він став безборонний 69] І навкруги по фрігійській громаді повів своїм зором, 70] Мовив: «О горе, яка ще земля і моря які можуть 71] Взяти до себе мене? Що нещасному ще зостається? 72] Бо й у данайців ніде мені місця нема, і дарданці 73] Ворогом мають мене і крові жадають моєї». 74] Плач цей зм’ягчив нам серця, й ми обурення наше до нього 75] Стримали. Розповісти велимо, із якого він роду, 76] Що нам приніс і на чім покладає він, бранець, надію. 77] Той охолонув від страху та врешті почав говорити: 78] «Все, що скажу тобі, царю, це буде одна лише правда; 79] Не заперечу того, що я сам з арголійського роду. 80] Перше, що я визнаю: якщо доля Сінона нещасним 81] Може зробить, то нікчемним зробити й брехливим не зможе. 82] Може, колись випадково чував ти ім’я Паламеда, 83] З роду Белідів, про славу його голосну, може, чув ти. 84] Через ганебний донос пеласгійці його покарали[34] 85] Смертю, невинно, за гадану зраду, бо завжди противник 86] Був він війні цій; тепер за покійником гірко ридають. 87] Батько віддав мене вбогий йому за товариша зброї 88] Ще в моїй юності ранній; він був мені й родич до того. 89] Поки він міцно держався при владі й на радах владарських 90] Значення мав його голос, було і ім’я моє знане, 91] Й шана була мені. А як звела його геть з цього світу 92] Злоба й ненависть Улісса — всі знають, про що говорю я — 93] Горем прибитий, життя коротав я у чорному смутку 94] Й серцем обурювавсь завжди за гибель невинного друга. 95] І не мовчав, нерозумний, але, коли доля дозволить 96] В рідний мій Аргос звитяжцем вернутись, поклявсь урочисто 97] Месником стати, й ненависть тяжку цим стягнув я на себе. 98] Звідси почав я котитися в прірву: з хвилини тієї 99] Обвинуваченням хитрий Улісс переслідував завжди, 100] Сіяв в народі непевні про мене чутки і свідомо 101] Зачіпки ждав, не спочив він, аж поки Калхант нагодився. — 102] Нащо немилі нам спогади ті викликати даремно? 103] Гаятись нащо, як ви кладете в один ряд всіх ахейців? 104] Досить того, що ви чули; карайте якмога скоріше: 105] Так ітакієць хотів би, і щедро заплатять Атріди». 106] Тут ми бажанням усі загорілись розвідать докладно, 107] Що то за злочин, нам невідомий, готують пеласги. 108] Він же, обман затаївши, із страхом і далі провадить: 109] Мали данайці не раз вже покинути Трою, тікати 110] І відступити, втомившись війною, що довго тривала. 111] Ох, щоб були це вчинили! Та часто морські буревії 112] Їм замикали дорогу і вітер лякав їх південний. 113] От коли кінь із балок кленових стояв вже готовий, 114] Враз тоді хмари густі зашуміли по цілому небу. 115] Серед безладдя шлемо Евріпіла спитати оракул 116] Феба; він слово сумне приніс нам із храму святого: 117] «Кров’ю і дівчини смертю[35] вітри ви вблагали, данайці, 118] Як узбереж Іліону взялися дістатись уперше, 119] То й повороту належить вам кров’ю шукать і віддати 120] В жертву життя арголійське». Народ як почув це віщання, — 121] Серцем стенувся увесь і дрож перейняв усі кості — 122] Доля кого з них обрала, кого Аполлон зажадав з них. 123] З шумом великим тоді ітакієць[36] Калхаса-пророка 124] Тягне в середину натовпу й силує людям відкрити, 125] Що означає богів віщування. Мене не один вже 126] Попереджав про злий підступ митця-лиходія[37], майбутнє 127] Мовчки моє прочував. І два п’ятидення зрікався 128] Він кого-небудь назвать і на смерть його цим передати. 129] Ледве з бідою його спонукав ітакієць великим 130] Ґвалтом, що вимовив слово й мене на жертовник призначив. 131] Всі, як один, притакнули й погодились легко на тому, 132] Щоб нещасливець один поплатився за лихо, якого 133] Кожний боявся для себе. Проклятий той день наближався, 134] Підготовлялись обряди, мука готувалась солона[38], 135] Квітли на скронях стрічки. Та я втік, признаюся, від смерті, 136] Пута порвав і в багнистому озері ніч пересидів 137] Між комишами, аж поки, вітрила напнувши, відплинуть. 138] В мене нема вже надії побачить стару батьківщину 139] й двоє коханих дітей, ані батька, якого люблю я; 140] Може, і їх покарають за втечу мою, щоб помститись, — 141] І надолужать провину мою їх нещасною смертю. 142] Тож на богів я благаю тебе, на небесних, що правду 143] Знають, на вірність, як ще між людьми непорушена є десь: 144] Змилуйсь над лихом великим моїм і людину помилуй, 145] Ту, що тягар оцих злигоднів мусить терпіти безвинно». 146] Зрушені цими сльозами, даруєм життя йому, стільки 147] Він милосердя в нас будить. І перший Пріам в того мужа 148] Пута із рук його зняти велить, попустити кайдани 149] Й мовить ласкаво: «Хто б ти не був, але втрачених греків 150] Нині забудь. Будеш наш. Тільки правду скажи мені щиру: 151] Нащо вони величезного цього коня збудували? 152] Хто будував? Чи обітниця то, чи споруда військова?» 153] Так запитав він. А той, в пеласгійських лукавствах учений, 154] Звільнені руки до неба піднісши: «Вас кличу за свідків, — 155] Каже, — о вічні вогні, вашу міць непорушну, священні 156] Вівтарі й кляті ножі, від яких я утік, і ті стьожки, 157] Що їх як жертва носив я, — вже вільно мені потоптати 158] Греків священні закони, мужів їх ненавидіть, тайни 159] Всі, що їх світові мають явити. Бо жодні закони 160] Рідного краю мене вже не держать. Якби лише, Троє, 161] Вірна лишилась ти даному слову, сама врятувавшись, 162] Так і мене врятувала, як правду скажу і віддячусь. 163] Всю-бо надію данайці і віру в війну розпочату 164] Завжди в Паллади заступництві мали. Та з дня, як безбожний 165] Син Тідея й зухвалий Улісс, винахідник злочинства, 166] Божий палладій із храму святого забрать завзялися, 167] Напад вчинивши і замку сторожу убивши, забрали 168] Образ святий і торкнулись руками кривавими стьожок 169] Діви святої, від тої хвилини надії данайців 170] Враз похитнулись, й упавши, назад покотились. Зламалась 171] Сила данайців, і серце богині від них відвернулось. 172] Знаками ясно своїми дала це Трітонія знати; 173] Ледве поклали у таборі образ, їй очі відкрились, 174] Іскрами блиснули, тіло в солоному поті скупалось, 175] Тричі сама на долівці вона підвелася — о диво! — 176] Аж міднокований спис і щит затремтіли у неї. 177] Їм провіщає Калхант, щоб морем тікали; не може 178] Впасти Пергам від аргейської зброї, аж поки віщання 179] В Аргосі знов не спитають та образ, який в кривобоких 180] Суднах везли, не повернуть. Якщо ж вони в рідні Мікени 181] Нині поїхали з вітром, то там вони зброю готують, 182] Ласки шукають в богів і неждано, проїхавши морем, 183] Знову тут будуть, — Калхант ворожіння ті так викладає. 184] Статую цю за палладій, зневажену божу святиню, 185] З волі його збудували, щоб змити нещасну провину. 186] Постать таку спорудить величезну Калхант наказав їм, 187] Бантини збивши дубові, її аж до неба піднести, 188] Так, щоб крізь брами її й через мури міські не втягнути, 189] Щоб у священних обрядах народ не знайшов охорони. 190] Хай би зневажила ваша рука цей дарунок Мінерві, — 191] Стріне Пріамове царство й фрігійців руїна велика, 192] Хай же на нього самого відвернуть проклін цей богове. 193] А як затягнуть до міста цей дар ваші руки, війною 194] Азія аж до Пелопових мурів[39] великою піде; 195] Доля така ж і наших онуків колись дожидає». 196] Хитрощам цим і лукавству митця в віроломстві Сінона 197] Віри йняли. Піддалися на сльози нещирі і підступ 198] Ті, кого навіть Тідеїв син, навіть Ахілл ларісійський 199] Не подолали, ні тисячі суден, ні років десяток. 200] «Щось іще більше й страшніше нам впало, нещасним, у вічі 201] й сповнило страхом серця, що ніякого лиха не ждали. 202] [40]Лаокоон, що жерцем був, Нептунові жеребом даний, 203] Жирного в жертву бика урочисто при вівтарі різав. 204] Аж із Тенеда по хвилях спокійних — тремчу, як згадаю, — 205] В звоях великих два змії на море злягли і прямують 206] Просто до берега; груди і гриви криваві їх вище 207] Хвиль виринають, над морем здіймаються, решта їх тіла 208] Рівно по морю простерлась великими в звоях хребтами. 209] З шумом запінилось море; от вийшли на землю, їх очі, 210] Кров’ю наповнені, іскрами сиплють; дрижать язики в них, 211] Лижуть з сичанням пащеки. Лиш глянули ми — сполотніли 212] И порозбігались. Вони ж у рішучім розгоні прямують 213] Просто до Лаокрона. І спершу тіла обкрутили 214] Двох невеликих синів його змії обидва і давлять 215] Та роз’їдають суглоби. А потім так само й його вже, 216] Що ухопився за зброю й на поміч синам поспішає, 217] Ловлять і в звої великі обкручують тісно. Два рази 218] Впоперек вже і його обвинули і потім ще двічі 219] Шию хребтами, лускою покритими, тісно обвивши, 220] Високо вгору і голови, й шиї над ним піднімали. 221] Він одночасно вузли ті руками розсунути хоче, 222] В пасоці чорній увесь, отрутою стьожки священні 223] Збризкані, й крики жахливі його аж до неба сягають. 224] Зранений віл так реве, від жертовної вирвавшись смерті 225] Й скинувши з шиї сокиру, яку йому вбито невміло. 226] Змії обидва чимшвидше у храм поповзли Трітоніди[41] 227] Грізної, вгору на замок, залізли під ноги богині 228] Й там заховались під круглим щитом. Тоді знову занило 229] Кожному серце, жахом новим оповите. Це кара 230] Справді заслужена, кажуть, за вчинений злочин спіткала 231] Лаокоона, що вістрям пройняв ту священну споруду, 232] Вбив в її спину свій спис нечестивий. Кричать усі гучно, 233] Щоб ту споруду на місце призначене ввести й благати 234] Ласки богині. 235] Мур розриваємо ми і міську відчиняєм твердиню. 236] Всі приступають до діла, під ноги колеса підводять, 237] Линви міцні на шию силяють, і клята споруда, 238] Зброєю плідна, вступає у мури. А юні дівчата 239] Й хлопці довкола співають їй гімни, радіють, як можуть 240] Линви торкнутись. Вона посувається. Й грізно вкотилась 241] В місто, в середину саму. Ох, краю ти мій Іліоне, 242] Божий приюте, у війнах прославлені мури дарданські! 243] В брамі, на самім порозі, разів аж чотири спіткнулись[42], 244] В череві брязнула зброя разів аж чотири. Проте ми 245] Прагнем свого у безтямі, засліплені до божевілля, 246] Й ту проклятущу потвору на замку своєму вміщаєм. 247] Тут і Кассандра майбутнє тоді з своїх уст віщувала, 248] Тевкри, проте, до тих уст, що сам бог наказав їм, ніколи 249] Віри не мали. Нещасні ми в день, що останнім мав бути 250] Всім нам, ще й храми у місті прибрали у зелень святкову. 251] Небо тим часом кругом обернулось, і ніч здійнялася 252] Із океану і пітьмою землю покрила і небо, 253] Вкрила також мірмідонське лукавство; і тевкри на мурах 254] Змовкли, бо сон їм утомлене тіло зморив. Із Тенеда 255] Вже надпливала аргейська фаланга; до бою готові 256] Судна у них, у мовчанні, крізь приязну місячну тишу, 257] Їдуть до добре відомого їм узбережжя. Аж раптом 258] Блиснув вогонь на царському судні[43]. Сінон, врятувавшись 259] З ласки неправої долі, в цій хвилі данайців, що в кінськім 260] Череві досі ховались, виводить, їм нишком соснові 261] Схови одкривши, — відчинений кінь їх на світ випускає. 262] Жваво вожді з деревища порожнього перші вилазять: 263] Стенел з Тессандром, Улісс лиховісний — по спущеній линві, 264] Неоптолем, внук Пелея, Тоант, Акамант і раніше 265] Інших — Махаон, за ним Менелай і сам майстер тієї 266] Хитрої штуки — Епей; в місто, сном і вином оп’яніле, 267] Входять усі і, убивши сторожу, в відчинені брами 268] Військо впускають, загони, що в змові були, об’єднавши. 269] Був саме час, коли в дар від богів нам надісланий перший 270] Сон огортає знеможений люд, милим гостем приходить, 271] В хвилі тій Гектор приснився мені, засмучений дуже; 272] Плакав рясними сльозами, понесений возом[44], як з ним це 273] Сталось колись; обкипілий весь чорною кров’ю, в пилюці; 274] Ремінь у ноги напухлі уп’явся. Ох, як виглядав він, 275] Як же не схожий на Гектора був він того, що вертався 276] В зброї Ахілловій[45] з бою або як на судна данайські 277] Кидав фрігійські вогні[46], — брудна борода обгоріла, 278] Злиплось волосся в крові, і ранами весь він укритий, 279] Що коло мурів отчизни він стільки зазнав їх у битвах. 280] І мимоволі, здавалось, заплакав я сам і крізь сльози 281] Мовив тоді до героя, озвавшись сумними словами: 282] «Світло Дарданії, тевкрів надіє з надій найвірніша, 283] Де ти так довго барився, з якої країни приходиш? 284] Гекторе, наш довгожданий, гей, як ми тебе привітаєм 285] Після сконання стількох твоїх рідних, по злигоднях всяких 286] Цілого люду і міста, ослаблені дуже на силах? 287] Чом це я рани ці бачу?» А він на те все ані словом, 288] Не відповів на ті марні питання; і, важко зітхнувши, 289] Мовив лиш: «Сину богині, тікай, від пожежі рятуйся; 290] Вдерся вже ворог на мури, вже валиться Троя висока. 291] Досить, проте, й для вітчизни цього, й для самого Пріама. 292] Збройній руці якби можна Пергам рятувати, то, певно, 293] Ця ось правиця моя врятувала б. Святі свої речі 294] Троя тобі доручає й пенатів; бери їх з собою, 295] Будеш в них мати супутників долі; великих шукай їм 296] Мурів; ти сам побудуєш ті мури, проїхавши море». 297] Мовив це й в руки узяв він і Весту могутню, й пов’язки[47], 298] І негасимий вогонь, і з святилища все це виносить. 299] Зойками різноманітними повниться місто тим часом 300] Більше й все більше, — хоч батька Анхіса домівка стояла 301] Осторонь інших, густими деревами щільно укрита, — 302] Зброя бряжчить все ясніше і жах навкруги навіває. 303] Я прокидаюсь од сну й на покрівлі, до самого верху 304] Вибігши миттю, стою й насторожую вуха уважно. 305] Так це, як з вихром шаленим пожежа впаде на засіви 306] Чи як бурхливий струмок у гірську переміниться річку 307] Й поле заллє і жниво розкішне зруйнує, всю змиє 308] Працю волів, позносить ліси на узгір’ях, — і стане 309] Оторопілий пастух на скалі і той слухає гомін. 310] Тільки тепер стало ясно усім, яка у них вірність: 311] Підступ данайський відкрився. Уже Деїфоба оселя 312] Впала, велична, Вулканові в жертву, уже загорівся 313] Близький сусід Укалегон[48], — Сігейська затока палає 314] Світлом відбитим. Лунають десь сурми, гук воїнів чути. 315] Зброю вхопив я безтямно, хоч що вже тепер у тій зброї? 316] Та спалахнув я бажанням зібрати загін і на замок 317] Кинутись разом, — шаленство і гнів навіть розум виводять 318] Із рівноваги, — збагнув я, як гарно загинути в битві. 319] Вирвавсь тим часом Пант Отріад з-під ахейської зброї 320] (Феба жерцем був у нас він на замку), в руках ледве держить 321] Утвар священну, богів переможених, внука малого 322] Й мов непритомний біжить до порогів. «Гей, Панте, — волаю, — 323] Як рятуватися нам, яку боронити твердиню?» 324] Ледве я встиг це промовить, як важко зітхнув він і каже: 325] «Б’є вже остання година, Дарданії день неминучий. 326] Ми лиш колишні троянці, колись Іліон був і слава 327] Тевкрів велика була, та все те Юпітер жорстокий 328] В Аргос цілком переніс, а тепер он панують данайці 329] В місті палаючім. В мурах, всередині, кінь височенний 330] Збройних мужів з себе сипле, звитяжний Сінон з нас глузує 331] Й сіє пожар. Одні напливають у навстіж відкриті 332] Брами, — без ліку, з великих Мікен їх причалило стільки! 333] Інші, озброєні теж, у завулки тісні уступили; 334] Стали залізні ряди, їх мечі аж іскряться, готові 335] Сіяти смерть, так що брам охоронці передні наосліп 336] В бій ледве сміють рушати, безладно боротися з ними». 337] Вражений цим Отріадовим словом, богами натхнений, 338] В бій і вогонь я іду, куди чорна Ерінія кличе, 339] Брязкіт озброєння й крик, що до неба лунає. Надходять 340] Друзі Ріпей і Епіт, у боях дуже славний, у сяйві 341] Місяця ще надійшли Гіпаніт і Дімант, а за ними 342] Разом стає у ряди і Кореб молодий, син Мігдона. 343] Щойно останніми днями він в Трою прибув випадково, 344] Гнало його до Кассандри гаряче кохання; тепер він 345] 50 346] В поміч фрігійцям ішов і Пріаму, бо був його зятем. 347] Ох, безталанний, не чув він того, що у приступі шалу 348] Суджена там віщувала. 349] Щойно побачив їх разом усіх я, готових до бою, 350] Так я тоді до них мовив: «Молодці, серця наймужніші 351] В вас надаремно, якщо забажали з’єднатись зі мною, 352] З тим, що на смерть іде певну. Вибачите, що нам судилось. 353] З храмів святих, вівтарі залишивши, боги усі вийшли, 354] Ті, на яких ця стояла держава! Йдете рятувати 355] Місто в пожарі. Умрімо ж, в середину киньмося бою! 356] Є для побитих один порятунок — рятунку не ждати 357] «Цими словами ще шалу додав я серцям молодецьким. 358] Мов серед темряви ночі вовків шаленіючих зграя, 359] Що зголодніла утроба наосліп їх гонить, а з горлом 360] Висхлим залишені десь вовченята чекають, — і ми так 361] Через ворожі ряди і крізь стріли на смерть ішли певну, 362] Прямо до міста, а ніч похмурим своїм покривалом 363] Всіх нас покрила. Хто жах тої ночі, загибелі й вбивства 364] Виразить може словами, слізьми ті нещастя оплакать? 365] Падає в порох весь город старий, що стояв стільки років; 366] Всюди по вулицях всіх валяються трупи беззбройних, 367] Повно їх теж у домах і на божих священних порогах. 368] Та не самі лиш тевкрійці вину свою кров’ю змивають, 369] Часом відвага приходить в серця переможених, гинуть 370] І переможні данайці. Усюди розпука жахлива; 371] Всюди лиш жах один, образи смерті встають незліченні. 372] Перший з данайців попав Андрогей нам негадано в руки 373] Разом з загоном великим; вважав нас за дружні фаланги 374] Він, не впізнавши, й таким озивається приязним словом: 375] «Гей же, мужі, поспішайте, чого це ви так забарились? 376] Інші Пергам, що в пожарі горить, по шматочку розносять, 377] Ви ж тільки зараз у бій вирушаєте з суден високих?» 378] Мовивши це і відповідь мавши якусь невиразну, 379] Врешті таки зрозумів, що у вир ворогів він потрапив. 380] Весь охолонув і, скрикнувши, миттю назад він одскочив. 381] Так, наче десь у колючих кущах несподівано ступить 382] Хтось на гадюку і раптом, злякавшись, тікає від неї, 383] Люто-бо шию свою підняла вона темно-зелену, — 384] І лянувши, так затремтів Андрогей і почав утікати. 385] Ми на них лавою сунемо й збройно кругом обступаєм. 386] І незнайомих з місцевістю й лютим охоплених жахом 387] Стелимо трупом, і спершу сприяє роботі цій доля. 388] Успіхом цим запалившись, Кореб до своїх покликає: 389] «Друзі, де доля й рані нам дорогу рятунку вказала 390] Й де нам прихильність являє, туди ми за нею ходімо: 391] Нумо, щити заміняймо й данайські візьмімо відзнаки; 392] Підступ чи мужність це буде, хто стане питать, коли йдеться 393] Про ворогів? Самі зброю дадуть». Так сказав і гривастий 394] Із Андрогея шолом надіває, і щит, що мав пишний 395] Герб, він бере собі, меч він аргівський до боку чіпляє. 396] Те саме роблять Ріпей і Дімант, і за ним уся молодь 397] Радо, і кожний з них зброїться в свіжу добичу. Йдемо всі, 398] Межи данайців вмішавшись, та бог не пішов наш за нами. 399] Темної ночі цієї, у січі зустрівшись, багато 400] Билися ми, багато ахейців послали до Орка. 401] До кораблів своїх, до узбережжя одні з них тікають, 402] Інші, в ганебнім перестраху, знов у те черево кінське 403] Лізуть і криються там, у знайомій уже їм утробі. 404] Гей, ні на що проти волі богів нам не слід сподіватись. 405] Ось витягають Кассандру, Пріамову доньку, з святого 406] Храму Мінерви; розпатлані коси у неї, до неба 407] Марно підводить палаючі очі; підняти лиш очі 408] Може вона, бо руки їй ніжні в окови закуто. 409] В лютому шалі Кореб не міг цього знести і кинувсь 410] В саму середину тої фаланги, собі на загибель. 411] Всі ми за ним поспішаєм і в збиту вриваємось січу. 412] Вперше тоді із покрівлі святинь наших сипнулись 413] Густо удари на нас, і зчинилась різня нещаслива. 414] Виглядом зброї і грецьких шоломів вони обманулись. 415] З криком гучним і данайці тоді, озлобившись за втрату 416] Дівчини, в наступ пішли, Аякс поміж ними завзятий, 417] З ним два Атріди і слідом усе долопійське їх військо. 418] Так противійні ударять на себе вітри, як зірветься 419] Буря, і Нот, і Зефір, а зі сходу як злине на конях 420] Евр і ліси заскриплять, скаженіє Нерей із тризубцем[49], 421] Аж у найглибших безоднях морськії запіняться хвилі. 422] Навіть і ті, що у темряві ночі ми їх розігнали 423] Хитро й по цілому місту розвіяли їх, надбігають. 424] Перші вони і щити пізнають, і підмінену зброю; 425] Зраджує в мові різниця[50]; пропало все, — в них перевага. 426] Перший Кореб від руки Пенелея при вівтарі самім 427] Збройногрізної богині[51] упав і Ріпей, з-поміж тевкрів 428] Найсправедливіший, був-бо він правди найбільший поборник 429] (Але судилось не те йому); впали Гімант і Гіпаніс, 430] Їх свої рідні убили. Й тебе від загину не встигла, 431] Панте, побожність велика твоя врятувати, ні навіть 432] Світлий вінець Аполлона. Ти, попеле Трої й останній 433] Пломінь життя моїх рідних, ви свідками будьте, що ввашій 434] Хвилі останній я стріл і пригод не злякався данайських; 435] І заслужила правиця моя, щоб загиб я, якщо вже 436] Доля таке присудила. Тоді завертаємо звідти 437] Я, і Іфіт, і Пелій зі мною (Іфіт із них старший 438] Віком, Уліссом був ранений Пелій), до дому Пріама 439] Разом прямуємо, звідти-бо чуємо крики. Тут щойно 440] Бій розгорівся великий, неначе б ніде не було вже 441] Іншого бою й ніхто вже й не гинув у цілому місті; 442] Січу завзяту побачили ми, як оселі данайці 443] Штурмом беруть, черепахи зробивши з щитів[52], облягають 444] В дверях пороги, до стін приставляють драбини і лізуть 445] Аж на одвірки щаблями, лівицею щит наставляють 446] Як охорону від списів, правицею ж кроков сягають. 447] З другого боку дарданці зривають і вежі, й покрівлі 448] Цілі з домів, як побачать, що все вже пропало, щоб ними 449] Аж до хвилини останньої замість знаряддя боротись; 450] Сволоки, золотом ковані, предків старинні прикраси, 451] Тягнуть зі стелі, а інші, кинджали загострені взявши, 452] Всі обсадили пороги й їх строєм тісним захищали. 453] Дух свій піднісши, йдемо в оборону ми царського дому, 454] Поміч героям нести і додать переможеним сили. 455] Двері були потайні, і пороги, і хід для домашніх 456] Межи Пріама палатами, скриті одвірки в затиллі. 457] Ними-то звикла була Андромаха сердешна ходити, 458] Поки ще царство стояло, без подруг, сама, щоб відвідать 459] Свекрів і Астіанакта, синочка, до діда водити. 460] Лізу туди аж на верх я покрівлі найвищої, звідки 461] Кидали списи рукопаш тевкри нещасні даремно. 462] Скраю там башта стояла, що гребнем вершини своєї 463] Аж до зірок піднімалась, і з неї на Трою дивитись 464] Звикли вони, на флот і на табір данайський. Її-то 465] Ми доокола залізом підважуєм, там, де в найвищім 466] Поверсі споєння вже попустило й хиталось; з підвалин 467] Давніх виважуєм і вивертаємо. Скинена раптом, 468] Валиться з гуком і широко шереги криє данайські. 469] Вслід їм і інші підходять. Тепер вже ніщо не вгаває, 470] Ані каміння, ні інше знаряддя… 471] А у передсінку самім, на першім порозі лютує 472] Ііфр, аж виблискує сяйвом на ньому озброєння мідне. 473] Наче той вуж, що отруйного зілля наївся й на світло 474] Виповз, набряклий узимку, в холодній землі він ховався, 475] Нині ж він, скинувши шкуру стару, випинається свіжий, 476] Юності повен, блискучий, угору здійма свої груди, 477] В’ється хребет обручами ковзкими, він пнеться до сонця, 478] З пащі троїстий язик висуває. А разом із Пірром 479] І Періфант премогутній, і Автомедонт з ним, возничий 480] І зброєносець Ахіллів, і вся із ним скіроська молодь: 481] Всі підступають під замок, вогні на покрівлю всі мечуть. 482] Сам він між першими взяв двоєсічну і гостру сокиру, 483] Й нею пороги рубає, і мідні зриває з устоїв 484] Двері, і, швидко дубові бервена міцні прорубавши, 485] В них розсуває велике вікно, наче пащу широку. 486] Видно середину дому, відкрилися довгі покої 487] Давніх царів і Пріама, приміщення їх потаємні. 488] Видно і воїнів збройних було на вхідному порозі. 489] Всюди мішається плач з жалюгідною там метушнею, 490] Зойк і ридання жіночі в просторих лунають світлицях, 491] Крики до зір золотих долітають. Жінки по кімнатах, 492] Жахом прибиті, блукають і двері, обнявши, цілують. 493] Пірр напирає із силою батька — сторожі й запорам 494] Не зупинить його. Від тарана, що гатив по одвірках, 495] Зрушилась брама й, зірвавшись з устоїв, упала. Пробоєм 496] Роблять дорогу. Промощують доступ і перших вбивають, 497] Вдершись, данайці і закуток кожний наповнюють військом. 498] Навіть, прорвавши загати, потік так не плине шумливий, 499] Що, крутежами пробившись крізь греблі, згори через ниви 500] Рине скажено на луки кругом і худобу і стайні 501] Тягне далеко з собою. На власні я очі там бачив 502] Неоптолема, як бивсь він завзято, й Атрідів обох я 503] Бачив там на порозі, й Гекубу, і сотню невісток, 504] Бачив Пріама, як кров’ю зливав вівтарі і вогонь той, 505] Що освятив його сам. П’ятдесят тоді спалень[53] — на внуків 506] Певна надія — й трофеями, й золотом варварським горді 507] Впали й одвірки, а що не згоріло, данайці тримають. 508] Може, спитаєш мене, яка була доля Пріама? 509] Він, як побачив і міста руїни, й розбиті угледів 510] Мури, й пороги будівель, і ворога в серці покоїв, — 511] Зброю старий, хоч одвик вже від неї, бере на тремтячі 512] З старості плечі даремно, прив’язує меч без потреби 513] Й сміло впадає на лави густі ворогів, щоб загинуть. 514] В самій середині замку, під небом відкритим, жертовник 515] Розмірів був величезних, і лавр був старий біля нього, 516] Що похилився над ним і заслонював тінню пенатів. 517] Коло жертовника сіли Гекуба із дочками разом, 518] Пообнімавши даремно подоби богів, як голубки, 519] Що хуртовина їх чорна застала. Уздрівши Пріама, 520] Як надівав молодечу він зброю на себе: «Нещасний 521] Мій чоловіче, яка це жахлива прийшла тобі, — каже, — 522] Думка — цю зброю надіти? Куди розігнавсь? Не такої 523] Треба усім нам підмоги тепер, не таких оборонців! 524] Все-бо пропало, хоч був би мій Гектор отут в цій хвилині. 525] Ближче сюди підійди, нас жертовник оцей урятує[54] 526] Всіх, або всі ми загинем». Слова ці рішучі сказавши, 527] Старця до себе веде і на місці святому садовить. 528] Миті цієї Політ із кривавих рук Піррових вирвавсь, 529] Син Пріамів, між списів ворожих, крізь довгі підсіння 530] І по порожніх світлицях тікає, і кров’ю їх кропить. 531] Пірр розігнався за ним, запалившись, і хоче смертельно 532] Зранить; ось-ось уже вхопить рукою, вже списом проколе. 533] Він же, проте, до батьків лиш добіг, і упав перед ними, 534] І на очах у них вилив життя своє крові струмочком. 535] Тут і Пріам, хоч самому і смерть заглядала у вічі, 536] Видержать довше не міг, щоб лютим не вибухнуть гнівом. 537] «Ох, за цей злочин, — гукає, — що ти учинив, якщо є десь 538] Правда на небі, яка усілякої кривди пильнує, 539] Гідну подяку дадуть тобі й плату належну богове. 540] Ти спричинивсь, що я, батько, на сина загибель дивився, — 541] Батьківський зір осквернив душогубством. Ахілл, про якого 542] Брешеш, що був твоїм батьком, до ворога свого Пріама 543] Все ж не поставився так. На мої-бо гарячі благання 544] Правда озвалася в ньому, й мені він бездушнеє тіло 545] Гектора дав поховати, й мене відпустив в моє царство». 546] Так промовляє дідусь і без розмаху ратище кволо 547] Кидає. Глухо відбилось воно від щита і повисло, 548] Не заподіявши шкоди, у першому шарі опуки. 549] Пірр відповів: «Коли так, то як вісник іди до Пеліда, 550] Батька мого. Не забудь розказати про прикрі учинки 551] Неоптолема, скажи йому правду про виродка-сина, 552] Сам же загинь!» Це сказавши, тремтячого старця під вівтар 553] Тягне, й ковзається той у калюжах синівської крові. 554] Руку він ліву в волосся вмотавши, свій меч витягає 555] Правою, в бік устромляє Пріамові по рукоятку. 556] Так закінчив вік Пріам, таке йому доля судила. 557] Трої пожежу він бачив, Пергама жахливу загибель, — 558] Він, що царем колись гордим на стільки земель і народів 559] Азії був. Лише тулуб при морі лежить величавий, 560] Знята з плечей голова, і саме лиш без імені тіло. 561] Вперше тоді усього мене жах охопив невимовний. 562] Я обімлів: пригадавсь мені образ коханого батька, 563] Щойно я бачив, як цар, з ним ровесник, від рани тяжкої 564] Ронить життя, нагадалась Креуза залишена й дім мій, 565] Знищений, може, і доля Іула малого згадалась. 566] Ще оглядаюсь, дивлюся, які ще є сили навколо: 567] Втомлені всі вже мене залишили, й одні повалились 568] Прямо на землю, а в розпачі інші в вогонь поскакали. 569] Сам я один залишився. Дивлюсь — на порозі у Вести, 570] В закутку тихо сховавшись, сидить Тіндареєва донька[55]. 571] Ясність пожежі мені освітила її, як блукав я 572] Й поглядом кидав усюди. Вона, боячися ворожих 573] Тевкрів, лихих за загибель Пергама, і кари данайців, 574] І чоловіка, що зрадила, гніву чекаючи, в страху, 575] Спільна Ерінія і для вітчизни своєї, й для Трої, 576] Біля жертовника, там непомітно сховавшись, сиділа. 577] Серцем скипів я, і лють огорнула мене — за вітчизни 578] Згубу помститись, за злочин скарати. «Вона, очевидно, 579] Буде жива і Спарту побачить, і рідні Мікени; 580] Їхати буде в здобутім тріумфі царицею; знову 581] Буде дружиною, дім, і батьків, і дітей ще побачить, 582] З почтом троянських жінок і служебниць фрігійських ітиме? 583] Згинув Пріам від меча? Чи Троя згоріла в пожежі? 584] Скільки разів у крові узбережжя троянське купалось? 585] Ні, так не буде! Бо хоч за таке, як помститись на жінці, 586] Шани немає, й така перемога безславною буде, — 587] Певно, прославлять за те хоч, що погань я все-таки знищив, 588] Визначив, врешті, заслужену кару. Відчую у серці 589] Розкіш, як полум’ям гнівним відомсти наповниться й попіл 590] Рідних вдоволено помстою буде». Це в серці кипіло, 591] З цим, мов шалений, я гнався. Аж рідна матуся з’явилась 592] Перед очима моїми у чистому світлі ясному 593] Й сяяла так, як її я ніколи не бачив, як звикла 594] Тільки богам у божистій з’являтись подобі, й за руку 595] Взявши мене, рожевими так запитала устами: 596] «Сину мій любий, яка то скорбота у серці твоєму 597] Гнів невгамовний розпалює цей і чому так шалієш? 598] Чом не турбуєшся нами? Чому не заглянеш раніше, 599] Де залишаєш старого ти батька Анхіса? Живі ще 600] Жінка Креуза й Асканій, синок? Їх же всіх оточили 601] Греків загони. Якби не опіка моя, все згоріло б, 602] Змів би все меч ворогів. Не лаконка ота, Тіндарея 603] Донька, ненависна всім, ні Паріс, що його винуватять, — 604] Божа, так, божа неласка зломила цю силу і Трою 605] Знищила майже дотла. Дивись, я всю мряку усуну, 606] Що твої смертні затьмарила очі й немовби їх мокрим 607] Оповила покривалом. Ти зовсім не бійся наказів 608] Матері, не відмовляйся зробить, що доручить. Де бачиш 609] Мури зруйновані, де відірвався від каменя камінь, 610] Бачиш, що хвилями пил он клубочиться з димом, — руйнує 611] Мури Нептун і тризубцем своїм велетенським незрушні 612] Валить опори, і так ціле місто з основ вивертає. 613] Бо найжорстокіша в гніві Юнона найперша ворота 614] Скайські в руки взяла і тримає, і в люті страшенній, 615] Оперезавшись мечем, вже союзні фаланги від суден 616] Кличе до себе. 617] Глянь, вже Паллада-Трітонія, сівши на замку високім, 618] Хмарами сяє ясними, Горгоною грізна[56]. Сам батько[57] 619] В серце данайцям одваги вливає, додавши звитяжних 620] Сил їм, і збройно іти на дарданців богів закликає. 621] Сину, готуйся до втечі і край поклади цим турботам. 622] Я при тобі буду завжди й на рідні поставлю пороги». 623] Тільки сказала і в темряві ночі густій заховалась, 624] Як показалися постаті грізні й ворожі до Трої 625] Божі особи величні. 626] Ясно тоді я побачив, що весь Іліон у пожежі 627] Тоне і що до підвалин руйнується Троя нептунська[58], — 628] Мов на верхів’ях гірських, коли ясень старезний підріжуть 629] Пилами й часто вдаряють сокирами в нього селяни, 630] Хочуть звалити його, а він іще довго грозить їм, 631] Листям тремтить і вершком потрясає; аж ранами звільна 632] Зможений, врешті, востаннє застогне й злетить, відірвавшись, 633] З гір у долину. І от я спускаюся долі, й під божим 634] Проводом, через вогонь і ряди ворогів я проходжу, 635] Стріли дають мені місце, вогонь уступає з дороги. 636] Вже як добився я, врешті, додому, до рідних порогів, 637] До стародавнього дому, то батько, якого хотів я 638] Винести в гори високі[59] найперше, й шукав його, зразу ж 639] Далі відмовився жити, як буде зруйнована Троя, 640] Бути ізгоєм. «А ви, — так промовив, — у кого ще в жилах 641] Кров молодецька кипить, і не знищені сили ще ваші, 642] Ви утікайте. 643] Плив би я довше, коли б того в небі богове схотіли 644] И дім цей мені зберегли б. Уже досить, і більш, ніж доволі, 645] Бачили в’яві загибель одну[60] і захоплення міста 646] Пережили. Подивіться, ось так покладіть моє тіло 647] І попрощайтесь: я смерть собі сам заподію. А ворог — 648] Він змилосердиться, візьме лиш одіж; а без поховання 649] Легко стерплю я. Немилий богам, вже й раніше непотріб, 650] Вік коротав я з хвилини, як батько богів і цар люду 651] Подувом грому повіяв, вогнем мене сили позбавив». 652] Так говорив і обстоював це із рішучим завзяттям. 653] Ми ж його з слізьми благаємо, я, й моя жінка Креуза, 654] Й син мій Асканій, і челядь, щоб батько усіх нас з собою 655] Не занапащував, сам щоб не кидавсь в біду, що грозить нам. 656] Не уступає, свого він дотримує наміру й місця. 657] В бій я, нещасний, знов кидаюсь, смерті одної бажаю; 658] Що ж бо лишалось мені, яка мене доля чекала? 659] «Ти сподівався, мій батьку, що зважусь, тебе я лишивши, 660] Сам утікати? Чи з батьківських уст лихослів’я це вийшло? 661] З міста цього не лишити нічого боги ухвалили, 662] Й це неминуче, а ти захотів до загибелі Трої 663] Ще приєднати себе й своїх рідних, — цій долі вже навстіж 664] Двері відчинені. Скоро вже прийде у крові Пріама 665] Скупаний Пірр, що сина убив на очах його батька 666] Й потім ще й батька убив при жертовнику. От ти для чого, 667] Матінко рідна, мене від списів і вогню врятувала, — 668] Щоб в своїм домі я ворога стрів, коли син мій Асканій, 669] Батько й Креуза в крові своїй власній купатися будуть? 670] Зброю, гей, зброю давайте, мужі, бо остання година 671] Б’є нам, побитим. Ідім на данайців, до бою вертаймось, 672] Щоб без відомсти сьогодні ніхто з нас в бою не загинув». 673] Знову мечем оперезуюсь, знов закладаю на ліву 674] Руку свій щит, прикріпляючи, й з дому виходжу. Та жінка 675] Впала до ніг мені, тут, на порозі, й Іула малого 676] Батькові вгору піднявши, припала до мене і мовить: 677] «Йдеш ти на смерть, тож і нас із собою бери, ми готові. 678] Та якщо досвід твій каже, що в зброї ще є оборона, 679] Перше цей дім захищай. Бо на кого ж маленький Іул наш, 680] Батько і та, що колись була жінкою в тебе, лишиться?» 681] Так промовляла і всю наповнила жалем оселю. 682] Враз показалося явище дивне, що годі й сказати. 683] Просто у нас на руках, у батьків, охоплених смутком, 684] Видимо знявся на самім вершечку голівки Іула 685] Вогник легесенький вгору, й почав нешкідливо лизати 686] Кучері хлопця м’якенькі, і гладити личко рожеве. 687] Ми тремтимо з переляку, й палаючі кучері рвемо, 688] І намагаємось вогник святий погасити водою, 689] Батько ж Анхіс спрямовує весело очі на зорі, 690] Руки здіймає до неба і слово таке промовляє: 691] «О всемогутній Юпітере, чуєш ти наші благання, 692] Зглянься ж на нас! Якщо гідна щедрот твоїх наша побожність, 693] Дай нам ознаку, наш батьку, упевни у тому, що бачим». 694] Ледве це старець промовив, як раптом понісся ізліва 695] Гуркіт з небес[61] громовий і крізь пітьму зоря пролетіла 696] Світлом сліпучим, ще й смуга довжезна за нею тягнулась. 697] Бачили ми, як вона, над покрівлею дому майнувши, 698] В лісі Ідайськім далеко сховалася, свій позначивши 699] Шлях променистий, і довго ще в небі палала та світла 700] Смуга, і сіркою довго усе навкруги димувало. 701] Цим переконаний батько тоді устає і на небо 702] Дивиться, кличе богів і мольби шле до зірки святої: 703] «Рідні богове, я вже не барюсь, і де кличете, йду я. 704] Дім цей врятуйте, врятуйте онука. То ваше знамення. 705] Троя — у вашій опіці. Тобі уступаю, мій сину, 706] І не відмовлюся йти за тобою як вірний товариш». 707] Так він сказав. А вогню гуготіння усе виразніше 708] Йде крізь будинки, і хвилями котить все ближче пожежа. 709] «Гей же, мій батечку любий, на спину мені садовися, 710] Сам тобі плечі підставлю, тягар цей мені не завадить. 711] Як би тепер не було, в нас одна небезпека є спільна, 712] Й спільний рятунок обох нас чекає, й Іул наш маленький 713] Піде із нами, а трохи оподаль ітиме дружина. 714] Ви, мої слуги, уважно затямте все те, що скажу вам: 715] Є поза містом могила, і храм стародавній Церери 716] Там опустілий стоїть, і старий кипарис коло нього; 717] Наші побожні батьки шанували той храм довгі роки. 718] Там біля храму ми стрінемся всі, звідкіля хто надійде. 719] Батьку, ти святощі візьмеш у руки і рідних пенатів. 720] Їх доторкатись не личить мені, коли з бою такого, 721] З січі такої кривавої я повертаюсь, аж доки 722] Я не обмиюсь живою водою». 723] Так я промовив, і шию, і плечі широкі згинаю, 724] Шкуру левину жовтаву стелю на одежу й схиляюсь 725] Взяти тягар свій. За руку вчепився Іул мій маленький 726] І підбігає за батьком нерівними кроками; ззаду 727] Квапиться жінка. Йдемо крізь закутини, в пітьму сповиті. 728] Тут-то мене, кого жодна ще зброя ніде не страшила, 729] Ні величезні грецькі фаланги, що стали навпроти, — 730] Кожний вітрець вже лякає, звук кожен мене непокоїть. 731] Весь я за ношу тремчу, за супутників любих боюся. 732] Вже наближавсь я до брам і, здавалось, страхіття дороги 733] Вже обминув, аж доходить до вух моїх, чую, десь тупіт 734] Кроків численних; а батько крізь темінь зирнув і гукає: 735] «Сину, тікай, бо женуться, — й щити вже я сяючі бачу, 736] Міді я блиск пізнаю». Тут не знаю, яке зловороже 737] Розум мені божество відняло, помутивши, бо тільки 738] Я завернув з роздоріжжя і вийшов із вулиць знайомих, 739] Раптом дружину Креузу у мене, невдахи, забрала 740] Доля нещадна. Не знаю, спинилася десь на хвилину 741] І заблудила, чи, може, втомившися, трохи присіла; 742] Годі сказати, та більше у вічі її я не бачив. 743] Не оглядавсь позад себе тоді я, мені-бо й на думку 744] Навіть не спало, що, може, згубилась, аж поки прийшли ми 745] Всі до узвишшя й святого, старинного храму Церери. 746] Тут ми зібралися всі, лиш її бракувало, — і сина, 747] І чоловіка вона обманула. На кого, безумний, 748] Не нарікав я з людей і з богів, і що жахливіше 749] Бачив я в знищенім місті? Асканія, батька Анхіса 750] Й Трої пенатів на друзів лишив я, в ярку заховавши. 751] Сам я до міста вернувся, ясну свою зброю надівши. 752] Ще раз я вирішив спробувать щастя, і знов перебігти 753] Через всю Трою, і голову знову піддать небезпекам. 754] Отже, до мурів найперше вертаюся, до потемнілих 755] В брамі порогів, з яких щойно вийшов, і тими ж слідами 756] Йду я назад і в пітьмі уважно очима шукаю. 757] Все доокола страшить і сама уже тиша лякає. 758] Потім додому — а чи не туди, не туди повернулась, — 759] Знову іду. А данайці напали й весь дім зайняли вже; 760] Вітром вогонь ненажерливий аж на покрівлю заносить, 761] Полум’я вгору шугає, і жар досягає до неба. 762] Далі іду я й дивлюсь на оселю Пріама й на замок. 763] Тут, в опустілих притворах притулку Юнони, на варті 764] Стали вже вибрані Фенікс й Улісс лиховісний — сторожать 765] Здобич. Скарби сюди зносять багаті, грабовані в Трої 766] Божі престоли з палаючих храмів, із золота чаші 767] Й одіж всіляку, з пожару здобуту. Кругом малі діти 768] Й трепетні їх матері стоять тут із страхом навколо 769] В довгих рядах. 770] Зважився навіть я голос у темряві свій подавати, 771] І залунав він по вулицях скрізь, як із жалем Креузу 772] Безперестанно і знову, і знову я кликав даремно. 773] Поки шукав я, ганявсь безконечно по цілому місту, 774] Образ нещасний Креузи з’явився і тінь її власна 775] Перед моїми очима, ця більша, ніж та, яку знав я[62]. 776] Я обімлів, стало дибом волосся, й заклякнув мій голос. 777] Так тоді мовить вона, щоб журбу з мого серця здійняти: 778] «Мій чоловіче солодкий, чого завдаєш ти тяжкого 779] Серцеві болю? Це все не без волі богів відбулося. 780] Звідси не вільно тобі відвести із собою Креузу, 781] Владар найвищий Олімпу на це не дозволить. Ізгоєм 782] В землі далекі ти підеш, скородити будеш широке 783] Море, прибудеш в Гесперії землю, де котить лідійський 784] Тібр[63] повз ниви багатих мужів свої тихії води. 785] Щастя велике тебе там чекає: і царство, й дружина 786] Царського роду. Утри ж свої сльози по милій Креузі. 787] Горді оселі долопів чи то мірмідонів не буду 788] Я оглядати, ні грецьким жінкам я не буду служити, 789] Я-бо дарданського роду, невістка богині Венери. 790] Мати велика богів[64] тут мене на землі цій задержить. 791] Отже, прощай і любов збережи нашу спільну до сина». 792] Мовила це і лишила мене, хоч ридав я й багато 793] Їй розказати хотів, розплилася у хмарах легеньких. 794] Тричі її намагався руками за шию обняти, 795] Тричі із рук вислизала та тінь, що ловив її марно, 796] Наче легенький вітрець або сонні примари летючі. 797] Врешті вернувсь я до друзів своїх, коли ніч проминула. 798] Там застаю вже нове товариство велике й дивуюсь, 799] Що чоловіків, жінок і дітей назбиралося стільки; 800] Всі до утечі зібрались, нещасна юрба, всі готові 801] Весь свій добуток, всі сили віддати мені, щоб я вів їх 802] Морем, куди лиш захочу, у землі, які загадаю. 803] Вже на найвищих верхів’ях ідайських Люціфер з’явився, 804] Заповідаючи день, а данайці тримали, зайнявши, 805] Брами міські, не було вже нізвідки надії рятунку: 806] Долі скорившися, батька підняв я і в гори подався.

КНИГА ТРЕТЯ

Еней продовжує розповідати про свої мандри. Покинувши Трою, він висаджується у Фракії і засновує там місто Енеаду, але зловісні ознаки на могилі Полідора страхають його, і він залишає цю країну. Пливучи далі, Еней зупиняється на острові Делосі, але оракул спонукає його пливти далі на острів Кріт. Моровиця на Кріті примушує Енея залишити цей острів, — пенати уві сні спрямовують його до Італії. Буря заносить троянців на Строфадські острови, де вони зустрічаються з гарпіями, далі пристають до берегів Епіру. В Бутроті Еней зустрічає Андромаху й Гелена, який віщує йому й його супутникам дальше плавання і обдаровує їх. Троянці пливуть далі уздовж берегів Італії і пристають у Сіцілії біля гори Етни. Ахеменід попереджає Енея про кіклопів, і троянці рятуються від їх нападу та благополучно прибувають до міста Дрепан у Сіцілії, де умирає Анхіс.

 1] Тільки схвалили богове азійську потугу й безвинне 2] Плем’я Пріамове знищить, коли Іліон гордовитий 3] Впав, коли димом курилась повалена Троя Нептунська, — 4] Божі пророцтва тоді нас, ізгоїв, погнали по світу 5] Вільних шукати земель. Під самим Антандром будуєм 6] Флот, коло Іди фрігійської, зовсім того несвідомі, 7] Доля куди зажене нас і де доведеться осісти, 8] Й військо збираєм. Лиш літо настало, а батько Анхіс нам 9] Вже натягнути вітрила звелів і довіритись долі. 10] Тож береги я, й поля, і пристань в сльозах залишаю, 11] Де була Троя. Ізгоєм пускаюсь на море, зі мною 12] Друзі і син, разом з нами й пенати, й великі богове. 13] Стелеться вдаль там полями розлога земля мавортійська[65], 14] Орють фракійці її; царем їх Лікург був суворий 15] В давні часи. У дружбі й союзі із Троєю жив він, 16] Поки в нас щастя витало. Сюди я звернув, тут будую 17] Перші я мури в затоці, прибувши в нещасну годину, 18] Й назву надав Енеади цим мурам від свого імення. 19] Матері жертву складав я Діонській, і божеським силам 20] Віщим за діло почате, й найвищому неба владиці 21] На узбережжі, — гладкого вола на жертовнику різав. 22] Поруч був пагорб, увесь і корчами, і дерном порослий, 23] Мірти галуззя кругом, наче кілля, над ним височіло. 24] От підійшов я й хотів із землі уже віття зелене 25] Вирвати, щоб замаїти густими гіллями жертовник, 26] Та — навіть мовити страшно — жахливе побачив я диво. 27] Щойно я першої гілки торкнувся, їй вирвавши корінь, 28] Чорна із неї закапала кров, і пасока землю 29] Заплямувала. Жах мене й дрож охопив, і від страху 30] Кров уся в жилах моїх зціпеніла, як крига холодна. 31] Пробую знов я на іншому місці гнучку галузину 32] Смикати — що за причина тут скрита, дізнатися хочу. 33] Але й з-під другого кореня кров полилась почорніла. 34] Довго розмислюю я, і німф цих полів я благаю, 35] Й батька Градіва, що гетів країну тримає в опіці, 36] Благословить це видіння й віщання страшне злагіднити. 37] Щойно я смикаю третю галузку з зусиллям ще більшим, 38] Знов починаю, коліньми в пісок пружинястий упершись, — 39] Що ж, говорить чи замовкнуть? — 3 могили глибокої стогін 40] Жалісний чую, і голос, озвавшись, до слуху доходить: 41] «Нащо, Енею, нещасного рвеш ти? Померлому — спокій! 42] Нащо ти руки скверниш? Тож був не чужинцем я в Трої, 43] Ані ця кров не тече з деревини. Геть з клятого краю, 44] Геть, з узбережжя тікай загребущого! Знай, Полідор я! 45] Тут ось залізне насіння із ратищ мене поховало, 46] Й держална гострі тих ратищ ростуть». Тоді-то тривога 47] Впала непевна на мене, що аж остовпів я, і дибом 48] Стало волосся на тім’ї, а слово у горлі застрягло. 49] Це ж бо нещасний Пріам Полідора того вже раніше 50] Вислав таємно, щоб жив у владики фракійського. Безліч 51] Золота дав йому, тільки надію на зброю дарданську 52] Тратить почав і побачив, що місто в облозі навколо. 53] Той же, як тевкрів зломилася сила й покинуло щастя, 54] До переможців пристав, перейшов в Агамемнонів табір, 55] Мав за ніщо він сумління — убив Полідора й насильством 56] Золото все захопив. Гей, та до чого ж людей ти доводиш, 57] Золота клята жаго! Щойно жах мої кості покинув, 58] Вибранцям першим народу й насамперед батьку своєму 59] Доповідаю про божі ознаки й прошу їх поради. 60] Думка була в них однакова: проклятий край цей лишити, 61] Де осквернили гостинність, і вітрові флот наш піддати. 62] Тож Полідорові чинимо похорон ми, і великий 63] Пагорб землі насипаємо, й манам жертовник становим 64] В темних пов’язках жалоби між чорних сумних кипарисів. 65] Коси розплівши, за звичаєм стали жінки Іліону 66] [66]В коло й пінисте з дійниць молоко іще тепле зливають. 67] В жертву священної крові із чаш ми ллємо, щоб в могилі 68] Душу впокоїти, й голосно наше прощання лунає. 69] Потім, як тільки вже стало можливо довіритись морю, 70] Хвилі й вітри вгомонились і Австер в дорогу покликав, 71] Друзі на берег виходити стали і судна стягати. 72] От уже пристань за нами, й міста вже далеко, і землі. 73] Є серед моря священна земля[67], із усіх найлюбіша 74] Матері доньок Нерея[68] й Нептуну егейському[69] також. 75] Землю, що вздовж узбереж усіляких раніше блукала[70], 76] Божий стрілець[71] прикріпив до Мікону і урвищ Гіару 77] Й дав їй можливість на місці устоять, з вітрів глузувати. 78] Отже, туди завернув я, і нас прийняла та країна 79] В пристань затишну, знесилених. Тільки ввійшли ми і шану 80] Місту на честь Аполлонову склали, назустріч нам вийшов 81] Аній-владика, жрець Феба і цар над народом, на скронях 82] Мав він пов’язки і лаври священні[72], — він зразу ж Анхіса, 83] Давнього друга, пізнав. І руки подавши, як друзі, 84] Ми до оселі ввійшли. У храмі з каміння старого 85] Став я благати: «Тімбрею, о дай мені рідний притулок, 86] Мури знеможеним дай нам, народ дай і місто тривале, 87] Другий троянський Пергам збережи, що його нам лишили 88] Греки й жорстокий Ахілл. Хто вождем у нас буде, куди нам — 89] Йти, де спинитися? Провість дай, батьку, нам в душі вселися». 90] Ледве сказав я слова ці, як все затряслося довкола: 91] Гай божественний, пороги і ціла гора[73] до основи, 92] І залунав від триніжка, з святині відкритої гомін. 93] Ми у покорі вклонились додолу і голос почули: 94] «Плем’я Дардана суворе, — земля, що найперше пустила 95] В світ вас, вона вас і прийме, до лона свого вас пригорне 96] З радістю, тільки найдіть ви стару свою матір. А там вже 97] Плем’я Енея на всіх узбережжях володарем буде, 98] Й діти дітей, і їх покоління далекі». Так мовив 99] Феб нам, і радість усіх пойняла. Всі жваво питають, 100] Де ж то місцевості ті, до яких Аполлон закликає, 101] З блудних наказує мандрів вертатись. Тоді, спогадавши 102] Пам’ять героїв старих, так мій батько: «Послухайте, — каже, — 103] Люду вожді, і знайте, яка жде вас доля. На морі 104] Кріт є, Юпітера острів[74] великого, й Іда-гора є. 105] Там саме нашого роду колиска. Сто міст там великих, 106] Кожне з них — царство багате. Якщо не обманює пам’ять, 107] Звідти і Тевкр, наш предок, найперше прибув на ретейський 108] Берег і вибрав те місце на царство. Ні Троя, ні замок 109] Ще не стояв там пергамський, в долині селилися люди. 110] Звідти й наставниця наша Кібела, і звідти походять 111] Сурми лункі корибантів[75] і гаю ідайського шепіт, 112] Звідти й таємності віри[76], і леви, що їх запрягали[77] 113] У колісницю богині. Рушайте, й куди заведуть вас 114] Божі накази, ходімо і, силі вітрів поклонившись, 115] Їдьмо у царство кносійське[78]. Дорога туди недалека; 116] Хай нам поможе Юпітер, а ранок вже третьої днини 117] На узбережжі прикрітському флот наш застане». Так каже 118] И жертви належні складає богам: вола для Нептуна, 119] В жертву вола і тобі, Аполлоне прекрасний, ягницю ж 120] Чорну завіям, а білу зефірам прихильним приносить. 121] Мали ми вістку, що, прогнаний, батьківське царство покинув 122] Ідоменей, що крітські звільнилися всі узбережжя 123] Й ждуть там на нас, ворогами залишені, вільні оселі. 124] Ми покидаєм Ортігії пристань, по морю пливемо 125] Попід вакханські узгір’я на Наксос[79], зелену Донісу, 126] І Олеар, і Парос сніжно-білий[80], Кіклади, по морю 127] В коло розсіяні. Їдем по водах, де землі рясніють. 128] Крики моряцькі у різних змаганнях і спорах лунають, [67] 129] В прадідню землю на Кріт закликають пливти за попутним 130] Вітром, що віє у спину з корми. Аж приїхали, врешті, 131] В давню країну куретів. Тут швидко будую я мури 132] Міста, якого так прагнуть, — назвав я його Пергамея. 133] Назвою втішений люд закликаю, щоб щиро любив він 134] Вогнища ці і щоб замок високий над містом поставив. 135] Майже всі судна були вже на березі в місці сухому, 136] Молодь женилась і бралась до праці на новому полі; 137] Я їм закони давав і оселі. Аж раптом дихнуло 138] Гниллю повітря, зловійна зараза народу діткнулась, 139] Поле й сади навістила пора смертоносна. Одні вже 140] З милим життям розстаються, а других з ніг валить хвороба. 141] Тут іще Сіріус ниви почав неродючі палити: 142] Зела горіли й засів, який знидів, не дав з чого жити. 143] Знов до оракула Феба в Ортігії батько по морю 144] Каже пливти нам і ласки просити, коли вже, нарешті, 145] Буде кінець цій недолі, де скаже шукати розради 146] Нашому горю, куди повернути на шлях нам накаже. 147] Ніч вже настала, і сон огорнув на землі всі істоти, 148] Як показалися перед моїми очима священні 149] Божі подоби й пенати з’явились фрігійські, яких я 150] Виніс із Трої, з вогненного моря, як місто горіло. 151] Добре у єні пізнавав я їх, бо у відчинені вікна 152] Повного місяця сяйво широким лилося потоком. 153] Так говорили вони і словами журбу розганяли: 154] «Те, що сказав би самому тобі Аполлон, якби сам ти 155] Помандрував до Ортігії, тут він віщує, і нас він 156] Шле до порогів твоїх. Із тобою ми йшли крізь пожежу 157] Трої в боях, крізь розбурхане море плили кораблями — 158] Й внуків твоїх аж до зір зведемо, володіння всесвітнє 159] Місту дамо[81]; приготуй для могутніх і мури могутні; 160] І не лякайся ти труднощів довгих у втечі й мандрівці. 161] Треба оселю змінити. Не ці береги тобі радив 162] І не на Кріті звелів Аполлон оселитись делійський. 163] Є-бо країна, що назву Гесперії має від греків, 164] Древня країна, у зброї могутня й родючістю славна. 165] Там енотрійці раніше жили, а тепер, повідають, 166] Землю ту їх покоління назвало Італія йменням, 167] Провідника свого. Наша земля це, і звідти походить 168] Батько Дардан та Іac[82], а від нього й весь рід наш. Вставай же 169] Й весело батьку старому слова передай ці незмінні: 170] І Хай він шукає Коріта й авзонських земель, бо Юпітер 171] Не дозволяє тобі оселитись в країні діктейській[83]». 172] Вражений цими словами й видінням богів, я зірвався 173] Зараз з постелі, бо був це не сон, але справді віч-на-віч 174] Бачив я їх, на їх головах бачив вінки я, дивився 175] Їм у обличчя; по цілому тілі піт лився холодний. 176] Руки свої я в благанні до неба підношу й зливаю 177] Вогнище чистим вином. І, цю жертву принісши, іду я 178] Прямо до батька Анхіса і вістку веселу приношу, 179] Все по порядку йому викладаю. Він визнав подвійним 180] Рід наш і двох прабатьків[84], і визнати мусив, що знову 181] Він помилився у виборі місць стародавніх, і каже: 182] «Сину, зазнав ти троянської долі, про це лиш Кассандра 183] Нам ворожила. Тепер пригадав я, казала, яка нас 184] Доля чекає; й Гесперію завжди вона, й італійське 185] Царство тоді споминала. Та хто був би вірив, щоб тевкри 186] До узбереж гесперійських дійшли, і кого могли зрушить 187] В час той пророцтва Кассандри? Скорімося Фебові й ради 188] Слухаймо кращої». Так він промовив, і ми на цю мову 189] Радо пристали усі і покинули нашу оселю. 190] Небагатьох залишаємо там і, піднявши вітрила, 191] Переїжджаємо в утлих човнах ми безмежну пучину. 192] Як кораблі опинились в одкритому морі й землі вже 193] Більше ніде не видно було, тільки небо і море, 194] Над головою моєю похмурі з’явилися хмари, 195] Бурю і темінь несли вони, й хвилі у пітьмі заграли. 196] Котять вітри безустанно вали, і хвилі високі 197] Йдуть щохвилини, і нас розігнало по вирах безодні; 198] Хмарами день оповився, і темінь змела його світло, 199] Лиш блискавки безнастанні розшарпують хмари. Ми шлях свій 200] Губимо й сліпо блукаєм по хвилях. Тепер уже навіть 201] Сам Палінур визнає, що ні дня відрізнити від ночі, 202] Ані дороги у хвилях безмежних пізнати не може. 203] Так ми блукаєм по морю три дні і не певні, чи дні це 204] (Так було темно), й ночей беззоряних стільки ж. І щойно 205] Днини четвертої, врешті, земля почала виринати, 206] (стали рости перед нами і гори, і дим постелився. 207] Вниз паруси, налягаєм на весла! І всі мореплавці 208] Борються, піну збивають, гребуть лазуровії води. 209] Як врятувався я з моря, то перші Строфад узбережжя 210] Нас прийняли. Строфади — це ті острови в Іонійськім 211] Морі (так греки їх звали), де грізна Келайна та інші 212] Гарпії мають оселю, відколи закрито Фінеїв 213] Дім перед ними і давні столи вони з страху лишили. 214] Більш проклятущих потвор, ні мари жахливішої й гніву 215] Божого не породили ще хвилі стігійські й донині. 216] Лиця дівочі в птахів тих, та нечисть з їх шлунків стікає, 217] Руки їх — пазурі справжні, самі ж вони вічно голодні, 218] Вічно бліді їх обличчя. 219] А як причалили тут і ввійшли ми у пристань, то бачим 220] Череди цілі веселих биків по роздолах, отари 221] Кіз на траві, пастухів же ніде біля них не помітно. 222] Вийшли з ножами до них і на поміч богів закликаєм, 223] Навіть Юпітера, здобич ділити, а потім лягли ми 224] На побережжі зміястому учту багату справляти. 225] Аж надлітають зненацька із гір у зловісному леті 226] Гарпії й з лопотом сильним крильми ударяють, і тягнуть 227] Їжу із учти, й чого лиш торкнуться, усе оскверняють; 228] Крики їх дикі і сопух поганий мішаються разом. 229] Ми уступаємо й потім далеко під скельним обривом, 230] Між деревами сховавшись, готуємо в тіні глибокій 231] Знову бенкет на столах, на жертовниках жар роздуваєм. 232] А з протилежного боку, з повітря, із сховів невидних 233] Зграя ота голосна надлітає, й, кружляючи, здобич 234] Кігтями рве, й оскверняє бенкет. Тоді друзям велю я 235] Зброю вхопить для завзятого бою з тим кодлом жахливим. 236] Так, як сказав я, зробили, мечі поховали по травах, 237] Скрили щити. От як знов налетіли вони й оглушили 238] Вереском берег крутий, то Мізен із високої варти 239] Знак нам подав мідяною сурмою. Встає товариство 240] Й бій почина незвичайний — морських отих птахів мерзенних 241] Пробує сікти мечами. Але ж ані пер не береться 242] Гостре залізо, ні тіла пташиного й трохи не ранить. 243] Птахи ж ті, знявшися аж до найвищих зірок, залишають 244] Здобич розтерзану ще й наймерзенніший слід після себе. 245] Тільки Келайна одна, на скалі сидячи височенній, 246] Клята віщунка, такі ось слова із грудей здобуває: 247] «То за убитих биків і телиць, що ви їх закололи, 248] Лаомедонта сини, розпочати війну ви готові 249] Й хочете вигнати гарпій безвинних із їх батьківщини? 250] Отже, моїх ви послухайте слів і їх добре затямте: 251] Те, що Фебові батько колись провістив всемогутній, 252] Феб — мені; я ж, із фурій[85] найбільша, це вам провіщаю. 253] Прагнете ви до Італії й кличете вітер на поміч. 254] Ви досягнете Італії й ввійдете всі в її пристань, 255] Місто ж, обіцяне вам, не раніш опережете муром, 256] Доки аж голод страшний і відомста за наші убивства 257] Вас не примусять бідою столи пообгризані їсти». 258] Тільки сказала і в лісі, змахнувши крильми, заховалась. [70] 259] В друзів од страху аж кров захолонула в жилах, і мужність 260] Їх залишила; миру в бою вже не хочуть шукати, 261] Тільки молитися радять лише і складать обітниці, 262] Хто б це не був, чи богині, чи дикі й огидні ці птахи. 263] Батько Анхіс з узбережжя долоні з благанням до неба 264] Зводить і кличе могутніх богів і обіти складає: 265] «Геть відверніть ці погрози, богове, й напасті такої 266] Не допустіть, порятуйте нас, вірних». Тоді відчепити 267] Линви звелів він од берега й спущені снасті змотати. 268] Нот вже вітрила нап’яв, ми по спінених хвилях тікаєм 269] Шляхом, куди всіх нас вітер легкий закликає й стерничий. 270] От перед нами вже виринає на хвилях лісистий 271] Закінт, Дуліхій, там далі і Сама, і Неріт скелястий. 272] Скелі Ітаки щасливо минули, Лаертове царство; 273] Землю ми ту проклинаєм, колиску Улісса лихого. 274] Швидко з являються нам оповиті у хмари верхів’я 275] Гір Левкадійських і сам уже храм Аполлона[86], страшного 276] Для моряків. І, втомлені, в це ми в’їжджаємо місто; 277] Кинули тут якорі, а кормами об берег оперлись. 278] Так несподівано ми, суходолу нарешті добившись, 279] Жертви приносим Юпітеру, їх на жертовниках палим. 280] На узбережжі актійськім влаштовуєм ігри ілійські. 281] Друзі всі голі блищать від оливи у звичних змаганнях, 282] Мило на серці, що міст арголійських ми стільки минули, 283] Хоч утікать довелося, оточеним скрізь ворогами. 284] Сонце тим часом пробігло все коло великого року 285] І льодовита зима Аквілонами хвилі здіймала. 286] Тут на одвірках у храмі Абанта могутнього зброю — 287] Щит прибиваю[87] я вигнутий з міді й карбую там напис: 288] «Щит цей дарує Еней, у звитяжців данайських віднявши». 289] Потім усім велю сісти на лави й покинути пристань. 290] Наперегони б’ють веслами друзі і хвилі здіймають. 291] Зразу згубили з очей ми високі твердині феаків[88] 292] І допливаєм до краю Епіру; і в пристань хаонську 293] В їхавши, ми до Бутрота вступаєм, високого міста. 294] Тут неймовірна до нашого слуху доходить новина, 295] Що Гелен Пріамід у цих грецьких містах володіє; 296] Владу обнявши, взяв жінку по Пірру, нащадку Еака, 297] І Андромаха удруге троянцеві жінкою стала. 298] Я остовпів на цю звістку, й предивне бажання зродилось: 299] Поговорити з тим мужем, пізнать його славні пригоди. 300] Вийшов я з пристані, флот залишаючи при узбережжі. 301] Андромаха над прахом жертву жалобну за містом 302] раї приносила, де Сімоент неправдивий[89] спливає, 303] Й голосно манів на тризну скликала усіх до могили 304] Гектора, що, хоч порожню, всю дерном зеленим прибрала 305] Й два вівтарі збудувала, щоб вічно ридати над ними. 306] Тільки уздріла вона, що іду я, й троянців у зброї 307] З подивом раптом пізнала, й великим налякана дивом, 308] Аж знепритомніла, глянувши, і від страху здеревіла, 309] Кості застигли у неї, зомліла й по довгій хвилині 310] Мовить: «Чи в вигляді справді своєму сюди ти приходиш, 311] Сину богині, як свідок правдивий? Живий ти? Якщо ти 312] Кинув цей світ, то де ж Гектор?» Сказала, й заплакала ревно, 313] І голосінням весь сповнила простір. Ледь відповів я 314] Їй, ошалілій, в зворушенні й коротко так я промовив: 315] «Так, я живий і, на глум всьому лиху, життя зберігаю; 316] Не сумнівайся, бо дійсність ти бачиш. 317] Гей, яка доля зустріла тебе після втрати такого 318] Мужа, чи інше де-небудь достойне знайшло тебе щастя? 319] Гекторова Андромахо! Чи й нині ти Піррова жінка?» 320] Очі вона опустила і мовила голосом тихим: 321] «Найщасливіша з усіх була лише дівчина юна, 322] Донька Пріамова[90], що під високими мурами Трої 323] Мусила вмерти, ворожу могилу скропить. Та над нею 324] Жереба ворог не кидав, не брав її в ложе звитяжець. 325] Різними водами нас повезли по пожежі вітчизни. 326] Сина Ахілла[91] пиху, всі примхи юнацькі прийшлося 327] Зносить мені і дітей у рабстві родить. Привернувшись 328] До Герміони, до Леди онуки, в лаконському шлюбі 329] Дав він рабові Гелену рабиню — мене у владання. 330] Але дружину кохаючи вкрадену й гнаний за злочин 331] Помсти богинями, Пірра, Орест біля вівтаря батька 332] Раптом схопив і звів з цього світу. А звільнена смертю 333] Неоптолемова частка держави Гелену припала. 334] Землі усі він хаонськими зве, від троянця Харна, 335] Царство й своє називає хаонським. На взгір’ї поставив 336] Тут він Пергам, цю твердиню ілійську. Тобі ж що за доля, 337] Що за вітри аж сюди, у цей край показали дорогу? 338] Хто із богів аж до нашого берега вивів неждано? 339] Як же Асканій, твій син? Чи живий ще, чи дише повітрям? 340] Той, кого в Трої тобі… 341] Мабуть, сумує хлопчина по втраті матусі? Чи приклад 342] Батька Енея і Гектора, дядька[92], у нього хоробрість 343] Давню і духа великого мужність розбуджує знову?» 344] Довго вона голосила і сліз безустанні потоки 345] Марно лила, аж поки із мурів твердині міської 346] Вийшов герой, син Пріама Гелен, і з ним почет численний; 347] Втішився дуже, пізнавши своїх, і веде їх до себе, [72] 348] Розповідає й, що слово, то сльози нестримані ронить. 349] Йду й невеличку я Трою знаходжу, Пергам, що на справжній 350] Має скидатися, висхлий потік, теж названий Ксантом; 351] Браму я Скайську пізнав і пороги її обіймаю. 352] Вже-бо і тевкри у дружньому місті усі розгостились. 353] Цар їх приймає в просторих підсіннях. А серед подвір’я 354] Вакхові в жертву приносили вина, столи заставляли 355] Посудом з золота, чаші з вином з рук до рук подавали. 356] Днина минає одна за одною, а вітер в дорогу 357] Кличе, і Австер напнув паруси. Отож я звертаюсь 358] До віщуна[93] й промовляю до нього такими словами: 359] «Трої потомку, божий провіснику, що розумієш 360] Фебову волю з триніжків і лаврів кларійських, із зірок, 361] З голосу птиць, із їх лету швидкого, ану ж поясни нам, — 362] Божа-бо воля мені указала цей шлях як щасливий, 363] Знаками всі богове мені повеліли своїми 364] Прямо в Італію їхать за щастям, у землі далекі. 365] Гарпія тільки одна Келайна віщує велике 366] Лихо нечуване, гнів проклятущий і голод поганий, — 367] Що ж тут — питаю — почати, щоб лиха позбутись? Яким же 368] Чином я зможу цей труд побороти?» Гелен у відвіті 369] В жертву приносить волів, із обрядами згідно, і просить 370] Божого миру, й здіймає вінець з голови пресвятої, 371] Й взявши за руку мене, веде до твоїх же порогів, 372] Фебе, збентеженим близькістю бога, — й як жрець провіщає 373] З уст божественних до мене: «Послухай, сину богині, 374] (Бо ж, очевидно, сили небесні ведуть тебе морем, 375] Владар богів таку тобі жеребом витягнув долю 376] І встановив цей порядок), лиш дещо тобі розкажу я 377] З довгої дії, щоб ти почувавсь безпечніше, як будеш 378] Їхать по водах гостинних, щоб в пристань авзонську заїхав. 379] Більше Геленові знати заказують парки, й Юнона, 380] Донька Сатурна, пророчити не дозволяє. Найперше 381] Знай, що Італію ту, про яку ти гадаєш, що дуже 382] Близько вона, і не знаючи, в пристань сусідню бажаєш 383] В їхати звідси, її відділяють далекі країни 384] Й довге, далеке і непрохідне бездоріжжя. Ще доки 385] В їдеш, то приидеться в водах Трінакрії вигнути весла. 386] Суднами хвилі помірять авзонські[94], й озера підземні 387] Бачити, й острів Кіркеї еейської, поки ти зможеш 388] Місто звести у безпечній країні. Затям же ознаки, — 389] Дам я тобі їх: як стрінеш, безрадний, на березі річки, 390] Далі від світу, у тіні дубів ти веприцю велику, 391] Що на землі простяглася по опоросі, і вим’я [73] 392] Тридцять біленьких їй ссе поросят, і сама вона біла, — 393] Місце під город там буде, й скінчаться труди всі, напевно. 394] Що доведеться столи поз’їдати, цього ти не бійся, 395] Доля-то знайде шляхи, й Аполлон, як попросять, прибуде. 396] Тільки ці землі й найближчі оці береги італійські, 397] Що обмивають їх хвилями нашого моря[95] прибої, 398] Ти обминай, — там міста всі займають ворожі нам греки. 399] Локри з Наріксу там місто звели, й всі поля салентійські 400] Ідоменей, що із Лікту, зайняв своїм військом; там є ще 401] Місто маленьке Петелія, що Філоктет мелібойський 402] Муром обвів. І затям собі ще, як флот твій за море 403] Перепливе і жертовник поставить, щоб жертву подяки 404] Там принести, — тоді, пурпурний плащ одягнувши[96], закрий ним 405] Голову, щоб, не дай боже, душа незичлива, з’явившись 406] Серед священних вогнів, обряд нанівець не звела той. 407] Сам ти його зберігай, і нехай збережуть твої друзі, 408] Й внуки побожні твої хай обряд той святий зберігають. 409] [97]А як від’їдеш ти звідти і до узбереж сікулійських 410] Гнатиме вітер тебе, і вузенькі ворота Пелору 411] Ширшати будуть, ти зліва тримайсь од землі і на морі 412] Зліва пливи, обминаючи берег і море праворуч. 413] Кажуть, що в давні часи під сильним напором запалась 414] Глибоко саме в тім місці земля й розступилась (ось стільки 415] Змін може статись на світі за вік такий довгий), раніше 416] Землі ті дві були вкупі. Та море, всередину вдершись, 417] Берег Гесперії від сікулійського хвилями ділить, 418] Ниви й міста на обох узбережжях також підмиває 419] Стиснена хвиля кипуча. На правому боці засіла 420] Сцілла, а з лівого боку Харібда жорстока, що тричі 421] Виром глибоким хвилі могутні всисає й безодню 422] Поперемінно і, знову наверх викидаючи, зорі 423] Скроплює ними. Сцілла у темній печері сховалась, 424] Часом лиш звідти вона вихиляється й тягне з собою 425] Судна на скелі. Як зверху дивитись — людське то обличчя, 426] Груди розкішні дівочі, по пояс то дівчина, нижче ж — 427] Постать якоїсь потвори морської; вріс в черево вовче 428] Хвіст дельфіна. Гей, краще для тебе, коли поза Пахін, 429] За трінакрійський, об’їдеш і зробиш далеку дорогу, 430] Ніж тільки раз лише глянеш на Сціллу-потвору в печері 431] Дикій, послухаєш раз лиш, як виють собаками скелі. 432] Ще одно знай: якщо в ворожбита Гелена є розум, 433] Є лише віра якась у віщання його і як правду - 434] В серце йому прищепив Аполлон, одного лиш прошу я, 435] Запам’ятай собі, сину богині, одне це пророцтво 436] Передусім і, прошу я й благаю, зваж добре на нього: [74] 437] Ти молитвами Юнону благай, премогутню царицю, 438] Їй і обіти від щирого серця складай, її, сильну, 439] В жертвах благальних ущедрюй дарами, бо так лише зможеш, 440] Врешті, усе побороти й, лишивши Трінакрію, в’їхать 441] В край італійський. Щойно туди припливеш ти, нарешті, 442] І до Кумейського города[98] вступиш, над води пророчі, 443] І до Аверну, лісами сповитого шумними, — стрінеш 444] Там ворожбитку[99], що в шалі, з глибокої скельної прірви 445] Долю віщує й на листі записує знаки й імення. 446] Так, записавши на листі, віщання ці діва складає 447] Вряд і лишає закриті в печері. Вони так лежать там, 448] Кожне на місці своєму в порядку. Та щойно завіса 449] Трохи повернеться в дверях, і подув легенький повіє, 450] Й ніжні листочки із місць їх зворушить, вона вже не хоче 451] В леті легкім їх ловити в печері просторій, щоб скласти 452] Знов до ладу. Із жалем відходять ні з чим від Сівілли. 453] Там не пожалуй ти часу й затримайсь, хоча товариство 454] Наглити буде тебе і самі вже вітрила тягтимуть 455] В море широке, бо їх наповнятиме вітер попутний; 456] Конче зайди до віщунки й проси віщування у неї. 457] Хай лиш сама вона зволить відкрити уста і віщує. 458] Скаже вона тобі все про народи Італії й війни 459] Ті, що чекають, і скаже, яку небезпеку як можна 460] Витримать чи оминути, й щасливу дорогу у неї 461] Випросить можна. Ось маєш, що вільно було нам казати. 462] Йди ж і ділами до зір піднеси тепер Трою могутню». 463] Дружніми все це до них ворожбит промовляє устами, 464] Й зносить велить їм із золота цінні й важкі подарунки 465] Й з кості різьблені слонової, й дно корабля заповняти. 466] От почали звідусіль вони зносити срібний великий 467] Посуд, купелі додонські і плетені втроє кольчуги 468] З золота, й шапку шолома блискучу, і китиці буйні — 469] Неодолема це зброя. Були і для батька дарунки. 470] Коней додав він іще з візниками. 471] Також доповнив гребців і зброю для друзів достачив. 472] Флот у дорогу тим часом Анхіс наказав лаштувати, 473] Щоб не утратити вітру, такого потрібного суднам. 474] Фебів віщун[100] тоді в шані глибокій до нього промовив: 475] «Божий любимче Анхісе, ти гідний був жити в подружжі 476] Гордім з Венерою, вирваний двічі з-під Трої, з руїни, 477] Там є авзонська земля, до неї керуй ти вітрила. 478] Той бік, однак, треба здалеку буде на суднах об’їхать; 479] Далі частина Авзонії та, яку Феб вам одкриє. [75] 480] То вирушай же, о, сина любов’ю щасливий. Чого ж тут 481] Більш розмовляти, хіба щоб прогаяти вітер південний?» 482] Та й Андромаха не в меншому смутку в хвилину розстання 483] Золотом ткані, коштовні несе покривала; й Асканій 484] В дар одіяння одержав фрігійське, воно-бо завдати 485] Сорому їй не дає і дарами з тканин обсипає. 486] Й мовить йому: «Бери ці дарунки, хлопчино, це спомин 487] Рук моїх буде тобі, хай згадають любов Андромахи, 488] Гектора жінки: візьми їх, останні дари твоїх рідних. 489] Ти-бо єдиним для мене є образом Астіанакта. 490] Очі такі ж були в нього, такі ж були рухи і усміх; 491] Нині, так само змужнівши, твоїм він ровесником був би». 492] Я на відході прощався і ревними плакав сльозами: 493] «Будьте щасливі, вже ваше минуле позаду лишилось, 494] Ми ж від одної пригоди у другу мандруєм. Спокійно 495] В вас тут, не треба вам більше скородити море; не треба 496] Вам і авзонського поля шукати, що вічно тікає. 497] Маєте образ і Ксанта, і Трої, яку ваші руки 498] Тут збудували на кращу — бажаю вам — долю, щоб менше 499] Грекам були на заваді[101]. Якщо вже до Тібра колись я, 500] Врешті, прибуду й на ниви, які прилягають до Тібра, 501] Й місто побачу, народу моєму призначене, злучим 502] Рідні колись ми міста і братні народи в Епірі, 503] Як і в Гесперії; батьком їх роду обом їм Дардан був, 504] Тим-то і доля одна в них — з обох буде Троя з єдиним 505] Серцем, а внуки хай наші подбають, щоб сповнилось все це». 506] Їдемо морем, минаєм сусідню Керавнії землю, 507] Звідки в Італію путь і шляхи найкоротші по хвилях. 508] Сонце тим часом заходить, і гори темніють тінисті. 509] Всі полягали на лоні землі, що нам така люба, 510] При самім морі — весло своє кожен призначене взявши, 511] Ми на сухім узбережжі тілам даємо своїм волю, 512] Втомлених сон підкріпляє. Та ніч ще, годинами гнана, 513] Кругу свого не пройшла й половини, як вже невсипущий 514] Встав Палінур і вітри всі досліджує, ловлячи вухом 515] Подув найлегший: читає по зорях, що плинуть у небі. 516] Бачить Арктура, сльотливі Гіади й Тріони подвійні, 517] І Оріон той величний у зброї, що золотом сяє. 518] А як упевнивсь, що все на спокійному небі в порядку, 519] Гасло дає голосне від керма, і складаємо шатра, 520] В путь вирушаємо ми й напинаємо парусні крила. 521] Вже, розігнавши зірки, загорілася заграва рання, 522] Й бачимо здалека гори тінисті, під ними низинну 523] Землю Італії. Перший Ахат тут «Італія!» крикнув, 524] Й радісно все товариство вітає Італію гучно. 525] Батько Анхіс тоді келих великий вінком обплітає, 526] Чистим вином наповняє й богів закликає, на кілі 527] Сам стоячи на високім. 528] «Моря богове й землі і владики усіх буревіїв, 529] Легку дорогу пошліть нам, попутними війте вітрами». 530] Зараз змоглися попутні вітри, і відкрилася близько 531] Пристань, і навіть на замкові храм показався Мінерви[102]: 532] Друзі стягають вітрила, до берега судна справляють. 533] Луком загнулася пристань од хвиль, що плещуть од сходу, 534] Бризки солоні вдаряють об скелі, що вибігли в море, 535] Що й не доглянеш, де пристань, бо скелі, мов вежі стрімчасті, 536] Наче стіною обабіч її обняли, що й не видно 537] Храму від берега. Тут я побачив — це перший знак віщий[103] — 538] Четверо коней, мов сніг отой білий, в широкому полі 539] На пасовиську. Тут батько Анхіз: «О земле гостинна, 540] Заповідаєш нам війни, тож коней для бою плекають, 541] Це ж бо війною грозить. Та коней колись ми привчили 542] Воза тягти і, впряжені в ярма, вже слухають віжок, 543] Отже, й надію на мир нам ворожать». І от ми благаєм 544] Ласки святої в Паллади у зброї дзвінкій, яка перша 545] Нас привітала. При вівтарі чола у шати фрігійські 546] Ми загортаємо й, за заповітом Гелена суворим, 547] Шану належну складаєм богині Юноні аргівській. 548] Й без зволікання принісши, як слід, обітовані жертви, 549] Роги покритих вітрилами рей до моря звертаєм, 550] І покидаємо грецькі оселі і ниви непевні, 551] Й бачимо далі затоку Таренту, як правда, що кажуть, 552] Місто Гераклове й далі навпроти — Лацінська богиня[104] 553] Й замки кавлонські, а сам Сцілацей, що судна всі трощить. 554] Далі видніє з-за хвиль уже Етна, гора трінакрійська, 555] Здалека чути могутній рев моря й удари об скелі; 556] Чути, як ломиться голос об берег, у вирах безодні 557] Води гуляють і хвилі довкола піском обертають. 558] Батько Анхіс на це мовить: «Ой, правда, це славна Харібда, 559] Нам-бо Гелен віщував про верхів’я ці й скелі жахливі. 560] Гей же, другове, геть звідси, на весла наляжте старанно». 561] Роблять вони, як він каже, і вже Палінур із них перший 562] Вліво так раптом перед завернув, що аж скрипнули снасті. 563] Ціла громада ліворуч і вітром, і веслами гнала. 564] То нас до неба крутіж той на вигнутих хвилях підносить, 565] То в підземелля кудись аж до манів[105] несе нас та хвиля. 566] Три рази чули ми голос, як скелі гули у безоднях, 567] Бачили тричі, як піна морськая оббризкала зорі. 568] Цим нас, утомлених, вітер покинув і сонце лишило, 569] Й так ми, не знаючи шляху, добились до краю циклопів. 570] Пристань там є величезна, безпечна від вітру, спокійна. 571] Та недалеко зловісно гримить всеруйнуюча Етна. 572] То аж під небо хмари вибурхує чорні і клуби 573] Смольного диму, розжарений попіл підносить, то знову 574] Кидає кулі вогненні і ними черкає об зорі. 575] Часом з середини рветься і скелі кругом розкидає, 576] Ними вергає, розтоплений камінь шпурляє до неба 577] Й гучно з найглибшого дна закипає. Розказують люди, 578] Що Енкеладове тіло ця валява тисне, від грому 579] Півобгоріле, що й Етну могутню на нього поклали. 580] Він же, неначе горнило прорвавши, вогнем аж палає. 581] Як утомивши лежанням один бік, він[106] ляже на другий, 582] З гуком дрижить вся Трінакрія, й небо вкривається димом. 583] Цілу ми ніч на ту з’яву страшенну з-за лісу дивились. 584] Не розуміли ми, звідки той гуркіт походить, бо ані 585] Зорі не сяли вогнями, ні обрій також не світив нам 586] Зоряним блиском, але усе небо стемніло й глибока 587] Ніч непогідна у хмари закутаний місяць держала. 588] Заграва другий вже день сповіщала і з обріїв неба 589] Рання зоря розполохала вогкії тіні, як раптом 590] Вийшов із лісу незнаний якийсь чоловік чудернацький, 591] Зморений тяжко, нужденний, обдертий, і руки в благанні 592] До узбережжя простяг. Придивляємось — в бруді страшному, 593] Бороду геть запустив він, а одіж уся репяхами 594] Вкрита на ньому. Та грека, проте, у нім легко пізнати, 595] Що при озброєнні рідному посланий був проти Трої. 596] Він же, як тільки побачив іздалека зброю троянську 597] Й одіж дарданців, то вигляду цього він трохи злякався 598] Й кроки затримав свої, а потім як кинувся раптом 599] До узбережжя з плачем і слізно почав нас благати: 600] «Тевкри, і зорями, й силами неба я вас заклинаю, 601] Згоден я, де б не везли ви мене, лиш візьміть із собою. 602] Я-бо один із данайського флоту, і вам признаюся, 603] Що на троянські пенати війною пішов я. 3а те ви, 604] Як провинивсь я цим злочином тяжко, мене тут у воду 605] Киньте, втопіть у безмежному морі. Як згину, хоч тільки 606] Буде потіхи, що згинув по-людськи». Сказав це й хапає 607] Нас за коліна, до ніг припадає. А ми закликаєм, 608] Хай нам розказує, хто він, якого він роду, хай скаже, [78] 609] Що його змушує нам відкриватись. Сам батько Анхіс тут 610] Довго не думає, а подає юнакові правицю, — 611] Родить надію у нім очевидна оця запорука. 612] Зрештою, він, позбувшися страху, розказує ось що: 613] «Я із Ітаки походжу, Улісса нещасного воїн, 614] Ахеменід на ім’я; під Трою пішов я, бо батько 615] Мій, Адамаст, був бідняк, — та краще й мені б така доля! — 616] Тут залишили мене в величезній печері циклопа[107] 617] Друзі, забувши про те, як самі від порогів жахливих 618] В страху тікали вони. Оселя та темна, простора, 619] В пасоці вся від бенкетів кривавих. Зірок досягає 620] Велетень той (заберіть же, богове, ту погань зі світу!), 621] Глянуть на нього не може ніхто, ані слова промовить; 622] М’ясо нещасних він їсть і чорну їх кров випиває. 623] Бачив на власні я очі, як двох наших друзів схопив він 624] В руку могутню і геть розтрощив їх об скелю в печері, 625] Сам горілиць простягнувшись; а пасока мила пороги. 626] Бачив, як їв він чорною кров’ю спливаюче тіло, 627] Як між зубами у нього тремтіли ще теплі частини, 628] Хоч це безкарно йому не минулось. Улісс-бо такого 629] Глуму не стерпів, в такій небезпеці свого ітакієць 630] Хисту не втратив. Бо велет, вечері смачної споживши 631] І упоївшись вином, простягнувся в печері, й відкинув 632] Голову вбік, і випльовував пасоку й куснями м’ясо 633] Всуміш з кривавим вином, уві сні. Тоді ми, помолившись, 634] Жеребом розподілили, що кожний з нас зробить, і колом 635] Стали всі разом, і гострим дрючком ми йому просвердлили 636] Око його величезне, яке одиноке з-під лоба 637] Дико дивилось, завбільшки таке, немов щит арголійський 638] Чи Аполлона світило; нарешті ми легше зітхнули — 639] Помста за друзів збулась. Та скоріш утікайте, нещасні, 640] Линви одріжте й тікайте. 641] Ох, бо таких же, як той Поліфем, що в глибокій печері 642] Має отари вовнисті і доїть, таких же жахливих 643] Інших ще сотня на цім узбережжі страшнім проживає, 644] Плем я проклятих циклопів блукає по горах високих. 645] Третій раз місяць уже свої роги виповнює світлом, 646] Як у дрімучих лісах між барлогами звірів я диких 647] Вік коротаю й зі скель на жахливих циклопів дивлюся, 648] Вчувши лиш тупіт їх ніг і їх голос, тремчу, а злощасний 649] Харч — ягідки і твердий, наче камінь, дерен достачають 650] Віти зелені, та з зілля коріння я рву й споживаю. 651] От я навколо дивлюся і перший я флот цей побачив, 652] Що наближався сюди. Та чий би не був він, готов я 653] Здатися, — досить уже, що від диких я тих врятувався. 654] Краще вже ви відбирайте життя, в який хочете спосіб». 655] Ледве він вимовив це, як ми пастуха Поліфема 656] Вздріли самого, коли із отарою він із своєю 657] Сунув з гори, величезний, на берег іздавна знайомий, 658] Дика потвора, жахлива, огидна, із вибитим оком. 659] В ході впевняється, взявши у руку обчімхану сосну; 660] Вівці вовнисті при ньому, розрада його одинока, 661] Втіха в терпінні єдина. — 662] Тільки дійшов до води і забрів уже глибоко в хвилю, 663] Взявся вмивати спливаюче кров’ю, роздовбане око. 664] Стогне, й зубами скрегоче, й зайшов уже в море далеко, 665] Але й до стегон вода йому все-таки там не сягала. 666] Страхом охоплені, ми з прохачем, що нам прислужився, 667] Далі тікаємо в трепеті, мовчки відрізуєм линви, 668] І налягаємо разом на весла, й веслуємо дружно. 669] Він спостеріг і звернувся в той бік, звідки голос доходив 670] І, не спроможен нічого руками вхопити й не годен 671] Хвиль іонійських в ході дорівнятися, страшно ревнув він; 672] Хвилі на морі усі затремтіли від реву такого, 673] Аж затряслася в основах своїх вся земля італійська, 674] Й Етна крутими печерами гучно також заревіла. 675] Враз ціле кодло циклопів, розбуджене, з гір височенних 676] Рине на пристань, заповнює берег. А ми споглядаєм, 677] Як оте братство етнейське[108], що чолами зір досягає, 678] Аж із очей те збіговисько іскрами сипле. Буває, 679] Часом стоять так дуби, що верхами до неба сягають, 680] Чи кипариси в шишковім вінку, чи Юпітерів вгору 681] Виріс то ліс і діброва Діани. А сполох нас гонить 682] Якнайскоріше розмотувать линви й вітрила під подув 683] Вітру попутного ставити швидко. Та слово Гелена 684] Остерігає, що Сцілла й Харібда в путі нас чигають, 685] На волосочку єдиному смерть вже повисла над нами 686] Тут або там на шляху, коли вчасно не здержим розгону. 687] Що ж тут робити? Вертатися треба. Та хтось нам на поміч 688] З боку вузького Пелору Борея послав вітровія. 689] От я при скелях живих майнув понад устя Пантаги, 690] Й попри затоку Мегари, і Тапс низовинний. Туди-то 691] Ахеменід, друг Улісса нещасного, вказував шлях нам, 692] Знову пливучи місцями, якими блукав він раніше. 693] Проти затоки Сіканської водяний острів Племур є, 694] Той, що давніше Ортігія звався. Алфей, кажуть, річка, 695] Скрито під морем з Еліди пропливши (де нині джерела 696] Є, Аретузо, твої), в сікулійськії води розлився. 697] Можним богам того місця з наказу приносимо жертву. 698] Потім минаю ще землю врожайну, багнисту Гелору; 699] Скель ми високих Пахіну звисаючих лиш доторкнулись. 700] Вже й Камаріна, що долею велено їй не мінятись, 701] Нам появилась, а далі Гелойські поля, там і Гела, 702] Названа дикої річки ім’ям, а ще далі високі 703] Мури свої Акрагант уже здалека нам відкриває, 704] Славний колись найдобірніших коней розплідник. Лишаю 705] Теж і тебе, Селінунте, багатий на пальми, з попутним 706] Вітром, й моря лілібейські, підводними скелями грізні. 707] Звідси прийняв, мене жалібний берег і пристань Дрепану. 708] Тут, по негодах на морі лихих, я втрачаю Анхіса, 709] Батька й розраду мою у журбі і тужливій недолі. 710] Тут, любий батечку мій, ти мене покидаєш в знемозі. 711] Гей, як же марно з таких багатьох ти пригод врятувався, 712] Навіть і віщий Гелен, хоча стільки страшного пророчив, 713] Не передрік цього смутку, ні навіть Келайна жорстока. 714] Так ці скінчились зусилля, така була ціль тим блуканням. 715] Звідти як вирушив я, то привів мене бог в ваші землі». 716] Так нам батько Еней, коли всі його слухали пильно, 717] Розповідав про призначення боже й свої мандрування; 718] Врешті, замовк, закінчивши на цьому, й пішов на спочинок.

КНИГА ЧЕТВЕРТА

Дідона признається своїй сестрі Анні, що закохалась в Енея, і, підтримана сестрою, віддається надії на одруження з ним. Щоб відвернути Енея від Італії, Юнона використовує це і домовляється з Венерою щодо його одруження з Дідоною. Полювання, буря і «шлюб» Енея з Дідоною. Поголоска про любовний зв’язок між ними. Лівійський цар Ярба благає Юпітера покарати Дідону. Меркурій повідомляє волю Юпітера Енеєві, і той потай готується до втечі. Довідавшись про намір коханого, Дідона гірко йому докоряє і відкидає всякі виправдання. Троянці готуються до відплиття. Дідона робить останню спробу затримати Енея. Вона передчуває свою смерть і готується до неї. Еней з товаришами залишають Карфаген. Побачивши, що їх флот відпливає, Дідона проклинає Енея і в розпачі вмирає.

 1] Пристрасть кохання поранила тяжко царицю, вже здавна 2] Рана ця в серці її палає вогнем невидимим. 3] З пам’яті в неї не сходить велика хоробрість героя 4] Й роду висока достойність; у серці відбивсь його образ, 5] Закарбувались слова, і нудьга не дає відпочинку. 6] З Фебовим світлом[109] рання зоря уже світ оглядала, 7] Вогкість і темінь змітаючи з неба, а хвора душею 8] Мовила так до сестри, що горю її співчувала: 9] «Що за сни мене, Анно, сестрице, безрадну турбують? 10] Гість небувалий, який завітав тепер в нашу домівку, 11] Що за велична постава у нього, відвага, хоробрість? 12] Вірю я й не помиляюсь, богів це, напевно, нащадок. 13] Тож боягузливість підлі виказує душі. Гей, скільки 14] Доля ним кидала, мовив він, скільки ж бо воєн провадив. 15] Серцю якби не сказала я твердо й рішуче, що більше 16] Не одружуся ніколи (як з першим коханням у мене 17] Не пощастило й скінчилося смертю), якби осоружні 18] Ложе подружнє й весілля мені не були, то спокусі, 19] Може б, я цій піддалась. Ох, Анно, тобі признаюся, 20] Що, як утратила я чоловіка, сердегу Сіхея, 21] З днини тієї, як злочином брата[110] сплямилися кров’ю 22] Наші пенати, — єдиний лиш він почуття в мені зрушив, 23] Серце хитке прихилив. Що старе спалахнуло кохання, 24] Я відчуваю. Та хай підо мною розступиться краще 25] Вглиб ця земля, нехай батько могутній до тіней Еребу 26] Громом небесним пошле мене в темінь бездонну, ніж мала б, 27] Сороме, втратить тебе і закони твої потоптати. 28] Той, що з’єднався зі мною у першім коханні, в могилі, — 29] Хай там пильнує його, на вічні віки зберігає», — 30] Так вона мовить і шати зливає рясними сльозами. 31] Анна на це: «Ти, над сонце миліша мені, чи ти хочеш 32] В смутку самотня літа молоді змарнувать, не зазнавши 33] Ані потіхи з дітей дорогих, ні розкошів кохання? 34] Думаєш, дбає небіжчиків прах чи їх душі про все це? 35] Ще-бо в жалобі твоїй із лівійців ніхто чи з тірійців 36] Не прихилив твого серця; відкинутий Ярб і багато 37] Ірладців, що їх на звитяги багаті ще Африки землі 38] Правлять; ти хочеш змагатись з коханням, для серця жаданим? 39] Ніби тобі невідомо, на землях чиїх ти осіла? 40] І ут ось гетулів міста, нездоланного в війнах народу; 41] Далі нуміди на конях негнузданих, нехлібосольна 42] Сірта, й безводна країна, і плем’я баркеїв шалене. 43] Нащо спогадувать війни, що з Тіру грозять, і погрози 44] Рідного брата? 45] То провидіння божисте, здається мені, і Юнони 46] Ласка вітрами ці судна ілійські сюди ось пригнали. 47] Сестро, подумай, які будуть славні і місто, й держава 48] За допомогою мужа такого? Якими ділами 49] Слава пунійців при збройній помочі тевкрів засяє! 50] Божої ласки проси, і, жертву благальну принісши, 51] Гостям годи, і придумуй причини якісь зволікання, — 52] Море, мовляв, ще не втихло, ще дощ Оріон посилає, 53] Ще не зрихтовані судна, й погода іще не підхожа». 54] Цими словами запалює серце жагучим коханням, 55] В душу надію вливає, із серця жене несміливість. 56] Зразу ж до храмів ідуть вони й жертвами миру благають; 57] В жертву овечок приносять добірних, за звичаєм предків, 58] Закононосній Церері[111], і Фебові, й батьку Ліею, 59] Передусім же Юноні, святій опікунці подружжя. 60] Чашу сама бере в руки красуня Дідона й корові 61] Білій зливає між роги чи перед богами проходить 62] При вівтарях переповнених, жертвами свято шанує, 63] В груди відкриті тваринам живим ще вона заглядає 64] Пристрасно, в них-бо шукає поради. Пустії пророцтва! 65] Що допоможуть ті жертви і храми у шалі кохання? 66] Вогник незримий утробу з’їдає, і рана невидна 67] В неї під серцем ятриться; нещасна Дідона палає 68] Жаром кохання, у шалі ганяє по цілому місту. 69] Наче та лань необачна, котору поцілив стрілою 70] В крітському лісі пастух, що стрілами сипле навколо, 71] Й зовсім не дбає про те, куди з них яка полетіла. 72] Лань же чимдуж утікає лісами в діктейські ізвори, 73] В боці ж у неї стримить увесь час та стріла смертоносна. 74] От із собою Енея вона скрізь по городу водить, 75] Місто усе і сідонські багатства показує, хоче 76] Щось пояснити, та рве на півслові. А день звечоріє — 77] Знову ті самі бенкети справляє і слухати прагне 78] Знову, безумна, про горе троянське; слова його пильно 79] З уст випиває. А потім, коли вже розійдуться, й світло 80] Місяця згасне, і темінь настане, й, заходячи, зорі 81] Кличуть до сну, то в порожніх покоях самотня сумує 82] І на покинуте ложе лягає сама, відчуває 83] Близько й, хоча і відсутнього, бачить його біля себе — 84] Або, полонена образом батьковим, ніжно до лона 85] Горне Асканія — може, обдурить любов невимовну. 86] Вежі, початі віднині, не тягнуться вгору, і збройних 87] Вправ юнаки не виконують, гавані й захисних замків 88] Задля війни не будують; припинено все споруджати — 89] Й мури високі, і грізні ті башти, що неба сягають. 90] Жінка Юпітера[112] мила, лише зміркувавши, що та вже 91] В путах хвороби, та й про поговір їй, шаленій, байдуже, 92] Словом таким до Венери озвалась Сатурнова донька: 93] «Славу величну і здобич пресвітлу ви разом придбали — 94] Ти і твій син[113]. Великі і славні всі будуть богове, 95] Як два боги одну жінку обманом своїм подолають. 96] Знаю і те я прекрасно, що ти, наших мурів злякавшись, 97] Мала в підозрі гостинні доми в Карфагені могутнім. 98] Як, проте, нам тут погодитись, нащо суперництво наше? 99] Чом не укласти нам вічного миру і не одружить їх? 100] Ти досягнула, чого так бажала у серці своєму: 101] Вже запалала коханням Дідона, жар кості їй палить. 102] Отже, керуймо цим спільним народом на рівних началах: 103] Хай і вона чоловіку-фрігійцеві служить як жінка, 104] Хай і тірійці, як придане, ввійдуть в твоє володіння». 105] Стежачи думкою, все ж, чи нема у словах цих облуди, 106] Щоб італійську могутність загнати на берег лівійський, 107] Відповідає Венера: «Хто буде такий нерозумний, 108] Щоб не годився на це і з тобою війну починав би? 109] Тільки б усе те, про що ти говориш, щасливо здійснилось! 110] Та непокоїть мене і доля, і те, чи Юпітер 111] Згоден, щоб спільне було у пунійців з троянцями місто; 112] Схвалить чи ні він союз тих народів, сполучення їхнє. 113] Ти його жінка, тобі таки личить його попросити; 114] Йди, я піду за тобою». На це знов цариця Юнона: 115] «Це вже моя буде справа. Тепер уважай, як я хочу 116] Те повести все, що статися має, скажу коротенько: 117] Завтра на лови Еней і Дідона нещасна до гаю 118] Виїхать хочуть, як тільки Тітан своє раннє проміння 119] Світові завтра появить і землю почне осявати, 120] Чорну зішлю градову на них тучу, коли гарячково 121] Заметушаться ловці й опережуть сітями ізвори, 122] Зливою змию, заграю громами із хмарного неба. 123] Все товариство тоді розбіжиться і в темряві зникне. 124] Вождь тоді Трої й Дідона, обоє, вбіжать до печери 125] Разом. З’явлюся і я там, якщо ж і твоя на те буде 126] Воля, то їх у подружжя зв’яжу я навік, — хай належна 127] Буде йому. Тут же буде й весілля?» На те Кітерея 128] Згоду дала й усміхнулась, бо підступ її зрозуміла[114]. 129] Рання тим часом із хвиль Океану вже вийшла Аврора, 130] І засвітилося небо промінням, а молодь добірна 131] З брам висипає і сіті несе очкуваті, і сильця, 132] Й ратища широколезі; їздці виїжджають массільські 133] З турмою гончих собак. Та чомусь забарилась цариця 134] В спальні, і ждуть при порозі на неї пунійські вельможі. 135] Жде й дзвінконогий баский аргамак біля входу, — в оздобі 136] З пурпуру й золота він неспокійно глодає вудила, 137] Піною вкриті. Аж, зрештою, вийшла із почтом великим: 138] Шати сідонські на ній і обшиті каймою в мережах, 139] І сагайдак золотий, із золота шпилька у косах, 140] Застібка з золота шати багряні на ній запинає. 141] От і фрігійський з’явився загін, і з Іулом веселим 142] Всі виступають. Та серед усіх сам Еней найпишніший 143] Між товариством з явився й з’єднав ті загони обидва. 144] [115]Мов Аполлон, що додому з зимівлі з-над Ксанту вертає 145] І прибуває з Лінії на Делос, щоб тут відновити 146] Знов хороводи, а при вівтарях уже товпляться всуміш 147] Жителі Кріту й дріопи строкаті, іще й агатірси; 148] Сам він ступає верхів’ями Кінту, і кучері буйні 149] Лавром вінчає м’яким, і вінець золотий накладає, 150] Й стріли на плечах дзвенять, — та нічим же не гірший від нього, 151] Ідучи верхи, Еней: такою він сяє красою. 152] А прибули вони в гори високі, у нетрі безкраї, 153] З гір позбігали козулі, із скельних верхів розігнавшись, 154] Олені з другого боку поля пробігають розлогі, 155] Куряву збили, тікають, юрбою верхи покидають. 156] А молоденький Асканій на борзому конику грає 157] По долинах то з одними, то з другими йде в перегони; 158] Молиться в серці, щоб так йому з гір або лев рудошкірий, 159] Або запінений дикий кабан на путі нагодився. 160] Але тим часом по цілому небу знялися великі 161] Шуми і гуркіт, і ринула злива усуміш із градом. 162] Тут весь тірійський загін і за ним уся молодь троянська, 163] З ними й дарданський Венерин унучок у сторони різні, 164] Перелякавшись, розбіглись шукать собі схову; тут ріки 165] З гір полилися. Дідона й володар троянський в печеру 166] Вбігли глибоку, в ту ж саму. І перша Земля і Юнона[116], 167] [117]Шлюбів творителька, знак подали. Заіскрилося небо 168] І відгукнулось на шлюб цей; заплакали німфи на горах. 169] Мить та найпершою горя і смерті причиною стала. 170] З тої хвилини Дідона вже більше не криє кохання; [88] 171] Вже на людський поговір не зважає, не дбає про славу: 172] Зве це подружжям, щоб назвою тою свій гріх прикрасити. 173] Зараз пішла по лівійських просторих містах Поголоска, 174] В світі від неї швидкішої гиді ніде не буває. 175] В русі жива, вона сил набуває й росте по дорозі; 176] Спершу від страху мала, вона згодом сягає до неба, 177] Ходить сама по землі, а голову в хмарах ховає. 178] Кажуть, що мати Земля породила її, бо сердита 179] В гніві була на богів; тож її, вже останню дитину, 180] Кея сестру й Енкелада, у бігу швидку й бистрокрилу, 181] Їм породила, потвору велику й страшну, — скільки в неї 182] Пер є на тілі, то стільки є й бистрих очей попід ними — 183] Дивно сказать — стільки ж уст і у них язиків стільки ж само, 184] Стільки ж і вух насторожених. В темряві ночі літає 185] Поміж землею і небом; і скиглить, очей не заплющить 186] Навіть в солодкому сні. Вдень сидить, вигляда на вершечках 187] Башт, на високих покрівлях, міста з них лякає великі, 188] Бо й на брехливі вістки завзято чатує, й на правду. 189] Ця Поголоска на всякі лади просувалась між людом, 190] Тішачись дуже, що може про правду й неправду співати: 191] Ширила скрізь, що приїхав Еней із троянського роду 192] І одружитися з ним побажала прекрасна Дідона; 193] Що цілу зиму уже, забувши про справи державні, 194] Тільки гульні й ласолюбству стидкому вони віддаються. 195] Ось яку погань розносила поміж людьми ця богиня. 196] Далі до Зей-царя завертає вона свої кроки, 197] Серце у нього словами розпалює, лють викликає. 198] Він, син Аммона і німфи, умкнутої від Гарамантів, 199] Храмів величних Юпітеру сто збудував у широкім 200] Царстві й жертовників сто і на них посвятив невгасиму 201] Ватру, і божу сторожу невпинну. Долівка спливала 202] Кров’ю жертовною, квіти всілякі вінчали одвірки. 203] Розгарячившись вістями він прикрими, в приступі люті 204] В храмі, як кажуть, посеред богів, перед їх вівтарями, 205] Руки до неба піднісши, Юпітеру щиро молився: 206] «О всемогутній Юпітер, якому народ маврусійський 207] жертву злива на бенкетах своїх, на мережаних ложах, 208] Вакха ленейського дар[118], чи ти бачиш, що діється вколо? 209] Батьку, чи ж марно громів боїмося, що їх посилаєш? 210] Боже, і в хмарах сліпі блискавки, що страшать нас, і гуркіт 211] Їх вже безсилий? Ось жінка, блукальниця в нашій країні, 212] Поле купила і місто на нім заснувала, а ми їй 213] Це узбережжя дали для ужитку за нашим законом, — [89] 214] Сватання сміла відкинуть моє, а прийняти Енея 215] На царювання. Паріс цей із почтом напівчоловічим 216] Бороду й волос, від мазей вологий, тюрбаном меонським[119] 217] Нині підв’язує й править загарбаним. Ми ж тобі жертви 218] В храмах приносим дарма й лиш пустим потішаємось блиском». 219] Вислухав батько всевладний, як при вівтарі він молився, 220] Й очі на мури цариці звернув, на закоханих пару, 221] Що призабули про славу людську, й до Меркурія мовить, 222] Й ось що Юпітер йому доручає: «Послухай, мій сину, 223] Клич-но Зефірів до себе, й на крилах лети, і наказ мій 224] Швидко неси крізь повітря вождеві дарданському, десь він 225] Долі шука в Карфагені тірійському й не пам’ятає 226] Міст, що їх доля йому присудила. Цілком не такого 227] Нам обіцяла колись його мати вродлива й два рази 228] Вирвала цілим із грецької січі[120]. Казала, що буде 229] Владарем він у Італії, повний могутньої сили 230] Й гуку воєнного, сплодить потомство достойного роду, 231] Крові тевкрійської, що він підкорить весь світ своїй владі. 232] Як не запалює зовсім його вже тих подвигів слава, 233] І потрудитись не хоче ніяк, щоб ту славу здобути, 234] То чи пожалує батько Асканію й римського замку? 235] Що він замислив? Про що між ворожого мріє народу, 236] І до авзонського племені й нив збайдужілий лавінських? 237] Хай відпливає. На цьому й усе — так йому сповістиш ти». 238] Мовить, а той вже готовий виконувать батькову волю. 239] Спершу сандалії: ті золоті він на ноги взуває, 240] Що в піднебесних просторах на крилах несуть понад води 241] Чи понад землю, як вихор. А потім взяв гілку[121], якою 242] Тіні бліді то одні викликає він з Орка, то інші 243] Гонить у Тартар страшний, нею сни навіває і будить, 244] Навіть мерцям відкриваючи очі; керує вітрами 245] Й перепливає він нею по хмарах бурхливих. У льоті 246] Бачить і верх кам’яний, і стіни стрімчасті Атланта, 247] Що досягає верхів’ями самого неба, Атланта, 248] Що його голову, соснами вкриту, обкутують чорні 249] Хмари кругом, і бурі з дощами шугають над нею. 250] Плечі йому засипають сніги, з підборіддя в старого 251] Плинуть потоки, і льодом страшна борода узялася. 252] Вперше отут, на крилах злітаючи рівних, Кілленець 253] Став, з того місця він кинувсь на хвилі усім своїм тілом, 254] Наче той птах, що навкруг узбереж, круг скель, де багато 255] Риби, низько літає над самими хвилями моря. 256] Саме отак, поміж небом й землею літаючи, близько 257] Берега Лівії, всюди піщаного, різав повітря, 258] Йдучи від діда по матері[122] прямо, Кілленський потомок. 259] Щойно ступнями крилатими хиж він торкнувсь сіфриканських, 260] Бачить як той укріпляє фортецю й будинки 261] Ставить нові. У нього при боці був меч, що вогнистим 262] Cписом сяяв, мов зорі; на плечі накинув кирею, 263] Пурпуром з Тіру горіла вона, — дар багатий Дідони, — 264] Золотом ніжно її вишивала. Енеєві зразу 265] Мовить він: «Ставиш підвалини під Карфаген ти високий, 266] Жінці в догоду ти місто красиве, ох горе, будуєш! 267] А про державу свою і призначення власне забув ти? 268] Шле із Олімпу ясного мене повелитель безсмертних, 269] Що потрясає своєю могутністю небо і землю, — 270] З подувом вітру звелів він накази тобі передати: 271] Що ти замислив? Чого у лівійськім краю забарився? 272] Що ж, коли зовсім тебе вже не вабить тих подвигів слава 273] І потрудитись не хочеш уже, щоб ту славу здобути, 274] То пригадай, що Асканій росте, твій потомок, майбутній 275] Твій спадкоємець Іул, якому в Італії царство 276] Й римська належить земля». Це Кілленець сказав і, на слові 277] Цім перервавши, він вигляд відкинув людський і, розплившись 278] В віддалі в ніжну хмаринку, з очей його десь загубився. 279] Аж занімів наш Еней, це побачивши, аж знепритомнів, 280] Стало аж дибом волосся, і голос засікся у горлі. 281] Хоче як стій утікати, покинуть цю землю солодку: 282] Так він злякався цієї богів остороги й наказу. 283] Що ж тут робити? І як говорити в той час, як цариця 284] В шалі такому? Де взяти відваги? І з чого почати? 285] Перебігає з одного на друге він мислю швидкою, 286] Різні можливості ловить, на всякі лади їх тлумачить. 287] Б’ється він так із думками, й найкращою ця ось здається: 288] Кличе Мнестея, й Сергеста, й героя Сереста, щоб судна 289] Нишком готовили, друзів збирали на березі, зараз 290] Потай щоб зброїлись та щоб таїли, чому все те роблять. 291] Нам же тим часом, коли ще Дідона сердешна не знає 292] И не сподівається, що розіб’ється їх щире кохання, 293] Думать він буде, коли б підступити у найдогіднішу 294] Мить для розмови і як би до неї промовить найкраще. 295] Радо це всі сприйняли і виконують скоро накази. 296] Хитрощі ці зрозуміла цариця (хто б міг одурити 297] Тих, що кохають?). І перша збагнула цей задум майбутній, 298] Певного й то боячися. Їй, ошалілій, доносить 299] Поголоска лиха, що флот вже в дорогу ладнають. 300] Розум утративши свій, божевільна, по місту літає, 301] Наче шалена при виносі святощів з храму Тіада, 302] Чи коли оргій трилітніх влаштовують Вакхові свято 303] І на Кітейрон-горі лунають вночі завивання. 304] Врешті сама до Енея приходить і так промовляє: 305] «Зраднику, ти сподівався, що зможеш такий величезний 306] Злочин втаїти від мене й лишить тайкома мою землю? 307] Чи не задержить тебе вже ніщо — ані наше кохання, 308] Ані колишня присяга, ні те, що Дідона загине 309] Смертю жорстокою? Навіть узимку ти з флотом рушаєш 310] І в буревії північні пливти поспішаєш по морю? 311] Серця не маєш! Якби не в чужі ти краї і оселі 312] Їхав, а Троя стара ще стояла б, — чи їхав би в Трою 313] Флотом по збуренім морі? Від мене тікаєш? Благаю 314] Сліз цих заради і даного слова, бо більше нічого 315] Я собі, бідній, сама не лишила, й заради весілля 316] Нашого, ради початку подружжя: як добре зробила 317] Щось я для тебе, як що-небудь з того було тобі миле, — 318] Змилуйсь над домом, який загибає, облиш свою думку, 319] Як тільки можна просити, прошу. Через тебе на мене 320] Люті лівійські народи й князі нумідійські, й тірійці 321] Вже вороги мені. Сором утратила я задля тебе 322] Й чесне ім’я моє давнє, що ним аж до зір величалась. 323] Гостю мій, ця-бо лиш назва по мужу для мене лишилась, 324] Ледве живу, на поталу кому ти мене покидаєш? 325] Отже, чого мені ждати тепер? Тільки того, що брат мій 326] Пігмаліон оці мури потужні зруйнує, чи гетул 327] Ярб у полон поведе? Ох, коли б хоч потомка від тебе, 328] Поки покинеш мене, зачала була, щоб хоч маленький 329] Бігав Еней по світлиці й нагадував личком твій вигляд, — 330] Не відчувала б, що я вже пропаща така і самотня». 331] Так говорила, а він, пригадавши Юпітера слово, 332] Й оком не кліпнув, а в серці змагався та біль гамував свій, — 333] Врешті він коротко каже: «Царице, ніколи не міг би 334] Я заперечить, хоч скільки б ти послуг своїх не згадала. 335] Буде приємно й Еліссу спогадувать, поки мій розум 336] Буде притомний і поки мій дух зможе рухати тілом. 337] Дещо, до речі, скажу: ніколи не мав я надії 338] Втечу свою затаїти, не думай того, і ніколи 339] Я не носив смолоскипів весільних, твоїм чоловіком 340] Я не вважався і шлюбних я уз не шукав. Якби доля 341] Жить за бажанням дала, по своїй усе діяти волі, 342] Я поселився б у Трої, по-перше, і милі могили 343] Рідних не кинув би. Замок Пріамів стояв би високий, 344] Для переможених знову тоді я Пергам збудував би. 345] Та до Італії нас Аполлон тепер кличе Грінейський, 346] Кличуть віщання лікійські в велику Італію їхать. 347] Там і кохання, і рідна вітчизна. Якщо фінікійку 348] Тягне, тебе, від лівійського міста й твердинь Карфагена, 349] Чом тобі заздро, як тевкри осядуть в Авзонії, врешті? 350] Вільно ж і тевкрам держави шукати у землях далеких. 351] В час, коли вогкою млою ніч землю огорне й посходять 352] Зорі вогнисті, тінь батька Анхіса у сні мене кличе, 353] Журний страшить мене образ його, й син Асканій волає, 354] Й кривда його, дорогого що я його ось позбавляю 355] Царства Гесперії й краю, який йому доля признала. 356] Вісник богів, від самого Юпітера посланий, з неба 357] Нам ще й наказа від нього приніс — клянусь головами 358] Нашими. В денному світлі сам бачив я бога, як входив 359] В місто, і вухами цими виразно я чув його голос. 360] Тож перестань і мене, і себе цими скаргами мучить: 361] Не по своїй-бо я волі в Італію їду». 362] Довго дивилась, як він говорив це, вона відвернулась, 363] Водячи в бік то в один, то у другий очима, і мовчки 364] Зміривши поглядом гнівним його, промовляє, нарешті: 365] «Зраднику, не від богині народжений ти, твоїм батьком 366] Був не дарданець, а грізний Кавказ породив із твердої 367] Скелі, і груддю гірканські тигриці тебе годували. 368] Що тут ховати й чого це я більше чекати ще маю? 369] Може, зітхнув хоч, почувши мій плач, може, оком хоч кліпнув, 370] Може, заплакав, не стримавшись, може, пожалував любу? 371] З чим порівняти це можна? Ох, певно, спокійно дивитись 372] Тут не могли б ні Юнона найвища, ні батько Сатурній. 373] Правди нема вже ніде. Прийняла я тоді бідолаху, 374] Викидня моря, і царство, безумна, із ним поділила, 375] Товаришів його й флот від загибелі я врятувала. 376] Фурій вогнем я палаю! Віщун Аполлон десь узявся, 377] Тут і лівійські оракули, тут і Юпітера вісник, 378] Божої волі товмач, приносить жахливі накази. 379] Вже, очевидно, й боги зайнялися цим ділом, цей клопіт 380] Їх непокоїть. Я зовсім тебе не тримаю, ні тверджень 381] Я не збиваю твоїх. Їдь в Італію з вихром, на хвилях 382] Царства шукай. Я надіюсь, проте, як живуть справедливі 383] Божі ще сили, зазнаєш ти кари на скелях, Дідону 384] Кликати будеш по імені часто. А я за тобою 385] Злину, невидна, в пекельнім диму; а як душу холодна 386] Смерть відокремить од тіла, скрізь піде мій дух за тобою. 387] Тяжко, поганцю, спокутуєш ти; і про все я дізнаюсь, — 388] Дійде ця вістка до духів підземних». Ввірвала на цьому 389] Слові розмову й втекла, не могла-бо на світло дивитись, 390] Зникла з очей і лишила його, що не зваживсь і слова 391] З жаху промовить, хоч мав що сказати. Зімлілу схопили 392] Слуги і в спальні її мармуровій на ложе поклали. 393] Тут же побожний Еней, хоч і прагне відраду їй в болю 394] Дати й словами журбу розігнати, хоч гірко ридає, 395] Хоч із кохання вмліває сердешний, та божим наказам 396] Все ж підкоряючись, він поспішає до флоту. А тевкри 397] Зараз взялися до діла, й на море вже судна високі 398] З берега стали зсувати. Спливають намащені днища, 399] Зносять нетесані весла і стовбури дуба з корою, 400] Бо утікають. 401] Можна побачити юрми мандрівні, як з цілого міста 402] Ринуть, немов ті мурахи, що дбають на зиму й ячменю 403] Купу велику наносять до схову. Їх чорні загони 404] Полем ідуть і здобич несуть через трави стежками. 405] Зерна великі, тяжкі, одні із них котять насилу, 406] Спиною їх підпихають, а інші у лави гуртують 407] І підганяють повільних: вся стежка кипить у роботі. 408] Що ж ти, Дідоно, відчула в ту хвилю, як це споглядала? 409] Як же ти гірко заплакати мусила, бачачи в замку, 410] Як там на березі праця кипить, як цілеє море 411] Перед твоїми очима клекоче від руху такого? 412] Владо кохання, яка ти нелюдська, що витерпіть мусить 413] Серце людини від тебе! Її пориває іще раз 414] Сліз і благання зазнати, цілком підкоритись коханню 415] Й не занедбати нічого раніше, ніж марно умерти. 416] «Анно, чи бачиш цей поспіх на березі всьому: зійшлися 417] Там звідусіль, паруси вже на вітрі знялись, мореплавці 418] Весело палуби вже увінчали. Ох, сестро, якби я 419] Горя такого могла сподіватись була, то сьогодні 420] Перенести його мала б я силу; здійсни це бажання, 421] Анно, одне, безталанній мені; бо тебе лиш той зрадник 422] Ще шанував і тобі довіряв таємниці найглибші; 423] Ти тільки знала, як і коли підступити до нього.» 424] Йіди, моя сестро, и до гордого ворога словом покірним 425] Скажеш: я не складала в Авліді данайцям присяги 426] Знищити плем’я троянське, ні флот під Пергам я не слала, 427] Не викликала ні праху, ні манів я батька Анхіса, 428] Чом він, жорстокий, мене не послухав? Куди поспішає? 429] Хай же хоч цей раз востаннє поступиться бідній коханій: 430] Хай зачекає на зручний від’їзд і на вітер попутний. 431] Я не прошу ні про давнє подружжя, яке вже він зрадив, 432] Ані не хочу, щоб Лацій прекрасний і царство покинув: 433] Часу хвилинку прошу, щоб шалові спокій здобути, 434] Поки навчить мене доля зносити горе спокійно. 435] Ласки прошу лиш останньої, — змилуйся ти над сестрою. 436] Зробить її він мені, — аж до смерті я дякувать буду». 437] Так вона мовила, жалем-плачем сестра безталанна 438] Так умлівала. Та він, ні на які благання не чулий, 439] Переговорів і слухать ніяких не хоче, бо доля 440] Не дозволяє, і бог його вухо вчинив неприхильним. 441] Як буревії на Альпах завізьмуться вирвать з корінням 442] Передковічного дуба, що силу віками громадив, 443] Віють — і звідси, і звідти йде гомін, і листя вже землю 444] Грубою вкрило верствою, стрясається пень; він на скелі 445] Міцно стоїть, — до Тартару стільки ж пустив він коріння, 446] Скільки сягає небес верховіття. Отак на героя 447] Всі налягають невпинним благанням; і сам він у серці 448] Чесному глибоко горе важкеє відчув, але годі: 449] Він постанови не змінить, даремно й сльозами вмиватись. 450] Долі смутної злякалась тоді безталанна Дідона 451] Й смерті благає, набридло їй довше на світ цей дивитись. 452] Щоб чимскоріше зробити все те, що собі загадала, 453] Щоб розпрощатись зі світом, вчинила вона узливання 454] І на кадильнім жертовнику бачить — аж страшно сказати — 455] Струмінь священний зчорнів, в кров погану вино обернулось. 456] Але про диво нікому вона, і сестрі, не сказала. 457] Був у покоях весь з мармуру храм її першого мужа. 458] В шані він був незвичайній, умаєний завжди стрічками 459] З білої шерсті і віттям зеленим, неначе у свято. 460] Звідти почувся їй голос її чоловіка, — здавалось, 461] Кликав її він, як землю всю пітьма нічна обіймала 462] Над покрівлею вежі квилив свою пісню тужливу 463] Пугач самотній, протяжні виводячи звуки печальні, 464] Але, крім того, іще й віщування побожних пророків 465] В грізних знаменнях жахають її. Еней безсердечний 466] В снах непокоїть її, ошалілу; і сниться їй завжди, 467] Що залишилась сама, іде шляхом далеким самотня 468] У далеких землях пустинних тірійців шукає. 469] Так божевільний бачив Пентей Евменід цілі юрми, 470] І сонце подвійним здавалось йому, і подвійними Фіви; 471] Чи як на сцені, в видінні болючому, матір’ю гнаний, 472] Від смолоскипів і чорного гаддя Орест утікає, 473] Син Агамемнона, й помсти богині[123] сидять на порозі. 474] Отже, коли, збожеволівши з болю, наважилась вмерти, 475] Час тоді й спосіб придумує, — журну сестру навіщає, 476] Задум від неї ховаючи все ж, і з повним надії, 477] Ясним обличчям до неї говорить: «Вітай мене, рідна, 478] Спосіб знайшла я, який мені верне його або звільнить 479] Серце моє від любові. Аж ген на межі океану, 480] З заходу сонця, де край ефіопів найдальший, — вісь світу, 481] Густо зірками ясними обсипану, крутить на плечах 482] Владар всесильний Атлант. І жрицю з тієї країни, 483] З роду массілів, мені показали, що завжди держала 484] Храм Гесперід у опіці, для змія готовила їжу, 485] Ще й зберігала священне галуззя на дереві, плинний 486] Мед наливала і сипала маком, що сон навіває. 487] Чарами серце звільнить обіцяла вона, чиє схоче. 488] Іншому ж тугу наслати на серце тяжку, завернути 489] Води у ріках і зорі небесні спинити в дорозі. 490] Викличе духів з підземної пітьми, земля під ногами — 491] Чутимеш — буде ричати, із гір яворини посходять. 492] Рідна, клянуся богами, твоєю клянусь головою, 493] Що над усе дорога мені, дуже нерадо до чорних 494] Чар отих нині я, сестро, вдаюсь. Посередині двору 495] Ти непомітно розпалиш багаття і зброю воєнну 496] Там покладеш ти, що той нечестивець залишив на стінах 497] В нашій світлиці, його всі трофеї; і ложе подружнє, 498] Що погубило мене, на вогонь поклади, бо я хочу 499] Знищити й слід по тім мужу поганім, — це й жриця веліла». 500] Мовила так і замовкла, і блідість лице їй покрила. 501] Анна ж не може збагнути, проте, що в новому обряді 502] Смерть затаїла сестра, і, не ждавши такого безумства, 503] Не побоялася більшого, аніж при смерті Сіхея, 504] Отже, й виконує сказане. 505] Щойно вогонь величезний звели із ялини й дубини 506] Під небеса, серед дому, цариця те місце вінками 507] І жалібними гілками обводить, складає трофеї 508] Зверху і меч, що лишився по ньому, і ставить на ложі 509] Образ його, — їй відоме майбутнє. Усі поставали 510] Круг вівтаря, і жриця, розплівши волосся, волає 511] Тричі по сто раз богів, — і Ереба, і Хаос, Гекату 512] Кличе трилицю і діву тривиду Діану. Зливає 513] Воду[124], так мов із джерел аверніиських, назносила зілля 514] З соком отруйним, при місяці мідним серпом його зжавши[125]; 515] Кидає й наріст з лошачого лоба[126], що лиш, як вродилась, 516] В матері той відібрала любисток. 517] Тут і цариця, з жертовною в чистій правиці крупою, 518] Знявши взуття з однієї ноги й розпустивши одіння, 519] Вмерти готова при вівтарі; ще й закликає за свідків 520] Сили небесні, і зорі пророчі, і всякого духа, 521] Що пам’ятає й карає по правді за зраду в коханні. 522] Ніч була, й скрізь на землі спочивали спокійно тварини 523] Втомлені, спали ліси, повтихали жахливі простори 524] Водні, в хвилину, як зорі пливли посередині неба, 525] Тиша поля огортала, і змовкла худоба на паші, 526] Й пташка строката, і все, що в озерних просторах і в диких 527] Хащах живе і що глибоко тихої ночі заснуло, 528] Й серце звільнялось від денних турбот і труди забувало. 529] Та фінікійка нещасна не спала, у неї на очі 530] Сон вже ніколи не зійде, і щастя нічного ніколи 531] Серце і очі її не зазнають; ще горе двоїться 532] І оживає жорстока любов, серце люттю палає. 533] Трохи подумавши, так розмовляє вона із ваганням: 534] «Що тепер маю почати, чи, взята на сміх, завернути 535] Знову старих женихів і просить, щоб номади за жінку 536] Брали мене, ті, яких стільки раз відкидала я гордо? 537] Що ж, хіба з флотом троянським іти й найтвердіших наказів 538] Слухати тевкрів? Їх радує й нині, що їм помогла я, 539] Вдячність у серці за давнє добро ще у них збереглася. 540] Хай я погоджусь, та хто з них пристане на це і хто схоче 541] Взяти на горде судно ту нелюбу? Не знаєш, нещасна, 542] Й не розумієш зрадливого племені Лаомедонта? 543] Що ж, чи самотній ізгойці з плавцями плисти, що радіють? 544] Може, тірійців зберу я й з усім моїм військом віддамся 545] Їм, і наказ дам я тим, що з Сідону їх вивела щойно, 546] Знову на море пускатись, вітрам паруси наставляти? 547] Годі! Вмирай по заслузі, свій біль втихомирюй залізом! 548] Сестро, ти перша, плач мій зачувши, мене в моїм шалі 549] В лихо вштовхнула оце й віддала на поталу ворожу. 550] Довелося мені, незамужній, самій, без провини 551] Вік пережить, як тварина, журби не зазнавши такої. 552] Праху Сіхея на вірність я данеє слово зламала». 553] Так вона жалі гіркі добувала із дна свого серця. 554] На кораблі, на високій кормі, Еней, уже певний, 555] Що попливе, спочивав, поладнавши усе, як належить. 556] Образ бога йому, із обличчям знайомим і рідним, 557] Знову з’явивсь уві сні і впевняв його наче б так само, 558] Схожий цілком на Меркурія, й голос такий, і такий же 559] Колір обличчя, і волос русявий, і зріст молодецький. 560] «Сину богині, як можеш ти спати тепер і не бачить, 561] Скільки, безумний, тобі небезпек тих загрожує зараз? 562] Не запримітив, що віють попутні зефіри? А зраду 563] В серці своєму вона замишляє і злочин жахливий; 564] Вмерти готова, а гнів усіляко у серці клекоче. 565] Чом не тікаєш ти звідси чимдуж, як тікати ще можна? 566] Скоро побачиш, як заграва рання тебе тут застане, 567] Як захвилюється море від суден, на них запалають 568] Факели, берег пожежею вибухне. Гей, у дорогу, 569] Не зволікай, ти ж бо знаєш, що серце жіноче є завжди 570] Змінне й хитке». Так він мовить і в темряві ночі зникає. 571] В мить ту коротку Еней, налякавшись раптової з’яви 572] Марева сонного, швидко схопився зі сну й підганяє 573] Товаришів: «Гей, вставайте, мужі, і сідайте на лавах, 574] І підніміть паруси; посланець-бо ось божий, зійшовши 575] З неба високого, нам утікати наказує й линви 576] Від узбережжя відтяти. Послухаєм волі твоєї, 577] Боже святий, хто б не був ти, і знов за твоїм ми наказом 578] Підемо радо, лиш ти помагай нам ласкаво і зорі 579] Дай нам на небі щасливі». Так каже, і з піхов виймає 580] Меч громоносний, і ним розтинає припони. Однаке 581] Всіх огорнуло завзяття, зриваються — й зразу ж до діла. 582] Вже узбережжя лишили, під суднами води вирують; 583] Сили напружують, піну збивають і синяву горнуть. 584] Світло ясне уже сипала знову на землю Аврора, 585] Вставши з шафранного ложа Дідона. І саме тоді-то, 586] Як лиш цариця побачила з башти, що вже засвітало 587] І кораблі відпливають з піднятими вряд парусами, 588] А побережжя порожнє й не видно ніде мореплавців, — 589] Двічі і тричі ударивши в груди розкішні й русяве 590] Рвучи волосся, благала: «Юпітере, справді цей зайда 591] Звідси отак і від’їде, узявши на глум мою владу? 592] Чом же, за зброю вхопившись, не кинуться інші із міста 593] Їм навздогін, кораблів чом не стягнуть з причалів? Біжіть же, 594] Дайте вогню сюди, швидше до зброї, за весла хапайтесь! 595] Де я? Що мовлю? Безумство яке замутило твій розум, 596] Бідна Дідоно? Тебе лиш тепер зворушив його злочин? 597] Бачить було б, коли берло давала. От слово і вірність 598] В того, що, кажуть, рідних пенатів везе і на спині 599] Виніс старенького батька! Не краще б було його вирвать 600] І посікти на кусочки[127], по морю розсіяти, друзів 601] Вирізать, вбити Асканія, батькові з нього печеню 602] Дати на стіл[128]? Може, скажеш: непевна була перемога? 603] Хай собі! Вмерти готова, чого я боятися мала? 604] В табір вогонь занесла б я, всі площі наповнила б жаром, 605] Батька, і сина, і ціле б їх кодло спалила, й сама я 606] В тому вогні спопеліла б. Ти, сонце, у світлі своєму 607] Бачиш, що діється в цілому світі; Юноно, сама ти 608] Журб цих призвідниця, знаєш усе те; Гекато, що ніччю 609] По роздоріжжях міських завиваєш, ви, помсти богині, 610] Ви, покровителі божі Елісси, що гине, це зважте, 611] Й злочин по правді скарайте, й почуйте моє ви благання: 612] Як вимагає Юпітера воля незламна, щоб клятий 613] Муж той доплив до землі десь, у пристань заїхав, мета ця 614] Непереборна, — хай плем’я відважне на нього повстане, 615] Вижене з краю, розбивши в бою, хай з Іулом розлучить, 616] Хай допомоги він просить, хай бачить загибель погану 617] Близьких своїх. Коли ж досягне він ганебного миру, 618] Хай не втішається царством здобутим і сонцем жаданим, 619] Без похорону нехай у пісках десь невчасно загине. 620] Так я благаю, ллю з кров’ю своєю це слово останнє. 621] Ви ж, о тірійці, зненавидьте рід його весь і майбутні 622] Всі покоління його. Цю нашому праху віддайте 623] Жертву. Нехай між народами нашими[129] дружби не буде 624] Й жодних союзів, хай з наших кісток колись месник повстане[130]! 625] Щоб і вогнем, і мечем він гонив поселенців дарданських 626] Нині і потім колись, де лиш буде для цього нагода. 627] З землями землі нехай ворогують, моря із морями, — 628] Так заклинаю, — з військами війська, і вони, і їх внуки!» 629] Мовивши так, розважає всіляко, як би зійти їй 630] З світу цього остогидлого як тільки можна найшвидше. 631] Коротко так вона мовить до Барки, до няні Сіхея 632] (Няню свою вже давно поховала у краї старому): 633] «Нянечко мила, піди-но поклич сестру мою Анну 634] Й перекажи, щоб умилася швидше водою із річки, 635] Й вівці для жертви, й все інше взяла із собою. Хай прийде. 636] Й ти убери свої скроні в святкові стрічки, бо я хочу 637] Жертву стігійському скласти Юпітеру[131], що за побожним 638] Звичаєм я почала, щоб, нарешті, мені покінчити 639] З сумом своїм і журбою, й багаття, що в ньому дарданський 640] Образ, пустити з вогнем». Так сказала, а няня старенька 641] Пошкандибала скоріш якомога. Дідона шаліє, 642] Вся аж горить від жахливих думок, і довкола очима 643] Водить кривавими, зблідла, у плямах тремтить все обличчя, 644] Жах охопив перед смертю її. На середнє подвір’я 645] Дому вбігає і, на високе багаття ступивши, 646] З піхов, шалена, меч добуває дарданський. Ох, інший 647] Вжиток мав бути із того дарунку. Як тільки уздріла 648] Одіж ілійську і ложе знайоме, заплакала гірко, 649] Спогадом тужним охоплена, потім припала до ложа 650] Й слово сказала прощальне: «Ви, пам’ятки милі, допоки 651] Доля й боги дозволяли, прийміть мою душу й від горя 652] Серце моє увільніть. Я свій вік прожила і шляхами, 653] Що надала мені доля, пройшла вже. Сьогодні величний 654] Образ мій глибоко зійде під землю. Місто преславне 655] Я заснувала і бачила мури міцні того міста, 656] Смерть чоловіка помстила й ворожого брата скарала. 657] Ох, і була б я щаслива, така вже щаслива, лиш тільки б 658] Наших повік берегів не торкались Дарданії судна». 659] Мовила це і, лицем до постелі припавши, говорить: 660] «Що ж, без відомсти доводиться вмерти, але умираймо, 661] Час-бо на той мені світ. Хай тішиться нелюд дарданський, 662] Вгледівши з моря вогонь, та нехай йому смерть моя буде 663] Вічним прокльоном». Сказала, і ще не домовила слова, 664] Як товариство все бачить, що впала на меч і вже кров’ю 665] Піниться й збризкує руки. В високих світлицях почувся 666] Плач їх, вже вістка летить по схвильованім місті. Вже лемент, 667] Зойки й ридання жіночі в будинках лунають, до неба 668] Стогін підноситься тужний. І так виглядало, що ніби 669] Валиться весь Карфаген, що ворог до міста вломився, 670] Падає Тір старовинний, і полум’я он шаленіє 671] Понад дахами домівок людських і осель богославних. 672] Все це почула сестра і летить, тремтячи, мов безтямна, 673] Нігтями дряпає лиця та б’є кулаками у груди, 674] Всіх на бігу розбиває, вмираючу кличе на ймення: 675] «Ось що направду було, ти, сестро, мене обманула! 676] Ось що мені те багаття, й вогні, й вівтарі готували! 677] Кинутій — що мені жалувать треба? Що ти не хотіла 678] Мати сестри біля себе при смерті? Нехай же була ти 679] Разом з собою й мене повела б, і обох нас забрали б 680] Той самий біль від заліза й та сама хвилина. І я ж бо 681] Цими руками вогонь розкладала, богів закликала, 682] Щоб безсердечній близ тебе, коли ти лежала, не бути. 683] Сестро, себе ти й мене, свій народ, і батьків погубила, 684] Й місто сідонське. Подайте води, хай рани обмию, 685] Подих останній устами вловлю». Це сказавши, на сходи 686] Вийшла високі й сестру, півживу ще, обнявши, голубить, 687] Шатами чорну із неї, ридаючи, кров обтирає. 688] Та ж погасаючі очі розплющити хоче, та годі — 689] Мліє; лиш рана десь глибоко в грудях ятриться. Три рази, 690] Спершись на лікті, здіймалась і падала знову на ложе, 691] Тричі блукаючим поглядом світла шукала на небі, 692] Тільки побачила сонце, й з грудей її вирвався стогін. 693] Тут всемогутня Юнона над довгим цим економ і болем 694] Зглянувшись, шле із Олімпу Іріду, щоб та увільнила 695] Душу, яка ще боролась, і злитії тіла суглоби. 696] Бо не в належну для неї годину вона умирала, 697] Ні провинилась, щоб вмерти, але передчасно й нагально 698] [132]В шалі горіла. Тому Прозерпіна із лоба у неї 699] Ще не взяла золотого волосся й стігійському Орку 700] Не присудила її голови. Отож на шафранних 701] Крилах із неба Іріда злітає, росиста, до сонця 702] Тисячі барв розсипає, і над головою спинившись — 703] «Жертву цю Діту несу за наказом, тебе з цього тіла 704] Я увільняю», — так каже й правицею волос зриває; 705] Вийшло із тіла тепло, і з повітрям життя відлетіло.

КНИГА П’ЯТА

Буря знову настигає флот Енея і приганяє його до Сіцілії. Гостинно прийнятий Ацестом, вождь троянців у роковини смерті свого батька Анхіса влаштовує похоронні ігри — корабельні перегони, змагання з бігу, бій навкулачки, стріляння з лука, дитячі ігри. Тим часом. Юнриа. підбурює троянських жінок, і ті підпалюють флот троянців. Намовлений Навтом і за порадою Анхіса Еней залишає в Сіцілії старих і знесилених і, заснувавши місто Сегесту, відпливає. Під опікуванням Нептуна, якого просила про це Венера, він благополучно пливе до Італії, втративши в дорозі лише стерничого Палінура.

 1] В час той по морю Еней уже плив у великім розгоні; 2] Твердо йдучи під вітром північним, він суднами краяв 3] Темнії хвилі й на мури дивився, що ясно світились 4] Світлом вогню, де горіла нещасна Елісса. Не знали, 5] Що той вогонь спричинило. Та муки болючі від того, 6] Як осквернить хто кохання велике, і те, на що здатна 7] Жінка у шалі, сумні почуття викликали у тевкрів. 8] Як опинилися судна на морі і стало не видно 9] Й смуги землі, лиш пучини морські і небо довкола — 10] Синії хмари нависли тоді над його головою; 11] Темінь і зливу несли вони, й хвилі наїжились в пітьмі. 12] Сам Палінур, стерновий, із корми тоді так обізвався: 13] «Гей, які хмари могутні обкутують небо і що ж то, 14] Батьку Нептуне, ти нам тут готуєш?» Промовив слова ці 15] Й каже згортати вітрила і всім налягати на весла, 16] Навкіс до вітру становить судно і говорить: «Енею 17] Великодушний, не маю надії, хоч би сам Юпітер 18] Дав запоруку, що ми запливемо при цій непогоді 19] В край італійський. Змінившись, вітри налітають зі свистом, 20] В західній пітьмі ростуть і в хмару повітря згущають. 21] Сил вже немає боротися нам і змагатися далі. 22] Як уже доля подолує нас, то піддаймося, годі, 23] І завертаймо, куди вона кличе. Бо тут недалеко, 24] Думаю, братній і вірний десь Ерікса берег[133], десь близько 25] Тут і сіканські порти, як читаю по зорях знайомих». 26] В відповідь мовив побожний Еней: «Я давно помічаю, 27] Марно змагаєшся ти, адже навіть вітри того хочуть. 28] Напрям зміни парусів. Бо чи є де миліша країна, 29] Де б кораблі я утомлені в гавань хотів би поставить, 30] Аніж земля, що Ацеста-дарданця мені зберігає 31] Й в лоні своєму хоронить батька Анхіса останки[134]». 32] З цими словами у пристань прямують; зефіри попутні 33] Дмуть у вітрила, й летять кораблі по безкраїх безоднях; 34] Врешті, добились вони до пісків їм знайомих. А там вже 35] Здалека, з верху стрімкої гори, сам Ацест дивувався 36] Дружньому флотові, що надпливав, і вибіг назустріч. 37] Грізний у зброї він був та в шкурі з ведмедиць лівійських; 38] Мати-троянка родила його від потоку Крініса. 39] Hе забув він, якого був роду, і радо вітає 40] Tих, що вернулись, і чим лиш пишає сільська його хата, 41] Щиро приймає і втомлених дружньо і щедро частує. [105] 42] Ледве назавтра світанок ясний позганяв усі зорі 43] З неба, скликає загони Еней з усього узбережжя 44] І, на горбочку насипанім ставши, таке до них мовить: 45] «Плем’я могутнє, дарданці, з достойного божого роду! 46] От проминув уже рік в перебіжному місяців колі, 47] Як віддали ми землі отця божественного кості 48] І посвятили жалоби вівтар. Як добре я тямлю, 49] Саме сьогодні той день жалібний, що у мене навіки 50] Буде й святковим — боги так схотіли. В цей день я щороку 51] Завжди обіти складав би, робив би святкові походи, 52] На вівтарях клав би жертви належні, хоч би й проживав я 53] В Сіртах гетульських ізгоєм, або в арголійському морі 54] Хай би блукав я, і навіть у місті Мікенах. А нині 55] Ми аж сюди прибули, де нашого батька могила, 56] Де його кості; а то не без волі, не без провидіння 57] Божого ми доплили, я гадаю, до пристаней дружніх. 58] Нумо ж за діло, всі радо влаштуймо на честь його свято; 59] Доброго вітру у нього просім, щоб дозволив щороку 60] Так провести мені свято у місті, заснованім мною, 61] В храмі його. Ось земляк наш Ацест, народжений в Трої, 62] В кожне судно два воли передав. На бенкеті вшануйте 63] Рідних богів, ушануйте й богів несмертельних Ацеста. 64] А як Аврора ясна і дев’ятий вже день[135] животворний 65] Нам подарує й промінням своїм усю землю осяє, 66] Флоту швидкому призначу тоді я змагання найперше. 67] Потім — тому, хто в ногах має міць і хто силою дужий, 68] Списа чи легку із лука стрілу хто найдалі докине, 69] Чи з сирівця рукавиці вдягнувши, йде впевнено битись, — 70] Всі хай виходять і пальми в заслужену ждуть нагороду. 71] Отже, замкніте уста і зеленню скроні вквітчайте». 72] Так промовляє і матернім миртом вінчає обличчя[136]. 73] Те саме робить Гелім і Ацест, поважніший літами, 74] Й зовсім ще юний Асканій, за ним і вся молодь те робить. 75] Сам він із зборів іде до могили, за ним поступають 76] Тисячні юрми; всередині він з своїм почотом почесним. 77] Амфори дві тут вина, по обряду, для Вакха зливає 78] В жертву, й по дві молока і крові святої приносить; 79] Потім кладе іще квіти багряні і так промовляє: 80] «Батьку, вітаєм тебе і останки вітаємо тлінні! 81] Вас я знайшов надаремно, й ви, батьківський духу та тіні, 82] Бо не судилось Італії землі, святі її ниви, 83] И Тібр авзонійський, — який він, не знаю, — з тобою шукати». 84] Так він промовив, і тут з пресвятого найглибшого місця 85] Вуж вилізає великий, слизький, із сьома обручами[137], 86] Легко могилу в сім звоїв обвив він, як повз понад вівтар. 87] Синьо-зелені пружки на хребті пробігають у нього, 88] Блиском вогненним цяток золотиста луска його грає; 89] Наче веселка у хмарі, як сонце засвітить навпроти, 90] Тисячі барв розсипає. Еней остовпів з того дива. 91] Той же, у довгому звої, повзе поміж чаші і легкі 92] Келихи, й жертви поївши, без перешкод у могилу 93] Глибоко лізе і залишки жертви на ній покидає. 94] Цим заохочений, жертву він батькові далі приносить, — 95] Хто це, не знає, чи дух цього місця[138], чи батьків слуга — більше 96] Ріже він двоє ягняток і стільки ж свиней за обрядом, 97] Ще й чорноспинних волів стільки ж само; потому зливає 98] З келихів вина і духа Анхіса великого кличе, 99] Й духів запрошує тих, що їх можуть пустить з Ахеронту. 100] І товариство, хто як із них може, дари всі приносять 101] Радо й складають на вівтарі, ріжуть волів, розставляють 102] Мідяний посуд; а інші, простершись на травах, рожнами 103] Жар під котли підгортають, печеню із м’яса готують. 104] День, на який так чекали, наблизився, врешті, дев’яту 105] В сяйві яснім привезли Фаетонові коні Аврору. 106] Вістка про ігри і слава Ацеста сусідів з’єднала. 107] Людно і весело на узбережжі, зібралися, раді 108] Бачить героїв Енея, а інші й змагатись готові. 109] Спершу поклали в середині кола усі нагороди, 110] Всім перед очі, зелені вінки, і триніжки святії, 111] Й пальми, щоб їх переможцям роздати, і зброю, й багряні 112] Шати, також і золота, й срібла таланти[139] поклали. 113] Знак дає з валу сурма, що ігри початися мають. 114] Перші пливуть, щоб змагатись, із цілого флоту чотири 115] Вибрані судна, однаково сильні у них були весла. 116] Вивів на гони Мнестей із гребцями завзятими «Кита» 117] (Скоро Мнестей італійцем і предком став Мемміїв роду), 118] Вів величезну «Хімеру» Гіант, наче місто величне; 119] Молодь троянська розгін їй дає, на трьох вони лавах 120] Сіли рядами, і весла в три черги вони підіймають. 121] Далі й Сергест, що від нього дім Сергіїв має наймення, 122] Плине з «Кентавром» великим, за ним і Клоант на блакитній 123] «Сціллі», той самий, що був твоїм предком, Клуентію римський. 124] Є там на морі, із берега видно, є скеля, покрита 125] Піною, схована в водах віддавна, і хвилі бурхливі 126] Б’ються об неї, як бурі зимові всі зорі затягнуть 127] Хмарами; лиш коли тихо й спокійно, вона, мовчазлива, 128] З хвиль виринає, чайок улюблена сонячна пристань. 129] Батько Еней устромив на скалі цій з зеленого дуба 130] Віху на те, щоб знали плавці, доки їм допливати, 131] Де завертати по довгому гоні. Тоді визначають 132] Жеребом чергу. Вожді всі, що золотом сяли й прекрасним 133] Пурпуром, вже походжали по палубах. Інша вся молодь 134] [140]Листям з тополі себе уквітчала й, олією вкривши 135] Голії спини, аж блиском ясніла. Сідають на лави 136] Й, руки напружені склавши на веслах, чекають на гасло 137] Пильно, неспокій проймає серця їх, що б’ються з утіхи; 138] Слави бажання їх аж піднімає. Сурма як заграла 139] Голосом чистим, усі від канатів негайно зірвались. 140] Оклик моряцький об небо ударив, і спінилось море, 141] Збурене розмахом рук. Орють хвилі у борозни рівні; 142] Ззаду за ними вода розступається, веслами бита, 143] Різана суден дзьобами тризубими. Так не женуться 144] На перегонах двокінних у полі візки; так не гонять 145] Коней погоничі, що натягають звисаючі віжки, 146] То їх попустять і б’ють батогами, вперед нахилившись. 147] З оплесків, з крику мужів, від запалу їх і завзяття 148] Аж залунали кругом всі діброви; по всіх узбережжях, 149] Лісом оточених, котиться гомін; ці кличі луною 150] В гори вдаряють, а ті відбивають. От вирвався перший 151] Перед всіма сам Гіант з метушні отієї і крику. 152] Тут же його доганяє Клоант, бо на веслах він дужчий, 153] Та вантажі корабель його стримують, збитий із сосон. 154] Ззаду за ними в однаковій відстані «Кит» із «Кентавром» 155] Сили напружують, щоб таки першими бути на місці. 156] То попереду йде «Кит», то знову «Кентавр» величезний 157] Перемагає, його перегнавши, чи знов вони плинуть, 158] Чола з’єднавши, а кілі їх орють даль моря солону. 159] Вже наближались до скелі і вже до мети добивались, 160] Як непоборний на глибі морському Гіант до Менета, 161] Що корабля був керманичем, голосно став промовляти: 162] «Чом так далеко ти їдеш направо, сюди завертай-но, 163] Попід цей берег наліво, хай весла черкнуться об скелю, 164] Хай по просторах гуляє хто інший». Сказав, та підводних 165] Скель боячися, Менет вже перед корабля завертає 166] В напрямі моря. «Куди завертаєш, Менете, я ще раз 167] Ясно кажу — їдь до скелі», — Гіант так гукає до нього. 168] В мить цю побачив Клоанта, як той доганяє й коротшим 169] Шляхом пливе, й просмикнувшись помежи дзвінкою скалою 170] І між Ґіантом, що зліва од нього тоді опинився, 171] Морем безпечно пливе, залишивши мету за собою. 172] Біль тоді аж у костях запік юнака невимовний, 173] Скроні зросились сльозами й, забувши про власну пристойність 174] І про життя своїх друзів, він длявого скинув Менета 175] Стрімголов в воду із палуби, з самого верху. Тепер вже 176] Сам він керманич і вождь; він снаги додає своїм людям 177] Й прямо на берег наводить кермо. А з глибини заледве 178] Підстаркуватий добувся Менет; плине в мокрій одежі, 179] Й ледве за скелю схопився сів на сухому камінні. 180] З нього сміялися тевкри тоді, як він падав у море, 181] І, коли плив він по ньому, сміялись також, як солону 182] Воду випльовував він із грудей. А Сергеста й Мнестея, 183] Тих, що відстали, весела тепер запалила надія, 184] Що переможуть Панта. Сергест уже першого місця 185] Майже сягав і підплив уже близько до скель; та на цілу 186] Він довжину корабля ще не вирвавсь, а лиш на частину, — 187] Дзьобом вже «Кит» його тисне, суперник. Мнестей між своїми 188] Товаришами біжить по судну і до них промовляє: 189] «Гей, налягайте на весла, ви, Гектора друзі, яких я 190] Взяв за супутців собі по загибелі Трої! Всю силу 191] Ви покажіть і завзяття, що мали на Сіртах гетульських, 192] Й на Іонійському морі[141], на збурених хвилях Малеї. 193] Першу здобуть нагороду, Мнестей, я не прагну (хоч, доле! 194] Хай її мають, кому ти, Нептуне, даєш), але сором 195] Все ж повернутись останнім. Здобудьте хоч стільки звитяги, 196] Щоб неподобства цього не дозволити все ж, громадяни». 197] І у найвищій напрузі на весла вони налягають. 198] Вся аж тремтить від могутніх ударів корма міднокута, 199] Аж розступаються хвилі; приспішений віддих стрясає 200] Тілом і свище у горлах сухих, піт потоками рине. 201] Випадок сам передав таку бажану славу героям, 202] Бо ошалілий Сергест повернув вже занадто до скелі, 203] Й ніс корабля опинився на місці непевнім і в’їхав 204] Прямо, нещасний, на брилу камінну. Здригнулася скеля; 205] Весла, наткнувшись на гостре каміння, зломились; погнало 206] Tак кораблем, що повис він. Із криком гучним мореплавці 207] З місць позривались своїх і затримались мить. Але тут же 208] Повитягали з залізом гаки і багри гострокуті 209] І в крутежі заходились поламані весла ловити. 210] Повеселілий Мнестей, задоволений з успіху цього, 211] Розмаху веслам надавши й на поміч закликавши вітер, 212] Вибивсь у чистеє море і мчить по просторах відкритих. 213] Tак із печери раптово стривожена чимось голубка, 214] Що її дім і гніздечко затишне у пористій пемзі, 215] Злине над ниви і крилами плеще, тікаючи з дому, 216] Поки потрапить у тихе повітря й пливе, як по хвилях, 217] Крильця швидкі й не ворушаться навіть. Мнестей же так само 218] І його «Кит» у погоні цій хвилі вже краяв далекі, 219] Так і його сам розгін уже ніс в його леті. Найперше 220] Він обганяє Сергеста, який на високім камінні 221] Й на мілині опинився і марно всіх помочі просить; 222] Вчиться бідак, як пливеться тоді, коли зламано весла. 223] Далі й Гіанта, й велику «Хімеру» догнав, що піддатись 224] Мусила, зрештою, все ж не було стернового у неї. 225] Тільки один, аж на самий кінець, вже Клоант залишився. 226] Кинувся він і за ним, всю напруживши силу, женеться. 227] Поклики вдвоє побільшали, заднього всі підбивають 228] Наздоганяти передніх, аж небо від криків лунає. 229] Ті за ганьбу уважають утратити славу здобуту 230] Й честь свою, навіть життя за ту шану віддати готові. 231] Інших підтримує успіх, — як бачать, що можна, то й можуть. 232] Вже вони, судна зрівнявши, були б нагороду ділили, 233] Щиро якби до богів Клоант не молився, піднявши 234] Руки до моря свої, не складав би священних обітниць: 235] «Вічні богове, що держите владу над цими морями, 236] Вашими водами їду я й радо на цім узбережжі 237] Білого вам за обітом незламним вола[142] я поставлю 238] При вівтарі, кину в хвилі солоні осердя із нього, 239] Чисті вам вина зіллю». На дні моря почули молитву 240] Хор Нереїд весь, і Форк, і діва морська Панопея[143], 241] Й навіть сам батько Портун; дав сильний він поштовх рукою, — 242] І полетіло судно, швидше вітру і стріл бистролетних, 243] До суходолу і, в пристань глибоку допливши, сховалось. 244] Скликав Анхіса нащадок за звичаєм всіх на зібрання 245] Й голосно всім об’явити окличнику каже негайно, 246] Що перемога Клоанту належить, і лавром зеленим 247] Скроні вінчає його, і по три воли суднам в дарунок 248] Каже роздати, й вина, і срібла шле талант їм великий. 249] Дав і вождям ще окремі почесні дарунки. Звитяжцю 250] Золотом ткану хламиду, що широко пурпур з Меліби 251] Звивами вколо оточує, в два ряди шитий меандром[144]. 252] Вишитий царський був син[145] там на їді лісистій, швидких він 253] Оленів ратищем гонить завзято і стомлює бігом; 254] Дихає важко; його тут Юпітерів той зброєносець[146] 255] В загнуті кігті схопив, із високої викравши Іди. 256] Руки здіймають старі пастухи до зірок надаремно, 257] Злющі собаки валують на вітер. А той, що завзято 258] Другого місця добився, одержав кольчугу, як сітка 259] Сплетену із золотого потрійного дроту майстерно. 260] Сам з Демолея її він стягнув, у бою його вбивши 261] Над Сімоентом швидким, під високими мурами Трої; 262] Дав, щоб була за прикрасу герою в час миру, а в битві 263] За охорону. Два слуги, Фегей і Сагар, ледве-ледве 264] Зброю несли цю велику на плечах; а в цій же кольчузі 265] Гнав Демолей у втечі троянців, що в полі розбіглись. 266] Третій дарунок — дві мідні купелі, до цього дві срібні 267] Чари, у формі човнів, на них різьблені сцени майстерно. 268] Так обдаровані, горді багатствами, йшли, увінчавши 269] Бантами з пурпуру скроні у той час, як ледве діставшись, 270] Втративши весла, із боку одного пошкоджене дуже, 271] Сміхом побите безславний Сергест суденце провадив. 272] Як то буває, коли на дорозі під колесо раптом 273] Вуж попаде, і воно переїде його там надвоє; 274] Чи коли сильним ударом розтрощить його подорожній 275] Й ледве живого на камені кине; і він надаремно, 276] Щоб утекти, у звивини довгі закручує тіло. 277] Частка одна його гнівна, і очі іскряться вогнями, 278] Дуже сичить, піднімаючи шию; а друга частина, 279] Окалічіла від ран, його тягне донизу, хоча він 280] Звоями в’ється і сам в своє тіло вгризається. Так ось, 281] Втративши весла, судно волочилось. Однак він вітрила 282] Зараз підняв і заїхав у пристань у повнім розгоні. 283] Радий Еней, що судно урятоване й друзі вернулись, 284] Дав він Сергесту в дарунок рабиню Фолою із Кріту, 285] Вмілу в ремеслах Мінерви[147], що мала близняток при грудях. 286] Після змагання Еней благородний на поле подався, 287] Вкрите травою. Узгір’я, порослі лісами, довкола 288] Поле усе обступили, в долині ж майдан був для ігор. 289] Саме туди і подався герой, і з ним тисячі люду, 290] й сів на трибуні у самій середині. Всіх він закликав, 291] Хто б захотів позмагатись у бігу прудкому; призначив 292] Він нагороди усім і серця їх запалював ними. 293] Тевкри й сіканці зійшлись звідусіль сюди, разом змішавшись, 294] Ніс з Евріалом[148] з’явилися перші. 295] Свіжою юністю той Евріал визначався вродливий, 296] Ніс же — до хлопця палкою любов’ю; із ними син царський 297] Славного роду Пріама Діор; був Патрон тут і Салій, 298] З них акарнанець один, аркадієць з Тегеї був другий. 299] Далі йшли два юнаки трінакрійські, Гелім із Панопом, 300] Звичні в лісах проживати; це друзі старого Ацеста. 301] Далі багато таких, що слава їх темна покрила. 302] Став тут Еней перед ними всередині й так до них мовить: 303] «Запам’ятайте собі, що скажу вам, і тіштеся з того: 304] З вас, усіх зібраних тут, без дарунку ніхто не відійде. 305] Списи два дам я із Кносу[149], з блискучої сталі твердої; 306] Дам, щоби мали, сокиру двосічну, оковану сріблом. 307] Будуть дари ці однакові всім, а три перші одержать 308] Ще нагороди, і жовто-зелена галузка маслинна 309] Чола вквітчає їм. Перший звитяжець коня із убранням 310] Хай собі візьме. А другому буде — весь повен фракійських 311] Стріл сагайдак амазонський, при ньому ж і золотом шитий 312] Пояс, застебнутий пряжкою із самоцвітом великим. 313] Третій із них теж нехай звідціля задоволений вийде, 314] Цей арголійський шолом несучи із собою додому». 315] Так він промовив. Місця позаймавши і гасло почувши, 316] Раптом майнули у простір вони; вже лишають границю 317] Й вихором в полі летять, лише на мету споглядають. 318] Ніс уже вирвався перший і перед всіма, що змагались, 319] Рветься вперед він, од вітру й летючого грому бистріший. 320] Другий по ньому, далеко, проте, залишився той другий — 321] Салій був ним, а на віддалі, далі за ними, вже третій 322] Був Евріал. 323] За Евріалом Гелім; за Гелімом же зараз позаду 324] Вже наступає на п’яти Діор; він рукою на плечі 325] Вже опирається так, що коли б залишилося більше 326] Місця, то він обігнав би того, або, щонайменше б, 327] Сумнів тут був, хто з них перший. Вже майже весь простір пробігли 328] І до мети наближались, втомившись, аж тут нещасливо 329] Ніс посковзнувся на крові волів; їх зарізали в жертву, 330] Й кров мураву всю зелену скропила, розлившись на землю. 331] Тут молодець, що радів наперед з перемоги, не вдержав 332] Ніг, хоч оперся об землю, бо вже потомились, і носом 333] Просто у нечисть упав і в кров пожертовну священну. 334] Про Евріала, однак, не забув він, про свого любимця; 335] Бо, піднімаючись з бруду, під Салія кинувсь, — той зразу 336] Впав і простягся на жовтім піску. Евріал перескочив 337] І, перемігши так з поміччю друга, на першому місці 338] Ставши, під оплески й оклики дружні мети осягає. 339] Другий Гелім був, а третій Діор перейняв собі пальму. 340] Голосно тут заперечує Салій і перед великим 341] Люду зібранням на схилі гори, й перед зборами радних 342] В перших рядах домагається честі, яку відібрали 343] Підступом в нього. Але Евріала рятує загальна 344] Ласка, і щирії сльози, і доблесть, що в гарному тілі 345] Дуже полонить серця. Ще й Діор йому тут помагає 346] Голосом дужим, що пальми дійшов він, але нагороду 347] Втратив би все ж, якби Салію перша пошана припала. 348] Батько Еней тоді каже їм: «Діти, оті подарунки 349] Лишаться вам, і ніхто тут не змінить вже місць переможців, 350] Та й змилосердитись треба в пригоді над другом невинним». 351] Мовив і шкуру лева гетульського, кантом обшиту, 352] З кігтями з золота, Салію він оддає в подарунок. 353] Ніс на це мовить: «Якщо переможених так шанувати 354] Й тих, що упали, жаліти, то Ніса ти як обдаруєш? 355] З честю б я першу здобув нагороду, якби нещаслива 356] Доля так само, як Салія, теж і мене не спіткала». 357] Так промовляє й лице він показує, й тіло, розмоклим 358] Гноєм залите. Тут батько шляхетний, на це усміхнувшись, 359] Щит велить винести — Дідімаона мистецтво було це, — 360] [150]Знятий з одвірків священних данайцями в храмі Нептуна, 361] Цей подарунок величний він знатному дав юнакові. 362] Як перегони скінчили й Еней роздарив подарунки, — 363] «Ну, а тепер, — каже, — в серці у кого відвага, хай вийде, 364] Руки нехай піднімає й долоні, у ремінь сповиті». 365] Мовивши так, нагороду подвійну за бій він складає; 366] Хто переможе — одержить вола у стрічках злотоглавих, 367] А переможений — меч і величний шолом для розради. 368] Довго не ждали, бо зараз з’явилось Дарета обличчя 369] В силі могутній, аж гомін довкола пішов між мужами. 370] Він одинокий, бувало, до бою ставав із Парісом; 371] Коло могили, де Гектор великий лежить, перекинув 372] Він величезного витязя Бута (цей же походив 373] Аж із Бебриції й тим величавсь, що був з роду Аміка) 374] І на піску золотім залишив його в корчах смертельних. 375] Саме Дарет, до бою підняв свою голову перший, 376] Плечі широкі свої показав і вперед простягає 377] Руки, вимахує ними в повітрі й ударами сипле. 378] Всі оглядаються, де ж супротивник, ніхто не посміє 379] Вийти з такої громади численної й ременем руки 380] Вперезати. Тож радий він думці, що всі вже признали 381] Пальму звитяги за ним, стає перед самим Енеєм 382] Й без вагання, узявши за роги вола, промовляє: 383] Данину богині, як битись ніхто не виходить, то нащо 384] Тут стояти? І доки мене тут держати гадаєш? 385] Взяти дарунок дозволь». Закричали всі разом дарданці 386] Домагались, щоб мужу обіцяне сповна віддати. 387] Гнівний Ацест тут словами картає Ентелла, що поруч 388] З ним на зеленім сидів моріжку, і гукає до нього: 389] «Гей же, Ентелле, з сіканських героїв колись найзнатніший! 390] Як ти дозволиш, щоб він та без бою забрав ці дарунки? 391] Де ж нині Ерікс, той бог, якого ти завжди даремно 392] Вчителем звав? Де поділася слава, яка рознеслася 393] Ген по Трінакрії всюди, й трофеї, що в тебе на стінах?» 394] Він же на це: «Ні любов до похвал, ані слави бажання 395] В мене не зникли від страху; та старість надходить, і в жилах 396] Кров застигає, і м’язи вже в’януть у немічнім тілі. 397] От коли б юність вернулась до мене колишня, якою 398] Хвастає так цей негідник, усе ж би мене притягнула 399] Не нагорода сюди, ні телець цей, на вигляд красивий, — 400] Тож до дарів тих байдуже мені». Це промовивши, зразу ж 401] Кидає ремені два тяжелезні усім перед очі. 402] З ними, бувало, бог Ерікс завзятий в бої звик ходити, 403] В шкуру звірину тверду свої обвивати рамена. 404] Всі остовпіли, — сім грубих шкур надималось волових, 405] Вшитим свинцем і залізом. Поглянув Дареті, і найдужче 406] Він із усіх здивувався, й рішуче відмовився брати. 407] Син же Анхіса відважний, проте, цей тягар обертає, 408] Важить в руках і лічить ті звої й вузли безконечні. 409] Врешті старий із дна серця такими озвався словами: 410] «Що ж, якби ці рукавиці, і зброю ясну Геркулеса 411] Бачив хто-небудь, і січу злощасну на цім узбережжі? 412] Зброю цю Ерікс носив колись, брат твій (ось бачиш — донині 413] Змочена кров’ю і мозком обризкана). Нею він бився 414] З внуком Алкея могутнім. Була вона звична й для мене, 415] Поки у жилах буяла ще кров і заздрісна старість 416] Скроні мої не засіяла ще сивиною. Коли вже 417] Навіть троянський Дарет так нашої зброї злякався, 418] Та як Еней побожний дасть згоду й Ацест, що до бою 419] Сам спонукав мене, — добре, хай бій буде рівний, не бійся, 420] Кину я Ерікса зброю, ти ж ремені викинь троянські». 421] Так він промовивши, плащ із плечей свій подвійний скидає, 422] Й тіло своє величезне, і кості великі, і м’язи 423] Він відкриває й стає, наче велетень, серед арени. 424] Батько тоді Анхісід сам виносить їм ремені рівні, 425] Й руки обом він обкручує тут же в однакову зброю. 426] Стали обидва навшпиньки вони, і напружився кожен, 427] Руки безстрашно обидва угору зняли у повітря, 428] Голови клонять назад, щоб їх вберегти від ударів; 429] Руки хапають руками і так боротьбу починають. 430] Той з них звинніший в ногах і юності певен своєї, 431] Цей же вагою і тіла будовою дужий, та в нього 432] Ноги важкі і хиткі у колінах, тяжкеє сопіння 433] Тілом здригає могутнім. Даремно ті мужі навзаєм 434] Густо гатять стусанами важкими, найбільш попід ребра, 435] Що аж гуде, так б’ються, що кожному в грудях аж дзвонить. 436] І поза вуха й по скронях гуляє кулак, від ударів 437] Вилиці їх аж хрустять. Став Ентелл непохитно й на волос 438] Не поступається, тільки уважно слідкує очима 439] Й лиш цілим тілом набік відхиляється, щоб стерегтися 440] Дужих ударів. А той — наче місто обліг таранами 441] Чи оточив своїм військом твердиню у горах високих. 442] Звідси і звідти заходять вони, де б хистом узяти, 443] Наскоки роблять даремно. Ентелл піднімає правицю 444] Вгору для нападу; той, попередивши зразу удар цей, 445] Швидко і звинно скрутившись всім тілом, відскакує набік. 446] Сила Ентелла на вітер пішла, і як був він важкенький, 447] Всім тягарем величезним на землю звалився. Так часом 448] Сосна, дуплава всередині, звалиться разом з корінням 449] Чи то на їді високій, чи на Еріманті. Зірвались 450] В запалі тевкри й Трінакрії молодь, і галас зчинився 451] Аж до небес. Підбігає Ацест і ровесника-друга 452] Перший з палким співчуттям піднімає з землі. Але в того 453] Не відібрала завзяття пригода ця, він не злякався: 454] Він ще завзятіш до бою стає, гнів збудив у нім силу. 455] Сором і згадка про доблесть колишню в нім лють запалили. 456] Кинувся він і завзято Дарета жене по рівнині, 457] То його правою вдарить рукою, то лівою вдарить, 458] Без перестанку, без перепочинку, немов градотуча 459] Сипле, так густо руками герой наш Дарета частує. 460] Тільки не може батько Еней уже стерпіти більше, 461] Щоб лютував так страшенно Ентелл і знущався жорстоко. 462] Стримав він бій той, безсилого вирвав Дарета й розважив, 463] Мовлячи так: «Нещасний, яке ж то велике безглуздя 464] Впало на розум тобі! Не бачиш, як хилиться сила 465] В сторону іншу і як обернулося щастя деінде? 466] Волі богів поступись». З цим словом він бій припиняє. 467] Вірні ровесники зараз до суден провадять Дарета. 468] Ледве волочить він ноги, хитка голова опадає 469] То в один бік, то в другий, випльовує з рота застиглу 470] Кров та із кров’ю помішані зуби. Їх ще завернули, 471] Й меч із шоломом йому віддали, а пальму звитяги 472] Разом з волом для Ентелла лишили. А той, переможець, 473] Духом піднісшись і гордий з бика, такими словами, — 474] «Сину богині, — промовив, — і ви, всі троянці, дізнайтесь, 475] Що то за сила у мене була колись в юному тілі, 476] І від якої ви смерті Дарета оце врятували». 477] Так він промовив, і, перед биком — нагородою бою — 478] Лиш на хвилину спинившись і вгору правицю піднісши, 479] Вдарив тоді твердозшитим ремінням якраз поміж роги, 480] І, розтрощивши весь мозок, затовк його в зламані кості. 481] Бик похитнувсь, затремтів, похилився і гримнув на землю. 482] Той над ним став і слова ці від щирого серця промовив: 483] «Краще життя за Дарета даю тобі, Еріксе, в жертву 484] І відрікаюся вже і від ременів я, й від уміння». 485] Просить Еней, може, стрілами бистрими хто із них схоче 486] Ще позмагатись. Кладе нагороду, й рукою міцною 487] Щоглу випростує він у Сергеста в судні, і голубку 488] Шнуром до верху прив’язує вільно, щоб цілились в неї. 489] От позбирались мужі і всі жеребки поскидали 490] В мідний шолом; всім на радощі, перший з них сину Гіртака 491] Гіппокоонтові випав, а другий Мнестею, звитяжцю 492] В гонах морських, і віттям оливним Мнестей увінчався. 493] Еврітіон, твій брат, наш Пандаре преславний, був третім. 494] Ти ж, повеління діставши про те, щоб зірвать перемир’я[151], 495] Кинув стрілу колись перший в середину поміж ахейців. 496] Врешті, останній, на самому споді шолома, Ацестів 497] Жереб знайшовся; він зваживсь юнацький своєю рукою 498] Труд подолать. Гнучкі свої луки взялись натягати 499] Зараз мужі, і кожен за себе, міцними руками 500] З сагайдаків своїх стріли виймать. Тятива забряжчала, 501] Й перша крилата стріла юнака Гіртакіда прошила 502] Під небесами повітря; дійшла і забилася прямо 503] В дерево щогли. Здригнулася щогла, і пташка злякалась, 504] Пір’ям стріли наполохана; й оплески сильні довкола 505] Враз залунали. А потім завзятий Мнестей підступає, 506] Лук натягнувши, скеровує високо й око, й стрілу він. 507] Та, бідолашний, проте, у голубку саму він не може 508] Влучити зразу, а влучив лише у шнурок, на якому 509] Пташка з високої щогли, за ніжку припнута, звисала. 510] Та ж, із вітрами, кружляючи високо, в хмари злетіла. 511] Довго натягнений лук і стрілу свою нетерпеливий 512] Еврітіон ще тримав і до батька в молитві звертався, 513] Цілився довго в голубку, що так безтурботно і вільно 514] В небі ширяла під чорними хмарами й крилами била; 515] Ледве він стрелив, і мертвою впала, життя залишивши 516] В хмарах між зорями, й разом стрілу принесла із собою, 517] Що упилася у неї. Між ними всіма одинокий 518] Без нагороди тієї ще тільки Ацест залишився. 519] Отже, стрілу свою влучно пустив він в повітряний простір. 520] Хист свій мистецький і лука дзвінкого відлуння 521] Батько хотів показати. І от саме тут об’явилось 522] Чудо неждано очам всіх присутніх, що мало надалі 523] Стати важливим пророцтвом вікам. Пізніш оправдали 524] Все це події знаменні, про це й ворожбити зі страхом 525] У віщуваннях пізніш говорили. Бо в леті в пливучих 526] Хмарах стріла загорілась і полум’ям шлях позначила; 527] І розплилася, згорівши у плиннім повітрі. Так часом 528] Зорі, зірвавшись із неба, злітають і хвіст за собою 529] Тягнуть у леті. Всі в остовпінні завмерли, й молились 530] Всі до богів, трінакрійські мужі і тевкрійські. Знамення 531] Й можний Еней не відкинув; зраділого дуже Ацеста 532] Він обіймає, дарунки багаті дає й промовляє: 533] «Батьку, візьми оцей дар, бо Олімпу владика могутній 534] Нам показав свою волю цим чудом, щоб дар без вагання 535] Взяв ти почесний. Тож дар цей самого Анхіса старого 536] Зараз одержиш, кратеру оцю з візерунком. В величний 537] Дар Анхісові, батьку моєму, колись це на спомин 538] Дав фракійський Кіссей запорукою їхньої дружби». 539] Так він промовив і лавром зеленим вінчав його скроні, 540] І переможцем Ацеста найпершим з усіх він вітає. 541] Еврітіон добросердий в тій шані йому не позаздрив, 542] Хоч він один збив голубку з високого неба. А дальший 543] Вже нагороду отримує той, що мотузку прострелив; 544] Той, що крилату стрілу у щоглу ввігнав, був останнім. 545] Поки наш батько Еней іще не скінчив ті змагання, 546] Кличе до себе учителя й друга малого Іула, 547] Сина Епіта, і шепче таке йому вірному в вухо: 548] «Йди до Асканія, може, він має вже відділ хлоп’ячий 549] Напоготові й розподіл на вправи для вершників; зараз 550] Хай же виводить на конях загони[152], на дідову славу. 551] Це перекажеш», — промовив. А людям, які вже навколо 552] Їх юрмились, каже покинути зовсім арену й лишити 553] Поле відкритим. Хлоп’ята над’їхали й перед батьками 554] Гордо пишаються всі, сидячи на загнузданих конях. 555] Молодь троянська й сікульська вся з дива гукнула, уздрівши 556] Їхній похід. Мав вінець на підстрижених кучерях кожен, 557] Як-бо їм звичай велить; деренові мав кожен два списи, 558] Сталлю заковані: в декого ще й сагайдак був на плечах; 559] Вився на шиї ланцюг золотий і звисав аж на груди. 560] Вершників троє загонів і троє вожатих на конях, 561] Хлопців дві шістки за кожним вождем виступає, в окремих 562] Відділах, сяють вони всі так само, як сяють вожді їх. 563] Перщу колону юнацтва в захопленні щирім вів юний 564] Імені діда наслідник — Пріам, твоя парость, Політе; 565] Він італійців помножить; під ним — фракійський двомастий 566] Кінь, білі цятки на ньому та й бабки передні у нього 567] Білі, і високо горде несе він чоло своє біле. 568] Другий — це Атій, від нього рід Атіїв став у латинян; 569] Атій, хлопчина малий, був хлопчині Іулові любий. 570] Найкрасивіший на вигляд Іул із них їхав позаду. 571] Їхав сідонським конем, що на спомин достойна Дідона 572] Подарувала йому і на доказ своєї любові. 573] Інше юнацтво на конях все їде, що дав у дарунок 574] Батько Ацест. 575] Оплесків громом вітають дарданці несмілих, і радо 576] Їх оглядають, і в них пізнають вони образ їх предків. 577] А як, радіючи, стрілись очима вони із своїми 578] Й кіньми об’їхали їх, син Епіта їм голосом дужим 579] Гасло подав іздаля, ще й бичем на підтвердження ляснув. 580] От всі роз їхались рівно і ряд бойовий розв’язали, 581] Всі три колони пішли своїм шляхом; та знову на гасло 582] Всі завернули з дороги і кинулись в наступ жорстокий. 583] Далі по-іншому вже розступились і знов завертають; 584] Стануть навпроти і колом оточують ряд супротивний, 585] То розгортають картину правдивого збройного бою, 586] То утікають і спини свої підставляють під стріли, 587] То повертають для бою списи, то в замиренні знову 588] Їдуть рядами. Колись-то, як кажуть, на Кріті гористім 589] Був лабіринт, де між темними стінами стежка губилась. 590] Тисяча різних доріг там було, на яких невловимий 591] Бравсь незворотний обман і знаки провідні подорожнім 592] Нищив; і хлопці троянські в бігу тому так, не інакше, 593] Слід свій заплутують, в іграх наслідують битву й утечу, 594] Наче дельфіни, які на карпафських або на лівійських 595] Водних просторах[153] гуляють і з хвилями ігри заводять. 596] Звичай такого походу й такого змагання Асканій 597] Перший увів в Альба-Лонгу, коли її муром обводив, 598] І святкувати давніх латинців навчив, як і сам він 599] Відсвяткував колись хлопцем і з ним уся молодь троянська. 600] Передали своїм дітям той звичай альбанці, а звідси 601] Рим всемогутній узяв і зберіг оцей батьківський звичай. 602] Троя — він зветься, а хлопці, що грають, — троянське юнацтво. 603] Цим закінчилися ігри, відбуті в честь батька святого. 604] З цього моменту Фортуна мінять почала свою вірність. 605] В час, коли ігри свої при могилі вони святкували, 606] Донька Сатурна Юнона послала троянському флоту 607] З неба Іріду. І вітром у леті їй ще помагала, — 608] Не заспокоїлось серце, стара не загоїлась рана. 609] Діва та зараз в дорогу збирається й тисячобарвним 610] Луком і летом швидким, нікому не видна, злітає. 611] Бачить той збір величезний; оглянула берег старанно, 612] Бачить покинуті гавані й флот весь залишений зовсім. 613] А на самітному березі, здалека, плакало гірко 614] Трої жіноцтво по смерті Анхіса, і всі споглядали 615] В смутку тяжкому на море глибоке. Гей, скільки прийдеться 616] Втомленим хвиль подолати морських; лиш одне в них бажання — 617] Міста всі просять, набридло вже біди морські їм терпіти. 618] Отже, між них і вмішалась навмисне, щоб шкоду зробити. 619] Скинула з себе вона і подобу, і одіж богині, 620] Стала старою Бероєю жінкою тмарця Дорікла 621] Що величалась і родом колись, і ім’ям, і синами. 622] Так-то вона увійшла між троянське жіноцтво та й каже: 623] «Ох, нещасливі, кого на війні не убили ахейські 624] Руки під мурами рідного міста! О плем’я нещасне, 625] Доля тебе зберегла невідомо для смерті якої. 626] Сьоме вже літо минає від часу, як знищено Трою, 627] А по морях, і по землях усяких, по скелях і нетрях 628] Ми під зірками блукаємо змучені, прагнучи вийти 629] В путь до Італії, що утікає; ми ж оремо хвилі. 630] Братній тут Ерікса край і Ацеста гостинна оселя. 631] Що нам боронить тут мури закласти й дать місто громаді? 632] О батьківщино і в ворога вирвані марно пенати, 633] Як не згадати нам мурів троянських? Невже не побачу 634] Більше ніколи я гекторських рік Сімоента і Ксанта? 635] Нумо ж зі мною ходімо і спалим ці прокляті судна. 636] Бо в сновидінні я бачила образ віщунки Кассандри, 637] Як смолоскипи палаючі нам подавала й казала: 638] «Трої лиш тут ви шукайте, тут ваша домівка». Пора вже 639] Взятись до діла, бо гаятись годі при чуді такому[154]. 640] Четверо тут вівтарів є Нептуна, сам бог смолоскипи 641] В руки дає і відвагу». Лиш мовивши це, ухопила 642] Перша ворожий вогонь і, піднісши угору в правиці, 643] Здалека ним закрутила й метнула. Жінки Іліона 644] З подиву й жаху аж остовпіли. Одна, найстаріша 645] Із них багатьох, що стільки дітей у Пріама кормила, 646] Пірго, так мовить: «Це вам, матері, не Бероя ретейська, — 647] Це не дружина Доріклова! Зважте: у неї ознаки 648] Божої вроди, вогонь у очах, і що за обличчя, 649] Голос який і хода. Я сама відійшла, залишивши 650] Хвору Берою удома, яка ще на те нарікала, 651] Що, одинока, з усіх лиш вона не здолає віддати 652] Шану, нещасна, останню Анхісові, ані належно 653] Повеличати». Отак говорила. 654] Та матері зловорожо дивилися оком недобрим 655] На кораблі, й між любов’ю до цеї країни вагались 656] І пориванням до царства, яке обіцяє їм доля. 657] В той час на крилах широких по небу злетіла богиня, 658] Довгу дугу попід хмарами креслячи в леті своєму. 659] Всі тоді раптом, захоплені чудом, із криком шаленим, 660] З вогнища храму хапають вогонь, а інші, — і листя, 661] Й хмиз з вівтарів ухопивши, й палаючі факели мечуть. 662] Віжки Вулкан[155] попустивши свої, почав тут шаліти 663] Всюди — по лавах, по веслах, по кілях, ялицею вкритих. 664] Вістку, що судна горять, до могили Анхіса доносить 665] І до сидінь театральних[156] Евмел. І самі вони бачать: 666] Дим попід хмарами чорний клубочиться. Перший Асканій, 667] Що керував у змаганні веселих кіннотників бігом, 668] З запалом сам полетів аж до табору, що збунтувався; 669] Марно, задихавшись, гнались за ним, щоб спинити, старшини[157]. 670] «Що за нове божевілля, — гукнув він, — чого вам ще треба, 671] Це ж, громадянки нещасні, ви не ворогів, не аргівський 672] Табір ворожий, а власні надії свої запалили. 673] Я, ваш Асканій, ось тут перед вами». І кинув під ноги, 674] Знявши, шолом, що в ньому подобу війни удавав він. 675] Спішно прибув і Еней, і за ним уся тевкрів громада. 676] Ті ж, ізлякавшись, розбіглися всюди, по всіх узбережжях, 677] І повтікали в ліси, і, знайшовши печери, сховались 678] Нишком. Почин свій клянуть; за провину їм сором; пізнали 679] Знову своїх вони; з їхнього помислу зникла Юнона[158]. 680] З цього, однак, ні вогонь, ні пожежа не втратили сили 681] Непоборимої, ще під дубиною вогкою клоччя 682] Тліє й димує повільно, і жар помаленьку з’їдає 683] Судна; мов пошесть якась розплилася по цілому тілу; 684] Не помагають зусилля мужів, ані вилиті води. 685] Благочестивий Еней тоді скинув з плечей свою одіж, 686] Руки до неба простяг і благає в богів порятунку: 687] «Можний Юпітере, якщо усіх до одного троянців 688] Ти не зненавидів і милосердя ще давнє лишилось 689] В тебе до наших страждань, то дай тепер, батьку, можливість 690] Вирватись з полум я флотові й тевкрів останні пожитки 691] Вирви од згуби. Або своїм громом, якщо заслужив я, 692] Все, що лишилось, пошли на загибель, твоя хай правиця 693] Все тут погубить». Він це лиш промовив, і враз розшалілась 694] Чорная буря й невидана злива, і вже затремтіли 695] Гори і доли від грому: дощ ринув із хмарного неба, 696] І непроглядна від вітру зчинилася темінь навколо. 697] Палуби зверху повні води, і напівобгорілі 698] Балки мокріють, та, зрештою, пломінь потух уже зовсім; 699] Судна від лиха врятовано, тільки чотири пропало. 700] Батько Еней, проте, випадком прикрим цим вражений тяжко, 701] В серці всіляко журбу свою важив велику, чи має 702] Тут осідати, на нивах сікульських, і знехтувать зовсім 703] Присуди долі, чи до італійських країн добиватись. 704] Нант же старий, що його лиш Паллада Трітонія пильно 705] «Вчила і в хитрих мистецтвах[159] зробила його знаменитим, 706] Те поясняв, що кару богів провіщає велику, 707] Й те, чого вічний порядок призначення хоче, — отож він 708] Розвеселить намагався Енея такими словами: 709] «Сину богині, куди лише доля веде і заводить, 710] Всюди ходім, що б не сталось, і все переможем терпінням. 711] Тут біля тебе Ацест, із божистого роду дарданець. 712] Радься із ним, йому звірся, до тебе він завжди прихильний. 713] Ти передай йому тих, що не можеш узять, бо згоріли 714] Судна, і тих, що усі їм твої починання великі 715] Вже наобридли, і старших мужів, і жінок, що втомились, 716] Ідучи морем, віддай, що слабе й небезпеки боїться; 717] Дай їм, потомленим, дозвіл закласти на землях цих місто, — 718] Хай їм дозволено буде його називати Ацеста». 719] Цими словами старенького друга загрітий, усе ж він 720] Перебирає в душі своїй всякі думки і турботи. 721] Чорна на небо вже в’їхала ніч на своїй колісниці. 722] Видалось, раптом із неба зійшов несподівано образ— 723] Батька Анхіса й такими озвався словами: «Мій сину, 724] Поки я був між живих, дорожчий життя мені був ти, 725] Сину мій, битий прокляттям ілійським. Приходжу сюди я 726] З волі Юпітера, що кораблі від вогню врятував нам, — 727] З неба високого, врешті, зіслав милосердя. Послухай 728] Ради найкращої, що подає тобі Навт, ваш порадник. 729] Їдь до Італії найхоробріші юнацькі серця лиш 730] Вибери і заведи їх туди. Бо тверде і суворе 731] Плем я у Лації мусиш скорити. Зійди, проте, перше 732] В Діта домівку підземну і крізь авернійські глибини, 733] Сину, добийся до мене. Не в Тартарі я нечестивім 734] Перебуваю, між тіней сумних, а в Елісії, світлім 735] Богоугодних зібранні. Сюди, якщо жертву багату 736] З чорних тварин[160] ти складеш, приведе тебе чиста Сівілла. 737] Там ти весь рід свій пізнаєш і місто, яке тобі дасться. 738] Отже, прощай! Ніч волога пройшла вже середину шляху, 739] Подихом коней повіяв на мене світанок суворий». 740] [161]Так він промовив і ніжним серпанком розплився в повітрі. 741] «Гей, куди ти подався, куди поспішаєш, — до батька 742] Мовить Еней, — перед ким утікаєш? І хто ж заважає 743] Нам тут обнятись?» — сказав це і попіл роздув, і погаслий 744] Вогник, Ілара пергамського, й вогнище сивої Вести 745] Жертвою він вшанував[162] із святого зерна і куріння. 746] Зараз скликає він друзів, по-перше, Ацеста, й говорить 747] Їм про накази Юпітера, й милого батька поради, 748] Й задуми ті, що їх має в душі. Не тратять на раду 749] Ані хвилини, й Ацест його задумів не відкидає. 750] Місту жінок одписавши, лишають вони, і охочий 751] Люд, і ті душі, які до великої слави не прагнуть. 752] В суднах лавки поправляють самі вони, й замість згорілих, 753] Балки новими замінюють, весла і линви ладнають. 754] Їх не багато, зате молодецька в них доблесть військова. 755] Разом тим часом Еней і границі визначує місту, 756] Жеребом ділить місця під доми, — Іліону тут бути, 757] Тут же він місце відводить під Трою[163]. Ацест же, троянець, 758] Тішиться царством, визначує форум, старшину скликає, 759] Установляє права; ще й на Ерікса славній вершині, 760] Зорям сусідній, Венері споруджує храм Ідалійській, 761] Гай пресвятий і жерця приділяє могилі Анхіса. 762] Бенкетував весь народ дев’ять днів, на жертовниках жертви 763] Всі поскладали. Вітри заспокоїлись, хвилі на морі 764] Тихо плескали, лиш Австер один не втихає і знову 765] Кличе на море. І вздовж узбережжя крутого страшенний 766] Плач залунав. В обіймах прощальних дні й ночі минають. 767] Вже матері, навіть ті, що колись їм страшним видавалось 768] Моря лице і нестерпним ім’я його, їхать готові 769] Й зносити мандрів труди. А батько Еней добросердий 770] Словом ласкавим усіх утішає й з рясними сльозами 771] Передає під опіку Ацестові, родичу, всіх їх. 772] [164]Еріксу потім велить три воли він у жертву зарізать, 773] Для буревіїв ягницю, й тоді вже відв’язувать линви. 774] Сам же вквітчав собі голову зрізаним листям оливним. 775] Ставши на носі судна, держить келих, і м’ясо жертовне 776] Кидає в хвилі солоні, й перлисте вино виливає. 777] Друзі в змаганні б’ють веслами воду й гребуть ними хвилі, — 778] Вітер, іззаду за ними зірвавшись, у путь проводжає. 779] В час той Венера, в журбі неспокійна, отак до Нептуна 780] Заговорила, всі жалі свого виливаючи серця: 781] «Гнів ненаситного серця Юнони мене приневолив, 782] Мій ти Нептуне, до тебе прийти з цим гарячим благанням. 783] Гніву ні час не спроможен тривалий зм’якшить, ні побожність, 784] Влада Юпітера й долі веління зломити не в силі. 785] Їй ще не досить, що з Фрігії серця злочинна ненависть 786] Вирвала місто, на всяке знущання його передавши, 787] Трої останки, і попіл, і кості вона іще й досі 788] Все переслідує. Шалу такого причину хіба лиш 789] Знає сама вона. Сам ти недавно на водах лівійських 790] Свідком був, розрух який учинила на морі; з землею 791] Небо змішала, дарма довіряючи бурям еольським, 792] В царстві твоїм на такеє дерзнула. 793] Навіть тепер ось, злочинно намовивши наших троянок, 794] Знищила судна ганебно й примусила, флот загубивши, 795] Друзів лишити своїх у незнаній країні. Благаю, 796] Тим, що зостались, дозволь, хай безпечно доїдуть по хвилях 797] До лавремтійського Тібру[165], доб’ються того, що прошу я, 798] Це ж бо можливе, бо парки для них те призначили місто». 799] Так цього моря звитяжець, Сатурнів нащадок, промовив: 800] «Слід, Кітереє, аби ти державі моїй, о богине, 801] Вірила, ти ж бо сама з неї вийшла. А стільки довір’я 802] Я заслужив, бо я заспокоював часто шалену 803] Лютість і моря, і неба. Не менш і на суші, — а свідки 804] [166]Ксант з Сімоентом — журився твоїм я Енеєм, коли ще 805] Тиснув до мурів Ахілл знесилені Трої загони 806] й тисячі смерті віддав і шуміли загачені ріки, 807] Ксант не знаходив до моря шляхів докотить свої хвилі. 808] Я тоді вирвав Енея, у хмару сповивши, коли він 809] З сином Пелея хоробрим зустрівся в бою і нерівні 810] Сили й боги в них були. Хоч дуже хотів я дощенту 811] Знищити мури зрадливої Трої, споруджені мною, 812] Серце у мене і далі до нього те ж саме лишилось. 813] Страх віджени! Він безпечно доїде у пристань Аверну — 814] І ак, як ти хочеш цього. Одного лише втратить[167] в пучині. 815] І ой лиш один наложить за всіх головою». 816] Цими словами тоді заспокоївши серце богині, 817] Ьатько у золото коні впрягає, й гнуздає старанно 818] їх вудилами, і віжки цілком із рук випускає, 819] Іпроїздить, мов на крилах, по плесу блакитного моря. 820] Хвилі втихають, і збурене море під небом гримучим 821] Стелеться гладдю, з широкого обрію хмари зникають 822] І появляються постаті різні його товариства, 823] Різні потвори жахливі, хор Главка прадавній, Іноїн[168], 824] Син Палемон, і Трітони швидкі, і все Форкове військо. 825] Зліва Фетіда, й Меліта, і діва також панопейська; 826] Кімодокея, і Спіо, і Талія тут, і Нісея. 827] Тут до батька Енея у розум його неспокійний 828] Радість ласкава на зміну прийшла, й він наказує спішно 829] Щогли підняти усі й натягнути на реях вітрила. 830] Разом за линви хапаються всі і то зліва, то справа 831] Всі паруси розгортають, то реї повернуть високі, 832] То їх одвернуть; і флот весь попутні вітри підганяють. 833] Перед всіма Палінур веде свій загін густолюдний, 834] А за наказом услід свої судна керують вже інші. 835] А на небесній дорозі середини вже досягала 836] Ніч росяниста; й при веслах, на лавах твердих розіклавшись, 837] М’язи свої моряки розпрямляли у милім спочинку, — 838] Сон легковійний з-між зір у просторах ефіру ізлинув, 839] Темінь повітря розсунув, і тіні розвіяв, і прямо 840] Йде, Палінуре, до тебе, й дрімоту сумну навіває 841] На безневинного. Високо бог, на Форбанта подібний, 842] Сів при кормі і таку починає з стерничим розмову: 843] «Гей, Палінуре, сину Іасів, несе саме море 844] Флот наш, і рівно вітрець повіває, пора відпочити. 845] Голову тут прихили, відірви на хвилину від праці 846] Втомлені очі; а я вже тебе заступлю в твоїм ділі». 847] А Палінур, ледве очі підвівши, таке йому мовить: 848] «Кажеш, забути мені, чого варті погідне обличчя 849] Моря і тихії хвилі? Чи можна цій вірить потворі? 850] Як же довірю Енея (що ж інше?) змінливій погоді 851] й небу, що стільки разів вже мене обмануло, погідне?» 852] Так промовляє, й на ручку стерна налягає, й на волос 853] Не попускає, припавши й очима у зорі уп’явшись. 854] Бог же ударив його по обличчю гіллям, що спливало 855] Свіжою Лети росою[169] і чарами Стіксу просякло, 856] І проти волі йому обважнілі склепляє повіки. 857] Ледве дрімота неждана позбавила пружності тіло, 858] Сон вже на нього наліг і, частину корми відірвавши, 859] Разом з кермом у хвилі пливучі ним сторчголов кинув. 860] Кликав він друзів на поміч даремно. А Сон, відлетівши, 861] Наче маленька пташина, на небо полинув. Хоч все те 862] Сталось, та флот своїм шляхом безпечно прорізує море 863] І під опікою батька Нептуна без страху прямує. 864] Вже підпливав він, під скелі Сирен[170] підходячи близько, 865] Грізні колись, бо білілись кістьми незліченними вбитих 866] (Здалека глухо шуміли вони, биті хвилями завжди). 867] Дивиться батько, що плине судно без керманича хистко, 868] й сам серед пітьми нічної повів корабель він по хвилях. 869] Гіоко ридав він, у серці зворушений долею друга: 870] Ох як же міг ти повірити небу погідному и морю! 871] Будеш ти голий лежать, Палінуре, в пісках невідомих[171]».

КНИГА ШОСТА

Прибувши до Італії, Еней висаджується біля міста Кум і в храмі Аполлона зустрічається з жрицею Сівіллою, яка віщує його долю. Він просить Сівіллу зробити так, щоб він побачився в підземному царстві з тінню свого батька Анхіса. Сівілла показує йому, як туди дістатися. Еней ховає Мізена і здобуває вказане Сівіллою «золоте гілля». По принесенні жертви Прозерпіні Еней із Сівіллою спускається в підземне царство. Тіні померлих біля ріки Ахеронту, через яку перевозить Енея Харон. Зустріч з Цербером. Царство судді Міноса, різні види тіней.’В Елісії, країні вічного блаженства, Анхіс викладає синові своє вчення про очищення і переселення душ і показує йому нащадків-славетних римлян, починаючи з Ромула, засновника Рима, і кінчаючи Марцеллом, племінником і зятем Августа. Еней повертається на землю.

 1] Так він крізь сльози промовив і, флоту пустивши повіддя, 2] До узбережжя евбейського, врешті, до Кум допливає. 3] Судна носами до моря звернулись, і міцно зубами 4] їх якорі прикріпляли, а до узбережжя пристали 5] Круглі корми. На берег Гесперії юні загони 6] Спритно зіскакують. Сім’я вогненне одні добувають, 7] Сховане в жилах камінних, ті — дерево тягнуть із лісу, — 8] Звірів криївки густі, а ті — воду знаходять джерельну. 9] А благочесний Еней до вершин, де владарить над нами 10] Бог Аполлон, іде далі в велику печеру, в таємне 11] Лігво страшної Сівілли, великого духа якої 12] Й серце делійський віщун наповняє натхненням, майбутнє 13] Їй відкриває. В гай Трівії, в дім золотий вони входять. 14] Є така вість, що Дедал, утікаючи з царства Міноса, 15] Зваживсь плисти у повітрі на крилах прудких і в дорозі 16] Тій незвичайній заплив аж до Арктів холодних, і, врешті, 17] Легко осів на Халкідськім узгір’ї. І тут, де уперше 18] Твердо вчув землю, весла крилаті приніс він у жертву, 19] Фебе, тобі і храм спорудив величавий. В притворі — 20] Смерть Андрогея, а далі покара, яку Кекропіди 21] Змушені мати — давати (о горе!) сім діток щороку[172]. 22] Урна на жереби є там. Навпроти здіймається вгору 23] З моря кносійська земля[173]. Любов до бика тут жахлива, 24] І Пасіфая, і ложе таємне, і змішані роди. 25] Далі двоббразний вид Мінотавра[174] стояв тут — кохання 26] Грішного слід. Тут подвиг той славний — будова і ходи 27] [175]Плутані і нерозв’язні блукання. Але ж і Дедал вже 28] Зглянувсь на щире кохання царевої доньки й зрадливі 29] Ходи таємні у замку відкрив, показавши, де вихід 30] Ниткою[176]. Частку велику, Ікаре, ти в творі такому 31] Мав би, якби лише смуток дозволив. Твої він пригоди 32] Вирізьбить пробував двічі у золоті, й двічі у батька 33] Падали руки. І далі дивились би так, та вернувся 34] Посланий перше Ахат, а з ним Феба і Трівії жриця, 35] І лавка дочка Деїфоба, що так до царя промовляла: 36] «Ні, не таких тепер час вимагає оглядин, нам треба 37] Семеро з стада волів, які дотепер не впрягались, 38] Тут заколоти й овечок за звичаєм вибраних стільки ж». 39] Так наказала Енеєві. Не зволікавши й хвилини, 40] Жертву за словом її приносять мужі невідкладно, 41] Й тевкрів запрошує жриця ввійти до високого храму. 42] Витято в схилі високої скелі печеру велику; 43] То туди входів широких веде і воріт сто, а звідти 44] Стільки ж іде голосів у той час, як Сівілла пророчить. 45] От до порога прийшли, а діва: «Пора запитати 46] Долю нам, — каже, — свою, то ж бог ось, сам бог тут». Це мовить 47] Перед дверима, і раптом обличчя й весь вигляд змінився, 48] Коси розвіялись в неї, а груди здіймаються, й серце 49] Диким набрякло шаленством, і більша здається, і голос 50] В неї нелюдський. Овіяна силою близького бога, — 51] «Щось забарився ти, — каже, — троянче Енею, з обітом 52] І молитвами? Все баришся ти? Раніш не відкриють 53] Уст своїх віщих двері великого храму». Сказала 54] Й змовкла, а тевкрів, немов у гарячці, усіх затрусило, 55] Й цар їх із дна свого серця таке посилає благання: 56] «Фебе, ти завжди в біді до троянців бував милосердний, 57] Ти і дарданську стрілу напутив[177], і Парісові руки 58] На Еакідове тіло; мене по морях розмаїтих 59] Вів ти, які величезні простори земель обмивають; 60] В дальнім Массільськім краю і в полях, що до Сірт простяглися, 61] До берегів італійських тікаючих все ж ми дістались. 62] Хай же недоля троянська не далі за нами йде слідом! 63] [178]Ви ж, о богове й богині, всі разом, яким на заваді 64] Був Іліон, була слава дарданська немилою, згляньтесь 65] Ви над пергамським народом ласкаво. І ти, найсвятіша 66] Віщая діво, що знаєш майбутнє, — не царства прошу я, 67] Що не належить мені, — дай в Лації тевкрам притулок, 68] Трої богам і пенатам, що гнані блукають. Збудую 69] Фебові й Трівії з чистого мармуру храм і святкові 70] Дні встановлю та їх іменем Феба назву я. Й на тебе 71] [179]Захисток жде величавий в державі моїй, де я віщі 72] Книги твої загадкові пророцтва, моєму народу 73] Дані, складу і тобі, о мати, мужів присвячу я 74] Вибраних. Лиш не давай на листочках свої ворожби нам[180], 75] Щоб не летіли розкидані, буйним вітрам на забаву; 76] Дай нам пророцтво сама, я благаю». І мову урвав він. 77] Та у печері віщунка, іще не приборкана Фебом, 78] В шалі бушуючи, пробує, чи не удасться позбутись 79] Бога великого з серця. Та бог тим більше уста їй 80] Спінені тисне, і серця їй дикість приборкує дужче, 81] І втихомирює. Раптом самі вже собою відкрились 82] Сто величезних воріт храмових, і пророцтво віщунки 83] Там залунало в повітрі: «Нарешті, по довгих пригодах, 84] Що на морях їх зазнали, — й на суші чекають ще важчі, — 85] Ввійдуть дарданці у царство лавінське, ти цим не турбуйся. 86] Та вони скажуть: «Бодай би не входили». Бачу я війни, 87] Війни жахливі, і Тібр я он бачу, що сповниться кров’ю, 88] Буде ж бо там Сімоент, буде Ксант, буде табір дорійський, 89] І народився вже в Лації другий Ахілл[181] від богині. 90] Та не відійде нікуди присутня при тевкрах Юнона, 91] В час, коли ти у великій потребі в яких лиш не будеш 92] [182]Міст і племен італійських благати собі допомоги! 93] [183]Лиха такого причиною знову ж до тевкрів прихильна 94] Буде чужинка, знов ложе чуже… 95] Ти лиш нещасть не лякайся, ставай проти них сміливіше, 96] Ніж дозволяє тобі твоя доля. Путь перша рятунку, 97] Що й не гадав ти про неї, відкриється з грецького міста[184]». 98] Цими словами Сівілла кумейська із місця святого 99] Страшно й неясно виспівує й виє з печери, правдиве 100] З темним мішаючи. Так Аполлон нею віжками править 101] І попід груди шалену острогами коле. Як тільки 102] Шал уступив і уста її спінені втихли, промовив 103] Цими словами герой наш Еней: «Вже ніякі, о діво, 104] Нові нещастя мене несподівані більше не стрінуть. 105] Все вже в своїй голові уявив я собі і продумав. 106] Лиш одного я прошу: якщо тут до підземного царства 107] Є якісь двері, є чорне болото, яке розлилося 108] З повені хвиль Ахеронту, то хай же дозволено буде 109] Стати мені перед очі батька мого дорогого. 110] Ти мені шлях покажи й відчини туди браму священну. 111] Я його з полум’я вирвав, як тисячі стріл по нас били; 112] Виніс його я з юрби ворогів на цих плечах. Пройшов він 113] Разом зі мною дорогу по всіх океанах, терпів він, 114] Немічний, моря і неба знегоди усі понад сили 115] І понад старості долю. Отож він наказував щиро, 116] Щоб уклонивсь я порогам твоїм, щоб благав тебе дуже. 117] Мати, благаю, зглянься, всесильна, на сина, на батька, 118] Бо ж і Геката гаї авернійські тобі доручила. 119] Міг же Орфей із темряви викликать мани дружини, 120] Хоч його сила в дзвінких лише струнах, в кіфарі фракійській. 121] Брата також міг Поллукс відкупити позмінною смертю, 122] Сто раз пройшовши туди і сюди. Чи згадати Алкіда 123] Або Тесея? І мій від Юпітера рід розпочався». 124] Поки він цими словами благав і за вівтар держався[185], 125] Відповідала віщунка: «Божистої крові потомку, 126] Сину Анхіса, троянче, легкий перехід до Аверна, 127] Вдень і вночі там чорна Дітова брама відкрита, 128] Тільки вернутися звідти і вийти на світ цей небесний — 129] Це уже труд, це справа велика. І деякі тільки, 130] Що їх Юпітер у ласці своїй полюбив, чи їх доблесть, 131] Божих синів, аж на небо піднесла. Ліси ж поміж нами, 132] І навколо Коціт розлив свої чорнії води. 133] Що ж, як бажання у тебе таке, така в серці жадоба 134] Два рази озеро Стікс пропливти[186] і два рази Тартар 135] Чорний уздріть, як приємно на труд цей шалений пуститись, — 136] Знай, що слід перше зробити: десь криється між деревами 137] В тінях гілля із листям і пруттям гнучким золотеє[187] — 138] Святощі це для Юнони підземної, їх укриває 139] Гай, і похмурою пітьмою їх сповивають долини. 140] Та не дозволено в схови підземні раніше вступити, 141] Доки не зірвано з дерева наріст отой злотолистий; 142] Це як ралець Прозерпіна-красуня собі встановила. 143] Зірвеш ту віть золоту — і друга уже виростає, 144] Й гілка ота вже таким же квітчається знову металом. 145] Отже, ти високо й пильно дивись і, як тільки побачиш, 146] В руку бери, так годиться. Бо легко сама тобі дасться, 147] Як лиш покликаний долею ти; а як ні, то не знайдеш 148] Сили, щоб взяти її, не зітнеш її й сталлю твердою. 149] Є біля тебе, крім того, ще тіло померлого друга[188], — 150] Гей, ти не знаєш, — і цілий твій флот оскверняється трупом; 151] Ти по пораду тим часом прийшов і нам топчеш пороги. 152] Спершу його віднеси і належним вшануй похованням; 153] Чорні ягнята сюди приведи, як очищення жертву. 154] Так лише Стіксу побачиш гаї і живим недоступне 155] Царство». Мовила так і, зімкнувши уста свої, змовкла. 156] Смуток обличчя його огорнув, невідоме майбутнє 157] Важить в своїй голові він. За ним і Ахат поступає, 158] Вірний товариш його, у такій же журбі, крок за кроком; 159] Так між собою удвох розмовляли вони й міркували, 160] Друга якого померлого мала на думці віщунка, 161] Тіло чиє поховати належить. І от на сухому 162] Березі бачать Мізена вони, що загинув нужденно, 163] Сина Еола — Мізена. Умів від усіх він найкраще 164] Міддю скликати мужів і Марса в них співом будити. 165] Гектора був це товариш великого, з Гектором разом 166] Завжди у бій він ходив, і сурмою, і списом славетний, 167] А як Ахілл поконав того мужа й зігнав з цього світу, 168] Цей завзятий герой приєднався як друг до Енея, 169] До дарданійця, і вибрав не гірше. Та разу одного 170] Він, у безумстві своєму, заграв над просторами моря, 171] Дуючи в мушлю порожню, й богів з ним змагатися кликав. 172] Виклик змагання прийняв сам Трітон, якщо вірити можна, 173] І межи скелями, в спінених хвилях, втопив того мужа. 174] Всі обступили кругом його, й тяжко усі голосили. 175] Перший найбільше Еней ридав поміж ними побожний. 176] Потім Сівілли наказ виконувать швидко беруться, 177] І починають в сльозах вони дерево зносить негайно, 178] І похоронне складати багаття, щоб неба сягало. 179] Йдуть до старезного лісу, високого звірів притулку; 180] Падають сосни, й видзвонює падуб під лезом сокири, 181] Балки розколюють клинням вони берестові й дубові, 182] Ще й ясени величезні з високих верхів’їв спускають. 183] І при роботі такій не бракує й самого Енея, 184] Товаришів підганяє він, сам за ту зброю береться. 185] А за роботою думку в умі він снує сумовиту, 186] На безконечні погляне бори й починає молитись: 187] «От коли б те золотеє гілля між дерев показалось 188] В цьому великому гаї мені? Ох, по правді-бо щирій 189] Все, наш Мізене, про тебе нам віщувала віщунка». 190] Ледь він це мовив, як голубів пара[189] злетіла із неба 191] Й, перед самими очима героя майнувши, присіла 192] На моріжку на зеленім. Пізнав тоді витязь могутній 193] Матерніх птиць і, зрадівши, благав їх: «Будьте мені ви 194] Провідниками й вкажіть, якщо є десь, дорогу, і льотом, 195] Просто прямуйте в ліси, де галуззя багате родючу 196] Землю затінює. Мати-богине, в тяжку цю годину 197] Не покидай мене». Мовив і став; і уважно дивився, 198] Що за знаки подають, і куди попрямують у льоті. 199] Ті ж для годівлі злетіли настільки, що оком доглянуть 200] Міг би, хто стежив за ними. Тоді, як над гирло Аверну 201] Тяжко пахучого вже прилетіли, то швидко знялися 202] І, через легке повітря майнувши, на бажанім місці, 203] На двоприродному дереві[190] сіли. А там надзвичайне 204] Золота світло заграло в галуззі; як часом буває, 205] Зазеленіє посеред лісів молодими гілками 206] В найтріскучіші морози омела, яка на чужому 207] Виросла круглому пні і шафранною порослю в’ється. 208] Так золота виглядала галузка у тіні дубовій, 209] Так шелестіли листочки у подуві тихого вітру. 210] Жадібно враз ухопивши, Еней відчахнув її тут же, 211] Хоч не давалась, і прямо в домівку віщунки заносить. 212] На узбережжі тим часом Мізена оплакали тевкри, 213] Тлінному праху безмовному шану віддавши останню. 214] Сосон смолистих багато й дубини зрубавши, найперше 215] Склали велике багаття вони і темним довкола 216] Віттям жалоби все вмаїли, спереду ж ставляють рівно 217] В ряд кипариси смутні[191], їх зброєю вкривши ясною. 218] Ще інші воду гарячу готують, котли наставляють, 219] Щоб закипіли в вогні; скостеніле в ній тіло обмивши, 220] Мазями мажуть. Зчиняється плач. Тоді тлінні останки, 221] Вмиті сльозами, на мари кладуть, а на них закидають 222] Ще й паполому багряну, відоме усім покривало. 223] Ті ж до багаття уже підійшли, — сумна це послуга, — 224] І за звичаєм батьків смолоскип, відвернувшись, підклали. 225] З ладану жертва і тризна палає, й з оливою жбани. 226] Тільки що полум я згасло і попіл осів, полили ще 227] Винами рештки нестлілі й впиваючий попіл. А кості, 228] Зібрані в мідяну урну, поклав Коріней; а потому, 229] Чистої взявши води, він три рази всіх друзів обходить, 230] Легко їх кропить росою з родючої гілки маслини; 231] Так товариство очистив і слово промовив прощальне. 232] Тут же побожний Еней височенну могилу насипав 233] І на вершечку підхмарнім поклав і кермо, і сурму він — 234] Мужа того все знаряддя. Мізеном від нього зоветься 235] Нині гора та й на вічні віки береже це імення. 236] Все це зробивши, виконує швидко накази Сівілли. 237] Там глибочезна печера була кам’яна, що широкі 238] Челюсті мала, закриті і озером чорним, і тьмяним 239] Лісом. А понад печерою тою ніколи й пташина 240] Не пролітала, такий-бо там подих із чорного гирла 241] Вгору злітав і ген під самі небеса піднімався. 242] [192](Тим-то і греки те місце Аорном безпташним назвали). 243] Жрець тут найперше поставив чотири воли чорноспинні 244] Й чола вином узливав їм, а потім із чіл, з-поміж рогів, 245] Вирвав шерстини найдовші й в священний вогонь їх укинув; 246] Це як завдаток на жертву. І голосно кличе Гекату, 247] Сильну і в небі, й в Еребі. А інші ножі підкладають, 248] Кров іще теплу збирають у чаші. Еней підступає 249] Й сам чорнорунну ягницю мечем убиває для неньки 250] Мстивих богинь[193] і сестри їх великої; ялівку ж ріже 251] В жертву тобі, Прозерпіно. Відтак починає у пітьмі 252] Вівтар ладнати для Стіксу владики[194]; все м’ясо волове 253] В полум я кинув, з маслини олією тельбухи кропить, 254] В жарі палаючі. А як заблисла вже заграва перша 255] Й стало світати навкруг, під ногами земля застогнала, 256] Заколихались верхів’я лісів і, здавалося, чути, 257] Як десь собаки завили у пітьмі з приходом богині[195]. 258] «Гетьте, незвані, геть звідси! Виходьте! — волає віщунка, — 259] З цілого гаю виходьте усі. А ти у дорогу 260] Ладься і з піхов свій вихопи меч, бо тут треба, Енею, 261] Духа бадьорості, треба у час цей залізного серця». 262] Тільки сказала і в шалі у гирло відкрите печери 263] Вскочила; за провідницею й він вирушає відважно. 264] Всі ви, богове, володарі душ, і ви, тіні безмовні, 265] Хаосе, й ти, Флегетоне, й простори нічного мовчання! 266] Мовить, що чув я, дозвольте і з вашої волі розкрити 267] Тайни підземних глибин, оповиті у пітьму глибоку. 268] Йшли у самотній ночі крізь пітьму вони, і пустинні 269] Області Діта, і царства порожні його. Ось такою 270] Часом буває дорога у лісі при сяйві непевнім 271] Місяця, в світлі скупому, як небо Юпітер огорне 272] Тьмою, як чорная ніч від речей всі їх барви одніме. 273] Перед передсінком самим, ізкраю, в Орковім гирлі 274] Смуток і мстива Гризота звили собі свої кубла. 275] Пошесті теж там бліді оселилися й Старість невтішна, 276] Страх там і Голод, дорадник до злого, і Злидні погані, 277] Постаті з виду страшні. Там Смерть, і скорботна Робота, 278] Й Сон, споріднений Смерті, і грішні Утіхи розпусні. 279] На протилежнім порозі Війна смертоносна й залізні 280] Фурій світлиці, а далі Незгода безглузда в гадючі 281] Коси свої скиндячки повплітала, у пасоці вмиті. 282] В самій середині віття, мов руки старі, простягає 283] Тінявий берест високий, — на ньому неначе гніздяться 284] Марева сонні, зрадливі, під кожним листочком осівши; 285] Безліч, крім цього, потвор там зібралося різноманітних: 286] В брамі Кентаври стоять на припоні, і Сцілли двовиді, 287] І Бріарей стораменний, і грізная гідра Лернейська, 288] І вогнезбройна Хімера, й Горгони, і Гарпії люті, 289] І тритілесної постаті тінь[196]. Тут Еней наш, пройнятий 290] Страхом раптовим, меча добуває і вістрям у вічі 291] Стрічним усім наставляє; й якби лиш товаришка мудра 292] Не пояснила йому, що це все тільки легкі, безкровні 293] Тіні літають, що це із істот тільки з’яви пустії, — 294] Був би накинувсь на тіні і марно залізом рубав би. 295] Звідси дорога до хвиль тартарійського йде Ахеронту. 296] Вир тут бездонний болотом клекоче й кипить каламуттю, 297] Грязь усю звідси, й пісок, і намул у Коцит викидає. 298] Вод і річок цих незмінно Харон стереже, перевізник, 299] Страшно брудний, закуйовдженим заростом сивим у нього 300] Все підборіддя укрите, а очі аж іскрами сиплють, 301] Одіж кальна із плечей, зав’язана в вузол, звисає. 302] Сам він суднину багром підпихає, вітрилами править, 303] Човном іржавої барви небіжчиків возить; вже досить 304] Підстаркуватий, та старість у бога ще кріпка і яра. 305] До берегів цих юрба розмаїта вся кинулась валом, 306] Чоловіки, і жінки, і тіні величних героїв, 307] Що розпрощались з життям. Тут хлопці були і дівчата, 308] Ще незаміжні, і ті юнаки, що їх перед очима 309] Їхніх батьків на багаття поклали. Як листя багато 310] В перший осінній мороз облітає в лісах, скільки птахів 311] З-понад глибокого моря прилине, як холод зимовий 312] Ген аж за море жене їх, у теплі краї посилає, — 313] Всі там стояли й благали, щоб першими перевезтися, 314] Руки свої простягали, до другого берега рвались. 315] Та перевізник похмурий приймає лиш декого в човен, 316] Інших усіх відганяє, не хоче на берег пустити. 317] Це здивувало Енея, й він, тиском тим вражений дуже, 318] Мовив: «Скажи мені, діво, чого ця юрба над рікою 319] Хоче, чого домагаються душі, і в чому різниця, — 320] Ці покидають цей берег, ті ж хвилі гребуть каламутні?» 321] Так відказала на це довговічна Енеєві жриця: 322] «Сину Анхіса, без жодного сумніву божий потомку, 323] Це, бач, глибокі болота Коциту й стігійське багнище, 324] [197]Навіть богове, поклявшися ними, не зломлять присяги. 325] Вся ця юрба, яку бачиш, — смутні непохованих тіні; 326] Цей перевізник — Харон, а по хвилях поховані їдуть. 327] Перше не вільно на берег страшний по цих глухоревучих 328] Хвилях возити, ніж кості їх ляжуть в своїх домовинах. 329] Сто літ блукають вони і над берегом цим ось літають, 330] Щойно тоді допускають їх знов до дряговин жаданих». 331] Тут зупинився потомок Анхіса, затримавши кроки, 332] Думав він довго і долею душ нещасливих журився. 333] Тут і сумних, і позбавлених шани, належної вмерлим, 334] Бачить Левкаспа й Оронта, начальника флоту лікійців. 335] Їх-то, коли виїздили з-під Трої на хвилях бурхливих, 336] Австер втопив, на мужів та їх човен навіявши хвилі. 337] Тут і керманич стояв Палінур, що, зірки споглядавши 338] Серед дороги лівійської, в море скотився глибоке, 339] Впавши з корми. І заледве його тут сумного впізнавши, 340] В сутінку темнім, озвався Еней: «Хто ж з богів, Палінуре, 341] Вирвав тебе з-поміж нас і в морськую безодню укинув? 342] Ну-бо, скажи. Бо мене Аполлон, який досі ніколи 343] Слова нам даного ще не зламав, обманув лиш у цьому. 344] Він-бо мені передрік, що ти море здоровий проїдеш 345] І до авзонських причалиш земель. Де ж обіцяне слово?» 346] Той же на це: «Анхісіде, наш вождю, ні Феба пророцтво 347] Не ошукало тебе, ані бог не втопив мене в морі. 348] Бо під навалою сили великої в мене зірвалось 349] Раптом кермо, яке дуже беріг і яким керував я. 350] І потягнув я його стрімголов за собою. Клянуся 351] Морем суворим, не так в ту хвилину боявся за себе, 352] Як я боявся, щоб твій корабель не піддався тим хвилям; 353] Бо ж і приладдя позбувся, й керманича збито із нього. 354] Довгі зимові три ночі метав мною Нот буревійний 355] По необмежених водних просторах; четвертої ж днини 356] З гребня високої хвилі Італію вздрів я й поволі 357] До суходолу, рятуючись, вже наближався, як збройні 358] Люди на мене напали лихі, сподіваючись, мабуть, 359] Здобич узяти. Від мокрого одягу геть обважнів я, 360] Й руки мої скостенілі за скелі шорсткі вже хапались. 361] Хвиля й тепер мене миє й хитає на березі вітер. 362] Щиро благаю, на світло тебе заклинаю небесне, 363] Миле тобі, і на батька, й Іула, твою всю надію, 364] Вирви із лиха мене, нездоланний! Чи кинь ти на мене 365] Жменю землі, ти це можеш, зайди до Бєлінського порту[198], 366] Чи, коли спосіб є інший який, що його показала 367] Мати-богиня тобі — бо не вірю, щоб сам ти без волі 368] Божої намір мав ріки страшнії оці і Стігійське 369] Озеро перепливати, — подай нещасливому руку 370] І через хвилі візьми із собою, щоб хоч після смерті 371] Міг я, нарешті, отут у спокійній оселі спочити». 372] Так він сказав, а на це так озвалась до нього віщунка: 373] «Звідки тобі, Палінуре, прийшло це бажання жахливе? 374] Ти, непохований, мав би побачити води Стігійські 375] Й грізну ріку Евменід? Без дозволу ти на цей берег 376] Хочеш вступити? Ніяк не надійся, що зможеш мольбою 377] Божі закони змінить. Та слово утіхи в тяжкому 378] Горі затям: бо сусіди, зловісними знаками довго 379] Лякані скрізь по містах, твої з жертвами кості вшанують, 380] Пагорб могильний насиплють тобі, та влаштують і тризну, 381] [199]Й край цей на вічні часи назоветься ім’ям Палінура». 382] Цими словами журбу відігнала і біль на хвилину 383] З серця сумного зняла, — він тішився назвою краю. 384] Отже, йдуть далі по тій же дорозі й доходять до річки; 385] Як перевізник помітив їх ще від стігійської хвилі, 386] Як тихим гаєм ішли, прямуючи просто до річки, 387] Перший до них обізвався й словами такими промовив: 388] «Хто б ти не був, що у зброї до нашої річки прямуєш, 389] Нам уже звідти скажи, чого хочеш, спини свої кроки. 390] Тут-бо лиш місце для тіней, для Сну й для снотворної Ночі. 391] Тіл же живих на стігійськім човні тут не вільно возити. 392] Радості досі не мав я за те, що прийняв я Алкіда 393] Тут ось на озері, ні за Тесея, ні за Пірітоя, 394] Хоч, від богів народившись, були непоборної сили. 395] Той тартарійську собаку[200] з-під самого царського трону 396] В путах, тремтячу, голіруч волік, а ті два намагались 397] Дітову жінку[201] із спальні схопити». На це коротенько 398] Відповіла йому так амфрісійська віщунка[202]: «Не бійся, 399] Підступу тут ніякого немає, насильства ця зброя 400] Не заподіє. Вічно нехай воротар велетенський 401] Бреше в печері і тіні безкровні лякає, нехай там 402] В дядька порогів[203] безвинна пильнує собі Прозерпіна. 403] Це ось троянець, побожний Еней, хоробрістю славний; 404] В темінь Ереба найглибшу іде він до батька. Як навіть 405] Приклад такої любові тебе не розчулить, то на ось, — 406] І відкриває галузку, яку під полою ховала, — 407] Глянь, пізнавай». В того серце, запалене гнівом, остигло, 408] Й більш він ні слова. Дивується з дару почесного долі, 409] З віття, якого не бачив так довго, і темно-зелений 410] Човен назад повертає, і близько до берега їде. 411] Потім всі душі, які на лавках довжезних містились, 412] Гонить і місце готує. В середину потім Енея, 413] Велетня, в човен саджає. А той заскрипів весь, обшитий 414] Шкурою, під тягарем, і крізь шпари багато болота 415] Втиснулось. Ледве, з бідою, віщунку й героя за річку 416] Висадив цілих, в зелений комиш, у болото страшенне. 417] Цербер тримордий, великий, розтягтись на цілу печеру, 418] Саме при вході, всю повнив місцевість своїм валуванням. 419] Тільки уздріла віщунка, що в нього гадюками грива 420] Їжиться, кидає коржик, заправлений зіллям чарівним 421] З медом солодким. А він три скажені пащеки голодні 422] Миттю роззявив, і здобич хапає, й хребет величезний 423] Свій на землі простягає, розлігшись на цілу печеру. 424] Тільки цей сторож заснув, а Еней вже виходить і швидко 425] Берегом річки іде, з-за якої ніхто не вернувся. 426] [204]Раптом почулися крики тоді і квиління жахливе, 427] Плакали душі дитячі на першім порозі; віднявши 428] Їх від грудей і життя відібравши утіху солодку, 429] Чорна година взяла і в могилі сумній оселила. 430] Поруч були, що безвинними смертної кари зазнали. 431] Та не без суду й вони, жебраками місця здобувають. 432] Мінос-суддя потрясає тут урною й кличе на раду 433] Тіні безмовні, й життя, і провини усіх розглядає. 434] Дальші місця зайняли ті сумні, що самі наложили 435] Руку на себе, невинні, яким це життя так набридло, 436] Що й позбулися його. Як хотіли б тепер на ясному 437] Світі і злидні вони, і тяжкую роботу терпіти! 438] Не дозволяє їм доля, й ненависна хвиля сумного 439] Озера зв’язує, й Стіксові дев’ять рамен їх тримають, 440] Воду розливши. А близько звідсіль, розгорнувшись, широкі 441] «Смутку поля» показались, — таку вони назву там мають. 442] Тут були ті, кого жаром жорстоке зв’ялило кохання 443] Немилосердне. Стежками блукають у миртовім гаї 444] Й тихо ховаються, навіть по смерті журби не позбувшись. 445] Тут він побачив і Федру, і Прокру, й сумну Еріфілу, 446] Що від жорстокого сина показує рану жахливу. 447] Далі Евадну, а там Пасіфаю і Лаодамію; 448] Слідом іде і Кеней, що раніш юнаком був, та знову 449] Жінкою став, що доля колишню їй стать повернула. 450] А поміж ними блукала в великому лісі Дідона- 451] Фінікіянка, а рана у неї ще свіжа. Її ж то 452] Зразу троянський герой розпізнав тоді в сутінках «зблизька, — 453] Лиш невиразно, як часом, коли хтось у хмарах побачить 454] Місяць новий, чи той, може, привидівсь йому; він заплакав 455] Ревно й у щирім коханні отак промовляє до неї: 456] «Бідна Дідоно, я бачу, правдива була в мене вістка, 457] Що ти погасла, мечем гостролезим життя припинивши. 458] Я був причиною смерті твоєї? Зірками клянуся, 459] Небом і правдами всіми, якщо вони є під землею, 460] Що проти волі, царице, твої береги я покинув. 461] Але накази богів, що велять мені й нині у пітьмі, 462] В диких місцях непрохідних блукать серед темряви ночі, 463] Владно мене повели. Не міг я й повірити навіть, 464] Що, відпливаючи, стільки тобі спричиню я печалі. 465] Кроки затримай свої і від наших очей не ховайся. 466] Нащо тікаєш? Це доля дала розмовлять нам востаннє». 467] Цими словами палаючий гнів її й погляд похмурий 468] Прагнув зм’якшити Еней і з очей її викликать сльози. 469] Втупивши очі у землю, стояла вона, відвернувшись, 470] І не змінивсь її вигляд під впливом початої мови 471] Більше, ніж був би це камінь твердий чи скала Марпесійська. 472] Врешті, зірвалася раптом і з гнівом у серці побігла 473] Знов до тінистих гаїв, де Сіхей, чоловік її давній, 474] Відповідає турботою їй і взаємним коханням. 475] Отже, й Еней, пригодою тою уражений тяжко, 476] Довго сльозами її проводжає й жаліє сердечно. 477] Звідси йдуть далі в призначену путь, аж спинились на нивах 478] Крайніх, — ті ниви окремо прославлені в війнах герої 479] Тут заселяють. Зустрівсь їм Тідей і узброєнням славний 480] Партенопей, а ще далі тінь бліда Адраста, й на світі 481] Цьому оплакані щиро дарданці, полеглі у битвах. 482] Тож їх побачивши всіх у шерегу довгому, тяжко 483] Він застогнав — і Главка, й Медонта, й за ним Терсілоха, 484] Антенорідів всіх трьох, і Церери жерця Полібота, 485] І з колісницею ще і при зброї ще досі Ідая. 486] З гомоном душі праворуч його обступили й ліворуч — 487] Бачити раз їм не досить, їм любо з ним довше побути, 488] Порозмовляти із ним, про причину приходу дізнатись. 489] Але данайців вожді найзначніші й за ними фаланги 490] Військ Агамемнона, лиш запримітили мужа в блискучій 491] Зброї у тіні, від страху великого всі затремтіли 492] Й стали тікать, як колись то бувало, до суден, а інші — 493] В крик, та не дуже, бо голос урвався, не вийшовши з горла. 494] Тут Пріаміда він Деїфоба, в якого все тіло 495] Зовсім спотворене, бачить; жорстоко скалічений був він: 496] Руки обидві, обличчя і скроні у ранах, бо вуха 497] Вирвані й ніс мав обрізаний — рана була це погана. 498] Дикі знущання сліди, тремтячи, він старався закрити. 499] Ледве впізнавши, Еней йому голосом мовив знайомим: 500] «Сильний в боях Деїфобе, нащадку високого роду 501] Тевкра, гей, хто ж захотів на тобі так помститись жорстоко? 502] Злочину хто ж це такого посмів на тобі допуститись? 503] Чув я про тебе, що ти, утомившись, останньої ночі 504] В січі пеласгів спочив на безладному покладі трупів. 505] Я ж бо насипав могилу порожню тобі на ретейськім 506] Березі й тричі ще голосом сильним я тінь твою кликав; 507] Охороняє те місце і назва, і зброя. Тебе ж я, 508] Друже, не зміг, як тікав з батьківщини, знайти й поховати». 509] А Пріамід: «Нічогісінько не занехаяв ти, друже; 510] Для Деїфоба й для тіні посмертної все учинив ти, 511] Лиш моя доля і злочин лаконки проклятий[205] в нещастя 512] Ввергли мене, — отакий по собі вона спомин лишила. 513] Знаєш ти добре і сам, як ніч ту останню в зрадливих 514] Радощах ми провели. І мусимо ми пам’ятати 515] Всі, коли кінь проклятущий в Пергам наш високий ускочив, 516] Як у важкім животі він озброєних воїнів вніс нам. 517] Ніби святий хоровод влаштувала вона і водила 518] Сповнених шалом вакханським фрігійських жінок і між ними 519] Факел тримала палаючий, ще й закликала данайців 520] З замку високого. Я тоді, зморений сном і журбою, 521] У проклятущій подружній кімнаті лежав, і глибока 522] Втома солодка мене огорнула, до смерті подібна. 523] Жінка ж славетна тоді із кімнати всю винесла зброю. 524] З-під голови вона меч витягає мій вірний і кличе 525] В дім Менелая, ворота йому відчинивши; тож, видно, 526] Мала надію, що це запорукою буде любові 527] Й що таким способом пам’ять провин її давніх зітреться. 528] Що тут казати? Вдерлись в кімнату, й потомок Еола[206] 529] З ними, до злого під’юджує всіх він. Богове, віддайте 530] Грекам те саме, якщо для них слушно я кари благаю. 531] Та розкажи ти й мені, яка-то пригода живого 532] Аж у це місце тебе привела? Чи блукаючи морем, 533] Чи за наказом богів ти тут? Доля яка тебе гнала, 534] Що в цю безсонячну й тужну зайшов ти оселю немилу?» 535] Так розмовляли вони, а Аврора в квадризі рожевій 536] Вже до середини неба дійшла у мандрівці надхмарній. 537] Й так ось були б і призначений час весь вони змарнували, 538] Але супутниця коротко їм нагадала, Сівілла: 539] «Ніч западає, Енею, ми ж час у журбі тут гайнуєм. 540] Ось оте місце, де шлях цей на дві поділився дороги: 541] Та, що праворуч, веде аж до мурів великого Діта, 542] Це до Елісія путь нам; а та, що ліворуч, карає 543] й до нечестивого Тартару грішників тіні провадить». 544] Ти же на це Деїфоб: «Не гнівайся, жрице велика, 545] Я вже іду, число я поповню і в темінь вернуся. 546] Йди ж, наша гордосте, доля нехай тобі кращою буде». 547] Тільки сказав і на слові оцім повернув свої кроки. 548] Тут озирнувся Еней і неждано під скелею зліва 549] Бачить велику твердиню, аж тричі обведену муром. 550] Вколо її обпливає вогненна ріка бистрорвуча, 551] Полум’ям бухає й хвилями котить гримуче каміння, — 552] Це Флегетон тартарійський. Там спереду брама велика, 553] З чистої сталі стовпи, — ні людська їх не зрушить війною, 554] Ні небожителів сила, — й залізна здіймається вежа. 555] Там Тізіфона сидить, підійнявши кривавії шати, 556] Цілими днями й ночами без сну вхід до вежі сторожить. 557] Звідти весь час долітають і зойки, і немилосердний 558] Свист батогів, і залізних кайданів волочених брязкіт. 559] З страхом Еней зупинився і слухає шум той і скрегіт. 560] «Що за злочинці там, діво святая, скажи, які кари 561] Там завдають їм? Чому такі зойки сюди долітають?» 562] В відповідь мовить пророчиця: «Тевкрів вождю велеславний! 563] Стати не може з безвинних ніхто на тім клятім порозі. 564] Та як Аверну гаї Геката мені доручала, 565] То й розказала про кари божисті, провівши усюди. 566] Кноському тут Радамантові влада належить жорстока, 567] Чує він винних лукавство, й катує, і силує визнать, 568] Хто согрішив на цім світі у марній надії, що скриє 569] Все і покуту за гріх відкладав аж до пізньої смерті. 570] От з батогом у руках підступає до них Тізіфона, 571] Месниця, й б’є, а в лівиці жахливі тримає гадюки, 572] Й в очі стромляє, й скликає громади посестер жорстоких. 573] Щойно зловісні тоді заскрегочуть завіси й прокляті 574] Брами відчиняться, — бачиш, яка там у сінях сторожа, 575] Що за потвора дверей стереже. Усередині є там 576] Гідра велика, і тим ще страшніша, що чорних у неї 577] Аж п’ятдесят є пащек. А далі сам Тартар два рази 578] Вглиб простягається й стільки ж у пітьму сягає, наскільки 579] Видно у небі високий Олімп, у ефір оповитий. 580] Тут покоління землі стародавнє, плем’я титанів, 581] Скинене громом, воно аж на самому дні пробуває. 582] Бачила там величезні тіла я близнят Алоедів, 583] Що забажали руками підважити небо велике 584] Й навіть Юпітера дерзко наважились з царства прогнати. 585] Бачила я й Сальмонея, що, відданий мукам жорстоким, 586] Взявсь удавать він Юпітера блискавки з громом Олімпу, 587] Й гнавсь четвернею по грецькій країні, й махав смолоскипом; 588] Їхав з тріумфом в столицю Еліди, і божої честі 589] Він зажадав, божевільний. А пломінь небесний і хмари, 590] Що їх нічим не підміниш, він міддю хотів удавати 591] Й тупотом кінських копит. Але батько, могутній володар, 592] Громом ударив із хмари густої. Та не головня це 593] І не палаюча тріска соснова! І вниз головою 594] Кинув він ним в круговерті великій. А щоб ти не думав, 595] Ніби я Тітія там, землі всеродючої сина, 596] Не зустрічала, то знай — він дев’ять ланів там займає, 597] А невмирущу печінку у нього закровленим дзьобом 598] Рве величезний коршак, жере м’ясо, яке відростає 599] Знов для нових катувань. Під грудьми він у нього гніздиться 600] І відростаючим жилам повік не дає супокою. 601] Слід і лапітів згадать — Іксіона або Пірітоя, — 602] Чорна над ними скала, що ось-ось упаде, й ще, здається, 603] Мить — і зірветься. А тут миготять золотії підніжки 604] Попід величними ложами й царські розкішні бенкети 605] Перед самими очима. Та з фурій найбільша тут сіла 606] Поруч і не дозволяє руками стола доторкнутись, 607] Скаче, і факелом тиче у вічі, й кричить на все горло. 608] Тут були ті, які, живши, братів ненавиділи, били 609] Рідних батьків а чи нищили свого клієнта обманом. 610] Ті, що знайшовши скарби, їх для себе тримали, а рідним 611] Не відступали нічого (таких тут громада найбільша); 612] І в перелюбстві убиті, й хто в військо пішов нечестиве, 613] Й хто не боявсь владарів своїх зрадить. Ті кари своєї 614] Ждуть під замком. І не дуже допитуй, якої чекають 615] Кари і долі якої зазнали. Одні величезні 616] Скелі там котять[207], а інші розтягнені висять на шпицях 617] Кола. Сидить і сидітиме вічно Тесей бідолашний, 618] І найнещасніший Флегій серед непроглядної пітьми 619] Всіх умовляє навколо і голосно всіх закликає: 620] «Вчіться на прикладах правди й не важтесь богам не вклонятись». 621] Той батьківщину запродав свою, їй поставив тирана, 622] Куплений грішми, він ті встановляв, а ті зносив закони; 623] Інший — ложе дочки осквернив забороненим шлюбом. 624] Всі на жахливі зважались гріхи й успівали у звазі. 625] Навіть якби цілих сто язиків і сто уст було в мене, 626] Й голос залізний, то все ж не могла б я й тоді полічити, 627] Злочинів різноманітних і кар усі види назвати». 628] Тільки лиш Фебова жриця предвічна слова ці сказала, 629] Квапить в дорогу: «Ану ж бо кінчаймо початеє діло; 630] Ну ж поспішімо, я бачу вже мури, у кузнях циклопів 631] Ковані, й в арці, що прямо навпроти, уміщену браму, 632] Ту, що велять біля неї нам приписи скласти дарунки». 633] Мовила так, і поряд пішли вони шляхом тінистим, 634] І до середини шляху дійшли, і до брами підходять. 635] Входить у неї Еней і скроплює тіло водою 636] Свіжою й гілку свою на одвірку, навпроти, чіпляє. 637] Щойно це все довершивши і склавши дарунок богині, 638] Входять у радості край, на зелені, розкішні поляни 639] Благословенних гаїв, де оселі щасливих. Ясніше 640] Світло тут сяйвом багряним поля обливає, своє тут 641] Сонце і зорі свої. Тут одні на траві на зеленій 642] Сили вправляють свої і стають до змагань на пісочку 643] Жовтому й борються там, а інші на площі виводять 644] Танці й співають пісень, і жрець поміж ними фракійський[208] 645] В довгій киреї на струнах дзвінкучих музичного такту 646] Сім різних тонів виводить; то пальцями в них ударяє, 647] То знов із кості слонової плектром[209]. Тут рід старовинний 648] Тевкра, нащадки його прехороші та дужі герої, 649] Ті, що за кращих часів на світ народились, — був Іл тут, 650] Був Ассарак, і Дардан був, славетної Трої засновник. 651] А віддаля з колісниць дивувався Еней та з озброєнь, 652] Що без героїв лишались. Стояли повтикані в землю 653] Ратища, паслися всюди по полю розпряжені коні. 654] Як за життя була пристрасть у них до возів і до зброї, 655] Й коні блискучі плекати любили, то й так після смерті 656] Пристрасть їх ця не покинула. Інших він бачить, як любо 657] В коло на квітах лягли, й бенкетують собі, і співають 658] Весело гімн перемоги в лавровому гаї пахучім, 659] Звідки пливе через хащі лісів Ерідан многоводий. 660] Тут були ті, які ранами вкрились за рідну країну, 661] Й ті, що жерцями життя своє все провели непорочно, 662] І віщуни благочесні, віщаннями Феба достойні, 663] Ті, що красою мистецтв прикрашали життя всього людства, 664] Ті, які слід за собою лишили, комусь прислужившись, 665] Голови кожному з них увінчали стрічки сніжно-білі. 666] Тих, що кругом обступили її, запитала Сівілла, 667] Передусім же Мусея (його там гуртом величезним 668] Всі оточили, плечима ж своїми він всіх перевищив): 669] «Душі щасливі і ти, найславніший віщуне! Скажіть нам, 670] Де, у якій стороні тут Анхіс пробуває, в якому 671] Місці? Бо ми задля нього прийшли, перепливши великі 672] Ріки Еребу?» Герой їм на це відповів коротенько: 673] «В нас тут немає домівок, в борах живемо ми тінистих, 674] На моріжках прибережних, омиваних струменем чистим. 675] Ви ж, якщо серцеві вашому це припаде до вподоби, 676] Цей лиш горбок перейдіть, — сам стежину легку покажу я». 677] Мовив, і йде попереду, й показує з пагір розкішне 678] Їм оболоння. Й самі вже спустились вони з верховини. 679] [210]Батько Анхіс на зеленій долині далекій тим часом 680] Переглядав усі замкнені душі, що мали на цей світ 681] Зараз виходити, саме своїх перевірив він пильно; 682] І переглянув потомків усіх дорогі покоління, 683] Долю і щастя мужів, їх звичаї й рук їх діяння. 684] Тільки побачив Енея, що йшов по леваді назустріч, 685] Зразу ж до нього простяг свої руки обидві, і сльози 686] Раптом по лицях побігли, і з уст його вирвався голос: 687] «Врешті, прийшов ти, і шлях цей тяжкий подолала побожність, 688] Батьком сподівана, й бачити можу твоє я обличчя, 689] Сину, і голос знайомий почути, і відповідь дати. 690] Я сподівався цього і гадав, що так буде, й хвилини 691] Я вже лічив, і турбота моя мене не обманула. 692] Скільки земель і морів ти пройшов, і тебе я вітаю, 693] Сину мій, скільки зазнав ти тяжких небезпек! Як боявсь я, 694] Щоб не було від того тобі царства Лівійського шкоди». 695] Той же на це: «Дуже часто, мій батьку, твій образ журливий 696] Передо мною ставав і прийти спонукав в цю оселю; 697] Судна на морі Тірренськім стоять. Дай же, батьку, правицю, 698] Дай, привітаймося щиро, моїх не цурайся обіймів». 699] Так голосив і обличчя слізьми умивав він рясними. 700] Тричі його намагавсь він руками за шию обняти, 701] Тричі із рук вислизала та тінь, що ловив її марно, 702] Наче легенький вітрець або сонні примари летючі. 703] Бачить тим часом Еней на самотній долині затишній 704] Гай, і гущавину лісу шумливого, й річку Летейську, 705] Що попри тихі оселі тече. А кругом понад нею 706] Тьми незліченні племен і народів літали. Неначе 707] Літом погідним на луках, як бджоли на квітах барвистих 708] Сядуть на мить і знову довкола лілей сніжно-білих 709] Роєм літають, — так навкруги гомоніло все поле. 710] Глянув Еней, і здригнувся, й причини цього він питає, 711] Не розуміючи, що за річки в далині протікають, 712] Що це за люди над тими річками юрбою зійшлися. 713] Батько Анхіс на це каже: «Це душі, яким присудила 714] Доля утілитись ще раз, вони із Летейської річки 715] Воду безжурності п’ють, і в ній забуття довговічне. 716] Їх ось тобі показати і з ними тебе ознайомить 717] Я вже віддавна бажав, і вичислить рідних потомків, 718] Щоб ти зі мною ще дужче радів, що в Італію трапив». 719] «Батьку, чи ж можна подумать, щоб звідси виходили душі 720] Знову на цей світ і ще раз до тіл обважнілих вертались? 721] Звідки в сердешних взялася жахлива та світу жадоба?» 722] «Певно, що все я скажу й не лишу в тебе сумнівів, сину». 723] Слово Анхіс переймає і все викладає по черзі: 724] «Перше, що небо, і землю, і водні простори, і світлу 725] Місячну кулю, й титанську зорю у нутрі оживляє — 726] Дух, а розум проймає всі того громаддя частини, 727] Рух і життя їм даєі сполучившись з тим тілом великим. 728] Звідси й рід людський пішов, і тваринний, і птахи небесні, 729] Й моря потвори, що їх виводить глибінь мармурова. 730] Сила життя в них огненна, і первопочин їх небесний, 731] Зародків тих, якщо тільки на них не тяжіє шкідливе 732] Тіло й частини землі не притуплять і смертні суглоби. 733] Тим-то і страх є у них, і терпіння, й бажання, і радість, 734] Не забувають і неба, зачинені в темній в’язниці. 735] Навіть, як гряне остання година й життя їх покине, 736] Ще і тоді їх, сердешних, не лишать всі хиби, не вийдуть 737] Зовсім всі слабості тіла; бо наскрізь просякнути мусить 738] Способом дивним все те, що так довго було у сполуці. 739] Отже, беруть їх на муки, і там вони давні провини 740] Відпокутовують. Ті на невгавному вітрі розп’яті, 741] Іншим же — злочинів плями під струменем бистрим змивають 742] Чи випікають вогнем. По смерті тут кару належну 743] Кожен відбуде. Тоді на простори Елісія шлють нас; 744] І не багато нас тут пробуває на радісних нивах; 745] Доки аж довгий наш день, коли круг свій віки вже обійдуть, 746] Плям не очистить, що в нас повростали, й не лишиться чистий 747] Дух з нас, ефірний, вогонь із небесного первня. А душі 748] Тих, що над тисячу років так колесо долі котили, 749] Бог викликає над річку Летейську в великій громаді, 750] З тою, природно, метою, щоби, про минуле забувши, 751] Знов захотіли заглянуть у цей світ, у тіло вернутись». 752] Так промовляє Анхіс, і разом і сина, й Сівіллу 753] Тут же до гурту запрошує він, у юрму гомінливу, 754] І на узгір’я виходить, щоб звідти пильніше оглянуть 755] Всіх було можна у довгій черзі і з лиця їх пізнати. 756] «Ну, а тепер розповім я тобі про дардан покоління, 757] Що то за слава чекає його і які це потомки 758] Із італійського племені, з душ тих преславних, що з нашим 759] Іменем прийдуть на світ; я розкрию тобі твою долю. 760] Бач, он юнак той, що сперся на спис не окутий, — до світла 761] Ближче він став випадково, — із темряви перший на світ цей 762] Вийде він, із італійською кров’ю змішавшись, — це буде 763] Сільвій, альбанське ім’я, твій останній потомок, якого 764] В лісі тобі, вже старому, Лавінія-жінка породить[211]. 765] Стане царем він колись і наступних царів буде предком, 766] Звідси і над Альба-Лонгою рід наш держатиме владу. 767] Гой за ним другий це — Прока, троянського племені слава. 768] И Капій, за ним Нумітор, і той, що ім’я тобі верне, 769] Сільвій Еней, як побожністю, так і воєнним завзяттям 770] Славний, якщо керувать коли-небудь він Альбою стане. 771] Що це за молодь! Поглянь, скільки сили вона виявляє! 772] Кожному скроні вінчає дубовий вінок громадянський. 773] Ці, бач, Номент побудують, і Габії, й місто Фідену, 774] Ті Коллатінську твердиню й Помеції в горах поставлять; 775] Кріпость Інуя, і Болу, і Кору — колись оці назви 776] Славними будуть, а нині ці землі не мають імення. 777] Дідові до товариства ще Ромул, син Марса, увійде, 778] Мати Ілія його з ассаракської крові породить. 779] Бачиш ті китиці дві[212], що шолом прикрашають у нього? 780] Батько, як бога, його у свої вже відзнаки вбирає. 781] З благословення його розростеться, мій сину, славетний 782] Рим, що зрівняє свої володіння і дух свій з Олімпом. 783] Муром сім замків[213] він злучить в’єдино, потомством героїв 784] Благословенний, як Берекінтія-мати[214] — богиня, 785] Що у короні із веж крізь фрігійські міста свої їде, 786] Рада нащадкам богів, сто-бо внуків у неї в обіймах, 787] Всі вони справжні боги і усі проживають на небі. 788] Але поглянь-но очима сюди обома і на плем’я 789] Римлян своїх подивися: Цезар і рід весь Юлійський, 790] З’явиться тут він колись попід віссю великого неба. 791] Це той герой, про якого чував ти оракулів стільки, 792] Цезар то Август, син божества; золотую епоху 793] В Лації наново він установить, на землях, що перше 794] Царством Сатурна були, і до гарамантів та індів 795] Владу поширить, — земля та за межами наших сузір’їв, 796] Поза шляхами щорічними сонця. Атлант небоносний 797] Зорями вквітчану вісь там на плечах своїх обертає. 798] [215]Перед приходом його і тепер уже й царства каспійські, 799] Пройняті жахом віщань божественних, тремтять безустанно, 800] І меотійська земля. Скаламутились в страхові й гирла 801] [216]Семираменного Ніла. І навіть Алкеїв нащадок 802] Стільки країв не сходив, хоч прострелив він міднокопитну 803] Ланю і хоч втихомирив гаї Еріманту та луком 804] Лерну злякав, навіть Лібер, що тиграми їде з високих 805] Ніси верхів’їв в своїй перемозі, тримаючи віжки 806] Із винограду. Чи доблестю збільшувать сили не будем, 807] Чи, може, стримає страх нас у землю авзонську вступити? 808] [217]Хто ж це там далі в оливнім вінку, що святу несе утвар? 809] Я пізнаю по волоссю і по бороді сивуватій 810] Рима владику, що місто новітнє законами скріпить, 811] Присланий буде він з Кур невеликих, з убогого краю, 812] Владу велику обнять. Володітиме Тулл[218] після нього. 813] Він в батьківщині порушить дозвілля, покличе до зброї 814] Знову мужів, що засиділись дуже, й полки він розбудить, 815] Що від звитяг вже одвикли. За ним он іде надто гордий 816] Анк[219], що уже й відтепер він на ласку юрби дуже ласий. 817] Може, побачити хочеш тарквінських царів[220] або душу 818] Гордого месника Брута й повернені влади знамена? 819] Консула владу і грізні сокири[221] він перший одержить, 820] Знищить синів в обороні свободи прекрасної батько, 821] Тільки-но схочуть війну поновить. О, нещасний, хоч вчинок 822] Той і звеличать потомки! Тож більша любов до вітчизни 823] Й слави бажання безмежне. Поглянь ще на Деціїв, Друсів, 824] Ще й на Торквата поглянь, що погрожує вістрям сокири, 825] І на Камілла, який відвоює утрачені стяги. 826] [222]Далі, чи бачиш, он там дві душі, що в однаковій сяють 827] Зброї, у згоді тепер, поки ніч їх іще сповиває? 828] Гей, які війни вони заведуть між собою, як вийдуть 829] В світло життя, які полчища кинуть у битви криваві! 830] Зійде-бо тесть із альпійських валів, із укріплень Монека, 831] й зять[223] його стане навпроти, оточений силами Сходу. 832] Діти, ох діти, своєї душі ви до воєн подібних 833] Не призвичаюйте, й серцю вітчизни таких ви ударів 834] Не завдавайте. Ти перший, що рід свій з Олімпу виводиш[224], 835] Зброю відкинь, ох крове моя! 836] На Капітолія верх поведе переможець Корінфа[225] 837] Повіз в тріумфі, прославившись тим, що здолав він ахейців. 838] [226]Той же Мікени твої, Агамемноне, й Аргос зруйнує 839] І Еакіда здолає з могутнього роду Ахілла 840] З помсти за предків троянських і храму Мінерви безчестя. 841] Хто б ото змовчав про тебе, великий Катоне, чи Коссе, 842] Хто про рід Гракха, або Сціпіонів, два громи воєнні, 843] Лівії згубу, не скаже? Фабріція хто не згадає, 844] Що вдовольнявся малим? Чи про тебе, Серране, що ниву 845] Сам засівав ти? Гей, Фабії, я вже втомився, облиште! 846] Максіме, це ти один нас колись зволіканням врятуєш! 847] [227]Інші зуміють ніжніші істоти із міді кувати; 848] Вірю, що з мармуру навіть добудуть живії обличчя; 849] Кращі промовці з них будуть в судах; вони неба кружіння 850] Циркулем визначать, скажуть, ясним коли сходити зорям. 851] Запам’ятай, римлянине! Ти владно вестимеш народи. 852] Будуть мистецтва твої встановляти умови для миру, 853] Милувать, хто підкоривсь, і мечем підкорять гордовитих». 854] Мовив так батько Анхіс і здивованим це ще докинув: 855] «Глянь, як ступає Марцелл, він прославивсь, здобувши багату 856] Здобич, і як переможець мужів перевищує всіх він. 857] Цей колись римську могутність, ударами сильними биту, 858] Скріпить, як вершник розгромить пунійців[228] і галлів бунтарських, 859] Третю вже зброю, Квірінові батьку здобуту, повісить[229]». 860] Та перебив тут Еней, бо побачив, як разом із ними 861] Йшов молодець величавий на вигляд, у зброї блискучій, 862] Та з невеселим обличчям, і очі додолу поникли. 863] «Хто ж це, мій батьку, он той, що іде в товаристві героя? 864] Син це чи, може, один із великої внуків громади? 865] Що то за натовп мужів коло нього, який в нього вигляд? 866] Чорна-бо ніч оточує голову тінню сумною». 867] Батько Анхіс на це каже, сльозами залившись рясними: 868] «Сину, про смуток тяжкий своїх рідних мене не запитуй. 869] Світові виявить доля його, але довго пробути 870] Все ж не дозволить. Занадто-бо сильним, богове, здалось би 871] Плем’я вам римське, якби йому справді цей дар залишився. 872] Скільки ще стогону наших мужів до великого міста 873] Марсове поле пошле! Тіберіне, який ти побачиш 874] Похорон, як повз насипану свіжу могилу пливтимеш. 875] Ані один молодець із ілійського роду[230] не збудить 876] Стільки надії у предків, ні Ромула землі ніколи 877] Повеличатись не зможуть таким своїм плодом великим. 878] Гей, що за доблесть, і вірність прадавня, й правиця у битвах 879] Непереможна! Ніхто з ним безкарно не стрінувся в січі, 880] Чи коли пішим на ворога йшов він, чи як вороному 881] Спінені боки острогами різав. Юначе сердешний, 882] Ох, коли б якось ти міг жорстоку судьбу подолати! 883] Ти колись будеш Марцелл. Повні пригорщі лілій подайте, 884] Квіти багряні розсиплю й принаймні такими дарами 885] Внукову душу вшаную й здійсню незначну цю повинність». 886] Так вони там по цілому краю, широких роздолах, 887] Ходять у чистім повітрі усюди і все оглядають. 888] А як Анхіс по усіх вже усюдах обвів свого сина 889] І розпалив йому в серці бажання майбутньої слави, 890] Знов тоді згадує мужеві війни, що має вести їх; 891] Про лаврентійські племена й про місто Латина повчає, 892] Вчить, як уникнуть пригод, та указує, як з них виходить. 893] Двоє воріт мають марева сонні[231]: одні роговії — 894] Тіні, як кажуть, крізь них легенько проходять правдиві; 895] Другі виблискують білою кістю слоновою, ними 896] Мани на світ посилають обманні лиш сонні видіння. 897] Так там повчає Анхіс свого сина, а з ним і Сівіллу 898] І через браму з слонової кості на світ випускає. 899] Той повертає до суден і друзів своїх там знаходить. 900] І понад берегом просто у пристань Каєту прямує. 901] Мечуть з носів якорі вони, ставши під берег кормами.

КНИГА СЬОМА

Досягнувши гирла ріки Тібру, Еней пливе по ній до лаврентійського царя Латина і виряджає до нього послів пропонувати мир і просити дозволу побудувати нове місто в його країні. Латин прихильно приймає послів і, згідно з велінням богів, готовий видати за Енея свою дочку Лавінію. Але, бажаючи розладнати цю згоду, Юнона підбурює проти Енея спершу Амату, матір Лавінії, а потім рутульського царя Турна. На влаштованому троянцями полюванні виникає суперечка поміж ними і латинянами. Амата і Турн викликають латинян на війну з троянцями. Численні племена з усіх частин Італії поспішають з’єднатись і виступити проти троянських військ.

 1] Й ти теж, Каєто, пестунко Енея, вмираючи, вічну 2] Для узбереж наших славу про себе лишила, і нині 3] Ще твоя пам’ять це місце хоронить, ім’я знаменує, 4] Де на просторах Гесперії кості спочили, якщо це 5] Славу приносить. Побожний Еней, як слід влаштувавши 6] Похорон, насип над нею могильний воздвигнув, і щойно 7] Утихомирилось море глибоке, наставив вітрила 8] Й пристань покинув. Попутні вітри серед ночі їм віють, 9] Місяць освічує шлях їм, і ясно виблискує море 10] В сяйві тремтливім. Минають вже берег Цірцеї найближчий, 11] Де ця багата дочка бога Сонця ясного, осівши, 12] Безпереривну виспівує пісню в лісах недоступних 13] І величаву оселю пахучим обкурює кедром, 14] Темну освітлює ніч, пробігаючи гребнем тріскучим 15] Пряжу тонкую. А з берега рик розлягається левів, 16] Що розривають запори й ревуть серед пізньої ночі. 17] Там кабани щетинясті, ведмеді у стійлах шаліють, 18] Виють великії зграї вовків, що їх з роду людського 19] Зіллям всесильним Цірцея, жорстока і люта богиня, 20] Перетворити устигла в тіла і подоби звірячі. 21] Щоб богобійні троянці, до пристані тої допливши, 22] Не змінились в потвори такі і щоби не ступили 23] На проклятущий той берег, Нептун дме в вітрила погожим 24] Вітром, в мілинах кипучих проносить, полегшує втечу. 25] Забагрянилося море від світла, й на небі високім 26] В сяйві шафрану цвіла в колісниці рожевій Аврора. 27] Як повтихали вітри і подуви зграйні ущухли, 28] З плесом, як мармур гладеньким, щосили змагалися весла. 29] З моря побачив Еней віддаля величезну діброву; 30] Посеред неї пливе Тіберін, ріка наша мила, 31] В звивах гнучких і, вся від пісків незліченних жовтава, 32] В море впадає. Довкола ріки і над нею пернате 33] Птаство, привикле над лоном її та на березі жити, 34] Співом своїм ворушило повітря, по лісу літало. 35] Він товариству наказує напрям змінити й до суші 36] Судна звернути, і всі запливають в затінену річку. 37] [232]Гей же, Ерато, якії царі були за часів тих 38] В Лації давнім, і лад був який там тоді, як прибулець 39] З військом в Авзонську країну уперше приплив кораблями, 40] Я розповім і початок найпершої битви згадаю. 41] Дай же, богине, натхнення співцеві, бо я оспівати 42] Маю і війни страшні, і героїв, що в запалі серця 43] Згуби зазнали, про військо тірренське[233] й Гесперію цілу 44] В зброї військовій. Передо мною-бо більші події, 45] Більші почав я діла. Латин, володар староденний, 46] В довгому мирі містами й спокійними нивами правив. 47] Кажуть, що був він Фавновим сином від німфи Маріки, 48] З краю Лавренту. А Фавновим батьком був Пік; називав він 49] Батьком, Сатурне, тебе: найстаріший ти родоначальник. 50] З волі богів не мав він ні сина у роді своєму, 51] Ні з чоловіків нікого, бо кожен ще в юності гинув. 52] Охороняла весь дім і хазяйство велике єдина 53] Донька, що вже на виданні була, до подружжя дозріла. 54] З нею побратись бажало багато, весь Лацій великий, 55] Ціла Авзонія; перед всіма, однак, Турн прехороший, 56] З діда і прадіда можний, якого й дружина царева[234] 57] З запалом дивним бажала за зятя собі поєднати; 58] В дивах страшних цьому божа, проте, супротивилась воля. 59] Ріс у середині дому, в високих будівлях найдальших, 60] [235]Лавр із листям святим, його в страху віки зберігали. 61] Кажуть, що батько Латин, коли перший споруджував замок, 62] Трапив на нього і Фебові сам посвятив, а від нього 63] Й мешканців міста лаврентами звав він. На самім вершечку 64] Роєм густим — це дивно й промовити! — бджоли осіли, 65] З шумом великим крізь чисте повітря злетівши, і разом 66] Ніжками поміж собою зчепились; і так от неждано 67] З віття зеленого звис цілий рій. Ворожбит же відразу 68] Став говорити: «Я бачу, що з краю чужого надходить 69] Муж, а з ним цілий загін, вони всі у такому ж простують 70] Напрямі й з того ж бо самого боку[236] приходять, щоб взяти 71] Владу над замком. Коли ж на самім вівтарі запалала 72] Чиста соснина пахуча й Лавінія-діва стояла 73] Поруч із батьком, здавалось (ой леле!), що довге волосся 74] Стало палати і одіж усю обхопило тріскуче 75] Полум’я, вмить зайнялися і коси, й пов’язка перлинна; 76] В димі й жовтавому світлі повита, вона розсівала 77] Бризки Вулкана по цілому дому. Усе це здавалось 78] Дивним із вигляду й надто жахливим. Усі гомоніли, 79] Що надзвичайна й преславная доля на неї чекає, 80] Та для народу велику війну ці ознаки ворожать. 81] Занепокоєний чудом цим, цар до оракула Фавна, 82] Віщого батька, по раду до гаю іде в Альбунею, 83] До джерела лісового, що з нього вода йде священна 84] З гулом, і з чорного гирла отруйливо сіркою пахне. 85] Люди з племен італійських і вся Енотрійська країна 86] Ради в потребі шукають. Коли принесе свою жертву 87] Жрець і на руна вовнисті овечок порізаних ляже 88] В ніч мовчазну і сон його зломить, він бачить багато 89] Дивно літаючих марев та їх голоси розмаїті 90] Чує й розмову з богами веде, й в глибині Авернійській 91] Навіть з самим Ахеронтом говорить. Сам батько Латин тут 92] Віщих проречень просив і дрібних овець повношерстих 93] В жертву аж сотню приніс по обряду і, зверху прилігши, 94] Відпочивав на розстелених рунах. З високого гаю 95] Враз пролунав несподіваний голос: «Гей ти, мій нащадку, 96] Доньку подружжям злучити з латинцями ти не старайся, 97] Не довіряй і весіллю, що вже тут готують, бо прийдуть 98] З краю чужого зяті, які, з нами з’єднавшись, підіймуть 99] Наше ім’я до небес, і з їхнього племені внуки 100] Землі усі, що сонце в мандрівці між двох океанів 101] Їх оглядає щодня, під ногами своїми побачать, 102] Їхнім законам слухняні». Цих батькових Фавна проречень, 103] Цього наказу в безмовній тьмі ночі Латин не задержав 104] Як таємницю, вже широко вістка несла їх на крилах 105] Скрізь по авзонських містах, коли флот до зеленої греблі 106] Лаомедонтове військо[237] біля узбережжя в’язало. 107] Тут-то Еней і військові вожді із Іулом прекрасним 108] В тінь під гіллям високого дерева всі полягали 109] Й учту готують. Пшеничні коржі підкладають під страви 110] На моріжку на зеленім (так сам напутив їх Юпітер), 111] Нив золотаві плоди покладають на хлібне підложжя. 112] А як поїли все інше, то скудність їди їх склонила 113] І до Церериних скудних дарів теж зубами узятись. 114] Отже, ламали руками й завзятими щоками віщі 115] Печива круглі[238] і не пощадили хлібин квадратових. 116] «Гей, ми столи вже з’їдаємо», — крикнув Іул і відтоді 117] Не жартував. Ці слова уперше кінець сповістили 118] Їхніх трудів, підхопив їх відразу ж із уст його батько, 119] І, божественними всіми знаменнями вражений, мовив: 120] «Здрастуй, о земле, мені подарована присудом долі! 121] Вірні троянцям пенати, привіт вам! Тут дім мій, отут же 122] Буде й моя батьківщина. Бо батько Анхіс так, це добре 123] Я пам’ятаю, тлумачив мені судьби таємниці: 124] «Сину, заїдеш ти на узбережжя, тобі незнайомі, 125] Й голод тебе приневолить столи навіть з’їсти, як їжі 126] Обмаль там буде, тоді аж ти, втомлений, врешті, надійся 127] Власної хати; затям збудувати там дім власноручно 128] Й валом скріпити». І це був той голод і це те останнє, 129] Що нашим злигодням край покладе. 130] Отже, до діла, і весело ранком, як сонечко зійде, 131] Звідаймо, що то за землі, які тут є люди, де місто 132] Має народ цей, від пристані в напрямах різних ходімо. 133] Гей же, зливайте Юпітеру жертву тепер, помоліться 134] Духові батька Анхіса і винами стіл заставляйте». 135] Так промовляє, й галуззям зеленим обличчя вінчає[239], 136] Й молить місцевого бога, і Землю, що поміж богами 137] Перша, і німф, і ріки, яких дотепер ще не знає, 138] Й Ніч, і світила, що сходять вночі, і Юпітера з Іди, 139] Й матір фрігійську[240], по черзі, і рідних обох[241] призиває, 140] Що під землею і в небі. Тут батько всесильний аж тричі 141] З неба ясного гримить, і своєю рукою стрясає, 142] Й хмару показує, золотом променів сонця облиту. 143] Тут несподівано шириться вістка в троянському війську, 144] Що уже день надійшов, коли місто їм слід будувати. 145] Отже, один перед одним наввипередь всі вони учту 146] Знову продовжують. Віщим ознакам великим зрадівши, 147] Ставляють жбани мішальні[242], гірляндами чаші вінчають. 148] Тільки-но першим промінням поглянув на землю світанок, 149] Всі розійшлися вони, щоб розвідать про місто, і людність, 150] І береги та кордони. Тут багна потоку Нуміка, 151] Там — ріка Тібр, а там он — хоробрих латинців оселі. 152] Син Анхісів тоді щонайкращих із кожного стану 153] Сто посланців вибирає і шле їх у царське достойне 154] Місто; у кожного віття Паллади[243] в руках, щоб цареві 155] Щедрі дари принесли і щоб миру для тевкрів просили. 156] Не зволікають вони, й за наказом спішать, і в дорогу 157] Швидко рушають. А сам він ровом значить неглибоким, 158] [244]Де буде мур, укріпляє те місце і першу оселю 159] На узбережжі, мов табір воєнний, оточує валом 160] І частоколом. Вже шлях юнаки проверстали, вже бачать 161] Вежі латинські й високі покрівлі й під мури підходять. 162] Тут перед городом хлопці і підлітки юні виводять 163] Герці на конях, здіймаючи куряву, мчать в колісницях, 164] Ратища кидають спритно рукою, й стріляють, нап’явши 165] Луки тугі, — так змагались у бігу вони і в борінні. 166] Вершник в той час на коні прискакав і старому цареві 167] Вістку до вух його власних доносить, що йдуть якісь люди, 168] Велетні ростом, в невиданім вбранні. А той до господи 169] Каже їх кликать і сам на прадіднім троні сідає 170] В самій середині замку. Велична то й славна будова — 171] Вгору її сто колон піднімало у верхньому місті, — 172] Піка Лаврентського дім той острах навколо наводив 173] Лісом, в якому стояв, і суворістю давніх обрядів. 174] Звичай царям тут наказував берло й різки переймати, 175] Тут був і храм для нарад і також для бенкетів святкових. 176] Над баранами жертовними тут при столах засідали 177] Радні. І предків прадавніх чергою тут різьби стояли 178] З кедру старого: Італ і Сабін, виноградарів батько, 179] Серп він кривий зберігає; старенький Сатурн і дволика 180] Януса статуя; всі у підсінні стояли; були тут 181] Предки й інші із царського роду, що Марсові рани 182] За батьківщину колись прийняли у воєнних походах. 183] І на одвірках святих тут багато навішано зброї — 184] Тут і здобуті вози, і сокири висять лукуваті, 185] Там і шоломів чуби, і воріт величезні запори, 186] Висять там стріли й щити, і ростри[245] там, вирвані з суден. 187] Пік, отой витязь комонний із загнутим берлом Квіріна, 188] Теж там сидів, коротеньку трабею[246] свою підв’язавши, 189] Щит він держав у лівиці; його ж то коханка Цірцея, 190] З пристрасті шалом охоплена, з золота різкою ткнула 191] Й, чарами в птаха змінивши[247], посипала барвами крила. 192] Ось у такому-то храмі богів цар Латин, на престолі 193] Батьківськім сівши, тевкрів до себе у храм закликає; 194] Як увійшли, то він перший спокійно почав говорити: 195] «Гей, дарданці, скажіть (ми ж бо знаємо рід ваш і місто 196] Й чули про вас, що ви шлях свій сюди спрямували), чого ви 197] Хочете? Що за потреба у вас і що вам хибує, 198] Що до Авзонського берега перепливли ви на суднах 199] Стільки шляхів темно-синіх? Чи, може, зблудили, чи гнали 200] Вас буревії, що їх мореплавцям доводиться часто 201] В морі терпіти, й на берег цієї ріки ви тут вийшли 202] Й сіли у пристані? Не уникайте гостини у мене, 203] Не забувайте, що ми, латиняни із роду Сатурна, 204] Держимось правди не з примусу тільки оков і законів, 205] А добровільно додержуєм звичаїв древнього бога. 206] Я пам’ятаю (з літами забулось!), старі ще аврунки 207] Так говорили, що, в цій ось країні Дардані народившись, 208] Аж до фрігійської Іди і в Самос фракійський потрапив, 209] Що Самофракія зветься. Й його, що з тірренського міста 210] Вийшов, з Коріта, на трон свій взяла золотиста оселя 211] В зорянім небі й олтар його збільшує божу громаду». 212] Так він промовив, а Іліоней йому в відповідь каже: 213] «Царю, уславлений Фавнів потомку, ні чорнії бурі 214] Нас не пригнали на хвилях, не змусили в вашу країну 215] Вийти; ні зорі, ані узбережжя ці не обманули: 216] Власним бажанням, з охотою в серці прийшли ми в це місто, 217] Вигнані із найславнішого царства, яке коли-небудь 218] Бачило сонце, йдучи із найдальшого краю Олімпу. 219] Родові тому почин дав Юпітер, і молодь дарданська 220] Зве його дідом своїм; із того найвищого роду 221] Й цар наш троянський Еней, що прислав до твоїх нас порогів. 222] Буря, яка із суворих зірвавшись Мікен[248], прошуміла 223] Понад полями ідайськими, й як два світи — європейський 224] І азіатський, приведені долею, в спорі зустрілись, — 225] Чули про те навіть ті, що, далекії землі обнявши, 226] Їх океан відділяє, і навіть всі ті, що широкий 227] Пояс палючого сонця[249] від інших країв чотирьох їх 228] Відгородив посередині. Стільки того вже потопу 229] Ми у безмежному морі проїхали! Просим малого 230] Рідним пенатам притулку і тихого берега моря, 231] Просим води і повітря, що всім це дається. Державі 232] Не принесем ми ганьби, й не мала буде вам з того слава, 233] Не пропаде за добро вам подяка; в авзонців не буде 234] Жалю від того, що Трою до лона свого пригорнули. 235] Клятву на долю Енея даю й на правицю могутню, 236] Чи хто у вірності знає її, чи у збройнім змаганні; 237] Нас вже просило багато племен і народів з’єднатись 238] З ними. Тож нас, що приходимо з віттями миру й з благанням, 239] Не легковаж, бо воля богів нам казала шукати 240] Вашого краю і вас, адже звідси Дардан наш походить. 241] Він-бо нас кличе сюди, й Аполлон премогутнім наказом 242] Нас завертає до Тібру тірренського й течій священних 243] Річки Нуміка. Еней, окрім цього, дає в подарунок 244] Давнього рештки багатства, з пожежі врятовані в Трої. 245] Злотом цим батько Анхіс жертовні творив узливання; 246] Це ось був одяг Пріама тоді, як збирав він народ свій 247] І по закону судив; і жезл, і свята ця тіара, 248] Й шати — це праця жінок іліонських». 249] Вражений Іліонея словами, Латин задивився 250] В землю і, голову низько схиливши, сидів непорушний, 251] Тільки очима поводив. Не так гаптування багряні 252] Серце ворушать чи берло Пріама, як думкою важить 253] Він на одруження доньки й весілля, бо душу тривожить 254] Фавна старого віщання: чи це саме зять той, якого 255] Доля судила, з чужої країни? його вона кличе, 256] Щоб царювати тут спільно, від нього в майбутньому піде 257] Славне хоробрістю в війнах потомство, яке завоює 258] Силою світ весь. Нарешті, він радісно мовив: «Богове 259] Хай пособляють цим нашим починам та провістям їхнім. 260] Дасться, троянче, тобі, чого хочеш, дари я приймаю. 261] Ані в Латиновім царстві врожаю багатого поля 262] Вам не забракне, ні статків троянських. А щодо Енея, 263] То як до нас його тягне так дуже, як хоче дружити 264] І називатись союзником нашим, то сам нехай прийде, 265] Перед лицем свого друга тут стати нехай не боїться. 266] Буде це в мене порукою дружби — стиснути правицю 267] Царську; а ви, з свого боку, мої передайте умови: 268] Є в мене донька, що вийти їй заміж у нашім народі 269] Не дозволяють оракули віщі та чуда небесні, 270] Бачені часто, але провіщають, що з краю чужого 271] Зять завітає, — таке от судилося краю латинців, — 272] Кровним спорідненням наше ім’я до зірок піднесе він. 273] Доля на зятя мого його кличе, мені так здається, 274] І, якщо правду нам розум говорить, цього я бажаю». 275] Каже так батько і коні найкращі з усіх вибирає 276] (Разом три сотні блискучих стояло при яслах високих). 277] Зараз велів привести бистроногих і тевкрам роздати, 278] Вкритих попонами, шитими пурпуром; з грудей звисали 279] Тороки з золота; в золото вбрані, зубами червоне 280] Золото гризли. А повіз, в два коні запряжений, дав він 281] В дар для Енея, що сам не з’явився; небесного роду 282] Коні[250] були ті, із ніздрів їх полум’я било, від тих ще 283] Пражеребців, що їх помісь лукава Кіркея плекала, 284] Нишком підвівши кобилу, як батько не бачив. З дарами 285] Цими і з добрим завітом Латина вернулись енейці 286] Гордо на конях баских і мир привезли із собою. 287] [251]Саме із Аргоса, з міста Інаха, верталась сувора 288] Жінка Юпітера[252] й, легким повітрям тоді проїздивши, 289] Бачить Енея веселого, з ним же і флот весь дарданський 290] З-понад Пахіну сікульського; там і доми вже будують, 291] На суходолі уже осідають, покинувши судна. 292] Вражена болем колючим, спинилась вона, головою 293] Журно хитаючи, й мова така потекла з її серця: 294] «Гей, це ненависне кодло, ця доля фрігійська, що нашій 295] Долі стає на путі! Не могли на рівнині Сігейській[253] 296] Трупом лягти? Чи оточених їх не могли полонити? 297] Троя й в пожарі мужів не спалила? Крізь січу й вогненне 298] Море знайшли вони шлях. І чи маю я вірить, що, врешті, 299] Втомлена воля моя вже зломилась, насичена злістю? 300] Я вже спочила? О ні, навпаки, втікачів я гонила 301] З рідного краю по хвилях ворожих, чинила у морі 302] Опір вигнанцям. Всі сили і неба, і моря на тевкрах 303] Вже знемоглися. Чим Сірти, і Сцілла, й глибини Харібди 304] Допомогли? Вже в бажанім ховаються Тібровім лоні, 305] Море і я не страшні їм? Спромігся ж бо Марс[254] таки знизить 306] Плем’я могутнє лапітів; сам батько богів на поталу 307] [255]Гніву Діани старий Калідон передав; а який же 308] Злочин зробили лапіти або Калідон? Я ж, могутня 309] Жінка Юпітера, не обминула нічого, нещасна 310] Зважилась я на все те, що могла, та Еней — переможець. 311] Якщо не досить у мене є сил, то де б не знайшла їх — 312] Не завагаюсь. Якщо прихилити не можу небесних, 313] То Ахеронт попрошу. Хай його від Латинського царства 314] Втримать не можна, й судилась Енею Лавінія жінка, — 315] Можна ж задержати й хоч відтягнуть ці важливі події. 316] Зовсім-бо знищити можна в обох цих царів їх народи. 317] Зять тоді з тестем нехай вже цією ціною зійдуться. 318] Приданим буде, дівчино, твоїм кров троянська й рутульська; 319] Свахою буде Беллона. Бо то ж не лише Кіссеїда[256], 320] Факелом бувши вагітна, шлюбну пожежу вродила. 321] Ні, і Венерин такий самий плід; ще Паріс буде другий, 322] Знов смолоскипи весільні жалобою будуть Пергаму». 323] Так вона мовила й зараз, жахлива, на землю злетіла: 324] Кличе з підземної пітьми, з домівки еріній Аллекто, 325] Смутку причину, у серці якої лиш війни прокляті, 326] Підступи, й гнів, і дії злочинні. Сам батько Плутон вже 327] Доньку зненавидів; навіть ненавидять з Тартару сестри 328] Погань таку. Вона в постатей стільки змінитись уміє; 329] Вигляд жахливий такий, і стількох вона, чорна, пускає 330] Зміїв. Такими словами її підбиває Юнона: 331] «Діво, темряви донько, вділи-бо уваги своєї, 332] Ласку мені лиш єдину вчини, щоб і честь моя, й слава 333] Встояли, не надщербившись, енейці б Латину подружжям 334] Не докучали, й на землях Італії щоб не селились. 335] Рідних братів, що у згоді жили, ти до бою доводиш, 336] Можеш ненавистю спокій сім’ї зруйнувати; ти в силі 337] Бич до оселі внести і свічки похоронні; ти безліч 338] Маєш імен[257], безліч способів шкоди. Схвилюй свої груди, 339] Помислів повні, їх згоду скасуй і війни дай причину; 340] Хай їх юнацтво бажає, хай прагне, хай рветься до зброї». 341] Зразу ж Аллекто, тяжкою заражена трутою, шлях свій 342] Прямо у Лацій верстає, і тут до високого входить 343] Царського замку, й сідає на тихім порозі Амати. 344] Цій через тевкрів немилий прихід і Турна весілля 345] Серце жіноче гнівом кипіло й журбою згорало. 346] Синю гадюку їй мече богиня, з коси відірвавши, 347] Глибоко в пазуху їй під самісіньким серцем ховає, 348] Щоб, роз’яріла від шалу й потвори, весь дім зруйнувала. 349] Легка гадюка повзе поміж шатами й груддю і всюди, 350] Де доторкається, підступом злобу гадючину вводить 351] Їй, шаленіючій, в серце. В велику змію золотую 352] Раптом змінилось намисто на шиї, то знов показалось 353] Довгою стрічкою, що заплела її коси, то знову 354] Лізе по тілі. Та поки ще погань, що трутою злою 355] В змисли влилася, лише їй вогонь уводить у кості, 356] Цілого серця ще полум’я пристрасті не огорнуло, 357] Ніжно й сердечно вона, як бува матері промовляють, 358] Плаче над долею доні й фрігійським весіллям: «Гей, батьку, 359] Тевкрам вигнанцям Лавінію ми даємо, — чи не жаль нам 360] Доні й себе, ані матері, що Аквілон як повіє, 361] Дівчину взявши з собою, кине зрадливий злодюга 362] Й морем поїде. Фрігійський пастух[258] так прибув в Лакедемон 363] Й Ледину доньку Єлену забрав із собою до Трої. 364] Де ж твоє слово святе? І де за своїх піклування? 365] Де ж обіцянки, що Турнові, родичу[259], стільки їх дав ти? 366] Якщо бажаєш ти зятя латинам із роду чужого 367] Й це вже незмінне, як батьківський Фавнів наказ тебе в’яже, — 368] Всю я чужою вважаю ту землю, що владі ще нашій 369] Не підлягає, — це саме і вічні говорять богове. 370] [260]В Турна також, якщо роду його пошукати початків, 371] Предки — Інах і Акріс, Мікени — його батьківщина». 372] Бачить вона, що його їй несила такими словами 373] Переконати й Латин їй противиться, — й лютий гадючий 374] Шал в її серце вливається й наскрізь проймає, — нещасна 375] Кинулась бігти, жахливими марами гнана, й нестримно, 376] В шалі страшному по місту просторому дико літала. 377] Так це, як часом закрутять шнурком і довкола літає 378] Дзиґа, що діти в гарячій забаві пускають, зібравшись 379] В коло в просторім подвір’ї, і крутиться бичиком гнана 380] Забавка та, а навкруг простодушна дитяча громадка 381] З подивом дивиться, як-то стрибає та букова цурка. 382] Сильні удари снаги додають їй. Отак, як та дзига, 383] Скрізь по містах уганяє вона між безстрашним народом. 384] Навіть у ліс вилітає, так ніби в нестямі вакханській, 385] Більшу затіявши капость і шал роз’ятривши ще більший, — 386] Доню ховає у горах лісистих, щоб тевкрам не дати, 387] Вирвать невістку у них і обряди весільні затримать. 388] «Евое[261], Вакху, — гукає, — один лиш ти дівчини гідний! 389] Хай на твою лише честь вона візьме твій жезл ніжнолистий, 390] В хорі вславляє тебе і коси для тебе плекає». 391] Скрізь ця полинула вістка; й жінок, що їм фурії в грудях 392] Жар розпалили, єдиний порив підганяє шалений 393] В лісі шукати осель. Доми покидають, на вітер 394] Коси пустивши й оголені шиї підставивши; інші 395] Сповнюють трепетним зойком повітря. Одягнені в шкіри, 396] Посох[262] свій кожна несе, виноградним умаяний віттям. 397] А поміж ними у шалі вона, смолоскип запаливши, 398] Пісні весільної Турнові й доні виводить, і зором 399] Водить кривавим, і дико вигукує раптом: «Вчувайте, 400] Всі матері латинянки! Як має сердешна Амата 401] В ваших поштивих серцях якусь іще ласку, коли ще 402] В вас озоветься сумління за матірне стоптане право, 403] То розпустіть свої коси, і оргії разом святкуймо». 404] Так-то в лісах недоступних, в цих сховищах звірів, царицю 405] Гонить Аллекто й підстьобує всюди в нестямі вакханській. 406] Бачивши, що роз’ятрила вона для початку вже досить 407] Шал і весь задум в Латина, весь дім докорінно змінила, 408] Зразу ж похмура богиня відціль полетіла на чорних 409] Крилах до мурів рутула відважного[263]. Місто це, кажуть, 410] Там заснувала Даная колись для потомків Акріса, 411] Загнана Нотом бурхливим туди. Цю місцевість Ардея 412] Предки назвали колись (та й понині преславна ця назва 413] Ще залишилась — Ардея, але прогула її слава). 414] Тут у високих покоях спокійно спав Турн серед ночі 415] Темної; в час той Аллекто жахливий відкинула вигляд 416] Й фурії постать, а образ бабусі прибрала: зорала 417] Зморшками шкіру чола препоганого, сивим волоссям 418] Голову вкрила й святними стрічками та віттям оливним, — 419] Зовсім Каліба стара, ота жриця у храмі Юнони. 420] Так юнакові з явилась вона і мовить до нього: 421] «Турне, чи стерпиш, що стільки старання твого йде надармо, 422] Що поселенцям дарданським державу твою відступають? 423] Подруги цар відмовляє і віна того, що ти кров’ю 424] Сам заслужив, на чужині шукають наслідника трону. 425] Ну ж бо, осміяний, нині іди в небезпеку невдячну; 426] Військо тірренське розбий і мир захисти для латинян. 427] Мовити все це тобі, коли ти серед ночі спокійно 428] Спатимеш, доня Сатурна всесильна мені наказала. 429] Отже, іди і наказуй озброїтись всьому юнацтву, 430] З брам вирушать. Бий фрігійських вождів, що на нашій прегарній 431] Річці осіли, й мальовані судна їх викури димом. 432] Сили небесні могутні велять так, і хай це відчує 433] Сам цар Латин, якщо шлюбу не дасть, не дотримає слова, — 434] Хай тоді, врешті, він Турна пізнає у сутичці збройній». 435] Але сміється з віщунки юнак і так починає 436] В відповідь мовити їй: «Що флот там у Тіброві хвилі 437] В’їхав, не думай, що це не дійшло ще до мене; страхіття 438] Ти не вигадуй, за нас-бо цариця Юнона, спасибі, 439] Ще не забула. 440] Матінко мила, тебе надаремно журбою проймає 441] Старість твоя, що вже цвіль на ній сіла; в ній звітрилась правда 442] І неправдиві страхіття боїв між царями виводить 443] Перед віщункою. Храму пильнуй і божественних статуй, 444] Мир же й війну хай провадять мужі, бо війна — то їх справа!» 445] Гнівом скипіла Аллекто від мови такої, й так само 446] І юнака, що сказав це, тремтіння якесь охопило, 447] Й лудою очі зайшли, бо вужами стома засичала 448] Грізно Ерінія й стало жахливим у неї обличчя. 449] Дико поводить очима огнистими, не допускає 450] Й слова, а він — і хоче, й не зважиться щось їй сказати, — 451] Двох вона змій із своєї коси навертає на нього, 452] Ляска бичем і ротом розлюченим так промовляє: 453] «Так, поросла вже я мохом, мене, вже безплідну для правди, 454] Старість лякає страхіттям пустим боротьби між царями. 455] Зваж-бо на те: із оселі жахливих сестер я приходжу, 456] Війни й загибель несу я в руці». 457] Мовила так і кинула враз в юнака смолоскипом, 458] Й чорна, в диму, головешка на грудях його опинилась. 459] Острах великий зірвав йому сон, і все тіло, і кості 460] Дрож охопив, і піт з нього всього потоком полився. 461] «Зброї!» — кричить він безтямно і зброї шукає у домі 462] І біля ложа; обняв його шал до заліза і з гнівом 463] Лють войовнича. Отак, мов багаття тріскуче із хмизу 464] Хтось під кип’ячий казан підмостив, і окріп закипає, 465] Весь аж клекоче від жару, здіймається паром бурхливим, 466] Піною плине й струмками випорскує високо вгору, 467] Впину воді вже нема, і дим виривається чорний. 468] От він вождям юнаків на Латина-царя йти походом 469] Заповідає, бо зірвано мир. Каже зброю ладнати 470] В захист Італії, з меж її ворога вигнать і разом 471] Тевкрів здолати й латинів. Сказав це й богам помолився, 472] І один одного стали рутули до зброї гукати. 473] Постать велична та юність палка одного з них чарує, 474] Іншого — предки царя, тих — у подвигах славних правиця. 475] Поки ще Турн рутулів запалює духом хоробрим, 476] Вже поміж тевкрів майнула Аллекто на крилах стігійських. 477] Іншого хисту вжила вона й місця. Простежила пильно, 478] Де уродливий Іул понад берегом сіті на звірів 479] Ставив і гнався за ними. І тут Коцітова діва 480] Наглу скаженість собакам прищеплює й запахом знаним 481] Дражнить їм нюх, щоб за оленем гнались завзято. Була це 482] Перша причина всіх бід, що серця того люду сільського 483] Жаром війни запалила. Був олень величного зросту, 484] й роги він мав величезні. Від вимені в матері взявши, 485] Тіррові хлопці плекали його, та й Тірр сам, їх батько, — 486] Мав-бо в опіці він череди царські і ниви розлогі. 487] А як освоївся олень, сестра тоді Сільвія щиро 488] Дбала, щоб ніжні квітки у віночок сплести й заквітчати 489] Роги його, розчесать і в воді його викупать чистій. 490] Він не боявся руки, й до стола у господаря звикши, 491] Лісом довкола бродив, але знов до знайомих порогів 492] Сам повертався додому, хоч часом і пізньої ночі. 493] В час той, як далі від дому блукав він, Іула собаки 494] Хижі, як той був на ловах, допали його, коли долі 495] Плив він рікою й шукав у тіні охорони від спеки 496] Під берегами зеленими. В час той Асканій, що прагнув 497] Людських похвал надзвичайно, стрілу з рогового пускає 498] Лука; правиця не схибила, бог допоміг, отже, вбилась 499] З свистом великим тростина в живіт, прямо в здухвини звіра. 500] Чотириногий поранений втік під знайому покрівлю 501] І зі скиглінням, залившися кров’ю, заходить до стайні 502] Й стогоном, наче благанням, усю виповняє оселю. 503] Сільвія перша, сестра, заломлює руки, й волає, 504] Й кличе на поміч селян звідусіль, що серця у них грубі. 505] Раптом з’явились вони (бо в лісах мовчазливих таїться 506] Погань страшна), головню той осмалену в руки хапає, 507] Той сукувату ломаку тяжку, — що попало у руки, 508] В гніві тут зброєю стало для них. Тірр збирає ватагу, 509] В люті безмежній сокиру вхопивши, на четверо дуба 510] Саме колов він і клин заганяв. А жорстока богиня, 511] Слушну хвилину, щоб шкодить, знайшовши, з засади влетіла 512] Прямо на стайню високу й з покрівлі найвищої грає 513] Гасло пастуше на розі крутому, пекельної сили 514] Звуку надавши, аж ліс затремтів і по зворах глибоких 515] Гомін пішов, що аж Трівії озеро[264] вчуло далеке, 516] Нар, білохвилий од сірки, й джерела Веліну почули, — 517] І матері, умліваючи з жаху, до серць пригортали 518] Діток малих. Тоді, на той голос пастушого рогу, 519] Хто лиш почув його клич, звідусюди, хапаючи зброю, 520] Юрмами спішно збігатись розлючені стали селяни. 521] Хвилею молодь троянська Асканію в поміч приходить, 522] Входи укріплень усі відчинивши. Стрункими рядами 523] Всі поставали. Та це не була уже бійка пастуша 524] Кіллям твердим або дрюччям осмаленим, тільки залізом 525] Бились вони двоєсічним. Довкола чорніє жахливе 526] Жниво мечів гостролезих; від сонця полискує криця, 527] Кидає блиски під хмари. Так хвиля від вітру спочатку 528] Пінитись білим лише починає, та здійметься потім 529] Високо море, й поволі все вище підносяться хвилі, 530] Врешті, із самого дна аж до неба ті хвилі сягають. 531] Тут перед військом у першім ряду десь стріла засвистіла, 532] І повалився юнак — це Альмон, з синів Тірра найстарший, — 533] Бо уп’ялась йому в горло вона і, голосу вогкий 534] Шлях заливаючи кров’ю, ніжне життя зупинила. 535] Безліч там впало мужів, і між ними Галес постарілий, 536] В час той, як їх помирити збирався; найбільш справедливий 537] Був він колись, та ще й найбагатший на землях авзонських — 538] В нього було п’ять овечих отар, і п’ять черед худоби 539] З паші вертало, й стома він плугами орав свої ниви. 540] Бій цей у полі ішов із однаковим щастям, — богиня 541] Сповнила, що обіцяла, бо кров’ю війну покропила 542] Й в першім бою вже попадали трупи, — з Гесперії вийшла, 543] І полетіла в небесні простори, і так до Юнони 544] Голосом гордим, звитяжним озвалась: «Ось маєш і розбрат, 545] Смута воєнна його спричинила: нехай же їх дружба 546] Лучить тепер, і союзи нехай тепер творять, коли я 547] Тевкрів авзонською кров’ю скропила; коли ж твоя воля 548] Схоче, незламна, того, то ось що додам я до цього: 549] В війни втягну я чутками сусідні міста і держави, 550] Запал шалений в серцях розпалю їм любов’ю до Марса, 551] Щоб звідусіль ішли в поміч, всю зброєю вкрию країну». 552] Відповіла їй Юнона на це: «Досить зради й страхіття, 553] Є вже причина війни, бо б’ються рукопаш, і зброя, 554] Що її випадок в руки уклав їм, вже свіжою кров’ю 555] Скроплена. Хай відсвяткує преславний потомок Венери 556] Й сам цар Латин разом з ним і подружжя таке, і весілля. 557] Та щоб ти вільно блукала по цьому небесному світу, 558] Батько, володар найвищого неба, на це не дозволить. 559] Йди собі звідси; як доля іще щось дозволить зробити, 560] Я вже сама те зроблю». Так Сатурнова донька сказала. 561] Та ж свої крила, вужами кипучі, здіймає і лине 562] Прямо в оселю Коціту й висоти небесні лишає. 563] Є у середній Італії місце при горах високих, 564] Славне, в численних країнах про нього спогадують люди, — 565] Є це долина Ампсанкта. Ліс темний у неї обабіч 566] Густо стіною її закриває, потік круторвучий 567] В самій середині з гуком об скелі б’є в вирі шумливім. 568] Тут-то жахливу печеру показують — відхлань пекельну 569] Діта жорстокого. Щелепу там смертоносну відкрила 570] Прірва страшна й Ахеронтом прорвалась. Туди осоружна 571] Скрилась богиня Ерінія й землю звільнила, і небо. 572] Донька Сатурна, однак, довести в тому-часі до ладу 573] Діло воєнне старається конче. Вже ринуть у місто 574] Юрмами всі пастухи прямо з бою й несуть тих, що впали, 575] Вбитого хлопця Альмона й знеславлене тіло Галеса. 576] Кличуть із неба богів, Латина за свідка взивають. 577] Тут же і Турн, серед злочинів лютих він збільшує вдвоє 578] Жах тих убивств і вогню: то троянців до влади вже кличуть? 579] З родом фрігійським уже поріднились, для нього ж пороги 580] Ці недоступні? А далі надходять і ті, що в натхненні 581] Вакховім їх матері у лісах непрохідних танцюють — 582] Бо нездоланне ж імення Амати! — і разом зібравшись 583] І звідусіль, домагаються бою. І так усі разом 584] Проти судьби й віщувань цих, зле зрозумівши ознаки 585] Волі богів, в один голос війни лише прагнуть страшної. 586] І обступають в завзятті Латинову царську оселю. 587] Він, наче скеля морська непохитна, їм всім опирався; 588] Наче та скеля морська, коли гуркіт зростає навколо 589] Й множиться хвилі прибій, а вона все така ж нерухома, 590] Й марно на камені спінені хвилі шумлять і налиплу 591] Водорість в море змивають. Отож, коли жодної змоги 592] Задум безглуздий змінить не було і діла йшли по волі 593] Злої Юнони, то батько, небом безкраїм заклявшись, 594] Їм’ям богів, промовив: «Ой горенько, доля нас трощить, 595] Буря змітає. Самі ви, сердешні, обмиєте кров’ю 596] Гріх цей присяги кривої. Тяжка тебе, Турне, покута 597] Жде за оце беззаконня: запізно обіти складати 598] Будеш богам. Мені ж уготовано спокій, — запливши 599] В пристань життя, я позбавлений буду щасливої смерті». 600] Й більше ні слова. В мурах замкнувся й весь провід оддав їм. 601] Був у Гесперії, в Лації звичай, який споконвіку 602] Завжди святим уважали альбанські міста, іще нині 603] Рим, найсильніша держава на світі, шанує, як тільки 604] [265]Мають почати бої, на злощасну війну проти гетів 605] Рушить готові, чи проти гірканів, арабів, добратись 606] Хочуть до індів з Авророю[266] й стяги від парфів вернути[267]. 607] Брама війни є подвійна — усі її так називають, — 608] З самої віри священна і з остраху перед суворим 609] Марсом. Сто мідних замків і залізні запори одвічні 610] Міцно її замикають. Сам Янус стоїть на порозі 611] Й пильно вартує. Якщо вже ухвалять старійшини люду 612] Йти на війну, тоді відчиняє цю браму скрипучу 613] Консул в плащі квірінальськім, вдягнувши його по-габінськи[268], 614] І до війни закликає; за ним поспішає вся молодь, 615] Звуком зловісним йому приграють іще й міднії сурми, 616] Так і тоді умовляли Латина, щоб він енеадам 617] Оголосив би війну, відчинивши цю браму скорботну. 618] Батько відмовив торкнутись її, одвернувшись, відкинув 619] Ті осоружні обряди і в затінок темний сховався. 620] Божа цариця, Сатурнова доня, зійшла тоді з неба, 621] Замкнену браму штовхнула своєю рукою, скрутила 622] Гак від дверей і залізні запори війни розламала. 623] І спалахнула Авзонія, доти спокійна і мирна. 624] Всі на війну вирушають — ті пішою лавою, інші ж, 625] Мов навіжені, на конях високих тумани збивають; 626] Всі домагаються зброї. Ті легкі щити і блискучі 627] Ратища чистять і жиром мастять їх, а ті на точилі 628] Гострять сокири. Їм любо нести прапори свої й слухать 629] Музику сурм. Вже п’ять міст многолюдних рихтують ковадла 630] Й зброю відновлюють: сильна Атіна, й Тібур гордовитий, 631] І Крустумери, й Ардея, й Антемни, що баштами славні. 632] Ці вигинають безпечні шоломи на голови, другі 633] З пруття лозини опуклі щити заплітають, а інші 634] Панцирі з криці кують або з срібла гнучкого легенькі 635] Гнуть наголінники. Серп і леміш не в пошані, пропала 636] Давня до рала любов. Гартують мечі прадідівські 637] В горнах гарячих. Вже сурми заграли і роздано гасла[269]. 638] В поспіху цей от вихапує з дому шолом, той хропучі 639] Коні у запряг веде, бере щит і кольчугу потрійну, 640] Злотом оздоблену, й вірний до пояса меч припинає. 641] Гей, Гелікон відчиняйте, богині, і пісню співайте, 642] Що за царі на війну оце йдуть, які сили за ними 643] Стали на полі, якими мужами уся запишалась 644] Рідна земля італійська, якою ж то зброєю сяє. 645] Бо й пам ятаєте все ви, богині, й нагадувать владні, — 646] З слави тієї до нас лише промінь малий докотився. 647] Перший війну починає Мезенцій з тірренського краю, 648] Воїн суворий, огудник богів, який полчища зброїть. 649] Поруч син Лавс, від якого нема красивішого мужа, 650] Крім лаврентійського Турна. Лавс той, — приборкувач коней, 651] Диких поборювач звірів. Він марно веде за собою 652] Тисячу воїнів з міста Агілли, що йдуть з ним у битву. 653] Гідний він більшої втіхи з отцевої влади зазнати, 654] Або й того, мабуть, щоб не Мезенцій був батьком у нього. 655] Зараз за ними на луках сам гожого син Геркулеса, 656] Гожий юнак Авентін, свою показав колісницю, 657] Пальмами вквітчану, й коні звитяжні, а щит його має 658] Батькові знаки — гадюк ціла сотня і кільцями зміїв 659] Гідра оплетена. Рея-бо, жриця, в гаях Авентіну 660] Потай під світло небесне його привела, поєднавшись 661] Жінка з безсмертним, коли тірінтієць[270] убив Геріона, 662] Й через лани лаврентійські йдучи, іберійські корови 663] В річці тірренській купав. Є ратища в них, та дубини 664] Грізні в руках, і грубі кинджали, і списи сабельські. 665] Пішки іде він, в велику обвинутий шкуру левину; 666] В пащу, наїжену гривою, з білими ікол рядами, 667] Голову він покриває свою і так під оселю 668] Царську підходить, на вигляд страшний, Геркулеса одінням 669] Плечі прикривши міцні. А далі близнят за ним двоє 670] Мури тібурські лишають, а разом і плем’я, що назву 671] Має від брата Тібурта, — Катілл це і Корас завзяті, 672] З Аргосу воїни; їдуть вони поміж стріли густії, 673] Перед рядами передніми. Мовби народжені з хмари, 674] Наче із верху гори височенної двоє кентаврів 675] Сміливі сходять, лишаючи в бігу швидкому Гомолу 676] Й Отру засніжену; й ліс величезний дає їм дорогу 677] В їхній ході, і кущі розступаються з тріскотом сильним. 678] Не відставав і Цекул від них, міста Пренести засновник. 679] Цар, що — вважали усі — народивсь од самого Вулкана 680] Серед черід польових і знайдений був на домашнім 681] Вогнищі. Йде вслід за ним величезна ватага селянська — 682] З гір пренестійських мужі, і ті, що весь час обробляють 683] Ниви габінські Юнони, й живуть над Аньєном холодним, 684] Й що оселилися в скелях герніцьких, на воду багатих, 685] Й ті, що Анагнія кормить родюча, й ти, батьку Амасен. 686] В них не у кожного зброя, і щит не у кожного дзвонить 687] Чи колісниця, здебільшого кидають жолудь свинцеву, 688] А деякі мають в руках по два ратища; з сірого вовка 689] На голові покриття у них грубе; лівиця в них босі 690] Робить сліди, й сирою обвинена шкурою права. 691] Там же й Мессап іде, коней приборкувач, парость Нептуна, 692] Той, що його не поборе ніхто ні вогнем, ні залізом, 693] Кличе увесь він до зброї народ, що спрадавна був мирний 694] І відзвичаївсь від воєн, та знову мечі добуває. 695] Йшли тут ряди фесценінів, а далі там екви-фаліски, 696] Тут із верхів’їв Соракти, а там з нив Флавіни, а далі — 697] З озера й пагір Ціміну і ті, що з Капенського бору. 698] Йшли вони, рівні числом, і співали пеани цареві. 699] Так, наче лебеді ті сніжно-білі в прозорому небі 700] Із пасовищ повертаючись, довгими шиями звуки 701] Шлють з високості, аж річка дзвенить і лунають азійські 702] Багна широкі. 703] Хай не подумає хто, що із натовпу цього не мідні 704] Вийшли до бою полки, а скоріше — повітряні ринуть 705] Хмари співучого птаства з-над глибу морського на берег. 706] Глянь, із сабінської крові старої ряди величезні 707] Клаус веде, сам до раті великої схожий. В нас нині 708] В Лації Клавдіїв рід і громада від нього походять, 709] Ще з того часу, як в Римі сабінам належала влада. 710] Цілий іде тут великий загін з Амітерни і древні 711] Ідуть квіріти, з Ерета чота, із Мутуски, що родить 712] Щедро маслини, з Номента, з трояндових селищ Веліну, 713] З Тетріки скель недоступних, із Северських пагір високих, 714] йдуть із Касперії, з Форул, з-над річки Гімелли; і ті йдуть, 715] Що з Фабарісу п’ють воду чи з Тібру, і ті, що холодна 716] Нурсія шле їх; гортинські загони й народи латинські. 717] Ті, що крізь край їх пливе річка Аллія — назва зловісна. 718] Скільки-то хвиль мармурових на морі Лівійському грає, 719] Як Оріон лише грізний у хвилі зимові порине, 720] Чи то як сонце відновлене сходить і густо колосся 721] Спіє на Гермовім полі й на нивах лікійських жовтавих. 722] Дзвонять щити, і земля аж дрижить від тупоту ніг їх. 723] Там Агамемнонів друг, а троянського імені ворог, 724] Коні до воза Галес запрягає й до Турна приводить 725] Тисячні юрми хоробрих; між ними і тих, що копають 726] Сапками пліднії, Вакхом улюблені Массіка ниви; 727] Й ті, що батьки їх послали з високих верхів’їв Аврунка 728] І з сідіцінських роздолів, і ті, що покинули Калес 729] І мілководий Вольтурн, і грубі мужі сатікульські, 730] Й осків загони. За зброю у них рогатини точені, 731] Тх до тугого реміння прив’язувать звикли; їх зліва 732] Щит шкіряний прикриває, а б’ються кривими шаблями. 733] Та не оспіваний піснею нашою й ти не відійдеш, 734] Славний Ебале! Телон породив тебе від Себетіди, 735] Німфи, старий вже, як він у Капреї царем був телебів. 736] Та його син, вже тоді невдоволений батьківським царством, 737] На саррастійські народи високу простяг свою владу 738] І на рівнину, що зрошує Сарн, і на тих, що осіли 739] В Руфрах, в Батулі, і що обробляють поля келемнійські, 740] Й що доглядають їх мури рясної від яблук Абелли; 741] Кидати звикли списами вони за звичаєм тевтонським, 742] На головах своїх носять із корка пошиті шоломи, 743] Міддю їх сяють щити, і мечі їх виблискують мідні. 744] Нерси гірськії до бою й тебе посилають, Уфенте, 745] Знаного славою й щастям, яке ти в боях здобуваєш. 746] А особливо суворий народ, призвичаєний в частих 747] Ловах лісних, там екви на землях твердих проживають; 748] В зброї вони обробляють ріллю й нову здобичу завжди 749] Люблять шукати собі і жити лише із грабунку. 750] Жрець маррувіиського люду прийшов, свій шолом уквітчавши 751] Віттям маслини плідної, — Архіппа-царя повелінням. 752] Був це Умброн наймужніший, на гідр із диханням їх згубним 753] Та на все гаддя сон він наводив, співаючи пісню, 754] Й дотиком рук заспокоював лють їх; своїм він умінням 755] Рани укусів їх гоїв. Та рани від списів дарданських 756] Гоїти він не умів; отож не могли врятувати 757] Рани його ані спів той, що сон навіває, ні зела, 758] Зірвані в горах Марсійських. Тому за тобою із жалю 759] Й гай ангіційський ридав, і криштальні ридали Фуціну 760] Хвилі, і чисті ридали озера. 761] Вийшов до бою і син Іпполіта, у битвах прегарний, 762] Вірбій, — його-бо ставного Аріція мати послала, 763] На узбережжі вологім в Егерії гаю зростивши, 764] Там, де стоїть багатий Діани олтар миротворний. 765] Ходить-бо чутка така, що коли Іпполіт той загинув, 766] Підступом мачухи, й батькове кров’ю омивши прокляття, — 767] Бо розірвали його розполохані коні, — то знову 768] Він повернувся під зорі високі, в небесне повітря, — 769] Зела Пеона[271] з любов’ю Діани його воскресили. 770] Батько розгнівавсь тоді всемогутній, що хтось з-поміж смертних 771] Вийти посмів із підземної пітьми до світла живого, 772] Громом скидає його він у Стіксові хвилі, хто сином 773] Фебовим був і винайшов ліків вигойну властивість. 774] А Іпполіта сховала в криївці таємній ласкава 775] Трівія й потім послала його до гаїв Егерії, — 776] Нишком, під зміненим іменем Вірбія він проживав там. 777] Ось від священних гаїв і від Трівії храму вигонять 778] Коней роговокопитих, бо ті юнака й колісницю 779] На узбережжі розбили, морської злякавшись потвори. 780] Кіньми баскими не гірше і син його їздить по полю. 781] Тим-то на повозі він і тепер на війну поспішає. 782] Поміж найпершими видно і зростом величного Турна, 783] Як він красується зброєю й всіх переріс головою. 784] В нього високий шолом із гребнем потрійним і чубом, 785] Зверху ж Хімера, що зяє із пащі вогнем, наче Етна. 786] Тим вона більш гримотить і полум’ям грізним жахає, 787] Чим од пролитої крові палає завзятіше битва. 788] Щит же гладенький Іо золота прикрасила, піднявши 789] Високо роги, вже шерстю покрита, вже зовсім телиця, — 790] Образ величний, і Аргус там, дівчини страж, і старенький 791] Батько Інах[272], що ріку проливає з різьбленої урни. 792] Ратників хмара за ним виступає, по цілому полю 793] Тиснеться військо, укрите щитами; й аргійське юнацтво, 794] Є і аврунків громада, й рутули, й старії сікани, 795] Тут і сакранські ряди, і з Лабіка мальована зброя; 796] Й ті, що посіли твої, Тіберіне, луги і Нуміка 797] Берег святий, ті, що крають рутульські верхи лемешами 798] Й пагір Кіркейських простори, й мужі з тих лугів, що над ними 799] Анксур Юпітер владар, і Феронія в гаї зеленім 800] Радо живе, й відтіля, де чорні свої розливає 801] Багна Сатура, і звідти, де Уфенса хвилі холодні 802] Шляху шукають в найглибших долинах і в море впадають. 803] Крім цих усіх прибула ще із племені вольсків Камілла, 804] Вершників рать привела вона й міддю блискучі загони. 805] От войовниця! Ані до ткання-бо у неї не звикли 806] Руки жіночі, ані до куделі Мінерви, натомість 807] Дівчина добре уміла терпіти тяжкі невигоди 808] В битвах жорстоких і навіть з вітрами іти в перегони. 809] Легко по нивах, над засівом повним, верхом понад зелень 810] Бігла, і ніжного колосу в бігу вона не ламала. 811] Чи у відкритому морі, ступивши на хвилі високі, 812] Вільно по них пролітала і стіп собі в них не мочила. 813] В подиві молодь і юрби жіноцтва навкруг надбігають 814] З хат і полів і дивляться, як вона йде, аж роти всі 815] Пороззявляли, як пурпур цариці вкриває їй плечі, 816] Фібула[273] з золота коси скріпляє, як носить лікійський 817] Свій сагайдак вона й мирт із загостреним вістрям пастуший[274].

КНИГА ВОСЬМА

Турн піднімає на війну весь Лацій і посилає в Аргіріпу просити допомоги в Діомеда. З другого боку, бог ріки Тібру Тіберін у сні спонукає Енея укласти угоду з аркадським царем Евандром, що заснував на Палатинському пагорбі місто Пал-лантей. Евандр гостинно приймає Енея, обіцяє йому допомогу, запрошує взяти участь у святкуванні на честь Геркулеса, знайомить його з околицями. Тим часом Вулкан, чоловік Венери, на її прохання кує зброю її синові. Евандр пропонує Енеєві очолити етрусків, які щойно прогнали свого царя Мезенція, і дає йому чотириста вершників під проводом свого сина Палланта. Еней приймає від Венери викуту для нього зброю і милується щитом, на якому зображено майбутні подвиги і долю римлян.

 1] Щойно на замку Лаврента Турн вивісив прапор воєнний, 2] Глухо роги засурмили і рушили борзії коні, 3] Щойно він зброєю брязнув, і серце усім стрепенулось; 4] У хвилюванні весь Лацій поспішно складає присягу 5] Дружби воєнної, в шалі нестримному молодь лютує. 6] Перші начальники тут і вожді — Мессап із Уфентом, 7] З ними й Мезенцій, огудник богів, звідусіль на підмогу 8] Військо приводять, селян забирають з ланів їх розлогих. 9] Зразу ж і Венула шлють в Діомеда великого місто[275], 10] Щоб допомоги просив і сказав, що вже вторгнулись тевкри 11] В Лацій, що вже кораблями приїхав Еней і, пенатів 12] Внісши подоланих, мовить, що доля йому присудила 13] Бути царем, що багато племен із дарданським героєм 14] Вже сполучилось і в Лації всюди ім’я його знають. 15] Що за мету він поставив собі і чого він бажав би, 16] В разі йому пощастить, Діомедові все це видніше, 17] Аніж то видно і Турну-царю, і цареві Латину. 18] Так було в Лації. Лаомедонтський герой[276] все це бачить, 19] Серце журбою великою б’ється у грудях, і бистро 20] Думка його то в один бік літає, то в другий, у різні 21] Сторони рветься, усе розважає. Так мовби тремтливе 22] Сонячне світло в воді відбивається в мідному чані, 23] Чи світлосяйного місяця в повні проміння яскраве 24] Скрізь проникає далеко, у кожен куточок, під и?бо 25] Блисне і високо вдарить по рублених сволоках стелі. 26] Ніч залягла, і тварини утомлені сон нездоланний 27] Скрізь, по всіх землях, окутав, всі роди звірині й пташині, — 28] Батько ж Еней, тяжкою війною зажурений дуже, 29] Під небокраєм холодним схилився на березі річки, 30] Тілові дав запізнілий спочинок. Тут бог того місця, 31] Сам Тіберін із чудової річки йому об’явився, 32] Вийшовши дідом старим з-між густого галуззя тополі. 33] Шати тонкого на нім полотна зеленої барви, 34] Падає тінь на волосся з вінця тростяного, і так він 35] Мовить до нього, такими словами журбу розганяє: 36] «Божого роду нащадку, що місто троянське привозиш, 37] Та від руки ворогів нам Пергам зберігаєш навіки, — 38] Землі Лавренту і ниви Латина тебе виглядали. 39] Тут твоя певна оселя, тут певні пенати; не гайся 40] І не лякайся страхіття війни, бо весь гнів і досада 41] Вже проминули в богів. 42] Але щоб ти не подумав, що все це лиш марева сонні, — 43] Знайдеш ти льоху велику під дубом, на березі річки, 44] Буде лежати вона, поросят породивши аж тридцять, 45] Біла сама, й поросята у неї при вимені білі. 46] Тут буде місце для города, всі тут труди закінчаться, 47] Бо як віднині в черзі своїй тридцять обернеться років, 48] Місто Асканій залежить тут, назви преславної Альба. 49] Я непомильно пророчу. Тепер уважай, я скажу ще, 50] Як переможцем ти вийдеш з біди, що загрожує нині. 51] Тут аркадійці, що рід свій усі від Палланта виводять, 52] На берегах цих осіли; вони за царем, за Евандром, 53] За прапорами його ідучи сюди, місто на горах 54] Тут заснували й від предка його Паллантей називають. 55] З плем’ям латинським вони безупинно воюють; візьми їх 56] До товариства в свій табір, союзом із ними з’єднайся. 57] Я тебе прямо до них заведу берегами й рікою, 58] Щоб, пливучи проти течії, міг ти на веслах піднятись. 59] Сину богині, вставай же, як перші зірки лише зайдуть, 60] І по обряду Юноні молись із благанням, погрози 61] Й гнів її втишуй. А як переможеш, даси мені шану. 62] Той я, як бачиш, що рве береги свої в повідь і крає 63] Поле врожайне; я синій той Тібр, я ріка та славетна, 64] Що її небо найбільш між всіма полюбило. Тут стане 65] Дім мій великий, що градам могутнім столицею буде[277]». 66] Тільки бог річки промовив і в озері скрився глибокім, 67] Самого дна Досягнувши, — Еней пробудився, і темна 68] Ніч проминула. Він встав і на небо поглянув, на раннє 69] Сонце, і в пригорщі з річки води, по закону, набравши, 70] Так промовляє до неба: «Німфи, о німфи лаврентські, 71] Що всім потокам початок даєте, й ти, батьку наш Тібре, 72] Разом з твоєю святою водою, прийміть ви Енея 73] В вашу опіку й, нарешті, від всіх небезпек урятуйте. 74] Де тільки води твої (а ти глянув на нашу недолю) 75] Мають джерела, у будь-яких землях, найкращим для мене 76] Ти випливаєш, від мене навік тобі, боже рогатий[278], 77] Будуть хвала і дарунки, царю усіх рік гесперійських, 78] Ти лиш прийди й утверди вселаскаво обітницю дану». 79] Гак промовляє, із флоту два судна дворядні відводить, 80] І до плавби їх лаштує, і зброєю всіх наділяє. 81] Тут же очам показалось видовище дивне й раптове: 82] Льоху побачили білу і білі при ній поросята, 83] Поза дерев, як лежала вона на траві прибережній. 84] Зараз побожний Еней тобі її, славна Юноно, 85] В жертву приніс і поклав на вівтар з поросятами разом. 86] Тібр цілу ніч тоді стримував хвиль повноводдя бурхливе 87] І, повернувшись назад, у тихії води, змінився 88] Так, що з’явилося плесо гладеньке на річці, неначе 89] Десь на ставку чи на тихому озері, що й непотрібна 90] Весел робота. Тож швидко в дорогу пустились, лиш плюскіт 91] Чувся веселий. Смолисті бруси ялинові по водах 92] Мчать, що аж хвилі й бори здивувались, до того незвичні, 93] Що над рікою щити бойові сяють здалека блиском 94] І надпливають мальовані судна. Вони ж день і ніч всю 95] Дружно гребуть і закрути довгі минають, укриті 96] Віттям дерев, і зелень їх крають у тихому плесі. 97] Сонце вогненне стояло уже посередині неба, 98] Як вони здалека мури побачили, й замок, і зрідка 99] Крівлі домів, що нині могутність їх римська зрівняла 100] З небом, тоді ж Евандр царював ще в убогій державі. 101] Судна туди завертають і просто до міста прямують. 102] Цар аркадійський[279] в той день на пошану могутнього сина 103] Амфітріона[280] влаштовував свято і в лісі під містом 104] Жертву приносив богам. Паллант, його син, був з ним разом 105] І з-між юнацтва найперші, й убогий сенат; і жертовний 106] Ладан курився, й при вівтарі тепла ще кров парувала. 107] А як побачили судна високі й мужів, що у темний 108] Гай надпливали, в мовчанні налігши на весла, то зразу, 109] Вигляду цього злякавшись, зірвалися всі и залишили 110] Жертву й столи. Та відважний Паллант не дозволив їм жертву 111] Переривати, спис в руки хапає, біжить сам навпроти, 112] Й здалека з пагорба кличе: «Яка то потреба, юнацтво, 113] Змушує вас у незнану пускатися путь, і куди ви 114] їдете? Рід ваш який? Де ваш дім? Чи ви мир несете нам, 115] Чи ворожнечу?» А батько Еней тоді так відгукнувся 116] Зверху з корми, мироносну оливну тримаючи гілку: 117] «Бачиш ти Трої синів і зброю ворожу латинцям, 118] Що гордовито, ізгоїв блуденних, в бою нас прогнали. 119] Ми до Евандра прийшли, — скажіть же йому, що дарданські 120] Вибрані хочуть вожді про воєнну просить допомогу». 121] Вражений іменем батьковим, дуже Паллант здивувався. 122] «Вийди, — озвавсь він до нього, — і хто б то не був ти, із батьком 123] Сам починай розмовляти, будь гостем у наших пенатів». 124] Потім рукою піддержав його і, обнявши, правицю 125] Щиро потиснув. У ліс вони входять і річку лишають. 126] Дружньо такими словами Еней до царя тоді мовить: 127] «Найблагородніший з греків, якого мені присудила 128] Доля благати і віття в стрічках простягати[281] до нього, — 129] Не побоявсь я цього, хоч данайців ти вождь і аркадець, 130] Хоч з обома синами Атрея ти зв’язаний родом. 131] Доблесть моя, і богів віщування священні веліли, 132] Й наша спорідненість[282], і голосна твоя слава по світу, 133] Й доля судила, щоб я добровільно з тобою з’єднався. 134] Дардан, розказують греки, ілійського города батько 135] Й перший основник, син доньки Атланта Електри, до тевкрів 136] Примандрував, а Електру Атлант породив переможний, 137] Що небозвід весь на плечах тримає. Вам батько Меркурій, 138] Що на холодних зачавши його верховинах Кіллени, 139] Майя на світ цей ясний привела сніжно-біла; а Майю 140] Велетень той же Атлант, якщо вірить переказам давнім, 141] Той же Атлант породив, що зоряне небо тримає. 142] Так в нас у кожного рід із тієї ж виводиться крові. 143] От я на це й сподівався і, замість послів сюди слати 144] І хитрувати спочатку, себе я, себе підставляю 145] Й голову сам до порогів твоїх із благанням приношу. 146] Це ж бо те плем’я давнійське[283], що так же й на тебе війною 147] Йде безпощадно; якщо вони виженуть нас, то не буде 148] Сумніву, що під ярмо й всю Гесперію зможуть скорити 149] Й завоювати її від краю морського до краю. 150] Дай же й прийми запоруку взаємну; бо є в нас до бою 151] Сили готові, є мужність, досвідчене в війнах юнацтво». 152] Так тоді мовив Еней, а він на уста його, й очі, 153] І на все тіло промовця уважно і довго дивився 154] Й так відповів: «Як я радий тебе, наймужніший із тевкрів, 155] Тут і прийнять, і пізнати. Виразно пригадую голос 156] Батька твого, Анхіса великого, вигляд і мову! 157] Я не забув, як прямуючи до Саламіна, нащадок 158] Лаомедонта Пріам одвідав сестри Гесіони 159] Царство та ще й завітав у холодну країну аркадську. 160] Юність найпершими квітами лиця мені засівала, 161] Я дивувався з тевкрійських вождів, дивувався і з сина 162] Лаомедонта. Найвищий же був із усіх тих героїв 163] Саме Анхіс. Молоде моє серце аж рвалось до нього 164] Заговорить і правицею щиро потиснуть правицю. 165] І, захопившись, повів я його аж до мурів фенейських. 166] Він же, відходячи, в дар залишив сагайдак мені дивний 167] З стрілами в ньому лікійськими, й золотом ткану хламиду, 168] І золоті дві узди, що Паллант зберігає їх, син мій. 169] Отже, правицю мою подаю вам, якої хотіли, 170] Й з вами союзом лучуся. А завтра, лиш ранішнє світло 171] Зійде на небо, в добрі відпущу вас, дам військо й підмогу. 172] Свято ж тим часом щорічне оце, якщо в дружбі прийшли ви, — 173] З нами святкуйте врочисто — адже відкладать не годиться — 174] І відтепер до учт товариських уже привикайте». 175] Так промовляє й наказує знову бенкет готувати, 176] На мураві розставляє відсунені кухлі й садовить 177] Сам він гостей; а Енея окремо шанує і садить 178] В крісло кленове, шкурою лева гривастого вкрите. 179] А юнаки, що для цього призначено їх, із жерцями 180] Навперебій накладають посмажене м’ясо волове, 181] Сиплють в ковші подарунки Церери і Вакхом частують. 182] Тут і Еней, і троянське юнацтво смаженю ту їли, 183] З довгої спини вола, і жирну утробу жертовну. 184] А вдовольнили свій голод і прагнення їжі минуло, 185] Мовив тоді цар Евандр: «Цей празник, бенкет по обряду, 186] Й цей ось вівтар для могутнього бога ми тут встановили 187] Не з забобону пустого, богів не шануючи давніх, — 188] Але тому, ти мій гостю троянський, що з скрути страшної 189] Ми врятувались, то й честь відновляємо здавна належну. 190] Передусім на цю скелю поглянь, що у зломах звисає, 191] Як там розкидано купи каміння, яка он самотня 192] Хижа гірська, як на порох розсипались скелі величні. 193] Тут-то простора печера була, що далеко тягнулась; 194] Жив у печері тій Как, ця страшна півлюдина потворна. 195] Не заглядав туди сонячний промінь, земля була тепла 196] Свіжою кров’ю і завжди висіли на грізних одвірках 197] Людські обличчя страшні, поблідлі в жахливому тлінні. 198] Батьком тієї потвори Вулкан був; вогнем його чорним[284] 199] Зяяв він з пащі своєї й тягар свого тіла ледь двигав. 200] Зрештою, сповнились наші бажання, настала хвилина, 201] Що принесла нам із божим приходом рятунок. Бо гордий 202] Тим, що триликого вбив Геріона і здер з нього зброю 203] Месник найбільший, Алкеїв онук, надійшов, переможець, 204] І величезні пригнав він воли; тут кругом по долині, 205] Понад рікою вони розійшлися. А Кака манила 206] Вдача злодійська і дика, щоб не залишати незнаним 207] Жодного злочину й підступу; отже, чотири найкращі 208] Ростом воли відганяє від стада, займаючи стільки ж 209] І ялівок найгарніших. Щоб ноги слідів не лишили, 210] Якби їх прямо загнав, — за хвости повтягав до печери. 211] Так обернувши слідів спрямування, сховав їх у темнім 212] Схові каміннім, і жодні ознаки, якби хто шукав їх, 213] Не завели б до печери. Як ситу із стійла худобу 214] Амфітріона нащадок вигонив і ладивсь в дорогу, 215] То на відході воли заревли, і всі гори й діброви 216] Жалібним ревом заповнили й стогоном, їх покидавши. 217] В відповідь їм і телиця одна у великій печері 218] Теж заревла з запертя і позбавила Кака надії. 219] Тут спалахнуло від болю Алкідове серце і жовчі 220] Чорної сповнилось в шалі; вхопив він у руки тяжезну 221] І сукувату дубину й на гору побіг піднебесну. 222] Вперше ми Кака тоді на власні побачили очі, 223] Як метушивсь він од страху, як швидше від самого Евра 224] Втік у печеру, бо той переляк окрилив йому ноги. 225] Там зачинився, й ланцюг розірвавши, звалив величезний 226] Камінь, який на ретязь залізний майстерно завісив 227] Батько, і засув засунув в одвірки і так укріпився. 228] От тірінтієць у шалі з’явився, і доступу вгору 229] Пильно шукає, і водить усюди очима, й зубами 230] Люто скрегоче. Й так тричі, палаючи гнівом, обходить 231] Верх Авентіну, і тричі даремно старається зрушить 232] Скельні пороги, і тричі з утоми в долині сідає. 233] Ззаду печери здіймалася там звідусюди урвиста 234] Скеля шпиляста із гострого каменю, дуже висока — 235] Звідки не глянеш, на гнізда для хижого птаства придатна. 236] Скелю цю — верх її— вліво, у напрямі річки, схилив він, 237] З правого боку підперши, — стрясає в найглибших основах, 238] Зрушує з місця її і помахом дужим штовхає, 239] Так, наче громом ударило, аж береги розступились 240] І перелякані хвилі потоку назад подалися. 241] І відчинилась печера, — Какові ті величезні 242] Царські чертоги, — і темні відкрилися там погребища. 243] Наче під натиском сили якої земля б розступилась 244] І відчинила підземні оселі й богам ненависне 245] Царство бліде[285], і глибоко зверху жахливу безодню 246] Видно було б, і духи під впущеним світлом тремтіли б. 247] Так несподівано світлом раптовим його захопивши 248] В скелі порожній, де наглухо замкнений дико ревів він, 249] Стрілами ззовні Алкід нападає і зброю всіляку 250] Мече — й дерева, й каміння, неначе ті кола млинові. 251] Той же тим часом, — бо з скрути тієї вже втечі немає, — 252] Хмарами дим видихає із пащі (аж дивно сказати), 253] Тьмою густою сповняє домівку, засліплює очі, 254] Темну, з вогнем перемішану, створює ніч у печері. 255] Врешті, не стерпів Алкеїв онук, — крізь вогонь перескочив 256] Він стрімголов, де дим найгустіше у хвилях здіймався, 257] Де в величезній чорній печері найбільш вирувало. 258] В темряві Кака вхопив він в обійми, хоч той іще дихав 259] Полум’ям марним, на нього наліг і так його стиснув, 260] Що аж полізли на лоб йому очі і в горлі засохло. 261] Двері виважує він, відкривається чорна домівка, — 262] І ялівки, сюди загнані, вийшли на світло, й відкрився 263] Небу грабіж безперечний. А він, ухопивши за ноги, 264] Трупа поганого витяг. І всі надивитись не можуть 265] І на обличчя, й на очі жахливі, й щетинням оброслі 266] Груди цього напівзвіра, й вогонь, що погас в його горлі. 267] Тож Геркулесу тоді з пошаною всі поклонились 268] І зберігають, на радощах, день той нащадки, і перший 269] Речник того був Потіцій, по нім дім Пінаріїв вийшов 270] Сторожем жертв Геркулесу. Вівтар цей він в лісі поставив, 271] [286]Ми його будемо звати Найбільший, і завжди найбільшим 272] Він для нас буде. Тому, юнаки, ви таку величезну 273] Славу шануйте і віттям вінчайте волосся; й правиці 274] З чашами вгору здійміть, і взивайте нам спільного бога, 275] [287]й щедро вино йому лийте». Промовив він це, і двобарвним 276] Віттям тополя йому Геркулесова чуб отінила; 277] Вплетене листя з волосся звисало, а чаша святая, 278] Повна вина, красувалась в правиці. На стіл узливання 279] В радості всі учиняють жертовне й богів закликають. 280] Веспер тим часом наблизивсь, на захід Олімп похилився. 281] От і жерці починають обхід, а найперший Потіцій; 282] Всі, по закону, одягнені в шкури, і з свічкою кожен. 283] Знов відновляють бенкет і другим заходом солодкі 284] Страви приносять і повні миски на вівтар уставляють. 285] Браття ж салійські[288], обличчя вмаївши галуззям тополі, 286] Спів починають довкола престолу, де жертви палають. 287] Тут хор молодших, там старших, і всі величають у співах 288] Подвиги, що довершив Геркулес: як дві перші потвори 289] [289]Мачухи він ухопив і в руках задушив, дві гадюки; 290] Як він славетні міста зруйнував — і Ойхалію, й Трою. 291] Тисячі праць довершив він тяжких в Еврістея на службі, 292] З допусту злої Юнони: «Ти непереможний, дволиких 293] Хмарами зроджених Фола й Гілая своєю рукою 294] Вбив, і крітську потвору[290], і в скелях могутнього лева 295] Біля Немеї. Злякалось тебе навіть озеро Стікса, 296] Орків злякавсь воротар, що лежав у кривавій печері 297] На недогризеній кості. Тебе не злякають ніякі 298] Постаті, навіть Тіфей в своїй зброї, мов скеля стрімчаста. 299] Ти не утратив притомності духа, як гідра лернейська 300] Тьмою голів обкрутила тебе, — отже, радуйся, справжній 301] Сину Юпітера, цвіте богів, ізійди вселаскаво 302] Й благослови нас і свято твоє». У піснях так співали, 303] Та не забули й про Канову разом згадати печеру, 304] Ані про нього самого, як дихав огнями. Лунає 305] Гомін по цілому гаю, аж гори його відбивають. 306] От покінчили божисті обряди, й усі переходять 307] В місто. Цар перший ступає, поважний роками, — з собою 308] У товаристві Енея веде й свого сина; про різні 309] Справи вони розмовляють. З усього Еней дивувався, 310] Й живо по всьому очима водив, бо йому був цікавий 311] Кожний куточок, усе його тішить, царя він питає 312] Й слухає, що цей говорить про пам’ятки предків прадавніх. 313] Мовить тоді цар Евандр, який римську поставив твердиню: 314] «Бачиш, тут фавни тубільні і німфи гаї ці займали, 315] Плем’я мужів, що зродились із пнів і з твердої дубини. 316] Устрою в них не було, ні звичаїв, волів запрягати 317] Ще не навчились, запасів робити й здобуте щадити 318] Не розуміли: із віття жили та із ловів не легких. 319] Перший Сатурн тут явивсь із небесних висот олімпійських, 320] Зброї Юпітера втікши, як той його вигнав із царства. 321] Він тоді рід той безумний, розлізлий по горах високих, 322] Разом стягнув і надав їм закони, а край цей схотів він 323] Лацієм звать, бо безпечно в землі цій сховався. Доба та 324] В час його царства, як кажуть, була золота. Так він правив 325] В тихому мирі народами, поки поволі настала 326] Гірша, поблякла доба, а за нею до воєн шалена 327] Пристрасть і власності сильна жадоба. Тоді-то авзонське 328] [291]Плем я й сіканські народи прийшли сюди, й часто зміняла 329] Назву Сатурна земля. І настали царі, між якими 330] Тібріс жорстокий, безмірного росту, що річку від нього 331] Іменем Тібр ми пізніше, усі італійці, назвали. 332] Справжню, стару свою назву утратила Альбула-річка. 333] В час той, як прогнаний із батьківщини, по морю я їхав, 334] Доля всесильна й судьба неминуча мене посадили 335] В цих ось краях, та бог Аполлон і накази жахливі 336] Матері — німфи Карменти — мене завели у ці землі». 337] Ледве сказав це, йде далі й показує вівтар і браму, 338] Що Карментальською, кажуть, назвали вже римляни здавна, 339] З шани до німфи Карменти, що долю віщує і перша 340] Те провістила нам, що енеади великим народом 341] Будуть і що Паллантей також містом уславленим стане. 342] Далі великий показує гай, що притулок із нього 343] Ромул завзятий зробив, і ще далі Луперкал у тіні 344] Cкелі холодної, що парасійським звичаєм назвали 345] Йменням Лікейського Пана. І гай Аргілету[292] святого 346] Теж показав, і місце, де гостя із Аргоса вбито. 347] Звідти веде під Тарпею і під Капітолій, що нині 348] Золотом сяє, колись же був дикими вкритий корчами. 349] Вже і тоді забобонні жахи цих от місць полохливу 350] Людність лякали, й тоді уже лісу і скелі боялись. 351] «Глянь, — каже, — гай цей і пагорб цей, лісом укритий, займає 352] Бог невідомо який, хоч вірять і в те аркадійці, 353] Що і самого Юпітера бачили часто, як чорну 354] Тряс він егіду[293] своєю правицею й хмари громадив. 355] Бачиш, крім того, ці городи два, ці розвалені мури, 356] Рештки, що тут залишились, як спомин по давніх героях. 357] Замок цей — батько наш Янус, а той — Сатурн заснував тут, 358] [294]Янусів замок — Янікул, Сатурнія — звався Сатурнів. 359] Так, розмовляючи, скоро й до вбогого житла Евандра 360] Вже підійшли і ревучі побачили череди всюди, 361] Бачили їх і на Римському ринку, й величних Карінах. 362] Як до домівки прийшли, він промовив: «На ці ось пороги 363] Сам Алкід переможний вступав, і його тут гостила 364] Царська оселя оця. Тож гідний будь бога і важся, 365] Гостю, багатств не цінити і не осуди нашу вбогість». 366] Так він сказав і під покрив маленького дому Енея 367] Вводить великого й просить сідать на розстеленім ложі 368] З листя, яке ведмедиці лівійської шкурою вкрито. 369] Ніч наступає і землю у чорні окутує крила. 370] Мати Венера, проте, не даремно погроз лаврентійських 371] І завірюхи тяжкої у серці своєму злякавшись, 372] Йде до Вулкана на слово, і так в золотій їх подружній 373] Спальні говорить, і будить у ньому любов божественну: 374] «Поки царі арголійські Пергам плюндрували війною, 375] Замки, які від ворожого пломеню мали упасти, 376] Тим нещасливцям ніякої помочі й жодної зброї 377] Я не благала; хисту твого і тебе, чоловіче 378] Мій найдорожчий, ніяк не хотіла даремно трудити, 379] Хоч добродійств і багато я винна Пріамовим дітям, 380] Хоч уже часто над лихом Енея тяжким я ридала. 381] Нині з Юпітера волі ступив він на берег рутульський, 382] Отже, в покорі приходжу сюди і в твоєї святині 383] Зброї благаю, мати — для сина. Тож донька Нерея 384] Й жінка Тітона[295] могли твоє серце сльозами склонити. 385] Глянь, які ринуть народи, які-то твердині замкнули 386] Брами, як гострять залізо на мене й моє покоління». 387] Мовила так і білішими снігу руками богиня 388] Солодко й ніжно голубить його, що й досі ще длявся. 389] Звиклий жар охопив його раптом, і пломінь знайомий 390] Мозок йому розпалив у костях, їх ослабивши млостю. 391] Так от, як часом із грому ясного зірвавшись, вогниста 392] Блискавка смугою світлого сяйва у хмарах заграє. 393] Жінка, свідома краси, була рада із підступу свого. 394] Вічним коханням покорений, батько їй так повідає: 395] «Чом так далеко причин ти шукаєш? Де ж ділось, богине, 396] В тебе довір’я до мене? Якщо б піклувалась так само 397] Ти вже раніш, то озброїть троянців було б ще можливо; 398] Не боронили б, напевно, ні батько всесильний, ні доля 399] Трої стояти й Пріамові років ще десять прожити. 400] Як воювати тепер ти готуєшся й задум цей маєш, — 401] Все, що я захистом здолаю своїм, обіцяю, що зможу 402] Викувать я із заліза чи вилить його із електру[296], 403] Що лише зможе вогонь із повітрям, — облиш ці благання 404] І перестань в свої сили не вірить». Із цими словами, 405] Впав із жагою в обійми жадані, і, любій дружині 406] Ніжно до лона схилившись, поринув у сон безтурботний. 407] По відпочинкові першім, як ніч, півшляху перейшовши, 408] Сон віджене, як жінка, що їй із куделі нужденно 409] Жити судилося й хистом Мінерви, вогонь роздуває 410] Й вистиглий попіл, щоб ночі додать до роботи, й рабиням 411] Довгої праці при світлі усім завдає, щоби чистим 412] Ложе подружнє самій зберегти і мати можливість 413] Виховать діток маленьких, — точнісінько так і могутній 414] Владар вогню не пізніше тієї хвилини з м’якого 415] Ложа встає й поспішає на кузню до праці своєї. 416] Біля Сіканії, там, де Еолова близько Ліпара, 417] Скелями острів підноситься вгору, що завжди димляться, 418] А під тим островом б’ють із печери в розколинах Етни 419] Дужі громи у розжарених горнах циклопів, і сильно 420] В вухах гримить від ударів тяжких у ковадла, сталева 421] Маса халібська аж прискає в гарті, коли у горнилах 422] Жар роздувають. Вулканів тут дім[297] і весь обшир Вулканів. 423] Владар вогню сюди саме й зійшов із високого неба. 424] У величезній печері залізо кували Циклопи: 425] Бронт, і Стероп, і голий Піракмон. Громи в їх долонях — 426] Ті, що батько скидає їх стільки із неба на землю, 427] Вже відшліфовані трохи, частково іще не готові, — 428] Ще добавляли до них по три промені граду й три зливи, 429] Три із червоного жару і три із крилатого вихру. 430] Ще домішали і ясність жахливу до творива того, 431] Гуркоту й жаху дали ще і гніву, що блискавки мече. 432] Далі іще й колісницю для Марса ладнали крилату, — 433] Він-бо до бою на ній і мужів, і міста спонукає. 434] В іншому місці егіду кували, Паллади гнівної 435] Зброю страшну; і зверху старанно її прикрашали 436] Зміїв лускою та золота блиском. На грудях богині 437] Скрутні різьбили зміїні й подобу самої Горгони, 438] Що повертає очима, хоч шия відрізана в неї. 439] «Все відкладіть, — до них каже, — лишіть розпочату роботу, 440] Роде етнейський, циклопи, й на це ви бачно вважайте: 441] Зброю зробити для мужа завзятого треба; тут сили, 442] Треба тут рук доложити берких і всілякого вміння 443] Й хисту. Тож не зволікайте». І більше ні слова. А ті вже 444] Зразу на труд налягли, розділивши його між собою 445] Нарівно. Струмені міді пливуть там, і золото плине, 446] Криця, що ран завдає, у просторому плавиться горні. 447] Щит велетенський готують, один проти стріл всіх латинців, 448] Сім накладають шарів, що один поза один заходить, 449] І надимають повітря, й женуть продувними міхами. 450] Інші — крицю шипучу в кориті з водою гартують. 451] Аж гуготить вся печера від грому лункого ковадел, — 452] В чергу так вони із зусиллям руки здіймають. 453] Лиш повертаючи в кліщах могутніх метал розжарілий. 454] Поки так батько лемнійський[298] спішить у еольському краї, 455] Світла живлюще проміння і щебет під дахом пташиний 456] Рано-раненько збудили Евандра в хатині убогій. 457] Старець встає й одягає на тіло сорочку, й тірренські 458] В’яже під стопи сандалії; потім і меч він тегейський[299] 459] Через плече перевішує збоку й назад відкидає 460] Шкуру пантери, що з лівого боку звисала у нього. 461] Йдуть ще попереду два сторожі тих високих порогів 462] І супроводять хазяїна — пси його вірні. Іде він 463] Прямо до гостя Енея, в оселю його, що стояла 464] Осторонь; бо не забув наш герой про вчорашню розмову 465] І про свою обіцянку. Еней не пізніш пробудився. 466] Йшов цей із сином Паллантом, а той в товаристві Ахата. 467] Руки, зійшовшись, взаємно вони подали і в світлиці 468] Сіли, де в затишку вільно могли розмовляти. Цар перший 469] Мову почав: 470] «Наймогутніший владико тевкрійський, ще доки живеш ти, 471] Твердити я не посмів би ніколи, що справа троянська 472] Вже занепала, що гине держава. Від нас, відповідно 473] До твого імені, всюди відомого, стануть до бою 474] Сили малі вам на поміч; бо звідси замкнула етруська 475] Річка, а звідти нас тиснуть рутули, під мурами міста 476] Зброєю дзвонять. Та я сподіваюсь, що зможу з’єднати 477] Сильні народи для тебе і царства багатого табір. 478] Для порятунку показує стежку нам випадок слушний. 479] Доля тебе тут бажає — й прийшов ти. Не дуже далеко 480] Звідси є місто Агілла, на вічній збудоване скелі, 481] Де на етруських верхів’ях селилося плем’я лідійське, 482] Славне в боях. Довгий час процвітало воно, та Мезенцій, 483] Цар, покорив його владою гордою й силою зброї. 484] Що ж тут про злочини дикі тирана та вбивства огидні 485] Згадувать? Хай це на голову скинуть йому і потомкам 486] Вічні богове. Бо ж навіть померлих в’язав він з живими, 487] Руки до рук, а лице до лиця прикладав (які муки!). 488] В пасоки гнійних потоках, в обіймах мерзенних, у довгих 489] Муках вбивав їх. За зброю вхопилися мучені, врешті, 490] І облягли ошалілого ката в його ж таки домі; 491] Помічників повбивали, закидали жаром покрівлю. 492] Він серед січі тікає в країну рутулів, до Турна, 493] Що обороною став побратимові. Праведним гнівом 494] Вся етрурійська земля розгорілась, жадають, щоб видать 495] Їм на скарання царя, бо війною ідуть. Полководцем 496] Настановлю я тебе тисячам тим, Енею, бо густо 497] Товпляться вздовж узбережжя на суднах, до бою взивають. 498] Жрець лиш старий їх тримає, судьбу їм пророчить: «Добірна 499] Молодь меонська[300], ви, древніх героїв квітучая сило, 500] Біль справедливий на ворога рве вас; гнів слушний Мезенцій 501] Так розпалив. Та ніхто з італійців не може обняти 502] Провід в такому народі, шукайте чужих полководців». 503] Сили етруські тоді розмістились на цьому роздоллі, 504] Божих пророцтв налякавшись. Сам Тархон послів посилає, 505] Щоб передати мені ту корону і берло та інші 506] Влади ознаки і просить у табір прийти та обняти 507] Владу в тірренців. Та виснагла старість моя із роками 508] І скостеніла мені заважає сягати по владу; 509] Вже-бо і сила, до подвигів здібна, минулась. А сина 510] Я прихиляв би до цього, якщо б через матір сабельську 511] Кров не змішалась і звідси він частки не мав батьківщини. 512] Ти ж, що й вік твій, і рід із судьбою у згоді, відважся, 513] Вируш, керманичу тевкрів, вождю італійців хоробрий, 514] Крім того, я ще Палланта додам тобі, втіху й надію 515] В мене єдину; нехай під твоїм він началом звикає 516] Марсову службу нести і воєнної справи учитись. 517] Бачачи подвиги мужні твої, в молодому ще віці 518] Хай тебе цінить. Аркадських я дам йому вершників двісті, 519] Вибрану силу юнацтва, і стільки ж він дасть і від себе». 520] Ледве промовив він це, як сумно спустили додолу 521] Очі Еней, син Анхіса, й Ахат, його вірний товариш, — 522] Горя багато в зажуренім серці вони б розважали, 523] Та Кітерея з високого неба знаки подала їм, 524] Бо із ефіру раптова їм блискавка ясно мигнула. 525] І загриміло, здавалось, що світ увесь валиться раптом; 526] Всім причувалось, що сурми тірренські заграли в повітрі. 527] Всі озирнулись на небо, а звідти невпинно доходив 528] Грім лункодзвонний; на світлих прогалинах неба, крізь хмари 529] Видно, як зброя червоно горить, як дзвенить від ударів. 530] Всім це затьмарило ум, та один лиш з героїв троянських 531] Голос пізнав, зрозумів заповіт материнський і каже: 532] «Ти не допитуйся навіть, мій друже, які-то події 533] Чуда оці нам пророчать: Олімп мене кличе, богиня, 534] Мати моя, обіцяла послати мені цю ознаку, 535] Як розгориться війна, і на поміч із неба подати 536] Зброю Вулкана. 537] Скільки смертей лаврентійців нещасних чекає! Як тяжко, 538] Турне, заплатиш мені! Як у хвилях своїх ти багато 539] Будеш котити щитів, і шоломів, і трупів героїв, 540] Батьку наш Тібре. Хай топчуть союзи, війни хай бажають». 541] Тільки слова ці промовив, встає із високого крісла, 542] Й на Геркулесовім вівтарі згаслий вогонь розбудивши, 543] До невеличких пенатів підходить і ларів, знайомих 544] Щойно від вчора. Евандр і вся молодь троянська по черзі 545] Вибрані вівці у жертву з належним обрядом приносять. 546] Потім до суден своїх він відходить одвідати друзів. 547] З них вибирає собі він хоробрістю знаних, щоб разом 548] З ним на війну вирушали, його проводжали, а інші 549] Долі рікою пливуть, без напруги, щоб там передати 550] Вістку від батька Асканію, що тут нове приключилось. 551] Коней тевкрійцям дали в ту дорогу на ниви тірренські; 552] А для Енея підводять найкращого: лев’яча шкура 553] Зверху коня покриває, блищать золоті на ній кігті. 554] Вістка містину малу облітає, що вершники скачуть 555] По узбережжю владики тірренців[301]. В журливій тривозі 556] Жертви богам матері обіцяють подвійні; чим ближче 557] Вже небезпека, тим більша тривога, стає все страшнішим 558] Марса лице. Тоді батько Евандр, на прощання стиснувши 559] Сина правицю й нестримно над ним заридавши, говорить: 560] «От щоб Юпітер вернув мені давні роки проминулі, 561] Вигляд тодішній, коли під Пренестом я знищив ворожі 562] Лави передні і купи щитів попалив переможно 563] Й цею правицею скинув у Тартар Ерула-владику! 564] Він як родивсь, три душі йому (страшно сказать!) дарувала 565] Мати Феронія, й тричі його довелось побороти, 566] Смерті прийшлось доконать його тричі. Проте ця правиця 567] Душі всі три узяла в нього й стільки ж і зброї забрала. 568] Не одривався б тут, сину, з твоїх я обіймів солодких, 569] Над головою б сусіда не зміг глузувати Мезенцій, 570] Стільки жорстоких убивств не вчинив би залізом ніколи 571] І не здолав би стількох громадян відібрати у міста. 572] Згляньтесь, богове, й Юпітере, царю богів премогутній, 573] Над аркадійським царем, уклінно-бо вас я благаю: 574] Батьківські просьби прийміть. Якщо ваша ласка, як доля 575] Цілим Палланта мені збереже, якщо маю дожити 576] Дня, щоб побачить його і зустрітися з ним, — то, благаю, 577] Дайте дожить, а труди перетерпіти всі я готовий. 578] Та якщо, доле, готуєш таке, що й сказати лякаюсь, 579] Зволь же негайно, негайно жорстоке життя скоротити, 580] Поки ще горе непевне й не знаю, чого сподіватись. 581] Поки в обіймах держу тебе, сину, мій скарбе, єдина 582] В старості втіхо, щоб вісник жахливий не зранив у мене 583] Слуху мого». Жаль такий виливав при останнім прощанні 584] Батько. Зомлілого з болю додому несли його слуги. 585] Вже крізь відкриті ворота виходили вершники в поле; 586] Вирушив перший Еней і Ахат його вірний, за ними 587] Інші троянські вельможі; Паллант у середині їхав; 588] Здалеку видно хламиду його й розмальовану зброю, — 589] Наче Люціфер ясний, в Океанових хвилях омитий, 590] Поміж ясними зірками Венері з усіх найлюбіший, 591] В час, коли людям своє він священне покаже обличчя 592] Й темінь розгонить. На мурах стоять матері там у страху, 593] Стежать за хмарами пилу й військами, що крицею сяють. 594] Збройно вони через хащі, де шлях їм найближчий, проходять, 595] Гомін лунає, по четверо в ряд вони їдуть, на порох 596] Поле копитами збили. Є гай там великий близ річки 597] Цери холодної, здавна святий він для цілого краю. 598] Вколо віночком його оточили горби, а ялиці 599] Поясом чорним його вперезали. Як кажуть, пеласги 600] Давні, що перші колись оселились в латинській країні, 601] Гай посвятили Сільванові, богу ланів і худоби, 602] И день встановили святковий. Відтіль недалеко в безпеці 603] І абором Тархон стояв і тірренці, що їх ціле військо 604] Можна побачить було із вершини горба, що на полі, 605] Й табору всю широчінь. Сюди ж то, потомлене дуже, 606] Батько Еней завертає й до бою готове юнацтво, 607] Щоб підкріпитись самим та дати і коням спочити. 608] З хмар прибула піднебесних у сяйві божистім Венера, 609] Світла, дари несучи. І як тільки побачила сина 610] В закутку самім долини, за зимними водами річки, 611] Радо йому об’явившись, отак промовляє: «Дари ось, 612] Мною обіцяні, маєш, що їх спорудив своїм хистом 613] Мій чоловік, щоб ти не вагався, мій сину, до бою 614] Викликать гордих лаврентів чи Турна палкого». Сказала 615] Так Кітерея і сина голубить, обнявши, й блискучу 616] Зброю під дубом навпроти складає. Він з божого дару 617] Радий, із честі такої й натішитись ним він не може, 618] Сам по порядку те все оглядає й дивує з усього, 619] Ще й обертає в руках, до плечей приміряє: шолом тут, 620] Що так страшить своїм гребнем і полум’ям грізно палає, 621] Й меч смертоносний, і панцир великий із міді твердої, 622] Що червоніє криваво, такий, як та темная хмара, 623] Що, загорівшись від променів сонця, палає в просторах, 624] І наколінники легкі, із золота литі й електру, 625] Й спис, і поверхня щита, що не легко її описати. 626] [302]Саме на ньому володар вогню, у пророцтвах умілий, 627] Знаючи будучність, вирізьбив славні діла італійців, 628] Римські тріумфи і ціле потомство прийдешнє, що вийде 629] З роду Асканія, й війни, що будуть, одна за одною. 630] [303]Й матір-вовчицю він там зобразив, що у Марса в печері, 631] Зелом порослій, лежить, — до сосків припадаючи разом, 632] Граються двоє хлоп’ят і ссуть свою матір безстрашно. 633] Шию свою ізігнувши дугою, вона тих хлоп’яток 634] Лиже по черзі і так їх тільця язиком виправляє. 635] [304]Біля цієї картини він Рим зобразив і додав ще, 636] Як сабінянок умкнули із місць глядачів на великих 637] Іграх у цирку, з законом незгідно, й війна розгорілась 638] Наново між Ромулідами й Тацієм, вже постарілим, 639] Що на чолі був у курів суворих. Царі після бою 640] При олтареві Юпітера збройні стоять і тримають 641] Чаші в руках та єднаються в спілку, свиню заколовши. 642] [305]Біля цієї картини квадриги швидкі у розгоні 643] Метта надвоє роздерли (ой, треба було, мій альбанцю, 644] Слова додержать), там Тулл, шматуючи зрадника тіло, 645] В лісі розкидав його, аж кров’ю шипшини стікали. 646] [306]Далі було, як звелів він Порсену Тарквінія знову 647] Після вигнання прийняти і як він військом великим 648] Місто обліг, а потомки Енея на меч поривались, 649] Щоб боронити свободу. А він, невдоволений з того, 650] Ніби грозить, що Коклес та наважився міст зруйнувати, 651] Й Клелія, пута порвавши, посміла ріку переплинуть. 652] [307]Зверху Манлій стояв, оборонець тарпейського замку, 653] й храм заслоняв, і нерушно тримав Капітолій високий; 654] Свіжою стріхою їжилась Ромула царська домівка. 655] Срібний гусак літав там у сінях золотосяйних 656] І сповіщав, що галли надходять, що вже на порозі. 657] Через гущавину, в темінь сповиті, з’явилися галли 658] І оточили твердиню — їм темрява ночі сприяла. 659] Кучері в них золоті, і одіж їх золотом сяє, 660] Світло-смугасті військові плащі, а шиї в них білі, 661] Мов молоко, в золотому окіллі; вимахує кожен 662] Парою списів альпійських, а в довгих щитах вони захист 663] [308]Мають собі. Він вирізьбив там і громаду салійську 664] В танці святому, і голих луперків; у них гостроверхі 665] З вовни шапки, і щити зобразив, що із неба упали. 666] Чисті матрони везуть через місто у повозах зручних 667] [309]Святощі їхні. А далі іще показав він виразно 668] Тартара царство, також глибоченний передсінок Діта 669] Й кари за злочини; теж, Катіліно, й тебе, як на грізній 670] Скелі висиш і тремтиш ти від фурій. Окремо — побожні, 671] З ними й Катон, що закони складає. Між всім цим широке 672] Граюче море із золота, й пінились сивії хвилі, 673] Й сріблом довкола дельфіни блищали, міцними хвостами 674] Глибоко хвилю горнули і піну шумну розсікали. 675] [310]Мідний флот було видно всередині, — битва актійська: 676] Берег Левкади, усіяний весь вояками, а хвилі 677] Золотом сяють. Сам Август Цезар веде італійців, 678] З ним і сенат, і народ, і пенати, й великі богове. 679] Він на кормі височенній стоїть, а обабіч з обличчя 680] Радісна ясність палає і батьківська зірка над тім’ям[311]. 681] Далі за ним — Агріппа величний веде своє військо, 682] Вітром попутним боги йому з неба сприяють. На ньому 683] Славна відзнака воєнна— з носів корабельних корона[312] 684] Скроні йому осявала. А далі — озброєні різно 685] Варварські сили Антоній веде. Народів Аврори[313] 686] Й берега він переможець червоного[314]. Тягне з собою 687] Сходу він сили, й Єгипет, і Бактру далеку; при ньому 688] Жінка з Єгипту[315], нечестя для нього. Всі разом рушають 689] В бій, аж запінилось море, вдаряють-бо підняті весла, 690] Ростри тризубі прорізують плесо, — ідуть у відкрите 691] Море. Гадав би хто, може, що тут надпливають Кіклади, 692] Зрушені морем, чи з горами гори зіткнулись високі; 693] З суден, важких наче вежі, воїни так натискають 694] Збройними масами, з рук запалене кидають клоччя, 695] Мечуть летюче залізо списів, — і багриться від крові 696] Поле нептунське[316]. Всередині військо цариця скликає 697] Батьківським систром[317]; не бачить гадюк вона двох[318] за собою. 698] Всякі потвори богів різнорідних, між ними Анубіс 699] Песиголовий, рушають у бій на Нептуна й Венеру, 700] Проти Мінерви. В середині битви цієї сам Маворс, 701] В зброї залізній, лютує. А Діри зловісні з ефіру 702] Линуть, і втішна Незгода надходить у шаті роздертій, 703] Зараз за нею з кривавим бичем виступає Беллона. 704] Зверху, з актійської скелі, на це Аполлон[319] споглядає 705] І натягає свій лук. Злякались тієї погрози 706] Індія й цілий Єгипет, Аравія вся і Сабеї 707] І починають тікати. Видно було, як цариця 708] Кличе вітри, паруси наставляє під подув і линви 709] Їм попускає невпинно. Її там у цій різанині 710] Бог вогняний[320] зобразив від прийдешньої смерті блідою; 711] Япіг попутний і хвилі несуть її в море, а далі — 712] Ніл, засмутившись, могутній, своє розгортає одіння 713] Й всіх розбитих до свого зеленого лона скликає. 714] [321]Цезар у римськії мури в’їжджає в потрійнім тріумфі 715] Й вічним богам італійським безсмертні складає обіти — 716] Тричі по сто[322] у столиці поставити храмів величних. 717] З ігрищ веселих та оплесків вулиці всі аж лунають; 718] В храмах кругом вівтарі і хор матерів, а навколо 719] При вівтарях жертовні воли усю землю покрили. 720] [323]Він на порозі сидить білосніжнім осяйного Феба 721] І від народів дари порядкує й на пишних колонах 722] Вішає. Йдуть ті народи впокорені, в шерегах довгих. 723] Мова їх, звичаї, зброя, їх одяг — які розмаїті! 724] Мульцібер тут зобразив номадів і карів, лелегів, 725] Афрів отих розперезаних, ще й стрілозбройних гелонів. 726] Далі Євфрат[324] вже котив свої хвилі спокійні; ще далі — 727] Люди з меж крайніх — морини; і Рейн двоєрогий[325], і даги 728] Непогамовні, і річка Аракс, для мостів небезпечна. 729] Матері дару, Вулкана щиту, він дивується дуже, 730] Образам радий ясним, хоча тих подій і не знає[326], 731] І піднімає на плечі цю славу і долю нащадків.

КНИГА ДЕВ’ЯТА

Поки Еней перебував у Евандра, Турн, підохочуваний Юноною, нападає на троянський табір, очолюваний юним Асканієм, і намагається спалити троянські кораблі, але Юпітер, на прохання Кібели, обертає їх у морських німф. Турн облягає нову Трою. Друзі Ніс і Евріал наважуються пробитись з обложеного міста через рутульське військо і передати вісті Енеєві. Вони вночі пробираються через ворожий табір, але на світанку, оточені загоном вершників, гинуть геройською смертю. З наткнутими на списи їхніми головами рутули штурмують троянський табір. З обох боків гине багато воїнів. Асканій учиняє свій перший подвиг. Пандар з Бітієм, що стояли на варті біля міської брами, відчиняють її і, заманивши ворогів, багатьох із них убивають. Турн поспішає на допомогу і відганяє троянців, але згодом під їх натиском відступає до Тібру, перепливає його і повертається до своїх.

 1] Поки це все десь далеко там діється, з неба послала 2] Донька Сатурна Юнона Іріду до смілого Турна. 3] Саме тоді він сидів у священній долині, у гаї 4] Батька Пілумна, як донька Тавманта, звернувшись до нього, 5] Так промовляє устами рожевими: «Турне, чи бачиш, 6] Те, чого жоден з богів на твої побажання не смів би 7] Навіть тобі обіцяти, сам час, у невпинному русі, 8] Це подає тобі. Слухай, Еней, залишивши свій город, 9] Все товариство і флот свій, пішов до оселі Евандра, 10] Володаря Палатіну. Мало того — до найдальших 11] Селищ корітських та зброїть лідійський загін[327] і ватаги, 12] Зібрані з сіл. То чого ще вагатись? Вже час готувати 13] Повози й коні. Покинь зволікання усяке й на табір 14] Вдар і розбий у сум’ятті». Так мовить і в небо злітає 15] Рівними крилами, й довгу дугу вона креслить у хмарах. 16] Зразу юнак упізнав її й, руки до неба піднявши 17] Вслід їй, зникаючій, поклик такий посилає: «Ірідо, 18] Неба окрасо, хто шле тебе нині на землю до мене 19] Летом крізь хмари? Звідкіль така ясність раптова? Я бачу, 20] Як посередині небо відкрилося, бачу, як зорі 21] Кружать круг обрію. Я підкоряюсь цим божим ознакам, 22] Чий би то голос до зброї не кликав мене». Так сказавши 23] І приступивши до хвиль, він черпає воду з поверхні 24] Й довго благає богів, до небес посилає обіти. 25] От виступає все військо в похід на відкритому полі; 26] Вершників повно, вишивані шати, все золотом сяє. 27] В перших загонах Мессап на чолі, а в останніх керують 28] Юні Тірріди, і Турн посередині, вождь, усе бачить, 29] Зброя в руках, головою він всіх перевищує. Наче 30] Ганг, коли сім його струменів разом зіллються в спокійне 31] Течій глибоких русло, або Ніл, як із нив він стікає 32] І завертає масні свої води у плесо широке. 33] Раптом у полі побачили здалеку тевкри велику 34] Хмару, що чорною млою клубилась, аж пітьма настала. 35] Перший Каїк із переднього насипу голосно крикнув: 36] «Гей, громадяни, яка це у чорнім тумані навала 37] Суне на нас! Мерщій же за зброю беріться залізну, 38] Влазьте на мури, бо ворог вже близько, агей!» Із великим 39] Гамором тевкри до кожної кинулись брами і швидко 40] Мури усі зайняли. Так звелів їм Еней на відході, 41] Найрозумніший керманич: коли б приключилась без нього 42] Злая пригода якась, щоб не сміли до бою рушати 43] В поле, ряди шикувати, нехай бережуть лише табір, 44] Валом хай мур забезпечать. Хоч честь їх манила й завзяття 45] Битись рукопаш, та згідно з наказом по баштах засіли, 46] Позачинявши всі брами, й на ворога збройно чекали. 47] Турн же помчався вперед, обганяючи лави неспішні, 48] Й вершників двадцять із ним прибули аж до самого міста. 49] Кінь-бо фракійський[328] під ним виграє, весь у яблуках білих, 50] На золотому шоломі багряний красується гребінь. 51] «Хлопці, — гукнув він, — хто перший зі мною на ворога гряне? 52] Ось вам!» — і списа свого, розмахнувшись, метнув[329] у повітря: 53] Знак це — до бою! — і гордо влетів він на поле. Цей заклик 54] Всі підхопили і з окликом грізним за ним подалися. 55] Дивно їм те, що збентежились тевкри і в поле не вийшли, 56] Зброю об зброю не вдарять з мужами, а табір боронять. 57] Занепокоєний, їздить довкола конем і шукає 58] Турн, чи не знайдеться доступ до міста якийсь непомітний. 59] Так, як під повну вівчарню десь крадеться вовк серед бурі 60] Й серед дощу під кошарою виє у північ глибоку, — 61] Під матерями мекечуть ягнята, а він, кровожерний, 62] Гнівом лютує на них, недосяжних, — дратує шалений 63] Голод його, бо горлянка без крові давно пересохла, — 64] Так от у люті й рутул[330] запалав, як побачив ті мури 65] Й табір, аж біль його кості твердії почав припікати. 66] Як доступитись — не знає і як йому схованих тевкрів 67] Вибити з-поза валів і в поле погнати відкрите. 68] Спершу на флот нападає, що з боку під табором крився, 69] Греблями був загороджений всюди й притоками річки. 70] Зве товариство своє розшаліле вогонь підкладати, 71] Й сам із жагою запалену сосну у руки хапає. 72] Миттю всі кинулись разом (їх наглить і Турна присутність), 73] Всі юнаки смолоскипами димними вмить запаслися. 74] Вогнища геть розхапали; тріщить головня смоляниста, 75] Іскрами й попелом сипле Вулкан аж до самого неба. 76] Музи, скажіть, хто з богів відвернув ту від тевкрів пожежу 77] Грізну, від їх кораблів хто великий вогонь той відкинув? 78] Давня то все давнина, та лунатиме слава ця вічно. 79] Ще як на їді фрігійській Еней готував собі судна 80] Й ладивсь на море глибоке пуститись, то, кажуть, богиня, 81] Берекінтійська мати, Юпітера цими словами 82] Стала просити: «Мій сину, подай же, чого я благаю, 83] Мати твоя дорога, бо ти нині володар Олімпу. 84] Бір був сосновий у мене, від довгих років мені любий, 85] Ліс на верхів’ях гори, де приносили жертви для мене; 86] Чорні там сосни росли і стовбурів повно кленових. 87] Радо я їх віддала юнакові дарданському[331], флоту 88] Він-бо не мав. А тепер, неспокійну, мене огортає 89] Страх і тривога. Звільни ж ти мене від тривоги цієї, 90] Силу подай материнським благанням, щоб так учинилось: 91] Хай не здолають цих суден ні пройдений шлях, ані бурі, 92] Хай помагає їм те, що вони в наших горах зростали». 93] Їй відповів на це син, обертаючий зорі у небі: 94] «Мати, куди закликаєш ти долю, чого для них просиш? 95] Як же то можуть ті судна, що смертна рука змайструвала, 96] Долю безсмертну здобуть? Чи напевно Енеєві вдасться 97] Шлях цей непевний проїхать? Чи бог який має небесний 98] Владу таку? Та нехай: коли сповнять вони те, що треба, 99] Й в гаванях стануть авзонських, з усіх я, що хвилі уникнуть 100] І завезуть дарданців вождя[332] на поля лаврентійські, 101] Смертну подобу візьму і звелю на безкраїх просторах 102] Бути богинями моря, як Дото, Нереєва донька, 103] Чи Галатея, що піняве море грудьми розсікають». 104] Мовив і свідками хвилі закликав стігійського брата[333], 105] Й чорної берег безодні, й смолу, що у ній закипає, 106] І від кивка голови його навіть Олімп затрусився. 107] Саме прийшов той обіцяний день і настала година, 108] Паркам належна, як Турнові кривди лихі напутили 109] Матір від суден[334] святих відвернути мерщій смолоскипи. 110] Перед очима усім засяяло світло незнане, 111] Хмара велика, здавалось, із сходу пливла у повітрі, 112] З нею йшли й хори ідайські[335]. Страшний залунав тоді голос 113] З неба й пройняв до костей він троянські ряди і рутульські: 114] «Тевкри, не бийте тривогу і не бороніть моїх суден, 115] Зброї до рук не беріть; бо Турнові швидше вдалося б 116] Море спалити, ніж сосни священні. Ідіть же, ви вільні, 117] Моря богині, ідіть собі, так вам наказує мати». 118] Судна від берега раптом свої відривають припони, 119] Й наче дельфіни, носами нирнувши, самі поринають 120] [336]В воду морську. Тоді — диво невидане! — скільки там суден, 121] Міддю покритих, стояло при березі, стільки дівочих 122] Постатей вийшло з води і виплило в море спокійне. 123] Всі остовпіли рутули, ба навіть Мессап ізлякався — 124] Коні сполохались в нього, і грізна ріка буйнохвила 125] Стримала біг свій, тож бог Тіберін повернувся від моря; 126] Лиш невгамовного Турна не зрадила мужня відвага, 127] Тих він запалює словом, а тих іще й лає притому: 128] «Диво це б’є по троянцях, Юпітер-бо в них порятунок 129] Вирвав із рук; ні рутулів меча, ні вогню їм чекати 130] Не доведеться, — і море для тевкрів уже непрохідне; 131] В них і на втечу надії нема, їм півсвіту закрито — 132] В наших руках суходіл і ще тисячі збройного люду 133] Всіх італійських племен наготові. Мене не лякають 134] Навіть віщання богів, хоч і хваляться ними фрігійці. 135] Досить уже для Венери й для долі того, що троянці 136] На урожайних полях опинились авзонських. Є в мене 137] Свій заповіт, щоб залізом те плем’я розбити злочинне, 138] Що відібрало дружину[337]. Ця кривда не тільки Атрідів 139] Стріла, й не тільки мікенцям хапатися можна за зброю[338]. 140] Досить один раз загинути! Досить було нагрішити 141] Тим уже спершу, щоб не зненавидіти тяжко жіночий 142] Рід весь. Вони, мабуть, мають надію на вал цей між нами 143] Й рів, що задержить, та це лиш маленька затримка для смерті. 144] Мабуть, таки вони бачили добре, як мури троянські, 145] Що збудували їх руки Нептуна, в вогні розлетілись? 146] Хто, проте, з нас, мої вибрані друзі, готовий рубати 147] Сталлю цей вал і зі мною в цей табір лякливий вступити? 148] Зброї Вулкана мені тут не треба на тевкрів, ні тисяч 149] Суден. Нехай всі етруски стають, як союзники, зараз, 150] Не доведеться лякатись їм ночі, щоб ми по-злодійськи 151] Викрали з храму Палладій[339] святий, перебивши сторожу 152] Замку високого. Ми не сховаємось, хай не бояться, 153] В кінського черева темінь, а явно, при денному світлі 154] Мури запалим вогнем. Я їм дам зрозуміти, що справа 155] Тут не з данайцями й не з пеласгійським юнацтвом, що десять 156] Років їх стримував Гектор. Коли уже краща частина 157] Дня проминула, веселощам час, що лишився, віддавши, 158] М’язи, герої, сталіть і готуйтесь до битви назавтра». 159] Дано тим часом Мессапу наказ — загони сторожі 160] Ставити в брамах і мури довкола вогнем оточити. 161] Двічі по сім вибирають із воїв рутульских, що мури 162] Військом обложать; по сто юнаків виступає за кожним, 163] Гриви багряні на їхніх шоломах і золотом сяють. 164] Всі розмістились, чергують позмінно; лягли на моріжку 165] І попивають вино, мідяні випорожнюють жбани. 166] Вогнища світять яскраво і, щоб не заснули, вся варта 167] Ігри заводить. 168] Бачать усе це троянці з валів і тримаються збройно 169] На висоті, не без страху за брамами стежать; містками 170] Греблі передні сполучують, стріливо зносять; керує 171] Ними Мнестей і завзятий Серест; на годину непевну 172] Батько Еней наказав, щоб на себе вони над юнацтвом 173] Провід взяли, лад давали всьому. І по мурах навколо 174] Стало все військо, як кожному жереб його небезпечну 175] Визначив ланку і кожен обов’язку свого пильнує. 176] Сторожем брами був Ніс, син Гіртака, поміж вояками 177] Найсміливіший. Його як товариша зброї послала 178] Їда мислива[340] Енеєві; спритний він був із списами 179] Й легкими стрілами. Поруч із ним у рядах. Евріал був, 180] Друг його; певне, за нього в Енеєвім війську троянськім 181] Кращого годі й шукать — молодик, щойно вус засівався! 182] Щира була в них любов і однаковий запал до бою; 183] Разом вони і при брамі одній на сторожі стояли. 184] Ніс йому каже: «Чи бог мені в серце жагу цю зсилає, 185] Мій Евріале, чи богом стає нам жагуче бажання? 186] Рветься віддавна мій розум до бою, або щоб велике 187] Щось довершити; не можу спокійним без діла я бути. 188] Бачиш рутулів, яка в них упевненість в ділі початім. 189] Зрідка лиш тліють вогні, всі поснули, усіх подолали 190] Сон і вино. Тільки тиша навколо. Мене ти послухай, 191] Що я замислив, які в мене наміри виникли в серці. 192] Всі — і народ, і батьки — вимагають покликать Енея, 193] Слати до нього мужів, донести йому звістку надійну. 194] Як обіцяють тобі нагород, коли все це здійснити 195] (Сам вдовольнюся хвалою за подвиг), то там під горбочком 196] Можна дорогу знайти до твердині і стін Паллантея». 197] Слави бажання палке потрясло Евріалом так дуже — 198] Аж обімлів, і мовить він так до гарячого друга: 199] «Нісе, невже ти в супутці не візьмеш мене в цій великій 200] Справі? Як можу пустить я самого тебе в небезпеку? 201] Ох, та не так мене батько Офелт, у боях посивілий, 202] Виховав ще за аргійських страхіть і троянського горя, 203] Зовсім не так я й з тобою повівсь, коли разом з Енеєм 204] Великодушним у цю небезпечну подався мандрівку. 205] Є тут, є серце, що світ зневажає і навіть готове 206] Власним життям заплатити за славу, якої ти прагнеш». 207] Ніс же на те: «Не боявсь я у цьому за тебе ніколи, — 208] Годі про це. Хай звитяжним тобі мене верне Юпітер 209] Чи який інший з богів, що ласкаво на це споглядає. 210] Але якщо — все, як бачиш, у цій небезпеці можливе, — 211] Чи то пригода, чи бог все оберне мені на загибель, 212] Хочу, щоб ти зацілів, — тобі іще жити годиться. 213] Тільки б одбивши в бою чи за гроші мене відкупивши, 214] Хтось би мій прах поховав, а як доля й того не дозволить, 215] [341]Хай неприсутньому похорон справить і пагорб насипле. 216] Болю такого завдать не хотів би я нені нещасній, 217] Бо з матерів лиш одна вона зважилась всюди, юначе, 218] Йти за тобою і в мурах Ацести міцних не лишилась». 219] Той же у відповідь: «Марні плетеш ти даремно причини, — 220] Наміру я не зміню й відступати від нього не буду. 221] Швидше рушаймо». Сторожу збудив, і вона переймає 222] Службу по них на цій ланці. Вони ж, своє місце лишивши, 223] Йдуть, Евріал вдвох із Нісом, парость цареву шукати[342]. 224] Все, що живе на землі, у сні спочивало глибокім, 225] Серце звільнялось від денних турбот і труди забувало. 226] Але начальники тевкрів і вибрана молодь троянська 227] Про найважливіші справи державні ще радили раду, 228] Що їм робити, і хто до Енея послом із них буде. 229] Спершись на довгі списи, стояли вони із щитами 230] Посеред табору. Раптом прийшли сюди Ніс з Евріалом, 231] Просять мерщій допустить їх, бо справа в них дуже важлива 232] Й варта уваги. Перший Іул їх, бентежних, приймає 233] І розповісти усе він наказує Нісові. Мовив 234] Так син Гіртака: «Енеєві друзі, прийміть нас зичливо 235] І не судіть ви по нашому віку цієї розмови. 236] Позамовкали рутули, вино-бо і сон їх зморили. 237] Нам пощастило придатне для засідки вгледіти місце 238] На роздоріжжі, що біля воріт, недалеко від моря. 239] Всі там погасли вогні, лише дим піднімається чорний 240] Аж до зірок. Як дозволите нам свого спробувать щастя, 241] Підем Енея шукати і мури міцні Паллантея. 242] Скоро побачите ви, як із здобиччю він після січі 243] Прийде сюди. А ми не заблудим в дорозі, бо з темних 244] Долів, що в них полювали, бувало, ми бачили крайні 245] Мури міські і всієї ріки течію упізнали». 246] Мовив тут слово Алет, літами поважний і мудрий: 247] «Рідні богове, що маєте Трою у вашій опіці! 248] Ні, ви не хочете тевкрів ущент розгромити, якщо ви 249] Дух підбадьорили так юнакам цим і серце відважне». 250] Так промовляючи, він обіймав їх обох і стискав їм 251] Руки, уста і обличчя обом умивав їм сльозами. 252] «Гідну відплату яку вам, мужі, я придумати можу 253] Як нагороду за діло те славне? Найкраще, найперше 254] Вас нагородять боги й ваша совість; а решту негайно 255] Благочестивий Еней вам віддасть; не забуде ніколи 256] І молоденький Асканій тих ваших заслуг величезних». 257] «Певно, у мене одна лиш надія рятунку, — Асканій 258] Мовить, — повернення батька. Іменням пенатів великих 259] І Ассаракових ларів, святинею сивої Вести, 260] Нісе, благаю тебе — все щастя моє, всю надію 261] В вашім я лоні складаю: верніть мені рідного батька, 262] Хай лиш побачу його; при ньому весь смуток минеться. 263] Келихи два даю з чистого срібла, різьбою укриті; 264] Батько їх взяв як трофей, в славній битві здобувши Арісбу. 265] Двоє триніжків даю, та іще два великих таланти 266] Золота, й жбан стародавній, дарунок Дідони з Сідону: 267] А як здобути Італію нам пощастить, її берлом 268] Заволодіти звитяжно і жеребом здобич ділити, — 269] Бачив ти, Нісе, коня, що Турн на нім їхав, і зброю 270] Бачив на нім золоту? І коня того, й щит, і червоні 271] Гребні для тебе з-під жереба вийму я, Нісе, бо нині 272] Це все твоя нагорода. Крім того, дасть батько дванадцять 273] Найдобірніших жінок і мужчин із їх зброєю разом. 274] Дасть іще поля той лан, що цар ним Латин володіє. 275] Ти ж, юначе шановний, — вік-бо мій ближчий до твого, — 276] З щирого серця приймаю за друга тебе й пригортаю, 277] Як побратима; у всяких пригодах без тебе не буду 278] Жодної слави шукати для себе в моїх починаннях. 279] Чи правуватиму в мирі, чи війни вестиму, найбільше 280] Буде довір’я ділам і словам твоїм в мене». На все це 281] Так Евріал відповів: «По цьому відважному ділі 282] Жоден день гіршим мене не покаже. Коли б лише щастя, 283] А не недоля мені приключилась. Та понад дари всі 284] Я за одне прошу: є в мене з древнього роду Пріама 285] Мати стара; її стримати, бідну, йти разом зі мною 286] Ані ілійська земля не могла, ані мури Ацеста. 287] Не попрощавшись, її я лишаю, вона ж небезпеки 288] Цеї не знає. Ніч і правиця твоя — мені свідки: 289] Витримать неньчиних сліз я б не міг. Та тебе я благаю: 290] В горі безрадну потіш, поможи їй самотній на світі. 291] Дай мені певну надію на тебе; на всяку пригоду 292] Я сміливіше піду». Така мова серця у дарданців 293] Зрушила, ринули сльози. Найдужче вразив Іула 294] Й серце його зворушив любові синівської образ. 295] Він тоді мовить: 296] «Що лише гідне почину твого, — на те сподівайся. 297] Матір’ю буде для мене вона, лиш імення Креузи 298] Їй бракуватиме. Справді, за сина такого велика 299] Дяка їй буде. Та що не було б, я клянуся цією 300] Ось головою, якою звик батько клястися, — усе те, 301] Що обіцяю тобі, при щасливім поверненні буде 302] Матері й роду твоєму». Сказав це й сльозами залився; 303] Разом із цим він здіймає з плеча позолочений меч свій, 304] Що Лікаон Кносійський зробив по-мистецьки напрочуд 305] І доробив відповідні із кості слонової піхви. 306] Нісові шкуру Мнестей дав, із лева гривастого зняту; 307] Вірний Алет з ним шоломом змінявся. Озброєння взявши, 308] Разом виходять вони, а вожді їх гуртом проводжають, 309] Старші й молодші, під браму саму та бажають їм щастя: 310] Вирушив з ними прекрасний Іул, він розважністю мужа 311] Й розумом вік перевищує свій. Багато доручень 312] Батькові він передав, але всі ці доручення вітер 313] В полі розвіяв, погнав попід хмари їх, звівши нінащо. 314] Вийшовши, рів перелізли і в теміні ночі прямують 315] Просто у табір ворожий, де мало від рук їх загинуть 316] Дуже багато. Бачать тіла, що в траві настелили 317] Сон і вино; колісниці на березі дишлами вгору, 318] Воїни, упряж колеса і зброя, й вино — все усуміш. 319] Перший звернувсь Гіртакід до товариша з цими словами: 320] «Тут, Евріале, рукам є робота; сама нас нагода 321] Кличе, бо путь саме тут. Ти вважай, щоб рука чия ззаду 322] Не піднялася на нас, бережись і вважай на всі боки, 323] Простір одкрию я тут і дам тобі стежку широку». 324] Мовив це слово, й замовк, і кинувсь з мечем на Рамнета 325] На гордовитого, що недалечко на купі високій, 326] На килимах простягнувшись, хропів на повнії груди. 327] Сам він був цар і віщун, і Турну-цареві був милий; 328] Та віщуванням загину від себе не міг відвернути. 329] Трьох убив слуг біля нього, які необачно лежали 330] Прямо на зброї; убив зброєносця у Рема; під кіньми 331] Вбив візника, мечем відрубавши звисаючу шию, 332] Потім також і самому господарю голову зняв він, 333] Кинувши тулуб, що кров’ю ще сходив. Земля і постеля 334] Теплою кров’ю спливали. Вбив і Ламіра, і Лама, 335] І молодого Серрана, що ночі цієї найдужче 336] Бавився й божого дару хильнув забагато, не встояв, 337] Красен обличчям, і з ніг повалився. Щасливий він був би, 338] Якби на всю ніч гуляння продовжив, до самого ранку. 339] Так, наче лев зголоднілий, що в повній вівчарні бушує, 340] Голод відчувши скажений, — хапає й виносить овечку 341] Ніжну, з страху онімілу, і грає кривава пащека. 342] Але не менша й різня Евріалова; він так же само 343] В гніві шаліє, багато кладе безіменного люду, 344] Фада, Гербета, і Рета, й Абара із ними вбиває. 345] Сонних усіх, тільки Рет поміж ними не спав і все бачив, 346] Та в переляку страшнім за кратеру велику сховався. 347] Той, підійшовши впритул, усадив йому глибоко в груди 348] Меч, коли встати хотів він, і з рани смертельної витяг. 349] Душу пурпурну вмираючий виплював разом із кров’ю, 350] Й змішане з нею вино повернув. А цей напирає 351] Потай шалено. Уже добиравсь до загону Мессапа, 352] Де догорало багаття, і бачив, що спутані коні, 353] Як і належить, щипали траву, коли Ніс коротенько 354] Мовить до нього, збагнувши, що надто в різні розшалів він. 355] «Стримаймось, — каже, — бо ранок наблизивсь, для нас неприхильний. 356] Досить вже помсти, тож вільна дорога крізь військо вороже». 357] Та довелось їм багато знадіб’я мужів цих лишити, 358] З чистого срібла — і зброю, і чаші, і килими гарні. 359] [343]Взяв лиш собі Евріал у Рамнета нагрудники й пояс, 360] Золотом кутий, що дав у дарунок колись тібуртинцю 361] Ремулу Цедик, багач, щоб зв’язать побратимством заочним. 362] Той, умираючи, внукові в спадщину дар цей покинув, — 363] В битві його, після смерті онука, рутули придбали. 364] Зняв його й марно на плечі свої одягнув він могутні. 365] Ще й Мессапів із гребнем шолом, що був саме на нього, 366] Він накладає, І вийшли за табір, у місце безпечне. 367] Саме в той час, коли інше все військо стояло у полі, 368] Вершники з міста Латина озброєні, разом три сотні, 369] Їхали, вкриті щитами, до Турна-царя поспішали 370] Вісті йому передати. Вольцент був начальник над ними. 371] Близько було вже до табору їм, під’їздили під мури, 372] Здалеку бачили, як ті наліво, на стежку звертають. 373] Враз Евріала — який необачний! — шолом його зрадив, 374] Блиснувши променем в вічі ясним у півтемряві ночі. 375] Бачили це не дарма вони. Крикнув Вольцент із загону: 376] «Стійте, мужі! Хто ви й звідки ви тут? І чому ви при зброї? 377] Путь вам куди?» Та вони не озвались на це, лише далі 378] В ліс подалися мерщій і довірились темряві ночі. 379] Кинулись вершники на перехрестя знайомі, й дороги 380] Їм вартові звідусіль заступили, а ліс був глибокий, 381] З чорного дуба, наїжений терням і густо зарослий 382] Всюди корчами, лиш рідко була десь вузенька стежина, 383] Схована в лісі. Темне гілля і важка його здобич 384] Стримали там Евріала, і напрям дороги згубив він 385] Із переляку. А Ніс утікає. І от, нерозважний, 386] Вирвався з рук ворогів із тих піль, що альбанськими стали 387] Зватися згодом від імені Альби, тоді ж там високі 388] Стайні тримав цар Латин. Коли зупинився, нарешті 389] оглянувся даремно за другом, що десь загубився, 390] «Гей, Евріале, сердешний, — гукає він, — де ти зостався? 391] Нк повернуся я знову, і як я заплутану стежку 392] В лісі зрадливім знайду?» І шукати почав, повернувшись, 393] Він по своїх же слідах і блукати в гущавині лісу. 394] Кінський він тупіт почув, і гомін, і гасла погоні. 395] І незабаром ще й крики почув, і уздрів Евріала, 396] Ворог його оточив і узяв у полон, бо зблудив він 397] В місці непевному, в наглім сум’ятті нічному, й даремно 398] Він намагавсь увільнитись. Що діяти? Зброї якої 399] Й сили якої додать, щоб з біди юнака врятувати? 400] Чи на ворожі мечі йому кинутись, смерті годину 401] Славну прискорить і в ранах загинути мужньо? Чимдуж він 402] Руку напружує й спис обертає в руці і, на місяць 403] Глянувши вгору, такими словами благає: «Богине, 404] Донько Латони, окрасо зірок і борів опікунко! 405] Зглянься й дай поміч у нашій біді. Коли жертву за мене 406] Батько Гіртак складав на твоїх вівтарях, коли сам я 407] З ловів ті множив дари і в тебе під храму склепінням 408] Вішав або прибивав їх тобі на священнім фронтоні, — 409] Дай цю ватагу розбити, цим списом керуй у повітрі». 410] Так говорив він; і, всім напружившись тілом, залізо 411] Кинув. Спис в леті своєму тьму ночі прошив, і ввігнався 412] Ззаду Сульмону в хребет (він навпроти стояв, обернувшись), 413] І надломився відразу, й усе передсердя прошило 414] Зламане дерево. Він, покотившись, з грудей виливає 415] Теплий ще струмінь і стигне, і довго хрипить усе лоно. 416] Раптом вони озирнулись; а той із завзяттям ще більшим 417] Кинув ще й другого списа на них з-понад самого вуха. 418] Не спам’ятались, як спис пролетів, і Тагові скроні 419] Враз пробиває обидві й, зігрітий, проходить крізь мозок. 420] Лютий шаліє Вольцент, винуватця ж, що кидав, не бачить, 421] Ані збагнути у гніві не може, куди нападати. 422] «Поки що буде, а ти нам гарячою кров’ю оплатиш 423] Кари обох». Сказав так і кинувся, меч оголивши, 424] На Евріала. Страх тоді Ніса обняв і, безтямний, 425] Голосно крикнув він, довше не міг-бо у пітьмі ховатись, 426] Довше не міг він терпіти такого великого горя: 427] «Ось я! На мене, на мене залізо зверніть, о рутули! 428] Я це вчинив, мій це підступ, а він не посмів би нічого, 429] Та й не здолав би, — за свідків і небо, і зорі я кличу, — 430] Тим він лиш винен, що дуже любив безталанного друга». 431] Ще промовляв він слова ці, як розмахом дужим у ребра 432] Меч увігнався і білі надвоє розсік йому груди. 433] Мертвий скотивсь Евріал, — по прекрасному тілі у нього 434] Кров полилася й на плечі безсило схилилася шия. 435] Так це, як квітка червона, підрізана в оранці ралом, 436] Гинучи, в’яне, або як той мак на ослаблій стеблині 437] Клонить голівку свою, дощами обтяжену в полі. 438] Ніс у саму середину рветься і тільки Вольцента 439] Всюди шукає, між всіх одного лиш Вольцента він прагне, 440] А вороги, звідусіль наступаючи, тиснуть на нього. 441] Він же завзято махає мечем блискавичним, аж поки 442] В горло рутулу кричащому лезо всадив одчайдушно 443] І умираючи сам, звів із світу ще й душу ворожу. 444] Впав він на прах бездиханного друга, бо рани глибокі 445] Тіло зорали йому, і спочив тоді мирною смертю. 446] Нині обидва щасливі! Як в пісні моїй ще є сила, 447] День не настане, щоб ваша у пам’яті слава замовкла, 448] Поки Енеїв триматиме дім[344] Капітолія скелю 449] Й поки всю владу над землями батько держатиме римський[345]. 450] Зброю, у здобич здобуту, взяли переможні рутули 451] І понесли із сльозами у табір Вольцентове тіло. 452] Смуток не менший там був, як Рамнета знайшли неживого 453] Й інших багато вождів, що із ним полягли у тій січі, — 454] Й Нуму, й Серрана також. Багато набігло народу 455] До півживих ще мужів, до зовсім ще теплого місця, 456] Де по недавній різні ще пінились крові потоки. 457] Розпізнають усі разом Мессапів шолом світлосяйний, 458] З ним ще й багато трофеїв, із потом великим здобутих. 459] Вже шафранове Тітонове ложе лишила Аврора 460] Й перша промінням новим усі землі обсипала світу. 461] А коли сонце зійшло, коли день усі речі осяяв, 462] Турн закликає до зброї мужів, і в озброєнні повнім 463] Кожен до бою веде свої шереги, міддю покриті, 464] Й вісті між них розсіваючи різні, розпалює гнів їх. 465] Ось — навіть боляче глянуть! — піднісши списи й настромивши 466] Зверху на них Евріалову й Нісову голови, ринуть 467] З криком великим вони. 468] Люди Енеєві твердо на мурах із лівого боку 469] Лавою стали, бо з правого річка боронить; могутні 470] Шанці обсіли, стоять сумовито на баштах високих. 471] Знані їм добре, сердешним, обличчя мужів, що на списах 472] Наткнуті, смутком проймають, ще й капле з них пасока чорна. 473] Вістка крилата тим часом злетіла в налякане місто 474] І Евріаловій матері в уші страшна докотилась. 475] Трепет всі кості пройняв їй, нещасній, з рук човник їй випав, 476] Пряжа розсипалась, вибігла з дому, і звичаєм жінки 477] Заголосила вона, і, волосся на вітер пустивши, 478] В розпачі прямо на мури біжить, до передніх загонів, 479] І не зважає на воїв вона, й на страшну небезпеку, 480] Й зброю разючу, і скаргами тужними сповнює небо: 481] «Ох, Евріале, невже це тебе я тут бачу? В глибокій 482] Старості в мене підпоро єдина, як міг ти, жорстокий, 483] Так самотою мене залишить? Та й тобі, посилавши 484] На небезпеку страшенну, із матір’ю бідною навіть 485] Поговорить не дали в останнє. В незнаному краї 486] Псам на поталу і птахам латинським лежиш ти, я ж, мати, 487] Не провела твого тіла в могилу, очей не стулила, 488] Ран не обмила і в шати не вбрала, що днями й ночами 489] Ткала так спішно й при кроснах старечу журбу забувала. 490] Де я знайду тебе? Де твоє тяжко порубане тіло? 491] Де спочиває посічений труп твій? Це все, що приносиш, 492] Сину, мені? За цим по морях я блукала й по суші? 493] Всі свої стріли на мене скеруйте, рутули, як серце 494] Є в вас, і першу залізом убийте! Або милосердя, 495] Батьку великий богів, покажи наді мною і в Тартар 496] Громом небесним закинь мою голову ти осоружну, 497] Як жалюгідне життя я скінчити інакше не можу». 498] Це голосіння усіх зворушило, всі смутно зітхали; 499] Сили до бою охляли, завзяття ломилось. Тоді-то, 500] З Іліонея наказу й Іула, що гірко заплакав, 501] Ту, що посіяла розпачу іскри, їдай із Актором 502] Разом беруть попід руки й додому її проводжають. 503] Та вже у віддалі сурми зловісні заграли дзвінкою 504] Міддю; за сурмами оклик піднявсь бойовий, аж луною 505] В небі відбився. То вольски напали у бігу й злучили 506] Разом щити всі в одну черепаху[346], і — ну ж засипати 507] Рів і вали розривать. Одні підступають, де можна, 508] Й хочуть на мур по драбинах піднятись, де ряд оборонців 509] Трохи порідшав, де просвіти видно в залозі. А тевкри, 510] Градом списів усілякого роду сипнувши, дрючками 511] Сильними їх відкидають, бо довга війна їх навчила, 512] Як відбиватись з-за мурів. Котили й важкі вони скелі, 513] Щоб розривати прикриті щитами ряди; хоч під сильним 514] Захистом тих черепах можна видержать все, але годі — 515] Сил не стає. Бо де більша громада у наступ рушає, 516] Там уже тевкри велике каміння підкотять і мечуть, 517] Широко стелять рутулів і їхні ряди бойовії 518] Ломлять. Не можуть відважні рутули вже довше насліпо 519] Бій той продовжувать, пробують стрілами сміло зганяти 520] Ворога з мурів. 521] В іншому місці Мезенцій, на вигляд — страшний, смолоскипом 522] Він потрясає етруським та димом, і полум’ям сипле. 523] Коней об’їзник, Нептунів потомок, Мессап прориває 524] Вал і кричить, щоб драбини давали на мур видиратись. 525] Вас, Калліопо, благаю, натхнення пошліть оспівати, 526] Що заподіяв мечем своїм і урн та якого погрому 527] Тут він накоїв, кого із героїв послав він до Орка: 528] Разом зі мною велику ви книгу війни розгорніте, — 529] Бо й пам’ятаєте все ви, богині, й нагадувать владні. 530] Високо башта здіймалася вгору, мости на ній зверху[347], 531] В вигіднім місці; й тому-то громадою бились за неї 532] Всі італійці, і сил вони, й способів всіх докладали, 533] Щоб її знищить. Троянці ж від себе крізь вікна у стінах, 534] Оборонялись, густо стріляли й каміння метали. 535] Сміливо Турн запустив смолоскип, і стіну обгорнуло 536] Полум’я, й, вітром роздмухане, далі по дошках побігло, 537] І, надпаливши одвірки, на них розгорілося дуже. 538] Заметушилась залога і марно шукала рятунку 539] З того нещастя. Як стовпились всі і назад подалися 540] В той бік, куди ще вогонь не дійшов, то раптом вся башта 541] Під тягарем завалилась, аж небо усе затріщало. 542] Всі, напівмертві уже, полетіли на землю, а зверху 543] Башти тягар придавив. Зброя власна всіх наскрізь прошила, 544] Балки тверді розчавили їм груди. Один лиш Геленор 545] Вирвавсь та Лікос. Із них молоденький Геленор, якого 546] Мати рабиня Лікімнія в тайні на світ породила 547] Владарю Лідії й збройного згодом послала під Трою 548] Всупереч батьківській волі, — був з голим мечем він, безславний, 549] З легким щитом без прикрас. Отож як довкола побачив 550] Тисячі воїнів Турна у лавах і лави латинців, — 551] Наче той звір, що стрільцями оточений густо, вже чує 552] Смерть неминучу, і в шалі летить на наставлену зброю, 553] Й понад ловецькі списи височенним рятується скоком, — 554] Так і юнак оцей, смерті у вічі заглянувши, кинувсь 555] Між ворогів у середину, де найгустіш було зброї. 556] Лікос, далеко сильніший в ногах, утікати наміривсь 557] І поміж збройних ворожих рядів підбігає до муру. 558] Ось до вершка вже підлізе і вхопить за дружнії руки. 559] Та доганя його Турн, і списом загрожує гострим, 560] І переможно кричить: «Невже ти гадав, божевільний, 561] З рук наших вирватись легко?» — і з муру його уже тягне 562] Й так, як він висів, з великим уламком стіни одриває. 563] В пазурі гнуті Юпітерів так зброєносець[348] вхопивши 564] Зайця чи лебедя білого, вгору летить з ним, чи Марсів 565] Викраде вовк[349] із стайні ягнятко, і мекає довго 566] Мати за ним. Крик і гомін навколо. Рови засипають 567] Валом, а інші дахи закидають вогнем смолоскипів. 568] Іліоней величезним уламком скали убиває 569] Ззаду Луцетія, що підпалить уже браму збирався; 570] Ематіона — Лігер убив, Корінея — Азілас; 571] Добре той з пращі ціляв, а цей непомітно із лука 572] Стрілами здалека бив. Кайней убиває Ортіга, 573] Турн — переможця Кайнея, ще й Ітіса, й Клонія вбив він, 574] І Діоксіппа, й Промола, й Сагара, вбив також Іданта, 575] Що нагорі був на башті; а Капій Пріверна вбиває. 576] Списом спочатку Темілл його легко поранив, тоді він 577] Щит необачно відклав і рукою за рану вхопився; 578] В ту мить стріла надлетіла й прибила до лівого боку 579] Руку й смертельною раною глибоко в нього роздерла 580] Скриті всередині десь самого дихання основи. 581] Далі за ними стояв син Арцента у зброї величній, 582] Плащ з іберійського пурпуру[350] сяяв, вишиваний густо. 583] Батько Арцент його вислав у бій, коли в матері в гаї[351] 584] Виховавсь він на сіметських річках, де тлустощів повен 585] І вмилостивлений щедро Паліків алтар височіє. 586] Кинув Мезенцій списи, взяв пращу свистячу, і, тричі 587] Ременем над головою крутнувши, прямо в обличчя 588] Ворогу вцілив, і, череп гарячим свинцем розкроївши, 589] Геть повалив його, й той на піску простягнувся глибокім. 590] Кажуть, що в битві тоді уперше Асканій стрілою 591] Бистрою кинув, бо досі лише полохливі звірята 592] Звик непокоїть, поцілив Нумана, що Ремулом звався 593] Й міццю руки був уславлений всюди, — того, що недавно 594] Турна молодшу сестру взяв за жінку, — й простер неживого. 595] Той-бо, поперед рядів ідучи, все, що гоже й негоже 596] Мовити, вголос вигукував, дуже згордівши в своєму 597] Серці із царства нового, і крик учиняв незвичайний: 598] «Як вам не сором за валом, фрігійці, полонені двічі[352], 599] Знову сидіти в облозі і мурами смерть відганяти? 600] Ось вони, ті, що війною дружин у нас хочуть здобути! 601] Що то за бог вас пригнав до Італії, що за безглуздя? 602] Тут не Атріди і тут не Улісс, лиш в розмовах умілий. 603] З роду твердий тут народ; дітей, що лише народились, 604] В воду заносимо ми річкову, щоб лютая студінь 605] Їх гартувала у хвилях, а потім на ловах ночують 606] Хлопці і бродять лісами; їх ігри — ганяти на конях, 607] Стріли пускати з рогового лука. Юнацтво це звичне 608] Тяжко робити, малим вдовольнятись; лан ралами оре 609] Чи розбиває у війнах міста. Весь свій вік у залізі — 610] В плузі волів поганяємо списом обернутим[353]; навіть 611] Старість, спізнившись, не може віднять у нас духа, згасити 612] Нашу снагу. Ми шоломом вкриваємо сиву чуприну; 613] Свіжу нам любо приносити здобич і жити з грабунку. 614] В вас же я пурпуром, бачу, й шафраном забарвлені шати. 615] Серце розм’якле у вас; і тягне вас бавитись в танцях, 616] Туніки в вас з рукавами, підв’язки шапки прикрашають. 617] Справжні фрігійки із вас, не фрігійці! Мандруйте в високі 618] Гори діндімські, бо манять вас там сопілки двоголосі, — 619] Флейти ідайської матері, з гір Берекінтських тимпани 620] Кличуть вас. Меч залишіте мужам, поступіться залізу». 621] Глуму цього й похвальби, хвастовитої мови цієї 622] Стерпіть Асканій не міг — він стрілу натягнув тятивою 623] З кінського волоса й, руки обидві до неба простерши, 624] Став до Юпітера щирі свої посилати благання: 625] «Замірам смілим моїм будь ласкавий, Юпітере, сам я 626] Дар урочистий в твій храм принесу й прижену перед вівтар 627] Твій я тельця: в нього роги золочені, сам увесь білий, 628] Голову високо так він несе, наче матері рівний, 629] Він уже коле рогами й ногами пісок розбиває». 630] Вислухав батько із неба ясного, із лівого боку 631] Громом озвався; і от — забряжчав уже лук смертоносний. 632] З свистом жахливим, зірвавшись, напнута стріла уп’ялася 633] В голову Ремула, й скроні йому вже залізо пробило. 634] «Гордими можеш словами з героїв тепер глузувати. 635] Відповідь це від полонених двічі фракійців рутулам». 636] Так промовив Асканій. А тевкри всі кликнули разом, — 637] Радість свою виявляють, відвагу до неба підносять. 638] В час той із горніх ефіру висот Аполлон кучерявий 639] Зверху все військо авзонське й троянські укріплення бачив, 640] Сидячи в хмарі, і так до Іула-звитяжця озвався: 641] «Щастен будь з подвигом першим, — до зір це дорога, юначе, 642] Божий потомку і предку богів[354]. По праву всі війни, 643] Ті, що їх доля зішле Ассарака потомству, закінчить 644] Мир справедливий. Тебе не вмістить уже Троя». Це мовив, 645] Із понадхмарних злітає висот, і, розвіявши плинний 646] Подув, летить до Асканія, постать свою на старого 647] Бута змінивши. Той у Анхіса дарданського перше 648] Був зброєносцем і сторожем вірним, а потім в опіку 649] Дав йому батько Асканія. Йшов Аполлон, до старого 650] Зовсім подібний із голосу й барви обличчя; чуприна 651] Сива у нього та зброя побрязкує грізно на ньому; 652] Й Цими словами озвавсь до палкого душею Іула: 653] «Сину Енея, того уже досить, що ти з свого лука 654] Вбив так безкарно Нумана; славу цю першу великий 655] Бог Аполлон уступив тобі й зброї твоїй богорівній 656] Не позавидував; далі ж, мій хлопче, в війну не мішайся». 657] Мовивши це, Аполлон урвав своє слово, і вигляд 658] Скинув людський, і далеко у хмарі легенькій розплився. 659] Бога впізнала дарданська дружина і зброю божисту, 660] Вчули усі, як бряжчав сагайдак на відході, тож згідно 661] З Фебовим словом ясним Асканія в бій не пускають, 662] Хоч запаливсь він до нього. Самі ж повертаються в січу 663] Й на небезпеку цілком очевидну життя наражають. 664] Оклик до бою на шанцях лунає вздовж цілого муру, 665] Луки тугі напинають, у пращ натягають реміння, 666] Стрілами встелюють землю, шоломи й щити від ударів 667] Дзвінко лунають, страшна боротьба розгорілась. Так злива 668] З заходу землю січе, коли Козерог дощовитий 669] Сходить на небі, чи град, що посиплеться в хвилі морськії 670] З хмар, коли грізний Юпітер із півдня жене бурунами 671] Бурю з дощами і хмари обтяжені рве на висотах. 672] Пандар та Бітій, сини Алканора із Іди, — Іера 673] В гаї Юпітера їх лісова породила, — обидва, 674] Мов ті ялини, мов гори в їх ріднім краю, відчинили 675] Браму, яку їх вождь наказав стерегти їм, і в мури 676] Ворога просять, бо надто в свої вони вірили сили. 677] В брамі ж самі вони справа і зліва, мов башти високі, 678] Стали, закуті в залізо, на головах гребені довгі 679] Ясністю сяють у них. Так обабіч річок многоводих 680] Над узбережжями Паду чи то над Атесісом милим, 681] Два височенні дуби свої чола до неба підносять 682] В кучерях буйного листя і гордо вершинами мають. 683] Щойно рутули до мурів тих вільний побачили доступ, 684] Зараз же вторглись: Кверцент і Аквікул, у зброї хорошій, 685] Тмар заповзятливий, Гемон, син Марса, і далі за ними 686] Цілі колони. Та тут же або всі назад повтікали, 687] Чи на порозі, у брамі самій, із життям розпрощались. 688] Ще тоді дужче в ворожих серцях розгорілось завзяття. 689] Вже позбігались на місці цьому і троянці юрбою, 690] Вже око в око до бою стають і йти далі дерзають. 691] Турну, вождеві, що весь аж шалів у бою й звідусюди 692] Ворога гнав, донесли, що нову той заварює січу 693] Й браму відкриту лишив. Він кидає бій розпочатий 694] І запалившися гнівом великим, біжить у дарданську 695] Браму, до гордих братів. І, кинувши списом, найперше 696] Вбив Антіфата, що перший йому навинувсь (це фіванки 697] І Сарпедона вельможного син був неправого ложа). 698] Перелетів у повітрі прозорому спис італійський, 699] Легко пробив стравохід і дійшов аж під груди високі; 700] З чорної рани глибокої ринула спінена хвиля 701] І розігріла залізо, що встрягло в легені. Рукопаш 702] Потім убив він Меропа, за ним Ерімаса, й Афідна, 703] Й Бітія вбив, в кого очі горіли і серце палало. 704] Тільки не списом, — бо списові Бітій життя не віддав би, — 705] А фаларика[355] важка, зі свистом запущена колом, 706] Влучила, мов блискавиця, його. Ні подвійна волова 707] Шкура, ні панцир надійний з луски золотої в два шари 708] Здержать її не могли; повалилося тіло велике; 709] Глухо земля застогнала, і щит забряжчав величезний. 710] В Баях евбейських стовп кам’яний так падає часом; 711] З брил його склали великих і в море поставили міцно. 712] Згодом той валиться стовп, осідає, в глибінь похилившись, 713] Море клекоче над ним, і чорний пісок підпливає. 714] Гуркотом зрушені цим, тремтять і Прохіта висока, 715] І Інаріми основа камінна, яка із громохкої 716] Волі Юпітера ложем твердим Тіфеєві стала. 717] Тут-то латинцям одваги і сили додав сильнозбройний 718] Марс і в серцях їх завзяття збудив, а на тевкрів Утечу 719] Й чорний він Острах навіяв. Сюди позбігалось їх густо 720] Ізвідусіль, бо тут склалася добра до битви можливість. 721] Бог войовничий вступив у серця їх. 722] Бо як побачив Пандар, що брат вже загинув і щастя 723] Може змінитися й справа інакше могла б обернутись, 724] Впершись з великою силою, браму своїми плечима 725] Крутить в завісах і цим багато своїх відтинає, 726] В лютім бою їх лишивши за мурами; воїв ворожих 727] Він замикає з собою й приймає їх напад; безумний, 728] Він не доглянув, що цар рутульський в середині війська 729] Вдерся сюди і сам серед мурів його замикає, 730] Наче могутнього тигра в беззахисну кинув отару. 731] Блиснуло світло нове їм відразу у вічі, і грізно 732] Брязнула зброя, і гребінь кривавий зацвів на шоломі, 733] Щит засвітив блискавками. Пізнали вороже обличчя 734] И постать його величезну Енеєві люди й злякались. 735] Минувся раптом могутній Пандар і, палаючи гнівом 736] Лютим за брата полеглого, словом таким обізвався: 737] «Це тут не царські покої, що в віні дала їх Амата, 738] І не приймає тут Турна у батьківські мури Ардея: 739] Табір ворожий ти бачиш, і змоги у тебе немає 740] Вийти відсіль». А Турн, усміхнувшись, спокійно промовив: 741] «Що ж, починай, якщо маєш відвагу, ставай до двобою, 742] Скажеш Пріамові, що із Ахіллом і тут ти зустрівся». 743] Так він сказав. А той, напруживши всю свою силу, 744] Кинув списом сукуватим з корою нездертою. Тільки 745] Вітер війнув йому, — злинула доня Сатурна Юнона 746] Й вістря звернула убік, і спис застрягає у брамі. 747] «Зброї тієї, яку моя сильна тримає правиця, 748] Ти не уникнеш, бо інший є зброї і рани вершитель». 749] Мовив він так і, раптом підвівшись, мечем замахнувся, 750] І розпанахав чоло поміж скронь посередині сталлю, 751] Й страшно розсік йому щелепи юні, іще безбороді. 752] Гук пролунав, аж земля під важким тягарем затряслася. 753] Тілом зів’ялим і зброєю, злитою мозком, накрив він 754] Землю, вмираючи; рівні частини повисли обабіч: 755] Півголови із одного плеча і пів з другого звисло. 756] Порозбігались урозтіч охоплені страхом троянці; 757] І, якщо б зараз подбав переможець про те, щоб зірвати 758] Засув руками і друзів пустити крізь браму, то був би 759] День це останній війни для народу. Та крові жадоба 760] І божевільної люті шаленство вперед його гнали 761] На ворогів. 762] Зараз догнав він Фалера і Гіга і їм в підколінні 763] Жили підрізав; списи у них вирвав і кинув у плечі 764] Тим, що тікали: Юнона дає йому сили й відваги. 765] Гала іще він догнав і Фегея, щит наскрізь пробивши, 766] Галія і Ноемона, Алкандра й за ним Прітанея; 767] Ще-бо не знали вони, що сталось, і бились на мурах. 768] Далі й Лінкея, що йшов проти нього і друзів ще кликав, 769] Вбив, замахнувшись із правого боку мечем і на мури 770] Спершись, так зблизька раз тільки рубнув він, що разом з шоломе 771] І голова покотилась далеко. А потім Аміка 772] Вбив він, мисливця на звірів, що краще ніхто не зумів би 773] Стріли намазать рукою, отрутою зброїть залізо. 774] Й Клітія, сина Еола, й Кретея — муз друга убив він, 775] Того Кретея, що з музами в тісній жив дружбі; на серці 776] Завжди пісні в нього, й струни лиш строїв би він на кіфарі, 777] Завжди співав би про коні, про зброю, мужів і про битви. 778] Врешті, тевкрійські вожді, як почули, що їхніх там ріжуть, 779] Іоприбігали Мнестей і завзятий Серест, і от бачать, 780] Що товариство тікає, а ворог всередині в мурах. 781] Гак тоді кличе Мнестей: «Гей, куди ви тікаєте, де ще 782] Мурів шукаєте, де ще там шанці ви маєте, друзі? 783] Муж лиш один, громадяни, і замкнений в ваших же мурах, 784] Зміг заподіяти в місті таку різанину безкарно; 785] Стільки найкращих із-поміж юнацтва він вислав до Орка! 786] Ні батьківщини нещасної й древніх богів вам не жалко, 787] Ані Енея великого вам, боягузи, не сором?» 788] Цими словами вони запалилися, сили набрали 789] Й лавою стали міцною. А Турн тоді мусив поволі 790] З бою вступитись, до річки подавсь він, до місця, де хвиля 791] Берег оточує. З криком гучним ще завзятіше стали 792] Тевкри, все військо стягнувши, на нього тоді нападати. 793] Так, наче грізного лева збройна юрба оточила; 794] З ляку він став задкувать, позираючи люто і злобно, 795] Не дозволяють-бо гнів і доблесть йому відступати, 796] І наступати не годен, хоч дуже того він хотів би, — 797] Зброя ворожа й мужі на заваді. І Турн так же само, 798] Звільна, вагаючись, все відступає, палаючи люттю, 799] Навіть два рази він кидався в лави ворожі і двічі 800] Гнав через табір загони розбиті, й вони утікали. 801] З табору цілого швидко, однак, позбігалися разом 802] На одного всі, і навіть Юнона, Сатурнова донька, 803] Сили додать не змогла йому, — з неба Юпітер повітрям 804] Вислав Іріду сказать, що скарає сестру, якщо зараз 805] Турн не відступить із мурів високого города тевкрів. 806] Більше не може юнак щитом уже опір чинити, 807] Бо ж у правиці він сили не має, уже звідусюди 808] Стріли його засипають. На скронях у нього опуклий 809] Дзвонить шолом без устанку, і кована мідь від каміння 810] Гнеться, гребені збиті і щиту не стримать ударів. 811] Тевкри ж тим часом списами вже сиплють подвійно, і перший 812] З ними Мнестей громоносний. Стікає по цілому тілі 813] Піт, що й дихнути не можна, й потоком спливає смолистим; 814] Віддих ослаблий вже ледве підносить знесилені груди. 815] В повній зброї тоді у ріку стрімголов він стрибає: 816] В жовту свою глибину течія прийняла його зразу, 817] I підняла на лагіднії хвилі, й від крові обмила, 818] И, повеселілого, знову до друзів його повернула.

КНИГА ДЕСЯТА

Юпітер скликає раду богів, на якій марно намагається помирити Юнону з Венерою і тому воліє за краще віддати події на волю долі. Рутули знову нападають на троянців. Вступивши в союз з етруським воєначальником Тархоном, Еней повертається на тридцяти кораблях з численними військами союзників. Рутули чинять йому жорстокий опір. Асканій робить вилазку і з’єднується з військами свого батька. Турбуючись долею Турна, Юнона відводить його з битви в місто Ардею. Тим часом у бій вступає Мезенцій і чинить великі спустошення в лавах троянців та етрусків. Кінець кінцем Еней убиває його та його сина Лавса, і перемога залишається за троянцями.

 1] На всемогутнім Олімпі відкрились тим часом покої, 2] Й батько богів і людей туди раду скликає до дому, 3] Зорями світлого; звідти він бачить, згори, усі землі, 4] Й табір дарданський, і люд весь латинський. Усі посідали 5] В залі з дверима двокрилими, й мовив тоді сам Юпітер: 6] «Жителі неба могутні, чому це ви рішення ваші 7] Знову змінили і так сперечаєтесь люто й завзято? 8] Заборонив я війною іти на Італію тевкрам. 9] Хто проти цього перечити сміє? І що за перестрах 10] Тих або тих воювать спонукає й за зброю хапатись? 11] [356]Прийде — не кличте — для воєн ще слушна пора, коли дикий 12] Той Карфаген загибель велику на римські твердині 13] Впустить крізь Альпи відкриті. Тоді буде час розбудити 14] Вашу ненависть, і напади наглі дозволені будуть. 15] Нині ж облиште і радо союз укладіть між собою». 16] Стисло так мовив Юпітер; а в відповідь зовсім не стисло 17] Золотокоса Венера: 18] «Батечку, владо над всіми людьми і речами одвічна! 19] Де-бо ще інша є сила, де ласки нам можна благати? 20] Бачиш рутулів нахабство й як Турн гордовито гасає 21] Кіньми між ними, весь повен пихи, бо Марс його щастю 22] В битві сприяє? А тевкрам і замкнені мури не можуть 23] Захисту дати; вже точиться бій і за брамами в мурах 24] Та між валами; вже повіддю крові рови заливає. 25] [357]Ще про це лихо Еней, віддалившись, не знає. Невже ти 26] Їх від облоги не звільниш? Знов ворог загрожує мурам 27] Трої, що родиться вдруге[358], і військо те ж саме; з етольських 28] Арпів Тідід уже знову на тевкрів рушає. І далі, 29] Я так гадаю, чекають на мене і тут мої рани, 30] Знов мені, доні твоїй, доведеться із смертним боротись[359]. 31] Як без твоєї волі і згоди у край Італійський 32] Тевкри прийшли, хай спокутують тяжко провину. Відмов їм 33] В помочі. Та, як слухняні вони віщуванням численним, 34] Що їм богове і мани давали, то хто тепер може 35] Волю твою відмінять та іншу судьбу встановляти? 36] Що мені згадувать спалений флот з узбереж еріцінських, 37] Згадувать про владаря буревіїв, про вітри шалені 38] Із Еолії або про Іріду, на хмарах прибулу? 39] Вже підняла навіть манів вона — лиш одна та ділянка 40] Світу була недоторкана ще, — й Аллекто, на світ цей 41] Впущена раптом, по всіх італійських містах шаленіє. 42] Я не про владу[360] тепер побиваюсь; колись і цього я 43] Теж сподівалась, як доля сприяла, та той, кому зволиш, 44] Хай переможе. Як краю нема вже, який присудила б 45] Тевкрам дружина твоя невблаганна, молю тебе, батьку, 46] Димом від згарища Трої, нехай буде вільно принаймні 47] Цілим Асканія вирвать з облоги, хай внук заціліє. 48] Хай уже кидає доля Енеєм по хвилях незнаних, 49] Хай собі їде тим шляхом, який простелила фортуна. 50] Тільки б того[361] врятувати могла я і вирвати з січі. 51] І в Аматунті я маю оселю, і в Пафі високім, 52] І на Кітері, й в Ідалії також; хай там він без слави[362], 53] Зброю зложивши, свій вік коротає. Нехай уже буде, 54] Щоб у Авзонії владарем став Карфаген премогутній: 55] Тірським містам вже тоді перепони не буде. Й що з того, 56] Що врятувались від лиха війни, із вогнів арголійських 57] Вирвались, що побували в таких небезпеках великих 58] На суходолах безкраїх і в морі, як тевкри шукають 59] Лацію й мурів нового Пергама? Не краще було б їм 60] В згарищах по батьківщини останках осісти, на місці, 61] Де була Троя? Верни Сімоент їм і Ксант, дай сердешним 62] Тевкрам, благаю, дай знов пережить Іліона падіння». 63] В шалі тяжкому цариця Юнона тоді: «Чом неволиш 64] Спокій мовчання порушити й біль розкривати притихлий? 65] Хто із людей чи з богів примусив самого Енея 66] Ворогувати з Латином-царем і війну починати? 67] Кажеш, що долею гнаний він до Італії їхав, — 68] Шалом Кассандри[363] скоріше, — та хай уже й так. А чи ми ж то 69] Табір веліли лишать йому й вітру життя довіряти? 70] Хлопчику[364] провід війни віддавать і твердиню в опіку? 71] Дружби в тірренців шукати, народи підбурювать тихі? 72] Хтось із богів цю оману на нього навіяв чи наша 73] Сила жорстока? Й при чім тут Юнона й Іріда із хмари? 74] Зле, коли палять вогнем італійці відновлену Трою, 75] Або країну обстоює прадідну Турн, у якого 76] Дід був Пілумн, а богиня Венілія — мати. А те як 77] Звати, що тевкри латинян пожежею чорною нищать 78] І завойовують землі чужії і здобичу тягнуть? 79] Як те назвать, коли силою тестів собі й наречених[365] 80] З лона сім’ї виривають чи руки за миром підносять, 81] А до човнів своїх зброю ладнають? З рук грецьких Енея 82] Вирвати можеш, підставивши тінь і туман замість нього; 83] Судна на стільки ж німф замінити; а нам-то й не вільно 84] Поміч маленьку рутулам подати? «Енея нема там, — 85] Кажеш, — нічого не знає»; хай далі не буде й не знає. 86] Пафос є в тебе, й Кітера висока, й Ідаліон, чом же 87] Місто займаєш, війною вагітне, й народ твердосердий? 88] Чи повалити ми прагнем ослаблене царство фрігійське? 89] Ми? А не той, що кинув нещасних троянців ахеям? 90] Що за причина Європу і Азію збройно зіткнула 91] І для грабунку союз розірвала? Чи, може, дарданський 92] Той чужоложник[366] і Спарту здобув під моїм керуванням? 93] Я їм і зброю давала, й сприяла війні з Купідоном? 94] Треба тоді за своїх було дбати, тепер уже пізно 95] Жалі неслушні виводить і сварку зчиняти даремну». 96] Так говорила Юнона й ту мову богове небесні 97] Різно сприймали і різно на це відзивались. Як перший 98] Подув легенький по лісі війне, то стримано й глухо 99] Ліс зашумить, морякам недалеку віщуючи бурю. 100] Батько тоді всемогутній, що владу тримає верховну, 101] Мову почав (а як він заговорить, то мовкнуть всевишні 102] Божі оселі, земля вся тремтить, замовкає високе 103] Небо, стихають зефіри і море вигладжує плесо): 104] «Слухайте пильно й слова мої ці собі добре затямте. 105] Отже, тому, що авзонців і тевкрів в союз не злучити 106] Й вашій незгоді не видно кінця, хай вже так і лишиться, 107] Доля у кого сьогодні яка і які сподівання; 108] І чи то буде рутул чи троянець — однаково буде. 109] Чи то в облозі є табір, бо доля щастить італійцям, 110] Чи ошукались троянці, оракулів зле зрозуміли. 111] Не без вини і рутули: жне кожен хай те, що посіяв, 112] Лихо чи щастя, Юпітер для всіх є царем справедливим. 113] Доля хай вирішить». Клявся рікою стігійського брата, 114] Глибом клекочучих смол та берегом чорної прірви; 115] Клятвою цею примусив він цілий Олімп затремтіти. 116] Так закінчилась нарада. Юпітер встає з золотого 117] Трону, боги оточили його й провели до порогу. 118] Саме в той час уже наступ на брами вчиняють рутули, 119] Стелять у січі героїв, вогнями обкидують мури. 120] А енеадів громада в облозі сидить за валами; 121] Виходу звідси надіятись годі. На баштах високих 122] Марно стоять безталанні, рідким їх вінцем обсадили. 123] Асій Імбрасід між них з Гікетаона сином Тіметом, 124] Два Ассараки і Тімбріс старий тут із Кастором в першій 125] Лаві; за ними обидва сини Сарпедона з верхів’їв 126] Лікії, Клар і Темон з ним. Всі сили зібравши, великий 127] Камінь волочить, уламок од скелі, Акмон, що із Лірни, 128] Постаттю Клітія-батька не менший і брата Мнестея. 129] Б’ються списами одні, а камінням відбитися інші 130] Пробують; в рух смолоскипи пускають, натягують луки. 131] А поміж них посередині саме стоїть і дарданський 132] Хлопець у власній особі, Венери законна турбота. 133] Він благородне обличчя своє відслонив і ясніє, 134] Як самоцвіт, що червоним обведений золотом, сяє 135] На голові чи на шиї в оздобі; як кістка слонова, 136] Вправлена в бук по-мистецьки або в теребінт оріційський[367]. 137] Кільцями пишно розсипались кучері в нього по шиї, 138] Білі, мов те молоко, і стрічка із золота ткана 139] Стримує їх. Так на тебе дивились народи, великий 140] Духом Ісмаре, як рани ти сіяв, отруював стріли; 141] Ти з благородного дому меонського; орють там люди 142] Землі багаті, що золотом річка Пактол орошає. 143] Був і Мнестей там, що Турна учора із мурів твердині 144] Вигнав, і слава його за той подвиг лунає до неба. 145] Був там і Капій, що назву від нього взяв город кампанський. 146] В немилосердній війні вони між собою боролись. 147] В північ глибоку Еней в тому часі вже їхав по хвилях. 148] Бо, від Евандра у табір етруський ввійшовши, звернувся 149] Він до царя і йому називає ім’я своє й рід свій, 150] Каже, чого він прийшов, що з собою приніс, скільки війська 151] Звабив до себе Мезенцій, яка в того Турна жорстока 152] Вдача, як вірити щастю людському ніколи не можна, 153] І додає ще до того прохання. З ним Тархон негайно 154] Сили єднає свої і вступає в союз. Від зароку 155] Вільне, з наказу богів тоді плем’я лідійське, чужому 156] Дане вождеві, на судна сідає. Очолює флот весь 157] Перше Енея судно, в нього леви фрігійські на носі, 158] Зверху в них їда, тевкрам-вигнанцям гора наймиліша. 159] Тут же сидить і великий Еней і в серці своєму 160] Ходи всілякі війни розважає; Паллант, по лівиці 161] Сидячи, то про зірки і дороги у темряві ночі, 162] То про пригоди на суші й на морі розпитує в нього. 163] Гей, Гелікон відчиняйте, богині, заспівуйте пісню! 164] Сила яка-бо з Енеєм із туського краю надходить 165] В збройних рядах кораблів, що пливуть по широкому морю! 166] Перший Массік, що на мідному «Тігрі»[368] прорізує хвилі; 167] Тисяча хлопців у нього, які залишили клузійські 168] Мури і місто косанське, їх зброя — це стріли, й на плечах 169] Сагайдаки у них легкі та луки, що смерть розсівають. 170] Тут і суворий Абант, — загін його в зброї ясніє, 171] Сяє корма корабля й золотим Аполлоном іскриться[369]. 172] А Популонія мати шість сотень дала із юнацтва, 173] В війнах бувалого; триста до них долучила ще Ільва, 174] Острів, славетний металом халібів[370], якого там безліч, 175] Третій — Азілас, товмач між богами й людьми, для якого 176] И жили звірячі, і зорі небесні, і мова пташина, [220] 177] Й віщі вогні небесного грому однаково служать, 178] Тисяча йде з ним в густій, наїженій списами лаві. 179] Їм посилає накази алфейська із роду[371], та в Туськім 180] Краї збудована Піза. За ними йде Астур удатний; 181] Сила його у коні полягає і в зброї, що сяє 182] Так розмаїто. Дали йому триста таких, що готові 183] Йти за ним завжди; ці родом з Церети, ті з піль Мініона, 184] З Піргів старих і з Гравісків, де пошесті завжди лютують. 185] Годі минути тебе, лігурійський вождю, у бою ти 186] Найхоробріший, ти лебедя сину Купавон, приходиш 187] З військом малим ти, а лебедя пера шолом твій вкрашають[372]. 188] (Скарга на тебе, Амуре, і знак це, хто був його батько). 189] Бо повідають, що з жалю за любим своїм Фаетоном 190] Кікн, під віттям тополь, у тіні тих сестер[373], свою пісню 191] Журну співав, так гамуючи тугу свою, і тим сиву 192] Старість на себе стягнув, м’яким прикриваючись пір’ям. 193] Землю лишив він і співом своїм до зірок досягає. 194] Син його й сина ровесники з флотом пливуть, підганяють 195] Веслами далі «Кентавра»[374] великого; той над водою 196] Високо йде, мов скала величезна, й загрожує хвилям, 197] Довгим скородячи кілем морську неозору пучину. 198] Там же і Окн із рідних країв свої вивів загони, — 199] Манто-віщунки то син від бога етруської річки. 200] Він тобі, Мантує, й мури, й ім’я дав, від матері взяте, 201] [375]Мантує, предками горда, та рід їх не всіх був однакий. 202] Троє племен тут, і в кожного племені предків чотири, 203] Мантуя — всім голова, а сила їх вийшла з етрусків. 204] З міста цього їх п’ятсот Мезенцій на себе стягає. 205] «Мінцій»[376] привіз їх на море вороже на сосні, в зелену 206] Тирсу одягнений батьком Бенаком. Авлест із розгоном 207] Їде і сотнею весел по хвилях завзято вдаряє, 208] Аж в мармурове запінилось плесо. Везе його морем 209] Велет жахливий «Трітон»[377] і мушлею сині лякає 210] Хвилі. У нього згори — людське аж до пояса тіло 211] Із кострубатим чолом, а від пояса схожий на рибу. 212] Спінена хвиля шумить попід груди того напівзвіра. 213] Скільки добірних героїв ішли на підмогу до Трої 214] Й на тридцяти кораблях лан солоний скородили міддю! 215] День уже небо покинув, на повозі варти нічної 216] Феба ласкава середину неба тоді проїздила. 217] Батько Еней — бо для тіла журба не дає відпочинку — 218] І при кермі сам сидить, і вітрилами вправно керує. 219] Аж в половині дороги його зустрічає громада 220] Подруг його — це німфи були, що їм мати Кібела 221] Німфами стати із суден, богинями моря, звеліла. 222] З ним ізрівнявшися, різали хвилі вони, а було їх 223] Стільки, як мідних раніше при березі суден стояло. 224] Здалеку всі упізнали царя й хороводом вітають. 225] Кімодокея між них, над усіх красномовніша, плине 226] Поруч, правицею спершись на край корабля, аж над воду 227] Плечі знялися, а лівою тихо по хвилях веслує. 228] Й так промовляє до нього, а він же нічого й не відав: 229] «Божий потомку Енею, не спиш ти? Не спи і вітрилам 230] Линви спускай. Ми є сосни з верхів’їв священної Іди; 231] Німфами моря тепер і флотом для тебе ми стали. 232] Як віроломний рутулець хотів нас, розбивши залізом, 233] З димом пустити, тоді проти волі ми прив’язь зірвали 234] І за тобою шугаєм по морю. Та, зглянувшись, мати[378] 235] Вигляд оцей нам дала і звеліла богинями бути 236] Й жити під хвилями. Син твій Асканій обложений в шанцях, 237] Замкнений в мурах, навколо ж запалені Марсом латини 238] Стрілами сиплють на нього. На місці належному станув 239] Вершник з Аркадії, разом із ним і хоробрі етруски. 240] Намір є в Турна твердий — їм кіннотою шлях перетяти, 241] Щоб не з’єдналися з табором. Встань, і як блисне Аврора, 242] Клич до зброї загони і першим бери непоборний 243] Щит, що, оздобивши золотом, дав тобі сам Огневладний[379]. 244] Завтрашній день, коли віриш, що мовлю я це не на вітер, 245] Гори побачать рутулів, в різні безпощадній убитих». 246] Мовила так і, прощаючись, рухом своєї правиці 247] Вміло штовхнула судно, і воно полетіло по хвилях 248] Швидше за спис і бистріш од стріли, що рівняється з вітром. 249] Інші помчали за ним. Остовпів з того дива троянець 250] Анхісіад, але моці йому додало це пророцтво 251] І, подивившись на небо, він коротко так помолився: 252] «Мати Ідайська богів, милосердна, ти маєш в опіці 253] Діндім, твердині із баштами й левів, запряжених в парі. 254] Провідником моїм будь і швидше справди віщування 255] І до фрігійців, богине, прийди у щасливу годину». 256] Так він сказав. А день, обернувшись тим часом довкола, 257] В повному світлі надходив і ніч одігнав уже з неба. 258] Спершу він друзям звелів, щоб кожен ставав під свій прапор, 259] Пильно оглянувши зброю свою й був до бою готовий. 260] Сам же він тевкрів уже і цілий свій табір оглянув, 261] Ставши вгорі на кормі. Як в лівиці підняв він блискучий 262] Щит свій, то оклик дарданців до неба із мурів полинув. 263] Гнів розбудила надія нова, й почали всі стріляти. 264] Так журавлі з-над Стрімону ознаки дають, як під чорні 265] Хмари в повітрі пливуть серед шуму й, від злих буревіїв 266] Втікши південних, щасливо курличуть. Та дивним здавалось 267] Все те й цареві рутулів, також і вождям авзонійським, 268] Поки човнів не уздріли, скерованих до узбережжя, 269] І широчині морської, всієї укритої флотом. 270] На голові його сяє шолом, і гребінь промінням 271] Грає; поверхня щита, вся із золота, сипле вогнями. 272] Так, як прозорої ночі комети криваві жахливим 273] Пурпуром блиснуть чи Сіріус сяйвом ясним запалає, 274] Той, що засуху несе і пошесті людям нещасним, 275] Зійде — і світлом зловісним все небо у смуток огорне. 276] Турн, проте, наміру свого, відважний, ніяк не покинув — 277] Берег зайняти раніш і від суші прибулих прогнати. 278] Тих він запалює словом, а тих іще й лає до того ж: 279] «Маєте те, чого так ви бажали — рукопаш трощити; 280] Щастя воєнне в руках у героїв. Хай кожен згадає 281] Жінку свою і домівку; великих ви діл доконайте, 282] Батьківську славу піддержте. Самі ж ми до хвиль підбіжімо, 283] Поки ще роблять вони на березі перші непевні 284] Кроки. Відважним і щастя сприяє». 285] Так промовляє і важить у серці, кого в бойовище 286] Він поведе, скільки лишить, щоб мури в облозі держали. 287] Але тим часом Еней вже висаджує військо союзне 288] З суден високих містками. Ті стежать, як слабшає хвиля 289] І відпливає прибій, ті стрибають, де мілко, а дехто 290] Сходить по веслах. А Тархон, оглянувши берег, де скелі 291] Не височать з-під води й не шумлять, розбиваючись, хвилі, 292] Де з наростанням прибою весь берег вода заливає, 293] Саме туди кораблі повертає й супутників просить: 294] «Отже, добірна громадо, на весла дебелі наляжте, 295] Судна спрямуйте свої, щоб землю ворожу дзьобами 296] Рили вони, нехай кілі самі собі ложа промостять. 297] Я не боюсь, що при тім висіданні розбитися можуть 298] Судна, коли б лиш ступив я на землю ногою». Так мовив 299] Тархон, а друзі натисли на весла, і судна по морі 300] Спіненім гнали на берег латинський, аж дзьоби зарились 301] В землю, і кілі самі собі ложа без шкоди проклали. 302] Твій не осів лише, Тархоне, човен, застряв на мілизні 303] І, як на рифі стрімкому повис, то ще довго хитався 304] Там то на цей, то на той бік, затримував хвилі, аж, врешті, 305] Переломився й залогу свою на глибіні розсипав. 306] Перешкоджають їм балки пливучі і зламані весла 307] Вийти на берег, а хвиля, відбившись, на море їх тягне. 308] Турн з свого боку також без діла там часу не гає, 309] А пориває у запалі цілий загін за собою, 310] І проти тевкрів веде, і на березі їх розставляє. 311] Сурми заграли, і перший Еней на селянські ватаги 312] Напад вчинив і латинян розбив, — це був добрий початок, — 313] Вбивши Терона, що був найсильніший з мужів, що Енея 314] Сам зачепив, — йому бік через панцир, плетений з міді, 315] І через туніку, золотом ткану, мечем прорубавши. 316] Потім Ліханта убив, що у мертвої матері з лона 317] Витягти встигли й тобі, о Фебе ясний, присвятили[380]. 318] Та чи багато йому помогло, що іще немовлятком 319] Він врятувався від вбивчої сталі? А далі на той світ 320] Ціса запеклого ще і Гіанта ставного послав він, 321] Тих, що у битві дубинами лави стелили, — не стали 322] В поміч їм ні Геркулесова зброя, ні руки їх сильні, 323] Ані Меламп, їхній батько, що другом Алкіда був, поки 324] Біди терпів на землі він. А Фаросу, що нерозумні 325] Кидав погрози, він, списом махнувши, заткнув його горло. 326] Й ти, жалюгідний Кідоне, забув би свої повсякчасні 327] Любощі з хлопцями й тут би упав від правиці дарданця, 328] Замість нової від Клітія втіхи, в якого лиш перший 329] Вус засівався, якби не з’явилася в пору для тебе 330] Дружна громада братів, що від Форка усі народились. 331] Кинули сім гостролезих списів, від щита ж і шолома, 332] Не заподіявши шкоди, відбилась їх тут же частина; 333] Інші ж мали його проколоти, а мати Венера 334] Їх відвернула. Тоді обернувся Еней до Ахата, 335] Вірного друга: «Дай же списи, із них жоден даремно 336] Не полетить з моїх рук на рутулів; списи ті встрявали 337] В грецькі тіла на полях іліонських». Вхопив величезний 338] Спис він і кинув, а той у розгоні пробив і спижевий 339] Щит у Меона, і панцир роздер йому, й груди. До нього 340] Брат Алканор підступає й хапає правицею брата, 341] Щоб не упав. Але спис надлетів, і пройняв йому рам’я, 342] Й далі кривавий летить, а правиця на м’язах повисла. 343] Вирвав тоді Нумітор того списа із братнього тіла 344] І на Енея ним кинув; та вцілить йому не вдалося — 345] Вп’явсь у стегно він Ахата великого. Тут же, своєю 346] Юною силою гордий, Клаус із Кур надбігає, 347] Здалека вдарив гартованим списом Дріопа, й відразу 348] У підборіддя загнавши, відняв йому й мову, і душу, 349] Горло пройнявши. Чолом той ударив об землю, і з рота 350] Ринула цівкою кров. Та з далекого краю Борея 351] Трьох фракійців і ще трьох, що батько Ідант надіслав їх 352] І батьківщина ісмарська, в пригодах убив розмаїтих. 353] Тут же до них і Галес надбігає, й загони аврунків, 354] Вершник славетний Мессап, нащадок Нептунів. Ті й другі 355] Хочуть відбитись — на самім порозі Авзонії б’ються. 356] Як у великих просторах небесних ворожі вітри десь 357] Бій розпочнуть, а завзяття і сили в них рівні — не тільки 358] Бій поміж ними самими іде, але й хмари, і море 359] Не відступають і довго не знать, хто здолає, й всі сили 360] Встали в напрузі, — так само зчепились троянські й латинські 361] Лави, зімкнувшись, нога при нозі і при воїні воїн. 362] В іншому місці, однак, де потік на всі боки розкидав 363] Скелі розламані, ще й чагарі, що із берега вирвав, 364] Скоро побачив Паллант, що аркадські загони незвичні 365] Пішим боротися строєм і тил показали латинам, 366] Коні ж покинуть їх змусила дуже нерівна місцевість. 367] Тільки одно в цій біді залишилось — він будить завзяття, 368] То їх благає, то лає терпкими словами: «Куди ви, 369] Друзі, тікаєте? Я задля подвигів ваших благаю, 370] Задля Евандра-вождя і пам’яті воєн звитяжних, 371] Задля моїх сподівань дорівнятися батьківській славі — 372] Не довіряйтесь ногам. Лиш залізом крізь лави ворожі 373] Путь проб’ємо. Туди, де мужі натискають найдужче, 374] Вас і Палланта-вождя закликає вітчизна прадавня. 375] Тут не воюють із нами боги, лише тисне нас смертний 376] Ворог; у нас стільки само і рук, як у них, і відваги. 377] Засувом нас величезним морська зачинила пучина, 378] Й сушею ніяк тікать, — чи шукати нам моря і Трої?» 379] Мовивши це, у ворожі він кинувсь ряди найгустіші. 380] Перший дорогу йому заступив злою долею гнаний 381] Лаг, що тягнув саме камінь важкий, а Паллант замахнувшись 382] Влучив, де ребра хребет на дві сторони ділить, і вирвав 383] Списа назад, що застряг у костях його. Та не спромігся 384] Вбити зненацька його і Гісбон, хоч і мав цю надію: 385] Щойно з розлюченим серцем і, всяку забувши обачність, 386] Вирвавсь вперед він, не зваживши злої загибелі друга, 387] Зразу ж Паллант затопив йому меч свій у груди набряклі. 388] Стенія валить тоді й Анхемола, що з давнього роду 389] Рета, й зухвало наважився мачухи ложе сплямити. 390] Й ви, такі схожі обличчям близнята, Ларіде і Тімбре, 391] Давнові діти, що смерті зазнали на полі рутульськім, — 392] Навіть свої вас, на радість батьків, не могли відрізнити, — 393] Точні Паллант вам обом тепер дав розрізняльні ознаки: 394] Голову, Тімбре, тобі відрубав меч Евандрів[381] звитяжний, 395] А за тобою, Ларіде, твоя ж там шукає правиця, 396] І півживі ще дрижать її пальці і меч ще тримають. 397] Разом і сором, і біль аркадських озброїли воїв 398] Проти ворожих рядів, аж вогнем од цих слів спалахнули, 399] Спостерігаючи подвиги славні. Тоді-то й Ретея, 400] Що колісницею мчав, убиває Паллант. Це дало їм 401] Місце, й на мить це від Їла удар відвело. Бо на Їла 402] Спис скерував він міцний, та Ретей його вістря на себе 403] Перехопив, від тебе й від брата твойого Тіррена, 404] Тевтре славетний, тікаючи й долі в конанні скотившись, 405] П’ятами землю рутульську він ралив. Як літом повіє 406] Бажаний вітер, пастух серед лісу вогонь розкладає; 407] Раптом в середині він розгориться, й одна розіллється 408] Хвиля Вулкана[382] жахлива в широкому полі довкола, 409] Й той споглядає звитяжно згори, як вогонь тріумфує, — 410] Так воєдино і друзів твоїх вся з’єдналася мужність 411] І помагає, Палланте, тобі. Та Галес, невгамовний 412] Воїн, на ворога йде під заслоною зброї своєї. 413] Тут же вбиває Ладона, й за ним Демодока, й Ферета, 414] Й руку Стрімонія, що його горлу грозила, відсік він 415] Ясним мечем, а Тоантові каменем кинув в обличчя 416] Й кості його розтрощив і змішав їх із кров’ю і мозком. 417] Батько Галесів, лякаючись долі, сховав його в лісі. 418] Та як закрив той очі погаслі, то парки на нього 419] Руку наклали свою і зброї Евандровій в жертву 420] Передали. Нападає на нього Паллант, молячися: 421] «Батьку наш, Тібре, дай щастя залізу, що кидаю зараз, 422] Напрямок дай йому в груди Галеса твердого, — й цю зброю, 423] Й здобич одержить твій дуб[383]». Бог почув ці слова, бо хотівши 424] Оборонить Імаона, нещасний Галес сам підставив 425] Груди під спис аркадійський. Та смертю такого героя 426] Рать перестрашену Лавс, ця могутня у битві підпора, 427] Не покидає; Абанта, що впав йому в руки, долає, 428] Цю перешкоду і вузол війни. Аркадські потомки 429] Падають мертвими тут, і падають поруч етруски, 430] Й ви біля них, о тіла не добитих ще греками тевкрів. 431] Стрілись тут раті, вождями своїми і силами рівні, 432] Густо зімкнувшись; з тилів наперед натискають, і руху 433] Вже ні для рук, ні для зброї нема. Там Паллант нападає 434] Й тисне, а звідти загрожує Лавс; не дуже різняться 435] Віком вони і на вигляд величні, але не дала їм 436] Доля додому вернутись. Проте цар Олімпу великий 437] Їм не дозволив зустрітись в бою, бо уже незабаром 438] Кожного з рук могутнішого ворога доля спіткає. 439] Та опікунка-сестра тим часом наказує Турну, 440] Що в колісниці швидкій проїжджав між військами, на поміч 441] Лавсові йти. Турн, побачивши друзів, промовив: «Чекайте, 442] Сам я піду на Палланта, мені одному він належить, — 443] Дуже бажав би тепер я, щоб батько його це побачив». 444] Так він промовив, і друзі йому поступилися місцем. 445] Горді слова ці й рутулів відхід здивували Палланта, 446] В Турна він погляд втопив, по всій його постаті дужій 447] Водить очима, і все неприхильним оглянувши зором, 448] Відповідає на слово цареве такими словами: 449] «Здобич найвища прославить мене, або тут же загину 450] Смертю прекрасною я. В обох оцих випадках батько 451] Буде вдоволений. Отже, покинь ці погрози». Промовив 452] І виступає вперед. У аркадців аж кров зціпеніла 453] В грудях палких. Турн з повоза скочив, йде пішки назустріч, 454] Наче той лев, що бика із криївки здалека побачив 455] В полі, готового битись, і зараз до нього збігає; 456] Так тоді й Турн виглядав, до грізного виходячи бою. 457] Щойно завважив Паллант, що той списом у нього поцілить, 458] Виступив сам, може, щастя піддержить одвагу, хоч сили 459] Їхні й не рівні, й, звернувшись до неба великого, мовив: 460] «Батька гостинним столом, що від нього ти мав як чужинець, 461] Внуку Алкеїв[384], благаю, дай поміч в почині великім, — 462] Хай він узрить, як ту зброю криваву зніматимуть з нього, 463] Гаснучі Турнові очі хай бачать мене переможцем». 464] Чує слова ці Алкід, і глибоко в серці зітхає, 465] Й ронить він сльози даремні[385]. Тоді промовляє до сина 466] Батько[386] ласкаво: «Свій день є у кожного, дано короткий 467] Кожному час на життя, й неможливо його повернути. 468] Пам’ять же добру по нас продовжити можна ділами, 469] Це-бо є доблесті подвиг. А скільки славетних нащадків 470] Божих лягло під високими мурами Трої, — між ними 471] І Сарпедон, моя парость, поліг. Така доля і Турна 472] Кличе, — дійшов він до меж, його вікові долею даних». 473] Мовить він так і зір одвертає[387] од воїв рутульських. 474] Кинув тим часом Паллант з великою силою спис свій, 475] Вихопив з вигнутих піхов і меч він блискучий. Потрапив 476] Спис, пролетівши, туди, де панцир крив Турнові плечі, 477] Й край щита зачепивши при тому, все ж трохи подряпав 478] Турнове тіло могутнє. А Турн, з свого боку, дубове 479] Ратище гостре, залізом окуте, ціляючи довго, 480] Прямо в Палланта метнув, такими озвавшись словами: 481] «Ну-бо, поглянь, чи не краще це ратище наше проймає!» 482] Тільки промовив він це, як ударило з розмаху вістря, 483] Аж задрижало, і щит перебило в середині самій, 484] Хоч і залізом, і міддю окутий, хоч шкура волова 485] Стільки разів обіймала його, але й панцир прошило, 486] Й груди могутні пройшло. Дарма він залізо гаряче 487] Вирвав із тіла, тим самим-бо шляхом із нього спливали 488] Кров і життя. На рану упав, задзвеніла на ньому 489] Зброя, й він, гинучи, в землю ворожу зарився залитим 490] Кров’ю обличчям. А Турн тоді мовив: 491] «Отже, затямте, аркадці, мої ви слова й до Евандра 492] Їх занесіть, — я Палланта, яким заслужив, повертаю. 493] Шану могили й ховання утіху дарую охоче. 494] Тільки не дешево ця йому стане Енея гостина». 495] Так промовляє, і трупа він лівою топче ногою, 496] [388]Й пояс тяжкий із нього зриває; на поясі тому 497] Злочин зображений був той, як разом у ніч повесільну 498] Впала ганебно громада юнацтва на ложах кривавих; 499] Вирізьбив це був на щирому золоті Клон, син Евріта. 500] Дуже радів тоді Турн, утішений здобиччю тою. 501] Долі-бо серце людське несвідоме, не знає, що буде, 502] Й щастям упившися, здержати міри не вміє при тому. 503] Прийде ще час і на Турна, що схоче багато він дати, 504] Щоб повернути Палланта живим, а цей день і цю здобич 505] Тяжко зненавидить. Друзі ж Палланта, тим часом зібравшись, 506] Тіло поклали на щит і з слізьми понесли і стогнанням. 507] О велика скорбота й краса, що до батька вернулась! 508] Перший цей день у бою показав тебе й згладив зі світу; 509] Та залишаєш ти трупу рутульського тут цілі гори. 510] Вість не одна про лихо таке до Енея доходить; 511] Свідок наочний доносить, що доля війни в небезпеці, 512] Крайня пора йти на поміч, бо тевкри біжать. Він рушає 513] Й косить мечем, що попало під руки, широку дорогу 514] Мостить залізом в рядах, запалившись, тебе він шукає, 515] Турне, згорділого вбивством останнім. Паллант із Евандром 516] Перед очима його і все інше, і стіл, при якому, 517] Вперше прийшовши, він сів, і дана правиця. Живими 518] Зараз вхопив чотирьох юнаків із Сульмони і стільки ж 519] Тих, що годує Уфенс, щоб у жертву їх тіням принести 520] Й кров’ю бранців вогонь на багатті згасити[389]. А потім 521] Здалека він посилає Магонові спис смертоносний. 522] Хитро присів той, а спис із свистом над ним пролітає; 523] Він обіймає коліна Енея і так його просить: 524] «Батька я тінню благаю і сином Іулом, що зріє, 525] Душу ти цю збережи і для сина, молю, і для батька. 526] В мене великий є дім, закопано в ньому багато 527] Золота й срібла талантів — в різьбі, у монетах і злитках. 528] Не від моєї загибелі тевкрів звитяга залежить, 529] Справи такої душа одинока змінити не може». 530] Так він сказав, а Еней на слова його в відповідь мовить: 531] «Дітям своїм збережи всі таланти із золота й срібла, 532] Ті, що ти згадуєш; викупи всі й договори воєнні 533] Турн скасував ще тоді, як спровадив на той світ Палланта, — 534] Так відчуває тінь батька Анхіса, й Іул тої ж думки». 535] Так він сказав і, шолом ухопивши лівицею, прямо 536] В шию тому, що просив, меч загнав по саму рукоятку. 537] Далі стояв Гемонід тут, жрець Трівії й Феба, у нього 538] Чілка з святими стрічками скроні й чоло сповивала, — 539] Шати його всі біліли, і зброя ясніла на ньому. 540] Стрівши, Еней його полем гонив, і, ставши над впалим, 541] Зразу ж мечем заколов, і великою вкрив його тінню. 542] Зброю його взяв Серест і на плечах поніс для трофея, 543] Царю Градіве, тобі. Відновляють ряди бойовії 544] Цекул із роду Вулкана й Умброн, що із пагір марсійських. 545] З другого боку шаліє потомок Дардана, відтяв він 546] Ліву Анксурові руку і геть цілий щит розпанахав. 547] Горде той вимовив слово, бо вірив, що й сила велика 548] З словом іде, і в уяві підносив свій дух аж до неба, 549] Сиве волосся собі обіцяючи й років багато. 550] Гнівному тут йому трапивсь під руку Тарквіт, що пишався 551] Ясною зброєю, — німфа Дріота його породила 552] Фавнові, лісу господарю. Кинувши здалека списом, 553] Панцир з вагою щита Еней сполучив і, відтявши 554] Голову, кинув на землю, хоч марно благав той, багато 555] Мавши сказати йому, — він тіло ще тепле від себе 556] Геть відкотив і над ним від ворожого серця промовив: 557] «Тут ось лежи собі, грізний! Мати тебе найдорожча 558] В рідній землі не укриє, не висипле тілу могили. 559] Дикій пташні на поталу тут будеш лежати, а може, 560] Хвилі в глибінь понесуть, і риби голодні там будуть 561] Рани лизать тобі». Враз він напав на Луку і Антея, 562] Перших у Турновім війську, на мужнього Нуму й Камерта, 563] Рижого сина Вольцента, великого духом, що був він 564] Найбагатіший на землю з усіх авзонідів і правив 565] В тихих Аміклах[390]. Немов Егеон, що у нього, як кажуть, 566] Сотня рамен була й сотня долоней, горлянок півсотні, 567] Стільки ж грудей, що з них зяяв вогнем на Юпітерів грім він; 568] П’ятдесятьма він щитами дзвонив, і мечів він із піхов 569] Стільки ж виймав, — так звитяжно Еней лютував по всім полі, 570] Аж розігрілася сталь. Він далі на коней Ніфея, 571] На четверню, нападає і прямо вціляє у груди. 572] Коні ж, побачивши здалека раптом жахливу загрозу, 573] Перелякались, назад подалися і, скинувши тут же 574] Свого погонича, повіз погнали до берега прямо. 575] На колісниці тим часом всередину білими кіньми 576] В їхав із Лігером-братом Лукаг; спрямовує коней 577] Віжками брат, він же острах добутим мечем навіває. 578] Стерпіть не може Еней такого їх лютого шалу; 579] Кинувсь на них, його спис величезний у вічі їм блиснув. 580] Лігер до нього: 581] «Не Діомеда ти коні тут бачиш, не повіз Ахілла, 582] Тут не фрігійські поля; кінець і війні в цьому краї 583] Прийде, й твоєму життю». Такі ось слова божевільні 584] В Лігера з уст вилітали. Але не словами на нього 585] Кидав троянський герой; із розмаху списа пустив він 586] В ворога прямо. Лукаг уперед нахиливсь для удару 587] Списом, крикнув на коні, на ліву вже виступив ногу 588] Й ладивсь до бою, та в нижній щита блискучого обід 589] Спис прохопився в ту мить і в ліву ввігнався пахвину. 590] Випавши з повоза, долі скотився він, смерті в обійми. 591] Словом терпким тут Еней обізвався до нього побожний: 592] «Повоза твого, Лукагу, не зрадила коней охлялість, 593] Не завернули і тіні пусті із ворожого війська, — 594] Тільки ти сам зіскочив із нього й тікаєш». Сказав це 595] Й запряг придержав. А брат нещасливий, скотившися там же, 596] Руки простяг безборонні й промовив: «На тебе самого 597] Й рідних батьків твоїх, мужу троянський, тебе заклинаю, 598] Душу мою пощади, до мого прихилися благання». 599] Довго просив він, і мовив Еней йому: «Ти ще недавно 600] Зовсім інакше співав. Умирай, і брат брата не кидай». 601] І відкриває мечем йому груди, цю схованку духа. 602] Трупами цілеє поле так вождь засіває дарданський 603] В шалі своєму, мов струмінь гірський, мов та чорная буря. 604] Хлопець Асканій, нарешті, і молодь троянська, що марно 605] Їх облягали, прорвавшись крізь шанці, покинули табір. 606] Сам до Юнони із словом звернувся тим часом Юпітер: 607] «Сестро й дружино моя наймиліша! Справі троянській, — 608] Гак, як ти думала, й не помилилась, — сприяє Венера, 609] Не витривала-бо в труднощах бою мужів тих правиця, 610] Дух не завзятий, і стерпіть не вміють вони небезпеки». 611] Скромно до нього Юнона: «Мій мужу найкращий, навіщо 612] Cерце дратуєш зболіле, що прикрого слова боїться? 613] Мала б я в тебе таку, як колись, і як бути повинно, 614] Силу кохання, напевно, ти в тому мені б не перечив, 615] Наймогутніший, щоб збити тепер ще живого могла я 616] Вивести Турна та батькові Давну віддати живого. 617] Хай тепер гине і чистою кров’ю хай тевкрам заплатить. 618] Все ж таки з нашого роду ім’я він виводить, Пілумн був 619] Прадід його у четвертім коліні, і завжди рукою 620] Щедрою в храмах твоїх він жертви численні приносив». 621] Їй цар Олімпу небесного так відповів коротенько: 622] «Що ж, як ти просиш тепер відсунути смерть юнакові, 623] Хоч йому вмерти судилось, жадаєш, щоб це учинив я, 624] Втечею Турна врятуй, від погрози лихої недолі 625] Вирви його. Це-бо можна дозволить. Якщо ж якусь глибшу 626] Думку ти криєш в проханні і хочеш війну обернути, 627] Зовсім змінити, то знай, що пусті ти плекаєш надії». 628] З ревними слізьми Юнона: «А що, якби в слові одмовив, — 629] В серці ж признав ти, — і все ж таки Турну життя б залишилось? 630] Жде-бо на нього, безвинного, згуба тяжка, хіба справді 631] Я помиляюсь. Коли б то я марним каралася страхом, 632] Ти ж би свій задум на краще змінив, у твоїй-бо це волі». 633] Тільки слова ці сказала, і тут же з високого неба 634] З бурею разом спустилась на землю і, в хмарі сповита, 635] Попрямувала до військ Іліону, у табір лаврентський. 636] І утворила богиня із хмари густої, на образ 637] І на подобу Енея, безсилу мару — дивовижне 638] Виглядом диво, — убрала ту постать у зброю дарданську. 639] Щит їй і гребінь дала на шолом, як в божистого мужа; 640] Мову дала для омани, без жодного значення звуки, 641] Й ту, що у нього, ходу. Це так, як-то кажуть, літає 642] Десь після смерті мара, а чи сон так заплутує мислі. 643] В перших рядах ця завзято гасає мара, брязкотінням 644] Зброї роз’ярює мужа й на бій викликає. І вийшов 645] Турн проти неї, і спис він із свистом іздалека кинув. 646] Та відвернулась мара і лиш п’яти йому показала. 647] Турн тоді щиро повірив, що справді Еней утікає. 648] В серце схвильоване марна вступила до нього надія: 649] «Чом ти тікаєш, Енею? Домовленим шлюбом не нехтуй! 650] Дасть ця правиця ту землю тобі, що по хвилях шукав ти». 651] Крикнув це й кинувся, блиснувши гострим мечем, за марою, 652] Сам-бо не відав того, що вітри цю утіху розвіють. 653] Там випадково стояло судно, до високої скелі 654] Міцно прикріплене, був там готовий місток і драбина. 655] Тим кораблем цар Озіній приплив із клузійського краю. 656] На корабель той Енеєва тінь утекла полохлива 657] Й десь у кутку заховалась. За нею і Турн, знай, долає 658] Всі перешкоди й високі містки перестрибує спритно. 659] Лиш на судні опинивсь, як Сатурнія линви зриває 660] І корабель неприв’язаний котить по хвилях рухливих. 661] Турна, що зник десь раптово, шукає Еней для двобою 662] І на той світ по дорозі багато мужів посилає. 663] Легка ж мара пристановища більше уже не шукала, 664] А відлетіла під небо і в чорних розтанула хмарах. 665] Турна тим часом на море широкеє винесла хвиля. 666] Глянув навкруг, не свідомий, що діється з ним, і не вдячний, 667] Що врятувався, до неба здіймає він руки й волає: 668] «О всемогутній наш батьку, в такому-то злочині винним 669] Ти мене визнав, такої завдати волів мені кари? 670] Звідки я мчусь і куди? І яка це несе мене втеча? 671] Знов чи побачу я мури Лавренту і табір? Що буде 672] З тими мужами, що разом зі мною в похід виступали? 673] Я ж їх усіх залишив так ганебно на смерть, на поталу? 674] Бачу тепер їх розбитих і стогін конаючих чую. 675] Що тепер вдію і де підо мною в глибінь неосяжну, 676] Земле, розступишся? Згляньтесь на мене мерщій, буревії, 677] І на каміння, на скелі судно занесіть (про це ревно 678] Турн вас благає), пошліть на безвихідні дикі мілини, 679] Де ні рутули, ні вістка ніяка мене не досягне». 680] Так промовляючи, бореться сам із думками, чи має 681] З сорому він величезного впасти на вістря й загнати 682] Немилосердний свій меч поміж ребра, чи скочити в хвилі, 683] В саму середину, так добиватися вплав до крутого 684] Берега й наново з тевкрами герць бойовий починати. 685] Тричі він важивсь вчинить одне й друге, і тричі Юнона 686] Наймогутніша спиняла, і з жалю до нього юнацький 687] Стримала запал. Пливе він, скородячи плесо, й щасливо 688] Хвилі несуть його в древнє прабатьківське Давнове місто[391]. 689] Та за наказом Юпітера вийшов до бою тим часом 690] І на радіючих тевкрів напав, розпалившись, Мезенцій. 691] Збіглись тірренські загони, і всі на одного напали, 692] Всі на одного палають ненавистю й стрілами сиплють. 693] Він, наче скеля, що видалась в море безкрає далеко, 694] Шалу вітрів і хвилі підставлена, силу й погрози 695] Неба і моря сама лиш витримує й не ворухнеться. 696] Гебра на землю звалив, Доліхаона сина, й Латага, 697] И Пальма, що мав утекти: Латага в обличчя ударив 698] Скелі гірської відламком великим, а Пальмові жили 699] У підколінні підрізав і немічним повзати кинув. 700] Лавсові ж зброю дає, щоб носив на своїх її плечах, 701] А на шолом йому гребінь встромляє. Й фрігійця Еванта 702] Вбив, і Міманта, ровесника й друга Паріса, — тієї 703] Самої ночі, що мати Теано, на втіху Аміку, 704] Батьку, його дарувала, й цариця, Кісеєва донька, 705] Що завагітніла ярим вогнем[392], породила Паріса. 706] В рідному місті Паріс опочив, Міманта ж незнана 707] Вкрила земля лаврентійська. Мов злющими вигнаний псами 708] З пагір високих кабан, що плекав його довгії роки 709] Везул соснистий і довгії роки багно лаврентійське, 710] В сіті потрапить в гаю комишевім і дико гукає, 711] Й їжиться в нього щетина, й ніхто не посміє до нього 712] Навіть наблизитись, тільки списами, іздалека ставши, 713] Кидають в нього і лиш галасують з безпечного місця. 714] Він же поволі безстрашно на всі обертається боки, 715] Й тільки зубами скрегоче, й списи лиш обтрушує з спини. 716] Так же і з тих, в кого був на Мезенція гнів справедливий, 717] Жоден не смів із мечем у руці нападати на нього; 718] Здалека тільки списами тривожили й криком великим. 719] Був серед них із старого корітського краю утеклий 720] Грек той Акрон, що безшлюбною дівчину кинув кохану. 721] Бачить Мезенцій, як той у середину війська вмішався 722] У багряниці, що суджена ткала, і в перах пурпурних, — 723] Наче той лев зголоднілий, що скрізь по висотах блукає, 724] Голодом гнаний шаленим, і десь чи козу полохливу 725] Раптом побачить, чи оленя, що підійма свої роги, — 726] Скочить і широко пащу роззявить, наїживши гриву, 727] І припадає до м’яса, і чорна у нього стікає 728] З пащі жахливої кров, — 729] Кинувсь так жваво Мезенцій в гущавину воїв ворожих. 730] Падає бідний Акрон і чорну б’є п’ятами землю, 731] Зламаний спис миє кров’ю й вмирає. Він мав за безчестя 732] Вбити Орода, коли той тікав, і поранити ззаду, 733] Кинувши списом, але оббігає його і виходить 734] Просто назустріч йому і, ставши як муж проти мужа, 735] Перемагає не підступом хитрим, а силою зброї. 736] Потім ногою і списом оперсь на упалого й мовив: 737] «Ось перед вами, мужі, частина воєнної сили — 738] Гордий Ород, — і нехтувать нею не слід нам». Всі друзі 739] Скрикнули разом на те і веселий пеан заспівали. 740] Той же, спускаючи дух: «Недовго ти будеш безкарно 741] Тішитись так, переможче, і хто б ти не був, а та сама 742] Жде тебе доля, і скоро на цьому ж ти полі поляжеш». 743] З гнівом Мезенцій крізь сміх: «Ти зараз вмирай, а про мене 744] Батько богів, цар людей вже розсудить». Сказав це і витяг 745] З тіла свій спис. Того ж спокій глибокий обняв і залізний 746] Сон, його очі стулились, і вічна їх тьма огорнула. 747] Цедик убив Алкатоя, Сакратор — Гідаспа, Рапон же 748] Вбив і Партенія, й Орса, великої сили героя. 749] Клонія вцілив Мессап й Ерікета, Лікаона парость, — 750] Першого вбив на землі, бо розгнузданий кінь спотикнувся, — 751] Пішки йшов другий. Був піший і Агіс, що вийшов з Лікії, 752] Вбив його тут же Валер, не позбавлений доблесті предків. 753] Тронія Салій убив, а Салій Неальком убитий 754] Списом з засади й стрілою, що здалека б’є непомітно. 755] Смуток тяжкий і втрати ділив уже Марс обопільні, 756] Падали рівно й до наступу йшли переможці й побиті, 757] Жодні не знали утечі. В оселі Юпітера, в небі, 758] Уболівають богове над марним оцим і взаємним 759] Гнівом і тим, що люди так терплять багато. Венера 760] Бачить усе це, за нею Юнона, Сатурнова донька; 761] Між тисячами шаліє бліда Тізіфона. А далі 762] Ратищем дужим Мезенцій вимахує грізно й прямує 763] Полем, немов Оріон величезний, коли він найглибші 764] Води Нерея в середині саме убрід переходить, 765] Шлях свій верстаючи, сам же над плесо плечима сягає; 766] Чи із верхів’я гірського стару несучи яворину, 767] Йде собі сам по землі, ховаючи голову в хмари[393], — 768] Так і Мезенцій ішов у зброї своїй величавій. 769] Щойно Еней спостеріг його здалеку в лавах військових, 770] Вирішив вийти на нього. А той не злякавсь і чекає 771] Славного ворога; сам непорушно стоїть і очима 772] Міряє місце, чи списом докине. «Правиця хай богом 773] Буде мені, а спис, який кидаю, хай помагає. 774] Зброю ж, яку я стягну із цього душогуба Енея, 775] Лавсе, одягнеш на себе — тобі цей трофей обіцяю». 776] Так промовляючи, він іздалека з свистом закинув 777] Гострого списа; але, пролетівши, об щит він одбився 778] Й славного мужа Антора, що був Геркулесові другом, 779] Вдарив у бік, аж у нутрощі встрявши; Антор, з Арголіди 780] Посланий, коло Евандра осів в італійському місті. 781] Впав бідолаха, за іншого вбитий, поглянув у небо 782] І, умираючи, Аргос згадав, дорогий його серцю. 783] Кидає списа свойого побожний Еней. Спис, пробивши 784] Вигнуте мідяне коло потрійне, льняну поволоку 785] Й шкуру волову потрійну, встромився внизу у пахвину, — 786] Й списові сили не стало. Побачивши кров у тірренця, 787] Радісно меч свій з пахвини Еней витягає, і в буйнім 788] Шалі пойнятого трепетом ворога він доганяє. 789] Тяжко тоді застогнав із любові до милого батька 790] Лавс, це побачивши, й сльози рясні полилися у нього. 791] Не замовчу я про смерть невблаганну твою, про учинки 792] Славні твої і про тебе, пам’яті гідний юначе, 793] Якщо з довірою приймуть нащадки ці давні події. 794] До боротьби вже нездатний, зв’язаний в рухах, ногою 795] Батько назад відступив, і щитом волочить він списа. 796] Раптом прорвався юнак і в середину бою встряває; 797] Враз підбігає Еней і правицею вже замахнувся, 798] Він же кинувсь під меч і затримав його на хвилину. 799] Друзі за ним поспішають із криком великим, і поки 800] Батько, боронений сина свойого щитом, не відійде, 801] Мечуть списи, хочуть ворога стрілами здалека гнати. 802] В шал упадає Еней і, щитом заслонившись, із місця 803] Не уступає. Як градова буря із неба посипле, 804] З поля тікають усі орачі, хлібороби й мандрівці 805] Схову шукають безпечного десь чи під берегом річки, 806] Чи у скелястій печері, як довго на полі негода, 807] Щоб, як покажеться сонце, могли вони взятись до діла, — 808] Так і Еней, звідусіль засипаний градом списів їх, 809] Доти витримує, аж прогримить вся та хмара воєнна, 810] Й Лавса він лає й грозить йому тяжко: «Чого поспішаєш? 811] Смерть тут чекає на тебе, і зваживсь на діло ти більше, 812] Ніж твої сили; любов ця тебе, необачний, погубить». 813] Той не зважає на це і шаліє в своєму одчаї. 814] Лють проникає ще глибше у серце вождеві дарданців, 815] Парки для Лавса прядуть уже нитку останню. Еней-бо 816] На юнака замахнувся могутнім мечем і у нього 817] Весь увігнав. Щит пробито, і легку броню цю хвастунську, 818] Й туніку, що її золотом мати йому вишивала; 819] Крові в запазуху повно влилося. Душа тоді в смутку 820] Тіло лишила й до предків полинула з вітром. Поглянув 821] Син Анхісів тоді на того, що вмирав, і на лиця, 822] Лиця, що дивна їх блідість окрила, і тяжко зітхнув він 823] З жалем гірким, і простяг йому руку; і виник у нього 824] В пам’яті образ любові до батька. «О хлопче нещасний, 825] Що тобі дасть побожний Еней за ці славні заслуги, 826] Щирості гідне твоєї? Ту зброю, якою втішався 827] Досі, і далі тримай; а самого тебе, якщо тільки 828] Йдеться про це тобі, попелу й предкам віддам я належно. 829] В смерті печальній твоїй одна лише в тебе утіха, 830] Що від правиці Енея вмираєш великого». Друзів 831] Лаючи надто повільних, з землі юнака підіймає, 832] Що за звичаєм зачесані кучері кров’ю споганив. 833] Батько[394] тим часом над хвилями Тібру вмивав свої рани; 834] Він полоскав їх водою й, на стовбур похилий опершись, 835] Тілом своїм спочивав. Шолом його мідний на гілці 836] Осторонь висів, і зброя важка між травою лежала. 837] Молодь добірна його оточила. Він дихає важко, 838] Шию підперши і звісивши бороду довгу на груди. 839] Часто про Лавса питав, і за ним багатьох посилав він, 840] Щоб завернули його і сказали йому повеління 841] Батька сумного. Несли із плачем сюди друзі на зброї 842] Мертвого Лавса; юнак був великий, велика і рана, 843] Що подолала його. Уже здалека вчуло ридання 844] Батькове серце, до лиха чутливе. Він голову сиву 845] Порохом всю посипає, і руки здіймає до неба, 846] І припадає до тіла. «Мій сину, невже так бажав я 847] Жити, щоб-то допустить замість себе під руку ворожу 848] Синові стати? Чи ран твоїх болем я, батько, врятуюсь, 849] Смертю твоєю живий? Тепер, бідолашному, врешті, 850] Згуба остання мені, тепер моя зглибилась рана! 851] Я-бо, мій сину, своєю виною сплямив твоє ймення, 852] Бо, зненавиджений, з трону батьків моїх прогнаний був я, 853] Кару був винен моїй батьківщині й ненависті рідних; 854] Краще б негідне життя сам усякій віддав би я карі. 855] Та ось живу й ще не кидаю я ні людей, ані світу, 856] Але покину». Він так промовляє і тут же на ногу 857] Хвору ступає свою, і хоч біль в його рані глибокий 858] Сил убавляє, не впав і коня привести свого каже. 859] Кінь той був слава, і шана, й утіха його, він на ньому 860] З воєн усіх переможцем вертався. До нього сумного 861] Так промовляти почав він: «Мій Ребе, ми разом обидва 862] Довго на світі жили (якщо смертним щось довго буває). 863] Нині або переможцем сюди принесеш ти криваву 864] Зброю й Енеєву голову й будеш за Лавсову кривду 865] Месником, або, як сила путі не відкриє, поляжеш 866] Разом зі мною; бо вірю, не стерпиш, могутній, щоб інший 867] Хтось верховодив тобою, щоб тевкр був хазяїном в тебе». 868] Так він промовив і, прийнятий радо, сідає на нього, 869] Як і раніше, і гострі списи бере в руки обидві; 870] Світлий мідяний шолом, що наїжився волосом кінським, 871] Голову вкрив йому. Так і помчав він в середину бою. 872] В серці вирує і сором великий, і смуток шалений, 873] І божевільна любов, і відваги свідомість. Він дужим 874] Голосом кличе Енея три рази. Зрадів той, пізнавши, 875] Й так помолився: «Хай батько богів з Аполлоном високим 876] Дасть, щоб в бою ти зустрівся зі мною». 877] Тільки промовив і з грізним він списом виходить навпроти. 878] Той же: «Чого, найлютіший, мене так страхаєш, забравши 879] Сина? То шлях був єдиний лише, щоб мене погубити, 880] Не боїмось-бо ми смерті й боги не страшні нам ніякі. 881] Кинь це. На смерть я іду, та раніш тобі дам у дарунок 882] Ось що». Промовив і спис свій на ворога кинув, а потім 883] Кидає другий і третій, і колом кружляє великим, 884] Тільки ті напади щит золотий відбиває. Аж тричі 885] Вліво довкола стоячого їде і сипле списами. 886] Тричі троянський герой на щиті мідяному обносить 887] Ліс велетенських списів кругом себе. Коли ж це набридло 888] І допекла ця нерівна йому боротьба, то вагавсь він 889] Довго, аж поки зібрався й ворожому кинув коневі 890] Списа між скроні опуклі. Здіймається високо диба 891] Четвероногий, повітря копитами б’є над собою, 892] Вершника з себе скидає і перекидається раптом, 893] І, на землі розпростертий, він руху його позбавляє, 894] Впавши сторчма і передом цілим згори приваливши. 895] Всі, і трояни, й латини, вогнем спалахнувши, до неба 896] Крик підняли. Еней підбігає до нього і, меч свій 897] З піхов виймаючи, так над упалим говорить: «Де ж нині 898] Той завзятущий Мезенцій, де ділася дика відвага?» 899] Але ж тірренець, поглянувши вгору, повітря вдихнувши 900] Й опам’ятавшися, мовив: «Мій вороже тяжкий, навіщо 901] Лаєшся й смертю грозиш? Ганьби у падінні немає, 902] Я тут не ласки просити прийшов; і мій Лавс із тобою, 903] Певно, не так домовлявся. Прошу одного лиш, як може 904] Щось переможця просити побитий; дозволь моє тіло 905] В землю покласти. Я знаю, усі мої люті на мене. 906] Лють ту, прошу, відверни й дай із сином спочити в могилі». 907] Мовивши це, і меч свій свідомо на горло сприйнявши, 908] Вилив він душу свою із струменем крові на зброю.

КНИГА ОДИНАДЦЯТА

Еней споряджує трофей в пам’ять перемоги над Мезенцієм і разом із здобиччю та полоненими відсилає тіло Палланта до його батька Евандра. Тим часом приходять посли від Латина просити в Енея перемир’я для похорону вбитих. Обидві сторони розпалюють багаття і ховають убитих. Виряджені латинянами до Діомеда посли вертаються з відмовою допомогти їм. Цар Латин готовий просити Енея про мир, але Турн виступає проти цього. В цей час Еней з військом підходить до міста Лаврента, латиняни чинять йому опір. Турн посилає назустріч троянцям Мессапа і Каміллу з кіннотою, а сам готує проти Енея засаду. Камілла в бою чинить подвиги, але гине від Арунта, якого згодом, за вказівкою Діани, убиває німфа Опія. Рутули безладно тікають до міста. Настає ніч, і обидві сторони укріплюють свої табори.

 1] Сходить тим часом Аврора, глибінь Океану лишивши. 2] Хоч у Енея журба на умі, щоб був час поховати 3] Друзів, і похорон цей його серце турбує, обіти 4] За перемогу богам він складає. Лише засвітало, 5] Він на вершині Кургана поставив великого дуба, 6] Гілля обтявши, і зброю ясну надіває на нього, 7] Із полководця Мезенція зняту: для тебе трофеї, 8] Боже великий війни. Закладає на нього він гребні, 9] Кров’ю обагрені, рештки списів його теж прикріпляє; 10] Панцир вдягає, двічі по шість раз у битвах пробитий; 11] Зліва прив’язує щит мідяний, через шию завісив 12] Меч, весь у кості слоновій. І так тріумфуючих друзів 13] (Бо оточила його вся громада вождів) закликає: 14] «Зроблено діло велике, герої, — геть всяку тривогу, 15] Що буде далі. Ось зброя із владаря гордого знята, 16] Жертва первинна: таким-бо із рук моїх вийшов Мезенцій. 17] Нині нам шлях до царя вже й до міста Латина відкрито. 18] Зброю готуйте в душі, провадьте війну у надії, 19] Щоб, як богове нам знак подадуть, всім під прапором стати 20] Й з табору вивести молодь, не гаялись би у безрадді, 21] Не заважав би вам страх і не стримував вашу рішучість. 22] Товаришів своїх мертві тіла у землі поховаймо, — 23] Це їм єдина пошана усім в глибині Ахеронту. 24] Йдіть же, — сказав він, — і в душі славетні, що цю батьківщину 25] Кров’ю для нас породили, останньою данню вшануйте; 26] Й передусім у скорботне Евандрове місто пошлімо 27] Тіло Палланта того, що доблесті повного нині 28] Чорна забрала година й в могилі сумній оселила». 29] Так промовляє крізь сльози й звертає ходу до порогів, 30] Де сторожив покладене тіло Палланта бездушне 31] Віком старий вже Акойт, що в Евандра, героя з Паррази, 32] Був зброєносцем колись, а тепер, у нещасну годину, 33] З журним чуттям проводжати свойого ішов вихованця. 34] Челядь уся і троянці юрбою його оточили 35] І іліади смутні, розпустивши за звичаєм коси. 36] Тільки Еней увійшов у кімнату високу, як зразу ж 37] Лемент зняли аж до неба вони, б’ючи себе в груди. 38] Сповнилась тугою царська оселя й плачем жалісливим. 39] Щойно побачив Еней Палланта лице сніжно-біле 40] И голову, сперту на постіль, і в грудях юнацьких широку 41] Рану від вістря списа італійського, ринули в нього 42] Сльози, й він мовив: «Юначе сердешний, то доля, всміхнувшись 43] Щастям мені, не дала, щоб ти царство моє хоч побачив, 44] Щоб переможцем поїхав до отчого дому. Не ці-бо 45] Я обіцянки про тебе Евандрові дав на відході, 46] Батьку твоєму, коли він, обнявши мене, у ці землі 47] Слав будувати велику державу і згадував чуйність 48] В страху за тебе, що ворог — нещадний, що бій із цим плем’ям 49] Буде завзятий. Тепер він у марній надії обіти, 50] Може, складає богам і множить на вівтарі жертви. 51] Ми ж юнакові померлому, що вже нічого не винен 52] Владі небесній[395], у смутку пусту цю складаємо шану. 53] Батьку нещасний, побачиш ти похорон сина жорстокий! 54] Ось виглядатиме як наш отой поворот тріумфальний, 55] Що ти на нього чекав! Ось великі мої сподівання! 56] Та не побачиш, Евандре, щоб втік він у ранах ганебних, 57] Не зажадаєш жорстокої кари, бо син врятувався. 58] Горе мені! Скільки тратиш, Авзоніє, й ти, мій Іуле!» 59] Так він, заплакавши, тіло нещасне наказує взяти, 60] Й тисячу вибрав героїв найкращих із цілого війська, 61] Щоб віддали у поході останню пошану і сльози 62] Батькові щоб вшанували; це марна утіха в великім 63] Смутку, але нещасливому батьку належна. Одні з них 64] Швидко плетінку плетуть, м’які улаштовують мари, 65] З пруття гнучкого сплітаючи їх і дубового віття, 66] Й підняте високо вгору гілками отінюють ложе, 67] Й тут же, на зіллям укритій постелі, померле юнацьке 68] Тіло кладуть обережно, як квітку, що зірвуть дівочі 69] Пальці — чи ніжну фіалку, чи цвіт гіацинту, що клонить 70] Голову й ще ані блиску не втратив, ні свіжості навіть, 71] Мати ж земля вже ні сили йому не дає, ні поживи. 72] Виніс дві шати Еней, і злотом, і пурпуром шиті; 73] Ті, що, радіючи з праці своєї, Дідона сідонська 74] За давнини ще колишньої власними ткала руками 75] І золотими нитками для нього мережала ніжно. 76] З них він в одну юнака одягнув, так останню пошану 77] Віддаючи йому в смутку, а кучері в другу окутав, 78] Маючи все це спалити. Крім цього, багаті трофеї 79] Битви лаврентської взявши, везти ту наказує здобич 80] В довгому ряді. Додав і ті коні, і зброю, що взяв їх 81] В ворога він у бою. Каже, руки на плечах зв’язати 82] Тим, що їх в жертву для тіней приносити мали і крові 83] З них наточити, щоб нею багаття скропити. Вождям же 84] Каже обрубки нести, одягнені в зброю ворожу 85] З записом, хто з ворогів мав цю зброю. Ведуть і Акойта: 86] Йде, безталанний, похилений віком, і б’є кулаками 87] В груди, а нігтями вид свій потворить; валяється долі, 88] Впавши всім тілом на землю. А слідом ведуть колісниці, 89] Кров’ю рутульською густо облиті. І тут же, за ними, 90] Кінь бойовий виступає, Етон, без свого обладунку, 91] Й котяться краплями сльози у нього. Несуть у поході 92] Спис і шолом, а іншу всю зброю взяв Турн-переможець. 93] Далі йде військо сумне — і тевкри, й тірренці, й аркадці, 94] Зброю спустивши додолу[396]. Коли цей похід товариства 95] Далі пішов, то Еней зупинився й, зітхнувши, промовив: 96] «Звідси на інші нас сльози ті самі грізні закликають[397] 97] Судьби війни, — витай повік-віки, великий Палланте, 98] Друже, навіки прощай!» І більш не сказавши ні слова, 99] Він вирушає й до мурів високих, у табір, відходить. 100] З міста Латина й посли вже прийшли із маслиновим віттям[398], 101] Ласки благають, щоб мертві тіла, які всюди по полю, 102] Вбиті залізом, лежали, віддав і дозволив покласти 103] Їх у могилу; з побитими й тими, що світу не бачать, 104] Бою немає. Хай тих пощадить, що не так-то давно ще 105] Друзями звав і тестями. А добрий Еней на цей дозвіл 106] Згодився радо, бо просять про речі важливі, й добавив 107] Слово таке: «Що за доля погана, латинці, в війну цю 108] Вплутала вас, і не хочете з нами ви в приязні жити? 109] Просите миру ви в мене для мертвих, що Марс подолав їх? 110] Миру-бо я і живим не відмовлю, й сюди не прийшов би, 111] Доля якби не вказала це місце мені і оселю, — 112] Я не воюю із вашим народом. А дружбу між нами 113] Цар ваш відкинув, волівши довіритись Турновій зброї. 114] Краще, щоб Турн та був сам присудив себе смерті[399] жахливій. 115] А як бажає своєю рукою війну закінчити, 116] Хоче він тевкрів прогнать, хай зі мною поміряє зброю. 117] Був би із нас у живих лише той залишився, котрому 118] Бог і його сама мужність життя дарували б. Тепер же 119] Йдіть і вогонь підкладіть під тіла громадян безталанних», — 120] Мовив Еней. А вони, зачудовані дуже, мовчали 121] Й переглядалися лиш між собою. Аж Дранк староденний, 122] Той, що юного Турна ненавидів здавна і завжди 123] Був йому ворог, почав, розкривши уста, говорити: 124] «Мужу троянський, великий у славі своїй і ще більший 125] В зброї звитяжній! Якими тебе похвалами до неба 126] Маю підносити? З чого мені дивуватися більше — 127] Із справедливості, з подвигів ратних? До рідного міста 128] Передамо все це вдячно, й тебе, як лиш доля дозволить, 129] Погодимо із Латином-царем. Хай Турн пошукає 130] Іншої спілки для себе. І навіть на плечах носити 131] Камінь троянський приємно нам буде і ставити мури 132] Долею суджені». Так він промовив, і всі дали згоду. 133] Двічі по шість днів вони призначали й під миру покровом 134] Всуміш і тевкри, й латинці безпечно по горах ходили. 135] Під двоєсічним залізом дзвенить уже явір високий, 136] Там вивертають вже сосну, що неба вершком досягає, 137] Кедри пахучі й дуби безупинно клинами лупають, 138] І ясени безустанку возами скрипучими возять. 139] Вістка, проте, полетіла, щоб першій звістити про горе 140] Це величезне Евандра і дім його, й місто й про все це 141] Повідомляє. Це Вістка та сама, яка ще недавно 142] Про перемогу Палланта у Лації всіх сповіщала. 143] Всі аркадійці побігли до брам і, древнім звичаєм, 144] В руки взяли жалібні смолоскипи, — горить на просторі 145] Довгому шлях і освітлює поле широке. Навпроти 146] Вийшли фрігійці, б’ючи себе в груди, й до них приєднались. 147] Щойно жінки їх при вході до міста уздріли, відразу 148] Лементом жалібним місто наповнили. Сила ніяка 149] Здержать Евандра тоді не могла, і в юрбу він вмішався. 150] Щойно Паллантові мари поклали, припав до них, гірко 151] Плакав і глухо стогнав, аж голос крізь біль той прорвався: 152] «Іншу, Палланте, своєму ти батькові дав обіцянку! 153] Обережніше б жорстокому Марсові ти довірявся. 154] Знав я, що слава нова, у битвах найперших здобута, 155] Дуже солодка. Гірка ота перша наука юнацька, 156] Й проба жорстока близької війни. Ані щирих обітів, 157] Ані благань не почули богове моїх. Ох, щаслива 158] Ти, найсвятіша дружино моя, цього дня не доживши 159] Й не дочекавшися болю такого. Я літ своїх міру 160] Переступив — бувши батьком, оставсь сиротою. Бодай же 161] Сам я до бою пішов у троянськім союзі, й рутули 162] Краще б мене закололи списами. Я сам би загинув, 163] І не Палланта, мене в цім поході були б проводжали. 164] Не винуватив би, тевкри, я вас, ні союз той із вами, 165] Що його склали, ні дружбу, — така була доля належна 166] Віку мого. Проте, як судилася смерть передчасна 167] Синові, втіхою буде хоч те, що загинув, побивши 168] Тисячі вольсків[400], як тевкрів водив він з боями на Лацій. 169] Сам же я похорон кращий не міг би тобі влаштувати 170] Так, як це робить побожний Еней і фрігійці могутні, 171] З ними й тірренські вожді, й ціле військо. Великі трофеї 172] З тих, що правиця твоя їх на той світ послала, приносять, 173] Ти ж, як велике опудало, Турне, у зброї сьогодні, 174] Певно, стояв би, були б ми лиш віком і силою рівні. 175] Нащо, однак, я, нещасний, утримую тевкрів від бою? 176] Йдіть же у путь і цареві ось це передать не забудьте, 177] Що хоч Палланта убито, живу я життям ненависним, 178] Тому причина — правиця твоя[401], що не вбила ще Турна, 179] Синові й батькові цим завинила[402]. В заслугах і в долі 180] Це твоя вада єдина. Утіх я в житті не шукаю, 181] Це-бо й не слід, тільки б сину до тіней цю вість передати». 182] Рання тим часом Аврора вже світло своє благодатне 183] Людям нещасним приносить, щоб брались до праці тяжкої. 184] Батько Еней уже й Тархон розклали багаття над морем, 185] На узбережжі крутому. Там кожний тіла свої зносить, 186] Звичаєм давнім батьків; як чорні вогні лиш підклали, 187] Небо високе від диму у темряву все вповилося. 188] Тричі у зброї блискучій пройшли круг палаючих вогнищ, 189] Кіньми об’їхали тричі вогні жалібні, і тужливо 190] Заголосили вони, і сльозами скропили всю землю, 191] Зброю всю змили сльозами; мужів голосіння і звуки 192] Труб аж до неба лунають. Ці зброю з убитих латинів 193] Мечуть в огонь: оздоблені пишно мечі і шоломи, 194] Віжки, колеса, розжарені в бігу; а ті вже знайомі 195] Мечуть дари: погиблих щити і списи, що невдало 196] Кинені ними були. І смерті у жертву багато 197] Ріжуть волів, щетинястих свиней і овечок отари, 198] Зігнані з піль, і довкола у полум’ї в жертву приносять. 199] Дивляться пильно, як друзів тіла по усім узбережжі 200] Жарко горять, і сторожать їх, поки усе спопеліє, 201] Й від півзотлілих багать їх не можна було відірвати, 202] Доки ясними зірками ніч вогка все небо не вкрила. 203] Тож і сердешні латинці по той бік багаття численні 204] Ставлять і трупи полеглі почасти на місці хоронять, 205] Інших багато в сусідні відвозять оселі; й такі є, 206] Що відсилають до міста. А решту полеглих в безладній 207] Січі, великі їх стоси, не лічать і не розрізняють — 208] Палять їх спільно. Довкола великі поля засвітили 209] Густо вогнями, один перед одним. Вже сонце утретє 210] Темряву з неба прогнало холодну, коли вони в смутку 211] Попіл глибокий згортали, виймали розсипані кості 212] З вогнища й теплу ще землю на них тягарем накидали. 213] Зойки тоді почались, і волання великого жалю 214] Чулися скрізь голосні у оселях і в місті Латина, 215] Вельмибагатого владаря. І матері тут скорботні, 216] І невістки безталанні, і сестри, журбою повиті, 217] Й сироти бідні війну проклинають і сватання Турна 218] І вимагають, щоб сам добивався мечем, якщо прагне 219] Влади в Італії, хоче для себе найвищої шани. 220] Гнів ще роз’ятрює Дранк тут суворий і всіх запевняє, 221] Що одного лише Турна тут кличуть до бою. Та досить 222] Є і противних також голосів, що обстоюють Турна. 223] Захистом служить йому і велике царицине ймення[403], 224] Слава здобутих трофеїв героя підтримує сильно. 225] В цім неспокою, коли розгорівся вже розрух найдужче, 226] Ще невеселу й посли приносять до того новину 227] З міста великого[404], від Діомеда, що їм ні до чого 228] Не придалися усі надзвичайні труди і видатки, 229] Ні золотії дарунки, ні просьби великі; належить 230] Інших підмог для латинців шукати; як ні, то старатись 231] Мир укладати з троянським царем. Цар Латин у зневіру 232] Сам упадає і в смуток великий. Те, що Енея 233] Воля богів супроводить, це ясно із божого гніву, 234] Й свіжі могили усім це доводять. Тож раду 235] Він у покоях високих збирає велику, наказом 236] Кличе старшину свою найзнатнішу. Вони наїжджають, 237] Геть укривають шляхи й прибувають у царську оселю. 238] А поміж ними Латин засідає, і віком найстарший, 239] Й владою вищий за всіх. Веселість з чола його зникла. 240] Каже послам тоді, що прибули із етольського міста[405], 241] 3 чим ті прийшли, щоб по черзі усе, як було, розказали. 242] Всі тоді змовкли, і Венул[406] слухняно почав говорити: 243] «Бачили ми, громадяни, царя Діомеда й аргівський 244] Табір, пройшли увесь шлях і пригоди усі подолали. 245] Тої торкнулись руки, якою зруйнована Троя. 246] В землях япігів, що їх переміг у підгір’ї Таргану, 247] Він заснував Аргіріпу й ім’я свого племені дав їй. 248] В дім увійшовши й одержавши дозвіл, дари піднесли ми, 249] Наше ім’я й батьківщину назвавши, ми їм розказали, 250] Хто затіває війну і що привело нас у Арпи. 251] Він, це почувши, з таким до нас словом звернувся ласкавим: 252] «О, ви щасливі народи, із царства Сатурна, авзонці 253] Древні, яка-бо недоля спокійних там вас непокоїть 254] І починати вам каже війну цю непевну? Усі ми, 255] З тих, що залізом троянську країну ущент сплюндрували. 256] Що під високими мурами стерпіли ми — я лишаю, 257] И тих, що у хвилі прийняв Сімоент, бо по цілому світі 258] Терпимо кари страшні ми за злочини наші колишні. 259] Навіть Пріам міг заплакати б нині над нами. Це знає 260] Зірка Мінерви зловісна, і скелі евбейські[407], і месник 261] Сам Кафарей. Ми з походу того розійшлись в різні боки. 262] Вийшов Атрід Менелай до стовпів непорушних Протея[408]. 263] Бачив етнейських циклопів Улісс. Я не згадую тут вже 264] Неоптолемове царство, ні вогнище, знищене в домі 265] Ідоменея, ні локрів[409] на березі Лівії. Навіть 266] Сам цар мікенський, володар могутніх ахеїв, загинув 267] Зараз, як тільки вернувся, з рук жінки-потвори, чигав-бо 268] Азії всеї звитяжця там чужоложник. До рідних 269] Вівтарів заздрість богів і мені не дала повернутись, 270] Милу дружину і свій Калідон побачить прекрасний. 271] Й досі з’являються дива жахливі — летять, мов на крилах, 272] Втрачені друзі і птицями понад річками ширяють[410] 273] (Друзям яка-бо то кара жорстока!) і скелі скиглінням 274] Жалібним сповнюють. Я цього міг сподіватись відтоді, 275] Як на небесні тіла у безглузді своєму залізом 276] Сам нападав і поранив правицю Венери[411]. Тому-то 277] Не намовляйте мене до такої війни; після згуби 278] Трої ніяких боїв із тевкрами в мене не буде, 279] Бо пам’ятаю ще давні нещастя, й ця згадка не мила. 280] Ті подарунки, що з рідного краю сюди принесли ви, 281] Всі передайте Енеєві. Ми око в око стояли 282] В грізнім бою і поміряли сили. Повірте тому ви, 283] Що я досвідчивсь, як б’є у щити він, з якою страшною 284] Силою вихру він кидає списом. Таких би ще двоє 285] Іди земля[412] породила мужів, то пішов би війною 286] Сам на міста інахійські[413] дардан[414], і греки ридали б, 287] Смутком-бо доля б для них обернулась. Бо як під твердими 288] Мурами Трої не все було гладко, то це учинила 289] Мужність Енея і Гектора, що затяглася так дуже 290] Еллінська та перемога й прийшла на десятому році. 291] Знані обидва вони і з відваги, і зброєю славні, 292] Цей же сильніший побожністю. Отже, союз укладайте, 293] Як тільки можна, і збройно не важтесь виходить на зброю». 294] Відповідь чуєш царя того ти, наймиліший мій царю, 295] І його думку почув ти про цю завірюху воєнну». 296] Ледве посли це сказали, як з уст неспокійних авзонців 297] Гомін пройшов невиразний, — як скелі задержать бурхливі 298] Води, так в гаті глибокій клекоче, й при греблі сусідній 299] Берег гримить, б’ють то хвилі гучні. Як лиш трохи серця їх 300] Угамувались і, врешті, примовкли уста їх тривожні, 301] Цар їх богам помолився, а потім з високого трону 302] Так починає: «Латинці, волів би я, й краще було б це, 303] Щоб про найвищі державні діла ми раніш зговорились, 304] Щоб не скликати нараду в той час, коли ворог під містом. 305] Ми нерозважно війну ведемо, громадяни, із родом 306] Непереможних богів, їх ніякі бої не жахають, 307] Навіть побиті не кидають зброї вони. Якщо мали 308] Ви ще надію на поміч етольську[415], покиньте сьогодні, 309] Кожен надію хай має в собі, а яка вона марна, 310] Кожен це бачить. Коли усе інше загальна руїна 311] Ця зруйнувала, — перед очима то вашими, все це 312] В вас під руками. Я не виную нікого, бо скільки 313] Вдіяти мужність могла, ми усе те зробили, народ наш 314] Бився що сил тільки стало. Тепер вам з’ясую неясне 315] І розкажу кількома вам словами, — послухайте пильно: 316] Є в мене поле старе, межує воно із рікою 317] Туською[416], аж до Сіканів на захід сягає. Аврунки 318] Сіють на ньому й рутули і орють горби каменисті 319] Плугом, а де найтвердіша земля, там стада випасають. 320] Смуга та вся і соснові на горах ліси нехай будуть 321] Приязні даром для тевкрів, і рівні закони союзу 322] Установімо, й до влади в державі їх теж допустімо. 323] Хай тут осядуть, як їм до вподоби, хай місто збудують. 324] Як забажають шукати десь іншого краю й народу 325] Й можуть покинути край наш, то двадцять їм суден збудуймо 326] Із італійського лісу (як більше їм треба, то й більше); 327] Коло води все потрібне вже є, хай самі визначають, 328] Скільки й які мають бути ці судна, ми ж мідь і приладдя 329] Даймо і руки робочі. Крім того, щоб їм передати 330] Це наше слово і дружній союз нам із ними укласти, 331] Сотня латинських послів нехай їде із роду значного 332] З віттями миру в руках, і нехай вони щедрі дарунки 333] Візьмуть з собою — і злота, й слонової кості таланти, 334] Царський трон і трабею — державні клейноди. Ви спільну 335] Раду тут радьте, в тяжкій оцій скруті шукайте поради». 336] Встав тоді Дранк, ворог Турнові давній, бо Турнова слава 337] Заздрощі в нього будила і в очі колола болюче. 338] Знатний він був багатій, також на язик він був гострий, 339] Менше гарячий до бою; порожнім не був він на раді 340] Балакуном, зате ж і вигадником смути був сильним. 341] Славне походження матері рід його гордим робило, 342] Батьків неясний був рід. Тож встає і такими словами 343] Гнів він роз’ятрює й множить: «Ох, добрий наш царю, ти радиш 344] Речі нікому не тайні, й без наших підтверджень, всі скажуть, 345] Що їм відомо й чого вимагатиме щастя народу, — 346] Мовити ж вголос не сміють. Хай вільно дозволить сказати 347] Й гордість відкине свою той, за котрого вдачу погану 348] Й провід нещасний (скажу, хоч грозив би мечем мені й смертю) 349] Стільки упало вже славних вождів і все місто ми бачим 350] В смутку тяжкому. А він нападає на табір троянський, 351] Сам же тікати ладен, тільки зброєю небо лякає. 352] Дар же один до дарів, що велиш ти послати дарданцям, 353] Зволь лиш один ще додати, наш царю найкращий, — хай в цьому 354] Тиск анічий не здолає тебе, — ти віддай свою доню 355] Гідному зятеві, батьку, до шлюбу достойного, й мир цей 356] Вічним союзом скріпи. А коли нам і серце, і розум 357] Страх перед ним огортає, у нього самого просімо 358] Ласки, його заклинаймо[417]: хай право належне цареві 359] І батьківщині відступить. Чому громадян безталанних 360] Стільки разів в небезпеку таку очевидну штовхати? 361] З тебе ці Лація біди початок взяли, ти причина 362] Всіх їх. Рятунку немає в війні. Всі благаємо, Турне, 363] Миру від тебе і ще запоруки, що буде тривкий він. 364] Перший я той, що ти ворогом звеш (не перечу, зови так), 365] Дуже благаю тебе, ти над рідними май милосердя, 366] Гордість покинь, відійди, ти-бо прогнаний. Ми уже досить 367] Бачили смерті, спустошили наших полів ми багато. 368] Чи, коли слава твоя тебе кличе, як маєш відвагу 369] В серці настільки, як так тебе тягне це віно цареве, 370] Зважся, на ворога вийди, стань груди об груди до бою. 371] Видно, щоб міг із дочкою царевою Турн одружитись, 372] Маємо трупом поля засівати ми, душі нікчемні, 373] Що не заплачуть по нас, не схоронять в могилі. Як сили 374] Є в тебе трохи, якщо по батьках залишилось відваги, 375] Глянь тому в очі, хто кличе тебе». 376] Аж загорівся на мову цю Турн невгамовний. Зітхнувши 377] Тяжко, із дна свого серця добув він слова ці: «Гей, Дранку, 378] Слів не бракує тобі, коли рук війна потребує, 379] Чи коли кличуть на раду старшину — приходиш ти перший. 380] Та непотрібно тут залу нарад заповняти словами; 381] Їх в тебе досить, бо тут ти в безпеці, аж поки нас ділять 382] Мури від ворога, поки рови не наповнились кров’ю. 383] Отже, грими тут словами, як завжди, мене боягузом, 384] Дранку, зови, — коли стільки поклала рука твоя тевкрів, 385] Стільки трофеїв на вславлених ними полях залишив ти! 386] Те, що у силі явити хоробрість завзята, ти можеш 387] Спробувать сам, ворогів-бо далеко не треба шукати. 388] Наші облогою мури вони звідусіль оточили. 389] Йдімо ж на них! Ти боїшся? Невже-таки завжди у тебе 390] На язику вітряному лише буде Марс войовничий 391] І у рухливих ногах? 392] Прогнаний я? Поганче, хто прогнаним зможе по праву 393] Звати мене, як побачить, що Тібр троянською кров’ю 394] Піниться й рід весь Евандра із коренем знищено й стільки 395] Зброї з аркадців ізнято. Мене не таким-бо пізнали 396] Бітій і Пандар великий, та й ті, яких безліч послав я 397] В Тартар, за день на валах перемігши і мурах ворожих. 398] Нам порятунку немає в війні, — так дарданцям, безумче, 399] Й власній кишені співай. І не гайся, поширюй безмежний 400] Пострах і силу вихвалюй народу, побитого двічі[418], 401] Силу ж латинську принижуй. Тремтять уже перед фрігійським 402] Військом князі мірмідонські, Тідід і Ахілл ларіссейський; 403] Річка Авфід завернула від Адріатичного моря[419]. 404] Навіть, як каже він вам, що ніби моєї боїться 405] Напасті, то по-мистецьки своє проти мене злочинне 406] Обвинувачення це лиш загострює він своїм страхом. 407] Ти ж не лякайся! Така, як у тебе, душа не загине 408] Від оцієї правиці, хай буде з тобою й в твоєму 409] Серці лишиться. Батьку, звертаюсь до тебе й прошу я 410] Отчих порад. Як ніякої ти вже надії на наше 411] Військо покласти не можеш і наша невдача єдина 412] Знищила нас уже зовсім, якщо уже більше ніколи 413] Щастя не зміниться наше, то миру благаймо і руки 414] Немічні наші до них простягнімо. Хоч той лише в мене — 415] Тільки, щоб доблесті всім нам вернулось хоч трохи старої! — 416] Той лиш в своїх починаннях щасливий і духом великий, 417] Хто накладе головою і землю почне уже гризти, 418] Ніж на таке щось дивитися мав би. Однак, якщо наша 419] Сила й юнацтво ще цілі і йдуть на підмогу народи 420] Нам і міста італійські, й троянцям їх слава коштує 421] Крові багато (й у них свої трупи, й по них пролетіла 422] Буря), то чом на початку самого ганебно здаємось? 423] Чом ще не грала сурма, а в нас серце холоне? Багато 424] Час і мінливого віку труди нам на краще змінили. 425] Поперемінно уже з багатьох, і не раз, глузувала 426] Гірко з нас доля, то знов на тривких відновляла основах. 427] В поміч не прийдуть Етол нам і Арпи[420]: Мессап з нами буде, 428] Лишиться з нами Толумній щасливий, зостануться й інші 429] Всі ті вожді, що їх стільки народів послало, велика 430] Слава зустріне і тих, кого ми зібрали в латинськім 431] Краю із піль Лаврентійських. І славна Камілла із вольсків 432] Кінні полки нам веде та міддю квітучі загони. 433] Що ж, коли тевкри мене лиш на бій викликають, і вам це 434] Теж до вподоби, й один я стою на заваді загальній 435] Справі, — то з рук цих звитяга з відразою ще не тікала, 436] Так, щоб тепер при такій величезній надії від чогось 437] Я відмовлявся. На бій я відважуся, хоч би й Ахілла 438] Він перевищив великого й зброю хоч мав би він рівну 439] Зброї, що руки Вулкана кували. Складаю в обіті 440] Вам свою душу й Латинові, тестю, я, Турн, що нікому 441] З давніх героїв в хоробрості не уступлю я. «Тебе лиш 442] Кличе самого до бою Еней»: я бажаю, щоб кликав; 443] Дранк і смертю не змиє провини, як гнів є тут божий, 444] Слави також не здобуде, якщо тут є слава і доблесть». 445] Так-то вони в час непевний держави на раді змагались. 446] Військо тим часом Еней із табору вивів до бою. 447] Аж надбігає до царського дому вістун, і велику 448] Він спричинив метушню і страху нагнав на все місто. 449] Бо сповістив він, що лавами тевкри надходять від Тібру, 450] З ними й тірренські полки виступають на ратному полі. 451] Переполох-бо упав на народ, і серця схвилювались, 452] Гнівом завзятим вони спалахнули; в гарячці й тривозі 453] Зброї жадають, юнацтво лиш «зброї!» кричить, та старіші 454] Сльози ковтають у смутку, але зволікають. А галас 455] З різних розбіжних думок, наростаючи, неба сягає. 456] Так, наче десь у гаю позліталися зграями птахи, 457] Або на рибою повних затонах Падузи курличе 458] Лебедів стадо захриплих. «Тепер, громадяни, — промовив 459] Турн, уловивши хвилину, — ви радьте, тут сидячи, раду 460] Й мир вихваляйте собі, а військо вороже нестримно 461] Рине на нашу державу». Ні слова не вимовив більше, 462] Швидко схопився й з високої вибіг оселі. «Волузе, — 463] Крикнув, — озброїтись вольсків загонам звели і рутулів 464] Вишикуй в лави. Ви ж разом, Мессапе і Корасе з братом, 465] Порозставляйте у полі широкому збройну кінноту. 466] Інші підходи до міста нехай укріпляють і вежі 467] Міцно обсадять, а решта у бій, як скажу я, за мною». 468] Зразу ж на мури усі подались і по місту розбіглись. 469] Збори і думи великі сам батько Латин залишає 470] І відкладає їх, ця-бо пригода сумна його з шляху 471] Збила. І сам він себе винуватить найбільше у тому, 472] Що не прийняв добровільно дарданця Енея і зятя 473] Місту не дав. Рови перед брамами ті вже копають, 474] Інші каміння і палі везуть. До кривавого бою 475] Знак дає грізна сурма. Усі мури вінцем обсадили 476] Хлопці й жіноцтво, бо крайня потреба усіх закликає. 477] Тут же й до храму Паллади на замок високий цариця 478] Іде з дарами, а з нею велика громада жіноча. 479] Поруч із нею Лавінія-діва, ота, що за неї 480] Стільки нещастя, і очі прекрасні свої опустила. 481] Слідом ідуть матері і сповнюють ладану димом 482] Храм весь, стають на порозі високім і тужні благання 483] Шлють до богині: «Могутня владичице збройна, богине 484] Воєн, Трітоніє-діво, своєю рукою приборкай 485] Зброю фрігійця-грабіжника, кинь його в порох обличчям 486] І умертви під високими брамами нашого міста». 487] Турн же, весь сповнений люті, до бою в той час готувався: 488] Панцир на себе надів і з червоної міді лускою 489] Їжився грізно, литки в наголінники з золота зброїв. 490] Не ослонив ще обличчя, та вже причепив він до боку 491] Меч свій, і, сяючи золотом, біг із високого замку, 492] Й серцем радів, і вбивав ворогів у своїх він надіях. 493] Наче той кінь, що від ясел зірвався з припону й дістався, 494] Врешті, на волю й, хазяїном ставши широкого поля, 495] На пасовища біжить, де кобил табуни випасають, 496] Або на річку знайому, де завжди привик він купатись, 497] Високо шию несе, і брикає, й ірже у своєму 498] Буйстві, а гриву по шиї, по грудях вітрець розвіває. 499] Тут проти нього з загоном із вольсків виходить Камілла. 500] Скочила з свого коня коло самої брами цариця. 501] Полк весь за нею те саме вчинив — всі стрибнули на землю 502] З коней своїх. І каже вона: «Якщо може по праву, 503] Турне, відвага собі довіряти, то я обіцяю 504] Проти загонів Енея і проти кінноти тірренців 505] Стати до бою сама. Дозволь мені першій зазнати 506] Всіх на собі небезпек бойових, а ти й піхотинці 507] Станьте під містом і мурів пильнуйте». А Турн, утопивши 508] Очі у грізну цю дівчину, в відповідь так промовляє: 509] «Діво, Італії славо, яку тобі дяку повинен 510] Скласти я словом і ділом? Та нині, коли своїм духом 511] Ти все на світі долаєш, діли вже й труди всі зі мною. 512] Якщо правдиві чутки і вивідачі вірно доносять, 513] Вислав злостивий Еней уперед легкозбройну кінноту, 514] Щоб чатувала на полі, а сам по стрімких, недоступних 515] Пнеться верхах і підходить під місто. Ось тут приготую 516] Засідку я — над стрімкою стежиною в лісі засяду 517] З військом в яру, де зійшлися дороги, а ти тоді стрінеш 518] Зброєю військо тірренське. З тобою також і завзятий 519] Буде Мессап, і латинські загони, й ряди тібуртинські, 520] Провід над ними всіма ти обіймеш». Ось так промовляє 521] Він, і Мессапа, й вождів союзних такими ж словами 522] Кличе до бою, й на ворога сам вирушає. Крутий там 523] Яр є, придатний на засідку й підступ воєнний, обабіч 524] Темна гущавина берег укрила; туди пробігає 525] Стежка вузенька, й вузькі лиш ізвори туди досягають, — 526] Доступ тяжкий туди. Тут, над цим яром, немовби на чатах 527] Аж на вершечку самому гори, є незнана рівнина — 528] Схови безпечні, чи хочеш ти справа, чи зліва вступити 529] В битву, чи скелі великі котить, якщо з гір наступати. 530] Юний герой наш сюди по знайомих дорогах подався 531] Й місце зайняв те, і тут він засів у лісах непривітних. 532] В небі тим часом Латонія подругу кличе до себе, 533] Опію бистру, одну із дівчат свого кола святого, 534] Й сумно до неї такими говорить словами: «Дівчино, 535] Ось на криваву війну йде Камілла і марно на себе 536] Зброю мою одягає, для мене з усіх наймиліша, 537] Не відтепер-бо так ніжно її полюбила Діана, 538] І не відразу любов їй солодка зворушила душу. 539] В час, коли силою був Метаб із держави Пріверна 540] Прогнаний — бо зненавиділи люди, — коли утікав він 541] З міста старого, то в січі воєнній в далеке вигнання 542] Виніс він доньку маленьку і дав їй ім’я материнське, 543] Злегка лише із Касмілли змінивши його на Каміллу. 544] Тож, пригорнувши її до грудей, він блукав по верхів’ях 545] І непрохідних лісах. Але й там долітали до нього 546] Стріли жорстокі і вольсків ватаги його настигали. 547] Тут йому шлях перетяв Амасен в його втечі, піднявши 548] Спінені води свої до верха берегів, бо прорвалась 549] Злива така з хмаролому. Він тут переправитись хоче, 550] Та зупиняє його немовлятко і острах за нього. 551] Довго роздумував він, поки вирішив так учинити: 552] Воїн тримав цей, до речі, в руці своїй спис величезний; 553] Був це осмалений чисто дубок сукуватий, до нього 554] Він посередині саме прив’язує доню, оплівши 555] Ликом і корком лісним. Спис рукою він дужою важить 556] І до небес посилає благання: «Ласкава Латонська 557] Діво, опіко лісів, я, сам батько, її на послугу 558] Передаю тобі. Зброю твою ухопивши, уперше 559] Помочі просить вона в цій від ворога втечі повітрям. 560] Діво божиста, благаю, візьми собі в дар те, що зараз 561] Передаю я непевному вітрові». Мовив це й кинув 562] Спис, розмахнувшись плечем. В шумі вод на свистячому списі 563] Понад рвучкою рікою летить бідолашна Камілла. 564] Миттю Метаб, якого вже близько юрба настигала, 565] Хвилям себе віддає й вихоплює спис із дівчатком 566] Із мурави, й переможно він Трівії дар цей підносить. 567] Не прийняло його місто ніяке ні в мури, ні в житло, — 568] И сам він із дикості рук своїх не простягнув би ніколи; 569] В горах безлюдних життям пастухів увесь вік свій прожив він. 570] Тут, між тернових кущів і звірини, вуховував доню — 571] Все молоком годував її, що у кобили із стада 572] З вимені в ніжні уста їй доїв. А скоро лиш перші 573] Кроки ступати дитя почало, то ручки маленькі 574] Списом він гострим озброїв і стріли, і лук перевісив 575] Через плече їй, маленькій; і замість злота в косі, й замість 576] Довгої палли[421], на тілі звисала у неї, на спині, 577] Від голови її, шкура тигриці. Вже ручкою вміло 578] Кидала стріли дитячі й довкола голівки крутила 579] Пращу на ремені звитім; уже й журавля убивала, 580] Що прилетів з-над Стрімону, чи білого лебедя часом. 581] Вже матерів з міст тірренських багато бажали даремно 582] Взяти її за невістку. Вона ж лиш Діану та зброю 583] І непорушну невинність дівочу кохає. Бодай би 584] Шалом війни не палала ніколи вона і ніколи 585] Не забажала боротись із тевкрами! Нині одною, 586] Певно, із подруг була б моїх милих. Та годі, як доля 587] Так напосілась на неї, то злинь же, о німфо, із неба 588] І завітай до латинського краю, де битву скорботну 589] Під нещасливою зводять зорею. Візьми це від мене, 590] З сагайдака вийми мстиву стрілу, нехай кров’ю обмиє 591] Гріх свій цією стрілою, хто б то не був, чи троянець, 592] Чи італієць, хто тіло поранити смів би священне. 593] Потім нещасної прах, її зброю, не боєм здобуту, 594] В хмару сповивши, візьму, щоб у рідній землі поховати». 595] Мовила так, а та, пролітаючи легким повітрям, 596] З шумом полинула, й чорная буря її огорнула. 597] В час той троянський загін вже до мурів підходив, 598] І всі етруські вожді, і вершники всі йшли рядами, 599] Турма[422] за турмою. Коні іржуть на широкому полі, 600] В чвалі копитами дзвонять, туди і сюди завертають, 601] З віжок натягнутих вирватись хочуть; а ниви, де глянеш, 602] Їжаться вістрями ратищ залізних, аж в небо йде сяйво. 603] В поле виходять на прю з ворогами Мессап і латинці 604] Бистрі, і брат його Корас, і воїнство діви Камілли, 605] Зброю вперед виставляють, напруживши дужі правиці, 606] Вістрями грізно розмахують, все гарячіші лунають 607] Крики мужів, що битися вийшли, і коней іржання. 608] А як загони наблизились, щоб долітала їх зброя, 609] Стримались трохи обидва ряди. Тоді раптом зірвались 610] З криком, і коням шаліючим ще піддають заповзяття. 611] І звідусіль викидають списи, і так густо, неначе 612] Сніг повалив, аж хмарою небо закрили. Найперші 613] Змірялись в битві списами Тіррен із палким Аконтеєм, — 614] З гуком великим загибель несуть один одному коні 615] Груди грудьми розтрощили. З сідла Аконтей вилітає 616] Так, мовби громом убитий, або якби з пращі хто стрельнув; 617] Гримнув далеко, й душа у повітрі розтала. Відразу 618] Лави схитнулись, тікають латинці, щити обертають, 619] Коней до міста женуть. Троянці їх гонять, і перший 620] Турми Азілас веде. Вже до брам наближались, як знову 621] Крик піднімають латинці, і коні слухняні звертають. 622] Ці утікають тепер, ослаблені віжки пустивши, 623] Так, наче хвилі мінливі, що з глибу морського наринуть 624] І по землі розіллються й вода понад скелі сягає, 625] Піняться й весь заливають найдальший пісок прибережний; 626] Потім назад вони котяться й знову, кипучі, із шумом 627] З скель опадають і, берег слизький залишивши, спливають. 628] Двічі етруски відважні гонили рутулів під мури, 629] Двічі тікали відбиті, назад оглядались і спини 630] Від ворогів заслоняли щитами. Коли уже втретє 631] Бій почали, то зчепилися цілими лавами й стали 632] Муж проти мужа, — зчинилася січа, й поранених зойки 633] Множились, трупи і зброя в кривавих потоках спливали, 634] Перемішались із людськими трупами гинучі коні. 635] Бій розгорявся. Не зваживсь, проте, Орсілох на самого 636] Ремула зблизька напасти, тож кидає спис у коня він — 637] Вістря під вухом застрягло. З удару цього аж шаліє 638] Звір гучноногий, і диба стає, і, не стерпівши болю, 639] Груди підносить, копитами високо б’є у повітрі. 640] Скинений воїн скотився на землю. Катілл же Іолла 641] Й сильного духом і тілом Гермінія збройного валить, 642] Голе чоло в нього й кучері світлі спадають на голі 643] Плечі, і весь він для зброї відкритий, та ран не боїться. 644] Гострий у плечі могутні уп’явсь йому спис, затремтівши, 645] Й вістрям пройнятий муж ізігнувся удвоє від болю. 646] Чорна струмує потоками кров, і трупи залізом 647] Множать бійці і смерті прекрасної в ранах шукають. 648] В цій кривавій різні амазонка Камілла гуляє 649] З сагайдаком на плечах, грудь одну лиш відкривши до бою. 650] То вона густо з руки посіває гнучкими списами, 651] То двоєсічним залізом в правиці махає невтомно; 652] Лук золотий і Діанині стріли бряжчать їй на плечах. 653] А відступить їй доводиться часом, свій лук обертає 654] Й стріли пускає дзвінкі. Добірні є подруги з нею — 655] Діва Ларіна, і Тулла, й Тарпея, що мідну сокиру 656] Грізно підносить, — усі італійки. Забрала до себе 657] Їх божественна Камілла в свій почет, в війні і у мирі 658] [423]Добрих своїх помічниць. Фракійські отак амазонки 659] Крешуть копитами лід ріки Термодонту й воюють 660] В зброї стоколірній чи в товаристві вони Іпполіти, 661] Чи як додому вертається Марсова Пентесілея[424] 662] Возом воєнним, круг неї ж велика громада жіноча, 663] Гойкають в дикому шалі й опуклими дзвонять щитами. 664] Діво жорстока, кого ти найперше, кого наостанку 665] Списом убила? Тіл скільки вмираючих кинула долі? 666] Клітія сину Евнеєві зразу, як лиш нагодився, 667] Довгим списом ялиновим ти груди міцні проколола. 668] Гине він, крові потоки спливають із нього, криваву 669] Землю кусає, вмираючи, й крутиться, рану обнявши. 670] Потім і Ліра, й Пагаса. Одного, як мав він схопити 671] Вбитого віжки коня, що падав під ним, а другого, 672] Як йому в поміч правицю простяг безоружну, — обидва 673] Стрімголов впали. До них додала Іппотада Амастра; 674] Здалека спис заганяє в Терея, по нім в Гарпаліка, 675] І Демофоонта, і Хрома; а скільки списів тих пустила 676] Діва із рук — стільки впало фрігійських мужів. Над’їжджає 677] Здалека також Орніт, на япігськім коні, у незнаній 678] Зброї, ловець. На плечах з бика круторогого шкура; 679] Голову вовча пащека вкриває велика, з зубами 680] Білими, з мордою разом, в руках його проста дубина. 681] Сам посередині війська іде, й від усіх він на цілу 682] Голову вищий. Його наздогнавши (зробить це не важко, 683] В час, коли цілий загін утікає), списом прошиває 684] Й так йому злісно говорить: «Ти думав, тіррене, що в лісі 685] За звіриною гасаєш? Прийшла тепер хвиля, що можна 686] Ваші хвальби вкоротити уже навіть зброєю жінки. 687] Та понесеш ти до батьківських тіней принаймні ту славу, 688] Що ти від зброї Камілли упав». Й Орсілоха, ще й Бута, 689] Велетнів двох, тут же вбила тевкрійських; з них Бута пробила 690] Списом, як він одвернувся, між панцирем і між шоломом, 691] Де прозирає шия, коли він сідає, й де зліва 692] Щит через рам’я спускається. А Орсілоха вбиває 693] Підступом: ніби тікає від нього й круг себе обводить 694] Колом великим, а потім з середини кола на нього 695] Раптом сама нападає й, підвівшись в сідлі мимоволі, 696] Дужу сокиру свою і крізь панцир міцний, і крізь кості 697] В нього вганяє, дарма що той проситься й ревно благає, — 698] Б’є многократно, аж мозок гарячий пливе по обличчі. 699] Тут попадається їй і син Авна, герой апеннінський, 700] Що зупинивсь перед нею від страху; це був не останній 701] з-поміж лігурів, що хитрістю вмів рятуватись, якби лиш 702] Доля йому дозволяла. Він бачить: ніяким вже чином 703] З бою не вийде і напад цариці стрімкий не відверне, 704] В підступи й хитрощі вдався і так їй почав говорити: 705] «Що це, жінко, мені за геройство, як в доблесті кінській 706] Силу свою ти вбачаєш? Відмовся від кінної втечі, 707] І на землі тут, нарівні зі мною, зустріньмося пішки: 708] Знатимеш, певно, тоді, кому шкодить хвальба пустослівна». 709] Мовив він так, вона ж, вражена боляче й сповнена люті, 710] Передає коня свого подрузі і без боязні 711] В зброї тій самій із голим мечем і щитом виступає. 712] Сам же юнак, того певен, що підступом цим переможе, 713] Кинувсь від неї тікати, віжки назад повернувши, 714] Й четвероногого шпорами гострими вчвал підганяє. 715] «Ах, ти, лігуре безчесний, бундючишся ти надаремно, 716] Прадідніх хитрощів цих, ошуканцю, ти марно вживаєш; 717] Не занесе тебе підступ до Авна лукавого цілим». 718] Мовила так і, немов загорівшись, своїми стопами 719] Сильними переганяє коня його й спереду віжки 720] Схоплює, зводить з ним бій і криваво на ворогу мститься. 721] Так, наче яструб священний з високої скелі на крилах 722] Легко у хмарах під небом голубку догнав і, схопивши, 723] Міцно трима й пазурами кривими її роздирає, — 724] Кров з неї ллється, і вирване пір’я літає в повітрі. 725] Батько богів і людей не байдуже це бачить очима 726] З вишнього трону святого свого на вершинах Олімпу. 727] Тархона в бій посилає грізний, тірренця, і гнівом 728] Серце його наповняє. Влетів на коні між убитих 729] І поміж лави тікаючих Тархон і військо до битви 730] Підігріває словами, по імені кожного кличе 731] Й так до рішучого бою відбитих він знов повертає: 732] «Що це за страх, жалюгідні тірренці, одвіку лякливі! 733] Звідки така малодушність? Ось жінка урозтіч вас гонить, 734] Цілі загони примушує з битви тікати. Навіщо 735] В наших правицях мечі, і списи нащо нам здалися? 736] А до Венери та битви нічної то ви не ліниві, 737] А чи як флейта крива[425] та заграє в честь Вакха й до танців, 738] Їжею повних столів і келихів, повних напоїв, — 739] Тут-то любов і старання, коли ворожбит провіщає 740] Радощі й жертви вас жирнії кличуть до гаю густого». 741] Мовив це й гонить коня він у битву на смерть очевидну, 742] Вихрем на Венула мчить і, з коня його миттю стягнувши, 743] Горне до себе правицею й, всю свою силу зібравши, 744] Ворога в себе на грудях везе крізь озброєні лави. 745] Крик аж до неба зчинився, усі зупинились латинці 746] І озирнулися разом. А Тархан, як та блискавиця, 747] Полем летить із озброєним мужем в руках; з його списа 748] Вістря відламлює він і відкритого місця шукає — 749] Рану смертельну завдати. А той, відбиваючись, руку 750] З горла відводить свого і силою здержує силу. 751] Начебто змія вхопивши і цупко тримаючи в кігтях, 752] Високо сизий злітає орел, а поранений змій той 753] Звивисто в’ється, й сичить його паща жахлива, й лускою 754] Грізно він їжиться й хоче до бою угору піднятись. 755] Той же нітрохи не менше своїм закривавленим дзьобом 756] Ворога вперто клює і крилами б’є у повітрі. 757] Так тібуртинця везе, тріумфуючи, Тархон із поля. 758] Слідом за щастям вождя й його прикладом мчать меоніди. 759] Тут же й Аррунт, що на те був призначений долею, хитро 760] З списом підходить, кружляє навколо Камілли швидкої 761] Й пробує щастя хвилину — відкіль би то легше вдалося. 762] Де між полків не повернеться діва у розпалі бою, 763] Стежить уже біля неї Аррунт, об’їжджаючи нишком, 764] Й де з перемогою від ворогів вона ноги виносить, 765] То непомітно й юнак керує туди свої віжки. 766] Тут або там їй перейде дорогу, довкола об’їде 767] Й списом надійним поганець махає. Хлорей тоді саме, 768] Той, що раніш був Кібели жерцем, уже здалека видний, 769] В зброї фрігійській ясніючи, мчав, аж кінь весь у піні, 770] В шкурі, що з міді лускою, мов пір’ям, була вся укрита 771] Й золотом скріплена. Сам вирізняючись він іноземним 772] Пурпуром ясним, з лікійського лука слав стріли гортінські[426]. 773] Лук же той був золотий, і шолом золотий був у нього, 774] Й плащ шафрановий на плечах, а поли його полотняні, 775] Що аж лопочуть на вітрі, він в вузол зібрав золотою 776] Жовтою пряжкою. Туніка в нього з вишиваним гаптом 777] І наголінники чужосторонні[427]. На нього одного, 778] Між усім військом на полі, наважилась дівчина сліпо, 779] Чи то щоб зброю троянську повісить у храмі, чи, може, 780] Щоб в золотій оцій зброї здобутій на лови ходити, 781] Й необережно за ним між всіма слідкувала рядами, 782] Бо розгорілось у неї жіноче бажання здобути 783] Збройні трофеї. Нарешті, угледівши слушну хвилину, 784] Кидає з засідки спис свій Аррунт і богів він благає: 785] «Страже святого Соракта, найвищий з богів Аполлоне[428], 786] Ми тебе перші шануємо й палим багаття з соснини, 787] В щирій побожності нашій поклонники вірні, ми прямо 788] Через вогонь по великому жару ступаєм ногами[429], — 789] Дай, всемогутній наш батьку, із нашої зброї цю пляму 790] Змити. Знамен-бо звитяги ніяких за те я не прагну, 791] Що переможу цю діву, ні зброї, здобутої з неї; 792] Подвиги інші дадуть мені славу; якби лиш ця пошесть 793] Впала від рани, яку я завдам їй, я радо без слави 794] В рідні міста повернуся б». Зглянувся Феб і молитви 795] В серце частину прийняв, а частину по вітру розсіяв: 796] Просьбу вволив, щоб Каміллу збентежену наглою смертю 797] Знищив; а щоб батьківщина свята його вздріла, відмовив, — — 798] Вихор полудня розвіяв слова ті. Тож вилетів скоро 799] Спис із руки й засвистів у повітрі, й всі вольски звернули 800] Пильну увагу свою і очі свої на царицю. 801] Та не зважала вона на той свист і дзвеніння в повітрі, 802] Не помічала і списа, що нісся до неї з ефіру, 803] Поки аж він долетів і, уп’явшись під голою груддю, 804] Глибоко в тілі застряг і напився дівочої крові. 805] Злякані подруги збіглися всі й підхопили владарку, 806] Впасти готову. Аррунт всіх раніш утікає, у серці 807] Радість мішаючи з жахом, не сміє ні списові вірить, 808] Ні до двобою із дівою стати. Так вовк отой хижий, 809] Як загризе пастуха чи вола щонайбільшого в стаді, 810] Високо в нетрі тікає гірські, поки стріли ворожі 811] Ще не наспіли, бо діла зухвалого він допустився, 812] Хвіст підгортає зі страху під себе й до лісу шугає. 813] Так і Аррунт із очей, увесь наполоханий, скрився 814] І, задоволений з втечі, в середину війська сховався. 815] Діва, вмираючи, списа з грудей хоче вирвать рукою, 816] Та поміж ребрами глибоко вістря залізне застрягло 817] Й держиться в рані. Гасне уся вона, й очі їй гаснуть, 818] Холодом смертним повиті, й рожевість обличчя зникає. 819] Й так тоді, дух випускаючи, мовити стала до Акки, 820] До однієї з подруг, яка їй була найвірніша, — 821] З нею єдиною звикла Камілла ділитись журбою, — 822] Так почала говорить: «До хвилини цієї, сестрице 823] Акко, могла я щось вдіять; тепер же тяжка мене рана 824] Перемогла, і світ весь для мене у темряві тоне. 825] Швидше до Турна біжи й передай цю останню новину — 826] Хай поспішає до бою й троянців задержить під містом. 827] Отже, прощай!» Це мовить, і віжки пускає, й на землю 828] Зсунулась вся мимохіть. Усе її тіло безвладне 829] Стигне поволі, на шиї зів’ялій голівка повисла, 830] Смертю огорнута, й зброя спадає, й душа у світ тіней, 831] Стогнучи гірко, відходить. І враз тоді крик неймовірний 832] Знявся до неба, до зір золотистих понісся. Як тільки 833] Впала Камілла, то бій загострився ще дужче, і тевкри, 834] Що тільки сили, всі лавами ринули разом до бою, 835] З ними й тірренські вожді, і Евандрова рать аркадійська. 836] А спостережниця Трівії Опія довго на горах 837] Ждала терпляче й за боєм тим стежила зверху спокійно. 838] Щойно побачила здалеку в гаморі воїв шаленім 839] Юну Каміллу вона, уражену смертю смутною, 840] Зойкнула болісно й мовила твердо, від щирого серця: 841] «Гей, як тяжко ти, діво, як страшно за те заплатила, 842] Що воювати взялась проти тевкрів! Не стало, самотній, 843] В поміч тобі навіть те, що в лісах шанувала Діану 844] Й стріли на плечах наші носила. Однак без пошани 845] В смертній хвилині тебе не залишить богиня, без слави 846] Смерть у потомків не буде твоя, і не скажуть, що вмерла 847] Ти без відомсти. Бо хто твоє тіло смів раною знищить, 848] Той, по заслузі, спокутує смертю». Був там великий 849] Пагорб могильний Дерценна, давнього князя Лавренту, 850] Біля гірського підніжжя високого, й тінню густою 851] Дуб заслоняв його. В леті легкім сюди німфа прекрасна 852] Злинула, й стежити з пагорба стала вона за Аррунтом. 853] Глянула, як він радіє, пишаючись марно, й до нього: 854] «Де це ти, — каже, — блукаєш? Іди-но сюди, тут на тебе 855] Смерть дожидає, належне тобі за Каміллу сплатити. 856] Може, загибелі ти й не чекаєш від зброї Діани?» 857] З сагайдака золотого, це мовивши, юна фракійка[430] 858] Гостру виймає стрілу і завзято свій лук напинає, 859] Й так тятиву відтягнула далеко, що разом зійшлися 860] Лука кінці, у той час як лівиця фракійки діткнула 861] Вістря, й на груди її з тятивою оперлась правиця. 862] Тої ж хвилини Аррунт почув, як стріла засвистіла, 863] І зашуміло повітря, і в тіло вп’ялося залізо. 864] А як останній він подих віддав і з грудей його вийшов 865] Стогін останній, забувши його серед поля чужого, 866] Товариші у пилу придорожнім його залишили; 867] Опія зразу ж крильми на небесний Олімп відлетіла. 868] Легкий Камілли загін без керманички перший розбігся; 869] Збиті, тікають рутули, й завзятий Атін утікає, 870] Навіть вожді повтікали, й шукає залишене військо, 871] Де схоронитися, й коней під мури міцні завертають. 872] Стримати тевкрів, що смерть, наступаючи, сіють навколо, 873] Стати в бою проти них — ні у кого вже сили немає. 874] Луки на плечах зомлілих метляються в них не напнуті, 875] Чотириногі у міру б’ють коні копитами поле, 876] Чорними хмарами пил клубочиться у вихрі до мурів. 877] З чатів на них матері, б’ючи себе з розпачу в груди, 878] Аж до небесних зірок свій лемент жіночий підносять. 879] Всіх, що в бігу до брами відкритої перші дістались, 880] Там роздавила юрба ворогів, що змішалися з ними; 881] Смерті лихої вони не уникли, й на самім порозі, 882] В батьківських мурах, під захистом власних домівок убиті, 883] Дух свій спускають. А ті зачинили ворота й не сміють 884] Й друзям своїм відчинить, тих, що просяться, взяти у мури. 885] Сталася тут найпечальніша січа між тими, що збройно 886] Вхід захищали до міста, і тими, хто рвавсь на ту зброю. 887] Дехто з невпущених перед очима батьків, що ридали, 888] Стрімголов під величезним напором у рів полетіли, 889] Інші наосліп, віжки пустивши, немов таранами, 890] Б’ють із розгону у брами і двері, на засуви взяті. 891] А матері у найвищому розпалі бою з тих мурів 892] (В них-бо загибель Камілли зміцнила любов до вітчизни) 893] Кидають стріли руками тремтячими, й палі з твердого 894] Дуба, і, замість залізної зброї, обсмалене кілля, — 895] Гаряче перші бажають умерти за батьківське місто. 896] В лісі тим часом жахлива та вістка наповнює страхом 897] Турнове серце, бо Акка великий неспокій нагнала: 898] Знищені вольсків загони, загинула в битві Камілла, 899] Вторгся до них уже ворог і, Марсовим сильний сприянням, 900] Все він захоплює, й страх аж до мурів сягає високих. 901] Турн, розлютившись (була-то Юпітера воля сувора), 902] Враз покидає узгір’я й ліси недоступні лишає. 903] Ледве зійшов він з очей і в чистеє поле подався, 904] Батько Еней, ізвором відкритим в той час увійшовши 905] Й переступивши хребет, із темного лісу виходив. 906] Так от обидва із військом до мурів вони поспішали 907] Й зовсім близенько один біля одного враз опинились. 908] Тільки-но глянув Еней на поля, що їх курява вкрила, 909] Бачить здаля, як ряди лаврентійські в полях розвернулись. 910] Також і Турн упізнав Енея суворого в зброї, 911] Близький вчуваючи тупіт копит і коней іржання. 912] Зразу вступили б у бій, почалась би тут січа шалена, 913] Але рожевий повів уже Феб аж до хвиль іберійських[431] 914] Втомлених коней купать, і днем поступивсь перед ніччю. 915] Стали під містом вони табори свої валом кріпити.

КНИГА ДВАНАДЦЯТА

Незважаючи на умовляння Латина і сльози Амати, Турн зважується на двобій з Енеєм, який без заперечень його приймає. Умови бою з обох сторін підтверджуються клятвами. Турнова сестра Ютурна, за намовою Юнони, підбурює рутулів почати замість того загальну битву, причому в ній поранено самого Енея. Зрадівши з цього, Турн іде в наступ на троянців. Еней, рану якого зціляє Венера, повертається в битву і довго шукає зустрічі з Турном. Цариця Амата, гадаючи, що Турна вже вбито, кінчає життя самогубством. Турн виходить на двобій з Енеєм. З волі Юпітера Ютурна відступає від брата, і Еней після тривалого бою убиває свого головного ворога.

 1] Турн, як побачив, що битва кривава латинів зламала, 2] Втратили дух вони, й очі усіх на ньому зупинились, 3] З нього жадають здійснить обіцянку[432], то сам запалився 4] Непримиренністю й гордим завзяттям. Мов лев на пунійських 5] Пастівнях, ранений тяжко у груди ловцями, до бою 6] Рветься завзято і м’язами трусить на шиї гривастій, 7] Ломить безстрашно той спис, що вбив йому в тіло злочинець, 8] З ревом вишкірює пащу криваву. Так само і в Турна 9] Лють зайнялась невгамовна у грудях. Тоді до царя[433] він 10] Раптом озвався і так у збентеженні став говорити: 11] «Турн відкладати не буде, не мають причини ламати 12] Слово енейці нікчемні, ані договір відміняти. 13] Я виступаю назустріч. Готуй же, мій батечку, жертву[434], 14] Лагодь умову. Бо я або скину цією рукою 15] В Тартар дарданця, із Азії втеклого, — хай же сідає 16] Військо латинське і стежить за боєм, залізом спростую 17] Сам звинувачення спільне, — або вже нехай переможе 18] Й візьме жоною Лавінію». Але із серцем спокійним 19] Відповідає Латин: «О, юначе з душею героя, 20] Скільки в завзятті нестримному рвешся вперед ти занадто, 21] Стільки повинен я все розсудить і в турботі про тебе 22] Зважить всі випадки. Маєш ти й Давнове батьківське царство, 23] Й міст є у тебе багато, здобутих твоєю рукою, 24] Й золото є у Латина, і рад він тобі його дати. 25] Інших дівчат є в латинів багато славетного роду 26] В землях Лавренту. Дозволь же гірку тобі правду сказати, 27] Щиру, без хитрощів, ти ж її добре затям собі в серці. 28] Доньку свою ні за кого з усіх женихів я тутешніх 29] Видать не міг (про це мені люди й боги віщували). 30] Здоланий я лиш любов’ю до тебе, спорідненням кровним, 31] Жінки сумними сльозами і, узи усі перервавши, 32] Взяв наречену від зятя[435], за зброю вхопивсь нечестиво. 33] Бачиш ти, Турне, які з того дня мені стались пригоди, 34] Війни які, і скільки ти перший трудів перетерпів. 35] Двічі побиті у битві великій, італів надії 36] Ледве підтримать ми можемо в місті. Ще Тіброві води 37] Теплі від нашої крові, все поле кістьми забіліло. 38] Як же вертатись назад? Не безглуздя нам мислі міняє? 39] Якщо по Турновій смерті в них бачити друзів готов я, 40] Чом не кінчити війну, коли він і живий, і здоровий? 41] Що мені скажуть рідні рутули й Італії решта, 42] Якщо на смерть — згинь це слово! — послав би тебе я, що сватать 43] Доньку у мене хотів? На війні ж то усяке буває. 44] Май милосердя до батька старого, що в рідній Ардеї 45] Тужить, далеко від тебе». Проте невгамовного Турна 46] Не зупинила ця мова. Ще дужче горить він, від ліків 47] Дужче хворіє. Як мова вернулась, почав говорити: 48] «Мій найдорожчий, покинь ту журбу, яку маєш за мене, 49] Дуже прошу тебе, смертю дозволь мені славу здобути. 50] Кидать списами і сіять залізо й ми вміємо, батьку, 51] Кров і від наших ударів тече. О, буде далеко 52] Мати богиня[436], щоб ніжно в жіночу хмарину окутать, 53] Як утікатиме він, та й самій щоб у тіні сховатись». 54] Та, боячися нового війни повороту, цариця 55] Плакала й, вмерти готова, так мовила зятю палкому: 56] «Турне, як в серці твоєму є шана якась до Амати, — 57] Цими словами гіркими тебе заклинаю: в нещасній 58] Старості нині мені ти єдина надія і захист; 59] Честь ти й держава Латина, і дому єдина підпора. 60] Лиш одного я прошу: відмовся із тевкрами битись. 61] Знай-бо, яка б тебе доля у тому бою не постигла, 62] Буде й моя вона: кину з тобою і я осоружний 63] Світ цей, не буду як бранка на зятя Енея дивитись». 64] Матері слів цих Лавінія слухає й росить сльозами 65] Щоки гарячі; палка соромливість вогняним рум’янцем 66] Личко розпалене вкрила. Немов хто багрянцем кривавим 67] Кість би слонову торкнув, або у трояндах рожевих 68] Ніжно б лілеї умить забіліли, така була барва 69] Личка дівочого. Серце у нього щемить від кохання, 70] Очі втопив у дівоче лице; і ще дужче жагою 71] Битви палає і коротко так до Амати він мовить: 72] «Мамо, коли я на Марсів завзятий двобій вирушаю, 73] Не проводжай ти сльозами мене, цим віщанням журливим, — 74] Турн все одно-бо від смерті не вільний. Ти зараз, Ідмоне, 75] Перекажи владареві фрігійському слово немиле: 76] Тільки-но виїде завтра рожева Аврора на обрій 77] У колісниці багряній, нехай не веде своїх тевкрів 78] Він на рутулів, хай рать відпочине й фрігійська й рутульська; 79] Нашою кров’ю ми долю війни вирішаймо; на тому 80] Полі обом нам дружини Лавінії треба шукати». 81] Так він промовив, і швидко додому вернувся, й, звелівши 82] Коні собі привести, аж зрадів, як до нього заржали. 83] В дарі величнім Пілумнові їх ще дала Орітія, 84] Білі, біліші від снігу, від вітру прудкіш. Довкола 85] Стали і жваві погоничі їх і, простягши долоні, 86] Груди поплескують, чешуть їм шиї гривасті. А сам він 87] Панцир вдягає на плечі, що золотом сяє й металом 88] Білим, а потім ще меч він бере в свої руки і щит свій; 89] Червоногривий шолом і той меч, який Давнові-батьку 90] Викував бог, повелитель вогню[437], і у хвилях стігійських 91] Загартував ще розжарений. Списа міцного своєю 92] Дужою взяв він рукою; той спис на середині самій 93] В залі стояв, на колону могутню опертий; з аврунка 94] Актора був це трофей. Ним із силою Турн потрясає 95] Й мовить: «О списе мій вірний, мойого бажання ніколи 96] Ще ти не зрадив; настала хвилина рішуча; то Актор 97] Мав тебе дужий, тепер ти у Турна в правиці. Вчини ж бо, 98] Щоб повалився у порох півмуж той фрігійський[438], а сильні 99] Руки мої, з нього панцир ізнявши, самого роздерли, 100] Кучері ж, звиті гарячим залізом і міррою злиті, 101] Геть забруднили». Отак він шаліє, лице облилося 102] Жаром, аж іскрами сипле, а очі вогнем розгорілись. 103] Страшно реве, наче бик, коли перший він бій починає, 104] Впреться ногами у пень і пробує гнів свій зігнати, 105] Та лиш вітрам посилає удари або розкидає 106] Купи сипкого піску, готуючись герць починати. 107] Та одночасно і грізний Еней, у Венериній зброї, 108] Запал до бою в собі нагнітає й роз’ятрює гнів свій, 109] Радий, що може таким договором війну закінчити. 110] Друзів він тим потішає своїх і сумного Іула, 111] Страхом повитого, і про свою їм нагадує долю, 112] Каже мужам занести його згоду Латину цареві, 113] Певного миру умови від нього йому пред’явити. 114] Вранці, лиш заграва рання верхів’я гірські золотити 115] Світлом взялася, а з глибу морського вже сонячні коні 116] Вийшли і з ніздрів, угору піднятих, сипнули промінням, — 117] Тут же, під мурами міста великого[439], міряли поле 118] Й підготовляли для бою й рутули, і тевкри і ватру 119] В самій середині, й спільним богам вівтарі із дернини; 120] Воду несли і вогонь, а на них фартухи пурпурові 121] Й зелень на скронях. Із брами густими спливають рядами 122] Збройні авзонські полки. А з противного боку троянське 123] Військо й тірренське, всілякого роду, озброєні, наче 124] Грізний їх Марс викликає до бою. Поміж тисячами, 125] Сяючи золотом та багрецем, їх вожді пробігають. 126] Був тут Мнестей, Ассарака нащадок, хоробрий Азілас, 127] Славний був витязь комонний Мессап, покоління нептунське. 128] Знак лиш дали, і кожен зайняв своє місце. Вбивають 129] Ратища в землю й щити опирають. Цікаве жіноцтво 130] Вибігло й чернь безборонна, і древні діди теж обсіли 131] Башти й покрівлі домів, інші товпляться в брамах високих. 132] Зверху гори, яка нині Альбанською зветься, — тоді ще 133] Ймення не мала, ні слави й хвали, — в тому часі Юнона, 134] Все оглядаючи перед собою, на поле дивилась. 135] Бачила там і лаврентів ряди, і троянців загони, 136] Й місто Латина. Богиня до Турна сестри[440], теж богині, 137] Що під опікою в неї озера і ріки шумливі 138] (Сам бог Юпітер її наділив, ефіру владика, 139] Честю цією за те, що забрав її цноту дівочу), 140] Так промовляє: «Німфо, окрасо річок, наймиліша 141] Серцю моєму, ти знаєш про те, що з усіх латинянок, 142] Тих, що в Юпітера, духом великого, мали невдячне 143] Ложе, тебе я єдину взяла і з охотою в небі 144] Місце дала тобі. Знай же про біль твій, щоб ти не жалілась 145] Потім на мене, Ютурно. Лиш поки здавалось, що доля 146] Лагідна й парки на те дозволяють, щоб справи латинські 147] Добре стояли, я Турна і мури твої боронила. 148] Нині я бачу, що цей молодець на зустріч невірній 149] Долі іде, що день парок і сила ворожа вже близько. 150] Я на цю битву й на ці договори не можу дивитись. 151] Ти, якщо маєш відвагу що вдіять для брата, то швидко 152] Йди туди, так і належить сестрі. Але, може, ще прийдуть 153] Кращі часи для нещасних». Заледве сказала слова ті, 154] Сльози рясні у Ютурни з очей полилися. Без ліку 155] Б’є кулаками себе вона в груди свої благородні. 156] «Це не на сльози пора, — їй Сатурнова донька Юнона 157] Каже, — йди швидше і брата рятуй, якщо можна, від смерті, 158] Може, війну ще продовжиш, укладений договір зірвеш. 159] Я тобі раджу, відважся». Дала настанови й лишила 160] В сумніві, дуже схвильовану, з раною в серці, у смутку. 161] Ідуть тим часом царі. Премогутню особу Латина 162] Четверо коней везуть; оздобою скроней у нього — 163] Променів двічі по шість золотих, а це доказ, що Сонце — 164] Предок його[441]. Турн парою білих на повозі їде 165] И широколезими має списами двома. З того боку 166] Батько Еней — цей початок всього покоління народу 167] Римського — зоряним сяє щитом, світить зброєю неба; 168] Поряд — Асканій, ця друга надія великого Риму. 169] З табору вийшли; і жрець в білій шаті пригнав щетинясту 170] Свинку, й ягницю вовнисту до ватри жертовної гонить. 171] Всі, повертаючи очі до сонця ясного, що сходить, 172] З рук обсипають крупами солоними жертву, мечами 173] Кінчики шерсті з чола цих тварин обтинають і ватру 174] З жертвенних чаш поливають. Тоді витягає із піхов 175] Меч свій побожний Еней і таке до богів шле благання: 176] «Сонцю і Земле, за вас стільки горя устиг я зазнати, 177] Свідками будьте молитви моєї, і ти, всемогутній 178] Батьку, і ти, його вірна дружино, Сатурнова донько, 179] Будь ласкавіша, володарко неба, до мене, й ти, Марсе, 180] Батьку преславний, що війнами з волі своєї керуєш. 181] Вас я, джерела й річки, закликаю і всі, скільки є вас, 182] Сили божисті високого неба і сині морської! 183] Все ж, як мене Турн авзонський в двобої тепер переможе, 184] Вийти повинні подолані в місто Евандра. З земель цих 185] Вийде й Іул; хай потім ніколи енейці не сміють 186] Напади збройно чинити й пустошити ці володіння. 187] А коли нашого Марса до нас Перемога прихилить, — 188] Скорше я так сподіваюсь, хай божа така буде воля, — 189] Не накажу я, щоб піддані тевкрам були італійці, 190] Й царства для себе не прагну. Тоді хай обидва народи, 191] Жоден не здоланий, злучаться разом, на рівних началах. 192] Дам лиш обряди й богів, а зброя Латинові-тестю[442] 193] Й влада хай тестю належить. Столицю для мене збудують 194] Тевкри, і назву Лавінія дасть їй». Еней так промовив. 195] Зараз по ньому Латин, правицю до зір простягнувши 196] Й очі до неба підносячи, так говорить починає: 197] «Я присягаюсь, Енею, так само землею і морем, 198] Й зорями, й дітьми Латони[443], й дволикого Януса ім’ям, 199] Силами божими й храмом святим невблаганного Діта, — 200] Батько, що громом союзи освячує, хай це почує. 201] Руку кладу на жертовник, боги і цей жар мені свідки, — 202] Зірвано мир і союз італійський не буде повіки. 203] Доля яка не була б, жодна сила не змінить моєї 204] Волі ніколи, хоча б затопило потопом всю землю, 205] Хоч провалилося б небо у Тартар. Так, як цей скіпетр, — 206] Він-бо, до речі, тримав своє берло в правиці, — ніколи 207] Віття зеленого з себе не пустить і тіні не кине 208] З часу, як в лісі від пня його стято і він під залізом, 209] Бідний, гілля — своїх рук — і листя — волосся — позбувся. 210] Деревом був він, а нині митцева рука його вбрала 211] В мідну оздобу й латинським батькам віддала, щоб носили». 212] Цими словами вони закріпляли свої договори, 213] Знаттю оточені. Стали тоді за обрядом тварини 214] Різать над жаром і нутрощі їм ще живим виривати, 215] І на жертовники ставили посуд, наповнений ними. 216] Все ж той двобій ще з початку здавався рутулам нерівним, 217] Тим-то чуттями всілякими їхні серця хвилювались; 218] Надто ж тепер, як побачили зблизька, що сили тут різні. 219] Страх цей підсилив і Турн, що вбік відійшов і смиренно 220] Шану віддав олтарю, свої очі додолу спустивши; 221] Щоки запалися в нього і постать юнацька ослабла. 222] Бачить Ютурна-сестра, що те хвилювання народу 223] Дужче росте, починає мінятись, і падає настрій, — 224] Втиснулась межи ряди, у середину, постать Камерта 225] Взявши на себе. Він з предків своїх був славетного роду, 226] Славен хоробрістю батька і сам у боях заповзятий. 227] Входить вона у середину, цілі своєї свідома, — 228] Сіє між воями вісті всілякі і так промовляє: 229] «Як вам не сором, рутули, за стільки таких ось героїв 230] Слать одного на загибель? Чи силою й кількістю, може, 231] Ми їм не рівня? Ось тут всі троянці, а з ними аркадці 232] Й лави етрусків, що з Турном змагатись їм доля судила. 233] Як доведеться нам битись, то їх лише стільки, що ледве 234] Вистачить в битві на нас вполовину. Він, справді, по смерті 235] Сяде між тими богами, яких вівтарям посвятився, 236] Виросте в славі і житиме вічно в устах свого люду; 237] Ми ж батьківщину загубим зате і змушені будем 238] Гордим служить владарям, ми, що тут на полях так вигідно 239] Розташувались». Від мови цієї юнацькі все дужче 240] Й дужче уми гарячаться, вже ремствують всі між рядами. 241] У лаврентійців, також і латинців міняється настрій. 242] Ті, що кінця сподівались війні і вбачали у тому 243] Свій порятунок, вже рвуться до бою, і прагнуть умову 244] Ту скасувати, і Турна недолі усі співчувають. 245] Ще додає їм щось більше Ютурна й з високого неба 246] Знак посилає, що жоден сильніше від нього не зрушив 247] Так італійських сердець і не звів їх оманним видінням: 248] Жовтий орел-бо Юпітера, в сонце рожеве злетівши, 249] Птиць надбережних зігнав цілу зграю, гучну і крилату. 250] Раптом спустився на хвилі, поганець, вхопивши у кігті 251] Лебедя дужого. Пильно зорять італійці: всі птахи 252] З криком вернулись з утечі — невидане диво! — й повітря 253] Крилами вщент затемнили, мов хмара, і ворога гонять, 254] Поки не здався він силі й, самим тягарем утомившись, 255] Випустив здобич із кігтів у річку і в хмарі сховався. 256] Гучно тоді всі рутули знак віщий вітають, до бою 257] Руки випрямлюють. Перший Толумній-авгур тоді мовив: 258] «Це було саме оте, чого часто в обітах просив я, 259] Це віщування приймаю, боги його нам посилають. 260] Тож під моїм усі проводом зброю беріте, нещасні, 261] Ви, яких зайда поганий війною лякає, як птахів 262] Тих слабосилих, і нищить насиллями вам узбережжя. 263] Скоро втече він на море глибоке і з вітром помчиться, 264] Станьте лиш ви однодушно у лави густі і цареві, 265] Взятому в вас, допомогу подайте». Слова ці сказавши, 266] Вибіг вперед він і списа з розгону на ворога кинув; 267] Свиснув той спис і в льоті розрізав повітря. Це сталось 268] Миттю; і миттю крик величезний зчинився, змішались 269] Всі їх ряди, всі серця запалилися в тім хвилюванні. 270] Спис той вдаряє туди, де навпроти у лавах ворожих 271] Дев’ять стояло братів, надзвичайно красивих; зродила 272] Вірна їх жінка єдина, тірренка, Гілліпу-аркадцю. 273] З них одному (це прегарний юнак був, у зброї блискучій) 274] Саме в тім місці, де золотом шитий вперізує ремінь, 275] Там, де під боком кінці два придержує пряжка, пробило 276] Ребра й на жовтий пісок повалило. Загін кинувсь братній, 277] Хлопці завзяті, розпалені жалем, схопили раптово 278] З піхов мечі, підіймають списи й вирушають наосліп. 279] З другого боку побігли ряди лаврентійські, а звідти 280] Ринуть троянці, мов повідь нестримна, а там агілліни, 281] З ними аркадці у зброї барвистій. Одне лиш бажання 282] Всіх огорнуло — зустрітися збройно. Розкинули зовсім 283] Всі олтарі, і всіляке знаряддя летить ураганом 284] Аж попід небо, йде дощ із заліза; а там прибирають 285] Вогнища й посуд. Латин утікає й богів із собою 286] Всіх забирає, що їх, не уклавши союзу, зганьбили. 287] Інші вози запрягають, ще інші — стрибають на коней, 288] Битись готові й мечі повиймавши. Мессап же бажає 289] Договір цей розірвати, тому на тірренця Авлеста — 290] Той був царем і мав царську відзнаку — конем напирає 291] Прямо на нього. А той, відступаючи, впав нещасливо, 292] Та на олтар, що був ззаду, зваливсь головою й плечима. 293] Просить пощади, нещасний. Мессап же тієї ж хвилини 294] Спис свій, мов сволок великий, згори із коня заганяє 295] Глибоко в нього і так промовляє: «Своє він вже має! 296] Це одна з кращих богам буде жертва». Сюди італійці 297] Збіглись громадою, зброю стягнули ще з теплого тіла. 298] Тут Коріней захопив з вівтаря головню розжарілу 299] Й з неї вогнем обсмалив обличчя в Ебуза, що ладивсь 300] Вдарить його. Борода загорілася буйна в троянця, 301] Чад розійшовся з горіння. Він зараз стрибнув і рукою 302] Лівою ворога, що розгубився, вхопив за чуприну, 303] Гне його ниць і колінами тисне додолу, і гострий 304] Меч заганяє під ребра. Там меч простягнув Подалірій, 305] Альса бажаючи вбить, пастуха, що у перших був лавах. 306] Альс же сокирою зразу розсік від чола все обличчя 307] До підборіддя йому, і кров’ю, що хлинула з рани, 308] Ворогу тіло й озброєння все водночас орошає. 309] Спокій того огорнув непорушний, заснув він залізним 310] Сном, і тьма навік-віки закрила ясні йому очі. 311] Благочестивий Еней, безборонну простягти правицю 312] Й знявши шолом з голови, своїм голосом дужим закликав: 313] «Гей, ви куди біжите, який знову тут розбрат зчинився? 314] Стримайте гнів свій, ми договір склали і миру умови 315] Стверджені вже. Я один маю право боротися збройно, 316] Отже, дозвольте мені ви й не бійтесь, рукою твердою 317] Згоду скріплю я, — жертва ця Турном мені завинила». 318] В мить ту, як він говорив це і так їм пояснював справу, 319] З свистом крилата стріла прилетіла і вцілила мужа. 320] І невідомо, з якої руки вона вийшла, чи, може, 321] З вихром яким долетіла, хто дав таку славу рутулам, 322] Випадок простий, чи бог який, може. Непам’ять закрила 323] Славу велику тієї пригоди, й ніхто не хвалився 324] Потім, що він заподіяв Енеєві рану. Побачив 325] Турн, що Еней уступає з рядів бойових, і вожді всі 326] Тут розгубились, і в нього надія вогнем спалахнула. 327] Коней і зброї жадає, на повіз вискакує гордо, 328] Й, віжки тримаючи, мчить, і багато хоробрих героїв 329] Шле на той світ, півживими багато волочить, і трощить 330] Повозом все, і списами, у втечі здобутими, мече. 331] Так, розгулявшись над водами зимного Гебру[444], кривавий 332] Марс гуркоче щитом, учиняючи битву, і гонить 333] Коней, ті ж швидше за Нота й Зефіра несуться по полю, — 334] Стогне, копитами бита, Фракії дальня країна, 335] Й божі супутники з чорним обличчям гасають навколо — 336] Жах, і Підступ, і Гнів. Отак же і Турн, запалившись, 337] Коней, паруючих потом, крізь січу жене по ворожих 338] Трупах, що смерть прийняли жалюгідну, і з глумом толочить. 339] Бистрі копита росою кривавою бризкають рясно, 340] Кров’ю просякнутий місять пісок у гонитві шаленій. 341] Смерті віддав він Стенела й Таміра із Фолем, ізблизька 342] Двох цих убивши, а третього здалека вцілив. Так само 343] З віддалі вбив двох Імбраса синів — і Лада, і Главка; 344] В Лікії виховав сам їх Імбрас, дав однакову зброю, 345] Чи то боротися пішими в битві, чи верхи з вітрами 346] Йти в перегони. Мчить в битву Евмед уже з другого боку, 347] В війнах славетний боєць, нащадок старого Долона; 348] Ймення по дідові мав він, по батькові силу і мужність. 349] Батько його, ішовши розвідником в табір данайський, 350] Повіз Пеліда за це зажадать в нагороду наваживсь; 351] Іншу за сміле бажання Тідід йому дав нагороду — 352] Більше ніколи йому не захочеться коней Ахілла. [272] 353] Здалека Турн, його в чистім побачивши полі, відразу 354] З віддалі списом легким аж до нього досяг і затримав 355] Повіз двокінний; зіскакує він з колісниці, й підходить 356] До півживого — упав той на землю, — й ногою на шию 357] Став, і з правиці його вихоплює меч полум’яний, 358] Глибоко в горло вганяє і так промовляє до нього: 359] «Лежачи міряй, троянче, Гесперії ниви, що взяти 360] Мав ти війною! Така нагорода усім, що посміли 361] Збройно на мене напасти, — міста вони так закладають». 362] Шле він йому в товариство Асбіта — пробив його списом, — 363] І Сібаріса, й Хлорея, й Дарета, за ним Терсілоха, 364] Далі й Тімета, що скинув з хребта його кінь норовистий. 365] Наче едонський Борей по глибинах Егейського моря 366] Гучно повіє, і там, де вітри напирають і хвилі 367] Котяться до узбережжя, а хмари тікають із неба, 368] Так перед Турном, куди б не звернувся, ряди відступають. 369] Гонить його й самого той розгін, так що спереду вітер, 370] Взустріч вдаряючи, чуб на шоломі йому розвіває. 371] Стерпіть такого розгону й навальної буйності тої 372] Довше не може Фегей, до повоза кинувсь, рукою 373] Правою кінську хапає вузду при запіненім роті 374] І завертає розігнані коні. Повис він на дишлі 375] Й тягнеться так, а спис його вістрям широким сягає, 376] Перебиває там панцир подвійний, де він відслонився, 377] Й дряпає тіло йому. Він же щит перед себе поставив, 378] Вийняв кинджал і кинувсь на ворога, щоб рятуватись. 379] Але як колесо й вісь у розгоні його зачепили 380] І стрімголов повалили на землю, то Турн, налетівши, 381] Голову поміж шоломом і верхнім панцира краєм 382] Легко мечем відрубав, на піску залишаючи тулуб. 383] В час той, як смерть розсівав над рівнинами Турн переможний, 384] Вірний Ахат, і Мнестей, і з ними Асканій Енея, 385] Кров’ю облитого, в табір приводять, а він за собою 386] Ноги заледве волік, підпираючись списом довжезним. 387] В люті стрілу він заломану пробує видобуть з рани 388] Й просить, щоб, як тільки можна, скоріш подали йому поміч, 389] Щоб розтяли йому рану мечем і до глибу розкрили 390] Сховок стріли і щоб знову негайно пустили до бою. 391] Вже десь знайшовся Япіг, син Іаса, з усіх наймиліший 392] Фебові, й той, в превеликій до нього любові, умінням 393] Обдарував його радо своїм, давши дар віщування, 394] Й гру на кіфарі, і стріли швидкі. Щоб продовжити далі 395] Батькові дні його віку останні, він вирішив силу 396] Зілля і вміння лікарське пізнати і тихій, без слави, 397] Праці віддатись[445]. Еней, зіпершись на спис величезний, 398] Стогнучи тяжко, стояв. Юнаки позбігались до нього, 399] Був біля нього й Іул посмутнілий. Але їхні сльози 400] Не зворушили його. А старець тим часом, напнувши 401] Й підперезавши свій плащ за звичаєм давнім пеонським[446], 402] Довго рукою цілющою й Фебовим зіллям могутнім 403] Пильно трудивсь, і марно стрілу правицею в рані 404] Він ворушив, і сильними марно старався кліщами 405] Вістря вхопить — не щастило ніяк. Аполлон не схотів-бо 406] В поміч прийти. А в битві на полі чимраз жахливіше, 407] Ближче все й ближче нещастя, туман уже небо вкриває, 408] Видно вже вершників близько, і стріли густим уже градом 409] Сиплються в табір. Вже неба сягають розпачливі крики 410] Тих, що бороняться, й тих, що в завзятім бою загибають. 411] Врешті, Венера, зворушена горем таким надаремним 412] Сина свого, ясенець[447] із крітської Іди зриває, 413] Що соковитим вкривається листям і цвітом багряним. 414] Знають те листя і дикі козулі, як стріли крилаті 415] Вб’ються в хребет їм. Венера його принесла, заховавши 416] В темній хмарині обличчя, й заправила в чаші блискучій 417] Воду цим зіллям таємно, щоб силу їй дать лікувальну, 418] Соків іще додала, і амброзії капель цілющих, 419] І панацеї[448], пахучої масті. Тією водою 420] Рану, нічого не знаючи, миє Япіг довголітній. 421] Раптом весь біль із тіла зникає, й затрималась кров десь 422] В рані глибокій. Стріла без чиєїсь тоді допомоги 423] Йде за рукою й сама випадає. І знов йому давні 424] Сили вернулися. «Мужеві зброю чимшвидше подайте, 425] Чом стоїте так?» — гукає Япіг і завзяття до бою 426] Перший йому додає: «Не людська в тому сила, Енею, 427] І не лікарське уміння, й не руки мої тобі поміч 428] Цю подають; діє вища тут сила якась божественна 429] Й шле на ще більше тебе вона діло!» Він, жадібний бою, 430] Зараз литки в золоті наголінники сильно обвивши, 431] Ждати вже довше не хоче, вимахує списом. Як панцир 432] Був уже в нього на плечах і щит його звичний при боці, 433] В зброї увесь, він Асканія, щиро обнявши, голубить, 434] Палко цілує його з-під шолома і так промовляє: 435] «Доблесті, хлопче, і праці тяжкої від мене учися, 436] Щастя ж — від інших. Правиця моя у боях цих для тебе 437] Захистом буде і до нагород приведе до великих. 438] Запам’ятай же тепер, — як досягнеш дозрілого віку 439] Й приклади близьких згадаєш, і те хай в душі твоїй встане, 440] Що показав тобі батько Еней і Гектор, твій дядько». 441] Так промовляє могутній герой і виходить із брами, 442] Й списом в руці потрясає великим; Антей із Мнестеєм 443] Тиснуться вслід, вся громада велика, лишаючи табір, 444] Струменем рине. Пил очі засліплює, бита ногами 445] Стогне земля. І побачив їх Турн, як навпроти із валу 446] Сходили; бачать авзонці, і трепет холодний пройняв їх 447] Аж до кісток. А найперша з латинів Ютурна, почувши 448] І розпізнавши той гул бойовий, стала з страху тікати. 449] Він же по полю, як вихор, летить і веде за собою 450] Чорну від куряви рать. Часом так до землі крізь сузір’я 451] Хмари ввірвуться, і йде хуртовина із повного моря 452] Прямо на сушу, і серце давно в хліборобів нещасних 453] Передчуває те все і щемить; а лихі буревії 454] Ліс вивертають і засіви стелють, все нищать довкола; 455] Шум перед тим ураганом вітри аж на берег доносять. 456] Так і ретейський вожай[449] свій виводить загін на вороже 457] Військо, що вийшло навпроти; ідуть вони муж коло мужа 458] В лавах густих. Тімбрей вбив мечем Озіріда страшного, 459] Вбив і Архета Мнестей, Епулона Ахат, а Уфента 460] Вбив Гіант; ще й Толумній загинув, віщун, той, що перший 461] Кинув свій спис у ряди ворогів. І жахливий до неба 462] Крик залунав; рутули, до втечі звернувшись на полі, 463] Так утікали, що курява встала за ними. Не хоче 464] Навіть тікаючих бити Еней, ні на тих нападати, 465] Що в рукопашну ідуть, ні на тих, що на віддалі спритно 466] Кидають списи; він тільки в цій куряві темній шукає 467] Турна, за ним лише стежить і з ним лиш боротись бажає. 468] Саме цього боячись героїня Ютурна найбільше, 469] Раптом Метіска, погонича Турна, додолу скидає, 470] Вирвавши віжки у нього, й лишає його, й коли з дишлем 471] Він покотився, сама його місце займає й керує, 472] Віжки хвилясті вхопивши до рук і узявши в Метіска 473] Голос, і вигляд, і зброю. Як ластівка чорна влітає 474] Десь на подвір’я велике господаря можного й пурха 475] Скрізь по високій світлиці, шукаючи корму скупого, 476] Щоб прокормити крикливе гніздо, й то в просторих щебече 477] Портиках, то над басейном, — так само Ютурна женеться 478] Кіньми поміж ворогами й на бистрій своїй колісниці 479] Все облітає й то тут, а то там тріумфуючим брата 480] Виявить, але до бою його допустити не хоче, 481] Лиш манівцями далеко літає. Еней же так само 482] З Другого боку зважає на витівки ті й не спускає 483] Мужа з очей, і його в розмаїтій рядів мішанині 484] Голосно кличе. І скільки на ворога оком не кидав 485] І перейнять на бігу не старався він коні крилаті, 486] Стільки ж і повіз вертала Ютурна. І що тут робити? 487] Лютість у серці даремно у нього кипить, і безладно 488] Журні думки в’ялять йому мозок. Мессап легконогий, 489] Випадком мавши в лівиці два списи, залізом окуті, 490] Раптом націливсь одним з них і в нього упевнено кинув. 491] Втримавсь Еней і, прикрившись щитом, схиливсь на коліно. 492] Спис, проте, в леті вершечок шолома відбив і відкраяв 493] Гребінь у воїна. Гнівом він зразу скипів, як угледів 494] Підступ довкола й побачив, що Турнові коні тікають 495] Із колісницею, й щиро взивав він до свідків, що згоду 496] Зламано, — і до Юпітера, й до вівтарів він звертався. 497] Врешті, до бою рушає в середину саму, — й сприяє 498] Марс йому в цім, — і страшну, без розбору, тоді різанину 499] Чинить і гніву своєму вже віжки цілком попускає. 500] Хто ж із богів ті страхіття мені оспіває, й жахливе 501] Кровопролиття, й загибель героїв по цілому полю, 502] Що заподіяв то Турн її сам, то володар троянський? 503] Але невже побажав ти, Юпітере, щоб між собою 504] Бились народи, що в вічному мирі їм жить подобало? 505] Довго не гаючись, з розмаху зразу ж рутула Сукрона — 506] Перший цей бій був, що тевкрам дозволив устояти в полі, — 507] Вдарив Еней поміж ребра, де смерть досягає найшвидше, 508] Й немилосердний свій меч заганяє в самісінькі груди. 509] Турн же Аміка скидає з коня, й, підійшовши, вбиває 510] Списом, а брата Діора мечем, і обом відтинає 511] Голови, й, кров’ю омиті, чіпляє обидві на повіз. 512] Той убиває Талона, й Таная, й героя Цетега, 513] Трьох їх кладе він в одному бою, ще й сумного Оніта, — 514] Це Ехіонів нащадок, а мати його — Перідія. 515] Цей убиває лікійських братів із землі Аполлона 516] І юнака, що даремно ненавидів війни, Менета, 517] Родом з Аркадії, а ремеслом було в нього рибальство 518] Над узбережжями рибної Лерни. Була там у нього 519] Вбога хатина, не знав він, сердешний, високих порогів, 520] Батько на найманім полі орав. Мов пожар, що огорне 521] Висохлий ліс з двох боків, і тріщить в нім галуззя лаврове, 522] Чи як в стремлінні швидкому з гірських верховин у долину 523] З клекотом спінені ріки біжать і на власній дорозі 524] Нищать усе і руйнують, — так само, з не меншим розгоном 525] Турн і Еней розгулялись у бої. І гнівом палає 526] В кожного серце, аж рве йому груди, що зроду не знають, 527] Як то подоланим бути, й тепер, що є сили, на рани 528] Рвуться. Муррана, що рід від царів латинських виводив, 529] З діда і прадіда кожне в тім роді ім’я було царське, 530] З повозу вбив сам Еней, великий пославши на нього 531] Скелі відламок, і сторчголов кинув його він на землю. 532] Той під ярмо і під упряж упав, і по ньому проїхав 533] Повіз, і в бігу копитами коні його потоптали, 534] З пам’яті те упустивши, що він їх хазяїн. А Гілла, 535] Що безугавно гасав і бундючно хваливсь, перестрінув 536] Турн і списа у скроні встромив йому, золотом криті, — 537] Вгруз він у мозок йому крізь шолом. І тебе, наймужніший 538] З греків Кретею, правиця твоя не спасла перед Турном. 539] Не захистили й Купенка боги[450], як Еней появився. 540] Груди свої він під спис, окутий залізом, підставив, — 541] Й щит не поміг йому мідний, сердезі. Еоле, й тебе ж бо 542] Бачило поле Лаврента, як падав в бою ти й далеко 543] Землю прикрив своїм трупом; ти впав, хоч полки арголійські 544] Не подолали тебе, і навіть Ахілл не звитяжив, 545] Той, що Пріамове царство розбив. Тут чекала на тебе 546] Смерть; там, у Лірні під їдою, дім твій стоїть величавий, 547] А в лаврентійській країні могила. Врешті, війська всі 548] Стрілися тут у бою, як дарданські, так і латинські. 549] Тут і Мнестей, і завзятий Серест, і Мессап був, приборкач 550] Коней, і мужній Азілас, й етруські фаланги, були тут 551] І аркадійські Евандра полки. І на що кому сила 552] Лиш дозволяє, так бореться кожний герой сам за себе; 553] Тут ні перерви нема, ні спочинку, кипить бій великий. 554] Тут саме мати-красуня Енеєві думку послала, 555] Зараз щоб якнайскоріше до мурів ішов і на місто 556] Військо своє скерував і заколот вніс між латинян 557] Нападом бистрим. І от між рядами він Турна шукає, 558] Водить очима наоколо й бачить, що місто спокійне 559] І не зачеплене боєм. І задум ще більшої битви 560] Перед очима його виринає: Мнестея, й Сергеста 561] Кличе до себе, й Сереста хороброго, трьох полководців, 562] З ними виходить на горб, а за ними підходить і решта 563] Воїнів-тевкрів, але ні списів, ні щитів, хоч як тісно, 564] Не відкладають. І тут на високім горбі поміж ними 565] Мовить Еней: «Негайно виконуйте те, що скажу я. 566] З нами Юпітер сьогодні. Ніхто не наважся баритись 567] В цьому для всіх несподіванім ділі. Я місто сьогодні 568] Знищу, причину війни, саме серце держави Латина 569] З димом пущу, із землею зрівняю високі будівлі, 570] Як не захочуть підданцями бути й, покорені, завжди 571] Бути слухняними. Маю чекати я, поки захоче 572] Турн воювати із нами й, побитий, знов бій починати? 573] Тут, громадяни, війни проклятущої корінь і доля. 574] Факели дайте й вогнем примусьте додержати слова». 575] Так промовляє, і всі в перегони, в строю клиновиднім, 576] Збитою лавою ринуть до мурів. Знайшли десь драбини 577] Раптом, вогонь десь з’явився ту ж хвилю. Одні добігають 578] Вже аж до брам і вбивають там перших, які нагодились, 579] Кидають інші списи і стрілами небо закрили. 580] Перший Еней між всіма до мурів простиг свою руку, 581] Й голосом дужим вину на Латина складає, і кличе 582] В свідки безсмертних богів, що вдруге він змушений битись, 583] Знов вороги італійці, що договір другий зірвали. 584] Між громадянами, страхом пройнятими, розбрат зчинився. 585] Тож одні радять відсунути засуви, брами відкрити 586] Перед дарданами й тягнуть самого царя аж під мури, 587] Інші беруться за зброю і мури біжать боронити. 588] Так-то пастух, який бджоли знайшов десь у скелі шпаристій, 589] Димом гризучим підкурить, вони ж, боячися за власну 590] Долю, розлазяться скрізь по восковому табору швидко 591] Й люто дзижчать, а чад по їх житлу розходиться чорний, 592] Глухо гуде тоді в скелі, і дим аж під небо несеться. 593] Ще одно горе спіткало бездольних латинян, що місто 594] Все до живого наповнило смутком. Як тільки цариця 595] Глянула з даху оселі, що ворог вже тут і займає 596] Мури, і вже над домами літають вогні, і не видно 597] Жодних рутульських рядів, і Турна немає із військом, — 598] Раптом здалось їй, сердешній, що в битві юнак вже загинув; 599] І, збожеволівши з болю, кричить, що всьому вона винна, 600] В ній-бо причина всього, і лихо все вийшло від неї. 601] Довго вона так голосить в тяжкім нерозвійному смутку, 602] Рве на собі свої шати багряні, умерти готова, — 603] Й високо зашморг під сволоком в’яже і гине нужденно. 604] Тільки-но вчули це горе латинські жінки безталанні, 605] Першою коси русяві свої Лавінія-донька 606] Рвать почала і лиця рожеві свої роздирати. 607] Стогін лунає з оселі, й навколо юрба шаленіє. 608] Чутка страшна розійшлася по місту, і всі занепали 609] Духом. Надходить Латин, одіння своє розірвавши, — 610] Вбили нещасного доля дружини й столиці руїна. 611] Голову пилом бруднить він свою, оскверняє сивизну, 612] Сильно винує себе, що дарданця Енея раніше 613] Він не прийняв і зятем своїм не назвав добровільно. 614] Турн же тим часом, воюючи в полі далекім, щоразу 615] Менше тікаючих гонить, все слабшає в нього завзяття; 616] Коней утомлених швидкість чимраз його менше втішає. 617] Вітер несе йому крики з сліпим перемішані жахом. 618] Насторожив свої вуха і чує він з міста непевний 619] Клекіт і шум невеселий. «Ой горе! Яка-то жалоба 620] Мури міські стурбувала і що це за крики до мене 621] З міста сюди долітають?» Отак він промовив до себе 622] Й, віжки міцніш натягнувши, ураз зупинивсь безпорадний. 623] Тут-то сестра, що Метіска, погонича, постать прибрала 624] Та керувала і кіньми, і віжками, й повозом, стала 625] Так промовляти до нього: «Відціль ми на плем’я троянське 626] Вдаримо, Турне, де шлях нам звитяга вказала, а там є 627] Інші, які оборонять покрівлі свої власноручно. 628] Там нападає Еней на італів і з ними воює, 629] Ми ж з цього напряму тевкрам завдаймо жорстоких ударів, — 630] Ти з цього бою не підеш, згубивши людей або славу». 631] Турн їй на це: 632] «Сестро, давно я пізнав, що ти хитро умову зірвала 633] Й перша в бої ці вмішалась, та марний обман твій, богине; 634] Хто ж тебе слав із Олімпу й трудів заповів тобі стільки? 635] Чи щоб жахливу ти бачила смерть безталанного брата? 636] Що тепер діять і як нам велить рятуватися доля? 637] Бачив на власні я очі Муррана, — а більшого друга 638] В мене немає, — як кликав мене він на поміч, великий, — 639] Муж той сконав від великої рани. Загинув, сердега, 640] Там і Уфент, ганьби щоб не бачити нашої, — тевкри 641] Тіло забрали і зброю його. Хай домівки руйнують? 642] Ще лиш бракує цього. Чи правиця моя не докаже, 643] Що помиляється Дранк? Чи, може, втечу тепер звідси, 644] Й свідком ще буде земля ця, як Турн утікає? Чи дуже 645] Тяжко вмирати? Батьків моїх духи, ох, будьте до мене 646] Ви хоч прихильні, як з неба боги вже такі не ласкаві. 647] Чистою з вами душею з’єднаюсь без цеї провини; 648] Не покажуся ніколи негідним батьків моїх славних». 649] Ледве промовив це, Сак над’їжджає крізь військо вороже, 650] Кінь його піною вкритий, стрілою ворожою тяжко 651] Зранений вид; він влетів і по імені Турна благає: 652] «Турне, одна лиш надія в тобі, — над своїми ти зглянься! 653] Все, наче грім, розбиває Еней і загрожує збройно 654] Замки італів найвищі в руїну усі обернути. 655] Вже смолоскипи летять на покрівлі; до тебе обличчя 656] Й очі до тебе звертають латини; не відає навіть 657] Сам цар Латин, кого з вас обрати за зятя, союзом 658] З ким поєднатись. А ще, на добавок до того, цариця, 659] Що найвірніша була тобі, руки на себе наклала 660] Й, пойнята страхом, втекла з цього світу. А там при воротях 661] Сам лиш Мессап і завзятий Атінас повздержують наступ. 662] Лавами їх вороги навкруг обступили густими, 663] Вістрями їжиться нива залізна. Ти ж в травах порожніх 664] Крутишся возом». Картина оця, така різнорідна, 665] Аж приголомшила Турна, і, дивлячись вдаль непорушно, 666] Мовчки стояв він. Все разом у серці однім вирувало — 667] Сором великий, і змішане з смутком безраддя, й кохання, 668] Що так шалено у грудях буяло, й свідомість одваги. 669] Щойно розвіялась мла, і до світла вернувсь його розум, 670] Очі палаючі він до мурів тоді повертає 671] З серцем тривожним і, ставши на повіз, на місто велике 672] Дивиться пильно. Під небо там знявся пожар, цілу вежу 673] Вже охопив і по поверхах грає; ту вежу, яку він 674] Сам збудував, бруси позбивавши, і витягнув вгору, 675] Сподом колеса підвів, ізверху містки приладнавши. 676] «Сестро, ось-ось моя збудеться доля — мене ти не стримуй. 677] Підемо ми, куди бог закликає і доля незламна. 678] Зважився я позмагатись з Енеєм і зважився в вічі 679] Глянути смерті гіркій. Безславного, сестро, ніколи 680] Ти не побачиш мене. Лиш шалом цим дай відшаліти». 681] Так промовляє і, скочивши з повоза, мчить через поле, 682] Через ворожі ряди і вихор летючої зброї, 683] В смутку сестру залишивши, й ряди бойові розриває 684] В бігу швидкому. Як з верху гори десь відірветься скеля, 685] Вітром відламана, що її злива підмиє, чи років 686] Давність, підкравшись, потроху розточить, і в прірву глибоку 687] Раптом летить із великим розгоном гора зрихлявіла, 688] Скаче по грунту і все, загортаючи, рве за собою, — 689] Ліс і худобу, й людину, — прорвавши ряди бойовії, 690] Турн так до мурів міських полетів, там де густо спливала 691] Кров’ю земля й де свистіли списи у повітрі. Рукою 692] Знак подає він і так промовляє: «Спиніться, рутули, 693] Стримайте зброю й латини, яка не була б уже доля, 694] Буде моя вона. Сам я повинен, по правді, за всіх вас 695] Змити за зламане слово вину й розв’язать все залізом». 696] Всі відійшли із середини й місце йому уступили. 697] Батько Еней, ім’я Турна почувши, свій замок лишає, 698] Мури лишає високі, і всі на путі перепони 699] Геть усуває, і, всякі свої відкладаючи справи, 700] Радості стримать не може, лиш брязкає зброєю грізно, 701] Наче Афон, або Ерікс, або й Апеннін сам, наш батько[451], 702] Буйно дубами шумить і веселе чоло, оповите 703] Снігом, до неба підносить. Уже і рутули, й троянці 704] Навперегін, уже очі й італи на нього звернули, 705] Й ті, що на мурах високих були й їх згори боронили, 706] Й ті, що внизу тараном розбивали твердиню, всі разом 707] Скинули зброю із себе. Могутній Латин із героїв 708] Дуже дивується, що хоч у різних околицях світу 709] Десь народились, а тут ізійшлися боротись залізом. 710] Ті ж, коли вільно відкрилося поле широке, списами 711] З віддалі кинули й наскоком в бій рукопашний вступили — 712] Аж задзвеніли їх мідні щити і земля застогнала; 713] Вої ж удари мечів ще подвоюють, — щастя і мужність 714] Разом сплелись тут в одно. Так часом на Сілі високій 715] Чи на верхів’ях Табурна бики два, в бою десь зустрівшись, 716] Чола ворожі один проти одного звернуть, і з жаху 717] Їх пастухи відступають, і вся череда заніміє; 718] В страху телиці стоять і чекають усі, бо не знають, 719] Хто буде в лісі хазяїн, за ким череда попрямує. 720] І з величезною міццю вони себе ранять взаємно 721] Й колють рогами, впираючись, дужими; кров’ю рясною 722] Шиї змивають і груди, а рев їх по лісу лунає. 723] Так поміж себе й троянець Еней, і син Давна геройський 724] Вдарили спершу щитами, що гуркіт пішов аж до неба, 725] Сам же Юпітер, зрівнявши вагу, терези встановляє 726] Й долі дві різні обох їх кладе, кого бій цей погубить, 727] Смерть в який бік переважить. Тут кинувся Турн — він гадає, 728] Що це безкарно обійдеться все, — і вгору піднісши 729] Меч, цілим тілом подався за ним і рубає; троянці 730] Ахнули тут, і латини злякались, в напрузі чекає 731] Військо обабіч. Та меч віроломний зламався і був би 732] В розпалі бою бійця на загибель лишив, якби втечі 733] Він рятівній не віддавсь. Тікає він швидше за Евра, 734] Щойно побачив меча незнайому йому рукоятку 735] У безборонній правиці своїй. Чутка є, що коли він, 736] Вперше у бій вирушавши, сідав на запряжених коней, 737] То залишив, поспішаючи, батьківський меч свій удома 738] Й зброю Метіска, візниці, вхопив, і її вистачало, 739] Поки розсіяні тевкри тікали; в бою ж як зустрів він 740] Зброю Вулкана[452] божисту, меч людський розбивсь від удару, 741] Наче крижина, на жовтім піску лиш поблискують друзки. 742] Турн, мов безумний, тікає зі страху по полю розлогім, 743] І то сюди, то туди він непевні заточує кола; 744] Бо навкруги уже тевкри густими рядами замкнули 745] Шлях перед ним, — і звідси — болото велике, а звідти — 746] Мури стрімкі оточили. Еней, хоч коліна, стрілою 747] Ранені, недомагають, а часом і біг зупиняють, 748] Розгарячившися, кинувсь в погоню й сягає ногами 749] В п’яти того, що зі страху тікає. Як гончий собака 750] Оленя в закруті річки догонить, або в загороду 751] З пір’я червоного[453] гавкотом вже зажене безугавним, 752] Той же, засади злякавшись і кручі над берегом річки, 753] Тисячу раз навмання то у цей, то у той бік стрибає. 754] Скорий умбрієць[454], проте, біля нього, вже дише на нього, 755] Ось-ось ухопить, здається, вхопив, уже клацнув зубами, — 756] Клацнув усе ж таки марно. І от тоді вереск великий 757] Зчиниться, берег і озеро аж відгукнуться, аж небо 758] Галасом тим залунає. Так Турн утікає й при цьому 759] Лає рутулів усіх, поіменно їх кличе, благає, 760] Щоб хтось подав йому меч його, всім їм відомий. Еней же 761] Смертю на місці загрожує кожному, хто лиш підійде. 762] Всім їм, у жах оповитим, грозить він, що місто зруйнує, 763] Й Турнові вже наступає на п’яти, хоч сам весь у ранах. 764] П’ять раз оббігли туди вже й сюди і назад завернули. 765] Не про малу нагороду-бо тут, не про жарти ідеться: 766] Бій за життя і за Турнову кров тут ведеться завзятий. 767] З листям гірким на гіллях там росла випадково маслина, 768] Фавнові-богу присвячена здавна. Те дерево дуже 769] Всі моряки шанували, й був звичай такий, що на ньому 770] Богу Лавренту дари і обіцяну одіж, як з моря 771] Хто урятується, вішав. Та пень той священний зрубали 772] Тевкри, щоб місце для бою було. Спис стримів там Енеїв, 773] Там він застряг, як летів, і стирчав у гнучкому корінні. 774] Тут Дарданід нахилився й хотів його вирвать руками, 775] Щоб досягнути того ним, кого був ніяк не спроможний 776] В бігу догнати. І от тоді Турн, непритомний зі страху: 777] «Зглянься, — благає, — о Фавне, і ти, милосердная Земле, 778] Зброю підтримай мою, шанував-бо місця я священні, 779] Ті, що їх так зневажають війною Енеєві люди». 780] Мовив він так і не марно по божу звернувсь допомогу. 781] Бо хоч і довго Еней над корінням цупким клопотався, 782] Вирвать не міг його, — так, мов зубами, там спис той тримало. 783] Поки завзято він там налягав і мозолився тяжко, 784] Вигляд Метіска, візниці, знов Давнова доня прибрала 785] Й братові меч подала. Обурило дуже Венеру 786] Те, що наважилась німфа на діло таке, тож підходить 787] І з-під коріння глибокого спис вона той витягає. 788] Ті ж, озброєнням горді обидва й піднесені духом, 789] Цей — у надії на меч свій, а другий — на спис і відвагу, — 790] Стали один проти одного й Марсовим дишуть змаганням. 791] А до Юнони тим часом, яка на бої споглядала 792] З хмар золотих, так промовив Олімпу володар могутній: 793] «Де ж бо, дружино, кінець цьому? Й що тут лишається, врешті? 794] Знаєш ти добре сама й признаєшся у тому, що богом 795] Рідним цієї країни судилось Енеєві бути[455]. 796] Доля його понад зорі аж винесе. Що ж ти готуєш? 797] Що за надію ти маєш, заклякнувши в хмарах холодних? 798] Чи випадало, щоб ранили бога смертельно, чи дати 799] Турнові вирваний меч, — бо Ютурна чи має без тебе 800] Силу яку, щоб знов переможені сил набирали? 801] Все це, нарешті, облиш і послухай мойого прохання: 802] Хай твого серця не сушить прихований біль, із солодких 803] Уст твоїх хай не виходять до мене сумні оці скарги. 804] Все до межі вже дійшло. Могла ти троянців гонити 805] Всюди, по землях, по морю, і війни страшні учиняти, 806] Дім руйнувати, весілля мішати зі смутком, — цього я 807] Більш не дозволю». Так мовив Юпітер. Сатурнова ж донька 808] Очі додолу спустила та й каже: «Тому, що я знала, 809] Можний Юпітере, цю твою волю, нерадо я Землю 810] Й Турна лишила. Не бачив би ти, як сиджу я самітна 811] На небесах і зношу тут правду й неправду. В вогненну 812] Хмару сповита при самих рядах я б стояла й тягнула 813] Тевкрів у битви нещасні. Я бідному братові поміч, 814] Правда, Ютурні порадила дати, дозволила й більше — 815] Зважитись, щоб рятувати життя нещасливому брату; 816] Та не веліла я їй, щоб лук натягала й пускала 817] Стріли. Що так воно є — клянусь джерелом невблаганним 818] Стікса самого. Для нас же, небесних богів, це єдина 819] Клятва священна. Але відтепер я усім поступаюсь 820] І ненависні лишаю бої. Одного лиш прошу я, — 821] Й жодним одвічним законом тут доля не в’яже нікого, — 822] Лиш задля Лацію й гідності влади твоїх же підданих. 823] Скоро вже мир укладуть між собою щасливим подружжям, — 824] Хай вже так буде, — як згоду й закони складуть, не наказуй 825] Ти самобутнім латинам зміняти старе своє ймення, 826] Мову й одежу, стати троянцями й тевкрами зватись. 827] Лацій хай буде й альбанські царі хай будуть тут вічно, 828] Римський хай рід італійською доблестю буде могутній. 829] Троя пропала, дозволь їй пропасти із іменем разом». 830] Каже, всміхнувшись, творець і людей, і всієї природи: 831] «Справді, сестра ти Юпітера й друга Сатурнова парость, 832] Гніву-бо в грудях твоїх аж цілі клекочуть потоки! 833] Але вгамуйся і викинь із серця цю лютість даремну. 834] Дам, чого хочеш, і сам, переможений, здамся охоче. 835] Батьківську мову і звичаї рідні задержать авзонці, 836] Й зватися будуть, як звались. Лиш кровно із ними змішавшись, 837] Тевкри поселяться тут. Лиш закони й священні обряди 838] Дам їм усім і в мові єдиних зроблю з них латинян. 839] Вийде відціль таке плем’я, з авзонською змішане кров’ю, 840] Що благочестям, побачиш, богів і людей перевищить. 841] Жоден народ тебе так, як вони, шанувати не буде[456]». 842] Згоду Юнона дала на це радо й свій погляд змінила, 843] Й, хмари лишаючи, вийшла вона із небесних просторів. 844] Все це скінчивши, щось інше вже батько снує в своїх мислях: 845] Хоче із бою від брата відкликати зовсім Ютурну. 846] Дві є, як кажуть, потвори, прокляттями їх називають — 847] Ніч породила-бо їх безпросвітня й тартарську Мегеру 848] З ними, і шиї такими ж гадюками їм обкрутила, 849] Й крила дала їм, мов вітер. Вони до порога приходять 850] І до престолу Юпітера, грізної влади, і острах 851] Множать у смертних нужденних істотах, як цар над богами 852] Пошесть жахливу і смерть насилає й лякає війною 853] Ті городи, які чимсь завинили. Одну із них бистру 854] З неба високого сам посилає Юпітер, звелівши 855] Знаком зловісним Ютурні з’явитись. Вона полетіла 856] Й вихром швидким опустилась на землю. Неначе крізь хмари 857] Парф чи кідон[457] з тятиви, натягнувши, стрілу посилає, 858] В жовчі отруйній намочену, й та невидимо зі свистом 859] В пітьмі летить і рани з собою несе невигойні. 860] Так же і Ночі дочка ізнялась і злетіла на Землю. 861] Щойно ілійське побачила військо і Турна загони, 862] Раптом змінилась на птаха малого, що десь в гробовищах, 863] Сидячи пізно вночі, або на покрівлі високій, 864] Скиглить у пітьмі зловісно. Тож вигляду цього прибравши, 865] Турнові перед очима то в цей, то у той бік потвора 866] З шелестом шумним шугає і крилами в щит ударяє. 867] Вражений цим, він незнане до того відчув оніміння, 868] Волос наїживсь од жаху, і голос у горлі осікся. 869] Щойно почула сердешна Ютурна здаля і впізнала 870] В люті потвори свистіння, куйовдить розпущені коси, 871] Нігтями ранить сестра свої лиця й сама себе в груди 872] Б’є кулаками. «Мій Турне, чим може тобі помогти ще 873] Рідна сестра? Що, жорстокій, мені залишилось? Яким-бо 874] Листом продовжу тобі я життя? Чи зможу я встоять 875] Перед такою потворою? Я вже ось-ось залишаю 876] Збройні ряди. Не лякайте мене ви, о птахи огидні, 877] Я пізнаю вже удар ваших крил, і їх шум смертоносний 878] Добре я чую, і вже розумію суворі накази, 879] Дані Юпітером великодушним. Таку нагороду 880] Він за невинність дівочу дає? Нащо дав він безсмертя? 881] Нащо він смерті можливість відняв? Коли б тільки могла я 882] Біль цей безмежний урвать, в царство тіней полинути з братом 883] Бідним моїм. Я безсмертна? Що з того, мій братику рідний, 884] Що мені миле без тебе? Коли ж та земля підо мною, 885] Врешті, розступиться й пустить на той світ богиню до тіней?» 886] Тільки промовила, й голову синім плащем заслонила, 887] Й, гірко ридаючи, в річку глибоку богиня пірнула. 888] Та не вгаває Еней і виблискує ратищем довгим, 889] Мов ціла жердь, і так промовляє із гнівом у серці: 890] «Турне, чого тут чекати, чому зволікаєш? Змагатись 891] Треба не в бігу, а зброєю гострою зблизька. Зміняйся, 892] В що лиш захочеш, зроби все, що вдієш відвагою й хистом, 893] Хочеш на крилах злетіть аж до зір чи у землю заритись?» 894] Той же, лише головою хитнувши: «Не грізне, зухвальче, 895] Це твоє слово гаряче, а грізні богове для мене, 896] Грізний Юпітер». І більше ні слова, оглянувсь на давній 897] Камінь великий, — він в полі межею стояв випадково, 898] Щоб суперечку за ниву рішати. Взяло б його ледве 899] Шість пар на плечі добірних мужів, що земля їх зродила. 900] Він же у руку тремтячу вхопив, і, розбігшись, підскочив 901] Вгору, і кинув на ворога. Та не пізнав себе зовсім 902] Ані у бігові, ані в ході, коли скелю велику 903] Кидав, вхопивши з землі, — затремтіли коліна, й застигла 904] Кров, наче лід той холодна, і камінь, що Турн у повітря 905] Кинув ним, не пролетів всього поля між ними, не вдарив 906] Так, як належить. Неначе у сні, як нічний відпочинок 907] Зліплює втомлені наші повіки, й здається нам, ніби 908] Хочемо бігти кудись, у розгоні і серед напруги 909] Падаєм ми у безсиллі; язик нам не служить, і більше 910] В нашому тілі знайомої не вистачає нам сили, 911] Голос із уст не виходить, не можемо й слова промовить. 912] Так ото й Турнові, в чім не шукав би дороги рятунку 913] Він у своєму завзятті, то злюща богиня відмовить 914] Успіху. Всякі чергуються в серці його почування. 915] То на рутулів подивиться він, то на місто; зі страху 916] Він зволікає й тремтить, неминучого ждучи удару. 917] Стежки до втечі не видно, ні сили на ворога стати, 918] Ні колісниці нема, ні сестри, що піклується нею. 919] Поки вагавсь він, Еней замахнувся і спис смертоносний, 920] Простір очима відмірявши, кинув, вперед нахилившись 921] Тілом усім. Не свище так камінь, із пращі на мурах 922] Кинутий, ані від грому не йде такий гул у просторі, — 923] Спис той летить, наче вихор із чорної хмари, й несе він 924] Смерть неминучу. Він панцира край пробиває і крайні 925] Кола щита семирядні, й стегно він із свистом проймає. 926] Збитий ударом із ніг, підломивши коліна, на землю 927] Турн величезний звалився. Із зойком зірвались рутули, 928] Зойк цей аж гори відбили, і гомін його розійшовся 929] Ген по високих горах. Від землі він тепер у покорі 930] Очі підвів і, з благанням правицю до нього простягши, 931] Так промовляє: «На що заслужив я, приймаю, не буду 932] Ласки просить, покористуйся правом. Проте, якщо, може, 933] Згадка про батька зворушить тебе, то благаю, — у тебе 934] Теж був старий такий батько Анхіс, — ти над старістю Давна 935] Май милосердя, й мене, чи як хочеш, лише моє тіло, 936] Світла позбавлене, рідним віддай моїм. Бо переміг ти, — 937] Свідки авзонці, як я простягав, переможений, руку. 938] Буде тобі за дружину Лавінія; далі не йди вже 939] В злобі своїй». Суворий Еней зупинивсь, озирнувся 940] Й збройну затримав правицю. І стала поволі ця мова 941] Серце м’ягчити йому, коли зверху плеча він побачив 942] Ремінь злощасний і блиснули пояса бляшки знайомі 943] З хлопця Палланта, що Турн йому рани завдав, перемігши, 944] Й в себе на плечах носив цю з ворога зняту відзнаку. 945] Щойно очима Еней упізнав оту здобич воєнну, 946] Пам’ятку бою гіркого, розпалений гнівом шаленим 947] Грізно він скрикнув: «То звідси ти в зброї, що зняв з мого друга, 948] Вирватись хочеш? Паллант тебе в жертву приносить цією 949] Раною, мститься Паллант, випускаючи кров цю злочинну». 950] Так промовляє і з люттю в наставлені груди ворожі 951] Меч заганяє. А в Турна ослабло й застигло все тіло, 952] Дух застогнав і до тіней понурих подавсь неохоче.