Один із персонажів Набокова, пригадую, говорив щось на кшталт:

«„Тінь за серцем“ - хороша назва для поганого роману». В нашому випадку маємо, здається, ситуацію дзеркальну - «Замість крові», на мою думку, не надто вдала назва для доброї книги. Але принаймні дає мені можливість писати оце замість передмови замість власне передмови. Тим більше, що книга справді добра і не потребує передмов.

Чи можна, чи варто, чи не зайве писати щось про нову книгу Світлани Поваляєвої - питання в певному сенсі риторичне. Бо вже пишу.

Напочатку річ очевидна: більшість соціумних новотворів із тавром Просвіти, Міністерства культури, Комбатантів освіти та Податкової інспекції будуть, вочевидь, праведно обурені й аґресивно невдячні. «Що ж це таке?!» - правдоподібно, вигукнуть вони. - «Пропаґанда наркотиків, сексуальної розпущеності й аполітичності!

Де національна самосвідомість, де наша мова солов’їна й традиційна цнотливість? Де світлі ідеали, за які боролися наші діди й батьки (що їх ми так успішно погноїли у в’язницях чи на засланні)?» Ну і так далі. Пісня відома. Та вся іронія в тому, що я б і сам не проти виголосити щось подібне. Куди ж це в біса котиться «бібліотека журналу Четвер», а разом із нею й уся українська література (мало би бути навпаки, однак це несуттєво)? Знову чорнуха, ненормативна лексика, психоделія зразка ранніх 60-х та інше лайно. Можна було б услід за живучим старушком Лемом констатувати: «…немає такого свинства, такої бридоти, такої смердючої риганини, якої б не виставлялося на показ, не репродукувалося і захоплювалося б нею... Ніколи так переконливо й наполегливо, як тепер, не демонстрували нам митці людську ницість виключно для того, аби викликати шок».[1] Попри суттєву різницю віку та світоглядів із автором цієї цитати я часто маю подібне враження від т. зв. «сучасного мистецтва». Однак це жодним чином не стосується книги Світлани Поваляєвої, книги напрочуд світлої, доброї, часами навіть романтичної. Ніхто нікого шокувати не збирався. Ненормативна лексика? Як це не дивно, тут вона не лише не ріже вухо, а й не впадає в око, обминаючи якимось чином усі отоларингічні й офтальмологічні центри. Вона природна й органічна в потоці напівавтентичного напіввигаданого сленґу. Можливо, тому мимохіть звертаєш увагу радше на різні милі евфемізми, яких теж не бракує у цьому лексично перевантаженому тексті. Наркомани, торчки, рокери, суїцидники та інші почвари? Ну що ж - цього добра ще вистачає в нашій молодій державі, і це ще не найгірше з того, чого в ній вистачає.

Чорнуха? Та вийдіть, блін, на вулицю, або ввімкніть телевізор і роззуйте нарешті очі. Ще й не таке побачите. І все ж таки, оскільки маємо справу з літературою, найбільше спротиву викличе, мабуть, лексика, хоч саме в ній ховається таємниця магії роману.

Питання мови тут надзвичайно важливе ще й тому, що це чи не перша по справжньому вдала спроба передати арґо певної субкультури (в даному випадку наркотичної) українською, хоча «па жизні» вся описана публіка (спільнота, тусня) зазвичай російськомовна. Інший приголомшуючий аспект: ліричний герой (ах, як доречне тут слово «ліричний») - чоловік. Автор, як ви вже здогадалися, - жінка. Як правило, літературна трансвестія закінчується неуникним фіаско. Практично завжди десь вкрадається фальш, яка псує всю гру. Та в «Замість крові» немає ні зерна неправди. І це викликає захват. Заворожує. Провокує непотрібну компліментарність і підозри в містифікації. Досьогодні не певен, чи може чоловік проникнути в глибини жіночої психіки. Але те, що Світлані Поваляєвій вдалося осягнути психологію чоловічу, сумніву не підлягає.

Чим же насправді є ця книга? Історія дуже дивного кохання (чи кількох кохань, чи, може тільки їх ілюзій), щедро присмачена наркотичними візіями, прикольними історіями з життя марґіналів, авторефлексіями та не надто вдалими пошуками власного «я». Усе це, повторюся, в психоделічній атмосфері ранніх 60-х з обов’язковими посиланнями на Берроуза, Керуака та дещо молодших їхніх адептів. «Якого хріна, - питаю я себе, перечитуючи з редакційного обов’язку стоси найновішої літератури, - ці молоді ведуться на запліснявілі гіпівські (необітниківські, постпанківські тощо) ідеї?»

З якого дива 18-20-річні аутсайдери знову слухають Моррісона, Гендрікса, Джоплін, не кажучи вже про King Crimson, Creedance Clearwater Revival чи Van Der Graaf Generator? Мало їм Eminem і Portishead? І чому я, олдовий, крутий і прадвінутий, маю вислуховувати сентенції цих малолєток про ідеали своєї юності? Не знаю. Можливо, тому, що історія має тенденцію повторюватися.

Можливо, через те, що ЦЕ суспільство не перехворіло дитячими хворобами тоді, коли ними хворіла решта світу, а в зрілому віці саме дитячі хвороби переносяться найважче? Може бути. В кожному разі почуваюся так, ніби хтось безпардонно впхався на мою останню територію. Бо ніби що мені залишається в такому разі? Хіба якісь всіма забуті T.Rex, Cat Stevens, Thin Lizzy чи, не дай Боже, шизанутий John Zorn. Та й то невідомо, чи не пролізли в о н и вже й туди, ці інфантильні жертви ґлобалізму (політкоректності, унісексу), що ніби-то сповідують культурні культові релігії 40-річної давності, а самі нахабно і безвстидно користаються інтернетом, мобілами etc.

Хіба що в McDonald’s не ходять (чи то в силу якогось химерного кодексу честі, чи то просто від нестачі грошей). Ну, і за це спасибі.

Але повернімося до нашої героїні. Тобто до її героя. Обкурений і обдовбаний він вештається якимись віртуальними (ага!) просторами, шукаючи невідомо чого й кого. Усе це на тлі тотальної антисанітарії, епатажного пофіґізму, асоціальності й якоїсь непереконливої «прутні», виділеної в тексті курсивом. Чи тягне це на маніфест нового покоління? Не думаю. Та й навряд чи Світлана Поваляєва ставила перед собою таке завдання. Її проза глибоко інтимна (так глибоко, що ця інтимність іноді має гінекологічно-проктологічний характер).

До того ж усі ці вигадані кимось знічев’я «дженерейшен пі», «ґенерації ніц» та «поколіннях» давно вже задовбали, як колись задовбували «кінці історії» й різні інші «кінці». Отож, аби підвести бодай якусь сумнівну риску, скажу річ гранично тривіальну: «Замість крові» - це пронизлива й світла історія усе-таки-кохання, уеs-таки-життя, що, як відомо, завжди неповторне й випадає з будь-яких культурних чи ідеологічних контекстів.

«З кожною крапкою вмирає речення», - здається, так пише авторка. «І починається нове», - додам від себе.

Іздрик

Щоночі ретельно не можу забути недбало прожитий день.

З очей на поверхню лиця спливають глибоководні почвари спогадів, що запинають від мене ваше сьогодення. «Я дивлюся на безлад у моїй кухні й розумію, що життя моє здійснюється»…[2] Мацьопкий напівзруйнований струхлявілий рудиментний балкончик прилаштувався до стіни, неначе гніздо ластівки, з нього легко зірватися, коли куриш безтямно, в самій лише футболочці, шкіра стає гусячою, а у підворіттях сурмить крижаний вітер. Дівчинка в уніформі блазня - маленька, не вища за мешту, - плигає з клітки на клітку: червона… зелена… червона… зелена… жовта (мов яблуко в осінньому саду). Осінь накрила малих комах. Хробак повзе крізь яблуко у ритмі блюзу. З неба сипляться повні Місяці, крізь віконце сипле сніг, ялини шкрябають гори, сліпнуть птахи в хуртовині… Безлад у моїй кунсткамері.

Безлад, як і чари, вже не зупиниш - варто лише йому початися… Я бачу, як серце моє дріботить повз калюжі - немов кошеня з очима зимового сонця, з розпухлими, неначе ядерний вибух, зіницями, сповненими оксамиту серпневого неба вночі. Натомість куті підбори моїх панкових черевиків дзвонами відбиваються від стін й відлунюють вночі кроками статуї Командора - навпростець через море, по водах пам’яті, - пожбурена у Вічність луна. Плетиво провулків, вулиць, з кишені все вивалюється на долівку, наче при шмоні, й шукати копійки, що розкотилися на всі боки - немає щонайменшого сенсу… Подумки відраховую кількість пройдених Я за останні сто метрів. Кроків все ж таки більше виходить: приблизно десять на темно-синє авто й двадцять сім - на осінній тролейбус, що їде в минуле депо майбутнього літа, просяклого юшкою мідій, розбитим портвейном, цибулею, кавуном… там персики такі зелені, ніби виросли на кипарисах, а збирані - на узбіччі шосе у Криму біля автобусної зупинівки, тієї, де ще шашлична поруч і пункт прийому склопосуду… Останнє після переораного Міста, що залишалося живим донедавна, - заміна номерів трамваїв; ще трохи часу - й ніхто не пригадає, що колись з Контрактової повз ринок й Урочище бігав трамвай № 13… Його блюзове дзеленчання можна було почути й спускаючись Олегівською після зависання десь у Кожум’яках… на прадавньому татарському цвинтарі ми сиділи всередині патефона, а небо крутилося платівкою, чіпляло волосся… іржава голка підйомного крана викликала звуки хоралу з труб пароплавів, що вишикувалися далеко внизу вздовж причалу - терлися лобами об берег, немов потопельники вічного кайфу… й зі зруйнованих подільських будинків біля ринку. Мжичка витягує, немов зі скрипки альт, зітлілий у могилі мозку спогад… Київ, як і кожне велике місто, давно вже став цілодобовим, столиця не засинає ніколи, й від безсоння тріскає бетон та декоративна плитка - неврози, жахи й патоформні фантазії проростають крізь новенькі стіни новобудов під телевізійні мантри; так кульбабка проростає крізь асфальт: павутинням, кривулями, зірками розколин береться поверхня швидкоплинності прогресу - хворобливі спогади попередніх століть про добірну цеглу, замішану на яєчних жовтках, цемент Городецького, про граніт й мармур, вкриті цвіллю часів, немов благородною патиною. Старе Місто проростає крізь нове, як нігті й волосся; відлущується лак та журнальний глянець - лупою облицювання й штукатурки з кічових декорацій… колись жива була дитина сміху й жилося їй серед пустелі, що мертво жевріла зірками… тепер дитина котить власними руками, мов скарабей, свою кулю з лайна, утричі більшу за дорослу дулю… я вихоплюю з осіннього бруду слід на долоню - відбиток розхнябаного черевика… скоро місяць скине стару свою шкіру, й з неба почнуть крапати зорі як молоко з грудей породіллі… Що змушує мене пригнічено, маніакально шукати по сміттєзвалищах «щось-не-знаю-що й там-не-знаю-де», по захаращених горищах нишпорити тишком? Пропоную вам спуститися разом зі мною лівим боком Узвозу до будинку під номером вісімнадцять, де є неглибоке підворіття з чавунною брамою.

Кутий візерунок її зачинено на замок, але зліва прорізано маленьку завжди прихилену хвіртку на іржавих завісах. У цю хвіртку обов’язково треба пролізти й опинитися у невеличкому дворику, де праворуч - великий застережний напис «ТУАЛЕТ ВО ДВОРЕ», а в глибині, неначе сезонний водоспад до гірського озера, вливаються, падають у нього вузькі кам’яні східці кудись вгору. Цей потаємний простір покручено, наче мушлю річкового равлика, і, якщо повільно підніматися тими східцями вгору, то ліворуч затулятиме простір шерхлий вельветовий схил Щекавиці, а праворуч - сповзатимуть углиб Киселівських западин будинки з кривої цегли, схожі на казкові декорації. Й східці приведуть до потрісканої шкаралупки нежилого приватного будинку, який - немов у пригорщі, оточений тими казковими декораціями й пагорбами. Якщо обійти цю оселю позачасових спогадів, захаращену смертельним крамом руйнації, - битою цеглою й хрумким шклом, жалюгідним ганчір’ям та сморідним мотлохом, - можна видертися крутою глиняною стежинкою до галявинки з дерев’яним столом і лавочками під прадавнім деревом, а поруч - замшіла трісла піч для випалювання кераміки. Тут ми любили курити траву й годинами втикати у химерні мапи деревної кори. Тут, похнюплений, соваючи пальцем по дерев’яній шкарубі, я спостерігав насування осені чи наплив весни, здійснюючи їх співставний аналіз: під ногами чвакала багнюка. Звідси, знову таки, вгору, можна, продираючись крізь стіну дикого винограду, потрапити у прихований зелений вогкий лаз, й видряпатися на Щекавицю, пройтися далі - до недогризеної беззубим століттям кам’яної межі між реальностями - повз похилені хрести й сплюндрований склеп, який обрали для своїх пиятик, бешкетів та шабашів початкуючі сатаністи-підлітки, спуститися вниз примхливим виломом зчовганих кам’яних сходів, уздовж яких сплять на варті залишки дерев’яних стовпів зі старовинними, ще газовими, ліхтарями, схожими на будиночки ельфів із чавунними дверцятами. Тут завжди мариться, особливо вночі або у зимових сутінках, коли стертими обледенілими сходинками можна тільки з’їжджати, що назустріч тобі повільно рухається процесія монаших привидів із тьмяними смолоскипами й труною понад покритими чорним головами - повз похмурі западини незбагненного рельєфу Київських схилів. Там, внизу, навсібіч розкидано по вогкій землі колоди й пляшки, і знову падає вниз відтинок стежки - в апендикс, який виводить уже назовні, у світ, а ліворуч - хатинка, стіна якої в графіті, мов спина в тату… Але не кваптеся підніматися й спускатись, пірнати й виринати, мандрувати висіченими й витоптаними звивинами древніх судин Міста - залізьте в ту шкаралупку, оселю духів… У Котячому Місті - по темних горищах збираються тіні розбитих птахів й сліпих кажанів того теплого вітру, який до землі їх колись не довів - розчинився, розтанув… А, забувся попередити: у вашому повсякденні цього будинку вже кілька років нема, як і багато чого іншого…

Доведеться просочитися крізь тканину декорацій вночі, ви ж все одно не спите! То начхайте на свій комп - по інший бік декорацій - кінець квітня, травень, мальовниче сміття, і вгадується за пагорбами вже передзахідне сонце. По балці можна вилізти на другий поверх, де вибито шиби й двері на просторий балкон, а посередині порожньої кімнати шкірить розбиті щелепи чорний концертний рояль… візьміть «до», дослухайтесь відлуння цього густого надтріснутого звуку - він не вщухає довго - з нього почнеться хитромудра, подеколи не позбавлена мелодійності какофонія хворобливих спогадів й запне від мене ваше сьогодення.

До Джанніс рано чи пізно приходило все, чого би вона не забажала. Навіть попри її бажання.

Вас не повинно дратувати своєю неприродністю чи дивувати неавтентичністю її ім’я, бо Джанніс, зрозуміло, не справжнє ім’я цієї потвори. Простіше кажучи - поганяло.

Джанніс народилася як Джанніс у розпалі останніх постсовіцьких конвульсій гіпової толоки Києва. В оргазмі - горілиць на одному з гранітних надгробків Монашого цвинтаря, що на Киселівській горі понад Узвозом. Під час шаленої травневої грози. Серед буйних травневих кущів, убогих надгробків, похилених та поіржавілих залізних хрестів, валеріанових плантацій, порожніх пляшок та недопалків.

Під волохатим - хайратим - патлатим пітерським неформалом років шістнадцяти, який поганяла не мав (що дивно для «піанєра» пубертатного віку, але не для Пітера), і тому невідомо, як його звали. Напевне, як в радянському мюзиклі «Мері Поппінс, до побачення!» - «Гей! Містере Ей!». Але після п’яного ґотично-порнографічного шалу на могилах, Джанніс його ніколи більше не бачила (як і всі решта), то ж не такою вже важливою є ідентифікація цього «містера Ея».

Набагато важливішим є те, що, кінчаючи (й саме у мить воістину сатанинського удару грому та блискавки), «цей містер Ей» несамовито заволав: «Джанніс! А-а-а! О-о-о! Зелена Фея Джанніс! У-уу, с-сука, я кінчаю!» І наступного дня дівчина (ця курвотна маґнетична почвара) прийшла на толоку такою собі «цнотливицею з опущеними віями» (цілковито, до речі, тверезою), в довгій чорній сукні венесуельської відьми, й на всі привітальні вигуки тихо відповіла: «Хай! Я - Джанніс». Всі зраділи так, як радіють завжди ці, в принципі, глибоко байдужі до всього гіпі (не хіпстери, ні… ті були на покоління чи два старшими, але не меншими від того пофіґістами). Алкогольно-наркотична орґія-движняк- движуха з цього приводу тривала три доби, як, утім, тривала б і без жодного приводу, бо саме «наклюнувся спонсор» - папік, досить вагомий в сенсі фінансування масового відчепірювання без лівих наїздів та психологічного клінчу в стилі «а вот отчєґо ето у вас дєвушкі такіє абодранниє, а у вас пачіму воласи длінниє, а что ето за фіґня у вас на руках і что ана значіт» etc, etc.

Я хотів розповісти про намір Джанніс, про її напівсвідоме (й від того чисте, геніяльне) володіння побутовою магією ситуацій, - цим павутинням, цим сноподібним плетенням реальностей власного життя й життя всіх, хто випадково в ці тенета потрапив… Джанніс була справжньою «музією»,[3] справжнісінькою (як на мене) «куріозою».[4] Але настільки була видатною та триденна діонісія, що я просто не можу не згадати про неї детальніше, тим більше, що, наскільки я міг тоді відчувати, а зараз можу судити, намір Джанніс вже тоді почав потроху випускати свої кігтики, хоча вона ще не опанувала володіння ним так віртуозно…

Я забув назвати себе. Але поруч із Джанніс це - природно.

Навіть давно вже не поруч із Джанніс, це - все ще - природно. Дред. Мене звали на толоці Дред. Зрозуміло, через мою «зачіску» (якщо не користатися сленґом. Але сленґом не так просто не користатися…) Важко собі уявити зараз мене з хайром до пояса, заплетеним у дреди - наполовину справжні, растаманські, як у Боба в марлі, наполовину - обкручені кольоровими нитками муліне… Це досить тупо, але справжні поганяла не вибирають, так само, як ім’я при народженні. Поганяло тобі дають, воно чіпляється… і все. Так само, як з іменем: «шо нє рожа - то Сєрьожа», й тут раптом який-небудь Артур чи Климентій - поруч із Джаґером (справді схожим на старого Міка толкієністом), Моррісоном (справді схожим на Джима малолітнім недоумком, який амбулаторно підживлюється на дурці колесами й навіть не може вивчити текст «People are strangers…» й так далі), Сашою ДДТ (не схожим на Шевчука), Мерилін (не схожою ані на Монро, ані на Менсона), Обломістом, Крокодилом (перший паросток київських планових пушерів, крокодил від трави зелений ботанік), Ґаммі, Свєтою Ґрінпіс, Роні, Шизґарою, Пропелером, Фрекен Снорк (викапаною Фрекен Снорк, яка всюди стромляє носа), Сталкером, Ричардом, Ведмедицею Кайя (попри однозначність звучання, поганяло насправді походить від назви нічниці Arctia caja L. з сімейства Arctiidae), Півлітром, Точкою, Горлумом, Джоном, чи, скажімо, Елічкою Карамелічкою (натурально її хочеться обсмоктати, як цукерку), або Астралом (Астральським) й Коста Генератором, з’являються такі зарозуміло високочолі персоналії, як Фріда фон Ґайєр або Пауль Клей, або Адельфа Ізотерійська, або взагалі Дорзоманки, Фіґлі Міґлі чи Ширка й Виборка (останні три поганяла - для пари шизонутих людей, які свою нерозлучність довели майже до стану сіамських близнюків). Отже, я був Дред. Так само була й Раста.

Сестричка за безмазовим, але солодким нашим фрілавним віросповіданням, яку я (аж ніяк не наввипередки з усіма іншими) кілька разів фачив. На толоці зовнішність не має такої важливої ролі, як у вас, цивілів… Як співає Умка:

«Харошенькие девочки гуляют там и тут, они меняются прикидами и фенечки плетут - я ненавижу их!»… Я - теж…

Я зустрів Расту - природно - на Дерев’яних Сходах десь опівдні. Година, коли гіпі, якщо він - студент (це рідко буває надовго), ще плекає мазохіську надію потрапити на лекції.

Себто спочатку до університетської кав’ярні, а потім - коридором - до гуртожитка, - у цьому маршруті міститься увесь тремкий зміст поняття «потрапити на пари». Раста вся була - втілена каламуть, й на мій «привіт» похитала всіма шарами свого строкатого громіздкого мотлоху, захаращеним дредами, шворками й мушлями патляком та відповіла: «ги - ги - ги…». Стан називається «Мертвий мисливець (на мертвих рушницю зведе)».

- Ну-у-у, Расто, з ранку вже встигла шмалі нахапатися!

- Ги-ги-и-и!

- Поговорили…

Я сів поруч і ми провтикали так години дві - поки Расту трохи не попустило. Плавкий перехід до стану «Риба-труба».

- Ми з позавчора… або з позапозавчора… зависали… - Озвалася нарешті трохи попущена Раста. - І вона? - Начебто знічев’я кинув я, зосереджено роздивляючись шкіряні, бісерні, керамічні та дерев’яні фінічки на її безформних цицьках.

- А тебе з нами не було? От блін… а я думала, що ти спочатку був… а потім десь дівся… ми так наллялися…

Раста вже ладна була пуститися в довгі конопляні періоди описування оргії, гугняво розтягуючи слова з характерним «наркоманським» акцентом, але я простягнув їй підкурену сиґарету й знову запитав: «А де вона?». І подивився в її поросячі очка.

- А а… блін… дякую… її тепер звуть Джанніс.

- Як?!

- Джанніс. Я щось чула, шо це її той пітерський назвав, коли вони трахалися на могилах.

- Звідки ти знаєш? - спантеличено перепитав я.

- Шо?

- Про могили.

- Ну, вона сама ту шнягу всім розповідала, коли ми вже почали другий ящик портвейну… уяви! Той крезонутий гопнік… ми йому прогрузили лав-сторі про те, як наша пташка Фенікс розтягла зв’язку й не може ходити… й він дав бабки на еластичний бинт! Ха!… і Ева з Ретом тіпа похиляли по той бінт й повернулися, панятно, із Заїбелою та Альмійською і ше вистачило на хліб та «Приму» без фільтра… і ми то всьо вихлебтали, й він з нами, а потім каже, шо «всьо-такі нада дєвочкє еластічний бінт купіть», і дає ще бабок… і Рет з Евою знову хиляють тіпа по той бинт, а там згадують про ганделик на Львівській, де є ще ота дешевша вірменська портюшка і Заїбели нємєрєно, і… ой… а! вчепилися за роги тролейбуса - вже п’янючі в дупу - і доїхали до Львівської… - товкла своє Раста (Леді Оболонь довбана!).

- Ра-а-а-ас-то-о!!! Де… «Джанніс»?!… так би мовити… - (Джанніс? Гм… для того, щоб звикнути, варто було би хоч раз назвати її так у вічі, а я (може, єдиний) її ще так не назвав… віч-на-віч…) - А! Ну я ж розказую!… і ми набухалися так, шо капєц… а там… ой! було потім купа піпла… ну всі! Всі-всі! І всі надрінкались! І ми з тою Танєчкою… Танєчку- художницю- з-мушлями пам’ятаєш? - Ще би не пам’ятати… далеко тобі, сестричко, до Мері Барройс: «Ось від кого я направду волочуся, так це від баб. Просто кінчаю, коли вдається зняти й духовно зламати чергову горду чувіху, змусити її усвідомити, що вона - лише тварина й нічого більше. Але ж після того, як її зламали, чувіха вже ніколи не буде здаватися гарною. Погодься, відгонить злигоднями сімейного життя…»[5] -…фачилися прямо он там, на прольот нижче, а вона каже: «ой, тут смердить!», а я так хотіла, шо мені було пофіґ думати, а там хтось, виявляється, налюрав… а Віталіна вчепилася в Борюсіка як бульдог й почала нидіти та скиглити, шо її ніхто не любить і не хоче, і шо життя взагалі така безпонтова фіґня - ну, нависла мрачно, і Борюсік ледве відірвав її від себе, і півгодини напрягав Хана, щоби Хан їй кинув палку, а Хан якраз прийшов з якоюсь герличкою, і ця герличка, панятно, не хотіла, щоби Хан трахав Віталіну, а Хан каже своїй дєвачці «давай разом її трахнемо, зробимо добре діло, аби вона врешті дала всім спокій», а Віталіна одразу полізла до них обох, і з герлою сталася п’яна істерика, і вони побилися всі втрьох! ну всі з них лахали!…

- Блядь, Расто!

- Га?!

Але тут, на щастя, підкермували Ані з Евою. Й після привітань одним пивом на трьох, я попросив їх (бо - наскільки я зрозумів, Ева був одним з призвідців цього «кучкового пойобища», хоча й мав на думці лише портвейн-на-шару) розповісти мені нарешті куди поділася ця… вибачте-на-слові Джанніс.

- Було круто. - Сказав Ева, й додав через ковток пива:

«Так круто, що моїй ґітарі - пиздець. І не приснився, а - насправді. Але був такий ніштяк, що я тобі, чувак, навіть співчуваю: ти багато втратив, навіть у порівнянні з халявним червоним фосфором!»

Цей день мав язика глибшого за прірву потрощений розколинами вини напад шаленства опріч усього що коїлося в маленькому всесвіті рот був напхом напханий просторіку ванням брутальних вайдосів але коти незмінно пересувалися своїми траєкторіями прямуючи у бік улюблених місць горищ та підвалів місяць свідомості погойдувався у прядив’яному кошикові й дивився крізь маленьку крижинку кристала на обважнілу від снігу й прокльонів Землю все під ґвинтом здається зимовим… Мене накрило відчаєм. Справжнім.

Невже я (ідіот!) міг сподіватися на те, що хтось із них (а їх було чоловік п’ятнадцять - не менше, я певен) міг слідкувати за іншими, навіть за моєю… ну добре, нехай вже… «Джанніс»?

«Моєю Джанніс»? Я ж проміняв її на червоний фосфор, а червоний фосфор - на три куби ґвинту (для невтаємничених: синтезований з ефедрину первітін, 1-феніл, 2-метіламінопропан, реакція у дві-три стадії для отримання майже чистого продукту. Джеф - ефедрон, хімічна реакція проводиться в одну стадію, при цьому низька якість продукту. Домашня алхімія амфетамінової групи…)! Намутити інґрадієнтів, замутити, забодяжити розчин, підступно розбодяжити врешті- решт (для чужих) майже до стану H2O, напарити, зміняти, вмазати, втерти… у цьому - життя, процес цілодобової, щоденної, всепоглинаючої метушні… Яша-Космонавт (старий ґвинтовий шизік)… Вжик (за невідь звідки виниклою легендою - першоджерело формули в Києві)… Муха (вічно вирячені очі, божевільні сукні, мульку може замутити навіть на шампані, вічно хвора дитина, невідомо від кого)… Аркаша (ґвинтовий гонщик, покарлючений адепт амфетаміну)… Майк (хрестоматійні пейси, біблійний профіль, фонтанна енергія, космічне почуття суто наркоманського чорнуватого гумору, невпинна патологічна діяльність: його, наче хвіст комети, можна побачити одразу в кількох районах Києва; запізнався з ним у наметовому містечку Першого студентського голодування - з ним та з Леською, вокалісткою «Драґлайну») - Джон (жива ікона а ля Барроуз, спадковий хімік від Бога, Святий покровитель полінаркофілії: «СНІД - це вітамінка!», «Професоре! Якщо Ви мене не поновите - я вас окислю!»)… Ципа (крихкотіле створіння - ніколи не скажеш, що з олдових - так ретельно приховує за повсякденною наркоманською маячнею неабияку мудрість)… Лі (янголоподібний покидьок з дудками, сопілками, свищиками й різними східними прибамбасами, - паразит яких світ не бачив)… Данило Мухомор (олдова - жива на той час - легенда, «тайна, покрытая мраком»)… врешті, Марґо (від колишніх ознак королівської крові залишилися тільки очі, кілька зубів та «незаконнороджена» за ґратами (зберігання, торгівля) дитина) - Паша-Піаніст (мажор-невротик арійського типу, дикунські рвучкі стрибки від глухих безмазових депресняків до гальванічних істерик безрадісного перезбудження, музикант без права листування, покійна мама - патологоанатом, тато - хронічний алкоголік, покійного брата разом з дружиною знайшли зарізаними у ванній через два тижні після смерті - ймовірно доклалися свої ж, опіатники), нічого не вдієш… Хвала Всесвітові, мені не вдалося затягнути у це Джанніс! Тепер я це розумію. Тоді - не надто силував, бо хотів, аби вона сама пішла за мною. А вона не пішла за мною. А заразом не пішла й у «кришталевий світ ефедріновмісників». Не тому, що не хотіла його, цього світу (чого вона тільки не хотіла! Як Дженіс Джоплін (дивний збіг…) - штрикати, курити, нюхати, жерти, ковтати, лизати, смоктати, трахати всі наркотики!), тим більше не тому, що боялася (вона нічого не боялася!), а тому, що не боялася й не хотіла мене! Принаймні не хотіла йти за мною зі власної волі, а своєї я не доклав. Ми обоє були «тіпа надто горді»! Яке дибало таке й здибало.Кинь шлейф, паже, не дихай в потилицю! Біжи щирим полем до обрію й волай біжучи - кинь свою королеву. Лисенята з’їли весь виноград у винограднику, покров листя - не прохолода - ворожа темрява. Не коренили її - проскакали геть брати вершники, стерлося - не викрешеш іскри - соломонове кресало… навмисне продерта кишеня у моєму плащі… коли ми гуляли, Джанніс запускала свої тендітні божественні пальчики крізь цю наскрізну кишеню, розстібала мої вельвети, не вгавала - пролазила далі, у шпарку, під м’яку витерту тканину - Velvet Underground - де одразу ж ворушилася й набрякала моя плоть - ми обоє не носили нижньої білизни тоді - я поквапливо застібав плащика на всі ґудзики - я міцніше притискав Джанніс… і так ми й ходили вулицями, наче сновиди - весь час на линві передоргазму… такі штуки ніколи не повертаються, навіть з новим коханням. Не повертаються, як полювання на ошатний Травневий бузок з розмальованої в стилі блек-метал стіни літнього театру навпроти Булгаківського будинку…

Я не став далі нависати на Еву. Не став розпитувати нікого з тих, хто підтягувався під вечір. Всі згадували ту пиятику, але, зрозуміло, що кожен про своє, й мені навіть зробилося потроху цікаво вислуховувати ці твори на задану тему «Як я провів вікенд». І якби не Фа, який випадково згадав Джанніс лише тому, що після славнозвісної оргії на Сходах, опинився з нею та кількома іншими піплами десь на Дарниці (у якихось трешерів на флеті, але про це я розповім далі, якщо цікаво), то я нарешті забув би про свою ґвинтову манію з’ясувати де вона, знайти її, Джанніс…

Отже, я потяг Фа за пивом. У мене саме вистачало «папірців» на одну пляшку, якщо враховувати вартість кількох порожніх та упевненість в тому, що Фа доб’є нестачу дріб’яз- ком - кілька купоно-карбованців, - того добра він завжди мав (приторговував кросівками, підробляв у нічному кіоску, а іноді й підаскував «на поправку здоров’я колишньому реґентові», що геть не в’язалося з його сільськогосподарською мармизою). Тоді ще не було грошей. Щасливі часи рожево-зелених паперових колажів на брудному асфальті.

Часи, коли зелену двадцятку можна було знайти половинками впродовж десяти - сорока хвилин будь-де, особливо в метро. Склеїти ґумкою й купити той-таки жетон на метро.

Часи, коли «гроші», яких у нас ніколи не було, які не були грошима, були по правді реальними. Я ніколи не жертвував портвейном чи пивом на користь метро, я точно знав скільки коштує чвертка українського хліба. Гроші мали реальну цінність, потрапляючи - здебільшого аском - до наших рук, аби вмить бути витраченими. А порожні пляшки були сталим міновим еквівалентом, теж реальним капіталом, бо за п’ять порожніх пивних давали одну повну. Зараз я не знаю до пуття, п’ять гривень маю чи вісім, не враховуючи вже монет (може, їх копійок п’ятдесят, а може, й під півтори гривні набереться) й того, що могло випадково залежатись по кишенях… Та й пляшки здавати тепер - без мази.

Не марно я потяг Фа за пивом. Він дав мені вичерпну відповідь про місцезнаходження Джанніс. Відповідь приголомшливу, карколомно-смертельно-безнадійну щодо подальших спроб її побачити. Він сказав, ніби Джанніс - у Бердянську. Я подумав про брудні - аж чорні ноги Джанніс: завжди, тільки-но займалося літо, а це часто трапляється й наприкінці квітня, вона скидала з себе свої неймовірні шкари ратиці й вишивала босоніж столичними хідниками, навіть у метро… Невідмивні вишукані єгипетські пальчики, на великому лівої ноги - кілечко з червоного й зеленого бісеру, а на щиколотці - ланцюжок з кавалком нешліфованого каламутного бурштину, всередині якого, можливо, знаходиться священний комашиний труп… За яким бісом вона опинилася раптом у цьому Богом забутому Бердянську, чому саме у Бердянську, я зараз розповім (зі слів Фа, зрозуміло). Це досить-таки тривіальна, суто гіпова шняга.

Нетривіальним тут є те, що варто було Джанніс мимохіть забажати Моря, як воно тут таки й намалювалося, мов той Джин з пляшки, попри її бездіяльність у цьому напрямку.

Але спочатку - про той дарницький трешовий флет - знову-таки, зі слів Фа, та ще - набагато пізніше, уривчасто, несуттєво - Колеса й Нати, й ще герличка, яку звали чи то Лампочка, чи то Ниточка, чи то Тумбочка, щось таке. Ось так, бачите, все чіпляється одне за інше, відводить далеко від початку - багатошаровість буття… досвіду завжди утричі більше, аніж часу на його трансформацію в якесь літературне переживання… але будьте милосердні, п-п-плі-і-із! Міста’, міста’, ітс і ізі ту кіл а ніґер, хіз факін блад, іт смелз лайк ю, ітс і ізі, ітс со ізі ту кіл а ніґер, міста’! Я доберуся до того, з чого почав. Мені важко зосередитися на послідовності, бо все існує в моїй голові водночас, а тоді було ще гірше - первітін фасував мене на брикети свіжомороженої риби. Мене ще трохи гребло, я, слухаючи Фа, водночас згадував те, що пережив напередодні:

Повний Місяць на ходулях гуляє цвинтарем, переступає цибато через могили, губить своє лахміття - клаптями по кущах та хрестах, - лишається голий. Тільки маска вапняна посмертна на ньому - як зброя, якої не кине солдат і вар’ят.

Чорниці клобук… Перехняблений корч… Котячі пісні. З річки чується: «Квок-квок-квок… Квок-квок-квок…» - ніч полює на сома. Тихий човник не видно із дна, навіть при повному місяці.

Тільки запах дражливий гнилих равликів та закличне «Квок-квок» - ніби жаба у пароксизмі пристрасті. Між рікою та берегом - скибка піщаного берега, де місяць загубив свою мантію, коли вийшов з води. Хвиля гортає ноти, накреслені вдень на піску птахами. Тиша існує, мабуть, лише в космосі.

Попід ногами мушлі скрегочуть, сюрчать цвіркунами трави.

Тиша - існує лише у сприйнятті й розумінні людей. Тиша для них - це відсутність людських голосів та звуків, створюваних людьми. Для інших істот відчуття, чи - тим паче - поняття такого не існує. Тиша. Ти - ша! І ти - Ша! Ш - ш - ш, замовкніть усі - вам давно вже час в ліжко вкладатись.

Рученьки-ніженьки спати лягають, тільки мізки ніколи не спочивають.

Мешти - з багна, сутана - з дощу, небо - мов скальп… Шибенику, куди йдеш, тебе ж повісили тиждень тому?…

- Я йду туди, де здирають шкіру, бо ніхто не прийшов по мою мандраґору. Я йду туди, бо на моїй спині батіг викарбував ноти того блюзу, що його шукав Князь. І я йду до Князя - віддати йому свою шкіру, покреслену блюзом.

- Покажи, шибенику, відхили дощ на хвильку.

- Ніхто не побачить, окрім Князя.

- Князь не дізнається.

- Дурний, Князь все знає. Коли хочеш, ходімо зі мною - сам у нього попросиш. Він має побачити першим. То що?…

- Гаразд, пішли.

Дороги закрутилися в мушлю - в тугому вузлі - розгадка кінця. Там, куди маємо дістатися, все приймає своє завершення. Дерево виростає з вина й вростає гіллям у повний місяць. Відчувати себе каталізатором у пробірках з міжлюдськими реакціями - просто повіситись хочеться. Тишком. Без зайвого ажіотажу - так, щоби ніхто не відшукав й зламу тієї гілки, яка не втримає гріха мотузки. Кружляємо стежками, за нами одразу проливається дощ, а лахміття шибеникове усе тане, кожен - фантом для іншого. Але обоє - поза межами стану «живий - мертвий», обоє в якомусь третьому стані, що не має наймення людською мовою. Йдемо крізь спеку, попереду - спека, але тільки для нас двох, бо за собою зрушуємо зливу та град - на спалені мости і збиті в кров дороги.

Пекло пустелі дедалі відчутніше - навіть місяць зупинився в осерді циклу, незворушний, схожий на розпечену вуглину, на ґрейпфрут, на підстреленого фламінґо, на сердолік з вушка мавки… І, бачиш, Вертинський відкинув свою тінь на багаття та чорне гілля вишень, підбите вогненним шовком зі споду, вишень, які миють волосся у вогні. Вже кілька років неврожай зірок у серпні, й від того літо видається незавершеним…

Сновидіння язичницьких схилів лізуть в голову смараґдовими зміями: затямте, язичник - це сексуальна орієнтація!… а гей - просто вигук… Ми йшли крізь цвинтарі, ми бачили двох на надгробку під тінню хреста - вони кохалися крилами, й кришталева луска повного місяця тихо вкривала траву, синю, як полум’я газу… Janis Joplin, «Kozmic blues»…

Це не була галюцинація (первітін - не галюциноген), це було справжнє переживання на рівні інтелектуального усвідомлення, що прострочило декоративним швом мої мізки вздовж і впоперек. Я тоді нічого не зрозумів, а згодом забув його у шаленому ґвинтовому вирі безперестанного надшвидкісного мислення, яке виснажує тебе гірше, ніж голод, спрага, секс, яке займає весь час й простір, вільний від спраги, голоду, сексу та - найголовніше - сну, бо ґвинт позбавляє природних потреб, висаджує тобі мізки, розтрощує голову.

Натомість іноді наділяє чимось на кшталт яснобачення, що зрозуміло з цього згаданого мною переживання в контексті всього, про що я потім довідався на толоці стосовно Джанніс.

Менше з тим… Я повертаюся до базікання Фа.

Коли - після перекидання контейнерів для сміття серед німого Подолу, падіння Віталіни навзнак під ноги патрульним мусорам і шмону просто на пероні, - за тридцять секунд до появи останнього потяга, - метрополітенівськими мусорами документів та особистих речей на предмет зберігання наркотиків, - Колесо з Натою, Фа, Рет, Джанніс й Лампочка- Ниточка-Тумбочка опинилися врешті цілі й неушкоджені всередині вагону, всі вони відчули неабияке полегшення від того, що разом із ментами їм вдалося позбутися Віталіни, Борюсіка енд компані. Водночас настало грандіозне попускалово в зв’язку з цілковитим неусвідомленням: якого власне біса всі їдуть останнім метром на Лівий берег Дніпра?

Ймовірно, ламанутися у протилежний від потрібного бік їх усіх змусив колективний інстинкт позбавлення від Віталіни, Борюсіка енд компані. Оскільки з усіх решти тільки Колесо мешкав на Лівому березі - у Дарниці, - вирішили вписуватися до нього. Колесо - досить дивний, як на ті утопічні часи, напівкримінальний, напівшизоїдний тип марґінала, що в такому поєднанні зустрічається досить часто тепер, - на гіпі не був схожий аж ніяк. Його божиста Ната (відома тим, що нічого не вживала, окрім трави, - навіть сиґарет, і жодного разу не матюкнулася, принаймні у моїй присутності) мала від нього страшні шрами на шиї: він неодноразово різав її ножем, що лише свідчило про закон боротьби та єдності протилежностей, себто цілковитої відповідності класичного садиста класичній мазохістці у цій садомазохістській парочці. А це вже, до речі, - в такому чистому вигляді, - зустрічається досить рідко в наш час глобального панування людей сумішей.

Перспектива вписки в Колеса сприймалася без ентузіазму вже напівпротверезілою компанією: неврівноваженість у статистично-статевому сенсі та відсутність фінансів на продовження не віщували нічого доброго. Й тут Колесо угледів якихось своїх знайомих, що вивалили гуртом по пиво. Піпли (троє хлопців та одна дівчина) виявилися надміру, - саме так визначив їх Фа, - привітними й навіть інтеліґентними трешерами (що для мене, в’язня максималістичних уявлень про субкультурний розподіл ролей, звучить як оксюморон). Вони одразу ж без зайвої матні затарилися пивом на всіх й повели цих «всіх» вписувати до себе. Оскільки метро тоді ходило до першої, була вже, вважайте, десь друга по літньому теплої ночі.

Всі ці флети - вписки - кон-хати андеґраундової пори схожі між собою, як декорації «наркоманського кишла» для малобюджетного європейського кіна. Обов’язково має бути присутня певна «промовиста художня деталь» у вигляді розкуроченого (але якимось дивом ще «живого») телефону, розбитого унітазу, розібраного до стану інсталяції чорно- білого телевізора, розтрощеного на друзки касетного магні- тофона, - коротше роз’їбашеної побутової техніки, яка неодмінно вказує на модус вівенді хазяїв так, як на це вказують порцелянові балерини, бездарні натюрморти, кришталь та килими на стінах - в нормальних квартирах пересічних совіцьких міщан. Або високі стелі, книжкові стелажі та антикваріят у поєднанні з (тепер вже - архаїчною) відеотехнікою Akai - в будинках пересічних совіцьких мажорів. На флеті, про який йдеться, були: вщент розбитий, але робочий телефон, голі вікна, магнітофон, свічки, шмаль та пиво, трохи хавчику в холодильнику й майже не було меблів. Колесо вимкнувся першим, Ната затягла його тіло до однієї з двох кімнат, замкнувши при цьому зсередини двері на клямку. Отже, для двох парочок лишилася друга кімната, а трійця хазяїв і та герла спати не збиралася взагалі. Вони майже образилися на гостей за «неодмінний атракціон факу»: вони не розуміли, чому обов’язково має все закінчуватися сексом. Я, між іншим, теж не розумів, навіщо Фа було дерти цю маленьку вар’ятку (певен, що він не добився нічого, окрім погано виконаних, занадто гучних рулад фальшивої пристрасті); навіщо Джанніс було злягатися з Ретом - поруч, на сусідній канапі… Коли вимкнулися ті дві хвойди, Фа з Ретом повернулися до гостинного товариства на кухню, й впродовж залишку ночі пили, курили ґанжу, терли про високі матерії (наприклад, якщо водночас ввімкнути на одному магнітофоні «Волчіцу» АукцИону з альбому «Д’Обсервер», а на іншому «Shadow Magnet» Dead Can Dance з альбому «Duality», вмазатися димедролом й зайнятися анальним сексом, то залетиш так далеко, що фіґ повернешся - якщо люди від диміка завертаються, то про яких нафіґ каракуртів з Кінбурнської коси може йтися!… або про те, наприклад, що коли кінчаєш й нюхаєш в ту мить ефір - головне не передознутися, бо потім довго будеш одночасно кінчати й блювати вже без усілякого ефіру, а при таких розкладах краще не фачитися взагалі), обливали вп’ятьох ґотичну герлу стопленим воском під «O Lacremosa» (це було, - зізнався Фа, - набагато приємнішим й «естетичнішим», ніж секс з тою тумбочкою), співали «The Doors», стоячи на табуретках голі й загорнуті на римський кшталт у прости- радла та вимахуючи пучками зеленої цибулі. Під ранок до них приєдналася Джанніс, яку ковбасило з бодуна і яка скаржилася, що ледь не врізала дуба, коли, розплющивши в суцільній темряві очі, побачила у чорному квадраті голої шиби величезне біле слово ТРУД. Як потім з’ясувалося, це слово було справді зведене на даху іншої багатоповерхівки, яка вкупі ще з одною поруч і тією, де все це відбувалося, складала оптимістичний комплекс «МИР - ТРУД - МАЙ»! Схід сонця ознаменувався прослуховуванням не менш оптимістичних альбомів О’Лаертського «Дійники зморених жаб» та «Діти ховають коня» - отупілою від неспання й бодуна аудиторією, на залитій передчасним літом та застиглим воском кухні…

Далі все просто й швидко: Фа, Рет й Джанніс повернулися на Сходи, підчепивши в гастрономі єдиного поета контр- культури - поета з великої літери й наркомана-алконавта з літери вдвічі більшим кеглем - Тараса Ліпольца, земля пухом, царство небесне й все, що ви кажете в таких випадках - він таки загорнувся у Жовтневій лікарні місяць тому (обердоз) - я звикав поступово до наближення цієї миті: стосовно таких персонажів, важких системних стирчків, приблизно двічі на рік з’являються, немов газетні качки, шняги про їхню смерть, й щоразу - «з перших рук», мовляв, такий-то кинувся, але, все одно, Тарік навіки залишився у венах київських вулиць автором славнозвісних «Кримінальних байок» (зокрема, про «лошадь блядь» та «кайф на шару»), опійних екзерсисів, балади про Free love на Гідропарку й неперевершеного:

«Алкоголь - легка рідина без кольору, отримувана в результаті ферментації цукру. Вживається для сп’яніння деякими вуглецевими формами» - зазначено у «Путівнику по галактиці для космотуристів» Дуґласа Адамса.[6] Все почалося з початку - From Dusk Till Dawn, так би мовити, - й тривало, доки ми не надибали по дорозі за черговим пивом Льошу-Бухгалтера. Бухгалтер, власне, є кристалізованим уособленням моєї теорії про виникнення поганял: марно силкувався він переконати всіх, що він - Демієн! Він був схожий на Демієна, як я на Марію-Кюрі-Ремарк! Він носив масивні окуляри на доброму своєму фейсі, з якого рідко сходила усмішка - вона ніби коливалася в якихось певних межах від плюс до мінус, не зачіпаючи нуля. Він справді чимось був схожий на бухгалтера… до того ж, часто виступав у ролі тимчасового «банку» нашого «Drinch Trast incorporated», себто, збирав та підраховував нааскані башлі на бухло. Він ані слова не міг мовити українською так, щоби це не пролунало російською, й при тому волочився від «Лугосада», «Пропалої грамоти», «Бу-Ба-Бу» та Вінграновського, а слухав здебільшого Ніка Кейва й Воплі Відоплясова. Бухгалтер хильнув трохи і швидко з’їхав з теми, бо мав години за три сідати на потяг до Бердянська. Виявляється, він виріс й живе у Бердянську! «Не відходячи від каси» Бухгалтер запросив усіх до себе в гості, навіть запропонував купити квитки (прокрутив, мабуть, якусь справку)! Рет і Джанніс погодилися й зникли з поля зору разом із Бухгалтером. Фа з Ліпольцом пішли далі бухати в підвали Чикаго - до синіх скульпторів. Саме тоді Ліпольц видав тєлєгу: «Раніше було тільки два Тараси: Шевченко і я. Тепер пішла мода на Тарасів - кожен другий - Тарас. Забембало, курва! Переназвуся Мойшею, буду Мойша Ліпольц!» Все.

Я отримав відповідь. Чомусь допекло до живого. Хильнув пива. Не бачив сенсу в подальшому перебуванні на Сходах. З’явився Майк із ширкою вже прямо в контейнері- інсулінці: «забодяжив мамину ікебану», яка з минулорічного Маковея простояла на шафі, безцільно - за Майковим переконанням - вкриваючись ядучою пилюкою сирецької хрущовки. Ми спустилися трохи нижче правою гілкою сходів, що веде в черево Урочища Гончарів, обриваючись у метрі понад землею, й по-братньому розділили з однієї штрикалки на двох дилетантське вариво з маминої ікебани. Ширка гальмує ґвинт. Попускає психоз й розтаскує на врівноважене підвисання. Ми пролежали на східцях майже до ночі. Мовчки.

Останнім метром, ледь тамуючи рівномірний, як метроном, прибій нудоти (приплив - відплив, накат - відкат), ми поїхали до Ципи. Там ще лишалися інґрадієнти. Майк вже був Варщиком. З його реактора вже виходила не «галіма пластмаса», а чистий прозорий розчин, розчин - убивця мозку. Майк штрикав віртуозно, не залишаючи жодних слідів, окрім ледь помітної цяточки. Майк знаходив вени навіть у Ципи, якій вен «не доклали в комплект при народженні».

Не знаю, скільки спливло часу… Нас було троє і нам було по кайфу. Нам обломилися всі мази: ґвинт, флет, «хоботи для хоботіння» - на випадок очікуваних нападів патологічної діяльності, радіво й тілівізор на випадок неочікуваних нападів клаустрофобії чи кризи жанру. Краще синиця в руці, ніж дятел в дупі. Ось дім, у якому варять джеф. А ось - герлиця, що курить траву-коноплицю, яка у коморі темній таїться в будинку, в якому варять джеф… а це - баян десятикубовий, якого вмазує гіп олдовий в централку обдовбаної герлиці, що курить завзято траву-коноплицю, яка у коморі темній таїться будинку, в якому варять джеф… Ми мали вар’яцький спокій аксолотлів.

Ми лежали на підлозі - на межі чергового «виходу» - й дивилися по телеканалу ТЕТ музичну програму «Пост». Трохи трясця проймала, змушуючи час від часу сторожко дослухатися своїх відчуттів. «Елеґантний, як вампір» Льоша Ковжун показував і протирав таке, чого не писали навіть в «Ізі Райдері» та «Забріскі Райдері», він курив сиґарету просто в кадрі й просто в кадрі пив коньяк, спираючись на чорний концертний рояль! Ми вперше побачили «живих» Тома Вейтса, Боба Марлі, Ґрейс Слік, Дженіс Джоплін. Ми побачили найгеніяльнішу кіномістифікацію всіх часів та народів - автобіографію гурту «Спайнал Тап»! Наші пошматовані й розладнані синапси отримали цілу годину смаколиків музичного андеґраунду!

В кухні було увімкнене радіо. Вчора Майк в розпалі патологічної діяльності намагався впіймати 69ФМ. Я так і не в’їхав, чому саме цю хвилю він так вперто шукав. Та й не намагався, бо ґвинтові маніяки рідко знаходять порозуміння між собою. Радіо лишалось увімкненим цілу добу. Я почав реаґувати на нього зараз. Я продовжую втикати у «Пост», але радіо все відчутніше забурюється в мозок. Після виснажливої боротьби (це замість того, аби просто зробити кілька рухів й вимкнути його нафіґ!), під час якої я ледь не сягаю абстинентних конвульсій, радіо захоплює мій слух, і я дивлюся телевізор в супроводі «радіо - діскацекі»: Modern Talking, Kris Rea, Queen, Madonna… без жодного переходу… після джинґлу, змікшованого із хтивих стогонів Def Leppard: «are you excitable?» й не менш хтивого вигуку наприкінці у пароксизмі жіночим та чоловічим голосами: «Сьомий клапан!!!», я в перших же фразах упізнаю… голос Джанніс!

Творча група «Сьомого клапану» очманіла від шаленого весіннього потепління та оголосила тиждень, що минув, Тижнем Автостопу, себто майнула собі разом зі стріхою та вежею до славетного міста Бердянська - історичної батьківщини сумнозвісного завдяки своїм численним безпритульним нащадкам героя революції лейтенанта Шмідта. Категорично неоковирне враження справило на нас це маленьке індустріально-курортне містечко, з першої хвилини перебування в якому ми зрозуміли, що приїхали сюди не даремно, хоча чому саме сюди, залишається для нас загадкою і понині… Менше з тим, з вами радіо «Русь» на хвилі 69ФМ, в ефірі «Сьомий клапан» і - для заповзятих хітч-хайкерів лунає - також неоковирний - Том Вейтс з пісенькою «Дощові собаки».

Я прослухав «Rain dogs» у стані цілковитого спрутеніння.

Отже, Майк таки видрочив з клятого радіва 69ФМ. Отже, Джанніс встигла влаштуватися на якесь вар’яцьке радіо й має нахабство триндіти в ефірі про свої походеньки! Дію бажання Джанніс на тканину реальності можна порівняти з дією снайперської гвинтівки: випадковий приціл… бац! і як у бородатому анекдоті: стіл у піхві, публіка в шоці, хвойда - у захваті! Я згадав: Джа якось говорив мені про нову цілком дику тематичну програмку на радіо, де розказують гіпові байки про дурку, венеричні хвороби (центральною фігурою постає львівська Казя Базя на фестивалі «Тарас Бульба»), коноплі (наприклад, озброєний загін омоновців із собаками просто в полі зґвинтив піонерський загін на чолі з учителькою ботаніки під час збирання екземплярів для шкільного гербарія) й «закоси від армії» (у Майковому паспорті на «мілітариській» сторінці красувалася трафаретна жаба, схожа на водяний знак; коли менти запитували Майка, що це таке, Майк відповідав: «Жаба душить йти до армії»), авто- стоп та життя тусівки і крутять ту музичку, яку можна почути лише на флетах та по гуртожитках (зауважте, це був початок дев’яностих)… отже, це, напевно, воно… й існує «воно», якщо я не помиляюся, десь більше місяця… Джа не знає Джанніс (він взагалі майже не тусує), а Джанніс ніколи не казала мені, що робить з кимсь програму на радіві… Правда, за останній місяць ми не так часто бачилися, а ще рідше розмовляли про щось удвох - я радше вистежував її на толоці й, гадаю, неймовірно діставав її своїм похмурим нависанням… Чи зробив Майк це навмисне? Ця думка - поки лише зародок, але я відчуваю як швидко вона перетворюється на манію!

Між іншим, наша творча група, що завзято хлюпалася у досить-таки прохолодних хвильках Азовського моря, - вів далі вже чоловічий голос, який видався мені знайомим (ну звісно, котрийсь з наших піплів), та якого я так і не ідентифікував до самого кінця програми, - просто перед міською набережною, чинила разючий контраст флеґматичним бердянцям, яким і на думку не спало б купатись о такій порі. А до того, аби виїхати кудись-то хіба до Москви по цигарки чи до Запоріжжя по харчі. Такі мізерні потреби місцевих трудящих породжують катастрофічну ситуацію на залізниці: взимку тут курсують лише три потяги: до Москви, Запоріжжя та Дніпропетровська, та й то не щодня. До речі, недоречно користуючись нагодою, віншуємо провідників сьомого штабного вагона пасажирського потяга «Бердянськ - Дніпропетровськ», де ми поцупили вночі вогнегасник й безуспішно намагалися запхати його в унітаз, заливши піною все довкола, включно з шибою, та міліцію містечка Чаплінка з Днем пожежника пісенькою «Роллінґів» «Суміш емоцій»…

«Суміші емоцій» («Mixed Emotion», якщо бути точним) Rolling Stones до моєї «суміші» було, м’яко кажучи, далеко, та й взагалі, я більше люблю Цепелінів… Я не розумів, що за фіґню ці двоє женуть в ефірі… Я не розумів, що з моїм організмом: ґвинт - не галюциноген! Я не знав, який з варіантів гірший: через Джанніс мене вже глючить на радіо під первітіном, чи Джанніс насправді розповідає по радіо про Бердянськ разом зі своїм черговим бойфрендом! Шляхова дупа, полишена Шляхобогом, у вигляді СМТ Токмак - місто однієї вулиці… напевно, саме нею вони й перлися на трасу, і це переповнює мене зловтіхою, яка приховує заздрість та біль.

Будучи одним з важливих курортних центрів України, Бердянськ є ще й досить крупним промисловим центром реґіону. І - поза тим - залишається, за останніми даними Державної Екологічної Комісії, найчистішим в екологічному сенсі містом. Пояснюється цей неймовірний факт дуже просто: всі гіганти промислової індустрії міста Бердянськ на сьогодні перебувають у безстроковому відпочинку. - (Він.)

А бердянці на хвилі безробіття та паливної кризи полюбляють рішуче й масово заперечувати певні сталі судження світової громадськості щодо їхнього рідного міста. Так, наприклад, коли «Камсамольская правда» на цілу передовицю винесла статтю про відсутність у місті Бердянськ Народного Руху та, натомість, присутність досі на центральній площі міста пам’ятника Дорогому Вождю пролетаріята, бердянці відреагували миттєво: місцева філія Руху виникла вже за тиждень! Щоправда, пам’ятника вождю наразі не демонтували…

З огляду на вказану тенденцію до миттєвих реакцій на закиди преси, ми не наважуємося надати інформацію стосовно вживання бердянцями наркотичних речовин, і сподіваємося, що цнотливі бердянці не чули нашої попередньої передачі, присвяченої, як ви, напевне, пам’ятаєте, наркоманії, її діточкам та квіточкам… - спотвореним радіоефіром голосом вуркотить Джанніс… Тоді ще радійним дєвачкам не встигли клонувати голоси й інтонації телефонних давалок, які штучно кінчають у слухавку згідно із робочим графіком й тарифами оплати.

…а для бердянської міліції щойно заспівали Стінґ та Нейл Янґ.

А ще у Бердянську є визначним соняшникове насіння. Воно тут - скрізь. Його споживає все місто, певне відшкодовуючи цим постійну нестачу в продажу харчових продуктів та пива, яке, втім, є тут досить дешевим - дві тисячі дев’ятсот купоно-карбованців.

Ті, хто вперше потрапляє на центральний бердянський пляж, дивується щільному килимові лушпайок по всьому узбережжю. Є припущення, що їх сюди приносить вітер, але ми на власні очі бачили, як насіння величезними торбами продає на базарі знезробочений бердянський пролетаріят. На жаль, пісню про розповсюджувачів насіння на полицях нашої фонотеки ми не знайшли, тому слухайте знову улюбленця «Сьомого клапану» Тома Вейтса з піснею про розповсюджувачів морозива, що так і називається - «Морозивник»… - Tom Waits, «Ice Cream Man».

«Дався їм той Вейтс!» - думав я, шаленіючи від усієї прутні, яка відбувалася в ефірі, в мені, зі мною, довкола мене, - в моєму так званому «життю»: «От іще, блін, притичина!».

Екзотичні звички корінних бердянців дивують не лише заїжджих курортників, але й їх самих. Як ми вже говорили, лузання насіння є панівним ритуалом в житті абориґенів. Зокрема, найвищим проявом джентльменства вважається при купівлі насіння пересипати його до кишені й повернути газетяний кулик розповсюджувачу. А тим, хто захоплюється лузанням насіння в сутінках та хотів би присісти біля ватри, сентиментальні бердянці потихеньку підкладають під дупу пласке гаряче каміння, внаслідок чого розчулені курортники біжать, розсипаючи насіння, аж до лінії буйків… І найдоречнішим видається нам розважатися в такий спосіб під «Ala bama song», The Doors в обробці оркестра під керівництвом Курта Вейдля.

Чорт! Я знаю цю касету! Я переконаний, що іншого джерела існувати просто не може - досить рідкісний запис. Це касета Андерсена (якість запису, до речі, жахлива), яку він подарував мені разом із якимось піратським зальником першого альбому Element of Crime. А я, зрозуміло, віддав касети Джанніс. Я майже розчулився: люди почують незвичні штуки… Але краще б вони все-таки йшли до кінця в питанні виховування мас і крутили хоча б і той самий Element of Crime або King Crimson, або Shocking Blue, або Gentle Giants, чи Лу Ріда, ну, врешті-решт, Tirex, Іґґі Попа, Армстронґа, Live In A Matrix amp; Jefferson Airplane, Cannet Heat, Sioxie amp; the Banshees, Майлза Девіса чи Майка Олдфілда (якого, між іншим, я терпіти не можу), Creedence Clearwater Reviaval, Jimmy Hendrix, Jaco Pastorius або the Modern Jazz Quartet, Joan Baez, Iron Butterfly, Cranberries, Niko, Ten Years After, ZZ Top, Dead Can Dance (і все це, геть усе до останнього звуку - невимовно жахливо записане, десятки разів перезаписане з таких самих палених касет на стареньких домашніх «Маяках», але річ не в цьому, ясний болт not a question, ітеде, і стільки щастя, і здатність ЧУТИ МУЗИКУ НІЧОГО КРІМ МУЗИКИ ВМИРАТИ ЛІТАТИ І ЖИТИ УСЛУХАТИСЯ ДО…), Anthrax, Bjork, Інштурцн, про всяк випадок (коли очі вибалушені ґвинтом, і з них летять іскри, немов від електрозварювання), та мало кого ще з незбагненної мішанини наших уподобань в стилі «все, що Бог дав - все у торбу»… Наприклад, Red Hot Chili Peppers або Jethro Tull, дві геть несумісні команди, разом з якими у мене в житті неодмінно виникає якась прикольна й весела чортівня, та які обидві у повному складі з’являлися мені уві сні. При чому Jethro Tull постали точнісінько, як на обкладинці альбому This Was після того, як їх усіх я вирив із землі парку КПІ біля Хімкорпусу, піднявши надгробок з написом «Jethro Tull», ну просто як у фільмі жахів, тільки зі світлою енергетикою, й усі чуваки щось мені віщали, несли якусь пургу і прогружали в тому вікопомному сні… а в Перців я був присутній на репетиції, уві сні, ясна річ, й усе чомусь закінчилося п’яною бійкою із супутнім розтрощуванням ґітар, комбіків та барабанів… а ще можна було би втулити масам різних там кельтів, Річі Блекмора (щоб знали, як не треба писати музику, шерше ля фам, і таке інше), якесь етнічне чортовиння, усіляких ескімосів з варґанами, чи зовсім диких негрів… Дивна річ: ми ніколи не замислюємося над тим, що таке подарунок! Ніколи не спаде нам на думку ретельно відстежувати ставлення людини до її особистих речей, замислюватися, чи охайно вона користається пилосмоком і чи за призначенням використовує клей. Натомість, за речами, які ми даруємо, стежимо надто ревно та пильно й часто дуже ображаємося, навіть обурюємося, коли помічаємо недбале ставлення до подарунка, що, за ідеєю, вже є чужою власністю й не має до нас жодного стосунку.

Але найсентиментальнішу частину населення складає місцева трешова тусівка, яка, слухаючи та співаючи «Нірвану» біля багаття, відбирає для курортників найбільш розпечені камінці.

Досі тло начитки складали якісь ненав’язливі реґґей та кантрі - підкладки без слів, але наприкінці цієї фрази я раптом упізнав Rondo in C Major з Четвертого концерту для скрипки з оркестром Амадея Моцарта. Бачите, мене колись так наштрикали класичною музичною освітою, що флеш-беки вилазять досі…

… приєднуючись до жалоби за Куртом Кобейном, а заразом - і за маленькою дівчинкою-фантомом на ім’я Френсіс Бін, «Сьомий клапан» висловлює щире співчуття рідним та близьким почилого в нірвані Музиканта, себто - всім і нікому… Nirvana, Smells Like Teen Spirit…

Канєшно… До чогось менш заяложеного не додумалися!

Але, поміркувавши по-філософськи, ми вирішили, що нагла смерть фронтмена «Нірвани» не може вічно затьмарювати подальшого життя пересічних громадян. І тому наприкінці нашої передачі ми вирішили пригостити вас ще однією приголомшливою подробицею з тубільного життя. Ця подробиця - надзвичайно лагідні, що немовби існують в іншому вимірі, міліціонери! Бердянськ для гіпі - просто рай у цьому сенсі. Бердянські янголоподібні менти шокували нас навіть більше, ніж недбало розкидані містом торпеди від меморіального панцирного катера, що його встановлено неподалік від місця висадки пам’ятного десанту.

Бердянці не надто полюбляють кудись виїжджати, їм більше подобається, коли приїздять до них. Як пояснили нам тубільці-рибалки, життя в цьому місті починається лише з початком літнього нашестя курортників. А в міжсезоння бідахи просто нудьгують та, споживаючи гуманітарний маргарин, співають своїх тубільних пісень. Під які й танцюють, щоб трохи зігрітися. Національну бердянську пісню «A Papa-Um-Mom-Wow» слухайте в аматорській обробці The Beach Boys…

І щоби довершити враження про Бердянськ, слухайте музику, глибоко шановану рибалками та винищувачами насіння: знову Вейтс з «Closing Time».

Кінцівку моєї улюбленої пісні було зіпсовано:…ну ось, здається, майже все про славетне місто Бердянськ, зважаючи на короткий термін нашого перебування в ньому та ще менший термін ефіру «Сьомого клапана» на хвилях Радіо Русь на частоті 69ФМ. Зустрінемося наступної середи й побазікаємо, наприклад, про село Троєщина… В Бердянську та в студії з вами були Рет і Джанніс. Па-па!…

Угу, і паркопана в кашу!…

Я підібрав зі столу свій баян. Я взяв із холодильника розчин. Я дотяг поршень до риски 2, знаючи, що це - самогубство. У ґвинта немає таких шалених дозняків, як у опіатів: два куби - це багато. Це - ядерний вибух. Я ніколи не бачив на власні очі людей, які би совали 4 - 5… Хоча, чув… Камікадзе! Махрова червона квітка контролю - актинія з моїх власних червоних кров’яних тілець - вмить, щойно я намацав кінчиком голки вену, повільно випростала свої поліпоїди й пелюстки, схожі на клубування диму, випущеного дим-машиною на сцені під час рок-сейшину і впритул підсвіченого кривавим прожектором. Наркотики - це не добре й не зле, це - важко. Я не оспівую наркоманію. Наркоманію не оспівують ті, хто переступив межу випадкових забавок раз на квартал. Оспівувати можна перший прихід. Перші приходи (стосовно ґвинта). Перші десять, двадцять, тридцять приходів (стосовно опіатів)… Потім виникає констатація. Реакції організму змінюються непередбачувано, невідворотно, й ти не встигаєш розуміти та призвичаюватися до них. А потім - все зупиняється. У тебе з’являється до фіґа і більше часу на порпання та копирсання в аналітичних мастурбаціях зі своїми реакціями. Але реакцій вже нема. Є лише тільки жага вмазки. І якщо доза під рукою, ти ніколи не відмовишся від неї й не залишиш на «опісля». Й того оспіваного приходу вже нема. Прихід не приходить. Прострація або шал пошматованої психіки - від вмазки до вмазки. Підсадки на ґвинт практично немає. Чудодійного врятуВан- ня також. Ґвинт викликає психологічну залежність. Але той, хто пережив і опійні ломки (та знайомий з найінтимнішими сюрпризами абстиненції), і ґвинтову манію замикання мозкових контактів на Процес (червоний фосфор - кристалічний йод - сировина… пробити - зварити - вколоти…) за досить стерпного фізичного стану, ніколи не наважиться категорично заявити: опійна ломка фізична - страшніша за ґвинтову психологічну. Психічну! Ти зриваєшся з котушок, божеволієш сам у себе на очах, хоча, не штрикнувшись, відбудешся - щонайбільше - не дуже приємним, але цілком стерпним ковбасивом. У декого, наприклад, з бодуна й не таке буває, але, якщо цей дехто не є закінченим алконавтом, він часто обмежується кефіром чи мінералкою…

Я вичавив квітку разом із ледь жовтуватим розчином назад до вени - увігнав пластмасовим поршнем цю «квітку з глибин смерті» туди, звідки вона виросла, в коріння кровоносної системи. Серце вмить заповнило весь внутрі ній простір тіла - грудну клітку, черепну коробку, черевну порожнину… Машинка повисла на згині ліктя, як мертва бджола (мертві бджоли не гудуть… а як гудуть - то тихо-тихо…), наповнюючись кров’ю. Вийшов Майк й обережно витяг баян з моєї руки, затиснувши великим пальцем дірочку від проколу. Помітив джгут. Похитав головою, сказав «ай- яй-йяй» - наче турботлива медсестра, - розпустив ще обережніше джгут (шмат крапельниці), не відпускаючи проколу, й зняв його повільно, наче мертву змію.

Я відчував свої зіниці - немов баскетбольні м’ячі. Контрасти та освітлення сягнули максимуму. Я дихав так глибоко, що на кожен мій подих кухня озивалася пульсацією та спалахами. М’язова шизофренія. Години півтори, які видали ся мені півторма хвилинами, я безмежно кохав Всесвіт, я обожнював спинку стільця за сам факт її існування, який дозволив мені не гепнутися навзнак головою об підлогу. Я любив Майка, як брата, а Ципу - як сестру. Я волів слухати музику, писати, малювати, бігти до маґазину, мчати - мов корок з-під шампана - просто зараз на трасу, до Криму, сидіти й кінчати від споглядання візерунків обтрісканої кухонної стіни! Я почувався Крижаним Богом Втіленої Інтенсивності. Я хотів, я міг ВСЕ! Й тому я не зробив нічого.

Тому, коли спливла ця півторагодинна мить довершеної ейфорії та кришталевого щастя, мені закортіло навздогнатися. Швидкість щастя уповільнилася всього лише на якихось один - два оберти, але для мене цього було більш ніж досить, аби відчути неспокій. Відчути брак кількості ейфорину на одну наносекунду в одному кубічному міліметрі простору. Я схопив баян й знову поліз до холодильника, де на майже незайманих полицях самотіли ковбасні ніштяки й одне яйце. Майк уважно стежив за мною зі свого місця на підлозі перед телевізором. Дверей між кімнатою та коридором не було, а холодильник стояв у передпокої біля вхідних дверей. Майк не кричав, що я, мовляв, «все просовую в одну пику», як це завжди буває серед кінчених джанкі, де кожен намагається спочатку якнайшвидше роздерібанити все, а поза тим заничкувати «кілька крапок». Не є проблемою витягти з вени конаючого в коридорі недоштриканий баян й без вагань втерти його вміст собі, не опікуючись ані тим, що, можливо, витяг цю дозу з вени вже трупа, ані тим, що у цього трупа міг бути СНІД чи гепатит, ані тим, що цей труп міг бути ще не трупом, і йому можна було б мінімально допомогти, врятувавши життя, не менш нікчемне за власне; а заморочуючись винятково тим, щоби такого кидалова не помітили інші шакали й не довелося ділитися! Ми всі неодноразово потрапляли на хати, де кількість шакалів суттєво перевищує наявну кількість ґвинтокубів, й де діє наочний принцип різниці між батлом та баяном. Знаєте, чим пляшка відрізняється від штрикалки? За вашою цивільною прикметою право стояти на столі має тільки повна пляшка - порожні одразу опиняються під столом. Повний баян ховається під столом, а порожні валяються де завгодно…

Майк набрав один кубик, взяв мене за руку й повів на кухню…

- Ага-ага… угу-угу… - мимрить Майк, обережно зондуючи вену, яка зіщулюється, наче автономна жива істота, втискається у кістку, намагається сховатися якнайдалі від невблаганного жала голки.

- А-ааааа… - видихаю я й одразу ж запитую: «Майк, а ти навмисне… ти знав…» - А що я хотів у нього запитати? Мене щось краяло останні кілька сотень років, якась всезагальна параноїдальна недовіра…

- Да да да, імєнно да, і нє патаму шо, а патаму шо… - мимрить Майк…

І стає мені якось не до Майка: вдруге зі мною відбувається та сама прутня, й це уже схоже на тенденцію… чухають ріпу ґвинтові люди… Глузд затинається. Заклякає. Дає драла… Я починаю бачити щось незбагненне, але не очима, а так, ніби все це відбувається у мене в голові:

Інтер’єр. Занедбана квартира. Коридор. З кухні продирається сонце. Камера повільно описує неймовірні криві, рухається за траєкторією закумареної людини, яка щойно прокинулася. Миршавенький хлопець, докладаючи неймовірних зусиль, взуває мешту спиною до камери. Втрачає рівновагу й різко впирається розчепіреною долонею в плакат із портретом Боба Марлі. Випростується, щоби перевести дух і нагло зустрічається поглядом з очима портрета - із сумно-глибоким вогким хитруватим поглядом. Очі Марлі живі, Oh, yeah I’ve shоt the sheriff… Хлопець шокований цим раптовим відкриттям. На короткий час він навіть приходить до тями, але одразу йому робиться зле, настільки млосно, що в одній недошнурованій мешті він плентається до кімнати, - майже порожньої, залитої сонцем - гепається на канапу й відрубується. Йому сниться, що Джанніс хоче вбити якийсь масний бородань. Він кричить про це на вулицях, йому ніхто не вірить. Губну гармошку заливає дощ.

Здається, я знаю, звідки це припливло: колись на дев’яте травня - Місто, як завше, бикувало в очікуванні салюту - ми затусувалися на дах трансформаторної будки на Узвозі. Тієї, понад якою рясніли спітнілі дерева, розливали руберойдом прозору тінь, а на фасаді довгі роки донедавна красувалося виразне писало вугіллям: ВИТЯ ЦОЙ! ВАСЯ ХУЙ! Це було одне з наших улюблених місць - звідтам класно спостерігати за натовпом, пити пиво й гукати знайомих, які, напівнепритомні від спеки та інтоксикацій, сплавляються з натовпом у напрямку Контрактової. На Джанніс були джинси, розмальовані олійною фарбою, яка ще не просохла, та зелені плексигласові окуляри часів молодості її мами. Приблизно за годину ми вже мали компанію якихось панків та коктейль з вірменського портвейну, пива, горілки, марихуани й тупо колес теофедрину. Згодом Джанніс десь поділася. Невдовзі я та Шурочка - двійко опосумів - вирушили на її пошуки. Трохи згодом знайшли її в обкуреному оточенні Астрала, Дрінча, чепурненької скрипачки Касі, герли Астрала, яка розводила вдома екзотичних жаб і конала від ревнощів цілодобово, Френка - неперевершеного виконавця поем Подерв’янського, здорованя Племяші, Фаґота, який мав зовнішність втіленого булґаківського персонажа, хіба що без надтріснутого пенсне, ще когось… Потім - опинилися утрьох у переповненому фунікулері… Стоп-кадр: Джанніс ні сіло ні впало вперіщує п’ястуком, своїм шкіряним, обвішаним залізяками штибу ключів та деталей годинникового механізму браслетом, якійсь жлобкуватій кобіті просто у перенісся… Наступний план: Джанніс у суцільній прострації гордо валить до виходу, за нею цілеспрямовано вирушає цілий кортеж гопніків, ймовірно, друзів тієї тьолки. У ту ж мить виявляється, що їх чимало: приблизно така ж за кількістю партія пацанів відтирає мене й Шурочку до цегляних сходинок, якими за інакших розкладів я обов’язково спустився б до Володимира, аби схолодити сідниці на чорному мармурі його підніжжя й помилуватися панорамою Дніпра. Горлянку заціпило від страху. Розчереплять макітру, відіб’ють яйця, якщо виживу - кров’ю сцятиму, - знайомий сценарій… Пацани - «з поняттями»: Шурочку не чіпають, а мені вклеюють незлостиву порцію виховних пиздюлів - за вчинок Джанніс. Саму Джанніс, як з’ясувалося наступного дня під вечір у Трубі, де я нарешті її побачив, злегка відгаптували обцасами шкарів - поштурхали, не докладаючи сили, ногами - трохи далі від фунікулера та східців, але тоді ми з Шурочкою її вже там не знайшли. Джанніс встигла отримати своє та злиняти швидше за нас, тепер десь вешталася Містом, немов божевільна кінокамера на роликах, роздивляючись, напевно, розфокусованим поглядом у маленьке люстерко свою підбиту пику в крові й багнюці… Тоді, здається, Хрещатик уперше відкрили для пішоходів і закрили для машин. Я - меґаксенофоб! Всі люди для мене - чужинці, натовп лякає мене… Замість Джанніс ми знайшли стілець у якомусь контейнері для сміття й гордо пронесли його вечірнім Хрещатиком крізь увесь натовп, що сунув невідь куди, просто аби засвідчити свою першість у ходінні досі недоступною частиною центральної столичної вулиці. Люди озиралися на нас із млявим подивом: ось ідуть блазні й несуть стілець. Десь у районі Пасажу ми удвох всілися на стілець прямо посеред потоку, й нарід обтікав нас, з урочистою байдужістю позираючи на свої повітряні кульки. Ми дивилися салют з вікон Олєжкіного флета, так і не розшукавши Джанніс… при зустрічі я подарував їй усміхненого череп’яного їжачка й поцілував у криваве садно під оком…Мій персонаж завертає до якогось нічного клубу й опиняється біля колоподібної сцени в центрі запрудженої натовпом зали. Дванадцять попсових різномастих дівчаток у благенькій чорній білизні, а одна чомусь у синій, вовтузяться серед подушечок у вигляді сердець з вульгарно-рожевого шовку й сумлінно зображають лесбійську оргію. Довкола кону, куди він дивиться із сумішшю пожадливої відрази й бажання розреготатися, відбувається видовище різко протилежне концепції еротичного шоу. Це гепенінґ у найкращих традиціях Хейт Ешбері. І, якщо шоу в усій своїй мізерній привабливості призначене лише для очей героя й, можливо, є плодом його фантазії, то імпровізована містерія Ероса, Бахуса і JAH, що вирує довкола - займає своєю розкішною похітливою реалістичністю, - реальність, з якої його викинуто, виплюнуто, виблювано.

Це - стовідсотково моє відчуття, зі мною таке траплялося навіть і не в натовпі: приміром, їдемо ми втрьох пізно ввечері в трамваї - Таня-сексі, Джанніс і я, а Джанніс безсоромно поїдає Танєчку очима. До честі Джанніс варто зауважити, що смак стосовно жінок вона мала вишуканий Tanya-sexy bujnyj parostok akseleratciji z такими сідницями, що…

O!o!o!o!-baby-baby-beiba’-the-all-peoples-in-the-tram-ves’-tramvaj-vtratyv-gluzd!-tcherez оblіpleni-розумієте! ОБЛІПЛЕНІ ЩІЛЬНО ВЕЛОСИПЕДНИМИ ШОРТАМИ-пружні-рухливі-диньки-сідниць-Tanya-a-a hirko platche - zagubyla mjatchyk - tyhsche, Tanetchka, ne platch, ne potone mjatch - М’ЯЧ ВОБШЕ НЕ ТОНЕ!… Все закінчується тим, що Джанніс й Таня смокчуться, мов навіжені, просто у вечірньому трамваї, - з усією можливою розкішною м’ясоїдною реалістичністю, - а мене плісне реальність, з якої мене викинуто, виплюнуто, виблювано. Він відчуває це і втрачає цікавість до стриптизерок. Починає запопадливо розшукувати в натовпі когось, хто принаймні похапцем звернув би на нього увагу. Таких немає. Він помічає дівчину, яка більше, ніж інші привертає до себе його увагу, притягує погляд. Йому здається, що це Джанніс. Водночас його починає шалено сушити. Прямує попри всі перепони до шинквасу, біля якого, до речі, знаходиться та дівчина, схожа на Джанніс. Це болісно повільний процес: кожен рух - неймовірне фізичне зусилля, підживлене збентеженістю й знівельоване сушняком. Занепокоєністю тим, що дівчина може зненацька розчинитися у натовпі, доки він дістанеться шинквасу. Жалюгідний липкий піт укриває його. Він прокидається від спраги та задухи. Яскраве лютневе сонце б’є просто у вічі крізь оголені шибки. У нього на грудях безцеремонно розсілася й миється кішка. Їхні очі зустрічаються, але він відводить погляд, тоскно втуплюється в стелю. У вухах лунає «мультяшний» голос Аліси: «Do cats eat bats? Do bats eat cats?». Несила поворухнутися, заплющує очі й уявляє мерзотного Стража. На дупі Стража - портрет Джанніс. Кінокамера рухається в бік підвіконня: попільнички, стоси паперів, недопалки, порожні коробки з- під цигарок, пожмакана брошурка Шеллі, книга Рея Бредбері, розкрита на оповіданні «Той, що заснув у Армагеддоні», перший том Кастанеди в яскравій суперобкладинці. Під ліжком валяється плеєр, який завжди працює. Він глухий (чи то німий) на одне вухо. З іншого вуха спіраллю виходить музика. Кльово, коли не треба щоразу тиснути на PLAY, - будь-коли втуляєш слухавки, й музика там… Subjunctive Mood… Час хмаринами скуйовдженого прядива валяється усюди в мовчазній оселі… Джанніс…

Не скажу, що я бачив усе це на кшталт фільму, видіння чи галюцинації - це було схоже на запопадливе пригадування вранці нічного сну: невідомо, навіщо ти так вперто пригадуєш те, що не має для тебе ані найменшого сенсу…

Неймовірно огидне світання з дикунською швидкістю виліплює простір. Сіро-жовтий. Лоботомія. Зашморг. Здається, що балкон прив’язаний до бильця, наче худоба, летюча корова Склісс - щоб не відлетів - «Хапайте, дебіли, свій спокій!». Виявляється, це - паперовий змій, схожий на ілюзію матової, наче електрична куля, велетенської кульбабки. Це - ранок.

- Як стало раптом тихо. І так добре! Так спокійно!

Вклякла у просторі ейфорія…

- А час збожеволів. Геть від рук відбився…

- Угум… - Холодний ледве забарвлений ніби-то-чай без цукру. Ковток пластмасового диму якоїсь огидної цигарки штибу Astor. - Справді, щось із цим клятим часом тої…

- Що? -…відбито певну кількість ґвинтокубів, прожито певну кількість людиноднів… ні… людиногодин… ні, ґвинтогодин на людинокубів… Тьху!… Здається у мене мозкова дуля у напрямку масної червоної риски під магічно бухгалтерським словом РАЗОМ!

- ?!

- Підвищилася здатність мозку до скручування й згортання.

- А-а-а… Ага. В роті - кака, в голові - вава, а гроші Бабай забрав!

- Штибу того… альтернативний варіант: засоби пересування в просторі позачасу й фальшивих реінкарнацій?

- Йой! Забракло спогадів про неодмінне майбутнє?

«Дата батона - на кришкє батона».

Я не відкрив вам маленької пекельної таємниці: увесь цей час у моєму наплечнику лежав щоденник Джанніс. Під час якоїсь чергової пиятики ми вдвох пішли в кущики злити конденсат і, вибачте на слові, посрати. П’яна Джанніс спочатку довго з матюками видирала аркуші зі свого зошита, жмакала їх й підтиралася, а потім й сам зошит кинула на землю, процідивши: «Лайно до лайна! Рукописи не горять, зате в гівні тонуть!» Я підібрав той зошит - на щастя, Джанніс не влучила ним у власну купу - й запхав за пасок між джинсами та животом, опустивши футболку. Я справді гадав повернути його Джанніс, коли вона протверезіє. Але потім почалася вся та маячня з відчуженням, наступними пиятиками й хлопчиками на могилах, і я вже не знав: чи викинути його, чи просто пхнути їй до рук якось при нагоді. І зараз, коли я трохи оговтався від своїх довбаних одкровень невідомо про що, я раптом згадав про цей зошит, трабл вмить вирішився якось дуже просто: якщо Джанніс (висловлюючись трохи фіґурально) сама втоптала його в лайно, то чом я маю дотримуватися якихось внутрішніх заборон та ідіотських законів сумління, взагалі паритися з цього приводу? Я міг би прочитати в такий спосіб будь-чий рукопис, викинутий на вулицю. І я прочитав. Попри те, що через розширення зіниць у мене погано фокусувався зір. Попри те, що я вдивлявся у кожну літеру, міняючи відстань між очима та зошитом. Маньяцтво тривало не одну годину, хоч списано було не так уже й багато. Я прочитав дуже уважно ЩОДЕННИК ДЖАННІС:

Зелений саунд:

Ґітара безмазівка:

Падає місяць крилами всередину себе

Відраза до тіл ким би вони не були

Відраза до всього що здатне

Продукувати лайно та сміття

ПЕРКУСІЯ:

Сухе торохкотіння сну

Шпаківня ілюзій на ламкій стеблині

Безлад безладового басу:

Рослини цього не роблять ніколи

Рослини не здатні продукувати лайно та сміття

Рослини не смітять і не серуть

В рослинах немає кишок і бруду

Рослини не смітять і не серуть

Рослини цього не роблять ніколи

К л а - В і ш і:

Моя земля вистелена квітами кольору крові,

Моя земля вкрита плодами квітів кольору крові -

Вони шурхотять, шепочуть шумовинням,

Лишають по собі сни, мов лайно незламних тортур нічного диму, розчину чи смоли

Кольору лайна та смаку сміття, й на дотик - бруду

Мертвий вокал:

На голому Полі Див

Мертвий лежить Буратіно

Кружляє над ним зграя дятлів…

ЄВДОКСІЯ йде полем й бачить дерево з вагіною. Вона опускається на коліна, обіймає дерево й шепоче в отвір, як у вухо, як у мушлю, як у пригорщу: «Коли ніч згорне крила, коли місяць захлинеться крилами, коли настане найтемніша мить Гекати, приходи й встроми себе так, як увійшов би в мушлю, так, як взяв би жінку, туди, куди мої слова зараз входять без спротиву та жалю, без спогадів та пожадливого бажання привласнити те, над чим не маємо влади. Прийди й зроби це, вилийся в дерево так, як мої слова виливаються в нього. Стечи, як слова стікають, до краплини. Ти прийдеш уві сні: якщо відчуєш, що не вистачить сили повернутися, зірви один листок і тримай під язиком, як тримав би мушлю, як тримав би мізинець лівої руки коханої. Прийди й увійди у дерево, і знайдеш ту, що тримає під язиком твою спрагу. Якщо відчуєш, що не можеш, не хочеш повернутися, зламай гілку, що праворуч найтонша, й виколи очі. Виколи собі очі й вилийся в дерево. І не буде тобі ні болю, ні страху. А буде тобі спокій і щастя. Прийди уві сні, коли ніч згорне крила, коли місяць захлинеться крилами, коли настане найтемніша мить Гекати, й зроби це!» Дерево стає теплим, мов тісто, шкарубка кора - шовковистою, мов шкіра… Крізь вії Євдоксія бачить дельтаплан, що опустився на поверхню пустелі. Легкий вітер перебирає пісок, немов розпущене волосся. Євдоксії не важко опинитися під крилами дельтаплану - досить лише пильно на нього подивитися. Дельтаплан сам поринає в течію повітря - варто лише подумати про повернення. Євдоксія прокидається під ранок, відчуває свою вологу й засинає з теплою усмішкою Без сновидінь, бо за вікном вже сіріє. Це сріблясті крила дельтаплана за шибою.

Все було покреслене якимись нерозбірливими нотатками на кшталт: «Я змерзла, але не хочеться рухатися. От ми вирушимо зараз, і всі люди будуть перти обов’язково нам назустріч, навперейми. Ми будемо йти, наприклад, на Схід, а вони всі - у протилежному напрямку, на Захід. Жах! Тільки встигай вивертатися з-під їхніх торбів. Бетономішалка! Торба party… Залізні нерви треба мати. І реакцію, як у боксера…»; уривками з конспектів; сторінки дві було замальовано очима (завжди лівими) й кавалками жіночих тіл a la Push kinN (ніжки, профілі, бюсти, сіднички, ручки) та ще - кількома майже по-школярському ретельно- незґрабними, напрочуд кострубатими чоловічими торсами. Ніби Джанніс раптом засоромилася себе самої (чи можливого Спостерігача?) свого підсвідомого тяжіння до зображення частин жіночого тіла, які виходили легко, граційно, сміливо, як у справжнього художника, й присилувала себе до зображення того, що вона свідомо так любила - тіла чоловіка? І малюнок вийшов схожим на дитячий, напруженим та штучним. Далі все також було покреслено вздовж та впоперек незбагненними рослинами, очима, кавалками жінок, рибами й особистими підписами… ще далі йшла перемальована з мапи автошляхів України траса до Криму: до Одеси, далі - на Миколаїв, повз Херсон - до Вірменська, на Джанкой (поруч з ним - виразно - FUCK!) - надто схематично, аби нею кудись могла доїхати людина не обковбашена вщент… кілька віршів Моррісона англійською… Й - нарешті - цілий шмат роздумів, які вже беззаперечно доводять її володіння наміром ситуації!

Ми обоє знаємо, що хотіти людину (одне одного) нам не можна. Не тому, що хтось із нас (або ще хтось третій) - вампір. Ні, жоден із нас не є вампіром. Принаймні в мить спонтанно довільної зміни синтаксису. Але коли я хочу, то уявляю напівтемне купе потяга й силу, яку скручує в спіраль відчуття клаустрофобії, покрадьки наближається. Кожен із нас тамує бажання незначними діями в межах звичного синтаксису за домовленістю. Неможливість віддати руки рукам, вуста - вустам, щоки - животу, де жевріє пупок; язик - схованкам міжніжжя, що вже не являтимуть собою таємниці, позбавлені одягу, а - лише бажання… неприховане, вибухове, пекельне, яскраве, ніби якась гостра екзотична страва. Ця неможливість - титанічне синтаксичне породження (сталий набір певних - не зовнішніх обставин, а внутрішні ніяковість, недовіра, страх) доводить до сказу. Лише погляди, перехрещуючись не випадково та все рідше, народжують іскру. Іскра падає на коліно. Робить маленьку охайну дірочку в джинсах. А в повітрі загусає дух електрозварювання. І це не лише наша, лише не наша, не лише наша, лише наша не - хвороблива уява перетворює на вампіра чорну каламутну шибку, по якій розгвецьгано ліхтарі нічних станцій та вокзалів. Шиба смокче драглистий погляд, прозорішає, червоні краплі на шлаґбаумах за нею проносяться навспак. У похмурому просторі, позбавленому музики. Справді дивно: жодна музика не звучить, ніби потяг - привид, що занурюється в губчастий шар туману та хмарної мжички. Підживлений прокволими поглядами у непрозорі вікна. Нарешті - пекельне полум’я інопланетної ніжності кольору ранкового моря. Тіло бачиться з висоти чайчиного польоту - воно, ніби осердя в могутньому дереві іншого тіла, коріння якого, й гілля, й усі його паразити та сапрофіти проростають усередину, огортають зовні, про- штиркують наскрізно із соковитим звуком зітхання «сі». Метаморпози. Я попередила, щоби він не дивився на мене, коли мене там не буде. Але він, звичайно, не послухався. Тепер ось має… що сталося? Те, що з мене вийшло, налякало його до всирачки. Я не могла тоді цього зупинити, не могла й контролювати, часу у мене вистачило лише на те, аби попередити його, щоб він не дивився. «… Я самотній, немов дерево, ув’язнене в іншому дереві… Це були вірші, яких ніхто ніколи не писав…»

«Я самотній, немов дерево, ув’язнене в іншому дереві…» Знайомий стан… Ти пам’ятаєш, Джанніс, коли ми познайомились, я вчителював?! Безпосередньо перед тим мене ганебно поперли з екскурсоводів, бо я втирав отарам іноземних туристів, що мізерна барельєфна компанійка на меморіальній дошці (насправді присвяченій якомусь засіданню якогось революційного штабу), вчепленій на стіні будинку чи то дитячої творчості, чи то якихось інших дитячих тортур, саме навпроти нашого жалюгідного Самсончика, називається «Братва за пивом» (до речі, вперше тих козлів облили чорнилом я та Елам, відтоді їх періодично відчищують і періодично знову-таки обливають фарбою чи смолою), а також багато інших цікавих шняг, жодним чином не пов’язаних з офіційною історією міста-героя. Тож я змушений був викладати в середній школі English! Здебільшого, щоправда, за «The Beatles». Наприкінці чверті мене, замордованого жорстокими відходняками після пива з димедролом, дітки тішили тим, що усім класом співали «Yellow Submarine»! Навстоячки, неначе під час гімну Радянського Союзу! Одне мажорне дитя всю чверть проїздило з папіками по закордонах, «Yellow Submarine» не знало, а на поставлене мною запитання про улюблену групу відповіло «Ласкавий май»! «Два» у чверті без права на помилування! Я задавав діткам писати три сторінки слово September, а сам у напівсні втикав у небо за шибою й від згадки про тебе, ще сонну, голу серед жовтувато-сірих пожмаканих простирадел у нашому розхристаному ліжку, про те, як чорне кошеня Фестер залазить до тебе під ковдру… у мені все піднімалося, як прикордонник по тривозі. Що ти робиш з Фестером? Що ти дозволяєш йому робити з собою? У нього такий шерхлий язичок, він такий пухнастий, весь чорний… я закрию його у карцері - виберу найменший з трьох бонґів, і він сидітиме під тим барабаном, всередині, доки я… я отямлююсь: дитя стоїть біля мене, здається, не вперше повторює: «Максиме Олеговичу, я не можу писати - у мене вена болить», і я абсолютно рефлекторно зойкаю: «Покажи!!!» дитя заголює руку, природно, рука чиста, здорова, дитяча… «Добре, сідай… можеш не писати…» - втомлено шепочу я. «Ми схожі з Джанніс навіть зовні, - думаю я. До кінця уроку лишається ще двадцять хвилин - ми схожі навіть зовні, всіх нас „тонких, дзвінких“ гіпі уніфікує хаєр - зі спини навіть не розбереш статі… та й що воно, стать… на фіґа? Он у америкосів є поняття sex - фізіологічна статева належність, та gender - хрін його знає, що вони тим хотіли довести Всесвітові… ще цілих двадцять хвилин у напівсні втикати у небо за шибою, й думати про тебе, сонну й голу…»

Небо - в дієзах… Фотоспалах… раз, два, три - в ритмі вальсу хустатих доярок, прибиральниць, картатих друкарок, чорно-білих модельок, квітчастих кухарок - розженеться й уклякне, Sobaka! Бо то… не є відбиттям на поверхні проґнозованих надто завчасно синтаксичних конструкцій людства, що загнало себе в коло незугарних реалій з крейди, цегли, вапна та бетону в лабіринт божевільного равлика, який має китову сутність… Зрештою, я зустрічала горе-вампірів у своєму житті - Алісу та Прома. Вони обоє насправді були теплими, добрими, безхребетними… І до того ж, вони обоє обрали мене! Ну яка з мене жертва! І чому мені самої себе не страшно? Мабуть тому, що я по- чесному вивільнила із себе звіра, і нікому про це не розповідаю, принаймні, доки звір не стрибнув (треба переконатися в тому, що цей кровожерливий стан - епізодичний, або навпаки - перманентний). Тамувати саму себе такою немає сенсу. Нехай… Вищий пілотаж - твереза здобич. БО - БЕ - стселери - Пишуться у - БЕстіарії (Я - Ї - БУ - БА - БУ - І - Я - БА - БУ - ЇБУ) - Класика виповзала з-під стін серпентарію - лепрозорію - крематорію, куди допускаються лише арії… Я годувала голубів хлібною скибкою - брудних звичайних і покалічених на ранковому Франківському вокзалі: без жодної думки в голові. Коли скришилася й скорина, я згадала, що лишила у вокзальній кав’ярні недоїджене тістечко («ніштяки в ментальному соусі», блін…), я повернулася обличчям до кривавих портьєр кав’ярні, щоби забрати те тістечко й скришити його брудним ординарним франківським голубам («Івано Франківськ - трохи Паризьк, трохи Львівшьк»…). І тут я побачила на ятці книжку Клода Фаррера «Курці опіуму». Тоді то й відбулася зміна синтаксису. Не в книжці справа, ясна річ, бо дивні сновидіння наздогнали мене ще у потязі, ба ні, навіть у нічному Львові, а книжку я іще й не гортала. Довкола мене змінилися перспективи та абриси. Все зробилося таким важливим, яскравим, непізнаним і… таким несуттєвим. Ніби хтось зненацька вилив мені на голову горня гарячої віденської кави, як я вилила тобі на голову борщ. (Не тому, що ти безсоромно клеїв ту курвочку просто у мене на очах, а тому що мені так захотілося!) Була серед тієї ейфорії мить нестерпного болю, через який серце ніби заповнювало все тіло зсередини, але то був чистий біль, в якому не було ненависті чи ревнощів, чи жаги карколомної помсти. Гру закінчено - слава грі! Війну закінчено, дякую всім.

Ти ніколи не припиниш своєї війни, Джанніс, бо не керуєш нею - це твоя внутрішня війна скеровує тебе на руйнування живих об’єктів. Пам’ятаєш грандіозну зливу в травні - ту, що наскрізь промочила нас на шляху в сотню метрів - від Сходів до парадняка будинку біля льошка, де тепер «Ольжин двір»? «Гроза нуртувала на повну силу, вода з гуркотом й виттям падала у каналізаційні отвори, всюди пузирилося, надималися хвилі, з дахів цебеніло, тюжило повз труби, з підворіття мчали піняві потоки».[7] Заскочивши всередину, ти рвучко стягла через голову свою майку й заходилася її викручувати, а ми чомусь сором’язливо відвернулися від твоїх вогких, мов розбухлі родзинки, пипок - двох пістолетних дул, зведених на наші мішені нижче пояса… Ми мали повні кишені (варто Джанніс було забажати зливи та шмалі, й сказати про це вголос, як на нашому шляху трапився завбачливий львівський Річард та відсипав у подарунок десь із півкорабля хешу, просто до кишені, бо тари не було) трави, що намокла разом із джинсами - довелося вишкрябувати її звідтам, скочувати в кульки й тими «бомбочками» забивати висушену над запальничкою й витрушену сиґарету. Ти знаєш, Джанніс, я там був не так давно - твій літачок, намальований на стіні чорним бензиновим маркером, залишився, й він не схожий на військовий…

Тоді то я й побачила собаку! Я завжди не любила псів, але від цього, ніби вирізьбленого зі спеченого золотого піску, або відлитого з липового меду, я не могла відірвати захопленого погляду. То був Піщаний Пес На Межі Світів. З різними вухами та поглядом істоти, якій добре й затишно у світі, тому що вона любить все, що її оточує, з упевненістю відчуває, що з цього оточення проливається на неї дитяча любов! Це робить її невразливою, непереможною, священною…

Сон в очах собаки налякав мене до переосмислення: ВІТАРА ПЕРПИХУД, вітаю! Хелло, ДУХИ ПРЕПАРАТІВ! Погода - небесна нежить (а може, іспанська мряка…). Кінотеатр «Місто». Східці вниз до нічного клубу. Я та Майк. Сідаємо в м’які крісла. На стінах - сірі екрани. Напівтемрява. Темрява. На стінах - щось схоже на ретроспективу Осанґа. Сидимо у пальтах. Ковтаємо по два білі колеса. Задуха. Каламуть (сидимо ж у пальтах). Закінчення невиразне. Якісь офіціантки в червоному. Публіка - наче з «Ребекки». Вигрібаємо на поверхню. Майк: «Трохи легше. Зараз накриє.» З розділу фразеології згадую: «Накрити мокрим рядном»… Вечір. Небесна нежить. Мжичка, мряка, калюжі. З візуальним сприйняттям вже щось сталося. Переважно все чорно-біле. З перешкодами. Параметри телевізора КВН із каламутною лінзою. Люди - лише силуети. Й переважно ліворуч. Рухаються плавко - через синкопу стоп-кадру.

Ліричний відступ: пожежник загинув на місці події…

Іноді все каламутно-матово-брудно-жовте з червонуватим і бурим. Та ще трохи фіолетовим. Фокусування проб- леми: людей обминаєш в останню мить (рвучка зміна швидкості викликає нудоту). Перемикач швидкості… Де ж він? Ось. На рівні сонячного сплетіння.

Вітаю! Запрацював електротрепан! Наслідки: верхівки черепа, скальпа, словом, півголови разом з мозком немає. Себто, є, але приблизно на висоті метра понад усім іншим. Відчувається дуже фізично. Занадто реалістично. Пересування вулицею все більше нагадує прадавній гральний автомат «Морський бій» із пристроєм нічного бачення. На когось таки налетіла: «перепрошую»… Ні фіґа собі! Мовний апарат самоліквідувався. На згадку лишив атавізм. Щось подібне до щелеп цвіркуна та хижої риби. Замість мови - уповільнене низькочастотне гудіння. Навіть воно досить важко дається.

Це її сон. Все - сон. Я не вмію на кишку кидати - не люблю розмазаних приходів. Але Джанніс - інакша, їй по барабану - що колеса, що ґвинт, що трава… Все - сон, маячня… Хочу на Сходи… Хочу здати пляшки і взяти «Подільського темного» із зображеними на етикетці вареними раками! Як швидко виникла конкуренція у бутельковому промислі! Понад усіляку міру зажерлися конкурентоспроможні бабці десь так за півроку! Дійшло до того, що одного дня така-от прудка пенсіонерка біля нашого гастроному поцупила в нас прямо з хідника пляшку, довкола якої ми стояли щільним колом й саме силкувалися дошкрябати паперових «копійчин» до вартості повної пивом посудини - однієї на всіх! Та сука блискавично хапнула наш неабиякий скляний капітал крізь живопліт наших ніг і дременула з такою швидкістю, що навіть спортивний Фа її не зміг наздогнати! І, з брязкотом у картатій торбині біжучи, та стара курва вигукувала у відповідь на триповерхові наші матюки та ремствування: «Бабко, віддай пляшку, ница тварюко, нам на пиво не вистачить!» - «Спасіба, студєнтікі! Спасіба!» Після того ми ніколи не залишали пляшки без нагляду, просто не випускали їх з рук! Хочу, щоб єдиним конкурентом у пляшкозбиранні був, як колись, миршавець Дрінч, який змітав всю склотару на своєму шляху зі швидкістю японського пилосмока, але не крав з-під носа і, до того ж, мав свої денні розпорядки, які справжній мисливець завжди міг відстежити й випередити Дрінча!

Несамовитий танок викривлених перспектив Знайомої Вулиці. В кульмінації вона приймає позу перпендикуляра стосовно площі Тролесо. Наявно простежується невидима звідси, але легковгадувана подальша синусоїда Знайомої Вулиці. На горизонті, щойнополаманому оператором-маніяком - пласке чорно-біле (фіолетово-сіре) зображення хрестоматійних гір. Фасад «Біломору». А де Вершник? Вершник-без-голови-без-вежі? За якихось п’ять умовних хвилин спостерігається повний анімаційний цикл бляклого й невиразного місяця. Захоплення. Щире бажання поділитися побаченим з Майком, погляд якого волочиться ліворуч голографічними зображеннями фіолетових авто та пішоходів. Неспроможність говорити викликає спазматичний, проте, все одно, щирий сміх. Майк на це пропонує піти відлити. З мовою впорався трохи ліпше. Ось тут починається шоу! Центр Міста. Типова для центру вулиця з нетиповою (ще й досі викривленою у перспективі) спальнорайонною архітектурою. Раптом прикидається типовим подільським провулком. Сушить. Судомить щелепи, вилиці, зуби. Діамантово- новокаїновий марш, ніби не біль. Проте зуби всі щільно зрослися. Довкілля періодично перетворюється на матові жовто-гарячі, зелені та жовті спалахи. Майк простягує яскраво-синю конволюту із жовто-гарячими колесами. З двох пересічну істоту враз попускає… Спускаємося бетонними східцями. Паркан-сітка. Глухий колодязь знешиблених стін із чорною бронею дверей, зачинених намертво. Східці до підвалів з бляшаними дахами та ґратами. Чудове місце, аби відлити. Напад клаустрофобії відвертає від справи честі. Істерика через несподівану сімку силуетів вигляду лютого, надто мужнього, що спускаються східцями. Безперечно це глюки. Чомусь занадто бентежать. Випадання з рота розгризених жовто-гарячих колес. Я чимдуж вилітаю на вулицю…

Тато каже: «Я знаю, всі друзі твої наркомани!» Дуже дивуюся з цього уві сні. Звідки він знає, що друзі мої наркомани?… У зв’язків причинності не буває. Причинність, натомість, існує для не зв’язків. Тато, приміром, у Джона - хімік. Щойно прийшов з роботи. В кімнату влітає. З-під канапи миттю виловлює протигаз. Одягає (орден ВТО - забезпечений!). В такому вигляді спить - зачинив за собою двері. Вранці навіть не каже бай-бай двом кришталевим блазням - надто короткий відтинок простору між протигазом та вхідними дверима… Можливо, Майк - десь у top-10 нашого вбогого гіт-параду, але Джонік - безперечно вже за межами, по інший бік усіх гіт-парадів, усіх звичних і необхідних людству розподілів та сортування світу на кращих і гірших, просунутих і тупих, сильних і кволих, здорових та хворих… Майк іде кудись босоніж без пальта. Ось на вішаку його пальто… мешти під ним на коридорній підлозі. Куди б це він? Тупикове галуззя еволюції сюжету сновидіння. Безсюжетні коментарі до сну.

О, як мерзли ми, як мордувалися взимку! Наче навмисне, разом з погодою закінчувалися гроші, вписки, вмазки, настрій - ми вешталися під усіма варіантами коліс від реланіуму до автомобільних - у грипозній лихоманці, у мокрих шкарах, з червоними носами й білими від холодуруками, обкручені, неначе зашморгами, жалюгідними шали ками, які нещадно гризуть і муляють шию. Зі строкатих, яскравих тропічних метеликів та райських птахів ми перетво- рювалися на параноїдальних андроїдів, непоказних богомолів, першими приморозками вбраних у кольори непроглядної темряви, але все одно, незвичних для пересічних громадян. Лікарняна білість вогкого снігу, поцяткована сухотними бризками кривавих горобин. Рятівний тролейбус № 16, що волочив на БЖ з Майдану. Ми весь час кудись неквапно поспішали чи неспішно квапилися, хоч не мали жодних справ. Тільки тепер мені нарешті по кайфу пішкувати цим маршрутом, іґноруючи привабливо освітлені взимку коробки № 16, напхані людьми. Тоді ми або їздили, або бігали, метушилися, хоботилися, або плавали у формаліні запаморочливо нестерпних сексуальних бажань. Тепер я, позбавлений хіті й неіснуючих «справ», дістаю насолоду від піших прогулянок спотвореним Містом:ростуть, ростуть у щільних нетрях Софійської, Михайлівської, Малої Житомирської, Михайлівського провулка лискучі фурункули бізнес-центрів, один з яких своєю неоковирною золотою зіркою на даху витворює разом з новонародженим місяцем мусульманський прапор на шовковому каламарному небі тихих дзвінкопрозорих ночей. Станція Фунікулера - скляний купол з казковими вітражами - єдина перебудова, що не суперечить архітектурі серця, хоча й шкода жовто-червоного вагончика зі східчастим дахом - замість нього тепер звичайний тупомордий автобус, але дух його дивним чином зберігся у «страшному й метушливому електричному прийдешньому людства».[8] Можливо тому, що перед входом збереглася діорама, де за шклом бігає Боричевим Током трамвай, а вздовж набережної стоять старі дерев’яні човни, й вагончик Фунікулера - саме східчастий… Балкончик понад прірвою, затопленою снігом і плямистим сяйвом вогнів Подолу, прірвою зі скарбами дивовижних альтанок на схилах, стежинок і лавочок. На балкончику приємно годувати синиць з долоні, курити й цілуватися, не відриваючи очей від Міста. У вагоні - тепло, порожньо, насувається відчуття Дніпра внизу - пізній вечір. Нестерпно болить зуб. Джанніс лікує зуб небезпечними поцілунками, висмоктуючи біль. Окрім нас, виявляється, у вагончику є ще один пасажир - бомжвар’ят, «поет Нікалай Палкін… купі сборнічєк! рупь стоіт»… «Расплєла косу бєрьоза» - ну викапаний персонаж з «Московіади» Юрія Андруховича. Морок. Але інколи - зрідка - ми несподівано мали гарячий чай в «Еланді» й вино в «Бахусі», жваво базікали навсібіч, або багатозначно поринали в мовчанку з непроникними обличчями, а на вулиці падав пухнастий булгаківський сніг, стояв нуль чи мінус один за Цельсієм й вечори були жовтими від ліхтарів, пухнастими, вогкими. Тоді ми каталися обледенілим Узвозом на фанері, ящиках, на різьблених дубових стулках дверей - тьмяних, величних, вирваних з обшивки іспанського ґаліона чийогось вікового затишку, розміреного життя серед книг, прес-пап’є й портсиґарів, а одного разу навіть на чавунній кришці каналізаційного люка, з-під якої шалена швидкість викрешувала букети святкових іскор. Я мріяв промчати цим смертельним шляхом на якомусь Winsent Black Shadow, чорт забирай, або на такому Харлеї, якого ми бачили колись на Арбаті у вітрині, суцільно затягнутій чорним оксамитом, завішеній чорними футболками із зображеннями різних монстрів та представників містично-героїчної фауни на кшталт вовка, з написами Metallica, Nirvana, - лискучий новісінький байк стояв у центрі, а під його колесами вешталися, милися, качалися, гралися, потягувалися й спали двоє граційних чорних кицьок-підлітків. Ось на такій машині й у шоломі вікінга, з рогів якого з переможним сичанням плюються у нічне небо й прокреслюють за плечима князівський плащ бенґальські вогні! Ми вар’ювали й не думали про те, де ж, власне, будемо сушитися й грітися, - можливо, саме через це ми згодом знов опинялися на Подолі в «Бахусі», або в якомусь пивняку-гадючнику біля метро Контрактова площа, й хтось підігрівав нас спиртним… тим гіршим бувало пробудження, що невблаганно приходило до нас разом із черговим метеорологічним ошуканством… Найпохмуріша, найважча пора року для тих, хто навіть влітку мерзне. Зима - це дупа. Летаргія. Мене кохана вже не гріє. Немиті тиждень ноги, шия. Немитий хаєр. Летаргія. Знаєте, як гіпі знає, коли йому час митися? Коли на плетених з муліне фінічках зникають кольори. Насправді, це - така ж нісенітниця, як і підсадка з першої вмазки! Просто для миття часто не було жодних умов…

Джанніс запросто могла підмести ніштяк - від недопитої пляшки на бордюрі, до недогризка-наїдка-недоїдка-залишка булочки, канапки, тістечка, сосиски, помітивши той ніштяк з вулиці крізь вікно кав’ярні на чужому столикові. Гадаю, вона у такий спосіб клала на мейнстрім, й на свою мамашу насамперед, бо, все-таки, до ґамсунівського голоду ми не доходили ніколи: «…не бери прикладу з чистоплюя Кнута Ґамсуна. Йди до цих, які мешкають у семи кімнатах, й обідай.»[9] Певно, я сам підштовхнув її до таких епатажів, й тішився тим, з яким зухвалим сумлінням вона виливає у натовп все лайно «мого виховання». Сам я схилявся до більш естетського ексгібіціонізму, а Джанніс мені здавалася вдалим варіантом «домашньої дєвачкі», яка надто буквально сприймає заклик до панківських барикад - «гарматне м’ясо» мого марнославства… обісрана моя Галатеє, як прекрасно, ніжно, тьмяно, пухнасто, химерно жевріють уві млі високі золотаво-червонуваті вікна - ґотичні, круглі, переплетені строгим дерев’яним павутинням! За тими млосно-затишними шибами люди п’ють чай, курять і розмовляють на кухні, читають вічні книги, дивляться у ліжку Фелліні по відео. Там, за мембраною мирного, загадкового, теплого сяйва просто неможливо собі уявити міщанські дріб’язкові істерики, брутальні шкандалі, улазливий, як бензопилка, вереск чи нотаційне бубоніння тупих надокучливих мамаш з їхнім одвічним культом капців, каструль та сервізів - «соте… серветочки… ах, я люблю класіку!…» - аристократи шулявські!

Трохи відтавати й відтерпати ми починали під кінець березня (ця пора визначається за такими ознаками, як недрастичне пиття пива на вулиці та приємне сидіння на лавочці більше п’яти хвилин без особливої шкоди для організму), саме до Дня народження Джанніс. Ми з нею познайомилися десь так за місяць до цього сумного й завжди марудного свята. Взагалі свято - річ інтимна, сакральна… Джанніс уперше в житті сама відкоркувала шампана, й, коли я примівся захеканий з трояндою її привітати, дитинка вже встигла влити всю пляшку в одну пику… вона сиділа на підвіконні й курила… від її обличчя я спочатку відсахнувся, а потім сказав: «Я теж хочу»… Розмальовані гримом та олівцем для очей, мов стіни - графіті, наші обличчя вразили не лише пасажирів тролейбуса № 5, а й завсідників кав’ярні у Жовтому корпусі Універа… Непохмілений Танцеватий Коля на голих обмерзлих, ще не вдягнених у бузину Сходах: «Мало того, що бухають, та ще й їбуться о такій погоді!» а ми не!… ми просто пили вино й цілувалися!… Третя ночі. Парадняк будинку № 2-б на Узвозі - ми їмо перфокартами, знайденими на підлозі, салат олів’є з півторалітрового слоїка - залишки сумного й завжди марудного свята неіснуючої особистості… Кому потрібні спогади про мертвий час, у якому ми, живі, захлиналися, не усвідомлюючи, що захлинаємось?…

Знову вулиця Дивна. Така сама, як до початку шоу. Типовий для, наприклад, Джанкою приватний сектор. Детектор відчуває площу Тролесо праворуч. Знову вечір - з’явилися ознаки освітлення та кольори, притаманні часовому відтинку доби. Небесна нежить. Мряка. Мжичка. Брудний вогкий сніг. Важке самотнє пересування за межами тіла, якого не видно. Тіло снобачення? Мабуть, у такий спосіб відчуває простір кажан. Виявляється, що кажан теж спроможний відшукати зупинку тролейбуса… Вогкий, від вечірніх вогнів (реклам, вікон, фар, цигарок імовірно…) жовтуватий туман. Страх відпустив. Вигрібаю на шлях до реального світу. Безпечно. Залишилося шлях бажання подолати. Розфокусований зір у комплекті з мрякою дають тривіальний ефект: номерів тролейбусів, що зупиняються, - не роздивитись. Напруга… Нарешті! Під затуманеним склом - вісімнадцятий номер! Біжу навперейми (чому це тролейбус - такий вочевидьки трамвай?!). Треба перевірити, чи на всіх вагонах вісімнадцятий номер… А на кабіні? За шклом кабіни - крупним планом табличка з нетривіальним написом «ОБІЙМИ»!… До дупи. Це ніби те, що треба. Правда, в якомусь дивному вигляді. І нехай… Треба їхати. Їду. Як завжди, незалежно від стану, рефлекторно - додому. Клацання касетоприймача, який ковтнув тасьму. Потому - Психоделічний блюз (голомоза пісенька), складна форма параної кохання… «Святкуємо проміжні свята - щось від карнавалу тіней померлих: на столі - череп’яний хліб й свята вода дитячих ілюзій (келих - до кривавого зрізу - кривавим вином…) Літочислення - арифметика. Фішки змішує вітер з піском - хтивий ґном - ненав’язливий ворог конкретики.» Властивість настрої змінювати зводиться до ідеї перемикача чи кнопки. Я від Я відрізняти, свічками відтінювати: ялинковим прикрасам - час до коробки. Пуделко, труна чи просто смітник, чи колеса автомобіля - усе це зима, двадцять першого березня - Новий рік. Під Навруз повертаються сили… Замислюватися над власним лайном… Три сірники - три бажання - зі свого костура викреше полум’я хтивий ґном. Кухня - в покарлючених пальцях світання. Братська могила недопалків - попільничка. Знову, як вчора, зима, каламуть, кістяки дерев. Недогризена кішкою за ніч різдвяна індичка… У сімнадцять він був дещо рубіновий, у двадцять чотири - яшмовий. Лев. Тварина з довічного золотаво-зеленого літа. Ніколи не добирається до зими. Зимою виживають лише віруси сапрофіти, мозкові бактерії летаргічного сну та ми… Ми, зомбі медіаторних маніпуляцій, підживлені розчином кольору темного пива. Майстри вівісекції мозку й розтину сірих тканин прострації. Патологоанатоми, Гвардія Моргу Ілюзій… Можливо, не все ще втрачено, попри життя тривалість. Можливо, секс, рок-н-рол та наркотики… Можливо, зима - це просто щаслива старість: люлька, камін та стоси журналів ненав’язливої еротики…

Знаєш, Джанніс, я ніколи не дізнаюся, чого ти насправді хотіла від життя, від чоловіків… Мені нещодавно телефонувала анонімна дєвушка з центру соціальних опижджень (опитувань? досліджень? чого? кого? навіщо?… я давно вже не сподіваюся, що це телефонуєш ти, Джанніс, і, віриш, без надії якось спокійніше, легше жити, коли нічого й нікого не чекаєш). Отже, ця дєвушка воліла, аби я обрав один із наступних запропонованих варіантів: 1. Ви можете собі дозволити купити все, що завгодно; 2. Ви лише іноді можете собі дозволити купити щось дороге; 3. Вам вистачає грошей тільки на їжу та одяг; 4. Вам не вистачає навіть на їжу. «Люба, прекрасна, соціально недосяжна телефонна феє! - відповів я, - якщо я оберу та реалізую пункт номер один, то мені неконтрольовано довго потім доведеться виконувати останній пункт… але, теоретично, за тривалості людського життя, скажімо, у тисячу років, я встиг би виконати всі пункти у будь-якій послідовності!»

Брати й сестри! Це все улюлюки! Це пастка хтивого ґнома! Це заміна імпульсів паралельними лініями. Психологія страуса «Мене немає вдома!», коли кошлатяться телефонні й дверні дзвінки в голові актиніями. Актинія газу всю ніч на кухонній плиті. Горнятко - викинутий на пісок штормом човен. Зателефонувати всім, хто не зміг додзвонитися, маєш собі на меті, й до ранку тим моторошно вогким маразмом буваєш повен. Чатуєш на цифри годинника. Медитація на дві, які щосекунди пульсують, крапки. Раптом прокидаєшся ввечері… Абзац! (накреслено комашиною лапкою у нетрях свідомості…) Таки ти - людина-страус. До біса! Ті, кому припекло, знайдуть спосіб… Їхня кількість, натомість, реально зменшується… «Octopus»… Я - кактус! Ура! І біжиш до ванни голити на голові волосся!…

… ет цетера ет цетера. Такої маячні й ґотичних запльотів ще сторінок п’ять. Помаранчеве неподобство. Наркомани - вони як діти: коли я врешті перемкнувся на довколишнє, Ципа саме перебувала у розпалі відходнякової метушні. Виявляється, години дві, як вона перевдягалася по черзі в усі наявні в неї прикиди лише для того, щоб сходити в маґазин через дорогу. Спочатку їй хотілося вдягнути легку літню сукню, але потім вона вирішила, що має досить покоцані труби задля такого дефіле… Якщо ви бачите влітку на вулиці людину в глухому чорному вбранні з довгими рукавами, в сорочці або сведрі - знайте: це - наркоман, який мусить ховати свої поштрикані руки, якому завжди холодно, який зачохлюється від усього світу… Дзвоніть в міліцію, калатайте в усі дзвони, викликайте бригаду здоровенних педріл-санітарів («так вот ана какая, настаящая мужская любовь!»), рятуйте своє незалежне рагульське суспільство - мертвому припарки…Чутки про мою наркоманію дещо перебільшені метелики це надзвичайно корисна справа якщо треба відкласти її назавтра до наступного накладу покладу попиту знижок погоди на лоні природи я марю я мрію чутки - невичерпна порода скажімо як далматинська амйоба чуткам також украй необхідно множитися плодитися й покращувати лібідо… базар-вокзал… життя - це ні фіґа ніякий не театр, життя це - вокзал, базар… «Пачьом, бабушка, ваша пєчєнь? - Нєдорого синок! - А свінная? - Ах ти ж урод, а ну іді атсюдова, я січас міліцію пазаву!…» Кличте, кличте вашу міліцію! Я люблю спілкуватися з мусорами, особливо москальськими, або у старокиївському РОВД, а ще люблю їздити на тролейбусах і слухати балачки пасажирів: «… ну шо вчора… наварили картохи… випили водки… поїблися…»

Ледве ми з Майком витягли Ципу (а заразом і себе) з цього тупика, як минуло промайнуло ще казна скільки часу… Але попри все, зокрема й те, що ґвинт - наркотик відверто безжальний, без опіюшних оман, жорстокий, крижаний, кристалічний, - це була наша маленька утопічна кишенькова ідилія аксолотлів.

І ця ідилія не могла тривати довго, як взагалі будь-яка ідилія. Неможливо дати усім все, бо всіх багато, а усього - мало! Закінчився розчин. Закінчилися реактиви. Обламалося все. Почалося парення видобутку.

Тоді панувала утопічна наркокультура, і про наркобізнес можна було тільки дізнаватися з шедеврів американського літературного та кінематографічного андеґраунду («Праця бариги - один з видів комунальних послуг» - Барроуз, «Джанкі», наприклад…) Зараз вже все йде як годиться: гроші - товар - гроші. Товар - у бариг, гроші - у «братви». «Правильні пацани з панятіями» нарешті мають безпосередній, ухвалений в усіх цивілізованих країнах вихід на наркотики. «…популярність психоделіків впала так круто, - писав Хантер С. Томпсон за добрячі двадцять років до нашої появи на толоці, - що більшість основних пушерів вже не штовхали якісну кислоту й мескалін, за винятком послуг особливо важливим клієнтам: здебільшого пересиченим наркодилетантам під тридцятник… стимулятори наразі не в моді. Метедрін на ринку 1971 року майже така ж сама рідкість, як чиста кислота або ДМТ…» Наркокультура вимерла, як мамонт разом зі своїми шакалами. Закон джунґлів. «Хай буде з вами Господь, свині!»… Мікстуру від кашлю «Солутан» давно знято з виробництва. Щоправда, з’явилася «Зестра» (га?! найменнячко… Джон каже: «Ваша машина - у третій пачці „Зестри“! Безпрограшна лотерея!»), або - на крайняк - «Флюколд», з якого виходить «псевдік» - псевдоефедрін, дзеркальна формула з вивернутим в інший бік бензольним кільцем. І ми - всі, хто залишився на цій планеті й цивілізувався, - проживаємо тепер другу - дзеркальну - половину свого життя. Хоча мені зараз здається, що обидві половини були з від самого початку псевдожиттям, метушнею серед викривлених дзеркал, істеричним шалом молекул під ударами електрошоку. Все зайшло у безвихідь, вибух шістдесятих нічого не дав би, якби й стався вдруге: кардіограмна передсмертна лінія Андеґраунду - прутень о двох кінцях - має зростися обома кінцями в стрічку Мйобіуса (і якщо ти такий Гуру - сам у себе відсмокчи!). Доки тусуєш бруком у риштуваннях своїх ілюзій скарг надій фантазій неначе якесь архітектурне диво засране котами й панками на реставрацію якого міськадміністрація роками не дає бабок а маніакальні терміти будівники офісів і збудники ковролінової та металопластикової епідемії чомусь не звертають на споруду уваги ймовірно саме через архітектурну зарозумілість конструкції час проноситься як реактивний літак і його вистачає лише на смерть перетворишся на купку брудної обісцяної цегли так і не дочекавшись інвестицій у свою неповторність звуки підкрадаються в ритмі вітру до скелетів дерев чорних як народження джазу втратити набагато важче ніж це видається на перший погляд надто коли дуже довго тримаєш в обіймах химеру тиша ніколи не сягає нульової остаточності а море не вийде за межі кола зоряною крейдою накресленого ми думаємо що вдень тіні ховаються від сонця а вони ховаються від людей як люди від ночі… Періодично ти звертаєш увагу на те, що зуби твої несамовито стиснені так, що аж тріщать, але з тим годі щось вдіяти - щелепи зводить аж у скронях гуде. «Ґвинт - психостимулятор амфетамінової групи, призводить до незворотних змін у психіці», - прочитав я в тижневику «ПіК» від 14 - 20 квітня 2000 року в статті «Алхіміки нашого часу», підписаній якоюсь Ніною Хаґіною. Підзаголовок був не менш пафосним: «Боротися з концептуальною наркофілією може тільки смерть». Чому б це раптом? Я підозрюю, що за претензійним ПСЕВДОнімом ховається моя ненаглядна пташка Джанніс! «Незворотні зміни в психіці»? А хіба життя саме по собі не є суть перманентною, невпинною, неухильною та незворотною зміною психіки? Життя це, як на мене, - найважчий наркотик, і є немало тих, хто зумів зіскочити з нього. Дехто, я навіть сказав би, нездало беркицьнувся. При чому раз і назавжди за неможливістю повторних рецидивів…

Я не хотів зістрибувати з життя, але однієї умовно прекрасної миті я вирішив зістрибнути з ґвинта. Для мене це було майже рівнозначно. Ти так швидко звикаєш навіть до природно алкалоїдного світосприйняття, що на відходняках світ іноді здається тобі яскравішим, ніж зазвичай, принаймні дуже дивним і несподіваним. Але передбачуваним: яскравість та контрасти - швидкоплинні. Всі ми переживали сплески захоплення здоровим нетоксичним способом життя на ранніх стадіях занурення в Систему… Я чітко усвідомив і пройобаний Крим, і дахозривну пожежу в Сімеїзі, й просовану «Молодість», і втрачений жовтневий ель з дикого хмелю - сутінки, суцільне міжсезоння… Простір утворює порожнини у вигляді контролів на одежі час провалюється в плями венозної крові коли веселий строкатий натовп перебуває в очікуванні пиятики музика видлубує порожнини у просторі й ці дірки повільно заростають тютюновим димом перебуваєш в очікуванні чогось неочікуваного маєш при собі запас кишенькових альтернатив жодна з яких не заповнить і найменшої порожнини цього шаруватого губчастого простору «Хто чекає каву?» «Можна прибрати вашу попільничку?» маєш презерватива? можна зробити повітряну кульку одна з альтернатив - заплямований контролями простір божевільні очі на вишкіреному роялі потік невпинного болю багаторазові свічки ха-ха очікувана неочікуваність можливо все буде інакше? інакшим стосовно чого? коли ти згадуєш небо виникає потреба рейок що заводять в тупик серед люцерни й волошок де простір тремтить від цвіркання коників й рибалить дух Рея Бредбері а у траві чекає загорнутий у плівку сніданок… Вічна… одвічна Молодість у крапельниці кіноплівки відроджувана щороку в реанімації кінокамери на операційному столі екрану немолоді почвари хапаються за альтернативну клоновану молодість на тиждень їм вистачить алкоголю! Прощання з недопалками - надто потужний струс покаліченої жебрацтвом свідомості - я не люблю, коли ці добрі, зморені тьоті приносять мені чисту попільничку і ставлять її на порожній від кави стіл. Мене від кіна й сиґаретного диму нудить, але я ковтаю й те, й інше шаленими дозняками, допоки червона карета о шести страусах не відвезе на звалище радіотехніки, телевізорів та автів мої мікросхеми - труп розладнаної свідомості… Чорно-біла ретроспектива байдужих серцю миттєвостей, де спалахує раптом розмитий колір моря - Cantando la vida - ноги, обціловані артритом, викреслюють на зернистому піску басові ключі пісні для сліпих; стара, як усі ми після смерті, жінка пірнає, плавуча ґумова дупа, виспівуючи пісню про кохання: без купальної шапочки вона виглядає краще; пісня ремарка… море - всюди море… всі знають, як я кохаю тебе, моє кохання - як море, це мій власний імпровіз а ля самотнє «караоке на Майдані» посеред ночі з баяном замість мікрофона… VHS- око шинкує людей на кадри в розмитому просторі невиразних років: брейкери на Арбаті, старий одеський гармошечник-блюзмен зі своєю колекцією ментального роуді, вичовгані платівки та гроза на двоспальному підвіконні; прадавні башти, мости, дзвіниці й сходи Праги, яку я бачив уві сні… Тимчасове виснаження організму перед черговим кінематографічним запливом: «Молодість хворевер!» - єдина думка, що курсує, наче річковий рейсовий «лапоть» з правого берега на лівий і назад… кого побачу, кого не побачу… привітання, фотки й обіцянки… обіцянКи-цяцянки, не плач, лялю - бухі кінематографічні почвари Періоду Цегли й Бетону того не варті! Що важить їхній трьоп у вікових переймах здаватися світськими левами перед другокурсницями театрального інституту імені КарпенкА-Карого! Забудь про деґустаційні ретроспективи Віма Вендерса, Франсуа Озона, Ер Джея Оссанґа й Джармена, Ксюхо, - на «Молодість» привезли GIMME SHELTER братів Майслезів! Ґвинтокрил KSFQ… масова істерія, благословенний психоз… червоні троянди, люди - наче мавпи на риштуваннях… «Хтось штовхнув Міка!!!». Rolling Stones у вирі ґвалтівних криків Янголів Пекла: «Ми вас розхуяримо!»… Радіослухач у прямому ефірі: «…ми не потребуємо жестів Джаґґера за п’ять копійок!»… старенький Альберт Майслес перед ущент заповненим Червоним залом Діма Кіна: «…ми приятелювали з Grateful Dead… вони полюбляли розчиняти різні наркотики у вині… якось я того вина скуштував… мені розказували, що я з’явився на сцені в апогеї виступу Роллінґів й обблював усе, але якщо ви мене спитаєте, що це був за наркотик, я відповім: запитайте у Grateful Dead!». Не журися, не плач, Ксюхо: гарантії, страховки, повільний блюз еспешіалі фор ю, обкурені трепетні лані, не такі вже, до речі, й малолєтки… і Антон Яковина перекладає все як тре’, а «любов» - як «любофф» та «лов» разом… так не буває в наш час, і більше ніколи не буде - не сподівайтеся, гіпі не воскреснуть… Знову по колу попри отруйно-кислотні індійські мультики з лямпочками та пластиліновим сяйвом, боже! кондовий американський трилеризм закрався підступно вже й у європейське студентське кіно: в курсових роботах нема порятунку від продюсерів, а ти все очікуєш на неприйдешні зустрічі з ксерокопійованого минулого особистої історії сподівань на лотерейну винятко- вість спілкування… відчуваєш себе духовним асенізатором: «Чищу пальта, взуття, кишені й карми! Плюю в душу! Ітс і ізі ту кіл а ніґер, міста’!»… ти все ніяк не втямиш, чому вони всі поїхали дахом на маґії, чому та маґія відгонить каламутною водкою, обкінчаним баблом та шоубізом… ти не хочеш повірити в комерцію та корупцію європейського кіна так само, як і в мізерно-глобальні мутації довколишнього побуту, мамо! невже це направду - їздець! невже геть усім сподіванням? На які з-від початку не робилося жодних ставок… брудні букмекери повсякдення, я вас запитую, «де, блядь, коні?!», де, курва, мамонти й верблюди, і чому солодкаві «Cap ta in Black» для мене досі відгонять травою, останнім осіннім врожаєм, що напився коньячного сонця на межі арктичної байдужості столичних сезонів? Що ти верзеш, суко, шиз нута мати моєї осені номер двадцять вісім - можливо, вона не помре, як усі попередні, звідки ти знаєш?! Може, вона виб’ється в люди й засліпить софітами Дім Кіна! Це - все про моїх батьків. Я нічого більше про них не знаю, окрім незначного факту: вони зачали мене випадково та від нудьги, їм хотілося спати, коли вони трахалися… але, можливо, вони трахалися під The Beatles, й за це я люблю цю музику: сподіваюся, саме вона витягла мене зі Всесвіту і вплутала у всю цю планетарну прутонину, інакше - що ще?…

Сходи - Мекка… Соковита зелень пагорбів у льодяниковому сяйві травневого західного сонця… У конопляному драбадані ми із Джанніс танцюємо з плеєром (Дорз) - по одному «вуху» на кожного - на горішній площадці Сходів, опромінені помаранчевим світилом… з боку, напевно, маємо дикий вигляд… Музика вибухає на межі виднокола, дифузіює із сонячним медом, затоплює увесь світ… Чому люди не живляться сонцем, як рослини… якби люди живилися сонцем, як рослини, сонця вже не стало б… Джанніс у своїх зелених окулярах і для неї все смарагдове, немов у казковому акваріумі… то для неї - то для мене, коли відбираю окуляри… цілуємось, переплітаємося… she was a princess queen of the highway he was a monster on the road… Хіба це було? У глибокому наркотичному дауні минуло либонь років півтора-два, хоч мені здавалося, коли я раптом згадував про міфологічне існування міфологічної Джанніс, що минуло декілька тижнів. Виявляється, я не бачив її майже два роки. Й побачив саме тоді, коли остаточно вирішив «розґвинтитися». Їй, бач’, раптом закортіло ґвинта! Вона, мовляв, нікого з ґвинтової тусівки не знала накоротко та нікому, окрім мене, не довіряла. Вона, мовляв, знала, що я ніколи не зроблю їй якоїсь фіґні й не підсуну лівого розчину! І… - як це класно (!), що вона отак випадково мене зустріла! У мене заворушилося на голові волосся, бо я відчув з цілковитою переконаністю: знову таки, варто їй було захотіти, щоб я з’явився з чистенькою одноразовою штрикалкою, наповненою чистеньким (завжди - одноразовим!) розчином - на тарілочці з блакитною облямівочкою, як я - сам не знаю як! - таки з’явився перед її скурвині очі! Вона навіть не шукала мене. Їй просто захотілося. Й саме через це ми зустрілися через сотні проштриканих у космічний вакуум днів. Зустрілися на Дерев’яних Сходах так, ніби вона вчора повернулася з Бердянська, а я прогуляв лекції.

Вона говорила й говорила, базікала та патякала, тринділа, пизділа і теревенила, ґавенділа, джерґотіла і плела якісь бздури, і грузила мене, грузила, розказувала, розповідала, оповідала: про себе - все, що мене не цікавило аж ніяк. І в такий спосіб за якусь годину-півтори-дві заповнила до останньої миті скелетами подій всю цю майже дворічну часову могильну вирву, яка спливла крізь умовний простір поза моєю повсякденною увагою людини, що проживає день у день від ранку до ночі, від сну до сну. Я не спав більшу частину цього часового відтинку, я важив близько сорока п’яти кілограмів (тішив свою кишку лише тоді, коли згадував, що організм хоча б періодично потребує якихось інших органічних сполук: весь хавчик нагадував пінопласт, і ковтати його було неможливо навіть з рідиною: «свєжо пітаніє, да сєрітся с трудом»), я миттєво піддавався станові неконтрольованої аґресії, я нічого не пам’ятав, окрім замкненого кола Процесу, й усе це ще кілька годин тому видавалося мені лише двома-трьома невиразними тижнями ґвинтового марафону… Джанніс повернула мене у своє життя, повернула мені нормальний загальнолюдський відлік часу, за що я ладен був її вбити голіруч. Я ненавидів її чистою ненавистю істоти, у венах якої тече 1-феніл, 2-метиламінопропан.

І я подумав: «Ах ти ж курва! Ти хочеш ґвинта?! Буде тобі, суко, ґвинт! Найчистіший, найякісніший! Адже я - „єдиний, хто не зробить тобі якоїсь фіґні та не підсуне лівого розчину“! Буде тобі й двісті двадцять вольт з внутрішньовенним вигнанням Диявола, й безсоння, як у Петрика П’яточкіна, тільки рахувати будеш не слоненят, а куби! Буде тобі й клізма - тупикова гілка еволюції баяна, коли не знайдеш тари для розчину! Будуть тобі попечені труби й дороги в мозолях! Будеш ти собі той ґвинт прямо в мозок совати, коли під пахвами та в паху (не кажучи вже про всі руки й ноги), та на стегнах вени закінчаться! Я тобі зроблю, сучко, кришталеву, блін, кулю прямо в мозочку, тільки сама її будеш звідтам виколупувати!». І я навіть не сказав їй, що вирішив зістрибувати…

Приватні будинки пускають коріння у кволий безплідний ґрунт, обростають помідорами та картоплею, вирощеними на могилі урочища, дбайливо заповненого кількома вантажівками автомобільних покришок, притрушених гноєм… художньо виконані з автомобільних шин, вритих до половини в землю, ґумові паркани оточують ґумову ідилію. Колеса не хочуть гнити у ґрунті, а ті, що над ґрунтом - охайно пофарбовані олією в кольори Незалежності… рослини ростуть на ґумі, не сруть і не серуть… ґумовий простір табуйовано фанерною табличкою: «НЕ СІДАТЬ!». Слоненята на камінній полиці - вже декаданс… Дозріли коноплі, хоч мало яким дозріти дали піанєри, коноплі дозріли: осінь у відключці скурила до пальців літо. Обвуглені пальці дерев ще палають вуглинами мертвого листя, а гіпі останні коноплі збирають у свої строкаті торбинки. Три дні до зими: вересень, жовтень, листопад. Час підсідати на ґвинт…

Від мене, власне, вимагалось «усього нічого»: червоний фосфор (врешті-решт, проканають і «тьорки» з бочків сірникових пуделок), кристалічний йод (можна випосадити на кристали звичайний аптечний розчин), солянка (соляна кислота), луг та - варка. Ґвинт - як борщ - ніколи не буває однаковим, він залежить навіть від настрою варщика, від алхімії стосунків між присутніми, не кажучи вже про якість сировини. Мене брали, неначе придворного алхіміка, на необмежену кількість сировини, з якої можна було би на фіґ отруїти увесь Київ - цю йобану сталіцу, заселену припиждженими героями творінь Леся Подерв’янського, і ще б на Львів лишилося. Мені створювали умови теоретично близькі до ідеальних: спокійний відокремлений флет на Оболоні (Хей ю, бабалун браза - бабалун систа’! Кам ту мі енд юз май фейс ез а байк сит, маза фака крокедайл, бабалун піпа’(л)!). Флет, нашпигований електронікою та музикою, з хазяїном, котрий ніколи нікого з київської наркокультури не знав. «Медик» у безстроковій відпустці («медициною» або «склом») називаються всі готові розчини, які офіційно випускає в ампулах наша благословенна Фармакологічна Матриця; відповідно, «медиками» називають тих, хто перебирає на себе всю знеболювальну чи заспокійливу (найчастіше морфінової групи) спадщину смертельнопоранених, смертельнохворих - ракоїдів, снідоїдів, ниркоїдів, паралітиків etc, etc). І ось цей «медик», просидівши щільно декілька літ на Промедолі (одинадцять кубів випарувано перед розв’язкою), підчепив гепатит та й взагалі зрозумів, що треба злазити, доки не врізав дуба, і після цього всього пере- творився на справжнього полінаркофіла! Його цікавила найрізноманітніша, будь-яка прутня - у піґулках, свічках, порошках, колесах, ампулах, ледь не в кремах, - яку тільки примудрявся нарити протягом останніх років після лікарні. Його Наркотична Жаба прагнула й ладна була в будь-який спосіб вжити все, що завгодно, аби воно хоч трохи нагадувало «Наркотик». І саме він тепер був цілком до наших послуг, бо… ніколи не куштував ґвинта! Цей релікт Джанніс видобула з горищ та звалищ «досемйового» життя одного зі своїх коханців. Джанніс забажала помститися усьому світові, довівши свою меґанезалежність. При цьому їй, зрозуміло, не було куди скипнути, простіше кажучи, де жити у гордій самоті й цілковитій відокремленості від чоловіка (Джанніс, виявляється, ще й заміж встигла втрапити за цей час, неофіційно, ясна річ, себто без печатки у пачпорті), батьків, колег, так званих друзів та знайомих і взагалі усіх, хто її дратував. Я так розумію, що дратувало її все людство як таке загалом. Генетична наркомізантропія. У коханця вона також не могла мешкати, оскільки він був одружений і мав бебіка. І от - безпосередньо перед тим, як Джанніс всерйоз, до істерики захотіла (а хотіла вона будь-чого завжди всерйоз і до істерики, наче розбещена дитина) зникнути, медик приїздить після завершальної в своєму житті вдало прокрученої справи з великою партією промедолу, приїздить до Києва, напханий бабками, купує на Оболоні одно- кімнатну гостинку й телефонує своєму давньому другові. Коханцеві Джанніс, який, у свою чергу, теж не так давно вкорінився в столиці, перетягнувши врешті сюди свою родину. Всі вони родом з прекрасного наркоманського міста, що майже біля моря; міста, з якого тролейбус вивозить прямо на трасу, бо кінцева зупинка його за шлякбаумом КП; міста, яке подарувало Валеріана Мармеладзе (Барбітура Латура, блін!) всім шанувальникам витонченої попси на теренах колишнього совіцького союзу (Дєвушкє із висшева общєства сложна ізбєжать адіночества!). Друзі зустрічаються. Коханець Джанніс не може відмовити собі у задоволенні похизуватися перед кумплем своєю здобиччю - на наступну стрілу притягує Джанніс. Джанніс, цілком свідома того, що це - своєрідні «оглядини», так би мовити бойовий шлюбний танок двох пихатих самців, кидає знічев’я (після третього косяка доброго афганського хешу) фразочку про свою, мовляв, безпритульність та безпорадність. Цілком випадково. Суто по-жіночому (No woman - no cry!). Вона не знає про хату. Вона нічого не знає про коханцевого кумпля, окрім того, що він «сам нє мєсний»… Кидає і влучає одразу в яблучко. Всі наявні психологічні чинники з усіх трьох боків вмить збігаються в одну переконливу крапку:

«старий друг» (назву його… Дюбелем! Справжнього поганяла, на жаль, з певних причин засвітити не можу) одразу гострить шпори на завоювання Джанніс;

коханець тепер не мусить цілодобово сушити собі мозки проблемою чергового притулку для лонґ світ лав, хоча й свідомий того, що прихист надає зголоднілий гамел, вар’ят, який - це побачив би будь-хто неозброєним оком - вже націлився на його герлу, попри давню дружбу й закони чоловічої честі, яких немає, скажімо, на толоці, але цей - точно не гіпі, хоча й носить бісерні фінічки на зап’ястках;

а Джанніс тепер є де заникатися від усього світу!

Хешу - море, але й море можна вичерпати й викурити… Отож, коли навіть камінчики на дні перелічено, й ледь не випито воду з водяних бульбуляторів (смолу вже точно ретельно зішкрябано з фольги ковпачка та скурено), знову починаються трабли й напряги. Дюбель починає вар’ювати через недосяжність Джанніс. Зґвалтувати її він не наважується, а всі інші засоби замолоджування-замаланювання не дали жодних результатів. Оскільки ніц Дюбелю із траханням не випадає, він починає виявляти до Джанніс непевні сентименти, себто видирається непомітно для себе на вищу духовну щаблину, яка насправді веде вниз, у прірву (а отже, є нижчою стосовно щаблини тупої природної хіті), що завжди доволі швидко зводить нанівець пихате «я» кожного загорнуто латентного мазохіста. Коханець починає впадати у нерви, з’їжджати з теми, гальмувати на поворотах і прохолоднішати навіть попри (а може, навпаки - через) відданість Джанніс, а Джанніс потроху зривається з котушок від ситюейшену, не менш тупого й тупикового, аніж усі попередні в її житті. Тривіальна криза жанру побутових стосунків. І тут Джанніс спадає на думку Його Діамантова Прутневість Ґвинт. І, виявляється, я вже нікуди (знову - в нікуди?) не зістрибую, а - після залагодження мудок з інґрадієнтами - знову сиджу на підлозі з реактором в обпечених йодом пальцях, неначе в якомусь циклічному відмороженому кошмарі. Настільки всеосяжному, що відкидаю навіть припущення існування пробудження в бодай якомусь - нехай найпрутневішому з усіх - світі. Утім, припущення стосовно існування сновидіння також відкидаються. Це - поза межами примітивного перемикача «пробудження/сон». Це - ніщо. Або «світло/темрява». Це - морок. Або «день/ніч». Це - сутінки. Існує лише «тут і зараз» на підтримку американських психологічних тренінгів за системою пахана всіх сущих наґвалів Тата Карлоса.

Передоз скручує Джанніс у спіраль, наче мокрий рушник. Фасує в брикети, як морожену рибу ментай/хек. Спотворює судомами її зухвале обличчя. Я повільно розтираю їй руки та ноги, обережно розліплюю зведені корчами кінцівки, пальці, намагаючись її розпружити. І не думати про найгірше: зараз у неї відмовить серце або почнеться епілептичний напад. Що тоді? Запхати поміж її зубів свої пальці, аби вона їх повідкушувала? Я згоден… У цей час наш Дюбель, який перетворився на справжнісінького обковбашеного психостимулятором злоїбучого монстра, цілковито охоплений арктичним ґвинтовим полум’ям кохання до власної персони, читає нам свого ненадрукованого романа, уриваючись лише для того, аби заспівати під ґітару власні пісні. Все це з маніакальною неухильністю він робить вже протягом доби! Психіка відмовляється перетравлювати велетенські порції цієї прутні, де періодично трапляються вдалі, але вщент задрочені графоманським мотлохом шматки. До виправдання Дюбеля варто зауважити: насправді його роман був дуже навіть нефіґовим і, можливо, якби він розповідав нам його на ходу, а ми накручували кілометраж нічним містом, сприйняття змінилося б на протилежне. Справа у тім, що під ґвинтом просто нереально сидіти на місці та ще й слухати загорнуту прозу більше тридцяти секунд. Фініш. Абзац. Дюб прикував нашу увагу ланцюгом до кухонної канапи та плющив гідравлічним пресом власної, ніким досі не визнаної геніяльності. Він проїхався по нашій психіці асфальтоукладальником. Це - безвихідь. Цей чувак здатен кайфувати від себе скільки завгодно часу. Він здатен сидіти й пиздіти вічність. Це його особистий - вербальний - спосіб патологічної діяльності (прошу занотувати в історії хвороби). Він навіть не помічає, що коїться із Джанніс. А якщо й помічає, то просто не здатен зупинитись у своїй рефлексії. Його можна зупинити лише одним способом: замочити! Порубати сокирою, пошинкувати на дрібну тирсу в режимі on line. Чи не єдине, що мені потай імпонувало у цьому нашому «злому генії», то це його медичний реманент: архаїчний скляний баян «Рекорд» та набір сталевих голок у сталевій коробочці. Такою технікою зараз ніхто вже не користується, як і небезпечними лезами для гоління. Проглядала в цьому якась зворушливо-журлива пародія на декаданс часів «кокаїнового шику», що мене, поціновувача ритуальних предметів, приваблювало, повторюю, потай. Звісно, для виникнення симпатії цього було замало. Я намагався вимкнути Дюбеля за допомогою кислого розчину, навмисне не доведеного лугом до чистоти, який пропікає наскрізь не лише вени, а й мозок, труїть кров, зриває шифер аж до апогеїв маніакально-депресивного психозу, до реактивного стану. Марно! Підвищена кубатура (вгатив йому майже три замість півторалі) на одну вмазку теж не допомогла. Намагався його матюкати - та де! Кінокомпанія Метро Голда Маїр Продакшн представляє!…

Коли нарешті продуплюється Джанніс, щось іще гірше за оте її ковбасиво починає коїтися зі мною. Спочатку я намагався тихо-спокійно відлежатися, але невпинне гугнявлення Дюбеля щодалі доводило, - й таки довело мене до такого сказу, що я підірвався й заходився трощити викруткою найближчу розетку. В цій хаті повсюди валялася така безліч різноманітних інструментів (імовірно, демонструючи розмаїття обдарувань власника) - від теслярських до музичних, що знайти викрутку не склало проблеми: вона сама опинилася в моїй скоцюрбленій руці. Тієї миті я був переконаний, що в цій оселі Диявол никається по розетках, посилаючи Дюбелеві суфлерські електричні імпульси-вказівки, яким чином замордувати нас якнайефективніше! До того ж, мені здалося, що Дюбель не є людською істотою: пром колись трансформував його сутність у «щось», у «чому» ґвинт розбудив звіра. Ось що про це писала на зворотні обгортки з-під шоколадки Джанніс, поки я трощив розетки:

Сьогодні рефлекс спрацював на запах жертви. І він негайно та звично вирушив на цей запах. Не встиг лише помітити: сьогодні він був не жорстоким, що зазвичай робило його людиноподібним, бо людям притаманна саме жорстокість. Сьогодні прокинувся звір нелюдськості. І це завадило відчути, що запах, на який він рушив, - не запах страху, отже, не запах жертви. А може навпаки, нелюд відчув запах нелюдини й вирушив на полювання. Лише рефлекс зробив усе це схожим, звичайним, тотожним, кинув вуаль мімікрії, підмінив нелюдськість на жорстокість, а здобич - на жертву, - лише зовні, зовні…

Він передчував битву, передбачав перемогу й рефлекс нудьги потому, але так і не прислухався до зовсім інших звуків, які сповіщали про рівний двобій двох лише зовні, зовні людиноподібних істот.

Останнім мовчанням була свобода

Від битви кінцівок за місце на тілі…

Коли він побачив, що зник звичний, інвентаризований, усталений людський світ, він задерев’янів од жаху, але було вже пізно. Звір отримав від Тотальної Порожнечі своє право. Звір був на своїй території.

Те, що відбувалося в цей час між псевдожорстокістю та псевдожертвою, - десь у площині людської форми, - відповідало пересічним правилам гри за пересічним сценарієм. Лише фінал випав з усіх канонів, тому, що справжній бій - бій сили він проґавив. І ще якусь мить не лише відчував це, а й розумів чому. Але з простору виліпилося сьогодення, потроху виправило помилково відтворені звичайні предмети, підшліфувало перспективи та залишило всі речі на своїх місцях. А що може відбутися з картиною за умови, що сама людина чогось у ній не домалює? Натюрморт… Пейзаж…

Звір заснув. Звірові байдуже: поразка чи перемога. Його не цікавить результат, його захоплює процес. Тотальна Порожнеча - позбавлена результативності, як і будь-яких концепцій взагалі. Звір задовольнився й заснув.

І він зрозумів: його розриває на шматки усвідомлення того, що все вийшло з-під контролю, все відбулося не так, як треба, як мало бути, як завжди бувало… А чому, як, коли, в яку мить він схибив?! Він так і не зрозумів, що марно витрачає залишки енергії на розв’язання цього запитання, що не він схибив, а його обдурили. І обдурили так блискавично й віртуозно, що склалося враження, ніби він сам себе обдурив. Тепер він сидить на канапі, наліплює шмаття хаосу на білий папір. Мов ідіот у психлікарні наклеює марки на конверти. Суспільно корисна праця… Future In The Past.

Бо не треба було лізти до маленької дівчинки саме коли їй втуляє, й вона через те перебуває у стані свіжозамороженої нерпи!

Я знайшов це на столі й прочитав - папір покраяний неймовірно покарлюченими літерами: ще б пак, через гіпертрофованість зіниць очі Джанніс не просто не фокусувалися, а взагалі зникли, у сенсі людської норми, - коли, трохи згодом, і вона й Дюбель врешті дійшли до стану цілковитої прострації. Я сказав би, кататонічного ступору. Після всього, що сталося… Але ненадовго… А тоді… коли я всерйоз зібрався кинутись (я зрозумів, що цього разу мені справді хана: доштрикався-досовався), сили мені тільки й вистачило на те, щоб ледь проартикулювати до них пересохлими холодними, ніби ті вкрилися памороззю й попелом водночас, губами: «Паспорт - в кишеню, баян - в руку, тіло - на коридор. Ніяких „Швидких“: я кинусь - вам пиздець - не відмажетесь… на коридор з баяном в руці… мусора знайдуть… для них це нормальна справа: зайшов нарк до під’їзду втертись та й коні двинув… No comments». Всьо.

Я востаннє дивився на репродукцію автопортрета Джанніс, а репродукція автопортрета Джанніс мовчки дивилася на мене своїми божевільним застиглими зіницями обковбашеного лемура. І раптом, перед тим як остаточно зникнути в коридорі й втратити з поля зору крихітну Джанніс в кінці того коридору, я відчув щось схоже на поштовхи. Вони ледь сягали мене, ніби досить тверді й досить прохолодні повітряні хвилі - скеровані порухи якогось незрозумілого на Землі вітру. Ця безособова й відчужена сила походила від Джанніс, вона добиралася до мене, долаючи простір кімнати, доки я не відчув, що серце моє «віддихалося трохи, та й знову пішло». За серцем - дихання, а з диханням почало повертатися до тіла його самовідчування, а згодом - тепло. Потроху я повертався до стану теплокровної істоти.

Джанніс відійшла й сіла. Взялася за свої записи. А Дюбель дочитував першу частину свого безсмертного творіння.

Щойно я отямився (а так добре було лежати й не рухатися, не помирати!), мозок одразу ж, стрімко набираючи обертів, знову запрацював у своєму патологічному режимі. Ніби нічого й не сталося. «Вона зробила це усвідомлено, - думав я, - навмисне? Чи це був спонтанний порух, неусвідомлена реакція її енергетичного тіла на пікову ситуацію? Чи змогла б вона повторити це будь-коли на чиєсь прохання, за власним бажанням, чи в разі потреби?». Знаючи, що Джанніс ніколи не захоплювалася жодними ритуальними цяцьками й забавками побутової магії а ля папюси, блавацькі усілякі etc й ніколи не належала до категорії піпєточних істеричних «відьом», усіх цих львівських демонічних дєвачок, я схилявся до другого варіанту. Себто її тіло, як це трапляється з нами усіма, знає набагато більше, аніж здатен осягнути й інтерпретувати мозок. Це була непідконтрольна осмисленню та аналізу реакція її тіла. Але це, виявилося, були ще тільки квіточки!

Поки я подумки мастурбував на цю смішну й нікчемну проблему, щось трапилося між Дюбелем та Джанніс. Джанніс весь цей час неодноразово гримала на Дюба, аби той врешті замовк і дав нам спокій. Коли я виринув зі своїх мисленнєвих метань, то побачив на його фейсі вираз побитої собаки, що має пронос: вона сере й сере і ніц не може з тим вдіяти, попри люті побої свого власника. Коли я остаточно повернувся у ситюейшн, у простір кухні, у «тут і зараз», Джанніс вже порпалася в холодильнику, розшукуючи фанфурик з розчином. В цій хаті холодильник так само, як у хаті Ципи, стояв у коридорі. Мене накрило справжнє De Ja Vue. Я достоту відчув усе, що відчувала Джанніс, я ладен заприсягтися, що ці відчуття були цілком тотожні тим, які я пережив колись на флеті Ципи, воліючи навздогінної дози!

- Джанніс, ти впевнена? - спитав я її.

- Угу, - відчуженим голосом озвалася вона.

Оскільки я «з точністю до міліметра» відчував що з нею коїться, бо це був я сам декілька сотень днів тому, то знав: вона не відступиться. Джанніс не вміла штрикатися сама.

Намагатися закликати її до тверезої оцінки ситуації було б цілковитим безглуздям. Тому я сам втер їй другу дозу. Ми звикли безтямно заголювати руку, відкривати цинічно споду її сакральність - рефлекторний порух назустріч краплині ейфорії на кінчику голки. Бульбашки повітря в розчині - всього лише ґарантований фуфел, смерть від одного куба повітря - така ж сама байка, як, повторюю, й підсадка з першої вмазки; я колись (просто заради урізноманітнення методик експериментального суїциду) впаяв собі двадцять кубів повітря; єдине, чим відбувся - два дні рука від ліктю до пахви навпомацки нагадувала хрустку поролонову мочалку - мерзотне відчуття. Я постукав по машинці й підігнав розчин (кастаньєти гральних костей - два кубики викидають дванадцять - струсни баян - пасадобль азарту…). Джанніс рефлекторно, безтямно закасала рукав, закотила, як очі, демонструючи, немов очні білки, білість руки. І я відчув раптом нудотну брутальність цього жесту, приголомшливу неохайність порухів плоті - блискавична, немов ґвинтовий прихід, мить дала мені розуміння того, що вмазка - інтимніша за секс! Ця безсоромність миттєвої незаперечної готовності огидніша за прилюдну дефекацію (хоча до названого моменту я мав цілком по-панківськи здорове ставлення до процесу чужої та своєї дефекації, навіть коли це відбувалося в наметі (подвиг Елама у Планерському), або за кафедрою в нічній університетській аудиторії (подвиг досить відомої зараз людини). Те, як Джанніс підставила мені руку (а як?! як?! хто з нас чинив інакше?! цей жест однаковий в усіх, мов у солдатів легіону смерті! Чи хтось ховався з баяном у шафі, мов той скелет?!)… ніби вона лягла посеред вулиці й по-сучому тупо розсунула ноги! Яка різниця, хто принесе Насолоду… У мене встав, вперся у бляшану джинсову стіну, член, коли я вмазував Джанніс, - у мить, коли пішов контроль; й досяг піку передоргазмової муки на останньому русі поршня, на останній краплі. Я висмикнув голку, але не скінчив.

Далі все відбувалося в якомусь дивному режимі підводної зйомки та швидкісного прокручування плівки. Джанніс повимикала все світло. Сіла поруч із Дюбом, який на ту мить вже приречено зісковзнув на підлогу. Я бачив якимось котячим зором все настільки виразно й природно, ніби все життя прожив, не здогадуючись про існування електричного світла. Дюбель хитнувся назустріч Джанніс порухом загіпнотизованої людини й вперся лобом в її чоло. Джанніс одним рвучким рухом опинилася верхи на Дюбелеві, стискаючи обома долонями його скроні. Вдруге з тієї миті, як намір Джанніс притяг мене на Сходи, я цілком реально відчув, що на моїй голові заворушився хаєр. У природній, досить еротичній позі для чувака й тьотки був присутній геть відморожений чувак - справжнісінький зомбі! - але не було жінки. Й не було анічогісінько еротичного й взагалі, природного. Ані на мить ніщо не наштовхувало на думку про якісь сексуальні наміри Джанніс. Мене принаймні. На відміну від цього одуда. Мені навіть стало його шкода, тому що я бачив: за останню мить відносної зрозумілості ситуації він чекав від Джанніс поцілунку!

Наскільки законсервованою в своєму раціоналізмові людиною треба бути, щоб не відчути шкірою, усім єством цього назрівання чогось непередбачуваного, незрозумілого, непояснюваного! Того, що несло в собі іржавий смак, холодний запах, щільність атмосферного стискування, в’яжчання настільки швидкого та відчутного, електричних розрядів передчуття катастрофи. Я не знаю, що таке катастрофа… Для мене це - завжди щось блискавично миттєве, жаске й неочікуване: «Пиздець підкрався непомітно…» Мить відвертості безособової сили Всесвіту. Просто слово дуже містке… для мене… катастрофа… це вибух… але холодний… крижаний.

Вибух назрівав, як гроза. Наразі Джанніс лише почала глибоко ритмічно дихати… але я вже бачив між її та Дюбелевим сонячними сплетіннями зародок кульової блискавки…

- Пішли на канапу! - молитовно прохрипів Дюбель.

Вмить вони опинилися на канапі. Джанніс - верхи на Дюбелеві. Я бачив, як його огортає та пронизує тваринний жах: в’їхав нарешті! Запізно! Джанніс міцно тримала його зап’ястя, щосили притискаючи до ліжка ці дурні чоловічі руки, які намагалися її пестити, й з кожним вдихом припадала своїм сонячним сплетінням до його сонячного сплетіння, й з кожним видихом рвучко виструнчувалася - ніби виштовхуючи з себе щось разом із повітрям у прочинену кватирку. Дюбель декілька разів поривався підвестися, шарпався й сичав, але крихкотіла та, наскільки я знаю, досить квола Джанніс вмить вкладала цього кремезного й сильного чоловіка на лопатки, навіть не припиняючи своїх маніпуляцій. Я бачив: те, що вона робить - процес спонтанний, незапрограмований, вона сама не тямить ані призначення, ані кінцевого результату цих дій. Начебто нею щось керувало, а сама вона й не тямила, що відбувається, навіщо.

- Ти хочеш трахатись?! Ти хочеш трахатись? - ревнув Дюбель й раз у раз істерично повторював це, наголошуючи на слові «трахатись».

- Я тобі, блядь, зараз покажу «трахатись», мудило! - раптом прогуділа Джанніс таким голосом, з таким тембром, що я ледь не втратив свідомість: це був не її голос! Жодної знайомої інтонації, ноти… Це був пиздець, а не голос! Я ніколи не повірив би у щось подібне, якби не почув сам! Коли читаєш про усіляких там медіумів та черевомовців, або таку пургу женуть різні ексцентричні мудозвони, поведені на різноманітних магічних заморочках, ніколи не віриш. Тебе нудить від дріб’язкового пафосу й дешевого драматизму усих цих «відьом» та «маґів» - реальних гемороїв, особливо для енергетично виснаженого на відходняках наркомана: «як остопизділи мені містичні бляді, обвішані восточною хуйньою»![10] Єдина їхня мета - безглузді маніпуляції з до себе подібними. Я знаю одного такого Професора, блін, який прогружає мозки шизонутим німфеткам, використовуючи у свій хитровиїбаний тантричний спосіб всі їхні перлисто-рожеві свіжі отвори для зливу свого застарілого сифілісу. «Трансцендентальним тєлєгам» я не довіряв ніколи, попри те, що ніколи не був законсервованим раціоналістом, напевно, я просто створив культ абсолюту: чиста свобода сприйняття, безособовість усіх див цього світу. «Я не підозрював, яка дріб’язкова моя мрія. Я вважав, що осягнув найбільшу мрію мого покоління: я хотів бути чарівником. Таким було моє уявлення про славу. Ось заклик, заснований на всьому моєму досвідові: не будь магом, будь магією» - ці слова належать Ф. - безсмертному Леонардовому другові - послання з дна божевільні, виразний шепіт крізь гамівку в безтямну, безнадійну людську ніч. Але…

Схоже, Дюбель спрутенів від грубого, майже чоловічого голосу Джанніс, схожого на гудіння зимового вітру в комині, не менше за мене («у тебе був голос, як у єнота!»). Принаймні він підкорився. Його просто паралізувало. Він більше не чинив фізичного опору - тільки промимрив ще кілька разів, напевне, не вірячи в те, що відбувається й намагаючись себе заспокоїти: «Досить ваших дитячих вистав з кривавими феєрверками! Хотіли мене вразити? Вразили, бля! Налякали до всирачки! Я вам вірю: існує всяка містична поїбень й потойбічна прутня! Пиздаті червоні спалахи - я в захваті! Відпусти мене! Ти вже продемонструвала свої здібності!»

Я не зрозумів, чому він гадає, що якусь прутню робимо з ним ми обоє, а не одна Джанніс. І які криваві спалахи малися на увазі? Я був переконаний в тому, що я - просто спостерігач. І майже переконаний в тому, що Джанніс впритул не бачить жодних червоних феєрверків так само, як і я. Я помітив, що вона, змучена, майже виснажена, неначе намагається - неусвідомлено - подолати якийсь бар’єр: щось не дає їй зупинитися й примушує до подолання.

- Годі! Класний атракціон! Я вже натішився! Відпусти! - благально волав Дюбель, в його голосі бринів страх.

- Стули пельку, вилупок! Ти подивись на себе! Якби ти міг бачити, на кого ти схожий! Ти - монстр! Потвора! Допоможи мені, козел - не пручайся! Ти мене виснажуєш! Господи, якби ти бачив, на що ти схожий! - задихаючись скоромовкою бубоніла Джанніс з таким надривом, ніби боролася зі смертю. В низькому гудінні її голосу чулися глухі вібрації, якесь пришіптування, тон був відчуженим і водночас парадоксально, по-людському емоційним: відраза, огида, лють. Я раптом побачив Дюбеля, якого з місця, де я сидів, за спиною «вершниці» Джанніс бачити не міг. Видиво привело мене й у стан шоку, й у стан якогось хворобливого захвату водночас. Дюбель?! Це була напівпрозора червонувата істота лише з ледве вловними рисами Дюба. Щось схоже на потворну комаху з однойменного фільму Девіда Кроненберґа за Барроузівським «Голим сніданком». Щось середнє між сараною та цикадою з рухливим спіралеподібним хоботком й фасетковими очима - натуральний макабричний упиздень. І оце напівпрозоре «щось» жевріло червонуватим світлом, всередині нього тьмяно мінилися й перетікали, ґальванічно здригаючись, ніби то нутрощі. Споглядання цього викликало у мене мерзотні спазми в шлунку й відчуття піску в очах.

Дихання Джанніс виривало з почвари та штовхало повз мою скроню до прочиненої кватирки якісь ледь помітні, схожі на клапті й згустки легкого червонуватого туману «еманації». Блін! Нудить від цих штампів, але я не знаю, яким ще словом назвати побачене: не світло, не сяйво, не туман, бодай щось, що можна було б описати шляхом порівняння зі знайомими явищами. Мені раптом примарилося, що Джанніс хоче «перетрансформувати» Дюбеля: витягти й викинути за вікно ту частку чужої людині енергії, яку залишив у спадок промедол. Якщо це твердження не було емоційним плодом моєї фантазії, то чувак справді був уже не зовсім людиною: нічого бридкішого й жалюгіднішого я не бачив за все своє життя.

В чому, спитаєте, полягав намір Джанніс стосовно Дюба? Він на фіґ не був їй потрібен, як, власне, й усі інші люди. Просто він її дістав, допік до печінки, й вона відреагувала жорстоким нападом. Не хотіла відчувати бодай якоїсь залежності від нього. З нею завжди таке траплялося: раз-у-раз вона лише своїм наміром провокувала якісь контакти з іншими людьми, адже була все ж таки, як й усі люди на Землі, колективною істотою. В дитинстві Джанніс з маніакальною ретельністю скалічила, розчленувала, випотрошила кілька десятків ляльок (жертви дітей потрапляють до лялькового раю, де їх підштопує целулоїдний ляльковий бог під шкільні фортепіанні муки «Лялька захворіла» й «Похорон ляльки»… в дитинстві Джанніс богом над усіма ляльками була не Барбі, а Мальвіна - найкрутіша почвара совкової іграшкової промисловості, яка рідко з’являлася в універмагах серед клонованих Катрусь з яскраво вираженими рисами «українського нацдебілізму»…) Джанніс мені колись розповідала, що їй так і не вдалося провести свою чорну месу над Мальвіною, бо це була дорога лялька, - батьки подарували Джанніс Катрусю. Нацдебілка була улюбленою лялькою, тому відбулася лише зірваною перукою й принизливим позбавленням автентичних сорочки, запаски й віночка. Дівчинка росте серед ляльок: батьки - це ляльки, яких не дозволяється розтинати, натомість можна діставати істеричною впертістю; однолітків не можна роздягати й здирати з них скальпи, натомість можна закинути їхнє існування в найдальший кут сприйняття довколишнього; чоловіків не можна вбивати, але їм можна робити боляче, навіть не торкаючись… Але, погодьтеся, будь-який контакт ніколи не буває однобічним. Коли Джанніс відчувала, що людина починає «пускати в ній корені» - вона панічно тікала. Кидала цяцьку й зникала за щільною стіною своєї відрази, відчуженості, душевного вакууму. Робила це брутально й рвучко - без жодних соціально-побутових вистав, прийнятих між людьми. Люди не вдуплювали, що за кидалово відбувається, чому їх спочатку наближують, а потім відштовхують? Це стосувалося всіх, не лише факерів та папіків. Люди не врубалися в одну дуже просту штуку: від Джанніс не можна нічого хотіти, вимагати, бажати, чекати у віповідь, прагнути - жодної дрібниці. Вона сприймає це, як насильство, ув’язнення, зазіхання на свою свободу. Leave the kids alone! Взагалі то Джанніс могла віддати будь- що будь-кому - і в матеріальному, і в нематеріальному сенсі. Але - не тоді, коли людина починала вимагати відповідної своїй приязні та прив’язаності поведінки. Джанніс відчувала зародження чиєїсь потреби в ній задовго до того, як це починало оформлюватися в зовнішню поведінку, вчинки, висловлюватися… Вона жила на цілком інакшій швидкості сприйняття, аніж довколишні. Джанніс вдиралася в життя людей, й воно ніколи не залишалося таким, яким було до її вторгнення. У всіх, хто з нею контактував, починалися разючі пертурбації в стосунках з друзями, коханцями, батьками, знайомими, колегами, у побуті, в роботі: човен їхнього повсякдення неконтрольовано змінював курс й розвалювався на дрейфуючі кавалки - залишалося або йти на дно, або пересідати на аероплан, на «маленький цепелін». Стиралися, скрешувалися стосунки, які до появи Джанніс існували роками, міцно корінилися у стінах та на дні траншей усталеного модус вівенді. Зрозуміло, Джанніс нічого для цього не робила навмисне - вона навіть не знала про спричинені нею зміни, а якщо й дізнавалася, то випадково й глибоко постфактум, останньою. Всім, хто прагнув, аби звичне життя поступово пішло шкереберть, досить було просто заприязнитися із Джанніс. На жаль, окрім мене про це, здається, ніхто не здогадувався. Джанніс не справляла враження фатальної жінки, навпаки - зачаровувала своєю щирістю, бо завжди остаточно вірила в розігрувані нею ролі. Дзюра в свідомості. Попри її зовнішню екзальтованість, Джанніс все було глибоко по киям. І всі. Джанніс - це хаос, мішанина миттєвих швидкоплинних реакцій на все без винятку довколишнє. Реакцій, рідко коли пов’язаних з процесом інтелектуального мислення або відтворенням емоційних шаблонів. Це було наслідком безпосереднього сприйняття. Зненацька нахилитися й рвучко підібрати з підлоги метро чи з хідника кимось загублені (або навмисне викинуті) квіти - одна з несподіваних, незбагненних заморочок Джанніс. Гадаю, не лише предки Джанніс та її колишній чоловік були переконані в тому, що місце їй - у божевільні… Гадаю, Джанніс, в свою чергу, була переконана, що весь їхній світ - суцільна божевільня, яка спеціалізується на методах примусового лікування соціально-побутовими транквілізаторами моральних установок. Конфлікт версій… Проблема поколінь обмежується однією єдиною «Шнягою Про Ксюшу Тата й Молоко»! Я розкажу її якось пізніше, бо зараз, холєра, справді в облом! А, може, й ні - краще зараз: «Все про батьків та дітей»! Настало лiто й запашнi коноплi в Мiстi Мертвих зазеленіли солодкою тишею повні долоні отрути широко розкритi зелені добрі долоні розчепірені пальці терпкого зеленого сонця зеленого меду зелених очей пухнасті вії вкриті медовим пилком збирайте бджоли свій нектар лише з конопель! настало Лето спека у мертвому Мертвому Місті перетворила кожну мить гудіння комах і цвітіння конопель на марсіанські хроніки настало Літо з духмяною зливою й перетворило Місто на джунглі… Самітники прочинили свої келії по вулиці Олегівській, що скидається на бруковане пересохле русло потаємної гірської річки зі схожими на мушлі раків відлюдників пошарпаними будиночками, в яких без світла й води, з повними серцями натхнення, геніальності та злості, мешкають божевільні митці й «особи, наближені до імператора». Бо… якщо генію весь час казати, що він козел, він перетвориться на злого генія, казав Дюб… Татарський цвинтар вкрився бузком та півниками, аквамаринове небо - пір’ястими хмаринками, а внизу, в маленькій дзвіниці Хрестовоздвиженської відтанув і мелодійно ворухнувся голос Мертвого Міста - Міста Мертвих, Урочища Гончарів, рясно захаращеного конопляними плантаціями. Тепер там «сто злоїбучих котеджів на Подолі» - у-уу! ненависті не вистачає на виродків - убивць нашого Міста! Будинок на Воздвиженській, де народився Булгаков, також, напевно, прикупить незабаром якийсь Вован чи Толян - закатає у ковролін та пластик, жалюзі модні поначіплює… Най вас передоз оральними брендами трафить! Тепер з Дерев’яних Сходів краще вниз не дивитися - замість химерного й буйного Зеленого Життя - перековбашена тракторами мертва земля, Сіра Смерть… «Най би їх ядерним вибухом унезалежнило», курва мать! Йобані будівельники «здєсь будєт город сад»! Не-на-вид-жу… Менше з тим… тоді ми стригли у Мертвому Місті траву в поліетиленові пакети - на молоко, бо найчастіше то була безмазова дичка, яку нема сенсу курити. Мусора парилися в своїй амуніції під ніжним ранковим сонцем у вогкому мікрокліматі урочища, немов у лазні, але все одно пасли «косарів галявок» - здебільшого викупали за методичними рухами верхівок високих конопляних заростей, тому операцію збору недозрілого врожаю ми здійснювали зі спущеними штанами - ніби, у разі чого, ми тупо сремо тут у випадкових кущиках… І ось ми у Ксюші на флеті, попередньо ще поцупивши дві банки згущеного молока в подільському гастрономі, варимо молоко з цілої торби дички. А будь-яке молоко має таку підступну особливість: тобі завжди здається, що перший дозняк не впирає! Ти чекаєш приходу, чекаєш… а воно не впирає й не впирає! І ось ти п’єш другий, вдвічі більший дозняк, бо наркоманська Жаба - непереможна, й тут тебе накриває перший! А невдовзі й другий, і замість яскравих польотів понад коноплями в компанії метеликів, ти переживаєш жахливий глюканоїдний кошмар, схожий на той, який Акула Хант переживав під час реєстрації у готелі «Мінт»! Причому, на цю мулю ловляться всі й завжди! Зрозуміло, що на Ксюшиному флеті розклад був класичний. Тєлєга стосується миті, коли нас накрило другою дозою, на столі тішила око ще половина трилітрового слоїка масної зеленуватої рідини, а по хаті стояв непередаваний штин щойнозвареного молока. Майк, Богданчик, я та вдягнена з приводу літа лише у довгу розтягнуту маєчку на голе тіло Ксюха (прошу на це особливо зважити, бо це, як виявилося, й було головною притичиною шняги… у французьких бульварних детективах такі зачіпки навіть виділяють курсивом, аби читач правильно врубився в тему) сиділи за столом й мовчки втикали у півслоїка молока. Раптом ми почули звук ключа, що повертався в дверному замку. Тато прийшов на обід. Ксюші вистачило кількох секунд, доки тато роззувався й одягав капці, щоби вилити в раковину молоко, помити і слоїк, і горнята, з яких ми пили й усістися знову за стіл. Вийшовши на кухню, тато побачив «німу сцену» з чотирьох геть заціпенілих осіб, які засклілими поглядами дивилися в простір перед собою. Весь Ксюшин прихід від досить-таки доброго молока було вщент зруйновано страхом перед майбутніми розборками з батьком й перетворено на суцільну параноїдальну кайфоламку. Сидячи на Сходах, ми донишпували й відверто сварили Ксюху за те, що вона вилила продукт, а Ксюха маялася вигадуванням правдоподібної шняги про інцидент. Врешті- решт, під вечір, геть виснажена, вона народила таку тєлєгу: «Однокурсники зайшли в гості, Майк зварив зелений чай з цілющими лісовими травами, всі полікували трохи свою розладнану літньою сесією психіку, та й пішли гуляти, аби не заважати татковому відпочинкові». Розповісти це Ксюші не вдалося ані ввечері, оскільки, на момент її повернення додому батьки вже полягали спати, ані вранці, бо, коли вона прокинулася, батьки вже пішли на роботу. Ще півдня неймовірних психічних страждань, і ось, нарешті, батько приходить, як і вчора, на обід. Ксюха, яка встигла за цей час відшліфувати й вивчити напам’ять свою брехню краще, аніж білети на іспит, з нетерпінням чекає, коли ж тато запитає її про підозрілих вчорашніх суб’єктів та підозрілий запах у квартирі. Тато й справді запитує: «А хто це вчора в тебе був?». Ксюха набирає в легені повітря й з місця в кар’єр починає свою сагу, але тато уриває її на півслові: «А чому ти була гола?». Аут! «Присіла фауна на сраку»! Пологова травма на все життя. Висновок, «мораль сієї байки» й така інша прутня - «по базару»: не варто сушити собі мізки жодними версіями. Ми - те покоління, яке ніколи не пристосується до соціуму, наскільки б віртуозно не намагалося брехати. Неможливо догодити тим, хто тебе впритул не бачить й помічає саме завдяки твоїй брехні. Не бреши - й тебе не помічатимуть, ти спокійнісінько підеш собі своєю дорогою, на якій тебе навіть мусора не зґвинтять.

Все ж таки, повертаючись до розкладів між Дюбелем та Джанніс, я так і не зміг до кінця в’їхати, яким чином така тривіальна річ, як сексуальне бажання чоловіка, може викликати такий шалений вибух відрази та люті. Чистої крижаної ідеально структурованої аґресії. Ну не давай йому та й все!… Те, що зробила Джанніс трохи скидалося навіть на помсту. Авжеж: якщо не вона захотіла першою, то вже не захоче ніколи! Людина спробувала реалізувати свої забаганки стосовно Джанніс?! Яке зухвальство! Пошматувати її за це на клапті негайно! Хай не лізе! Отак… Чоловік, між іншим, нічим не гірший за інших…

Коли вся ця виснажлива дурня вже добігала завершення, я раптом подумав, що, напевно, якась сила за допомогою Джанніс прагнула звільнити Дюба, а лють Джанніс була тільки штучно викликаним засобом розбудити її ірраціональні здібності. Поштовхом, що привів механізм у дію.

Не знаю, в який спосіб та з якою потойбічною дупою контактувала Джанніс (віртуальна пряма кишка утворилася в просторі, чи що?!), але замордованого Дюбеля їй виявилося замало - де лишень сили взялися! З тим, що вона верзла протягом кількох годин поспіль над енергетичним трупом Дюба, не доводилося стикатися навіть мені: від жодного ґвинтового істероїда я не чув нічого схожого. Майже суцільна тиша гула й двигтіла у вухах, пузирилася й тріскала каскадами важких соляків на барабанах - це тобі не Lucy in the sky with diamond у засліпленому сонцем трамваї, переповненому людьми, які шугаються твого пивного духу й нездалих рулад впереміш із поцілунками! - вуха заліпило низькочастотним гудінням, наче залило олією. Глухі басові зойки долинали, озиваючись, із вулиці… Можливо, це й був такий собі «пост-арт» з її боку, але…ми вмазувалися одним баяном, Джанніс! Окрім тебе, я робив це лише з Янкою. Тобі - куб, мені - півтора з одного баяна, бляха, це для тебе ні фіґа не означало! Я далекий від сентиментальних ритуалів, але є ритуали, якими неможливо знехтувати! Алхімічний шлюб… Ми змішували кров свою лише в чистих добірних ґвинтових розчинах, я гадав, ми - рідні… я помилявся… я не знав, що ти так гарно малюєш, ти не знала, що я вмію бути мовчазним та уважним, скалічені янголи снігу… клянуся перед личинкою комахи Дюбеля: ми з тобою - однієї крові! Маленька ремарка до закону джунглів, поправка до останнього читання з урахуванням того, що ти щільно сидиш на наркоті: кровного брата можна послати, кровну сестру -трахнути, кровного ворога - не помітити у гранях кристала… Можна наступити на кров, наблювати на труп… ти закриєш мені очі, Джанніс? Своїми байдужими долонями… Спільна вмазка - воз’єднання сексуальне, це… нічого не означає!… пусте… забудь… ти - не Утоплена, я - не Влад Дракула… ти закриєш мені очі, Джанніс? Ми вмазувалися одним баяном, суко! Ми кінчали з одного баяна - спочатку ти, потім - я! Ти закрила мені очі своїми холодними байдужими долонями, Джанніс… айрон батерфляй… Радіорепортаж з місця події… я побачив її силует у темряві, він був схожий на скульптуру з чогось, схожого на графіт. Якоїсь миті мені здалося, що вона спазмує, кожен спазм зменшує, ніби утискає її. Я побачив, що на канапі сидить ніби велика (приблизно як сетер завбільшки) кішка. І тоді я вже прагнув, але не зміг не дивитися. Я міг тільки крутити з останніх сил гончарний круг останньої думки: «На фіґа їй ці вистави? вона ж не така… на фіґа козі баян… вона ж не така… на фіґа… на фіґа… на фіґа-а-а-а?!». Мене паралізувало, бо раптом щось непевно спалахнуло, чи ввімкнулося - квола інфернальна блискавка, я спочатку побачив, що у неї нижня частина тіла котяча, сидить вона, як кішка, спирається на руки, як на передні лапи, кінчик хвоста здригається на її пальцях (на фіґа вона розтринькує енергію на цю прутню… вона ж не така… на фіґа… на фіґа… на фіґа-а-а-а…) А потім - так, ніби щось текло по ній знизу нагору, - вона вся зробилася кішкою, лише голова була жіночою, з довгим волоссям (не пам’ятаю, чи я казав: у неї зараз коротке каре, вона обрізала свої коси, коли закохалася в того «сімейного»), що зливалося з тілом, переливалося в неї, ворушилося… її очі сяяли, а зіниці були вертикальні, пульсували, розширювались, затопили собою очі, які стали на якусь мить схожими на озеро вночі… ніби хтось піском сипонув мені в очі: величезний птах вдарив мене крилами з того місця, де щойно сиділа Джанніс. Я, здається, знепритомнів… Коли я оговтався горілиць на підлозі, відчув, що не заплющував очі - вони дивилися в стелю, не в змозі кліпнути, а об стелю билася величезна нічниця, бражник Мертва Голова. На обличчя сипалася луска з крил, це було огидно до спазмів у шлунку… Я літав десь і зустрічав у тому «аналі, оралі й астралі» Алісу …вона сміється, й коли сміється - проступає гарний молодик. А коли плаче - плачем прихованим, непомітним для стороннього ока, - то так, ніби плачуть і чоловік, і жінка, і немовля, а виходить - ніби виє та скавучить смертельно поранений звір. Навіть на Сходах її поява викликає кіпіш, ворушіння й бурмотню - їй важко не помічати цього, вона перетворюється на втілений епатаж, на згусток болю, у своїй шкіряній спідниці, під якою нема трусиків, і нема… нічого, крім ануса… Ай-йяхе- яхе-Яхе! Мені хочеться пригорнути її незґрабну - беззубу, із жалюгідними залишками мільйон разів перефарбованого волосся, з ранами пірсинґу, що гнояться, з неоковирним макіяжем - голову до своїх грудей, і плакати в її зіжмакане волосся так, щоби вона згадала коли була немовлям. Ай-йяхе-яхе-Яхе! Щоби згадала красу атомного вибуху серед краси пустелі - в інфрачервоному крізь перетинку материнського живота, а потому - у золотавому - крізь плівку роси первородних сліз, ще змішаних з водами матері… Ай- йяхе-яхе-Яхе! Яка мені з того користь, запитую, бо не вірю в свою доброту, або щирість, можливо - у щедрість… Не вірю собі, бо забагато на мені масок: яка тобі користь з нещастя істоти, що народилася не на Землі? Істоти, що втомленим подихом тамує зірки. Істоти, яка невідомо що робить на цій тяжко хворій планеті. Душа заблукалої кішки, що ходить собачим лайном…тіло воліє лиш моря. Яка тобі користь від того, що нишпориш у скрині Пандори? У відповідь - тільки прибій напівстертої плівки моку. Аліса в Країні Див, Кривих Дзеркал та Викривлених Перспектив. У жодній з людських істот вона себе не бачить - не відбивається в жодному погляді! Ай-йяхе-яхе-Яхе! «Мінус одиниця з кожного десятка тисяч - невже аж так постраждає демографічна кривуля продовження роду людського? Якщо в одного з десяти тисяч відключиться інстинкт самозбереження, то - будьте певні, - принаймні кожному третьому з 9 999 інстинкт розмноження стане кісткою в горлі доти, доки не настане час пологової асфіксії. Ай-йяхе-яхе-Яхе! У дохристиянські часи тут, на Русі, жінка спокійно вбивала „зайвих“ (себто, тих, яких не могла прогодувати родина) дітей жіночої статі. Діти (і не лише на Русі - в Японії, приміром) позбавлялися немічних батьків. Якщо пацюків поселити в ідеальних умовах, але в замкненому просторі, то через певний час, попри надлишок їжі та простору для проживання, вони покидають новонароджених, щоби уникнути перенаселення В МАЙБУТНЬОМУ! При тому, що до увімкнення цього рефлексу вони піклуються навіть про хворих та покалічених. Але мутанти вважають природну демографічну регуляцію звірством, тому двічі рятують від клінічної смерті новонароджений овоч з відсутністю мозкової тканини та цілим букетом невиліковних хвороб, приречений на животіння навіть не інфузорії (бо не може навіть розмножитися шляхом поділу, хоча… з цієї точки зору одноклітинні організми - перші, єдині досконалі й незмінні андрогіни на землі…), й приречений жити всупереч природі смерті! Оце гуманізм - оживити померлого монстра та простежити весь шлях його тортур! А що тоді фашизм?… Ай-йяхе-яхе-Яхе! А Джанніс твоя… длубаний поетичний гермафродит, сомнамбула, медіум недогризений… не можна стати вампіром у борг… хвороблива потреба… давати знання, брати щастя взамін потреби… знаєш, скільки усього зайвого можеш дати лише за вогонь! У-у-у! Меґалітрами пити медвяний вогонь і не знати похмілля! Концентрація осені! Констатація осені! Контрацепція! Ай-йяхе-яхе-Яхе!» - ось що говорить мені Аліса.

І все, більше я нічого не пам’ятаю, навіть, як знову знепритомнів.

- Чи вживаєте ви якісь наркотичні речовини, алкоголь, лікувальні препарати, що містять наркотичні речовини, міцний чай чи каву у великій кількості, тютюн?

Це перше запитання, яке я почув та усвідомив, коли виринув зі своїх блукань й опинився за броньованими дверима цілковитої амнезії.

- …марихуану, запахущі палички, молоко, дурман, хліб, сіль, вухо від оселедця, ковбасу, котячу сечу, курячі яйця, сушені прутні восьминога, шоколад, телерадіоефір, омелу, чорнобильських чотирилапих курчат-ґриль, апельсиновий сік, мариновані легені китайського цвіркуна, цукор, цитрину, кмин, red hot chili peppers, pearl jam, товчені кактуси, майоран, базилік, мухомори, часник, купорос, цибулю, сало, оксибутират натрію, шинку, огірки, корінь Мандраґори, виритий на місці еякуляції шибеника, парадички, сиру воду з крана, аеробні та анаеробні бактерії, випари бензину, водоемульсійну фарбу, лак для покриття деревини та нігтів, ладан та клей «Момент»… - автоматично погнав я, прислухаючись не стільки до своїх слів, скільки до фізичних відчуттів свого тіла: язик ледь ворушився, з рота текло, очі боліли, череп напханий скловатою, кінцівки не слухаються…

- Досить блазнювати.

Переді мною сидів явний коновал-психіатр. Точніше, я сидів перед ним, поступово з’ясовуючи для себе таке:

Бригаду викликали сусіди Дюбеля. За їхніми свідченнями, я буцімто з нелюдськими криками ганяв по коридору й у стінах шукав виходу на вулицю. Роз’їбашив на фіґ всі стіни та двері на поверсі, повидирав з м’ясом всі дверні дзвінки. Кинувся у вікно на сходовій клітці, вистрибнув на вулицю. Перед приїздом швидкої встиг упіймати кішку й відірвати їй голову (ну це вже явно перебільшення! Покажіть мені труп цієї кішки, а тоді хоч звіряче зґвалтування котячої дупи шийте!). Чинив опір санітарам та захисникам правопорядку (непогано! А що, є інший спосіб контакту з арміями клонів?)… Три дні провалявся в буйному. Ще п’ять - у гамівці, та ще й прив’язаний до ліжка: «не давав спати черговим» (а от нєхєр спати на чергуванні!…пиздили, напевно, не шкодуючи здорової молодечої снаги, виміщаючи всю свою лють штатних п’ятикантропів - добре, що ніц не пам’ятаю!). Ось тобі, Іванку Безпритульний і «шизофренія, як і було сказано»![11] Результат:

- Гадаю, ми маємо повне право примусити вас до стаціонарного лікування… Чи ви є членом якихось релігійних сект, інших угруповань?

- Я наґваль сатанинської секти толтеків імені Розп’яття Крішни, активний член угруповання нацистів-вудуїстів «Серпом по яйцях», поборник чернецького ордену виколювачів траншей, символом яких є червона квітка з голкою всередині… Айрон батерфляй… бджоли проти меду… я - гуру, я - учитель, несіть мені усі по три рубля і мудрості я дам вам до хуя… Обердоз! Клізма - тупикова гілка еволюції баяна!

Будь-який результат - це початок нового процесу. Байкери оточили кульбабку…

Стеля, ґрати, всі двері зачиняє за собою ота масна біла сука - Кізі відпочиває… Це не просто Комбінат, це - Піраміда. Як в мережевому маркетинґу: продаєш три шампуні, один забираєш собі на шару, продаєш три шампуні й вербуєш дистрибутора - піднімаєшся на одну сходинку піраміди… після п’яти завербованих ти вже - керівник над ними - п’єш щоранку шампуню склянку на шару… Так і тут - вербуєш кількох ідіотів і… лікуєшся на шару - ха! Блядська потвора! Аміназин та жодних відвідувань… «И врач, глотая валидол, отрезал: галоперидол!»… Валєра труситься і курить, курить і труситься… між усіма пальцями - недопалки, пальці обпечені до ран… курить всі недопалки по черзі - це після того, як висмалить всю пачку своїх, та ще нашкуляє у когось… Стоїть, тіпається, з рук стирчать недопалки, затягується очима, варган в легенях, підбирає недопалки з підлоги, й так без кінця-краю, доки не відведуть до палати… «Святий Тато, Святий Мамо, Святий Дядя Валєра, випустіть, бо сцяти хочу», - лупить одноманітно об двері покарлючений транками андроїд (досі не знаю як звати)… У масного овоча азійської зовнішності прибиральниці пиздять все, що приносять родичі, - той навіть підвестися з ліжка сам не може. Смердючі шакали в уніформі жалоби - клоновані сніговики на службі суспільного здоров’я, прислужники живого кіно про смерть усвідомлення. Щоранку - черга слинявих ґібонів до віконечка роздачі їдла… «Кип’ятильники, чай, сиґарети передавати хворим забороняється»… Дрин вткнув саморобний кип’ятильник (два леза… заначка чорної заварки…) в коридорну розетку - наїбнулося світло по всьому поверсі - отримав виховний укол та гамівку на добу… Дозволили відвідування… Здається, приходила Джанніс - намагалася впарити зелений чай… можливо, це був хтось інший, наприклад, Раста…

«Не йди!» - вимовити важко й сухо. Але мозок дорослого чоловіка, обтяжений залишками інтелекту, навантажений прочитаним і прожитим, пручається як може у ґвинтовій симфонії вечірньої грози. Ґвинт не виводиться з організму ніколи - він заводиться, як доброякісна пухлина, пролазить до живих пробірок хімічного складу крові, яка вже й так є підтвердженням існування таблиці Мєндєлєєва в готовому вигляді в природних умовах. «Не покидай мене зараз! Не покидай мене ніколи!»… попри те, що усвідомлення цього НІКОЛИ веде за собою підступне бажання діалектичного розмежування життєвого простору на життя діяльне й життя споглядальне, як безліч суто міщанських проблем та дешевих дилем у сфері Subjunctive Mood. Вітерець вентилятора вихоплює з крижаних пальців чорні мотузки - трусики у стадії ембріону - й наліплює на умовність сакрального місця брили з італійського мармуру… Вона йде з мого повсякдення наскрізно через усталений побут психа й варщика, цілеспрямовано, немов криголам, що розворушив пінопластові крижини в нейтральних водах і знехтував осердям Льодовитого океану. Мов асфальтоукладчик, що повертається до свого вулика рівно о сьомій за будь-яких умов. Кінець зміни. Аудієнцію закінчено: «Залишаю тобі на згадку запах новонародженого лошати під пахвами та фіалки на скронях, I’d rather be a hammer, that a nail, yes, I would, if I could, I surely would…». До мене плакало вночі травневе море, іще холодне й не засмічене піплами, а я гатив об стіни коридору, немов сновида, мертвими руками. Я виріс вже з родинної гамівки - вона тріщить по швах, але не злазить, мов шкіра зі змії… Де покоївка, яка мене чи вразить, чи образить, бодай зачепить?! Де ті перукарки? «Як остопизділи мені містичні бляді!» Де прибиральниці, Параски чи Одарки? Ніщо мені не стане на заваді знайти свою принцесу десь під тином, чи біля ксерокса в печері фотосправи - не в Інтернеті, не «належним чином»! Її від мене приховав Лукавий… Вона зрізає з ніг чужих мозолі й нігті, або у касі метрополітена, ув’язнена, серед пластмаси й міді, у колообігу жетонів, Ніна, Лєна… Вона не схожа на транссексуала, на манекенницю, модель, чи бізнес-вумен, вона ніколи Ніцше не читала, не підставляла клітора під струмінь, не їздила по трасі автостопом, не марила померти молодою, не знає, де знаходиться Европа, прозора, сіра… Я люблю її такою! I’d rather be a hammer, that a nail, yes, I would, if I could, I surely would…".

"Серце міста було не там, внизу, посеред нових будівель і розширених вулиць. Воно тут… ліками й струмом підтримує бізнесменів при здоровому глузді, їхніх дружин утримує від самогубства, а дітей звільняє від ненависті. Лікарня - ось справжнє серце, воно накачує рівновагу, й ерекції, й оргазми, й сон у всі зачахлі органи комерції".[12] - я вже ніколи не відчую на території Павлівки того первісного жаху, який відчувають тварини в зоні віваріїв, боєнь та ветлікарень. Жаху, що змушує рефлекторно зіщулюватися відвідувачів із зовнішнього світу. Для мене цей простір нічим не відрізняється від домашнього, як домашній - від будь-якого іншого. Пофіґ, де вписуватись (пам’ятаєш, Джанніс, флет з барабанами, друкмашинкою й машинками для димедролу, Крімзоном, барометром, на шклі якого ти олією намалювала глючну рибу з хірургічно розітненим черевом і надто реалістично зображеним плавальним міхуром?…) - тіло не реаґує на перетин межі біля похмурої й ворожої Кирилівської церкви, стіни якої напхані кістками єретиків радянської влади. Я не бачу різниці між Ботанічним садом, Комсомольським парком, тролейбусною зупинкою, університетськими стінами та ґотичними хащами дурки. Ніздрі призвичаїлися й не вловлюють трупного смороду мозкової гнилі й мозочкових екзем, мертвих очних яблук, схожих на протухлу плаценту, кривавої брунатної сечі, закупорених тіл та навіки безпритульної прокислої сперми… Недосвідченим оком не відрізниш хворих від санітарів, а санітарів від відвідувачів, всі три категорії плавають у пронизливо-позачасному просторі дурки поза визначеннями нормальності - ненормальності, немов кишки, кінцівки й цілі монстри у формаліновому розчині. Метафізична кунсткамера людського духу. Не знаю, чи серце… мозочок? Ґільйотина для наших снів, фантазій, ілюзій, мрій, прагнень? Камера тортур для велетнів, фей та метеликів, де їм усім відривають крила й випалюють струмом шрами на очах у вигляді обернених хрестів - забиті дошками навхрест вікна зґвалтованих храмів. Царство пацюків. Царина екскрементів. Де ти, солодкий дух Каннабісу?! Я хочу зеленого молока з липневої дички, настриженої в Урочищі Гончарів! Негайно дайте мені секатор та пластиковий пакет для зберігання речових доказів - у мене стріла з великим JAH на дербані!

Яскравий шмат гарбуза на підвіконні - мов сонце над видноколом From Dusk Till Dawn - на тлі покресленої зимою шиби… Кремація метеликів…

"Невідомо, хто спонукав хворих позв’язувати брудні простирадла, білі халати й фартухи, та вирушити на ловитву метеликів. Вони напнули на металевий каркас сітку від комарів та спорудили сажалку. Вийшла легка кругла клітка, де повзала у неволі, перебираючи лапками по чарунках сітки сила-силенна лускокрилих, що зліталися з позбавленого зелені міста на квітучі галявки та клумби лікарні для душевнохворих…[13]

… якась незбагненна злість не дає спокою… раптом ранком прокидаєшся з антрацитово-шовковими крилами, які заповнюють все ліжко блискавичними словоформами: потік несвідомого-позасвідомого, пошматована відеоплівка… Це має назву. Осінній рецидив. Якась хвороблива каламуть у голові - роки спеклися докупи й події перемішалися так, що нагадують один-єдиний тривалий кінематографічний сон у стилі розгнузданого Пазоліні в довільному трактуванні американського андеґраундного кіна. Я, пригадую, звалив до Пітера, а Джанніс залишилася при своїх котячих справах у Києві… потім я приїхав, та з’ясувалося, що вона у Львові, що, між нами, не дуже мене засмутило, бо ситий був і нею й раптовими трафунками її ревнощів, які почастішали тоді, коли ми востаннє були разом у Криму… вона ревнувала мене не лише до випадкових коханок! - до ґвинту, друзів, роботи, від’їздів, сновидінь - до усього світу! цькувала запопадливо й нестямно, коли я був поруч, й усе це - попри її власне розпиздяйство, яке начебто не підлягало обговоренню взагалі й називалося "свободою"… потім десь посеред зими ми перетнулися під ліхтарями та під полисками автомобільних фар на засніжених аркадах сонних дерев. Вона сказала, що зробила аборт… велика кошлата сніжинка залетіла просто у вогник її сиґарети, й та зашкварчала… я сказав, мало від кого вона, Джанніс, могла залетіти, сказав я… очі Джанніс спалахнули так, ніби їх шмагнули батогом… за вії зачепилася сніжинка, прекраснішої за яку не бувало в усьому світі, але я вперто думав, що сніг нагадує лупу… "я думала, то шкварчала ваша душа, а то шкварчала ваша папироска…" дика кішка Джанніс хвіст трубою обпечена жахом оголена струмом недбало загорнута в небо піддослідний мозок на реях трамвайних шука порятунку від осоружної зловтіхи чужим побутовим нещастям мовляв най і вам поболить як мені всі там будем… ще через півтора місяця я з’ясував для себе, що жити далі без Джанніс не можу, й почав її діставати… тоді вона чкурнула до Бердянська… в історії з Дюбом нас вже не пов’язувало нічого, окрім ґвинту - жодних фізичних контак тів, окрім вмазок, ін’єкційний віртуальний секс, так би мовити, та й те, лиш у моїй романтичній уяві… Залишайся там, де ти є зараз, Зелена Феє Джанніс! Малий, що нарік тебе, напевно був толкієністом і в його алкогольних фантазіях ти помилково постала ельфійською принцесою. Надто досяжною. Залишайся нею для нього там, на цвинтарі, а для мене - спогадом, про який я забув. Най дійде до тебе крізь простір та здійсниться над тобою це моє бажання. Навіть попри моє бажання…

"…Врешті-решт пацієнти поставили вимогу до головного лікаря відрядити до центру міста черницю-доглядальницю та звільнити там усіх метеликів…

…чорний абрис гострих ліктів димний нарис чорних нігтів у замкненому мов мале й велике коло кровообігу просторі оселі диму мед у пелюстках туман на калині Джанніс іній Джанніс сорочка сповзає з плеча Джанніс шибки у візерунках крил Джанніс собака спить на дорозі Джанніс біле літо дощів помирає у блюдечку сонця Джанніс на пам’ять про море реквієм сірих ворон Джанніс у брилах дощу дух Ґауді над парком химерно клубочиться і громадить осінь Джанніс туман та набрякле листя у вагітних калюжах Джанніс чудовий сон наснився: ми ніби живемо у ґаражі спимо їмо на килимі що має здатність літати на межі між пивом та вином годинник зупинився дебільний сон якийсь наснився… Джанніс… Осінній канібалізм - дерева плачуть до останнього листа… босі брудні твої ноги, Джанніс!… тлусте гариво Міста в’їдається в шкіру… розпливчаста розґведзьґана розгублена посеред туману мжички жовтуватого чаклунського молока сивого пасма попелястого кужелення праху повного місяця в танечному водокруті хмар розпорошена осіння ніч виноградні лози холодні коматозні відбиваються на облитій місяцем стелі візерунками чавунних решіток декоративних ґрат старовинних невагомих мереживних огорожок Львова Санкт-Петербурґа примхливі мерехкі але незворушні виломи якими розходиться від часу ніжний мармур з розкритої книги витрушуються пласкі бляклі вишукано прозорі аристократично приречені засушені квіти метелики листя гемофілія відчуженої душі сон фітофіла… Джанніс… жовтий шовк розлитого чаю жовтий віск трупа чайної троянди золотавим пуантом свічка гойдає розпорошену імлистість мімози фіолетовий вечір гранчак ієрогліфами уламків на стіні післясмертний небачений Поль Сезанн "Дівчина з вишнями у морі" приштиркнутий голкою дикобраза до шаруватих шпалер… Новий рік у стародавній аптеці по вул. Червоноармійській - довжелезний стіл, наче для таємної учти, все просто захаращене тим, знаєте, антикварним аптекарським причандаллям із порцеляни і шкла - мрія фетишиста-маньяка… свічки… пейот (за гарячковим твердженням Гуру, який той пейот і поцупив з оранжерей ботанічного саду, користаючись своїм службовим становищем, - натуральний Lophophora Willamsi), який не впирає - голима безалкалоїдна мочалка, гидота рідкісна - ймовірно, сумує за Ненькою-Мексикою, не виявляє своїх магічних властивостей на такій далекій відстані від батьківщини, та ще й зима… Джанніс, павуки вичікують! Бражник з увімкненими фарами грузько рве павутиння й розбивається об стіну, за якою, в сусідній кімнаті, - свічка скапує з підвіконня на виноградне листя - травневий сон під снігом, що скоро випаде… на мельхіорових виделках сині мушлі… Джанніс… химерні ліхтарі уздовж Узвозу лелітки снігу клапті оксамиту нічних метеликів кружляє попелястий чорний мотлох книги папери згасло вогнище довкола тане сніг кружляє попіл розноситься горами мов зграя круків чорних ґрифів наздоганяє сивих голубів… Джанніс… пелікани хмар… дерева плачуть до останнього листа… Джанніс… авта, авта, 01, КР, КО, КТ - Крим, 852 кілометри до Сімферополя з телефонним кодом 0692 й містичною довідковою 9909111; дніпропетровські 04, АА, АВ, АЕ, АК, АН, на відстані від Києва усього лише 479 кілометрів, 0569, й на тій же самій довідковій; київські 11, КА, КВ, КІ, КЕ, КН, 10, КХ, КК, КМ, що мчать 544 кілометри по Е 40 до Львова, 14, ТА, ТВ, ТН, ТС, де код мені нагадує завжди мультик про Карлсона - 0322, їдуть 480 кілометрів піонерською трасою Е 93 до священного міста Одеси (0482 - бачите, код майже дорівнює кілометражу), де зустрічають 16, ОА, ОВ, ОЕ, ОК, чи миколаївські 15, НІ, НК, НТ, що валять на відпочинок, звідки й додзвонюються домів за кодом 0512, Полтава, стратегічна Е 40, якою мчать або привиди, або рагулі, або взагалі ніхто не їде, особливо по Е 95 до Краснограда аж на Мелітополь, до перетинки з хворобливою Е 581 - Каховка, Херсон, Миколаїв - замикається коло шляхів з Києва через Полтаву та через Одесу, і Боже збав зрізати шлях через Красноперекопськ - ви ніколи не виберетеся з пустелі, ретельно розкраяної марсіанськими зрошувальними каналами, де живе лише гній, цвіль та смердючий південно-український планктон у теплій жовклій воді, з якої не здатні синтезувати H2O навіть рослини, вони тут просто не ростуть - повимирали, й так далі й таке інше, Джанніс… наш код - вісімка, стрічка Мйобіуса, 044, Джанніс… покарання без злочину, Джанніс…

"… Вуличний рух зупинився, тому що всіх вразила ця надзвичайна подія. А коли люди зрозуміли її сенс, то відкрили на знак солідарності ворота божевільні, щоби обдарувати її в’язнів свободою та любов’ю".

бурштином не скрешеш кришталь лиш викрешеш кришталеву іскру дощу що нашіптує польською змішується з бурштиновим пергаментним бляшаним з проїденими іржею візерунками ніби код перфокарти осіннім листям що повільним танечним рухом передвіщає зиму… колооберт крапки декольтований світ - погляду не відірвати: хмари дряпають небосяги хмародряпи неба сягають уповільнити чи пришвидшити рух пропелера ґвинтокрила стосовно безчасся він стоїть все одно нерухомо а довкола стиглі суниці дозрівають у напрямку сонця що точить зелену росу й насичується нею мох та лишайник коліщата безгучно та хаотично механізм приводять в безладдя птеродактиль крилом зачепив поличку з компакт-дисками й вони просипалися в океан а біля коліна ніби нічого не сталося зосереджено миється кішка в той час коли поза отією паркетиною - порожнина порожнеча прірва НІЧОГО тільки краєм нерівним пропливають у темряві зграї рожевих лотосів зимородків фламінґо та голуб’янок Ікар до кухні "Напрямок до" над блакитною квіткою пальника обліплений парою чайник ширяє й гуде мов бляшаний джміль погляду не відірвати від двох тарганів один кружляє несамовито біговою доріжкою на кришці другий довкола носика: куди подітися від цього несподіваного пекла? внизу з чорної прірви виривається з ревом аквамаринове полум’я ще більшої квітки ніж та над якою кружляє чайник чим дужче пече тим запекліший біг… один відчайдушно раптом стрибає коли таргани несподівано стрибають у прірву ладна обблюватися чи знепритомніти найвитриваліша флеґма… другий обпікається запікається падає у прірву мертвий… Втома… Вдома… четверта ночі… Втомлене покоління - остання зграя століття. Покоління, схоже на викидень знеможеної літньої жінки, що все життя прожила комбайном, який народжує дітей. Кухонним комбайном. Тостером, міксером або овочерізкою. Не знає, що то - тости, тому - підгорають… М’ясорубкою… Вона добре знається на м’ясі… Don’t mention it… Десятки дітей. З них декілька зґрабних, здорових, міцних. Первісток й ті, що в голові черги… десятки різних дітей, живих і мертвих. Кожне покоління - така дитина століття. Ми стоїмо останніми в черзі. У хвості. Звідки - лише стрибнути в прірву між двох блакитних вогнів… а ті… нові… прийдешні… вони - немов крила за спиною… Втома…

"Невідомо, хто спонукав хворих позв’язувати брудні простирадла, білі халати й фартухи, та вирушити на ловитву метеликів. Вони напнули на металевий каркас сітку від комарів та спорудили сажалку. Вийшла легка кругла клітка, де повзала у неволі, перебираючи лапками по чарунках сітки сила-силенна лускокрилих, що зліталися з позбавленого зелені міста на квітучі галявки та клумби лікарні для душевнохворих…"

Згрібаю листи, папери, рукописи - добуті сакральним шляхом фетиші, за всі десять років накопичилася цього лайна ціла поліетиленова картата торба кілограмів на п’ятнадцять (з таких торгують на хідниках сиґаретами й дрібним підробним крамом, шмотками на ринках, з такими раніше тусували кордонами "челноки"). Докладна історія кожного дня фетишиста: фантики, фотки, обгортки, записки, нотатки, квитки на концерти й театральні вистави, програмки… папірці, аркушики, шматочки… все зберігає біль пам’яті про щось. Щоденник Джанніс я спалю в першу чергу! Пам’ять - ракова пухлина мозку, страшна хвороба, нечутний невичерпний біль метастаз яскравих миттєвостей - жовтих метеликів, хвилин, годин, навіть днів…

"… Врешті-решт пацієнти поставили вимогу до головного лікаря відрядити до центру міста черницю-доглядальницю та звільнити там усіх метеликів…"

На дворі холодний пронизливий вітер шматує на грудях сорочку. Розпатлана ніч щаслива: їй не самотньо сьогодні: розширеними зіницями ковтає видовище величезного неприборканого багаття. Вихоплює з нього папірці, що запікаються від вогню, наче кров. Рукописи… Вони горять!

Кволо, але - горять. Важко горять й довго, бо їх багато. Ніч погоджується їх поворушити, лізе в скажене полум’я просто руками - по лікті занурює, голіруч копирсається в зошитах, які стоплюються, немов смола, бурштин… Не можу очей відірвати!…

"… Вуличний рух зупинився, тому що всіх вразила ця надзвичайна подія. А коли люди зрозуміли її сенс, то відкрили в ознаку солідарності ворота божевільні, щоби обдарувати її в’язнів свободою та любов’ю".

Метелики… чорні вогненні чорні сиві чорні білі пергаментні вогняні чорні… розлітаються на всі боки глибоко в безодню темряви… може вітер з’їдає їх? Вітри живляться метеликами.

Зрозуміло. Тепер я знаю… Пече в обличчя - полум’я розбуялося. Ніч. Вітер. Збожеволіли. Ввв! Танцюють, щасливі…

Мені було до запитання смішно листи були до запитання повз адреси не вказано просто осінь даруйте, весна… але ж літо дощить… дощ зустрічається з подушками збитого автомобілями снігу хтось розгрібає листи руками хтось до запитання пише відлигу про що це? зробились коротшими ночі забив смітники туалетний папір пиши до запитання хтось тебе хоче хтось викресав з каменю музику лір ящірки сторчголов скам’яніли рубінові хвилі спекотного моря ми до запитання мідій ловили й до запитання їли докори сліпого багаття та білої риби зелених зірок теракотових стежок і нас не любили, бо ми не любили, ніхто нас не знайде у сірих конвертах… Піду вже, поки обурені сусіди не викликали пожежників з міліцією в комплекті, я - ніби законослухняна людина. А в моїй країні закон такий: покидати чергу не можна. Той, хто проґавить свою чергу, - позбавляється права на сон. Залишається тільки право на втому…

Стеля… відключений телефон… з шиб не змиваються брудні мармизи… по всій підлозі - купами непотрібні тепер фанфурики, реактори, аптекарські ваги, сувенірна забавка - двадцятикубовий баян з двома гральними костями в гліцерині, примус, знайомі довідники з хімії, "Фармакоґнозія", Йоган Гайзінґа… на стіні - мене шістнадцятилітнього (малювали на Узвозі санґіною) портрет, до голови якого я чіпляв зрізані дреди, адже ті, "прядив’яні", швидко псуються, - колись схожий на літнього Макса (мокрого їжака, бо на літо дреди відчикрижував, а поскубаний хаєр не рівняв), а тепер - постарів поступово й наблизився до напівживого ориґіналу… хто з нас чий портрет?… перверзії Доріана Ґрея… хтось колись увігнав баян у ватман - туди, де зображено мочку вуха, де носять кульчики… й пил у павутинні старіється… home, sweet home!

Я мало що пам’ятаю з тих двох років, які просунули мов нескінченний закопчений товарняк крізь мозок та легені, з повільним гуркотом вічної мантри білкового організму "їсти - спати - їсти - спати - блядь. Шлунок - дупа - шлунок - дупа - Бог". Я втратив контрасти, втратив барви до майже чорно-білого стану сприйняття декорацій довколишнього світу. Я перетворився з ареального підвиду вихухолі - Нахухолі, на глобальний підвид Похухоль звичайна. Цей період був схожий на животіння всередині велетенської глибоко- водної медузи, і я можу лише підтвердити, що Кен Кізі не збрехав. І Берджесс, і Барроуз, і Велш… Вони цілком відповідали за базар, навіть за ту частину базару, де перед напівзотлілим джанкі постає право на надію. Я відчував це, попри відсутність у моєї тодішньої оболонки навіть непевної думки про існування надії. Надії на щось більше за повсякденне буденне пересічне неодмінне існування хліба, зупи й сечоподібного кволенького чаю (я відмовився навіть від чифіру, видобуток якого забирав весь мій вільний від нейродислептичного коматозу час у дурці). На відходнякових депресняках, пов’язаних вже не з Процесом (нарити, затаритись, повідривати хвости, зварити, втертися), а з наслідками "лікування": світ йде від тебе куди подалі, залишаючи твій напівтруп у пустелі Лоботомія: "на мертвому Полі Див лежав мертвий Буратіно, й над ним кружляла зграя мертвих дятлів". Я увірував у Господа Вашого Ісуса Христа й міг тоді годинами просувати бомжів, алконавтів та інших мирних убогих громадян за Євангелієм. "І не довбіться без потреби, а тільки лиш задля відтягу, і обломиться вам, і не одягайтеся попсово, й не водіться з лохами й мажорами, бо метушливі вони, а хто робить то - тому гоппоньки!… єврейсько-татарське іго на чолі зі Штолі Бакаком… не випаровуйте килим і не відвисайте на вторяках, а висаджуйте на кристали циклічного драйву… прікруті фітільок, Марія, каптіт… My fucking bonnie didn’t over the ocean! I could’t rather die in ocean waves! Or in hotel "California"! Let him loose your Death! Let him eat your mind! Let your power drink his Death! Let the moment be alive! Let the moment live ’cos Dead CAN’T dance!!! Спочатку була тирва - первинна квазіматерія. Великий Меґаспрут - Восьминіг Їбучий (за іншою версією - Глибоководний Крабохряк) в шаленій люті з приводу понеділка полущив її своїм дзьобом (потрощив клешнями) на тирсу, і стався світ речей - мирва. І з’явилася сама собою (бо в понеділок завжди всяка хуйня трапляється) пирва - суб’єктивна антиматерія… Джорж Лукас енд Альфред Гічкок, "Кривава тирса-3", прем’єра наживо! Шоу для параноїків "Відшукай приховану камеру" або "Сам собі прихована камера". Хто ходить в гості зранку, той чинить дуже мудро: то тут є грам, то там є грам, на те воно і гості… Наші стільники повні меду, а ваші? Най буде з вами Господь, свині!…" Я ходив до якоїсь урбаністичної церкви (чутки на толоці: "Дред став улюлюком!") й по артезіанську воду до бювету. Крізь сіру каламуть товстого куленепробивного шкла я інколи помічав зображення колишніх знайомих, шкіци краєвидів та предметів, існування яких мене аж ніяк не зачіпало. Я поважчав на тридцять п’ять кілограмів. Іноді робив рефлекторний порух головою - жест ґорґони Медузи, з якої зголили її дредоподібних змій. Можливо для таких, як Дідусь Джанк, наркотик і є чимось на кшталт перпетуум мобіле, але де вже нам, дурням, чаювати!… Я не вживав навіть міцного чаю, кави, пива й сиґарет: "Мораль сей басни - по базару: весьма опасен кайф на шару!"[14]

Все. Досить про це. Світ(ло) в кінці тунелю існує абсолютно для всіх: МОРЕ! Врешті-решт, море виникає в кінці будь-якого найсірішого найхитромудрішого тунелю, бо тунель - це мушля, а мушлі живуть у морі. От і я, побачивши якось зненацька на календарі, від якого я протягом року механічно здирав аркушики, слово ТРАВЕНЬ (МІР - ТРУД - МАЙ?!) з двома цифрами поруч, відірвав дупу від обжитої мандавошками канапи й поволік свою захаращену наїдками нейродислептиків мушлю до МОРЯ. Мушля - це дупа. Дупа - це мушля. Тунелі, в яких живе слиз, лайно, тління, смерть і Смердюча Вічність.

Я вирішив найнятися до бригади збирачів винограду, чи персиків (овоч збирає овочі? фрукт збирає фрукти?)… та вийшовши за Теремками на Одеську трасу, одразу забив на всі види суспільно корисного фруктового хоботіння. Сонце просвічувало мене наскрізно, немов рентґен і перший же TIR підкинув моє відзвичаєне від невпинного руху тіло аж до Умані (чорний опійний дим, біле куряче пір’я, циганка торгує піхвою й Чорним прямо з-під брудної спідниці, тіні місцевих стирчків з мертвими поглядами - відсутні зіниці…). Драйвер видався з тих, кому сумно буває годинами тупо перти наміченим маршрутом, медитуючи на роздовбану ще за радянських часів трасу. Я мав розраховуватися різними шнягами. І чимдалі я пригадував заяложені гіпові анекдоти, байки та тєлєги про моїх друзів та й себе самого, тим потужнішим ставало відчуття, що моя шкаралупа розтріскується, немов зварене в круту яйце.

Отже:

…стоїть герла на трасі, стопить, дотримуючись закону Мерфі про трасу № 2, який твердить: Ніколи не сходи з траси, навіть якщо машин нема три години поспіль - саме в цю мить проїде твій драйвер… Стоїть години три, спостерігає дію в природі закону Мерфі про трасу № 1, який твердить: на протилежному боці машин завжди більше. Нарешті зупиняється величезний такий гарнюсінький TIR. Герла просить мужика допомогти їй затягти до кабіни шмотнік, драйвер, панятно, виходить з кабіни: дєвушка дуже симпатична, вся у фінічках, божий одуванчик… Й тут з-за кущів вилітає п’ятеро брудних волохатих жахливих злісних гіпі, хапають нещасного дядька, знімають з траси й прив’язують до старого й мудрого узбічного дуба. "Дрочи!" - кажуть. - "Та ви шо, пацани!" - "Дрочи!" Ну, драйвер, нема де дітися, дрочить, кінчає, вони - знову: "Дрочи!" "Та ви шо, хлопці, побійтеся Бога!" - "Дрочи!" Ну, мужик ще раз дрочить, тако-сяко кінчає нарешті, а вони - апять: "Дрочи!" Кароче, мужик дрочив разів сім - ледь не вмер. "Пустіть, хлопці, не можу більше! За что?!" - благає, майже непритомний. Чуваки його відв’язують, доводять до кабіни, дають підкурену сиґарету й гукають: "Сєстрьонка, іди сідай - цей мужик тебе до Пітера підвезе!"

…їде Ксюха з Лєшим по трасі з Сімеїза додому. Поки там постояли-повтикали, сям позависали-постопили (адже час то, ви й самі знаєте, драйвер за шклом кабіни піднімає над кермом вказівний палець, показуючи, що може взяти лише когось одного), Лєший надірбанив зеленющих грушок-яблучок вздовж траси, та й напхався тими дарами природи. Десь під Уманню йому, панятно, живіт скрутило. Побіг Лєший в кущики, а Ксюха сидить на узбочині з обома наплечниками та Борхеса почитує. І така маза поперла: один драйвер їде, сигналить, мовляв, ходи сюди, я тебе підбираю, - Ксюха йому показує, мовляв, та нє, нє нада, ми тут пілім- красім-курім-на-балконє; наступний - те саме; ще один!!! - ну а що Ксюші робити? Хитає головою, мовляв, я тут просто так сидю - на машинці вишиваю. Півгодини спливає - Лєшого нема! Черговий драйвер зупиняється біля Ксюхи, не реаґуючи на її відмашки. Ксюха змушена відкласти свого Борхеса та підійти до кабіни: "Я не одна, нас двійко їде! - Ну нічого, сідайте двоє! - Ми не можемо… там… розумієте, чувак, він там, у кущиках… - Нічого, я почекаю!" Ксюха офіґіває канєшно від такого, але - що зробиш - повертається до Борхеса й до наплечників. Сидить на згорнутому спальнику, курить, читає. Драйвер сидить в кабіні, курить. Коли через… ПІВГОДИНИ! з кущів виповзає виснажений Лєший і бачить, цю утопічну картинку, він… розвертається та біжить назад до кущів! Нерви не витримали.

А то якось від Одеси (ми ще забули на трасі воду й стопник, в сенсі, мапу автошляхів України, бо тоді ще практикувалися картонні таблички з назвою місця, куди треба доїхати, аби люди на шару не гальмували, якщо їм не по дорозі - вони теж називалися стопниками) нас підібрав аж до Херсона Москвич, у якого не було заднього сидіння - лише розпечена тремка залізяка, з якої стирчали величезні іржаві болти. Джанніс всю дорогу запихалася єдиною вологою, що у нас лишилася - немитими огірками, й методично заточила їх цілий кілограм, одразу ж його й виблювавши по виході з авта. Ми промордувалися на трасі до ночі, обламалися, та й пішли влаштовуватися ночувати біля кукурудзяного поля. Але, на біду, там саме якісь місцеві на мотоциклі пиздили кукурудзу. Вони звалили, нас помітивши, але буквально за мить… гоп-стоп! ми падашлі із за угла: "ну что, дєвочкі…" - сказали, вигулькнувши з-за спини, на що я хрипко закричав, повернувшись до них й вказуючи на свою тижневу неголеність: "Подивись! Щетина! У тьотки таке росте?!" Вони чомусь знітилися й зникли - розчинилися у темряві. А, може, то були якісь інші, не ті, що пиздили кукурудзу… Принаймні ми все одно перестрімалися, й вирішили кудись звалити подалі від цього місця. Саме йшли дні Гекати, Місяця на небі не було, і тому, геть осліплені глупою ніччю, ми пересувалися навпомацки й залізли до якоїсь густої гноївки, звідки ледь видерлися (на ранок з’ясувалося, що це були рівненькі рясно зрошені ланки садових яблунь, й те багно тяглося нескінченно, скільки бачили очі, кудись на захід). Нарешті знайшли більш-менш сухий притулок під величезним дубом і вклалися спати в одному спальнику. На ранок моє тіло, зачувши шурхіт, блискавично схопилося на ноги, з ножем напоготові: крізь сон мені здалося, що повернулися ті місцеві. Уявіть лише: яким чином можна за мить видертися з вузького спальника, де, мов оселедці у бляшанці, щільно зліплені й переплетені, сплять двоє втомлених людей, та ще встигнути схопити ножа?! Виявилося, шурхотіли їжачки, а поруч з ними з дивним гупанням ліниво пострибував величезний тлустий заєць. Мої ще сонні думки вмить взяли інший - праґматичний - напрямок, а саме: варто вполювати того зайця, бо, по перше, він, сука, мене налякав й розбудив, а по друге, нам нема чого їсти. Зрозуміло, зайця я не наздогнав - тільки розбудив Джанніс. Нам пощастило на трасі одразу, але в районі Каховського водосховища ми знову зависли. Скупатися нам, зрозуміло, не вдалося (у нестерпних нутросмородах синьо-зеленої, метри у три завглибшки, рідоти могли, напевно, купатися тільки призвичаєні каховські тубільці!), але й води набрати ми також не змогли! Єдине, чим марили ми впродовж кількох годин - крижаною джерельною водою з труби в Сімеїзі. На межі психічного зриву, поринаючи у млосну розпечену прострацію, я з якимсь наполегливим мазохізмом згадував, як з іржавої труби над Смачним цебенить потужний струмінь, під яким ми завжди, повертаючись з моря, довго, до болі у спині, стояли в одежі, а потім набирали в пластмасові, зв’язані по двоє мотузками, балони води, і чвалали повільно на гору, в затінок стійбища… а плечі й руки різав прозорий холодний водяний скарб…

Мені примарився Рубінчик але на жаль це була усього лише його ксерокопія хоча колись повсюди блимала містом оригінальна світлина де він тепер дівся неясно перетворився на інтернетівський JPEG-формат який при збільшенні виявляється суцільними піксельними кубиками наче незмінна мозаїка нашого ілюзорного буття зблизька буферне покоління інтимний сморід лайна з жіночих вбиралень доки ми поруч збираємо у фонтані монетки сморід у суспільних умовах уніфікує плоть але наші дівчата приходять до нас зі споду без спіднього бо ніколи не мали ліхчиків трусіків під торочками забрудненої джинси та муліне а ми спокутуємо перші полюції та брутальні сни на стінах шкільних вбиралень висмоктуванням слимачків з їхніх мушель солона французька їжа з перспективами Сент-Женев’єв Де Буа уві сні галюциногенні марення міжчасових блазнів Великої Буферної Доби старий гармошечник-ентузіаст біля Дюка колекціонер блюзових гармошок та блюзових прийомів добровільний коваль малолітніх безпритульних одеських блюзменів тоді ще блюзи на ґітарі грали у концептуальний спосіб: грифом ковзав палець одягнений у відбите від винної пляшки скляне горлечко! на перехресті "Перехрестя" Doooown the Mississippiiii down the Mey sey s sep pey’yeah… ми загубилися тоді із Джанніс ще у Києві, й вона поїхала до Одеси з Олексою, а я - з Фловером. Джанніс з Олексою зустріли під Кривим Озером Ані з Евою, їх вивезли звідтам сіновоз та худобовоз, а ми не знайшли нічого кращого, як вписатися до поста ДАЇ й заябувати даїшників, що прагнули першоквітневих жартів, своєю присутністю та самогоном у пляшці з-під "Блека Деніелза", допоки вони не застопили нам якусь мильницю. Серед нічної, ще березневої хурделиці ми відчували пекучий сором перед водієм за свій протиправний та підступний, як удар нижче пояса, жест. Надто після того, як почули у темному салоні його Жигулів In The Court Of The Crimson King та штин доброго хешу. Він запропонував нам косяк і я досі згадую це, наче пубертатний сон неформала… Слимак без мушлі - раб піску та вітру О, дивний світ! Яскравий та пекучий мов лезо - від дощу самотня та лискуча - нас відвезе до моря траса Титри Титри Титри В кінці немає напису THE END Кіно лиш починається, а ROCK n ROLL вже мертвий У вухах вклякла музика Не жертва! Я - не жертва! Увесь цей світ - my Crazy Rainy Land! Я танцюватиму в калюжах й харкатиму кров’ю - ті плями продадуть з аукціону. Не буде в мене ані мушлі ані дому - лиш нерви, мов дроти, оголені любов’ю!

… драйвер дивиться попереду себе, ніби вдивляється у свою Смерть, чиє зображення колись стрімко наблизиться до лобового шкла: хтось на протилежному узбіччі з відстовбурченим великим пальцем та з губною гармошкою в іншій руці, на плечі - порожній наплечник… і драйвер стрімко загальмує та розверне свій TIR посеред траси, щоб підібрати хічхайкера… скляний барометр з рибою в розтині, час - це хамелеон… Коли замовкаю та курю, змушений слухати Маріну Журавльову, в пам’яті Місто моє розгортається з вершини Пішохідного мосту - моста самогубців. Місточок поцілунків теж називають мостом самогубців, по-моєму, в Києві взагалі нема жодного мосту, з якого б жертви польотів уві сні не кидалися вниз головою назустріч воді чи асфальту, пароплавам або машинам - чи не легше влаштувати собі приватний ритуал смертельної вмазки замість розґвезьґувати мізки та кишки бетонованою свідомістю пожирачів бульварного читва й кримінальних хронік? З вершин Пішохідного моста можна побачити майже всі чорні крапки стирчкових вписок: задовольняю ваш урбаністичний вуаєризм, шановні екскурсіо монстроїдас - я сьогодні ваш Ґід, ваш Гад, ваш Ґод! Річковий вокзал, Фурункульор, який піднесе вас до врат попсової величі Андріївської церкви повз забльований нічними панками Боричів Тік; станція метро Поштова площа - там, де поруч з жовто-червоними гусінями колійного електричного транспорту бігає музейний іграшковий трамвайчик початку щойноминулого століття - на ньому можна доїхати просто до скляних дверей колишнього чайного кафе "Еланда": вигнана зі "Світлиці" на Узвозі піонерська толока зі своїми ґітарами, ручними пацючками, немитими хайрами та герлами, вікторацоями та єґорлєтовими, обтріпаними зошитами зі старанно переписаними віршами Моррісона, самвидавівськими книжечками та нехитрими шнягами, гріється взимку одним горнятком "Каркаде" на всіх… гріється - в моїй пам’яті, а в "Еланді" - тепер можна курити і цмулити дуже дорогий коньяк, де ви, Match, Byblos, Bursa, Truva, Портянки Хо Ші Міна, Золотий Пляж та блядський стодвадцятиміліметровий More (St. Morris Pall Mall Fine)?! ви були смачнішими за теперішній Camel, не кажучи вже про силітрово-кізяковий Marllboro! Нова катастрофа - Lucky сотка також зникли - тютюнові ознаки плину часу… метро: ви знаєте, що таке трах на ескалаторі в метро?! хто першим зупиниться: чоловік чи машина? дякую вам, сірі мої забембані недотрахані кияни за те, що намагалися робити вигляд, ніби нічого не відбувається, за те, що не викликали ментів, за те, що юрмилися щільно й не розпадалися на окремі отруйні людські молекули злого слова, дякую вам, як своїм батькам! Майк не хоче штрикати малолєток, Джон не хоче штрикати малолєток… окуляристий піанєрчік благає й уламує їх кілька діб - з Майком ґвинтова гістерика, Джон лякає хлоп’ят СНІДом - глухо, як у танку, єдине, що хвилює другого піанєрчика: треба зателефонувати додому… сидять, скиглять, нидять обоє… повз голову хлопчика летить телефонний апарат, Майкові очі нагадують кульові блискавки: "На!!! Дзвони своїй мамі!!! Подзвони і скажи їй, що її син - наркоман!!!"; жертви побутового наркодебілізму, вава на тімені, забита марлею з ацетоном, перпетуум токсікомобілє, перпетуум мудило… там, за Ярмом (не дивіться ліворуч! Там - ай! - там Зєльонка! Зелений театр. Арена для початкуючих сатаністів - не дивіться туди! Ай!), вниз повз Філармонію, нагору від Комсомольської (тепер Европійської) площі - незабутня вписка Олєжки… вся Труба туди стікалася… Труба, Майдан - він там, вгадується у кужеленні параноїдальних випарів толоки - юніорська збірна неформалів, ірландське рагу, майданчик молодняка, як у зоопарку: всі дорослі звірі сидять по своїх окремих клітках, а на майданчику молодняка всі тусуються й граються разом, і ведмедики, і курчатка, й вовченятка, й кошенятка, і зайчики, і каченятка… так і тут: трешори тусують на Ботаніці, сатаністи й панки - на Зеленці, гіпі - на БЖ, а в Трубі - всі піанєри… неначе акваріумні рибки - строго під скляною стіною входу до метро… по суті, совковий андеґраунд уніфікував субкультурні дефініції: найщільніше, як на мене, злиплися до молюскової купи у своєму духовному гетто панки, гіпі та заморочені на магії…J Труба за часів свого перенайменування в дечому дійсно була місцем, де свою незалежність доводили юні неформали й горласті політично інфіковані пенсіонери, досить демократичний вигляд мала площа. Тепер вона також є наявним символом нашої "незалежності": паноптикум Бетмена Архістратеґа, Баби На Фалосі, шкляних теплиць та інших незбагненних конструкцій небувалого несмаку - звалище психіатричних тестів для невиліковних шизоїдів… підземні кола споживацького пекла поза неосяжним шклом, куди можна спуститися ескалатором до Мекки пластмасового їдла, фальшивої кави й різноманітного фуфла, що коштує шалені бабки - інфернальне царство муляжів, фантом незалежності людського існування…ми були наділені дивом молодості, що скрешувалася по тусівках, зокрема й "Молодості", чарами юності, що не скрешувалися довго, доки наркотики безболісно не повитягали з наших щелеп живі зуби - на згадку, під власним наркозом особистої засекреченої формули з якимось педерастичним чи принаймні транссексуальним ефектом… перші мої зуби пішли на офіру Datura Latura, коли мені було сімнадцять, останні - на відправи Ґвинту, коли мені було під тридцять, але я не шкодую про свій щелепний вівтар, бо стоматологія сягнула зараз небачених вершин декоративної мімікрії. Зрозуміло, що маючи хоч найменшу здатність до хитрування й лизання спонсорських дуп, можна скористатися усім розмаїттям фотополімерних див і відловити хімічний кайф науковця в процесі збереження основних рис власної зовнішності - так ми назавжди втратили величний та похмурий, наче Дім Ешера, ґотичний Зуб Річарда на Узвозі… валимо Трубою назовні - тим відгалуженням прямої кишки, де цілість ґітари може поставити під питання гопотня в спортивних костюмах й зелених слаксах… раптом зустрічаємо нашого хирлявого казкаря алхімічної статі - Андерсена:

"Прі-ів-вє-єт!" - блакитні інтонації й небачено добра, світла щербата усмішка - з п’ятьма блакитними, що валять назустріч, а поки вітаємося, призупинивши рух, підвалює ще Моррісон, а потім ще якась панкота довбана… раптом підбігає перештукатурена німфеточка в міні-спідничці й з пацифіком - як із золотою медаллю про закінчення школи - на шиї: "А что, тєпєрь здєсь тусуюцца, да?" - ну що тут скажеш!… відправляємо дєвачку на "Вхвіль" - нехай у яслях потусує, коліс поїсть, пісеньок поспіває, навчиться кінчати - спочатку від виступів "Салюту Абсурда", а потім і від якого-небудь трубадура! Поквапся, сонечко, доки не накрилися жіночим статевим органом системи нападу Червоні Рвоти, львівські Вивихи та Альтернативи, одеський Мертвий Театр та фестиваль Пам’яті Владіміра Нессі! Дєвачка, давай! Растафарай! Я люблю твої сльози, ми так чекали весни, а потрапили у січень… КОТ… Я люблю толстих женщін - я нє люблю манєкєнщіц: у ніх бальшиє запроси, а я курю папіроси… КАЗКИ… Пиздуй на трасу, тобі відсиплють жменьку бісеру в кінці тунелю, за адресою вул. Червоних Краваток, 4, якщо ти, мажорне дитя, туди колись дістанешся. Ти марно прагнеш дефлорації мозкової й статевої! Що з тебе буде, коли тебе розгерметизують?! Однією парафіянкою більше.

Ми об’їдалися на кришнаїтських святах дивовижними східними смаколиками й солодким рисом, ми харчувалися в шаровій кришнаїтській їдальні на Подолі; розводили на аск, що, як відомо, є шляхетною справою, різних сновид (наприклад, Мотрю Пошиваник із Шікаґо - на флеті Тимофія- мажора, який відрощував хаєр на продаж: "нє, Мотре, ми не підемо ввечері на сейшн - там панки битимуться з гіпі, буде море крові, купа вовни, торба кісток!"); ми зависали, відігрівалися на рєпах, по репетиційних базах різних підзем- них навіки "нерозкручених" живих команд (а Паша зі "Сказок" вже років сім як у Парижі - листівку з Сеною якось прислав) панків, металюгерів, що, на відміну від перкусійно-ґітарно-дудкових гіпових квартирників, валили свій каструльний саунд по підвалах і тодішніх "нічних клюбах", себто в зачинених на ніч ДК, загублених у нетрях, скажімо, Стрийського парку у Львові; ми здавали пляшки й нишпорили секондами в пошуках шузів на платформах та кльошів, які ми здебільшого крали між велетенських стелажів складу універмагу "Україна" - ховаючись за брудними фіранками, поквапливо напинали по дві пари поцуплених вельветів на джинси, маєчки армії спасіння - під сорочки й традишнки; ми розшукували по смітниках та горищах старі речі - уламки посуду, іграшок, годинників, клапті журналів, книжок, старих ґазет - по мажорських кварталах БЖ, Софіївської, Липок, Печерська випадало знайти у сміттєвому контейнері якісь класні лахи, принаймні джинси або кросівки - порпатися по смітниках і підбирати пляшки тоді ще вважалося ганебним за інерцією совіцької моралі, отже, конкурентів у нас не було; іще не всі атавізми автоматів з газованою водою ліквідували… ми виловлювали у численних київських фонтанах дрібні гроші… на інші потреби - похлиналися бульбашками й телефонували ми на халяву, ґвалтуючи добрі й милі допотопні автомати; ми продавали на Узвозі трикутний поіржавілий дорожній знак, де негр могилу риє ("ведуться дорожні роботи"), запевняючи перехожих, що це є витвір мистецтва, й ті велися, давали бабки (хоч знака не брали), одні навіть подарували дві платівки Альбано й Роміни Пауер, а якийсь гопнік напоїв отрутою під назвою "Бренді Слничев Бряг", з неабияким пієтетом просуваючи нас "по жизні" на штиб: "Ну ти ж мужик, а ходиш патлатий, як бба! Ти ж маєш бабки заробляти, а ти якоюсь хуйньою страждаєш, і гадаєш, що так і треба - дорожній знак людям впарювати!"; якось я змусив Ґрінпіс на всю стипендію придбати юзаний програвач "Акорд", лише тому, що вирішив подарувати їй увесь свій вініл, а ще - на згадку про очко червоної лямпочки такого ж програвача в нічній темряві з мого дитинства… Бременські музиканти… Ми полюбляли ходити на пафосні сейшени в КаПеях - заходи неформального зародження "шоубизу". Наприклад, на "Першому Українському Ґреммі" всім кодлом задумали підбити дебіла Крюґера на таку акцію: коли Іра Білик - вона тоді ще була зелененьким жалюгідненьким закосиком під найдешевший зразок ранньої Мадонни й видавалася нам (о, наївні!!!) найпотворнішим втіленням попси, - отже, коли вона наблизиться до краю сцени й до краю своїх загравань з публікою, схопити її за штанчики й стягти зі сцени, або, якщо не вдасться її, то принаймні штанчики, й тут таки трофей обдрочити. Та Крюґерові в останню мить пристало на "в падляк", й він з’їхав з тєми: мабуть, зачув "якусь" лажу. Отже, невдоволені собою, ми попленталися до фойє перекурити (в потилиці не попускає відчуття, ніби щось женеться за тобою, навіть коли стоїш на місці, а якщо досі не наздогнало - то радій дарованому незбагненно відтермінуванню!) й зауважили величезну діжу зі слоновим запилюженим фікусом. Вона була в біса важка, та курча діжа, але ми таки її поцупили з фойє й виперли на сцену під час виступу пана Тищенка, старого щура з обгризеним хвостиком. Це виглядало так: двоє (один з них я), карбуючи крок, урочисто несли фікус з непроникними фейсами, за ними строгим каре по двоє, тримаючи над чолами граби в піонерському салюті, крокували ще чотири волохаті персони. Ми поставили фікус біля центрального мікрофона й під всезагальне спрутеніння також вишикувані в каре звалили зі сцени. Це було навіть краще, аніж бичачий прикол з Біличкою! Але апофіґеєм став наш другий вихід: по тому, як той Тхорик відволав своє про Неньку, серпанки, вишиванки (й дівочі ранки…), ми в такий же спосіб, як і виносили, забрали зі сцени діжу й на тлі загуслої в залі мовчанки винесли фікуса геть й поставили на його законне місце у фойє! Серед натовпу у вечірніх сукнях блядського вигляду, ми тусували гордо в шинелях та тєльніках, драних джинсах і радянських спорттоварівських кедах - обурливо п’янючі перед світлі очі тьолок у лосінах та лискучих кохточках й гопів у слаксах та китайських кросівках, з "платформами" на незаймано круглих черепах… Ми проривалися на пишні фуршети повз іще не вимуштруваних "шоубизом" охоронців. Ми віджахували ту забичену бичувальну бичарню: вони називали нас анархістами, сатаністами, психами й наркоманами, що ніби й не далеко від істини, хоч насправді ми вважали себе усього лише мирними гіпі, пацифістами, пофіґістами… На одному з таких фуршетів я випадково перетворився на голандця. Я вже перебував під тим ґрадусом на широті закарпатського плодово-ягідного чорнила "ГрушКи-яблучка", під яким спілкування стає можливим лише фривольною американо-англійською мовою, схожою у моєму виконанні на давньоодеський жарґон, але без модного нині ніґґерства… Піпл прохавав тему - я тричі падав на хвіст піанєрам-мажорам: на пиво, на водку та на траву. Сам дурів від власних тєлєг. Миша була тіпа моєю перекладачкою (та сама Миша, яку зґвинтили колись у Молдавії з п’ятьма стаканами трави, запханої до ліфчика, більшого за її маленькі груди на три розміри). Миша запевнила мене, коли ми пішли пісяти обоє до чоловічого туалету, що в мене класно виходить ідіотська посмішка іноземця. "Стовідсотковий голандець, який з’їбався з другого курсу філософського факультету Гаазького універа й тепер тусує автостопом по Європі!" - констатувала вона, розшукуючи в своїх розстібнутих вельветових кльошах член (імовірно, мій приклад подіяв на її підсвідомість, поки вона говорила). Миша ошелешено подивилася на свої руки, на свій живіт й пішла до кабінки - пісяти, як уміла. Шняга з голандцем так припала мені до душі, що у Дніпропетровську, де я опинився разом із Джанніс (не питай мене як, моя доле!), скористався нею вповні - натхненно розгорнувся на всю котушку, як Остап Бендер. Квітень. Джанніс у літньому одязі, я - теж (футболочка, джинси, три картаті фланелеві сорочки, одна на другу, пожмакані, немов з дупи витягли). Вільні від якорів - ані грошей по кишенях, ані речей, навіть порожнього щоденного наплечника… Ранок на вокзалі. Їздець! Що ми тут робимо, як ми тут опинилися?

- Пішли на Карабах. Тут здебільшого трешова тусівка, але, можливо, надибаємо Доцю, - вирішив я, доки Джанніс не закортіло ламонутися на трасу, не вдаючись у топографічні принади Дніпропетровська за межами вокзалу.

- Тут же молочний піпл… може, вдасться Русалку знайти? - з сумнівом відповіла Джанніс.

- Русалка в Пітері, я точно знаю. А для трави навіть тут зараз мертвий сезон. Навряд чи вони молоко з осені консервують. Всі на кумарах зараз. Маніакально-депресивний авітаміноз. Пішли на Карабах.

Мене досі гребло, мов товарняк на тязі. На лавочках Карабаха я ще здалека помітив Доцю. Навіть серед купи патлатих юнаків у чорних майках "Metallica", "Nirvana" та "ГО", у брудних шкарах воєнного зразка, косухах і подертих джинсах або шкіряних мотоциклетках, Доцю неможливо було не помітити. Скіфська кам’яна баба зі сплутаними хайрами, що зазнали незчисленну кількість перефарбовувань різноманітними отрутами в панківські кольори, та низками англійських булавок у вухах, Доця бовваніла серед будь-якого натовпу, неначе монумент Родіна-Мать. Я був би щасливий бачити Доцю на кожному київському сейшні - тільки не тут, о, великий Хітцилопотлі, тільки не тут і не зараз! Доця в простоті душевній могла спалити всю мою ґрандіозну розводку зі "стовідсотковим голандцем, який з’їбався з другого курсу філософського факультету Гаазького універа й тепер тусує автостопом по Європі" - накрити жіночим статевим органом системи нападу "Мідний таз" одним-єдиним вигуком: "О! Дред! Привіт! Що ти забув у нашому сраному Дніпрі?!", чи щось на штиб того. Інстинктивно я пішов у обхід, так, щоб зайти до "противника" зі спини, а Джанніс відсторонено пленталася поруч й випускала у небо айстри байдужого сиґаретного диму. Я підкрався до Доці й зашепотів їй на вухо, відчуваючи губами всі її булавки: "Доцю, привіт, це я, Дред, я тут туй во, карочє, роби вигляд, що всьо нішняк, ти пива хочеш? тільки не обертайся й не кричи!". На щастя Доця сиділа трохи осторонь від піплів, що увгранчаковували поміж собою якийсь трабл (як ведеться, з баблом, напевно). "Хочу" - басом відповіла Доця, в її масно підведених чорним олівцем очах не промайнуло навіть здивування. Доки вона не вкурила ситьюейшн, я зашепотів далі поквапливо: "Тоді: ти мене - не знаєш. Взагалі-взагалі не знаєш. І по-руськи зі мною не розмовляй, я сьогодні - голандець". "Пиздець" - тлустим контральто мовила Доця й затяглася папіросою. Я зашепотів до Джанніс: "Слухай, врубай ту тєлєгу з голандцем, що ми утнули з Мишею в Капеях, я тобі розповідав, скажи їм, що ти - моя перекладачка, наверзи їм якоїсь прутні, ти ж умієш!" Піпл виявися веселим і відкритим світові, мов новонароджене собача: всі ці хлопці саме сьогодні отримали в своєму ПТУ чи то стипендію, чи то зарплатню за якісь роботи під час виробничої практики, дідько їх розбере. Вони повелися на голандця-неформала й набрали на всі бабки розливного пива - вісім трилітрових слоїків. Це нагадало мені наші київські рейди по розливне пиво до пивзаводу "Оболонь": вогкими сутінками перлися ми з повними наплечниками порожніх трилітрівок, в яких колись зберігалися неодмінні домашні консервації, до крапки благословенного крана, де, помітна здалеку, бовваніла черга пролетаріїв, розмита жовтувато-сірою жовтневою мжичкою; половину пива ми, обливаючись піною, випивали на місці просто зі слоїків, а з іншою поволі доповзали до Труби… мені так закортіло розповісти про це дніпровцям, що я навіть пошкодував, що я зараз голандець. Їхній гуртожиток без-вікон-без-дверей стояв на міській набережній - довжелезній "вигулці для гопніків з тьолками", більше схожій на звичайний річковий берег з вербником, сміттям і синіми від одеколону та аерозолів рибалками. До кімнати, захаращеної якимись кістками, плакатами й пентаґрамами, нас напхалося з десяток. Ми виставили слоїки на стіл і пили пиво через ґумовий шланґ, передаючи його по колу, немов кальян. Я розбалакався, мене понесло, Джанніс швидко обламалася перекладати все моє гониво й почала верзти власну… аби-щицю, а згодом і зовсім замовкла, бо народ почав в’їжджати у мої спічі на телепатичному рівні інтернаціонального братерства. "А яка твоя рідна мова? (Доця) - Вот із йо’ мазер танґ? (Джанніс) - Голанд, Дойч (Я) - А ну хай скаже щось по своєму (Доця) - Айне кляйне і’хл (Я. Зі зростаючим внутрішнім бажанням Доцю придушити) - От курва, а шо це він прогнав? (хтось із піплів, поганяла якого я не запам’ятав) - "Мій маленький їжачок" (Джанніс) - Дред! Дред! А як там львівський Сталкер? (Доця) - О, шайзе! (Я. З ідіотською доброзичливою посмішкою) - Він не розуміє по-нашому (Джанніс) - Хмм… ти ба, справді не панімає! Переклади йому (Доця) - Ші інтерестед хау із львовскі Сталкер лайф нау? (Джанніс. Одразу видно, що пасує свої міжнародні пари англійської!) - Хев ноу айдіа! (Я) - Хуй його знає (Джанніс) - Панятно (Доця) - А чого це він без шкарпеток? (той, що назвався Фаустом) - А вони у Голандії всі так ходять (Джанніс, якій, по моєму, все це вже добряче остопизділо) - А прикид чого такий голимий? (той, що назвався Роттеном) - А йому його у Львові подарували… точніше, він помінявся зі Сталкером, на згадку (Джанніс. Ну й курва!) - Вот мьюзик ду ю лайк? (Роттен. Видимо, довго формулював, просто таки виношував цю заповітну фразу) - Ай лайк ені кайнд оф факін’ мьюзік (Я) - Ду ю лайк… ето… трава? (той, що назвався Слешем) - Хеш. Марі’уанна, хеш. (Джанніс) - О! Є! Ай ем е хеш смоукер! Ай лайк іт! Хев самсинг? (Я) - Він прутеніє від трави, просто волочиться з неї. Голандець, ібийогомать! Вони там усі з материнської утроби скурені! (Джанніс) - А! Клас! Хеш - голяк, але по пиву зачепить! (порпаючись у тумбочці, проголошує Слеш і розгортає газетне простирадло з якоюсь підозрілою купкою чогось, скорше схожого на сушену петрушку посередині)…"… розбитий калейдоскоп: Доця дуже класно співає під ґітару, голос має відповідний до статури, потужний, монументальний, їй би співати йодлем якесь кантрі серед прерій та диких мустанґів, поруч із видлубаним з генетично добірного моноліту людської плоті ковбоєм; не люблю я Арєф’єву, Дягілєву та Лєтова… теж мені, трешори! нам демонструють музей графіті - майже порожню кімнату, де мешкає Роттен, і де розмальовано навіть стелю; Джанніс отримує в подарунок кеди сорок восьмого розміру та ключа від цієї кімнати - на випадок повторного візиту… чим вона чіпляє людей? не збагну досі… але я напевне знаю, неодноразово мав нагоду переконатися, що всі безтямно й зненацька даровані Джанніс фінічки приносять, як це не дивно, щастя тим, хто їх носить… вся тусня вивалюється проводжати нас до вокзалу; дорогою Роттен намагається відібрати в якогось дідка пляшку горілки; я матюкаюся; це нікого не дивує: всі знають, що іноземці швидко навчаються нашої лайки ("Rідна мати моя ти ноч’ей н’е доспал’а… бат’ко куrить, а я - ні, на ху’я воно мені"), це - по-перше; по-друге, всі - п’яні; по-третє, нас, по моєму, вже давно розкусили. Про те, що нас тоді так і не розкололи, я дізнався лише згодом, услухаючись по різних містах Неньки байкою про якогось крезонутого голандця, що приїздив якось до Дніпропетровська автостопом і без шкарпеток, "з самого городу Паріжу", та упоїв трешорів пивом. Я страшенно обурився й закричав: "Це не я їх поїв пивом!!! Це вони мене поїли!!!" - й так сам себе спалив… Роттен блює й не тримається на ногах. На вокзалі всі, хто дорогою не загубився, допивають з гарла водку. Доця все ще намагається з’ясувати для себе питання зі львівським Сталкером, і щоразу дивується щиро: "От, блядь! Нє панімає!", коли я автоматично, ну геть на повному автопілоті, прадалжаю нєпанімать. Прощавайте, прекрасні люди, дякую вам за пиво! Дякую вам і за байку про вашого кумпля Сатану, який спиздив з міського моргу людську голову, аби зробити собі з черепа свічник (чи попільничку, вже не пам’ятаю), й поставив її у великому баняку для виварювання білизни на плиту варитися (щоб легше було очищувати від м’яких тканин), а тут прийшов на обід батько… ну і так далі… так чи інакше, всі ці тєлєги кульмінують однаково: "…а тут приходять батьки, і…" Дякую! Дякую. Дякую…

Таким самим фалосом, що й у Дніпропетровську, ми із Джанніс протягом тижня опинялися й у Харкові, й у Запоріжжі. Щоправда, мій "летючий голандець" морально себе вичерпав під час прощання з оббльованим Роттеном, який шматував на собі фінічки, бо хотів подарувати на прощання (ми твердо відмовилися брати його з собою), а зняти не зміг. Лише у совку можна було зустріти трешора чи панка в бісерних фіньках… Після того прощання я надовго забув англійську. Напевно, якийсь лінґвістичний синапс у моєму мозкові розпаявся. Натомість я дуже добре пам’ятаю як ми вночі зависли на трасі під Полтавою. Полтава - це взагалі якась мертва зона, як у Стругацьких у "Сніданку на узбіччі": з цієї дупи, Полтавської окружної, ніколи нікуди не можна виїхати - це зачароване коло. А вночі тут просто нереально щось застопити, особливо, маючи поруч Джанніс у трьох моїх пожмаканих сорочках та кедах сорок восьмого розміру, взутих на обмотані спиздженими в потязі фірмовими фіранками ноги. У спалахах ближнього світла ми, напевно, скидалися на якихось біженців - стовідсоткові мудвіни на дорозі!

Коли Джанніс почала моститися спати в кюветі, я зрозумів, що треба кудись валити з цього шлоїбенського безмазів’я. На протилежному боці дороги химерно відбивала місячне сяйво каламутна плівка теплиць. Я поволочив Джанніс туди. Ми перелізли через паркан, Джанніс поранила собі ногу об залізну сітку. Одна теплиця, як ми й сподівалися, виявилася незачиненою. Отак, мабуть, і виглядають повітряні замки. Все шмаття, яким ми розжилися під час безглуздих наших мандрів, я постелив між двома грядками на вогкій землі. Щойно ми відкрили бацилу - подарунок дбайливих запорізьких растаманів, як почулися попід нашою теплицею кроки нічного сторожа й собаче гавкання: "Бов! Бов - бов - бов…" Я рефлекторно відкинув ножа в найдальший кут теплиці, аби, у разі чого, мені не припаяли "зберігання холодної зброї", й ми зачаїлися. "Тіше, тіше - ето миши…" - сказав сторож собаці, а собака, напевно, подумала: "Миші то й миші, хуй з тобою, золота рибко", - і замовкла. І вони пішли. А ми доїли бацилу й лягли спати. Я огортав собою, стерплим, Джанніс, а по стінах теплиці то млосно пливли, то поквапливо пробігали скаламучені зовнішнім вітром полиски місяця, далеких ліхтарів та спалахи фар; ковзали й мінилися привиди, тіні зовнішнього нічного світу, гойдалися примари дерев, дозуючи розмазане світло. Плівка безперестанно підступно шурхотіла, й цей шурхіт нагадував чиїсь кроки, здавалося, хтось вдирається до нашого божевільного вогкого затишку: мусора, сторож, місцева гопота, та мало ще які покидьки, яка наволоч… Параноїдальна всенощна маячня. Я весь час тіпався від нервів та розчулення такою щемною романтичною близькістю двох покинених на планеті людських дітей квітів; від того, що сіпалася уві сні Джанніс; від бажання її трахнути, і просто від того, що хапав дрижаки.

Джанніс стогнала уві сні через свою поранену ногу, і я кілька разів марно намагався її розштурхати: мене глюкануло, що у Джанніс правець, і її терміново треба тягти кудись робити щеплення, штрикати якусь вакцину, чи що… Всю ніч мені марилося, що ось-ось увімкнеться поливальна система, а у надсвітанні наснилося, що нас загребли до мусарні, де зі стелі привітно світить яскрава жовта лямпочка.

На ранок ми ледве склали себе до купи: все шмаття було вогким, і плоть також - до кісток. Але поливальної системи ніхто не вмикав, і ніхто нас не чіпав. Я знайшов ніж, і ми вийшли на трасу. Й одразу ж нас підібрав Джип, який лише висаджуючи нас під Києвом, запізно в’їхав у нашу фінансову неспроможність, але тільки й встиг, що матюкнутися навздогін. Ми заплатили йому повними пригорщами дрібних азовських мушель, що невідомо яким чином потрапили до наших кишень у тому ж таки Запоріжжі. Ми заплатили тому Джипові! Сонце вже стояло високо. А в Києві дикий квітневий вітер чіплявся нігтями за брук й здирав із непокритих голів скальпи. А в гуртожитку журналістів на Мельникова не було гарячої води.

Ще пам’ятаю, на Одеській трасі нас колись водій білої Волги пригощав зацьминовим чаєм з термоса. На щойно згадуваній їбучій полтавській трасі нас годинами не підбирали навіть влітку: ми були схожі на арабських терористів у білих бурнусах (захист від пилу), й нас на всю волочило випите напередодні молоко з портвейном… Ми тоді прохуярили двадцять п’ять кілометрів якимось селищем міського типу, дослухаючись дискотечного бикування, що валило з місцевого клюбу; зависли на ніч в якомусь кюветі, де рятувалися до ранку від злісних комарів димом ватри і стратегічним косяком трави, що лишився з учорашньої оргії; і було нам видіння в серці багаття: глузлива мармиза Джа, схожого на Хоттабича… Вранці ми зрозуміли, що, швидше за все, нам доведеться пішкувати до самого Краснограда, бо траса в цьому місці скидалася на американські гірки - жодна фура при таких розкладах не зупиниться, аби підібрати якихось обдлубаних піплів у сірих від пилу бурнусах. Джанніс на відходняках вляглася просто біля дороги, підклавши наплечника під голову, а я здуру стопанув якусь іномарку. З цивільної іномарки, мов джин із портсиґара, з’явився мусор! Розбудив Джанніс, як то кажуть "з ноги", копнувши носаком черевика. Довго роздивлявся наші студентські, спитав, чого це ми тут валяємось при дорозі, ми відповіли, що подорожуємо в такий спосіб, бо ми є студенти й на залізничні квитки нам не вистачає бабок, а до Криму хочеться… "Д-да-а… странностям чєловєчєскім нєт прєдєла!" - сказав глибокодумно той мусор, повертаючи нам документи, й невдовзі його тачка розчинилася у гарячому мареві траси за черговим підйомом "американських гірок"…

Ялтинський автовокзал опівночі. З кримських автоматів ще можна подзвонити на шару: Кроха бере слухавку, просить почекати хвильку, доки вона вимкне чайник. Й ми чекаємо півгодини - на ізмєні що ось-ось роз’єднають наш шаровий контакт. "О, боже! Ви ще там?! А я забула… проходжу - дивлюся: слухавка лежить… приїжджайте!" Він аж на горі, неймовірний, у старому будинку, на останньому поверсі, без номера на дверях, перед якими стоїть старовинний фотель та якась рослина у діжці, флет Крохи й Олега, де всі обкурені, нема води, а всю стелю обплутано магнітоплівкою, з якої звисають різні фінічки й навіть вінілові платівки… Щось подібне до цієї "інсталяції" я, Джанніс, Бухгалтер, Енді та ще якісь піпли - ясна річ, налляті вином, - вчворили якось у вагоні метро: не вийшли на кінцевій зупинці й за той час, поки поїзд об’їжджав коло, понатягували та попереплутували між ручниками плівку з цілої касети, й понавішували на те павутиння все, що при собі мали: фінічки, штрикалки, фотки якісь, навіть презерватив у когось знайшовся… коли потяг виїхав на кінцеву з іншого боку й до вагону почали заходити люди, ми порозсідалися на лавках й насолоджувалися реакцією, надто - пенсіонерів… "Небо стає ближчим" - перша фраза, яку вимовив маленький крохоолєжин син: ми завтра побачимо море!

Взимку на Одеській окружній ми тримали стоп, вигукували в крижаний простір якісь милі бздури, трахалися просто посеред завірюхи, й так водночас грілися й стопили, Бременські Менестрелі, "троянди й виноград - красиве і корисне"… [15] Ми стопонули драйвера з колони, що взагалі рідко буває. Чувака з хвостового TIRa звали Афоня, і наш драйвер весь час базікав з ним по рації. Ми проїхали повз Андерсена та Олексу, з якими тусували в Одесі, а наш драйвер так і не вмовив пофіґіста Афоню їх підібрати: "На хєра мнє єво рюкзак, он же в кабіну нє влєзєт!" - сказав Афоня, й поролоновий клоунський носик, начеплений Андерсеном ще на Дерибасівській, зник у хуртовині, неначе останнє червоне яблучко-дичка на самотньому дереві. "Єсть там кто впєрєді?" - запитує Афоня, - "Нєту", - відповідає наш, й Афоня виривається з колони, валить стрічною смугою кілометрів із десять. Джанніс драйвера конкретно розкурила, бо сиґарети в нас скінчилися ще на автовокзалі. Він нагодував нас чебуреками на якійсь заправці… Я задрімав, а коли прокинувся, виявилось, що хєрячимо просто через центр Києва, й нас врешті переможно висаджують… прямо на Майдані Незалежності - під ноги ошизілим піплам! Сон… Гопніки купують нам вино, а Джанніс пригощають Marllboro. У Трубі ми несподівано чіпляємо спочатку чувака, що сидить біля акваріума навпочіпки, у ґанґстерському шкіряному пальті та елегантному капелюсі "Якось в Америці" (чувака звуть Стоун, він басист сайкобілів "Робін бонс"), а потім герличку з Москви, яка називається Пуґовка, і яку ми одразу починаємо називати Ґудзиком. Джанніс із Ґудзиком віддають нам свої шкари й йдуть аскати на портвейн босі - хідниками, де сміття перемішане зі снігом й рідкою багнюкою, розґвецьканою сотнями тепло взутих ніг. Даїшника не хвилюють босі гіпушки, це не його парафія, дякувати Богові: "Дєвочкі, ну что ви, такіє малєнькіє і курітє…" Довільно утворені зграйки людей - як приплив та відплив… "Дядя, ми щойно з траси, нам на хліб не вистачає!" "Маладой чілавєк, ми с Пітєра прієхалі, нам к тьотє нада доєхать, у нєйо наші дєньґі, єда, ми у нєйо жить будєм… а нам вот на жетончік нє хватаєт…" Результат - два ящики портвейну, й ми валимо з ними, з Ґудзиком, зі Стоуном до Олєжки.

Вписка Олєжки - остання, як мамонт, відкрита, як світ, нев’їбенна шестикімнатна комуналка навпроти спорткомплексу "Динамо". Всі кімнати майже порожні, якщо не рахувати благеньких меблів та інсталяцій із плакатів, баянів, старого вінілу, засушених квітів по стінах. Олєжчин предок - художник, тому одна кімната (з роялем та виходом на довжелезний балкон) завалена недописаними, або дописаними, але не проданими полотнами. Хату покімнатно скупив у мешканців комуналки (здебільшого київської єврейської інтеліґенції похилого віку) якийсь жужик, та доки не розпочався глобальний евроремонт, дозволив Олєжці тут жити. Олєжка схожий на ельфа, перехнябленого нерозділеним (нерозподіленим, не раз поділеним) коханням. Йому пофіґ, хто, в якій кількості й скільки часу живе тут, бухає, тусує, приходить з портвейном, а відходить з трипером (нерідко - назавжди, буває - у Всесвіт, частіше - просто у світ). Він - Кентервільський Привид. Але дєвочка, що мала зняти з нього закляття, закохалась у гаманець якогось гопніка, та й звалила з ним до Німеччини. Плями фарби ніхто не стирає з підлоги… Телефон відключений через несплату рахунків за міжнародні переговори з Олєжчиною мамою, яка тусує в Америці, розлучена з Олєжчиним татом (художник - не чоловік, а кубло проблем!). На кухні - газу вічний вогонь: невпинно запарюється чай для невпинних прибульців… що траблилося з вами, піпл?! Переважну більшість з вас я більше ніколи не бачив, не штрикав, не фачив… вештаються вулицями весінні гіпі серця розквітають на голках кров розпускається в доброякісних розчинах смерті маленької тривіальної смерті що дорівнює будь-якому з незбагненних законів Всесвіту зелені легені зелений саунд прозорі форми відливки леґіонерів маленького повсякдення всюди довкола смерть будинки немов собаки гризуть за литки хапають за джинси пащами темних під’їздів де легко загубити кульчик каблучку фінічку трусики але ніколи - залізну сестричку з краплею метафізичного болю що наче на війці сльоза ще існують флети де нас нагодують де є унітаз канапа й навіть ванна кімната з обтрісканою мушлею для купання удвох для миття після траси блювання та сну в алкогольній відключці для різання вен мастурбацій самотніх є навіть гаряча вода на трасах існують ще Драйвери-дальнобої які охоче розділять з тобою хавчик приготований у дорогу дружиною пригостять сиґаретою ввімкнуть твою касету з твоєю музикою довезуть до Крапки за межами антропоморфічного раю там є мусори що не пиздять ногами там гологруді німфетки з вимитими хайрами розкривають тобі назустріч немов квіти очі ротики вульви сіднички долоні й повертаються за тобою неначе рослини за сонцем й обертаються довкола тебе як супутники довкола планети там на тій терра інкоґніта є абсолютно все окрім санітарів я саме туди з вашою допомогою зараз їду - втопитися в утопії бо мені все одно де жити… наркомани - вони як діти… Best before: end.

Не дрочи марно вену тінь обгризених листопадом виноградних лоз на стелі схожа на люстро що трісло від кулі або пожбуреного у нього гранчака ми пірнаємо з неба у світ закохані залишаються на кіноплівках як милостиня в снігу чи у кавалках розбитого люстра калюжі… Джанніс пила воду з калюж, розбитих нічною зливою, холодною, мов крига й загостреною шквалами голчастого вітру, мов леза. Вода з калюжі нічим не відрізняється від зливи, річкової води, води з-під крана, води з дощової діжки. Чорна земля, чорна ніч, чорний асфальт, чорні калюжі, - чорний Всесвіт мерехтів метеликовими трупами збитого з дерев цитриново- жовтого листя: килим з котячих очей та мертвих райських птахів. Прірва чорних котів з жовтими очима вкрила Землю. Геловін. Верхня губа порізана з боків "розочкою" останньої пляшки пива, кров - саме на тих місцях, де у вампірів ікла. Не кидати ж було останню повну пляшку пива лише через те, що у неї відбилося горлечко! Джанніс занурюється в страшну нічну стихію - навіть авта поховалися по своїх бронзових ґаражах, мов ті вампіри по трунах. Одежа Джанніс летить довкола неї, наче тьмяний німб, як подерті вітрила… Джанніс раптом стає цапки - вклякає на листі, коліна її чавлять очі котячі, пера загиблих Жар-птиць, - п’є з калюжі воду. Джанніс підхоплюється і мчить, несамовито матюкаючись у бурю, в осінь, вперед парком, якого я не впізнаю. Зрештою, вона часто бувала такою знагла навіженою - раз у раз я хотів допекти її: "ти поводишся так, наче в тебе менстра-місячне-місячка-місячні-менструації, чи що?… чи як…", але не випадало, - тупий, бичачий пришпил, я це розумів, не бійтеся! Джанніс обертається до мене, ущерть мокрого, заскоцюрблого, захеканого, білого, мов небіжчик, - її очі схожі на дві оскаженілі зірки, що прорвалися раптом крізь щільні осінні хмари. "Чого ти доїбався до мене, га?!" - кричить раптом вона, немов навіжена, так люто, що останні крихти людського тепла вмить згасають у мені, немов недопалок у калюжі. Охоплений жахом, я стовпію, наче той недойобаний прутень, а Джанніс зникає. Розчиняється у вітрі, дощі й котячих очах, провалюється в калюжу під землю, як Дівчинка Що Наступила На Хліб. Негода - Ніч - Осінь, три Мойри поглинають коханку мою, йобнуту на всю голову… Привид неконстатованої смерті у моїй засклілій особі бовваніє посеред чорного шаленства природи. Зруйновані крижаним ураганом легені запалюють у моїх знесилених мізках температурні марення тепла й затишку Олєжкіного флета: аквамаринова квітка газу під пахвою знеструмленої кухні, де байкер може кататися на байку, така вона велика; стоси вінілових платівок та екзотичної, самвидавівської переважно, літератури, цілі гори "Іностранки" у прочавленому до підлоги засмальцьованому фотелі: ми знайшли ці журнали на смітнику біля Чикаґо й приперли до Олєжки, бо куди ж іще; горня з чаєм без цукру в долонях - як осяяне коханням личко юної, теплої, незнайомої, але близької герли з каламутними від трави, але нескаламученими жебрацькою злістю очима; геловінівський гарбуз - беззубу й почварливу його посмішку ніжно підсвічено зсередини згарком ароматизованої свічки; з іншої кімнати валить якась блекуха (я не дуже знаюся на атмосферній важкій чорній музиці, для мене чорна музика - це джаз і реп), баяни на підлозі, а в туалеті Паша крає свої багатостраждальні вени, намагаючись перепиляти їх залізною басовою струною… Всім добре, у всіх Геловін - поганське свято чистих духом. Стеля наближається до мене, і я бачу в ній коридори Жовтого корпусу Універа так, як бачив крізь непробивне каламутне шкло акваріумів і тераріумів риб та варанів у самотньому осінньому Зоопарку. Денсон працював у пташнику нічним сторожем, і нас лякали вночі раптові крики павича чи курячої гуски, яким, можливо, щось примарилося в химерній темряві їхніх незбагненних пташиних снів посеред пальм та кахляних озерець; або птахи відчували нашу присутність, коли ми завалювали до Денсона бухати на всю ніч, і це їх дратувало. Але я бачу Універ з його незабутньою занехаяною їдальнею та кав’ярнею на другому поверсі, де попри лекції тусували гіпі-журналісти й трешори-філологи. Де всі стіни щоразу вкривалися неймовірними за своєю художньою цінністю графіті, немов хижка Вінсента Ван Ґоґа, поновлювалися, скільки б їх не шкрябали ретельно наждачкою і не зафарбовували на свіжо; а підлога - шаром недопалків, скільки б рясно її не посипали хлоркою - хоч по коліно. Божевільний поет - автореінкарнація Джиммі Гендрикса - волав зі стручка свого дисидентського пальтечка дивні рулади незрозумілою, але натхненною мовою; Білий у блекушному прикиді віджахував цивільних дєвачок-відмінниць своєю брутальною мармизою протухлого вампіра; Джанніс відлякувала їх же своїм сатанинським реготом і лесбійськими пантомімами на клавіатурі чорного піаніна (там навіть піаніно було!) разом із Місіс Стінґер - екстремальною мисткинею, чиїми божевільними експромтами рясніли всі наші конспекти та записнички… Злісна прибиральниця Рамона довго не могла нічого вдіяти з тими шабашами крезонутих неформалів, кожний з яких мав студентський квиток, де красувалася його сіра похмільна мармиза в стилі dark erotic… Порножурнал некрофіла "абнаружен труп - памаґітє апазнать"! Єдиними лекціями, які ми не пасували, були лекції Юрка Позаяка!… "свято Друмба на острові Драмба"… ресторан "Колода" за ґаражами, там досі сниться "Біла гвардія" і з каналізаційного люка тягне мороком нетутешнім… з вином та перцівкою, хоч і без смаженої качки, окраси, як відомо, святкового столу,[16] але з віршами - if you need a shelter… маленькі скалярії в поцупленому з актової залі скляному круглому плафоні - замість акваріуму - сутінки по університетських коридорах, присмеркові фрамуги, брутальні написи на стінах… Ми з Джанніс часто шукали вільної аудиторії, щоб зайнятися сексом (Oh Gimme Shelter!) - ми трахалися будь-де: у черевах старезних, немов перґамент, розвалених будинків Подолу під те саме блюзове деренчання трамваю; на пагорбах простонеба махав її: перекидалася і напувала портвейном траву й священну київську землю ногою зачеплена пляшка; доводили себе до сказу на плитах Дніпровської набережної: під Вантовим мостом (спускалися крученими залізними східцями, отвір Джанніс був просто над моїм лицем, і…), на причалі № 5, на підніжжі монумента загиблим під час штурму Дніпра матросам, що є визначним для мене через присутність велетенського чорного якора та найзворушливішого в світі писала "Тєхнік Фляґін", до якого я ще долучив би "Тральщик Непідкупний"; одного разу - несподівано й стрімко - на причалі № 13; бавилися по гуртожитках: найрокенрольнішим (окрім театрального) був гуртожиток іноземної філології на Московській площі - старовинна будівля, повна блощиць, музики та романтичних мачо, які з повними торбами вина лізли на балкони другого й третього поверхів до своїх друзів та коханок, аби не здибатися з вартою на вході; навіжено їблися в кімнаті цього рок-н-рольного гуртожитка, яку було перегороджено великою шафою, вщерть обклеєною всіма уможливленими наліпками з пивних пляшок, починаючи ледь не з п’ятдесятих років - небачена ніколи, ані до тоді, ані опісля ґрандіозна колекція, схожа на мультяшне мітьківське сновидіння з серії про Максима та Фйодора; злягалися на гойдалках, у скверах та дитсадках; грав я Джанніс по майстернях друзів художників - підвальних, двоповерхових, приплюснутих дахами в черевах горищ, у позадзеркаллі наскрізних під’їз дів… майстерня львівського Хані - царство зужитого паперу: сральник - просто дірка в підлозі, вкритій археологічними шарами паперу, й добиратися туди треба зі смолоскипом… й по всіх цих пуделках затишку - каміни, газові печі, тапчани, картини, кальяни, ґроґ та ґлінтвейн із керамічного посуду, старовинні джезви, архаїчні чавунні праски, схожі на доісторичні транспортні засоби, хитромудрі попільнички та свічники, а іноді - церковні дзвони над головою й небо під ногами - у хмарах і ластівках, й повсюди - неймовірний срач створення світу; я дер Джанніс ззаду солодко до памороків і судомно в дворику Чикаґо під українським Біґ-Беном; вона висмоктувала з мене мізки в антикварному, двері якого відчинялися вручну: в ліфті одного з будинків Чикаґо - цю багатоголосу, схожу на церковний орган, машину можна було утримувати на останньому поверсі, під небом, скільки завгодно: на дерев’яних стінах - писало кривавою фарбою "НЕ БРЕШИ!", чорні "коми" від "п’яток", загашених спільним для всіх планокурів способом, через всю стелю навскіс - сліди мотоциклетних шин - притулок клаустрофобії - гострий густий запах свіжої сперми та - застарілими нашаруваннями - перестиглий у шпаринах стін, ледве вловимий запах коноплі, на підлозі - два недопалки, один баян, уривок шкіряної шворки, гірчичники "від випущених в небо косяків", гільзи - гарний був хеш, судячи з маслянистості слідів - хоч зішкрябуй та кури!; Джанніс сідала, розсувала ноги без слів, безсловесні ноги, я брав її на широких запилюжених підвіконнях хрещатицьких сталінок із панорамами прекрасного Міста - спотворене лице Міста - неначе образ коханого, коханої після десятиліть розлуки й десятків пластичних операцій - відпускає поцілунковим рухом на волю скаліченого птаха посмішки, самотня спорожніла долоня тремтить останнім кленовим листом, вулиці болять, як серце, а серце - розкришена цеглина, уламками якої можна малювати на асфальті миттєві портрети духів Міста, його привидів, його закоханих, закоханих у нього коханців; поквапливо кінчали на сейшнах у натовпі, одного разу я навіть взув Джанніс в Оперному театрі; любилися серед білого дня у Ботсаду, на Високому Замку в осінньому вогкому нічному Львові; у Комсомольському парку - тіпаючись від осінньої вогкості на вершині чортового колеса, влітку - у човнах чи катамаранах посеред каламутної калюжі з обскубаними лебедями того ж таки парку; моторошно здригалися від гуркоту дверей у тамбурах потягів, незручно кінчали на другій полиці загального вагона (а спали іноді й на третій боковій - багажній, сягаючи карколомних вершин портативності!) - доки внизу п’яний рагуль років тридцяти розповідає не менш п’яним попутникам про свої подвиги періоду двох світових і однієї громадянської воєн - просто живий підручник з De Ja Vue; трахалися по кюветах на трасі, попід стінами будинків у танцівному непевному мереживі кленово-липових тіней і далеких автомобільних фар, у парадняках, на сходових клітках і темних, засіяних недопалками прольотах, по горищах, просто ховаючись за стовбурами столітніх дерев, задерши лице до місячної повні; мали брутальний секс у туалетах вутлих річкових прогулянкових пароплавчиків… Цього разу, щойно ми зачинилися зсередини, як у двері почали ломитися завчені одуди, спраглі чергового дозняку філологічної премудрості. Поміж повільними, зухвало-неквапними рухами туди й назад, всередину та назовні (чорт би забрав цей клятий мотлох, який весь час зсувається на видобутий з такими зусиллями кавалок оголеного живота й заважає притертися так щільно, щоб аж злиплося й чмокнуло при розліпленні вологе тілесне тісто, солона опара, що ось уже підходить й зараз вилізе із діжі!), ми досить довго й зловтішно услухалися їхніми репліками, сповненими розгубленості й обурення, - доти, доки не прийшов пан викладач. Тут ми в два прийоми скінчили, кинувши недопалки на підлогу, вилізли через вікно на дах (пощастило нам з аудиторією!) Слизькою похилою бляхою ми перебралися через все праве крило та надбудову понад цариною журналістів аж на плаский та безпечний, вкритий звичайним руберойдом, дах їдальні. Вид на Місто відкривається звідси незабутній: містерія дахів та колодязів - несамовита поезія польоту втечі в стилі Артюра Рембо. На один із дахів, здається, о-о-он той, керуючись тодішньою милою доступністю під’їздів, сходів, горищ і дахів, ми витягли унітаз - ясна річ, знайдений на смітнику; десь у моєму кишеньковому пеклі, портативному (у порівнянні з об’єктивним) хаосі, мала б зберегтися сіра світлинка: навіть на ч/б видно й відчутно сутінкову емульсію західного травневого сонця, що пронизує панораму київських дахів, а понад тим - замріяний профіль панкушки Ілліч; й сама вона курить, сидячи на кіблі так, ніби під її сідницями - віденський стілець чи уламок італійської мармурової статуї. Вмостившись біля труби, ми закурили, й звідтам нам добре було видно й чути, як студенти на чолі з викладачем гордо й переможно вдерлися до своєї законної, сплюндрованої нашою хіттю (кілька густих краплин на підлозі біля кафедри) аудиторії. Джанніс приводила до ладу шмаття, остаточно ховаючи від мене всі, так до решти й не розгадані таємниці свого пересічно прекрасного тіла. Джанніс тоді спеціально заради мене носила довгі гіпові спідниці й сукні, які, взагалі-то, ненавиділа, бо в джинсах почувалася зручніше, але я все одно шаленів від сезонного унеможливлення миттєвої доступності її дірки, яка розквітає всіма своїми шансами лише влітку! Я змотався пожежною драбиною за пиріжками до їдальні, притяг за собою ще піплів, і ми пили пиво, курили й дмухали в губну гармошку доти, доки остаточно не змерзли від поки що слабких, непевних порухів північного вітру. Коли ми дійшли із Джанніс до парку, почалася справжня злоїбуча осіння прутня, але що ми стільки часу робили перед тим - не пам’ятаю. Ймовірно, як завжди, терлися Ботанікою й БЖ, намагаючись переступити десь конвульсивну межу виснажливого петтінґу, й час спливав поза нами… Пам’ятаю, що ми пили вино під сталактитами в льосі на БЖ серед вдарених радянською владою старих алконавтів-ветеранів, і в мене поцупили (а, може, скорше за все, я просто забув його) шкіряний портфель зразка шістдесятих, у якому лежав єдиний екземпляр чужого рукопису. Це був роман, якого ніхто ніколи вже не прочитає. Можливо, саме тепер моя дірява карма повертає мене саме на це вбоге і щасливе перехрестя з метою відшкодування чужої літературної праці, яку я так недбало й підло проїбав, навіть не прочитавши. Можливо, саме через це я змушений тепер звітуватися письмово, пригадуючи всі найменші фіґні свого й чужого життя - саме тоді, коли мені більше за все хочеться зупинитися й оніміти назавжди. О, Брудна Мамо Амнезіє, налий мені ще! Gimme Shelter, Grateful Dead Julia!

Непогамовані дивимося по тєліку без звуку якесь кіно із Джеймсом Бондом. На всю гучність лунає The Doors з китайської мильниці. В ту мить, коли Бонд вбиває чувака, дуже схожого на Моррісона, Моррісон у мильниці співає спроквола і щемно, ніби конаючи: "This is the-e-e-e-n-d…" Як багато ми мали тоді таких "містичних збігів", як щиро шукали в них Знаку, сприймаючи як належне диво! Світ крізь бутелькове шкло… світло в баяні… рожевий віслючок у моєму гранчаку… маленькі панки з чорними бонгами топчуть на базарі гвоздики і з кожного пня та корча виганяють дух Кобаля - апокаліптичного Червака, що має дві голови й жодної дупи, тому є резервуаром вселенського гівна… ритуал… ми не мали своїх і не виконували чужих, але поважали будь-які, бо, хоч і глузуючи та блюзнуючи, але розуміли, відчували, що іншим без ритуалу не вижити. Боротьба ритуалу й антиритуалу (що теж є ритуалом) для нас закінчилася на сторінках Берна (хіба ми не люди, якими граються їхні власні ігри?), Гейзінґи (байдужість до істини через вербіцид, істина - химера, ніхто зараз не переймається питаннями реальності існування якоїсь істини, що таке істина? наліпка…) й Кастанеди (не забувай про точку зборки… магія - це рух…), але, будучи жорстокими юними максималістами, ми з куди більшими, аніж тепер, розумінням та поблажливістю ставилися до навколишніх. Якщо перемотати плівку назад, то на зміну нищівному сарказмові явиться гумор. "І гіпі той, який аскав мене на каву - тепер маґнат, бандит і бакалавр…", перефразовуючи "и хиппи тот, что у меня аскал на кофе - тепер весьма почтенный брокер" Ніка Танцеватого. Він же Коля Лєус, Микола Лютий, Кромєшний, Нікалай Глумільов, а також, Ніколай Чудотворець, ученик Таріка Ліпольца й Жені Казанови. Це його Джанніс якось прошморгнула, будучи з тяжкого бодуна: "Оскільки ти у нас Танцеватий, а твій коханий Казанова взяв собі псевдо Лоботомов, пропоную тобі називатися Лобковатим", на що у відповідь незлостивий Чудотворець Глумільов присвятив їй славнозвісне "Мундштук касался губ тваіх, мундштук касался губ маіх, а, значіт, - ми с табою целавалісь!", але при нагоді в одній із кімнат журналістського гуртожитку так і не зміг прочитати, бо, наллятий горілкою, на слові "твоїх" впав, де стояв. Єдині слова, на які спромігся: "От, блядь! Забув!"

Війну закінчено - всім спасибі! Лишилися всі, хто хотів лишитися, пішли всі, хто хотів піти: хто - у землю, хто - у шоубизнес… Я - в центрі порожнього партеру, перед порожньою сценою, на якій після мюзиклу "Хаєр" залишилися: чиясь перука й кілька вибитих з муляжного трупа зубів.

Перед театром - миготять сніжинки й фари - зимові молекули нічного Міста. Я йду до "Морозка", де колись також тусувала вся братія, а Обломіст, угледівши на грудях Кріса значечок із Джимом Моррісоном, поцілував його просто в серце, й у цю мить був схожий на закривавлені окуляри Леннона, а ця мить була Днем народження мертвого Джима, а Джим ніколи не помре, й так далі, і далі, й далі…

Подайте що-небудь Жертві Концепції на спорожнілому хіднику, який з моменту смерті "Морозка", Моррісона та БЖ не куштував босих ніг і не чув бубонців… Навіть неодекадентське кишло "Ребека", де - у центрі Міста, зауважте! - на тлі занепадницького дизайну, поруч із карколомними цінами для мажорів у меню, та позолоченою молоддю, що за дерев’яними столами смокче Мартіні й зрозуміло змікшовані коктейлі, штрикає п’ять крапок для понту й на тих же столах згодом танцює, терлися пригіповані київські пушери, а також - тут-таки, не сходячи з місця, втерті ґвинтом чи гєричем неформали й муляжі неформалів на шкіряному дивані біля піаніно, - навіть "Ребеку" накрили та цивілізували. У класичний спосіб: підозрілих завсідників (відсотків дев’яносто дев’ять від загалу відвідувачів) мусори почали ледь не щодня пачками виводити й ставити до стіни в найближчому парадняку - на предмет обшуку. Якось загребли і Майка з Пухом. По дорозі один з волохатих штимпів, рятуючи власну дупу (поспіль підставляючи Майка), скинув Майкові пакет. Але діагноз красномовно прочитувався і на Майковій, і на Пуховій мармизах. У кишенях обоє мали офіційні довідки з підтвердженням діагнозу. Їх не обшукували - відпустили на всі чотири боки разом із "призовим" пакетом паскудного малолітнього боягуза. Мені здається, що саме такі покидьки за сприятливих умов пере-творюються на сексотів. Але як наразі він лише втратив свою шмаль. Хочеться вірити, що не тільки попав у бабки, а й потрапив до "мавпника" (щонайменше)! Першою ж у лавах ганделиків-смертників полягла десять років тому від меча комерціалізації "Світлиця" на Узвозі: ніхто не стане терпіти зграю немитих волохатих піплів з ґітарами й ручними пацючками, яка порожняком коптить приміщення протягом світлового дня, не в змозі замовити бодай каву! Але на першому етапі саме це строкате кодло вільних мешканців планети приваблює до кав’ярні екстравагантних клієнтів, які охоче башляють за екзотику. За це, я гадаю, всім нам власники тих серпентаріїв мали б виплачувати пенсію (…подайте що-небудь Жертві Концепції!). Пролетарі всіх країн пролітають! Найближчими до нас були й залишаються старезні, списані з історичного реєстру країни, алкоголіки. Один такий штимп колись у черзі за чорнилом подарував нам вірша, якого я досі пам’ятаю, хоч ніколи не мав аж такої здатності до запам’ятовування. Мужик зненацька наблизився до нас впритул, попередивши, що йому не потрібні від нас ані гроші, ані ковток портвейну в якості класичного "третього" (у своїх не аскають!), та, напираючи на наші сонячні сплетіння важкими похмільними очима, повільно продекламував:

"Ну вы понимаете… Женщина." - відкраяв ремарку, скоса глянувши на Джанніс й галантно хитнувшись у її бік з ударною хвилею перегару, продовжив:

Я переконаний: жоден театр не мав честі бачити на своїй сцені такого трагіка. Він розчинився у повітрі, цей алкаш. А ми ще довго цмулили свій портвейн мовчки в "гадючнику простонеба" - дерев’яній альтанці за лаштунками Хрещатицького провулка.[17] Це була Елегія вічної непохитної байдужості мурашника до однієї довільно обраної мурахи.

Джанніс першою помітила тихарика-наводчика, миршавенького тхорика в цивільному, що прослизнув повз нас кудись угору, а невдовзі розхнябаною ходою прошпацирував вниз. Ми швидко знялися з місця - саме щоби помітити, визираючи з підворіття на іншому боці провулка, ментівський бобик та цілий натовп мусорів, серед яких терся і наш стукач. "Рибний день"… день, коли ці вишкребки ґвинтять усіх поспіль без розбору, бо їм треба виконати план по затриманнях. Нам щастило у відділках: то кімната у Трубі переповнена, а тут іще в дупу п’яних аґресивних рогулів у білих закривавлених сорочках підганяють, ті активно "чинять опір органам правопорядку", й у наших жалюгідних особах нема вже потреби - навпаки, ми лише заважаємо, забираємо життєвий простір у справжніх злочинців; то мусора журналістського посвідчення злякаються; то просто виявляться занадто лінивими, як тоді, у Чикаґо. Була зима, був портвейн, був глухий пізній вечір, й ми саме націлилися посцяти у глибокій брамі на вулиці Костьольна. Тут "стрьомний поліс поґвинтив за щось усіх нас"! Благо, відділок - поруч, через дорогу. Джанніс та Грінпіс відпустили, яко "дєвушек", і не пустили досередини, де було приємно й тепло. "Пиши! - сказав мусор Бухгалтерові. - Що писати? - наївно запитав Бухгалтер. - Ти що робив? - Сцяв. - Ти, курва, розумієш, де ти сцяв?! Це ж центр столиці, серце України! Пиши, свиня!" Бухгалтер старанно пише пояснювальну записку: "Я, такий-то - такий-то, такого-то числа, сцяв у серці України…" З мусором - істерика, а тут іще дві наші "снігові королеви" вчетверте вламуються до відділка, вигукуючи в якості гасел свої вимоги: "Ми дуже змерзли! Або відпустіть наших хлопчиків, або забирайте нас разом з ними!"; а у Бухгалтера - баян на шиї висить на штиб медальйона, тіпа фінічка… Карочє, нас таки відпустили. От, все-таки в Києві ніколи не бувало такого, як у Москві - там мусора взагалі звірі, озброєні проти ненависних "хахлов" дією паспортного режиму! Ми якось працювали у Москві торговими аґентами - тягалися зі здоровенними торбами канцтоварів по усіх можливих фірмах та фірмочках - ними тоді всю Москву було засіяно, особливо - різноманітні провулочки, тупички й підворітні. Собача робота, але, за Київськими мірками, бабки непогані (особливо, в перерахунку на "лимони"). Наприкінці дня ми мали перти з непроданим крамом аж за Ізмайлово - здавати на базі товар та бабки й отримувати свій відсоток. Нас працювало чоловік сорок - й усі, як один, махрові гіпі. Й усі ми офіційно зустрічалися двічі на день на точці, в черзі до хазяїна. Інтернаціональна зупа, вино з кульбабок, ось ми що… Джанніс з розчахненими очима й хижо роздутими ніздрями слухала оповідь Бухгалтера про те, як шизонута московська кокнарниця Антигона трахнула його прямо на Лобному місці, вночі… Масна Дюша з тлустим хайром та ошорним фейсом сварилася з піплами, як торговка… Нарешті ми виходили зі своїм баблом, щасливо уникнувши нестачі при підрахунку, і чвалали до вуличного гадючника біля метро. Там за високими столами ми, навстоячки, як бойові коні, поглинали отруйні god-доґи й запивали їх пивом. І ось до нас підходить хлопчик років дев’яти з кримінальною зовнішністю безпритульної дитини: "Дайтє дєнєг!" - навіть не благає, просто- таки ультимативно виголошує. "У нас нєт дєнєг, мальчік! - Ну тогда купітє кока-коли. - Іді на хуй, мальчік! - Я от дяді Жені! - Молодєц! Іді на хуй вмєстє с дядєй Женєй! - Харашо…" Рівно через півтори хвилини до нас, попри п’яних бомжів, циган, бандитів та кишенькових злодіїв, вуличних повій, пушерів й сутенерів, попри всю цю смердючу потолоч, цілеспрямовано мете здоровенний озброєний до зубів мусор, імовірно, це і є дядя Женя. Пацак з планети Кін Дза- Дза: crimson trousers - три рази: "Ку!" Поруч дріботить наш хлопчик - наша дірява немита карма! "Ваши докумєнти! Ви аткуда? - Ми із Кієва. - Покажитє врємєнную пропіску. Ми только что прієхалі. - Покажитє білєти. - Ми іх вибросілі на вокзалє. - Ілі пятнадцать суток, ілі - двадцать баксов". П’ятнадцять діб… Я добре пам’ятаю, як вміють пиздити дубцями московські мусора, дякую. Отже, "або двадцять баксів". Рівно десять баксів складав наш сьогоднішній денний заробіток. Шляк би тебе трафив, дядя Женя! Ти потрапив у Вічність разом із нами, дядя Женя…

Якщо ти читаєш тільки те, що пишуть наркомани про наркоманів, богемці про богемців, маги про магію, це означає, що тобі не більше двадцяти й ти активно тусуєш, толочишся, товчешся, клубуєшся… нестерпно юний, яскравий та гучний… коли таким був я, ґітарний усілок мав лише Сквозняк на Узвозі… Київ був набагато меншим та затишнішим - було чути звичайні чернігівські акустичні ґітари в підземних переходах… тепер їх без комбіка на вулиці не почуєш, як і голосу без мікрофона… не почуєш як піпєточного андеґраунду: Цой, БҐ, Крематорій, Лєтов, так і комерційного поп-року: Земфіра, Сплін… але попри технічний прогрес, на вікендовому Хрещатику пісні лунають із тим же ніжним запалом й за ті ж копійки та пиво, що і десять років тому… тепер від гопніка, чий спортивний костюм еволюціонував до костюма ділового й навіть пристойних джинсів замість "Мурку (Розенбаума, афганські пісні, Гоп- стоп etc) магьош?!" чується: "Давай Крематорій (БҐ, Чайф, ДДТ)!"… нові, молоді, яскраві… однакові… попри "Да нє спєши ти нас хараніть, да у нас єщьо здєсь ДЄЛА - у нас дома дєтєй мал-мала, да і проста хатєлась пажить!", лунає під ті самі дрова, виготовлені в місті Чернігові, невмируще "Всьо ідьот па плану!", щоправда, текст уже сприймається як справжня екзотика, навіть тими, кому за тридцять… о, нові, юні, вибухово однакові!… ви формувалися з попелу червоних краваток вже тоді: ось на Майдані Вінтер на лаві - козел, що вічно муляє око своїм ятковим фейсом "фатального мущини" і вопше мінєстреля - до нього просто таки липнуть піпєтки з іграшковими бузьками, в іграшковому одязі, з почепленими до іграшкових наплечничків іграшками (їжачками, ведмедиками, зайчиками, ляльковими торбинками-гаманцями, якимись волохатими потворками ядучого забарвлення, павучками), та з іграшковими намірами. Вінтер із сумовитою гідністю Барда обирає щонайіграшковішу серед найіграшковіших цяцечку й спочатку гіпнотизує її своєю вогонівською[18] за силою впливу на психіку поезією; по тому, якщо випадає нагода, веде поцілувати долівку, з якої ще енергетично вихмарюється поконцертний крок Великого Ґрєбєнщікова, й уже після того всього - грає, як хоче заґіпнотизоване (не без допомоги "Дєсяті стрєл на дєсяті вєтрах" й запахущих паличок) іграшкове крольча. Гнилість гіпової субкультури… гнилість заразна, адже таких виразок, як той Вінтер, чи, скажімо, Професор, чи… та будь- хто! а я?! отже, таких була більшість - гугнява, маніакально-депресивна, зациклена на власному "Я" - вона хімічно реаґувала і в’язалась у неймовірні, неоковирні, неіснуючі в царині глузду сполуки, від яких з’їхав би з розуму старий Мєндєлєєв, утворювала якусь баланду із зародками синтетиків… й ось тепер маємо результат мутації: неуникний телеролик "У мене ДОСИТЬ ПРИСТОЙНА тачка… У мене ДОСИТЬ НОРМАЛЬНИЙ прикид… У мене ДОСИТЬ ГІПОВА дівчина… У мене ДОСИТЬ ВІДІРВАНІ друзі…" і то всьо закінчується, як завжди, на найцікавішому місці, пивом (у кращому разі), або чіпсами, або пральним порошком (у гіршому)… Де кантори наших мрій?!

ОБМІН ВАЛЮТ:

$

DM

ГРН

KOk - (кокаїн)

CАN - (cannabis)

DAT - (Datura Latura)

MES - (Lophophora Williamsi)

LSD

Str

Ra

Ag. Ми були вбогі забембані приречені на святенництво матерів й незугарні жести лібідо ми виросли разом зі своєю ненавистю урбаністичний джемклей асфальт - глевкий чорний хліб намащений каштановим цвітом який розтерто на джем підборами та підошвами калюжі напахують соковитим травнем варто лише вчепитися за нитку щоб пересвідчитися в існуванні зливи задуха асфальтових прерій забудь де у тебе серце піт великого Міста стерся разом із джинсами на попіл кров гній та крейду згадай де у тебе серце вогні великого Міста кличуть нових ненажерців торішній ґудзик лежить у яскравій траві ним повільно мураха повзе це я зі своїми уявленнями про світ політ над бетонним трупом міста… Вавілон блядський, "шоковий шалман" планета - не хата, я знаю це, й ніколи не розвішую білизну на електричних дротах, відканали часи й годинники відканали, час сцяти Херші… А ти колись трахався з мужиками? - по п’яні трахався з трансом, який народився чоловіком, а потім невдало зробив операцію корекції статі, й з усіх статевих органів у нього залишився лише анальний отвір. - Ну і як? - Опісля було бридко (пробач мене, Алі- Аліс-с-са, беззуба антрацитова істото, пробач! я - лайно, чуваки всі - лайно, баби - всі суки, включно з твоєю чорною нареченою з Лисої гори - пересічною зрадницею ритуалів збоченого кохання, всі люди - лайно, пробач, Алі-Алісо!), огидно, як і будь-якій пересічній людині на моєму місці, подія не монтується з реаліями соціальної адаптації - я ж такий тіпа, як ви! Я обрав життя, пральну машину, футбол у вихідні,[19] кахлі в сортирі, комп’ютерні ігри та Енріке Іґлєсіаса!

Чувак підкинув мене аж до Херсона - майже прямий борт, й відсипав сиґарет, хоч я не курив. Я трохи прохиляв пішки, протинявся кілька годин біля узбічних грушок-яблучок, від самого погляду на які зводило оскоминою щелепи, подудів блюза в губну гармошку. Тако-сяко доліз до Джанкою на вантажівці, водій якої, на щастя, не цікавився моєю персоною. Прошпацерував зашуганими запилюженими джанкойськими вуличками, й завис на засміченому вокзалі в очікуванні собаки, себто електрички. Ніколи не любив собак, але була вже глибока ніч, а ніч у Джанкої - це колодязь наглої смерті, принаймні наглих пиздюлів. Мені не було стрьомно попри те, що кожен другий людський манекен (зім’яті пики з нальотом незаможності та алкоголізму) був мусором. А ті, що не були явними мусорами у формі, являли собою дивовижну джанкойську мутацію гопніків-волонтерів на варті порядку. Жодних пригод - тільки недобрі навскісні погляди і двоє рогулів, які запропонували покурити шмалі. Одного з них звали Лоренцо (тато - дипломат, мама - італійка). Я відмовився. Мені дали спокій (чому не дали пиздюлів - не знаю). Жодних пригод у Сімферополі. Їбучий тролебус до Ялти (я показав довідку з дурки - мене пустили на шару, аби лиш відчепився). Марш брудного психопата (жартую, я мирний) повз злодійкувато відчужених охлялих кримських котів скіфської зовнішності та "знеробочений пролетаріят", що так разюче вирізняється з натовпу яскравих соковитих блядів та підтоптаних тіньовим бізнесом чуваків у шортах, з барсетками, не меншими за черево, тупими чорними окулярами на лисіючих головах (о, слава, ґлорія, масним потилицям і броньованим черепам!) До Сімеїза я попер пішки, навіть не зиркнувши на брутально курортне ялтинське море (тим більше, що від автовокзалу до нього треба добряче пиздячити переповненими глянцевим курортним москалем вулицями). Пхався до Сімеїза я довго, але цілеспрямовано й неухильно, як робот. Мене не пробирали кримські краєвиди - ніби від самого Києва я три доби невпинно пересувався у вакуумі, поверхнею чистого аркуша, порожній, мов зомбі. Ніби море для мене мало початися лише у Сімеїзі, а все, що цьому передувало, було просто абстрактним Шляхом. Хтось мене підкинув до в’їзду в місто, до автовокзалу я дочвалав сам. Маленький мій гастрономчику! Тут не змінилося нічого… Я знаю тут кожний кавальчик сміття на порепаному хіднику! Як добре жити в місті, де на хідниках - крабових клешень та стулок мідій, немов лайна! Все це хрумтить під ногами… Місто неляканих ідіотів. Остання Оселя Незґраби. Мушля мого спраглого за домашнім затишком "я". Мій чарівний казковий піонертабір. Сонячна оселя моєї безвідповідальності. Небо тремтить від торохкотіння цикад та спеки… Вірмени з гарячими балабухами та спеціями біля ринку… Випустіть нишком вночі з кліток всі кавуни та дині - нехай котяться на свободу й плодяться під кипарисами. На нижньому базарчику можна так само, як і раніше, на шару напхатися перестиглими фруктами, вигнаними під прилавки яко сміття (бачили б ви, яке сміття продається в сталіце в якості фруктів!), а в їдальні № 10 - ніштяками ("Ма-а-а-а- мо, я не хо-о-о-чу котле-е-е-е-ту! - Ну з’їж хоч салатик! - Я не хо-о-о-чу сала-а-атик! Я буду компо-о-о-тик!"). Кічок - найубогіший та найпопсовіший з усіх мною бачених. Сонячні плями на асфальті. Перукарня "Локон", ХА! Турецька кав’ярня, де тепер можна лежати на тапчані й пити каву (гіршу, ніж у Львові, але ліпшу, ніж у Києві). Сплюндрована всередині панками мечеть понад вулицею Совіцькою. Саманний бордюр уздовж дороги, де на розі паломницького шляху до пляжу, на розі у формі півмісяця, грузин торгує розливним масандрівським вином, а гіпі - фінічками. Вже років десять, як всі наглухо забули, що фінічки не продаються, нікого вже не шокує товарний вигляд бісеру й запроданська сутність ідей свободи, які виявилися звичайнісіньким пофіґізмом, цілком придатним до мімікрії. Платани й пальми в парку, що починається зі скульптурної тусівки бронзових їжачків. Льодяникова тінь Ксюші, обдовбаної тареном (чи назіпамом, чи каліпсолом, чи паркопаном, вже не згадаю), яка на "Палубі" розносить гопнікам пиво, а вночі сидить нахавана зернятками кримського дурману (або обпита молоком, хто зна) на вершині скелі Кішка, мукає на зорі й не може злізти… вдень разом з іншими піплами краде в гастрономі батони і згущонку… ввечері підробляє офіціанткою в барєвічі "Палуба", що приліпився чавунними східцями до псевдоґотично-татарської будівлі під нєпанятною, але прекрасною назвою "Вилла Ксенія" (й це - мотивація вибору місця роботи, а, може, й самого факту роботи). Привид хирлявого донецького панка-хічхайкера, який вписався до будиночка Булгакова на екскурсію, і це було його світлим прозрінням на все життя серед "Вавілону блядського", де побував уперше, як тебе не любити, Києве мій… Небачене відшкодування кондових міфів сучасній реальності: панки прибирають узбережжя від туристичного сміття! Власник "Палуби" ставить їм на шару дорогий портвейн - Ґрінпіс хворевер! На виході з "Палуби" мусори ґвинтять і зачиняють на даху відділка усіх п’ятьох ґрінпісівців (Punks not dead!) з цеберком фарби; панки спускають донеччанина на мотузці за горілкою; відпочивальники прутеніють: на даху мусарні п’ятеро панків бухають з гарла водку і фарбують дах… ті що приходять й не покидають пірнають у сни й виходять на волю ступають у повітря легко й босо прокволо до неба в подертих джинсах знімаються з якоря у лагідну прірву плечі дреди торочки зникають у хмарах від підвіконня розходиться гирло німої ріки позамежів’я кумару зворотності кайфу простору прострацій ті що з ріки виринають навічно сміються у снах поміж двох мастурбацій так просто прозоро так… праґматично показують сутність захоплення снами з яких вийшли фактично сухими воскурені діти чиказького лами нащадки огиди у Лас-Веґасі погляди з молока диму посмішки рухи ніжна розріджена плазма у їхніх кишенях обкурені духи забули про нас на вершині оргазму… Будинки, в кожному з яких хочеться зависнути до старості із перспективою погідно голодної смерті під Новий рік у засніженому курортному містечку. Я проплив центральною веною Сімеїза, не вдаючись до капілярного кровообігу серед халупок із саманної цегли, мертвих маєтків у дусі Ґауді, терас, сходів, переговорного пункту з панорамою на Всесвіт у вигляді Сімеїзької бухти - я нарешті вийшов на гірський серпантин, який круто огинає скелю Кішка. Кішка - це тотем-оберіг Сімеїза. Морський сфінкс, занадто легковажний, але достатньо загадковий, як на справжнього Сфінкса. Ідол охоронець найсинішого і найпрозорішого на всьому узбережжі моря та найпривітнішого магічного лісу з його чаклунськими закапелками гіпових стоянок, здатністю пестити й карати невтаємничених та зухвалих. Кішка - шаманська віха, завершення й початок найзагадковішого кримського міста. Розбився кишеньковий водяний годинник колючим дротом перетято межі океану… прозора стума оповила враз Кішку ввімкнувся автовідповідач надиктував перехнябленим голосом тезисні принципи філоембріоґенезу маніакально-депресивного кохання: білою крейдою Джанніс накреслила через закопчене скло прийдешнього літа слово з п’яти незамкнених літер, слово, яке прочиняє ногою броньовані двері буднів, слово НАМІР стався прийдешній день босі крила пестить хвиля літо цілує в коліно повітря напудрене пилюкою плаїв марення глибин морських прибоєм що гойдає на долоні рінь - примірюється до кидка легкого солоний регіт шумовиння слина хвилі лиже рінь поцілунок у коліно кольору фламінґо сонце стоїть на колінах поруч із колінами Джанніс в очікуванні затемнення - корони з перлів чорного диску сонця нашкрябати стулкою мідії знак Королів Наміру!… Наріжний камінь повороту з історичним написом "Панки, ХОЙ!" поповнився свіжим, наче кров: "Верните рюкзак, гады!!!" Далеко внизу лежать у воді на пласких каменях голі хайраті піпли андрогінної статі, всотують благословенну сонячну радіацію, збирають мідій, п’ють портвейн, заїдають його кавунами, зеленим краденим виноградом та пружними пипками юних гіпових грудей, занурюють найдовший, - середній, - палець між пухкими стулками у ніжний липкий слиз молюсків, за якими не треба далеко плавати й глибоко пірнати… З Лебединого Крила готується до карколомного стрибка чиясь гола фігурка, схожа на восковий вольт або пралюдську іграшку з тіста для доньки втомленого світом бога. Чувак, ти подумав про свої яйця?

Я видерся цементними сходами повз Кішку до джерельця під Платаном, стікаючи потом під нещадним полуденним сонцем й згадуючи всю рідну пісенну лайку, якої так ретельно уникав й яку так наполегливо забував протягом залипання на своїй кататонічній аскезі. Густий дух кипарисової та соснової смоли ходив у моїх легенях, немов поршень в олії. Сльози дитинства Чіка та керуаківський піт роз’їдали мені очі, - я навіть не здолав підсвідомого ритуалу споглядання моря згори. Лише пообіцяв собі, що на зворотному шляху зупинюся й повтикаю в краєвид з висоти польоту обкуреного альбатроса. У мене ніколи не було світлого буршти нового дитинства Фазіляіскандера; у мене ніколи не було світлої охайної юності Джекакеруака; у мене ніколи не буде світлої печально мудрої зрілості Леонардакоена, - все світло мого життя виявилося фальшивим сяйвом штучного смараґда, дешевого страза, сліпучою біжутерією силуваної ейфорії за межами фолу, навішаною на ґотично-похмурий кам’яний тотемічний манекен сутінкового мізантропа. Велетні та Феї померли, казкові дива відлетіли в космос. На голому Полі Розважальних міфологій лежав антропоморфний дендромутант, і над ним кружляла зграя ґрифів… Над седой равниной моря гордо реет птеродактиль, он крылом деревья валит - он привык так приземляться, это кожаная птица - ей не нужен лейкопластырь. Я тихо не вписався в суспільство, зрушував крилом стовбури й електричні стовпи незаперечних авторитетів, шинкував на тирсу всі обов’язки перед людством, посилав на хуй ближніх. І все це усього лише - буря в баяні води, мінімальна кубатура латентно-перманентного бунту заради Експерименту. Мене не цікавлять питання бібліотечної псевдовічності "хто дізнається про мене?", "хто мене пам’ятатиме?" - мене цікавить питання, чи дізнаюся про себе я сам і чи пам’ятатиму себе, якщо зграя дозволить мені стати її законним членом? Ні, не так. Ось так: на біса мені самоідентифікація, якщо я збираюся померти? Невідомо й неважливо коли. Я - ніщо. Ви - зграя, а я - оболонка, на мить засиджена Вічністю, як люстро мухами. З цієї позиції я нікому нічого не винен. Я мав повне й невід’ємне право чинити так, як чинив, робити те, що робив, діяти й не діяти так, як діяв і не діяв. Я жив, як хотів, але я не знаю, як хочу жити зараз. Як мені дожити до смерті без сяйва, без світла, без емоцій та настроїв - без СПРИЙНЯТТЯ!? Я більше не вмію сприймати й інтерпретувати, як усі нормальні люди, - я можу тільки констатувати, спливаючи повз, дрейфуючи наскрізно вперед, до крапки в умовному просторі наприкінці вашого світу, яка всмокче мене й зітре на пил небуття, перетворить на ніщо, бо крапка є Смерть. За кожною крапкою помирає речення. Страшно бути в будинку, коли він розвалюється: у міліметрі від скроні пролітають балки, зсипається цегла й потрощене шкло… Страшно через те, що не вбило одразу: тепер є час, щоб злякатися смерті. Злякатися свого небажання жити. Злякатися фізичного болю, каліцтва. Що є напівсмерть? - життя… Смерть - це щось остаточне. Життя - щось фізичне. Біологічне. У будь-якій формі страшне, безглузде. Страшно бути в епіцентрі будь- якої руйнації. Навіть якщо вискочиш неушкоджений звідтам - вартість життя так само сумнівна… Чому я не пручаюся? Чому замість мене плаче моя оболонка? Чому я ніколи не прагнув суїциду? Чому я не вмів любити Янку? О, Янко, просочена Ґамсуном, Кастанедою й давньобілоруською поезією! Які інґрадієнти, такий і продукт - натуральна поліська відьма з похмурим лицем язичницького тотема… Чому від мене втекла Леді Ві? Навіщо я трахав Расту, Ліку, Кота, Русалку, Мерилін, Доцю, Кицю, Ципу, Дзиґу, Фенікс, Алісу, Енн, Дюшу, Настю, Марго, Єву Браун, Муху, Тоху, Джанніс? Чи задовольняв я їх, чи подобалося їм зі мною? Чому я не любив їх, чому я не піклувався про них, чому для жодної не обдирав ночами конвалії на Європейській площі, жодній не розповідав на ніч казок, не пригощав морозивом, не катав у човні на Гідропарку, не водив у кіно й на каруселі? Чому я вважав своїм обов’язком і справою честі потрапляти на шару на всі сейшни, й узагалі - жити й користуватися вашим світом на шару? Чому я не зайшов до ванної, як збирався, коли там вішався Піночет? Чому я нічого не відчував, коли знайшов його повішеним? Чому я не навчився блювати? Чому я не шкодую про те, що в мене не було батька, про свій втрачений рай народного алхіміка й соціального вуайєриста? Де мій дім? Хто я? Навіщо мені все це знати?

Відповідь на всі ці запитання одна. Приблизно така: "апельсин". Або така: "сорок два". Або така: "тисяча йобаних кашалотів тобі в рот". Або: "Упс!"

Й раптом щось уривається в мені. Ніби мій внутрішній гучномовець, - брутальну смердючу пащу, яка невпинно все це проголошувала, - хтось м’яко затулив великою теплою долонею й ніжно прошепотів на вухо: "Ш-ш-ш-шш…" Склепіння велетенського Платана всмоктало мене у свій кокон, як лагідна Смерть, і змусило замовкнути. Моє Сприйняття видиралося з мого дворічної давності трупа мелодією гірського потічка, що жебонів між девонськими коренями неосяжного і незбагненного і нескінченного Дерева. Платан вивів мене у живий світ, неначе власну дитину з плідного міхура своєї крони, пронизаної розпорошеним сонячним сяйвом. Я опустився на шерхлу динозаврову спину кореня й притулився потилицею до могутнього стовбура. Я - сухопутний дельфін. Я - вакуоля Всесвіту. Я - прозора тінь повітря на платиновій корі деревної мудрості. Я - лушпайка Вічності, просякнута сонцем.

Я врешті знову відчув свою оболонку, але не як тару для суті, а як єство сутності, знову став людиною. Первісною істотою, яка не вміє сумніватися, коли бачить Бога. Жодної думки не було в прозорій плазмі мого усвідомлювання. Коли я звернув на це увагу, я знову почав думати. Внутрішній діалог брутально увірвався до мого мозку й оглушив мене. Здалося навіть, що зараз луснуть барабанні перетинки. Це була остання (не найприємніша) мить приголомшливого Життя поза склом. За хвилину я вже хлебтав у собачій позі воду просто з прозорої кринички між коренями й уповні відчував себе - такого, яким я завжди був. Щоправда, роздивляючись мозаїчну рінь та декілька крихітних мушель серед моху й ґрунту крізь тремку вологу (дві пригорщі завглибшки, й у три пригорщі заглиблення, де вода сочиться з- під каменя просто з гори), я ще деякий час не відчував своєї ваги. Гадаю, якби мені вдалося вчасно запобігти дефрагментації мозку, я злетів би. Я оселився на планеті Платан у вигляді божої корівки. Я опустив лице у воду, не заплющуючи очей. Мені хотілося й вуха так само занурити у звук маленького струменя, - нащадка густих туманів та чаклунських злив у високих горах, - й чути лише цю загадкову привітну вологу. Повільно просотуватися разом із нею в ґрунт, насичуючи Дерево Бога своєю прозорою невагомою й безособовою Любов’ю. Оселитися в капілярах Бога. Вихмаритися з теплої поверхні Його листя. Зникнути у Безмежності разом із останнім пелюстковим полиском заходу сонця на поверхні Моря.

Забагато пафосу. Забагато сліз. Напевно, накопичувалися аж від часів дитинства. Boys don’t cry! Такий великий хлопчик, і плачеш! Жінка пахне сирою рибою там, де за Кама- Сутрою, мала б запашіти лотосом, а молоко її водянисте й гіркувате, з присмаком чоловічого сімені. А кров, що видоюється природою на потреби магічного Ока - солодка, хоч, ніби й така ж сама, як у венах, але та, у венах, - солона, мабуть, від невиплаканих сліз та герметичності колообігу. Адже в усіх нас багато невиплаканих сліз, бо з дитинства чуємо: "Не рюмсай, ти вже дорослий(а)!", "Чоловіки не плачуть!", "Ой, тільки не треба мене брати на понт жіночими сльозами!", "Я все зроблю, тільки не плач!", "Чого це я реву, як дурний(а)…", - ніби найгірше, що може зробити в житті людина - заплакати! У долоньках внутрішньої дитини накопичується гіркота невиплаканих сліз, доки ми споруджуємо й споруджуємо довкола неї мури, в’язниці, броньовані двері, ґрати, божевільні, камінні мішки, бетоновані склепи, громіздкі захисні саркофаги - годі їй вирватися звідтам коли-небудь на волю! Боїмося себе-дитини гірше ніж Чорнобиля! Ґотичні сутінки незмінно перебудовують структуру ДНК в організмі дитини асфальта й бетону…

Забігаючи вперед: я ночував під Філософським (Скліфасофським?) Каменем, під склепінням бронзових коренів розлогої покарлюченої дикої фісташки, виснажений, знесилений відродженням минулого. Спогади душили мене в своїх материнських обіймах, сонце піддавало жару в запалену голову, наче у піч (бйоцца в тєсной пєчуркє Лазо!)

Леґенди про викошений нами у Кацивелі дербан досі ши ряться, обростаючи потроху фальшивим пафосом і шаблонними подробицями припущень та фантазій. Але, з іншого боку, ця історія, гадаю, зігріла надіями на благословенне диво не один безмазовий голодний день, у який нещасне дитя гіпового гербарію стрімалося дощу, не маючи намету й піни під спальник, або - мусорів на гіповому "пляжі" у спекотний день (надто - "рибної середи" - дня планової зачистки голих та патлатих); або лісників-лісунів-полісунів - зоряної кримської ночі, просяклої запахами ялівцю, кипариса та перлової каші з сусідньої стоянки. Ми стояли за Кацивелі, за Понизівкою, на дикому пляжі біля санаторію "Зорі Росії", який тепер логічно перетворився на "Зорі України", але ані кримські зорі, ані вгодовані пихаті москалі за цей час не зрушили зі своїх курортних койко-місць ані на міліметр. Ми жили біля самого прибою, влаштувавши собі під напнутим на валуни плащ наметом колективне індіанське лігво - на поцуплених вночі із санаторійного пляжу дерев’яних лежаках, на шматах тертону з тенісного корту та розібраних картонних паках зі смітника поза пляжним баром. Вночі багаття створювало з наших голих тіней велетенські наскельні малюнки - ними найкраще було милуватися з води, яка мерехтіла фосфоресцентними істотками і спадистими зірками. У світлі повного місяця Майк вилазив на скелю й грався там у тетріс. Вранці нас будив скреготом своїх кроків береговий патруль. Вдень ми валялися та милися-пралися разом зі своїми джинсами в прибої, готували хавчик, збирали на горах сухі дрова або вирушали до Сімеїза по харчі та нових індіанців, по пляшки й ніштяки, а іноді Джанніс із Янкою влаштовували хрестовий похід до санаторійних душових, озброєні повними торбами косметики. Приємно було все-таки хоч іноді зачинитися в цивільному даблі, замість ничкуватися по колючих кущиках. Для підтирання, для розпалювання ватри та заразом і для читання мали кілька книжечок-покетів якоїсь запаморочливо безглуздої фантастики (пам’ятаю, одне з творінь називалося "Замок лорда Валентина" - ми ржали над ним до спазмів) без початку й кінця: розподіливши те читво на кавалки, почитували його, сручи, підтиралися прочитаним, обмінювалися між собою тим, що залишилося і, повірте, сенс тексту від того аж ніяк не втрачався. Ввечері до нас приходили з розкішними гостинцями відвідувачі, схильні по п’яні до екзотики та екстріму, що його марно намагалися отримати від нас за свої бухло та хавку: місцеві, мешканці санаторію та розчулені охоронці з сусідніх держдач, які прагнули ледь не з ложечки нас нагодувати, хапаючись щоразу за серце, голову й інші органи: "Ой ви бєдниє! Ви что, прямо тут і живйотє?!" У ґвинтових стрімко випалюються з організму всі поживні та корисні речовини, а надто бракує їм глюкози: Янка поглинала цукор ложками. Звідтоді, власне, й пішла славнозвісна приказка: "Тобі цукру як завжди, чи як ми мріяли?". "Любиш кататися - люби й катайся", - відказувала на те Яна. Ось так. Раз у три дні зранку ми напихали впольованими пляшками свої наплечники, залишали когось із купами безпритульного шмаття й перлися до Кацивелієвського пункту прийому склотари. Після нас пункт одразу ж зачинявся, бо закінчувались і гроші й порожні ящики для тари. Майк таргав найбільшого "Єрмака", напханого щільно по нікуди, та мріяв стати мільйонером - здати мільйон пляшок. Здається, він обламався на вісімсот-якійсь- там пляшці, засмоктаний ґвинтовими марафонами похмурого Мінська, грибами й болотами цього лиховісного місця. Виснажений марафонами, тиждень неголений пітерський Слава Спонсор йде полем, тримаючи напоготові пластиковий пакет для речових доказів. Назустріч - старенький сухенький білоруський дідок, який пасе корів "Што, синочєк, грібочкі собіраєш?" "Ага, - похмуро-загрозливо сичить Спонсор. - Поганочки!" Того ж вечора, запивши ті "поганочки" водочкою, Спонсор валить на побачення з якоюсь мінською інтеліґенткою, яка мала повний хед оф майнд запросити цього вічно обдовбаного монстра до Оперного театру. Ясна річ, наш герой (сподіваюся, ти живий і на свободі, Спонсоре, ким би ти не був!) оббльовує весь партер і свою любительку культурного гаяння часу.

Інший не менш героїчний голуб законсервував грибочки в слоїку й поставив до холодильника, а родина - тато, мама, сестричка та бабуся, - відверто радіючи тому, що кохане чадо з’їбалося святкувати Новий рік до друзів, поставили ті грибочки на стіл разом з іншими консерваціями. Коли під ранок обдлубане амфетамінами кохане чадо завалило до рідної хати (відверто кажучи, саме по ті грибочки й дуже тихо, аби нікого не розбудити), воно ледь не вмерло - спочатку від шоку, а згодом, в’їхавши в тему, від розпачу. Картина флуоресцентною фарбою: сестричка обмальовує стіни передпокою психоделічними малюнками за допомогою маркера, тато з мамою висять (й зрозуміло, що всю ніч так провисіли) одне одному на мізках (Куля - це груз… квадрат - не груз. А куля - груз), а старенька бабуся в суцільній нірвані плете сведрика коханому онукові (також зрозуміло, що це було підвисалово на всю ніч й триває досі). Коли коханий онук подивився на той сведрик, він ледве втретє не опинився на дурці: сведрик мав чотири пари рукавів - по чотири рукави з кожного боку, й бабуся саме медитувала над горловиною, що була на ту мить вже завдовжки зі самий сведр. Це був сведр на всю родину! Насправді, це дуже добра казка - мені від неї хочеться плакати: хочеться мати й собі родину, що влізла б у кольоровий психоделічний светр, мов ті звірятка в казці про рукавичку!

Напевно, ми всі - блакитної крові, бо в наших жилах тече море. У трахеях кричать чайки. Навіть не сподівайтеся видобути ефедрин з кримської ефедри, а з кримського маку-дички зварити кокнар. Навіть якщо його запити спиртом, можна не лише втратити надію колись просратися (ячка з мідіями - їдло богів!), а й загубитися на цілий тиждень, на-приклад, у Кастрополі, як Фловер з Шурочкою. Мали з того в мусарні вирвані з м’ясом кульчики з вух, відбиті нирки, відходняки без приходу й маленьку герлу з кількома конволютами таренових коліс на штиб призу за всі поневіряння. Отак ми й модусвівенділи до тієї леґендарної миті наше життя у "Зорях Росії-України" з його походами (після вдалого полювання на пляшки) босоніж до напханого гопотою бару; детективними сутичками з амбалами - власниками станції прокату яхт, човнів та катамаранів; з ловлею риби та пляшок після вікендових компаній; збиранням мідій; посиденьками із заможними цивілами біля нашого багаття; поїданням столовими ложками зерняток дурману разом із благородною, наче спижева патина, алкалоїдною пліснявою; подальшим вар’юванням, після якого наші "сусіди" - студенти харківського медінституту (це вони ще Снейка не бачили!), - які просили нас "навчити їх курити траву", на ранок після жахливої всенощної серед шалено галюцинуючих обковбашених датурою потвор змогли вичавити з себе лише одне: "Ми думали, ви - аматори, а ви - професіонали!"…Аякже! Професіонал Майк якось професійно нагодував професійним дурманом дєвачку Анєчку, причому десь у районі центра Києва, садист! Після сеансу "трави Диявола" в умовах урбанізації, дєвочка назавжди й без вороття щільно підсіла на релігію. Майк, щоправда, тоді ж відбувся розкладанням на газовій плиті ватри з порубаних меблів у себе вдома… на ранок він помітив, що перерізано всі електричні дроти у квартирі, а з крісла стирчать ножиці, увігнані туди з нелюдською силою (кого Майк вбивав, він не пам’ятає)… знав я й тьолку, якої й дурман не розгальмує: навіть після ложки зернят її глючило на прання та борщ, й вона вперто до патоформності боялася, що ось-ось з’явиться її чоловік!… Після того, як із зубів виколупано останнє дурманове зернятко, себто, приблизно хвилин через п’ятнадцять двадцять, починає розтаскувати, ніби то поволі: спочатку від шаленого сушняка до крові тріскається піднебіння; потім потроху починає мрачно ковбасити, тіпати конвульсіями; і раптом - хуяк! - накриває, й ти губишся надовго. Стан - достоту те, що серед клінічних синдромів значиться як синдром Вестфаля-Лейдена (C. Westphal - E. Leyden). Найгірше у дурмані те, що доки тебе волочить, на кілька годин ти перетворюєшся на тупу слиняву тварину, на повного дауна: ти можеш лише повзати і щось гугнявити, тебе глючить так, що себе взагалі не усвідомлюєш. Коли нас вісім чоловік всю ніч, шо гібони, ломилося з гудінням і бубонінням, рачки, хто вгору, хто в море (а всі знають тєлєгу про Роні, якого дурман завів у море так, що й трупа не знайшли) - Ксюха, Яна і Рет ладні були просто позв’язувати нас і поскладати штабелями під скелею, так ми їх заїбали! Було з чого, відверто кажучи… Московський Вовка, який завжди був мовчазним, кумарним, а спілкувався переважно з власною ґітарою ("чт-то тібє сні-і-ітся, крейзєр Авро-о-ор-ра, в час, кагда у-у-ут-ро встайо-от над Нєво-о-ой… как ліст пєрєд травой!", "нє магу кончіть… н нікак нє магу кончіть… н нє м-магу кончіть… ето всьо водка гавно, ето всьо водка… спіт мая бебі давно…" etc), пішов "купувати портвейн". Кілька годин поспіль він, перегинаючись через великий валун неподалік від нашого стійбища, вмовляв офіціантку, яка йому глючилася, продати саме білого портвейну "з о-он тієї полички"… Оскільки він поводився мирно й нікуди не щемивсь, а довкола варнякали та розбрідалися набагато більш проблемні персонажі, його залишили без нагляду, а коли схаменулися, згадали, Вовки вже не було. Зник. Ми його всюди шукали, цілих три дні, облазили все від Сімеїза до Кастрополя, намагаючись не концентруватися на згадці про Роні… Сергій по коліно у воді з глухим бубонінням наполегливо пиздить "медуз" - всю ніч він бився з полчищами, зграями медуз, жодна з яких насправді й близько не підпливала до нашого берега вже десь із тиждень. Мітя сидить навпочіпки перед каменем - той світиться, як Мескаліто, Мітя занурює у нього руки, всю ніч спілкується із тим сяйвом - Мітя найпросвітленіший з усіх нас. Ден зустрічає дніпропетровську Русалку, яка сидить на гілочці кипариса, - ну прямо в натурє "русалка на вєтвях сідіт"! - й посилає Дена матом: той не лише сам намагається їсти глицю, бо для нього це - крихти хліба, цілу буханку якого розкришив якийсь кретин, а й пропонує глючній Русалці приєднатися до жебрацької учти, не гребувати ніштячками. На біса Джанніс тоді - єдина з нас - одразу ж, поки ще не розтягло, видряпалася вгору, я не знаю, але зносили її потім звідтам на ковдрі, наче труп. Я поліз за нею, й щось задвигтіло у мені, неначе від землетрусу, зсунулися та попливли, мандруючи тілом, внутрішні органи, пересохло у роті, коли я побачив Джанніс на початку приходу - в непередавано макабричному вигляді. Вона послала мене з останніх сил, і я поліз вниз, вже мало що усвідомлюючи, бо й мене починало гребти. Про свій "досвід" я говорити не хочу. Коли Джанніс трохи оклигала, то розповіла нам все, що з нею відбулося - їй було найгірше з усіх нас, бо її налякали. Рет з Яною. Теж мені, адепти срані! Ніби не знають, що ляпасами тільки з алкоголю продуплити можна! Джанніс намагалася втекти (тобто, уповзти) від них, й ледь не стрибнула (тобто, мало не беркицьнулася) зі скелі. Рет і Яна ввижалися їй двома наці в ґестапівських строях. Між сеансами тваринного жаху вона бачила театр живих тіней та скляні дерева, на прозорих, осяяних блакитним газовим полум’ям, гілочках яких росли мінливі очі, пензлики та мініатюрні палаци й мечеті. Єдиним спільним моментом для нас усіх став великий прогулянковий корабель далеко у нічному морі, себто ми лише на ранок дійшли згоди, що та мерехтлива штукенція, схожа під глюками на антикварну лампову апаратуру, не могла бути нічим іншим, окрім як прогулянковим кораблем. Майк ґавендить з "драйверами" - щось тре "за солярку", глючить його на трасу, на якісь вантажівки… рачкує берегом, ретельно збирає камінці… Ксюха панькається з ним, як з малою дитиною, що тягне до рота усіляку фіґню: "Майк! Ну шо ти робиш! Це ж голимі камінчики!" Майк трохи врубається: "М-м-м… справді камінчики… на, Ксюхо, візьми, сховай десь… дивись добре приникай…" За декілька годин тебе відпускає настільки, що ти здатен потихеньку врубатися в середовище, можеш ходити, пити воду, відповідати на запитання й навіть лягти спати. На ранок те скотиняцтво попускає остаточно, лише підглючує іноді, наприклад, на побутові предмети, й ти просто відчуваєш - крізь свою прозорість - світ на кілька кілометрів у діаметрі. Ти можеш чути "Гіпі нейшн" Ase of Base, що грає з авта на серпантині, до якого кілька кілометрів перти перпендикулярно вгору. Магія на ранок на сніданок: ти лежиш біля моря й водночас читаєш Сартра, спостерігаєш фіолетове смугасте небо над морем, бачиш та чуєш все, що робиться в таборі біля ватри та обмацуєш новий мідійний камінь, якого раніше не помічав. Повторюю: все це - водночас! Прочитавши сторінок десять "Летючих статуй", ти розплющуєш очі й бачиш, що: а) жодної книги у тебе в руках немає; б) що небо звичайного блакитного кольору; в) що з місця, де ти лежиш, стоянки не видно й не чути; г) принаймні, перевірку можна почати саме з каменя. Ти пірнаєш туди, де щойно "бачив" камінь - він справді там, та от біда: ти не впевнений, чи ці мідії глючні, чи справжні. Ти йдеш до своїх, скеровуєш їх на збирання мідій, заразом з’ясовуєш, що вони хвилин десять тому говорили й робили все, що ти бачив й чув… ти істерично порпаєшся в спальнику, знаходиш Сартра, відкриваєш… я це все вже читав… щойно. Ніколи раніше - до того, як лежав вранці на березі, й мене волочило дурмановими прозріннями! Пика, щоправда, - жахлива, червона, зіниці - як голівки декоративних цвяхів, і впритул ні фіґа не видно: щоби перевірити Сартра, мені довелося покласти книжку на камінь й відійти від неї ледь не на метр.

Отакі прозорі й обдурманені ми йдемо в Кацивелі… до Сімеїза… кавун серед каміння під Філософським, якісь донеччани з травою… Кайф! Навіть вагітна Настя щаслива! Навіть Ден, на якого я вночі ледь не насцяв, бо на місці його спальника мені примарився розкішний унітаз, - щасливий! У Вовчій Пащі - дві голені під нульку панкушки з відсутніми осклілими поглядами на похмурих, безвиразно застиглих обличчях - дівчатка на зістрибці. Холодні. Коли б не йшов повз них (а вони вже тижні зо два тут "зістрибують"), - лежать у тих же однакових позах, незворушно, втикають, на звертання не реагують. На Вертольотці, на одній зі стоянок сидить Русалка й помішує дерев’яним веслом вариво в казані. З-під ялівцю та кипарисів виринають якісь блюзмени у банданах і крислатих капелюхах та звертаються саме до Русалки: Хайюшкі! Слухай-но, а де дніпропетровці тут стоять? - Не знаю… а ви кого шукаєте? - Та друзів наших. Русалку, наприклад, знаєш? - А Русалка вчора на Мангуп звалила, - відповідає Русалка, й піпли пхаються вгору, ймовірно, теж на Мангуп… Незабаром із санаторію "Галубой залів" починає валигупати діскацєка: зачудованими улоговинами й замережаними густо зеленою хвойною сув’яззю срібними горами розлігся, знову-таки, тогорічний гіт Ейс-оф-Бейс про "Гіпі-нейшн". Е нє-є… Дорогою дослухаємо! Найприємніше - повертатися надвечір, коли спадає спека, назад - ніби й справді додому… Розімлілі, ми повільно виповзаємо на трасу під Кішкою. Раптом з-за рогу вирулює кортеж чорних БМВ та Джипів, всі тачки з антенами й затемненими шибами, з мусорилівськими блималками, ну Президента везуть, та й годі! Раптом уся ця "собача свадьба" гальмує поруч з нашою "маленькою зграєю, яка не встигла піти у небо". Неквапливо осувається шкло "аснавної" тачки. Звідтам повільно висовується голомоза бошка, змірює усіх нас - босих, обвішаних фіньками, подертих, строкатих, волохатих, - важким боксерським поглядом. Ледь розтуливши варґи, густим баритоном без жодних інтонацій запитує: "Рєбят, ви тіпа хіпі, да?" "А шо такоє?" - одразу наїжачуємося ми. "Да нічєго… Дочюрка мая, Маша, с хіпі сбєжала, вот іщу єйо. Із Маскви ана. Нє встрєчалі, нє знаєтє?" "Начебто ні. Ні, точно ні. Може вона на Мангуп звалила?" - відповідаємо, згадавши Русалчин досвід. "Ну, спасібо" - шкло піднімається, кортеж з гідністю суне повз нас. Пречудово я ту Машу пам’ятаю. Маленька істеричка-"недавалка" у модельній червоній сукні, з купою бабла і здатністю невпинно плести кострубаті фінічки в будь-яких умовах довколишнього середовища… Й раптом… казкове завершення казкового дня: назустріч нам, навперейми йде Вовка! "Живий…" - видихнули ми. З геть роз’їбашеною мармизою, вкритою шкарубкою крові, що запеклася, босий, загорнутий у якусь брудну ковдру казьонного типу, але - живий! "…десь я падав…" - мимрить Вовка по дорозі додому…

Шурочка псує Майкову пательню… Майк пропонує Шурочці ширятися осами… Янка прагне від Майка ніжності на четвертий день безпробудного пиячення - Майк, хапаючись за пасок і не тримаючись на ногах, грізно мимрить: "Зроби мені мінєта й негайно!!!", і - гіблизь навзнак об рінь! відрубився… іще один передовик згорів на роботі! Пожежники намагаються обкладати нас виногорілчаними податками, ми натомість обкладаємо їх хуями…

Отже, під час чергового походу до Сімеїза, ми помітили за парканом приватного будинку охайний конопляний плантарик, дбайливо накритий плівочкою. Пса за парканом не було, а травичка скидалася на культуру індійської якості, вирощувану на продаж. Цілий день ми обговорювали ймовірність вдалого збору врожаю, та щоразу сходилися на тому, що акція неможлива без того, аби всі не загриміли під статтю, або були розстріляні на місці розлюченим власником благословенного алкалоїдного зеленого скарбу, гарячим південним хлопцем без болта в голові. Вночі усі ми вирушили в напрямку плантації, ніби сам Джа вабив нас зачарованим шаманським бубоном-маґнітом. Наші серця гули, мов тимпани, ноги здавалися мертвими. Вранці всю нашу стоянку було завалено яскраво-зеленою духмяною сировиною, й усі ми марили маренням, ніби все це нам примарилося. Для проби трохи Кайї вирішили підсушити в казані над вогнем (казанів на стоянках не миють майже ніколи - всю їжу ретельно вишкрябують ложками й витирають хлібом, не лишається навіть жиру на стінках: "Нема ложки - нема людини! У кожної людини має бути своя ложка!"). Іншу роз-клали оберемками на теплому камінні, що о цій порі ніколи не вистигає з ночі, а біля одинадцятої ранку до нього вже неможливо доторкнутися! На нашому стійбищі, до речі, жив кіт, точніше, кошеня. Біля магазину в Понизівці, де купували хліб та крупу (саме випала зупинка на страдницькому шляху в невідоме після того, як під ранок лісники шугонули нас, зморених блядками,[20] з благословенного Сімеїза, а стоянку воронежців прямо над нами зґвинтили вщент й відвезли всіх піплів до алупкінської мусарні), воно тихцем видряпалося по моїх джинсах, хутенько вмостилося на заплечнику й більше не злазило, доки ми не причвалали у "Зорі". Таке було враження, що все своє життя кіт подорожував на чужих наплечниках, мандруючи нецивільним Кримом. Ми довго мудрували, як його назвати, й нічого не надумавши, дали йому поганяло Дев’ятий, позаяк до його виникнення нас було восьмеро. Кіт взагалі то був трохи не в собі, а з появою такої кількості коноплі, він крезонувся остаточно. До цього часу він жер навіть помідори, а від одного вигляду мідійних мушель з ним траплялися напади паранормального шаленства. Тепер він у бік щойновиловлених мідій навіть не глянув - всю його увагу було зосереджено на довжелезних трубах папирос "Ялта", які ми висаджували по одній на двох. Якби ми могли знати, ЩО ми скосили! Однієї простої сиґарети вистачило б на всіх! Але знати ми не могли - ми лише збиралися дізнатися. Під нещадним, помножуваним прозорою морською водою в стані легкого шторму, сонцем над нами згустився й завис масний конопляний кумар. Дев’ятого приплеснуло на місці. Насправді, укурений кіт - неоковирне видиво, з якого просто гріх дерти лаха. Я не знаю, скільки часу ми були відсутні в наших тілах, пам’ятаю лише, що отямили нас брутальні п’яні вигуки звідкись із моря. Це наші добрі сусіди - урки зі станції прокату човнів, вирушили па п’яні прокатати своїх блядів вздовж берега на катамаранах, помітили нас і згадали, що наказували нам забиратися звідси ще учора, погрожуючи кривавим терором за участю бійцівських вівчарок: "Ми с вамі і бєз мусаров разбєрьомся, нє в падло, - гаплик вам, уроди валасатиє!" Отаке вони мали до нас, милих та безневинних пацифістів, ідіосинкразійне ставлення (самі ви підараси! дурилки картонні!). Тепер вони сягли потрібної для розборок кондиції - аґресія з них так і маяла на десятки метрів, мов гаряче повітря з фена. "Прячьтє сваіх тьолак! Ми сєчас с сабакамі прійдьом!" - горлали вони, розвертаючи катамарани туди, звідки припливли, імовірно, по зброю й вівчарок, та й блядів, між іншим, непогано було б позбутися - "нє женскоє ето дєло" неформалів пиздити! Світ довкола значно потемнішав і взявся цятками. Наступне, що пам’ятаю, - всі ми, при повному параді, з блискавичною швидкістю ліземо перпендикулярно вгору, зісковзуючи на рясній хвої, й роздираючи оголені частини тіла колючим і дряпучим гіллям по-японському примхливої, вузлуватої кримської флори. Як ми примудрилися за якісь десять-п’ятнадцять хвилин згорнути стоянку й виломитись на досить безпечну висоту, для мене досі залишається незбагненною таємницею. Немає межі людській досконалості! Можливо, резерви нашого організму і нашої психіки, взагалі невичерпні! Десь внизу під собою ми почули, як до гудіння моря домішуються гучні матюки й валування собак. Гадаю, ті горили-викидайли були вражені швидкістю нашого зникнення не менше за нас. Якась тваринна інтуїція за допомогою Доброго Растаманського Бога Джа вивела нас навпростець до серпантину горішньої траси, і тільки тут ми дозволили собі сісти на автобусній зупинці й відхекатися. На Ситне Черево ми, геть знесилені дорогою та кількома "заспокійливо-лікувальними" покурами, пришкандибали вже в сутінках. І лише Дев’ятий зберігав увесь цей час щасливий стан відмороженого браміна. Жодних сил видряпуватися на Вертольотку ми вже не мали, тому впали, де бачили, поклавши велетенського прутня на лісників, мусорів та пожежників разом із місцевою гопотою.

Як на диво, години через дві, коли з-за скельного виступу бухти показався недогризений помаранчевий Місяць, у всіх нас раптом відкрилося друге дихання, й трапився напад лихоманкової патологічної діяльності. Всі речі було розхобочено, абияк запхану траву з них повизбирано, ватру розкладено. Ми заходилися досушувати в казані нашу здобич. Кілька годин поспіль наше стійбище нагадувало растаманський рай на Ямайці, оргію у Сан-Франциско періоду розквіту Хейт-Ешбері та сон безбаштового планокура концептуаліста-ідеаліста водночас: над стоянкою сформувався щільний терпкий штин, довкола ватри впереміш валялися й окремо, й пачками забиті травою, витрушені порожні та ще цілі, з тютюном, папіроси, оберемки свіжої трави, купи висушеної - на розстелених газетах та в пуделках з-під сірників. Порції в казані безперестанно мінялися, хтось весь час помішував і ворушив там коноплі, що вивергали в нічне небо клубування, підсвічене химерними полисками вогню, та неймовірно ситний дух мрії ідіота. Поруч із ватрою по-турецькому сиділа прибита ґанджою Алка, очі її були, як у кози, вона зосереджено, немов робот, утрамбовувала дерев’яним руків'ям ножа план у велику банку з-під кави. Я, не вибираючи зернят, забивав тирсою пластмасові баночки з-під фотоплівки й вузькі, мов гільзи, фанфурики від аспірину "Упса". Майже всю наявну тару, включно з папіросами, було щільно забито травою, а кінця краю сировині й не передбачалося. Відверто кажучи, намордувалися ми тоді з розфасовкою. З темряви раптом вигулькують три голови, їхні очі горять, немов у вовкулаків. "Піпл, у вас раптом ґанджі не має? Розігрійте на п’яточку". "П’ятка хапці - різниця… Самі беріть. Он там пошукайте, мають вже заколочені валятися, якщо не розтоптали" - каламутно мимрить Фловер, пацкаючи рукою довкола себе в пошуках бодай-якогось якоря для зірваної свідомості. "Ух, ні хуя собі!" - задихнулися троє прибульців з темряви. Наступного дня з Гурзуфа намальовується пошматований колесами Жан з мізерним коциком через плече та веслом за паском: "Чуваки, у вас тут, кажуть, трави нємєряно! Продайте кораблик". Чутки, напевно, розносить вітер! А, може, це не чутки, а наш дим, який підступним і оманливим шлейфом обплів усе узбережжя, осідаючи по бухтах. "За "продайте" можеш в рило получити. Бери скільки треба (Хтось із наших трупів) - Ну й розклади у вас! Спасибі, люди! (Жан) - Своїм не продаємо. На здоров’ячко. (Майк)". Жан повертається під Аю-Даґ? Напевно… там, на Ведмідь-горі, на кошлатому й абсолютно недосяжному її боці, у непролазних хащах, є галявка… розумієте, туди навіть людині нелегко пробратися… а на галявці - величезна купа битих фаянсових горнят і тарілок! Таке враження, що ці скалки вивезли зі зруйнованої їдальні Артека вантажівкою і там висипали! Глючний, непояснюваний фаянсовий цвинтар… цікаво, чи був там Жан? Не раджу вештатися Аю-Даґом після нашого продукту.

Майк тиждень просидів під кипарисом, як отець Фйодор на скелі, не сходячи з місця, розгойдуючись взад-вперед, одноманітно тягнув, наче східну молитву: "Оййойоооой… вот ето даааааа… пі-із-дєєєєєц… да-да-да… огоооо… там, дє жрут, там нє срууууут… ууууууу… нас найдут і убйюуууууут… догооооонят і єщьо раз убйюуууут… піз-дєєєєєц…" Це був журливий ґанста-реп, це була пісня лемура в кристалі, це був… Їздець Прокволий із сімейства пасльонових. Ще тиждень Майк будив нас зранку в профілактично-екстремальний спосіб - встромляв до наших ротів свою різьблену люльку, напхану травою. "Я не хооооочу! Я не мооооожу! У мене вже всьо чорно-біле!" - стогнала й пхинькала Джанніс. "А ти хапони, хапони! Дмухни!" - просвітлено шепотів Майк. "О. Знову все кольорове", - кволо констатувала Джанніс…

Фловер звалив першим. Із собою він забрав невідь скільки утрамбованого в суцільний пластилін хешу та Дев’ятого. Дев’ятий досі живе у Фловера в Кам’янці- Подільському і навряд чи згадує незлим тихим Крим, який для котів раєм не є аж ніяк. На відміну від людей. Коли задули вздовж бухти сезонні вітри зі Сходу, врешті й ми відірвали свої дупи. Одну ґандж-баночку з-під фотоплівки ми урочисто зарили в землю під кипарисом. Саме це й стало притичиною для виникнення ґрандіозного міфу, що протягом кількох літ змушував піплів із найрізноманітніших міст України, Росії й навіть Прибалтики вперто розшукувати той скарб, неначе який Ґрааль чи "Мєч-кладєнєц"! Свій блокнотик зразка радянських канцтоварів я розібрав на аркушики, кожен з яких був розграфлений та позначений незабутнім написом "План на ____________________" - тепер блокнотики зразка первинного розквіту буржуазної поліграфії називаються "Діловий щоденник" і замість незабутнього напису на кожній сторінці мають порожній прямокутничок для занесення дати. З усіх аркушиків раритетного блокнотика я наробив оріґамських пакетиків, таким чином, щоби "План на ____________________" красувалося посередині, над кожною рискою позаповнював дати на місяць вперед, набив пакетики травою, ми підхопили свої речі й пішли прощатися з тусівкою. Кожному я вручив по пакетику "План на…", сумно позіхнув навздогін небачено звабливій новоприбулій зранку герлі з розкішним рудим волоссям, лагідними груденятками та стрункими ніжками "оленятко довгоноге", із саме тими пропорціями, до яких я мав непоборну слабкість, чого ж ти з’явилася так пізно, така солодка, що у мене враз потекла слина, і я ладен був начхати на все й залишитися… побачити, як вночі біля багаття сяє твій вогненний хаєр… розтулити собою твої вузькі спортивні стегенця… стягти з тебе щільні-потерті-шортики-з-обрізаних-по-саме-нікуди- джинсів… простежити, як ритмічно, танечно гойдаються від моїх рухів твої козячі цицечки з пухкими довершеними ореолами теракотових пипок… я би напнув тебе на себе, тримаючи за сіднички, припер би до скелі там внизу, вночі, біля моря… і ми з Джанніс пішли геть. Спустилися до моря, до темнавих краб’ячих схованок, погодували хлібом гордих птахів альбатросів, які насправді є ницими підлабузниками і не гребують будь-якою їжею з людських рук, скупалися й потрахалися на прощання (я тоді не думав, що це - прощання з морем на довгі роки і прощання з Джанніс - назавжди).

Всі наші речі, весь одяг, всі ми були напхані ґандж-баночками, мов чеченські бойовики - гранатами! Й при тому всьому ми опинилися о другій ночі на Херсонському вокзалі, де, як відомо, ситюейшн з мусорами та биками не гірший, ніж у Джанкої! Не знаю, хто, окрім Джа спроможний нівелювати подібні обставини, й доставити людей цілими, неушкодженими, незайманими, з усією цією тарою додому! Є в малярстві такий напрямок - Поприкізм. У цьому керунку, попри все, ми й рухалися неухильно. Все ж таки, ми щоразу поверталися додому. Ми були космополітами, а не безпритульними. Київ був нашою домівкою. Принаймні - моєю. Я будь-що рано чи пізно прагнув послати всі ці траси, електрички, товарняки, зали чекання, автовокзали, спальники, лежаки й навіть розігріте кримським сонцем каміння, і - повернутися. Попри те, що на мене там ніхто не чекав, і мені часто не було де прихилити голови, покласти печінки, поткнути голівки, притулити зсутуленої ще за шкільних років спини. На якомусь молекулярному, енергетичному рівні я утворював симбіоз з Містом - воду міг пити лише з Його калюж, милуватися лише Його звалищем арматури та іржавих труб довкола гнилого озера поблизу станції метро Оболонь. Я міг цілувати брук на Узвозі, благати духмяне піняве шумовиння в зеленому морі кущів бузини, що оточувало Дерев’яні Сходи: "Please, gimme shelter, будь ласка, надай мені сьогодні травневий мій притулок!" Воно завжди відгукувалося на мої молитви. Тільки тут я не боявся мусорів, лише у цьому Місті міг вільно кохатися будь-де, як у себе вдома. Тепер дбайливі добрі дяді зробили в моєму домі такий пиздатий ремонт, що хочеться тікати звідси якнайшвидше та якнайдалі. Ще лишилися незайманими осінній парк з дитячою залізницею, Дім Кіна… Саме туди ми, нашвидкуруч змивши із себе куряву траси, вирушили на перегляд "Утамльонниє сонцем". Я поважаю висококласних майстрів здорової кон’юнктури, "ми протів властєй нє бунтуєм", але де, чорт забирай, всі піпли?! Напевно, ще не повернулися з Криму й Шипоту. Купа трави, на яку ми вже не могли дивитися, виявилася незапитаною. Ми були безпорадні перед такою кількістю суперової шмалі - ми ж не якісь там пушери! Хай би там як, шлях у нас все одно був один - на Сходи, де, між іншим, часто гасали гопніки із зірваними дахами й намагалися виставити нас на продаж ґанджюбаса, але це було, окрім усього іншого, ще й небезпечно: серед тих козлів завжди міг опинитися мусор-перебиранець, що в такий спосіб випалював крапки й давав наводки, а це вже тягло на статтю. Там, якщо спуститися правою гілкою Сходів на мозаїчний брук, який перетікає у завжди вологу стежину до Узвозу, а потім трохи збігти поміж дерев схилом униз, є "музей бульбуляторів" - невеличкий виступ, оточений чудернацькими деревами, здебільшого старими акаціями. Химерно окреслена Місяцем, затоплена відносною прохолодою посеред спеки, або засіяна мовчазним, колючим снігом, ця галявка до пори не відкривалася нам зі свого чарівного боку, а здавалася всього лише імпровізованим даблом - струмені сечі розтікалися крутими стежинками, спливали вниз, всотувалися в покірливу землю. Нещодавно я спускався туди порожніми сходинками, й це місце раптом постало мені нетутешнім зачарованим краєвидом покиненої планети Джаунд із системи Медуза (пам’ятаєте давній мультик "Таємниця Третьої Планети"? Ну от…) Примхливі дерева, утрамбована земля кольору брудної вохри, - все було поплямоване, пронизане, просочене тихим сонцем, що пливло вже на спадень. Час завис тут, мов глибоководна риба, попри Місто, попри людей. І тут була вже осінь, медвяний вересень, хоч усюди ще царювало літо. Якось надзвичайно художньо й разом з тим природно галявку було засіяно зужитими бульбуляторами, їх було обережно розкладено на землі, між гіллям дерев, і здавалося, що кожен із них тут на своєму місці, як у професійно виконаній інсталяції. Ностальгія конопляного постраю посеред мерехких від ніжного сяйва дерев, щось бредберієвське, космічний світлий спокій прозорої печалі… жоден буль не був зіжмаканим, всі були обережно покладені - бери й користайся хоч зараз, при цьому - жодної іншої зужитої пластмаси, жодної купи лайна, жодного презерватива, жодного клаптя газети й навіть жодної штрикалки! Тоді, коли ми з Джанніс ще були разом (а водночас і з усіма іншими), бульбулятори тільки з’являлися. Це правда, що забивати на трасі проти вітру - безмазовий перевідняк продукту, але ми були страшенними консерваторами і пристрасно опиралися нестримному, як асфальтоукладник, поступу цивілізації. Ми ревно берегли традиції косяків та склотарного бізнесу, і тут ритуали важили навіть для нас. Колись Крим був чистий, тепер все узбережжя до найпотаємнішого свого закапелка просто-таки захаращене зужитою пластмасою: одноразовим посудом, паками та - насамперед - пластиковими балонами з-під пива й мінералки. Бульбулятори набули масового розповсюдження на гребені переможної хвилі орального бренду у вигляді пластмасової тари. Отруйна неперетравлювана ґрунтом пошесть, а ви кажете, що чума тодішнього й теперешнього століть - це СНІД… Як затято ми не пручалися, остаточно наїбнулася впродовж кількох років не лише растаманська концепція, а й світова екологія. Принаймні вітчизняна - це точняк. Екологічний проґноз екологічної катастрофи. Але й тут піпл, погодьтеся, виступає по ніштяках: для булів використовуються зужиті пляшки!

На Сходах ми зустріли самотнього Сашу-ДДТ, якого, власне, й потягли на радощах у болотяні хащі Мертвого Міста - була там колись така ничка, відкрита шпарка на шкірі Міста, оточена осокою, поруч із іржавою конструкцією, схожою на пост спостереження, де, в гущавині високих трав посеред багнюки, з якої сочилася вода, лежав, неначе сріблястий дракон чи ящер, прадавній сухий корч. Заколочувати довелося в тонюсінькі дамські сиґаретки (я називав їх "протизаплідними", їх курили тільки намахані мажорні тьолки) "Vogue", якими Джанніс вирішила відсвяткувати повернення до столиці й позбавлення "безфільтрової дієти "Прима" та полювання на бички, що їх курортники докурюють до самісінького фільтра ("Маладец, малчік! Іскал сиґарет - ліжак нашол!" - похвалив мене якось замріяний грузин, у якого я, саме йдучи по лежаки, намагався шкульнути для Джанніс сиґарету). А свистки довелося робити з кольорових вкладок шоколадки "Пулен". Ані інакших сиґарет, ані інакшого паперу ні в кого більше не знайшлося. Ці косяки були апофеозом естетської кічухи під гаслом "були б сірники - був би рай!" Ми розповідали ДДТ про море, а він замріяно мугикав якусь власну мантру, схожу за ритмічним малюнком на нічний прибій.