«Загадки» пізньолатинського автора Симфосія, вперше перекладені тут повністю, — не так для відгадування, як для нагадування про те, що на світ речей, природний світ, людина покликана дивитись — дивуючись. Якщо знання живить думку, то подив спонукає її до руху. Спробою таких «мандрівок» думки є есеїстичні коментарі перекладача й письменника Андрія Содомори; жанрово є вони, фактично, продовженням есеїв, що у книжці «Наодинці зі словом» (Львів: Літопис, 1999). Три крапки наприкінці кожного коментаря — знак відкритості тексту, запрошення ступити на загадковий місток, що єднає світи в єдиному духовному просторі.
* * *
Книга здобула Гран-прі книжкової премії «Найкраща книга Форуму видавців-2014», м. Львів [Прим. верстальника]
ЗАГАДКОВИЙ МІСТОК: ВІД СТИЛОСА — ДО ПАМ'ЯТНИКА
Ще Лукрецій у філософській поемі «Про природу речей», досліджуючи причини усього сущого, отже, й до людини пильно приглядаючись, доходив невтішного висновку: з перебігом часу людина байдужіє, знуджується. Те, що колись дивувало її, додавало душевної снаги, тепер, ставши нудним, — виснажує. Людина шукає розваг, прагне видовищ, забуваючи, що найдивовижніше з них — зоряне небо над головою («вже й на нього рідко зводимо погляд», — бідкається поет). А вдень — «…скільки-то різного руху довкіл! Описать неспромога!..» — хоче зацікавити свого сучасника автор поеми. Але життя йшло (іде й далі) своїм трибом: пересічний римлянин, звісно, не квапився сушити собі голову над «природою речей» — надавав перевагу видовищам…
Інша річ — загадки. Лаконічні й стислі (тут — у три гекзаметри вміщається кожна), вони мовби виклик кидають людині; як усілякі спортивні знаряддя — спроможностям її тіла («Спробуй підніми, перестрибни, втримайся…»), так загадки — спроможностям думки: «Спробуй відгадай!» Там — приємність для тіла, тут — для думки, для душі. Основа тієї приємності спільна — рух (хто швидше відгадає?)… Античні, щоправда, поєднували одне й інше, недаремно й прихильників школи Арістотеля називали перипатетиками, тобто
Отож загадка — з тих речей, що не дають «спати ходячому»: вона будить людину, підказує їй, що природа думки — це її рух, у якому і насолода, й сенс життя; без руху думка нидіє, відмирає, як і м’язи тіла — без фізичного руху; життя стає існуванням. А що людина, ще давні зауважили, душею значно лінивіша, аніж тілом, тому й до загадок рідше вдаємося, аніж до спортивних знарядь. Тому й дивлячись — не дивуємося, наприклад, — ціп’яткові, яке, хоч і покинуло материнське лоно, але ще не народилося (XIV), пилі, яка жадібно, але намарно, вгризається в дерево: що не гризне, то виплюне (LX), молотові, чиє тіло — одна лишень голова (LXXXVI), кусливій без зубів цибулі (XLIV)…
Втім, «Загадки» Симфосія цікаві не так загадковістю («що воно таке?»), як по-античному зацікавленим поглядом на річ («он воно яке!»): така дрібна та фіалка, а який же дух у неї! (як у «цвітки дрібної» Шашкевича — любов: «щоби-м згорнула весь світ до себе»); верхній жорновий камінь — у постійному русі, а нижній, лінюх, — ані з місця! (LI). Ланцюг в’яже в'язнів, але й сам — вічний в’язень: самого ж себе в’яже! (V)… Такий маленький той ключ, а без нього й дім — не дім! (IV)… То ж немає дива в тому, що загадки Симфосія «розумні, але легкі для розгадування» (на цьому не раз наголошують дослідники): ті загадки, зауважмо ще раз, орієнтовані не так на розгадування, як на вміння
Серед найрізноманітніших речей, знарядь праці, предметів побуту, — від мітли чи цвяха, яким прибито підошву черевика, — й до воза чи корабля; серед рослин та тварин, від квітки — й до каменя, від черв'яка чи риби — й до птаха; серед усіляких природних явищ, дощу чи снігу, — увагу автора «Загадок» привертають і ті, примітивні й складніші, винаходи людини, які нерідко йдуть наче «проти природи речей», дивують парадоксами: пливли колоди по воді, а тепер — вода пливе ними (LXXII); «дочка лісу», закорінена в землю сосна, прихистивши на собі незчисленну юрбу, мчить, не залишаючи сліду, багатьма дорогами (XIII); у пишно оздоблених приміщеннях — голі гості (LXXXIX); волею людини навіть цвях ходить «головою донизу» (LVII); виготовлене зі шкіри тварини — б’є цю ж таки тварину (LXVI)…
Коли «Загадки» Симфосія прочитаємо до кінця, — а їх варто не тільки розгадувати, а таки
Скажімо, після стилоса йде очеретина (сопілка), бо де слово — там пісня; після «спритників-пальців», що витанцьовують по сопілці, окраса пальця — перстень; потім — ключ, яким теж орудують пальці; за ним — така ж залізна річ — ланцюг; потім — крівля (черепиця); над крівлею — дим; далі, зрозуміло, — хмара; з хмари — дощ, сніг, лід… Після ширших, мов у вікно побачених, обріїв (ріка й риби; корабель), раптом — щось невидиме: ціп’ятко в яйці; за ним (усе ж бо з яйця!) — усілякі створіння, від плазунів (гадюка) — й до міфічного кентавра. Після різноманітних рослин та продуктів (мука, зауважмо, — після жорен; гроші — після гральної кісточки), всіляких знарядь праці, предметів побуту, іншого всякого-різного — знову ж проступає виразна сув’язь, своєрідна «деградація» (дослівно:
Зауваживши циклічність у композиції «Загадок», відкриємо для себе й те, що вони, хай непомітно, але позначені присутністю багатьох інших античних авторів, передусім Горація. Це ж він, співець золотої середини, нагадував поетам частіше повертати стилос (
Не хизувався автор «Загадок» і вишуканістю вірша (головне у загадках — простота і стислість). І все ж то тут, то там зауважуємо виразні сліди притаманних для класичного вірша засобів — звукопису, гри слів, повторів, антитез, протиставлень, наскрізної гармонії, як це у загадці про лисицю:
Перший рядок до того ж обрамлений антитезою: exiguum — maius (
Але тут не місце для філологічних досліджень. Важливо з’ясувати для себе, що Симфосій (про нього, на жаль, не маємо жодних відомостей) був людиною освіченою. Його «Загадки», — дарма що сам автор висловлюється про них у «Передмові» аж надто скромно й іронічно, — можна прочитувати у широкому контексті тогочасної, загалом античної літератури[1]. Самі ж вони, якщо судити зі стилю письма й віршової техніки, писані десь у IV чи на початку V ст. після P. X. (є й інше припущення: кінець II — початок III ст.). Не вдаючись і в ґенезу античної загадки, зауважимо лишень, що тут, окрім слідів народної загадки, спостерігаємо зв'язки з епіграматичним жанром, передусім, з епіграмами Марціала (зокрема, з т. зв. «ксеніями»,
І все ж навіть найпростіша, найприземленіша загадка несподівано поведе нас від буденного, конкретного — до міркувань, належних філософській сфері. Вчитаймось, наприклад, у третій рядок загадки «Мітла» (LXXIX): «Як посувають мене, так і я, що діткну, — посуваю» (людина посуває мітлу, мітла — якусь річ на землі, а та — ще якусь; а що спонукає рух людини?). Так несподівано дійдемо до арістотелівської фізики, до пошуків нерухомого першоджерела, що для філософа й було Богом… Візьмімо вже згаданий ланцюг (V): він в'яже, але й сам є очевидним в'язнем (сув’язь заліза). Спадає на думку й ще грецькими трагіками започаткована морально-етична проблема «бути й видаватися»: ланцюг видається могутнім, а він насправді — в'язень, сув’язь залізних кілець. Так і владарі: будь-кого можуть кинути до в'язниці, але й самі вони — в’язні своїх же обов’язків. Як Агамемнон у трагедії Евріпіда «Іфігенія в Авліді». Як можновладець у Шевченковій «Катерині» (відлуння цієї ж теми): «Єсть люде на світі — / Сріблом-злотом сяють, / Здається, панують, / А долі не знають — / Ні долі, ні волі!» (вони — невільники, в'язні). Або пила (LX), яка вгризається залізними зубами в дерево, але спожити нічого не може; її доля — постійно вгризатися; вона, сказав би Горацій, «magnas inter opes inops» —
Отож сто загадок Симфосія — це не «ліс речей» (
Prologus. Передмова
Prologus
Передмова
Деякі манускрипти додають до цієї «Передмови» ще такі два початкові рядки (припускають, що, переглядаючи свою книгу, їх вилучив сам Симфосій):
Відчутні й тут ремінісценції: з Овідія, який «забавлявся» своїми любовними елегіями (
Описані у «Передмові» Сатурналії — одне з найпопулярніших римських свят, яке протривало аж до кінця античності. Свято нагадувало про міфічне царювання Сатурна (
Отож, дарма що «вічна стояла весна» (так Овідій у «Метаморфозах» описує золотий вік), — рід людський ступив на стежку погіршення: на зміну золотому прийшов срібний вік, а далі — мідний, залізний… Одначе, вірою в прийдешній золотий вік, який людина здобуде для себе своєю працею, втішає нас Вергілій у філософській поемі «Георгіки». І, відлунням тієї золотої мрії, — у Степана Руданського: «Та гей, бики! Зерно поспіє, / Обіллє золотом поля, / І потече ізнову медом / І молоком свята земля…»
I. Graphium (Stilus). Писало (стилос)
Graphium (Stilus)
Писало (стилос)
«Так», — каже загострений кінець стилоса, палички для писання, виводячи літери на восківці. «Ні», — каже протилежний, плаский, гладенько витираючи написане. «Saepe stilum vertas» (
В руці Одіссея замість стилоса — прутик, замість таблички — піщане узбережжя острова Огігія. Тут, оповідає Овідій, він і похваляється перед німфою Каліпсо своїми подвигами під Троєю — креслить військові табори, ворожі позиції… «Креслив іще б не одне, та тут хвиля на берег набігла — / Й Трої, і Реза-вождя, й табору — мов не було…» Через віки, вже у сонетному ключі, — Е. Спенсер (в озвученні Д. Павличка):
«Гладесенько Сатурн стирає»… Морська хвиля — образ хвилі часової (так вона й справжню Трою стерла з лиця землі). Наче й у руці Сатурна (його ідентифікували з Хроносом) — стилос, що пласким своїм кінцем нависає над усіма людськими творіннями — «гладесенько стирає»… Лише націлені у Космос величні супутники вічності, піраміди, лише вони протистоять поетичній формулі Горація: «…mortalia facta peribunt» (
P. S. Коли плаский кінець лише підтакуватиме гострому, коли втратить свою пильність той «цензор» у нашому розумному єстві, — час відкласти стилос.
II. Harundo. Очеретина
Harundo
Очеретина
«Язик — перекладач душі» (
Доскіпливі римляни в усьому дошукувались «першого»: хто першим пустив на воду хистке суденце, хто вперше провів борозну, викував меча і т. ін. Серед тих «перших» — той, хто приклав до уст очеретину (хтось таки мусив зробити це першим), хто був першим учнем вітру. І не так цікаво, де він жив, яким був; цікаво — що відчував. Цікаво, яку насолоду черпав від тієї першої, ще недосконалої пісні. Лукрецій певен: не меншу, ніж ми сьогодні — від досконалої. Бо тоді «все новиною було, через те й видавалось чудовим». Щоправда, насолода первісного сопілкаря і нинішнього — не одне й те ж…
Отож: «Зовсім не більшу черпаємо ми насолоду, ніж давній / Люд земнородний, що в лісі по-простому тішився співом». Що нове — те й веселить. А стаючи звичним — викликає нудьгу, жене людину до нових винаходів, нових «забавок». Не знає і не знатиме людина межі, «до якої тривать може втіха правдива». Ні у збагаченні, ані в насолоді. Ось що, на думку Лукреція (та й усієї античності), вигнало людину у відкрите море, у «розколихані хвилі війни»…
Першим, за легендою, був лісовий бог Пан. Закохавшись у прекрасну німфу Сірінгу, переслідував її, аж та, тікаючи, пірнула в річку й перетворилась там на очеретину. З неї й зробив собі сопілку лісовий бог, нерозлучний відтоді з живим голосом улюбленої німфи — Сірінги (так грецькою називається сопілка)…
«Будеш у неї другим…» — на відході з життя передає один пастух іншому свою сопілку (у Вергілієвих «Буколіках»). Другим, третім… Люди відходять, речі — залишаються. І, мабуть, серед різних речей саме сопілка найбільше тужить за своїм господарем (відчуває ж однією з ним душею). А що, коли потрапить до рук бездушної людини?..
Дивно звучить сопілка у наш несопілковий вік, надто — серед кам'яниць, де довкола — лише бруківка. Просновує тонку, мов павутинка, стежечку у ті прадавні часи, коли людина спілкувалась із природою ще навіть не словами — одним лишень голосом сопілки (лиш потім «настроювала горло» до неї). Узлісся повторювало той голос, і сопілкар був певний, що то жива природа озивається до нього, — як певним був і Вергіліїв сопілкар із «Буколік»: «Я не співаю глухим: відспівує ліс кожне слово»…
III. Anulus cum gemma. Перстень з печаткою
Anulus cum gemma
Перстень з печаткою
Світла й дзвінка сама назва — перстень, що береже від забуття давню назву пальця —
Перстень — це коло, кільце, де кожна точка — і кінець, і початок; це також — спіраль із декількох витків, що символізує нескінченний висхідний рух, розвиток. Перстені такої форми — з розкопок мікенської доби (II тисячоліття до P. X.), із «багатих золотом» Мікен; такі ж — із Товстої Могили (VII—III ст. до P. X.), що на теренах сьогоднішньої Дніпропетровщини. Перстень об'єднує, та водночас і роз'єднує людей, вирізняє одних з-поміж інших, відмежовує: вбогих від заможних, знатних — від незнатних, владних — від простих. З часом він утратив цю розрізнювальну функцію.
Перстень супроводжує людину, стає часткою і тіла, й душі: чогось бракує, коли губимо чи забуваємо надіти перстень. Ця річ — дорога у прямому й переносному значенні слова. На персневі, коли його носимо, — знак часу: «Так-от і перстень, коли його носиш на пальці постійно, / З року на рік непомітно втрачає щось, робиться тоншим» (Лукрецій). Не втрачає — коли вже його не носимо (найбільша кількість коштовних знахідок — із давніх поховань). Певно, й досі ще десь є у землі перстень, який прикладав до своїх елегій, щоб ні присвоїти їх собі, ні зіпсувати ніхто не міг, виходець із давнього аристократичного роду грецький поет Теогнід (VI ст. до Р. X.), як і той, що про нього згадує у своїх піснях десята Муза — Сапфо…
IV. Clavis Ключ
Clavis
Ключ
Щоб міг бути ключ, мусять бути двері. А щоб були двері, мусить бути дім (domus, лат. мовою, — іменник жіночого роду; наче мати, всіх огортає своєю ласкою). У домі — dominus, господар. У нього — ключі (лат. claves) від дому. Дім, ключ, господар (повторимо ще раз:
Римляни рано навчились виготовляти різні вироби з заліза, тож подібні до наших замки й ключі знайомі їм віддавна. Знаємо це, зокрема, із розкопок, що вже декілька століть тривають на території Помпеїв. За стома ключами, читаємо в Горація, багатий скупар ховає (навіть від себе!) повні дзбани найдорожчого вина, цекуба. І стоїть воно у погребах, аж поки, по смерті господаря, марнотратний спадкоємець, зламавши усі ті замки, не вип’є, не розхлюпає по долівці дорогоцінний напій… Поступово й ключ відходить у минуле: йому на зміну — карточка з мікрочіпами, кодові замки, а це вже — віртуальний світ…
Ще й досі чую в руці важкий залізний ключ початку сімнадцятого століття від Давніх актів у монастирі Бернардинів, де Львівський історичний архів (декілька років я там працював), відчуваю холод його залізного тіла, намацую його різьбу, кожну зазублинку… За тим ключем, що відмикає оббиті залізом дубові двері, — рукописні актові книги. Вони ж — ключі до історії Львова.
V. Catena Ланцюг
Catena
Ланцюг
«Ланцюг» («ланц»), «скала», якщо відпустимо думку, приведуть нас до кавказької скелі, до Есхілового «Прометея закутого», а далі — й до Шевченкового «Кавказу», до його заклику «кайдани порвіте». До самого ж І. Франка: «Поки присяжний заковував мене в ланцюги, вже й зовсім стемніло». У Кам'янець-Подільський замок, де в одній із веж, мов у кам’яному мішку, прикований ланцюгами до муру, дивлячись у заґратований у тому мурі отвір, «віконце», рахував дні і ночі Устим Кармелюк — і не раз із того заліза й каменя (міцніший був од них) виривався на волю… Почуємо моторошний дзвін, що озвучував холодні простори Сибіру, — дзвін каторжницьких ланцюгів… А далі, подавшись у протилежну сторону світу й у віддаленіші часи, почуємо дзвін і того заліза, що тягли на собі, ступаючи за тріумфальною колісницею римського полководця, полонені вожді далеких племен — ті, для яких, словами Вергілія, світить лишень один рятунок: не сподіватися жодного рятунку.
Щоб увільнити інших, закованих, треба бути з ними, рвати ті кайдани зсередини, єдиними зусиллями («…а далі тисячі таких самих, як я»). Недарма ж «обов'язок» (те, що в'яже людину) — таке важливе для І. Франка слово, ключове — для розуміння його «Каменярів», загалом усієї творчості. З тюрми Франко поривався на волю, насправді ж — до тих самих ланцюгів, до того самого обов'язку…
Сумна доля й ланцюга (на цьому незвичному погляді й загадка побудована): ув'язнюючи й звільняючи інших, сам він — вічний в'язень. Його обтяжує низка похмурих епітетів: він —
Рятівним є і живий ланцюг — сув’язь рук і єдність сердець. Таким же ланцюгом, сув'яззю, шикуються у зв'язний ряд і рукописні літери. Думку, яка снується, в’яже рука. Давня в’язь (орнаментальне письмо) — зразок плеканої античністю єдності корисного з приємним. Низка друкованих літер — наче ланцюгова сув’язь, чиї ланки, врешті, відділились одна від одної. Увільнившись, ланцюг утратив себе, свою природу, свій обов’язок — в'язати…
VI. Tegula. Черепиця
Tegula
Черепиця
Що для людини череп, те для дому — черепиця. Людина не постійно перебуває просто неба; черепиця — постійно. І то не просто неба, а в небі. Воно дихає на неї: то спекотно, то морозно; то дощами зливає, то привалює снігами, а то — мрякою огортає. У краях, які не знають снігів, де й дощів обмаль, покрівлі пласкі — на зразок терас. Срібна ваза з мікенської доби представляє сцену здобуття міста: усі крівлі тут — пласкі, мов оглядові майданчики на сучасних висотних будинках. Що мінливіше, багатше на дощові й снігові опади небо, то стрімкіші крівлі домів: дощова вода миттю збігає укладеною на зразок риб'ячої луски черепицею, сніги — зсуваються, мов із гірських вершин…
Черепиця (її винахід приписують кіпрському володареві Кініру) — то всі чотири стихії: земля, вода, повітря, вогонь. Народилась із землі (глини), загартована у вогні, перебуває у повітрі, приймає на себе вологу. Отож небо дихає на неї. Вона — відповідає йому: озвучує мову дощу; навіть тоді, коли «тихо дощить на місто» (А. Рембо). У тому вислові — не лише звуковий, а й зоровий образ: погляд із мансардового віконця на спадисті черепичні крівлі. Ось тоді, коли
Інша річ, коли небо дихає спекою. Черепичні крівлі тоді яскравіють, акцентуючи одну з чотирьох стихій — вогонь, крізь який вони пройшли, щоб од того ж вогню захистити людину… Над цеглястою барвою черепиці тремтить синюватий серпанок — І жагучий подих неба. Над дахом дому — ще один земний дах: розлога крона дерева… В імпресіоністичній гамі тих барв найяскравішими акцентами — черепичні крівлі…
Не лише з землею, а й з небом, дарма що пнеться до нього, втрачає зв’язок сучасний мегаполіс — велике місто. З висоти пташиного лету видається велетенським лісом, який давно відзеленів, — лише гігантські пні, то тут, то там, сягають недосяжного: тікає від них і денне, й нічне, всіяне зорями, небо. «У вікні моєї кімнати у великому місті вічний сумерк. В нього ще ніколи не заглядало сонце. Мої дні минають в сумерку. О, як я тужу за вами, високі шпилі!» (Юрій Федорович, «На високих шпилях»)…
P. S. Другий рядок загадки несподівано веде нас до Горація, який, вийшовши із низів — син відпущеного на волю раба — сягнув висот (
VII. Fumus. Дим
Fumus
Дим
Римляни, бачимо з першого рядка загадки, любили «пізнавати причини речей» (
Дим при безвітрі вертикальною цівкою тягнеться до неба — не дотягається, бо хоч немає вітру, але є —
А й справді, що перше: дим чи вогонь?.. Спочатку бачимо димок, тоді — вогонь. Але ж і диму, знаємо, без вогню не буває… Згадуємо Горацієві слова про Гомера, який «не з полум’я — дим, а з диму — яскраве полум’я добував». Первісна людина, тручи дерево об дерево, спочатку бачила дим, тоді — полум’я. Вдаряючи кремінь об кремінь, спочатку помічала іскру, а потім, коли та іскра торкнулася сухої трави, — бачила оком, ловила нюхом од вогню народжений дим. Одне слово — загадка, як, скажімо, у «Галицьких приповідках і загадках», що їх зібрав Григорій Ількевич: «Нім ся отець уродить, вже син по світу ходить». Добре поміркувати над нею коло вогнища, дивлячись, як поривні язики полум’я стають іскрами, вони ж, гаснучи на льоту, — крихітними частками, димом, що ступає на свою одвічну стежку до неба — й не дотягається до нього…
VIII. Nebula. Хмара
Nebula
Хмара
Обрій без диму, що в’ється понад крівлю, — як небо без хмаринки: у синє забарвлена пустеля. Вітер і на тростині вчить грати, й малювати заохочує, радше — домальовувати, фантазувати: «…на чисте полотнище неба / Різні лягають дива: то Гіганти, насупивши брови, / Сунуть за обрій, широкі до ніг собі стелячи тіні, / То наче хиляться гори могутні, й одламані брили / Котяться вниз, і за тими обвалами й сонця не видно; / Далі — вже інші, до звірів подібні, стягаються тучі, / Й так, появляючись і розпливаючись безперестанно, / Щораз нових вони форм набувають та обрисів різних». Тут, як і вві сні: кожен бачить те, що налаштований бачити (наведені візії — із Лукреція). І справді, що лишень не вимальовується на небесному полотнищі? То пір’їна, а то — таки перина: так і кортить пірнути у неї, подрімати у спекотний полудень — у сієсту… Та й «Місячну сонату» — її пов’язують з місяцем, — годі собі уявити без хмарин, яким місячна повня (тут — Кінтія, тобто Діана, богиня місяця) додає сріблястого звучання.
«З виду нагадую ніч…» А Овідієві вона нагадала обличчя й обриси обтяженого дощами бога південного вітру — Нота, якого випустив на волю Громовержець, щоби потопити безбожний світ: «Нотові волю дає. На обмоклих злітає він крилах, / Грізне обличчя його — в чорноті дощового завою, / У бовванах — борода, сивиною спливають потоки, / Хмари сидять на чолі, струменить йому з крил і з одежі».
«Світла мені не дають ні зірки…» А от уночі, серед моря, коли вони проглядають у просвітах між хмарами, — то порятунок мореплавцеві. Загибель — коли хмара забирає з-перед очей ті провідні світила, про що Горацій: «Просить всіх богів дарувати спокій / Той, кого вночі перестріла буря, / В хмари, в чорноту смоляну вповивши / Місяць і зорі». Відлуння тієї непроглядності — в «останнього римлянина», Боеція: «Зорі у чорну / Хмару вповиті, / Світла на землю / Слати не годні…» Найуживаніший епітет хмари — «чорна»; він же — й перший епітет ночі. Темна хмара вдень — наче посланниця ночі, дарма що «ні зірки не дають їй світла, ані Кінтія — сяйва»…
IX. Pluvia. Злива
Pluvia
Злива
Справді, злива (
Тут, у загадці, — злива, лат. pluvia. Її епітети:
Дощі, падаючи і
Затяжна злива — це сльота; в Галичині ще казали «плюта» (лат. plutor —
X. Glacies. Льодяна скоринка
Glacies
Льодяна скоринка
Саме про таку, хрумку під ногою, льодяну скоринку мовить загадка: ні підошви вона не терпить (розкришиться), ані долоні: розтопиться на ній, гола, — голою рукою взята. В оригіналі неперекладна гра слів:
Велика вода й великий мороз, що багато тієї води випив (у наших загадках — «сивий віл»), — то вже не крихкий льодок, а таки крига, що стерпить не лише чийсь крок, а й важкого сарматського воза; про це, наче про щось неймовірне, згадує у своїх «Скорботних елегіях» вигнанець Овідій, перебуваючи на теренах сучасної Румунії (тоді — серед ґетів, сарматів та інших племен). Та й у Римі, мабуть, дещо гіперболізуючи, пише Горацій про скуті льодом ріки, про похилені під вагою снігу дерева. І все ж, якими б епітетами не наділяли римські поети лід, для тих теренів він переважно, як і скло, — «крихкий» (
Є особливо тривка пам’ять — пам’ять доторку. Доторк до льоду — доторк до дитинства… Плесо ставка, після морозної зоряної ночі, уже не плесо — дзеркало. У ньому — осяйна синява неба. Підківкою об те дзеркало (проба льоду) — не розбилось, а лиш відгукнулось на той стук різнобарвними «крильцями янгола», що проглянув з-під льоду. За якусь мить ті крильця бліднуть, барви зникають; на місці «ангелика» — лиш білувата пляма. Тоді, з розгону, — підошвами по ковзкій дзеркальній поверхні, по небесній синяві; що сильніший розгін, то далі: від берега — й до берега; між небом, що над головою, і тим, що внизу, під ногами… Навіть не ковзання — лет…
XI. Nix. Сніг
Nix
Сніг
«У тих краях, що на північ від землі скіфів, — пише Геродот, покликаючись на перекази, — годі щось побачити та й дістатися туди неможливо через пір’я, що там літає. А й справді, земля й повітря там переповнені пір’ям, а це заважає зорові»… Сніг («біле пір’я»), що його дарує небо нашій землі, — найчарівніше видиво, радше диво (видиво — в уяві, диво — наяву), яке може спостерігати людина; сніг — казкова метаморфоза води, що сама є дивом. Сніг у його русі з неба на землю — найтихіше з усіх дійств, які пропонує людині природа. Це — величний гимн Тиші.
Станьмо серед поля, коли сніжить, і той гимн зазвучить на всю повноту своєї тиші. Найдивніше, що слухаємо той гимн не слухом, а зором: тишу, щоб була тишею, мусить увиразнювати якийсь звук (польовий коник, цвіркун у хаті, шелест листка…). Тут — лише сніжинки у своєму русі, який не має назви: «падає» — надто важке слово (падає — дощ); «летить» — надто голосне; «сипле», «трясе» — звуконаслідувальні,
Тиша — поки не втрутиться вітер, майстер усіляких звуків, рухів і форм. Тоді й слова добирати не важко:
XII. Flumen et piscis. Ріка і риби
Flumen et piscis
Ріка і риби
«Збігли струмками сніги» — так починається, в інтерпретації М. Зерова, перлина Горацієвих од (IV, 7). Ще одна метаморфоза: безмовні білі сніги перетворюються, таки на очах, у дзвінкі сріблясті струмочки, що біжать до ріки; вона ж — до моря. Ріки, так сказав про них Блез Паскаль, — це «дороги, які йдуть» (хтозна, може, й саме ця загадка підказала йому таку несподівано влучну метафору). Разом із тими дорогами-оселями — риби, «гості» тих осель. І настільки зжилися вони, риба зі своєю оселею, а оселя — з рибою, що й два ті слова поєднались асонансом: ріка — риба. Риба не тільки «біжить» разом зі своєю оселею, а й «гуляє» у ній, як про це в народній пісні, що в епіграфі. Ріку, особливо в гірських краях, чутно здалека, риба ж — символ німоти: рибка, принаймні з казки, — «золота», а мовчання, знаємо, — то золото… Слово — срібло (
Люди разом з іншими істотами — теж «гості». Їхня оселя — часова ріка («Час рікою пливе»), де також —
XIII. Navis. Корабельна сосна
Navis
Корабельна сосна
Світ у трьох його обличчях: суходіл, море, небо. За міфічного золотого віку, з погляду античних, усе в тому світі трималося свого («кожному — своє»): людина — суходолу, птах — неба, риба — води. Та настали гірші часи: «І пролилася кров, дзвенить сурма, / Ступає віл під тягарем ярма / І землю грішну кидає Астрея…» (М. Зеров, «Діва»). А почалося з того, що людина переступила межі достатнього («переступ» — синонім «гріха») — спрагла багатств, подалася, врешті, в море й за море, до інших берегів, до інших, заморських, країв. Створила щось таке, що є поживою для загадки: «Віз без коліс, дорога без піску, батіг без тряску»…
Отож, найяскравіший приклад «перемішування» світового ладу — судно: закорінена у твердий ґрунт гірська сосна волею людини опинилась на хисткій хвилі-блукачці; непоєднувальне — поєдналося. Природна оселя для риб, водна стихія, понесла на собі неприродну оселю для людей — судно; один із його епітетів — hospita navis,
Море — наче поле. Та якщо плуг залишає за собою родючу борозну, то судно, яке «зорює» «безплідне» море, й сліду не залишає за собою (хіба що в розпаленій уяві «неситого», який виорює «на дні моря поле», але й там — безплідний пісок)… Суходіл — у сітці доріг; на морі, скільки б суден по ньому не пливло, — жодного сліду. Хіба що на дні — залишки тих суден, які таки знехтували засторогою античних. Але вони ж, античні, видали в тій справі свій останній присуд: «Navigare necesse est, vivere non est necesse» —
XIV. Pullus in ovo. Курятко в яйці
Pullus in ovo
Курятко в яйці
Справді, курка не народила яйця — знесла його (носила, носила — і знесла; кажемо: «Носиться, як курка з яйцем»). Не народила саме тому, що курятко — ще не народжене, воно — в яйці. Справа його народження, сказати б, «у його руках», точніше — у дзьобику. Ним воно й достукується до світу, що поза яйцем, — чи можна увійти… Плід каштана, падаючи, розбиває свою наїжачену шпильками круглу зелену «хатку», курятко — мусить попрацювати, щоб виглянути на білий світ (мусить знати, коли йому пора стукати, щоб ні заскоро, ані не запізно). А вже коли виглянуло — тоді й народилося. Але першого його народження, прихованого в яйці, — ніхто не бачив. Як у нашій загадці: «Що двічі родиться: вперше — гладеньке, а вдруге — пухкеньке?» Одне слово — дивина, загадка, яка неминуче веде до загальновідомої: «Що спочатку — курка чи яйце?»…
Римляни, здається, не ломили собі голови над тією загадкою, зате, коли йшлося про обід, були переконані: спочатку — яйце. Від яйця починали, яблуками — закінчували: «Ab ovo usque ad mala» —
А вже коли з яєць повилуплюються всі курчатка, тоді теж не менше диво — золотий дріб, що озивається тонесеньким «ціп-ціп-ціп»… І таке воно, те «ціп-ціп-ціп», дрібненьке, багатоголосе, що й у нічному небі, вгледівши «Квочку», не тільки приглядаємося до того мерехтливого дробу, але й, затамувавши подих, — дослухаємося…
А спекотного дня — лиш одне, найближче до нас, космічне «ціп’ятко»:
XV. Vipera. Гадюка
Vipera
Гадюка
Але перед тим, — такої вже «репутації» набула вона, — начебто й комусь іншому, необережному, приховавшись у траві, готує смертельний кінець (звідси й вислів: «Latet anguis in herba» —
Отож змія без лихого наміру приховується у траві — просто ховається: вона — змія, її сховок — земля; усім тілом тулиться до неї, «ходить» усім тілом, ховається у травах, що теж, для необережного, можуть бути отрутою (отравою). Горнучись до землі, змія вбирає в себе і снагу земну, й мудрість: вона і вбиває, і зцілює (вона — символ медицини), а звившись кільцем, символізує вічну нескінченність усіх явищ і змін; кожна точка у тому кільці — кінець і початок, смерть і народження. Змія, що тримає у пащі свій хвіст, наче сама у собі замкнена, є образом року, що постійно ступає у свій же слід, ніколи з нього не вибивається… Загадка ж опирається на повір’ї античних, що гадюка, народжуючись, прогризає утробу матері, отже, вбиває її, а тим самим — прирікає й себе на таку ж кончину.
XVI. Tinea. Книжкова міль
Tinea
Книжкова міль
Горацій — дійсно на всі випадки життя, недарма ж із таким зацікавленням описував «барви життя» (
Книжка для молі — тілесна пожива; для людини — духовна; обоє гризуть науку, лишень міль у прямому значенні слова, людина — в переносному. Звідси й «бібліофаги» (
«Не літай по хаті, — мама-міль до свого малятка у шафі, — люди дуже злі». «Мамо, ти помиляєшся, — непослушне маля, налітавшись по хаті, до мами, — мені так усі були раді, так аплодували…»
XVII. Aranea. Павук
Aranea
Павук
Ткацтво в античних — виключно жіноча справа. Тому-то «павук», у греків (arachne) і римлян (агапеа), — іменник жіночого роду. Афіна Паллада (Мінерва), покровителька мистецтва й ремесла, за переказом, перетворила у павука (павучиху) знамениту майстриню ткацтва — ткалю Арахну; про це — Овідій у «Метаморфозах» (VI, 1-145). Кажемо «золоті руки», у павука ж — хіба «золоті ноги»: тут не скажемо «рукоділля»; саме у цьому — загадка. Можемо й іншому подивуватися: така краса у тій майстерно сплетеній павутині (надто коли мерехтить крапелинками роси) — і така жорстока для всілякої дрібноти, що літає, витончена пастка!.. (Дивні асоціації: «світова павутина»!) Та й сам павук — якесь особливе диво. Не тільки для ока, а й для вуха — щось тихе, безшелесне: п а в у к…
Скільки доводилось бачити павуків, а запам’ятався — один. На свіжо вибіленій стелі: хата щойно побудована, у кімнаті ще пусто. Ніде нічого. Тільки білі стіни, біла стеля, а на ній, посередині, — перший мешканець: павук. Маленького сина (ще не ходить) тримаю на руках. Показую пальцем на ту чорну химерну цятку з розпластаними на стіні довгими тонкими ніжками. Він же вперто дивиться на палець… Нарешті — побачив. Завмер. Весь — там. На руках у мене, здається, — лише тіло. Чекає на слово. На назву. За якусь хвилину кажу: п а в у к… Щось (я певен того) змінилось у погляді сина. Весь він — уже тут, у мене на руках; назвавши річ, я наче пригасив до неї зацікавлення: назва — наче згадка… Так-ото, з погляду античних, і починається нудьга. Люди шукають розваг. Світ же — залишається загадкою…
XVIII. Coclea. Слимак
Coclea
Слимак
Слимак — «річ у собі», точніше — у своєму домі, який він завжди носить з собою («Omnia meamecum porto» —
Отож, якщо перша біда
XIX. Rana. Жаба
Rana
Жаба
Не діждалася жаба прихильного слова ні в давнину (
Жаби, відколи світ,
Хто бачив місячну повню над сільським ставком у теплу ніч і чув на диво злагоджений скрекіт жаб, той, певно, посперечається з автором «Загадок»: жаби дослухаються не до свого голосу — до тиші. Вони її творять — високу й глибоку, космічну, тишу. Найтихіша, що аж подих захоплює, вона тоді, коли весь жаб’ячий хор, мовби послушний диригентській паличці, в одну мить затихає. Тоді вони її слухають. Та за декілька хвилин, щоб тиша знову набула своєї повноти, в одну мить — їхнє тисячоголосе рахкання. Справді: що таке тиша — без звуку?.. Жаби незрівнянні творці нічної тиші, коли у старий ставок, що край заснулого села, зазирає повня, чи коли на нічному небі вирізьблюються сузір’я: «блаженні дні і ночі на селі, / Землі Волинської родючі лона, / І дух полів, і гомін од балкона, / І крекіт жаб на вітровім крилі!..» (М. Зеров, «Скорпіон»).
XX. Testudo. Черепаха
Testudo
Черепаха
Слимак носить на собі свій дім, черепаха — крівлю. Але та крівля — особлива, подібна до найтвердішого, майстерно виготовленого щита (панциря). Під ним черепасі добре, коли ж опиниться на ньому — то вже їй не життя: тоді вона — беззахисна, непорушна, приречена. Панцир, її окраса (як то часто буває), — її ж біда. Комусь, ще у давні часи, спало на думку, що той опуклий панцир був би добрим резонатором для ліри. Так і стала смерть черепахи — життям для ліри. Так і стала черепаха синонімом ліри (chelys у греків, testudo — у римлян), так і вдостоїлась найвищого епітета: «Зволь, черепахо, божественна, нам заграти до співу», — голос нерозлучної з лірою Сапфо. Божественній лірі-черепасі — «окрасі Феба, жаданій на учтах самого Юпітера, солодкій полегші у трудах» присвячує свою оду Горацій, перший лірик Риму… Дивною смертю, за одним із переказів, загинув Есхіл: на голову йому впала черепаха, яку ніс у своїх кігтях орел…
«Повзе, як черепаха». А все ж, знаємо з античної апорії, навіть прудконогий Ахілл не зміг би наздогнати черепаху. Але це — в умоглядних побудовах Зенона. Теорія тут не йде в ногу з практикою. Черепаха таки повзе. Та й не диво, що так повільно, мовби з перевтоми: така ж незчисленна кількість віків у неї за плечима, чи то пак за щитом, — як тут бути проворною?.. Та хай з якої часової далини повзе, таки доповзла, на жаль, до межі: віджив свій вік під сонцем останній в світі самець одного з видів галапагоської (абінгдонської) черепахи… Останній в світі…
XXI. Talpa. Кріт
Talpa
Кріт
Що для наземних створінь білий світ, те для крота — чорний: для них день, для нього — ніч. Що для людини, яка ходить під сонцем, є нещастям («Усім належить вічну спати ніч» — Горацій), те для крота було б щастям — вічно пробувати під землею. Sol omnibus lucet (
А от ластівці, вісниці весни, не байдуже: стрімлива у леті, вона купається в сонячному просторі. Недарма й поєднала їх казка: його, темного, німого, загребущого (нариті купи землі таку опінію йому створили) — з нею, вільною, щебетливою, жодним майном не заклопотаною. Він — просто кріт. Вона — ластівка, ластівочка, ластівонька…
Щось є у поведінці крота від епікурейського гасла «Проживи непомітно» (
Таємні агенти — теж «кроти»: «наривають» інформацію, дбають про прикриття, бояться «засвітитися». Прагнучи бути непомітними, вони, однак, далекі від епікурейського «Проживи непомітно».
XXII. Formica. Мураха
Formica
Мураха
Майже всі епітети, якими римські поети наділяють мураху, стосуються її передбачливості, працьовитості, ощадності, а ще — дрібнесенького її тіла, що протиставляється її великій праці: вона provida, prudens, sagax, cauta, callida, impigra, vigil, sedula, avara, parca, parva, parvula —
Отож, слимак (слизняк), як і черепаха, пересувається, повзе, лізе; а мурашка навіть не ходить — бігає:
Справді, мурашка (як і бджола), якщо «захланна», то хіба до праці. Тут вона начебто міру загубила. Здається, невтомний у своїх технічних винаходах Едісон сказав про себе, що в усьому дотримує міри, окрім праці. Одне слово, «…працювать, працювать, працювати…»
XXIII. Musca. Муха
Musca
Муха
«Такий і мухи не скривдить…» Але «таких» — небагато. От і доводиться мусі «стартувати» з-під долоні в один момент. Навіть швидше: «момент» (з лат.) — це «порух часу» точніше, порух руки у часі. Не випередить муха того моменту, не злетить «на форсажах» — не літати їй більше. Здається нам, що муха сидить, а вона — мовби на низькому старті, їй небезпечно «розслаблятися». Хіба, якщо вірити латинській приказці, — коло орла: він —
Одна муха — дзижчить (у павутинні — особливо тонко), а коли од них аж чорно, то в хаті уже не дзижчання, а гул. Надто у спекотливу спасівку, коли мухи страх надокучливі, кусливі. Але то було тоді, коли мух іще не труїли «хімією», а просто гнали їх у навстіж одчинені двері й вікна свіжо наламаним зеленим гіллям. Потім і двері, й вікна швиденько зачиняли, і в хаті якийсь час був спокій. Була тиша, яку увиразнював звук якоїсь однієї, що уникнула зеленого віника, спритної мухи: «Якби не муха, чи знав би я, що в хаті тихо?» (М. Федоришин, перекладач з японської). Та за декілька годин стеля й стіни знову чорніли од непроханих, готових хоч чимось поживитися, непосидющих гостей…
XXIV. Curculio. Збіжевий черв’як
Curculio
Збіжевий черв’як
Ключ для розгадки — проакцентована тут назва того «гостя»: ця назва — «непряма» (
Можна б і нам створити подібну загадку — про місцевість, що в одній своїй назві поєднує і «рівне», й «криве»: Криворівня. До речі, одну зі своїх комедій Плавт назвав саме цим «непрямим» іменням «Curculio»…
XXV. Mus. Миша
Mus
Миша
«Миша» латинською мовою — іменник чоловічого роду, тому й міг стати родинним ім’ям знаного своїми героїчними вчинками римського консула Публія Деція Муса, який під час війни з латинами (340 р. до P. X.) задля перемоги пожертвував собою — посвятив себе підземним богам… Можна й продовжити філологічну нитку тієї загадки: забуваємо, скажімо, що російське «мускул» — від латинського musculus (
Чого тільки не написано, чого не сказано про ту мишу, мишку — сіреньку, маленьку, в будь-яку щілинку здатну пролізти й сидіти там тихо, поки голод не вижене? А поза ніркою, шукаючи поживи, вона —
Отож, скільки не написано й не сказано про мишу, навіть про її хвостик, а все ж найцікавіше про неї — той же Горацій, вплівши у свою сатиру (шосту із другої книги) оповідку про дві миші — вбогу, але шпаровиту (до своєї шпарки все тягне), сільську, і пихату, вередливу — міську. Чим закінчилися їхні взаємні гостини, яке враження справило на сільську мишу місто, про це — кінцівка сатири: «Ні, не життя мені тут! Прощавай! Волію безпечно / У своїй нірці сільській кукіль собі гризти спокійно». У тих словах — голос самого Горація, епікурейця, що мусив час од часу покидати миле йому, дозвільне село задля клопітних справ у метушливому Римі…
XXVI. Grus. Журавель
Grus
Журавель
Журавлиний ключ нагадує накреслену в небі літеру Y; вона ж, за своєю формою, близька до літери V, якою починається слово «ver»,
У перекладі Бориса Тена, зрозуміло, бринять українські нотки (в П. Ніщинського були вони аж надто виразними): «журавлині ключі», «відлітають» (в оригіналі: «журавлі», «летять») — настільки болісно у нашій складній, з хвилями еміграцій, історії відлунює журливий голос журавлів, так багато у ньому сумного передчуття (…
XXVII. Cornix. Ворона
Cornix
Ворона
Ворона — чорна, і до тієї чорноти наче й голос допасований: вона каркає. Вона — й накликає (накаркує) чи то затяжні дощі, чи інші якісь лиха (ворону, що живе начебто аж до тисячі років, й античні вважали віщункою). Отож нічого доброго ні барвою своєю, ні голосом ворона не наворожила собі: чорне — то чорне; каркання — то каркання. Сумні думки навіває той колір і той голос — ворони, ворона, крука. Найсумніші, мабуть, — у співаній в Галичині пісні «Чорний кольор» (переклад з польської С. Руданського), надто — у її кінцівці: «І при гробі не заплаче / Ніхто в чужині, / Хіба чорний крук закряче, / Чорна хмаронька заплаче / Дощем по мені…»
Ворони обсідають безлисте осіннє дерево (дивні чорні плоди — як їх бачить сучасна російська поетка: «Осени блюстители, листьев заместители»). Рясною зграєю падають на свіжозорану ріллю: чорне — до чорного; падають — і пропадають у тій чорноті. Знявши галас, злітають над припорошеною першим снігом землею: чорні — сахаються білого… Зайнявши півнеба, чорною стягою, мов у сповільненому кадрі, тягнуться кудись на ночівлю — ген, де пригасає, багряніє, попеліє на заході розлоге вогнище дня…
XXVIII. Vespertilio. Лилик
Vespertilio
Лилик
Немає нічого дивнішого, аніж миша, яка… літає. А лилик (кажан) — це, власне, летюча миша. Справді, дивне, загадкове створіння, що мовби на межі: між мишею — і птахом. Як і сама пора, яку воно обрало для літання. Пора, що теж на межі: між вечором — і ніччю. А те, що на межі, часто й назви своєї не має, про що Овідій у «Метаморфозах»: «День поступово кінця добігав; наближалась година, / Що вже ні днем не була, але й темноти не було ще — / З ніччю, непевною ще, межувала, згасаючи, днина». Тоді, в ту перелітну безіменну хвилину, й вилітає зі своїх потаємних сховків ота вечорова (vesper — «вечір»), чи то птаха, чи то миша, — лилик (
Ще його видно у сутінках, на тлі вже пригаслого неба, — як блискавично й безшелесно (безперий!) зиґзаґами викреслює у повітрі й над самою землею свої карколомні повітряні фіґури, несхибно оминаючи, понад деревами, між деревами, кожну перешкоду (от лиш у волоссі, кажуть, може заплутатись). Одне слово, загадка — про загадкове створіння…
XXIX. Ericius. Їжак
Ericius
Їжак
Не тільки спина — увесь він в голках; щойно небезпека — стає гейби колючим колобком. Але лисиця, кажуть, і на ту його «кругову» оборону знаходить усілякі способи — таки добуває «беззбройного жителя» з його «збройного житла»… Зауважмо: що для нас голки, те для войовничих римлян — списи; що для нас косарики, те для них — мечики (gladioli,
Їжак, їжачок… У казці… В далекому дитинстві… У скоромовках:
Стареча рука береже пам’ять руки дитячої, що потяглася до їжачка, — погладити…
XXX. Pediculus. Воша
Pediculus
Воша
Воша, в перекладі з латинської, дослівно, «ніжка»: воші —
XXXI. Phoenix. Фенікс
Phoenix
Фенікс
В античні часи незвичайно поширеною була віра в реальне існування фенікса. Його описує Геродот у своїй історії Єгипту (II, 73). Розповідає, що бачив того птаха лише на малюнку; за формою і розмірами він подібний до орла, лишень із пір’ям вогненно-червоного й золотого кольорів. За легендою, той птах раз на п'ятсот років прилітав із Аравії до Єгипту у храм сонячного бога Ра в Геліополі (
Певно ж, при темі вічного оновлення, безсмертя («Мов фенікс із попелу») згадаємо й «неопалиму купину» — біблійний образ («Вихід», 3, 2—4), а далі — й попели Трої, і слова Б. Лепкого — про Україну: «О краю мій, свята руїно, / Новітня Троє в попелах»…
XXXII. Taurus. Бик
Taurus
Бик
Тут, на думку деяких коментаторів, мова про Статілія Тавра (лат.
Бик, що тягне плуга, — символ важкої, впертої праці (
Одна з найдавніших метафор, пов’язаних із язиком, мовою, — у Теогніда (VI ст. до P. X.): «Бик мені твердо ступив на язик важкою ногою — / Мовити й слова не дасть, а не одне б я сказав». Елегійний поет, виходець із давнього аристократичного роду, з приходом до влади збагачених торгівлею людей незнатного походження, «підлих», мусив, як кажемо, тримати язика
XXXIII. Lupus. Вовк
Lupus
Вовк
«Lupus in fabuła» (
Не шукаймо у низці епітетів, якими наділяють вовка, бодай одного прихильного: всі — проти нього. І все ж —
Тож не диво, що вовк має і своїх симпатиків. Серед них — канадський письменник Фарлі Моует. Проживши якийсь час у безпосередній близькості до вовків серед дикої природи, він цікаво описав життя вовчої зграї у своєму творі «Не кричи: „Вовки“» — наче у підтвердження згаданого прислів’я: «Не такий страшний вовк, як його малюють»…
Є в Гомерових поемах знана метафора: «Що то за слово у тебе летить за зубів огорожу?» Можна б і вовка запитати: «Що то за туга у тебе летить за зубів огорожу?» Справді, не лише дикість у тому голосі, надто у голосі вовка, що відбився від зграї, вовка-самітника. Хто чув те вовче виття в горах серед ночі — завжди його пам’ятатиме. Щось глибоко незбагненне, наче відлуння незчисленних віків, мов нарікання самої природи — голосом тих, кого дедалі меншає: «…I третій ворог є: / Звелась рушниця й знов / Тече на білий сніг / Червона наша кров. / Але пробитий бік / І голод — все пусте. / Ми терпимо біду, / Та вільні ж ми зате!» («Пісня вовків» Шандора Петефі у перекладі Л. Первомайського)…
XXXIV. Vulpes. Лисиця
Vulpes
Лисиця
Розгорнімо низку синонімів до прикметника «хитрий», «хитра» — матимемо епітети, якими наділяємо (та й римляни наділяли) лиса чи лисицю, постійних казкових героїв. Епітет у загадці — «versuta» (від «vertere»
Головний акцент загадки — у протиставленні: мале тіло (
XXXV. Capra. Коза
Capra
Коза
Коза Амальтея (за іншим міфом, німфа Амальтея) на Криті вигодувала Зевса (Юпітера), якого переховувала там його мати Рея, дружина Кроноса, що поїдав усіх своїх дітей. Ріг кози Амальтеї вдячний Зевс подарував дочкам критського царя Мелісса, які допомагали Реї. З того рога вони брали все, що лиш забажають (звідси — «ріг достатку»); саме з козячого, бо коза особливо щедра на молоко, як про це Вергілій: «Вим'я ж у них таке, що ледве поріг перелазять… / Вже наче видоїв все, а все ж у повну дійницю, — / Ти лиш візьмись за дійки, — ізнову з них зацвіркоче». Коза і в нас — символ достатку: «Де коза ногою, там жито горою»… Вона й лихо усяке, тупнувши ніжкою і рогом кольнувши, може прогнати з хати, з обійстя.
Перший синонім кози (інша латинська назва capella) —
У буколічних образках (ідиліях), серед принишклого од спеки краєвиду, живим штрихом — коза: наче зависла десь на порослому чагарем крутосхилі — пнеться до якогось листочка (вона ще й
XXXVI. Porcus. Свиня
Porcus
Свиня
Якщо з-поміж усіх земних істот лише людина, як про це Овідій у «Метаморфозах», зводить погляд до неба, то саме свиня — зразок потупленого, в пошуках поживи (тут — мова про жолуді), погляду в землю. Той-таки Овідій з моторошним натуралізмом описує процес перетворення Одіссеєвих супутників у свиней: «Раптом (негоже й казать!) у щетину я зодягнувся, / Вже й говорити не міг: замість мовити — якось хрипливо / Хрюкати став раз у раз, до землі похиливши обличчя. / Далі відчув, як мій рот, випинаючись, робиться рилом, / Як роздимається шия, а руки, якими недавно / Келих до уст піднімав, на долівці сліди залишають»… Овідія цікавив, власне, сам процес, тобто хід перевтілення — поступова, болісна не так фізично, як психічно, зміна одного тіла — іншим…
«Літеру першу одкинь…» — тобто «Р»: (P)orcus. Орк — у римлян бог підземного царства, володар померлих (грец. Аїд). Зважмо, що porcus,
XXXVII. Mula. Мул
Mula
Мул
Скільки б не було читачів — кожного з них та чи інша загадка поведе різними стежками. Ось ця, про мулів, мене одразу ж попровадила до одного з найкращих сонетів М. Рильського: «У теплі дні збирання винограду…» А далі: «Її він стрів. На мулах нешвидких / Вона верталась із ясного саду, / Ясна, як сад, і радісна, як сміх» (тих мулів бачимо на полотні В. Сєрова)… Ознайомлений з античною літературою читач одразу здогадається, про кого мова: «Отже, промовивши так, блискучим бичем Навсікая / Хльоснула мулів, і зразу, ріки покидаючи берег, / Швидко побігли вони із тупотом ніг дріботливим. / Гнала їх звільна вона, щоб услід Одіссей і служниці / Пішки встигали за нею, й батіг уживала обачно» («Одіссея» в перекладі Бориса Тена). У нашого поета більша увага до деталі, що увиразнює образ: «Гукнула свіжо й весело на мулів, / І чутно уші правий з них прищулив…».
Незвичайно цікаву поезію присвятив мулам останній з великих римських поетів Клавдіан (IV ст. після P. X.). «Глянь-но, слухняні які — вихованці бурливої Рони: / Велено їм — то ідуть; велено їм — то стоять…» — так починає поет, а так ось, з іскринкою античного гумору, закінчує: «Чи дивуватись тепер, що Орфея слухали звірі, / Раз навіть мулом тугим галльські керують слова?» («Галльські мули»)…
Загадка вирізняється особливою грою слів і повторами (
XXXVIII. Tigris. Тигр
Tigris
Тигр
Мова про Тигр, ріку в південно-західній Азії. Вважали, що назва ріки й тигра однакові, оскільки і ріка, й хижак — однаково прудкі й рвучкі. Було й таке повір’я, що тигриця вагітніє від весняного вітру; про це — Клавдіан («Викрадення Прозерпіни», III, 266); це ж саме й Вергілій — про лузитанських кобилиць: «Всі проти вітру, Зефіру, стають на скелях високих — / Ловлять дихання його, і не раз — аж мовити дивно! — / Без жеребця жеребні вони, від того ж таки вітру» («Георгіки», III, 273—275)…
Тигр (що вже казати про його самицю, коли розлючена?) — ідеальний хижак, чия нещадна лють — в його очах. Як про це — шотландський поет В. Блейк у першій та в останній строфах своєї поезії «Тигр» (переклад В. Коптілова): «Тигре! Твій вогненний гнів / В чорній пущі забринів. / Хто із сонця і з ночей / Креше жах твоїх очей?»… Тигр бере силою, лис — хитрістю, обидва ж — хижаки…
XXXIX. Centaurus. Кентавр
Centaurus
Кентавр
Кентаври — міфічні напівлюди-напівконі (передня частина тіла в них людська, задня — кінська). Зародження міфу про кентаврів сягає, очевидно, тих найдавніших часів, коли люди приручали коней і починали їздити верхи. Відомою є легенда про боротьбу кентаврів із знаним своєю хоробрістю плем’ям міфічних лапітів, що жили, як і кентаври, в горах Фессалії; скульптурні сцени тієї боротьби — на фронтоні храму Зевса в Олімпії.
Кентавр, фантастична істота, веде нас до Лукрецієвої поеми «Про природу речей». Поет-філософ, подивляючи розмаїття живої природи, все ж кладе межі тому розмаїттю, і відділяє міфічне — від реального: «Хто в світі бачив таке? Очевидно, що кожна істота / Тільки від певного сім’я походить і з певного лона / Вийшла до світла, й зростає у межах своєї природи» (див. також передмову, с. 7).
Про кентаврів часто писали грецькі та римські поети, зокрема Овідій, що з моторошним натуралізмом описує криваву бійку кентаврів з лапітами на весіллі фессалійського героя Пірітоя і красуні Гіпподамії («Метаморфози», XII, 210—535). Деякі з кентаврів відзначалися мудрістю: кентавр Хірон, наприклад, був вихователем Ахілла… Пов’язані з кентаврами мотиви представлені у творчості численних європейських митців (П. Рубенс, О. Роден, П. Пікассо та ін.). Кентавр навідався й до Львова — металева скульптура напівконя-напівлюдини з келихом у руці («П’яний кентавр») прикрашає колишній бар «Старий Ринок», що на розі площі Ринок — вулиці Краківської. Описати цю скульптуру можна б і так:
XL. Papaver. Мак
Papaver
Мак
Мак, словами поета, «сушить собі голову на сонці». У тій голові — макові зернятка… Бог сну, крилатий Гіпнос, узявши голованя за єдину його ногу, літає над землею і посипає людей, де там у кого ніч, тим снодійним зерням. А його, того зерня, — тьма: «Стоїть при дорозі на одній нозі; головка мала, а в ній — тьма». Літає Гіпнос, сплять люди, спить і він сам, брат Ночі, батько сновидінь. Не спить, дарма що всіх присипляє, один лиш мак; виструнчився на єдиній своїй ніжці —
Мак — то сама тихість. Недарма перед печерою, де в постійній своїй дрімоті перебуває володар Сну (лат. Somnus), — «маки розлого цвітуть, заступаючи вхід у печеру» (Овідій). Як не шелесне мак, навіть коли осипає свої ніжні пелюстки, так не зойкне вражений у саме серце списом воїн: «Наче той мак у саду свою набік похилить голівку / Під ряснотою мачин і весняних дощів обважнілу, / Так же й шоломом обтяжену голову набік схилив він» (Гомер в озвученні Бориса Тена)…
Дозрілий горох торохтить у стручках. А мачинки — як дають про себе знати, що вони там, усередині, дозрілі?.. А вже коли віють мак посеред серпня, на Маковія, тоді вже справді дивуємось його тихості — як дивуємось тихим зорям, що висіялись у небі подібно до макових зерен:
Маківка — серед плодів, освячуваних на Спаса… Мак, мед, пшениця — на Свят-вечір… Пам’ять глибокої давнини… А давнина — тиха. Як і саме слово:
XLI. Malva. Мальва
Malva
Мальва
Ось що про мальву, підсумовуючи увагу й античних до неї, — «Салернський кодекс здоров'я» Арнольда з Вілланови (XII ст.): «Мальва, знали віддавна, утроби пом’якшенням славна. / Так і її корінець: мірний од нього стілець. / Він при пологах, він і при місячних — засіб надійний»…
Отож — мальва м’яка, цілюща для тіла («м’яка» й сама її назва: мальва). Для нас — ще й для душі цілюща: мальви коло хати, надто на сході України, — то радість для душі. Й не тільки людської душі: цвіт — то радість самої мальви, що цвіте в Україні, на своїй батьківській землі («Є ж і в рослин вітчизна своя», — зауважив Вергілій); десь інде не так їй затишно й любо. Про це — у знаному романі Р. Іваничука — «Мальви»…
XLII. Beta. Буряк
Beta
Буряк
«Бета» — назва другої літери грецького алфавіту (перша — «альфа»; «анальфабет» — це той, по «ні а, ні бе», себто й до алфавіту не брався). Назва тієї літери випадково співзвучна з латинським словом «beta», буряк (цього ж кореня у нас слово «ботвиння» — бурякова гичка). Отож буряк («beta» в лат. мові — жіночого роду) за своєю назвою сповна «грек»; не сповна — «римлянин»…
А ще такий парадокс: заможна римська «еліта», що володіла грекою, певно ж, не надто смакувала страви з буряків; хто ж не володів грекою — ті й споживали цей аж ніяк не екзотичний, дарма що «по-грецькому» названий, плід — компонент найпоширеніших серед простолюддя у Римі, найдешевших страв…
Буряк і в нас — давня пожива невибагливого до наїдків та напитків простого селянського люду, невід'ємний складник борщу. І так багато в ньому всіляких «родичів бурякових» що й кажуть, дарма що страва рідка, —
XLIII. Cucurbita. Гарбуз
Cucurbita
Гарбуз
Мак на городі сушить собі голову під сонцем, а виколисаний вітром, вигодуваний росами гарбуз — «під парасолькою про сонце думає». Сонце — золоте, парасолька зелена, небо над нею — синє. І все ж те жагуче золото сонця пробивається до гарбуза навіть через туго напнуту зелену парасольку — думний гарбуз жовтіє, золотіє. Вже й сам, ізсередини, світиться таким, як і те сонце, що про нього він так довго думав, щирим золотом… Та не лише про сонце: «Ой чи живі, чи здорові всі родичі гарбузові?» — «Живі й здорові», — знаємо з віршика. То чому б, коли світить сонце, синіє небо, коли довкіл усе так гарно, так добре, чому б і стежці не співати — на город?..
Із вигрітого сонцем, напоєного землею гарбузового золота — каша. Окремо — зернята («Без вікон, без дверей повна хата людей»). А та, порожня уже, «хата» — забава для дітей: зрізаний вершок — то наче шапка з хвостиком; чотири прорізи — очі, ніс, рот; усередині — свічка. От і світиться, тільки-но споночіє, десь між кущами, на стежці чи й на самому порозі, те вогненнооке страшило…
XLIV. Сера. Цибуля
Сера
Цибуля
Цибуля — кусюча. І ту свою кусючість вона старанно ховає за багатьма тоненькими золотавими «сукеночками», що облягають її біле, мов бездоганно точене (ніде ні зазублинки), цибулине тіло. Ховає — щоб не розпорошувалась, не розліталась марно у повітря її здатність укусити того, хто її вкусить. За тією «здатністю» (так уявляє собі Лукрецій у своїй поемі) — крихітні гострокутні «тільця речей», неподільні часточки (грецькою мовою — «атоми»). От вони, невидимі, але зубасті, потрапляють у ніздрі — і плачемо… на здоров'я: той плач, кажуть, вельми помічний для очей…
XLV. Rosa. Троянда
Rosa
Троянда
Троянда, посвячена Венері квітка, — це краса, яка боронить себе колючками: «Принадлива троянда, та колюща…» (Е. Спенсер). Далекий відгомін — в І. Франка: «Ой ти, дівчино, з горіха зерня, / Чом твоє серденько колюче терня?» (у Спенсера, там само, — й про горіх: «Принадливий горіх, та шкаралуща / У нього неподатлива й тверда»). Це — перелітна краса, недарма ж радить П. Ронсар: «Зарання рвіть, за дня, / Троянди, цвіт життя». Цією порадою він майже дослівно повторює рядки із твору «Народження троянд» невідомого пізньолатинського поета: «Дівчино, ружі зривай, поки цвіт їхній ще не зів'янув, — / Знай же: так хутко й твої, юні ще, сплинуть літа».
Третій рядок загадки так і хочеться продовжити докором природі з цього ж твору анонімного автора: «Що ж ти, природо, ружам на вік аж так поскупилась: / Тільки поглянуть даєш — і забираєш той чар»… Залишається — спогад; його ж навіває запах троянди. Із тим запахом — образ тінявого саду… тихі слова, радше — одне, яке найчастіше чула, чує й чутиме (хоч і не до неї звернене), та розкішна, густо зарум’янена, посвячена богині кохання — королева квітів…
XLVI. Viola. Фіалка
Viola
Фіалка
Після троянди, для контрасту, — фіалка: червоне — й фіолетове; два протилежні кінці спектра. Там — пристрасть; тут — таїна фіолетового кольору, цнотливість тихої, боязкої і безборонної («шкоди не спричиню»), меланхолійної квітки… Кожного вона попровадить у лишень йому відомий, лиш йому належний, світ… Для мене за тим тихим, як і сама квітка, словом, — «viola»,
Тільки-но дихне весною — те стрімке, вже зазеленіле, узбіччя (галицькою говіркою —
XLVII. Tus. Ладан
Tus
Ладан
Від далекої давнини, античності, — й до сьогодні снується ниточка екзотичних пахощів, що достукуються до найвіддаленіших закутків нашої генетичної пам’яті. Солодкий запах кадила, запах урочистого, що товаришує тій давнині, — високого Слова: «Да ісправиться молитва моя, яко кадило пред Тобою»… Звук кадильниці в руці священика — мовби ніжне срібло хтось сипав…
Серпанкові пасма кадильного диму у променях, що пробиваються крізь кольорові шибки вікон — навскіс, до вповитого пахощами престолу… Отож достукуються ті запахи — пахучі смоли, що примандрували у наші краї з Малої Азії (Гомерові місця!), з Греції, єднаються із нашим ялівцем, творять високу гармонію… Щоб не розпорошилась наша молитва над земними падолами. Щоби предстала, яко кадило…
XLVIII. Murra (Myrrha). Mippa
Murra (Myrrha)
Mippa
Про Мірру, або Смірну, яка запалала пристрастю до свого батька Кініра, міфічного володаря Кіпру, й перемінилась у назване її іменем дерево, розповідає Овідій («Метаморфози», X, 300—502). Ось сумний кінець тієї історії: «„Задеревіти б скоріш!“ — аж зойкнула, і за хвилину / Вже й голова, і плечі її покрились корою. / Все ж, хоча й відчуття мала втратити разом із тілом, — / Плаче весь час: по стовбуру сльози спливають гарячі. / Ними й славна вона: з-під кори випливаючи, краплі / Ймення її бережуть — у віках воно буде тривати»…
XLIX. Ebur. Слонова кістка
Ebur
Слонова кістка
Що було силою й окрасою слона, його бивні, — те, поділене на частини, під різцем умільця, ще з часів крито-мікенської давнини, ставало лишень окрасою, красою. Ніжною, подібною до здорового людського тіла, білістю світилось у відтінених пурпуром, золотом та сріблом статуях, у безлічі мініатюр, оздоб, найрізноманітніших речей; втішало римських вельмож і можновладців, що прикрашали стіни й стелі своїх палат слоновою кісткою та дорогоцінним камінням; вельмож — але не поетів: «Не блищить ні в золоті / У мене стеля, ні в слоновій кості…» — не багатством, а скромністю пишається Горацій… «Non ebur neque aureum…» — так він починає цю свою оду (пісню)…
Тут — і клопоти перекладача. Не так опиралася слонова кістка різцеві, як слово — стилосові: чотири літери (
У другому рядку загадки — ледь помітний, але цікавий зв'язок із першим рядком Овідієвих «Метаморфоз»: «Дух пориває мене, — пише поет, — оспівувати форми, які, змінившись, перейшли у нові тіла» — «In nova… corpora». Отож, гарна форма (forma — «краса») слонового «зуба», хистом людини, перейшла в багато інших гарних форм — теж своєрідне «перевтілення»… Так і перекладач: з однієї «форми» робить іншу; красу однієї мови — красою іншої відтворює…
L. Fenum. Сіно
Fenum
Сіно
Уже з початком літа, коли трави особливо буйні й соковиті, а квіти яскраві й запашні, — увесь той поцяткований цвітом зелений шовк, уся та ніжність іде під косу: перші сінокоси… М'якість — і гостре лезо халібів (закавказького племені, що славилось умінням виплавляти й гартувати залізо); свіжа зелень — і сухість першого сіна… Запах усього, що росло, цвіло, буяло, усього, що поєдналось у тому запахові, усе те — вже й на порозі літа навіває думки про осінь…
А далі, таки ближче до осені, — отава: другі сінокоси… Копиці сіна на лугах… А на далекому обрії, наче їхні білі тіні, — такі ж копички нерухомих, наче поснулих, хмарин… Звезені на подвір'я, ті копиці — під одним, настромленим на чотири палі, дашком — оборогом; сіно, відчуваючи власну вагу, бува, аж пріє… Та над усіма відчуттями, коли мова про сіно, — таки запах; ген аж до Святвечірнього столу (традиційна в’язанка сіна під ним) — дивний, що й епітетів жодних не потребує, запах сіна, на якому виколисувалось Дитятко Боже…
LI. Mola. Жорна
Mola
Жорна
Якесь ваговите й жорстке, мов звуковий образ перемелювання, саме те слово — жорна; образ нелегкої, що йде по колу, цілорічної праці селянина (лише зимою — короткий, та не для жорен, перепочинок). Чи не найдавніший пристрій, який ще й нині подекуди функціонує, як функціонував понад дві тисячі років тому, — бачимо за жорнами вбогого римського рільника, наприклад, у поемі Вергілія «Сніданок» (її особливо любив І. Франко): спозаранку, запаливши каганець і вимівши з комірчини трохи зерна, той селянин «Оперезав живота волохатим козячим кожухом. / Камінь обмів жорновий; з гнізда помелом усе вимів — / І двом рукам, як тій, так і цій, дав окрему роботу: / Ліва — слугує, а права рука — постійно при ділі: / Крутять камінний круг, і біле сиплеться мливо / Із розітертих під каменем тим Церериних зерен. / Іноді правій — ліва рука, сестра, помагає, / Крутять по черзі, а той — ще й пісню нехитру мугиче, / Співом себе веселить, марудну полегшує працю»…
Спливли тисячоліття — й інше, невидиме, жорно перемелює, здається, вже й самих людей: «Прудко на безвість ідуть наші дні і короткі години, / Зрана до ночі гуде колесо темних турбот…» (М. Зеров). У такому ж ключі — роман Р. Федоріва «Жорна»… «Перемелеться… — кажуть у народі (радше — казали), — перемелеться — мука буде…» Та якого ґатунку буде та мука з-під сучасних «жорен» —
LII. Farina. Мука
Farina
Мука
На Лесбосі — звідки походить чи не найдавніша, уже згадана, «жорнова» пісня: «Мели, мели, млине…» — саме там, на пісенному Лесбосі (у ті часи й владарі, бачимо, не цуралися жорна), вимелювали, кажуть, найбіліше, найтонше, ледь відчутне на дотик борошно… «Потерта геть до ядерця…» — у перекладі натяк на найдрібніші «тільця» або «начатки» речей, «ядерця», «атоми» — на щось, в уяві античних, уже неподільне, незліченне (
Отож —
LIII. Vitis. Виноградна лоза
Vitis
Виноградна лоза
Виноградній лозі в античних поетів — особлива шана (саме їй присвячує Вергілій значну частину другої книги своїх «Георгік»), а для селянина-виноградаря — особлива турбота; потім — пісня: «Впоравши вже свій останній рядок, виноградар співає» (з цієї ж поеми Вергілія). Про «священну», присвячену Вакхові виноградну лозу, — й Горацій у своїй оді до поета Вара (1, 18), зазначаючи й чому така їй шана: «Варе, тільки її, Вакха лозу, першу з дерев сади / Біля Кáтіла стін в землю пухку, де колись Тібурн жив. / Бо для тих, хто не п’є — біди одні приготував той бог. / Тільки в парі з вином — більше ніяк — не одженеш гризот»…
«…тягнусь до заміжжя» — виноградна лоза зазвичай пнулася по стовбуру дерева, переважно в’яза — «побиралася» з ним (тут вона «тягнеться» до заміжжя у прямому й переносному значенні)… В оригіналі акцентоване анафорою (повторенням на початку кожного рядка) дієслово nolo (
Сонцелюбний виноград, останній із розкішних дарів осені, береже у своїх гронах щедре літнє тепло, жадібно ловить — останнє, осіннє: «Осінь прерізні плоди подає, а десь високо все ще / Гроно солодке вбирає теплінь на скельнім осонні» (Вергілій, «Георгіки», II, 522—523). Але це — вже прощальна, а тому й особливо солодка сонячна ласка — «у теплі дні збирання винограду…» (М. Рильський).
Ще руські князі, знаємо з історичних джерел, плекали на львівських пагорбах свої виноградники (винниці) й мали з них до ста бочок власного вина. Було й привізне, солодке, — з Кандії (венеційська назва Криту), що мало назву мальмазія чи мальвазія. Та це було колись…
LIV. Amus. Гачок
Amus
Гачок
Отож, «упійматися на гачок» — то не лише про рибу: людина й на людину «закидає гачка», буває, що успішніше, ніж на саму рибу. Гачок передусім —
Серед тих, хто не ловився на приманку, — Одіссей (так — і Лис Микита, яким його описав І. Франко), про що — в «Одіссеї» (IX, 82—104). Не тільки сам її уникав, а й супутників остерігав і витягував з біди. Гарно про це М. Зеров у сонеті «Лотофаги» — про міфічне плем'я, що вгощало захожих солодким лотосом, од якого ті впадали у забуття; впіймались — і супутники Одіссея: «І їли ми, і забували дім, / Сім’ю й родовище, в краю чужім / Ладні довіку жить на готовизні. / Та мудрий цар не дав лишитись нам / І силоміць нас повернув отчизні — / В науку іншим людям і вікам». Ті «інші люди й віки», як це видно з історії,
«Спійматися на гачок» — це також «закохатися». Автор середньовічного трактату «De Amore» (
LV. Acula. Голка
Acula
Голка
З-під пензля — малюнок на полотні; з-під голки — вишиття, загалом — шиття, потрібне людині від найдавніших часів (від костяної — до сталевої голки). Голка тоненька й легка, а робота — важка, марудна, як про це чи не найкраще — П. Грабовський: «Рученьки терпнуть, злипаються віченьки… / Боже, чи довго тягти? / З раннього ранку до пізньої ніченьки / Голкою денно верти».
Голка, її вістря, знак від того вістря на якійсь поверхні, — це навіть не точка (графічний знак), а щось таке, що й назви не має; латиною — punctum,
Довкола «голки» — гніздо фразеологізмів (
LVI. Caliga. Черевик
Caliga
Черевик
Другий рядок загадки підказує, що мова тут про взуття римських вояків. Було воно не з суцільного кусня шкіри, а з нарізаних і поєднаних між собою (як у сандалях) смужок, які, сягаючи щиколотки, облягали стопу; «за життя», ще «не різана», та шкіра обтягала щось значно більше — тіло тварини (наш «черевик» — від «черева»: саме тонка шкіра черева йшла на взуття). Римський імператор Гай Цезар Германік (І ст. після P. X.), вихований у військовому таборі, отримав і відповідне прізвисько — Калігула (
LVII. Clavus caligarius. Черевичний цвях
Clavus caligarius
Черевичний цвях
Отож позабивані в підошву цвяхи ходять головами донизу — свого роду «антиподи» до тих, які хизуються залізними чи мідними, позолоченими чи посрібленими головками на різних речах — меблях, скринях, скриньках. Ті поблискують собі, а ті, на підошвах, наче у військовий ряд вишикувані, гупають своїми головами, самим тім'ям, залишають по собі сліди усюди, де лиш ступав римський легіонер: від африканського континенту — аж до Ultimos Britannos (
Ще з дитинства залишився в пам’яті образ сільського шевця — саме завдяки цвяхам: тримав їх, головками назовні, в устах; брав по одному, прикладав гострим кінцем до каблука (у підошви, кількома рядами, вбивали дерев’яні кілочки); вправний удар молотком — і цвях, по саму головку, уже в каблуці —
«Що ж я усе про мале?» — сказали б римляни (
LVIII. Capillus. Волосок
Capillus
Волосок
Про сивину у волоссі, з античних поетів, найзворушливіше, мабуть, — Овідій, перебуваючи на вигнанні: «Вже мої скроні взялись лебедине наслідувать пір’я: / Старість, де волос темнів, — білим уже повела». Отож, поки волосся темне, доти й втішається людина, а побіліє — засмучується. На такий парадокс (радість від темного, а смуток від білого) й натякає загадка. Що ж до «зрізування» і «розрізування», то за сучасних технічних можливостей стали реальними різні дії з волоском (згадаймо майстра мініатюри М. Сядристого); щоправда, волосок
Волосся, окрім того, що воно є окрасою голови (
«Різного кольору я…» — тут мова про природні кольори волосся. Фарбування волосся (був і в античних такий звичай) аж надто суворо засуджує елегійний поет Проперцій: «Та, що природу волосся свого по-дурному міняє, / В Орка нехай зазна
LIX. Pila. М'яч
Pila
М'яч
Гра в м’яч (шкіряний, набитий волоссям: pila від pilus —
Отож наше слово «м’яч» (
LX. Serra. Пила
Serra
Пила
Пила — залізна (
Справді, звук пили особливий. І тоді, коли вона в роботі, й тоді, коли раптом, під час руху, вихоплюється з рук і, звиваючись усім тілом, видає якісь дивні, що й описати їх годі, металічні вібруючі звуки… Зі звуком пили — образ із далекого дитинства: «
LXI. Ancora. Якір
Ancora
Якір
Море — страх для хисткого суденця. Якір — його надія, його символ. Велике судно мало декілька тих «надій» (найважчий якір, головну надію судна, називали священним). Звідси й афоризм Епіктета: «Як корабель не варто прив'язувати до одного лишень якоря, так і життя — до однієї лишень надії»… Первісно якір був просто видовбаною зсередини й наповненою оловом колодою, але вже віддавна виглядав саме так, як про це у першому рядку загадки. Якір у боротьбі з вітрами і глибинними водами «вгризається» у морське дно — у прямому значенні слова
Знак друкарні знаменитого італійського видавця і друкаря, вченого-гуманіста доби Відродження Альда Мануція представляє якір і дельфіна, що звивається при якорі; поряд — ініціали: «А. М». У цьому контексті в якорі можна вбачати й символ глибини знань, несхитних засад мудрості («Книги — морська глибина…»); дельфін — образ вічно рухливої думки; «А» — не тільки «Альд», а й Ancora (якір); «М» — не тільки «Мануцій», а й Mens (
Життя — теж розбурхане пристрастями житейськеє море. Кинути якір (що не кожному вдається) — знайти в тому морі захищене пристановище. Врешті — остання гавань, як про це Сенека: «In freto viximus, moriamur in portu» (
LXII. Pons. Міст
Pons
Міст
«Via est vita» (
А ще (це вже у духовному просторі) — «золоті мости». Про це, зокрема, Іван Франко, роздумуючи над важливістю художнього перекладу, — «золотого мосту зрозуміння і спочування між нами і далекими людьми, давніми поколіннями»…
Але повернімося до моста, що в загадці. Тут під особливим акцентом дієслово «стояти»: дім стоїть (
Де село, там, переважно, — річка чи таки ріка. Через неї — міст. На мості, при місяці, — пісня. Також і ця, про кленовий міст, на якому — «літа молодії», які відходять і вже не повернуться (дарма й вороними їх здоганяти), бо «не мають до кого», — як і та парубоцька пісня на мості, при місяці. Саме на мості. Чи тому, що вода, як і пісня, пливе собі кудись, чи тому, що посеред села той міст — на всі кути довкіл чутно пісню. Без неї, вечірньої пісні, нині сумує той міст, сумують верби над річкою, та й сам місяць, дарма що ясний, — сумує…
LXIII. Spongia. Губка
Spongia
Губка
Губка в античні часи мала щонайширше застосування не тільки в побуті, а й у різних сферах людської діяльності, зокрема, в медицині (при перев'язках), навіть у малярстві (для виготовлення пензлів, витирання барв тощо). Згадки про губку — ще в Гомерових поемах, наприклад, в «Одіссеї», яку озвучив українською Борис Тен: «Слуги меткі та окличники з ними — одні у кратерах / Воду мішали з вином, а другі дірчатими мили / Губками довгі столи…» (І, 109—111)… Про неї — і Лукрецій, обговорюючи смакові відчуття: «Смак відчуваєм, по-перше, тоді, як жуванням із їжі / Видавим сік: так і губку, водою набряклу, в долоню / Взявши, вологу витискуєм, поки не стане сухою» (IV, 613—614). Одне слово, вода з губки — то не
Отож губка — наче «посуд», з якого вода, хоч як тим посудом обертай, не проливається, хіба що «змусимо» пролитися, витискуючи воду з тих нірок, що пронизують усе тіло губки. А важить вона, майже невагома, стільки, скільки й «вип’є» води…
«В сховах тих — плин…» В оригіналі: «Всередині ховається „лімфа“» (один із синонімів води, німфа джерел, див. LXXI). У перекладі напівперсоніфікацію втрачаємо: «вода» у нас не має синонімів («плин» тут у значенні «рідина»).
LXIV. Tridens. Тризубець
Tridens
Тризубець
Тризубець для античних — це ознака влади і зброя в руках володаря морів Нептуна (Посейдона). Ось він — у дії: «Сам же він гупнув тризубцем об землю, й вона, колихнувшись, / Водам іще додала небувалої сили й розгону» (Овідій, «Метаморфози», І, 283—284). А ось, потрясаючи тризубцем, Нептун грозить свавільним вітрам: «Я вас! І дайте-но море розлоге мені вгамувати, / Карою мусите ви сваволю мені відкупити» (Вергілій, «Енеїда», І, 135—136). Погідне обличчя владаря морів — погідне й море: «Гей-я, вдармо веслом! Хай здаля нам одлунює: гей-я! / Моря довкіл неозорого бог, на лиці просвітлівши, / Вигладив синю далінь, присмирив налітні буревії — / І під вагою своєю вляглась непосидлива хвиля» («Пісня веслярів» невідомого пізньолатинського поета)…
Одна з чотирьох скульптур-фонтанів на Ринковій площі Львова представляє Нептуна з високим тризубцем у правиці (скульптор Гартман Вітвер, кінець XIX ст.)…
Міркує, а випадало й сумувати, не раз-бо, сердега, опинявся без головного атрибута своєї влади — тризубця (з одним лише «довгим зубом», з палицею, стояв): надто вже колов очі тим, хто й у Нептуновім тризубці бачив символ самостійної України — тризуб.
Вітри, води, земля, об яку Нептун (Посейдон), «землі потрясатель», вдаряє своїм тризубцем, нагадують нам про античне бачення світу у трьох його поставах: небо, море, суходіл; цю трійку, як і в тризубцеві, «один тримає порядок» (
LXV. Sagitta. Стріла
Sagitta
Стріла
Стріла — стрімка… В обох словах — образ лету (…
Про стріляння з лука вгору (саме про такий лет стріли в загадці) пише, зокрема, у своїй латиномовній «Пісні про зубра» М. Гусовський: «Вершники, коней по колу пустивши, в підкинуту шапку / Мітили з лука — й стріла вмить пробивала її. / Шапка, було, й хутряна, летіла високо в небо, / Звідти — в дірках уся, доказом влучності стріл. / Часто вожак-журавель з підтятими крилами падав, / Тіла ж у тій висоті і не дряпнула стріла».
Повертається, ніким не пущена, але — кимось повернута… Мов нині бачу саморобну, ще в дитинстві пущену, стрілу:
«Ніхто не пустив…» але Земля — не від-пустила…
LXVI. Flagellum. Батіг
Flagellum
Батіг
Наш батіг — це довге дерев’яне, з гнучкої гілки дерева, пужално і десь удвоє коротший вузлуватий, зі шкіри, шнурок; в античні часи, навпаки: коротке руків’я — і довгий шкіряний шнурок. Батіг переважно нависає над кіньми, іншою тягловою худобою; зрідка «йде в роботу». Як у сонеті М. Рильського: «Підняла батіг, / Гукнула свіжо й весело на мулів…» — образ, що є відлунням із «Одіссеї» (Навсікая, щоправда, таки хльоснула мулів): «Отже, промовивши так, блискучим бичем Навсікая / Хльоснула мулів…»
Батогом тріскають у повітрі, і коні одразу йдуть жвавіше. Від того звуку — й фразеологізм «як батогом тріснув» — про швидкий лет часу: проминуло літо (день, рік, життя) —
Проминуло літо, а з ним — і
LXVII. Lanterna. Ліхтар
Lanterna
Ліхтар
Від грецького
У загадці мова про ліхтар, що зверху прикритий прозорим рогом (були — й під виправленим міхуром). Саме про такий, під рогом, читаємо і в Марціала, в його близькій до загадки епіграмі (XIV, 61): «Я — золотий провідник у путі; в мені замкнено пломінь: / Світлий вогню язичок — я мов за пазуху взяв»…
Запалений ліхтар — у руці Діогена: в білий день, ходячи залюдненим майданом, той дивакуватий філософ шукав… людини. Подібні до провідних зірок морські ліхтарі (маяки), від яких залежить життя людини (сумна оповідь про Геро і Леандра); ліхтарі на кораблях, на стародавніх каретах; ліхтарі (лампи), що дивляться вікнами в ніч, із хатнього затишку на самотніх перехожих і на тих, хто загасив світло у своєму вікні: «Осінній вечір. Я лампу згасив. Сиджу і дивлюсь у вікно. І вікна чужі — в обличчя моє Безліччю вогких віч. І кажуть вони: — Ми додому прийшли. І тепло, і затишно нам…» (Л. Кисельов). Ліхтарі робочого люду,
Вуличні ліхтарі — серед житейського моря: …
LXVIII. Vitreum. Скло
Vitreum
Скло
Римляни, довідуємось із розкопок у Помпеях, виготовляли й використовували скло для вікон, а також для різних мистецьких виробів зі скла — коштовних, прикрашених малюнками ваз, тонкої роботи келихів тощо. На одному з таких келихів — напис: ВІВЕ VIVAS MULTIS ANNIS —
Епітети скла:
Випивши над міру вина, людина, як і скло, читаємо в Горація, може бути «прозорою» (п’яний видає всі таємниці, його видно наскрізь, яким він є: «Правда — у вині»). «Скляна» (
Скло — це світ, який бачимо за шибками вікон. Це сльози, що перед очима, — ті, що спливають у сльоту по шибках вікон, по скельцях окулярів. Це — віддзеркалене на шибках вікон червоне золото призахідного сонця. Це — дивні квіти, що їх малює мороз. Це — тепло, що по цей бік шибок, у хаті, — і холод по той бік, де «мороз малює квіти». Це сніжинки, що рояться за прозорими віконними шибками. Це — чийсь легенький стук до вікна, а чи до серця:
LXIX. Speculum. Дзеркало
Speculum
Дзеркало
Дивимося
Дзеркало очей висвітлює те, що перед очима (зіницю називають
Дзеркала давніх греків і римлян — переважно з відполірованого металу (золото, срібло, бронза; були, щоправда, й скляні), за формою — чотирикутні, круглі або овальні; з ручкою, на ніжці-стояку, іноді з кілечком для вішання, або дзеркала-пуделочка; найбільші з них сягали у діаметрі лише до двадцяти сантиметрів; були вони водночас вишуканими мистецькими виробами — мовби з тим, щоб подивляти не лише себе, а й витончену працю людських рук…
Отож дзеркало — дивує. Недарма ж, прагнучи усе пояснити з погляду науки, Лукрецій присвячує дзеркалам чималу частину четвертої книги своєї філософської поеми. Пояснює, звісно, по-своєму, опираючись на атомістичну теорію… І так він наблукався у лабіринтах дзеркальних відображень, у задзеркаллях, що й не такою вже вигадкою видається давній переказ про нестяму, в яку час од часу впадав той запальний дослідник — автор поеми «Про природу речей»…
LXX. Clepsydra. Клепсидра
Clepsydra
Клепсидра
Клепсидра (з грец.) —
Мабуть, жоден інший прилад, що вимірює час, не дає такого реального бачення того вічного часоплину, як водяний годинник. За відомим закликом Олександра Олеся «Лови летючу мить життя» (відлуння Горацієвого «Carpe diem») — образ клепсидри: ось вона, летюча мить, що злітає краплею (до корпусу клепсидри прикріплювали крильця).
Концепція часу у філософів-стоїків, передусім у Сенеки, виснувалася з уважного погляду саме на клепсидру: вода у верхній ампулі — наш життєвий час; у нижній — «реалізація» того часу: ми ростемо. Отож, зауважив Сенека, навіть коли
Можна й так до тієї «крадійки» звернутися:
Ріка — горизонтальний плин часу. Клепсидра — вертикальний його лет. І тут, і там — таїна: «Хто мені повість, у які безодні / Углибає час?..» (В. Свідзинський).
LXXI. Puteus. Криниця
Puteus
Криниця
Lympha — німфа джерел, загалом джерельна вода. У загадці проступає власне персоніфікація води: джерельну німфу («русалку») занурено глибоко в землю; звідси, лише надрізавши жилу (земля — жива істота), на світло денне, дослівно
«Непомічна й вода мені тут…» — нарікав на вигнанні Овідій. Можливо, й він, покидаючи цей світ, подумав: ще трохи пожив би, якби надпив зі своєї, рідної, криниці. У римлян, бачимо з загадки, окрім криниць і фонтанів, що живились водою наземних джерел, були, яку нас, копані криниці; їх обкладали тесаним, часто мистецьки різьбленим каменем; воду витягали прив’язаним до мотузки відром або, як у нас, накручували ту мотузку на корбу. Криниці були у домах, у храмах, рідше — для загального користування, публічні…
За словом «путня» — батькова криниця, скрипуча корба, плескіт води у глибоку чорноту, звідки і в білий день видно зорі (протилежності начебто й тут сходяться: що глибше, то вище); врешті, з тієї зоряної чорноти, — путня… Уже не в криницю, а на землю ті вихлюпи, наче й не води, а самого дня, що ним по вінця повниться путня… За тими вихлюпами-зблисками — голос батька: «Бачиш, яку водицю Бог дав людині — щоб чистою, здоровою була…» Пробую вранішню днину на смак, на дотик, бачу її, чую, от лиш запаху не вловлюю (мабуть, надто тонкий для нашого чуття; земля пахне, а вода, як і час, Божий дар, — то сама чистота без запаху)… З путні, водоспадом, — у поросле мохом корито, для худібки; у відро — для хати…
LXXII. Tubus. Дерев'яний водогін
Tubus
Дерев'яний водогін
Рим славився своїми знаменитими водогонами (акведуками), що засвідчують високий рівень тодішньої інженерної думки. Перший, протяжністю 16 км, проведено до Риму 312 р. до P. X., коли на посаді цензора був Аппій Клавдій (звідси й назва акведука — Aqua Арріа); останній, одинадцятий (Aqua Alexandrina), споруджено з початком III ст. після P. X. Вода текла перекритими зверху кам’яними жолобами або свинцевими трубами; на перепадах місцевості для тих труб чи жолобів споруджували могутні кам'яні опори, арки, висотою подекуди понад тридцять метрів, а протяжністю до 15 км (таким був акведук, споруджений за указом Клавдія у 52 р. до P. X.). У загадці ж — мова про дерев’яну водогінну трубу. Такі труби, до речі, використовувались ще донедавна; у Львові, скажімо, — аж до XIX ст. (згодом їх замінили чавунними)…
Побудована на парадоксах загадка — із ряду т. зв.
P.S. Збірник статей та художніх творів про Полтву див.: ЛеоПолтвіс = LeoPoltvis. — Львів: Літературна агенція «Піраміда», 2011.
LXXIII. Uter. Mix
Uter
Mix
Міхи із вичиненої шкури бика, свині чи цапа, шкіряні бурдюки, використовували для перевезення вина («Старе вино в новому місі» — так назвав Тарас Франко збірку своїх переспівів з Горація). Однак, зауважмо: старе вино може бути в новому місі. Коли ж мова про переклад, то тут, раз уже міх (себто форма) новий, то й вино («зміст») зі старого неодмінно стане новим: хіба може пахнути давниною Горацієва ода, якій Т. Франко дає заголовок «Закоханий спортовець»?.. Але повернімося до загадки. Тут, очевидно, мова про надувні міхи, які з найдавніших часів човнярі застосовували для забезпечення стійкості човна чи невеликого суденця на воді…
При загадці сходить на пам’ять епізод з десятої книги «Одіссеї» — як серед моря, вже неподалік від Ітаки, супутці Одіссея потай від нього розв'язали міх, гадаючи, що там золото, а звідти шугнули, знявши страшенну бурю, поривні вітри (пор. наше прислів'я: «як мішок розв’язався»)…
Прислів’я побудоване на вислові spiritum reddere (exspirare animam) —
LXXIV. Lapis. Камінь
Lapis
Камінь
За переказом, зокрема, з Овідієвих «Метаморфоз», Юпітер, покаравши неправедних людей всесвітнім потопом, подарував життя лише благочестивій подружній парі, Девкаліонові й Піррі. Проплававши дев'ять днів затопленою землею, вони висадились на вершині Парнасу в Фокіді. Там, з веління Юпітера, врятовані кидали через плече
Відкинувши у латинському слові «lapis»,
LXXV. Calx. Вапно
Calx
Вапно
Вапно йде мовби «проти природи речей», тому й стало предметом загадки. І невипадково сусідує з каменем: використовують його передусім у будівництві. Про зв’язок каменя з вапном — Лукрецій: «…Тіл є чимало, / Що із одним лише тілом якимсь можуть цупко злучатись. / Передусім лиш вапном, як відомо, скріпляють каміння» (VI, 1156—1158). Вапном римляни позначали фінішну лінію у перегонах на колісницях. Звідси прислів'я: Ad calcem pervenire —
Перше, чим вирізняється вапно, — його білість. Воно не просто біле — сяйливо біле; таку білість передає латинський прикметник candidus: calx candida (calx — жіночого роду). У нас — це білість українських хат, що визирають із зелені садків: «Хатки біленькі виглядають, / Мов діти в білих сорочках» (Т. Шевченко). Такій білості товаришує тихість. Ті два прикметники,
Хто б захотів, у добірному товаристві, душею якого Горацій, помандрувати з Риму до Брундізію (нині Бриндізі), мав би прочитати п’яту з першої книги Горацієвих сатир (її так і називають «подорож до Брундізію») — і справді став би одним із товариства, настільки живо описав ту подорож поет. Дещо з побаченого й почутого з часом, може, й забулося б, — та не білі «здалеку сяючі» на обрії гористі вапняки, на яких розташувався Анксур, місто при Аппієвій дорозі. Така вже магія білого кольору, що його дарує вапно, надто під палким південним сонцем, а ще коли та білість — на обрії, куди час од часу позирає мандрівець.
LXXVI. Silex. Кремінь
Silex
Кремінь
«Стукаю в двері каменя. — Це я, впусти мене. — Не маю дверей, — каже камінь» (Віслава Шимборська в перекладі Ярини Сенчишин)… Не впускає камінь (що вже казати про кремінь?) ні краплі, що стукає у його двері, ні вітру, ні сонця: він — непроникна щільність. У тій щільності, десь у найглибшому схові, — іскра, що визирає з тієї глибини лише на сильний стук, на удар таким же кременем… Там, у глибині, поживи тій іскрі не треба: вона спить своїм кремінним сном. Але, тільки-но покине своє кам’яне житло, — тут же, без поживи, й гине. От і підживляла її первісна людина і, як лише могла, так і берегла у клітці ту вогненну пташку, яку подарував їй найтвердіший із каменів, — щоб не таким суворим і твердим було для неї життя (гарно про це — Жозеф Роні у своїй повісті «По вогонь»)…
Отож, акцентує загадка, сухі дрова, загалом усе сухе — життя добутого з кременю вогню. Вода — смерть: там, у кремені, не місце воді; вода й вогонь — погані сусіди. Недарма при впорядкуванні Світу з первісного Хаосу вогонь, як про це Овідій у «Метаморфозах», поміщено «на вершечку світобудови»; земля з її глибинними й поверхневими водами — у фундаментах того велетенського твору.
Є ще інший, невидимий, вогонь — «в одежі слова» (загадку можна б і до нього стосувати). Той гріє тіло, цей — душу. Як той, так і той вимагають поживи; без духовної поживи гасне й той, невидимий. Страшною для первісної людини була втрата фізичного вогню, так само мала б лякати й сьогоднішню людину — втрата вогню, що в
LXXVII. Rotae. Колеса
Rotae
Колеса
Колеса для возів і колісниць були в античних майже такі самі, як і в нас: зі спицями (здебільшого металевими) і суцільні, дискові. Під час кінних перегонів, — а це були найпоширеніші у Римі видовища, — важливо було оминути мéту (звідси й наша «метá»), вбитий кам'яний стовп на повороті доріжки, не зачепити його колесом, інакше — катастрофа (так на друзки може розлетітись і
З першим рядком мимоволі згадуємо: «п’яте колесо до воза» (щось геть непотрібне). А ще: «Пора озиратись на задні колеса»… Справді, задні колеса наче постійно здоганяють передні. Та хоча вони й не повільніші, аніж передні, все ж —
Змагаючись між собою, ті колеса виконують спільну, одну для всіх, роботу. Labor omnibus unus (
Є ще — небезпечне, дарма що невидиме, колесо Фортуни, яке бере під себе кожного, хто допнувся до верхівки… Є й те, що в дедалі стрімкішому розгоні, що бере під себе вже не одного когось, а всіх, — уже згадуване «колесо темних турбот». І настільки стрімкий його розгін, що й те гудіння переходить в осине, готове ось-ось обірватися, дзижчання «Формули 1»…
Дерев'яні, в залізних обручах, колеса селянського воза (такими, за мого дитинства, ми добирались до Львова). Зазирав на них, як задні «наздоганяють» передніх; дослухався до їхнього голосу: на польових доріжках — тихого, м’якого; на битій дорозі — гуркотливого; на асфальті — гулкого; на бруківці — торохтливого. Цей останній голос чув не лише вухом, а й усім тілом.
LXXVIII. Scalae. Драбина
Scalae
Драбина
Драбини, як і колеса, й самі вози, й забавкові візочки, були у римлян подібні до наших: дві довгі жердини, а в них — поперечні на рівній відстані один від одного прикріплені щаблі. Використовували їх, як і ми, для збирання плодів з дерев та для інших господарських потреб; закладали, певно, й на сільські вози (були драбини не для мирних занять — для здобуття оборонних мурів). Були драбини й у житлових приміщеннях, у вбогих кварталах Риму: поет Марціал, знаємо з його епіграм, діставався до своєї «мансарди» аж трьома високими драбинами (в багатших мешканнях були, звісно, сходи)… Тут, як і в попередній загадці, автор акцентує таку потрібну в кожному винаході
Прізвище господаря було Кушнір, а займався — столяркою. При одному зі своїх виробів, воротях, стояв щовечора — дивився на вулицю, майже сільську, на львівському передмісті… «Що так стоїте, пане Кушнір?..» — вітаючись, запитували перехожі. — «Телевізор дивлюся…» А коли ті дивувались, про який телевізор мова, додавав: «Жінка в хаті — свій дивиться, а я ту — свій: хто куди йде чи їде… словом перекинуся…» Була в пана Кушніра драбина власного виробу, добротна, висока драбина. От її й позичали в нього, надто коли садовина вже на порі… Давно відійшов пан Кушнір. Відійшов, а живе й донині — у своєму витворі: «А скоч-но по Кушнірову драбину»… «А в кого то тепер Кушнірова драбина?»… «Піду віднесу Кушнірову драбину»… Що щабель — то вище, по яблуко чи грушку, а далі — просто подивитися… на небо, вдалину, за обрій… Бо то — драбина, крок до неба, до зірок…
LXXIX. Scopa. Мітла
Scopa
Мітла
У перших словах загадки — неперекладність: лат. mundus (грец. kosmos),
У Римі, як і в нас, мітли виготовляли з дрібного галуззя, з пальмового листя і навіть з волосся. Раби, чиїм обов’язком було підмітати, тримати порядок у домі, називались scoparii —
Мітла — це те, що «по землі бігає, під лавою лягає». Бігаючи — «посуває» все те, що трапляється їй на дорозі (див. передмову, с. 8). Та не все вдається їй одразу посунути:
LXXX. Tintinnabulum. Дзвіночок
Tintinnabulum
Дзвіночок
У Римі не дзвонили дзвони. Над Вічним містом не розпливались, як кола по воді, невидимі, але лункі — дзвонові кола. Давні римляни виготовляли лише невеличкі різної форми бронзові або залізні дзвоники чи брязкальця (тому й таке ніжне те звуконаслідувальне слово: tintinnabulum — «тін-тін-нальчик»). Їх використовували переважно у ритуалах — для відлякування злих духів, заспокоєння гніву богів, проти негоди, граду, вогню; вішали ті дзвоники на деревах, на городніх опудалах, на шиї домашніх тварин. Були дзвінки при вхідних дверях; дзвінками сповіщали годину, коли відкривались публічні купальні, ними давали знати про початок і закінчення різних видовищ та ігор, уночі — маркували час міської сторожі й таке інше…
Щоби пригадати ялинку (
LXXXI. Lagena. Амфора
Lagena
Амфора
Із другого рядка, у перекладі, проступає образ опасистої жінки (lagena,
Земля, коли її «дитя» падає на неї, б'є його на шматки. Але — й дбайливо береже в собі. З-поза тисячоліть виглянуло на світло денне безліч виробів із глини — пам’яток античної і трипільської культури. Виглянуло, щоби промовити до нас теплотою своїх форм, своїх барв; зображення на античних амфорах — віконця у давноминулі часи… Загадкові узори на наших глиняних виробах, посланцях прадавніх часів, — теж віконця, але у світ ще не звіданий; стежка у той світ — нескінченна. Дослухаючись до голосу римської посудини, згадуємо слова й нашого глека:
Не завжди «як упав — то й пропав»: умільці-дротярі, склавши черепки розбитого глека, вбирали його в таку майстерну дротяну «сорочку», що міг у ній «годувати людей» іще не один рік. Недарма кажуть у народі: «з файної миски — й черепки файні»…
LXXXII. Conditum. Кондітум (вино, приправлене медом і перцем)
Conditum
Кондітум (вино, приправлене медом і перцем)
У загадці, складається враження, відлунюють тогочасні пристрасні суперечки в інтелектуальному світі щодо суті Святої Трійці (т. зв. трінітарійне питання). Загадка є зразком поєднання високого (духовні сфери) з низьким, побутовим. Третій рядок перегукується з нашим: «Одна голова добре, а дві — краще»… Зацікавлений погляд на змішування, коли кожен із складників втрачає в цілості щось своє, наче «знеособлюється», — у Вергілієвій поемі «Сніданок»: «…поступово втрачає своє щось / В суміші кожен складник; було різне — вже однорідне»… А от у сфері духовній — навпаки: «Omne trinum est perfectum» —
Загадку можна перевести й у космологічні площини, тоді її початок звучав би: «Вкупі були ми колись…» «Ми» — тобто три складові частини видимого світу: суходіл, море, небо (теж — трійця), як про це Овідій у зачині «Метаморфоз»: «Поки ще море й земля появилися, поки над ними / Небо прослалось, один доокіл мала вигляд природа, / Хаосом потім назвали її — велетенська, безладна / Купа… […] Бог тоді втрутивсь, однак, і добірніші сили природи: / Неба намет від землі відділив він, а землю від моря…»
LXXXIII. Vinum in acetum conversum. Вино, яке стало оцтом
Vinum in acetum conversum
Вино, яке стало оцтом
Тема загадки — зміни, що відбуваються в усьому незалежно від зовнішніх чинників, — знову ж веде до рефлексій філософського характеру. «Non sum quális erám» (
«Acetum» у переносному значенні — їдкий сарказм у дотепі. Сповнені такого «оцту» були, зокрема, сатири Ювенала. Дехто все життя живе «з оцтом у серці» (
Насамкінець, знову ж із Горація, — прислів’я: «Раз уже посуд брудний, хай що в нього лий, — стане оцтом». «Посуд» тут у переносному значенні: хоч як навчай людину, а якщо з її грудей (як із «посуду») не вимито залишків бруду, то будь-яка наука піде намарно — «зіпсується». А подібно у Мішеля Монтеня: «Хто не опанував науки добра, тому всі інші науки лише зашкодять»…
LXXXIV. Malum. Яблуко
Malum
Яблуко
Яблуко грецькою мовою — melon (malon). Сáме яблуко — плід, посвячений Венері; саме
Сестри, у другому рядку, — Геспериди, дочки Атланта й німфи Геспериди, які стерегли на щасливих островах, що на крайньому Заході, яблука вічної молодості. Здобувши ті яблука, Геракл здійснив свій одинадцятий подвиг…
Є ще латинський іменник
Росяною вересневою стежкою повз сусіднє обійстя провадив донечку до школи. На стежці, наче вималюване, з перлинками роси на рум’янці, — яблуко (упало з навислої через огорожу гіллі). Вже сягнула по нього, але батьків голос перестрів дитячу ручку: «Не руш, то чуже…» Так і прожила з образом того яблука, навіть думкою не сягаючи по те, що чужою працею набуте…
LXXXV. Perna. Окіст
Perna
Окіст
Родове ім'я видатних римських політичних діячів Порціїв Катонів співзвучне зі словом «porcus»,
Серед наших синонімів окосту «найзапашніший» — шинка (похідні:
У редагованому «Лисі Микиті» не відчуваємо не лише місцевого, галицького, колориту, а й домінуючого тут запаху шинки (вудженини): «А в коморі — світе милий! / Нам аж очі заболіли, / Стільки там добра для нас: / Риби, сала та свинини / І масної солонини, / Ще й довженний ряд ковбас!»
Підказкою до розгадки може бути тут загадка про колеса (LXXVII): якщо чотири колеса селянського воза — брати, то не всі чотири ноги у свині — сестри, оскільки лише дві задні йдуть на вудженину, тож в однієї задньої ноги — лишень одна сестра, її «напарниця» — perna.
LXXXVI. Malleus. Молот
Malleus
Молот
Молот — б’є. Це — його робота. Б’є об таку ж, як і він сам, неподатливу твердь: у залізо, що пройшло крізь вогонь, у камінь. Молот — кує те, що не уступає йому в твердості. Кує — поки тепле. А що уступає — те кришить (згадаймо ще раз: «Так молот б’є: на друзки — скло, а сталь — кує»). Молот вимагає твердої руки: що більший розмах, то важчий удар. Рука коваля — тверда: свідком — залізо, що опиняється
Mente et malleo (
«Головою муру не проб’єш» — прислів'я не для молота. Іноді ж і людина не щадить себе — товче собою, як молотком…
LXXXVII. Pistillus. Товкач
Pistillus
Товкач
У молота — одна голова. Товкач — двоголовий. Між тими двома головами, що поперемінно в роботі, — шия. Як тим товкачем орудує селянин, приготовляючи собі сніданок перед виходом у поле, — знову ж таки Вергілій у своїй поемі «Сніданок» (цей твір, згадаймо ще раз, високо цінував Іван Франко): «Лівою — ще фартуха на кошлатих грудях зап’явши, / В праву бере товкача; зубці часнику, що із гострим / Духом, він тре, а тоді, коли сік він пустив, — усе інше […] / Діло близьке до кінця. Товкач не з трудом, як раніше, — / А веселіше по колу іде, послушний правиці…»
Полемос, бог війни, в комедії Арістофана «Мир» товкачем у ступі товче грецькі міста-поліси. А Плутос, бог багатства, в елегіях Теогніда перемішує у казані роди: знатні — з незнатними:
LXXXVIII. Strigilis aenea. Скребниця
Strigilis aenea
Скребниця
Подібно як з покритої воском дощечки пласким кінцем стилоса витирали непотрібні записи, так із тіла спеціальною скребницею (переважно після змагань, у лазнях) зішкрябували змішаний з потом пісок, олію чи іншу мазь, якою змащували тіло; потім купалися, опісля знов змащували тіло оливою. Була це пласка вигнута паличка, виготовлена з бронзи, срібла, слонової кості чи з іншого матеріалу; ручка здебільшого була оздобною (наприклад, у вигляді жіночої чи чоловічої фігурки). Відома статуя роботи знаменитого грецького скульптора Лісіппа (IV ст. до P. X.) представляє юнака, який, власне, орудує такою скребницею; статую так і називають: apoxyomenos —
Скребнички використовувались також у жіночому туалеті для зчищення з обличчя різних мазей та помад; така скребничка, певно ж, була дещо делікатніша, аніж звичайна (для «грубошкірих»), якій давали епітети:
LXXXIX. Balneum. Лазня
Balneum
Лазня
Римлян віддавна вабила вода. Купались у Тибрі, у домашніх, а потім — у суспільних, міських і приватних лазнях, які із зростанням багатств, у добу імперії, ставали дедалі розкішнішими: Рим пишався своїми гарячими лазнями, знаменитими термами, які вражали не тільки величною архітектурою, а й вишуканими вигодами: були тут різні відділи — палестри (зали для гімнастичних вправ), були гарячі, теплі, холодні й парові лазні, були басейни для плавання. Терми Доміціана і Каракалли мали понад три тисячі мармурових сидінь для гостей… У другому рядку загадки мова про т. зв. «гіпокауст», щось на зразок центрального опалення: під долівкою нагрівались котли, а пара з них розходилась трубами, закладеними у стіни й долівку.
Один із листів Сенеки (LXI) дає нам змогу зазирнути в римську лазню часів Нерона (а було їх за Августа вже 900): «Ось саме тепер довкола мене — різноголосий гамір (мешкаю ж над самою лазнею)… Уяви собі навалу голосів та звуків, через які можна зненавидіти власні вуха…» Тут автор «Листів» перераховує всі «джерела» тих звуків: усіх, хто, вправляючи м'язи чи голос, — то хрипить, то скрикує, то виспівує, то б'є м’ячем об стіну; над усіма — оклики вищипувача волосків (були й такі послуги); затихав він — натомість, не своїм голосом, позбуваючись волосків, верещав уже «клієнт»… «А ще, — веде далі філософ, — торговці напоями, ковбасами, солодощами та всілякою іншою поживою, — всяк на свій лад дає про себе знати»… Увесь той гам (плюс іще вуличний) Сенека, — на те він і стоїк, — використовує для своєї ж користі — гартується: «Змушую свій дух бути зосередженим на самому собі й не відволікатись на зовнішнє»…
«Emerge ad vitam meliorem» (
ХС. Tessera. Гральна кісточка
Tessera
Гральна кісточка
Римляни, окрім інших різних ігор, віддавна залюбки грали в кісточки. Були вони, як і ті, що їх нині використовуємо у грі, шестигранними; на кожній грані було певне число точок («очок»). Грою у прямому розумінні слова правив
Гральна кісточка у загадці — символ часто оманливої надії, завжди прихованого від людини майбутнього, непевного чергування успіху та невдачі… Уповати на щастя в азартних іграх, з погляду філософа, — то все одно що сподіватися втриматись на невтримному колесі Фортуни… «Людське життя — як гра в кісточки» (Теренцій)… І все ж іноді доводиться здаватися на волю випадку — кидати жереб. З-поза двох тисячоліть чуємо дзвінку латину Юлія Цезаря: «Alea iacta est» —
ХСІ. Pecunia. Гроші
Pecunia
Гроші
Спочатку гроші були
Втім, поет золотої середини, Горацій, не впадає у крайнощі: що поганого в тому, коли на столі всміхається сріблом сільничка?.. У скромному вжитку ті речі служать людині, «всміхаються» їй, а в надмірному — людина служить їм, про що й наше прислів’я: «Хоч на мені жупан дран, єсть у мене грошей джбан». Були, однак, і такі (серед них — Сенека), — хто величезними статками гартував свої чесноти, передусім, скромність: мовляв, не штука бути скромним у нестатках, а от у статках — таки штука…
Отож іще Алкей своїм афоризмом засвідчив владу грошей над людиною. У Римі ж срібні монети почали пускати в обіг щойно в III ст. до P. X. (першість тут, за Геродотом, належить лідійцям); винахідником монети римляни вважали Сатурна (або Януса), перший монетний двір знаходився на Капітолійському пагорбі на території храму староіталійської богині Юнони, що мала своїм епітетом «Moneta» (від
Уже саме слово «багатство», що є синонімом грошей, криє в собі, з погляду античних, хибу (vitium): людині, щоб жити, потрібно не
ХСII. Mulier quae geminos pariebat. Мати близнят
Mulier quae geminos pariebat
Мати близнят
Богинею рослинності, опікункою породіль була у римлян діва-мисливиця Діана (у греків — Артеміда). Відома вона як Ілітія, Люціна і Генітала. Їй, «триликій», бо під трьома йменнями вшановувалась, Горацій присвячує одну із своїх од (III, 22), уславляючи її, власне, як рятувальницю породіль (сапфічна строфа, якою складена ода, — теж м'якої, жіночої тональності):
Доречно зауважити, що Горацій був неодружений (
Автора «Загадок» і тут цікавить число «три»: одне тіло понесло в собі три душі. На думку античних матеріалістів (Лукрецій — їхній послідовник), тіло й душа — щось неподільне (
XCIII. Miles podagricus. Хворий на подагру воїн
Miles podagricus
Хворий на подагру воїн
Серед хвороб, про яких є згадки у римських авторів, чи не найчастіше згадувана — подагра (від
А що подагра таки допікає людині, про це — епітети: подагра
Про «обтяженого роками», надломленого важким військовим трудом воїна мовить Горацій у початкових рядках першої, адресованої Меценатові сатири. Справді, контраст між повносилою молодістю і немічною старістю особливо разючий, коли йдеться про військову людину: від граничної дієвості — до старечої бездіяльності…
XCIV. Luscus allium vendens. Одноокий торговець часником
Luscus allium vendens
Одноокий торговець часником
Загадка побудована на грі слів: лат.
Щодо однооких, то римляни вважали їх постійно готовими щось украсти. Про це, зокрема, Марціал у своїй епіграмі (VIII, 59). «Стережись такого гостя, — дораджує поет, — бо він, якщо вже нічого не трапиться під руки, то поцупить, замиливши очі твоєму слузі, бодай його сандалі»…
У третьому рядку загадки — антитеза: vendit — unde parabit (
XCV. Funambulus. Канатоходець
Funambulus
Канатоходець
Серед найрізноманітніших видовищ, якими римляни захоплювались і в давнину, й у нові часи (видовища з дикими биками, турами, вже у XVII ст., перебуваючи в Римі, описує Микола Гусовський у своїй «Пісні про зубра»), серед різних «циркачів», що виступали не тільки на аренах, а й на вулицях, площах, були також канатоходці. Детальніше про те циркове мистецтво, ще за декілька століть до автора «Загадок» — Петроній у своїй епіграмі:
До речі, вже десь на початку двадцятого століття у центрі Львова, свідчать записи, теж якийсь канатоходець ступав по напнутій між двома кам’яницями линві, й одного разу — нога таки зісковзнула з тієї «струни»…
Втім, ще античні застерігали, що негоже подивляти мистецтво рівноваги тіла, не зауважуючи тих, хто оволодів найвищим мистецтвом — утримувати рівновагу духу над життєвими урвищами (школа такого мистецтва — філософія).
Ця ж таки античність подала чимало зразків несхитності духу. Боецій, «останній римлянин», написав свій знаменитий твір, «Розраду від Філософії», у в’язниці: очікування страти зробило його філософську фразу ще глибшою, переконливішою… Рясніє й наша історія прикладами такої мужності (за всіх промовляє тортурований, але несхитний Остап із «Тараса Бульби» М. Гоголя)…
На дзеркальному плесі Пісочного озера у Шацьку, пізнього вечора, протяглася щонайтонша струна — від Марса, що в той час (2003) був найближче до Землі… Хтось таки й на ту струну ступить, поєднавши рівновагу тіла з такою ж рівновагою духу…
XCVI. De VIII tollas VII et remanet VI. Від VIII відніми VII, і залишиться VI
De VIII tollas VII et remanet VI
Від VIII відніми VII, і залишиться VI
Така цифрова головоломка побудована на імітуванні пальцями римських цифрЮ Пропонують таку розгадку: один якийсь палець — одиниця (І); два розведені (тут — великий і вказівний) — п’ятірка: V. Загадку можна розбити на три «дії». І) Розводимо великий і вказівний палець, щоб мати п'ятірку (V); решта пальців творять три одиниці (III), що в сумі дає вісім (VIII). 2) Забравши великий і вказівний пальці — забираємо самим і V, і II, тобто саму п’ятірку (V) включно з тими двома пальцями (II), що її творили, а це разом дає сім (VII). 3) Залишаються три пальці (III); якщо двома з них знову зобразити п’ятірку, то разом вони складуться у шістку (VI).
XCVII. Umbra. Тінь
Umbra
Тінь
Тінь віддавна — щось загадкове, містичне. Це і людина (без неї — і її тіні не буде), і не людина, а лишень — її тінь. Звідси — й уявлення про світ тіней у підземному царстві: там — безпам'ятні, безголосі подоби людей, тіні. В надземному світі, щоб була тінь, потрібне сонце; в підземному, щоб були тіні, навпаки, потрібно, щоб не було сонця. Полеглий герой у Гомера спускається у володіння Аїда (Невида) зі своїм «довготінним» списом. Але на межі того світу спис уже втрачає свій епітет: там він — просто тінь, яка вже не має своєї тіні, як і воїн — своєї. Там — самотність… Є щось загадкове, містичне, притягальне й у театрі тіней…
Але в загадці мова про ту тінь, яка невідступно йде за людиною, тінь наземну, яку годі відділити від тієї речі, завдяки якій вона і є тінню. «Дроворубе, зрубай мою тінь…» — благає у поезії Лорки всохле помаранчеве дерево, бо тільки так воно може позбутись своєї безлистої, безплідної тіні… Тінь дерева у спекотних краях — рятівний прихист для людини. Кожен античний поет віддав шану гостинній тіні — «першому храмові», в який входила людина (можна б укласти об’ємну антологію — про тінь). Початок першої Вергілієвої буколіки (пастушої пісні) — милий для кожної людини «образок»: «Тітіре, ти ото, лігши собі під буком розлогим, / Пісню пастушу свою на тонкій награєш сопілчині…»
«Хто мені скаже, що я таке?» — запитав блазня король Лір. А той: «Лірова тінь». І знову ж — загадка: чи слова блазня — це відповідь на першу частину запитання («Хто мені скаже…»), а чи на другу («…що я таке?»). Тінь — безмовна, але — і красномовна, і правдомовна у тій безмовності, як у Горація: «Pulvis et umbra sumus» (
XCVIII. Echo. Exo
Echo
Exo
Є декілька версій міфу про німфу Ехо, яка уособлює відлуння, що його чути у горах та лісах. За однією з них красуня Ехо, що прекрасно грала на сопілці, відкинула пристрасну любов лісового бога Пана, теж сопілкаря. Розгніваний Пан наслав на неї пастухів, затьмаривши їм розум. Вони зловили Ехо, пошматували її тіло і розкидали його по всій околиці. Але з волі Муз не загинув голос їх улюбленої вихованки: Ехо, чий голос разом із тілом прийняла Земля, відгукується, наслідуючи, як і колись, із сопілкою, голоси людей і птахів, грайливо повторює будь-які звуки…
За іншою версією, Ехо закохалася в Нарциса, але той не відповів їй взаємністю. Ехо, страждаючи, так висохла, що від неї залишився тільки її голос… Був іще міф про те, як Гера, ревнуючи свого чоловіка Зевса, розшукувала його в горах серед німф, але говірлива Ехо заважала богині. За це Гера відібрала їй мову; відтоді Ехо повторює лише закінчення почутих слів. Подібно — у т. зв. «зміїних віршах», загалом у двовіршах (елегійних дистихах), де початок гекзаметра відлунює наприкінці пентаметра, як-от: «Будить луну раз у раз, озиваючись десь у печерах, / Мукання із пасовищ, будить луну раз у раз».
Відлуння — то наче тінь голосу. Відсутність тіні — то пустеля для ока; відсутність відлуння — така ж пустеля для вуха, для душі. Людина в постійному очікуванні відлуння. Навіть у відкритому морі, коли берег далеко: «Гей-я, вдармо веслом! Хай здаля нам одлунює: гей-я!» Навіть у Космосі. Бо відлуння — це мовби доторк до межі, це повернення. «Мене жахає мовчання тих неосяжних просторів» (Паскаль про Космос). Саме мовчання, яким повниться простір, де немає, куди б не податися, жодних меж… Декілька збірок перекладів Г. Кочура — під однаковою назвою: «Відлуння». У тій назві — глибокий сенс перекладу, загалом життя: відлуння єднає людей у духовному просторі…
ХСІХ. Somnus. Сон
Somnus
Сон
«О ти, хто спиш, скажи мені, що таке сон», — запитує Леонардо з вершин Високого Відродження. Запитує античну добу, запитує свою, нашу й прийдешню: «Що таке сон?..» І немає на те запитання відповіді. Бо той, хто спить, — не відповість. А прокинувшись — теж не відповість, бо знатиме не більше, аніж той, хто запитує… Хтозна чи вклалася б в одну лишень книгу й антологія снів, справжніх і надуманих, що їх описали, починаючи від Гомера, античні автори. Та скільки б не було їх, тих описів, всі вони ведуть у світ незвіданого, у той загадковий стан, коли людина бачить із заплющеними очима (інакше й не побачить) щось найдивовижніше, химерне, абсурдне — у що, одначе, втрутитись не може. Бо не вона є «режисером» тих видовищ (точніше — видив)…
Інша річ — мрія, сон наяву, мрії-сни, коли сама ж людина вибудовує свої візії, погоджуючи їх зі своїми сподіваннями. Більша частина творів найелегійнішого з-поміж античних елегіків, Тібулла, — це, власне, сни наяву. Його сучасник, Проперцій, любив описувати таки реальні сни: «Бачив я, світе мій, сон…» (II, 26). Античні (як і ми) і вірили в сни, і не вірили в них (ще у Гомера — про дві брами сну: однією вилітають правдиві сни, другою — оманні). Дивувались, як і ми дивуємось: сон — «брат смерті», але водночас, той же сон, — щось найсолодше; як же сон може поєднувати непоєднувальне: смерть — і солодкість?..
Отож і сон, і те, що бачимо вві сні, — вічна тема. Скласти всі античні сни докупи — був би довжелезний (і таки цікавий!) «серіал». Але один кадр у тому серіалі вражав би найбільше. Це, з «Іліади», — коли Ахілл побачив уві сні свого полеглого друга Патрокла. Той нарікає на свою кривду: тіні померлих відганяють його душу від Аїдової брами, й блукатиме вона доти, поки друзі не спалять його тіла. Пророкує й Ахіллові близьку його смерть (віщі сни!), а далі просить: «Кості мої поховай од твоїх не окремо, Ахілле, / Разом, як ми в нашім домі зростали, нехай спочивають»… Йому ж — Ахілл: «Ближче до мене підходь! Обнімім один одного міцно / Й хоч на хвилину болючим уп’ємося щирим риданням!» Але дарма: хоча сон і брат смерті — між простягненими руками друзів пролягає нездоланна межа потойбіччя: «Мовивши так, простягнув він товаришу любому руки, / Та не обняв, — душа його зникла, як дим той, під землю / З шелестом тихим…» І захлинувся б од невимовного болю герой, якби не рятівне пробудження: «Скочив на ноги Ахілл…»
При сумній темі — для усмішки (епіграма пізньолатинського анонімного поета): «Сонячний Феб уві сні повелів, щоб вина не вживав я, / Феба веління — закон: поки не сплю, поти п’ю»…
С. Monumentum. Пам'ятник
Monumentum
Пам'ятник
Загадка підсумовує нескінченні роздуми античних над смертю — і життям у слові. Пам’ять — ось на що й вони покладали надію. Найстрашніше, що може чекати на людину (і в житті, і по смерті) — забуття. А щоб пам’ять тривала якомога довше, споруджували пам'ятники, monumenta (досл.
Отож, підсумовує автор «Загадок», ймення — не лише порожній звук (
Що таке «слава дзвінка», над тим думав і Т. Шевченко (як Горацій — син відпущеного на волю раба, так і він — відкуплений на волю син кріпака), тож невипадково закінчує свій «Заповіт», свій «Пам’ятник», знову ж таки, словом — «…незлим тихим»…
Отож, іще раз увиразнюючи циклічність композиції «Загадок» (стилос — пам’ятник), закінчімо наші роздуми на веселій ноті — пізньолатинським двовіршем: «Смерть не поглине мене: залишаю пам’ять про себе. / Ти лишень, книжко, живи — смерть не поглине мене»…
Примітки (до електронної версії)
Помилка набору, виявлена та виправлена верстальником електронної версії
С. 33: Воно — в дитячій душі, яка, хоч на слова ще не багата, зате відкрита для казки, для тієї незбагненної радості, що у білій барві, як в І. Буніна: «Ах темен, темен мир, и чувствуют [лиш] => лишь дети, / Какая тишина и радость в белом цвете».