Відлуння золотого віку

Антологія пізньої латинської поезії в перекладах Андрія Содомори

Від перекладача

«Золотий вік» римської літератури, чиє відлуння, поезія пізніших авторів, уперше звучить на сторінках цієї антології, невипадково визрів із суворого, залізного віку (про ті чотири віки людських поколінь читаємо ще в Гесіода): як розкішні описи весни у римських поетів вимальовуються на тлі «нетворчої» зими, так і поетичне слово представників золотого віку літератури (в поезії — передусім Верґілія, Горація, Овідія, елегійних поетів Ґалла, Проперція, Тібулла) виснувалось із того лихоліття, коли, серед брязкоту братовбивчої зброї, не надто промовистими були Музи. Кривава смуга міжусобиць і воєнних потрясінь завершувалась розпадом староримської Республіки і становленням Імперії — принципатом Октавіана Авґуста. Наставав золотий вік у подвійному сенсі слова: Рим дійсно ставав золотим (з переможними війнами сюди спливались, головно зі Сходу, незмірні багатства); а от римські поети, зверхньо дивлячись на «купи рудого золота» (Тібулл), плекали інше золото — золото душі, що їм світило від того прадавнього, яке, за переказом, засіяв справедливий Сатурн, покоління щасливих людей — тих, які ще не відали «клятої жаги золота» (Верґілій), не відали загалом, що таке золото, тому й жили — у золотому віці.

Чимало поетів проспівало хвалу вічному Римові: «Сонце щедре! Ти, що нам дні чергуєш / Повозом ясним і з висот проміння / Ллєш, — не бач, не знай понад Рим нічого / Більшого в світі», — ритмами сапфічної строфи звертається Горацій у своїй «Ювілейній пісні» до Сонця, що озирало тоді неосяжні простори закладеної Авґустом імперії. «Світові шлеш ти дари, до променів сонця подібні, / Ген, де ріка Океан землю в обійми бере», — елегійним дистихом, уже через декілька віків (жив напочатку V ст. після P. X.), вторить чільному римському лірикові Рутілій Намаціан, повертаючись із Риму до своєї родинної Ґаллії. Іншим у ті часи був Рим; інші, не такі бадьорі, як у Горація, ноти вчуваються у поемі Намаціана. «Ювілейній пісні» Горація, яку перед храмом Аполлона на Палатині виконував хор хлопців і дівчат (цвіт майбутнього Риму), — пісні, що була наче поетичним символом віри у вічну велич Риму, всміхалось ранкове сонце; на поемі Намаціана — елегійні тони призахідного сонця. Римові звідусіль грозять небезпеки, та й у самій Ґаллії, куди повертається Намаціан, уже господарюють германські племена ґотів.

Римська імперія — на порозі розпаду; антична культура — у проміннях вечорового сонця, в яке задивлятиметься доба романтизму. Намаціан із тугою прощається з Римом, а вже у нові часи французький поет Дю Белле, член літературної школи «Плеяда», перебуваючи у Вічному місті, — тужить за своїм родинним Анжу, але водночас пише збірку сонетів «Старожитності Риму». Цей же уродженець Анжу, автор трактату «Захист і прославляння французької мови», що став маніфестом «Плеяди», як і її представник П’єр Ронсар, дослухатимуться й до відлуння золотого віку римської літератури: «Cueillez dès aujourd’hui les roses de la vie» (Зарання рвіть, за дня, троянди, квіт життя), — акцентуючи стрімкий перебіг часу, майже дослівно повторить автор «Сонетів до Єлени» поетичний рядок із «Народження троянд», приписуваного Авсонієві (IV ст.), якого називають першим поетом нової доби. Давнина трансформується у нове; останнє стає першим. І над усім — живий голос латини: «І все — гроби: діла людини, / І виноградники, й доми. / Лиш урочиста мідь латини / Лунає з плит, мов спів сурми», — озвучує Олександра Блока українською у своїх «Відлуннях» Григорій Кочур. Так шанувальник античності — про Равенну, де похоронений великий Данте, провісник Ренесансу, доби, яку звіщала життєрадісна пісенна латина мандрівних співців — ваґантів; тих неспокійних душею «арґонавтів Середньовіччя», у чиїй творчості, як у Боеція, «останнього письменника античності», як і в нашого Сковороди, органічно переплелось біблійне з античним, щоб виразніше проступило — сучасне.

Отож, словами Овідія (його ж називають останнім поетом «золотого віку» римської літератури) — «Міняється все, а не гине». Незмінним залишається лише те, що вічно супроводжує людину, те, що є вічними темами літератури. Справді, «Нічого нового під сонцем». Бачило воно темну, з-під Ромулового плуга, борозну на Палатинському пагорбі — межу майбутнього Риму. Бачило велич Вічного міста. Бачило занепад тієї величі. Але у тих змінах — незмінне, вічне, що тінню ступає за людиною: кров, яку пролив Ромул, убивши на тому ж пагорбі свого брата Рема; міжусобиці, війни, ворожнеча… Незмірні багатства, породжені жадобою, — і крайня вбогість: «Бідний ти? Ну то звикай до бідності, Еміліане: / Гроші у нинішній час — для грошовитих лишень». Місто — село: «Тут споживаєш, там — з ниви живеш» (Марціал). Погорда до звичаїв свого краю і зазирання на чуже: «Нехтуй звичаєм заморським: бруду не бракує там» (Флор). Невміння задовольнятись малим (коли йдеться про потреби тіла): «Щоб за достатнє — я лиш достатнє вважав», — просить у Бога для себе й такої чесноти у своїй «Молитві» Авсоній, поєднуючи стоїчні засади з християнською мораллю. Людина — перед лицем найсуворіших випробувань (чи не найвиразніше — у Боеція). Добро і зло: «Не дай мені жодної змоги / Діяти зло; а добро — дай снагу мені в мирі творити», — Авсоній у цій же «Молитві». Людина і її ім’я, її рід: «Хай в чистоті збережу, яким є воно, батькове ймення». Життя і смерть: «Смерті хай не боюсь, але смерті хай і не прагну». Зваби, що підстерігають людину на життєвій дорозі: «Оджени, благаю, від мене / Змія, що серце людини бере на солодкі спокуси». Авсоній і тут (це його вислови) у біблійних образах трактує ще в Гомеровій «Одіссеї» започатковану тему зваб, що постають перед людиною на її на життєвій дорозі. Загалом же «Молитва» наче підсумовує, вже у новій тональності, морально-етичні засади античної, передусім стоїчної філософії.

Але й у вічному, незмінному, заходять зміни. Чи не найпомітніші — у ставленні людини до слова, що «було найвищою цінністю в системі цінностей античної школи й античної культури»[1], в розумінні ваги слова, у вмінні (цьому навчались у риторичних школах) ясно висловлювати свої думки, у прагненні, через слово, домогтись гармонії з довколишнім світом, засвідчити свою доброчесність, адже слово й для античних — дар богів. Не так у нинішньому, технізованому, світі: «Ми занурені в потоки слів, а технологічні відкриття їх примножують, клонують, змішують, стратифікуючи порожнечу. Один із виявів хаосу сьогоднішнього світу є нестерпне патологічне багатослів'я — багатослів’я усне й письмове. Але при такій надмірності слів потреба в поезії, потреба в поетичній структурі народжується, — хоч як це парадоксально звучить, — якраз із недостатності мови, через спустошення її змісту»[2]. «Філологічною», пісенною, як про це стислими гекзаметрами засвідчив Тукціан, була й любов: «Пісня — з любові, любов — бере початок із пісні; / От і співай, щоб любилось тобі; люби, щоб співалось». Не витримала випробування часом, здавалося б, нерозлучна пара — пісня і праця (розлучила їх технічна доба). З архаїчної далини (VII ст. до P. X.) долинув до нашого часу голос робочої людини при жорновому камені: «Мели, мели, млине, / Сам Піттак щоднини / гнув над жорном спину, / владар Мітілени». Як і тих (це вже смерк античності), хто мірно б’є веслами воду: «Гей-я, вдармо веслом! Хай здаля нам одлунює: гей-я!»…

Відлуння, квінтесенція звуку, — це також нові його барви, бо ж не крізь порожнечу йде голос. Нові жартівливі нотки зблискують у філософській темі часу (як у Марціала — про завтра, яке ніколи не настає). Шматок дерева, рештки судна, у цього ж поета, несподівано ведуть нас до знаменитого рядка із Верґілієвої «Енеїди»: «Sunt lacrimae rerum…» (Є таки сльози речей…). Авсоній (його твори рясніють ремінісценціями й цитуваннями поетів «золотого віку»), демонструючи тонкий дотеп і блискучу риторичну майстерність, забавляється знаним висловом «Друг — половина моєї душі»: «Йду вже. Без себе, однак, бо без тебе…» («До Ґалли»). Сенека, який належить уже «срібному вікові», поряд із епіграмами, що представляють катаклізми космічного масштабу («Все перемелює час…»), із вишуканою делікатністю пише… про дзвін у вухах. Елегантністю й гостротою думки приваблює Петроній, пишучи навіть про пущену жіночою рукою грудку снігу, в якому притаївся… вогонь. Безпретензійні, невигадливі загадки Симфосія насправді щонайкраще увиразнюють плеканий античними зацікавлений погляд на речі (дивитись — дивуючись), уміти не тільки дотепно, а й поетично сказати про все, що побачило око, скажімо, — про той же сніг: «Порох тендітний води, / легковажно падаю з неба. / Вогкий на сонці, пливкий у жару, сухий на морозі. / Землю засипавши всю, не барюся поповнити ріки». Саме від живого подиву людини, від її прагнення (і вміння!) засобами слова поділитися побаченим з іншими маємо нині ті «віконця» у тодішній світ, у побут простого люду (прочитаймо хоча б «Ґалльських мулів» Клавдіана). Настільки близький, настільки реальний той образок із життя, що лишень прикінцева міфологічна рефлексія нагадує нам: на цьому образку — призахідний відсвіт усе ще античної культури…

«Антологія» (грец.) — це пучок зібраних, точніше, дібраних квітів. Тут вони — з обширного духовного простору, що охоплює ледь не тисячоліття. Ті квіти різні, як різними є жанри представлених в «Антології» поетичних творів. Але більшість із них — дрібні квіти: тогочасні поети любили приглядатися, «в малому — велике уздріти» (Катон у «Дистихах»). Малі поетичні форми, наслідуючи Марціала, захищає і практикує, щоправда, не сягаючи Марціалового блиску, Луксорій. Малі форми, зважаючи й на досконалість античної поетики, вимагають особливої відточеності вірша й проникливості думки: поет часто розкриває закладені в обраному для зображення об'єкті видимі лише для розуму внутрішні протиріччя (та й сам об’єкт буває невидимим, як Ехо: «Хочеш мене змалювать — голос хіба що змалюй», — закінчує свою епіграму Авсоній). Звідси й антитези, парадокси, афористична стислість вислову, як-от у Флора (до речі, «Флор» у перекладі означає «квіт»): «Кожна жінка десь у грудях укриває їдь якусь. / Солодять уста жіночі, серце — шкоди завдає». Звідси й мистецтво деталізації — чи то поет описує мурашку (Петроній), чи потічок (Тіберіан), чи садибу (Авсоній), чи прихід весни (Пентадій), чи цю ж таки королеву квітів — троянду, яка, в «Народженні троянд», мов у сповільненому кінокадрі (фіксовано кожен порух, кожну тим порухом виповнену мить — у її запахах барвах, доторках) «випірнає, розпроменіла, в сяйві пелюстків» до ранкового, такого ж рожевого, сяйва, до свого перелітного життя: «Бачила Еос її у хвилину народження, ружу, — / Ввечері бачить її — зблідлу вже, без пелюстків»; звідси й «сонетна» кінцівка тієї перейнятої щирим чуттям поемки: «Дівчино, ружі зривай, поки цвіт ще неторкнутий, свіжий: / Знай же: так хутко й твої, юні ще, сплинуть літа». І тут, ми вже згадували, зворушений П’єр Ронсар, повторив той зітхальний заклик уже французькою: «Cueillez dès aujourd'hui les roses de la vie» — Зарання рвіть, за дня, троянди, квіт життя.

Звідси, врешті, чи не найбільші клопоти перекладача — дорівняти авторові стилістично, спромогтись на таку ж ясність думки й мови, на таку ж, як і в нього, повноту й щирість почуття. Належне знання мови ориґіналу, володіння віршем (обізнаність в античній метриці), розуміння засад перекладу, поетичний хист — цього ще не достатньо. Потрібно рідну мову, мову перекладу, знати й любити так, як античний поет любив свою латину (чи греку) — мову, якою писав, мову, яка живе, інакше б не жили, не дихали, не надихали й нині поетів і перекладачів писані нею поетичні твори. А що мова є звуковим відображенням гармонійної земної і небесної краси, то перекладач («Красу перекладаємо красою», — слушно зауважив Клод Гельвецій) покликаний відчувати цю красу, приглядатись і дослухатись до неї, щоб і його фраза була живою, дихала («Земля ж дихає, хіба не чуєш?», — Ґете до Еккермана), щоб вона пахнула: слова цього ж таки Ґете «поет пахне землею» стосуються й античної поезії. «Антологія», пучок квітів, саме тим запахом (якщо перекладачеві пощастило зберегти його) мала б торкнутися серця й сьогоднішнього читача.

Квіти, гармонія їхніх барв, — для зору. Поезія (антична ж передусім) — також для слуху. І хоча пізня латинська поезія не вирізняється метричним розмаїттям (тут переважно гекзаметр та елегійний дистих), усе ж класична давнина подекуди й тут озивається широкою палітрою віршових форм, отже, й настроїв. Так, перебіг дня в Авсонія не виливається у нудний опис: «день, крок життя» (Сенека) має свої, відповідні і порі, й заняттям, особливі ритми (ще ж Архілох закликав пізнавати «ритми життя», Горацій — його «барви»). Ранковому пробудженню пасує — світла, мелодійна строфа, названа сапфічною. Перші три вірші у ній, ритмічно неоднорідні, з енергійною цезурою посередині, наче розворушують, проганяють сон, а знаменитий адоніїв вірш, кінцівка строфи (-UU-U), — мовби заколисує:

Сонце, день новий, відчиняє вікна, Ластівка в гнізді вже щебече зрання, Ти ж, мов щойно ніч, а чи лиш опівніч Спиш, Парменоне.

Читачеві, щоб належно прочитати цю строфу (до речі, чи не найважчу для реконструкції в перекладі), не конче знати метричну схему, за якою скомпоновано першотвір, місце цезури тощо. Потрібно саме прочитати, бажано вголос, як і читали античні, з увагою чи навіть повагою до слова (жаль, що у наших школах навчають читати… під секундомір) — і напевно відчуємо принаймні відлуння ориґінальних ритмів античної лірики. Одне слово, українська фраза у пропонованому перекладі, принаймні цього домагався перекладач, є природною звуковою ілюстрацією того чи того віршового розміру першотвору. Отож, пробудженню — сапфічна строфа; заняттю — прудкі ямби: «Агей-но, хлопче, рухайся!..»; молитві — поважні гекзаметри і т. д. Різним віршем складені «Вислови семи мудреців». Справжній «парад» віршових форм — у Боеція: мислитель, що тонко знався й на музиці (писав «Настанови з музики»), відтінює свої прозові пасажі мовби акордами, що співзвучні і його настроям, і філософським роздумам. Наука й поезія знайшли, мабуть, своє останнє єднання в «останнього римлянина» — автора «Розради від Філософії», де, як і в перших пасажах Овідієвих «Метаморфоз», вирізьблюється, уже на новому рівні, духовна вертикаль — образ людини, яка споглядає небо.

Та хоч яких зусиль докладаймо, щоб донести звуковий образ ориґіналу, отже, його емоційну й естетичну вагу, щось неодмінно залишиться поза рамками перекладацьких зусиль і можливостей. І не тому, що наша мова вбогіша на зображувальні засоби, а тому, що інша. Поза рамками залишається те, про що О. Блок у «Равенні», — дзвін латини. А той дзвін — у гармонії звуків, у вивіреній пропорції між голосними й приголосними у слові, звідки й чистота звучання, що окрилює фразу; ось чому так багато крилатих висловів саме в озвученні латини. Обмежимось єдиним прикладом — епіграмою Марціала (IX, 97), де, як у зміїних віршах, початок гекзаметра повторюється (наче відлунює) наприкінці наступного вірша — пентаметра:

Rúmpitur ínvidiá quidám, caríssime lúli, Quód me Róma legít, rúmpitur ínvidiá…

Рве уже заздрість когось, мій Юлію, що на дозвіллі Рим читає мене, рве уже заздрість когось…

Rúmpitur ínvidiá (дослівно: «розривається від заздрості», «ось-ось лусне від заздрості») — це саме та окрилена звуковою гармонією ритмічна і смислова одиниця, поетична формула, яка вперто не піддається перекладові (такими «формулами» рясніє поезія латинських авторів). Можна переказати, про що говорить автор, можна наблизитись до поетичного звучання тієї фрази, як у пропонованому перекладі, але не можемо її окрилити: вона надто перевантажена (це видно навіть на око), в ній немає тієї гармонії, що в ориґіналі: тут — 8 приголосних і 7 голосних; у нашому варіанті — 12 приголосних і 6 голосних. У російському ж перекладі Ф. Петровського втрачено не лише акцентовану приголосним «р» таку потрібну тут емоційну рвучкість, а й, що особливо відчутно, — афористичну самодостатність: «С зависти лопнуть готов». А ще ж — тонка іронія: Rúmpitur ínvidiá — наче відгомін героїчного зачину «Енеїди» (Árma virúmque cano… Зброї і мужу — мій спів…); героїчний тон — і пихатий чоловічок, який ось-ось лусне від заздрості. І все ж є чимало й таких місць, де переклад усе ж наближається до першотвору, зокрема, у тих пасажах, що ваблять грою слів, мелодійним звукописом, як, скажімо, у згадуваного вже Флора, у тій мініатюрі, що так нагадує пісенні ритми майбутніх ваґантів:

Грушу з яблунькою разом посадив я у саду, На корі накреслив ймення — звірив їй свою жагу. З того часу нема спасу — палахкоче серця пал, Древо кріпне, серце сліпне: з букви гілка, з гілки — жар.

Подібно — й у знаменитому «Нічному святі Венери», озвученому прадавнім хореїчним віршем, — поезії, що перегукується із зачином Лукрецієвої поеми, де все пульсує невгамовною, давньою, як і сам світ, жагою продовження роду, жагою любові:

Завтра, хто любив, хай любить! Завтра, хто ще не любив! Це ж весна, весна співуча, із весною світ родивсь. Навесні — до серця серце, птах до птаха — навесні…

Є якась особлива магія живого голосу, що долинає із давнини, голосу людини, голосу природи. Сучасником згадуваного Піттака, володаря Мітілени, що на Лесбосі, одного із семи мудреців, був знаменитий лірик Алкей. В одній із його поезій, точніше пісень, — голос зозулі, що кує десь за мурами міста. Найпізніший представлений у нашій антології поет із подібним іменням Алкуїн (735—804) теж доносить до нас голос тієї пташки — у своїй «Суперечці весни з зимою», що є найвіддаленішим відгомоном буколічного жанру. Відступає переможена теплом зима. А голос зозулі — то наче голос самої природи, яка прокидається з кожною весною, пориває із ситою млявістю, з холодною мовчанкою, кличе до праці, до пісні. Кінцівка цього твору, з уст сивочолого пастуха Палемона, — то очікування тієї одвічної обнови, відродження і природи, й людини, віра у новий Ренесанс:

То прилітай же мерщій, не барись, голосиста зозуле! Ти — солодка любов, усім найжаданіша гостя. Все тут чекає тебе — і земля наша, й небо, і море. Мила зозуле, вітай (на віки не на рік лиш) — вітай нам!

Андрій Содомора

Від упорядника

Антологія «Відлуння золотого віку» присвячена латинській поезії доби пізньої античності. Український читач цієї поезії майже не знає. Її іґнорують університетські курси: студенти-філологи читають лише прозаїка Апулея і, можливо, історіографа Светонія, а філософи і богослови — Авґустина, Боеція та інших ранніх Отців церкви, яких, зрештою, віднесуть радше до середньовіччя, аніж до античності. Не надто тішили цю поезію своєю увагою й перекладачі. Мабуть, перший, хто почав освоювати її українською мовою, був Микола Зеров, який ще у 1930-х pp. переклав деякі найяскравіші твори епохи: безіменні «Нічне свято Венери», «Народження троянд» і «Пісню веслярів», Клавдіанового «Веронського діда», окремі речі з Рутілія Намаціана і Авсонія, дещо з «малих поетів» (Сульпіцій Луперк, Пентадій)[3]. Після Зерова перекладачі до поезії цього періоду зверталися рідко. Лише Ю. Кузьма 1979 р. опублікувала переклад II еклоги Немесіана[4], а В. Маслюк переклав дещо з Авсонія і Намаціана для своєї хрестоматії римської поезії[5], де вмістив також більшість згаданих перекладів М. Зерова і Ю. Кузьми. У тій же хрестоматії побачив світ український переклад М. Борецького частини «Дистихів Катона» і байок Авіана (дві з них публікувалися й раніше[6]). Звичайно, не можна не згадати і попередні переклади А. Содомори: «Розрада від Філософії» Боеція (2002) з її численними поетичними пасажами і недавній повний переклад «Дистихів Катона» (2009).

Варто зазначити, що таке незнання цієї літератури і така до неї неувага — явище новіших часів (і не тільки в Україні). У середні віки чимало з перекладених тут творів були незмінним шкільним читанням — поряд з класиками «золотого віку», — і часто саме завдяки цьому вони дійшли до наших днів. Кожна епоха по-новому звертала увагу на тих чи інших авторів, і деякі з них у різний час були у великій пошані, зокрема, і в Україні. Промовистим свідченням широкої популярності цієї поезії є один з будинків поч. XVII ст. на львівській ринковій площі, на фасаді якого читаємо в ориґіналі три сентенції з анонімного пізньолатинського циклу «Вислови семи мудреців» (колись його приписували Авсонієві)[7]. А в зібранні праць Г. Сковороди не випадково натрапляємо на його робочу виписку з настанов німецького ритора А. Бухнера (1591—1661 pp.), де той рекомендує читати і наслідувати Клавдіана як «поета з особливо ясним і приємним стилем»[8]. Звичайно, це не єдині свідчення присутності пізньоримської поезії у нашій культурі.

Мабуть, сьогодні, коли вже заповнено найбільші прогалини в освоєнні римської літератури українською мовою (маємо і Верґілія, і Горація, і Овідія, і Лукреція, і повний корпус елегіків, й низку інших класичних авторів)[9], настав час для того, щоб уважніше придивитися і до її продовження у добу пізнього Риму.

* * *

Тривалі культурні явища ми звикли оцінювати термінами зародження — становлення — розквіт — занепад. І природно, що у кожному явищі насамперед цікавимось тим, що вважаємо його розквітом і «класикою». Саме класичних авторів найперше і найбільше читаємо, їх же найбільше перекладаємо і досліджуємо. Завдяки класикам попередники теж не обділені увагою: завжди цікаво простежити ґенезу явища, зрозуміти, що підготувало ґрунт для його розквіту. Попередники були першими — і вже цього досить, щоб ми ставились до них з увагою і повагою — навіть тоді, коли виразно бачимо їх слабкі сторони.

У тих, кого історія ставить після, доля переважно сумніша. Вони не цікаві нам у зв'язку з класиками — бо не спричинялися до їх появи. Вони завжди перебувають у тіні класиків, бо, навіть якщо творили достойні речі, то все одно були другими, вторинними, похідними. Підсвідомо ми вже заздалегідь сприймаємо їх як епігонів[10].

Саме поезії «епохи після» і присвячено нашу антологію.

Чи виправдана упереджена неувага до цілих століть розвитку римської поезії? Чи серед відверто неориґінальних текстів не «проочуємо» справжніх шедеврів світової літератури? І чи не забуваємо, називаючи цю епоху кінцем античності, що вона водночас була початком нової європейської цивілізації, яка постала на античних підвалинах, і що саме ця «пізня» доба передала Європі надбання античної класики? Сподіваємось, наша антологія заохотить читача все-таки приглянутись до скромної поезії «схилку античності» і скласти про неї своє власне враження.

Тож якою постає пізня латинська поезія зі сторінок антології «Відлуння золотого віку»?

Перший розділ є ніби прологом до основної частини. Тут читач побачить епіграми трьох авторів «срібного віку» (І ст. н. е.) — Сенеки (4/5—56), Петронія (пом. 66) і Марціала (бл. 40 — бл. 104). Золотий вік (друга пол. І ст. до н. е. — поч. І ст. н. е.) — з його велетами Горацієм, Верґілієм, Овідієм та іншими — минув, умови для розвитку літератури уже не ті, що були за Авґуста: досить згадати, як закінчили своє життя той же Сенека чи Петроній. Але за інерцією література й далі бурхливо розвивається, шукає нові форми, дає класичні зразки жанрів. І хоча й ця доба у певному сенсі є «добою після» — після золотого віку, — все ж це фактично ще доба римської класики.

Епіграми авторів класичного срібного віку в антології, присвяченій пізній поезії, опинилися не випадково. Марціал — класик епіграми, законодавець жанру, що був серед найпопулярніших і в пізню добу. Окрім того, він — один з останніх поетів-класиків. А жива побутова натуральність його образів, часто з увагою до найменших деталей, чимось дуже суголосна з побутовістю і увагою до деталей цілої низки найкращих зразків пізньої поезії.

Що ж стосується епіграм, збережених під іменем Сенеки, то насправді лише декілька з них можуть належати справді цьому авторові. Інші ж є значно пізнішими імітаціями. Те саме стосується й Петронія. Варто також зазначити, що епіграми обидвох цих авторів дійшли до нас насамперед у складі «Латинської антології» (поч. VI ст.) — збірки, що є одним з найважливіших джерел саме пізньолатинської поезії (детальніше про це — далі).

Але основна увага нашої антології зосереджена все-таки на поезії «пізній». З другої половини II — першої пол. III ст. до нас дійшло дуже мало вартих уваги зразків поезії, хоча відомо, що література цієї доби розвивалася досить активно (можливо, з більшим акцентом на прозу). Перше, власне пізньоримське, ім’я в антології — це Немесіан — поет, що походив з Карфагену і творив у другій пол. III ст.

Біографічних даних про Марка Аврелія Олімпія Немесіана майже не маємо. Знаємо, що він працював у двох жанрах — дидактичний епос (втрачені поеми про рибальство і мореплавство, а також поема «Про полювання з собаками», від якої збереглось перших 325 віршів) і буколіка. Властиво, Немесіан — останній відомий нам римський буколічний поет. До нас дійшли чотири його еклоги, написані у традиціях Теокріта і Верґілія, гарною класичною мовою. В антології вміщено переклад першої з них.

Майже століття відділяє Немесіана від найвідомішого поета епохи — Авсонія (бл. 310 — бл. 394), якого ще називають першим французом світової літератури. Адже, як і більшість поетів своєї доби, Авсоній був провінціалом і практично все своє життя прожив у Ґаллії, де, власне, й народився — у великому на той час культурному центрі — місті Бурдиґалі (Бордо), у сім’ї відомого лікаря. Тридцять років викладаючи у рідному місті граматику і риторику, Авсоній здобув славу блискучого поета і вченого, і в 364 р. один із останніх могутніх римських імператорів Валентиніан І (364—375 pp.) запрошує його вихователем до свого малолітнього сина Ґраціана. Згодом, з приходом юного Ґраціана до влади (375—383 pp.), починається блискуча політична кар’єра Авсонія: молодий імператор обдаровує свого вчителя і його родину найвищими посадами: 378 р. Авсоній стає префектом Ґаллії, а згодом й Італії, 379 р. отримує найпочеснішу (хоч на той час вже позбавлену реальної влади) державну посаду — стає консулом. Однак, політична кар’єра Авсонія була такою ж блискучою, як і короткою: 383 р. Ґраціан гине у ході військового перевороту, Авсоній покидає політичні справи і повертається до рідних маєтків біля Бурдиґали, щоб повністю присвятити себе літературі. Тут він і помирає через десять років, встигнувши ще підготувати і видати (на прохання нового імператора, Феодосія) повне зібрання своїх творів.

Кінець життя Авсонія припадає на тривожний для імперії час. Останні потуги імператорів зберегти єдність і силу імперії приречені на поразку. Феодосій у 394 р. востаннє об’єднує імперію під одноособовою владою, але вже через рік, після його смерті, імперія знову розпадається на західну і східну. І якщо східна ще тисячу років «в особі» Візантійської держави у певному сенсі продовжувала традиції Римської імперії, то західна дуже скоро (через яких 80 років) остаточно розпадеться під натиском «варварів». Вже на початку Авсонієвої політичної кар’єри кордони імперії ледве стримували натиск варварів, і, зрештою, у 376 р. ґоти проривають Дунайський кордон і спустошують Балкани, а згодом й Італію; у 406 р. натиску варварів не витримує кордон рейнський: поступово франки, бурґунди, вандали і ті ж ґоти заповнюють Ґаллію, Іспанію, Африку; у 410 р. сам Рим вперше за 800 років здасться на волю ворога і зазнає грабунку від ґотів; 455 р. те саме доведеться зазнати від вандалів. Римські імператори поступово перетворяться на маріонеток реальних господарів ситуації — варварських ватажків. 476 р. імператорів перестануть проголошувати. Цей рік і стане для істориків формальною датою кінця Римської імперії, а отже й античності взагалі.

Проте, читаючи Авсонія, чиє досить об’ємне однотомне зібрання творів збереглось до наших днів, ми практично не зауважуємо назрівання цих катаклізмів: як і варто було сподіватися, поетичний світ поета, який, як ніхто інший, належав до класичної шкільної риторичної традиції, переважно сконструйований на матеріалі авторів золотого віку та інших давніх класиків.

Авсоній — автор переважно малих форм. Більшість його поезій — це різного роду епіграми, часто безпосередньо взоровані на конкретні грецькі чи римські зразки. Серед іншого він написав цикл епітафій на героїв троянської війни, які є зразком одного з типових шкільних жанрів — тексту на задану міфічну тему.

Авсоній, чиї твори не визначаються ні особливою глибиною, ні ориґінальністю, все ж залишив і справжні поетичні перлини. Серед них надзвичайно тепла лірична ідилія «Садиба» й один з найцікавіших його творів — цикл «Перебіг дня», в якому автор у дуже живих, яскравих побутових картинах змальовує свої заняття впродовж дня, демонструючи водночас і віртуозність версифікатора (зокрема, звертає на себе увагу метричне багатство циклу), і поетичну вченість (сповнюючи текст відвертими і прихованими ремінісценціями з класичних авторів). Про те, що надворі вже народжується християнська епоха, нагадує нам молитва до триєдиного християнського Бога з цього ж таки циклу, яка показує, що Авсоній, очевидно, вже християнин. Що, зрештою, ніяк не дисонує з тим, що його художній світ все ще переважно традиційно «поганський»: як уже було сказано, на предметному рівні настрої сучасного Авсонієві світу не надто вплинули на його поезію.

З більших творів Авсонія заслуженою славою користувалась невелика «каталогічна» поема «Мозелла», у якій поет яскраво і «вчено» описує ріку Мозель (у сучасній Німеччині). Проте, переклад «Мозелли», як і решти творів Авсонієвого корпусу, залишається справою майбутнього.

Якщо придворне і доволі високе державне становище Авсонія загалом не надто вплинуло на його поезію — у своїй творчості він лишився ритором і шкільним поетом, — то молодий грек, який з'явився при імператорському дворі в останні дні Авсонієвого життя, став класичним придворним поетом.

Йдеться про Клавдія Клавдіана, грека з єгипетської Александрії, «останнього великого римського поета». Клавдіан починав писати рідною мовою. У так званій «Грецькій антології» збереглось декілька його епіграм, до наших днів дійшли й фраґменти його грецької поеми (та її латинського перекладу) «Гігантомахія». Але основний його доробок — пов'язаний з імператорським двором — вже латиномовний.

Ми не знаємо, коли Клавдіан народився і коли помер. Але, писана на актуальні політичні теми, його поезія дозволяє доволі точно датувати час його активної творчості — коротке десятиліття між 395 і 404 роками.

Після смерті Феодосія (395 p.), імперію було знову розділено — між його юними синами: одинадцятирічний Гонорій став імператором західної римської імперії, а вісімнадцятирічний Аркадій («перший візантійський імператор») — східної. Зрозуміло, що реальної влади вони не мали. При Аркадієві спочатку регентом був впливовий префект Сходу Флавій Руфин, а з кінця 395 p., коли того було вбито, першою особою держави став придворний євнух Евтропій (до своєї загибелі у 399 p.). На заході роль регента виконував полководець Феодосія — напіввандал Стиліхон (до 408 p., коли його було страчено за звинуваченням у змові з варварами).

Клавдіан творив у драматичний період історії імперії. Як писали давніші історики, у той час були зруйновані бар’єри, що так довго розділяли «дикі і цивілізовані народи». Варвари починали господарювати у провінціях імперії, а східний і західний двори, здавалось, більше переймалися боротьбою між собою, ніж із зовнішнім ворогом, якого, до того ж, часто використовували один проти одного, від чого тільки зростала могутність варварів — майбутніх володарів Європи.

Основний доробок Клавдіана — це панегіристична й інвективна поезія. Він красномовний, патетичний, улесливий і вишукано багатослівний (звідси і його майбутній авторитет у барокових поетів). На відміну від Авсонія, Клавдіан віддає перевагу більшим жанрам. За короткий час своєї літературної активності він написав цілу серію панегіриків: починаючи від хвали на честь консулів 395 р. і продовжуючи уславленням юного імператора Гонорія та дійсного правителя Стиліхона. Паралельно Клавдіан пише інвективи проти головних політичних противників Стиліхона: Руфина і, згодом, Евтропія. Ті самі хвалебні й інвективні мотиви звучать і в його епічній поемі «Про війну з Гільдоном», де описано африканський конфлікт 397 року, в якому перетнулися інтереси обох дворів.

На відміну від спокійного «кабінетного» Авсонія, що більше жив у світі давніх книжних образів і реалій, Клавдіан, справно виконуючи роботу придворного поета, активно відгукувався і на політичні події. Однак цікаво, що за всією цією злободенністю і «актуальністю» Клавдіанової «офіційної» поезії справжня, настроєва картина епохи не прочитується. За традиційним для жанру піднесеним, енергійним пафосом не проступає відчуття тієї катастрофи, яка нависла над тогочасним західним світом. Впускаючи до свого художнього світу актуальні реалії, Клавдіан не впускає духу і настрою часу, а вибудовує із цих реалій класичні піднесені конструкції.

Зовсім інший Клавдіан постає перед нами у малих жанрах. Тут він показує себе, з одного боку, вихованцем тієї ж шкільної риторичної традиції, що й Авсоній, — в епіграмах на незвичні явища природи, на дивовижні витвори людини (наприклад, перекладений в антології опис «Архімедової кулі»), на окремі людські типажі тощо. У тій же традиції — вміщений в антології яскравий побутовий «портрет» ґалльських мулів, у якому особливо виразно проявляється характеристична для епохи поетика буденності. Серед малих творів є й невеличка елегійна поезія, відома під назвою «Веронський дід» (також подана в антології). У цьому справжньому шедеврі Клавдіан показав себе тонким і глибоким ліриком. У контексті тих катаклізмів, які переживала імперія, ця елегія звучить особливо зворушливо. Столичний, придворний поет, на очах у якого руйнується старий світ, віками виплекана цивілізація, ніби намагається сконструювати хоч якусь оазу сталості, незмінності. І він конструює її в образі «старця, що ніколи не покидав околиць Верони». Його образ виходить водночас і дуже теплим, і глибоко трагічним. Ми відчуваємо, що ідилічність картини базована на обмеженості світозору старця, на тому, що його світ — це лише його дім, і всі довколишні бурі просто не торкаються цього світу. Загалом образ базується на старих класичних ідилічних мотивах, на протиставленнях свого малого простору — і чужого зовнішнього, які так яскраво ще чотири століття перед тим розробив Горацій і елегік Тібулл. Але у Клавдіана є один важливий, принципово новий штрих: його герой — старець. І це дає відчуття тривання у часі, відчуття особливо захищеної недоторканності. Ніби старець цей пережив усі історичні перипетії — від золотого віку імперії і до теперішньої епохи катастрофи, — але довкола нього нічого не змінилось. Клавдіан ніби знаходить у цьому трагічно ідилічному образі бодай якийсь клаптик старої цивілізації, яка має шанс перетривати усі катаклізми. У такому контексті його елегія звучить особливо зворушливо.

Щодо більших творів, то Клавдіан написав також одну досить цікаву епічну поему на міфологічну тему «Викрадення Просерпіни». У нашій антології вміщено її зачин, у якому вже вкотре в античній поезії звучить мотив «кінця золотого віку».

Клавдіан помер, мабуть, у молодому віці. Після плідного творчого десятиліття він раптом замовкає. Можливо, гине разом зі страченим у 408 р. Стиліхоном (як його фаворит і панегірист), але, найімовірніше, не доживає навіть до цієї страти, бо сліди його в історії губляться вже після 404 р.

«Останнім римлянином за своїм світоглядом» називають іншого провінціала — цього разу вихідця з ґалльсько-римської знаті — поета і державного діяча Рутілія Намаціана. Він з’являється на історичній арені через десять років після «зникнення» Клавдіана. На імператорському троні далі сидить Гонорій (до своєї смерті у 423 p.), але ситуація при дворі сильно змінилась. У 408 p., як ми вже згадували, страчено Стиліхона — чи то за змову з варварами, чи просто за вміння з ними домовлятися. А вже 410 року Рим здався ґотському королеві Аларіхові. І хоч столицею Гонорія на той час була вже неприступна Равенна (у північно-східній Італії), а Аларіх довго в Римі не затримувався, сам факт падіння «Вічного міста» був тяжким, гнітючим ударом для сучасників. Загибель старої цивілізації виглядала неминучою.

За таких власне обставин ми застаємо Намаціана в Римі, де у 414 р. він був префектом (міським головою з найширшими повноваженнями). Але вже 416 року Намаціан покидає Рим, щоб повернутися на батьківщину, в Ґаллію, де господарюють варвари. Згодом він написав подорожню поему (так званий ітінерарій) «Про своє повернення», де, власне, й описав шлях додому. Поема збереглась, хоч і не повністю.

Якщо Клавдіан писав на злобу дня, то Намаціан радше пише про вічне. Можна сказати, що він малює урочистий і гордий образ невмирущого і непереможного Риму на тлі занепаду і руїни. Він нарікає на варварів, гнівно нападає на вже страченого Стиліхона (того самого, якого ще зовсім недавно оспівував Клавдіан), але все це тільки тло. Головний персонаж його поеми — вічний, славний, великий Рим.

У нашій антології вміщено найвідомішу частину поеми: прощальну молитву чи то до самого Риму, чи то до його патронеси — богині Роми.

Очевидно, до тієї ж неспокійної епохи (поч. V ст.) треба віднести і збірку із 42-х віршованих байок Авіана. Про автора нічого не знаємо, але твори його мали велику популярність у середньовіччі; цьому, звичайно ж, сприяв «педагогічний» характер самого жанру: байки Авіана надовго стали обов’язковою шкільною лектурою.

Відомо, що у римську літературу «Езопову байку» ввів Федр (1-а пол. І ст.), проте зразком для Авіана слугував не він, а грецький байкар Бабрій (II ст.), але, мабуть, не безпосередньо, а через одну з пізніших латинських прозових переробок. На відміну від Федра, який орієнтувався на «масового», плебейського читача, Авіан пише для вченої публіки. Його мова претендує на вишуканість, він сповнений ремінісценцій із Верґілія і показує себе адептом високої поетичної традиції, щоправда, як додають дослідники, адептом не надто вмілим. Зокрема, звертають увагу на невідповідність форми елегійного дистиху змістові байки: адже дистих членує текст на певною мірою закінчені сегменти — у той час, як байка за своєю природою — жанр лінійний, з тяглим сюжетом, — тому плинність розповіді такою строфою рветься. Не дуже відповідає «низькому» байковому змісту й високий стиль Авіанової мови. Зрештою, цим, зокрема, Авіан нам і цікавий: тут певною мірою проявляються загальні поетичні тенденції епохи. Окрім того, варто зауважити, що для IX–XVI ст. Авіан взагалі був єдиним відомим античним автором віршової байки. Тому в його особі ми бачимо ще й яскравий приклад того, як саме пізня античність часто була для середньовічної Європи безпосереднім ретранслятором класичної традиції.

Упродовж V ст. західна Римська імперія невпинно наближається до неминучого кінця. У країні далі господарюють варвари, воєначальники ведуть між собою жорстоку боротьбу за можливість поставити свого імператора, хоч його влада вже давно тільки номінальна. У 455 р. Рим переживає нову страшну навалу варварів — цього разу його спустошують вандали (у добу Просвітництва недобра пам’ять про цей «акт вандалізму» твердо закарбується у лексиці всіх європейських мов), і, нарешті, настає 476 рік, коли імператорів у західній частині імперії, як уже згадувалося, взагалі перестають проголошувати. Єдиним формальним спадкоємцем великої імперії залишається Константинополь, а захід фактично розпадається на незалежні утворення під контролем варварів — нових господарів Європи. Для істориків 476 р. — дата кінця античності і початку середньовіччя. Але в культурі, як відомо, «середньовіччя» почалося задовго до цієї дати — так само, як і «античність» її надовго перетривала.

Вже після цієї межової дати народжується наступний герой нашої антології — один з найяскравіших мислителів Риму, Северин Боецій (бл. 480 — 524/526), чий трактат «Розрада від Філософії» у середні віки був однією з найпопулярніших книг — поряд з Біблією і Верґілієм.

Життя Боеція припадає на досить сприятливий для культури період (згодом його навіть назвуть «остґотським відродженням»). З 490-х pp. Італія опиняється під владою остґотського короля Теодоріха (помер 526), який, хоч формально і визнавав владу східного імператора, все ж правив Італією фактично як незалежним королівством. Теодоріхові вдається на якийсь час відновити зруйноване господарство, привести до порядку міста, він підтримує розвиток наук. При тому, Теодоріх практично повністю зберігає всю місцеву бюрократичну систему: у Римі далі засідає сенат, обирають консулів, діють старі римські закони. В Італії ніби паралельно співіснують дві культури — місцева італійська і новоприбула ґотська.

Боецій походив з давнього римського сенаторського роду. Вже у молодому віці він здобуває славу універсального вченого. Серед іншого, Боецій перекладає латиною спадщину Платона, Арістотеля, Архімеда, Евкліда, Птолемея (згодом Західна Європа середніх віків буде знайомитись з грецькою філософією саме за перекладами й іншими працями Боеція — знову автор нашої доби стає «ретранслятором» античності для середньовіччя). Вдається Боецію зробити і блискучу політичну кар’єру. Ми не знаємо деталей його біографії, але відомо, що вже в юності він стає сенатором, у 510 р. застаємо його консулом, а у 522 р. він отримує найвищу посаду в Теодоріховому королівстві — «магістра служб», фактично, «першого міністра». Але довго займати цю посаду йому не судилось. Вже наступного року Боецій стає жертвою дрібних інтриг на тлі великої політики. Його звинувачують у таємних зв’язках зі східним двором (Теодоріх на той час перебував у конфлікті з Константинополем) і «за державну зраду» ув’язнюють, а згодом і страчують.

Саме під час ув’язнення Боецій написав свою найзнаменитішу працю «Розрада від Філософії», у якій проявив себе не лише блискучим «життєвим» філософом у сенеківському дусі, але й тонким філософським ліриком: трактат побудовано на чергуванні прозових і поетичних частин. Звертає на себе увагу незвичне для епохи метричне багатство цих поезій. Добірку їх пропонуємо в антології.

Знався з Боецієм «останній римський елегік» Максиміан. Принаймні, про це він сам пише в одній зі своїх елегій. Про нього відомо дуже мало. Вся інформація (і та — малодостовірна) — з його власних текстів: звідси дізнаємося, що він етруського походження, мешкав у Римі, а у старшому віці їздив з посольством до Константинополя. Збереглись його елегії, знову ж таки, завдяки школі — незважаючи на часом доволі відверті еротичні місця, Максиміан був серед шкільних авторів. Очевидно, цей статус йому забезпечили хороший класичний стиль і легкість вірша. Максиміан писав у традиціях римської елегії епохи Авґуста, але його ліричний герой — не традиційний юний коханець: подібно до того, як Клавдіан створив «старечий» варіант сільської ідилії, так і Максиміан ліричного героя своєї елегії вивів у вже похилому віці — з відповідними настроями і новими мотивами. В антології перекладено другу з шести відомих нам Максиміанових елегій.

Якщо три автори срібного віку є свого роду прологом до нашої антології, то її найпізніший поет Алкуїн (бл. 735—804) — ніби епілог. Життя цього ключового діяча «Каролінзького відродження» виходить далеко за межі античності. Дві з половиною сотні років відділяють його від Боеція. За століття, що минули, до влади в Європі прийшли інші господарі, інші держави, колишні «варвари» ставали «культурними» народами. Надворі — «середньовіччя». Але стара антична цивілізація, властиво, нікуди не зникла. Європейська література залишається латинською, антична вченість панує у школах; франкський король Карл Великий відкриває їх по всій своїй державі. При монастирях старанно зберігають і переписують те, що залишилось з античного спадку — щоб на цьому вчитися і передати наступникам[11]. А самого Карла Папа римський проголошує «імператором римлян». Золотий вік античності відлунює у середньовічній цивілізації так само, як відлунював у «пізній античності». Цивілізація не загинула. Колись Горацій писав, що римляни підкорили греків військовою силою, але самих їх скорила грецька культура. Через сотні років по тому історія повторилась, і тепер скорений Рим підкорював своїх завойовників — «диких» варварів.

З Алкуїна тут вміщено лише один текст — «Суперечка весни з зимою». Свого часу він опинився у середньовічних рукописах серед загалом пізньолатинської поезії. Тому філологи XIX ст. вважали його текстом невідомого пізньолатинського автора. Це й нам дало формальний привід вмістити його до нашої антології. Тим більше, що за духом своїм він дуже пасує до поезії пізньої античності. Це одна з перлин латинської поезії, писана у традиціях старих буколічних змагань і пізніших шкільних контроверсій.

У той час, коли в Італії короля Теодоріха тривало «остґотське відродження» і творив Боецій, у колишній римській провінції Африка[12] панували вандали. Ще століття перед тим (на поч. V ст.) вони спустошували Ґаллію, чим, зокрема, змусили повернутися на батьківщину вже знайомого нам Рутілія Намаціана. Згодом вандали вторглися в Іспанію, а звідти перебралися у Північну Африку, і вже у 439 р. створили вандальське королівство зі столицею у давньому Карфагені, яке стало їм базою і для періодичних набігів на Італію, у ході яких, зокрема, і відбулося сумнозвісне взяття Риму в 455 році.

Але, попри свою грізну для нас сьогодні назву, вандали, серед інших варварів, особливою «дикістю» не відзначалися. Як в остґотських Римі чи Равенні, так і у вандальському Карфагені паралельно співіснували дві культури. Попри вандальське панування, бюрократична система колишньої римської провінції залишалася римською, «римляни» далі займали адміністративні посади. А найголовніше — римською була школа, у якій отримували класичну латиномовну освіту майбутні чиновники варварського королівства. При школах продовжувала своє життя і латинська література.

Саме початком VI ст. датують укладення у вандальській Африці збірки латинської поезії переважно шкільного походження, відомої нам за пізнішими копіями. Поезія цієї збірки лягла в основу видання німецького філолога А. Різе (перше видання 1869—70 pp.; друге — 1894—1906 pp.) під назвою «Латинська антологія». Різе не був першим видавцем пізньолатинської поезії, але саме його видання (зокрема, його нумерація поезій, які він розташував не за тематичним принципом, як попередники, а відповідно до рукопису-джерела) стало канонічним. Назву «Латинська антологія» відтоді почали вживати на позначення саме цієї антології, до якої, окрім згаданої африканської збірки початку VI ст., увійшла також поезія з деяких інших джерел. Так, зокрема, серед переважно пізньолатинської поезії опинилась і вже згадана «Суперечка весни з зимою» середньовічного поета Алкуїна.

«Латинська антологія» є цінною колекцією пізньолатинської поезії, адже з тієї епохи, окрім творів декількох значніших поетів, до нас дійшло не так уже й багато віршових текстів. Проте, її не треба сприймати як добірку найкращих поезій свого часу. Це, насамперед, шкільна антологія. У ній зібрано те, що виникло у результаті шкільних вправ або те, що могло би бути використане у практиці граматичної чи риторичної школи.

У пізню добу школа була тим інститутом, який протягом віків, на тлі усіх цивілізаційних катаклізмів, непомітно зберігав традицію, виховуючи щоразу нові покоління тих, хто її «переймав» і добросовісно «передавав далі» — до кращих часів, — не дбаючи про те, щоб залишити своє ім'я в історії. Поезія, що творилася у цьому середовищі, часто бездоганна стилістично і «відповідає всім вимогам» класичної поетики, але, треба визнати, набагато рідше дивує чимось новим, живим, несподівано ориґінальним подихом. Школа культивувала традицію і норму. А інших середовищ, у яких би культивувалась ориґінальна література, у пізню добу переважно бракувало. І навіть якщо були автори, що творили ориґінальне (а за тими окремими перлинами, що дійшли до наших днів, ми бачимо, що таки були), то бракувало широкого культурного середовища, де те ориґінальне цінилося б; недарма ж Боецій нарікав: «нема для кого писати»). І якщо сама творчість без такого середовища ще можлива, то у неї мало шансів, щоб її оцінили, зберегли і передали наступним поколінням. Ті, які зберігали, мабуть, віддавали перевагу тому, що «відповідало всім вимогам», ніж чомусь новому і незвичному. Тому саме школі великою мірою завдячуємо тим, що «золота» традиція перетривала всі «темні» часи і таки дочекалася «світліших», але й на школі, мабуть, лежить відповідальність за те, що з пізньолатинської поезії до нас дійшло мало справді ориґінальних речей. Поезія, що не мала політичного значення і шкільного застосування, просто не збереглась до наших днів.

Певною мірою це стосується усієї пізньої поезії, але найпоказовішою у плані того, що зберігала чи продукувала школа, є саме «Латинська антологія».

Проте серед загалом одноманітних епіграм у «Латинській антології» трапляються і справжні поетичні шедеври — такі, як «Прихід весни» Пентадія, «Потічок» Тіберіана, «Про народження троянд» чи знамените «Нічне свято Венери» невідомого автора. Переважно у такій поезії бачимо яскраву, живу і настроєву картину природи, з акцентом на деталі, на чуттєвості образів.

У нашій книзі поезія з «Латинської антології» займає досить велику частину і виділена в окремий розділ. Більшість її творів або анонімні, або, якщо рукопис і зберіг ім’я автора, то переважно нічого, крім імені, ми про нього не знаємо. По-різному датують і конкретні поезії: деякі були написані у період вандальського панування у Карфагені, а котрісь, очевидно, і раніше. Епіграми, приписані Сенеці і Петронію, як уже було зазначено, винесені у «пролог» книги — як поезія «срібного віку», — хоч походять вони саме з «Латинської антології», і, окрім деяких автентичних, належать до пізньолатинської доби.

Серед поезії «Латинської антології» є окремі вірші (зі слідами групування за тематичним принципом), а є і цілі збірки чи цикли. Такі речі ми знов-таки винесли окремо. Серед них цикл «зміїних віршів» і досить цікава та характерна для епохи (з її акцентом на поетиці буденної речі і деталі) книга «Загадок Симфосія», автор якої у своєму вступі «скромно» вибачається перед читачем за простоту своїх творів. Насправді ж бачимо, що його загадки доволі часто — витончені образи речей. Тут і дотеп, і гумор, і сатира, і навіть легкий смуток. Сюди ж долучено також два анонімні зразки моралізаторського жанру, які не походять з «Латинської антології», але цілком відповідають її «шкільному» духу. Це так звані «Дистихи Катона» (очевидно, III ст.) і «Вислови семи мудреців», які давніше приписувались Авсонієві.

Усі тексти, про які йшлося досі, відомі нам за середньовічними рукописними копіями, зробленими зі згодом втрачених давніших ориґіналів. Але, окрім рукописних джерел, маємо ще одне специфічне джерело латинської поезії — давні написи. Його специфіка полягає, окрім іншого, і в тому, що це джерело текстів, як правило, синхронне з їх написанням: у той час, коли мало які античні папіруси дійшли до наших днів (найдавніший папірус з латинським поетичним текстом — фраґментом елегії Ґалла — датують І ст. до н. е.), камінь, що був безпосереднім свідком епохи, зберігся краще.

Отже, закінчується наша антологія розділом «Епіграфічна поезія», у якому зроблено добірку деяких поезій, збережених на давніх могильних плитах чи на руїнах античних споруд. Зокрема, багато таких написів «законсервувало» для нас виверження Везувію, що 79 р. зруйнувало три античні міста — Помпеї, Геркуланум і Стабії.

Поезія цього розділу — не лише пізньоантична. Щось є з класичної епохи, щось із пізньої. Але, незалежно від часу створення, вона має щось спільне з іншими текстами нашої книги, особливо з «Латинською антологією». Все це — свого роду літературна периферія і відлуння класичного Риму. Якщо у «Латинській антології» — відгомін через віки й у специфічному шкільному середовищі, то епіграфіка показує, як літературна культура відлунювала у «ширших масах». У настінних графіті бачимо, яку епіграмку міг адресувати своїй коханій римський ловелас, а на могильних плитах — які епітафії складали професійні версифікатори на замовлення найрізноманітніших людей в різних частинах імперії.

Звичайно, не треба мати ілюзій щодо ориґінальності цих творів. Ловеласи переробляли або й дослівно цитували улюблених поетів, а автори епітафій послуговувалися своїм професійним набором давно вироблених формул, відомих часто ще від греків, і здебільшого просто адаптували їх до потрібного випадку. Так ці формули, мандруючи з могили на могилу, дійшли і до нової Європи: впізнаємо їх навіть у латинських епітафіях львівських храмів. Але від цього ця поезія не втрачає для нас свого шарму. Чимало є тут речей, які вражають нас своєю глибиною, силою і бездоганною формою вислову. Коли читаємо такий твір, питання ориґінальності відступає на другий план. Тим більше — коли сам ориґінал чи зразок нам невідомий.

Тут напрошується паралель зі знаменитими «помпейськими фресками», використаними в оформленні нашої антології. Так само розуміємо, що мало серед тих фресок речей ориґінальних, що більшість з них — це роботи хороших майстрів, які на прохання своїх багатих замовників вміло (або й не дуже) комбінували і копіювали відомі шедеври знаменитих античних художників. Тих шедеврів час нам не зберіг. Тому ми насолоджуємося цими неповторними для нас творіннями провінційних художників-ремісників: адже саме вони відкривають нам несподівано живу і повноколірну античність.

* * *

Пропонована антологія не претендує на повноту. Не всі імена (навіть з найвідоміших) тут представлені, не всі поети, що тут є, показані достатньо репрезентативно. Повнота і репрезентативність — справа майбутніх видань. Наразі ж добіркою перекладів важливо було накреслити загальну панораму і передати «дух» останніх століть поетичного Риму. Перекладач добирав насамперед те, що вважав найкращим і, водночас, найближчим та найзрозумілішим сучасному читачеві. А майбутнім інтерпретаторам, хотілось би сподіватися, ця антологія стане своєрідним орієнтиром для заповнення прогалин, і колись ми ще побачимо окремі томи Авсонія, Клавдіана, Немесіана, «малих» і безіменних поетів чи повні переклади інших пізніх авторів українською мовою.

Маркіян Домбровський

СРІБНІЙ ВІК

Сенека[13]

Про час

[R 232][14]

Все перемелює час, на все він нагострює зуба[15], Зрушує все із основ[16], довго тривать не дає: Ріки міліють; де грали моря — лежать суходоли, Нижчають постаті гір, падають горді верхи. Що ж я усе про дрібне? Пречудове неба склепіння — Прийде пора, і за мить — запломеніє в огні[17]. Все йде смерті до рук. А смерть — то закон, а не кара: Світобудова уся стане нічим у свій час.

* * *

[R 418]

Де є споруда така, яку б вікова не здолала Давність, яку б не поверг непереборний час? Хоч до зірок сягни, на гори громадячи гори[18], Хоч і майстерно рівняй горді верхи пірамід. Розуму смерть не йме[19], захищеного звідусюди; Пісня, тільки вона, перетриває віки.

Про помірковане життя

[R 407]

«Дружби царів уникай»[20], — але того ще замало: То — неабияка ціль, друга, однак, іще є: Дружби з тими, де блиск, де міри немає, цурайся, І видатного всього, що на показ, уникай! І недосяжних вельмож, як і ймен у повені слави, Й тих, де пороги стрімкі, знатністю гордих домів, — Що є снаги, уникай; вітрило згорни[21] — і хай човен Тихо провадить тебе попри самі береги. Доля твоя хай рівниною йде, із рівними знайся: ^[10] Вище будівлю зведеш — важче й падати їй. З чимось великим мале[22] не вельми легко єднати: Тисне — надто низьке; падає — надто стрімке.

[R 408]

«Жий, загалом цураючись дружби», — так-ото краще, Ніж: «Уникай одного: з володарями дружить». Доказом — доля моя: високий друг мене скривдив І відвернувся низький. Тож і юрби уникай[23]: Всяк із громади друзів близьких — од тріску самого, Хоч і стояв іще дім, кинувся геть за поріг. От і цурайся лише владарів! Май же розум для себе Жити, допоки живеш, бо ж і для себе — вмирать.

Про добро скромного життя

[R 433]

Є в мене клаптик землі й прибутку чесного крихта, Спокою, дякувать їм, маю по вінця зате. Миром душа дорожить; чужі їй страхи і тривоги. Лінощі, схильні до зла, не каламутять її. Інших — труди бойові[24], крісла хай кличуть курульні Й солод порожніх утіх, що в багатьох на умі. Частка простолюду я (ні посад, ані почестей), так-от Жити б і, поки життя, часом своїм володіть[25].

До батьківщини про себе

[R 409]

Кордубо[26], розжалобись, розпусти в печалі волосся. Праху моєму сльозу, дар поминальний, пошли. Кордубо, плач над своїм співцем, далека од нього, Кордубо, в більшім жалю ти не бувала іще, Ні коли в світі зітнулись нараз потуги ворожі, — І прокотивсь по тобі вал нищівної війни; Як поміж двох ти напастей була, від обох загибала: Ворогом Цезар тобі, ворогом був і Помпей. Ні коли ніч лиш одна, що останньою стала для тебе, ^[10] Триста смертей принесла, ні коли стіни твої Із Лузитанії[27] найманець брав і довгого списа Вбив, розігнавши його, в брами твої вікові, — Славу, оздобу твою, прибивають нині до скелі[28], Гордість давню твою, — Кордубо, розжалобись! Добре, що дальнім тебе Океаном омила природа: Може, не так той мій біль буде діймати тебе.

[До Корсики]

[R 236]

I Корсико[29], де в давнину поселенець осів із Фокеї, Корсико, ймення твоє, батьківське, Кірнос було, Корсико, ширша од Ільви ти, од Сардінії — вужча, Корсико, риби хіба — вдосталь у ріках твоїх. Корсико, ти — один жах, щойно літо тут зажахтіє, Щойно у небі твоїм дикий ощириться Пес. Ласку вигнанцям яви, адже вони — то померлі; Хай тут легкою земля буде й для праху живих.

II Корсика, оком окинь, — обривисті скелі довкола, Скелі — й пустеля одна; глянути — жахно стає. Ні тут плодів восени, ні тобі колоска тут уліті, Ні з сивим інеєм тут — щедрих Паллади дарів[30]. Жодним пагінцем не забринить весна дощедайна, Ні стебелинки на цій, богом забутій, землі. Хліба, ковточка води, вогню для померлих немає. Тут — лиш вигнанець, а з ним — тільки вигнання його.

До найкращого приятеля

[R 405]

Кріспе[31], моя ти снаго, мій спокою після утоми! Кріспе, й у давні часи форум вітав би тебе, Кріспе, ти силу являв — хіба в чиїйсь обороні, Вихопив з бурі й мене: руку подав рятівну. Почесть єдина мені і захист мій ти єдиний, Нині — й прихист моїй, враженій горем, душі. Вірність — солодка твоя, м'яка — найсуворіша мужність, Медом Кекропа[32] твої скроплені, Кріспе, уста. Ти — найвища хвала для батька-мовця, для діда, ^[10] Хто ж на вигнанні, тому — як же потрібний ти! Я — на прадавній землі, де скелі — наче сторожа. Думка ж моя — при тобі: меж не накреслено їй[33].

Про смерть Катона

[R 398]

Вдаривши раз, Катон[34] не зумів себе доконати: Рану нанісши таку, мабуть, ослабла рука. Пальцями вглиб сягнув, щоб дух великого мужа Вільно міг вийти з грудей, — ширшу дорогу проклав. Доля відстрочку дала, щоб ми зрозуміли, наскільки Дужча Катона рука, аніж залізо саме.

Про дзвін у вухах

[R 452]

Що ж ти цілісіньку ніч, гомінке, видзвонюєш, вухо[35]? Чи ж у ту пору глуху хтось пам’ятав би мене? «Хто б то, дивуєшся, був? Цілу ніч дзвенить, не вгаває Вухо — це ж Делія щось, Делія шепче тобі». Справді, це Делія мову веде! Легеньке дихáння Прихисту в мене шука — так солоденько бринить. Так ото тишу нічну, її глибінь потаємну, Делія любить не раз поколихнути слівцем. Так-от, узявши в обійми, бува, — круг шиї руками — ^[10] Шепче до вуха слова — щоб од душі й до душі. Я упізнав: це ж Делії голос навідавсь до мене, Це ж її мова дзвінка в вусі моєму дзвенить. Не замовкайте, молю, бриніть мені солодко, вуха! Мовив — і, як на біду, тут же замовкнули ви.

Про ревнивицю

[R 453]

Так мене ти стережи, Косконіє, щоб ані надто Вільна прив'язь, ані — надто туга не була: Вільною буде — втечу, а надто тугу — обірву я, Милою будь[36] — ні того, ані того не зроблю.

Петроній[37]

«Вдень — я очима тебе…»[38]

[R 702]

Вдень — я очима тебе, вночі — душею шукаю, Поки незрушно моє втомлене тіло лежить. От і приснилось: ми разом були, але сон — то омана. Ти от насправді прийди — і подолаєш ману.

Про сни[39]

[R 651]

Сни, що нам душу вночі перелітними тінями бавлять, Не від святинь напливають на нас, не боги їх зсилають — Кожен собі їх снує. Бо коли розпростерте на ложі Тіло спочин пригнітив, тоді бавиться дух невагомий: Що впродовж дня було — діє вночі[40]. Хто звик воювати, Приступом брати міста, піддавати їх люті вогненній — Зброя, сум’яття рядів, полеглі вожді йому сняться І бойовища — поля, не водою, а кров’ю залиті. А правникові — справи його, і закони, і форум; ^[10] Бачить він суд уві сні, тремтливого люду облогу. Гроші ховає скупар, відкопує золота горщик. Гонить ловець гончаків по ярах. Купець-моредлавець То випірнає з води, то разом з уламками тоне. Пише повія коханцю листа; перелюбниця — дар шле. Навіть гончак біжить уві сні — переслідує зайця. Протягом ночі все те, що кому наболіло, — триває.

«Снігом, а він аж іскривсь…»

[R 706]

Снігом, а він аж іскривсь, поцілила Юлія в мене. Думав я: сніг — не вогонь, а таки був він вогнем! Що холодніше за сніг? Та палив, однак, мої груди Пущений саме у ціль, Юліє, з рук твоїх сніг. Де ж од любовних пасток ховатися нам, якщо навіть В заціпенілій воді — й там причаївся вогонь? Юліє, ти лиш одна можеш збити той пал, та не снігом. Навіть не льодом, але — рівним же палом грудей[41].

Про мурашку

[R 104]

З борозен, праці биків, вимітає посіви мурашка, Смугла дрібненька юрба повнить комори ущерть. Скільки тих зерен (сама як зерно!) завзята мурашка[42] Щоби голодній не буть, тягне на зиму собі! Міг ти б назвати її прислугою чорного Орка[43], Бо ж до вподоби йому барви мурашки й діла: Як Просерпіну[44] Плутон на своєму повозі викрав, Так і Цереру[45] той дріб тягне у нори земні.

Про канатоходця

[R 112]

Наче струна, од стовпа до стовпа, напнута мотузка — Вправно ступає по ній впевненим кроком юнак. У вишині, де рушив у путь піднебесний мандрівець, Птах легкокрилий, — і той в леті хитнеться, бува. У порожнечі вирівнює крок, розставивши руки, Щоб із тієї струни не зісковзнула нога. Так ото, кажуть, Дедал[46], ходу — на лет замінивши, Посеред білого дня вдарив повітря крильми. Скажете: казка; гляньте, однак, — уже це не казка: ^[10] Он же, немов по струні, з вітром іде чоловік!

«Що нарікання гіркі…»

[R 694]

Що нарікання гіркі вгамувати може одразу — Все під рукою: про це — дбає завбачливий бог. Ягід шовкóвиця дасть задарма; город — зеленини, Прóстим, дешевим харчем голод кусливий уймеш. Дурень од спраги вмира при струмку; замерзає на вітрі — Дурень, хоч неподалік — весело грає вогонь. Збройно пильнує закон порогів жони неприступних, Вільне, для вільних дівчат, ложе нічим не страшне. Щедра природа усе дає тим, хто ситим буває, ^[10] Слава ж невситна, марна — жодних не відає меж.

Марціал[47]

II, 7

Красно справи ведеш[48], декламуєш. Аттіку, красно, Оповідь красно снуєш, красно складаєш пісні, Красний ти мімів творець, епіграми красні у тебе, Красний граматик ти, красний із тебе звіздар, Красно співаєш, а ще — танцюєш, Аттіку, красно, Красний на лірі гравець, бавишся красно м'ячем. Хоч і не добре ти робиш усе — усе робиш красно, Хочеш, скажу, хто ти є? Найвидатніший крутій.

II, 80

Від ворогів утікав — і себе убив Фанній зі страху. От і шукай тут ума: вмер… бо вмирать не хотів[49]!

III, 9

Цінна на мене, я чув, усе якісь віршики пише. Але чи пише той, в кого нема читача?[50]

III, 17

Сирник медовий довго кружляв, аж надто гарячий, Пальці гостям обпікав — слинку ковтали лишень. Тільки Сабідій-ласун (ще більше пекла нетеплячка), Тричі на ту смакоту, щоки надувши, дмухнув. Сирник, здавалось, остиг; пора б його скуштувати — Ба! Й не торкнувся ніхто: сирник уже був лайном.

III, 94

Заєць той видавсь тобі недопеченим. Різки жадаєш. Зайця ж, не кухаря, нам різати, Руфе, пора.[51]

IV, 41

Декламувати зібравсь, а вовною кутаєш горло. Радше б ти нам її дав: вуха заткати пора.[52]

IV, 58

Ти недарма в темноті свого мужа оплакуєш, Ґалло: Плакати явно над ним — совісно б, мабуть, було.

V, 42

Скриню розбивши, умілець-крадій забере тобі гроші, Батьківську хату до тла кривдник-вогонь пожере, Гроші позичив — не віддадуть ні відсотків, ні боргу, Нива безплідна зерна теж не поверне тобі. Любка-крутійка твого скарбника обдере як ту липку, А з усім крамом твоїм піде під воду судно. Доля не владна лишень над тим, що друзям даруєш: Те, що даєш, лиш воно, а не що інше, — твоє[53].

V, 43

Чорні — в Таїди, зате — як сніг, у Леканії зуби. Як це?.. В тієї — свої, ця ж — їх купила собі.

V, 58

«Завтра, Постуме[54], — кажеш не раз, — я житиму, завтра». Тільки коли ж то воно, завтра те, буде, — коли? І чи далеко те завтра твоє, де шукать його, врешті? Може, сховалось од нас десь у вірменів, парфян? Скільки-то років йому — як Несторові чи Пріаму[55]? Ну і за скільки ж його, завтра те, можна купить? Житимеш завтра?.. Пізно вже й нині, Постуме, жити: Мудрим є, Постуме, той, вчора хто гарно прожив.

V, 59

Золота, Стелло, тобі, красномовче, не шлю ані срібла — Із доброти це роблю, а не тому, що скупий: Хто дороге дарував — дорогого й для себе чекає; Тим-то й не буде тобі глина моя тягарем.[56]

V, 76

Часто отруту пив Мітрідат[57], і мав з цього користь: Як не труїли його, та отруїть не могли. Кепськими загартував ти й себе обідами, Цінно: Скільки не голодуй — з голоду все ж не умреш.

V, 81

Бідний ти? Ну то звикай до бідності, Еміліане: Гроші у нинішній час — для грошовитих лишень.[58]

VI, 48

«Славно!», Помпонію, плещуть тобі, але красномовний, Визнати мусиш, не ти — твій для лестивих обід.

VII, 3

Я не дарую тобі книжечок своїх, Понтіліане, Знаєш чому? Щоб мені не дарував ти своїх.[59]

VII, 9

Вже шістдесятку прожив Касцеллій, мовити здібний, От лиш не знати, коли стане промовистим він.

VII, 16

Ні мідяка в гаманці… Доведеться твої подарунки, Регуле, збути тобі. Ну то купив би ти щось?[60]

VII, 19

Дерева цей ось шматок (для тебе — просто непотріб) — Першим незнану колись перепливав далину, Й ні Кіанеї, скелі морські, його не строщили, Ні, у негоду жахні, Скіфського моря вали. А доконали — літа, і все ж цей уламок — то більша Святість, аніж те нове, ще непобите, судно.[61]

IX, 5

Пáвло, за Пріска заміж кортить? Видать, не дурна ти. Тільки ж не квапиться Пріск: видно, й він не дурний.

IX, 45

Під Ведмедицею щойно лиш ти воював, Марцелліне, Зносив повільну ходу ґетського неба зірок, А незабаром — казкові хребти, Прометеєву скелю Зможеш, дійшовши туди, сам, наяву, озирать! А як почуєш луну — сивочолого скрики героя — Скажеш: «І скелю саму твердістю він поборов!» Ще ж і таке додаси: «Хто муки такі перейти міг — Той собі й право здобув — виліпить плем’я людське».[62]

IX, 70

З болем мовив колись «О часи! О звичаї!» Туллій[63], Як Катіліна до чвар, до братовбивства схиляв. Як із мечами — тесть і зять[64] пішли проти себе, Й кров'ю співгромадян сумно спливала земля. Що ж і тепер «О часи! О звичаї!» мовиш ти? Що ж то Не до вподоби тобі, Цеціліане, тепер?.. Ні тут шаленства мечів, ні вождів сліпої нестями — Спокоєм, миром тепер насолодитись пора. То не від наших звичаїв, ні, часи поганіють — То від твоїх же — тобі пахнуть погано часи.

IX, 78

Сім схоронивши мужів, віддалась, Піцентіне, за тебе Ґалла: до вмерлих піти, певно, не терпиться їй.[65]

IX, 80

Геллій, голодний бідняк, оженивсь на старій, та багатій: Геллій пасеться тепер, можна сказать, на жоні.

IX, 83

Між незвичайних, Цезарю[66], див твоєї арени, — Давні на розкіш таку не розщедрились вожді, — Сито очам, але вуха тобі зобов’язані більше: Хто декламатором[67] був, той уже нині — глядач.

X, 8

Павлі заміж за мене кортить, та женитись на Павлі Я не бажаю: стара. Старша була б — захотів[68].

X, 27

В день уродúн свій гостиш, весь сенат, Діодоре, у себе, Рідко де й вершник такий, щоб не запрошений був. Тридцять сестерціїв кожному ще — в додачу від тебе, От лише знатним тебе все ще ніхто не назвав.[69]

X, 31

Вчора ти, Калліодоре, продав раба за дванадцять Тисяч: хотів хоча раз сісти за царський обід. А пообідав — зле, хоч барбун, що його за чотири Фунти купив ти, вінцем був між наїдків усіх. Хочеться крикнути: «Гей! Та це ж, потворо, не рибу — Це ж ти людину живцем, людиноїде, їси!»[70]

X, 39

Лесбіє, кажеш, народжена ти за консула Брута? Брешеш. За Нуми-царя? В очі нам брешеш і тут. Хто б докопатись хотів, якого ти все-таки віку, — Визнати б мусив: тебе — з глини зліпив Прометей.[71]

X, 59

Вірш мій сторінку зайняв — її ти перегортаєш, Видно, коротше, а не — краще тобі до смаку[72]. Маєш усе на столі — розмаїття страв усіляких, Тільки ж, ласуне, тебе ласощі ваблять одні. Я б не хотів, щоб моїм читачем був ласун вередливий, — Хочу такого, хто хліб ставить над ласощі всі.

X, 96

Дивно, Авіте[73], тобі, що про дальній край я так часто Згадую, хоч сивини в місті латинськім дожив? — Золотоносний Таг і рідний Салон[74] мене кличуть І, серед нивок худих, дім наш, таки не худий. Той мені край до душі, де скромні статки дарують Щастя, де коштом малим можна й порозкошувать. Тут споживаєш, там — з ниви живеш[75]: тут ледве що тліє Вогнище[76]; там же воно — весело палахкотить. Тут і за голод — плати, оббере тебе й ринок до решти, ^[10] Там, що з городця збереш, — матимеш те й на столі. Тут — ти чотири тоги зітреш за одне лишень літо, Чотири осені — там тогу одну лиш ношу. От і годи владарям, коли дружба тутешня не може Дати, Авіте, того, що дає рідний наш край.

XI, 64

Фавсте, не знаю, про що ти жінкам багатьом усе пишеш, Знаю зате: ні одна, Фавсте, не пише тобі.

XI, 101

Як ти Таїду, худеньку таку, міг побачити, Флакку? Видно, такий в тебе хист: бачити навіть ніщо.

XI, 103

Вдачею, словом такий уже ти, Сафронію[77], чистий, Що, далебі, невтямки, як же то батьком ти став.

XII, 23

Леліє, зуби й волосся собі (й не сором?) купуєш. Як же з очима, скажи? Може, і їх продають?

XII, 33

Геть всі сади розпродав Лабієн, щоб рабів накупити, — З фіґою серед рабів нині лишивсь Лабієн.[78]

XII, 56

З десять разів ти на рік, бува, й частіше хворієш, Та не тобі через це — нам, Поліхарме, біда: Тільки-но з ліжка — й друзів уже з дарами чекаєш. Сором май! Раз захворій, щоб не хворіти уже![79]

XII, 92

Часто ти ставиш питання мені, яким себе, Пріску, Бачу, якби в один день сильним, багатим я став. Та хіба можна, скажи, поведінку свою угадати? Левом, наприклад, ти став — як поведешся тоді?[80]

XIII, 3

Всі ті «Гостинці»[81], зібрані тут, у книжці тоненькій, Ти за чотири всього міг би придбать мідяки. Кажеш, чотири задорого? Можу й за два їх оддати: Книготорговець Тріфон виторг свій матиме й так. Гостям ті дистихи замість дарів посилай, якщо й в тебе, Як і у мене, мідяк — у гаманці не щодня. Будуть і назви двовіршів усіх тобі у додачу: Не до смаку з них якийсь — можеш його обійти.

XIV, 111

Страшно розбити — розіб’єш кришталь: однако здригнеться Надто безпечна, але — й надто обачна рука.[82]

XIV, 151

Нині — я довгий пасок, а відчуєш у лоні своєму Плоду солодкий тягар — буду коротким тоді.[83]

XIV, 195

Стільки Катулл прислуживсь своїй Вероні великій — Скільки — й Верґілій своїй Мантуї непоказній.[84]

ПІЗНЯ АНТИЧНІСТЬ

Немесіан[85]

Еклога І

Тімет, Тітір

Т і м е т[86]

Тітіре, поки тобі з комиша річкового сплітають Кошичок, а на полях ще цикад охриплих не чути[87] — Розпочинай! Може, пісню яку до тонкої сопілки Склав ти, — Пан же навчив, як дути в очеретини, А золотий Аполлон — як у вірш слова укладати. Розпочинай, поки кізки — вербняк, а корівки травицю Смачно скубуть, поки рання роса й непекуче ще сонце Радять хутчій на зелені поля виганяти отари.

Т і т і р

Старість і сивину — до пісні, сусідо Тімете, ^[10] Сам молодий і милий богам, узявся схилити? В юності — я віршував і пісню співав до сопілки, То був безжурний вік, забав і любощів повен. Нині ось чуб побілів, чуття у серці пригасло. Вже я повісив дуду, дарунок Фавну сільському. Твій нині спів дзвенить. Недавно ж Мопса-невдаху І переміг[88], і висміяв ти його пісню нестрійну, Я був суддею і Мелібей, старший віком; обидва Слухали ми й піднебесну хвалу — тобі віддавали. Та Мелібей наш тепер (свій час уже він одміряв) — ^[20] Де невідомий нам світ, де оселі благочестивих. Тож, коли чуєш іще якусь ласку до Мелібея, — Манам хай шану снує сопілка твоя пресолодка.

Т і м е т

Личить накази сповнять, тим паче — милі накази. Гідний то старець був, у мистецтві йому помагали Піснею — Феб, сопілкою — Пан, Орфей, син Еагра, — Струнами; славив усяк діла достойного мужа. А коли ти й од моєї дуди ждеш слави для нього, — Ось тобі пісня, — її на он тій, над річкою, вишні, Бачиш он там, я списав — довірив корі пам’ятливій…

Т і т і р

^[30] Грай же! Та щоб та сосна (усе вона шепчеться з вітром) Не заважала, — ходімо у тінь он тих буків та в'язів.

Т і м е т

Тут таки любо співать[89]: розіслав нам трави зелені Лагідний луг, і гай той ген-ген — то щонайтихіша Тиша; а там оно, глянь, бики собі мирно пасуться. Світлий Етере, батьку всього, живодайнії води, Земле, що плодиш тіла, повітря, що подих даруєш, До Мелібея несіте мій спів, якщо це можливо Й там, за межею життя, відчувати миле дозвілля. Бо якщо вибрані душі живуть у храмах небесних, ^[40] У зоресяйних домах, утішаючись світу красою, — Ти переливів сопілки пильнуй, ти ж сам їх ласкаво В серці моєму плекав, схвалив же їх ти, Мелібею. Довга, усяк же її подивляв, тобі випала старість, Щастям налиті роки, останній круг цього віку Межі твоєму життю, що вад не мало, поклали. Все ж не менше ридали тоді, аніж коли б віку Заздрісна Парка тобі у розквіті літ вкоротила. Сліз вгамувать не могло й розуміння спільної долі. Як усі смертні, лежиш, окутий холодом смерті, ^[50] О Мелібею, хоча у своїй сивині ти достойний Неба і грона богів. Вагомої сповнене правди Вщерть було серце твоє; ти звик був раду давати Спорам селян: погідно приймав усі нарікання. Був ти — цвіла до села любов, була до законів Шана, а спірні ґрунти — межа ділила по правді. Вабив повагою ти, й чоло не хмурніло ніколи, — Вдачею все ж іще м’якшим був, аніж із обличчя. Ти ж бо усіх закликав награвать на споєних воском Очеретинах і вчив похмуру журбу проганяти. ^[60] Не дозволяв ти, щоб хиріла юнь у глухому лінивстві — Часто за співи багаті дари по праву давав ти, Часто, вже у літах, щоб співать ми були не ліниві, Весело пісеньку ти на Фебовій грав сопілчині. О Мелібею, щасливче, прощай! Для тебе пахучу Зелень лавра сільський Аполлон обриває; для тебе Фавни, що є в них, дають: із лоз — важкі виногрона, Повне колосся — з нив, із дерев — плоди усілякі, В кухлях шумке молоко вікопомна шле тобі Пáлес, Німфи — меди несуть; вінки різноцвітнії — Флора, ^[70] Манам — цей ось високий дар: пісні дають Музи, Музи дають пісні, а ми — переливи сопілок. Нині — сільський платан, нині сосна тобі, Мелібею, Шепче; відлунює пісня тобі: на звук її кожен — Відповідають ліси[90]; промовляє й худібка до тебе. На суходолі скоріш[91] травицю скубтимуть тюлені, Житиме лев поміж риб, медами стане сочитись Тис, а колуючий рік зіб’ється із звичного кроку: Взимку — підуть жнива, олива — влітку дозріє, Луг — восени зацвіте, весна — подасть виногроно, — ^[80] Ніж перестане хвалить моя дудка тебе, Мелібею.

Т і т і р

Далі, Тімете, веди, не занедбуй початого співу! Так уже мило звучиш, що й сам Аполлон у долоні Плеще тобі й, щасливий, веде твою Музу у місто. Й тут уже, в лісі, зичливо тропу для тебе проклала Слава, помахом крил прориваючи заздрості хмари. Ну, але Феб уже коней жене[92] із гребеня світу — Час і худібку зганять до води, де зóлота зблиски[93].

Авсоній[94]

Садиба

[III. I]

Рідна садибко[95], вітай, прабатьків моїх володіння, Де і мій прадід, і дід, де і мій батько трудивсь, Він же (квапила смерть) для сина лишив ту садибку — Жаль, що так скоро мені брати її довелось! Синові — батько, що сам перейняв, уступає по праву, Син же — найдовше б волів з батьком хазяйнувать. Нині — мої тут і клопіт, і труд; а колись, пам’ятаю, Він мав клопоти-труди, я — насолоду лишень. Дійсно, садибка мала, хто ж купно живе в рівновазі ^[10] Духу, ще й серцем одним[96], — що замалим є для них? Статків окраса — душа, а не їй окрасою — статки. Весь у жаданнях — Крез, а без жадань[97] — Діоген. Золотом сипати звик Арістіпп наліво й направо, Лідію в золоті всю бачить для себе Мідас[98]. Міри в жаданнях нема — не буде і в набуванні. Лиш поміркований дух міру багатствам кладе. Тую садибку тобі й опишу[99], щоб у ній і мене ти, А коли змога, й себе, любий читачу, пізнав. Легко сказати — «Пізнай себе[100]»: не велика то штука ^[20] Вправно читати слова; штука — їх брати на ум. Двісті югерів[101] — орні поля; виноградник займає — Сотню; півсотні іще — під пасовиська й луги. А від усіх тих угідь обширніший чи не удвічі — Ліс і числом у сам раз — працівників на ріллі. Тут і джерельце й кринична вода, і річка прозора, — Й човника можна по ній гнати сюди і туди. Всякого плоду в коморі запас бодай на два роки: Не застеріг себе сам — голод тебе стереже. Місто не близько відсіль, але й не надто далеко: ^[30] Все можу мати собі без штовханини в юрбі. А як нудьга[102] таки змусить мене зірватися з місця — В місто подамся з села, з міста — ізнов у село.

Перебіг дня

1. [Пробудження]

[II][103]

Сонце, день новий, відчиняє вікна, Ластівка в гнізді вже щебече зрання[104], Ти ж, мов щойно ніч, а чи лиш опівніч, Спиш, Парменоне[105]. Безпробудно сплять і вовчки[106] узимку, Щоб і шлунок спав, а твого глухого Сну причина та, що їдлом і пійлом Шлунок набитий. От і в мушлю вух жоден звук не ввійде, ^[10] Темна сну глибінь — де думок оселя, До зіниць очних не проб’ється жоден Ранішній промінь. Так було колись (є переказ знаний) В чергуванні днів і ночей одвічнім Не один лиш рік протягала Люна[107] Сон юнакові. Встань же, годі спать, бо сягну по різку! Встань, щоб вічний сон не злетів на тебе Звідки сам не ждеш![108] Випірнай же, сплюху, ^[20] З ложа м’якого! Чи, бува, тебе тихий вірш сапфічний Так от не приспав, переливів солод? То розвій же млість, що навіяв Лесбос[109], Ямбе суворий!

2. Вступ

Агей-но, хлопче, рухайся! Мерщій мені взуття подай, Льняну туніку й ще там що Готове вже, щоб вийшов я. Водиці дай джерельної — Щоб руки, вічі, лиця вмить. Каплицю одімкнуть вели. Та щоб ніяких пишностей: Як чисте слово й помисли — ^[10] Для молитов достатньо це[110]. Налить не треба ладану, Не треба з медом печива[111]. Курне із дерна вогнище — Лишаю вівтарям пустим. Іду молитись Богові І Сину Бога вишнього, Що з ним у купній величі, Зі Святим Духом злученій. Вже на устах — молитви злет[112], ^[20] Завмерла думка в трепеті — Присутність Бога чую вже. [Та де надія з вірою, — То відступає й трепет там][113].

3. Молитва

О Всемогутній[114], кого — осягать лиш серцем я можу, Ти, хто не знаний лихим, а добре — праведним знаний! Ти, без начала й кінця, хто був іще перед віком, Бувшим і будущим, Ти — чию дивну красу, чию міру Ні охопити умом, ані мовою не передати! Зріти ж Тебе й до Твоїх велінь дослухатися зблизька Може лиш Той, хто праворуч Отця сидить на престолі — Світу Творець і причина всього, який твориться, світу, Сам — Слово Боже і Слово Бог[115] і сам — попередник ^[10] Cвіту, який через Нього повстав, і який народився В час, коли часу ще не було, ще до того явленний, Як, сповіщаючи день, спалахнула на небі зірниця, Той — не стається без кого ніщо[116]; з ким — усе; на престолі, На небесах Він; під Ним — підвладні Йому: і земля вся, Й море, і ночі повитої в млу бездонне провалля. Той, хто невтомний рушій усього, слабкого — кріпитель, Хто від Отця нерожденного роджений; хто, хоча кривди Від гордовитих зазнав, — до царства покликав народи. Пагоном кращим[117] пошану собі приймати волівши. ^[20] Той, кого зріти могли наші прадіди; а через нього Зріти могли й Отця[118], хто взяв нашу скверну на себе — Зміг перетерпіти глум смертельно-лютої муки, Нею повчивши, як до життя, до вічного, йти нам І донести не лиш душу одну, а й усе наше тіло Ген до небесних осель, таїну гробниці лишивши, Що під землі покриттям, горбочком марного праху. Сину святого Отця, спасителю нашого віку, Ти, кому всі чесноти свої передавши, Родитель Жодної не приховав, найщедріший у даруванні, — ^[30] До всеблагого Отця донеси мою щиру молитву! Дай мені, Отче, під натиском зла устояти духом І відверни од гріха, від убивчої змія отрути. Досить того, що колись вікопомну звабивши Еву, Він ще й Адама впровадив у гріх. Але ми, їхнє пізнє Сім’я, провіщене нам у словах правдивих пророків, Сітей, що змій той розклав на згубу душі, уникаймо! Стежку вкажи нам, яка із темниці кволого тіла Звільнених вивиде ген, де білістю в чистому небі Шлях Молочний[119] проляг над хмаркою Люни[120]; по ньому ^[40] Чесні ступали мужі. Ілля, яким був він, — таким же, На колісницю взятий, промчав четвернею в повітрі. А перед тим — ще й Енох[121], і теж не втративши тіла. Отче, в сподіване дай увійти, у немеркнуче світло. Не визнаю ж кам’яних подоб — дивлюсь на один лиш Твій гідний шани вівтар, на нього своє покладаю Чисте життя, Тебе ж одного молитвами шаную, Господа Бога Отця, і єдиного Сина і Духа, Що, невіддільний од них обох, ширяв понад води[122]. Зглянься, Отче, й від мук увільни опечалене серце, ^[50] І якщо кров’ю тварин, ані м’ясом Тебе не благаю, До ворожби не хилюсь, над нутрощами не міркую[123], І якщо зла сторонюсь, манівцем не йдучи; якщо хочу Добрим і чистим (стати б таким!) в очах Твоїх бути, — Зволь ісповідну душу прийнять, якщо тлінною плоттю Не дорожу, якщо каюсь в думках, а острах глибокий В’яже мені всі чуття й завчасу ввергає в геєни Муки страшні, й боляща душа своїх манів[124] боїться[125]. Дай, щоб усі ті благання мої здійснилися, Отче! Щоб ні страхів, ні жадань не було, і щоб за достатнє ^[60] Я лиш достатнє вважав; щоб, гидкого чогось забажавши, Не осоромив себе. Й не чинив — чого сам не хотів би, Щоб учинив хто мені. Щоб ні злочин мене не ославив, Ні навіть злочину тінь: між підозрюваним і злочинцем — Вельми непевна межа. Не дай мені жодної змоги Діяти зло; а добро — дай снагу мені в мирі творити! Скромний — у їжі й вбранні; дорогий — хай друзям я буду, Хай в чистоті збережу, яким є воно, батькове ймення. Біль ні душі хай, ні тіла не їсть, хай усі його члени Сповнюють звичні дії свої і хай жодне каліцтво ^[70] Не заважає йому, нехай справним буде в усьому. Спокоєм, миром натішитись дай; дивá цього світу Хай і не сняться мені. А наспіє остання година — Смерті хай не боюсь, але смерті хай і не прагну[126]. Пристрастей темних вагу одкинувши з ласки Твоєї, Звисока гляну на все, при єдиній лишусь насолоді: Отче, на Твій уповатиму суд. А забариться час мій, День мій, година моя, — оджени, благаю, від мене, Змія, що серце людини бере на солодкі спокуси. Щиру, хоч і сумну, в докорах сумління, молитву, ^[80] Повний ласки, склади перед вічним Отцем своїм, Сину, Господи, Боже, Спасе, Хвало, і Розуме й Слово, Істинний — від Бога істинного, і Світло — від Світла[127], Вічний — із вічним Отцем, у віках царюючий Царю, Той, кому струни Давида[128] хвалу співзвучно співають, І до етеру летить, щоб луною відбитися, — «Áмінь».

4. Вихід

Тих слів достатньо Богові, Однак, чи варто грішному Молитві класти край якийсь? Дай, хлопче, одяг — вийду я До друзів, привітаю їх[129], Од них вітання й сам прийму. Година он четверта[130] вже, ................................ І день ступив до полудня, Вже час поквапить Сосія[131].

5. Запрошення на обід

Пора найвища друзів на обід просить, Щоб нам не опізнитись із гостиною. Агей-но, хлопче, оббіжи сусідів всіх, Яких — ти знаєш, та не забарись мені! П’ятьох я кликав[132]: шість-бо (із господарем) — Гостина гарна; більше — незугарне щось. Гайнув? Зосталось дати лад із Сосієм.

6. Розпорядження кухарю

Сосію, час на обід. Всю четверту годину палає Сонце; до п’ятої вже — стрілкою тінь потяглась. Як там? Усе на столі? Усе присмачилося добре? Легко в тім ділі схибнуть, ще раз усе перевір. Горщик гарячий бери до рук, покрути, потряси ним, Пальця прудкого встроми у смаковиту жарінь, Тут же його й оближи язиком тремким і вологим…[133] ..................................................

7. [До слуги-скорописця]

Гей, хлопче, гей, хутчій сюди[134], В писанні найпроворніший, Відкрий ті парні дощечки, Де так багато мовлено, А схоплено — лиш знаками: Окреме слово — в кожному. Обширніший сувій беру — Словами, наче градом, я По ниві тій сипнуть готов. ^[10] Твій слух тебе не зраджує, Сторінка — вільна, нею вже Рука, ощадна в порухах, Тим полем восковим біжить. І от слова, — чимало слів! — І так, і так сплітаються. Ще й не сказав — із уст моїх, Що в серці мав, на віск береш. Хотів би я, щоб розум мій Так бистро міг думки снувать, ^[20] Як ти поперед слів моїх Біжиш-летиш правицею! То хто ж то, хто, скажи мені, Мій задум, хто — тобі розкрив, Що лиш хотів я мовити?.. З дна серця — як вихоплює Рука летюча мисль мою? Чи ж то не дивний хід речей — Що слух твій ловить ті слова, Яких я ще й не вимовив? ^[30] Тут і наука промовчить[135]. Та, певно, що й нема ніде Правиці рівно ж бистрої. Природа — хист такий тобі, А Бог — такий дарунок дав, Щоб знав ти, що казатиму, Що хочу — щоб і ти хотів[136].

8. [Сни]

[Поки спимо, усіляке нам мариться. Так от у небі Товпляться хмари не раз, а з товпи тієї предивні Форми таки на очах проступають що раз то інші][137] ^[1] Чотириногих, птахів або напівриб-напівзвірів, Різних потворних істот, аж поки під подувом еврів[138] Танути хмари ті не почнуть у прозорім повітрі[139]. То мені спори сняться й суди, то людні театри, То серед вершників я: розбишак із ними долаю, То кровожерний звір мені кігтями ранить обличчя, То я гасаю з мечем по скропленій кров’ю арені, Морем, що судна трóщить, іду, перестрибую махом Обшири вод, а нараз — у повітря на крилах злітаю. ^[10] То невимовний сором утіх, неподобства нічного, І до трагічних злук[140] жага нас мучить невгасна. А відступає все те, як тільки жахи ті розвіє Сором, що нитку сну перетне, і тих видив огиду Струсить із себе душа, рука ж обмацує ложе Вже не вві сні, наяву — й віступають, осуду гідні, Тіні гріха нічні й зі сном, перелітні, тікають. То — у юрбі я з тріумфом іду й плещу у долоні, То — між аланами вже: мене тягнуть, бранця[141], із ними; Ось бачу храми богів, пишні двері й золотосяйні ^[20] Зáмки. Ось я лежу на тірійському[142] пурпурі, й раптом — Я вже в якійсь норі, у чорній від диму таверні. Знаємо: віщий співець[143] для образів пустопорожніх, Що залітають у сни, під кронами в'язів дав місце. Дві для них брами вказав: одна, зі слонової кістки, Завжди облудні веде, що в повітрі юрмляться, видіння; З другої, що рогова, — правдомовні сни вилітають. Мав би я змогу з двох тих оман одну вибирати — Радість сумнівну, а не страхи сумнівні обрав би, Тут-бо й мана — не біда: хоча грізні видіння зникають, ^[30] Радше б мені тих утіх, що їх сон навіяв, позбутись, Ніж од сумного тремтіть: усе добре, раз нема страху. Є ж і такі, хто каже, що плач — на радість нам сниться; Радість — на плач: що бачать у сні — навспак те тлумачать. Гетьте, недобрії сни, під дальнього неба склепіння, Де непосиди-вітри розвіюють скопища хмарні, Вкутуйте місячну вісь! А тут, на моєму порозі, Що вам, летючі, робить — у темряві спальні тісної? Дайте спокійно мені усю ніч, безжурно проспати, Аж зарум’яниться день у проміннях нової зірниці. ^[40] І якщо спатиму так, нічних не лякаючись марев, І цілу ніч овіватиме сон мене милим диханням, — То ось тих в’язів гурт, що в полі моїм зеленіє, Вам посвячу, щоб роїлись ви там в опівнічну годину.

Епіграми

На лікаря Евнома

[XIX, 4][144]

Гаєві хворому лікар Евном, було, смерть напророчив. Той ще оджив (помогла — доля, а не лікарі). Потім побачив Евном (чи наснилось йому) того Гая — Геть був блідий на лиці — блідістю, як у мерця. Хто ти? — Таж Гай. — Ти живий? — Колись був. — А що тута робиш? — Діт[145] мене владний сюди, в темні оселі, позвав. Бачив я різних людей, чимало пізнав, тож послали За лікарями мене. — Аж зціпенів наш Евном. Гай же: «Та ти не тремти! Не назву ж тебе я, Евноме, Лікарем, як не назве — хто при здоровім умі.

На людину з нелюдським голосом

[XIX, 5][146]

Гавкіт собак наслідуєш ти і коней іржання, Мекання й бекання — кіз і руноносних овець, Мов навіжений, заверещиш, якщо тобі, Марку, Треба представити нам голос аркадських ослів[147]. Півнем запієш нараз і каркнеш, геть як ворона, Голос усіх у тобі — хай це тварина, хай птах. Навіть повірити в те, що ти наслідуєш, — годі, От лиш людського тобі голосу не зобразить.

Про граматика Філомуза

[XIX. 7]

Книг накупивши стос для своїх полиць, Філомузе[148], Думаєш, ти серед них вченим, граматиком[149] став? Так собі й струн накупи і плектрів[150], і барбітонів[151] — І кітаредом[152]-співцем бути хоч завтра тобі.

Представлення книжки

[XIX, 25]

Є в ній — для ранку, й для вечора є догідне читання, Є і поважне, є — жарт: кожній порі — щось своє. Барва життя — не одна; не один і читач є у книжки. Кожній сторінці — свій час і відповідна пора. Ті — до вподоби Венері рядки, якісь інші — Мінерві, Щось схвалить стоїк у ній, щось — Епікур обере[153]. Звичаїв давніх триматимусь я, а при скромному жарті — Муза хай плеще мені, стримана Муза моя.

На зображення Ехо

[XIX, 32][154]

Марно, маляре, ти взявсь обличчя моє змалювати: Ту, кого око не йме, зважився потурбувать? Подуву й мови дочка, оманного оклику мати, Німфа, що голос лишень, голос без думки несе. Вмію підхоплювать я перелітні склади прикінцеві, Мовив хтось слово, і вже — я забавляюся ним. Де я? У ваших же вухах живу, прониклива Ехо[155]. Хочеш мене змалювать — голос хіба що змалюй[156].

До Ґалли — дівчини, що починає старіти

[XIX, 34]

Чи ж не казав я: «Старіємось, Ґалло, життя утікає, Не відмовляйсь од утіх, цнота — то діва стара». Ти не зважала, і ось — підповзла злегковажена старість, А прогайнованих днів, ой, не повернеш уже. От і жалієш: тоді б отакого, як нині, хотіння, Чи, яку мала тоді, — нині б такої краси!.. Все ж — обійми, обійматиму й я, і, хай не чим хочу — Чим так хотів я колись, нині втішатимусь я.

До жони

[XIX, 40]

Жиймо, жоно, як жили, і ймена, що їх на подружнім Ложі ми вперше взяли, муж і жона, — бережім. Жоден із наших днів хай нас із тобою не змінить: Я тобі — юним, а ти — юною будь мені вік. Хоч би, як Нестор, я жив, а хоч іще далі сягнув би, Й ти хоч би довше, аніж Кумська Сивілла[157], жила, — Хай і тоді нас, жоно, не діймає старість понура. Красен заслугами вік, а не лиш кількістю літ.

Про кохану дівчину

[XIX, 56]

Хочу тієї — не хоче мене; хоче ця — я не хочу: Не вдовольняти — долать любо Венері серця. Де можу брать — не беру, де не можна — брав би охоче. Серцю ж ні ситості я не побажав би, ні мук. Ні підперезана двічі Діана, ні гола Венера[158] — Не на мій смак: в цій — жаги, холоду надмір — у тій. Хай серединну любов продає[159] мені краля-крутійка: Хай замість «так», замість «ні» — й «так» мені каже, і «ні».

До Аполлона — про Дафну, що тікає

[XIX. 104]

Лук свій, Пеане, відкинь і стріли ховай: не від тебе Діва тікає: не ти — зброя несхибна страшить[160].

Про багача і бідняка

[XXIII. 14]

Щастя нема в багача; в убогого, рівно ж, — нещастя: Й тому, і тому всяк час рівно бракує чогось. Перлів — багатію, а бідному — хліба бракує, Та, хоч бракує обом, бідному — менше таки.

На граматика

[XXIII. 15]

Звіку не був та й нині не є граматик[161] щасливим, Раз він граматик, то знай: щастя й не пахне йому. Всупереч долі, може, десь є щасливий граматик, — Що ж, із граматики він — виняток[162], не сумнівайсь.

До Ґалли

[XXIII, 33]

Йду вже. Без себе, однак, бо без тебе. Цілим я буду, Ґалло, лише при тобі: я ж — половина тебе. Йду половинний, проте, ба, й менший, ніж половина, — В двох місцях водночас суджено бути мені. Цілий — я при тобі, без тебе ж, куди б не подався, — Йде лишень частка моя, скільки там є вже мене. Сам же себе я ділю, сам себе — чомусь обділяю: Менше себе — собі, більше — тобі віддаю. Лиш повернувшись, цілість верну собі: до окрушинки Все, що мого в мені, — йде в твої руки. Бувай![163]

Епітафії героїв троянської війни[164]

1. Агамемнонові[165]

[IV]

Владар верховний Атрід, помстивши брата дружину, Сам — од своєї ж я впав, підступом вбитий, жони. Що ж та війна, що — помста моя за втікачку Єлену, Раз Клітемнестра й мене, мстивця, зі світу звела?

2. Менелаєві

Ти, Менелаю, щасливий таки: богів провидіння На Єлисейських полях[166] місця вділило тобі. Зятю Тіндара і Батька богів[167], однако їм любий, Стороже шлюбу зіркий, меснику строгий за блуд, — Вічно тобі вікувать і вічно юним там бути: Де для блаженних мужів — старості, смерті нема.

3. Еантові

Тут, де Еант[168] лежить, — і я схоронена, Мужність, Що похоронні лила сльози сама ж по собі. Рвала волосся в журбі через те, що підлі Атріди Не вшанували мене — гору лукавство взяло. Квіт пурпурово-червоний, однак, постане із крові: Вказувать буде усім, що таке кривдника суд.

5. Уліссові

Тут син Лаерта, Улісс, опочив під цією плитою. Хочеш дізнатись про все — то «Одіссею» читай.

7. Антілохові

Перший у раді й бою (що нечасто ходить у парі), Милий Атрідам усім і Еакідам[169] усім, Славу здобувши як люблячий син і як воїн хоробрий, Тут я лежу, Антілох[170], батька свого рятівник. Чергу порушено? Що ж, та вижити мав саме Нестор: Трої, коли б він упав, греки б і не здобули.

8. Несторові

Той, хто чотири прожив людські покоління, лежить тут — Нестор[171]: порадами він, мовою вславив себе. Син од загину його врятував — і сам же загинув, Смертю своєю, син, — батькові віку додав. Що ж то доля, гай-гай, так дивно розпорядилась? — Я — аж так довго прожив; коротко — син, Антілох.

11. Гунеєві

В морі лежить Гуней[172]; тут — ім'я на могилі без тіла[173]. Слава його — між людей, неба — сягнула душа. Прихист вождеві такому дали всі стихії[174]. Які ж то? Небо і море, й земля, й слово в мужів на устах.

12. Протесілаєві

Протесілай[175] імення моє, себто «перший із люду» — Я ж на фрігійській війні[176] перший з данайців упав: Сміло зіскочив із корабля на берег Сігейський[177] — Хитро й мене одурив пакосний той Лаертід: Сам же він, щоб не ступить на землю Трої злощасну, Кинув щита — і на щит, а не на землю стрибнув. Що ж нарікати? Доля лиха наді мною нависла Вже з того дня, як мені батько ім’я дав таке.

14. Гекторові

Гектор[178] під пагорбом тим, а з ним — уся його Троя: Ті, за кого поліг, — враз із полеглим лежать.

17. Настові й Амфімаху

Наст тут і Амфімах[179], Номіона гідні нащадки. Славні вожді колись; нині — лиш порох і тінь[180].

20. Евфемові

Я — вождь кіконів[181] Евфем[182]; земля мене криє троянська, А наді мною — різьба: з ратищем Марс-войовник. Різьблено, й хто тут лежить, але й того ще замало: В камені постать лячна над моїм прахом тяжить. Хай собі!.. Більша вага — скоріше їй повалитись: Де гордовитіше, там — буде й падіння гучніш.

26. Поліксені

Зроджену в Трої, мене — на Ахіллове вогнище склали. Краще вже з димом піти, ніж у могилі лежать: Чи ж такі різні серця єднати б ви мали, ахейці? Звичне-бо діло для вас — нищити, не хоронить.[183]

[Епітафії інших героїв]

27. Ніобі, похованій на горі Сипіл, при джерелі

Тебами[184] правила я — та скелею тут, на Сипілі, Стала: Латони дочку й сина образила я. Мати чотирнадцятьох дітей, щаслива і горда, Скільки на світ привела — похоронила стількох. Мало й того богам: від болю закам’яніши, Втратила в камені я навіть подобу людську. Точить і скелю печаль: потоком, що не всихає, Рани глибокої знак, сльози спливають по ній. Мстивість яка! Чи боги аж такого сповнені гніву?[185] Образ затерся, а біль, біль материнський живе.

Клавдіан[186]

Закоханий бідняк

[15 (89)]

Вбогість нещадна мене й Амур безжалісний мучать. Голод я стерпіти б міг, але нестерпний — Амур.

[16 (90)]

З голоду зсох я, бідак, а ще — од любові всихаю, Меншу з двох отих зол — подругу-вбогість беру.

Ґалльські мули

[18 (51)]

Глянь-но, слухняні які — вихованці бурливої Рони: Велено їм — то ідуть; велено їм — то стоять.[187] На відповідний звук повертають у той бік чи інший: Нукнути варто лишень, щоб, куди треба, ішли. Тож ні повіддя на них, ані упряжі не накидають, Ні не беруть під ярмо — вільно ступають собі. Знають, одначе, обов’язок свій, в роботі терплячі, Здавна до ґалльських слів слух свій гострили вони. Правити ними візник, одійшовши, й на відстані може: ^[10] Сам лише оклик його — то як вуздечка[188] для них. Гикне — врозтіч усі; гукне — всі до нього; повільних Окликом так піджене, скорих — оговтає так. Треба наліво — задріботять лівим краєм дороги, Інший мугикне наказ — звернуть одразу правіш. Ані не свійські од пут, ані од свободи — не дикі, Хоч і не знали ярма — та підневільні вони. Ті рудошерсті трудівники, що дружно, бік-о-бік, Скільки у кожного сил, тягнуть рипучі вози. Чи дивуватись тепер, що Орфея[189] слухали звірі, ^[20] Раз навіть мулом тугим[190] ґалльські керують слова?

Веронський дід[191]

[20 (52)]

Щасен, хто вік звікував на рідних полях, кого бачить Ця ж сама хата хлоп’ям, ця ж сама — і дідусем. Хто шкандибає з ціпком, де повзав колись у пісочку, Хто тій садибі своїй вік на століття веде. Доля ніколи у вир грошовий його не ввергала, Із чужоземних джерел, непосидющий, не пив. Бурі купцем не жахавсь, вояком — сурми бойової І не чував, що таке — форуму спори хрипкі. Толку у справах не знав, не відав про місто сусіднє, ^[10] Тихих полів круговид — радість йому для душі. Жнивом рóків ходу, а не змінами консулів числить[192], Овоч — про осінь йому, цвіт — про весну дає знак. Сонце стрічає в трудах, у трудах прощається з сонцем, Колом селянських занять міряє й днини ходу. Дуба, могутнього вже, він пагінцем ще пам’ятає, Цей ось одноліток-гай — вже у літах, як і він. Дальша для нього Верона, аніж темнокóлірні інди, Озеро ближнє, Бенáк[193], — море Червоне йому. Все ж не ослабнув іще та й міць у руках іще має, ^[20] Третя пора вікова бачить його ще міцним. Інший хай світом блукає собі, забреде й до іберів[194] — Матиме вдосталь доріг, цей же — удосталь життя[195].

Архімедова куля[196]

[51 (68)]

Весь небесний ефір уздрівши у скельці, Юпітер Аж засміявсь[197] і таке мовив до вишніх богів: «Бачте, на що спромоглась у своїх пориваннях людина — Крихітна куля, а в ній — забавка: мій світотвір! Рухи світил, весь лад світовий і днів чергування — Все в одній кулі вмістив той сіракузький дідусь. Дух у ній править усім — роями зірок обертає, Мірними рухами він квапить той витвір живий. Ось зодіак (подоба його!) свій же рік оббігає; ^[10] Кінтія[198] — теж мов жива: з місяцем сяє новим. Так крутить світом своїм зухвале завзяття і радо Навіть сузір’ями взявсь правити розум людський. Що ж я дивуюсь підробним громам простака-Салмонея[199]? Всій же природі речей кинула виклик — рука![200]

Викрадення Просерпіни[201]

(Вступ до книги першої)

[(32)]

Той, хто вперше судном[202] морські глибини прорізав І неосяжну гладінь грубим веслом колихнув, Той свого човника смів на вітри мінливі пустити Й проти природи піти[203] — в морі шукати доріг. Спершу — боязко він лиш на тихі хвилі пускався, Де неглибока вода, де береги рятівні, — За якийсь час — суходоли ген-ген лишив за кормою — І на вітрилах у світ, в дальні затони, подавсь. Так поступово[204] в серці зросла стрімлива зухвалість — ^[10] І відівчилось воно страх відчувати в'язкий. Вже на морях він: егейські вітри й іонійську долає Хвилю круту й на зірки дороговказні глядить.

Рутілій Намаціан[205]

Про своє повернення[206]

(З книги першої: 47—164)

^[47] Вислухай, владний, мене, осяйна твого світу оздобо, Риме, що сяєш чолом посеред зоряних плес! Вислухай, отче людей[207] і богів-небожителів отче ^[50] (Ближче й нам до небес через святині твої) — Піснею славлю тебе й, поки подиху, славити буду, Хто ж бо тебе позабув — щастя не знати тому. Сонце огорне скоріш забуття поволока злочинна, Ніж перестану тобі, Риме, пошану являть. Світові шлеш ти дари, до променів сонця подібні, Ген, де ріка Океан[208] землю в обійми бере. Й Феб, хоч охоплює все, з-за твоїх володінь виганяє Коней[209] і за твої ж — їх на спочинок жене. Кроку твого не спинив ані Лівії подих жагучий, ^[60] Ні Ведмедиця[210], що вся — наче у латах, в льоду. Як лиш далеко життя сягнуло на північ — усюди Чутка про подвиги йде і про чесноти твої. Рідним краєм ти став для різноплемінного люду, Влада твоя на добро несправедливим пішла. Тих, над ким гору ти взяв, до свого долучаючи права, Що було світом колись — містом зробив світовим. Рід наш, визнаємо, — від Венери й Марса; Венера — Від Енеадів, а Марс — то Ромулідів[211] отець. Збройної сили напір перемоги зм'якшує ласка — ^[70] Марс і Венера в твоїх, Риме, звичáях зійшлись. Ось чому любо тобі і долати в боях, і щадити — Зверхніх долати, а вже, як піддалися, — любить. Вік наша дяка богам за оливу і сік виногрона, І юнакові, що взявсь першим вести борозну. І для Пеана димлять вівтарі за хист лікування, А за чесноти й Алкід[212] — бог серед вишніх богів. Законотворчими й ти тріумфами світ обійнявши, Риме, до миру й добра весь заохочуєш люд. Хай там яка далінь — хвалу тобі божеську діє ^[80] Хто миротворче ярмо чує на вільнім плечі. Зорі, що вічні свої путі бережуть кругойдучі, Влади ніколи й ніде кращої зріть не могли. Чи спромоглось на здобутки такі ассіріян оружжя? Навіть мідієць[213] і той — тільки сусіда сягнув. Горді парфян царі й македонські тирани[214] по черзі Всяк один одному знав класти закони свої. Ти, як на ноги спинавсь, і люду, й зброї мав обмаль, Мав зате досить ума, досить розсудку ти мав. Війни з поважних причин ведучи, охочий до миру, ^[90] В славі своїй ти сягнув, Риме, могуття вершин. Ти владарюєш, та головне — владарюєш по праву: Ти й над накреслений злет, обранець долі, піднявсь. Не зрахувати трофеїв твоїх, оздоб величавих — Зорям, що сипле їх ніч, легше б рахунок вести. Храм озирни — усе тут ряхтить, аж губляться очі, Можна повірити: тут — селяться вишні боги. Що про повітряні арки скажу, струмки піднебесні? Навіть Іріді туди, райдузі, не дотягтись. Радше не арки — гори, скажу, піднялися до неба — ^[100] «Ось же Гігантів труди!»[215] — Греція певна була б. Рікам у мури свої, до міста, велиш завертати, Пишні купальні твої спрагло п’ють води озер. Маєш, однак, і своїх удосталь жил водоносних: Гомоном рідних джерел повниться місто усе. Неба дихання жарке вони холодять у спекоту, Чистого плину ковток спрагу вгамує суху. Й це ще не все: гарячий потік, раптово пробишись, Біля Тарпеї колись стримав напір ворогів[216]. Плив би й тепер він — випадком я цю подію назвав би, ^[110] Він же порятував — й тут же під землю пірнув. Що вже скажу про гаї — не під небом, таки у палацах, Де свої співи снують ховані тут же пташки? Рік тут, по колу йдучи, весні твоїй вічній радіє Й на твої втіхи теплом дихає навіть зима. Риме, зведи ж лавроносне чоло! Свята твоя сивінь Хай, повернувши снагу, закучерявиться знов! Хай золота діадема ряхтить у вінку вежоноснім[217], Хай злотосяйний щит — мече невгасні вогні! Не пам’ятатимеш кривд — забудеш і лихоліття: ^[120] Рани, що вже затяглись, гоїть зневажений біль. Звичай шануєш такий — у біді на добро уповати, Шкоди твої — без утрат, як у небесних світил. Зорі, заходячи, — знов, негаснучі, бачимо, сходять, Тоншає місяць, та знов — до заокруглення йде. Бренн, переможець при Аллії, ждав на покару недовго, Рабством за свій договір лютий самніт заплатив. Стільки поразок було, а Пірра зумів ти прогнати, Сам же оплакав свої славні бої Ганнібал.[218] Як не занурюй нетонучу річ — вона випірнає, ^[130] Глибше зануриш її — випірне звідти стрімкіш. Факел униз поверни — запалає він іще дужче, Так із-під гніту славніш ти пориваєшся ввись. Тож простирай у віки життєдайні римські закони І лиш один не лякайсь нитки суворих сестриць[219]. Тисяча сто шістдесят за собою років лишив ти, — Он і дев’ятий вже рік[220] поряд із ними стає, — Скільки попереду ще — межі не кластиме доля, Поки триває земля й неба над нею намет! Те дає силу тобі, що інші розслаблює царства, ^[140] Всупереч бідам рости — гасло відроджень твоїх. Хай же у жертву тобі впаде нечестиве те плем’я, Хай же, охочий до зрад, ґет[221] затремтить у ярмі. Хай тобі щедру данину несуть упокорені землі, Хай у скарбницю твою сипле чужинець дари. Рен[222] тобі вік нехай оре, а Ніл — орошує ниву, Світ хай годує тебе — владаря, опікуна! Хай тобі Африка шле врожаї свої повноколосі, Сонцем — своїм, а дощем, Риме, багатша твоїм[223]. Хай із латинської ниви зерно твої засіки повнить, ^[150] Буйне вино хай пливе з-під гесперійських давил. Хай же і Тібр[224] у вінку переможному із очерету Ромула внукам служúть водам накаже своїм. Без перешкод хай по них рясні пливуть тобі добра: Звідси, зверху, — сільський, знизу — заморський товар. Путь же нам, Риме, одкрий в упогіднене Кастором море, Хай Кітерея[225] для нас вигладить стежку морську. Милим якщо я тут був, шанував закони Квіріна[226], Слухав священних отців, їхні думки поважав. А що мій меч не знаходив зла, за яке б мав карати, ^[160] Люду належить за це, а не префекту[227] хвала. Чи на родимій землі я свою годину зустріну, Чи, може, ще в якийсь день, Риме, угледжу тебе — Щастя перейде всі мрії мої, якщо ти мене, Риме, Зволиш не вік і не два в пам'яті мати своїй.

Авіан[228]

5. Осел у лев’ячій шкурі

(Кожен і міру свою, і те, чого вартий, хай знає, А по добро не своє — хай і не сміє сягать, Щоб, од чужої снаги до свого вернувшись убозтва, На розперезаний сміх не наражати себе.) Шкуру лівійського лева осел надибав якось-то — Й тут же на себе її, звіра подобу, нап’яв[229]. Тіло худюще своє сяк-так під нею ховає: Шию ослячу гнітить лева гриваста могуть. Так от, в одежі новій, жахи розсіваючи вкола, ^[10] Чуючи в утлих кістках сили незвичної гру, Де пасовища — там він: зухвало стоптує трави, Свійську худібку ляка, збурює спокій волів. Та селянин осла упізнав по вухах ослячих — Путами ноги зв'язав ще й батогом усмирив. А коли лев’ячу шкуру стягнув, осла оголивши, Він бідолаху того й словом іще шмагонув: «Може б, і міг ти когось, рикнувши, як лев, одурити, Лиш не мене: ти осел — от і лишайся ослом».

6. Жаба й лисиця

Жаба якось із боліт, де весь рід її споконвіку Селиться (любо ж бо там розкошувати в багні[230]), Вибрівши на трав'янисті горби, надувшись пихато, На пасовищі взялась тішити кволих тварин. Будь-яку хворість, мовляв, їй легко полікувати, Ба, ще й життя приточить має природжений дар. Так що їй заздрити б міг сам Пеоній, першоцілитель — Той, кому випала честь дбати про вишніх богів. Хитра лисиця тоді, щоб худібка довірлива знала, ^[10] Що таке гола хвальба, каже на те, сміючись: «До лікування береться вона, а чому ж то в самої — Блідо-зелене таке, гидко й дивитись, лице?»[231]

8. Верблюд і Юпітер

(Задовольнятись своїм[232], якщо мудрий, а на сусіднє Ласо не поглядать — байки цієї урок, Щоб, уразлива, навспак Фортуна не повернула Колеса[233], що по своїй, вбитій вже, бігло стезі.) Кажуть, по хмарах якось добрела худобина дебела Аж до Юпітера й так стала йому докучать: Чи не ганьба то, мовляв, чи не сміх, що й бики ті робочі Гордо ступають: по два роги у кожного з них. Лиш одинокий верблюд з усіх боків — безборонний, ^[10] Отже, і будь-який звір може діймати його. Над прохачем Юпітер, однак, не лише посміявся: Вуха великі були — зняв з голови той тягар. «Жий ось таким, якщо долею незадоволений, — мовив, — І про ту втрату твою, заздрісний, вік пам’ятай».

10. Лисий вершник

Вершник був лисий один, що тім’я своє безволосе Брав під волосся чуже — наче у шапці ходив. От, було, в зброї ясній гарцював він на Марсовім полі[234], Хвацько туди то сюди правив гарячим конем. Тут-то йому і дмухнув із півночі вітер в обличчя — Й лисину зуха-їздця реготом люд привітав. Як же й не реготать: що окрите було — заясніло, А окриття, чужий чуб, вітер-пустун підхопив. Той, збагнувши, в чім річ, із багатолюдного сміху, ^[10] Якось спромігся на жарт: сміхом — сміх погасив: «Дивом для вас, що чуже втекло мені з вітром волосся? А що своє утекло — то хіба не дивина?..»

12. Хлібороб і скарб

От селянин якось землю орав, налягав на чепіги, Й раптом із борозни, бачить він, вигулькнув скарб. Мов підмінили його: махнувши рукою на плуга, На пасовища погнав, щоб відпасались, волів. Тут же й богині Землі[235] жертовники став будувати, Вдячний, що саме йому скарб той у руки дала. Збила, одначе, ту радість йому прозорлива Фортуна, Гнівна: чому це не їй курить рільник фіміам? «Ти от надибав скарб, а храму мого не шануєш, ^[10] Вирішив іншим богам дяку свою виявлять, От як те золото вкрадуть тобі — убогий, до мене, Першої, в горі своїм ти у сльозах прибіжиш».

13. Козел і бик

Бик здоровенний якось, коли рятувався од лева Та озиравсь на бігу, де б який сховок найти, — Бачить: печера, а в ній — козел-бородач; у ту пору Вождь кініфійських отар[236] там за господаря був. Як наготовився бик у схов увірватись, на нього Визвіривсь кіз проводир, став на дорозі йому. Бик посмутнів, одступив і так, уже з краю долини (Прогнаний, якось не смів зблизька сварити козла), — «Я не тебе, — рикнув, — боюсь, гидкий бороданю, ^[10] Ні, не тебе, а того, хто он за мною біжить. Хай-но відступить — і покажу тобі, дурню останній, Що може бик, а що — смородом славний козел.

14. Мавпа

Кажуть, Юпітер, було, по всьому розвідував світу, В кого такий-от є дар — мати найкращих дітей. І позбігався звіриний весь рід, до спору готовий, — Всяке було там звір’я[237], що поміж людом живе. Не бракувало й риб, що хвалити й своїх поривались Діток; летіли й птахи з чистих повітряних плес. Трепетно йшли матері: маля своє ставила кожна Перед обличчя судді — та ще й якого судді! Тут зі своїм мавпеням закульгала й мавпа куценька — ^[10] Й навіть сам батько богів стримати сміху не зміг. Не розгубилась, однак, ба, й інших перекричала — Чиста неправда, мовляв, що усі мавпи бридкі: Хто переможе — Юпітера суд вирішувать буде, А щодо суду мого — ось же найкраще дитя.

20. Рибак і рибка

Звично пустивши якось волосінь по здобич у воду, Витягнув рибку рибак, лиш до смішного малу. Й та, як головку уже зняла з-під води у повітря, Мовила, хоч заважав, рибці захланній, гачок: «Зглянься і пощади: яка ж тобі користь, рибаче, З мене, маленької ще? Нічого взяти й на зуб. Не так давно привела на світ мене мати плідлива — Каже, поплавай собі неподалік отих скель. Тож не гнівись, відпусти; із часом — буду тут знову, ^[10] Дай до застілля твого трохи б хоча підрости. А нагуляю м’ясця серед безкраїв синього моря, — Тут же покваплюсь сюди, ти лише вудку закинь». Здобич пустити, проте, здалось рибакові негоже; Доля, мовляв, нестійка — то вона гладить, то б’є: «Здобич пускати з рук — учинок геть нерозумний; Завтрашнім жити добром — ще нерозумніша річ».[238]

31. Миша і бик

Раз ото миші якійсь, поки бігала, стрівся бичисько — Й та, хоч яка вже дрібна, все ж укусила його. Лиш укусила (відчув-таки бик її зубчик гостренький) — Тут же й у нірку свою спритно шмигнула вона. Бик же — гнівом наливсь, потупився, велет, у землю, Та не знаходить того, з ким поквитатись хотів. До того гніву й таке ще слівце підкинувши з нірки, Мишка-хитрунка на сміх всі ті погрози звела: «Ті, хто тебе породив, — на тіло не поскупились, ^[10] Та, щоб із нього був толк, — не додали ще ума. От і затям відтепер, що важить щось і дрібнота, Що й при маленькій вазі можна свого домогтись».

34. Мурашка й цикада

(Хто у лінивстві провів зелений вік і завчасно Від неминучих негод не забезпечив себе, Той, коли старість пригне, ой, марно буде прохати Інших, щоб ті у біді руку йому подали!) В літа собі для зими роботяща мураха урвала День не один — несла в сховок зерно по зерні. А коли паморозь сива лягла на зіщулену землю І заніміли довкіл зціплені льодом поля, — Крихітне тільце ховала вона від великої стужі ^[10] Й гризла собі в укритті те соковите зерно. Тут і припала до неї в сльозах (поживи просила) Та, яка вчора ж іще нудила співом поля. Поки, мовляв, на токах молотили спіле колосся, День отим співом своїм довшим робила вона. Мудра мурашка таке з усмішкою відповіла їй, Бо ж і вона — за те, щоб було довшим життя, — «Я — великим трудом домоглася того, що тепер ось Серед зими без журби тут догоджаю собі. Ну а тобі — найвища пора забиратись до танцю, ^[20] Раз уже досі весь час тільки співалось тобі».[239]

37. Собака й лев

Раз якось пес-товстун худющому левові стрівся. Слово по слову, й ще так пес того лева вколов: Глянь ось: не видно в мене й хребта під товщею жиру, В м’язах, аж грають вони, — груди шляхетні мої. Я на короткій нозі із людьми, живлюсь на дозвіллі З ними: добрячі шматки вільно хапаю собі». — «Що за залізо, однак, гладку твою шию стискає?» — «Це щоб господаря дім я невідступно стеріг. Ти ж, аби голод не заморив, гасаєш повсюди, ^[10] Поки десь поміж дерев трапиться здобич якась. Тож не барися! Шию й свою підстав під ошийник — Матимеш гарний щодня за свою службу обід». Рикнув на те обурений лев, і гнів, і зневагу Вклав у той рик він, а ще — духу свого висоту: «Йди собі і по заслузі носи ті окови залізні, Ними, покірливий псе, за свою ситість плати! Я ж до пустої (вільний зате!) повернуся печери, Я, хоч голодний, зате — будь-куди можу піти! Щодо наїдків отих, то захвалюй їх перед тими, ^[20] Хто, щоб набити живіт, рад би й свободу оддать».[240]

НА ПОРОЗІ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Боецій[241]

Розрада від Філософії

(вибрані поезії)

І, 1[242]

Я, хто у розквіті сил укладав, було, твори пісенні, Нині — печальну, на жаль, мушу плекати струну. Ось і тепер, що пишу, — те нашіптують тужні Камени, Справжні по лицях струмлять муз елегійних плачі. Жоден, що душу зморожує, страх їм не став на заваді: Не відреклися мене[243] — йдуть, куди шлях мій проліг. Слава колишня моя, моїх літ молодеча окраса — Щиро втішають того, хто похиливсь, посумнів. Гостя неждана-бо йде — заохочена лихами старість. ^[10] Біль, мов у власне житло, владно у неї вселивсь. Якось, немов в один день, сивина мою голову вкрила, Втратило тіло снагу, шкіра, зів’явши, дрижить. Смерть — добро для людей, коли не впадає раптово В юність, — коли її ждуть і своєчасна вона. О, як часто, глуха, відвертається від нещасливих, Їм відмовляє вона сплакані очі зімкнуть! Поки зрадливим добром мене забавляла Фортуна[244], Смертна година ураз ледь не окрила мене. Нині ж, обличчя лукаве своє окутавши в хмару, ^[20] Знуджує, мучить мене тим осоружним життям. Що ж ви так часто на щастя моє задивляєтесь, друзі? Хто так упав, той не міг впевненим кроком іти.[245]

I, 7[246]

Зорі, у чорну Хмару вповиті, Світла на землю Слати не годні. Тільки-но буйний Австр[247], налетівши, Море сколотить — Лагідна хвиля, Світла й прозора ^[10] Серед затишшя, Враз каламуттю, Брудом постане Перед очима. Так і стрімливу Воду, що рине З урвищ високих, Брила зустрічна, Скелі уламок, Спінює, крутить. ^[20] Тож, коли хочеш Зором погідним Вгледіти правду[248], — Рівної стежки Твердо тримайся. Геть жени втіхи, Геть — і страхи всі, Геть — сподівання[249], Щоб не страждати; Де ж вони владні — ^[30] Хмарний там розум. Мов у вуздечці.

II, 1

Як тільки колесом[250] вона крутне вправно — Стрімкіш од хвиль Еврипа[251] вже воно рине. Під ним — ще вчора гордий і жахний влáдар, А хто лежав, побитий, той уже — зверху. Хоч як ти побивайся, хоч ридай ридма — А їй, причині тих гірких ридань, — смішно. Ось так в тій грі вправляє своїх рук силу. Таке-от витворяє: і журба й радість — В одну і цю ж годину, хто злітав — пада.

II, 4

Хто схотів би тривалий Спорудить собі захист Од навального Евра, Що в нестямі збиває Хвилі моря потужні, — Хай цурається моря, Гір, що ваблять шпилями, І пісків вічно спраглих, У шпилі-бо найдужче ^[10] Австр гінкий ударяє, На пісках же зрадливих Не зведеш собі крівлі. Хто про затишок мріє Без тривог та загрози — Хай кладе у підніжжі Скромні дому опори. Хай, збиваючи хвилю, Вітер гнівно рокоче — Ти ж, немовби за муром, ^[20] Вікуватимеш вік свій В щасті, й лиш посмієшся Над грізьбою етеру.

II, 5

Блаженний той вік найдавніший[252], Що рад був ріллі незрадливій, Не знав іще розкошів згубних. Не дбали й про голод, і жолудь Ішов на поживу щоденну. Ніхто тих дарів, що од Вакха, Не вмів іще змішувать з медом. Серійських тканин у ту пору Тирійський багрець[253] ще не барвив. ^[10] На травах так солодко спалось, Пилось — із прозорої річки, При втомі був затінок сосон. Морів іще не борознили — З назбираним в світі товаром Торговець не плив у незнане. Ще грізна сурма не ячала, Поля ще не барвились кров’ю, Пролитою в чорному гніві. І шал войовничий в ту пору ^[20] Меча не вихоплював з піхов У помсту за рани жахливі — Ще кров'ю за кров не платили. Якби до нас нині вернулись Оті звичаї давнього віку! Але дужче, ніж полум’я Етни, Палахтить до набутків жадоба. Хто ж перший із схову земного Силу золота зваживсь добути? Й самоцвіти, загрозу коштовну, ^[30] Що воліють ховатись у надрах.

III, 2

Як у руках тримає віжки Природа могутня[254], як наводить, Передбачна, лад у ній законом, Як тісно в’яже в сіть нерозривну Кожну частинку, — хочеться все це Викласти віршем повільнострунним. Хоч африканські леви в оздобних Путах ступають, хоч і поживу З рук звикли брати, хоч і бояться ^[10] Посвисту пуги, кари хльосткої, Але у кров лиш пащу замочать — Тут же, пригаслий, гнів вибухає Ревом — і левом лев стає знову: Шия вже вільна, порвані пута. Першим — приборкувач під роз’ярілим Падає гнівом — зубом кривавим. Пташка невмовкна десь у верхів’ї — Мовкне у клітці, хоч і годять їй Як тільки можна: змазують медом ^[20] Кухлі з напоєм — учта та й годі! — Тільки б на втіху людям співала. Та хай угледить з клітки тісної Тінявий гай свій — геть розметає, Витопче їжу, вже їй немилу — Хоче до лісу, б’ється тужливо, Спів її знову — тільки для лісу. Так і лозина, нехотя грубій Силі піддавшись, гнеться додолу, Та відпусти лиш — і не зауважиш, ^[30] Як вона знову стрілить у небо. Феб, упірнувши в хвилю вечірню, Знову, але вже неспостережним Шляхом керує повіз до сходу. Все з бігом часу в слід свій ступає, Все повертається — тим і радіє[255]. Що ж то за устрій був би на світі, Без того кола, де побіч себе Йде і кінцеве — і початкове?

III, 6

Весь земнородний люд — із єдиного кореня вийшов. Є лиш один Отець усього, він один усім править. Феба промінням оздобив ясним, а Люну — рогами. Землям він дав людей, а небо — зорями всіяв. Він же замкнув у тіла до неба звернені душі. Що ж то походженням хвалишся ти? Якщо у початках Роду людського — Бог, то хто з нас не родовитий? — Той, хто поквапний до зла, хто для роду свого є ганьбою.[256]

III, 9

Ти, що з віку на вік розумно світом керуєш, Неба Сівачу й землі! Ти сам, стійкий, спередвіку Часові йти повелів[257], все довкіл спонукаєш до руху, Ти, кого ззовні не квапить ніщо, щоби речі ліпити З плинної речовини: у Тобі — щонайвищого блага Образ, де плями нема; за взірець незотлінне узявши, Вишнє, — і цей красен світ, бо й сам прекрасний Ти, в думці Носиш своїй — і виліплюєш, твориш, подібно до нього, Всі за високим зразком будівлі високої частки. ^[10] Числами в’яжеш начатки речей, щоб із полум’ям холод Ладив, із плинним — сухе, щоб чистий вогонь не одлинув Ген із землі, а вона — від свого ж тягаря не запалась. А серединну — природи потрійної — душу, що в світі Рухає всім, Ти мірно розсіяв по згідливих частках. Ця ж, на круги два — поділена — руху лише набирає, Квапиться знов повернутись до себе, кружляє довкола Розуму, у глибині — звідси й неба подібне кружляння. Так Ти й душі людські, так і нижчі виводиш створіння; Так — і піднесені: на колісницях вони, легковійні, ^[10] З волі Твоєї — на небі й землі. Ласкавим законом Їм дозволяєш до Тебе прийти — невгасного світла. Отче, дай змогу душі у всевишню оселю вернутись, Дай озирнути добра джерело, дай, Отче, прозрівши, Очі на Тебе звернуть, душі незаплямлені очі! Хмари низинні розвій, од земної ваги увільнивши, Власне сяйво яви, бо ж Ти — сама тільки ясність, Ти — неохмарений спокій для чесних, дозволь Тебе зріти, Ти ж бо — кінець і начало, стезя, проводар і вершина!

IV, 1

Крила для лету мені подаровано — У небо злинути б на них. Хай лише розум[258] відчує їх помахи — На все земне згори зорить. Ген над кулястим повітряним безміром Він лине; хмари — вже за ним. Вже й за верхів'я вогню, що розпалений Кружлянням éтеру, майнув. Далі — до зоряносяйних осель йому ^[10] Вже світить Фебова стезя. Може, й Сатурна дорогу він вибере, Як воїн — в латах зоряних. Чи в вишині, зарисований зорями, Обійде їхній круг гінкий. А переситившись дальніми мандрами, Стійке склепіння лишить він І по стрімкому етері ступатиме, Де неземного сяйва блиск. Там усевишній Державець із скіпетром, — ^[20] Дзвінкі повіддя у руках, — Сам непорушний, а світом розгонистим Керує владно, рядить всім. Тож, коли знов тебе шлях сюди виведе, Щоб ти забуте віднайшов, — Ось моя, — скажеш, — вітчизна[259], пригадую! Тут перший мій — й кінцевий крок! А як захочеш іще раз оглянути Ту землю — ніч покинуту — Трепетний люд і тиранів побачиш там — ^[30] Вигнанців у краю своїм.

IV, 6[260]

Хочеш пізнати розумом чистим Зевса гримучого вічні закони — Глянь яснозоро в небо високе: На справедливих давніх засадах[261] Там споконвіку зорі кружляють. Сонце вогненне й льодяна Феба[262] Не урізнобіч ходять — у парі. Йде Ведмедиця стрімко під полюс, Їй не зануритись у глибодонні ^[10] Заходу хвилі[263]; звисока бачить Інші, що в водах купаються, зорі. Завжди чергуючи проміжки мірні, Веспер для ночі збирає тіні. Люцифер будить радісну днину. Так і тримає любов обопільна Лад у тих рухах, так проганяє З обширів зоряних війни й незгоду. Згода ж поєднує рівною мірою Первні, щоби протилежне ріднилось ^[20] Із протилежним[264]: сухе щоб за плинним Чергою йшло, за морозом — огненне, Полум’я — вгору, легке — щоб летіло, Щоб осідала земля ваговита. З тих-от причин, лиш весна завітає, Рік цвітоносний пахощі сипле, Літо спекотливе сушить Цереру[265], Й знову — плодами обтяжена осінь; Далі — дощі напливають на зиму. Все це помірність живить розумна; ^[30] Все, що в тім колі живу має душу, То воно тоне, то випірне знову Із небуття до живлющого світла. Високотронний Владар тим часом Віжки напнувши, світом керує — Пан і Творець, Джерело і Начало, Законодавець, суддя справедливий. Що він схиляє до руху, те знову Стримує; зміцнює — що розхиталось. А якби рухів на оці не мав він ^[40] І на круги свої не переводив — Що нині в світі тримається ладу — Од джерела б одійшло й занепало. Ось де любов ця, спільна для світу, Ось чому вабить стежка до блага. Годі було б інакше й тривати: Що було в русі — знов до своєї Прагне вернутися першопричини.

V, 2

Ти, хто все бачить[266], і хто все чує, — Мовить про яснопромінного Феба Словом пісенним Гомер медоустий. Та чи проникне Фебове око В надра підземні? Чи його промінь Дна Океану здатен сягнути? Іншим є око Творця сього світу, Око високе: йому не завадить Товща землі, хай яка непроглядна, ^[10] Й хмари скуйовджені в темряві ночі. Що нині є, що було і що буде, — Схоплює порухом мислі єдиним. А що один він — усе озирає, Значить, один він — сонце правдиве[267].

V, 5[268]

Скільки-то різних тварин порозводилось ген на білім світі! Деякі, тіло уздовж простираючи, по пісках мандрують: Груди — опорою їм, довгий слід-борозну за собою тягнуть. Інші — легко крилом розсуваючи плин вітрів мандрівних, Через прозорий етер найрозлогіші обшири верстають. Є чимало й таких, що землею ступать їм любо й звично — Чи по зелених полях, чи ховатися, де ліси дрімучі. Скільки б, однак, тих створінь не водилось різновидих — Зір потупляють усі, і тому — нетямущі вони, бездумні. ^[10] Рід лиш один, людський, не хилиться — зір сягає зором, Легко стоїть на ногах, озирає довкіл земні простори. Тож сам той образ тобі, поміркуй лиш, наукою послужить: Раз уже в небо глядиш, до висот його звернений обличчям, — Думку туди ж посилай, не дозволь, щоби дух[269] твій огрубівши, Нижче, бува не осів, ніж саме твоє виструнчене тіло.

Максиміан[270]

Елегія II

От Лікоріда[271] моя, прекрасна моя Лікоріда, — З нею я серце своє, всі свої статки ділив, — По багатьох роках, укупі любовно прожитих, Мною гордує, та так, що й не зирне у мій бік. Інших утіх шукає собі, молодших коханців, Я вже для неї — ніщо, я — то непотріб старий. Як було солодко нам — того уже й не згадає, Як, догоджаючи їй, врешті, я геть постарів. Ще й дорікає (облуда яка!): ти сам, мовляв, винен, ^[10] Завше придумає щось, тільки б мені допекти. А перестрівши мене (якось це було) на такий-от, Очі ховаючи, бруд, повна злобú, спромоглась: «Тьху! Я любила його? А він — мене брав в обійми? Я (годі й вірити в те!), я… цілувала його?.. Тут і знудило її — позбулася решток любові, Й інших чимало бридот я на прощання почув. От що дарує нам час![272] Того почуття, що до мене Теплим ще вчора було, нині соромиться всяк. То чи не краще б умерти мені, допоки ніхто ще, ^[20] Хай за які б там гріхи, мною не міг гордувать, Аніж, утративши все, що колись мене прикрашало, Згаснувши, тим хіба жить, чим докоряють мені. Наше життя — не цілісна річ[273]: усе зі собою Час у минуле бере, склавши на крила годин. Та поки скроні мої наче сніг притрушує, поки Блідістю з дня на день лиця беруться мої, — Не відцвітає вона, усе ще цвіте Лікоріда, Звисока і на свій вік, як і на мене глядить. Давньої вроди сліди — в усій поставі помітні: ^[30] Так із-під попелу — жар силу являє свою. В кого краса, тих, бачу, й літа не ймуть перелітні: Від палахкої краси все ж залишається щось. Рештки старої жаги — повій постачають поживу, Де щось лишилося, там — тішить і те, що було. Так, їй обійми палкі, юні втіхи, бачаться досі, Ділом, минулим давно, нині милує свій зір. Ну а мені, кому тіло усе відмовляє у службі, Жодна забава й вві сні не усміхнеться уже. Біди свої озирать — усе, на що я спроможний: ^[40] Доброго скільки було — стільки ж і злого тепер. Хто може стерпіти все? А хто — всього домогтися? Здолана мужем жона гору над мужем бере. Чи як худоба, маємо ми, лиш теперішнім, жити? З того, що час собі взяв, — жодного спогаду нам? Так і худоби ж не заженеш на нові пасовиська: Квапиться лиш на старі, знані їй, милі луги. Бик, де у спеку приліг, — під це ж таки дерево ляже, В звичну кошару свою йде самохіттю вівця. І соловей, де співати звик, там солодше співає, ^[50] Та й хижакові миліш бути у власнім кублі. Ти ж, навпаки, обжиту давно, залишаєш оселю, З затишку, світку свого, йдеш собі хтозна-куди. То чи не краще лише на тривке покладатись, на певне? Взявся за щось нове — наслідків різних чекай. Немолодий я, це так, але й ти вже, бачу, сивієш. Рівні лічбою років — рівно ж серцями близькі. Нині — сил мені брак, а тоді, згадай, бракувало? От і люби хоч за те, що в мені любим було. Вже застарий, щоб орати, орач, а його поважають, ^[60] Давнішню міць вояка — юний шанує вояк. Плаче рільник над робочим биком, уже занепалим, Вершник — дбає, як дбав, про переможця-коня. Врешті, заздрісний час обікрав мене не до нитки: Он я і вірші пишу, й можу наспівувать їх. Старість мою пошануй і належну яви їй повагу — Чи ж не хотіла б і ти довго на світі прожить? Хто винуватить когось, щоб вину узяти на себе? Хто перекриє собі ж правильно обраний шлях? Братом не хочеш назвать, не хочеш — і своїм другом, ^[70] Клич мене «батьку» тоді: є ж у тій назві тепло. Честь — над розкішшю гору бере, над пристрастю — шана: В розумі більше ваги, аніж у силі сліпій[274]. Так-ото старість свою оплакував я — та й не диво: Важко й згадувать те, що таким болем болить![275]

Алкуїн[276]

Суперечка Весни з Зимою

[R 687]

Із верхогір’їв якось, однієї весняної днини, Разом зійшлись вівчарі; під тінню дерев посідали І почали на пастуший свій лад Камен[277] уславляти. Був там і Дафніс-юнак, і був Палемон[278] сивочолий. Всі готувалися пісню-хвалу проспівати зозулі. Тут і Весна надійшла, вінком підібравши волосся, Тут — і холодна Зима, кошлата, простоволоса. І почали вони спір — про лунку зозулину пісню. Першою голос Весна подала переливом тривірша.

В е с н а

^[10] Жду на зозулю, пташку мою[279], з пташок найдорожчу. Гостя ж вона для усіх — і жадана, і наймиліша. Десь на вершку переливно кує собі, червонодзьоба.

З и м а

Словом суворим на те Зима льодовита[280] озвалась: Хай та зозуля мовчить, хай дрімає у темній печері: Голод вона, такий звичай її, із собою приносить!

В е с н а

Жду на зозулю свою, на парость буйнозелену, Хай вона холод жене, благодатна супутниця Феба. Любить зозулю Феб у погідному світла зростанні.

З и м а

Хай та зозуля мовчить: вона плодить труди усілякі, ^[20] І накликає бої, і спочин, усім любий, турбує, І заколочує все: моря й суходоли страждають.

В е с н а

Що ж ти, Зимо бліда, на зозулю обмови співаєш? Таж у дрімоті важкій вона в темну печеру забилась Після Венериних учт та келихів Вакха дурманних.

З и м а

Є в мене доста майна, за столом є чому порадіти, Є і солодкий спочин, є вогонь живий у господі. Що з цього знає вона, лукавого люду служниця?

В е с н а

Цвіт вона в дзьобі співучім несе, меди постачає, Зводить доми, жене кораблі по впогідненій хвилі, ^[30] Дбає про молодник, поля зодягає у прорість.

З и м а

Що видається пишним тобі — вороже для мене. Я полюбляю скарби у скринях набитих лічити, Добре поїсти собі[281] й спочивати тоді, спочивати…

В е с н а

Хто б тобі, Зимо бліда, постійно спати готова, Статки збивав і громадив скарби, якби за тепла ще Не натрудилась для тебе Весна, а потім і Літо?

З и м а

То-то і є! Ось вони, оскільки гарують на мене, — Піддані, слуги мої, раби у моїх володіннях; Що заробили, те й оддають, господині належне.

В е с н а

^[40] Не господиня ти їм — ти злидарка зарозуміла: Не прогодуєш ти, сплюхо, себе, лінивице-Зимо, Поки не кукне й прожитку тобі не вділить зозуля.

П а л е м о н

«Славно!», — на те Палемон, суддя на високім сидінні, — (З ним же — й Дафніс, і пастухів уся чесна громада) Годі вже, Зимо, тобі, злостива розтратнице, годі! Хай таки, мила, кує, пастухів опікунка — зозуля! Хай наші пагорби знов у веселій зелені сяють — Хай мають де і травицю скубти, й подрімувать вівці. А ряснолисте гілля хай втомленим тінь дає любу, ^[50] Кізочки хай до дійниць переповнене вим'я приносять, Різноголосі співи пташок — нехай Феба вітають. То прилітай же мерщій, не барись, голосиста зозуле! Ти — солодка любов, усім найжаданіша гостя. Все тут чекає тебе — і земля наша, й небо, і море. Мила зозуле, вітай (на віки, не на рік лиш) — вітай нам!

«ЛАТИНСЬКА АНТОЛОГІЯ» ТА ІНШІ ЗБІРКИ[282]

Малі поети

Флор[283]

Про життя, яким воно є[284]

* * *

[R 246]

Кожна жінка десь у грудях укриває їдь якусь. Солодять уста жіночі, серце — шкоди завдає.[285]

* * *

[R 247]

Аполлон, а з ним і Лібер[286] — вогненосці два, боги: Той і той — вогненноликі, вогнедишні — той і той. Жар обоє постачають: той — лозу, проміння — той. Пітьму ночі проганяє той, а той — пітьму грудей.

* * *

[R 248]

Грушу з яблунькою разом посадив я у саду, На корі накреслив ймення[287] — звірив їй свою жагу. З того часу нема спасу — палахкоче серця пал, Древо кріпне, серце сліпне: з букви гілка, з гілки — жар.

* * *

[R 249]

Хто лихий — лихим у лоні материнському не був: Із лихим коли пізнався — сам при ньому став лихим.[288]

* * *

[R 250]

Нехтуй звичаєм заморським: бруду не бракує там. Жий, як римський громадянин, — найчесніше житимеш. Більш один Катон заважить, ніж Сократів[289] три по сто. Кожен скаже: «Чиста правда», а живе чомусь навспак.

* * *

[R 251]

Зле, коли немає грошей; зле — коли з грошима ти. Зле зухвалим бути завше; зле — коли несміливий. Зле весь час лише мовчати[290], зле — базікати весь час. Зле, як дівчини немає; зле — як дома жінка є.

* * *

[R 252]

З кожним роком — новий консул і нові проконсули[291], Лиш царів, лишень поетів — рік не кожен видає.

Сульпіцій Луперк[292]

Про тлінність світу[293]

[R 648]

Все, на що не глянь, що звела природа, Хай яке стійке — але впасти мусить: З часом никне все, йде на спад, у довгім Кришиться вжитку. Звичний шлях ріка — на незвичний змінить: Звивисто пливла — навпростець пливтиме, Хай-но хвилям тим, бігунам упертим, Берег уступить. Скелю з дня на день — водопад руйнує, ^[10] Тоншає в ріллі й сам леміш[294] залізний, Та й на пальці блиск золотого персня — Дедалі тонший.

Про жадобу

[R 649]

О, жалюгідна ж яка непомірних статків жадоба! Люд вона сліпо жене до безкорисних пишнот. Золота дика жага[295] й те хотіння ненаповненне — Збути за дику ціну щонайзлочинніший крам. Так Еріфіла[296], було, свого мужа занапастила, Золото взявши за той гідний засудження чин. Так і крізь вежу колись дочку Акрісія[297] гожу Дощ золотий підкупив — діві у лоно ковзнув. Як же підступно охоплює нас багатитись охота, ^[10] Наче хвороба гидка в душу вливається нам! Днює й ночує багач[298] на неміряній золота купі, А набування жага й далі шаленця пече. О незліковна бідо убогого завжди багатства[299]! Міри нема — то й майна брак тобі, скільки б не мав. Що таке перед законами страх, що — правди пошана, Що це, коли ріст майна живить і злочину ріст? Піде на брата брат із ножем, на родича — родич: Спраглий до статків порив гору бере над чуттям. Діло багатих одне: громадити статки непевні, ^[20] І не соромляться йти, аби лиш зиск, на будь-що. Не завагаються спраглі майна й у храми вриватись, Золото в небі вкажи — пнутись до неба почнуть. Тож і не диво, що римська юнь занехала мистецтва, Що й красномовства труд не до снаги їй тепер, Що за гарненьку платню язиком у суді повертівши, Ще й недолуго, майно ставлять над розум вони? Є ще ж і ритори, учителі, що, бува, розривають Чесні угоди; а все, все ота заздрість бліда. В їхній латині й латини нема: що слово — то покруч, ^[30] Мов заплітається в них, аж до смішного, язик. Хоч би охайність якась, то ще б довіряли їм учнів, До вихователів ще б, може, повага була. Де там! Недогарки, тіні людей, що зі стародавніх Повиповзали могил, привиди — ось вони хто!.. Злипле волосся, пісненьке чоло, а ямами — скроні, Щелепа нижня — вперед: верхня, беззуба, — назад, Ніздрі задерті, приплюснутий ніс, ну геть тобі мавпи, Слиняві губи, а рот — то наче вишкір один. Аж увігнувся хребет, у живіт упершись; худющі ^[40] Стегна, коліна зате — як на гілляці ґудзи. З виду безбарвні якісь, але (а це найгидкіше) — Вся їхня блідість ота — тільки від заздрості йде[300].

Алкім[301]

Про Гомера й Верґілія

[R 740]

Хай би з числа сліпців хтось усунув самого Гомера — Йтиме за першим усе ж другий, найближчий, — Марон. Хай би Гомера лишив, а натомість усунув Марона — Другий за першим тоді, ой, як далеко б ішов!

Пентадій[302]

Прихід весни[303]

[R 235]

Чую, зима утекла[304]: вже зефіри весь світ овівають, Води власкавлює евр[305] — чую, зима утекла. Де яка нива — там ріст: земля — тепло відчуває, Вруняться вруна нові: де яка нива — там ріст. Зелень п’є соки землі, одягаються в листя дерева, По сонцелюбних лугах зелень п’є соки землі. Вже Філомела лящить, оплакує, кривдниця-мати, Ітіса[306], сина свого, вже Філомела лящить. Ринуть потоками з гір по скельнім каменю води, ^[10] В широкосяжній луні ринуть потоками з гір. Квітом прерізним ряхтить земля в диханні Аврори, Темпе[307], перлина долин, квітом прерізним ряхтить. Будить луну раз у раз, озиваючись десь у печерах, Мукання із пасовищ, будить луну раз у раз. Пнеться по в’язі, витка, набрякає лоза виноградна, Шлюбом пов’язана з ним, пнеться по в’язі, витка. Вже спозаранку гніздо під тією ж крівлею дзвінко Ластівка ліпить нове вже спозаранку гніздо. В тіні платана густій яка ж насолода здрімнути! ^[20] Свіжі сплітати вінки — в тіні платана густій! Солодко й вмерти тоді — збігайте нитки з веретена[308]: Серед обіймів палких солодко й вмерти тоді!

«Морю судно довіряй…»

[R 268]

Морю судно довіряй; дівчатам душі — й не подумай: Хвилі-мандрівниці гра[309] — ось чим є вірність жінок. Різні то речі: жінка й добро, а стрінеться добра — Як це, — здивуюсь тоді, — зло обернулось добром?

Тіберіан[310]

Потічок[311]

Між полями, долиною біг холодний потічок, Весь у квітах, усміхався — камінцями мерехтів. Віття лавра лазурове й мирт зелений під легким Вітерцем ледь колихались, тихий сіяли шумок. А довкола рясноцвіто мурава цвіла м'яка, І шафран там золотився, і білів там лілій цвіт, Ніжним подихом фіалок густо повнився весь гай, А між тих дарів весняних у ясних перлинах рос Милих запахів владарка, барва понад барвами, ^[10] Ружа там, жага Діони[312], піднімала голову. Понад росяні галяви, сам у росах, ліс бринів, Тут і там джерельце срібним озивалось голоском І в печери пробивалось між мохів і між плющів — Світлі крапали краплини, мов перлини, тут і там. У тім затінку, між віттям, солодко-пресолодко Голосні пташки співали — мов перемовлялися. Потічка грайливі хвилі, граючи, єднались там Із тим гомоном зеленим, що легкий зефір будив. Так мандрівця звеселяли: співи, запахи п'янкі, ^[20] Потічок, птахи, гайочок, рясен квіт і затінок.

Луксорій[313]

3. Про те, чому у цій книзі лише малі епіграми

[R 290]

Може, здивується хто, що в цій книзі — малі епіграми, Ще й дорікне мені тим: хисту бракує, мовляв, — Я ж нагадаю: укладено й рік з місяців невеликих, Довгими не назвемо днів узимі й навесні. Зважмо ще й на таке: є чимало добра й у малому; Втіхи, шукай не шукай, по той бік міри — нема. Не до вподоби короткість моя — то теж непогано: Можна мої сторінки перегортати скоріш. А була б книга — із декількох, та ще й велемовних, ^[10] Гіршою, певно, була б і наганяла б нудьгу.

32. До того, хто спав удень і не спав уночі

[R 318]

Зранку — й до темноти посапуєш-спиш, Лікаоне, Видно, страшний тобі день, неба сяйливого дар. Ніч тебе чорна зате бадьорить, тому-то, виходить, Жити не хочеш удень, як усі люди живуть. То коли ти вже такий не за звичкою, а від природи — Між антиподів живи; звідки прийшов, туди йди![314]

Тукціан[315]

«Пісня — з любові…»

[R 277]

Пісня — з любові[316], любов — бере свій початок із пісні; От і співай[317], щоб любилось тобі; люби, щоб співалось!

Октавіан[318]

«Друзі застільні!..»

[R 719¹]

Друзі застільні! Женіть нині геть понурі турботи, Щоб ясносяйного дня — дух не туманив хмурний. Що на душі залягло — на ліси хай іде та на гори, Дружбі, одній лише їй, серце одкрийте своє! Радості бути не вік! Утікає година. Жартуймо! Спробуймо хоч один день вихопить долі із рук.

Окремі цикли і книги

Дистихи Катона[319]

І, 1

Бога, якщо Він — Дух, а так Його славословлять, Щонайчистішою гоже тобі почитати душею.[320]

І, 2

Більше не спи, аніж спи. А спиш — не пересипляйся: Довге лежання, затям, — усілякої скверни пожива.[321]

І, 3

Перша чеснота, вважай, — язика за зубами тримати: З Богом сусідує той, хто мовчати вміє розумно.[322]

І, 4

Сам же собі не переч, із собою не будь у роздорі: Хто проти себе ж іде — такий не підійде нікому.[323]

І, 5

Будеш людей пізнавать, і життя їхнє, й звичаї різні — З осудом не поспішай: хто живе — без вини не буває.[324]

I, 10

З багатослівними спір — то трата слів безкорисна: Всяк має мовлення дар, але мало хто — розуміння[325].

І, 14

Хвалять тебе — сам собі суддею будь непідкупним: Більше про себе комусь, ніж собі, довіряти не варто.[326]

І, 15

Про добродійство чиєсь говори на кожному кроці, А про своє, чим кому пособив, — мовчати годиться.[327]

I, 18

Щастя всміхнулось тобі, а ти — міркуй про нещастя: Кроком нерівним ідуть кінцеве — із початковим.[328]

II, 6

Надміру лиш уникай та вмій бути радий малому: В більшій безпеці судно, коли мірні подуви вітру.[329]

II, 22

Щось на душі залягло — звірся другові неговіркому: Біль десь у тілі відчув — скажи лікарю не будь-якому.[330]

II, 25

Все проти тебе, а ти — кріпись, а ти — не давайся: Втримуй надію; з нами вона — й у смертну годину.[331]

II, 28

Хочеш здоровшим буть, відмов собі часом у втісі: Мало — для насолод, багато вділяй — для здоров'я.[332]

III, 1

Не нарікай, коли кривду тобі заподіє Фортуна: Не за майно пошанують тебе, а за звичаї добрі.[333]

III, 2

Чесно на світі живеш — не зважай на лихі поговори: Що там хто плеще про нас язиком, не наше то діло.[334]

III, 5

Лінощі геть одганяй, що завше — там, де безділля: Млявим робиться дух — то й тіло йде до упадку.[335]

III, 13

До багатьох приглядайсь, пізнай, із ким тобі в ногу Йти, а від кого тікать: на чужому житті вчися жити.[336]

III, 14

Лиш за посильне берись: під вагою, яка понад міру, Валиться праці кістяк, нанівець іде все, що задумав.[337]

IV, 1

Жий собі одаль багатств, якщо хочеш радіти душею: Спраглий до них — то вічний жебрак: усе чогось хоче.[338]

IV, 2

Щедрих природи дарів ніколи тобі не забракне, Тільки б тим утішавсь, що конче для вжитку потрібне.[339]

IV, 5

Станеш колись багачем — пам'ятай і про себе подбати: Хворий багач має гроші, але — себе він не має.[340]

IV, 12

Хай там якою б ти похвалявся потужністю м’язів, Розуму ще долучи, щоб сильним мужем назватись.[341]

IV, 15

Друга шукаєш собі, а чи спільника — не приглядайся, Скільки майна він нажив, — а як проживає на світі.[342]

IV, 32

Раптом усе в тебе піде не так, одвернеться доля — Глянь і на іншого: може, йому іще гірше від тебе.[343]

Вислови семи мудреців[344]

[Peiper, XXII. І]

І. Біант із Прієни

Чим є найвище добро? Справедливості сповнений розум. Що для людини найбільша напасть? То інша людина. Хто багатій? Хто жагу подолав. Хто убогий? Захланний. А щонайкращий посаг жінок? Життя непорочне. А непорочна? Яку оббрехати й неслава боїться. Чим примітний мудрець? Хоч міг би шкодить — не хоче; Чим же — дурень? Шкодити той, хоч не може, а хоче.[345]

II. Піттак Мітиленець

Мовчать не вмієш — не берись і мовити. Похвалить чесний — краще, ніж лихих юрма. Щасливцям гордим заздрять тільки телепні. Чужа біда втішає — божевільного. Закон схваливши — покорись законові. У щасті друзів — годі й зрахувать тобі, В нещасті — декількох лиш друзів матимеш.[346]

III. Клеобул Ліндський

Більшає змоги у нас — меншати б мало бажань. Доля, якщо вона зла, — в тому не винен бідняк. Щастя на кривді чиїйсь довго не буде тривать. Іншим не раз вибачай, та ні разочку — собі. Хто за лихого стоїть — доброго не пощадить. Слави немає лихим, хоч би й заслуги були. І за дрібницю якусь можна неслави зажить.[347]

IV. Періандр Коринтський

Завше в парі іде корйсне й красне. Хто заможніший, той і клопітніший. Смерті прагнути — зле, боятись — гірше. Лиш до того берись, що конче треба. Хто страшний багатьом — багатьох боїться. Доля служить тобі — не пнися вище. Доля гримне нараз — на дно не йди ще.[348]

V. Солон Афінський

«Щасен ти», — тоді скажу я, щойно вік завершиш свій. Як подружжя рівне — разом, а нерівне — врізнобіч. За прислугу випадкову славних почестей не жди. Друга потайки підшукуй, а хвали, щоб чули всі. Краще стати благородним, ніж таким на світ прийти. Що поможе стерегтися, раз нам жереб кинуто? А коли весь світ непевний, то чого боятись нам?[349]

VI. Хілон Спартанський

Молодший нехай не боїться мене, старший — не зневажає. Жий — і про смерть не забувай, рівно ж — і про здоров'я. Біди долай духом стійким, а чи надійним другом. Добре комусь діло зробив — можеш забуть про нього. Добре тобі хтось учинив — не забувай довіку. Мила для нас старість, коли — до юних літ подібна; Юні ж літа прикрі нам ті, що до старечих схожі.[350]

VII. Скіф Акахарсис

Щоб ти без свідка на щось підле не важивсь, гляди. Гине життя, але смерть — славу йому принесе. Що лиш задумав робить — не розголошуй того. Страх тебе взяв, то вважай, що боротьбі твоїй — край. Ганиш по праву — то й ти, недруже, другом мені. Хвалиш брехливо — тоді недругом з друга стаєш. Міру май: надмір якийсь навіть в достатньому є.[351]

Загадки Симфосія[352]

[R 286]

Вступ

Свята Сатурна[353] з року на рік коли повертались, Що з діда-прадіда нам і забавами, й жартами любі, В ті ото дні, після гойних гостин, наїдків-напитків, Між белькотанням бабусь і галасом хлопців, — усяк там Навперебій торохтів язиком, що в вині накупався, Всяк там своє, хай невміло, гострив для дотепу слово, Всяк намагався жартом своїм перевершити інших, Так от з пустого в пусте там і сипали, й пересипали. Тут і вплелася та гра, чи радше змагання: по черзі ^[10] (Хто відгадав — переміг) загадувать загадки різні. Так ось і я, — негоже поміж говірливих мовчати, Ще ж і напохваті думки не мав, про що говорити, — Склав ось нехитрі такі, як лягли на язик мені, вірші: Між нерозумних свій ум напоказ виставляти не конче[354]. Тож вибачай п’яній Музі моїй, кмітливий читачу.

1. Стилос

Зверху плоский я, але не внизу. Рука обертає Мною сюди і туди — протилежні виконую дії: Що викладає один кінець — відкликує другий.[355]

2. Тростина

Подруга бога струнка, сусідка глибин прибережних, Музам я слух солоджу, хоч у темний забарвлена колір. Вісниця мови лунка, до наставників-пальців чутлива.

7. Дим

Є в мене сльози, авжеж[356], а причин для горя — немає. Ген аж до неба тягнусь, та повітря важке на заваді. Хто народив мене — сам народитись не може без мене.

8. Хмара

З виду — нагадую ніч, хоча барвою ніби й не чорна. Все ж серед білого дня тягну наче смерк за собою. Світла мені ні зірки не дають, ані Кінтія[357] — блиску.

9. Злива

Я з недосяжних висот лавиною рину розлого. З неба випала я — пропустили повітряні плеса. В лоно те саме я увійшла, з якого і вийшла.[358]

10. Замерзла вода

Я хвилювала колись (скоро знов буду хвилею грати). Нині ж під небом холодним мене наче взято у пута. Я ні підошви не потерплю, ані, гола, — долоні.[359]

11. Ріка і риби

Дивна така на землі є оселя — дзвінкошумлива: Вічно вона гомонить, мовчазна ж в оселі тій гостя. Вічно обоє й біжать[360]: і оселя, й гостя в оселі.

12. Сніг

Порох тендітний води, легковажно я падаю з неба. Вогкий на сонці, пливкий у жару, сухий на морозі. Землю засипавши всю, не барюся поповнити ріки.[361]

13. Корабельна сосна

Довга, стрімлива я мчу, дочка буйнорослого лісу, І незчисленно-густий супутників натовп — зі мною. Скільки позаду лишилось доріг — і жодного сліду.[362]

16. Міль

Буква боїться мене, а що таке буква — й не знаю. Вік звікувала в книжках, та вченості і не лизнула. Насмакувалася Муз — і ніскілечки не скористала.[363]

18. Слимак

Дім свій з собою ношу, всякчас у дорогу готовий. З краю мандрую у край, та вигнанцем не почуваюсь, Бо ж саме небо дає мені знак, куди прямувати.

20. Черепаха

Ледве-ледве бреду, ношу дар свій — спину коштовну. Вмінням наділена я, обділена ж — долею гірко: Поки живу — мовчу, а співаю — тільки по смерті.[364]

21. Кріт

Зір мій нічого не зрить, чорнотою ночі вповитий. День мій — ця ж таки ніч, під землею ж сонця немає. Добре в тій ночі мені: тут ніхто й мене не побачить.

22. Мурашка

Дбаю весь час про запас, труда не цураюсь важкого — Все щось несу на плечах, щоб турбот зимою не знати. І хоч по крихті ношу — до зими наношу цілу купу.[365]

27. Ворона

Дев'ять життів я на світі живу, якщо вірити грекам. Чорна постійно, хоча для журби не маю причини. Й гніву нема, а зустрінеться хто — неприязно крикну.[366]

28. Лилик

Ймення дала мені ніч, а чи наближення ночі.[367] Пір'я нема на мені, хоча крила є, щоб літати. От і літаю під ніч, а дневі — не довіряюсь.

29. Їжак

Дім — увесь у голках. Невеличкий — дому господар. Випнувши вістрями гострих списів оснащену спину, Двигає збройне своє житло його житель беззбройний.

33. Вовк

Лютість моя — у зубах, тремтить перед ними худоба, Рву ними здобич свою, кривавою плоттю живлюся. Ба, навіть голосу дикість моя одлунює в небі.

34. Лисиця

Тілом я не вдалась, натомість — духом удатна. Хитрощі — сила моя і тонке чуття є у мене. Тож, коли розум є у тварин, я — розумна тваринка.

38. Тигриця

Названа я від ріки чи ріку назвали — від мене. З вітром пошлюблена я, хоч сама прудкіша од вітру. Маю від нього дітей і не хочу я іншого мужа.[368]

39. Кентавр

Я — і дворукий, і чотириногий, до себе самого Я не подібний, бо я — щось одне і щось не одне я. Йду — й сам себе я везу, куди тіло моє мене носить.[369]

40. Мак

Весь я — одна голова; в голові — крихіточки-члени. Є ще й нога, єдина, але — тонка, довжеленна. Сон мене облюбував[370], але сам не сплю я ніколи.

44. Цибуля

Вкусять мене — укушу, хоч я загалом не куслива, Знають усі, що вкушу, а все ж укусить мене скорі. Я, бач, беззуба, вони ж — зубастих бояться укусів.

45. Ружа

Я проросла із землі, пурпуровим налита рум’янцем. Щоб захищатись од кривди могла — списи маю гострі. Щасна була б, якби-то мій вік — не скороминущий![371]

46. Фіалка

Я, хай дрібна, могутню, проте, снагу в собі чую: Дух є великий в мені, хоча тілом я невелика. Вади не має мій рід, від переступу не червонію.

51. Жорна

Ми — пара каменів, ми — мов одне: обоє — лежачі. От лиш один з нас — лінюх; за двох же другий гарує. Той — ані з місця, а цей — усе круть та круть без угаву.

60. Пила

Гострих зубів не бракує мені, числа їм немає, Тож гострозубо у парость гінку, зелену вгризаюсь, Та надарма: що гризну, те виплюну все до кришини.

64. Тризубець

Маю три зуби лишень, в один вони ряд поставали. Ще один довгий зуб-одинак потягнувся донизу. Я — в руці бога, лякаю вітри і влагіднюю море.

68. Скло

Я — то прозорість одна: нічим не обмежую зору; Вмить я крізь тіло своє пропускаю проникливі очі. Не пропускаю — зими: в мені сонця грає осколок.

76. Кремінь

Завше в мені є вогонь, але рідко він видним буває, Криється-бо в глибині, визирає — лише від удару. Хмизу — щоб жив, а води — щоб умер, йому не потрібно.

86. Молот

Силою, що в мені є, не всьому я завдячую тілу: Сила моя в голові: хай там що — напролом вона піде, Бо не звичайна то голова: у ній — все моє тіло.

91. Гроші

Ми — землею були, у підземних таїлись темнотах, Нині вогонь нам імення нове, ціну надав іншу, Нині — ми не земля, та землі без нас не набути.

97. Тінь

Я не боюся, що хтось, причаївшись, мене упіймає — Бог мене хистом таким наділив, таку дав природу: Хто б мене рушить хотів, має сам рухнутися спершу.

98. Ехо

Діва я скромна, що над усе соромливість шанує: Надто скупа на слова, язика в мовчанці тримаю. Слова свого не зроню, а лиш озиваюсь на слово.[372]

99. Сон

Я — несподіваний гість, усілякі висвітлюю з’яви, Різні сплітаю страхи, за якими — жодної правди. Та не побачить мене ніхто, поки віч не закриє.[373]

100. Пам’ятник

Ймення людини, яка відійшла, — собі залишаю. Ось воно, ймення пусте, а життя людське — відлетіло. Крихта якась од життя залишається, отже, й у смерті.

Зміїні вірші[374]

Випадок

[R 38]

Випадок крутить усім[375]. Наші задуми — забавка долі. Долі — не перепреш! Випадок крутить усім.

Нарцис

[R 39]

Бачачи лик свій в воді, поривається марно до нього — Й гине, самотній, Нарцис[376], бачачи лик свій в воді.

Суд Паріса

[R 40]

Суд із Парісових уст Єленою Трою прославив; Трої — й загибеллю став суд із Парісових уст.[377]

Геро і Леандр

[R 48]

Стежку любов’ю проклав юнак через буряне море; Смерті жахливій своїй — стежку любов’ю проклав.[378]

Про Венеру

[R 56]

Жаром своїм палахтить із глибин, диміючи, Етна — Так і Венера в жазі жаром своїм палахтить.

Про Ніса і Евріала

[R 77]

Дружби набуток святий — у святій утримуймо шані: Частка найбільша життя — дружби набуток святий.[379]

Ще про дружбу

[R 78]

Люблять тебе — то люби: ми рідко знаходимо друга, Рідко — й пізнаємо: люблять тебе — то люби.[380]

До Аполлона й читача

[R 79]

Дяка велика тобі за натхненний дар, Аполлоне, Милий читальнику наш, — дяка велика тобі.[381]

Епітафія

[R 80]

Смерть не поглине мене: залишаю пам’ять про себе. Ти лишень, книжко, живи — смерть не поглине мене.[382]

Анонімна поезія

Молитва до Матері Землі[383]

[R 5]

Свята богине Земле[384], що народжуєш Усе на світі суще і відроджуєш. Під захист люд береш ти, всім снагу даєш, Повітря й води — у твоїй підлеглості. Всьому даруєш тишу, в сон занурюєш І знову, ніч прогнавши, світлом повнишся. Глибинний морок і безмежжя хаосу В собі ховаєш, і вітри, й дощі хмурні, А хочеш — випускаєш, і киплять тоді ^[10] Моря, тікає сонце, рине бурі шал, І знов, як забажаєш, ясну днину шлеш. І безодмовно, щоб жили ми, живиш нас. А помремо — до тебе прахом горнемось, І так, що з тебе, — в тебе, Земле, знов іде[385]. Це ж ти — Велика Мати всіх Богів єси, Тобі — найвища шана між божеств усіх. Бо ж і людей ти, і богів родителька, Без тебе — ані зросту, ні народження. Богів Богине, щонайвища Владарко, ^[20] Тебе прошу і кличу божество твоє. Моє прохання зволь ласкаво сповнити — Невдячним, вір, не буду, відплачу тобі. Почуй мене й всміхнися моїм задумам — Про що молю, — охоче те сповни мені: Всі трави, зрослі із твоєї величі Всьому земному люду для покріплення, Свою цілющу силу хай являть мені — Прийди до мене, свіжих сил дарителько, І що із трав зготую — хай добро несе. ^[30] Кому напій подам я, хто ковтне його, З твого веління хай він оздоровиться. Вділи ж, молю уклінно, найвеличніша, Тієї ласки — того дару зцілення[386]!

Нічне свято Венери[387]

[R 200]

Завтра, хто любив, хай любить![388] Завтра — хто ще не любив! Це ж весна, весна співуча, із весною світ родивсь. Навесні — до серця серце, птах до птаха — навесні. Гай он в кучерях: на землю плодотворний рине дощ[389]. Завтра ти, що всіх любов’ю в тіні з’єднуєш густій, Нам вінчай оселі рясно свіжим миртовим гіллям, Завтра суд верши, Діоно[390], з трону вишнього свого! Завтра, хто любив, хай любить! Завтра — хто ще не любив! З пурпурових[391] сплесків хвилі, де винурюють з глибин ^[10] Лазурові хороводи й коні дибляться морські, З піни, вивів Понт[392] Діону, з плодотворного дощу. Завтра, хто любив, хай любить![393] Завтра — хто ще не любив! Це ж вона багряним квітом розмальовує весну Й теплим подихом Фавону[394] набубнявілі бруньки Розпускатись понукає й мерехтливі перли рос, Ночі вогкої дихання, вранці сипле доокіл — Міріадами повсюди сльози-блискітки ряхтять. Он тремтить, готова впасти, крапелина стрімголов, Он і пуп’янки свого вже не ховають пурпуру: ^[20] Роси ті, що їх із неба сиплять зорі, вогкість та Зніме з пуп'янків дівочих рано-вранці окриття — Бо сама богиня каже ружам-дівам заміж йти. З крові створена Кіпріда[395], із цілунків пристрасних, Із перлин, із блисків сонця, з пурпурової жаги. Завтра свій густий рум’янець, що ховавсь під окриттям, Одному явить лиш мужу, не соромлячись уже. Завтра, хто любив, хай любить![396] Завтра — хто ще не любив! Німфам каже йти Діона вранці в миртовий гайок: Йде за німфами хлопчина, але хто б то вірив в те, ^[30] Що Амур без діла буде… з повним стріл сагайдаком? «Німфи, йдіть, Амур — без діла: он оружжя він одклав». «Має йти він безоружний, без одежі має йти, Щоб ні луком, ні стрілою, ані полум’ям не йняв». Будьте пильними, одначе: Купідон — краса ж одна, Навіть голий — сам він зброя і то неабияка! Завтра, хто любив, хай любить! Завтра — хто ще не любив! Соромливих німф Венера сором'язно шле тобі. «Лиш одне у нас прохання: будь ти одаль, Деліє[397], Щоб той гай не оросився кров'ю звіра-хижака. ^[40] І сама б тебе просила, та чи вмовила б тебе? І сама б тебе, цнотливу, тут хотіла бачити. Всі три ночі б ти дивилась, як то по ярах твоїх Ринуть буйні хороводи серед люду у вінках, Серед квіту, серед мирту, що хатини замаїв, І Церера тут із Вакхом, і поетів світлий бог[398], Ніч — щоб ока не зімкнути, ніч — для танців і пісень. Хай Діона в лісі править, ти ж, Діано, — уступи» Завтра, хто любив, хай любить![399] Завтра — хто ще не любив! Квітом Гібли нам веліла увінчати свій престол — ^[50] Суд вершитиме богиня, сядуть Грації[400] довкіл. Гібло, квіту не жалій нам, скільки є його в весни! Гібло, шли нам шати барвні, скільки в Енни на лугах, Щоб зелена з квітів свіжих розіслалась мила тінь! Будуть і сільські тут німфи[401], будуть тут і німфи гір — Ті, що в лісі, ті, що в гаї, ті, що селяться в струмках. Каже сісти їм богиня — мати хлопця з крильцями[402], Каже — щоб не довіряли, хоч і голому, йому. Завтра, хто любив, хай любить![403] Завтра — хто ще не любив! Завтра — день, коли уперше шлюби освятив Етер[404], ^[60] Щоб отець із хмар весняних кругойдучий рік[405] створив І проливсь дощем у лоно годувальниці-жони, Щоб, велична, з ним укупі, всякий плід живить могла. В жили, в ум, усеплодюща, подихом проникливим Всім сама керує, входить, потаємних повна сил. Через небо, через землю, через Понт, підлеглий їй, Тяглим плином свого сім'я щедро напуває все, Щоб на світі все ступало на народження стежки. Завтра, хто любив, хай любить![406] Завтра — хто ще не любив! Це ж вона пенатів з Трої — в Лацій[407] наш перевела ^[70] Й за жону — з Лаврента діву[408] дала синові тоді ж, Дала й Марсові невдовзі чисту, з храму, дівчину[409]; Із сабінянками — римлян поєднала теж вона. Звідси — рамни і квірити[410], звідси Ромул свій повів Славний рід, а далі, внуком, Цезар[411] світові явивсь. Завтра, хто любив, хай любить![412] Завтра — хто ще не любив! Села дихають жагою, вже Венери в селах дух. Сам Амур же, син Діони, кажуть, у селі родивсь. Народивсь — і тут же поле приголубило його, І плекало, й цілувало пелюстками квіточок. ^[80] Завтра, хто любив, хай любить![413] Завтра — хто ще не любив! Ось де дрік піднявсь, де трави, міццю чваняться бики, Всяк упевнений: свою він нині матиме жону. В тінь поринули і вівці, а за ними — й барани; Не мовчить — співає птаство, так-бо велено йому. Де озера тихі — й лебідь криком скрикує лунким. А вторує — Філомела[414] в тополевім затінку. В пісні тій вгадаєш певно пал любові, а не біль. Не на варвара, на мужа, скарги сестрині гіркі. Та — співає. Я — німую. Де ж то, де — моя весна?[415] ^[90] І коли по тім мовчанні, мов та ластівка, озвусь? Я мовчав — і Музу втратив, одвернувсь од мене Феб. Так Амікли[416]: і мовчали — й домовчались: де вони?.. Завтра, хто любив, хай любить! Завтра — хто ще не любив!

Народження троянд[417]

[R 646]

[Peiper, XXII. II]

Гожа весна вже була, але ще тонким холодочком Дихав світанок: зі сну тільки-но зводився день. Свіжий віяв вітрець — випереджував коней Аврори[418], Радив вільніше дихнуть, поки ще не розпеклось. От по рівненьких стежках городцем у росах ступав я — Прагнув із днем заодно сили вдихнути, снаги. Бачив: льодинки роси із трав похилих звисали, В тих намистинках роси й зелень городня була. Перлами сяяли крапельки ті на стеблах широких, ^[10] [Барвами, скільки їх є, переливались вони.] Бачив: раділи-цвіли із зорею днини нової Ружі, окраса окрас: Пест[419] їх ростив, і плекав. Грав самоцвіт де-не-де на вбраних інеєм вітках — Той, що загинути мав з першим же променем дня. Тут і вагаєшся: чи од тих руж рум'яна Аврора, А чи рум’янцем своїм ділиться з цвітом вона. Росяний ранок для них — один, одна у них барва, Бо ж і Венері одній служать — і ружа, й зоря[420], Може — й запах один; лиш той розсівається в небі, ^[20] Цей же, од ружі, близький, дихає в душу саму. Владарка Пафосу[421] в пурпур велить обом зодягатись — Ружі й зорі, бо ж вона — перша богиня для них. Та наближались час і пора, коли, вже набряклі, Пуп’янки мають ураз порозпускатись усі: Той зеленіє іще, ледь-ледь листочком що окритий. Цей — уже смужку тонку, знак пурпуровий явив. Інший верхівку уже розкрив — і, розпроменіла, Вже висуває на світ ружа голівку свою. Гам — мов ослони якісь одна по одній знімає — ^[30] І випірнає уже в сяйві своїх пелюстків. Мить — і вже вся на виду краса її рожеволиця, Мить — і сміється уже кожним своїм пелюстком. Ця ж, яка щойно пишно цвіла, немов палахтіла, — Зблідла, без пелюстків, — поосипались вони. Як же хутко той час, подивляв я, усе забирає! Ружу, ще поки цвіте, скошує старість суха. Мовлю, а ружі цвіт — паде, осипається долі: Он же од тих пелюстків аж пурпурова земля. Скільки-то різного, що постає, що у рості, обнові, ^[40] День відкриває один і закриває — один! Що ж ти, Природо, ружам на вік аж так поскупилась: Тільки поглянуть даєш — і забираєш той чар. Скільки триває день, стільки й ружі вільно тривати: Лиш дозріває, а вже — старість над нею тяжить. Бачила Еос її у хвилину народження, ружу, — Ввечері бачить її — зблідлу вже, без пелюстків. Короткочасна, а все ж — сама продовжує вік свій: Хай і осипався цвіт — пнеться до сонця й тоді. Дівчино, ружі зривай, поки цвіт молодий, поки юна, — ^[50] Знай же: так хутко й твої, юні ще, сплинуть літа.

Пісня веслярів[422]

[R 388]

Гей-я, вдармо веслом! Хай здаля нам одлунює: гей-я! Моря довкіл неозорого бог[423], на лиці просвітлівши, Вигладив синю далінь, присмирив налітні вітровії — І під вагою своєю вляглась непосидлива хвиля. Гей-я, вдармо веслом! Хай здаля нам одлунює: гей-я! Хай набирає розгону судно з кожним помахом весел. Морю всміхається[424], з ним заодно, розпромінене небо, І вітерцем ходовим розгонисте повнить вітрило. Гей-я, вдармо веслом! Хай здаля нам одлунює: гей-я! ^[10] Хай, як дельфін, то пірнає судно, то ріже на злеті Хвилю тугу. Хай зітхає глибінь, її сила потужна, Стежку шумку за судном — борозну залишаючи сиву[425]. Гей-я, вдармо веслом! Хай здаля нам одлунює: гей-я! Кавр[426] уже з заходу дме, тож гукнімо розлогіше: гей-я! Хвилю хай пінить весло, а ми дружно у лад йому: гей-я! — Берег німим щоб не був[427], а мірно відлунював: гей-я!

Сон пияка

[R 30]

Сонячний Феб уві сні велів, щоб не пив я Ліея[428]. Феба веління — закон: поки не сплю, поти п’ю.

Про руїну Греції[429]

[R 447]

Важко, аж до основ, здригнувшись під шерегом воєн, Греція впала-таки, сили розтративши всі. Слава живе, а долі нема; тільки прах од падіння Видно; і в ньому й тепер — святість висока її. Велич яка ж то була, а слід який же дрібненький! Йменням великим своїм — ось чим, нещасна, живеш.

Про початок і кінець любові

[R 451]

Що за біда, не збагну, понукає зірвати з любов'ю, Сил мені бракне, але — я на той злочин іду: Наче вогненним вістрям мене підганяє до того Чи то лихий якийсь бог, а чи то доля сама. Втім, до чого тут бог? Сказати, Деліє, правду? Що нас з’єднало колись — те й розлучає: любов.

Про образ уві сні

[R 674]

Пишноволоса, у розквіті літ, осяйливолиця, Ти цілувала мене — мов солодила мій сон. Та якщо бачить тебе, прокинувшись, я вже не зможу, — Сну того, владарю снів[430], з віч моїх вік не здувай.

Епітафія Сенеці

[R 667]

Болі, турботи, труди і почесті, рівні заслугам, — Іншим тепер, не мені, занапащайте серця! Бог мене кличе — усе клопітне, земне полишаю, Земле, де гостем я був, от і кажу — прощавай! Тіло, одаче, прийми, плитою укрий урочисто: Прах-бо належить тобі, в небо — душа одлетить[431].

ЕПІГРАФІЧНА ПОЕЗІЯ

Написи на стінах

[CIL IV. 6842; В 2057]

На Апеллесову б ти захотів поглянуть Венеру — На мою цяцю поглянь: сяє красою й вона.[432]

[CIL, IV 1649; В 944]

Хочеш закоханих угомонить, то краще повіддя На вітерець ти накинь чи на стрімкий потічок.

[В 945]

Хто полюбив, хай живе; хто не вміє любити, хай гине; Хто збороняє любить — двічі хай гине такий![433]

[В 940]

Все б я, що маю, роздарував хорошим дівчатам, Жодна, однак, із юрби не до вподоби мені.

[В 943]

Геть я душею знеміг, очей мені сон не змикає, Дні йдуть чи ночі — дарма: в серці любов палахтить.[434]

[CII.IV, 1520; В 354]

Заборонила білявка мені чорнявих любити; Зможу, то добре, а ні — любитиму, хоч і не схочу.[435]

[CII.IV, 1904; В 957]

Дивно, як досі, стіно, ще стоїш ти, хоч од таких-от Написів (сором один!) мала б упасти давно.[436]

[В 1491]

Знайте: ми живемо, смерть же ненависна — йде.[437]

Епітафії

9. Вільновідпущеники Турпілій і Турпілія

[CIL VI. 27788; В 1488]

Зводить палати багач; мудрець — мурує гробницю. Прихист для тіла — у них; дім наш постійний — у ній. Гості хвилинні ми там, а тут — поселення стале. Там — метушня лиш, а тут — спокій на вічні часи.[438]

10. Ветеран Ціссоній

[C1L 111. 293; 6825; В 243]

Поки жив я, радо пив я. Пийте, поки живете.[439]

11. Скатерій Целер

[CIL VI, 26003; В 1495]

Ми — вже ніщо. Та й були умирущі. Бачиш, мандрівче, Як то, з нічого в ніщо, вмить потрапляємо ми.[440]

12. Луцілла, бездоганна жона Ексуперанція

[CILVIII, 11665; В 1497]

Злом і добром є життя, а смерть — ні одне, ані друге. Зваж, коли мудрий, що з двох менше натомлює нас.[441]

13. Квестор Вінесій Фірм

[CIL V, 6842; В 1093]

Жив — набував, набуваючи — тратив; смерть перестріла — Й від набувань і від трат миттю звільнила мене.[442]

14. Тіберій Клавдій Секунд

[CIL VI, 15258; В 1499]

Лазні, Венера і Вакх — зіпсуття для нашого тіла. Все ж вони й творять життя — лазні, Венера і Вакх.[443]

15. Октавій Валеріан

[CILVI 11743; В 1498]

Втік я, звільнивсь. «Бувайте! — кажу і Надії, й Фортуні, — З вами вже я поквитавсь. Інших за носа водіть!»[444]

16. Секст Перенна Фірм

[CIL VI, 23942]

Жив я собі, як хотів. А чому помер — і не знаю.

17. Гай Публій Ампліат, що прожив 6 років і 27 днів

[CIL XI. 207; В 507]

Годі вже, батьку ридать, утри вже й ти свої сльози, Матінко люба моя. В своїй смерті я кари не чую: Карою — жити було, а смерть — то спокій для мене.[445]

[В 2071]

Мав я надію, гай-гай, на довге життя, та по смерті — Вже ні надій, ні бажань — лиш порожнеча сама.

[CIL IX, 952; В 1340]

Звільнююсь, світе, із сітей твоїх, прощавай, лицеміре! Нині я тілом своїм, земле, до тебе горнусь. Що мені та марнота, коли, опинившись на волі, Ген до етерних осель злинути прагне душа.[446]

20. Раб Квінт Аммер

[CII. III 3247; В 1207]

Тіло — в землі, ім’я на плиті, душа — у повітрі. То чи не краще було б [і не топтати той ряст]?

КОМЕНТАР

Авсонія, Боеція, Клавдіана, Максиміана, Марціала і «Дистихи Катона» перекладено за виданнями:

Decimi Magnі Ausonii Burdіgalensis Opuscula / Recensuit R. Peiper. — Lipsiae: in aedibus Teubneri, 1886;

Anicii Manlii Torquati Severini Boethii. De consolatione philosophiae / Ed. by Weinberger. — Vindobonnae, 1935 (Corpus scriptorum ecclesiasticorum Latinorum);

Claudian / Ed. with transl. by M. Platnauer. L. — N.Y., 1922 (Loeb Classical Library);

The Elegies of Maximianus / Ed. by Richard Webster. — Princeton, 1900;

M. Valerii Martialis Epigrammaton libri / Recognovit W. Gilbert. — Lipsiae: in aedibus Teubneri, 1896;

Catonis philosophi liber […] / Rec. F. Hautlial. — Berolini, sumptibus Calvarii Sociorum. 1869.

Переклади з Авсонія і Клавдіана мають додаткове м а р к у в а н н я, яке відсилає до нумерації творів у вказаних виданнях.

За Пайперовим виданням Авсонія перекладено також «Вислови семи мудреців» та «Народження троянд» невідомих авторів.

Авіана, Немесіана і Рутілія Намаціана перекладено за антологією Дафів: Minor Latin Poets / Ed. with transl. by J. W. Duff & A. M. Duff. — L. — Сambr., 1934 (Loeb Classical Library); Тіберіана — за антологією Ґаррода: The Oxford Book of Latin Verse / Ed. by H. W Garrod. — Oxford: Clarendon Press, 1912.

Анонімні твори «Латинської антології» (зокрема, й «Загадки Симфосія» та «Зміїні вірші»), а також Алкіма, Луксорія, Октавіана, Пентадія, Тукціана, Сульпіція Луперка і Флора перекладено за другим виданням «Латинської антології» А. Різе: Anthologia Latina, sive Poesis Latinae supplementum. Pars I: Carmina in codicibus scripta / Recensuit A. Riese. — ed. II — Lipsiae: in aedibus Teubneri, 1894—1906. — Fasc. I—II. За цим же виданням перекладено епіграми Сенеки і Петронія. «Суперечку весни з зимою» Алкуїна, вилучену з другого видання Різе, перекладено за першим: Anthologia Latina, sive Poesis Latinae supplementum. Pars I: Carmina in codicibus scripta / Recensuit A. Riese. — [ed. I] — Lipsiae: in aedibus Teubneri, 1869—1870. — Fasc. І-II. При перекладах з «Латинської антології» є м а р к у в а н н я — «R» з числом, яке відсилає до нумерації поезій у виданні А. Різе.

Епіграфічну поезію перекладено переважно за виданням Ф. Петровського: Петровский Ф.А. Латинские эпиграфические стихотворения. — М.: Изд. Академии наук СССР, 1962; а №№ 8 і 16—20 — за польським виданням Л. Стороні Маццолані: Rzymskie epitafia, zaklęcia i wróżby / Wybrała i opracowała L. Storoni Mazzolani; przełożył i wstępem opatrzył S. Kasprzysiak. — W.: Czytelnik, 1990. М а р к у в а н н я при епіграфічній поезії відносить: «CIL» — до Corpus inscriptionum Latinarum, а «В» — до продовження «Латинської антології» А. Різе, яке на епіграфічному матеріалі підготували Ф. Бюхелер (тт. 1—2: №№ 1—1858) і Е. Ломмач (т. 3: №№ 1859—2299)[447];

«Дистихи Катона» і «Розрада від Філософії» в перекладі А. Содомори вже видавались окремими книжками (Дистихи Катона / Пер. з лат. А. Содомори. — K.: Грані-Т, 2009; Боецій. Розрада від Філософії/ Пер. з лат. А. Содомори. — K.: Основи, 2002). Тут вони передруковуються вибірково і з незначними змінами. Решта перекладів друкується вперше. Це стосується також окремих епіграм Сенеки, які вже публікувалися в перекладі А. Содомори (Сенека. Епіграми // Всесвіт. — 1976. — № 8. — С. 166—169), проте для цього видання вони перекладені наново.

Більшість творів, пропонованих у цьому виданні, вперше бачать світ українською. Давніші переклади (у тих випадках, коли вони були) переважно згадуються в коментарях.

Знайти попередні переклади пізньої латинської поезії можна у двох загальних хрестоматіях, а також у виданнях творів М. Зерова (більшість перекладеного належить саме йому):

Антична література: Хрестоматія / Упорядник О. Білецький. K.: Радянська школа, 1968 (2-ге вид.).

Давня римська поезія в українських перекладах і переспівах: Хрестоматія / Укладач В. Маслюк. — Львів: Світ, 2000.

Зеров М. Твори: в 2-х тт. — K.: Дніпро, 1990.

[Решта коментарів віднесено до тексту у вигляді приміток. — Прим. верстальника електронної версії.]

ПОКАЖЧИКИ

І. Поезія «Латинської антології» у «Відлунні золотого віку»

R = Anthologia Latina, sive Poesis Latinae supplementum. Pars I: Carmina in codicibus scripta / Recensuit A. Riese. — ed. II — Lipsiae: in aedibus Teubneri, 1894—1906. — Fasc. І—ІІ. (Посилання на номери творів);

ВЗВ = Відлуння золотого віку. (Посилання на сторінки нашого видання).

R	ВЗВ	Автор	Назва
5	179	невідомий	Молитва до Матері Землі
30	187	невідомий	Сон пияка
38	174	невідомій	Зміїні вірші: Випадок
39	174	невідомий	Зміїні вірші: Нарцис
40	174	невідомий	Зміїні вірші: Суд Паріса
48	174	невідомий	Зміїні вірші: Геро і Леандр
56	175	невідомий	Зміїні вірші: Венера
77	175	невідомий	Зміїні вірші: Про Ніса і Евріала
78	175	невідомий	Зміїні вірші: Ще про дружбу
79	175	невідомий	Зміїні вірші: До Аполлона й читача
80	175	невідомий	Зміїні вірші: Епітафія
104	64	Петроній	Про мурашку
112	65	Петроній	Про канатоходця
246—52	145	Флор	Про життя, яким воно є (1—7)
200	180	невідомий Нічне свято Венери
232	57	Сенека	Про час
235	151	Пентадій	Прихід весни
236	60	Сенека	[До Корсики]
268	152	Пентадій	«Морю судно довіряй…»
277	155	Тукціан	«Пісня — з любові…»
286	166	Симфосій	«Загадки Симфосія»
290	154	Луксорій	4. Чому у цій книзі лише малі епіграми
318	154	Луксорій	32. До того, хто спав удень і не спав уночі
388^а	186	невідомий	Пісня веслярів
398	61	Сенека	Про смерть Катона
407-8	58	Сенека	Про помірковане життя, I-II
405	61	Сенека	До найкращого приятеля
409	59	Сенека	До батьківщини про себе
418	57	Сенека	«Де є споруда така…»
433	59	Сенека	Про добро скромного життя
447	187	невідомий	Про руїну Греції
451	187	невідомий	Про початок і кінець любові
452	62	Сенека	Про дзвін у вухах
453	62	Сенека	Про ревнивицю
646	184	невідомий	Народження троянд
648	147	Сульп. Луперк	Про тлінність світу
649	147	Сульп. Луперк	Про жадобу
651	63	Петроній	Про сни
667	188	невідомий	Епітафія Сенеці
674	188	невідомий	Про образ уві сні
687	136	Алкуїн	Суперечка весни з зимою
694	65	Петроній	«Що нарікання гіркі…»
702	63	Петроній	«Вдень я очима тебе…»
706	64	Петроній	«Снігом, а він аж іскривсь…»
719¹	155	Октавіан	«Друзі застільні!..»
740	150	Алкім	Про Гомера й Верґілія

II. Епіграфічна поезія у «Відлунні золотого віку»

Всі посилання — на номер епіграми у відповідному виданні.

ВЗВ = Відлуння золотого віку. (Посилання на номер епіграми в розділі «Епіграфічна поезія»);

CIL = Corpus inscriptionum Latinarum;

В = Anthologia Latina, sive Poesis Latinae supple-mentum. Pars II: Carmina Latina epigraphica: Fasc. І—ІI conlegit Fr. Buecheler (Lipsiae: in aedibus Teubneri, 1895—1897); Fasc. III curavit E. Lommatzsch (Lipsiae: in aedibus Teubneri, 1926).

Петр. = Петровский Ф. А. Латинские эпиграфические стихотворения. — М.: Изд. Академии наук СССР, 1962;

Storoni = Rzymskie epitafia, zaklęcia i wróżby / Wybrała i opracowała L. Storoni Mazzolani; przełożył i wstępem opatrzył S. Kasprzysiak. — W.: Czytelnik, 1990.

ВЗВ	CIL	В	Петр.	Storoni
1	IV, 6842	2057	138	-
2	IV, 1649	944	139	-
3	-	945	142	-
4	-	940	143	-
5	-	943	144	-
6	IV, 1520	354	146	-
7	IV, 1904	957	156	-
8	-	1491	-	142
9	VI, 27788	1488	83	-
10	III, 293; 6825	243	92	-
11	VI, 26003	1495	95	38
12	VIII, 11665	1497	96	-
13	V, 6842	1093	109	-
14	VI, 15258	1499	114	107
15	VI, 11743	1498	115	31
16	VI, 23942	-	-	21
17	XI, 207	507	-	70
18	-	2071	-	92
19	IX, 952	1340	-	100
20	III, 3247	1207	-	119

Примітки (до електронної версії)

Перелік помилок набору, виявлених та виправлених верстальником електронної версії

С. 14—15: Намаціан із тугою прощається з Римом, а вже у нові часи французький поет Дю Белле, член [літераурної] => літературної школи «Плеяда», перебуваючи у Вічному місті, — тужить за своїм родинним Анжу, але водночас пише збірку сонетів «Старожитності Риму».

С. 24: Rúmpitur ínvidiá ([досліно] => дослівно: «розривається від заздрості», «ось-ось лусне від заздрості») — це саме та окрилена звуковою гармонією ритмічна і смислова одиниця, поетична формула, яка вперто не піддається перекладові…

С. 112: Так що їй [задрити] => заздрити б міг сам Пеоній, першоцілитель…

С. 130: …Од [джрела] => джерела б одійшло й занепало.

С. 148: Міри нема — то й майна брак тобі, [сільки] => скільки б не мав.