Хліб на списі. Фраґменти віршів
У книзі вперше повністю перекладені українською мовою фраґменти творів найдавнішого європейського лірика, грецького поета Архілоха (VII ст. до P. X.), поета, який рішуче долав епічну традицію в поезії, усталені моральні засади в житті. Хліб щоденний і хліб поетичний — єдине у творчості воїна й поета, оспівувача суворої правди життя.
Повість про Архілоха, яку написав відомий еллініст, доктор історичних та філологічних наук, професор Львівського університету (1953—1964 pp.) Соломон Лур’є, доповнює книгу і є виявом шани перекладача — до Вчителя.
- Arya Stark Что за лох и почему у него хлеб на писе?
- Mr.Mute Arya Stark, Нелепо гордиться тем, что не знаешь какого-нибудь языка.Я, например, суахили, не знаю, но этим не горжусь.
- dodo_69 Есть лохи, архилохи и анально обиженная "арьястарк".
Архілох
Хліб на списі
Фраґменти віршів
Переклад з давньогрецької, передмова, коментарі Андрія Содомори
Андрій Содомора. На вістрі стилоса і списа
«Архілох — мужній поет», — перше, що скажемо, приглянувшись із зацікавленням до збережених у фраґментах поетичних творів грецького поета, який жив у VII ст. до P. X. Мужнім він був не лише на полі бою, а й у громадському житті, що в добу глибоких політичних та економічних зрушень не втішало людину спокоєм, радше — гартувало. «Погане поле вчить мужності», — скаже через декілька століть відомий драматург Менандр.
Таким полем для Архілоха був знаменитий своїм мармуром його рідний острів Парос в Егейському морі. Але те багатство, найпридатніший для виготовлення скульптур білосніжний дрібнозернистий мармур, фрігійські раби почнуть добувати тут аж кількома віками пізніше. Архілох же бачив опалену сонцем кам’янисту землю, отари кіз на скупих пасовищах, скромні виноградники, нивки зернових на відвойованому в каменя ґрунті, смоківниці, рибацькі поселення на побережжі, а далі — море, в яке не раз пускатиметься запальний і охочий до пригод пароський поет, та й інших закликатиме своїми поривними ямбами, сподіваючись на щось краще (105):
До таких-от труднощів додавались уже згадані соціально-політичні: місцева знать, володіючи придатними для обробітку наділами землі, всіляко використовує фактично підневільну працю вбогого люду; «Сином-Їдця-Смокв» (Sykotragides), пародіюючи епічний стиль, називає Архілох кожного зі своїх убогих краян. Називає без тіні зверхності, бо й сам не міг (та й не хотів) хвалитися знатністю свого походження: хоча його батько, Телесікл, походив із знаного й шанованого на Паросі роду, мати Архілоха, Еніпо, була рабинею фракійського походження, тож за грецькими законами син не міг бути спадкоємцем батьківського майна — вбогість супроводжуватиме його впродовж усього життя. Вбогість, а ще — справді невгамовний потяг до пригод, жагуче прагнення свободи, рішучий спротив усьому, що обмежувало ту свободу як у житті, так і в поезії.
Саме тоді, з початком VII ст., у Греції знову ж особливої інтенсивності набуває процес колонізації: з багатьох міст материкової та острівної Греції, а також із грецьких міст Малої Азії організовано пускаються морем ті, хто на нових землях має намір покращити своє економічне становище; були й такі, хто обжите місце покидав з політичних мотивів: у той час розпалювалась боротьба старої родової аристократії з новим класом ремісників і торговців, загалом розбагатілих людей незнатного походження, що робили з себе народолюбців (122). Колоністи активно заселяли побережжя Середземного й Чорного морів. Егейським морем рушали й на північ: увагу привертав острів Тасос і побережжя Фракії — ті місця віддавна славилися родючими землями й золотом. Із групою еміґрантів подався туди й Телесікл, як раніше — його батько, запровадивши на Тасосі культ Деметри, богині родючості. Син ще на якихось два десятиліття залишився на Паросі.
Знамените Катуллове «Odi et amo» (люблю й ненавиджу), що не перестає відлунювати у європейській літературі, бере свій початок від Архілоха. Він теж був яскравий у своїй любові, темний — у гніві. Саме ті два такі протилежні, а водночас такі близькі почуття (крайнощі сходяться), які Архілох виразив поетичним словом, принесли йому найбільший розголос. А любов’ю він пройнявся на Паросі, мабуть, у ті роки, коли його батько подався на Тасос (синові було тоді поза двадцять років). Поетові, — а він уже писав тоді вірші, — запала в душу молодша дочка знатного пароського вельможі Лікамба — красуня Необула (40). Архілох, дарма що син рабині, був громадянином Пароса, шанованим було ім’я його батька, та й сам він уже втішався визнанням серед співгромадян (поетичне слово чимало тоді важило), тож перешкод у заручинах не було; Лікамб, за звичаєм, скріпив присягою свою обіцянку — видати за Архілоха свою дочку; з цього приводу й гостина відбулася (166). Та згодом (причин не знаємо) Лікамб порушив клятву. Обуренню Архілоха немає меж. У гніві він навіть поривніший, аніж у любові. І той гнівний порив переростає у тяглість, не полишає поета — він раз по раз вибухає вкрай образливими і для Необули (мабуть, і вона спричинилася до батькового рішення), й для самого Лікамба сатиричними віршами — ямбами, еподами (37, 159, а також епод на с. 57); врешті, це призвело до того, що поетові кривдники, батько і донька (навіть старша), не знісши ганьби, начебто наклали на себе руки.
Про життя Архілоха на Паросі з певністю знаємо хіба те, що не було воно солодким. І не лише з причин майнових нестатків чи браку родовитості: Архілоха не турбувало й те, що його мати — рабиня; до речі, й Горацій, мабуть, і в цьому наслідуючи свого улюбленого поета, аж ніяк не приховує, що його батько — відпущений на волю раб («Скільки віднімеш у мого роду, стільки додаси моїй славі»), а в знаменитому «Пам’ятнику» навіть пишається тим, що він «із низького — великий» (ex humili potens). Архілоха пригнічувала одноманітність життя на злиденному острові й відсутність перспектив на майбутнє. Запальний, схильний не так до роздумів, як до дії, він, як це видно з наведеного вірша (105), не раз закликав своїх громадян у дорогу.
Рішення покинути Парос підкріпилося вочевидь і політичними мотивами: Архілох не переставав дошкуляти своїми сатиричними ямбами й знатним людям Лесбосу, серед них — і розбагатілому Леофілові, який, запобігаючи перед народом, став фактично правителем Лесбосу (122); не щадив і своїх впливових друзів: Перікла, Главка, Есіміда та ін.
Отож у віці близько сорока років Архілох і собі подається на Тасос, зібравши, очевидно, вслід за батьком (той рушав туди двадцять років тому) новий загін еміґрантів. Проте й на Тасосі життя було нелегким: гостей не зустрічали хлібом-сіллю ні місцеві напівдикі племена, ані ті, хто вже загосподарювався тут, прибувши з інших місцевостей Греції, зокрема з Наксоса. Тоді-то Архілохові й довелося частіше тримати у правиці спис, аніж стилос: численні фраґменти його поетичних творів засвідчують його нелегке вояцьке життя (7, див. коментар):
І все ж, де б не довелося бувати Архілохові — на Паросі, який час од часу грабували нападники з Наксосу, на Тасосі, де колонія паросців постійно була під загрозою (126), у Фракії (13, 46) чи в інших краях, постійною його супутницею була поезія — «солодкі дари Муз» (8):
У тій «солодкості» — запальні заклики до співгромадян (125), щире співчуття до них (280), гірка іронія (97), гостра інвектива (159, 233)… Стилос Архілоха — поетичне слово — справді слугував йому зброєю. Але ні стилосом, ані списом, вірний своїм моральним засадам, Архілох не нагромадив собі статків; стилосом — радше ворогів нажив; списом, не як найманець — як громадянин, воїн-поет, хоч і забезпечував собі прожиття, але багатства не здобув. Не тому, що не спромігся, а радше тому, що не захотів. Байку про вовка-самітника і пса, що збереглась у дуже дрібних фраґментах (її варіанти — у Федра і Бабрія) Архілох, вірогідно, пов’язує з обставинами свого життя: воліє бути — хай голодним, але вільним, аніж ситим, але з ошийником («Невгамовний», с. 150).
За свідченням античних авторів, що йдуть за традицією, Архілох загинув на полі бою у поєдинку з наксоським воїном Калондом, що мав прізвисько «Ворон». Тією сценою, звісно ж, не без художнього домислу, С. Лур’є завершує свою повість про невгамовного поета й воїна, який, наблукавшись і навоювавшись, усе ж останню свою годину зустрів, хоч на убогій, а таки на батьківській землі — на славному своїм білосніжним мармуром Паросі…
Отож, погане поле вчило Архілоха мужності. Але й своєю поезією він завдячує тому кам’янистому полю. «Зухвала вбогість підстьобнула мене, щоб я взявся писати вірші», — зізнається Горацій, знову ж наче голосом Архілоха, якого наслідує у своїх сатирично загострених еподах. Та все ж справжній учитель поезії — Гомер. До його «животворного джерела», читаємо у трактаті невідомого автора «Про високе» (І ст. після P. X.), схилявся й Архілох. У його поетичній мові дійсно то тут, то там проступають, по-новому освітлені й потрактовані, — чи то гомерівський епітет, чи образ, чи думка, а чи якась сцена або ситуація, чи загалом ремінісценція з епічних поем (детальніше — у коментарях); як і кожен поет, він не тільки читав, а й добре знав Гомера, Гесіода.
Але Архілох —
Нове завжди дивує. Перше, чим був здивований античний
Відсутність міфічного веде за собою й відмову від героїчного. Якщо Ахілл дзвінкою формінгою тішить своє серце, «співаючи пісню про славу героїв» (IX, 189), то Архілоха слава не цікавить: він не бачить у ній безсмертя (117). По-іншому розуміє й мужність: кинути, коли безвихідь, щита і втекти з поля бою, щоби потім знову вийти проти ворога, — мужність у його розумінні; загинути, аби лише зі щитом, — у традиційному (13). Віддати належну, щиру шану потонулим у морі (1) і повернутись до радощів життя — Архілохове розуміння моралі; снувати ритуальні плачі, навіть якщо вони нещирі, — традиційне. Дослухатись не до поговорів (хто там що про тебе говорить), а до себе самого, виробити свої життєві засади й триматися їх, виборюючи для себе свободу, отже, й веселість серця (10, див. коментар), — життєве кредо поета. Не показне, а справжнє має для нього і цінність, і вагу.
Отож, лірика Архілоха, якою поет виражає своє особисте (водночас — і суспільне), є запереченням традиційного, гомерівського, світобачення, епічної
Фраґменти Архілохових віршів справді не так читаємо (подекуди — це лиш рядок чи уривок рядка), як до них приглядаємось. Бачимо, мов живе, обличчя дівчини, яку пристрасно покохав Архілох (40):
Бачимо — й дивуємось магії художнього слова: накреслений понад дві з половиною тисячі років тому портрет дівчини не втратив ні барв, ані свіжості. Вже й не портрет — сама Необула, якою побачив її ліричний співець, постає перед нами у моменті, що силою мистецтва таки зупинився — став вічністю. А ось — уже внутрішнє, невидиме — жагуче, але стримуване чи то соромом, чи самою розлукою, любовне почуття (89):
А це — вже видимий, прозорий і чистий у своїй відвертості натуралізм, нічим ані не прикрашений, ні не звульґаризований чуттєвий порив (90):
І такий же, запалений вином, миттєвий порив до пісні (96):
У тій імпульсивності, у перепадах настрою — весь Архілох, якому, попри його головну життєву засаду «Нічого над міру» (118), справді так пасує епітет — «невгамовний»… Очима поета дивимось у морську далінь. Бачимо Тасос, куди прямував убогий паросець, шукаючи своєї долі; побачивши, запам'ятаємо той острів назавжди і ще раз подивуємось магічній силі одного з найдавніших художніх засобів — порівняння, бо саме воно фіксує у нашій пам’яті побачене (17):
У схвильованих ритмах хорея постають перед нами два скелясті стрімчаки на Теносі, над якими виструнчилась шпиляста хмара, вісниця бурі (103):
Здається, всім тілом відчуваємо небезпеку ближнього бою, коли вже не списи, а мечі довершують своє «стогонів повне діло» (9). Чуємо важкість весла, яким поет разом з іншими веслярами жене кудись у ніч бистрохідне судно:
Та скільки б висвітлених тими фраґментами картин не поставало перед нашим зором, усе ж найчастіше приглядатимемось до однієї з них — що у рамках чи не найвідомішого двовірша, своєрідного «автопортрета», що його так скупо, але з такою художньою точністю накреслив Архілох (7, див. коментар):
Мимоволі пригадуємо, із «Слова о полку Ігоревім», — «А мої куряни… — з кінця списа годовані». Подумки перекидаємо місток через тисячоліття… І вкотре спливають на пам’ять слова І. Франка — про «золоті мости спочування і зрозуміння між нами і далекими людьми, давніми поколіннями». А й справді, чи такою вже непрохідною є та відстань у понад два з половиною тисячоліття, що пролягла між нами — і тим, хто вперше мав сміливість щиро й відверто сказати про своє, особисте, — стати особистістю?.. Перечитуючи цей двовірш, кожен по-своєму вималює собі постать Архілоха, поета й воїна. Та яким не поставав би він перед нашим сучасником — чужим напевно не постане. Здобуде у нього симпатію. Бо зневажав показне, відстоював — правдиве, справжнє. Бо між багатством і свободою вибирав таки свободу: не поквапився на чужинне золото, плекав — золото душі…
Елегії[2]
1. «Туги зітхальної щоб не порушити…»[3]
2. В морі, що пишно так закучерявилось…»
3. «…це лежить у богів на колінах…»
4. «Похоронімо печальні дари Посейдона…»
5. «Горя ні плачучи не пригашу…»
6. «Найманця, Главку, за друга ти май…»
7. «Маю на списі щоденний свій хліб…»
8. «Я — Еніалію-владарю списом служу…»
9. «Там не пружинить при лукові лук…»
10. «Ще ж, Есіміде, ніхто, дослухаючись…»
11. «Смоква на скелі…»
12. «Гей же, вздовж лав прудкого судна…»
13. «Хтось із саійців щитом моїм нині хизується…»
14. «Міра гостинності в нас…»
Ямби[20]
Триметри
15. «На Гігесові скарби — й не погляну я…»[21]
17. «На обрії он з моря, мов осла хребет…»
18. «Та це не та місцина, люба й мила нам…»
25. «[За вдачею, від роду] — я хижак таки…»
35. «Злоби людської, жінко, не бери собі…»
36. «…стільки люду є…»
37. «Скарай провинних, Аполлоне-владарю…»
38. «У домі стерегла їх годувальниця…»
40. «Тримати гілку мирта як же любо їй!..»
46. «Як той фракієць чи фрігієць пиво п’ють…»
Тетраметри[35]
80. «Як нам, Ерксію, у скруті…»
81. «Он задимлене все місто…»
82. «Що б назвав ти неможливим…»
83. «Із померлих насміхатись…»
84. «Так, я схибив, але, певно…»
86. «Вислухай мене, Гефесте…»
88. «Сам заспівую до флейти…»
89. «О якби-то Необули…»
90. «Так от їй на груди впасти…»
91. «Із трудом набутий статок не за рік…»
92. «Музо, Главка нам оспівуй…»
93. «Не люблю провідця війська…»
94. «Пити чистого без міри…»
96. «Вмію ж я вславляти співом Діоніса-владаря…»
97. «Як всееллінська — на Тасос…»
99. «Їх таки ми наздогнали й перебили…»
101. «…за союзницю в бою…»
103. «Главку, глянь: глибоким морем…»
104. «Наші судна бистрохідні…»
105. «Киньте Парос, і ті смокви…»
111. «Хай там що, а правда в тому, що Арес…»
112. «Підбадьорюй новобранців, перемога ж…»
115. «У людей, Лептіна сину, Главку…»
116. «А думки — яке хто діло взяв до рук…»
117. «Хто помер, той не діждеться…»
118. «Гей же, духу мій стражденний…»
119. «Раз уже й найближчі друзі…»
120. «…в цьому я таки мастак…»
121. «А зітнутись із тобою прагну так я у бою…»
122. «Леофіл — провідця нині…»
123. «Для богів — усе легким є…»
125. «Злидарі, мої краяни, зрозумійте ж ви мене…»
126. «Над тим островом, над нами…»
Еподи[62]
«…стлумивши геть усю хіть…»
159. «Лікамбе-батьку, що з тобою трапилось?..»
160. «Цикаду за крило смикнув…»
161. «Розгніваний на тебе, що за бог такий…»
166. «Забув про клятву складену…»
167. «А ти ж поклявся, що відповісти готов…»
168. «Ту байку знає люд увесь…»
169. «Обід жахний малятам принесла вона…»
170. «Коли про ту біду страшну…»
171. «О Зевсе-батьку, ген у небі правлячи…»
173. «Орлиця для пташат своїх…»
202. «Лікамба донька, лиш вона…»
217. «Гуртом веселим на змагання люд валив…»
223. «Поміж безсмертних…»
224. «Повчальну, Кірекіде, я повім тобі…»
233. «З таким-от задом, мавпо…»
245. «Й тут же у серце моє несподівано…»
249. «Геть розморила мене, цупка й жагуча…»
250. «Йде за порою пора — так час повільно…»
266. «Бажання геть звело мене…»
280. «Я над тасосцями плачу…»
283. «Узяти слабодуха на судно своє?..»
298. Гимн Гераклові
С. Я. Лур’є
НЕВГАМОВНИЙ
Повість
«Невгамовний» — невелика розповідь із життя давньої Еллади VII ст. до н. е. У центрі тут — Архілох, відомий давньогрецький поет, що прославився своїми сатиричними піснями, байками і віршами.
У результаті археологічних розкопок у Єгипті вчені виявили згортки з уривками творів Архілоха. Це допомогло відтворити образ «невгамовного» поета, який викривав несправедливість, традиційні погляди та звичаї, що отруювали життя його сучасників.
Автор цієї книжки — один із найвидатніших радянських істориків, великий знавець історії Греції. Його перу належать книжки для дітей «Письмо греческого мальчика», «Заговорившие таблички».
Ця книжка розкриє школярам ще одну сторінку історії Греції. Тут широко представлена картина побуту, воєнних зіткнень та культурного життя давньої Еллади VII ст. до н. е.[73]
Читач цієї книжки, звісно ж, насамперед запитає, чи правдою є те, що в ній розказано, а чи все це — вигадки автора. Твори Архілоха, великого грецького поета VII ст. до н. е., не збереглись, і в пізніші часи, коли перемогло християнство, читати цього автора вважали шкідливим для юнацтва. Лишень уривки з його пісень випадково збереглися як цитати у різних творах давніх авторів; окрім того, до нас дійшло чимало розповідей про нього, та не всім цим розповідям можна вірити.
Відтоді, як наприкінці XIX століття і в XX столітті почались систематичні розкопки у Верхньому Єгипті (в середній течії Нілу) біля давнього міста Оксирінха, наші відомості про грецьку літературу загалом і, зокрема, про Архілоха значно розширились[74].
В Оксирінху, що був адміністративним центром, проживало багато посадових осіб, тому й знайдено тут чимало документів і приватних листів. Але жило тут і багато освічених греків, які захоплювались літературою — прозою і поезією. Книг тоді не було — прозові й поетичні твори записувались на папірусних згортках. Коли такі згортки рвались і були не до вжитку, їх кидали в помийні ями. Ось чому під час розкопок у тих ямах було знайдено твори багатьох грецьких письменників, у тому числі й Архілоха. Але все це — порозривані й викинуті в помийну яму екземпляри, тому і тут вкрай рідко щастить знайти цілі вірші. Зазвичай знаходять лише обривки пергамента, де вірш — без початку або без кінця, де кінця або початку рядка загалом немає. Іноді дуже легко й просто догадатися, що тут обірвано. Наприклад, коли написано:
то кожен здогадається, що наприкінці тих рядків було написано: «сто(ит)» і «сп(ит)». Якщо ж обірвана, скажімо, половина вірша, то здогадатися, чого саме бракує, — нелегко; інколи ж одні й ті самі вірші можна доповнити по-різному. Припустімо, збереглись лише початки віршів:
Один доповнить так:
А ще хтось — по-іншому:
Насправді ж, на обірваних кінцівках рядків могли б ми читати й щось цілком інше. Так само — й з уривками віршів Архілоха. Чимало вчених у різних країнах світу працюють над відтворенням пошкоджених рядків; вони часто доповнюють їх по-різному й сперечаються, який варіант відповідніший.
Одне не підлягає сумніву й знаходить підтвердження в усіх давніх джерелах: Архілох у своєму житті не тримався загальноприйнятих поглядів — ішов своїми стежками. І це вкрай важливо: вивчаючи вселюдську культуру, легко переконаємось у тому, що прогрес культури завжди починався з того, що у змаганнях за нове, краще життя люди виступали проти загальноприйнятих поглядів; у періоди занепаду й стагнації культури люди втрачали здатність самостійно мислити — бездумно йшли за авторитетами.
Дуже добре сказав Діккенс: «Всі так кажуть, але я не можу погодитися з тим, начебто те, що всі кажуть, неодмінно правда. Всі нерідко помиляються. Як показує досвід людства, ці ж самі «всі» так уже часто помилялись і часами так не скоро вдавалося зрозуміти всю глибину їхньої помилки, що цьому авторитету довіряти більше не варто. Звісно, всі можуть мати рацію, але це не закон».
А й справді, на якому низькому рівні перебувала б наша культура, якби, скажімо, Коперник і Галілей заспокоїлись на загальноприйнятому погляді своїх попередників і сучасників, що Сонце крутиться довкола Землі, і не пішли новим, революційним шляхом, заявивши, що Земля не є непорушною, а крутиться довкола Сонця!
У другому тисячолітті до н. е. держави древнього Сходу створили надзвичайно високу культуру. І в математиці, і в писемності, і в живописі, і в архітектурі, загалом у культурі стояли вони незрівнянно вище, аніж греки. Але в першому тисячолітті до н. е. жителі цих держав під впливом закостенілого державного ладу й закостенілої релігії заспокоїлись на досягнутому. Вони беззастережно приймають загальновизнані погляди — ніхто чи майже ніхто не дозволяв собі відкрито засумніватися в їх правильності. Так, наприклад, замість того, щоб розвивати математику, вони заучують напам’ять рішення задач; колись через невміння єгиптяни малювали обличчя в профіль, око ж — так, як його бачимо, коли обличчя звернене вперед (анфас); згодом, коли скульптура вже досягла високого розвитку, єгиптяни й далі тримаються закостенілої традиції — малюють око в той же спосіб і т. д.
Такою ж застійною була у Греції доба з X по VII ст. до н. е. Культура тогочасної Греції стояла на значно нижчому рівні, аніж культура Сходу: греки тільки-но починали вчитись у Сходу. Але культура Сходу закостеніла, а греки на чолі з передовими людьми нового покоління, в тому числі й Архілохом, перестали схилятися перед традицією і швидко рушили вперед. Минуло два століття, і греки далеко випередили Схід, що тоді був уже в занепаді.
Новий поштовх у розвитку культури був, зрозуміло, справою рук багатьох передових людей VII ст. Але з тих людей, що боролися із загальноприйнятими поглядами, нам відомий лише Архілох. Ось чому його біографія для нас особливо цікава.
Кожна людина — дитя свого часу. Не одразу й Архілох звільнився від забобонів своєї доби: був він, і не лише в чомусь одному, людиною свого суспільства й свого класу. Ми викривили б образ Архілоха, якби змалювали його безбожником і демократом: впродовж усього свого життя він сліпо вірив у грецьких богів, як і в те, що знатні люди — «нащадки богів» — благородніші й розумніші, аніж прості люди, а тим паче не греки, «варвари». Але, як ви незабаром довідаєтеся з нашої книжки, Архілох відкрито й енергійно боровся з багатьма традиційними поглядами та звичаями, що отруювали життя його сучасників.
Уривки з віршів Архілоха переклав російською мовою В. В. Вересаєв, відомий письменник, лікар, перекладач і суспільний діяч. Але чимало віршів було знайдено вже після виходу в світ книжки Вересаєва; деякі вірші він переклав неточно. Такі уривки нам довелося перекласти заново.
А ще ж відтоді на Паросі знайдено дві біографії Архілоха; їх написали у III ст. до н. е. його вдячні нащадки. Цим біографіям повністю довіряти не можна, але в них багато відомостей про життя великого поета. Ось звідки беремо відомості про Архілоха. А щоб картина вийшла цілісною і доладною, нам довелося дещо додати, звертаючись до здогадок та уяви; загалом же ми намагались бути якомога ближче до історичної дійсності.
Маленький Архілох перевертався з боку на бік на незвичному для нього м’якому ложі. Він ніяк не міг заспокоїтись — думав про те, що в цей день з ним відбулося справжнє чудо!..
Архілох чув від старших, що на землі багато віків тому відбувались дивовижні дива. Хлопчик вірив, що спочатку на землі був золотий вік, потім срібний, далі бронзовий, а за ним — залізний вік. У золотому віці над людьми царював добрий бог Кронос. Не було тоді бідних і багатих, рабів і вільних; всі були щасливі: навіть вовк спав разом із вівцею.
У золотому й срібному віках боги спускались на землю, а на землі жили герої. Дива траплялись тоді на кожному кроці. Про це співали у священних гимнах, які Архілох так любив слухати. І хоча йому було лише десять років, він сам складав пісеньки про ті часи і співав їх чистим, приємним голосом.
Але пора чудес, думав він, давно минула. Бронзовий і нинішній, залізний, вік — то часи хіба що горя, страждань, хвороб і смертей. Нелегке життя, що оточувало Архілоха, було геть не подібне до золотого віку. Тож у світ леґенд можна було тепер потрапити хіба що вві сні. Тільки у царстві казки бідний беззахисний хлопчик міг стати героєм і царевичем.
Але він чув, що дива, хай дуже рідко, але траплялися і в його час, у залізному віці. От батько Архілоха, Телесікл, іще пам’ятав, як батько богів Зевс таки серед білого дня, при ясному небі погасив сонце. Стало темно, як уночі, і всі жителі його рідного острова Паросу, якого зусібіч омивають хвилі Егейського моря, очікували неминучої смерті. Але Зевс ізнову засвітив сонце, нічого більше не трапилось — усе ввійшло у свою колію.
Один із рабів Телесікла розповів Архілохові ще більшу дивину. Далеко від Паросу, на грецькому материку, є країна Беотія. Ґрунти там дуже родючі: пшениця дає високі врожаї. Але більша частина земель у Беотії належить багатим землевласникам, селяни ж там живуть бідно. Один із тих селян став великим поетом: в усіх містах відомі його поеми «Походження богів» та «Труди і дні». Це — Гесіод. Коли він був іще хлопцем, пастухом, з ним трапилось чудо — і сталося це не в золотому віці, а недавно. Раб прочитав Архілоху вірші Гесіода, в яких той розповідав про це чудо:
Але, думав Архілох, якщо такі чуда, хай і рідко, трапляються й нині, у залізному віці, то чому таке ж чудо не може статися й з ним, дарма що він усього лиш маленький раб?
А втім, батько Архілоха був знатною людиною. Годі було назвати його багатим, а от знатністю мало хто на Паросі міг йому дорівняти. Матір’ю ж Архілоха була рабиня. Батько не усиновив Архілоха, через те він теж був рабом.
Телесікл вірив, що боги керують кожним кроком людини і постійно їм молився; був він одним із жерців Деметри, богині плодючості.
Телесікл був глибоко відданий своїй покровительці, богині Деметрі, і хотів, щоб і ті люди, які ще про неї не знали, прославляли її. Ще замолоду він вирушив на далекий острів Тасос. Архілох знав, що острів Тасос лежить у тому ж Егейському морі, що й Парос. А все ж йому здавалося, що до Тасосу дуже далеко. Він знав також, що цей острів лежить біля північного побережжя Егейського моря, поблизу країни, де живуть не греки, а фракійці, у яких і мова, й звичаї цілком не такі, як у греків. Та й на Тасосі тоді ще не було греків — жили тут лише фракійці і фінікійці. Ось тут Телесікл і вирішив закласти храм Деметри, де славили б її ім’я. Але у Телесікла була й ще одна мета: Тасос і прилеглі фракійські побережжя були багаті на золото; добре родило у Фракії збіжжя, щедро плодоносили фруктові дерева та виноградники. З Телесіклом приїхали і його співгромадяни, греки, й заснували вони на Тасосі невелику грецьку колонію. Жінок зі собою не брали: наскочивши на сусіднє село, колоністи захопили місцевих дівчат і зробили їх своїми дружинами. Телесікл і собі взяв одну із полонянок — Еніпó, і згодом у них народився син Архілох.
Перед тим аніж вирушити на Тасос, Телесікл послав своїх гінців у дельфійський храм Аполлона.
Про Дельфи Архілохові доводилось постійно чути в домі Телесікла. Там, у Дельфах, був знаменитий храм бога Аполлона. Волею верховного бога Зевса Аполлон у цьому храмі прорікав людям майбутнє, давав поради, як їм бути у складних життєвих ситуаціях, грозив їм покаранням, якщо вони потай ішли на злочини. Греки вірили у ті пророцтва. Кожен хотів знати, що його чекає у житті; тому-то в Дельфи постійно приїжджали прочани — поважні громадяни з різних міст Греції. Повернувшись, вони захоплено, з благоговінням оповідали про те, що бачили у Дельфах. Від узбережжя, омитого прекрасним голубим морем, вони, ступаючи вузькими стежинами поміж диких голих скель, піднімались до храму. Зверху стрімко спадали джерела чистої, прозорої води, від гірських трав розпливався наче справді божественний аромат. Неподалік од храму, на гірських схилах, мальовничо розляглось місто; його жителі пропонували приїжджим усілякі послуги — це було головним їхнім заробітком. У храмі все було врочисто й прекрасно; хлопці та юнаки, що прислуговували у храмі, так звані неокори, давали приїжджим потрібні їм пояснення й показували храмові скарби. Ніхто не звертався до бога з порожніми руками: всяк, хто приходив, складав богові подарунки. Приходили сюди й вельми заможні люди, навіть царі, правителі сусідніх із Грецією азіатських держав, і дарували богові, як платню за його поради, чудові статуї, золото і, найчастіше, — триніжки, на яких греки звичайно готували їжу.
Розповіді прочан зацікавили й тих, хто не потребував пророцтв бога. Адже збирались тут великі юрми людей — отже, можна було заробити торгівлею: продавати свої товари й купувати потрібні речі. У Греції ж не так просто можна було приїхати в чуже місто зі своїм товаром: людину, яка покинула межі свого рідного міста, кожен міг убити, що, за уявленням тодішніх греків, не було злочином. Але дельфійський храм був загальногрецькою святинею, і ніхто не смів нікого вбивати чи грабувати на землі, належній храму. Навіть більше: люди, які рушали у дельфійський храм, якщо вони й були вдягнені як прочани, — перебували під захистом бога, і ніхто не смів їх убивати чи грабувати в дорозі. Ось чому торгова площа при дельфійському храмі була одним із небагатьох місць, де греки, з якого міста не були б, могли безпечно продавати й купувати товари один в одного.
Поети, музиканти, борці й атлети завжди хочуть, щоб їхнім мистецтвом насолоджувались не тільки громадяни рідного міста, а й жителі інших міст. А де ще, як не у Дельфах, можна було зустріти стільки культурних людей з різних кутків Греції? І всі ці люди стали з’їжджатися сюди. Дельфійські жерці й вирішили, що для слави їхнього бога і для прибутків храму буде корисно, якщо і купці, й музиканти, й атлети приїжджатимуть сюди постійно у визначений час. При храмі на честь бога почали влаштовувати раз у два роки «Піфійські змагання»: переможці отримували призи. Саме на той час сюди й почали з’їжджатись торговці з усіх кінців Греції.
Архілох спочатку думав, що сам Аполлон в усій своїй божественній величі появлявся тут перед людьми й давав їм поради. Але потім він дізнася, що поради й пророцтва давав не бог, а смертна жінка, яку називали Піфією. Вона сідала на триніжок і починала бурмотіти якісь незрозумілі слова, а жерці храму тлумачили ті слова так, як самі того бажали. Але Телесікл глибоко вірив у те, що устами Піфії пророцтва дає таки сам Аполлон; ніколи не сумнівався в цьому й маленький Архілох, який все своє подальше життя благоговів перед Аполлоном.
Найчастіше греки звертались до Аполлона за провіщенням, коли потрібно вивести з міста колонію в нове, ще не обжите місце; так поступив Телесікл і в цьому випадку. Бог схвалив його план податись на Тасос.
На Паросі варварку (варварами греки називали всіх негреків) не вважали законною дружиною. Коли Телесікл повернувся на батьківщину, він посватав Філомелу — дівчину із знатного роду — і справив їй розкішне весілля. Мати Архілоха, Еніпо, яку Телесікл взяв собі за дружину на Тасосі, стала рибинею, а Архілох — маленьким рабом.
Матері Архілоха, щоправда, жилося краще, ніж іншим рабиням, адже вона була улюбленицею господаря. Їй не давали важкої роботи, а все ж зранку до вечора вона була на ногах: то готувала обід, то носила воду, то пряла і ткала. Малому Архілохові так само жилося краще, аніж іншим рабам, але він мав небагато вільного часу — раз по раз і йому поручали різні справи: загнати до стада козу або корову, підмести долівку або передати наказ господаря. Коли про Архілоха забували й не давали йому ніяких доручень, він вилізав на огорожу і зазирав у сусідній двір, де жив ще один знатний громадянин Пароса — Лікамб. Були у нього дві доньки — Пасифіла і Необула. Пасифіла була одноліткою Архілоха, але йому більше подобалася семирічна Необула. У Греції дівчатам не дозволяли виходити на вулицю, хіба що у храм на богослужіння, на весілля й під час інших сімейних та суспільних свят, на яких присутність дівчат була обов’язковою. Але з-за огорожі Архілох міг бачити маленьку красуню Необулу, коли вона прогулювалась подвір’ям, — ошатно вдягнену, чорнооку, з чорними кучерями. Звісно ж, він не смів не лише говорити з дівчинкою із благородної сім’ї, але й потрапляти їй на очі. Та ніхто не міг заборонити йому, зазираючи з-за рогу на Необулу, мріяти про те, як він виросте великим і хоробрим і стане славним богатирем — трапляються ж і в залізному віці чуда, хоча й дуже рідко, не те що в сивій давнині, коли вони траплялись на кожному кроці! Він знав, наприклад, що колись-то хлопчика Персея кинули в морську глибінь у дерев’яній скриньці. Але потім хвиля викинула його на берег. Він став безстрашним героєм, убив жахливе чудовисько — горгону. Одним лише своїм видом це чудовисько обертало людей на камінь. Персей вбив дракона і визволив прекрасну Андромеду, яка згодом стала його дружиною! А сам він став царем! Якою ж то щасливою буде Необула, коли такий герой, яким стане Архілох, прийде просити її руки! Як Персей Андромеду, візьме він її за маленьку ручку й поведе у свій прекрасний палац. Але про це можна було лише мріяти; наразі ж Архілохові жилось незрівнянно гірше, аніж його названому брату Телліду, синові Телесікла і Філомели. Теллід був кволою, блідою дитиною. Він трохи налягав на одну ногу, тож воїна з нього не могло вийти. Телесікл вирішив зробити його жерцем, укладачем священних гимнів. Названий брат Телліда Архілох уже з раннього віку самотужки засвоїв грамоту і сам же навчився співати й грати на лірі. Телесікл вирішив, що Теллід краще встигатиме, якщо почне вчитися разом з Архілохом. І все ж таки жерцем і служителем Муз він хотів зробити не Архілоха, а свого благородного сина Телліда. Телесікл завжди тримався правила: «Без бога — ні до порога». Коли співгромадяни послали його в Дельфи до оракула, щоб розвідати про долю їхнього острова, Телесікл вирішив запитати бога й про те, ким повинен стати його син Теллід, гордість і надія сімейства.
Невдовзі після того, як Телесікл вирушив у Дельфи, його дружина Філомела послала Архілоха в сусіднє містечко відвести туди на продаж корову.
Тут з Архілохом і трапилось чудо, про яке він мріяв. Хлопчик рушив ще до сходу сонця. Йшов він у передсвітанковій мряці вузькими, брудними й звивистими вуличками міста. Вздовж вулиць тяглися рови, куди громадяни кидали всілякі недоїдки й нечистоти. Було слизько, і він боявся спіткнутись і потрапити разом з коровою у смердючий рів. Кам’яні будиночки були маленькі й брудні; дахи покриті потрісканою черепицею. Будинки багачів вирізнялись лише тим, що були більшими й чистішими, а ще вони частково ховалися за зеленню яблунь і смоковниць. Архілох вийшов до морського берега і з радістю вдихнув чисте морське повітря. Коли він вийшов за місто, вже розвиднілось, мряка розсіялась, і тільки тепер можна було побачити, яке красиве місто Парос. Верхня частина міста — акрополь (кремль) у променях сонця сліпив очі білизною своїх стін і храмів. Будинки приватних людей у нижній частині міста були прості й скромні, їх і не намагались прикрашати. Зате на оздоблення акрополя громадяни не шкодували ні труду, ані турбот. Пароський мармур вважали найкращим в усій Греції. Якими ж прекрасними були білосніжні будівлі акрополя на тлі зелених верхів гірського хребта! Далі за містом зелень, у якій ховались села, мальовничо поєднувалася з білим мармуром каменоломень.
Коли Архілох пройшов уже з півдороги, підбилося сонце й стало так припікати, що далі він уже й кроку ступити не міг. Отож, прив’язавши корову до дуба, хлопчик приліг та й не зчувся як заснув.
І приснився йому сон. Начебто підійшли до нього дев’ять молодих жінок. Вони почали дражнити його, жартувати з ним; він — відповідав їм тим же, бо мав гострий і злий язичок. Потім вони запитали його, чи не продає корову. Він відповів: «Так, продаю!» Жінки запитали: «А чи не хочеш обміняти корову на ліру?» Він зрозумів, що з ним трапилось те ж саме, що й з Гесіодом: ті дев’ять жінок були Музи, вони хотіли зробити його музикантом і поетом. Архілох радісно взяв ліру і заграв на ній чудову пісню…
Але прокинувшись, побачив, що він — сам-самісінький: Музи зникли, але й корови не було. Тож Архілох почав сумніватися: можливо, все це був лише сон, а корову викрали в нього, коли він спав?
Утомлений, він поплентався назад, додому, з передчуттям суворого покарання. Адже корова коштувала дорого!
Але саме тоді трапилось несподіване. Після того, як Телесікл та інші посли паросців прийшли в храм Аполлона, жерці вивідали, що потрібно було дізнатись Телесіклу. Щоб йому догодити й отримати взамін щедрі подарунки, вони від імені бога дали йому таке провіщення:
Телесікл вислав гінців, щоб вони попередили його дружину, що вона повинна вивести Телліда на пристань назустріч батькові, — тоді би сповнилося провіщення бога. Але Теллід важко захворів: у нього горлом пішла кров, тож він не міг вибігти назустріч батькові.
А тим часом Архілох, похнюпившись, повертався додому. Він проходив повз гавань… Телесікл ступив на берег, озираючись за Теллідом, але Телліда не було, і тут він побачив замість нього Архілоха… Що ж, значить, славним і безсмертним співцем буде його другий син, син рабині… Що тут поробиш, така воля бога!
І з цієї хвилини все наче вверх дном перевернулось. У цей же день Архілоха взяли в дім його батька, зодягли у пишне вбрання і влаштували з нагоди його усиновлення розкішний бенкет. А коли він зі страхом розказав про втрату корови і про свій сон, то його й не думали карати! Всі вітали й заздрили йому — його батько був марновірний і думав, що до Архілоха, як до Гесіода, прийшли богині Музи і подали ліру. «Це, — казав Телесікл, — був не сон, а ява — недарма й Аполлон провістив, що ти будеш великим поетом!»
Відтоді Архілох став законним сином Телесікла. Його сестра Ельпініка, якій уже виповнилось п’ятнадцять років, була невісткою Археанактида, спадкоємця найвищого щодо знатності сім’ї на Паросі, нащадка легендарного царя Археанакта, якого вважали учасником походу на Трою. Його брат Теллід так і не одужав — невдовзі помер. Наймолодшому братові, Клеострату, було лише три роки. Тому Архілох зростав у самотності: був він надто гордий, щоб шукати приязні своїх знатних ровесників, які уникали його, колишнього раба. Виростав він сильним і вродливим хлопцем, прекрасно співав, скоро навчився грати на лірі і знав напам’ять цілі пісні з «Іліади» й «Одіссеї» Гомера. Найчастіше він співав народні пісні, яких наслухався ще маленьким рабом.
Дуже скоро Архілохові довелось показати своє вміння всій сім’ї Телесікла. Обід у цій сім’ї, як і в інших аристократичних сім’ях, облаштовували дуже пишно. У нас, якщо хлопчик почне співати за столом під час обіду, йому зроблять зауваження, можливо, й скажуть вийти з кімнати. А от греки до обіду не сідали, а прилягали довкола столу на ложах, а син-хлопчик повинен був підійти до столу з лавровою гілкою в руці й проспівати на честь когось із богів гимн або якусь іншу пісню поважного змісту. Коли Архілох якось проспівав гимн на честь Деметри, богині родючості, батько запитав його:
— А чи ти знаєш, чому ми так шануємо Деметру?
— Знаю, — відповів Архілох, — вона богиня родючості.
І розповів він таке. Суворий бог підземного царства викрав її дочку Кору і зробив своєю дружиною. Невтішна мати обійшла всю землю — всюди шукала свою дівчинку, але ніде її не знаходила… Якось вона побачила велику печеру, довго йшла в цілковитій темряві і врешті опинилась у підземному світі. Тут богиня Деметра й знайшла свою дочку і почала благати підземного бога повернути їй Кору, але той дозволив лише, щоб дочка приходила побачитися з матір’ю лишень влітку. А в інший час Деметра тужить за дочкою, і вся природа їй співчуває: дерева не дають плодів, лист опадає. Навіть сонце ховає свій лик, насувається холод, дощі, а деколи й сніг випадає[77]. Та коли вже наступає весна, Кора повертається до матері, щаслива мати всміхається дочці — й від тієї усмішки в усьому світі стає радісно й тепло: розцвітають дерева, на них рясніють плоди, домашня худоба дає свій приплід.
Син Деметри, Тріптолем, об’їхав увесь світ на своїй колісниці і вперше навчив людей обробляти землю; відтоді люди почали споживати хліб і плоди садових дерев, а до того часу вони живились лише ягодами й дикими кислими смоквами, яблуками й грушами.
— Все це так, — відповів Телесікл, — але в цьому домі є ще й особлива причина шанувати Деметру.
— Так, я знаю, — відповів хлопчик, — твій батько і ти — жерці цієї богині.
— І це ще не все. Тріптолем — засновник нашого роду, а ми — прямі нащадки богині Деметри.
— То, значить, — запитав Архілох, — ми, на відміну від інших людей, божі діти?
— Ні, це не так. Нащадками богів і героїв є й інші благородні жителі Паросу. Скажімо, наш сусід Лікамб — нащадок Аполлона, Археанактид, наречений твоєї сестри, нащадок Археанакта, що воював під Троєю, а цей Археанакт був нащадком самого Зевса.
— Невже, — аж скрикнув від подиву Архілох, — усі люди — нащадки богів?
— Аж ніяк! — суворо відповів батько. — Лише знатні люди — нащадки богів. А селяни, ремісники й торговці, а тим паче варвари-раби не мають божественної крові: їхніх предків виліпив свого часу Гефест зі звичайної глини.
— Гефест? — запитав хлопчик. — Це ж кульгавий бог — коваль, знаменитий майстер, про якого Гомер розповідає в «Іліаді». Він бог вогню, він карає злочинців, насилаючи на них пожежі. А ти кажеш, що він створив людей… Про це я нічого не читав у Гомера…
— І все ж це так. Він виліпив лише простих людей, але свого вогню їм не дав. Вони не могли готувати ні вареного, ні смаженого, ані біля вогню грітися. Життя їхнє було вкрай злиденним, і через убогість та нужду вони йшли на злочини, вбивали один одного. Зевс розгнівався на них і прирік їх на смерть. Але друг людей Прометей зглянувся над ними: він викрав у Зевса вогонь і віддав його людям. Їхнє життя стало легшим, радіснішим, і вони не загинули. За це Зевс покарав Прометея — велів Гефестові прикувати його ланцюгами до Кавказької скелі…
— Не може цього бути! — скрикнув Архілох. — Зевс добрий і милосердний, він любить людей!
— Не тобі судити богів! — суворо відповів Телесікл. — Хіба дитина може зрозуміти, як мудро боги влаштували світ? Зевс любить людей, але не всіх — лише знатних, що походять від богів. Тобі варто би прочитати поеми нещодавно померлого поета Гесіода. В поемі «Теогонія» він розповідає про походження богів, а в поемі «Перелік жінок» говорить про смертних жінок, які стали дружинами богів і народили предків усіх знатних грецьких родів.
— Той Гесіод був беотійцем? — запитав Архілох. — Отже, і в Беотії живуть знатні люди, нащадки богів?
— Авжеж, усюди є нащадки богів, навіть на проклятому сусідньому острові Наксосі, хай би він провалився в море! Адже наксосці постійно нападають на нас і грабують наш край.
Обід закінчився, й Архілох пішов до своєї матері, щоб розповісти їй все, що чув. Мати сказала синові:
— І серед нащадків богів бувають лихі люди, кривдники й душогуби, а прості селяни часто бувають добрими й гарними людьми. А ось торговців — тих немає за що любити: їм одне лиш на умі: якби то, правдою чи неправдою, загребти більше грошей. А ми, фракійці, віримо в те, що кожна людина після смерті стає богом, і тому-то всі люди — нащадки богів. Тим паче, що всі люди походять від Великої Матері Богів і Людей. Можливо, божественні предки грецьких знатних людей були гарнішими й заможнішими, аніж наші, але й серед варварів-фракійців стільки мужніх і шляхетних людей!
А коли Архілох поділився цими ж сумнівами зі своїм учителем, той сказав йому:
— Варвари бувають різні. Фракійці і фрігійці — грубі й неотесані, єгиптяни і вавилоняни знають чимало такого, чого не знаємо ми, греки; вавилоняни добре вивчили небесні світила й зорі.
Архілохові не доводилось бачити «варварів» на Паросі, але з «проклятими» наксосцями через якийсь час йому таки трапилось познайомитись.
Десь зо три роки після тієї бесіди Архілоха з батьком і матір’ю все місто облетіла страшна звістка: на острів Парос висадились наксосці.
Парос і Наксос — сусідні острови: протока між ними — шириною всього шість кілометрів. Однак у тій протоці дуже сильна течія й потужні вири, що втягують у себе судна; тому-то сполучення між островами не таке легке, як це може видатися з першого погляду.
Трапилось це восени під час збору плодів. Не лише селяни, а й чимало городян, які мали поля, сади й виноградники, працювали на землі. У ту пору мало хто зважувався пускатись у море судном, тому жодних заходів на випадок нападу не було вжито. Люди весело й безтурботно працювали, радіючи, що скоро насолоджуватимуться свіжими фруктами й молодим вином, як раптом на берег висадився численний загін наксосців і взявся грабувати країну. Звісно ж, не всі одразу ж зауважили наксосців, які висадились на берег. Селяни й городяни з жінками й дітьми, юрмами збігшись в акрополь, сховались там за його міцними стінами й вежами. Тут вони могли не боятися нападників. Інші ж, а їх було чимало, не зауважили висадки й не встигли своєчасно сховатися в місті. Серед них був і Архілох — на той час уже ставний і сильний хлопець. Він заховався у напівзруйнованому будинку по дорозі від моря до міста. Зі свого сховку він бачив, як наксосці вирубують виноградні лози й смоковниці, топчуть посіви й двигають на спині до моря награбоване добро. Бачив також, як якийсь старий, розлютившись, став проти цілого загону наксосців на захист своєї сім’ї і майна. Прибульці безжально вбили його. Наксосці тягли жінок і дівчаток — кого за руки чи за ноги, кого за волосся: їх можна було продати в рабство за великі гроші.
Але те, що Архілох побачив потому, жахнуло його найбільше. Якийсь наксосець, справжній велетень, тягнув маленьку красуню Необулу, притискаючи її до свого щита. Бідолашна дівчинка була вся в крові й кричала з останніх сил.
Архілох схопив із руїн того будинку якусь каменюку (якби не гнів, хтозна чи й підняв би її) і жбурнув нею в негідника. Каменюка влучила наксосцеві у голову, і той, упавши мертвим, випустив дівчинку з рук. Саме тоді на дорозі появились добре озброєні пароські воїни, що вийшли назустріч нападникам. Ті ж із наксосців, які проходили попри руїни, вважаючи, що потрапили у засаду, покидали награбоване і втекли.
Архілох підняв знесилену, усю в подряпинах, дівчинку й поніс її додому глухими, лише він один їх знав, стежинами. От і вдалось йому непоміченим дійти додому: сторожа, пізнавши хлопця, відкрила йому ворота. Він попрямував до оселі Необули; побачивши Лікамба і його залиту слізьми дружину, він віддав їм дівчинку. Лікамб, і сам заплакавши од радості, розцілував Архілоха.
— Чому ти вирішив важити своїм життям задля порятунку нашої донечки? Чи не з почуття дружби до нашої сім’ї?
— Ні, не тому, відповів Архілох і заспівав:
— Які гарні вірші ти знаєш! Шкода, що ти іще хлопчик, а то б міг вимагати, щоб Необула, яку ти врятував, стала твоєю дружиною
— Як Персей, що врятував Андромеду?
— Саме так! — сказав Лікамб. — Але про це ще заскоро думати.
Про подвиг малого Архілоха заговорило все місто. Як нагороду за порятунок дочки Лікамб, порадившись із Телесіклом, зробив Архілохові знаменитий дарунок — згортки, списані поемами Гесіода.
Але списки предків знатних родів, про які розповідав Архілохові його батько, не зацікавили Архілоха. Найбільше схвилювала його поема «Труди і дні». Він дізнався, що Гесіод був простим селянином, що не мав божественних предків, а все ж Музи зробили його найвеличнішим поетом, богобоязливою і праведною людиною, а нащадки богів, беотійські володарі, були несправедливими насильниками: отримавши подарунки від Гесіодового брата, Перса, вони обманом присудили йому землю Гесіода.
А щоб осоромити таких-от нащадків богів перед усім світом, Гесіод уклав байку про солов’я та яструба:
Гесіод навів цю байку одразу ж після того, як він розповів про насилля і несправедливості беотійських володарів. Неважко було зрозуміти, що соловей — це поет, а яструб — володар, нащадок богів.
І Архілох вирішив, що він теж буде складати байки, що викриватимуть кривди, які чинять «нащадки богів».
Архілох згадав слова свого вчителя, що найгарніші байки — єгипетські. Він попросив учителя розповісти йому деякі найкращі з тих байок. Найбільше Архілохові припала до вподоби байка про орла й кішку. Щоправда, кішки Архілох ніколи не бачив (на Паросі їх не було), але він знав, що це якась тваринка, подібна до ласиці або лисиці: греки тримали вдома не котів, а ласиць: ласиці, як у нас коти, ловили мишей. Скоро ми побачимо, як знадобилась йому ця байка, коли він став дорослим.
Якось у розмові з батьком Архілох сказав:
— Які ж то лиходії ті наксосці! Вони вбивають невинних людей, грабують чуже добро і забирають у полон жінок.
На те йому батько:
— Наксосці дійсно лиходії, але не тому, що вони вбивають і грабують наших громадян. Закон карає тільки за кривди, заподіяні своїм співгромадянам, а жителів інших міст він не захищає. Коли ми здійснювали наскоки на Наксос або нападали на їхні судна серед моря, ми теж вбивали їхніх громадян, грабували їхнє майно, захоплювали їхніх жінок.
— Але хіба то справедливо вбивати й грабувати людей тільки через те, що вони з іншої держави?
— Сподіваюсь, ти шануєш Гомера. Пам’ятаєш, що сказали Одіссеєві феакські юнаки, коли Одіссей прибув у їхній край? Вони сказали йому, що він, мабуть, не займався благородним ділом — війнами і грабунком на морі, — що він, очевидно, якийсь купець! Пам’ятаєш, як Одіссея обурило таке припущення?
— Але якщо так, то чому ж ти називаєш наксосців лиходіями?
— А тому, що вони заприсяглися богами дотримуватись перемир’я і, порушивши присягу, накликали на себе гнів богів.
— Невже справа лишень у тому? — запитав хлопчик. — Чому ж тоді Гомер каже:
Телесікл задумався, помовчав і врешті відповів:
— Воно то так, але в житті виходить по-іншому. Якщо ти не нападаєш на жителів сусіднього міста, то вони нападуть на тебе. Найвищою чеснотою люди вважають хоробрість, що проявляється на війні, а де ж іще юнак може довести, що він хоробрий, як не у нападі на жителів інших міст? Ну, з греками, хай так, нас іще пов’язує спільна віра в богів; вона стримує від надто жорстоких вчинків. А от варвари — ті вже наче й не люди, от собі як та зграя собак. Вони й розмовляти по-людськи не вміють, а щось белькотять по-своєму. То хіба ж можна терпіти, що греки на нашому острові, напівголодні, їдять поганеньку рибу й смокви, а сила-силенна золота — в руках отих фракійських собак! Самі боги, здається, веліли і грабувати, і вбивати їх!
— Але якщо так, то чому ж тоді громадяни навіть найвищого походження одружуються з дівчатами з інших міст? Ось моя мама — фракіянка!
— Жінки тут ні до чого. З жінками ніхто не воює. Воюють між собою чоловіки, а жінки — то нагорода для тих, хто сильніший, хоробріший…
Архілох відійшов засмучений. Батько ні в чому його не переконав. Одне розумів він і відчував, що потрібно, не вагаючись, віддати своє життя за порятунок і щастя своїх близьких, свого міста. Але він геть не розумів, як це його батько може вражати справедливим пограбування й навіть вбивство людей, які не зробили нікому жодного зла. І Архілох вирішив, що ніколи не буде так чинити, навіть якщо цього вимагатимуть від нього громадяни його рідного міста.
Відтоді як Архілох приніс на руках знесилену Необулу в дім її батька, спогади про неї не давали йому спокою. Він довго просиджував десь у закуті, звідки видно було двір Лікамба, і з захопленням дивився на дівчинку, коли вона виходила побігати чи побавитись м’ячем. Необула знала, що вона гарненька, їй подобалось, коли всяк захоплювався її красою. Грецькі дівчатка думали: якщо взяти в уста миртову гілку і довго тримати її так, то до них прийде краса. Тож і Необула, хоча краси їй не бракувало, годинами тримала в устах миртову гілку, а у волосся вплітала ружі. Архілох прославляв її у віршах:
Він писав, як любить Необулу і як йому без неї тужно, як важко:
І він мріяв:
Врешті, він не витримав і розповів про все батькові. Той усміхнувся і сказав:
— Що ж, це вельми підходящий шлюб! Знатністю Лікамб не уступає мені, він подбає про гарне придане для дочки. А те, що ти її врятував і що вона тобі подобається, — то це дуже доречно!
Телесікл поговорив з Лікамбом, і справу хутко було залагоджено. Телесікл і Лікамб довго виясняли, які речі, який одяг і скільки золота й срібла кожен виділить для молодят, а коли торг було закінчено, вони поклялися богам, що не порушать своїх обіцянок, і, за звичаєм, вирішили закріпити угоду врочистим застіллям — заручинами. Хлопця й дівчину, врешті, посадили поряд; було випито чимало вина, спожито чимало смачних наїдків; і батьки, й діти помолились богам, щоб ті подарували їм щастя; діти поклялись один одному, що оженяться. Архілох при нагоді проспівав декілька гимнів, один із них — склав він сам.
Після заручин Архілох, хай рідко, міг зустрічатися зі своєю Необулою. Якось він запитав її:
— А ти, Необуло, любиш мене?
— Не хвилюйся, — відповіла вона. — Раз уже батько віддає мене за тебе, я буду вірною і гожою дружиною, обставлю твій дім гарно й затишно — не посоромлю свій рід!
— Дурненька! Мене ж це зовсім не цікавить. Я хочу знати, чи ти мене любиш т е п е р?
— Чому ж мені тебе не любити? — відповіла дівчинка. — Я ж не забула, що ти врятував мені життя! Батько хоче, щоб я була твоєю дружиною. Чому ж я маю тебе не любити?
— Все це не те. Чи ти мене сильно любиш?
— Я люблю батька й матір. Тебе ж я мало знаю. Було б навіть дуже соромно, якби я стала раптом сильно любити хлопчика, який мені навіть не рідня.
— Але ж ти не хотіла б, щоб інший хтось був твоїм женихом?
Необула, подумавши, сказала:
— Якщо чесно, то хотіла б. Мені було б приємніше, якби у мого жениха був не лише знатний батько, а й мати походила із знатного роду. І щоб подруги не дорікали мені тим, що моя свекруха — рабиня. Та вже як батько визначив мене для тебе, я не смію перечити. До того ж ти вродливий, а ще, кажуть, подобаєшся богам: умієш складати й співати гимни, хоробрий, мужній. Батько порадив мені: «Скажи про це тим, хто дорікатиме тобі майбутньою свекрухою».
З важким серцем повертався Архілох із того побачення. Йому було ясно: його любов не знаходила відповіді. Необулі він не подобався; в поезії і музиці вона нічого не тямила. А стала вона його нареченою тільки з почуття обов’язку, бо він врятував їй життя, а ще — того хотів її батько.
Архілох не знаходив собі місця. У сумних віршах він згадував пережите і виливав ними свою тугу. Єдиною втіхою для нього були його молоді друзі — Перікл, Фалант і Есімід, з якими він уклав «союз дружби». Юнаки заприсяглися у вірності до гробу, запевняли, що ніколи не зрадять один одного.
А ще більшу втіху, аніж дружба, приносили Архілохові поезія і музика. Він складав поважні й жартівливі пісні, які присвячував друзям; з ними ж і співав їх на гостинах. Писав він ті пісні новим, незвичним розміром.
До цього часу поважні й повчальні твори, наприклад, поеми Гомера і Гесіода, укладались епічним розміром, який називається г е к з а м е т р. Кожен такий вірш складається з шести д а к т и л і в, а кожен дактиль — з одного довгого і двох коротких складів; це приблизно те ж саме, що в нас один склад наголошений, а два — ненаголошені, як у слові «борошно».
І лише в останньому дактилі брак останнього складу:
Такі вірші писані були врочистою мовою; чимало слів і зворотів, які вживали поети, не зустрічались у повсякденній живій мові, і прості люди часто їх не розуміли. Співали їх у супроводі ліри, і такий спів створював святковий, піднесений настрій.
Народні ж пісні, наприклад, ті, що їх співали перевдягнені юнаки під час веселих свят, звучали іншим розміром — я м б і ч н и м. Кожен такий вірш складається з декількох я м б і в, а кожен ямб — з одного короткого та одного довгого складу (один склад наголошений, другий — ненаголошений), наприклад:
А втім, ще до Архілоха появився твір, який висміював високу поезію Гомера. Цей твір називався «Маргіт» і описував він походження не героя давнини, а дурника, який
Перші два вірші складені тут гекзаметром, а третій — ямбом. І так в усій тій поемі гекзаметри звучали впереміш із ямбами, — наприклад, ця пісня починалась, як у Гомера, врочистими гекзаметрами:
А потім наступав веселий ямб:
За таким зразком писав і Архілох: навіть у поважних віршах дактилі у нього постійно перемішуються з ямбами, довгі вірші — з короткими. Він не писав давнім високим стилем — писав простою мовою, яка звучала вдома, на вулиці, на ринку. Тому-то його пісні були всім зрозумілі, всіх вони хвилювали. Не всі частини його віршів виконувалися с п і в о м — він то співав, то в и г о л о ш у в а в їх у супроводі флейти.
У своїх піснях він по-дружньому висміював вади своїх приятелів — сміявся з обжерливості Перікла, з легковірності Есіміда.
Особливо веселою, задиркуватою була пісенька про знатну пароську даму Состену. Цю пісню Архілох заспівав своєму приятелю Харилаю. Состена була великою чепурункою: носила довгу сукню, що волочилася ззаду по землі, золоті пряжки, шпильки та застібки. Обличчя вона рум’янила, брови підчорнювала. Але особливою її окрасою було довге, гарними хвилями укладене волосся, що спливало кучерями їй на плечі й спину. Була вона дуже суворою панею, що за найменшу провину збивала своїх рабів. Якось вона нещадно збила свою рабиню за те, що вона нехотячи дряпнула її брошкою. Розізлившись, покарана рабиня, задля помсти, шепнула рабині Архілоха, що волосся у її пані не своє, а штучне, що вона носить прекрасно виготовлену перуку.
Архілох придумав таку забаву: на поручні моста, яким мала проходити святкова процесія, сів собі його товариш з вудкою, вдаючи, що ловить рибу. А коли мостом проходитиме Состена, він мав начебто ненароком зачепити гачком за її волосся. Пісенька Архілоха із задиркуватим мотивом починалась так:
Далі йшов опис святкової процесії до гавані:
Потім уже мовилось про те, як товариш Архілоха, зачепивши гачком волосся Состени, виловив замість риби розкішну перуку, і перед очима пароської знаті постала Состена з лисою, без волоска, головою,
Цю пісеньку співало потім усе місто. Можна собі уявити, як зненавиділа Архілоха Состена, її чоловік і їхня рідня.
Складав Архілох також урочисті гимни на честь богів, але через це його спіткали несподівані неприємності.
Архілохові доручили складати гимни на честь найшановніших на Паросі богів хлібних злаків і вина — Деметри і Діоніса. Архілох склав ці пісні, слова й мотив, і вивчив їх потайки зі своїми друзями. Паросці чули лишень, що товариші Архілоха аж заходились од сміху під час виконання тих пісень, але причини сміху не знали.
І ось, врешті, на врочистому святі на честь Діоніса, бога виноробства, Архілох і його друзі проспівали новий гимн. У ньому, як і в Архілоховому ж гимні на честь Деметри, було багато всіляких гострих словечок і жартів, але паросці до цього були звиклі. Гіршим було те, що цей гимн ряснів грубими, непристойними словами, а самого Діоніса автор назвав «вичепуреною бабою» і «пузатим п’яницею». Обурені пароські аристократи подали на Архілоха в суд за образу бога. Архілох оправдувався, казав, що так ще з давніх-давен повелось під час свят на честь Деметри і Діоніса, але нічого не помогло: доброзвичайні аристократичні судді засудили його до ув’язнення.
Настало літо, але воно виявилось посушливим, хліб на полі не зародив, пропав, не дозрівши, почались пошесті серед домашніх тварин. Вирядили гінців до Дельфійського оракула, і він дав таку відповідь:
Жерці Аполлона, які склали те віщування, були по-своєму праві: греки в найдавніші часи вважали, що непристойні жарти та лихослів’я під час ушанування богів плодючості сприяють урожаю і приплоду домашніх тварин і що богам подобається, коли під час тих свят їх сварять і насміхаються з них, хоча в якийсь інший час це було б для них образою. Для пояснення цієї події склали навіть міф: начебто у Деметри була стара рабиня Ямба[80]; вона, щоб розвіяти тугу Деметри за дочкою, смішила її дотепними й непристойними розповідями. Архілох краще знав, як люд ставиться до богів, аніж його доброзвичайні співгромадяни!
Після того, як Аполлон дав свою відповідь, Архілоха, зрозуміло, відпустили, ще й з почестями: його марновірні співгромадяни були певні, що посуха — це кара, яку зіслали боги, що стали на захист Архілоха!
Через якийсь час Архілох знову образив почуття забобонних паросців. Греки знали з Гомерових поем, що долями людей рядить верховний бог Зевс, і лиш йому одному відомо, що чекає кожну людину в майбутньому. Зевс повідомляє про це своєму синові Аполлону. А вже Аполлон через Дельфійського оракула дає провіщення людям. Але греки вірили й у знамення, прикмети й ворожбу. На цьому наживалися шахраї-віщуни; жерці дельфійського храму Аполлона, для яких ті шахраї були суперниками, всіляко боролися з цими віщунами. Так ось, ті шахраї на зібраннях громадян підходили до них і пропонували за плату витлумачити їм з ліній руки та з інших знамень, що їх чекає в майбутньому. Жив на Паросі якийсь Батусіад, що за допомогою таких-от віщувань збив собі чималі статки. Архілох же, вірний прихильник дельфійського бога, вирішив показати всьому народу, чого варті оті Батусіадові віщування. Він утнув йому веселий жарт, про який і розповідав у пісні, що починалася словами:
Коли Батусіад, в одежі віщуна, натхненно сповіщав одному з громадян про майбутнє його лихо, Архілох підійшов до віщуна і шепнув йому схвильовано: «Батусіаде, твій дім горить!» А дім Батусіада ледве вміщав нагромаджені багатства. От він на півслові й перервав свої віщування і щодуху помчав до свого дому. Як жартома зауважив Архілох, він розумів, що
Та коли Батусіад, засапавшись, примчав до своєї оселі, то побачив, що тут усе в порядку. Як дурень бігав він усіма кімнатами, всіма хлівами й коморами, та ніде — жодних ознак пожежі: ні диму, ні вогню… Розгніваний, він прибіг назад на змагання, але тут його зустріли дружнім сміхом і викриками — правдою в очі: «Віщуєш людям усілякі біди, а сам собі не можеш провістити, чи в твоєму домі пожежа!» Цю пісню Архілох закінчував словами:
Але такі хвилини спокою, веселощів і жартів недовго тривали тоді у грецьких містах: то тут, то там спалахувала війна.
Зіпсована неробства легковажна пароська знать після жахливого нападу наксосців дуже скоро заспокоїлась: потяглися й далі розкішні святкові застілля:
Архілох же не міг забути той страшний наскок наксосців, коли і він, і Необула, й чимало інших пароських громадян були на краю загибелі. Він постійно думав про те, що треба готуватись до відсічі, коли вдарять нові нападники. Архілох був хоробрим юнаком і не боявся смерті. Він мріяв про славу серед нащадків: її легше здобути подвигами у битвах, аніж складанням найкращих пісень.
Незабаром Архілохові дійсно трапилась нагода виявити перед паросцями і своє вміння писати бойові пісні, і свою хоробрість. На Парос знову напали наксосці — на цей раз величезним загоном. Їх було так багато, що навіть найхоробріші пароські воїни не наважувались виходити з укріплення, з-за зубчатих міських мурів, — з жахом споглядали, як ворог плюндрує їхній край.
Ось тоді Архілох звернувся до пароського вожая Ерксія з піснею, сповненою обурення, але він написав її не розміром гомерівських поем, а новим розміром, притаманним народній пісні, — хореєм[81]:
У тій битві полягло багато воїнів, але завдяки відчайдушній хоробрості Архілоха та його друзів наксосці таки змушені були повернутися на свій острів.
Тоді ж пліч-о-пліч з Архілохом бився Главк, син Лептіна. Він походив із найвідомішої як знатністю, так і багатством пароської сім’ї. Високий, ставний красень, він постійно дбав про свою зовнішність — намащувався пахучими мазями, щось на зразок нинішніх парфум, пружними кучерями укладав своє пишне волосся. Він хоробро кидався в бій, але Аріхілохові вдалося зауважити, що в тій хоробрості було щось од відчаю: десь у глибині душі він тремтів перед небезпекою і тому під час бою втрачав здатність думати й тверезо оцінювати стан речей.
Архілох, навпаки, під час бою зберігав повний спокій, тож міг холоднокровно обдумувати свої дії; це заспокоювало Главка. Відтоді й заприязнився Архілох із Главком. Але Архілох аж ніяк не схилявся перед красою, багатством і знатністю Главка — нерідко й посміювався з чепуруна. Навіть жартівливу пісеньку склав. Як «Одіссея» починалася словами «Музо, повідай мені про бувалого мужа…», так же й Архілох свою жартівливу пісеньку про Главка починає зверненням до Музи:
Але це не посварило друзів. Ми ще побачимо, як ця дружба допомогла Архілохові, коли він потрапив у біду.
Через якийсь час трапилась ще одна жахлива подія, яка ще більше вразила всіх жителів Паросу.
Наближалось велике свято на честь народження бога Аполлона. Згідно з грецьким міфом, Аполлон народився на острові Делос. Під час святкових урочистостей, за звичаєм, усі мали радіти й веселитися; будь-яке або невеселе, або з поганим значенням слово, якщо його вимовити під час цього свята, могло, за уявленням давніх греків, накликати біду на все місто. Під час цього свята жерці викликують: «Евфемейте! Евфемейте!»[82], нагадуючи громадянам, що їм не можна ані говорити, ані робити чогось такого, що може завадити святковим веселощам.
У зв’язку з близьким святом на Делос для підготовки врочистостей на честь народження Аполлона вже заздалегідь із Паросу рушило в море святково прибране судно. Пливли на ньому найвидатніші громадяни Паросу, серед них також очільники держави — архонт і верховний жрець.
Це судно на зворотній дорозі потонуло з усіма, хто плив на ньому: серед загиблих були: шваґер Архілоха — Археанактид, муж Ельпініки, його старшої сестри, і Просфен — наречений Пасифіли, старшої сестри Необули. Найжахливішим було те, що всі вони загинули на очах у їхніх рідних: тільки-но судно мало причалити до берегів Паросу, як раптом на морі знялася сильна буря; судно перекинулось таки при вході у гавань, на очах у громадян, які вийшли, щоб його зустріти. Небо вкрили чорні хмари, почалася злива, морем пішли високі, мов гори, хвилі, й ніхто із тих, що впали у воду, не врятувався, лише з поривами вітру долинали на берег жалісні крики про допомогу.
Осиротілі громадяни за давнім звичаєм спалили на похоронному вогнищі тіла, викинуті бурею на берег. Потім, теж за давнім звичаєм, зсипавши попіл в урни, закопали їх у землю, а далі привселюдно розпачали: рвали на собі одяг, дряпали обличчя, катулялися у поросі. Були серед них дійсно опечалені й розчавлені горем, але більше було тих, хто робив усе це силою звичаю і марновірних уявлень, начебто виконання таких обрядів дає полегшення духам покійних; у перерві між плачами й примовляннями вони розповідали один одному про різні життєві дрібниці й ділилися плітками про живих і мертвих.
Але годі було дотриматись одночасно двох давніх звичаїв: з поваги до свята Аполлона випадало пити й веселитися — віра забороняла сумувати; а з поваги до духів загиблих родичів не можна було веселитися — треба було ридати і впадати у відчай.
Засідаючи на веселій гостині на честь Аполлона, Архілох дізнався про те, що трапилось. Він важко переживав втрату багатьох рідних і знайомих. Відчував він, одначе, й інше: як це жахливо — померти, але ж як прекрасно — жити: рухатися, їсти, пити і, передусім, думати про все, що бачиш, і про все це складати пісні. Він зрозумів, яке дороге для нього життя. Архілох і його друзі продовжували святкову гостину. Це обурило багатьох шанованих громадян. От Архілох і склав пісню, в якій описав нещастя, яке звалилось на місто; в ній він переконував співгромадян, що мертвих, хоч як ридай, однаково не оживити. Він описував, як гинуло нещасне судно, як ті, хто був на ньому, під час бурі
Як
Архілоха, як і його забобонних родичів, найбільше жахало те, що тіло його шваґра хвилі не викинули на берег і тому його не можна було спалити на вогні, а потім урну з попелом поховати в землі: греки вважали, що душі померлих бродять уночі рідним містом, благаючи, щоб їх спалили і поховали[83]. Інколи ці тіні озлоблюються і, кидаючись на своїх рідних і друзів, висмоктують у них із горла кров. Тому й Архілох у своїй пісні каже, згадуючи про мужа своєї сестри:
Потім у цій же пісні Архілох звертається до свого друга Перікла і до паросців:
Випробування і страждання, думав він, людям посилають боги: мертвих не оживити. Залишається одне — терпеливість, самовладання!
Трапилось так, що ця кораблетроща потягла за собою на дно й надії Архілоха на краще життя, про яке він мріяв. Археанактид загинув у морських хвилях; старша дочка Лікамба, Пасифіла, якій, з погляду стародавніх, давно вже була пора вийти заміж (греки заручали дівчат переважно вже в чотирнадцять років), залишалась без нареченого. Вродливою вона не була, тож підшукати їй чоловіка було не так легко. Стародавні вважали, що батько повинен спочатку видати заміж старшу дочку, а потім уже молодшу; якщо ж молодшу дочку він видасть заміж першою, то старша (було таке повір’я) назавжди залишиться старою дівою.
Лікамбові нічого іншого не залишалось, як запропонувати Архілохові взяти собі за дружину замість Нео-були — Пасифілу:
— Я чесно виконую свою обіцянку. Я впроваджую тебе у свій рід і у свою сім’ю. Даю тобі за Пасифілою все те придане, яке обіцяв дати за Необулою. Твої діти успадкують мій маєток, оскільки боги не дали мені синів. Ти нічого не тратиш!
Архілоха глибоко обурили слова Лікамба:
— Ти ж присягнувся богами видати за мене Необулу — значить, ти порушив присягу. І навіщо мені твоя Пасифіла, коли я люблю Необулу — вона ж така прекрасна!
На те Лікамб:
— Дружина — не забавка, щоб милуватись її красою. Люди одружуються для того, щоби породичатися зі знатними і шанованими людьми, щоб обладнати своє господарство, гідне їхніх предків, і щоб мати законних дітей, вихованих у строгих звичаях. Я не порушу звичаїв предків — не видам заміж молодшу дочку, поки старша ще незаміжня. А втім, запитаймо у самої Необули, чи згідна вона, щоб ти став чоловіком Пасифіли.
Покликали Необулу, і вона, не задумуючись, сказала:
— Я буду дуже рада, якщо Пасифіла вийде заміж за Архілоха — так ми зможемо віддячитись йому за мій порятунок! Мені ж Архілох не потрібен — він мені зовсім не подобається!
Архілох звів очі до неба і мовив, урочисто піднявши руку:
— Небесні боги! Лікамб і його дочка заприсяглись вашим іменем, що Необула буде моєю дружиною! Вони — кривоприсяжники! Покарайте їх так, як умієте карати: хай жодна з дочок Лікамба не знайде собі чоловіка, а рід Лікамба хай зав’яне без потомства — це найстрашніша кара для знатної людини!
З цими словами Архілох вибіг із дому Лікамба. Вже раніше до нього долітали чутки, що у прекрасну Необулу закохався Леофіл; почувши відповідь Необули, Архілох почав думати, що й Необулі подобається той чоловік.
Хто ж такий цей Леофіл?..
Мати Леофіла не була рабинею, як мати Архілоха, зате у його батька не було ні краплі «крові богів і героїв». Дід Леофіла був простим ковалем і жив у бідності; його батько був спочатку підмайстром у діда Леофіла, потім пішов з рідного дому і найнявся веслувальником на судно, що відпливало на крайній захід. Та йому разом з товаришами вдалося пограбувати варварське поселення; привіз він на Парос декілька шматків заліза, що коштувало тоді дорого, а також кількох рабів. Продавши награбоване, батько Леофіла не раз іще пускався за море. Він зауважив, що варвари дуже цінують грецький посуд, грецькі тканини, оливкову олію і вино; зернові ж вони сіють головно для годівлі домашніх тварин. Тому хліб вони готові збувати за безцінь. Дешево цінять вони також рабів-військовополонених. От і почав батько Леофіла возити грецькі товари у варварські краї і вимінювати їх на хліб та на рабів; так він ставав дедалі багатшим, поки не виявився одним із найзаможніших громадян Паросу.
Таких людей на Паросі було багато. Та вони не мали жодних політичних прав, оскільки не були «потомками богів». В аристократичній раді засідали лише глави знатних родів; на народні збори, «агору», окличник запрошував лише людей знатного походження; він голосно викрикував їхні імена і по-батькові. Але знатним людям не подобалось те, що лишень вони були зобов’язані своїм коштом споруджувати військові кораблі, зводити храми, влаштовувати свята, споряджати посольства в Делос і Дельфи, організовувати народні розваги; вони почали вимагати, щоб і багачі із простолюддя брали участь у тих витратах. Новоспечені багачі відповідали: «Ми повинні знати, на що аристократи витрачатимуть наші кровні гроші, а тому й нас необхідно допустити до участі в управлінні містом!»
Їм дійсно вдалось домогтися того, що, крім аристократичної, була створена ще й народна рада, яка могла скасовувати будь-яку постанову аристократичної ради або правителів, якщо вона визнавала її несправедливою.
Керівники цієї групи кричали: «Ми за народ, не повинно бути багатих і бідних, всі вільні громадяни мають бути рівними!» Вони видавали себе захисниками селян і міської бідноти, насправді ж цих розбагатілих ремісників і торговців цікавив передусім прибуток. Їхнім гаслом було: «Гроші роблять людину, а не походження». Під виглядом заступництва за бідноту ці люди обробляли свої дільця, бувало, й нечесні, і ставали багачами. Вони почали вдягатися розкішніше, аніж знать, скуповували коштовності і багаті земельні ділянки з садами, які охороняли люті молоські собаки; вони не ступали ні кроку пішки — їх носили раби на золочених ношах. Вони перейняли всі звички знаті, були однак менше культурними, а більше — жадібними.
Старих аристократів, «нащадків богів», знав кожен житель Паросу, навіть найбідніший, найнеосвіченіший. А тих нових народних вождів, що вийшли з бідноти, не знав ніхто: ще вчора про них навіть не чули, а тепер-ото, припливши з багатим вантажем на Парос, вони, знай, ганять і ганьблять аристократичних вождів, доводячи у своїх промовах, як мало ті дбають про народ. А народ, переконавшись, що добром від аристократів нічого не домогтись, почав схилятися до народних вождів — бачив у них своїх оборонців й рятівників і схвалював усе, що б вони не запропонували. Ось чому траплялось і так, що народними вождями ставали люди з темним і невідомим минулим; іноді це були навіть колишні злочинці. Ось як описує один грецький поет такого вождя — Артемона:
На Паросі головним вождем таких людей був Леофіл. Тепер на народні збори почали приходити не лише «викликані» окличником, а всі громадяни, за своїм бажанням. Засідали народні збори на агорі, у підніжжі пагорба, де був акрополь, поряд із ринком. На спадистій скелі з вибудуваним на вершині акрополем були висічені грубі східці для громадян, які приходили на народні збори. Тільки вищі посадові особи і жерці Діоніса й Деметри сиділи на встановлених перед схилом кам’яних кріслах. Поряд із цими кріслами стояла бема — висока кафедра для ораторів. Засідання починалося зі сходом сонця і тривало впродовж дня. Знаючи, що сидіти доведеться довго, громадяни запасались харчем — переважно хлібом, цибулею і часником. Коли вже всі громадяни порозсідалися на тих східцях, предсідник — архонт — оголошував збори відкритими, а окличник в увесь голос запитував: «Тіс агореуейн булєтай?» (
Леофіл у своїх різких промовах викривав продажність аристократичних правителів. Він імпонував бідноті своїми манерами простолюдина, грубими базарними виразами, жестикуляцією і насмішками над хвалькуватими вельможами. Виходило так, що народні збори приймали всі ті рішення, які пропонував Леофіл; фактично він став необмеженим правителем острова[84].
Але збувались лише деякі сподівання бідняків: більшість громадян і далі жила убого й нужденно. Хіба з тією різницею, що раніше народ грабували знатні люди, «нащадки богів» і жерці, а тепер іще — малоосвічені й грубі, але розбагатілі вискочні з народу. Найкорисливіші й найзажерливіші з аристократів, передусім лихварі й хабарники, боялися втратити вплив на народ і свої прибутки. Вони й перейшли на бік нових народних вождів і всіляко запобігали перед народом. А краща частина аристократії, суворо дотримуючись старих законів і частенько розщедрюючись на пригощання та розваги народу, навпаки, — ставилась до нових вождів з гордовитою зневагою. Архілох, вихований в аристократичному домі, симпатизував цим непримиримим аристократам. Він написав байку «Лисиця й мавпа», в якій зобразив цю боротьбу на пароських народних зборах. Старий благородний пароський аристократ змальований тут в образі слона, Леофіл — у вигляді мавпи, а ще один демагог[85] з аристократів, який намагався будь-що зажити слави демократа, представлений верблюдом.
Байка розповідала, як звірі одного разу посходились на народні збори, щоб вибрати царя, захисника простого люду. Аристократи стоять розгублені, але знайшовся один із них — верблюд, який вирішив виступити в ролі демократичного народного вождя. Він сказав:
Але гордого аристократа-слона обурила ницість верблюда. До того ж, за уявленням греків фізичне каліцтво вождя може накликати нещастя на весь народ, а верблюд — горбатий. Слон виголосив таке:
Усі звірі були в захопленні від тієї промови; здавалось, що аристократи вже забезпечили собі перемогу. Але тут із натовпу, штовхаючись і перекривляючись, вибігла мавпа і грубим, хрипким голосом почала:
По тих словах, ще дужче перекривляючись і перекочуючись через голову, взявшись у боки, пустилася, врешті, в танок. Це викликало у звірів ще більший захват, і вони закричали:
Обурений слон покидає збори. Але верблюд вирішив переплюнути мавпу. Він вийшов і, метляючи горбом то вправо, то вліво, пустився й собі, незграбно і вайлувато, у танок. Було це так огидно, що звірі палицями прогнали його геть із зібрання.
Потім царем обрали мавпу. Але сама ж мавпа відчула, що з виду вона аж надто простакувата як на царя. А щоб виглядати справжнім царем, вона вдяглась у лев’ячу шкуру, насадила на голову царську корону, а в руку взяла скіпетр із золотим орлом.
Та й пішла мавпа-цар пройтися за місто. Тут і зустрілась їй лукава хитрунка лисиця. Вихваляючи красу й поставу царя, вона додала, що всі звірі захоплені нею і принесли їй у дарунок чималий шмат м’яса. Мавпа повірила лисиці і пішла з нею туди, де лежить пожива. Бачить мавпа, що за огорожею справді чекає на неї жирний шмат м’яса, але дістатись до нього можна лишень через вузький отвір. Мавпа так захопилася дарунком, що від захланності знехтувала будь-якою обережністю — порачкувала через той отвір до м’яса. Рачкуючи, геть уся вимазалась у бруді; лев'яча шкура порвалась і скособочилась — проглянула смішна мавпяча шкура; мавпа вже нічим не нагадувала царя.
Це була пастка. Мавпа вп’ялася зубами в м’ясо, але не встигла й шматочка відкусити, як клацнула пастка — залізний прут шмагонув мавпу по спині, і на ній залишився червоний рубець. Лисиця, зареготавши, сказала:
У мавпі з тієї байки слухачі легко пізнавали Леофіла: ходили чутки, начебто в одному з міст Малої Азії його відшмагали за якусь нечисту спекуляцію (сліди від ударів вважали в Греції найбільшою ганьбою). В лисиці ж неважко було впізнати самого гострого на язик Архілоха, а в слоні й верблюді слухачі теж одразу ж пізнавали відомих пароських діячів.
У тій байці Архілох висміяв і зганьбив Леофіла, але прямо на ім’я його не називав. Іншим разом, висміюючи, він таки назвав його на ім’я: ба, висміяв і саме його ім’я, що означає: «Друг народу». Архілох використав для цього уроки в грецькій початковій школі. У грецьких школах відмінювання вчили не так, як у нас, — без усяких: «хто? що?», «кого? чого?», «кому? чому?», а заучували напам’ять цілі фрази, де одне й те ж слово виступає у різних відмінках, наприклад: «Г о м е р був великим поетом». «Іліада» — поема Г о м е р а». «Наші співці складають шану Г о м е р о в і». «Вони наслідують Г о м е р а» (орудного і місцевого відмінків у грецькій мові немає). От Архілох і склав пісеньку про Леофіла на зразок такої таблиці відмінювання:
Недарма Архілох розповідав у байці, що мавпа зодяглась у лев’ячу шкуру, а на голову наділа корону. У цьому теж був колкий натяк на Леофіла. Леофіл почував себе незручно, ставши керівником народу. Громадяни Паросу звикли, що ними з роду в рід керували «нащадки богів», і багатьох бентежило те, що вождем народу став онук коваля, син торговця. А щоб народ заповажав його, Леофілові треба було знайти дружину з вищої знаті.
Усе місто говорило про красу Необули. От Леофіл і постарався зблизитися з Лікамбом, годив йому дорогими дарунками, а Необулі, через подруг, давав зрозуміти, що не проти б одружитися з нею.
Архілох з гіркотою переконався, що не лише Лікамб, а й сама Необула, дарма що знатна й гордовита, нічого не мала проти такого шлюбу. «Гроші роблять людину!»
Але домогтися того, щоби влада на Паросі знову перейшла до рук аристократів, не вдалося ні Архілохові, ані його однодумцям. Вони не зрозуміли головного: хай нові вожді й були грубими й неотесаними, хай їх часто й не цікавило нічого іншого, крім прибутків, але, якщо б вони не зробили нічого з того, що потрібне було трудовому люду, їх, врешті, викинули б і замінили іншими. Ось чому, хотіли вони того чи ні, їм доводилося вживати хоч деяких заходів, що були корисні для народу, і боротьба Архілоха з тими людьми обурювала не лише самих вождів, а й простих людей.
Усе це засмучувало Архілоха й отруювало йому життя. Його ненавиділи ті знатні громадяни — Состена, Батусіад та інші, — про яких він складав свої насмішливі пісеньки, а також їхні рідні та друзі. Навіть дехто з молодих приятелів Архілоха через страх перед суспільною думкою покинули його і приєднались до його ворогів.
Архілох вірив у те, що його подвиги на полі бою і його прекрасні пісні принесуть йому славу після смерті. А тепер він бачив, що всі ті подвиги й заслуги забуті вже за його життя — що ж казати про посмертну славу! А забуті лише через те, що він не вмів ладити з людьми, що мали силу, пошану і владу в державі, — говорив їм у вічі те, що думав, і не вибачав їм кривд. Він з гордістю зізнавався:
На додачу до всього Архілох несподівано став бідняком. Його батько, Телесікл, помер, а він, син рабині, не мав права на спадок. Батько, щоправда, ще за життя, домовившись із Лікамбом, виділив йому майно, що мало бути приданим; оскільки ж Архілох так і не одружився з дочкою Лікамба, то його брат і сестра почали з ним судитися і домоглися того, що він позбувся й цього майна — воно перейшло до них. От і залишився Архілох, уже прославлений поет і воїн, без засобів до життя.
Про страшне прокляття, яке Архілох звалив на голову Лікамба, говорило все місто. Але Архілохові було того мало. Він вирішив покарати не лише залицяльника Необули — свого політичного противника Леофіла, — але й Лікамба та його дочок єдиною зброєю, яка була в його руках, — поезією.
У час Архілоха поезія мала ще й магічне значення: стародавні вірили, що «від слова збудеться», тому й боялися вимовляти слова, що мають погане значення. Релігійні люди ще й тепер кажуть не «помер», а «велів довго жити», не «захворів», а «занедужав», не «чорт», а «нечиста сила». Такі забобони збереглись від глибокої давнини. Особливе значення надавали поезії — вірші тоді не читали, а розспівували: вважали, що вони діють, як замовляння.
Якщо поет оспівуватиме подвиги предків паросців, то й нинішні паросці стануть хоробрими й отримуватимуть перемоги, а якщо прославляти перемоги ворогів Паросу, то вони стануть сильнішими і можуть перемогти паросців. Якщо у віршах назвати людину дурнем або злочинцем, то він і справді може стати і дурнем, і злочинцем.
Архілох згадав прекрасну єгипетську байку про орлицю й кішку і вирішив перекласти її у грецькі вірші, щоб заплямувати Лікамба-кривоприсяжника.
Цю байку він почав так:
Вони вирішили поселитися поряд. Заприсяглися між собою у вірності. Орлиця злетіла на високу, неприступну скелю й звила тут гніздо, а лисиця поселилась у печері під скелею і вивела там діточок. От якось лисиця подалася за здобиччю, а орлиця полетіла за кормом для орлят; не знайшовши жодної поживи, вирішила порушити клятву дружби: проникла у печеру, схопила пазурами лисенят і
Коли ж лисиця повернулась у свою печеру і зрозуміла, що трапилось, то її обуренню не було меж; пекла її не тільки смерть малят — пекло й те, що вона не може відімстити кривдниці: залізти на стрімку скелю не було змоги, літати ж лисиця не вміла. Їй залишався лишень один засіб, доступний безпорадним і слабким, — вона стала біля скали і звернулася до Зевса:
Зевс і Аполлон, що карають клятвопорушників, таки вчули благання лисиці, і дуже скоро орлиця була покарана. Пастухи в полі приносили богам у жертву козу. Орлиця, підлетівши до вівтаря, схопила в пазурі гарячий кусень м’яса і принесла його у своє гніздо. До цього кусня м’яса приліпилася тліюча ікринка. Вітер роздув цю іскринку в яскраве полум’я, і гніздо, звите з сухого хмизу, вмить запалало. Орлятка літати ще не вміли і попадали з палаючого гнізда на землю. Підбігла лисиця і зжерла весь виводок таки на очах у матері. Байка закінчувалась «печаткою» — подія з життя звірів порівнювалася з подією з життя самого Архілоха; своїми піснями він погрожував Лікамбові знищити «його пташенят» і казав йому:
Архілох і справді не пощадив дочок Лікамба. Він склав декілька образливих пісеньок, які розспівувало все місто. А в греків було прислів’я: «Найкраща жінка — це та, про яку найменше говорять». Ніхто не хотів одружуватися з дівчатами, що були в усіх на язиках, і обидві дочки Лікамба так і залишилися старими дівами. І слова Архілоха збулися: Лікамб дійсно став посміховищем для всього міста!
Що має робити з собою той, хто ось так зненацька впав у злидні? У той час для таких людей був один непоганий вихід: податись на «край світу», кудись у колонію, де скоро можна було розбагатіти, торгуючи з варварами. На той час і справді по всьому Середземномор’ю утворювались грецькі колонії: і в культурних краях Сходу — в Передній Азії, Єгипті, і в Лівії, Італії, Сицилії, і навіть ще далі на Захід. Але люди, подібні до Архілоха, звісно ж, не їздили торгувати — займатися ремеслом чи торгівлею мали хіба за ганьбу. У їхніх планах було або працювати на землі, або ж бути воїнами — захищати греків від нападу варварів, а якщо пощастить, то грабувати сусідів.
Прислів’я каже: «Щастя — не гроші, а друзі хороші». Поезія у той час не могла дати засобів для життя. Зате багаті і знатні друзі могли порятувати в біді. У тому й Архілох пересвідчився.
На Тасосі були копальні золота. А поряд з Тасосом тяглося фракійське побережжя, де золота було ще більше, а пшениця давала багаті врожаї. Прибувши сюди, можна було скоро розбагатіти, вивозячи золото, хліб і рабів. Уже батько Архілоха, Телесікл, вивіз сюди колонію. Чутка про це обійшла всю Грецію; на Тасос націлились невдахи з усієї Греції в надії розбагатіти. Зрозуміло, що сюди поспішили передусім сусіди, постійні суперники і запеклі вороги паросців, — жителі Наксоса. Численна група наксосців висадилась на Тасосі: вони хотіли вигнати звідси паросців, захопити їхні ділянки з садами й виноградниками і вступити у взаємини з фракійцями, якщо пощастить — дружні, а ні — то ворожі.
А становище пароської колонії на Тасосі було й без того важким: було їх тут небагато, і їх витісняли фракійці, що жили на острові. Паросці просили прислати їм підкріплення з батьківщини. Це було для них єдиною надією на рятунок, в іншому разі їм довелося б повернутись на нужденний Парос.
Друг Архілоха, Главк, син Лептіна, знатний пароський громадянин, був таким багатим, що зміг на власний кошт побудувати судна і відправити на Тасос чималий загін воїнів, щоб ті підтримали пароських колоністів і допомогли їм перемогти ворогів. За ним пішло багато юнацтва із знатних сімей, яким набридло одноманітне життя на Паросі: вони шукали цікавих пригод і сподівались на швидке збагачення — в Паросі тільки й розмов було, що про фракійське золото. Серед інших Главк запросив і свого друга Архілоха.
Архілох з великою радістю відгукнувся на це запрошення — надто вже гнітило його життя на Паросі. Він навіть виступив перед паросцями з піснею, якою закликав їх приєднатися до поїздки на Фасос. Пісня починалася так:
І справді, десь близько тисячі людей виявили бажання переселитися на Тасос. Жінок зі собою не брали.
Флотилія суден (радше великих вітрильних човнів) при ходовому вітрі попрямувала на Тасос. Була весна. Лагідним і спокійним морем уже через тиждень Главк і його друзі допливли до Тасоса. Загін Главка був численнішим, аніж військо наксосців, що перебувало тоді на острові, і пароські колоністи могли легко впоратися з наксосцями. Супутники Главка були добре озброєні; нападу диких фракійців, неорганізованих і недисциплінованих, вони теж не боялися.
Архілох рушав у дорогу не в надто веселому настрої: йому не пощастило ні в любові, ані в політичній діяльності. Сповнене небезпек життя на острові сподобалось йому: він міг хоча б на якийсь час забути про все, що пережив. Його загін здійснював постійні наскоки на фракійців, грабував і вбивав їх. Спочатку Архілох не вбачав у цьому нічого поганого й ганебного. По-перше, це були не греки, а варвари, «фракійські собаки», як називав їх Архілох, по-друге, й фракійці постійно нападали на греків і грабували їх. Фракійці знущалися над полоненими — не було нічого страшнішого, аніж потрапити до них у полон.
Отож Архілох не переймався своїм розбійним життям. У своїх піснях він захоплено описує те життя — воїна і поета, яким він був за покликанням:
І їжу, й вино Архілох здобував собі грабежем:
Пароські колоністи переважали силою наксосців і фракійців, коли ті тримались окремо, й могли не боятись ні тих, ані цих. Але виникла нова небезпека. Сталось те, чого пароські колоністи аж ніяк не могли передбачити. Наксосці уклали воєнний договір із фракійським племенем сапів, що жило на Тасосі, щоби спільними силами боротися з загоном Главка. А разом — то вже була страшна сила: на чолі численних, але погано організованих варварських загонів стали досвідчені грецькі проводарі.
Потрібен був випробуваний, врівноважений і безстрашний полководець, а Главк для тієї ролі не надавався.
Хоч Архілох і прибув на Тасос на засоби Главка, але він і не думав догоджати керівникові колонії. Він визнавав, що Главк викликає до себе довіру й що він добрий правитель, але йому вже доводилось битися пліч-о-пліч із Главком, а тому він знав, що той нервується у бою, на злам голови кидається у небезпеку; Главк не здатний під час бою спокійно обдумувати ситуацію, а тому й не годиться очолювати військовий загін. Архілох говорив про це у своїй пісні:
Главкові довелось погодитися з цими прямими й відвертими дружніми словами Архілоха, і на чолі війська став бувалий, з досвідом, воїн.
Побоювання Архілоха виявились даремними: наксосців згубила їхня ж таки жадоба. Сапи прислали їм дарунок — злитки чистого золота, і наксосці вирішили, що у сапів, напевно, — гори цього металу. Вождь наксосців прибув до сапів без зброї; його супроводжували жерці і музиканти у святковому одязі, що грали на лірі й на флейтах. Сапи зустріли їх гостинно, влаштували спільну учту. Але за послами непомітно прокрадались озброєні греки. Вони влаштували масову різню, сподіваючись відібрати у сапів золото. Однак наксосці прорахувались: на допомогу сапам поспішили інші фракійці і перебили багатьох наксосців. Паросці, через якийсь час дізнавшись про ту подію, не пропустили нагоди вдарити й собі на одноплемінників-греків. Тим разом перемога була повною: нажахані наксосці кинулись урозтіч. Архілох, описуючи у своїй поезії цю перемогу, каже, що попереду пароського війська невидимо йшла богиня Афіна:
Наксосцям довелося забиратись із Тасоса, а їхні поля, «волею олімпійських богів», поділили між собою пароські колоністи.
І тут Арілох чи не вперше засумнівався в тому, що греки благородніші, ніж варвари: варвари з пошаною прийняли нечисленне і беззбройне грецьке посольство, хоча, порушивши клятву, легко могли перебити цю маленьку групу людей; греки ж, віроломно зламавши клятву, напали на господарів, які щиро їх пригощали!
Та й загалом життя на Тасосі не подобалось Архілохові. Сюди в погоні за золотом поспішили зубожілі, бідняки й злочинці з усіх кінців Греції:
Постійно доводилось побоюватися, що на колоністів знову нападуть або фракійці, або жадібні шукачі щастя з самих же греків із других міст. Люди благали богів,
Не радувала очей поета й природа Тасосу. Звик він до веселих садів і полів пароських сіл, до зелених дібров і затишних гаваней рідного острова. Виїжджаючи із Паросу, він думав, що потрапить у ще красивіші місця: він бесідував з греками, які побували у Фракії, і вони казали, що той край набагато мальовничіший, аніж Парос! А приїхав — на дикий, понурий острів; його перерізував кам’янистий, порослий лісом гірський хребет, що своїми відрогами стрімко спадав у море:
По схилах сірих скель острова то тут то там тулились незугарні, нашвидкуруч побудовані хатини. Нелегко було полюбити той край!
Минало захоплення військовим життям, пригасала й жага військової слави. Загони колоністів переправлялись на човнах і сходили на фракійське побережжя. Архілох мріяв, що він хоробро зітнеться з кожним, хто посягне на спокій і щастя колоністів, а далі, позбувшись нарешті турбот, заживе й собі спокійно, обробляючи свій клаптик землі. Але його сподівання не збулися.
Загони колоністів прагнули, хай там що, будь-якими засобами захопити золоті розсипи. Вони нападали на мирних греків з інших міст, які володіли тими розсипами, і відбирали їх; вожаки колоністів нацьковували одне фракійське плем’я на інше, укладали з фракійськими племенами скріплені клятвами договори про дружбу і ламали їх. Військо здобувало собі на проживання тим, що несподівано нападало на фракійські племена, вбивало чоловіків, забирало в рабство жінок і дітей, відбирало припаси. Архілох дедалі чіткіше усвідомлював, що він — не серед героїв, а серед розбишак і вбивць. Ось як він описує одну із «знаменитих перемог» над фракійцями:
Ще з дитинства Архілох знав, що найвища мужність воїна — будь-що зберегти свій щит, не тікати з поля бою, а якщо доведеться — то загинути на своєму посту. Того й дотримувався він у боях із наксосцями. Але ради чого мав він помирати тут, у Фракії? Щоби знищити ще одне мирне поселення, щоби Главк і ще декілька багатих аристократів заволоділи золотими розсипами?
А війна з фракійцями була нелегким заняттям. Їх було дуже багато: варто їм було припинити чвари й об’єднатися — і вони одразу ж, і то легко, могли б перебити усіх греків. Зважаючи на те, грецькі полководці вели тонку гру, нацьковували фракійські племена одне на одного, але їм не завжди це вдавалося. Ось чому для грецьких колоністів на Тасосі такою радісною була звістка про те, що їхні найзапекліші вороги саійці, фракійське плем’я, розселене на материку напроти Тасосу, почало війну з їхніми сусідами з заходу — таким же фракійським племенем бісальтів. Цар бісальтів Гебелейсис звернувся до греків за допомогою. Главк разом з іншими воєначальниками пароських переселенців вирішили цим скористатися і вирядили в Родопу, столицю бісальтів, посланців для укладення військового союзу.
У це посольство Главк узяв зі собою й Архілоха. Від матері-фракіянки поет навчився трохи розмовляти по-фракійському; до того ж його слава як поета сягнула й фракійського побережжя, а фракійці шанували поетів, вбачаючи у них людей, яких люблять боги. Ось чому Главк узяв зі собою Архілоха, хоча той був простим воїном.
Був липень. У цей час на Егейському морі дмуть сильні західні вітри. За часів Архілоха греки на своїх вутлих суденцях ще не наважувались пускатися в море у липні, але треба було поспішати, а пересуватися суходолом через ворожу землю було ще небезпечніше.
Главк, Архілох і ще декілька воїнів рушили в дорогу на невеликому вітрильнику. Веслувати не доводилось, бо тугий вітер гнав човна й так доволі швидко. Главк, який вже побував у фракійців, розповідав Архілохові:
— Фракійський народ — найчисленніший на світі: фракійців набагато більше, ніж греків. Якби фракійці діяли одностайно, їх ніхто б не міг здолати й були б вони наймогутнішим народом в усьому світі, але, на наше щастя, вони ніколи не дійдуть згоди поміж собою, тому вони для нас не страшні.
— Зате вони дуже хоробрі, — додав Архілох.
— Так, це справжні звірі, — відповів Главк, — і боротися з ними — то не жарти. Живуть вони як дикуни: всю домашню роботу у них виконують жінки й раби. Кажуть, що кожен фракієць має звичайно від десяти до дванадцяти жінок, а знатні — ще більше. А коли у когось чотири або п’ять жінок, то про нього кажуть: «Та він ледь що не парубок!» — і вважають його нещасливим. Усе тіло в них — у татуюванні.
— Що таке — татуювання? — запитав Архілох.
— А це значить, що вони наколюють собі на тілі всілякі рисунки, і ті рисунки залишаються на все життя. Хто благородний, той мусить прикрашати себе такими рисунками — в кого ж їх немає, того вважають неблагородним. Чоловіки нічому іншому не вчаться, окрім військової справи. Жити у неробстві — це, з їхнього погляду, є чимось найпочеснішим, а займатися хліборобством — щось найганебніше. Найблагородніше заняття мужа-фракійця — війна і розбій.
Архілох, озирнувши все, що він пережив останнім часом, сказав:
— Ну, щодо цього, то ми недалеко втекли від них!
Невдовзі судно припливло до прибережного фракійського сільця Аргіл. Тут греків уже чекали царські посли з Родопи і перевезли їх кіньми до столиці. Дорогою греки дізнались невтішну новину: цар Гебелейсис раптово помер, і престол зайняв його юний син, який ні кроку не робить без дорадника Есидра. З ним і доведеться спілкуватися послам із Тасосу.
Посли прибули в Родопу перед самим похороном царя. За уявленнями фракійців, перед тим як поховати царя, треба було послати гінця на той світ, до Залмоксиса (так фракійці називали свого бога). Хоча, як вважали фракійці, усі праведники потрапляють у потойбічний світ і живуть там вічно, задовольняючи будь-яке своє бажання, все ж царів зустрічають там з особливими врочистостями. Тож треба було гінцем попередити бога, щоб він влаштував цареві пишну зустріч. Архілохові дозволили бути присутнім при церемонії відправлення гінця на той світ.
Воїни вишикувалися вздовж дороги. На головах вони мали шапки з лисячих шкур, на тілі — короткі сорочки, а зверху — довгі строкаті плащі, стягнуті поясом. На ногах було високе, до колін, взуття із козячих шкур хутром назовні. Озброєння складалось із легких щитів, сплетених із вербових прутів, а також луків і коротких мечів. У правій руці кожен тримав по два гострих списи, а в лівій — по одному. Влаштували жеребкування: спочатку кожен кидав у скриньку черепок із зображенням свого герба[89], а потім старший воїн, перемішавши черепки, вийняв зі скриньки один із них: воїн, чий черепок він витягнув, повинен був стати гінцем до Залмоксиса. Йому врочисто передали точне доручення: він повинен сказати богові, що ось-ось прибуде цар, а також повідомити йому, що конче потрібно народові бісальтів на цьому світі.
Після цього чотири воїни підійшли до гінця з обох боків, взяли його за руки й за ноги і підкинули високо в повітря, так що він упав на підставлені списи. Потім усі інші воїни, що сил викрикуючи, пустили в небо стріли.
Щойно тоді з палацу винесли тіло Гебелейсиса і опустили його в могилу. Але, перед тим як закрити могилу і насипати над нею пагорб, над могилою закололи декілька полонених саійців, а також улюблених коней царя. Потім жінки Гебелейсиса заголосили, прославляючи покійного, й почали голосно сперечатися між собою, яку з них цар любив найбільше. Кожна запевняла, що саме вона була цареві найдорожчою, і це підтверджували її родичі.
Лишень одна з жінок, наймолодша і найвродливіша, не брала участі у цій суперечці — стояла осторонь, бліда й налякана. Один із придворних підійшов до її батька і сказав йому пошепки декілька слів, після чого батько молодої жінки невпевненим голосом проговорив, що саме його дочку покійний любив найбільше. І цього було досить, щоби придворний вказав на неї пальцем, а батько схопив її і підняв у повітря, — адже найулюбленішу з-між усіх жінок повинен був убити на могилі царя її найближчий родич, щоб та могла прислуговувати цареві і в потойбічному світі. Але молоденька жінка різким рухом вихопилась із рук батька й метнулася тікати. На мить вона зупинилась: воїни були розставлені з усіх боків — тікати було нікуди. І тут вона побачила невідомого їй грека — це був Архілох, — кинулася до нього й обняла його ноги. Воїни з дикими криками — до неї. За звичаєм, жінки померлого повинні були вважати щастям, коли їх уб’ють на могилі мужа і поховають разом з ним. Таких жінок засипали похвалами, а тих, що залишалися живими, ображали і всіляко ганьбили.
Царський сановник не дозволив воїнам схопити жінку: для гостя було б образою, якби від нього відірвали благальницю силою. Придворний через перекладача запитав Архілоха, як з нею бути, і Архілох, здивувавши всіх, відповів по-фракійському:
— Покійний, без сумніву, буде незадоволений, якщо жінка прислуговуватиме йому неохоче — треба замінити її іншою жінкою — тією, що сама побажала б піти вслід за чоловіком.
Така відповідь викликала голосне схвалення фракійців, і молоду жінку замінили іншою жертвою. Після похорону Архілох сказав Главкові:
— Фракійці дійсно кровожерливі дикуни! Я ніяк не можу отямитися після того, що побачив!
— А я, правду кажучи, — відповів Главк, — не бачу тут нічого особливо дикунського. Хіба ж Гомер не каже в «Іліаді», що Ахілл над могилою Патрокла
А хіба ж у тій же «Іліаді» не йдеться про те, що після здобуття Трої на могилі Ахілла закололи Поліксену, дочку царя Пріама?
І Архілох подумав: «Так, ми теж, мабуть, ненабагато кращі од тих дикунів-фракійців!»
Уранці другого дня послів повідомили, що юний цар не хоче сам вирішувати, чи укладати йому союз із греками, і запропонували послам податися до святого мужа, царського радника Есидра.
Тасоські посли сіли у запряжений мулами повіз і поїхали в глухий ліс на Родопських горах, де була святиня і оракул Залмоксиса. Тут жили люди, які посвятили себе богові. Головного серед них звали Есидр.
Від своїх супутників греки довідались чимало цікавого про бесів. Цим людям було заборонено їсти м’ясо. Вони повинні були жити у повному спокої, одаль від усяких турбот і хвилювань, харчуватися медом, молоком і сиром, їм приписано було ставитися з любов’ю й ніжністю до всіх людей і тварин. Вони були зобов’язані все життя провести нежонатими — їм забороняли навіть розмовляти з жінками. Всі фракійці вважали бесів святими людьми, їх начальник що п’ять років усамітнювався на цілий рік у глибокій підземній печері, куди ніхто не смів заходити, окрім його слуг і царя. Лише у випадку крайньої небезпеки в печеру могли бути допущені й інші люди.
Коли греки прийшли у святиню, їм повідомили, що Есидр живе самітником у печері і що до нього можна спуститися лише з дозволу оракула.
Греки ввійшли у храм. Жінка, яка сиділа на дивному трикутному сидінні, промовила сухим старечим голосом: «Прохачеві не відмов, смиренного не скривдь». Прислужники святині витлумачили цю відповідь як дозвіл увійти в печеру.
Главк і Архілох спустились у печеру і були вкрай здивовані, побачивши там вродливого юнака, який чудово розмовляв грецькою мовою. Виявилося, що він уже встиг помандрувати Грецією, був у Дельфах, бесідував з дельфійськими жерцями, добре знає Гомера й Гесіода, дещо про Архілоха чув, хоча не мав нагоди ознайомитися з його піснями.
Архілох розповів Есидру, що йому довелося бачити в Родопі.
— Це, певна річ, жахливо, — сказав Есидр. — Але й у вас в Греції така ж сама жорстокість, така ж грубість.
Однак посли прийшли не з тим, щоб вести розмови про жорстокості, а щоб укласти воєнний союз. Відповідь Есидра засмутила і здивувала їх.
— Ви чули відповідь оракула? — запитав Есидр. — Ця відповідь стосується не вас, а саійців.
— Як — саійців?
— Так, їх. Усього декілька днів тому саійці прислали до нас послів з проханням укласти з ними перемир’я на два роки. Цар Гебелейсис збирався відмовити їм і почати війну в союзі з вами. Але я не можу з цим погодитися. Це було б безбожно. Адже й ваші грецькі мудреці вважають, що немає аморальнішого вчинку, аніж надати перевагу війні над миром: під час миру сини ховають батьків, а під час війни батьки ховають синів. Ось чому я послав сказати саійцям, що згідний на перемир’я з ними.
— Значить, — з обуренням сказав Главк, — ми приїхали надаремно? Значить, воєнного союзу з нами не буде?
— Ви не так мене зрозуміли, — відповів Есидр. — Ми охоче укладемо з вами союз, але — оборонний союз. Якщо хтось піде на вас війною, ми зобов’язуємося вам допомогти, а якщо хтось піде війною на нас — ви зобов’язуєтесь допомогти нам. Але пам’ятайте: якщо ви самі без вагомої причини нападете на саійців, ми вам не помічники.
Главк таким рішенням Есидра був повністю задаволений. Після повернення з печери він сказав Архілохові:
— Есидр — досвідчений дипломат і хоче, щоб перед тим, як напасти на саійців, ми придумали належну причину і не ображали небесних богів. Це цілком правильно, ми так і зробимо.
Від’їзд послів на батьківщину затягнувся: вітри на Егейському морі в липні дмуть зі сходу на захід; а плисти на схід проти вітру греки тоді ще не вміли. Діставатися ж на Тасос суходолом через володіння саійців можна було б лише після того, як перемир’я набуде сили і посли отримають належну охорону від бісальтів.
Очікуючи на таку можливість, Архілох продовжував залишатись у святині. Незабаром оборонний союз між тасосцями і бісальтами був укладений і закріплений врочистими клятвами. Після цього Есидр ще раз запросив Архілоха, який мимоволі затримався у Фракії, до себе. Архілох співав йому свої пісні, й Есидр був від них у захваті. Із бесід з Есидром Архілох переконався, що той — вельми освічена, справедлива й гуманна людина. Есидр уклав з Архілохом союз гостинності[90] і пообіцяв йому, коли закінчиться час усамітнення, приїхати на Тасос і ще раз із ним зустрітися.
Архілох завів тут іще одне знайомство, яке стало йому потім у великій пригоді. У храм Залмоксиса, щоб поклонитися богові, саме тоді приїхав знатний скіф Камаріес. Він був захоплений піснями Архілоха: казав, що нічого подібного ніколи в житті йому не доводилось чути. Архілох і Камаріес стали друзями і теж уклали між собою союз гостинності.
Архілох повернувся на Тасос. Бесіди з Есидром глибоко запали йому в душу.
Через якийсь час воєнне щастя зрадило невеликому загонові, де був Архілох, і тоді йому знову довелося відчути, якою несправедливою і безглуздою є війна.
А було так. На одне з поселень, що належало тасосцям, якось уночі напало декілька фракійських розбійників. Найімовірніше, були це звичайні грабіжники, не зв’язані з жодними правителями; невідомо було навіть, до якого племені вони належали. Але Главк використав це як привід напасти на саійців. Есидру повідомили, що на греків напали саійці — його просили, згідно з договором, прийти їм на допомогу. Але Есидр вивідав, як усе було насправді: вишикував військо бісальтів на своєму кордоні, щоб воєнні дії не могли поширитись на його країну, але вирішив не переходити в наступ, поки саійці не нападуть на бісальтів. Грецький загін напав на поселення саійців. У цьому поселенні було заготовлено багато припасів на зиму і зберігалось чимало цінностей.
І ось, коли загін розсіявся поселенням, грабуючи і вбиваючи, з протилежного боку в поселення ввірвався загін добре озброєних фракійських воїнів; на кожного грека припадало три-чотири фракійці. Греки не встигли навіть вишикуватись — фракійці, вклинившись у їхні ряди, рубали направо й наліво. Архілох із декількома товаришами пустилися навтьоки до моря, куди ще не встиг добратися ворог, але й від побережжя долинало гикання фракійців — видно, й там вони влаштували засаду. То невже помирати, стискуючи у затерплій руці ремінь щита? Та й заради чого?..
Загін греків розбігся хто куди. Архілох несподівано наткнувся під кущем на труп фракійця — важко поранений, він доповз сюди і помер. Недовго думаючи Архілох кинув щит і спис у кущі, вдягнувся в одяг фракійця і пішов до берега моря. Озирнувшись, він побачив, що фракійське поселення, яке вони тільки що грабували, — вже у полум’ї: очевидно, хтось з його товаришів, утікаючи, підпалив його. Він зрозумів, що фракійці гаситимуть пожежу і не зможуть кинути свої сили, щоб переслідувати греків, тож неважко буде відійти непоміченим. Архілох гаряче благав Гефеста, бога вогню, який нищив поселення:
Починало темніти, піднялась густа мряка, й нічого не було видно. Хтось ішов перед Архілохом. Архілох пішов услід за ним. Невдовзі він наткнувся на невеликий гурт фракійських воїнів, але вони не зауважили його (або ж, помітивши по-фракійському вдягненого воїна, не звернули на нього уваги), і він услід за невідомою людиною вийшов до моря, де на хвилі погойдувався човен із веслами. Незнайомець раптом зник, мовби й не було його, Архілох же сів у човен і поплив. Крізь густу мряку йому все-таки вдалось повернутися на Тасос — чудом урятувався.
Богобоязливий Архілох не сумнівався, що той, хто йшов поперед нього, був сам бог-рятівник Гермес, який врятував його від неминучої смерті. Він приніс Гермесові жертву, а потім спорудив цьому богові скромну капличку і посвятив йому пісню, в якій описав свій чудесний порятунок. Він говорив у ній:
Архілох був винятково хороброю людиною. Він довго роздумував над тим, чи добре він повівся як чесний воїн, кинувши свого щита. Та врешті вирішив, що всі ті приписи зберігати свій щит будь-що — це просто забобон: воїн значно більше прислужиться своїй вітчизні, якщо, опинившись у безвиході, кине щит, а потім купить собі новий — і продовжуватиме боротьбу з ворогом. Про це він щиро зізнається в одній із пісень:
Архілох добре знав, що боязливі люди, не наважившись приєднатися до походу й залишившись спокійно у гарнізоні на острові, лицеміри, обурюватимуться, дізнавшись, що він повернувся без щита. Він був надто гордий, щоб оправдуватись, і заявив Главкові, що залишає військову службу.
І він дійсно залишився геть одиноким — друзі відвернулись від нього.
Тодішні греки були певні того, що в людині перебувають дві маленькі істоти: по-перше, р о з у м, по-друге, д у ш а або с е р ц е. Будь-які необдумані інстинктивні вчинки — хоробрість, боягузтво, страх, любов, ненависть — походять від душі, від серця, а от розум — обдумує, зважує, стримує серце від нерозважних поривань. В одній із поезій Архілох розповідає, що його серце боїться смерті, а розум радить йому повіситись, оскільки всі друзі його покинули:
Але Главк, лише він, не змінив свого прихильного ставлення до Архілоха: він знав, якого хороброго й досвідченого воїна втратить, якщо Архілох піде, і хотів будь-що втримати його у війську. Але Архілох відповідав йому:
Архілохові довелося пізнати справжню скруту. Він був вихований у знатній сім’ї, він не тільки не знав ніякого ремесла, але й землю не вмів обробляти власними руками. Поезія і музика приносили славу, але заробітку в ті часи не давали, тим паче, що друзі відвернулися від нього. Архілохові довелося жебрати. В одній із поезій він зізнається:
Главк і далі переконував Архілоха:
— Ти ще молодий, все життя у тебе попереду. Повернувшись на службу, ти ще зможеш розбагатіти!
І він розповів Архілохові про долю лідійця Гігеса. Гігес був простим воїном лідійського царя Кандавла, але боги зробили так, що в нього закохалася дружина Кандавла. Вона сказала Гігесові: «Або вбий свого господаря, одружися зі мною і стань царем, або я звелю вбити тебе!» Гігеса спочатку жахнула думка, що йому доведеться вбити повелителя, який не заподіяв йому ніякого зла, але потому подумав: «Боги тут зарядили несправедливо: старий понурий Кандавл володіє такими скарбами, отримав таку молоду й прекрасну дружину, хоч вона його й не любить, а я ось, молодий, красивий і добрий, повинен служити в нього рядовим воїном і не мати в житті жодних утіх. Якщо я вб’ю старого Кандавла, то цим я тільки виправлю несправедливість, яку здійснили боги».
Такі-от роздуми заспокоїли сумління Гігеса. З допомогою цариці він убив царя, заволодів його незчисленними скарбами і сам став царем і найбагатшою на землі людиною.
— А таки справді, — додав Главк, — одне лишень золото дає людині істинне щастя, а нас тут звідусіль оточують золотоносні копальні: і на Тасосі, й на Стрімоні, і в гирлі ріки Неста, і на Пангейських горах. А як домоглись могутності всі знамениті правителі Греції? Тантал і Пелопіди отримали свої багатства з золотоносних копалень у Фрігії і на лідійській горі Сипіл, Кадм добував золото з копалень Фракії і Пангейських гір, троянський цар Пріам — із копалень в Астірах поблизу міста Абідоса на Геллеспонті — тут іще можна бачити сліди старих розробок. Фрігійський цар Мідас розбагатів, заволодівши Бермійськими золотоносними копальнями в Македонії, а нинішній лідійський цар Гігес казково багатий, бо добуває золото з копалень Лідії. Та хіба лише золото обіцяє тут багатства? Скільки хліба приходить у Грецію із Фракії та з Евксинського Понта[92]! А Тасос і належна нам частина фракійського побережжя лежить саме на хлібній дорозі. Ось чому тобі корисно продовжувати службу в моєму війську!
Архілох же відповів Главкові:
У відповідь на оповідку Главка про Гігеса Архілох розповів ще й ось таку байку.
Голодний вовк підійшов до дому, де лежав собі вгодований, ситий собака, і запитав його:
«Скажи, чому це я без передиху ганяю, щоб знайти собі хоч якусь поживу, і все ж мені рідко щастить — звикаю до голоду. Бачиш, який я худющий? Ти ж лежиш собі спокійненько на одному місці; щось я ніколи не бачив, щоб ти ходив на полювання, а попри те — завжди ситий і он як розжирів! Де ж ти добуваєш собі їжу?» На те собака: «Я вірно служу своєму господареві: обороняю його дім від волоцюг і нічних злодіїв — тільки-но загавкаю, вони тікають, знаючи, що на мій гавкіт прокинеться господар і вийде проти них із луком у руках. Ось за це господар і їсти мені дає, і пити. Якби ти поступив на службу до мого господаря, то не треба було б тобі, ризикуючи життям, ходити на полювання, він годував би тебе, і ти завжди був би ситий». Вовк сказав: «Гаразд! Я теж хочу служити твоєму господарю. Веди мене до нього». І вони пішли, але по дорозі вовк зауважив, що у собаки на шиї стерта шерсть. «Від чого це?» — запитав він. «Бачиш, — відповів собака, — я лише вдень бігаю собі на волі, а вночі на мене надягають нашийник і припинають на ланцюг». — «Що ти кажеш! То невже ж і мене, вільного жителя лісів, припнуть на ланцюг?» — «Авжеж!» Вовк зупинився і сказав: «Ну, ні! Не піду я до твого господаря! Хай вже я краще залишуся голодним і безпритульним, хай завжди на мене чигає смерть. Але щоб мене, як якогось там карійського раба, припняли на ланцюг — не бути цьому ніколи!» І майнув у ліс.
— Так і я, — сказав Архілох, — хай голодний, але ходжу, куди хочу, роблю те, що вважаю справедливим. Але щоб я за чиїмсь наказом убивав людей, які нічого мені не зробили, — цього більше не буде!
Важко було Архілохові жити на Тасосі: він знав, що всі його зневажають і ненавидять за те, що він кинув щит у битві.
Щоправда, марновірні співгромадяни Архілоха на Тасосі почали ставитись до нього дещо краще після того, як за нього вступився Дельфійський оракул.
Ще коли Архілох був послом у Фракії, Есидр пообіцяв йому загостити до нього на Тасос. Він дотримав слова і приїхав на Тасос як ксен («гостинний») для Архілоха. Але Архілох сам тоді зазнавав переслідувань і не міг захистити свого високого гостя. Проти Есидра висунули звинувачення у клятвопорушенні — у зневаженні договору про воєнний союз: згідно з цим договором він мав прислати військо на допомогу тасосцям (тасосці запевняли, начебто на них напали саійці), а він, знехтувавши клятвою, не прийшов на допомогу. Перед судом стали й Есидр, і його ксен Архілох. Есидр обурено розповідав:
— Я попереджав Главка, що на допомогу тасосцям прийду лише в тому випадку, якщо саійці на них нападуть: це було записано у союзному договорі. Саійці строго дотримувались договору з бісальтами і ні на кого не нападали. Якісь розбійники напали на ваше місто… Чому за це повинні відповідати саійці? Хто довів, що ті розбійники були саійцями або їхніми союзниками? Мені було ясно, що ви лише використали той випадок, щоб напасти на ні в чому не винних саійців. Я не мав жодної причини втручатись у цю справу, союзний договір мене до цього не зобов’язував.
Ксен Есидра, Архілох, підтвердив, що все було саме так.
Але тасоський обвинувач сказав:
— Жителі міста, на яке напали, бачили, що нападники прийшли з області, яка належить саійцям. Чому ж саійці не затримали й не перебили тих розбійників на своїй території? А свідчення Архілоха нічого не варте: в душі він зрадник батьківщини — сам же він кинув щит якраз у тій битві, в якій тасосці мстили саійцям за той розбійницький напад!
Цей виступ переконав суддів. Есидра присудили до смертної кари. Його привселюдно стратили як клятвопорушника.
Архілох склав пісню, сповнену обурення. В ній він грозив тасосцям гнівом Аполлона за це гидке вбивство.
Обуренню тасосців не було меж: «Той зрадник батьківщини вже й раніше дозволяв собі безсоромно розповідати в одній із своїх пісеньок про те, як він кинув щит на полі бою! А тепер він сміє ще й відверто захищати страченого клятвопорушника, через якого загинуло стільки його товаришів по зброї! І не лише захищати, а й відверто засуджувати справедливий народний суд і накликати на нашу голову гнів божий!»
Тасосці вже збирались віддати й Архілоха під суд, але трапилось так, що їм довелось подумати й про власний рятунок.
Бісальти вирішили помститися за смерть їхнього улюбленого начальника, великого праведника Есидра. Чималому їхньому загону вдалося висадитись у темноті на Тасос і взяти місто в облогу. Вступити у відкритий бій з таким численним і добре озброєним військом тасосці не насмілились. Невдовзі в обложеному місті почався голод і пошесні хвороби.
Тасосці задумались: а чи не припустилися вони помилки? З «Іліади» та з інших поем вони знали, що боги насилають пошесті за вбивства, клятвопорушення та зневагу богів.
І ось групі юнаків пощастило непомітно вийти з міста і відплисти в Дельфи, де вони звернулися до Аполлона із запитанням, що мають робити, щоб уникнути загибелі.
У дельфійському храмі складали щедрі жертовні дари не лише греки, а й правителі варварських держав, у тому числі фракійці. Тому-то дельфійським жерцям не завжди було вигідно пророкувати на користь греків. Тим разом Аполлон велів, щоб винних в убивстві Есидра видали фракійцям. Він змусив тасосців заплатити бісальтам великий викуп, а фракійцям повелів зняти облогу з Тасосу. Одне слово, оракул сказав їм те саме, що Архілох співав з поради Аполлона. Так фракійці знову почали ставитись до Архілоха з повагою.
Наше оповідання про Архілоха ми склали на основі двох джерел: уривків поетичних творів самого Архілоха і двох біографій, що їх накреслили нащадки Архілоха в Паросі на мармурових плитах його нагробного пам’ятника. Але біографічні повідомлення обриваються на історії з приїздом Есидра на Тасос — далі йдеться про смерть Архілоха на Паросі. Отже, поет повернувся на Парос, а от що він робив тут під кінець життя — того не знаємо.
Але в 1958 році була знайдена більша частина досі не відомої поезії Архілоха, яку він присвятив поверненню його друга на Парос. Про цю поезію я розповім вам детально у наступному розділі, а наразі зверну вашу увагу ось на що: у цій поезії йдеться про те, що Архілох підпливав уже до Паросу з чималими багатствами, але буря потопила його судно, і він залишився без нічого.
Звідки він міг везти ті багатства? Певно ж, не із Фракії, не з Тасосу. Знаємо, що він був там найманим воїном, який радий був тим, що заробляв собі на хліб і вино. Коли ж він покинув службу, то йому довелося навіть жебрати. Невідомим для греків краєм, де можна було в ті часи збагатитись, була Скіфія, нинішня південна Україна. Ось чому ми й припустили, що ті багатства Архілох привіз зі Скіфії; на тій підставі й побудували наступний розділ.
Архілох уже не мав що робити на Тасосі, от він і повернувся на батьківщину.
З поваги до дельфійського бога брат і сестра виділили Архілохові невелику частину майна, і він отримав деякі засоби для життя.
Але спокійне, розмірене самотнє життя було йому не до вподоби: його вабили пригоди й мандрівки. Велику розвагу в те одноманітне, нудне життя вніс приїзд скіфа Камаріеса з вантажем пшениці. Це був той самий Камаріес, з яким Архілох зазнайомився у святилищі бісальтів на Родопських горах і уклав з ним союз гостинності. Тепер Камаріес прибув на Парос як ксен Архілоха. Прибув не тільки для того, щоб вигідно продати пшеницю: Камаріес ніяк не міг забути пісень Архілоха — він розказував про них своїм одноплемінникам, і ті доручили йому будь-що привезти Архілоха у Скіфію.
Камаріес вмовляв Архілоха:
— Боляче дивитись, як ти тут живеш! Я знаю, що ти любиш усмак собі поїсти-попити, звик і друзям допомагати, а тут ти в усьому мусиш собі відмовляти! Ощадливі греки не вміють цінувати своїх поетів. Переселяйся до нас: матимеш за жінку будь-яку нашу красуню, кожен дім, куди б ти не ступив, щедро обдарує тебе за твої пісні — житимеш по-царськи!
Архілох подумав: «Важко до кінця днів своїх жити серед чужинців, які не знають ні мови нашої, ані наших звичаїв, у жахливо холодному підсонні Скіфії. Але й бідувати ще й як нелегко! Цікаво, одначе, побувати в нових, чужих краях».
От Архілох і вирішив податись у Скіфію. У нагороду за спів він отримає золото й інші дорогоцінності; купить собі судно, завантажить його зерном і, повернувшись на батьківщину, заживе собі спокійно, ні в чому не відчуваючи потреби… Багатства він не прагне!..
Архілох узяв зі собою найнеобхідніше для дороги і поплив з Камаріесом на північ на його судні. Шлях до Геллеспонту нічим не зацікавив Архілоха — за свого бурхливого життя він уже не раз плив Егейським морем. Та ось судно ввійшло в Геллеспонт. Дедалі частіше почали траплятися поселення і судна фракійців, іноді й скіфів. Архілох більше захвилювався, коли він поплив Евксинським Понтом. Це море знане було своїм неспокійним норовом, отже, й небезпеками для суден: тут вони частенько тонули. А тим часом судно пливло вздовж західного берега Понту, лишаючи позаду поселення напівдиких ґетів і скіфів. До берега раз по раз під’їжджали місткі скіфські вози, запряжені низькорослими кониками. Зверху вози були покриті козячими або кінськими шкурами і слугували єдиним житлом скіфської сім’ї. Скіфи були вдягнені в козячі шкури, на голові носили гостроверхі шапки. Дивним і незвичним була одежа скіфів: вони носили штани (греки штанів не носили). Камаріес пояснив Архілохові, що цю частину одягу скіфи називають «шарабара»[93].
Врешті судно ввійшло у закриту затоку, що нагадувала велике озеро[94]. Досягнувши протилежного боку тієї затоки, судно причалило до мису, де неподалік було грубо нашвидкуруч збите, недавно зведене святилище Деметри. Тут озеро розпливалось двома ріками — Гіпанісом[95] і Бористеном[96]. На другому березі Гіпаніса була невелика факторія мілетських греків[97]; вони перепливали човнами через Гіпаніс і просили богиню допомогти отримати хліб від скіфів — Деметра ж була богинею хлібних злаків. Мілет був у ті часи найбільшим містом в усій Греції. Тут греки вперше пристосували фінікійський алфавіт до грецької мови. Мілетці мали найбільший торговий флот в усій Греції, вони постійно торгували з фінікійцями, а щоб вести запис товарів, які вони отримують і відправляють, їм треба було вміти писати.
Мілетці дізналися, що останнім часом у храм Аполлона на Делосі з північного берега Евксинського Понту потяглися посольства з «хлібними первинками» — так називали хлібне колосся першого врожаю, які віруючий люд мав звичай приносити в дар богам. Ці «первинки» проходили довгу дорогу суходолом. Греки, охочі придумувати цікаві історії, розповідали, що ці «первинки» приходять від гіперборейців — людей, які не знають ні горя, ані страждань і проживають у щасті на крайній півночі, де, за уявленнями греків, була вічна весна. Греки вірили, що до тих гіперборейців спускаються з неба олімпійські боги і бенкетують разом з ними.
Але розсудливіші люди, торговці, зрозуміли, що ці «первинки» відправляють скіфи. Вони й вирішили пошукати щастя, спробувати повезти до скіфів свої товари — передусім вино, оливкову олію і мистецькі вази в обмін на хліб. Це були перші групи мандрівників у Скіфію.
Дізнавшись, що тут є святилище Деметри, Архілох, шануючи цю богиню з дитинства, попросив Камаріеса почекати на нього і пішов у храм помолитися.
У храмі Архілох зустрів мілетців із грецької стоянки. Це були одні з перших греків, які потрапили у Скіфію. Зрозуміло, що все тут дивувало й лякало їх, а греки загалом люблять перебільшувати і фантазувати. Вони розповіли Архілохові чимало всіляких див та жахів про Скіфію. За їхніми словами, у тій частині Скіфії, яка не прилягає до моря (саме туди і їхав Камаріес), зима триває вісім місяців. Сильний холод тримається і решту чотири місяці, але взимку, казали вони, холод геть нестерпний; пролита на землю вода «не робить болота», а розведений на землі вогонь «робить болото»; ріки твердіють так, що з одного берега на другий можна по льоду переїхати возом (тут Архілох не міг стримати усмішки — яка нісенітниця: через ріку — на конях!). Узимку в Скіфії ніколи не буває ні грому, ні блискавки, а землетрусів тут, запевняли, теж не буває. А ще далі на північ годі не лише пройти, а й подивитися вдалину: земля й повітря там переповнені пір’ям. Усе це видавалось Архілохові неймовірним.
Архілох повернувся на судно і поплив угору Бористеном. Він розповів Камаріесу, що чув від греків. Той лиш весело всміхався: зима, сказав Камаріес, триває у Скіфії не більше чотирьох місяців; холод тут легко зносити, якщо одягати шкури; в повітрі літає не пір’я, а сніг; іноді він дійсно буває таким густим, що подібний до пір’я, а все інше, про що Архілохові розповідали греки, — чиста правда, в чому й сам він скоро переконається.
Ліси траплялися рідко; майже весь час по обидва боки від судна простягався неозорий степ. Земля була цілком рівна, не видно було жодних гір — не те що в Греції, яка повсюди перерізана гірськими хребтами. Зусібіч у Бористен впадали річки. Іноді вздовж ріки тяглися хлібні поля з розкішною пшеницею, але частіше вздовж берегів росли понад людський зріст трави, де випасалась худоба.
До судна підходили зацікавлені туземці; в них за безцінь запасалися рибою, що водилась тут у величезній кількості. Цю рибу скіфи називали антакаєю[98]. Кістки в неї були такі м’які, що Архілохові здавалося, начебто вона загалом не мала хребта.
Судно пливло Бористеном десять днів, і мандрівка почала Архілохові набридати. Коли він запитав, чи далеко ще до верхів’я ріки, Камаріес лише розсміявся.
— Не лише я, — сказав він, — але, здається, й ніхто інший не знає, де є верхів’я Бористена. В усякому разі, до того верхів’я плисти треба не менше п’ятдесяти днів! Якби у Греції сказали комусь, що є така довжелезна ріка, ніхто б не йняв віри.
Після довгої мандрівки припливли до тієї місцевості, де жив Камаріес. Він був одним із найпочесніших жителів селища, і зустріли його вельми врочисто. Його друг Архілох теж міг розраховувати на щирий прийом, але для цього йому треба було здійснити обряд побратимства.
Обряд відбувався у житлі Камаріеса. Це був великий намет, покритий білою повстю. Жодних меблів не було. Всі сиділи навпочіпки, прямо не долівці. Посеред намету поставили велику глиняну чашу з вином. Потім Камаріесу й Архілоху зробили на тілі проколи гострим цв’яхом і невеликі надрізи ножем і кров їх обох змішали з вином у чаші. Потім занурили в неї меч, стріли, невелику сокиру і спис, а тоді виголосили молитву богам. Змішане з кров’ю вино випили обидва побратими і їхні знатні гості. Так Архілоха прийняли у плем’я.
Спів Архілоха та його гру на флейті, як те передбачив Камаріес, скіфи сприйняли з величезним захопленням. Його засипали дарунками: дарували золото, зброю, килими, одяг. Після кількох поїздок околицями він став одним із найбагатших жителів селища.
Неподалік селища тяглися пшеничні поля. Кожен колосок повнився зернами, набагато крупнішими і ряснішими, аніж пшениця в Греції. Але скіфи-хлібороби не споживали хліба: він викликав у них хіба що огиду. Харчувались вони кобилячим молоком (кумисом), сиром і м’ясом, а хліб засівали для годівлі худоби. Його можна було купити скільки завгодно — за безцінь.
Час од часу з півночі приїжджали скіфи-кочівники. У своїх возах-домах переїжджали вони разом зі сім’ями з місця на місце, тож хліба загалом не сіяли; іноді вони купували його у скіфів-хліборобів для годівлі худоби взимку.
Архілоха всіляко вмовляли залишитися тут назавжди, але йому було якось не по собі. Важко було не бачити жодного грецького обличчя, не чути жодного грецького слова, незручно й незвично ходити в одежі зі шкур.
Його дивували вид і форма келихів, з яких його господар і гості пили вино. Він запитав, з чого вони зроблені. І йому пояснили, що кожен такий келих — із верхньої частини людського черепа; він позолочений всередині й обтягнений шкірою. Архілох захоплювався спритністю скіфів: їздити верхи, стріляти з лука — у цьому вони не мали собі рівних. Їхні коні були добре навчені: скіф, пустивши коня галопом, миттю повертався на сідлі лицем до переслідувачів і стріляв у них із лука. Але й це захоплення змінилось огидою. З кінських вуздечок звисали м’які жовтувато-білі тасьми, такого ж кольору були й сагайдаки для стріл. Архілох запитав, з якої тканини зроблені ті тасьми й для чого вони потрібні. Йому відповіли, що зроблені вони зі шкіри вбитих ворогів і служать для того, щоб витирати руки від крові.
Архілох іще якось прозимував у скіфському селищі. Особливого холоду він не відчував. Сам він побачив, що пролита на сніг вода справді «не робить болота», оскільки вона замерзає, а запалене на землі вогнище «робить болото», оскільки сніг довкола тане. Цього не буває у Греції, де сніг лежить лише на верхогір’ях, а по долах звичайно тане, тільки-но випаде на землю, але це його не вразило. Зате він на власні очі побачив, як люди переїжджають кіньми через ріку й не тонуть у ній: лід тут грубий і твердий, як камінь. Бачив він і густий, мовби летюче пір’я, сніг, крізь який геть нічого не видно.
Закінчилась зима, і Архілох, нарешті, мав змогу плисти рікою. Він придбав судно, навантажив його і поплив униз Бористеном. Прибувши у грецьку факторію в гирлі Гіпаніса, він продав частину товару, обладнав своє судно для морської подорожі, найняв веслярів і поплив на Парос.
Архілох плив спокійно без будь-яких пригод. Непомітно промайнули і Евксинський Понт, і Геллеспонт, і Егейське море. Якось над вечір Архілох побачив на обрії скелі Паросу. Він був щасливий, радісно забилося серце: нарешті він повертається на батьківщину багатою, ні від кого не залежною людиною! Але на небо набігли важкі хмари, на море впала непроглядна мла, пішли дибом величезні хвилі. Буря поламала на судні щогли, на лахміття порвала вітрила, поміст залило водою, і судно почало занурюватись у морську безодню. Архілох, скинувши з себе одяг, стрибнув у морське ревище. Йому вдалося доплисти до уламка щогли й обхопити її руками й ногами. Тільки-но він відплив від судна, як почув тріск і зойки людей. Він озирнувся і з жахом побачив, що судно, перекинувшись, пішло на дно разом з веслярами…
Архілох залишився один у непроглядній млі серед ошалілих хвиль. Йому здалося, що немає жодної надії на рятунок: як же ж уціліти серед моря під таким буревієм?.. Хвиля стрімко мчала його кудись. Навіть якщо б вона домчала його до берега, то він би розбився об побережні скелі… Та нараз він побачив вогні, що ледь-ледь пробивалися крізь буряну млу, і зрозумів, що його несе у пароську гавань з пологим піщаним берегом. І він дійсно опинився в гавані. Тут море не так уже хвилювало. Незабаром хвилі викинули його, цілого й непошкодженого, на побережний пісок. Очевидно, й цим разом Гермес заопікувався своїм улюбленим поетом і врятував йому життя, але при тому захотів, щоб поет залишився вбогим. Намарно Архілох сидів на побережжі й чекав, що хвиля, напливаючи на берег, поверне йому хай щось із того, чим було завантажене судно…
Похнюпившись, Архілох поплентався до міста: мріям про багатство не суджено було збутися.
Минуло декілька років.
Якось несподівано для Архілоха у скромний садочок його дому завітав старий друг Есімід. Про цю зустріч Архілох оповідає у недавно знайденій його поезії. Есімід разом з ним був учасником того бою, в якому Архілох кинув свого щита. От він і думав, що, окрім нього, ніхто тоді не врятувався. А виявилось, що Есімід живий.
Архілох тепло його обняв, запросив у дім, пригостив старим вином. Але Есімід видавався вкрай засмученим. Ось що він розповів Архілохові.
Після того як він утік із поля бою, йому здалося, що на нього чекають загальний осуд і зневага. Він боявся глянути людям у вічі, його не полишала думка про те, що після смерті його проклинатимуть і боги, й люди як нікчемного боягуза. Краще б, думав він, загинути на полі бою — зажив би посмертної слави.
Архілох розраджував його:
А сподіватись на посмертну славу і пам’ять безглуздо — у цьому Архілох пересвідчився, коли всі його військові подвиги ще за життя були одразу ж забуті лише тому, що він не вмів годити можновладцям. Він каже у ще одній пісні, звертаючись до Есіміда:
У вірші, знайденому нещодавно в Єгипті, Архілох докладно розповідав про цю зустріч із другом. Есімід зізнався поетові, що, втікши з поля бою, він не наважився повернутись ні на Тасос, ані на Парос: боявся, що чутка про його вчинок сягне й туди і всі його зневажатимуть. Він подався на Крит, і тут, в Гортінії, йому владося розбагатіти. Його потягло на батьківщину, і він вирішив повернутися, сподіваючись, що всі давно забули те, що з ним трапилось. Есімід з усім своїм майном щасливо прибув на Парос. Але вже в гавані один із співгромадян, побачивши його, дорікнув йому втечею з поля бою.
Архілох, як це було прийнято у тогочасній поезії, втішав Есіміда, навів у своєму вірші подібний приклад із найдавнішої історії[99] острова Лемносу, що неподалік фракійського побережжя.
А було це так. Жителі Лемносу колись-то пішли від своїх дружин-гречанок і одружилися з фракіянками. Цариця Гіпсипіла, виконуючи волю усіх своїх одноплемінниць, веліла їм перебити всіх чоловіків разом з їхніми новими жінками-фракіянками. Але сама вона пожаліла свого старого батька, Фоанта, і, порушивши свій власний наказ, сховала його; всі інші чоловіки були перебиті.
На острів прибув грецький герой Ясон. Гіпсипіла радо прийняла Ясона і розповіла йому, в якій нелегкій і небезпечній ситуації вона опинилася: фракійці будь-коли можуть піти на неї війною, щоб відімстити за повбиваних фракійських жінок; жительки ж Лемносу, гречанки, теж стали її ворогами — ганьблять за те, що вона порушила загальне рішення перебити всіх чоловіків і залишила в живих свого батька. Лемнос залишився беззахисним і не може дати відсічі фракійцям: у живих залишились лише жінки, Ясон же не має з собою війська, тож нічим не може їй допомогти.
На це Ясон відповів Гіпсипілі:
Після цього прикладу з історії Архілох звертається у своєму вірші до Есіміда: «От і я, — казав він, — як і Ясон, у важкому становищі; й від мене тобі важко очікувати на допомогу. Тепер єдина моя зброя — вірші, і вся ця зброя — для тебе. Я захищатиму тебе у своїх віршах, як лише вмію, і, можливо, й зумію переконати паросців полюбити тебе так, як я люблю тебе»:
Приїзд Есіміда був найрадіснішою подією в останні роки життя Архілоха. Він був уже не таким самотнім. Ще два старих приятелі згадали про давню дружбу. На скромних гостинах друзі бесідували: обмінювалися жартами, розповідали про свої пригоди й походеньки, читали вірші у супроводі ліри і флейти.
Здавалося, «невгамовний» врешті вгомонився. Він уже перестав в’їдливо дорікати своїм співгромадянам, насолоджувався відпочинком і домашнім затишком. Але те щастя тривало недовго. Якось увечері, коли друзі весело жартували за столом, прибіг хлопчик, син одного з гостей, і промовив тільки два слова…
Але тих двох слів: «Висадились наксосці!» — було досить, щоб друзі посхоплювались із місць, залишивши все неприбраним. Вони швидко повдягали на себе залізні шоломи й панцирі, прип’яли мечі, взяли до рук щити і, вийшовши за міські мури, ринули назустріч жорстоким ворогам…
Вони вже відступали, коли проти Архілоха вийшов справжній велет. Це був відомий своєю хоробрістю наксоський воїн Калонд, якого за чорне волосся, гострий довгий ніс і жорстокість прозвали «Вороном». Архілох зітнувся з Калондом; він і загинув у цьому двобої.
Не стало великого поета. Не лише паросці, але й вся Греція невдовзі зрозуміли, як багато вони втратили.
Дельфійські жерці пильно стежили за всім, що відбувалось у Греції. Вони й тим разом вирішили вступитися за поета — адже Аполлон був богом поезії!
Коли Калонд, прийшовши на свято в Дельфи, хотів увійти в храм, звідти пролунав голос:
«Геть, убивце, з храму!»
Калонда це засмутило й налякало, і він просив Піфію дати пророцтво. Вона сказала:
Оскільки «Ворон» було прізвиськом Калонда, то він зрозумів, що вбив поета. Щоб переконатись у тому, він почав розпитувати й інших відвідувачів храму і дізнався, що у битві з наксосцями загинув пароський поет Архілох. Калонд попросив, щоб йому описали, як виглядав Архілох, і переконався, що пароський воїн, якого він убив у ближньому бою, був не хто інший як Архілох. Він знову звернувся до Піфії і сказав: «На мені немає провини. Я вбив його у розпалі січі, за законами війни».
Бог відповів:
«Це було б оправданням, якби ти вбив простого воїна. Але ти вбив священну істоту, служителя Муз!
Якщо ти отримаєш прощення, то можеш принести спокутну жертву покійному й Аполлонові».
Калонд не зрозумів того пророцтва, але жерці йому пояснили, що Цикада — це Архілох: сам же він порівнював себе з цикадою у своїх віршах[100].
Калонд поплив на Парос, розшукав могилу Архілоха і побачив на могильній плиті такий напис:
Калонд зрозумів, що покійний йому вибачив його провину, приніс спокутливі жертви і продовжував жити на Наксосі.
Але боги не забули Архілоха. Коли наксосці знову напали на Парос і їх змусили тікати, Калонд, побачивши, що перед ним біжить могутній воїн, почав його переслідувати. Але той привів його у ворожий табір, а сам щезнув. Тут паросці і вбили Калонда. Казали, що тим воїном був бог Гермес. Він відімстив Калонду за вбивство Архілоха.
Але й старе пророцтво, яке Аполлон дав Телесіклові — що його син буде безсмертний, — здійснилось: уся Греція зачитувалася палкими віршами Архілоха, їх розспівували в кожному місті, на кожній вулиці. На загальну думку греків, Архілох був чи не найвидатнішим грецьким поетом: автори комедій вважали його своїм учителем. Лише тирани й лицеміри не визнавали Архілоха й вимагали, щоб було заборонено читати його вірші. Так, знаменитий афінський тиран Крітій, що захопив владу у цьому місті й стратив тисячі ні в чому не винних людей, обурювався тими почестями й славою, які віддають Архілохові: «Таж ця людина, не соромлячись, розповідає, що він син рабині Еніпо, що він покинув Парос через бідність, через брак засобів, що, проживши на Паросі, він налаштував проти себе місцевих жителів, що він ганив не тільки тих, що були його ворогами, а й тих, що раніше й друзями були. Архілох не приховував і того, що він любив лихословити, що любив попоїсти, що мав злого язика, головне ж і найганебніше — що він кинув щит у бою. Ось кого у нас шанують і прославляють!»
«А й справді, — похитували головами почесні афінські громадяни, які ніколи не бували у боях, — великий поет, який прославляв у своїх віршах богів, хоробрий захисник батьківщини — і на тобі: кинув щита! Цього бути не може: напевно, він зовсім не кидав щита, а лиш дратував тим своїх співгромадян!» І вони намагалися зобразити його таким же розміреним, добродійним лицеміром, якими були вони самі, й оправдати його…
А як ви думаєте, Архілохові потрібні оправдання?..
