Нічийна троянда

fb2
Целан Пауль

Der Band Die Niemandsrose nimmt eine zentrale Stellung in Celans dichterischem Werk ein und kann als Höhepunkt seines Schaffens gelten. Er umfasst Gedichte, die zwischen 1959 und 1963 entstanden sind. Gleich dem vorangehenden Band Sprachgitter, enthält er ein ausgeprägtes poetologisches Programm, das zugleich ein Daseinsentwurf ist. Die Konstituierung einer neuen Wirklichkeit geschieht mit Einbeziehung existenzieller Fragen und kultureller Identitätsproblematik, vor allem der Leiden an der Schoah und der Entdeckung der russischen Literatur, deren Inbegriff für ihn der russischjüdische Dichter Ossip Mandelstamm ist. Die kosmische Dimension des Celanschen poetischen Universums äußert sich unter anderem in den zahlreichen intertextuellen Bezügen, die ihn als einen überaus weltoffenen Dichter zeigen.

Збірка Нічийна троянда займає центральне місце в поетичному доробку Целана й вважається вершиною його творчості. Вона охоплює вірші, що виникли між 1959 і 1963 рр. Подібно до збірки Мовні ґрати, вона містить чітко виражену поетологічну програму, яка водночас є проектом буття. Конструювання нової дійсності відбувається із залученням екзистенційних питань і проблематики культурної ідентичності, насамперед страждань, заподіяних Голокостом, і відкриттям російської літератури, втіленням якої став для нього російсько-єврейський поет Осип Мандельштам. Космічні виміри Целанового універсуму виражаються, серед іншого, в численних інтертекстуальних зв’язках, які показують його як надзвичайно відкритого до світу поета.

Пауль Целан

Нічийна троянда

Dem Andenken Ossip Mandelstamms

Пам'яті Осипа Мандельштама[1]

І

Es war Erde in ihnen

 Es war Erde in ihnen, und sie gruben. Sie gruben und gruben, so ging Ihr Tag dahin, ihre Nacht. Und sie lobten nicht Gott, der, so hörten sie, alles dies wollte, der, so hörten sie, alles dies wusste. Sie gruben und hörten nichts mehr; sie wurden nicht weise, erfanden kein Lied, erdachten sich keinerlei Sprache. Sie gruben. Es kam eine Stille, es kam auch ein Sturm, es kamen die Meere alle. Ich grabe, du gräbst, und es gräbt auch der Wurm, und das Singende dort sagt: Sie graben. O einer, o keiner, o niemand, o du: Wohin gings, da's nirgendhin ging? 0 du gräbst und ich grab, und ich grab mich dir zu, und am Finger erwacht und der Ring.

Земля була в них

 Земля була в них, а вони копали. Вони копали й копали, так спливали їхні дні, їхні ночі. І вони не славили Бога, який, як чули вони, жадав цього всього, який, як чули вони, відав про все це. Вони копали й не чули більше нічого; вони не ставали мудріші, не співали пісень, не вигадували для себе іншої мови. Вони копали. Надходила тиша, надходила буря, відтак надходили води морів. Я копаю, ти також копаєш, копає й хробак, і співоче там мовить: вони також копають свій рів. О хтось, о ніхто, о жоден, о ти: Куди ж воно йшло, що нікуди не вийшло правцем? О, ти копаєш, копаю і я, щоб до тебе прийти, і на пальці у нас уже проростає кільце.

Das Wort vom Zur-Tiefe-Gehen

 Das Wort vom Zur-Tiefe-Gehen, das wir gelesen haben. Die Jahre, die Worte seither. Wir sind es noch immer. Weißt du, der Raum ist unendlich, weiß du, du brauchst nicht zu fliegen, weißt du, was sich in dein Aug schrieb, vertieft uns die Tiefe.

Це слово про шлях-до-глибин

 Це слово про шлях-до-глибин, прочитане нами. Ці літа, ці слова відтоді. Ми все ще такі, як і перше. А знаєш, цей простір безмежний, а знаєш, тобі не потрібно літати, а знаєш, що все, закарбоване в оці твоїм, поглиблює нам глибину.

Bei Wein und Verlorenheit

 Bei Wein und Verlorenheit, bei beider Neige: ich ritt durch den Schnee, hörst du, ich ritt Gott in die Ferne — die Nähe, er sang, es war unser letzter Ritt über die Menschen-Hürden. Sie duckten sich, wenn sie uns über sich hörten, sie schrieben, sie logen unser Gewieher um in eine ihrer bebilderten Sprachen.

З вином і самотністю

 З вином і самотністю, з рештками їх на денці: верхи я мчав крізь сніги, ти чуєш, мчав із Богом у далеч — ця близькість, коли він співав, це був наш останній галоп через бар'єри людей. Вони нахилялись, коли чули тупіт копит над собою, вони щось нотували, вони перебріхували наше іржання на одну зі своїх надто барвистих мов.

ZÜRICH, ZUM STORCHEN

Für Nelly Sachs

 Vom Zuviel war die Rede, vom Zuwenig. Vom Du und Aber-Du, von der Trübung durch Helles, von Jüdischem, von deinem Gott. Da- von. Am Tag einer Himmelfahrt, das Münster stand drüben, es kam mit einigem Gold übers Wasser. Von deinem Gott war die Rede, ich sprach gegen ihn, ich ließ das Herz, das ich hatte, hoffen: auf sein höchstes, umröcheltes, sein haderndes Wort — Dein Aug sah mir zu, sah hinweg, dein Mund sprach sich dem Aug zu, ich hörte: Wir wissen ja nicht, weißt du, wir wissen ja nicht, was gilt.

ЦЮРИХ, ГОТЕЛЬ «ПІД БУЗЬКОМ»[2]

Неллі Закс[3]

 Про надмір йшла мова, про обмаль. Про Ти й Але-ж-Ти, про потьмарення через сяйво, про юдейське, про твого Бога. Про це. У день вознесіння, Мюнстер[4] стояв навпроти, він ряхтів позолотою у воді. Про твого Бога йшла мова, я гудив його, я змусив серце, яке мав у грудях, сподіватися: на його щонайвище, охрипле, його громовісне слово — Твоє око дивилось на мене, дивилось убік, уста твої мовили оку, я почув це: Ми не відаєм, знаєш, ми не відаєм, що є правдивим.

SELBDRITT, SELBVIERT

 Krauseminze, Minze, krause, vor dem Haus hier, vor dem Hause. Diese Stunde, deine Stunde, ihr Gespräch mit meinem Munde. Mit dem Mund, mit seinem Schweigen, mit den Worten, die sich weigern. Mit den Weiten, mit den Engen, mit den nahen Untergängen. Mit mir einem, mit uns dreien, halb gebunden, halb im Freien. Krauseminze, Minze, krause, vor dem Haus hier, vor dem Hause.

ТРІЙЦЯ, ЧЕТВЕРИЦЯ

 Зелен-рута, рута-м'ята, біля дому, біля хати. Мить оця, твоя година, уст розмова тихоплинна. Уст розмова, їх мовчання, слів уперте сперечання. З далиною, з тіснотою, із загибеллю близькою. Із одним, з трьома у колі, що невільні і на волі. Зелен-рута, рута-м'ята, біля дому, біля хати.

Soviel Gestirne

 Soviel Gestirne, die man uns hinhält. Ich war, als ich dich ansah — wann? —, draußen bei den ändern Welten. O diese Wege, galaktisch, o diese Stunde, die uns die Nächte herüberwog in die Last unsrer Namen. Es ist, ich weiß es, nicht wahr, dass wir lebten, es ging blind nur ein Atem zwischen Dort und Nicht-da und Zuweilen, kometenhaft schwirrte ein Aug auf Erloschenes zu, in den Schluchten, da, wo's verglühte, stand zitzenprächtig die Zeit, an der schon empor- und hinab- und hinwegwuchs, was ist oder war oder sein wird —, ich weiß, ich weiß und du weißt, wir wussten, wir wussten nicht, wir waren ja da und nicht dort, und zuweilen, wenn nur das Nichts zwischen uns stand, fanden wir ganz zueinander.

Стільки сузір'їв

 Стільки сузір'їв, які відкриваються нам. Я був, коли вперше побачив тебе — коли? —, там, далеко, в зовсім інших світах. О ці шляхи, галактичні, о ця година, що нам перевантажила ночі в наших імен ваготу. Це неправда, я знаю, нібито ми існували на світі, то тільки подих сліпо снував поміж Там і He-тут і Лиш-часом, кометою око хурчало до згаслого, у безоднях, там, де віджевріло все, там постала розкішна, як грудь материнська, епоха, від якої усе відросло — вгору, вниз і убік, все, що є, було або буде —, я знаю, я знаю й ти знаєш, ми знали, ми не знали, ми ж були тут, а не там, і лиш часом, тоді, як Ніщо поміж нами стояло, ми віднайшли одне одного.

Dein Hinübersein

 Dein Hinübersein heute Nacht. Mit Worten holt ich dich wieder, du bist du, alles ist wahr und ein Warten auf Wahres. Es klettert die Bohne vor unserm Fenster: denk wer neben uns aufwächst und ihr zusieht. Gott, das lasen wir, ist ein Teil und ein zweiter, zerstreuter: im Tod all der Gemähten wächst er sich zu. Dorthin führt uns der Blick, mit dieser Hälfte haben wir Umgang.

Твоє заглиблення

 Твоє заглиблення в себе цієї ночі. Словом я знов повернув тебе, ось ти, все є правдивим, все є чеканням правди. Під нашим вікном гінко в'ється квасоля: подумай хто поряд з нами росте й споглядає її. Бог, ми читали про це, є лиш часткою, друга ж розсіяна: в смерті всіх скошених він зростається знову докупи. Туди провадить нас погляд, з цією половинкою ми завжди у спілкуванні.

Zu beiden Händen

 Zu beiden Händen, da wo die Sterne mir wuchsen, fern allen Himmeln, nah allen Himmeln: Wie wacht es sich da! Wie tut sich die Welt uns auf, mitten durch uns! Du bist, wo dein Aug ist, du bist oben, bist unten, ich finde hinaus. O diese wandernde leere gastliche Mitte. Getrennt, fall ich dir zu, einander entfallen, sehn wir hindurch: Das Selbe hat uns verloren, das Selbe hat uns vergessen, das Selbe hat uns — —

Обіруч мене

 Обіруч мене, там, де мені виросли зорі, далеко від усіх цих небес, близько до всіх цих небес: Як там недремно! Як нам відкривається світ, із середини і через нас! Ти всюди, де є твоє око, ти вгорі, ти внизу, я бачу вихід. О це мандруюче, це порожнє гостинне осердя. Роздільно, я випадаю тобі, ти випадаєш мені, ми дістаємося одне одному, ми бачимо наскрізь: Одне й те ж нас погубило, одне й те ж нас забуло, одне й те ж нас — —

ZWÖLF JAHRE

 Die wahr- gebliebene, wahr- gewordene Zeile: …dein Haus in Paris — zur Opferstatt deiner Hände. Dreimal durchatmet, dreimal durchglänzt. ........................... Es wird stumm, es wird taub hinter den Augen. Ich sehe das Gift blühn. In jederlei Wort und Gestalt. Geh. Komm. Die Liebe löscht ihren Namen: sie schreibt sich dir zu.

ДВАНАДЦЯТЬ РОКІВ

 Рядок, що лишився правдивим, зробився правдивим: …твій дім у Парижі — є жертовником твоїх долонь[5]. Тричі продиханий, тричі просвітлений. ........................... Стає німотно, стає нечутно поза бар'єром очей. Я бачу, як квітне отрута. В кожному слові й жесті. Йди. Повернись. Кохання гасить своє ім'я: воно рідниться з тобою.

Mit allen Gedanken

 Mit allen Gedanken ging ich hinaus aus der Welt: da warst du, du meine Leise, du meine Offne, und — du empfingst uns. Wer sagt, dass uns alles erstarb, da uns das Aug brach? Alles erwachte, alles hob an. Groß kam eine Sonne geschwommen, hell standen ihr Seele und Seele entgegen, klar, gebieterisch schwiegen sie ihr ihre Bahn vor. Leicht tat sich dein Schoß auf, still stieg ein Hauch in den Äther, und was sich wölkte, wars nicht, wars nicht Gestalt und von uns her, wars nicht so gut wie ein Name?

З усіма своїми думками

 З усіма своїми думками я вийшов за браму світу: там була ти, о моя тиха, моя відкрита, і — ти прийняла нас. Хто мовить, що все в нас умерло, коли око нам заломилось? Все прокинулось, все піднеслось. Припливло велетенське сонце, сяйно стояли віч-на-віч душа з душею, ясно, владно вимовчали вони для нього його майбутні орбіти. Легко розкрилося твоє лоно, тихо піднявся в повітря легкий подув, й те, що зіхмарилось, чи ж не було, чи ж не було воно постаттю, що відділилась від нас, чи ж не було воно чимось таким, як ім'я?

DIE SCHLEUSE

 Über aller dieser deiner Trauer: kein zweiter Himmel- ....................... An einen Mund, dem es ein Tausendwort war, verlor — verlor ich ein Wort, das mir verblieben war: Schwester. An die Vielgötterei verlor ich ein Wort, das mich suchte: Kaddisch. Durch die Schleuse mußt ich, das Wort in die Salzflut zurück- und hinaus- und hinüberzuretten: Jiskor.

ШЛЮЗ

 Над усім цим твоїм смутком: жодного іншого неба. ........................ На устах, для яких воно тисячним стало, загубив — загубив я слово, котре зоставалось мені: сестра. У многобожжі згубив я слово, котре шукало мене: Каддіш[6]. Я мусив пройти крізь цей шлюз, щоб від- і при- й перенести це слово в солоний потік: Іскор[7].

Stumme Herbstgeräusche

 Stumme Herbstgeräusche. Die Sternblume, ungeknickt, ging zwischen Heimat und Abgrund durch dein Gedächtnis. Eine fremde Verlorenheit war gestalthaft zugegen, du hättest beinah gelebt.

Безмовні запахи осені

 Безмовні запахи осені. Айстра ненадломлена, увійшла між вітчизною і бездонням у пам'ять твою Чужа самотинність була відчутна на дотик, ти тоді майже жив.

EIS, EDEN

 Es ist ein Land Verloren, da wächst ein Mond im Ried, und das mit uns erfroren, es glüht umher und sieht. Es sieht, denn es hat Augen, die helle Erden sind. Die Nacht, die Nacht, die Laugen. Es sieht, das Augenkind. Es sieht, es sieht, wir sehen, ich sehe dich, du siehst. Das Eis wird auferstehen, eh sich die Stunde schließt.

ЛІД, ЕДЕМ

 Це край, що зветься Згуба, там в плавнях місяць спить, і мерзне все нам любе, що жевріє й зорить. Зорить, бо має очі, сяйливі, мов Земля. В ніч, у трутизну ночі вдивляється маля. Вдивляється зористо, як я і ти, і ми. Воскресне лід пречисто ще до години тьми.

PSALM

 Niemand knetet uns wieder aus Erde und Lehm, niemand bespricht unsern Staub. Niemand. Gelobt seist du, Niemand. Dir zulieb wollen wir blühen. Dir entgegen. Ein Nichts waren wir sind wir, werden wir bleiben, blühend: die Nichts-, die Niemandsrose. Mit dem Griffel seelenhell, dem Staubfaden himmelswüst, der Krone rot vom Purpurwort, das wir sangen über, o über dem Dorn.

ПСАЛОМ

 Ніхто нас не виліпить знову із глини земної, ніхто не оплаче наш прах. Ніхто. Будь славен навіки, Ніхто. Задля Тебе ми квітнем. Супроти Тебе. Ніщо ми були, є і будем, квітуючи: троянда-Ніщо, Нічийна троянда. З маточкою світлої душі, тичинкою небесної пустелі, келихом, що палає від пурпурових слів, які ми співали понад, о понад терням.

TÜBINGEN, JÄNNER

 Zur Blindheit über- redete Augen. Ihre-«ein Rätsel ist Rein- entsprungenes» —,ihre Erinnerung an schwimmende Hölderlintürme, möwen- umschwirrt. Besuche ertrunkener Schreiner bei diesen tauchenden Worten: Käme, käme ein Mensch, käme ein Mensch zur Welt, heute, mit dem Lichtbart der Patriarchen: er dürfte, spräch er von dieser Zeit, er dürfte nur lallen und lallen, immer-, immer- zuzu. («Pallaksch. Pallaksch.»)

ТЮБІНҐЕН, СІЧЕНЬ

 До незрячості пере- конані очі[8], їхнє — «за- гадкою є з чистоти постале»[9] — їхній спомин про Гельдерлінові вежі плавучі, мево- окрилені. Відвідини теслярів-потопельників з цими тонучими словами: Якби прийшов, якби прийшов чоловік, якби прийшов у світ чоловік, нині зі світлою бородою патріархів: він міг би, мовлячи про цей час, він міг би лиш белькотіти, лиш белькотіти, знову й знову, раз-у-раз. («Палакш. Палакш.»[10])

CHYMISCH

 Schweigen, wie Gold gekocht, in verkohlten Händen. Große, graue, wie alles Verlorene nahe Schwestergestalt: Alle die Namen, alle die mit- verbrannten Namen. Soviel zu segnende Asche. Soviel gewonnenes Land über den leichten, so leichten Seelen- ringen. Große. Graue. Schlacken- lose. Du, damals. Du mit der fahlen, aufgebissenen Knospe. Du in der Weinflut. (Nicht wahr, auch uns entließ diese Uhr? Gut, gut, wie dein Wort hier vorbeistarb.) Schweigen, wie Gold gekocht, in verkohlten, verkohlten Händen. Finger, rauchdünn. Wie Kronen, Luftkronen um — — Große. Graue. Fährte- lose. König- liche.

АЛХІМІЧНЕ

 Мовчання, мов переплавлене золото, в обвуглених до кісток долонях. Велика, сіра, близька, як найважча втрата, постать сестри: Всі наймення, всі спалені разом наймення. Скільки попелу благословити. Скільки здобутої раптом землі понад легкими, зовсім легкими обручами душі. Велика. Сіра. Без- жужільна. Ти, тоді. Ти, з блідим надкушеним пуп'янком. Ти у виннім потоці. (Чи не правда, нас також визволив цей годинник?) Добре, добре, як твоє слово тут мимохідь вмирало.) Мовчання, мов переплавлене золото, в обвуглених до кісток долонях. Пальці, тонесенькі, мов корони, етерні корони навколо — — Велика. Сіра. Без- слідна. Вінце- носна.

EINE GAUNER- UND GANOVENWEISE

GESUNGEN ZU PARIS EMPRÈS PONTOISE

VON PAUL CELAN

AUS CZERNOWITZ BEI SADAGORA

Manchmal nur, in dunklen Zeiten.

Heinrich Heine, An Edom Damals, als es noch Galgen gab, da, nicht wahr, gab es ein Oben. Wo bleibt mein Bart, Wind, wo mein Judenfleck, wo mein Bart, den du raufst? Krumm war der Weg, den ich ging, krumm war er, ja, denn, ja, er war gerade. Heia. Krumm, so wird meine Nase. Nase. Und wir zogen auch nach Friaul. Da hätten wir, da hätten wir. Denn es blühte der Mandelbaum. Mandelbaum, Bandelmaum. Mandeltraum, Trandelmaum. Und auch der Machandelbaum. Chandelbaum. Heia. Aum. Envoi Aber, aber er bäumt sich, der Baum. Er, auch er steht gegen die Pest.

ШАХРАЙСЬКА Й ЗЛОДІЙСЬКА БАЛАДА

СПІВАНА У ПАРИЖІ ПОБЛИЗУ ПОНТУАЗА[11]

ПАУЛЕМ ЦЕЛАНОМ

З ЧЕРНІВЦІВ БІЛЯ САДАҐУРИ[12]

Часом лиш, в похмуру пору.

Генріх Гайне, До Едома[13] Колись, коли ще стриміли шибениці, тоді — хіба ні — існувало небо. Де моя борода, буревію, де мій юдейський знак, де моя борода, яку ти скубеш? Кривим був шлях, яким я йшов, кривим був, ая, адже, ая, він був рівним. Гейя. Кривим стає і мій ніс. Ніс. І ми подалися в Фріулі[14]. Перепало ж нам, перепало ж нам. Бо тоді квітував рожевий мигдаль. Рожевий мигдаль, можжевий риґдаль. Рожевий сандаль, сажевий рондаль. А також мигдаль-лавандаль. Менораль[15]. Гейя. аль. Приспівка І все ж, і все ж стовбурчиться стовбур. Він, він також змагає супроти чуми[16].

ІІ

FLIMMERBAUM

 Ein Wort, an das ich dich gerne verlor: das Wort Nimmer. Es war, und bisweilen wusstest auch du's, es war eine Freiheit. Wirschwammen. Weißt du noch, dass ich sang? Mit dem Flimmerbaum sang ich, dem Steuer. Wirschwammen. Weißt du noch, dass du schwammst? Offen lagst du mir vor, lagst du mir, lagst du mir vor meiner vor- springenden Seele. Ich schwamm für uns beide. Ich schwamm nicht. Der Flimmerbaum schwamm. Schwamm er? Es war ja ein Tümpel rings. Es war der unendliche Teich. Schwarz und unendlich, so hing, so hing er weltabwärts. Weißt du noch, dass ich sang? Diese — o diese Drift. Nimmer. Weltabwärts. Ich sang nicht. Offen lagst du mir vor der fahrenden Seele.

МЕРЕХТЛИВИЙ СТОВБУР

 Слово, з яким я охоче тебе б загубив: це слово Ніколи. Це була, й часом ти також знала про це, це була неймовірна свобода. Ми пливли. Ти пам'ятаєш, що я співав? Я співав з мерехтливим стовбуром, зі стерном. Ми пливли. Ти пам'ятаєш, що ти пливла? Нагою лежала ти переді мною, лежала, лежала перед моєю ви- ламаною з тіла душею. Я плив за нас двох. Я не плив. Плив мерехтливий стовбур. Чи плив він? Це була мовби якась калюжа. Це був безмежний став. Чорний, безмежний, він простирався, він простирався вниз по світу. Ти пам'ятаєш, що я співав? Це — о це дрейфування. Ніколи. Униз по світу. Я не співав. Нагою ти лежала перед моєю кочовою душею.

ERRATISCH

 Die Abende graben sich dir unters Aug. Mit der Lippe auf- gesammelte Silben — schönes, lautloses Rund — helfen dem Kriechstern in ihre Mitte. Der Stein, schläfennah einst, tut sich hier auf: bei allen versprengten Sonnen, Seele, warst du, im Äther.

ЕРРАТИЧНЕ[17]

 Вечори зариваються глибше під твоє око. Губою зі- брані цілокупно склади — гарна, нечутна кругова допомога повзучій зірці потрапити в осереддя. Камінь, колись близький до твоєї скроні, тут відкривається: біля всіх підірваних сонць, була ти, душе, в етері.

Einiges Handähnliche

 Einiges Hand- ähnliche, finster, kam mit den Gräsern: Rasch — Verzweiflungen, ihr Töpfer! —, rasch gab die Stunde den Lehm her, rasch war die Träne gewonnen —: noch einmal, mit bläulicher Rispe, umstand es uns, dieses Heute.

Щось долонеподібне

 Щось долоне- подібне, темне, прийшло з травами: Прудко — хвилі відчаю, о гончарі! —, прудко віддала година глину, прудко було добуто сльозу —: ще раз, синюватою волоттю, воно обступило нас, це невідступне Нині.

…RAUSCHTDER BRUNNEN

 Ihr gebet-, ihr lästerungs-, ihr gebetscharfen Messer meines Schweigens. Ihr meine mit mir ver- krüppelnden Worte, ihr meine geraden. Und du: du, du, du mein täglich wahr- und wahrer- geschundenes Später der Rosen —: Wieviel, o wieviel Welt. Wieviel Wege. Krücke du, Schwinge. Wir — — Wir werden das Kinderlied singen, das, hörst du, das mit den Men, mit den Sehen, mit den Menschen, ja das mit dem Gestrüpp und mit dem Augenpaar, das dort bereitlag als Träne-und- Träne.

…ШУМИТЬ ДЖЕРЕЛО[18]

 Ви, молитовно-, ви богохульно-, ви молитовногострі ножі мого мовчання. Ви, мої по- калічені мною слова, ви, мої непокривлені. І ти: ти, ти, ти, моє щодень правдиво- й правдивіш- знівечене Пізніше троянд[19] —: Скільки, о скільки світу. Скільки шляхів. Милиця ти і крило. Ми — — Ми заспіваємо дитячу пісеньку про — ти чуєш, про що, про лю і про дей, про людей, про чагарник і про пару очей, яка там лежала напохваті як сльоза-і- сльоза.

Es ist nicht mehr

Es ist nicht mehr diese zuweilen mit dir in die Stunde gesenkte Schwere. Es ist eine andre. Es ist das Gewicht, das die Leere zurückhält, die mit- ginge mit dir. Es hat, wie du, keinen Namen. Vielleicht seid ihr dasselbe. Vielleicht nennst auch du mich einst so.

То вже не та

 То вже не та часом з тобою в годину занурена вагота. То вже інша. То тягарець, що стримує порожнечу, яка йшла разом з тобою. Він, як і ти, не має наймення. Можливо, ви одне й теж. Можливо, колись ти також назвеш мене так.

RADIX; MATRIX

 Wie man zum Stein spricht, wie du mir vom Abgrund her, von einer Heimat her Ver- schwisterte, Zu- geschleuderte, du, du mir vorzeiten, du mir im Nichts einer Nacht, du in der Aber-Nacht Be- gegnete, du Aber-Du —: Damals, da ich nicht war, damals, da du den Acker abschrittst, allein: Wer, wer wars, jenes Geschlecht, jenes gemordete, jenes schwarz in den Himmel stehende: Rute und Hode — ? (Wurzel. Wurzel Abrahams. Wurzel Jesse. Niemandes Wurzel — o unser.) Ja, wie man zum Stein spricht, wie du mit meinen Händen dorthin und ins Nichts greifst, so ist, was hier ist: auch dieser Fruchtboden klafft, dieses Hinab ist die eine der wild blühenden Kronen.

RADIX, MATRIX[20]

 Так, як до каменя мовлять, як ти мені із безодні, із вітчизни по- ріднена, по- жбурена, ти, ти, що здавна мені, ти, що мені у Ніщо найглибшої ночі, ти у Знов-ночі зу- стрінута, ти Знову-Ти —: Тоді, коли не було мене, тоді, коли ти міряла кроками поле, сама: Ким, ким було те плем'я, те замордоване, те чорно зависле у небі: прутень і ядра — ? (Корінь. Корінь Авраама, корінь Єссея[21]. Нічийний корінь — о наш.) Так, як до каменя мовлять, як ти сягаєш моїми руками туди і в Ніщо, таким є, що тут є: і ця плодюча утроба зяє, це звергання є однією із дико квітнучих крон.

Schwarzerde

 Schwarzerde, schwarze Erde du, Stunden- mutter Verzweiflung: Ein aus der Hand und ihrer Wunde dir Zu- geborenes schließt deine Kelche.

Чорноземе[22]

 Чорноземе, чорна земле, ти — матір годин відчаю: З долоні та її рани тобі навстріч на- роджене закриває твої суцвіття.

Einem, der vor der Tür stand

 Einem, der vor der Tür stand, eines Abends: ihm tat ich mein Wort auf —: zum Kielkropf sah ich ihn trotten, zum halb- schürigen, dem im kotigen Stiefel des Kriegsknechts geborenen Bruder, dem mit dem blutigen Gottes- gemächt, dem schilpenden Menschlein. Rabbi, knirschte ich, Rabbi Löw: Diesem beschneide das Wort, diesem schreib das lebendige Nichts ins Gemüt, diesem spreize die zwei Krüppelfinger zum heil- bringenden Spruch. Diesem. ................................... Wirf auch die Abendtür zu, Rabbi. .................................... Reiß die Morgentür auf, Ra- —

Тому, хто стояв за дверима

 Тому, хто стояв за дверима, якось увечері: йому я відкрив своє слово —: до почвари він тюпав, до напів- облізлого, у брудному чоботі кнехта рожденного брата, із кривавою божественною матнею, цвірінькаючої істотки. Рабі, скрипів я, рабі Льов[23]: Йому здійсни обрізання слова, йому начертай животворне Ніщо в саму душу, йому розчепір його два покручені пальці для зцілюючої молитви. Йому. .......................... Закрий браму вечора, рабі. ........................... Розчахни браму ранку, ра- —

MANDORLA

 In der Mandel — was steht in der Mandel? Das Nichts. Es steht das Nichts in der Mandel. Da steht es und steht. Im Nichts — wer steht da? Der König. Da steht der König, der König. Da steht er und steht.                Judenlocke, wirst nicht grau. Und dein Aug — wohin steht deine Auge? Dein Aug steht der Mandel entgegen. Dein Aug, dem Nichts stehts entgegen. Es steht zum König. So steht es und steht.                Menschenlocke, wirst nicht grau.                Leere Mandel, königsblau.

MANDORLA[24]

 У мигдалі — що стоїть у мигдалі? Ніщо. Ніщо стоїть у мигдалі. Стоїть собі і стоїть. А в Ніщо — хто стоїть там? Цар. Там стоїть собі цар, цар. Стоїть собі і стоїть.                Юдейський пейсе, не сивієш ти. А око твоє — до кого стоїть твоє око? Твоє око стоїть до мигдалю. Твоє око стоїть до Ніщо. Воно стоїть до царя. Стоїть собі і стоїть.                Людська чуприно, не сивієш ти.                Мигдаль порожній, в сяйві синьоти.

An niemand geschmiegt

 An niemand geschmiegt mit der Wange — an dich, Leben. An dich, mit dem Handstumpf gefundnes. Ihr Finger. Fern, unterwegs, an den Kreuzungen, manchmal, die Rast bei freigelassenen Gliedern, auf dem Staubkissen Einst. Verholzter Herzvorrat: der schwelende Liebes- und Lichtknecht. Ein Flämmchen halber Lüge noch in dieser, in jener übernächtigen Pore, die ihr berührt. Schlüsselgeräusche oben, im Atem- Baum über euch: das letzte Wort, das euch ansah, soll jetzt bei sich sein und bleiben. .............................................. An dich geschmiegt, mit dem Handstumpf gefundenes Leben.

До нікого щокою

 До нікого щокою притулене — до тебе, життя. До тебе, оцупком руки віднайдене. Ви, пальці. Далеко, в дорозі, на перехрестях, часом, спочинок з розслабленим тілом на порохнявій подушці. Колись. Задеревілий сердечний запас: той тліючий слуга кохання і світла. Пломінець половинної лжі ще у цім, у тім наднічнім капілярі, якого торкаєтесь. Шарудіння ключа вгорі, в подихо- дереві понад вами: останнє слово, що дивилось на вас, мусить нині бути в собі й там зоставатись. ................................................... До тебе притулене, оцупком руки віднайдене знову життя.

Zweihäusig, Ewiger

 Zweihäusig, Ewiger, bist du, un- bewohnbar. Darum baun wir und bauen. Darum steht sie, diese erbärmliche Bettstatt, — im Regen, da steht sie. Komm, Geliebte. Daß wir hier liegen, das ist die Zwischenwand —: Er hat dann genug an sich selber, zweimal. Laß ihn, er habe sich ganz, als das Halbe und abermals Halbe. Wir, wir sind das Regenbett, er komme und lege uns trocken. ................................ Er kommt nicht, er legt uns nicht trocken.

Дводомний, Вічний[25]

 Дводомний, Вічний, ти єси, для житла не- придатний. Тому ми будуємо і будуємо. І тому стоїть оце жалюгідне ложе — під дощем, там стоїть воно споконвіку. Кохана, приходь. Ми ляжемо тут, це простінок —: Йому вистачає самого себе, двічі. Лиши його в спокої, він почувається цілим, як половинка й знов половинка. Ми, ми — ложе під вічним дощем, він прийде й висушить нас. ........................................... Він не прийде, він не висушить нас.

SIBIRISCH

 Bogengebete — du sprachst sie nicht mit, es waren, du denkst es, die deinen. Der Rabenschwan hing vorm frühen Gestirn: mit zerfressenem Lidspalt stand ein Gesicht — auch unter diesem Schatten. Kleine, im Eiswind liegengebliebene Schelle mit deinem weißen Kiesel im Mund: Auch mir steht der tausendjahrfarbene Stein in der Kehle, der Herzstein, auch ich setze Grünspan an an die Lippe. Über die Schuttflur hier, durch das Seggenmeer heute führt sie, unsre Bronze-Straße. Da lieg ich und rede zu dir mit abgehäutetem Finger.

СИБІРСЬКЕ[26]

 Молитви над луком[27] — ти не проказував їх з усіма, це були, як гадаєш, твої. Чорний лебідь ширяв на зорі світанковій: з поїденим прижмуром віч стояло обличчя — також під цією тінню. Маленький, на крижаному вітрі полишений бубонець з твоїм білим, як сніг, камінцем в устах: І в мене застряг тисячобарвний камінь у горлі, камінь серця, і я накладаю зелену цвіль на вуста. Тут, понад рінню, через море осоки нині веде він, наш бронзовий шлях. Там я лежу й промовляю до тебе із до кістки обідраним пальцем.

BENEDICTA

Zu ken men arojfgejn in himel arajn

Un fregn baj got zu's darf asoj sajn?

Jiddisches Lied Ge- trunken hast du, was von den Vätern mir kam und von jenseits der Väter: — — Pneuma. Ge- segnet seist du, von weit her, von jenseits meiner erloschenen Finger. Gesegnet: Du, die ihn grüßte, den Teneberleuchter. Du, die du's hörtest, da ich die Augen schloß, wie die Stimme nicht weitersang nach: 's mus asoj sajn. Du, die du's sprachst in den augen- losen, den Auen: dasselbe, das andere Wort: Gebenedeiet. Ge- trunken. Ge- segnet, Ge- bentscht.

BENEDICTA[28]

Цу кен мен аройфґейн ін гімел арайн

Ун фреґн бай ґот цу'с дарф азой зайн?[29]

Єврейська пісня Ви- пила ти, що дісталось від предків мені і від тих, хто потойбіч предків: — — пневму[30]. Благо- словенна будь, звіддаля, із потойбіччя моїх згаслих пальців. Благословенна: ти, що його привітала, світоч темряви. Ти, що слухала, навіть коли я заплющив очі, як голос уже не співав: 'с мус азой зайн[31]. Ти, що мовила там, у без- оких, в лугах: те саме, та інакше слово: благословенно. Ви- пито. Благо- словенно Ґе- бенчт.[32]

À LA POINTE ACÉRÉE

 Es liegen die Erze bloß, die Kristale, die Drusen. Ungeschriebenes, zu Sprache verhärtet, legt einen Himmel frei. (Nach oben verworfen, zutage, überquer, so liegen auch wir. Tür du davor einst, Tafel mit dem getöteten Kreidestern drauf: ihn hat nun ein — lesendes? — Aug. Wege dorthin. Waldstunde an der blubbernden Radspur entlang. Auf- gelesene kleine, klaffende Buchecker: schwärzliches Offen, von Fingergedanken befragt nach — — wonach? Nach dem Unwiederholbaren, nach ihm, nach allem. Blubbernde Wege dorthin. Etwas, das gehen kann, grußlos wie Herzgewordenes, kommt.

À LA POINTE ACÉRÉE[33]

 Лежать оголені руди, кристали, друзи[34]. Ненаписане, ущільнене в мову, відкриває небесну браму. (Викинуті нагору, беззахисні, навскіс, так і ми лежимо. Ти був дверима колись, плитою з начертаним знаком крейдяної убитої зірки на ній: тепер її має — читаюче? — око.) Дороги туди. Лісова година вздовж хлипкого сліду коліс. По- визбирувані, зовсім маленькі, зяючі з-під лушпиння горішки буків: чорнюще Відкрите, думками пальців опитане про — — про що? Про неповторне, про нього, про все. Хлипкі дороги туди. Щось, здатне ходити, без вітання, серцем постале, врешті надходить.

ІІІ

Die Hellen Steine

Die Hellen Steine gehen durch die Luft, die hell- weißen, die Licht- bringer. Sie wollen nicht niedergehen, nicht stürzen, nicht treffen. Sie gehen auf, wie die geringen Heckenrosen, so tun sie sich auf, sie schweben dir zu, du meine Leise, du meine Wahre —: ich seh dich, du pflückst sie mit meinen neuen, meinen Jedermannshänden, du tust sie ins Abermals-Helle, das niemand zu weinen braucht noch zu nennen.

Сяйне каміння

Сяйне каміння креслить повітря, сяйно- біле, вісник світла. Воно не воліє падати долу, ні звергатись, ні цілити в когось. Воно злітає до неба, наче гірські троянди, що розкривають пелюстки, вони линуть до тебе, о моя тиха, моя правдива —: я бачу тебе, ти рвеш їх моїми новими, моїми належними кожній людині руками, ти кладеш їх в сліпучішу сяйність, яку вже ніхто не сміє оплакати, ані назвати.

ANABASIS

 Dieses schmal zwischen Mauern geschriebene unwegsam-wahre Hinauf und Zurück in die herzhelle Zukunft. Dort. Silben- mole, meer- farben, weit ins Unbefahrne hinaus. Dann: Bojen-, Kummerbojen-Spalier mit den sekundenschön hüpfenden Atemreflexen —: Leucht- glockentöne (dum-, dun, un-, unde sispirat cor), aus- gelöst, ein- gelöst, unser. Sichtbares, Hörbares, das frei- werdende Zeitwort: Mitsammen.

АНАБАЗИС[35]

 Це написане дрібно між мурами незрушно-правдиве Вгору й Назад у серцесвітле майбутнє. Там. Слово- моли, море- барвні, аж геть у незвідане. Відтак: шереги буїв, скорботних буїв із прекрасними, мов секунди, стрибаючими рефлексами дихання —: світло- дзвонні тони (дум-, дун-, ун-, unde suspirat cor)[36], по- гашено, за- плачено, наше. Зриме, чутне, вільно- постале наметове слово: Разом.

Ein Wurfholz

 Ein Wurfholz, auf Atemwegen, so wanderts, das Flügel- mächtige, das Wahre. Auf Sternen- bahnen, von Welten- splittern geküsst, von Zeit- körnern genarbt, von Zeitstaub, mit- verwaisend mit euch, Lapilli, ver- zwergt, verwinzigt, ver- nichtet, verbracht und verworfen, sich selber der Reim, — so kommt es geflogen, so kommts wieder und heim, einen Herzschlag, ein Tausendjahr lang innezuhalten als einziger Zeiger im Rund, das eine Seele, das seine Seele beschrieb, das eine Seele beziffert.

Бумеранг

 Бумеранг, стежинами подиху, так він мандрує, крило- потужний, правдивий. Орбітами зір, цілований скалками світу, вкритий шрамами часових зерен, часовим пилом, осиротілий разом із вами, лапіллі[37], що до розміру гномиків зменшені та змалілі, знищені, переправлені та відторгнуті, сам собі римою, — так він ширяє в польоті, так знову вертає назад, щоб зупинитись на серця удар чи на тисячу літ як однісінька стрілка на циферблаті, яка чиюсь душу, яка свою душу цілком описала, яка чиюсь душу цифрує.

HAWDALAH

 An dem einen, dem einzigen Faden, an ihm spinnst du — von ihm Umsponnener, ins Freie, dahin, ins Gebundne. Groß stehn die Spindeln ins Unland, die Bäume: es ist, von unten her, ein Licht geknüpft in die Luft- matte, auf der du den Tisch deckst, den leeren Stühlen und ihrem Sabbatglanz zu — — zu Ehren.

ГАВДАЛА[38]

 Одну, єдину нитку, її ти прядеш — нею оплутаний, на волю, туди, у зв'язане цілокупно. Могутньо стримлять веретена в безплідну землю, дерева: знизу, світло, долучене до етерної мати, на котрій ти стіл накриваєш, порожнім стільцям та їхньому блискові шабату на — — на пошану.

LE MENHIR

 Wachsendes Steingrau. Graugestalt, augen- loser du, Steinblick, mit dem uns die Erde hervortrat, menschlich, auf Dunkel-, auf Weißheidewegen, abends, vor dir, Himmelsschlucht. Verkebstes, hierhergekarrt, sank über den Herzrücken weg. Meer- mühle mahlte. Hellflüglig hingst du, früh, zwischen Ginster und Stein, kleine Phaläne. Schwarz, phylakterien- farben, so wart ihr, ihr mit- betenden Schoten.

LE MENHIR[39]

 Дикоростуча сірість каменя. Сіра постава, без- окий ти, кам'яний погляде, із яким нам явилась земля, по-людськи, на темних, на білих дорогах степу, ввечері, перед тобою, небесна хлане. Відринуте, тяжко доправлене, вгрузло над пагорбом серця. Жорна моря мололи. Яснокрило висиш ти, вранці, між дроком і каменем, — маленький нічний метелику. Чорними, філактерійно- барвними[40] були ви, стручки, що молилися з нами.

NACHMITTAG MIT ZIRKUS UND ZITADELLE

 In Brest, vor den Flammenringen, im Zelt, wo der Tiger sprang, da hört ich Dich, Endlichkeit, singen, da sah ich dich, Mandelstamm. Der Himmel hing über der Reede, die Möwe hing über dem Kran. Das Endliche sang, das Stete, — du, Kanonenboot, heißt «Baobab». Ich grüßte die Trikolore mit einem russischen Wort — Verloren war Unverloren, das Herz ein befestigter Ort.

ПОЛУДЕНЬ З ЦИРКОМ І ЦИТАДЕЛЛЮ

 У Бресті[41], де крізь пломіння, Тигри стрибали — там я почув твою пісню, о тління, я побачив тебе, Мандельштам. Небо над рейдом цілюще, мева пірнає в єдваб. Тлінне співало і суще — Канонерко моя, «Баобаб». Забутим російським словом я привітав триколор. Втрата віднині — обнова, серце — надійний затвор.

BEI TAG

 Hasenfell-Himmel. Noch immer schreibt eine deutliche Schwinge. Auch ich, erinnere dich, Staub- farbene, kam als ein Kranich.

УДЕНЬ

 Небо — заяче хутро. Все ще черкає чиєсь виразне крило. Я також, згадай-но, пилюго- барвна, прилетів сюди журавлем.

KERMORVAN

 Du Tausendgüldenkraut-Sternchen, du Erle, du Buche, du Farn: mit euch Nahen geh ich ins Ferne, — Wir gehen dir, Heimat, ins Garn. Schwarz hängt die Kirschlorbeertraube beim bärtigen Palmenschaft. Ich liebe, ich hoffe, ich glaube, — die kleine Steindattel klafft. Ein Spruch spricht — zu wem? Zu sich selber: Servir Dieu est régner, — ich kann ihn lesen, ich kann, es wird heller, fort aus Kannitverstan.

KEPMOPBAH[42]

 Злототисячнику зірчастий, Вільх і буків, чар-зілля сон, з вами, близькими, хочу впасти в твій, вітчизно, п'янкий полон. Лавровишня шаріє порфіром, Пальма тихо снує прядінь. Я люблю, я надіюсь, я вірю,[43] — Зяє мушля у височінь. Вислів мовить — до кого? До себе: Servir Dieu est régner[44] — між альтан я читаю це, й сяйно у небі, геть із Kannitverstan.[45]

Ich habe Bambus geschnitten

 Ich habe Bambus geschnitten: für dich, mein Sohn. Ich habe gelebt. Diese morgen fort- getragene Hütte, sie steht. Ich habe nicht mitgebaut: du weißt nicht, in was für Gefäße ich den Sand um mich her tat, vor Jahren, auf Geheiß und Gebot. Der deine kommt aus dem Freien — er bleibt frei. Das Rohr, das hier Fuß fasst, morgen steht es noch immer, wohin dich die Seele auch hinspielt im Un- gebundnen.

Я різав бамбук

 Я різав бамбук: для тебе, мій сину. Я жив. Ця хатина, що завтра буде знесена, ще стоїть. Я не зводив її разом з іншими: ти не знаєш, в які глиняні глеки я збирав кругом себе пісок, давно, за наказом і повелінням. Твій прибуває із вільних просторів — він залишається вільним. Тростина, яка прижилася отут, вона стоятиме й завтра, куди б душа не зманила тебе в не- стриноженім.

KOLON

 Keine im Licht der Wort- Vigilie erwanderte Hand. Doch du, Erschlafene, immer sprachwahr in jeder der Pausen: für wieviel Vonsammengeschiedenes rüstest du's wieder zur Fahrt: das Bett Gedächtnis! Fühlst du, wir liegen weiß von Tausend- farbenem, Tausend- mündigem vor Zeitwind, Hauchjahr, Herz-Nie.

КОЛОН[46]

 Жодна збагачена досвідом мандрів у світлі вігілії[47] слова рука. Але ти, оспала, завжди мовноправдива кожною з пауз: за скільки взаємно роздільного знов споряджаєш усе це в дорогу: ложе пам'яті! Ти відчуваєш, як ми лежимо, білі від тисячо- барвного, тисячо- устого перед лицем часо-вітру, подихо-року, серця-ніколи.

IV

Was geschah?

 Was geschah? Der Stein trat aus dem Berge. Wer erwachte? Du und ich. Sprache, Sprache. Mit-Stern. Neben-Erde. Ärmer. Offen. Heimatlich. Wohin gings? Gen Unverklungen. Mit dem Stein gings, mit uns zwein. Herz und Herz. Zu schwer befunden. Schwerer werden. Leichter sein.

Що відбулось?

 Що відбулось? Полишив скелю камінь. Хто тут прокинувсь? Ти і я. Мова, мова. Суземля з зірками. Вбога і беззахисна. Моя. І куди тепер? В невідгомонне. Разом з каменем верстаєм путь. Серце й серце, ваготою повне. Стати важчим. Легшим буть.

IN EINS

 Dreizehnter Feber. Im Herzmund erwachtes Schibboleth. Mit dir, Peuple de Paris. No pasaran. Schäfchen zur Linken: er Abadias, der Greis aus Huesca, kam mit den Hunden über das Feld, im Exil stand weiß eine Wolke menschlichen Adels, er sprach uns das Wort in die Hand, das wir brauchten, es war Hirten-Spanisch, darin, im Eislicht des Kreuzers «Aurora»: die Bruderhand, winkend mit der von den wortgroßen Augen genommenen Binde — Petropolis, der Unvergessenen Wanderstadt lag auch dir toskanisch zu Herzen. Friede den Hütten!

ВОЄДИНО

 Тринадцяте лютого[48]*. В серце-вустах зрина шибболет[49]. З тобою, Peuple de Paris[50]. No pasarán[51]. Ліворуч овечка: це він, Абадіас[52], старець з Уески[53], прийшов зі своїми псами, прийшов через поле, вигнанцем біліла хмаринка людської шляхетності, він проказав нам слово в долоню, на яке ми чекали, це була пастуша іспанська, в ній, у крижаному сяйві «Аврори»[54]: братня рука, що махає пов'язкою, знятою з віч, великою, наче слово — Петрополіс[55], незабутих блукаюче місто, що лежало й тобі тосканським смутком на серці. Мир хатам![56]

Hinausgekrönt

 Hinausgekrönt, hinausgespien in die Nacht. Bei welchen Sternen! Lauter graugeschlagenes Herzhammersilber. Und Berenikes Haupthaar, auch hier, — ich flocht, ich zerflocht, ich flechte, zerflechte. Ich flechte. Blauschlucht, in dich treib ich das Gold. Auch mit ihm, dem bei Huren und Dirnen vertanen, komm ich und komm ich. Zu dir, Geliebte. Auch mit Fluch und Gebet. Auch mit jeder der über mich hin- schwirrenden Keulen: auch sie in eins geschmolzen, auch sie phallisch gebündelt zu dir, Garbe-und-Wort. Mit Namen, getränkt von jedem Exil. Mit Namen und Samen, mit Namen, getaucht in alle Kelche, die vollstehn mit deinem Königssblut, Mensch, — in alle Kelche der großen Ghetto-Rose, aus der du uns ansiehst, unsterblich von soviel auf Morgenwegen gestorbenen Toden. (Und wir sangen die Warschowjanka. Mit verschilften Lippen, Petrarca. In Tundra-Ohren, Petrarca.) Und es steigt eine Erde herauf, die unsre, diese. Und wir schicken keinen der Unsern hinunter zu Dir, Babel.

Вивінчаний

 Вивінчаний, виплюнутий у ніч. Під якими зірками! Лиш сіро-сріблястий стукіт молотків серця. Та коса Береніки[57], тут-таки, — я заплітав її, я розплітав, я сплітаю її, розплітаю. Я сплітаю. Блакитна безодне, в тебе скидаю це золото. Навіть з ним, розтраченим у повій і хвойд, я приходжу й приходжу. До тебе, кохана. Навіть з прокльоном, з молитвою. Навіть з кожною булавою, що свистить наді мною: навіть вона, суцільнолита, навіть вона, фаллічно з тобою зіллята, сніп-і-слово. Іменами напоєна в кожнім вигнанні. Іменами і сім'ям, іменами, занурена в геть усі келихи, повні твоєї шляхетної крові, людино, — в усі келихи велетенської ґетто-троянди, з якої ти на нас дивишся, ти, безсмертна від цих на ранкових стежках перемерлих смертей. (Ми також співали там Варшав'янку[58]. Зімкнутими устами, Петрарка[59]. У вуха тундрі, Петрарка.) І здійметься раптом земля, наша, оця. Й ми не пошлемо нікого з наших униз до тебе, блудний Вавілоне[60].

Wohin mir das Wort

 Wohin mir das Wort, das unsterblich war, fiel: in die Himmelsschlucht hinter der Stirn, dahin geht, geleitet von Speichel und Müll, der Siebenstern, der mit mir lebt. Im Nachthaus die Reime, der Atem im Kot, das Auge ein Bilderknecht — Und dennoch: ein aufrechtes Schweigen, ein Stein, der die Teufelsstiege umgeht.

Куди кануло слово

 Куди кануло слово безсмертне моє: в безодню небес, за чолом, туди ж разом з брудом і слизом снує семицвіт із зірчастим зелом. Там рими у схові, там подих — сопун, там око — лиш видив мана — Однак: прямовисне мовчання, валун, що диявольські східці мина.

LES GLOBES

 In den verfahrenen Augen — lies da: die Sonnen-, die Herzbahnen, das sausend-schöne Umsonst. Die Tode und alles aus ihnen Geborene. Die Geschlechterkette, die hier bestattet liegt und die hier noch hängt, im Äther, Abgründe säumend. Aller Gesichter Schrift, in die sich schwirrender Wortsand gebohrt — Kleinewiges, Silben. Alles, das Schwerste noch, war flügge, nichts hielt zurück.

LES GLOBES[61]

 В заблукалих очах — там читай: орбіти сонця, орбіти серця, шумливо прекрасне Дарма. Ці смерті й усе з них народжене. Цей ланцюг поколінь, який тут похований і який тут ще висне, в етері, облямівкою хланей. Усіх облич письмена, які прогризає летючий словесний пісок — дрібновічне, силабо-склади. Все, навіть найважче, вже відлетіло, ніщо не затрималось тут.

HUHEDIBLU

 Schwer-, Schwer-, Schwer- fälliges auf Wortwegen und -schneisen. Und — ja — die Bälge der Feme-Poeten lurchen und verspern und wispern und vipern, episteln. Geunktes, aus Hand- und Fingergekröse, darüber schriftfern eines Propheten Name spurt, als An- und Afterschrift, unterm Datum des Nimmermenschtags im September —: Wann, wann blühen, wann, wann blühen die, hühendiblüh, huhediblu, ja sie, die September- rosen? Hüh — on tue… Ja wann? Wann, wannwann, Wahnwann, ja Wahn, — Bruder Geblendet, Bruder Erloschen, du liest, dies hier, dies: Dis- parates —: Wann, blüht es, das Wann, das Woher, das Wohin und was und wer sich aus- und an- und dahin- und zu sich lebt, den Achsenton, Tellus, in seinem vor Hell- hörigkeit schwirrendem Seelenohr, den Achsenton tief im Innern unsrer sternrunden Wohnstatt Zerknirschung? Denn sie bewegt sich, dennoch, im Herzsinn. Den Ton, oh, den Oh-Ton, ah, das A und das O, das Oh-diese Galgen-schon-wieder, das Ah-es-gedeiht, auf den alten Alraunenfluren gedeiht es, als schmucklos-schmückendes Beikraut, als Beikraut, als Beiwort, als Beilwort, ad- jektivisch, so gehen sie dem Menschen zuleibe, Schatten, vernimmt man, war alles Dagegen — Feiertagsnachtisch, nicht mehr, —: Frugal, kontemporan und gesetzlich geht Schinderhannes zu Werk, sozial und alibi-elbisch, und das Julchen, das Julchen: daseinsfeist rülpst, rülpst es das Fallbeil los, — call it (hott!) love. Oh quand refleuriront, oh roses, vos septembres?

ВІТУЖЕТУ[62]

 Важко-, важко-, важко- ступне на шляхах і прорубах слів. І — авжеж — одоробла поетів феми[63] бурмочуть, бубнять, шамотять і сичать, епістолюють. Проквакане з брижів долонь і пальців, над ними не занесене в книги пророка ім'я простирає слід, ставши надписом, записом, гузнописьмом, вересневою датою — днем небуття людей —: Коли, коли ж зацвітуть, коли ж, коли зацвітуть уже тут, вітужетуть, вітужету, ті вересневі троянди? в'йо — on tue[64]… То коли ж? Коли, то коли-коли ж, Ванзее,[65] цей безумний дриж — брате Засліплений, брате Згаслий[66], ти нині читаєш це, ось це: Дис- паратне —: Коли зацвіте воно, це Коли, це Звідкіль, це Куди, що і хто проживе, заживе, доживе й обживе цей тон земної осі[67], Теллура[68], в його чутливо ширяючім вусі душі, цей тон осі в глибині нашого зорекулястого дому страждання? Бо вона таки крутиться, в ритмі серця. Цей тон, о, цей о-тон, ах, це А і це О[69], це о-знову-цих-шибениць-тьма, це ах-як-воно-квітне, на споконвічних полях мандрагори[70] квітує воно, як неоздобно-оздоблене зілля, як зілля, привілля, признака, як слово сокирне, при- кметниково, ось так підходять вони до людської плоті, лиш тіні, лишаються, всякий спротив — був тільки святковим десертом, не більше, —: Скромно, в ногу з законом і часом береться за справу Ганс-живолуп[71], соціально й алібі-ельбно, і Юльхен, ах Юльхен[72]: гладка і вдоволена, знову відригує гучно, й цим приводить у рух гільйотину, — call it (гаття!) love[73]. Oh quand refleuriront, oh roses, vos septembres?[74]

HÜTTENFENSTER

 Das Auge, dunkel: als Hüttenfenster. Es sammelt, was Welt war, Welt bleibt: den Wander- Osten, die Schwebende, die Menschen-und-Juden, das Volk-vom-Gewölk, magnetisch ziehts, mit Herzfingern, an dir, Erde: du kommst, du kommst, wohnen werden wir, wohnen, etwas — ein Atem? ein Name — geht im Verwaisten umher, tänzerisch, klobig, die Engels- schwinge, schwer von Unsichtbarem, am wundgeschundenen Fuß, kopf- lastig getrimmt vom Schwarzhagel, der auch dort fiel, in Witebsk, — und sie, die ihn säten, sie schreiben ihn weg mit mimetischer Panzerfaustklaue —, geht, geht umher, sucht, sucht unten, sucht droben, fern, sucht mit dem Auge, holt Alpha Centauri herunter, Arktur, holt den Strahl hinzu, aus den Gräbern, geht zu Ghetto und Eden, pflückt das Sternbild zusammen, das er, der Mensch, zum Wohnen braucht, hier, unter Menschen, schreitet die Buchstaben ab und der Buchstaben sterblich- unsterbliche Seele, geht zu Aleph und Jud und geht weiter, baut ihn, den Davidsschild, lässt ihn aufflammen, einmal, lässt ihn erlöschen — da steht er, unsichtbar, steht bei Alpha und Aleph, bei Jud, bei den ändern, bei allen: in dir, Beth, — das ist das Haus, wo der Tisch steht mit dem Licht und dem Licht.

ВІКНО ХИЖІ

 Око, темнаве: як хижі вікно. Збирає, що було світом, лишається світом: мандрівний схід, ширяючих людей-і-юдеїв, народ-з-понад-хмар, магнетично притягує, пальцями серця, до тебе, земле: ти прийдеш, ти прийдеш, ми будемо жити, жити, щось — подих? ім'я? — в осиротілому ходить довкола, пританцьовуючи, незграбно, янголове крило, важке від незримого, біля зраненої ноги, з пере- вантаженим трюмом від чорного граду, який випав і там, у Вітебську[75], — а ті, хто посіяв його, вони стирають його міметичною лапою фауст-патрона! —, Ходить, ходить довкола, шукає, шукає внизу, шукає вгорі, далеко, шукає оком, зводить униз Альфа Центавру[76], Арктур[77], виводить промінь з могил, йде в ґетто й Едем, зриває букет сузір'я, котрого вона, людина, для прожиття потребує, тут, серед людей, викроковує літери й літер смертно- безсмертну душу, йде до алеф і йод[78], йде собі далі, будує його, щит Давида[79], велить йому спалахнути, колись, велить йому згаснути — ось він стоїть, незримий, стоїть біля альфи й алефа, біля йода, біля інших, біля усіх: у тобі, бет[80], — це дім, де накритий стіл, повний сяйва і сяйва.

DIE SILBE SCHMERZ

 Es gab sich Dir in die Hand: ein Du, todlos, an dem alles Ich zu sich kam. Es fuhren wortfreie Stimmen rings, Leerformen, alles ging in sie ein, gemischt und entmischt und wieder gemischt. Und Zahlen waren mitverwoben in das Unzählbare. Eins und Tausend und was davor und dahinter größer war als es selbst, kleiner, aus- gereift und rück- und fort- verwandelt in keimendes Niemals. Vergessenes griff nach Zu-Vergessendem, Erdteile, Herzteile schwammen, sanken und schwammen. Kolumbus, die Zeit- lose im Aug, die Mutter- Blume, mordete Masten und Segel. Alles fuhr aus, frei, entdeckerisch, blühte die Windrose ab, blätterte ab, ein Weltmeer blühte zuhauf und zutag, im Schwarzlicht der Wildsteuerstriche. In Särgen, Urnen, Kanopen erwachten die Kindlein Jaspis, Achat, Amethyst — Völker, Stämme und Sippen, ein blindes E s   s e i knüpfte sich in die schlangenköpfigen Frei- Taue —: ein Knoten (und Wider- und Gegen- und Aber- und Zwillings- und Tau- sendknoten), an dem die fastnachtsäugige Brut der Mardersterne im Abgrund buch-, buch-, buch- stabierte, stabierte.

СИЛАБА БОЛЮ

 Воно далось тобі в руки: неозначене Ти, безсмертне, всяке Я прийшло через нього до себе. Довкола плавали вільні від слів голоси, пустотілі форми, і все увіходило в них, змішано й геть розмішано й знову змішано. І числа були ввіткані в незліченне. Одиниця і тисяча й те, що стоїть перед ними і після них було більшим за нього самого, меншим, ви- зрілим, уперед і назад перетвореним у кільчасте Ніколи. Забуте сягнуло в надто-забутливе, світу частини, серця частини легко пливли, потопали й пливли. Колумб, з пізньо- цвітом в очу, квіткою для розсади, мордував свої щогли й вітрила. Все вирушало, вільно, зі спрагою відкриттів, відцвітала роза вітрів, гортала свої пелюстки, світовий океан квітував цілокупно й відверто, у чорному світлі диких стернових румбів. У трунах, урнах, канопах прокидалися немовлята яшма, агат, аметист — народи, племена й роди, незряче Х а й   б у д е долучилося до змієголових вільних канатів —: вузол (і контр- й анти- й однак- і подвійний і ти- сячний вузол), в якому масничнооке поріддя куничих зір у безодні читало, читало, читало по складах, по складах.

LA CONTRESCARPE

 Brich dir die Atemmünze heraus aus der Luft um sich und den Baum: so viel wird gefordert von dem, den die Hoffnung herauf- und herabkarrt den Herzbuckelweg — so viel an der Kehre, wo er dem Brotpfeil begegnet, der den Wein seiner Nacht trank, den Wein der Elends-, der Königs- vigilie. Kamen die Hände nicht mit, die wachten, kam nicht das tief in ihr Kelchaug gebettete Glück? Kam nicht, bewimpert, das menschlich tönende Märzohr, das Licht gab, damals, weithin? Scherte die Brieftaube aus, war ihr Ring zu entziffern? (All das Gewölk um sie her — es war lesbar.) Litt es der Schwarm? Und verstand, und flog wie sie fortblieb? Dachschiefer Helling, — auf Tauben- kiel gelegt ist, was schwimmt. Durch die Schotten blutet die Botschaft, Verjährtes geht jung über Bord:           Über Krakau           bist du gekommen, am Anhalter           Bahnhof           floß deinen Blicken ein Rauch zu,           der war schon von morgen. Unter           Paulownien           sahst du die Messer stehn, wieder,           scharf von Entfernung, Es wurde           getanzt. (Quatorze           jullets. Et plus de neuf autres).           Überzwerch, Affenvers, Schrägmaul           mimten Gelebtes. Der Herr           trat, in ein Spruchband gehüllt,           zu der Schar. Er knipste           sich ein           Souvenirchen. Der Selbst-           auslöser, das warst           du. O diese Ver- freundung. Doch wieder, da, wo du hinmusst, der eine genaue Kristall.

LA CONTRESCARPE[81]

 Викреши шеляг подиху із етеру довкола себе, викреши дерево: саме стільки вимагають від того, кого сподівання кидає вгору і вниз стрімкими схилами серця — саме стільки. на крутім віражі, де його вразила хлібна стріла, що спивала вино його ночі, вино злиденних, королівських вігілій[82]. Чи ж не прийшли з ним долоні тоді, сторожкі, чи ж не прийшло те бездонне в око келиху втоплене щастя? Чи не прийшла, облямована віями, по-людському співаюча березнева сурма, світлодайна, тоді, в далечінь? Чи не збився з дороги поштовий голуб, чи можна було розшифрувати його кільце? (Всі ці хмари навколо нього — їх можна читати.) Чи зграя цим переймалася? І чи помітила й далі собі полетіла, коли він відбився? Еллінґ[83], похилий, мов дах, — на голубине перо покладено все плавуче. Крізь перебірки кривавиться звістка, задавнене юно ширяє над бортом:           Через Краків           прибув ти, на Ангальтськім           вокзалі[84]           очам твоїм навстріч клубочився дим,           він був уже завтрашнім. Під           павлоніями           ти бачив, як оголялись ножі,           знову й знову,           гострі навіть на віддалі (Quatorze           juillets. Et plus de neuf autres[85].)           Геть покривлені, мавп'ячі, косороті           вдавали прожите. Якийсь чолов'яга           вийшов, загорнутий у транспарант           до юрби. Він клацнув           себе,           сувенірчик на пам'ять. Авто-           спуском був           ти. О, це дружнє бра- тання сердець. Але знову там, куди ти повинен прибути, лиш єдиний правдивий кристал.

Es ist alles anders

 Es ist alles anders, als du es dir denkst, als ich es mir denke, die Fahne weht noch, die kleinen Geheimnisse sind noch bei sich, s ie werfen noch Schatten, davon lebst du, leb ich, leben wir. Die Silbermünze auf deine Zunge schmilzt, sie schmeckt nach Morgen, nach Immer, ein Weg nach Russland steigt dir ins Herz, die karelische Birke hat gewartet, der Name Ossip kommt auf dich zu, du erzählst ihm, was er schon weiß, er nimmt es, er nimmt es dir ab,                                                                 mit Händen, du löst ihm den Arm von der Schulter, den rechten, den linken, du heftest die deinen an ihre Stelle, mit Händen,                                                  mit Fingern, mit Linien, — was abriß, wächst wieder zusammen — da hast du sie, da nimm sie dir, da hast du alle beide, den Namen, den Namen, die Hand, die Hand, da nimm sie dir zum Unterpfand, er nimmt auch das, und du hast wieder, was dein ist, was sein war, Windmühlen stoßen dir Luft in die Lunge, du ruderst durch die Kanäle, Lagunen und Grachten, bei Wortsinn, am Heck kein Warum, am Bug kein Wohin, ein Widderhorn                                                                  hebt dich — Tekiah! — wie ein Posaunenschall über die Nächte hinweg in den Tag,                                                              die Auguren zerfleischen einander, der Mensch hat seinen Frieden, der Gott hat den seinen, die Liebe kehrt in die Betten zurück, das Haar der Frauen wächst wieder, die nach innen gestülpte Knospe an ihrer Brust tritt wieder zutag, lebens-, herzlinienhin erwacht sie dir in der Hand, die den Lendenweg hochklomm, — wie heißt es, dein Land hinterm Berg, hinterm Jahr? ich weiß, wie es heißt. Wie das Wintermärchen, so heißt es, es heißt wie das Sommermärchen, das Dreijahreland deiner Mutter, das war es, das ists, es wandert überallhin, wie die Sprache, wirf sie weg, wirf sie weg, dann hast du sie wieder, wie ihn, den Kieselstein aus der Mährischen Senke, den dein Gedanke nach Prag trug, aufs Grab, auf die Gräber, ins Leben, längst ist er fort, wie die Briefe, wie alle Laternen, wieder musst du ihn suchen, da ist er, klein ist er, weiß, um die Ecke, da liegt er, bei Normandie-Njemen — in Böhmen, da, da, da, hinterm Haus, vor dem Haus, weiß ist er, weiß, er sagt: Heute — es gilt. Weiß ist er, weiß, ein Herzstrahl, ein Fluss, du kennst seinen Namen, die Ufer hängen voll Tag, wie der Name, du tastest ihn ab, mit der Hand: Alba.

Все інакше

 Все інакше, ніж думаєш ти, ніж думаю я, стяг іще майорить, ще існують малесенькі таємниці, вони відкидають ще тіні, якими ти живеш, я живу, ми живемо. Срібняк розтає на твоїм язиці, він має присмак світанку, всякчасності, шлях у Росію зринає у серці твоїм, карельська береза віддавна чекала, ім'я Осип[86] прилине до тебе, ти розкажеш йому те, що йому вже відоме, воно це приймає, воно                                            це знімає долонями, ти руку відділиш йому від плеча, десницю, шульгу, причепиш свої на їх місце, з долонями, пальцями,                                                  з плетивом ліній — відірване знову зростеться — ось маєш їх, ось же візьми їх, ось маєш їх двійко, ім'я та ім'я, руку та руку, візьми ж їх собі як заруку, він це візьме, й ти матимеш знов те, що твоє, що було чужим, Вітряки надувають повітря в легені твої, ти веслуєш по каналах, лагунах і ґрахтах, в сяйві слова, жодних Чому на кормі, на носі ніяких Куди, шофар[87]                                                     піднімає тебе Текіа![88] як сурм завивання крізь ночі у день,                                           авгури[89] розривають себе навзаєм, людина має собі свій мир, Господь має свій, кохання знову вертається в ложа подружні, волосся знов у жінок відростає, глибоко втоплена брунька персів її знов набухає, на лінії серця й життя оживає вона під твоєю рукою, що все вище блукала стегном, — як він зветься, твій край за горами там, за літами? Я відаю, як він зветься. Як зимова казка[90] він зветься, він зветься, як літня казка, край трьох літ моєї матусі[91], це було, це є, він усюди мандрує, як мова, відкинь же, відкинь її геть, тоді її знову здобудеш, так само, як камінь-голяк із моравської низовини[92], який твоя пам'ять принесла до Праги покласти його на могилу, на безліч могил, у життя, давно вже він зник, як листи, як усі ліхтарі, знову ти мусиш шукати його, але ось він, малесенький, білий, за рогом, ну ось він лежить біля Нормандії-Німан[93] — в Богемії, тутечки, тутечки, тут перед домом, за домом, він білий, він білий, він мовить: Нині — це важить. Білий він, білий він, промінь води протинає його, промінь серця, ріка, ти знаєш її на ім'я, береги височать, повні світлого дня, як ім'я, ти обмацуєш чіпко його, своєю рукою: Альба[94].

UND MIT DEM BUCHAUS TARUSSA

Все поэты жиды

Marina Zwetajewa Vom Sternbild des Hundes, vom Hellstem darin und der Zwerg- leuchte, die mitwebt an erdwärts gespiegelten Wegen, von Pilgerstäben, auch dort, von Südlichem, fremd und nachtfasernah wie unbestattete Worte, streunend im Bannkreis erreichter Ziele und Stelen und Wiegen. Von Wahr- und Voraus- und Vorüber-zu-dir-, von Hinaufgesagtem, das dort bereitliegt, einem der eigenen Herzsteine gleich, die man ausspie mitsamt ihrem un- verwüstlichen Uhrwerk, hinaus in Unland und Unzeit. Von solchem Ticken und Ticken inmitten der Kies-Kuben mit der auf Hyänenspur rückwärts, aufwärts vervolgbaren Ahnen- reihe Derer- vom-Namen-und-Seiner- Rundschlucht. Von einem Baum, von einem. Ja, auch von ihm. Und vom Wald um ihn her. Vom Wald Unbetreten, vom Gedanken, dem er entwuchs, als Laut und Halblaut und Ablaut und Auslaut, skythisch zusammengereimt im Takt der Verschlagenen-Schläfe, mit geatmeten Steppen- halmen geschrieben ins Herz der Stundenzäsur — in das Reich, in der Reiche weitestes, in den Großbinnenreim jenseits der Stummvölker-Zone, in dich Sprachwaage, Wortwaage, Heimat- waage Exil. Von diesem Baum, diesem Wald. Von der Brücken- quader, von der er ins Leben hinüber- prallte, flügge von Wunden, — vom Pont Mirabeau. Wo die Oka nicht mitfließt. Et quels amours! (Kyrillisches, Freunde, auch das ritt ich über die Seine, ritts übern Rhein.) Von einem Brief, von ihm. Vom Ein-Brief, vom Ost-Brief. Vom harten, winzigen Worthaufen, vom unbewaffneten Auge, das er den drei Gürtelsternen Orions — Jakobs- stab, du, abermals kommst du gegangen! — zuführt auf der Himmelskarte, die sich ihm aufschlug. Vom Tisch, wo das geschah. Von einem Wort, aus dem Haufen, an dem er, der Tisch, zur Ruderbank wurde, vom Oka-Fluß her und den Wassern. Vom Nebenwort, das ein Ruderknecht nachknirscht, ins Spätsommerohr seiner hell- hörigen Dolle: Kolchis.

З КНИГОЮ ІЗ ТАРУСИ[95]

Все поэты жиды[96]

Марина Цвєтаєва Про далеке сузір'я Великого Пса[97], про яскраву зорю[98] в нім, про білого карлика[99], що тче разом з ним в бік землі віддзеркалені тракти, про посохи пілігримів, там також, про південне, чуже й сплетене із волокон нічних, як слова непоховані, що розсипані в сферах досяжних цілей і стел, і колисок. Про правдиве, завчасне й спізніле-тяжіння-до-тебе, про мовлене у височінь, що лежить там напохваті, схоже до одного з каменів серця, виплюнутих разом з їхнім не- знищенним годинником, в антикрай, в античас. Про таке цокання й цокання серед кубів жорстви слідами гієни назад і вперед простежених шерегів предків, Тих- з-ім'ям-та-його круглястим проваллям. Про одне дерево, про єдине. Так, про нього також. І про ліс доокола. Про ліс геть незайманий, про думку, з якої він виріс, як звук і півзвук, і аблаут, і ауслаут, по-скіфськи заримований в такт скроні прибитих сюди, із подихом степових стебел записаний в серце цезури годин — в те царство, у царств щонайдальше, у велику внутрішню риму потойбіч зони німих народів, у тебе, мови ваго, слова ваго, вітчизни ваго вигнання. Про це дерево, про цей ліс. Про кам'яний парапет мосту, з якого він стрибнув у життя, окрилений ранами, — про міст Мірабо[100]. Де не плине Ока. Et quels amours![101] (Кирилицю, друзі, також верхи я мчав через Сену, мчав через Рейн.) Про одного листа, про нього. Про того листа, про листа зі Сходу. Про шкарубку, малесеньку купку слів, про неозброєне око, яким він сягає трьох зірок у поясі Оріона[102] — о посоху Якова[103], знову пускаєшся в мандри! — на карті небесній, що відкрилась йому. Про стіл, де це все відбулося. Про однісіньке слово, з тієї купки, від якого той стіл став лавкою для весляра, про річку Оку і про води. Про слово супутнє, яке процідить весляр у вухо пізнього літа своїм кочетам чуйним: Колхіда[104].

In der Luft

 In der Luft, da bleibt deine Wurzel, da in der Luft. Wo sich das Irdische ballt, erdig. Atem-und-Lehm. Groß geht der Verbannte dort oben, der Verbrannte: ein Pommer, zuhause im Maikäferlied, das mütterlich blieb, sommerlich, hell- blütig am Rand aller schroffen, winterhart-kalten Silben. Mit ihm wandern die Meridiane: an- gesogen von seinem sonnengesteuerten Schmerz, der die Länder verbrüdert nach dem Mittagsspruch einer liebenden Ferne. Aller- orten ist Hier und ist Heute, ist, von Verzweiflungen her, der Glanz, in den die Entzweiten treten mit ihren geblendeten Mündern: der Kuss, nächtlich, brennt einer Sprache den Sinn ein, zu der sie erwachen, sie —: heimgekehrt in den unheimlichen Bannstrahl, der die Verstreuten versammelt, die durch die Sternwüste Seele Geführten, die Zeltmacher droben im Raum ihrer Blicke und Schiffe, die winzigen Garben Hoffnung, darin es von Erzengelfittichen rauscht, von Verhängnis, die Brüder, die Schwestern, die zu leicht, die zu schwer, die zu leicht Befundenen mit der Weltenwaage im blut- schändrischen, im fruchtbaren Schoß, die lebenslang Fremden, spermatisch bekränzt von Gestirnen, schwer in den Untiefen lagernd, die Leiber zu Schwellen getürmt, zu Dämmen, — die Furtenwesen, darüber der Klumpfuß der Götter herüber- gestolpert kommt — um wessen Sternzeit zu spät?

В повітрі

 В повітрі, там зостається твій корінь, там, у повітрі. Де твердіє земне, по-земному, подих-і-глина. Великий іде нагорі там вигнанець, спалений: померанець, домівка його — пісенька про хруща[105], материнська, літня, сяйно- квітуча на облямівці всіх жорстких зимостійко-студених силаб. З ним мандрують меридіани: при- смоктані цупко його сонцекерованим болем, що землі єднає за полудневим словом люблячої далечини. По- всюдно є лише Тут і Сьогодні, з одчаю, той блиск, до якого заходять поділені навпіл з їх осліпленими устами: поцілунок, нічний, випалює сенс тої мови, до якої вони прокидаються, — щойно вернувшись додому в страхітливий промінь опали, що збирає розсіяних, допроваджених через зорепустелю душі, розкладаючих шатра вгорі, у просторі своїх поглядів і кораблів, маленькі сніпочки надії, з яких шелестять архангельські крильця, фатально, браття, сестри, які знайдені надто легкими, надто важкими, надто легкими на світових терезах[106] у крово- змісницькім, у всеплодючім лоні, довіку чужі, сперматично увінчані зорями, важко лежачи в темних глибинах, тілами в пороги згромаджені, в дамби, — ті мешканці бродів, понад якими кульгава нога небожителів[107] ступить пере- чепившись — на чию зіркову добу[108] запізно?

«EIN NICHTS IM ZUSTAND DES BLÜHENS»

Paul Celans Gedichtband «Die Niemandsrose»

Der Titel des vierten autorisierten Gedichtbandes Paul Celans Die Niemandsrose, der 1963 im S. Fischer Verlag erschien, scheint komplexer und vielschichtiger als die Titel seiner vorherigen Gedichtbände zu sein. Das rätselhafte Kompositum, das zuerst den Leser in eine gewisse Ratlosigkeit versetzt, ist eine Umwandlung des Epitaphs Rilkes, dessen Grab in Raron (Wallis) Celan am 31. März 1961 («Karfreitagsfahrt»)[109] besuchte. Rilke selbst hat dieses kurze Gedicht zu seinem Grabspruch bestimmt. Sein Text lautet:

Rose, oh reiner Widerspruch, Lust, Niemandes Schlaf zu sein unter soviel Lidern.[110]

Aus der Rose, die bei Rilke «Niemandes Schlaf» ist, wurde die Neuschöpfung «Niemandsrose», die zwar aus Rilkes Zeilen erwächst, im Grunde aber einen ganz anderen semantischen und symbolischen Kontext erweckt. Die Konnotationen, die hier entstehen, führen die Rose aus ihrem immanenten Schlafzustand in die Beziehung der anonymen Zugehörigkeit, in die Sphäre der negativen (apophatischen) Theologie über, wo Niemand ein Substitut des abwesenden Gottes ist, und die Rose selbst als eine mystische Rose erscheint, die im mythologischen Denken vieler Völker und insbesondere in der christlichen Tradition tief verwurzelt ist. Wenn Gott aber abwesend, ein Niemand ist, so scheint auch die Rose, die ihm gehört, kaum präsent zu sein, sie existiert nicht. Die Possessivbeziehung, die hier auf den ersten Blick so klar ausgedrückt ist, verliert dann jede Begründung. Die Rose hat keinen Geruch mehr, keine Farbe, keine festen Konturen. Sie hat nur noch einen Namen — die Rose, aber im dichterischen Sinne blüht sie. «Die Niemandsrose gehört niemandem, sie hat keine Identität, die auf Grund der Zugehörigkeit gebildet werden kann. Sie ist ein Nichts im Zustand des Blühens, und dieser Zustand hängt mit dem Schreiben zusammen»[111], — bemerkt dazu Yoko Tawada. Eines der wichtigsten Lebensorgane der Rose — wie vieler anderer Blumen — ist der Griffel (lat. pistillum), ein Wort, das im Deutschen auch die Bedeutung des antiken Schreibinstruments (griech. grapheion, lat. stilus) hat. In Celans programmatischem Gedicht «Psalm» sind diese beiden semantischen Bedeutungen aktiviert und zusammen gebunden.

Den Band Die Niemandsrose bezeichnete der Dichter in einem Gespräch mit Alfred Kelletat als ein «Intermezzo zwischen Sprachgitter und Atemwende»[112]. Diese Aussage sollte aber nicht täuschen, denn der Gedichtband ist kein Übergangs- oder Zwischenstadium, er hat ein sehr stark ausgeprägtes eigenes Profil und zeichnet sich durch mehrere innovative Züge aus. Vor allem bedeutet er einen originellen Daseinsentwurf, die Konstruierung eines eigenen Universums mit Elementen, die kein bisheriger Band mit solch dichter Intensität vorzeigen konnte. Er ist also nicht nur ein Mittel-, sondern auch ein Höhepunkt im Gesamtwerk des Dichters und vielleicht sein wichtigster Gedichtband, in dem sich alle Themen und Motive seines bisherigen Schaffens exemplarisch gekreuzt haben: jüdische Geschichte, Mythologie und Religion mit ihren mystischen Zügen und dem sehr persönlich gefärbten Leiden an der Shoah, menschliche Existenz im Weltall, Kreislauf der Evolution, ihre Irrwege und Aussichten, kulturelle Identität, Modalitäten des dichterischen Sprechens und Sprachkritik, Erotik und Liebe, Sehnsucht nach einer besseren Welt… Ein so reiches thematisches Spektrum kann man nur selten in einem Gedichtband des modernen Autors treffen.

Die Gedichte der Niemandsrose, die zwischen 1959 und 1963 entstanden sind, spiegeln in 53 Texten «den lyrischen Reflex existenziell besonders schwieriger Jahre»[113] wieder, die sich durch eine ernste Ehekrise, die widerwärtige Plagiatsinfamie Claire Golls, die ihn zutiefst erschüttert, die dadurch ausgelösten seelischen Depressionen und den ersten Klinikaufenthalt, aber auch durch den Beginn seiner langjährigen Arbeit als Lektor an der Ecole Normale Superieure, den regen Gedankenaustausch mit Nelly Sachs, die Entdeckung der russischen Poesie und die Verleihung des Büchner-Preises charakterisieren. In diese Lebensphase fällt auch die Arbeit an seinem bedeutenden Prosatext «Gespräch im Gebirg», der eine imaginäre Begegnung mit Theodor Adorno antizipiert sowie an seiner poetologisch wichtigsten Büchnerpreisrede «Meridian».

Die deutsche Celan-Forscherin Marlies Janz betrachtet die Konzeption der Niemandsrose als eine Art «Anti-Bibel», als «Revision der Heilsgeschichte»[114]. Vor allem wird hier auf das erste Buch Mose («Genesis») angespielt, in dem von der Erschaffung des Menschen die Rede ist. «Und Gott der Herr machte den Menschen aus einem Erdenkloß, und er blies ihm ein den lebendigen Odem in seine Nase. Und also ward der Mensch eine lebendige Seele» (Genesis, 2, 7). Celan geht von dieser alttestamentarischen Vorstellung aus, doch wandelt in seinem «Psalm» das Bild der Menschenschöpfung radikal um, indem er es in eine von der furchtbaren Erfahrung der Katastrophe bestimmte existentiell pessimistische Perspektive überführt, denn bei ihm heißt es: «Niemand knetet uns wieder aus Erde und Lehm, / niemand bespricht unseren Staub. / Niemand.» Das ist jedoch kein platter Atheismus im herkömmlichen Sinne des Begriffs, — der Dichter knüpft hier an die kabbalistische Tradition an und interpretiert Gott als Schöpfer, der sich von seiner Schöpfung entfernt und in seine eigene Substanz zurückkehrt (Zimzum), so dass seine Abwesenheit zum höchsten Modus seiner Präsenz wird. Als «Niemand» existiert er auch weiter, doch er bestimmt das Schicksal der Welt nicht mehr, obwohl die Menschen ihn auch weiter preisen und loben. Dieser paradoxe Zustand bildet den Hintergrund nicht nur des Celanschen Gedichts «Psalm», sondern auch den ganzen Bandes Die Niemandsrose. Bereits einleitende Verse «Es war Erde in ihnen» transformieren das Thema der Genesis bis zur Unkenntlichkeit, und das abschließende Gedicht «In der Luft» verbindet dann das Irdische mit dem Ätherischen («Atem-und-Lehm»). Der Mensch, der aus «Erde und Lehm» nach Gottes Ebenbild geschaffen wurde, gehört nicht mehr als Glückswesen zum irdischen Paradies, sondern steigt als Rauch in die Luft oder düngt mit Millionen seiner Leichen die Erde, «schwer / in den Untiefen lagernd, die Leiber / zu Schwellen getürmt, zu Dämmen», über die dann «der Klumpfuß der Götter herüber- / gestolpert kommt».

Der Band — schreibt dazu Marlies Janz — beginnt mit einem Gedicht, das […] von der Erschaffung des Menschen aus einem Erdkloß handelt, und er endet mit der Feststellung, dass nach Auschwitz Erlösung zu spät komme, ja in ihr Gegenteil sich verkehre; dass die Götter über den Leichenbergen der Vernichtungslager klumpfüßig wie Satan oder Goebbels erscheinen.»[115]

Die Niemandsrose ist somit, vielmehr als die vorigen Gedichtbände Celans, durch das Thema Shoah durchgehend geprägt, es gibt hier kaum ein einziges Gedicht, das damit — direkt oder indirekt — nicht zu tun hätte. Das geschieht im Zuge des um diese Zeit erwachten Interesses des Dichters für das Judentum, das vor dem Hintergrund der historischen Amnesie und der Wiederbelebung der antisemitischen Stimmungen im Adenauer-Deutschland zum Ausdruck kommt, die Celan höchst betrüben. Um diesen negativen Tendenzen gegenüberzustehen, entdeckt der Dichter für sich seit Mitte der fünfziger Jahre jüdische Theologie und Philosophie, erschließt jüdische Mystik, vor allem den Chassidismus und die Grundlagen der Kabbala. Er wendet sich den Schriften Martin Bubers und Gershom Scholems, den Werken Oskar Goldbergs «Die Wirklichkeit der Hebräer» und Margarete Susmans «Das Buch Hiobs und das Schicksal des jüdischen Volkes», Rudolf Ottos «Das Heilige» und Franz Rosenzweigs «Der Stern der Erlösung» zu. In den Gedichten der Niemandsrose treffen wir dann auf Bezeichnungen spezifisch jüdischer Geschichts- und Religionsbegriffe — Hawdalah, Tekiah, Kaddisch, Jiskor, Aleph, Beth, Jud (Jod). «In keinem Gedichtband Celans sind jüdische Namen und Begriffejüdische Mythologie, Mystik und Religion so präsent wie in der Niemandsrose»[116] — meint Jürgen Lehmann. Diese höchst intensive und kritische Auseinandersetzung mit dem Judentum gestaltet sich vor allem als Dialog mit zwei dichterischen Persönlichkeiten, die die Traditionen des Ostjudentums und des Westjudentums vertreten — mit Ossip Mandelstam und Nelly Sachs.

Die Niemandsrose hat eine Widmung: «Dem Andenken Ossip Mandelstamms». In der Gestalt des russischen Dichters jüdischer Herkunft, der vom stalinistischen Regime vernichtet wurde, sah Celan nicht nur einen ästhetisch und poetisch verwandten Autor, sondern auch seinen Schicksalsgenossen, mit dem er sich identifizierte. «Bruder Ossip» nennt er ihn in einem Gedichtentwurf. Mehrere Gedichte der Niemandsrose spielen mit seinem Namen, den er ganz anführt oder in Teile zerlegt, aber seine Präsenz im Gedichtband ist immer spürbar, vor allem in solchen Gedichten, wie «Eine Gauner- und Ganovenweise…», wo das mit dem Namen des russischen Dichters semantisch verwandte Wortstamm «Mandel» in mehreren Transformationen vorkommt, in «Mandorla», wo bereits im Titel eine lateinische Variante der Mandel auftaucht, oder in «Nachmittag mit Zirkus und Zitadelle», wo der russische Dichter auf einmal in einer seltsamen Vision als Person erscheint. Als erster übersetzte Celan Mandelstams Gedichte ins Deutsche und räumte diesen Übersetzungen einen nicht minderen Platz ein als seinen eigenen Gedichten. Es existieren im Werk der beiden Dichter mehrere Parallelen und Kongruenzen thematischen und formalen Charakters, die ihre Nähe bezeugen. Zu ihnen gehört vor allem das Konzept der Dichtung als Flaschenpost und Begegnung, als Unterwegssein, aber auch gemeinsame Motive wie Atem und Wort, Stein und Stern, Wasser und Nacht, Hand und Name. Zugleich hebt Celan das Jüdische in der Mandelstamschen Dichtung hervor, woran ihm besonders lag, und tritt mit dem russischen Dichter in einen Dialog, der über Zeit und Raum geführt wird.

Im Unterschied zur virtuellen Begegnung mit Ossip Man-delstam war die Begegnung mit der Literatur-Nobelpreisträgerin Nelly Sachs eine durchaus reale. Celan hat die Dichterin, die bereits seit 1940 im schwedischen Exil lebte, persönlich gekannt, beide standen im regen Briefwechsel und trafen sich einige Male in Paris und Zürich. In der Auseinandersetzung mit Nelly Sachs geht es um die Problematisierung jüdischer Glaubensvorstellungen, die angesichts der Schrekken des Holocausts fraglich geworden sind. Das charakteristische Beispiel dafür ist das Gedicht «Zürich, Zum Storchen», in dem die Dialektik des Celanschen «Gegenworts» in prägender Weise hervortritt.

Diese antinomische dichterische Gesinnung bedeutet für Celan Distanzierung von den überlieferten Vorstellungen, Normen und Klischees, Dekomposition der althergebrachten Werte, Polemik gegen konservative Denkart, auch gegen Abstumpfung der Sprache und ihre Instrumentalisierung durch totalitäre Ideologien. Die «Ästhetik der Negation» gehört zu Celans typischen Methoden des bildlichen Denkens und der Umgestaltung der Realität — durch das Negieren des Offensichtlichen kommt es zu der Aufdeckung tieferer Relationen zwischen den Objekten und Erscheinungen der realen Welt und zu ihrer schonungslosen Entlarvung. Auf diese Weise entsteht dann ein kreativer «Gegenentwurf», eine neue Wirklichkeit, deren Erschaffung die eigentliche Aufgabe jeder Kunst ist.

Celans «Gegenentwurf» ist also zugleich ein neuer Daseinsentwurf. Die Niemandsrose bietet uns eine persönliche Kosmogo-nie, mit ihrer Erde und ihrem Himmel, mit ihren Sternbildern, mit ihren Orten und Flüssen und vor allem mit ihren Namen. «Nicht Darstellung oder Interpretation der bestehenden, sondern Erschaffung einer neuen, anderen Welt in Sprache, als Sprache, ist dieser Gedichtband»[117] — meint Jürgen Lehmann. Auf diese Weise entsteht in der Niemandsrose ein bildlicher und sprachlicher Kosmos mit eigenen Dimensionen und Zusammenhängen, dessen Demiurg der Dichter allein ist.

Die Raumgestaltung dieses Kosmos beruht auf semantischen Oppositionen und Sinnparadoxien: Himmel — Erde, Licht — Dunkel, Niemand — Nichts, Mensch — Gott, oben — unten, nah — fern, weit — eng, schwer — leicht, offen — geschlossen, frei — gebunden, krumm — gerade usw. Außer solchen «absoluten» Oppositionen trifft man nicht selten auch kontextuelle Paradoxien von der Art: «Es war Erde in ihnen, und / sie gruben», «Trübung durch Helles», «Es wird stumm, es wird taub / hinter den Augen», «Es war ja ein Tümpel rings, es war der unendliche Teich», «Krük-ke du, Schwinge», «Wurzel Abrahams. Wurzel Jesse. Niemandes / Wurzel — o unser», «Der Stein trat aus dem Berge»; «Die Himmelsschlucht hinter der Stirn», «Und wir sangen die Warscho-wjanka. / Mit verschilften Lippen», «In der Luft, da bleibt deine Wurzel» u. a. Solch eine paradoxe Sicht zeigt dann die Welt nicht mehr in taktfester Harmonie, sondern in ständigen Spannungen und Brüchen, so dass sie nun als bedrohlich und unheilvoll vorkommt, was auch ihrem katastrophalen Zustand nach der Shoah entspricht.

Der Eindruck der kosmischen Dimension dieses poetischen Universums wird auch durch die Erwähnung astronomischer Begriffe verstärkt, so z. B. mehrerer Himmelskörper, die in diesem Gedichtband auftauchen.

Der Weg durch die Niemandsrose ist ein Weg unter Sternbildern — bemerkt dazu Kurt Oppens. - Sie sind durch das ganze Werk verstreut, «zusammengeflickt als Wohnung», Alpha Centauri, Hund mit Hellstern und Zwergleuchte, die drei kriegerischen Gürtelsterne Orions und Berenikes Haupthaar. Die Sternbilder aber sind zugleich die wahre Blindenschrift, an der auch der Sehende erblindet.[118]

Celans Blick auf den Weltall hat etwas von dem schwebenden Panoramablick des Schöpfers auf einer der zentralen Fresken der «Sixtinischen Kapelle» Michelangelos. Dieser Blick ist dynamisch und allumfassend, er sieht die Schöpfung nicht als etwas Erstarrtes, sondern eher als ein langsam abkühlendes Plasma. Eine ähnliche Optik verwendete der Dichter bereits in seinem längeren Gedicht «Engführung» aus dem Band Sprachgitter. In der Niemandsrose ist sie nun dominierend geworden: «Soviel Gestirne, die / man uns hinhält […] // O diese Wege, galaktisch, / o diese Stunde […] / Es ist / ich weiß es, nicht wahr, / dass wir lebten, es ging / blind nur der Atem zwischen / Dort und Nicht-da und Zuweilen, / kometenhaft schwirrte ein Aug / auf Erloschenes zu, in den Schluchten, / da, wo's verglühte, stand / zitzenprächtig die Zeit, / an der schon empor- und hinab- / und hinwegwuchs, was / ist oder war oder wird —». Es ist eindeutig ein kosmischer Blick, und solche Sichtperspektiven sind in der Niemandsrose keine Seltenheit, in den abschließenden Langgedichten («Hüttenfenster», «Es ist alles anders», «Und mit dem Buch aus Tarussa», «In der Luft») sind sie das grundsätzliche Prinzip der Bilderentfaltung.

Eine andere Facette der Raumkonstruktion in der Niemandsrose ist der Weg nach innen, der Prozess der Vertiefung, der Vergra-bung in die Erde, ein unaufhörliches «Zur-Tiefe-Gehen». Die Tiefe ist für Celan mit dem Wahren identisch, man gräbt sich zu ihm nur langsam und schmerzhaft hinunter. Das Graben bedeutet auch den Weg zu den Schleusen der Erinnerung, zum Gedächtnis an die Toten. Diese gegensätzliche Bewegung — nach oben, zu den Sternen, und nach unten, in die irdische Tiefe — bildet die senkrechte Achse des Celanschen Bandes, die sich allmählich biegt und in etwas Bogen- und Kreisförmiges verwandelt, in einen Meridian, der die wichtigsten Leitmotive, Themen, Namen und Daten seiner Dichtung verbindet.

Das Gedicht steht für Celan — wie er es in seiner Büchnerpreisrede Meridian formuliert — «im Geheimnis der Begegnung». «Das Gedicht will zu einem Anderen, es braucht dieses Andere, es braucht ein Gegenüber. Es sucht es auf, es spricht sich ihm zu.»[119] Auf der Suche nach dem Anderen mobilisiert der Dichter das reiche Arsenal der Weltkultur und tritt mit ihren Repräsentanten in einen regen Dialog. Die Niemandsrose überrascht mit der Fülle intertextueller Beziehungen, die das Konzept seiner Dichtung als Begegnung mit dem Anderen bezeugen.

Bereits frühe Titelentwürfe wurden in den Vorstufen zur Niemandsrose nicht nur mit der Widmung «Dem Andenken Ossip Mandelstamms», sondern auch mit einigen Mottos versehen. So standen dort ursprünglich die Zeilen von Hölderlin aus seinem Gedicht «Der Rhein»: «…Denn/Wie du anfingst, wirst du bleiben,/ So viel auch wirket die Not…», Mandelstams Verse aus dem Gedicht «Der erste Januar 1924»: «…Geschlechtern, fremdesten, mit Kalk in deinem Blute / das Gras zu pflücken und das Kraut der Nacht…» sowie eine Zeile aus Dantes «Divina Commedia» «…si che dal fatto il dir non sia diverso» («Daß Sache sich und Wort nicht unterscheiden», «Inferno», Canto XXXII, 12)[120]. Später hat der Dichter diese Mottos gestrichen, genauso wie jene aus Shakespeare und Robert Desnos, die die Binnengliederung des Bandes thematisch akzentuieren sollten[121]. Trotzdem bleibt die intertextuelle Dichte der Niemandsrose beeindruckend — außer Mandelstam, dessen Name hier mehrmals erscheint und dessen Silhouette Celan auf dem Vorsatzblatt des Buches anbringen wollte, tauchen hier Petrarca, Hölderlin und Heine, Marina Zwe-tajewa und Nelly Sachs auf, die er namentlich nennt, ihre Verse seinen Gedichten voranstellt oder mit ihnen polemisiert. Es finden sich dann Anspielungen auf Xenophontes, Frangois Villon, Georg Förster, Mozart, die Brüder Grimm, Rilke, Georg Heym, Sigmund Freud, Marc Chagall, Arnold Zweig, Hans Magnus Enzensberger oder explizite bzw. implizite Zitate von Catull, Büchner, Baudelaire, Verlaine, Apollinaire, Saint-John Perse. Dazu müssen noch Selbstzitate oder Anspielungen auf seine früheren Texte zugezählt werden, zu denen er in den Gedichten «Zwölf Jahre» («…dein / Haus in Paris — zur Opferstatt seiner Hände») oder«… Rauscht der Brunnen» («Später der Rosen») greift.

All diese Anspielungen und Zitate haben in Celans Gedichten eine spezifische Funktion, sie markieren seine weltanschaulichen und ästhetischen Orientierungen und beschreiben den Kontext, aus dem sich sein Identitätsbild speist. Aber, wie Bernd Witte hervorhebt, «hier von Zitaten zu reden, griffe zu kurz. Eher ließe sich schon sagen, der Text bezieht sich auf die Tradition, die viele, virtuell unendliche Menge von Texten einbegreift»[122]. Die Begegnung mit diesen Texten ist die Voraussetzung für Celans Polemiken nicht nur mit einzelnen Autoren, sondern mit ideologischen, politischen und kulturellen Richtungen, die sie repräsentieren. Diese Polemiken beziehen sich nicht auf abstrakte Erscheinungen und Kategorien, sie haben immer überaus konkrete Adressaten, die namentlich bezeichnet sind. Die Bedeutung des Namens, der schon immer eine große Rolle in der jüdischen Tradition spielte, nimmt mit der Zeit in Celans Dichtung spürbar zu. Auch in dieser Hinsicht konnte Mandelstam für ihn ein gutes Vorbild sein:

Dreimal selig, wer einen Namen einführt ins Lied! Das namensgeschmückte Lied lebt länger inmitten der anderen — Es ist kenntlich gemacht inmitten seiner Gefährten durch eine Stirnbinde, die von Bewusstlosigkeit heilt […][123] —

lesen wir in Mandelstams Gedicht «Der Hufeisenfinder», das Celan ins Deutsche übersetzte. Die «Heiligung des Namens» wird jetzt für einen Überlebenden zu seiner wichtigsten poetischen und ethischen Aufgabe, denn «die Toten — sie betteln noch, Franz», — wie er bereits in seinem Gedicht «Assisi» aus dem Band Von Schwelle zu Schwelle ermahnte. «Die Niemandsrose — schrieb schon ganz früh einer der ersten Rezensenten des Bandes Kurt Oppens — ist mit Namen gefüllt bis zum Rande, damit der Niemand wieder Jemand wird, damit sich eine neue Welt formen, der Genesungsprozess sich vollenden kann.»[124] Und das ist eigentlich die zentrale Botschaft des Celanschen Gedichtbandes Die Niemandsrose.

Zum persönlichen Weltuniversum, das Celan in seiner Dichtung konstruiert, gehören auch zahlreiche geographische, historische und religiöse Namen, von denen es in der Niemandsrose geradezu wimmelt. Das sind Ortsnamen (Paris, Czernowitz, Pontoise, Sadagora, Brest, Witebsk, Petropolis (St. Petersburg), Tarussa, Krakau, Prag, Zürich, Tübingen), Flussnamen (Seine, Rhein, Oka, Niemen), Namen von Regionen (Böhmen, Mähren, Friaul, Toscana, Normandie, Huesca, Sibirien, Kolchis) oder Namen topographischer Punkte inmitten der europäischen Städte (Anhalter Bahnhof in Berlin, La Contrescarpe und Pont Mirabeau in Paris, Hotel «Zum Storchen» in Zürich, Hölderlinturm in Tübingen). Schließlich finden sich in Celans Band auch etliche biblische (Abraham, Jakob, Jesse) oder religionsgeschichtliche Namen (Rabbi Löw). Diese unglaublich dichte Häufung von Namen verschiedener Provenienz zeigt Celan als einen überaus intellektuellen Dichter, als einen richtigen «poeta doctus», das bedeutet aber zugleich, dass sein persönlicher Kosmos immer «irdisch fixiert» ist.

Der intertextuelle Charakter der Niemandsrose äußert sich auch in der metrischen Hinsicht. Davon zeugt die Vielfalt der hier verwendeten Strophen- und Versformen, die im Laufe der Literaturgesichte ausgearbeitet worden waren. Außer den freien Rhythmen, die im Buch eindeutig dominieren, treffen wir hier Gedichtstrukturen, die an die Psalmentradition anknüpfen («Es war Erde in ihnen», «Psalm»), die altfranzösische Ballade ä la Francois Villon nachahmen («Eine Gauner- und Ganovenweise…»), den protestantischen Choral parodieren («Eis, Eden»), an romantische Muster (Eichendorff, Heine) angelehnt sind («Nachmittag mit Zirkus und Zitadelle», «Kermorvan»), die Gattung der Rilkeschen Elegie aufgreifen (besonders die umfangreichen Langgedichte) oder das Kinderlied imitieren («Selbdritt, Selbviert»), Im Vergleich zu den früheren Gedichtbänden gibt es hier auch viele Reimgedichte, die ebenfalls an eine enge Bindung mit der vorherigen literarischen Tradition denken lassen.

Der Reichtum intertextueller Beziehungen und Assoziationen soll aber jene Tatsache nicht verdecken, dass Die Niemandsrose eine ausgeprägte zyklische Struktur hat und als Einheit verstanden werden will. Die Einheit des Bandes wird durch mehrere künstlerische Mittel und poetische Modi verstärkt: durch die ständige Präsenz in allen seinen vier Teilen des Namens Ossip Man-delstams, dem er gewidmet ist, durch die enge Kohärenz seiner Themen und Motive, vor allem die Vorherrschung der Erinnerung an die Ermordeten, durch poetologische Aspekte und den dynamischen Charakter seiner Sprachkonzeption, durch stilistische Besonderheiten — syntaktische Freiheit, elliptische Konstruktionen, Enjambements und Leerstellen, häufige Inversionen, Wort-und Silbenbrüche, spezifische Zeichensetzung, die nicht selten semantische oder rhetorische Bedeutung bekommt, durch das besondere Gewicht des Einzelwortes. Viele Gedichte sind hier so angeordnet, dass sie als Weiterentwicklung des gleichen Themas, als Vervollständigung und gegenseitige Kommentare angesehen werden können. Die totale intertextuelle Strukturierung der Niemandsrose, die bereits um die Mitte des 20. Jahrhunderts vorgenommen wurde, hat ihre Zeit bei weitem überholt und die neuen Tendenzen dichterischer Entwicklung der Postmoderne entworfen. «Kein anderer Gedichtband bezieht sich so umfassend, so intensiv und so differenziert auf andere Texte. Celans Lyrik ist somit alles andere als «hermetisch», sondern extrem offen.»[125]

Petro Rychlo

«НІЩО У СТАНІ ЦВІТІННЯ»

Поетична збірка Пауля Целана «Нічийна троянда»

Назва четвертої авторизованої збірки віршів Пауля Целана Нічийна троянда, яка з'явилася в 1963 році у видавництві С. Фішера, є складнішою і багатограннішою, ніж назви його попередніх поетичних збірок. Загадковий композитум, який спершу викликає у читача певну безпорадність, є трансформацією епітафії Рільке, могилу якого в Рароні (Валліс) Целан відвідав 31 березня 1961 року («поїздка страсної п'ятниці»)[126]. Рільке сам розпорядився викарбувати цей короткий вірш як свій надгробний надпис. Його текст звучить:

Трояндо, о чиста розбіжносте, втіхо бути нічийним сном під стількома повіками.[127]

Із троянди, яка у Рільке є «нічийним сном», з'являється новотвір «нічийна троянда», яка, хоча й виростає із рядків Рільке, проте по суті викликає зовсім інший семантичний та символічний контекст. Конотації, які тут виникають, переводять троянду з її іманентного стану сну в стосунок анонімної приналежності, у сферу негативної (апофатичної) теології, де Ніхто є субститутом відсутнього Бога, а сама троянда постає як містична троянда, яка глибоко вкорінена у міфологічному мисленні багатьох народів, особливо у християнській традиції. Але якщо Бог відсутній, є Ніким, то й троянда, яка належить йому, майже неприсутня, її не існує. Відносини приналежності, які тут, на перший погляд, так яскраво виражені, втрачають будь-яке обґрунтування. Троянда більше не має запаху, не має кольору, не має чітко окреслених контурів. Вона має тільки ім'я — троянда, — проте в поетичному сенсі вона квітне. «Нічийна троянда не належить нікому, вона не має ідентичності, яка може виникнути на основі приналежності. Вона — це Ніщо у стані цвітіння, і цей стан пов'язаний з процесом письма»[128], — зауважує з цього приводу Йоко Тавада. Одним з найважливіших життєвих органів троянди — як і багатьох інших квітів — є маточка (нім. Griffel, лат. pistillum), слово, яке у німецькій мові має також значення античного інструменту для письма (грець, grapheion, лат. stilus). У програмовому вірші Целана «Псалом» ці обидва семантичні значення активовані й тісно пов'язані між собою.

Збірку Нічийна троянда поет у розмові з Альфредом Келлетатом означив як «інтермецо між Мовними ґратами й Зміною подиху»[129]. Проте це висловлювання не повинно вводити в оману, тому що збірка не є перехідною чи проміжною стадією, вона має свій власний, яскраво виражений профіль і вирізняється багатьма інноваційними рисами. Насамперед вона означає оригінальний буттєвий проект, конструювання власного універсуму з елементів, яких досі з такою інтенсивністю не демонструвала жодна інша збірка. Отож вона є не тільки осердям, але й вершиною всього творчого шляху поета і, можливо, його найважливішою поетичною книжкою, в якій взірцево схрестилися всі теми й мотиви його попередньої творчості: єврейська історія, міфологія та релігія з їх містичними рисами й дуже особисто забарвленим стражданням внаслідок Шоа, людське буття у всесвіті, колобіг еволюції, її манівці й перспективи, культурна ідентичність, модальності поетичного промовляння й мовна критика, еротика й кохання, туга за кращим світом… Такий багатий тематичний спектр нечасто можна зустріти в збірці віршів модерного автора.

Вірші Нічийної троянди, які виникали між 1959 та 1963 роками, відображають у своїх 53 поетичних текстах «ліричну рефлексію особливо важких років»[130], які характеризуються серйозною сімейною кризою, огидливою аферою Клер Ґолль зі звинуваченням поета у плагіаті, яка його надзвичайно глибоко вразила, викликаними нею душевними депресіями і першим клінічним перебуванням, але також і початком його довголітньої праці викладачем Вищої нормальної школи, жвавим обміном думками з Неллі Закс, відкриттям російської поезії та отриманням літературної премії Ґеорґа Бюхнера. На цю життєву фазу припадає також робота над його видатним прозовим текстом «Розмова в горах», який є антиципацією імажинарної зустрічі з філософом Теодором Адорно, а також над його поетологічно найважливішою промовою «Меридіан», виголошеною при отриманні Бюхнерівської премії.

Німецька дослідниця Целана Марліз Янц розглядає концепцію Нічийної троянди як своєрідну «Анти-Біблію», як «ревізію Святого Письма»[131]. Передусім тут містяться алюзії на Першу книгу Мойсея («Буття»), у якій іде мова про створення людини. «І створив Господь Бог людину з пороху земного. І дихання життя вдихнув у ніздрі її — і стала людина живою душею» (2, вірш 7). Целан виходить з цього старозавітного уявлення, проте радикально трансформує у своєму «Псаломі» картину людського творіння, переводячи її в спричинену жахливим досвідом Катастрофи екзистенційно песимістичну перспективу, позаяк в його вірші читаємо: «Ніхто нас не виліпить знову із глини земної, / ніхто не оплаче наш прах. / Ніхто.» Однак це не примітивний атеїзм у традиційному сенсі цього поняття, — поет долучається тут до кабалістичної традиції й інтерпретує Бога як Творця, який повертається зі свого творіння у свою власну субстанцію (Цімцум), так що його відсутність стає вищим модусом його присутності. В образі «Іншого» Всевишній існує й далі, проте він уже не визначає долю світу, хоча люди й продовжують уславлювати й величати його. Цей парадоксальний стан утворює тло не тільки Целанового вірша «Псалом», але й всієї поетичної збірки Нічийна троянда. Вже початкові рядки «Земля була в них» трансформують тему творіння до невпізнанності, а завершальний вірш «У повітрі» поєднує відтак земне з етерним («Подих-і-глина»). Людина, яка була створена «із глини земної» за подобою Господа, не належить більше, як щасливе створіння, до раю земного, а піднімається димом у повітря або удобрює мільйонами своїх трупів землю, «важко / лежачи в темних глибинах, тілами / в пороги згромадившись, в дамби», через які затим «кульгава нога небожителів ступить пере- / чепившись».

Збірка — зазначає з цього приводу Марліз Янц — починається віршем, у якому […] йдеться про створення людини зі шматка глини, і завершується констатацією того, що після Аушвіцу спасіння приходить запізно, ба навіть перетворюється на свою протилежність; що боги з'являються над горами трупів концентраційних таборів косолапими, як сатана чи Ґеббельс.[132]

Загалом Нічийна троянда ще більше, ніж попередні збірки Целана, позначена темою Шоа, тут майже немає жодного вірша, який — прямо чи опосередковано — не був би пов'язаний з нею. Це відбувається в руслі розбудженого інтересу поета до єврейської проблематики, який отримує своє вираження на тлі історичної амнезії та відродження антисемітських настроїв в аденауерівській Німеччині, які дуже засмучують Целана. Щоб протистояти цим негативним тенденціям, поет відкриває для себе, починаючи з середини п'ятдесятих років, єврейську теологію та філософію, єврейську містику, насамперед хасидизм та основи Кабали. Він звертається до праць Мартіна Бубера й Ґершома Шолема, творів Оскара Ґольдберґа «Дійсність гебреїв» і Марґарете Зусман «Книга Йова та доля єврейського народу», Рудольфа Отто «Сакральне» й Франца Розенцвайґа «Зірка спасіння». У поезіях збірки Нічийна троянда ми зустрічаємо відтак назви специфічно єврейських історичних та релігійних понять — гавдала, текіа, каддіш, їскор, алеф, бет, юд (йод). «У жодній іншій поетичній збірці Целана єврейські імена й поняття, єврейська міфологія, містика й релігія так широко не представлені, як у Нічийній троянді»[133], — вважає Юрґен Леман. Ця надзвичайно інтенсивна й критична полеміка з юдаїзмом втілюється насамперед як діалог з двома поетичними особистостями, які репрезентують традиції східного і західного єврейства — з Осипом Мандельштамом та Неллі Закс.

Нічийна троянда має присвяту: «Пам'яті Осипа Мандельштама». У постаті російського поета єврейського походження, який був знищений сталінським режимом, Целан бачив не тільки естетично й поетично спорідненого автора, але й свого побратима по долі, з яким він себе ідентифікував. «Братом Осипом» називає він його в ескізі одного зі своїх віршів. Чимало поезій Нічийної троянди оснащені цим іменем, яке він наводить повністю або розкладає на частини, проте його присутність у збірці завжди відчутна, насамперед у таких поезіях, як «Злодійська і шахрайська балада…», де в багатьох трансформаціях зустрічається споріднений з іменем російського поета словесний корінь «мигдаль» (нім. Mandel), у вірші „Mandorla“, де вже у заголовку зринає латинський варіант назви мигдалю, або у вірші «Полудень з цирком і цитаделлю», де російський поет несподівано постає у дивовижній візії як людська особистість. Целан був першим, хто переклав вірші Мандальштама німецькою і надавав цим перекладам не меншого значення, ніж своїм власним поезіям. У творчості обох поетів існує чимало паралелей і збігів тематичного й формального характеру, які засвідчують їхню близькість. До них належить насамперед концепт поезії як пляшкової пошти й зустрічі, як невпинне перебування в дорозі, але також і такі спільні мотиви, як подих і слово, камінь і зірка, вода і ніч, рука й ім'я. Разом з тим Целан найперше виділяє єврейський елемент мандельштамівської поезії, на чому йому особливо залежало, і вступає з російським поетом у діалог, який ведеться крізь час і простір.

На відміну від віртуальної зустрічі з Осипом Мандельштамом, зустріч з Нобелівською лауреаткою з літератури Неллі Закс була цілком реальною. Целан особисто знав поетесу (до речі, вона була Нобелівською лауреаткою з літератури), яка вже, починаючи з 1940 року, жила у шведській еміграції, обоє перебували у жвавому листуванні й кілька разів зустрічалися у Цюриху й Парижі. У полеміці з Неллі Закс йдеться про проблематизацію юдейських релігійних уявлень, які, перед лицем жахів Голокосту, стали сумнівними. Характерним прикладом цього є вірш «Цюрих, готель Під Бузьком», у якому яскраво виступає діалектика Целанового «антислова».

Ця антиномічна поетична манера означає для Целана дистанціювання від традиційних уявлень, норм і кліше, декомпозицію узвичаєних цінностей, боротьбу проти консервативного мислення, в тому числі й проти узурпації мови та її інструменталізації тоталітарними ідеологіями. «Естетика заперечення» належить до типових целанівських методів образного мислення й перевтілення дійсності — через заперечення, неґацію очевидного досягається розкриття глибших зв'язків між об'єктами та явищами реального світу, їхнє нещадне викриття. У такий спосіб відтак виникає креативний «антипроект», нова реальність, створення якої є питомим завданням будь-якого мистецтва.

Целанівський «антипроект» є водночас новим проектом буття. Нічийна троянда пропонує нам персональну космогонію, зі своєю Землею та своїм небом, зі своїми сузір'ями, зі своїми містами й річками й передовсім зі своїми іменами. «Не зображенням чи інтерпретацією існуючого, а створенням нового, іншого світу в мові, світу як мови, є ця збірка віршів»[134], — наголошує Юрґен Леман. У такий спосіб у Нічийній троянді виникає образний і мовний космос зі власними вимірами й зв'язками, деміургом якого є сам поет.

Просторове втілення цього космосу засноване на семантичних опозиціях та смислових парадоксах: небо — земля, світло — темрява, Ніхто — Ніщо, людина — Бог, вгорі — внизу, близький — далекий, широкий — вузький, важкий — легкий, відкритий — замкнутий, вільний — зв'язаний, криве — пряме і т. д. Крім таких «абсолютних» опозицій нерідко зустрічаються також контекстуальні парадокси типу: «Земля була в них, а вони / копали», «Потьмарення через сяйво», «Стає німотно, стає нечутно / поза бар'єром очей», «Це була / мовби якась калюжа. Це був безмежний став», «Милиця ти і крило», «Корінь Авраама, корінь Єссея. Нічийний / корінь — о / наш», «Полишив скелю камінь», «Безодня небес за чолом», «Ми також співали там Варшав'янку. / Зімкнутими устами», «В повітрі, там зостається твій корінь» та ін. Таке парадоксальне бачення показує світ вже не в строгій гармонії, а в постійних напруженнях і розривах, так що вони видаються нам загрозливими й згубними, що також цілком відповідає їхньому катастрофічному станові після Шоа.

Враження космічних масштабів цього поетичного універсуму підсилюється також введенням астрономічних понять, так, наприклад, багатьох небесних тіл, які зринають у цій поетичній книзі.

Шлях через Нічийну троянду є шляхом під сузір'ями, — зауважує з цього приводу Курт Оппенс. — Вони розсіяні по цілій збірці, «златані докупи яко житло», Альфа Центавра, сузір'я Великого Пса з яскравою зіркою й білими карликами, три войовничі зірки поясу Оріона й коса Береніки. Однак ці сузір'я є водночас справжнім письмом для сліпих, від якого і зрячий осліпне.[135]

Целанівський погляд на всесвіт має щось від ширяючого панорамного погляду Творця на одній з центральних фресок «Сікстинської капели» Мікеланджело. Цей погляд є динамічним і всеосяжним, він бачить творіння не як щось застигле, а як повільно застигаючу плазму. Подібну оптику поет використовував уже у своєму великому за обсягом вірші «Стретта» зі збірки Мовні ґрати. У Нічийній троянді цей принцип став домінуючим: «Стільки сузір'їв, які / відкриваються нам. О ці шляхи, галактичні, / о ця година […] Це неправда, я знаю, / нібито ми існували на світі, то тільки / подих сліпо снував поміж / Там і He-тут і Лиш-часом, / кометою око хурчало / до згаслого, у безоднях, / там, де віджевріло все, там постала / розкішна, як грудь материнська, епоха, / від якої усе відросло — / вгору, вниз, і убік, все, / що є, було або буде —». Це однозначно космічний погляд, і такі зорові перспективи у Нічийній троянді не рідкість, у завершальних довгих віршах («Вікно хижі», «Все інакше», «І з книгою з Таруси», «У повітрі») вони є основоположним принципом образного розгортання.

Іншою гранню просторової конструкції в Нічийній троянді є шлях всередину, процес заглиблення, закопування в землю, безперервний «шлях-до-глибин». Глибина ідентична для Целана з правдивим, туди докопуються повільно й болісно. Копання означає також шлях до шлюзів спогадів, до пам'яті про мертвих. Цей суперечливий рух — вгору, до зірок, і вниз, у земну глибину — утворює вертикальну вісь Целанової збірки, яка поступово вигинається, перетворюється на щось аркодужне й колоподібне, на меридіан, який поєднує найважливіші лейтмотиви, теми, імена й дати його поезії.

Вірш для Целана знаходиться — як він це формулює у своїй Бюхнерівській промові Меридіан — у «таємниці зустрічі». «Вірш прагне до Іншого, він потребує цього Іншого, він потребує співбесідника. Він шукає його, він віддається йому»[136]. У пошуках Іншого поет мобілізує багатющий арсенал світової культури й вступає з його репрезентантами у жвавий діалог — Нічийна троянда буквально переповнена інтертекстуальними зв'язками, які засвідчують концепцію його поезії як зустрічі з Іншим.

Вже ранні проекти назви збірки на підготовчих стадіях Нічийної троянди були оснащені не тільки посвятою «Пам'яті Осипа Мандельштама», але й кількома іншими епіграфами. Так, там первинно стояли Гельдерлінові рядки з його гімну «Рейн»: «…Бо / Де ти почнеш, там і лишишся, / Якби скрута не гнула тебе…», Мандельштамове мотто з вірша «Перше січня 1924» «…И с известью в крови, для племени чужого / Ночные травы собирать», а також рядок із «Божественної комедії» Данте Аліґ'єрі „…si che dal fatto il dir non sia diverso“ («Щоби діла від слів не відрізнялись», «Пекло», пісня XXXII, 12)[137]. Пізніше поет вилучив ці епіграфи, так само, як і епіграфи з Шекспіра й Робера Десноса, які повинні були тематично акцентувати внутрішній поділ збірки[138]. Однак і без них інтертекстуальна щільність Нічийної троянди вражаюча — окрім Мандельштама, чиє ім'я тут з'являється доволі часто й чий силует Целан спершу мав намір розмістити на форзаці книги, тут зринають Петрарка, Гельдерлін і Гайне, Марина Цвєтаєва і Неллі Закс, яких він називає поіменно, обирає рядки їхніх поезій епіграфами або полемізує з ними. Тут можна знайти алюзії на Ксенофонта, Франсуа Війона, Ґеорґа Форстера, Моцарта, братів Грім, Рільке, Ґеорґа Гайма, Зиґмунда Фройда, Марка Шаґалла, Арнольда Цвайґа, Ганса Маґнуса Енценсберґера або експліцитні чи імпліцитні цитати з Катулла, Бюхнера, Бодлера, Верлена, Аполлінера, Сен-Жона Перса. Сюди слід ще долучити автоцитати або алюзії на свої власні ранні тексти, до яких він звертається у поезіях «Дванадцять років» («…твій / дім у Парижі — / жертовником твоїх долонь») або «…Криниця шумить» («Пізніше / троянд»).

Всі ці алюзії й цитати мають у віршах Целана специфічну функцію, вони маркують його світоглядні та естетичні орієнтації та окреслюють той контекст, з якого постає образ його ідентичності. Але, як підкреслює Бернд Вітте, «говорити про цитати тут не випадає. Радше годилося б сказати, що текст співвідноситься з традицією, яка включає в себе безліч, віртуально безмежну кількість текстів»[139]. Зустріч з цими текстами є передумовою Целанової полеміки не тільки з окремими авторами, але й з ідеологічними, політичними й культурними напрямами, які вони репрезентують. Ця полеміка стосується не абстрактних явищ і категорій, вона має цілком конкретних адресатів, які названі поіменно. Значення імені, яке завжди відігравало велику роль у єврейській традиції, в Целановій поезії з часом помітно зростає. В цьому сенсі Мандельштам також міг бути для нього добрим орієнтиром:

Трижды блажен, кто введет в песнь имя; Украшенная названьем песнь Дольше живет среди других — Она отмечена среди подруг повязкой на лбу, Исцеляющей от беспамятства […][140] —

читаємо у вірші Мандельштама «Нашедший подкову». «Освячення імені» стає тут для уцілілого від Голокосту його найважливішим поетичним та етичним завданням, тому що «мертві ще жебракують, Франциск», — як заклинав він вже у вірші «Франциск Ассізький» з поетичної збірки Від порога до порога. «Збірка Нічийна троянда — відзначав уже доволі рано один з перших рецензентів книги Курт Оппенс — до краю переповнена іменами для того, щоб Ніхто став Кимсь, щоб міг сформуватися новий світ, щоб звершився процес оздоровлення суспільства»[141]. Власне кажучи, це і є центральне послання поетичної книги Целана Нічийна троянда.

До особистого світового універсуму, який Целан конструює у своїй поетичній збірці Нічийна троянда, належить також велика кількість географічних, історичних та релігійних понять. Це назви населених пунктів (Париж, Чернівці, Понтуаз, Садаґора, Брест, Вітебськ, Петрополіс (Санкт-Петербурґ), Таруса, Краків, Прага, Цюріх, Тюбінґен), назви річок (Сена, Рейн, Ока, Німан), назви земель та регіонів (Богемія, Моравія, Фріулі, Тоскана, Нормандія, Уеска, Сибір, Колхіда) або назви топографічних пунктів всередині європейських міст (Ангальтський вокзал у Берліні, площа Контрескарп і міст Мірабо в Парижі, готель «Під Бузьком» у Цюриху, Гельдерлінова вежа в Тюбінґені). Нарешті у Целановій збірці зустрічаються також біблійні (Авраам, Єссей, Яків) або релігійно-історичні імена (рабі Льов). Це неймовірно щільне нагромадження імен різного походження показує нам Целана як поета-інтелектуала („poeta doctus“), але водночас це означає, що його персональний космос завжди «по-земному фіксований».

Інтертекстуальний характер Нічийної троянди виражається також у метричному відношенні. Про це свідчить розмаїття вживаних тут строфічних і віршованих форм, які були вироблені в ході літературної еволюції. Окрім вільних віршів, які в книзі безперечно домінують, ми зустрічаємо тут віршовані структури, що долучаються до традиції псалмів («Земля була в них», «Псалом»), наслідують старофранцузьку баладу Франсуа Війона («Злодійська і шахрайська балада…»), пародіюють протестантський хорал («Лід, Едем»), спираються на романтичні взірці Йозефа Айхендорфа чи Генріха Гайне («Полудень з цирком і цитаделлю», «Керморван»), підхоплюють елегію Рільке (особливо великі за обсягом завершальні вірші). В порівнянні з більш ранніми збірками тут є чимало строфічних римованих віршів, які так само змушують думати про тісний зв'язок з попередньою літературною традицією.

Багатство інтертекстуальних зв'язків і асоціацій не повинно, однак, затінювати той факт, що Нічийна троянда має яскраво виражену циклічну структуру і повинна розглядатися як єдність. Ця єдність збірки підтримується також багатьма художніми й поетичними засобами: постійною присутністю у всіх своїх чотирьох частинах імені Осипа Мандельштама, якому вона присвячена, тісною когерентністю своїх тем і мотивів, надто превалюванням пам'яті про загиблих, поетологічним аспектами й динамічним характером своєї мовної концепції, стилістичними особливостями — відчутною синтаксичною свободою, еліптичними конструкціями, анжамбеманами й «недовизначеними місцями», частими інверсіями, розривами слів і складів, специфічною пунктуацією, якій нерідко надається семантичного чи риторичного значення, особливою питомою вагою окремого слова. Чимало віршів розташовані таким чином, що вони можуть розглядатися як подальший розвиток однієї теми, як її доповнення чи взаємний коментар. Тотальне інтертекстуальне структурування Нічийної троянди, яке було здійснене ще в середині 20 століття, набагато випередило свій час і окреслило нові тенденції поетичного розвитку в руслі постмодернізму. «Жодна інша поетична книга не посилається так всеосяжно, так інтенсивно й диференційовано на інші тексти. Лірика Целана, таким чином, аж ніяк не є «герметичною», а екстремально відкритою»[142].

Петро Рихло

* * *

PAUL CELAN

DIE NIEMANDSROSE

Gedichte

Herausgegeben, ins Ukrainische übersetzt, mit Nachwort und Glossar von Petro Rychlo

Czernowitz

Knyhy — XXI

2015

ПАУЛЬ ЦЕЛАН

НІЧИЙНА ТРОЯНДА

Поезії

Упорядкування, переклад з німецької, післямова та глосарій Петра Рихла

Чернівці

Книги — XXI

2015

ББК 84(4HIM)

U 34

Пауль Целан

Нічийна троянда. Поезії / Упорядкування, переклад з німецької, післямова та глосарій Петра Рихла (нім. та укр. мовами). — Чернівці: Книги — XXI, 2015. — 200 с.

ISBN 978-617-614-099-3

Видання здійснене за фінансової підтримки

Представництва Австрійської служби академічного обміну, м. Львів

Перекладено за виданням: Paul Celan. Die Niemandsrose. Gedichte. — Frankfurt am Main: S. Fischer Verlag, 1963.

В оформленні книги використано картину Гельґи фон Льовеніх «Нічийна троянда» до однойменної збірки поезій Пауля Целана (акварель з пігментними фарбами на французькому папері ручного виготовлення типу торшон, 30 х 21 см, 2015).

Bei der Ausstattung des Buches wurde das Bild von Helga von Loewenich «Die Niemandsrose» zu Paul Celans gleichnamigem Gedichtband (Aquarell mit Farbpigmenten auf handgeschöpften französischem Torchonpapier, 30 x 21 cm, 2015) verwendet.

Die Niemandsrose (1963)

© S. Fischer Verlag, Frankfurt am Main 1963.

© Петро Рихло, упорядкування, переклад, післямова, глосарій, 2015.

© Видавництво «Книги — XXI», Чернівці, 2015

Inhalt

Зміст

І

Es war Erde in ihnen …12

Земля була в них …13

Das Wort vom Zur-Tiefe-Gehen …14

Це слово про шлях-до-глибин …15

Bei Wein und Verlorenheit …16

З вином і самотністю …17

Zürich, Zum Storchen …18

Цюрих, готель «Під бузьком» …19

Selbdritt, selbviert …20

Трійця, четвериця …21

Soviel Gestirne …22

Стільки сузір'їв …23

Dein Hinübersein …24

Твоє заглиблення …25

Zu beiden Händen …26

Обіруч мене …27

Zwölf Jahre …28

Дванадцять років …29

Mit allen Gedanken …30

З усіма своїми думками …31

Die Schleuse …32

Шлюз …33

Stumme Herbstgerüche …34

Безмовні запахи осені …35

Eis, Eden …36

Лід, Едем …37

Psalm …38

Псалом …39

Tübingen, Jänner 40

Тюбінґен, січень …41

Chymisch …42

Алхімічне …43

Eine Gauner- und Ganovenweise …46

Шахрайська і злодійська балада …47

II

Flimmerbaum …52

Мерехтливий стовбур …53

Erratisch …56

Ератичне …57

Einiges Handähnliche …58

Щось долонеподібне …59

…rauscht der Brunnen …60

…шумить джерело …61

Es ist nicht mehr …62

То вже не та …63

Radix, Matrix …64

Radix, Matrix …65

Schwarzerde …68

Чорноземе …69

Einem, der vor der Tür stand …70

Тому, хто стояв за дверима …71

Mandorla …72

Mandorla …73

An niemand geschmiegt …74

До нікого щокою …75

Zweihäusig, Ewiger …76

Дводомний, Вічний …77

Sibirisch …78

Сибірське …79

Benedicta …80

Benedicta …81

Á la pointe acérée …82

Á la pointe acérée …83

III

Die hellen Steine …88

Сяйне каміння …89

Anabasis …90

Анабазис …91

Ein Wurfholz …92

Бумеранг …93

Hawdalah …94

Гавдала …95

Le Menhir …96

Le Menhir …97

Nachmittag mit Zirkus und Zitadelle …98

Полудень з цирком і цитаделлю …99

Bei Tag …100

Удень …101

Kermorvan …102

Керморван …103

Ich habe Bambus geschnitten …104

Я різав бамбук …105

Kolon …106

Колон …107

IV

Was geschah? …110

Що відбулось? …111

In eins …112

Воєдино …113

Hinausgekrönt …114

Вивінчаний …115

Wohin mir das Wort …118

Куди кануло слово …119

Les Globes …120

Les Globes …121

Huhediblu …122

Вітужету …123

Hüttenfenster …128

Вікно хижі …129

Die Silbe Schmerz …132

Силаба болю …133

La Contrescarpe …136

La Contrescarpe …137

Es ist alles anders …140

Все інакше …141

Und mit dem Buch aus Tarussa …146

З книгою із Таруcи …147

In der Luft …152

В повітрі …153

Nachwort …157

Післямова …169

Глосарій …181 

ПАУЛЬ ЦЕЛАН

НІЧИЙНА ТРОЯНДА

Поезії

Упорядкування, переклад з німецької, післямова та глосарій Петра Рихла

Підписано до друку 09.06.2015. Формат 60x84 1/32. Умов.-друк. арк. 9,49. Обл.-вид. арк. 9,95.

Видавництво «Книги — XXI»

Україна, 58000, м. Чернівці, а/с 418.

Тел./факс: +380 (372) 586021, моб. +380 (50) 9183202

e-mail: booksxxi@gmail.com www.books-xxi.com.ua

Свідоцтво про державну реєстрацію ДК № 1839 від 10.06.2004 р.

Віддруковано з готових діапозитивів в ПП “Ельдорадо”

(свід. Серія АА № 525106 від 06.01.1998 р.)

м. Кам’янець-Подільський, вул. Кн. Коріатовичів, 9

тел. 0 38 494 22 50, drukruta@ukr.net

Замовлення № 334.

Примітки верстальника електронної версії

 Тексти з суперобкладинки

Was seine Gedichte so schwierig macht, ist die Tatsache, dass sie nicht hermetisch sind — das jedes Wort, jedes Bild, jeder Rhythmus, jeder Hiatus, jedes Schweigen in ihnen bedeutsam ist. Alles, was verschlossen aussieht, hat seinen Schlüssel, wenn wir ihn nur finden können.

Um getreu zu sein, muss deshalb eine Celan-Übersetzung so schwierig — und so dunkel? — sein wie das Original.

Michael Hamburger

Те, що робить його вірші такими важкими, полягає в одному — вони не є герметичними, в них кожне слово, кожен образ, кожен ритм, кожне зіяння, кожне мовчання є значущими. Все, що виглядає замкнутим, має свій ключ — от якби ми тільки зуміли віднайти його. Щоб бути вірним, переклад Целанового вірша повинен бути таким же важким — і темним? — як і сам оригінал.

Міхаель Гамбургер

* * *

«Die Niemandsrose» ist […] eine Suche nach dem absoluten Buch, das zugleich das absolute Unbuch wäre. In diesem Sinne hat Celan „Mallarme konsequent zu Ende“ gedacht, wie er im „Meridian“ fordert. Mit seinem Text mutet er dem Leser zu, sich selbst auf den Weg zu machen, eigene Schritte zu tun. Seine Gedichte sind nicht zum Nachsprechen gemacht — eine Rekonstruktion ihrer Inhalte griffe zu kurz —, sondern zum Neusprechen. Sie wollen den Leser auf den Weg bringen.

Bernd Witte

«Нічийна троянда» є […] пошуком абсолютної поетичної книги, яка водночас мала б бути абсолютною архікнигою. У цьому сенсі Целан «послідовно додумав до кінця Малларме», як він того вимагає у своїй промові «Меридіан». Своїм текстом він спонукає читача самому відправитися в дорогу, робити власні кроки. Його вірші написані не для того, щоб їх за ним повторювати — реконструкції їхнього змісту недостатньо —, а для того, щоб навчити нас нової мови. Вони прагнуть вивести читача на цей шлях.

Бернд Вітте

* * *

Celans Gedichte sind Übersetzungen:

Sie übersetzen die Sprache der anderen in seine eigene Sprache, vielleicht auch: in seine eigene Fremdheit. Seine Gedichte sind Lesearten der Welt — und das ist in einem kreatürlichen Vorgang des Schreibens.

Sie übersetzen die schnelle, falsche Vertrautheit der deutschen Sprache (die ja für ihn auch die Sprache der Mörder gewesen ist) in die Fremdheit des Gedichts, in eine Sprache, in der und von der her Atem möglich ist.

Klaus Voswinckel

Вірші Целана — це переклади.

Вони перекладають мову інших на свою власну мову, можливо, навіть на свою власну чужість. Його поезії є способами прочитання світу — і все це в креатурному процесі писання. Вони перекладають скору, фальшиву інтимність німецької мови (яка водночас є для нього мовою убивць) на чужість вірша, на мову, в якій і з віддалі якої можливий подих.

Клаус Фосвінкель