«Я стверджую — вони не відають, що кажуть».

Ви мусите їх бачити такими як є, не гарними і не великими, «Неправда», — заперечує мій сусід.

Але я слухаю уважно й ревно. Якщо вони якусь мугичуть пісню, я пильную, аби не втратити її мелодії, «як ото гублять свої кульки, діти».

Ти, прочитавши це, остерігайся будь-якого присуду.

Лиш думай, десь живе людей чимало, що мають звуків не більше, ніж дрібняків із бронзи, якими сплачують свою убогість.

Це війна! Нема нічого жорстокішого, аніж війна узимку!

Я геть забрьоханий (у нас не ходять ні хідниками, ні вулицею), але яка ж то радість прийти сюди й пораювати!

Місто завжди яскраве. У кінотеатрі хлопчиська беруть на кпини «Даму з камеліями».

А ми запитуємо уже тих, хто проходить містом, щоб далі йти, чи вони плугом шукають діаманти.

Нас навчають великому терпінню, обачности — і що ми можемо померти.

Померти, заскочені зненацька підступними променями, наглою смертю.

«Я — у „Сплячій Красуні“!», глузуєш ти, примушуючи нас сміятись.

«Я знав усі пісні птахів»

«Зло — це як діти, на землі мусять його мати». Ти кажеш це спокійно, твої очі милуються надвечір'ям.

Завдяки цій порі, яка псує усе, чи мав ти все ж такий великий клопіт, що я не бачу геть нічого з твого страждання, що твій спокій є сливе злий —

і та вода, що падає між нами, паде між нами, наче у діру?

Це не ніч, а місяць. Небо лагідне, немов горнятко з молоком, всміхнутись змушує тебе, старий коханцю.

І ти мені про них розповідаєш. Вони оздоблюють твій дух, оздоблюють твій дім, наше життя оздоблюють.

Друже мій, їх забагато, і всі нещасні: батько, мати, діти, дружина.

Одначе твій сон спокійний,

а я щось загнався в химери.

Життя цілком звойоване, вже можна повертатися додому.

«Хліба довкола ярі, а рівнина неозора». Упевнені, що вже навіки щасливі будемо і безтурботні.

«Моя рівнина неозора, і я впиваюся тут забуттям».

Сон прийде уночі, коли я спатиму в теплому ліжку!..

«На моїх очах сльози, а сонце танцює».

Ми спочиваємо з червоними янголами, які нам показують пустелю без крихітних і млявих скорботних пробуджень. Ми спочиваємо. Одне крило нас знесилює, втеча, наші колеса старіші за пір'я розвіяне, втрачене, щоб обстежувати цвинтарі неквапливости, єдине ласолюбство.

Саме на паризькому тротуарі, на безлюдній вулиці, я її зустрічаю. Безбарвне небо мені дарує відчуття великої фізичної свободи. Я не бачу обличчя жінки, яке набуло кольору часу, але дуже втішаюся, не відриваючи свого погляду від місця, де воно є. Насправді мені здається, що воно проходить через чотири пори року. На припочатку тривалої часинки жінка повільно розв'язувала різнобарвний вузол стрічок, який у неї на грудях і животі. Тоді з'являлося її обличчя, воно було біле і наче вирізьблене з мармуру.

Ще зовсім юним, я розкривав свої обійми невинності. То було лише биття крил у небі моєї вічности, лише калатання закоханого серця, що билося в завойованих грудях. Я вже не міг упасти.

Той, хто жадає кохання. Насправді світло мене засліплює.

Я його зберігаю в собі саме стільки, щоб дивитися вночі, всю ніч, всі ночі. Всі діви різні. Я мрію завжди про одну незайману діву.

У школі вона сидить на шкільній лаві переді мною, у чорному фартушку. Коли обертається, щоб запитати мене про вирішення якоїсь задачки, невинність її очей мене так бентежить, що зжалившись наді мною, вона обвиває мою шию руками.

Інколи вона мене покидає. Сідає в човен. Одне біля одного ми почуваємося майже чужими, але її юність така велика, що її поцілунок аж ніяк не заскочує мене зненацька.

Або ж, коли вона хвора, саме її руку я тримаю у своїх руках, аж доки вона помирає, аж доки я просинаюся.

Що швидше я біжу на побачення, то більше відчуваю острах, що в мене забракне часу прибути, перш ніж інші думки викрадуть мене у мене самого.

Одного разу світ дійде свого краю, і ми не дізнаємося всього про наше кохання. Вона знайшла мої губи повільними і лагідними порухами голови. Я собі подумав, саме цю ніч я буду з нею до ранку.

І це завжди те саме бажання, та сама молодість, ті самі чисті очі, той самий щиросердий порух її рук, що обвивають мою шию, ті самі пестощі, те саме освідчення.

Але це зовсім не та сама жінка.

Карти сказали, що я зустріну її в житті, але не впізнаю.

Той, хто жадає кохання.

Я ніколи не мав цієї впевнености, цього песимізму, які злютовують усе найкраще між нами. Був час, коли мої друзі кепкували з мене. Я не почувався хазяїном своїх слів. Якась байдужість. Я ніколи до пуття не знав, що хотів сказати, але найчастіше було так, що я не мав чого сказати. Потреба говорити і бажання не бути почутим. Моє життя висіло на волосинці.

Був час, коли мені здавалося, що я нічого не тямлю. Мої стосунки тримались на доброму слові.

Усі мої бажання породжені моїми мріями. І я засвідчив своє кохання словами. Якій творчій фантазії я все ж довірився, в якому стражденному і чарівному світі моя уява мене ув'язнила? Я певен, що був коханий, у наймістичнішому із володінь — своєму. Мова мого кохання не належить мові людській, моє людське тіло не торкається плоті мого кохання. Моя закохана уява завжди була досить сталою і піднесеною, щоб ніхто не наважився переконати мене в переступі.

Жорстокість починається, а промітна ніжність кінчається. Магніт крил бере добре затулені обличчя, полум'я землі втікає крізь надра, а жасмин рук розтулюється до зірки.

Усе небо заціпеніло, небо, яке закінчується, вже не наше. Забуття, ліпше ніж вечір, його стирає. Позбавлений крови і відблисків, ритм скронь і колон триває.

Лінії рук, немов гілки у вихорі вітру. Рампа зимових місяців, блідавий день безсоння, проте в кімнатах, таємничіших від мороку, гірлянда тіла довкола свого сяйва.

Повертатися до міста оксамитів і порцеляни, вікна будуть вазами, де квіти, які покинули землю, показуватимуть світло таким, яким воно є.

Побачити тишу, поцілувати її в губи, і дахи міста будуть з чудовими журливими птахами зі знеможеними крильми.

Любити більше тільки ніжність і рахманність у гіпсовому оці, на перламутровому чолі, у відсутньому погляді, у жвавому обличчі, в руках, що, не тримаючись, зберігають усе на своїх вагах, найсправедливіших у світі, сталих, завжди точних.

Серце людини вже не червонітиме, воно уже не заблукає, я повертаюсь від самого себе, з часів прадавніх.

Наприкінці тривалої мандрівки я завжди бачу цей коридор, цього крота, цю теплу тінь, якій морська піна прописує чисті струмені повітря, як усім малим дітям, я завжди бачу кімнату, куди я приходив розділити з тобою хліб наших бажань, я завжди бачу твою блідаву голизну, яка вранці утворює тіло з погаслими зірками. Я знаю, що незабаром я ще заплющу очі, щоб знову відшукати умовні барви і форми, які дозволяють мені підійти до тебе впритул. Коли я знову їх розплющу, то для того, щоб знайти в кутку кімнати зламану парасолю, що править за держак заступа, яка мене змушує боятися гожої днини, сонця, життя, оскільки я тебе вже не кохаю серед білого дня, оскільки я шкодую за часом, відколи вирушив на твої пошуки, і за часом, коли був сліпий і німий перед незбагненним усесвітом і незрозумілою системою взаєморозуміння, яку ти мені пропонувала.

Чи недостатньо ти відповіла за цю душевну простоту, що змушувала мене завжди обертати твої бажання супроти тебе?

Хіба не ти примусила мене думати? Тепер я вже не приходжу, щоб тебе бачити, аби почуватися певнішим у великій таїні, яка ще творить безглуздя мого життя, що триває, безглуздя ночі, що триває.

Коли я прибуваю, всі човни звідти відпливають, гроза відступає перед ними. Злива звільняє тьмяні квіти, їхнє сяйво знову відновлюється і знову б'є об вовняні мури. Я знаю, ти ніколи не впевнена ні в чому, але уявити брехню, уявити якусь помилку є настільки понад наші сили. Минуло стільки часу, що кляті двері не піддавалися, стільки часу, що монотонність надії живила тугу, стільки часу, що твої усмішки обернулися на сльози.

Ми не дозволили ввійти глядачам, оскільки не було вистави. Пригадуєш ту самотність, порожня сцена, без декорацій, без акторів, без музикантів. Про таке кажуть: театр світу, всесвітня сцена, і ми обоє, ми вже не відаємо, що це таке. Ми обоє, я наполягаю на цих словах, оскільки під час цих тривалих мандрівок, що нас роз'єднують, я це знаю тепер, ми були насправді разом, ми були насправді, ми були, ми. Ні ти, ні я не знаємо, як доточити час, коли ми були порізно, до того часу, коли ми були разом, ні ти, ні я не знаємо, як його вилучити.

Кожний — це пітьма, але в пітьмі її ми забуваємо.

Жанові Арпу

В цих володіннях сплутаних, де навіть сльози були як дзеркальця брудні, у цьому краї вічному, який змішав країни майбутні, у цім краю, де сонце струшує свою золу.

Вертикальна пустеля, шкляр рив землю, гробар хотів повіситись, і в чаду моєї голови стверджувалось забуття. То був час між псом і вовком, між кіптявою і смолою. Миле запаморочення. Перед тим як зникнути, небо недоречно скривилося. Я жив тихенько, спокійно, в теплі, бо вклав свою коштовну лють денну в жорстокі груди своїх переможених ворогів.

Цього ранку я мандрую, саме цього ранку я всміхаюся жінкам і дітям, коли я працюю. Наголошено на скандалі.

І часто я п'ю біле вино, а інколи їм круасани.

Я відступав повільно. Я ставав бездіяльним, непродуктивним; я ставав недоступним, невидимим. Ще одна ніч, мене ледь вихопили з темряви; потім склеп, увесь оздоблений корінням, лискучими тваринами, кістками. Ніхто у цьому не сумнівався, ніхто туди зі мною не пішов.

Смерть приходить самотня і йде самотня, а той, хто любив життя, залишився сам.

Це містерія чистого повітря, повітря хліба. Це містерія урагану, урагану бідного. У бідних оселях люблять тишу. Люблять також тишу. Але діти репетують, жінки плачуть, чоловіки кричать, музика — жахлива. Хотілося б зібрати жниво, щоб присоромити зірки. Який чорний безлад, яке гниляччя, яке лихо! Киньмо ці пелюшки у потік, викиньмо наших жінок на вулицю, викиньмо наш хліб у смітник, киньмося у вогонь! Киньмося у вогонь!

На глибині серця, на глибині нашого серця чудовий день, чудовий день твоїх очей триває. Поля, літо, ліси, ріка. Лише ріка незрушність вершин оживляє. Наша любов — то жага життя і зневага смерти. Із непевного і стражденного вічне полум'я постає. В очах твоїх лише день без руху і без смеркання, день на землі світліший, ніж на відкритому ґрунті смертні троянди в полуденних струмках.

Хліб потрібніший ніж поезія. Але любов у повному сенсі людського слова, любов-жага не є кориснішою за поезію.

Поет — це той, хто надихає більше, ніж той, хто є натхненний.

Споглядач і вірні дзеркала. Це не обов'язково закохані, які написали найпрекрасніші вірші про кохання, а коли це закохані, вони цьому не віддавали свого відповідального (осудного) кохання. Тим часом відблиск усіх цих сказаних, вигаданих слів для них є невитравний. І їм треба витримати цей відблиск і залишатися безкінечно абсолютно вільними, відсвічувати і бачити чесноту вічности. Бачити — отже, отримувати, відсвічувати — отже, змусити бачити.

Роль поета зводиться до поета обчислювальної машини ідей, предметів, почуттів, дії.

Кажуть, що починати зі слів і їхніх зв'язків, щоб науково вивчати світ, — це не наше право, це наше завдання. Годилося б додати, що це завдання є навіть завданням жити, не способом тих, які несуть свою смерть в собі і які є вже мурами чи пустками, а творячи тіло із всесвітом, із всесвітом у русі, в становленні.

Нам треба небагато слів, аби висловлювати головне; нам треба всі слова, щоб головному реальности надати.

Поет бачить тою самою мірою, якою він сам себе проявляє. І навпаки. Одного дня кожна людина побачить те, що бачив поет. Кінець уявного.

Бачити — це розуміти, міркувати, спотворювати, порівнювати, забувати або забуватися, бути або зникати.

Поезія не стане плоттю і кров'ю, починаючи з моменту, коли вона буде обопільною. Ця обопільність є цілковитою функцією рівности щастя між людьми. А рівність у щасті піднесе її рівність на висоту, про яку ми могли мати лише слабке уявлення. Це блаженство не є неможливим.

Знак — це те, що ти даєш згоду.

Є велетенські просторища ночі. Відзвук має лише «гідність», якою послуговуються. У ці щасливі хвилини він їх уникає. Поезія їх розчиняє. Вона — це мистецтво світла.

Нема гри слів. Усе порівнюється з усім, усе знаходить своє відлуння, свій зміст, свою схожість. І це становлення є безкінечне.