Серед пам’яток світової літератури геніальна «Божественна комедія» Данте Аліг’єрі (1265—1321) посідає одне з чільних місць. У своєму найграндіознішому витворі в символічно-алегоричній формі поет зобразив драматичну долю людської душі: її загибель у пеклі, переродження в чистилищі, тріумф у раю. Поема Данте є найзначнішим явищем Високого середньовіччя і певною мірою передвістям культури Відродження.
«БОЖЕСТВЕННА КОМЕДІЯ» ДАНТЕ
«Крізь мене йдуть до міста мук найтяжчих…», – рипить пекельна брама, і два поети, Данте і Віргілій, відправляються в дивовижну мандрівку. Чимало побачать вони на своєму шляху. Пройдуть вони повз пишний замок, облитий ясним світлом, де перебувають славетні герої старовини, побувають у страшному підземеллі, в якому караються грішні душі, потраплять до пекельного міста Діте, дійдуть до самого осередку землі, де в льодовій скелі терпить найтяжчу муку сам Люцифер, пан і в’язень цього світу страждання.
Ще до них у потойбічних світах побували й інші герої. Щоб дізнатися про свою долю, викликав душу померлого віщуна Тіресія велемудрий Одіссей. Від свого покійного батька Анхіза довідався про майбутнє славного Риму Еней, герой Віргілієвої «Енеїди». Цілу низку сюжетів дає нам і середньовіччя. Ще в IV сторіччі з’явилося так зване «Видіння Павла», започаткувало розвиток цілого кола ірландських легенд про відвідини Пекла та Раю. Вже в XII сторіччі було написано славетне «Видіння Тунгдала», герой якого після своєї смерті потрапив до Пекла, однак повернувся на землю, щоб оповідати людям про неодворотність Божої відплати.
Серед цих оповідей, або так званих «візій», поема Данте посідає особливе місце. Попередники Поета, античні співці, використовуючи цей сюжет, пов’язували його з мотивом пророцтва, намагаючись перевершити обмеженість людських знань про майбутнє. Християнські автори відкривали завісу невідомого, щоб нажахати людину ницістю її гріховного існування. Все це є і в «Божественній комедії» Данте. Однак є і дещо своє, неповторне. В листі до правителя Верони Кангранде делла Скала Данте пише: «Ціль поеми – вирвати людей, живущих нині, із стану мізерії і привести до стану щастя. Той вид філософії, який у поемі є керівним, це етика, бо ж поема написана і в цілому, і в частинах не для споглядальних цілей, а для дії». І далі: «Предмет поеми – людина, що силою своєї волі, через заслугу або незаслугу, підпадає справедливій відплаті або карі». Саме про людину, про її поривання до щастя, її мізерність та її велич і розповідає славетна поема.
«Божественну комедію» було написано в 1307 – 1321 роках. Це був час, який в історії культури дістав назву Передвідродження. Зростає інтерес до людської особистості, до її земних радощів і сподівань. Поступово починає формуватися новий гуманістичний тип мислення, остаточне становлення якого буде пов’язане з добою Відродження. Однак віра в необмежені можливості людської природи, в неповторність людської індивідуальності зароджується саме тепер. Цей процес і відтворює геніальна поема Данте, що є одночасно синтезом середньовічної культури і прологом до культури Відродження. «Данте являється найвищим виразом, поетичним вінцем та увічненням того, що називаємо середніми віками. Вся культура, всі вірування, всі муки та надії тих часів знайшли вираз у його поемі. Та рівночасно як людина геніальна він усім своїм єством належить до новіших часів, хоча думками й поглядами коріниться в минувщині», – стверджує І. Франко, шанувальник і дослідник Дантової поезії.
Ця своєрідна двоїстість знаходить свій відбиток і в художній манері Поета. Данте назвав свою поему «комедія» за усталеними середньовічними канонами: так називали тоді твори, які починалися сумно, а закінчувалися щасливо. Епітетом «божественна», тобто «прекрасна», поему наділив перший біограф Данте, автор славетного «Декамерона» Дж. Боккачо.
Композиція поеми є складною і одночасно довершеною. За її основу Данте бере цифру «З» та похідні від неї. Відомо, що уявлення про магічне значення чисел існували з прадавніх часів. Ще з дитячих казок ми пам’ятаємо трьох братів, три шляхи, які відкриваються перед героєм… Майже в кожній язичницькій міфології є образ світового дерева, будова якого мала відтворювати структуру космосу. І знову зустрічаємо цифру «З». Коріння дерева – потойбічний світ. Стовбур – Земля, гілля – Небо. Потрійним є і вимір часу: минуле – сучасне – майбутнє. Або: предки – сучасники – нащадки. За часів середньовіччя магічний зміст цієї дивної цифри розширюється, поєднуючись із святою Трійцею. Як символ всього, що має своє становлення, розвиток і завершення, «трійка» надзвичайно пасувала до задуму поета. «Божественна комедія» поділена на три частини (кантики) – «Пекло», «Чистилище», «Рай». Кожна частина має 33 пісні, написані терцинами (потрійна рима). З трьох рядків складається кожна строфа. Разом із Вступом кількість пісень в поемі сягає, таким чином, числа 100. Квадрат десяти символізує тут абсолютну довершеність.
Прикладів використання символіки чисел у «Божественній комедії» чимало: у Поета три проводирі по потойбічних світах – Віргілій, Беатріче і середньовічний філософ-містик Бернар Клервоський. Він зустрічається в лісі з трьома звірами, три обличчя в Люцифера, троє сходів ведуть до брами Чистилища тощо. Однак автор не просто наслідує середньовічну літературну традицію з її алегоризмом та схильністю до абстрагування. Перед нами особливий художній всесвіт, створений уявою поета. Власне, кожен майстер художнього слова є творцем поетичних світів. Данте, однак, є ще й поетом геніальним, що поєднує пристрасність почуттів з суворою логікою геометра. Своєю реальністю його космос змагається із світом, що оточує людину. Тут сходить і заходить сонце, сяють зорі, течуть ріки. Ми відчуваємо подих вітру, задушливий в Пеклі, освіжний в Чистилищі, дотикаємо шорсткості поверхні пекельних уступів.
Ця надзвичайна конкретність є притаманною навіть Дантовим алегоріям. У тому ж листі до Кангранде делла Скала Поет підкреслює: «Смисл поеми багатозначний, моральний і анагогічний, тобто надсмисловий, такий, що вище смислу». Кожен твір – твердить Данте – має чотири смисли: буквальний, алегоричний, моральний і анагогічний. Згадаємо першу пісню поеми. Герой опиняється в густому пралісі. Шлях до рятівного пагорба, що ним кінчається страшна долина, Поетові заступають три звіра: пантера, лев і вовчиця. Перед нами одразу розкривається химерний світ багатозначності Дантових образів. Три звірки, виходячи з морального змісту, це є людські пороки: любострастя, гордість і корисливість. В алегоричному плані пантера має означати флорентійську республіку, лев – правителів-тиранів, а вовчиця – папський престол. Найширшим є, проте, анагогічний символ: це сили зла, що перепиняють людині шлях до досконалості. І все ж, якою вражаючою є картина страшної лісової хащі, в якій заблукала самотня людина! Образи Данте живуть і поза алегоричним змістом, який вкладає в них Поет. Ким є, наприклад, Беатріче? Заступницею Поета перед Богом, що намагається врятувати його душу від спокус неправедного життя? Втіленням божественної мудрості, чи, може, прекрасною донною, красу якої Данте оспівував у своїх славетних канцонах? Ця ж багатозначність характеризує і образ Віргілія. Він є улюбленим Поетом автора «Божественної комедії», філософом, четверта еклога якого за середньовічними уявленнями провістила Христа, і одночасно алегорією людського розуму. Має цей образ і свій драматичний мотив. Віргілій позбавлений надії наблизитись до лицезріння Божества, тому таким сумом сповнюється його душа наприкінці мандрівки.
Якщо уявити собі складний каркас грандіозної Дантової споруди, він нагадає нам готичні собори середньовічної Європи з їх пануванням вертикалі, витонченим декором, нервовою спрямованістю до вічного, абсолютного. Космографія «Божественної комедії» спирається на уявлення середньовічної науки про будову космосу та теорію давньогрецького вченого Птолемея. В центрі всесвіту знаходиться нерухома Земля, навколо якої рухається небо, що складається з дев’яти сфер. Є ще десяте нерухоме небо, Емпірей – обитель Божества. Навпроти престолу Троїці на землі розташовано Єрусалим з Голгофою, де було розіп’ято Спасителя людства. То є центр Землі. Пекло, яке має форму зрізаного конуса, знаходиться в земних глибинах. Коли частина ангелів на чолі з Люцифером повстала проти Бога, падшого янгола було скинуто з неба. Він увійшов у землю і застряв там, а від його падіння утворилася воронка, що стала Пеклом. На протилежному кінці цієї ж лінії на поверхні землі розташована висока гора Чистилища. Незважаючи на застарілість наукових уявлень, на які спирався Данте, ця картина своєю довершеною симетричністю вражає й сучасного читача. А щодо застарілості… Деякі дослідники нашого століття, до речі, намагаються зблизити космологію Данте з неевклідовою геометрією та загальною теорією відносності (наприклад, П. Флоренський у роботі «Позірності в геометрії»).
Ким же був творець цього дивосвіту? Народився Данте Аліг’єрі в травні 1265 року у Флоренції. Місту на річці Арно судилося стати батьківщиною багатьох славетних італійців. З Флоренцією пов’язане життя Франческо Петрарки, Джованні Боккаччо, живописців Джотто, Мазаччо, Сандро Боттічеллі, скульптора Донателло. У флорентійській церкві Сан Лоренцо зводить усипальницю рода Медичі геніальний Мікельанджело. Тут було створено й уславлену «Мону Лізу (Джоконду)» Леонардо да Вінчі.
У цьому місті-легенді проходять дитинство та юнацтво Данте. Невдовзі завершилась боротьба гвельфів і гібелінів. Однак відгомін запеклих політичних суперечок ще лунає на вузеньких вуличках старої Флоренції. Родина Данте належала до партії гвельфів, яка орієнтувалася на папство, виступаючи проти гібелінів, прихильників імперської влади. Молодий Данте, однак, мало цікавився політикою, віддаючи перевагу наукам і поезії. Навчався він, ймовірно, в школі правознавства в Болоньї. Про його високу освіченість ми можемо судити, читаючи «Божественну комедію», яка є справжнім компендіумом знань того часу.
У 1292 році Данте створює свою поетичну збірку «Нове життя», написану в дусі школи «солодкого нового стилю». Це – історія юнацького кохання, пристрасного і цнотливого, щасливого і трагічного водночас. Фабула книги є досить прозорою. Дев’ятирічним хлопчиком Данте вперше побачив майже роком молодшу від нього Беатріче, витончена краса якої вразила чутливе серце майбутнього поета. Вже юнаком він зустрів її в церкві, крадькома милуючись вродою прекрасної донни. В цьому коханні для Данте все є важливим: погляд коханої, її легка хода, тендітна постать, наче огорнена присмерковим серпанком. Цілу гаму почуттів викликає і «жорстокість» Беатріче, яка не відповіла на його уклін. Трагічне напруження сягає свого апогею наприкінці оповіді. Смерть прекрасної донни є для поета справжньою космічною катастрофою: «Одчаєм серце повниться до краю». Невеличка повість про розкоші та болі кохання стала першим автобіографічним твором у європейській літературі. Беатріче залишиться музою поета і далі. «Коли в її честь був зведений сонячно-чистий палац «Нового життя», Дантові він здався замалим – замалим і для його надлюдського кохання до Беатріче і до можливостей його, Дантового, духу – так кохана його під арками «Бенкету» проходить до найграндіознішого середньовічного замку «Божественної комедії» (І. Драч).
Після 1295 року Данте розпочав активну політичну діяльність. Був він членом Ради Ста – верховного органу Флоренції, обирався до колегії пріорів, їздив у Рим для дипломатичних переговорів з папою Боніфацієм VIII, ім’я якого ми потім часто будемо зустрічати в «Божественній комедії». У 1300 році Данте, як противник папського престолу, був змушений назавжди залишити рідне місто і зазнати, «як солоно смакує хліб в чужині». Останні роки свого життя поет проводить у Вероні та Равені. Помер він 11 вересня 1321 року.
Навіть цієї невеличкої біографічної довідки вистачить для того, щоб уявити собі нелегкий життєвий шлях автора «Божественної комедії». Людина пристрасна, сповнена великих надій та сподівань, Данте весь час шукає свій «Правий шлях» у світі кривавої ворожнечі, нескінченних політичних чвар, які охопили роздрібнену Італію. Він помиляється, зневірюється і знову намагається дістатися до правди. І завжди зберігає вірність своїм двом музам: Беатріче та Італії, про єдність якої поет мріяв протягом усього свого життя.
Мистецтво Ренесансу, наближення якого провіщала «Божественна комедія», залишило нам чимало портретів митця. Близько 1450 року Андреа дель Кастаньйо включить зображення Поета до циклу фресок, які мали відтворювати приклади людської доблесті. Фігуру Данте героїзовано, підкреслено риси, найбільш поціновані гуманістичною етикою: розум і мужність. Поступово образ міфологізується. Вимальовується гострий профіль, темне обличчя, наче обпечене пекельним полум’ям. Тедео Гадді в Санта Кроче змальовує вже людину цільного і суворого характеру, сильних пристрастей. Несподіваним нюансом доповнює портрет Доменіко ді Мікеліно: суворість поєднується на обличчі Поета-мислителя зі скорботною ніжністю. Фреска його роботи знаходиться у флорентійському соборі Санта Марія Новелла. На ній зображено Данте, увінчаного лаврами. Одягнутий у яскравочервону тогу, він тримає в лівій руці книгу. Правою – Поет вказує на широко відчинену браму пекла. Удалині видно чистилище, а над ним небесні сфери.
Саме таким хотіли бачити Данте шанувальники його поезії. З часом забулися суперечки між гвельфами та гібелінами. Лише фахівців хвилює перехід поета-республіканця на монархічні позиції. Не має зврештою великого значення і яким він був: непоказним чоловічком невеликого зросту, чи титаном з орлиним профілем. Людство століттями створювало образ свого Данте, гідного його поетичного генія. Але ж саме до людства і звертається митець у «Божественній комедії», своєму найграндіознішому витворі. Перед нами, власне, драматична історія загибелі (Пекло), переродження (Чистилище) і відродження (Рай) людської душі. Данте прагне провести читача через страждання і покуту до пізнання вищої істини, допомогти йому, відкинувши внутрішній розлад, зрозуміти сенс свого буття. Таке завдання було під силу лише Поету-пророку.
Одіссея Данте по Пеклу починається ввечері Страсної п’ятниці і завершується в Страсну суботу. Цілу добу провели Данте і його вірний супутник Віргілій у царстві довічного мороку. Час мандрівки вибрано невипадково. За християнською традицією саме наприкінці страсного тижня завершується земне життя Ісуса Христа, який, умираючи на хресті, стає Викупителем людства. Відбувається найвище таїнство – поєднання людської і божественної природи Сина Божого. На фоні цієї грандіозної загадки перевтілення людина залишається із довічними проблемами життя і смерті, спасіння і загибелі.
Саме в цей час і починається пошук Поетом шляху до врятування людства. Земна людина з її почуттями, її радощами і стражданнями потрапляє у світ вічності. Все тут має свідчити про необоротність, незмінність. Ніколи в Пеклі не сходить сонце. Усюди панує довічний морок. Навіть коли на землі день, над підземеллям нависає нічний небосхил. Провідним у зображенні Пекла є образ вічності страждання. Адже грішники не просто терплять страшні муки – вони не мають надії на якісь зміни. Вони самотні у своєму відчаї. Знехтувавши закони добра, грішники відмовились від співчуття та можливості прощення. В художньому світі поеми мотив шляху до досконалості має два ключових образи: рух і світло. Саме ці ознаки майже відсутні в першій частині поеми. Грішні душі назавжди закріплені за своїм місцем страждання. Навіть коли починається їх несамовитий біг, вони рухаються за колом, повертаючись туди, звідкіль починався їх шлях. Власне, переміщуються у просторі лише Данте і Віргілій. Однак навіть вони, долаючи крутий і небезпечний спуск углиб землі, не відчувають наближення до мети. Весь час над ними нависають темні брили, під ногами розкриваються бездонні провалля, шлях перетинають чорні від болота озера, ріки киплячої крові.
Грішні душі в Пеклі розміщені за їх провинами. В переддвер’ї перебувають ті, хто за життя не знав ні добра, ні зла, був байдужим і нікчемним. Мордовані осами і хробаками страждають вони, відкинуті самим пеклом. Не співчуває їм і Данте. Зневажливо дивиться він на їх муки. Переправившись через річку страждань Ахерон, мандрівники потрапляють до першого кола Пекла, Лімба. Тут перебувають душі нехрещених дітей та тих, хто помер до християнства. Серед них Данте бачить своїх улюблених поетів Гомера, Овідія, мислителів та героїв античної старовини. В Лімбі має знаходитись і Віргілій. Так з’являється в «Божественній комедії» тема античності. І знову перед нами зустріч двох епох. Своїм корінням буде сягати античної культурної спадщини доба Відродження. Однак і для Данте греко-римська культура є взірцем довершеності. Поет радісно відчуває свою спорідненість з тим, кого бачить перед собою. Доброчесні душі не відають страждань. Освітлені ясним сяйвом, мудро і спокійно ведуть вони свої розмови. Лімб наче перетворюється на грецький Елісій, блаженну країну краси, щастя і спокою.
За першим колом розпочинається карколомний спуск углиб. Гасне світло, зникає трохи сумна гармонійність попередньої сцени. Різким, майже шаленим стає ритм оповіді. В другому крузі страждають любострасники, гнані поривами жорстокого вітру. Копошаться в багнюці під невпинним дощем черевоугодники (третє коло). Страшна гризня точиться в четвертому, де страждають скнари і марнотратники. В мулі стигійських боліт загрузли гнівливі (п’яте коло). В розпечених гробах караються за своє безвір’я єретики (круг шостий). Кривава ріка засмоктує вбивць (коло сьоме). У злих сховах восьмого кола караються обманщики, хабарники, злодії. У найнижчому, дев’ятому колі Пекла серед довічного холоду знаходяться зрадники. Трьох найогидніших з них – Брута, Касія та Юду – невпинно гризе правитель Пекла Люцифер.
Найближчим до Дантового ритму є Мікельанджело у своїй фресці «Страшний суд». Могутні оголені фігури грішників, змальовані з надзвичайною рельєфністю і експресією, заповнюють майже весь простір фрески. Сповнені жаху, гніву, відчаю, вони втягнуті в єдиний коловорот, центром якого є Христос.
У цей похмурий і фантасмагоричний світ підземелля і потрапляє Поет. Потойбічне царство ми бачимо вже його очима, сприймаємо через його оцінки. Пристрасний і рішучий Данте виправдовує і засуджує, мститься своїм ворогам і звеличує друзів. Серед пекельних мук весь час точаться розмови про те, що відбувається на землі, за земним життям тужить ненажера Чвакало, доля сина хвилює батька Поета Гвідо Кавальканті, про свої заслуги перед Флоренцією гордівливо згадує Фаріната. Вир життя нуртує на сторінках поеми. Земна реальність потужнім потоком вривається в оповідь.
Чимало фрагментів поеми вражають своїм високим гуманізмом, пристрасним співчуттям до людського страждання. Особливе місце серед них займає епізод Паоло і Франчески, який став справжньою перлиною світової поезії. Передісторія нещасливих коханців нагадує трагедію Шекспіра «Ромео і Джельєтта». Здавна точилася ворожнеча між володарем Ріміні Малатеста і сеньйором Равенни Гвідо да Полента. У 1275 році, щоб припинити криваву сварку, Франческу, доньку Гвідо да Полента, видали заміж за Джанчотто Малатесту. На церемонії шлюбу Джанчотто заміщав його молодший брат Паоло. Про обман Франческа довідалась вже в Ріміні. Легенда підсилює потворність Джанчотто, який за словами Джованні Боккаччо був «огидний з обличчя і хромий». І сталося неминуче: Паоло і Франческа покохали одне одного. Довідавшись про зраду дружини, суворий Джанчотто вбиває закоханих.
Сцена зустрічі Данте з Паоло і Франческою сповнена особливої поетичності. Поет розміщує своїх героїв у другому колі Пекла, де караються грішники, які завинили своїм коханням. Потрапили сюди і Дідона, що заподіяла собі смерть через пристрасть до Енея, і Єлена, чиє кохання до Париса призвело до загибелі Трої, і уславлені коханці Тристан і Ізольда. Проте зображення страждань плоті в цьому епізоді відсутні. Картини мук людського тіла, яке демони розривають на шматки, топлять у потоках живиці, яке горить у пекельному вогні, становлять лейтмотив симфонії страждань грішників у «Божественній комедії». Інакше зображено коло любострасників. Все тут нагадує осінній пейзаж з притаманною йому мерехтливою красою вмирання: густий морок, злий вітер, душі грішників, які, наче опале листя, кружляють у своєму довічному танці. Поет навіть не наважується розлучити коханців. Данте визнає згубність кохання, що призвело до загибелі і зради. Він засуджує своїх героїв, позбавляючи їх надії на виправдання. І водночас автор канцон на честь мадонни Беатріче співчуває закоханим.
«Любов, що водить сонце і світила» може бути сильнішою за суворий розум. Людське почуття є однією з таємниць всесвіту. Воно і жахає, і приваблює Поета. Любов’ю заклинає він тіні героїв наблизитись до нього. На гімн коханню перетворюється монолог Франчески, в якому немає й згадки про її страждання. Вона навіть не називає імені Джанчотто, не розповідає історію свого шлюбу. Її слова сповнені відгомоном минулого щастя. Та й Данте з усієї трагічної повісті цікавить передусім момент зародження цього кохання, якому судилося перебороти саму смерть.
Оголена правда людської болі пронизує і розповідь про загибель Уголіно та його дітей, один з найжорстокіших епізодів «Божественної комедії». Граф Уголіно делла Герардеска є особою історичною. Людина доби кривавого розбрату, несамовитих політичних пристрастей, Уголіно охоче міняв свої партійні уподобання, вів таємні інтриги і боровся за єдиновладдя. За наказом архієпископа Руджері дельї Убальдіні Уголіно разом з двома синами і двома онуками було підступно ув’язнено у вежі, де їх і заморили голодом. «З того часу ця в’язниця має назву в’язниці і вежі голоду», – стверджує давня Пізанська хроніка.
Волею Данте Уголіно потрапив до дев’ятого пекельного кола, де караються зрадники. Нестямно вгризається він зубами в голову архієпископа Руджієрі, марно сподіваючись вгамувати свою ненависть і свій невситимий голод. Вражає художня довершеність цього епізоду. Невловиме, ледь позначене поєднується в ньому з яскравими, подекуди навіть брутальними образами. Гнів і любов, шалена лють і ніжність звучать в оповіді грішника про страшну загибель невинних дітей. І Поет, завжди такий невблаганний до зрадників, співчуває Уголіно. Не як нещасний страдник, а як грішна і водночас сповнена величі людина з’являється він перед нами.
Страшною є кара, яку Поет призначає Уголіно. Однак ще жорсткішим є покарання Руджієрі. Ніщо не свідчить про те, що архієпископ зазнає фізичних мук. Перетворений авторською фантазією на бездушний череп, Руджієрі не має права навіть відчувати страждання. Згасли його почуття, зникла пам’ять про минуле. Коли Гамлет у трагедії Шекспіра згадує про шляхетність свого батька, він каже: «Він був людиною». Саме людської суті й позбавлений жорстокий архієпископ, єдиний справжній мрець серед грішних тіней Дантового Пекла.
Дух допитливості пронизує весь твір. Данте спускається в найглибші підземелля людського страждання, щоб звідати природу людини, зрозуміти сенс її буття. Втіленням цього неспокійного розуму є герой поеми Улісс Одіссей. У восьмому колі, майже на краю пекла караються вогнем лукаві порадники. Поет бачить між ними подвійний полум’яний стовп, у якому мучаться Улісс і Діомед. Цей образ породжує цілу гаму почуттів. Мінливий, лукавий, жорстокий, як вогонь. Однак полум’я є одвічним ворогом темряви. Вогонь може викликати жах, але ніколи почуття огиди. Наче величний вогняний смолоскип, здіймається перед Поетом невгамовний мореплавець. Віргілій сам звертається до Улісса, адже гордівливий грек може й не відповісти на вітання невідомого йому мандрівника. Славнозвісний монолог царя Ітаки звучить як пристрасний гімн людській відвазі, жадобі пізнання нового. Ні любов до сина, ні вірність Пенелопи не змогли перебороти бажання пізнати безмежний світ, перевершити межу відомого людині. Улісс допливає до Сардинії, Марокко, узбережжя Іспанії, гавані Сеути. Його корабель гине за Геркулесовими стовпами (Гібралтар), за які не наважувалися плавати давні мореплавці.
Мине якийсь час, і на обрії сміливо затріпотять вітрила кораблів Христофора Колумба, Васко да Гами і Магелана. Почнеться доба великих географічних відкриттів. Однак той самий неспокій знали і сучасники Данте. У давній генуезькій хроніці, наприклад, розповідається про батьків Уголіно і Вадіно де’Вівальді та судновласника Тедезіо д’Оріо, які 1291 року рушили в мандрівку, на яку досі ніхто не наважувався. Як і Улісс, допливли вони до узбережжя Іспанії. Подальших відомостей про долю їх двох галер немає. Пропав безвісти і син Уголіно Сорлеоне, який вирушив на пошук батька.
Незвідане вабить зрештою і самого автора «Божественної комедії». Продовжується його мандрівка. Побувавши у світі страждань, Поет наближається до царства покути – Чистилища. Архітектоніка другої частини поеми значно простіша. На березі світового океану височить гора, яка має форму зрізаного конусу. Її оперізують сім виступів, де очищаються душі тих, хто завинив перед Богом, однак розкаявся і дістав надію на спасіння. Розміщення грішників за колами тут уже інше. Спочатку караються пихаті, заздрісні, гнівливі та ледачі. Останні три кола належать скупцям та марнотратникам, обжерливим і любострасним. Ці яруси відповідають другому, третьому і четвертому колам пекельного підземелля. І тут чимало страждань. Грішники несуть камінні брили, гнуться аж до землі під їх тягарем, ледь рухаються, зголоднілі та спраглі… Ці випробування можуть тривати кілька століть, однак вони все ж мають скінчитися, і тоді на грішні душі чекає довічний порятунок.
У Чистилищі Данте перебуває приблизно три – п’ять діб, тобто втричі довше, ніж у пеклі: очиститися від гріхів значно важче, ніж поступитися перед спокусами. Тільки-но Данте і Віргілій потрапляють на поверхню землі, як їх охоплює незбагненне почуття, викликане тим, що вони можуть дихати чистим повітрям, бачити ясні зорі. В Пеклі вони мандрували світом, який нібито щойно загинув, розсипався гострими камінними брилами, розколовся на безформні мертві уламки скель. Втрачена гармонія відновлюється в Чистилищі. Зникають запаморочливі поєднання горизонталі та вертикалі, карколомні спуски і сходження. Поет весь час підіймається вгору, і одразу виникає відчуття безмежності. Неквапливо вершать свій довічний рух планети. На небозводі з’являється Венера, котиться Чумацький віз, виринає сузір’я Риб.
«Чистилище» є мабуть наймальовничішою частиною «Божественної комедії». Після трагічної напруженості картин Пекла особливо гостро відчувається барвистість нового світу. З’являються забуті кольори: блакитний, зелений, золотистий, які були відсутні в червонувато-брунатній симфонії образів підземелля. Замість розпачливого стогону і зойків грішників та брутальних окриків демонів лунають молитви, сповнені надії на майбутнє прощення. Якщо Пекло ототожнюється з безнадією, то Чистилище є втіленням саме надії. Часовий ланцюг відновлюється: до минулого і сучасного, яке в Пеклі дорівнювало вічності, приєднується майбутнє. І природа начебто оживає. Рух, світло, повітря переборюють відчуття задушливої замкнутості, що домінувало в Пеклі.
Боротьба добра і зла, світла і темряви, певна річ, триває і в Чистилищі. Вночі сходження до Земного Раю припиняється. В долину спускається посланець довічного мороку Змій-спокусник. У густих хмарах темного диму караються гнівливі. Однак перемога добра є незворотною. Своєрідною увертюрою до неї в алегоричному світі Данте стає світанок. Удосвіта відбуваються всі найважливіші події другої частини поеми. Рано-вранці Данте вибирається з підземелля, на зорі свята Лючія переносить Поета на гору перед входом до Чистилища, а на сході сонця досягає він Земного Раю. Сонце, яке ніколи не з’являлося в підземному царстві страждань, освітлює шлях до пізнання остаточної істини.
Дантове Чистилище є не менш густо населеним, ніж Пекло. Кількома віршованими рядками створює поет численні образи, сповнені життя. Не може не викликати усмішки, наприклад, зустріч Данте зі своїм давнім знайомим – музичним майстром Бельаквою. Ліниво виліжується той біля підніжжя високої гори покаяння і зовсім не поспішає розпочати важке сходження на гору.
Данте і в Чистилищі не перетворюється на байдужого споглядача. В Пеклі, зіткнувшись із ницістю людської природи, Поет обурювався, жахався, проте – співчував. Тепер його почуття стають більш стриманими. Однак Данте залишається незалежним у своїх судженнях. Так, він виправдовує короля Сицилії Манфреда, приреченого церквою на пекельні муки. Манфред був запеклим ворогом папства. Для боротьби з ним римський престол закликав в Італію брата короля Франції Людовика IX Карла Анжуйського. У 1266 році Манфред загинув при Беневенто, а його королівство дісталося Карлу. Ватикан не подарував сміливому сицилійцю його боротьби з папою. Його було відлучено від церкви і поховано без християнських обрядів. Данте врятував душу воїна, створивши легенду про його передсмертну молитву до Богородиці.
Особисте, суто індивідуальне проявляється в «Чистилищі» значно виразніше, ніж в інших частинах «Божественної комедії». Тепер сам Данте стає головним героєм поеми. Це підкреслюється навіть особливим, серединним розташуванням цього фрагмента в контексті «Божественної комедії». І тут можливе певне порівняння. Людина входить до храму. Перед нею виблискує, сяє позолотою іконостас. Позаду, над входом залишається картина Страшного суду. Людина має вибирати. Від неї залежить, бути засудженою довічно чи сподіватись на виправдання. Саме в такому становищі і опиняється тепер Поет.
У Чистилищі він має очиститись від своїх провин і стати гідним пізнати остаточну істину. З притаманною йому допитливістю жадібно вдивляється Поет у новий світ, що його оточує, намагається визначити своє місце в ньому. Він відчуває себе душею Чистилища, яка всі свої надії покладає на порятунок. Данте радіє, що недовго затримається серед заздрісних, проте вже заздалегідь знає, яким важким має бути тягар, що його несуть гордівливі.
Якщо в першій частині Данте передусім є пророком, в останній – філософом, то в «Чистилищі» Данте – Поет. Тема мистецтва, відсутня на початку поеми, поступово стає однією з провідних. Серед персонажів з’являються численні імена поетів, художників, музикантів. Ще коло підніжжя гори покаяння Данте зустрічає співака Каселлу, який написав музику до багатьох його пісень. Каселла співає канцону «Любов, що думці промовля моїй…». Туга за земним коханням, така недоречна і водночас така людська, охоплює душі Чистилища, які забувають навіть про майбутні випробування.
Серед персонажів поеми – відомий мініатюрист Одерізі, лукканський поет Бонаджунта, улюблені митці Данте Гвідо Гвініцеллі і провансалець Арнаут Даніель. Не про марність мирської слави, а про невмирущість поезії ведуть вони мову. Пройде небагато часу, і італійський гуманіст Ермолао Барбаро напише дивні слова: «Знаю двох я богів, Христа і словесність». І хоча доба Відродження ще не настала, розуміння мистецтва як сенсу і виправдання людського існування поступово зароджується і в Дантовій «Божественній комедії». І точаться серед кругів Чистилища дискусії про природу творчості, пишаються поети, не забуті своїми послідовниками.
Зберігається в поемі і шанобливе ставлення самого Данте до тих митців, що їх творчість була взірцем для поета. Тема античності звучить в «Чистилищі» з особливою силою. Данте намагається подолати розрив між язичницькою та християнською культурами. Остаточно це буде здійснено гуманістами наступної доби. Однак і тут поет вже наближається до ренесансного світосприйняття. Не наважуючись ще проголосити самоцінність античності, Данте перетворює римського поета Стація на таємного християнина. Як «син до батька» ставиться він і до філософа-стоїка Катона з Утіки, якого силою поетичної фантазії врятовує від довічного перебування в Лімбі.
Античність живе в поемі і в численних поетичних образах, якими рясніє текст другої частини. Запалює біло-червоним лицем схід неба Аврора, любим усміхом освітлює небосхил Венера. Майже з язичницькою насолодою милується Данте витворами мистецтва, описів яких також чимало в тексті. Чудовими різьбами і мозаїками прикрашено дорогу до другого кола Чистилища. Майстерними різьбами покритий мармуровий берег, що починається одразу за брамою. Тут вирізьблене благовіщення Марії, а поряд – знову зустріч двох світів – справедливий суд римського імператора Траяна.
Однак навіть краса мистецтва не може змусити мандрівника забути про долю рідної країни. В «Чистилищі» ця тема поглиблюється. Поет думає вже не про майбутнє окремих італійських земель. Вперше лунає народною мовою величне і скорботне звернення до всієї Італії. Охоплена внутрішніми чварами країна нагадує судно без стерника, яке марно намагається боротися з поривами бурі. Італія, самою долею призначена до великих діянь, є рабинею. Себелюбні правителі ведуть нескінченну боротьбу за владу. Не поступаються їм у властолюбстві і пожадливі церковні пастирі. Згадує Данте і рідну Флоренцію. Тональність пристрасної Дантової інвективи змінюється, саркастично вихваляє поет розсудливість флорентійців, їх закони та звичаї. За удаваною іронічністю, однак, відчувається пекучий біль. Жодної хвилини не забуває поет про занепад рідного міста, такого улюбленого і такого ненависного.
Мандрівка Чистилищем завершується зустріччю Данте з Беатріче. Сцена появи Беатріче обставлена цілою низкою алегоричних образів. Прекрасна донна з’являється на тріумфальній колісниці, яку везе гріфон, лев з головою орла. Попереду сім різноколірних світильників, що уособлюють дари Святого Духа. Трохи далі – двадцять чотири старці, алегорія книг Старого завіту. По боках колісниці – чотири крилатих звіра, чотири Євангелія. Доповнюють картину алегоричні фігури чеснот: теологічних (Любов, Надія і Віра) та природних (Мудрість, Сила, Поміркованість і Справедливість). Вся ця містична процесія має змальовувати історію християнської церкви. Повоз зупиняється, і з нього виходить Беатріче, увінчана оливковою гілкою, в сукні огнисто-червого кольору. Це вже не та «прибрана в найшляхетніший шарлатовий колір, лагідний та гожий, прикрашена й описана, як личило її молодюсіньким літам юна донна», зустріч з якою оспівує Данте в «Новому житті». Суворо дивиться Беатріче на Поета, гнівно докоряє йому за те, що «повернув свій хід на шлях неправий». Ким же є славетна флорентійка в контексті «Божественної комедії»? Тлумачень тому існує чимало. Беатріче вважають уособленням божественної мудрості чи божественної любові, втіленням діяльного розуму. Все ж сила Дантового мистецтва полягає саме в тому, що найскладніші за своїм алегоризмом образи його поезії вражають своєю правдивістю і щирістю. Живою і прекрасною жінкою, освітленою коханням Поета залишається і Беатріче. В її погляді не лише гнів, а й сила давньої любові. Навіть в суворості докорів – співчуття і непримиренність, образа і кохання. Поет гірко оплакує своє зраджене кохання. І щирість каяття приносить герою прощення. Змивши гріхи в Леті, Данте стає гідним побачити розкоші Раю.
Раптом гармонія зникає. Колісницю, на якій з’явилась Беатріче, намагаються розшарпати на частини страшні звіри. З пекельних безодень виринає дракон і запускає свій хвіст у середину повозу. Перед нами алегорична картина зіпсуття церкви. Навіть в Земному Раю Поета непокоять земні справи. Почуття жаху охоплює Данте. Однак Беатріче знову стає йому на поміч, провіщаючи майбутню перемогу добра над злом. В її образі з’являються нові риси. Тепер муза Поета схожа на скорботну Богоматір. Втішений її словами Данте забуває потворне видіння. Остаточно очистившись у водах Евноє, Поет продовжує свою мандрівку.
Одним з найкращих ілюстраторів «Чистилища» був італійський художник Сандро Боттіччелі. В його малюнках оживає та особлива атмосфера світла, простору та повітря, що надає другій частині поеми неповторної чарівності. Стиль митця вражає своєю експресивністю. Легко й рвучко здіймається Поет на гору покаяння. Майже не торкаючись землі, начебто пливучи в повітрі, рухається плетениця легких духів. Витонченої гармонії сповнені фігури ангелів, які вказують вірний шлях Поету.
Все ж найбільш співзвучним таланту Боттіччелі виявився світ поетичних образів останньої частини поеми. Наближення художника до Дантового світобачення є вражаючим. Митець відхиляє тут оповідну манеру, відмовляється від багатофігурних композицій. Всю увагу він приділяє зображенню двох фігур – Данте і Беатріче, обриси яких замкнуто колом неба. Боттіччелі передусім цікавить їх рух, міміка, що відтворюють нескінченні варіації стану самопізнання або схвильованого споглядання. Шлях вперед для них вже не є фізичним подоланням простору. Перед ними внутрішній рух душі до найвищої істини, абсолюту.
Однак повернемося до тексту «Божественної комедії». За задумом Данте вінчати поему має її остання частина «Рай». Під проводом Беатріче Поет досягає небесних просторів, здіймається вище й вище, переходячи з однієї небесної сфери до іншої. Таких концентричних сфер – дев’ять. Починається цей парад світил сферами Місяця, Меркурія, Венери, Сонця, Марса, Юпітера і Сатурна. Над ними височать нерухомі зірки та кришталеве небо Першорушія, яке надає руху всім іншим сферам. Завершує симфонію світла і вогню Емпірей, місце перебування Бога, ангелів і святих. Порівняння з симфонією тут є невипадковим. За давніми уявленнями планети, обертаючись разом зі своїми сферами, випромінюють музику, сповнену високої гармонії, досконалості і краси.
Рай є остаточною перемогою світла над темрявою, руху над нерухомістю. Адже рух є запорукою розвитку, оновлення, а значить, і життя. В Пеклі душі грішників були назавжди прикріплені до певного кругу підземелля. Що метушливіше було їх переміщення у просторі, то виразніше відчувалась його безцільність. Навіть Данте в Пеклі втрачає орієнтацію: спускаючись вниз, наприклад, він насправді підіймається нагору. В Чистилищі рух починає відтавати, стає цілеспрямованим. Однак душі Чистилища ще не мають повної свободи. В Раю всі перепони зникають. Душі праведників вже не закріплені тільки за своєю сферою. Вільно линуть вони до емпірею, споглядаючи велич Творця.
Все ж своя ієрархія розміщення праведних душ існує і в Раю. На Місяці знаходяться духи, що зламали обітницю, на Меркурієвім небі – справедливі, на Венериному – велелюбні, на Сонцевому – мудреці тощо. Однак кожна з сфер є символом певного морального поняття, а не місцем ув’язнення, як, наприклад, у Пеклі. І хоч духи щасливі неоднаково, а в міру свого наближення до Божества, всі вони вільні залишати свою сферу, вільно рухаючись у просторі. І одночасно тріумфує світло. Густий морок пекельних безодень, світові контрасти Чистилища замінюються вогняно-світною стихією Раю. Тут все сяє, міниться, мерехтить. Духи, як іскри, виблискують навколо Данте і Беатріче. Світлом розпалюються душі блаженних. Червоним вогнем гніву палає апостол Петро, згадуючи про занепад церкви. В морі світла з’являється Небесна роза.
Принцип побудови сюжету і в останній частині поеми залишається незмінним. Поет і його проводир, – спочатку Беатріче, а потім філософ-містик Бернар Клервоський, – мандрують потойбічним світом, ведучи розмови з душами, що їх зустрічають на своєму шляху. Цей мотив є одним з найдавніших у літературі. Дорога завжди вабила людину. Саме тут на героя очікували найнесподіваніші зустрічі, неймовірні пригоди.
Чимало нового пізнає в Раю і Данте. Однак взаємовідносини Поета з оточенням змінюються. В Пеклі між ними зберігалася повна рівновага. Герої тут існували і поза оповідачем. Саме їх характери, яскраві, виразно змальовані, вражали нас найбільше. В Чистилищі головна увага приділяється вже внутрішньо-емоційному станові автора. Зображення його почуттів, прагнення очиститись від гріхів, виправдати себе перед Беатріче становить центр оповіді. В Раю наратор значною мірою втрачає свою самостійність. Він немов пригнічений грандіозністю того світу, який бачить навколо себе. Праведники повчають Поета, відкриваючи йому істини, незбагненні для людського розуму. Апостол Петро, Яків і Іоанн перевіряють, чи вірно засвоїв він богословські чесноти: віру, надію і любов.
Все ж допитливий розум Поета не вгамовується і серед райських принад. Царство тріумфу Божества є для нього і царством філософії. Невипадково саме питання свободи людської волі, яка є найціннішим божественним даром для людини, постійно обговорюється на сторінках поеми. Як прискіпливий учень до вчителя, звертається Данте з численними питаннями до Беатріче та праведників. Його цікавить все: закони земного тяжіння, плями на місяці, природа світла. Найпалкіше, однак, прагне автор «Божественної комедії» збагнути таємницю стосунків між людиною і Божеством, людиною і всесвітом. Цілий синкліт мислителів з’являється на сторінках поеми: Фома Аквінат, Петро Даміан, Бернар Клервоський. Однак навіть їх відповіді, до речі подекуди ухильні та туманні, часто-густо не задовольняють Поета. Не вирішеним для нього залишається, наприклад, питання справедливості засудження людини, що прожила своє життя, не прилучившись до християнської церкви. Про доброчесних язичників Данте згадував і в перших частинах поеми. Особливого драматизму ця проблема набуває, проте, саме в останній її частині. Все своє життя людина була доброю і чесною. Ніколи не чула вона про Христа. В чому ж її вина, що прожила без хрещення і віри? Чи може засудити її праведний суддя? Мабуть, ніхто до Данте ще не наважувався поставити це питання з такою відвертістю. І божественний Орел відступає: людині не дано зрозуміти справедливість Божого вироку.
Данте ж хоче зрозуміти, збагнути незбагнене. Поміркованість, пасивність ніколи не були притаманні Поетові. Як, між іншим, зовсім не завжди зберігають благосність і святі праведники. І тоді замість прохолодного зоряного небозводу перед нами спалахує гаряче сонце Італії. Розпалюються пристрасті, гнівно звучать інвективи славних теологів. Не гребує найгострішими виразами Петро Даміан, викриваючи пожадливість нових пасторів. Червоним полум’ям спалахує апостол Петро, засновник римського престолу. Від гніву він навіть починає запинатися, повторювати слова. Одне за одним падають гострі звинувачення. Нинішні папи забули про свої обов’язки перед паствою. Властолюбні та пожадливі, розпалюють вони ворожнечу між гвельфами та гібелінами, продають посади негідним прелатам. Особливу зневагу у святого апостола викликає папа Боніфацій VIII, на якого так нетерпляче чекають у восьмому колі Пекла.
Не забуті і світські володарі. В книгу довічної справедливості записані всі їх діяння. Не лише рідну поету Італію, а й всю Європу охопив вихор кривавих пристрастей. Воюють за владу англійський і шотландський королі, німецький імператор Альбрехт, спустошивши Чехію, від злиднів потерпають підданці короля Франції Філіппа Красивого. І знову лунає гнівний голос Поета. Бринить мідь його слова. І вже перед нами – не християнський пророк, а римський трибун. Саме Римська імперія, знедоленим нащадком якої була сучасна поетові Італія, є для Данте взірцем справедливої держави. Захоплення давнім Римом примушує Поета назвати навіть всупереч Священному писанню Богом обраним народом не іудеїв, а римлян. Поет знову тріумфує над теологом. Данте переносить до Раю не лише імператора Траяна, врятованого молитвами папи Григорія Великого, а й героя Віргілієвої «Енеїди» справедливого троянця Ріфея. Літературний персонаж, отже, є для автора «Божественної комедії» не менш реальним і гідним райського блаженства, ніж світочі християнської теології?
Данте залишається собою і в проміннях райського сіяння. В споглядальному світі небесних сфер мали б зникнути всі пристрасті, всі болі земної людини. Однак Поет не забуває нічого: ні кохання, ні жаги земної слави Беатріче, ні Флоренції. Вірність двом своїм музам поет зберігає і в останній частині поеми. Найяскравіше це відчувається в епізоді розмови Данте із своїм прапрадідом Каччагвідою, який у вигляді живого самоцвіту з’являється перед Поетом на Марсовому небі. Уважно слухає Данте лицаря, відчуваючи себе Енеєм, який шанобливо дослухається до слів старого Анхіза.
Дивні образи з’являються перед Поетом. Тихо і спокійно точиться життя за старими мурами. Шануються флорентійці, вільні від пожадливості та марнославства. Сидять при куделях жінки, пильнуючи дітей. Не забута ще слава Трої, Ф’єзоле і Риму. Наче художник-жанрист, любовно змальовує Каччагвіда кожну деталь старого побуту. Небесного Раю вже немає. На рай земний перетворилась сама Флоренція. Ця Флоренція, мабуть, ніколи не існувала. І все ж боляче стискається серце Поета, охоплене тугою за рідним містом. Залита кров’ю, роздерта чварами Флоренція не може бути вічною. Має існувати інше місто над Арно – світле і прекрасне. Хоча б у минулому.
Далі Каччагвіда віщує Данте його майбутню долю. Чимало страждань зазнає Поет, сповна скуштує він солоного хліба вигнання. Однак таким вже є призначення Поета. Його щире слово допоможе людям знайти праведний шлях. Уважно слухає пророцтво старого лицаря Беатріче. Ніжним і ласкавим став її погляд. Знову перед нами донна, оспівана Дантовими канцонами: «З її очей Кохання полум’яне вціляє в очі кожному, хто їй наважиться послати погляд свій, і серце нещасливцю тому в’яне».
Дивна мандрівка потойбічними світами завершується лицезрінням Божества. В морі світла являється Поетові Небесна роза. Та чи знайшов він ту істину, зрозуміти яку так пристрасно жадав? Непевне, ні. І от вже інші образи породжуються в нашій пам’яті. Ми бачимо темний силует заглибленого у свої думки принца Гамлета. Звучать його останні слова: «… а далі тиша». На пошуки абсолютного знання вирушає Фауст славетного Гете. Все ж і він лише наблизиться до своєї мети. А може, ця абсолютна, остаточна істина і не існує? Може, сенс людського буття полягає саме в пристрасному жаданні наблизитись до неї? Пробуджує живу людську думку і поема Данте.
В Україні твори Данте відомі з початку XIX сторіччя. Високо цінував поета Тарас Шевченко. До творчості славетного флорентійця звертається і Леся Українка. В 1898 році вона переклала V пісню «Пекла» з «Божественної комедії». Саме відтоді Дантові терцини зазвучали українською мовою. Постійний інтерес до художньої спадщини поета виявляв І. Франко. Ще навчаючись у Дрогобицький гімназії, він читав твори Данте в німецькому та польському перекладі і робив перші спроби відтворити звучання Дантового вірша рідною мовою. У 80-х роках виник задум здійснити переклад «Божественної комедії», яку І. Франко високо цінував «головне задля недосяжної простоти і грандіозності її стилю». Згадку про це ми знаходимо в листі до М. Драгоманова. В результаті багаторічної праці Франко переклав і прокоментував найбільш важливі уривки з «Божественної комедії». Роботу було завершено 1913 року виданням книги «Данте Аліг’єрі. Характеристика середніх віків. Життя поета і вибір із його поезії». Незважаючи на невеличкий обсяг, вона стала першим в Україні цілісним філологічним дослідженням творчості Данте. Розкрити перед українським читачем красу слова італійського поета намагався і В. Самійленко. В останні роки життя над перекладом «Божественної комедії» працював М. Драй-Хмара. Арешт 1935 року не дав йому завершити цю працю. Не зберігся, на жаль, і текст перекладу. Перший повний переклад «Пекла» здійснив П. Карманський. Редагував текст М. Рильський. Редагування, однак, поступово перетворилося на співавторство. Повністю «Божественну комедію» переклав українською мовою Є. Дроб’язко. У 1978 році його переклад отримав премію М. Рильського. Саме цей варіант і використано у виданні, яке пропонується нашому читачеві.
БОЖЕСТВЕННА КОМЕДIЯ
ПЕКЛО
ПІСНЯ ПЕРША
ПІСНЯ ДРУГА
ПІСНЯ ТРЕТЯ
ПІСНЯ ЧЕТВЕРТА
ПІСНЯ П’ЯТА
ПІСНЯ ШОСТА
ПІСНЯ СЬОМА
ПІСНЯ ВОСЬМА
ПІСНЯ ДЕВ’ЯТА
ПІСНЯ ДЕСЯТА
ПІСНЯ ОДИНАДЦЯТА
ПІСНЯ ДВАНАДЦЯТА
ПІСНЯ ТРИНАДЦЯТА
ПІСНЯ ЧОТИРНАДЦЯТА
ПІСНЯ П’ЯТНАДЦЯТА
ПІСНЯ ШІСТНАДЦЯТА
ПІСНЯ СІМНАДЦЯТА
ПІСНЯ ВІСІМНАДЦЯТА
ПІСНЯ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТА
ПІСНЯ ДВАДЦЯТА
ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ПЕРША
ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ДРУГА
ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТЯ
ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТА
ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ П’ЯТА
ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ШОСТА
ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ СЬОМА
ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМА
ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТА
ПІСНЯ ТРИДЦЯТА
ПІСНЯ ТРИДЦЯТЬ ПЕРША
ПІСНЯ ТРИДЦЯТЬ ДРУГА
ПІСНЯ ТРИДЦЯТЬ ТРЕТЯ
ПІСНЯ ТРИДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТА
ЧИСТИЛИЩЕ
ПІСНЯ ПЕРША
ПІСНЯ ДРУГА
ПІСНЯ ТРЕТЯ
ПІСНЯ ЧЕТВЕРТА
ПІСНЯ П’ЯТА
ПІСНЯ ШОСТА
ПІСНЯ СЬОМА
ПІСНЯ ВОСЬМА
ПІСНЯ ДЕВ’ЯТА
ПІСНЯ ДЕСЯТА
ПІСНЯ ОДИНАДЦЯТА
ПІСНЯ ДВАНАДЦЯТА
ПІСНЯ ТРИНАДЦЯТА
ПІСНЯ ЧОТИРНАДЦЯТА
ПІСНЯ П’ЯТНАДЦЯТА
ПІСНЯ ШІСТНАДЦЯТА
ПІСНЯ СІМНАДЦЯТА
ПІСНЯ ВІСІМНАДЦЯТА
ПІСНЯ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТА
ПІСНЯ ДВАДЦЯТА
ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ПЕРША
ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ДРУГА
ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТЯ
ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТА
ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ П’ЯТА
ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ШОСТА
ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ СЬОМА
ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМА
ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТА
ПІСНЯ ТРИДЦЯТА
ПІСНЯ ТРИДЦЯТЬ ПЕРША
ПІСНЯ ТРИДЦЯТЬ ДРУГА
ПІСНЯ ТРИДЦЯТЬ ТРЕТЯ
РАЙ
ПІСНЯ ПЕРША
ПІСНЯ ДРУГА
ПІСНЯ ТРЕТЯ
ПІСНЯ ЧЕТВЕРТА
ПІСНЯ П’ЯТА
ПІСНЯ ШОСТА
ПІСНЯ СЬОМА
ПІСНЯ ВОСЬМА
ПІСНЯ ДЕВ’ЯТА
ПІСНЯ ДЕСЯТА
ПІСНЯ ОДИНАДЦЯТА
ПІСНЯ ДВАНАДЦЯТА
ПІСНЯ ТРИНАДЦЯТА
ПІСНЯ ЧОТИРНАДЦЯТА
ПІСНЯ П’ЯТНАДЦЯТА
ПІСНЯ ШІСТНАДЦЯТА
ПІСНЯ СІМНАДЦЯТА
ПІСНЯ ВІСІМНАДЦЯТА
ПІСНЯ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТА
ПІСНЯ ДВАДЦЯТА
ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ПЕРША
ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ДРУГА
ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТЯ
ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТА
ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ П’ЯТА
ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ШОСТА
ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ СЬОМА
ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМА
ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТА
ПІСНЯ ТРИДЦЯТА
ПІСНЯ ТРИДЦЯТЬ ПЕРША
ПІСНЯ ТРИДЦЯТЬ ДРУГА
ПІСНЯ ТРИДЦЯТЬ ТРЕТЯ
КОМЕНТАРI
1 – 136. Як визнав сам автор у відомому листі до молодого друга й покровителя, веронського володаря Кангранде делла Скала, надісланому з Равенни десь, на думку дослідників, 1317 p., під час праці над «Раєм», – Данте писав свою поему з тим, щоб її можна було тлумачити з чотирьох поглядів. Перший аспект – буквальний, коли текст розуміється таким, яким він написаний. Другий аспект – алегоричний, коли під текст слід підставляти події зовнішнього світу. Аспект моральний передбачає опис переживань і пристрастей людської душі. Четвертий аспект – «анагогічний» (у перекладі з старогрецької: «Такий, що підносить угору»), тобто містичний, у нашу епоху майже суцільного раціоналізму та безвірництва не цікавий, хоч свого часу він накликав на автора лють поборників ортодоксальної церкви, які вважали цей аспект придатним лише для святих книг.
Пояснімо сказане на прикладі цієї пісні, вступної до всього твору. Перше тлумачення – буквальне: автор заблукав у темному лісі, де шлях йому заступили страшні звірі, але на порятунок з’явився його улюблений великий римський поет Віргілій, який обіцяє йому показати правильну дорогу. Друге тлумачення, алегоричне: автор розгубився серед партійних чвар у Флоренції, які винесли його на верх політичного життя, а незабаром примусять тікати з рідного міста. Шлях йому перепиняють лютий і підлий, хоч дрібний, леопард – політичні супротивники: жорстокий лев – король Франції, і, нарешті, зажерлива худа вовчиця – римське папство. На порятунок приходить оспівувач слави Римської імперії, проголошувач єдиної всесвітньої держави. У третьому тлумаченні, моральному, дія відбувається у людській душі, звідусіль оточеній гріхами й поганими пристрастями, яким протистоїть ідеал громадянських чеснот.
1. На півшляху свого земного світу… – Тривалість людського існування за часів Данте, як і тепер, вимірювалась сімдесятьма роками; отже, півшляху – 35 років, тобто це було в 1300 році, бо поет народився в другій половині травня 1265 року. Саме 1300 року він поринув у політичну боротьбу, що весь час точилась у Флоренції. Він був обраний одним з десятьох пріорів, які стояли на чолі уряду. На цій посаді поет виявив неабиякі дипломатичні здібності, беручи керівну участь у посольствах Флорентійської республіки до сусідніх правителів, між іншим до папи Боніфація VIII.
2. Похмурий ліс густий… – У другому «алегоричному» тлумаченні під цим лісом можна розуміти папський Рим, повний показної пишноти і весь злочинницький, куди Данте, у складі флорентійського посольства до Боніфація VIII, приїхав якраз напередодні великодніх свят 1300 року.
8. За благо те… – за зустріч з Віргілієм.
13. Я опинивсь під пагорба стіною… – Над лісом гріхів і помилок височить рятівний пагорб доброчесності, осяяний сходячим сонцем істини.
31 – 60. Вийти на пагорб спасіння поетові перешкоджають три звірі: леопард – у третьому тлумаченні – любострастя, лев – гордість і вовчиця – корисливість.
62. Явився хтось… – Віргілій (70 – 19 рр. до н. е.), видатний римський поет, автор героїчної епопеї «Енеїда» та поем з сільського життя «Буколіки» та «Георгіки». У середні віки він мав легендарну славу мудреця, чародія і передвісника християнства, зокрема догмату про народження Христа від незайманої діви (до речі, по-латині «діва» – «virgo». Чи не звідси походить середньовічна форма написання імені славетного поета «Віргілій» замість античного «Вергілій»?).
69. Мантуя. – Віргілій народився в Мантуанській області, в містечку Андес, нині П’єтола.
70. Во время Юлія… – За життя Юлія Цезаря, державного діяча Риму (100 – 44 рр. до н. е.).
74. Син Анхізів – Еней, герой Віргілієвої «Енеїди», зять і союзник троянського царя Пріама. За поемою, коли впала Троя, він відплив в Італію і тут заснував місто Рим, майбутню столицю всесвітньої держави. 91. Хай буде інший шлях тобі прикметний… – Перед тим, як подолати вовчицю і зійти на пагорб спасіння, Данте мусить пройти три царства мертвих.
101. Надія на Хорта є… – Хорт – майбутній рятівник Італії від зажерливого папства; виразний натяк на Кангранде делла Скала (cane – італійською мовою – «пес», «собака»), при дворі якого жив тоді вигнанець Данте і в особі якого він хотів бачити цього рятівника.
105. Між Фельтро й Фельтро… – між містом Фельтро в Тревізанській області і замком Монтефельтро в Романьї, тобто у веронських володіннях Кангранде.
107 – 108. Італійці, персонажі Віргілієвої «Енеїди», які полягли в бою з ворогом: Камілла, що очолювала вольськів, вождь рутулів Турн, троянські юнаки Ніс та Евріал.
114. Місця, які я взнав уже давно, – тобто пекло, яке Віргілій уже описав у VI книзі «Енеїди».
117. Повторну смерть на себе накликають. – Грішники в пеклі, що вже померли тілесною смертю, хотіли б померти й душею, щоб скінчились їхні муки.
118. Побачиш тих… – тобто душі Чистилища.
122. Душі, достойнішій за мене… – тобто Беатріче, що супроводжуватиме Данте по Раю до його останньої сфери.
134. Хай браму бачу я з Петром святим… – брама Чистилища, що її охороняє ангел, намісник апостола Петра.
13. Батько Сільвіїв – Еней, що, як розповідається в VI книзі «Енеїди», за життя сходив у царство тіней, де бачив свого батька Анхіза.
27. Стола – одяг служителів католицької церкви.
28. Сосуд обрання – тобто апостол Павло, що, як розповідає легенда, нібито відвідав Рай і Пекло. У Пеклі він побачив, яких кар зазнають грішники.
52. Був з тими я, хто між добром і злом… – тобто у переддвер’ї Пекла. Там Данте помістив тіні великих мужів древності, чий гріх полягав у тому, що вони не знали християнського Бога, бо жили перед народженням Христа.
70. Беатріче – Данте покохав її з дитинства, і, коли вона в двадцять п’ять років померла (в 1290 p.), у своєму «Новому житті» дав обіцянку «сказати про неї те, чого ніколи ще не говорилося ні про одну жінку». Це була перша і єдина любов Данте. Уособлення найвищого розуму.
71. З місць, куди вернутись хочу… – з Раю.
94. Благородна є жона… – Богородиця, символ небесного милосердя. 97. Лючія – сіракузька мучениця, християнська свята, символ освітлюючої благодаті (лат. lux – світло).
101. Рахіль – жінка біблійного патріарха Іакова, символ споглядальності.
1 – 9. Напис на брамі Пекла. – За християнською міфологією, Пекло створено триєдиним божеством: Богом Отцем («Могуття, що все родить»), Богом Сином («Найвища Мудрість») і Богом Духом Святим («Першолюбов»), щоб служити місцем тортур для Люцифера (Діте, Вельзевула). Данте змальовує Пекло, як підземну воронкоподібну прірву, яка, звужуючись, сягає центру землі, її схили мають концентричні уступи, «кола» пекла.
36. Жили собі без гани, без хвали. – Данте сюди вміщує тих, що були байдужі до політичної боротьби, люди слабохарактерні й малодушні, їм закриті висоти Раю і глибини Пекла.
38 – 39. І не вороги й не слуги Божі… – Ангели, які під час бунту Люцифера не стали його прибічниками, але й не виступили на захист Бога.
59 – 60. Побачив я того… – Папу Целестіна V, який у 1294 р. був обраний у віці 79 років, а через п’ять місяців кардинал Бенедетто Каетані примусив його зректися сану і сам сів на його місце під іменем Боніфація VIII. Через півтора року Целестін помер в ув’язненні. Боніфацій VIII був головним винуватцем вигнання Данте.
78. На Ахероновій косі журній. – Ріки античного Пекла протікають також і в Дантовому Пеклі. По суті це один потік, утворений слізьми крітського Старця, що проникають в надра землі (див. П. XIV, 94 – 142). Спочатку потік з’являється як Ахерон (грецьке: ріка скорботи) і обмиває перше коло. Потім, стікаючи вниз, утворює болото Стіксу (грецьк.: ненависний), інакше Стігійське болото, в якому караються гнівні (ІІ. VII, 100 – 108) і яке оточує мури міста Діте, що стоять навколо прірви нижнього Пекла (П. VIII, 67 – 75). Ще нижче стає Флегетоном (грецьк.: пекучий), кільцеподібною рікою киплячої крові, в яку занурені насильники проти ближнього (П. XII, 46 – 54). Потім у вигляді кривавого струмка, який ще називається Флегетоном (П. ХІV, 132, і прим.), перетинає ліс самогубців і пустелю, де падав вогняний дощ (П. XIV, 76 – 90; XV, 1 – 12). Звідси шумливим водоспадом рине вглиб (П. XVI, 1 – 3; 94 – 105), і в центрі землі перетворюється на крижане озеро Коціт (грецьк.: плач) (П. XIV, 119; XXXI, 123; XXXII, 22 – 30; XXXIV, 52).
83. Почварний дід… – Харон, перевізник душ античного Пекла. В Дантовому Пеклі він перетворився на злого духа.
93. Моє судно важке тобі для плавань. – Харон, знаючи, що Данте не засуджений на пекельні муки і йому личить бути в тому легкому човні, в якому ангел перевозить душі до підніжжя Чистилища.
128 – 129. І що в Харона грізний був привіт… – Харон суворо зустрів Данте, вбачаючи в ньому «добру душу», призначену на спасіння.
1. Мій раптом перервався сон глибокий… – У мить пробудження Данте опиняється вже по той бік Ахерону.
24. У перше коло, що круг прірви йде. – Це Лімб (лат. Limbus— кайма) католицького Пекла, де за церковним ученням перебували душі стародавніх праведників і куди потрапляють душі немовлят, які померли нехрещеними. Сюди ж Данте вміщує душі всіх доброчесних нехристиян. Тут же перебуває і сам Віргілій.
52 – 54. Бувши тут ще новаком… – Віргілій, який помер у 19 р. до н. е., вступив у Лімб приблизно за півстоліття до того дня, коли, за християнською легендою, Властитель (тобто Христос, ім’я якого з поваги Данте не називав в Пеклі), між своєю смертю і воскресінням, зійшов у Пекло і вивів звідти старозавітних святих у Рай, який до того часу був закритий.
55. Всіх прародитель – Адам.
60. Рахіль, дорожча над усе майно… – тому дорога, що, за Біблією, Іаков прослужив батькові Рахілі чотирнадцять років, щоб той віддав йому за жінку.
86 – 90. Он глянь… – Віргілія, який повертається в Лімб, вітають чотири стародавніх поети, що їх Данте виділяв як найвидатніших: грек Гомер, якого Данте визнавав «усім поетам паном», і римляни: Горацій (65 – 8 рр. до н. е.), Овідій (43 р. до н. е. – 17 р. н. е.) і Лукан (39 – 65 рр. н. е.). Овідієві «Метаморфози» і Луканова «Фарсалія» були авторові «Божественної комедії» неабиякими джерелами.
121 – 144. Перед очима Данте постають знамениті персонажі стародавньої історії та епічних поем: Електра, дочка Атланта, кохана Зевса, мати Дардана, засновника Трої; Гектор, син Пріама і Гекуби, троянський герой, і Еней (П. І, 74; 11, 13); Пентесілея, цариця амазонок, союзниця Трої, вбита Ахіллом. Поряд з ними – прославлені римляни: Гай Юлій Цезар, полководець і державний діяч, який заклав основи єдиновладдя (100 – 44 рр. до н. е.); рід його, за легендарною генеалогією, бере свій початок від Іула (Асканія), сина Енея від Креуси; Камілла, войовниця з «Енеїди» (П. І, 107); Лавінія, дружина Енея, і її батько, цар Лацію Латін, герої «Енеїди»; Люцій Юній Брут, перший римський консул (разом з Люцієм Тарквінієм Коллатіном, 509 р. до н. е.), який скинув останнього з римських царів, Тарквінія Гордого; дочка Цезаря Юлія, дружина Помпея; дружина Коллатіна, Лукреція, яку збезчестив царський син Секст Тарквіній і яка покінчила з собою, що призвело до повалення царської влади в Римі; Корнелія, дочка Сціпіона Африканського, мати Тіберія і Гая Гракхів, народних трибунів II ст. до н. е.; Марція, дружина Катона Молодшого, останнього захисника республіканського Риму. Осторонь їх – мусульманин Саладін, султан Єгипту і Сирії (1137 – 1193), прославлений і на християнському Заході своїм душевним благородством. Окремим колом сидять мудреці і поети: «Учитель всіх, хто знає» – Арістотель (384 – 322 рр. до н. е.), якого шанували в середні віки, як найбільшого з учених; Сократ (469 – 399 рр. до н. е.); Платон (427 – 347 рр. до н. е.); Демокріт (бл. 460 – 370 рр. до н. е.), який вважав, що світ виник внаслідок випадкового з’єднання атомів; філософи VI – IV ст. до н. е. – Діоген, Фалес, Анаксагор, Зенон, Емпедокл, Геракліт; Діоскорід (І ст. до н. е.) – лікар, який писав про цілющі властивості рослин; Люцій Анней Сенека (н. між 6 – 3 рр. до н. е. – 65 р. н. е.), римський філософ; міфічні поети Греції – Орфей, що своїм співом чарував звірів і каміння, і Лін; Марк Туллій Ціцерон (106 – 43 рр. до н. е.) – римський оратор і філософ; геометр Евклід (III ст. до н. е.); астроном і географ Птолемей (II ст. н. е.), чиєї системи світу дотримувався і Данте; грецькі лікарі Гіппократ (бл. 460 – 377 рр. до н. е.) і Гален (131 – бл. 211 рр. н. е.); східний філософ і лікар Авіценна (Ібн-Сіна) (бл. 980 – 1037); Аверроес (Ібн-Рошд) (1126 – 1198), арабський філософ, відомий тлумач Арістотеля.
4. Мінос – обернутий у Дантовому Пеклі на біса – верховного суддю, який витками хвоста визначає міру покарання грішникам, міфічний справедливий цар о. Кріт.
58. Семіраміда – легендарна ассирійська цариця, вдова царя Ніна. Видала закон, що дозволяв шлюб між близькими родичами. Історичним прототипом її була ассирійська цариця Шаммурамат (IX ст. до н. е.).
61. Кохання жертва нещаслива… – карфагенська цариця Дідона, вдова Сіхея, яка покінчила самогубством, коли її залишив Еней.
63. Клеопатра – єгипетська цариця, кохана Юлія Цезаря, а потім Марка Антонія (69 – 30 рр. до н. е.). Взята в полон Октавіаном, покінчила з собою, давши вкусити себе отруйній змії.
64. Єлена – за міфом, дочка Зевса і Леди, дружина спартанського царя Менелая, викрадена троянським царевичем Парісом, що призвело до Троянської війни.
65. Ахілл – славетний грецький герой Троянської війни. За однією з легенд, він загинув через любов до Поліксени, Пріамової дочки.
67. Паріс – див. прим. 64. Він був смертельно поранений ще до падіння Трої.
Трістан – герой середньовічного роману (XII ст.). Він полюбив Ізольду, дружину корнуельського короля Марка, втік з нею, і під час втечі обоє трагічно загинули.
73. І я сказав… – Мова йде про тіні Франчески да Ріміні й Паоло Малатести, нерозлучні навіть у пеклі.
Франческа, дочка Гвідо да Полента, синьйора Равенни (П. XXVII, 40 – 42), була близько 1275 р. видана заміж за некрасивого і кривого Джанчотто Малатесту, батько якого був вождем рімінійських гвельфів. Коли Джанчотто дізнався, що вона полюбила його молодшого брата Паоло, то убив обох. Це сталося 1285 p.
Останній свій притулок вигнанець Данте знайшов у племінника Франчески, Гвідо Новелло да Полента, синьйора Равенни. Припускають, що молодий Данте міг бачити Паоло, коли той у Флоренції командував загоном.
103. Кохання, що кохать дає й коханим… – Прославлений рядок, що в віртуозно відточеній афористичності стверджує думку про можливість і навіть бажаність взаємного почуття; вираз «дає» можна було б замінити точнішим відтворенням оригіналу «не забороняє», «не перешкоджає».
107. Каїна – перша частина дев’ятого кола Пекла, де караються ті, хто вбив або зрадив своїх рідних. Назва за ім’ям першого братовбивця Каїна.
128. Ланчелот – герой французького роману XII ст. про рицаря Круглого Стола і про любов його до королеви Джіневри (Женьєври), дружини короля Артура. Роман цей був і в італійському перекладі.
137. Галеотто – рицар, який сприяв зближенню Ланчелота з Джіневрою. Він умовив прекрасну королеву поцілувати соромливого героя.
2. Свояків – тобто Франчески з Паоло, братом її чоловіка.
13. Цербер – у грецькій міфології – триголовий пес, що охороняє вхід до Аїду. У Данте це – триголова потвора, біс, з рисами пса і людини (борода, руки), який терзає черевоугодників.
49. У місті, заздрому до всього… – у Флоренції, рідному місті Данте. 53. Чвакало – це прізвисько у Флоренції другої половини XIII ст. дано веселому дотепникові Джакомо за його обжерливість.
64 – 75. І він мені… – Чвакало говорив про те, що саме чекає Флоренцію, в якій на той час точилася жорстока політична боротьба між «чорними» гвельфами (прибічниками римської курії), очолюваними знатним родом Донаті, і «білими» гвельфами, з родом Черкі на чолі (які відстоювали незалежність Флоренції проти зазіхань папи Боніфація VIII). Тривалі свари скінчаться 1300 р. кривавою перемогою лісовиків (так звалися «білі», бо Черкі були вихідці з села), а багатьох «чорних» спіткає вигнання (влітку 1301 року). Та на третій рік (тобто 1302 p.) «вигнанці… повернуться до брами», а їх політичні вороги надовго залишать рідне місто.
73. Два праведники марно промовляють… – Немає ніяких даних, щоб встановити, чи мав тут Данте на увазі певних осіб. Може, він просто хотів сказати, що у Флоренції не знайдеться навіть трьох праведників, які, за біблійним виразом, що став приказкою, самі врятувалися б від Божого гніву.
79 – 87. Данте питає про долю деяких славетних флорентійців, гвельфів і гібелінів. Тег’яйо Альдобранді дельї Адімарі і Якопо Рустікуччі будуть у сьомому колі Пекла, серед содомітів (П. XVI, 41; 43); Фаріната дельї Уберті – в шостому, серед єретиків (П. X), Моска деї Ламберті – у Лихосховах серед призвідників розбрату (П. XXVIII, 103 – 111). Згаданий тут Арріго далі не зустрічається. Тому що він названий поряд з Москою, можливо, що це Арріго деї Фіфанті, один з учасників убивства Бондельмонте.
95. Аж поки на сурму громовокрилу… – тобто до Страшного суду, який за церковними уявленнями, чекає на живих і мертвих.
106 – 111. Науки пригадай свої… – Згідно з ученням Арістотеля, на «Етику» і «Фізику» якого Віргілій посилається в інших випадках (П. ХІ, 80; 102). Чим істота досконаліша, тим вона сприйнятливіша до насолоди і до страждання. Душа без тіла менш досконала, ніж з’єднана з ним. Тому, після воскресіння мертвих, грішники, на яких грізний суд не зглянеться, зазнаватимуть ще більших страждань у Пеклі, а праведники – ще більшого блаженства в Раю.
115. Плутос – бог багатства в грецькій міфології. Тут – звіроподібний демон, що охороняв доступ до четвертого кола Пекла, де карають скнар і марнотратників.
1. «Папе Сатан»… – можливо, це звертання до Сатани як до верховної пекельної влади, так би мовити, пекельного папи. Як видно з рр. 3 – 12, Віргілій розуміє ці загадкові для інших слова.
11. Михаїл – архістратиг, який в «Апокаліпсисі» скидає з неба Сатану і його військо.
22. Харібда – вир, утворений зустрічними течіями в Мессінській протоці, біля сіцілійського берега, проти Сцілли (мис Шільйо) на італійському березі.
62 – 96. Фортуна – римська богиня долі і випадку (у грецькій міфології Тіха). Віргілій докоряє Данте за його помилкову думку, ніби з рук Фортуни «все благо лине» (р. 69), і пояснює, що вона лише виконує справедливу Божу волю. Бог, що «небесні сфери сотворив і їм дав рушіїв» (р. 74 – 75), тобто ангелів, які керують обертанням небесних сфер і передають їм силу впливу на земне життя. У кожній із згаданих небесних сфер, – пояснює він далі, – є своє ангельське коло. Земним же щастям розпоряджається Фортуна; тут вона повновладна і кружляє «нарівні з іншими всіма богами» (р. 87).
98. Заходять вже зірки… – Коли поети вирушили в дорогу (П. І, 136; II, 5), зірки підіймались від сходу до середини неба. Тепер вони почали схилятись до заходу, тобто минула північ.
4. Два промінці – сигнал про прибуття двох нових душ, на який з вежі міста Діте (по той бік Стігійського болота) подається сигналвідповідь, слідом за чим звідти на човні відпливає перевізник.
19. Флегій – за грецьким міфом, цар лапіфів, син Арея і смертної. В гніві на Аполлона, який збезчестив його дочку Короніду, він спалив Дельфійський храм і був укинутий в Аїд. У Данте він – гнівний сторож п’ятого кола, перевізник душ через Стігійське болото, де карають гнівливих.
25 – 27. Вагу в човні лиш я складав вагому. – Данте – жива людина (з вагою), а Віргілій – тінь (без ваги).
32. Перед мною встав хтось у багні… – це зарозумілий багатий флорентійський рицар, прибічник «чорних», Філіппо дельї Адімарі, який мав люту вдачу. Його прозвали Срібним (р. 61), тому що він підковував свого коня сріблом. Є підстави вважати, що між ним і Данте була гостра ворожнеча.
68 – 69. Місто Діте. – Діте – латинське ім’я Аїда, або Плутона, володаря Пекла, сина Сатурна і Реї, брата Юпітера і Нептуна. Данте називає так Люцифера, верховного диявола, царя Пекла (П. XI, 65; XII, 39; XXXIV, 20). Його ім’я має і пекельне місто, оточене Стігійським болотом, тобто частина Пекла, що лежить усередині кріпосного муру і має загальну назву нижнього Пекла (р. 75).
82. Було при брамі кількасот химер… – тобто дияволів, які колись були ангелами, але разом з Люцифером повстали проти Бога. Їх вигнано з неба і кинуто в Пекло.
125 – 126. Брами… що й досі залишились без замка. – Тобто пекельні брами, які були відімкнені Христом, коли він виводив з пекла старозавітних праведників.
1 – 3. Зміст: «Побачивши, що при його поверненні Данте зблід од страху, Віргілій переміг свою блідість».
17. Перше кинувши кружало… – тобто Лімб.
23. Еріхто – легендарна фессалійська чарівниця, яка воскрешала мертвих і примушувала їх пророкувати майбутнє (Лукан, «Фарсалія»).
37 – 48. Три фурії (грецькі ерінії, р. 45), тобто Алекто («невгамовна»), Тісіфона («месниця за вбивство») і Мегера («ненависниця») в античній міфології – богині прокляття, помсти і кари. Вони перебували в пеклі, де панує цариця вічного плачу гіркого (р. 44) Прозерпіна.
52. Медуза – за грецьким міфом – одна з трьох сестер – Горгон, змієволоса діва, побачивши яку, люди і звірі кам’яніли. Персей відрубав їй голову, і «лик Горгони» став у його руках страшною зброєю проти ворогів, обертаючи їх у камінь. Рядок цей допускає два тлумачення: 1) фурії закликають саму Медузу; 2) вони вимагають, щоб принесли її голову.
54. На ньому мста Teзеєвux провин… – Тезей (П. XII, 12) із своїм другом Піріфоєм спустився в пекло, щоб викрасти для нього Прозерпіну. Розгніваний Плутон наказав ерініям покарати їх, і обидва герої приросли до скелі, на яку сіли. Згодом Геркулес звільнив Тезея. Ерінії шкодують, що свого часу не знищили його; тоді у смертних зникло б бажання проникати в підземний світ.
85. Посол небес – тобто ангел.
98. У Цербера у вашого з оков… – найважчим із дванадцяти подвигів Геркулеса було викрадення Цербера (П. VI, 13). Вступивши в боротьбу з потворою, Геркулес скував Цербера ланцюгом, виволік із пекла, показав царю Еврісфею і потім кинув назад. Поранений Цербер аж завив з болю.
112. Арль – місто у Франції (Прованс) на лівому березі Рони; поблизу нього знамените в середні віки кладовище з безліччю римських язичницьких і християнських могил.
113. Пола – місто на півдні Істрії, яку обмиває затока Карнаро. В його околицях також був великий римський некрополь (могильник). 130. Із схожим схоже тут в одній труні… – тобто тут лежать грішники, що вчинили однакові гріхи.
132. Він шлях праворуч показав мені… – У кожному колі Пекла Віргілій і Данте ідуть ліворуч (П. XIV, 125 – 126). Тільки тут, а також досягнувши внутрішнього краю свого кола (П. XVII, 31), вони звертають праворуч.
11. Йосафат – долина біля Єрусалима в Палестині, де, за церковними уявленнями, відбудеться Страшний суд. До того часу труни будуть розкриті, бо мають класти в них ще багато єретиків.
14. Епікур – грецький філософ-матеріаліст (341 – 270 рр. до н. е.), який заперечував безсмертя душі, був проти втручання богів у земні справи. В середні віки епікурейцями називали взагалі всіх єретиків, вважали, що епікурейці – це люди, які вбачають мету життя в чуттєвих насолодах.
17. Задовольниться й це твоє жадання… – тобто бажання зустріти в Пеклі могутній дух Фарінати дельї Уберті, про якого він розпитував Чвакала (П. VI, 79 – 84).
32 – 51. Фаріната. – Фаріната дельї Уберті (н. на поч. XIII ст.) – глава флорентійських гібелінів (прибічників імперії). Предки Данте, належачи до ворожої гібелінам партії гвельфів (яка в боротьбі з домаганнями імперії спиралась на папство), двічі були розгромлені. Вперше їх вигнали з міста гібеліни, з допомогою кінноти імператора Фрідріха II, в 1248 р. їх будинки і вежі були зруйновані. Через три роки вони повернулись у Флоренцію і в 1258 р. в свою чергу вигнали властолюбного Фарінату та його прибічників. Ті заручились допомогою Сьєни і неаполітанського короля Манфреда і в 1260 p., поблизу замку Монтаперті на ріці Арбії, завдали жорстокої поразки флорентійським гвельфам та їх союзникам. Ріка Арбія тоді переповнилась кров’ю. Гвельфи мусили вдруге залишити Флоренцію. У 1264 р. Фаріната помер. У 1266 p., коли Манфреда було розбито біля Беневенто, зміцнілі гвельфи повернулися знову до міста. Разом з тим вони вдались до заступництва Карла І Анжуйського який владарював у Неаполі і Сицилії, і, коли той вислав їм на допомогу військову силу, гібеліни, в ніч перед Великоднем 1267 p., назавжди залишили Флоренцію. Особливо суворо поставилась гвельфська Флоренція до роду Уберті. На місці їхніх зруйнованих будинків влаштували площу; амністія, надавана іншим вигнанцям, ніколи на них не поширювалась, і ті Уберті, які потрапляли до рук правлячої в республіці партії, засуджувались на смерть.
52 – 72. І тут в труні… – інший епікуреєць, Кавальканте Кавальканті, зять Фарінати, гвельф, батько Гвідо Кавальканті (бл. 1259 – 1300), філософа і поета, найближчого друга Данте. Він здивований, не побачивши свого сина поряд з Данте, і той йому пояснює, що приведений сюди Віргілієм, з яким Гвідо «не міг заприязниться». Зрозумівши це слово так, що Гвідо вже нібито нема на світі (насправді Гвідо помер через кілька місяців), і по-своєму сприйнявши мовчання замисленого Данте, він у відчаї падає в свою розжарену могилу.
80. Прекрасна владарка держав нічних… – В античних віруваннях Прозерпіну, нарівні з Діаною, вважали богинею Місяця. Рядки 79 – 81 означають: «Не мине й п’ятдесяти місяців, як ти сам зрозумієш, чи легко вигнанцю повернутися на батьківщину». Справді, на цей час, тобто у червні 1304 p., Данте втратив надію на повернення і порвав із своїми товаришами по вигнанню.
92. Фйоренца – старовинна назва Флоренції.
93. Сам проти всіх був… – Після перемоги біля Монтаперті вожді тосканських гібелінів вимагали зруйнування Флоренції. Цього не допустив Фаріната, заявивши, що він, поки живий, один проти всіх з мечем у руці виступить на її захист.
97 – 99. Як я гадаю… – Слова Фарінати, як і пророкування Чвакала, переконали Данте, що грішники в Пеклі наділені даром передбачення, тим часом, судячи з запитання Кавальканте, вони не знають того, що відбувається на землі тепер.
108. Коли замкнеться хід в майбутній час… – тобто коли настане Страшний суд.
119. Федеріко Другий – Фрідріх II Гогенштауфен (1194 – 1250), імператор Священної Римської імперії, король Неаполя і обох Сицилій. Його непримиренна ворожість до папства, що тричі приводила його до відлучення від церкви, покровительство арабським і єврейським ученим і вільний спосіб життя створили йому серед сучасників славу небезпечного єретика-епікурейця.
120. Кардинал – Оттавіано дельї Убальдіні (пом. 1273), завзятий гібелін, такий впливовий, що коли говорили просто «кардинал», то мали на увазі саме його. Зберігся його афоризм: «Якщо є душа, то я загубив її заради гібелінів».
8 – 9. Це папи… – Папа Анастасій II (на папському престолі 496 – 498 pp.), який прагнув усунути розкол між західною і східною церквою і ласкаво прийняв константинопольського легата Фотіна. Римське духовенство оголосило його єретиком.
16 – 66. Віргілій пояснює своєму супутникові, що в безодні нижнього Пекла (П. VIII, 75), над якою вони стоять, трьома уступами, як сходини, лежать три менші кола – сьоме, восьме і дев’яте. В цих колах карається злоба, що орудує або насильством, або обманом.
Насильство менш мерзенне, ніж обман, і карається в ближчому колі, сьомому, поділеному на три концентричних пояси, що лежать на одному рівні.
В першому поясі (р. 34 – 39) карається насильство над ближнім (убивство, злісне поранення) і над його майном (грабіж, підпал, утиски).
В другому поясі (р. 40 – 45) – насильство над собою (самогубство) і над своїм майном (гра і розтринькування, тобто безглузде знищування свого майна, на відміну від марнотратства, тобто любові до безмірних витрат, що карається в четвертому колі).
У третьому поясі (р. 46 – 51) – насильство, спрямоване проти Божества (богохульство) і проти створеного ним порядку (проти природи – содомія, статеві збочення, і проти природи і мистецтва – хабарництво).
Омана, залежно від того, чи обманутий довірявся обманщикові, чи ні (р. 52 – 54), карається у восьмому або в дев’ятому колі.
У восьмому колі (р. 55 – 60), що складається з десяти Лихосховів, караються ті, хто обдурив людей, що не довірялися (І – звідники і спокусники; 2 – підлесники; 3 – святокупці; 4 – віщуни; 5 – хабарники; 6 – лицеміри; 7 – злодії; 8 – лукаві порадники; 9 – призвідники розбрату; 10 – фальшівники: металів, людей, грошей і слів).
У дев’ятому колі, на самому дні Пекла, утвореному крижаним озером Коцітом, караються ті, хто обдурив людей, що довірились, тобто зрадники. Тут – чотири пояси: Каїна (зрадники родичів), Антенора (зрадники однодумців), Толомея (зрадники друзів) і Джудекка (зрадники благодійників), а посередині, в центрі всесвіту, вмерзлий у крижину Діт (Люцифер) шматує в трьох своїх пащах зрадників величності земної і небесної.
50. Каорса – місто Кагор (франц. Cahorse) у Південній Франції, що славилося в середні віки своїми лихварями. В Італії слово «каорсець» означало «лихвар».
Содом – у біблійній легенді місто, спалене небесним вогнем за протиприродну розпусту його мешканців (содомітів).
67 – 90. Відповідаючи на запитання, чому гнівні, черевоугодники, любострасники, скнари і марнотратці караються не на споді ями, Віргілій пояснює, що вони менше винні, ніж насильники і обманщики, бо їх гріх полягає в нездержливості. При цьому він посилається на добре відому Данте класифікацію пороків, яку Арістотель дав у своїй «Етиці»: нездержливість, злостивість, тваринна хіть.
Нездержливість, тобто зловживання природними насолодами, тілесними і душевними, карається в колах другому – п’ятому.
Тваринна хіть, тобто задоволення низьких імпульсів, що призводить до різного роду насильства, карається в сьомому колі.
Злостивість, тобто душевна зіпсованість, що орудує обманом, карається у восьмому й дев’ятому колах.
Між верхнім і нижнім Пеклом, всередині стін міста Діте, над обривом, що веде в сьоме коло, терплять муку єретики (П. IX, 106 – 133; X;
XI, 1 – 9). Відступників від віри і тих, що заперечують Бога, виділено окремо з безлічі грішників, що заповнюють верхні й нижні кола.
97. У філософському… зводі… – у творах Арістотеля.
102. Фізика – тобто «Фізика» Арістотеля.
105. Воно є… Божим внуком. – За Данте, мистецтво – дочка природи, а оскільки природа є дочкою Бога, то мистецтво є внуком Божим.
113. Пливуть до обрію небесні Риби. – Сузір’я Риб.
114. Наблизився до Кавру сяйний Віз – сузір’я Великої Ведмедиці. Кавр – назва північно-західного вітру. Отже, до сходу сонця залишилось дві години.
4 – 6. На Тренто схожі… – Данте порівнює спуск у сьоме коло з одним із обвалів на річці Адіче (Адідже) між містами Тренто (Трієнт) і Вероною.
14. Ненатлий звір… – Мінотавр (грецька міфологія), потвора, яку народила дружина крітського царя Міноса Пасіфая від бика. Античне мистецтво зображувало Мінотавра людиною з головою бика. У Данте – це бик з головою людини. В Дантовому Пеклі він вартує сьоме коло, де карають насильників.
18 – 21. Вождь їх… – Афінський царевич Тезей, який забив Мінотавра. Сестра Мінотавра – Аріадна, дочка Пасіфаї і Міноса, вручила Тезеєві клубок ниток, щоб він, забивши потвору, міг знайти вихід з Лабіринту.
37 – 45. Та перед тим, як в огненній геєні. – Данте користується євангельською легендою про землетрус у момент смерті Христа, щоб пояснити картину обвалів, які сталися в Пеклі (П. XXI, 106 – 114; XXIII, 133 – 138; XXIV, 20 – 33). Пекельний льох трусонувся, як каже своєму супутникові Віргілій, незадовго перед тим, як у Лімб спустився Той (тобто Христос), хто вивів багатьох із тих, що вили, в Діте полонені – старозавітних праведників.
47. Потік вогненний – Флегетон, що оточує перший пояс сьомого кола.
55. Центаври – напівконі-напівлюди грецької міфології (назву «центаври» подаємо в латинській вимові, яка була звичайною для автора), такі ж насильники, як і ті, кого вони стережуть у Дантовому Пеклі.
65. Хірон – найсправедливіший із центаврів, прославлений лікар, віщун, астроном і музикант, вихователь багатьох героїв, в тому числі Ахілла (р. 71).
67 – 69. Несс намагався викрасти Деяніру, дружину Геркулеса, але той смертельно поранив його стрілою, змоченою в отруйній жовчі Лернейської гідри. Умираючий центавр подарував Деянірі грудку своєї скипілої крові, запевнивши її, що ця кров має приворотну силу. Коли Деяніра приревнувала Геркулеса до Іоли, то, щоб повернути його любов, вона послала йому плащ, насичений Нессовою кров’ю, і Геркулес, одягши його, загинув у страшних муках.
72. Фол – один із центаврів, який був співучасником викрадення Гіподамії в день весілля її з Піріфоєм.
88 – 89. Та – Беатріче, яка, сходячи до Віргілія, припинила в Раю співи «Алілуйя» (давньоєврейське: хваліть Бога).
107. Можливо, не Александр (356 – 323 рр. до н. е.), цар Македонії, а Александр, тиран міста Фереса у Фессалії, який наказував своїм полоненим ворогам надівати звірячі шкури і цькував на них собак або закопував ворогів у землю живими.
Діонісій І – тиран сиракузький (з 407 по 367 р. до н. е.).
110. Граф Адзоліно – падуанський тиран Едзеліно да Романа (1194 – 1259).
110 – 112. Обіццо д’Есте, – Обіццо II, маркіз Феррари і Анконської марки. В 1293 р. нешлюбний син Адзо VIII забив його.
118 – 120. Він проколов… – У 1271 р. граф Гі де Монфор, намісник Карла І Анжуйського в Тоскані, убив у Вітербо, під час богослужіння, принца Генріха, племінника англійського короля Генріха III, і виволік його за волосся з церкви. Цим він помстився англійському королівському дому за свого батька. Розповідали, що серце забитого принца було в Лондоні покладено в золоту чашу, встановлену на колоні біля мосту через Темзу.
134. Аттіла – вождь племені гуннів (з 434 по 453 p.), спустошитель Європи, прозваний «бичем божим».
135. Секст Помпей (75 – 35 рр. до н. е.), молодший син Помпея Великого, вів корсарську війну проти Цезаря і другого тріумвірату і сіяв жах у Середземному морі; або ж Секст Тарквіній, син останнього римського царя Тарквінія Гордого, який жорстоко знищив жителів міста Габій, винуватець смерті зганьбленої ним Лукреції.
Пірp. – Це або епірський цар (319 – 272 рр. до н. е.), який воював з Римом, або син Ахілла, який при здобутті Трої забив старого царя Пріама. 137. Ріньєр. – Ріньєр з Корнето в Римській Мареммі, розбійник XIII ст.; Ріньєр де Пацці із Вальдарно, представник знатного роду, який прославився розбоями і вбивствами.
9. Як до Корнето з Чечіни ліс клятий. – Від міста Корнето до річки Чечіни, тобто в Тосканській Мареммі, вздовж Тірренського моря.
10 – 12. Гарпії – міфічні птиці з дівочими обличчями, що жили на Строфадських островах. Коли Еней зі своїми супутниками причалив туди по дорозі в Італію, гарпії осквернили їхню їжу, і одна з них, Целено, навіяла «на них пророцтвом жах», після чого троянці залишили негостинний острів.
25 – 26. Мені здалось, що вчителю здавалось, немов мені здається… – Так і у Данте: I\сredo ch’ei credette ch’io credesse. Така словесна фігура була часто вживана в часи середньовіччя.
48. Я в вірші про це диво говорив. – Віргілій розповідає, що, коли Еней, прибувши у Фракію, почав ламати миртовий кущ, щоб прикрасити вітами олтарі, з кори виступила кров і почувся жалісний голос похованого тут троянського царевича Полідора (Ен. III, 13 – 56).
58. Я той… – П’єр делла Вінья, міністр і фаворит імператора Фрідріха II (П. X, 119), блискучий стиліст і оратор. Інтриги ворогів довели до того, що імператор повірив наклепам і наказав виколоти колишньому фаворитові очі і кинути його в тюрму. Там він покінчив самогубством.
Обидва ті ключі – ключ милості і ключ немилості.
69. Август – тобто імператор (Фрідріх II).
72. Всім правий, я неправим став собі – тобто невинним стратив себе.
102. В рані отвір є… – вилом, з якого вилітають стогін і крик.
118. Перший – сьєнець Лано, один з «марнотратного товариства» (П. XXIX, 130), який поліг у бою біля Топпо (1287 p.), де сьєнці були розбиті аретинцями.
119. Другий – падуанець Джакомо да Сант-Андреа, відомий своїм марнотратством.
143 – 145. Я з того міста… – з Флоренції, що заради нового християнського покровителя, Іоанна Хрестителя, відреклася від заступника язичеського – Марса. Тому Флоренція так багато терпить від Марсового хисту, тобто від постійних воєн і міжусобиць.
146 – 150. Якби побіля Арнського моста… – В часи Данте у Флоренції при в’їзді на Старий міст (Ponte Vecchio) стояв уламок кам’яної статуї коня. В народі вважали, що це статуя Марса, яка за римлян нібито стояла в його капищі, і при зруйнуванні Флоренції Аттілою (подія легендарна) її було скинуто в Арно, а при відбудуванні міста Карлом Великим (подія теж легендарна) з дна ріки витягли її нижню частину і встановили на давньому місці, бо інакше місто не вдалося б відбудувати. Дух самовбивці виражає народну впевненість, що, коли б не цей охоронний уламок Марса, Флоренція знову була б зрівняна з землею і її відбудовники потрудились би даремно.
151. Я ж рідний дім обрав собі за плаху. – На думку старих коментаторів, це – або Лотто дельї Альї, суддя, який за хабар виніс несправедливий вирок і повісився, або багач Рокко деї Модзі, який розорився і теж покінчив з собою.
15. Як вів Катон… – Катон Молодший, який повів залишки Помпеєвого війська через Лівійську пустиню на з’єднання з нумідійським царем Юбою (Лукан, «Фарсалія», IX, 378 – 410).
22 – 24. Горілиць на піску лежали… – богохульники; навпочіпки… посідали – здирники; тинялись і самі, й в гурті – содоміти.
31 – 36. Як Александр, уздрівши… – Данте подає одну з версій легенди про Александра Македонського.
46. Це хто лежить, великий, громіздкий… – це непримиренний богохульник, «який мов нехтує вогненні язики», – Капаней, один із семи царів, що облягали Фіви, про загибель якого Стацій розповідає в «Фіваїді» (X, 827 – XI, 20). Зійшовши на ворожий мур, він кинув зухвалий виклик богам, охоронцям Фів, і самому Юпітеру. Громовержець ударив його блискавкою.
52. І хай Юпітер… – Син Юпітера, Вулкан, бог-коваль з допомогою циклопів кував йому стріли в надрах Етни.
58. Флегра – долина в Фессалії, де гіганти, за грецьким міфом, навалюючи гору на гору, намагались приступом взяти небо, але були побиті блискавками Юпітера.
79 – 81. Булікаме – озеро гарячої мінеральної води біля Вітербо, ще в римські часи славилося своїми цілющими властивостями. З нього витікав струмок, воду якого відводили в свої житла грішниці, що жили недалеко.
96. Коли ще світ наш був як немовля. – Коли на Криті, говорить міф, панував Сатурн, син Урана і Геї, на землі був золотий вік.
100 – 102. Там Реї син у схованці своїй… – Гея провіщала Сатурнові, що він буде скинутий одним із своїх дітей. Тому він їх пожирав, як тільки вони народжувались. Але останню дитину, Юпітера, врятувала його мати Рея, дружина і сестра Сатурна. Вона приховала немовля на критській горі Іді; а, щоб батько не чув його крику, її слуги, курети, ударяли списами об щити.
103 – 111. У тій горі стоїть старик великий… – Образ, запозичений з біблійної легенди: вавилонському цареві Навуходоносору приснився такий самий істукан, і пророк Даниїл розтлумачив це видіння як символ теперішнього і майбутніх царств. У Данте Критський Старик – символ людства, яке в своїй історії пройшло золотий, срібний, бронзовий і залізний віки. Тепер воно спирається на крихку глиняну ступню, і незабаром настане його кінець. Старик обернений спиною до Даміати (місто в Нільській дельті), тобто на схід, до стародавніх царств, що віджили свій вік, а обличчям – до Рима, де, як у дзеркалі, відбита колишня слава всесвітньої монархії і звідки, на думку Данте, ще може засяяти спасіння світу.
112 – 120. Крім золота… – Вся статуя, крім золотої голови, розколота (пороки, що вкривають виразками людство), і сльози, що течуть крізь щілини (світове зло), просякаючи в Пекло, утворюють пекельні ріки.
136. Лета – у грецькій міфології підземна річка забуття. Душі померлих, напившись із Лети води, забували все своє минуле. Ця ж річка тече і через Чистилище.
4 – 9. Як межи Бруджею й Гвідзантом… – Данте порівнює закам’янілі набережні Флегетону з греблею, побудованою фламандцями вздовж моря між містом Бруджею (Брюгге) і містечком Гвідзантом (Віссант), а також з греблями вздовж ріки Бренти поблизу Падуї.
9. Як в К’ярентані стане жар чималим… – тобто як стане тепло в Каринтійських Альпах (К’ярентана – давня назва Каринтії) і почнеться весняна повідь.
30. Брунетто – Брунетто Латіні, або Латіно (нар. бл. 1220 – пом. 1294), учений, поет і державний діяч Флорентійської комуни, прибічник гвельфської партії. Йому належать: «Li Livres dou Tresor» («Книга про скарб»), велика енциклопедія в прозі, провансальською мовою, і «Li Treesoretto» («Малий скарб»), дидактична поема по-італійськи. До молодого Данте Брунетто Латіні ставився по-дружньому. Данте його дуже шанував і вважав його своїм учителем.
55. «За провідною йди зорею…» – Брунетто Латіні і Данте вірили, як і всі в середньовіччі, що небесні світила і їх розміщення впливають на долю і характер людини. По зорях Брунетто провіщав Данте блискуче майбутнє на книжному терені.
61 – 63. Але народ відомий з хизування… – Згідно з місцевою легендою, римляни, зруйнувавши за часів Цезаря місто Ф’єзоле, заснували на березі Арно, біля підніжжя Ф’єзольських висот, Флоренцію, і багато хто з ф’єзольців туди переселився. Пізніше Ф’єзоле було відбудоване, але приплив жителів звідти тривав. Данте був переконаний, що це змішування населення привело до послаблення і занепаду Флоренції. Себе він вважав одним із небагатьох нащадків тих римлян, які колись її заснували.
67. Сліпим у світі дражнять ще донині… – Різно пояснюють це прізвисько. Дж. Віллані – в «Хроніці» говорить: повіривши обіцянкам остготського короля Тотіли, флорентійці впустили його в своє місто, а він винищив жителів і зруйнував місто. Інші говорять, що флорентійці часто терпіли від очних хвороб. Треті коментатори тієї думки, що флорентійці були сліпі у виборі подарунка від пізанців, які за те, що флорентійці охороняли Пізу, поки її воїни повернуть з походу, запропонували їм на вибір два подарунки – або двоє бронзових вхідних дверей для кафедрального собору, або дві корони. Флорентійці обрали останній подарунок, який був пошкоджений вогнем.
71. Кожна з партій… – «білі» і «чорні».
74. На їх гною… – у Флоренції.
90. У Знаючої з уст… – з уст Беатріче.
97. Вчитель – Віргілій.
109. Прісціан – славетний латинський граматик VI ст. н. е.
110. Франческо – (1225 – 1293), син знаменитого юриста Аккорсо і теж визначний юрист.
112 – 114. Отій, яку смиренний раб рабів… – Мова йде про Андреа деї Модзі, єпископа флорентійського, якого за скандальну поведінку Боніфацій VIII (титул «раб рабів Божих» – Servus Servorum Dei – застосований до цього властолюбного папи іронічно) у 1295 р. перевів з Флоренції (з-над Арно) у Віченцу (на ріці Баккільйоне), де той через рік і помер.
119. «Скарб» – «Книга про скарб» (див. прим. 30).
122 – 124. Як той в Вероні… – Біля Верони раз на рік (у перший тиждень посту) влаштовувались змагання з бігу, причому учасники їх були голі. Переможець одержував шмат зеленого сукна, а той, хто добігав останнім, – півня, якого мав нести до міста. Порівняння, що тут наводиться, виправдано тим, що Брунетто Латіні, як грішники майже всіх кіл Пекла, голий і, крім того, змушений швидко бігти, щоб наздогнати передніх.
4 – 6. Коли три тіні… – Ці тіні відділилися від натовпу, що складався з людей військових.
8. Твій одяг видає… – 3 того, що грішники-флорентійці з одягу пізнають у Данте свого земляка, випливає, що поет був у якомусь місцевому вбранні, а не в універсальній чернечій рясі, яку ми звичайно бачимо на ілюстраціях до твору. Помилка ілюстраторів походить, мабуть, від того, що вони ідуть у зображенні автора «Комедії» від ідеалізованого портрета, який дав Рафаель, пишучи цей портрет через двісті років після смерті великого флорентійця, ідеалізував його, виходячи з уявлення про нього лише як про геніального творця «Комедії», тобто про Данте періоду вигнання і найвищого розквіту його генія, а не тієї доби, коли відбувається уявна дія твору і коли сам автор був одним з найвищих урядовців, видатним дипломатом і носив шати посла Флорентійської республіки. Саме таким і зображує його Боттічеллі у своїх ілюстраціях (кінець XV ст.) і це далеко більш відповідає як конкретним історичним умовам, так і самому текстові.
37. Онук він чеснотливої Гвальдради… – Гвальдрада – дочка Беллінчоне Берті деї Равіньяні, дружина графа Гвідо Старого, родоначальника графів Гвіді (помер у 1213 р.), була взірцем стародавньо-флорентійської доброчесності.
38 – 45. Гвідо Гверра, граф Гвіді, Тегг’яйо Альдобранді дельї Адімарі і Якопо Рустікуччі, який розмовляє з Данте, – флорентійські гвельфи. Про долю двох останніх Данте довідувався у Чвакала (П. VI, 79-87).
Вони всі караються за гріхи, що за часів Данте мали назву «содомії» (чоловіче статеве збочення). Гріх цей був такий поширений у рідному місті Данте, що у всій Західній Європі ті, хто вдавався до цього пороку, звалися «флорентійцями».
70. Гульєльм Борсьєре, який недавно приніс старим воїнам нерадісну звістку про їх батьківщину, – флорентієць, дуже впливовий у багатьох знатних домах Італії.
84. І зможеш «Я там був…» – тобто: «згадуючи, як про минуле, про страшні видіння пекла, де ти побував».
94 – 101. Мов річка та… – річка Монтоне. Від гори Монте-Beзo (Монвізо) в П’ємонті, де бере початок По, на схід (до сходу) це – перша з річок, що стікають з Апеннінського хребта, яка впадає не в По, а просто в Адріатичне море. Біля монастиря і селища Сан-Бенедетто вона водоспадом рине вниз.
102. Де тисяча б могла… – Одне із старих тлумачень говорить: «Цей багатий монастир міг би вмістити тисячу монахів або бідних, але його прибутками користується невелика кількість людей». Інші коментатори вважають, що Данте радив графам Гвіді побудувати там замок, який був би захистом для тисячі жителів.
106 – 114. Вірьовка. – Деякі старі коментатори вбачають в ній символ підступності, з допомогою якої Данте колись думав «упіймати леопарда», тобто зваблювати жінок (леопард – любострастя; П. І, 32). Інші, навпаки, вважали символом поміркованості, якою він хотів скрутити леопарда, тобто подолати любострастя.
127 – 129. Рядками Комедії цієї… – Називаючи свою поему «Комедією», Данте користується середньовічною термінологією: комедія, як він пояснює в листі до Кангранде, – кожний поетичний твір середнього стилю з застрашливим початком і щасливим кінцем, написаний народною мовою; трагедія – кожний поетичний твір високого стилю з захоплюючим і спокійним початком і жахливим кінцем. Тому у Данте Віргілій називає свою «Енеїду» трагедією (П. XX, 113). Назву «Божественна» було надано Дантовій «Комедії» вже пізніше, як данина захоплення грандіозним задумом і довершеним виконанням твору, а почасти, можливо, для конспірації, щоб під «святим» епітетом приховати найбільш невгодні для вищих сановників католицької церкви місця, від яких занадто одверто віяло єрессю.
1 – 27. Цей гострохвостий звір… – Геріон, страж восьмого кола, де караються обманщики. За античною міфологією, це велетень з трьома тілами і трьома головами, що панував на острові Еріфеї, на далекому заході, за океаном. Геркулес його вбив і забрав стада його биків. Змальовуючи Геріона, як «гидотне втілення облуди», Данте, очевидно, йшов за пізнішою традицією, відбитою пізніше і в «Генеалогії богів» Боккаччо, де розповідається, що «Геріон, який панував на Балеарських островах, лагідним обличчям, ласкавими розмовами і всім обходженням улещував гостей, а потім убивав тих, хто йому довірився».
6. На стежці… твердій. – Тобто поблизу кам’яної набережної Флегетону.
18. Арахна – уміла лідійська ткаля, що змагалася з Мінервою, і та за таке зухвальство перетворила її на павука.
22. Бобер, присівши… – Данте наслідує повір’я, ніби бобер, розташувавшись на березі, опускає в воду хвіст і ворушить ним, виділяючи при цьому пахучий «бобровий струмінь», який приманює риб. Тоді він повертається і хапає їх. З таким бобром поет порівнює Геріона, який, не витягши хвоста, сховавши груди, ліг над безоднею.
35. Побачив тіні… – Це лихварі. Вони сидять над самим обривом, на межі тієї частини, де карають обманщиків.
55 – 57. І кожен з них на шиї мав торбину… – Порожні торбини, що висять на шиї у лихварів, прикрашені їхніми гербами, по яких Данте і пізнав їх. Це все родовиті люди.
59 – 60. Лазуровий лев – герб флорентійських Джанфільяцці, гвельфів. 63. Білий гусак на червоному полі – герб флорентійських Уббріякі, гібелінів.
65. Синя свиня на білому полі – герб падуанського лихваря Реджінальдо Скровеньї.
68. Вітальяно – Вітальяно дель Денте, знатний падуанець.
73 – 75. Що на торбині змалював три дзьоби! – такий герб мав флорентієць Джованні Буйамонте (пом. 1310).
107 – 108. Фаетон – син Аполлона, бога сонця, взявся правити батьковою колісницею, не стримав коней, підпалив небо і землю. Юпітер убив його блискавкою.
109 – 111. Ікар – син художника Дедала. Щоб утекти з острова Крит, Дедал зробив собі і синові і прикріпив воском до плечей крила, але юнак піднявся занадто високо, сонячне проміння розтопило віск, і Ікар упав у море.
1 – 20. Лихосхови – восьме коло Пекла, широкий кільцеподібний пояс пекельної воронки, оточений крутою стіною обриву. Він зборознений десятьма концентричними сховами (ямами), відділеними один від одного валами. В напрямі до центру Лихосхови – похиле місце, так що кожний наступний схов і кожний наступний вал розміщені трохи нижче від попередніх і зовнішній, увігнутий укіс кожного схову вище внутрішнього, вигнутого укосу. Перший числом вал прилягає до колової стіни. В центрі чорніє глибока криниця, на дні якої лежить останнє, дев’яте коло Пекла, крижане озеро Коціт. Понад тими темними сховами, тобто від колової стіни до цієї криниці, йдуть радіусами скелі, перетинаючи схови і вали, причому над сховами вони вигинаються у вигляді мостів.
25 – 27. У першому схові грішники йдуть двома зустрічними потоками. Їх шмагають чорти, і тому вони ступають швидше, ніж Данте і Віргілій. Зовнішній, найближчий до поетів ряд рухається їм назустріч. Це – звідники, які спокушали жінок для інших. Внутрішній, дальший ряд іде в тому ж напрямі, що й поети. Це – спокусники, що спокушали жінок для себе.
28 – 33. Так римляни… – В 1300 р. папа Боніфацій VIII, щоб підняти престиж церкви і поповнити папську казну, оголосив перший церковний «ювілей», що привернув величезну кількість паломників, тому що всім богомольцям обіцяли відпустити гріхи. Щоб уникнути затору (тісняви), міст Святого ангела було поділено надвоє вздовж: по один бік ішли до собору святого Петра, лицем до замку Святого ангела, а по другий – назустріч, до пагорба Монте-Джордано.
50. Венедіко Каччанеміко – глава болонських гвельфів (пом. 1302). Данте, очевидно, вважав, що в 1300 році його вже не було серед живих.
55 – 56. Я той, хто раду дав… – Венедіко Каччанеміко продав свою сестру Гізолабеллу маркізові Феррарському Обіццо II чи Адзо VIII.
59 – 61. Тут стільки наших… – В Пеклі скупчилось більше звідниківболонців, ніж лишилось живих болонців на землі. Болонья, з її своєрідним діалектом, розташована між ріками Савеною і Рено.
83 – 96. Іде великий приклад страстотерпцям… – Ясон, проводир аргонавтів, по дорозі в Колхіду по золоте руно приплив на острів Лемнос, де незадовго до того жінки, розгнівані холодністю своїх чоловіків, повбивали їх. Тут він спокусив молоду царицю Ізіфілу, яка при винищенні мужчин обманула подруг, врятувавши свого батька, царя Фоанта, і допомогла йому покинути острів. Ясон залишив Ізіфілу вагітною, зрадивши її заради колхідської царівни Медеї, до якої потім теж охолов, покохавши Креусу.
122. Алесьйо Інтермінеллі із знатного луккського роду, помер незадовго до 1300 p.
133. Таїс – славетна афінська гетера. Данте ототожнює її з героїнею п’єси «Євнух» римського комедіографа І ст. н. е. Теренція.
1. Волхв Сімон. – Про нього легенда розповідала, що він хотів підкупити апостолів, щоб вони навчили його «зводити Святого Духа» на людей. За його іменем усіх, хто продає або купує церковні посади, стали називати симоністами.
17. Сан-Джованні – флорентійський баптистерій, церква Іоанна Хрестителя.
19 – 20. При рятуванні втопаючого… – Якось в один з таких отворів чи купелів забрався, розпустувавшись, хлопчик і застряв там. Данте, що був поблизу, взяв сокиру і, розбивши мармур, звільнив його. За цей вчинок його обвинувачували в блюзнірстві.
31. Хто це?.. – Страждаючий грішник – папа Миколай III (1227 – 1280), у світі Джованні Гаєтано дельї Орсіні. Це перший папа, який розпочав застосовувати симонію і цим збагачувати себе і своїх родичів.
49. Схиливсь я, мов чернець, що сповідає… – В середні віки в Італії убивць закопували в землю вниз головою. Данте схилився над папою Миколаєм III, як сповідач над таким страчуваним, якщо той, вже опущений головою в яму, ще раз підкличе його, щоб цим хоч трохи відкласти смерть.
53. Боніфацій – Миколаю III Данте здався Боніфацієм VIII, який вступив на папський престол у 1294 р. і мав з’явитися йому на зміну в 1303 p., відтиснувши його в глибину щілини. Він здивований, що той з’явився на три роки раніше.
Данте був непримиренним ворогом Боніфація VIII. В цьому недостойному папі він бачив ненависника вільної Флоренції і головного винуватця свого вигнання. Він ганить його устами Чвакала, Миколая III, Гвідо да Монтефельтро, Бонавентури, Каччагвіди, апостола Петра і Беатріче.
54. Список – перелік майбутніх пап-симоністів відомий Миколаю III, бо грішники в Пеклі наділені даром передбачення.
57. Красуня – церква. Папу називали «мужем церкви».
70 – 72. Що ведмедиха – мати є мені… – Миколай III був із роду Орсіні (італ. Orsinat – ведмедиця). Ведмежатка – його родичі.
79 – 84. Та довше я стою сторч головою… – Миколай III стоїть сторч головою вже двадцять років (з 1280 по 1300 p.), а Боніфацію VIII призначено коротший строк: він з’явиться йому на зміну в 1303 p., а в 1314 p. його змінить пастир весь в гидкім гріху, Климент V, який прийде від заходу, тобто з Франції.
Климент V, родом гасконець, Бертран де Гот, архієпископ бордоський, обраний на папський престол у 1305 р. за допомогою французького короля Філіппа IV, якому він за це зобов’язався поступитись на п’ять років церковними прибутками в межах Франції і обіцяв повну покірність. Климент V коронувався в Ліоні і лишився у Франції. У 1309 р. він переніс папську резиденцію в Авіньйон, цим поклавши початок «авіньйонському полону папства», що тривав до 1377 p., призвівши до повного падіння його самостійності і престижу. При Клименті V особливо широко процвітала симонія. У «Божественній комедії» цього папу викривають Каччагвіда, апостол Петро і Беатріче.
85 – 87. Іасон – іудейський первосвященик, що купив цей сан у сирійського царя Антіоха Єпіфана (II ст. до н. е.) і ввів у Єрусалимі язичеські звичаї.
99. Як з ним на Карла бадьоривсь безмежно. – Карл І Анжуйський відмовився поріднитися з Миколаєм III, і той став його ворогом.
106 – 110. Вас, пастирі, вже знав євангеліст… – Іоанн, автор «Апокаліпсиса», змалював язичеський Рим, як «велику блудницю», що сидить на семиголовому і десятирогому звірі. Данте, зливаючи воєдино образи блудниці і звіра, перетворює їх на символ папського Рима.
111. Аж поки шлюбного любила мужа. – Тобто доки Римський Папа, муж церкви, не спонукав церкву до розпусти.
115 – 117. О Константине… – В кінці VIII ст. з’явився виготовлений папською канцелярією знаменитий фальшивий акт, так званий «дар Константина», яким імператор Константан (з 306 по 337), переносячи свою столицю в Візантію, буцімто передавав папі Сільвестру І і його наступникам державні права на Рим і західні країни. Данте, переконаний, як і його сучасники, в автентичності «дару Константина», фальшивість якого була доведена тільки в XV ст., вважав його величезним лихом і для імперії, і для церкви.
3. Канцона перша – тобто перша з трьох частин, або кантик «Божественної комедії». Про втоплих в пітьмі – тобто про засуджених грішників.
8. Ходили, сльози мовчазні ллючи… – Віщуни, вражені німотою.
34 – 39. Амфіарай – у грецьких міфах – цар і віщун, один із семи аргівських вождів, які облягали Фіви, щоб відвоювати їх для Полініка у його брата Етеокла. Під час бою земля під ним розсілась, і він на своїй бойовій колісниці звалився в Пекло, де судить Мінос.
40 – 45. Тіресій – у грецьких міфах – фіванський віщун, батько Манто. Ударивши палицею двох змій, що сплелися одна з одною, він перетворився на жінку і тільки через сім років, вдаривши палицею таких же змій, знову став чоловіком.
Чоловіче пір’я – борода.
46 – 51. Арунт – етруський ворожбит, якого, за оповіданням Лукана, римляни покликали, щоб дізнатись від нього про кінець громадянської війни.
55. Манто – дочка Тіресія, віщунка, яка після смерті батька, щоб уникнути тиранії нового владаря Фів Креонта, кинула рідне місто. Після довгих мандрів спинилася там, де пізніше було засноване місто Мантуя.
56. Моя сторона – край, де народився Віргілій (околиця Мантуї).
59. Вітчизна Вакха – Фіви. Коли сини Едіпа Етеокл і Полінік, ворогуючи за володіння містом, забили один одного, місто дісталось їхньому дядькові, жорстокому Креонту.
62 – 63. Бенако – Гардське озеро біля південних схилів гір, що височить над замком Тіраллі і є рубежем між Італією і Маньєю (Німеччиною, Германією).
64 – 66. Численні джерела на просторі між долиною Валькамоніка (на північний захід від Гардського озера) і замком Гарда (на його східному березі) обмивають схили Пеннінських Альп, а потім вливаються в Гардське озеро.
70 – 72. Пескьєра – замок, побудований веронцями в південному низинному краю Гардського озера для захисту проти Бергамо і Брешьї.
73 – 78. Біля Пескьєри з Гардського озера витікає річка Мінчо, що впадає в По біля містечка Говерно.
106 – 114. Евріпіл. – Коли греки вирушили проти Трої, лишивши дома самих тільки немовлят, Евріпіл і Калхант були жерцями при війську. У місті Авліді, де було зібрано грецький флот, вони визначили день, сприятливий для відплиття до троянських берегів.
116. Мікаеле Скотто – родом шотландець, астролог при імператорі Фрідріху II. Він пророкував імператорові, що той помре у Флоренції. Імператор помер не у Флоренції, а у Фйоренцуолі (Малій Флоренції).
118 – 120. Гвідо – Гвідо Бонаті із Форлі, астролог XIII ст. Граф Гвідо Монтефельтро жорстоко поплатився за те, що повірив всевідаючому ворожбитові.
Азденте – швець у місті Пармі, який провіщав майбутнє, незважаючи на своє цілковите неуцтво.
124 – 126. Але ходімо… – Місяць, на якому народна уява розрізняла постать Каїна з в’язкою хмизу, торкнувся обрію, що віддаляв населену півкулю від водяної.
126. За Севільєю – тобто на заході Європи.
127 – 129. Тієї ночі місяць був уповні. – Цими словами Віргілій хоче вказати, що сонце вже зійшло, бо повний місяць, який заходить при сході сонця, світив минулої ночі, коли Данте блукав у лісі, а тепер, через добу, заходить уже після сходу сонця.
7. Як у Венеції… – Венеціанський арсенал – знаменита корабельна верф і арсенал Венеції, споруджений у 1104 р. і значно розширений у 1303 р. Тут був величезний басейн з киплячою смолою для засмолювання кораблів і човнів.
37. Лихолапи – загальна кличка чортів, які були озброєні гаками і охороняли п’ятий схов.
38. Старшина святої Зіти… – Свята Зіта була особливо шанована в місті Луцці, де вона жила (XIII ст.). Її ім’я тут стоїть замість назви міста.
Старшина – один з десяти членів ради, що управляла Луккою.
40. Бонтуро – впливова людина в Луцці і великий хабарник. Данте іронізує, що Бонтуро… хабарничать не візьметься.
48. Святе Лице – візантійське розп’яття з чорного дерева в луккському соборі. Чорти знущаються з грішника, який, з почорнілим від смоли лицем, став схожий з цим розп’яттям.
49. Серкйо – ріка, що протікає поблизу Лукки, звичайне місце купання городян.
76. Лихохвіст – ім’я одного з дияволів. У віршованому тексті всі імена чортів дано в перекладі.
95 – 96. Капрона – замок, який захопила у гвельфської Лукки гібелінська Піза, але в серпні 1289 р. здала з’єднаному війську луккських і флорентійських гвельфів, серед яких був і молодий Данте.
106 – 111. Показуючи поетам дорогу, Лихохвіст їх обманює, бо, як вони незабаром переконаються (П. XXIII, 133 – 141), над дальшим, шостим сховом обвалилися всі мости, а не тільки міст того гребеня, по якому вони йшли.
113 – 114. Дванадцять сотень шістдесят шість років… – Лихохвіст пояснює обвал моста тим самим здриганням Пекла, про яке говорив Віргілій (П. XII, 37 – 45 і прим.), тобто землетрусом, що стався, за євангельською легендою в момент смерті Христа, в так звану «страсну п’ятницю». Церковники вважали, що Христос помер у тридцять чотири роки, а годиною його смерті була середина дня, і цієї віри додержувався Данте. Після землетрусу, за словами Лихохвоста, минуло 1266 років і 19 годин. Таким чином, час дії цієї сцени – 7 година ранку страсної суботи, 9 квітня 1300 р. З цим збігаються рядки П. XX, 127 – 129: в ніч перед 8 квітня, коли Данте блукав у лісі, за календарем значився повний місяць.
4 – 5. Я бачив, ворог нищив навісний… – Замолоду Данте брав участь у поході проти Ареццо і 11 червня 1289 р. бився як вершник на р. Кампальдіно, де аретинців було розбито.
48. В Наваррськім королівстві я родивсь. – Це Чамполо, міністр короля Тебальда II, великий хабарник. Тебальд II був на престолі з 1253 до 1270 р.
65. Латинці – тобто італійці.
82 – 87. Галлура – один з чотирьох округів, або «юдикатів», на які поділялась підвладна Пізі Сардинія і якими управляли так звані «судді». З 1275 по 1296 р. галлурським суддею був Ніно Вісконті. Чернець Гоміта (р. 81), його міністр, який брав великі хабарі, закінчив життя на шибениці.
88 – 89. Мікель Дзанке – міністр, що розбагатів хабарництвом, став, з допомогою шлюбу, правителем Логодоро. Одну з своїх дочок він віддав за генуезького рицаря Бранка д’Ор’я, і той у 1275 р. зрадницьки вбив його.
133 – 151. Цей забавно-грубий епізод з бісівською вартою п’ятого схову нагадує вульгарно-фарсові інтермедії з чортами, що поступово стали обов’язковим елементом середньовічних містерій – вистав на серйозні релігійні сюжети.
3. Мінорити – ченці-францисканці, які звичайно ходили не поряд, а один за одним.
4 – 6. Байка прастара. – В середньовічних збірниках можна було прочитати байку, приписувану Езопові, про те, як жаба, прив’язавши до себе ниткою довірливого щура, пірнула з ним у воду. Коли щур, захлинувшись, виплив на поверхню, шуліка схопив його, а разом з ним і прив’язану жабу і з’їв обох.
7. В італійському тексті то і issa – близькі за значенням слова (синоніми).
8. Що в бійці тій і в баєчних рядках. – Старий хотів нашкодити Росотопчію, як жаба щурові, і обидва опинились у киплячій смолі, як персонажі байки в пазурах шуліки (П. XXII, 133 – 141).
26. Свинцеве скло – дзеркало.
58. Блискучі тіні – тобто лицеміри.
63. Отак в Колоньї… – в нинішньому місті Кельні.
66. Фрідріхів (плащ)… – Розповідали, ніби винних в ображанні особи імператора Фрідріх II наказував одягати у важкий свинцевий плащ і ставити на розпечену жаровню. Свинець розтоплювався, і засуджений згоряв живцем.
103. Брати-веселуни. – У 1261 р. в Болоньї було засновано орден «рицарів діви Марії», метою якого вважалось примирення ворогуючих і захист знедолених. Через те, що члени ордену найбільше дбали про свої веселі утіхи, їх прозвали братами-веселунами (fratres gaudentes).
104 – 108. Каталано деї Малавольті, гвельф, і Лодерінго дельї Андало, гібелін, були подеста (правителями) в ряді міст. У 1266 р. флорентійські гібеліни, побоюючись повстання гвельфів, які частково лишилися в місті після розгрому при Монтаперті (див. прим. П. X, 32 – 51), запросили Каталано і Лодерінго на посаду подеста для умиротворення громадян. (Звичайно запрошували лише одного подеста.) Але Каталано і Лодерінго, діючи за вказівками папи, під виглядом безсторонності допомагали гвельфам. Данте вважав їх винними в тому, що гвельфи незабаром вигнали гібелінів і зруйнували їхні будинки, в тому числі будинки роду Уберті в міському окрузі Гардінго.
116 – 117. Упевнив фарисеїв сонм сліпий… – Іудейський первосвященик Каіафа, ім’я якого зв’язано з євангельською легендою про смерть Христа.
121. Тесть Каіафи – первосвященик Анна, в дім якого було приведено Христа після засудження його до страти.
122. Радники – рада первосвящеників і фарисеїв.
2. Водолій – сузір’я, в якому сонце перебуває останню третину січня і дві третини лютого.
5. Мов білий брат… – іній.
55. Ми маємо зійти на довші сходи. – Вони мають піднятися від центру Землі до вершини гори Чистилища.
56. Не досить нам лишити ці місця… – тобто піти від грішників – ще не досить. Треба самому досягнути внутрішньої досконалості.
85 – 87. У цій терцині перелічуються п’ять родів незвичайних змій, що, за оповіданням Лукана («Фарсалія», IX, 700 – 726), нібито водяться в Лівійській пустелі.
93. Геліотропи – темно-зелена яшма з червоними бризками. Ці камені нібито лікували укушених зміями і робили людину невидимою.
107 – 111. Фенікс. – Чудесний птах Фенікс, доживши до п’ятисот літ, в’є гніздо, устилає його нардом і миррою і помирає. З його праху народжується новий Фенікс.
125. Ванні Фуччі – позашлюбний син (тому він мул, тобто покруч, ублюдок) знатного пістойця Фуччі деї Ладзарі. Він – активний прибічник «чорних» гвельфів. 1293 р. брав участь у пограбуванні ризниці Пістойського собору. Обвинуватили його приятеля, зовсім безвинного. Тоді Фуччі, що встиг сховатися, виказав своїх поплічників, і їх стратили.
126. Звір – таке було прізвисько Ванні Фуччі.
143. В Пістойї спершу влада «чорних» згине… – У травні 1301 р. партія «білих» вигнала з Пістойї партію «чорних».
144. Та свій Флоренція поновить лад. – В кінці 1301 р. партія «чорних» розгромила у Флоренції партію «білих». Серед вигнаних (січень 1302 p.) був і сам Данте.
145 – 150. Марс пару з долу… – (вогненну пару, блискавку) – так названо Мороелло Маласпіна, володіння якого було в долині Магри. Він очолював сили «чорних», що виступили в 1302 р. проти Пістойї, останнього оплоту «білих», яку й було здобуто в 1306 p.
Пророкування Ванні Фуччі подано в термінах середньовічньої метеорології. В повітрі точиться боротьба водяної пари з вогняною. Коли водяна пара скупчується навколо вогняної і стискає її, вогняна пара з силою виривається назовні, створюючи блискавку і викликаючи грім. Марс, бог війни (Мороелло), налітає з долини Магри, повитий парою, як подертий клоччям хмар (тобто оточений ворогами), і рине на Піхтове поле (середньовічні автори неточно застосовували цю назву до Пістойської області); бій вогненної пари з хмарами буде кривавий , і «білих» буде розгромлено.
151. Кажу це, щоб тобі завдати болю. – Тому, що Данте – «білий».
12. Твоє закореніло сім’я в злі. – Існувало повір’я, що Пістойю заснували в І ст. до н. е. люди «люті й жорстокі», прибічники Катіліни (бл. 108 – 62 р. до н. е.).
15. Ні навіть той, хто впав… – тобто Капаней (П. XIV, 46 – 72).
17 – 33. Центавр – на ім’я Как, син Вулкана. У Віргілія (Ен. VIII, 193 – 267) це – напівлюдина-напівзвір, що вивергає дим і полум’я, кровожерний убивця. Данте перетворює його на центавра. Как, що жив у печері Авентінського пагорба, вкрав у Геркулеса чотирьох биків і чотирьох телиць з Геріонового стада і, щоб заплутати сліди, втягнув їх за хвоста у свою печеру. Геркулес виявив покражу і вбив його.
19. Є, мабуть, у Мареммі… – узбережжя Тірренського моря, що ділиться на Тосканську і Римську Маремму. В першій з них був монастир, і ченці кинули його, бо там водилося багато гадюк.
28. Давно не ходить із братами він… – бо скривдив їх при поділі стада.
33. Геркулесові удари були такі сильні, що Как помер від першого ж їх десятка.
35. Й три духи підійшли… – Як з’ясується далі, це Аньєлло (Аньєль) Брунеллескі, Бозо Донаті і Пуччо деї Галігаї. Незабаром з’явиться ще двоє: Чанфа Донаті і Франческо Кавальканті. Всі вони – представники знатних флорентійських родин. (До речі, на 79 персонажів, виведених у «Пеклі», 43 припадають, за обчисленнями дослідників, на Тоскану, з них 32 – громадяни Флоренції.)
50. Шестиногий змій. – Це перетворення Чанфа Донаті (р. 43), якого очікували троє інших. Він обхоплює Аньєлло Брунеллескі і зливається з ним в одну потвору.
82. Змієня – це Франческо Кавальканті. Він жалить Бозо і міняється з ним зовнішнім виглядом: Франческо перетворюється на людину, а Бозо – на змію.
85 – 86. В те місце, котре нам служило… – тобто в пуп.
94 – 96. Тож хай мовчить Лукан… – Лукан розповідає («Фарсалія»), як у Лівійській пустелі воїни Катона гинули від отруйних змій. Сабелл, ужалений «сепсом», розтав, як віск, а Насідій від укусу «престера» так роздувся, що на ньому тріснув панцир, і труп його розрісся на потворне громаддя.
97 – 99. Кадм, засновник Фів і творець грецького письма, був обернений на змія (Метам. IV, 563 – 602). Німфу Аретузу, яку переслідував річковий бог Алфей, Діана перетворила на підземний струмок (Метам. V, 572 – 641).
140. До іншого – тобто до Шкутильги Пуччо.
142. Між сьомого сміття – між злодіями, що заповнювали сьомий схов.
151. А другий – той, за ким скорблять в Гавіллі. – Другий, що перетворився знову на людину, був Франческо Кавальканті, якого вбили жителі передмістя Гавілли в долині Арно, за що його родичі вчинили над ними криваву розправу. Тому за ним скорблять в Гавіллі, як іронічно зазначає Данте.
9. Прато – невеличке містечко на північний захід від Флоренції. Невдоволене її владою, воно, як і всі, хоче бачити її нещасливою.
25 – 28. Тобто: коли тому, хто осяває світ своїм промінням (тобто сонцю), настає пора скрить лице, і муха, яка літає вдень, дає місце для вечірнього комара, – отже, ввечері.
34 – 39. Мов той, за кого… – За біблійною легендою, пророк Ілля, на очах у пророка Єлисея, вознісся на небо на вогненній колісниці, запряженій вогненними кіньми. Єлисей названий тут: «Той, за кого учинили мсту ведмеді», бо за тією ж легендою, ведмеді розтерзали хлопчиків, які знущалися з нього.
54. Мов Етеокл… із братом… – Коли ворогуючі брати Етеокл і Полінік убили один одного і тіла їх було покладено на спільне вогнище, полум’я роздвоїлось.
56. Улісс (тобто Одіссей) і Діомед – герої Троянської війни, які разом діяли і в боях і в хитромудрих пригодах.
56 – 57. Їх ремесло… вело до гніву. – Тобто вони творили діла, що викликали небесний гнів.
59 – 60. Сильце з конем. – На пропозицію хитромудрого Улісса, Трою було завойовано з допомогою дерев’яного коня, в якому заховалися грецькі воїни і якого троянці, проламавши мур, затягли до міста. Із зруйнованої Трої вийшов Еней, родоначальник римлян (Ен. II, 13 – 267).
61 – 62. Деїдамія – дочка скірського царя Лікомеда, дружина Ахілла, який переховувався в домі її батька, одягнений у жіноче вбрання. Улісс і Діомед, схитрувавши, виявили його і забрали на війну проти Трої, де він і загинув. Безутішна Деїдамія перебуває в Лімбі.
63. Палладій – статуя Афіни-Паллади, що охороняла Трою, викрадена Уліссом і Діомедом (Ен. II, 162 – 170). За римськими переказами, викрадено фальшиву статую, а справжню Еней привіз в Італію, і вона зберігалась у Римі.
82. Високий спів – «Енеїда».
84. Та як загинув, як життя скінчив. – Тобто як загинув Улісс. Дантова розповідь про загибель Улісса бере свій початок, мабуть, з післягомерівської легенди, яку передавав Пліній Старший (І ст. н. е.) і за якою Улісс, повернувшись на Ітаку, знову виплив в Атлантичний океан, заснував Лісабон (Уліссіп) і загинув під час бурі коло західного берега Африки. Данте по-своєму перероблює цю легенду.
91. Цірцея – прекрасна чарівниця, що обертала людей на тварин. Коли Улісс, пливучи додому з-під Трої, після довгих поневірянь пристав до її берега, вона перетворила супутників його на свиней, але потім повернула їм людський образ і, покохавши Улісса, цілий рік тримала його в себе (Метам. XIV, 242 – 440).
92 – 93. Гаєта – гора Цірцеї (нині Монте-Чірчелло) недалеко від того місця, де Еней поховав свою годувальницю Кайету, назвавши цей край її іменем.
94 – 102. Ні почуття до сина… – Мабуть, Улісс, охоплений жадобою знань, вирушив у фатальне плавання прямо від берега Цірцеї, не повертаючись на Ітаку, куди його поривала любов до своїх. Але можливе також і інше тлумачення: навіть любов до сина, до батька і до дружини (Пенелопи) не змогли втримати його на батьківщині, куди він повернувся після перебування у Цірцеї.
104. Сардів край – Сардинія.
108 – 109. Геркулес… стовпи поставив… – Античний міф розповідає, що по боках Гадітанської (Гібралтарської) протоки Геркулес поставив два стовпи, як межу для мореходів; це – мис Кальпе (Гібралтар) на європейському березі і мис Абіла – на африканському.
110. Севілья – в пониззях Гвадалквівіру.
111. Сетта (лат. Septa, нині Сеута) – гавань біля мису Абіла.
116. Дальші подорожі в світ сумний – дальші області, покриті Океаном.
126. Брали вліво хід. – Тобто тримали курс на південний захід від Геркулесових стовпів.
127 – 129. Під іншим полюсом я всі вже зорі… – тобто зорі південного небесного полюса. Північний небесний полюс зник за горизонтом, значить, мореходи перетнули екватор.
130 – 131. Зміст: Уп’яте сяяла на небесах… – тобто минуло п’ять місяців.
133. Гора висока… – Гора біблійного Земного Раю, яка в християнській міфології стала горою Чистилища. Як курйоз відзначимо, що в примітці до цієї терцини деякі коментатори твердили, ніби Улісс досяг берегів Америки. Справді ж, коли Данте жив у Луїджані, недалеко від Генуї, він, звичайно, міг чути, як з генуезького порту 1291 р. Тезйо д’Ор’я з братами Уголіно та Вадіно де Вівальді на двох галерах вирушили шукати нових морських шляхів до Індії та загинули безвісти, а через кілька років син одного з них поплив на їх розшуки і теж не повернувся. Мабуть, саме ці події відбилися в даному епізоді поеми.
141. Униз же ніс пішов чиїмсь велінням… – тобто велінням незнаного Уліссові іудейсько-християнського бога, який заборонив живим людям доступ до Чистилища.
4. Коли наш зір принадив інший дух… – Це інший лукавий порадник, граф Гвідо да Монтефельтро, вождь романських гібелінів, умілий полководець, який то ворогував з папським Римом, то мирився з ним. За два роки до смерті він постригся в ченці францисканського ордену кордельєрів. Помер у 1298 p.
7 – 12. Як сицилійський бик… – Мідник Перілл запропонував агрігентському тиранові Фаларіду (VI ст. до н. е.) купити мідного бика, зробленого так, що коли в нього клали страчуваного і внизу розводили вогонь, то крик спалюваного перетворювався на ревіння. Щоб випробувати прилад, Фаларід умістив туди самого винахідника.
19 – 20. О ти, хто в нашім роді ломбардськім… – Гвідо да Монтефельтро звертається до Віргілія, почувши, як той відпустив Улісса (Одіссея) словами, вимовленими ломбардським наріччям (П. І, 68 – 69), і хоче дізнатись від нього про долю Романьї, що межує з Ломбардією.
28. Романья – область Італії на північний схід від Тоскани з головними містами: Болонья, Фаенца, Імола, Форлі, Равенна, Чезена, Ріміні.
29 – 30. Од гір… до стін… – Графство Монтефельтро лежало між Урбіно і горою Монте-Коронаро, де бере початок Тібр.
37 – 39. Твоя Романья вся… – В 1278 р. права на Романью, яка раніше вважалась імперською землею, перейшли до папського престолу, але влада його була лише номінальною. Більша частина романських міст і областей була в руках окремих феодальних родів, гібелінських і гвельфських, що ворогували між собою.
40 – 42. Равенна з 1270 р. була під владою гвельфського роду Полента (герб: орел.). З 1275 по 1310 р. там правив Гвідо да Полента Старий, батько Франчески да Ріміні (П. V, 73 – 142). Йому підвладна була також Черв’я на Адріатиці.
43 – 44. А край, що зрештою… – гібелінське місто Форлі. У 1281 р. його облягло папське військо, що складалося з французьких найманців та італійських гвельфів. Гвідо да Монтефельтро, який захищав місто, удався до воєнної хитрості і розгромив обложників, причому знищив велику кількість французів.
45. В зелених лапах нині опинився. – Незадовго до 1300 р. синьйорами Форлі стали Орделаффі, гібелінський рід, в гербі яких був зелений лев.
46. А пес Веруккйо… – Малатеста деї Малатеста да Веруккйо, батько Джанчотто і Паоло, синьйор Ріміні з 1295 по 1312 p., завзятий гвельф. Його песик, старший син Малатестіно Одноокий, що правив з 1312 по 1317 р. Гвідо да Монтефельтро не раз перемагав Малатесту.
47. Монтанья деї Парчітаті – вождь рімінських гібелінів. У 1295 р. Малатеста, борючись за владу, віроломно захопив його і ув’язнив, доручивши нагляд за ним своєму синові Малатестіно, який незабаром, з намови батька, забив свого полоненого.
49 – 51. Міста ж біля Ламоне та Сантерно… – тобто у Фаенці на річці Ламоне, і в Імолі на річці Сантерно владарює Магінардо Пагані да Сузінана (Ч. XIV, 118 – 120), в гербі якого голубий лев на білому полі і який безперервно міняв своїх політичних друзів (пом. 1302 p.).
52 – 54. Той край, де Савйо… – В кінці XIII ст. Чезена була незалежною комуною, але її подеста і капітани нерідко претендували на самовладдя, і тоді вона їх скидала.
67. Потім кордельєром… – Ченці-францисканці підперізувались вірьовкою (італ. cordillo), – звідси їх прозвання: «кордельєри».
70. Пастир головний – папа Боніфацій VIII (на папському престолі 1294 – 1303 pp.).
85. Ватажок новітніх фарисеїв – тобто папа.
86. Що воював в місцях, де Латеран… – У 1297 р. Боніфацій VIII оголосив хрестовий похід проти могутнього римського роду Колонна і його прибічників колоннезців, житла яких були розміщені недалеко від Латеранського палацу, папської резиденції.
89 – 90. Які не здобували Акри… – тобто вороги Боніфація не були ні сарацинами, що захопили в 1291 р. місто Акру, останнє володіння християн у Сирії, ні євреями, які торгували в мусульманських країнах, що християнам було заборонено.
93. Мотуз – тобто чернецький пояс Гвідо.
94 – 95. І як Сільвестра хворий Константин… – За легендою, до імператора Константина, який захворів на проказу, з’явилися вві сні апостоли Петро і Павло і сказали, що його зцілить святий цапа Сільвестр, який переховувався від гонінь у печері на горі Сіратті, поблизу Рима; тоді Константин призвав Сільвестра, прийняв від нього хрещення й одужав.
102. Пенестріна (нині Палестріна) – містечко поблизу Рима, де стояв замок, що належав колоннезцям. Боніфацію не вдалося взяти його силою. Тоді він пообіцяв колоннезцям повне прощення, якщо вони віддадуть йому Пенестріну. Ті погодились, папа зрівняв замок з землею, але слова свого не додержав і змусив колоннезців залишити папську область.
105. Попередник мій – Целестін V.
112. Франціск – патрон францисканського ордену, до якого належав Гвідо.
113. Чорний херувим – диявол.
136. Ті, хто на чварах наживав тягар. – Тобто ті, хто, сіючи чвари і розколи серед інших, мають для себе тягар провини і помсти.
1. Вільними від рим словами… – прозою.
8 – 9. У… краю Пулійському… – Пулья (лат. Апулія); тут у значенні: Південна Італія.
10. Від рук троян – в епоху Самнітських воєн (343 – 290 рр. до н. е.), коли римляни, нащадки легендарних троян, що припливли з Енеєм, підкоряли Південну Італію.
10 – 12. В довгому бою… – під час другої Пунічної війни (218 – 202 рр. до н. е.). В 216 p., після перемоги під Каннами, Ганнібал відіслав у Карфаген хлібну мірку золотих перснів, знятих з убитих римських вершників, як писав Тіт Лівій, який вказував, що дехто говорить навіть про три з половиною хлібні мірки.
14. Роберт Гвіскард – в XI ст. вигнав з Південної Італії сарацинів і візантійців, один із засновників норманського владарювання на півдні півострова і в Сицилії.
16. Чеперано – містечко на кордоні Неаполітанського королівства і Церковної області, біля якого в 1266 р. пулійці, тобто піддані короля Манфреда, зрадницьки відкрили дорогу військам Карла І Анжуйського, що повело до фатальної для Манфреда битви при Беневенто (Ч. III, 103 – 145).
18. Тальякоццо – замок, біля якого 1268 року Карл І Анжуйський, король Сицилії і Апулії, розбив Конрадіна, внука короля Манфреда. Спочатку війська Конрадіна знищили дві третини військ Карла і вдалися до грабувань і розбоїв. Тоді Карл за порадою рицаря Аларда ді Валері несподівано напав з рештою війська на Конрадіна і розбив його. Тобто Алард, не вдівши лати, без зброї здолав у бою.
31. Магомет (бл. 570 – 632 pp.) – засновник ісламу, нової релігії, що з’явилась після християнства і тим самим, в очах правовірного католика, внесла у світ новий розкол.
32 – 33. Алі – зять Магомета, убитий в 661 р. ударом шаблі по голові. Його прихильники (шиїти) утворили згодом окрему секту. Розглядаючи Алі, як творця розколу вже в самому ісламі, Данте зображує його і в Пеклі з порубаною головою.
55. Дольчіно Торніеллі з міста Новари (в П’ємонті) – глава єретичної секти апостольських братів, що проповідувала братню любов і бідність, спільність майна і жінок і скоре пришестя царства істинної справедливості. Щоб придушити цей ворожий феодальному ладові і офіційній церкві рух широких селянських мас, папа Климент V оголосив проти нього хрестовий похід. Дольчіно стійко відбивався в неприступних горах від папських військ, що складалися головним чином з жителів Верчеллі і Новари, але повне вичерпання припасів і суворість зими змусили його здатися в березні 1307 р. Після страшних катувань його спалили на вогнищі. – Магомет бажає успіху Дольчіно, вважаючи його таким самим вождем розколу, як і він.
73. П’єр да Медічіна – представник роду, що володів містом Медічіна, на схід від Болоньї, прославив себе як призвідник розбрату серед впливових болонських домів і серед романських феодалів.
75. Верчеллі – місто у П’ємонті; Маркабо, замок у дельті По, зруйнований на початку XIV ст.; між ними лежить долина Ломбардії, батьківщина П’єра да Медічіна.
76 – 90. П’єр да Медічіна передрікає, що мессер Гвідо дель Кассеро і Анджолелло да Каріньяно, найвпливовіші люди міста Фано (на Адріатичному морі, на південь від Ріміні), загинуть через віроломство зрадного тирана-почвари Малатестіно Одноокого, синьйора Ріміні. Цей одноокий володар запросить їх нібито для переговорів до прибережного містечка Каттоліки, між Фано і Ріміні, і по дорозі туди його челядь скине їх з корабля, так що вже їм було б молитися не слід біля грізної своїми вітрами гори Фокари, бо вони до неї не допливуть. Усунувши мессера Гвідо і Анджолелло, Малатестіно захопив владу над Фано.
96 – 102. А він тепер німий. – Це Кай Скрібоній Куріон, римський сенатор і народний трибун, що перейшов на бік Цезаря в його боротьбі з Помпеєм (49 р. до н. е.). Данте наслідує оповідання Лукана, нібито Куріон, прибувши до Цезаря в Арімінум (Ріміні), спонукав його негайно розпочати громадянську війну.
103 – 108. Пліч-о-пліч… – Це Моска деї Ламберті (пом. 1243), якого Данте хотів побачити в Пеклі (П. VI, 80). Його ім’я повязане з кривавим епізодом, що послужив, за переказами, початком розділу флорентійської знаті на гібелінів і гвельфів. Це він, навівши прислів’я: «Раз почали – скінчімо!», – схилив своїх родичів і друзів убити Бондельмонте (див. прим. Р. XVI, 136 – 141).
110. Видав виск… – тобто, посилюючи пекельну муку скорботною думкою про своїх родичів.
134. Бертран де Борн, віконт Отфорський – славнозвісний провансальський трубадур другої половини XII ст., який багато воював і з рідним братом, і з сусідами і спонукав інших до війни. Під його впливом принц Генріх (1155 – 1183), старший син англійського короля Генріха II, підняв бунт проти свого батька, який ще за життя коронував його (звідси титул – «король»).
137 – 138. Ахітофел – в біблійній легенді, радник царя Давида, який заохочував його сина Авессалома повстати проти батька.
10 – 11. А місяць вже під наші ноги йде… – значить, настала друга година дня. Подорож по Пеклу, куди поети вступили напередодні ввечері, має закінчитись протягом доби, так що їм зупинятися обмаль часу.
20. Мій родич – Джері дель Белло, тобто Джері син Белло (Гарбіелло). Брат Белло, Беллінчоне, доводився Данте дідом. Джері жив у середині XIII ст. За словами старих коментаторів, він був не тільки призвідником багатьох чвар, але навіть убивцею і загинув від руки якогось Бродайо Саккетті. До 1300 р. родичі Джері ще не помстилися за нього рідні Саккетті, і це непокоїть Данте, який, як син свого віку, вважав криваву помсту правом і обов’язком члена роду.
29. Владар Отфору – Бертран де Борн.
38 – 39. Схов новий цей… став зримий. – Десятий схов, де караються фальшівники металів, фальшівники людей (які видають себе за інших), фальшівники грошей і фальшівники слів (брехуни і наклепники). У цій пісні мова йде про фальшівників металів; вони хворіють на зловонну коросту.
47 – 48. Вальдік’яна – долина ріки К’яни в Тоскані, де було побудовано кілька лікарень; Тосканська Маремма і острів Сардинія – болотисті і нездорові місцевості.
59. Егіна – острів недалеко від Афін, названий так по імені німфи, яку тут кохав Юпітер. Злопамятна Юнона наслала на острів страшенну моровицю, від якої загинули всі звірі і птахи і майже всі люди. Цар Еак, син Юпітера і Егіни, один з небагатьох уцілілих, звернувся до свого батька з благанням подарувати йому стільки ж громадян, скільки мурашок живе на його священному дубі. Так виникло плем’я мірмідонів (грецьке – мурашка) (Метам. VII, 523 – 657).
109 – 120. Я був з Ареццо… – Говорить алхімік Гріффоліно, родом аретинець. Він сказав недоумкуватому Альберо, чи то синові, чи то улюбленцю єпископа Сьєни, що вміє літати в повітрі, і той просив Гріффоліно навчити його цього мистецтва. Та дурний не став Дедалом, а Гріффоліно встиг нажитись на уроках. Розгніваний Альберо звинуватив свого вчителя в атеїзмі, і єпископ сьєнський спалив того на вогнищі як єретика, тобто не за те, за що він опинився в царстві тіней, а тому що Мінос, знаючи, в чому Гріффоліно винен, засудив його як алхіміка і послав у десятий схов Лихосховів. Алхімія вважалася дозволеним мистецтвом, але Гріффоліно, напевно, зловживав нею для підробки металів.
124. А другий прокажений… – алхімік Капоккйо, що сидів «спина до спини» з Гріффоліно. Стрікка – мабуть, Стрікка деї Салімбені, брат Нікколо, що прогуляв батьківську спадщину.
127 – 129. Нікколо – Нікколо деї Салімбені (за іншими відомостями – деї Бонсіньйорі). Він увів звичай смажити дичину на вугіллі гвоздики (квіткові бруньки гвоздикового дерева). Для цього він сім’я вніс гвоздики найперший в ґрунт і з садових див линули урожайні втішні ріки (бо звичай цей там прищепився).
130. Товариство, до якого належали Стрікка і Нікколо, називалось марнотратним товариством і складалося з дванадцяти молодих сьєнців, які вирішили прогуляти свої багатства. Серед них був Лано, що потрапив у Пекло як марнотрат (ІІ. XIII, 120).
131. Качча – Качча деї Шаленгі, уродженець Ашано.
132. Засліплений – прізвисько Бартоломео деї Фолькаккьєрі.
136 – 139. Капоккйо, спалений у Сьєні в 1293 p., був шкільним товаришем Данте. Він мав великий дар наслідування – мавпування.
1 – 12. В часи, коли Юнона відомщала… – Коли Юпітер покохав Семелу, дочку фіванського царя Кадма, Юнона, набравши вигляду її годувальниці, порадила їй упросити Юпітера з’явитися в усій його славі, і це видовище спопелило Семелу. Потім Юнона повернула свою помсту на Іно, сестру Семели, яка вигодувала її сина Вакха. Вона наслала безумство на чоловіка Іно, орхоменського царя Атаманта, і той, прийнявши свою дружину і синів за левицю і левенят, розтрощив об камінь одного з них, Леарха. З другим немовлям, Мелікертом, збожеволіла Іно кинулась у море.
16 – 20. Гекуба – вдова троянського царя Пріама. Коли загинула Троя і вмер Пріам, Гекубі, неволею закованій тяжкою (у полоні в греків), довелось побачити смерть своєї дочки Поліксени, принесеної в жертву тіні Ахілла, і знайти на морському березі труп свого останнього сина Полідора. Пріам довірив його фракійському цареві Поліместору, але той забив його, щоб заволодіти привезеним ним скарбом. Гекуба вирвала вбивці очі, але від пережитих потрясінь збожеволіла і завила псицею (Метам. XIII, 404 – 575).
25 – 26. Тіні голі. – Джанні Скіккі і Мірра, фальшівники людей, тобто ті, хто видавав себе за інших.
31. Аретинець – Гріффоліно (П. XXIX, 109 – 120).
37 – 41. Мірра (див. прим. 25), дочка Кініра, кіпрського царя, запалала грішною любов’ю до свого батька і, користуючись чужим іменем і темнотою, вгамовувала свою пристрасть. Батько, викривши обман, хотів її вбити, але Міррі пощастило втекти. Боги, за її проханням, перетворили її на миррове дерево (Метам. X, 298 – 524).
42 – 45. Як той, хто там далеко… – тобто Джанні Скіккі деї Кавальканті, флорентієць. Коли помер старий Бозо ді Вінчігверра Донаті, його племінник Сімоне, брат іншого Бозо Донаті, страченого разом із злодіями, і батько Форезе, боячись, чи не залишив старий заповіту на користь інших, звернувся по допомогу до Джанні Скіккі. Джанні ліг у постіль небіжчика і, наслідуючи його голос, продиктував нотаріусові заповіт, в якому призначав якісь гроші на богоугодні справи, а на свою користь – шістсот золотих флоринів і прекрасну лошицю (пані табунів), що коштувала величезних грошей, а решту – Сімоне. Цей Сімоне був батьком Корсо Донаті, вождя «чорних» у часи Данте.
47. Забігли десь, зустрічні та попутні… – Це фальшівники грошей, роздуті водянкою, і ті, яких мучила спрага, та фальшівники слів (брехуни й наклепники), що мучаться від пропасниці і головного болю.
61 – 90. Адамо-майстер жив у Казентіно (долина верхнього Арно), в замку Ромена, резиденції графів Гвіді да Ромена, і чеканив для них фальшиві флорини, за що і був, за вироком Флорентійської республіки, спалений на вогнищі в 1281 p.
74. Монета із Хрестителем – золота флорентійська монета, флорин (fiorino). На лицьовому боці монети було зображено покровителя міста – Іоанна Хрестителя, а на зворотному – флорентійський герб, лілію (fiore – квітка, звідки і назва монети).
77. Тих Гвідо, Алессандро та їх брата… – Майстер Адамо називає по імені двох графів Гвіді да Ромена: Гвідо II і Алессандро І. Їх «брат» – один із двох молодших братів.
78. Бранда – струмок біля Ромени, нині висохлий.
79. Одного тінь блукає… – графа Гвідо, що помер до 1300 p.
90. Домішок каратів з три. – Каратом називали 1/24 унції (1 унція = 28,35 грама). На кожну унцію золота Адамо домішував три карати міді. До того флорентійські монети були з чистого золота.
91. Хто ці двоє?.. – Це брехуни і наклепники.
97. От ця шахрайка Йосифа губила… – згадувана в Біблії дружина Потіфара, фараонового царедворця. Даремно намагаючись спокусити прекрасного Йосифа, який служив у їхньому домі, вона оббрехала його перед чоловіком, і той ув’язнив Йосифа.
98. Сінон – грецький юнак, який брехливим оповіданням переконав троянців ввести в місто дерев’яного коня. У ньому були сховані Одіссей та інші воїни (П. XXVI, 59).
128. І дзеркало, в яке дививсь Нарціс… – тобто вода, в яку дививсь і закохався в своє відображення Нарціс (Метам. III, 346 – 510).
1 – 3. Язик Віргілія, що завдав Данте страждання, від чого сором у нього ріс, зцілив його душевну рану втіхою.
4 – 6. Ахілла спис, успадкований ним від його батька Пелея, завдавав ран, що могли бути зцілені лише повторним ударом того самого списа (грецька міфологія).
7. Залишили ми ті злощасні ями – Лихосхови.
16 – 18. Коли під натиском… – Старофранцузька «Пісня про Роланда» розповідає, що, коли Карл Великий повертався з походу з Іспанії, на його ар’єргард в Ронсевальській долині напали сарацинські полчища. Кличучи на допомогу, його племінник Орланд (Роланд) з такою силою засурмив у ріг, що в нього лопнули жили на скронях. Карл почув його далеко за горами, але вертатись було вже пізно.
41. Монтереджоне – замок у Сьєнській області, який стоїть на пагорбі. Мури його були увінчані чотирнадцятьма вежами.
43 – 45. Гіганти (грецька міфологія) – які намагалися приступом взяти небо. Юпітер скинув їх своїми блискавками.
46. Угадував я… – Це Немврод з біблійної легенди, який царював на землі Сенаар, потомок Хама, великий мисливець. Він задумав побудувати вежу до неба («Вавилонська вежа»), що привело до змішання мов. Данте визначив йому долю богоборців-гігантів.
59. Як шишка близ Петра… – соснова шишка, відлита з бронзи, висотою близько чотирьох метрів, знята з мавзолею Адріана, за часів Данте стояла перед собором святого Петра в Римі.
63. Три фризи. – Фризи, германське плем’я, що жило на узбережжі Північного моря, вважалися в середні віки найвищим на зріст народом на землі.
67. «Рафель маї амек ізабі альмі!» – Було багато спроб надати цим словам Немврода того чи іншого значення. Але рядки 79 – 81 ясно вказують, що Немврод говорить мовою, зрозумілою лише йому одному, і сам не розуміє чужої мови.
71 – 75. За ріг берися… – В Біблії Немврод названий Звіроловом. Звук його рога і чув Данте по дорозі до криниці.
94. Ефіальт – гігант, який разом із своїм братом Отом намагався приступом взяти небо.
98. Бріарей – гігант, син Урана (Неба) і Геї (Землі), вражений блискавкою Юпітера. Віргілій зображує його в «Енеїді» (Ен. X, 565 – 568) сторуким і п’ятдесятиголовим велетнем.
113 – 121. Антей – син Нептуна і Геї, що жив у печері в Баградській долині, поблизу Зами, де потім (202 р. до н. е.) Сціпіон переміг Ганнібала. Він годувався м’ясом спійманих ним левів. Дотик до матері Землі наділяв його новою силою, але Геркулес переміг його, піднявши і задавивши на смерть. У Флегрейській битві проти богів (П. XIV, 58 і прим.) Антей не брав участі, тому що народився пізніше. Щоб задобрити його, Віргілій говорить, що коли б він у війні проти владик мав провід, то його брати-гіганти, сини Землі, здобули б над богами перемогу.
124. Тітій, який образив Латону, загинув від блискавки Юпітера чи від стріл Аполлона і Діани.
Тіфон (або Тіфей) намагався перемогти Юпітера, але його скинуто в Пекло і накрито горою Етною, звідки, лежачи зв’язаним, він вивергає полум’я (Метам. V, 346 – 358).
136. Гарізенда – похила вежа в Болоньї, побудована в 1110 р. Коли хмари біжать назустріч її нахилу, то тому, хто на неї дивиться знизу, здається, що вежа падає на нього.
11. Амфіон, ставши царем у Фівах, оточив муром нижнє місто, причому камені, під звуки його ліри, самі спускалися з гори й лягали один на один (грецька міфологія).
16. Коли ми опинилися на дні… – Дном криниці, що її охороняють гіганти, служить крижане озеро Коціт, в якому карають зрадників, що обманули тих, хто їм довірився. Це – останнє коло Пекла, поділене, без видимих меж, на чотири концентричних пояси. Перший пояс зветься Каїна, за ім’ям біблійного братовбивці. Тут карають зрадників рідних. Вони по шию занурені в лід, обличчям донизу.
20. Не йди по головах… – по двох братах, графах Мангона, або, може, взагалі по караних тут грішниках.
27. Танаїс – грецька назва ріки Дону.
28. Тамберник (Таберник) – назва гори. Старі коментатори вказують, що вона стоїть у Славонії. Може, це Фрушка Гора поблизу міста Товарника.
29. П’єтрапана (нині Панія) – найвища гора в Апуанських Альпах, між ріками Серкйо і Магра, в Тоскані.
41. Побачив я дві тіні… – тобто тих «злощасних братів», один з яких тільки що покликав Данте. Це, як повідомляє їх сусіда, – брати Алессандро і Наполеоне дельї Альберті, графи Мангона, сини Альберто, які володіли в кінці XIII ст. замками в долині ріки Бізанціо (Бізанцьо), що впадає в Арно. Взаємна ворожнеча довела їх до того, що вони вбили один одного.
52. А інший… – Це Камічон де Пацці.
61. Ні той, кому пробив… – як розповідає роман про Ланчелота (П. V, 128), король Артур, дізнавшись про зраду свого сина Мордрека, проколов його списом наскрізь так, що через рану проникало сонячне проміння, і сама тінь його стала проколотою. Помираючи, Мордрек встиг смертельно поранити Артура.
63. Фокачча деї Канчельєрі – пістойєць, зрадницьки вбив двох своїх родичів.
65 – 66. Сассоль Маскероні, флорентієць, забив свого племінника, щоб заволодіти спадщиною. Вбивцю катали в бочці, утиканій гвіздками, і стратили. Про це говорили по всій Тоскані.
68. Камічон де Пацці – зрадницьки забив свого родича, об’їжджаючи з ним верхи їх спільні володіння.
69. Карлін – Карліно де Пацці, родич Камічона. Коли в 1302 р. флорентійські «чорні» облягли замок П’янтравіньє, де ще тримались вигнані з Флоренції «білі», Карліно за гроші віддав замок до рук «чорних», і багато хто з «білих» був убитий, в тому числі два його родичі.
70. Я тисячі тих бачив… – Тут починається другий пояс дев’ятого кола – Антенора, – де караються зрадники батьківщини і однодумців. Вони, як і грішники Каїни, вмерзли в лід по шию, і обличчя їх також обернені вниз, але ще більше спотворені холодом. Цей пояс названо за ім’ям троянського вождя Антенора, якого післягомерівська легенда змальовувала зрадником.
73 – 74. Чим більше наближалися… – тобто до середини Пекла, центру всесвіту.
78 – 81. Торкнувся враз я одного виска. – Це Бокка дельї Абаті. В бою біля Монтаперті Бокка, зрадник-гвельф, відрубав руку прапороносцеві флорентійської кінноти, що привело до замішання в рядах гвельфів і до їх розгрому.
94. Я хочу навпаки. – Зрадники хочуть, щоб пам’ять про них зникла серед живих. Інші грішники просять Данте згадати про них на землі (П. VI, 88 – 90; XIII, 76 – 78; XV, 119 – 120; XVI, 85).
116. Двера злий – Бозо да Двера. В 1265 р. гібелінська ліга доручила йому заступити біля Парми дорогу французькому війську, що йшло в Рим до Карла І Анжуйського, який готувався воювати а Манфредом. Але Двера, підкуплений «французькою грошвою» і до того ж присвоївши собі гроші, одержані ним від Манфреда, пропустив французів на південь.
119. Джанні Сольданьєр – знатний флорентієць, гібелін. У 1266 р. зрадив своїх однодумців і очолив рух, що привів до торжества гвельфів. Беккерія – Тезавро деї Беккерія, родом з Павії, абат монастиря Валломбрози, папський легат у Флоренції. Після вигнання гібелінів у 1258р. флорентійські гвельфи звинуватили його в намірі віддати місто до рук гібелінів і відтяли йому голову.
121. Ганелон – рицар-зрадник, з вини якого Роланд загинув з усім своїм військом.
122. До того, хто болонцям ключ одніс… – До Тебальделло деї Дзамбразі, фаентинця. У 1280 р. хтось із болонських гібелінів, які знайшли притулок у гібелінській Фаенці, викрав у Тебальделло двох свиней. Щоб помститися своїм кривдникам, Тебальделло передав зліпок міських ключів болонським гвельфам, і ті вночі пройшли до міста і влаштували в ньому погром.
130 – 131. Тідей – один із семи царів, що облягали Фіви. Смертельно поранений Меналіппом (Меланіппом), він знайшов у себе сили забити його і зажадав, щоб принесли його голову. Тідей нестямно вчепився в неї зубами (Стацій, «Фіваїда», VIII, 717 – 767).
13 – 14. Уголіно делла Герардеска, граф Доноратіко, який стояв на чолі Пізанської республіки. У 1285 р. він розділив владу із своїм внуком Ніно Вісконті, але скоро між ними виникли чвари. З цього скористались його вороги, керовані архієпископом Руджієрі дельї Убальдіні, який, під виглядом дружби з Уголіно і обіцяючи йому допомогти боротися з Ніно, таємничо вів інтригу проти обох. У 1288 р. він примусив Ніно покинути Пізу, а проти Уголіно підняв народний заколот, звинувачуючи його в державній зраді. Уголіно разом з двома синами і двома внуками було ув’язнено в вежу, де їх потім заморили голодом (в травні 1289 p.). Руджієрі було проголошено правителем республіки, але незабаром скинуто. Помер він у 1295 p.
32 – 33. Гваланді, Сісмонді, Ланфранкі – діяльні прибічники архієпископа Руджієрі.
38. Мої малі… – Хоч у Данте всі четверо названі синами Уголіно, в дійсності він був ув’язнений разом з двома молодшими своїми синами (Гаддо і Угуччоне) і двома молодшими внуками (Ніно, на прізвисько Брігата, і Ансельмуччо), дітьми його старшого сина Гвельфо.
45. Але той сон усім серця бентежив… – тому що кожному приснився поганий сон.
80. Де наше «si»… бринить… – тобто, де розмовляють по-італійськи.
82 – 83. Капрайя і Горгона – острови в Тірренському морі, куди впадає Арно, в пониззі якого стоїть Піза.
86. Бо, зрадивши тебе, він замки здав. – Щоб запобігти розгромові Пізи гвельфською коаліцією, Уголіно здав три замки Флоренції і п’ять замків Луцці. За це прибічники Руджієрі проголосили його зрадником. Мабуть, Данте не бачить тут зради і вміщує Уголіно в Антенору за його боротьбу з Ніно Вісконті, розцінюючи це прагнення до єдиновладдя як зраду інтересів батьківщини. – Кара Руджієрі подвійно страшна, тому що цей зрадник батьківщини зрадив і свого спільника.
88. Мала фіванка – тобто Піза, що була заснована, за переказом, вихідцями з Фів і, подібно до Фів, терпіла від чвар своїх владик.
90. Та ще тих двох… – Ансельмуччо і Гаддо.
91. Ми вже в долину сходили… – Поети увійшли в третій пояс дев’ятого кола – Толомею. Тут караються зрадники друзів і співтрапезників. Вони вмерзли в лід, лежачи навзнак. Свою назву це коло дістало від імені Птолемея, намісника в Ієріхоні, який, запросивши до себе свого тестя, князя-первосвященика Іудеї, і двох синів його, віроломно убив їх на бенкеті (135 р. до н. е.).
105. Бо тут же пари… – В середні віки причиною вітру вважали нагрівання водяної пари сонячним промінням.
107 – 108. Вже скоро твої очі… – тобто побачиш, що вітер цей породжений помахами крил Люцифера.
112. Ви тягарі зніміть… – тобто зніміть крижану плівку замерзлих сліз, що наростала на очах.
118 – 119. Брат Альберіг. – Альберіго деї Манфреді, член ордену братіввеселунів, один з гвельфських провідників Фаенци. Одного разу його родич Манфредо дав йому ляпаса. Альберіго, ніби для примирення, запросив його до себе на бенкет. В кінці бенкету він вигукнув: «Подайте фрукти!» – і за цим гаслом його син і брат разом з найманими вбивцями накинулись на Манфредо і його малолітнього сина і закололи їх. Це сталося в 1285 р. «Фрукти брата Альберіго» увійшли в приказку.
120. Й ужинок має фініків – не фіг. – Наскільки привізний фінік більш вишуканий плід, ніж звичайна фіга, настільки вічна мука Альберіго страшніша тієї короткої смертної муки, яку він заподіяв своїм родичам.
121. То вже вмер ти?.. – Данте здивований, зустрівши в Пеклі ченця Альберіго, який навесні 1300 р. був ще живий.
126. Атропос – див. прим. Ч. XXI, 25 – 27.
142 – 144. До Лихолапових озер… – Душа Бранка д’Ор’я опинилася в крижаному озері ще раніше, ніж душу забитого ним Мікеле Дзанке (П. XXII, 88) направлено до п’ятого схову восьмого кола, де караються хабарники (П. XXI – XXII). В тілі Бранка д’Ор’я диявол зайняв місце душі, як тільки вона задумала віроломне вбивство.
154. Я з тим… – тобто з Альберіго деї Манфреді із Фаенци в Романьї.
155. Бачив одного… – тобто Бранка д’Ор’я (ряд. 137).
1. «Грядут хоругви к нам владики…» – До слів католицького церковного гімну Віргілій додає: «Ада», розуміючи під цими хоругвами шість крил Люцифера, що вже з’явились перед ним у млі.
У цих словах серйозного статечного поета, не схильного до будьякого жарту або пародіювання (а надто блюзнірського), особливо в подібних обставинах, – важко не почути відлуння тих «єретичних» «двобожних» учень, що здавна роздирали християнський світ, часто стаючи гаслом великих народних заворушень (найзначнішою з відомих Данте подібних «єресей» була альбігойська, яка наприкінці XII ст. охопила весь південь сучасної Франції). За цими вченнями, всемогутній силі добра протистоїть така ж всемогутня сила зла, що панує над світом.
Найближчі рядки дають підтвердження цьому припущенню.
Взагалі XXXIV пісня «Пекла» побудована на цілковитому контрасті з заключною XXXIII піснею «Раю». Там – осяйні, світлі, сповнені радісних мелодій простори пломеніючого неба, тут – темна, крижана вузька щілина у земному глибу, в самому центрі, як вважалося в ті часи, всесвіту. Замість абстрактної стереометрії християнської трійці – неймовірно почварно грандіозний людиноподібний велетень, такий конкретний, що, тримаючись за шерсть на його тілі, наші поети виходять по ньому з Пекла. Потрійне його обличчя має риси й колір шкіри мешканців усіх трьох знаних тоді частин світу – Європи, Азії та Африки, тобто в ньому об’єднується все людство. Хоч цей образ всесвітнього зла з проречистим і брехливим ім’ям Світлоносець (Люцифер) закутий у віковічну кригу, але його підступна всемогутня сила переможно впливає на весь світ, – це доводять бодай пекельні кола, переповнені душами, спокушеними та обдуреними отцем брехні. Ці ідеї про всевладдя зла на землі проймали буквально всю атмосферу середньовіччя.
Обставини громадського й особистого життя також штовхали Данте до цих думок. Після персональної катастрофи у галузі любовного почуття його спіткала катастрофа громадянсько-політична. І коли він від першої відбувся порівняно легко, у творчому плані, то друга позбавила нашого поета усього – батьківщини, родини, майна, сподівань на краще майбутнє. Неважко уявити, з яким співчуттям зустрів у Вероні великий флорентійський вигнанець утеклих з Франції недобитків тамплієрського ордену, що врятувалися від багаття за таку ж «єресь».
Ми не маємо певних архівних даних, які дозволили б твердити про приналежність і Данте до цієї «єресі», але симпатію до цього ордену та його ідей ми в «Комедії» подибуємо скрізь. Взяти хоч би той факт, що після Віргілія й Беатріче проводирем поета по найвищому небу «Раю» стає Бернар Клервоський, покровитель і патрон цього ордену.
10 – 15. Люд грішний… – Поети вступили в останній, четвертий пояс, або, точніше, центральний диск дев’ятого кола Пекла, Джудекку, названий так за ім’ям апостола Іуди, який зрадив Христа. Тут караються зрадники своїх благодійників. Вони вмерзли в кригу.
20. Діте – Люцифер, який по груди височить над кригою в самому центрі Джудекки. Поєднуючи дані біблійного міфа про повстання ангелів з побудовами власної фантазії, Данте по-своєму малює долю і образ Люцифера: колись найпрекрасніший з ангелів, він очолив їх бунт проти Бога і разом з ними був скинутий з неба в надра землі, в центр всесвіту. Перетворившись на потворного диявола, він став володарем Пекла. Так на світі виникло зло.
44. Коли ж пройти до водоспадів Ніл… – тобто до чорношкірих ефіопів.
55 – 56. А кожна з пащ… – У трьох пащах Люцифера караються ті, чий гріх, на думку Данте, жахливіший від усіх інших: зрадники величності Божої (Іуда) і величності людської (Брут і Кассій), тобто тих двох влад, які, згідно з доктриною поета, повинні спільно (в особі первосвященика і в особі імператора) вести людство до блаженства вічного і до блаженства земного.
65 – 68. Марк Юній Брут і Кай Кассій Лонгін – поборники республіки, що вбили (в 44 р. до н. е.) Юлія Цезаря, основоположника Римської імперії.
69. Вся хлань тобою бачена і чута. – За добу, проведену в Пеклі, поети, спускаючись з уступу на уступ і рухаючись усе ліворуч, описали повне коло, що закінчилось біля ніг Антея. Звідти вони йшли по кризі вже прямо, спиною до брами Пекла і обличчям до Люцифера.
76 – 81. Коли ж туди продерлись ми… – Спустившись до поперека Люцифера, що припадає на центр землі, Віргілій перевернувся головою вниз і почав, уже в межах південної півкулі, підйом головою вверх до земної поверхні. Данте ж здалося, що Віргілій повернув знов на пекельні дороги, в напрямі до Коціту.
85. В розколину камінну… – Гомілки Люцифера, затиснутого в кам’яне дно Джудекки, оточені печерою. Сюди, видираючись по його шерсті, Віргілій виніс Данте, допоміг йому сісти на край жерла, з якого стирчать ноги Люцифера, після чого сам знову став поруч нього, тобто ступив на дно печери.
95 – 96. Поперед нами й довга ще дорога… – Коли поети стояли перед грудьми Люцифера, то в північній півкулі настала ніч, тобто була шоста година вечора. Тепер, коли вони перейшли в південну півкулю, час посунувся на 12 годин назад. Сонце, що зайшло в північній півкулі, зійшло в південній і увійшло в третю вже годину, тобто в південній півкулі були вже сьома й восьма години ранку, а для поетів вдруге настав день 9 квітня. По тілу Люцифера вони просувалися понад годину.
112 – 115. Зміст: «Тепер відкрився твоєму зору південний небосхил, що огорнув безлюдне море, посередині якого височить острів Чистилища, і протилежний північному небосхилу, що огортає заселений суходіл, серед якого стоїть Єрусалим, де «загинув той святий», тобто Христос.
127 – 138. Є місце… – В глибині печери, що оточує Вельзевула (одне з імен Люцифера), є місце, де витікає струмочок «ледь чутний, та незримий», у цілковитій темряві, вздовж якого поети починають підніматися до поверхні південної півкулі. Мабуть, цей струмочок забирає в Пекло води Лети, що стікають сюди з верховини Чистилища.
139. Ми вийшли й зір звели на зорні стелі. – 3 астрономічних вказівок Данте випливає, що поети вийшли до підніжжя гори Чистилища години за півтори до сходу сонця, 10 квітня, так що їх сходження від центру землі тривало приблизно 21 годину.
Усі три кантики («Пекло», «Чистилище», «Рай») автор закінчує тим самим словом «stelle» («зорі»).
Додержуючи принципу примату змісту, наш переклад все ж намагається відтворити, бодай частково, звучання оригіналу.
3. Страшна пучина – Пекло, опис якого становить сюжет першої частини Дантового твору.
4. Друге царство – Чистилище, розташоване кільцями по схилах величезної гори, що височить серед океану, який, згідно з уявленнями Птолемеєвої системи, вкриває всю південну півкулю Землі. На пласкому версі цієї гори – Земний Рай, де жили до гріхопадіння Адам і Єва (Бібл.).
9. Калліопа – муза епічної поезії (ант. міф.).
11. Сороки – обернені на птахів смертні сестри пієриди – дочки фесалійського царя Пієра, що мали зухвалість викликати муз на змагання в мистецтві співу і зазнали поразки (Метам. V).
19. Ясна планета – Венера.
21. Риби – зодіакальне сузір’я.
23. Зір чотири – мабуть, не видне на небі північної півкулі сузір’я Південного Хреста, про яке Данте міг дізнатися з розповідей мандрівників, або хоч з «Книги» Марка Поло, чи з «Альмагеста», основного твору великого астронома античності Птолемея. Деякі коментатори вважають, що ці чотири зірки символізують чотири «основні» (природні) чесноти стародавнього світу (мудрість, справедливість, мужність і поміркованість).
31. Стара людина – державний діяч Римської республіки Катон Молодший (95 – 46 рр. до н. е.), який, дізнавшись про перемогу свого політичного ворога Юлія Цезаря, вкоротив собі віку. Данте робить його, язичника, наглядачем суто християнського Чистилища, мабуть, через його репутацію дуже справедливої людини, або, може, й під впливом Луканової «Фарсалії».
40. Хмура струмина – струмок, уздовж якого Віргілій і Данте пройшли з Пекла на берег гори Чистилища.
53. Жона небесна – Беатріче.
77. Мінос – у грецькій міфології – справедливий цар-законодавець Криту. Після смерті він став одним з трьох суддів потойбічного світу (разом з Еаком і Радамантом) (див. П. V).
79. Марція – Катонова дружина, що разом з Віргілієм та більшістю відомих своїми чеснотами дохристиянських діячів не потрапила до Раю (див. П. IV, 128).
82. Твоїх сім царств – тобто сім кіл Чистилища.
88. Хвилі злі – хвилі Ахерону, що омивають Пекло.
90. Коли закон знайшов мене в імлі. – Згідно з християнськими легендами, Ісус Христос, за час між стратою на Голгофі і воскресінням, зійшов до Пекла і вивів звідти біблійних і античних праведників, між ними і Катона, якого поставив наглядачем над створеним у той час Чистилищем. Мета Чистилища – очищення душ християн-грішників, які звернулися до Бога.
96. Комишем його підпережи. – Комиш вважався символом смирення.
1 – 3. Згідно з середньовічними географічними уявленнями, що їх поділяв Данте, на протилежному кінці земного діаметра, проведеного з гори Чистилища, розташоване на горі Сіоні святе місто іудеїв і християн – Єрусалим. Оскільки і гора Чистилища, і Єрусалим мають спільний горизонт, то в описуваний час сонце в Єрусалимі саме заходило, щоб незабаром з’явитися над Чистилищем.
4 – 6. І ніч… спливла із Гангу, терези тримавши. – Єрусалим, за середньовічною географією, лежить у центрі суходолу. На крайньому сході цього суходолу – в Індії річка Ганг, на крайньому ж заході – Геркулесові стовпи (Гібралтар), Іспанія і Марокко. Коли в Єрусалимі заходить сонце, то від Гангу насувається ніч. В описувану пору року, тобто в час весняного рівнодення, вона тримає в руках терези, тобто перебуває в сузір’ї Терезів, протистоячи сонцю, що перебуває в сузір’ї Барана. Після ж літнього сонцестояння, як меншать день почне, ніч вийде з сузір’я Терезів, тобто кине їх.
46. «В ісходе Ізраїлеве…» (церк.) – «Коли Ізраїль виходив з Єгипту» (початок 114 псалма).
57. З півнеба вже прогнала Козерога. – У мить сходу сонця сузір’я Козерога було на меридіані, а тепер стало наближатися до заходу.
91. Каселла. – Каселла да Пістойя – відомий свого часу співак і композитор, друг Данте.
94 – 105. Каселла розповідає поетові, що душі тих, що шлях їм не лежить на Ахерон, тобто не засуджених на муки Пекла, злітаються після смерті до гирла Тібру, звідки ангел відвозить їх у човні на острів Чистилища. Він довго не брав з собою Каселлу, але той не бачить у цьому кривди, бо ангел-перевізник робить це не сам, а справедливій підлягає волі. Папа Боніфацій VIII проголосив різдво 1299 року початком першого церковного «ювілею» – річного строку, протягом якого католицька церква обіцяла всякі посмертні пільги й розгрішення всім, хто прийде на прощу до Рима. Дія «Чистилища», за обчисленнями коментаторів, відбувається навесні 1300 року, тобто якраз через три місяці. Тому ось уже три місяці ангел вантажить до свого човна тих, хто бере в цьому «ювілеї» участь (натурою або, переважно, грішми й дарунками на церкву).
112. «Любов, що думці промовля моїй…» – канцона Данте з третьої книги його твору «Бенкет».
119. Старий – Катон.
25 – 27. Тіло Віргілія, який помер 19 року до н. е. в Бріндізі, було поховане, за повелінням Августа, в Неаполі – де нині вечір.
36. Як три особи містять суть одну – натяк на християнський догмат про триєдиність Бога.
37. Quia («тому що») – латинський термін середньовічної схоластики, що означає опис життєвих явищ без дослідження їх причинних зв’язків, яке позначалося терміном «propter quia» («через що») Зміст Віргілієвих слів: «Людський рід не повинен заглиблюватись у з’ясовування причин життєвих явищ. Слід обмежуватись тільки зверхнім описом навколишньої дійсності».
39. То понести не мусила б Марія – тобто Христос не мав би потреби для спасіння людства сходити на землю у вигляді Маріїного сина Ісуса.
40 – 44. Віргілій згадує дохристиянських мудреців та філософів, таких як Арістотель, Платон та інші (між ними й сам Віргілій), які волею Закона, тобто Бога, не змогли спізнати істини.
49. Турбія і Лерічі – крайні пункти гористої місцевості між Генуєю і Ніццою на побережжі Лігурійського моря.
103 – 145. Манфред (1231 – 1266) – король Неаполя й Сицилії (з 1258 р. до смерті), син Фрідріха II, внук імператора Генріха VI і Костанци, непримиренний ворог папства, відлучений від церкви. Загинув під Беневенто у бою з Карлом І Анжуйським, посланим проти нього папою.
115 – 116. У доні будь… – дочка Манфреда, на ім’я також Костанца, вдова Педро III Арагонського, мати королів Арагону і обох Сицилій (від неї народився блиск Арагону і Сицилій блиск).
117. І правді всій допоможи розкриться – тобто розвій тьму брехень про те, що Манфред, нібито як відлучений від церкви, перебуває в Пеклі. Дуже показово і характерно для послідовно гібелінської позиції Данте, що серед душ Чистилища, які рано чи пізно неодмінно всі ввійдуть у Рай, поет ставить на перше місце серед військових і державних діячів саме проклятого римською курією Манфреда.
124 – 131. Манфреда було поховано побіля мосту Беневенто. Кожен воїн королівського війська поклав камінь на його могилу, так що виріс цілий пагорб і король спочивав під вартою важенного каміння. Архієпископ міста Козенци, Бартоломео Піньятелло, виконуючи заборону папи Климента IV давати притулок навіть трупові відлученого Манфреда, наказав вийняти його з-під каміння й перенести за межу архієпископської парафії на другий берег річки Верде.
132. Із тягарем обернених свічок. – Під час обряду відлучування священики гасили свічки, швидко обертаючи їх ґнотом униз.
6. Душі наші полумінь єдна. – Таку думку поділяли деякі філософські школи, як-от платоніки та інші.
25 – 26. Сан-Лео, Нолі, Бісмантова – назви горяних місцевостей в Італії з крутими сходженнями і вузькими проходами.
57. Ранковий промінь десь ізліва. – Перебуваючи в південній півкулі і повернувшись обличчям на схід, Данте бачить вранішнє сонце зліва від себе.
60. Аквілон – північний вітер. Тут – північ.
61 – 66. Зміст Віргілієвих слів: «Якби сонце (дзеркало) було зараз у сузір’ї Близнят, ти бачив би, що «світлий зодіак» (та частина його, де перебуває сонце) ще ближче підійшов би до північних сузір’їв Возів». Інакше кажучи: «У червні ти бачив би сонце ще нижче над горизонтом у північному напрямі».
68. Сіон – гора в Єрусалимі (див. прим. Ч. II, 1 – 3).
72. Де коні гнав бездольний Фаетон. – Фаетон – син бога сонця, Феба, взявся правити батьковою колісницею, але не стримав коней і ледве не спалив неба й землі; Юпітер убив його блискавкою (Метам. II).
98 – 124. Бельаква – знайомий Данте флорентійський майстер музичних інструментів; відзначався пасивною вдачею.
104. Багато душ нудних. – Це недбайливі, які до самої смерті длялися з покаянням.
128. Господній птах – ангел при брамі.
139. Ніч уже ступає на Марокко – біля західного краю суходолу (див. прим. Ч. II, 4 – 6).
24. «Помилуй мя». – «Помилуй мене (Боже)» – початок покаянного псалма.
38. І промені, які несуть нам суш – серпневе пекуче сонце.
64 – 84. Сказав один – це Якопо дель Кассеро (або Кассаро), народжений у місті Фано, в Анконській області, що лежала між Романьєю і Неаполітанським королівством, де тоді владарював Карл II. Року 1298-го, їдучи до Мілана, Якопо, щоб обминути володіння свого ворога, маркіза Феррарського Адзо VIII д’Есте, обрав шлях крізь землі, що належали Падуї, але рушив не на місто Міру, а на Ор’яко, і тут його вбили найманці д’Есте.
75. В онуків Антенора – тобто падуанців. – За стародавньою легендою, місто Падую заснував Енеїв супутник троянець Антенор.
79. Міра – місто між Ор’яко і Падуєю.
85 – 129. Бонконте – син графа Гвідо да Монтефельтро, очолював аретинських гібелінів у невдалому для них бою з флорентійськими гвельфами (серед яких, між іншим, був молодий Данте), що відбувся 1280 року біля містечка Кампальдіно, в області Казентіно. Бонконте в цьому бою загинув, а тіло його зникло. Данте дає тут свою версію для пояснення цієї обставини.
89. Джованна – дружина Бонконте.
95. Арк’яно – притока Арно, річка в області Казентіно.
104 – 108. Господній ангел взяв мене… – Ангел взяв до Чистилища нетлінну душу Бонконте, який у момент смерті звернувся до Богоматері, а той, з Пекла (тобто диявол) загрожує наробити капостей («підвезти візка») тлінному (тобто тілу, трупові).
130 – 136. Пія із сьєнського роду Гвастеллоні після смерті чоловіка, одного з Толомеїв, другим шлюбом вийшла за Нелло, або Паганелло деї Паннок’єскі, який убив її з ревнощів у своєму замку в Мареммі, по дорозі між Пізою і Сьєною.
1. «Цари» – популярна тоді азартна гра в кості.
13 – 14. Аретинець – суддя Бенінкаса да Латеріна, якому відрубав голову титулований розбійник із сьєнської знаті Гіно ді Такко.
15. Хто впав при втечі до протоки – також аретинець Гуччо (він же Лючйо, або Чаччо, або Чакко) з роду Тарлаті да П’єтра Мала, який потонув, чи переслідуючи ворога, чи тікаючи від нього.
16 – 17. Новелло Федеріго – син графа Гвідо Новелло; його вбив Форнайоло Босталі з Ареццо.
17 – 18. Той пізанець – Фаріната деллі Скорніджані (або Скровіджані), батько якого, великодушний Марцукко, пробачив убивці, Беччо да Капрона, що й наробило значного розголосу за тих часів неподільного панування кривавої помсти.
19. Графа Орсо Маньйона вбив його двоюрідний брат. Орсо був сином Наполеоне, одного з тих двох братів, що вбили один одного.
19 – 24. П’єр де ла Брочча (де ла Бросс) – придворний французького короля Філіппа III і його улюбленець, страчений через наклепи жінки короля, Марії Брабантської, якій Данте радить вчасно (вона на той час ще жила) дбати що є сили спокутувати цей свій злочин, щоб не потрапити до Пекла.
28. Десь-то у рядках своїх… – «Волю несхитну богів не надійся змінити молінням» (Ен. VI, 376).
38. Вогонь любові – тобто гаряча молитва живих.
40. Коли ж писав я слово це просте – тобто в язичеському світі.
56. Той верне – сонце.
61. Ломбардська душа – Сорделло да Вісконті, видатний поет XIII століття, народився, як і Віргілій, у Мантуанській області; писав провансальською мовою.
88 – 89. Юстініан (483 – 565) – візантійський імператор (з 527 р. до смерті), за якого створено кодекс законів Римської держави, чим, на думку Данте, надіто вузду на людність. Тепер в сідлі ж нема нікого – тобто на престолі немає самодержця. Порівняння народу з конем, державця, владаря – з вершником, а законів – з вуздою було для Данте звичайним (див. хоч би «Бенкет», IV).
91 – 92. Кесаря нового та посадили б до його сідла – натяк на відомий євангельський вислів: «Віддайте кесареве кесареві, а Богове – Богові» (Матв., XXII, 21), один з найпопулярніших аргументів у пропагандистській боротьбі гібелінів проти зазіхань папства на світську владу.
97 – 117. Німець Альберт – Альбрехт Габсбург (1248 – 1308), син Рудольфа (див. Ч. VII, 91 – 96 і прим.), як і батько, носив номінальний титул «короля римлян», але фактичної влади над Італією не мав.
105. Сад імперії – Італія.
106 – 107. Монтеккі і Капелетті – гібеліни з Верони, Мональді і Філіпескі – з Орв’єто.
111. Сантафйор сплюндрований. – Папа Боніфацій VIII завоював більшу частину графства Сантафйор у Сьєнській Мареммі.
118. Скажи, Юпітере – звичайна для тих часів плутанина античної міфології з християнською: згадування Юпітера замість Христа.
118 – 123. Цим терцинам гнівного осуду Божої бездіяльності й байдужості до людських справ разюче відповідає таке саме гнівне звертання до Бога в Шевченковому «Юродивому»:
Та ще у його вірші «Якби ви знали, паничі…»:
Збіг цей пояснюється не тільки тим, що великий український поет добре знав твори великого поета італійського й глибоко шанував його (порівняймо численні згадки про Данте у віршах та у «Щоденнику» Кобзаря), а ще й схожістю суспільно-політичних умов у обох країнах, що викликало і однакову реакцію обох геніальних представників своєї епохи й свого народу.
125. Марцелл – політичний ворог Юлія Цезаря. Тут у розумінні: впливовий противник імператорської влади.
4 – 5. Шлях достойним душам показав Спаситель – див. прим.Ч. І, 90.
6. Октавіан (63 р. до н. е. – 14 р. н. е.). – імператор римський Август.
28. Внизу місцина е. – Це Лімб (лат. limbus – кайма), перше коло католицького Пекла, де, за церковним вченням, перебувають душі ветхозавітних праведників і деяких славетних людей античного світу і куди прямують душі немовлят, що померли без хрещення (див. П. IV, 25 – 151).
35. Три священні шляхи – так звані богословські (християнські) чесноти: віра, надія і любов.
74. Ебен – тропічне дерево з темною, часто чорною деревиною.
83. Тіні, що присіли на квітках і травах – душі земних владарів, які, захоплені мирськими справами, забували про спасіння своєї душі.
91 —96. Рудольф Габсбург (1212 – 1291) – імператор Священної Римської імперії, який свого часу мав змогу зцілить хворе тіло Італії, але не схотів допомогти їй (див. прим. Ч. VI, 97 – 117).
97 – 100. А цей… Оттокар (Пржемисл) II – король чеський, лютий ворог Рудольфа, загинув на війні з ним 1278 року.
101 – 102. Ледащо з бородою – Венцеслав IV (1270 – 1305) – король Чехії, Польщі та Угорщини.
103 – 105. Кирпань – французький король Філіпп III Сміливий (1245 – 1285), батько короля французького Філіппа IV Гарного (що був на троні 1282 – 1314 рр.), вмер після поразки в війні з Педро III Арагонським (вмираючи, лілеї вкрив ганьбою).
104. Дух з добрістю в лиці – Генріх Наваррський, прозваний Товстим (пом. 1274), тесть того ж Філіппа IV Гарного.
112. Той, що видається моцаком – Педро III Арагонський (1236 – 1285) – чоловік дочки Манфреда Костанци (див. в тексті і в прим. 116 – 120), зруйнував Пулью (Неаполітанське королівство) і Прованс, 1282 року був обраний королем Сицилії після повстання в Палермо проти французів («Сицилійська вечерня»).
113. Носач – Карл I Анжуйський (докладніше див. прим. Ч. XX, 62 і 67).
116 – 120. Юнак – Альфонсо III, старший син Педро і Костанци, помер у 26-літньому віці (1291 р.); дальші діти цього ж шлюбу – Федеріго II Сицилійський (пом. 1337) і Джакомо II Арагонський (пом. 1327) – були, на думку Данте, не такі вдатні, бо не успадкували батькової доблесті (найкращого із спадку в них нема).
129. Беатріче і Маргеріта – перша й друга дружини Карла І Анжуйського.
130 – 132. Найтихший владар. – Найбільше з усіх присутніх тут вінценосців щастя в дітях мав, на оцінку Данте, англійський король Генріх III (пом. 1272), син Іоанна Безземельного.
133 – 136. А той, що очі звів… Гульєльмо Спадалунга (пом. 1292), маркіз Монферратський і Канавезький. Повставши проти нього, жителі міста Алессандрії взяли його в полон і посадили в залізну клітку, в якій він і помер. Його син ще довго вів невдалу війну проти Алессандрії.
53. Ніно – Ніно де Вісконті з Пізи (пом. 1296) – «суддя» (правитель) Галлури, одного з чотирьох округів підвладної Пізі Сардинії (з 1275 р. до смерті), внук і суперник графа Уголіно (пізанського державного діяча), друг Данте з юних літ.
65. Куррадо (Коррадо) Маласпіна Молодший – маркіз Луніджани (пом. бл. 1294). Маркізи Маласпіни гостинно прийняли в себе в 1306 році вигнанця Данте.
70. Джованна – малолітня тоді дочка Ніно Вісконті.
73 – 81. Беатріче д’Есте, дружина Ніно, недовго після смерті чоловіка носила вдовиний убір і вдруге вийшла (до речі, нещасливо) за міланця Галеаццо Вісконті, помінявши, отже, герб Вісконті пізанських (півник) на герб міланських Вісконті єхидну (тобто змію), що пожирає дитину.
89. Три побачив зірки – мабуть, сузір’я Південний трикутник, відоме в ті часи з «Альмагеста» (див. прим. Ч. І, 23). Три зірки символізують «богословські» чесноти: віру, надію і любов.
99. Змій, що смерть приніс людині – натяк на гріхопадіння Адама і Єви, спокушених змієм (Бібл.).
116. Вальдімагра – долина річки Магри в Луніджані.
131. Лихий глава – Папа Римський.
133 – 135. Зміст цих слів: «Сонце ще сім разів не опиниться в сузір’ї Барана, де воно стоїть нині (тобто не мине семи років), як ти сам переконаєшся в нашій гостинності, раз уже має набути чинності вирок долі, що прирікає тебе на поневіряння».
3. Кохана ветхого Тіфона. – Богиня світанку Аврора, закохавшись у юнака Тіфона, випросила у Юпітера безсмертя коханому, але забула попросити йому й вічну молодість. Тіфон поступово обернувся на кволого, але невмирущого діда (ант. міф.).
5. Холодної тварини вид – тої пори року світанок починався в сузір’ї Скорпіона.
7. Ніч два кроки вгору вже зробила – тобто минуло дві нічні години.
8. Де п’ять… – тобто Данте, Віргілій, Сорделло, Ніно Вісконті і Коррадо Маласпіна.
10. Коли знемігсь я, мов усі живі. – Данте втомився, але Віргілій та інші тіні не знають втоми.
14. Коли сумує ластівка – нещасна царівна Філомела, обернена на ластівку. Фракійський цар Терей силою оволодів Філомелою, сестрою своєї дружини Прокни, а щоб вона не могла розповісти про його злочин, відрізав їй язика. Філомела виткала на убранні кілька слів, з яких Прокна дізналася про все. Щоб помститись, сестри вбили Ітіса, сина царя, і його м’ясом нагодували Терея. Коли він погнався за ними з сокирою, боги обернули Філомелу на ластівку, Прокну – на солов’я, а Терея – на одуда (Метам. VI).
23. Де Ганімед… – на горі Іді Фрігійській, де Юпітер, обернувшись на орла, викрав юнака Ганімеда, щоб зробити його своїм виночерпієм (ант. міф.).
30. Негаснучий огонь – сфера вогню; тоді вважали, що вона лежить між сферою повітря і небом Місяця.
34 – 39. Так, певно, затремтів Ахілл… – На початку Троянської війни богиня Фетіда, Ахіллова мати, бажаючи врятувати сина від неминучої смерті, взяла його від вихователя Хірона і перенесла сонним на острів Скірос, але Одіссей і Діомед знайшли його і там.
55. Лючія – християнська свята, алегорично – «просвіщаюча благодать» (лат. lux – світло).
112. «Глаголь» – назва церковнослов’янської літери «г» (початок слова «гріх»). Ангел позначає на чолі Данте емблеми семи смертних гріхів, від яких поет має очиститися в міру сходження на гору Чистилища.
136 – 138. Тарпейська брама в римському Капітолії, де містилася державна скарбниця. У добу падіння Римської республіки охоронцем скарбниці був прихильник республіканської партії Люцій Цецілій Метелл, якого Цезар усунув і арештував, захопивши державні скарби.
20. Досягли ми площини… – тобто першого кола Чистилища, де спокутується гріх пихи.
32. Поліклет (друга половина V сторіччя до н. е.) – старогрецький скульптор і теоретик мистецтва, автор так званого «канону», тобто вчення про ідеальні співвідношення частин людського тіла і про його пропорції.
34 – 45. Перший барельєф зображує євангельську легенду про благовіщення, коли до діви Марії з’явився ангел і провістив, що вона стане матір’ю Ісуса Христа, і діва слухняно і з смиренням прийняла цю вість.
55 – 56. Натяк на біблійний міф про Озу, який нагло вмер, коли хотів торкнутися ковчега.
65 – 69. Другий барельєф змальовує смирення біблійного царя Давида, чоловіка Мелхоли, під час перевезення ковчега.
73 – 93. Третій барельєф відтворює легенду про те, як імператор Траян смиренно вислухав докори вдови і вчинив правий суд.
75. За середньовічною легендою, папа Григорій виблагав у Бога спасіння для душі прославленого своєю справедливістю й добротою римського імператора Траяна (75 – 117). Траян був визволений з Пекла, жив удруге, як християнин і досяг райського блаженства. Душі навіть найвидатніших своїми чеснотами нехристиян мусили перебувати, за уявленнями Данте і його сучасників, у першому колі Пекла.
94. Для кого не існує новини – тобто для бога.
125. Метелик ангельський – людська душа.
59 – 72. Омберто Альдобрандеско, граф Сантафйоре, забитий 1259 року, коли сьєнці, не стерпівши його кривд і насильств, взяли в облогу його замок Кампаньятіко.
64. Спільна мати – земля.
74 – 103. Одерізі з Агобйо (пом. 1299) – глава урбінської школи мініатюристів; про нього, як і про далі згадуваних художників Франко, Чімабуе, Джотто – див.: В. Н. Л а з а р е в, «Происхождение итальянского Возрождения», М., Изд-во АН СССР, I, 1956, II, 1959, за покажчиками імен.
81. «Освітлювання в книзі» – так за тих часів називалося мистецтво оздоблювання книг (тоді, звичайно, ще рукописних) малюнками, що пояснювали, «проливали світло», «освітлювали» текст (термін походить від латинських слів («lumen», «lustro», що означають «світло», звідси й сучасні «ілюстрація», «ілюмінація», тобто розфарбування умовних позначок на планах, картах тощо).
83. Франко з Болоньї – мініатюрист, сучасник Данте.
94 – 96. Чімабуе (бл. 1240 – бл. 1302) – славетний флорентійський живописець.
95. Джотто (1266 або 1276 – 1337) – великий флорентійський художник, засновник реалістичного напряму в мистецтві Відродження, друг Данте.
97. Цей Гвідо… злото… – Гвідо Кавальканті (бл. 1259 – 1300), філософ і поет, друг Данте, один з найвидатніших представників «dolce stil nuovo».
98. Як з тим зрівнять – Гвідо Гвініцеллі (між 1230 і 1240 – 1276) – італійський поет, якого Данте вважав своїм батьком у поезії (див. Ч. XXVI і прим. 92).
109 – 138. Провенцано Сальвані – ватажок сьєнських гібелінів; спочатку успішно воював проти флорентійських гвельфів (битва під Монтаперті, 1260 року), але врешті зазнав поразки в бою при Колле ді Вальдельса 1269 року, коли потрапив у полон і був скараний на горло. Він колись, ставши на сьєнській площі навколішки, смиренно благав городян допомогти йому зібрати гроші для друга, якого король Карл І Анжуйський ув’язнив, жадаючи викупу. Полоненик був викуплений. За цей вчинок сумирності і смирення Провенцано не відбував свого строку у Передчистилищі.
140 – 141. Зміст цих слів Одерізі: «Ти скоро зрозумієш, що означає це слово (тремтівши тілом перед усіма), бо про це подбають твої співгородяни (коли виженуть тебе з Флоренції і змусять у вигнанні вдаватися до чужої допомоги)».
13 – 14. Опусти-но очі… – Після різьблених на стіні прикладів смирення й покори Данте описує малюнки на дорозі, що зображують випадки покараної ще на землі пихи й гордощів, узяті з давньоєврейської і античної міфології та історії.
25. Впізнав я отого… – сатану.
28. Бріарей – гігант, ударений Зевсовою блискавкою (ант. міф.). В «Енеїді» Віргілій зобразив його сторуким.
31. Паллада, Марс, Феб – боги, діти Юпітера, які брали участь у переможній війні божественного їх батька проти повсталих гігантів (ант. міф.).
34. Впізнав Немврода. – Немврод був на чолі вавилонян, які в місті Сеннаарі почали будувати вежу, щоб досягти неба, але Бог, змішавши їхні мови, припинив цей замір (Бібл.).
37. Тебе, Ніобо… – Ніоба, дружина Амфіона, пишалася численністю свого потомства (сім синів і сім дочок) і глумилася з богині Латони, що мала всього лише двох близнят – Аполлона і Діану. Ці боги убили стрілами всіх дітей Ніоби, яка закам’яніла з горя (ант. міф.).
40. Тебе, Сауле… – Зазнавши поразки, цар Саул укоротив собі віку, кинувшись на меч на гірській верховині Гелвуї, ґрунт якої після цього став сухим і неродючим (Бібл.).
43. Арахна – майстерна ткаля, яка пишалася своєю вмілістю і насмілилася змагатися в цьому мистецтві з Мінервою. За таку пиху боги обернули її на павука (ант. міф.).
46. Ровоам – жорстокий ізраїльський цар, який урятувався втечею від повсталого народу (Бібл.).
50. Алкмеон – син аргоського царя Амфіарая і Еріфіли. Син Едіпа, Полінік, шукаючи собі союзників, щоб відвоювати Фіви у свого брата Етеокла, подарував пихатій цариці Еріфілі намисто Гармонії, що приносило нещастя усім його власницям. Цариця вказала Полінікові місце, де притаївся її чоловік, бо знав, що його вб’ють, коли він вирушить у цей похід. Коли Амфіарай загинув під Фівами, його син Алкмеон убив свою матір (ант. міф.).
53. Сеннахеріб – гордовитий ассірійський цар. Його вбили власні сини, коли він приносив жертву в храмі (Бібл.).
55. З яким тріумфом Кіру… – Геродот розповідає, що скіфська цариця Тамірі, перемігши персидського царя Кіра, відрубала йому голову і вкинула в мішок, наповнений кров’ю.
58 – 59. Як… утекло все ассірійське військо. – Коли Юдіф убила ассірійського полководця Олоферна, його військо розбіглося (Бібл.).
62. Іліон – укріплена частина (фортеця) малоазійського міста Трої, облогу якого змальовує Гомер у «Іліаді».
80. Служниця ж шоста дня – шоста година після сходу сонця, тобто полуденна пора.
100. В місті із відмінним ладом – так іронічно називає Данте Флоренцію.
105. Ні книг, ні мір не гидили ще плями. – Міст Рубаконте і сходи до храму Сан Міньято споруджені до голосних шахрайств, що їх вчинили державні діячі Флоренції, зробивши підчистки в нотаріальних книгах і зменшивши вміст казенних мір.
110. «Блаженні духом нищії» (церк.) – блаженні сумирні. Одна з заповідей так званої «нагірної проповіді» Ісуса Христа (Євангелія).
121. Помахом крил ангел стер з Дантового чола перший, найбільший «глаголь» на знак очищення від гріха пихи.
29. Тут лунають голоси, що нагадують про великодушні вчинки. Перший: «Вина не імуть» (церк.) – слова Христової Матері до Сина на весіллі в Кані Галілейській (Єванг.).
32. Другий вигук: «Орест – це я!» – взято з грецької міфології. Коли вороги Агамемнонового сина Ореста схопили замість нього його друга Пілада, той, жертвуючи собою в ім’я дружби, назвався його ім’ям, але в останню мить перед стратою з’явився справжній Орест, і вражені великодушністю судді помилували обох.
36. «Любіть того…» – слова Ісуса перед смертю на хресті (Єванг.).
39 – 40. Бичем служать приклади любові, вуздою ж мають служити приклади покараної заздрості (див. далі, Ч. XIV).
62. Стіни розгрішних пожадань – тобто церкви.
106 – 129. «Була я сьєнка…» – Сапія, дружина Гінібальдо Сараччіні, тітка Провенцано Сальвані (див. прим. Ч. XI., 109 – 138), яка під час фатальної для нього битви при Колле ді Вальдельса раділа поразці своїх співгромадян.
109 – 110. Ім’я Сапія. – Це ім’я зіставляється з італійським прикметником savia (по-староіталійськи sapia), тобто «мудра».
122. Мов дрізд в одлигу… – натяк на італійську народну казку.
127. П’єр Гребінник – П’єр Петтінайо, проповідник, що мав у Сьєнні репутацію святого, був за професією гребінником.
151. Пустоголових стан – Сьєна, де з ініціативи офіційних осіб серйозно обговорювали і навіть починали здійснювати фантастичні плани: купівлю та будівництво морського порту в містечку Таламоне або розшуки підземної річки Дьяни, водою якої сьєнці гадали забезпечити місто. Вислів «адмірали» коментатори тлумачать різно: 1) ті, хто сподівався стати адміралами; 2) начальники портових робіт; 3) підрядчики цих робіт.
1 – 6. Розмовляють душі двох представників знатних сімей з області Романьї: гібелін Гвідо дель Дука (перша терцина) і гвельф Ріньєрі да Кальболі.
17. Фальтерона – гора в Апеннінах на схід од Флоренції.
31. Пелоро (нині Фаро) – найближчий до Італії мис острова Сицилії, яка, на думку середньовічних учених, колись одірвалась од материка.
42. Цірцея – чарівниця, яка обертала людей на тварин (ант. міф.).
43. Спочатку в порченім… – спочатку Арно тече долиною Казентіно, маєтками графів Гвіді, володарів Ромени й Порчано.
48. Далі, біля Ареццо, річка круто повертає на захід.
51. Вовки – флорентійці.
53. Лиси – жителі Пізи, перед якою Арно проходить старовинним каналом.
59. Твій племінник – Фульчері да Кальболі, флорентійський подеста з 1303 року, жорстоко переслідував недобитки «білих» і гібелінів.
93. Між По й горою… – тобто у Романьї.
97. Де добрий Ліцйо… – Тут і в наступних рядках старий Гвідо згадує імена романців, які відзначались колись, на його думку, зразковою чеснотливістю.
107. Тут і далі Гвідо перелічує замки й маєтки занепалих знатних родів.
119. Демон – прізвисько Магінардо Пагані да Сузінана (пом. 1302), відомого політичною безпринципністю.
133. «Хто стрінеться – мене забити має!» – слова Каїна, який із заздрощів убив свого брата Авеля (Бібл.).
139. «Я – Аглавра…» – Аглавра заздрила своїй сестрі Ерсі, яку любив бог Марс, і той обернув заздрісницю на камінь (ант. міф.).
1 – 6. Сонце мало пройти до горизонту таку саму частку окружності, на яку до третьої години дня (лічачи від сходу) встигає повернутися сфера жартівлива, мов дитина, тобто небо Сонця, вічно рухливе. Інакше кажучи, до заходу сонця лишалося три години.
4 – 6. Тут – у Чистилищі; вдома – в Італії.
86 – 92. Епізод з дитинства Ісуса Христа, коли дванадцятирічний Ісус розмовляв у храмі з учителями (Єванг.).
94 – 105. Епізод з античної (написаної Валерієм Максімом) біографії афінського тирана Пісістрата (бл. 600 – 527 рр. до н. е.). Юнак, закоханий у дочку Пісістрата, прилюдно поцілував її. Пісістрат не послухався своєї дружини, яка вимагала, щоб зухвалець був покараний, і все закінчилося весіллям.
97 – 98. Міста, що бились за його ім’я боги. – Посейдон і Афіна сперечалися про те, чиїм ім’ям слід назвати місто. Перемогла Афіна.
106 – 114. Я бачив шал нестямної юрби… – Йдеться про вбивство молодого християнина Стефана (Новий завіт).
27. Календи – назва першого дня кожного місяця в староримському календарі.
46 – 144. Я був ломбардець, Марко на ім’я. – Венеціанець Марко, який жив у XIII ст. і служив при дворах різних італійських володарів. Дехто з коментаторів вважає, що визначення «Ломбардо» вказує на його прізвище, а один навіть ототожнює його з прославленим «придворним» і мандрівником Марком Поло, хоч той умер пізніше за Данте.
54 – 83. Знов у мене сумніви знялись. – Сумніви й непевність Данте, збуджені словами Гвідо дель Дука про моральний занепад і нехтування чеснот в Італії, подвоюються після слів Марка, і виникає запитання, хто ж у цьому явищі винен: чи несприятливий вплив зірок, як твердили тодішні астрологи, чи сама людина, яка має свободну волю? Марко висловлюється на користь другого припущення.
98 – 99. Хоч жує і ремигає, – він, проте, без ратиць. – У Біблії чистими проголошуються ті тварини, що ремигають і мають ратиці. Християнські богослови пояснювали цей образ символічно: ремигання – роздуми над Святим письмом і правильне його тлумачення, роздвоєність копит – розрізнення деяких глибоких понять, наприклад добра і зла. Данте хоче сказати: «Римський Папа і чистий і нечистий; хоч він авторитетний у питаннях релігії, але не розрізняє духовного від світського, намагається знищити «ратиці» – двоїстість влади церковної і світської».
107. Два сонця – папа і імператор.
109. Та перевищило одне – папська влада взяла гору над імператорською.
115. Де поять Адідже із По рівнину, – тобто в Ломбардії, на батьківщині промовця.
117. Федеріго – імператор Фрідріх II (1194 – 1250), що мав славу небезпечного єретика.
124. Коррадо да Палаццо з Брешії.
125. Герардо да Каміно – генеральний капітан Тревізо.
125. Гвідо да Кастель, який у себе в Реджо гостинно приймав мандрівників.
132. Левієві чада – потомки Леві, тобто давньоєврейські священики, що не мали доступу до світських посад.
140. Гая – чеснотлива дочка Герардо да Каміно.
19. Обернення на пташку нечестиве – натяк на міф про обернення Прокни на солов’я (див. прим. Ч. IX, 14).
28 – 33. А поруч грізний Артаксеркс сидів… – Аман, наближений персидського царя Артаксеркса, гнівний на Мардохея, задумав його повісити і вигубити всіх іудеїв. Але цариця Есфір, іудеянка, зламала його задум, і цар велів розіпнути Амана на дереві, призначеному для Мардохея (Бібл.).
34 – 39. Лавінія, дочка Амати і царя Лацію – Латіна. Батько посватав її за троянського вождя Енея, а мати хотіла видати за Турна, царя рутулів. Дивлячись на битву троянців з рутулами і гадаючи, що Турна вбито, Амата повісилась (Ен. VII, 249 – 474; XII, 593 – 613).
91 – 114. Віргілій викладає вчення про любов як джерело добра і зла.
115 – 139. Схема побудови Чистилища:
Кола І, II, III – любов, що завдає зла іншим (пиха, заздрощі, гнів).
Коло IV – недостатня любов до істинного блага (байдужість).
Кола V, VI, VII – надмірна любов до несправжніх благ (користолюбство, обжерливість, любострастя).
17 – 18. Сліпоокі, що іншим стали за поводирів – епікурейці.
80 – 81. Де сонце йде тонуть… між сардів з корсами… – Місяць уставав у зодіакальному сузір’ї Скорпіона і йшов тією ж тропою, як і сонце, коли воно сходить у цьому сузір’ї, а сідає, як здається, в Римі, десь між Сардинією і Корсикою.
82. П’єтола – село в Мантуанській області, в якому народився Віргілій.
91 – 93. Асоп та Ісмена – річки в Беотії, на берегах яких жителі Фів буйними ігрищами вшановували Вакха.
100. Марія в гори квапилася йти. – Зразу ж після Благовіщення Марія вирушила в гори, щоб привітати свою родичку Єлисавету, яка зачала сина (Єванг.).
101 – 102. Цезар, не затримавшись в Марсільї, в Ілерду поспішає… – Цезар, витіснивши Помпея з Італії, швидко рушив у Галлію, залишивши частину війська вести облогу Марсільї (сучасний Марсель), з суші і з моря, вступив в Іспанію і біля Ілерди (сучасна Леріда) примусив помпеянців здатися (49 р. до н. е.).
118 – 126. Сан-Дзено – монастир у Вероні. Ім’я абата, що тут говорить, остаточно не з’ясовано.
119 – 120. При добрім Барбароссі… – імператор Священної Римської імперії Фрідріх І (1125 – 1190), який 1162 року зруйнував Мілан.
121 – 126. Той, кому ногою довелося в могилу стать – владар Верони Альберто делла Скала (пом. 1301) незаконно призначив абатом у СанДзено свого нешлюбного сина Джузеппе, кульгавого і розпусного (пом. 1313).
133 – 135. Ті… в мандрах полягли, Йордан же сприймуть юні очі й уші. – Євреї, що вийшли з Єгипту по дну Червоного моря, побоялися вступити в обітовану землю. За це всі повнолітні засуджені були померти в пустелі, і тільки діти їхні через сорок років побачили Йордан (Бібл.).
136 – 138. Ті, що відмовились і утекли… – Частина троянців, що вийшли з Енеєм із сплюндрованої батьківщини, лишилась у Сицилії (Ен. V, 700 – 778).
1 – 3. Зміст: «У передсвітанковий час, коли нагріте за день повітря вже не може боротися з холодними променями Місяця, бо спека дня встигла поменшати під впливом холоду, що виходить від Землі або від Сатурна…»
5. Геоманти – ті з середньовічних чаклунів і знахарів, що ворожили з допомогою випадково поставлених крапок. Найщасливіша фігура («Велика Фортуна») була схожа на крайні зірки сузір’я Водолія разом з найближчими зірками Риб. Данте хоче сказати, що вже зійшли Водолій і частково Риби, тобто до сходу сонця лишилося близько трьох годин.
7 – 9. Жінка, що приснилася Данте, уособлює ті гріхи, які спокутуються в трьох верхніх колах: користолюбство, обжерливість, любострастя (пор. рядки 58 – 59).
12 – 15. Під зором тим… – Зміст: «Тільки наші очі і увага надають зачарування всякій потворності і гріху».
70. У п’ятому колі спокутується гріх скупості, зажерливості й марнотратства.
74. «Прильпне душа моя землі» (церк.) – «прилипне душа моя до землі».
98 – 99. Переклад: «Хай тобі буде відомо, що я був наступником апостола Петра» (церк.), тобто Римським Папою. Це папа Адріан V (раніш кардинал Оттобоно Ф’єскі, граф да Лаванья), який помер 1276 року через 38 днів після обрання.
100 – 102. Річка Лаванья і місто з тією ж назвою, звідки походив рід папи Адріана V, лежать близько до невеличких міст Сьєстрі і К’явері, що на березі Генуезької затоки.
136 – 137. Посилаючись на євангельський текст: «У потойбічному світі не женяться і не виходять заміж», Адріан хоче сказати, що після смерті він перестав бути папою («чоловіком церкви») і став такий самий, як усі мерці.
143. Аладжа да Лаванья, дружина Мороелло Маласпіна, який 1302 року очолив війська «чорних» у війні проти Пістойї.
3. Взять губку, не насичену доволі… – тобто припинити розглядування й розпитування, не задовольнивши цікавості.
8. Зло, яким укритий цілий світ – користолюбство.
10. Вовчиця давніх літ – звір, що уособлює користолюбство.
22 – 24. Ми ясно бачим ясла у повітці… – натяк на євангельську легенду про обставини народження Христового.
25 – 27. Гай Фабріцій Люсцін – римський консул III ст. до н. е., прославився своєю безкорисливістю.
31 – 33. Які щедроти явив невинним дівам Миколай – натяк на одну з християнських легенд про Миколая, єпископа міста Міри в Лікії.
40 – 123. Це Гуго Капет (пом. 956) – граф Паризький, засновник французької королівської династії Капетінгів. Незнатний з походження (дід в Парижі м’ясом торгував), він став правителем держави за останніх представників каролінгської династії, а коли вона вимерла вся (Людовік V помер 987 року), сина Гуго, також Гуго, було обрано на вільний французький престол.
43. Я коренем триклятого був зілля – тобто родоначальником французької королівської династії.
48. Брюгге, Гент, Дуе та Лілль – міста у Фландрії, сплюндровані французькими королями. Той, що говорить, хотів би, щоб Фландрія помстилася над його нащадком Філіппом IV Гарним (див. прим. Ч. VII, 103 і 104) за всі кривди. 1302 року фламандське народне ополчення справді розгромило французів.
54. А з них останній рясу надягав. – Очевидно, Данте сплутав останнього Каролінга з останнім Меровінгом, Хільдеріком III, який 751 року був скинутий з престолу і пострижений у ченці.
61. Кров мою – тобто моє потомство.
62. Прованська, взята в посаг, оболонь. – Карл І Анжуйський (1220 – 1285), син французького короля Людовіка VIII, взяв 1246 року в посаг багатющі землі Провансу.
66. Понтьє, Нормандія, Гасконь – різні частини сучасної Франції, тоді окремі невеличкі держави.
67. До вас Карл вдерся. – Після вдалого шлюбу Карл І Анжуйський, охоплений жадобою розширювати свою державу, завоював багато земель на території сучасної Франції і Бельгії, а потім втрутився в боротьбу пап за світську владу в Італії і захопив Неаполь та Сицилію. Відзначався величезною зажерливістю, жорстокістю й нерозбірливістю в засобах та способах для збагачення. Але монархічні погляди Данте примусили поета вмістити цього «розбійника й грабіжника», як називають Карла І італійські історики, в Чистилище (див. Ч. VII) , отже, дати певну надію на перехід його до вічного блаженства і цілковите розгрішення.
68. Вбив Куррадіно. – Перемігши при Тальякоццо останнього Гогенштауфена, шістнадцятирічного імператора Конрадіно (1268), Карл І відрубав йому голову.
68 – 69. Фому вернув на небо. – За поширеними переказами, Карл I звелів отруїти Фому Аквінського (1225 – 1274), найвидатнішого представника середньовічної схоластики, одного з головних ідеологів католицької церкви, яка й досі вважає його вчення («томізм») єдиною істинною філософією.
71. Новий французький Карл. – Карл Валуа, так званий Безземельний, брат Філіппа IV. Вступивши, на прохання папи Боніфація VIII, в 1301 році з мирними гаслами, але зі збройною силою у Флоренцію, сприяв розгромові й вигнанню «білих», серед них і Данте. Потім зробив невдалий похід у Сицилію, після чого вернувся у Францію (1302). Помер 1325 року.
79 – 81. Той, хто… в морі полонений… доню продає… – Син Карла І, Карл II Анжуйський, король неаполітанський (з 1285 до 1309 р., який під час морського бою в 1284 році потрапив у полон, у 1305 році віддав дочку за старого Адзо VIII д’Есте, маркіза Феррарського, взявши за це великі гроші.
86 – 90. Xpucтa в заміснику ув’язнюють в Аланьї квіти лілій. – Натяк на один з найдраматичніших епізодів боротьби між папством і світською владою, коли представники французького короля Філіппа IV під його гербом («лілії») вдерлися (7 вересня 1303 року) до папської резиденції в Аланьї (тепер Ананьї) і піддали Боніфація VIII жорстоким образам і знущанню. Данте з цього приводу згадує обставини страти Ісуса Христа, як вони описані в Євангеліях. Боніфацій з тяжкої душевної урази невдовзі помер.
91 – 93. Новітнього Пілата… – тобто Філіппа IV, який байдуже, мов євангельський Понтій Пілат, дивився на розправу з папою.
93. Де здобич в храмі блискотить багата. – Філіпп IV розгромив і пограбував рицарський орден храмівників (тамплієрів), закатувавши і стративши більшість із них (1307 – 1314).
97 – 98. Звертання ж до єдиної дружини Святого Духа – тобто до Діви Марії.
103 – 105. Першим із прикладів скупості й пожадливості, взятих з античної, давньоєврейської і християнської літератури та міфології, йде тірський цар Пігмаліон, який по-зрадницьки забив Сіхея, чоловіка своєї сестри – майбутньої карфагенської цариці Дідони, що був йому за батька, аби загарбати його владу й скарби (Ен. І, 340 – 368).
106 – 108. Мідас – фрігійський цар, що випросив у Вакха здібність обертати на золото все, чого він торкався. Через те що на золото обертались їжа і питво царя, Вакх пожалів його і велів йому омитися в водах Пактола. Річка після цього стала золотоносною, а Мідас захворів на скудоумство. Коли під час музичного змагання Пана з Аполлоном він віддав перевагу Панові, Аполлон наділив його ослячими вухами (Метам. XI).
109 – 111. Ахан з війська Ісуса Навіна викрав частину воєнної здобичі. За це був побитий каменями і спалений разом з синами і дочками (Бібл.).
112. Сапфіра з чоловіком Ананієм, члени однієї з перших християнських громад, притаїли частку із спільної каси і були покарані смертю (Новий завіт).
113. Хвалу коню, що збив Геліодора. – Коли Геліодор, посланець сирійського царя Селевка, увійшов у єрусалимський храм по скарби, таємничий вершник стоптав його своїм конем, а двоє небесних юнаків побили бичами (Бібл.).
115. Поліместор – вбивця Полідора. – Останній троянський цар Пріам на випадок поразки у війні з греками сховав свого найменшого сина Полідора зі скарбницею у фракійського царя Поліместора, а той забив хлопця і привласнив багатства (Метам. XIII).
116 – 117. Красові – римському полководцю (відомому своєю зажерливістю багатієві), коли він зазнав поразки у битві проти парфян, переможці залили горло розтопленим золотом (53 р. до н. е.).
130 – 132. Згідно з античними міфами, острів Делос плавав у морі, аж поки на ньому Латона не породила двох близнят – Аполлона і Діану (два ока небесам – Сонце і Місяць).
136. «Слава в вишніх Богу» – початок того гімну ангелів на народження Ісуса Христа, що його перші почули пастухи (Єванг.).
151. Од незнання терпівши – Данте не розуміє, що означають цей землетрус і ця пісня, яка пролунала над горою.
1. Природної тієї спраги сила – жадоба знання.
2 – 3. Вода – «жива вода» істини, якої в євангельській легенді просить самарянка в Ісуса Христа.
7. Як у Луки воскреслий. – В Євангелії від Луки (XXIV) описано з’явлення воскреслого Христа двом учням.
10. Так нам явився дух – тінь Публія Папінія Стація (бл. 40 – бл. 96), видатного римського поета-епіка віргіліївської школи, автора поем «Фіваїда» (похід Сімох проти Фів) і незакінченої «Ахіллеїди». Збірка його творів «Сільви» у часи Данте не була відома.
25 – 27. Та, що пряде вам нить – тобто одна з парок, Лахезіс, яка пряде з куделі нитку людського життя. Клото намотує нитку на веретено. Третя парка, Атропос, перерізує цю нитку.
44 – 45. Пояснення землетрусу в тому, що коли якась душа закінчує строк свого перебування на горі Чистилища і Бог заводить своє (тобто розгрішену душу) в свою оселю, тобто на небо, то ця подія щоразу відмічається отим поштовхом і спільними співами тіней (див. рядки 58 – 72).
51. Тавманта дочка – Іріда, вісниця богів, головно Юнони, уособлення веселки.
52. Сухої пари… струмки – за Арістотелем, породжують вітер.
56. Вітер глибочінь земну лиша. – За Арістотелем, підземні вітри, виходячи на поверхню, викликають землетруси.
58 – 59. Душа підводиться – тобто залишає Чистилище і переходить у Рай.
82 – 84. Як добрий Тіт карати йшов… – Римський полководець Тіт, син імператора Веспасіана і його наслідник, зруйнував Єрусалим у 70 р. н. е., нібито покаравши іудеїв за розп’яття Христа.
85. Я титул ніс незмінний і великий – титул поета.
89. Мене, тулузця… – За часів Данте ще не було знайдено віршів Стація, де він указував місце свого народження – Неаполь. У Тулузі народився інший Стацій – Люцій Стацій Урсул – теж римський поет. 93. В дорозі впав під другим твором. – Стацій помер, не дописавши своєї другої поеми «Ахіллеїда».
102. Сонцевий строк – тобто рік.
14. Ювенал (нар. в 60-і рр. – п. після 127 р.) – прославлений римський поет-сатирик, сучасник Стація і його великий шанувальник.
23. На скупості спіткнувся. – Віргілій чув від Адріана V (Ч. XIX, 115 – 126), що в п’ятому колі, де був і Стацій (Ч. XXI, 67 – 69), душі очищаються від гріха користолюбства.
40 – 41. Чом не керуєш… – Цей досить двозначний рядок «Енеїди» (III, 56) Стацій тлумачить у позитивному щодо жаги до золота розумінні, тоді як переважна більшість коментаторів і перекладачів дотримується протилежного тлумачення.
42. Я б мав кружляти в люті і клясти – тобто потрапив би до четвертого кола Пекла (П. VII), де караються скупі і марнотратники.
46. О, скільки лисих встане з домовин – у «Пеклі», VII, наведено саме таку покару за скупість.
55 – 56. Ти… оспівав… сліз Йокастиних подвійний струм – тобто у своїй «Фіваїді» оспівав братовбивчу ворожнечу Етеокла і Полініка, синів Йокасти і Едіпа.
57. Співець пастушачої пісні – тобто Віргілій, автор пастушачих пісень – «буколік».
58. Кліо – муза історії, до якої звертається Стацій у поемі «Фіваїда».
61. Яке ж то сонце чи світило… – тобто, як ти дійшов до християнської віри.
63. На човен рибаря – човен апостола Петра, тобто християнство.
65. Парнаська верховина – гора Аполлона і муз, де протікає Кастальське джерело, що дарує поетичне натхнення.
70 – 72. «Час оновлення гряде…» – Переклад славетного місця з IV еклоги Віргілієвих «Буколік». У середні віки це місце тлумачили звичайно, як пророцтво про народження Христа. Ходили легенди, що ця еклога, написана, як гадають, з нагоди народження сина у Азінія Полліона, навернула на християнство багатьох язичників. До числа навернених Данте відносить і Стація.
83. Доміціан – римський імператор (з 81 до 96). Правління його характеризується терором.
88 – 89. Ще вів своїх я греків… – тобто ще не писав дев’ятої пісні своєї поеми «Фіваїда».
97 – 99. Де Теренцій давній… – Стацій питає про посмертну долю видатних римських письменників: Теренція і Цецілія (II ст. до н. е.), Плавта (III – II ст. до н. е.), Варрона (II – I ст. до н. е.), а Віргілій (100) згадує ще й сатирика Персія (I ст. н. е.).
101. Із нами й грек… – тобто Гомер.
103. В першім колі хмурої темниці – в пекельному Лімбі (П. IV).
104 – 105. До гори – Парнасу (див. прим. 65).
106 – 108. Перелічуються видатні старогрецькі трагіки: Антіфон, Евріпід, Агатон і лірик Сімонід.
109 – 114. З тих, що оспівав ти… – Віргілій називає героїнь Стацієвих поем (тоді вважалося, що вони, як і всі дійові особи античних і давньоєврейських переказів, існували справді):
Антігона – дочка Едіпа та Йокасти, сестра Етеокла і Полініка (див. прим. 55 – 56);
Аргія – дружина Полініка;
Деїфіла – дружина Тідея, одного з семи царів, що облягали Фіви, і мати героя Троянської війни Діомеда, товариша Одіссея в битвах і хитромудрих вчинках;
Ісмена – сестра Антігони;
Дочка Тіресія – Манто. Оскільки Стацій не згадує інших дочок фіванського віщуна Тіресія, то тут у Данте наявна суперечність, бо в «Пеклі» (XX, 55) він уміщує Манто не в Лімбі, а в схові віщунів;
Фетіда – богиня, дочка морського бога Нерея, мати Ахілла;
Деїдамія між її сестер – дочка скірського царя Лікомеда, дружина Ахілла.
112. Ще й няньку… – натяк на епізод з «Фіваїди» (IV, 716 – V, 753) з царицею Ізіфілою, яка, продана в рабство немейському царю Лікургу, няньчила його сина Офельта, але кинула дитину напризволяще, щоб піти показати дорогу війську сімох царів, які йшли воювати проти Фів. Офельт загинув. Лікург хотів убити Ізіфілу, але в цю мить її сини, що прибули з Лемносу, пізнали і врятували її.
118 – 120. Служницям першим дня вже вийшов строк – тобто минуло чотири денних години і п’ята (одинадцята година пополуночі), взявши дишель колісниці, підводила розжеврений ріжок, який розгорався все дужче і дужче, отже, розвиднялося, починався новий ясний день.
124. За звичкою… – поети йдуть уже шостим колом гори Чистилища, де спокутується гріх обжерливості.
142 – 144. На святі не своїм устам… – натяк на євангельську розповідь про весілля в Кані Галілейській, на якому Марія, дбаючи про вино, дбала про гостей, а не про себе.
146. Даниїл-звіздар – біблійний пророк Даниїл.
148 – 150. Для голоду був жолудь… – наводиться антична легенда про золотий вік.
11. «О Господи, устні мої!» (церк.) – «О Господи, уста мої!»
26. Ерісіхтона за те, що він зрубав дуб Церери, покарала ця богиня таким невтоленним почуттям голоду, що, продавши заради їжі навіть рідну дочку, він почав з великою жадобою їсти власне тіло (Метам. VIII).
30. Коли Марія з’їла хлопчака… – Під час облоги Єрусалима римлянами (70 р. н. е.), в місті був такий голод, що Марія, дочка Єлеазара, з’їла своє немовля (Йосиф Флавій, «Іудейська війна», VI, 3).
32. Хто ж «ОМО» бачить… – Середньовічні теологи вважали, що в рисах людського обличчя можна прочитати «Homo Dei» («людина Божа»): очі зображують два «О», брови й ніс – букву «М».
41 – 133. Цікава тінь… – Форезе Донаті (пом. 1296), приятель Данте і родич його дружини Джемми Донаті.
60. В думках про це не вимовиш того – тобто, коли думаєш про одне, не можеш говорити про інше.
73. Ця ж воля… – тобто воля до страждання.
74. «Боже мій!» – передсмертний зойк Христа під час страти.
84. Де покуту рік за рік здають – тобто в Передчистилищі, серед недбайливих (див. Ч. IV, 128 – 132).
86. Нелла – дружина Форезе.
94 – 96. У Барбаджі, південній гористій частині острова Сардинії, заселеній виходцями з Африки, жінки, за словами старих коментаторів, ходили з оголеними грудьми або навіть зовсім голі – через спеку і неморальність. Отже, й Флоренція, на думку Форезе, гідна назви Барбаджі.
120. Лик цього сестри – тобто Місяця, бо сестра Аполлона-Сонця – Діана, богиня Місяця.
10. Піккарда – сестра Форезе Донаті, відома своєю чеснотливістю і праведним життям.
14. Святкує на Олімпі між святих… – тобто в Раю (ще один зразок у Данте сплутування античної і християнської міфології).
20. Бонаджунта з Лукки (бл. 1250 – 6л. 1300) – поет попереднього перед Данте покоління, представник старомодної сициліанської мистецької школи (див. прим. 52 – 54).
22 – 24. Того, хто взяв із церквою вінці… – «чоловік церкви», папа Мартін IV (з 1281 до 1285), родом з Тура (Франція).
24. Больсенську рибку… – у тодішніх гастрономів високо цінувалися вугрі з озера Больсена.
28 – 33. З юрби ненажер Данте вирізняє Убальдіно дельї Убальдіні, власника замку Піла Боніфація Ф’єскі, що був архієпископом равенським з 1274 до 1295 року.
31. Месер Маркезе дельї Аргольйозі (або Гігольйозі), з Форлі.
35. Зупинивсь на тому, з Лукки – тобто на Бонаджунті (див. прим. 20).
37 – 48. Вигнанець Данте обрав місцем свого тимчасового перебування Лукку (в 1308 або 1315 р.). Джентукку деякі коментатори ототожнюють з Джентуккою Морла, яка вийшла заміж за Боннаккорсо Фондора. Проте це місце взагалі вважається одним з найтемніших в усій «Комедії».
51. «Ви, донни…» – початок першої канцони «Нового життя» Данте.
52 – 54. Що від любові я чував… – Данте формулює психологічну основу як своєї поетики, так і взагалі «нового солодкого стилю», «dolce stil nuovo» (ряд. 57), який прийшов на зміну сициліанській школі, що наслідувала провансальські зразки, і так званій «ученій» школі.
56. Гвіттоне д’Ареццо (бл. 1230 – бл. 1294) – глава «ученої» школи; нотар – Якопо да Лентіно (пом. бл. 1250) – поет сициліанської школи, нотар двору германського імператора Фрідріха II Гогенштауфена (1194 – 1250), що був водночас королем Неаполя і Сицилії.
58. Ваші пера – представників «dolce stil nuovo»: Данте (замолоду), Гвідо Кавальканті, Лапо Джанні, Діно Фрескебальді та ін.
64. Птаство, що летить до нільських хвиль – тобто журавлі.
79. Місто, де життя у мене гине – Флоренція.
82 – 87. Мерзощів оплот – Корсо Донаті, брат Форезе, глава флорентійських «чорних» і керівник розгрому «білих» у 1301 році, у 1308 році, обвинувачений у зраді, утік, але його схопили. По дорозі до Флоренції він ненароком упав з коня і його вбили. Данте надає усій картині алегоричного змісту: Корсо, прив’язаного до конячого хвоста, звір тягне в безодню Пекла.
117. Колись-то Єва куштувала з нього… – з дерева пізнання добра і зла, що росло на висотах, тобто в Земному Раю (Бібл.).
121 – 122. П’яниці прокляті із кодла Хмари… – Сини Хмари (Нефели) центаври, напівлюди-напівконі, упившись на весіллі Піріфоя, хотіли повикрадати жінок, але Тезей і його товариші угамували їх (Метам. XII).
124 – 126. Єврейський вождь Гедеон, збираючись на війну проти Мадіану, відіслав, як непридатних для його війська, тих, хто, прийшовши до води, «в вигоді пив», тобто ставши навколішки. Придатними він вважав тільки тих, хто пив воду не «в вигоді», тобто стоячи і з пригорщі (Бібл.).
148. Такий відчув я повів на чолі – ангел стер ще одну літеру з чола Данте.
1 – 3. Зміст: «У північній півкулі було дві години після півночі, а в південній – дві години після полудня».
22 – 24. Мелеагр – син калідонського царя Ойнея і Алфеї. Коли він народився, парки поклали в огонь поліно, напророчивши, що Мелеагр житиме, поки воно все не згорить. Алфея загасила його і сховала. Коли Мелеагр убив братів своєї матері, вона, помщаючись за них, кинула головню в огонь, і Мелеагр помер (Метам. VIII). Цим прикладом Віргілій хоче пояснити, що душі можуть чахнути без видимої, здавалося б, причини.
25 – 26. Як рухами дзеркала рух віддають ваш… – так і оболонка душ відображає їх внутрішній стан.
45. В природний келих – в матку.
48. З місця досконалого – з серця.
63. Мудріша й вченіша, ніж ти, людина – видатний арабський середньовічний філософ Ібн-Рошд (латинізоване Аверроес) (1128 – 1198), послідовник Арістотеля.
65. Можливий розум – схоластичний термін, що означав пізнавальну здібність.
79. Лахезіс – див. прим. Ч. XXI, 25 – 27.
86. На берег падає – до гирла Тібру або до берега Ахерону (див. прим. Ч. II, 94 – 105).
93. Розкішні різноколірні сувої – тобто веселка.
128. «Не знаю мужа» – слова Діви Марії під час Благовіщення (Єванг.).
130 – 132. Діана… в гаю Геліки не лишила. – Богиня Діана вигнала з свого гаю німфу Геліку (Каллісто), яка кохалася з Юпітером. Ревнива Юнона обернула Геліку на ведмедицю, але Юпітер узяв її на небо разом з її сином Аркадом (Метам. II).
17. З пошани – до Віргілія і до Стація, що йдуть попереду.
40. Гоморра і Содом – за біблійною легендою, міста, спалені Богом за протиприродну розпусну поведінку їх жителів.
41 – 42. Пасіфая, дружина критського царя Міноса, охоплена любовною жагою до бика, спокушала його, лягаючи в дерев’яну корову, зроблену для неї Дедалом (ант. міф.).
45. Чи буде це Ріфей… – Ріфейські гори на півночі.
77 – 78. Цезар грішив содомією з царем Віфінії Нікомедом, чим і заслужив прізвиська «цариці» і глузування під час галльського тріумфу.
82 – 87. Був двостатевим гріх… – «Це була любов двох статей, але по-тваринячому нестримна. Тому й плямуємо себе тією, що була твариною, тобто Пасіфаєю».
92. Гвідо Гвініцеллі з Болоньї, поет «ученої школи», найближчий попередник «dolce slil nuovo» (див. прим. Ч. XI, 98 і XXIV, 52 – 54).
94 – 95. Як сини кинулись до своєї матері Ізіфіли (див. прим. Ч. XXII, 112), так і Данте кинувся б обійняти Гвідо Гвініцеллі, коли б не жахався вогню.
105. Не міг не вірить другий – тобто Гвініцеллі.
113. Поки буде вірш нової мірки… – поезія італійською мовою, що виникла в першій половині XIII ст.
115 – 117. Мова йде про Арнаута (Арнальда) Даньєля, славетного провансальського поета (пом. бл. 1200).
119 – 120. Провансальський поет Джіраут де Борнель (кінця XII – початку XIII ст.), що народився в Лімузинській (нині Ліможській) області.
124. Гвіттоне – див. прим. Ч. XXIV, 56.
140 – 147. Арнаут в оригіналі говорить провансальською мовою. Його слова передаються діалектом.
1 – 5. Над горою Чистилища звечоріло, і сонце стало в тому місці, де воно сходить в Єрусалимі, зокрема над Голгофою, на якій був страчений Христос; у цю хвилину на крайньому заході суходолу, в Іспанії, де тече річка Ебро, північ проходить сузір’ям Терезів, а на крайньому сході, в Індії – якраз полудень (див. прим. Ч. II, 1 – 3, 4 – 6).
18. Поетові, мабуть, згадалося ще й те, що його самого заочно засуджено до спалення живцем.
23. На плечах Геріона. – Віргілій нагадує епізод з сімнадцятої пісні «Пекла», коли обидва поети спускалися в глибини на Геріоні, тритілому і триголовому велетні.
37 – 39. Не знайшовши своєї коханої Фісби на місці побачення й вирішивши, що її пошматував хижий звір, молодий вавілонянин Пірам заколов себе мечем. Він уже конав, коли надійшла Фісба і своїм ніжним голосом продовжила йому життя на кілька хвилин. Кров його забарвила шовковицю, і її ягоди почорніли (Метам. IV).
94. Цітера – тут ранкова зоря.
97 – 108. Лія і Рахіль, біблійні персонажі. Лія – символ життя діяльного, – прообраз Мательди, яку Данте зустріне в Земному Раї. Рахіль – символ життя споглядального – прообраз Беатріче.
124. Закінчивши сходження на гору Чистилища, поети вийшли до Земного Раю, де колись, до гріхопадіння, жили Адам і Єва.
136 – 137. Тобто Беатріче.
142. Корона й митра – символи верховної – світської і церковної – влади, які має прийняти Данте як знак повної влади над собою.
20. Над К’яссі в соснику – в сосновому лісі (Pineta) на березі Адріатичного моря, на південь від Равенни. Ця місцевість має назву Chiassi, або Classe (від лат. classis – флот), тому що в часи імператорського Риму тут був морський порт (Portus Classis) Равенни. Згодом море відступило на схід. У цьому сосновому лісі Данте, який останні роки свого життя перебував у сім’ї равеннського синьйора Гвідо да Полента, творив терцини «Божественної комедії».
21. Еол – цар вітрів, який тримав їх на прикові в печері і випускав на своє бажання. Сірокко – південно-східний вітер з Африки.
25. Річка – Лета.
40. Жінка йшла мені устріч. – З уст Беатріче (Ч. XXXIII, 119) ми взнаємо її ім’я: Мательда, втілення діяльної любові.
49 – 51. Прозерпіну, дочку Юпітера і Церери, підземний бог Плутон викрав у той момент, коли вона збирала квіти на лузі (Метам. V).
65 – 66. В Венери… коли влучав у матір син-пустун. – Венера палко покохала Адоніса, коли її син Купідон ненароком торкнув стрілою її груди (Метам. X).
71 – 72. Геллеспонт… – Персидський цар Ксеркс, навівши мости, з величезним військом, єдиний в античну епоху, перейшов Геллеспонт (нині Дарданельська протока) і вторгнувся в Грецію (в 480 р. до н. е. ). Зазнавши поразки, він під час втечі переплив його назад у рибальському човні.
73 – 74. Герой грецької легенди Леандр, який жив у Абідосі, на азіатському березі Геллеспонту, щоночі перепливав протоку, щоб побачитися з Геро, своєю коханою, яка жила на європейському березі, в Сесті. Якось одної ночі, перепливаючи Геллеспонт, він потонув.
76 – 77. Усміх цей… в такій місцині – тобто посеред Земного Раю, назавжди втраченого для людства.
85 – 87. Данте, пам’ятаючи сказане Стацієм (Ч. XXI, 46 – 54), дивується, побачивши воду і вітер у Земному Раї.
97 – 108. Згідно з Арістотелевою фізикою, вологою парою породжуються атмосферні опади, а сухою парою – вітер. Мательда пояснює, що випари води й землі йдуть знизу вгору з теплотою (під впливом сонячного тепла). На горі ж Чистилища од брами аж до саду на шпилі немає вітрів. Тут відчувається тільки рівномірний круговорот земної атмосфери зі сходу на захід, що виникав через обертання Першого Рушія, тобто дев’ятого неба, яке приводить у рух замкнені в ньому вісім небес.
121 – 133. Потік, що тече в Земному Раї, поділяється на два (двома річками далі протіка). Вліво струмує Лета, яка знищує пам’ять про вчинені гріхи: вправо – Євноя («добра пам’ять»), що воскрешає в людині спомин про всі її добрі діла.
28 – 30. Зміст: «Якби Єва не скинула з лиця покрову слухняності, я б теж жив у цьому раї».
37. Святі дівчата – музи.
40. Гелікон – гора муз, де течуть джерела Гіппокрена і Аганіппа, які дають натхнення поетам.
41. Уранія (небесна) – муза небесної науки (астрономії). Данте згадує її тому, що дальша дія його поеми відбувається на небі.
43 – 50. Тут починається алегорична процесія, що зображає християнське святе письмо. Світники – сім дарів Духа Святого.
60. Так повільно, що їх догнали й молоді б жінки. – За тих часів недавно одружені жінки ходили, мабуть, дуже повільно, щоб додержати скромності й серйозності або, можливо, щоб не попсувати вбрання чи прикрас.
78. Перев’язь – Делії, а Сонцю – лук. – Згідно з античною міфологією, з веселки зроблено перев’язь у богині Місяця (Діани – Делії) і лук у бога Сонця (Аполлона).
83. Двадцять чотири діди – книги Старого завіту (крім пророків) або, за іншими тлумаченнями, старі, згадувані в «Апокаліпсисі».
92. Четверо тварин – чотири Євангелія.
96. Стоокому Аргусові Юнона доручила невсипуще стерегти Іо, кохану Юпітера, але хитрий Меркурій розповідями про пригоди німфи Сірінги приспав Аргуса і вбив його (Метам. І).
100 – 105. Читай Єзекіїля… – Опис подібних чотирьох крилатих тварин подано в книзі пророка Єзекіїля (Біблія) і в «Апокаліпсисі» Іоанна (Новий завіт). У Єзекіїля у них чотири крила, у Іоанна – шість, як і у Данте.
106. Святковий повіз – колісниця, що символізує християнську церкву.
107. Грифон (лев з орлиними крилами і орлиною головою) – алегорія боголюдини, Ісуса Христа.
116. Октавіан – див. прим. Ч. VII, 6.
118. Сонця повіз… – див. прим. Ч. IV, 72.
121 – 129. При правім колесі ішло три жінки. – Праве колесо – Новий завіт. При ньому три «богословські» чесноти: червона – любов, зелена – надія, біла – віра.
130 – 132. Ліворуч… четверо жінок. – Ліве колесо – Старий завіт. Чотири жінки – чотири «основні» («природні») чесноти античного світу: мудрість, справедливість, мужність і поміркованість. З них у мудрості – три ока, якими вона оглядає минуле, теперішнє і майбутнє.
133 – 141. Йшло двоє… старих – Один уособлює «Діяння апостолів», приписувані апостолові Луці, за переказами – лікареві, тому й одягнутому, як учень школи грецького лікаря Гіппократа. Другий – «Послання апостола Павла», якого завжди зображували з мечем.
142 – 144. Ще бачив скромних чотирьох дідів – «Послання» апостолів Іакова, Петра, Іоанна і Іуди.
144. Самотній в даль проникливо глядів. – «Апокаліпсис» Іоанна.
154. Біля корогов – біля семи світників.
1 – 7. Зміст: «Коли це семизір’я в вищім небі (сім світників, що зійшли з десятого неба, нічого не беручи на себе, окрім гріха), яке зійшло вказувати усім учасникам процесії, що саме треба їм робити, подібно до того, як нижче семизір’я восьмого неба (Малий Віз з його Полярною зіркою) вказує весляреві дорогу на морі – спинилося…»
11. «Гряди, невісто, от Лівана!» – слова з «Пісні пісень» царя Соломона; в перекладі з церковнослов’янської: «Іди, наречена, з Лівану!»
16. Сотні тих, хто ширить благодать – тобто ангелів.
17. Єгда прорік премудрий (церк.). – Коли сказав мудрець.
19. «Благословен грядий!» (церк.). – Благословен той, хто йде.
21. «Наповнюйте лілеями кошниці!» – трохи змінений рядок з Віргілія (Ен. VI, 883).
32. Явилась жінка – Беатріче.
42. Ранила, як змалку ще, мене. – Данте побачив уперше Беатріче, коли йому було дев’ять років.
52. Сад, зчужілий матері старій. – Рай, що був заборонений Єві після гріхопадіння.
54. На вмитій росами щоці моїй… – Це було коло підніжжя гори Чистилища (I, 121 – 129).
69. В Мінервиному листі – тобто в віттях оливи (ряд. 31).
83. «На тя, Всевишній, уповаю» (церк.). – Ангели співають початок псалма: «На тебе, Всевишній, покладаю надії».
84. «Стопи моя» (церк.). – мої ступні (слова із цього ж псалма).
87. Того, що родить славів, краю – краю славів, тобто Славонії, звідки на Італію віяли холодні північні вітри.
88 – 89. Тече в жарких ґрунтах безтінних – тобто в Африці, де опівдні зникає тінь.
92. Крилатих спів… – спів ангелів.
115. В новім житті – тобто у своїй молодості, про яку Данте писав у книзі, названій «Нове життя».
124 – 125. Тільки я поріг лишила свій до віку другого – Беатріче вмерла, коли їй минуло двадцять п’ять літ.
126. Піддався суєті земній… – Данте був невірний Беатріче і як жінці, і як вищій мудрості.
133. І в яв, і в снах – тобто у видіннях, про які Данте розповідає в «Новому житті».
3. Їх лезом – тобто гостротою слів, звернених до Данте (Ч. XXX, 103 – 145).
11 – 12. Поки Лети хвилі не змили болісної тяготи – тобто пам’яті про заблудження Данте.
42. Точило кружить вістрю встріч – тобто притупляється меч правосуддя.
45. Сирен зачувши – піддавшись оманливій принаді земних благ (пор. Ч. XIX, 19).
71. Наський вітер – в Італії північний вітер, вітер, що віє з нашої країни.
72. З краю Ярби – з Африки, де царював Ярба (Ен. IV, 196).
77. Первістки творіння – ангели.
81. На звірі двоєдиного коріння – на грифоні (див. прим. Ч. XXIX, 107).
92. Жінка, давній мій водій – жінка Мательда (Ч. XXVIII, 67).
98. «Окропи мя» (церк.) – слова псалма.
102. Я води ковтнув. – Данте напився води з річки Лети, яка дає забуття гріхів.
103. Між чотирма жінками чарівними… – Див. Ч. XXIX, 130 – 132 і прим.
106. Зірки ми – в прірвах тьми… – Див. прим. Ч. І, 23.
111. Ці троє, зором знамениті – тобто три «богословські» чесноти.
123. Вид то орлій, то левиний – то орла (божества), то лева (людини).
138. Ще другу красоту єства твого. – Друга краса Беатріче – її уста. Перша – її очі, які Данте уже побачив (ряд. 115 – 123).
2. З десятирічної жаги – побачити Беатріче, яка вмерла за десять років до 1300 року.
9. Трьох богинь – тобто трьох «богословських» чеснот.
16 – 17. Вправо враз пішло славетне військо… – Містична процесія повернула на схід.
28. Прекрасна, що скеровувала хід за колесом… – Мательда з поетами йде за правим колесом, а колісниця повертає вправо.
35. До дерева сухого – до біблійного «дерева пізнання добра і зла», заборонені плоди якого вкусили Єва (Ч. XXIV, 115 – 117) і Адам. Це всохле дерево Данте перетворює на символ імперії.
43 – 44. Хвала, грифоне, що не вдарив дзьобом ти дерева – тобто хвала тобі, Христе, що не зазіхаєш на світську владу.
49 – 60. Алегоричний зміст цього епізоду: грифон (Христос) прип’яв вузлом дишель (хрест) колісниці (церкви) до яблуні (імперії), об’єднав їх (запровадження християнської релігії в Римській імперії), і це мало благодійний вплив на дерево (імперія розквітла).
53 – 54. Коли ж велике світло йде в промінні – тобто коли сонце сходить у сузір’ї, наступному після Риб (небесної плотви), – інакше кажучи, навесні.
65. Повість про Сірінгу. – Див. прим. Ч. XXIX, 96.
72. Голос вигукнув – голос Мательди (див. 83 – 84).
73 – 81. Зміст: «Як – у євангельській легенді – апостоли Петро, Іоанн та Іаков, пробудившись від Божого голосу, який має владу і над кріпшим сном (тобто над смертю), побачили, що на Фаворі немає Мойсея та Іллі, а сам Господь явився в новім уборі, і впали ниць, вражені Преображенням Христа…»
83. Побожниця – Мательда.
97. Німф сімох – сімох чеснот.
99. Австр – південний вітер; Аквілон – північний.
101 – 102. В Римі, куди Христос як римлянин ввійшов… – У небі, куди Христос увійшов як повноправний громадянин.
109 – 117. Орел (птах Юпітерів), що злетів на колісницю з вершини дерева, якому він при цьому шкодить, уособлює римських імператорів, що переслідували християнську церкву на шкоду – як гадає Данте – самій імперії.
118 – 123. Лиса, лисиця – символізує єресь, що її подолала теологія (Беатріче).
124 – 129. Далі Данте побачив, як знову на колісницю сів орел і насипав пір’я з себе повний кіш. Це багатства, якими християнські імператори обдаровували церкву, і головним чином – «дар Константина»: імператор Константин (з 306 до 337 р.), переносячи свою столицю в Візантію, нібито передавав папі Сильвестру I і його наступникам державні права на Рим і західні країни. Данте, переконаний, як і його сучасники, в автентичності «Константинового дару», фальшивість якого була доведена тільки в XV ст., вважав його величезним лихом і для імперії, і для церкви. Тому й чується з неба жалібний голос: «Мій човнику, який вантаж поганий!»
131 – 141. Змій (диявол) потрощив у колісниці подення – моральні підвалини церкви – дух смирення й бідності. Недоломки колісниці (повозу) враз пір’ям вкрились – обросли багатствами.
142 – 147. Перната колісниця обертається на апокаліптичне семиголове страховище. Автор «Апокаліпсиса» змалював язичеський Рим у вигляді «великої блудниці», що сидить на семиголовому і десятирогому потворному звірі.
148 – 160. До поламаної і спотвореної колісниці (церкви) сходить бридка у стиді своєму повія (тобто папство), яка нахабними очима вишукує собі друзів. Поряд стоїть ревнивий велет (король французький Філіпп IV, який іноді ладив з Боніфацієм VIII, але кінчив тим, що жорстоко його образив в Ананьї (див. прим. Ч. XX, 86 – 90). Як тільки вона кинула погляд на прихильника імперії, він б’є її, відв’язує страшидло від дерева і тягне, разом з повією, що на ньому сидить, у гущину лісу (перенесення папського престолу з Рима у французьке місто Авіньйон, при папі Клименті V, в 1309 році).
1. «Язиці приїдоша, Боже» (церк.) – «Прийшли народи, Боже».
10 – 12. «Ви вмалі…» (церк.) – «Недовго ще, і не будете бачити мене… і ще недовго і знову побачите мене». Цими словами (цитата з Євангелія) Беатріче висловлює впевненість у тому, що викрадена велетом колісниця буде повернута і набере свого колишнього вигляду.
13. Сімох вперед послала – сім чеснот, що несуть світники.
14. Я, й мудрець, і жінка – Данте, Стацій і Мательда.
34 – 35. Те подення, що змій зламав, було й нема – колісниця, у якої змій потрощив подення (Ч. XXXII, 130 – 135) – це страхітливо зруйнована церква, що перестала бути собою.
36. Божа мста до їх байдужа страв. – Натяк на тодішній флорентійський звичай, коли вбивця або його близькі, щоб уникнути кривавої помсти родичів забитого, повинні були на його могилі дев’ять днів підряд з’їдати хліб, политий вином. Беатріче хоче сказати: «Ніщо не захистить злочинців від Божого суду», – Бог байдужий до їхніх страв.
37. Безліч внуків буде завжди в птиці – тобто імперія існуватиме й далі.
43. П’ятсот, і десять, і п’ятірка – загадкове позначення майбутнього рятівника церкви і відновника імперії, який заб’є кралю (повію пісні XXXII, що посіла чуже місце) і велета (французького короля). Число DXV утворює при перестановці знаків, слово DVX (вождь) і найдавніші коментатори так його й тлумачать.
47 – 51. Сфінкс – у античному міфі – крилата почвара, що жила біля Фів і вбивала всіх, хто не міг розгадати її загадку. Коли Едіп (Лайяд) її розгадав, Сфінкс кинувся зі скелі і розбився на смерть. Помщаючись за нього, провісниця Феміда наслала на фівян хижого звіра, який вигублював ниви і стада (Метам. VII). У старовинних списках «Метаморфоз» замість Laiades (син Лайя, Едіп) читалося Naiade, і розв’язання загадки Данте приписав наядам. Зміст рядків 49 – 51: «Події покажуть, хто такий «П’ятсот, десять, п’ять», але розгадка цієї загадки приведе не до бідувань, а до миру».
57. Дерево… зогиджене аж двічі – Адамом, що вкусив його плодів і став першою мученою душею (ряд. 62), та велетом, що відв’язав від нього колісницю.
67. Коли б не вгруз, як в Ельсу… – Предмети, опущені у вапнисту воду Ельси (притоки Арно), відразу вкриваються твердою оболонкою. 68 – 69. Ти б не плямив свій розум, мов Пірам шовковиць соки. – Див. прим. Ч. XXVII, 37 – 39.
78. Як пілігрим несе ціпок святий. – Беатріче хоче, щоб Данте, повернувшись до людей, передав їм її слова, навіть не зрозумівши їх суті, а хоч би просто зберігши їх у пам’яті, як ціпок.
90. Круг, що перший закрутивсь – дія Першого Рушія.
98 – 99. Зміст: «Сама твоя забутливість доводить, що, коли б це був не гріх, Лета не змила б цього спогаду».
112 – 114. З одного витоку набравши ходу. – Лета і Євноя, що розтікаються з одного джерела, нагадують поетові Тігр і Євфрат. Середньовічні географи вважали, що ці річки течуть з спільного джерела.
118. Відповідь була – тобто відповіла Беатріче.
119. «Питай Мательду…» – Тут вперше названа на ім’я прекрасна жінка, що зустріла поета в Земному Раю.
121. Про це ж – найпаче… – Див. Ч. XXVIII, 121 – 133.
129. Сили підупалі – тобто сили пам’яті про добрі діла (див. прим. Ч. XXVIII, 121 – 133).
139 – 140. Сторінки для другої частини уже я всі заповнив. – У побудові «Божественної комедії» Данте додержує точної симетрії. У кожній з трьох її частин (кантик) – по 33 пісні; «Пекло» має, крім того, ще одну пісню, що становить вступ до всієї поеми. Обсяг кожної із ста пісень приблизно однаковий.
142. Я вийшов з прохолодного струмка – тобто оновлений духовно.
4. Небо… – десяте, Палаюче небо, яке середньовічне церковне учення розміщувало над дев’ятьма небесними сферами Птолемеєвої системи, оселя Бога.
5 – 6. Те, чого віддати… – за словами апостола Павла, якась людина, живцем потрапивши до Раю, чула там невимовну мову, якої люди не спроможні відтворити.
13. О добрий Аполлоне… – Поет звертається до Аполлона увостаннє, бо ця, третя, частина поеми – кінцева.
17 – 18. Уславлена здавна «гора мистецтв» Парнас (у Фокіді, Середня Греція) має два верхи, один з яких присвячений був Аполлонові, другий – музам. На початку попередніх частин поеми Данте звертається з проханням по допомогу до муз, тепер же, з огляду на важливість і поважність сюжету, – до самого бога Аполлона.
21. Марсієве тіло. – Марсій – міфічний флейтист, який насмілився викликати на змагання Аполлона, і той після перемоги здер з нього шкіру (витяг з піхов… тіло).
25. Під своїм галуззям рідним… – під лавровим гіллям.
31. Дельфи – давньогрецьке місто на схилі Парнасу, відоме своїм святилищем Аполлона і оракулом.
33. Пенейського гіллястого намета – тобто лаврового дерева, в яке нібито обернулась дочка річкового бога Пенея, німфа Дафна, рятуючись від переслідування закоханого Аполлона.
36. Кірра – за одними джерелами, стародавнє місто у Фокіді, що правило Дельфам за гавань, а за іншими – один з двох верхів гори Парнасу; в усякому разі, ця географічна назва пов’язана з культом Аполлона, а тому поет метонімічно вжив її тут замість імені бога мистецтв.
37 – 42. Лампада світу – сонце, яке, залежно від пори року, сходить над землею через різні брами (тобто в різних місцях горизонту), під час весняного рівнодення, коли чотири обводи (горизонту, екватора, зодіаку й рівноденного колурію) заплітаються трьома хрестами, гарнішає, бо починається найкраща пора року – весна, і разом із сонцем гарнішає його зоря – сузір’я Барана, де воно тоді буває, і це дозволяє йому робити сприятливий вплив на людське життя (втиски в воску світовім).
44. В нас… – У північній півкулі, бо в південній, де лежить Земний Рай, сонце сходить над обрієм.
46 – 48. Беатріче споглядає сонце на сході з чолом, ліворуч звернутим, бо вона перебуває в південній півкулі Землі.
68. Овідій розповідає в «Метаморфозах», як єврейський рибалка Главк, поївши чудодійної трави, став морським богом.
70. Онадлюдинення – перетворення на щось більше, ніж людина.
76. Колесу – тобто всій сукупності небесних сфер.
100. Вона ж – Беатріче.
116. В серці смертному – тварини.
118. Лук цей – порив, згаданий вище (114 – 117), цей інстинкт.
122 – 123. Незрушна твердь – десяте, Палаюче небо; ту, що зазнав… – небо дев’яте, Кристалічне.
8. Бог співців – Аполлон.
16 – 18. Як ваш… – Зміст: дух у вас (у тих, хто попливе слідом за моїм кораблем, який перший мчить в незвіданім просторі з обслугою з міфічних божеств, тобто, простіше, хто читатиме мій «Рай») зчудує далеко більше, аніж було у смілих мореплавців-аргонавтів, коли їх ватажок Ясон, як пастух, погнав огнедишних биків зорати поле, дане йому тестем, колхідським царем Еетом, батьком його молодої дружини Медеї (а потім засіяв це поле зубами драконів і згодом перебив потвор, що виросли з землі).
31 – 36. Беатріче і Данте досягли першої, найближчої до Землі зірки – Місяця – й заглибились у ньому.
49 – 50. Знаки на цьому тілі… – плями, видимі на Місяці.
51. Про Каїна пригадує всілякий… – Народна фантазія бачила в плямах на Місяці постать Каїна з оберемком хмизу на плечах.
59 – 60. Данте викладає за Аверроесом пояснення різної освітленості поверхні Місяця неоднаковою щільністю будови планети, уже висловлене раніше у «Бенкеті», II, 13(14). Але Беатріче далі спростовує цю думку як помилкову.
64. У восьмім небі… – небі Зірному (див. далі Р. XXIII – XXVII).
78. В цій книзі… – в цьому небесному тілі.
79. У першім разі… – тобто якби Місяць був щілинний, у деяких місцях наскрізь.
112. Під небом… – нерухомим та безтілесним десятим, Палаючим.
113. Велике тіло… – дев’яте, Кристалічне небо.
115. А ближче небо… – восьме, Зірне.
116. Різні сутності… – зірки і нижче розміщені небеса.
129. Рушіїв блаженних – ангелів, що далі дістають назви: висока мисль (131), розум (136) та ін.
140. З коштовним тілом… – з небесним світилом; всяка сила й міць, яких «рушій» восьмого неба надає зіркам.
17 – 18. Заблуд, протилежний закоханості хлопця в джерело. – Молодий Нарцис колись закохався у своє віддзеркалення в воді, вважаючи його живим юнаком (Овідій), а Данте, навпаки, справжні обличчя вважає за відбитки.
49. Піккарда Донаті – родичка авторової дружини, Джемми, сестра колишнього поетового приятеля, гульвіси й ласуна, Форезе (вмер 1296 р.), душу якого той побачив у Чистилищі, і Корсо Донаті (загинув 1308 р.), ватажка флорентійських «чорних», керівника акції проти «білих» 1301 р. (що призвела до вигнання й засудження поета), який у своїх політичних інтересах, бувши на той час болонським подестою, силоміць забрав Піккарду з монастиря Монтічеллі, недалеко від Флоренції, й видав заміж.
97 – 98. Великого діяння й благостині… жінка… – Клара Ассізька (1193 – 1253), яка заснувала черничий орден, до якого належала Піккарда.
118 – 120. Те сяєво – Констанца видатна… – Констанца (1154 – 1198), дружина імператора Генріха VI (з 1190 до 1197 р.), який поклав початок недовгому владарюванню в Сицилії і Неаполі швабського дому Гогенштауфенів, що скінчилося з їх сином, Фрідріхом II (1194 – 1250), непримиренним ворогом папства, покровителем арабських та єврейських учених. Піккарда дає Генріхові VI назву другого швабського вихру (першим був його батько, Фрідріх І Барбаросса (1125 – 1190), а третього – Фрідріхові II, характеризуючи тим бурхливу природу й скороминущість їх влади. Існувала легенда, ніби Констанца була черницею, насильно виданою заміж.
13 – 15. Беатріче, схожа з Даниїлом… – За Біблією, вавилонські мудреці не могли витлумачити царю Навуходоносорові забутий ним сон, і він велів стратити їх, але гнів його вгамувався, коли пророк Даниїл нагадав йому цей сон і пояснив його значення. Так і Беатріче вгадала і розв’язала поетові сумніви.
23. Бачив ти у мудрому Платоні… – За вченням Платона, людські душі до свого втілення містяться на зірках, куди й повертаються, коли людина вмирає.
27. У глибшій жовчі тоне. – Беатріче вважає небезпечнішим другий сумнів поета (див. 22 – 24).
28. Вбожествлений найбільше серафим… – тобто найглибше занурений у споглядання божества.
30. З Йоанном, тим чи тим… – чи з Іоанном Хрестителем, чи з євангелістом Іоанном.
31 – 32. Всі у спільній дії із духами… – тобто всі вони перебувають у тому ж небі, що й душі, які з’являлися тоді на Місяці.
34. Окраса кола першого… – десятого, Палаючого неба.
47 – 48. Того, що Товію… – архангела Рафаїла, який, згідно з біблійною легендою, повернув Товієві зір, поклавши йому на очі замішану з слиною землю – грязиво.
49. «Тімей» – назва Платонового діалогу, де мова йде про повернення душ на зірки: тут вжито замість імені його автора – Платона.
58 – 60. Сказав би він… – Зміст: якщо Платон думає про вплив зірок на людські душі й вбачає в ньому причину гідних та ганебних вчинків, то він почасти має рацію.
62 – 63. Юпітеру тоді, Меркурію і Марсу… – Люди стали давати планетам імення богів, які нібито на них живуть, і вклонятися їм.
64. А другий сумнів… – див. 19 – 21.
83. Лаврентій – легендарний римський диякон III століття, буцімто спалений на залізних ґратах.
84. Муцій Сцевола – за римськими переказами, юнак, який, показуючи на допиті зневагу до катувань і смерті, сам спалив собі праву руку.
103. За давньогрецьким міфом, син аргоського царя Амфіарая – Алкмеон, виконуючи батьків заповіт, убив свою матір Еріфілу за те, що вона, спокусившись на коштовне намисто, виказала місце перебування чоловіка і тим сприяла його загибелі.
107. З насильством воля примирилась… – тобто насильству сприяла поступлива воля потерпілого.
114. І істина одна в обох була – отже, і в тій, про яку йшла мова вище (100 – 111).
4. Бачення зроста… – зростає у Беатріче.
29. Здаєш ти скарб… – свободну волю.
35. Зміни – звільнення від обіту.
57. Поки ключі не зрушні – з жовтим білий – поки заміни обіту не дозволить церква. Білий і жовтий (срібний і золотий) ключі – символ церковної влади.
60. Як чотири у шести. – Новий обіт має бути суворіший проти попереднього.
66 – 68. Як сталось Ієвфаєві-судді… – За біблійною легендою, Ієвфай, суддя ізраїльський, дав обітницю Богові в разі перемоги над ворогами принести в жертву перше, що вийде йому назустріч з брами його двору. Назустріч судді вийшла його єдина дочка, яку він, виконуючи обітницю, і віддав смерті. Багато хто з середньовічних богословів (серед них Амвросій, Прокопій, Фома Аквінський та ін.) засуджували цей його вчинок.
69 – 72. Грецький вождь – Агамемнон, який приніс у жертву свою дочку Іфігенію, щоб боги послали потрібний йому вітер для походу проти Трої.
80. Як пориватиме вас хіть на зле… – як хіть до перемоги керувала Ієвфаєм і Агамемноном (пор. вище, прим. до 66 – 68 і 69 – 72).
87. Світ, яскравим сяйвом взятий… – схід.
93. Друге царство – Меркурієве небо. 95. Цієї сфери… – планети Меркурія.
117. До закінчення земного бою – тобто поки ти ще живий.
127 – 129. На просторім цім місці… – на Меркурії, закритому сонячним промінням од Землі.
1 – 9. Відколи Константин орла у небі… – Зміст: імператор Константин переніс (330 р.) столицю своєї держави з Рима до Візантії, і орел, емблема римської влади, перелетів з заходу на схід, навпроти маршрутові родоначальника римлян Енея, який, прибувши після падіння Трої до Італії, взяв за себе Лавінію, дочку царя Лацію Латіна. Римський орел сто літ, і сто і більше… жив на кінці Європи, на березі Босфору край Троади, звідкіль колись злетів з Енеєм, і тут, у Візантії, передавав з рук в руки від однієї особи до другої берло й сан, аж поки вони дісталися Юстініанові у 527 р. (Отже, між двома згаданими подіями проминуло всього 197 р., а не понад двісті років, як чомусь нарахував такий скрупульозно уважний до деталей поет.)
10. Юстініан – римський імператор (483 – 565), за якого була проведена славетна кодифікація римського права і відвойована у остготів Італія.
11. Огнем… першої любові… – Святого Духа.
16. Агапіт I – Римський Папа (з 533 до 536 р.), їздив у Візантію до Юстініана в справі миру з остготами.
24. Величний труд – труд законодавця.
25. Велізарій (490 – 565) – Юстініанів полководець.
31. Хто з них всю правду знає… – сказано іронічно.
32. Знак святий – знак римського орла.
33. Прикріплює, чи… знімає… – Гібеліни пристосовують ідеї імперії до своїх цілей, а гвельфи ці ідеї відкидають зовсім.
36. Паллант – один з героїв «Енеїди», спільник Енея (Ен. X, 302 – 509).
38. Альба – Альба Лонга, місто в Лаціумі, засноване, за переказом, Асканієм, сином Енея.
39. Три з трьома зійшлись… – За легендою, коли три Горації, римські воїни, перемогли альбанських Куріаціїв, влада над усім Лаціумом перейшла від Альби до Риму.
40 – 41. Од злих… бід… – від викрадення сабінок за Ромула до самогубства зганьбленої Лукреції за Тарквінія Гордого, останнього римського царя.
44. Бренн – вождь галлів (IV ст. до н. е.); Пірр – епірський цар (IV – III ст. до н. е.).
46 – 48. Квінтій (на прізвисько Кошлатий – Цінцінат) – римський консул і диктатор V ст. до н. е., прославлений суворістю своїх звичаїв;
Фабії – рід, що залишив помітний слід у римській історії, Торкват – римський полководець IV ст. до н. е.; Деції – троє полководців – дід, син і внук.
49 – 51. Араби – так названо карфагенян, яких у середньовічній Європі вважали за предків арабських племен, бо вони також жили в Північній Африці. Карфагеняни в 128 р. до н. е. вдерлись в Італію через Альпи.
52 – 53. Сціпіон Африканський (235 – 183 рр. до н. е.) і Гней Помпей Великий (106 – 48 рр. до н. е.) – прославлені полководці і державні діячі.
53. Твою він рідну гору… – під якою лежить місто Ф’єзоле, на захист якого засновано Флоренцію, де народився Данте.
55 – 56. Коли ж у небі здумали в ту пору… – незадовго до епохи Августа, коли можна було вважати, що небо надумалося дати тишу всій землі, встановивши скрізь (на свій монархічний зразок) мир і єдиновладдя.
57. Тут починається вихваляння подвигів Гая Юлія Цезаря (100 – 44 рр. до н. е.), якого вважали засновником імператорської влади в Римі, а тому ідеалом монархічного правителя.
58. Ізара – притока Рони; Ера – нині Луара.
60. До Рейну й Вару… – тобто в Трансальпійській Галлії.
62. Рубіконського стрибка. – Рубікон – річка, що впадає в Адріатичне море на південь від Равенни. Переходом її (стрибком) Цезар 49 р. до н. е. розпочав громадянську війну, що привела до єдиновладдя.
64 – 66. Іспанія, Дураццо, Фарсала – місця боротьби Цезаря з помпеянцями. Після поразки під Фарсалою (48 р. до н. е.) Помпей втік до Єгипту і там був підступно забитий, на що й натякають слова: «Скрута й Ніл одвідала гірка».
67 – 68. Римський поет І ст. н. е. Лукан пише в поемі «Фарсалія» (IX, 950 – 999), що Цезар після фарсальської перемоги відвідав Антандр – приморське місто, звідки відплив Еней (Ен. III, 6), сусідню річку Сімоент, Троаду. Всі ці місця – батьківщина римського орла.
69. Губити Птолемея… – Цезар скинув молодого єгипетського царя Птолемея XII і посадив на престол його сестру Клеопатру (51 р. до н. е.). 70. Юба – цар Нумідії, держави на півночі Африки, на захід від Карфагена; прибічник помпеянців, якого Цезар переміг, після чого цар убив себе (46 р. до н. е.).
71. До вас, на захід… – в Іспанію, де Цезар переміг останні сили помпеянців (45 р. до н. е.).
74. З Кассієм скавчить у Пеклі Брут… – Кассій і Брут – убивці Цезаря. Данте прирівнював їх вчинок – убивство земного царя – до злочину Іуди Іскаріота, який згубив царя небесного. Данте описав, як у самій глибині Пекла, на його дні, Сатана в своїй страшній пащі безперестанно пережовує цих трьох найбільших у всьому світі за всі часи грішників.
75. Близько від Модени Октавіан, майбутній (з 27 р. до н. е. – до 14 р. н. е.) римський імператор Август, переміг Марка Антонія (43 р. до н. е.); Перуджу він зруйнував 41 р. до н. е.
76 – 78. Клеопатра, втікши під час морського бою під Акцією (31 р. до н. е.) і далі даремно намагаючись привабити Октавіана, зрештою вкоротила собі життя, давши вкусити себе гадюці.
79. Досяг він моря… – Октавіан Август завоював увесь Єгипет аж до Червоного моря.
81. Храм замкнувся Януса ясного. – У цьому храмі двері були відчинені тільки під час війни.
86. Третій цезар… – рахуючи від Юлія Цезаря, тобто Тіберій (з 14 до 37 р.).
88 – 93. Жива-бо Правда із руки того… – Зміст: за Тіберія Бог (жива Правда) поклав на римського орла, в особі римської влади в Іудеї, славу неугавну помсти, палом гнівання свого, за Адамів гріх розп’яттям Христа. А потім – і це може здатися дивним – той же римський орел, уже в руках у Тіта, знову з Божої волі відомстив іудеям цю мсту за гріх днедавній, зруйнувавши Єрусалим (70 р. н. е.).
94 – 96. Карл Великий, франкський король (з 768 до 814 р.) згодом (з 800 р.) імператор, виступив на захист папи Адріана І в його боротьбі з лангобардським королем Дезідерієм, який і зазнав поразки (774).
100. Лілеї золоті – гвельфи борються з імперським орлом в інтересах анжуйського дому, що має в гербі три золоті лілеї.
101. Собі його грабують… – так чинять гібеліни. 106. Новий той Карл… – Карл II Анжуйський.
127. На всю перлину… – на весь Меркурій.
128 – 142. Ромео – Ромей де Вільньов (бл. 1170 – 1250), міністр, конетабль і великий сенешаль останнього графа Прованського Раймунда Беренгарія IV, або Рамондо Берінг’єра. Він був правителем його спадщини і, ставши опікуном його четвертої дочки, Беатріси, одружив її з Карлом Анжуйським і тим дав йому привід претендувати на дуже знесилений і зруйнований альбігойськими війнами Прованс (про деякі наслідки цього шлюбу див. далі, прим. Р. I, 93). Такі історичні факти. Проте можливо, що під впливом італійського значення імені Ромео (тобто пілігрима до римських святинь) склалася легенда, нібито Ромео прийшов до двору графа Прованського убогим прочанином, упорядкував його майнові справи, видав його чотирьох дочок за королів, але заздрісні придворні обмовили його, і граф зажадав від Ромео звіту в управлінні; той передав графові його збільшені багатства і пішов геть таким же убогим, яким прийшов. Схаменувшись, граф стратив обмовників.
138. Здав… за десять п’ять і сім… – подаючи звіт, Ромео показав такою мірою більші багатства, ніж вимагалось, в якій дванадцять (п’ять і сім) більші за десять.
5. Ця сутність… – тобто душа Юстініана.
13. До БЕ й до ІЧЕ… – Поет побожно тремтить уже від звуків, що складають початок і закінчення імені Беатріче.
20 – 21. Хіба за люту справедливу мсту теж справедливо люто відомщатись? – Див. Р. VI, 88 – 93 та прим.
25. Той, що не народився… – Адам.
50. Справедлива мста… – зруйнування Єрусалима.
67. Те, що до вас іде від неї прямо… – все те, що Бог створює безпосередньо.
71. Сторонніх впливів… – створених сил.
76. Людина з благом схожа найповніш… – Зміст: людина має безсмертя (68), свободу (71) і схожість до Бога (73 – 75).
86. Ще з зародку… – тобто в особі Адама.
105. Чи то одним, чи то двома шляхами – або шляхом милосердя, або шляхом правосуддя, або ж обома цими шляхами.
122. Вагання кожне роз’ясню твоє… – на додаток до сказаного вище (67 – 69) про вічність усього, що створило безпосередньо божество.
132. Всі первісно сотворені вони – тобто їх створив безпосередньо Бог, а тому вони й досконалі.
136. Сотворено – створено безпосередньо божеством.
1. Народи, нині зниклі… – тобто античні язичники.
3. Кіпріда – Венера, народжена на о. Кіпрі; в третім епіциклі – згідно з ученням Птолемея, планети обертаються навкруг Землі не просто по коловій орбіті, а кожна по якомусь малому колу, епіциклу, а вже центр його здійснює коловий рух навколо Землі, чим і пояснюється їх петлеподібний шлях. Венера, як третя від Землі планета, обертається в третім епіциклі.
9. На руки… Дідоні. – Щоб прихилити серце вдови, карфагенської цариці Дідони, до Енея, бог кохання Купідон, з напучення матері Венери, набрав вигляду його сина Асканія і сів до неї на коліна (Ен. І, 657 – 722).
19 – 21. Помітні стали… – У глибині світної планети Данте бачить кружіння інших світил. Це душі велелюбних. Вони рухаються з різною швидкістю, і поет висловлює припущення, що вона залежить від ступеня щасливого їх зору, тобто доступного їм споглядання Бога.
27. Де линуть серафими – у десятому небі.
34. Стежками Начал… – Начала – ангельський чин, що керує третьою сферою (Венериним небом).
37. «Ви, хто думками водить в третім небі…» – початковий рядок першої канцони Дантового «Бенкету».
49 – 50. Мені дісталось недовго жить… – Йдеться про Карла Мартелла (1271 – 1295), старшого сина Карла II Анжуйського. У 1294 р. він відвідав Флоренцію, де познайомився і навіть подружив з Данте.
58. Лівий берег… – Прованс, що тоді вже належав анжуйському домові.
61 – 63. Ріг Авзонський… – південь Авзонії (Італії), тодішнє Неаполітанське королівство з містами Катаною, Гаетою й Барі. Річки Тронто й Верде становили його північний кордон.
65. Земель, де ллє Дунай… – Карл Мартелл був коронований на угорського короля, але не правив.
67 – 70. Трінакрія (грецьке слово: триверхова) – Сицилія. З мису Пакіно (Пассаро) до мису Пелоро (Фаро), уздовж берега, відкритого жорстокому Беру (східному вітру), вона млиста не тому, що з-під Етни дихає замкнений там гігант Тіфей (Тіфон), а тому, що надра вулкана Етни багаті на сірку.
71 – 75. Зміст: Сицилія звикла б як до своїх державців до потомків Карла Мартелла (батьком якого був Карл II, а тестем – імператор Рудольф I), якби свавілля Карла I з його французами не викликало в Палермо повстання 1282 р., яке позбавило анжуйський дім влади над островом.
76 – 78. Коли б дививсь мій брат вперед… – Коли б наймолодший брат Карла Мартелла, Роберт (королював у Неаполі після смерті Карла II, з 1309 до 1343 р.), був більш передбачливий, він не оточував би себе злиденними й жадібними каталонцями, які з його приходом до влади почнуть утискувати людність.
93. Чом плід гіркий в солодкого насіння – тобто як від щедрого батька (Карла II) міг народитися жадібний син (Роберт).
103. Кидається луком… – впливом світил (порух, згаданий у 99).
109 – 110. Сталість, що водить ці зірки… – ангели (див. прим. Р. II, 129).
120. Ваш мудрець – Арістотель, який доводив потрібність поділу праці для суспільного благоустрою.
123. Різний плід на різному корінні – тобто схильності і здібності.
124 – 126. Ксеркс (персидський цар V ст. до н. е.) – тип воїтеля;
Солон (афінський законодавець VII ст. до н. е.) – тип державного діяча;
Мельхіседек (біблійний священнослужитель) – тип церковника; …той самий, чий син… – міфічний архітектор Дедал, батько Ікара, тип ученого-винахідника й митця.
127 – 129. Круговорот природи… – Зміст: кружіння світил, що впливає на людську природу, виконує своє призначення, не звертаючи уваги на походження людини.
130 – 131. Ще в материній утробі Ісав (з Біблії) не скидався на свого брата-близнюка Якова (пор. нижче, прим. Р. XXXII, 68).
132. Квірин. – Ромул, легендарний перший римський цар, був сином незнаного батька, але вважали його за сина бога Марса.
133 – 135. Народжена природа… – Зміст: потомки були б усім схожі на предків, коли б не втручання небесного промислу.
138. І думку ще одну скажу мою – вивершуючи знання, що ти набув з моєї науки.
145. Призначеного на воєнну славу… – натяк на другого сина Карла II, Людовіка, для якого батько обрав церковну кар’єру.
147. Молитвенику… – Натяк на наймолодшого сина Карла II, Роберта (див. вище, прим. 76 – 78), який полюбляв проповіді та молитви.
1. Клеменца. – Більшість коментаторів, наводячи різні докази, погоджується на тому, що це дочка, а не дружина Карла Мартелла, яка мала таке саме ім’я і була дочкою угорського короля.
2. Скільки зла його сім’ї… – Права його сина Карла-Роберта на неаполітанський трон перехопив дядько, Роберт.
13. Ще блиск себе до нас наблизив… – Куніцца да Романо (1198 – бл. 1279), сестра Едзеліно (див. нижче, прим. 29 – 30), що уславилася своєю непорядною поведінкою (мала трьох чоловіків і багатьох коханців, серед яких був і провансальський трубадур Сорделло, з яким поет зустрівся в Передчистилищі), а на старості звернулася до справ милосердя і в 1265 р. у Флоренції відпустила на волю всіх кріпаків, що дістались їй у спадок від батька й братів.
26 – 27. На землях… – це Тревізанська марка (область), розташована між землями Венеції, з її головним островом Ріальто, і горами, з яких стікають річки Брента й П’ява.
28. Не така й велика… – невисока гора з замком Романо.
29 – 30. Факел – падуанський тиран Едзеліно да Романо (1194 – 1259). Існували перекази, що його матері наснилося, ніби вона народила запалений факел, який попалив усю Тревізанську марку.
37. А цей… – тобто Фолько Марсельський (див. далі 67 – 142).
40. Цей сотий рік зросте у п’ять разів – п’ять разів, у розумінні багато разів, настане, як нині (1300), останній рік століття.
42. Друге… життя… – посмертну славу.
44. Між Тальяменто зі сходу й Адідже з заходу – в Тревізанській марці.
46 – 48. Зміст: ворожі імперії падуанці біля вірної Генріхові VII Віченци, яку вони обложать, заповнять своїми тілами і кров’ю болото Баккільйоне (в твані інакшою водою підпливе), бо проти них виступить імперський намісник Кангранде делла Скала (в 1314 р.).
49 – 51. Де збіглись води в Сілі та Каньяні… – в Тревізо, де безтурботно править Ріццардо або Ріккардо да Каміно, якого підступно вб’ють в 1312 р. З його тестем Ніно ді Вісконті поет відновив давню дружбу в Передчистилищі (Ч. VIII, 52 – 84), а в колі гнівливих чув гарні слова про його батька – «добряка Герардо» (Ч. XVI, 124 і далі).
52 – 60. Зло таке учинить пастир нечестивий… – Алессандро Новелло, єпископ міста Фельтро, видасть гвельфам феррарських емігрантів, які звірилися на його слово, і їх буде страчено (1314).
54. Мальта – папська в’язниця (загальна назва).
61 – 63. Престоли – ангельський чин (див. далі Р. XXVIII, 104).
67. Інша радість… – інша радіюча душа. Це – Фолько (Фолькет) Марсельський, провансальський трубадур, виходець з купецтва, який, втративши під старість усіх своїх титулованих і вінценосних покровителів, особливо покровительок, став ченцем, а з 1205 р. єпископом тулузьким; виступав як один з найлютіших переслідувачів альбігойців (жорстоко придушений в 1209 – 1229 рр. «єретичний» рух безправних і убогих народних мас у Південній Франції). Вмер 1231 р.
72. Унизу – у Пеклі.
77. Кожне полум’я благословенне… – серафими.
82 – 87. Найбільший діл… – Зміст: Середземне море так далеко заходить на захід, що небесне коло, яке становить в його західній частині крайнебо, у східній частині стає меридіаном. Середньовічна географія вважала, що воно поширюється на 90 градусів довготи.
88 – 90. Марсель, де жив Фолько, лежить посередині між гирлами Ебро і Магри.
91 – 92. Місто Буджея (араб. Беджая) на африканському березі лежить майже на одному меридіані з Марселем.
93. Де кров ще й досі хвилі зогріває. – За більшістю давніх коментаторів, натяк на морську перемогу Деціма Юнія Брута (49 р. до н. е.); але новітні дослідники згадують з цього приводу набагато пізніший епізод, що відбувся вже на самому початку другої половини XIII ст., безпосередньо перед народженням Данте: невдалий опір Марселя та інших прованських міст на чолі з останнім місцевим трубадуром Боніфасом де Кастелланом проти нового владаря Карла Анжуйського, який з’явився на півдні сучасної Франції після свого одруження з Беатрісою, дочкою останнього графа Прованського Раймунда Беренгарія IV (пор. прим. Р. VI, 128 – 142), щоб підкорити збройною рукою «свій посаг» і приєднати його до родових земель, ліквідувавши незалежність Провансу. Подія ця, звичайно, більше ніж стародавня пригода, могла імпонувати нашому поетові, хвилювати його, особливо як згадати його ненависть до всіх ворогів єдиної Священної Римської імперії, зокрема до Карла, якого він картав при всякій нагоді.
97. Белова дочка – Дідона (див. вище, Р. VIII, 9), яка своєю любов’ю до Енея зганьбила пам’ять вмерлого свого чоловіка Сіхея, а також Креуси, теж покійної Енеєвої дружини.
100 – 101. Ні зведена дівчина… – легендарна фракійська царівна Філліда, яка жила недалеко від Родопських гір; вона повісилася, коли її наречений, афінський царевич Демофонт, довго не повертався з подорожі на батьківщину.
101. Алкід – Геркулес, прославлений герой давньогрецьких міфів, якому його жінка, ревнуючи до Іоли, дала отруєну одежу кентавра Несса, і Геркулес загинув.
116. Раава – біблійний персонаж, блудниця з філістимського міста Ієрихона, яку християнська церква вшановує за те, що з любові до Бога «єдиного, вічного» (тобто єврейського) вона зневажила земні минущі чесноти – любов до батьківщини й до свого народу – і допомогою шпигунам з війська Ісуса Навіна (який, ставши Мойсеєвим наступником, завойовував «філістимську землю», тобто Палестину) сприяла черговій його перемозі й руйнуванню свого рідного міста.
123. Звитяги, що здобув, прип’явши кисті… – розіп’ятий на хресті. 124 – 125. Славі… Ісусовій… – тобто Ісуса Навіна (див. вище, прим. 116).
128. Того, хто перший встав проти Творця… – тобто проти диявола. 130. Проклята квітка ця… – золотий флорин з викарбуваною на одному боці лілеєю (гербом Флоренції).
134. Звід Декреталій… – старанно вивчаються лише папські декреталії (на той час папи Боніфацій VIII та Іоанн XXII, яких так не любив Данте, випустили шосту і сьому збірку їх), тобто постанови, що регулюють церковне право, на яких духівництво намагається мати якнайбільше вигід.
135. Це на їхніх берегах почуто – з великої кількості додатків, дописів та приміток.
137. Байдужий їм той Назарет… – тобто те, що Палестина під владою магометан. До Назарета, за євангельською легендою, архангел Гавриїл прилітав сповістити Діву Марію, що вона народить Христа.
142. У себе скоро винищать весь блуд – незабаром будуть визволені з-під влади поганих пап, які забувають, що вони «чоловіки церкви», і віддають своє серце жадобі й любові до скарбів.
7 – 9. Зведи, читачу, зір свій на висоти… – Зміст: підведи погляд до небесних сфер і зупини його у точці перетину екватора й зодіаку, де певний рух стрічає рух навпроти, тобто добовий рух світил зі сходу на захід і річний рух планет з заходу на схід.
11. Митець – Бог.
14. Похилий круг – зодіак.
16 – 18. Якби планети йшли не в площі дуг… – Зміст: якби площина зодіаку збігалася з площиною екватора, то сил у небі зникло б вщент немало, бо вплив планет (разом з ними й Сонця) охопив би на Землі тільки вузьку смугу, і на землі загибло б все навкруг, біля екватора від спеки, у помірних поясах – від одноманітності сезонів року, у полярних – від холоду.
28. Природи величавий майордом… – Сонце; майордом – вища службова особа у ранньосередньовічній державі.
31 – 33. Із перехрестям, що списав я вище (див. рядок. 8)… – Перебуваючи у дану пору року, тобто незабаром після весняного рівнодення, недалеко від перетину екватора і зодіаку, сонце наблизилось до тропіка Рака, рухаючись (як поясняв Птолемей) гвинтоподібно, і з кожним днем усе раніше сходило над земним обрієм.
34. І я з ним був… – тобто: я вже вступив у Сонце.
63. Мою суцільну мисль дрібнив на кришку. – Поетова мисль під впливом погляду Беатріче звертається також на навколишнє оточення.
69. Дочка Латони – тобто Діана, богиня Місяця.
82. Одне з них почало… – Це душа Фоми Аквінського, схоластичного філософа і богослова (1225 – 1274) , вчення якого на той час римська церква засуджувала, але згодом воно стало за основу найреакційніших течій у католицизмі («томізму»).
94. Я – в отарі був ягня дрібне… – тобто був ченцем домініканського ордену (пор. далі Р. XII, 31 – 102).
96. Живитимуться всі, хто не схибне… – знайдуть внутрішню досконалість (пор. далі Р. XI, 25, 139).
97 – 99. Альберт з Колоньї (Кельна) – Альберт Великий, богослов і філософ (1193 – 1280), одним з учнів якого був Фома Аквінський.
103 – 105. Граціан – Франческо Граціано, законознавець XII ст., автор так званих «Граціанових декретів», де зроблено спробу узгодити тези церковного й світського права, на що й вказують слова: «Присвятив життя обом правам».
107 – 108. Був тим Петром… – П’єтро Ломбардський, богослов (пом. 1164). У передмові до своїх «Сентенцій» порівнював себе з убогою євангельською удовицею, яка пожертвувала на храм останню лепту.
109 – 111. З нас найгарніше п’ятий промениться… – цар ізраїльськоіудейської держави Соломон (бл. 976 – 935 рр. до н. е.), царював з 960 до 935 р. до н. е., гаданий автор кількох біблійних творів, вважався мудрим. …Юрба людських сердець вгорі на нього мріє подивиться, бо не знає, чи не засуджений він за свої численні гріхи.
115 – 117. Світоч – Діонісій Ареопагіт (I ст. н. е.), якому в часи Данте приписувано твір грецькою мовою «Про небесну ієрархію» невідомого сирійського містика кінця V ст. (можливо, єпископа грузинського походження Петра Івера (див. Р. XXVIII, 130).
118 – 120. Блаженний вогник… – Коментатори не можуть поки що остаточно назвати його ім’я: чи це Павел Орозій (IV – V ст.), автор творів з всесвітньої історії, де він виступав захисником і апологетом християнства, чи Амвросій Медіоланський, чи Лактанцій, чи хтось іще. 125 – 129. Душа свята – Аніцій Боецій (480 – 524), римський філософ-неоплатоник, математик, теоретик музики і державний діяч. Маючи на нього підозру в замаху проти остготського владарювання, Теодоріх (бл. 454 – 521) посадив його до в’язниці у Павії, де він і загинув. У в’язниці написав філософську працю «Про втішання філософією». За середніх віків його безпідставно вважали християнином.
128. Чельдавро – назва церкви св. Петра в Павії, де стеля була вкрита нині майже зруйнованою золотою мозаїкою («Золоте небо»).
131 – 132. Ізідоро Севільський – іспанський богослов та енциклопедист (560 – 636); Беда Вельмишановний – англійський богослов, історик і граматик (674 – 735); Рішар з паризького абатства Сан-Віктор – богослов-містик XII ст.
133 – 138. Сігер Брабантський (бл. 1226 – між 1282 і 1284) – славетний філософ, професор Паризького університету, будівлі якого розташовані в Солом’яному Кутку (назва походить від солом’яних мат, на яких сиділи студенти під час лекцій). Звинувачений в аверроїстській єресі та засуджений паризьким архієпископом і інквізицією, він звернувся до папського суду і прибув в Орв’єто, де його вбив його власний секретар.
140. Дружина Божа – церква.
2. Який нікчемний кожен силогізм… – тобто які мізерні усі ті докази, що спрямовують людську волю на досягнення нікчемних цілей.
4. «Афоризм». – «Афоризми» – назва одного з медичних творів Гіппократа.
25. Од слів: «Живитимуться всі…» – див. Р. X, 96 і прим.
26. Од дальших слів: «Не бачено таких…» – див. Р. X, 114.
35. Двох вожаїв… – тобто Франціска Ассізького, який навчає церкву вірності, і Домініка, що дає їй упевненість у собі.
40. Скажу про одного… – а саме про Франціска Ассізького (1182 – 1226).
43 – 48. Проміж річок Тупіно і К’яшо, що ллє води з невисокої гори Агобйо (Губйо), любої для відлюдника Убальдо, який у XII ст. побудував там свій скит, лежить Ассізі, рідне місто Франціска, розташоване на західних відрогах гори Субазйо, яка шле то спеку, то холод на місто Перуджу, звернуте до неї своєю східною брамою (брамою Сонця). По той бік гори (ззаду) лежать міста Ночера і Гвальдо. Те, що вони слізьми сходять, нісши іго зле, залежить або від холодних вітрів, або, імовірніше, від утисків неаполітанських королів.
50. Сонце світові зійшло… – тобто народився Франціск.
51. Як наше з Гангу нам щоранку сходить… – за середньовічними географічними уявленнями, гирло Гангу лежить на східному краї населеної суші.
53. Ашезі – старовинна назва міста Ассізі.
59. За жінку… – за убогість.
61 – 62. Перед судом в єпископальнім залі… – За словами легенди, батько Франціска, П’єтро Бернардоне, незадоволений з його щедрості, звернувся до церковного суду. Перед єпископом і перед батьком Франціск зрікся прав на спадщину і, знявши з себе одяг, повернув його батькові. Це були його «заручини з убогістю».
64. В журбі за першим мужем… – за Христом.
67 – 69. Амікл – рибалка у поемі Лукана «Фарсалія» (V, 121 і далі), який жив на східному березі Адріатичного моря так убого й злиденно, що не злякався Юлія Цезаря, коли той зайшов до нього в хатину з вимогою перевезти його з військом до Італії.
79. Бернард – Бернардо ді Квінтавалле, багатий і знатний мешканець Ассізі, перший послідовник Франціска (1209 р.).
83. Егідій – третій учень Франціска (про другого, П’єтро, Данте, мабуть, не знав, автора «Золотих ключів»; Сільвестр, за середньовічною легендою, ассізький священик, такий жадібний, що здер удруге з Франціска за камінь для відбудови церкви; пізніше він публічно розкаявся і пішов до Франціска в учні.
93. Перший той дає закон… – папа Інокентій III (з 1198 до 1216 р.) затвердив (1210 р.) тимчасовий статут ордену міноритів (францисканців).
97 – 99. Прихильна духа вічного увага… – Папа Гонорій III остаточно затвердив статут ордену (1223 р.).
101. Перед султаном пишним… – У 1219 р. Франціск їздив на Схід, де невдало намагався навернути до християнства єгипетського султана.
106. Між Арно й Тібром на шпилі… – на горі Альвернія у Казентіно.
107. Він у Христа останні взяв печаті… – це так звані стигмати, рани, що, за переказами, виникли на руках і ногах у Франціска, як і в Христа, після палких, екстатичних молитов.
117. Інших мар для тіла не творити – ніж обійми убогості. За переказами, Франціск, умираючи, ліг голим на землю.
118. Яка ж душа була, помисли, та… – тобто Домінік (див. Р. XII).
120. Петрова барка – християнська церква, першим єпископом якої, за переказами, був апостол Петро.
121. Отцем у нас він був благословенним… – заснував домініканський орден, до якого належав і Фома Аквінський.
136. Ти вдоволив бажання, скільки міг… – див. вище, рядки 22 – 26.
139. «Живитимуться…» – див. Р. X, 96, і прим.
3. Жорно те священне… – коло з дванадцяти мудреців.
11. Така ж і кольорами, й кривиною… – над однією веселкою друга, так само забарвлена і концентрична з першою.
13 – 15. Але породжувана основною… – Зміст: поділяючи погляди вчених свого часу, Данте вважав, що в явищі подвійної веселки зовнішня дуга – відбиток внутрішньої, нібито її луна, подібно до мови німфи Ехо, яка, змарнівши з жаги до Нарциса, втратила тіло, так що від неї лишився тільки голос (Метам. III, 246 – 510).
29. Злетіла річ… – душа францисканця Бонавентури.
30. Мов голку компаса притягує Полярна зірка.
32. Того вождя… – тобто Домініка (1170 – 1221), який заснував орден проповідників (домініканців).
46. У тій землі… – в Іспанії.
52. Каларога (ісп. Каларуега) – місто в Старій Кастилії; вона щаслива тим, що в ній народився Домінік.
53 – 54. Захищена великими щитами… – гербами Кастилії і Леону, де в чотирьох частинах щита зображені наперехрест два замки і два леви.
70. З ім’ям Господній – Домінік – латинською мовою означає «господній».
79. Щасливий – значення латинського імення «Фелікс» (італ. Феліче).
80. Йоанна – давньоєврейською мовою (по-італійськи – Джованна) означає: угодна Богові.
83. Остієць – кардинал Енріко ді Суза, з 1261 до 1271 р. єпископ остійський, перед тим – викладач церковного права в Болоньї і Парижі, коментатор Декреталій (пом. 1271); Таддео, або Таддео д’Альдеротто, – флорентієць, славетний лікар (пом. 1295).
88. В престолу… – у папського престолу; Домінік звернувся до папи з своїм проханням 1205 р.
90. Виродок – папа Боніфацій VIII (бл. 1231 – 1303) – римський папа, один з найзапекліших борців за світську владу католицької курії, непримиренним ворогом якого Данте лишався до самої смерті.
93. Десятина – обов’язковий для віруючих податок на користь церкви в розмірі десятої частини всіх прибутків, що частково мав витрачатися на допомогу вбогим.
95. Сім’я двадцяти чотирьох квітів… – під двадцятьма чотирма квітами, що зросли з сім’я віри, поет розуміє двадцятьох чотирьох мудреців, які оточують його подвійним вінком.
100. Єретичний сухостій – альбігойська єресь (див. прим. Р. IX, 67), проти якої люто боровся Домінік.
106. Одне з коліс… – тобто Домінік.
110. Круг другого (колеса)… – Франціска Ассізького.
119 – 120. До житниць… – Зміст: погані францисканці (бур’ян) стануть обурюватись, побачивши, що вони не потраплять до небесних житниць.
121 – 123. В томі нашому… – у францисканському ордені. Одну по одній… сторінки – переглядаючи окремих ченців.
124 – 126. З Касале родом був Убертіно да Касале (пом. 1338), який стояв на чолі «ревнителів», що вимагали якнайсуворішого статуту; з Акваспарти походив Маттео д’Акваспарта (пом. 1302), генерал францисканського ордену, який зменшив суворість його статуту.
127 – 128. Бонавентура Джованні Фаданца да Баньйореджо (1221 – 1274) – богослов, генерал ордену францисканців, кардинал і єпископ Альбано, автор «Життя святого Франціска».
129. Лівий зиск… – мирські турботи.
130. Августин з Іллюмінатом – одні з перших послідовників Франціска Ассізького, перший помер в одну годину з учителем, другий – у глибокій старості (1288 р.).
133. Гуго (1097 – 1141) – містик-богослов, канонік монастиря святого Віктора в Парижі.
134 – 135. З Петром Їдцем… – французьким богословом XII ст., що своє прізвисько дістав за жадібність, з якою він поглинав священні книги; помер у тому ж монастирі в 1179; з Петром Іспанським – лікарем і богословом, згодом папою Іоанном XXI (1276 – 1277), автором поділеного на дванадцять книг трактату з логіки, яким Данте користувався в свій час.
136 – 137. Натан-пророк – біблійний персонаж часів Давида й Соломона; Хризостом (що значить Златоуст) – константинопольський патріарх Іоанн Златоуст (347 – 407).
137. Ансельм (1033 – 1093) – прославлений богослов, архієпископ кентерберійський; з Донатом – Елій Донат, римський письменник IV ст., автор коментарів до Теренція й Віргілія та латинської граматики, учитель св. Ієроніма.
139. З Рабаном… – Рабан Мавр (776 – 856), богослов, абат фульдійський, потім архієпископ майнцський, коментатор Біблії.
140. Калабрійський пастир Джоакін (бл. 1103 – 1202) – абат монастиря у Флорі, в Калабрії, автор містичних творів. Хоч багато його тез на той час церква засуджувала, як і в Сігера і навіть у Фоми Аквінського (як і за нескінченні гріхи Соломона), Данте вміщує їх усіх до Раю, в коло мудреців.
144. Це брат Фома… – Зміст: домініканець Фома Аквінський своїми похвалами Франціскові спонукав мене, францисканця Бонавентуру, позаздрити благородними заздрощами, а тому – й воздати хвалу такому господньому паладинові, як Домінік (паладинами називались дванадцять рицарів Карла Великого).
4. П’ятнадцять зір… – Середньовічні арабські учені налічували п’ятнадцять найяскравіших зір; коли ж до них додати згадані далі сім зір Великого Воза й дві крайні Малого, то разом буде двадцять чотири – кількість мудреців, які оточують поета.
7 – 9. Віз – сузір’я Великого Воза, дишель якого ніколи не меншає й на риску, бо це сузіря в європейських широтах ніколи не заходить за обрій.
10 – 12. Рога рот… – дві крайні зорі Малого Воза, що нагадують ріг, вістря якого йде від незрушного оплоту (кінця небесної осі); навколо нього обертається перше коло (Перворушій).
18. Немов один… – ці двадцять чотири яскраві зорі утворюють у небі два знаки, схожі на вінець Аріадни, Міноєвої (Міносової) дочки, обернутий на сузір’я (Метам. VIII, 174 – 182), і ці два концентричні вінці рухаються в протилежних напрямах.
23. К’яна – річка в Тоскані, що в часи Данте текла дуже повільно.
25. Пеани – гімни Аполлонові.
32. Той пломінь… – Фома Аквінський.
34 – 36. Раз впорано вже перший сніп… – Зміст: якщо один з твоїх сумнівів (див. Р. XI, 25) усунено і в твоєму розумі лишилась істина, я готовий роз’яснити і другий (див. Р. XI, 26). Я сказав про Соломона (див. Р. X, 114): «Не бачено таких, як цей мудрець», і ти дивуєшся: невже він мудріший за Адама, створеного не природою, а безпосередньо Богом, і мудріший за Христа?
37. Ти думаєш, що в груди… – в груди Адама.
38 – 39. Щічок-краль – тобто щік Єви, на створення якої взято ребро з Адамових грудей, глотка якої, приваблена забороненим плодом, принесла людям численні страждання (обійшлась багато).
40. І в ті (груди)… – груди Христа.
42. Одна із шаль у терезах долі з місця зрушилась унаслідок самопожертви Христа.
48. Захований… – дух Соломона, захований у п’яте сяйво слав серед дванадцяти мудреців першого хороводу (див. Р. X, 109).
59. Дев’ять сфер – дев’ять ангельських чинів.
89. Мудрість в нього… – в Соломона.
93. На клич «Проси!»… – За біблійною легендою, Бог сказав Соломонові: «Проси, що дати тобі», – і той попросив собі мудре серце, щоб судити народ, а не знання з астрономії (97), логіки (98 – 99), фізики (100) й геометрії (101 – 102).
97. Число зірок правдиве… – тобто скільки на небі насправді зірок. 98 – 99. Чи вийде неминучість та, як з неминучим в засновку можливе – чи можна дістати неминучий висновок у силогізмі, де один засновок – неминуче, а другий – можливе.
106. «Не бачено» – див. вище прим. 34 – 36.
111. І праотцеві, й любому нам Слову – Адамові і Христу.
125. Брісс, Парменід, Мелісс – давньогрецькі філософи.
127. Савелій (III ст.) і Арій (280 – 336) – засновники «лжеучень».
139. Донно Берто й сер Мартіне… – тобто перші зустрічні.
4. Згадалися ті образи… – бо промова Фоми була спрямована від краю (з хороводу) до центру, а мова Беатріче – навпаки.
13. Вогонь… – Тут це слово вжито в буквальному розумінні, не фігурально.
16 – 17. Якщо ж це буде так… – тобто якщо, згідно з церковною догмою, мертві воскреснуть і душі з’єднаються з тілами.
20. Кола осяйні… – дві гірлянди мудреців і учених.
27. Свіжість вічного дощу… – райське блаженство.
28 – 31. Один, два, три… – вічний триєдиний Бог.
35. У меншім колі… – у ближчому до поета, складеному з перших дванадцяти мудреців; голос той ласкавий – на думку деяких авторитетних дослідників, належить Соломонові, а за деякими коментаторами – П’єтро Ломбардському.
62. «Амінь» – давньоєврейською мовою означає: хай буде так.
75. Обидва… попередні шари – описані вище дві корони з мудреців.
84. У вищі перенесено краї – у вище, п’яте небо планети Марс.
86. З палаючого усміху зорі… – тобто планети Марс.
89. Я справив Богові усеспаління… – приніс подячну жертву, в даному разі – словесну.
99. Од мудрих затулившись… – становлячи загадку для тодішніх учених.
102. В колі між квадрантами осів – грані стичних квадрантів (чвертей) кола утворюють знак хреста.
131. Очі… багаті… – очі Беатріче.
133 – 134. Живі печаті краси… – на думку різних коментаторів, або небеса, або блаженні душі, або очі Беатріче.
135. На них… – див. попередню примітку. Данте, захоплений видінням хреста, ні разу не глянув ні на що інше.
138. Святий екстаз – екстаз Данте не підлягає вогню, а тому не зникає з думок.
18. Жоден пломінь… – тобто кількість постійних зір лишається без змін, хоч ступінь яскравості кожної окремої зорі не сталий і може підпадати певним змінам.
20. Світило вогняне – душа Каччагвіди (жив у XII ст.), Дантового прапрадіда.
25 – 27. Як вірити найбільшій… – коли вірити Віргілієві, дух Анхіза радо вітав Енея, який відвідав Елісій, царство мертвих (Ен. VI, 679 – 693).
28 – 30. О кровь моя! О лучшая стократ… – Каччагвіда розмовляє латинською мовою (Данте передає його слова у перекладі, крім першої фрази), і це досі викликає багато дискусій серед коментаторів. Найімовірніше, що поет мав на меті надати цій мові старого хрестоносця більшої урочистості (див. далі, Р. XVII, 35).
30. Отверстих паки… врат – бо для всіх смертних ця брама відчиняється один тільки раз, після смерті, а для Данте, крім того, ще раз, вдруге (паки) за життя.
49. Прагнення – бажання бачити тебе.
50. В великій… книзі… – у книзі провидіння.
53. Та… – Беатріче.
56 – 57. Як п’ять і шість… – тобто як із знання одиниці походить знання будь-якого числа.
82. Тож серцем… – не словами.
91 – 92. Той, хто для своїх утворень… – син Каччагвіди Альдіг’єро, або Аліг’єро, за ім’ям якого його потомки дістали прізвище Аліг’єрі. Здається, що його ім’я читалось Аллаг’єрі (так принаймні стоїть в одному документі 1189 р.). Він ще був живий у 1201 р. Мав синів Белло та Беллінчоне, серед п’ятьох синів якого один, Альдіг’єро, був батьком Данте.
93. Йде по горі уступом упокорень… – вкруг гори чистилища по першому уступу, де спокутують свій гріх пихаті.
95. Тож треба… – треба, щоб ти добрими ділами скоротив час його перебування в Чистилищі.
97. Між мурами старими… – в межах старого міського муру, побудованого, за переказами, за часів Карла Великого. У XII ст. місто оточене було другим муром, в епоху Данте – третім, ще ширшим.
98. Де лік видзвонюється терц і нон… – дзвін церкви Бадія у старому місті точніше за інші відбивав час. Терца – дев’ята година ранку, нона – третя після полудня.
105. Бо віку й він було у міру пишних – тобто віно (посаг) не бувало надмірно великим, а вік нареченої – занадто раннім.
107 – 108. Сарданапал – ассирійський цар, що лишився у пам’яті потомків як уособлення розкошів і розпусти.
109 – 111. He перевершив… – з гори Монтемало (Монтемарйо) відкривається краєвид на Рим, а з Учеллатойо – на Флоренцію. Зміст цих рядків: Флоренція ще не перевищує Рима пишнотою будов, але колись її занепад буде ще більший, ніж занепад Рима.
112. Беллінчоне Берті деї Равіньяні – знатний і впливовий флорентієць XII ст., батько Гвальдради, дружини графа Гвідо Старого, яка вважалася взірцем усяких чеснот.
112 – 113. З ремінцем і кісткою (замість пояса) – ознака тодішньої простоти й скромності.
115. Веккйо (Векк’єтті) й Нерлі – глави знатних флорентійських родів.
118. Своя була труна… – у рідному місті, а не десь на чужині або у вигнанні.
120. З-за Франції… – куди чоловіки тепер виїжджають у справах.
127. Лапо Сальтерелло – флорентієць, Дантів сучасник, юрист і поет, жив дуже розкішно (див. нижче, прим. Р. XVII, 61 – 65).
128. Чангелла – флорентійка часів Данте, знатна вдова, прославлена своєю зухвалою поведінкою й легковажними звичаями.
129. Цінцінат – див. прим. Р. VI, 46 – 48; Корнелія – дочка Сціпіона Африканського й мати Гракхів, прославлена ще з античних часів як взірець чеснотливої жінки.
133. Та, що… – богородиця діва Марія.
134. В ваш древній храм… – флорентійська хрещальня, баптистерій Сан-Джованні.
136. Моронто й Елізео… – Про братів Каччагвіди нічого не відомо. Чи не нащадкам Елізео належав будинок у найстарішій частині міста, дім Елізео, біля брами Сан-П’єро (див. Р. XVI, 41 – 42 і прим.)?
137. З-над Падо… – з долини річки По.
138. Вона лишила прізвище всім. вам. – За словами Боккаччо, Каччагвіда одружився з дівчиною з роду феррарських Альдіг’єрі, і одному із своїх синів вони дали ім’я Альдіг’єро, звідки й пішло фамільне ім’я його потомків, змінившися згодом на Аліг’єрі (див. прим. 91 – 92).
139. Куррадо – імператор Конрад III, який 1147 р. разом з французьким королем Людовіком VII розпочав другий хрестовий похід, до якого долучився дехто з флорентійців.
144. Пастирів… – римських пап.
145. І ці поганські племена звільнили… – від тілесних пут.
7. Як той плащ… – довгий і широкий плащ був ознакою людей поважних і сановних.
10. На «ви», як перший звик звертатись Рим… – Вважалося, що звертатись на «ви» вперше стали в Римі до Юлія Цезаря. Данте в усій своїй поемі, крім Каччагвіди, звертається на «ви» ще до шістьох персонажів: Беатріче, Фарінати, Кавальканті, Брунетто Латіні, Адріана V і Гвініцеллі.
14 – 15. Мов та… – у середньовічному романі про Ланчелота придворна дама, на ім’я Мальйо, значуще кашлянула, спостерігаючи ніжну розмову королеви Джіневри з закоханим героєм.
25. Йоаннову кошару… – Флоренцію.
33. Наріччям не цілком сучасним… – Каччагвіда весь час розмовляє латинню (див. Р. XV, 18 – 20, і прим.), яка має з мовою Данте дещо спільне, але й дуже відрізняється від неї.
34 – 39. Відколи вість приніс благу… – За флорентійським літочисленням, яке велося від «втілення Христового» (25 березня), до дня народження Каччагвіди, планета Марс увійшла в сузір’я Лева 553 рази. Через те, що тодішні вчені, зокрема арабські, тривалість обертання Марса вважали рівною приблизно двом земним рокам, Каччагвіда мав народитися десь у 1106 р.
41 – 42. Оселя кам’яна стояла рідна… – де біля брами Сан-П’єро на щорічних перегонах вершники опиняються в останній з шести міських округ. Будинки у цій найстарішій частині міста належали найстаровиннішим флорентійським родам (між іншими там був «дім Елізео» – див. прим. Р. XV, 136), отже, цілком можливо, що й сімейству Каччагвіди, тобто Аліг’єрі, теж.
43 – 45. Та й годі з тим… – Каччагвіда, який перейшов у потойбічний світ, вільний уже від земної марнославності, не хоче збуджувати цих почуттів у ще живому своєму праправнукові.
47. Від Марса до Хрестителя… – від старовинної статуї Марса до баптистерію, тобто з південного кінця міста до північного.
49 – 50. Фіггіне (Фільїне), Чертальдо – невеличкі містечка недалеко від Флоренції.
54. Галуццо – містечко за дві милі від Флоренції.
55 – 56. Селюк – городянин з діда-прадіда, Данте ніде не приховує неприязні до вихідців із сільських місцевостей, і треба визнати, що він слушно обирає об’єкти для конкретизації своїх почуттів: із Агульйоне (поблизу від Флоренції) походив, напр., Бальдо д’Агульйоне, юрист, що робив усякі нечесні махінації в нотаріальних книгах, а в 1311 р. складав закон про амністію, до якої Данте не ввійшов; з Сіньєю – з містечком в околицях Флоренції. Звідси був родом Фацйо деї Морубальдіні де Сінья, також доктор прав, безчесна людина: бувши «чорним» гвельфом, люто переслідував «білих».
58 – 69. Коли б народ, що робить хибний крок… – Зміст: якби духовенство не сперечалося проти імператорських прав і тим не сприяло чварам, що роздирають Італію, то багато хто лишився б жити на давніх місцях і Флоренція не потерпіла б від прибульців.
61 – 62. В Сіміфонте… котрийсь із… торгашів… – мабуть, Ліппо Веллуті, діяч партії «чорних».
64. Монтемурло – замок між Пістойєю і Пунто, що належав графам Гвіді.
65. Черкі – вихідці з Аконе, у 1300 р. очолювали «білих».
66. Бондельмонте, після зруйнування в XII ст. флорентійським військом їх замку Монтебоні на річці Греве (на південь од Флоренції), оселились у старій частині міста (див. далі 136 – 145).
70. Бик сліпий… – ремінісценція з Біблії (видіння Ісайї).
72. Єдина шпага б’є певніш за п’ять – натяк на те, що з того часу місто зросло вп’ятеро (див. вище, 47 – 48).
73 – 74. Луні, на березі Тірренського моря, на південь од річки Магри, та Урбісалья (в Аконській марці) – колись квітучі міста, в часи Данте давно уже зруйновані.
75. К’юзі, етруське місто в Вальдік’яні, та Сінігалья, на південний схід від Акони, дійшли до цілковитого занепаду задовго до часів Данте.
88 – 93. Я бачив Кателліні славний стан… – перелічені у цих і дальших рядках флорентійські роди на той час або закінчили існування, або зубожіли.
94 – 96. Край брами Сан-П’єро тепер живуть забагатілі Черкі, що в 1280 р. поскуповували будинки й палаци, які колись належали родові Равіньяні (див. прим. 97 – 99), а потім графам Гвіді. Ці Черкі своїм зрадництвом доведуть до загибелі державний корабель. Після проголошення «Установлень правосуддя» (1293 р.) вони прилучилися до народної партії, але в 1301 р. легкодушно здадуть місто Карлу Валуа (див. далі прим. Р. XVI1, 48).
97 – 99. Равіньяні – Беллінчоне Берті деї Равіньяні (див. Р. XV, 112) видав одну з своїх дочок за графа Гвідо. Ім’я Беллінчоне усталилося у потомстві усіх чотирьох дочок старого Равіньяні, особливо в родині Убальдіна Донаті.
101 – 102. Позолочений держак меча був ознакою рицарського звання. 103. Білячий стовп. – У гербі роду Пільї була в червоному полі вертикальна смуга (стовп) білячого хутра.
105. Згодом з мірок в них палали щоки. – Рід К’ярамонтезі, які зганьбили себе, бо один з них, Дуранте К’ярамонтезе, підробляв урядові мірки.
106. Кальфуччі – споріднені з Донаті.
109. В ганьбі кінчали… – Уберті, одна з найвидатніших гібелінських родин.
110. Кулі золоті були в гербі Ламберті, також прославлених гібелінів.
112 – 114. Такі були й батьки старезні… – тих Вісдоміні і Тозінгі, які, поки єпископська кафедра порожня, стають її наглядачами і живуть розкошуючи.
115. Стоклятий рід – Адімарі, один з яких, Боккаччіно деї Кавічуллі, конфіскував «для громади» а потім привласнив майно вигнанця Данте й далі чинив всілякий опір його амністії.
119. Убертін Донато – чоловік однієї з дочок Беллінчоне Берті деї Равіньяні (див. прим. 97 – 99).
121 – 122. Капонсакко – Капонсаккі, знатні ф’єзоланці, оселились у Флоренції біля Меркато Веккйо (Старого ринку).
125 – 126. Заходили тоді ще… – одна з брам старого міста мала назву за ім’ям делла Пера.
127 – 132. Хто ходить з пишними гербами великого барона… – Гугон Великий, маркіз Тосканський (пом. 1001), день смерті якого флорентійці відзначали на свято Фоми, 21 грудня, посвятив у рицарі кількох флорентійців, які взяли собі його герб з тими чи іншими відмінами. Герб делла Белла відрізнявся золотою каймою. Один з делла Белла, Джано, став на чолі народного руху проти магнатів і був ініціатором «Установлень правосуддя» 1293 р.
133 – 135. Гвальтеротті й Імпортуні – жили в окрузі Борго Санті Апостолі, де було б спокійніше без нових осельців (Бондельмонті).
136 – 141. Дім, де вам вчинилось зло в житті… – родина Амідеї. У 1215 р. Бондельмонте де’ Бондельмонті зламав слово, дане дочці Ламбертуччо з роду Амідеї, й одружився з іншою дівчиною, з роду Донаті. Ображені й скривджені Амідеї, їх родичі й друзі вирішили помститися. Найрішучішу пораду дав Моска деї Ламберті, і Бондельмонте було забито недалеко від Старого мосту, біля статуї Марса. До цього вбивства легенда пристосувала розкол міста на два табори – гвельфів і гібелінів. Перших очолили Бондельмонті, других – Уберті.
143. Ема – притока річки Греве (див. прим. 66).
145. На кам’яній плиті… – на уламку статуї Марса біля в’їзду на Старий міст (див. прим. 136 – 141).
152 – 153. Лілея ж гордо маяла до хмар… – тобто ворог ні разу не кинув на землю прапора Флоренції з геральдичною лілеєю.
154. Й не стала ще червоною від чвар. – Старовинним гербом Флоренції була біла лілея на червоному полі. Гвельфи замінили її на червону лілею на білому полі, а гібеліни лишили собі давній герб.
2. Клімена – смертна мати Фаетона, яку той просив підтвердити, що він справді Аполлонів син; далі, як відомо, з дозволу батька, він став у його колісницю й кінець кінцем загинув від блискавки Юпітера, бо невмілим керуванням накоїв багато лиха землі та всьому, що на ній є живого (Метам. І, 748 – II, 328).
4. Таким я був… – прагнучи дізнатися від Каччагвіди правду про себе й свою долю.
5. Світець священний… – дух Каччагвіди.
13. Стовбуре мій… – мій предку.
15. Двох тупих в трикутник не вмістити… – тобто у трикутнику не може бути двох тупих кутів.
29. Побажання Беатріче… – яке вона висловила вище, див. 7 – 12.
31 – 32. Було це в звичках вчителів основ – вчителі основ (релігійних) завжди, навіть ще за життя Ісуса Христа, мали таку звичку (казати все не манівцями і не таємниче), яку поет засуджує.
43. А звідти… – від «правічного ока».
46 – 47. Іполит – у грецьких міфах син Тезея, на якого звела наклеп його мачуха Федра, і він був примушений залишити свої рідні Афіни.
48. Ти ж мусиш із Флоренції піти. – У своїх намаганнях підкорити Тоскану папа Боніфацій VIII, спільно з місцевою партією «чорних», послав до Флоренції французьке військо на чолі з Карлом Валуа ніби для того, щоб примирити ворогуючих городян. Увійшовши до міста 1 листопада 1301 р., він зараз же розгромив «білих». Багатьох із них засуджено до вигнання, серед них і Данте (27 січня 1302 р.), але поет встиг вчасно зникнути. Незабаром (10 березня) йому було заочно ухвалено новий присуд – до спалення.
49 – 51. Так схоче… – тобто у продажній папській курії в Римі, де флорентійські «чорні» успішно інтригуватимуть проти «білих» емігрантів.
55 – 57. Ти кинеш все… – Справді Данте кинув у Флоренції дружину, дітей і все майно.
58. Який солоний хліб… – Ці рядки любив повторювати засуджений царським урядом Тарас Шевченко (лист до Бр. Залеського між 3/VII і 15/IХ 1856 р.).
61 – 65. Але найтяжче… – Мова йде про незгоди Данте з «білими», які теж опинились у вигнанні, такими, наприклад, як от Лапо Сальтерелло (див. вище, Р. XV, 127) або графи Ромена – Гвідо II, Алессандро І та інші, душі яких після смерті опинилися за дуже тяжкий гріх – підробку золотих флоринів – на самому дні передостаннього кола Пекла (див. П. XXX, 77).
66. Зачервоніють скроні… – тобто будуть скривавлені. Мабуть, натяк на невдале намагання «білих» та гібелінів у липні 1304 р. силоміць повернутися на батьківщину. У цьому замаху Данте, що на той час уже розірвав з «білими», участі не брав.
69. Що партію свою складеш ти – з себе. – Тобто єдиним своїм спільником будеш ти сам.
71. В великого Ломбардця… – Бартоломео делла Скала, синьйора Верони з 1301 р. (пом. 1304).
76. Уздриш того з ним… – Кангранде делла Скала, молодшого брата Бартоломео (народився 1291, правив Вероною з 1312 до своєї смерті – 1329).
77. З цієї зірки… – від войовничої планети Марс.
82 – 83. Гасконець – папа Климент V, який вітав вступ високого Арріго (Генріха VII) до Італії, а потім розпочав з ним боротьбу (див. далі Р. XXX, 133 – 148 і прим. 137).
98 – 99. Бо ще подовжиться життя твоє… – Як відомо, більша частина пророкувань «Божественної комедії» справдилася, й це дуже просто пояснюється тим, що пророковані події вже відбулись у відрізок часу між умовною датою фантастичної подорожі автора по загробному світу і датою фактичного написання цього тексту. З іншими пророкуваннями справа гірша. Так і тут: Данте не дожив до палко очікуваної перемоги своїх спільників і помер на чужині убогим вигнанцем.
118 – 120. І якщо я… – Зміст: я побоююсь, що коли не писатиму одверто й сміливо, то моя творчість не дійде до наступних поколінь.
5 – 6. Що я… – Беатріче втішає поета, нагадуючи, щоб його не так бентежили пророкування Каччагвіди, бо вона перебуває недалеко від Бога й завжди прийде на допомогу в разі потреби.
28. На гілці п’ятій… – на Марсовому небі, п’ятому щаблі раю.
37. Ім’я Навіна… – див. вище, прим. Р. IX, 116.
40. Маккавей Іуда – ватажок іудейського повстання проти сирійської неволі (II ст. до н. е.).
43. Перед Великим Карлом та Орландом… – у імператора Карла Великого (див. вище. прим. Р. VI, 94 – 96), згідно з середньовічними легендами й давньофранцузькою народною поезією, був племінник, славетний своєю мужністю й силою рицар Роланд (італійська вимова – Орландо).
46. Гульєльмо (Гійом), граф Оранський, і Реноард (Ренуар) – герої середньовічного французького епосу.
47. Герцог Готтіфред… – Годфруа, герцог Бульйонський, вождь першого хрестового походу (пом. 1100).
48. Руберт Гвіскард – Роберт Гіскар, норманський рицар, з 1058 р. герцог Пульї (Неаполя) й Калабрії, очистив од сарацинів південь Італії й Сицилію (пом. 1120).
67. Очі невсипучі… – очі Беатріче.
69. На шостій зірці… – на планеті Юпітері.
82. Пегасея – загальна назва муз, яким слугує крилатий кінь Пегас.
91 – 93. «Любіте правосудіє…» – цими словами, складеними з 35 літер (у сімках п’ять), у Біблії починається так звана книга Премудрості Соломонової.
100 – 102. Як із удареної головні… – натяк на давній обряд ворожіння по іскрах, що злітають з палаючої головні.
113. На букву «М» – давньороманська літера своєю формою нагадує геральдичну лілею.
114. Й в коротку мить закінчила ескіз. – Після того, як вогні, злетівши на вершки М, обернулись на голову і шию геральдичного орла, інші вогні склали пташині тулуб і крила, а нижче закінчили ескіз, тобто надали всій фігурі образу імперської емблеми.
115. О ніжна зоре!.. – планета Юпітер.
120. Звідкіль на промінь твій той дим іде – це папська курія, що не дає землі освітитися променем справедливості.
129. Тепер грабують хліб… – тобто тепер папа (див. наступну примітку) веде війну інтердиктами і відлученнями.
130. Ти, хто пишеш, щоб стирать… – Давні дослідники вбачали в рядках 130 – 136 звернення до католицького духівництва взагалі, але далі стали конкретизувати зміст цих терцин, прив’язуючи його до якоїсь певної особи, аж поки зупинилися на «каорсинці» (див. далі Р. XXVII, 58 і прим.), папі Іоанні XXII (з 1316 до 1334 р.), який став відомим своєю користолюбністю і безперестанними відлучуваннями від церкви, що їх потім скасовував за великі хабарі.
133 – 136. Ти, певно, скажеш… – Зміст: «Я дуже люблю Іоанна Хрестителя, який самотньо жив у пустелі й загинув від танців Саломеї, що зажадала в нагороду його голову, тобто я тільки й прагну добувати золоті флорини з його зображенням і зовсім забувся про Павла з Рибарем (з апостолом Петром), якими ти мені загрожуєш».
11 – 12. «Я» та «мій»… – імперський орел, певний своєї винятковості, могутності й ваги, промовляє так, ніби уособлює все людство.
13. Я жив… – тобто я складаюсь із душ, що на землі жили побожно й незухвало…
28. Інше царство… – див. вище. Р. IX, 61 – 62.
32 – 35. Який той сумнів… – У чому полягає цей сумнів, з’ясовується нижче (див. 70 – 78).
46 – 48. Перший той гордливець… – Люцифер, який раніше належав до одного з найвищих ангельських чинів і не мав терпцю дочекатися Божої волі.
101 – 102. Не забувши знака… – тобто, як і давніше, зберігаючи обриси орла.
111. Хто розкошує, хто жаровні лиже – нагороджені вічним блаженством або засуджені на вічні муки.
115 – 141. Затямлять там… – Варто звернути увагу на віртуозну побудову цих терцин, в яких робиться побіжний огляд тодішніх вінценосців Західної Європи («що скажуть нехристиянські народи – арапи, перси про наших християнських владарів?»); крім того, що в них автор застосовує прийом потрійної строфічної анафори, він ще з літер кожної трійки терцин утворює акростих слова «lue», що означає «чума», «зараза», влучно характеризуючи єдиним виразом зміст цих рядків, непривабливі постаті європейських монархів. Наш переклад в міру змоги намагається відтворити цю особливість оригіналу.
115 – 117. Альбертове діяння – Альберт, Альбрехт І, син Рудольфа Габсбурзького, імператор (з 1298 до 1308 р.), який у 1304 р. розорив Чехію (празькі землі).
120. Той, хто на ловах знайде смерть собі – французький король Філіпп IV (з 1285 до 1314 р.), який весь час провадив завзяту боротьбу проти Священної Римської імперії, за що Данте люто ненавидів і всіляко ганьбив його; розладнав народне господарство випуском низькопробної монети; загинув од нещасливого випадку на полюванні.
122. Шотландець (Роберт Брюс, з 1306 до 1329 р.) і англієць (Едуард І, з 1272 до 1307 р., або Едуард II, з 1307 до 1327 р.) – весь час воювали один з одним.
125. Іспанець – Фердінанд IV Кастильський (з 1295 до 1312 р.), богемець – Венцеслав IV Чеський (з 1278 до 1305 р.).
127 – 129. Кульга – Карл II Анжуйський, прозваний Кульгою, дістав у спадок від батька титул короля єрусалимського. Тут поет обіцяє, що його чесноти будуть оцінені в одиницю, а вади – у тисячу (в оригіналі ці числа позначені римськими літерами – І та М).
131. Із острова вулкана й спеки зразу – сицилійський король Федеріго II (з 1296 до 1337 р.; пор. далі Р. XX, 63).
132. Анхіз – батько Енеїв (див. прим. Р. XV, 25 – 27), помер, за Віргілієм, у Сицилії, по дорозі з Трої до Італії (Ен. III, 707 – 714).
136. Дядько короля Федеріго II – балеарський король Яків (з 1262 до 1311 р.); брат – арагонський король Яків II (з 1291 до 1327 р.).
139. Португалець – Дініш І Орач (з 1279 до 1325 р.); норвежець – Гакон V Довгоногий (з 1299 до 1319 р.).
140. Далмат – володар князівства Рашки (Рашії), до якого входили, за даними західних учених, Далмація, Кроація, Боснія і Західна Сербія, Стефан Урош II Мілутін (з 1282 до 1321 р.); карбував низькопробну монету, схожу з венеціанською.
142 – 143. Пощастить Угорщині… – коли вона відшкодує лихо, завдане їй попередніми королями.
143 – 144. Й пощастить Наваррі… – якщо відгородиться своїми горами від Франції, яка загрожує її поглинути.
145 – 148. Засторогою Наваррі може стати доля Нікозії і Фамагости, головних міст на острові Кіпрі, де панує король, француз за походженням, Генріх II Лузініан, з левом (звіром) у гербі; він найбільше спілкується з французьким королем Філіппом IV.
4 – 6. То зразу ж безліччю зірок ясних… – Вважалось у ті часи, що зірки беруть світло від сонця (пор. далі. Р. ХХIII, 28 – 30).
8. Знак світу і його вождів… – імперський орел.
31. Той орган мій, що бачить… – тобто око. У геральдичного орла видно лише одне око, бо його голова зображується в профіль.
38 – 39. Святого Духа оспівав колись… – мова йде про біблійного царя Давида, легендарного автора збірки псалмів.
45 – 48. Журбу за сином у вдови незмивну – римський імператор Траян, що, за переказами, відклав воєнний похід задля розсліду скарги старої вдови.
49 – 51. А другий… – за біблійною легендою, цар Єзекія.
55 – 57. А дальший… – імператор Константин, який переніс до Візантії (мене й закони в грецькій вклав обнові) свою столицю, закони і імператорського орла, причому поступився, як були твердо переконані в середні віки, Італією і Заходом папі Сільвестрові І (пастухові), керуючись добрим наміром, що, проте, призвів до зла (дав гіркі плоди) (так званий «Константинів дар», що ґрунтувався на фальшивому документі, складеному в римській курії, мабуть, у VIII ст., підробку якого довів у середині XV ст. італійський учений Лоренцо Валла).
62. Гульєльмо – Гульєльмо II Добрий, король Сицилії та Пульї (з 1166 до 1189 р.).
63. Бо смерть прийшла не Карлу й Федеріку. – Володіння Гульєльмо II журяться, що дісталися поганим королям: Пулья (Південна Італія) – Карлові II Анжуйському, а Сицилія – Федеріго II (див. вище, прим. Р. XIX, 127 – 131).
68. Ріфей-троянець – згадуваний в «Енеїді» Віргілія герой, забитий при взятті Трої («з-поміж тевкрів найсправедливіший», Ен. II, 425 – 426; див. далі 118 – 129, і прим.).
100 – 101. Перша й п’ята… душі… – душі Траяна й Ріфея, двох нехристиян.
104. Каліцтво ніг… – розп’яття Христа.
106 – 117. Ця, з Пекла… – душа Траяна (див. вище, 45 – 48 і прим.). Щоб здобути спасіння, вона, в результаті палкого заступництва за неї перед Богом папи Григорія Великого, знову повернулась у людське тіло й вже в другому житті прийняла християнство.
118 – 126. Та ж… – тобто душа Ріфея (див. рядок 68 і прим.). Версію про те, що буцімто він вірив у майбутнє пришестя Христа, вигадав, мабуть, сам Данте.
127 – 129. Хрестилась в трьох жінок… – Зміст: Ріфей жив понад десять віків до християнства, але хрещення для нього замінили віра, надія та любов, які йдуть при правому колесі містичної колісниці, що її Данте бачив у Земному Раї на верху гори Чистилища.
6. Семела – дочка фіванського царя Кадма, яку покохав Юпітер, але вона через надмірну свою цікавість загинула від його вигляду.
9. Поки долаєм в цих чертогах сходи – тобто підносимося з неба на небо.
14. Що Лев… – у березні – квітні 1300 р. Сатурн був у сузір’ї Лева. 25. В цьому кристалі… – всередині Сатурна, що, за середньовічними уявленнями, обертається навколо Землі.
26. Іменем вождя… – Сатурна, сина Урана і Геї, Юпітерового батька, бога вседержителя, за панування якого на землі був золотий вік.
43. І той… – його ім’я ми почуємо лише з рядка 121 цієї пісні (див. прим. 105).
46. А та… – Беатріче.
53. Я – з тою… – з Беатріче.
61 – 63. У тебе вуші смертні… – і вони не знесли б нашого співу, як очі не знесли б усміху Беатріче.
100. Там – на землі.
105. Хто ти був? – Це П’єр Дам’яно (1007 – 1072), уродженець Равенни, де жив останні роки життя Данте, пишучи свій «Рай»; змалку він був пастухом; учився в Равенні, Фаенці і Пармі. Близько 1037 р. став ченцем у монастирі Санта Кроче ді Фонте Авеллана і незабаром – його абатом; у 1057 р. – кардинал-єпископ в Остії, але через два роки повернувся до свого монастиря. Під кінець життя він із смиренності прибрав собі ім’я Петра Грішника. Автор багатьох богословських творів.
109 – 111. Катрія – височина в центральній частині Апеннін (південно-західний кінець Фельтеронського пасма). На її схилі стоїть монастир Санта Кроче ді Фонте Авеллана.
122 – 123. Петром же Грішником… – Під цим ім’ям П’єр Дам’яно, за переказами, деякий час жив біля Адріатичного моря в монастирі СантаМарія, недалеко від Равенни (прийшов під дах приморського пречистенського дому).
125. Почесну шапку… – кардинальську. (Насправді ж червоний капелюх відзнакою кардинальського сану став лише в середині XIII ст.).
127 – 128. Кіфа (давньоєврейською мовою – камінь) – апостол Петро; сосуд великий Святого Духа – апостол Павел.
141. В нас – на Землі.
14. Люта мста – мста Божа. На який саме факт з бурхливої історії папства тих часів натякає Данте? На брутальне знущання французької вояччини з папи Боніфація VIII у вересні 1303 р.? Чи на «авіньйонський полон пап», який почався в 1309 р.? Чи, може, на щось інше? Гадають, що йдеться про подію, ще ближчу за часом до моменту написання даного місця в поемі, – про загибель Климента V, що сталася 20 квітня 1314 р.; за переказами, зафіксованими в тогочасних хроніках, папа помер начебто з нервового потрясіння від розповіді викликаного з того світу з допомогою якогось «майстра некромантії» духа придворного капелана про те, що він бачив у пеклі вогняне ліжко, приготоване буцімто для папи за його користолюбність і хабарництво. Цей випадок зараз же набрав дуже широкого розголосу в тодішньому католицькому світі, і не дивно, коли Данте, такий же легковірний, як уся сучасна йому Європа, згадав цю пригоду, особливо, як зважити на те, що йшлося про одного з найненависніших йому ворогів.
31. І з неї я почув… – промовляє Бенедикт (480 – 543), засновник ордену бенедиктинців.
37. На тій горі, що висить над Кассіно… – на горі Монте-Кассіно, у Південній Італії; на її схилі лежить місто Кассіно. Колись тамтешні жителі поклонялись Аполлонові, храм якого був на горі.
49. Ромуальдо дельї Онесті (пом. 1027), родом з Равенни, – засновник чернечого ордену камальдолітів; Макарій – або Александрійський, відлюдник, що помер у 404 р., або Великий (пом. 199), або, нарешті, третій Макарій, легендарний романський відлюдник, якого відвідували потойбічні прочани.
51. Що нас… замкнув келарій. – Келарій – чернець, який відав господарством у монастирі.
56. Як світло сонця poзy розкрива… – перша згадка про небесну розу, докладніша мова про яку буде далі, – див. Р. XXX – XXXIII.
62. В останнім небі… – у десятому небі, Палаючому.
70 – 72. Їх бачив Яків-праотець… – посилання на біблійну легенду про сходи, що приснились Якову.
74. Мій устав… – монастирський статут.
82. Над чим в нас церква жадібно дрижить… – тобто над коштовними скарбами, земними благами.
83. Не для рідні та й гірших… – тобто не для родичів духовних осіб і всяких їхніх приятелів.
94 – 95. Йордан роздавсь… розступилось море… – Теперішній розпусті протиставляються біблійні чудеса.
111. На знаку за Тельцем… – на наступному зодіакальному сузір’ї Близнят, де опинився Данте, злетівши у восьме, Зірне небо.
112 – 114. О славні зорі… – сузір’я Близнят. Народжені під його знаком, за тлумаченням тогочасних астрологів, вважалися схильними до «письма, науки й знання».
116 – 117. Отець усього смертного буття – тобто Сонце. На думку середньовічних астрономів, сонце буває в сузір’ї Близнят з 21 травня до 20 червня. Боккаччо (у примітці до першого рядка «Пекла») наводить слова якогось равеннського старожила, Дантового друга, якому поет незадовго до смерті (тобто до 13 вересня 1321 р.) сказав, що в травні йому сповнилося 56 років. Звідси випливає, що Данте народився в останню декаду травня 1265 р.
134. Кулю цю… – Землю.
139. Там бачив я твою дочку, Латоно… – див. Р. X, 69.
140. Без тінявих тих плям… – без плям на Місяці (див. Р. II, 49 – 148). Тепер Данте бачить зворотний бік Місяця.
142. Гіперіон – син Урана і Геї, батько Геліоса (Сонця).
144. Майя – мати Меркурія; Діона – мати Венери. Поет бачив і навкруг, і поруч (з Сонцем) дану їх дітям путь.
145 – 146. Юпітер став… – Юпітер з його помірним світлом обертається між пекучим сином (Марсом) і холодним батьком (Сатурном). 148. Сім верстали путь… – З восьмого неба поет бачить усі сім планет, кожну із своїм небом.
152 – 153. Нікчемну крапку. – Землю, яку Данте бачить усю, перебуваючи над меридіаном Єрусалима, що лежить, згідно з географічними знаннями поета, посередині населеної суші.
154. На прекрасний зір – на очі Беатріче.
12. Йшло повільніш сонце… – Наближаючись до полудня, сонце сповільнює рух.
25 – 27. Трівія – Діана, богиня Місяця, охоронниця перехресть.
26. Вічним німфам… – супутницям Трівії-Діани, зіркам. 28. Сонце над зірками… – тут Сонце символізує Христа.
30. Як наше сонце – факелам з срібла – тобто як наше сонце освітлює сяєвом небесні зірки (пор. вище. Р. XX, 1 – 6).
57. Полімнії (Полігімнії)… – музи ліричної поезії; сестер… – інших муз.
67 – 69. Біда у хвилях човнику малому… – пор. вище, Р. II, 1 – 15.
71 – 72. Не помітив чарівного саду… – всіх душ восьмого неба.
73. Роза – Діва Марія.
74. Лілеї – апостоли.
88. Красива квітка… – Діва Марія. 91. Пара моїх світел… – моїх очей.
92 – 93. Радісність зорі… – Діви Марії.
95. Вінцевий пломінь… – архангел Гавриїл.
101. Кіфари ніжної… – архангела Гавриїла.
112. Царська мантія… – дев’яте небо, що оточує всі інші небеса.
119. Увінчаного пломеня – Діви Марії.
134. В Вавилонському вигнанні… – на Землі.
139. Той, хто трима ключі такої слави – апостол Петро.
20. Рух найвищого з вогнів… – апостола Петра.
26. У згортках… – у відтінках.
28. О сестро люба і свята! – Звернення апостола Петра до Беатріче.
37. Хай він… – тобто Данте.
46. Бакалавр – звання особи, яка закінчила університет, що давало право на здобуття докторського ступеня.
48. Не висновком – переліком причин. – На університетських диспутах дисертант мав підтвердити доказами захищувані тези.
59. Перший в раті – апостол Петро.
62. Твій славний брат… – апостол Павел (за виразом самого апостола Петра в його другому соборному посланні).
64 – 65. Це сутність… – визначення віри в посланні Павла до євреїв.
82. Докинула любов… – так названо тут апостола Петра.
89. Де камінь самоцвітний… – тобто віра.
93. По шкірі ветхій і новітній… – по пергаментних сторінках книг Старого і Нового завіту.
101. Діла чудесні дальші… – чудеса, про які розповідає Біблія.
126. Куди прудкіше од юнацьких ніг… – За євангельською легендою, до гробниці Христа Петро зійшов першим, випередивши Іоанна.
131. Волею… – до обертання.
137. Ви… – тобто апостоли.
4 – 5. Лють, яка збавля мене кошари… – рідної Флоренції, яку через люту ворожнечу «чорних» і «білих» поет мусив покинути, як виявилось, назавжди.
6. Не знав, що вовча зграя виробля… – Не знав про всякі злочини політичних ворогів Данте.
7. З іншим голосу і вовни статком… – вже посивілим і прославленим як автор «Божественної комедії».
9. В хрещальні, де я світло взнав малятком. – У баптистерії СанДжованні, спеціальному храмі, де відбувався обряд хрещення над усіма флорентійськими малятами.
12. Петро витав у мене над чолом. – 3 вогню, яким апостол оточив поета наприкінці попередньої пісні.
13. Тут хтось наблизився… – апостол Яків.
14. Перший… – апостол Петро (див. Р. XXIV, 19 – 21).
17 – 18. Ідуть в Галісью… – мова йде про численних пілігримів, які збираються в Сантьяго де Компостела, в іспанській області Галісії, до гробниці апостола Якова.
24. І страву вславили удвох вони – див. вище, Р. XXIV, 1 – 6.
30. Ти місто наше описав… – у соборному посланні апостола Якова в Новому завіті.
31. Повідай про надії кожну риску – тобто почни мову з Данте про надію, як Петро розмовляв з ним про віру.
32 – 33. Її ж тобі побачить довелось… – За євангельською легендою, тричі Христа супроводили тільки три апостоли – Петро, Яків та Іоанн, в яких богослови вбачали уособлення віри, надії та любові, – цим тлумаченням, як бачимо, і скористався Данте.
38. До тих вершин… – до Петра і Якова, глянути на яких поет не зважувався.
57. Хоч він іще воює із судьбою – хоч він ще живе на землі.
72. Найвищий пана вишнього співець – цар Давид.
80. Святого пломеня… – апостола Якова.
84. До пальм звела… – до мученицької смерті.
91. Ісайя мовив… – див. книгу пророка Ісайї у Старому завіті, LV1, 7.
92. Подвійних шат – блаженство душі і тіла.
96. Твій… брат – апостол Іоанн, що розповідав в «Апокаліпсисі» про блаженство обранців, убраних у білий одяг.
100. Один з тих пломенів… – апостол Іоанн.
101 – 102. Якби схожим став кристал… – 3 21 грудня до 21 січня при заході сонця з’являється над нашим обрієм сузір’я Рака, ховаючися знов, коли сонце сходить. Якби в цьому сузір’ї була зірка така ж яскрава, як цей сонячний пломінь, то протягом місяця уночі було б видно, як удень.
106 – 107. Благодать побачив я з двома… – апостола Якова з Петром та Іоанном.
112. Пелікан – одна з алегоричних назв Христа. За повір’ям, птиця пелікан роздирає дзьобом свої груди і власною кров’ю годує пташат.
112 – 114. Його до Пелікана… – Згідно з євангельською легендою, Іоанн під час останньої вечері лежав на грудях Христа.
122. Навіщо зір в очах… – За легендою, апостол Іоанн живим потрапив на небо. Тому Данте, вдивляючись в його сяєво, марно силкується роздивитися тіло, яке мало б частково затьмарювати силу світла (118 – 119).
127 – 128. Лиш двоє в два убори тут повиті… – Зміст: у Раю мають душу і тіло тільки Христос та Марія, два сяєва, що незадовго перед тим звелись у Палаюче небо (див. вище, Р. XXIII, 85 – 87, 112 – 120).
135. На свист… – на морі команди подаються звичайно свистком.
2. З пломеня… – що йшов від апостола Іоанна.
7 – 8. До чого летить душа твоя… – до чого спрямована твоя любов. Іоанн запитує поета про любов, як Петро і Яків – про віру й надію.
12. Є вплив Ананіїних рук в очах. – Зміст: Беатріче своїм поглядом поверне поетові зір, як, за церковною легендою, Ананія, один з перших Христових учнів, поклавши руки на очі апостола Павла, зцілив його від сліпоти.
16 – 18. Найвищого святого блага храм… – Зміст: уся моя любов спрямована до Бога.
38 – 39. Той, хто мені довів… – деякі коментатори відносять це визначення до Арістотеля, інші ж долучають іще й Платона, щоправда, із знаком запитання.
41. Я благо покажу… – цитата з другої Мойсеєвої книги (Старий завіт).
52. Думки Христового орла… – Тут орел – символ євангеліста Іоанна.
61. Що й сказані слова, й живі поради… – див. вище 16 – 18; 31 – 36.
72. Все зливши морем променистих шат… – заливши всі оболонки очного яблука.
83. Найперша з душ… – Адам.
93. Кому жіноцтво – невістки і доні! – бо коли Адам – батько всіх людей, то кожна заміжня жінка є водночас його дочкою і невісткою – дружиною його сина.
104. В нім… – у твоєму запитанні.
110. Найвищий сад… – Земний Рай.
111. Ця жінка… – Беатріче, що повела Данте з Земного Раю по небесах.
118 – 120. Чотири тисячі і триста два… – Зміст: 4302 роки я пробув у Лімбі, де Віргілій на початку «Пекла» почув від Беатріче прохання проводити Данте по загробному світу.
121 – 123. А поки жив я ще… – Зміст: я жив на землі 930 років.
125 – 126. До незавершеної… вежі… – до горезвісної спроби царя Немврода побудувати Вавилонську вежу, коли було змішано людські мови.
139 – 140. На верху, що на землі єдиний… – Зміст: у Земному Раю я пробув тільки сім годин – від ранку до тієї (сьомої сонячної) години, що йде за шостою.
142. Де сонце мінить чверть. – Зміст: о шостій годині, тобто опівдні, сонце переходить в іншу чверть, на вечір.
10. Чотири світочі – Петро, Яків, Іоанн і Адам.
12. Той шпиль, що появився першим з гір… – тобто апостол Петро між інших «верховин церкви».
13 – 15. І став такий… – став багровий.
22. Той, хто загарбать зважився мій трон… – не раз згадувані в поемі недостойні папи Боніфацій VIII, або Климент V, або Іоанн XXII.
25. Ще й цвинтар мій… – римські катакомби з могилами перших християнських мучеників або, ширше, взагалі весь Рим, святиня католицтва.
26. Лиходій – тобто Люцифер, єдиний вигнанець з раю, бо після нього грішники не мали туди доступу.
36. Коли волала Сила із хреста – тобто під час розп’яття Христового.
41 – 45. Моєю кров’ю… – перелічуються римські єпископи перших віків християнства, що загинули від рук язичників.
48. Ділив на правий і на лівий стан – тобто на приємних папському престолові гвельфів і невгодних гібелінів.
49 – 51. Ні щоб ключі… – ключі святого Петра були зображені на прапорах, з якими війська ходили на війну проти політичних ворогів папи.
52 – 54. Ні щоб лицем… – зображення Петра було на печатках, якими скріплювались важливі папські документи.
58. З Каорсою Гасконь… – звідти походили двоє найближчих наступників Боніфація VIII: Климент V з Гасконі і Іоанн XXII з Каорси (в нашій вимові Кагор).
62. Із Сціпіоном… – проти Карфагена.
68 – 69. Коли ріжком Коза черкає… – у грудні.
76. Зір, не втоплений у вись… – тобто мої, Дантові, очі.
79 – 81. Побачив, що, відколи… – Зміст: Данте побачив, що відколи він вперше глянув на Землю з сузір’я Близнят (див. вище, прим. Р. XXII, 152 – 153), він пересунувся на чверть земного обводу: линучи над першим з сімох, найближчим до екватора кліматним поясом, він від середини населеної суші, тобто меридіана Єрусалима, перемістився до краю, до меридіана Гадеса (нині Кадіса, на півдні Іспанії).
82 – 83. Шлях… Улісса… – Улісс (Одіссей) – славетний герой давньогрецького епосу, воєначальник і мандрівник, який у своїй подорожі з Трої додому, на острів Ітаку, доплив до Геркулесових стовпів (нині Гібралтар).
83 – 84. Берег – узбережжя, де Юпітер, в образі бика, викрав дочку фінікійського царя Агенора Європу, посадивши її собі на спину (Метам. II, 833 – 875). У XIII ст. панувало християнсько-алегоричне тлумачення цього епізоду, як і всіх творів Овідія в цілому.
85. Той куток… – земну сушу (пор. вище, Р. XXII, 152).
86 – 87. Сонце вже випереджало… – більше як на 30; так що значна частка східної частини суші була темна.
98. В Лединім гнізді… – у сузір’ї Близнят (Кастора й Поллукса), народжених з яйця, що його знесла Леда, яку спокусив, в образі лебедя, Юпітер.
99. В найшвидше небо… – у дев’яте, Кристалічне небо, або Перворушій, яке обертається швидше за всі інші складові частини всесвіту.
102. Як з Беатріче став на ґрунт легкий – опинившись у якомусь певному місці.
107. Недвижна – недвижна, за тодішнім уявленням, земна куля.
109 – 111. І небо це вмістилось… – Зміст: дев’яте небо оточене десятим, де живе Бог, Божа мисль, в якій беруть свою енергію (яка запалює), обертаючи Перворушій, любов і чесноти гожі, тобто сила впливів (ангелів), що випромінюються на нижчі планети (див. вище, Р. II, 112 – 113).
117. Як десять… – як число «10» вимірюється числом «5» або «2».
118 – 120. Неважко… – Зміст: незримі корені часу занурені у Перворушій, його видимі гілки розгалужуються в інших небесах і втілюються в русі світил.
136 – 138. Так білу шкіру… – Зміст: так люди обертаються на тварин (білу шкіру чорнять), послухавши чарування чаклунки Цірцеї, прекрасної дочки Геліоса-Сонця, тобто спокушені земними благами.
140 – 141. Помисли, що весь рід ваш… без вожая непевно йде… – бо ні духовна, ні світська влада не виконують свого обов’язку.
142 – 143. Та перш, як в весну… – Рік юліанського календаря довший від сонячного року приблизно на одну соту частку доби і через це відстає від нього за кожні 128 років на один день, так що січень поступово пересувається до весни. Беатріче хоче сказати, що зміна настане скоро. Насправді ж весна має припасти на січень старого стилю через 80 століть.
145. Буря – тобто майбутній рятівник людства.
16. Цятка – своєрідний символ Бога, перша з усіх геометричних фігур, джерело й початок усякого руху.
22 – 25. Мабуть, так само… – Зміст: подібно до того, як Місяць або Сонце названі тут світилами, бувають в охололому мокрому повітрі, тобто в густому тумані, оточені короною променів. На думку Данте, це коло, як і інші вісім, що концентричне оточують його, складається з ангелів, які поділяються на три потрійні сонми.
26 – 27. Від основ кружіння… – від швидкості руху Перворушія.
32. Вісниця Юнонина – Іріда, богиня райдуги (пор. вище, Р. XII, 12).
42. Зсув – найменший порух.
49 – 52. Але в чуттєвім світі… – Зміст: Данте своїм вутлим зором не бачить причин, чому в чуттєвім світі, що є відтворенням світу надчуттєвого, у світилах тим більшає Божественна сила й швидкість, чим сміливіше й вище вони піднялись над Землею своїм центром, а тут, у Небесному Раю, навпаки, найяскравіше й найшвидше те коло, яке обертається найближче до цятки.
54. Любов’ю й сяйвом… – пор. вище, Р. XXVII, 112.
64. Тілесні кола… – небесні сфери, у протилежність ангелам, що не мають тіл.
70 – 72. І, всесвіт женучи… – Зміст: наш небозвід, тобто Перворушій, найдосконаліша з небесних сфер, своїм рухом відповідає рухові ангельського кола, з найвищим вогнем любові й знання.
73 – 78. Отож як не за розміром позірним… – Зміст: взявши до уваги тільки силу, властиву небесним сферам і ангельським колам, а не позірні їх розміри, легко встановити пряме співвідношення між досконалістю кожної сфери і досконалістю Божого розуму, який керує нею, втілюючись в її рушіях (див. вище, прим. Р. II, 129), і що значному об’ємові небесної сфери відповідає багатий зміст благотворної сили, а невеликому – малий.
81. Борей – бог північного вітру, який своєю м’якшаю щокою, дмухаючи правим кутом рота, навівав м’який північно-західний вітер, прояснюючи небо.
92 – 93. Ніж коли подвоювать на клітках шахівниці – тобто їх було більше, ніж 264– 1 (число в двадцять цифр), – кількість хлібних зернин, яку, за східною легендою, зажадав собі в нагороду винахідник гри в шахи.
117. Баран в ночі… – сузір’я Барана видно вночі тільки восени.
121. Три богині – три ангельські кола.
127. Угору – тобто до центральної цятки.
130. Діонісій Ареопагіт – див. вище, прим, Р. X, 115 – 117.
133. Григорій – папа Григорій Великий (з 590 до 604 р.), який трохи інакше будував градацію ангелів, а саме: Серафими, Херувими, Престоли, Панства, Начала, Власті, Сили, Архангели, Ангели. До речі, сам Данте в трактаті «Бенкет», років за 17 перед написанням даного місця «Раю», навів таку шкалу ангельських чинів: I. Серафими, Херувими, Власті; II. Начала, Сили, Панства; III. Престоли, Архангели, Ангели. Пізніше, як бачимо з тексту, він перейшов на точку зору Псевдодіонісія.
138. Хто ж їх тут бачив… – тобто вчитель Діонісія – апостол Павел, що, згідно з християнською легендою, ще живим побував у Пеклі й Раю.
1 – 8. Коли обоє родженців Латони… – Зміст: Беатріче замовкає на одну мить, коли протистоять на протилежних точках горизонту, у рівній відстані від зеніту, родженці Латони, тобто Аполлон (Сонце) у сузір’ї Барана, і Діана (Місяць) у сузір’ї Терезів, після чого кожне з них перейде в новий небосхил, бо Сонце заховається за обрій, а Місяць, навпаки, зійде.
9. На цятку… – див. вище, Р. XXVIII, 16 – 18.
11. З твого бринять єства, що взнать схотіло… – Данте хоче знати (див. нижче, 46 – 47), де і як створені ангели.
22 – 24. Він суть і речовину… – Зміст: як з тритятивного лука злітають три стріли, так створене триєдиним Богом має потрійний вигляд: це – або сутність, або речовина, або поєднання їх (пор. рядок 28).
31 – 36. А далі йшли… – Зміст: одночасно з всесвітом створено і стрій (градацію) всього існуючого: на вершку світу – ті, в кому саме чисте діяння, або сутність, тобто активні безтілесні істоти, ангели: на дні – сама можливість, або речовина, пасивна матерія; посередині – неподільні поєднання діяння й можливості (сутності й речовини), тобто небесні сфери.
37. Іеронім – християнський богослов IV – V ст.
44 – 45. Чи довго рушії… – Зміст: рушії, тобто ангели, які керують рухом небесних сфер (див. вище, Р. II, 129 і прим.), у чому й виявляється їх справжня досконалість, довгий час не мали б цієї досконалості, коли б створені були задовго до небес.
46 – 47. Так взнав ти… – Зміст: тепер ти знаєш, що ангели створені у десятому небі, одночасно з всесвітом, у вигляді самого діяння.
50 – 51. Частка ангелів… – Зміст: частина безтілесних духів, що повстала проти Бога і була скинута з небес, стрясла те, в чому полягає основа для стихій, тобто Землю, в надра якої вона впала.
56 – 57. Пиха того, якого… – Люцифера.
81. Думки, що геть проходять… – тобто забуті уявлення.
93. Хто йшов з ним до любові – на небесах.
103. Лапо й Бінді (зменшувальні від Якопо та Ільдебрандо) – найпоширеніші імена у Флоренції тих часів.
117. Клобук аж дметься… – тобто проповідник вельми задоволений собою.
118. Пташа – диявол.
124 – 126. Смакує так… – Біля ніг св. Антонія зображувалася свиня, як символ переможеного диявола, і ченці антоніанського ордену на збирану милостиню відгодовували монастирських свиней, яких забобонні люди дуже шанували. Зміст слів Беатріче: церковники, збуваючи свої підроблені гроші, тобто торгуючи індульгенціями тощо, відгодовують не тільки своїх свиней, а й багатьох людей, набагато брудніших за свиней: самих себе, своїх коханок і приятелів.
133 – 135. Уважно придивися ти… – Зміст: слова пророка Даниїла про тьми тем ангелів не означають будь-якого певного числа, хоч «тьма тем», власне, дорівнює 10 0002.
1 – 6. Мабуть, що за шість тисяч миль із лишком… – Зміст: якщо година шоста, тобто полудень, горить від нас приблизно за шість тисяч миль, тобто близько чверті обводу (який дантівські сучасники обчислювали в 24000 миль), то для нас сонце зійде десь через годину. За цей час земля нахилить свою тінь майже до обрію (тобто в таке положення стане вісь конічної земної тіні), а тінь небесної глибини (восьмого, Зірного неба Птолемеєвої системи, єдиного нам видимого) так зблідне, що проміння зірок уже не досягатиме Землі.
7. Служниця сонця найясніша… – ранкова зоря.
10. Година свят… – див. вище, Р. XXVIII, а також Р. XXIX, 9.
12. Уміщуваним вміщувана вся – цятка, що символізує Бога, який, нібито вміщуючи в собі все, сам міститься в усьому.
24. Поетів театральних… – в оригіналі: «Авторів комедій і трагедій», тобто, розуміючи ці терміни в середньовічному тлумаченні, п’єс із щасливим кінцем і п’єс з кінцем нещасливим, – отже, всяких п’єс. Це й дає певні підстави для нашого узагальненого перекладу.
37. Та, на лиці якої сяйво квітло. – Беатріче.
39. З найбільшого звелись ми тіла… – з дев’ятої небесної сфери, найбільшого з матеріальних тіл.
40. В безтіле світло… – тобто в десяте, Палаюче небо, уже не матеріальне.
43. Райська рать одна і друга… – тобто раті ангелів і блаженних душ.
44. Одна така… – блаженні людські душі.
54. Запалить свічки ладна – тобто ладнає свічки, обпалюючи їх наперед, щоб яскравіше горіли.
58. І сила зору припливла нова… – бо Данте вже опинився в десятому, Палаючому небі.
73 – 74. Та маєш воду випити прозору… – маєш уважно придивитися до цієї осяйної річки, щоб приготуватися до видовища, яке задовольнить твоє велике бажання збагнути те, що перед тобою з’явилось.
75. Сонце мого зору – Беатріче.
78. В усім провісний правди сяє дух. – Те, що зараз видається Данте річкою, іскрами й квітами, незабаром набере іншого змісту: виявиться, що річка – то світляний круг, серце райської рози, центр небесного амфітеатру; береги – його східці; квіти – блаженні душі, які сидять на них; іскри – літаючі ангели (див. наступну пісню, 4 – 18).
88 – 89. Дашок повік зволожився… – тобто як тільки я вдивився в осяйну річку.
96. Обидві раті… – див. трохи вище, прим. 43.
100 – 108. Є світло нагорі… – Зміст: Палаюче небо охоплене нематеріальним світлом, яке дозволяє створінням споглядати Бога. Це світло породжується від променя, що падає з висоти на вершок дев’ятого неба і надає йому життя (руху) й моці (сили впливати на нижчі небеса). Освітлюючи вершок дев’ятого неба (Перворушія), він утворює коло, далеко більше, ніж обвід сонця.
112 – 117. Так світло, висячись округ і вкруг… – Зміст: навкруг того світлоносного кола (див. попередню примітку) лежать, утворюючи понад тисячі рядів, східці амфітеатру, подібного до розкритої рози, і на них сидять у білих шатах усі, хто повернувся до небесних дуг, тобто всі ті душі, що досягли повного райського блаженства.
121. Там близь і даль узяти й дать не в силі… – Зміст: у Палаючому небі близь не збільшує виразності видимих речей, а даль не зменшує її.
124. У жовтизну правічного цвітка… – в його жовте серце.
132. Що чи вмістять ще душу хоч одну! – Це, з одного боку, натяк на зіпсованість людства, а з другого – на середньовічну віру у близькість кінця світу.
137. Арріго – імператор Генріх VII Люксембурзький (нар. 1275). Обраний в 1308 р., після смерті Альбрехта Габсбурзького (див. вище. Р. XIX, 115), на імператорський престол, він розпочав у 1310 р. похід до Італії, з яким Данте пов’язував усі свої політичні сподівання, вбачаючи в Генріху (високому Арріго) об’єднувача Італії і відновителя всесвітньої монархії. У 1312 р. Генріх коронувався в Римі імператорською короною. Дальша облога Флоренції закінчилася невдало. У 1313 р., готуючись до походу проти Роберта Неаполітанського (див. вище. Р. VIII, 76 – 84), Генріх помер.
142 – 148. Префект на божім форумі… – У дні італійського походу Генріха VII Римським Папою (префектом на божім форумі) буде підступний Климент V (див. вище, прим. Р. XVII, 82 – 83), який поведе себе у стосунках з імператором двозначно, так що відверті відносини не будуть скидатися на потайні. Але він переживе Генріха лише на вісім місяців, і Бог зажене його туди, де стогне Сімон-маг (цей «батько» симонії – дуже поширеного серед тодішніх пап звичаю роздавати за великі хабарі вигідні церковні посади), в одну з круглих ям третього відділу Лихосховів, проштовхнувши глибше цього, з Аланьї, тобто Боніфація VIII, уродженця Аланьї. З таким гнівним віщуванням, сповненим огиди й відрази, Беатріче, яка є уособленням щирої жіночності й безмежної любові, залишає сторінки поеми.
4. А та, що в льоті зір… – друга небесна рать, ангели.
26. Нові й старі – праведники Нового й Старого завіту.
32 – 33. Геліка – німфа, за любовні стосунки з Юпітером обернута спочатку на ведмедицю, а потім на сузір’я Великої Ведмедиці; її син, в любов сповитий, – сузір’я Волопаса; у наших широтах вони кружать свій стан щоніч, бо ніколи не зникають за обрієм.
36. Латеран – одна з частин міста Рима, тут ужито в розумінні Рима взагалі. Латеранський палац був резиденцією імператорів, а потім – пап.
59. Старого – Бернара Клервоського (1091 – 1153), богослова, проповідника другого хрестового походу, абата заснованого ним в 1115 р. монастиря в Клерво (Бургундія). Данте вбачав у ньому тип споглядальника (пор. нижче, Р. XXXII, 1) і наприкінці своєї фантастичної подорожі обрав його в наступники Віргілієві й Беатріче.
67. На третю лаву у найвищім крузі… – виконавши свій обов’язок провідниці, Беатріче повернулась на своє місце у небесному амфітеатрі (див. далі, Р. XXXII, 7 – 9).
96. Як просьба вказує й свята любов. – Просьба виходить від Беатріче. Любов – можна зрозуміти теж як любов Беатріче або ж як любов самого Бернара.
105. Вероніка – ікона на тканині, що зберігалась у Римі і вважалась оригінальним «нерукотворним» відбитком обличчя Христа на хустині єрусалимської жінки Вероніки.
110 – 111. З краси того… – з краси Бернара.
116. Цариця сил – Діва Марія.
122. Середина кайми – частина верхнього ряду амфітеатру.
125. Дишля, згубного для Фаетона… – тобто дишля сонячної колісниці (див. вище. прим. Р. XVII, 2).
127. Орифлама – червона бойова корогва французьких королів. Тут мирною орифламою названо променисту частину верхнього ряду.
135. Краса… – Діва Марія.
140. Принадив пал… – об’єкт його обожнювання.
1. Повитий в радість мудрий споглядальник… – Бернар.
4 – 6. Ту рану… – Зміст: у ногах Марії, в другому згори ряді, сидить Єва, яка завдала людству рани первородного гріха, порушивши заборону, і роз’ятрила її отрутою, спокусивши Адама. Рану цю загоїла Марія, народивши Спасителя.
8 – 9. Рахіль. – Нижче від Єви, в третьому згори ряді, сидить праматір Рахіль, а праворуч від неї, у новозавітному півколі (див. нижче, 25 – 27, і прим.), – Беатріче.
10. Ревекка з Сарою… – нижче від Рахілі сидять старозавітні праведні жінки.
10 – 11. Та, яка прабабкою була співцеві… – прабабкою царя Давида була Руф.
12. «Помилуй мя» – покаянний псалом Давидів.
19 – 20. Помітно змінність в різних поколіннях… – відповідно до поділу праведників на старозавітних, які вірили в майбутнє пришестя Христа, і новозавітних, які повірили у Христа після того, як це пришестя сталося.
25 – 26. Де ж простір поміж дуг ще не закрився… – у правому від Марії півколі, ще не цілком заповненому (див. вище. Р. XXX, 132).
31. Навпроти Марії, по той бік арени, сидить Іоанн Хреститель.
33. У Пеклі доли – в Лімбі, першому пекельному колі, де Іоанн пробув час між своєю смертю і Христовою, коли померлий Спаситель вивів усі праведні душі з Пекла.
34 – 36. А нижче лави… – Зміст: ті, хто сидить нижче від Іоанна, зв’язані лавами з цього боку амфітеатру в такий же відрубний пук, як єврейські жінки – навпроти.
38. Два зори віри… – старозавітні праведники і святі Нового завіту. 40. Униз за поділяючу гряду… – тобто нижче від середнього ряду амфітеатру.
64 – 75. Уми в одраді творячи палкій… – Зміст: людська доля – і земна, й посмертна – залежить тільки від ласки та зведення Божого, а тому може бути наслідком цілком, здавалося б, випадкових та неважливих причин, от як забарвлення волосся (натяк на згаданий біблійний епізод з рудим Ісавом), і щабель розміщення в райському амфітеатрі визначається не за головним діянням життєвим, а тільки за першим спонуканням із Божим свободним вибором.
68. Двоє близнюків… – біблійна легенда про Ісава й Якова, які ще до народження сварились один з одним за первородство (пор. вище, прим. Р. VIII, 130 – 131).
84. Унизу – в Лімбі.
85. Поглянь на ту… – на Діву Марію.
94 – 95. Любов, яка нам перша повіла спів… – архангел Гавриїл.
106. Того чекав речей… – слів Бернара.
112 – 114. Дав гілку пальмову Марії він. – Мова йде про Благовіщення.
119. До Августи – до Діви Марії. Кажучи про побожну імперію та її патриціїв, Бернар надає Марії цього титулу римської імператриці.
121 – 123. Отцеві, що ліворуч… – ліворуч від Марії першим у старозавітному півколі сидить Адам.
124 – 126. Отець, що справа… – справа від Марії, першим у новозавітному півколі, сидить апостол Петро.
127 – 130. Той, хто перед смертними часами… – апостол Іоанн, автор «Апокаліпсиса», книги про час тяжкий для церкви, з якою Христос одружився, коли був прибитий цвяхами до хреста й поранений списом.
130 – 132. Вліво ж, поруч з ним… – тобто з Адамом, сидить Мойсей.
133. Анна – мати Діви Марії.
136 – 138. Навпроти ж превеликого отця… – проти Адама сидить Лючія, що являлась від Беатріче підбадьорити Данте на початку всієї поеми і біля входу в Чистилище.
142. На Пралюбов… – на Бога.
43 – 45. Вони звелись… – Зміст: Марія звернула свої очі на вічне пломеніння, недоступне зорові жодного із створінь, незважаючи на всі їх недоречні сподівання.
52. Вістря очей одвертих… – зір яких після повернення під впливом погляду Беатріче став далеко гострішим, ніж був (пор. вище. Р. XXVI, 79).
62. В моїй примарі… – під кінець поеми Данте двічі називає її сновиддям: вперше, коли Бернар каже йому: «Збігають сну твого хвилини» (Р. XXXII, 139), і вдруге тут, уже від себе: в моїй примарі (сонній) обмаль вже вогню є, й жевріє вона.
66. І сплутались Сівілли письмена. – За словами Віргілія, кумейська Сівілла писала свої пророцтва на листі дерев і розкладала це листя на долівці по всій печері. Коли вхід відчинявся, вітер розвіював його, і не можна було відновити змісту Сівіллиних письмен (Ен. III, 441 – 452).
86 – 87. Любов, як в палітурці, добира… – натяк на сказане вище (рядок 66) про Сівіллині письмена.
94 – 96. Забулася ця мить життя мого… – Зміст: у найближчу ж мить за цим видінням воно забулося в моїй пам’яті глибше, ніж встигзабутися в пам’яті людей за двадцять п’ять століть похід аргонавтів, коли Нептун з подивом побачив весло Арго, першого на землі корабля.
115 – 120. В глибокій ясноті… – Зміст: я побачив таємницю триєдиного Бога у вигляді трьох рівновеликих кіл різного кольору. Одне з них (Бог-Син) здавалося відбитком другого (Бога-Отця), ніби веселка (Іріда), народжена веселкою, а третє (Бог-Дух) здавалося вогнем, породженим обома цими колами (за католицькою догмою, Святий Дух виходить від Отця й Сина).
127 – 132. На колі, що відбитий в ньому сяєш… – Зміст: у другому колі, що здавалося відбитком першого, Данте побачив обриси людського обличчя (з нас малюнок).
133 – 134. Мов геометр, який старанно брався за вимір площ і ліній колових… – тобто брався розв’язати завдання квадратури кола.