Давно хотілося написати про Сергія Жадана. Але зупиняло те, що він надто, як тепер шанобливо мовиться, «розкручений» зусиллями преси, своїх фанатів і літультрас, та й сам неабиякий майстер авторозкруток. Тоді як немало є, може, не таких яскравих і гучних, проте талановитих письменників, про яких або не дуже згадують, або й зовсім ні гу-гу. Пиши про них! А Жаданові це вже непотрібне, як непотрібне воно й тим його шанувальникам, що ловлять кожне його слово, — та й в антології української поезії (напевне й світової) йому місце вже гарантоване. «Він визнаний в усьому цивілізованому світі», як сказали б на українському радіо. При чому тут ти?

І все-таки — про Жадана (також і про Жадана). Це потрібне не йому, і не його фанатам, і не майбутній історії літератури, і не проблематичному цивілізованому світові, — а мені самому, аби спробувати осягнути для себе, людини радше з Дев'ятнадцятого століття, унікальний феномен недавнього луганського «чувака» (уникаю виразніших самоозначень, яких не бракує в його спогадальних текстах), що дав незаперечно природний поетичний голос багатьом зі свого не дуже благовісного покоління, та й не тільки з нього. Як саме виходив він за межі свого первинного тусівкового електорату, як ця його електоральна залежність зрештою посунулася перед широтою покликання, перед багатоканальністю, багатоекранністю поетичного бачення, в якому миготлива гонитва кадрів створює картину, незмірно об'ємнішу й самовладнішу за дикторський текст, і мовить пронизливо про нашу добу.

«Добре, — не дає спокою внутрішній голос, — пишеш для себе, ну й пиши. Начитай собі сам уголос на сон грядущий і заспокійся». Але ж другий, не менш внутрішній голос, підступно нашіптує: «А може, ще хтось так само стоїть перед світом Жадана — коли не з Дев'ятнадцятого, то й не зовсім із Двадцять першого століття, і йому мої враження та сумніви будуть не зовсім зайві?»

Отак і заманюєш сам себе в чергову пастку й мороку… Але знов — застережливий голос, уже здалеку: «Поэты Жадан и Андрухович у себя на родине реальные медиазвёзды» (Елена Фанайлова. «Маленькая страна, или Поэт и нация». «Open Space», 4.06.2009: ще коли!!!). А як воно — простій пострадянській людині говорити про медіазірок? Свят-свят! Та, зрештою, спасенна думка: зірки зірками, а Сергій Жадан одначе ж ніби й не дуже зіркується, поводиться — здається — як вільна нашопланетна людина і пише як хоче. То, може, й собі почутися вільною людиною і писати як пишеться?

Отож — Сергій Жадан. Майже всіма ушанований і далеко не всіма читаний. Багатьма чутий — але не всіма почутий…

Його зухвала («розкута», вільна) багатоходова гра-імпровізація з читачем (і з самим собою? і з поколінням, і з часом? — пізніше він скаже: «Ми розумілись на нашому віці, як на таємній і рідкісній грі») — виразно означилася 1995 року збіркою поезій «Цитатник» (хоч перед цим, як і всі бубабісти, починав із журналу «Сучасність»). Назва звучала мовби іронічно: ще не забулося (хоч уже й почало забуватися) шалене захоплення «лівої» європейської молоді червоними блокнотиками з геніальними афоризмами великого Мао, які стисло підсумовували всю багатовікову мудрість роду людського, давали чіткі відповіді на ключові питання життя й конкретні вказівки до бунтівної дії. Пізніше, перевидаючи Жаданів «Цитатник», видавництво «Фоліо» задля ясності на палітурці відтворило до болю знайомий образ великого кормчого в центрі п'ятикутної червоної зірки. Натомість у самого Жадана ніяких апеляцій до Мао чи сподіваного сарказму йому навздогін не було. Швидше він іронізував із самого споконвічного феномена стадної потреби в найпростіших поясненнях найскладніших речей. Або ж просто великодушно розігрував читача, інтригував: назви окремих віршів, циклів і навіть деяких збірок у нього бувають підкреслено «асиметричними» щодо їхнього справжнього змісту, інколи одверто зазивальними (хай і метафоричними) або й збитошними, в дусі вуличної поетики приколів, часом на грані блефу. Жадан — увесь, наскрізь — саркастично, а то й глузливо чи глумливо віддистанційований від хрестоматійного лексикону доби та її гасел або й дражливо їх профанує, що ми не раз побачимо далі. (Власне, це елемент його поетики епатажності, про яку буде окрема мова.) А тут, у нецитатному «Цитатнику», маємо, приміром, безваршавну «Варшаву» як умовний пункт транзиту Схід— Захід, а головне — як збудника рефлексій на постійну для нього й надалі тему шляху, відсутності мостів, запливу, втечі (від осоружної дійсності, з її дощами, полюціями, революціями — чи від самого себе, неозначеного і неозначено вплутаного у світову неозначеність?). Звісно, йдеться про «героя нашого часу», який має проблеми зі своєю ідентичністю, поривається казна-куди й не знати навіщо, а зрештою залишається в полоні чи то своєї країни, чи то своєї розгубленості, волею або неволею вертається на круги своя:

Натомість третій вірш триптиху — фейкового НЕПу — дихає драматизмом. Тут уже вихід поза гру. Це пафосне звернення до того (Того?)… хто, власне, є якоюсь комбінованою (чи об'ємною) постаттю, умовно сплетеною з найрізноманітніших протестових профілів і знаків соціального та світоглядного дискомфорту, а водночас неокреслено вивищеною над причіпливою реальністю: він і втікач (імовірно від суспільства, яке «покрите коростою» і водночас «хворіє на паровози, звужує межі вільного простору»); він і той, «хто втверднув мозолями в долоню міста» (чи не пролетар?), а заразом «вмерз камінням в бруківку неба» (чи не атеїст — ще ж не перевелися? — або, навпаки, горній будівничий?); він і «той, чий шлях — тунельна містика»… Звертання до нього поступово обертається розгорнутою панорамою життєвих дискомфортів, крізь зрізи яких він проходить і в яких світове переплетається з містечковим, соціальне з побутовим, техногосподарське із психологічним; зрештою той узагальнено-неозначений, збірний привид протистояння всьому недобре облаштованому світові починає засвічуватися біблійними прикметами («від Жадана»). Він, «сходячи по шпалах на свою Голгофу», несе хреста, який неминуче «зів'яне й осунеться», він чекає «на цвях в долоню плескату». (Пізніше в поезії Сергія Жадана ширше й послідовніше розгортатиметься тема невпізнаного в наших буднях сучасного Христа, але поки що це «спробний» варіант.) Він іде «без натхнення, але й без упину». І «хоч простір наповнено газом сірятини, Ти запалюєш свого сірника» (демонстрування третьої особи у Жадана часом обертається прямим звертанням до неї як до другої — така несподівана інтимізація). Але це не акт порятунку людства, швидше — його самознищення (Великий Антивибух?), химера повсякденного сучасного Апокаліпсису, і механічний жертовний порив залишає по собі жаль до анонімного месії-самозванця — чи то месника, чи то анарха:

Ось «Берлін, який ми втратили». У нашому геополітичному контексті назва звучить доволі драматично. То ж хто ці «ми» і що вони — «ми» — втратили? Спокійно. Це не якісь вітчизняні парт-євроінтегратори; навіть не ті, хто й досі ностальгійно згадує мрії Миколи Хвильового про колишню «психологічну Європу» чи й досі балакає про «європейські цінності», і навіть не шукачі абиякої роботи за умов дуже умовного «безвізу». Це кілька веселих і молодих як чорти фанатів футболу, року й пива (швидше водяри), які достатньо наблатикалися в євроцінностях і добре приліпилися до щедрих європейських «мультикультурних» програм та гасають Європою без будь-яких комплексів і «без зазренія» чогось там… Тим більше що й зустрічають вони скрізь таких самих, як вони: яке їхало, таке й здибало. Варшава, Прага, Відень, Грац, Мюнхен, Берлін і т. д. — все це одне й те саме: скрізь пивні бари й водяра, гашиш, морфій і ще якесь міжнародне пійло, а надто проститутки й курви, порноканали й неуникненні презервативи в готелях і на автостанціях, скрізь усілякі довбані, накачані, прибацані й прибабахані, «молоді гомосексуали» або й бісексуали, якісь мастурбанти, «браві онаністи й лесбіянки», наркомани й наркокур’єри, а на джаз-концертах чи вечорах атональної музики та на міжнародних наукових конференціях тощо — ще й «натовп макроекономістів і богословів», теж, як не дивно, завзятих любителів дешевого бухла.

Трійця веселих (і, здається, вже метикованих) євроблукальців («наш» Серж, оповідач; чешка Сільві й такий собі Гаспар, неакцентованої національності) вирушала чи то з України, чи то звідкись із Середньо-Східної Європи до Берліна «без певної мети й так само без особливого бажання». Що потрапляло в поле їхнього зору, ми вже казали, інше ж їх не цікавило. І взагалі нічого іншого в Європі, виходить, і не лишилося. Природна річ. Сільві, як і годиться жінці, не втрачала самоконтролю, чоловіки ж поводилися вільніше. Судячи з усього вони, як і решта «меломанів», європейських і наїзних, час від часу відводили душу в комфортних євроригалівках, «печально банячили» в барах, коротко спілкуючись з албанцями, турками, сербами, чехами, африканцями, арабами та іншим пливучим інтернаціоналом. (Сирійських біженців тоді ще не було.) Естетичні критерії та професійні оцінки чіткі й прозорі: гівно або задниця, — а суворіші, на жаль, неперекладні. Позитивні оцінки не менш рафіновані: кльово, прикольно, драйв. (Пригадую пацанізми моїх часів — яка обмеженість: у нашому розпорядженні було тільки два критерії — фільтікультяпно і нефільтікультяпно. А тепер яка багата і гнучка шкала оцінок! Який прогрес аналітичного мислення в масах!) Висновок наших євромандрівників: «Загалом Берлін справляв цілком непогане враження. Цікаво, чи є тут німці?»

Відповіді на такі неполіткоректні запитання, здається, не дали й дві наступні єврооповідки: «Десять способів убити Джона Леннона» та «Баланеску-квартет». (Не забуваймо, що автор увесь час інтригує-розігрує читача: Джон Леннон — це не славетний бітл, а зовні схожий на нього п’яничка-побируха, учасник усіх «музичних вечорів», дуже характеристичний персонаж). Зате підтвердили — для мене — підозру, що Сергій Жадан, граючи у «веселу безпритульність» (яку йому приписували, та й сам він уживав цю формулу), насправді подав весело-злісну сатиру на європейську «політику мультикультурності», тоді ще не зовсім збанкрутілу, але вже близьку до провалу, — та, може, й на вітчизняне грантоїдство.

Наша інтернаціональна трійця із цілковитим знанням справи (набили руку!) контактує з тоді ще не ураженими фінансовою скрутою і не загроженими перспективою терактів оргкомітетами різних літературних і музичних заходів та наукових конференцій і дискусій, гідно бере участь у цих «колективних мастурбаціях», — особливо ж сам оповідач, Серж, просто блискуче виступив на політологічному чи то літературному диспуті в Лінці, присвяченому темі крайньої необхідності порозуміння між Заходом і Сходом. Він, звісно, репрезентував Схід, оскільки його відрекомендували як важливого гостя чи не з далекого Самарканда.

Якось нібито й без видимих причин (а чомусь же таки) він двічі докладно пояснює особливості своїх контактів з населенням планети Земля.

Епатаж є одним із подразників та імпульсів суспільних і культурних рухів, він більшою чи меншою мірою присутній у творчій практиці або й особистій поведінці багатьох видатних і не дуже видатних діячів мистецтва й літератури. В актах епатажу можуть поєднуватися як принципове неприйняття суспільних норм, що є або здаються хибними й фальшивими, так і потяг до популярності, жага самоствердження будь-якою ціною, жага красивої гри й дражливих ефектів. Жовта кофта футуристів, «Пощёчина общественному вкусу», «Гвоздь в моём сапоге кошмарней, чем „Фауст“ Гете» (В. Маяковський), нахваляння М. Семенка спалити «Кобзар» — це приклади найпростішого і, можна сказати, дріб'язкового епатажу, спрямованого на «повалення» авторитетів («Сбросить Пушкина с парохода современности» тощо) і суб'єктивну ревізію естетичних смаків. Водночас у мистецтві й літературі всієї Європи кінця XIX — початку XX століття епатажного (хоч і не крикливого) характеру набирало гостре заперечення норм і смаків буржуазного суспільства як соціально і духовно вичерпаного. Епатаж часто був симптомом хвороби або покликом до оздоровлення.

За умов стабілізації радянської системи якась мистецька епатажність могла бути лише строго регульованою — або ж підпільною. Проте найменша «лібералізація» режиму оживлювала потяг до різних форм бодай поміркованого епатажу, бо епатаж — прихований або й одвертий супутник творчої свободи, далеко не завжди навмисний або усвідомлений. І не завжди суспільство тут може бути об'єктивним судією. Часом елементарний здоровий глузд може епатувати рутинну свідомість. Хіба українське «шістдесятництво» не було епатажним не тільки для офіціозу, а й для частини людей старшого покоління? Що вже казати про молодіжні рухи в Європі тієї пори, для яких підкреслена епатажність була принциповою формою заперечення буржуазного благопорядку і претензією на революційність, бодай побутово-поведінчу.

Епатаж прокламує свободу, але має здатність і підмінювати її собою. Щось таке ми бачимо нині в Україні. Він скрізь і всюди — від телешоу до трибун Верховної Ради. Він — найдоступніший спосіб прославитися хай і на півдня. Пригадуєте чеховського героя, який радів, що його збила карета і він потрапив у кримінальну хроніку? Наші герої не винахідливіші. Сірий-сіренький народний депутат летить державним коштом до Вашингтона і заявляє, що він привіз Дональду Трампу проект обміну Криму на Донбас. Безталанний художник улаштовує секс-сеанс перед Верховною Радою, нібито протестуючи проти не знати чого. Журналіст, якому хочеться більшої слави, оголюється на сцені євроконцерту. Селянська сім'я не соромиться свої родинні справи винести на розсуд телеаудиторії…

Душно стає в атмосфері цього всеукраїнського дешевого епатажу, насичуваного щоденними казусами політичного, громадського, суспільного життя і його конфліктами. Але все це — «дурна» епатажність, це життя, яке не знайшло природної форми вираження, не дозріло до творчої акції. Це епатаж випадання з культури. Заперечення культури.

Натомість буває епатаж, що провіщає нове в культурі, нове у світогляді. Хіба свого часу не епатажно прозвучали слова Василя Симоненка до України: «Хай мовчать Америки й Росії, коли я з Тобою говорю»? А слова Миколи Вінграновського на судилищі над літераторами-«формалістами» у Верховній Раді УРСР: «Якщо існує мій народ формально, тоді я справді справжній формаліст»? А «Крик з могили» Миколи Холодного? А перші романи Юрія Андруховича, вірші гурту «Бу-Ба-Бу», чиї «вихватки», судячи з усього, надихали тоді й початківця Сергія Жадана?

Отже, знову до Жадана. Своєю популярністю він не з останнього може завдячувати власній незаперечній артистичній епатажності. Інколи вона виглядає самоцінною, навмисною, навіть настирною, навіть із разючим несмаком, але здебільше за нею — щире неприйняття рутини і чесна життєва позиція (не кажу політична, громадянська, що теж, звісно, є, попри всю незамежованість і неокресленість поетичної стихії).

У певному сенсі (сенсі протистояння канону й рутині) епатажною є сама постать Сергія Жадана, його стрімкий шлях із «неблагополучної» тусівки у велику літературу. Його хвалькуваті гімни «контркультурі» — не просто риторика. Він послідовно ревізує (часом глумливо) систему політичних і звичаєвих понять радянської («совкової») доби та нашої пострадянщини, розгортає своє в'їдливо-іронічне сприйняття їх. Воно маніфестоване вже в отій, відзначеній вище, методі виставляти напоказ священну радянську показуху (в назвах, фразеології, якою забивали нам голову з дитинства, тощо) і залишати її осторонь як пусте, а говорити про зовсім інше, і це інше стає непрямою поетичною полемікою зі спадщиною офіціозу (на пряму публіцистично наснажену полеміку Сергій Жадан виходить не часто, він віддає перевагу складнішій аргументації).

Присмак епатажності є і в отій, уже згадуваній вище, манері «розігрувати» читача, заманюючи його назвами віршів, які насправді ведуть у зовсім інше; і в бурлескному комікуванні навколо «сакральних» радянських понять («соціалізм», «атеїзм», «авіахем» тощо); і в гротескному спрощенні контактів із потойбіччям…

До «системи» епатажного мислення Сергія Жадана можна віднести його «каверзний» (бубабістський?) прийом зіштовхувати лобами, іронічно або кумедно ставити в один ряд як нібито рівновживані й балансівні терміни та поняття, дуже віддалені ціннісно й критеріально, та й стилістично: «хотілося пити й тягло на узагальнення»; «йде підживлення картоплі й дозрівання потенції»; «Я торгуватиму взуттям і натхненням»; «наскільки вистачить сил і сигарет»; «приступи алергії і світової скорботи»; «бомби й ікони, що створюють надійний захист» і подібне. Це звична його манера ефектного мовлення, доведена майже до автоматизму і, здається, не завжди контрольована, бо проскакує й таке, скажімо: «Сліди крові і сперми, пролитих за свободу» (якщо це й не про наше, то все одно — чи добре?).

Може, тут давався взнаки досвід щирих спілкувань із «братвою», хапливої прикольності імпровізацій у молодіжних тусівках. Звідси ж, може бути, і високий показник вульгаризмів у лексиці Жадана-прозаїка. Зрозуміла річ, пишучи про певне середовище, не можна обійтися без його жаргону, а надто ж тому що він колоритний і, сказати б, художньо виразний. Але й потрапляти в його полон, мабуть, не варто: краще бути над ним, а не в ньому. Якщо можна говорити про якісь заслуги у сфері «регулювання» босяцького жаргону, то вони у Сергія Жадана досить помітні й варті уваги лексикографів. Маю на увазі ось що. Українське босяцтво (власне, нині воно далеко не босе), як відомо, вдається до жаргону босяцтва російського, і це неябияк ускладнює завдання українських письменників, якщо хотіти упізнаванно описати відповідних персонажів. Колись давно була, — може, хтось пригадує — така геополітична хохма: Україна аж тоді стане державою, як проститутки та бандити заговорять по-українському. Ось такий, мовляв, індекс незалежності. Навряд чи брав Сергій Жадан до уваги цей курйозно-патріотичний критерій, мова скорше зачіпала його естетичне чуття. Так от, він знаходить українські відповідники немудрому тусівковому чи й блатному жаргону, і — уявіть собі! — вони звучать природно. Можете переконатися в цьому, читаючи «Депеш Мод» чи «Біг Мак», та й іншу його прозу.

Але замість скромно задовольнитися успіхом, Сергій Жадан поривається розвинути його і сягає високих сфер того, що на научной фене зветься ненормативною лексикою, а в народі простіше й справедливіше — матюками.

І це вже інша розмова, в якій я, за всієї своєї поваги до грона молодих талановитих українських письменників-матюкальників, не можу бути об'єктивним і безстороннім. Усі ж ми «родом із дитинства». А моє дитинство в робітничому селищі на Донеччині дихало повітрям, гігієнічно вільним від матюка. Матюк зайшов туди лише в середині 1930-х років із босотою, що приліпилася до індустріалізації. Цих людей у нас називали урками або фуліганами (слова «хуліган», скільки пам'ятаю, уникали, може, інстинктивно, через звукові асоціації). Просвітительський меседж, з яким ця босячня опановувала «мєстних», звучав бойовито й суремно: «КРОЙ, ВАНЬКА, БОГА НЄТ!»

Відтоді в мене алергія на матюки й матюкальників — усяких, навіть украй інтелігентних. А воно ж минулися часи, коли еталоном матюкальництва вважався російський босяк (може, й дарма, бо, скажімо, в Максима Горького й босяки якісь інакші). Тепер шляхетно загнути в мікрофон кортить і англійській співачці, і американській суперзірці, а про homo prodwinutus усіх цивілізованих народів годі й говорити. І горді носії солов'їної (чи калинової) не пасуть задніх. Але тепер це вже не колишні простодушні матюки: загилив, полетіло, та й забув. Тепер це рафінований інтелектуальний продукт, високе мистецтво, в якому без вищої освіти (бажано гуманітарної) нема чого робити. Пасіонарії-матюкальники впевнено вдерлися на територію Слова й поставили кіндер-мат своїм млявим опонентам. І повороту назад немає:

…Вертаючись трохи назад, мушу нагадати, як 19-річний слобожанський чувак гірко скаржився на, мовляв, системне насильство над ним чергового сатани. Непричетний до його дурощів сатана з чорних небес був, за нашою інформацією, глибоко ображений неправдою. Але, за цією ж інформацією, в глибинах блакитних небес була явлена розумна примирливість і висловлене прозірливе сподівання, що через якихось десяток-другий літ чувак звільниться від своїх просатанинських галюцинацій і відчує себе особистістю. Це було наше припущення. Але небезпідставне. Бо пророцтво було і таки справдилося, хоч і не одразу (власне, щодо того персонажу з «Депеш Мод» не справдилося, бо він і у свої 30 залишається підстаркуватим пацаном, для нього життя — «телевізійна картинка», на яку він, за його словами, дивиться з вікна своєї квартири, що і дає йому достатні підстави для радикальних присудів усьому, що в нас діється, — тут він міг би позмагатися з депутатами Верховної Ради — хоч із Ляшком, хоч із Рабиновичем). Але справдилося те передбачення в іншому випадку. Це підтвердив у романі «Ворошиловград» інший оповідач: «мені 33 роки». Вік сакральний, але це, може, й випадкове. Факт, що минуло 14 років. Чи той самий це оповідач? Швидше ні, хоч підстави для підозри є. Схожа схильність до бухла, схоже замилування в ненормативній лексиці, тобто у сквернослів'ї, постійна відкритість до сексуальних пригод і рутинна запопадливість до них (хоч і здатність до щирих почуттів у цих ситуаціях), магія дружніх зв'язків аж до втрати самоорієнтації та багато чого іншого. Але — використано й право на дорослішання. Вже наявні деяка солідність, деякий досвід і деякі бізнесові інтереси (чи, швидше, мимовільна втягненість у них).

Це останнє і зумовлює розгортання в романі порівняно ширшої, ніж було раніше, і драматичнішої картини сучасної паракапіталістичної реальності. Прямо кажучи: страхітливої картини дикого капіталізму періоду первісного нагромадження, точніше пограбування державної власності й перманентного перерозподілу — рейдерського розбою. Ці процеси постають не в економічних і статистичних вимірах чи публіцистичних коментарях, а в сув'язі (плутанині) людських доль і стосунків, у карколомних пригодах, зумовлених, сказати б, нереальністю реальності, коли все стає можливим, особливо безглузде, — і крутанина цих пригод створює певну сюжетну тяглість. Діється на Сході України, але так, ніби в якійсь невідомій країні, що потопає десь у тумані. Ніби, умовно кажучи, здогадна суміш соціумів, вір і народів. Підприємці, спекулянти, фермери, «кукурудзяники» (власники плантацій кукурудзи на експорт), механізатори, авіатори, перевізники, рейдери, контрабандисти, цигани (роми), втікачі з Азії — все це якісь окремі, мотивовано окреслені й наїжачені супроти всіх інших соціальні групи, власне, наче окремі спільноти, що претендують на контроль над певною територією і ладні створювати свої примарні органи влади та цілком реальні збройні формування.

Безмежні чорноземи, розкішні кукурудзяні й пшеничні поля, недобудовані залізниці, потужні тягачі, каравани бензовозів, залишки аеродрому й невідомої належності авіація, від якої треба ховатися (конкуренти), великі табори переселенців під військовими наметами — все це на якійсь не розмежованій і водночас порізаній незрозумілими кордонами території, де точаться справжні битви за сфери впливу та «інтереси» і де шастають міжнародні місії на захист прав людини. Моторошна атмосфера якоїсь гібридної недоцивілізації чи постцивілізації. Життєрадісний дикий бізнес утверджує себе всіма можливими для нього, тобто найпримітивнішими, способами, комбінуючи совкові традиції та рудименти старих структур (постанови якихось незрозумілих «сесій») — із безладними «відгуками на вимоги часу». Механічна суміш закоренілої радянської риторики із наносною, зокрема попсоворелігійною, стає предметом саркастичного відтворення, наприклад, у сцені похорон матері Кочі — одного з найяскравіших персонажів роману. Коча — місцевий моральний авторитет, який звитяжно обеззброїв радянську владу в усіх її багаторічних спробах вплутати його в суспільно корисну працю, натомість, ідучи «в ногу з часом», створив для «перспективної молоді» функціонально продуктивне «гніздо розпусти», де хлопці набиралися мужності, а дівчата досвіду. Тепер Коча подбав про гідне поховання матері за всіма радянськими ритуалами, з відповідними промовами на честь праці, що звучать як гумор, звісно, чорний. У сцені весілля молодих фермерів також лунають промови радянського зразка, а молодим дарують купу засобів виробництва — спритний молодий їх вигідно продасть. Звісно, в обох випадках можна вловити публіцистичне шаржування.

«Де бізнес, там і віра», — каже один із дикої молодої братії здобичників. Це — з приводу активної присутності на цій ідеологічно нічийній території такого собі пресвітера (його ж називають і просто священиком), який привчає громаду співати таких собі релігійних гімнів: «Слався, наша Вітчизно, вільна і незалежна, слався, небесний Єрусалиме, дружби народів надійний оплот! Слово Ісуса, сила незрима…» — усе ще свіже в народній пам'яті і звучить як немудра пародія. На молитовних зібраннях закликають до працьовитості й своєчасного заповнення податкових декларацій. А релігійні «гімни» в таборі ромів витримані в такій стилістиці: «…Живи, Романістан, прекрасний і вільний, позбавлений згубного впливу транснаціональних корпорацій… Між вільними вільний, між рівними рівний, визнаний світовою спільнотою та спеціальною комісією ОБСЄ з питань духовної та культурної спадщини малих народів Європи». Не сказати, що це дуже винахідлива сатира. Хоча, в усякому разі, бачимо ніби продовження того глузування з європейської мультикультурної балаканини, що було в «Біг Маку», та пригадуємо сатиричний опис «концерту» в Харкові «посланця Божого» Джонсона-Джонсона (роман «Депеш Мод»). Але є й дещо інакше. Пресвітер сміливо й жертовно йде у неспокійний фермерський люд і намагається мирити й кликати до добра. Його полум'яні слова навіть впливають на людей, тим більше що вони часом буквально полум'яні: у хвилини особливого натхнення в нього з горлянки виривається вогонь! Приголомшливо! Але в якусь хвилину пресвітер зізнається, що це фокус, і оповідає його таємницю… Як мириться фіґлярство зі справжнім (нібито) моральним пафосом? Свята мета виправдовує засоби? Стиль доби чи рятівний гумор? Така вже реальність? Сам пресвітер вважає своєю місією доносити до фермерів думки про «провидіння, яке нас скеровує на нашому шляху. Але в основному — про реформи в сільському господарстві». Доводиться визнати, що це сатира доволі похватного публіцистичного рівня.

Є в романі й непрямо заявлений (трохи ніби рикошетом) мотив ідентичності (відсутності ідентичності) місцевої людності. Один із прибулих бізнес-цивілізаторів із роздратованим нерозумінням нарікає на тамтешніх: не хочуть, мовляв, змін, розвитку. Не розуміють сили капіталу. «Вбили собі в голови, що головне — це залишитись тут, головне — ні кроку назад, і триматись за цю свою порожнечу».

Цей пасаж не знаходить відгуку, але через деякий час тему підхоплює оповідач, уже по-іншому (заперечуючи думку пресвітера про — як тому здається — слабкість і беззахисність місцевого люду): «…Вони всі тут народились і тут живуть. Але поводяться, мов на вокзалі… Так, наче потяг уже подали і вони тут з усіма прощаються. І вже нікому нічого не винні, і можна все розкупити і спалити, тому що потяг — ось він, стоїть, чекає. Ось так вони поводяться, і я не розумію — чому? Вони ж, суки, тут живуть. У цих містах. Вони тут виростали. Ходили до школи, пропускали уроки, грали у футбол. Вони тут жили все життя. Так що ж вони випалюють усе за собою? Вся ця підарня, яка пре звідусюди, яка зараз по-справжньому стає на ноги. Уся ця банківська наволоч, менти, бізнесмени, молоді адвокати, перспективні політики, власники… капіталісти — що вони поводяться так, ніби їх сюди прислали на канікули? Ніби їм завтра звідси їхати? Вони ж насправді нікуди не поїдуть. Вони залишаться тут, ми з ними закуповуємось у тих самих магазинах. Які вони беззахисні, отче? Які слабкі? В них сталеві щелепи… вони загризуть тебе, коли їм це буде потрібно. Де ж їхня беззахисність?»

На це пресвітер відповідає: «Ти теж правильно говориш… але забуваєш про одну річ: агресію породжує саме беззахисність. І слабкість».

Принагідно звучать і інші оцінки та самооцінки, вони болюче зачіпають важливу тему, але якось «поковзом».

Роман написано задовго до нинішньої війни, і навряд чи автор міг її уявити. Але мимоволі одне пов'язується з другим. Певно, не випадковість…

І все-таки це не апокаліпсис. Чорні сили здаються самопосталими й невичерпними, але вони не можуть залити із своїх перепризначених бензовозів усі вияви природного життя. У когось є здоровий глузд і порядність, у когось — вірність дружбі, у когось — почуття вдячності й обов'язку; серед симпатій та антипатій зароджується любов і, буває, витримує випробування часу й химерного життя. Властиві прозі Сергія Жадана то іронія (часом сарказм), то великодушний гумор почасти створюють деякий баланс світлого й темного і хоч трохи змирюють самовладну реальність із природними людськими сподіваннями.

Іще характерне: в романі є сторінки, в яких Сергій Жадан-прозаїк, мовби вивільняючись із глевкоти матеріалу, вивищується до своїх кращих поезій — пронизливим ліризмом відступів, характером схоплення броунівського руху життя…

Одначе в мене все ж залишалася деяка упередженість до його прози. В ній — мені здавалося — житейське і локальне, тоді як у його поезії — буттєве й світове.

І ось — «Месопотамія». У книзі дві частини. Перша — «Історії та біографії»: проза. Друга — «Уточнення та узагальнення»: поезія. Почав з другої. Це мовби альтернативна версія до оповіданого в першій частині. Вільні роздуми про те, що «залишається між голосом і мовчанням, між небесами й землею, між темрявою і світлом, між забуттям і любов’ю». Тобто це сфера того глибокого і таємного, що доступне лише поезії.

І я вже боявся повертатися до першої частини. Боявся розчарування.

Це — дев'ять розповідей про дев'ять поіменованих людських доль: «Марат», «Ромео», «Іван», «Маріо», «Юра», «Фома», «Матвій», «Боб», «Лука» (фактично — більше, бо в кожній оповідці «розкриваються» не тільки заголовні персонажі). Всі вони більш-менш з одного кола — недавні спортсмени (футболісти, боксери тощо), захоплюються джазом і рок-н-ролом — як і більшість інших героїв Сергія Жадана, що надає їм специфічної життєрадісності й енергії хапливої волелюбності, а водночас і зарозумілості: «Рівно двадцять хвилин, не рахуючи музичних пауз, Вадик говорив про рок-н-рол, дух бунтарства, естетику свободи, пісні протесту й розширення свідомості». Не знати, що саме він про все це говорив, але говорив, звісно, всує. Втім, читаємо й таке: «Життя в рок-н-ролі передбачає ненависть і прокляття», — це в новелі «Юра», а в пізнішому «Луганському щоденнику» хоч і декларується, що, на відміну від політики, яка роз'єднує людей, музика і поезія їх об'єднують, — бачимо, що не зовсім воно так: музичні смаки наче однакові, а недооб'єднані ними люди спрямовані в протилежні сторони.

Дехто з давніх друзів уже вписався в бізнес, але залишаються спільні спогади про героїчну молодість: як вигравали матчі та бої, як бухали, як виручали друзів із біди і, звичайно ж, як невтомно збагачували світовий фонд мандрівних фольклорних сюжетів про фантастичні сексуальні подвиги, від яких не захищені були ні школярки-гімнастки, ні молода перукарка на своєму робочому місці, ні чергова нічна медсестра в ординаторській, ні… другова наречена під час весільного свята. «…Коли вірити Яші, виходило, що у світі не лишилося жінок, з якими він не спав…» Щира брутальність і життєрадісна веселість цієї сексуальної фантасмагорії залишають, звісно, осторонь питання про її вірогідність, не кажучи про інші, важливіші питання. (До речі, — а може, й не до речі, а просто так: їхня фантастична успішність пояснюється не тим, що вони якісь сексуальні гіганти чи гіпнотизери, чи спокусники рівня Казанови, а простіше: у них безпомильний нюх на те, що погано (чи добре!) лежить. Або діє вже згадуваний принцип: «Яке їхало, таке й здибало» («— Щось сталося? — запитав я. — Та ні, — відповіла вона. — Просто мене цілу ніч трахали». Інша ж креативна діва не стала чекати щасливої нагоди: «Тоді я взяла і переспала з усіма його друзями». Не то порядком помсти за якісь незгоди, не то порядком самоствердження. Так само ще в однієї героїні, Соні, «було багато сексу». Хоча в кого його було мало, надто як він під копірку…). І коли вони не вагаючись уживають слово «любов», то це — незаконний, для форсу, замінник важливішого і звичнішого для них терміна трахкання. А то ж би як? (За поясненнями й виправданнями далеко не ходять. «У містечку, де я жила, — заводила перша жінка, — не було жодних розваг, лише щоденне бухалово й вечірній трах у парку культури».)

Щось схоже на любов з'являється лише тоді (зрідка), коли трахкацький посил наражається на перешкоди, і народжується туга, і необхідність долати відстань, бо любов — це і є долання відстані між двома душами; інколи ця відстань пропалюється блискавично: любов з першого погляду, але то окремий варіант, здебільше ж це непростий психологічний процес. (У новелі «Ромео» герой, коли йому не дуже повелося з доступною, як йому здавалося, дівою, іронічно названою принцесою, заспівав іншої: «Принцесо, співав я наступного ранку… навіщо розбиваєш моє серце?.. Виявляється, думав я з розпачем, любов може бути нещасливою, від неї може бути боляче…»)

Відома річ: що тільки не освячують (або намагаються освятити) словом любов! Земля і небо ним переповнені. А що за словом? Різне. Як і в персонажів романів Сергія Жадана. Інколи ця риторика зворушує. Інколи ж може викликати іронічну посмішку. Навіть у самих персонажів. («Треба ж, — подумав я, — мене вчить манер людина, яка спала з Вадиком Сальмонелою».) Сексувата сангвінічка Даша впевнена: «Любові стане на всіх». Мало не пандемія конвеєрної любові. Звідси серійний трах — сексокорупція, сексобраконьєрство, сексорейдерство, сексобандитизм. Їх видають за любов. А дефіцит любові зростає і немовби набуває соціальних вимірів. Як бути?

Тож задля досягнення омріяної у віках соціальної справедливості, як довірчо інформує оповідач, у місті діє нелегальний орден митарів, який (на зразок благородних розбійників літератури минулого?) збирає з громадян данину для підтримки слабких і боязких. «Але ми збираємо не лише гроші й коштовності. Щомісяця ми збираємо несплачену злість, збираємо лють і запеклість, збираємо сміливість і застигле почуття помсти. А головне — ми збираємо всю несплачену любов цього міста, всю до крихти, всю до останнього подиху. Ми всі у цьому місті і є за великим рахунком митарями любові. Ми збираємо її щоранку, ми відшукуємо її щовечора, ми знаходимо її щоночі. Тому що не може бути любові несплаченої, любові, залишеної при собі, тому що вся любов належить цьому місту, тому що місто тримається цією любов'ю… Ми вперто й наполегливо збираємо це велике невидиме мито…»

Правду кажучи, не дуже вигадливо. Хоча, власне, цим митарем любові радше міг би бути сам Сергій Жадан, — якщо брати всю його творчість. Збираючи мито не тільки для свого міста. Риторика риторикою (як замінник ідеї), але він вірить, що любов — це той бальзам, який може всіх нас зцілити від егоїзму, черствості, заздрості, злобливості, душевної бідності, байдужості… І цією своєю вірою він нагадує іншого харківського реформатора, про якого колись розповів Микола Куліш у «Народному Малахії»… (Втім, Сергій Жадан уміє дотепно збити патетику, витворюючи дивовижний ряд цінностей — чи не європейських? — говорячи про «речі сакральні, такі як любов, транквілізатори, контрацептиви». Такі от блискотливі приколи в обхід критеріїв. Але це іншим разом, в «Anarchy in the Ukr». До речі, від тих контрацептивів, а простіше презервативів, часом аж угинаються сторінки повістей. І це дивує: невже ті баламути встигають скористатися ними при своїй енергетиці й цейтноті?)

…Втім, у кожного своя вдача і, в підсумку, своя життєва ніша — не дуже широка, але колоритна. Тут основний масив оповіді, тут спектр буденних людських доль. Добре враження справляє і побутописна, і психологічна спостережливість, проникливість Сергія Жадана, особливо коли йдеться про міжперсонажеві колізії. Це нова якість його прозопису або, принаймні, помітніше виражена.

А причому тут Месопотамія? Сергій Жадан уже привчив своїх читачів до різних містифікацій, у тому числі в назвах своїх книжок та окремих творів. Тому ніякої згадки ні про яку Месопотамію могло взагалі не бути. Але вона таки є. Десь посеред книжки, в оповідці «Юра», її герой у часописі «National Geographic» натрапляє на статтю про тваринний світ Месопотамії та доходить висновку, що це щось пов'язане з водою. Якесь ніби межиріччя. Тут можлива віддалена асоціація: місто Харків розташоване на горбах при злитті річок Харків, Лопать і Уда. От і все. Більше асоціацій може викликати невеличкий епіграф до книжки — нібито з якоїсь «Справжньої історії шумерів» — про те, що, мовляв, невідомо, звідки прийшла людність у це межиріччя, але дещо про них можна сказати: «Мова їхня, судячи з усього, добре надавалася до співів і прокльонів. Жінки їхні були ніжними й непокірними. Від таких жінок народжувалися хоробрі діти й виникали серйозні проблеми». Невідомий автор невідомого древнього манускрипта дивовижним чином передбачив, що і навіть як писатиме про своїх земляків-месопотаміян автор «Месопотамії». Будуть проблеми (аж до серйозних порахунків одних із одними та із життям), будуть співи (зворушлива лірика авторських відступів і самопояснень та самовиправдань персонажів), будуть і прокльони — специфічна лексика, характерна для персонажів Сергія Жадана, сказати б, пацанізми, але вже в менших дозах, ніж бувало раніше, — ніби вже знехотя, так, щоб не втрачати спортивну форму. Подорослішання персонажів виявилося і в тому, що вони вже менше своєї молодої дурі списують на витівки зловорожого сатани (Ромео: «Двадцять років — це той вік, коли диявол приходить до тебе, аби поскаржитися на життя»), а починають задумуватися над власними провинами й відповідальністю: «Добре, що завжди є вибір… добре, що все залежить від нас», — думає такий собі Маріо. «Ніхто, крім тебе, ні в чому не винен», — прозріває Юра. А Матвій іде ще далі: «…Тобі не двадцять років. Вік Христа, час робити дива й підіймати з могил прокажених». Це вже інша риторика, яка тимчасом зависає в повітрі.

Не знаю, чи Сергій Жадан читав (і чи його покоління читало) чудовий роман Василя Земляка «Лебедина зграя» — неповторне поєднання лірики і гумору, звабливий образ величного українського села Вавилон на Поділлі, що своєю стародавністю і славою сперечалося з історичним Вавилоном. У «Месопотамії» такого змагання двох слав немає, не про те йшлося. Але є якийсь ореол небуденності над сірими буднями слобожанської Месопотамії — з її спорожнілими заводами й замуленими річками, з її яблуневими садами й пивними барами, з вокзалами й базарами, з таємничими науковими лабораторіями, з водосховищами й підземними ходами старих фортифікацій, з легендами про відьом, які вподобали це місто, й постлегендарними відьомськими практиками пересічних месопотамчанок, з темними порослими травою подвір'ями й синім небом над ними, — мабуть, ніхто ще так докладно не описав «зовнішність» цієї занепалої Месопотамії, торкаючись і невловного в ній, і життєвої снаги її потовкущої людності.

…Зовсім інший характер має наступна книжка прози Сергія Жадана — «Anarchy in the Ukr» (2014). Навіть рік видання акцентував її драматичну інтригу. Сюжетна зачіпка дуже проста й природна. Нібито автор (він же оповідач) колись комусь пообіцяв проїхатись чи пройтися напівзабутими маршрутами героїчних походів Батька Махна територіями його, автора, малої батьківщини, а заодно й відвідати рідні місця, та й поділитися враженнями. Підмовив дружка й рушили в похід — потягами, маршрутками, навмання, підтюпцем.

Із Махном не пощастило — його сліди давно й старанно затоптані слідами пізнішими — піонерськими, історико-кагебістськими, ветеранськими, підприємницькими тощо. Зате дух махновської чи постмахновської анархії виявився безсмертним у національному чи недонаціональному житті, що, зрештою, й мали б передбачити наші мандрівники-дослідники — як особистості до цього духу не цілком глухі й ворожі. І не конче треба було мандрувати Луганщиною, аби відчути цей дух. Він скрізь і в усьому. І в совку, і в антисовку, і в принципово відстороненому від одного й другого гордо аполітичному маргіналітеті — чи то в пивному, чи в трахкацькому, чи в сектантському, парарелігійному, самосійно-буддистському, толкієністському тощо, чи в мистецькому андеграунді, чи в інтелектуально-джазменськи наблатиканому.

Всі ці модуси анархії (за винятком хіба останнього, ріднішого героям-мандрівникам) експоновано наче й побіжно, але з вичерпним сарказмом. Оскільки ж і в самому цьому сарказмі є плодоносний корінь анархічного способу мислення, то інколи й сам оповідач не утримується від іронії на власну адресу (але ця іронія вибіркова і вже м’якша — спрацьовує інстинкт самозбереження): «Скільки разів мене викидали були з автобусів чи тролейбусів, щоправда, коли я був без квитка, або в непритомному стані, або просто скандалив, хоч для мене особисто це мало що змінює. Щоправда, викидали мене вже в іншому, наступному житті…»

Про це останнє не важко здогадатися, маючи на увазі синдром протистояння всьому і всім: «порядку», рутині, владі, «депресивним апостолам» різних масових рухів тощо. При цьому оповідач визнає за собою ту провину, що легко забував героїв, за якими йшов, що опинявся поза подіями. (Щиро зізнається, що це не належить до приємних спогадів. Він не мораліст. І його персонажі не моралісти. Але і їм інколи щось докучає. Як ото одній велелюбній, але не позбавленій самокритичності героїні: «Я не знала, від кого саме завагітніла, не зовсім зручно було». Увага: було не зовсім зручно! Це щось та значить!)

Неясно, які герої та апостоли маються на увазі — чи з контркультури, чи із суспільних рухів. Може, і ті, і ті. Стояти гордовито осторонь, навіть бувши в гущавині усього, іронічно вивищуватись над усім, навіть поринаючи в глиб усього. Така от незалежність особистості, такі парадокси самостояння… Може, це альтернатива панівній усюди анархії?

…Але — складається враження — анархія в Сергія Жадана далеко не однозначне поняття. Воно коли не прямо, то принаймні якимось рикошетом зачіпає ширше коло явищ, насамперед вітальність народу, потяг до волі, нонконформізм особистості, її творчі потенції. Або інакше: дає привід думати й говорити про це й багато що інше.

Чи не найбільша пристрасть Жадана та його героїв (може, поза тими, що вище вух позагрузали в бухлі, трахканині тощо) — це музика. Але не подумайте, що Моцарт, Шопен чи навіть, скажімо, Таривердієв. Загалом кажучи, не та музика, що чує людину в світі, допомагає зосередитись у собі, відчути саму себе і світ, а та, що, словами оповідача, «б'є по хребту», ламає ребра, бере за горло, вивертає душу (знов-таки: писано згарячу). Тексти Жадана сповнені назв найпопулярніших гуртів такого роду та імен славетних виконавців, що засвідчує його досконалу обізнаність із цією вкрай важливою матерією. Але й не це головне. Головне — як повно схоплює він ритмозвукове багатство й силу, динаміку потоків цієї музики (з якої часом виводить — слушно чи ні, йому краще знати — всю свою поведінку, почерк життя, а власне й «каркас» особистості), як емоційно і психологічно глибоко виписує її вплив на слухачів, її владу — не лише над натовпом фанатів, а й над, сказати б, фанатом-індивідуалістом.

І тут можна спостерігати очевидну суперечність. Музика ця сповнена духу свободи, зухвалості, щирості самоствердження в житті, тобто — в ній нібито реваншує пригнічена побутом людяність. Але вона ж володіє і силою упокорення собі, вона брутально накидає себе, несе в собі імпульс стадності, не залишає вибору, здатна робити людину своїм рабом, одним із безликих у натовпі сліпих і безжалісно войовничих фанатів. І про це також не забуває Сергій Жадан: «Зомбування найлегше проводити на рівні ритму, ретельно й цілеспрямовано, за моєї пасивної участі та номінальної присутності»; «Музика — це більш-менш ритмізована загроза моїй свободі…» Отакі парадокси. Мабуть, тільки сформована і сильна особистість може зберегти себе в магнітному полі цієї музики. (Див. альтернативи: «десять треків, які я хотів би почути на власних поминках» — у четвертому розділі «Anarchy…»)

Ось тут і є, на мій погляд, велика суперечність, яку особливо відчуваєш, коли читаєш блискучий есей Сергія Жадана про свободу, яким завершується його «Луганський щоденник». На цю тему — про свободу людини — писано й читано багато, але не можу пригадати… не те щоб глибшого, глибше, мабуть, є, і системніше, «науковіше» є, — але не можу пригадати особистішого, пережитішого, пристраснішого, іронічнішого, сум'ятнішого, а тому й переконливішого. Переживання складності й суперечливості простого й однозначного поняття «свобода» в його стосунку до реального людського життя, переживання несумісності свободи й відповідальності і водночас неминучості їх суміщення, навіть неприховувана розгубленість перед непосильністю такого суміщення (надто за умов нездатності та принципового небажання людей чути одне одного й натомість невситимої потреби кожного говорити самому), — а все-таки думка про необхідність етичної волі йти крок за кроком оцією туго натягнутою линвою між двома прірвами-пастками — свободою і відповідальністю… Це все написано дуже жорстко і дуже лірично!

Як на мене, ці кілька сторінок Жаданового есею про свободу могли б увійти до антології найцікавіших текстів на цю тему.

Що ще дуже цікаве в «Anarchy in the Ukr», — так це мимовільні, а в розділі «Мої вісімдесяті» цілеспрямовані свідчення автора про те, як формувалася його особистість і як це впливало на його творчість; фактично тут є і самооцінка, хай і непряма, і навіть коли не вказівки, то підказки для майбутніх критиків і дослідників, — звичайно ж, усе це у властивій Жаданові ігровій формі. У яскраво виписаному сценарії уявного (а в принципі цілком можливого!) фільму про його вісімдесяті («мої вісімдесяті легко надаються до екранізації») є кілька позицій, дуже важливих для оцінювання його художнього світу (а точніше — для уявлення про його творчу самоорієнтацію).

У цьому фільмі має бути насамперед багато любові, каже він. Мабуть, як і в його прозі. Хоч не все називане там любов'ю надалося б до екранізації. Принаймні дещо дістало б інакше означення. Але це між іншим. У цьому кінофільмі мали би бути вся інфраструктура, весь антураж і всі інтер'єри великого українського міста, а його героями мали би стати «кишенькові злодії, божевільні алкоголіки, містечкові проститутки, веселі фарцовщики, спекулянти й кіномеханіки, мандрівні бібліотекарі зі своїми переносними ятками й професійні циганки, котрі збирають мито на базарах і вуличках…» І що б ви думали? «У цьому кіно не було б достатньо позитивних персонажів, негативних у ньому не було б зовсім, у всякому разі, я б не хотів, аби вони там з'являлися. Більше того — у такому кіно навіть персонажі потенційно негативні, як-от згадані мною тут фарцовщики чи не згадані люгери, обов'язково трактувалися б як герої, хай і не позитивні, але не без своїх чеснот».

Звісно, це полеміка, а радше іронія. Іронія взагалі пронизує всю стилістику Жадана. Недарма він десь посилається на слова Гюго про цінність іронії. Міг би згадати й Герцена: «Ирония, родная наша ирония! Ирония утешительница, мстительница…» Це мало би бути дуже близьким Жаданові, особливо коли він говорить про щось примусово канонічне… Або з незворушним виглядом вводить у свій текст казенну радянську чи й пострадянську фразеологію, на незборимий комізм якої в нього просто унікальне чуття. Не забуваймо і про його пристрасть до гри, до розіграшів. Один із розділів «Анархії…» має страхітливий, прямо шантажистський заголовок: «Жити швидко, померти молодим (десять треків, які я хотів би почути на власних поминках)» — цей хулігансько-романтичний мотив нібито бажаної ранньої смерті не раз трапляється в Жадана, як і взагалі життя і смерть, любов і смерть у нього створюють, бува, і житейські, і філософські колізії. Так от, коли вже дійшлося до десятого треку — «Sex Pistols. Anarchy in the UK» (от звідки взялося «Anarchy in the Ukr»!), — тут оповідач згадав, що в якомусь магазині в Нью-Йорку продавець, молодий афроамериканець (так це, здається, називається) запропонував йому піджак із набитим на спині портретом Че. «— Не хочу, — сказав я. — Че давно помер. — Усі ми помремо, — сказав він. — До речі, — додав, — є кльова картинка, тут написано: „Жити швидко, померти молодим“. Хочеш? — Померти молодим? — перепитав я. — Не хочу. Але картинку можеш набити. Все одно краще, ніж Че».

Застрашливий посил укотре обернувся хохмою.

Отож не поспішаймо абсолютизувати все, що говорить чи пише автор і навіть те, що він виносить у заголовки своїх текстів. Не шукаймо, приміром, біографії Кобзона в розділі, що зветься «Реальна біографія Кобзона». І т. п. Автор грається з читачем, як кіт із мишею. Або, в якомусь інакшому випадку, виводить його на приховані смисли, на ширші думки.

Ось і посил: «Жити швидко» попри свою парадоксальність виявляється не випадковим. Він виявляється чимось важливим для Жаданової вдачі та навіть насиченості світобачення й способу письма.

Сергій Жадан десь зізнається, що виріс при трасі (здається, батько — професійний водій?). Від дитинства відчував себе в атмосфері швидкого руху. Цікавий і спогад про те, як школярики, хлопці й дівчата, виходили на провінційну залізничну станцію (це типове!) дивитися на пасажирські поїзди, що часом зупинялися на кілька хвилин, і тоді можна було побачити іншу публіку та відчути подих іншого життя й на хвильку доторкнутися до його великого, таємничого й недосяжного руху. Рух пов'язувався із простором і швидкістю. «Я думаю, що в дитинстві наш зір, себто наш погляд на світ, формується залежно від швидкості пересування. Я, наприклад, звик до швидкої зміни ландшафтів, я їх лише так і сприймаю — як такі, що швидко змінюються, знаходячи своє місце в моїх очах, а відповідно і в пам’яті… Зір, поставлений тобі в дитинстві, убирає все: і ранкові траси, якими перебігають тварини, і пообідні швидкісні ділянки дороги з дітьми, які щось продають, і нічні шматки асфальту, що вихоплюються для тебе фарами, уже майже вдома, коли ви нарешті приїжджаєте і ти спокійно й міцно спиш на своєму задньому сидінні. Я взагалі думаю, що нічна шосейка, освітлена фарами автомобіля, у якому ти їдеш, з усією темрявою, яка знаходиться в цей час поруч, із усіма жуками, що б’ються об скло, з деревами, птахами й подорожніми привидами, які стоять у тіні, не маючи сил вийти на світло й розсіятися в ньому, — найкраще, що можна в цьому житті побачити».

Поезія Сергія Жадана (проза через свою більшу «організованість», мені здається, меншою мірою) перейнята оцією захопливою швидкоплинністю вражень і переживань, ландшафтів і явищ, фактів і вигадок, чітко побаченого й наздогад уявленого…

Однак мушу повернутися до Жаданових тез намисленого кіносценарію «Мої вісімдесяті». Чи буде колись такий фільм, чи ні (хіба сам він поставить — неважко уявити його химерним кінорежисером), але тим часом маємо важливе свідчення про його творчу позицію й сприйняття життя, як і в отому пасажі про «швидкісний» рух у довкіллі (обидва ці пасажі внутрішньо пов'язані між собою).

Чи не з власного досвіду виростання і змужніння виніс єресіарх Сергій Жадан це переконання? У всякому разі його поезія, особливо останніх літ, засвідчує напрям поглиблення віри в цінність життя і в людяність. Попри всі жахіття минулого і особливо нашого часу, — які цю віру (і будь-яку віру взагалі, і все людське взагалі) твердо перекреслюють кривавим пензлем згори вниз, знизу догори, зліва направо, справа наліво та й просто навиліт. І нагадувати про неї, про цю віру, що виросла з єресі крізь збанкрутілу ортодоксію, доносити її до скам'янілої в бідах совісті людства мають (так віриться) слова незвичні — теж у дусі доби — «Вогнепальні й ножові». Так зветься поетична збірка Сергія Жадана, що вийшла 2012 року в харківському видавництві «Клуб сімейного дозвілля». Ой же ж і дозвілля!

…Ще тільки наближався 2014-й. Ще не було війни на нашій донецькій землі. Звідки ж у Сергія Жадана специфічна лексика цієї війни і вся її атмосфера? Чутливість до підземних поштовхів навколо й у людських душах? Напевне. Але вже був Афганістан, уже були криваві конфлікти в Закавказзі, була «участь у міжнародних миротворчих силах». І була Чечня!

Усі «епохальні» фразеологізми, канони й стереотипи часів протоапокаліпсису вже сформувалися й закріпилися в суспільній свідомості і, узагальнюючи їх та екрануючи, Сергій Жадан, може й мимоволі, сказав наперед і про наше…

Але наше — воно ж і світове, воно і минуле, і майбутнє. Тобто вічне й вічно нове. Отож Сергій Жадан бачить біблійне у щоденному — або, інакше: «імплементує» щоденне в біблійне. Варіант такої гротескової симбіотичності — взаємонакладання біблійних сюжетів, кримінального фольку, кондотьєрських легенд і сучасних містерій війни — маємо в розділі «Опій».

Тверду містерійну ноту взято вже у першому вірші. Це мов оповідь бійця не то якоїсь антитерористичної операції, не то якогось визвольного походу, але нашого сучасника — про те, як рухався загін («обійшли перевал, що лежав у густому диму і прострілювався одним із піхотних полків») і як увійшов у село, де його чекали трагічно мовчазні, але дивно урочисті й загадкові жінки, зосереджені навколо чогось. Що це могло бути й де? У Чечні, в Афганістані? Але бійці не нагадують моджахедів. А в Україні цього ще не могло бути. Хоч лексика до болю знана. Тим часом виходимо з неясної локальної ситуації в універсальну, біблійну.

Сергій Жадан не монологічний, а діалогічний — навіть тоді, коли звертається до самого себе. Розмовляти йому завжди є з ким і є про що. Немає великого значення, чи той, до кого мова, озивається, чи ні: його участь у розгортанні теми може бути уявною. Але без нього не буде поетичного натхнення. Не буде того особливого ладу мови, коли потреба розкритися і переконати стає пружиною нестримного саморозгортання погляду на світ, коли думка породжує думку, слово породжує слово — і спалахує ланцюгова реакція смислів, що творить ритм вірша і його магію. У Сергія Жадана дивовижна енергія асоціативності, що пов'язує найвіддаленіші речі, і його метафори та порівняння можуть бути і природно-самоявленими, неминучими: «вузькоколійка дитячої пам'яті», і несподіваними: «швацька машинка всесвіту ридає до ранку»; «грілося молоко на єврейському ринку, тихе й покірне, як гнані апостоли». І водночас — енергія антитетичності: мало не кожне твердження (чи меседж, як тепер кажуть) обертається у своє заперечення і себе «драматизує»: «Відстань — це те єдине, що тобі заважає. Відстань — це те єдине, що не має жодного значення»; «Найбільше вони бояться, що все це триватиме далі. Найбільше вони бояться, що більше нічого не буде»; «З малого насіння правди вирощуй брехні рослину»; «Я все назвав. Я нічого не встиг»; «Всіх рятувати, всім заважати»; «Всіх віддячивши, всіх обдуривши»; «Згадувати все із часом, забувати все із віком»; «Кидайте це чортове місто! Повертайтеся в нього!»; «Цієї ночі так хочеться жить, що від цього можна просто померти» (це, до речі, про бійця на передовій).

І так раз у раз: і це не гра слів (хоч інколи й гра), це особлива жаданівська трансформація розмовної поетики, на позір недбалої, а насправді сповненої «діалектичного» сприйняття неоднозначності світу й кожної людської ситуації в цьому світі. Нібито принагідні й малозначні розмовні антитези у кращих випадках сягають рівня філософських афоризмів: «Коли їм, зрештою, дається все, вони наповнюють його нічим»; «важко бути героєм, коли це нічого не коштує»; «Дороги — це час, потрібний нам для розуміння своєї загубленості»; «Хай не знають уста, що виголошують гіпотезу про руки, що власне фальшують експеримент»…

З цієї ж розмовної недбалості, але вже приперченої вуличними приколами, випливає і характерне для Жадана (особливо «раннього», злісно епатажного) навмисне, саркастичне зіштовхування дуже віддалених одне від одного понять: «Хотілося пити і тягло на узагальнення»; «Несу натхнення порожні торби»; «Військово-повітряні сили виснуть поряд із сновидіннями»; «пошук затінку в жерлах гармат». Часом цей сарказм грає відблисками легенького цинізму: «…Єднання є, хоч і мале. Наприклад, сонце, що встає, чи спільний туалет».

З розмовної поетики, звісно, і характерне для Жадана наполегливе повторювання якихось реплік, прохань, закликів, порад тощо: «Запам'ятовуй, запам'ятовуй!»; «Думаєш, звісно, думаєш, не можеш не думати»…

Невидимим (а інколи й видимим, навіть підкресленим) тлом для цих спілкувань і для цієї роботи думки є відчуття присутності в бутті вічного й універсального. Часом воно персоналізується — в Господі, в Ісусі Христі, в Марії.

Поетична збірка Сергія Жадана «Життя Марії» (2015) — це ще один ступінь концентрації його «діалогічної» енергії. Назва збірки повторює назву поетичного циклу Райнера Марії Рільке, перекладом вірша якого «Благовіщення» вона й починається. Чомусь у книжці немає Жаданового перекладу вірша Бертольта Брехта, який був в електронному варіанті збірки. На мій погляд, шкода — адже Жадан не менше, ніж із Рільке, суголосний із Брехтом в «олюдненні» образу Богоматері, у виході за рамки канону.

До Марії поет апелював і раніше в пошуках критеріїв життєозначення, але то було епізодично і не завжди прозоро. Тут же — принаймні в перших віршах — маємо пряме звертання до неї, в розгубленості й розпачі від неспівмірності досвідів двох епох людства і двох національних світів, від неспівмірності заповіданого й наявного:

А в Україні того ж таки року в Чернівцях, у видавництві «Meridian Czernowitz» вийшла чудово оформлена (художник — сам Олександр Ройтбурд!) книжка «Тамплієри» — нові вірші Сергія Жадана. Перчина сюжету ось у чому. Досі вважалося: рицарський орден тамплієрів (храмівників), заснований 1118 року в Єрусалимі для захисту віри й паломників, після втрати Єрусалима став бездомним, опосівся спершу на Кіпрі, а потім у Франції, де 1312 року і знищив його Папа Франциск V, стративши гросмейстера Моле і 54-х рицарів. Тобто до Англії тамплієри нібито не діставалися. Аж ось відкриття. Так само не було раніше і ніяких відомостей про їхню причетність до наших українських справ. Але невідомість і цього разу не зупинила Сергія Жадана з його глобальним мисленням. Не знати, чи довідався він із власних джерел про назрівання сенсаційного відкриття англійських археологів, чи інтуїтивно почав діяти на випередження: мовляв, і ми не з лопуцька!

…Війна, передчуттям якої дихали поетичні збірки Сергія Жадана останнього десятиліття, — із близької світової загрози, із подихів досвіду «гарячих точок» стала нашою жорстокою реальністю. Про неї, в тому ж таки світовому вимірі, — «Нові вірші, 2015—2016», що ввійшли потім до книжки «Тамплієри».

Ще у «Житті Марії» Сергій Жадан мусив окреслити своє творче кредо в драматизованій до краю ситуації. «Прийде нас — і яка-небудь наволоч обов'язково буде писати про це героїчні вірші. Прийде час — і яка-небудь наволоч скаже, що про це взагалі не треба писати». Може, й не конче наволоч. Та річ у тім, що Сергій Жадан не міг не писати. Але писав і пише так, як властиво лише йому. «Страшно відчувати сморід червоного місяця. Страшно дивитись, як робиться історія».

Далекий від показного патріотичного пафосу, Сергій Жадан любить людей своєї землі й гостро переживає безглуздя й трагізм нав'язаної їм війни. Тим-то одним із головних мотивів у «Нових віршах», а потім і в «Тамплієрах» є мотив будування рідного дому й опоживання його, наповнення людським теплом і любов'ю. «Все життя ми будували свої доми. Брила до брили, до цвяха цвях, стіна до стіни… Ми будували так, ніби вивершували небеса. Мов упорядковували висоту. Ніби наповнювали мову пусту. Ніби повертали речам імена… Міста будували з сонця й глини, замішували їх на вірі й надії…»

Певна річ, Жаданове «ми» — це не лише ми, українці, це ми — люди Землі. І наше місто — не тільки наше, це місто Землі, воно і в Іраку, і в Сирії, і в Афганістані — скрізь, де тружденні чоловіки й жінки з покоління в покоління зводили свої житла до сонця, плекали дітей і доглядали старих, вклонялися своїм святощам. Були в них біди — та приходили радощі, западали тумани — та верталося сонце.

Але ось на осоння приповзають змії. Вони гріються на ґанках, заповзають до будинків, угніздюються в дитяче взуття і солдатські берці, «вичікують під подушками», плазують по бібліотеках, сичать зі сторінок газет, «звиваються за віршами та словниками»… Певно ж, не всі гади з чужих інкубаторів, є й «наші», з наших нір? Чи не гротескова метафора «гібридної війни»! Мабуть. Та це і модель світової ситуації…

Але ж не буває, щоб на зміїв не знайшлося змієлова. Це той, хто одного ранку вирішив: час братися до діла. «Доброї роботи, тобі, чоловіче! Хай менше довкола буде отрути». Ну, це, сказати б, у билинному плані. У реальному — не так оптимістично. «Дихає ночі теплий звіринець — у темряві сплять птахи і тварини. Чистить зброю молодий піхотинець, чистить зброю, вбиває години, чистить її, говорить прокляття, вагомі, як літери в телеграмі, гріє на серці срібне розп'яття, підібране в православному храмі». Відганяє, як може, думку про смерть. А «смерть, як щеня, не відходить від нього. Дивні діла, Дивні, господні».

І знову фрагмент нашої реальності вписується у світовий історичний контекст. «Ще один рік пройшов без сівби. На спалених школах сидять голуби, діти їх зганяють свистом». По обидва боки фронтів настає час маркітантів. «Перекривається рух на постах, і варта на розі співає канти. Сфери впливу в наших містах ділять праведники та спекулянти». Про праведників сказано неспроста, як і неспроста — в сусідстві зі спекулянтами. Це також видовище світове. Різні форми фальшу, в тому числі й фальшу конфесійно-екстатичного, Сергій Жадан завжди винагороджував саркастичними коментарями. А тут ідеться про трагічну (а водночас і комічну) невідповідність заморожених ритуалів новій пекельній дійсності, їхню марність, їхню перетвореність із духовного дійства в казенну відбувальщину. «Другий рік місто косить чума. Не працюють навіть борделі й тюрма. Скінчився хліб, скінчилась вода. З культурного життя — лише хресна хода. Ходимо, кличемо святих отців. На зворотному шляху підбираємо мерців». На хресну ходу небеса не зреагували. Потрібне щось дійовіше, масовіше. Єпископ пояснює: «Усіх нас нищить небесний терор, усіх нас винесуть в чорний коридор. Світла немає. Відсутня мета. Саме час починати свята».

І починається фантасмагорія свята, свого роду бісівська карнавалізація суспільної чуми: «…Ми одягаємо пір'я й хвости, і змащуємо кров'ю натільні хрести, і палимо на вулицях свого сатану, і оголошуємо небесам війну, і водимо процесії довкола вогнів…» Наче новітні «середні віки» — цей меседж кілька разів лунає у віршах. Але й не зовсім середні, і не тільки західноєвропейські. Завершальна фраза вальпургіївського пасажу: «Все, що в нас є, — це народний гнів» — може викликати й інші історичні асоціації… Про не раз явлену в історії сліпоту народного гніву, його стихійність, оманливість гасел, а тому — часто — і марноту. Або протилежні очікуваним наслідки. «…Будуть різати таку саму голоту, щоби відновити справедливість. Маршуватимуть колони поріділі, під мостами виставлятимуть сторожу, до церков уранці кожної неділі сходитимуться на службу божу. Буде їм ім'я Христове, наче видих, будуть слухати про муки і тортури, будуть зігнутих від страху посполитих волочити до комендатури».

Так само — не тільки про поглинені хвилями Середземного моря баржі з біженцями — нагадує ще один повторюваний у віршах меседж: «Кидай мертвих за борт!» — він про золоту (хоч і мовчазну) норму світової політики — утилізацію відпрацьованого людського матеріалу, надто ж про тотальне знецінення людського життя в добу тріумфів людського генія і силового утвердження цивілізаційних цінностей, про добре знаний і «нам», як і «їм», бізнес на крові, бізнес на трупах. «Роби гроші на мертвих, скидай їх за борт!.. Вкладай їхні голови до мішків і торб. Кидай мертвих за борт!» Тут я знову і знову згадую Бертольта Брехта. Хіба ж це не «брехтівське» — про цинізм історії: «Між нами достатньо гідних і видатних, тих, хто вступив до переможних когорт. Але мертвим не місце серед живих… скидай їх за борт». Тут хіба одне можна додати: скільки й живих (надто в нашій українській історії) скинуто за борт як нібито неживих, тобто не придатних для минущої потреби, не відповідних стандартові життєвості, обтяжливих для капітанів або піратів… «Запам'ятовуй цей підлий час… Запам'ятовуй цей дивний світ», де «на вогонь прилітає лише сарана. Ніч глибока. Немає дна».

Але в цій ночі стоять — по-біблійному стоять на біблійному березі темної ріки — жінки й чоловіки. Чоловіки мають що робити на своїх правічних човнах, жінки мають кого чекати й любити з віку у вік. Їм усім — «завойовувати порожнечу», «йти на світло з цього простору нічного», «зимувати у старій світобудові», наповнюючи її своєю працею і вірою у свій обов'язок. Інакше кажучи, їм, за твердою Жадановою мірою, «не залишилося нічого. Крім любові, звісно. Крім любові». Це повторюється з наполегливістю мантри. А любові цієї багато навколо — нею дихають земля, рідні пагорби, трави, квіти, дерева, книги, що хаотично розкидані на веранді покинутого дому. Нею тримаються люди. «Ніхто не знає, як працює любов», — припускає поет, як вона несе в собі гіркий «тягар усього, що було, і невагомість того, що буде».

А все-таки кому, як не поетові, годиться спробувати зазирнути в таємничі глибини цієї незбагненної «роботи». Тут з'являється все та ж незмінна і неминуче змінна вона, щоб у вічній розмові з нею і в їхньому мінливому взаєморозумінні — або непорозумінні — почувся пульс любові вже як «праці» на все життя, а не як минущої пристрасті. Дивовижний, суто жаданівський сюжет: вона голить його, чи не по-вояцькому давно неголеного, і в цьому неспішно живописаному процесі голення (!) бачимо тілесні нюанси душевних нюансів їхнього нерозривного співжиття, їхньої довіри і їхньої любові в усіх часах і за всіх обставин. Любов простягає їм руку з пітьми. «Іди, не бійся! Де твоя відвага?» І це вже не тільки їхнє, це вже надособове. «І знову родяться врожаї. І знову лаштуються жнива».

Ідилія? Ні. Просто непоборність життя. Останні вірші «Тамплієрів» дуже тривожні й гіркі. Рятуються жінки й діти. Але залишаються полонені й заручники. Залишаються в полоні земля, звірі, трави. Все це болить поетові. Коли вигнанці повернуться додому? (Тут чи не єдиний раз звучить у Сергія Жадана мотив непрощення за особисту кривду.) І головне: хто розуміє тих бійців на фронті і як їм зрозуміти «мирне життя» їхніх співвітчизників, яких вони жертовно захищають, не завжди бувши певними, хто з них цього вартий і як одних відділити від інших. І що їх — не тільки калік, а й неушкоджених — жде після повернення в «мирне життя» — навряд чи таке, яке варте страшних жертв. А втім, це обертони — лейтмотив інший. І фінал поетичної оповіді повертає до її початку: хвала каменю, хвала рукам, які тримали зброю, а тепер беруть той жаданий камінь, щоб знову зводити міста. «Всім, хто лишився жити після тяжкого мору, всім, хто зберіг свою радість і непокору, всім, хто вцілів під важкими зірками, вони відбудовують міста збитими в кров руками».

Зрештою — по всіх моторошних картинах і суперечливих рефлексіях — Сергій Жадан запевняє, що у світі вірності більше, ніж зради, а любові й ніжності більше, ніж ненависті й зла. Як воно в цілому світі — не знати (сам поет часом у цьому сумнівався), а що у поетичному світі Сергія Жадана саме так — це правда.

…Таке враження, що українські видавництва змагаються за право першими видрукувати кожну нову книжку Сергія Жадана. Або нову комбінацію вже відомих його творів у якомусь тематичному варіанті. Так, 2014 року в київському видавництві «Laurus» вийшла невеличка добірка поезій під жаданівськи «прикольною» назвою «30 доказів існування Бога і 29 заперечень». Справді, зібрані в ній вірші відображають широкий діапазон його теологічних (умовно кажучи) уявлень, сумнівів, незгод і, сказати б, його особистого почування Христа як присутнього в бутті світу й у людських долях, — що ми бачили в тих його поезіях, про які вже була мова.

Більш «концептуальний» характер має солідне видання «Господь симпатизує аутсайдерам» (харківський «Клуб сімейного дозвілля», 2015, повторно — 2016). Тут подано вірші з десяти поетичних збірок Сергія Жадана. Може, ідея видання належить самому авторові: вже у назві вгадується тенденція виправдати свою схильність до часом драстичної «демократизації» тематики й «посполитізації» персоналітету своєї прози, та й поезії. Вже зверталося увагу на рясноту в них різного досить химерного люду. Сам Жадан, як ми бачили, вельми дивувався з того, скільки різних ненормативних або й неадекватних особистостей підкидала йому доля від самого початку життєвого шляху, — в цьому також був мотив самопояснення своєї творчості: мовляв, куди ж я дінуся від своєї пам'яті… Тепер — мотивація майже сакральна. Відсилання до Господа. Не знати, чи Господь такою мірою, як сам Жадан, симпатизує тій когорті, що виступає в нього під етично нейтральним означенням «аутсайдери», і чи всім із них, без розбору, радів би, — не знати, але питання варте того, щоб на ньому трохи зупинитися.

Можна говорити про кілька аспектів цього питання — релігійний, соціально-гуманістичний, етичний, естетичний. Світова література має прадавню (ще від фольклору) традицію звертання до постатей «анормативних» — диваків, авантюристів, «благородних розбійників», злодіїв, невдах, схиблених, дискримінованих тощо. Це розширює уявлення про суспільство та його людське багатство («позитивне» чи «негативне»), його невичерпність і динаміку. Певною мірою література нагадує медицину, яка здоровою людиною цікавиться постільки, поскільки це необхідне для того, щоб зрозуміти хворого і його хворобу, допомогти йому. Та й писати про людину з відхиленням від норми або нещасливу, з потенціалом нереалізованості й претензій до суспільства (чи й самого Бога), буває цікавіше, «змістовніше», ніж про унормовану, спокійну й щасливу, — тут треба бути Львом Толстим або Джоном Голсуорсі. Крім того, спотворені долі, скривлені особистості, нереалізовані задатки часто криють у собі протестовий потенціал і тим більше дають можливостей письменникові-гуманісту розкрити і суспільно-етичну проблему, і свої гуманістичні почування та рефлексії.

Є й інакший, соціально-прагматичніший, не позбавлений політичної корисливості підхід до проблеми аутсайдерства, суспільного узбіччя. Йдеться про традицію цілеспрямованого активізування, мобілізації ізгоїв до політичних рухів, мета яких насправді далека від їхніх реальних інтересів. Навіть пролетарська боротьба в Європі XIX століття, високоетично емансипована завдяки Марксу й Енгельсу та їхнім попередникам і чесним послідовникам, не вільна була від загравання із соціальним «дном». Цікаво, що в СРСР влада у своїй боротьбі з «соціально чужими», зокрема із «гнилою інтелігенцією», вдавалася (як і царська охранка) до послуг тодішніх «тітушок» різних рангів як «соціально близьких» (або відносно ближчих). Так що аутсайдерство благодатне далеко не в усіх своїх іпостасях.

Через століття після оптимістичного класичного періоду антикапіталістичної боротьби перспективи некапіталістичного розвитку докорінно змінилися. Модернізований капіталізм переварив «пролетаріат», який фактично перестав бути класичним пролетаріатом і втратив свою революційність. Від середини XX століття «ліві» соціологи, бунтологи й політики шукають інший «актив» революційності — насамперед серед декласованих елементів міста й села, серед знекорінених іммігрантів, серед антибуржуазно налаштованої студентської молоді. Дрібнішає і мета революційних рухів — уже не переустрій світу, а «бунт» проти істеблішменту й запровадженого ним правопорядку. Час показав, що сили таких «лівих» рухів швидко вичерпувалися, а ставка на аутсайдерів себе не виправдала: вони стають швидше резервом для тероризму, ніж для реальних суспільних перетворень. Хоча, звісно, змушують істеблішмент до пошуку якихось відповідей на питання дня. (Аутсайдери і маргінали — близькі, але не однорідні категорії людності — були й залишаються невичерпним матеріалом для політичних ігор. Але не тільки. Там шукає свого простору й бізнес. Автор теорії «підривних інновацій» гарвардський професор Клейтон Крістенсен стверджує, що найцікавіші бізнесові компанії зароджуються на маргінесі. Що ж до культури, то давно спостережено, що маргінальне нерідко ставало загальнозначущим.)

Можливо, ця переорієнтація європейської (і американської) антибуржуазної думки від робітничого класу до соціальних аутсайдерів відгукнулася і в ілюзіях багатьох літераторів, зокрема у нашого Сергія Жадана, який бачить протестовий потенціал у стихійних анархістських вихватках персонажів, випалих із будь-якої поведінчої культури, схильних до бузувірства і всенищення. Але довелося і в них, давніх знайомих чи й друзях, розчаровуватися. Справді, чого доброго можна сподіватися від такого, скажімо, «аутсайдера», як «друг Артур» із «порядної родини», що після всіх відсидок, відкидань і амністій «співає в церквах на Різдво колядок» і плекає революційні задуми: «Толку з ваших мирних зборів? Краще різати мінтів і прокурорів, палити суддів, палити дільничих, стріляти червоних, вішати коричневих, втопити в лайні нового губернатора, потім на згарищі глушити з дозатора. Рвати попів із золотими хрестами, слати бомби заказними листами…» Універсальна програма безперспективної аутсайдерської протестовості!

А от у іншого «друга», Андрюхи (теж збірка «Життя Марії»), який «у школі ходив відмінником, доки не взяли з краденим годинником», — у цього Андрюхи дух незгоди ринув у намащену площину національної самокритики: «Як я ненавиджу цю країну! Кожен готовий смоктати за подачку. Будуть працювати просто за жрачку. Живуть, як змії, не показуючи виду…» Але інвективу свою вивершує несподіваним чином: «Я ніколи звідси не поїду». І це не тому, мабуть, що Сергій Жадан полюбляє такі парадоксальні мовні ходи, а, певно, тому, що колишньому відміннику Андрюсі непогано тут аутсайдерствується (стадіон, бабло, «півос») і вітійствується (у футбольному контексті): «все купується, все продається, крім любові й нашого серця». Оце, нарешті, голос морального авторитета!

Звісно, вистраждане свідчення колишнього відмінника-крадія багато важить у цій делікатній темі, однак залишається сумнів, чи саме таким аутсайдерам співчуває Господь. Але в Сергія Жадана, здається, немає сумніву, і саме в Нього він шукає підтримки своєму природному співчуванню.

Отож у збірці із досить зловісною (рольовою) назвою «Вогнепальні й ножові» був розділ 5 «Коментарі»: «Герої, апостоли, жінки і міста». Це дивовижний іронічно-філософський есей із характерною жаданівською грою-переливанням глибоких думок і легковажних словесних парадоксів, тонких припущень і брутальних «вольових» узагальнень. Основна ідея есею: за відомим біблійним іконостасом стоїть невидимий, але вгадуваний біблійний пролетаріат, непосвячений у кухню осяянь і прозрінь апостолів та пророків, — і саме в цьому пролетаріаті знаходять натхнення апостоли і пророки, і саме з нього, з «полум'я щоденної боротьби», вийдуть герої, які «розбудять тебе від сну і забуття. Вони підірвуть цей світ, знищуючи комунікації й спалюючи вагони, вони громитимуть акваріуми в ресторанах, випускаючи на волю мешканців глибин, вони перевертатимуть поливальні машини й розбиратимуть трамвайні колії, виводячи тебе зі смутку, вони наговорюватимуть свої прості історії, повертаючи до життя, з якого ти так наполегливо тікаєш».

Повертаючи до життя — чи до «колективної радості криміналу», дуже схожої на ту, якої жадав згадуваний раніше «друг Артур»? Здається, Сергій Жадан мав достатньо нагод пересвідчитися в химерності ілюзій щодо героїки аутсайдерства, щодо його нібито протестового потенціалу, насправді близького до вандалізму й бандитизму. Але інерція юнацької (шанобливо кажучи) риторики довго залишалася, хоч і не була визначальною.

Риторика аутсайдерської нерозбірливої мстивості здатна хіба що домішувати бунтарської каламуті в ту широту християнської співчутливості, терпимого і приязного сприйняття всіх виявів самовладного життя, зрештою «оптового» («огульного») культу любові, які є в поезії і в усьому світопочуванні Сергія Жадана. Любов'ю в нього клянуться раз у раз — і нерідко далеко не світлі особистості, і не зі світлих позицій, що часом знецінює вартість їхньої клятьби й сакральність самого слова. Але що безсумнівне, так це Жаданове відчуття любові як вітальної сили буття, це та любов і ніжність, з якою він незмінно говорить про жінку — і інтимно близьку, і Жінку як утілення добра, терпіння, віри. І можна зрозуміти його, коли він пише, що «світ… був би іншим, якби Святе Письмо записували саме за жінками. У цьому світі було б значно більше пристрасті. Й значно менше хрестових походів».

Кому як не нам, сучасникам ракетно-віялових хрестових походів, задуматися над цим припущенням…

Хоча не все таке однозначне. Скажімо, вистачає в Жадана і жінок далеко не миролюбних. Маю на увазі не тих кобіт, що вершили подвиги на мінному полі екстремального сексу, а тих, які не дотримувалися Жаданового паритету: любов і ніжність. Не така вже й безумовна ця взаємозумовленість. Ось що чуємо про одну з них: «Коли вона вимовляла слово любов, я бачив кров на її зубах». Фурія любові чи фурія помсти? Певно, це не про ту любов? Зрештою іншим разом і сам Жадан, оглянувшись на світові реалії, ставить поруч любов і… злість! І залишає нам вибір: «Кожному вистачить роботи». А сам усе-таки вибирає любов.

Можна по-різному розуміти його вибір. Солідаризм чи егоїзм, усупереч усім риторикам? А може, ще й якийсь глибший прихований мотив? Тут пригадується, що автор — титулований філолог, випускник славетного Харківського університету. Отож — несхибний патріот української мови. То, може, якийсь натяк на глибинні мотиви його принципової позиції вчувається у такому твердженні: «Мова зникає, коли нею не говорять про любов». Харків'яни! Нумо — більше говоріть про любов! У найширшому розумінні! Українською мовою! І всі українці скрізь, особливо в загрожених регіонах! Тож ми нарешті і розв'яжемо своє нерозв'язне мовне питання, і знайдемо вихід з усіх безвихідних українських криз.

На цій оптимістичній ноті й час кінчати тривалу розмову про нескінченну любов до поезії Сергія Жадана.

Аж ні…

Моя дружина, вимушений свідок моїх писацьких зусиль, дуже не любить, коли я ото щось пишу і пишу… Вважає (і, мабуть, справедливо), що писати треба енергійно і коротко. Але це не кожному дано. Якось вона не витримала і саркастично сказала: «Поки ти своє закінчиш, Жадан ще два романи видасть». І — як у воду дивилася. Чую в медіапросторі: Сергій Жадан видав новий роман. Кинувся я його шукати. Дарма. В системі книгарень «Є» — не є. У поближчих бібліотеках — не є. У таких критичних ситуаціях я зазвичай рушав до НБУ ім. В. Вернадського, куди надходять контрольні примірники всіх українських видань. Але вже другий рік я в НБУ не показувався, бо потрапив до категорії осіб «з обмеженими можливостями».

Отож і довелося таки ставити крапку на творчому спілкуванні з текстами Сергія Жадана. Далося це мені нелегко, залишати його у спокої не хотілося (свідки: мій персональний комп'ютер; 13 книжок Сергія Жадана, придбаних знов-таки у книгарні «Є» на Повітрофлотському проспекті, 33/2; та ж таки дружина; харківський друг Володя Брюгген; колектив видавництва «Либідь»…). Але в людини попереду завжди більше, ніж за нею… Тож усе ще може бути… Ніколи не зарікайся…