Метаморфози

Книга перша

¹ Дух пориває мене: про нові починаю співати ² В змінених формах тіла. О боги, — бо ж од вас переміни, — ³ Задум співця надихніть: відтоді, коли світ народився, ⁴ Ген аж до наших часів доведіть нестихаючу пісню. ⁵ Поки ще море й земля появилися, поки над ними ⁶ Небо прослалось, обличчя однакове мала природа. ⁷ Хаосом потім назвали її — велетенська, безладна ⁸ Купа, сама бездіяльна вага, де, поєднане будь-як, ⁹ Зібране з різних кінців, клубочилось речей всіх насіння. ¹⁰ Світові сяйва свого не являв ще Тітан променистий, ¹¹ Не поновляла сріблястих рогів, наростаючи, Феба. ¹² Ще не повисла Земля, ще в повітрі легкім її власний ¹³ Не врівноважив тягар; у ту пору ясна Амфітріта ¹⁴ Не простягала ще рук лазурових уздовж суходолів. ¹⁵ Скупчились там, перемішані, води, земля і повітря; ¹⁶ Тим-то земля не була ще стійкою, пливучими — води, ¹⁷ Світлим — повітря; ніщо там не мало ще форми своєї, ¹⁸ Все-бо в сум'ятті було, й у тій масі, в єдиному тілі, ¹⁹ Жар проти холоду йшов, на вологу сухе повставало, ²⁰ Проти м'якого — тверде, на легке напирало вагоме. ²¹ Бог тоді втрутивсь, однак, і добірніші сили природи: ²² Неба намет од землі відділив він, а землю — від моря, ²³ Потім ефір блискотливий підняв над імлистим повітрям. ²⁴ Так, розібравши громаддя сліпе на окремі частини, ²⁵ Простором їх порізнив, а з'єднав — найсердечнішим миром: ²⁶ Іскрами звився вогонь невагомий — опуклого неба ²⁷ Сила стрімка — й закріпивсь на вершечкові світобудови. ²⁸ Побіч — повітря, до нього вагою і місцем найближче. ²⁹ Землю ж, яка притягнула до себе вагоміші частки, ³⁰ Власний тягар пригнітив; наостанку хвиляста волога ³¹ Весь непохитний вже світ охопила пливкою межею. ³² Суміш первісну ось так поділивши, цей бог невідомий — ³³ Хто б він не був — сформував як належало світу частини: ³⁴ Землю — насамперед, що на зразок велетенської кулі ³⁵ Завжди однакову з різних боків своїх має опуклість. ³⁶ Водами блиснув тоді; під вітрами рвучкими здійматись ³⁷ Їм повелів, суходоли ж обвів побережжям піщаним. ³⁸ Далі — струмком задзвенів, багновища розлив та озера, ³⁹ З волі його в берегах зазміїлися спадисті ріки. ⁴⁰ Поки пливуть — одні тут, інші там — забирає земля в них ⁴¹ Трохи води, трохи — дійде до моря, і там, на просторі, ⁴² Лунко об скелі вже б'є, щойно з річища вирвавшись, хвиля. ⁴³ Він повелів, щоб прослались поля, опустились долини, ⁴⁴ Листям покрились ліси, піднялися хребти кам'янисті. ⁴⁵ Як розтинають небесне склепіння праворуч дві смуги, ⁴⁶ Й стільки ж ліворуч, і п'ята, від них чотирьох гарячіша, ⁴⁷ Так от і небом повиту твердінь поділив прозорливий ⁴⁸ Світу творець, охопивши й її стількома ж поясами. ⁴⁹ На серединнім немає життя через жар непомірний; ⁵⁰ Два по краях — у глибокім снігу; а двом поміж ними ⁵¹ В лагідній суміші бог дарував і тепло, й холоднечу. ⁵² Вище — повітря лягло, неозоре й легке, та наскільки ⁵³ Легша вода від землі,— від вогню воно важче настільки. ⁵⁴ Там він і хмарам густим, і туманам велів оселитись. ⁵⁵ Там і громи помістив, щоби смертним серця потрясати. ⁵⁶ Там — і вітри, що викрешують спалах і блискавку в небі. ⁵⁷ Світу дбайливий творець не дозволив, однак, вітровіям ⁵⁸ Вільно ширяти довкіл; їм опертися важко й сьогодні, ⁵⁹ Хоч не в однім вони напрямі дмуть, а лиш кожен — в своєму: ⁶⁰ Світ на шматки б розірвали — в такій ті брати ворожнечі. ⁶¹ Евр на Схід одступив — до країв набатейських та перських, ⁶² Та до хребтів, що купаються в променях раннього сонця. ⁶³ Захід і ті береги, що під сонцем похилим тепліють, ⁶⁴ Має в опіці Зефір. А на Північ, у Скіфію сніжну, ⁶⁵ Силою вдерся жахливий Борей. Протилежні широти ⁶⁶ Австр поливає дощем, наганяючи хмари кошлаті. ⁶⁷ Врешті й ефір над усім помістив — невагомий і чистий: ⁶⁸ В ньому ні крихти нема від падолів земних, ні пилинки. ⁶⁹ Тільки-но бог усьому, що було тоді, визначив межі,— ⁷⁰ Тут же, привалені досі безоднею пітьми сліпої, ⁷¹ Ясно засяяли, всіявши ген усе небо, сузір'я. ⁷² Потім, щоб кожна з частин світових щось живе в собі мала, ⁷³ В обширах неба зірки появилися й постаті божі; ⁷⁴ Хвиля, подавшись, окутала риб табуни блискотливі; ⁷⁵ Звір на землі оселивсь, а птахи — в легковійнім повітрі. ⁷⁶ Та не прийшла ще пора на розумну, на вищу істоту, ⁷⁷ Що повноправно б могла над усім, що живе, панувати. ⁷⁸ Тут і людина зросла. Чи її з божественного сім'я ⁷⁹ Виплекав щедрий творець, щоб почин був для кращого світу, ⁸⁰ Чи, розлучившись недавно з ефіром, земля молода ще ⁸¹ З небом споріднений паросток вигріла в лоні своєму. ⁸² Син Іапета вигадливий, землю з дощем розмішавши, ⁸³ Зліпок із неї зробив, до богів усевладних подібний. ⁸⁴ Тож, коли звір тільки в землю потуплює погляд, людині ⁸⁵ Він дав поставу струнку, щоб могла споглядати високе ⁸⁶ Небо й до світлих зірок повелів їй підносити очі. ⁸⁷ Так невпізнанною стала земля, хоч була нещодавно ⁸⁸ Звалищем темним, і ось — вже обличчям людським зазоріла. ⁸⁹ Вік золотий було вперше посіяно. Чесність і Правду ⁹⁰ Всюди без примусу, з власної волі в той час шанували. ⁹¹ Люд ще ні кари, ні страху не знав, бо тоді не читав ще ⁹² Грізних законів, карбованих в мідь; ще юрба не тремтіла ⁹³ Перед обличчям судді — проживала й без нього в безпеці. ⁹⁴ З гір у ту пору підтята залізом сосна не спускалась, ⁹⁵ Щоб до заморських країв поплисти по розгойданій хвилі. ⁹⁶ Смертні й не знали, що є ще десь інший, крім їхнього, берег. ⁹⁷ Міста тоді звідусіль обривистий рів не обводив, ⁹⁸ Ще не ячала сурма та й ріжків ще не чуть було мідних, ⁹⁹ Ще не блищали ні меч, ні шолом. Не тримаючи війська, ¹⁰⁰ В тихім дозвіллі спокійно жили-вікували племена. ¹⁰¹ Без обробітку й земля, що не відала ран од заліза, ¹⁰² Щедро, по волі своїй, усіляку приносила живність. ¹⁰³ Люди, вдоволені тим, що само, без принуки, зростало, ¹⁰⁴ Терен по схилах гірських і пахучі суниці зривали, ¹⁰⁵ Темні ожини, що густо гілки обліпляли колючі, ¹⁰⁶ Дуб же, Юпітера дерево, рясно ронив їм жолуддя. ¹⁰⁷ Вічна буяла весна. Під віянням теплих Зефірів ¹⁰⁸ Солодко, наче вві сні самосійні гойдалися квіти. ¹⁰⁹ Так от і лан, хоча плуга не знав, не лежав перелогом, ¹¹⁰ Гнав свою хвилю важку — золотавим пишався колоссям. ¹¹¹ Ріки пливли молоком, хвилювалися ріки нектаром. ¹¹² Медом жовтавим зелені дуби ненастанно точились. ¹¹³ Потім, як древній Сатурн повалився у темрявий Тартар, ¹¹⁴ Світ під Юпітером був. Появилося срібне поріддя, ¹¹⁵ Гірше, ніж золото, хоч од рудої цінніш було міді. ¹¹⁶ Весну колишню всевладний Юпітер обмежив у часі ¹¹⁷ Літом, зимою, сльотливою осінню; хутко минати ¹¹⁸ Стала весна — лиш четверта частина квапливого року. ¹¹⁹ Саме тоді замигтіло повітря від спеки сухої, ¹²⁰ Саме тоді задзвеніли бурульками води під вітром. ¹²¹ Тут і під крівлю ввійти довелось: то в печерах селились, ¹²² То під наметом із пруття та лоз, переплетених ликом. ¹²³ Саме в ту пору з'явився рільник, і Церерине зерно ¹²⁴ В темну лягло борозну, й під ярмом заревіла худоба. ¹²⁵ Третє на зміну йому підійшло тоді — мідне поріддя. ¹²⁶ Грізної вдачі було й до жорстокої зброї поквапне, ¹²⁷ Ще не злочинне, однак, як останнє — з заліза твердого. ¹²⁸ Тут же в цю гіршу, залізну добу всяка скверна ввірвалась; ¹²⁹ Тут же, сумні, відійшли — Соромливість, і Чесність, і Віра. ¹³⁰ Вслід їм на землю Облудність прийшла, Віроломність, а з ними — ¹³¹ Чвари, Насилля сліпе й до багатства Жадоба злочинна. ¹³² Парус тоді забілів, хоч весляр на вітрах ще не знався, ¹³³ Й сосна, що цупко своїх верховин донедавна трималась, ¹³⁴ Ось уже днищем ковзким на чужій захиталася хвилі. ¹³⁵ Землю ж, яка була в спільному вжитку, як сонце й повітря, ¹³⁶ Помежував як удовж, так і вшир землемір хитромудрий. ¹³⁷ Не вдовольняючись тим, що дає вона — як і належить — ¹³⁸ Хліб та всілякі плоди, зазирають уже в її надра. ¹³⁹ Й ті, що заховані там, що вповиті стігійською млою, ¹⁴⁰ Вже виринають скарби — й на лихе підбивають людину. ¹⁴¹ Зблиснуло згубне залізо й ще згубніше золото — й тут же ¹⁴² Встала, жаждива до них, невсипуща Війна, й забряжчала ¹⁴³ Зброя в жорстокій руці, що багрилась пролитою кров'ю. ¹⁴⁴ Люд на грабунок іде. На господаря гість зазіхає, ¹⁴⁵ Тестя висліджує зять, уже й братня любов ненадійна. ¹⁴⁶ Жінка грозить чоловікові, він же — чигає на неї. ¹⁴⁷ Мачуха дітям готує із трав зеленаву отруту. ¹⁴⁸ Синові знати кортить, чи то скоро впокоїться батько. ¹⁴⁹ Впала вже віра в богів, і остання із жителів неба ¹⁵⁰ Землю, зволожену кров'ю людей, покидає Астрея… ¹⁵¹ Втім, і високий ефір мав свої тоді, кажуть, турботи: ¹⁵² Велетні, діти землі, володінь забажавши небесних, ¹⁵³ Гори до зір нагромадили, вже по крутизні спинались, ¹⁵⁴ Та блискавицею їх перестрів наймогутніший Батько: ¹⁵⁵ Миттю Олімп розколов, Пеліон же — пожбурив із Осей. ¹⁵⁶ Поки під звалищем скель ще звивались тіла велетенські, ¹⁵⁷ Ріками крові своїх же дітей — змієногих гігантів, ¹⁵⁸ Кажуть, земля підпливла й оживила їх кров, ще гарячу. ¹⁵⁹ Щоб од загиблих бодай залишилася згадка на світі, ¹⁶⁰ Вигляд людський тим істотам дала, але й це покоління ¹⁶¹ Не шанувало богів, повсякчас поривалось до вбивства, ¹⁶² Надто жорстоким було, бо й пішло від гарячої крові. ¹⁶³ Бачачи це з позахмарних осель своїх, батько Сатурній ¹⁶⁴ Тяжко зітхнув — спохмурнів, а згадавши про злочин ще свіжий, ¹⁶⁵ Ще не відомий богам, — про гидку Лікаонову учту,— ¹⁶⁶ Гнівом великим, Юпітера гідним, пройнявся і тут же ¹⁶⁷ Скликує збори богів — і вони поспішили на поклик. ¹⁶⁸ У високості є шлях, при погожому небі помітний: ¹⁶⁹ Білістю наче проливсь, тому й назву отримав — Молочний. ¹⁷⁰ Шлях той безсмертних веде до палат осяйних Громовержця ¹⁷¹ Та до престолу його. А направо й наліво — оселі ¹⁷² Знатних богів, де вітають гостей при відчинених дверях. ¹⁷³ Там, трохи далі, звичайні боги, хто де міг, поселились. ¹⁷⁴ Тут же, край шляху, пенатів своїх помістили вельможі. ¹⁷⁵ Місце те славне — якщо такий приклад не надто зухвалий — ¹⁷⁶ Я без вагання б назвав Палатіном великого неба. ¹⁷⁷ Тож, коли вишні боги в мармуровій зібрались палаті, ¹⁷⁸ Сам Громовержець, опершись на берло слонової кості, ¹⁷⁹ З трону високого всіх озирнув, а тоді головою ¹⁸⁰ Тричі струснув, сколихнувши і землю, і море, й сузір'я, ¹⁸¹ Потім озвався, уста розтуливши до гнівної мови: ¹⁸² «Вірте, за лад світовий не така мене брала тривога ¹⁸³ Навіть у буряний час, коли ті змієногі шаленці ¹⁸⁴ Сто своїх рук водночас підняли, щоб на небо ввірватись. ¹⁸⁵ Ворог був лютий, це так; але ж тільки з одним поколінням ¹⁸⁶ Грізна велася війна, лиш один вона мала початок. ¹⁸⁷ Нині ж я змушений скрізь, де лиш землі Нерей обмиває, ¹⁸⁸ Вигубить плем'я людське — в тому ріками я присягаюсь, ¹⁸⁹ Що під землею, у млі, через гай пропливають стігійський. ¹⁹⁰ Все перепробував я, та, коли загноїлася рана, ¹⁹¹ Треба мечем одсікти від здорового невиліковне. ¹⁹² Є в мене ще й півбоги, є сільські божества мої — німфи, ¹⁹³ Фавни, сатири та жителі гір — добродушні сільвани. ¹⁹⁴ Хоч дотепер вони ще не вдостоїлись почестей неба, ¹⁹⁵ Все ж я їм землі розлогі оддав, де селитися можуть. ¹⁹⁶ Та чи спокійно їм там, о всевишні, якщо вже й на мене, ¹⁹⁷ Хоч блискавицю тримаю в руці, хоч над вами паную, ¹⁹⁸ Сіті підступні плете Лікаон, що жорстокістю вславивсь?» ¹⁹⁹ Тут підхопились усі й за зухвальство таке вимагають ²⁰⁰ Кари злочинцю; отак і тоді, коли змовників зграя ²⁰¹ Цезаря кров пролила, щоб і Рим у крові затопити, ²⁰² Всесвіт і люд сколихнулись, оглушені громом неждано. ²⁰³ Все, зціпенівши, чекало кінця. В ту годину тривожну, ²⁰⁴ Августе, вірністю люду свого ти не менше втішався, ²⁰⁵ Ніж отим гомоном неба — Юпітер. От, руку піднявши, ²⁰⁶ Голос подав він — і гомін ущух, і запала мовчанка. ²⁰⁷ Так заспокоївши всіх неосяжністю влади своєї, ²⁰⁸ Знов говорити почав, перервавши мовчанку, Юпітер: ²⁰⁹ «Цим не турбуйтесь, боги: Лікаон поплативсь по заслузі. ²¹⁰ Що ж учинив він і як був покараний — викладу зараз. ²¹¹ Чутка про нашого часу ганьбу досягла й мого слуху. ²¹² Щоб перевірить її — ану ж неправдива! — з Олімпу ²¹³ Злинувши, в постаті смертного, бог, я обстежую землі. ²¹⁴ Довго б я гаяв вас тут, якби взявся про всі неподобства ²¹⁵ Мову вести — я побачив таке, що й не снилось нікому! ²¹⁶ Ось проминув я Менал, де хижак собі схову шукає. ²¹⁷ Потім — кілленські гаї та сосняк на Лікею холоднім, ²¹⁸ Далі — Аркадська земля. В негостинне житло Лікаона ²¹⁹ Входжу нарешті; вже слався туман, уже й ніч западала. ²²⁰ Знак подаю, що це бог завітав — тоді з челяді кожен ²²¹ Виявив шану мені. Лікаон же, злобливо всміхнувшись,— ²²² «Я пересвідчуся, — каже, — й то скоро, кого тут вітаєм — ²²³ Бога, чи смертну людину, й сумнівною правда не буде». ²²⁴ Вбити намислив мене, й тільки темряви ждав, щоб неждано ²²⁵ Вдарить ножем. Ось такі полюбляє він пошуки правди. ²²⁶ Й тим не вдоволений, він полоненика з роду молосців ²²⁷ Слугам велить привести; перетявши нещасному горло, ²²⁸ Варить по куснях його у киплячій воді, а частину ²²⁹ Смажить, розвівши вогонь. І як тільки на стіл перед мене ²³⁰ Він тії страви поклав — я метнув блискавицю вогненну — ²³¹ Й дім нечестивий упав, нечестивця-господаря гідний. ²³² Втік він, жахнувшись, кудись на поля, і там на безлюдді ²³³ Вовком завив, хоч хотів щось промовити; лють його хижа ²³⁴ Піною в пащі взялась — на худобу ще й нині звертає ²³⁵ Вбивчий свій зуб, ще й сьогодні він кров'ю упитися радий — ²³⁶ Шерстю наїжився весь, замість рук уже лапи у нього. ²³⁷ Все ж, хоча вовком зробивсь, та не всі свої втратив прикмети: ²³⁸ Та ж сивина де-не-де, той же темної дикості вираз, ²³⁹ Той же в зіниці вогонь, та ж в усьому подібність до звіра. ²⁴⁰ Дім цей руїною став. Та якби ж то лише в цьому домі ²⁴¹ Гріх поселивсь! Куди оком не кинь — всюди злоба, насильство, ²⁴² Мов присяглись вони злочин чинить. Тож усі якнайшвидше ²⁴³ Хай-но поплатяться, — вирішив я, — раз того заслужили». ²⁴⁴ Гучно вітає частина богів ці слова Громовержця, ²⁴⁵ Гніву йому піддає, а частина — лиш годиться мовчки. ²⁴⁶ Всім, проте, боляче стало нараз, коли роду людському ²⁴⁷ Винесли вирок такий: що за вигляд земля буде мати, ²⁴⁸ Люду позбавлена? Хто нам — питають — запалить у свято ²⁴⁹ Ладан? Чи, може, ти звірам її віддаси, Володарю? ²⁵⁰ Він заспокоює їх: «Ці турботи беру я на себе, ²⁵¹ Отже, дарма не тремтіть. Обіцяю вам дати початок ²⁵² Іншій породі людей, не таких, як оті лиходії». ²⁵³ Вже блискавицями мав він ось-ось позакидувать землю, ²⁵⁴ Та побоявсь, щоб од того вогню сам етрір божественний ²⁵⁵ Не спалахнув, щоб і вісь світова водночас не згоріла. ²⁵⁶ Втім, пригадалося й рішення Долі: що має настати ²⁵⁷ Час, коли море, земля й величавого неба склепіння ²⁵⁸ Враз спалахнуть, — і довкіл світова запалає будова. ²⁵⁹ Тож блискавиці, що в кузнях кіклопів кувались, одклавши, ²⁶⁰ Шлях протилежний обрав: увесь люд йому спало на думку ²⁶¹ Знищити в хвилях, проливши дощі з неозорого неба. ²⁶² Вмить у печери глухі запроторює він Аквілона, ²⁶³З ним і всі інші вітри, що розвіюють хмари, і тільки ²⁶⁴ Нотові волю дає. Вилітає на вогких він крилах, ²⁶⁵ Грізне обличчя його — в чорноті дощового завою, ²⁶⁶ В хмарах важких борода, сивиною спливають потоки, ²⁶⁷ Хмари вповили й чоло, струменить йому з крил і з одежі. ²⁶⁸ Тільки-но руку важку покладе він на тучі розлогі — ²⁶⁹ Тріскає грім і з висот водночас проливаються ріки. ²⁷⁰ Ось і Юнони вістунка ясна в різнобарвнім убранні ²⁷¹ Воду Іріда бере, щоб до хмар донести її знову. ²⁷² Вилягли буйні лани, й не судилось тоді хліборобу ²⁷³ Жниво стрічать золоте, змарнувавсь його труд цілорічний. ²⁷⁴ Гніву не втишить, однак, тільки небом своїм Громовержець: ²⁷⁵ Брат лазуровий його вже викочує хвилі в підмогу, ²⁷⁶ Ріки скликаючи всі. І коли перед ним вони стали ²⁷⁷ В пишній палаті,— «Не буду тут, — каже, — розводитись довго, ²⁷⁸ На балачки не пора — вашу міць усі разом пролийте. ²⁷⁹ Велено так. Од камінних печер повідвалюйте брили ²⁸⁰ Й вашим потокам усім попустіть, скільки можете, віжки!» ²⁸¹ Мовив, а ті, повернувшись, джерелам вивільнюють витік — ²⁸² От вони піняться й рвуться туди, на широкії води. ²⁸³ Сам же він гупнув тризубцем об землю, й вона, колихнувшись, ²⁸⁴ Водам іще додала небувалої сили й розгону. ²⁸⁵ Вже вони не в берегах, а розлогими ринуть полями; ²⁸⁶ Крутять у вирі дерева, й хліба, і людей, і худобу, ²⁸⁷ Крівлю зривають, домашні божки — на запіненій хвилі. ²⁸⁸ Де — не — де дім коли встояв якийсь, непогоді опершись,— ²⁸⁹ Хвиля й його вже запліскує геть, над покрівлею грає, ²⁹⁰ Вже навіть вежі міські поховались, пригноблені нею. ²⁹¹ Повністю зникла межа поміж водами і суходолом — ²⁹² Бурхало море довкіл, берегів лиш не відало море. ²⁹³ Хто якось виліз на горб, хто в човні кривоносім зіщуливсь, ²⁹⁴ Сумно веслуючи там, де за плугом ішов нещодавно. ²⁹⁵ Ще хтось пливе понад обширом нив, над шпилями будинків, ²⁹⁶ Інший — вже рибу бере голіруч у верхів'ї в'язовім. ²⁹⁷ То десь у зелень лугів гостродзьобий вбивається якір, ²⁹⁸ То виноградну лозу підминає закруглене днище. ²⁹⁹ Де на м'якім моріжку випасалися кізки грайливі, ³⁰⁰ Нині ліниво собі розляглись вайлуваті тюлені. ³⁰¹ З дива того нереїди німіють: міста ж під водою, ³⁰² Храми, й зелені гаї, а дельфіни, блукаючи в лісі, ³⁰³ Тілом гнучким раз у раз об розхитані стовбури б'ються. ³⁰⁴ З вовком овечки пливуть; по сусідству — лев жовтогривий, ³⁰⁵ Шкіряться тигри в воді. Блискавичною силою ікла ³⁰⁶ Не порятується вепр, а проворністю ніг своїх — олень. ³⁰⁷ Довго шукаючи клаптя землі, де б на мить хоч присісти, ³⁰⁸ В море он падає птах, розпластавши натомлені крила. ³⁰⁹ Де тільки горб височів — там розгнуздані, піняві хвилі; ³¹⁰ Вже об вершини гірські вони вперше розгонисто б'ються. ³¹¹ Все вже під хвилю пішло, та якщо кому й блиснув рятунок — ³¹² Голод того до загину довів, хоч повільно, та певно. ³¹³ Край аонійський від Ети — гори відділяє Фокіда, ³¹⁴ Щедра земля, як землею була ще вона, а сьогодні — ³¹⁵ Моря частина, де хлюпають води, набіглі зненацька. ³¹⁶ Є там гора, що до зір наче рветься двома стрімчаками, ³¹⁷ Це — величавий Парнас, що верхів'ям пронизує хмари. ³¹⁸ Ось і причалив сюди, — бо все інше було під водою,— ³¹⁹ Девкаліон і дружина його на човні невеликім. ³²⁰ Тут верховинних богів вони молять і німф корікійських, ³²¹ Як і Феміду саму, що тоді віщувала майбутнє. ³²² Бо ж, як ніхто з чоловіків усіх, він горнувся до правди, ³²³ Й серед жіноцтва — богів лиш вона шанувала найбільше. ³²⁴ Бачить Юпітер: де світ був колись — нині плесо безкрає; ³²⁵ 3-між чоловіцтва всього лиш один нині, бачить, зостався, ³²⁶ З-поміж усіх незчисленних жінок — лиш одна врятувалась. ³²⁷ Чесні обоє вони й пам'ятають богів шанувати. ³²⁸ От він, і хмари, й вологу розвіявши вітром північним, ³²⁹ Небу — на землю, землі ж — подивитись на небо дозволив. ³³⁰ Море нарешті вляглось, і Володар, одклавши тризубець, ³³¹ Пестить гладінь голубу й лазурового кличе Трітона,— ³³² Він оддалік над глибинами вод черепашками вкриті ³³³ Виставив плечі,— й велить йому зараз же, в ріг засурмивши, ³³⁴ Хвилям і течіям всім, щоб одхлинули, поклик свій трубний ³³⁵ З вітром пустити. Той мушлю порожню бере, яка знизу ³³⁶ Щораз повнішими ген аж до розтруба звивами в'ється. ³³⁷ Досить їй подих повітря відчути в собі серед моря,— ³³⁸ Повняться вже береги — і на схід, і на захід — одлунням. ³³⁹ Так і тепер, лиш приклав його бог до вуст своїх вогких, — ³⁴⁰ Лиш протрубив у ясну далину повеління Нептуна,— ³⁴¹ Голос той, хвиля морська й річкова щонайдальша почула, ³⁴² Й тут же, почувши його, покорилась божественній волі. ³⁴³ Море — уже в берегах; у колишньому річищі знову ³⁴⁴ В’ється ріка. Виступають горби, мовби звівшись на ноги. ³⁴⁵ Де відступає вода — суходіл проглядає з-під неї. ³⁴⁶ Часу чимало спливло, і місцями, де ліс був раніше, ³⁴⁷ Там верховіття дерев появляються в твані липучій. ³⁴⁸ Світ на своє навернувсь. Та, окинувши зором пустелю, ³⁴⁹ Бачачи землю без нив у полоні глибокої тиші, ³⁵⁰ В смуткові Девкаліон обізвався крізь сльози до Пірри: ³⁵¹ «Сестро, дружино моя, одинока врятована жінко, ³⁵² Ти, з ким і спільний наш рід, і вітчизна мене пов'язали, ³⁵³ Й ложе подружнє, та ось — і самі небезпеки єднають, ³⁵⁴ Нині на всій цій землі — від сходу й до заходу сонця — ³⁵⁵ Двоє ми — цілий народ, а довкіл — тільки море й відлюддя. ³⁵⁶ Втім, ще не можна сказати напевно, що й ми врятувались: ³⁵⁷ Он бовваніють ще, страх навіваючи, хмари понурі. ³⁵⁸ Хто б то підтримав тебе, якби ти врятувалась без мене? ³⁵⁹ Хто б тобі руку подав? Чи могла б ти одна, самотою, ³⁶⁰ Страх у собі подолать і кому б свої болі звіряла? ³⁶¹ Бо щодо мене, повір, — якби ти стала жертвою моря — ³⁶² Вслід за тобою, дружино, й мене б схоронила безодня. ³⁶³ О, коли б людність я міг відновить, перейнявши мистецтво ³⁶⁴ Батька свого, коли б душу вдихнув я у глиняний зліпок! ³⁶⁵ Нині ж по волі богів лиш удвох нам судилось, дружино, ³⁶⁶ Рід представляти людський, тільки ми — його втілення нині». ³⁶⁷ Тут і заплакали разом; тоді-то їм спало на думку ³⁶⁸ В неба поради прохать, по святе віщування звернутись. ³⁶⁹ От і в дорозі вони. Незабаром — вже хвилі Кефіса, ³⁷⁰ Хоч непрозорі, та все-таки грають у річищі звичнім. ³⁷¹ Тут очисною водою обличчя й одежу зросивши, ³⁷² Рушило знову подружжя туди, де богині Феміди ³⁷³ Храм віковічний самотньо стоїть; по чолі кам'яному, ³⁷⁴ Бачать, поповз уже мох, над жертовником дим не струмиться. ³⁷⁵ Лиш до порога дійшли — і, попадавши ницьма додолу, ³⁷⁶ Боязко плит храмових прохолодних торкнулись устами ³⁷⁷ Й так почали: «Якщо гнівних богів молитви наші щирі ³⁷⁸ Все ж прихилити могли б і ласкавість колишню вернути, ³⁷⁹ Дай нам, Фемідо, одвіт — чи могли б ми наш рід обновити. ³⁸⁰ Як, милостива, тут буть, коли з вітром пішло все, з водою?» ³⁸¹ Мовить, власкавлена, слово таке: «Із святині виходьте, ³⁸² Голови вкрийте накидками й, розперезавши одежу, ³⁸³ Кості великої матері кидайте ген поза себе». ³⁸⁴ Мов заніміли вони якийсь час. Обірвавши мовчанку, ³⁸⁵ Першою Пірра відмовилась волі Феміди скоритись: ³⁸⁶ «Вибач мені за непослух, — благає в сльозах, — та не зважусь ³⁸⁷ Над материнською тінню глумитись, метаючи кості». ³⁸⁸ Довго тим часом то подумки, то між собою старенькі ³⁸⁹ Те загадкове пророцтво на різні лади обертають. ³⁹⁰ Син Прометея нараз, прояснівши, говорить ласкаво ³⁹¹ Епіметея дочці: «Або вже мене власний підводить ³⁹² Розум, або, — якщо до гріха не схиляє пророцтво,— ³⁹³ Мати велика — це наша земля, а каміння, гадаю,— ³⁹⁴ Це її кості, тож маєм каміння метать поза себе». ³⁹⁵ Здогадом цим він лише зацікавив Тітанову доньку, ³⁹⁶ Переконати ж не міг: ось така до святого пророцтва ³⁹⁷ В них недовіра, була. Та чи може пошкодити спроба? ³⁹⁸ Вийшовши, голови вкрили мерщій, розпустили туніки ³⁹⁹ Й кидають, як було велено їм, позад себе каміння. ⁴⁰⁰ Камінь, — та хто б у це вірив, коли б не засвідчила давність? — ⁴⁰¹ Твердість, природу свою, поступово втрачав і дедалі ⁴⁰² М'якшим, ніжнішим ставав, набуваючи й форми нової. ⁴⁰³ Росту сягнувши свого, злагіднівши, з тих каменів кожен ⁴⁰⁴ Тілом зробивсь, де, хоча й невиразно, та вже проглядали ⁴⁰⁵ Риси людини; такою є постать, яку в мармуровій ⁴⁰⁶ Брилі намітив митець — ще різцем не відточена, груба. ⁴⁰⁷ Що в тому камені вогким було, мов од соку якогось, ⁴⁰⁸ Що в нім було од землі — те ставало податливим тілом. ⁴⁰⁹ Що ж непроникним, суцільним було — оберталось на кості. ⁴¹⁰ Що було жилами щойно, те жилами в тілі лишилось. ⁴¹¹ Так добротою богів незабаром усе те каміння, ⁴¹² Що чоловік позад себе метнув, стало чоловіками, ⁴¹³ Те ж, котре кинула жінка назад, — обернулось жіноцтвом. ⁴¹⁴ Так появились ми, плем'я тверде, загартоване в праці, ⁴¹⁵ Й роду твердого свого не один залишаємо доказ. ⁴¹⁶ Інших іще різнорідних істот породила чимало ⁴¹⁷ З власної волі земля, як лише споконвічна волога ⁴¹⁸ З сонцем вогненним зійшлась, і, розпарені, мовби набрякли ⁴¹⁹ Грязь та липкі болота. У землі живодайній налившись, ⁴²⁰ Плідні начатки речей наче в лоні росли материнськім, ⁴²¹ Щоб у якомусь обличчі на світ появитися з часом. ⁴²² Так і тоді, коли з нив заволожених семигирловий ⁴²³ Ніл поступово одплив, увійшовши у річище давнє, ⁴²⁴ Твань під сузір'ям палким припеклась, закипіла, тоді-то ⁴²⁵ Орючи землю парку, рільники натрапляли на безліч ⁴²⁶ Різних істот дивовижних. Одні з них із лона земного ⁴²⁷ Саме зринали на світ; а в інших незрілі частини ⁴²⁸ В цілість іще не зрослись; і нерідко в одній половині ⁴²⁹ Вже якесь тіло жило, хоч у другій — було ще землею. ⁴³⁰ Тож, коли вогкість і жар поєднались у лагідній мірі,— ⁴³¹ Втішились плідністю: все від них родиться, все виникає. ⁴³² Хоч ворогує з водою вогонь, але випар вологий ⁴³³ Зроджує все, й визрівають плоди у незгідливій згоді. ⁴³⁴ Отже, земля, заболочена вкрай нещодавнім потопом, ⁴³⁵ Сонце побачивши знов і, прогрівшись у дні спекотливі, ⁴³⁶ Видала безліч істот. Повторила при тому частково ⁴³⁷ Давні їх форми, частково ж незнаних потвор народила. ⁴³⁸ Так мимоволі й тебе, велетенський Піфоне, в ту пору ⁴³⁹ Вивела з лона земля — на диво новим поколінням; ⁴⁴⁰ Жах ти наводив, бо тілом своїм заступав навіть гори. ⁴⁴¹ Луком уславлений бог, який досі дзвенів тятивою ⁴⁴² Сарнам услід та лякливим козулям, тепер сагайдак свій ⁴⁴³ Опорожнив уже мало не весь на потворного змія, ⁴⁴⁴ Стрілами вкрив його, чорну отруту по ранах розливши. ⁴⁴⁵ Щоб не приблякнув цей подвиг, однак, із перебігом часу, ⁴⁴⁶ Ігри священні заклав ще — тоді він цим славним двобоєм, ⁴⁴⁷ Назву «Піфійські» їм давши на знак перемоги над змієм. ⁴⁴⁸ Хто тут у бігу, чи силою рук, або на колісниці ⁴⁴⁹ Всіх подолав, той вінцем із дубового листя вінчався. ⁴⁵⁰ Лавра-бо ще не було тоді, й буйноволосого Феба ⁴⁵¹ Зелень із різних дерев, обвиваючи скроні, втішала. ⁴⁵² Фебова перша любов — це Дафни, Пенеєва доня. ⁴⁵³ Та розпалив те кохання не випадок — гнів Купідона. ⁴⁵⁴ От якось стрів його Феб, що пишався двобоєм недавнім. ⁴⁵⁵ Той тятиву напинав, нагинаючи лук свій дворогий. ⁴⁵⁶ «Нащо, пустуне, та зброя тобі? — мимохідь йому кинув ⁴⁵⁷ Феб. — Чи не наше плече має право пишатися нею? ⁴⁵⁸ Здатні-бо ми нанести й найлютішому ворогу рани. ⁴⁵⁹ Ось нещодавно Піфон, який черевом, повним отрути, ⁴⁶⁰ Обшири цілі гнітив, повалився од стріл моїх частих. ⁴⁶¹ Ти вже свій факел носи й задоволений будь, що вогнем тим ⁴⁶² Будиш якусь там любов, не примазуйсь до нашої слави!» ⁴⁶³ Син Кітереї на те: «Нехай лук твій усе прошиває, ⁴⁶⁴ Мій же — прошиє й тебе. Тож наскільки усяке створіння ⁴⁶⁵ Нижче від бога, настільки ти й славою нижчий від мене». ⁴⁶⁶ Мовивши те, злопотів, невгамовний, крильми й за хвилину ⁴⁶⁷ Вже на зеленій вершині Парнасу, багатого тінню, ⁴⁶⁸ Став і вихоплює з сагайдака дві стріли неподібні: ⁴⁶⁹ Будить одна з них любов, а друга — її проганяє. ⁴⁷⁰ Та, котра будить, — із золота, вістрям вилискує гострим, ⁴⁷¹ Та, котра гонить, — тупа й під тростиною олово в неї. ⁴⁷² Ось полетіла тупа й Пенеїду, німфу, вразила. ⁴⁷³ Свиснула гостра — й до самих кісток пройняла Аполлона. ⁴⁷⁴ Тут же він німфи запрагнув, а та — утікає від нього. ⁴⁷⁵ Вся її втіха — глибокі ліси та на ловах багата ⁴⁷⁶ Здобич; суперниця в тому вона незаміжньої Феби: ⁴⁷⁷ Вільно з-під стьожки вилось перехоплене наспіх волосся. ⁴⁷⁸ Хто тільки нею не снив! Та, відкинувши всіх, вона рветься ⁴⁷⁹ В темні гаї, чоловіками ж нехтує, знать їх не хоче. ⁴⁸⁰ Що їй Амур, Гіменей: не дбає вона про подружжя. ⁴⁸¹ Батько не раз їй казав: «Мені зятя ти, донечко, винна!» ⁴⁸² Батько не раз їй казав: «Мені винна ти, донечко, внуків!» ⁴⁸³ Де там! Знаряддями зла видаються їй факели шлюбні, і ⁴⁸⁴ Милим обличчям на згадку про них рум'яниться німфа. ⁴⁸⁵ Батька благає не раз, йому шию обвивши руками: ⁴⁸⁶ «Батеньку любий, дозволь, щоб дівоцтвом своїм утішатись ⁴⁸⁷ Вік я могла, як Діані, було колись, батько дозволив!» ⁴⁸⁸ Той поступився; повстала, однак, проти мрії твоєї ⁴⁸⁹ Врода твоя, не судилось бажанню твоєму здійснитись. ⁴⁹⁰ Дафну побачивши, Феб закохавсь і побратися прагне. ⁴⁹¹ Марить уже наяву, підвело ж його — власне пророцтво. ⁴⁹² Як після жнив палахтять у вогні вже без колосу стебла, ⁴⁹³ Як ото тиння горить, що до нього приклав необачно ⁴⁹⁴ Факел мандрівець якийсь чи під досвіток там його кинув, ⁴⁹⁵ Так тоді Феб запалав: розгулялося в грудях у нього ⁴⁹⁶ Полум'я, й живить він, хоч безнадійну, любов сподіванням. ⁴⁹⁷ Бачить, як їй по раменах безладно збігає волосся, ⁴⁹⁸ Й думає: «От причесати б його!» Перед ним — її очі, ⁴⁹⁹ Схожі до ясних зірок, її губки… та вже йому мало ⁵⁰⁰ Їх уявляти собі; її пальці він хвалить, і руки, ⁵⁰¹ Й голі рамена, і навіть під одягом різні принади ⁵⁰² Бачить розпаленим зором своїм. Але німфа невтримна ⁵⁰³ Швидше від вільного подуву мчить, не зважає на оклик: ⁵⁰⁴ «Гей, зупинись, Пенеїдо, молю! Не хижак я, не ворог! ⁵⁰⁵ Гей, зупинись! Так од вовка ягня, так олень — від лева, ⁵⁰⁶ Так, стріпотівши крильми, від орла утікає голубка, ⁵⁰⁷ Ворог-бо в кожного свій, та хіба ж і закоханий — ворог? ⁵⁰⁸ Горе мені! Не спіткнись на бігу! Не позранюй об терня ⁵⁰⁹ Ніжок своїх, не хотів би я болю тобі причинити. ⁵¹⁰ Глянь же — по тернях біжиш! Хоч повільніше трохи, благаю, ⁵¹¹ Німфо, од мене тікай — повільніше й я буду бігти. ⁵¹² Зваж хоч, кому ти вподобалась: посеред гір не живу я, ⁵¹³ За пастуха не найнявсь; череди тут, здичілий, у нетрях, ⁵¹⁴ Я не пильную. Не знаєш-таки, легковажна, не знаєш, ⁵¹⁵ Хто я, тому й уникаєш мене. Під моєю ж рукою — ⁵¹⁶ Сонячний Делос мій, Кларос, Текед і приморські Патари. ⁵¹⁷ Батьком Юпітера зву; що було, що є і що буде, ⁵¹⁸ Відаю я; з переливами струн я споріднюю пісню. ⁵¹⁹ Влучно стріла моя б'є, та одній лиш стрілі уступає — ⁵²⁰ Тій, що впивається, наче жало, в незакохане серце. ⁵²¹ Хоч лікування — це винахід мій, хоч і звуть мене в світі ⁵²² Рятівником, хоч і знаюсь на діянні трав усіляких, ⁵²³ Що мені з того? Любові ніяке не вигоїть зілля. ⁵²⁴ Хист мій усім помічний, окрім мене, що ним володію!» ⁵²⁵ Ще не одне б він сказав, та вона все тікає лякливо, ⁵²⁶ Феба лишає, а з ним — і його недоказані речі. ⁵²⁷ Мила була ж і тоді: вітерець їй оголював тіло, ⁵²⁸ Подув зустрічний немов забавлявся вбранням лопотливим, ⁵²⁹ Довге волосся пливло — хвилювалося їй за плечима. ⁵³⁰ Вроду примножував біг. Але далі не хоче намарно ⁵³¹ Німфу благати схвильований бог — з усе більшим завзяттям, ⁵³² Чуючи опіки шалу любовного, рветься до неї. ⁵³³ Як серед вигону галльський собака, бува, запримітить ⁵³⁴ Зайця, й біжить, той — жадаючи здобичі, цей — порятунку, ⁵³⁵ Той — насідає, й здається, ось-ось у зубах буде мати ⁵³⁶ Здобич свою, вже неначе торкнувсь її, витягши морду; ⁵³⁷ Цей — завагався: чи спійманий вже, але ноги тим часом ⁵³⁸ Все-таки мчать і вихоплюють зайця з-під самого зуба. ⁵³⁹ Так ото дівчина й бог: її страх жене, бога — надія. ⁵⁴⁰ Та переслідувач явно прудкіший: любов окриляє, ⁵⁴¹ Сил додає; про спочинок не думає він. Утікачці ⁵⁴² Вже наступає на п'яти, вже дихає їй у волосся. ⁵⁴³ Сили, проте, покидають нещасну; від бігу стрімкого ⁵⁴⁴ Зблідла, — ослабла вона й, озирнувшись на хвилі Пенея, ⁵⁴⁵ Зойкнула: «Батьку, дочку порятуй! І якщо таки справді ⁵⁴⁶ Силу божественну ти приховав у своєму потоці,— ⁵⁴⁷ Перемінивши, згуби мою надто привабливу постать!» ⁵⁴⁸ Щойно те мовила — вже ціпеніють рухливі суглоби, ⁵⁴⁹ Груди дівочі вже ликом тугим непомітно беруться, ⁵⁵⁰ Листям волосся стає, і гіллям простягаються руки, ⁵⁵¹ Коренем в землю вростає нога, хоч така легковійна, ⁵⁵² Десь у верхів'ї зникає лице, й лише блиск зостається. ⁵⁵³ В Феба ж не гасне любов: на стовбур поклавши правицю, ⁵⁵⁴ Чує, як серце живе ще під теплою б'ється корою. ⁵⁵⁵ Горнеться він до гілок, мов до тіла гнучкого, цілує ⁵⁵⁶ Дерево, але й воно відхиляється від поцілунків. ⁵⁵⁷ Бог же на те: «Хоч моєю дружиною ти вже не будеш, ⁵⁵⁸ Деревом будеш вовіки моїм! У моєму волоссі ⁵⁵⁹ Лавром зав'єшся, кіфару мою й сагайдак мій прикрасиш. ⁵⁶⁰ Будеш вінчати латинських вождів, як лише Капітолій ⁵⁶¹ Оклик почує гучний і побачить похід тріумфальний. ⁵⁶² На Палатіні, де Август живе, охоронниця вірна, ⁵⁶³ Станеш побіч дверей, де пишається дуб темнолистий. ⁵⁶⁴ Як мою молодість вічну прикрашують кучері буйні, ⁵⁶⁵ Так от і зелень твоя не прив'яне повік, не поблякне!» ⁵⁶⁶ Змовк на тім слові Пеан, і схитнулось верхів'я зелене, ⁵⁶⁷ Мов головою підтакнувши, й віти щось наче шепнули. ⁵⁶⁸ Гай у Гемонії є. На обривистих схилах круг нього — ⁵⁶⁹ Ліс. Цю околицю названо Темпе. Пливе через неї ⁵⁷⁰ Пінний Пеней, що пробивсь течією з-під самого Пінду. ⁵⁷¹ Стрімголов ринучи вниз, над собою здіймаючи хмари, ⁵⁷² Води свої розпорошує він на ліси верховинні ⁵⁷³ Й гомоном повнить не тільки близькі, а й далекі міжгір'я. ⁵⁷⁴ Тут і палати свої, і приховані витоки, й ложе ⁵⁷⁵ Має велика ріка; тут Пеней у скелястій печері ⁵⁷⁶ Хвилям і німфам, що в хвилях живуть, оддає повеління. ⁵⁷⁷ Спершу сюди своїм краєм споріднені сходяться ріки, ⁵⁷⁸ Хоч і не знають, — вітати їм батька свого, чи втішати: ⁵⁷⁹ Сперхій, що родить тополі стрункі, Еніпей неспокійний, ⁵⁸⁰ З ними й старий Апідан, і Амфріс повільний з Еантом. ⁵⁸¹ Тут же за ними вже й ті прибули, що, набравши розгону, ⁵⁸² Ген аж до моря женуть у блуканнях натомлену хвилю. ⁵⁸³ Інаха тільки нема: в глибоченну печеру подавшись. ⁵⁸⁴ Збільшує води слізьми — нещасливий, за донькою Іо ⁵⁸⁵ Тужить, неначебто втратив її; чи живе ще, чи, може, ⁵⁸⁶ Вже серед мані в — не знає, ніде ж бо її не знаходить. ⁵⁸⁷ От і найгіршого жде, за пропащу нарешті вважає. ⁵⁸⁸ Глянув Юпітер на неї в ту мить, як вона залишала ⁵⁸⁹ Батьківську річку, й — «О діво, Юпітера гідна, — промовив,— ⁵⁹⁰ Хто б то не прагнув кохання твого? Увійди ж ненадовго ⁵⁹¹ В тінявий гай, — і вказав їй той гай, заволочений тінню,— ⁵⁹² Поки ще сонце пече, до середини неба підбившись. ⁵⁹³ Може, боїшся сама туди йти, де ховаються звірі,— ⁵⁹⁴ Бог попровадить тебе, і в гущавину ввійдеш безпечно. ⁵⁹⁵ І не простий собі бог, але той, що тримає небесне ⁵⁹⁶ Берло велике в руці, й блискавиці летючі вергає. ⁵⁹⁷ О, не тікай!» Та тікала вона. Ось уже й пасовища ⁵⁹⁸ Лерни минула, й ліркейські поля з їх гайками, та раптом ⁵⁹⁹ Темряву бог розіслав, оповив нею землю широку, ⁶⁰⁰ Діву схопив на бігу й соромливість викрав у неї. ⁶⁰¹ З неба Юнона тим часом поля озирнула похмурі, ⁶⁰² Й дивно їй: як це запала раптово од хмар перелітних ⁶⁰³ Ніч серед білого дня? Не від вогких низин піднялися ⁶⁰⁴ Хмари ті, не від річок — розважає вона й мимоволі ⁶⁰⁵ За чоловіком своїм оглядається: де б міг подітись? ⁶⁰⁶ Знає, чим ласує він: попадався не раз на гарячім. ⁶⁰⁷ Не віднайшовши на небі його, — «Або я помиляюсь,— ⁶⁰⁸ Каже, — або ж одурили мене», — й, у повітрі майнувши, ⁶⁰⁹ Легко торкнулась землі, й порозходитись хмарам веліла. ⁶¹⁰ Він же, дружини прихід передбачивши, враз обертає ⁶¹¹ Інаха ніжну дочку в молоду білосніжну теличку. ⁶¹² Врода, проте, заясніла й у ній, тож Сатурнія хвалить, ⁶¹³ Хоч і не радо, питає, чия ця теличка й з якої ⁶¹⁴ Він череди її взяв, наче й справді нічого не знає. ⁶¹⁵ Той все хитрує: в землі, мов, родилась. Юноні, одначе, ⁶¹⁶ Рота він цим не заткнув. «Подаруй мені,— каже, — цю кралю». ⁶¹⁷ Що тут робить? Не годиться ж любов оддавати в дарунок, ⁶¹⁸ Та й відмовлять підозріло. Любов до відмови схиляє, ⁶¹⁹ Сором — погодитись радить: Ось-ось вже любов мала взяти ⁶²⁰ Верх, та подумав: якщо я дружині телички тієї ⁶²¹ Не відступлю — здогадатися може, що це й не теличка… ⁶²² Мужа коханку здобувши, не зразу всього позбулася ⁶²³ Страху: «Ануж мене знову піддурить…» — і ось до телички ⁶²⁴ Аргуса Аресторіда приставила сторожем пильним. ⁶²⁵ Сто невсипущих очей довкола чола має Аргус: ⁶²⁶ Поки змикає по черзі він двоє очей для спочинку, ⁶²⁷ Інші не сплять у той час, гострозоро несуть свою службу. ⁶²⁸ Як, отже, б він не стояв, — не спускатиме погляду з Іо: ⁶²⁹ Спиною навіть до неї повернений — все ж її бачить. ⁶³⁰ Пастися вдень їй дає, коли ж сонце порине за обрій, ⁶³¹ Гонить у хлів, ще й мотузкою стискує шию невинну. ⁶³² Живиться листям вона й на гірких випасається травах. ⁶³³ Спить не в постелі м'якій — на землі, нещаслива, дрімає, ⁶³⁴ Де, бува, й травки немає, а п'є — з каламутних потоків. ⁶³⁵ Іноді хочеться їй простягнути до Аргуса руки, ⁶³⁶ Тільки ж не має тих рук, що до нього могла б простягнути. ⁶³⁷ Іноді тугу свою намагається вилити в слові — ⁶³⁸ Й лиш зареве, і свого ж таки голосу, бідна, жахнеться. ⁶³⁹ Вийшла до берега якось вона — це був Інаха берег,— ⁶⁴⁰ Де забавлялась не раз, і, в воді спостерігши свій образ, ⁶⁴¹ Геть перелякана мчить, щоб не бачить рогатого лоба. ⁶⁴² Не впізнають її сестри — наяди, та й Інах не знає, ⁶⁴³ Хто ця теличка; вона ж все за сестрами ходить, за батьком, ⁶⁴⁴ Ласки жадає, сама йде до рук на великий їх подив. ⁶⁴⁵ Раз було жмуток травиці їй Інах подав посивілий, ⁶⁴⁶ Та ж мовби руки йому обціловує, лиже долоні, ⁶⁴⁷ Сліз не приховує, ще ж якби слово могла проказати, ⁶⁴⁸ Все б їм одкрила, назвавши себе, і благала б рятунку. ⁶⁴⁹ Врешті, вона на піску якось вивела букви ногою, ⁶⁵⁰ Знак про свою переміну сумну, хоч безмовна, подавши. ⁶⁵¹ «Горе мені!» — простогнав тоді батько й повиснув на білій ⁶⁵² Шиї телички-дочки, що й собі наче стиха стогнала. ⁶⁵³ «Горе! — повторює знов. — Чи це ти, моя доню, за ким я ⁶⁵⁴ Стільки земель обійшов? Та зустрів ось, і більша, ніж досі, ⁶⁵⁵ Туга на серце лягла! Все мовчиш і мені відповісти, ⁶⁵⁶ Бідна, не можеш, і тільки з грудей проривається в тебе ⁶⁵⁷ Стогін, або заревеш — ось і вся поміж нами розмова. ⁶⁵⁸ Я ж про весілля твоє та про факели шлюбні вже думав, ⁶⁵⁹ Зятем натішусь, гадав, та ще внуками (лихо й не снилось), ⁶⁶⁰ Нині ж у стаді народжений стане твоїм чоловіком. ⁶⁶¹ Горе мені! Навіть смерть моїй тузі не буде межею: ⁶⁶² Бог я, на жаль, тож даремно би стукав до чорної брами — ⁶⁶³ В вічність безкраю пливтиме мій біль, моя туга зі мною». ⁶⁶⁴ Втім, появляється Аргус зіркий, і дочку вириває ⁶⁶⁵ З батькових рук, і жене її знову кудись на безлюддя ⁶⁶⁶ Пастися. Сам оддалік на вершечку високої скелі ⁶⁶⁷ Сів собі й пильно, стоокий пастух, навсібіч позирає. ⁶⁶⁸ Жаль, проте, стало дивитись на долю сумну Фороніди ⁶⁶⁹ Владарю вишніх, і кличе він сина, що світла Плеяда ⁶⁷⁰ В горах йому народила, й наказує Аргуса вбити. ⁶⁷¹ От він, не гаючись, крила до ніг підв'язав і в могутню ⁶⁷² Руку снотворний взяв прут, а волосся окрив капелюхом. ⁶⁷³ Так спорядившись, Юпітера син із високого неба ⁶⁷⁴ Сплигнув на землю. А ставши там, він капелюха відкинув, ⁶⁷⁵ Крила відклав, лиш не випустив прута з міцної правиці: ⁶⁷⁶ Гонить ним кіз, що дорогою викрав. Іде манівцями ⁶⁷⁷ Ще й на сопілці з тростин очеретяних пісеньку грає. ⁶⁷⁸ Голос почувши новий, захопився ним сторож Юнони. ⁶⁷⁹ «Сядь, — каже, — хто б ти не був, на камені тім побіч мене. ⁶⁸⁰ Кращого місця тобі не знайти, бо й отара тут має ⁶⁸¹ Вдосталь трави, та й пастух як — не — як прилягти може в тіні». ⁶⁸² Сівши, Атлантів онук за розмовою, як тільки може, ⁶⁸³ Млявий розтягує день, і на стеблах, що скріплені воском, ⁶⁸⁴ Лагідно граючи, пробує Аргусу вічі склепити. ⁶⁸⁵ Той із солодким змагається сном, і хоча вже немало ⁶⁸⁶ В нього зімкнулось очей, не одна ще їх пара, одначе, ⁶⁸⁷ Дивиться пильно довкіл. Про сопілку він хоче дізнатись — ⁶⁸⁸ Як появилась вона: донедавна ж її не було ще. ⁶⁸⁹ Бог повідає на те: «Серед гір прохолодних аркадських ⁶⁹⁰ Славою всіх перейшла з-поміж гамадріад нонакрінських ⁶⁹¹ Діва — наяда одна, її німфи Сірінгою звали. ⁶⁹² Часто вона жартома від зухвалих сатирі в тікала ⁶⁹³ Та від усяких богів, що по темних лісах та врожайних ⁶⁹⁴ Нивах живуть. Ортігійській богині Сірінга складала ⁶⁹⁵ Шану дівоцтвом і ловами. Пояс і їй, як Діані, ⁶⁹⁶ Стан обвивав, і могла б вона здатись дочкою Латони, ⁶⁹⁷ Тільки в цієї був лук золотий, а в Сірінги — із рога. ⁶⁹⁸ Все ж їх нелегко було розрізнити. Якось поверталась ⁶⁹⁹ Німфа з Лікея; тут Пан, що в колючім вінку був із сосни, ⁷⁰⁰ Вгледів її і гукнув…» — залишилося ще доказати, ⁷⁰¹ Що він гукнув їй, і те, як глуха до благань його німфа ⁷⁰² Мчала наосліп, аж поки Ладон, очеретом порослий, ⁷⁰³ Втечі її не спинив, неквапливу гойдаючи хвилю. ⁷⁰⁴ Те, як молила сестриць річкових, щоб їй образ змінили, ⁷⁰⁵ Й те, як в обійми схопив її Пан, і в цю саму хвилину ⁷⁰⁶ Він очерет нід рукою відчув, а не тіло дівоче. ⁷⁰⁷ Як застогнав він, і те, як цей подих, по стеблах пробігши, ⁷⁰⁸ Тонко заграв — забринів, мовби хтось потихеньку заплакав. ⁷⁰⁹ Як зачарований голосом тим і незнаним мистецтвом,— ⁷¹⁰ «Ось що, — втішився бог, — поріднить нас навіки з тобою». ⁷¹¹ Так відтоді повелось, що поєднані воском нерівні ⁷¹² Стебла ім'я зберігають тієї наяди — Сірінга. ⁷¹³ Все це хотів розказати Кілленій, та в Аргуса, бачить, ⁷¹⁴ Очі склепляються вже й западають у темну дрімоту. ⁷¹⁵ Бог на півслові затих і, свій прут чародійний піднявши, ⁷¹⁶ Гладить повіки йому, щоб у сон він ще глибше поринув. ⁷¹⁷ Той уже носом клює, і Меркурій в ту мить його ранить ⁷¹⁸ Прямо в потилицю лезом кривим і скидає в провалля — ⁷¹⁹ Й котиться ранений вниз, прямовисну кривавлячи скелю. ⁷²⁰ Аргусе, ось ти й лежиш! І стількох зіниць твоїх світло ⁷²¹ Згасло вже, й стільки очей твоїх ніч охопила єдина. ⁷²² Тут же ті очі Сатурна дочка розміщає на крилах ⁷²³ Птаха свого, павича, та ще й хвіст вицятковує ними. ⁷²⁴ Вже вона гнівом горить і зсилає на діву Аргоську ⁷²⁵ Грізну Ерінію; та — нещасливій у душу впадає, ⁷²⁶ Перед очима, жахлива, стоїть і, вганяючи в груди ⁷²⁷ Жала невидимі, вколо землі перелякану гонить. ⁷²⁸ Ти на далеких шляхах її врешті межею став, Ніле. ⁷²⁹ Лиш досягла його — тут же, при самій воді, на коліна ⁷³⁰ Впала й немов у мольбі витягає гнучку свою шию — ⁷³¹ Рук простягти ж не могла — й, до зірок повернувши обличчя, ⁷³² Голос сумний подає — на Юпітера скаржиться, видно, ⁷³³ Жаль виливає в сльозах, припинить її муки благає. ⁷³⁴ Він же, дружині своїй обнімаючи шию руками,— ⁷³⁵ «Годі карати її,— переконує,— можеш віднині ⁷³⁶ Бути спокійною: вже через неї повік не вподію ⁷³⁷ Кривди тобі!» — І за свідків бере трясовини стігійські. ⁷³⁸ Щойно власкавив жону — повертаючи вигляд свій, Іо ⁷³⁹ Знову собою стає: уже шерсть їй збігає із тіла, ⁷⁴⁰ Роги зникають, людським, усе меншим робиться око, ⁷⁴¹ Вужчають губи, кругліє плече, з'являються руки. ⁷⁴² Далі й копито, на п'ять розпадаючись нігтів, зникає. ⁷⁴³ Вже в ній нічого нема від телиці — одна тільки білість. ⁷⁴⁴ Рада опорі двох своїх ніг, випрямляється німфа, ⁷⁴⁵ Мовити слово боїться, однак, щоби знов, як недавно, ⁷⁴⁶ Не заревти, лиш окремі слова вимовляє несміло. ⁷⁴⁷ Нині в найбільшій пошані вона серед нільського люду. ⁷⁴⁸ Вірять, що в неї, коли прийняла від Юпітера сім'я, ⁷⁴⁹ Син народився — Епаф і народ по містах його батька ⁷⁵⁰ З ним водночас шанував. Йому хистом був рівний і віком ⁷⁵¹ Сонця син Фаетон. Перервавши якось на півслові ⁷⁵² Горду хвальбу його: Феба, мов, син я, й тобі вже нізащо ⁷⁵³ Не поступлюсь — спалахнув Інахід: «Своїй матері сліпо ⁷⁵⁴ Вірячи, ти запишавсь, мовби дійсно він був твоїм батьком». ⁷⁵⁵ Вдарила кров Фаетону в лице, але, стлумивши гнів свій, ⁷⁵⁶ Він про наругу Епафа над ним сповіщає Клімену. ⁷⁵⁷ «Вразило, певно, тебе, моя мамо, — їй каже, — що я ось, ⁷⁵⁸ Вільний, сміливий, змовчав! Це ганебно, що він мені в вічі ⁷⁵⁹ Міг те сказати, а я — не міг йому відсічі дати. ⁷⁶⁰ Тож, коли справді твій син із небесного кореня визрів,— ⁷⁶¹ Дай тому доказ якийсь, порідни мене з батьківським небом!» ⁷⁶² Мовивши, ніжно їй шию обняв і життям заклинає — ⁷⁶³ Власним своїм і Мероповим, шлюбною радістю сестер,— ⁷⁶⁴ Молить, щоб ясно засвідчила те, хто отець його справжній. ⁷⁶⁵ Годі судити нам, що розтривожило душу Клімени,— ⁷⁶⁶ Сина благання палкі, чи той наклеп, — та, знявши до неба ⁷⁶⁷ Руки обидві, звертаючи зір до блискучого сонця: ⁷⁶⁸ «Сяйвом світила цього, промінням славного, сину, ⁷⁶⁹ Я присягаюся, — каже, — тобі — воно ж бачить нас, чує — ⁷⁷⁰ Ось він, твій батько, поглянь! Це ж бо той, хто піклується світом,— ⁷⁷¹ Сонячний Феб, і якщо це не так — хай сьогодні ж од мене ⁷⁷² Гнівно відвернеться він, хай востаннє зрять мої очі! ⁷⁷³ Втім, до хоромів отецьких дійти вже не так тобі важко: ⁷⁷⁴ Йтимеш на схід — наші землі стикаються там з його домом. ⁷⁷⁵ Тож, як охота, — рушай і про все в нього сам порозпитуй». ⁷⁷⁶ Тут же схопивсь Фаетон, коли з уст материнських напутнє ⁷⁷⁷ Слово почув, і душею вже там він, у чистім ефірі. ⁷⁷⁸ Вже й ефіопів своїх він минув, і навиклих до спеки ⁷⁷⁹ Індів, а далі — вже й батьковий схід озирає сміливець.

Книга друга

¹ Сонця палац осяйний, на колони високі опертий, ² Золотом щирим яснів і мінивсь полум'яним піропом. ³ Верх його так і сліпив білиною слонової кості; ⁴ Двері двійчасті важкі променилися сріблом яскраво. ⁵ Все ж і те срібло затьмарював хист: на дверях Мульцібер ⁶ Вирізьбив моря гладінь, що довкіл оперізує землі, ⁷ Світ круговий, а над ним — неозорого неба склепіння. ⁸ В хвилі пливкій — лазурові боги: там Трітон голосистий. ⁹ Там і постійно мінливий Протей, Егеон там, сторукий ¹⁰ Велет, що стискує спини китів непомірно широкі. ¹¹ Далі — Доріда в гурті своїх дочок: ті в морі гуляють, ¹² Ці — на пісок прилягли й зеленаве сушать волосся, ¹³ Декого — риби везуть; обличчя ж у них, хоч і різні, ¹⁴ Все-таки чимось близькі, як у дочок звичайно буває. ¹⁵ На суходолі ж — і люди, й міста, і ліси, а в них — звірі, ¹⁶ Й ріки ще, й німфи стрункі та сільські божества розмаїті. ¹⁷ Зверху ж митець зобразив широчінь яснозорого неба. ¹⁸ В ньому — сузір'я: праворуч їх шість і стільки ж — ліворуч. ¹⁹ Щойно по стежці крутій він піднявсь туди, парость Клімени, ²⁰ Щойно ввійшов у палац (та чи батьківський — сумнів ще має), ²¹ Вже до отця він спішить, та в лице йому глянути зблизька ²² Все ж не посмів, оддалік зупинившись: інакше від сяйва, ²³ Певно б, одразу осліп. На престолі в мигтінні смарагдів ²⁴ Феб яснозорий сидів, багряницею плечі окривши. ²⁵ Дні, Місяці, і Роки, і Століття обабіч престолу, ²⁶ Й рівно віддалені поміж собою Години стояли. ²⁷ Там — і Весна молода у вінку з різнобарвного квіту, ²⁸ Літо — за нею, без одягу, горде вагомим колоссям, ²⁹ Далі — забризкана гроном розчавленим Осінь рудава, ³⁰ Врешті — Зима крижана, розкуйовджена, сивоволоса. ³¹ Феб же з престолу свого, всевидющим помітивши оком ³² Хлопця, що наче завмер, оглядаючи речі незвичні,— ³³ «Що привело тебе, — каже, — сюди, до моєї палати, ³⁴ Люба дитино моя, — ти ж бо син таки мій, Фаетоне?» ³⁵ Той йому в відповідь: «Світоче спільний великого світу, ³⁶ Батьку мій, Фебе, — якщо дозволяєш себе йменувати ³⁷ Батьком моїм і якщо не вдалась до обману Клімена,— ³⁸ Знак якийсь, отче, подай, щоб ніхто вже мене не вагався ³⁹ Віттю твоєю назвать, хай не їсть мого серця підозра!» ⁴⁰ Мовив, а батько з ясного чола відкладає проміння, ⁴¹ Свій злотосяйний вінок, і велить підійти Фаетону. ⁴² Сина обнявши, сказав: «Не такий ти, щоб я завагався ⁴³ Визнати батьком себе, не збрехала про рід твій Клімена. ⁴⁴ Та, щоб і ти не вагавсь, — я твоє найпалкіше бажання ⁴⁵ Сповнити нині ж готов; і як бог присягаюсь рікою, ⁴⁶ Що в підземеллі пливе, недосяжна для нашого зору!» ⁴⁷ Щойно промовив, а той колісниці вже просить у батька, ⁴⁸ Щоб хоча протягом дня крилоногими правити кіньми. ⁴⁹ Феб обіцянку прокляв, головою похитує скрушно. ⁵⁰ «Сину мій, — каже, — слова мої після такого прохання — ⁵¹ Це нерозважність сама. О, якби-то присягу зламати ⁵² Можна було! Я тобі лише в тім, лише в тім би відмовив! ⁵³ Тільки відраджувать можу тепер: не тобі, Фаетоне, ⁵⁴ Брати повіддя до рук — понад сили твої, ще не зрілі, ⁵⁵ Був би обов'язок цей, бо ж і вік твій ще майже дитинний. ⁵⁶ Вмій, коли смертний, триматись землі. У своїх пориваннях ⁵⁷ Ти несвідомо того забажав, що й богам неприступне, ⁵⁸ Хоч і безсмертні вони. Похвалятися будь-кому можна, ⁵⁹ Та, окрім мене, ніхто на вогненній моїй колісниці ⁶⁰ Встояти, сину, б не зміг. Сам Олімпу широкого владар, ⁶¹ Хоч блискавиці страшні громовою правицею мече, ⁶² Коней не втримає тих. А з Юпітером хто б міг рівнятись? ⁶³ Спершу — дорога стрімка. Навіть зранку незморені коні ⁶⁴ Ледве долають її; посередині неба — найвища. ⁶⁵ Лячно буває й мені, коли звідти скеровую погляд ⁶⁶ На суходоли й моря — наче дух перехоплює в грудях. ⁶⁷ Далі — дорога йде вниз, тут порив гальмувати потрібно. ⁶⁸ Часто й Тетіс, назустріч мені посилаючи хвилю, ⁶⁹ В страху буває, щоб я стрімголов не зваливсь у безодню. ⁷⁰ Зваж і на те, що, всякчас обертаючись, небо кулясте ⁷¹ Втягує навіть високі зірки у кружляння шалене. ⁷² Мчу проти руху того, не корюсь течії супротивній, ⁷³ Так і зринаю щомиті навстріч крутежу вихровому. ⁷⁴ Став ти на повіз, скажім… ну а далі? Чи зможеш промчати ⁷⁵ Всупереч ходу небес, чи долатимеш їх обертання? ⁷⁶ Може, в уяві своїй ти гаї там розлогі побачиш, ⁷⁷ Пишні оселі богів та святині, дарами багаті? ⁷⁸ Там — небезпеки, там образи звірів на кожному кроці. ⁷⁹ Хоч не зіб'єшся з путі й манівцями блукати не будеш, ⁸⁰ Мусиш, проте, на Тельця, що рогами грозить, прямувати, ⁸¹ На фессалійця Стрільця і на Лева, що вишкірив пащу; ⁸² На Скорпіона, що лапи криві розпрямлятиме грізно, ⁸³ Й Рака, що клешні на тебе зніматиме з іншого боку. ⁸⁴ Врешті, й до коней моїх запальних підступитись нелегко: ⁸⁵ Бистрий раз по раз вогонь із грудей видихають крізь ніздрі, ⁸⁶ В шалі на дибки стають — навіть я, напинаючи віжки, ⁸⁷ Ледве що стримую їх, коли шию круту вигинають. ⁸⁸ Отже, забудь про бажання своє, поки можна ще, сину, ⁸⁹ Хай не караюсь, що сам тебе звів подарунком зі світу. ⁹⁰ Впевнитись хочеш у тім, що з моєї ти зроджений крові, ⁹¹ Доказу певного ждеш? А той страх мій — хіба ж то не доказ? ⁹² Хто ж, як не батько, за сина тремтить? Зазирни мені в вічі, ⁹³ Глянь на обличчя… А ще якби в груди мої ти на мить хоч ⁹⁴ Зором сягнути здолав — хвилювання б моє там помітив. ⁹⁵ Бачиш довколишній світ? З усього навкруги, чим багаті ⁹⁶ Землі його, і повітря, й моря — вибирай, собі, сину, ⁹⁷ Що до вподоби тобі — і, повір, не відмовлю ні в чому. ⁹⁸ Тільки від того відмовсь одного, що не честю, а радше ⁹⁹ Карою треба назвать… Хочеш кари собі, Фаетоне? ¹⁰⁰ Годі вже шию мою обвивать, нетямущий, руками: ¹⁰¹ Дам тобі, що обіцяв, присягнувши на води стігійські, ¹⁰² Сумніви, сину, відкинь, побажай тільки щось розумніше». ¹⁰³ Так умовляв юнака, Фаетон же стояв на своєму, ¹⁰⁴ Слів його ніби й не чув, одного вимагав — колісниці. ¹⁰⁵ Все перепробував Феб, і нарешті веде свого сина ¹⁰⁶ До колісниці високої, витвору бога Вулкана. ¹⁰⁷ Золотом сяяли дишель і вісь, золотились обіддя, ¹⁰⁸ Спиці ж одна побіч одної сріблом ряхтіли промінно. ¹⁰⁹ На хомутах, відбиваючи гранями Фебове сяйво, ¹¹⁰ Ряд самоцвітів палав, мерехтіли прозорі топази. ¹¹¹ Поки те диво хоробрий юнак Фаетон оглядає, ¹¹² Схід зарум'янився вмить. Од сну стрепенувшись, Аврора ¹¹³ Двері багряні палат, що трояндами встелені рясно, ¹¹⁴ Враз відчиняє. Зникають зірки: їх загони тремтливі ¹¹⁵ Люціфер гонить, останнім лишаючи варту небесну. ¹¹⁶ Бачить Тітан зарожевлений світ і ледве що видні ¹¹⁷ Зблідлого місяця кволі ріжки, що мов танули в небі, ¹¹⁸ Й Горам проворним велить рисаків запрягати негайно. ¹¹⁹ Не забарились богині швидкі: вже із стаєнь високих ¹²⁰ Соком амбросії ситих виводять вони вогнедишних ¹²¹ Коней і вправно на них надягають вуздечки дзвонисті. ¹²² Феб тоді синові мазь чудодійну кладе на обличчя, ¹²³ Щоб витривалим було до жари, а чоло прибирає ¹²⁴ Сяйвом проміння свого, та, в душі сподіваючись лиха, ¹²⁵ Серед глибоких зітхань ось такі ще дає настанови: ¹²⁶ «Не підганяй, якщо батьківська рада для тебе щось важить, ¹²⁷ Коней, мій сину, бичем, тільки віжками їх погамовуй. ¹²⁸ Мчать без принуки вони, а от стримати їх — таки важко. ¹²⁹ Не поривайсь навпростець, через п'ять поясів рівнобіжних,— ¹³⁰ Іншого шляху тримайсь, що тільки трьома поясами ¹³¹ Дугоподібно біжить, оминаючи полюс південний ¹³² Та протилежну Ведмедицю, що з Аквілоном межує. ¹³³ Ось тобі дороговказ, а ще й слід колісниці там видно. ¹³⁴ Щоб розливався однаковий жар і на землю, й на небо,— ¹³⁵ Ні до землі не тулись, ні в ефір щонайвищий не рвися: ¹³⁶ Вище промчиш — спалахнуть за тобою небесні оселі. ¹³⁷ Нижче — то й землі згорять. Найбезпечніший шлях — серединний. ¹³⁸ Тільки праворуч, де склублений Змій, не скеруй ненароком, ¹³⁹ І до Жертовника, вліво, не дай колісниці звернути. ¹⁴⁰ Шлях твій між ними лежить. А втім, покладаюсь на Долю: ¹⁴¹ В мудрій опіці своїй, нерозважного, хай тебе має. ¹⁴² Ми ось говоримо тут, а віддалених меж гесперійських ¹⁴³ Млиста торкнулася Ніч. Я баритися більше не смію: ¹⁴⁴ Вже мне ждуть. Розігнавши пітьму, зайнялася Аврора. ¹⁴⁵ Віжки візьми-но до рук, а коли завагаєшся раптом,— ¹⁴⁶ Вибери краще пораду мою: не торкайся їх зовсім, ¹⁴⁷ Поки ще змога, й ногами стоїш на твердому, й під ними ¹⁴⁸ Ще не здригнулася вісь, на якій сподіваєшся, хлопче, ¹⁴⁹ Землі широкі осяяти днем, нерозумний, без мене!» ¹⁵⁰ Не помогли ті слова: вже юнак — на легкій колісниці ¹⁵¹ Випрямивсь; віжки зібравши до рук, вже їх стискує гордо ¹⁵² Й дякує щиро за дар тій подяці не радому батьку. ¹⁵³ Сонячні коні в той час колихнули повітря іржанням — ¹⁵⁴ Вогненнодишні Еой, і Пірой, і Флегон із Етоном; ¹⁵⁵ Б'ють об запори дзвінким копитом, домагаючись волі. ¹⁵⁶ Тетіс, не знаючи, хто там на повозі, вмить розсуває ¹⁵⁷ Засуви всі — і сяйнула небес далина неозора. ¹⁵⁸ Коні, рвонувшись туди, розсікають ногами повітря, ¹⁵⁹ Хмари зустрічні шматують грудьми і, розправивши крила, ¹⁶⁰ Швидше біжать, аніж Еври — вітри, що війнули зі сходу. ¹⁶¹ Надто легкою, одначе, була на цей раз колісниця, ¹⁶² Не відчували й ваги хомутів своїх Фебові коні. ¹⁶³ Як на хвилястій воді рівновагу втрачає щоразу ¹⁶⁴ Без вантажу корабель і пливе, куди вітер повіє, ¹⁶⁵ Так і стрясається вся, і підстрибує, наче порожня, ¹⁶⁶ Хоч і везе юнака, по небесних шляхах колісниця. ¹⁶⁷ Тут же відчули те коні й, лишаючи биту дорогу, ¹⁶⁸ Вже без порядку наосліп кудись, наполохані, ринуть. ¹⁶⁹ Заціпенів Фаетон, колії рятівної не бачить, ¹⁷⁰ Віжку хотів би сіпнуть, та куди керувати — не знає. ¹⁷¹ Вперше тоді розпеклися під сонцем холодні Тріони, ¹⁷² До заборонених вод дотягтись намагаючись марно. ¹⁷³ Навіть лінивий Дракон, що під самим засніженим колом ¹⁷⁴ Досі в льоду напівсонний лежав, не страшний ні для кого, ¹⁷⁵ Заворушивсь од жари, спалахнув несподіваним гнівом. ¹⁷⁶ Кажуть, що й ти, Волопасе, в той час потривожений жаром, ¹⁷⁷ Кинувся, млявий, тікать, хоча мусив тягти свого воза. ¹⁷⁸ Глянув з ефірних висот Фаетон на широкії землі, ¹⁷⁹ Що простяглися внизу, так далеко — далеко, — й од жаху ¹⁸⁰ Зблід, нещасливий, і ноги раптово йому підкосились, ¹⁸¹ І затуманилось нагло в очах серед дня осяйного. ¹⁸² Вже він не радий, що батьківських коней торкнувся й про рід свій ¹⁸³ Врешті дізнавсь, що домігся свого, вже й Мероповим сином ¹⁸⁴ Звався б охоче тепер. Під напором Борея, буває, ¹⁸⁵ Так от по хвилях летить корабель, коли пустить керманич, ¹⁸⁶ Бурі піддавшись, кермо, й на одних лиш богів покладеться. ¹⁸⁷ Що тут робить? Вже позаду чимало лишилося неба, ¹⁸⁸ Перед очима ж — іще його більш. Відміряючи в думці ¹⁸⁹ Два ті простори, то гляне на захід, куди досягнути ¹⁹⁰ Вже не судилось йому, то на схід, — та не бачить рятунку. ¹⁹¹ Весь наче здерев'янів: ні відкинути віжок не може, ¹⁹² Ні їх утримать; не знає й того, як окликнути коней. ¹⁹³ З острахом бачить юнак то тут, то там серед неба ¹⁹⁴ Різноманітних потвор велетенські та грізні подоби. ¹⁹⁵ Є в небі місце таке, де, вигнувши клешні дугою — ¹⁹⁶ Дві страхітливі руки — й випинаючи хвіст луковидний, ¹⁹⁷ Тілом своїм Скорпіон аж на два розіслався сузір'я. ¹⁹⁸ Тільки-но вгледів його Фаетон — усього, наче в поті, ¹⁹⁹ В чорній отруті, готового вдарити жалом загнутим,— ²⁰⁰ Весь похолов, обімлів, і з рук йому випали віжки. ²⁰¹ Коні ж, як тільки незвично лягли їм повіддя на спини, ²⁰² Небо копитами рвуть і, не чуючи жодного стриму, ²⁰³ Мчать, куди вільний порив їх жене, крізь місця невідомі ²⁰⁴ Наче сліпі, стрімголов; набігаючи несамовито ²⁰⁵ На щонайвищі зірки, манівцями несуть колісницю. ²⁰⁶ То на крутизні вони, то, злітаючи стрімко додолу,— ²⁰⁷ Вже на тій смузі, що край суходолу, копитами дзвонять. ²⁰⁸ Феба здивована вкрай, побачивши братових коней ²⁰⁹ Нижче від коней своїх. Ось обпалені хмари димляться. ²¹⁰ Вже спалахнула земля по верхах, зазміїлись довкола ²¹¹ Тріщини тілом її обезводненим, сірим од сквару. ²¹² Трави іржею взялись, пломеніє на дереві листя. ²¹³ Нива неситий вогонь урожаєм своїм підживляє. ²¹⁴ Мало того: загибають міста, огороджені муром, ²¹⁵ Цілі краї й племена обертає пожежа навальна ²¹⁶ В попіл, що з вітром летить. Палахтять і ліси, й верховини: ²¹⁷ Тавр Кілікійський, і Тмол, і Афон, і Гераклова Ета, ²¹⁸ Й славна багатством джерел, сьогодні ж посушлива, Іда; ²¹⁹ Селище Муз — Гелікон і Гем, на той час не Еагрів. ²²⁰ Бухає Етна подвійним вогнем у незмірну високість. ²²¹ Ерікс палає і Кінт, Парнас двоголовий і Отрій, ²²² Далі — Мікала, й Мімант, і Родопа, що вперше без снігу; ²²³ Діндіма і Кіферон, де так голосно Вакха вславляли. ²²⁴ Скіфії вже не рятує мороз, над Кавказом — заграва. ²²⁵ Осса жаріє, і Пінд, і Олімп, що піднявся над ними. ²²⁶ Альп небосяжні хребти та підпори для хмар — Апенніни. ²²⁷ Щойно тоді Фаетон озирнувсь — і помітив, що цілий ²²⁸ Світ наокіл запалав. Омліваючи сам од спекоти, ²²⁹ Хоче вдихнути, повітря, однак, мов з глибокої печі, ²³⁰ Палить уста йому; чує вже вісь під ногами пекучу, ²³¹ Вже його попіл окрив, переслідують іскри летючі. ²³² Весь, наче куряви стовп, він летить, оповитий гарячим ²³³ Димом, і в тій пелені смоляній нещасливець не знає, ²³⁴ Де він тепер і куди його мчать рисаки вихроногі. ²³⁵ Кажуть, що люд ефіопів тоді посмуглів, бо раптово ²³⁶ Кров, од жари закружлявши прудкіше, забарвила тіло. ²³⁷ Втративши соки земні, пройнялась тоді й Лівія наскрізь ²³⁸ Сухістю. Німфи річок та ставків, розпустивши волосся, ²³⁹ Сльози пекучі лили. Беотія кличе Діркею, ²⁴⁰ Аргос — дзвінку Амімону, Ефіра — піренську вологу. ²⁴¹ Не вбереглись і потужніші ріки, яким пощастило ²⁴² В ширших плисти берегах: Танаїс мовби парою взявся, ²⁴³ І вікопомний Пеней, і Каїк задимівся тевфрантський, ²⁴⁴ І бистроплинний Ісмен[1], а за ним — Ерімант[2], що в Псофіді[3]. ²⁴⁵ Ксант, кому вдруге судилось палати[4], Лікорм жовтоводий, ²⁴⁶ Далі — Меандр, що грайливо біжить течією в'юнкою. ²⁴⁷ Потім — тенарський Еврот і Мелант у краю мігдонійськім. ²⁴⁸ Ось вавілонський Євфрат запалав, Оронт пломеніє, ²⁴⁹ Істер, і Фасіс, і Ганг, і прудкий Термодонт загорілись. ²⁵⁰ Вже палахтять побережжя Сперхея, Алфей закипає, ²⁵¹ Таг, розпалившись, руде своє золото хвилею котить. ²⁵² Лебедя спів обірвавсь, берегів меонійських окраса: ²⁵³ Білі птахи річкові спопеліли посеред Каїстру. ²⁵⁴ Ніл на край світу, жахнувшись, утік і свої верхоріччя ²⁵⁵ Хтозна — де заховав (їх не знайдено досі!) — й пилюку ²⁵⁶ Вітер жене по семи його гирлах, колись повноводих. ²⁵⁷ Гебр і Стрімон ісмарійські подібної долі зазнали. ²⁵⁸ З ними ж — і Родан, і Рен, і Пад у краю гесперійськім; ²⁵⁹ Висох і Тібр, хоч йому й призначалася влада над світом. ²⁶⁰ Тріщини — рани землею пішли, й аж у Тартар імлистий ²⁶¹ Промінь сягнув — і злякався з дружиною владар підземний. ²⁶² Вужчає простір морів: де недавно здіймалася хвиля, ²⁶³ Жовті піски залягли; де стелилася рівнява синя, ²⁶⁴ Гори в незвичних місцях — Кіклади нові — виринають. ²⁶⁵ Туляться риби до дна, не відважаться й звинні дельфіни ²⁶⁶ Випірнуть, щоб якусь мить у прозорому звитись повітрі. ²⁶⁷ Жирних тюленів тіла животом догори, бездиханні, ²⁶⁸ Плавають посеред вод. Ось тоді й у глибинних печерах, ²⁶⁹ Кажуть, Нерея, Доріду й дітей їх спекота діймала. ²⁷⁰ Тричі, тамуючи гнів, намагався в повітря з-під хвилі ²⁷¹ Руки підняти Нептун, та не виніс вогненного палу. ²⁷² Мати-Земля, годувальниця, морем довкіл оповита, ²⁷³ Під тягарем його вод і джерел, що у скруті великій ²⁷⁴ Збіглись у лоно її, рятівної шукаючи тіні, ²⁷⁵ Голову ледь підняла, перевтомлена; взявши в долоні ²⁷⁶ Пойняте жаром чоло, затремтіла, здригнулася важко, ²⁷⁷ Все сколихнула кругом і сама, як ніколи ще досі, ²⁷⁸ В'язнучи в трясовині, промовляє святими устами: ²⁷⁹ «Раз я вже гідна того, то чому, між богами найвищий, ²⁸⁰ В рух не пускаєш своїх блискавиць? Коли згинути маю ²⁸¹ Серед вогню, то врази мене ти, вкороти мої муки! ²⁸² Ледве що мовлю я те: на вустах запікається слово, ²⁸³ Пара дихнуть не дає, та й волосся, поглянь ось, рудіє. ²⁸⁴ В попелі, бачиш, лице; запорошує попелом очі. ²⁸⁵ От і подяка мені за мою доброту, мою плідність, ²⁸⁶ От нагорода за те, що кривим лемешем, бороною ²⁸⁷ Зранюють груди мої, що весь рік обробітком караюсь, ²⁸⁸ Що зеленину худобі даю, що для роду людського ²⁸⁹ Зрощую хліб і солодкі плоди, а для вас — фіміами… ²⁹⁰ Та, припустімо, я гідна того, але чим провинився ²⁹¹ Перед тобою твій брат? Ось міліють моря, що припали ²⁹² В частку йому, осідають все нижче, все далі від неба. ²⁹³ Ну, а коли ні мене не жалієш, ні рідного брата,— ²⁹⁴ Зглянься над небом своїм! На полюси два озирнися: ²⁹⁵ Бачиш? Обидва в диму! І як тільки вогонь їх поглине — ²⁹⁶ Ваші хороми впадуть! Атлант ось, і той вже насилу ²⁹⁷ Неба розпечену вісь на плечах могутніх тримає. ²⁹⁸ Що, коли згинуть і землі, й моря, і небесні палати — ²⁹⁹ Знов у прадавній обернемось хаос! Хоч те, що лишилось, ³⁰⁰ Вирви з обіймів огню, не барися подбати про всесвіт!» ³⁰¹ Мову на тім обірвала Земля: не могла вона більше ³⁰² Пари жаркої знести, не могла говорити; ввібрала ³⁰³ Голову в себе, в понурі заглибини, ближчі до манів. ³⁰⁴ Батько всевладний, за свідки богів тоді взявши й самого ³⁰⁵ Феба, запевнив, що все пропаде, коли він без вагання ³⁰⁶ Сам не зарадить біді,— й поспішив на вершину Олімпу, ³⁰⁷ Звідки, піднявши чоло, затуманює землю широку, ³⁰⁸ Звідки потужно гримить і пускає вогні миготливі. ³⁰⁹ Та не було тоді хмар, тож не мав чим окутати землю, ³¹⁰ З неба й дощами пролитись не міг: не було там вологи, ³¹¹ Блискавку він у правицю вхопив і, гримнувши громом, ³¹² У Фаетона пустив — той упав неживий з колісниці, ³¹³ Й тут же всесвітній вогонь захлинувсь у вогні блискавичнім. ³¹⁴ Коні, нараз урізнобіч метнувшись, у дикім пориві ³¹⁵ Шлеї з повіддям рвуть, хомути за собою лишають, ³¹⁶ Онде гнуздечка лежить, а тут, одірвавшись від дишла,— ³¹⁷ Вісь, і рясніють довкіл од коліс потрощених спиці. ³¹⁸ Скрізь, куди зором сягнеш, — загибелі слід якийсь видно. ³¹⁹ Сам Фаетон, мов зоря (у вогні його жовте волосся), ³²⁰ Стрімко додолу летить, і снується за ним у повітрі ³²¹ Слід вогняний, як, буває, зоря на погожому небі, ³²² Хоч не впаде, та здається, однак, що ось-ось може впасти. ³²³ Ген, на зворотному крузі землі, Ерідан повноводий ³²⁴ Легко його підхопив і задимлене вимив обличчя. ³²⁵ А гесперійські наяди в вогні триязикім зотлілий ³²⁶ Прах у могилу кладуть, на плиті викарбовують напис: ³²⁷ «Тут лежить Фаетон, що на батьковій став колісниці, ³²⁸ Хоч і не втримав її, та в дерзанні великому згинув». ³²⁹ Батько ж у смутку тяжкім, побизаючись гірко за сином, ³³⁰ Ясне лице приховав, і тоді, якщо вірити людям, ³³¹ Сонце не сходило протягом дня: замість нього пожежа ³³² Сяйво лила — мимоволі й нещастя приносило користь. ³³³ Мати Клімена, промовивши все, що в такому нещасті ³³⁴ Мовити звичай велить, розірвавши на грудях одежу, ³³⁵ Мов божевільна, пустилась у світ; оббігає всі землі — ³³⁶ Хоче хоч тіло бездушне знайти, хоч останки, хоч кості… ³³⁷ Врешті знайшла їх, покритих піском побережжя чужого. ³³⁸ Впала лицем до землі й, прочитавши на мармурі ймення, ³³⁹ Зрошує камінь слізьми, пригортається лоном до нього. ³⁴⁰ Фебові доньки не менше тих сліз — надаремного дару ³⁴¹ Смерті безжалісній — ллють, і, вдаряючи в груди руками, ³⁴² Тужать — сумують усе, й Фаетона, хоч він і не вчує, ³⁴³ Кличуть удень і вночі, до могили припавши обличчям. ³⁴⁴ Виповнивсь місяць, сріблистії роги вчетверте з'єднавши, ³⁴⁵ Ті ж, як звичайно, голосять (постійне вже звичаєм стало). ³⁴⁶ Віком найстарша між них, Фаетуза на землю було вже ³⁴⁷ Впасти намірилась ниць, не змогла, проте: «Що це з ногами? — ³⁴⁸ Зойкнула враз. — Наче з дерева стали». До неї русява ³⁴⁹ Кинулась Лампетіе, але й ту зупинило коріння. ³⁵⁰ Третя волосся рвать почала, та в руках замість нього — ³⁵¹ Зірваний лист. Нарікає одна, що вросли їй у землю ³⁵² Ноги корінням, а друга — що руки в гілля замінились. ³⁵³ Оторопіли на мить, а кора шорсткувата тим часом ³⁵⁴ Тіло їх криє: і лоно, й живіт, і рамена, і руки — ³⁵⁵ Все в тій корі, лиш устами ще матінку кликати можуть. ³⁵⁶ Що тут зарадить вона? То сюди поривається раптом, ³⁵⁷ То, мов шалена, туди; поки можна ще, дочок цілує. ³⁵⁸ Мало того: з-під кори їх тіла вона вихопить хоче, ³⁵⁹ Ніжне гілля гарячково обламує, звідти ж — о диво! — ³⁶⁰ Кров, наче з рани живої, струмить, обагряючи землю. ³⁶¹ «Матінко, зглянься, — поранена скрикує,— зглянься над нами! ³⁶² В дереві тім — моє тіло тепер, я біль його чую! ³⁶³ Ну, прощавай!» На тім слові й уста затяглися корою. ³⁶⁴ Сльози відтіль потекли, і, стікаючи з віток по краплях, ³⁶⁵ Блиснув загуслий на сонці бурштин і поплив у прозорій ³⁶⁶ Хвилі в наш край, щоб латинським жінкам окрасою бути. ³⁶⁷ Кікн, Стенела дитя, цього чуда був очевидцем. ³⁶⁸ Він, хоч рідня, Фаетоне, тобі по матерній крові, ³⁶⁹ Серцем ще ближче з тобою ріднивсь. Одцуравшися влади ³⁷⁰ (Він лігурійцями правив і дбав про міста їх великі), ³⁷¹ Жалем своїм побережжя зелене ріки Ерідана ³⁷² Й ліс, примножений сестрами друга, сповняв, але раптом ³⁷³ Став його голос незвично тонким, а замість волосся — ³⁷⁴ Пір'ям увесь забілів, дугою витяглась шия, ³⁷⁵ Пальці багрянець покрив, і перетинки їх поєднали. ³⁷⁶ Зліва й справа — крило; замість рота — дзьоб заокруглий. ³⁷⁷ Так от став лебедем Кікн, від Юпітера й неба далекий: ³⁷⁸ Кривдницю — блискавку, що Громовержець метнув, пам'ятає. ³⁷⁹ Любить озера, ставки. Проклинаючи пломінь, воліє ³⁸⁰ Плавати в тихій воді, ворожій огневі стрімкому. ³⁸¹ Чорний смуток тим часом повив ясночолого Феба. ³⁸² Змерк і поник він, неначе б і справді мав світ покидати. ³⁸³ Сяйво своє, і себе він, і білу зненавидів днину, ³⁸⁴ В тугу поринув увесь, ще й гнів долучає до туги. ³⁸⁵ Світові більше не хоче служить: «Неспокійна од віку,— ³⁸⁶ Каже він, — випала доля мені. Я жалію сьогодні ³⁸⁷ Тих безконечних трудів, за котрі ні подяки, ні честі! ³⁸⁸ Інший нехай попровадить тепер колісницю вогненну! ³⁸⁹ А як такого нема, як боги свою визнають слабість,— ³⁹⁰ Сам хай веде її, щоб, пересвідчившись, як це нелегко, ³⁹¹ Врешті відклав блискавки, що в батьків забирають дитину. ³⁹² Звідавши коней вогненний порив, буде знать, що скарав він ³⁹³ Несправедливо того, хто не здужав упоратись з ними». ³⁹⁴ Поки снує нарікання такі, поставали круг Феба ³⁹⁵ Всі божества — щоб на світ не наводив глибокої пітьми, ³⁹⁶ Слізно благають його. Перепрошує навіть Юпітер ³⁹⁷ За блискавиці свої і грозить водночас як володар. ³⁹⁸ Коней сполоханих скликує Феб — вони дибляться й досі — ³⁹⁹ Й гнів свій зганяє на них (а гнівився тоді, як ніколи!), ⁴⁰⁰ Б'є їх щосили, шмагає: винить у загибелі сина. ⁴⁰¹ Батько всевладний тим часом обходить довкіл велетенські ⁴⁰² Стіни небес — оглядає, чи пломінь аж так не пройняв їх, ⁴⁰³ Що завалитись могли б, та не видно такої загрози: ⁴⁰⁴ Цілі й несхитні вони. Суходоли окинувши зором, ⁴⁰⁵ Бачить страждання людей. Над усе ж про Аркадію дбає, ⁴⁰⁶ Рідний свій край: оживляє струмки і річки, що поникли, ⁴⁰⁷ Мовби одвикли пливти, прихорошує травами землю, ⁴⁰⁸ Листям — дерева, зчорнілим гаям велить зеленіти. ⁴⁰⁹ Серед таких от турбот зустрілась йому нонакрінська ⁴¹⁰ Дівчина — й бог запалав щонайглибшим до неї коханням. ⁴¹¹ Вовни тонкої не пряла вона для вбрання дорогого, ⁴¹² Зачісок пишних не знала: лиш пояс охоплював стан їй, ⁴¹³ Стрічка, біла, мов сніг, неслухняне в'язала волосся. ⁴¹⁴ То вона лук у руці, то спис легенький тримала; ⁴¹⁵ Фебі служила ясній: тільки з нею любила Діана ⁴¹⁶ Йти на лісистий Менал. Але вічним ніщо не буває!.. ⁴¹⁷ Сонце стрімке вже пройшло половину високого шляху, ⁴¹⁸ Як увійшла вона в гай, що од віку не бачив сокири. ⁴¹⁹ Тут же з плеча зняла сагайдак і, тугий попустивши ⁴²⁰ Лук, на траву прилягла й під голову замість подушки ⁴²¹ Повний свій сагайдак, візерунками вкритий, поклала. ⁴²² Вгледівши втомлену без супровідника діву, Юпітер ⁴²³ Хитро всміхнувсь: «На цей раз приховаюсь-таки від дружини, ⁴²⁴ Ну, а коли попадусь — то хоч буде за що поплатитись!» ⁴²⁵ Миттю обличчям і одягом він уподібнивсь Діані ⁴²⁶ Й каже: «О діво — мисливице, перша з моїх супровідниць, ⁴²⁷ Як полювалось тобі?» Та схопилася: «Здрастуй, богине, ⁴²⁸ Вища — я певна того — й від Юпітера. Я б і йому те ⁴²⁹ В вічі сказати могла, хай почув би!» Той чує й сміється, ⁴³⁰ Рад, що над ним перевагу йому ж віддала вона, й спрагло, ⁴³¹ Не по-дівочому, став цілувать її. Та намагалась ⁴³² Про полювання своє, про місця, де була, розказати — ⁴³³ Де там! — ще дужче обняв її й не без гріха себе видав. ⁴³⁴ Не піддається йому, але скільки-бо сил є у жінки? ⁴³⁵ (Глянула б ти, о Сатурніє,— серця не мала б на неї!) ⁴³⁶ Ще відбивається й ще. Та кого може діва збороти? ⁴³⁷ Хто — Громовержця? І ось, осягнувши свого, переможець ⁴³⁸ Вже на Олімпі засів, а їй опротивів і ліс той — ⁴³⁹ Свідок, — і гай, де мало що сагайдака не забула, ⁴⁴⁰ Стріл і лука свого, як у горі звідтіль поверталась. ⁴⁴¹ Ось серед почту свого по стрімких верховинах Менала, ⁴⁴² Здобиччю горда, ступає Діктінна: вдалось полювання. ⁴⁴³ Німфу помітивши, кличе здаля її, ця ж утікає: ⁴⁴⁴ Спершу вона їй здалася Юпітером; потім, круг неї ⁴⁴⁵ Інших чимало побачивши німф, перестала лякатись ⁴⁴⁶ Підступу й до своїх подруг, що з ловів ішли, приєдналась. ⁴⁴⁷ О, як то важко не зрадить обличчям провини своєї! ⁴⁴⁸ Погляд щоразу відводить вона, і вже, як бувало, ⁴⁴⁹ Побіч богині не йде, не очолює німф у поході. ⁴⁵⁰ Все лиш мовчить і рум'янцем густим видає свою кривду. ⁴⁵¹ Що з нею — тут же пізнала б Діана, якби довелось їй ⁴⁵² Звідати кривду таку ж, але німфи — таки здогадались. ⁴⁵³ Ось у дев'ятий вже раз округлився місяць рогатий, ⁴⁵⁴ Як після ловів трудних, натомившись на братовім жарі, ⁴⁵⁵ В гай Діана ввійшла, відкіля витікав дзюркотливо ⁴⁵⁶ Чистий ручай, що на дні ворушив піском золотавим. ⁴⁵⁷ Місце сподобалось їй, торкнулася хвилі стопою — ⁴⁵⁸ Вабить богиню й вода: «Від стороннього ока далеко — ⁴⁵⁹ Всі ми тут, — каже, — поніжимось голими в хвилі прозорій!» ⁴⁶⁰ Жар Паррасійку пройняв. Уже всі познімали свій одяг, ⁴⁶¹ Жде чогось тільки вона, та її роздягли проти волі. ⁴⁶² Одягом досі прихований гріх очевидним зробився. ⁴⁶³ Поки сама не своя хоче лоно руками прикрити, — ⁴⁶⁴ «Геть! — каже Кінтія їй. — Не забруднюй священних потоків!» ⁴⁶⁵ Так із числа супровідниць своїх нещасливу прогнала. ⁴⁶⁶ Знала відразу про все й Громовержця дружина, одначе, ⁴⁶⁷ Кару жахливу свою на догіднішу мить відкладала. ⁴⁶⁸ Врешті наспіла пора. Вже ж бо й хлопчик Аркад (він Юноні ⁴⁶⁹ Тут же ненависним став) появивсь у суперниці-німфи. ⁴⁷⁰ Зиркнувши люто туди, не ховала вже гніву Юнона: ⁴⁷¹ «Ще бракувало того, — проказала, — щоб ти, потіпахо, ⁴⁷² Нас осоромила плодом своїм, щоб усім стала явна ⁴⁷³ Кривда моя й поведінка ганебна верховного бога! ⁴⁷⁴ Запам'ятаєш мене: красуватись, повір, вже не будеш, ⁴⁷⁵ Не пощастить вже тобі замануть мого мужа, негідна!» ⁴⁷⁶ З тим, за волосся вхопивши, на землю, до ніг собі, з маху ⁴⁷⁷ Кинула німфу, вона ж простягає до неї в благанні ⁴⁷⁸ Руки, та що це? Нараз вони їжаться чорною шерстю, ⁴⁷⁹ Грубнуть, кривими стають, гачкуваті ростуть на них кігті, ⁴⁸⁰ Правлять уже замість ніг, а лице, яким щойно Юпітер ⁴⁸¹ Намилуватись не міг, — роззявилось вищиром хижим. ⁴⁸² Щоб молитвами вона не схилила душі Громовержця, ⁴⁸³ Робить німою її: переповнений гнівом і люттю, ⁴⁸⁴ Рик виривається в неї хрипкий із звірячого горла. ⁴⁸⁵ Розум один лиш і пам'ять людська в ведмедиці лишились. ⁴⁸⁶ От і порикує глухо, й до неба здіймає кошлаті ⁴⁸⁷ Лапи (такі в неї руки тепер), виявляючи біль свій, ⁴⁸⁸ Знає, що кривду вподіяно їй, та сказати не може. ⁴⁸⁹ Скільки разів, боячись опочити самотньою в лісі, ⁴⁹⁰ Біля колишнього дому свого вона полем блукала! ⁴⁹¹ Скільки разів, коли гавкіт собачий ущелини повнив, ⁴⁹² Мчала що сили було — мисливиця перед мисливцем! ⁴⁹³ Часто й звіра вона, хоч сама була звіром, лякалась, ⁴⁹⁴ Навіть ведмедя, забувши про те, що й сама — ведмедиця, ⁴⁹⁵ Лячно минала й вовків, хоч до них приєднавсь її батько. ⁴⁹⁶ Ось Лікаонії син, що й не знає, хто його мати, ⁴⁹⁷ Юний Аркад (ще й п'ятнадцяти він не досяг) у ті гори ⁴⁹⁸ На полювання пішов. Наганяючи звірів у сіті, ⁴⁹⁹ Зручні яри намічаючи серед лісів Ерімантських, ⁵⁰⁰ Якось на матір набрів. А вона, наче вкопана, стала. ⁵⁰¹ З сина не зводить очей, впізнає його. Той — утікає: ⁵⁰² Звідки ж міг знати, чиї так у нього впиваються очі? ⁵⁰³ Слідом за ним поспішає й вона — лиш би сина дігнати! — ⁵⁰⁴ Він, озирнувшись, отруйну стрілу їй націлює в груди; ⁵⁰⁵ Втрутивсь Юпітер, однак: обох підхопивши зненацька, ⁵⁰⁶ З вітром поніс у бездонну порожняву й високо в небі ⁵⁰⁷ Місце їм дав, щоб двома по сусідству сузір'ями стали. ⁵⁰⁸ Злість Юнону взяла, коли підла суперниця зблисла ⁵⁰⁹ Зіркою, от і спішить вона в синяве море до Тетіс, ⁵¹⁰ До Океана, що й серед богів чималим шануванням ⁵¹¹ Часто втішались, і так ось, їх подив помітивши, мовить: ⁵¹² «Диво бере вас, чому, володарка всевишніх, приходжу ⁵¹³ З далей ефірних сюди? На небі вже інша панує! ⁵¹⁴ Віри не ймете мені? Ось ніч буде — гляньте на небо: ⁵¹⁵ Прямо над вами, вшановані щойно, мені на погибель, ⁵¹⁶ Зорі вилискують там, де останній пояс полярну ⁵¹⁷ Вісь на вершечку її щонайвужчим кільцем обвиває. ⁵¹⁸ Всяк нині кривдити схоче Юнону, а скривдивши, навіть ⁵¹⁹ Не затремтить: моя помста, як бачите, йтиме на користь! ⁵²⁰ От чого я домоглась! Отака-то могутність у мене! ⁵²¹ Образ людський відняла їй, вона ж — несмертельною стала! ⁵²² Ось як за кривду я мщуся, таку маю владу велику! ⁵²³ Краще хай знов замість морди хижацької людське обличчя ⁵²⁴ Дасть їй, як це вже зробив був колись Фороніді аргівській! ⁵²⁵ Тільки чому ж він, Юнону прогнавши, не тішився з нею ⁵²⁶ В спальні моїй і тестем своїм не зробив Лікаона? ⁵²⁷ Ласку, прошу вас, явіть вихованці покривдженій вашій: ⁵²⁸ Не підпускайте до вод лазурових оту Ведмедицю, ⁵²⁹ Геть проганяйте зірки, що за блуд поробились зірками. ⁵³⁰ Хай не торкнеться прозорої хвилі блудниця погана!» ⁵³¹ Згідно кивнули морські божества. Сатурнія тут же ⁵³² Злинула легко в ефір колісницею, впрягши до неї ⁵³³ Тих павичів, що їх пір'я зіницями Аргуса вкрите. ⁵³⁴ Так ото, вороне, й ти поплативсь, у минулому білий, ⁵³⁵ За гомінливість: нараз чорнотою взялись твої крила. ⁵³⁶ Весь білосніжний ти був, твоє пір'я сріблилось до сонця, ⁵³⁷ Навіть з голубом міг, що без жодної плямки, рівнятись. ⁵³⁸ Не поступався ти й гусям, що криком дзвінким врятували ⁵³⁹ Наш Капітолій, ні лебедям білим, що люблять затони. ⁵⁴⁰ Через язик постраждав. Балакучий язик його винний ⁵⁴¹ В тім, що з білого він смолянисто-чорний зробився. ⁵⁴² В цілій Гемонії, пліднім краю, не бувало красуні ⁵⁴³ Над Короніду з Ларісси. Кохався і ти в ній, Дельфійцю, ⁵⁴⁴ Поки невинна була й ніхто ще не стежив за нею. ⁵⁴⁵ Фебовий птах її зраду помітив, і вже з новиною ⁵⁴⁶ Вибрався в путь, невблаганний донощик: не терпілось тут же ⁵⁴⁷ Перед велителем стати своїм. Крильми побіч нього ⁵⁴⁸ Жваво махає ворона, що все хоче знать, балаклива. ⁵⁴⁹ З чим поспішає, довідавшись, — «Не до добра, — йому каже,— ⁵⁵⁰ Шлях цей тебе доведе. Моїм кряканням віщим не знехтуй! ⁵⁵¹ Ким я була і якою зробилася, глянь — і побачиш, ⁵⁵² Як поплатитися можна й за вірність. Колись-то Паллада ⁵⁵³ В кіш, із актейських сплетений лоз, Еріхтонія вклала, ⁵⁵⁴ Що народився з землі — дитя, яке мами не мало. ⁵⁵⁵ Трьох попередивши дів, Кекропа двоїстого дочок, ⁵⁵⁶ Щоб до її таємниць зазирати, цікаві, не сміли ⁵⁵⁷ В листі сховавшись дрібнім, підглядала я з в'яза густого, ⁵⁵⁸ Що вони роблять. Так ось тільки дві з них — Пандроса і Герса — ⁵⁵⁹ Чесно пильнують той кіш. Боязливих, проте, підкликає ⁵⁶⁰ Третя, Аглавра, — вузли всі розв'язує, ось вони й бачать: ⁵⁶¹ Ніби дитина в коші, ніби змій розіслався у ньому. ⁵⁶² Тут я богині про все розплескала. За це нагороду ⁵⁶³ Маю таку, що навіки позбавлена ласки Мінерви, ⁵⁶⁴ Нижча від птиці нічної тепер. У моїм покаранні ⁵⁶⁵ Мають науку птахи: язикатий-бо — сам собі ворог. ⁵⁶⁶ Не на прохання моє — я й на думці такого не мала — ⁵⁶⁷ Перемінила мене! Запитай-но в самої Паллади — ⁵⁶⁸ Не заперечить вона, хоча й переповнена гнівом. ⁵⁶⁹ Бо ж у фокейськім краю Короней-володар, як відомо, ⁵⁷⁰ Був мені батьком. До мене, дочки владаря, чередою ⁵⁷¹ Вибрані йшли женихи — не гордуй же ти мною й сьогодні. ⁵⁷² Врода згубила мене. Якось берегом я проходжалась,— ⁵⁷³ Часто по рівнім піску я сама полюбляла гуляти. ⁵⁷⁴ Бог мене вгледів морський у той час — і жагою пройнявся. ⁵⁷⁵ Марно вмовляннями згаявши час, він од ласки до сили ⁵⁷⁶ Вже намірявсь перейти, вже за мною пустивсь. Я — тікаю, ⁵⁷⁷ Хвилею битий пісок залишаючи, грузну в сипкому. ⁵⁷⁸ Кличу на поміч богів і людей, та ніхто з-поміж смертних ⁵⁷⁹ Не відгукнувся, і тільки зворушена дівою Діва ⁵⁸⁰ На допомогу прийшла. Простягала я руки до неба — ⁵⁸¹ Руки мої од рамен почали наче, пухом темніти. ⁵⁸² Стала я одяг зривати з плечей, але замість нього ⁵⁸³ Пір'я цупке корінцями вросло мені глибоко в шкіру. ⁵⁸⁴ В розпачу бити руками взялася в оголені груди, ⁵⁸⁵ Та не було в мене вже ні долонь, ані персів дівочих. ⁵⁸⁶ Бігла я далі, лишень у піску не вгрузала ногами — ⁵⁸⁷ Ледве торкалась його; а за мить якусь — високо в небі, ⁵⁸⁸ Як неповинна супутниця діви Мінерви, я мчала. ⁵⁸⁹ Щастя ж не мала я й тут, бо втішається честю тією ⁵⁹⁰ Та, що за злочин важкий стала птахом нічним — Ніктімена. ⁵⁹¹ Ти про цей вчинок не чув? А про нього на Лесбосі славнім ⁵⁹² Тільки й мови було — як ота Ніктімена зганьбила ⁵⁹³ Батькове ложе. Тепер, хоч і птаха, — вину свою тямить, ⁵⁹⁴ Сонця боїться й сторонніх очей; а ганьбу свою в пітьмі ⁵⁹⁵ Криє. З широкого неба її проганяють пернаті». ⁵⁹⁶ «Хай та наука, — їй ворон в одвіт, — тобі йде на користь, ⁵⁹⁷ Як у біду попадеш. Я сміюсь над пустим віщуванням». ⁵⁹⁸ Не завернув, долетів і Фебові про Короніду — ⁵⁹⁹ Як гемонійський юнак поруч неї лежав — сповіщає. ⁶⁰⁰ Зблід на ту звістку закоханий Феб. Злітає лавровий ⁶⁰¹ В нього вінок із чола, на яке мовби туча набігла. ⁶⁰² Гнівом страшним закипів, і вже замість плектра дзвінкого — ⁶⁰³ Стискує лук у руці, вже роги його майже докупи ⁶⁰⁴ Зводить, і груди, що й сам до них щойно грудьми пригортався, ⁶⁰⁵ Ніжний коханець, стрілою несхибною вмить прошиває. ⁶⁰⁶ Дівчина зойкнула враз і, з-під серця вирвавши вістря, ⁶⁰⁷ Тіло, біле, мов сніг, заливає червоною кров'ю. ⁶⁰⁸ «Фебе, — встигла шепнуть, — я могла б, народивши спочатку, ⁶⁰⁹ Гріх свій сплатити тобі: ти в одній нині двох убиваєш». ⁶¹⁰ Мовивши те, пролила вона з кров'ю й життя одночасно. ⁶¹¹ Холод смертельний пройняв з душею розлучене тіло. ⁶¹² Феб схаменувся, та пізно було! На свій гнів нарікає, ⁶¹³ Вже він не рад, що про зраду почув, що так розпалився. ⁶¹⁴ Птаха клене, що про неї звістив йому й став винуватцем ⁶¹⁵ Горя нежданого, лук ізненавидів свій і правицю ⁶¹⁶ Й зброю — стріли сліпі, що в правиці були, — відкидає. ⁶¹⁷ Мертву голублячи, має надію ще всупереч Долі ⁶¹⁸ Поміч подати їй; все, яке знав, перепробував зілля. ⁶¹⁹ Після даремних зусиль, побачивши стос похоронний ⁶²⁰ Дров, на яких її тіло ось-ось переміниться в попіл, ⁶²¹ Гірко Феб засмутивсь, а що лиць оскверняти сльозою ⁶²² Не випадає богам, він зітхав і стогнав раз од разу ⁶²³ Глибоко й тяжко. Буває, корова так лунко затужить, ⁶²⁴ Бачачи те, як на скроні бичка, який ссав її щойно, ⁶²⁵ З розмаху раптом упав, кісточки йому дроблячи, молот. ⁶²⁶ Потім, коли, вже не милі їй, пахощі вилив на груди, ⁶²⁷ Ще раз обняв, належне віддавши їй по неналежнім, ⁶²⁸ Не допустив, щоб охоплене полум'ям лютим зотліло ⁶²⁹ Сім'я його — й вириває з вогню й материнського лона ⁶³⁰ Сина; в печеру гірську до Хірона його переносить. ⁶³¹ Ворону ж, хоч за донос він чекав нагороди для себе, ⁶³² Гнівний Феб серед білих птахів не дозволив бувати. ⁶³³ Мудрістю славний кентавр і божественному вихованцю, ⁶³⁴ Й почесті рад, хоч вона додала йому й труду чимало. ⁶³⁵ От підійшла якось, жовте волосся по плечах пустивши, ⁶³⁶ Донька Хірона, — її народила колись миловида ⁶³⁷ Німфа Харікло на березі річки прудкої й назвала ⁶³⁸ Окіронеєю. Не вдовольнилась вона, перейнявши ⁶³⁹ В батька-провидця науку його — провіщала майбутнє. ⁶⁴⁰ Впавши в той час у пророчу нестяму й раптово пройнявшись ⁶⁴¹ Духом палким божества, що в грудях у неї ховалось, ⁶⁴² Тільки-но вздріла дитя: «Цілителем всесвіту, — каже,— ⁶⁴³ Хлопче, рости! Як часто життям зобов'язані будуть ⁶⁴⁴ Смертні тобі! Ти й душі вертати матимеш право. ⁶⁴⁵ Зважившись раз на таке, проти волі безсмертних, удруге ⁶⁴⁶ Вже ти того не здійсниш: твого діда вогонь перешкодить. ⁶⁴⁷ З бога ти станеш прахом німим, а з праху німого — ⁶⁴⁸ Богом об'явишся знов, свою долю Два рази поновиш. ⁶⁴⁹ Ти ж, о мій батьку, хоч ти і не відаєш смерті, хоч мати ⁶⁵⁰ Вічним на світ привела тебе, — сам же бажатимеш палко ⁶⁵¹ Смерті собі, коли в тіло твоє через рану проникне ⁶⁵² Змія жахливого кров, — невимовного болю причина. ⁶⁵³ Отже, з безсмертного смертним ти станеш волею неба. ⁶⁵⁴ Й нитку життя перетнуть тобі три нерозлучні богині». ⁶⁵⁵ Ще додала б не одне, та з грудей тільки стогін у неї ⁶⁵⁶ Вирвався, й сльози, напливши нараз, по лиці покотились. ⁶⁵⁷ «Доля змагає мене, — проказала, — не можу я більше ⁶⁵⁸ Мовити й слова, бо мовлення дар поступово зникає. ⁶⁵⁹ Хоч не такий вже великий мій хист, а все ж проти мене ⁶⁶⁰ Він божество скерував — будущини краще б не знати! ⁶⁶¹ Вже я, здається, обличчя людське поступово втрачаю, ⁶⁶² Чую, трава вже мені до смаку, вже б у поле майнути, ⁶⁶³ Вже в кобилицю я, батька-кентавра дочка, обертаюсь, ⁶⁶⁴ Тільки всім тілом чомусь, хоч мій батько — півкінь, півлюдина». ⁶⁶⁵ Так нарікала вона. Незабаром слова якось дивно ⁶⁶⁶ Стали зливатись усі, вже їх годі було розуміти. ⁶⁶⁷ Далі — вже й не словами були: видавались іржанням, ⁶⁶⁸ А за хвилину якусь таки справді, немов кобилиця, ⁶⁶⁹ Лунко заржала вона й на траву опустилась руками. ⁶⁷⁰ Пальці зростаються їй, і вже їх не нігті вінчають — ⁶⁷¹ В'яже копито тверде, вже робиться довшим обличчя, ⁶⁷² Шия крутою стає, де складками слалась одежа — ⁶⁷³ Вже в неї хвіст, а волосся, що вільно спадало до шиї, ⁶⁷⁴ Гривою вправо лягло. Водночас і лице в неї, й голос ⁶⁷⁵ Іншими стали, й дала їй ім'я ця сумна переміна. ⁶⁷⁶ Марно Філіри син побивавсь і твоєї, Дельфійцю, ⁶⁷⁷ Помочі слізно благав: навіть ти б не мав сили змінити ⁶⁷⁸ Волі батька богів, а коли б навіть мав — не змінив би: ⁶⁷⁹ Був ти в Еліді тоді, на далеких лугах мессенійських. ⁶⁸⁰ Бурка пастуша кудлата в той час тобі плечі вкривала, ⁶⁸¹ В лівій руці в тебе посох-кийок лісовий був, а в правій — ⁶⁸² Ти голосну із семи різнодовгих тростин мав сопілку. ⁶⁸³ Поки ти грою втішався, захоплений тільки любов'ю, ⁶⁸⁴ Стадо биків твоїх, чуючи волю, зайшло собі, кажуть, ⁶⁸⁵ Аж до пілійських полів. Ось тоді й перейняв ціле стадо ⁶⁸⁶ Майї син (на таке він мастак!) і сховав його в лісі. ⁶⁸⁷ Кражі тієї ніхто не помітив, один лиш про неї ⁶⁸⁸ Знав із села того дід, його Баттом усі називали. ⁶⁸⁹ Він у Нелея служив, багача: на траві соковитій ⁶⁹⁰ Серед залісених гір випасав кобилиць чистокровних. ⁶⁹¹ Щоб не доніс він, бува, — на плече йому руку поклавши, ⁶⁹² Каже по-доброму бог: «Не видай мене, чоловіче,— ⁶⁹³ Може, биків тут шукатиме хтось, — ти нічого не бачив. ⁶⁹⁴ Не пожалієш об тім: візьми ось цю білу теличку». ⁶⁹⁵ Й тут же віддав її. Той відповів, подарунок прийнявши: ⁶⁹⁶ «Йди і не бійсь! Хіба камінь он той про крадіжку розкаже»,— ⁶⁹⁷ Пальцем на камінь вказав. Юпітера син, попрощавшись, ⁶⁹⁸ Наче пішов, та за хвильку вернувсь, але в іншій поставі. ⁶⁹⁹ «Чи по межі цій, — питає,— бики не проходили щойно? ⁷⁰⁰ Добре діло зроби, не приховуй поганого вчинку. ⁷⁰¹ Матимеш гарну корову за це, ще й бика їй до пари». ⁷⁰² Звабив старого подвійний дарунок: «Он там, під горою,— ⁷⁰³ Каже, — віднайдеш биків». І справді були під горою. ⁷⁰⁴ Внук Атланта всміхнувсь: «Мене мені ж, віроломний, ⁷⁰⁵ Видав, мене — мені ж?» І того чоловіка за зраду ⁷⁰⁶ В камінь твердий обернув, що й донині «указником» зветься: ⁷⁰⁷ Так от неславу чужу зберігає той камінь невинний. ⁷⁰⁸ Звідси із жезлом в руці, змахнувши крилами рівно, ⁷⁰⁹ Над муніхійськими нивами злинув, і милий Мінерві ⁷¹⁰ Край споглядав, і Лікея сади, науками славні. ⁷¹¹ Саме в цей день урочистим походом до храмів Паллади ⁷¹² Йшли, як звичайно, дівчата цнотливі. На маківці кожна ⁷¹³ Прибраний квітами кошик несла з начинням священним. ⁷¹⁴ Як повертались, помітив їх бог і зі шляху прямого ⁷¹⁵ Тут же, крилатий, звернув, по колу свій лет скерувавши. ⁷¹⁶ Наче коршак, найпрудкіший з птахів, спостерігши жертовні ⁷¹⁷ Нутрощі, боязко — поки жерці там ще в повному зборі — ⁷¹⁸ Жадібний, в небі кружля, не наважиться вбік одлетіти, ⁷¹⁹ Лиш у надії на щастя ширяє, викреслює кола, ⁷²⁰ Так і проворний Кілленій все нижче понад актейським ⁷²¹ Замком летить і тільки над ним невідхильно колує. ⁷²² Як серед ясних зірок виділяється гожа Зірниця, ⁷²³ Як побіч Феби-красуні й Зірниця маліє та меркне, ⁷²⁴ Так найвродливіша серед усіх у поході ступала ⁷²⁵ Герса — того торжества та своїх супровідниць окраса. ⁷²⁶ Замилувався Юпітера син і, в повітрі повисши, ⁷²⁷ Весь запалав. Так ядро, з балеарської пущене пращі, ⁷²⁸ Поки викреслює в небі дугу, розпечеться від лету, ⁷²⁹ Досі йому не відомий під хмарами жар однайшовши. ⁷³⁰ З неба високого вже до землі спрямувався Кілленій ⁷³¹ І не таїться, настільки поставі своїй довіряє; ⁷³² Хоч бездоганна вона, додає їй ще більшої зваби: ⁷³³ От він пригладжує буйний свій чуб, розправляє хламиду, ⁷³⁴ Складки щоб рівні були, щоб кайму золоту було видно; ⁷³⁵ В руку бере заокруглений жезл, який сни наганяє ⁷³⁶ І розганяє, до блиску начищує чудо-сандалі. ⁷³⁷ Три в домі спальні були потайні; слоновою кістю ⁷³⁸ Вбрані їх стіни ясні й черепахою. В правій — Пандроса, ⁷³⁹ В лівій Аглавра жила, в серединній селилася Герса. ⁷⁴⁰ Та, котра в лівій жила, Меркурія першою вздріла, ⁷⁴¹ Як увіходив. «Ти хто, — відізвалася, страх подолавши,— ⁷⁴² З чим завітав у цей дім?» На те їй Атланта й Плейони ⁷⁴³ Внук таке відповів: «Я той, що повітряним шляхом ⁷⁴⁴ Батька веління ношу, мій отець — сам Юпітер великий. ⁷⁴⁵ Що привело мене — теж не таїтиму, тільки сестриці ⁷⁴⁶ Не підведи, — й мої діти тебе будуть тіткою звати: ⁷⁴⁷ Я ради Герси прибув. Посприяй же тому, хто кохає». ⁷⁴⁸ Нишком на нього Аглавра поглянула, як нещодавно ⁷⁴⁹ На таємниці Мінерви русявої очі косила. ⁷⁵⁰ За допомогу свою вимагає від нього чимало ⁷⁵¹ Золота й богу велить, щоб тим часом вийшов із дому. ⁷⁵² Грізно богиня війни позирнула тоді на Аглавру, ⁷⁵³ Видала стогін важкий, і від того здригнулись їй груди, ⁷⁵⁴ Й навіть егіда, якою могутливі груди вкривала, ⁷⁵⁵ Вся сколихнулась. Богині згадалося те, як Аглавра ⁷⁵⁶ На таємницю її посяглася — присягу зламавши, ⁷⁵⁷ Бога лемносця дитя, що родилось без матері, вздріла. ⁷⁵⁸ Ну, а тепер іще й милою стане — прокралася думка — ⁷⁵⁹ Богу й сестрі, та й золота стільки загорне, захланна. ⁷⁶⁰ З тим поспішає до Заздрості, що й не змиває вже з себе ⁷⁶¹ Чорного гною. Житло її нице — в похмурій долині, ⁷⁶² Десь аж на самому дні, де ні сонця, ні вітру немає; ⁷⁶³ Темний, погибельний кут, переповнений холодом млявим, ⁷⁶⁴ Де не буває вогню, зате пітьми не бракне ніколи. ⁷⁶⁵ Щойно прибувши туди, Воївниця-діва сувора ⁷⁶⁶ Стала при вході в той дім (увійти в нього не випадало ⁷⁶⁷ Світлій богині) й постукала в двері кінцем свого списа. ⁷⁶⁸ Аж загули й розчинилися двері. Всередині, бачить, ⁷⁶⁹ М'ясо гадюче жує — своїх же пороків поживу — ⁷⁷⁰ Заздрість. Від неї богиня безсмертне лице відвертає. ⁷⁷¹ Та ж, залишивши обід свій — гадюк недоїдених кусні,— ⁷⁷² Ледве звелася з землі, до дверей неохоче прямує. ⁷⁷³ Грізну богиню побачивши, вродою й зброєю славну, ⁷⁷⁴ Важко зітхнула вона і відразу змінилася з виду. ⁷⁷⁵ В неї обличчя бліде, в неї тіло — сама тільки худість, ⁷⁷⁶ Косить очима весь час, почорніли зіпсовані зуби, ⁷⁷⁷ В грудях — жовч клуботить, а язик — у зелецій отруті. ⁷⁷⁸ Сміху не знає, хіба що над болем чужим засміється. ⁷⁷⁹ Не покріпляється й сном — не дають задрімати турботи: ⁷⁸⁰ От пощастило комусь — і всихає вона, завидюща, ⁷⁸¹ Прагне те щастя звести нанівець — та сама себе зводить, ⁷⁸² Мучить себе заодно. Хоч богині вона осоружна, ⁷⁸³ Так промовляє до неї Трітонія, коротко й чітко: ⁷⁸⁴ «Влий отруту свою в одну з Кекропових дочок, ⁷⁸⁵ Ту, що Аглаврою зветься. Так треба». Й тут же злетіла ⁷⁸⁶ В світлий ефір, од землі відштовхнувшись кінцем свого списа. ⁷⁸⁷ Заіздрість за летом богині злобливим слідкуючи оком, ⁷⁸⁸ Забурмотіла щось — успіх Мінерви заздалегідь вже ⁷⁸⁹ Спокою їй не дає. Перегодом бере вона в руку ⁷⁹⁰ Палицю, всю в колючках. Оповившись у хмару смолисту, ⁷⁹¹ Всюди, куди б не пройшла, витолочує поле врожайне, ⁷⁹² Спалює трави м'які, верхівки рослин оббиває, ⁷⁹³ Духом трійливим поганить народи, міста і домівки. ⁷⁹⁴ Врешті, побачивши місто високе Трітонії-діви, ⁷⁹⁵ Славне хистом людей, багатствами й миром святковим, ⁷⁹⁶ Аж просльозилася — саме тому, що там сліз не застала. ⁷⁹⁷ В спальню, однак, до Кекропа дочки увійшовши, взялася ⁷⁹⁸ Тут же сповняти наказ: їй на лоно поклала кістляву ⁷⁹⁹ Руку і вщерть колючками гризькими наповнює серце. ⁸⁰⁰ Пристрасть вдихає їдку й отрутою чорною наскрізь ⁸⁰¹ Їй усі кості промочує, скроплює нею легені. ⁸⁰² Щоб таки тут, під рукою, було джерело того лиха,— ⁸⁰³ Образ сестри перед нею малює і красеня бога, ⁸⁰⁴ Що за дружину собі її взяв. У дівочій уяві ⁸⁰⁵ Ще величавішим робить усе те — й Кекропову доньку ⁸⁰⁶ Туга вже їсть потайна; зітхає, журна, серед ночі, ⁸⁰⁷ Журно зітхає і вдень, і в хворобі, такій невсипущій, ⁸⁰⁸ Тане, мов лід навесні під непевним ще променем сонця. ⁸⁰⁹ Так у гарячці стліває вона, розтривожена щастям ⁸¹⁰ Герси, як вогнище, де замість дров — усіляке будяччя: ⁸¹¹ Не палахкоче воно — на повільному жарі згоряє. ⁸¹² Часто, щоб очі такого не бачили, вмерти хотіла, ⁸¹³ Часто — суворому батькові, наче провинна, зізнатись. ⁸¹⁴ От, наміряючись бога прогнать, перед ним на порозі ⁸¹⁵ Сіла й у дім увійти не дає. Її бог умовляє, ⁸¹⁶ Слів добираючи якнайніжніших. Вона ж йому: «Годі! ⁸¹⁷ Поки не вижену звідси тебе — не зійду з того місця!» ⁸¹⁸ «Згода. Станем на тім», — усміхнувся проворний Кілленій ⁸¹⁹ І відчинив собі двері жезлом. А їй, що хотіла ⁸²⁰ Рвучко звестись, оніміло все те, що згинатися може ⁸²¹ В тілі людському, незвичний тягар не давав ворухнутись. ⁸²² Ще раз, що сили було, намагалася випрямить спину, ⁸²³ Та ціпеніють суглоби колін, розпливається тілом ⁸²⁴ Холод, а жили, втрачаючи кров, леденіють і бліднуть. ⁸²⁵ Як — непоправна напасть! — розповзається тілом повільно ⁸²⁶ Рак, що до хворих частин усякчас долучає здорові, ⁸²⁷ Так, і життєві шляхи забиваючи, й дихання тепле, ⁸²⁸ Холод мертвотний, в'язкий проникає нещасній у груди. ⁸²⁹ Не намагається слова сказать, та хоча б намагалась — ⁸³⁰ Виходу голос не мав: кам'яніло їй горло, й у камінь ⁸³¹ Перемінилось лице, не жива — кам'яна вже сиділа. ⁸³² Білим той камінь не був: від думок її темним зробився. ⁸³³ Так покаравши зухвалі слова і думки нечестиві, ⁸³⁴ Внук Атланта піднявся в ефір і, розправивши крила, ⁸³⁵ Край, що втішається йменням Паллади, мерщій покидає. ⁸³⁶ Тут його батько гукнув. Притаївши, що мова тим разом ⁸³⁷ Йде про кохання, — «Велінь моїх, — каже, — сповнителю вірний, ⁸³⁸ Часу не гай, а з висот, як то звично тобі, зісковзнувши, ⁸³⁹ Мчи в ту країну, що з правого боку їй видно на небі ⁸⁴⁰ Матір твою. Цю країну Сідонською звуть поселенці. ⁸⁴¹ Там серед гір оддалік ти володаря стадо побачиш ⁸⁴² На пасовищі; його й заверни до берега ближче». ⁸⁴³ Мовив — і тут же, зігнаний з гір, до берега моря ⁸⁴⁴ Жваво спішить молодняк, де володаря славного донька ⁸⁴⁵ В колі тірських дівчат погуляти частенько любила. ⁸⁴⁶ Згоди між ними нема, не люблять у парі ходити ⁸⁴⁷ Влада найвища й любов. Занедбавши свій скіпетр владичий, ⁸⁴⁸ Батько й керманич богів, хто в правиці зброю тримає — ⁸⁴⁹ Триязиковий вогонь, хто кивком може світ сколихнути, ⁸⁵⁰ Перемінивсь у бика, й, замішавшись до стада теличок, ⁸⁵¹ Гучно порикує, й гордо по травах м'яких походжає. ⁸⁵² Білий він весь, наче сніг, по якому іще не ступала ⁸⁵³ Жодна нога, над яким не проносився Австер сльотливий. ⁸⁵⁴ Шия — в м'язах тугих, від лопаток підгорлина висне; ⁸⁵⁵ Роги, хоч, може, й не надто круті, та подібних, напевно, ⁸⁵⁶ Не відточив би й митець; самоцвітами ясними сяють. ⁸⁵⁷ Погляд не грізний, однак, та й широке чоло не похмуре, ⁸⁵⁸ Лагідним він видається. Дивує Агенора доньку ⁸⁵⁹ Те, що красивий такий, що й не думає бити рогами. ⁸⁶⁰ Та, хоч який він м'який, підступитися зразу боїться. ⁸⁶¹ А за хвилинку вже китицю квітів йому простягає. ⁸⁶² Радість бурхливу закоханий чує, і руки їй лиже ⁸⁶³ В передчутті насолод, і жагу свою ледве тамує. ⁸⁶⁴ То по зеленій травиці, пустуючи, б'є він ногами, ⁸⁶⁵ То на жовтавий пісок білосніжним боком кладеться. ⁸⁶⁶ Вже й перестала боятись його, вже й він дозволяє ⁸⁶⁷ То поплескати по грудях себе, то вінком із весняних ⁸⁶⁸ Квітів роги вінчать. Нарешті зважилась діва ⁸⁶⁹ Сісти на нього: чия була спина під нею, не знала. ⁸⁷⁰ Бог же з твердої землі та сипкого піску непомітно ⁸⁷¹ Входить у хвилю, лукавий, а далі — рівниною моря, ⁸⁷² Де лише небо й вода, грудьми розсуваючи хвилю, ⁸⁷³ Він полонянку везе. Вона ж озирається, зблідла, ⁸⁷⁴ На побережжя. Взялася за ріг однією рукою, ⁸⁷⁵ Другу — на спину поклала; під вітром одежа лопоче.

Книга третя

¹ Потім Юпітер, оманливий образ бика з себе знявши, ² Знову собою зробивсь, на діктейських полях оселився. ³ Батько тим часом велить, щоб дочку, яку викрали в нього, ⁴ Кадм будь-що відшукав, а ні — то грозить, що вигнанням ⁵ Тут же скарає його — злочинний і благочестивий. ⁶ Світ обійшовши (та хто потаємні діла Громовержця ⁷ Міг би вгадати?), від батька тікаючи, край свій лишивши, ⁸ Так і блукає Агенора син, і в оракула Феба ⁹ Просить поради, не знаючи, де йому врешті б осісти. ¹⁰ «В полі, — Феб одповів, — тобі стрінеться біла корова, ¹¹ Що під ярмом не була, що й не бачила плуга кривого. ¹² Підеш за нею слідком, і там, де корова приляже, ¹³ Стіни зведи, і нехай твоє місто «Беотія» зветься. ¹⁴ Тільки-но втішений Кадм із Кастальської вийшов печери, ¹⁵ Бачить, полем без нагляду йде собі гарна телиця; ¹⁶ Глянув на шию — ніякої мітки, щоб людям служила. ¹⁷ От він і йде невідступно за нею, і Фебові мовчки ¹⁸ Дяку складає за те, що вказав йому певну дорогу. ¹⁹ Вбрід перейшли вже Кефіс і рівнини Панопи минули; ²⁰ Тут зупинилася дивна телиця й, піднявши до неба ²¹ Лоб свій, рогами оздоблений, раптом замукала лунко. ²² Потім на тих, що за нею ішли невідступно, зирнувши, ²³ Звільна боком гладким прилягла на траву соковиту. ²⁴ Вдячністю повниться Кадм, на коліна впавши, цілує ²⁵ Землю чужу, невідомим полям поклонився та горам. ²⁶ Жертву Юпітеру скласти бажаючи, слугам велить він ²⁷ Для у зливання води зачерпнути з джерел найчистіших. ²⁸ Темний праліс там був, не торкнутий вістрям сокири; ²⁹ В ньому — печера глуха. Кам'яні віковічнії брили, ³⁰ Споєні часом, правили їй за склепіння могутнє. ³¹ Били джерела довкіл. У глибинах тієї печери ³² Жив собі Марсовий змій: мерехтить золотий його гребінь, ³³ Очі вогнем палахтять, набухає отрутою тіло, ³⁴ Три язики миготять, три ряди зубів — частоколів. ³⁵ Тільки-но вихідці з роду тірійського в той непроглядний ³⁶ Ліс нещасливо заглибились, тільки-но дзбан, задзвенівши, ³⁷ Хвилю прозору черпнув, — у цю ж мить із лігва кам'яного ³⁸ Виглянув синявий змій і страшним обізвався сичанням. ³⁹ Тут же їм дзбани випали з рук; як стояв із них кожен, ⁴⁰ Так, побілівши, й завмер, а тоді затремтів усім тілом. ⁴¹ Змій же, виток за витком, викочує тіло лускате, ⁴² Легко його раз у раз у дугу велетенську згинає. ⁴³ Звівшись у простір повітряний більше, ніж наполовину, ⁴⁴ Ліс озирнув довкруги — від небесного змія не менший, ⁴⁵ Що розмежовує Аркти (якщо його цілим побачиш). ⁴⁶ Тут на нещасних людей (з них одні боронитись хотіли, ⁴⁷ Інші — тікати, а хто й ворухнутись не міг з переляку) ⁴⁸ Змій налетів: тих зубами шматує, а цих у смертельних ⁴⁹ Губить обіймах, отрутою чорною — інших вбиває. ⁵⁰ Ось уже й сонце стрімке вкоротило під полудень тіні. ⁵¹ З дива не сходить Агенора син: де ж це баряться друзі? ⁵² Вирішив слідом піти. На плечах його зідрана з лева ⁵³ Шкіра жовтілася; ратище й спис проти сонця блищали ⁵⁴ Вістрям залізним, але його дух — над усяке залізо. ⁵⁵ Тільки-но в ліс увійшов і побачив тіла бездиханні, ⁵⁶ Велета-змія над ними, що все ще лизав страхітливі ⁵⁷ Рани на жертвах своїх язиком криваво-червоним,— ⁵⁸ «Я відомщу за вас, друзі,— сказав, — а якщо не судилось — ⁵⁹ То приєднаюсь до вас!» І правицею брилу камінну, ⁶⁰ Мовивши те, підхопив і пожбурив у лютого змія. ⁶¹ Сили такої удар похитнув би й твердині високі ⁶² Разом із муром міським, але змій залишився без рани: ⁶³ Панцир його захистив — луска невразлива блискуча, ⁶⁴ Темно-синява твердь удар небувалий відбила. ⁶⁵ Та не встояла й твердь перед списом гостроконечним: ⁶⁶ Він йому в спину гнучку посередині з розмаху впився, ⁶⁷ Глибоко вістрям залізним проникнувши в нутрощі змія. ⁶⁸ Той озирнувся на спину свою; скаженіючи з болю, ⁶⁹ Рану побачив, і, списа держак ухопивши зубами, ⁷⁰ Довго і в той бік, і в другий хитає ним, поки із спини ⁷¹ Якось не вихопив, тільки в кістках наконечник остався. ⁷² Щойно тоді, роз'ятривши рану живу, запалав він ⁷³ Звичним гнівом своїм — набубнявіла жилами шия, ⁷⁴ Слина біляста запінилась в пащі, роззявленій хижо; ⁷⁵ Стогне, дзвенить під лускою земля, й отруйливий, чорний ⁷⁶ Подих із горла його, мов із Стіксу, снується в повітрі. ⁷⁷ Сам же, звиваючись, то в величезне кільце своє тіло ⁷⁸ Скрутить, а то на весь зріст, мов найвища жердина, зметнеться. ⁷⁹ Ось уже стрімко вперед, мов бурхлива ріка в повноводдя, ⁸⁰ Рине й грудьми на своєму шляху повергає дерева. ⁸¹ Трохи подавшись назад, Агенора син відбиває ⁸² Шкірою лева цей змієвий шал, цю загрозливу пащу, ⁸³ Спис наготові тримаючи. Той, очманівши від люті, ⁸⁴ Марно залізо гризе і скрегоче по вістрі зубами. ⁸⁵ Вже піднебіння трійливе його починає спливати ⁸⁶ Кров'ю; від неї зелена трава червониться довкола. ⁸⁷ Рана, одначе, була невеликою: змій од удару ⁸⁸ Ще відхилявсь і, задкуючи, вражену шию відводив, ⁸⁹ Щоб не засіло й у ній, заглибившись, гостре залізо. ⁹⁰ Тут щойно Агенорід, устромивши спис йому в горло, ⁹¹ Став наступать, не пускаючи списа, й до дуба, нарешті, ⁹² Змія притис, і пробив йому шию і дуб одночасно. ⁹³ Дуб, застогнавши, зігнувсь од ударів хвостатого змія, ⁹⁴ Що навалився на стовбур дзвінкий усією вагою. ⁹⁵ Поки зчудований Кадм обдивляється тіло простерте, ⁹⁶ Голос раптово почув, хоч не міг розпізнати спочатку ⁹⁷ Звідки, та ясно почув: «Дивуєшся, Агеноріде, ⁹⁸ Як того змія здолав? За хвилину й ти будеш змієм». ⁹⁹ Той остовпів і поблід на обличчі, мов розум утратив, ¹⁰⁰ Дибом волосся йому піднялось, похололому з жаху. ¹⁰¹ Тут опікунка його, Паллада, злинувши з неба, ¹⁰² Кадмові землю орати велить і сипати в неї ¹⁰³ Змієві зуби, з яких прорости має люд войовничий. ¹⁰⁴ Тільки-но скиба за плугом лягла, в борозну вже ті зуби ¹⁰⁵ Сипле, як велено, Кадм — сівач умирущого роду. ¹⁰⁶ Тут же (нелегко й повірити в те) ворухнулися скиби, ¹⁰⁷ Й де борозна була — вістря списів заблищали спочатку, ¹⁰⁸ Згодом шоломи зійшли, захиталися китиці грізні, ¹⁰⁹ Далі зринають обтяжені зброєю плечі, й погруддя, ¹¹⁰ Й руки — стіною піднявся засів щитоносного люду. ¹¹¹ Так у театрі, коли під час свят опадає завіса, ¹¹² Постаті різні ростуть: появляються спершу обличчя, ¹¹³ Потім — все інше повільно на світ наче з дна випливає, ¹¹⁴ Поки, врешті, й нога на краю підмостків не стане. ¹¹⁵ Знову за зброю хапається Кадм, не виходячи з дива. ¹¹⁶ «Кинь! — йому крикнув один із мужів, що з землі народились.— ¹¹⁷ Кинь! X втручатись не смій до наших боїв міжусобних!» ¹¹⁸ Мовивши, тут же сусіда свого, земнородного брата, ¹¹⁹ Гострим ударив мечем, але й сам загибає від списа. ¹²⁰ Довго й убивця не жив: через рану під серцем глибоку ¹²¹ Тут же видихнув те, що вдихнув нещодавно, повітря. ¹²² Щойно з'явившись, лягають ряди в бойовищі кривавім. ¹²³ Брат на брата встає, щоб за хвилю обом їм упасти. ¹²⁴ Так ось юнацтво коротковічне, кривавлячи землю, ¹²⁵ Рідну матір, об неї грудьми, розгарячене, б'ється. ¹²⁶ П'ятеро воїнів ще не зітнулись; один з них, Ехіон, ¹²⁷ Голос Трітонії вчув і, на землю кинувши зброю, ¹²⁸ Мир обіцяє братам, вимагаючи сам у них миру. ¹²⁹ Їх тоді взяв у підмогу собі пришелець сідонський, ¹³⁰ Зводячи мури міські, як велів йому, Феб-ясновидець. ¹³¹ Ось уже й Фіви стоять! І, здавалося б, що й на вигнанні, ¹³² Кадме, тобі усміхається щастя: з Венерою й Марсом ¹³³ Ти споріднився; чимало заважила й знатність дружини, ¹³⁴ Стільки ще дочок, синів та улюблених паростків роду — ¹³⁵ Внуків, уже юнаків! Але завжди людині чекати ¹³⁶ Слід на останній свій день: щасливим назвать когось годі, ¹³⁷ Поки не вмре й не зів'ється над тілом вогонь похоронний. ¹³⁸ Та серед щастя й удач причиною першого болю, ¹³⁹ Кадме, внук тобі став, що раптово зробився рогатим. ¹⁴⁰ Потім — кров'ю господаря ситі мисливські собаки. ¹⁴¹ Втім, коли зважиш усе, — не злочин у цьому побачиш: ¹⁴² Виявиш Долі вину, бо ж помилка — не злодіяння. ¹⁴³ Горб височів, де не раз хижаків убивали на ловах. ¹⁴⁴ Полудень саме надходив, коротшали тіні довкола. ¹⁴⁵ Сонце від двох своїх меж зависло на віддалі рівній. ¹⁴⁶ Друзів-мисливців тоді по глухих, бездоріжних яругах ¹⁴⁷ Словом погідним юнак гіантійський скликає до себе: ¹⁴⁸ «Досить вже сіті й списи нам на ловах кривавити, друзі! ¹⁴⁹ Нині щасливим був день. А завтра, коли на рожевім ¹⁵⁰ Повозі знов нам Аврора заблисне — тоді, відпочивши, ¹⁵¹ Діло продовжим своє. Тепер ось од Заходу й Сходу ¹⁵² Рівно Феб віддаливсь: аж порепалось поле від спеки. ¹⁵³ Вже відпочити пора, то згорніть вузлуваті тенета». ¹⁵⁴ Роблять, як велено, ті,— відкладають лови на завтра. ¹⁵⁵ Діл був, сосною порослий увесь і струнким кипарисом, ¹⁵⁶ Звався «Гаргафія» він — заповідна діброва Діани. ¹⁵⁷ Десь у найдальшім куточку діброви ховалась печера, ¹⁵⁸ Скромна, без жодних прикрас, та не згірш од митця там явила ¹⁵⁹ Хист свій природа сама: склепіння тієї печери ¹⁶⁰ Дугоподібне вона з ніздрюватого каменю склала. ¹⁶¹ Зліва струмок гомонить, кришталевою хвилею грає. ¹⁶² А по боках моріжок охопив його, наче окрайком. ¹⁶³ Тут богиня лісів після ловів утомливих часто ¹⁶⁴ Тіло дівоче в прозорій воді холодити любила. ¹⁶⁵ От, прийшовши туди, вона спис, і послаблений лук свій, ¹⁶⁶ І сагайдак віддає зброєносиці німфі, а друга ¹⁶⁷ Руки мерщій простягла — від богині одежу приймає. ¹⁶⁸ Дві — роззувають її, а з усіх найздібніша Крокала, ¹⁶⁹ Донька Ісмена-ріки, хвилясте волосся Діани ¹⁷⁰ В'яже майстерно вузлом, хоч своє розпустила по плечах. ¹⁷¹ Воду тим часом черпають Нефела, Гіала, Раніда, ¹⁷² Псека, Фіала — й по вінця наповнюють дзбани опуклі. ¹⁷³ Поки Тітанія тіло своє неквапливо зливає, ¹⁷⁴ Кадма внук у той час, полювання удатне відклавши, ¹⁷⁵ Гаєм незнаним іде навмання, і тут ненароком ¹⁷⁶ (Видно, вже доля така!) забрідає в той закут священний. ¹⁷⁷ Тільки ввійшов під склепіння глухе, де джерела струмились, ¹⁷⁸ Німфи, що вже роздяглись, нежданого вгледівши гостя, ¹⁷⁹ Вдарили в груди себе й розкричалися так, аж луною ¹⁸⁰ Гай одізвавсь, а тоді, обступивши Діану юрбою, ¹⁸¹ Тілом своїм приховали її; вона зростом, одначе, ¹⁸² Серед усіх виділялась — на голову вища, ніж інші. ¹⁸³ Як запалає хмаринка не раз, коли променем сонце ¹⁸⁴ Здалеку вразить її, як багрянцем горить Зоряниця, ¹⁸⁵ Так, без одежі побачена, вся зашарілась Діана. ¹⁸⁶ Хоч і нелегко було ворухнутись в оточенні подруг, ¹⁸⁷ Боком вона повернулась-таки й озирнулась за плечі, ¹⁸⁸ Та не було під рукою стріли, а так їй хотілось ¹⁸⁹ Лука напнути в ту мить! Дотягнувшись устами до хвилі, ¹⁹⁰ Порскає нею в лице юнака; оросивши й волосся, ¹⁹¹ Так йому, мстива, майбутню біду пророкує та горе: ¹⁹² «Йди та розказуй тепер, коли щось розказати зумієш, ¹⁹³ Як ти роздягнену бачив мене». Не додавши ні слова, ¹⁹⁴ Оленя роги йому понад мокрим чолом підіймає, ¹⁹⁵ Шию видовжує, над головою — загострює вуха, ¹⁹⁶ Кисть у копито тверде перемінює, руки ж — у довгі ¹⁹⁷ Ноги, а тіло вкриває густою плямистою шерстю, ¹⁹⁸ В серце вселяє ще й страх: утікаючи, син Автоної ¹⁹⁹ З дива не сходить: відкіль у ногах така прудкість береться? ²⁰⁰ Та, спостерігши у хвилі струмка свою голову й роги,— ²⁰¹ «Горе!» — зойкнути мав, але так і не вимовив слова, ²⁰² Лиш застогнав, — це й була його мова, — й сльози обличчям, ²⁰³ Вже не людським, попливли; тільки розум колишнім лишився. ²⁰⁴ Що тут робить? Чи додому, в палати, вернутись, чи в лісі ²⁰⁵ Сховок найти? Дома соромно буде, в гущавині — страшно. ²⁰⁶ Поки вагався, помітили пси його. Першими двоє ²⁰⁷ Гавкіт зняли — Іхнобат, що нюх мав гострий, з Мелампом. ²⁰⁸ Кноським був Іхнобат, Меламп — спартанської крові. ²⁰⁹ Далі — ринули всі, залишаючи й вітер позаду: ²¹⁰ Памфаг, Доркей, Орібаз — гончаки чистокровні аркадські — ²¹¹ Дужчий за всіх Неброфон, Лелапа й Терон жорстокий, ²¹² Бистрий гончак Птерел і чуйний Агр, а за ними — ²¹³ Лютий Гілей — нещодавно кабан його іклом поранив; ²¹⁴ Напа, вівчарка породиста, що народилась од вовка, ²¹⁵ Пемена й Гарпія хижа з двома щенятами разом, ²¹⁶ І сікіонський Ладон, що живіт наче втягує в себе, ²¹⁷ Тігрід, Алкея, Дромад, Канакея завзята, й Стіктея ²¹⁸ І білосніжний Левкон, і чорний скуйовджений Асбол, ²¹⁹ Дужий Лакон і Аелл, витривалий у бігу стрімкому, ²²⁰ Фой, швидкий Кіпріон у парі з братом Лікіском, ²²¹ Гарпал, що білою міткою світить на чорному лобі, ²²² І Меланей, і Лахнея, що шерсть наїжачує грізно; ²²³ Побіч — Лабр, Агріод, у яких лаконянка — мати, ²²⁴ Батько — діктеєць, а далі — лункоголосий Гілактор. ²²⁵ Не зрахувать їх усіх! І ця зграя, жадаючи крові, ²²⁶ Через провалля, верхи, через дикі, неходжені скелі — ²²⁷ Є там стежина яка, чи нема — пролітає, мов вихор. ²²⁸ Той утікає, хоч тільки що й сам переслідував звіра. ²²⁹ Горе! Тікає від слуг своїх власних, гукнути їм хоче: ²³⁰ «Я — Актеон, ваш господар! Пригляньтесь до мене, впізнайте!» ²³¹ Слів не знаходить, однак. А гавкіт — усе голосніший. ²³² Першим йому Меланхет у спину вгризся зубами, ²³³ Потім — Терідамад, на плечі повис Оресітроф. ²³⁴ Вибігли дещо пізніше вони, подолали, одначе, ²³⁵ Пасма гірські навпростець, і поки там гаяли пана, ²³⁶ Інші наспіли й разом його шматувати взялися. ²³⁷ Весь він суцільною раною став, тільки стогін ще чути, ²³⁸ Наче вже не людський, але й олень так не застогне. ²³⁹ Тужним голосом повнить місця, йому добре відомі. ²⁴⁰ Впав на коліна й, неначе прохач, повертає безмовно ²⁴¹ Голову в різні боки, простягти хоче руки в благанні. ²⁴² Друзі тим часом і криком, і свистом нацьковують зграю ²⁴³ Спрагнених крові собак, розглядаючись за Актеоном. ²⁴⁴ «Гей, Актеоне! — навперебій, що є сили, гукають ²⁴⁵ (Той на їх поклик щораз озирається). — Гей, Актеоне!» ²⁴⁶ Кличуть його: засидівсь, мовляв, а тут он яка здобич! ²⁴⁷ Він, проте, — поруч, а як би хотів бути й справді відсутній! ²⁴⁸ Бути б хотів глядачем, та коли б тих укусів не чути! ²⁴⁹ Пси ж — його вірні пси! — йому в тіло зуби встромивши, ²⁵⁰ Рвуть свого пана, бо де ж було знати їм, що то за олень! ²⁵¹ Так і сконав од укусів, і тільки тоді наситила, ²⁵² Кажуть, великий свій гнів мисливиця славна — Діана. ²⁵³ Всяко судили про це: для одних видавалась богиня ²⁵⁴ Надто жорстокою; інші — хвалили: суворе дівоцтво ²⁵⁵ Слід саме так берегти, і по-своєму кожен мав слушність. ²⁵⁶ Байдуже тільки Юноні одній, як цей вчинок назвати: ²⁵⁷ Їй він на руку пішов, бо ж дім Агенора, врешті, ²⁵⁸ Горя зазнав. І ось від суперниці Тірської гнів свій ²⁵⁹ Вже на весь рід переносить вона. Та тут до старої ²⁶⁰ Злоби й нова додалась: завагітніла від Громовержця ²⁶¹ Діва Семела — Юнона тоді язику дає волю. ²⁶² «Лайка, проте, не поможе мені,— схаменулась, — на неї ²⁶³ Мушу я впасти, на неї саму, — якщо величаве ²⁶⁴ Ймення Юнони не марно ношу, — й погубить, якщо маю ²⁶⁵ Право на скіпетр ось цей осяйний, якщо я — володарка ²⁶⁶ Й для Громовержця — дружина й сестра (що сестра — то вже певно). ²⁶⁷ Кривдниці я відомщу — своїм блудом не буде втішатись! ²⁶⁸ Тільки подумать! — Блудниця, а носить у лоні своєму ²⁶⁹ Плід од Юпітера! Тільки від нього матір'ю стати ²⁷⁰ Прагне, чого ледве я домоглась. У красу свою вірить! ²⁷¹ Вір собі, вір! Або я не Сатурна дочка, або скоро ²⁷² Сам твій коханець тебе зажене в попідземнії води!» ²⁷³ Тут вона з місця встає і, вповившись у хмару жовтаву, ²⁷⁴ Мчить до Семели. І поки не вийшла ще з хмари тієї, ²⁷⁵ Робить із себе бабусю стару: побіліли їй скроні, ²⁷⁶ Зморшки обличчям лягли, пригорбилась, крок став непевним, ²⁷⁷ Голос — старечим, хрипким. Ось так вона за епідаврську ²⁷⁸ Няньку себе видає, що колись годувала й Семелу. ²⁷⁹ Мова зайшла то про се, то про те. Про Юпітера також ²⁸⁰ Наче знічев'я згадала стара, ще й зітхнула: «Коли б то,— ²⁸¹ Каже, — це в дійсності він, а то всяке бува: не один же ²⁸² Богом назвавшись, отак прослизне собі в спальню дівочу. ²⁸³ Мало сказати: «Я — батько богів», якщо є ним насправді,— ²⁸⁴ Доказ любові хай дасть: яким його звикла приймати ²⁸⁵ Владна Юнона, таким, величавим, нехай і до тебе ²⁸⁶ Горнеться; знак же верховної влади при ньому хай буде». ²⁸⁷ Так вона Кадма дочку, якій горе й не сниться, повчає ²⁸⁸ Словом лукавим, а та вже в Юпітера просить дарунку. ²⁸⁹ Він їй на те: «Вибирай! Не відмовлю, будь певна, ні в чому: ²⁹⁰ Щоб марнослівним не видавсь тобі,— присягаюся Стіксом, ²⁹¹ Він для богів усіх — бог, він острашку й на них наганяє». ²⁹² Лихом своїм і могутністю горда, і згубним для себе ²⁹³ Послухом бога-коханця: «Яким тебе брати в обійми ²⁹⁴ Звикла Сатурна дочка, коли двох вас Венера єднає, ²⁹⁵ Будь і зі мною таким». Їй хотів він уста затулити, ²⁹⁶ Та запізнивсь: у повітря вже злинуло слово квапливе. ²⁹⁷ І застогнав Громовержець: як їй не змінити бажання, ²⁹⁸ Так і йому не вернути присяги. В глибокій скорботі ²⁹⁹ З неба спускається він; за обличчям його потяглися ³⁰⁰ Хмари густі, він завихрює їх, виповняє громами, ³⁰¹ Стріли меткі додає — невідхильні свої блискавиці. ³⁰² Втім, свою силу він прагне послабити, як тільки може: ³⁰³ Взяв у правицю вогонь не такий, як тоді, коли в прірву ³⁰⁴ Скинув Тіфея сторукого — зброя ця надто могутня. ³⁰⁵ Різні блискавки є: одним, котрі легші, кіклопи ³⁰⁶ Менше вогню додали, не такі вони хижі, стрімливі — ³⁰⁷ Другою зброєю звуть їх боги; саме з ними Юпітер ³⁰⁸ Входить в Агенора дім. Небесного полум'я смертне ³⁰⁹ Тіло знести не могло, спопеліло від шлюбних дарунків. ³¹⁰ Ще недозріле дитя, з материнського лона добуте, ³¹¹ Вшите було (якщо вірити слову) в стегно свого батька. ³¹² Й там добуває свій строк, що його провести мало в лоні. ³¹³ Ще коли був немовлям, його потайки Іно ростила — ³¹⁴ Тітка, Семели сестра. Опісля заховали нісейські ³¹⁵ Німфи в печерах своїх те дитя й молоком годували. ³¹⁶ Поки діється це на землі згідно приписів Долі, ³¹⁷ Поки безпечно росте собі Вакх, який двічі родився, ³¹⁸ Кажуть, десь у той час, розігрівшись нектаром, Юпітер ³¹⁹ Тугу важку позабув і, Юнону безжурну обнявши, ³²⁰ Знов забавлятись почав, і при цьому: «Більша, — їй каже,— ³²¹ Випала вам насолода, жінкам, аніж нам, чоловіцтву». ³²² Та заперечила. Щоб не сваритись, рішили спитати, ³²³ Що на те скаже Тіресій досвідчений, — він-бо обидві ³²⁴ Знав насолоди: в зеленому лісі він двох величезних ³²⁵ Змій, що зійшлись, переплівшись тілами, києм ударив ³²⁶ І з чоловіка відразу він жінкою став (чи не диво?) ³²⁷ Й нею сім осеней був, а на восьму тих змій він удруге ³²⁸ Вздрівши, сказав: «Якщо ран ваших сила така, що негайно ³²⁹ Стать свою змінює той, хто поранює вас, то сьогодні ³³⁰ Я вам удару завдам». І завдав їм удару — й колишній ³³¹ Вигляд, який од народження мав, повернув собі знову. ³³² В тій суперечці смішній мимоволі ставши суддею, ³³³ Думку Юпітера стверджує він. Не на жарт розгнівилась, ³³⁴ Кажуть, Сатурна дочка й за таку от нікчемну марницю ³³⁵ Зір забирає в судді — його в темінь занурює вічну. ³³⁶ Батько всесильний зате-бо ж того, що зроблене богом, ³³⁷ Не скасувати й йому — взамін за відібрані очі ³³⁸ Робить провидцем його, покарання полегшує честю. ³³⁹ В славі найвищій своїй по містах аонійських Тіресій ³⁴⁰ Людям, коли хто звернувсь, непомильно пророчив майбутнє. ³⁴¹ Слів його віщих вагу і правдивість судилося вперше ³⁴² Ліріопеї блакитній пізнать: течією виткою ³⁴³ Німфу Кефіс обійняв, і як тільки зімкнулися хвилі,— ³⁴⁴ Честі позбавив її. Завагітнівши, німфа прекрасна ³⁴⁵ Сина в свій час повила, що й тоді вже був гідний любові. ³⁴⁶ Ніжне дала йому ймення — Наркіс. Про долю хлопчини — ³⁴⁷ Чи довголіття судилось йому — віщуна запитали. ³⁴⁸ Долі провидець на те: «Якщо сам себе не побачить». ³⁴⁹ Довго слова ці здавались безглуздям; та ось прояснились ³⁵⁰ Ходом подій — небувалою пристрастю й смертю Наркіса. ³⁵¹ Три п'ятиліття свої примноживши ще одним роком, ³⁵² Міг видаватися він юнаком і хлоп'ям одночасно. ³⁵³ Скільки в ту пору дівчат, скільки хлопців за ним упадало! ³⁵⁴ Гордість незламна, проте, заховалась під виглядом ніжним: ³⁵⁵ Жодна в ту пору з дівчат, жоден хлопець його не торкнулись. ³⁵⁶ Раз якось німфа його запримітила: в сіті лякливих ³⁵⁷ Оленів він заганяв — гомінлива Ехо, що луною ³⁵⁸ Кожен повторює, звук, хоча першою слова не зронить. ³⁵⁹ Мала ще тіло тоді, не самий лиш невидимий голос; ³⁶⁰ Та говірливі уста і тоді їй для того служили, ³⁶¹ Щоб із підхоплених слів лиш останнє весь час повторяти. ³⁶² Так балакливу скарала Юнона, бо та заважала ³⁶³ В горах виловлювать німф, що з Юпітером там забавлялись: ³⁶⁴ Поки словами володарку гаяла, німфи-пустунки ³⁶⁵ Легко чкурнути могли. Розгадала Сатурнія хитрість: ³⁶⁶ «Я вкорочу, — пригрозила, — язик твій зухвалий, що досі ³⁶⁷ Вводив в оману мене, буде куцим віднині твій голос!» ³⁶⁸ Діло скріпляє грізьбу: тільки те, що закінчує мову, ³⁶⁹ Слово подвоює німфа тепер, лиш почуте повторить. ³⁷⁰ Отже, Наркіса, що в тій глушині полював, спостерігши, ³⁷¹ Вмить запалала Ехо. Непомітно ступає за хлопцем. ³⁷² Скільки не йде за ним — жар усе ближчий красуню діймає. ³⁷³ Змочений в сірці палкій смолоскипа вершечок так само, ³⁷⁴ Ще й не притулиш його до вогню, спалахне пурпурово. ³⁷⁵ Як їй хотілося словом ласкавим його перестріти, ³⁷⁶ Вилити просьбу свою! Та якби ж то не вперта природа: ³⁷⁷ Першій промовити слова не дасть, і вичікує німфа, ³⁷⁸ Поки почує когось, щоб одразу й собі одгукнутись. ³⁷⁹ На полюванні тим часом Наркіс, відлучившись од друзів, ³⁸⁰ «Гей, чи тут є хтось?» — гукає їм, «Є хтось!» — Ехо відгукнулась. ³⁸¹ Той остовпів і, довкіл озирнувшись: «Сюди!» — що мав сили, ³⁸² Крикнув іще раз. «Сюди!» — залунав за тим закликом заклик. ³⁸³ Знову оглянувсь — нікого ніде. «То чого ж утікаєш?» — ³⁸⁴ З дива не сходить. Та скільки питав, стільки й чув те питання. ³⁸⁵ Все ж на своєму стоїть і, піддавшись омані відлуння, ³⁸⁶ «Тут ось зійдімось!» — гукнув. Нічого так радісно досі ³⁸⁷ Не повторяла Ехо, як оце довгождане: «Зійдімось!» ³⁸⁸ До того слова сама дослухаючись, ліс покидає, ³⁸⁹ Йде, щоб руками обвить юнака чарівливого шию. ³⁹⁰ Той, утікаючи, кинув їй: «Геть! Забери свої руки! ³⁹¹ Краще помру, та не буду тебе звеселяти собою!» ³⁹² Ця ж одізвалася: «Буду тебе звеселяти собою!» ³⁹³ Сором обпік її. В дикому лісі зневажена німфа ³⁹⁴ Криє обличчя своє, у відлюдних печерах ночує. ³⁹⁵ Пристрасть не гасне, проте; роз'ятрює душу й зневага. ³⁹⁶ Тіло поникле підточує туга їдка, невсипуща. ³⁹⁷ Сохне і шкіра на ній, соковитий рум'янець неначе ³⁹⁸ З вітром кудись одлетів, залишились кістки тільки й голос. ³⁹⁹ Голос живе, а кістки, переказують, стали камінням. ⁴⁰⁰ Щезла в лісах, і ніхто серед гір уже німфи не бачить, ⁴⁰¹ Чують — усі: зберігся й живе у ній звук безтілесний. ⁴⁰² Так от над нею й над багатьма річковими й гірськими ⁴⁰³ Німфами він насміявсь, як раніше — над чоловіками. ⁴⁰⁴ Хтось із покривджених, руки до неба піднявши нарешті,— ⁴⁰⁵ «Сам хай полюбить, та хай дотягтись до любові не зможе!» — ⁴⁰⁶ Мовив, — і це справедливе прохання Рамнусія вчула. ⁴⁰⁷ Чистої хвилі струмок течією сріблястою вився. ⁴⁰⁸ Не добирався пастух туди, з гір не спускалися кози, ⁴⁰⁹ Жодна тварина, жоден хижак, жоден птах не торкався, ⁴¹⁰ Не каламутив його, не кружляв над ним лист облетілий. ⁴¹¹ Трави-м'які, що довкіл зеленіли, живив той струмочок. ⁴¹² Тінявий ліс охороною був од пекучого сонця. ⁴¹³ В полудень спечний, по ловах, у ту мальовничу місцину, ⁴¹⁴ За течією подавшись, юнак забрідає. Прилігши, ⁴¹⁵ Хоче згасити жагу, та ніяк її, спраглий, не згасить. ⁴¹⁶ Поки хиливсь над струмком, побачив себе — й закохався ⁴¹⁷ В мрію без тіла; гадає, що тілом є хвиля холодна. ⁴¹⁸ Ось він над нею завмер, наче різьблений мармур пароський, ⁴¹⁹ Зором холодним красу свою п'є, та напитись не може. ⁴²⁰ Очі свої, дві зорі, й волосся, яким не гордив би ⁴²¹ Вакх, або й сам Аполлон, лежачи над водою, він бачить; ⁴²² Лиця, порослі пушком, наче з кості слонової, шию, ⁴²³ Ніжні вуста й вишневий розлив на лиці білосніжнім. ⁴²⁴ Все це дивує його, бо й справді він подиву гідний. ⁴²⁵ Прагне, безтямний, себе; він і хвалить, і хвалений — він же. ⁴²⁶ Рветься до себе ж таки: сам запалює, сам же — палає. ⁴²⁷ Скільки разів цілував, нерозважний, хвилю зрадливу! ⁴²⁸ Скільки разів, пориваючись шию точену обняти, ⁴²⁹ Воду руками горнув, та себе на знаходив під нею! ⁴³⁰ Що там побачив — не знає; незнаним горить він, одначе. ⁴³¹ Те, що обманює зір, водночас його й вабить до себе. ⁴³² Що ж, нерозумний, на хвилі пливкій відображення ловиш? ⁴³³ Це ж бо — мара: відвернись — і зникне те, що кохаєш! ⁴³⁴ Бачиш обличчя своє, що відбилось у хвилі. Без тебе ⁴³⁵ Тінь ця — ніщо, бо приходить вона й зостається з тобою, ⁴³⁶ Й піде з тобою, якщо куди-небудь піти звідси можеш. ⁴³⁷ Та відтіля відійти йому годі: ні їжа не вабить, ⁴³⁸ Ні відпочинок; лежить на траві в холодку і жадливо ⁴³⁹ П'є безтілесну красу, в незворушну задивлений воду. ⁴⁴⁰ Гине від власних очей. Але врешті підвівся насилу ⁴⁴¹ Й жалісно вигукнув, руки простягти до лісу німого: ⁴⁴² «Хто, вікопомні ліси, нещасливішим був у коханні? ⁴⁴³ Ви ж не одну та й не раз прихищали закоханих пару. ⁴⁴⁴ Скільки над вами майнуло віків, а хто, пригадайте, ⁴⁴⁵ Так побивався, як я? Хто сохнув аж так од любові? ⁴⁴⁶ Бачу ось мрію свою, але що мені з того: до неї ⁴⁴⁷ Не дотягнуся — ось так обманутись закоханий може! ⁴⁴⁸ Прикро ще й те, що не безкрай морів, не дороги далекі, ⁴⁴⁹ Не верхогір'я, не мури міські пролягли поміж нами — ⁴⁵⁰ Смужка води! Та й сам він, бачиться, прагне любові: ⁴⁵¹ Скільки разів я вустами торкався прозорої хвилі, ⁴⁵² Стільки ж, назустріч мені, з глибини наближав він обличчя. ⁴⁵³ Вже й наче смужки тієї нема, що закоханих ділить. ⁴⁵⁴ Випірни, хто б ти не був, не вводь мене, милий, в оману! ⁴⁵⁵ Хлопче, куди ти, куди? Не такий я на вік та на вроду, ⁴⁵⁶ Щоб уникати мене: пропадали ж бо німфи й за мною! ⁴⁵⁷ Щиру взаємність лице твоє ніжне мені обіцяє: ⁴⁵⁸ Ось я до тебе тягнусь — простягаєш і ти мені руки, ⁴⁵⁹ Я усміхнувсь — усміхаєшся й ти; а заплачу — й у тебе, ⁴⁶⁰ Бачу, сльоза вже бринить. На кивок мій — кивком одмовляєш, ⁴⁶¹ Видно й з поруху вуст прехороших, що ти мені й слово ⁴⁶² Мовиш в одвіт, та його з-під води я не можу вловити. ⁴⁶³ Він — це я сам! Я збагнув. Мій образ мене не обдурить! ⁴⁶⁴ Палом до себе пройнявсь я; вогонь і ношу, й роздуваю. ⁴⁶⁵ Що ж тут? Благать, а чи ждати благань? Та й чого ж тут благати? ⁴⁶⁶ Те, чого прагну, — я сам. Од багатства я вбогим зробився. ⁴⁶⁷ О, коли б вийти я міг поза межі свого ж таки тіла! ⁴⁶⁸ Дивно — любити й бажати розлучення з тим, кого любиш! ⁴⁶⁹ Сил моїх рештки вже біль забирає. Недовго на світі ⁴⁷⁰ Жити лишилось мені; не розвившись іще, засихаю. ⁴⁷¹ Смерть не страшна мені: вмерши, од болю звільнюся; одначе ⁴⁷² Той, кого я полюбив, хай ще довго живе після мене. ⁴⁷³ Нині ж обом нам в одній треба вмерти душі нашій спільній». ⁴⁷⁴ Мовивши, знов у своє відображення втупивсь очима. ⁴⁷⁵ Ронить у воду сльозу. Потурбований образ, хитнувшись, ⁴⁷⁶ Наче по хвилі ковзнув. «Безсердечний, куди ти? — в розпуці ⁴⁷⁷ Зойкнув юнак. — Зупинись! Не лишай тут того самотою, ⁴⁷⁸ Хто покохав! І якщо твоїх уст я торкнутись не можу,— ⁴⁷⁹ Дай хоч дивитись на них, щоби лютий вогонь мав поживу!» ⁴⁸⁰ Одяг тоді розстебнув і в оголені груди раз по раз ⁴⁸¹ Білими, наче той мармур, почав ударяти руками. ⁴⁸² Й там, де вдаряли долоні, проглянула ніжна рожевість. ⁴⁸³ Так одним боком рум'яниться яблуко, другим — ще світле; ⁴⁸⁴ Так от багрянцем тонким непомітно беруться під осінь ⁴⁸⁵ Ягоди, ще недозрілі, бліді в виноградному гроні. ⁴⁸⁶ Тільки-но те він помітив, коли заспокоїлась хвиля, ⁴⁸⁷ Більше терпіти не міг: як на полум'ї тихому тане ⁴⁸⁸ Жовтий віск або вранішня паморозь біла, як тільки ⁴⁸⁹ Сонце пригріє, так він, од любові на скіпочку звівшись, ⁴⁹⁰ Весь непомітним охоплений полум'ям никне повільно. ⁴⁹¹ Вже не цвіте, як раніш, на лиці білосніжнім рум'янець; ⁴⁹² Сили, снаги вже нема, пощезали принади недавні. ⁴⁹³ Далі — вже й тіло, що бідну Ехо полонило, зникає. ⁴⁹⁴ Муки ці бачить Ехо і хоча пам'ятає зневагу, ⁴⁹⁵ Боляче їй, і скільки разів бідолашний «О горе!» ⁴⁹⁶ Вигукне, стільки разів і вона відгукнеться: «О горе»! ⁴⁹⁷ Вдарить у відчаї він себе в груди — і вже співчутливо ⁴⁹⁸ Б'є себе в груди Ехо, одізвавшись таким же зітханням. ⁴⁹⁹ Все ще задивлений в воду: «Любове моя нещаслива!» — ⁵⁰⁰ Мовив останні слова. «Нещаслива!» — долинуло з лісу. ⁵⁰¹ «Хлопче коханий, прощай!» — І «Прощай!» — Ехо повторила. ⁵⁰² Ось на зелену траву він поник головою, і меркнуть ⁵⁰³ Очі, що ними в свою ж таки вроду так пильно вдивлявся. ⁵⁰⁴ Навіть у темнім житлі, в попідземній Стіксовій хвилі, ⁵⁰⁵ Все він себе споглядав. Наяди за ним голосили,— ⁵⁰⁶ Сестри, й братові в дар волосся зрізане склали. ⁵⁰⁷ Плакали й німфи лісів, і вторила Ехо їм луною. ⁵⁰⁸ Про смолоскипи подбали, про вогнище, ноші сплітали, ⁵⁰⁹ Тіла ж ніде не знайшли, натомість — шафранної барви ⁵¹⁰ Квітку, в якої довкіл пелюстки, мов сніжинки, біліли. ⁵¹¹ Чутка про це розійшлась, і в ахейських містах по заслузі ⁵¹² Славу Тіресій здобув — знаменитим ім'я його стало. ⁵¹³ Серед усіх тільки син Єхіона, зневажник безсмертних, ⁵¹⁴ Гордий Пентей над старим посміявсь і словам його віщим ⁵¹⁵ Віри не йме, дорікає, що темний, позбавлений зору. ⁵¹⁶ Той головою схитнув і промовив, пророк посивілий: ⁵¹⁷ «Щастя велике ти б мав, коли б і тобі відібрав хтось ⁵¹⁸ Очі, щоб Вакхових священнодійств ти не міг оглядати. ⁵¹⁹ День-бо настане колись (я вже бачу його), коли юний ⁵²⁰ Лібер — Семели дитя — завітає сюди, і як тільки ⁵²¹ Жертвами ти не вшануєш його як годиться в святині,— ⁵²² Землю довкіл, пошматований, всієш і темною кров'ю ⁵²³ Матір свою заплямиш, її сестер і в лісі дерева. ⁵²⁴ Бути тому! Божества не вшануєш-таки; з гіркотою ⁵²⁵ Слово згадаєш моє і позаздриш незрячому — зрячий!» ⁵²⁶ Син Ехіона жене, проте, геть ясновидця старого. ⁵²⁷ Скоро підтвердились віщі слова — що сказав, те стається: ⁵²⁸ Лібер — вже тут! Всі вітають його, аж полями луна йде. ⁵²⁹ Квапиться люд — матері і жінки разом з чоловіками, ⁵³⁰ Бо таємничий обряд і незнатного, й знатного вабить. ⁵³¹ «Що то за шал, змієродні, напав на вас, Марса нащадки, ⁵³² Розум затьмаривши вам? — так Пентей їх соромить — Невже ж то ⁵³³ Мідноголосий кімвал і покривлений ріг — ці марниці, ⁵³⁴ Весь цей обман, мають силу таку, що вас, котрим звичні ⁵³⁵ Меч бойовий, та сурма, та готові до бою загони, ⁵³⁶ Нині скорили жінок голоси і вином розігрітий ⁵³⁷ Безум, юрба сороміцька і пустопорожні тимпани? ⁵³⁸ Старці! Дивуюся й вам: подолавши море безкрає, ⁵³⁹ Тір тут заклали ви й тут поселили вигнанців-пенатів,— ⁵⁴⁰ Нині без опору піддаєтесь? А ви, хто сьогодні ⁵⁴¹ В розквіті сил, мої друзі-ровесники, — спис, а не тирс вам ⁵⁴² Личить тримати в руці, не вінок, а шолом одягати! ⁵⁴³ Не забувайте, молю, від якого ви кореня вийшли! ⁵⁴⁴ Духом проймітеся змія того, що стількох одним махом ⁵⁴⁵ Сам один подолав! Він за озеро та за джерела ⁵⁴⁶ Згинув, а ви перемогу здобудьте для слави своєї! ⁵⁴⁷ Мужніх змій переміг, а ви, слабодухих прогнавши, ⁵⁴⁸ Батьківську честь захистіть! Та якщо не судилося далі ⁵⁴⁹ Фівам нашим стоять, то хай воїни й пращі потужні ⁵⁵⁰ Мури зметуть, хай вирує вогонь, хай скрегоче залізо! ⁵⁵¹ Ми б не соромились горя свого, нарікали б на долю, ⁵⁵² Та не таїли б її, і за сльози ніхто б нас не ганив. ⁵⁵³ Нині ж — о сором! — хлопчині беззбройному коряться Фіви, ⁵⁵⁴ Хоч про війну він не чув, не тримав ні меча, ні повіддя,— ⁵⁵⁵ Кучері мастить усе та вінками чоло вповиває; ⁵⁵⁶ Носить коштовний багрець і вишивані золотом шати. ⁵⁵⁷ Я от за нього візьмусь (не юрміться лишень) і розвію ⁵⁵⁸ Всі ті про батька його та про таїнства вигадки-плітки. ⁵⁵⁹ Мав же сміливість Акрісій-владар: над оманливим богом ⁵⁶⁰ Він посміявсь, перед ним зачинивши аргоські ворота. ⁵⁶¹ Тож чи Пентея й усі його Фіви той зайда злякає? ⁵⁶² Гей же! — Велить він рабам. — До мене того верховода, ⁵⁶³ В путах міцних притягніть! Та мерщій мою волю сповняйте!» ⁵⁶⁴ Всі його хочуть отямити: дід, Атамант, умовляє, ⁵⁶⁵ Радять домашні гуртом, щоб зухвалим не був, але де там — ⁵⁶⁶ Тільки дратують його; від тієї загайки ще більше ⁵⁶⁷ Лютість у ньому кипить, не пішла йому рада на користь. ⁵⁶⁸ Бачив я: мірно спливає потік, не знімаючи шуму, ⁵⁶⁹ Поки йому на шляху перешкода не стане, та хай-но ⁵⁷⁰ Трапиться стовбур якийсь або скелі відламок — він тут же ⁵⁷¹ Піниться й рине, лютіший стократ, перепону зустрівши. ⁵⁷² Ось посланці, всі в крові, повернулися. «Щось я не бачу ⁵⁷³ Вакха», — нахмуривсь Пентей. «Не знайшли його, — ті відмовляють.— ⁵⁷⁴ Лиш одного з його слуг і супутників ми захопили ⁵⁷⁵ Ось він. Ми руки йому, як велів ти, за спину звязали. ⁵⁷⁶ Вслід за Вакхом пішов він колись із Тірренського краю». ⁵⁷⁷ Глянув на нього Пентей ошалілими з люті очима ⁵⁷⁸ Й тут же скарати хотів, але, гнів на хвилину згнітивши,— ⁵⁷⁹ «Ти, що сконаєш за мить, — проказав, — у науку для інших, ⁵⁸⁰ Як тебе звати, зізнайсь, як — батьків, із якого ти краю, ⁵⁸¹ Що спонукало тебе до нового звернутись обряду?» ⁵⁸² «Звуть Акетом мене, — відповів йому той незворушно,— ⁵⁸³ Вийшов з Меонії, ну а батьки мої — скромного роду: ⁵⁸⁴ В спадок ні клаптя землі, ні волів, щоб ниву орати, ⁵⁸⁵ Ні тонкорунних овець — не лишив мені батько нічого: ⁵⁸⁶ Вік свій убогим прожив. То гачком він, то в сіті щоденно ⁵⁸⁷ Рибу ловив і з води, пам'ятаю, тягнув, тріпотливу. ⁵⁸⁸ Так на життя заробляв, передав і мені те мистецтво,— ⁵⁸⁹ «Все, чим багатий я, — каже, — наступнику мій, спадкоємцю, ⁵⁹⁰ Нині тобі віддаю». А багатий він був лиш одними ⁵⁹¹ Водами, їх і вважаю по батькові спадком єдиним. ⁵⁹² Щоб на тих скелях, однак, окрай моря, вік не стриміти, ⁵⁹³ До мореплавства я взявся; стерном і вітрилами вправно ⁵⁹⁴ Міг повертать, на зірках визнававсь: де Коза Оленійська, ⁵⁹⁵ Вісниця злив, де Тайгета, де Аркт, де понурі Гіади, ⁵⁹⁶ Звідки очікувать вітру, де гавань, для суден догідна. ⁵⁹⁷ Плив я на Делос якось. На весло налягаючи справа, ⁵⁹⁸ До побережжя Хіоського я підпливав. Ось і берег… ⁵⁹⁹ Легко стрибаю з судна — в пісок вогкуватий ногами. ⁶⁰⁰ Там ми й ніч провели. Непомітно рум'янцем Зірниці ⁶⁰¹ Небо взялося. Прокинувшись, друзям велю по джерельну ⁶⁰² Воду піти й на тропу, що веде до струмка, їх виводжу. ⁶⁰³ Сам вибігаю на горб, обмірковую, чим нас потішить ⁶⁰⁴ Вітер, і, друзів гукаючи, знов до судна повертаюсь. ⁶⁰⁵ «Ось ми!» — першим озвався Офельт, посміхаючись гордо: ⁶⁰⁶ З того безлюддя, мовляв, не з пустими вертаюсь руками. ⁶⁰⁷ Хлопця він берегом вів, що скидався на миле дівчатко. ⁶⁰⁸ Бачу, хлоп'я ледь бреде: чи то сон йому йти заважає, ⁶⁰⁹ Чи то вино; на лице його глянув, на одяг, на рухи — ⁶¹⁰ Й тут же подумав собі: не людська це, не смертна дитина. ⁶¹¹ От і кажу я супутникам: «Хто з богів, ще не знаю, ⁶¹² В хлопця того замінивсь, та що бог він — у цьому я певний! ⁶¹³ Хто б ти, одначе, не був, — не гнівися, сприяй нам у всьому! ⁶¹⁴ Вибач і друзям моїм!» — «За нас ти дарма не молися!» — ⁶¹⁵ Діктід мене перебив, що найшвидше з усіх на вершечок ⁶¹⁶ Щогли вилізти міг чи вниз по шнурку зісковзнути. ⁶¹⁷ «Справді!» — підтакнули й інші: русявий Мелант, гострозорий ⁶¹⁸ Сторож на носі судна, і Лібій з Алкімедоном, ⁶¹⁹ І Епопей, що накази дає веслярам і в дорозі ⁶²⁰ Їх бадьорить, — геть усіх одурманив до здобичі потяг. ⁶²¹ «Не потерплю, — я гукнув, — щоб у нас на судні коли-небудь ⁶²² Був полонеником бог! Моє вирішальне тут слово!» ⁶²³ З тим загороджую шлях їм собою. З усіх найлютіший ⁶²⁴ Гнівом кипить Лікабант: вигнанець із туського міста, ⁶²⁵ На чужині він за вбивство страшне відбував тоді кару. ⁶²⁶ Й поки стою, він мене кулаком (а бив молодецьки) ⁶²⁷ В горло вразив, і з судна вже на дно мав мене зіштовхнути, ⁶²⁸ Та серед линв корабельних повис я, хоча й непритомний. ⁶²⁹ Схвально гуде нечестивців юрба. Тоді Вакх (а це справді ⁶³⁰ Вакх був) неначе від окриків сон його, врешті, покинув, ⁶³¹ Чи одшуміло вино, й до грудей відчуття повернулось,— ⁶³² «Що це за галас? Що робите? Як, поясніть, мореплавці, ⁶³³ Тут опинивсь я? Куди завезти мене маєте намір?» ⁶³⁴ «Ти не хвилюйсь, — йому каже Прорей, — назви тільки гавань, ⁶³⁵ Де б ти зійти захотів, і прибудеш на землю жадану». ⁶³⁶ «В Наксос, — їм Лібер на те, — судна свого біг завертайте! ⁶³⁷ Там — оселя моя; вона й вас повітає гостинно». ⁶³⁸ «Згода!» — брехливі богами всіма присягаються й морем ⁶³⁹ І над оздобним судном мені парус велять піднімати. ⁶⁴⁰ Наксос праворуч лежав. Повертаю й вітрило праворуч. ⁶⁴¹ Тут мені гнівно Офельт: «Чи ти глузду рішився? Що робиш?» ⁶⁴² Бачу, зам'ялись усі. А тоді почали: хто кивати, ⁶⁴³ Дехто й на вухо шепнув, — завертай, мов, негайно ліворуч! ⁶⁴⁴ Я остовпів. «Якщо так, хай судном, — відмовляю, — керує ⁶⁴⁵ Інший». І так од стерна відсахнувся й від темного діла. ⁶⁴⁶ Лаять мене почали всім судном, загули вколо мене… ⁶⁴⁷ Втрутивсь тут Еталіон: «Виходить, — всміхнувся злобливо,— ⁶⁴⁸ Ти лиш один нашим щастям рядиш!» І ось, замість мене ⁶⁴⁹ Взявши кермо, в протилежний від Наксоса бік завертає. ⁶⁵⁰ Ну, а хлопчак, наче б тільки тепер запримітивши підступ, ⁶⁵¹ Став на загнутому носі судна, озирнув усе море ⁶⁵² Й, ніби втираючи сльози: «Не в той ви мене, мореплавці, ⁶⁵³ Край обіцяли везти, не про те я просив побережжя. ⁶⁵⁴ Чим я на кривду у вас заслужив? Чи така вже велика ⁶⁵⁵ Слава — стільком юнакам одного підманути хлопчину?» ⁶⁵⁶ Я не приховував сліз, та що тим безбожникам сльози? ⁶⁵⁷ Тільки сміялися з них, налягаючи дружно на весла. ⁶⁵⁸ Ним присягаюсь я нині тобі (бо хто йому рівний ⁶⁵⁹ Серед богів?), що, наскільки ця річ неймовірною здасться, ⁶⁶⁰ Віри настільки ж вона буде гідна: судно серед моря ⁶⁶¹ Враз зупинилося так, ніби врізалось носом у берег. ⁶⁶² Ті, зчудувавшись, розмашисто веслами б'ють, напинають ⁶⁶³ Всі паруси — на підмогу веслу залучають ще й вітер. ⁶⁶⁴ Плющ їм, однак, на заваді стає: вколо весел обвившись, ⁶⁶⁵ Пнеться вгору, цупкий, розбуявши, повис на вітрилі. ⁶⁶⁶ Ось і сам бог, увінчавши чоло золотим виногроном, ⁶⁶⁷ Тирсом трясе, що в зелену лозу виноградну вповитий. ⁶⁶⁸ Тигри блукають довкіл; то тут, то там полохлива ⁶⁶⁹ Рись, наче привид, майне, розляглися плямисті пантери. ⁶⁷⁰ Тут якось дивно, чи то з переляку, чи то з божевілля, ⁶⁷¹ Всі застрибали; з них перший Медон став тілом чорніти ⁶⁷² Й вигнувся, наче дуга, шорсткуватою вкрившись лускою. ⁶⁷³ «Ну й чудасія! — йому Лікабант — Що за вигляд у тебе!» ⁶⁷⁴ Та на півслові запнувсь: уста його пащею стали, ⁶⁷⁵ Ніздрі обвисли; лускою взялася, затверднувши, шкіра. ⁶⁷⁶ Лібій на весла хотів налягти, але бачить, що в нього ⁶⁷⁷ Руки раптово неначе коротшають, далі й руками ⁶⁷⁸ Вже не здаються вони — поплавками назвати їх можна. ⁶⁷⁹ Інший за шнур, оповитий плющем, норовив ухопитись, ⁶⁸⁰ Та не було в нього рук, тільки, вигнувши тулуб кумедно, ⁶⁸¹ Гепнувсь у воду плиском, і тут серповидним одразу ⁶⁸² Хвилю хвостом, що на роги півмісяця схожий, став бити. ⁶⁸³ Бачу, й інші стрибать почали; спливає вода з них, ⁶⁸⁴ То виринають вони, то знов у глибини пірнають, ⁶⁸⁵ Наче танок завели: вигинаються в хвилі грайливо ⁶⁸⁶ Тілом усім і випорскують воду крізь ніздрі широкі. ⁶⁸⁷ Тож із усіх двадцяти (на судні саме двадцять було нас) ⁶⁸⁸ Я залишився один. Сам себе з переляку не тямлю, ⁶⁸⁹ В поті холодному весь, але тут мене бог заспокоїв: ⁶⁹⁰ «Ти не лякайсь, і на Дію пливи». Я доплив туди, й тут же ⁶⁹¹ Вакхові шану віддав і до таїнств його залучився». ⁶⁹² «Довго ти гаяв нас, — каже Пентей, — балачками пустими, ⁶⁹³ Думав, що стихне мій гнів, поки нам теревені розводиш? ⁶⁹⁴ Гей же! На муки його! Не жалійте вогню та заліза, ⁶⁹⁵ Поки живий, а тоді — пожбурніть його в пітьму Стігійську!» ⁶⁹⁶ Вмить у в'язниці глухій опинивсь Акет тірренієць ⁶⁹⁷ В путах міцних. І вже кат готував за наказом Пентея ⁶⁹⁸ Все, що потрібне для мук, — і залізо, й вогонь, — та зненацька ⁶⁹⁹ Двері самі по собі перед ним розчинилися навстіж, ⁷⁰⁰ Кажуть, що й пута самі по собі з його рук поспадали. ⁷⁰¹ Вперся ще більше Пентей: замість іншим накази давати, ⁷⁰² На крутосхили, посвячені Вакхові, сам поспішає, ⁷⁰³ На Кіферон, де вакханок лункі чути заклики — співи. ⁷⁰⁴ Як стрепенеться загонистий кінь, коли мідноголоса ⁷⁰⁵ Раптом сурма заячить, як до бою жага його пройме, ⁷⁰⁶ Так і Пентея жінок голоси й завивання нестямне ⁷⁰⁷ Збуджують: чуючи їх, він ще більшою люттю скипає. ⁷⁰⁸ Здалеку видна галявина є посеред Кіферону, ⁷⁰⁹ Темним вона звідусіль, мов кільцем, опоясана лісом. ⁷¹⁰ Там, поки таїнство невтаємниченим оком він бачить, ⁷¹¹ Першою вздріла його, й, ошаліло підбігши до нього, ⁷¹² Першою кинула тирс і вразила в груди Пентея ⁷¹³ Мати. «Сюди! — зазиває,— сюди, мої сестри обидві! ⁷¹⁴ Гляньте-но, що за кабан походжає по нашому полю! ⁷¹⁵ Я кабана того вб'ю!» Налітають у дикій нестямі ⁷¹⁶ Всі вони — на одного. Завиваючи, мчать за тремтливим,— ⁷¹⁷ Вже-бо він справді тремтить, вже забув свою мову зухвалу, ⁷¹⁸ Сам проклинає себе, у провині своїй зізнається. ⁷¹⁹ «Згляньсь, Автоноє,— поранений зойкнув, — о сестро моєї ⁷²⁰ Матері! Зглянься хоч ти! Пригадай собі тінь Актеона!» ⁷²¹ Про Актеона ж ця ніби й не чула, й простягнену руку ⁷²² Вирвала. Іно, підбігши, Пентею викручує й другу. ⁷²³ Рук, щоб до матері міг простягти, вже не має сердега, ⁷²⁴ Тож покаліченим тулубом тягнеться: «Глянь, моя мати, ⁷²⁵ Глянь же!» — благає. Агава ж, поглянувши, тільки завила, ⁷²⁶ Наче здригнулась уся, й, розпустивши з вітром волосся, ⁷²⁷ Синові голову миттю зриває, і пальцями в неї ⁷²⁸ Вп'явшись: «Іо! — кричить. — Таки вклали ми, подруги, звіра!» ⁷²⁹ Навіть морозом побитих листків, що ось-ось облетіти ⁷³⁰ Мають самі, з верховіть не зірве так раптово негода, ⁷³¹ Як розірвали Пентеєве тіло безжалісні руки. ⁷³² Після таких от повчальних подій узялись Ісменіди ⁷³³ Вакхові ладан палить, до нових залучившись обрядів.

Книга четверта

¹ Мінія донька, однак, Алкітоя, бурхливого свята ² Не визнає до цих пір і не вірить у те, легковажна, ³ Що від Юпітера Вакх народився, ще й сестер за спільниць ⁴ Має в безбожному ділі. Та ось до обряду скликає ⁵ Жрець і жінок, і служниць, які вільні від праці; прикрити ⁶ Шкірами груди велить, розв'язати стрічки, на волосся ⁷ Позакладати вінки; виноградом оплетені тирси ⁸ Взяти до рук, провіщаючи те, що не знатиме в гніві ⁹ Стриму ображений бог. Покорились жінки й молодиці: ¹⁰ От вони, кинувши тканку, й коші, й недопрядену вовну, ¹¹ Ладан несуть, зазивають Ліея, Бромія, Вакха, ¹² Сина вогню, який двічі від двох матерів народився. ¹³ І додають ще: Нісей, син Тіони буйноволосий, ¹⁴ Також Леней-жартівник, сівач винограду п'янкого, ¹⁵ Також отець Елелей, Іакх, Еван і Ніктелій, ¹⁶ І не одне ще ім'я, що дають його різноплемінні, ¹⁷ Лібере, греки тобі! Нема-ж твоїй юності краю, ¹⁸ Вічно цвітеш юнаком; найвродливіший, високо в небі ¹⁹ Сяєш у колі богів. А коли ти без рогів, то з виду ²⁰ Схожий на миле дівча. Ти Схід покорив аж до краю, ²¹ Де омиває засмалену Індію Ганг повноводий. ²² Двох святотатців скарав: Пентея й Лікурга, що гордо ²³ З міді сокиру двосічну носив; потопив і тірренців. ²⁴ Рисі послушні тобі: їх пара в упряжці кориться ²⁵ Віжкам оздобним твоїм. За ними — сатири, й вакханки, ²⁶ Й старець, Сілен, — то в руці з посошком він бреде напідпитку, ²⁷ То на повільнім ослі, непевно тримаючись, їде. ²⁸ Всюди, куди б тільки ти не прийшов, — і юнацькі, й жіночі ²⁹ Заклики гучно звучать, аж гудуть під долонями бубни, ³⁰ Гнута відлунює мідь, не стихає дірчаста сопілка. ³¹ «З миром, ласкавий, прийди!» — до обряду, як велено, ставши, ³² Просять жительки Фів. Тільки Мінія дочки зостались ³³ Дома, врочистий зневажують день рукоділлям невчасним. ³⁴ То вони вовну прядуть, веретено кваплячи пальцем, ³⁵ То запопадливо тчуть, то рабинь спонукають до праці. ³⁶ Легко пускаючи нитку з-під пальця, сказала одна з них: ³⁷ «Поки, зібравшись на свято придумане, інші дармують, ³⁸ Ми, котрі пильно Палладі слугуємо, кращій богині, ³⁹ Мову по черзі ведім то про се, то про те, щоб корисна ⁴⁰ Легше нам рук наших праця ішла, щоб години повільні ⁴¹ Швидше спливали — незайнятий слух веселім одна одній». ⁴² Задум сподобався їм. «Ти й почни щось!» — пожвавились сестри. ⁴³ Та завагалася: «Що б тут почати?» А знала всіляке; ⁴⁴ «Може, про те оповім, вавілонська Деркетіє, спершу, ⁴⁵ Як Палестинського озера хвилі — в те вірять усюди — ⁴⁶ Вкривши лускою тебе, твій природжений вигляд змінили. ⁴⁷ Може, згадаю про те, як дочка твоя, в пір'я зодягшись, ⁴⁸ Пізні роки свої часто на білих проводила вежах. ⁴⁹ Може, й про те, як силою зілля та чарів наяда ⁵⁰ Зайшлих могла юнаків у безмовних риб обертати, ⁵¹ Поки й сама не вдяглась у луску. Чи про те, як од крові ⁵² Чорні тепер, а не білі смоковниця ягоди родить». ⁵³ Вибравши оповідь цю про подію не кожному знану, ⁵⁴ Так почала, поки з вовни тонесенька нитка снувалась: ⁵⁵ «Тісба й Пірам, той — вродою перший поміж юнацтва, ⁵⁶ Та — найчарівніша серед дівчат, що їх Схід колись бачив, ⁵⁷ Дім побіч дому жили, де муром високим із цегли ⁵⁸ Місто довкіл обвела, за переказом, Семіраміда. ⁵⁹ Отже, сусідство близьке зазнайомило їх і зріднило. ⁶⁰ Далі — зміцніла любов; дійшло б до весілля по праву, ⁶¹ Тільки не згодні батьки. На одне лиш нема заборони: ⁶² Палко любились вони, перейнявшись чуттям обопільним. ⁶³ Свідків нема в них: то знаками мову ведуть, то кивками. ⁶⁴ Пломінь же, хоч приховай, розгориться, прихований, дужче. ⁶⁵ Здавна щілинка була у стіні, для домів їхніх спільній, ⁶⁶ Мабуть, іще відтоді, як будинки ці два поставали, ⁶⁷ Хиби тієї ніхто, хоч минали віки, не помітив. ⁶⁸ Око ж любові метке: ви ж бо перші, її спостерігши, ⁶⁹ Стали розмову крізь неї вести; через отвір вузенький ⁷⁰ Скільки то лагідних слів туди й сюди пролетіло! ⁷¹ Стануть, бувало, Тісба й Пірам: ця звідси, той — звідти, ⁷² Й тільки-но подих палкий з-за стіни переловлять обоє — ⁷³ «Заздрісна, — шепчуть, — стіно! Чому заважаєш коханню? ⁷⁴ Нам поєднатись дозволь! А коли завеликого просим — ⁷⁵ Для поцілунку хоча б — невеликий це труд — розступися. ⁷⁶ Втім, ми твої боржники: бо ж тобі завдячувать мусим ⁷⁷ Те, що можемо тут обмінятись хоч словом сердечним». ⁷⁸ Так от, він тут, вона там, стіні глухій пожалівшись, ⁷⁹ На ніч сказали: «Прощай!», до щілинки припали вустами, ⁸⁰ Та поцілунок не міг, наче слово, пройти через неї. ⁸¹ От, звістуючи день, вже зірки проганяє Аврора; ⁸² Зринуло сонце стрімке, осушило зарошені трави. ⁸³ В звичному місці зійшлись. Пошепталися, тихо сплакнули, ⁸⁴ Потім рішили під ніч, коли все постихає довкола, ⁸⁵ Потайки вийти надвір, підманувши сторожу, а далі,— ⁸⁶ Хай лише вдасться покинути дім і міські забудови, ⁸⁷ Щоб навмання по широкому полю обом не блукати,— ⁸⁸ Біля могили Ніна зійтись і сховатись під тінню ⁸⁹ Дерева. Дерево те — білосніжними вкрита плодами ⁹⁰ Смоква струнка; недалеко від неї струмок був холодний. ⁹¹ Намір сподобався їм. Повільніше в води, здавалось, ⁹² День западав, неквапливо й ніч із глибин виринала. ⁹³ Врешті, не рипнувши навіть дверима, проворно пірнула ⁹⁴ В темряву Тісба. Своїх підманула й, закривши обличчя, ⁹⁵ До гробівця підійшла й під умовлене дерево сіла. ⁹⁶ Духу любов додала. Та ось по кривавій вечері ⁹⁷ Суне левиця страшна з бичачою кров'ю на пащі ⁹⁸ Прямо до того струмка, щоб докучливу спрагу згасити. ⁹⁹ Тільки-но Тісба її запримітила в місячнім сяйві, ¹⁰⁰ В темну печеру біжить, омліваючи вся, й по дорозі ¹⁰¹ Губить накидку легку, що з плечей, наче птиця, зметнулась. ¹⁰² От, нахлептавшись води, завертає до лісу левиця, ¹⁰³ Та на своєму шляху, наступивши на те покривало, ¹⁰⁴ Рве на шматочки кривавою пащею ніжну тканину. ¹⁰⁵ Вийшовши дещо пізніше, Пірам незабаром побачив ¹⁰⁶ Звіра глибокі сліди на піску — й сполотнів, на обличчі. ¹⁰⁷ Далі й накидку тонку запримітивши в плямах кривавих, ¹⁰⁸ Каже: «Одна тільки ніч, а закоханих двоє в ній згине, ¹⁰⁹ З них же вона, лиш вона заслужила найдовшого віку. ¹¹⁰ Я провинився тут! Я тебе звів, нещаслива, зі світу! ¹¹¹ Бо ж у місця небезпечні тебе скерував, та раніше ¹¹² Я сюди сам не прийшов. Моє ж тепер тіло на кусні ¹¹³ Рвіть, по-хижацькому рвіть і нутро поїдайте злочинне, ¹¹⁴ Всі ви, що водитесь тут, у скелястих ущелинах, леви! ¹¹⁵ Смерті, однак, боягуз тільки ждатиме!» З тим, нахилившись, ¹¹⁶ Тісби накидку бере і відносить під тіняву смокву. ¹¹⁷ Там, оросивши тканину слізьми та цілунками вкривши, ¹¹⁸ Каже: «Й моєї крові ковток не відмовся прийняти!» ¹¹⁹ Мовив — і меч, що при поясі був, устромив собі в груди ¹²⁰ Й тут же його вириває, півмертвий, з пекучої рани. ¹²¹ Так він горілиць завмер на землі. Тільки кров невгамовна ¹²² Високо б'є. Так от трубка не раз, де свинець надітреться, ¹²³ Тріскає вмить і хльосткою тоненькою цівкою з неї ¹²⁴ Рветься назовні вода, розтинаючи з свистом повітря. ¹²⁵ Кров'ю забризкані смокви плоди, що, мов сніг, були білі, ¹²⁶ Темними раптом стають. І від кореня, ситого кров'ю, ¹²⁷ Наче багрянцем густим наливаються ягоди звислі. ¹²⁸ Все ще тамуючи страх, щоб коханий, бува, не заждався, ¹²⁹ Тісба спішить; юнака виглядає очима та серцем,— ¹³⁰ Хоче похвастати, як то вдалось їй уникнути смерті. ¹³¹ От і те місце. Пригадує й дерева обрис, їй знаний; ¹³² Барва плодів лиш дивує. «Чи це?» — зупинилась непевна. ¹³³ Й тут її кинуло в дрож: на піску закривавленім бачить, ¹³⁴ Болісно корчиться хтось. Відсахнувшись, поблідла смертельно, ¹³⁵ Наче самшит, і здригнулась нараз. Так по тихому морю ¹³⁶ Часом вітрець промайне: схвилювавшись, воно потемніє. ¹³⁷ Врешті, коханого в тім окривавленім тілі впізнавши, ¹³⁸ Груди невинні свої невгамовним плачем надриває, ¹³⁹ В тузі волосся розплетене рве; до Пірама припала, ¹⁴⁰ Сповнює рану глибоку слізьми, їх із кров'ю густою ¹⁴¹ Змішує, криє цілунками мертве, холодне обличчя. ¹⁴² «Ой, що це сталося! — зойкнула. — Хто розлучив нас, Піраме? ¹⁴³ О, відгукнись, відгукнись! Твоя Тісба, твоя найдорожча ¹⁴⁴ Кличе тебе. Не мовчи ж, повернися обличчям до мене!» ¹⁴⁵ Чуючи Тісби ім'я, піднімає обтяжені смертю ¹⁴⁶ Очі Пірам, та, побачивши милу, зімкнув їх навіки. ¹⁴⁷ Раптом накидку свою спостерігши, омочену кров'ю, ¹⁴⁸ Й піхви самі, без меча, — «Рука твоя, — каже, — й кохання, ¹⁴⁹ О нещасливий, згубили тебе! Та надійні й у мене ¹⁵⁰ Є і правиця, й любов: нанести собі й я зможу рану! ¹⁵¹ Вслід за тобою, супутниця й смерті твоєї причина, ¹⁵² Я, безталанна, піду. Тебе ж, кого взяти від мене ¹⁵³ Смерть лиш спроможна була, — неспроможна й вона відірвати! ¹⁵⁴ Все ж ми обоє сьогодні шлемо наше спільне прохання ¹⁵⁵ Вам, о батьки, — мої і його, нещасливі стократно: ¹⁵⁶ Тим, кого щира любов поєднала й остання година, ¹⁵⁷ Дайте змогу в одній побіч себе лежати могилі! ¹⁵⁸ Ти ж, о розлога смоковнице, ти, що гілля своє хилиш ¹⁵⁹ Тільки над ним, а скоро вже двох укриватимеш сумно, ¹⁶⁰ Крові пролитої слід бережи, залишайся в жалобі: ¹⁶¹ В темних постійно плодах на знак двоєдиної смерті!» ¹⁶² Мовила — й, вістря під груди, до самого серця приклавши, ¹⁶³ Впала з розгону на гостре залізо, ще тепле від крові. ¹⁶⁴ Вчули, одначе, боги, дійшло до батьків те прохання: ¹⁶⁵ Бо ж і смоковниці плід, коли робиться зрілим, темніє, ¹⁶⁶ І спочивають останки їх — попіл — в одній домовині». ¹⁶⁷ Змовкла, й ніхто якийсь час не озвався. Тоді Левкотоя ¹⁶⁸ Другою слово взяла, й не порушили сестри мовчанки. ¹⁶⁹ «Навіть сонячний бог, який править усім, яснозорий, ¹⁷⁰ Силу кохання пізнав. Пригадаймо ж любов того бога! ¹⁷¹ Кажуть, він перший помітив якось, як розкішна Венера ¹⁷² Й Марс обнялись тайкома; він же перший усе помічає. ¹⁷³ Прикро зробилось йому, і про зраду подружнього ложа ¹⁷⁴ Сина Юнони він тут же звістив, ще й на місце спровадив. ¹⁷⁵ Той остовпів, і з правиці ковальської виріб майстерний ¹⁷⁶ Випав. Негайно тонкі ланцюжки та гачки він і сіті ¹⁷⁷ З міді ковкої, такі, що й побачити їх неможливо, ¹⁷⁸ Виточив. З витвором тим не могла б ні найтонша тканина, ¹⁷⁹ Ні павутина легка, що під сволоком висне, зрівнятись. ¹⁸⁰ Робить ще й так, щоб одним тільки дотиком міг він цю сітку ¹⁸¹ В рух привести, й хитромудро її накладає на ложе. ¹⁸² От і лягли собі нишком на нього дружина з коханцем, ¹⁸³ Та ненадовго: бо лиш обнялися — небачена досі ¹⁸⁴ Цупко їх сіть повила — не могли й ворухнутись обоє. ¹⁸⁵ Двері слонової кості в ту хвилю Вулкан розчиняє, ¹⁸⁶ Просить богів увійти, а ті двоє — у путах лежали… ¹⁸⁷ Сором, та й годі! — Хоч дехто з богів тоді сам був не проти ¹⁸⁸ Сорому звідать того. Насміялись безсмертні, й ще довго ¹⁸⁹ Тільки про ту новину гомоніли в широкому небі. ¹⁹⁰ Та Кітерея в боргу не — лишилась: того, хто таємну ¹⁹¹ Викрити пристрасть посмів, — сама покарала такою ж ¹⁹² Пристрастю. Що це тобі, хто родився від Гіперіона, ¹⁹³ Врода сьогодні дає і рум'янець, і зір променистий? ¹⁹⁴ Жаром ти землю довкіл обдаєш, але сам повсякденно ¹⁹⁵ Сохнеш од жару того. Хоч усе тобі слід озирати,— ¹⁹⁶ На Левкотою глядиш. Увесь світ занедбавши, з тієї ¹⁹⁷ Діви не зводиш очей. То завчасно на східному небі ¹⁹⁸ Зринеш, то в темряву західних вод поринаєш запізно,— ¹⁹⁹ Днину зимову, бува, задивившись на неї, продовжиш. ²⁰⁰ Часом не видно тебе: від жаги твої очі беруться ²⁰¹ Млою, і смертних тоді потемнілим жахаєш обличчям. ²⁰² Та не тому ти стьмянів, що ближчого місяця обрис ²⁰³ Став на твоєму шляху: од любові погас твій рум'янець. ²⁰⁴ Вабить тебе лиш одна; позабув же ти Роду, Клімену, ²⁰⁵ Кинув з усіх найвродливішу — матір Еейської Кірки. ²⁰⁶ Потім — ще й ту, що бажала твого, хоч зневажена, ложа,— ²⁰⁷ Клітію[5]; саме тоді вона в серці своєму відчула ²⁰⁸ Рану важку. Забуттям не одну вповила Левкотоя, ²⁰⁹ Гожа дочка Евріноми[6]-красуні, чия батьківщина — ²¹⁰ Сповнений пахощів край. Лиш дозріла дочка — й свою неньку ²¹¹ Вродою так перейшла, як колись її ненька — всіх інших. ²¹² В ахеменійських містах її батько владу мав, Орхам. ²¹³ Сьомим він був у високому роді, що вийшов від Бела. ²¹⁴ Є пасовище в краю гесперійськім для сонячних коней, ²¹⁵ Де їх не трави — амбросія живить; розтрачені сили ²¹⁶ Їм повертає, наснажує знов до щоденної праці. ²¹⁷ Поки там коні баскі споживають небесну пашницю, ²¹⁸ Поки триває ще ніч, перевтілився бог в Евріному, ²¹⁹ Матір, і входить до спальні жаданої; там Левкотою ²²⁰ Бачить він: при ліхтарі в товаристві дванадцяти служок ²²¹ Нитку тонку вона вправно снує говірким веретенцем. ²²² От він, як мати, ввійшовши, цілує її, й до служанок: ²²³ «Хочу дочці я тут дещо сказать, залишіть нас, — велить їм,— ²²⁴ І не перечте, бо ж я материнське на це маю право!» ²²⁵ Ті покорились. А бог, коли з нею віч-на-віч лишився: ²²⁶ «Я — отой самий, — сказав, — хто, керуючи порами року, ²²⁷ Бачить усе довкруги, через кого й земля усе бачить,— ²²⁸ Всесвіту око. Я, вір, покохав тебе!» Тут Левкотої ²²⁹ Випала прядка із рук, покотилось прудке веретено. ²³⁰ Вроду примножував страх. Не гаючись, бог перед нею ²³¹ Виступив явно тепер, у своєму звичайному блиску. ²³² Діва, хоч як налякала її ця раптова поява, ²³³ Богові, сяйвом подолана, без нарікань піддалася. ²³⁴ Клітію заздрість бере, бо й сама до промінного бога ²³⁵ Чула надмірну любов. На суперницю зло затаївши, ²³⁶ Всім розплескала про гріх, перед батьком її очорнила. ²³⁷ Той, розлютившись, у гніві сліпому, дочку, яка руки ²³⁸ До ясночолого сонця простягши, благала: «Це ж бог той ²³⁹ Честі насильно позбавив мене!» — закопав, безсердечний, ²⁴⁰ Глибоко в землю, ще й пагорб над нею насипав піщаний. ²⁴¹ Та, розметавши промінням той пагорб, син Гіперіона ²⁴² Дав тобі змогу підняти лице з-під могили — до світла. ²⁴³ Не підняла ти, однак, голови, що відчула вже, німфо, ²⁴⁴ Натиск землі; непорушним було твоє тіло безкровне. ²⁴⁵ Кажуть, сумнішого в світі не бачив погонич крилатих ²⁴⁶ Коней нічого й ніде, хіба смерть Фаетона вогненну. ²⁴⁷ Все-таки пробує він, чи прониклива сила проміння ²⁴⁸ В тілі її льодянім теплоти не пробудить живої. ²⁴⁹ Та коли доля звела нанівець божественні зусилля, ²⁵⁰ Тіло її і розриту могилу зросивши нектаром, ²⁵¹ Так завершив свої довгі жалі: «Ти сягнеш-таки неба!» ²⁵² Тіло, просякле нектаром небесним, нараз розпливлося, ²⁵³ Й запахом ніжним земля пройнялася на місці могили. ²⁵⁴ Гілка пахуча тоді, через брили пустивши коріння, ²⁵⁵ Насип вершечком пробивши тонким, протяглася до сонця. ²⁵⁶ Та відсахнувся од Клітії світла даритель, хоч тугу ²⁵⁷ Міг оправдати любов'ю, а зрадництво — тугою; більше ²⁵⁸ Не повернувся, однак, розлюбив її, кинув назавжди. ²⁵⁹ Сохне по ньому вона, від палкого бажання шаліє, ²⁶⁰ Німф уникаючи, днями й ночами вона просто неба ²⁶¹ Гола сидить на траві, розпустивши по плечах волосся. ²⁶² Дев'ять днів пересидівши так без води, без поживи, ²⁶³ Голод і спрагу хіба що слізьми та росою гасила, ²⁶⁴ Не піднімаючись, тільки обличчя своє повертала, ²⁶⁵ Жалісним зором весь час проводжаючи бога ясного. ²⁶⁶ Кажуть, що врешті з землею зрослась і частиною тіла ²⁶⁷ В листя безкровне, бліде замінилась, а там, де обличчя, ²⁶⁸ Барва багряна лягла, до фіалки, журливої квітки, ²⁶⁹ Стала подібна. За Сонцем, однак, хоч і корінь тримає, ²⁷⁰ Все повертається: давня жага й перемінену сушить». ²⁷¹ Тим закінчила вона, й захопила всіх оповідь дивна. ²⁷² Дехто їй віри не йняв, а дехто й не сумнівався ²⁷³ В силі правдивих богів; не було, проте, Вакха, там, кажуть. ²⁷⁴ До Алкітої тоді, постихавши, звертаються сестри. ²⁷⁵ Та, проганяючи вправно швидкий між основою човник, ²⁷⁶ Мовить: «Змовчу про любов пастуха — про Дафніса з Іди: ²⁷⁷ Всім же відомо про те, як у камінь його обернула ²⁷⁸ Німфа, лиха на суперницю: ось як любов розпікає! ²⁷⁹ Не наміряюся вам повторяти, як проти природи ²⁸⁰ Сітон то жінкою був якийсь час, то ставав чоловіком. ²⁸¹ Не зупинюся й на Кельмію — нині алмаз він, а був же ²⁸² Другом Юпітера — хлопця колись, — ні про вас, о курети, ²⁸³ Діти дощу, не почну, ні про вас, Кроконе й Смілако, ²⁸⁴ Що замінились у квіти дрібні,— захоплю новиною. ²⁸⁵ Звідки славу лиху здобуло джерело Салмакіди, ²⁸⁶ Й силу таку, що, торкнувшись, в'ялить і розніжує тіло,— ²⁸⁷ Слухайте. Знана-бо міць його хвилі, незнана — причина. ²⁸⁸ Сина Меркурію в дар повила Кітерея прекрасна, ²⁸⁹ Й діви-наяди в печерах ідейських його згодували. ²⁹⁰ Хлопець той видавсь такий, що з обличчя однаково батька ²⁹¹ Й матір нагадував, так що й ім'я від батьків перейняв він. ²⁹² Щойно п'ятнадцять минуло йому, як батьківські гори ²⁹³ Та годувальницю Іду покинувши, в світ він подався. ²⁹⁴ Радо краями незнаними йшов, на незнані дивився ²⁹⁵ Ріки, й утоми не чув, озираючись пильно довкола. ²⁹⁶ От він лікійські міста й сусідню з тим краєм відвідав ²⁹⁷ Карію. Бачить там озеро, чисте настільки, що в ньому ²⁹⁸ Видно й піщинки на дні. Очерет не росте там болотний, ²⁹⁹ Ні осока з порожнистим стеблом, ні ситник гостроверхий. ³⁰⁰ Дивна прозорість води… Моріжком облямований берег; ³⁰¹ Далі — трави довкіл поросли, що не в'януть ніколи. ³⁰² Німфа в місцях тих жила. Їй чужі були лови, не вміла ³⁰³ Й лука тримати в руці, не змагалася в бігу ніколи. ³⁰⁴ З-поміж наяд лиш її прудконога не знала Діана. ³⁰⁵ Кажуть, їй радили сестри не раз: «Візьми ж, Салмакідо, ³⁰⁶ Спис або хоч сагайдак розмальований, не полінуйся ³⁰⁷ Серед дозвілля свого й полюванням суворим зайнятись». ³⁰⁸ Списа, однак, не бере, сагайдак їй — не до вподоби, ³⁰⁹ Серед дозвілля свого забуває про лови суворі. ³¹⁰ То джерелом охолоджує тіло гнучке, то волосся ³¹¹ Чеше тонким гребінцем із кіторського бука, й до хвилі, ³¹² Мовби до дзеркала, зиркає: як я, мовляв, причесалась? ³¹³ То, огорнувши свій стан серпанковим ясним покривалом, ³¹⁴ Чи на травиці м'якій, чи на листі м'якім опочине. ³¹⁵ Часто зриває квітки. Випадково й тоді їх зривала, ³¹⁶ Як подорожнього вгледіла; тут же його і запрагла. ³¹⁷ Та, вгамувавши порив, привела до порядку свій одяг, ³¹⁸ Причепурилась, хоча була й так прехороша собою. ³¹⁹ Й тільки тоді вона, кроком легким підійшовши до нього, ³²⁰ Так почала: «Справедливо тебе я назвала б, юначе, ³²¹ Богом, і то Купідоном самим; а якщо ти із смертних, ³²² Значить, щасливі стократно батьки, що тебе породили, ³²³ Щасний твій брат, пощастило й сестрі, якщо є вона в тебе, ³²⁴ Й няні, котра згодувала тебе; та одній, безумовно, ³²⁵ Поталанило найбільш — нареченій твоїй, якщо тільки ³²⁶ Маєш таку, що весільних достойна була б смолоскипів! ³²⁷ Є така в тебе — то хоч крадькома я тобі подарую ³²⁸ Ласку свою, а нема — поєднаймось на шлюбному ложі!» ³²⁹ Тим закінчила вона, й зарум'янивсь юнак соромливо, ³³⁰ Бо й не чував про любов; йому личив, одначе, рум'янець. ³³¹ Яблуко так червоніє на гілці, осяяній сонцем, ³³² Так і слонова кість, коли в пурпур її омочити, ³³³ Й місяць, коли при затемненні міддю видзвонюють марно. ³³⁴ Німфа — цілунків жде: «Хоч як брат поцілуй мене» — каже. ³³⁵ Й руки уже простягла до його білосніжної шиї. ³³⁶ «Годі! — він їй, — а ні, то тебе й цю місцевість покину!» ³³⁷ «Що ти! — злякалась вона, — ці місця я тобі відступаю, ³³⁸ Гостю!» І йде собі геть, але тільки вдає, що відходить. ³³⁹ Ще озирнулася декілька раз і, в чагар увійшовши, ³⁴⁰ Нишком присіла собі, підігнувши коліно, а хлопець, ³⁴¹ Певний, що серед незайманих трав одинцем походжає, ³⁴² Врешті ногою знічев'я торкнувся грайливої хвилі; ³⁴³ Далі занурив стопу — й течія невимовно ласкава ³⁴⁴ Втомлене тіло нараз переповнила млостю п'янкою. ³⁴⁵ Тут він свій одяг легкий із юнацького тіла знімає… ³⁴⁶ Наче вогонь Салмакіду пройняв, як побачила вперше ³⁴⁷ Голу красу юнака — запалали їй очі жагою. ³⁴⁸ Так, бува, сонце сяйне, коли дзеркала рівна поверхня ³⁴⁹ Серед безхмарного дня його круг відіб'є найчистіший. ³⁵⁰ Годі вже стриматись їй, наперед сона втіху смакує, ³⁵¹ Ласки жадає його і до нього, шаліючи, рветься. ³⁵² Він же руками плеснув і в прозорість рухливу з розгону ³⁵³ Кинувсь, і вправно пливе, викидаючи руки по черзі, ³⁵⁴ Й видно його у воді — як, буває, під скло щонайтонше ³⁵⁵ Постать слонової кості кладуть або сніжну лілею. ³⁵⁶ «Мій він тепер! Таки я взяла верх!» — торжествує наяда. ³⁵⁷ Одяг відкинувши, хутко за хлопцем у воду пірнає. ³⁵⁸ Той опирається їй, а вона силоміць то цілує, ³⁵⁹ То обнімає його, то грудей проти волі торкнеться — ³⁶⁰ З різних боків припадає, і горнеться, й липне до нього. ³⁶¹ Врешті довкола плавця, щоб не вислизнув, щоб не пручався, ³⁶² Так обвилась, мов змія, що її аж до хмар піднімає ³⁶³ Владар пернатих, орел: йому шию змія охопила ³⁶⁴ Й ноги, а довгим хвостом намоталась на крила простерті. ³⁶⁵ Так наполегливо плющ на високому стовбурі в'ється, ³⁶⁶ Так восьминіг на морській глибині випускає раптово ³⁶⁷ Всі свої щупальця й наче тенетами стискує жертву. ³⁶⁸ Правнук Атланта тим часом стоїть на своєму й наяду ³⁶⁹ Втіх позбавляє близьких; а вона, просто впившись у нього ³⁷⁰ Тілом усім: «Хоч-не-хоч, — йому шепче, — моїм таки будеш, ³⁷¹ Не сподівайся втекти! Повеліть же, боги, щоб однині ³⁷² Я при ньому була, а він — при мені був навіки!» ³⁷³ Вчули цю просьбу боги: непомітно змішавшись, обоє ³⁷⁴ В тілі з'єднались однім, одне вже було в них обличчя. ³⁷⁵ Так і дві гілки, якщо їх корою впов'єш однією, ³⁷⁶ Живляться разом, ростуть, поки тілом єдиним не стануть. ³⁷⁷ Тож, коли тісно ті двоє сплелись, то були вже не двоє: ³⁷⁸ З виду хіба що подвійні вони, бо вже годі сказати, ³⁷⁹ Хлопець чи дівчина це: і так, і не так одночасно. ³⁸⁰ Чуючи млість у руках та ногах, півмужчиною ставши ³⁸¹ У мерехтливій воді, куди входив мужчиною щойно, ³⁸² Руки до неба підняв, і вже не хлопчачим благає ³⁸³ Голосом Гермафродит: «О ви, моя ненько, мій батьку, ³⁸⁴ Сина свого, що й ім'я перейняв у вас, просьбу сповніте: ³⁸⁵ Той, хто в потік той пірне, півмужчиною з нього хай вийде. ³⁸⁶ Ледве торкнувшись хвиль, нехай тілом одразу розм'якне!» ³⁸⁷ Жаль стало сина батькам; і сповняють, що він, двоєдиний, ³⁸⁸ Просить їх: води пливкі чарівним занечищують зіллям». ³⁸⁹ Стихла й вона. Проте Мінія донька ще й далі до праці ³⁹⁰ Квапить усіх, над богом новим та над святом глумиться. ³⁹¹ Тут, хоч не видно було їх ніде, загриміли зненацька ³⁹² Бубни гулкі звідусіль, зігнуті роги заячали, ³⁹³ Дзвоном озвалася мідь, запахло смолою й шафраном. ³⁹⁴ Потім, хоч важко й повірить у те, почала зеленіти ³⁹⁵ Тканка, й листям узявсь, повислий, мов плющ, їхній одяг. ³⁹⁶ Ось уже де-не-де й грона звисають; де нитка снувалась — ³⁹⁷ В'ється вусата лоза, крізь основу брость проростає. ³⁹⁸ Вже й виногроно важке пурпуровим поймається блиском. ³⁹⁹ День пригасав. Наставала пора, яку годі й назвати: ⁴⁰⁰ Темряви ще не було, але й світла вже наче не стало,— ⁴⁰¹ Никлого дня з несміливою ніччю хвилинне сусідство. ⁴⁰² Крівля раптово стряслась, і здалося, що всюди олійні ⁴⁰³ Враз ліхтарі зайнялись, багрянцем весь дім освітивши. ⁴⁰⁴ Звірів примарних довкіл розляглося лунке завивання. ⁴⁰⁵ Кинулись сестри шукать по кімнаті задимленій сховку, ⁴⁰⁶ Тиснуться всі по кутках — від очей, від огнів якнайдалі. ⁴⁰⁷ Поки ховаються в ніч, їх тендітні суглоби вкриває ⁴⁰⁸ Плівка, й суцільне крило їм рамена затягує й руки. ⁴⁰⁹ Так метушаться вони в темноті, й переміни своєї ⁴¹⁰ Все ще не бачить ніхто. І хоча не вкривалися пір'ям, ⁴¹¹ Легко, проте, повисали в повітрі на крилах прозорих. ⁴¹² Хочуть мовити щось, та порівняно з тілом мізерний ⁴¹³ Звук видають, і жалі свої свистом тонким виявляють. ⁴¹⁴ Вабить їх крівля, не ліс, і літають, цураючись сонця, ⁴¹⁵ Тільки вночі, тож і назву від пізнього вечора мають. ⁴¹⁶Лиш після того по Фівах усіх божеством повселюдно ⁴¹⁷ Визнаний Вакх. Розголошує всім про його всемогутність ⁴¹⁸ Іно, Семели сестра: серед них лиш вона не зазнала ⁴¹⁹ Болю — хіба що того, яким сестри її засмутили. ⁴²⁰ Бачачи те, як вона Атамантом, своїм чоловіком, ⁴²¹ Дітьми своїми та плеканцем-богом гордиться, Юнона, ⁴²² Вже розпікається: «Міг же розпусниці син меонійських ⁴²³ Зачарувати плавців, їх занурити в море бездонне; ⁴²⁴ Міг домогтися, щоб сина свого рвала мати на кусні; ⁴²⁵ Ще й дивовижними крилами вкутала Мінія дочок! ⁴²⁶ Я ж, хоч Юноною звусь, маю кривди безсило терпіти? ⁴²⁷ Маю обмежитись цим? Моя велич уся — тільки в цьому? ⁴²⁸ Сам він, однак, мене вчить (бо й у ворога вчитись не сором), ⁴²⁹ Силу яку має шал: страхітлива загибель Пентея — ⁴³⁰ Доказ аж надто ясний. То чому б нині й Іно не мала ⁴³¹ Шалу гризького жало, які і всі її рідні, відчути?» ⁴³² Є один спадистий шлях, лиховісним затінений тисом: ⁴³³ До підземельних осель серед тиші німої веде він. ⁴³⁴ Мляво парує там Стікс, і тіні недавно померлих ⁴³⁵ Шляхом тим сунуть униз — вже не люди, лиш обриси їхні. ⁴³⁶ Млиста зима в підземеллі панує, і новоприбулі ⁴³⁷ Помацки йдуть по шляху до Стігійського краю; не знають, ⁴³⁸ Де в тій долині сумній непроглядного Діта оселя. ⁴³⁹ Тисячу входів має довкола те місто безмежне, ⁴⁴⁰ Тисячу навстіж одчинених брам. Як до моря — всі ріки, ⁴⁴¹ Так усі душі до нього пливуть. Там селитися може ⁴⁴² Цілий народ, і хоч як би юрмивсь — буде краплею в морі. ⁴⁴³ Тіні безкровні без тіла й кісток сновигають по ньому. ⁴⁴⁴ Дехто торгівлі віддавсь, при палаці Плутоновім дехто ⁴⁴⁵ Служить, а хто й ремеслом, як було за життя ще, зайнявся. ⁴⁴⁶ Кожен там, як і належить, покару свою відбуває. ⁴⁴⁷ Ось куди сходить, покинувши небо, всевладна Юнона, ⁴⁴⁸ Донька Сатурна, — таку вона лють, таку ненависть чує. ⁴⁴⁹ Щойно туди увійшла, — подавшись під кроком богині, ⁴⁵⁰ Темний поріг застогнав, і Кербер трьома одночасно ⁴⁵¹ Пащами гавкнув три рази підряд. Народжених ніччю ⁴⁵² Кличе сестер вона — темних богинь, що глухі до благання. ⁴⁵³ Біля дверей, адамантом окутих, вони, посідавши, ⁴⁵⁴ Гребенем чорних гадюк із волосся хотіли зчесати. ⁴⁵⁵ В чорній підземній імлі, серед тіней, пізнавши богиню, ⁴⁵⁶ Хутко вони піднялись. Нечестивим зветься те місце: ⁴⁵⁷ Тітій шулік там собою живив, простягнувшись на дев'ять ⁴⁵⁸ Югерів[7] тілом своїм. І тобі не вдавалось, Тантале, ⁴⁵⁹ Хвилі зловить, а з лукавого дерева — плоду зірвати. ⁴⁶⁰ Знову й знову під гору викочуєш камінь, Сісіфе. ⁴⁶¹ Крутиться там Іксіон: себе ловить, від себе тікає. ⁴⁶² Ті ж, які руку зняли на своїх наречених, Беліди, ⁴⁶³ Воду постійно беруть, але бочки ніяк не наповнять. ⁴⁶⁴ Оком суворим Сатурна дочка повела вколо себе, ⁴⁶⁵ Першим з усіх Іксіона побачила, далі — Сісіфа, ⁴⁶⁶ Й так собі каже: «Чому ж то з братів тільки він безконечну ⁴⁶⁷ Кару тут мусить нести? Атамант же в палаці владичім ⁴⁶⁸ Гордо живе, хоч не раз, пам'ятаю, мене зневажали — ⁴⁶⁹ Він і дружина його!» Свого гніву й дороги причину, ⁴⁷⁰ Й те, чого хоче, звіщає. А хоче, щоб Кадма владичий ⁴⁷¹ Дім поваливсь, щоб до злочину шал довів Атаманта. ⁴⁷² Просить, велить, обіцяє нараз і, як тільки може, ⁴⁷³ Збуджує чорних богинь. Заледве скінчила Юнона,— ⁴⁷⁴ Вже Тісіфона бліда головою патлатою гнівно ⁴⁷⁵ Скинула й, чорних настирних гадюк одігнавши від рота, ⁴⁷⁶ Мовила так: «Манівцями не прийнято тут говорити: ⁴⁷⁷ Що повелиш, те вважай уже здійсненим. Край наш немилий ⁴⁷⁸ Можеш на небо своє, де чистіше повітря, змінити». ⁴⁷⁹ Радо Юнона злетіла в ефір. Перед входом до неба ⁴⁸⁰ Донька Тавманта, Іріда ясна, її вмила росою. ⁴⁸¹ А Тісіфона в цю ж мить смолоскип, омочений кров'ю, ⁴⁸² В руку, нещадна, бере і плащем, що його обагрила ⁴⁸³ Кров, окриває себе й, підв'язавшись в'юнкою змією, ⁴⁸⁴ З дому виходить, її супроводжують, вірні їй: Смуток, ⁴⁸⁵ Острах і Жах, і з лицем перекошеним дика Нестяма. ⁴⁸⁶ Вже на дорозі вони; тоді й еолійські одвірки, ⁴⁸⁷ Кажуть, одразу стряслись, наче й двері кленові поблідли, ⁴⁸⁸ Й сонце померкло нараз. Налякалася з'явищ тих Іно, ⁴⁸⁹ Й сам Атамант похолов. Готувалися вибігти з хати, ⁴⁹⁰ Тінню страшною, однак, на порозі Ерінія стала: ⁴⁹¹ Руки, вповиті десятками змій, розвела перед ними, ⁴⁹² Ще й головою стрясла. Сколихнулись розлючені змії, ⁴⁹³ Деякі в неї на плечах повисли, а деякі люто ⁴⁹⁴ Біля грудей, зісковзнувши, сичать і мигтять язиками, ⁴⁹⁵ Гноєм блюють. Серед них вона двох вириває з волосся ⁴⁹⁶ Й кидає, в руку схопивши заразливу. Ті, їй послушні, ⁴⁹⁷ Вже Атамантові й Іно за пазуху лізуть і думи ⁴⁹⁸ Темні й важкі наганяють на них, не вражають, одначе, ⁴⁹⁹ Тіла — сама лиш душа відчуває шалені укуси. ⁵⁰⁰ Ще й рідину Тісіфона взяла — незвичайну отруту, ⁵⁰¹ Кербера піну їдку та отруйливу слину Ехідни, ⁵⁰² Й зілля, що вводить у блуд, і дурман, що засліплює розум,— ⁵⁰³ Все, що до злочину, безуму, сліз та до вбивства схиляє, ⁵⁰⁴ Разом розтерла і, свіжої крові доливши, зварила ⁵⁰⁵ В міднім котлі; за копистку їй правила гілка цикути. ⁵⁰⁶ Ще й не отямились ті, як вона цю скажену отруту ⁵⁰⁷ В груди влила їм обом, аж до дна скаламутивши душу. ⁵⁰⁸ Стала тоді смолоскипом кружляти, і він у повітрі, ⁵⁰⁹ Швидко вогнями вогні доганяючи, кола виводив. ⁵¹⁰ Горда мистецтвом своїм, повертається знов у безплідний ⁵¹¹ Діта великого край і розв'язує пояс гадючий. ⁵¹² В цю ж таки мить заметавсь Еолід у середнім покої: ⁵¹³ «Друзі! — викрикує.— Гей! Розставляйте в цім лісі тенета! ⁵¹⁴ Щойно левицю з двома левенятами тут я побачив!» ⁵¹⁵ Наче за звіром, так він за дружиною мчить, ошалілий, ⁵¹⁶ І вириває Леарха їй з рук, що до нього всміхався, ⁵¹⁷ Тягнучи руки дрібні, й, ніби пращею, ним у повітрі ⁵¹⁸ Пару разів покрутив — і, навіжений, личком дитячим ⁵¹⁹ Вдарив об камінь. Щойно тоді стрепенулася й мати: ⁵²⁰ Може, прошив її біль, а можливо, й отрута озвалась,— ⁵²¹ Зойкнувши, рине кудись, розпустивши в нестямі волосся, ⁵²² Не випускаючи з рук своїх голих тебе, Мелікерте. ⁵²³ «Вакху — Евгію!» — кричить. Посміхнулась Юнона зловтішно — ⁵²⁴ Хай, мов, сьогодні поможе тобі вихованець твій любий! ⁵²⁵ Скеля, над морем нахилена, є. Від дощів, наче крівля, ⁵²⁶ Хвилі, що вперто довбуть їй підніжжя, вона захищає. ⁵²⁷ Верх піднімає до хмар, а чолом висувається в море. ⁵²⁸ Вибігла Іно туди — божевілля помножило сили — ⁵²⁹ І без вагання, бо страху не мала, з розгону в безодню ⁵³⁰ Стрибнула з рідним дитям — зімкнулася, блиснувши, хвиля. ⁵³¹ Внучку, покарану так без вини, пожалівши, Венера ⁵³² Дядька ласкаво благати взялася: «Велителю моря, ⁵³³ Ти, що найближчу посів до Юпітера владу, Нептуне! ⁵³⁴ Хоч незвичайне прохання моє, але згляньсь над моїми, ⁵³⁵ Що в іонійську пірнули безодняву, — зволь їх прийняти ⁵³⁶ В коло богів голубих, бо ж і я не чужа тим широким ⁵³⁷ Водам, якщо в їх божественнім лоні була в давнину я ⁵³⁸ Сніжної піни пучком, як говорить ім'я моє грецьке». ⁵³⁹ Вчув її просьбу Нептун, і все, що в них від природи ⁵⁴⁰ Смертним було, те відняв, а натомість повагу й величність ⁵⁴¹ Їм дарував, обновивши й обличчя, й ім'я: Палемоном, ⁵⁴² Богом, названий він; Левкотеєю — мати, богиня. ⁵⁴³ Вслід їй, що було сил, із Сідона жінки поспішали, ⁵⁴⁴ Поки на край стрімчака їх не вивів стопи відпечаток. ⁵⁴⁵ Тут у долоні всі сплеснули, певні, що скоїлось лихо, ⁵⁴⁶ Кадма оплакують рід, і волосся рвуть собі, й одяг, ⁵⁴⁷ Ще й дорікають богині за злість, за її непомірну ⁵⁴⁸ Лють до суперниці, та не Юноні терпіти докори,— ⁵⁴⁹ «З вас я найбільший зроблю, — спалахнувши, сказала богиня,— ⁵⁵⁰ Пам'ятник гніву мого!» І підтвердила ділом погрози: ⁵⁵¹ Ось найвірніша з жінок: «За владаркою, — каже, — пірну я ⁵⁵² В моря глибінь!» Уже стрибнути мала, але в ту хвилину ⁵⁵³ Наче зв'язав її хтось — прикріпилась навіки до скелі. ⁵⁵⁴ Друга, в груди руками б'ючи себе з несамовитим ⁵⁵⁵ Зойком, відчула нараз, що вдаряється камінь об камінь. ⁵⁵⁶ Руки одна з них саме в той час простягнула до моря — ⁵⁵⁷ Ствердла, й так і стоїть, усім тілом подавшись до моря. ⁵⁵⁸ Інша, схопившись за голову, стала в розпуці волосся ⁵⁵⁹ Рвати, однак, у волоссі таки скам'яніли їй пальці. ⁵⁶⁰ Кожна в ту мить, у своєму захоплена русі, застигла. ⁵⁶¹ Деякі стали птахами тоді: над поверхнею моря ⁵⁶² Й нині ширяють, торкаючись хвилі крилом, Ісменіди. ⁵⁶³ Не здогадався Агенора син, що дочка його з внучком ⁵⁶⁴ Стали богами в глибинах морських. Переможений смутком, ⁵⁶⁵ Низкою бід і видінь, що їх бачив не раз, він лишає ⁵⁶⁶ Місто, котре заснував, немовби не він у неласку ⁵⁶⁷ Долі попав, а цей край. Після довгих блукань в іллірійські ⁵⁶⁸ Землі ввійшли вони — він та його безпритульна дружина. ⁵⁶⁹ Гнуло їх горе й роки. Та якось повелась у них мова ⁵⁷⁰ Про пережите, про долю їх дому, і тут обізвався ⁵⁷¹ Кадм: «Чи, бува, не священний той змій, що його своїм списом ⁵⁷² Я проколов, а прибувши з Сідону, страшні його зуби, ⁵⁷³ Наче насіння небачене, в зорану землю посіяв? ⁵⁷⁴ Раз вже так ревно взялись відомстити за нього всевишні,— ⁵⁷⁵ Хай нині й сам по землі животом довжелезним зів'юся». ⁵⁷⁶ Мовив — і вже по землі животом довжелезним прослався; ⁵⁷⁷ Чує, як шкіра жорстка поступово лускою береться, ⁵⁷⁸ Бачить: цятки темно-сизі біжать по зчорнілому тілу. ⁵⁷⁹ Ось він на груди упав, а тим часом немов поєднались ⁵⁸⁰ Ноги обидві в одну й витягаються в хвіст заокруглий. ⁵⁸¹ Руки самі тільки мав, і ті руки самі, що їх мав ще, ⁵⁸² Він простягнув і в сльозах, що людським ще спливали обличчям,— ⁵⁸³ «Бідна дружино моя! Підійди ж і торкнись мене, — просить,— ⁵⁸⁴ Поки від мене лишилося щось, і візьми мою руку, ⁵⁸⁵ Поки ще є та рука, поки змієм не весь я зробився!» ⁵⁸⁶ Ще не одне хоче мовити їй, але раптом надвоє ⁵⁸⁷ В нього язик розщепивсь, і, хоч як намагається, — слово ⁵⁸⁸ Так і не йде йому з уст. Тож не мовою він, а сичанням ⁵⁸⁹ Жаль виливає: такий вже дала йому голос природа. ⁵⁹⁰ В голі груди рукою вдаряючи, тужить дружина: ⁵⁹¹ «Кадме, собою лишись! Відкинь машкару дивовижну! ⁵⁹² Що ж це таке? Де плече твоє, Кадме, де руки, де ноги, ⁵⁹³ Лиця, рум'янець — усе, що кудись, поки мовлю, зникає? ⁵⁹⁴ Чом, о боги, ви й мені поповзти по землі не звеліли?» ⁵⁹⁵ Так побивалася. Він же лизав їй заплакані лиця. ⁵⁹⁶ Й начебто впізнаючи, Відповзав до грудей і в обійми ⁵⁹⁷ Взяти хотів і до шиї жіночої звично тягнувся. ⁵⁹⁸ Всі, хто там був — їх супутці — жахнулись; вона ж усе гладить ⁵⁹⁹ Шию лускату слизьку гребенястого велета-змія. ⁶⁰⁰ Раптом обоє сплелись вони, зміями ставши, обоє ⁶⁰¹ Зникли, звиваючись колом, у тіні сусіднього гаю. ⁶⁰² Не уникають людей, не грозять і сьогодні нікому: ⁶⁰³ Бо ж не забули вони, ким були, нешкідливі дракони. ⁶⁰⁴ В тій переміні сумній немалу їм утіху приносив ⁶⁰⁵ Їхній онук, перед ким, упокорена, низько хилилась ⁶⁰⁶ Індія смугла, для кого й Ахайя звела свої храми. ⁶⁰⁷ Втім, лиш Абанта син, Акрісій, що вийшов із роду ⁶⁰⁸ Того, що й Вакх, до стін кам'яних арголідського міста ⁶⁰⁹ Не підпускає його, проти бога йде збройно, що бог він — ⁶¹⁰ Віри не йме, не вважає й Персея Юпітера сином, ⁶¹¹ Хоч народила його від дощу золотого Даная. ⁶¹² Все ж незабаром і він (таки правда верх бере врешті!) ⁶¹³ Гірко розкаявся в тім, що зневажував бога, що внука ⁶¹⁴ Не визнавав: поселився один з них на небі, а другий, ⁶¹⁵ Пам'ятну здобич, наїжену зміями голову, взявши, ⁶¹⁶ На шелестких через ніжне повітря проносився крилах. ⁶¹⁷ Понад пустелею Лівії він пролітав переможно, ⁶¹⁸ Й капала кров'ю в пісок голова страхітлива Горгони. ⁶¹⁹ Змій різнородних, ті краплі прийнявши, Земля наплодила, ⁶²⁰ Так що й тепер там повсюди кишить небезпечне гадюччя. ⁶²¹ Далі, мов хмарка, багата дощем, по безкрайому небу ⁶²² Він то сюди, то туди завертає, на непримиренні ⁶²³ Здавшись вітри, — і, з ефірних висот окидаючи зором ⁶²⁴ Обриси млистих земель, увесь світ обгинає по колу. ⁶²⁵ Тричі він Аркти холодні та Ракові клешні побачив. ⁶²⁶ То поривав його вітер на Схід, то на Захід відносив. ⁶²⁷ День до завершення йшов. Боячися довіритись ночі, ⁶²⁸ Він у Гесперії, де владарює Атлант, опустився, ⁶²⁹ Щоб на хвилинку спочить, поки Люціфер, вісник світанку, ⁶³⁰ Знов не покличе Зорі, а Зоря — колісниці для Сонця. ⁶³¹ Син Іапета, Атлант, який правив там, ростом незмірним ⁶³² Поміж людей виділявся. Землі щонайдальші простори ⁶³³ Він посідав, як і море, що сонячним коням під вечір ⁶³⁴ Хвилею слалось до ніг і розжарену вісь холодило. ⁶³⁵ Безліч отар і черід, сновигаючи там по роздоллі, ⁶³⁶ Паслися вільно — межі не було, яка б їх зупиняла. ⁶³⁷ Листя лискуче дерев, зеленавим ясніючи злотом, ⁶³⁸ Там і гілки золоті, й плоди злотосяйні вкривало. ⁶³⁹ «Друже, — звернувся до нього Персей, — може, знатності роду ⁶⁴⁰ Ти довіряєш, то знай: від Юпітера я народився; ⁶⁴¹ Може, цінуєш діла, — то й мої поцінуєш, напевно. ⁶⁴² В тебе притулку й спочинку прошу». Пам'ятав той, одначе, ⁶⁴³ Що йому в давні часи віщувала Феміда парнаська: ⁶⁴⁴ «Прийде, Атланте, пора — й з твого дерева вкрадено буде ⁶⁴⁵ Золото, й подвигом тим Юпітера син себе вславить». ⁶⁴⁶ Муром високим тоді, налякавшись, Атлант золотий свій ⁶⁴⁷ Сад оточив і велів берегти його дужому змію; ⁶⁴⁸ Не підпускав до своїх володінь із чужинців нікого. ⁶⁴⁹ Тож і Персея жене: «Забирайся, а то не поможуть ⁶⁵⁰ Ті побрехеньки тобі — про подвиги й рід божественний!» ⁶⁵¹ Далі вже й руки пускає у хід, наступає на нього. ⁶⁵² Той, зволікаючи, слово ласкаве з суворим чергує. ⁶⁵³ Силою слабший — та хто взагалі б міг з Атлантом рівнятись ⁶⁵⁴ Силою? «Ну, коли так уже мало для тебе я важу, ⁶⁵⁵ Дар мій, — каже, — прийми!» І криваве обличчя Медузи ⁶⁵⁶ Зліва до нього простяг несподівано, сам відвернувшись. ⁶⁵⁷ Був, мов гора, й став горою Атлант: борода і волосся ⁶⁵⁸ В темні ліси перейшли, а в хребти — його плечі та руки. ⁶⁵⁹ Що головою було, — закруглилось верхом над хребтами; ⁶⁶⁰ В камінь кістяк обернувсь і, розрісшись ще більше, в безмежжя ⁶⁶¹ Велет піднявсь кам'яний — так хотіли боги — і на ньому ⁶⁶² Всіяне густо роями зірок, обіперлося небо. ⁶⁶³ Врешті, вітри позганяв Гіппотад[8] у відвічну в'язницю. ⁶⁶⁴ Високо в небі, скликаючи всіх до щоденної праці, ⁶⁶⁵ Люціфер чистий зайнявсь. Одпочивши, Персей собі знову ⁶⁶⁶ Крила до ніг прив'язав і, закривлений меч підіп'явши, ⁶⁶⁷ Жваво сандалями став розсікати прозоре повітря. ⁶⁶⁸ Над багатьма, які слались довкіл, промайнувши краями, ⁶⁶⁹ Він ефіопів народ і Кефеєві ниви побачив. ⁶⁷⁰ Саме тоді в тім далекім краю Аммон безсердечний ⁶⁷¹ За материнську вину безневинну скарав Андромеду. ⁶⁷² Тільки-но вздрів її Абантіад — до суворої скелі ⁶⁷³ Міцно за руки прикуту, — й коли б вітерець їй волосся ⁶⁷⁴ Не розвівав і з очей не спливали б їй сльози гарячі, ⁶⁷⁵ Певний би був, що це статуя з мармуру, — задивувавшись, ⁶⁷⁶ Весь обімлів і, з тієї краси не спускаючи ока, ⁶⁷⁷ Мало на скелі не впав, бо й забувся, що в нього є крила. ⁶⁷⁸ От, опустившись, він їй: «Не таких, не залізних, о діво, ⁶⁷⁹ Гідна ти пут, а таких, що закоханих пару єднають! ⁶⁸⁰ Як називаєшся ти і твій край, і за що тебе в путах ⁶⁸¹ Тут залишили, скажи!» Якийсь час помовчала, не сміла ⁶⁸² Дівчина — з хлопцем розмову вести, й соромливо руками ⁶⁸³ Лиця прикрила б свої, але в путах були тії руки. ⁶⁸⁴ Лиш на одне спромогтися могла — залилася сльозами. ⁶⁸⁵ Він таки далі розпитує, й от, щоб не мав підозріння, ⁶⁸⁶ Ніби приховує гріх, і себе вона, й край свій назвала. ⁶⁸⁷ Розповіла йому й те, як пишалась красою своєю ⁶⁸⁸ Мати, та, поки те все вона згадує, раптом об скелю ⁶⁸⁹ Гримнула хвиля туга, і, з безмежного зринувши моря, ⁶⁹⁰ Суне потвора, й киплять під грудьми її води широкі. ⁶⁹¹ Зойкнула діва. Стривожені з'явою батько і мати ⁶⁹² Стали при ній; побивається він, а вже мати — тим паче. ⁶⁹³ Тільки не поміч, а смуток і плач, як до того схиляв їх ⁶⁹⁴ Час той скрутний, принесли й до закутого тіла припали. ⁶⁹⁵ Тут чужоземець озвавсь: «Голосити могли б ви за нею ⁶⁹⁶ Цілий свій вік, а от для рятунку — хвилина дається. ⁶⁹⁷ Тож, коли діву цю я попрошу в вас, — Персей, Громовержця ⁶⁹⁸ Син і тієї, що плід понесла від дощу золотого, ⁶⁹⁹ Я, той Персей, що, змієволосу Медузу зітнувши, ⁷⁰⁰ Зваживсь, махнувши крильми, у прозоре злетіти повітря,— ⁷⁰¹ Виберіть серед зятів лиш мене; до усіх тих достоїнств, ⁷⁰² Хай лиш поможуть боги, добре діло ще хочу додати. ⁷⁰³ Ваша дочка, як життя їй врятую, — моєю хай буде!» ⁷⁰⁴ Радо погодились (хто б тут вагавсь?), ще й своє володіння ⁷⁰⁵ Дать обіцяють як посаг дочки й умовляють сміливця. ⁷⁰⁶ Ось, наче бистре судно, веслярами спітнілими гнане, ⁷⁰⁷ Носом окованим води морські розтинає з розгону, ⁷⁰⁸ Так, розсуваючи хвилю грудьми, й та потвора до скелі ⁷⁰⁹ Мчала, й не далі була, ніж на віддаль, яку пролітає ⁷¹⁰ Дзиґою в небі свинець, з балеарської пущений пращі. ⁷¹¹ Тут одчайдушний юнак, від землі відштовхнувшись ногами, ⁷¹² Стрімко під хмари злетів. І, як тільки поверхнею моря ⁷¹³ Тінь перебігла хистка, — вже на тінь нападає потвора. ⁷¹⁴ Як от Юпітера птах, підстерігши на дикому полі ⁷¹⁵ Змія, що спину свою синювату до сонця наставив, ⁷¹⁶ Ззаду на нього, щоб пащі не встиг повернуть, нападає ⁷¹⁷ Й пазури хижі свої в лускувату заглиблює шию, ⁷¹⁸ Так Інахід, описавши дугу в порожнечі безкраїй, ⁷¹⁹ Ззаду на звіра напав, устромивши ревучій потворі ⁷²⁰ З розмаху меч по загнуте руків'я під праву лопатку. ⁷²¹ Рану відчувши важку, то з води виринає в повітря, ⁷²² То під водою ховається звір, то метається люто, ⁷²³ Наче кабан, коли пси звідусіль його тиснуть газкучі. ⁷²⁴ Хижих зубів завдяки своїм крилам Персей уникає. ⁷²⁵ Рани тим часом наносить — то в спину, що мушлями вкрита, ⁷²⁶ То поміж ребра, під бік, то туди, де хвіст, наче в риби, ⁷²⁷ Робиться тоншим, — усюди вганяє свій меч серповидний. ⁷²⁸ Ось уже з пащі страховища б'є водограєм багряно ⁷²⁹ Змішана з кров'ю вода. Вже Персеєві крила намокли, ⁷³⁰ Вже він сандалям своїм обважнілим не важиться більше ⁷³¹ Вірити. Втім, помічає стрімчак, що при тихій погоді ⁷³² Шпилем з води виступав, і зникав, коли вищала хвиля. ⁷³³ Там він опору знайшов і, за верх ухопившись рукою, ⁷³⁴ Декілька раз проникає мечем аж у нутрощі змія. ⁷³⁵ Оплески й радісний крик залунали на березі моря ⁷³⁶ Та між небесних осель… Ніяк не натішаться зятем, ⁷³⁷ Доньки рятівником і захисником їхнього дому, ⁷³⁸ Кассіопея й Кефей. Покидаючи скелю похмуру, ⁷³⁹ Діва розкована йде — тих трудів нагорода й причина. ⁷⁴⁰ Сам він, черпнувши води, переможні омив собі руки, ⁷⁴¹ Й, щоб шорсткуватий пісок голові змієносній не шкодив, ⁷⁴² Листя м'яке по землі й під водою вирослі трави ⁷⁴³ Стелить і голову зверху кладе Форкініди Медузи. ⁷⁴⁴ Ще не зів'яле стебло своїм осередком дірчастим ⁷⁴⁵ Силу Горгони ввібрало й затвердло, торкнувшись до неї, ⁷⁴⁶ І небувало міцним розрослося гіллям воно й листям. ⁷⁴⁷ Чудо те німфи морські вже й на інших спішать повторити ⁷⁴⁸ Стеблах — і кожне чудовим стає, от і множать насіння, ⁷⁴⁹ Сіють його по воді, забавляючись, жительки моря. ⁷⁵⁰ Тож і донині в коралах живе дивовижна властивість: ⁷⁵¹ Хай лиш повітря торкнуться вони — кам'яніють відразу; ⁷⁵² Те, що травою зростало в воді, над водою — вже камінь. ⁷⁵³ Кожному з трьох богів три вівтарі дерном він виклав: ⁷⁵⁴ Лівий — Меркурію, правий тобі, зброєвладная Діво, ⁷⁵⁵ Третій, між ними, — Юпітеру. Вбито Мінерві теличку, ⁷⁵⁶ Віснику неба — бичка, бика ж — тобі, Всемогутній. ⁷⁵⁷ Тут же Персей в нагороду за подвиг бере Андромеду, ⁷⁵⁸ Тільки без посагу. Вже й смолоскипами там потрясають ⁷⁵⁹ І Гіменей, і Амур. Всюди палиться ладан пахучий. ⁷⁶⁰ З крівель звисають вінки, звідусіль озиваються ліри, ⁷⁶¹ Флейти, лунають пісні — променистої радості й щастя ⁷⁶² Доказ гучний. Ось і двері відчинено — й злотом сяйнули ⁷⁶³ Пишні покої: туди, у багатих уборах, рядами, ⁷⁶⁴ На величаву гостину прямують кефенські вельможі. ⁷⁶⁵ Вже до кінця йшов обід, уже й дар благородного Вакха ⁷⁶⁶ Кожному в серце проник, і тут про людей того краю ⁷⁶⁷ Хоче дізнатись Лінкід, про їх звичаї, побут, про мужність. ⁷⁶⁸ Хто розповів йому те, в свою чергу звернувсь до Персея: ⁷⁶⁹ «Ти нам тепер поясни, яким чудом цю змієволосу ⁷⁷⁰ Голову зрізать тобі, найхоробріший муже, вдалося!» ⁷⁷¹ Оповідає герой, що в краю під холодним Атлантом ⁷⁷² Місце захищене є посеред кам'яного громаддя. ⁷⁷³ Доньки Форкіда там, дві сестри, поселились при вході, ⁷⁷⁴ Й оком одним на двох їм судилось дивитись по черзі. ⁷⁷⁵ Поки те око вони одна одній передавали, ⁷⁷⁶ Він якось перехопив його, руку підклавши, й потому ⁷⁷⁷ Дебрі глухі перейшов, обривисті скелі й нарешті ⁷⁷⁸ Став перед домом Горгон. І стрічались йому по дорозі ⁷⁷⁹ Звірів подоби й людей, тих самих, котрі вже назавжди ⁷⁸⁰ В камінь безмовний, Медузу побачивши, перемінились. ⁷⁸¹ Далі й про те оповів, як тієї Медузи жахливе ⁷⁸² Сам відображення вздрій на щиті, що носив його зліва, ⁷⁸³ Як обезглавив її, коли змії й вона в непробудний ⁷⁸⁴ Канули сон, і про те, як тоді з материнської крові ⁷⁸⁵ Разом із братом своїм бистрокрилий Пегас народився. ⁷⁸⁶ Про небезпеки згадав, а було їх чимало в тривалім ⁷⁸⁷ Леті,— про те, які землі, моря споглядав під собою, ⁷⁸⁸ Як і про те, яких крилами в небі сузір'їв торкнувся. ⁷⁸⁹ Потім неждано замовк. Але в цю ж таки мить його знову ⁷⁹⁰ Хтось із вельмож запитав, чому ті трійливі гадюки ⁷⁹¹ Тільки Медузі одній з-поміж сестер у коси вплелися. ⁷⁹² Гість же на те: «На питання твоє, признаюсь, таки варто ⁷⁹³ Відповідь дати. Так ось. Незрівнянною вродою славна, ⁷⁹⁴ Для багатьох вона заздрості гідним була пожаданням. ⁷⁹⁵ Надто ж волоссям своїм, хоч усе було в неї чудовим, ⁷⁹⁶ Сяяла. Знав я таких, що самі пересвідчились в цьому. ⁷⁹⁷ Кажуть, морів повелитель у храмі святому Мінерви ⁷⁹⁸ Нею оволодів. Громовержця дочка, відвернувшись, ⁷⁹⁹ Вкрила егідою чисте лице, а щоб гріх покарати ⁸⁰⁰ В чорних, огидливих змій замінила волосся Горгони. ⁸⁰¹ Й нині ще, вводячи в жах ворогів обімлілих, богиня ⁸⁰² Носить, могутня, на грудях тих змій, що сама їх створила».

Книга п'ята

¹ Поки про всі тії подвиги в колі кефенів Данаїн ² Розповідає герой, залунав по владичих палатах ³ Гомін юрби, але не по-весільному там гомоніли, ⁴ Спів не звучав, тільки крик, озвірілої сутички вісник. ⁵ Мить — і вже не бенкет, а бійка довкіл вирувала. ⁶ Так над усміхненим морем, бува, в божевільному гніві ⁷ Зчепляться буйні вітри — й за хвилину воно спохмурніє. ⁸ Першим зухвалець Фіней, зачинатель того бойовища, ⁹ З ясена списом своїм потрясаючи, міддю окутим, — ¹⁰ «Ось, — каже, — ось я за кражу дружини прибув сюди, месник! ¹¹ Ні твої крила, ні бог твій, що в золото перемінився, ¹² Не допоможуть тобі!» Вже й списа підняв. «Зупинися! — ¹³ Тут йому крикнув Кефей, — що за думка тебе підбиває, ¹⁴ Брате, на злочин такий? Чи за всі добродійства Персею ¹⁵ Дякуєш так? Може, це за врятовану дар твій весільний? ¹⁶ Бо ж не Персей, коли вникнеш у правду, відняв її в тебе,— ¹⁷ Лиш володар нереїд, лиш Аммон, божество рогоносне, ¹⁸ Як і те чудо морське, що пливло, насититись готове ¹⁹ Донею, серцем моїм. У цю мить, коли смерть їй грозила,— ²⁰ Забрано в тебе її. Чи бажаєш таки, щоб зазнала ²¹ Смерті вона, щоб моїм упиватися, нелюде, смутком? ²² Мало тобі ще того, що її при тобі ж закували, ²³ Й ти їй нічим не поміг — її дядько, її наречений? ²⁴ Жаль тобі, видно; що інший її врятував, тому в нього ²⁵ Вирвати з рук нагороду завзявсь. Якщо так її ціниш, ²⁶ Чом, як до скелі прикута була, ти не рвався до неї? ²⁷ Ну так погодься, щоб мав її той, хто за неї боровся, ²⁸ Хто мою старість од сліз уберіг, перед ким у боргу я. ²⁹ Втім, не між вами двома, а між ним вибирав я і смертю». ³⁰ Мовчки зиркає той то на нього, то на Персея, ³¹ Годі рішитись йому, кого б то поцілити першим. ³² Далі з усіх своїх сил, помножених лютістю й гнівом, ³³ Ратище він, розмахнувшись, пустив — та намарно — в Персея. ³⁴ В ложе вбилася мідь — і зіскочив Персей з покривала, ³⁵ Й кинув, розгніваний, списом тим самим у ворога, й був би ³⁶ Груди йому розпоров, якби той у ту мить за жертовник ³⁷ Не заховавсь: нечестивцю святе прислужилося місце! ³⁸ Рет зате постраждав: у чоло йому вбилося вістря. ³⁹ От він упав, і з кістки йому наконечник добуто; ⁴⁰ Б'ється вже він на землі і столи заплямовує кров'ю. ⁴¹ Вмить роз'ярилася збройна юрба; звідусіль полетіли ⁴² Кинуті в гніві списи. Вже почав домагатися дехто ⁴³ Смерті Кефея і зятя його. Та якраз тоді з дому ⁴⁴ Вийшов Кефей. Присягається вірністю, правом, узявши ⁴⁵ В свідки гостинних богів, що він проти такого шаленства. ⁴⁶ Збройна Паллада — вже тут. Егідою брата прикривши, ⁴⁷ Зваги йому додала. Був там Атіс, індієць, якого ⁴⁸ Кажуть, на світ привела у воді блискотливій Лімнея, ⁴⁹ Гангом народжена. Красенем, надто в ясних своїх шатах, ⁵⁰ Був цей юнак, що й шістнадцяти років од роду не мав ще. ⁵¹ З тірського шовку хламиду носив, облямовану знизу ⁵² Золотом щирим. Намисто рясне золотилось на шиї, ⁵³ А діадема — на вогкім од пахощів цінних волоссі. ⁵⁴ Списом легеньким на будь-якій віддалі він непохибно ⁵⁵ Ціль пробивав, та влучніше стрілу міг із лука пускати. ⁵⁶ Поки він лук, що є сил, напинає, Персей в цю хвилину ⁵⁷ Спритно вхопив з вівтаря головешку розжарену й кинув ⁵⁸ Прямо в обличчя йому — й воно місивом стало кривавим. ⁵⁹ Тільки-но глянув на те, як лицем, ще недавно прекрасним, ⁶⁰ Б'ється полеглий в крові, ассірієць Лікаб, щонайближчий ⁶¹ Друг і супутник його, що з любов'ю до нього не крився, ⁶² Сльози над тим, хто конав од жорстокої рани, проливши, ⁶³ Над дорогим йому Атісом, лук, що з руки йому випав, ⁶⁴ Перехопив із словами: «Зі мною тепер позмагайся! ⁶⁵ Кров'ю того юнака не натішишся, більше зневаги ⁶⁶ Гідний ти, ніж похвали!» Ще й не змовкнув, а вже на Персея, ⁶⁷ Зблиснувши вістрям, помчала стріла, тятивою підбита. ⁶⁸ Той відхиливсь, і застрягла вона в його вільній одежі. ⁶⁹ Тут і звернув проти нього, прославлений вбивством Медузи, ⁷⁰ Меч свій Акрісія внук і встромив йому в груди; Лікаб же, ⁷¹ Смертну стрічаючи мить, уже в ніч западаючі темну ⁷² Очі на милого Атіса звів, прихилився до нього, ⁷³ Радий, що з другом своїм він ітиме й у світ попідземний. ⁷⁴ Раптом сієнець Форбант, Метіона син, і лівієць ⁷⁵ Амфімедонт, пориваючись в бій, послизнулись в калюжі ⁷⁶ Теплої крові, що так і лилась по долівці, і впали ⁷⁷ Навзнак обоє. Хотіли піднятись, та меч не дозволив: ⁷⁸ Амфімедонтові — в бік, Форбантові — в горло встромився. ⁷⁹ На Акторіда ж, Еріта, що саме в ту мить за двосічний ⁸⁰ Довгий вхопився топір, Персей не з мечем своїм вийшов: ⁸¹ Миттю обіруч піднявши кратер, що на ньому висока ⁸² Скрізь виступала різьба, велетенську посудину мідну, ⁸³ Й кинув у мужа того. Він же, кров пурпурову зригнувши, ⁸⁴ Падає й б'ється, спускаючи дух, головою об землю. ⁸⁵ Вже й Полідаймон поліг, що походив од Семіраміди, ⁸⁶ Житель Сперхея Лікет; Абарід, що родивсь на Кавказі, ⁸⁷ Кліт, Флегіат, а за ними — й Гелік буйноволосий,— ⁸⁸ Знищує всіх, ще й тіла накопичені топче ногою. ⁸⁹ Так і не зваживсь Фіней проти ворога вийти віч-на-віч: ⁹⁰ Кинув списом здаля, але схибив, потрапивши в Іда, ⁹¹ Хоч безоружним той був, уникаючи битви намарно. ⁹² Грізним поглядом Ід безсердечного зміряв Фінея. ⁹³ «Раз ти втягнув мене в бій, так поглянь, кого проти себе ⁹⁴ Ти повернув, і за рану нанесену раною сплачуй!» ⁹⁵ Списом, що вихопив з тіла свого, мав метнути в Фінея, ⁹⁶ Й раптом ослабнув, поник, пролившися рештками крові. ⁹⁷ Далі й Одіт, що в краю тому був після владаря першим, ⁹⁸ Впав під Клімена мечем. Гіпсей порішив Протенора, ⁹⁹ Ну а Гіпсея — Аінкід. Серед них був похилий вже віком ¹⁰⁰ Ематіон, шанувальник богів, чоловік правдолюбний. ¹⁰¹ Через літа вже не міг воювать, тож юрмі роз'ярілій ¹⁰² Кидає гнівні слова, проклинаючи зброю злочинну. ¹⁰³ Поки вівтар обнімає руками тремтливими старець, ¹⁰⁴ Хромід мечем йому голову зрізав, і та покотилась ¹⁰⁵ По вівтареві; півмертвий язик невиразні прокляття ¹⁰⁶ Пролепетав ще, й життя закінчив між вогнями той старець. ¹⁰⁷ Два близнюки, Бротеад і Аммон, що в змаганні кулачнім ¹⁰⁸ Непереможні — коли б то кулак міг мечам дорівняти! — ¹⁰⁹ Смерть од Фінея руки прийняли; з ними й Ампік, Церери ¹¹⁰ Жрець, що довкіл голови білосніжну пов'язує стьожку. ¹¹¹ Й ти, Лампетіде, замовк, не в такому, а мирному ділі ¹¹² Мав прислужитись: єднаючи голос із гомоном ліри, ¹¹³ Піснею свято й гостину покликаний був прославляти. ¹¹⁴ Поки він мирно стояв оддалік із дзвінким своїм плектром, ¹¹⁵ Петтал глумливо: «Стігійським богам доспівай свою пісню!» — ¹¹⁶ Мовив і скроню пробив йому ратищем гостроконечним. ¹¹⁷ Пальцями той, коли падав, конаючи, струн ще торкнувся, ¹¹⁸ І випадково співзвуччям сумним одізвалася ліра. ¹¹⁹ Грізний Лікорм того вбивства, однак, не лишив без покари: ¹²⁰ Вирвавши засув із правих дверей, наче довбнею, махом ¹²¹ Череп йому розтрощив, а той, заливаючись кров'ю, ¹²² Мертвий на землю упав, як жертовний бичок під обухом. ¹²³ Далі кініфський Пелат намагався й собі відірвати ¹²⁴ Засув од лівих дверей, та пробив йому вістрям правицю ¹²⁵ Мармарідянин Коріт, пришпиливши її до одвірка. ¹²⁶ Абат ще спис йому в бік устромив, але той не звалився, ¹²⁷ Тільки повис на руці, до дверей прицвяхований міцно. ¹²⁸ Вже ось поляг Меланей, що вступивсь за Персея, а далі — ¹²⁹ Впав і Доріл, що поля під собою мав насамонійські, ¹³⁰ Славний землею Доріл, ніхто ж бо не міг з ним рівнятись ¹³¹ Обширом нив, ніхто не збирав стільки пахощів цінних. ¹³² Навскіс кинутий спис наніс йому рану смертельну: ¹³³ Вістрям заглибивсь у пах. А той, хто метнув ним, бактрієць ¹³⁴ Галкіоней, лиш побачив, як ранений дух випускає, ¹³⁵ Й водить очима, повітря хапаючи, — «Ось під тобою,— ¹³⁶ Каже, — й земля твоя вся!» — і знекровлене тіло покинув. ¹³⁷ Тут його месник, Абанта нащадок, зустрів ще гарячим ¹³⁸ Вістрям, добутим із рани; крізь ніздрі пробившись, залізо ¹³⁹ Шиєю вийшло, й так і поліг він, просилений списом. ¹⁴⁰ Поки Персеєві Доля сприяє, сини однієї ¹⁴¹ Матері — Клітій і Кланій — од ран неоднакових гинуть: ¹⁴² Клітію ясен важкий, що з могутньої вирвавсь долоні, ¹⁴³ Стегна розсік, а Кланію вістрям між зуби ввігнався. ¹⁴⁴ Впав Келадон, що із Мендеса, впав палестинської неньки ¹⁴⁵ Син яснозорий Астрей, в кого батько був невідомий. ¹⁴⁶ І Етіон, який знавсь на майбутнім, та, видно, тим разом ¹⁴⁷ Птах віщуна підманув. І Тоакт, владаря зброєносець, ¹⁴⁸ Гепнувсь об землю, й Агірт, осоромлений батька убивством. ¹⁴⁹ Юрмами все ж на ослаблого тиснуть, усі — одного лиш ¹⁵⁰ Хочуть зі світу звести, звідусіль піднялись одностайно, ¹⁵¹ Змовившись проти добра, проти честі й заслуги пришельця. ¹⁵² Тесть, шанувальник богів, і Персеєва юна дружина, ¹⁵³ Й мати тривожаться ним, наповнюють криком покої, ¹⁵⁴ Та заглушили їх брязкіт заліза й поранених зойки. ¹⁵⁵ Ось і пенатів, убивством осквернених, дика Беллона ¹⁵⁶ Кров'ю захлюпує й знов ошалілу зав'язує бійку. ¹⁵⁷ Тільки його одного оточили — Фіней і не менше ¹⁵⁸ Тисячі тих, що з Фінеєм; з обох боків ненастанно ¹⁵⁹ Градом повз нього списи — біля вух та очей — пролітають. ¹⁶⁰ До кам'яного стовпа він тоді прихилився плечима,— ¹⁶¹ Ззаду щоб хто не напав, — до напасників ставши обличчям, ¹⁶² Стримує їхній напір. Хаонієць Молпей вів до бою ¹⁶³ Зліва загін; Ехемон — набатієць — правий очолив. ¹⁶⁴ Так от тигриця, бува, роздратована голодом, чує ¹⁶⁵ Мукання стад на одній водночас і на другій долині, ¹⁶⁶ Й подумки в цей бік і в той поривається, спрагнена крові; ¹⁶⁷ Так завагався Персей — чи праворуч метнутись, чи вліво. ¹⁶⁸ Врешті, Молпея вразив, проколовши стегно, й відступити ¹⁶⁹ Дав йому змогу, бо вже й Ехемон, у бою роз'ярілий, ¹⁷⁰ Мітив у нього мечем, намагався поцілити в шию, ¹⁷¹ Та промахнувся — такої був сили удар, що на кусні ¹⁷² Меч розлетівся, по грані стовпа кам'яного креснувши. ¹⁷³ Бризнув уламок дзвінкий, і в горло нападника впився. ¹⁷⁴ Та не такою була його рана, щоб тут же від неї ¹⁷⁵ Згинути, — весь він тремтів, простягаючи руки безсило, ¹⁷⁶ Та надаремно: Персей покінчив з ним мечем Кілленіда. ¹⁷⁷ Бачачи те, що не стримає й мужність тієї навали,— ¹⁷⁸ «Що ж, — завагався Персей, — через вас буду змушений, видно, ¹⁷⁹ Ворога взяти в підмогу собі. Відверніть же обличчя, ¹⁸⁰ Хто серед вас мені друг!» І Горгони главу показав їм. ¹⁸¹ «Інших тим чудом лякай!» — Персеєві мовив глузливо ¹⁸² Тескел, і тут, розмахнувшись, мав ратище згубне в героя ¹⁸³ Кинуть, але в тому русі застиг, наче з мармуру постать. ¹⁸⁴ Ампікс, що поруч стояв, на сповнені духом великим ¹⁸⁵ Груди Лінкідові меч підіймав, але, закам'янівши, ¹⁸⁶ Права рука не могла ні туди, ні сюди ворухнутись. ¹⁸⁷ Далі й Нілей, що нібито був семигирловим Нілом ¹⁸⁸ Зроджений, — в доказ того й на своєму щиті позначив він ¹⁸⁹ Сім його витоків, сріблом частково, частково ж і злотом,— ¹⁹⁰ «Глянь-но, — щитом він потряс, — од якого я батька, Персею! ¹⁹¹ Радість, проте, немалу понесеш ти до тіней безмовних, ¹⁹² Що ось такий тебе муж подолав!» Та кінець того слова ¹⁹³ Мов обірвавсь, і, здавалось, уста говорити ще хочуть, ¹⁹⁴ Бо ж і розкриті були, та для слів не було вже дороги. ¹⁹⁵ «Страх, — їх соромить Ерікс, — а не сила Медузи Горгони ¹⁹⁶ Вас обертає в стовпів. Ану, всі за мною! Накиньмось ¹⁹⁷ І повалімо хвалька зі страховищем разом на землю!» ¹⁹⁸ Мав уже кинутись сам, але ноги немов скам'яніли, ¹⁹⁹ Весь за хвилину завмер — у камені різьблений воїн. ²⁰⁰ Так по заслузі покарано всіх, та один був між ними, ²⁰¹ Хто за Персея боровсь, Аконтей; але й він серед бою ²⁰² Глянув Горгоні в лице — і на камінь — перемінився. ²⁰³ Астіагей не помітив того, й полоснув, мов живого, ²⁰⁴ Довгим мечем — задзвенівши, зі свистом відскочила зброя. ²⁰⁵ Щойно той здивувавсь — а вже й сам став такої ж природи, ²⁰⁶ На мармуровім обличчі здивований вираз лишився. ²⁰⁷ Довго б мені довелося мужів із незнатного роду ²⁰⁸ Тут називати: їх двісті всього після бою лишилось; ²⁰⁹ Двісті мужів, Горгону побачивши, заціпеніло! ²¹⁰ Врешті, Фіней схаменувсь, нечестивої бійки призвідник, ²¹¹ Пізно розкаявсь, однак: довкіл одні статуї бачить, ²¹² І впізнає у них друзів своїх, і на ймення їх кличе, ²¹³ Й помочі просить; торкається тих, котрі ближче, — не вірить ²¹⁴ Власним очам, але скрізь тільки мармур. Тоді, відвернувшись, ²¹⁵ Навскіс він руки в благанні простяг і, каючись гірко,— ²¹⁶ «Перемагаєш, Персею, — сказав, — забери це жахливе, ²¹⁷ Що перемінює в камінь, обличчя німої Медузи, ²¹⁸ Швидше, молю, забери! Бо ж не гнів і не прагнення влади ²¹⁹ Меч мені вклали до рук — за дружину цей бій розпочав я! ²²⁰ Подвигом ти прислуживсь, та при ній таки я був скоріше. ²²¹ Жаль, що я в битві не впав! Пощади, найхоробріший, тільки ²²² Душу мою, а все інше — твоєю хай власністю буде!» ²²³ Так лепетав він, не сміючи глянуть Персеєві в вічі. ²²⁴ Той прохачеві в одвіт: «Не тремти, боязливий Фінею: ²²⁵ Що в моїх силах, про що боягуз тільки мріяти може, ²²⁶ Матимеш те, не хвилюйсь! Не завдасть тобі шкоди залізо, ²²⁷ Мало того: з тебе пам'ятник вічний зроблю, щоб у домі ²²⁸ Нашого тестя в усіх на виду він стояв, непорушний: ²²⁹ Хай звеселяє дружину мою нареченого образ». ²³⁰ Мовив, і голову Змієволосої виставив рвучко ²³¹ Саме в той бік, куди скований жахом Фіней одвернувся. ²³² Той відсахнутись хотів, та не міг: у цю мить йому ствердла ²³³ Шия, і навіть текуча сльоза його — закам'яніла. ²³⁴ Так він у мармурі й заціпенів: на блідому обличчі — ²³⁵ Страх, каяття і благання; пониклими й руки лишились. ²³⁶ А переможець Персей із дружиною гордо вступає ²³⁷ В межі краю свого й за вподіяну дідові кривду ²³⁸ Претові мстить, бо, прогнавши мечем насильницьким брата, ²³⁹ Вежі Акрісія Прет до свого приєднав володіння. ²⁴⁰ Та ні мечем, ані вежами, що захопив їх злочинно, ²⁴¹ Грізних очей змієносного чуда не міг подолати. ²⁴² Так і тебе, Полідекте, Серіфа маленького царю, ²⁴³ Ні в небезпеках стількох Персеєм засвідчена мужність, ²⁴⁴ Ні його лиха важкі не зм'якшили: ти весь невблаганним ²⁴⁵ Гнівом гориш, ні межі твоя лютість не має, ні міри. ²⁴⁶ Здрібнюєш славу його, називаєш пустою брехнею ²⁴⁷ Те, що Медузу він вбив. «Доведу тобі слів моїх правду. ²⁴⁸ Очі зімкніть!» — попередив Персей, і обличчям Медузи ²⁴⁹ В камінь безкровний перемінив Полідекта обличчя. ²⁵⁰ Золотородного брата свого Трітонія досі ²⁵¹ Не покидала. Та ось, оповившись у хмару пухнату, ²⁵² Острів Серіф, і Кітн, і Гіару лишивши праворуч, ²⁵³ Шляхом щонайкоротшим морським подалась вона в Фіви, ²⁵⁴ До Гелікону, де Діви живуть. Досягнувши вершини, ²⁵⁵ Стала й словом таким обізвалась до сестер учених: ²⁵⁶ «Про джерело ми почули нове, що його в вашім краї ²⁵⁷ Кінь Медузи крилатий пробив своїм гострим копитом. ²⁵⁸ Ось що мене привело. На це диво хотіла б я глянуть. ²⁵⁹ Я ж бо те бачила, як з материнської крові родивсь він». ²⁶⁰ Мовить Уранія їй: «З якою метою, богине, ²⁶¹ Ти не прийшла б у цей край — будеш милою нашому серцю. ²⁶² Чутка правдива до тебе дійшла, бо Пегас таки дійсно ²⁶³ Вибив оте джерело», — й повела за собою Палладу. ²⁶⁴ Ця ж до води, котру викресав кінь, приглядається пильно, ²⁶⁵ Зелень прадавніх лісів, розбуялих довкіл, озирає, ²⁶⁶ Темні печери й луги, незчисленним засіяні квітом, ²⁶⁷ І Мнемонід називає щасливими, бо ж і їх діло, ²⁶⁸ Й місце сподобалось їй. Одна з них тоді до Паллади: ²⁶⁹ «О, якби справи поважніші й більші не ждали на тебе, ²⁷⁰ Чом і тобі не вплестися б у наше, Трітоніє, коло? ²⁷¹ По справедливості наше заняття й оселю ти хвалиш. ²⁷² Доля всміхнулася нам. От, коли б іще жити в безпеці! ²⁷³ Ми ж усього боїмося (для злочину й меж не буває). ²⁷⁴ З мислі не сходить страшний Піреней, немовби ще й досі ²⁷⁵ Перед очима стоїть; я все ще півмертва зі страху. ²⁷⁶ Військом фракійським давлідські й фокейські поля підкоривши, ²⁷⁷ Грізним володарем там на неправді й насильстві тримався. ²⁷⁸ В храми парнаські ми йшли. Побачивши нас по дорозі ²⁷⁹ Й вигляд зробивши такий, ніби нас поважає, шанує,— ²⁸⁰ «О Мнемоніди! — звернувсь (бо з обличчя пізнав нас). — Постійте! ²⁸¹ Поки дощить — (а дощ таки йшов), — під мою завітайте ²⁸² Крівлю, уклінно прошу! Гостювали всевишні, бувало, ²⁸³ Навіть у нижчих домах». Тим словам і негоді піддавшись, ²⁸⁴ Тут же погодились ми й завітали в передню світлицю. ²⁸⁵ Дощ тим часом ущух. Аквілони приборкали Австра. ²⁸⁶ Поспіхом за небосхил дощові розбігалися хмари. ²⁸⁷ Вийти намірились ми; Піреней нас, однак, зачиняє ²⁸⁸ В домі й насиллям грозить. Ми — на крилах од нього майнули. ²⁸⁹ Він, мов зібравшись у лет, на стрімкій своїй випрямивсь вежі: ²⁹⁰ «Цим же шляхом і я, — прокричав, — полечу вслід за вами». ²⁹¹ З тим, божевільний, і кинувся сторчки з високої вежі, ²⁹² Та не злетів, лиш обличчям ударився, геть роздробивши ²⁹³ Голову, й кров'ю злочинною злив, умираючи, землю». ²⁹⁴ Розповідь Муза вела. Та на те щось крильми злопотіло ²⁹⁵ Й серед високого гілля почувсь якийсь оклик вітальний. ²⁹⁶ Глянула вгору й дивується: звідки б це міг долетіти ²⁹⁷ Голос? Гадала побачить людину дочка Громовержця, ²⁹⁸ Та помилилась: були це птахи; на верхів'ї сиділо ²⁹⁹ Дев'ять сорок, що наслідують все й нарікають на долю. ³⁰⁰ Муза богині здивованій каже таке: «Нещодавно ³⁰¹ Зграю пернатих примножили й ці, суперечку програвши. ³⁰² Був у них батько, Піер, що поля мав багаті пеллейські; ³⁰³ Й мати була в них — Евіппа з Пеонії, та, що Люціну ³⁰⁴ Кликала дев'ять разів, перетерпівши стільки ж пологів. ³⁰⁵ От і числом своїм стали хвалитися сестри зухвалі. ³⁰⁶ В різних містах побували вони — гемонійських, ахайських; ³⁰⁷ Потім, прийшовши сюди, ось таку почали суперечку: ³⁰⁸ «Годі вам, годі пустою принадою вводить в оману ³⁰⁹ Темний народ! Позмагайтеся з нами, якщо вам не бракне ³¹⁰ Духу, теспійські богині! Ні голосом нас, ані хистом ³¹¹ Не переможете, й стільки ж нас є; тож або Аганіппу, ³¹² Води гіантські й Медузи струмок відступіть, припинивши ³¹³ Спір, або ж ми ематійські поля віддамо до пеонів, ³¹⁴ Люду, що серед снігів, — хай нас німфи в тій справі розсудять». ³¹⁵ Сором було нам вести суперечку, але й відступати — ³¹⁶ Сором ще більший. Вже вибрали німф. І вони, присягнувши ³¹⁷ Ріками, сіли півколом на камінь, що мохом узявся. ³¹⁸ Та, що нам кинула виклик, без жереба, першою стала ³¹⁹ Пісню співати про битви богів; непомірно гігантів ³²⁰ Хвалить, натомість замовчує славні діяння безсмертних. ³²¹ Ніби, з глибин підземелля звільнившись, Тіфей на всевишніх ³²² Доброго страху нагнав, так що всі якнайдалі від нього ³²³ Стали тікать, поки втомлених біженців землі Єгипту ³²⁴ Й Ніл, що на сім рукавів розгалужений, не прихистили. ³²⁵ Ніби й туди незабаром добрався Тіфей земнородний, ³²⁶ Тож під оманливим виглядом їм довелось приховатись: ³²⁷ «За вожака череди, — каже, — був там Юпітер. Тому-то ³²⁸ Й нині Аммона Лівійського бачать усі круторогим. ³²⁹ В ворона — Феб перевтіливсь, у цапа — нащадок Семели, ³³⁰ В кішку — Делійця сестра, в білосніжну корову — Юнона, ³³¹ Рибою скрилась Венера, Кілленій став ібісом-птахом». ³³² Так от вела вона, голос єднаючи з дзвоном кіфари. ³³³ «Треба вже й нам, Аонідам, почать, — але в тебе, можливо, ³³⁴ Вільного часу нема, щоб пісні вислуховувать наші». ³³⁵ «Не сумнівайся, і що на умі,— заспівай усе чисто!» — ³³⁶ Мовить і в тінь прохолодного гаю сідає Паллада. ³³⁷ Муза тоді: «Ми одній лиш довірили долю змагання». ³³⁸ З тим піднялась і, хвилясте волосся плющем пов'язавши, ³³⁹ Пальцем журливих торкнулася струн Калліопа, й потому, ³⁴⁰ Вже, як звучали вони, споріднила свій голос із ними: ³⁴¹ «Першою плугом кривим перелоги зорала Церера, ³⁴² Першою — ніжну поживу й плоди принесла вона землям, ³⁴³ Першою — різні закони дала, найщедріша Церера. ³⁴⁴ Буду про неї співать. О, коли б тільки гідну богині ³⁴⁵ Пісню я скласти могла! Вона ж гідна, богиня ця, пісні. ³⁴⁶ Острів Трінакрія, дужих гігантів тіла пригнітивши, ³⁴⁷ Всім тягарем наваливсь на простертого долі Тіфея, ³⁴⁸ Що на небесний престол посягав, непомірно зухвалий. ³⁴⁹ Все ще пручається він, час од часу піднятися прагне, ³⁵⁰ Та авсонійський Пелор йому праву обтяжує руку, ³⁵¹ Ліву — Пахін, а на ноги йому Лілібей навалився. ³⁵² Голову Етна гнітить. Горілиць простягнувшись під нею, ³⁵³ Ротом пісок він і полум'я в люті страшній вивергає. ³⁵⁴ Часто цю темну вагу розметать намагається велет, ³⁵⁵ Гори високі й міста, сколихнувшись, із себе струсити. ³⁵⁶ Землю бере тоді дрож, і лякається владар безмовних, ³⁵⁷ Щоб не розверзлась вона, щоб у пітьму, бува, не прорвався ³⁵⁸ Сонячний день, нажахавши померлих тремтливії тіні. ³⁵⁹ Цим перейнявшись, імлисту оселю мерщій покидає ³⁶⁰ Владар і, ставши на повіз, запряжений чорними кіньми, ³⁶¹ Межі глибинні Сіцілії, пильний, почав обгїжджати. ³⁶² Глянувши зблизька на все, заспокоївся трохи: обвалів ³⁶³ Ще не траплялось ніде. Та в той час із вершини своєї ³⁶⁴ Вздріла його Еріціна[9]: крилатого сина обнявши,— ³⁶⁵ «Збройний соратнику мій, мої гордощі, сину мій! — каже,— ³⁶⁶ Стріли, що всіх ти пронизуєш ними, візьми, Купідоне, ³⁶⁷ Зброю несхибну, й у серце врази того бога, якому ³⁶⁸ Третя, остання за жеребом випала світу частина! ³⁶⁹ Тих, що на небі, богів і Юпітера, й тих, котрі в морі, ³⁷⁰ Легко впокорюєш ти й повелителя тих, котрі в морі. ³⁷¹ Тартар лиш вільний. Чому ж материнської влади й своєї ³⁷² Ти не поширив туди? Про третину ж бо світу ідеться! ³⁷³ Навіть на небі мене — і як це терплю я ще й досі! — ³⁷⁴ Вже не шанує ніхто. Не така вже й Амурова сила. ³⁷⁵ Вже відступились од нас — чи не бачиш? — Паллада й Діана, ³⁷⁶ Діва із списом в руці. Дівувать буде й донька Церери, ³⁷⁷ Хай лиш допустимо те, бо й вона таку мрію плекає. ³⁷⁸ Ти ж, якщо ласка твоя, нашу справу владнай обопільну: ³⁷⁹ З дядьком богиню з'єднай!» Так Венера промовила. Він же ³⁸⁰ Миттю відкрив сагайдак свій і вийняв, як мати веліла, ³⁸¹ З тисячі стріл лиш одну — найгострішу, яка найточніше ³⁸² Била й найкраще лягала на лук, його волі покірна. ³⁸³ Ось, на коліно приклякнувши, він вигинає дугою ³⁸⁴ Ріг і стрілу гачкувату спрямовує Дітові в серце. ³⁸⁵ Неподалік од геннейських стін є глибоководне ³⁸⁶ Озеро, назване Перг. Голосів лебединих не більше ³⁸⁷ Чує, напевно, й Каїстр на хвилях, що мчать мерехтливо. ³⁸⁸ Ліс, мов вінком, оточив того озера плесо й від сонця ³⁸⁹ Дав йому захист, зеленим наметом над ним розіславшись. ³⁹⁰ Квітом барвистим багата земля там, а холодом — віти. ³⁹¹ Вічна весна там стоїть. Поки в тому гаю Просерпіна ³⁹² Рве то фіалки дрібні, то лілеї стрункі білосніжні, ³⁹³ Поки то кіш, то поділ свій наповнює ними завзято, ³⁹⁴ Прагнучи більше зібрати квіток, аніж будь-яка з подруг, ³⁹⁵ Владар підземний побачив її, закохався і викрав — ³⁹⁶ Ось як його підганяла любов! Налякавшись, богиня ³⁹⁷ Матір і подруг своїх (але матір частіше!) тужливо ³⁹⁸ Кличе. Коли ж розірвала вона біля шиї свій одяг, ³⁹⁹ Так і посипались зірвані квіти на землю, й такою ⁴⁰⁰ В неї наївність була, притаманна літам ще дитинним, ⁴⁰¹ Що й за квітками вона по-дівочому стала тужити. ⁴⁰² А викрадач на прудкій колісниці жене своїх коней, ⁴⁰³ Кожного з них називає по імені й часто шмагає ⁴⁰⁴ Темно-багряними віжками їх і по шиї, й по гривах. ⁴⁰⁵ Повз болота Палікійські сірчані й глибокі озера ⁴⁰⁶ Коней жене він, де з тріщин земних прориваються води, ⁴⁰⁷ Де бакхіади, народ, що з двоморського вийшов Корінфа, ⁴⁰⁸ Поміж нерівних гаваней двох заснував колись місто. ⁴⁰⁹ Між Кіанеєю і джерелом Аретуси пісейським ⁴¹⁰ Є, наче взятий в кліщі, невеликий моря відрізок. ⁴¹¹ Там і жила-бо й саме джерело взяло назву від неї — ⁴¹² Вродою перша між німф у Сіцілії всій Кіанея. ⁴¹³ Ось їм назустріч по пояс вона піднялася із хвилі ⁴¹⁴ Й тут же, впізнавши богиню, — «Не пройдете далі! — гукнула,— ⁴¹⁵ Зятем Церери не бути тобі проти волі богині! ⁴¹⁶ Не викрадати — просить її мав ти! Коли щось велике ⁴¹⁷ Зрівнювать можна з малим, то й мене покохав мій Анапіс, ⁴¹⁸ Я не зі страху, одначе, побралася з ним — добровільно». ⁴¹⁹ Мовила — й, руки рішуче розклавши, йому на дорозі ⁴²⁰ Стала. Скипів тоді гнівом Сатурній і громоподібним ⁴²¹ Голосом крикнув на коней жахних, а тоді, замахнувшись, ⁴²² Кручене берло владиче правицею, що було сили, ⁴²³ Кинув у вир — і земля сколихнулась, і в Тартар одкрила ⁴²⁴ Шлях, і в безодняву цю стрімголов понеслась колісниця. ⁴²⁵ А Кіанея, зажурена тим, що украдено діву, ⁴²⁶ Біль затаївши в душі за таку неповагу до себе, ⁴²⁷ Наче замкнулася в горі тяжкому, спливає сльозами: ⁴²⁸ В води прозорі, пливкі, що їх божеством була щойно, ⁴²⁹ Вже переходить сама; омліваючи, тоншає, м'якне, ⁴³⁰ Гнуться у неї кістки, свою твердість утратили й нігті. ⁴³¹ Те, що тендітним було, в першу чергу водою спливає: ⁴³² Синяві пасма волосся, і пальці, і ноги, і стопи; ⁴³³ Потім, коли вже кінцівок не стало, в холодні потоки ⁴³⁴ Вся обернулася: спина, й боки, і рамена, і груди — ⁴³⁵ Никне уся на очах, гомінкими збігає струмками. ⁴³⁶ Врешті, й у жилах незвично тонких замість крові живої — ⁴³⁷ Ллється вода; вже нічого нема, чого б можна торкнутись. ⁴³⁸ Ось уже мати журна побивається в пошуках доні: ⁴³⁹ Марно всі землі довкіл, всі глибини, яри оглядає. ⁴⁴⁰ Тож ні росистоволоса Аврора ніколи не бачить, ⁴⁴¹ Щоб опочила вона, ані Веспер: палкі смолоскипи, ⁴⁴² В полум'ї Етни запалені, в руки вхопивши, стрімливо ⁴⁴³ Через імлисту пітьму поривається, зблідла, бентежна. ⁴⁴⁴ Й знов, коли вигулькне день, погасивши зірки, — ненастанно ⁴⁴⁵ Доню шукає вона — від заходу сонця й до сходу. ⁴⁴⁶ Втомлена, спрагу відчула нараз, але жоден струмочок ⁴⁴⁷ Уст їй тоді не змочив. І тут вона вгледіла хижу: ⁴⁴⁸ Крівля солом'яна, двері низькі… Постукала. Звідти ⁴⁴⁹ Вийшла бабуся. Побачивши спраглу богиню, дала їй ⁴⁵⁰ Кухоль напою солодкого (ним підливала ячмінну ⁴⁵¹ Кашу), та, поки богиня пила, появивсь перед нею ⁴⁵² Хлопець зухвалий з лиця. Усміхнувсь: он яка, мов, захланна! ⁴⁵³ Гнівом богиня нараз пройнялася й, до дна не допивши, ⁴⁵⁴ Хлюпнула з кухля водою з ячменем нахабі в обличчя. ⁴⁵⁵ Плямами лиця взялися, де руки були в нього щойно — ⁴⁵⁶ Ноги тепер, і хвостом закінчилися змінені члени. ⁴⁵⁷ Й тут же він тілом новим, щоб не міг заподіяти шкоди, ⁴⁵⁸ Вмить скоротивсь — і в малесеньку ящірку перетворився. ⁴⁵⁹ З дива не сходить стара, і ридає, й торкнутись готова ⁴⁶⁰ Чуда цього, та воно пропихається, звинне, в щілинку; ⁴⁶¹ Назва ж його викриває той сором і цятки на тілі. ⁴⁶² Скільки земель обійшла, скільки вод озирнула богиня, ⁴⁶³ Довго було б повідать. Навіть світ їй тісним видавався. ⁴⁶⁴ От і в Сіканію знов повернулась; а там, невсипуща, ⁴⁶⁵ До Кіанеї прийшла. Кіанея ж — водою спливала, ⁴⁶⁶ Тож не могла сповістить, хоч і прагнула: жодного слова ⁴⁶⁷ Без язика та без уст не вдалось їй, сердешній, зронити. ⁴⁶⁸ Знак очевидний, проте, подала: показала Церері ⁴⁶⁹ Барвний дочки її пояс, що й досі на хвилі священній ⁴⁷⁰ Легко погойдувавсь там, де загублений був ненароком. ⁴⁷¹ Щойно богиня впізнала його — зрозуміла, що доню ⁴⁷² Вкрадено; стала в розпуці волосся нечесане рвати, ⁴⁷³ Бити долонями в груди свої почала раз од разу. ⁴⁷⁴ Все ще не знала, однак, де дочка. Проклинає всі землі: ⁴⁷⁵ Ви, мов, невдячні й плодів, мого щедрого дару, негідні! ⁴⁷⁶ Лає Трінакрію передусім, де пропащої доні ⁴⁷⁷ Вгледіла слід. Ось тоді вона в шалі ламає плуги всі, ⁴⁷⁸ Що борозну там вели, запалавши однаковим гнівом ⁴⁷⁹ На рільників і волів, повбивала їх; нивам звеліла ⁴⁸⁰ Занапастити посів, а сама зіпсувала насіння. ⁴⁸¹ Ось і родючість полів, землі неосяжної гордість, ⁴⁸² Стала лиш словом пустим: ледь зійшовши, посів загибає. ⁴⁸³ То його спекою зсушить дотла, то сльотою розмиє. ⁴⁸⁴ Шкодять і зорі, й вітри; зерно посівне поїдають ⁴⁸⁵ Завжди голодні птахи. Кукілем червонавим, будяччям ⁴⁸⁶ Геть заросли пшениці, заглушив їх бур'ян розбуялий. ⁴⁸⁷ Тут із елейських вод чоло підняла Алфеяда. ⁴⁸⁸ Мокре волосся з-перед очей відгорнувши до скроні, ⁴⁸⁹ Мовить: «О матінко діви тієї, котру ти по цілім ⁴⁹⁰ Світі шукаєш, богине плодів! Не карайся так тяжко, ⁴⁹¹ Гніву свого не скеровуй на землю — вона ж тобі вірна ⁴⁹² Й не заслужила того: крадію помогла проти волі. ⁴⁹³ Не за вітчизну прошу: я сюди завітала як гостя. ⁴⁹⁴ Піса — вітчизна моя, хоча рід мій пішов із Еліди. ⁴⁹⁵ Та, хоч захожа, я все ж до Сіканії більше горнуся, ⁴⁹⁶ Ніж до всіх інших країв: тут-бо я, Аретуса, пенатів ⁴⁹⁷ Маю своїх, тут живу; змилостивсь над цією землею! ⁴⁹⁸ Що ж мене зрушило з місця і як я крізь обшири моря ⁴⁹⁹ В край Ортігійський прийшла, — колись у доґіднішу пору ⁵⁰⁰ Я оповім, коли туга від серця у тебе одляже ⁵⁰¹ І просвітліє лице. Через товщу землі мені вільно ⁵⁰² Всюди пройти! Крізь глибинні печери пробившись насилу, ⁵⁰³ Тут піднімаю чоло й на зірки вже забуті дивлюся. ⁵⁰⁴ Тож, коли я під землею пливла, мов струмина стігійська, ⁵⁰⁵ Там Просерпіну твою я на власні побачила очі. ⁵⁰⁶ Все ще сумує вона, в неї жах на обличчі Ще й досі, ⁵⁰⁷ Хоч попідземного світу сьогодні владаркою стала, ⁵⁰⁸ Хоч повелителя темних глибин вона славна дружина». ⁵⁰⁹ Мати, почувши таку несподівану звістку, завмерла, ⁵¹⁰ Мов скам'яніла уся. А коли з того стану тяжкого ⁵¹¹ Біль її вивів тяжкий — вона миттю у простір ефірний ⁵¹² На колісниці звилась — і, обурена вкрай, спохмурніла, ⁵¹³ Стала перед Громовержцем самим, розпустивши волосся. ⁵¹⁴ «Задля моєї сюди прибула я, прохачка, сьогодні ⁵¹⁵ Крові, Юпітере, й задля твоєї. Якщо не жалієш ⁵¹⁶ Матері — доню свою пожалій! Не турбуйсь нею менше, ⁵¹⁷ Слізно прошу, через те, що в моєму була вона лоні. ⁵¹⁸ От віднайшла я дочку, якщо віднайти — це точніше ⁵¹⁹ Втратити значить; або, якщо знати, де є твоя згуба — ⁵²⁰ Значить уже віднайти. Я забуду, що вкрадено доню, ⁵²¹ Тільки б вернути її. Чи така вже дочка твоя підла,— ⁵²² Хай вже вона не моя, — щоб крадій її взяв за дружину?» ⁵²³ Батько богів їй на те: «І зарука, й турбота одна в нас — ⁵²⁴ Доня моя і твоя. Та, якщо побажаєш давати ⁵²⁵ Назви правдиві речам, — то не кривдою, тільки любов'ю ⁵²⁶ Ти цю пригоду вважай: такий зять не ганьбою нам буде, ⁵²⁷ Дай лише згоду свою. Чи не досить того, що він брат мій, ⁵²⁸ Бога верховного брат? Є ще й іншого в нього немало, ⁵²⁹ Жеребом лиш поступився мені. Та коли завзялась ти ⁵³⁰ Їх розлучити будь-що, — нехай вийде з імли Просерпіна, ⁵³¹ Та при одній лиш умові: щоб там не торкнулась устами ⁵³² Жодного плоду, такий-бо закон їй накреслили Парки». ⁵³³ Мовив — і вивести доню з імли поспішає Церера. ⁵³⁴ Доля, однак, не дала: не зуміла дотримати діва ⁵³⁵ Посту, бо через наївність свою, поки йшла підземеллям, ⁵³⁶ Темний гранатовий плід із похилої гілки зірвала, ⁵³⁷ Сім пурпурових зернин добула з-під жовтавої шкірки ⁵³⁸ І закропилась їх соком. Один Аскалаф це помітив, ⁵³⁹ Той, що колись Ахеронтові, кажуть, його народила ⁵⁴⁰ Орфна в печері глухій, незрівнянною славна красою ⁵⁴¹ Серед сестер Авернійських своїх. І, як тільки помітив,— ⁵⁴² Зразу, жорстокий, доніс, до світла їй шлях перетявши. ⁵⁴³ Важко зітхнула владарка пітьми і в зловісного птаха ⁵⁴⁴ Тут же змінила його: флегетонським потоком скропила ⁵⁴⁵ Голову; дзьоб додала йому й пір'я, побільшила очі. ⁵⁴⁶ Ось він, позбувшись себе, зодягається в крила рудаві, ⁵⁴⁷ Більшою в нього стає голова, загинаються кігті, ⁵⁴⁸ Ледве здіймає свої нещодавно оперені крила. ⁵⁴⁹ В птицю бридку замінився, в провісницю лиха близького — ⁵⁵⁰ Мляву сову, що похмурим знаменням засмучує смертних. ⁵⁵¹ Він за донос та за довгий язик свій, бачиться, кару ⁵⁵² Міг понести. Та чому ж от у вас, Ахелоєві дочки, ⁵⁵³ Пір'я та ноги птахів? Чи ж не ви мали вроду дівочу? ⁵⁵⁴ Може, тому, що, коли повесні Просерпіна зривала ⁵⁵⁵ Квіти, її супроводили ви, велемудрі сирени? ⁵⁵⁶ Потім, коли нашукались за нею по всім суходолі, ⁵⁵⁷ Раптом, щоб навіть широкі моря вашу тугу відчули, ⁵⁵⁸ Ви побажали над сплесками хвиль на крилі обіпертись, ⁵⁵⁹ Мов на веслі; вас почули боги — і за мить ваше тіло ⁵⁶⁰ (Ще й не отямились ви) жовтуватим покрилося пір'ям. ⁵⁶¹ Щоб не загинув, однак, насолодою сповнений голос, ⁵⁶² Щоб не пропав їхній жар, щоб уста не замовкли співучі — ⁵⁶³ Лиця дівочі та мову людську їм боги залишили. ⁵⁶⁴ А посередник між братом своїм і сумною сестрою, ⁵⁶⁵ Надвоє рік, що по колу біжить, розділив Громовержець: ⁵⁶⁶ Спільна богиня двох різних світів, відтепер Просерпіна ⁵⁶⁷ З матір'ю місяців шість і з мужем стільки ж проводить. ⁵⁶⁸ Тут же владарка плодів і думками, й лицем просвітліла. ⁵⁶⁹ Щойно похмура, в журбі й перед Дітом посмівши постати, ⁵⁷⁰ Вся заясніла нараз, наче сонце, вповите недавно ⁵⁷¹ В хмари важкі, випливає із них, золоте, переможне. ⁵⁷² Втішившись донею, до Аретуси Церера звернулась: ⁵⁷³ «Що ж тебе зрушило в путь і в струмок замінило священний?» ⁵⁷⁴ Стихнула хвиля дзвінка; підняла з глибини понад нею ⁵⁷⁵ Німфа чоло й, зеленаве волосся рукою скрутивши, ⁵⁷⁶ Ось що про давню любов Алфея-ріки розказала. ⁵⁷⁷ «Німфою, — каже, — росла серед німф багатьох я в Ахайї, ⁵⁷⁸ Місце для ловів знайти так, як я, ні одна з них не вміла, ⁵⁷⁹ Сітей на звіра так тонко сплести ні одній не вдавалось. ⁵⁸⁰ Хоч і не прагнула слави собі здобувати красою ⁵⁸¹ (Вроди ж не бракло мені), та красунею всі мене звали. ⁵⁸² Личком своїм не гордилась, однак, хоч його й похваляли. ⁵⁸³ Те, чим пишались усі, того я, по-селянському скромна, ⁵⁸⁴ Завжди соромилась: тіла вабливість за гріх я вважала. ⁵⁸⁵ От, пам'ятаю, верталась якось я з гаїв стімфалідських. ⁵⁸⁶ Жарко було, й натрудилась я добре, та й спека діймала. ⁵⁸⁷ Раптом, бачу, струмок; не дзюрчить, не хвилюється в ньому ⁵⁸⁸ Наскрізь прозора вода: на дні його кожен камінчик ⁵⁸⁹ Можна було б зрахувать, нерухомим струмок видавався. ⁵⁹⁰ Сива лоза довкруги та буйні од вологи тополі ⁵⁹¹ Схили його берегів огорнули природною тінню. ⁵⁹² От, підійшовши, ногою легенько води я торкнулась. ⁵⁹³ Ось по коліна ввійшла, та замало й того: розстебнувшись, ⁵⁹⁴ Одяг легкий на похилу вербичку кладу й поринаю ⁵⁹⁵ Голою в той потічок. Розгрібаю його й загрібаю, ⁵⁹⁶ Так собі плаваю й сяк і виляскую, втішна, руками. ⁵⁹⁷ Враз десь на самому дні загуло щось чи то забурчало. ⁵⁹⁸ Злякана, швидко пливу до найближчого берега річки. ⁵⁹⁹ «Гей, Аретусо! — Алфей навздогін мені з хвилі гукає,— ⁶⁰⁰ Гей, Аретусо, куди ти, куди?» — перепитує хрипло. ⁶⁰¹ Гола, без одягу, мчу я щосили: мій одяг лишився ⁶⁰² На протилежному березі. Хіть розпікає Алфея: ⁶⁰³ Бачачи тіло моє, вже мене він своєю вважає. ⁶⁰⁴ Не оглядаючись, бігла я; він, ошалілий, — за мною. ⁶⁰⁵ Так от, тріпочучи крилами, мчить од шуліки голубка, ⁶⁰⁶ Так от шуліка — хижак на тремтливу голубку спадає. ⁶⁰⁷ Вже й Орхомен залишився позаду, Псофіди й Кіллена, ⁶⁰⁸ Виступи гір Меналійських; а там — Ерімант і Еліда… ⁶⁰⁹ Я ж усе далі біжу; він — услід, не прудкіший од мене. ⁶¹⁰ Сили ж не рівні були: не могла я в такому ж розгоні ⁶¹¹ Бігти весь час, не могла витривалістю з ним позмагатись. ⁶¹² Через долини, поля, через гори, лісами порослі, ⁶¹³ Через ущелини, скелі стрімкі та яруги я мчала. ⁶¹⁴ Сонце в спину світило мені, отже, перед собою ⁶¹⁵ Довгу я бачила тінь, чи, може, то страх її бачив? ⁶¹⁶ Ніг його тупіт важкий насувався на мене, а подих ⁶¹⁷ Мов буревій, лопотів — забавлявся моїми стьожками. ⁶¹⁸ Врешті, знемігшись: «Діано, рятуй, — кажу, — поки ще змога, ⁶¹⁹ Вірну твою зброєносицю, ту, котру лук свій, бувало, ⁶²⁰ Й повний стріл сагайдак доручала нести за собою!» ⁶²¹ Зглянулась Діва прудка: з-поміж хмар узяла найгустішу ⁶²² Й нею мене вповила. Оббігаючи хмару довкола, ⁶²³ Пильно по ній переслідувач зиркає, з дива не сходить, ⁶²⁴ Ось він те місце, де я заховалась, оббіг уже двічі, ⁶²⁵ Двічі він «Гей, Аретусо!» — гукнув мені,— «гей, Аретусо!» ⁶²⁶ Як почувалась я, бідна, тоді? Чи не так, як овечка ⁶²⁷ Десь у високім хліві, коли вовк за стіною голодний ⁶²⁸ Виє, або як той заєць — русак під кущем, коли бачить ⁶²⁹ Морди мисливських собак, а проте й ворухнутись не сміє. ⁶³⁰ Та не відходить бог річковий: саме тут обірвався, ⁶³¹ Бачить він, дівчини слід, от і топчеться круг того місця. ⁶³² Потом холодним уся, полонянка його, я стікаю: ⁶³³ Краплі, а далі й струмки моїм тілом пливуть лазурові. ⁶³⁴ Де лиш ногою ступлю — там озерце. З волосся потоки ⁶³⁵ Так і струмлять, і скоріше, повір, ніж про те повідаю, ⁶³⁶ Я течією роблюсь. Але, й воду жадану впізнавши, ⁶³⁷ Образ людський, що недавно прийняв його, знов одкидає ⁶³⁸ Й знову потоком стає, щоб зі мною в любові з'єднатись. ⁶³⁹ Делія землю пробила, однак, — і в імлі, крізь печери, ⁶⁴⁰ Я допливла до Ортігії; йменням богині земля ця ⁶⁴¹ Мила мені. Вона вивела знову мене на повітря». ⁶⁴² Німфа скінчила на тім. А богиня плодів земнородних ⁶⁴³ До колісниці запрягши двох зміїв, напнувши повіддя, ⁶⁴⁴ Вже між землею і небом летить, а тоді завертає ⁶⁴⁵ Легко свій повіз туди, де біліє Трітонії місто, ⁶⁴⁶ До Тріптолема. Частину насіння велить зуживати ⁶⁴⁷ На переліг, а частину — на землі, не орані здавна. ⁶⁴⁸ Ось над Європою вже, над полями азійського краю ⁶⁴⁹ Високо лине юнак. Завиднілися й Скіфії межі. ⁶⁵⁰ Лінк там володарем був. От юнак і подався до нього. ⁶⁵¹ Що привело, звідкіля, про ім'я, про вітчизну спитали. ⁶⁵² «Славні Афіни — вітчизна моя, — відмовляє прибулий,— ⁶⁵³ Звуть Тріптолемом мене, не судном сюди плив через хвилі, ⁶⁵⁴ Й не суходолом ішов: мандрувати ефіром — умію. ⁶⁵⁵ Ось вам Церери плоди. По широких розсіяні нивах, ⁶⁵⁶ Буйно посходять вони й принесуть вам солодку поживу». ⁶⁵⁷ Варвара заздрість взяла: захотілось самому подати ⁶⁵⁸ Людям той дар, і на гостя свого, що заснув, серед ночі ⁶⁵⁹ Меч піднімає, щоб серце прошить, але тут же Церера ⁶⁶⁰ В рись замінила його. І велить, щоб юнак Мопсопійський ⁶⁶¹ Зміїв священних ізнову підняв у прозоре повітря». ⁶⁶² Пісню свою закінчила на тому сестра наша старша. ⁶⁶³ Німфи ж усі як одна віддали перевагу богиням ⁶⁶⁴ Із Геліконських осель, а коли переможені в злобі ⁶⁶⁵ Стали ще й лаятись, я їм на те: «Не навчила вас, бачу, ⁶⁶⁶ Розуму ваша ганьба: лихословите все, хоч і винні, ⁶⁶⁷ От нам, нарешті, й урвався терпець, і на шлях покарання ⁶⁶⁸ Станем і ми й попрямуєм туди, куди гнів нас покличе». ⁶⁶⁹ Не вгомонились, однак, і беруть те на глум Ематіди, ⁶⁷⁰ Знову, меткі на язик, намагаються галас підняти, ⁶⁷¹ Руки витягують знов, та нараз почало пробиватись ⁶⁷² Пір'я з-під нігтів у них, за хвилину — оперились плечі, ⁶⁷³ А через мить одна в одної бачать, як рот костеніє, ⁶⁷⁴ Дзьобом стає, і новітні птахи появляються в лісі. ⁶⁷⁵ Хочуть ударити в груди себе, та, змахнувши руками, ⁶⁷⁶ Висять в повітрі уже, лісові балакухи — сороки. ⁶⁷⁷ Не покидає цю птицю й тепер балакливість колишня: ⁶⁷⁸ До хрипоти без кінця все скрекоче вона та скрекоче.

Книга шоста

¹ Слухала пильно Трітонія оповідь цю й похвалила ² Вміння сестриць Аонід, а також їх гнів справедливий. ³ Далі подумала: «Мало хвалити — хай нас тепер хвалять! ⁴ Тож не дозволимо й ми божеством легковажити нашим». ⁵ Тут і згадалась їй доля й діла меонійки Арахни. ⁶ Чула, що та не поступиться їй у мистецтві прядіння. ⁷ Славу не місцем вона здобула і не родом високим, ⁸ Тільки мистецтвом своїм; а батько її, колофонець ⁹ Ідмон, фокейським забарвлював пурпуром вовну пухнасту. ¹⁰ Мати ж у неї померла, що теж була з простого люду, ¹¹ Мужу своєму до пари. Дочка, проте, їхня старанням ¹² Славу собі здобула по лідійських оселях, дарма що ¹³ В домі родилась малім і в малих оселилась Гіпепах. ¹⁴ Щоб до чудової праці приглянутись, часто до неї ¹⁵ З Тмолу свого, виноградом порослого, німфи спускались. ¹⁶ Часто вони покидали Пактол свій, на хвилі багатий. ¹⁷ Любо дивитись було не лише на готову тканину, ¹⁸ А й на ткання — насолоду чималу й мистецтво давало: ¹⁹ Бо вона вправно звивала в клубки ще непрядену вовну, ²⁰ То, пробігаючи пальцями, часом її розпушила ²¹ Так, що ставала вона, мовби піна, мов хмарка на небі; ²² То веретеном, мов дзиґою, фуркне, а то вже й узори ²³ Голкою тонко кладе: як-не-як — вихованка Паллади. ²⁴ Не до вподоби це їй: не Палладі, мовляв, мене вчити, ²⁵ Хай до змагання стає — що завгодно даю під заставу!» ²⁶ Образ бабусі приймає Паллада, вибілює скроні, ²⁷ Палицю в руку бере, слабосилого тіла опору, ²⁸ Й так починає: «Не все, що приносить нам старість повільна, ²⁹ Йде лиш на шкоду, є й корисне: більшає досвіду з віком. ³⁰ Раду мою пошануй. Серед смертних найвищої слави ³¹ Прагнеш зажити мистецтвом своїм — обробленням вовни. ³² Та до богині рівнятись не смій і за слово зухвале ³³ Слізно прощення благай — і благальниці вибачить радо». ³⁴ Скоса поглянула та на бабусю, й, роботу відклавши, ³⁵ Руку, було, підняла, й, на лиці не ховаючи гніву, ³⁶ Слово таке, спохмурніла, Палладі прихованій мовить: ³⁷ «Розуму брак тобі, видно, ще й старість його притупила. ³⁸ Йде лиш на шкоду життя надто довге. Свої настанови ³⁹ Прибережи для дочки, якщо маєш її, чи невістки. ⁴⁰ В мене своя голова на плечах; не гадай, що навчанням ⁴¹ Ти домоглася чогось — при своїй залишаюся думці. ⁴² Чом не приходить сама? Чи боїться зі мною змагатись?» ⁴³ Їй же богиня: «Прийшла!» — відмовляє,— і вже не бабуся — ⁴⁴ Знову Паллада ясна. Молодиці мігдонські та німфи ⁴⁵ Ревно шанують її. Лиш Арахна бундючиться далі, ⁴⁶ Тільки рум'янцем взялась: по лиці мимоволі розлившись, ⁴⁷ Він непомітно погас. Так повітря погожого ранку ⁴⁸ Вмить спалахне багрецем, як лише заясніє зірниця, ⁴⁹ Й стане блідавим нараз, коли сонце з-за обрію зрине. ⁵⁰ Все ще гордиться вона і в безглуздому прагненні слави ⁵¹ Занапащає себе. А дочка Громовержця, намарно ⁵² Не витрачаючи слів, — розпочати змагання готова. ⁵³ Врешті, одна проти одної дві розмістились майстрині. ⁵⁴ Вже на верстати легкі вони швидко основу напнули. ⁵⁵ Держить основу навій, гребінець — поділив її навпіл. ⁵⁶ Ось між зубцями й утік просилили; вже пальці грайливо ⁵⁷ Перебирають його, а коли між нитками основи ⁵⁸ Він промайне — пробивають його тоді бердом зубчатим. ⁵⁹ Ткалі обидві спішать. Під грудьми підіп'яли свій одяг, ⁶⁰ Діло горить у руках; захопившись, не чують утоми. ⁶¹ Тканка з-під рук їм пливе — пурпурова, котра побувала ⁶² В тірськім котлі, пробігають по ній миготливії тіні. ⁶³ Іноді так при дощі, коли промінь крізь нього прорветься, ⁶⁴ Райдуга весь небосхил велетенським охоплює луком. ⁶⁵ І, хоч вилискують барви на ній тисячами відтінків, ⁶⁶ Оком між ними не вловиш межі. Так і тут: усе іншим ⁶⁷ Кольором грає узір, хоч лягають нитки однобарвні. ⁶⁸ Щирого золота нитка слухняно вплітається в тканку. ⁶⁹ Нитка по нитці — й повість стара постає на тканині. ⁷⁰ Ось на твердині Кекроповій виткала пагорб Маворта ⁷¹ Діва ясна й щодо назви його суперечку прадавню. ⁷² Ось і дванадцять богів обабіч Юпітера-батька ⁷³ Зводяться гордо на кріслах високих, і кожного легко ⁷⁴ Можна з обличчя пізнати. В Юпітера — владарний вигляд. ⁷⁵ Бога морів зобразила вона, як об скелю сувору ⁷⁶ Довгим тризубцем розмашисто вдарив, і з тріщини скелі ⁷⁷ Море струмить. Він цим доводом місто береться скорити. ⁷⁸ Виткала далі й себе: зі щитом і загостреним списом; ⁷⁹ Голову криє шолом, а на грудях високих — егіда. ⁸⁰ Ось вона гримнула списом об землю — й на голому місці, ⁸¹ Мовби на поклик її, засріблилась плодами олива. ⁸² Тканка дивує богів. Під кінець ще вплела Перемогу. ⁸³ Щоб очевидним, одначе, було для суперниці слави, ⁸⁴ Що її жде за шалену зухвалість, яка нагорода,— ⁸⁵ По чотирьох боках додала ще чотири змагання ⁸⁶ Сповнені барв, де й дрібнесенькі постаті в вічі впадали. ⁸⁷ Гем і фракійська Родопа в одному з кутів були видні — ⁸⁸ Гори холодні тепер, колись — люди живі, що посміли ⁸⁹ Вічних богів іменами себе возвеличити, смертних. ⁹⁰ В іншім — представила матір пігмеїв, її жалюгідну ⁹¹ Долю: Юнона її, перемігши колись, обернула ⁹² На журавля й зі своїми війну їй веліла почати. ⁹³ Виткала ще й Антігону, що кинула виклик зухвалий ⁹⁴ Навіть дружині самого Юпітера — й птицею стала ⁹⁵ З волі Юнони-владарки, тож ні Іліон, ані батько ⁹⁶ Лаомедонт помогти не могли їй: в оперенні білім ⁹⁷ Дзьобом лелека весь час калатає — сама собі плеще. ⁹⁸ Потім, в останнім куті, сироту зобразила — Кініра: ⁹⁹ Храмові східці обняв — своїх дочок тіла — й видавалось, ¹⁰⁰ Наче здригається він од ридань на камінній долівці. ¹⁰¹ Врешті, краї облямовує мирна оливкова гілка: ¹⁰² Праці своєї вінцем своє дерево робить Паллада. ¹⁰³ Взір меонійки — облудливий бик, що обманом Європу ¹⁰⁴ Викрав: мов справжній той бик, і море під ним — наче справжнє. ¹⁰⁵ Бачиться, сумно вона поглядає на батьківський берег, ¹⁰⁶ Ледве що видний вже, подруг своїх окликає, боїться ¹⁰⁷ Плескоту хвилі, тремтить, підібгавши з остраху ноги. ¹⁰⁸ Виткала й те, як Астерія в кігтях орлиних тріпоче. ¹⁰⁹ Виткала й Леду, котра прилягла під крилом лебединим. ¹¹⁰ Далі ще й те, як Юпітер в обличчі зухвальця-сатира ¹¹¹ Плодом подвійним обтяжив у лісі Ніктеєву доньку, ¹¹² Як пригорнувсь до Тірінфії в постаті Амфітріона, ¹¹³ Як він Данаю дощем підманув, Асопіду — вогнями, ¹¹⁴ Як Мнемосіні явивсь пастухом, Деоїді — змією. ¹¹⁵ Далі, Нептуне, — й тебе, як Еолову діву здобув ти ¹¹⁶ В образі грізнім бика; в Еніпеєвій постаті батьком ¹¹⁷ Був Алоея синам; як баран — підманув Бісальтіду. ¹¹⁸ Лагідна мати плодів із волоссям пшеничної барви ¹¹⁹ Знала тебе як коня; як крилатого — змієволоса ¹²⁰ Мати коня, що окриленим був, як дельфіна — Меланта: ¹²¹ Постаті кожній і кожному місцю дала відповідну ¹²² Барву. Там був іще Феб, селянином зображений; він же ¹²³ То наче яструб оперення мав, то — лев'ячу гриву; ¹²⁴ То вже пастух він, що вводить в обман Макареєву Іссу. ¹²⁵ Побіч — і Лібер, що гроном своїм підманув Ерігону. ¹²⁶ Далі — й Сатурн — жеребець, Хірона двотілого батько. ¹²⁷ Врешті, краї обмережила тонко: довкола тканини ¹²⁸ Виткала квіти в'юнкі, що з плющем заплелися зеленим. ¹²⁹ Тож ні Паллада, ні Заздрість доскіплива жодної хиби ¹³⁰ В тканці знайти не змогли. І не стерпіла Діва русява: ¹³¹ Тканку цю — образ пороків небесних — на кусні шматує ¹³² Й човником ткацьким з кіторського бука майстриню Арахну, ¹³³ Ідмона доню, вдаряє в чоло разів три чи чотири. ¹³⁴ Знітилась та і, піддавшись розпуці, недовго вагалась: ¹³⁵ Тут же повисла в петлі. Відв'язавши нещасну, Паллада ¹³⁶ Мовила злобно: «Живи! Але висни й надалі: така вже ¹³⁷ Випала кара тобі,— щоб майбутнім журитися вічно,— ¹³⁸ Й роду твоєму всьому, й того роду найдальшим нащадкам». ¹³⁹ А на відході ще й соком із зілля Гекати на неї ¹⁴⁰ Бризнула — й разом із краплями згубними їй і волосся ¹⁴¹ Миттю спливло з голови, вже не видно ні вух, ані носа, ¹⁴² Вже й голова — наче макове зерно, зіщулилось тіло, ¹⁴³ Вже по боках замість ніг — мов карлючки якісь гачкуваті. ¹⁴⁴ Видувся тільки живіт, але й з нього вона випускає ¹⁴⁵ Нитку тонку й усе тче, як колись, павутиння — тканину. ¹⁴⁶ Лідія вся аж гуде. Про подію нечувану вістка ¹⁴⁷ Йде по фрігійських містах, переповнює все доокола. ¹⁴⁸ Знала Арахну й Ніоба колись, за свого дівування, ¹⁴⁹ Ще в ті часи, коли дома жила — в меонійськім Сіпілі. ¹⁵⁰ Доля землячки сумна не пішла їй на користь, одначе: ¹⁵¹ Скромною бути в словах, поступатись богам не навчилась. ¹⁵² Досить для гордості мала причин, та ні мужа мистецтвом, ¹⁵³ Ні висотою їх давніх родів, ні могутністю царства ¹⁵⁴ Так не втішалась, — хоча й похвалялась усім цим, — як дітьми, ¹⁵⁵ Славним потомством своїм. За зразок материнського щастя ¹⁵⁶ Мали б її, якби тільки сама себе ним не вважала. ¹⁵⁷ Віща Тіресія донька, Манто, якось раз оббігала ¹⁵⁸ Вулиці міста всього. Покорившись божественній силі, ¹⁵⁹ Так закликала жінок: «Поспішайте гуртом, Ісменіди! ¹⁶⁰ Славте Латону й тих двох, що на світ привела їх Латона! ¹⁶¹ Ладан паліть їм, благайте їх, лавр у волосся заплівши! ¹⁶² Це ж бо велю вам не я, а Латона моїми устами». ¹⁶³ Вірять їй жительки Фів і, вплітаючи зелень у скроні, ¹⁶⁴ Ладан кладуть у священний вогонь і Латону вславляють. ¹⁶⁵ Ось і Ніоба, пишаючись, в почті жінок виступає, ¹⁶⁶ Ще звіддалік убранням вирізняється золототканим, ¹⁶⁷ Навіть у гніві прекрасна. Крутнувши нараз головою, ¹⁶⁸ Так, що волосся в'юнке по обох заструміло раменах, ¹⁶⁹ Станула й, змірявши всіх доокіл зневажливим оком,— ¹⁷⁰ «Ну чи не шал, — почала, — щоб богам, про яких тільки чули, ¹⁷¹ Шану складать, а занедбувать — явних? Чому ось сьогодні ¹⁷² Всюди Латоні димлять вівтарі, не мені, хоч мій батько, ¹⁷³ Тантал, — єдиний, хто міг із всевишніми сісти до столу. ¹⁷⁴ Мати — Плеяд мерехтливих сестра. Атлант велетенський — ¹⁷⁵ Дід мій, що вісь світову на могутній підтримує шиї. ¹⁷⁶ Другий мій дід — сам Юпітер, та ним ще й як зятем[10] пишаюсь. ¹⁷⁷ Фрігія переді мною тремтить. Під моєю рукою — ¹⁷⁸ Кадмове царство; твердиня, що звів її муж мій дзвінкими ¹⁷⁹ Струнами, з людом її — у моєму й його володінні. ¹⁸⁰ Дома ж, куди не скерую свій зір, на кожному кроці — ¹⁸¹ Гори коштовних речей. А коли врахувати, крім того, ¹⁸² Гідне богині обличчя моє та ще семеро дочок, ¹⁸³ Стільки ж синів і стільки ж майбутніх зятів і невісток, ¹⁸⁴ То чи не маю підстав, розсудіть, бути гордою нині? ¹⁸⁵ Як же насмілились ви перевагу надати Латоні, ¹⁸⁶ Кея-титана дочці? Чи забули, що й місця малого, ¹⁸⁷ Щоб народити могла, не дала їй Земля неосяжна? ¹⁸⁸ Не прийняли її ні суходіл, ні повітря, ні води,— ¹⁸⁹ Не прихистив її світ, над блукачкою зглянувся Делос. ¹⁹⁰ «Ти суходолом, — їй каже, — блукаєш, а я ось — морями»,— ¹⁹¹ Й дав їй притулок хисткий. Ось там вона, врешті, й родила ¹⁹² Двоє дітей; це — потомства мого тільки сьома частина. ¹⁹³ Так, я щаслива! Чи хто сумнівався б? Щасливою й буду, ¹⁹⁴ Хто б сумнівався й у тім? Моя певність — потомство численне. ¹⁹⁵ Я — на такій висоті, куди й Доля сягнути не може: ¹⁹⁶ Хай відняла б вона щось, а залишиться все-таки більше. ¹⁹⁷ Щедрі набутки мої — поза межами страху: скажімо, ¹⁹⁸ Вихопить Доля у мене когось із рясного потомства — ¹⁹⁹ Не пограбує аж так, щоб дітей моїх кількість урізать, ²⁰⁰ Як у Латони, до двох. А вона — мало що не бездітна. ²⁰¹ Годі, розходьтесь усі! Познімайте-но лавр і забудьте ²⁰² Шал цей!» Знімають вінки й, незавершене кинувши свято, ²⁰³ Шепотом тільки, щоб чуть не було, величають Латону. ²⁰⁴ Ту ж — опалив уже гнів. На шпилі щонайвищому Кінта ²⁰⁵ Стала й словом таким до Діани звернулась і Феба: ²⁰⁶ «Ось я — горда, що вас народила, що я — ваша мати, ²⁰⁷ Вища за кожну з богинь, крім Юнони хіба, та сьогодні ²⁰⁸ Засумнівались і в тім, що богиня я: славлені вічно ²⁰⁹ Втрачу свої вівтарі, якщо ви не заступитесь, діти! ²¹⁰ Та не одне це болить: крім зухвальства, ще й наглумилась ²¹¹ Тантала донька: дітей своїх смертних, негідниця, ставить ²¹² Вище, ніж вас, а мене (хай це трапиться з нею!) назвала ²¹³ Майже бездітною — видно злобливий язик її батька!» ²¹⁴ Мала й прохати ще їх, але Феб обірвав на півслові: ²¹⁵ «Досить! — сказав, — нарікання твої лиш затягують кару». ²¹⁶ «Досить!» — промовила й Феба. Майнувши повітрям, обоє, ²¹⁷ В хмару вповиті, спустились над містом укріпленим Кадма. ²¹⁸ Поле широке й рівнинне було біля стін того міста. ²¹⁹ Коні там брали розгін, пролітали стрімкі колісниці; ²²⁰ Де яка брила була — під копитом дробилась у порох. ²²¹ Старші з семи Амфіона синів там вискакують махом ²²² На рисаків і за мить — уже всі на попонах багряних ²²³ Гордо сидять і важкими од золота віжками дзвонять. ²²⁴ Раптом один з них, Ісмен, кого першим носила Ніоба ²²⁵ В лоні своєму колись, — завертаючи круто по колу, ²²⁶ Так, що під ним аж запінився кінь, закусивши вудила, ²²⁷ Скрикує: «Горе мені!» — й зі стрілою під серцем ще їде ²²⁸ Деякий час, та з руки, яка слабне, висковзують віжки. ²²⁹ Ось він поволі сповзає з сідла, нахилившись управо. ²³⁰ Ближчий до нього, Сіпіл, коли вчув, як подзвонюють стріли ²³¹ В сагайдаку, — за повіддя сіпнув. Так обачний керманич, ²³² Хмару помітивши, вісницю бурі, повислі вітрила ²³³ Вже напинає мерщій, щоб ловити в них подув найменший. ²³⁴ Щойно коня підігнав — а за ним навздогін невідхильна, ²³⁵ Свиснувши, лине стріла й за хвилину йому пробиває ²³⁶ Шию і вістрям тонким виступає, скривавлена, з горла. ²³⁷ Він, як нахилений був, так і зсунувся вниз по гривастій ²³⁸ Шиї коня — і гарячою кров'ю земля вже парує. ²³⁹ Ось нещасливий Федім і той, що мав дідове ймення — ²⁴⁰ Тантал — їзду верхову закінчивши, взялись, як звичайно, ²⁴¹ До боротьби (це ж бо діло юнацьке) в блискучій палестрі. ²⁴² Щойно зчепились вони і притиснулись, наче в обіймах, ²⁴³ Щільно грудьми до грудей, — як стріла, тятивою підбита, ²⁴⁴ Наскрізь обох водночас, як були вони вкупі, прошила. ²⁴⁵ Зойкнули разом вони, й, од раптового болю скрутившись, ²⁴⁶ Разом на землю лягли; й очима, що вже пригасали, ²⁴⁷ Разом блукали ще, разом утратили й душу, зітхнувши. ²⁴⁸ Глянув на те Алфенор і, до крові б'ючи себе в груди, ²⁴⁹ Кинувсь до них, нахиливсь, піднімає тіла похололі — ²⁵⁰ Й тут таки сам при братах своїх падає: гордий Делієць ²⁵¹ Глибоко в груди йому смертоносну стрілу заганяє. ²⁵² Той її вирвати встиг, але з вістрям і кусник легені ²⁵³ Вирвавсь — і бризнула з кров'ю душа в неозоре повітря. ²⁵⁴ Таж не від простої впав після нього й хлопчак Дамасіхтон ²⁵⁵ Рани: стріла блискавична ввігналась у сам підколінок, ²⁵⁶ Де починається литка і м'яко сплітаються жили. ²⁵⁷ Поки рукою добуть намагається згубне залізо, ²⁵⁸ Друга, смертельна, стріла йому вбилася в горло по пір'я. ²⁵⁹ Виштовхнув крові потік ту стрілу, й, заблищавши, злетіла ²⁶⁰ Високо в небо вона, голубий прошиваючи простір. ²⁶¹ Іліоней же, останній з семи, надаремно піднявши ²⁶² Руки до неба, — «Всевишні боги, о всі ви сукупно! — ²⁶³ Мовив, бо знати не міг, що не всіх йому треба благати,— ²⁶⁴ Згляньтесь!» Почув його лучник ясний, та стрілу повернути, ²⁶⁵ Хоч і розчуливсь, не міг. Тільки вклав юнака незначною ²⁶⁶ Раною: серця його лише кінчиком вістря торкнувся. ²⁶⁷ Чутка жахлива, скорбота людей і домашніх ридання ²⁶⁸ Вже й до Ніоби дійшли, вже й вона своє лихо неждане ²⁶⁹ Бачить і віри ще й досі не йме: чи настільки велика ²⁷⁰ Влада богів над людьми, що й таке заподіяти в силі? ²⁷¹ Вже й Амфіон, коли вчув про синів, устромив собі в груди ²⁷² Меч, і не тільки життя, а й страждання позбувсь одночасно. ²⁷³ Як та Ніоба тепер від тієї різнилась Ніоби, ²⁷⁴ Що розганяла жінок, які шану Латоні складали, ²⁷⁵ Й містом ішла самовпевнено так, викликаючи заздрість ²⁷⁶ Навіть у колі своїх, нині — й ворог над нею б заплакав. ²⁷⁷ Ниць на холодних простерлась тілах і квапливо цілує ²⁷⁸ Кожного з мертвих синів і до кожного з них припадає. ²⁷⁹ Врешті, озвалась, до неба знімаючи руки зболілі: ²⁸⁰ «Горем моїм, о жорстока Латоно, сьогодні насичуйсь! ²⁸¹ Горем насичуйсь моїм, упивайся журбою моєю, ²⁸² Серце звірине втішай! Синів своїх сім схоронивши, ²⁸³ Я і себе схороню. Тож радій, переможнице вража! ²⁸⁴ Що я кажу? Переможниця? Ти, хай щаслива, та дітьми ²⁸⁵ Не дорівняєш мені, після всіх смертей — переможній!» ²⁸⁶ Тільки промовила те — й тятива задзвеніла напнута, ²⁸⁷ Й ті, хто лиш був там, здригнулись, окрім однієї Ніоби: ²⁸⁸ В горі забула й про страх. Одягнені в темне, стояли ²⁸⁹ Перед тілами братів, розпустивши волосся, їх сестри. ²⁹⁰ Раптом одна з них, виймаючи вістря з-під серця, припала ²⁹¹ Зблідлим до брата лицем — і зів'яла, завмерла на ньому. ²⁹² Друга, бажаючи якось розрадити матір нещасну, ²⁹³ Змовкла нараз і, зігнувшись, конає од рани сліпої. ²⁹⁴ Ще й не стулились уста, як душа розпрощалася з тілом. ²⁹⁵ Ця, надаремно тікаючи, падає. Інша поникла, ²⁹⁶ Вже нежива, на сестру. Та тремтить, а ця — сховку шукає. ²⁹⁷ Врешті, по-різному вражені, шість її дочок упало; ²⁹⁸ Сьома лишилась, її прикриває собою Ніоба, ²⁹⁹ В одяг окутує свій. «Хоч оцю наймолодшу, найменшу ³⁰⁰ З-поміж усіх залиши мені, цю найдрібнішу, єдину!» — ³⁰¹ Гине ж і ця, за котру вона просить так… Сіла самотня ³⁰² Серед синів, серед дочок німих, коло мужа — й од горя ³⁰³ Заціпеніла нараз: не хвилює на вітрі волосся, ³⁰⁴ Блідістю щоки взялись, на скорботно застиглім обличчі — ³⁰⁵ Очі застиглі такі ж — мертвоти й непорушності образ. ³⁰⁶ Навіть язик, западаючи, до піднебіння твердого ³⁰⁷ Мовби примерз, теплоту, як і пружність, утратили жили, ³⁰⁸ Не повертаються шийні хребці, не згинаються руки, ³⁰⁹ Кроку не зробить нога, скам'яніли й нутрощі в неї. ³¹⁰ Все вона плаче, однак. Підхопив її вихор могутній ³¹¹ І на вітчизну заніс. На вершині вона там спливає ³¹² Слізьми: з холодного мармуру точаться сльози й сьогодні. ³¹³ Весь тоді люд затремтів — і жінки, і мужчини: настільки ³¹⁴ Явним був гнів божества. Величавіші жертви складають ³¹⁵ Тій, що славетних двійнят на Делоській землі народила. ³¹⁶ Й тут, як то часто бува, при новому й старе пригадалось. ³¹⁷ Мовив один з них: «Полів урожайних лікійських селяни ³¹⁸ Теж не безкарно колись ображали богиню, зухвалі. ³¹⁹ Мало хто знав тих людей, то й подія ця — маловідома, ³²⁰ Дивна однак. Цю місцину й озерце, де трапилось чудо, ³²¹ Бачив я сам. Постарілий мій батько, не в силі в дорогу ³²² Дальшу пускатись, мені дав завдання туди перегнати ³²³ Кращих корів, і людину звідтіль, селянина лікійця, ³²⁴ Вибрав за провідника. Оглядаючи з ним пасовища, ³²⁵ Бачимо: серед озерця того в очереті тремтливім — ³²⁶ Вівтар од попелу жертв і від літ багатьох почорнілий. ³²⁷ «Ласку яви свою!» — мій супроводжувач пошепки мовив. ³²⁸ «Ласку яви!» — зупинившись, і я за ним пошепки мовив. ³²⁹ «Чий він, — питає,— з місцевих богів когось, Фавна, чи, може, ³³⁰ Німф, які в водах живуть?» — І таке розповів супровідник: ³³¹ «Ні. Й не гірським божествам той жертовник належить, юначе. ³³² Тій він належить, котрій не дала Громовержця дружина ³³³ Місця на світі колись; прихистив тільки Делос прохачку, ³³⁴ Хоч мандрував тоді й сам — хисткий, неприкаяний острів. ³³⁵ Там, під Палладине дерево й пальму-красуню прилігши, ³³⁶ Діток на світ привела — ненависну мачусі двійню. ³³⁷ Лиш повила — й од Юнони пустилася знову тікати, ³³⁸ Новонароджених — два божества — притуливши до лона. ³³⁹ Ось уже Лікії край, що Хімеру зродив. Було літо. ³⁴⁰ Сонце зсушило поля. Натомилась вигнанка-богиня, ³⁴¹ Довго спекотою йшла, від жаги починала вмлівати. ³⁴² Двоє малят як на те до грудей її спрагло припали. ³⁴³ Раптом озерце в долині найнижчій вона випадково ³⁴⁴ Вгледіла. Люди з близького села там сплітали вербові ³⁴⁵ Лози з тугим комишем, що в болоті росте, й тростиною. ³⁴⁶ Ось до води підступила богиня; навколішки ставши, ³⁴⁷ Просить дозволити їй зачерпнуть льодяної вологи. ³⁴⁸ Не дозволяють, одначе, селяни. На те їм богиня: ³⁴⁹ «Що ж відмовляєте ви? Чи вода не в загальному вжитку? ³⁵⁰ Сонця, повітря, прозорої хвилі нікому ж у власність ³⁵¹ Не віддавала природа — до спільних дарів нахиляюсь. ³⁵² Врешті, ласкаво прошу їх у вас. Я ж не мала на думці ³⁵³ Втомлене тіло своє в прохолодній воді омивати,— ³⁵⁴ Спрагу хотіла згасить. Задубів он язик мені в роті, ³⁵⁵ Горло за день пересохло настільки, що й мовити годі. ³⁵⁶ Буде нектаром мені хоч ковточок води. Присягаюсь, ³⁵⁷ Ви врятували б мене, дозволивши губи змочити! ³⁵⁸ Згляньтесь, одначе, й на тих, що до вас із грудей моїх тягнуть ³⁵⁹ Ручки свої!» А малі й простягнули тоді рученята. ³⁶⁰ Хто б то лишився глухим до ласкавого слова богині? ³⁶¹ Ці — таки справді глухі до благань: не лише відганяють, ³⁶² А й обзивають, готові й побити, якщо не відійде. ³⁶³ Мало того: почали всі гуртом каламутити воду — ³⁶⁴ З самого дна ще й намул і руками, й ногами збивають, ³⁶⁵ Так і вистрибують, повні зловтіхи тупої, селяни. ³⁶⁶ Гнів уже й спрагу згасив. Перестала благати негідних ³⁶⁷ Кея дочка. Не бажає, зневажена, тратити марно ³⁶⁸ Слів, що богиню принижують. Руки піднявши до неба, ³⁶⁹ «Вічно живіть, — їм веліла вона, — в тій воді каламутній». ³⁷⁰ Мить — і здійснились богині слова: вже під хвилею бути ³⁷¹ Любо їм: то з головою в глибоке болото пірнають, ³⁷² То визирають з води, а то попливуть по поверхні. ³⁷³ Часто й на берег вилазять погрітись, і знов у холодну ³⁷⁴ Хвилю стрибають нараз, але й досі, забувши про сором, ³⁷⁵ В лайці вправляють свої язики; під водою сховавшись, ³⁷⁶ Далі гуртом лихословлять, зухвалі, хоча й під водою. ³⁷⁷ Хрипне вже голос у них, роздувається шия напнута. ³⁷⁸ Рот їх широкий ще ширшим стає від постійної сварки. ³⁷⁹ Голову, наче без шиї, з багна висувають огидну; ³⁸⁰ Спина зелена, біліє живіт, непомірно великий,— ³⁸¹ Жаби, істоти нові, галасливо в намулі стрибають». ³⁸² Щойно один оповів, що з лікійцями трапилось, інший ³⁸³ Розпочинає про те, як на флейті Палладиній з Фебом ³⁸⁴ Став до змагання сатир — і зазнав, переможений, кари. ³⁸⁵ «Що ж ти мене обдираєш із мене? — скричав. — О, якби-то ³⁸⁶ Флейти я зовсім не знав!» Але, поки він кається гірко, ³⁸⁷ Той йому стягує шкіру з кінцівок і з цілого тіла. ³⁸⁸ Ось він вже — рана одна, вже потоками крові стікає. ³⁸⁹ Видно й оголені м'язи на ньому. Нічим не прикриті ³⁹⁰ Напнуті жили дрижать; навіть нутрощі всі тріпотливі ³⁹¹ Можна було врахувати й прозорі перетинки в грудях. ³⁹² Плакали фавни над ним, лісові божества, котрі люблять ³⁹³ Села, й сатири — брати, й Олімп, що тоді вже був славний, ³⁹⁴ Плакали німфи й усі пастухи, що на тих верховинах ³⁹⁵ І густорунних овець, і рогаті стада випасали. ³⁹⁶ Вогкою стала врожайна земля, прийняла в своє лоно ³⁹⁷ Сліз легкобіжні струмки, всіма порами їх увібрала. ³⁹⁸ Потім, водою зробивши, на вільний їх вивела простір. ³⁹⁹ Ось вже до моря пливе, зберігаючи Марсія ймення, ⁴⁰⁰ В'ється в стрімких берегах найчистіший з фрігійських потоків. ⁴⁰¹ Після таких от сумних оповідок недавню подію ⁴⁰² Люд пригадав. За Амфіоном тужать усі та за дітьми, ⁴⁰³ В гніві на матір, однак. Тільки Пелоп невтішно над нею, ⁴⁰⁴ Кажуть, ридав, — і на лівім плечі, коли в тузі великій ⁴⁰⁵ Одяг зірвав із грудей, показалася кістка слонова. ⁴⁰⁶ Та від народження він не такий був: плече його ліве ⁴⁰⁷ Не відрізнялось від правого. Батько своєю ж рукою ⁴⁰⁸ Сина посік; боги ж, за переказом, знов його склали, ⁴⁰⁹ Члени знайшовши. Лиш там, де з ключицею сходиться шия, ⁴¹⁰ Пусто було: не знайшли того кусника, й кістку слонову ⁴¹¹ Вклали туди — й нещодавно порубаний знову став цілим. ⁴¹² Ось вже споріднена сходиться знать, і міста, котрі ближчі, ⁴¹³ Вже владарів, щоб ішли співчувать, виряджають у Фіви. ⁴¹⁴ Аргос, і Спарта, і славне гніздо Пелопідів — Мікени, ⁴¹⁵ І Калідон, що тоді ще не був осоружний Діані: ⁴¹⁶ Далі — Корінф, що багатий на мідь, Орхомен урожайний, ⁴¹⁷ Патри[11] й Мессена, що вславилась мужністю, скромні Клеони[12], ⁴¹⁸ Пілос Нелея й Трезен, де потому Піттей укріпився, ⁴¹⁹ Різні, крім того, міста, що їх Істм оточив двобережний, ⁴²⁰ З ними — ще й інші, які по той бік двобережного Істму. ⁴²¹ Хто б міг повірить, однак? Не було тільки вас там, Афіни! ⁴²² На перешкоді постала війна: надпливаючи з моря, ⁴²³ Вже вколо стін мопсопійських юрмились війська чужоземні. ⁴²⁴ Владар фракійський Терей, свій загін на підмогу привівши, ⁴²⁵ Геть одігнав їх і ймення своє перемогою вславив. ⁴²⁶ З ним поріднивсь Пандіон, і багатством, і силою знаний, ⁴²⁷ І знаменитістю роду (виводив його від Градіва),— ⁴²⁸ Прокну за нього віддав. Ні подружня Юнона, одначе, ⁴²⁹ Ні Гіменей, ані Грації край його ложа не стали,— ⁴³⁰ Лиш Евменіди для них запалили вогні похоронні, ⁴³¹ Лиш Евменіди стелили постіль їм, а птах лиховісний — ⁴³² Пугач — їх дім полюбив і квилив їм над крівлею спальні. ⁴³³ Саме той птах поєднав їх у шлюбі, зробив їх батьками ⁴³⁴ Саме похмурий той птах. Молодих, проте, гучно вітала ⁴³⁵ Фракія; вдячність богам виявляли й вони молитвами: ⁴³⁶ Дні ж, коли славному владарю милу дочку Пандіона ⁴³⁷ В дім привели й коли Ітіс родився, — до свят прилучили. ⁴³⁸ Ось як нелегко пізнати корисне! Тітан променистий ⁴³⁹ Вп'яте вже рік через осінь провів по шляху коловому. ⁴⁴⁰ До чоловіка тоді, пригортаючись, мовила Прокна: ⁴⁴¹ «Дай мені дозвіл провідать сестру, якщо ти мене справді ⁴⁴² Любиш, або хай приїде сестра: що повернеться скоро, ⁴⁴³ Свекору пообіцяй, — чималим мені буде дарунком ⁴⁴⁴ Те, що побачу сестру». Незабаром володар на море ⁴⁴⁵ Судна спустити велів. І вітрилам, і веслам покірні, ⁴⁴⁶ В гавань Кекропа ввійшли вони, стали в Пірею на якір. ⁴⁴⁷ Щойно зустрілись, — правицею тесть свого зятя правицю ⁴⁴⁸ Дружньо потис, і по теплих словах почалася розмова. ⁴⁴⁹ Виклав Терей, з чим прийшов, що дружина йому доручила, ⁴⁵⁰ Й тут же запевнив, що гостю не буде затримувать довго. ⁴⁵¹ Ось Філомела ввійшла, заяснівши вбранням, та ще більше — ⁴⁵² Вродою; десь у лісах віковічних — не раз про те чуєм — ⁴⁵³ Саме такі, як вона, походжають наяди й дріади, ⁴⁵⁴ Звісно, якщо б у них шати подібні були і прикраси. ⁴⁵⁵ Глянув на неї Терей — і вогнем перейнявся, неначе ⁴⁵⁶ Колос сухий, коли жар хтось до нього притулить, немовби ⁴⁵⁷ Зжовклого листя намет або стіг пересохлого сіна. ⁴⁵⁸ Гідна ж любові вона! Та й володаря вроджена пристрасть ⁴⁵⁹ Палить. Населення краю того до Венери охоче, ⁴⁶⁰ Тож і своєю, й своїх земляків пломеніє жагою. ⁴⁶¹ Вже тільки те на умі в нього, як підкупити прислугу, ⁴⁶² Як — годувальницю вірну схилити: саму Філомелу ⁴⁶³ Звабити хоче будь-що, хоч би мав поплатитися цілим ⁴⁶⁴ Царством, або ж її викрасти й потім стояти за неї ⁴⁶⁵ Збройно. На все б він, здається, в полоні любовного шалу. ⁴⁶⁶ Зважився — пристрасть палка йому груди вогнем роздирає. ⁴⁶⁷ Вже не терпиться йому. Про доручення Прокни раз по раз ⁴⁶⁸ Тестю нагадує, сам — про своє тільки дбає бажання. ⁴⁶⁹ Як промовляти — навчила любов, а надмірний свій запал ⁴⁷⁰ Тут же виправдує: так, мов, дружина мене наставляла. ⁴⁷¹ Іноді пустить сльозу, ніби й плакати Прокна веліла. ⁴⁷² Скільки ж то, світлі боги, нагромадиться ночі сліпої ⁴⁷³ В грудях людини! До злочину вперто йдучи, видається ⁴⁷⁴ Чесним Терей, а лукавлячи — ще й похвалу пожинає. ⁴⁷⁵ Хоче того водночас Філомела, й до батька ласкаво ⁴⁷⁶ Горнеться, просить його, щоб сестру їй відвідать дозволив. ⁴⁷⁷ Щастям своїм на нещастя своє, нерозумна, благає. ⁴⁷⁸ Стежить за нею Терей, вже в обіймах своїх її чує; ⁴⁷⁹ Бачить, як батька вона обціловує, висне на шиї — ⁴⁸⁰ І, мов смолою вогонь, так усім цим жагу ненаситну ⁴⁸¹ Живить, і, скільки б разів не горнулась до батька, — він хоче ⁴⁸² Стільки ж разів бути батьком, — чеснішим не став би, одначе. ⁴⁸³ Врешті, вдалось їй вітця ублагати. Зрадівши, складає ⁴⁸⁴ Батькові дяку, сердешна, — приймає за спільний їх успіх ⁴⁸⁵ Те, що за деякий час для них спільною буде бідою. ⁴⁸⁶ Мало вже Фебові праці лишалось: розпалені коні ⁴⁸⁷ Мчали, копитом б'ючи, по спадистім обширі неба. ⁴⁸⁸ Щедрі наїдки кладуть на столи, наливають у злото ⁴⁸⁹ Вакховий дар. Підкріпившись, у сон поринають спокійний. ⁴⁹⁰ Лиш одрісійський володар не спить: перед ним, хоч відсутня, ⁴⁹¹ Діва стоїть; він ходу її згадує, руки, обличчя; ⁴⁹² Далі, чого ще не бачив, собі на свій лад уявляє, ⁴⁹³ В грудях роздмухує жар, не знаходячи сну в лихоманці. ⁴⁹⁴ От зайнялося на світ, і подав Пандіон на прощання ⁴⁹⁵ Зятеві руку й дочку, просльозившись, йому поручає: ⁴⁹⁶ «Зятю мій, дівчину цю, — на похвальний зважаючи намір, ⁴⁹⁷ І на бажання сестер, що й твоїм є бажанням, Терею,— ⁴⁹⁸ Я довіряю тобі. Та молю тебе (ми ж таки рідні) ⁴⁹⁹ Вірністю, серцем своїм і богами — як люблячий батько ⁵⁰⁰ Нею піклуйсь і верни її, втіху моєї сумної ⁵⁰¹ Старості, швидше в мій дім, — рахуватиму кожну хвилину. ⁵⁰² Швидше додому й сама, якщо добра ти в мене дитина ⁵⁰³ (Досить, що з Прокною я у розлуці!), вертайсь, Філомело!» ⁵⁰⁴ Так говорив і дочку цілував, а з очей йому сльози, ⁵⁰⁵ Поки напуття обом їм давав, ненастанно спливали. ⁵⁰⁶ Врешті, як вірності знак, поєднавши правиці від'їжджих, ⁵⁰⁷ Тих попросив, щоб, коли допливуть, і дочку, і онука ⁵⁰⁸ Від пам'ятливого батька і діда вітали сердечно. ⁵⁰⁹ Втім, «прощавай» він заледве промовив: раптове ридання ⁵¹⁰ Стиснуло горло — стривожився передчуттям лиховісним. ⁵¹¹ Лиш на оздобне судно Філомела ногою ступила, ⁵¹² Пінисту хвилю весло загребло, суходіл одштовхнувши,— ⁵¹³ «Я переміг! — він гукнув, — палка моя мрія — зі мною!» ⁵¹⁴ З радощів так і підстрибнув, до втіхи жаданої рветься ⁵¹⁵ Варвар. Ока свого з полонянки й на мить не спускає. ⁵¹⁶ Так гострозорий хижак гачкуватими кігтями вхопить ⁵¹⁷ Зайця й несе до гнізда його високо, птах Громовержця. ⁵¹⁸ Жертва — в глухому куті; в неї оком упився грабіжник. ⁵¹⁹ Ось і дорозі кінець. Нахитавшись, свого побережжя ⁵²⁰ Днищем торкнувсь корабель, і володар дочку Пандіона ⁵²¹ Тягне в кошару глуху, непроглядним оточену лісом. ⁵²² Там він її зачинив — перелякану, зблідлу, тремтливу, ⁵²³ Що про сестру вже питала, заплакавши, й виклав одразу ⁵²⁴ Намір нечуваний свій і над чистою дівою тут же ⁵²⁵ Грубе насильство вчинив. А вона то вітця надаремно ⁵²⁶ Кликала, щоб заступивсь, то сестру, то богів — найчастіше. ⁵²⁷ Дрібно тремтить, мов овечка, яку, хоч і вирвано з пащі ⁵²⁸ Сірого вовка, поранену, все ще рятунку не певна; ⁵²⁹ Наче голубка, що, власною кров'ю крило заплямивши, ⁵³⁰ Досі лякається пазурів яструба, в них побувавши. ⁵³¹ Щойно до тями прийшла — й волосся розпущене стала ⁵³² Рвати, і руки ламать, як ото над покійником ломлять. ⁵³³ «Варваре! — мовила, знявши долоні,— жорстокий у вчинках ⁵³⁴ Нелюде, здатний на все! Не схилили тебе ні напуття ⁵³⁵ Батька, ні сльози старечі його, ні чуття до сестриці, ⁵³⁶ Ні непорочність дівоча моя, ні подружні закони; ⁵³⁷ Все ти поплутав: я рідній сестрі — суперниця нині, ⁵³⁸ Ти — нам обом чоловік, мені ж за суперницю — Прокна. ⁵³⁹ Чом ти не вирвав, облудо, й душі? Не лишилося б інших ⁵⁴⁰ Злочинів! Чом не вподіяв цього перед тим, як ганебно ⁵⁴¹ Ми тут зійшлись? То хоч тінь моя вільна була б од провини. ⁵⁴² Втім, якщо справді боги — всевидющі і ще якусь силу ⁵⁴³ Мають на світі вони, якщо все не пропало зі мною,— ⁵⁴⁴ Кару гірку понесеш у свій час! Я сама про твій вчинок, ⁵⁴⁵ Сором одкинувши, всім розкажу. При найменшій нагоді ⁵⁴⁶ Я до людей поспішу. А замкнеш мене в лісі — наповню ⁵⁴⁷ Й ліс наріканнями; до співчуття прихилю навіть скелі. ⁵⁴⁸ Вчує ефір мене й бог, якщо бог якийсь є ще на небі!» ⁵⁴⁹ Люттю страшною тиран закипів, та не меншим пройнявся ⁵⁵⁰ Страхом, почувши грізьбу. Щоб і люті позбутися, й страху, ⁵⁵¹ З піхов при поясі вихопив меч і, не мовлячи слова, ⁵⁵² Він Філомелу схопив за волосся, скрутив їй за спину ⁵⁵³ Руки й зв'язав їх мотузкою. Шию вона підставляє, ⁵⁵⁴ Тільки-но вгледіла вістря меча: сподівається смерті. ⁵⁵⁵ Поки пручалась, і кликала батька свого, й намагалась ⁵⁵⁶ Мовити ще щось, він, щипцями жертві язик ухопивши, ⁵⁵⁷ Гострим залізом одтяв. Його корінь тремтить іще в роті, ⁵⁵⁸ Решта — на чорній землі тріпотить, щось шепнути їй хоче. ⁵⁵⁹ Так от і хвостик змії, якщо порубать її, в'ється, ⁵⁶⁰ Наче слідів свого тіла шукаючи, врешті, вмирає. ⁵⁶¹ Після того лиходійства (й повірити годі!) не раз ще ⁵⁶² Він насолоджувавсь, кажуть, її покаліченим тілом. ⁵⁶³ Ще й повернутись посмів, — після вчинку такого! — до Прокни. ⁵⁶⁴ Та про сестру, неспокійна, розпитує. Він і зітхає, ⁵⁶⁵ Й плаче, лукавий: померла, мовляв, твоя люба сестричка. ⁵⁶⁶ Як не повірить сльозам? І зриває з плечей своїх Прокна ⁵⁶⁷ Шати, що сяла на них золота облямівка широка. ⁵⁶⁸ В темну жалобу вдяглась і гробницю порожню для неї ⁵⁶⁹ Зводить, і жертви складає богам підземелля благальні, ⁵⁷⁰ Й тужить, хоча й не такої сестра заслуговує туги! ⁵⁷¹ Феб дванадцять разів обігнув уже знаки небесні. ⁵⁷² Що ж Філомелі робить? Утекти не дозволить їй пильна ⁵⁷³ Варта. Довкіл височать із суцільного каменю стіни. ⁵⁷⁴ Як розказати про все без'язикій? У скруті ж, буває, ⁵⁷⁵ Думка щаслива майне: винахідливість дружня з бідою. ⁵⁷⁶ Ось Філомела на ткацький верстат напинає основу, ⁵⁷⁷ Нитку криваво-червону вплітає в канву білосніжну — ⁵⁷⁸ Злочину знак. Лиш доткала — й кивком одній жінці веліла, ⁵⁷⁹ Щоб господині своїй віднесла. Та, не гаючись, тканку ⁵⁸⁰ Прокні до рук оддала, що вручає їй — звісно, не знала. ⁵⁸¹ Ось розгортає цю тканку тирана-злочинця дружина, ⁵⁸² Вістку про долю своєї сестри, нахилившись, читає ⁵⁸³ І, як не дивно, мовчить: від страждання й вона заніміла. ⁵⁸⁴ Слово таке їй на думку не йшло, щоб могла ним віддати ⁵⁸⁵ Лють свою. Навіть не плакала: праведне й несправедливе ⁵⁸⁶ Рветься змішати. Думками вже вся вона — в баченні помсти. ⁵⁸⁷ Саме настала пора, коли Вакхові звичну складали ⁵⁸⁸ Шану сітонські жінки. Тільки ніч їхні таїнства бачить. ⁵⁸⁹ Мідний тимпан лиш один уночі потривожить Родопу. ⁵⁹⁰ Дім свій під ніч покидає володарка й одяг, потрібний ⁵⁹¹ Для святкування, бере, за шалену хапається зброю. ⁵⁹² Голову рясно лозою вінчає; оленяча шкіра — ⁵⁹³ Лівий окутує бік; на плечі в неї — спис із ялиці. ⁵⁹⁴ Збуджена, в колі жінок, у ліси поривається Прокна, ⁵⁹⁵ В шалі своєму страшна, ніби в груди їй справді запало, ⁵⁹⁶ Вакху, страждання твоє. До кошари крізь дебрі прорвавшись. ⁵⁹⁷ Голосом диким «Евое!» кричить, і виламує двері, ⁵⁹⁸ І забирає сестру відтіля. Напинає на неї ⁵⁹⁹ Одяг вакханок, обличчя вкриває плющем темнолистим ⁶⁰⁰ І силоміць у палати свої перелякану тягне. ⁶⁰¹ Щойно в оселю, де нелюд живе, увійшла Філомела,— ⁶⁰² Жах безталанну зціпив, на лиці вона зблідла смертельно. ⁶⁰³ Прокна, священні відзнаки свої познімавши тим часом, ⁶⁰⁴ Плющ із обличчя сестри, що з ганьби омлівала, зриває. ⁶⁰⁵ Прагне обняти її, але та, відвертаючи погляд, ⁶⁰⁶ Страшно карається тим, що сестрі за суперницю стала. ⁶⁰⁷ В очі не гляне їй, хоче при ній таки скласти присягу, ⁶⁰⁸ Взявши у свідки богів, що над нею жахливе насильство ⁶⁰⁹ Вчинено, — знаки лише подає. Розлютилася Прокна, ⁶¹⁰ Гніву свого вже й сама не вміщає. «Облиш побиватись! — ⁶¹¹ Каже сестрі.— Не сльозами тут діяти слід, а залізом, ⁶¹² Гострим залізом або чимось іншим, що більшу потугу ⁶¹³ Мало б. Сьогодні я, сестро, вчинити найважчий готова ⁶¹⁴ Злочин: або підпалю смолоскипами царські покої ⁶¹⁵ І винуватця біди — лиходія Терея — у пломінь ⁶¹⁶ Кину, або ж йому очі, язик і ті члени, що ними ⁶¹⁷ Честі позбавив тебе, відсічу; або вижену з нього ⁶¹⁸ Душу крізь тисячу ран! Я піти на велике готова, ⁶¹⁹ Тільки вагаюсь — на що». Поки так гарячилася Прокна, ⁶²⁰ Ітіс, підбігши, до неї припав, і вона здогадалась, ⁶²¹ Що їй робить. Подивившись на нього: «Який же ти схожий, ⁶²² Сину, на батька свого!» Проказала і більше — ні слова: ⁶²³ Злочин готує страшний, закипаючи в гніві німому. ⁶²⁴ Все ж, коли син підійшов і коли привітав, усміхнувшись, ⁶²⁵ Неньку, їй ручками шию обняв, нахиливши до себе, ⁶²⁶ Став цілувати її, пригортатися — ще ж бо дитина — ⁶²⁷ Полагіднішала враз, її гнів, перервавшись, пригаснув. ⁶²⁸ І мимоволі в ту мить їй наповнились очі сльозами. ⁶²⁹ Не піддалась, проте, слабості. Ніжне чуття материнське ⁶³⁰ Стлумивши, з сина свій зір на сестру вона знов переводить, ⁶³¹ Потім, по черзі на них поглядаючи: «Ні, не зворушить,— ⁶³² Каже, — ласкавістю син, коли ти ось мовчиш, без'язика! ⁶³³ «Мамо!» — він кличе мене; але їй не промовити: «Сестро!» ⁶³⁴ Що за людина твій муж, поміркуй, Пандіонова дочко! ⁶³⁵ Ти зневажаєш свій рід: співчуття до Терея — це злочин». ⁶³⁶ Мовила — й сина свого потягла, як тигриця з-над Гангу — ⁶³⁷ Лані молочне дитя в непроникливі, тіняві хащі. ⁶³⁸ В домі високому закут знайшла вона, й поки до неї ⁶³⁹ Ітіс витягує руки, сумну свою бачачи долю, ⁶⁴⁰ «Матінко! Мамо!» — кричить і до шиї ще тягнеться, Прокна ⁶⁴¹ Меч йому з розмаху вбила під ребра — і навіть обличчя ⁶⁴² Не відвернула в ту мить. І цього, щоб життя відібрати, ⁶⁴³ Досить було. Філомела ж розтяла і горло, а члени, ⁶⁴⁴ Де тріпотіла ще ніжна душа, поки даючи тіло, ⁶⁴⁵ Ділить на кусні дрібні. В казані вже скипає частина, ⁶⁴⁶ Решта — сичить на рожні. Потемніла від крові долівка. ⁶⁴⁷ Ось до якої гостини запрошує Прокна Терея. ⁶⁴⁸ «Є в нашім краю, — збрехала, — обряд, на якому, крім мужа, ⁶⁴⁹ Бути не може ніхто». Тож рабів одіслала й прислугу. ⁶⁵⁰ Сам же Терей, на дідівському кріслі високому сівши, ⁶⁵¹ Страви смакує вже — власним дитям набиває утробу. ⁶⁵² Ще й посилає по Ітіса — так він обману піддався! ⁶⁵³ Прокна ж уся палахтить, не діждеться жорстокої втіхи. ⁶⁵⁴ Прагнучи стати вістункою лиха свого ж якнайшвидше,— ⁶⁵⁵ «Те, чого хочеш ти, — каже, — всередині». Той озирнувся, ⁶⁵⁶ Сина ж не бачить ніде. Поки знов, оглядаючись, кличе,— ⁶⁵⁷ Простоволоса, якою була при нелюдському вбивстві, ⁶⁵⁸ Вбігла нараз Філомела й скривавлену голову хлопця ⁶⁵⁹ Кинула просто в обличчя Тереєві. Їй ще ніколи ⁶⁶⁰ Так не потрібен язик був, щоб радість засвідчити словом. ⁶⁶¹ Рикнув оглушливо, стіл одіпхнувши, фракієць і сестер ⁶⁶² Змієволосих із дому стігійського кличе в розпуці. ⁶⁶³ То він наїдки страшні з-під грудей (та хіба це можливо?) ⁶⁶⁴ Вирвати хоче, нутра свого вміст, то, зітхаючи тяжко, ⁶⁶⁵ Плаче й себе називає живою могилою сина. ⁶⁶⁶ На Пандіонових дочок, роз'ярений, меч оголивши, ⁶⁶⁷ Кинувся. Ті ж, утікаючи, мовби на крилах повисли. ⁶⁶⁸ Справді — на крилах вони. Вже в ліси з них одна подалася, ⁶⁶⁹ Друга під крівлею місце знайшла. Ще й сьогодні у неї ⁶⁷⁰ Мітка на грудях горить — про криваве нагадує вбивство. ⁶⁷¹ Він же, в стражданні своїм, як і в прагненні помсти, поривний, ⁶⁷² Теж у пернатого перемінився: на маківці — гребінь, ⁶⁷³ Дзьоб довжелезний прямий, мов у воїна спис, виступає ⁶⁷⁴ Одудом став називатись той птах, войовничий на вигляд. ⁶⁷⁵ Лихо таке не дало Пандіонові в мирі зустріти ⁶⁷⁶ Старість глибоку: завчасно зійшов до аїдових тіней. ⁶⁷⁷ Правити став Ерехтей, своє берло над краєм піднявши, ⁶⁷⁸ Чи правосуддям сильніший, чи зброєю — годі сказати. ⁶⁷⁹ Батьком він був чотирьом юнакам і чотири прегарні ⁶⁸⁰ Дочки зростали у нього; з них дві були вродою рівні. ⁶⁸¹ Взявши, Прокрідо, тебе за дружину, Кефал, внук Еола[13], ⁶⁸² Щастя пізнав. А Борею — Терей заважав і фракійці. ⁶⁸³ Він Орітії коханої довго не мав побіч себе. ⁶⁸⁴ Все ще проханням той бог перевагу давав, а не силі. ⁶⁸⁵ Марно, одначе, благав. І прорвався жахливим, нарешті, ⁶⁸⁶ Гнівом, а вже коли в гніві Борей — нема йому рівних. ⁶⁸⁷ «Так мені й треба! — скипів. — Чому, відкладаючи грізну ⁶⁸⁸ Зброю, і лють, і свій шал, і погрози свої буревійні, ⁶⁸⁹ Вдався до тихих прохань, що мені анітрохи не личать? ⁶⁹⁰ Сила — знаряддя моє. Розганяючи силою хмари, ⁶⁹¹ Море до дна сколихну, вивертаю дуби вузлуваті, ⁶⁹² В камінь збиваю сніги, суходіл можу градом побити; ⁶⁹³ В небі розлогім, де нива моя, на братів із розгону ⁶⁹⁴ Впавши, не зраджу себе: не шкодуючи сили, змагаюсь ⁶⁹⁵ Так, що й високий ефір двиготить, як зітнемось у небі. ⁶⁹⁶ Стріли вогненні тоді вириваються з хмар порожнистих. ⁶⁹⁷ І в підземеллі не зраджу себе: розпрямляючи спину ⁶⁹⁸ В темних заглибинах, я потрясаю склепіння понурі — ⁶⁹⁹ Манів, підземних богів, і закруглену землю турбую. ⁷⁰⁰ Так от і свататись мав: не проханням, а силі піддавшись, ⁷⁰¹ Силі навальній моїй. Ерехтей моїм тестем мав стати!» ⁷⁰² Мовивши в гніві принаймні таке, розпростер над землею ⁷⁰³ Крила потужні Борей, розмахнувсь — і майнув суходолом ⁷⁰⁴ Подих їдкої зими; спохмурніли, запінились води. ⁷⁰⁵ Куряву збивши стовпом, по верхах за собою він тягне ⁷⁰⁶ Темну кирею, і землю січе, й непритомну від жаху ⁷⁰⁷ Горне до себе рудавим крилом Орітію кохану. ⁷⁰⁸ Далі, вже з нею, летить і жагу роздуває у леті. ⁷⁰⁹ Щойно тоді, як домчали вони до твердині кіконів, ⁷¹⁰ Лет викрадач уповільнив, попущені віжки стягнувши. ⁷¹¹ Владар північний актеянку взяв там собі за дружину, ⁷¹² Й матір'ю стала вона: незадовго близнят народила. ⁷¹³ Схожі на матір були вони, тільки крилаті, як батько. ⁷¹⁴ Кажуть, однак, що на світ вони двоє без крил появились: ⁷¹⁵ Поки русявого заросту їх підборідки не знали, ⁷¹⁶ Поти й були ті хлоп'ята безкрилими — Зет і Калаїд. ⁷¹⁷ Та, як лише по боках у них виросли крильця і пір'ям, ⁷¹⁸ Як у птахів, поросли, — зажовтів тоді й заріст на лицях. ⁷¹⁹ Потім, коли за дитинством услід наступило юнацтво, ⁷²⁰ Через незвідане море з мінійцями разом пустились ⁷²¹ Першим своїм кораблем по ясне, променистеє руно.

Книга сьома

¹ Море судном пагасейським уже борознили мінійці. ² Скоро й Фінея побачили. В пітьмі очей своїх вічній ³ Віку старий доживав у нестачах; синам Аквілона ⁴ Птиць — півжінок відігнати вдалось од злощасного старця. ⁵ Досить усі вони вкупі з Ясоном, вождем, набідились, ⁶ Поки мулкий прудководого Фасіса вгледіли берег. ⁷ До владаря приступили відразу по Фріксове руно, ⁸ Й він їм нечувані виклав умови — труди непомірні. ⁹ В серці Еета доньки спалахнуло тим часом кохання. ¹⁰ Довго з собою вела боротьбу, та коли пригасити ¹¹ Розум жаги не здолав, — «Опираєшся марно, Медеє, — ¹² Мовила, — певно, вмішався тут бог, і було б мені справді ¹³ Дивно, якби це не був саме той, що керує любов'ю. ¹⁴ Ось чому батьків наказ мені видався надто суворим. ¹⁵ (Втім, він і є такий!) Але чому так боюсь, щоб не згинув ¹⁶ Той, кого щойно побачила? Звідки закрався неспокій? ¹⁷ Вибий, якщо на це вистачить сил, із дівочого серця, ¹⁸ О нещаслива, той жар! Чи собі я добра б не бажала? ¹⁹ Сила незнана гнітить мене: розум одне мені радить, ²⁰ Іншого — серце жада. Що добром є — і бачу, і знаю, ²¹ Та до лихого хилюсь. Чи не гріх тобі, владаря дочко, ²² Липнути до чужака, зазіхати на ложе чужинне? ²³ Втіху дала б тобі й наша земля. Хай вирішує небо, ²⁴ Жити Ясону чи ні. А благати за нього всевишніх ²⁵ Ти й без кохання б могла; не такий він, до речі, злочинець. ²⁶ Хто б не розчулився віком Ясона, високістю роду, ²⁷ Мужністю? Нелюд хіба. Та й без того, кого б не привабив ²⁸ Сам його погляд ясний? Він одразу й запав мені в душу. ²⁹ Кину в біді юнака — його спалять бики вогнедишні, ³⁰ Воїни в битві зітруть, що їх сам він засіє, чи, врешті, ³¹ Здобиччю стане для лютого, спраглого крові дракона. ³² Це допустивши, підтверджу сама, що кривава тигриця — ³³ Мати моя, що не серце у мене, а камінь, залізо. ³⁴ Чом би не глянуть, однак, на загибель його й спогляданням ³⁵ Не осквернити очей і биків не нагнати на нього, ³⁶ Й тих дикунів, що зросли із землі, й невсипущого змія? ³⁷ Краще боги хай подбають про все! Хоч мені не прохати — ³⁸ Ділом зайнятись пора… Маю зрадити батькове царство, ³⁹ Щоб заблукалий чужак, доброту мою взявши в підмогу, ⁴⁰ Потім вітрила напнув, і поплив собі морем без мене, ⁴¹ Й мужем для іншої став, а Медея щоб те не помстила? ⁴² Хай на таке він наважиться, іншій віддасть перевагу,— ⁴³ Сплатить, невдячний, життям. А проте, не такого він серця, ⁴⁴ Виглядом, постаттю він не такий, щоби я хвилювалась ⁴⁵ Тим, що одурить мене, що забуде мою допомогу. ⁴⁶ Поки що хай присягається він, хай боги те почують — ⁴⁷ Їх я покличу за свідків. Твій страх — без причини. Тож годі ⁴⁸ Далі баритись! Довічним Ясон боржником твоїм стане. ⁴⁹ Факели шлюбні запалить тобі, й у містах пеласгійських ⁵⁰ Будуть тебе, — їх мужів рятівницю, жінки прославляти. ⁵¹ Значить, і брата, й сестру, й свого батька, й богів свого краю ⁵² Як і сам край свій, подавшись на вітряне море, покину? ⁵³ Батько, щоправда, не пестить мене; не ласкава й вітчизна. ⁵⁴ Брат ще малий; у сестриці — таке ж, як і в мене бажання. ⁵⁵ Бог над богами — в мені. Не багато я втрачу, набуду ж — ⁵⁶ Досить: ахейцям юнацтво зберігши, там буду в пошані, ⁵⁷ Кращі пізнаю оселі й міста, що їх слава сягнула ⁵⁸ Й наших країв, і мистецтва сторін тих, і їхні звичаї. ⁵⁹ Стане моїм Есонід — і нікому нізащо на світі ⁶⁰ Не відступлю його. Скажуть: «Богам вона мила й щаслива ⁶¹ За чоловіком таким!» — і зірок головою торкнуся. ⁶² Хай повідають, що там десь у морі зіткнутися можуть ⁶³ Скелі, що грізна Харібда то втягне в нутро своє воду, ⁶⁴ То її вихлюпне знов; що оточена дикими псами ⁶⁵ Скілла — напасниця гавкає, люта, з глибин сіцілійських,— ⁶⁶ Я до любові своєї однак, до Ясона, припавши, ⁶⁷ Сміло пливтиму, про страх позабувши. Та вже коли й буду ⁶⁸ В морі боятись чогось, то боятимусь тільки за мужа. ⁶⁹ Вже й про заміжжя згадала… Красиві слова, та за ними ⁷⁰ Блуд свій ховаєш, Медеє. Поглянь, до якого безчестя ⁷¹ Ти вже близька. Відсахнися ж од злочину, поки не пізно!». ⁷² Мовила — й знов перед нею постали цнотливість, і чесність, ⁷³ І до вітчизни любов. Утікать довелось Купідону. ⁷⁴ Йде вона до вікових олтарів Персеїди Гекати. ⁷⁵ В тінистім гаї вони посеред непрохідного лісу. ⁷⁶ Вже вона знову стійка, вже відкинутий жар не діймає. ⁷⁷ Та, лиш зустрівсь Есонід, — і вогонь палахкоче у грудях. ⁷⁸ Лиця рум'янцем густим узялись, обдало її знову ⁷⁹ Жаром. Як іскра під подувом вітру зажевріє часом, ⁸⁰ Хоч непомітна, дрібна, хоч під попелом ледве що тліла, ⁸¹ Й полум'ям знову стає, і вбивається в силу колишню, ⁸² Так і любов, що пригасла, сказати б, захиріла зовсім,— ⁸³ Щойно Ясон появивсь, — на сам вид його знов запалала. ⁸⁴ Трапилось так, що в цей день Есонід, як ніколи ще досі, ⁸⁵ Вродою сяяв: усяк оправдав би закохану в нього. ⁸⁶ Дивиться, й диво бере її: так, наче вперше сьогодні ⁸⁷ Бачить обличчя його. Видається шаленій, що й справді — ⁸⁸ Бог перед нею, і спраглих очей відвернути не може. ⁸⁹ Ще як розмову завів, їй правицю подавши, й ласкаво ⁹⁰ По допомогу звернувсь мандрівець, обіцяючи стати ⁹¹ Мужем її,— у сльозах йому ось що сказала Медея: ⁹² «Бачу, на що нині йду. Та не те, що не відаю правди, ⁹³ Губить мене, а любов. Урятує життя тобі, гостю, ⁹⁴ Дар мій, але присягнися цим гаєм священним, що в ньому ⁹⁵ Править обряд свій богиня трилика, й майбутнього тестя ⁹⁶ Батьком, що світ озирає довкіл і ділами своїми, ⁹⁷ Й тим, задля чого життям своїм важиш». — Ясон присягає. ⁹⁸ Вірить Медея, і вже він узяв чарівне в неї зілля, ⁹⁹ Вивідав силу його й задоволений в дім повернувся. ¹⁰⁰ Зранку наступного дня, лиш Аврора зірки погасила, ¹⁰¹ Став напливати народ на священне Мавортове поле, ¹⁰² Пагорби всі обліпив. Посередині — владар на троні ¹⁰³ Пурпуром сяє; в руці його — берло слонової кості. ¹⁰⁴ Вже в міднорогих биків через їх адамантові ніздрі ¹⁰⁵ Струменем вирвавсь вогонь — і зелені, в росинках ще, трави ¹⁰⁶ Никнуть, рудіють під ним. Так сичить у печі, заклубившись, ¹⁰⁷ Полум'я. Так червоніють цеглини й дедалі палкішим ¹⁰⁸ Жаром виповнюють піч, коли їх окропити водою. ¹⁰⁹ Так от, шукаючи виходу, в грудях биків, у гортані ¹¹⁰ Хижий вогонь клекотить. Та хоробрий нащадок Есона ¹¹¹ Йде їм назустріч. Вони ж віддаля повернули до нього ¹¹² Морди жахливі й залізом блискучим закінчені роги. ¹¹³ Землю копитом роздвоєним б'ють, підійнявши пилюку. ¹¹⁴ Димом і риком страшним, наче громом, виповнюють поле. ¹¹⁵ Острах мінійців обняв. А Ясон приступає безпечно ¹¹⁶ До вогнедишних биків (аж таку мало силу те зілля!). ¹¹⁷ Ось він підгруддя обвислі правицею гладить і сміло ¹¹⁸ Гонить биків під ярмо — вони тягнуть, покірні, важкого ¹¹⁹ Плуга і твердь, у котру ще леміш не заглиблювавсь, орють. ¹²⁰ Колхів — диво бере, а Ясона мінійці вітають, ¹²¹ Криком його підбадьорюють. Ось він виймає з шолома ¹²² Мідного змієві зуби й у зорану землю їх сипле. ¹²³ М'якне насіння в ріллі. На отруті настояні, пнуться ¹²⁴ Проростом — людом небаченим — щойно засіяні зуби. ¹²⁵ Як немовля, що в нутрі материнському спершу приймає ¹²⁶ Вигляд людини, збиваючись там поступово докупи, ¹²⁷ Й щойно дозрівши, на спільне для всіх виринає повітря, ¹²⁸ Так і вони, коли в лоні земному засів поступово ¹²⁹ Схожим зробивсь на людей, з отяжілої ниви постали, ¹³⁰ Й дивнеє диво: в цю ж таки мить узялися за зброю! ¹³¹ Тільки-но вгледіли їх, що списи вже націлили гострі ¹³² В бік юнака гемонійського, серце прошити готові, ¹³³ Духом од жаху тоді й головою поникли пеласги. ¹³⁴ Страх охопив навіть ту, що безпеку йому запевняла: ¹³⁵ Стільки нараз ворогів одного лиш Ясона тіснило! ¹³⁶ Зблідла й схилилась раптово, і в жилах їй кров охолола. ¹³⁷ Щоб не забракло, проте, чудодійної міцності в травах, ¹³⁸ Шепче закляття й уміння своє виявляє таємне. ¹³⁹ В гущу напасників камінь великий метнувши тим часом, ¹⁴⁰ Бій поміж них зав'язав, одвернув їхню зброю од себе. ¹⁴¹ Ран завдають один одному, гинуть брати земнородні, ¹⁴² Від міжусобного гинуть меча. Стрепенулись ахейці, ¹⁴³ Кожен в обійми міцні намагається взяти Ясона. ¹⁴⁴ Прагнула й ти переможця обняти, шалена Медеє, ¹⁴⁵ Та не зробила цього: про ім'я своє добре подбала. ¹⁴⁶ Сором утримав тебе. Пригорнула б, якби не той сором. ¹⁴⁷ Тільки в душі (це дозволено всім!) ти радієш бурхливо, ¹⁴⁸ Вдячна закляттям своїм і богам, що створили закляття. ¹⁴⁹ Ще залишилося зіллям приспать невсипущого змія. ¹⁵⁰ Гребенем він вирізнявсь, триязикий, з кривими зубами, ¹⁵¹ Жах розсівав навкруги — злотосяйного дерева сторож. ¹⁵² Соком летейського зілля Ясон, того змія скропивши, ¹⁵³ Тричі закляття шепнув, що зсилають солодку дрімоту, ¹⁵⁴ Втишують буйні моря та стрімливі потоки, — й на вічі ¹⁵⁵ Вперше зійшов змію сон. А сміливець Есонів тим часом ¹⁵⁶ Золотом заволодів. На судно своє, здобиччю гордий, ¹⁵⁷ Ще одну здобич, — призвідницю першої,— взяв і невдовзі ¹⁵⁸ В гавань Іолкську привіз, переможець, і руно, й дружину. ¹⁵⁹ Там, повітавши синів, матері та батьки посивілі ¹⁶⁰ Вдячно складають дари. На жертовнім вогні задимівся ¹⁶¹ Ладан. Бичка з золотими рогами Всевишнім у жертву ¹⁶² Вже принесли. У святковій юрбі лиш Есона не видно: ¹⁶³ Гнуть сивочолого довгі роки, вже до смерті близький він. ¹⁶⁴ Мовив тоді його син: «О дружино, в котрої довіку ¹⁶⁵ Я — неоплатний боржник! Хоч усе, що лиш маю, — від тебе, ¹⁶⁶ Хоч неймовірними справді здаються твої добродійства, ¹⁶⁷ Все ж, коли можна (та що для заклять неможливим буває?) ¹⁶⁸ Віку мені вкороти, щоб продовжити вік мого батька!» ¹⁶⁹ Стримати сліз не могла, розхвильована чуйністю сина — ¹⁷⁰ Раптом покинутий батько згадавсь їй і власна бездушність. ¹⁷¹ Не подала, проте, виду. «Ну що це за слово, — жахнулась,— ¹⁷² Мужу, зійшло з твоїх вуст? Чи могла б я життя твого частку ¹⁷³ Так от, узявши, віддать комусь іншому? Врешті, й Геката ¹⁷⁴ Згоди не дасть: незвичайне-бо в тебе прохання. Одначе, ¹⁷⁵ Спробую більше, ніж ти попросив, тобі дати, Ясоне. ¹⁷⁶ Хистом своїм намагатимусь тестю примножити років ¹⁷⁷ Не за рахунок твоїх. Помогла б лиш богиня трилика ¹⁷⁸ Замір нечуваний цей, завітавши до мене, здійснити!» ¹⁷⁹ Трьох бракувало ночей, щоб у місяця, круг утворивши, ¹⁸⁰ Роги докупи зійшлись. А як тільки в високому небі ¹⁸¹ Повня повисла, широкі моря озираючи й землі,— ¹⁸² З дому босоніж виходить вона, розпустивши на плечах ¹⁸³ Довге волосся своє, і в широкій, по п'яти сорочці ¹⁸⁴ Непідперезана, без супровідниць у ніч безгомінну ¹⁸⁵ Кроком непевним іде. І людей, і пернатих, і звірів ¹⁸⁶ Спокій глибокий окрив. Не рухнуться кущі; мов поснулі, ¹⁸⁷ Стихли верхів'я дерев, заніміло й повітря вологе. ¹⁸⁸ Тільки зірки мерехтять. Ось до них тоді, звівши долоні, ¹⁸⁹ Тричі вона повернулась і тричі, з потоку черпнувши, ¹⁹⁰ Буйне волосся змочила, й потрійний із уст її злинув ¹⁹¹ Оклик. Торкнувшись коліном землі, почала вона: «Ноче, ¹⁹² Всіх таємниць охороннице вірна, що з місяцем ясним ¹⁹³ Денне чергуєте світло з нічним! Триголова Гекато, ¹⁹⁴ Ти, що в усіх моїх справах обізнана й радо приходиш ¹⁹⁵ На допомогу мені! Заклинання, мистецтво чаклунське! ¹⁹⁶ Земле, що трави ростиш чарівні й чаклунам їх даруєш! ¹⁹⁷ Подуви неба, вітри, крутосхили, річки та озера! ¹⁹⁸ Всі лісові, всі нічні божества — на мій голос озвіться. ¹⁹⁹ З вашої ласки до витоків можу річки повертати, ²⁰⁰ Щоб дивувать береги. Розхвильоване море вспокою, ²⁰¹ В тихому — хвилю зіб'ю заклинаннями. Небо й очищу, ²⁰² Небо й у хмари впов'ю. Розжену вітровії — і скличу. ²⁰³ Пащі гадюк, проказавши слова чарівні, розкриваю. ²⁰⁴ Камінь, що мохом поріс, і дуби вузлуваті я зрушу ²⁰⁵ З місця, й дрімучі ліси. Повелю — і здригаються гори, ²⁰⁶ Стогне земля, а з-під плит надмогильних привиддя зринають. ²⁰⁷ Стягую, місяцю, навіть тебе, хоч темеською міддю ²⁰⁸ Блиск повертаю тобі. Колісниця вогненного Сонця ²⁰⁹ Блідне від слова мого; від отруйного зілля — Зірниця. ²¹⁰ Ви полум'яних биків усмирили і зігнутим плугом ²¹¹ Шию, що досі в ярмі не була, їм додолу пригнули. ²¹² З вашої волі себе ж перебили мужі змієродні. ²¹³ Ви охоронця безсонного сном подолали — і руно, ²¹⁴ Сторожа перехитривши, в міста переправили грецькі. ²¹⁵ Сік мені нині потрібен такий, щоб оновлену старість ²¹⁶ Він до цвітіння довів, молодечі роки повернувши. ²¹⁷ Сік цей дасте ви мені. Недарма ж мерехтіли сузір'я ²¹⁸ І колісницю стрімку, напинаючи шию, дракони ²¹⁹ Мчали сюди недарма». Й колісниця спустилася з неба. ²²⁰ Ось вже Медея на тій колісниці, вже гладить рукою ²²¹ Шию драконів запряжених. Віжками легко змахнувши, ²²² Лине попід небеса. Вже й долину Фессалії, Темпе, ²²³ Бачить внизу, й у знайомі краї завертає драконів. ²²⁴ Там і на Отрію, й Оссі-горі, на стрімкім Пеліоні, ²²⁵ Пінді, Олімпі, що знявся над Піндом, вона вибирає ²²⁶ Трави. Одні з них, котрі помічні, вириває з корінням, ²²⁷ Інші — під корінь серпом підтинає півкруглим із міді. ²²⁸ Зілля чимало зібрала вона й з берегів Апідана, ²²⁹ Досить із Амфріса. Й ти, Еніпею, в боргу не лишився. ²³⁰ Дещо їй хвилі Пенея дали фессалійського; дещо ²³¹ Дав їй Сперхей. До них Беб долучився, тростиною вкритий. ²³² На Антедоні евбейському зелень живлющу зривала — ²³³ Сік її ще не прославивсь тоді перевтіленням Главка. ²³⁴ Ось і дев'ятий вже день, і дев'ята ніч її бачить, ²³⁵ Як озирає вона кожен луг, кожне поле, аж поки ²³⁶ Не повернулась. І хоч тільки запах торкнувся драконів,— ²³⁷ Шкіру старезну свою мимохіть вони скинули з себе. ²³⁸ Після повернення — все за порогом вона й за дверима; ²³⁹ Над головою — саме тільки небо. Цураючись мужа, ²⁴⁰ З дерну жертовники два спорудила Медея: праворуч — ²⁴¹ Той, що призначений був для Гекати, для Юності — зліва. ²⁴² Листям оплівши їх густо й вербеною, осторонь дещо ²⁴³ Вигребла землю Медея з двох ям і обряд чарівничий ²⁴⁴ Здійснює: в горло вівці темнорунної гострий встромляє ²⁴⁵ Ніж і гарячою кров'ю широкі заповнює ями. ²⁴⁶ Потім вино золотаве пливке вона ллє туди з чаші, ²⁴⁷ Далі й парке молоко туди з іншої ллє вона чаші. ²⁴⁸ Шепче й закляття слова; божества закликає підземні: ²⁴⁹ Владаря тіней, дружину його, котру викрав для себе,— ²⁵⁰ Щоб не спішили душі відділяти од кволого тіла. ²⁵¹ Лиш ублагала обох молитвами та довгим шептанням, ²⁵² Старця Есона велить вона вивести з дому, й на нього ²⁵³ Чарами сон непробудно-міцний насилає відразу, ²⁵⁴ Й, мов неживого, кладе горілиць на розіслані трави. ²⁵⁵ Тут же Ясону й прислузі велить відійти якнайдалі, ²⁵⁶ Щоб на таємний обряд, непосвячені, глянуть не сміли. ²⁵⁷ Всі, хто там був, одійшли. Розпустивши волосся, Медея, ²⁵⁸ Згідно з обрядом вакханок, обходить жертовники димні; ²⁵⁹ В ямі, що з темною кров'ю була, смолоскипи змочивши, ²⁶⁰ В полум'ї двох вівтарів їх запалює й сіркою тричі, ²⁶¹ Тричі водою і тричі вогнем очищає Есона. ²⁶² В посуді міднім могутнє дання закипає тим часом, ²⁶³ Булькає, над казаном піднімаючи піну блідаву. ²⁶⁴ Варить коріння, підтяте серпом на долах гемонійських, ²⁶⁵ Квіти, насіння і з трав темнолистих відтиснені соки. ²⁶⁶ Ще докидає туди й камінці з щонайдальшого Сходу, ²⁶⁷ Й чистий пісок, що його Океан омивав при відпливі. ²⁶⁸ Хлюпнула трохи роси, котру в місячну ніч назбирала. ²⁶⁹ Пугача, птаха понурого, кидає крила з їх м'ясом, ²⁷⁰ Нутрощі вовка, що вигляд хижацький на образ людини ²⁷¹ Може змінити. Змії кініфійської[14] шкіру тоненьку ²⁷² Теж не забула в казан опустити. Була ще печінка ²⁷³ Оленя жвавого; ще й голова криводзьоба, а з нею ²⁷⁴ Яйця ворони, що дев'ять віків уже провікувала. ²⁷⁵ Врешті, ще й інших чимало речей, котрі й назви не мають, ²⁷⁶ Кинувши в цю, вже й без того міцну, як для смертного, суміш, ²⁷⁷ Все це від самого дна заколочує аж до блідої ²⁷⁸ Піни давно вже засохлим уламком старої оливи. ²⁷⁹ Раптом галузка суха, що крутилась у міді гарячій, ²⁸⁰ Вся забростилась, немов навесні, й незадовго взялася ²⁸¹ Листом, а далі на ній зарясніли й оливки вагомі. ²⁸² Тільки-но через краї казана мовби виплюне піну ²⁸³ Полум'я — вже на тім місці, де впали розпарені краплі, ²⁸⁴ Трави ростуть соковиті, м'які, розсипаються квіти. ²⁸⁵ Щойно помітила це — гостролезим мечем розтинає ²⁸⁶ Старцеві груди Медея й туди замість млявої крові ²⁸⁷ Вариво ллє. І як тільки Есон увібрав його в себе ²⁸⁸ Раною й ротом — волосся його й борода, що віддавна ²⁸⁹ Білі були, наче сніг, темнобарвними стали раптово; ²⁹⁰ Ніби й не був він худим; пропадає блідота стареча, ²⁹¹ Тіло, зробившись м'ясистим, розгладжує зморшки глибокі. ²⁹² Все в ньому наче цвіте, й мимоволі, на подив Есона, ²⁹³ Що сорок років тому відбулось, те на пам'ять спливає. ²⁹⁴ З неба високого вздрівши таку неймовірну обнову, ²⁹⁵ Лібер-отець зміркував, що й його годувальницям юні ²⁹⁶ Можна б вернути літа — й від колхідянки дар цей отримав. ²⁹⁷ Щоб неперервним був підступів ряд, удає, що порвала ²⁹⁸ З мужем. І ось припадає благальницею до порогів ²⁹⁹ Пелія. Старість пригнула його, тож її повітали ³⁰⁰ Дочки й у дім повели. За хвилину хитрунка з Колхіди ³⁰¹ Так придобрилася їм, що вони й не відчули обману. ³⁰² Про добродійства свої почала; зупинилась на тому, ³⁰³ Як од Есона старечі роки їй вдалось одігнати. ³⁰⁴ Так заронила надію в серця, що й Пелія, батька, ³⁰⁵ Можна так само з похилого віку в юнацький вернути. ³⁰⁶ Дочки вмовляти взялись, натякають на щедру оплату. ³⁰⁷ Мить якусь хитра Медея мовчить: удає, що нелегко ³⁰⁸ Зважитись їй на таке. Зволіканням їх мучить, лукава. ³⁰⁹ Врешті, погодившись, каже таке: «Щоб моя обіцянка ³¹⁰ Мала вагу, барана — вожака приженіть, що найстарший ³¹¹ З-посеред ваших отар: у ягня заміню його зіллям». ³¹² Бачить, уже барана, що років йому годі злічити, ³¹³ Тягнуть за скручений ріг, біля впалих висків ухопивши. ³¹⁴ Тільки-но в горло худе йому ніж гемонійський встромила, ³¹⁵ Лезо тонке заплямивши подекуди кров'ю скупою, ³¹⁶ Тушу в опуклий казан опускає чаклунка й одразу ³¹⁷ Суміш міцну туди ллє — й на очах його члени маліють, ³¹⁸ Роги зникають цілком, а з рогами — й роки незчисленні. ³¹⁹ Вже мов забекало щось у нутрі порожнистої міді. ³²⁰ Диво бере всіх. Аж бачать: ягнятко виплигує звідти ³²¹ Жваво, й гуляє собі, і за вим'ям, голодне, шукає. ³²² Тут заніміли Пелеєві дочки й, коли обіцянку ³²³ Ділом скріпила Медея, ще впертіше стали благати. ³²⁴ Три рази коней своїх, що в Іберську ріку поринали, ³²⁵ Феб розпрягав. А четвертої ночі, коли замигтіли ³²⁶ Зорі, Еетова спритна дочка на пожадливий пломінь ³²⁷ Чистую воду кладе й звичайнісінькі трави в ній варить. ³²⁸ Ось і володар заснув, мов покійник, розслабивши тіло. ³²⁹ Далі й усіх його слуг заспокоїв такий же мертвецький ³³⁰ Сон, що його ворожба й заклинання могутні зіслали. ³³¹ В батькову спальню услід за Медеєю дочки проникли, ³³² Стали край ложа його. А вона: «Розгубились ви, бачу,— ³³³ З піхов добудьте мечі й од старої звільніть його крові, ³³⁴ Щоб молодеча натомість могла струмувати у жилах. ³³⁵ Вашого батька і вік, і життя нині вам доручаю. ³³⁶ Тож, коли щире чуття привело вас, а не забаганка,— ³³⁷ Батькові допоможіть: його старість мечем подолайте, ³³⁸ Гострим залізом ударте, хай витече пасока з тіла! ³³⁹ Та, котра з глибшим чуттям, на нечулість наважилась перша. ³⁴⁰ Злочин вершить, уникаючи злочину. Зранюють батька, ³⁴¹ Навіть не бачачи ран: відвернули обличчя від нього, ³⁴² Тільки правиця раз по раз мечем ударяє наосліп. ³⁴³ Він, хоча кров'ю підплив, та, насилу опершись на лікоть, ³⁴⁴ Хоче звестися, посічений, з ложа й тремтливі долоні ³⁴⁵ Серед мечів піднімаючи, — «Що ви, — звернувся благально, —. ³⁴⁶ Чините, дочки мої? Хто вам меч проти рідного батька ³⁴⁷ Вклав у правицю?» В них запал погас, опустилися руки. ³⁴⁸ Пробував ще говорить, та Медея мечем перетяла ³⁴⁹ Вихід словам, покалічене тіло в окріп опустила… ³⁵⁰ Скарана б тут же була, якби в небо на зміях крилатих ³⁵¹ Не піднялася в цю мить. Уже високо над Пеліоном ³⁵² Тінявим лине вона, де оселі філірські; під нею — ³⁵³ Отрій, а далі — місця, що прадавній Керамб їх уславив: ³⁵⁴ Німфи на крилах його понесли, коли море бурхливе ³⁵⁵ Над суходолами ген розіслалося; так він уникнув ³⁵⁶ Девкаліонових вод і не бачив навислої хвилі. ³⁵⁷ Ось, залишаючись зліва внизу, Еолійська Пітана ³⁵⁸ В'ється, немовби там довгого змія хтось висік із скелі; ³⁵⁹ Й Іди затінений гай, де бичка — свого сина крадіжку — ³⁶⁰ Спритно колись заховав, перевтіливши в оленя, Лібер. ³⁶¹ Далі — горбок пісковий, що піднявся над батьком Коріта, ³⁶² Й тихі поля, що колись їх жахнула, загавкавши, Мера[15]; ³⁶³ Й Кос[16], Евріпілове місто міцне, де рогатими стали ³⁶⁴ Надто зухвалі жінки по відході загонів Геракла. ³⁶⁵ Фебовий Родос минула вже, де іалізьких телхінів ³⁶⁶ Люд оселивсь, що одним тільки зором усе міг псувати,— ³⁶⁷ В братові хвилі занурив його, не злюбивши, Юпітер. ³⁶⁸ Давньої Кеї Картейська твердиня лишилась позаду, ³⁶⁹ Де колись Алкідамант заніміє з великого дива,— ³⁷⁰ Батько, — як донька його переміниться в тиху голубку[17]. ³⁷¹ Вже й Гіріею побачили, озеро, й Кікнову Темпе, ³⁷² З явою лебедя вславлені: подарував юнакові ³⁷³ Філій пернатих приручених і велетенського звіра — ³⁷⁴ Лева до ніг йому склав. Той велів ще й бика подолати — ³⁷⁵ Впорався Філій з биком, та не дав його Кікну в дарунок, ³⁷⁶ Як не прохав той: гордив, було, хлопець палким його серцем. ³⁷⁷ «Ще пожалкуєш!» — обурився Кікн, і з високої скелі ³⁷⁸ Кинувся сторч головою. Гадали, що хлопець розбився, ³⁷⁹ Він, проте, лебедем став і на крилах повис білосніжних. ³⁸⁰ Лиш Гіріея не знала того й, затуживши за сином, ³⁸¹ Вся розпливлася слізьми — Гіріеєю, озером, стала. ³⁸² З тими місцями межує Плеврон, де на крилах тремтливих ³⁸³ Ран од своїх же дітей офіянка уникнула, Комба[18]. ³⁸⁴ Ось і поля Калавреї, що милі були для Латони; ³⁸⁵ Там володар із дружиною злинули в небо птахами. ³⁸⁶ Справа Кіллена лежить, де, за звичаєм дикого звіра, ³⁸⁷ З рідною матір'ю ложе своє мав Менефрон ділити. ³⁸⁸ Бачить Кефіса[19] здаля, що оплакував долю невтішну ³⁸⁹ Внука: його замінив Аполлон у тюленя товстого; ³⁹⁰ Бачить домівку Евмела, який побивався за сином[20]. ³⁹¹ Врешті, в Ефіру Піренську домчали Медею — чаклунку ³⁹² Крила зміїні. Прадавніх людей ще від першого віку ³⁹³ Виник там рід од грибів лісових, що зросли під дощами. ³⁹⁴ Потім, коли наречену спалила колхідська отрута, ³⁹⁵ Й море пожежу палацу одне віддзеркалило й друге, ³⁹⁶ Й кров'ю дітей обагрилось залізо, — тікає злочинна ³⁹⁷ Мати од гніву й меча, відімстивши зрадливцю Ясону. ³⁹⁸ Злинувши знов на Тітанових зміях, вона прибуває ³⁹⁹ В замок Паллади. Тебе, справедлива Фенеє, в повітрі ⁴⁰⁰ Бачили там і тебе, що літав побіч неї, Періфе; ⁴⁰¹ Там на незвичне оперлась крило й Поліпемона внучка. ⁴⁰² Владар Егей прихистив утікачку. В однім тільки схибив: ⁴⁰³ Їй, крім притулку, ще й руку подав, поєднавшись у шлюбі. ⁴⁰⁴ Скоро й Тесей появився, дитя, не відоме для батька, ⁴⁰⁵ Мужній герой, що зумів упокорити Істм двобережний. ⁴⁰⁶ Щоб подолати його, аконіт заварила Медея — ⁴⁰⁷ Десь аж на березі скіфськім чаклунка його назбирала. ⁴⁰⁸ Кажуть, з-під зуба собаки, котру народила Ехідна, ⁴⁰⁹ Зілля те вбивче зросло. Де печера глибока темніє, ⁴¹⁰ В'ється там спадистий шлях. Ось по ньому тірінфський сміливець ⁴¹¹ Кербера-пса, що пручавсь і від променів сонця сліпучих ⁴¹² Очі сховати хотів, на ланцюг адамантовий взявши, ⁴¹³ Вивів-таки з-під землі. Тоді Кербер у люті скаженій, ⁴¹⁴ Гавкотом тричі повітря прозоре довкіл колихнувши, ⁴¹⁵ Тричі блідавою піною бризнув на поле зелене. ⁴¹⁶ Піна, гадають, коріння пустила; черпнувши врожайних ⁴¹⁷ Соків тієї землі, набула смертоносної сили. ⁴¹⁸ Пнеться й по схилах те зілля цупке і тому аконітом ⁴¹⁹ Назване серед селян. Із намови хитрунки-дружини ⁴²⁰ Батько Егей подає його синові (думав — що ворог). ⁴²¹ Келих узяв у правицю Тесей, не чекаючи лиха, ⁴²² Й тут на руків ї меча запримітив здивований батько ⁴²³ Знак свого роду — й злочинний напій з-перед уст йому вибив. ⁴²⁴ Та врятувалась Медея закляттями — в хмару пірнула. ⁴²⁵ Батько, хоч як і зрадів, що живим його син залишився, ⁴²⁶ Довго був наче не свій, аж не вірив, що міг мимоволі ⁴²⁷ Руку на сина здійнять. Уже вівтарі роздуває, ⁴²⁸ Щедро складає безсмертним дари. Розсікають сокири ⁴²⁹ Шию могутніх биків; на рогах у них — стрічки жертовні. ⁴³⁰ Жоден день перед тим так осяйливо для Ерехтідів, ⁴³¹ Радісно так не заблис. До гостини сідають вельможі ⁴³² Й простий народ. За вином, що людей звеселяє, по колу ⁴³³ Пісня пішла: «Гомонить про діла твої славні, Тесею, ⁴³⁴ Весь Марафон, зачудований кров'ю бика-Мінотавра. ⁴³⁵ Те, що спокійно за плугом іде селянин кроміонський,— ⁴³⁶ Також заслуга твоя. Завдяки тобі край Епідавра ⁴³⁷ Бачив, як велет, озброєний києм, упав — син Вулкана[21]. ⁴³⁸ Бачили мертвим Прокруста[22] жорстокого хвилі Кефіса. ⁴³⁹ Як поваливсь Керкіон, — Елевсін це побачив Церерин. ⁴⁴⁰ Впав і Сініс, що для зла застосовував рук своїх силу: ⁴⁴¹ Стовбури він нагинав; до землі, було, схилить верхів'я ⁴⁴² Сосни, щоб ген розметать пошматоване тіло людини. ⁴⁴³ До Алкатої, до стін лелегейських безпечний провадить ⁴⁴⁴ Шлях, коли згинув Скірон[23]. Лиходія розсіяні кості ⁴⁴⁵ Ні суходіл, ані хвиля морська не схотіли прийняти. ⁴⁴⁶ Довго ще, кажуть, їх вітер носив, поки з часом не стали ⁴⁴⁷ Скелями; й досі така ж у них назва: Скіронові скелі. ⁴⁴⁸ Та, коли б ми твої вчинки й літа зрахувати взялися,— ⁴⁴⁹ Подвигів більше було б, ніж років. Ми за тебе, могутній, ⁴⁵⁰ Купно благаєм богів. Піднімаємо келих — за тебе!» ⁴⁵¹ Схвально на слово те люд одгукнувсь, і розлігся в палаці ⁴⁵² Гомін. Кутка не було, де б смутились, у цілому місті. ⁴⁵³ Все ж (отакою вже куцою в нас насолода буває: ⁴⁵⁴ Щось неодмінно її скаламутить!) Егей, повернувши ⁴⁵⁵ Рідного сина собі, безтурботно не міг веселитись: ⁴⁵⁶ Мінос готує війну. Нездоланні морські в нього й піші ⁴⁵⁷ Сили, та батьківський гнів — наймогутніша Міноса зброя: ⁴⁵⁸ За Андрогея, загиблого сина, спішить відомстити. ⁴⁵⁹ Та перед тим він союзні війська до війни залучає. ⁴⁶⁰ Темні моря борознить, кораблі спорудивши крилаті. ⁴⁶¹ Ось вже Анафа війська подала йому й Астіпалея: ⁴⁶² Цій він мечем пригрозив; обіцяв подарунки — Анафі. ⁴⁶³ Взяв і низинний Мікон, і Кімол, що на крейду багатий; ⁴⁶⁴ Далі й Сірон, де квітує чебрець, і Серіф, де рівнини, ⁴⁶⁵ Парос, де мармур, і край, що його нечестива фракійка ⁴⁶⁶ Арна колись продала: пожадане отримавши злото, ⁴⁶⁷ Птахою стала вона, що на золото й нині поквапна; ⁴⁶⁸ Птаха ця, з чорними ніжками й чорним оперенням, — галка. ⁴⁶⁹ Лиш Оліар і Дідіми, лиш Андрос, Гіара і Тенос, ⁴⁷⁰ І Пепарет — острівець, на блискучі оливки багатий. ⁴⁷¹ Суднам із Кноса не слали підмоги. Тож Мінос вітрила ⁴⁷² Вліво звернув, до Енопії, де Еакідів країна. ⁴⁷³ Так називали її в давнину, та Еак їй дав іншу ⁴⁷⁴ Назву: Егіна — це ймення колись його мати носила. ⁴⁷⁵ Юрмиться люд: роздивитись такого преславного мужа ⁴⁷⁶ Прагне. Спішить Теламон, а за ним підбігає молодший ⁴⁷⁷ Від Теламона Пелей і третій — Фок, вслід за ними. ⁴⁷⁸ Повагом, не поспішаючи, — все-таки вік за плечима,— ⁴⁷⁹ Йде сам Еак і розпитує, що привело їх в Егіну. ⁴⁸⁰ Вчувши про батькове горе, зітхнув. А йому повелитель ⁴⁸¹ Кріту, де славних сто міст, відмовляє такими словами: ⁴⁸² «Месницькій зброї моїй посприяй: в справедливім поході ⁴⁸³ Часткою військ моїх будь. За могилу розради я прагну». ⁴⁸⁴ Парость Асопа йому: «Надаремне благаєш: не може ⁴⁸⁵ Край мій піти на таке: найтісніше з землею Кекропа ⁴⁸⁶ Нині пов'язані ми, договір є міцний поміж нами». ⁴⁸⁷ Той, спохмурнівши, пішов; «Пожалієш об тім договорі!» — ⁴⁸⁸ Мовив. І вирішив краще погрожувать збройним походом, ⁴⁸⁹ Ніж, розпочавши війну, передчасно в ній тратити сили. ⁴⁹⁰ Судна ліктійські ще видно було з Енопійської вежі ⁴⁹¹ В морі, коли під вітрилом тугим корабель бистрохідний ⁴⁹² З Аттіки в гавань уже запливав, до прихильного краю. ⁴⁹³ На кораблі був Кефал, а при ньому — веління вітчизни. ⁴⁹⁴ Гостя зустріли Еака сини і впізнали Кефала, ⁴⁹⁵ Хоч і давно з ним не бачились. Дружньо правиці подавши, ⁴⁹⁶ В дім запросили, до батька. Герой величавий, що з віком ⁴⁹⁷ Не розгубив ще яскравих слідів молодечої вроди, ⁴⁹⁸ Входить, оливкову гілку тримаючи, — знак свого краю. ⁴⁹⁹ Двоє молодших стоять і ліворуч од нього, й праворуч — ⁵⁰⁰ Кліт із Бутеєм, Палланта сини, що з Кефалом дружили. ⁵⁰¹ Після взаємних вітань, що без них не обходиться зустріч, ⁵⁰² Волю Егея Кефал переказує, просить подати ⁵⁰³ Поміч, про дружні зв'язки, що ріднять їх віддавна, згадавши. ⁵⁰⁴ Врешті, йому нагадав, що й Ахайї погрожує Мінос. ⁵⁰⁵ Гарно промовив — і справі поміг: на блискучу головку ⁵⁰⁶ Скіпетра владар Еак ліву руку рішуче поклавши,— ⁵⁰⁷ «Помочі ви не просіть, а беріть її,— мовив, — Афіни! ⁵⁰⁸ Сили всього мого острова, все, що мені постачає ⁵⁰⁹ Нинішня влада моя, — ви своїм без вагання вважайте. ⁵¹⁰ Війська мого для моїх і для ваших потреб не забракне. ⁵¹¹ Дяка богам, не в біді ми, тому перепрошувать — зайве». ⁵¹² «Хай буде й далі так, — мовив Кефал, — громадян хай прибуде ⁵¹³ В місті твоїм. Я от радий був щойно, коли ваша молодь ⁵¹⁴ Вийшла назустріч мені — юнаки, один одного варті, ⁵¹⁵ Красені в розквіті літ. Багатьох не знаходжу, одначе, ⁵¹⁶ З тих, що їх бачив я, в вашім краю побувавши раніше». ⁵¹⁷ Важко зітхнувши, таку повів мову Еак сумовито: ⁵¹⁸ «Кращою долею, друже, змінився печальний початок. ⁵¹⁹ О, якби можна, його не торкнувшись, про неї згадати! ⁵²⁰ Та по порядку, про все оповім, щоб не гаяти часу. ⁵²¹ Прахом, кістками лежать усі ті, що про них пам'ятаєш. ⁵²² З ними частину набутку свого щонайкращу я втратив! ⁵²³ Мор наше місто косив: його гнівна Юнона зіслала ⁵²⁴ В злобі сліпій на цей край, що суперниці носить імення. ⁵²⁵ Поки вважали це лихо земним і не відали, звідки ⁵²⁶ Впав цей удар, у мистецтві лікарськім рятунку шукали. ⁵²⁷ Зрадило їх і воно: переможене, впало мистецтво. ⁵²⁸ Темною млою в цей день над землею нависло понуре ⁵²⁹ Небо й повітрям парким нездорові наповнились хмари. ⁵³⁰ Роги свої, наливаючись, місяць єднав учетверте ⁵³¹ І, коли тоншав, роз'єднував їх учетверте, — та все ще ⁵³² Австри, палючі вітри, розвівали над містом заразу: ⁵³³ В води вона, як відомо, проникла — в струмки та озера. ⁵³⁴ А по полях, що взялись бур'яном, розповзлось усіляке ⁵³⁵ Гаддя й своєю отрутою чорною повнило ріки. ⁵³⁶ Пошесть пішла наперед на собак, на птахів, на отари, ⁵³⁷ На хижаків — наче пробував мор свого подиху силу. ⁵³⁸ З подивом бачив рільник нещасливий, як, тягнучи плуга, ⁵³⁹ Падали дужі бики, борозни до кінця не довівши. ⁵⁴⁰ Жалібно бекали рунисті вівці; у них випадала ⁵⁴¹ Вовна сама по собі й хворобливо зсихалося тіло. ⁵⁴² Чистої крові рисак, володар бігової доріжки, ⁵⁴³ Пальми не гідний тепер: забуваючи славу колишню, ⁵⁴⁴ Тільки постогнує, в стайні чекає повільної смерті. ⁵⁴⁵ Гнівом не вибухне дикий кабан, не втішається сарна ⁵⁴⁶ Прудкістю ніг, а кошлатий ведмідь на бика вже не вийде. ⁵⁴⁷ Млявість панує довкіл. По лісах, і полях, і дорогах ⁵⁴⁸ Трупи огидні лежать. Занечищує сморід повітря. ⁵⁴⁹ Дивне скажу: не чіпає собака ні вовк-сіроманець ⁵⁵⁰ Падла, ні пажерний птах. Розкладаються трупи, й розносять ⁵⁵¹ Запах важкий, і недугом заразливим сіють довкола. ⁵⁵² Врешті на вбогих селян, смертоносної сили набравшись, ⁵⁵³ Мор наваливсь і в оточене мурами місто ввірвався. ⁵⁵⁴ Спершу нутро все горить. Червоність і віддих палючий ⁵⁵⁵ Свідчать про внутрішній жар. Не вміщається в роті розбухлий, ⁵⁵⁶ Здерев'янілий язик. Пересохлим, порепаним горлом ⁵⁵⁷ Ловлять повітря, та подув палкий не збиває гарячки. ⁵⁵⁸ Ані на постіль лягти, ані тіла прикрити не можуть: ⁵⁵⁹ Падають ницьма на землю тверду. Від землі холоднішим ⁵⁶⁰ Тіло, проте, не стає, а земля аж палає від тіла. ⁵⁶¹ Й не порятує ніхто: лікарів, що приходять на поміч, ⁵⁶² Косить недуга — мистецтво їх нині самим їм на шкоду. ⁵⁶³ Хто біля хворих бував, не лишав у біді свого друга,— ⁵⁶⁴ За допомогою й сам загибав. І коли всі надії ⁵⁶⁵ Прахом пішли й тільки смерть цю хворобу могла перервати, ⁵⁶⁶ Всяк, що хотів, те й робив, помічне зацуравши, бо в ньому ⁵⁶⁷ Помочі й так не було. Тож повсюди без сорому, стриму ⁵⁶⁸ Воду, розлігшись, пили при водоймах, струмках та джерелах; ⁵⁶⁹ Марно пили, бо не спрагу — життя в ній гасили раніше. ⁵⁷⁰ Там, у воді, й захлинавсь не один: понад міру обпившись, ⁵⁷¹ Вже й ворухнутись не міг, а хто жив ще — продовжував пити. ⁵⁷² Так своє ложе ненавидять хворі, що, мов божевільні, ⁵⁷³ З нього зістрибують. Хто ж і на ноги звестися не в силі,— ⁵⁷⁴ Зсунувшись, котиться той по долівці, аби якнайдалі ⁵⁷⁵ Бути від рідних пенатів: чумним тут усе видається. ⁵⁷⁶ Всяк винуватить куток свій — не знає, де корінь нещастя. ⁵⁷⁷ Ті по дорогах, півмертві, бредуть, поки ноги ще носять; ⁵⁷⁸ Інші — в сльозах на землі простяглись; од утоми й хвороби ⁵⁷⁹ Вже через силу запалими глибоко водять очима, ⁵⁸⁰ Руки благально до зір, до безмовного неба здіймають. ⁵⁸¹ І видихають життя свого залишок, де доведеться. ⁵⁸² Що я, гадаєш, тоді відчував і чого, окрім смерті, ⁵⁸³ Прагнув, життя кленучи, до своїх приєднатись готовий? ⁵⁸⁴ Всюди, куди тільки зір міг сягнути, на кожному кроці, ⁵⁸⁵ Люд нещасливий лежав: так на землю падуть переспілі ⁵⁸⁶ Яблука, тільки-но гілку торкнеш, або з дуба — жолуддя. ⁵⁸⁷ Глянь перед себе: Юпітера храм височить небосяжний ⁵⁸⁸ З довгими східцями. Хто на священному вівтарі марно ⁵⁸⁹ Ладану там не палив? Скільки раз там дружина за мужа, ⁵⁹⁰ Батько за сина молилися палко, й самі при молитві, ⁵⁹¹ На незворушливий камінь упавши, з життям розлучались, ⁵⁹² І незужитий знаходили ладан у мертвій долоні! ⁵⁹³ Часто жертовні бики, коли їх підігнали до храму, ⁵⁹⁴ Тільки-но жрець помоливсь і вино почав лити між роги, ⁵⁹⁵ Хоч їм удару ніхто не завдав ще, валились на землю. ⁵⁹⁶ Жертву Юпітеру сам я складав за вітчизну, за себе ⁵⁹⁷ І за синів своїх трьох, та жертовна тварина зненацька ⁵⁹⁸ Що мала сил заревла й, повалившись, немов од удару, ⁵⁹⁹ Скупо забарвила хворою кров'ю підставлене лезо. ⁶⁰⁰ Втратило й хворе нутро правдомовні ті знаки, що з неба ⁶⁰¹ Людям боги подають: перетлила недуга утробу. ⁶⁰² Бачив я трупи людські, що лежали при вході до храму, ⁶⁰³ Побіч самих вівтарів — і страшнішою смерть видавалась. ⁶⁰⁴ Дехто у зашморгу душу губив — од страху перед смертю ⁶⁰⁵ Смерті шукав, закликаючи й так уже скору загибель. ⁶⁰⁶ Не хоронили, а просто виносили скошених мором: ⁶⁰⁷ Брами для всіх похоронних обрядів були б затісними. ⁶⁰⁸ То на землі залишали тіла, то на вогнища клали, ⁶⁰⁹ Та без останніх дарів. Хто повірить, що бійка зринала ⁶¹⁰ Навіть за вогнища: часто згоряв на чужому покійник. ⁶¹¹ Там і сльозинки ніхто не зронив. Неоплакані тіні ⁶¹² Старців, малят, матерів і дівчат незаміжніх блукали. ⁶¹³ Місця для свіжих могил, а для вогнища — дров бракувало. ⁶¹⁴ Вражений вихором бід і смертей, — «О Юпітере-батьку! — ⁶¹⁵ Вигукнув я, — коли й справді колись поспішав ти в обійми ⁶¹⁶ Доньки Асопа, Егіни; якщо тобі предком егінян, ⁶¹⁷ О всемогутній, не соромно бути, — тоді мені, батьку, ⁶¹⁸ Люд мій увесь поверни, а як ні — то й мене вкрий землею!» ⁶¹⁹ Блиснув Юпітер і громом на те відгукнувся прихильно. ⁶²⁰ «Знак цей приймаю, — сказав я, — і хай він потвердженням добрим ⁶²¹ Ласки твоєї для нас і зарукою певною буде!» ⁶²² Побіч був дуб, хоч розлогий, та віттям рідкий, Громовержця ⁶²³ Дерево недоторканне — насіння додонського парость. ⁶²⁴ Там працьовитих мурах ми побачили: в ротик узявши ⁶²⁵ Більший од себе тягар і стежини тримаючись, довгим ⁶²⁶ Рядом снували вони по корі, наче зморшками зритій. ⁶²⁷ Подивувавшись їх кількістю, — «Дай громадян мені стільки ж, ⁶²⁸ Батьку ласкавий, — кажу, — щоб залюднити вимерле місто!» ⁶²⁹ Дуб ніби весь затремтів, і в безвітряній тиші раптово ⁶³⁰ Шелест по ньому пройшов. Переляк одійняв мені мову, ⁶³¹ Заворушилось волосся. Проте я і дерево, й землю ⁶³² З трепетом поцілував. Хоч на чудо й не смів уповати, ⁶³³ Все ж — уповав і в душі сподівання плекав потаємні. ⁶³⁴ Злинула ніч і турботами денними зморене тіло ⁶³⁵ Сон оповив. Уві сні я побачив той дуб, що розлогих ⁶³⁶ Стільки ж гілок мав і стільки ж мурах метушилось по ньому. ⁶³⁷ Так, як тоді, сколихнувсь він гіллям і почав розсівати ⁶³⁸ Ті зерноносні ряди на поля, що під ним розіслались. ⁶³⁹ Раптом немовби рости почали вони, ширшати стали; ⁶⁴⁰ Далі з землі піднялись і могли вже триматися прямо, ⁶⁴¹ Втратили худість, і темне забарвлення, й кількість велику ⁶⁴² Ніжок, і вже не мурах, а людей незчисленних я бачив. ⁶⁴³ Сон одлетів. Не вдоволений ним, на богів нарікаю: ⁶⁴⁴ Не помогли ж бо нічим. А тим часом почувсь у покоях ⁶⁴⁵ Гамір і наче людські голоси, від яких у ту пору ⁶⁴⁶ Я вже відвик був давно. Поки й ті голоси я вважаю ⁶⁴⁷ Сном, Теламон підбіга й, розчиняючи поспіхом двері, ⁶⁴⁸ Каже: «Побачиш таке, в що й повірити, батечку, годі! ⁶⁴⁹ Вийди ж!» Виходжу — й не вірю очам своїм: тих, що недавно ⁶⁵⁰ Бачив у сні,— наяву їх усіх у такому ж порядку ⁶⁵¹ Бачу тепер, пізнаю. Владаря, підійшовши, вітають. ⁶⁵² Я Громовержцеві дякую й між новоявленим людом ⁶⁵³ Місто ділю і поля, де колишніх селян бракувало. ⁶⁵⁴ Щоб пам'ятав про свій рід, мірмідонами люд цей назвав я. ⁶⁵⁵ Що це за люд такий, бачив ти сам. Ну а звичаї в нього — ⁶⁵⁶ Ті, що й у предків були: працьовите, ощадливе плем'я. ⁶⁵⁷ Вперто громадить майно й берегти нагромаджене вміє ⁶⁵⁸ Рівна літами й хоробрістю юнь на війну за тобою ⁶⁵⁹ Вирушить, тільки-но Евр, що тебе супроводив щасливо,— ⁶⁶⁰ З Евром ти справді приплив, — ходовим переміниться Австром». ⁶⁶¹ Так-то розмовами тими, що справ усіляких торкались, ⁶⁶² Довгий виповнювавсь день. Його рештка пішла на вечерю, ⁶⁶³ Ніч — на покріплення сил. Уже сонце зійшло злотогриве, ⁶⁶⁴ Вітер, однак, не змінивсь, не давав нам вернутись додому. ⁶⁶⁵ Вранці Палланта сини прибули до Кефала, що віком ⁶⁶⁶ Був од них старший, і втрійку — Кефал із синами Палланта — ⁶⁶⁷ Вибрались до владаря. Та владар іще спав у ту пору. ⁶⁶⁸ Фок, син Еака, гостей повітав на високім порозі, ⁶⁶⁹ Бо Теламон і Пелей для війни набирали загони. ⁶⁷⁰ В дім свій, у внутрішні пишні покої, охоче провадить ⁶⁷¹ Внуків Кекропових Фок; побіч них і собі примостився. ⁶⁷² Тут він увагу звернув, що нащадок Еола в правиці ⁶⁷³ Спис невідомого дерева має з золоченим вістрям. ⁶⁷⁴ Кинувши декілька слів, щоб розмову підтримати дружню, ⁶⁷⁵ Каже таке: «У лісах я бував, не новак і на ловах,— ⁶⁷⁶ Не розумію усе ж, із якого ти дерева зрізав ⁶⁷⁷ Той, що в руці твоїй, спис: якби з ясена, то неодмінно б ⁶⁷⁸ Червонуватим він був; якби з терну, то мав би колінця. ⁶⁷⁹ Де він зростав, не вгадаю ніяк, та не бачив я зроду ⁶⁸⁰ І між найкращих списів ось такого метального списа». ⁶⁸¹ «Ще якби ти його в дії побачив, — на те Еакіду ⁶⁸² Мовив один із актейських братів, — ще б не так дивувався! ⁶⁸³ Кинутий, б'є лиш у ціль: випадковість-бо ним не керує. ⁶⁸⁴ Сам по собі і назад повертається з вістрям кривавим». ⁶⁸⁵ Все хоче знати Нереїв юнак, — випитує далі, ⁶⁸⁶ Що це за спис, відкіля він узявся, чий подарунок. ⁶⁸⁷ Все йому гість пояснив; одного лиш — якою ціною ⁶⁸⁸ Придбаний спис — не сказав. Соромливо примовк, та, згадавши ⁶⁸⁹ Милу дружину, здригнувсь і таке повідає крізь сльози: ⁶⁹⁰ «Через цю здобич, нащадку богині,— та хто в це повірить? — ⁶⁹¹ Плачу і довго ще плакати буду, — якщо мені доля ⁶⁹² Жити ще довго дала, — бо з дружиною милою спис цей ⁶⁹³ Занапастив і мене. О, якби ж того дару й не знав я! ⁶⁹⁴ Отже, Прокріда була. Ти чував, може, про Орітію ⁶⁹⁵ Ту, що Борей її викрав? Прокріді — сестра вона рідна. ⁶⁹⁶ Все ж, коли вдачу й красу їх зрівняв би ти, то здивувався б, ⁶⁹⁷ Як він Прокріди не вкрав: Ерехтей поєднав мене з нею, ⁶⁹⁸ Батько; з'єднала й любов: я щасливим не тільки вважався — ⁶⁹⁹ Був ним, і досі б ще був, та в богів було інше на мислі. ⁷⁰⁰ Другий, відколи побрались ми з нею, минув уже місяць. ⁷⁰¹ Сіті в той час розставляв я на оленів, славних рогами. ⁷⁰² Раптом розвіявши млу, з рясноцвітного верху Гімета ⁷⁰³ Вздріла рум'яна Аврора мене й проти волі моєї ⁷⁰⁴ Тут же в обійми взяла. І скажу — хай не в кривду богині — ⁷⁰⁵ Правду святу: хоч і сяє вона миловидним рум'янцем, ⁷⁰⁶ Хоч вона межами дня володіє і межами ночі, ⁷⁰⁷ Хоч споживає нектар, — я кохав тоді тільки Прокріду. ⁷⁰⁸ В серці Прокріда була й на вустах була — тільки Прокріда. ⁷⁰⁹ Нішого шлюбу правами священними я захищаюсь, ⁷¹⁰ Нашим покинутим ложем, що нас поєднало недавно,— ⁷¹¹ Тим я богиню зворушив. «Ну годі, невдячний! — сказала,— ⁷¹² Вірний Прокріді лишайсь. Та, наскільки я бачу майбутнє,— ⁷¹³ Ще пожалієш об тім!» — І дозволила йти мені, гнівна. ⁷¹⁴ Поки вертаюсь, неспокій бере: що не крок — мимоволі ⁷¹⁵ Чую богині грізьбу. «А чи там, — промайнула підозра,— ⁷¹⁶ Жде, як належить, на мене жона?» Її вік, її врода ⁷¹⁷ Наче б шептали: «Не вір!» — «Можеш вірить їй!» — вдача казала. ⁷¹⁸ Сам же я що міг сказать? Але та, що вертавсь я від неї, ⁷¹⁹ Приклад лихий подала. Втім, закоханий завжди в тривозі. ⁷²⁰ Мучить підозра. «Візьми подарунками, — радить, — на пробу ⁷²¹ Вірність цнотливої». Страх у мені роздуває Аврора, ⁷²² Змінює (я наче сам це відчув) і лице моє, й вигляд. ⁷²³ От я в Афіни, Палладине місто, невпізнаний входжу. ⁷²⁴ Вже я в оселі своїй, але злочином навіть не пахне: ⁷²⁵ Дім чистоту береже, за господарем все тут сумує. ⁷²⁶ Вдавшись до хитрощів, якось проникнув я до Ерехтіди. ⁷²⁷ Глянув — і наче забув, що прийшов сюди брати на пробу ⁷²⁸ Вірність своєї дружини! Нелегко було не признатись, ⁷²⁹ Хто я такий і в обійми не взять її, як і годилось. ⁷³⁰ В смутку була. Та немає красуні, що з нею змагатись, ⁷³¹ Хоч і смутною, могла б. До відсутнього мужа душею ⁷³² Все поривалась. Отож уяви собі, друже, якою ⁷³³ Вродою сяла вона, якщо личила їй навіть туга! ⁷³⁴ Годі й злічить, скільки раз відхиляла вона соромливо ⁷³⁵ Спроби мої! Скільки раз повторяла: «Лише одному я ⁷³⁶ Вірна. І де б він не був — бережу насолоду для нього». ⁷³⁷ Хто б — якщо він при здоровім умі — не вважав, що подружню ⁷³⁸ Вірність доведено вже? Але я сумніваюся далі. ⁷³⁹ Сам себе знищити взявсь: їй за ніч обіцяю заплату. ⁷⁴⁰ Так я прилип, розщедривсь, що неначе й вона завагалась. ⁷⁴¹ Далі не втримавсь: «Піймалась-таки! — у долоні я сплеснув,— ⁷⁴² Хитрий спокусник — твій муж. Ти в руках моїх нині, зрадлива!» ⁷⁴³ Та ж — ні півслова мені. Від ганьби занімівши та болю, ⁷⁴⁴ З дому підступного йде, покидає невдячного мужа. ⁷⁴⁵ Через облудність мою, проклинаючи рід чоловічий, ⁷⁴⁶ В гори глухі подалась, лісовій посвятилась Діані. ⁷⁴⁷ Я залишився один, і вогнем пройняло мене раптом ⁷⁴⁸ Аж до кісток. Я вину визнавав свою, я вибачався ⁷⁴⁹ І запевняв, що дарунки й мене до такої провини, ⁷⁵⁰ Врешті, схилити б могли, що піддався б і я такій звабі. ⁷⁵¹ Довго її умовляв, поки, глум над собою помстивши, ⁷⁵² Якось вернулась вона, й проживали ми в згоді солодкій. ⁷⁵³ Ще й піднесла мені дар, — наче б мало того подарунка, ⁷⁵⁴ Що повернулась сама, — гончака, що його віддала їй ⁷⁵⁵ Кінтія[24], мовивши: «Скільки б не бігло з ним — він буде перший». ⁷⁵⁶ З ним вона спис цей дала, що в руці його, бачиш, тримаю. ⁷⁵⁷ Конче довідатись хочеш про долю й того подарунка? ⁷⁵⁸ Слухай же. Випадок цей тебе, певно, здивує й зворушить. ⁷⁵⁹ Синові Лайя вдалося розплутати згубну для інших ⁷⁶⁰ Загадку-пісню — і, стрімголов кинувшись, ницьма лежала ⁷⁶¹ Темна віщунка, забувши й сама свою мову двозначну. ⁷⁶² Вчинків, одначе, таких не лишає без помсти Феміда — ⁷⁶³ Впало негадано й друге на Фіви в краю аонійськім ⁷⁶⁴ Лихо: селянам немає життя од лисиці, що важить ⁷⁶⁵ І на худобу, й на них. От зійшлись ми, сусіднє юнацтво, ⁷⁶⁶ Й сіті мисливські довкола полів розіслали широких: ⁷⁶⁷ Легко лисиця, однак, через ту огорожу плигала, ⁷⁶⁸ Над полотняним окрайком тенет вигинаючи спину. ⁷⁶⁹ Зграї собак напускали на неї, але вона птахом ⁷⁷⁰ Мчала собі жартома, залишаючи всіх їх позаду. ⁷⁷¹ Лелапа — так називавсь мій гончак — почали домагатись ⁷⁷² Одноголосно усі. Він з ошийника й сам гарячково ⁷⁷³ Рвався, хотів ремінець перегризти, жадаючи волі. ⁷⁷⁴ Щойно пустили з припону його — і ніхто й не помітив, ⁷⁷⁵ Де він. Одні лиш сліди на гарячім піску залишились. ⁷⁷⁶ Сам же він зник із очей. Не пролине так швидко в повітрі ⁷⁷⁷ З розмаху кинутий спис, ні розкручений пращею камінь, ⁷⁷⁸ Ні легкопера стріла, що з гортінського пущена лука. ⁷⁷⁹ Пагорб в околиці тій коршаком нависав над полями. ⁷⁸⁰ З нього було мені видно цю справді незвичну погоню: ⁷⁸¹ То вже неначе впіймалась, то знов умикає хижачка ⁷⁸² Псові з-під самих зубів; і біжить, хоча поле рівнинне, ⁷⁸³ Не навпростець, а петляє, описує коло — в оману ⁷⁸⁴ Вводить собаку мого, щоб на неї з розгону не вдарив. ⁷⁸⁵ Пес у хитрунки висить на хвості, вже готовий у бік їй ⁷⁸⁶ Ікла встромити, та ба! — тільки клацає даром зубами. ⁷⁸⁷ Я вже за спис ухопивсь був і вже ним почав у правиці ⁷⁸⁸ Звично гойдати; вкладаючи пальці в петельку ремінну, ⁷⁸⁹ Зір одвернув; але, перш ніж метнути, я знов перед себе ⁷⁹⁰ Глянув — і з дива завмер: серед поля два мармури бачу: ⁷⁹¹ Той — наче мчить навздогін їй; а ця — наче все ще тікає. ⁷⁹² Значить, хотів, щоб у тому бігу не було переможця ⁷⁹³ Бог, коли дійсно невидимий бог якийсь стежив за ними». ⁷⁹⁴ Те оповівши, замовк. «Але в чому тут списа провина?» — ⁷⁹⁵ Фок запитав. І відразу почув про вину того списа. ⁷⁹⁶ «Радість була для нас, друже, початком великого болю. ⁷⁹⁷ Слухай про неї спочатку. Приємно згадать, Еакіде, ⁷⁹⁸ Ті благодатні пошлюбні літа, коли, сповнені щастя, ⁷⁹⁹ Я — дружину кохав, а дружина — мене, чоловіка. ⁸⁰⁰ Спільна турбота про дім, обопільне чуття нас єднало.. ⁸⁰¹ Навіть Юпітер її б не привабив, закохану в мене, ⁸⁰² Рівно ж і я б не піддався спокусниці, хоч би й Венера ⁸⁰³ Нею була, бо ж однаковий жар у серцях відчували. ⁸⁰⁴ Тільки-но сонце, розвіявши млу, осявало вершини, ⁸⁰⁵ Я спозаранку рушав з молодецьким завзяттям на лови. ⁸⁰⁶ В гори ні слуг я, одначе, не брав, ні собак, які звіра ⁸⁰⁷ Чули здаля; вузлуватих тенет не вантажив на коней — ⁸⁰⁸ Спис мені все заміняв. А коли вже втомилась правиця ⁸⁰⁹ Хижого звіра вкладать, — я шукав собі тіні, спочинку. ⁸¹⁰ Милої в гості чекав із вологих долів — охолоди. ⁸¹¹ Про охолоду легку я в годину спекотливу мріяв. ⁸¹² Тільки її виглядав, коли зморений був, — охолоду. ⁸¹³ «Де ти? Прилинь, легковійна! — любив я, бувало, співати,— ⁸¹⁴ Злинь, найсолодша, на груди мої, поможи блукачеві! ⁸¹⁵ Подихом тихим жагу пригаси, як не раз ти гасила». ⁸¹⁶ Може, й ніжніші слова — невідхильна вела мене доля! — ⁸¹⁷ Я кожен раз додавав. «Найсолодша моя насолодо! ⁸¹⁸ Ти покріпляєш мене, — промовляв я звичайно, — ти пестиш, ⁸¹⁹ Це через тебе горнусь до лісів я, шукаю відлюддя, ⁸²⁰ Спраглий, сухими вустами ловлю твоє свіже дихання!» ⁸²¹ Заклики ці, хтось, підслухавши в лісі, гадав, що це німфу ⁸²² Я охолодою зву, що, коханням новим запалавши, ⁸²³ Милу свою раз у раз, на ім'я називаючи, кличу. ⁸²⁴ З тим до Прокріди побіг підслуховувач нетерпеливий ⁸²⁵ І нашептав їй усе, що почув ненароком у лісі. ⁸²⁶ Тільки-но він закінчив і — така вже любов легковірна! — ⁸²⁷ Кажуть, упала вона й тільки потім, до тями прийшовши, ⁸²⁸ Долю кляла, над собою, злощасною, руки ламала. ⁸²⁹ Все дорікала мені й під вагою уявної зради ⁸³⁰ Страх мала перед нічим: безтілесного ймення лякалась. ⁸³¹ Прикро сердешній було, ніби справді їй звабили мужа. ⁸³² Має ще сумнів, однак; сподівається ще на помилку, ⁸³³ Віри усе ще не йме і про мужа не сміє сказати ⁸³⁴ Слова лихого, хіба що сама його зраду побачить. ⁸³⁵ Ранок наступного дня після ночі заблис — і на лови ⁸³⁶ Я поспішив у ліси. Задоволений здобиччю, кличу ⁸³⁷ Знов: «Охолодо, прийди! Від утоми зціли мене, мила!» ⁸³⁸ Раптом здалося мені, що густий чагарник на мій заклик ⁸³⁹ Наче зітханням озвавсь. Я ж ізнову: «Прийди, наймиліша!» — ⁸⁴⁰ Знову листок шелеснув, опадаючи. Думка майнула: ⁸⁴¹ «Певно, хижак причаївсь», — і метнув туди спис непохибний. ⁸⁴² Там — Прокріда була. Затуляючи рану під серцем, ⁸⁴³ Зойкнула: «Горе мені!» На голос дружини своєї ⁸⁴⁴ Кинувсь я в той чагарник, омліваючи серцем од жаху. ⁸⁴⁵ Там півживу в заплямованій свіжою кров'ю одежі ⁸⁴⁶ Бачу Прокріду, що спис із грудей — свій дарунок — виймає. ⁸⁴⁷ Тіло зімліле, дорожче мені набагато, ніж власне, ⁸⁴⁸ Ніжно на руки беру. Розірвавши на грудях одежу, ⁸⁴⁹ Пробую кров зупинить, перев'язую рану глибоку. ⁸⁵⁰ Слізно благаю її, щоб мене за злочинця не мала. ⁸⁵¹ Втім, опадаючи з сил, перед смертю вона спромоглася ⁸⁵² Ще на тих декілька слів: «Ради нашого шлюбного ложа, ⁸⁵³ Ради всевишніх богів і підземних, моїх; ради того, ⁸⁵⁴ Чим я тобі прислужилася, ради моєї любові, ⁸⁵⁵ Що не згасає й тепер, коли смерть через неї приймаю, ⁸⁵⁶ Не запроваджуй, молю, в наш подружній покій Охолоди». ⁸⁵⁷ Мовила. Тут я збагнув, що ім'я привело до помилки ⁸⁵⁸ І пояснив їй чому. Та хіба допоміг, пояснивши? ⁸⁵⁹ Никне, і з кров'ю, що ллється струмком, розпливаються й сили. ⁸⁶⁰ Поки ще бачить, мене хоче бачити, й так, задивившись, ⁸⁶¹ Душу свою жалібну мені тихо в уста видихає. ⁸⁶² Все ж у ту мить на лиці спокійнішою начебто стала». ⁸⁶³ Плакав герой, спогадавши це, плакали й ми, та в ту пору ⁸⁶⁴ Входить Еак із синами двома й до походу готовим ⁸⁶⁵ Військом новим — і Кефал привітав зброєносні загони.

Книга восьма

¹ Тільки-но, ясний звістуючи день, розігнала Зірниця ² Темряву, — втишився Евр; набубнявіли в небі вологі ³ Хмари, й подався Кефал з Еакідами в море, діждавшись ⁴ Австрів, попутніх вітрів. Під їх подувом судна раніше, ⁵ Ніж сподівались, у гавань свою допливли без пригоди. ⁶ Мінос тим часом пустошить поля прибережних лелегів, ⁷ Щастя військове своє в Алкатоєвім пробує місті, ⁸ Де за володаря — Ніс благородний; на маківці в нього ⁹ Серед поважних сивин, багряніючи пурпуром чистим, ¹⁰ Волос виднівся один — запорука великої влади. ¹¹ Вшосте вже місяць новий золотими рогами пишався, ¹² Доля ж усе ще хисткою була: Перемога крилата ¹³ Все ще над полем завзятих боїв нерішуче кружляла. ¹⁴ Владарська вежа була, що до мурів дзвінких прилягала, ¹⁵ Де золоту свою ліру — так свідчить переказ — Латони ¹⁶ Син осяйний прихилив; зазвучав тоді й камінь од неї. ¹⁷ Ніса дочка на ту вежу, було, залюбки піднімалась, ¹⁸ Ще коли мир був, і звідти, метнувши камінчик у мури, ¹⁹ Слухала гомін дзвінкий. Так і в пору війни вона часто ²⁰ З вежі тієї на Марсові герці дивитись любила. ²¹ З часом усіх поводатарів знала вона поіменно, ²² Зброю, і коней, і сагайдаки впізнавала кідонські. ²³ Сина ж Європи, вождя, з-між усіх вона знала в обличчя ²⁴ Краще, ніж слід було знати. Прекрасним він їй видавався ²⁵ Завжди: чи то він на голову, підняту гордо, надіне ²⁶ Свій буйноперий шолом, а чи візьме ясніючий міддю ²⁷ Щит — йому все до лиця. А коли він у дужій правиці ²⁸ Ратище довге розгойдував, — діва й тоді вихваляла ²⁹ Вправність і силу його. А коли напинав широченний ³⁰ Лук, щоб несхибну пустити стрілу, — присягалась, що тільки ³¹ Феб може стріли так легко пускати. Коли ж він обличчя, ³² Знявши блискучий шолом, одслоняв, чи в плащі пурпуровім ³³ На білосніжного сівши коня, на барвисту попону, ³⁴ Поводом туго стягав рисакові запінену морду,— ³⁵ Діва вмлівала тоді й, задивившись на нього, втрачала ³⁶ Розум, щасливим здавався їй спис, що не раз у правицю ³⁷ Брав його Мінос, щасливим — і повід у нього в долонях. ³⁸ Прагне у табір чужий — о коли б це можливо! — майнути ³⁹ Кроком дівочим легким. Із високої вежі готова ⁴⁰ Кинутись прямо туди, де розставив укріплення кноський ⁴¹ Ворог, або відчинить перед ним мідноковані брами,— ⁴² Все, чого б Мінос хотів, те зробила б. Тим часом сиділа ⁴³ Й так, дивлячись на Діктейця намет білосніжний, до себе ⁴⁴ Мовила: «Клясти цю прикру війну, чи радіть їй, — не знаю: ⁴⁵ В ній моє горе, бо той, в кого я закохалася, — ворог; ⁴⁶ В ній, проте, й щастя: без неї коханого б я не пізнала. ⁴⁷ Втім, як заложницю взявши мене, цю війну припинити б ⁴⁸ Міг він: і миру заруку, й супутницю б мав одночасно. ⁴⁹ Вірю тепер, що сам бог запалитися міг до тієї, ⁵⁰ Що народила тебе, незрівнянного в силі та вроді. ⁵¹ П'яна була б я од щастя, коли б, у повітрі змахнувши ⁵² Крилами, в таборі кноського владаря враз опинилась. ⁵³ Там не таїлася б я, запитала б, яке він за мною ⁵⁴ Придане б мати хотів. Якщо батьківські вежі, то краще ⁵⁵ Хай пропадає жаданий мій шлюб: не піду я на зраду, ⁵⁶ Щоб догоджати собі! А проте переможцю піддатись — ⁵⁷ Це не така вже біда, якщо той переможець ласкавий. ⁵⁸ Врешті, війну він веде справедливу — за вбитого сина, ⁵⁹ Сильний і правдою він, і військами, що стали за правду. ⁶⁰ Нас переможуть-таки. То чому ж, коли місто повинно ⁶¹ Впасти, — крізь мури ці Міносу має дорогу прокласти ⁶² Марс, а не пристрасть моя? Чи не краще б йому без убивства ⁶³ Та зволікань перемогу здобути, без крові своєї: ⁶⁴ Я ж усе більше боюсь, щоб тебе ненароком у груди, ⁶⁵ Міносе, хтось не вразив. Та чи трапиться десь такий нелюд, ⁶⁶ Щоб кровожерливим списом навмисно націлився в тебе! ⁶⁷ Задум подобавсь мені. Так і буде: з собою і край свій ⁶⁸ Міносу в придане дам і тим самим покінчу з війною. ⁶⁹ Задум, однак, — ще не все: біля входів усіх — охорона; ⁷⁰ Батько пильнує, чи брами зачинені. Рідного батька ⁷¹ Я, нещаслива, боюсь. Він один — проти мрії моєї. ⁷² О, якби з ласки богів не було в мене батька! Та, врешті, ⁷³ Кожен — сам собі бог: боязким не сприятиме доля. ⁷⁴ Інша, таким ось вогнем запалившись, напевно б, одразу ⁷⁵ Всі перешкоди змела, що стоять на шляху до любові. ⁷⁶ Може, я слабша від інших жінок? Але ж кинутись можу ⁷⁷ І на мечі, й у вогонь. Ні про меч тут, одначе, не йдеться, ⁷⁸ Ні про вогонь — про один тільки батьковий волос багряний,— ⁷⁹ Він-бо для мене дорожчий од золота; він лиш єдиний ⁸⁰ Може мене ощасливити, те, чого прагну, — здійснити». ⁸¹ Мовила так. А між тим годувальниця дум невсипущих — ⁸² Ніч западає, і визріла в темряві чорна зухвалість. ⁸³ Першому спокою всі піддались, що розслаблює тіло ⁸⁴ Після турботного дня. Потихеньку дочка проникає ⁸⁵ В батькову спальню і — злочин нечуваний! — зрізує в нього ⁸⁶ Згубний отой волосок. Нечестивою здобиччю горда, ⁸⁷ Вже поспішає вона; залишивши позаду й ворота, ⁸⁸ Станом ворожим (аж так на заслугу свою уповає!) ⁸⁹ До владаря підійшла. Він здригнувсь на таку її мову: ⁹⁰ «Пристрасть мене на цей злочин підбила: я, Нісова донька, ⁹¹ Скілла, тобі оддаю і свої, й свого батька пенати. ⁹² Жодної плати, крім тебе, не хочу. Візьми ж цей багряний ⁹³ Волос, палкого чуття мого знак, і вважай, що не волос — ⁹⁴ Голову батька вручаю тобі!» Й подає лиходійка ⁹⁵ Міносу дар свій, простягши правицю. Та він одсахнувся ⁹⁶ Вражено й так відказав на цей вчинок її небувалий: ⁹⁷ «Геть хай із світу свого проженуть тебе жителі неба, ⁹⁸ Нашого віку ганьбо! Хай земля відцурається й море! ⁹⁹ Не потерплю ж я того, щоб колиска верховного бога, ¹⁰⁰ Кріт, що є світом моїм, був притулком такому страхіттю!» ¹⁰¹ Мовивши те, ворогам переможеним видав закони, ¹⁰² Бо справедливість любив над усе, й повелів одв'язати ¹⁰³ Прив'язі й веслами гнати на Кріт мідноковані судна. ¹⁰⁴ Скілла, помітивши з берега судна, збагнувши нарешті, ¹⁰⁵ Що не отримати їй від вождя нагороди за злочин, ¹⁰⁶ Слів для благань не знаходячи, гнівом страшним вибухає. ¹⁰⁷ Руки простягши, кричить, — розлючена, простоволоса: ¹⁰⁸ «Гей, чужоземцю, куди ж ти, куди ж ти пливеш без тієї, ¹⁰⁹ Що над вітчизну, над рідного батька добро твоє ставить? ¹¹⁰ О безсердечний, куди ж ти, чия перемога — це злочин ¹¹¹ Як і заслуга моя? Чи твоєї душі не зм'якшили ¹¹² Дар мій, кохання моє? Не розчулило те, що тобою, ¹¹³ Тільки тобою живу? Бо куди ж нещасливій податись? ¹¹⁴ Може, в свій край? Він подоланий. Втім, коли б навіть був вільний, ¹¹⁵ Зрада туди мені йти не дозволить. То, може, до батька? ¹¹⁶ Він — мій дарунок тобі. Громадяни мене зневажають, ¹¹⁷ Та й для сусідів я — приклад жахливий. Вигнанкою світу ¹¹⁸ Стала я з тим, щоб один тільки Кріт мене міг прихистити. ¹¹⁹ Ти ж, коли шлях і туди перетнеш мені, тут залишивши,— ¹²⁰ Значить, тебе не Європа зродила, а Сірти суворі, ¹²¹ Австрами гнана Харібда, вірменського краю тигриця. ¹²² Ти — не Юпітера син; твою матір, Міносе, викрав ¹²³ Не перевтілений бик, все це — вигадки: справжнім биком був, ¹²⁴ Диким до того ж, який і не відав ніколи любові, ¹²⁵ Той, що тебе породив. Тож карай мене нині по праву, ¹²⁶ Батьку мій, Нісе! Втішайтеся, мури, котрі я посміла ¹²⁷ Зрадити! Смертної кари за це, присягаюсь, я гідна. ¹²⁸ Хай, проте, смерть заподіє мені хтось із тих, кого підло ¹²⁹ Зрадила я! Чи ж тобі, кому злочин приніс перемогу, ¹³⁰ Бути мені за суддю? Хай мій гріх щодо батька й вітчизни ¹³¹ Ляже на плечі твої. Тобі й справді до пари дружина, ¹³² Що, дерев'яним зображенням хитро бика підманувши, ¹³³ Плід понесла в своїм лоні подвійний. Але ж чи сягає ¹³⁴ Голос мій слуху твого? Чи вітри тільки звук невиразний ¹³⁵ Морем так само женуть, як і судна твої, о невдячний? ¹³⁶ Хто б дивувався тепер, що бика замість тебе воліла ¹³⁷ Взяти за мужа собі Пасіфая: ти більше мав люті. ¹³⁸ Горе! Чого ж я стою? Веслярі вже розрубують, чую, ¹³⁹ Хвилю дзвінку, а зі мною й земля моя вже відступає. ¹⁴⁰ Та не поможе тобі, хто забув про моє добродійство, ¹⁴¹ Квапитись так: дожену й, за корму луковидну вхопившись, ¹⁴² Буду пливти, з кораблем нерозлучна». І стрибнула в море, ¹⁴³ Вже й до корми дотяглася (жага їй примножила сили), ¹⁴⁴ Вже он за кноським судном, невідчепна супутниця, в'ється. ¹⁴⁵ Батько її спостеріг (перемінений в хижого птаха, ¹⁴⁶ Він понад морем ширяв, жовтуваті розправивши крила),— ¹⁴⁷ Тут же на неї упав, щоб ударити загнутим дзьобом. ¹⁴⁸ Та ж, налякавшись, корму відпустила, вже падала в море — ¹⁴⁹ Й тут мов легкий вітерець їй не дав доторкнутись до хвилі: ¹⁵⁰ Крила були — замінилась у птицю й вона, що на згадку ¹⁵¹ Про волосок, по-злочинному зрізаний, зветься «Кіріда». ¹⁵² Мінос, як тільки торкнувсь кораблями землі куретідів, ¹⁵³ Сотню биків на жертовники вічним богам у подяку ¹⁵⁴ Склав і в палатах своїх порозвішував здобич багату. ¹⁵⁵ Роду неслава тим часом зросла: материнської зради ¹⁵⁶ Свідченням явним була дивовижна двотіла потвора. ¹⁵⁷ Вирішив Мінос усунуть цей сором зі спальні своєї, ¹⁵⁸ В дім незвичайний його, під склепіння глухе, помістивши. ¹⁵⁹ Сам винахідник Дедал, із митців найславніший у світі, ¹⁶⁰ Звів цю будівлю складну: переплутавши знаки, химерним ¹⁶¹ Плетивом різних ходів будь-кому міг там око змилити. ¹⁶² Так от фрігійський Меандр течією прозорою в полі ¹⁶³ В'ється: то наче назад, то повзе вже вперед непомітно, ¹⁶⁴ Хвилю зустрічну в потік свій приймаючи, вічно рухливий, ¹⁶⁵ То до верхів'я свого, то до моря відкритого зверне ¹⁶⁶ Хвилю грайливу, хистку. Так облудно й Дедал заплітає ¹⁶⁷ Безліч усяких доріг; навіть сам із глибин лабіринте ¹⁶⁸ Ледь до порога вертавсь: так ходи хитромудро петляли! ¹⁶⁹ Там і загнали того, хто биком водночас був і хлопцем. ¹⁷⁰ Там він і крові актейської двічі напивсь, але втретє, ¹⁷¹ З дев'ятиліттям новим, переможений, вже не напився: ¹⁷² Двері, що вдруге ніхто в них не входив, удруге побачив ¹⁷³ Той, кого нитка вела рятівна з допомогою діви. ¹⁷⁴ Зараз же, викравши Міноса доньку, нащадок Егея ¹⁷⁵ Морем до Дії подавсь, а супутницю кинув, жорстокий, ¹⁷⁶ Там, на її побережжі. Заплакану, журну, самотню ¹⁷⁷ Вакх пожалів, пригорнув. А щоб вічною поміж зірками ¹⁷⁸ Славою діва втішалась, — вінок із чола її знявши, ¹⁷⁹ В зоряне небо метнув; у повітряні звившись простори, ¹⁸⁰ Лине — й мигтять, поробившись зірками, його самоцвіти. ¹⁸¹ Форму зберігши вінця, зупинивсь він, де два Геркулеси: ¹⁸² Той, що припав на коліно, і той, що в руці із змією. ¹⁸³ Втім, надокучив Дедалові Кріт, утомило вигнання; ¹⁸⁴ Рідні місця спогадав, та від них одмежований морем,— ¹⁸⁵ «Хай собі,— мовив якось, — перекриє моря й суходоли,— ¹⁸⁶ Небо відкрите для нас, тож по ньому майнемо додому. ¹⁸⁷ Землі й моря хоч посів — не посів, проте, Мінос повітря». ¹⁸⁸ Мовив і думку свою скерував на нечуване діло, ¹⁸⁹ Взявся природу мінять: укладає рівненько пір'їни, ¹⁹⁰ Щоб поверх менших, дрібних, поступово все більші лягали; ¹⁹¹ Наче по схилу рядками росли вони. Так от селяни ¹⁹² Склали собі з різнодовгих тростин гомінливу сопілку. ¹⁹³ Ниткою зв'язує їх посередині, скріплює воском ¹⁹⁴ При корінцях, а тоді, так уклавши їх, дещо згинає, ¹⁹⁵ Як ото в птаха крило. Ні на крок не відходив од батька ¹⁹⁶ Хлопець Ікар; що торкається згуби своєї — не відав. ¹⁹⁷ То, сміючись, перехоплював пір'я, що ним час од часу ¹⁹⁸ Бавився вітер — блукач, то розм'якшував пальцем жовтавий ¹⁹⁹ Віск, заважаючи батькові в праці його небувалій,— ²⁰⁰ Все під ногами крутивсь. Та нарешті великий умілець ²⁰¹ Викінчив твір і, обидва крила до плечей прикріпивши, ²⁰² Ледь ворухнув ними — й наче гойднувся в легкому повітрі. ²⁰³ Тут він і сина повчав: «Лиш середнім, Ікаре, благаю, ²⁰⁴ Шляхом лети: бо занизько полинеш — то стануть важкими ²⁰⁵ Крила від плескоту хвиль, а зависоко — сонцем їх спалиш. ²⁰⁶ Крайностей двох уникай! Оглядатись не смій на Боота, ²⁰⁷ Ні на Геліку, ані на оголений меч Оріона. ²⁰⁸ В небі мене лиш тримайсь!» А тим часом уміння польоту ²⁰⁹ Вчить і йому до плеча прикріпляє крило небувале. ²¹⁰ Руки ж у старця тремтять, а поорані зморшками лиця ²¹¹ Вогкими стали од сліз. Пригорнув, приголубив Ікара,— ²¹² Більше ж нагоди не мав! Над землею піднявшись на крилах, ²¹³ Першим летить, боячись за супутника — сина, мов птиця, ²¹⁴ Що пташенят із стрімкого гнізда випроваджує вперше. ²¹⁵ Хлопцеві вказує шлях, до хисткого привчає мистецтва, ²¹⁶ Крилами змахує сам і за летом Ікаровим стежить. ²¹⁷ Хто б їх не вгледів тоді: чи рибалка, що завше тримає ²¹⁸ Вудку гнучку, чи пастух із кийком, чи плугатар похилий — ²¹⁹ Кожен із дива завмер, бо гадав, що над ним у повітрі ²²⁰ Линуть безсмертні боги. Ось і Самос, Юнони оселя, ²²¹ Зліва під ними проплив, уже Делос і Парос минули, ²²² Справа лишився Лебінт і Калімна, що славиться медом. ²²³ Тут захопився польотом Ікар і, налігши на крила, ²²⁴ Врешті, відбивсь од вождя: потягла його в небо високе ²²⁵ Вільного лету жага. Та сусідство пекучого Сонця ²²⁶ Віск запашний, що скріпляв його крила, вогнем розм'якшило. ²²⁷ Скапав розплавлений віск — і руками, безкрилий, у небі ²²⁸ Марно махає Ікар: на повітря вже нічим опертись. ²²⁹ Батька ще кликав, коли вже приймало його лазурове ²³⁰ Море, котре з тих часів називають Ікаровим морем[25]. ²³¹ Батько нещасний — уже ж і не батько, — «Ікаре мій! — кличе,— ²³² Де ти, мій сину, тепер? У якім однайду тебе краї?» ²³³ Все він «Ікаре!» гукав, та, побачивши пір'я на хвилі, ²³⁴ Хист свій прокляв, у могилу, засмучений, синове тіло ²³⁵ Склав, а місцевість цю названо йменням того, хто в могилі[26]. ²³⁶ Те, як безрадісний батько тужив над останками сина, ²³⁷ Вгледіла із рівчака балаклива куріпка й одразу ²³⁸ Стала на радощах бити крильми, не ховаючи втіхи. ²³⁹ В роді пернатих єдина, раніше небачена птиця, ²⁴⁰ Щойно ж бо пір'я вдягла, щоб тобі докоряти, Дедале. ²⁴¹ Сина в науку сестра віддала йому, — хто ж бо то може ²⁴² Долю свою передбачити? — Тільки шість років подвоїв ²⁴³ Хлопець, а розум його вже для різних наук був придатний. ²⁴⁴ Глянув якось на остистий хребет, що лишився від риби, ²⁴⁵ Взявши його за зразок, він зубці на тонкому залізі ²⁴⁶ Густо нарізав — і вийшла пила з-під руки його вперше. ²⁴⁷ Перший він також єдиним вузлом поєднав дві залізні ²⁴⁸ Ніжки, й коли між собою вони на віддалі рівній,— ²⁴⁹ Твердо одна з них стоїть, а друга — коло обводить. ²⁵⁰ Заздрість Дедала взяла, і з високого замку Мінерви ²⁵¹ Учня свого зіштовхнув стрімголов, і збрехав, що хлопчина ²⁵² Сам спотикнувсь, та його на льоту підхопила Паллада, ²⁵³ Здібних людей опікунка, — і в пір'я в повітрі вдягнула. ²⁵⁴ Світлого розуму жвавість колишня при тій переміні ²⁵⁵ В крила й ноги пішла, лиш ім'я залишилось незмінним. ²⁵⁶ Високо все ж не злітає куріпка, тому й свої гнізда ²⁵⁷ Не на високім гіллі, не по різних вершинах звиває,— ²⁵⁸ Яйця кладе по кущах, перепурхує з місця на місце; ²⁵⁹ Страшно їй злинути вище: лякає колишнє падіння. ²⁶⁰ Вже на Етнейській землі зупинився Дедал у великій ²⁶¹ Втомі, й Кокал, захистивши благальника силою зброї, ²⁶² Виявив ласку йому. Вже не мусили слати Афіни ²⁶³ Жертви сумної на Кріт завдяки переможцю Тесею. ²⁶⁴ Храми вінчає народ; і Юпітера, й збройну Мінерву, ²⁶⁵ Й інших безсмертних богів заодно величаючи вдячно ²⁶⁶ Кров'ю жертовних тварин і жертовників димом пахучим. ²⁶⁷ Славне Тесея ім'я наче вітром розсіяла чутка ²⁶⁸ По арголідських містах, тож народ усієї Ахайї ²⁶⁹ Став допомоги благать, опинившись у скруті великій. ²⁷⁰ По допомогу тоді й Калідон, хоча мав Мелеагра, ²⁷¹ Мало що не на колінах звернувсь. А причиною просьби ²⁷² Дикий кабан був — служитель і месник Діани гнівної. ²⁷³ Кажуть, володар Ойней у подяку за рік урожайний ²⁷⁴ Перші плоди склав Церері, вином уласкавив Ліея, ²⁷⁵ Соком оливок Палладиних — жовтоволосу Мінерву. ²⁷⁶ Віддана спершу сільським божествам, до богів олімпійських ²⁷⁷ Шана ця, врешті, дійшла. На жертовниках доньки Латони ²⁷⁸ Ладан, одначе, не тлів, а стежки бур'яном забуяли. ²⁷⁹ Гнів і богам не чужий. «Не залишим цього без покари! ²⁸⁰ В шані відмовили нам, але ми не відмовим у помсті!» ²⁸¹ Щоб голослівною в гніві не бути, на землі Ойнея ²⁸² Месника шле — кабана: ні в Епірі, що травами славний, ²⁸³ Ні на лугах сіцілійських биків не знайти, йому рівних. ²⁸⁴ Очі спалахують кров'ю й вогнем, надимається шия, ²⁸⁵ Густо щетиною їжиться весь; на пригорбленій спині — ²⁸⁶ Мовби високі списи, гостролезими вістрями грізні. ²⁸⁷ Рикне той звір — і спливає з його страхітливої морди ²⁸⁸ Піна, скипаючи; ікла ж у нього — мов бивні слонові. ²⁸⁹ Блискавка — подих його, що на відстані спалює листя. ²⁹⁰ То потолочить посів, який тільки що в полі заврунивсь, ²⁹¹ То — обважнілі жита, селянина сподіванки марні. ²⁹² Гинуть на пні пшениці, подарунки Церери; намарно ²⁹³ Засіки ждуть, поки в них золотаве посиплеться зерно. ²⁹⁴ Лози виткі з виногронами разом затоптані в землю, ²⁹⁵ З ними — й зелена, в плодах, засихає підрита оливка. ²⁹⁶ Вже й на стада він упав, і ніхто — ні пастух, ні собаки, ²⁹⁷ Ні круторогі бики не були порятунком худобі. ²⁹⁸ Люд утікає з полів і безпечним себе почуває ²⁹⁹ Тільки за муром міським, поки відділу хлопців добірних ³⁰⁰ Не підібрав Мелеагр, голосної бажаючи слави: ³⁰¹ Два близнюки там були, Тіндарея сини: один вершник, ³⁰² Другий — кулачний боєць; був Ясон, мореплавець одважний, ³⁰³ Був і Тесей, нерозлучний із другом своїм — Пірітоєм; ³⁰⁴ Два Тестіади й сини Афарея: Ідас прудконогий ³⁰⁵ Та гострозорий Лінкей; і Кеней був, тоді вже не діва, ³⁰⁶ Грізний Левкіпп і Акаст, що несхибно вмів списа метати, ³⁰⁷ Був Гіппотой, був Дріант і нащадок Амінтора — Фенікс, ³⁰⁸ Актора два близнюки і Філей, посланець із Еліди. ³⁰⁹ Був там силак Теламон, був Ахілла великого батько, ³¹⁰ З Феретіадом прибув Іолай, що з Беотії родом, ³¹¹ Еврітіон запальний, Ехіон, нездоланний у бігу, ³¹² З Наріка — жвавий Лелег; Панопей[27], і Гілей, і суворий ³¹³ Гіппас, і Нестор, який на той час був у розквіті віку, ³¹⁴ Й ті, що їх вирядив Гіппокоонт із прадавніх Аміклів. ³¹⁵ Ще й паррасієць Анкей з Пенелопиним свекром; розумний ³¹⁶ Був Ампікід і Еклід, ще безпечний тоді від дружини, ³¹⁷ Врешті,— й окраса лікейських гаїв була — діва тегейська. ³¹⁸ Одяг їй застібка зверху скріпляла, відточена гладко; ³¹⁹ Скромно, у вузол один, вона просте волосся збирала. ³²⁰ Збоку дзвонистий висів сагайдак із слонової кості, ³²¹ Стріл охоронець, у лівій руці мала спис ясеновий. ³²² З виду такою була: як на хлопця, то — можна б сказати — ³²³ Надто дівоча, але як на дівчину — надто хлоп'яча. ³²⁴ Тільки-но вгледів її калідонський герой — і любов'ю ³²⁵ Тут же пройнявсь проти божої волі; відчувши глибинний ³²⁶ Пал, — «О щасливим, — сказав, — буде той з юнаків, кого мужем ³²⁷ Зволить назвати вона!» Та на більше ні час не дозволив, ³²⁸ Ні соромливість, бо вже починались небачені лови. ³²⁹ Ліс, що від віку сокири не знав, од рівнини почавшись, ³³⁰ Ген, до пологих полів, непроглядний, густий, простелявся. ³³¹ Щойно туди прибули — за роботу взялися сміливці: ³³² Ті вже розтягують сіті, ці — псів із припону спускають, ³³³ Інші — по слідові йдуть, безрозсудно життям своїм важать. ³³⁴ Діл там заглиблений був; рівчаками туди переважно ³³⁵ Води пливли дощові. По вологому дні того долу ³³⁶ Гнув своє пруття вербняк, очерет височів тонколистий, ³³⁷ Серед низьких комишів лепеха пробивалася гостра. ³³⁸ Вигнаний зграєю псів із гущавини в натовп мисливців ³³⁹ Кинувсь кабан, мов із хмар, що зітнулись, вогонь блискавичний. ³⁴⁰ Ліс вилягає за ним. Наче в бурю лунає довкола ³⁴¹ Гуркіт і тріск. Загукали бійці. У могутній правиці ³⁴² В кожного — спис наготові; тремтить його вістря широке. ³⁴³ Рине розлючений звір. Ударяючи іклами скоса, ³⁴⁴ Так і розкидує вправо та вліво собак гавкотливих. ³⁴⁵ Першим метнув Ехіон, розмахнувшись, але надаремно: ³⁴⁶ Спис не потрапив у ціль, лиш черкнув по корі ясеновій. ³⁴⁷ Другий за ним, коли б кинутий був трохи з меншим зусиллям, ³⁴⁸ Певно, в хребет кабанові б уп'явсь, а не в землю, далеко ³⁴⁹ Спереду; списом метнув так потужно Ясон-пагасеєць. ³⁵⁰ «Фебе! — шепнув Ампікід, — я ж тебе шанував і шаную, ³⁵¹ Вияви ласку й мені: поможи того звіра поцілить!» ³⁵² Вислухав бог і, що міг, те зробив: кабана таки вдарив ³⁵³ Спис Ампікіда, не зранив, однак: на льоту йому збила ³⁵⁴ Вістря залізне Діана; мети досягло тільки древко. ³⁵⁵ Тут аж запінивсь кабан, розбуявсь, наче грім у негоду: ³⁵⁶ Полум'ям очі блищать, блискавиці з грудей видихає. ³⁵⁷ Камінь із пращі напнутої пущений так невідхильно ³⁵⁸ Мчить на твердині, наповнені військом, або на високі ³⁵⁹ Мури, як дик ошалілий — у гурт юнаків із розгону ³⁶⁰ Вклинивсь. Лежать уже ті, що праворуч на чатах стояли: ³⁶¹ Евпалам із Пелагоном; уже відтягнули їх друзі. ³⁶² Від блискавичного ікла й Енесім не зміг ухилитись, ³⁶³ Гіппокоонта нащадок: намірився вдатись до втечі, ³⁶⁴ Зблідлий, та пізно було — підколінки підтяті ослабли. ³⁶⁵ Може б, і Нестор — пілосець, троянських часів не діждавшись ³⁶⁶ Там свою голову склав, та на списі, немов на жердині, ³⁶⁷ Він із розгону стрибнув між галуззя найближчого дуба — ³⁶⁸ Звідти, врятований чудом, на ворога — вепра дивився. ³⁶⁹ Дик, свої ікла між тим нагостривши об корінь дубовий, ³⁷⁰ Смертю вже знову грозить і, блискучою зброєю гордий, ³⁷¹ Зранює іклом кривим Еврітідові-велетню литку. ³⁷² Два близнюки, що зірками не стали ще в небі, тим часом ³⁷³ На білосніжних гарцюючи конях, брати нерозлучні, ³⁷⁴ З виду прекрасні, ставні, ненастанно в руках потрясали ³⁷⁵ Гостроконечні списи, їх метнути постійно готові. ³⁷⁶ Певно б, і влучили вепра, коли б не пірнув, щетинястий, ³⁷⁷ В дебрі, куди не прорветься ні кінь, ані спис не проникне. ³⁷⁸ Кинувсь туди й Теламон запальний, та, спіткнувшись об корінь, ³⁷⁹ Раптом на повнім бігу на землі розпластавсь, — необачний. ³⁸⁰ Поки його піднімає Пелей, вже стрілу бистролетну, ³⁸¹ Вигнувши лук свій, пустила в гущавину діва-тегейка. ³⁸² Звіру під вухом застрягла стріла, тільки злегка дряпнувши ³⁸³ Шкіру, й щетина там кров'ю забарвилась ледве помітно. ³⁸⁴ Кажуть, тим успіхом першим не так сама діва пишалась, ³⁸⁵ Як Мелеагр: саме він, запримітивши кров на щетині, ³⁸⁶ Друзям на неї увагу звернув, а мисливиці юній,— ³⁸⁷ «Честь і хвала за цей постріл, — сказав, — тобі буде по праву!» ³⁸⁸ Соромно стало мужам, бадьорять один одного; криком ³⁸⁹ Духу собі додають і списи безуспішно метають: ³⁹⁰ Ні розмахнутись, мовляв, ні прицілитись тут неможливо. ³⁹¹ Ось на загибель свою топірець ухопивши двосічний, ³⁹² Кинувсь Аркад: «Ану, місце мені! Покажу вам, — гукає,— ³⁹³ Як над жіночою зброєю верх бере ця, чоловіча! ³⁹⁴ Хоч під опікою звір у мисливиці — доньки Латони, ³⁹⁵ Все ж упаде під моїм топірцем на очах у Діани!» ³⁹⁶ Так ото він похвалявсь і сокиру двобічну рішуче ³⁹⁷ Над головою підняв, її в руки обидві узявши. ³⁹⁸ Звівсь для удару навшпиньки, подався вперед, але першим ³⁹⁹ Вепр на сміливця напав: увігнав йому два блискавичні ⁴⁰⁰ Ікла під низ живота, де смертельною рана буває.— ⁴⁰¹ Впав після нього й Анкей; розповзлись на землі біля нього ⁴⁰² Кишки, що кров'ю набухли, земля багряніє довкола. ⁴⁰³ Вийшов на звіра тоді Пірітой, Іксіона потомок, ⁴⁰⁴ Ратищем довгим усе потрясаючи в дужій правиці. ⁴⁰⁵ «Стань трохи далі, дорожчий мені над життя моє власне, ⁴⁰⁶ Втіхо моєї душі! — йому крикнув Егід, — бо й хоробрим ⁴⁰⁷ Далі стояти не гріх. Не повторюй помилки Анкея!» ⁴⁰⁸ Мовив і списа метнув із важким наконечником мідним. ⁴⁰⁹ Добре метнув, і, можливо, всміхнулася б доля Тесею,— ⁴¹⁰ Лиш, на гілляку натрапивши, спис відхилився від цілі. ⁴¹¹ Потім метнув ще Ясон, але й тут несподівано втрутивсь ⁴¹² Випадок: спис Келадона прошив замість дикого звіра ⁴¹³ Й, нутрощі вирвавши, вістрям червоним у землю заглибивсь. ⁴¹⁴ Двічі метнув Мелеагр: із списів його перший — у землю, ⁴¹⁵ Другий — у вигнуту спину страховиська глибоко вбився. ⁴¹⁶ Поки шаліє кабан, завертівшись, як вихор, од болю, ⁴¹⁷ Поки розбризкує піну криваву й похрюкує грізно, ⁴¹⁸ Той, хто поцілив — не гається: вибравши мить відповідну, ⁴¹⁹ Ратище довге гладке заганяє йому під лопатку. ⁴²⁰ Скрикнули, радісно друзі; потиснути хоче негайно ⁴²¹ Всяк у правиці своїй переможця щасливу правицю. ⁴²² Аж заніміли на вид хижака: на землі розпростертий, ⁴²³ Він видається немовби ще більшим, ще й досі вселяє ⁴²⁴ Страх, але кожен кольне: хоче кров його мати на списі. ⁴²⁵ А переможець, ногою притиснувши голову звіра,— ⁴²⁶ «Здобич ця, — каже, — по праву твоя, нонакрійська красуне, ⁴²⁷ По справедливості й славу та честь розділю я з тобою». ⁴²⁸ Тут же він діві дарує страшною щетиною вкриту ⁴²⁹ Шкуру й оздоблену грізними іклами голову вепра. ⁴³⁰ Милий дарунок їй, милий і той, хто подав цей дарунок. ⁴³¹ Інші — позаздрили; чутно було невдоволений гомін. ⁴³² Ось, замахавши руками, взялись на все горло кричати ⁴³³ Тестія гнівні сини: «Ану кинь це й на честь чоловічу, ⁴³⁴ Жінко, не смій зазіхать! І не дуже на вроду надійся, ⁴³⁵ Щоб не покинув тебе переможець, хоча й закохався!» ⁴³⁶ В неї — цей дар відняли, дарувати можливість — у нього. ⁴³⁷ Не потерпів тут нащадок Маворта; скипівши від люті,— ⁴³⁸ «Знайте ж ви, — кинув, — усі, хто до слави чужої охочий, ⁴³⁹ Як од погрози до діла далеко!» — й злочинне залізо ⁴⁴⁰ В груди Плексіппу встромив, коли той не чекав небезпеки. ⁴⁴¹ Мить завагався Токсей: поривавсь відомстити за брата, ⁴⁴² Долю ж, якої зазнав його брат, повторити боявся. ⁴⁴³ Довго вагатись не дав Мелеагр: од недавнього вбивства ⁴⁴⁴ Тепле ще вістря зігрів другий раз він братньою кров'ю. ⁴⁴⁵ Рада, що син переміг, до святинь поспішивши з дарами, ⁴⁴⁶ Бачить Алтея: на ношах несуть двох братів бездиханних. ⁴⁴⁷ Б'є себе в груди вона, голосними риданнями місто ⁴⁴⁸ Повнить і не в золотім — у жалобнім іде Одіянні. ⁴⁴⁹ Щойно дізналась, хто вбивця, — і вмить забуває про тугу, ⁴⁵⁰ Сліз надаремно не ллє — переймається прагненням помсти. ⁴⁵¹ Дерева шмат був; його, коли Тестія донька лежала, ⁴⁵² Сина родивши, в огонь три богині, три сестри, поклали ⁴⁵³ І, підганяючи пальцем невпинне своє веретено, ⁴⁵⁴ Мовили: «Рівний відрізок життя ми й тобі присудили, ⁴⁵⁵ Новонароджений, і деревині тій». Тільки-но сестри, ⁴⁵⁶ Долю звістивши йому, відступили, — з вогню те поліно ⁴⁵⁷ Мати вихоплює й полум'я з нього водою збиває. ⁴⁵⁸ Довго в найглибшому закутку дому пролежав цурпалок. ⁴⁵⁹ Поки він там зберігавсь, то й літа зберігав твої, хлопче. ⁴⁶⁰ Мати ж відтіль його винесла й скіпок соснових веліла ⁴⁶¹ Скласти й жадливий вогонь підсуває до купи сухої. ⁴⁶² Кинуть туди деревину вчетверте вона намагалась, ⁴⁶³ Та не зробила того: в ній боролася мати — з сестрою. ⁴⁶⁴ Два протилежні чуття розривали їй надвоє душу. ⁴⁶⁵ То полотніла, як тільки згадала свій намір злочинний, ⁴⁶⁶ То, коли гнів допікав, наливалися кров'ю їй очі. ⁴⁶⁷ Так і обличчя: то враз кам'яніло, жорстоким робилось, ⁴⁶⁸ Наче б карала когось, то з'являлася жалість на ньому. ⁴⁶⁹ Ще не зсушила запеклість їй сліз, а за мить хтозна — звідки ⁴⁷⁰ Знов набирались вони. Як судно, що жене його в бурю ⁴⁷¹ Вітер потужний в один бік, а хвиля, не менше потужна,— ⁴⁷² В другий, — ті сили дві чує й, хитаючись, двом піддається,— ⁴⁷³ Так от і Тестія донька в своїх почуттях супротивних, ⁴⁷⁴ Щойно приборкавши гнів, уже знову його роздуває. ⁴⁷⁵ Врешті, над матір'ю в ній — сестра бере верх поступово: ⁴⁷⁶ Щоб уласкавити кров'ю по крові споріднені тіні, ⁴⁷⁷ Гріх замишляє, безгрішності прагнучи. Згубного гніву ⁴⁷⁸ Поштовх одчувши новий: «На цім вогнищі плід мій, — сказала,— ⁴⁷⁹ Хай догорить!» І вже в руку вхопила злощасне поліно, ⁴⁸⁰ З ним, безталанниця, при похоронному вогнищі ставши: ⁴⁸¹ «О Евменіди, — звернулася, — помсти богині суворі! ⁴⁸² Будьте прихильні, молю, до моїх заклинань божевільних! ⁴⁸³ Знаю: так мститися — гріх, але смерть треба сплачувать смертю. ⁴⁸⁴ Злочин — до злочину, вбивство — до вбивства потрібно додати. ⁴⁸⁵ Хай під вагою скорбот западеться цей дім нечестивий! ⁴⁸⁶ Буде втішатись Ойней перемогою сина, а Тестій ⁴⁸⁷ Вік сумуватиме? Ні! Хай нещасними будуть обоє! ⁴⁸⁸ Ви ж, безтілеснії тіні братів моїх, щойно загиблих, ⁴⁸⁹ Ласку відчуйте мою! Оцініть, яку жертву сьогодні ⁴⁹⁰ Вам на могилу кладу — мого лона злощасне поріддя! ⁴⁹¹ Горе! До чого хилюсь? Не винуйте, брати мої, матір! ⁴⁹² Не піднімається в мене рука; присягаюсь, що смерті ⁴⁹³ Вій заслужив, та чи мати на те є, щоб сина вбивати? ⁴⁹⁴ Значить, уникнувши кари, живий та ще й подвигом гордий ⁴⁹⁵ Матиме весь Калідонії край під своєю рукою? ⁴⁹⁶ Вам же тут — жменькою пороху, тіні холодні, лежати? ⁴⁹⁷ Ні, я не стерплю того! Хай загине злочинець, хай прахом ⁴⁹⁸ Батькові підуть надії, нехай пропадає вітчизна!.. ⁴⁹⁹ Де ж материнське чуття тоді, чесність батьків та присяги? ⁵⁰⁰ Може, забулися ті місяці, як ходила я в тяжі? ⁵⁰¹ О, коли б ти спопелів у вогні, коли був немовлятком, ⁵⁰² Я ще могла б це знести! Те, що жив ти, — моя в тім заслуга. ⁵⁰³ Що помираєш — твоя! Тож розплачуйсь: життя, тобі дане ⁵⁰⁴ Двічі — народженням, а опісля врятуванням поліна — ⁵⁰⁵ Нині верни або дай і мені до братів приєднатись. ⁵⁰⁶ Прагну — й тремчу водночас. Що робить мені? Перед очима ⁵⁰⁷ Рани братів постають і видіння жахливого вбивства. ⁵⁰⁸ Та материнське чуття раз у раз мою волю ламає. ⁵⁰⁹ Горе! Хай вашою буде, брати, ця сумна перемога. ⁵¹⁰ Тільки б, утішивши вас, я змогла з цього світу за вами ⁵¹¹ Слідом піти!» Відвернувшись, рукою, що дрібно тремтіла. ⁵¹² Кинула прямо в огонь смертоносне для сина поліно. ⁵¹³ Й тут — чи здалось їй, чи справді — це дерево видало з себе ⁵¹⁴ Стогін глухий, як лише вповилося вогнем невідступним. ⁵¹⁵ Хоч Мелеагр був далеко й нічого не відав, одначе — ⁵¹⁶ Палиться: десь аж під серцем жадливе, невидиме чує ⁵¹⁷ Полум'я; болі великі приборкує силою духу. ⁵¹⁸ Прикро йому, що без крові, безславною, млявою смертю ⁵¹⁹ Гине; Анкеєві заздрить, що впав, щасливіший, од рани. ⁵²⁰ Стогнучи, кличе похилого батька, братів і ласкавих ⁵²¹ Сестер; останньою — ту, що ділив з нею ложе подружнє; ⁵²² Може, ще й матір свою. Втім, і біль, і вогонь наростають; ⁵²³ Потім звертають на спад і влягаються, врешті, обоє. ⁵²⁴ Лине в повітря душа й розпливається в ньому повільно. ⁵²⁵ Попелом сивим жаркі поступово взялися вуглини. ⁵²⁶ Никне стрімкий Калідон. У журбі юнаки, як і старці; ⁵²⁷ Люд побивається й знать. І ридають, і рвуть свої коси ⁵²⁸ Доньки Евена, голосять жінки й матері калідонські. ⁵²⁹ Батько забруднює порохом лиця, що в зморшках глибоких, ⁵³⁰ І сивину й, на землі розпростершись, кляне свою старість. ⁵³¹ Мати, до тями прийшовши, свого ж таки вчинку жахнувшись, ⁵³² Гостре залізо під серце собі власноручно встромила. ⁵³³ Навіть якби з волі неба стоустим я був, стоязиким. ⁵³⁴ Навіть якби неосяжний мав хист до пісенного слова. ⁵³⁵ Все ж передати б не міг, що, сумуючи, мовили сестри; ⁵³⁶ Вроду марнуючи, б'ють до синців свої груди дівочі. ⁵³⁷ Поки ще братове тіло лишається, пестять це тіло, ⁵³⁸ Ніжно цілують його й наготовлене ложе цілують. ⁵³⁹ Потім, коли з нього попіл зоставсь, вони тулять до серця ⁵⁴⁰ Попіл і, впавши на камінь холодний, голублять устами ⁵⁴¹ Ймення, що в нього вкарбоване, ймення слізьми поливають. ⁵⁴² Донька Латони, коли наситилася врешті нещастям, ⁵⁴³ Що навалилось на дім Партаона, — крім Горги й невістки ⁵⁴⁴ Славної родом Алкмени, — сестер оперила й у небо ⁵⁴⁵ Їх піднімає, і крилами довгими робить їм руки. ⁵⁴⁶ Дзьобом загострює рот і — птахами вже — в лет їх пускає. ⁵⁴⁷ Спільної праці тим часом частину чималу скінчивши, ⁵⁴⁸ В край Ерехтея Тесей прямував, до Трітоніди замків. ⁵⁴⁹ Шлях мандрівцю перетяв, забаривши його, повноводий ⁵⁵⁰ Після дощів Ахелой: «Загостюй в мене, внуче Кекропа,— ⁵⁵¹ Просить він, — деякий час і на хвилі рвучкі не пускайся: ⁵⁵² Звикли вони забавлятись колодами, наче трісками, ⁵⁵³ Звикли й камінням, гуркочучи, бавитись. Сам же я бачив, ⁵⁵⁴ Як поривало худобу й хліви; тоді й сила могутня ⁵⁵⁵ Не помагала бикам, витривалість у бігові — коням. ⁵⁵⁶ Повен розталого снігу, що з гір позбігав у відлигу, ⁵⁵⁷ Не одного він поніс юнака, закрутивши у вирі. ⁵⁵⁸ Краще спочинь, поки води спадуть, поки, вже не гнівлива,— ⁵⁵⁹ Тиха й легка, попливе собі в річищі звичному хвиля». ⁵⁶⁰ Тут же погодивсь Егід: «Скористаюсь як радою, — мовив,— ⁵⁶¹ Так і притулком твоїм». І таки скориставсь тоді ними. ⁵⁶² Входить він в атрій, з дірчастого каменю й туфу шорсткого ⁵⁶³ Гарно збудований; мох вогкуватий долівку встеляє. ⁵⁶⁴ Стеля висока мигтить черепашок багряним узором. ⁵⁶⁵ Гіперіон за той час дві третини світу відміряв, ⁵⁶⁶ І розмістились на ложах Тесей та супутники — друзі: ⁵⁶⁷ Син Іксіона — по цій стороні, а по тій, проти нього,— ⁵⁶⁸ Славний трезенець Лелег, припорошений вже сивиною. ⁵⁶⁹ Всім, хто лиш був там, ріки Акарнанської бог справедливий ⁵⁷⁰ Виявив шану однакову, гостю високому радий. ⁵⁷¹ Різного роду наїдками тут же й столи заставляти ⁵⁷² Німфи взялись босоногі. Коли ж пообідали гості, ⁵⁷³ В чаші коштовні вино налили їм. І тут поцікавивсь, ⁵⁷⁴ Зором окинувши моря рівнину, герой величавий: ⁵⁷⁵ «Що це, скажи, за місцевість — і пальцем вказав — яку назву ⁵⁷⁶ Має цей острів, а може, їх декілька там — не розгляну». ⁵⁷⁷ Бог же на те: «Не один там і справді видніється острів: ⁵⁷⁸ П'ять їх у морі лежить, віддаля розрізнити їх годі. ⁵⁷⁹ Тож не одна лиш Діана — мисливиця мстить за зневагу; ⁵⁸⁰ Ці острови — це колишні наяди: якось вони в жертву ⁵⁸¹ Десять бичків закололи й, богів польових запросивши, ⁵⁸² Вколо жертовника в танець пішли, та забули про мене. ⁵⁸³ Весь я неначе набряк, і такий, як ніколи ще досі, ⁵⁸⁴ Вийшовши геть з берегів, розхвильований, темний од гніву, ⁵⁸⁵ Рину й ліси від лісів, а поля — від полів одділяю. ⁵⁸⁶ Врешті, з землею й тих німф, що запізно про мене згадали, ⁵⁸⁷ Я аж до моря одніс. Там у вирі моєму й морському ⁵⁸⁸ Шмат суходолу на стільки окремих частин роз'єднався, ⁵⁸⁹ Скільки тепер Ехінад серед водного простору бачиш. ⁵⁹⁰ Там он на овиді, глянь, там на овиді мріє ще острів, ⁵⁹¹ Любий мені; Перімелою нині його називають. ⁵⁹² Діву цю я покохав і невинність одняв, покохавши. ⁵⁹³ Батько ж її, Гіпподам, не потерпів цього і в безодню ⁵⁹⁴ Із стрімчака, зіштовхнув нещасливу дочку свою — в море. ⁵⁹⁵ Я підхопив її, поки пливла, і промовив: «Нептуне, ⁵⁹⁶ Владарю хвиль, кому царство припало, найближче до неба. ⁵⁹⁷ Де зустрічаємось ми, де й зникаємо, ріки священні,— ⁵⁹⁸ Вислухай слізне благання моє й змилостися, Нептуне! ⁵⁹⁹ Занапастив я ось цю, що несу; якби трохи хоч м'якшим, ⁶⁰⁰ І справедливішим був Гіпподам, не таким безсердечним. ⁶⁰¹ То пожалів би її, нам обом дарував би провину. ⁶⁰² Згляпьсь над тією, що тоне, над жертвою гніву сліпого. ⁶⁰³ Дай їп притулок якийсь, — чи сама нехай стане притулком,— ⁶⁰⁴ Буду й тоді обнімать її!» Мовчки схитнув головою ⁶⁰⁵ Вод повелитель, і хвилі, підвладні йому, сколихнулись. ⁶⁰⁶ Німфа злякалась, але ще пливла. Я торкавсь її лона, ⁶⁰⁷ Поки пливла, — і тремтіло воно під моєю рукою. ⁶⁰⁸ Чую, однак, обнімаючи: важчає, твердне дівоче ⁶⁰⁹ Тіло, а груди м'які мовби шаром землі затяглися. ⁶¹⁰ Я щось кажу, — а земля поступово їй сковує рухи: ⁶¹¹ Островом посеред хвиль, перевтілена, вже застигає». ⁶¹² Змовкнув на слові тім бог річковий. Слухачів схвилювала ⁶¹³ Дивна подія. Глузує з довірливих син Іксіона, ⁶¹⁴ Вічний хулитель богів, що думками зухвалими славивсь; ⁶¹⁵ «Байку ти нам, Ахелою, повів: не така вже велика ⁶¹⁶ Сила богів, щоб і вигляд могли відбирати й давати». ⁶¹⁷ Всі, як один, заніміли, безбожним обурені словом, ⁶¹⁸ Передусім же — Лелег, і літами, й душею дозрілий. ⁶¹⁹ Так він озвався: «Не має направду ні меж, ані міри ⁶²⁰ Неба могуть: що боги захотіли, те й станеться тут же. ⁶²¹ Можу це вам довести. На фрігійських горбах біля дуба ⁶²² Липа гілляста росте; вколо них — огорожа низенька. ⁶²³ Закут цей бачив я сам: на рівнинах Пелопових був я ⁶²⁴ З волі Піттея, в краю, де колись панував його батько. ⁶²⁵ Побіч там є низина, нещодавно заселені землі, ⁶²⁶ Нині — мокляк, де болотні птахи собі гнізда звивають. ⁶²⁷ В образі смертного батько богів завітав туди; з ним же — ⁶²⁸ Син його, крила відклавши та різку, — потомок Атланта. ⁶²⁹ В сотні дверей вони стукали, втомлені: на ніч просились — ⁶³⁰ Сотні дверей тих глухими були, й лиш одні відчинились, ⁶³¹ Хоч дерев'яні, низькі, під острішком із пруття й соломи. ⁶³² В хижі тій пара стареньких жила — Філемон і Бавкіда. ⁶³³ Там поєднались вони молодими ще; там вони й пізні ⁶³⁴ Вкупі зустріли літа й не кляли свою вбогість — сусідку: ⁶³⁵ Легко й погідно жилося при ній невибагливій парі. ⁶³⁶ Марно б дошукувавсь ти, де господарі там, а де слуги: ⁶³⁷ Двоє їх-ось і весь дім; що велять, те й виконують — двоє. ⁶³⁸ Тільки-но жителі неба торкнулися скромних пенатів, ⁶³⁹ І, нахиливши чоло, завітали під крівлю низеньку,— ⁶⁴⁰ Старець мандрівцям утомленим лаву гостинно присунув, ⁶⁴¹ А господиня заслала її полотном груботканим. ⁶⁴² Попіл, що теплим ще був, розгортає; вуглинки вчорашні ⁶⁴³ Зрушує з місця; їх листям сухим та легкою корою ⁶⁴⁴ Живить і подихом тихим старечим огонь роздуває. ⁶⁴⁵ Кілька полінець і в'язанку хмизу приносить у хату ⁶⁴⁶ І підкладає в огонь тріскотливий під мідний казанчик. ⁶⁴⁷ З овочів, що на городцеві росянім муж назривав їх. ⁶⁴⁸ Гичку стинає. Він, вила двозубі тимчасом узявши, ⁶⁴⁹ Із почорнілої балки похребтину зняв; обережно ⁶⁵⁰ Кусник тієї свинини надрізав і, щоб одварилась, ⁶⁵¹ У казанок опустив, де вода булькотлива кипіла. ⁶⁵² Різні розмови тимчасом ведуть вони, щоб подорожнім ⁶⁵³ Час непомітно спливав. Там, у закутку, — з бука цеберко ⁶⁵⁴ Вухом кривим на кілку, що в стіну був, забитий, висіло. ⁶⁵⁵ Воду нагріту в цеберко те ллють, щоб вони собі змили ⁶⁵⁶ Тіло пітне. Посередині — ліжко; у нього вербові ⁶⁵⁷ Поручні й ніжки. М'який очерет — постіль заміняє. ⁶⁵⁸ Ще й застеляють його покривалом, котрим лиш у свято ⁶⁵⁹ Звикли вкривати постіль. Покривало — старе та плохеньке. ⁶⁶⁰ Тож, не гордуючи, слалось воно на вербовому ліжку. ⁶⁶¹ Врешті, боги прилягли. Підіп'явшись, Бавкіда тремтливо ⁶⁶² Столик до них підсуває, що ніжку мав третю коротшу. ⁶⁶³ Вирівняв їх черепок: господиня його під цю ніжку ⁶⁶⁴ Хутко підклала. Зеленою м'ятою столик натерши, ⁶⁶⁵ Діви Мінерви двоколірний плід подала до обіду — ⁶⁶⁶ Терен осінній, що був заготовлений в осаді виннім; ⁶⁶⁷ Редьку, цикорій, оддавлений сир; біля нього поклала ⁶⁶⁸ Яйця, що в попелі їх підпекла на помірному жарі. ⁶⁶⁹ В глинянім посуді все це. Потому — прикрашений взором, ⁶⁷⁰ Також із глини, кратер вони ставлять, а побіч кратера — ⁶⁷¹ Букові кухлі, всередині воском жовтавим политі. ⁶⁷² Через хвилинку якусь уже подано страви гарячі; ⁶⁷³ Знову, хоча й не старі, на столі появилися вина. ⁶⁷⁴ Далі й вони поступилися місцем новій переміні: ⁶⁷⁵ Тут і горіхи, і сливи, й поморщені фініки, й смокви, ⁶⁷⁶ Й свіжі, у широких кошах, запахущі плоди яблуневі, ⁶⁷⁷ Й зірвані з лоз, що багрянцем взялись, виногрона солодкі, ⁶⁷⁸ Й меду стільник золотий. Над усім же — погідні та щирі ⁶⁷⁹ Лиця господарів, щедра — при вбогості дому — гостинність. ⁶⁸⁰ Бачать старенькі, однак, що в кратері вино непомітно, ⁶⁸¹ Скільки б його не пили, самохіть відкілясь прибуває. ⁶⁸² Страх огорнув їх, і, руки піднявши, слова молитовні ⁶⁸³ Стали шептати вони — Філемон боязкий і Бавкіда. ⁶⁸⁴ Просять, щоб їм вибачали за вбогість, за скромну гостину. ⁶⁸⁵ Був там один лиш гусак, їх садиби маленької сторож. ⁶⁸⁶ От вони й хочуть пожертвувать ним для богів милостивих. ⁶⁸⁷ Він не давався, однак: виривався з-під рук їм і довго ⁶⁸⁸ Крилами бив, гелготів, і, нарешті, старих натомивши, ⁶⁸⁹ Якось забіг до гостей. Не дали вони скривдити птиці: ⁶⁹⁰ «Ми — невмирущі боги. Хай спіткає безбожних сусідів ⁶⁹¹ Кара, — промовили, — ви ж не страшіться обоє: це лихо, ⁶⁹² Праведні, вас омине, лиш виходьте з-під крівлі своєї ⁶⁹³ І на стрімкі верхогір'я, узвозами, слідом за нами ⁶⁹⁴ Разом рушайте!» Старенькі — не проти: з ціпком у правиці ⁶⁹⁵ Кроком непевним ідуть по стежині далекого схилу. ⁶⁹⁶ Близько й вершина була: вже напевно б туди долетіла ⁶⁹⁷ Пущена з лука стріла. Озирнулись обоє і бачать: ⁶⁹⁸ Діл затягнуло багном; понад ним — тільки їхня хатина. ⁶⁹⁹ Поки, зчудовані, тихо оплакують долю сусідів, ⁷⁰⁰ Хата стара, що й для двох затісна була, — їхня оселя,— ⁷⁰¹ Храмом величним стає: де підпорки були, там колони, ⁷⁰² Де була стріха гнила, — вже вилискує золото щире. ⁷⁰³ В мармур подвір'я вдяглось, а різьбою пишаються двері. ⁷⁰⁴ Словом ласкавим тоді до стареньких звернувся Сатурній: ⁷⁰⁵ «Що б ви бажали, скажіть мені, праведний старче, й дружино, ⁷⁰⁶ Мужа достойна свого». Пошепталися ті між собою, ⁷⁰⁷ І сповіщає богам Філемон обопільне бажання: ⁷⁰⁸ «Бути жерцями хотіли б ми разом, щоби доглядати ⁷⁰⁹ Храм ваш, а що прожили ми літа свої в мирі й любові,— ⁷¹⁰ Хай нас одна упокоїть година, щоб я не побачив ⁷¹¹ Праху своєї жони; над моїм — щоб вона не хилилась». ⁷¹² Так усе й склалося їм: проживали вони при святині, ⁷¹³ Поки снувалось життя. Та якось, уже геть підупалі, ⁷¹⁴ Стали вони перед східцями храму, й про давні події ⁷¹⁵ Мова між ними зайшла. Несподівано — бачить Бавкіда — ⁷¹⁶ Зеленню вкривсь Філемон; придивляється старець: неждано ⁷¹⁷ Зазеленіла й жона, і шумить вже над ним і над нею ⁷¹⁸ Листя рясне. «Прощавай!» — він їй шепче. «Прощай!» — одночасно ⁷¹⁹ Мужу шепоче й вона, та в цю мить, затягнувшись корою, ⁷²⁰ Тихнуть обом їм уста… Ще й нині вам житель тамтешній ⁷²¹ Двоє сусідніх дерев, що сплелися корінням, покаже. ⁷²² Вірив я тим дідусям (бо з якої б то речі брехали?), ⁷²³ Що сповістили про це. А до того ж і сам я на вітті ⁷²⁴ Бачив вінки. До них свій долучаючи, свіжий, сказав я: ⁷²⁵ «Дбають боги про побожних: шануй їх — і будеш у шані». ⁷²⁶ Мовив, і всіх захопила подія і сам оповідач. ⁷²⁷ Надто розчуливсь Тесей; про богів дивовижні діяння ⁷²⁸ Прагне послухати ще. До Тесея, прилігши на ложе, ⁷²⁹ Бог калідонський звернувсь: «Є істоти, герою хоробрий, ⁷³⁰ Що не міняють вже вигляду, раз переміни зазнавши. ⁷³¹ Єсть і такі, що мінятись їм дано: таким є, Протею, ⁷³² Ти, що живеш у морях, котрі землю тверду омивають. ⁷³³ То юнаком тебе бачили люди, то левом, то диким ⁷³⁴ Вепром, то враз обертавсь у змію, що й торкнутись до неї ⁷³⁵ Страшно, то раптом рогами грозив, у бика замінившись; ⁷³⁶ Каменем часто робивсь, міг і деревом стати розлогим, ⁷³⁷ Іноді, хвилі пливкій уподібнившись, ти гомінкою ⁷³⁸ Річкою був, а не раз і вогнем, що в незгоді з водою. ⁷³⁹ Так і жона Автоліка, донька Ерісіхтона може ⁷⁴⁰ Постаті різні приймать. Її батько, великий безбожник, ⁷⁴¹ Жодного не вшанував олтаря запашистим курінням. ⁷⁴² Кажуть, що й в гаї Церери дерева рубав святотатець; ⁷⁴³ Далі й незайманий ліс оскверняв нечестивим залізом. ⁷⁴⁴ Дуб велетенський там ріс, із розлогим гіллям, предковічний, ⁷⁴⁵ Сам наче гай — у стьожках, у присвятних табличках довкола ⁷⁴⁶ Та в плетеницях барвистих, ознаках прохань молитовних. ⁷⁴⁷ Часто дріади кружляли під ним у святковому танці, ⁷⁴⁸ Часто, побравшись за руки, хотіли кільцем охопити ⁷⁴⁹ Стовбур могутній, і тільки тоді, як було їх п'ятнадцять, ⁷⁵⁰ Ледве змикалось кільце. А довколишній ліс простелявся ⁷⁵¹ Так уже низько під ним, як під лісом довколишнім — трави. ⁷⁵² Все ж, хоч яким був той дуб, Тріопей не вагався й на нього ⁷⁵³ Вийти з сокирою: слугам велить, щоб святий підрубали ⁷⁵⁴ Стовбур. Вони завагались. А нелюд, сокиру вхопивши,— ⁷⁵⁵ «Хай би ж і сам він богинею був, а не тільки їй любий,— ⁷⁵⁶ Навіть тоді б верховіттям об землю ударитись мусив!» ⁷⁵⁷ Мовивши, з розмаху навскіс рубнув по дзвінкій деревині. ⁷⁵⁸ Дуб затремтів; застогнало Церерине дерево, й тут же ⁷⁵⁹ Блідістю ціле взялось: жолуді побіліли зелені, ⁷⁶⁰ Листя поблякло нараз і гілки, наче руки, збіліли. ⁷⁶¹ А відтіля, куди вбилося вістря, кору відлупивши, ⁷⁶² Вдарила кров, наче з рани широкої. Так вона часом ⁷⁶³ Б'є на вівтар, коли падає бик під ударом сокири, ⁷⁶⁴ Що розсікла йому шию могутню, — струмком пурпуровим. ⁷⁶⁵ Всі заніміли; один лиш безбожнику став на дорозі, ⁷⁶⁶ Зважився лютий топір одвести від священного дуба. ⁷⁶⁷ Та фессалієць на те: «За побожність прийми нагороду!» ⁷⁶⁸ Замість по стовбурі він по людині тим разом ударив,— ⁷⁶⁹ Голову з маху відсікши, став наново дуба рубати. ⁷⁷⁰ Втім, наче голос якийсь із середини дуба донісся: ⁷⁷¹ «Я тут живу, під корою, улюблена німфа Церери, ⁷⁷² Й нині віщую тобі, помираючи: матимеш кару, ⁷⁷³ Гідну своїх злодіянь, що втішає мене перед смертю». ⁷⁷⁴ Та не отямивсь дикун: похитнулось, нарешті, підтяте ⁷⁷⁵ Дерево й, стягнене довгими линвами, важко на землю ⁷⁷⁶ Падає — широко ліс під його тягарем вилягає. ⁷⁷⁷ Горем полеглих гаїв, одночасно й своїм, перейнявшись, ⁷⁷⁸ Сестри дріади, вдягнувшись у темне, скорботні, зійшлися ⁷⁷⁹ Всі до Церери гуртом — Ерісіхтону кари просити. ⁷⁸⁰ Згоду Церера дала; головою, прекрасна, хитнула — ⁷⁸¹ Хвиля по нивах пішла, де вгиналось колосся налите. ⁷⁸² Кару, що гідна була б співчуття, — якщо грішник у когось ⁷⁸³ На співчуття заслужив, — підшукала для нього Церера: ⁷⁸⁴ Голодом хоче морити. Оскільки ж сама до богині ⁷⁸⁵ Голоду вдатись не може (бо як же богині достачі ⁷⁸⁶ Й голоду разом зійтись?), то звернулася до однієї ⁷⁸⁷ З тих, що по горах гасають, богинь — Ореади сільської: ⁷⁸⁸ «Єсть, — каже їй, — на околицях Скіфії сніжної місце, ⁷⁸⁹ Гола, безплідна земля, де нема ні дерев, ні билинки. ⁷⁹⁰ Тільки гнітючий Мороз, тільки Трепет і Блідість живуть там, ⁷⁹¹ І Голоднеча худа. Богохульнику в груди злочинні ⁷⁹² Хай увірветься вона; хай ніяка на світі пожива ⁷⁹³ Не заспокоїть її — нехай навіть мене перевершить. ⁷⁹⁴ Лиш не лякайсь, що дорога далека: візьми колісницю. ⁷⁹⁵ Зміїв крилатих візьми, щоб під хмарами правити ними». ⁷⁹⁶ Тут же й дала їх. Вона ж, колісницею злинувши в небо, ⁷⁹⁷ В Скіфський край прибула й на вершині гори льодяної, ⁷⁹⁸ Що називають Кавказом її, зупинила драконів. ⁷⁹⁹ Поле було кам'яне, де й побачила німфа Голодну: ⁸⁰⁰ Нігтями там і зубами хирляву траву вигрібала. ⁸⁰¹ Простоволоса, бліда; наче ями, темніли очниці, ⁸⁰² Спраглі вуста запеклись, мов іржею роз'їло їй зуби; ⁸⁰³ Шкіра напнулась суха, й було нутрощі видно крізь неї; ⁸⁰⁴ Де закругляються стегна, там кості тонкі виступали. ⁸⁰⁵ Там, де мав бути живіт, — тільки місце лишилось для нього; ⁸⁰⁶ Груди ж немов до хребта прикріплялися, мляві й обвислі; ⁸⁰⁷ Від худини їй суглоби побільшали; повипинались ⁸⁰⁸ Чашки колін; величезними ґулями видались п'яти. ⁸⁰⁹ Здалеку вздрівши її — підійти не наважилась ближче — ⁸¹⁰ Волю богині звістила, й хоч тільки хвилину була там, ⁸¹¹ Хоч тільки що прибула туди, хоч і далеко стояла,— ⁸¹² Голод відчула-таки, — й колісницю назад повертає, ⁸¹³ В край Гемонійський, повіддями кваплячи зміїв у небі. ⁸¹⁴ А Голоднеча тим часом, дарма що в Церери й у неї — ⁸¹⁵ Різні шляхи, догодить їй готова. Вже вітер худющу ⁸¹⁶ До Ерісіхтона в дім переніс. Ось у спальню злочинця ⁸¹⁷ Входить нечутно вона й оповитого сном непробудним,— ⁸¹⁸ Пізня була, тоді ніч, — обома обнімає руками; ⁸¹⁹ В нього вдихає себе: проникає в уста йому, в горло, ⁸²⁰ В груди й голодну жагу розливає по жилах порожніх. ⁸²¹ Діло звершивши своє, покидає багатий плодами ⁸²² Край і в убогу домівку вертається, в звичні печери. ⁸²³ Солодко сон Ерісіхтона «рилами ніжними все ще ⁸²⁴ Пестив. До їжі вві сні дотягнутись, голодний вже, прагне, ⁸²⁵ Вже пережовує щось, хоч і крихти не має у роті, ⁸²⁶ Вже й проковтнути жадливо спішить, але що тут ковтнути? — ⁸²⁷ Замість добірних, привабливих страв поїдає повітря. ⁸²⁸ Врешті, прокинувся він, і розжеврене прагнення їсти ⁸²⁹ В жадібне горло йому й у нутро ненаситне запало. ⁸³⁰ Тут же б із'їв усе те, чим багаті повітря, і землі, ⁸³¹ Й води. Вгинається стіл перед ним, а йому — все замало: ⁸³² Їсть він і їжею марить. Чим можна було б накормити ⁸³³ Багатолюдні міста, — тих наїдків одній лиш людині ⁸³⁴ Мало: що більше наповнює шлунок, то більше бажає. ⁸³⁵ Як насититися море не в змозі, хоча й поглинає ⁸³⁶ Води всієї землі, прибережні й віддалені ріки, ⁸³⁷ Як загребущий вогонь, що ні міри не знає, ні стриму: ⁸³⁸ Дров цілі стоси зжере, а підкинь йому більше поживи,— ⁸³⁹ Більшої схоче, бо більшу вона в нього будить жадобу, ⁸⁴⁰ Так ось тоді й Ерісіхтон: наповненим їжею ротом ⁸⁴¹ Їжі весь час домагається. Ще не ковтнув, а вже знову ⁸⁴² Й знову ковтнути спішить, бо живіт, як не дивно, — порожній. ⁸⁴³ Так ось у прірву його живота й поспливав непомітно ⁸⁴⁴ Батьківський статок, та голод їдкий не пригаснув ні трохи,— ⁸⁴⁵ Як і раніше йому допікав, палахтів непокірним ⁸⁴⁶ Полум'ям. Канули, врешті, в нутро всі пожитки; зосталась ⁸⁴⁷ Тільки єдина дочка, — не такий би належавсь їй батько! ⁸⁴⁸ Скоро й дочку він продав. Не признавши господаря, в тузі ⁸⁴⁹ Вийшла над море вона, простягнула долоні й сказала: ⁸⁵⁰ «Вирви з неволі мене, безталанницю, ти, хто невинне ⁸⁵¹ В мене дівоцтво відняв!» — це Нептун був, кого закликала. ⁸⁵² Вчув це володар морів, і коли, спохватившись, за нею ⁸⁵³ Пан її вже поспішав, — їй поставу і вид чоловічий ⁸⁵⁴ Дав непомітно й начиння у руки їй вклав риболовне. ⁸⁵⁵ Власник, на неї зирнувши: «О ти, хто шматочком поживи ⁸⁵⁶ Мідний гачок приховав і розмотуєш вудку, — промовив,— ⁸⁵⁷ Доброго лову тобі! Хай довірливо йде на приманку ⁸⁵⁸ Риба й відчує гачок лиш тоді, коли добре прикусить! ⁸⁵⁹ Дівчину бачив я тут, незачесану, в простому платті, ⁸⁶⁰ На побережжі морськім, саме тут, де ти ловиш, стояла. ⁸⁶¹ Де ж вона? Ось і сліди її ніг на піску обірвались». ⁸⁶² Чуючи дар божества, задоволена тим, що про неї ⁸⁶³ В неї ж розпитують, так утікачка йому відмовляє: ⁸⁶⁴ «Хто б ти не був, не гнівись, але я, задивившись на вудку, ⁸⁶⁵ Не озиравсь і весь час лиш своїм був захоплений ділом. ⁸⁶⁶ Та, присягаюсь Нептуном, що нам, риболовам, сприяє,— ⁸⁶⁷ Поки я рибу ловлю, окрім мене, на березі тому, ⁸⁶⁸ Не появлявся ніхто, жодна дівчина тут не стояла». ⁸⁶⁹ Як не повірити в те? Почвалав він додому по ріні — ⁸⁷⁰ Не здогадавсь про обман, а вона стала знову собою. ⁸⁷¹ Батько, помітивши здатність дочки, скориставсь нею радо: ⁸⁷² Знову й знову її продавав, а вона замінялась ⁸⁷³ То в кобилицю, то в оленя, то у корову, то в птаха.— ⁸⁷⁴ Так постачала весь час ненаситному батькові їжу. ⁸⁷⁵ Та коли й це він спожив, у своїй невсипущій жадобі ⁸⁷⁶ Тут же й нову підшукав для своєї хвороби поживу: ⁸⁷⁷ Взявся до членів своїх — шматувати почав їх і гризти, ⁸⁷⁸ Сам своє тіло, нещасний, живив, убуваючи тілом. ⁸⁷⁹ Годі про інших, однак, я ж бо й сам маю здатність, юначе, ⁸⁸⁰ До перемін, хоча й не безконечних: то богом буваю. ⁸⁸¹ Як ось тепер мене бачиш, то раптом зів'юся змією. ⁸⁸² То перед стадом іду вожаком, запишавшись рогами,— ⁸⁸³ Сила моя в них була; одного з тих рогів нині в мене. ⁸⁸⁴ Бачиш — нема на чолі…» — й за цим словом зітхання почулись.

Книга дев'ята

¹ Чим засмутивсь тоді бог і чому в нього ріг одламався, ² Просить Нептунів герой оповісти, й Потік Калідонський ³ Так розпочав, оповивши лозиною буйне волосся: ⁴ «Прикре бажання твоє, бо чи стане хвалитись боями ⁵ Той, хто поразки зазнав? Але в тій, хоч ганебній поразці. ⁶ Друже, не стільки ганьби, скільки честі в самому двобою. ⁷ Що переможець такий — це велика для мене розрада. ⁸ Може, до слуху твого донеслась хоч яка-небудь чутка ⁹ Про Деяніру, в колишні часи незрівнянну красуню? ¹⁰ Навперебій домагались її женихів цілі юрми. ¹¹ З ними і я, залицяльник, подавсь до майбутнього тестя. ¹² «Зятем, — кажу, — ти назви мене, сину ясний Партаона!» ¹³ Те ж саме мовив Алкід. Усі інші нам двом поступились. ¹⁴ Вабить Алкід його сватом — Юпітером, славою грізних ¹⁵ Подвигів, що довелось йому з волі Юнони здійснити. ¹⁶ Я ж на те: «Сором, — кажу, — коли смертному бог уступає ¹⁷ (Богом тоді він не був ще). Ти бачиш мене, володаря ¹⁸ Вод, які схилами краю твого, розхвильовані, в'ються. ¹⁹ Не чужаком я приходжу до тебе в зяті набиватись,— ²⁰ Я — твій земляк і твоїх володінь неабияка частка. ²¹ Гнівом Юнони, однак, як ось той, похвалитись не можу, ²² Тож і на подвиги йти — вибачай вже — не мав я нагоди. ²³ Ти натякав, що Юпітер — це батько твій, сину Алкмени: ²⁴ Значить, або ти — брехун, або він таки зрадив Юнону. ²⁵ Батька в гріху материнськім шукаєш? Так ось: або з блуду ²⁶ Ти народивсь, або вигадки це, що ти — син Громовержця». ²⁷ Поки я так промовляю до нього, він скоса на мене ²⁸ Дивиться й, ледве тамуючи гнів, що в очах заіскрився. ²⁹ Словом таким обізвавсь: «Не язик, а рука — моя сила. ³⁰ Ним можеш ти брати верх, ну а я — довіряю правиці!» ³¹ І наступає, хмурний. А мені, красномовному щойно. ³² Сором було відхилятися. Зняв я свій одяг зелений. ³³ Витягнув руки вперед і, розправивши плечі широкі, ³⁴ Став, як належить борцю, усім тілом готовий до бою. ³⁵ Той, зачерпнувши долонями порох, сипнув мені в вічі — ³⁶ Й сам пожовтів од піску, що ним я його зразу ж обсипав. ³⁷ То він за шию хапає мене, то за ноги проворні. ³⁸ То, нападаючи з різних боків, лиш береться схопити. ³⁹ Марно, проте, нападав: мене власна вага захищала. ⁴⁰ Так от і скеля стоїть, хоч об неї запінені хвилі ⁴¹ Б'ють раз у раз, — не схитнеться вона, тягарем своїм горда. ⁴² То розійдемось на крок, то вже знов один одного борем, ⁴³ Наче б у землю вросли, до кінця так стояти готові ⁴⁴ Вперто, нога при нозі. На Алкіда грудьми навалившись, ⁴⁵ Пальцями — в пальці, чолом — у чоло, що є сили, впираюсь. ⁴⁶ Дужі бики так зійдуться не раз у завзятім двобої, ⁴⁷ Щоб нагороду здобуть — усього пасовища оздобу, ⁴⁸ Кращу з найкращих телиць, і тремтить, дивлячись на них, стадо: ⁴⁹ Хто, перемігши, тепер вожаком буде, — годі вгадати. ⁵⁰ Тричі Алкід од грудей своїх силою рук намагався ⁵¹ Груди мої відштовхнуть, але марно; лише на четвертий ⁵² Раз він обійми мої розірвав. Тоді, руку відвівши. ⁵³ Вклав мене махом одним і на мене (брехати не буду) ⁵⁴ Тут же всією вагою насів, так що (хочете — вірте, ⁵⁵ Хочете — ні, все одно ж не до того веду я розмову, ⁵⁶ Щоб похвалитися) наче горою мене придавило. ⁵⁷ Якось, рясним обливаючись потом, я руки насилу ⁵⁸ Вивільнив: якось і груди звільнив од залізних обіймів, ⁵⁹ Передихнути ж не міг: не дає супротивник зібратись ⁶⁰ З силами — шию уже захопив. Ось тоді я коліном ⁶¹ Мусив торкнутись землі, а губами — пісок зачерпнути. ⁶² М'язами слабший, ніж він, я до хитрощів тут же вдаюся: ⁶³ Змієм роблюся в'юнким, висковзаю із рук йому спритно. ⁶⁴ Вже я повзу по землі, вигинаючи кільцями тіло, ⁶⁵ Грізно шиплю і роздвоєний з пащі язик виставляю. ⁶⁶ Над перевтіленням цим посміявся герой із Тірінфа: ⁶⁷ «Зміїв бороти, — сказав, — це забава моя ще з колиски! ⁶⁸ Стань хоч найбільшим із них, Ахелою, та гідрі Лернейській ⁶⁹ Не дорівняєш: хоч як не тягнись, ти — дрібна її частка. ⁷⁰ Множилась навіть од ран; із голів — а їх сто було в неї — ⁷¹ Ні однієї безкарно зрубать я не міг: на тім місці ⁷² Дві поставало, і вдвоє сильніша була її шия. ⁷³ Все ж я приборкав її й полонив, хоч вона и поростала ⁷⁴ Зміями, наче галуззям новим, од ударів — рясніша. ⁷⁵ Хто ти такий проти неї? Підроблений змій, що чужою ⁷⁶ Зброєю, бачте, грозить, під чужим заховавшись обличчям». ⁷⁷ Мовивши, зверху, мов зашморгом, він мені пальцями стиснув ⁷⁸ Горло, і вже я почав задихатися, наче у кліщах. ⁷⁹ Якось я пальці великі просунув, щоб віддих зловити. ⁸⁰ Марно старався, однак. Перевтілитись змушений втретє, ⁸¹ Став я биком; заревівши, двобій вже биком починаю. ⁸² Той мене зліва схопив за підгрудок і мчить побіч мене. ⁸³ Роги мені пригинаючи, поки я глибоко в землю ⁸⁴ Ними з розгону не вбивсь, на глибокий пісок повалившись. ⁸⁵ Мало того: він крицевий мій ріг, як тримав у правиці, ⁸⁶ Так, наче гілку, й зламав і чоло божественне споганив. ⁸⁷ Німфи річок освятили той ріг: його вщерть і плодами, ⁸⁸ Й квітом пахучим наповнивши, Рогом достачі зробили». ⁸⁹ Мовив, і тут увійшла, підібравши поділ, мов Діана, ⁹⁰ Німфа, з прислужниць одна, що по плечах розпущені мала ⁹¹ Коси, й той ріг подала пребагатий; у ньому ж — дарунки ⁹² Осені: щедрі солодкі плоди, що вінчають гостину. ⁹³ Щойно проміння торкнулося гір і заблис над землею ⁹⁴ День, — розійшлись юнаки. Не хотіли чекати, щоб ріки ⁹⁵ Стали спокійними знов, — щоб, опавши, розбурхані води ⁹⁶ Звичним побігли руслом. Ахелой же суворе обличчя ⁹⁷ І покалічений лоб у ріку глибодонну занурив. ⁹⁸ Тільки цим рогом одним поплатившись, окрасою лоба, ⁹⁹ Цілим лишивсь Ахелой. Але й цю свою ваду він легко ¹⁰⁰ То комишевим вінком, то вербовим приховував листям. ¹⁰¹ Ти ж поплатився життям, на цю діву поквапившись, Нессе! ¹⁰² Пущена з лука крилата стріла тобі спину прошила. ¹⁰³ Саме тоді з молодою дружиною син Громовержця, ¹⁰⁴ В отчий вертаючись край, Зупинивсь над бурхливим Евеном, ¹⁰⁵ Він од зимових негод аж запінивсь; виходячи з себе, ¹⁰⁶ Вир побіч виру крутив — годі й думати про переправу. ¹⁰⁷ Поки вагався Геракл (за жону — не за себе боявся), ¹⁰⁸ Несс підійшов, що не тільки був дужий, а й знав усі броди. ¹⁰⁹ «Я вже подбаю, — сказав, — щоб вона на тім березі стала. ¹¹⁰ Ти ж при одвазі своїй можеш плавом пуститись, Алкіде!» ¹¹¹ Зблідлу не тільки од хвиль рокітливих, але й від кентавра, ¹¹² Взяв калідонку герой аонійський і Нессу довірив. ¹¹³ Сам же, як був, — сагайдак мав на плечах і лев'ячу шкуру. ¹¹⁴ Бо свою довбню і зігнутий лук на той бік перекинув,— ¹¹⁵ «Вже як почав я плисти — течію подолаю!» — промовив. ¹¹⁶ І без вагання пливе навпростець; не шукає, де менше ¹¹⁷ Річка бурлить: він не з тих, що пливе собі за течією. ¹¹⁸ Ось і на березі став, уже й лук із землі піднімає; ¹¹⁹ Втім, наче голос дружини почув. Озирнувсь, а вже з нею ¹²⁰ Щезнути хоче кентавр. «Ти куди? Не надійся на прудкість ¹²¹ Ніг своїх! — грізно гукає Алкід. — Я до тебе звертаюсь, ¹²² Нессе двообразний! Стій! На моє посягати не важся! ¹²³ Нехтуєш мною — то батька свого пригадай, Іксіона, ¹²⁴ Й колесо — муку його — і не рвися до втіх незаконних. ¹²⁵ І не втечеш, хоч на кінську свою розраховуєш силу: ¹²⁶ Раною наздожену, не ногами!» Підтверджує ділом ¹²⁷ Слово останнє: напнув тятиву й втікачеві стрілою ¹²⁸ Спину прошив — і стримить із грудей гачкувате залізо. ¹²⁹ Тільки той вирвав стрілу — з обох отворів тут же струмками ¹³⁰ Вдарила кров, що з їдкою лернейською змішана жовчю. ¹³¹ Несс, підхопивши цю кров, — «Не помру я, одначе, без помсти»,— ¹³² Мовив до себе й накидку, просяклу гарячою кров'ю, ¹³³ Тій, котру викрав, дає: «Ти любов, — каже, — нею привернеш». ¹³⁴ Часу чимало спливло, і Геракла великого слава ¹³⁵ Світ обійшла й пригасила в Юнони до пасинка злобу. ¹³⁶ Жертву Кенейцю-Юпітеру скласти збиравсь переможець, ¹³⁷ Взявши Ехалію. Слуху ж твого, Деяніро, торкнулась ¹³⁸ Чутка; до правди вона, говірка, додавати неправду ¹³⁹ Любить — спочатку мала, вона зросту в брехні набуває. ¹⁴⁰ Ось Деяніра, кохаючи, вірить у те, що Іоли ¹⁴¹ Прагне Амфітріонід. Налякавшися зради нової, ¹⁴² Волю сльозам, нещаслива, дала, мовби справді хотіла ¹⁴³ Виплакать горе своє. А тоді, схаменувшись: «Навіщо ¹⁴⁴ Так побиваюсь? Хіба що суперниці,— каже, — на втіху. ¹⁴⁵ Скоро вона буде тут. Якесь рішення треба прийняти, ¹⁴⁶ Поки не пізно, щоб ложа мого не торкнулась повія. ¹⁴⁷ Плакать мені чи мовчать? Бути тут, чи в свій край повернутись? ¹⁴⁸ Кинути дім свій? Чи, вдавшись до крайності, опір чинити? ¹⁴⁹ Що, коли я, Мелеагре (тобі ж бо доводжусь сестрою!), ¹⁵⁰ Зважусь на вчинок лихий і, суперницю звівши зі світу, ¹⁵¹ Людям засвідчу, як може помститись покривджена жінка». ¹⁵² Всяке їй в голову йде; на однім зупинилась, одначе: ¹⁵³ Мужу своєму накидку послати, що змочена кров'ю ¹⁵⁴ Несса, — як засіб, що може роздмухать кохання пригасле. ¹⁵⁵ Ліхасу згорток, незнаний для нього, вручає і просить, ¹⁵⁶ Бідна, собі ж на велику печаль, щоб цей дар якнайшвидше ¹⁵⁷ Він її мужу відніс. А герой, розгорнувши накидку, ¹⁵⁸ Плечі отрутою гідри Лернейської радо вкриває. ¹⁵⁹ Ладан димить на жертовнику. Перші слова молитовні ¹⁶⁰ Мовить великий Геракл і вино ллє на мармур із чаші. ¹⁶¹ Й тут, од жертовного полум'я заворушившись, отрута ¹⁶² В різні боки розпливлась, обліпила Гераклове тіло. ¹⁶³ Зціпивши зуби, він, поки ще міг, намагавсь не стогнати. ¹⁶⁴ Врешті, нестерпним став біль. Мармуровий вівтар одштовхнувши, ¹⁶⁵ Скрикнув Алкід — і луна розляглась по залісеній Еті. ¹⁶⁶ Поспіхом хоче зірвати з плечей смертоносну накидку — ¹⁶⁷ З нею, однак, він і шкіру зриває, і — страшно сказати! — ¹⁶⁸ То прилипає тканина до тіла — зірвать неможливо, ¹⁶⁹ То, відділившись, оголює виразки, де-не-де — й кості. ¹⁷⁰ Вже й сама кров, — як розпечене лезо, бува, в прохолодну ¹⁷¹ Воду занурити, — і закипає, й шипить на отруті. ¹⁷² Міри стражданням нема. Вже вогонь пожирає осердя, ¹⁷³ Піт усім тілом струмить, перемішаний з темною кров'ю. ¹⁷⁴ Жили тріщать у вогні, й коли жар непомітний для ока ¹⁷⁵ В мозок пробивсь кістковий, — тоді, знявши до неба долоні.— ¹⁷⁶ «Болем моїм, — закричав, — упивайся, Сатурнова донько! ¹⁷⁷ Мстива, впивайсь! І, з висот на страшну поглядаючи муку. ¹⁷⁸ Серце жорстоке втішай! Та коли б нині зглянувсь на мене ¹⁷⁹ Ворог тяжкий, тобто ти, — то зболілу в стражданнях, немилу ¹⁸⁰ Душу, народжену лиш для трудів, забери з мого тіла! ¹⁸¹ Дар мені зробиш. А дар такий мачусі й личить робити. ¹⁸² Я Бусіріда зборов, що невинною кров'ю мандрівців ¹⁸³ Храми богів оскверняв. Я в Антея суворого вирвав ¹⁸⁴ Міць материнську землі. Чи тритілий пастух іберійський ¹⁸⁵ Страху на мене нагнав, чи злякав мене пес триголовий? ¹⁸⁶ Роги могутні бика чи ж не цими руками пригнув я? ¹⁸⁷ Сила цих рук і в Еліді відома, й на водах Стімфальських, ¹⁸⁸ І в Партенійських гаях. Завдяки вашій доблесті, руки, ¹⁸⁹ Золотом із Термодонта я викрав оздоблений пояс. ¹⁹⁰ Яблука вами зірвав, що дракон їх беріг невсипущий. ¹⁹¹ Моці моїй не оперлись кентаври; піддавсь їй нищитель ¹⁹² Краю Аркадського — дикий кабан. І даремно зросталась ¹⁹³ Гідра порубана; марно, поранена, множила сили. ¹⁹⁴ Мало того: лиш побачив я коней фракійських, що ситі ¹⁹⁵ Кров'ю були, біля ясел, набитих тілами людськими,— ¹⁹⁶ Їх розметавши, я вклав одночасно й господаря коней. ¹⁹⁷ Здавлена цими руками Немейська громада простерлась. ¹⁹⁸ Небо на шиї тримав. Натомилась давати накази ¹⁹⁹ Гнівна дружина Юпітера — я ж був невтомний у ділі. ²⁰⁰ Й раптом — нова навалилась біда: проти неї безсилі ²⁰¹ Мужність і довбня моя; вже в легені проник, відчуваю, ²⁰² Пломінь їдкий, пожирає, захланний, усе моє тіло. ²⁰³ Щасний, проте, Еврістей! То чи може хтось вірити нині ²⁰⁴ В те, що існують боги?» — простогнав, і верхів'ями Ети, ²⁰⁵ Зранений, рушив. Так іноді бик із застряглим у боці ²⁰⁶ Списом бреде, хто ж метнув, — порятунку шукає у втечі. ²⁰⁷ То він постогнував глухо, то раптом спалахував люттю. ²⁰⁸ То намагався, та все надарма, з себе одяг зірвати. ²⁰⁹ То по дорозі дерева ламав, то на гори в нестямі ²¹⁰ Звалював гнів, то простягував руки до отчого неба. ²¹¹ Ліхаса раптом побачив, слугу, що тремтів у печері, ²¹² Й, геть ошалівши, втрачаючи розум од лютого болю,— ²¹³ «Ліхасе! — крикнув йому. — Чи не ти мені дав цей смертельний ²¹⁴ Дар? Чи не ти мене зводиш зі світу?» А той з переляку ²¹⁵ Блідне й лепече в своє оправдання слова невиразні. ²¹⁶ Ось вже й до ніг йому впав, та Алкід ухопив нещасливця. ²¹⁷ Добре ним кілька разів розмахнувшись, пустив на Евбейські ²¹⁸ Води, і той стрімголов полетів, наче пущений з пращі; ²¹⁹ Так він летів, і розтратив тепло, й затвердів поступово. ²²⁰ Як од холодного подуву — кажуть — дощі загустілі ²²¹ Снігом стають, а потому й сніжинки, кружляючи легко, ²²² Врешті, збиваються в кульки дзвінкі й висипаються градом. ²²³ Так ось і він, коли велет його у порожняву кинув, ²²⁴ Крові од жаху позбувсь; розгубивши й соки життєві, ²²⁵ В скелю німу, за прадавнім переказом, перемінився. ²²⁶ Ще й дотепер із Евбейського моря чоло піднімає ²²⁷ Скеля не дуже стрімка, віддалік до людини подібна. ²²⁸ Камінь цей Ліхаса ймення зберіг, і його не торкнеться, ²²⁹ Наче б живого, моряк. Ну а ти, Громовержця нащадку, ²³⁰ Дров, що на Еті зросли, нарубавши, у стіс їх для себе ²³¹ Сам же кладеш, а свій лук і місткий сагайдак, і несхибні ²³² Стріли, що їм було суджено знову побачити Трою, ²³³ Сину Пеанта вручаєш. Слугуючи, той роздуває ²³⁴ Полум'я. Поки пожадливо лиже воно деревину, ²³⁵ Ген, аж на верх того стосу ти шкіру немейського лева ²³⁶ Стелиш і, замість подушки під голову довбню поклавши, ²³⁷ Мов до гостини приліг, яснолиций, на лев'ячій шкурі ²³⁸ Серед наповнених чаш, із вінком запахущим на скронях. ²³⁹ Полум'я аж стугонить, відусіль уже рветься до того, ²⁴⁰ Хто зневажає його, хто посмів у вогонь похоронний ²⁴¹ Так незворушно лягти. Налякались боги, що загине ²⁴² Славний землі захисник. Їм, відчувши те, з радістю в серці ²⁴³ Каже Сатурній таке: «Мене тішить, о жителі неба, ²⁴⁴ Ваша тривога! Сьогодні я сам себе палко вітаю ²⁴⁵ З тим, що чутливого серцем народу я — владар і батько, ²⁴⁶ Бо співчуття виявляєте щире ви й сину моєму. ²⁴⁷ Хоч заслужив він у вас на цю ласку своїми ділами, ²⁴⁸ Я зобов'язаний вам. Хай не мліють, одначе, од страху ²⁴⁹ Віддані ваші серця; не кляніть цього полум'я марно: ²⁵⁰ Все подолавши, — й вогонь, котрий бачите, він подолає. ²⁵¹ Лиш материнською часткою силу вогненну відчує; ²⁵² Що ж є у ньому від мене, — те вічне, позбавлене смерті, ²⁵³ Їй непідвладне, ні в якому жарі зотліти не може. ²⁵⁴ Хай він труди на землі завершить — я в оселі високі ²⁵⁵ Радо візьму його. Вірю, що всі небожителі схвалять ²⁵⁶ Волю мою. Та коли буде прикро комусь, що з богами ²⁵⁷ Сяде Геракл, що таку йому виділив я нагороду,— ²⁵⁸ Врешті, погодиться з цим, коли всі його зважить заслуги». ²⁵⁹ Схвально кивнули боги. І здалось, що й жона Громовержця ²⁶⁰ Не спохмурніла. Проте, коли владар закінчував мову, ²⁶¹ Стала хмурною: кінцеві слова не сподобались, видно. ²⁶² Ну, а тим часом, що силі вогню піддавалося, тлінне,— ²⁶³ В попіл Мульцібер те обернув, і Геракл на обличчі ²⁶⁴ До невпізнання змінивсь. Що від матері мав, — спопелівши, ²⁶⁵ З димом пішло; що було від Юпітера в ньому, — лишилось. ²⁶⁶ Як, оновившись, змія, що зі шкірою старість скидає, ²⁶⁷ Свіжій радіє лусці, що вилискує-грає під сонцем, ²⁶⁸ Так і тірінфський герой, увільнившись од смертного тіла. ²⁶⁹ Мовби розцвів своїм кращим начатком: на зріст видавався ²⁷⁰ Вищим і виглядом, як у богів, почав острах будити. ²⁷¹ Взяв його батько тоді всемогутній і в простір захмарний ²⁷² На четверні з ним піднявсь і вмістив між зірки променисті. ²⁷³ Нижче пригнувсь під вагою Атлант. Ще й тоді свого гніву ²⁷⁴ Не позабув Еврістей: як на батькові мстивсь, так, жорстокий, ²⁷⁵ Мститись на синові став. При сумній арголідській Алкмені ²⁷⁶ Вірна Іола була, їй звіряла вона свою тугу, ²⁷⁷ Їй повідала про синові подвиги, світу відомі, ²⁷⁸ Їй — про свої ж невеселі пригоди. З веління Геракла ²⁷⁹ Гілл, його син, із Іолою ложем і серцем з'єднавшись, ²⁸⁰ Лоно їй виповнив сім'ям чудовим. До неї Алкмена ²⁸¹ Так обізвалась: «Боги хай сприяють тобі, хай наближать ²⁸² Час, коли ти, вже дозріла для родів, почнеш Ілітію ²⁸³ Кликати, діву, що вам, боязким породіллям, сприяє, ²⁸⁴ Ту, що мене обійшла, намовлянням Юнони піддавшись. ²⁸⁵ День наставав, коли мав трудівник народитись великий — ²⁸⁶ Син мій, Геракл. До десятого знаку підбилося сонце. ²⁸⁷ Від тягару в мене випнувсь живіт, і важка моя ноша ²⁸⁸ Свідчила явно про те, що лише від Юпітера-батька ²⁸⁹ В лоні я плід понесла. Не було в мене сили терпіти ²⁹⁰ Надто великих страждань. Ще й тепер, коли їх пригадаю, ²⁹¹ Дрож обгортає мене, повертається й болю частина. ²⁹² Так сім ночей і сім днів я страждала. Переймами, врешті, ²⁹³ Стомлена вкрай, простягнула благально долоні до неба — ²⁹⁴ Кликати стала Люціну й богів, що стоять при пологах. ²⁹⁵ І появилась, але не з добром, на мій заклик Люціна: ²⁹⁶ Злобній Юноні віддать мою голову в жертву готова. ²⁹⁷ Тільки-но зойки мої вона вчула — й присіла на вівтар ²⁹⁸ Перед дверима насуплена, й, ногу заклавши на ногу, ²⁹⁹ Сплівши чимдуж свої пальці й руками обнявши коліна, ³⁰⁰ Не дозволяла мені розродитись; закляття шептала — ³⁰¹ Силою тих заклинань зупиняла назрілі пологи. ³⁰² Я ж у потугах страшних за невдячність ганьблю, нерозумна, ³⁰³ Батька богів. Собі смерті бажаючи, так побиваюсь, ³⁰⁴ Що й кам'яний би розм'як. Побіч мене — й жони кадмейські ³⁰⁵ Зглянутись молять богів, утішають мене в своїх муках. ³⁰⁶ Серед служниць Галантіда була там із простонароддя, ³⁰⁷ Жовтоволоса, що завжди спішила своїй господині ³⁰⁸ Послугу добру зробить. От і видалось їй, що Юнона ³⁰⁹ Щось замишляє лихе. Час од часу виходячи з дому, ³¹⁰ Бачила, як на жертовнику гнівна богиня сиділа, ³¹¹ Як вона пальці сплела й охопила руками коліна. ³¹² «Хто б не була ти, — їй каже, — вітай цього дому хазяйку: ³¹³ Врешті свого домоглась молитвами й родила Алкмена!» ³¹⁴ Миттю схопилась богиня пологів, розвівши руками ³¹⁵ З дива, й таки народила я, тільки-но вузол розплівся. ³¹⁶ Ввівши в обман божество, почала Галантіда сміятись. ³¹⁷ Поки сміялась, її за волосся схопила богиня ³¹⁸ В гніві; з землі не дала їй піднятись, пригнувши додолу ³¹⁹ Тулуб; у ноги звірячі насамперед руки змінила. ³²⁰ Жвавість колишня у ній збереглася, не втратила й спина ³²¹ Барви своєї, на вид невпізнанною стала, одначе. ³²² А через те, що брехнею взялась помогти породіллі,— ³²³ Родить устами й у наші доми, як раніше, вчащає». ³²⁴ Мовила так, і на згадку про давню служницю зітхання ³²⁵ Вирвалось їй із грудей. На той смуток озвалась невістка: ³²⁶ «Журишся, матінко, тим, що чужа тобі зовсім людина ³²⁷ Вигляд утратила свій. А якщо розповім я про дивну ³²⁸ Долю своєї сестри? Від ридання і туги, щоправда, ³²⁹ Важко мені говорить. Одиначкою в мами зростала — ³³⁰ Я народилась од другої — вродою перша Дріопа ³³¹ 3-між ехалійських дівчат. Ось її, що позбулась дівоцтва, ³³² Звідавши силу того, кому Делос покірний і Дельфи, ³³³ Взяв Андремон за жону — й тим набув собі слави щасливця. ³³⁴ Озеро є, берегами своїми похилими схоже ³³⁵ На побережжя морське; по краях його — мирт зеленіє. ³³⁶ Стала над озером тим-бо ж не відала долі — Дріопа, ³³⁷ Німфам, на горе своє, принесла ще й вінки запахущі; ³³⁸ Мала й дитя на руках, дорогу свою ношу: хлопчині ³³⁹ Й року тоді не було — молоко собі ссав іще тепле. ³⁴⁰ Тут же, таки при воді, мов тірійською барвою гордий, ³⁴¹ Лотос пишавсь водяний, розквітав, сподіваючись ягід. ³⁴² Цвіт обривать з нього стала Дріопа й давати хлопчині, ³⁴³ Щоб забавлявсь. Я й сама (бо була там) до лотоса руку ³⁴⁴ Вже простягла, та побачила раптом: із квітів раз по раз ³⁴⁵ Капає кров, а гілками мов дрож пробігає із жаху. ³⁴⁶ Тут, запізнілі на жаль, нам селяни про німфу Лотіду ³⁴⁷ Розповіли, як тікала вона від зухвальця Пріапа, ³⁴⁸ В дерево це обернувшись, що ймення її зберігає. ³⁴⁹ Звідки ж могла про це знати сестра? Налякавшись, хотіла ³⁵⁰ Німфам покласти вінки й відійти відтіля, але годі: ³⁵¹ В землю ногами вросла. Хоче вирвати їх, та не може, ³⁵² Тільки хитається злегка на них, а вже тілом поволі ³⁵³ Знизу повзе шорсткувата кора, вже й до лона сягає. ³⁵⁴ З розпачу, вгледівши це, хоче рвати волосся, та в жмені — ³⁵⁵ Листя зеленого жмут: уже й голову листя покрило. ³⁵⁶ Втім малолітній Амфіс — те імення від діда Евріта ³⁵⁷ Він перейняв — під устами вже чує, що в матері груди ³⁵⁸ Тверднуть, що з них молока ані крапельки виссать не може. ³⁵⁹ Я була свідком нещастя того, допомоги ж подати, ³⁶⁰ Сестро, тобі не могла! Та, наскільки було в мене сили, ³⁶¹ Стовбур обнявши й гілки, намагалась їх ріст зупинити. ³⁶² Й, вір мені: прагнула я під тією ж сховатись корою. ³⁶³ Ось Андремон, чоловік, ось її заклопотаний батько ³⁶⁴ Хочуть Дріопу знайти. Та хоча вони кличуть Дріопу, ³⁶⁵ Лотос показую їм. Деревину цілують ще теплу, ³⁶⁶ Потім у землю й самі, до коріння припавши, вростають. ³⁶⁷ Тільки обличчя одне, моя сестро — голубонько, в тебе ³⁶⁸ Деревом ще не взялось! По корі, по листках, що недавно ³⁶⁹ Тілом були, — наче сльози пливуть. Поки слово ще може ³⁷⁰ Злинути з уст, вона повнить повітря такими жалями: ³⁷¹ «Вірте — якщо до істот нещасливих ще є якась віра — ³⁷² Кару несу без вини, присягаюсь богами святими! ³⁷³ Чесно жила я; коли щрсь приховую — хай нині всохну, ³⁷⁴ Втративши зелень свою, хай, порубана, з димом розвіюсь. ³⁷⁵ Час, проте, з рук материнських — гілок — це дитятко забрати! ³⁷⁶ Хай годувальниця візьме його. Ви ж подбайте, щоб часто ³⁷⁷ Ссав він отут молоко й забавлявся під тінню моєю. ³⁷⁸ А розмовляти почне — нагадайте, щоб мамі вклонився ³⁷⁹ Й сумно сказав: «Моя мати живе під цією корою». ³⁸⁰ Хай він, однак, уникає озер і з дерев не зриває ³⁸¹ Цвіту, хай тілом богів кожен кущик йому видається. ³⁸² Мужу мій любий, прощай! Моя сестро, мій батьку, прощайте! ³⁸³ Тільки, молю, бережіть, якщо й вам я колись була люба, ³⁸⁴ Зелень мою від серпа, від голодної завжди худоби. ³⁸⁵ А через те, що до вас нахилятись мені вже не дано, ³⁸⁶ Ви підійдіть і до вуст моїх, поки торкнутись їх можна, ³⁸⁷ Ваші уста протягніть, піднесіть ще й маленького сина! ³⁸⁸ Більше, на жаль, не скажу: ось і шию мою білосніжну ³⁸⁹ Вже затягає кора, у верхів'ї зеленім гублюся. ³⁹⁰ Можете й віч не змикати мені, бо й без вашої ласки ³⁹¹ Світло в зіницях моїх під корою навіки погасне». ³⁹² Змовкли на тому вуста й одночасно корою взялися; ³⁹³ Віти ж іще якийсь час берегли теплоту її тіла». ³⁹⁴ Поки Іола це диво розказує, поки Алкмена ³⁹⁵ Пальцем з обличчя сльозу витирає у доньки Евріта, ³⁹⁶ Хоч просльозилась сама, їхню тугу розвіяло раптом ³⁹⁷ Диво нове: на високім порозі, ще майже хлопчина, ³⁹⁸ З ледве помітним пушком, що засіявсь на лицях рум'яних, ³⁹⁹ Став Іолай, до років молодечих повернений чудом. ⁴⁰⁰ Так прислужилась йому від Юнони народжена Геба, ⁴⁰¹ Мужа проханням піддавшись. І вже присягтися готова, ⁴⁰² Що після нього ніхто домогтись цьою дару не зможе. ⁴⁰³ Та почала, спохмурнівши, Феміда: «Незгоди у Фівах ⁴⁰⁴ Будять війну. Капанея ж ніхто, крім Юпітера-батька ⁴⁰⁵ Не подолає. Впадуть два брати один одному рівні, ⁴⁰⁶ Лоно розкриє земля, й свою тінь в її надрах побачить, ⁴⁰⁷ Хоч і живий ще віщун. Материнською кров'ю помститься, ⁴⁰⁸ Долі не знаючи, син — благородний злочинець — за батька. ⁴⁰⁹ Вражений вчинком своїм, позбувшись і розуму й дому, ⁴¹⁰ Від Евменід утікатиме й від материнської тіні, ⁴¹¹ Поки злочинного золота в нього жона не попросить, ⁴¹² Поки Фегеєвий меч не застрягне в спорідненім боці. ⁴¹³ Щойно тоді Ахелоя дочка, річкова Калліроя, ⁴¹⁴ Буде Юпітера слізно благать, щоб додав її дітям ⁴¹⁵ Віку, щоб месника смерть не лишалася довго без помсти. ⁴¹⁶ Бог, молитвами зворушений, пасербицю і невістку ⁴¹⁷ Ждати не змусить: хлоп'ят у дозрілих мужів перемінить». ⁴¹⁸ Щойно промовила те, відкриваючи долю майбутню, ⁴¹⁹ Віща Феміда, — гуртом почали гомоніти всевишні: ⁴²⁰ Всі нарікають на те, чому й іншим не дано втішатись ⁴²¹ Правом на ласку таку. Те, що муж її віком похилий, ⁴²² Паллантіаду гнітить. Зажурилась ласкава Церера, ⁴²³ Що посивів Ясіон. Еріхтонію вік молодечий ⁴²⁴ Прагне вернути Вулкан. А Венера домовитись хоче, ⁴²⁵ Дбаючи про майбуття, щоб Анхіса в літах обновити. ⁴²⁶ Всяк із богів комусь рад посприяти, й у тому завзятті ⁴²⁷ Вже назрівала сварня, та Юпітер, повівши бровою, ⁴²⁸ Втрутився словом таким: «Якщо є в вас до мене повага, ⁴²⁹ Змовкніть усі! Чи аж так загордились ви, що й проти Долі ⁴³⁰ Маєте намір піти? Це ж вона Іолая вернула ⁴³¹ Знов у колишні роки. Каллірої сини помужніли ⁴³² Їй завдяки, й не потрібно було ні пихи, ані зброї. ⁴³³ Доля й над вами всіма, а щоб цим ви не дуже смутились — ⁴³⁴ То й наді мною стоїть, і якщо б її міг я змінити, ⁴³⁵ Нині б Еака мого не пригнули літа його довгі, ⁴³⁶ Розквітом віку постійно б тоді Радамант утішався ⁴³⁷ З Міносом чесним моїм, що, в похмуру заглибившись старість, ⁴³⁸ Тілом і духом подавсь, тож і править не так, як бувало». ⁴³⁹ Вплинуло це на богів. Нарікать перестали, бо й справді ⁴⁴⁰ Бачили втомлених низкою літ Радаманта з Еаком, ⁴⁴¹ Бачили й Міноса. Він, поки був у юнацькому віці, ⁴⁴² Йменням одним міг наводити острах на цілі народи, ⁴⁴³ Згодом — охляв, занеміг. Тоді сина Дейони — Мілета, ⁴⁴⁴ Повного сил, що був гордий отцем своїм — Фебом промінним, ⁴⁴⁵ Старець лякався: був певний, що той забере в нього владу. ⁴⁴⁶ Все ж юнака не наваживсь од рідних пенатів прогнати. ⁴⁴⁷ Сам ти подавсь на вигнання, Мілете. Судном бистрохідним ⁴⁴⁸ Через Егейську майнувши глибінь, ти на землях азійських ⁴⁴⁹ Стіни будуєш міцні, що засновника названі йменням. ⁴⁵⁰ Там ось, блукаючи звивистим берегом, донька Меандра, ⁴⁵¹ Батька стрімкого, який од верхів'я пливе й до верхів'я, ⁴⁵² Стрілась тобі й віддалась, — незрівнянна вродою німфа. ⁴⁵³ Потім близняток на світ привела вона — Бібліду й Кавна. ⁴⁵⁴ Бібліда — дівам усім, щоб законне любили, наука. ⁴⁵⁵ Бібліді брат її, Феба нащадок, над міру сподобавсь. ⁴⁵⁶ Тільки не так, як то личить сестрі, вона брата любила. ⁴⁵⁷ Спершу цей потяг вона не приймала за щось неприродне, ⁴⁵⁸ Тож не вважає гріхом, що до брата свого з поцілунком ⁴⁵⁹ Часто спішить, що обніме, схвильована, братову шию: ⁴⁶⁰ Все це сестринським чуттям називає вона помилково. ⁴⁶¹ Далі в жагу переходить чуття. На побачення з братом, ⁴⁶² Прихорошившись, іде, перед ним хоче звабною стати. ⁴⁶³ Заздрісно їй, коли інша вродливою видатись може. ⁴⁶⁴ Втім, їй самій ще не ясно, що з нею: ніяке бажання ⁴⁶⁵ Не пробивалось іще з-під вогню, хоч душею палала. ⁴⁶⁶ Вже він для неї не брат: його милим волить називати, ⁴⁶⁷ Рада й од нього не «сестро» почути, а «Біблідо люба». ⁴⁶⁸ Все ж потаємних надій наяву ще плекати не сміє ⁴⁶⁹ В пойнятій жаром душі. Тільки в сні, розімлілій, виразно ⁴⁷⁰ Бачиться мрія не раз:,відчуває при тілі своєму ⁴⁷¹ Братове тіло й, хоч міцно ще спить, палахкоче рум'янцем. ⁴⁷² Сон одлетів. Ще лежить якийсь час вона мовчки й усе ще ⁴⁷³ Бачить видіння нічне. Розхвильована, мовить до себе: ⁴⁷⁴ «Горе! Що значило б видиво це безгомінної ночі? ⁴⁷⁵ Тільки б явою не стало воно! І чого не насниться! ⁴⁷⁶ Він, проте, — що не кажи, — мене вродою вабить; такого ⁴⁷⁷ Я покохати б могла, якби братом мені не доводивсь. ⁴⁷⁸ Гарна з нас пара була б! О, як важко лишатись сестрою! ⁴⁷⁹ Тільки б мені наяву на таке не рішитись ніколи,— ⁴⁸⁰ А сновидіння подібне хай часто мій спокій хвилює. ⁴⁸¹ В сон не загляне ніхто; хоч уявна, та є в ньому втіха. ⁴⁸² Як я втішалась у сні! Тільки ти про те знаєш, Венеро, ⁴⁸³ З сином крилатим своїм. Яку явну, щімку насолоду ⁴⁸⁴ Звідала! Як мене втома п'янка до кісток переймала! ⁴⁸⁵ Солодко те спогадать. Та не довго тривали розкоші: ⁴⁸⁶ Стрімко пролинула ніч, осолоді позаздривши нашій. ⁴⁸⁷ О, коли б можна, змінивши ім'я, поєднатись з тобою,— ⁴⁸⁸ Батькові, Кавне, твоєму була б я тоді за невістку, ⁴⁸⁹ Батькові, Кавне, й моєму ти був би за доброго зятя. ⁴⁹⁰ О, якби з ласки богів було спільним усе в нас, окрім лиш ⁴⁹¹ Наших батьків! Якби ти був од мене походженням вищий! ⁴⁹² Жінку якусь, о мій світе солодкий, ти матір'ю зробиш, ⁴⁹³ Тільки мені, що, на жаль, од тих самих батьків народилась, ⁴⁹⁴ Братом залишишся ти — в нас обох перешкода єдина! ⁴⁹⁵ Що ж означають, одначе, ті сни? Чи й у них приховалось ⁴⁹⁶ Правди вагоме зерно? Чи правдивими є й сновидіння? ⁴⁹⁷ Краще богам! Вони вільно собі своїх сестер любили: ⁴⁹⁸ Опію вибрав Сатурн, хоча кровно був зв'язаний з нею; ⁴⁹⁹ Бог Океану — мав Тетіс, володар Олімпу — Юнону. ⁵⁰⁰ В небі — закони свої, та чи має хтось право рівняти ⁵⁰¹ Звичаї люду й богів, покликатись на їхні подружжя? ⁵⁰² Тож або з серця свого я зумію прогнати злочинний ⁵⁰³ Жар, а як ні — хай умру і нехай мене на похоронне ⁵⁰⁴ Ложе складуть, нехай брат хоча мертву мене поцілує. ⁵⁰⁵ Справа така вимагає, проте, обопільної згоди: ⁵⁰⁶ Що, припустімо, схвалю, те вважатиме брат за злочинне. ⁵⁰⁷ Втім, чи ж Еола нащадки не входили в спальню до сестер? ⁵⁰⁸ Що це на мене найшло? І чому саме їх я згадала? ⁵⁰⁹ Горе! Куди я хилюсь? Дикі пристрасті, гетьте од мене! ⁵¹⁰ Тільки як личить сестрі, тільки так я любитиму брата. ⁵¹¹ Все ж, якби першим судилось йому запалати до мене, ⁵¹² Може, душі його пал сприйняла б я не так безсердечно. ⁵¹³ Значить, чого б не відмовила я, коли б він домагався, ⁵¹⁴ В нього прохатиму? Зможеш озватися? Зможеш зізнатись? ⁵¹⁵ Зможу, бо змусить любов. А якщо мене зробить німою ⁵¹⁶ Сором, — прихований жар у рядках спалахне потаємних». ⁵¹⁷ Думка ця, визрівши, перемогла нерішучість душевну. ⁵¹⁸ Боком на ложі звелась і, на лівому лікті опершись, ⁵¹⁹ Мовила: «Знатиме й він — у любові нечуваній звірюсь. ⁵²⁰ Горе! Куди мене шал порива? Що за пломінь у серці?» ⁵²¹ Й ті, що на думці слова, тріпотливій руці довіряє; ⁵²² Стилос — у праву бере, навосковану дощечку — в ліву. ⁵²³ Сумнів писать не дає: розпочне й проклинає писання. ⁵²⁴ То, написавши, зітре, то щось змінює; ганить і хвалить. ⁵²⁵ Дощечку кинувши, знову бере її; взявши, — відкине. ⁵²⁶ Не розуміє й сама, чого хоче; що мала зробити — ⁵²⁷ Вже не сподобалось їй. То рішучість в очах, то несмілість. ⁵²⁸ Ось написала «сестра», але тут же й затерла те слово, ⁵²⁹ Наново креслить такі ось рядки на блискучому воску: ⁵³⁰ «Та, що з тобою одним лиш могла б однайти своє щастя, ⁵³¹ Любляча пише тобі. Тільки сором їй, сором назватись! ⁵³² Певно, спитаєш, який в мене намір, — я спершу б хотіла. ⁵³³ Не називаючи ймення свого, домогтись, щоб розкрилась ⁵³⁴ Бібліда щойно тоді, коли в здійснення мрії повірить. ⁵³⁵ Різні є свідки безмовні того, що я ранена в серце: ⁵³⁶ Худість і блідість лиця, його вираз і завжди вологі ⁵³⁷ Вічі, й зітхання, що в мене зринали з грудей безпричинні, ⁵³⁸ Часті обійми й цілунки; вони ж — ти, напевно, помітив — ⁵³⁹ Надто палкими були, до цілунків сестри не подібні. ⁵⁴⁰ Я ж і сама, хоч боліла душа від глибокої рани, ⁵⁴¹ Хоч допікав мені шал, намагалась — боги мені свідки! — ⁵⁴² Скільки змоги було, розумнішою стати хоч трохи. ⁵⁴³ Досі надія ще в мене була — не піддатись навальній ⁵⁴⁴ Пристрасті, й стільки я, бідна, знесла, скільки дівчина жодна, ⁵⁴⁵ Певно, знести не змогла б. Та сьогодні зізнатися мушу: ⁵⁴⁶ Я — переможена й боязко ласки твоєї благаю; ⁵⁴⁷ Можеш один тільки ти врятувать мене й занапастити. ⁵⁴⁸ Як учинить — вибирай. Не чужа тебе просить рятунку — ⁵⁴⁹ Рідна людина, близька, що до тебе ще ближчою бути ⁵⁵⁰ Прагне, з тобою навік ще тіснішим зв'язком поєднатись. ⁵⁵¹ Приписи — діло старих; що законне, що проти закону, ⁵⁵² Хай визначають вони, заклопотані завжди правами. ⁵⁵³ Нашого віку закон — легковажна Венера. Сьогодні ⁵⁵⁴ Нас не цікавить, що можна, що ні, тому вірим, що все нам — ⁵⁵⁵ Можна, й великих богів беремо собі радо за приклад. ⁵⁵⁶ Що нам суворого батька грізьба? Що людські поговори? ⁵⁵⁷ Що нам усякі страхи? Та коли б і закравсь якийсь острах — ⁵⁵⁸ Ніжними йменнями «брат» і «сестра» приховаємо втіхи. ⁵⁵⁹ Можна з тобою віч-на-віч мені розмовлять, коли схочу, ⁵⁶⁰ Можемо, навіть при всіх, цілуватись, побути в обіймах. ⁵⁶¹ Маємо, значить, усе. Не відкинь лиш кохання, що в ньому ⁵⁶² Вбивчий вогонь мене змусив признатись. Нехай винуватцем ⁵⁶³ Смерті моєї тебе не назве на плиті моїй напис». ⁵⁶⁴ Віск до краєчка списала рука. Мерехтіла словами ⁵⁶⁵ Дощечка; ледве останній рядок притуливсь у куточку. ⁵⁶⁶ Й тут же падіння своє вона — стверджує відтиском персня, ⁵⁶⁷ Слізьми зросивши його, бо вуста їй гарячка зсушила. ⁵⁶⁸ Потім із слуг одного, спалахнувши рум'янцем, позвала ⁵⁶⁹ Й так почала: «Віднеси це, слуго найвірніший, моєму…— ⁵⁷⁰ І зупинилась; а зважившись, — братові», — ледве шепнула. ⁵⁷¹ Дощечку, ще як на зло, Даючи йому, з рук упустила. ⁵⁷² «Не до добра це», — подумала. Лист одіслала, одначе. ⁵⁷³ Вибравши мить, посланець доручив юнакові признання. ⁵⁷⁴ Кілька рядків перебігши очима, нащадок Меандра ⁵⁷⁵ Гнівом раптово пройнявсь, те писання відкинув од себе, ⁵⁷⁶ Вже й на слугу, що зіщуливсь, підняв, було, руку, та стримавсь. ⁵⁷⁷ «Геть, — прокричав, — поки цілий, пособнику блуду гидкого! ⁵⁷⁸ Геть же! Й затям собі добре: якби твоя смерть одночасно ⁵⁷⁹ Не заплямила й мене — ти б життям поплативсь неодмінно!» ⁵⁸⁰ Зляканий, втік посланець і доносить своїй господині ⁵⁸¹ Кавна жорстокі слова. Їх почувши, ти, Біблідо, зблідла; ⁵⁸² Заціпенівши, тремтить, мовби льодом охоплене, тіло. ⁵⁸³ Щойно до тями прийшла — божевілля вернулось до неї, ⁵⁸⁴ Стерплим іще язиком ось таке, безталанна, лепече: ⁵⁸⁵ «Так мені й треба! Навіщо було напоказ виставляти ⁵⁸⁶ Рану свою? А порив, що в душі, десь на дні мав таїтись, ⁵⁸⁷ Дощечці тій навмання поспішила я звірить — навіщо? ⁵⁸⁸ Слід було спершу розвідати, мову двозначну повівши, ⁵⁸⁹ Всі мого брата думки. Щоби мірно наповнювавсь парус ⁵⁹⁰ Вітром попутнім, належить пізнати потужність і напрям ⁵⁹¹ Подуву й морем безпечно плисти, а не так, як ось нині: ⁵⁹² На буревії незнані туге скерувавши вітрило, ⁵⁹³ Скелям назустріч лечу. Похитнеться судно — й мене вкриє ⁵⁹⁴ Весь океан, і вітрило моє вже не випірне з нього. ⁵⁹⁵ Втім, од тієї любові злочинної певна прикмета ⁵⁹⁶ Застерігала мене: чи ж не я мимохіть упустила ⁵⁹⁷ Дощечку з рук — ось тоді й сподівання мої занепали. ⁵⁹⁸ Треба ж було або день, або згубний свій намір змінити. ⁵⁹⁹ Краще, мабуть, — таки день. Чи ж мене очевидним знаменням ⁶⁰⁰ Не попереджував бог? Та якби ж я тоді не шаліла! ⁶⁰¹ Слід було словом живим, а не так ось, черкнувши по воску, ⁶⁰² Бесіду з ним повести, в божевіллі своєму признатись. ⁶⁰³ Бачив би сльози мої, спостеріг би закоханий погляд. ⁶⁰⁴ Більше б сказала я слів, ніж на дощечці їх помістилось. ⁶⁰⁵ Хоч не бажав би, — могла б його шию обняти любовно, ⁶⁰⁶ А відштовхнув би мене, — йому ноги обвивши руками, ⁶⁰⁷ Ницьма, півмертва, благала б його не збавлять мені віку. ⁶⁰⁸ Врешті, пішла б я на все. Та якщо б усе те поодинці ⁶⁰⁹ Серця зм'якшить не змогло, то, гадаю, — змогло б усе разом. ⁶¹⁰ Певно, вина в тому є й посланця мого, хай і часткова: ⁶¹¹ Може, не в пору подав йому лист, може, мить непідхожу ⁶¹² Вибрав або не діждавсь, щоб у нього був настрій погідний. ⁶¹³ Все це на шкоду пішло. Але ж він не вродивсь од тигриці, ⁶¹⁴ В грудях не адамант, не залізо й не камінь у нього — ⁶¹⁵ Все-таки серце людське, й не левиця його згодувала. ⁶¹⁶ Значить, піддасться колись! Я почну все спочатку, й нізащо ⁶¹⁷ В розпачі рук не складу, поки дух ще тримається тіла! ⁶¹⁸ Все ж, коли б можна було свої вчинки назад повернути. ⁶¹⁹ Не починала б того, — та, почавши, закінчувать мушу! ⁶²⁰ Хай подолаю, скажім, затопчу свою пристрасну мрію,— ⁶²¹ Те, на що зважилась я, того брат не забуде ніколи. ⁶²² Може подумати він, що сестра захопилася легко, ⁶²³ Врешті,— що це лиш обман, його стійкість порушити спроба. ⁶²⁴ Певно, й у гадці б не мав, що це бог мою втомлену душу ⁶²⁵ Мучить і палить вогнем, а не хіть понукає буденна. ⁶²⁶ Гріх є, одначе, гріхом: я писала йому, я благала — ⁶²⁷ Вже ж не вернути того — і якої зазнала зневаги! ⁶²⁸ Хай поступлюся — вини все одно вже не знімуть із мене; ⁶²⁹ Спроба ж якась не применшить гріха, та надію — примножить». ⁶³⁰ Мовила, й знову (настільки вже розум у неї затьмаривсь!) ⁶³¹ Радо береться за те, що пошкодило їй. Загубила ⁶³² Міру: невдачі нові додають нещасливій наснаги. ⁶³³ Виходу вже не було — батьківщину й сестру знавіснілу ⁶³⁴ Кидає він і в чужому краю закладає оселю. ⁶³⁵ Тільки тоді од незмірної туги затьмарення повне ⁶³⁶ На Мілетіду найшло. Лиш тоді вона, кажуть, у шалі ⁶³⁷ Одяг зірвавши з грудей, почала в них руками вдаряти. ⁶³⁸ Вже й не приховує болю свого: нарікає, схибнувшись, ⁶³⁹ На нещасливу любов. Покидає вітчизну й немиле ⁶⁴⁰ Вогнище дому свого й подається за братом — вигнанцем. ⁶⁴¹ Як, підхопивши твій тирс, о нащадку Семели, вславляють ⁶⁴² Раз у три роки тебе ісмарійські вакханки, так само ⁶⁴³ Бібліда мчала кудись на поля; її крики протяжні ⁶⁴⁴ Чули бубаські жінки. Їх лишивши, вона до карійців, ⁶⁴⁵ І до лікійців тоді подалась, і до збройних лелегів. ⁶⁴⁶ Ось залишила вже й Краг, і Ліміру, й Ксантові хвилі, ⁶⁴⁷ Далі — й хребет, що з глибин його жар вивергає Хімера — ⁶⁴⁸ З пащею лева й зміїним хвостом дивоглядна потвора. ⁶⁴⁹ Вже відшуміли ліси, коли ти, натомившись до краю, ⁶⁵⁰ Біблідо, падаєш ниць, по землі розпустивши волосся, ⁶⁵¹ Й так ось лежиш — похололим лицем до опалого листя. ⁶⁵² Німфи лелегів не раз намагались підняти зомлілу, ⁶⁵³ Ніжно за стан беручи її, радили тузі любовній ⁶⁵⁴ Не піддаватись, але до порад був глухим її розум: ⁶⁵⁵ Німо лежить вона, пальцями вп'явшись у трави зелені, ⁶⁵⁶ Ллються їй сльози з очей, мураві постачають вологу. ⁶⁵⁷ Кажуть, у чистий струмок, що й під сонцем улітку не сохне, ⁶⁵⁸ Німфи ті сльози звели. Що ж іще могли більше зробити? ⁶⁵⁹ Зразу ж, неначе живиця — сльоза, що сочиться з надрізу, ⁶⁶⁰ Наче тягуча смола, що з врожайного точиться грунту, ⁶⁶¹ Наче замерзла вода, що під подихом теплим Фавону[28], ⁶⁶² Сонцем зігріта, з незрушної робиться раптом пливкою, ⁶⁶³ Так, ненастанно сльозами спливаючи, Фебова внучка, ⁶⁶⁴ Бібліда, стала струмком, що й тепер береже її ймення ⁶⁶⁵ В тій же долині й пливе під гіллям темнолистого дуба. ⁶⁶⁶ Звістка про цю дивину розійшлася б, напевно, по Кріту, ⁶⁶⁷ Славному сотнею міст, але саме на Кріті недавно ⁶⁶⁸ Сталося чудо нове — в юнака перевтілилась Іфіс. ⁶⁶⁹ Трапилось так, що фестійська земля, що сусідує з Кносом, ⁶⁷⁰ Лігда на світ привела; чоловік був нічим не примітний, ⁶⁷¹ Із простолюддя, та й статком своїм вирізнявся не більше, ⁶⁷² Ніж благородством. А щодо життя, щодо звичаїв добрих — ⁶⁷³ Тут бездоганним він був. До дружини, що в скорому часі ⁶⁷⁴ Мала родити, він якось звернувся такими словами: ⁶⁷⁵ «Два побажання тобі: народити без болю, й щоб конче ⁶⁷⁶ Сина від тебе я мав! Затужив би я в іншому разі. ⁶⁷⁷ Доля гнітила б мене. Та якщо (проклинаю те слово!) ⁶⁷⁸ Станеться так, що народиться дівчинка, — я, мимоволі ⁶⁷⁹ Батьківське в серці згнітивши чуття, повелю: хай загине». ⁶⁸⁰ Мовив, і ринули сльози з очей, омиваючи лиця, ⁶⁸¹ В того, хто так повелів, і в тієї, котрій повеліли. ⁶⁸² Марно вмовляла тоді Телетуса свого чоловіка, ⁶⁸³ Щоб не обмежував він сподівань її так уже тісно. ⁶⁸⁴ Та не вмолила його. Наспівала пора, й Телетуса ⁶⁸⁵ Ледве носила вже визрілий плід в обважнілому лоні. ⁶⁸⁶ От серед ночі якось, уві сні появившись, до неї ⁶⁸⁷ Інаха донька у почті яснім підійшла і край ложа ⁶⁸⁸ Стала, — чи, може, їй тільки здалось. Над чолом у богині — ⁶⁸⁹ Місяць рогами срібливсь, колосковий вінок золотився. ⁶⁹⁰ І діадема цвіла. Там були ще: Анубіс гавкучий, ⁶⁹¹ Апіс плямистий, свята Бубастіда і той, хто довкола ⁶⁹² Втишує всі голоси й закликає до мовчанки пальцем. ⁶⁹³ Сестри були там і той, кого й досі шукають, — Осіріс, ⁶⁹⁴ І чужоземна змія, на снодійну отруту багата. ⁶⁹⁵ Начебто вже й не вві сні — наяву Телетуса почула ⁶⁹⁶ Голос богині: «О ти, найвірніша з моїх шанувальниць! ⁶⁹⁷ Думи тривожні розвій і в оману введи чоловіка. ⁶⁹⁸ Тільки-но звільнить Люціна тебе, — повивай без вагання, ⁶⁹⁹ Що б не родилось, і знай: я сприяю, прихильна богиня, ⁷⁰⁰ Всім, хто благає мене; що невдячній ти шану складала,— ⁷⁰¹ Не доведеться тобі жалкувати». Й покинула спальню. ⁷⁰² Радісно з ложа крітянка встає і знімає до неба ⁷⁰³ Чистії руки свої і благає, щоб сон став явою. ⁷⁰⁴ Біль її раптом пойняв — і тягар тоді випав із лона ⁷⁰⁵ Сам по собі: народилась дочка, й не довідався батько: ⁷⁰⁶ Доню — запевнивши всіх, що то син, — віддала вона няні, ⁷⁰⁷ Щоб годувала, одній тільки їй усю правду розкривши. ⁷⁰⁸ Дідове ймення, дотримавши слова, дає йому батько: ⁷⁰⁹ Іфісом дід називавсь. Задоволена мати: це ймення ⁷¹⁰ Для чоловіка й для жінки годиться — підозри не буде. ⁷¹¹ Так у невинній неправді обман приховавсь початковий. ⁷¹² Все на дитині хлопчаче було, не підводило й личко: ⁷¹³ Як для хлопчини, так і для дівчинки — рівно хороше. ⁷¹⁴ Десять тим часом пролинуло літ, потім — три, й уподобав ⁷¹⁵ Батько щасливий для Іфіса, сина, біляву Іанту. ⁷¹⁶ Серед фестійських дівчат вирізняв її чистої вроди ⁷¹⁷ Рідкісний дар; від діктейця Телеста вона народилась. ⁷¹⁸ Віком і вродою рівні були. Початкову освіту — ⁷¹⁹ Раннього віку знання — здобували в наставників тих же. ⁷²⁰ Тут і проникла в їх душі любов. І однакову рану ⁷²¹ Двоє відчули нараз, сподівання ж у них були різні! ⁷²² Шлюбу жаданого жде, смолоскипи вже бачить весільні, ⁷²³ Вірить, що піде за ту, котру хлопцем вважає Іанта. ⁷²⁴ Іфіс кохає й собі, але ж як їй втішатись коханням? ⁷²⁵ Жар не вщухає, однак, — і вже дівчина дівчини прагне. ⁷²⁶ Сльози насилу тамуючи, — «Що маю діяти, — каже,— ⁷²⁷ Що це за дивна, нікому не знана жага мої груди ⁷²⁸ Палить вогнем? Якщо раз мене вишні боги врятували — ⁷²⁹ Хай порятують тепер. А якщо завзялися згубити,— ⁷³⁰ Будь-яким лихом, аби лиш природним, хай мене вразять! ⁷³¹ Бо ж ні корови не прагнуть корів, ні кобил — кобилиці, ⁷³² Любить овечок баран, оленицю шука собі олень. ⁷³³ Звичай такий і в птахів; між тварин не траплялось такого, ⁷³⁴ Щоб до самиці хоч раз не самець пригорнувсь, а самиця. ⁷³⁵ Краще б мене й не було! Чи то справді одні тільки чуда ⁷³⁶ Кріт наш виховує? Сонця дочка тут бика полюбила,— ⁷³⁷ Все-таки, жінка — самця. Моя пристрасть, по правді сказати, ⁷³⁸ Ще божевільніша; та — хоч надію плекала зазнати ⁷³⁹ Втіхи і, вдавшись до хитрощів, образ корови прийнявши, ⁷⁴⁰ Все ж прихилила бика. Я ж не маю кого й підманути! ⁷⁴¹ Тож хай вигадливість цілого світу спливеться до мене, ⁷⁴² Знову на крилах, що склеєні воском, Дедал хай зів'ється,— ⁷⁴³ Що б тут зарадив? Умілець він славний, та хлопцем із діви ⁷⁴⁴ Й він не зробив би мене, не зумів би змінити й Іанти. ⁷⁴⁵ Тільки до чого все це? Чи не краще б мені, схаменувшись, ⁷⁴⁶ Якось до тями прийти й затопити жагу божевільну? ⁷⁴⁷ Зваж на природу свою і не вводь себе більше в оману, ⁷⁴⁸ Міру в бажаннях шануй і люби, що жінкам усім любо! ⁷⁴⁹ Тільки надія і живить любов, і її викликає, ⁷⁵⁰ В тебе ж — надії нема: від жаданих обіймів ні сторож, ⁷⁵¹ Ні чоловіка ревнивого пильність, ні батька суворість ⁷⁵² Не віддаляють тебе. Твоїй ласці й сама-вона рада — ⁷⁵³ Та недосяжна-таки! Не доможешся щастя, хоч цілий ⁷⁵⁴ Світ сколихни, — хоч би люди й боги потрудились для тебе. ⁷⁵⁵ Втім, ні в одному бажанні наразі не маю відмови: ⁷⁵⁶ Все мені щедрі всевишні, що тільки могли, дарували: ⁷⁵⁷ Прагне того і вона, і мій батько, і свекор майбутній, ⁷⁵⁸ Тільки природа, на жаль, з них усіх наймогутніша, — проти. ⁷⁵⁹ На перешкоді — вона. Недалеко вже мить довгождана: ⁷⁶⁰ Шлюбний займається день, щоб мені дарувати Іанту, ⁷⁶¹ Та не з'єднаємось ми: серед хвиль одчуватиму спрагу. ⁷⁶² Що вас сюди привело, Гіменею, весільна Юноно, ⁷⁶³ Де молодого нема, де виходимо заміж — обидві?» ⁷⁶⁴ Змовкла на тому вона. Та не менше від неї Іанта ⁷⁶⁵ Збуджена: просить, щоб ти, Гіменею, скоріше прилинув. ⁷⁶⁶ А Телетуса тремтить; то хвороба, мовляв, на заваді,— ⁷⁶⁷ Як тут весілля справлять? — то знамення якесь лиховісне ⁷⁶⁸ Бачить раз по раз вона, але й вигадки не безконечні: ⁷⁶⁹ Врешті, хоча й відсувався не раз, та настав-таки термін ⁷⁷⁰ Факелів шлюбних: лишавсь тільки день, і тоді Телетуса, ⁷⁷¹ Стьожки, що скроні вінчали, з дочки позривавши і з себе, ⁷⁷² Простоволоса припала до вівтаря й молить: «Ісідо, ⁷⁷³ Мареотійських полів, Паретонія, й Фароса світла ⁷⁷⁴ Владарко, й Нілу, що хвилю жене сімома рукавами, ⁷⁷⁵ Змилуйся й вибав сьогодні мене від великого страху! ⁷⁷⁶ В сні ж я впізнала, богине, тебе — по твоїм одіянні, ⁷⁷⁷ По смолоскипах твоїх, по оточенні, по брязкотінні ⁷⁷⁸ Систрів, усе, що ти мовила, — все береже моя пам'ять. ⁷⁷⁹ Те, що дочка моя нині живе, те, що я за обман свій ⁷⁸⁰ Не поплатилась, — у цьому твоя і заслуга, й порада. ⁷⁸¹ Зглянься ж на нас, поможи!» — й на очах забриніли їй сльози. ⁷⁸² Тут їй здалося, що вівтар схитнувсь — його й справді богиня ⁷⁸³ Зрушила! Храмові двері стряслись, і сріблом заясніли ⁷⁸⁴ Місяця роги, й зненацька озвалися систри[29] дзвенючі. ⁷⁸⁵ В щасті не впевнена ще, цьому чуду зрадівши, одначе, ⁷⁸⁶ Мати покинула храм, а за нею — й дочка її, Іфіс. ⁷⁸⁷ Тільки сягнисто тепер вона йшла і смуглявішим стало ⁷⁸⁸ В неї обличчя, і сил додалося, й суворішим видавсь ⁷⁸⁹ Погляд, і вже не спадало по плечах коротше волосся. ⁷⁹⁰ Вже не жіночу відчула снагу, бо ж із дівчини щойно ⁷⁹¹ Перемінилася ти в юнака. Обдаровуйте храми, ⁷⁹² Радістю серце сповніть, — і вони обдаровують храми, ⁷⁹³ Й напис ще додають, що в короткий рядок помістився: ⁷⁹⁴ «Склав тут юнак ці дари; обіцяла ж їх дівчина — Іфіс». ⁷⁹⁵ Ранок наступного дня опромінив земне видноколо, ⁷⁹⁶ Й разом при шлюбних вогнях Гіменей, і Юнона, й Венера ⁷⁹⁷ Стали — й Іфіс — юнак пригорнувсь до своєї Іанти.

Книга десята

¹ Через ефір неосяжний у золототканій киреї ² Ген до кіконів[30] подавсь Гіменей, на далекий фракійський ³ Берег: його надаремно тим разом Орфей закликає. ⁴ Все-таки бог надлетів. Та з собою ні радісних співів, ⁵ Ні розпромінених лиць не приніс, ні щасливих провіщень. ⁶ Навіть його смолоскип, хоч розмахував ним, не займався — ⁷ Тільки потріскував, димом густим роз'їдаючи очі. ⁸ Гіршим, однак, було те, що там скоїлось: юна дружина, ⁹ Серед супутниць — наяд по зеленім гуляючи лузі, ¹⁰ Мертвою впала — в п'яту їй змія свого зуба встромила. ¹¹ Досить по ній наридався, благаючи небо, родопський ¹² Віщий співець. Щоб, нарешті, й глибинних осель не минути. ¹³ Зваживсь до Стіксових вод через браму Тенарську спуститись. ¹⁴ Тіні блідаві — померлих юрбу — залишивши позаду, ¹⁵ До Персефони співець приступив і до того, хто владу ¹⁶ В царстві сумному посів. Для початку, пробігши по струнах, ¹⁷ Мовив: «О ви, божества попідземного світу, куди ми ¹⁸ Прийдемо з часом усі, бо смертними ж ми народились! ¹⁹ Щиро звернутись до вас, якщо можна, дозвольте, без мовних ²⁰ Викрутів, без манівців: я не з тим сюди йшов, щоб уздріти ²¹ Тартар, повитий в імлі, щоб чудовиську, внуку Медузи, ²² Змієволосому, шию потрійним вузлом затягнути,— ²³ Задля дружини прибув я сюди: їй змія запустила ²⁴ Зуб свій отруйний в п'яту, вкоротила літа молодечі. ²⁵ В горі я пробував бути стійким, але з богом Любові ²⁶ Годі змагатись; він добре відомий в надземному світі, ²⁷ В вашому ж — мабуть, не так. А проте в його силу я вірю ²⁸ Й тут; адже й вас поєднала Любов, якщо в чутці про давню ²⁹ Крадіж є правда якась. Цим безрадісним обширом смутку, ³⁰ Хаосом цим, що не відає меж, глибиною мовчанки ³¹ Вас я молю: Еврідіці ви наново виснуйте долю! ³² Всі-бо належимо вам: затримавшись трохи під сонцем, ³³ Рано чи пізно у спільну для всіх поспішаєм оселю. ³⁴ Всі ми прийдемо сюди, де притулок останній; ви двоє ³⁵ Правите роду людського сумним найобширнішим краєм. ³⁶ Буде й вона, звікувавши належний свій вік, однією ³⁷ З ваших підлеглих; прошу її тільки на час — не назавжди. ³⁸ Може, на те не погодиться Доля — тоді в підземеллі ³⁹ З нею залишусь і я: то й моєю натішитесь смертю!» ⁴⁰ Чуючи мову його, що звучала під супровід ліри, ⁴¹ Тіні безкровні слізьми залились. Навіть Тантал до хвилі, ⁴² Спрагнений, не нахилявсь. Іксіонове коло завмерло. ⁴³ Не шматували печінки птахи; Данаїди в бездонну ⁴⁴ Бочку води не лили; на свій камінь присів ти, Сісіфе. ⁴⁵ Кажуть, уперше тоді Евменіди, зворушені співом, ⁴⁶ Лиця зросили слізьми — й не могли вже ні владна дружина. ⁴⁷ Ні підземелля владар відхилити прохання Орфея. ⁴⁸ Кличуть мерщій Еврідіку. Була вона серед недавніх ⁴⁹ Тіней і йшла, нещодавно ужалена, кроком повільним. ⁵⁰ З нею, однак, ще й умову отримав співець із Родопи: ⁵¹ Щоб озирнувсь аж тоді, як уже проминуть вони разом ⁵² Паділ Авернський, а ні — то повернену втратить дружину. ⁵³ Ось вони в тиші глухій по спадистій пнуться стежині, ⁵⁴ Темній, стрімкій, що довкіл оповита смолистою млою. ⁵⁵ Вже й до землі недалеко було, до меж її верхніх,— ⁵⁶ Тут, помогти Еврідіці бажаючи, спраглий любові, ⁵⁷ Глянув на неї Орфей — і вона зісковзнула в провалля. ⁵⁸ Руки співець простягнув, сподівавсь підхопити дружину,— ⁵⁹ Марно: тремтливих долонь тільки подув летючий торкнувся. ⁶⁰ Вдруге звідавши смерть, на Орфея, свого чоловіка, ⁶¹ Не нарікала вона: на любов хіба хтось нарікає? ⁶² Тільки востаннє гукнула: «Прощай!» — та до нього долинув ⁶³ Шепіт, — і знову, сумна, подалась у похмурі глибини. ⁶⁴ Він — остовпів, перейнявшись подвійною смертю дружини, ⁶⁵ Так, наче той, кого пес триголовий злякав, що нашийник ⁶⁶ Мав на середній з голів: не раніше звільнився від страху. ⁶⁷ Ніж од природного стану свого — перевтілився в камінь. ⁶⁸ Мов той Олен, що на себе ж накликав біду і злочинцем ⁶⁹ Сам видаватись хотів; або ти, нещаслива Летеє, ⁷⁰ Вродою горда надмір: ті серця, що горнулись до тебе ⁷¹ Пристрасно, — скелі тепер на раменах вологої Іди. ⁷² Як не благав, як не рвавсь він назад, — перевізник на той бік ⁷³ Перепливти не давав. Сім ночей і сім днів невідступно ⁷⁴ Він біля Стіксу, зчорнілий, сидів, не торкаючись хліба. ⁷⁵ Тугою, болем душевним жививсь, упивався сльозами. ⁷⁶ Чуючи жаль до підземних богів, на верхів'я Родопи, ⁷⁷ В край свій подавсь і на Гем, де буйні гудуть Аквілони. ⁷⁸ Рік, що сузір'ям риб завершився, Тітан ясночолий ⁷⁹ Ось уже втретє зімкнув, та Орфей, одцуравшись любові, ⁸⁰ Жодної жінки не знав, чи тому, що до них став байдужий, ⁸¹ Чи через те, що беріг свою вірність. А з ним поєднатись ⁸² Прагнули різні й відмову гірку не одна тоді чула. ⁸³ Став він призвідцем того, що й суворі фракійські племена, ⁸⁴ Хіть невгамовну свою перенісши на хлопців незрілих, ⁸⁵ Віку людського весну, наче квітів первинки, зривають. ⁸⁶ Пагорб самотній знімавсь, а на ньому — немовби майданчик, ⁸⁷ Що віддаля зеленів, муравою м'якою порослий. ⁸⁸ Затінку там не було. Та як тільки співець божественний ⁸⁹ Сів на зелену траву й дзвінкострунної ліри торкнувся,— ⁹⁰ Затінок там появивсь: бо додонське сюди завітало ⁹¹ Дерево, гай Геліад[31], а за ними — й дуб небосяжний; ⁹² Липи м'які прибули, потім — буки й лаври безшлюбні, ⁹³ З ними — горіхи ламкі і для ратищ уживаний ясен. ⁹⁴ Далі — ялиця гладка, і жолуддям обтяжений скельний ⁹⁵ Дуб, і розкішний платан, і клен, що багатий на барви. ⁹⁶ Лотос, покинувши воду, прийшов і верба надбережна. ⁹⁷ Вічнозелений самшит, і кущі тамариску тонкого, ⁹⁸ Й мирт, що двоколірні має плоди, й пурпурова калина, ⁹⁹ Й ви до співця дотягайсь, цупконогі плющі, а за вами — ¹⁰⁰ І виноградна лоза, і лозою оплетені в'язи. ¹⁰¹ Пінія, і гостролист, і суничник, що вгнувсь од червоних ¹⁰² Ягід, і пальма гнучка — гомінких перемог нагорода. ¹⁰³ Врешті — і сосна прийшла, підібравши колюче волосся. ¹⁰⁴ Дерево, миле Кібелі, бо ж Аттіс, її шанувальник, ¹⁰⁵ Тільки-но вигляд утратив людський, — затвердів у цій сосні. ¹⁰⁶ Був серед них кипарис, до стовпа межового подібний; ¹⁰⁷ В дерево те замінивсь колись хлопець, улюбленець бога. ¹⁰⁸ Що тятиву і струну напинав із однаковим хистом. ¹⁰⁹ Вільно під захистом німф на картейських лугах велетенський ¹¹⁰ Жив собі олень колись. І такі були в нього крислаті ¹¹¹ Роги, що сам собі створював затінок над головою. ¹¹² Золотом роги ясніли до сонця. З округлої шиї ¹¹³ Аж до плечей в самоцвітах рясних опадало намисто. ¹¹⁴ Срібна гойдалась у нього над лобом однолітка — булла, ¹¹⁵ Звиснувши на ремінцях. Мерехтіли під вухами в нього ¹¹⁶ Біля заглиблених скронь у сережках коштовні перлини. ¹¹⁷ Страху, породі своїй притаманного, дивний цей олень ¹¹⁸ Зовсім не мав: у двори час од часу заходив; охоче ¹¹⁹ Будь-кому шию свою підставляв, домагаючись ласки. ¹²⁰ Ти ж, Кипарисе, на острові Кеосі красеню перший, ¹²¹ Ним щонайбільше втішавсь. Залюбки на нові пасовища ¹²² Оленя ти проводжав, до джерельно прозорої хвилі. ¹²³ То йому в роги вплітав різнобарвні квітки, то, бувало, ¹²⁴ Сівши на нього, немов на коня, за вуздечку багряну ¹²⁵ Смикав і їздив собі то сюди, то туди для забави. ¹²⁶ Був тоді полудень. Літо парке. Від пекучого сонця ¹²⁷ Клешні криві прибережного Рака вогнем пойнялися. ¹²⁸ Втомлений олень приліг на траву під розлогою тінню ¹²⁹ Дерева й тілом усім живодайну вбирав охолоду. ¹³⁰ Тут Кипарис ненароком поцілив його в саме серце ¹³¹ Списом; і, бачачи те, як він гине од лютої рани, ¹³² Згинути вирішив сам. Розважав його Феб у тім горі, ¹³³ Як тільки міг! Нерозумно, мовляв, себе в гріб заганяти ¹³⁴ Через дрібницю таку. Але той все зітхає і просить ¹³⁵ Лиш одного, щоб ось так, як тепер, міг постійно тужити. ¹³⁶ Вже в нього кров од надмірного плачу покинула тіло. ¹³⁷ Вже зеленіти почав поступово. І навіть волосся, ¹³⁸ Хоч тільки що нависало м'яке, над чолом білосніжним, ¹³⁹ Їжитись враз почало, жорсткуватим, загостреним стало — ¹⁴⁰ Вже не волосся воно, а націлене в небо верхів'я. ¹⁴¹ Сумно зітхнув тоді бог: «Оплаканий нами, ти й інших ¹⁴² Будеш оплакувать, — мовив, — супутник людської скорботи». ¹⁴³ Ось яким лісом Орфей оточив себе; сам же безпечно ¹⁴⁴ Серед усяких тварин, серед звірів сидів і пернатих. ¹⁴⁵ Тільки-но пальцем великим ковзнув попередньо по струнах ¹⁴⁶ І пересвідчивсь, що всі відгукнулися милим співзвуччям, ¹⁴⁷ Хоч гомонить з них по-своєму кожна, — почав свою пісню: ¹⁴⁸ «Музо, Юпітером ти (над усім-бо — Юпітера влада!) ¹⁴⁹ Пісню мою розпочни. Я могутність його і раніше ¹⁵⁰ Славить любив: на гучнішім ладу награвав про гігантів, ¹⁵¹ Про блискавичні вогні, що флегрейські поля засипали. ¹⁵² Ліру тендітнішу нині візьму: юнаків оспіваю, ¹⁵³ Що полюбились богам, і дівчат, що, вогнем запалавши ¹⁵⁴ Протизаконним, за пристрасть свою поплатились належно. ¹⁵⁵ Батько богів у свій час полюбив Ганімеда-фрігійця ¹⁵⁶ Палко, й тоді він придумав, який собі вибрати вигляд, ¹⁵⁷ Що до лиця б йому був: тільки тим він погодився стати ¹⁵⁸ Птахом, який блискавиці його має силу носити. ¹⁵⁹ Мить — і розправивши крила підроблені широко в небі, ¹⁶⁰ Вже й Іліада несе, — він виповнює чаші й сьогодні, ¹⁶¹ Й, хоч це Юноні болить, Громовержцю нектар наливає. ¹⁶² Так, Амікліде, й тебе переніс би в ефірні висоти ¹⁶³ Феб, але часу, на жаль, не дала йому заздрісна доля. ¹⁶⁴ Все ж обезсмертив тебе. Рік у рік, як лише пересилить ¹⁶⁵ Зиму весна, як Овен після Риби сльотливої блисне, ¹⁶⁶ Серед заврунених трав на стеблі розквітаєш зеленім. ¹⁶⁷ Ти був улюбленцем батька мого. Надаремно священні ¹⁶⁸ Дельфи, котрі в осередку землі, свого владаря ждали. ¹⁶⁹ Бог тоді радо бував на Евроті й у вільній од мурів ¹⁷⁰ Спарті. Не дбає вже він ні про стріли свої, ні про ліру. ¹⁷¹ Сам же себе він забув: хоча бог, — не цурається сітей, ¹⁷² Стримує чуйних собак, через дебрі гірські йому любо ¹⁷³ Разом іти: спілкуванням постійним жагу свою живить. ¹⁷⁴ Вже посередині шляху свого — став Тітан ясночолий: ¹⁷⁵ Між учорашньою ніччю й тією, котра наближалась. ¹⁷⁶ Друзі одежу зняли, намастили оливковим соком ¹⁷⁷ Тіло, й диск почали, до змагань приступивши, метати. ¹⁷⁸ Першим його, розмахнувшись, пустив у прозоре повітря ¹⁷⁹ Феб — і стрімким тягарем розметав усі хмари зустрічні. ¹⁸⁰ Часу чимало пройшло, поки диск, повернувшись на землю, ¹⁸¹ Впав. Ось таке можуть сила і хист, коли в парі, звершити. ¹⁸² Грою захоплений, саме в ту мить нахиливсь тенарієць — ¹⁸³ Диск підхопити хотів, — але той від землі блискавично ¹⁸⁴ В цю ж таки хвилю відбивсь і тебе, Гіакінте, в обличчя ¹⁸⁵ Наче б із пращі потужної вразив. Збіліли обоє — ¹⁸⁶ Хлопець і бог. Він на руки підхоплює тіло зів'яле. ¹⁸⁷ То зігріває його, то висушує рани криваві, ¹⁸⁸ Зілля кладе: зупинить хоче душу — невтримну, летючу… ¹⁸⁹ Хист не поможе, проте, коли рана — невиліковна. ¹⁹⁰ Як на городі, коли хтось надломить фіалку, чи дикий ¹⁹¹ Мак, чи лілею з тичинками жовтими в чашечці білій,— ¹⁹² Никнуть вони, нахиливши додолу голівки зів'ялі: ¹⁹³ Втриматись сили нема, і верхівками дивляться в землю,— ¹⁹⁴ Так от і він свою голову клонить; безсило на плечі, ¹⁹⁵ Вже й під своєю вагою вгинаючись, падає шия. ¹⁹⁶ «Гинеш, обдурений долею, в розквіті літ, Ебаліде! — ¹⁹⁷ Вигукнув Феб. — Твою кров — мимовільний мій злочин — я бачу. ¹⁹⁸ Ти — моя мука, мій біль. До могили твоєї причетна ¹⁹⁹ Буде правиця моя, бо й довів я тебе до могили! ²⁰⁰ Втім, чи моя тут вина? Якщо так, то виною назвати ²⁰¹ Можна б і гру; якщо так, то й кохання назвімо виною. ²⁰² О, якби згинуть я міг замість тебе! Якби міг померти ²⁰³ Разом з тобою! А що я не вільний од присудів Долі — ²⁰⁴ Будеш зі мною вовік — на співучих устах і на думці. ²⁰⁵ Тільки тебе відтепер моя пісня вславлятиме й ліра. ²⁰⁶ В квіт обернувшись новий, мого стогону мітку нестимеш. ²⁰⁷ Прийде пора — й у той самий квіт переміниться славний ²⁰⁸ Воїн-герой; на пелюстці і ймення його прочитають». ²⁰⁹ Поки таке майбуття Аполлон правдомовний віщує, ²¹⁰ Кров, що в той час по землі розлилася, траву заплямивши, ²¹¹ Кров'ю вже не була: заяснівши, мов пурпур із Тіра, ²¹² Квіт появився, подібний до лілії, тільки ж у неї ²¹³ Сріблом блищать пелюстки; найчистішим багрянцем — у нього. ²¹⁴ Фебові мало й цього: щоб іще було більше пошани, ²¹⁵ Сам він зітхання своє залишає на квітові: «Ай, ай!» ²¹⁶ На пелюстках надписав — у тих літерах тугу засвідчив. ²¹⁷ Що Гіакінта на світ привела — не соромиться Спарта; ²¹⁸ Й досі шанують його: рік у рік там, за звичаєм предків, ²¹⁹ Пишно святкує народ Гіакінтії, свято триденне. ²²⁰ Та запитай Аматунта, що славний багатством металів, ²²¹ Чи Пропетідами може пишатись, — за них йому сором, ²²² Як і за тих, що на лобі в них гострі колись виступали ²²³ Роги подвійні, тому й таку назву їм дано — керасти. ²²⁴ Вівтар гостей охоронця — Юпітера (й згадувать страшно!) ²²⁵ Перед ворітьми їх двору стояв. Хто з мандрівців на ньому ²²⁶ Кров спостеріг, той був певен, що тут охоронцеві-богу ²²⁷ Ріжуть молочних телят і дворічних ягнят аматунтських. ²²⁸ Різали гостя, однак! Щоб не бачить такого блюзнірства, ²²⁹ Вже й благодатна Венера, було, залишити хотіла ²³⁰ Кіпру луги та міста. «А проте, — схаменулась, — у чому ж ²³¹ Винен тут край мій — долини й міста, мого серця розрада? ²³² Краще хай плем'я безбожне страждає, зазнавши вигнання, ²³³ Смерті або чогось іншого, що між вигнанням і смертю. ²³⁴ Що ж би це бути могло? Лиш одне: перевтілення кара». ²³⁵ Поки вагалася, в що б обернути їх, якось на роги ²³⁶ Глянула — й думка прийшла їй: рогатими будуть віднині. ²³⁷ Й тут же зробилися з них вайлуваті битливі корови. ²³⁸ Не визнавали, однак, Пропетіди й тоді, що Венера — ²³⁹ Це божество. За образу таку вони з волі богині ²⁴⁰ Першими тіло й принаду свою почали продавати. ²⁴¹ Що таке сором — забули вони й не рум'янились навіть, ²⁴² Так що й у камінь твердий перевтілити їх було легко. ²⁴³ Бачачи бруд, у якому вони свої дні марнували, ²⁴⁴ Й хиби, що ними так щедро жінок наділила природа, ²⁴⁵ Пігмаліон одинцем собі жив і не думав шукати, ²⁴⁶ Хто б із ним ложе ділив, — без дружини обходився довго. ²⁴⁷ З кості слонової білу, мов сніг, той умілець тим часом ²⁴⁸ Вирізьбив постать такої краси, що подібної жінки ²⁴⁹ Світ не народжував ще — й у різьбу свою сам закохався. ²⁵⁰ В неї живе, як у діви, обличчя; ось-ось — ти сказав би — ²⁵¹ Рухатись буде вона, щоби тільки набралась відваги. ²⁵² Так під мистецтвом не раз приховатися може мистецтво! ²⁵³ З дива не сходить різьбяр: запалав до різьби, мов до тіла. ²⁵⁴ Часто рукою свій твір випробовує: хоче дізнатись, ²⁵⁵ Тіло чи кість перед ним; що не кість — присягнутись готовий! ²⁵⁶ Часто, цілуючи, й сам мовби чує її поцілунки, ²⁵⁷ Шепче їй щось, обнімає; здається йому, що під пальцем — ²⁵⁸ Тіло пружне, тож боїться на ньому синець залишити. ²⁵⁹ Чи, пригортаючись, пестить її, чи приємні дівчатам ²⁶⁰ Їй подарунки несе: черепашки, камінчики круглі, ²⁶¹ Різні пташини дрібні, рясноцвітні веселкові квіти, ²⁶² Ніжні лілеї, барвисті м'ячі й Геліад бурштинові ²⁶³ Сльози, що впали з дерев. До лиця їй вбрання добирає, ²⁶⁴ Перснями — пальці, намистом ясним прикрашає їй шию, ²⁶⁵ В вухах сережки блищать, мерехтять самоцвіти на грудях — ²⁶⁶ Личить усе. Та не менше вродлива й тоді, коли гола. ²⁶⁷ На покривало сідонської барви її приміщає — ²⁶⁸ Ось, мовляв, подруга ложа мого; під нахилену шию ²⁶⁹ З пуху подушку кладе, мовби та відчувать могла справді. ²⁷⁰ Свято Венери, на Кіпрі всьому найславніше, настало. ²⁷¹ В жертву для неї призначені золоторогі телиці ²⁷² Падали, тільки-но бризнула кров з білосніжної шиї. ²⁷³ Ладан куривсь. Перед вівтарем, жертву обіцяну склавши, ²⁷⁴ Боязко Пігмаліон прошептав: «Якщо все в ваших силах,— ²⁷⁵ Дайте дружину, боги (не сказав: «Із слонової кості»). ²⁷⁶ Хай до тієї,— додав, — що я вирізьбив, буде подібна». ²⁷⁷ Що мав на думці різьбяр, — золота здогадалась Венера, ²⁷⁸ Адже на святі була; виявляючи ласку богині, ²⁷⁹ Тричі вогонь спалахнув, язиками лизнувши повітря. ²⁸⁰ Щойно додому прийшов, — нахилившись над ложем, цілує ²⁸¹ Діву, різця свого твір. Але що це? Чи теплою стала? ²⁸² Ще раз устами торкнувсь, до грудей дотулився рукою — ²⁸³ Кість розм'якає слонова: втрачаючи твердість природну, ²⁸⁴ Вже подається під пальцями. Так от гіметський на сонці ²⁸⁵ Лагідним робиться віск і під пальцем великим потрібних ²⁸⁶ Форм набуває — в роботі стає для роботи придатним. ²⁸⁷ Пігмаліон остовпів; чи радіть, чи лякатись — не знає. ²⁸⁸ Ще раз і ще раз творіння свого доторкнувся з любов'ю — ²⁸⁹ Тіло було! Він одчув, як під пальцем забилися жили. ²⁹⁰ Тільки тоді міг Венері засвідчити всю свою вдячність ²⁹¹ Пафський щасливий герой. І до вуст непідроблених, справжніх ²⁹² Тільки тоді він припав. Поцілунки палкі відчуває ²⁹³ Діва й рум'яниться; світлі свої піднімає до світла ²⁹⁴ Очі — й небо ясне водночас, і коханого бачить. ²⁹⁵ Благословляє цей шлюб, що його й влаштувала, — Венера. ²⁹⁶ Дев'ять разів заокруглювавсь місяць, єднаючи роги,— ²⁹⁷ Й Пафа вона повила, від якого названо й острів. ²⁹⁸ Потім від неї Кінір народивсь, і міг би щасливцем ²⁹⁹ Бути він серед людей, якби доля дітей не послала. ³⁰⁰ Про страхітливе співаю тепер. Відійдіть якнайдалі, ³⁰¹ Дочки й батьки! А якщо вам приємною видасться пісня, ³⁰² Не довіряйте в цій пісні мені, у цей злочин не вірте. ³⁰³ Хто з вас повірить-таки, хай повірить і в кару за злочин. ³⁰⁴ Та, якщо сталось таке, й не пішла проти цього природа,— ³⁰⁵ Рад я за наш ісмарійський народ, за цю сторону світу, ³⁰⁶ Рад за цей край, що далеко лежить од земель, де зродився ³⁰⁷ Цей ще не чуваний гріх. Нехай будуть амомом багаті, ³⁰⁸ Славні корицею й костом, нехай із дерев там спливає ³⁰⁹ Ладан; хай інші чудові рослини виводить Панхайя,— ³¹⁰ Вивела мірру, проте! Й вона дорого їй обійшлася! ³¹¹ Навіть Ерот запевняв, що не він тобі, Мірро, стрілою ³¹² Серце прошив: до такого гріха його жар непричетний. ³¹³ В тебе стігійський вогонь і отруту Ехідни вдихнула ³¹⁴ З трьох божевільних одна: хоч ненависть до батька — це злочин, ³¹⁵ Більший злочин, однак, — це кохання твоє. Звідусюди ³¹⁶ Вибрані прагнуть тебе женихи. Всього Сходу юнацтво ³¹⁷ Рветься до ложа весільного. Між усіма ними, Мірро, ³¹⁸ Вибери мужа собі. Вибирала, на жаль, не між ними. ³¹⁹ Хоче спокусі сама, розуміючи блуд свій, опертись: ³²⁰ «Що це зі мною? Куди пориваюсь я? — мовить до себе,— ³²¹ Згляньтесь, боги, справедливосте, батьківське право священне,— ³²² Впасти в той гріх не дозвольте мені, хай не скоїться злочин! ³²³ Тільки чи злочин це справді? З такою любов'ю віддавна ³²⁴ Миряться кровні зв'язки. Без розбору ж єднатися звикло ³²⁵ Все, що живе на землі: за ганьбу не вважає телиця ³²⁶ Батька на спині нести; жеребцеві дочка віддається, ³²⁷ Тих, що їх сам породив, запліднює цап; так і птахи ³²⁸ Плід свій від того несуть, чиє сім'я дало їм початок. ³²⁹ Добре живеться таким! Ланцюгами злобливих законів ³³⁰ Люди себе ж оплели; що природа сприймає спокійно,— ³³¹ Заздрісне право ганьбить. Але, кажуть, такі є племена, ³³² Де собі вільно єднаються батько з дочкою, а мати — ³³³ З сином — немовби подвоюють шану й любов обопільну. ³³⁴ Горе! Чому я не там народилась! Тутешні звичаї, ³³⁵ Бачиться, шкодять мені. Але годі весь час про те саме! ³³⁶ Гетьте, злочинні думки! Він достойний любові, одначе — ³³⁷ Тільки як батько. Виходить, якби не доводився батьком ³³⁸ Славний Кінір, то з Кініром і ложе могла б я ділити! ³³⁹ Значить, він мій і тим самим — не мій. Поміж нас — чи не диво? — ³⁴⁰ Близькість межу провела. Чи не краще б нам бути чужими? ³⁴¹ Кину вітчизну, подамся в світи, щоб у тім божевіллі ³⁴² Не допуститись гріха. Та злочинна жага зупиняє: ³⁴³ Тут — на Кініра дивлюсь, розмовляю, горнуся до нього, ³⁴⁴ До поцілунку спішу — на щось більше й права не маю. ³⁴⁵ Втім, про щось більше не слід було й думати, діво безбожна! ³⁴⁶ Не відчуваєш хіба, як і назви, й права ти змішала? ³⁴⁷ Батько — любовник, а мати — суперниця будуть у тебе? ³⁴⁸ Будеш для сина сестрою, а матір'ю станеш для брата? ³⁴⁹ Чи не лякаєшся сестер із зміями замість волосся, ³⁵⁰ Що, до очей і до уст наближаючи факел жахливий, ³⁵¹ Бачать, що серце таїть. Поки тілом ти ще не згрішила, ³⁵² Дбай про невинність душі; нездоланних законів природи ³⁵³ Цим небувалим, ганебним зв'язком не посмій забруднити. ³⁵⁴ Хай він, скажімо, полюбить тебе — все одно не піддасться ³⁵⁵ Звабі: шанує звичай. О, якби він зазнав мого шалу!» ³⁵⁶ Мовила так. А Кінір заклопотаний: що відповісти ³⁵⁷ Цілій юрбі женихів. Поіменно, звернувшись до Мірри, ³⁵⁸ Перераховує їх, щоб од неї почуть її вибір. ³⁵⁹ Мірра спочатку мовчить і, не зводячи погляду з батька, ³⁶⁰ Жаром палає; гаряча сльоза їй зволожила очі. ³⁶¹ «Он яка доня моя, — здивувався Кінір, — соромлива». ³⁶² Каже: «Не плач!» І цілує в уста, й витирає їй сльози. ³⁶³ Мірра ще дужче горить. На питання, кого б побажала ³⁶⁴ Мужем назвати, — «Подібного, — мовить, — обличчям до тебе». ³⁶⁵ Той, не подумавши, ще й похвалив: «Поважай так постійно, ³⁶⁶ Донечко, батька свого!» Про повагу до батька почувши, ³⁶⁷ Зблідла, свідома своєї провини, похнюпилась діва. ³⁶⁸ Час опівнічний минав. Одігнав і турботи, й утому ³⁶⁹ Сон. Та Кініра дочка невгамовним, що душу з'їдає, ³⁷⁰ Все ще палає вогнем, од бажання шаліючи знову. ³⁷¹ То в безнадію впада, то кріпиться; то сором, то пристрасть ³⁷² Мучать її, не збагне, що робити. Як сосна могутня ³⁷³ На вирішальний чекає удар і не знає, куди їй ³⁷⁴ Впасти, й стоїть, завагавшись, погрозлива з кожного боку, ³⁷⁵ Так от і Мірра: поцілена в серце, скеровує думку ³⁷⁶ В різні боки водночас, рівноваги зловити не може. ³⁷⁷ В смерті вона від жаги порятунку й спочинку шукає. ³⁷⁸ Смерть її вабить. Чимшвидше їй хочеться шию дівочу ³⁷⁹ Взяти в петлю. На одвірку свій пояс вузлом зав'язала. ³⁸⁰ «Милий Кініре, прощай! Але знай: через тебе я гину!» ³⁸¹ Мовила й зашморгом горло бліде почала затягати. ³⁸² Схлипи й неясні слова годувальниця, кажуть, почула, ³⁸³ Що вихованки своєї поріг пильнувала дбайливо. ³⁸⁴ Тут же на ноги тремтливі зметнулася; вбігши в кімнату, ³⁸⁵ Бачить: готується смерть — і б'є себе в груди старенька, ³⁸⁶ Зойкнувши, й одяг у розпачі рве і, здійнявши їй з шиї, ³⁸⁷ Геть одкидає петлю, і тоді бере Мірру в обійми, ³⁸⁸ Плаче й розпитує, що на ту стежку її спрямувало. ³⁸⁹ Дівчина мовчки стоїть, від землі не відводячи зору. ³⁹⁰ Жаль їй, що так по-дурному зірвалася спроба померти. ³⁹¹ Молить стара своїм сивим волоссям, оголює груди ³⁹² Висохлі, молить колискою й покормом першим, солодким, ³⁹³ Щоб свою тугу їй звірила. Дівчина ж тільки зітхає ³⁹⁴ І відвертає лице. Але та, щоб свого домогтися, ³⁹⁵ Їй обіцяє не тільки мовчанку: «Довіришся, — каже,— ³⁹⁶ То й посприяю тобі, хоч стара вже, не згірш молодої. ³⁹⁷ Може, пройняв тебе шал — пошепчу, заварю тобі зілля. ³⁹⁸ Може, зурочена ти — ворожильним обрядом очищу. ³⁹⁹ Може, гнівляться боги — їх молитвою можна власкавить. ⁴⁰⁰ Що ж могло трапитись ще? Процвітає твій дім, і достаток ⁴⁰¹ Не покидає його. Ще живуть твої батько та мати!» ⁴⁰² Мірра здригнулась, почувши про батька; з грудей мимоволі ⁴⁰³ Вирвався стогін тяжкий. Але няня й тоді ще нічого ⁴⁰⁴ Не запідозрила. «Мабуть, закохана», — думка майнула. ⁴⁰⁵ Правду дізнатися хоче будь-що; до старечого лона ⁴⁰⁶ Горне заплакану, слізно блага, щоб у горі своєму ⁴⁰⁷ Звірилась. Не випускаючи Мірри з обіймів старечих, ⁴⁰⁸ Каже їй: «Мабуть, кохаєш когось. Не хвилюйсь: помічною ⁴⁰⁹ Буду й у цьому тобі. Ні про що й здогадатись не зможе ⁴¹⁰ Батенько твій». На те слово од няні вона відсахнулась, ⁴¹¹ Мов божевільна, й припавши до ложа: «Облиш мене, — каже,— ⁴¹² Згляньсь!» А що й далі старенька вивідує: «Годі! — гукнула,— ⁴¹³ Ятрити рану мою! Докопатись до злочину хочеш?» ⁴¹⁴ До вихованки своєї простягує няня, жахнувшись, ⁴¹⁵ Руки, тремтливі од немочі й страху; до ніг їй упавшу ⁴¹⁶ То примовляє ласкаво, то кидає оком на зашморг,— ⁴¹⁷ Руки на себе, мовляв, накладу, якщо біль свій від мене ⁴¹⁸ Ти затаїш. Якщо звіриться їй — помогти обіцяє. ⁴¹⁹ Дівчина очі насилу звела, і старенькій на груди ⁴²⁰ Сльози рясні пролились. І вже декілька раз на півслові ⁴²¹ Сором уста їй змикав. Затуливши лице, вона врешті ⁴²² Мовить: «Яка ж моя мати щаслива своїм чоловіком!» ⁴²³ Тяжко потому зітхнулося їй. А в старенької няні ⁴²⁴ Наче мороз перебіг поза спиною, в кості проникнув; ⁴²⁵ Дибом їй стало на всій голові посивіле волосся. ⁴²⁶ Довго вмовляє її найжахливішу вибити з серця ⁴²⁷ Пристрасть. А та, хоча знає, що слід саме так учинити, ⁴²⁸ Смерті жадає одно, якщо милим не буде втішатись. ⁴²⁹ Няня ж на те: «Не вмирай, будеш мати свого…» — не посміла ⁴³⁰ Мовити «батька», й присягою скріплює цю обіцянку. ⁴³¹ Свято Церери подружні жінки святкували щорічне. ⁴³² Всі вони в білий, мов сніг, у цей день споряджаючись одяг, ⁴³³ Перші плоди їй несуть, з колосків посплітавши віночки. ⁴³⁴ Дев'ять ночей у ту пору своїх чоловіків до себе ⁴³⁵ Не допускають жінки. Кенхреїда в числі шанувальниць ⁴³⁶ Участь у святі так само взяла, володаря дружина. ⁴³⁷ Тож, поки вільним було від жони повноправної ложе, ⁴³⁸ Няня Кініра сп'янілим найшла, й, на біду розторопна, ⁴³⁹ Під неправдивим ім'ям про любов сповіщає правдиву. ⁴⁴⁰ «Гарна з лиця», — додає. Коли віком її поцікавивсь, ⁴⁴¹ Каже: «Ровесниця Мірри». «Приводь же!» — Кінір заохотивсь. ⁴⁴² Та, лиш додому прийшла, — «Порадій, вихованко! — гукнула,— ⁴⁴³ Наша взяла!» Але повної радості діва злощасна ⁴⁴⁴ Не відчувала: щось наче гнітило її й одночасно ⁴⁴⁵ Втісі радіє п'янкій — ось такий бува розлад душевний! ⁴⁴⁶ Час наставав, коли все затихає. Боот у ту пору ⁴⁴⁷ Серед Тріонів[32] свій Віз повертав уже, дишло скосивши. ⁴⁴⁸ Мірра на злочин іде. Золотавий із неба тікає ⁴⁴⁹ Місяць. У скопищі хмар мерехтливі зірки поховались. ⁴⁵⁰ Ніч залягла без вогнів. Ти лице своє перший, Ікаре, ⁴⁵¹ Скрив. А тоді й шанувальниця батька свого — Ерігона. ⁴⁵² Тричі спіткнулася Мірра, йдучи; по дорозі їй тричі ⁴⁵³ Пугач пугукнув сумний, та її не лякають знамення: ⁴⁵⁴ Йде-таки в ніч, а вона, непроглядна, притуплює сором. ⁴⁵⁵ Няню стареньку за руку взяла однією рукою, ⁴⁵⁶ Другою — в пітьмі намацує шлях. Ось і східці до спальні. ⁴⁵⁷ Вже до дверей підійшла, вже всередину входить, а далі — ⁴⁵⁸ Ноги немов підкосилися в неї; на зблідлім обличчі — ⁴⁵⁹ Ані кровинки: де й звага поділась? Що ближче до ложа — ⁴⁶⁰ Більший бере її жах. Тій затії сама вже не рада, ⁴⁶¹ Хоче звідсіль утекти, поки темно й ніхто не побачив, ⁴⁶² Та відступать їй стара не дає; до високого ложа ⁴⁶³ Мірру насильно веде і, вручаючи, — «Ось тобі,— каже,— ⁴⁶⁴ Дівчинка гарна, Кініре!» Й ганебним зв'язком їх єднає. ⁴⁶⁵ От і прийняв свою плоть на постіль соромітницьку батько. ⁴⁶⁶ Сором дівочий і страх заспокоює словом ласкавим. ⁴⁶⁷ Певно, дочкою її, відповідно до віку, йменує. ⁴⁶⁸ «Батьку», — сказала й вона, й те звертання поглибило злочин. ⁴⁶⁹ Повною батьківську спальню лишає: в осквернене лоно ⁴⁷⁰ Злочину плід прийняла, нечестиве виношує сім'я. ⁴⁷¹ Другої ночі подвоївся гріх. І далі — без ліку. ⁴⁷² Врешті, дізнатись Кінір захотів, з ким провів у коханні ⁴⁷³ Стільки ночей. Принесли смолоскип — і, жахнувшись, побачив ⁴⁷⁴ І лиходійство, й дочку. Занімівши з великого болю, ⁴⁷⁵ З піхов, що висіли побіч, вихоплює меч свій блискучий,— ⁴⁷⁶ Ніч доокіл нависала сліпа, й лиш тому пощастило ⁴⁷⁷ Міррі з душею втекти. По широких полях находившись, ⁴⁷⁸ Пальми арабів і ниви панхайські навік покидає. ⁴⁷⁹ Дев'ять разів заокруглювавсь, роги змикаючи, місяць — ⁴⁸⁰ І на Сабейській землі прилягла, натомившись до краю. ⁴⁸¹ Ледве тягар свій несла. Вже й не знала, про що їй благати. ⁴⁸² Жити не маючи сил, а померти — не маючи зваги, ⁴⁸³ Руки до неба звела: «О боги, якщо ті, хто розкаявсь, ⁴⁸⁴ Ласку ще мають у вас, — на сумну заслужила я кару, ⁴⁸⁵ Що не кажи. Щоб живою, однак, я живих не ганьбила, ⁴⁸⁶ Мертвою — мертвих, з обох володінь проженіть безталанну: ⁴⁸⁷ Перемінивши мене, відмовте в житті мені й смерті!» ⁴⁸⁸ Хтось із безсмертних таки змилостививсь. Останнє благання ⁴⁸⁹ Часто схиляє богів: ще говорить, а вже її стопи ⁴⁹⁰ В землю вростать почали, вже поповз, розщепляючи нігті, ⁴⁹¹ Корінь кривий — деревини стрункої надійна опора. ⁴⁹² Стовбуром стали кістки, й тільки мозок у них залишився. ⁴⁹³ Кров замінилась у сік, а руки — в галуззя розлоге, ⁴⁹⁴ Пальці — в малі гілочки, покривається шкіра корою. ⁴⁹⁵ Дерево ж далі росте; обважнілий живіт охопило, ⁴⁹⁶ Вже до грудей підповзло, вже й до шиї, цупке, підступає. ⁴⁹⁷ «Задеревіти б скоріш!» — не втерпіла вона, й за хвилину ⁴⁹⁸ Голову в плечі, в кору поринаючи ціла, ввібрала. ⁴⁹⁹ Все ж, хоч вона й відчуття свої мусила втратити з тілом,— ⁵⁰⁰ Плаче весь час, і спливають по стовбуру сльози гарячі. ⁵⁰¹ Слави й слізьми зажила: з-під кори випливаючи, краплі ⁵⁰² Ймення її бережуть, і воно не затреться ніколи. ⁵⁰³ В блуді зачате дитя під корою зростало тим часом. ⁵⁰⁴ Осиротіле, шукало дороги, якою б із лона ⁵⁰⁵ Вийти до світла. Живіт розбухав у твердій деревині, ⁵⁰⁶ Матір вагою гнітив. Але біль породіллі — безмовний: ⁵⁰⁷ Навіть Люціну, щоб їй посприяла, покликать не може. ⁵⁰⁸ Все ж наче родить вона: зігнувшись, немов од переймів, ⁵⁰⁹ Дерево стогін глухий видає і спливає сльозами. ⁵¹⁰ Зглянувшись, біля стражденних гілок милостива Люціна ⁵¹¹ Стала й, торкнувшись їх лагідно, слово потрібне шепнула. ⁵¹² Стовбур тоді розщепивсь, і живий з-під кори виступає ⁵¹³ Плід: закричало хлоп'я, і поклали дитятко наяди ⁵¹⁴ На моріжок, омивають його материнськими слізьми. ⁵¹⁵ Заздросте, й ти його вроду схвалила б. Якими звичайно ⁵¹⁶ Бачимо голих Амурів-богів на картинах, таким ось ⁵¹⁷ Він був. Але щоб обличчю й спорядження відповідало,— ⁵¹⁸ Дай йому вигнутий лук, а вони вже хай будуть без лука! ⁵¹⁹ В безвість тим часом роки непомітно пливуть — одлітають… ⁵²⁰ Що є на світі прудкішим од них? Чи не так і той хлопчик, ⁵²¹ Син свого діда й сестри, що недавно ще був під корою, ⁵²² Щойно народжений, — вже ось дитя золоте, прехороше, ⁵²³ Вже він юнак, уже муж і вже сам красивіший од себе. ⁵²⁴ Милий Венері вже став і мстить за жагу материнську. ⁵²⁵ Хлопчик, цілуючи матір якось, мимоволі їй груди ⁵²⁶ Зранює вістрям стріли, що йому з сайдака виступала. ⁵²⁷ Сина вона відштовхнула в цю мить, та було вже запізно: ⁵²⁸ Рана, хоча й незначна, таки добре взнаки їй далася: ⁵²⁹ Смертний подобався муж — і богиня Кітеру лишає, ⁵³⁰ Вже надокучив їй Паф, оперезаний морем, не милі ⁵³¹ Славний рибою Кнід, Аматунт — на метали багатий. ⁵³² Навіть про небо забула вона: їй Адоніс — над небо. ⁵³³ Ходить за ним крок у крок. Хоч у затінку любому досі ⁵³⁴ Все догоджала собі й свою вроду щоденно плекала,— ⁵³⁵ По крутосхилах тепер, по яругах, по дебрях блукає, ⁵³⁶ Аж до колін, як Діана це робить, поділ підіп'явши. ⁵³⁷ Скликує чуйних собак, на легку їх нацьковує здобич: ⁵³⁸ То на зайців боязких, то на оленів високорогих, ⁵³⁹ То переслідує сарн. Кабанів уникає, одначе, ⁵⁴⁰ Й хижих вовків, і кошлатих ведмедів, що звикли грозити ⁵⁴¹ Кігтями, й левів страшних, що впиваються кров'ю худоби. ⁵⁴² Хоче й тебе впильнувати, Адонісе (жаль, що не завжди ⁵⁴³ Слухають добрих порад!). «Полохливих одважно виловлюй,— ⁵⁴⁴ Радить йому, — а з відважними — ой, небезпечна відвага! ⁵⁴⁵ Зглянься на мене, молю! Не шукай собі смерті, юначе! ⁵⁴⁶ Звіра того не чіпай, що дала йому зброю природа,— ⁵⁴⁷ Дорого слава твоя обійшлася б мені! Зрозумій же: ⁵⁴⁸ Вік твій, і врода, й усе, що мене полонило, для лева, ⁵⁴⁹ Для кабана це — ніщо: на красу не подивляться звірі. ⁵⁵⁰ В іклах кривих кабана блискавиця стрімка приховалась: ⁵⁵¹ Гнів і нестримна могуть вирізняють рудавого лева; — ⁵⁵² Як я ненавиджу їх!» Він питає чому. А Венера: ⁵⁵³ «Що ж, оповім. Хай здивує тебе перевтілення давнє. ⁵⁵⁴ Втім, од незвичних блукань я втомилась. До речі, й тополя ⁵⁵⁵ Наче запрошує нас у свій затінок. Замість постелі ⁵⁵⁶ Буде для нас моріжок. Побіч тебе охоче приляжу ⁵⁵⁷ Тут на землі!» Й прилягла. На траві спочиває — до нього ⁵⁵⁸ Тулиться й голову ніжно кладе юнакові на груди. ⁵⁵⁹ Так почала, поцілунками переплітаючи мову: ⁵⁶⁰ «Може, ти чув, як одна була дівчина, що найпрудкіших ⁵⁶¹ Переганяла мужів. Ти не думай, однак, що ця чутка ⁵⁶² З байки пішла: таки справді вона всіх позаду лишала. ⁵⁶³ Важко судить, чи прудкіша була вона, чи красивіша. ⁵⁶⁴ Бога про мужа спитала якось. Той на те: «Аталанто[33], ⁵⁶⁵ Муж не потрібен тобі. Утікай якнайдалі від мужа! ⁵⁶⁶ Та не втечеш, і себе, хоч живою залишишся, втратиш». ⁵⁶⁷ От і живе вона в темних лісах, незаміжня, злякавшись ⁵⁶⁸ Віщих слів божества, й женихам, щоб охоту відбити, ⁵⁶⁹ Ставить умову таку: «Тільки з тим обіцяю побратись, ⁵⁷⁰ Хто перегонить мене. Позмагайтесь ногами зі мною. ⁵⁷¹ Спальні й дружина — така нагорода прудкого чекає, ⁵⁷² А неквапливого — смерть. Ось така перегонів умова!» ⁵⁷³ Справді нечувана! Врода, проте, — неабияка сила! ⁵⁷⁴ Ось уже ціла юрба залицяльників бігти готова. ⁵⁷⁵ Сів там собі й Гіппомен, споглядач небезпечного бігу; ⁵⁷⁶ «Щоб аж такою ціною, — гукнув, — домагатись дружини?» ⁵⁷⁷ І глузувати почав з юнаків, до любові жадібних. ⁵⁷⁸ Та коли сам на лице її й тіло без одягу глянув, ⁵⁷⁹ Як на моє ото чи на твоє, якби дівою був ти,— ⁵⁸⁰ Тільки руками сплеснув. «Надаремно над вами, — промовив,— ⁵⁸¹ Я насміхавсь: нагороди не бачив, заради якої ⁵⁸² На небезпеку йдете. Вихваляючи, й сам запалився». ⁵⁸³ Молить богів, щоб ніхто Аталанти не зміг перегнати. ⁵⁸⁴ Чує і заздрість, і страх. «Та чому б і мені в перегонах,— ⁵⁸⁵ Спало на думку йому, — не попробувать щастя? Сміливим ⁵⁸⁶ Допомагають боги!» Поки так бадьориться й до себе ⁵⁸⁷ Мовить юнак Гіппомен, — мов окрилена, діва знялася. ⁵⁸⁸ «Скіфська стріла так не мчить», — захопивсь молодець аонійський ⁵⁸⁹ Дивною прудкістю ніг. Та найбільше його полонила ⁵⁹⁰ Врода її осяйна, легковійним помножена бігом. ⁵⁹¹ П'ятами б'є у поділ, що під подувом вільним лопоче, ⁵⁹² Над білосніжними звившись раменами, плеще волосся, ⁵⁹³ Барвним узором мигтять підколінних підв'язок лямівки. ⁵⁹⁴ Ось на сліпучу, неторкану білість дівочого тіла ⁵⁹⁵ Тінь червонява лягла. Так на мармурі передпокою ⁵⁹⁶ Світло рожеве тремтить — пурпурової відсвіт запони. ⁵⁹⁷ Поки дивується гість, за межу промайнула вже діва; ⁵⁹⁸ Ще якась мить — і святковий вінок увінчав Аталанту. ⁵⁹⁹ Стогнучи йдуть переможені, за договором, на страту. ⁶⁰⁰ Та не злякала хороброго хлопця їх доля злощасна — ⁶⁰¹ Став посередині й, глянувши в вічі прудкій Аталанті,— ⁶⁰² «Чи не занадто легка над слабкими твоя перемога? — ⁶⁰³ Мовив, — зі мною змагайсь! Якщо доля мені посприяє, ⁶⁰⁴ То переможець такий тобі соромом, діво, не буде: ⁶⁰⁵ Бо ж Мегарей із Онхеста — це рідний мій батько. Нептун же ⁶⁰⁶ Був йому дідом. Тож я — божества моревладного правнук. ⁶⁰⁷ Мужність — не нижча, ніж рід. Над таким перемогу здобувши, ⁶⁰⁸ Славу нетлінну в віках забезпечиш собі, Аталанто!» ⁶⁰⁹ Поки говорить, ласкаво на нього Схенеєва донька ⁶¹⁰ Дивиться, й сумнів бере її: перемогти чи піддатись? ⁶¹¹ Каже таке йому: «Що це за бог, на красу твою заздрий, ⁶¹² Хоче згубити тебе, спонукаючи ради подружжя ⁶¹³ Важити милим життям? Завелика ціна» як на мене! ⁶¹⁴ Поки що не полонила мене — хоч могла б — його врода. ⁶¹⁵ Що ж тоді? Вік? Не його, значить жаль, а років молодечих? ⁶¹⁶ Що ж тоді? Мужність і те, що з життям розлучитись готовий? ⁶¹⁷ Що ж тоді? Те, що четвертим він числиться в роді морському? ⁶¹⁸ А чи не те, що мене покохав і настільки запрагнув ⁶¹⁹ Шлюбу, що вмерти готов, якщо доля йому не всміхнеться? ⁶²⁰ Поки не пізно ще, гостю, тікай од кривавого ложа! ⁶²¹ Згубний зі мною зв'язок. А за тебе ж піти б не вагалась ⁶²² Жодна з дівчат. І розумна, й вродлива була б тобі рада. ⁶²³ Що ж це тобою журюсь, багатьох уже звівши зі світу? ⁶²⁴ Втім, не сліпий він. Хай гине, якщо його ще не навчила ⁶²⁵ Доля стількох женихів, якщо світлом занудився денним! ⁶²⁶ Отже, впаде через те, що будь-що хотів жити зі мною? ⁶²⁷ Через кохання палке, та ще й лютою смертю загине? ⁶²⁸ На перемогу таку, очевидно, ніхто б не поквапивсь, ⁶²⁹ Та не моя тут вина. О, коли б ти відмовивсь од мене! ⁶³⁰ А коли так ошалів, то хоча будь у бігу прудкіший! ⁶³¹ Скільки в обличчі його щось дівочого, ніжного бачу! ⁶³² О, коли б я не зустрілась тобі, нещасливий юначе! ⁶³³ Жити б та жити тобі! О, якби я була щасливіша, ⁶³⁴ О, якби злобна в подружжі мені не відмовила доля,— ⁶³⁵ Тільки з тобою одним, Гіппомене, я ложе б ділила!» — ⁶³⁶ Мовила. Й не розуміє сама-бо ж іще не кохала — ⁶³⁷ Стану незвичного: любить уже, та не знає, що любить. ⁶³⁸ Батько й народ вимагають тим часом наступного бігу. ⁶³⁹ А Гіппомен тоді, парость Нептуна, з тривогою в серці ⁶⁴⁰ Мовить до мене таке: «Кітерея нехай з піднебесся ⁶⁴¹ Злине, й одваги додасть, і своїм же вогням посприяє». ⁶⁴² Подув ласкавий до мене доніс ті слова молитовні. ⁶⁴³ Ними зворушена, поміч йому подала незабаром. ⁶⁴⁴ Поле там є,— поселяни Тамаським його називають,— ⁶⁴⁵ Мабуть, найкраще на цілому Кіпрі. Мені цю ділянку ⁶⁴⁶ Старці тамтешні колись посвятили й веліли вважати ⁶⁴⁷ Власністю храму мого. Посередині поля ясніє ⁶⁴⁸ Дерево золотоверхе, гіллям шелестить золотавим. ⁶⁴⁹ Яблука три золоті з шелестливої гілки зірвавши, ⁶⁵⁰ З ними в руці, для присутніх невидима, крім Гіппомена, ⁶⁵¹ Я перестріла його й, що робить має з ними, повчила. ⁶⁵² Труби вже знак подали. Від межі, нахилившись, обоє ⁶⁵³ Мчать, ледь помітний лишаючи слід на рівнині піщаній. ⁶⁵⁴ Не замочивши стопи, вони й морем, напевно б, майнули ⁶⁵⁵ І, не стоптавши посівів струнких, — по жовтавім колоссі. ⁶⁵⁶ Духу йому додають підбадьорливі оклики: «Гей же! — ⁶⁵⁷ Дружньо гукають усі,— доганяй її, поки не пізно! ⁶⁵⁸ Ще трохи бігу наддай! Ось тепер завізьмись, Гіппомене! ⁶⁵⁹ Візьме твоя! Не зівай!» І не знати, чи син Мегарея ⁶⁶⁰ Більше зрадів заохоті такій, чи Схенеєва донька. ⁶⁶¹ Скільки разів, хоч могла обігнать його, не поспішала, ⁶⁶² Довго очей одвести не могла, озирнувшись на нього. ⁶⁶³ Віддих сухий виривавсь із утомлених уст Гіппомена, ⁶⁶⁴ Та до межі ще далеко було. Тоді правнук Нептуна ⁶⁶⁵ Кинув один із плодів золотих Аталанті під ноги. ⁶⁶⁶ Та заніміла, й, захоплена золотом, що покотилось, ⁶⁶⁷ Тут же побігла за ним, і принадливий плід підхопила. ⁶⁶⁸ Тим скориставсь Гіппомен — і в долоні йому заплескали. ⁶⁶⁹ Все-таки прудкістю ніг Аталанті вдалося нагнати ⁶⁷⁰ Втрачене — й знов юнака залишає далеко позаду. ⁶⁷¹ Вдруге він кинув і знов перегнав. Але та за хвилину ⁶⁷² Знову попереду мчить. До межі вже — рукою сягнути. ⁶⁷³ Тут він до мене: «Тепер посприяй мені, щедра богине!» ⁶⁷⁴ Мовив і з розмаху навскіс, щоб далі було за ним бігти, ⁶⁷⁵ Золотом сяюче яблуко по-молодецькому кинув. ⁶⁷⁶ Ця завагалась — підняти чи ні, й коли з волі моєї ⁶⁷⁷ Все ж нахилилась за ним, я тоді його важчим зробила; ⁶⁷⁸ Так і загайкою їй перешкодила, й важкістю ноші. ⁶⁷⁹ Щоб не була, проте, довшою розповідь, ніж перегони,— ⁶⁸⁰ Першим домчав Гіппомен; перемігши, забрав нагороду. ⁶⁸¹ То чи не мав мені дякувать він, мій Адонісе, й ладан ⁶⁸² Благочестиво палить? Але він позабув про подяку — ⁶⁸³ Ладану не запалив! Пройнялась тоді гнівом я зразу. ⁶⁸⁴ Прикро зробилось мені, й щоб надалі моїм добродійством ⁶⁸⁵ Не злегковажив ніхто, я поклала скарати цю пару. ⁶⁸⁶ Йшли вони разом якось повз відлюдну святиню Кібели, ⁶⁸⁷ Що в предковічних лісах спорудив Ехіон, вшанувавши ⁶⁸⁸ Матір богів. А що йшли вже довгенько — спочить захотіли. ⁶⁸⁹ Тут несподівано сильний відчув Гіппомен до дружини ⁶⁹⁰ Потяг — це я так його розпалила, жагуче дихнувши. ⁶⁹¹ Сутінний закуток був недалеко тієї святині, ⁶⁹² Наче печера глуха, вапняком шорсткуватим окрита. ⁶⁹³ Храмом була в давнину. В ту печеру жерці настягали ⁶⁹⁴ Різноманітних прадавніх богів — дерев'яних зображень. ⁶⁹⁵ Тут і зійшлись вони, й місце святе нерозважно зганьбили. ⁶⁹⁶ Зір одвернули боги. А прикрашена вежами Мати ⁶⁹⁷ Вже намірялась у води стігійські занурити грішних. ⁶⁹⁸ Кара легкою здалась. І нараз, де їх шиї біліли,— ⁶⁹⁹ Їжаться гриви руді, загинаються кігтями пальці, ⁷⁰⁰ Спиною їхні рамена стають, переходить у груди ⁷⁰¹ Весь їх тягар, і хвостом замітають пісок за собою. ⁷⁰² Грізні на вигляд вони; не говорять — порикують глухо. ⁷⁰³ Дебрі — це їхня постіль. Наганяючи страх на всіх інших, ⁷⁰⁴ Зубом покірним повіддя Кібели підтримують — леви. ⁷⁰⁵ Їх, мій коханий, лякайсь — хижаків, що мисливця стрічають, ⁷⁰⁶ Щоб нападати, — грудьми, а не спиною, щоб утікати; ⁷⁰⁷ Їх уникай, щоб хоробрість твоя нас обох не згубила!» ⁷⁰⁸ Так ось повчала його. Й за хвилину на лебедях білих ⁷⁰⁹ Ген у повітря звилась. Та хоробрість повчань не шанує. ⁷¹⁰ Якось на слід кабана, що виходив із темного бору, ⁷¹¹ Чуйні натрапили пси, і як тільки хижак показався, ⁷¹² Навскіс ударив його молодецький нащадок Кініра. ⁷¹³ Іклом зметнувши кривим, закривавлене ратище з рани ⁷¹⁴ Вибив кабан і за хлопцем, що геть, переляканий, кинувсь, ⁷¹⁵ Звір ошалілий біжить. Наздогнавши, вбиває в пахвину ⁷¹⁶ Ікла й на жовтім піску загибати його залишає. ⁷¹⁷ На колісниці легкій Кітерею до рідного Кіпру ⁷¹⁸ Лебеді, крила в повітрі розправивши, ще не домчали — ⁷¹⁹ Здалеку вчула вона передсмертні зітхання й звернула ⁷²⁰ Білих птахів у той бік. Із ефіру високого бачить: ⁷²¹ Тіло бездушне лежить на піску, підпливаючи кров'ю. ⁷²² Вмить, зістрибнувши, в розпуці то одяг вона, то волосся ⁷²³ Рве й у невинні раз по раз долонями б'є себе груди. ⁷²⁴ Долю жорстоку кляне. «Над усім же, ненависна, — каже,— ⁷²⁵ Права не маєш однак! — про мій сум залишу я нетлінний ⁷²⁶ Спогад, Адонісе мій: що не рік — одгукнеться відлунням, ⁷²⁷ Наче б ти знову вмирав, над тобою моє голосіння. ⁷²⁸ Кров переміниться в квіт. Бо ж колись і тобі, Персефоно, ⁷²⁹ Можна було — пригадай — обернути у м'яту пахучу ⁷³⁰ Німфу струнку[34]. То чому б то хороброго сина Кініра ⁷³¹ Не перевтілила я?» Те сказавши, нектаром богиня ⁷³² Скроплює кров юнака — і вона від тієї вологи ⁷³³ Наче здулась. Так на темному плесі прозорі зринають ⁷³⁴ Бульбашки під перелітним дощем. Не минуло й години — ⁷³⁵ Квітка зросла, що однакове з кров'ю забарвлення має. ⁷³⁶ Так пурпурово квітує гранат, що під шкірою любить ⁷³⁷ Зерня своє берегти, але квітка ця — короткочасна: ⁷³⁸ Мовби ось-ось опадуть, до стебла пелюстки притулились. ⁷³⁹ Легко з вітрами, що й назву дали їм, вони облітають.

Книга одинадцята

¹ Поки фракійський співець заворожує звірів такою ² Піснею, поки ліси за собою та скелі провадить, ³ Буйні кіконів жінки, що вкривають розпалені Вакхом ⁴ Груди звірячими шкурами, раптом з гірської вершини ⁵ Вздріли Орфея, що пісню співав, ударяючи в струни. ⁶ Тут із вакханок одна, розпустивши під вітром волосся,— ⁷ «Ось він, — гукнула, — той муж, який нехтує нами!» — й метнула ⁸ Тирсом в уста милозвучні того, хто вславляв Аполлона. ⁹ Листям оплетений тирс тільки знак залишив, а не рану. ¹⁰ Каменем — друга жбурнула в співця, але дивне співзвуччя ¹¹ Голосу й ліри той камінь, ще поки летів, усмирило. ¹² Тихо до ніг він Орфеєві впав, мов жалів, що причетний ¹³ До божевільної люті жінок. А тим часом зростає ¹⁴ Шал, уже міри нема, вже панує сліпа Ворожнеча. ¹⁵ Все б уласкавила пісня співця, та ні з чим незрівнянний ¹⁶ Галас, пронизливі звуки ріжків і фрігійської флейти, ¹⁷ Оплески, лункоголосий тимпан, завивання вакханок ¹⁸ Ліру дзвінку заглушили-таки. Ось тоді обагрилось ¹⁹ Кров'ю співця, що тонув у тім гаморі, гостре каміння. ²⁰ Геть одігнали менади птахів, що на голос Орфея ²¹ Хмарами хтозна — відкіль позлітались, і зміїв, і різних ²² Звірів, що скупчились так, наче люд незчисленний в театрі. ²³ Потім вони й на Орфея звернули скривавлені руки. ²⁴ Впали на нього, неначе птахи, що при денному світлі ²⁵ Вгледіли птицю нічну; як на жовтій арені, буває, ²⁶ В амфітеатрі на оленя, жертву беззахисну, вранці ²⁷ Люті накинуться пси, так в Орфея взялися вакханки ²⁸ Тирсами, хоч не для того прибрала їх зелень, метати. ²⁹ Ті в нього груддям шпурляють, а ці — вузлуватим галуззям; ³⁰ В інших — каміння в руці. Та замало й того ошалілим: ³¹ Саме в ту пору воли випадково там поле орали. ³² Неподалік же, спливаючи потом, селяни кремезні ³³ Землю копали тверду, щоби міг на ній хліб зародити. ³⁴ Вгледівши натовп жінок, утікають вони, полишили ³⁵ Працю й знаряддя своє,— розкидані в полі безлюднім, ³⁶ Заступи, кирки, мотики лежать і широкі лопати. ³⁷ Ними озброївшись, вмить повалили шалені менади ³⁸ Грізних рогами биків і спішать на розправу з Орфеєм. ³⁹ Руки до них простягав він і вперше тоді надаремно ⁴⁰ Линуло слово дзвінке — не було в ньому звичної сили. ⁴¹ От і шматують, безбожні, співця. Крізь уста, яким щойно ⁴² Скелі покірні були, крізь уста, що до них дослухались ⁴³ Звірі — Юпітере-батьку! — душа вилітає в повітря. ⁴⁴ Всі в ту годину птахи, всі тварини тужили, Орфею; ⁴⁵ Плакали скелі німі. Сумували гаї, що бувало ⁴⁶ Йшли на чудовий твій спів. Осипаючи листя шумливе, ⁴⁷ Дерево никло в журбі. Навіть ріки, ридаючи, кажуть, ⁴⁸ Вийшли тоді з берегів. А наяди й дріади в жалобі ⁴⁹ Темне носили вбрання, розпустили по плечах волосся. ⁵⁰ В різних місцях було тіло співця: його голову й ліру ⁵¹ Гебр підхопив. Поки серед ріки їх погойдує хвиля,— ⁵² Важко й повірити! — сумно про щось озиваються струни, ⁵³ Сумно щось мовить язик, береги їм одлунюють сумно. ⁵⁴ Далі не в рідній ріці — по широкім пливуть вони морі, ⁵⁵ До метімнейського Лесбосу їх допровадила хвиля. ⁵⁶ Там, на чужому піску, вже чигає змія на Орфея: ⁵⁷ Мітить в уста й у вологе од солі морської волосся. ⁵⁸ Та перейняв її Феб; щойно зуб устромити збиралась — ⁵⁹ Каменем стала нараз: для укусу роззявлена паща ⁶⁰ Вже не зімкнулась, у вищирі хижому заціпенівши. ⁶¹ Тінню спустився під землю співець. Що там бачив раніше, ⁶² Все впізнає. На полях, де відведено праведним місце, ⁶³ Він Еврідіку знайшов і, щасливий, обняв свою милу. ⁶⁴ То вони поруч ідуть неквапливо, за руки побравшись, ⁶⁵ То він услід їй ступа, то, простуючи поперед неї, ⁶⁶ На Еврідіку свою не боїться Орфей озирнутись. ⁶⁷ Та не дозволив Ліей, щоб нескараний був такий злочин. ⁶⁸ Чуючи тугу за богоподібним співцем його таїнств, ⁶⁹ Миттю ж усіх едонійських жінок, лиходійок безбожних, ⁷⁰ Він серед лісу прип'яв до землі вузлуватим корінням. ⁷¹ Видовжив пальці у них на ногах; де ярилася кожна, ⁷² Там і вп'ялася кінцівками гострими в землю затвердлу. ⁷³ Як на сильце, що його птахолов хитромудрий поставив, ⁷⁴ Птиця натрапить, бува, й, хоч петлю на нозі відчуває, ⁷⁵ Б'ється, однак, і тремтить, затягаючи вузол тугіше, ⁷⁶ Так ото й кожна з жінок, до землі мовби цвяхом прибита, ⁷⁷ Злякана, рветься втекти, але корінь тугий не дає їй ⁷⁸ З місця зійти ні на крок, відчайдушні приборкує рухи. ⁷⁹ Поки стопу свою власну розшукує, пальці та нігті, ⁸⁰ Бачить: де литки були в неї круглі,— кора наростає. ⁸¹ Вражена, руки зняла, хоче вдарити ними по стегнах, ⁸² Чує, однак, що по дереву б'є; дерев'яні вже груди, ⁸³ Деревом плечі стають. А благально простягнені руки ⁸⁴ Ти галузками б назвав і, назвавши так, не помилився б. ⁸⁵ Вакхові все ж того мало було. Залишивши ті землі, ⁸⁶ В колі найкращих жінок він до рідного Тмолу подався, ⁸⁷ Де пропливає Пактол, хоч у пору ту золотоносним ⁸⁸ Він ще не був і піском дорогим ще не вабив нікого. ⁸⁹ Там і сатири гуртом, і вакханки до бога спливались. ⁹⁰ Та не з'являвся Сілен: од вина й довголіття тремтливий, ⁹¹ В руки фракійським селянам попався. Зв'язавши вінками, ⁹² Щоб не чкурнув, привели до Мідаса, кого до священних ⁹³ Таїнств Орфей залучив із співцем кекропійським — Евмолпом. ⁹⁴ Цар, у старому впізнавши супутника свят, побратима, ⁹⁵ Щиро його привітав; несподіваній зустрічі радий, ⁹⁶ Десять днів і ночей пригощав його в домі своєму. ⁹⁷ Вже одинадцятий раз переборював Люціфер в небі ⁹⁸ Зграї зірок. Лиш тоді задоволений цар на лідійські ⁹⁹ Ниви подавсь і вернув вихованцеві старця Сілена. ¹⁰⁰ Бог дав можливість царю, за наставника вдячний, Сілена, ¹⁰¹ Будь-який вибрати дар, але все ж не на користь для нього. ¹⁰² Цар, не подумавши, — «Хочу, — сказав, — щоби з ласки твоєї ¹⁰³ Все, чого тільки торкнусь, оберталось у золото жовте». ¹⁰⁴ Слова дотримавши, Лібер-отець наділив його згубним ¹⁰⁵ Даром і тільки подумав: «Міг краще собі побажати». ¹⁰⁶ Радий своїй же біді, берекінтський герой, одійшовши, ¹⁰⁷ Дар випробовує ділом, — що бачить, до того й торкнеться. ¹⁰⁸ Ледве що вірить собі: відламав із вербички низької ¹⁰⁹ Гілку зелену — й вона несподівано злотом сяйнула. ¹¹⁰ Камінь підняв із землі — заблищав несподівано й камінь. ¹¹¹ Темної скиби торкнувсь — і вона золотим заясніла ¹¹² Зливком. Колосся зриває сухе — на долоні ж у нього — ¹¹³ Золото щире горить. Ось тримає він яблуко, справді ¹¹⁴ Наче з садів Гесперід. Лиш високих одвірків діткнеться ¹¹⁵ Пальцями — й тут же промінням до нього всміхаються двері. ¹¹⁶ Навіть, коли він у воду джерельну занурював руки, ¹¹⁷ Хвиля, спливаючи з рук, обманути могла б і Данаю. ¹¹⁸ Радість йому переповнює груди. В уяві щасливця ¹¹⁹ Робиться все золотим. Йому стіл заставляла прислуга: ¹²⁰ Різноманітне їство було, печиво, ласощі всякі. ¹²¹ Та, коли тільки рукою торкнувся дарунків Церери,— ¹²² Щедрі Церери дари непомітно ставали твердими. ¹²³ Тільки-но пряника жадібним зубом хотів надкусити,— ¹²⁴ Зуб на тверду натрапляв золотаво-червону платівку. ¹²⁵ Спраглий, хотів закропитись водою розведеним Вакхом,— ¹²⁶ Золото замість вина йому в горло струмилось із кухля. ¹²⁷ Вражений лихом нечуваним цар, — і багатий, і вбогий.— ¹²⁸ Прагне позбутись майна, про що марилось — те проклинає. ¹²⁹ Голоду вже не вспокоїть ніщо. Пересушує горло ¹³⁰ Спрага. Ненависне золото мучить його — й по заслузі! ¹³¹ Врешті, до неба в сльозах піднімаючи руки блискучі,— ¹³² «Батьку Ленею, — до Вакха звернувсь, — хоча сам завинив я, ¹³³ Все-таки зглянься, молю, з золотого врятуй мене лиха!» ¹³⁴ Лагідний бог, пожалівши царя, що вину свою визнав, ¹³⁵ Дар свій недійсним зробив, розірвав нещодавню умову. ¹³⁶ «Щоб у тім золоті, згубнім для тебе, ти вік не карався, ¹³⁷ Йди, — каже бог, — до ріки, що пливе коло Сардів могутніх. ¹³⁸ По крутосхилу прямуй, щоб назустріч тобі всю дорогу ¹³⁹ Річка пливла. До верхів'я дійшовши, під сам її витік, ¹⁴⁰ Де найпотужніше, піну збиваючи, бурхають води, ¹⁴¹ Тім'я підстав — течією і тіло омий, і провину». ¹⁴² До того струменя цар підійшов, і заграло у ньому ¹⁴³ Золото: сили такої набравсь він од тіла людського, ¹⁴⁴ Й нині ще, давню, багату на золото жилу зберігши, ¹⁴⁵ Твердне земля, і пісок золотиться на скибі вологій. ¹⁴⁶ Цар, одцуравшись багатств, поселився в одлюдному лісі ¹⁴⁷ З Паном сільським, що в печерах гірських собі сховку шукає. ¹⁴⁸ Розум коротким, однак, залишивсь, і думки нерозважні, ¹⁴⁹ Як і раніше, тупій голові були тільки на шкоду. ¹⁵⁰ В синяве море задивлений ген, височить крутосхилий ¹⁵¹ Тмол. Він одним своїм боком сягає прославлених Сардів, ¹⁵² Другим, південним, доходить аж ген до затишних Гіпепів[35]. ¹⁵³ Там, зазиваючи ніжною піснею німф полохливих, ¹⁵⁴ Склеєну воском пастушу сопілку до вуст притуливши, ¹⁵⁵ Пан похвалявсь, що йому й Аполлон, мов, у співі не рівня. ¹⁵⁶ Вже й до змагання нерівного став він, а Тмол був суддею. ¹⁵⁷ Сів на горі своїй старець — суддя і, щоб добре міг чути, ¹⁵⁸ Вуха звільнив од дерев. Тільки дуб його сизе волосся ¹⁵⁹ Віттям окрив, жолудьми прибираючи скроні старечі. ¹⁶⁰ Глянувши скоса на бога отар, — «За суддею, — промовив,— ¹⁶¹ Діло не стане. Я жду». Той заграв у селянську сопілку. ¹⁶² Грав на фрігійськім ладу й мимоволі привабив Мідаса, ¹⁶³ Що випадково там був. Опісля до промінного Феба ¹⁶⁴ Голову Тмол повернув. Одночасно й ліси повернулись. ¹⁶⁵ Той, золотаве волосся прикрасивши лавром парнаським, ¹⁶⁶ Пурпуром тірським забарвлений плащ по землі за собою ¹⁶⁷ Тягне. Слоновою кісткою й каменем цінним оздобну ¹⁶⁸ Ліру у лівій тримає руці, а плектр — у правиці. ¹⁶⁹ Став, як то вміє лише музикант, і по струнах кіфари ¹⁷⁰ Пальцями вправно пробіг. Заворожений звуком солодким, ¹⁷¹ Вирішив Тмол, щоб кіфарі дзвінкій піддалася сопілка. ¹⁷² Судження Тмола, святої гори, до вподоби припало ¹⁷³ Всім. Гарячиться, однак, проти слова судді виступає ¹⁷⁴ З-поміж усіх лиш Мідас. І Делієць того не потерпів, ¹⁷⁵ Щоб отакі нерозбірливі вуха людський мали вигляд: ¹⁷⁶ Витягнув їх, загострив, білуватою шерстю наповнив, ¹⁷⁷ Рухатись їм повелів, хоч були дотепер непорушні. ¹⁷⁸ Зрештою, все в нього, як у людей, окрім вух, залишилось. ¹⁷⁹ Так уподібнивсь Мідас до осла, що повільно ступає. ¹⁸⁰ Щоб од сторонніх очей приховати цей сором великий, ¹⁸¹ Голову й скроні пов'язував цар пурпуровим завоєм. ¹⁸² Тільки прислужник один, що його підстригав час од часу, ¹⁸³ Бачив усе. Хоч йому і кортіло мерщій розплескати ¹⁸⁴ Скрізь про цареву ганьбу, та за розголос кари боявся. ¹⁸⁵ Врешті, не втерпів-таки: сам — один відійшовши від дому, ¹⁸⁶ Викопав ямку й про вуха Мідаса, якими їх бачив, ¹⁸⁷ Ледве що чутно почав, нахилившись до ямки, шептати; ¹⁸⁸ Що крадькома нашептав, те швиденько засипав землею, ¹⁸⁹ Потім пішов собі тихо назад, зарівнявши те місце. ¹⁹⁰ Та незабаром, де ямка була, там, подібний до гаю, ¹⁹¹ Взявся тремтливий рости очерет. Він того селянина ¹⁹² Зрадив — уже через рік: таємницю, закопану в землю, ¹⁹³ Хай лиш подме вітерець, шелесткі розголошують стебла. ¹⁹⁴ Тмол, відомстившись, лишив і, майнувши в повітрі прозорім ¹⁹⁵ Понад протокою Гелли — Нефели дочки й Атаманта,— ¹⁹⁶ Сонячний Феб зупинився на Лаомедонтових нивах. ¹⁹⁷ Є від затоки Сігейської справа, Ретейської — зліва[36] ¹⁹⁸ Давній вівтар — усевидящий в шані там був Громовержець. ¹⁹⁹ Бачить там Феб, як, для Трої нові закладаючи стіни, ²⁰⁰ Трудиться Лаомедонт — як багато він сил докладає, ²⁰¹ Скільки він засобів тратить на те, щоб вони виростали. ²⁰² Разом із богом, велителем вод, що в правиці з тризубцем, ²⁰³ В образі смертного Феб постає, й за умовлену плату ²⁰⁴ Вдвох для фрігійського владаря з каменю стіни будують. ²⁰⁵ Ось і звели їх. А той — ні шага, та ще й дурнів з них робить: ²⁰⁶ Начебто й не домовлялись вони про якусь нагороду. ²⁰⁷ «Ти нам заплатиш-таки!» — мовив батько морів і тризубцем ²⁰⁸ Пінисту хвилю звернув до захланного берега Трої. ²⁰⁹ Вигляду моря він землям надав, хлібороба позбавив ²¹⁰ Засобів для прожиття, урожайні поля затопивши. ²¹¹ Кара ще й ця замала: владареву дочку було дано ²¹² Чудиську в жертву морському. До скелі прив'язану діву ²¹³ Визволив дужий Алкід. Нагороди, обіцяних коней, ²¹⁴ Просить. Коли ж не дали їх, дарма що звершив такий подвиг, ²¹⁵ Трою високу бере, що присягу порушила вдруге. ²¹⁶ Без нагороди й соратник його, Теламон, не лишився: ²¹⁷ Взяв Гесіону собі за жону. Божественну дружину ²¹⁸ Мав тоді й славний Пелей. І гордився він тестем, Нереєм, ²¹⁹ Більше, ніж дідом своїм, адже внуком Юпітера бути ²²⁰ Випало не одному; одному ж — бути мужем богині. ²²¹ Старець Протей провістив був Фетіді: «Володарко хвилі, ²²² Матір'ю стань! Підросте в тебе син — і ділами своїми ²²³ Батька затьмарить, тому-то й назвуть його більшим від нього». ²²⁴ Так, — щоб на світ не з'явився могутніший хтось, ніж Юпітер,— ²²⁵ Батько богів, хоч його й небуденна жага розпікала, ²²⁶ Все-таки стримавсь якось, не торкнув голубої Фетіди. ²²⁷ Те, в чім одмовив собі, Еакідові, внуку своєму, ²²⁸ Він повелів: утішатись обіймами діви морської. ²²⁹ Тиха в краю Гемонійському є луковидна затока. ²³⁰ Вдаль рукави потяглись. Якби глибше — була б там, напевно, ²³¹ Гавань. А так — по жовтавім піску тільки ковзає хвиля. ²³² Берег — на диво твердий: на піску не лишається сліду; ²³³ Легко по ньому ступать, не буває там твані морської. ²³⁴ Близько є миртовий гай, на двоколірні ягоди щедрий. ²³⁵ В ньому — печера; природна чи створена — важко сказати, ²³⁶ Дуже подібна до твору митця. Загнуздавши дельфіна, ²³⁷ Голою ти в той куток запливати любила, Фетідо. ²³⁸ Поки лежала, поринувши в сон, у жагучі обійми ²³⁹ Взяв тебе, сонну, Пелей. Не домігшись благаннями ласки, ²⁴⁰ Силою він скориставсь: охопив тобі шию руками, ²⁴¹ Й був би таки переміг, якби ти не вдалась до мистецтва, ²⁴² Що притаманне тобі,— появлятися в постатях різних. ²⁴³ Птицею в небо зметнулася ти — він тримав уже птицю; ²⁴⁴ В землю сосною вросла — та Пелей ухопився за стовбур; ²⁴⁵ Потім тигрицею стала смугастою — й тут, ізлякавшись, ²⁴⁶ Руки свої розімкнув Еакід і звільнив тебе врешті. ²⁴⁷ Все ж він на хвилю вино ллє богам, що живуть у глибинах ²⁴⁸ Моря, тварин їм у жертву приносить і спалює ладан, ²⁴⁹ Поки, з-під хвилі піднявши чоло, не промовив до нього ²⁵⁰ Віщий Протей: «Еакіде, — сказав, — ти доможешся шлюбу! ²⁵¹ Тільки, як діва, втомившись, засне в прохолодній печері, ²⁵² Путами, поки триватиме сон, обв'яжи її міцно. ²⁵³ Не відступайся, хоч тілом вона сто разів би мінялась,— ²⁵⁴ Що б не було там — тримай, поки знову не стане собою!» ²⁵⁵ Мовив карпафський віщун — і в безодняві рідного моря ²⁵⁶ Зникло обличчя його, й відлунало промовлене слово. ²⁵⁷ Спадистим шляхом Тітан уже йшов і нахиленим дишлом ²⁵⁸ Вод гесперійських торкавсь. Ось тоді Нереїда прекрасна, ²⁵⁹ Вийшовши з моря, до милої їй подалася печери. ²⁶⁰ Тільки-но взявся Пелей полохливу красуню в'язати — ²⁶¹ До перевтілень одразу вдалась. Та, почувши всім тілом ²⁶² Пута, й руками, хоч як не пручалась, не в силах рухнути, ²⁶³ Врешті, зітхнула. «Ти верх, — каже, — взяв не без помочі бога!» ²⁶⁴ Й знову Фетіду побачив герой, і в жадані обійми ²⁶⁵ Взяв її, й велета стала носить вона в лоні — Ахілла. ²⁶⁶ Сяє од щастя Пелей, і дружиною гордий, і сином. ²⁶⁷ Ще якби він од убивства вберігсь, якби Фока не рушив — ²⁶⁸ Справді б щасливцем був. Та повинного в братовій крові ²⁶⁹ Вигнано з дому. Вигнанця прийняв тоді радо Трахінський ²⁷⁰ Край. Без убивств і насильства в ту пору там лагідно правив ²⁷¹ Син Світоносця, Кеїк, що зберіг на своєму обличчі ²⁷² Батька сяйливого блиск. Та тоді сам на себе не схожий ²⁷³ Був од зажури Кеїк: сумував усе, втративши брата. ²⁷⁴ Так Еакід, занепалий в тривозі й дорозі далекій, ²⁷⁵ Став перед ним, із людьми кількома лиш до міста ввійшовши. ²⁷⁶ Стадо ж худоби й овець, що пригнав із своєї країни, ²⁷⁷ Зразу ж за стінами міста лишив у тінястій долині. ²⁷⁸ Тільки-но, дозвіл отримавши, володаря він побачив — ²⁷⁹ Віття, пов'язане з вовни стрічками, подав і про себе, ²⁸⁰ Хто він, чий син, розказав. Та ні слова — про скоєний злочин. ²⁸¹ Щось там відносно вигнання збрехав. Залюбки, каже, в місті ²⁸² Жив би або на селі. Повелитель Трахінський, всміхнувшись, ²⁸³ Ось що йому відповів: «Ми й для простого люду, Пелею, ²⁸⁴ Не шкодували б угідь — не захланним керуємо краєм. ²⁸⁵ До щиросердя мого якщо ймення твоє долучити ²⁸⁶ Й те, що Юпітер — твій дід, то хіба ще й прохати потрібно? ²⁸⁷ Все необхідне бери! І вважай, що й твоїм є так само, ²⁸⁸ Що б не побачив у нас. О, коли б ти міг бачити більше!» ²⁸⁹ Й сліз приховати не міг. Поцікавивсь Пелей і супутці, ²⁹⁰ Що за причина такої журби. Він у відповідь мовив: ²⁹¹ «Мабуть, гадаєте ви, що той птах, який іншим пернатим ²⁹² Кігтями, хижий, грозить, споконвіку був пір'ям покритий? ²⁹³ Мужем він був! І — така вже постійність душі — вирізнявся ²⁹⁴ Звагою з-поміж усіх, поривавсь до насильства, до зброї. ²⁹⁵ Дедаліоном він називавсь. Був один у нас батько — ²⁹⁶ Той, Що приводить Зорю, покидаючи небо останнім. ²⁹⁷ Мир над усе я любив. Тільки й думи було тоді в мене, ²⁹⁸ Що про подружжя та мир. Зате в війнах — брат милувався: ²⁹⁹ Скільки вождів покоряв наполегливо, скільки народів! ³⁰⁰ Нині ж у Тісбі виловлює він голубів заповзято. ³⁰¹ Мав прехорошу дочку, що Хіоною звалась; до неї, ³⁰² Щойно сім років подвоїла, йшли женихи чередою. ³⁰³ Феб і народжений Майєю разом якось повертались: ³⁰⁴ Перший — із сонячних Дельф, із вершини Кілленської — другий. ³⁰⁵ І, лиш уздріли її водночас, — водночас покохали. ³⁰⁶ Феб сподівання свої на любов одкладає до ночі; ³⁰⁷ Той і не думав баритися: жезлом, що сон навіває, ³⁰⁸ Легко торкнувсь її уст, і вона, покорившись тій силі, ³⁰⁹ Богу вві сні віддалась. Уже зорі розсипала в небі ³¹⁰ Ніч — і натішився й Феб, годувальниці вигляд прийнявши. ³¹¹ Виповнивсь, час дозрівавши належний, живіт у Хіони, ³¹² Й парость безсмертного роду богів — крилоногий Автолік, ³¹³ Бог хитромудрий родивсь, до зухвальства всілякого здатний. ³¹⁴ Гідний наслідувач батька свого, без зусиль особливих ³¹⁵ З білого — чорне він міг, а з чорного — біле зробити. ³¹⁶ Фебів же син, Філаммон, — бо ж вона близнюків народила,— ³¹⁷ Славився співом дзвінким і майстерністю гри на кіфарі. ³¹⁸ Що їй за користь, однак, що двійнят повила, полюбившись ³¹⁹ Двом несмертельним богам, що свій рід од могутнього батька ³²⁰ Й діда ясного веде?.. Багатьом тільки шкодила слава, ³²¹ Не прислужилась і їй. Почала зневажати Діану: ³²² Я красивіша, мовляв. А на те, спалахнувши, богиня: ³²³ «Що ж, як не вродою, — каже, — то, може, прославлюсь ділами!» ³²⁴ Й тут же, тугу тятиву відтягнувши, тростину пускає ³²⁵ З лука — й Хіоні язик прошиває стріла по заслузі. ³²⁶ Змовкнув язик; не могли вже прорватись ні голос, ні слово. ³²⁷ З кров'ю й життя, поки скрикнути хоче, її залишило. ³²⁸ Я, підхопивши її, похололу вже, батьківським болем ³²⁹ Теж, нещасливий, пройнявсь і старався розрадити брата. ³³⁰ Брат же мій слухав мене, як молитву керманича — скелі: ³³¹ Все побивався над тілом дочки. А на вогнище клали,— ³³² Сам він раз по раз чотири рази прямо в полум'я хиже ³³³ Кидавсь — чотири рази зупиняли присутні безумця. ³³⁴ Врешті він бігти пустився. Так бик під укусами шершня, ³³⁵ Чуючи в шиї пекуче жало, шаленіючи з болю, ³³⁶ Рине наосліп. І видно було, що не може людина ³³⁷ Бігти так швидко; здалося — не ноги вже в нього, а крила. ³³⁸ Вже від усіх віддалився і, гнаний жадобою смерті, ³³⁹ Вибіг аж ген на вершину Парнасу, але змилосердивсь ³⁴⁰ Феб: коли Дедаліон із високої кинувся скелі, ³⁴¹ В птаха його обернув — і на крилах повис він у леті. ³⁴² Дзьоб гачкуватий і кігті такі ж йому дав, і завзятість ³⁴³ Давню зберіг, і, хоч меншим зробив, — неабияку силу. ³⁴⁴ Нині — він яструб, ворожий усім; на пернатих чигає, ³⁴⁵ Хижий. Страждаючи сам, він примушує інших страждати». ³⁴⁶ Щойно про чудо таке оповів Світоносця нащадок — ³⁴⁷ Про перевтілення брата свого — ледь живий прибігає ³⁴⁸ Той, хто за містом із стадом лишився, — фокеєць Онетор. ³⁴⁹ «Ой, не з добром, не з добром поспішив я до тебе, Пелею»,— ³⁵⁰ Мовив пастух і затнувсь. «Говори, — той велить, — не приховуй, ³⁵¹ Що б там не трапилось». Од несподіванки зблід і Трахінець. ³⁵² Вісник почав: «Підігнав я до звивистого побережжя ³⁵³ Спраглих корів. До найвищої смуги підбилося сонце: ³⁵⁴ Скільки пройшло, стільки й перед собою ще бачило шляху. ³⁵⁵ Там-то частина корів, на пісок золотавий прилігши, ³⁵⁶ Моря широку далінь, наче поле без меж, озирала. ³⁵⁷ Деякі з них то сюди, то туди неквапливо бродили. ³⁵⁸ Інші — пливли вже, з води виставляючи шию високу. ³⁵⁹ Є коло берега храм, не золочений, не мармуровий: ³⁶⁰ Стовбури — замість колон, верховіття густі — замість крівлі. ³⁶¹ Тінявим гаєм зате й предковічними соснами славний. ³⁶² Там нереїд і Нерея шанують; про це розповів нам ³⁶³ На побережжі моряк, що розвішував сіті рибальські. ³⁶⁴ Є ще там неподалік верболозом поросле болото, ³⁶⁵ Де, в улоговинку з моря набігши, застоялась хвиля. ³⁶⁶ Тріском і шумом жахливим сусідні місця сколихнувши, ³⁶⁷ Звір величезний — ощирений вовк, баговинням облиплий, ³⁶⁸ Вийшов; на пащі, подібній до блискавки, — піна кривава; ³⁶⁹ Пойняті хижим вогнем, багряніючи, зблискують очі. ³⁷⁰ Видно, так само й од голоду він скаженіє та люті, ³⁷¹ Більше від люті, однак. Бо корів не для того шматує, ³⁷² Щоб ненажерне нутро заспокоїти, — лиш без розбору ³⁷³ Череду валить усю, роздираючи всіх без розбору. ³⁷⁴ Деякі вже й з-поміж нас, що взялися тварин рятувати, ³⁷⁵ Від смертоносного зуба загинули. Вже червониться ³⁷⁶ Берег, і хвиля, й болото, наповнене ревом худоби. ³⁷⁷ Кожна хвилина, проте, дорога. Хіба можна вагатись? ³⁷⁸ Поки не все ще пропало для нас, об'єднаймось, і зброю, ³⁷⁹ Зброю хай кожен бере, щоб ударити разом на звіра!» ³⁸⁰ Мовив пастух, та Пелей незворушно сприйняв це нещастя: ³⁸¹ Злочин йому пригадавсь. «Це в пошану загиблому Фоку,— ³⁸² Думка майнула, — нещастя таке мені шле Нереїда». ³⁸³ Владар етейський тим часом велить, щоб мужі брали зброю — ³⁸⁴ Ратища довгі й списи. З ними й сам був готовий на звіра ³⁸⁵ Вийти, але на той галас дружина його, Алкіона, ³⁸⁶ Ще й не уклавши волосся як слід, вибігає з домівки ³⁸⁷ І, через натовп до мужа прорвавшись, у нього на шиї ³⁸⁸ Висне, словами й слізьми його молить, щоб слав допомогу, ³⁸⁹ Сам щоб, одначе, не йшов, два життя в одному врятувавши. ³⁹⁰ Їй син Еака: «Цей страх, що про любляче серце так гарно ³⁹¹ Свідчить, дружино, відкинь! Я давно вже пізнав твою щирість! ³⁹² Не до вподоби й мені на те чудисько йти небувале, ³⁹³ Краще морське божество вшанувать!» Там є вежа висока — ³⁹⁴ Світлом жаданим своїм вона втомлені судна вітає. ³⁹⁵ Лиш піднялися туди — й, озирнувшись, аж охнули з горя: ³⁹⁶ Вилягла вся череда. Хижака там, нищителя, бачать: ³⁹⁷ Паща потворна — в крові, закривавлена й шерсть його довга. ³⁹⁸ Руки благально тоді до відкритого моря простягши, ³⁹⁹ Просить Пелей, щоб забула свій гнів лазурова Псамата ⁴⁰⁰ Й на допомогу прийшла. Не схилилась до слів Еакіда ⁴⁰¹ Німфа морська. Клопотатись за мужа Фетіда взялася — ⁴⁰² Й ласки її домоглась. Але вір, хоч йому й повеліли ⁴⁰³ Шал вгамувати, впиравсь і солодкою кров'ю впивався, ⁴⁰⁴ Поки, повислий на шиї телиці, що кров'ю спливала, ⁴⁰⁵ Мармуром раптом не став; окрім барви, нічим не змінилось ⁴⁰⁶ Тіло його: тільки білою барвою вказує камінь, ⁴⁰⁷ Що перед нами — не вовк, що його вже не треба лякатись. ⁴⁰⁸ Доля, однак, не дала поселитись вигнанцю Пелею ⁴⁰⁹ В тому краю. До магнетів дійшов подорожній, і тільки ⁴¹⁰ Там гемонієць Акаст[37] від убивства очистив мандрівця. ⁴¹¹ Втім, затривожений долею брата свого й нещодавнім ⁴¹² Чудом — появою вовка жахного, Кеїк, щоб дізнатись, ⁴¹³ Що провіщатиме бог — одинокий порадник людині,— ⁴¹⁴ В Кларос, до Феба, наміривсь іти, бо до храмів дельфійських ⁴¹⁵ Доступ Форбант-лиходій перетяв із загоном флегійців[38]. ⁴¹⁶ Та перед тим він тобі, найвірніша з дружин, Алкіоно, ⁴¹⁷ Виклав свій намір. Її ж до самих кісток на ту звістку ⁴¹⁸ Холод пройняв крижаний. До самшиту зробилось подібне ⁴¹⁹ Зблідле обличчя, і сльози рясні покотились по ньому. ⁴²⁰ Тричі вуста розмикала, й слізьми захлиналася тричі. ⁴²¹ Все ж, виливаючи з серця жалі, переривані хлипом,— ⁴²² «Чим провинилась я, — мовила, — перед тобою, мій любий, ⁴²³ Що покидаєш мене? То таке піклування про мене? ⁴²⁴ Вже можеш бути спокійний тепер, Алкіону лишивши? ⁴²⁵ Вже тебе в світ потягло? Вже, відсутня, тобі я миліша? ⁴²⁶ По суходолу принаймні мандруй, щоб тужити й боятись ⁴²⁷ Не довелось водночас, щоби смуток мій був без тривоги. ⁴²⁸ Море лякає мене, темних вод його образ печальний. ⁴²⁹ Край побережжя якось на прогнилі дошки набрела я, ⁴³⁰ Часто читала ймена моряків на гробницях порожніх. ⁴³¹ Тож не подумай, бува, що безпеку тобі запевняє ⁴³² Те, що твій тесть — Гіппотад[39], хоч у темні печери він може ⁴³³ Буйні вітри заганять і приборкати води бурливі. ⁴³⁴ Хай тільки волю їм дасть, і вони запанують над морем,— ⁴³⁵ Їх не вгамує ніщо: беззахисні тоді перед ними ⁴³⁶ Всі суходоли й моря. Навіть хмари турбують у небі, ⁴³⁷ Й, люто зіткнувшись чолом, багрянисті викрешують іскри. ⁴³⁸ Добре їх знала я (знала ж таки: ще маленькою в батька ⁴³⁹ Бачила їх), тому ще раз кажу: не жартуй собі з ними! ⁴⁴⁰ А як ніякі благання не схилять тебе, дорогий мій ⁴⁴¹ Мужу, якщо ти вже твердо поклав за пророцтвом податись,— ⁴⁴² Мусиш узяти й мене! Будем разом верстати дороги. ⁴⁴³ Буду хоч бачить, на що ми йдемо. Перетерпимо разом ⁴⁴⁴ Труднощі всі. Попливем і по морю широкому разом!» ⁴⁴⁵ Так побивалась Еола дочка. Перейнявсь її болем ⁴⁴⁶ Зоряний муж якусь мить, бо й самого смутила розлука. ⁴⁴⁷ Все ж не відмовився морем плисти, й Алкіони з собою ⁴⁴⁸ Взяти ніяк не погоджувавсь у небезпечну дорогу. ⁴⁴⁹ Як тільки міг, так її заспокоював, та надаремно: ⁴⁵⁰ Переконати ніяк не зумів. А щоб менше тужила, ⁴⁵¹ Врешті, потішив ще так, — і цим таки вмовив дружину: ⁴⁵² «Всяка затримка — шкідлива для нас; я тобі присягаюсь ⁴⁵³ Вогнищем дому свого, що вернусь — якщо доля дозволить — ⁴⁵⁴ Ще перед тим, поки місяць уповні появиться вдруге». ⁴⁵⁵ Мовивши це й на повернення в неї надію вселивши, ⁴⁵⁶ Тут же на воду спустити велить корабель свій сосновий, ⁴⁵⁷ І спорядити його, й завантажити всім необхідним. ⁴⁵⁸ Вгледіла той корабель — і слізьми залилась Алкіона: ⁴⁵⁹ Страшно їй стало, немовби в ту мить зазирнула в майбутнє. ⁴⁶⁰ Мужа в обійми взяла й, невимовну тамуючи тугу, ⁴⁶¹ Мовила тихо: «Прощай», — і відразу поникла, зімліла. ⁴⁶² Та веслярі, хоч Кеїк завагавсь, в два ряди посідавши, ⁴⁶³ Весла до дужих грудей раз по раз притягують, мірно ⁴⁶⁴ Хвилю морську ними тнуть. Алкіона, прийшовши до тями, ⁴⁶⁵ Очі звела й на кормі корабельній уздріла крізь сльози ⁴⁶⁶ Мужа свого: він стояв і прощально махав їй рукою. ⁴⁶⁷ Тут же й вона помахала йому. А коли щораз далі ⁴⁶⁸ Берег почав одступать, коли й постать уже розпливалась, ⁴⁶⁹ За кораблем, поки можна було, вона стежила пильно, ⁴⁷⁰ Скоро ж і він, оддалившись, розтанув: потому з вітрила, ⁴⁷¹ Що лопотіло на щоглі найвищій, не зводила зору. ⁴⁷² Зникло й воно. Подалась тоді в спальню порожню й на ложе ⁴⁷³ Впала пригнічена. Спальня ж і ложе нагнали ще більше ⁴⁷⁴ Смутку та сліз: кожна річ мов кричала, кого тут немає. ⁴⁷⁵ З гавані вийшли вони. Вітерець колихнув уже снасті. ⁴⁷⁶ Веслами вже не гребе мореплавець — до сонця їх сушить. ⁴⁷⁷ Рею до щогли прикріплює високо; верхнє вітрило ⁴⁷⁸ Так розставляє, щоб міг його подув наповнити свіжий. ⁴⁷⁹ Вже з половину дороги, напевно, при мірному вітрі ⁴⁸⁰ Проборознило судно. Навсібіч простелялося море ⁴⁸¹ Без берегів, коли раптом під ніч забіліла гриваста, ⁴⁸² Хвиля й потужніший вітер почав несподівано дути. ⁴⁸³ «Реї високі мерщій опустіть! — у тривозі керманич ⁴⁸⁴ Крикнув щосили. — Вітрила до щогл попідв'язуйте швидше!» ⁴⁸⁵ Так повелів, але пізно було: перешкодила буря. ⁴⁸⁶ Сам своїх слів не почув серед клекоту й реву страшного. ⁴⁸⁷ Та мореплавці й без того спішать: хто — витягти весла, ⁴⁸⁸ Хто — укріпити боки корабля, хто — зібрати вітрила. ⁴⁸⁹ Хвилю вичерпує цей, доливаючи море до моря, ⁴⁹⁰ Той за похилену щоглу схопивсь. Поки так метушаться, ⁴⁹¹ Сила негоди росте. Звідусіль налітаючи, зводять ⁴⁹² Герці шалені вітри, аж до дна заколочують море. ⁴⁹³ Навіть керманич тремтить; признається, що й сам вже не знає, ⁴⁹⁴ Як запобігти біді, за що взятись, чого — уникати. ⁴⁹⁵ Втім, од такої біди не врятує й найкраще мистецтво. ⁴⁹⁶ Все переплуталось — крики мужів і снастей завивання. ⁴⁹⁷ Хвиля загрожує натиском хвиль, блискавицями — небо. ⁴⁹⁸ Дибиться й гребні валів аж до неба, здається, здіймає ⁴⁹⁹ Море, шмагаючи пінними сплесками хмари набіглі. ⁵⁰⁰ То, золотавий пісок вигрібаючи з дна, воно злотом ⁵⁰¹ Блисне й собі, то зчорніє нараз, наче хвиля стігійська, ⁵⁰² То якусь мить, опадаючи, стане мереживом білим. ⁵⁰³ Так і трахінське судно ні на мить супокою не знає: ⁵⁰⁴ То, мов злетівши на шпиль щонайвищий гірської вершини, ⁵⁰⁵ Бачить низини довкіл, Ахеронт озирає глибинний, ⁵⁰⁶ То, коли вмить зісковзне у безодню, — з-між хвиль крутобоких, ⁵⁰⁷ Наче з ущелин аїдових дивиться в зоряне небо. ⁵⁰⁸ Бік дощаний корабля аж гуде під ударами хвилі,— ⁵⁰⁹ Так б'є по ньому, як пущені пращею ядра залізні — ⁵¹⁰ По оборонній стіні, як таран по них гупає часом. ⁵¹¹ Як ото леви не раз, набираючи сил у розгоні, ⁵¹² Ринуть на ратища довгі грудьми, на загострену зброю, ⁵¹³ Так під напором нестямних вітрів на судно набігала ⁵¹⁴ Хвиля, знімаючись високо понад усі його щогли. ⁵¹⁵ Вже розхитались клини; вже нема покриття воскового — ⁵¹⁶ Згубна вода потекла в корабель крізь широкі щілини. ⁵¹⁷ Мить — і потоками дощ із навислої хмари пролився. ⁵¹⁸ То наче весь дощовий небосхил опустився на море, ⁵¹⁹ То наче море набрякле знялось до похмурого неба. ⁵²⁰ Вимокли всі паруси. В круговерті шаленій змішались ⁵²¹ Води небесні й морські. Не мигне жодна зірка в ефірі — ⁵²² Буря і ніч водночас навалились на все чорнотою. ⁵²³ Пітьму подекуди рве, проливаючи світло разюче. ⁵²⁴ Блискавка. Блиском її миготять розкуйовджені хвилі. ⁵²⁵ Через опуклі боки корабля у нутро його рине ⁵²⁶ Струмінь потужний. Як воїн, бува, з багатьох наймужніший, ⁵²⁷ Хоч і не раз підбігав до стіни оборонної міста, ⁵²⁸ Врешті, на щастя своє уповаючи, спрагнений слави, ⁵²⁹ З тисячі тільки один цю фортецю таки здобуває,— ⁵³⁰ Так, хоча дев'ять валів на високе судно налітало, ⁵³¹ Розмахом ширший од них був десятий вал, найгрізніший! ⁵³² Той не одхлинув назад, не послабив страшного напору, ⁵³³ Поки в судно не ввірвався, як воїн — в захоплене місто. ⁵³⁴ Вслід йому й інші вали: ці й собі на судно напирають, ⁵³⁵ Ті — вже його залили. Мореплавці тремтіли, неначе ⁵³⁶ Жителі міста, коли, розділившись, одним із загонів ⁵³⁷ Ворог руйнує стіну, а всередину — кидає інший. ⁵³⁸ Що тут уміння? Зневірились всі. Скільки хвиль напливає, ⁵³⁹ Стільки, здається, смертей до нещасних із темряви рветься. ⁵⁴⁰ Цей вже розплакався, той остовпів, а інший хтось заздрить ⁵⁴¹ Тим, кого похорон жде. Простягаючи руки до неба, ⁵⁴² Хоч і не бачить його, хоче дехто богів ублагати, ⁵⁴³ Щоб помогли. Цей братів пригадав собі раптом і батька; ⁵⁴⁴ Той — своїх діток, і дім, і все, що зосталось у ньому. ⁵⁴⁵ Перед Кеїком, однак, постає лиш сама Алкіона, ⁵⁴⁶ Кличе він тільки її. І, хоч думкою лине до неї,— ⁵⁴⁷ Рад, що відсутня вона. На віддалений батьківський берег ⁵⁴⁸ Кинути б оком хотів, на домівку востаннє зирнути. ⁵⁴⁹ Де він і що з ним, не знає, проте: крутежем велетенським ⁵⁵⁰ Море кипить, і смолистими хмарами щільно вповився ⁵⁵¹ Весь небосхил. Навкруги — тільки образ подвійної ночі. ⁵⁵² Зламано щоглу стрімку в дощовому завихренні хмари, ⁵⁵³ Зламано навіть кермо. Над уламками, здобиччю горда, ⁵⁵⁴ Хвиля звитяжно стає, озираючи води горбасті. ⁵⁵⁵ Потім, немовби хто з Піндом Афон із постійного місця ⁵⁵⁶ Зрушивши, вниз їх пожбурив, на саму середину моря,— ⁵⁵⁷ Стрімголов так опадає й вона, захопивши з собою ⁵⁵⁸ В темну безодню й судно. Приголомшена, з ним поринає ⁵⁵⁹ Більшість людей; на поверхню не випливши, десь у глибинах ⁵⁶⁰ Моря знайшли свою смерть. За дошки, за потрощені снасті ⁵⁶¹ Інші схопились. Кеїк же в правиці, що берло тримала, ⁵⁶² Стискує куций уламок весла. Захлинаючись, кличе ⁵⁶³ Батька і тестя — дарма! Найчастіше таки Алкіони ⁵⁶⁴ Ймення в плавця на устах. Щось їй мовить, милується нею. ⁵⁶⁵ Щоб його тіло прибилося з хвилею їй перед очі, ⁵⁶⁶ Молить богів, щоб його вшанували могилою друзі. ⁵⁶⁷ Випірне з хвилі на мить — і повторює, наче молитву, ⁵⁶⁸ Ймення дружини; прошепче його, й коли хвиля накриє. ⁵⁶⁹ Та несподівано, схожий на мур, затемнів серед моря ⁵⁷⁰ Вал; це громадище, гримнувши, вкрило плавця з головою. ⁵⁷¹ Був тоді й Люціфер темний, як ніч; його й на світанку ⁵⁷² Годі було розпізнать: він не міг опуститись з Олімпу, ⁵⁷³ Тож ясносяйне чоло непроглядними хмарами вкутав. ⁵⁷⁴ Донька Еола в той час, про ті лиха не маючи гадки, ⁵⁷⁵ Дні відраховує й ночі; вже й одяг йому підбирає, ⁵⁷⁶ Вже розмірковує, як то й самій, щоб зустрінути мужа, ⁵⁷⁷ Краще вдягтись: на повернення має надію, сердешна! ⁵⁷⁸ Всім небожителям ладан коштовний тим часом палила, ⁵⁷⁹ Та найчастіше приходила в храм до богині Юнони — ⁵⁸⁰ Клала дари на вівтар, щоб її чоловік — потопельник! — ⁵⁸¹ Горя в дорозі не знав, щоб додому щасливо вернувся, ⁵⁸² Палко благала, щоб іншій, бува, не віддав переваги,— ⁵⁸³ З тих багатьох лиш в останньому їй пощастило благанні. ⁵⁸⁴ Більш не могла вже богиня терпіть, що за мертву людину ⁵⁸⁵ Просять її. Щоб звільнити вівтар свій од рук удовиці,— ⁵⁸⁶ «Віснице слова мого найвірніша, Ірідо, — сказала,— ⁵⁸⁷ Злинь якнайшвидше до Сну, що в печері живе дрімотливій, ⁵⁸⁸ І повели, щоб Кеїкову тінь він послав Алкіоні, ⁵⁸⁹ Щойно засне вона, хай їй у снах усю правду розкриє». ⁵⁹⁰ Мовила. Вісниця тут же вдягається в тисячобарвні ⁵⁹¹ Шати й, широкого неба намет позначивши дугою, ⁵⁹² Миттю помчала до Сну, в оповиту імлою обитель. ⁵⁹³ Неподалік од землі Кіммерійської, ген на відлюдді, ⁵⁹⁴ В скелі заглибина є, де покоїться Сон бездіяльний. ⁵⁹⁵ Феб ні ранковим туди, ні південним, ані призахідним ⁵⁹⁶ Променем не зазирне: перемішані хмари з імлою ⁵⁹⁷ Там видихає земля; ні то ніч, ні то присмерк панує; ⁵⁹⁸ Горда дзвінким своїм співом і гребенем, птиця бадьора ⁵⁹⁹ Там не пробудить Зорі. Не порушать німотної тиші ⁶⁰⁰ Ні заповзятливі пси, ані гуси, від них ще пильніші. ⁶⁰¹ Там не озветься ні звір, ані птах; потривожена вітка ⁶⁰² Не шелесне, перемовок людських там ніколи не чути. ⁶⁰³ Спокій німий доокіл. І лише, десь у самих глибинах, ⁶⁰⁴ Тихо дзюркоче летейський струмок; шарудить камінцями, ⁶⁰⁵ Владно схиляє до сну шелестлива, м'яка його хвиля. ⁶⁰⁶ Маки розлого цвітуть, заступаючи вхід у печеру; ⁶⁰⁷ Безліч усякого зілля буяє; солодку дрімоту ⁶⁰⁸ Ніч з його соку бере й ним орошує тіняві землі. ⁶⁰⁹ Щоб на завісах не рипнули часом, — у цілому домі ⁶¹⁰ Жодних немає дверей, та й порогів ніхто не пильнує. ⁶¹¹ Серед покою на ніжках ебенових темне високе ⁶¹² Ложе пухове стоїть, покривалом застелене чорним. ⁶¹³ Там і простягує тіло розморене сну Повелитель. ⁶¹⁴ А побіч нього довкіл — щохвилини у постатях різних ⁶¹⁵ Безліч лежить сновидінь; їх не менше, ніж в полі — колосся, ⁶¹⁶ В лісі — листків, а піску — на широкому березі моря. ⁶¹⁷ Тільки-но діва ввійшла й відмахнулась од снів безтілесних, ⁶¹⁸ Що не давали пройти, — її одяг, сяйнувши барвисто, ⁶¹⁹ Світлом заповнив покої святі. Повелитель насилу ⁶²⁰ Заспаним оком повів і повіками сонно закліпав, ⁶²¹ Декілька раз підборіддям, куняючи, вдарив у груди — ⁶²² Поки очуняв. Опершись на лікоть, питає богиню — ⁶²³ Зразу ж пізнав її — з чим завітала. У відповідь чує: ⁶²⁴ «Снів Повелителю, наймиротворніший серед безсмертних, ⁶²⁵ Душ неспокійних цілителю, ти, що робочому люду ⁶²⁶ Силу до праці нової даєш, покріпляючи тіло! — ⁶²⁷ Хай сновидіння твої, що наслідуєш ними правдиве, ⁶²⁸ В місто Геракла негайно летять, у Трахіни й, прийнявши ⁶²⁹ Образ Кеїка, про лихо нехай сповістять Алкіону. ⁶³⁰ Так повеліла Юнона сама». Закінчивши, Іріда ⁶³¹ Вийти спішить: бо не може й вона опиратись потузі ⁶³² Темного сну; поки повністю ще не розслабилось тіло, ⁶³³ Високо в небо по тій же дузі різнобарвній майнула. ⁶³⁴ Сон же з юрби незчисленних синів своїх кличе Морфея,— ⁶³⁵ Він-бо міг будь-яку постать майстерно вві сні зобразити; ⁶³⁶ Краще від нього ніхто б не зумів передати так тонко ⁶³⁷ Вигляд — обличчя, ходу, навіть голос; в такій же одежі ⁶³⁸ Він появлявсь уві сні, та ще й слів добирав таких самих. ⁶³⁹ Міг він, однак, лиш людину наслідувать. Другий робився ⁶⁴⁰ Звіром, чи птахом, чи то довжелезною вився змією. ⁶⁴¹ Ікелом бога цього називають боги несмертельні; ⁶⁴² Люди — Фобетором звуть. Від цих двох відрізняється третій — ⁶⁴³ Фантас: той бог залюбки перевтілитись може у землю, ⁶⁴⁴ Воду, поліно чи скелю — у будь-яке тіло бездушне. ⁶⁴⁵ Всі вони звикли царям і вождям серед ночі являти ⁶⁴⁶ Лиця свої. А до простого люду приходили інші. ⁶⁴⁷ Їх оминув сивочолий і з-поміж братів лиш Морфея, ⁶⁴⁸ Щоб сповістити йому розпорядження доньки Тавманта, ⁶⁴⁹ Вибрав — і тут же, розморений млостю солодкою, знову ⁶⁵⁰ Голову низько схилив і занурився в ложе високе. ⁶⁵¹ Ось уже лине Морфей, безшелесно махаючи в пітьмі ⁶⁵² Темним крилом. За деякий час у краю гемонійськім ⁶⁵³ Він приземлився. Тут крила відклав і прийняв незабаром ⁶⁵⁴ Образ Кеїка, яким тоді був він, — блідий, синюватий, ⁶⁵⁵ На бездиханного схожий мерця, без одежі на тілі — ⁶⁵⁶ Став перед ложем жони безталанної; мокрою в нього, ⁶⁵⁷ Видно, була борода, та й з волосся ще хвиля струмила. ⁶⁵⁸ Тут він над ложем схиливсь і, слізьми оросивши обличчя, ⁶⁵⁹ Мовив: «Кеїка свого впізнаєш, нещаслива дружино» ⁶⁶⁰ Чи невпізнанним я став після смерті? Приглянься — впізнаєш, ⁶⁶¹ Та замість мужа свого — тільки тінь перелітну віднайдеш. ⁶⁶² Марно богам ти складала обітниці, люба дружино! ⁶⁶³ Я — вже мертвець! Тож усі сподівання твої — надаремні! ⁶⁶⁴ Бурею впав на судно серед моря Егейського буйний ⁶⁶⁵ Австер: побавився ним, та й розбив, ошаліло подувши. ⁶⁶⁶ Поки тебе закликав я раз по раз, мені, Алкіоно, ⁶⁶⁷ Хлюпала хвиля в уста. Не чужий, не стороння людина ⁶⁶⁸ Вістку таку принесли, не блукаючий поголос чуєш,— ⁶⁶⁹ Сам я, зазнавши на морі біди, свою долю звіщаю. ⁶⁷⁰ Встань же, дай волю сльозам, одягнися в жалобу, дружино, ⁶⁷¹ Щоб неоплаканим я не зійшов у безрадісний Тартар!» ⁶⁷² Ще й таким голосом бог говорив, що від першого слова ⁶⁷³ Мужа впізнала свого, та й сльоза по блідому обличчі ⁶⁷⁴ Справді котилася; він же так само й рукою поводив. ⁶⁷⁵ Зойкнула, бідна, вві сні і слізьми залилась. До Кеїка ⁶⁷⁶ Руки простягує, тіла ж нема: обіймає — повітря. ⁶⁷⁷ «Милий, куди ти? — гукнула. — Постій! Почекай на дружину!» ⁶⁷⁸ Й тут, потривожена голосом власним і з'явою мужа, ⁶⁷⁹ Очі розплющила — й миттю туди їх звертає, де щойно ⁶⁸⁰ Бачила мужа. Проте, її голос почувши, до спальні ⁶⁸¹ Слуги прибігли з вогнем. Не побачивши більше Кеїка, ⁶⁸² Б'є по обличчю себе, розриває на грудях сорочку, ⁶⁸³ Зранює груди; не дбаючи, щоб розпустити волосся,— ⁶⁸⁴ Рве його. А годувальниці, що вимагала пояснень,— ⁶⁸⁵ «Вже Алкіони, — каже, — нема, Алкіона пропала ⁶⁸⁶ З мужем своїм водночас. Не шукайте для мене розради! ⁶⁸⁷ В морі Кеїк потонув: його бачила я і впізнала; ⁶⁸⁸ Щоб не відходив, молила його, простягаючи руки,— ⁶⁸⁹ Тінню, одначе, він був. Але це — присягнутися можу — ⁶⁹⁰ Тінь мого мужа була. Та з обличчя, якщо запитаєш, ⁶⁹¹ Був не таким, як колись, не ясніли усмішкою очі — ⁶⁹² Голий, смертельно блідий, з дотепер іще мокрим волоссям ⁶⁹³ Він об'явився мені. Навіть місце вкажу вам, де щойно ⁶⁹⁴ Муж мій стояв (і шукала, сердешна, хоч сліду якогось). ⁶⁹⁵ Тут було, тут було те, що душа моя передчувала! ⁶⁹⁶ Чи ж не тебе я благала на милість вітрів не здаватись? ⁶⁹⁷ Чи ж не хотіла, коли ти по смерть свою все-таки рушив, ⁶⁹⁸ Разом з тобою плисти? Набагато було б мені краще ⁶⁹⁹ Вкупі з тобою: тоді б ні на крок, ні на мить я від тебе ⁷⁰⁰ Не відлучилась — однакову смерть прийняли б одночасно. ⁷⁰¹ Нині я гину сама. Мене хвилі саму нині носять. ⁷⁰² Хоч не на морі я — в морі тону. Я глухіша душею ⁷⁰³ Навіть од хижого моря була б, якби жити хотіла ⁷⁰⁴ Далі, скорботі такій намагаючись опір чинити! ⁷⁰⁵ Не опиратимусь, ні! Не покину тебе в твоїм смутку! ⁷⁰⁶ Вслід за тобою піду, й у могилі, якщо вже не урна, ⁷⁰⁷ То поєднає нас напис нагробний. Якщо не лежати ⁷⁰⁸ Поруч нашим кісткам, то хоч наші ймена будуть поруч». ⁷⁰⁹ Ще говорила б, та біль не давав. Не слова, тільки зойки ⁷¹⁰ Чутно було. Час од часу з грудей проривалися схлипи. ⁷¹¹ Ранок настав. Алкіона заплакана, вийшовши з дому, ⁷¹² Йде побережжям туди, відкіля проводжала Кеїка. ⁷¹³ Губиться в спогадах, поки стоїть: «Одчалював звідси… ⁷¹⁴ Тут мене ще раз обняв перед тим, як податись у море… ⁷¹⁵ Поки на місці пригадує все, поки в далеч безкраю ⁷¹⁶ Дивиться, — десь у морській далині, на воді мерехтливій, ⁷¹⁷ Бачить, пливе щось, мов тіло якесь. Розпізнати не може, ⁷¹⁸ Що б то було. Та коли трохи ближче надплинула хвиля, ⁷¹⁹ Хоч не цілком ще близька, — присягнула б, що то чиєсь тіло. ⁷²⁰ Хто це, не знає; та ясно одне: когось море згубило. ⁷²¹ Знак цей стривожив її. Над чужим побиваючись горем,— ⁷²² «Жаль мені,— каже, — тебе і дружини, якщо ти жонатий!» ⁷²³ Тіло вже поряд було. Та чим ближче вона його бачить, ⁷²⁴ Тим їй на серці стає неспокійніше… Ось, колихнувшись, ⁷²⁵ Тіло торкнулось піску. Вже його й розпізнати не важко… ⁷²⁶ Глянула: це був Кеїк! «Ой лишенько!» — зойкнула й тут же ⁷²⁷ Лиця роздряпує, рве на собі і волосся, й одежу. ⁷²⁸ Руки назустріч йому простягає: «Так ось, мій любий, ⁷²⁹ Так до своєї дружини вертаєшся?» Там хвилеріз був, ⁷³⁰ Створений працею рук; із розгону вдарялись об нього ⁷³¹ Й падали перші вали, шумували приборкані води. ⁷³² Стрибнула щойно туди, й — неймовірно! — нараз полетіла: ⁷³³ Вже вона не на землі — вже в повітрі легкому ширяє, ⁷³⁴ Жалісна птиця, крилом білосніжним черкаючи хвилю. ⁷³⁵ Поки летить, час од часу загострений дзьоб розкриває, ⁷³⁶ Тишу морську мовби повним жалю прошиваючи зойком. ⁷³⁷ Ось до німого вона, до безкровного тіла припала, ⁷³⁸ Крилами вже замість рук обняла свого милого шию, ⁷³⁹ Вже не вустами — холодним твердим обціловує дзьобом. ⁷⁴⁰ Ласку цю мертвий відчув, чи то вдарив прибій, а здалося, ⁷⁴¹ Що ворухнулось лице — сумніваються люди; одначе, ⁷⁴² Він таки справді відчув. Змилостились боги: обернули ⁷⁴³ Їх на птахів. Але навіть тоді залишилася з ними ⁷⁴⁴ Долі покірна любов. І зв'язок, що подружжя єднає, ⁷⁴⁵ Не перервався в птахів: про потомство піклуються спільно. ⁷⁴⁶ Взимку погідних сім днів у гнізді, що гойдається легко ⁷⁴⁷ Прямо таки на воді, Алкіона висиджує яйця. ⁷⁴⁸ Спить тоді хвиля морська: у ту пору вітрів із печери ⁷⁴⁹ Не випускає Еол, полишаючи море внучатам. ⁷⁵⁰ Старець один запримітив якось, як вони понад морем ⁷⁵¹ Линули в парі, й хвалив їх любов, що межі їй немає. ⁷⁵² Хтось із присутніх, а може, й той сам, — «Але й цей, — зауважив,— ⁷⁵³ Птах, що ось, бачиш, над морем летить, підібгавши під себе ⁷⁵⁴ Ніжки, — і пальцем вказав на нирця, довгошийого птаха,— ⁷⁵⁵ З царського роду пішов. А коли б ти хотів по порядку ⁷⁵⁶ Ген аж до самих початків дійти, то такі в нього предки: ⁷⁵⁷ Іл, Ассарак, Ганімед, кого викрав Юпітер на небо, ⁷⁵⁸ Лаомедонт — володар і Пріам, кому доля судила ⁷⁵⁹ Бачити Трої загин. Тож для Гектора птах той був братом. ⁷⁶⁰ Він, якби ще в молодечі роки не зазнав переміни, ⁷⁶¹ Слави не меншої, певно б, зажив, ніж осяйливий Гектор. ⁷⁶² Хоч і було те хлоп'я Дімантіди нащадком, одначе, ⁷⁶³ Кажуть, що Алексіроя, Граніка[40] дворогого донька, ⁷⁶⁴ Нишком на світ привела його в заростях вогкої Іди. ⁷⁶⁵ Міст гомінких він цурався. Не в світлих палатах, а в горах, ⁷⁶⁶ Серед відлюддя бував, полюбляв заглядати у скромні ⁷⁶⁷ Села — на збори мужів іліонських не часто з'являвся. ⁷⁶⁸ Та грубіяном не був і не з тих, що глухі до любові. ⁷⁶⁹ Часто ловив у лісах він Гесперію — німфу прекрасну. ⁷⁷⁰ От її вгледів якось: розпустивши по плечах волосся, ⁷⁷¹ Грілась на сонці вона побіч хвиль свого батька — Кебрена. ⁷⁷² Німфа сполошена кинулась геть. Так од сірого вовка — ⁷⁷³ Лань; так од яструба качка летить, задалеко відбившись ⁷⁷⁴ Від озерця. Та троянський герой переслідує німфу: ⁷⁷⁵ Ту, що від страху швидка, здоганяє швидкий від любові. ⁷⁷⁶ Раптом, майнувши в траві, зеленава змія утікачці ⁷⁷⁷ Зубом кривим уразила п'яту, затруївши їй тіло. ⁷⁷⁸ Разом з життям обірвалася й втеча. Обнявши бездушну, ⁷⁷⁹ Скрикнув нестямно Есак: «О, навіщо тебе доганяв я! ⁷⁸⁰ Втім, хіба ждав я біди? Чи такої, як ця, перемоги? ⁷⁸¹ Вдвох ми тебе, нещасливу згубили: змія — своїм зубом, ⁷⁸² Нетерпеливістю — я! Од змії, проте, більше злочинний ⁷⁸³ Буду, якщо твою смерть не спокутую смертю своєю!» ⁷⁸⁴ Мовив — і з скелі, яку під'їдали вали рокітливі, ⁷⁸⁵ Кинувсь у море. Та, поки летів, змилостивилась Тетіс: ⁷⁸⁶ Пір'ям його зодягла, й по воді, опустившись легенько, ⁷⁸⁷ Вже він поплив — не зумів осягнути жаданої смерті. ⁷⁸⁸ От і гнівиться: не хоче, закоханий, жити насильно — ⁷⁸⁹ Проти душі постає. Із житла нещасливого прагне ⁷⁹⁰ Вирватись. Ось уже й крила пружні за плечима він чує. ⁷⁹¹ Вже понад водами звився, вже падає знов, але пір'я ⁷⁹² Робить падіння м'яким — і шаліє Есак, і під воду ⁷⁹³ Йде стрімголов, без кінця випробовує смерті дорогу. ⁷⁹⁴ Він ізмарнів од любовної туги: потоншали ноги, ⁷⁹⁵ Шия тонка протяглась, голова — віддалилась од тіла. ⁷⁹⁶ Любить моря і зоветься «нирець», бо пірнає у море».

Книга дванадцята

¹ Батько Пріам за Есаком тужив, як за мертвими тужать; ² Що перевтіливсь, — не знав. Йому жертви складав на могилі, ³ Хоч і пустій, та позначеній написом, Гектор з братами. ⁴ Тільки Паріса тоді не було на печальних обрядах: ⁵ Викравши вдатну дружину[41] собі, він війну довголітню ⁶ Вніс у вітчизну: за звабником тисяча суден союзних ⁷ Рушило вслід, а на них — товариство військове пеласгів. ⁸ Помста швидкою була б, якби суден вітри супротивні ⁹ Не розметали, якби їх Авліда в землі Беотійській, ¹⁰ Рибою щедра, на тихій воді не тримала так довго. ¹¹ Вже готувалися звичаєм предків Юпітеру скласти ¹² Жертву благальну, вже древній вівтар запалав, коли раптом ¹³ Неподалік вівтаря, на платані, уздріли данайці ¹⁴ Синю змію, що вилася по стовбуру ген до верхів'я. ¹⁵ Там, на вершечку, — гніздо, й пташенят було вісім у ньому. ¹⁶ З матір'ю разом, що била крильми над гніздом опустілим, ¹⁷ Їх, ухопивши, несита змія в одну мить проковтнула. ¹⁸ Всі остовпіли, а Тестора син, ясновидець відомий, ¹⁹ Ось що сказав: «Переможемо ми! Веселіться, пеласги! ²⁰ Троя впаде; але й наші митарства триватимуть довго!» — ²¹ Дев'ятилітню війну — було й дев'ять птахів — пророкує. ²² Тільки сказав, а змія, обвиваючи віття зелене, ²³ Каменем стала, зміїний свій вигляд у ньому зберігши. ²⁴ Не втихомиривсь, одначе, Нерей, — в аонійській затоці ²⁵ Воїнство все ще стоїть. І вже дехто вважав, що від лиха ²⁶ Трою Нептун береже, адже він її муром обводив. ²⁷ Тільки не Тестора син: він-бо знає і вголос говорить, ²⁸ Що слід робити: дівочою кров'ю власкавити гнівну ²⁹ Діву-богиню. Коли над любов'ю — спільна потреба, ³⁰ Владар — над батьком верх узяли, й, щоб невинну віддати ³¹ Кров, Іфігенія станула серед жерців посмутнілих ³² Біля жертовника, — зглянулась Діва й, присутнім заславши ³³ Зір поволокою, в найурочистішу мить обрядову, ³⁴ Кажуть, ланню жертовною доньку Мікен підмінила. ³⁵ Тож, коли кров'ю належною задовольнилась Діана ³⁶ Й разом із Фебою гнів довгочасний приборкала й море,— ³⁷ Тисяча суден, вітрила наповнивши вітром попутнім, ³⁸ Після трудів чималих до фрігійських пісків дотяглися. ³⁹ Між суходолом, повітрям і водами є серединне ⁴⁰ Місце у просторі — наче межа трьохчастинного світу. ⁴¹ Кожну подію відтіль, хоч і віддаль незмірно далека, ⁴² Видно, й усі голоси проникають у вуха чутливі. ⁴³ Там — Поголоска живе; її дім — на вершині найвищій. ⁴⁴ Безліч веде туди входів і тисяча отворів різних ⁴⁵ Є в тому домі; дверей — ні одних ні в одному проході. ⁴⁶ Навстіж усе там і вдень і вночі. Увесь дім — із дзвінкої ⁴⁷ Міді, й гуде він увесь, і відлунням повторює звуки. ⁴⁸ Спокою в ньому нема, жоден закуток тиші не знає. ⁴⁹ Криків, одначе, не чуть, тільки гамір стоїть невиразний. ⁵⁰ Море подібно шумить, коли подих його наслухати ⁵¹ Здалеку. Відгомін грому такий, коли в хмарі понурій ⁵² Ще раз, але ніби знехотя вже, загуркоче Юпітер. ⁵³ В передпокоях — роїться юрба. То виходить, то входить ⁵⁴ Натовп хисткий. Неправдиві й правдиві впереміш повсюди ⁵⁵ Там сновигають чутки, перепурхують з місця на місце ⁵⁶ Незрозумілі слова; ці наповнюють вуха дозвільних. ⁵⁷ Ті — з новиною далі летять. Щораз більшає доля ⁵⁸ Вигадки: що б не почув, — щось від себе додасть оповідач. ⁵⁹ Там — Легковірність і Помилка, здатна на все, процвітає, ⁶⁰ Там і Веселість пуста проживає, й Страхи онімілі, ⁶¹ Й Розбрат, іще молодий, і не знати ким зроджений — Шепіт. ⁶² Там озирається пильно довкіл і сама Поголоска: ⁶³ Мусить-бо знати, що діється в небі, на землях, на водах. ⁶⁴ От сповістила вона, що з загонами воїнів збройних ⁶⁵ Грецькі до Трої зближаються судна. Отож не зненацька ⁶⁶ Ворог напав: укріпились троянці й від моря проходи ⁶⁷ Всі перекрили. Від Гектора перший ти рішенням Долі, ⁶⁸ Протесілаю, упав. Поріділи данайців загони ⁶⁹ В перших боях: наштовхнулись на Гектора-мужеубивця. ⁷⁰ Крові чимало проливши, відчули й фрігійці, що значить ⁷¹ Меч у правиці ахейців. Уже побережжя сігейське[42] ⁷² Кров'ю спливало. Вже Кікн, потомок Нептуна, зі світу ⁷³ Тисячу воїнів звів. Уже грізний Ахілл пеліонським ⁷⁴ Списом троянців десятками клав. На Прудкій колісниці ⁷⁵ Чи то за Гектором він, чи за Кікном шукаючи, врешті, ⁷⁶ З Кікном зіткнувсь (тому Гектор ще міг десять років прожити). ⁷⁷ Ось, понукаючи коней, що під хомутом вигинали ⁷⁸ Спінені шиї, на ворога він скерував колісницю. ⁷⁹ Списом потряс у могутній руці й до героя звернувся: ⁸⁰ «Хто б ти, юначе, не був, перед смертю потішся принаймні ⁸¹ Тим, що в бою подолає тебе сам Ахілл — гемонієць!» ⁸² Мить — і спис Еакіда важкий поспішив за тим словом. ⁸³ І, хоч несхибний був спис, хоча пущений був непомильно, ⁸⁴ Все ж на той раз не домігся свого наконечник залізний. ⁸⁵ Щойно грудей він легенько торкнувся, — «О сину богині,— ⁸⁶ Кікн одгукнувся, — не раз-бо чував я, герою, про тебе,— ⁸⁷ Певно, здивований ти, що нема в мене рани на грудях?» ⁸⁸ (Списник таки дивувавсь). «Не подумай, що цей мідносяйний, ⁸⁹ Золотогривий шолом, що цей щит, який маю в лівиці,— ⁹⁰ Це охорона моя: їх ношу тільки задля окраси. ⁹¹ Зброєю звик хизуватися й Марс. І якщо я відкину ⁹² Це бойове окриття, то й тоді не боятимусь рани. ⁹³ Щось таки важить, що я народивсь не від німфи морської, ⁹⁴ Не від Нерея дочки: сам Нептун моревладний — мій батько». ⁹⁵ Гордо промовив і списом в округлений щит Еакіда — ⁹⁶ Він, розмахнувшись, метнув. Через мідь, через дев'ять бичачих ⁹⁷ Шкір наконечник проник, та застяг у десятому шарі. ⁹⁸ Вихопив вістря і списом, що все ще тремтів од удару, ⁹⁹ Знову розмашисто кинув герой, але ворога тіло ¹⁰⁰ Знов без дряпинки було. Так і спис, що був кинутий втретє, ¹⁰¹ Кікна не вклав, хоч той вмисно підставив оголені груди. ¹⁰² Гнівом Ахілл запалав, як у цирку, бува, просто неба, ¹⁰³ Піниться бик, ударяючи рогом страшним у багряну ¹⁰⁴ Плахту, розлючений тим, що не тіло — повітря вдаряє. ¹⁰⁵ «Може, — подумав Ахілл, — одлетів наконечник залізний?» — ¹⁰⁶ Міцно тримався, однак. «То, виходить, ослабла правиця, ¹⁰⁷ На одного лиш намарно розтративши всі свої сили? ¹⁰⁸ Та не такою раніше була, коли стіни Лірнеса ¹⁰⁹ Й Тенеда я розметав, покоривши їх перший, а Фіви, ¹¹⁰ Еетіоновий край, я залив таки їхньою кров'ю ¹¹¹ Вщерть, коли бистрий Каїк, пурпуровий від кровопролиття ¹¹² Плив, коли двічі пізнав, яка міць мого ратища, Телеф! ¹¹³ Дужими й тут були руки мої: це ж бо їхня робота — ¹¹⁴ Купи навалених тіл; значить, має ще силу правиця!» ¹¹⁵ Мовив і, наче б у доказ тих слів, чи бува не брехливі, ¹¹⁶ Прямо в Менета метнув, простолюдина з-поміж лікійців. ¹¹⁷ Спис через панцир пробивсь, увігнався нещасному в груди. ¹¹⁸ Поки, вмираючи, падав Менет — головою об землю, ¹¹⁹ Вихопив зброю Ахілл із гарячої рани й промовив: ¹²⁰ «Ось ця рука і цей спис, що на них я весь час покладався! ¹²¹ Хай і тепер, коли в цього метну, мені доля сприяє!» ¹²² Мовивши так, він у Кікна метнув — і не схибив нітрохи ¹²³ Спис ясеновий: у лівім плечі задзвенів, невідхильний. ¹²⁴ Тут же відбився, проте, мов од скелі чи муру глухого. ¹²⁵ Там, куди списом поцілив, одначе, на грудях у Кікна, ¹²⁶ Крові сліди спостеріг — і зрадів Еакід, та намарно: ¹²⁷ Рани й тепер не було, це Менет його кров'ю оббризкав. ¹²⁸ Щойно тоді, з колісниці високої вмить зістрибнувши, ¹²⁹ Кинувсь на все ще спокійного Кікна з мечем блискавичним ¹³⁰ Лютий Ахілл, але й те надарма: розкололися, бачить, ¹³¹ Щит і шолом, а гартований меч не бере-таки тіла. ¹³² Врешті, не втерпів Ахілл: він опуклим щитом своїм Кікна ¹³³ Бити раз по раз почав навмання — по обличчі, по скронях. ¹³⁴ Той подається назад, Еакід — насувається грізно, ¹³⁵ Передихнути не дасть. І жахнувся нащадок Нептуна, ¹³⁶ Кола в очах попливли, затуманився зір; та не довго ¹³⁷ Він задкував: наштовхнувсь на валун, що лежав серед поля. ¹³⁸ Гепнувсь горілиць; на нього ж — Ахілл. Усією вагою ¹³⁹ Велет його до землі прикував, не дозволив рухнутись. ¹⁴⁰ Потім, щитом і колінами груди йому пригнітивши, ¹⁴¹ Міцно шолом затягнув ремінцями, й вони наче в зашморг ¹⁴² І підборіддя, і шию взяли, не давали дихнути. ¹⁴³ Вже нахиливсь Еакід, щоби зброю з полеглого зняти — ¹⁴⁴ Бачить: сама тільки зброя лежить. Замінив його тіло ¹⁴⁵ В білого птаха з таким же іменням отець моревладний. ¹⁴⁶ Після виснажливих, довгих боїв благодатна запала ¹⁴⁷ Тиша; на деякий час ворогуючі зброю відклали. ¹⁴⁸ Поки одні обставляють сторожею пильною стіни, ¹⁴⁹ Другі ж невсипно чатують удовж оборонного рову, ¹⁵⁰ День урочистий настав, коли велет Ахілл, переможець ¹⁵¹ Кікна, власкавлював кров'ю телиці богиню Палладу. ¹⁵² Ось на багряний олтар він розклав їй посвячені кусні, ¹⁵³ Ось уже й дим, такий милий богам, заклубився в повітрі; ¹⁵⁴ З димом — жертовне пішло; що лишилось — було для гостини. ¹⁵⁵ Знатні, прилігши на ложах, уже смаженину пахучу ¹⁵⁶ Їсти взялись, усмиряють вином і турботи, і спрагу. ¹⁵⁷ Та не кіфара дзвінка, не пісні милозвучні, не флейта ¹⁵⁸ З буксу дірчастого довга й тонка їм дає насолоду,— ¹⁵⁹ Ніч у розмовах пливе. Гомонять про бої, про хоробрість; ¹⁶⁰ Хто про своє оповість, хто й про ворога добре озветься. ¹⁶¹ Хто з ким зіткнувся, кого подолав, — їм приємно по черзі ¹⁶² Мову вести. А про що б довелось говорити Ахіллу? ¹⁶³ Що б то хтось інший почав із гостей в товаристві Ахілла? ¹⁶⁴ Звісно, цікавила всіх у той час нещодавня поразка ¹⁶⁵ Сина володаря вод. Дотепер ще не сходило з думки, ¹⁶⁶ Як це так бути могло, що юнацького тіла не брала ¹⁶⁷ Зброя — ні меч, ані спис, що залізо щербилось об нього. ¹⁶⁸ Сам Еакід лиш плечима здвигав, дивувались ахейці. ¹⁶⁹ Втрутився Нестор: «На вашім віку був один тільки воїн, ¹⁷⁰ Що не зважав ні на спис, ні на меч, кого криця не брала,— ¹⁷¹ Кікн, а от я в давнину знав такого, що й тисячу ран міг ¹⁷² Тілом своїм невразливим прийнять, — перребійця Кенея. ¹⁷³ Це був той самий Кеней, що, хоробрістю славний, на схилах ¹⁷⁴ Отрію жив. Та його з-між усіх виділяє ще й інше: ¹⁷⁵ Жінкою він народивсь». Тут усі сивочолого просять, ¹⁷⁶ Щоб оповів про це дивнеє диво. Ахілл серед інших: ¹⁷⁷ «А розкажи нам таки, бо ж усі ми почути б хотіли, ¹⁷⁸ Словом розумним уславлений світоче нашого часу, ¹⁷⁹ Хто був Кеней, яким чином зазнав переміни такої, ¹⁸⁰ Звідки ти знаєш його, з яких битв, із якого походу, ¹⁸¹ Ким він подоланий був, якщо міг його хтось подолати?» ¹⁸² Старець на те: «Хоча заздрісна давність мені на заваді… ¹⁸³ Хоч не одне, колись бачене й чуте, забулося нині, ¹⁸⁴ Все ж не одне й дотепер пам'ятаю. Одначе, найкраще ¹⁸⁵ З того, що дома було й на війні, саме це я затямив, ¹⁸⁶ Що зацікавило вас. І якщо хтось подіями щедру ¹⁸⁷ Старість розлогу пізнав, то це я, за чиїми плечима — ¹⁸⁸ Двісті років життя, а тепер уже й третя йде сотня. ¹⁸⁹ Славилась ясністю вроди Елатова доня — Кеніда, ¹⁹⁰ Перша з усіх фессалійських дівчат. У містах того краю, ¹⁹¹ Значить, Ахілле, й твоїх, — бо й ти земляком їй доводивсь,— ¹⁹² Безліч — та все надарма — женихів набивалось до неї. ¹⁹³ Певно б, до неї подався й Пелей, але він у ту пору ¹⁹⁴ Матір твою чи то взяв за дружину, чи то — вже не тямлю — ¹⁹⁵ Лиш обіцянку йому було дано. Кеніда ж уперто ¹⁹⁶ Заміж не йшла. Побережжям гуляла якось на відлюдді, ¹⁹⁷ Й тут повелитель морів — повідають — її обезчестив. ¹⁹⁸ Радий, що так несподівано свіжої звідав любові,— ¹⁹⁹ «Сміло, — їй каже Нептун, — попроси, чого серце бажає,— ²⁰⁰ І не відмовлю тобі». (Поголоска й про те сповіщала). ²⁰¹ «Кривда велика — велике й прохання, — сказала Кеніда,— ²⁰² Хай не зазнаю наруги повік. Хай не буду віднині ²⁰³ Жінкою. Цим ощасливиш мене!» Поки так говорила, ²⁰⁴ Мов чоловічим ставав, набираючи мужності, голос. ²⁰⁵ Втім, чоловічим він був: що просила, те й подарував їй ²⁰⁶ Владар безкраїх глибин, а в додачу зробив невразливим ²⁰⁷ Тіло: Кеней відтоді вже не міг полягти від заліза. ²⁰⁸ Щойно домігся свого — й по Пенейських полях походжає ²⁰⁹ Радісний, спраглий занять чоловічих потомок Атрака. ²¹⁰ З Гіпподамією гучно весілля справляв Іксіонів ²¹¹ Син Пірітой. Лиш розставив столи — й запросив хмарородних ²¹² Звірів, щоби прилягли в оповиту галуззям печеру. ²¹³ Знать гемонійська була, були й ми там, запрошені гості. ²¹⁴ Скрізь, куди оком не скинь, гомінлива юрба напливає, ²¹⁵ Пісня весільна звучить, біля входу димлять смолоскипи. ²¹⁶ Бачимо, вже й молода, виступаючи серед жіноцтва, ²¹⁷ Сяє чудовим лицем. «Пощастило ж тобі, Пірітою»,— ²¹⁸ Всі були певні того. Проте мало що не помилились: ²¹⁹ Бо, найдикіший із диких кентаврів, у тебе, Евріте, ²²⁰ Щедрим вином, як і вродою діви, розпалені груди ²²¹ Раптом жагою взялись, божевіллям захмарились пяним. ²²² Мить — і веселощів мов не було: столи — вверх ногами. ²²³ Вже молоду за волосся вхопили; Евріт пориває ²²⁴ Гіпподамію; за ним і всі інші — хто яку вибрав, ²²⁵ Хто яку міг — потягли, мов у щойно здобутому місті. ²²⁶ Зойки жінок залунали довкіл. Ми схопились на ноги. ²²⁷ Першим озвався Тесей: «Чи аж так оп'янів ти, Евріте, ²²⁸ Що при мені, ще живому, посмів ображать Пірітоя, ²²⁹ Друга мого, й, над одним наглумившися, двох уразити?» ²³⁰ Це не була похвальба: розметавши напасників буйних, ²³¹ Вирвав захоплених дів із шалених обіймів сміливець. ²³² Той — ані слова на це, бо що ж міг негідник сказати ²³³ На оправдання своє? Тож на месника руки здіймає, ²³⁴ Мітить, зухвалий, в лице, в благородні цілиться груди. ²³⁵ Давній кратер там стояв; довкруги виступала на ньому ²³⁶ З міді висока різьба. Той кратер охопивши руками, ²³⁷ Ворогу прямо в лице, розмахнувшись, метнув син Егея. ²³⁸ Мозок, і кров загустілу, й вино вивергаючи з рани, ²³⁹ З рота, що раною став, на вологім піску розпростертий, ²⁴⁰ Б'ється Евріт. Роз'ярились, побачивши кров свого брата, ²⁴¹ Звірі двовиді. «До зброї! До зброї!» — гуртом заревіли. ²⁴² Зваги вино додає. І летять, сповіщаючи бійку, ²⁴³ Келихи, й дзбани крихкі, й заокруглі полумиски мідні. ²⁴⁴ Те, з чого їли й пили, несподівано зброєю стало! ²⁴⁵ Син Офіонів Амік із домашнього вогнища перший ²⁴⁶ Речі святі осквернив: ухопивши світильник, що сяяв ²⁴⁷ На вівтарі багатьма смолоскипами, й ним замахнувшись ²⁴⁸ Високо так, наче той, хто бика білосніжного шию ²⁴⁹ Перед жертовником взявся розтяти сокирою з маху, ²⁵⁰ Гримнув в чоло Келадонта, лапіта, — й замість обличчя ²⁵¹ М'ясо криваве на ньому лишив та потрощені кості. ²⁵² Випали й очі з очниць; від удару немов провалився ²⁵³ Ніс через місиво те і застряг посеред піднебіння. ²⁵⁴ Ще й не оглянувсь Амік, як його, відірвавши кленову ²⁵⁵ Ніжку стола, вклав Пелат, — і той голову звісив на груди. ²⁵⁶ Поки випльовував зуби, запінений, з темною кров'ю,— ²⁵⁷ Ще раз ударив його і спровадив до тіней підземних. ²⁵⁸ Той, хто був поруч, Гріней, на вівтар, що димівся, зирнувши ²⁵⁹ Оком жахним, прохрипів: «Чи не можна б і ним скористатись?» ²⁶⁰ Мовивши те, громіздкий, що вогнем розбуявся, жертовник ²⁶¹ Велет підняв і метнув на лапітів, що валом валили. ²⁶² Двох придавив: Бротеада й сусіда його — Оріона. ²⁶³ Сином Мікали був Оріон; ворожбою ця жінка ²⁶⁴ З неба — кажуть — могла навіть місяць на землю стягати. ²⁶⁵ «Даром не пройде тобі це зухвальство — була б тільки зброя!» — ²⁶⁶ Мовив Ексадій, і тут йому якось потрапили в руки ²⁶⁷ Оленя роги — жертовна окраса високої сосни. ²⁶⁸ Ними й штрикнув він, що сили було, в перенісся Грінею — ²⁶⁹ Той без очей залишивсь: то по рогах вони розтеклися, ²⁷⁰ То по густій бороді, зашкарублій од темної крові. ²⁷¹ Із вівтаря головешку сливову, пойняту жаром, ²⁷² Рет ухопив і лапіту Хараксу, крутнувшись направо, ²⁷³ Нею вгатив по чолі, де нависла чуприна рудава. ²⁷⁴ Стало горіти волосся шорстке; запікаючись в рані, ²⁷⁵ Кров почала страхітливо сичати, мов кусень заліза, ²⁷⁶ Розчервонілий в огні, якщо довгими щипцями з жару ²⁷⁷ Вийме його ремісник і занурить у воду; залізо ²⁷⁸ Люто шипить і свистить, пожираючи, спрагле, вологу. ²⁷⁹ Той тільки чубом зметнув розкуйовдженим, пробував збити ²⁸⁰ Полум'я; далі, поріг кам'яний від землі відірвавши, ²⁸¹ Цілого воза вантаж, — на плече його взяв, та жбурнути ²⁸² Так і не зміг: був занадто важкий, і тією плитою ²⁸³ Друга свого привалив, що стояв побіч нього, — Комета. ²⁸⁴ Рет, посміхнувшись, на те: «Залишається лиш побажати, ²⁸⁵ Щоб і всі інші з-між вас ось такими були силачами!» ²⁸⁶ З тим почав знову вдаряти напівобгорілим поліном ²⁸⁷ По голові раз у раз, поки швів черепного склепіння ²⁸⁸ Не проломив, поки з мозком рідким не змішалися кості. ²⁸⁹ З ним покінчивши, напав на Евагра, Коріта, Дріанта. ²⁹⁰ Щойно поліг наймолодший, Коріт, чиї щоки взялися ²⁹¹ Першим пушком, — «Чи не сором тобі, перемігши хлопчину, ²⁹² Ще й похвалятись?» — озвався Евагр. Але Рет йому й слова ²⁹³ Мовити більше не дав: головешку, багряну від жару, ²⁹⁴ Поки ще той говорив, через рот увігнав аж у груди. ²⁹⁵ Далі й тебе він, кружляючи полум'ям над головою, ²⁹⁶ Наздоганяє, Дріанте лихий. Та не так ти загинув,— ²⁹⁷ Поки він біг, перемогам радіючи, ти йому палю ²⁹⁸ Вбив обгорілу туди, де з плечем сполучається шия. ²⁹⁹ Зойкнув од болю і, вирвавши палю із кістки твердої, ³⁰⁰ Кинувся Рет утікать, обливаючись власною кров'ю. ³⁰¹ Слідом пустились Орней, і Лікаб, і поранений в праву ³⁰² Руку Медон; Пісенор і Тавмант одночасно чкурнули. ³⁰³ Хто ж донедавна, змагаючись, будь-кого міг перегнати,— ³⁰⁴ Мермер ледь волочивсь, од важкої знеможений рани. ³⁰⁵ Фол, Меланей і Абант, кабанів усмиритель, — за ними; ³⁰⁶ Й той, хто намарно своїх одвертав од побоїща — віщий ³⁰⁷ Астіл; це він заспокоював Несса, що рани боявся: ³⁰⁸ «Ти не тікай! Для Гераклових стріл береже тебе Доля!» ³⁰⁹ Ні Евріном, ні Лікід, ні Арей, ні Імбрей від загину ³¹⁰ Все ж не втекли. Їх усіх зупинила правиця Дріанта — ³¹¹ Спереду рану наніс. Так поранений спереду й ти був, ³¹² Хоч і навтіки пустивсь, показавши спину, Кренею: ³¹³ Ти озирнувся — і меч тобі вбився між очі в те місце, ³¹⁴ Де перенісся немов жолобком прилягає до лоба. ³¹⁵ Посеред гаму та крику того, з головою пірнувши ³¹⁶ В сон непробудно важкий, розімлілий Афід на кудлатій ³¹⁷ Шкурі ведмедиці з Осей лежав. У затерплій правиці ³¹⁸ Досі ще кухоль тримав із вином недопитим у ньому. ³¹⁹ Здалеку вздрівши його, неспроможного стати до бою, ³²⁰ Пальці вкладаючи в ремінь на списі,— «Вино будеш пити ³²¹ Стіксом розмішане», — мовив Форбант і метнув блискавично ³²² Спис в юнака. Наконечником, гостро відточеним, ясен ³²³ Сонному шию пробив, бо й лежав, на нещастя, горілиць. ³²⁴ Так і не чув, коли смерть надійшла. Джерелом із гортані ³²⁵ Чорна прорвалася кров, полилася на ложе й у келих. ³²⁶ Бачив я те, як Петрей, заповзявшись, хотів було вирвать ³²⁷ Жолуденосного дуба з землі; та коли, обійнявши ³²⁸ Стовбур, щосили почав то сюди, то туди ним хитати, ³²⁹ Спис Пірітоя, пройшовши з розгону Петрею крізь ребра, ³³⁰ Груди могутливі прицвяхував до столітнього дуба. ³³¹ Від Пірітоя хороброго впав тоді й Лік, — говорили, ³³² Від Пірітоя — й Хромід. Але меншою для переможця ³³³ Честю ті двоє були, аніж велети Діктід і Гелоп. ³³⁴ Гелопа списом прошив; поєднав йому отвором скроні: ³³⁵ Спис йому в праве вухо ввійшов, а вийшов — у ліве. ³³⁶ Діктід, коли перелякано кинувсь од Іксіоніда, ³³⁷ На сідловині гірській похитнувшись, униз головою ³³⁸ В прірву стрімку полетів; тягарем свого тіла могутній ³³⁹ Ясен зламав — на розчахнутім дереві кишки повисли. ³⁴⁰ Месник підбіг, Афарей, і, каменю шмат одлупивши, ³⁴¹ Вже замахнувся, та саме тоді його стовбуром дуба ³⁴² Дужий Егід перестрів, роздробивши кістки величезні ³⁴³ Ліктя; й не дбає про те, щоб добити каліку, та й часу ³⁴⁴ Брак на таке: Біенорові-велетню, хто тільки власну ³⁴⁵ Звик відчувати вагу, він стрибнув на плечі й коліном ³⁴⁶ Вперся під саме ребро; ухопивши за гриву ліворуч, ³⁴⁷ Голову рвучко назад відтягнув, а тоді вузлуватим ³⁴⁸ Дубом обличчя страшне розтрощив і, мов з каменю, череп. ³⁴⁹ Дубом Недімна поверг і метальника спису Лікопа. ³⁵⁰ Вклав Гіппасона, якому густа борода захищала ³⁵¹ Груди, й Ріфея, що буйні ліси перевищував ростом, ³⁵² Також того, хто ведмедів не раз, хоча люто ревіли, ³⁵³ З гір Гемонійських тягнув до своєї оселі — Терея. ³⁵⁴ Більше не міг на звитяги Тесея спокійно дивитись ³⁵⁵ Демолеон. Віковічну сосну з кам'янистого схилу ³⁵⁶ Вирвати хоче будь-що, напинаючи м'язи горбаті. ³⁵⁷ З коренем вирвать не зміг — надламану в ворога кинув. ³⁵⁸ Поки уламок летів, ухилився Тесей від удару ³⁵⁹ З волі Паллади — щоб вірили в те, йому щиро хотілось. ³⁶⁰ Та не намарно впала сосна: мов таран, із розгону ³⁶¹ Крантору-велетню ліве плече проломила і груди. ³⁶² За зброєносця колись він у батька твого був, Ахілле: ³⁶³ Вождь фессалійських долопів, Амінтор, зазнавши поразки, ³⁶⁴ Дав Еакіду його — в запоруку довір'я і миру. ³⁶⁵ Глянув на нього Пелей, як конав од жахливої рани,— ³⁶⁶ Так обізвався: «Прийми, з-між усіх юнаків найдорожчий, ³⁶⁷ Заупокійний мій дар!» І розгонисто в Демолеонта ³⁶⁸ Спис ясеновий метнув, його силу помноживши гнівом. ³⁶⁹ Гостре залізо, ввіткнувшись у бік, мов струна задзвеніло ³⁷⁰ В кістці твердій. Закривавлене без наконечника древко ³⁷¹ Ледве що вийняв Пелей: у легенях лишилося вістря. ³⁷² Сили кентаврові біль додає; на противника люто ³⁷³ Він постає, затоптать його кінськими хоче ногами. ³⁷⁴ Цей же шоломом дзвінким і щитом зустрічає удари, ³⁷⁵ Плечі від них береже, наготові тримаючи зброю. ³⁷⁶ Вдаривши в спину, він двоє грудей прошив одночасно: ³⁷⁷ Гіла спочатку убив наповал і Флегрея, метнувши ³⁷⁸ Спис віддалік; а в близькому бою — Іфіноя й Кланіда. ³⁷⁹ Слідом за ними Доріл розпростерся, що шкірою вовка ³⁸⁰ Скроні свої покривав і носив замість грізної зброї ³⁸¹ Вигнуті роги бика, що постійно багрилися кров'ю. ³⁸² От я гукнув йому, гнівом розпалений: «Глянь, чого варті ³⁸³ У порівнянні з залізом моїм твої роги бичачі!» — ³⁸⁴ Й спис у кентавра метнув. Але він, одхилитись не встигши, ³⁸⁵ Тільки правицю, щоб лоб захистити, підняв мимоволі — ³⁸⁶ Й тут же прибито її до чола. Поки корчився з болю, ³⁸⁷ Поки всі галасували довкола, Пелей — він найближче ³⁸⁸ Був до Доріла — мечем під живіт його з розмаху вдарив. ³⁸⁹ Той аж підстрибнув і, кишки свої поволікши землею, ³⁹⁰ Топче їх, лютий, ногами й потоптані рве, поки, врешті, ³⁹¹ В них не заплутавсь, не впав на живіт, мов на торбу порожню. ³⁹² Не врятувала, Кілларе, й тебе у побоїщі славна ³⁹³ Врода, якщо для двовидих створінь таке слово підходить. ³⁹⁴ Щойно рости почала борода золота; золотаве ³⁹⁵ Хвилями до половини плечей опадало волосся. ³⁹⁶ Юністю лиця цвіли, і рамена, і шия, і груди, ³⁹⁷ Й руки, й усе, що було в його тілі людським, чоловічим, ³⁹⁸ На знамениту скидалось різьбу. Та не гіршою й нижня, ³⁹⁹ Кінська, частина була: ще б голову, шию гривасту — ⁴⁰⁰ Й Кастор його б захотів! Під сідло так і проситься спина, ⁴⁰¹ Випнулись груди від м'язів тугих. Увесь — смолянистий, ⁴⁰² Хвіст — білосніжний, однак; виблискують білістю й ноги. ⁴⁰³ З роду його не одна пропадала за ним. Полонила — ⁴⁰⁴ Лиш Гілонома, бо чаром таким не втішалася жодна ⁴⁰⁵ З-між хмарородних жінок, що в залісених горах селились. ⁴⁰⁶ Тільки вона покорила Кіллара мистецтвом любові — ⁴⁰⁷ Ласкою вчинків і слів. Хорошиться, наскільки природа ⁴⁰⁸ Тії дозволяє на це: то розпушує довге волосся, ⁴⁰⁹ То розмарин, то фіалку дрібну, то троянду пахучу ⁴¹⁰ В нього вплете, а не раз — із квіток найбілішу лілею. ⁴¹¹ Миється двічі на день у струмку, що з вершин Пагасейських, ⁴¹² Лісом порослих, пливе, в його водах купається двічі. ⁴¹³ Шкурами звірів, котрі до лиця їй, котрі найцінніші, ⁴¹⁴ Лівий прикрашує бік, або ними плече накриває. ⁴¹⁵ Їх обопільна єднала любов: у лісах та печерах ⁴¹⁶ Разом бували вони; й до лапітів, у їхню оселю, ⁴¹⁷ Вдвох увійшли, і в страшнім бойовищі стояли пліч-о-пліч. ⁴¹⁸ Хтозна — хто ратище зліва метнув; його вістря, Кілларе, ⁴¹⁹ Вбилось тобі трохи нижче від місця того, де під шию ⁴²⁰ Клітка підходить грудна. Хоча й легко поранене, серце — ⁴²¹ Тільки-но вийнято спис — разом з тілом усім похололо. ⁴²² Вмить підхопила його, що в імлу западав, Гілонома. ⁴²³ Легко долоню на рану кладе, припадає вустами ⁴²⁴ До його вуст, одлітаючу душу затримати хоче. ⁴²⁵ Бачить, однак, що помер. Із словами, що їх у загальнім ⁴²⁶ Гаморі я не розчув, на залізо, що з тіла стриміло, ⁴²⁷ Впала й мужа свого, зустрічаючи смерть, обнімала. ⁴²⁸ Перед очима стоїть дотеперіще той, хто вузлами ⁴²⁹ Шість пов'язав собі лев'ячих шкур на грудях могутніх — ⁴³⁰ Теокомед, що людину й коня захищав одночасно. ⁴³¹ Кинув він пнем, що й дві пари волів його не здвигнули б, ⁴³² І в Оленіда, Тектафа, жбурнув, йому череп розбивши. ⁴³³ Навпіл склепіння тверде розкололося; і через ніздрі, ⁴³⁴ Через очниці та рот, через вуха рідкий витікає ⁴³⁵ Мозок. Так само відстояне через плетінку дубову ⁴³⁶ М'яко струмить молоко; так під натиском сита рідкого ⁴³⁷ Точиться сік, виступаючи, згущений, — через щільніше. ⁴³⁸ Я ж, поки Теокомед хоче зброю з полеглого зняти,— ⁴³⁹ Свідок твій батько, Пелей, — устромив йому меч по руків'я ⁴⁴⁰ В низ живота. Незадовго за ним од меча мого впали ⁴⁴¹ Хтоній і Телебоант. У руці мав рогатину Хтоній, ⁴⁴² Ратище — Телебоант. Саме ним він завдав мені рану — ⁴⁴³ Бачиш он слід? Скільки часу спливло, а рубець не затерся! ⁴⁴⁴ Варто б тоді було слати мене на підкорення Трої! ⁴⁴⁵ Гектора міг я в ту пору якщо не здолать, то принаймні ⁴⁴⁶ Стримати натиск його. Та тоді він дитям був, а може, ⁴⁴⁷ Ще й не родивсь. А мене ось пригнічує вік мій сьогодні. ⁴⁴⁸ Про Періфанта, що виграв двобій із кентавром Піретом, ⁴⁴⁹ Що я тобі оповім? Чи про Ампіка: списом терновим ⁴⁵⁰ Без наконечника прямо в лице він поцілив Ехекла. ⁴⁵¹ Гостру дрючину під серце ввігнав Макарей Ерігдупу — ⁴⁵² Пелетронійцю. Та й я розпоров, пам'ятаю, Кімелу ⁴⁵³ Низ живота тим колом, що Несс його в мене пожбурив. ⁴⁵⁴ Та не подумай, що тільки одним віщуванням займався ⁴⁵⁵ Мопс[43] Ампікід: від несхибного списа, що Мопс його кинув, ⁴⁵⁶ Гримнув на землю Годіт, і не міг уже й слова сказати: ⁴⁵⁷ До підборіддя — язик, підборіддя ж — до горла прибито. ⁴⁵⁸ Списом п'ятьох продірявив Кеней: Антімаха, Стіфела, ⁴⁵⁹ Брома, Еліма й Піракма, що замість меча мав сокиру. ⁴⁶⁰ Не пам'ятаю вже ран, лиш імення та кількість полеглих. ⁴⁶¹ Рине, однак, одягнувшись у стягнену зброю Галеза, ⁴⁶² Вбитого ним же, Латрей, величезний поставою й тілом. ⁴⁶³ Віку середнього був: не юнак вже, але й не похилий, ⁴⁶⁴ Силу юнацьку ще мав, хоча сивінь засіяла скроні. ⁴⁶⁵ Гордий мечем, і шоломом осяйливим, і македонським ⁴⁶⁶ Ратищем гострим, до станів обох повернувши обличчя, ⁴⁶⁷ Зброєю грізно потряс і, по колу дзвінко промчавши, ⁴⁶⁸ Так ось, хоробрий, почав, потривоживши тихе повітря: ⁴⁶⁹ «Маю й тобі потурати, Кенідо? Для мене ти завжди — ⁴⁷⁰ Жінка, а не чоловік. Чи сама вже не тямиш сьогодні, ⁴⁷¹ Ким тебе мати на світ привела та якою ціною ⁴⁷² Образ оманливий цей, чоловічий, тобі було дано? ⁴⁷³ Ким була зроду, згадай; що знести довелось — і за кошик, ⁴⁷⁴ Діло жіноче, сідай та покручуй собі веретенцем. ⁴⁷⁵ Війни мужчинам залиш!» А Кеней, поки так похвалявся, ⁴⁷⁶ Списом протяв йому бік, що випнутий був під час бігу, ⁴⁷⁷ В місці, де з мужем поєднувавсь кінь. Ошалівши від болю, ⁴⁷⁸ Кинун кентавр юнаку фессалійському піку в обличчя. ⁴⁷⁹ Піка ж одскочила так, мов градина — від плоскої крівлі, ⁴⁸⁰ Наче дрібний камінець — від напнутої шкіри тимпана. ⁴⁸¹ Ближче підходить кентавр і силкується меч гостролезий ⁴⁸² Пхнути Кенеєві в бік. Але меч не бере його тіла. ⁴⁸³ «Все ж не уникнеш сумного кінця! Полосну тебе зараз ⁴⁸⁴ Лезом, якщо притупилося вістря!» — сказав і по боці ⁴⁸⁵ Навскіс ударив його, скільки розмаху мав у правиці. ⁴⁸⁶ Аж загуло, задзвеніло довкіл: розламавшись на кусні, ⁴⁸⁷ Випорснув меч із руки, мовби тіло було мармуровим. ⁴⁸⁸ Поки той з дива німів, що ворог — живий і здоровий,— ⁴⁸⁹ «Черга моя тепер, — мовив Кеней, — на тобі перевірю ⁴⁹⁰ Якість заліза свого!» — й по руків'я кентаврові в плечі ⁴⁹¹ Меч смертоносний загнав, ще й рукою всередині тіла ⁴⁹² Кілька разів ним крутнув, щоб поглибити ранами рану. ⁴⁹³ Ось налітають із криком розлогим півконі-півлюди, ⁴⁹⁴ Всі завзялись одному продірявити тіло списами. ⁴⁹⁵ Побіч, відбившись, лягають списи; ні один не лишає ⁴⁹⁶ Жодного сліду: стоїть собі гордо Кеней-елатеєць[44]. ⁴⁹⁷ Дива такого ніхто ще не бачив. «Нечуваний сором! — ⁴⁹⁸ Вигукнув Моніх. — Йому одному лише — мужу з дівиці! — ⁴⁹⁹ Ради гуртом не дамо! Коли й муж він, — дівицями, значить, ⁵⁰⁰ Нині зробилися ми! То пощо нам тіла велетенські? ⁵⁰¹ Сили подвійні пощо? Надаремно, виходить, природа ⁵⁰² В нас, наймогутніших, дві воєдино зріднила істоти! ⁵⁰³ Не від богині, як видно, пішли ми й не від Іксіона, ⁵⁰⁴ Що, на могутність свою уповаючи, й вишню Юнону ⁵⁰⁵ Брався звести. Ну а ми — півмужчині в бою уступаєм! ⁵⁰⁶ Скелі й колоди на нього навалюйте, гори зсувайте, ⁵⁰⁷ В хід пустімо й ліси, щоб цупку з нього вирвати душу! ⁵⁰⁸ Горло хай ліс пригнітить: від ваги, невразливий, хай згине!» ⁵⁰⁹ Мовивши, дуба вхопив, що з корінням колись його вирвав ⁵¹⁰ Австр ошалілий, і ним у безстрашного ворога кинув. ⁵¹¹ Приклад подав недарма: не минуло й хвилини, як Отрій ⁵¹² Голий, без лісу лишивсь, Пеліон — без глибокої тіні. ⁵¹³ З-під величезного стосу дерев увільнитися хоче ⁵¹⁴ Гнівний Кеней, вивертається, двигає, дужий, на плечах ⁵¹⁵ Цілі ліси; але стіс виростав і вкривав поступово ⁵¹⁶ Голову й рот. І нарешті, не маючи змоги й дихнути, ⁵¹⁷ Він омлівати почав. Час од часу на вільне повітря ⁵¹⁸ Вирватись пробував ще, та не міг — тільки рухавсь на ньому ⁵¹⁹ Щойно повалений ліс. Так і схили високої Іди — ⁵²⁰ Ось перед нами вона — колихаються при землетрусі. ⁵²¹ Та не відомий кінець: запевняють одні, що в глибини ⁵²² Тартару тіло ввійшло під навалою цілого лісу. ⁵²³ З цим не годивсь Ампікід: він помітив, що птах жовтокрилий ⁵²⁴ Злинув з-під купи дерев і в прозорім повітрі розтанув. ⁵²⁵ Я тоді теж того птаха побачив уперше й востаннє. ⁵²⁶ От спостеріг його Мопс, коли той, озираючи табір, ⁵²⁷ М'яко лягав на крило й переповнював клекотом небо, ⁵²⁸ Й так, і душею, й очима його проводжаючи, мовив: ⁵²⁹ «Щирі вітання тобі, наша гордосте, славо лапітів, ⁵³⁰ Мужу хоробрий, що в дивного птаха тепер обернувся!» ⁵³¹ Вірою кожен і гнівом пойнявся: усіх-бо вразило ⁵³² Те, що на нього лише одного завзялось ціле військо. ⁵³³ Доти давали ми волю мечам, поки з лютих кентаврів ⁵³⁴ Жменька лишилась, та й ті поховались у темряві ночі». ⁵³⁵ Тим закінчив свою оповідь Нестор про те, як лапіти ⁵³⁶ Верх у тій битві взяли. Тлеполему[45] проте заболіло, ⁵³⁷ Що про Геракла не згадано й словом; тому, не змовчавши, ⁵³⁸ Каже таке: «Вельми дивно мені, що Гераклову славу, ⁵³⁹ Старче, мовчанкою ти обійшов! А мій батько, бувало, ⁵⁴⁰ Сам повідати любив, як істот подолав хмарородних». ⁵⁴¹ Сумно пілосець на те: «А чи варто пригадувать давні ⁵⁴² Лиха й біду, що її затягла вже років поволока,— ⁵⁴³ Те, як я батька твого не злюбив, потерпівши од нього? ⁵⁴⁴ Невірогідне він звершував справді; заслуги Алкіда ⁵⁴⁵ Славить весь світ, але я… заперечити б їх намагався. ⁵⁴⁶ Ні Деїфоба, ні Полідаманта, ні Гектора навіть ⁵⁴⁷ Не вихваляємо ж ми, — та чи хто свого ворога хвалить? ⁵⁴⁸ Хто ж, як не славний твій батько, з землею зрівняв оборонні ⁵⁴⁹ Стіни Мессени? А хто неповинні Еліду і Пілос ⁵⁵⁰ Розруйнував? Хто з мечем і вогнем до моєї оселі ⁵⁵¹ Грубо ввірвавсь? Не кажу вже про інших, полеглих од нього. ⁵⁵² Нас у Нелея дванадцять було — сини, як соколи — ⁵⁵³ Всіх, окрім мене, твій батько згубив; один я лишився. ⁵⁵⁴ Втім, це й не диво, що всіх він долав; одне тут є чудо: ⁵⁵⁵ Перікліменова смерть. Будь-якого він міг набувати ⁵⁵⁶ Вигляду й знову ставати собою. Таку йому здатність ⁵⁵⁷ Дав моревладний Нептун — зачинатель роду Нелея. ⁵⁵⁸ Ким тільки той не ставав, щоб не датись Алкідові в руки! ⁵⁵⁹ Врешті, в орла обернувся, що в небі стрімкі блискавиці ⁵⁶⁰ Носить у кігтях кривих, полюбившись отцеві безсмертних. ⁵⁶¹ Сили набувши орлиної,— кігтями, крилами, дзьобом ⁵⁶² Дряпати, бити, клювати почав він обличчя Геракла. ⁵⁶³ Та тірінфієць напнув проти нього свій лук непохибний ⁵⁶⁴ І, поки птах, у підхмар'я злетівши, повис нерухомо, ⁵⁶⁵ Вцілив стрілою туди, де крило прилягає до тіла. ⁵⁶⁶ Рана була незначна. Та залізом підсічені м'язи ⁵⁶⁷ Слабнуть. Ні поруху в них, ані сили до лету немає. ⁵⁶⁸ Вже не опертись йому на повітря крилом онімілим — ⁵⁶⁹ Каменем падає вниз, а стріла, що заледве трималась, ⁵⁷⁰ Тільки-но впав — од самої ваги його тіла проникла ⁵⁷¹ Глибоко в бік, а пробилась ліворуч, уже через горло. ⁵⁷² Досі ще дивно тобі, що діянь твого батька, Геракла, ⁵⁷³ Я не вславляю, прекрасний проводарю суден родоських? ⁵⁷⁴ Як за братів одімщуся, коли не мовчатиму вперто ⁵⁷⁵ Про перемоги його? А з тобою ж я вік буду в дружбі». ⁵⁷⁶ Так закінчив Нелеїд, оповідач солодкомовний. ⁵⁷⁷ Всі ж, тільки старець замовк, осушивши повторені кухлі, ⁵⁷⁸ З лож повставали і, поки ще ніч, подались на спочинок. ⁵⁷⁹ А моревладний Нептун, чий тризубець усмирює хвилі, ⁵⁸⁰ Вражений тим, що, змінивши свій вид, Фаетоновим птахом ⁵⁸¹ Син його став, запалавши злобливим вогнем до Ахілла, ⁵⁸² Грізного войовника, понад міру завзявся на нього. ⁵⁸³ Вже коло двох п'ятиліть вирувала війна, коли так ось ⁵⁸⁴ Він до Смінтейця звернувсь, до буйноволосого бога: ⁵⁸⁵ «О наймиліший мені з-між синів мого владного брата, ⁵⁸⁶ Ти, з ким я марно колись обгороджував стінами Трою! ⁵⁸⁷ Чи не зітхнеться тобі, коли глянеш на вежі, готові ⁵⁸⁸ Впасти ось-ось? Чи не жаль тобі тих, що лягли тисячами, ⁵⁸⁹ Стійко боронячи їх? Чи тебе не тривожить принаймні ⁵⁹⁰ Гектора тінь, кого коні тягли вколо стін Іліона? ⁵⁹¹ Втім, ще й донині живе собі той, хто є втіленням люті, ⁵⁹² Нашої праці нищитель — Ахілл, що впивається кров'ю! ⁵⁹³ Хай лиш потрапить до рук — незабарно відчує велику ⁵⁹⁴ Силу тризубця мого! Та коли мені стрітись не дано ⁵⁹⁵ З ворогом, — ти крадькома вкороти йому віку стрілою!» ⁵⁹⁶ Той головою схитнув. Потураючи дядьковій волі, ⁵⁹⁷ А водночас і своїй, оповившись у хмару, в троянський ⁵⁹⁸ Табір Делієць прибув. Серед січі кривавої, бачить, ⁵⁹⁹ Лук напинає Паріс, час од часу в незнатних ахейців ⁶⁰⁰ Стріли пускаючи. Бог, об'явившись: «Чи варто, — питає,— ⁶⁰¹ Зброю ось так марнувать? Коли й справді своїм спочуваєш,— ⁶⁰² То за братів одімсти, свої стріли скеруй на Ахілла!» ⁶⁰³ Мовив і сам, на Пеліда вказавши, що юрми троянців ⁶⁰⁴ Так і косив, повернув проти нього Парісову зброю ⁶⁰⁵ І власноручно стрілу спрямував непомильну, смертельну. ⁶⁰⁶ Що після Гектора смерті могло звеселити Пріама,— ⁶⁰⁷ Сталося! Ти, хто стількох переміг, переможений нині ⁶⁰⁸ Викрадачем боягузливим грецької жінки, Ахілле! ⁶⁰⁹ Знав би ти, що не боєць, а бабій тобі смерть заподіє,— ⁶¹⁰ Від термодонтської, певно, волів би загинуть сокири! ⁶¹¹ Ось він, фрігійців гроза, охорона й окраса пеласгів, ⁶¹² Сам воївник Еакід, що не відав у битвах поразки,— ⁶¹³ В полум'ї. Бог його зброїв і бог його спалював цей же. ⁶¹⁴ Вже спопелився великий Ахілл, і зосталось од нього ⁶¹⁵ Так небагато, що нічим наповнити й урни, та слава, ⁶¹⁶ Слава — живе й переповнює світ неозорно великий! ⁶¹⁷ Ось яка міра Пелідові личить! Її осягнувши, ⁶¹⁸ Сам він співмірний собі, непідвладний глибинам Аїду. ⁶¹⁹ Щит його зваду зчинив, та таку, що й не важко пізнати, ⁶²⁰ Хто його власником був. Щодо зброї — вирішує зброя. ⁶²¹ Все ж ні Тідід, ні Ойлеїв Еант[46] не посміли ставати ⁶²² До суперечки про щит; ні з Атрідів молодший, ні старший ⁶²³ Віком і чином — ніхто. Тільки велетень — син Теламона ⁶²⁴ З сином Лаерта узявсь нагороду славетну здобути. ⁶²⁵ Не захотів Танталід у цю справу невдячну встрявати, ⁶²⁶ Каже аргоським вождям, щоб вони серед табору сіли — ⁶²⁷ З себе на них переклав суперечки цієї розв'язку.

Книга тринадцята

¹ Повагом сіли вожді. Простолюддя — вінцем доокола. ² Першим піднявся Еант — щита семишкірого власник. ³ І, через силу тамуючи гнів, на берег сігейський ⁴ Зиркнув похмуро, на ряд кораблів і, до неба піднявши ⁵ Руки, промовив: «Ми тут, перед суднами, — свідок Юпітер! — ⁶ Хочемо правду знайти. Мій суперник — Улісс-ітакієць, ⁷ Той, хто від полум'я Гектора геть утекти не вагався; ⁸ Я ж — те полум'я збив, одігнав якнайдалі від суден. ⁹ Отже, безпечніше тут хитромудро словами змагатись, ¹⁰ Аніж руками — в бою. Але з мене такий красномовець, ¹¹ Як із того — воївник: що на вістрі жорстокої битви ¹² Зброєю можу звершити, те він — язиком на зібранні. ¹³ Зайве, гадаю, пеласги, про вчинки свої перед вами ¹⁴ Мову вести: ви їх бачили. Краще від нього почути. ¹⁵ Що він без свідків чинив, якщо ніч не вважати за свідка! ¹⁶ Справді великого я домагаюсь. Одначе, погляньте, ¹⁷ Хто мій суперник! Хіба ж це не скромно було б для Еанта ¹⁸ Взяти нехай навіть берло, якщо б ним Улісс мав пишатись? ¹⁹ Ну а для нього й сьогоднішній спір нагородою буде: ²⁰ Піде ні з чим, та позаздрять йому, що з Еантом змагався! ²¹ Я ж — коли б навіть на мужність мою лягла недовіра — ²² Був би походженням неперевершений: син Теламона, ²³ Мужа, що стіни троянські здобув під рукою Геракла ²⁴ І побережжя Колхіди торкнувсь кораблем пагасейським. ²⁵ Батьком його був Еак, безгомінного світу володар. ²⁶ Де еолійцю Сісіфу загрожує скеля нависла. ²⁷ Щодо Еака, то сином своїм визнає його навіть ²⁸ Батько всевишніх богів, тож Еант від Юпітера — третій. ²⁹ Втім, навіть цей родовід не велику приніс би в цій справі ³⁰ Користь, якби не ріднив мене також з Ахіллом великим: ³¹ Він мені брат; мені — й зброя його! Чи потомок Сісіфа, ³² Схожий, мов крапля води, на свого віроломного предка, ³³ Мав би йменами чужими неславити рід Еакідів? ³⁴ Перший я зброю надів, без наказу прибув — і за це ось ³⁵ Ще й не присуджують зброї мені! Вона, бачте, для того, ³⁶ Хто замикав наш похід, хто не квапився, граючи дурня, ³⁷ Йти на війну, поки викрутів тих не розкрив ще хитріший — ³⁸ Та не на користь свою — Навпліад і нарешті не змусив ³⁹ Страхополоха цього й хитруна до військової служби! ⁴⁰ Той, хто ніякої зброї не брав, нині візьме найкращу? ⁴¹ Я ж, кому в ході війни припадали одні небезпеки, ⁴² Шани і братніх дарів маю бути позбавлений нині? ⁴³ Був би правдивий той шал, чи хоча б ми повірили в нього,— ⁴⁴ З нами б тоді він сюди, до фрігійських укріплень, не вибравсь, ⁴⁵ Перший до вчинків лихих спонукач! І тебе, Пеантіде[47], ⁴⁶ Не залишили б на Лемносі ми на великий свій сором! ⁴⁷ Нині — йде поголос — ти, в лісовій заховавшись печері, ⁴⁸ Скелі зітханнями рвеш і по праву для сина Лаерта ⁴⁹ Кари благаєш — не марно, хіба що всевишніх немає! ⁵⁰ Хто з нами йшов у похід, присягавсь на одну з нами зброю, ⁵¹ Хто був одним із вождів, кому лук свій і стріли несхибні ⁵² В спадок Геракл передав, — і голодний, і хворий сьогодні ⁵³ Живиться м'ясом птахів, одягає їх пір'я; на них же ⁵⁴ Стріли розтрачує ті, що їм суджено Трою здобути. ⁵⁵ Все ж він лишився живий, бо не був за супутця Уліссу. ⁵⁶ На самоті й Паламед нещасливий бажав би лишитись! ⁵⁷ Жив би й тепер, а коли б і загинув, то хоч без провини! ⁵⁸ Мстивий Улісе — пам'ятав-бо, хто вдаваний шал його викрив! — ⁵⁹ Зраду пришив Паламедові, ще й довести постарався ⁶⁰ Вигадку: золото сам закопав, сам і виявив потім! ⁶¹ Так він підточував сили ахейців і смертю, й вигнанням,— ⁶² Як тільки міг. Так воює Улісс, так до страху схиляє! ⁶³ Хай красномовнішим буде, ніж Нестор, — мене ж не зуміє ⁶⁴ Переконать, що цього ж таки Нестора кинути в скруті — ⁶⁵ Злочином жодним не є, хоча старець благав допомоги: ⁶⁶ Зранений кінь був під ним, та й самого роки похилили — ⁶⁷ Друг же руки не подав. Цього злочину я не придумав! — ⁶⁸ Хай буде свідком Тідід: він по імені кликав Улісса, ⁶⁹ Врешті, схопивши, соромив за втечу тремтливого друга. ⁷⁰ Смертних учинки боги справедливим оцінюють зором! ⁷¹ Ось допомоги жде той, що її не подав; хто покинув — ⁷² Буде покинутий сам: цей закон він для себе ж накреслив. ⁷³ Чую: «Рятуйте!» — кричить. Я підбіг. Ледь живий уже, бачу, ⁷⁴ Зблідлий од страху, тремтить — неминучої смерті чекає. ⁷⁵ Щит свій важкий простягнувши над ним, що лежав у пилюці, ⁷⁶ Душу нікчемну зберіг — не велика це честь! — боягузу. ⁷⁷ Хоче продовжити спір? Повернімось туди, щоби знову ⁷⁸ Битва була, й твоя рана, і страх, твій супутник постійний; ⁷⁹ Словом, — ховайся за щит і за мужність — щита домагайся! ⁸⁰ От врятував я його від загину, і що б ви гадали? — ⁸¹ Щойно від рани конав, а за хвилю — чкурнув, наче олень. ⁸² Гектор наспів — і з собою богів залучає до битви. ⁸³ Не одного лиш тебе налякав його натиск, Уліссе,— ⁸⁴ Навіть хоробрий здригнувсь, — таким жахом од нього війнуло! ⁸⁵ Я ж, поки кров'ю впивавсь він, тягар величезний піднявши. ⁸⁶ Здалеку в нього метнув — і горілиць герой повалився. ⁸⁷ Я проти нього пішов, коли виклик він кинув ахейцям: ⁸⁸ Кожен-бо в думці благав, щоб на мене впав тоді жереб — ⁸⁹ І помогли молитви. А якщо вас цікавить сьогодні ⁹⁰ Хід поєдинку того, то супернику я не піддався. ⁹¹ Ось і мечем, і вогнем, заручившись самим Громовержцем, ⁹² Ворог сягає вже до кораблів: де ж Улісс красномовний? ⁹³ Цими грудьми я зберіг вам повернення: тисячу суден ⁹⁴ Я захистив. Нині зброї прошу за врятовані судна! ⁹⁵ Втім, коли правду казать, то не стільки мені, як тій зброї ⁹⁶ Робиться честь: чи була б вона славна без слави моєї? ⁹⁷ Зброї більше потрібен Еант, ніж Еантові — зброя. ⁹⁸ З цим ітакієць хай Реса зрівняє, нікчему Долона, ⁹⁹ Сина Пріама, Гелена і те, як він викрав Палладу. ¹⁰⁰ Сам же — ніщо він при світлому дні без руки Діомеда. ¹⁰¹ Тож, коли зброю давати йому за такі от заслуги,— ¹⁰² Краще її розділіть: Діомедові — більшу частину! ¹⁰³ Для ітакійця яка з неї користь? Він завжди голіруч ¹⁰⁴ Ворога брав і бере, та не в чеснім бою, а зненацька. ¹⁰⁵ Цей променистий шолом, що виблискує золотосяйно, ¹⁰⁶ Тільки завадить Уліссу: принишклого в засідці зрадить. ¹⁰⁷ Зрештою, надто обтяжливим для голови дуліхійця ¹⁰⁸ Був би Ахіллів шолом. Пеліонського спису важкого ¹⁰⁹ Невойовнича рука не могла б, очевидно й підняти. ¹¹⁰ Щит, що на ньому вкарбовано образ широкого світу, ¹¹¹ Чи для слабкої, що вміє хіба шахрувати, лівиці? ¹¹² Що ж ти, негіднику, мітиш на дар, непідхожий для тебе? ¹¹³ Втім, якби дар цей тобі й оддали помилково ахейці,— ¹¹⁴ Ворог тебе б не злякавсь, але мав би що з тебе знімати! ¹¹⁵ Втеча — хоча саме в ній собі рівних не знаєш ти досі — ¹¹⁶ Не врятувала б тебе: не годиться для втечі ця зброя! ¹¹⁷ Зваж і на те, що твій щит, який в ділі був так уже рідко, ¹¹⁸ Досі ще зовсім новий, непошкоджений, а на моєму — ¹¹⁹ Тисяча ран од списів: йому свіжий потрібен господар. ¹²⁰ Ну, але годі! Слова — це слова. Повернімось до діла: ¹²¹ Між супротивників киньте хороброго воїна зброю: ¹²² Потім зійтися веліть. Переможцю її й подаруйте!» ¹²³ Син Теламона замовк, і з останнім промовленим словом ¹²⁴ Загомоніла юрба. Та герой, син Лаерта, підвівся. ¹²⁵ Мить якусь мовчки стояв він, похнюпившись. Потім окинув ¹²⁶ Зором вождів і, вдихнувши повітря, почав довгождану ¹²⁷ Мову, — слова попливли, й на цей раз не позбавлені зваби. ¹²⁸ «Жаль, що не вчуті мої молитви, як і ваші, пеласги,— ¹²⁹ Хто б сумнівався тепер, кому слід перевагу віддати: ¹³⁰ Мав би ти зброю свою, ми — тебе нині мали б, Ахілле! ¹³¹ Кривдниця Доля, однак, відняла його — в вас, як і в мене ¹³² (Тут він рукою змахнув, наче зір йому раптом заслали ¹³³ Сльози), то хто б повноправнішим був спадкоємцем Ахілла, ¹³⁴ Хто, скажіть, як не той, що схилив для данайців Ахілла? ¹³⁵ Тільки б Еантові впертість безглузда не стала в пригоді; ¹³⁶ Тільки б мені — винахідливий розум мій не перешкодив, ¹³⁷ Що прислуживсь вам. А мовлення дар (якщо ним володію), ¹³⁸ Той, що сьогодні — мене, а, трапляється, й вас виручає,— ¹³⁹ Хай не пробуджує заздрості: кожен свого хай пильнує! ¹⁴⁰ Ну, а походження, рід? Чи моя це заслуга, до чого ¹⁴¹ Жодних зусиль не доклав? Та якщо тут Еант похвалявся ¹⁴² Родом високим своїм, то й у мене з Юпітером-батьком ¹⁴³ Певна спорідненість є: на такому ж я східці від нього. ¹⁴⁴ Я — від Лаерта родивсь; Лаерт — від Аркесія; цей же ¹⁴⁵ Сином Юпітера був. І ніхто з них не йшов на вигнання. ¹⁴⁶ Славний мій рід і по матері: бог красномовний, Кілленій,— ¹⁴⁷ Ще одна гордість його. Від богів мої батько і мати. ¹⁴⁸ Та не тому, що й по матері я видатніший од нього, ¹⁴⁹ Та й не тому, що мій батько не винен у братовій крові, ¹⁵⁰ Зброї цієї прошу. Хай заслуги вирішують справу. ¹⁵¹ Те, що братами були Теламон і Пелей, не вважайте ¹⁵² За перевагу його. Коли йде про таку нагороду, ¹⁵³ Міру хоробрості слід, а не знатності міру цінити! ¹⁵⁴ Втім, коли взяти родинні зв'язки і спадковість найближчу,— ¹⁵⁵ Є ж його батько Пелей, є ще й Пірр, його син. Для Еанта ж — ¹⁵⁶ Місця нема. Хай у Фтію цю зброю везуть або в Скірос! ¹⁵⁷ Єсть іще Тевкр; хоч так само двоюрідний брат він Ахіллу, ¹⁵⁸ Зброї не просить, однак. Та хіба, попросивши, б домігся? ¹⁵⁹ Тож, коли тільки про наші діла суперечка ведеться, ¹⁶⁰ Стільки всього я зробив, що про те й оповісти тут годі ¹⁶¹ Так, нашвидку. Тому спробую викласти все по порядку. ¹⁶² Мати, Нерея дочка, щоб од сина біду відвернути, ¹⁶³ Поміж дівчат помістила його й з усіма підманула ¹⁶⁴ Також, Еанте, й тебе, — юнака одягнувши, мов діву. ¹⁶⁵ Хто ж, як не я, до дівочих речей, щоб його спонукати, ¹⁶⁶ Зброю підклав? Та герой і тоді не відкинув накидки, ¹⁶⁷ Хоч у руках уже меч мав і щит, поки знов я не втрутивсь: ¹⁶⁸ «Сину богині,— кажу йому, — тільки від тебе залежить, ¹⁶⁹ Впасти Пергаму, чи ні! Ти вагаєшся Трою здобути?» ¹⁷⁰ З тим на хоробрі діла скерував я хороброго мужа. ¹⁷¹ Вчинки його — це й мої: коли Телеф зі мною боровся, ¹⁷² Списом я зранив його; а піддався — я вигоїв рану. ¹⁷³ Фіви здобуті — заслуга й моя. Я ж і Лесбос, повірте, ¹⁷⁴ Й Тенед, і Кіллу, й Хрісею здобув — Аполлона оселі, ¹⁷⁵ Й Скірос узяв. Од удару й моєї правиці, вважайте, ¹⁷⁶ Стіни Лірнеські стряслись і зрівнялись, упавши, з землею. ¹⁷⁷ Я, поминувши все інше, подав вам того, хто мав силу ¹⁷⁸ Гектора перемогти — значить, Гектор поліг і від мене! ¹⁷⁹ Зброєю, отже, тією, що нею я викрив Ахілла, ¹⁸⁰ Зброї прошу: дав живому, від мертвого — знов забираю. ¹⁸¹ Тільки-но біль одного перейняв усіх інших данайців, ¹⁸² І поспливалося тисяча суден в Авліду Евбейську, ¹⁸³ Наче завмерли вітри, а якщо й повівали часами, ¹⁸⁴ То супротивні. Велить Агамемнону Доля сувора ¹⁸⁵ В жертву невинну дочку принести безсердечній Діані. ¹⁸⁶ Він — проти жертви цієї, однак; на богів розгнівився: ¹⁸⁷ Владар отецьким пойнявся чуттям, та м'якими словами ¹⁸⁸ Батьківське серце зумів я схилити на користь суспільну. ¹⁸⁹ Мушу зізнатись, — Атрід хай пробачить мені це зізнання,— ¹⁹⁰ Справу я вів нелегку, бо й суддя був небезсторонній. ¹⁹¹ Все ж і суспільне добро, і братова кривда, й найвища ¹⁹² Влада схилили його прямувати до слави по крові. ¹⁹³ Послано й до Клітемнестри мене, де не доказів сила — ¹⁹⁴ Хитрість потрібна була. Та послали б до неї Еанта — ¹⁹⁵ Ще й до сьогодні б вітри ходові парусів не напнули! ¹⁹⁶ Послано й до Іліона мене — відчайдуха — промовця. ¹⁹⁷ Гордо ввійшов і побачив я Раду високої Трої. ¹⁹⁸ Повно було там мужів. Але, сміло їм дивлячись в очі, ¹⁹⁹ Справу я вів, яку Греція спільно мені доручила. ²⁰⁰ Виклав Паріса вину; домагаюсь Єлени й добичі. ²⁰¹ Згодні були з цим Пріам і Пріамовий родич — Антенор: ²⁰² Сам же Паріс і брати, що в тій кражі йому пособляли, ²⁰³ Мало що волі рукам не дали, — чи ж не ти, Менелаю, ²⁰⁴ Свідок цього, — я з тобою був перший тоді в небезпеці. ²⁰⁵ Надто довго б я мусив розказувать, скільки добра вам ²⁰⁶ Рада моя та рука принесли у війні довголітній. ²⁰⁷ Довгий час після перших боїв не хотів покидати ²⁰⁸ Ворог укріплень міських; дочекатись відкритої битви ²⁰⁹ Годі було; вже й десятий під Троєю рік нас застукав… ²¹⁰ Що ж у той час робив ти, хто лише напролом іти вміє? ²¹¹ Користь яку подавав? А якщо запитаєш про мене,— ²¹² Ворога в сіті беру, оборонні рови укріпляю, ²¹³ Тішу всіляко своїх, щоб війну осоружну, тривалу ²¹⁴ Легше терпіти могли. Як озброїтись можна, повчаю, ²¹⁵ Як — добувати харчі. Де сутужно, — мене посилають. ²¹⁶ Ось, одурманений сном, посилаючись на Громовержця, ²¹⁷ Владар велить нам кінчати війну, хоч її й розпочато. ²¹⁸ Легко йому й відстояти наказ: повелів же Юпітер! ²¹⁹ От хай перечить Еант! Нехай кличе до знищення Трої! ²²⁰ Хай повоює, мастак воювать! Та чому ж не зупинить ²²¹ Відступу? Зброї чому не бере та юрби не скерує? ²²² Ба! На це здатний лиш той, чиє слово — завжди вагоме! ²²³ Втім, він і сам відступив! Я бачив, як ти, показавши ²²⁴ Спину — й мені стало соромно! — став напинати вітрила! ²²⁵ «Гей, зупиніться! — я втрутився. — Чи одуріли ви, друзі? ²²⁶ Трою, вже майже здобуту, надумали з рук упустити? ²²⁷ З чим — на десятий рік! — ви повернетесь, як не з ганьбою?» ²²⁸ Цими й іншими ще, красномовний од гніву, словами ²²⁹ Я втікачів зупинив, одвернув, очманілих, від суден. ²³⁰ І закликає Атрід переляканих друзів на збори. ²³¹ Син Теламона й тоді, щоби зайвих клопотів не мати, ²³² Пари з вуст не пустив. Ганьбувати володарів зваживсь ²³³ Тільки Терсіт, але я покарав недолугого старця! ²³⁴ Виступив я і лякливих на ворога знов піднімаю, ²³⁵ Словом своїм повертаю в серця занепалу хоробрість. ²³⁶ Тож усе те, чим Еант похвалявсь, — його мужність уявна,— ²³⁷ Також заслуга моя: втікача зупинив я, отямив. ²³⁸ Хто потребує тебе між данайцями, хто тебе славить? ²³⁹ Ну а зі мною й Тідід свої вчинки погоджує радо, ²⁴⁰ Схвалює те, що роблю, дорожить товариством Улісса. ²⁴¹ Щось таки важить, що не з однієї лиш тисячі наших ²⁴² Вибрав мене Діомед! Хоч до цього й не змусила доля, ²⁴³ Знехтував я небезпеками: ніч була й ворог довкола! ²⁴⁴ З роду фрігійців Долона, що зваживсь на подвиг такий же, ²⁴⁵ Вбив я, але перед тим його змусив усі таємниці ²⁴⁶ Викласти — все, що облудлива Троя для нас готувала. ²⁴⁷ Все я від нього дізнавсь, не було що й вивідувать більше. ²⁴⁸ Міг повертатись уже до своїх, похвали заслуживши. ²⁴⁹ Та, не обмежившись цим, я проник у ту ніч до наметів ²⁵⁰ Реса, — й винищив махом усіх, розпочавши від нього. ²⁵¹ Тільки тоді, доконавши свого, наче той тріумфатор, ²⁵² Я на здобутому повозі в табір свій гордо в'їжджаю. ²⁵³ Зброї того, чиїх коней за вихід нічний домагався ²⁵⁴ Ворог, — мені не присудите? Бережете для Еанта? ²⁵⁵ Може, згадати ще й те, як загін Сарпедона, лікійця, ²⁵⁶ Знищив я списом своїм? Умиваючись власною кров'ю. ²⁵⁷ Впали від мене Керан, син Іфіта, Аластор і Хромій; ²⁵⁸ І Прітанід, і Алкандр, і Ноем повалився, і Галій; ²⁵⁹ Херсідамант і Тоон полягли від моєї правиці, ²⁶⁰ З ними — Хароп і Енном, що таку нещасливу мав долю! ²⁶¹ Далі — й безвісних чимало лягло поза стінами міста ²⁶² Від оцієї ж руки. Є й у мене рубці, громадяни, ²⁶³ Як і годиться, на грудях. А щоб голослівним не бути — ²⁶⁴ Гляньте! — І тут він розхристався. — Ось тії груди, що завжди ²⁶⁵ Тільки за ваше трудились добро, задля вашої справи! ²⁶⁶ Син Теламона, проте, упродовж тих років ані разу ²⁶⁷ Крові за вас не пролив! Його тіло не відало рани! ²⁶⁸ Ось і повірте йому, що відстоював судна пеласгів, ²⁶⁹ Що проти Трої й самого Юпітера виступив збройно! ²⁷⁰ Сам заявлю: виступав! Я не з тих, які звикли злобливо ²⁷¹ Інших відсунути в тінь. Але хай на загальні здобутки ²⁷² Не посягає один. Нехай кожного з вас пошанує! ²⁷³ Це ж Акторід ворогів одігнав обладунком Ахілла ²⁷⁴ Від кораблів, що згоріли б таки з їх захисником разом. ²⁷⁵ Певен до того ж Еант, що лиш він міг на Гектора вийти; ²⁷⁶ Ні владаря, ні вождів, ні мене не бере до уваги. ²⁷⁷ Хоч йому жереб сприяв, а піднявся він — тільки дев'ятий. ²⁷⁸ Ну а який був вінець, чим скінчивсь, найхоробріший мужу, ²⁷⁹ Ваш поєдинок? Пішов собі, навіть без дряпинки, Гектор! ²⁸⁰ Мушу, хоч як мені важко, згадати вам той нещасливий ²⁸¹ День, коли грізний Ахілл, охорона данайців надійна. ²⁸² Впав! Та ні жах, ні ридання, ні смуток мені в ту годину ²⁸³ Не перешкодив з землі його тіло піднять божественне. ²⁸⁴ Ось на плечах цих, кажу, на плечах цих Ахіллове тіло ²⁸⁵ Й зброю Ахіллову ніс — і тепер її хочу носити! ²⁸⁶ Є необхідні в мені — для такого спорядження — сили, ²⁸⁷ Єсть і снага, єсть і дух, що належно цю почесть оцінить. ²⁸⁸ І чи для цього богиня морська — лазурова Фетіда ²⁸⁹ Сином пишалась своїм, щоб цю зброю, небесний дарунок, ²⁹⁰ Витвір такого митця, одягнув неотесаний воїн? ²⁹¹ Що йому скаже різьба на щиті? Чи б зумів розпізнати ²⁹² Де Океан, де Земля, де Плеяди й Гіади вологі ²⁹³ Високо в небі зорять, де там Аркт, що не відає моря, ²⁹⁴ Де там є коло яке, де — осяйливий меч Оріона. ²⁹⁵ Прагне тієї, тупий, на якій і не знається, зброї! ²⁹⁶ Твердить, що я хитрував, од війни ухилявся важкої, ²⁹⁷ Пізно в ряди наші став… Та йому й невтямки, що тим самим ²⁹⁸ Він посягає на честь величавого духом Ахілла. ²⁹⁹ Злочином хитрість назвав; ми з Ахіллом, виходить, — злочинці: ³⁰⁰ Люба дружина — мене; його — мати затримала люба. ³⁰¹ Їм попередні роки присвятили ми, вам же — наступні. ³⁰² З ними спочатку ми разом були, а потому вже — з вами. ³⁰³ Що звинувачений я — не біда, коли в злочині цьому ж ³⁰⁴ Навіть Ахілла винять. Ахілла ж, меткий од природи, ³⁰⁵ Викрив Улісс. Та чи може Еант викривати Улісса? ³⁰⁶ Втім, не дивуймось йому, що своїм язиком, недоріка, ³⁰⁷ Так опоганив мене. Він і вам не одне тут закинув, ³⁰⁸ Сорому гідне: якщо Паламеда оскаржив я підло, ³⁰⁹ Значить, не кращі й ви, хто за це йому вирок виносив. ³¹⁰ Та, щодо цього, то й сам Навпліад, на гарячім піймавшись, ³¹¹ Мовити й слова не міг. А про злочин його ви не тільки ³¹² Чули, а й бачили золото — підкупу доказ найкращий. ³¹³ Що на Вулкановім Лемносі Пеантіад ще й сьогодні,— ³¹⁴ В тому вина не моя. У цій справі — слово за вами: ³¹⁵ Ви ж на те згоду дали. Я дораджував тільки, щоб хворий ³¹⁶ Був оддалік од війни, від доріг та трудів непосильних, ³¹⁷ Щоб одпочинком зарадити спробував лютій недузі. ³¹⁸ Вислухав — от і живе! Була щирою наша порада. ³¹⁹ Врешті, й на користь пішла. Хоча друговії — й щирості досить! ³²⁰ Та, якщо тільки йому зруйнувати Пергам віщували,— ³²¹ Не посилайте до нього мене! Хай ось син Теламона ³²² Піде й зм'якшить того мужа, який од недуги та гніву ³²³ Геть одурів, хай сюди хитромудро доставить шаленця! ³²⁴ Іда скоріше розгубить ліси, Сімоент до верхів'їв ³²⁵ Хвилю помчить, а троянцям Ахайя подасть допомогу, ³²⁶ Ніж перестану грудьми вашу справу святу захищати, ³²⁷ Ніж заповзятість тупого Еанта на користь вам піде. ³²⁸ Хай, навісний Філоктете, завзявсь ти на мене, на друзів, ³²⁹ На владаря; хай прокльони погибельні сиплеш без міри ³³⁰ На мою голову вдень і вночі; хай одна в тебе думка: ³³¹ Щоб, коли траплюсь тобі, насититися кров'ю моєю,— ³³² Щоб опинивсь я на місці твоїм, а ти — на моєму,— ³³³ Все ж попрямую в той край, і тебе таки витягну звідти, ³³⁴ Й луком твоїм, якщо Доля сприятиме, заволодію, ³³⁵ Як удалось мені заволодіти пророком дарданським, ³³⁶ Як розгадав, що боги прорекли, що судилося Трої, ³³⁷ Як на виду в ворогів я Мінерви фрігійської образ ³³⁸ Викрав із храму… Й зі мною Еант порівнятися хоче? ³³⁹ Без того образу нам не судилося Трою здобути. ³⁴⁰ Де ж видатний ратоборець Еант? Де хороброго мужа ³⁴¹ Слово гучне? Щось принишк ти тоді. А я, бач, повинен ³⁴² Помацки йти поміж чати ворожі, довірившись ночі, ³⁴³ Де звідусюди чигають мечі, й не тільки у Трою — ³⁴⁴ В замок високий проникнути мушу й богиню фрігійську ³⁴⁵ Викрасти з храму її й пронести через пильну сторожу! ³⁴⁶ Що, якби я не зробив цього? Ти й до сьогодні б намарно, ³⁴⁷ Теламоніде, носив у лівиці свій щит семишкірий! ³⁴⁸ В цю вже віддалену ніч я надійну кував перемогу: ³⁴⁹ Трою тоді я здобув, бо її здобуття підготовив. ³⁵⁰ Годі бурчати й кивати мені раз у раз на Тідіда, ³⁵¹ Друга мого! До діянь тих і він, безумовно, причетний. ³⁵² Ну, але й ти, коли судна щитом захищав, не один був — ³⁵³ З цілим загоном стояв. А мені — одного вистачало. ³⁵⁴ Він, якби добре не знав, що кмітливість цінніша від сили, ³⁵⁵ Що не одній лиш правиці твердій нагорода належить,— ³⁵⁶ Сам би її вимагав. Вимагав би й Еант розумніший, ³⁵⁷ І воївник Евріпіл, і славетного син Андремона, ³⁵⁸ Й Ідоменей або ще й Меріон — його співвітчизник. ³⁵⁹ Міг би й Атріда старшого брат нагороди просити: ³⁶⁰ В кожного сильна рука, ха, хоч б'ються не згірше за мене, ³⁶¹ В радах, однак, уступають мені! Тобі в битвах правиця ³⁶² Служить; а я от на розум гнучкий покладаюсь охоче. ³⁶³ Вся твоя сила — сліпа. На мені — про майбутнє турбота. ³⁶⁴ Ти ведеш бій, але час того бою Атрід визначає ³⁶⁵ Разом зі мною. Одним тільки тілом ти користь приносиш. ³⁶⁶ Розумом — я. І наскільки мистецтво керманича вище ³⁶⁷ Від весляра, а вождя — од вояки простого, настільки ³⁶⁸ Я над тобою піднявсь. Не рука має в тілі моєму ³⁶⁹ Першість, а розум, душа; саме в них — нездоланність Улісса. ³⁷⁰ Тож нагорода, вожді, хай прикрасить того, хто так пильно, ³⁷¹ Стільки тривожних років був на варті загальної справи. ³⁷² Хай увінчає заслуги мої цей почесний дарунок! ³⁷³ Труд уже йде до кінця; на заваді вже й Доля не стане: ³⁷⁴ Врешті здобув я Пергам, бо його здобуття підготовив. ³⁷⁵ Отже, благаю надіями спільними, стінами Трої, ³⁷⁶ Що незадовго впадуть, божествами, які захопив я; ³⁷⁷ Всім, що розважно нам тут доведеться ще, може, зробити, ³⁷⁸ Всім, на що з голим мечем одчайдушно ще кинемось, може,— ³⁷⁹ Звісно, якщо хоч на мить усміхнеться ще Доля троянцям,— ³⁸⁰ Кривди мені не зробіть! Коли все ж не присудите зброї,— ³⁸¹ Дайте хоч їй!» — і вказав їм рукою на образ Мінерви. ³⁸² Схвально кивнули вожді. Взяла верх красномовності сила: ³⁸³ Хто був меткий на язик, той отримав Ахіллову зброю. ³⁸⁴ Хто ж і на Гектора йшов, і залізо, вогонь та негоду ³⁸⁵ Зносити міг, одного тільки гніву знести не подужав. ³⁸⁶ Біль переміг його, непереможного. Меч ухопивши,— ³⁸⁷ «Може, й на цю навіть, — вигукнув, — зброю Улісс посягає? ³⁸⁸ Нині на себе ж цей меч підніму; хоча кров'ю фрігійців ³⁸⁹ Ще донедавна багривсь, він ороситься власника кров'ю. ³⁹⁰ Щоб полягти міг Еант од руки одного лиш Еанта!» ³⁹¹ Мовивши, в груди, що й досі не відали, що таке рана, ³⁹² Де був для леза прохід, устромив смертоносне залізо. ³⁹³ Вийняти меч не здолала рука, та під натиском крові ³⁹⁴ Випорснув з тіла він сам. А з землі крізь багряну вологу ³⁹⁵ Вдарило в небо зелене стебло з пурпуровим на ньому ³⁹⁶ Квітом, що зріс був іще перед тим з ебалійської рани. ³⁹⁷ На пелюстках мають букви накреслені спільні обидва — ³⁹⁸ Хлопець і муж: одного з них імення, а другого — стогін. ³⁹⁹ А переможець пливе вже туди, де жила Гіпсіпіла ⁴⁰⁰ Й славний Тоант, у той край, що мужів стародавніх убивством ⁴⁰¹ Слави лихої зажив, — щоби стріли тірінфські здобути. ⁴⁰² Тільки тоді, коли з власником разом їх грекам доставив, ⁴⁰³ Під довголітню війну було рису підведено крайню. ⁴⁰⁴ З Троєю впав і Пріам. Нещаслива дружина Пріама, ⁴⁰⁵ Втративши все, незабаром утратила й вигляд людини: ⁴⁰⁶ Загавкотіла нараз, колихнувши чужинне повітря, ⁴⁰⁷ Де між вузькі береги заганя Геллеспонт свою хвилю. ⁴⁰⁸ Де палахтів Іліон. Ще вогонь поривався до неба. ⁴⁰⁹ Вівтар Юпітера випив до краплі старого Пріама ⁴¹⁰ Кров нерясну. За волосся притягнено Фебову жрицю — ⁴¹¹ Марно вона простягала до неба долоні благальні. ⁴¹² Поки дарданські жінки вже в охоплених полум'ям храмах ⁴¹³ До своїх рідних богів, безсловесних зображень, горнулись, ⁴¹⁴ Тут же, падкі на красу, почали їх розхапувать греки. ⁴¹⁵ Скинуто й Астіанакса з тієї високої вежі. ⁴¹⁶ Звідки йому нещодавно показувать мати любила ⁴¹⁷ Батька, що збройно стояв і за себе й за прадідів землю. ⁴¹⁸ Вже до від'їзду схиляє Борей. Вже, порушені вітром, ⁴¹⁹ Снасті риплять. Паруси на попутній скеровують подув. ⁴²⁰ «Троє, прощай! Нас у рабство женуть!» — розридались троянки. ⁴²¹ З димних виходять осель, до землі припадають устами. ⁴²² На корабель наостанку зійшла, — бо її, розпростерту, ⁴²³ Ледве знайшли на могилах синів, — безталанна Гекуба. ⁴²⁴ Хоч за нагробок хапалась вона, хоча прах цілувала,— ⁴²⁵ Все ж дуліхійці її відтягли. Тільки Гектора попіл ⁴²⁶ Їй зачерпнути вдалось і за пазуху потай сховати. ⁴²⁷ Гектору ж — дар похоронний скупий — волосок посивілий ⁴²⁸ Та материнську пекучу сльозу на могилі лишила. ⁴²⁹ Де колись Троя була, напроти фрігійського краю, ⁴³⁰ Плем'я бістонців живе. Поліместор колись там багате ⁴³¹ Мав володіння. Йому, Полідоре, й оддав тебе батько ⁴³² На виховання, щоб ти був подальш од фрігійської зброї. ⁴³³ Доброю думка була, якби батько з тобою не вислав ⁴³⁴ Скарбу, що губить людей, на лихе підбиває лихого. ⁴³⁵ Тільки-но впав Іліон — і фракійців безбожний володар ⁴³⁶ Меч оголив і прошив, душогуб, вихованцеві горло. ⁴³⁷ І, ніби з тілом позбутися й злочину міг одночасно,— ⁴³⁸ Труп юнака з прямовисної скелі пожбурив у воду. ⁴³⁹ В гавань фракійську тим часом Атрід завернув свої судна. ⁴⁴⁰ Жде, щоби море вляглось і щоб вітер тихіше повіяв. ⁴⁴¹ Там-от нараз, яким був за життя — велетенського зросту — ⁴⁴² Встав із землі, що під ним розступилася, й глянув спідлоба ⁴⁴³ Грізний Ахілл, як тоді, коли, сповнений дикого гніву, ⁴⁴⁴ Несправедливим мечем Агамемнона брався скарати. ⁴⁴⁵ «Бачу, забувши мене, від'їжджаєте звідси, ахейці! ⁴⁴⁶ Видно, зі мною присипали ви й за труди мої вдячність! ⁴⁴⁷ Не допустіть же цього! Не лишіть мого праху без шани — ⁴⁴⁸ Кров Поліксени дала б насолоду Ахілловій тіні!» — ⁴⁴⁹ Мовив. А друзі його, щоб вимогливу тінь задобрити, ⁴⁵⁰ Від материнських грудей — одиноку опору та втіху — ⁴⁵¹ Діву, що в горі зросла й одцвіла без пори, відривають ⁴⁵² І до могили ведуть — похоронного вогнища жертву. ⁴⁵³ Не розгубилась нітрохи вона й коло вівтаря ставши. ⁴⁵⁴ Чуючи серцем, на кого чекає обряд страхітливий, ⁴⁵⁵ Бачачи Неоптолема, що мовчки стоїть побіч неї ⁴⁵⁶ З голим мечем у руці й тільки оком її поїдає,— ⁴⁵⁷ «Чи не пора вже, — промовила, — кров благородну пролити? ⁴⁵⁸ Ось я, готова, стою. Або в горло мені, або в груди ⁴⁵⁹ Меч устроми! — Й оголивши, підставила груди та шию.— ⁴⁶⁰ Не слугувала б ніде я й нікому, а так ось собою, ⁴⁶¹ Впавши на вівтар святий, хоч якесь божество уласкавлю. ⁴⁶² От коли б тільки про долю мою не дізналася ненька! ⁴⁶³ Ось що мені не дає своїй смерті радіти; одначе ⁴⁶⁴ Не над загином моїм — над життям своїм слід їй ридати. ⁴⁶⁵ Ви ж, аби вільною я завітала до манів стігійських, ⁴⁶⁶ Геть одійдіть — таке право моє! — Хай рука чоловіча ⁴⁶⁷ Чистого тіла мого не торкне. Хто б не був той, котрого ⁴⁶⁸ Смертю моєю власкавити хоче, — прийме він радше ⁴⁶⁹ Вільної дівчини кров. І якщо на останнє прохання ⁴⁷⁰ Все ж відгукнетесь, — адже вас Пріама дочка закликає, ⁴⁷¹ Не полонянка, — без викупу матері тіло віддайте: ⁴⁷² Право сумне, щоб дочку схоронить, не за золото купить,— ⁴⁷³ Сльози хіба що проллє, бо яке ж нині золото в неї?» ⁴⁷⁴ Мовила, й плакав народ, не стримавши сліз, що їх діва ⁴⁷⁵ Стримала; й навіть сам жрець, мимоволі сплакнувши, насилу ⁴⁷⁶ Гостре залізо ввігнав у дівочі оголені груди. ⁴⁷⁷ Легко торкнувшись коліном землі, затуляючи рану, ⁴⁷⁸ Мить передсмертну свою вона тихо, погідно зустріла. ⁴⁷⁹ Навіть тоді, коли падала вже, від стороннього ока ⁴⁸⁰ Вроду ховала свою: соромливо поправила одяг. ⁴⁸¹ Мертву троянки взяли. Спогадали при ній Пріамідів ⁴⁸² Ще раз… Один тільки дім, а стільки полеглих у ньому! ⁴⁸³ Діво, в них ти на вустах, як і ти, нещодавно щаслива ⁴⁸⁴ Мати й дружино володарська, — Азії образ квітучий! ⁴⁸⁵ Нині — здобичі доля скупа, що й Улісс переможний ⁴⁸⁶ Взяти б її й не подумав, якби не родився від неї ⁴⁸⁷ Гектор. Такого хазяїна — син своїй матері вибрав! ⁴⁸⁸ Скорбно до тіла, що з духом стійким розлучилось, припавши, ⁴⁸⁹ Сльози, що їх над вітчизною, мужем, синами ронила, ⁴⁹⁰ Ллє над дочкою тепер, омиває сльозами їй рани, ⁴⁹¹ Ніжно вустами голубить уста, і вдаряється звично ⁴⁹² В груди, й, по крові зчорнілій поводячи сивим волоссям, ⁴⁹³ Нігтями груди кривавлячи, різне й таке примовляє: ⁴⁹⁴ «Доню, остання, — бо що ж позосталося? — матері втрато! ⁴⁹⁵ Доню, лежиш, — і в твоїх я й свої бачу рани глибокі! ⁴⁹⁶ Ось, щоб ніхто з моїх рідних не вмер без насилля, — сьогодні ⁴⁹⁷ Вражено, доню, й тебе. Я ж гадала: тобі хоч єдиній ⁴⁹⁸ Меч не загрожує, ти ж полягла-таки — жінка — від нього! ⁴⁹⁹ Скільки братів твоїх, нині — й тебе звів зі світу один лиш — ⁵⁰⁰ Трої нищитель Ахілл, що й мене засудив на самітність. ⁵⁰¹ Щойно він впав од стріли — посланниці Феба й Паріса, ⁵⁰² Легше зітхнулось мені. «Не страшний вже Ахілл нам!» — гадала. ⁵⁰³ Втіха завчасна була: навіть попіл зотлілого тіла ⁵⁰⁴ Спокою нам не дає; його гнів постає з-під могили. ⁵⁰⁵ Я для Ахілла зродила стількох! Іліон величавий ⁵⁰⁶ Впав. До сумної межі підійшло лихоліття народне. ⁵⁰⁷ Втім, чи дійшло до межі? Ще ж мені над Пергамом ридати! ⁵⁰⁸ Ще ж бо триває мій біль. Нещодавно щаслива й заможна, ⁵⁰⁹ В колі дітей, невісток і зятів, біля владаря-мужа,— ⁵¹⁰ На чужину йду, раба, від могил одірвана рідних, ⁵¹¹ Щоб Пенелопі служить. Італійським жінкам вона вкаже ⁵¹² Пальцем на мене, служницю за прядкою: «Ось вона, мати ⁵¹³ Гектора славного! Ось вона, гляньте, Пріама дружина!» ⁵¹⁴ Ти, хто по втратах стількох лиш одна пригасити б зуміла ⁵¹⁵ Біль материнський, тепер… полягла на ворожій могилі! ⁵¹⁶ Дар поминальний Ахіллу зродила я! Ще й зволікаю, ⁵¹⁷ Наче б із криці була. Чи потрібна мені така старість? ⁵¹⁸ Чи не для інших іще поховань розтягнути взялися ⁵¹⁹ Вік мій жорстокі боги? Хто подумати б міг, що Пріама ⁵²⁰ Можна тоді, коли Троя в руїнах, щасливим назвати? ⁵²¹ В смерті — й щастя його, бо загину твого він не бачив, ⁵²² Доню моя; свою владу й життя одночасно покинув. ⁵²³ Може, вшанують тебе похованням, володаря дочко? ⁵²⁴ Може, в гробницю тебе покладуть, де лежать наші предки? ⁵²⁵ Ні, не така наша доля, на жаль! Твою тінь заспокоїть ⁵²⁶ Матері щира сльоза та піску чужоземного жменька! ⁵²⁷ Втрачено все… Але ні! Є одне, ради чого могла б я ⁵²⁸ Жити ще деякий час, — найлюбіша для мене дитина, ⁵²⁹ Син Полідор, наймолодший з синів моїх, нині ж — єдиний, ⁵³⁰ В цьому краю він живе, в ісмарійського владаря домі. ⁵³¹ Горе! Чому я стою? Треба ж кров із запеклої рани ⁵³² Змити дочці і хлюпнути водиці на миле обличчя». ⁵³³ Мовила й кроком хистким, розкуйовджена, білоголова, ⁵³⁴ До побережжя бреде. «Дайте кухля якого, троянки, ⁵³⁵ Щоб зачерпнути води!» — проказала, нещасна. Та що це? — ⁵³⁶ Бачить, лежить на піску Полідорове, синове, тіло… ⁵³⁷ Рани на ньому страшні від руки людожера-фракійця. ⁵³⁸ Зойкнули Трої жінки. А вона — заніміла від болю. ⁵³⁹ Навіть не плаче, бо слово й сльозу, поки ще вона в грудях, ⁵⁴⁰ Спалює, глушить сам біль. Наче камінь твердий, вона раптом ⁵⁴¹ Заціпеніла. То в землю, похилена, погляд утупить, ⁵⁴² То стрепенеться нараз і на небо зирне якось дивно, ⁵⁴³ То, спохватившись, на сина погляне й на ранах зупинить ⁵⁴⁴ Зір непорушний. А гнів поступово вбивається в силу. ⁵⁴⁵ Врешті прорвавсь — і поклала вона, володарка недавня, ⁵⁴⁶ Мститись за сина. Тепер їй одне тільки бачиться — помста. ⁵⁴⁷ Як скаженіє левиця, бува, коли в неї молочне ⁵⁴⁸ Викрав мисливець маля, й крадія переслідує нишком, ⁵⁴⁹ Так, до журби материнської гнів долучивши, Гекуба, ⁵⁵⁰ Горде завзяття своє пригадавши, про вік свій — забувши, ⁵⁵¹ До Поліместора йде — винуватця нелюдського вбивства, ⁵⁵² Ніби для бесіди: потай, мовляв, показать йому хоче ⁵⁵³ Решту речей золотих, прибережених для Полідора. ⁵⁵⁴ Не завагався Одріз. Поживитися завжди охочий, ⁵⁵⁵ В закуті дома стареньку прийняв. Усміхнувшись люб'язно,— ⁵⁵⁶ «Що ж, я готовий, — сказав, — передай, що там маєш, для сина. ⁵⁵⁷ Все, що дала ти й що нині даси — присягаюся небом! — ⁵⁵⁸ Піде до рук Полідора». На кривоприсяжника грізно, ⁵⁵⁹ Ледве тамуючи гнів, поглядає Гекуба й, раптово ⁵⁶⁰ Кинувшись на лиходія, троянських жінок закликає, ⁵⁶¹ Вже йому пальцями в вічі штрикнула, живцем уже з ямок — ⁵⁶² Лютість їй сил додає — вириває безбожнику очі. ⁵⁶³ Мало й того їй: в очниці встромивши скривавлені пальці, ⁵⁶⁴ Навіть не очі — нема ж їх! — а місце очей вигрібає. ⁵⁶⁵ Вражені станом свого владаря, на шалену троянку ⁵⁶⁶ Вже почали, позбігавшись, камінням, списами фракійці ⁵⁶⁷ Кидати. Ця ж, загарчавши, за каменем люто метнулась — ⁵⁶⁸ Хоче зубами схопить його. З уст замість слова людського — ⁵⁶⁹ Вирвався гавкіт хрипкий. Про це чудо місцевості назва ⁵⁷⁰ Свідчить тепер. Пам'ятаючи й далі про всі свої лиха, ⁵⁷¹ Довго й тужно вона в сітонійських полях завивала. ⁵⁷² Всі перейнялися цим — і троянці, й ворожі пеласги. ⁵⁷³ Навіть богів її доля зворушила; всі вони, з ними ж ⁵⁷⁴ І Громовержця дружина, й сестра співчували Гекубі: ⁵⁷⁵ Не заслужила ж нічим, щоб аж так потерпіти на старість. ⁵⁷⁶ Тільки Аврорі одній, хоч вона й спочувала дарданцям, ⁵⁷⁷ Не до Гекуби в ту пору було, не до скорбної Трої: ⁵⁷⁸ В неї домашнє, своє, що підточує душу, нещастя — ⁵⁷⁹ Сина Мемнона-бо втратила. Вгледіла рожеволиця, ⁵⁸⁰ Як на фрігійських полях він загинув од списа Ахілла, ⁵⁸¹ Вгледіла — й ніжний рум'янець, що ним розцвітає погожий ⁵⁸² Ранок, одразу погас, і захмарилось небо високе. ⁵⁸³ І не могла того мати знести, як Мемнона поклали ⁵⁸⁴ На похоронний вогонь. Як була тоді, простоволоса, ⁵⁸⁵ Так на коліна й упала до ніг повелителя світу — ⁵⁸⁶ Батька богів, і до сліз ось такі ще слова долучила: ⁵⁸⁷ «Хоч між богами всіма, що в ефірі живуть золотому, ⁵⁸⁸ Я найскромніша (не часто для мене будують святині), ⁵⁸⁹ Все ж, несмертельна, прийшла. Та не з тим, щоб у тебе просити ⁵⁹⁰ Храмів, і днів урочистих, і вівтарів димних для себе. ⁵⁹¹ Втім, коли глянеш (хоч я — тільки жінка), як раннього ранку ⁵⁹² В сяйві новому стою на межі непроглядної ночі,— ⁵⁹³ Гідною шани мене б ти вважав. Не про те нині мова, ⁵⁹⁴ Стан мій тепер не такий, щоб належної слави жадати: ⁵⁹⁵ Втративши сина, прийшла я сюди. Він підняв надаремно ⁵⁹⁶ Зброю могутню за дядька свого — поліг, безталанний, ⁵⁹⁷ В розквіті літ — ви хотіли того! — від героя Ахілла. ⁵⁹⁸ Дай же, владарю богів, хоч якусь йому в смерті розраду, ⁵⁹⁹ Слізно благаю тебе, хай не ятриться матері рана!» ⁶⁰⁰ Схвально Всевишній кивнув. І як тільки, спаливши Мемнона, ⁶⁰¹ Вогнище впало стрімке й на погідному небі прослались ⁶⁰² Чорного диму клубки, — як туман, що його видихає ⁶⁰³ Річка і крізь пелену навіть сонце пробитись не може,— ⁶⁰⁴ Так, закружлявши, збивається сажа й стає поступово ⁶⁰⁵ Тілом, що має і форму свою й од вогню переймає ⁶⁰⁶ Душу й життєве тепло; від легкого кружляння — ще й крила. ⁶⁰⁷ Начебто птиця була. Та за мить таки справдішня птиця ⁶⁰⁸ Вже лопотіла крильми. Ще хвилина — й кружляло їх безліч, ⁶⁰⁹ Сестер таких же прудких, що початок однаковий мали. ⁶¹⁰ Вогнище тричі вони облетіли і тричі в повітря ⁶¹¹ Голос один подали. На четвертім витку — розділились. ⁶¹² Два протилежні тепер табори, два загони зітнулись ⁶¹³ Не на життя, а на смерть: налітаючи, в гніві сліпому ⁶¹⁴ Б'ються грудьми до грудей, себе кігтями ранять, дзьобами, ⁶¹⁵ На похоронний — з якого й родилися — теплий ще попіл ⁶¹⁶ Падають мертві. Що воїн початок їм дав, — пам'ятають. ⁶¹⁷ Навіть ім'я тих новітніх птахів — од хороброго предка: ⁶¹⁸ Їх Мнемонідами звуть. Щойно сонце промчить повз дванадцять ⁶¹⁹ Знаків, — Мемнонову тінь вони знов уславляють боями. ⁶²⁰ Тож, коли інших смутив Дімантіди розпачливий гавкіт, ⁶²¹ Горя свого було досить в Аврори; вона ще й сьогодні ⁶²² Сльози по синові ллє — цілу землю орошує ними. ⁶²³ Та не дозволила Доля на те, щоб із вежами Трої ⁶²⁴ Впали й надії троян: ось на плечі й святині, і батька — ⁶²⁵ Іншу святиню, почесний тягар, взяв герой Кітерейський; ⁶²⁶ З-поміж казкових багатств тільки те, ще й Асканія, сина, ⁶²⁷ Вибрав, побожний. І вже утікач кораблями по морю ⁶²⁸ Мчить від Антандра, минаючи Фракії берег злочинний, ⁶²⁹ Землю, де кров без вини пролилась юнака Полідора. ⁶³⁰ А відтіля при вітрах ходових, на сприятливій хвилі, ⁶³¹ З друзями в гавань, у край Аполлона, щасливо добрався. ⁶³² Там і в оселі, й у храмі привітливо Аній прийняв їх, ⁶³³ Що владарем — для людей, а жерцем був достойним для Феба. ⁶³⁴ Місто він їм показав і відомі святині, й дві пальми ⁶³⁵ Ті, що їх під час пологів Латона колись обнімала. ⁶³⁶ Пахощі склавши в вогонь і проливши на пахощі вина, ⁶³⁷ Нутрощі вбитих биків, як іздавна ведеться, спаливши, ⁶³⁸ Входять вони до палат. Обіпершись на ложа високі, ⁶³⁹ Щедрі Церери смакують дари, запиваючи Вакхом. ⁶⁴⁰ Мовчанку зрушив Анхіс: «Незрівнянний служителю Феба, ⁶⁴¹ В тебе — якщо мені пам'ять не зраджує — син був, а також ⁶⁴² Четверо дочок — тоді, коли вперше я бачив ті стіни». ⁶⁴³ Той головою, що в стьожки була білосніжні вповита, ⁶⁴⁴ Сумно схитнувши, сказав: «Твоя правда, герою великий! ⁶⁴⁵ Ти мене знав ще тоді, коли дітьми п'ятьма я втішався. ⁶⁴⁶ Нині ж — така вже хистка, непостійна рядить нами доля! — ⁶⁴⁷ Майже в бездітного ти загостив. Бо яка ж то від сина ⁶⁴⁸ Поміч, коли його близько нема? В тім краю, що від нього ⁶⁴⁹ Й названий, в Андросі, владу й поля він посів замість батька. ⁶⁵⁰ Мовити правду Делієць навчив його; донькам, одначе, ⁶⁵¹ Лібер таке дарував, чого важко собі й побажати, ⁶⁵² Важко й повірити в те, бо до чого б вони не торкнулись,— ⁶⁵³ Перемінялось у хліб та в оливку — Мінерви, богині ⁶⁵⁴ Жовтоволосої дар, і велика була з того користь. ⁶⁵⁵ Тільки-но Трої нищитель, Атрід, про те диво дізнався,— ⁶⁵⁶ Ти не подумай, що відгомін бурі од вашого краю ⁶⁵⁷ Не докотився й сюди, — моїх дочок він силою зброї ⁶⁵⁸ Вирвав із батькових рук, і велів їм, щоб цим божественним ⁶⁵⁹ Даром живили вони кораблі незчисленні аргейців. ⁶⁶⁰ От і розбіглись вони хто куди: подались на Евбею ⁶⁶¹ Дві мої доні, а ще дві — на Андрос, до брата. За ними ⁶⁶² Воїн прибув, щоб війну розпочати, якщо їх не видасть. ⁶⁶³ Страх переважив братерське чуття, і сестер — утікачок ⁶⁶⁴ Брат таки видав. Ти б міг оправдати його боязливість: ⁶⁶⁵ Хто б його край захистив? Ні Енея ж, ні Гектора, з ким ви ⁶⁶⁶ Десять протриматись років змогли, не було біля нього! ⁶⁶⁷ Вже полонянкам кували наручники. Ці ж молитовно, ⁶⁶⁸ Поки ще змога була, вільні руки до неба піднявши, ⁶⁶⁹ Скрикнули: «Батьку-Ліею, рятуй!» І подав допомогу ⁶⁷⁰ Їхнього дару творець, якщо знищити способом дивним — ⁶⁷¹ Значило б допомогти. Але як вони вигляд змінили, ⁶⁷² Я того знати не міг, пояснити не годен і нині. ⁶⁷³ Знаю, що сумно скінчилося все: в голубів білосніжних ⁶⁷⁴ Перемінились вони, супровідниць дружини твоєї!» ⁶⁷⁵ Так і спливав за гостиною час: то про те, то про інше ⁶⁷⁶ Мову вели. Та відсунуто стіл. Розійшлись усі спати. ⁶⁷⁷ Щойно на світ зайнялось, подалися до віщого Феба. ⁶⁷⁸ Велено їм до праматері, до берегів, де почався ⁶⁷⁹ Рід їх, плисти. Проводжати владар із дарунками вийшов: ⁶⁸⁰ Скіпетр — Анхісу; Асканію — лук і хламиду; Енею ж ⁶⁸¹ Дав він кратер, що його переслав ще раніше для нього ⁶⁸² З-над берегів аонійських Терсей, побратим його давній. ⁶⁸³ Отже, Терсей переслав; Алкон — беотієць із Гіли ⁶⁸⁴ Виробив, різні на ньому різьбою представивши речі. ⁶⁸⁵ Місто було там, і семеро брам вирізнялись у ньому: ⁶⁸⁶ Що це за місто, не важко було здогадатись по брамах. ⁶⁸⁷ А перед містом — похід похоронний, вогні та могили, ⁶⁸⁸ Всюди — жінки, матері, розхристані, простоволосі; ⁶⁸⁹ Свідчило все про печаль. Навіть німфи, здавалось, ридали ⁶⁹⁰ Край пересохлих джерел. Одиноко чорніє безлисте ⁶⁹¹ Дерево; спрагнені кози снують по жарких крутосхилах. ⁶⁹² Посеред Фів зобразив той митець Оріонових дочок. ⁶⁹³ Не по-жіночому горло одна з них під меч наставляє, ⁶⁹⁴ Друга, залізо грудьми зустрічаючи, також одважно ⁶⁹⁵ Впала за рідний народ. І несуть їх обох через площі, ⁶⁹⁶ Вогнище палять високе для них на почесному місці. ⁶⁹⁷ Двоє близнят, юнаків, щоби рід не загинув безслідно, ⁶⁹⁸ З попелу дів піднялись; їх Коронами — каже переказ — ⁶⁹⁹ Названо. Матері прах урочисто вони проводжали. ⁷⁰⁰ Всі ці зображення, славні ще й полиском давньої бронзи, ⁷⁰¹ Зверху акант золотавий обводив по вінцях кратера. ⁷⁰² Не поскупилисл й Трої сини: в свою чергу жерцеві ⁷⁰³ Цінну кадильницю й чашу дали; окрім того, блискучий, ⁷⁰⁴ Щирого злота вінець у ясних, мов зірки, самоцвітах. ⁷⁰⁵ Далі згадалося їм, що від Тевкра ведуть свою вітку ⁷⁰⁶ Тевкри[48], й на Кріті зійшли. Але небо тутешнє пришельцям ⁷⁰⁷ Не до вподоби було; того краю сто міст залишивши, ⁷⁰⁸ До побережжя Авсонського прагнуть — чимшвидше дістатись. ⁷⁰⁹ Буря, зірвавшись, метає мужів. Ненадійні Строфади ⁷¹⁰ Їх прийняли, де набралися страху від птиці Аелло. ⁷¹¹ Вже й дуліхійські затоки минули, Ітаку і Самос, ⁷¹² І нерітійські поля, що були під лукавим Уліссом,— ⁷¹³ Далі пливли. Вже й Амбракію, що в давнину через неї ⁷¹⁴ Посперечались боги, вже й суддю, що змінився у скелю, ⁷¹⁵ Бачать; Актійського Феба тепер там відома святиня. ⁷¹⁶ Ось і Додони земля з її дубом пророчим — за ними, ⁷¹⁷ І Хаонійська затока, де діти владики Молосса, ⁷¹⁸ Крила відчувши нараз, од вогню врятувалися чудом. ⁷¹⁹ Потім феаків поля, де сади плодоносять щасливі, ⁷²⁰ Їх привітали, а згодом — Епір і Бутрот, що немовби ⁷²¹ Другою Троєю був, де фрігійський віщун верховодив. ⁷²² Певні свого майбуття, — бо ж усе їм Пріама нащадок, ⁷²³ Віщий Гелен, роз'яснив, — відтіля в сіканійську затоку ⁷²⁴ Входять. Сіканія в морі трьома закріпилась клинами. ⁷²⁵ Вістрям один з них, Пахін, до сльотливого звернений Австра. ⁷²⁶ Другий з клинів, Лілібей, — до Зефірів ласкавих, а третій, ⁷²⁷ Пелор, — до Аркта, який не торкається хвиль, до Борея. ⁷²⁸ Тевкри сюди подались. При попутному вітрі й на веслах ⁷²⁹ Саме під ніч допливли до піщаного мису Занклеї. ⁷³⁰ Справа тут Скілла чигає, а зліва — шалена Харібда. ⁷³¹ Ця то поглине судно, то з нутра свого вивергне знову; ⁷³² Тій — гавкотливі собаки живіт опоясують чорний, ⁷³³ Хоч на лице вона — дівчина. І, якщо твори поетів — ⁷³⁴ Це не суцільний обман, то була колись дівою Скілла. ⁷³⁵ Юрмами йшли в її дім женихи, та, гордуючи ними, ⁷³⁶ Скілла до німф поспішала морських — вона їм полюбилась — ⁷³⁷ І про закоханих часто з насмішкою оповідала. ⁷³⁸ Їй Галатея, волосся чесати якось доручивши, ⁷³⁹ Слово таке, час од часу зітхаючи глибоко, мовить: ⁷⁴⁰ «Скільки мужів аж ніяк не лихих домагається, діво, ⁷⁴¹ Ласки твоєї, і все ж їх відкинути можеш безкарно! ⁷⁴² Я ж, хоч мій батько — Нерей, хоч мене народила Доріда, ⁷⁴³ Німфа морська, хоч пильнують мене лазурові сестриці, ⁷⁴⁴ Тільки з великим трудом утекти спромоглась від Кіклопа, ⁷⁴⁵ Що закохавсь». Говорити їй тут перешкодили сльози. ⁷⁴⁶ Скілла богині з лиця білосніжним утерла їх пальцем ⁷⁴⁷ І, звеселивши її,— «Розкажи, дорога, — попросила,— ⁷⁴⁸ Що за причина була — довірся мені! — твого болю». ⁷⁴⁹ А Нереїда таке повідає Кратеїній доні: ⁷⁵⁰ «Жив тут Акід, що родився від Фавна й сіметської німфи. ⁷⁵¹ Хоч насолодою був чималою він батькові й неньці, ⁷⁵² Більшою все ж — був мені: лиш до мене, вродливий, горнувся. ⁷⁵³ Два восьмиліття тоді він подвоїв, і саме в ту пору ⁷⁵⁴ Ледве помітний пушок йому ніжні засіював лиця. ⁷⁵⁵ Я поривалась за ним, а за мною — Кіклоп ненастанно. ⁷⁵⁶ Може, спитаєш тепер, що сильніше мене розпікало: ⁷⁵⁷ Чи до Кіклопа ненависть, чи пристрасть до хлопця, — не знаю: ⁷⁵⁸ Різні були ці чуття. Чи десь є, благодатна Венеро, ⁷⁵⁹ Межі твоїх володінь? Навіть той неосвічений, дикий ⁷⁶⁰ Велет, що страх наганя й на ліси, від якого ніхто ще ⁷⁶¹ Цілим не вийшов, той лютий хулитель богів та Олімпу ⁷⁶² Силу любові одчув. Запалавши до мене жагою, ⁷⁶³ Про череду, про печери забув і — дивнеє диво! — ⁷⁶⁴ Вже хорошитись, кошлатий, почав — подобатись хоче: ⁷⁶⁵ Вже, Поліфеме, скреблом ти жорстке своє чешеш волосся, ⁷⁶⁶ Вже розкуйовджену бороду хочеш серпом підрівняти. ⁷⁶⁷ Глянути в воду на себе спішиш: чи не надто суворий? ⁷⁶⁸ Тяги до вбивства, дикунства, безмежного прагнення крові — ⁷⁶⁹ Мов не було. Припливають спокійно й відчалюють судна. ⁷⁷⁰ Телем тим часом навідався до сіцілійської Етни, ⁷⁷¹ Телем, Евріма син, кого птах не підвів іще жоден. ⁷⁷² До Поліфема жахливого він підійшов і промовив: ⁷⁷³ «Хитрий Улісс тобі вкраде з чола твоє око єдине». ⁷⁷⁴ «Ти помиляєшся, — той засміявсь, — найдурніший з пророків: ⁷⁷⁵ Інша вже цілого вкрала мене!» Й віщуванням — намарно! — ⁷⁷⁶ Знехтував. То велетенські він міряє вдовж побережжя ⁷⁷⁷ Кроки, то знов до печери вертається, щоб опочити. ⁷⁷⁸ Клином у море вбивається там гостроверхий і довгий ⁷⁷⁹ Берег, і хвиля морська з двох боків напливає на нього. ⁷⁸⁰ Виліз Кіклоп на той берег і сів посередині, дикий. ⁷⁸¹ Рунисті вівці туди самохіттю за ним потяглися. ⁷⁸² Ось він, до ніг собі замість кийка величезний поклавши ⁷⁸³ Стовбур сосни, що й за щоглу правити б міг кораблеві, ⁷⁸⁴ Склеєну з сотні тростин взяв сопілку, і свисти пастуші ⁷⁸⁵ Чутно було на всі гори довкіл — близькі, і далекі, ⁷⁸⁶ Чутно й на морі було. До Акіда свого пригорнувшись, ⁷⁸⁷ Десь у куточку, за скелею, здалеку я дослухалась ⁷⁸⁸ До його слів, і почуте не випало з пам'яті й досі. ⁷⁸⁹ «Ти, Галатеє, біліша, ніж лист білосніжний лігустри, ⁷⁹⁰ Звабніша від буйноквітих лугів, од тополі стрункіша, ⁷⁹¹ Ти осяйніша від скла, від грайливої кізки прудкіша, ⁷⁹² Гладша від скойки, що хвиля її ненастанно шліфує, ⁷⁹³ Влітку миліша, ніж тінь, од ласкавого променя — взимку; ⁷⁹⁴ Тонша рум'янцем, ніж яблуні плід, од смереки ставніша, ⁷⁹⁵ Ти й від льодинки прозоріша, й від виногрона солодша, ⁷⁹⁶ М'якша, ніж лебедя пух, ніж сир невіддавлений м'якша. ⁷⁹⁷ І красивіша, ніж росяний сад, якби геть не тікала. ⁷⁹⁸ Ця ж Галатея, однак, од телиць непокірних дикіша, ⁷⁹⁹ Від предковічного дуба твердіша, хисткіша від хвилі, ⁸⁰⁰ Впертіша від молодої верби, від лозини тугіша, ⁸⁰¹ Непогамовніша від бистрини і стійкіша від скелі, ⁸⁰² Від лісової пожежі рвучкіша, пишніша від пави, ⁸⁰³ Від ведмедиці, що родить, лютіша, колючіша терня, ⁸⁰⁴ Зліша від злої змії під п'ятою, від моря глухіша, ⁸⁰⁵ І — що найбільше дратує мене — ти тікаєш не тільки ⁸⁰⁶ Швидше, ніж олень лякливий, коли звідусіль залунає ⁸⁰⁷ Гавкіт собак, а й од подуву швидше й крилатого вітру. ⁸⁰⁸ Втім, якби знала мене, то й самій було б сором тікати, ⁸⁰⁹ Впертість свою прокляла б і за мною сама б упадала. ⁸¹⁰ Є в мене посеред гір під навислими скелями схови, ⁸¹¹ Де й у спекотливий день не дошкулює сонце, а взимку ⁸¹² Не допікає мороз. Є сади, заряснілі плодами, ⁸¹³ Є на повзучій лозі мовби з щирого золота грона, ⁸¹⁴ Єсть і багряні. І ці маю, й ті, Галатеє, для тебе. ⁸¹⁵ В лісі, дозрілі під милою тінню, коли заманеться, ⁸¹⁶ Ніжні суниці зриватимеш літом, під осінь — ожину ⁸¹⁷ Й сливи; не тільки такі, що від соку темніють, а й інші — ⁸¹⁸ Кращі од них, що подібні, дозрівши, до свіжого воску. ⁸¹⁹ Підеш за мене — й каштанів м'яких тобі, й арбута ягід ⁸²⁰ Гори, повір, нанесу. Всіх дерев господинею будеш. ⁸²¹ Всі ці отари — мої. По долах ще блукає чимало ⁸²² Та по дрімучих лісах, а багато — у стійлах печерних. ⁸²³ Може, цікавишся все-таки, скільки їх — годі сказати: ⁸²⁴ Бідним — рахунок вести. А почну ті отари хвалити — ⁸²⁵ Так не повіриш, хіба що сама, завітавши, побачиш, ⁸²⁶ Як череда з переповненим вим'ям заледве ступає. ⁸²⁷ Жвавий ще є молодняк у кошарах затишних — ягнята. ⁸²⁸ Є ще й однолітки їх у сусідніх кошарах — козлята. ⁸²⁹ Є досхочу молока білосніжного; з нього частина ⁸³⁰ Йде для пиття; що лишається — те я на сир відставляю. ⁸³¹ Та не одні тільки втіхи пусті та буденні дарунки ⁸³² Ждуть, Галатеє, тебе — є тут лані, є зайці й козулі; ⁸³³ Зняв я з верхів'я стрімкого гніздо, маю голубів пару — ⁸³⁴ Їх підшукав я тобі: буде милій забава — подумав. ⁸³⁵ Схожі, мов крапля води, — було б легко тобі помилитись. ⁸³⁶ На верхогір'ях якось ведмедиці кошлатої діток ⁸³⁷ Я підібрав і радів: збережу-но їх для Галатеї! ⁸³⁸ Годі ж цуратись мене! З лазурового випірни моря! ⁸³⁹ О Галатеє, прийди! Не відкинь моїх щирих дарунків! ⁸⁴⁰ Знаю обличчя своє: на текучій воді нещодавно ⁸⁴¹ Я спостеріг себе, й був задоволений тим, що побачив. ⁸⁴² Глянь, який велетень я! Сам Юпітер на небі не більший ⁸⁴³ Тілом від мене, — чував я од вас, що якийсь там Юпітер ⁸⁴⁴ Начебто правити мав. Одтіняючи мужнє обличчя, ⁸⁴⁵ Аж до плечей, наче гай, моє буйне спадає волосся. ⁸⁴⁶ Хай не вражає тебе, що на тілі моєму щетина ⁸⁴⁷ Їжиться, темна й густа: чи любили б ми схили безлісі? ⁸⁴⁸ Що б то за кінь був, якби не росла йому грива на шиї? ⁸⁴⁹ Пір'я вкриває птахів, а вівцю прихорошує вовна. ⁸⁵⁰ Мужа красить борода й наїжачений заріст на тілі. ⁸⁵¹ Серед чола — в мене око єдине, на щит величезний ⁸⁵² Схоже, ну й що? А хіба з неосяжного неба велике ⁸⁵³ Сонце не бачить довкіл усього? Чи воно не єдине? ⁸⁵⁴ Зваж і на те, що мій батько — володар у вашому морі; ⁸⁵⁵ Свекром він буде тобі. Змилостивсь наді мною нарешті, ⁸⁵⁶ Вислухай просьби того, хто твоїй лише кориться владі! ⁸⁵⁷ Що мені небо й Ефір, що Юпітер якийсь із громами? ⁸⁵⁸ Перед тобою тремчу, бо твій гнів — над усі блискавиці. ⁸⁵⁹ Легше я зніс би погорду твою, якби разом зі мною ⁸⁶⁰ Ти погордила всіма. Та чому, відштовхнувши Кіклопа, ⁸⁶¹ Любиш Акіда? Чим гірші обійми мої, ніж Акіда? ⁸⁶² Хай і собою милується він, і тобі буде милий,— ⁸⁶³ Хоч і болить мені те. Але, — хай-но мені навинеться,— ⁸⁶⁴ Зразу відчує, що в тілі такому є й міць відповідна! ⁸⁶⁵ Нутрощі вирву живцем, по полях порозкидую кусні ⁸⁶⁶ Й по твоїх водах — отак і з'єднаєшся з ним, Нереїдо! ⁸⁶⁷ Весь я горю, потривожений жар палахтить іще дужче, ⁸⁶⁸ Наче б у грудях своїх із усім її полум'ям разом ⁸⁶⁹ Етну вогненну ношу, — та тебе, Галатеє, не проймеш!» ⁸⁷⁰ Марно наплакавшись так, — я за ним оддалік поглядала,— ⁸⁷¹ Раптом підвівсь і, мов бик у якого забрали телицю, ⁸⁷² Люто метатись почав, — по яругах, по горах гасає. ⁸⁷³ Врешті й на нас, що такої біди не чекали, зненацька, ⁸⁷⁴ Дикий, набрів. «Ото знахідка! — рикнув. — Цим разом востаннє — ⁸⁷⁵ Вже я подбаю про те! — пригортаєтесь так, голуб'ята!» ⁸⁷⁶ Лиш роз'ярілий Кіклоп на голос такий страхітливий ⁸⁷⁷ Міг спромогтись. Навіть Етна — гора сколихнулась од нього. ⁸⁷⁸ Я, перелякана, в воду пірнула — були ми край моря; ⁸⁷⁹ Ну а сіметський юнак, побережжям пустившись тікати,— ⁸⁸⁰ «О Галатеє,— кричить, — порятуй! У біді свого сина ⁸⁸¹ Не покидайте, батьки! Приховайте в своїх володіннях!» ⁸⁸² Та здоганяє Кіклоп. Одлупивши мало не півскелі, ⁸⁸³ З маху в Акіда жбурнув. І хоча нещасливця той камінь ⁸⁸⁴ Тільки краєчком сягнув, — усього привалив ним Акіда. ⁸⁸⁵ Все я зробила тоді, що могла, на що дозвіл дала нам ⁸⁸⁶ Доля, щоб милий прибравсь у могутливу дідову силу. ⁸⁸⁷ Кров полилася багряна струмком із-під брили, та згодом ⁸⁸⁸ Барву червону почав той струмок поступово втрачати. ⁸⁸⁹ Ось він такий, як бува повесні після першої зливи; ⁸⁹⁰ Ось — мерехтить, мов сльоза. Розпадається брила на кусні, ⁸⁹¹ Вже й очерет із розщілин проглянувши, пнеться до сонця; ⁸⁹² З отвору скелі вже струмінь ударив дзвінкий, повносилий. ⁸⁹³ Раптом — о чудо! — з води піднімається до половини ⁸⁹⁴ Красень — юнак, і лозина гнучка вповива йому роги. ⁸⁹⁵ Він, якби нижчий на зріст та якби не лице лазурове,— ⁸⁹⁶ Вилитий був би Акід. А проте мій Акід таки справді ⁸⁹⁷ Перетворився в ріку, що й тепер те ім'я має давнє». ⁸⁹⁸ Змовкла, скінчивши на тім, Галатея, і знов нереїди ⁸⁹⁹ Ніжаться порізно всі, на спокійній гойдаючись хвилі. ⁹⁰⁰ Скілла вернулась, однак. Не наважившись в море відкрите ⁹⁰¹ З ними плисти, то по вогкім піску без одежі блукає, ⁹⁰² То, натомившись, у заводі тихій, якщо по дорозі ⁹⁰³ Знайде таку, в неглибокій воді прохолоджує тіло. ⁹⁰⁴ Раптом, збиваючи піну, новий глибодонного моря ⁹⁰⁵ Житель, що постать недавно змінив в Антедоні Евбейській, ⁹⁰⁶ Главк появивсь — і завмер від бажання, побачивши діву. ⁹⁰⁷ Поки ще думає він зупинити втікачку словами, ⁹⁰⁸ Поти кричить їй услід. Але Скілла, окрилена страхом, ⁹⁰⁹ До стрімчака, що край моря підноситься, духом добігла. ⁹¹⁰ Шпилем у небо зметнувся, затінений знизу лісами, ⁹¹¹ Той одинокий стрімчак, нависаючи грізно над морем. ⁹¹² Там, досягнувши безпечного місця, вагається німфа, ⁹¹³ Що це — потвора чи бог? Незвичайній дивується барві, ⁹¹⁴ Гриві, що в'ється по плечах йому, покриваючи й спину; ⁹¹⁵ З подивом бачить: у нього ще й хвіст, як у риби в'юнкої. ⁹¹⁶ Главк її сумнів одчув і, на скелю сусідню опершись,— ⁹¹⁷ «Ні, не потвору, не звіра-напасника бачиш, красуне,— ⁹¹⁸ Бог я, — промовив, — морський. Тут, під водами, ні Атаманта ⁹¹⁹ Син, Палемон, ні Трітон, ні Протей не значніші од мене; ⁹²⁰ Смертним, одначе, я був. Але навіть тоді, пам'ятаю, ⁹²¹ Вабило море мене, тільки ним я був зайнятий завжди. ⁹²² То було сіті тягнув, що затягують риб цілі зграї, ⁹²³ То над водою, тримаючи вудку, сидів терпеливо. ⁹²⁴ Є до зеленого лугу прилегле вузьке побережжя; ⁹²⁵ Морем один його край облямовано, другий — травою. ⁹²⁶ Не забрела ще туди ні одна круторога теличка, ⁹²⁷ Ні пелехата коза, ні спокійна вівця там не паслась, ⁹²⁸ На медоносні квітки не сідала бджола — трудівниця. ⁹²⁹ Там не сплітали святкових вінків, і ніхто ще ніколи ⁹³⁰ В руку серпа там не брав. У тім закуті тихім я перший ⁹³¹ Сів на травицю м'яку, й, поки сіті намоклі сушились, ⁹³² Рибок почав рахувать, розкладаючи їх по порядку ⁹³³ На моріжок — тих, що випадок їх запровадив у сіті, ⁹³⁴ Й тих, що самі на зрадливий гачок, легковірні, впіймались. ⁹³⁵ Раптом — нечувана річ! — та хіба потребую брехати? — ⁹³⁶ Здобич моя, лиш торкнулась трави, почала ворушитись. ⁹³⁷ Перевертається з боку на бік на землі, мов на хвилі. ⁹³⁸ Поки, немов очманілий, сиджу, — весь улов мій додому, ⁹³⁹ В море чкурнув, свого пана — рибалку — покинув, і берег. ⁹⁴⁰ Я сторопів, розгубивсь і ніяк розгадати не можу, ⁹⁴¹ Чи якийсь бог те вчинив, чи трави живодайної соки. ⁹⁴² «Що б то за соки були в тій траві?» — сам себе запитавши, ⁹⁴³ Пару стеблинок зірвав і, зірвавши, торкнувся їх зубом. ⁹⁴⁴ Щойно потрапила в горло моє невідомого соку, ⁹⁴⁵ Може, краплина якась, — а вже трепет пойняв мене дивний, ⁹⁴⁶ Вже потягло мене в іншу, чужу для людини, природу — ⁹⁴⁷ Щось наче гнало мене до води… «Прощавай, суходоле!» — ⁹⁴⁸ Мовив і в цю ж таки мить у глибини пірнув темно-сині. ⁹⁴⁹ Жителі моря, прийнявши мене, як свого вшанували. ⁹⁵⁰ Щоб увільнили мене від людської знищимості, просять ⁹⁵¹ І Океана, і Тетіс. Вони й очищають пришельця: ⁹⁵² Дев'ять разів очищальні слова повторяю за ними, ⁹⁵³ Потім під сотню річок мені кажуть підставити груди. ⁹⁵⁴ Й тут, відусіль поспливавшись, немов у весняне повіддя, ⁹⁵⁵ На мою голову враз гомінкі пролилися потоки. ⁹⁵⁶ Стільки й можу тобі розповісти цікавого; стільки ⁹⁵⁷ В пам'яті є; що було, окрім того, — чуття не сприймало. ⁹⁵⁸ Щойно вернулось воно, — вже до себе, на жаль, не прийшов я; ⁹⁵⁹ Іншим-бо став я, ніж був дотепер, — і тілом, і духом. ⁹⁶⁰ Першою бороду цю зеленаву тоді я помітив, ⁹⁶¹ Далі й гриву оту, що волочиться, довга, по морю; ⁹⁶² Плечі могутні побачив тоді, й лазуровії руки, ⁹⁶³ Й ноги, що стали хвостом, як у риби, плавцями порослим. ⁹⁶⁴ Краще б, одначе, не бути таким, і не знатись з богами, ⁹⁶⁵ Й богом самому не буть — лиш би ти прихилилась до мене!» ⁹⁶⁶ Поки таке говорив, поки ще щось хотів говорити, ⁹⁶⁷ Скілла від нього втекла. Розгнівившись погордою діви, ⁹⁶⁸ Він до Тітана дочки — до Кірки в печеру подався.

Книга чотирнадцята

¹ Ось уже й Етну — гору, що гігантів тіла привалила, ² Й диких кіклопів поля, що борін ані плуга не знали, ³ Де не ступали воли під ярмом, обробляючи землю, ⁴ Гнівний Евбеєць лишив, розколиханих вод шанувальник. ⁵ Потім він Занклу[49] минув, протилежні до Регія вежі; ⁶ Далі — протоку, грозу кораблів, між двома берегами, ⁷ Що від землі сіцілійської край одділяє Авсонський. ⁸ Звідти, рукою могутньою спінивши море Тірренське, ⁹ Главк до горбів трав'янистих доплив і в печеру до Кірки, ¹⁰ Сонця дочки, увійшов, перевтілених звірів оселю. ¹¹ Щойно її привітав і від неї вітання прийнявши,— ¹² «Бога, богине, молю, порятуй! Ти єдина, — промовив,— ¹³ Можеш цю пристрасть мою — якщо ласка твоя — пригасити. ¹⁴ Що то за сила в траві, того знати ніхто, Тітанідо, ¹⁵ Краще не може, ніж я, трав'яним перевтілений соком! ¹⁶ Щоб не ховати від тебе, однак, свого шалу причини,— ¹⁷ На італійському березі, проти Мессанських укріплень ¹⁸ Скіллу я вгледів якось. Переказувать сором, богине, ¹⁹ Як я принижувавсь, як умовляв, заслуживши… погорду. ²⁰ Ти ж, коли влада якась є в піснях заклинальних, — до пісні ²¹ Губи святі розтули; а коли мають дію сильнішу ²² Трави, — звернися до трав, підшукай незрадливу, надійну. ²³ Не лікування потрібне мені, не загоєння рани,— ²⁴ Ні, хай триває мій жар, тільки ним хай перейметься Скілла!» ²⁵ Ну а богиня, — ніхто не спалахував серцем так часто ²⁶ Серед жінок, як вона; чи в самій приховалась причина ²⁷ Палу того, чи в Венері, бо ж батько, було, її видав,— ²⁸ Главкові мовить таке: «Домагатись тієї, що втіхи ²⁹ Прагне сама, що й однако розпалена, — все-таки краще. ³⁰ Вірю, ти гідний, щоб, не набиваючись, бути жаданим; ³¹ Тільки надію подай — і жаданим, повір мені, будеш! ³² А щодо вроди, то нею, без сумніву, можеш гордитись: ³³ Я от, скажім, і богиня, й дочка променистого Сонця, ³⁴ Я, що могутністю трав і пісень заклинальних могутня, ³⁵ Хочу піддатись тобі! Погордуй гордівницею; скромній ³⁶ Тим же сплати — й з обома розквитаєшся вчинком єдиним». ³⁷ Главк же спокусниці: «В морі скоріше дерева ростимуть, ³⁸ А верхогір'я стрімкі позатягує водорость мокра, ³⁹ Ніж, поки Скілла жива, я тягтись перестав би до неї!» ⁴⁰ Кірку взяла тоді злість. Не в силах помститись на ньому — ⁴¹ Главка ж любила-таки! — завзялася на ту, якій щойно ⁴² Він перевагу віддав. Затаївши зневажену пристрасть, ⁴³ Зараз же, соком налиті страшним, розтирає відьомські ⁴⁴ Трави й, мішаючи їх, заклинання Гекатині шепче. ⁴⁵ Ось, голубою накидкою вкрившись, вона виступає ⁴⁶ З-поміж улесливих звірів своїх ізсередини двору. ⁴⁷ В Регій верстаючи шлях, у місто, що проти занклейських ⁴⁸ Скель, незабаром торкнулася хвиль неспокійного моря. ⁴⁹ Мов по твердому піску побережному, так вона легко ⁵⁰ Синяву моря глибінь перебігла сухою ногою. ⁵¹ Тиха та скромна була під навислою скелею заводь — ⁵² Скілли улюблений схов. Од запеклості неба і моря ⁵³ Німфа тікала туди, коли сонце, підбившись найвище, ⁵⁴ Тіні гірських верховин і дерев найкоротше втинало. ⁵⁵ Води затону цього каламутить богиня; отруту ⁵⁶ Ллє чародійну туди і шкідливого кореня соком ⁵⁷ Скроплює, й тричі по дев'ять разів повторяє, чаклунка, ⁵⁸ Темні, лиш їй зрозумілі слова заклинальної пісні. ⁵⁹ Скілла прийшла і пірнула до пояса в води затону. ⁶⁰ Раптом, жахнувшись, довкіл живота свого бачить, неначе ⁶¹ Звірі якісь гавкотять. Як повірити їй, що ці пащі — ⁶² Їй же належать тепер? Утекти, захиститись, відбитись ⁶³ Хоче від лютих собак, але всюди з собою їх тягне. ⁶⁴ Мацає поперек, ноги і стегна, усе своє тіло,— ⁶⁵ Що не мацнула б, однак, — натрапляє рукою на хижі ⁶⁶ Пащі й на пащах стоїть; животом, що наїжився ними, ⁶⁷ Лоном, боками — на спини таких же натискує звірів. ⁶⁸ Плакав закоханий Главк. Одвернувся від Кірки, що стільки ⁶⁹ Злоби у зілля своє, помстившись над Скіллою, вклала. ⁷⁰ Скілла ж лишилася там, і чаклунці при першій нагоді ⁷¹ Теж допекти постаралась, Улісса позбавивши друзів. ⁷² Потім ще й судна троянців на дно мала намір пустити, ⁷³ Стала, проте, стрімчаком, що, зметнувшися грізно над морем, ⁷⁴ Там височить дотепер; оминає його мореплавець. ⁷⁵ Ось мимо Скілли й Харібди жадливої провеслувавши, ⁷⁶ Тевкри зітхнули полегшено. Вже й побережжя Авсонське ⁷⁷ Мріло, та вітер відніс їх аж ген до Лівійського краю. ⁷⁸ Серце й свій дім там відкрила Енеєві жінка з Сідона, ⁷⁹ Що розвела, приголомшена зрадою мужа-фрігійця, ⁸⁰ Вогнище, ніби для жертви богам, і на ньому, шалена, ⁸¹ Впала на меч гостролезий: підманута — всіх підманула. ⁸² Геть од піщаних земель і від міста нового подавшись, ⁸³ В Ерікс прибув і, зустрівши Акеста гостинного знову, ⁸⁴ Жертви складає Еней і вшановує батька могилу. ⁸⁵ Судна, що мала спалить їх Іріда з веління Юнони, ⁸⁶ Він одв'язав і покинув мерщій володіння Еола, ⁸⁷ Землі, де сірка димить, і шпилі Ахелойових дочок, ⁸⁸ Вабних Сирен; а судно, що стерничого втратило в морі, ⁸⁹ До Інаріми наважився вивести, і до Прохіти, ⁹⁰ Й до Пітекуз головерхих, що мають від жителів назву. ⁹¹ Батько богів у свій час, до лукавих і хитрих керкопів, ⁹² До віроломного, підлого роду ненависть відчувши, ⁹³ Їх у мерзенних тварин замінив, але так, щоб те плем'я ⁹⁴ Схоже було на людей і не схоже на них одночасно: ⁹⁵ Тіло немов обрубав їм; кирпатого носа приплюснув; ⁹⁶ Наче прим'яв та порізав старечими зморшками лиця; ⁹⁷ Від голови аж до ніг повкривав їх рудавою шерстю. ⁹⁸ Там же й селитись велів, перед тим одібравши їм мову, ⁹⁹ Щоб занімів їх язик, що годився лиш для віроломства. ¹⁰⁰ От вони й скрикують хрипло раз по раз, немов з пересердя. ¹⁰¹ Ці проминувши краї, він укріплення Партенопейські ¹⁰² З правого боку лишив; сурмача Еоліда могилу — ¹⁰³ Зліва. Допливши до вод заболочених, до побережжя ¹⁰⁴ Кумського, входить в оселю печерну віщунки Сівілли. ¹⁰⁵ Просить, щоб міг, подолавши Аверн, загостити до манів ¹⁰⁶ Батька. Стара, що сиділа, похнюпивши голову сиву, ¹⁰⁷ Врешті її підняла й, божественного сповнившись духу,— ¹⁰⁸ «Надто великого, — мовила, — просиш ти, славний ділами ¹⁰⁹ Мужу, хто руку — мечем, а побожність вогнями прославив. ¹¹⁰ Не зневіряйся, одначе, троянцю! Не марно прохаєш: ¹¹¹ За поводатарку буду сама — і поля Єлісейські, ¹¹² Світу межу й дорогу тобі тінь свого батька побачиш. ¹¹³ Мужність усюди здолає пройти». Прорекла й показала ¹¹⁴ Гілку, що в лісі Юнони Авернської сяяла злотом. ¹¹⁵ І, показавши, від стовбура гілку велить одламати. ¹¹⁶ Їй покорився Еней — і побачив жахні володіння ¹¹⁷ Оркові; предків узрів і великого духом Анхіса ¹¹⁸ Віком похилену тінь. Осягнув того краю закони, ¹¹⁹ Зором окинувши й те, чим наступні погрожують війни. ¹²⁰ Вгору ступаючи, втомлений вже, по зворотній стежині, ¹²¹ Бесіду вів із віщункою з Кум, щоби час коротати. ¹²² Поки крізь сутінну млу просувалися шляхом жахливим, ¹²³ Він обізвавсь: «Чи сама ти з богинь, чи богам наймиліша,— ¹²⁴ Будеш довіку мені божеством! Бо ж дала мені змогу — ¹²⁵ Не приховаю ж цього! — і дійти, і побачити зблизька ¹²⁶ Смерті належні місця й повернутись, уникнувши смерті. ¹²⁷ Тільки-но вийду відсіль на поверхню, до денного світла,— ¹²⁸ Храм тобі, вдячний, зведу й віддаватиму ладаном шану». ¹²⁹ Тяжко зітхнула віщунка й, поглянувши сумно на нього, ¹³⁰ Мовить таке: «Не богиня я, ні. Не наважуйся смертній ¹³¹ Ладан пахучий курить. Щоб тебе вберегти від помилки, ¹³² Правду скажу: мені світло в свій час обіцяли незгасне, ¹³³ Вічне, якщо б оддала я дівоцтво жагучому Фебу. ¹³⁴ Вже наперед насолоду смакуючи, прагне дарами ¹³⁵ Звабити серце моє: «Вибирай, — намовляє,— що хочеш, ¹³⁶ Дівчино кумська, й відмови не знатимеш!» Я ж на піщаний ¹³⁷ Пагорб кивнувши: «Хай стільки своїх уродин одсвяткую, ¹³⁸ Скільки піщинок тут є». Та одне я до того прохання ¹³⁹ Поспіхом не додала: щоб лишатися вік молодою. ¹⁴⁰ Він же мені й довголіття давав, і нев'янучу вроду, ¹⁴¹ Тільки б свого домогтись. Його дар відкидаю рішуче ¹⁴² І незаміжня живу. А тим часом пора благодатна ¹⁴³ Хутко спливла. Надійшла, шкутильгаючи, немічна старість,— ¹⁴⁴ Довго хирітиму в ній! За плечима — вже сьоме століття; ¹⁴⁵ Щоб дорівняти піщинкам, однак, ще зустрінути мушу ¹⁴⁶ Жниво трьохсоте й трьохсотий побачити збір винограду. ¹⁴⁷ Прийде ще час, і мене зі ставної мізерною зробить ¹⁴⁸ Ряд моїх днів незліченних. Підточене старістю тіло ¹⁴⁹ Стане цілком незначним. І ніхто не повірить, що в мене ¹⁵⁰ Міг закохатися бог. Призабуде й сам Феб, очевидно, ¹⁵¹ Ким я для нього була, або й виду не схоче подати. ¹⁵² Ось чого, бідна, діждусь! Лиш по голосу, ледве помітну, ¹⁵³ Зможуть пізнати мене; лиш його мені доля залишить». ¹⁵⁴ Поки, під гору йдучи, такі думи снувала Сівілла, ¹⁵⁵ З темних глибин, із стігійської мли, до евбейського міста ¹⁵⁶ Вийшов троянець Еней. Після жертвоприношень торкнувся ¹⁵⁷ Тих берегів, що тоді годувальниці ймення не знали. ¹⁵⁸ Після трудів довголітніх виснажливих тут зупинився ¹⁵⁹ Неріта син, Макарей, з товариства бувальця Улісса. ¹⁶⁰ Мужа того, що покинутий був під строминами Етни,— ¹⁶¹ Ахеменіда, — впізнав. Що живим його стрів так неждано, ¹⁶² Вкрай здивувався. «Який тебе бог, який випадок дивний, ¹⁶³ Ахеменіде, вберіг? — поцікавився. — Як на троянське, ¹⁶⁴ Грек, ти потрапив судно! До яких берегів пливете ним?» ¹⁶⁵ Той, не такий вже, яким був колись, — не брудний і кошлатий, ¹⁶⁶ Не в лахманах, яке зшив колючками, — на те запитання ¹⁶⁷ Так одгукнувся: «Хай знов дикуна Поліфема побачу ¹⁶⁸ Й пащу, з якої так часто людська рівчаками спливала ¹⁶⁹ Кров, якщо цей корабель від Ітаки мені не дорожчий ¹⁷⁰ І від домівки, Еней же — від рідного батька. Ніколи ¹⁷¹ Я не віддячусь належно йому, хоч би як намагався! ¹⁷² От говорю я, і дихаю, й сонце на небі ясному ¹⁷³ Бачу, — то як можу бути невдячним та непам'ятливим? ¹⁷⁴ Те, що тоді я живцем не потрапив у пащу Кіклопа,— ¹⁷⁵ Також заслуга його. Коли й нині з життям розпрощаюсь, ¹⁷⁶ Буду в землі спочивать, а таки не в нутрі людожера. ¹⁷⁷ Що я в той час одчував (коли страх ще лишив мені здатність ¹⁷⁸ Щось відчувати!), побачивши, кинутий напризволяще, ¹⁷⁹ Як одпливаєте ви! Вам гукнути хотів, та боявся, ¹⁸⁰ Щоб не почув Поліфем. Через оклик Улісса під воду ¹⁸¹ Й ваш корабель мав піти: цілий верх одлупивши від скелі, ¹⁸² Велет у море далеко метнув ним, щоб вас потопити. ¹⁸³ Бачив я й те, як рукою могутньою він побережні ¹⁸⁴ Брили жбурляв, і летіли вони, наче пущені з пращі. ¹⁸⁵ Пінилось море, і я аж тремтів, чи судно з того виру ¹⁸⁶ Випірне, начеб і я, не покинутий там був, на ньому! ¹⁸⁷ Щойно втекти вам од смерті вдалося, — Кіклоп ошалілий ¹⁸⁸ Етну обходити став, завиваючи люто від болю. ¹⁸⁹ От він намацує гори й ліси, та, позбавлений ока, ¹⁹⁰ Часом на скелю якусь набіжить; окривавлені руки ¹⁹¹ В гніві до моря тоді простягаючи, знай, проклинає ¹⁹² Цілу Ахайю: «Якби-то Улісс чи з дружків його будь-хто ¹⁹³ Зараз попався мені, щоб я лють свою міг наситити! ¹⁹⁴ Нутрощі виїм йому! І живцем ось цією рукою ¹⁹⁵ Я на шматочки його розірву! Своє горло наповню ¹⁹⁶ Кров'ю! Суглоби його затріщать під моїми зубами! ¹⁹⁷ Легше тоді буду зносити втрату єдиного ока!» ¹⁹⁸ Всяке таке говорив. Омлівав я од жаху блідого, ¹⁹⁹ Бачачи зблизька обличчя його, закривавлене, дике, ²⁰⁰ Руки страшні й величезну, та вже не потрібну очницю, ²⁰¹ Постать і бороду, геть зашкарублу від крові людської… ²⁰² Коротко кажучи, бачив я смерть, — але це ще марниці! — ²⁰³ Вже мені думалось: він ухопив мене, вже моє тіло ²⁰⁴ Тоне в його животі… Не стирався-бо днини тієї ²⁰⁵ Образ жахний, коли двох із супутників наших на землю ²⁰⁶ Він кулаком, наче довбнею вклав, кілька раз лупонувши. ²⁰⁷ Потім, немов розкуйовджений лев, навалившись на здобич, ²⁰⁸ Кишки, і м'ясо ще тепле, і білу кісток серцевину — ²⁰⁹ Трепетне тіло людське — запихав у нутро ненажерне. ²¹⁰ Дрож огорнула мене. Я стояв півживий, сполотнілий, ²¹¹ Бачив, як рот він собі набивав і раз по раз криваву ²¹² Їжу — шматочки людей — виригав із вином одночасно. ²¹³ «Ось що чекає, сердего, й тебе!» — непокоїла думка. ²¹⁴ Дням я рахунку не вів, омліваючи й при шарудінні; ²¹⁵ Смерті боявсь над усе, але смерті, признатися, й прагнув. ²¹⁶ Голод гасив жолудьми, їв траву, перемішану з листям. ²¹⁷ Голий, самотній, зневірений, муки ждучи та загину, ²¹⁸ Врешті, я вгледів ось цей корабель під вітрилом у морі. ²¹⁹ Кинувсь до берега, став окликать і махати руками — ²²⁰ Й долю схилив: на троянське судно прийняли мене, грека! ²²¹ Ти розкажи тепер про пережите, супутнику милий, ²²² І про вождя, і про тих, що з тобою довірились морю». ²²³ Той про Еола почав: що в глибокому Туському морі ²²⁴ Править Еол Гіппотад; що вітри він у путах тримає. ²²⁵ Їх у мішку із бичачої шкіри, цей дар незвичайний, ²²⁶ Вождь дуліхійський на свій корабель помістив і за дев'ять ²²⁷ Днів при попутньому подуві берег жаданий побачив. ²²⁸ Щойно, однак, піднялась по дев'ятій найближча зірниця, ²²⁹ Заздрість заїла супутників; ласо на міх величезний ²³⁰ Зиркали. Певні, що золото в ньому, вітрів увільнили — ²³¹ Й ті, що примчали судно, ті й назад однесли його хвилі; ²³² До еолійського владаря, в гавань, воно повернулось. ²³³ «Відти, — вів далі,— ми в місто прийшли, що його в давнину ще ²³⁴ Лам, лестригон, заснував. Антіфат у ту пору там правив. ²³⁵ Троє нас — я і ще двоє — пішли посланцями до нього. ²³⁶ З двох тих супутників тільки один врятувався зі мною ²³⁷ Втечею: третій потворні вуста лестригона-злочинця ²³⁸ Кров'ю своєю сплямив. Антіфат на чолі людожерів ²³⁹ За втікачами пустивсь. Полетіли на голови наші ²⁴⁰ Брили й колоди; на дно йдуть мужі, кораблі йдуть під воду. ²⁴¹ Тільки один, що на ньому був я та Улісс, од загину ²⁴² Вирвавсь. По друзях загиблих сумуючи, про невеселе ²⁴³ Думи важкі снуючи, берегів ми торкнулись, що звідси ²⁴⁴ Ледве що видні (цей острів, повір, на який ми ступили, ²⁴⁵ Бачити краще здаля!). Оминай, справедливий троянцю, ²⁴⁶ Сину богині (війна-бо вляглась, отже, ти, нам, Енею, ²⁴⁷ Більше не ворог), молю, оминай тихі заводі Кірки! ²⁴⁸ Так, було, й ми, коли наше судно берегів тих торкнулось, ²⁴⁹ Ще не отямившись від Антіфата й убивці Кіклопа, ²⁵⁰ Йти не хотіли ніяк до порогів оселі чужої. ²⁵¹ Жереб велів нам іти. Отож я, а зі мною мій вірний ²⁵² Друг Політей, Еврілох, Ельпенор, що любив похмелятись, ²⁵³ І вісімнадцять іще подалися до стін чародійки. ²⁵⁴ Щойно туди підійшли й на поріг її дому ступили — ²⁵⁵ Тисячу тут же вовків, ведмедиць і левиць чималого ²⁵⁶ Страху нагнали на нас. Надаремно, проте, ми боялись: ²⁵⁷ Ті, як не дивно, не мали й у гадці на нас нападати,— ²⁵⁸ Ніби радіючи нам, замахали в повітрі хвостами ²⁵⁹ Й слідом пішли, мовби ласки чекаючи. Тут і служниці ²⁶⁰ Нас прийняли. Через передпокої по мармурі білім ²⁶¹ До господині ведуть. На престолі в світлиці розкішній ²⁶² Гордо сидить вона в паллі червоній; поверх тої палли ²⁶³ Зблискує взором тонким золота серпанкова накидка. ²⁶⁴ І нереїди, і німфи — довкіл. Але звинні їх пальці ²⁶⁵ Вовни не спушують там, не снують веретенцями нитки,— ²⁶⁶ Зайняті зіллям вони: розкладають розсипані квіти ²⁶⁷ І розмаїто забарвлені трави в коші по порядку. ²⁶⁸ Пильно й сама за роботою стежить; сама-бо те знає, ²⁶⁹ Що може кожен листок, а на що вони в суміші здатні. ²⁷⁰ До посортованих трав приглядається оком уважним. ²⁷¹ Ледве побачила нас, — на вітання вітанням озвавшись, ²⁷² В усмішці вся розпливлась: почувайтесь, мовляв, як удома. ²⁷³ Не зволікаючи, ячної нам повеліла змішати ²⁷⁴ З сиром муки; долила ще вина туди чистого й меду; ²⁷⁵ Потай хлюпнула ще й соку, в солодкості тій приховавши ²⁷⁶ Гіркість його. Прийняли ми з руки божественної чаші ²⁷⁷ Й тільки-но, сонцем і спрагою зморені, їх осушили,— ²⁷⁸ Різкою наших голів чарівниця жорстока торкнулась. ²⁷⁹ Раптом (незручно й розказувать!) я зодягнувся в щетину; ²⁸⁰ Вже й говорити не міг: замість мовити слово, хрипливо ²⁸¹ Хрюкати став раз у раз, до землі похилившись обличчям. ²⁸² Я відчував, як мій рот, випинаючись, робиться рилом, ²⁸³ Як роздувається шия, а руки, якими недавно ²⁸⁴ Келих до вуст піднімав, на долівці сліди залишають. ²⁸⁵ З іншими сталось таке ж, і гуртом — така міць того зілля! — ²⁸⁶ Вже ми товклися в хліві. Тут помітили ми, що свинею ²⁸⁷ Лиш Еврілох не зробивсь: він один не прийняв тоді чаші. ²⁸⁸ Випив би й він, — те щетинисте стадо й сьогодні собою, ²⁸⁹ Певно б, поповнював я: коли б він не звідомив Улісса, ²⁹⁰ Про нашу спільну біду, то хто б одімстивсь тоді Кірці? ²⁹¹ Миру провісник, Гермес, йому квітку вручив білосніжну ²⁹² З коренем чорним; богам вона знана під назвою «молі». ²⁹³ Квітці довірившись тій і поклавшись на сили небесні, ²⁹⁴ Він до чаклунки прийшов. І йому подала вона згубну ²⁹⁵ Чашу. Вже різкою мала й йому до волосся торкнутись — ²⁹⁶ Він одштовхнув, та ще й добре злякав її, меч оголивши, ²⁹⁷ Потім правицю йому подала. А на ложе з любов'ю ²⁹⁸ Прийнятий, друзів просив повернуть замість шлюбного дару. ²⁹⁹ Соком ласкавіших трав нас окроплює, прут чародійний ³⁰⁰ Другим кінцем повернувши, по головах нас ударяє. ³⁰¹ Мовить тим разом слова, протилежні до слів попередніх. ³⁰² І, що не слово, то зводимось ми по-людському все вище ³⁰³ Й вище. Зникає щетина. Розщеплена ніжка свиняча ³⁰⁴ Знову стопою стає. Появляються плечі, а з ними — ³⁰⁵ Руки. Обняти, ридаючи, можем того, хто ридає — ³⁰⁶ Нашого проводаря. У ту мить ми немовби забули ³⁰⁷ Всі, які знали слова, окрім тих, що засвідчують вдячність. ³⁰⁸ Там цілий рік забарилися. Тож не одне за цей довгий ³⁰⁹ Проміжок часу я бачити міг, та й чував усіляке. ³¹⁰ От хоч би те, що мені потихеньку одна сповістила ³¹¹ З тих чотирьох, що прислужують їй у ділах чарівничих. ³¹² От незабаром як тільки з вождем загулялася Кірка, ³¹³ З мармуру постать вона показала мені білосніжну. ³¹⁴ Був це юнак, а на маківці в нього сидів собі дятел; ³¹⁵ Постать у храмі була, шанобливо вповита вінками. ³¹⁶ Хто цей юнак, чому дятел на ньому й чому, наче бога, ³¹⁷ В храмі шанують його, запитав я. Цікавому знати ³¹⁸ Мовить таке: «Яка міць, Макарею, в моєї хазяйки, ³¹⁹ Хай тебе й ця ще пригода повчить. Отже, слухай уважно! ³²⁰ Пік, що був сином Сатурна, в Авсонському краї раніше ³²¹ Владарював. Рисаків бойових він любив об'їжджати. ³²² Був, як ось бачиш, ставний. І хоча твоє око втішає ³²³ Твору мистецького чар, йому вірити можеш так само. ³²⁴ Вроді дорівнював дух. Ще й чотири рази п'ятилітніх ³²⁵ Ігрищ елідських, відколи народжений, він не побачив. ³²⁶ Німф лісових, які горами Лацію, вільні, гасали, ³²⁷ Вродою він полонив. І джерельні за ним упадали ³²⁸ Німфи-наяди, що живлять їх Альбули води й Нумікій, ³²⁹ І голубий Анієн, і короткий Альмон, і стрімливий ³³⁰ Нар і погідного Фарфара тінню окутані хвилі. ³³¹ Прагнули й ті, що в ставку лісовому, де скіфська Діана, ³³² Та по сусідніх озерах живуть. Але, всіх погордивши, ³³³ Він домагавсь однієї; дволикому Янусу, богу, ³³⁴ На Палатіні Венілія, кажуть, її народила. ³³⁵ Тільки-но стала вона на порі — й за Лаврентського Піка ³³⁶ Заміж пішла, бо й сама лиш йому віддала перевагу. ³³⁷ Вродою славна була; ще славніша — умінням співати. ³³⁸ Тож і назвали цю діву Співучою. Зрушити з місця ³³⁹ Скелі могла та ліси, кровожерних розчулити звірів, ³⁴⁰ Бистрий потік зупинить, перелітних птахів забарити. ³⁴¹ От якось пісню співала вона по-жіночому, ніжно. ³⁴² Пік же подавсь у лаврентські поля кабанів полювати. ³⁴³ Кінь буйногривий під вершником грав. Два списи наготові ³⁴⁴ В лівій руці він тримав. Дорога пурпурова хламида, ³⁴⁵ Золотом жовтим зашпилена, плечі йому покривала. ³⁴⁶ Так тоді вийшло, що й Сонця дочка в ті ліси подалася. ³⁴⁷ Щоб на зелених горбах собі зілля нового набрати, ³⁴⁸ Острів, що й назву від неї отримав, покинула Кірка. ³⁴⁹ Тільки-но з заростей глянула на юнака — й од бажання ³⁵⁰ Заціпеніла; назривані, з рук їй посипались трави. ³⁵¹ Наче вогнем аж до самих кісток пройняло чарівницю. ³⁵² Перше, що спало на думку їй, щойно те полум'я вщухло,— ³⁵³ Звіритись тут же в своєму бажанні. Та як це зробити? ³⁵⁴ Він он помчав на коні. Та ще й слуги рояться довкола… ³⁵⁵ «Ні,— прошептала, — таки не втечеш, хоч би в вітру позичив ³⁵⁶ Крил, — якщо знаю себе, якщо в травах іще збереглася ³⁵⁷ Міць чарівна, якщо мають ще силу мої заклинання!» ³⁵⁸ Мовивши це, кабана безтілесного образ оманний ³⁵⁹ Миттю створила вона і веліла йому, промайнувши ³⁶⁰ Перед очима володаря, зникнути в лісі, де сосни ³⁶¹ Так уже густо росли, що між них не пробитися верхи. ³⁶² Пік, не вагаючись — він же не знав, що це тінь, а не здобич, ³⁶³ Махом зіскочив з коня, що розпарений був од галопу, ³⁶⁴ Й кинувсь у дебрі в надії марній кабана перейняти. ³⁶⁵ Часу не гає й вона: молитви, заклинання шепоче, ³⁶⁶ Темним богам посилає й слова заворожені, темні,— ³⁶⁷ Ті, що від них похмурніє обличчя лискучої повні ³⁶⁸ Й скопища хмар дощових на отецькім чолі бовваніють. ³⁶⁹ Так і тепер від її ворожби затуманилось небо, ³⁷⁰ Млою дихнула земля. У пітьмі супровідники Піка ³⁷¹ По манівцях розбрелись. Володар одинцем залишився. ³⁷² Вибравши місце та мить: «Заклинаю, — звернулась до нього,— ³⁷³ Зором очей твоїх, красеню, сяйвом юнацької вроди, ³⁷⁴ Що полонила й мене і з богині прохачку зробила,— ³⁷⁵ Зглянься на пристрасть мою, всевидюще зроби своїм тестем ³⁷⁶ Сонце, зневажити Кірки, Тітана дочки, не наважся!» ³⁷⁷ Він і проханням, однак, і богинею знехтував, гордий. ³⁷⁸ «Хто б не була ти, — їй кинув, — не буду твоїм. Полонила ³⁷⁹ Інша мене, і хотів би я вік бути в тому полоні! ³⁸⁰ Не оскверню позашлюбним коханням подружнього ложа, ³⁸¹ Хай лише доля щадить мені Януса доню — Співучу». ³⁸² Марно його наблагавшись, таке прорекла Тітаніда: ³⁸³ «Дорого сплатиш за це! Вже тебе не зустріне Співуча! ³⁸⁴ Що погордована може й закохана жінка, — побачиш; ³⁸⁵ Я ж і закохана в тебе, і я ж погордована — Кірка!» ³⁸⁶ Двічі тоді повернулась до Сходу й до Заходу двічі; ³⁸⁷ Різкою тричі торкнулась його, прошептала щось тричі — ³⁸⁸ Й він утікає, та так уже швидко, що врешті й самого ³⁸⁹ Диво бере; замість рук помічає розправлені крила, ³⁹⁰ Подив у гнів переходить: обурений тим, що раптово ³⁹¹ В лісі латинському птахом новим оселитися мусить,— ³⁹² Дзьобом об стовбури б'є, розколупує гілля розлоге. ³⁹³ Барва хламиди позначила пурпуром дятлові крила; ³⁹⁴ Пряжка, що золотом щирим недавно вгризалася в одяг, ³⁹⁵ Пір'ям стає: золота коло шиї виблискує смужка. ³⁹⁶ Все стало іншим тепер, лиш ім'я не змінилося в Піка. ³⁹⁷ А супровідники, по чагарях розійшовшись, тим часом ³⁹⁸ Піка гукають, але надарма. Владаря не знайшовши, ³⁹⁹ Раптом надибали Кірку. Вона розчищала повітря, ⁴⁰⁰ Вітрові й сонцю дозволила врешті розсіяти хмари. ⁴⁰¹ В чарах злочинних її звинувачують, Піка жадають. ⁴⁰² Далі й погрожують їй, ухопитись готові за зброю. ⁴⁰³ Та ж із отруйного зілля розбризкує соки смертельні, ⁴⁰⁴ Ніч і нічні божества із глухого Еребу й Хаосу[50] ⁴⁰⁵ Кличе; протяжним виттям зазиває трилику Гекату. ⁴⁰⁶ З місць — чи не дивно казати таке? — позривались дерева, ⁴⁰⁷ Стогін земля подала, побіліла діброва сусідня, ⁴⁰⁸ Соком окроплений луг заросився краплинами крові, ⁴⁰⁹ Навіть каміння, здалось, одізвалося хриплим зітханням. ⁴¹⁰ Наче собаки загавкали скрізь, по землі розповзлося ⁴¹¹ Темне гадюччя, довкіл замаячили душі, мов тіні. ⁴¹² Всі, хто там був, її чарів жахнулись. І, поки стояли, ⁴¹³ Мовби німі, вона лиць їх торкнулася прутом чаклунським. ⁴¹⁴ І від торкання того дивовижні, всілякого роду ⁴¹⁵ Звірі ввійшли в юнаків — не лишився ніхто з них собою. ⁴¹⁶ Низько нахилений Феб золотив уже берег Тартеський. ⁴¹⁷ Марно ж очима і серцем палким виглядала Співуча ⁴¹⁸ Мужа свого. По сусідніх лісах розбрелися з вогнями ⁴¹⁹ Хто тільки міг — і прислуга, й народ — за пропалим шукати. ⁴²⁰ Німфі ж не досить розпачливо зойкати, битись у груди, ⁴²¹ Рвати волосся — їй мало того; наридавшись, із дому ⁴²² Вибігла й, мов навіжена, полями латинськими бродить. ⁴²³ Шість разів — ніч, западаючи, й сонце, зринаючи знову ⁴²⁴ Стільки ж разів, її бачило — як і без сну, і без їжі ⁴²⁵ Йшла навмання вона через долини й гірські перевали. ⁴²⁶ Бачив останнім її, від блукань та страждань непритомну, ⁴²⁷ Тібр, — як на звивистий берег упала знеможеним тілом. ⁴²⁸ Там зі сльозами й слова милозвучні, навіяні болем, ⁴²⁹ Жалісно й тихо ронила вона; помираючи, лебідь ⁴³⁰ Так на дзеркальній воді похоронну снує собі пісню. ⁴³¹ Врешті, змарнівши від туги тонкою зробилась, а далі ⁴³² Зовсім розтанула, зникла, мов дим, у прозорім повітрі. ⁴³³ Назвою місця засвідчено це: стародавні Камени, ⁴³⁴ Німфи журбу вшанувавши, його йменували «Співучим». ⁴³⁵ Тож не одне впродовж року повільного там і почув я, ⁴³⁶ І спостеріг. Але тут, хоч засиділись ми, розлінились, ⁴³⁷ Мусимо знову плисти, на вітри покладатися знову. ⁴³⁸ Прикрі до того ж Тітанія нам віщувала дороги ⁴³⁹ В безкраях моря непевного й різні на ньому пригоди. ⁴⁴⁰ Страх, зізнаюсь, мене взяв, то й тримаюсь цього побережжя». ⁴⁴¹ Змовк Макарей. Тут пестунку Енея схоронено в урні ⁴⁴² З мармуру. Свідчить про це на могильному пагорбі напис: ⁴⁴³ «Тут Каєту, мене, вихованець, побожністю славний, ⁴⁴⁴ Сам, як належить, спалив, од ворожих вогнів врятувавши». ⁴⁴⁵ Вже від порослого травами берега шнур одв'язали, ⁴⁴⁶ Вже їх вітрило несе — від оселі зловісної далі, ⁴⁴⁷ Від заклинань. Перед ними — ліси, де затінений млою ⁴⁴⁸ Тібр, закружлявши піском, проривається, жовтий, до моря. ⁴⁴⁹ Дім і дочку владаря, що від Фавна родився, — Латина ⁴⁵⁰ Там не без бою отримав Еней, розпочавши з завзятим ⁴⁵¹ Людом війну. Наречену відстоював Турн ошалілий. ⁴⁵² Згодом Тірренія вся приєдналась до Лацію; довго ⁴⁵³ Серед запеклих боїв нелегка перемога кувалась. ⁴⁵⁴ Кожен іззовні будь-що свої сили поповнити хоче. ⁴⁵⁵ От і в рутулів росте, й у троянців ряди свої множить ⁴⁵⁶ Військо. Еней недарма вирушав до порогів Евандра; ⁴⁵⁷ Венул — дарма втікача Діомеда просив, побувавши ⁴⁵⁸ В місті його. Діомед у краю апулійського Давна ⁴⁵⁹ Стіни могутні заклав і поля там посів як придане. ⁴⁶⁰ Виклав доручення Турна й чекав допомоги від нього ⁴⁶¹ Венул. Однак етолійський герой у тій просьбі відмовив: ⁴⁶² Не до війни вже самому, мовляв, а людей свого тестя ⁴⁶³ Слати незручно; своїх же не має, що міг би до бою ⁴⁶⁴ Зброїти їх: «А щоб ти мене в вигадках не запідозрив,— ⁴⁶⁵ Хоч ворушити старе своє горе нікому не любо, ⁴⁶⁶ Все ж перетерплю цей біль. Коли попелом стала висока ⁴⁶⁷ Троя і вже наближались данайські вогні до Пергама. ⁴⁶⁸ Діву віднявши у діви, нарікський герой, син Ойлея, ⁴⁶⁹ Карою, хоч її сам заслужив, усіх нас обтяжив. ⁴⁷⁰ От і розсіяні ми. Під вітрами в розбурханім морі ⁴⁷¹ Ніч, блискавиці, дощі, божевілля і моря, і неба — ⁴⁷² Все ми, данайці, знесли. Кафарей увінчав наші лиха. ⁴⁷³ Часу б не стало про все розказати; додам тільки ось що: ⁴⁷⁴ Навіть Пріам тоді б міг заридати над долею греків! ⁴⁷⁵ Тільки мені врятувала життя зброєносна Мінерва — ⁴⁷⁶ Вирвала з темних глибин. Та до Аргосу рідного знову ⁴⁷⁷ Я не доплив: благодатна Венера з дороги збивала, ⁴⁷⁸ Рану стару пам'ятаючи. Так натерпівсь я на морі, ⁴⁷⁹ На суходолі у битвах виснажливих так натомився, ⁴⁸⁰ Що видавались щасливими й ті, хто зустрів серед моря ⁴⁸¹ Бурю останню свою, кого мис Кафарейський занурив ⁴⁸² У ненаситну глибінь. Я жалів, що не був тоді з ними. ⁴⁸³ Крайніх зазнавши знегод на війні та морях, занепавши ⁴⁸⁴ Духом, кінця тих блукань у всевишніх супутники просять. ⁴⁸⁵ Тільки Акмон, од невдач, запальний, розпалившись ще більше, ⁴⁸⁶ Мовив: «Невже щось таке ще лишилось, чого б ваша стійкість ⁴⁸⁷ Не поборола, мужі? Що ж іще при бажанні зробити ⁴⁸⁸ Вам Кітерея зуміла б? Коли тремтимо перед гіршим, ⁴⁸⁹ Нас іще можна вразить. Кому ж доля найгірша припала,— ⁴⁹⁰ Страх під ногою тоді. На вершині нещасть — ми безпечні. ⁴⁹¹ Хай собі слухає! Хай, як і досі, ненавидить всіх нас, ⁴⁹² Що з Діомедом пливуть! Над тією ненавистю нині ⁴⁹³ Ми сміємось і тим більше, чим більша у злісниці влада!» ⁴⁹⁴ Так от Акмон із Плеврона Венеру їдкими словами ⁴⁹⁵ Все дратував і до гніву схиляв, і без того ворожу. ⁴⁹⁶ Мало хто мову Акмона схвалив. Майже всі одностайно, ⁴⁹⁷ Друзі, картаєм його. Той озватись хотів, але голос, ⁴⁹⁸ Як і для голосу шлях, у зухвальця потоншали; пір'ям ⁴⁹⁹ Стало волосся, у пір'я й нова зодягається шия, ⁵⁰⁰ Груди і спина; де руки були в нього, там проростають ⁵⁰¹ Довші пір'їни; де лікті були, — вигинаються крила. ⁵⁰² Більша частина ноги вже зробилася пальцями. Тверднуть ⁵⁰³ І роговіють уста, переходячи в гостру кінцівку. ⁵⁰⁴ Дивляться, вражені, з Ліком Ідас і Ніктей з Рексенором, ⁵⁰⁵ Вирячивсь тупо Абант. А тим часом, задивлені в нього, ⁵⁰⁶ Стали птахами й самі. Щораз більша частина загону ⁵⁰⁷ Крилами над кораблем лопотить, біля весел кружляє. ⁵⁰⁸ Що то були за птахи, очевидно, хотів би ти знати,— ⁵⁰⁹ Лебеді це не були, але схожі на лебедів білих. ⁵¹⁰ Ледве приплив я сюди, де сухі апулійського Давна ⁵¹¹ Зять, посідаю поля; ну й моїх ще тут жменька осіла». ⁵¹² Змовк на тім слові Ойнід. Калідонії межі покинув, ⁵¹³ І Певкетійський затон, і долини Мессапії Венул. ⁵¹⁴ Бачить печеру він там, її праліс окутує тінню, ⁵¹⁵ Вколо — шумкий очерет. Нині Пан козлоногий той закут ⁵¹⁶ Облюбував, а колись там селилися німфи лякливі. ⁵¹⁷ Тут якось їх, перестрівши, сполохав пастух апулійський. ⁵¹⁸ Зразу навтіки пустились вони, та, отямившись трохи ⁵¹⁹ Від переляку, й побачивши, хто їх надумав догнати, ⁵²⁰ В мірнім танку, погордивши нахабою, знов закружляли. ⁵²¹ Той почав лаяти їх, а тоді й застрибав по-сільському — ⁵²² Я, мов, танцюю не згірш; і вставляв ще й слова непристойні. ⁵²³ Доти молов язиком, поки горло не здерев'яніло: ⁵²⁴ Деревом він таки став; його вдачу й по сокові видно: ⁵²⁵ Через язик апулійця маслина в плодах своїх має ⁵²⁶ Терпкість; вона просочилась у дерево від лихослів'я. ⁵²⁷ Отже, ні з чим посланці повернулись, і мусять рутули ⁵²⁸ Без етолійців, лише на свої покладаючись сили, ⁵²⁹ Якось давати в війні собі раду. Вже й крові чимало ⁵³⁰ Сторони дві пролили. Смолоскипами в судна соснові ⁵³¹ Кидає Турн, і вогонь йде на тих, кого хвиля не вкрила. ⁵³² Віск, і смолу, й усе те, чим пожадливий живиться пломінь, ⁵³³ Мульцібер їв-пожирав. До вітрил підповзав по високій ⁵³⁴ Щоглі; вже й лави гребців у заглибленні суден диміли. ⁵³⁵ Тут спохватилася Мати богів: це ж на Іді високій ⁵³⁶ Зрубано сосни для тих кораблів — і повітря луною ⁵³⁷ Мідний тимпан колихнув, заячали самшитові флейти. ⁵³⁸ Миттю, землі не торкаючись, леви примчали богиню. ⁵³⁹ «Марно, — рекла Пресвята, — ти цим суднам, богозневажний ⁵⁴⁰ Турне, грозиш: не дозволю вогневі захланному взяти ⁵⁴¹ Те, що складає частину дібров моїх високогірних!» ⁵⁴² Щойно промовила — грім загримів, а за ним сипонуло ⁵⁴³ Градом важким та дощем полило із понурої хмари. ⁵⁴⁴ Раптом зітнувшись, повітря лунке й набубнявілі води ⁵⁴⁵ Зрушили з місця Астрея сини, позмагатись охочі. ⁵⁴⁶ На одного з них опершись, конопляні линви, що ними ⁵⁴⁷ Судна фрігійські кріпилися, рве благодатная Мати. ⁵⁴⁸ Мчать кораблі, нахилившись набік, і в глибінь поринають. ⁵⁴⁹ Дерево м'якне, однак, набуває властивостей тіла: ⁵⁵⁰ Де було гнуте судно — голова вже зринає, обличчя; ⁵⁵¹ Пальцями весла стають і ногами, що плавати звиклі. ⁵⁵² Бік, як і був, залишається боком. А балка повздовжня ⁵⁵³ В нижній частині судна — хребетним стовпом уже служить; ⁵⁵⁴ Щогли та реї — руками й раменами; снасті — волоссям. ⁵⁵⁵ Синьою барва лишається. В хвилях, котрі нещодавно ⁵⁵⁶ Страх наганяли на них, почали танцювати грайливо ⁵⁵⁷ Німфи морські. Хоч вони й на скелястій вершині зростали,— ⁵⁵⁸ Хвилю шанують м'яку, мов забули, відкіль вони родом. ⁵⁵⁹ Та не забули того, як натерпілись тяжко на морі, ⁵⁶⁰ Скільки зазнали пригод, — і не раз підставляли долоні ⁵⁶¹ Під корабель, що тонув, якщо тільки не віз він ахейців. ⁵⁶² Не забували й фрігійського смутку, лихі на пеласгів. ⁵⁶³ Ось чому раді були, як уламки нерітського днища ⁵⁶⁴ Вгледіли; ось чому раді були, що судно Алкіноя ⁵⁶⁵ Начеб у землю вросло серед хвиль, почало кам'яніти. ⁵⁶⁶ Дехто з троянців надію плекав, що, побачивши чудо,— ⁵⁶⁷ В німф перевтілений флот — перестане рутул воювати. ⁵⁶⁸ Де там! Боги є свої у обох таборів; є завзятий ⁵⁶⁹ Дух, що людину з богами ріднить. Вже ні придані землі, ⁵⁷⁰ Ні володіння владичого тестя, ні ти їх не маниш, ⁵⁷¹ Діво Лавініє,— лиш перемога; воюють, бо сором ⁵⁷² Не воювать на війні. Та побачила, врешті, Венера, ⁵⁷³ Що може син її: Турн поваливсь. Повалилась Ардея, ⁵⁷⁴ Бо ж опиралась на Турна свого. Та як тільки ворожий ⁵⁷⁵ Меч підкосив її й попелом теплим засипало крівлі, ⁵⁷⁶ З жару злетіла нараз ще нікому тоді не відома ⁵⁷⁷ Птиця і струшує з себе, махаючи крилами, попіл. ⁵⁷⁸ Голос, і худість, і барва бліда її — все в ній співзвучне ⁵⁷⁹ З містом, що ворог його захопив; зберегла вона й назву ⁵⁸⁰ Міста; крильми себе б'є, свою долю оплакує чапля. ⁵⁸¹ Мужність Енея тим часом безсмертних богів спонукала ⁵⁸² Й навіть Юнону саму відцуратися давнього гніву. ⁵⁸³ Саме в ту пору, заклавши основу широкої влади ⁵⁸⁴ Синові Юлу, дозрів для Олімпу герой Кітерейський. ⁵⁸⁵ Тут, обійшовши всевишніх богів, охопила Венера ⁵⁸⁶ Шию отця свого й так почала: «Хоч суворим для мене, ⁵⁸⁷ Батьку мій, ти не бував, — найніжнішим, молю, будь сьогодні! ⁵⁸⁸ Хай мій Еней, що тебе, народившись од крові моєї, ⁵⁸⁹ Дідом назвав, хоч якесь між безсмертними місце посяде ⁵⁹⁰ З ласки твоєї, кажу, хоч якесь! Він і так уже бачив ⁵⁹¹ Тіней оселю німу, він долав уже Стіксові хвилі!» ⁵⁹² Схвально кивнули боги. Не лишилась байдужою навіть ⁵⁹³ Бога верховного світла жона: добродушно всміхнулась. ⁵⁹⁴ Батько тоді: «Цього дару достойні ви — й ти, хто благає, ⁵⁹⁵ Й син твій, за кого благаєш. Роблю тобі ласку цю, доню»,— ⁵⁹⁶ Мовив. А та розпромінена, батькові склавши подяку, ⁵⁹⁷ Лине повітрям уже, підганяючи білих голубок, ⁵⁹⁸ До Лаврентійського берега, де, комишами порослий, ⁵⁹⁹ В'ється Нумікій, що в море близьке свою хвилю вливає. ⁶⁰⁰ Все, що в людини є смертне, йому повеліла з Енея ⁶⁰¹ Змити й у води морські віднести течією німою. ⁶⁰² Не забаривсь Рогоносець: слухняний велінню Венери, ⁶⁰³ Все, що в Енеєві смертне було, те забрав із собою, ⁶⁰⁴ В темному морі втопив, залишив — невмирущу частину. ⁶⁰⁵ Миром небесним намащує мати очищене тіло ⁶⁰⁶ Сина свого. До амбросії вливши нектару, торкнулась ⁶⁰⁷ Уст його — й став невмирущим. Назвали його Індігетом ⁶⁰⁸ Люди Квіріна; жертовники зводять йому та святині. ⁶⁰⁹ Потім над Альбою й краєм латинським Асканій двойменний ⁶¹⁰ Владу верховну посів. А його спадкоємцем був Сільвій. ⁶¹¹ Згодом — Латин, його син, що отримав і берло владиче, ⁶¹² Й давнє ім'я повторив. Після нього був Альба славетний. ⁶¹³ Далі — Епіт; а за ним і Капет владарем був, і Капій; ⁶¹⁴ Капій раніше, однак. А тоді Тіберін став при владі. ⁶¹⁵ Той володар, похоронений хвилями Туської річки, ⁶¹⁶ Дав їй імення своє. Народився і Ремул од нього. ⁶¹⁷ Й Акрот поривистий. Ремул, од Акрота старший літами, ⁶¹⁸ Від громового, подібний до грому, загинув удару. ⁶¹⁹ Акрот, від брата розважніший, берло до рук Авентіну, ⁶²⁰ Мужу стійкому віддав. Авентіна поховано там же. ⁶²¹ Де він те берло тримав, — на горбі, що й назвався від нього. ⁶²² А на чолі палатінського люду стояв тоді Прока[51]. ⁶²³ Саме в ту пору Помона жила. Ні одна з-між латинських ⁶²⁴ Гамадріад не плекала садів із такою любов'ю, ⁶²⁵ Жодна з-між них про плодючість дерев так сердечно не дбала. ⁶²⁶ Звідси й дістала ім'я. До річок, до гаїв не тяглася — ⁶²⁷ Любить село та плодами обтяжену віть яблуневу. ⁶²⁸ Мирний закривлений серп, а не спис у правиці тримає. ⁶²⁹ Ним вона то підітне виноградну лозу розбуялу, ⁶³⁰ То розгалужену парость уріже. Кору надлупивши, ⁶³¹ Встромить живець, щоби сок надпливав вихованцю чужому. ⁶³² Дереву спрагу відчути не дасть: волокнисте коріння ⁶³³ В пору потішить вона живодайністю хвилі пливкої. ⁶³⁴ Це і займає, і тішить її, до Венери байдужу. ⁶³⁵ Грубої сили селян боячись, із середини й сад свій ⁶³⁶ Звикла вона зачинять, щоб який чоловік не добрався. ⁶³⁷ Як не старались усі,— і сатири, до скоків охоча ⁶³⁸ Молодь, і пани[52], божки лісові, що сосною вінчають ⁶³⁹ Роги, й Сілен[53], увесь час молодий при похилому віці, ⁶⁴⁰ Й той, що злодіїв лякає серпом чи суком сороміцьким,— ⁶⁴¹ Щоб домогтися її! Сам Вертумн, закохавшись у неї, ⁶⁴² Перевершив їх усіх, та не був щасливіший од інших. ⁶⁴³ Часто, зробившись женцем — селюком, він приносив Помоні ⁶⁴⁴ Кіш колосків, — і, мов крапля води, до женця був подібний! ⁶⁴⁵ Сіном пахучим не раз оплітав собі скроні, й здавалось, ⁶⁴⁶ Начебто щойно орудував вилами на сіножаті. ⁶⁴⁷ Часто ще й пужално мав у руці,— й присягнув би, напевно, ⁶⁴⁸ Кожен, що втомлених ралом биків він роз'ярмлював щойно. ⁶⁴⁹ Як виноградар або садівник із серпом появлявся. ⁶⁵⁰ В сад із драбиною йшов, — наче яблука брався зривати. ⁶⁵¹ З вудкою — справжній рибалка, з мечем — був на воїна схожий. ⁶⁵² Так, набуваючи різного вигляду, в сад він частенько ⁶⁵³ Доступ собі здобував, щоб хоча надивитись на німфу. ⁶⁵⁴ Врешті, надівши барвистий чепець, у правицю тремтливу ⁶⁵⁵ Взявши вербовий ціпок, сивиною помітивши скроні, ⁶⁵⁶ Входить у плеканий сад, на цей раз — як бабуся старенька. ⁶⁵⁷ Кинувши оком довкіл: «Ну й плоди!» — аж прицмокнула з дива. ⁶⁵⁸ Замість похвал господиню цілує, аж надто вже палко ⁶⁵⁹ Як на бабусю стару. А тоді на округлу присівши ⁶⁶⁰ Груду землі, споглядає плодами обтяжені віти. ⁶⁶¹ В'яз височів поблизу в виногронах, немов у намисті. ⁶⁶² Хвалить і їх, і життя їхнє спільне. «Якщо б одиноко,— ⁶⁶³ Мовить, — цей стовбур тут ріс і лоза не вилася по ньому,— ⁶⁶⁴ Крім охолоди в жару не давав би нам більше нічого. ⁶⁶⁵ Так ось і ця виноградна лоза, якби в'яза не знала, ⁶⁶⁶ Не поріднилася з ним, — до землі була б нині прибита. ⁶⁶⁷ Тільки тебе цього дерева приклад чомусь не повчає: ⁶⁶⁸ Ложе подружнє — страшить; про заміжжя ти й чути не хочеш. ⁶⁶⁹ О, якби воля твоя, то юрба женихів ні Єлену ⁶⁷⁰ Не турбувала б, ні ту, що лапіти вели через неї ⁶⁷¹ Бій, ні дружину Улісса — сміливця серед боязливих! ⁶⁷² Ось і тепер, коли всіх уникаєш, для всіх недоступна, ⁶⁷³ Сотні мужів, півбогів та богів за тобою впадають; ⁶⁷⁴ З ними — й усі божества, котрі селяться в горах Альбанських[54], ⁶⁷⁵ Тож, коли є в тебе глузд, коли гарного хочеш подружжя,— ⁶⁷⁶ Слухай, що радить стара, яка більше за всіх тебе любить, ⁶⁷⁷ Більше, ніж вірила б ти! Не для тебе звичайне заміжжя,— ⁶⁷⁸ Тільки з Вертумном діли своє ложе. За нього найкраще ⁶⁷⁹ Я поручитися зможу тобі, адже знаю Вертумна ⁶⁸⁰ Краще, ніж він — сам себе. Не навиклий по світу блукати, ⁶⁸¹ Тут він постійно живе. Та й не з тих він, що завжди охочі ⁶⁸² До залицянь та забав. Ти першим для нього й останнім ⁶⁸³ Будеш вогнем. Лиш тобі всі літа свої він подарує. ⁶⁸⁴ Він, окрім того, — юнак, і природа його наділила ⁶⁸⁵ Вродою щедро, й у постатях різних він може бувати. ⁶⁸⁶ В що повелиш — забажай тільки! — він перевтілиться тут же. ⁶⁸⁷ Втім, у вас двох ще й бажання одне. Ті плоди він приймає ⁶⁸⁸ Перший, і любі йому подарунки з твоєї правиці! ⁶⁸⁹ Нині ж Вертумн ані тих не бажає, що ти назривала ⁶⁹⁰ З гілки, ні тих, що зросли на городі між трав соковитих,— ⁶⁹¹ Прагне тебе. Пожалій же того, хто кохає так палко! ⁶⁹² Він, тут присутній, повір, тебе просить моїми вустами. ⁶⁹³ Не наражайся на помсту богів. Не гніви ідалійки, ⁶⁹⁴ Серцем тверда, не підбий проти себе Рамнунтської діви! ⁶⁹⁵ Щоб іще більш тебе остерегти, — не одне-бо чувала ⁶⁹⁶ Я на віку, — оповім про таке, що на Кіпрі відоме ⁶⁹⁷ Кожному, — й може, послухавши, все-таки м'якшою станеш. ⁶⁹⁸ Анаксарету, що рід свій виводить від давнього Тевкра, ⁶⁹⁹ Іфіс побачив, що знатністю роду не міг похвалитись. ⁷⁰⁰ Тільки побачив — жагою в цю ж мить до кісток перейнявся. ⁷⁰¹ Довго з собою боровся юнак, та коли цього шалу ⁷⁰² Розум не міг пересилити — став прохачем на порозі. ⁷⁰³ То годувальниці звірився: просить, щоби милостиво ⁷⁰⁴ З ним повелась; вихованки здоров'ям її заклинає. ⁷⁰⁵ То, мовби й сам був рабом, запинаючись од хвилювання, ⁷⁰⁶ Кожного молить із слуг посприяти йому при нагоді. ⁷⁰⁷ Вже не одну помережив словами табличку до краю, ⁷⁰⁸ Вже й не один тільки зрошений слізьми рясними віночок ⁷⁰⁹ Вішав на дверях. А сам, на твердому порозі прилігши, ⁷¹⁰ Марно боки оббивав та замки проклинав, нещасливий. ⁷¹¹ Та ж — наче хвиля, що зводиться дибки при Гедах західних, ⁷¹² Наче бездушна, в норіцькім вогні загартована криця, ⁷¹³ Наче несхитна в основі своїй, неподатлива скеля: ⁷¹⁴ Нехтує ним, насміхаючись, ще й до жорстоких учинків ⁷¹⁵ Горді слова додає, відбираючи рештки надії. ⁷¹⁶ Далі не мав уже сили терпіти тривалої муки ⁷¹⁷ Іфіс і перед дверми ось таке наостанку промовив: ⁷¹⁸ «Ти таки перемогла! Від сьогодні вже, Анаксарето, ⁷¹⁹ Не потурбую тебе! Можеш радісно тріумфувати, ⁷²⁰ Лавром вінчатись ясним, закликаючи гучно Пеана. ⁷²¹ Ти взяла верх! Я — помру. Невблаганна душе, веселися! ⁷²² Може, хоч тим догоджу тобі; змушена будеш, нарешті, ⁷²³ Визнати користь для себе якусь і в моєму коханні. ⁷²⁴ Та пам'ятай: не раніш од любові до тебе звільнюся, ⁷²⁵ Ніж од життя; дві зорі має згаснути в небі для мене, ⁷²⁶ Тільки не чутка тебе сповістить, що мене вже немає: ⁷²⁷ Сам, щоб не мала ти сумнівів, тут, на твоєму порозі. ⁷²⁸ Тілом холодним насичувать буду твій зір, безсердечна. ⁷²⁹ Ви ж, о всевишні, якщо на людську споглядаєте долю,— ⁷³⁰ Не забувайте й мене (про щось більше сьогодні благати ⁷³¹ Годі), подбайте, молю, щоб жила хоча згадка про мене: ⁷³² Скільки життя відняли мені, стільки ж і згадці додайте!» ⁷³³ Мовивши, зводить заплакані очі на двері, де стільки ⁷³⁴ Вішав намарно вінків, дотягнувсь до одвірка руками ⁷³⁵ І, прикріпивши до нього мотузку, ще гірко всміхнувся; ⁷³⁶ «Може, такий тебе втішить вінок, о безбожнице вперта?» ⁷³⁷ З тим і влізає в петлю, все ж обличчям — до Анаксарети. ⁷³⁸ Мить — і повисло, позбавлене подиху, Іфіса тіло. ⁷³⁹ Поки в судомі ще бивсь, під ударами ніг наче й двері ⁷⁴⁰ Сумно стогнали — гули, а тоді, розчахнувшись, явили ⁷⁴¹ Вчинок жахливий, і слуги, скричавши, зняли нещасливця ⁷⁴² І віднесли його неньці, бо батько впокоївсь раніше. ⁷⁴³ Горне вона до грудей, приголублює тіло холодне ⁷⁴⁴ Сина й, сказавши, що кажуть над дітьми батьки нещасливі ⁷⁴⁵ Й що матерям-жалібницям належить чинити, вчинивши,— ⁷⁴⁶ Вже через місто веде многослізний похід похоронний, ⁷⁴⁷ Тіло на ношах мертвотно бліде до вогню проводжає. ⁷⁴⁸ Саме при вулиці тій, куди люд прямував за покійним, ⁷⁴⁹ Анаксарета жила. Голосіння, розпачливі зойки ⁷⁵⁰ Дівчина вчула, — над нею вже бог закружляв тоді, месник. ⁷⁵¹ От вона й каже, зворушена: «Гляну, кого там хоронять». ⁷⁵² І на піддашшя, де вікна відчинені навстіж, виходить. ⁷⁵³ Не надивилась, однак: щойно Іфіса вздріла на ношах,— ⁷⁵⁴ Очі заскліли, із тіла поблідлого все до останку ⁷⁵⁵ Вийшло тепло життьове. Намагалась на крок відступити,— ⁷⁵⁶ Не піднімалась нога. Відвернутись хотіла, та шия ⁷⁵⁷ Не поверталась ніяк. Поступово все тіло дівоче ⁷⁵⁸ Переміняється в те, з чого й серце було в неї,— в камінь. ⁷⁵⁹ Думаєш, вигадка це? Саламін береже й до сьогодні ⁷⁶⁰ Статую діви. Венера Задивлена має там нині ⁷⁶¹ Храм свій. Про це пам'ятаючи, не відмовляйся, благаю, ⁷⁶² Заміж за того піти, хто давно покохав тебе, німфо. ⁷⁶³ Хай за цю ласку мороз не приб'є тобі зав'язі яблунь, ⁷⁶⁴ Хай не осиплеться цвіт у саду під поривами вітру!» ⁷⁶⁵ Бог, розповівши таке, перевтілився знову: з бабусі ⁷⁶⁶ Став красунем-юнаком. І, відкинувши все, що властиве ⁷⁶⁷ Жінці старій, заяснів перед нею, ставний і вродливий. ⁷⁶⁸ Так от і сонце, прорвавши нараз непроглядну заслону ⁷⁶⁹ Хмар дощових, променисто заблисне на чистому небі. ⁷⁷⁰ Силою брати хотів, але не знадобилася сила: ⁷⁷¹ Вродою взяв — зачарована німфа й собі закохалась. ⁷⁷² Потім в Авсонському краї, не маючи прав на те, владу ⁷⁷³ Збройний Амулій посів. Повернули цідібране берло ⁷⁷⁴ Старцю Нумітору внуки його. Було свято Палілій — ⁷⁷⁵ Місто заклали тоді. Та сабінські старійшини й Тацій ⁷⁷⁶ Меч підняли. Їм відкривши в укріплення доступ, Тарпея, ⁷⁷⁷ Зрадниця, смерть під горою щитів прийняла по заслузі. ⁷⁷⁸ Курів сини опісля, як то роблять вовки мовчазливі, ⁷⁷⁹ Нишком — ні пари з губи — серед ночі до римлян підкрались, ⁷⁸⁰ Аж до воріт підійшли, що на засуви всі їх засунув ⁷⁸¹ Сам Іліад. Та Сатурнія все ж тайкома відчинила ⁷⁸² Навстіж одні з тих воріт, і завіси їх не зарипіли. ⁷⁸³ Тільки по дереву бруси ковзнули — й Венера почула, ⁷⁸⁴ Мала засунути їх, та не годні й боги перетяти ⁷⁸⁵ Задуму інших богів. Побіч Януса, де прохолодні ⁷⁸⁶ Води несе джерело, поселялись авсонські наяди. ⁷⁸⁷ От і звернулась богиня до них, і вони відгукнулись, ⁷⁸⁸ Бо справедливе прохання було, — воєдино зібрали ⁷⁸⁹ Води свого джерела. Та крізь Януса браму широку ⁷⁹⁰ Можна було ще пройти: на заваді не стала ще хвиля. ⁷⁹¹ Ось під туге джерело вони сірку кладуть зеленаву ⁷⁹² І полум'яну смолу в порожнистих запалюють жилах. ⁷⁹³ Збуджена силою цих речовин пробивається пара ⁷⁹⁴ В глиб джерела; ви змагалися щойно з морозом альпійським, ⁷⁹⁵ Води дзвінкі, а тепер — не уступите навіть вогневі! ⁷⁹⁶ Збризкані полум'янистим дощем, запалали одвірки. ⁷⁹⁷ Тож надарма крізь відчинену браму прорватись хотіли ⁷⁹⁸ Грізні сабіни: вогонь нею плив. А тим часом за зброю ⁷⁹⁹ Марсовий воїн вхопивсь. Проти ворога вивів загони ⁸⁰⁰ Ромул — і вкрилась тілами сабінів земля наша римська, ⁸⁰¹ Вкрилась тілами й своїх. І змішав тоді меч нечестивий ⁸⁰² Тестя завзятого кров із гарячою крівцею зятя. ⁸⁰³ Миром війну зупинили, проте; не дали, схаменувшись, ⁸⁰⁴ Волі мечам до кінця — співправителем став тоді Тацій. ⁸⁰⁵ Потім, як Тацій помер, ти однакове двом цим народам, ⁸⁰⁶ Ромуле, право надав. І до батька безсмертних і смертних ⁸⁰⁷ Так ось, шолом свій відклавши, звернувся Маворт-зброєвладця: ⁸⁰⁸ «Батьку, назріла пора, — на твердій-бо основі сьогодні ⁸⁰⁹ Римська держава стоїть, від вождя одного не залежна,— ⁸¹⁰ Щоб обіцянку, мені колись дану й достойному внуку, ⁸¹¹ Виповнив ти — над землею піднявши, прийняв його в небі. ⁸¹² Сам же мені ти сказав у свій час на зібранні безсмертних,— ⁸¹³ Я ж, пам'ятливий, у серці зберіг твоє слово священне,— ⁸¹⁴ «Буде такий, що його піднесеш у блакитну високість». ⁸¹⁵ Ось що тоді ти сказав, і хай сповниться те віщування!» ⁸¹⁶ Схвально Всевладний кивнув, і завоями хмар непроглядних ⁸¹⁷ Небо вповив, блискавицею світ нажахавши та громом. ⁸¹⁸ І, зрозумівши цей знак, Повелителя згоду виразну, ⁸¹⁹ На колісницю зійшов, обіпершись на спис, і багряним ⁸²⁰ Дишлом обтяживши коней баских, і бичем замахнувшись, ⁸²¹ Мчить стрімголов нездоланний Градів до землі з піднебесся; ⁸²² Мить — і вже їх осадив на лісистім горбі Палатінськім. ⁸²³ Саме тоді підхопив Іліада, як він перед людом ⁸²⁴ Суд справедливий вершив. Розпливлось у легкому повітрі ⁸²⁵ Смертнее тіло його. Так і куля свинцева звичайно ⁸²⁶ В небі зника на очах, із потужної пращі злетівши. ⁸²⁷ Став осяйний відтепер, уже в гроні богів засідати ⁸²⁸ Гідний, — таким є Квірін у смугасто-багряній киреї. ⁸²⁹ Плакала, мов за померлим, жона. Та владича Юнона ⁸³⁰ Вісниці світлій велить, щоб вона по дузі семибарвній ⁸³¹ Збігла й таке одинокій Герсілії слово сказала: ⁸³² «О найславніша окрасо і гордосте поміж латинських ⁸³³ І між сабінських жінок! Найгіднішою мужа такого ⁸³⁴ Ти нещодавно була, а тепер — і самого Квіріна. ⁸³⁵ Годі тобі голосить! Якщо хочеш свого чоловіка ⁸³⁶ Бачити — йди мені вслід на залісений пагорб Квіріна, ⁸³⁷ В гай, де святиня володаря римлян, окутана тінню». ⁸³⁸ Вмить зісковзнувши на землю по райдузі, каже Іріда ⁸³⁹ Скорбній Герсілії те, що повинна була їй сказати. ⁸⁴⁰ Та, ледь наважившись очі заплакані зняти на неї,— ⁸⁴¹ «О божественна! Хоч бачу я вперше тебе, але вірю, ⁸⁴² Що від богів ти; веди ж, — її квапить, — і миле обличчя ⁸⁴³ Мужа мені покажи! І, якщо мені доля дозволить ⁸⁴⁴ Раз хоч уздріти його, — то й сама буду мовби на небі!» ⁸⁴⁵ Мовивши те, поспішила вона за дочкою Тавманта ⁸⁴⁶ Ген аж на Ромулів горб. Їм до ніг із ефіру стрімкого ⁸⁴⁷ Там покотилась зоря. Від світіння її запалавши, ⁸⁴⁸ Злинуло в небо й волосся Герсілії вкупі з зорею. ⁸⁴⁹ Римського міста засновник обняв, як бувало, дружину ⁸⁵⁰ Й разом із тілом змінив її ймення: почав називати ⁸⁵¹ Горою. Нині шанують її одночасно з Квіріном.

Книга п’ятнадцята

¹ Тут і постало питання: чи міг би хто взяти на себе ² Влади такої тягар і такого вождя замінити? ³ Голос народу, що правду віщає, славетному Нумі ⁴ Берло вручити велів. Не достатньо було йому знати ⁵ Звичаї люду сабінського: вище, душею широкий, ⁶ Нума злетів — про природу речей довідатись прагне. ⁷ От він, захоплений цим, батьківщину покинувши, Кури, ⁸ В місто ввійшов, що гостинно в свій час прийняло Геркулеса. ⁹ Там поцікавився, хто був засновником грецького міста ¹⁰ На італійському березі. Й так відповів із тамтешніх ¹¹ Житель один, що багато чував на віку своїм довгім: ¹² «Кажуть, Юпітера син, іберійським збагачений стадом, ¹³ До лакінійського берега, шлях не близький подолавши, ¹⁴ Врешті, щасливо прибув. Поки стадо бродило по лузі, ¹⁵ В дім до Кротона великого він увійшов, під гостинну ¹⁶ Крівлю й жаданий знайшов там по втомі важкій одпочинок. ¹⁷ А на відході сказав: «Саме тут у майбутньому внуки ¹⁸ Стіни для міста зведуть», — і слова його дійсністю стали. ¹⁹ В Аргосі, кажуть, один чоловік жив на прізвище Міскел, ²⁰ Син Алемона, і був на той час він богам найлюбіший. ²¹ Глибоко спав він якось, і, схилившись над ним, Києносець ²² Сонному мовив таке: «Мусиш кинути батьківські землі ²³ Й рушити ген, де хвилює Есар у руслі кам'янистім!» ²⁴ Ще й пригрозив не одним покаранням, якщо б не послухав. ²⁵ Потім і бог відступив, і розвіявся сон одночасно. ²⁶ Син Алемона, прокинувшись, подумкй згадує щойно ²⁷ Бачений сон. Починають вагання йому дошкуляти: ²⁸ Бог відійти повелів, а закон — вимагає лишитись: ²⁹ Той, хто вітчизну змінити б хотів, заслуговує смерті. ³⁰ Сонце блискуче вогненне чоло в Океан заховало, ³¹ Ніч — підняла зореносне чоло над німою землею. ³² Бог йому знову приснивсь, і таке ж повелів йому знову, ³³ І пригрозив ще страшнішим і більшим, якщо б не послухав ³⁴ Той, нажахавшись, до інших домівок пенатів родинних ³⁵ Вирішив перевезти. Загуло невдоволене місто: ³⁶ Наші закони, мовляв, — зневажає. Не довго в тій справі ³⁷ Суд засідав, бо провина без свідків усім очевидна. ³⁸ Руки й лице до всевишніх богів нещасливий піднявши, ³⁹ Мовив: «О ти, хто здійснив колись волею неба дванадцять ⁴⁰ Подвигів, — допоможи! Через тебе ж на злочин пішов я!» ⁴¹ В урну, за звичаєм давнім, камінчики там опускали: ⁴² Чорний — підсудному вмерти велів, оправдовував — білий. ⁴³ Так і тим разом виносили рішення немилосердне: ⁴⁴ Чорні лише камінці в непідкупну опущено урну. ⁴⁵ Та коли їх висипали прилюдно, щоб підрахувати, ⁴⁶ Чорне забарвлення всіх камінців замінилось на біле. ⁴⁷ Значить, і рішення світлим було завдяки Геркулесу — ⁴⁸ Й вільним став Алемонід. За це синові Амфітріона ⁴⁹ Дякує й, вітру діждавшись попутнього, вже в Іонійськім ⁵⁰ Морі веде корабель свій. Минає Нерет салентінський, ⁵¹ І Сібаріс, і Тарент, що заснований лакедемонцем, ⁵² Далі — Сірійську затоку, й Крімісу, і Япіга ниви. ⁵³ Всі ці приморські місцевості з лівого боку лишивши, ⁵⁴ Він побережжя Есару, провіщені землі, побачив. ⁵⁵ Пагорб могильний видні всь поблизу, де Кротона священний ⁵⁶ Прах укривала земля. Саме тут він за божим велінням ⁵⁷ Місто заклав і назвав його йменням того, хто в могилі». ⁵⁸ Ось що про дні найдавніші цієї місцевості мовить ⁵⁹ Чутка й про місто, яке в італійському виникло краї. ⁶⁰ Жив там із Самосу муж. Він колись і свій Самос покинув, ⁶¹ І владарів: тиранії ненависник, із батьківщини ⁶² Сам на вигнання пішов. До всевишніх осель він стрімкою ⁶³ Думкою звитися міг. У природу речей, куди зором ⁶⁴ Годі людині сягнуть, він очима душі пробивався. ⁶⁵ Все, що збагнути зумів невсипущістю й силою думки, ⁶⁶ Тим він ділився з людьми. Зацікавленим, що дослухались ⁶⁷ До чарівних його слів, про початки великого світу, ⁶⁸ Першопричини речей він розказував, тонко повчав їх, ⁶⁹ Що таке бог, що — природа; звідкіль і сніги, й блискавиці, ⁷⁰ Чи Громовержець гримить, чи вітри — в пошматованій хмарі, ⁷¹ З чого бува землетрус, чи в зірок є шляхи свої в небі,— ⁷² Скрізь проникав його зір. Від тваринного м'яса він перший ⁷³ Нас відвернути хотів. З його уст велемудрих уперше ⁷⁴ Слово злетіло таке, хоч не всі його, звісно, схвалили: ⁷⁵ «Годі вже вам оскверняти ганебною їжею, люди, ⁷⁶ Ваші тіла! Є ж і хліб, і плоди запашні, що вгинають ⁷⁷ Віти дерев у садах; виногрона є, соком налиті, ⁷⁸ Зелень солодка росте; є й така, яку жар із терпкої ⁷⁹ Ніжною зробить на смак. Молока від кози та корови ⁸⁰ Не відбере вам ніхто, ні квітками пропахлого меду. ⁸¹ Щедро земля вам поживу м'яку та всілякі багатства ⁸² Сипле до ніг, пригощать може всіх без убивства та крові. ⁸³ Навіть із звірів не кожен лиш м'ясом приборкує голод: ⁸⁴ Кінь і рогата худоба, велика й дрібна, — травоїдні. ⁸⁵ З-поміж тварин тільки ті, що крутий мають норов і дикий,— ⁸⁶ Тигри вірменські рвучкі та до гніву шаленого схильні ⁸⁷ Леви, ведмеді, вовки — ті кривавої учти шукають. ⁸⁸ Дикість яка, далебі,— набивати утробу в утробу, ⁸⁹ Тілом жадливим нагулювать жир, поїдаючи тіло, ⁹⁰ Смертю того, хто живе, покріплятись, мов хлібом, — живому! ⁹¹ Серед пожитків стількох, що Земля, найласкавіша мати, ⁹² Людям дала, тебе тішить одне: ти впиваєшся хижо ⁹³ Зубом у тіло чиєсь, поважаючи звичай кіклопів! ⁹⁴ Далі до того дійшло, що, не вбивши істоти живої, ⁹⁵ Не наситиш, не вспокоїш нічим кровожерного шлунка. ⁹⁶ Вік той, що з давніх — давен Золотим його люди назвали, ⁹⁷ Тільки плодами дерев і рослинами жив, що землею ⁹⁸ Сіялись без сівача, своїх уст не забруднював кров'ю. ⁹⁹ Страху не знаючи, вільно літав собі птах у повітрі, ¹⁰⁰ Заєць — тоді він не був ще лякливий — бродив серед поля. ¹⁰¹ Риба на гострий гачок не ловилась іще, легковірна. ¹⁰² Підступів ще не було, не вдавався ніхто до обману, ¹⁰³ Мир панував доокіл. Хтось один, проте, зла зачинатель, ¹⁰⁴ Левам позаздрив, мабуть, не охочим до скромної їжі,— ¹⁰⁵ Й сам у захланний живіт іще тепле зануривши м'ясо, ¹⁰⁶ Злочину шлях відслонив. Од хижацької крові спочатку ¹⁰⁷ Розгарячитись могло зачервонене кров'ю залізо — ¹⁰⁸ Й досить було б і цього: якщо звір на життя наше важить,— ¹⁰⁹ Можемо вбити напасника, й це не применшить нам честі. ¹¹⁰ Вбити — не значить, однак, за обідом його споживати. ¹¹¹ Злочин ще далі пішов. Під ножем по заслузі, гадають, ¹¹² Першою впала свиня: підриваючи в полі посіви ¹¹³ Рилом тупим, на врожай у селян відбирала надію, ¹¹⁴ Потім козел, що лозу надгризав, на жертовнику Вакха — ¹¹⁵ Месника випустив дух: поплатились обоє за шкоду. ¹¹⁶ В чому ж повинна вівця миролюбна, що наче й родилась ¹¹⁷ Для піклування про нас, що нектар нам у вимені носить, ¹¹⁸ Нас одягає у вовну пухнату, вівця, що живою ¹¹⁹ Більшу нам користь дає, ніж тоді, як зарізана буде? ¹²⁰ В чому повинні воли — нелукаві, сумирні тварини, ¹²¹ Тихі й прості, що на світ появились для праці важкої? ¹²² Справді невдячний-бо той і не гідний дарів свого поля, ¹²³ Хто, відіпрягши вола від кривого тяженного плуга, ¹²⁴ Вб'є свого трудівника; хто натерту ярмом довголітнім ¹²⁵ Шию, що стільки разів одновляв нею поле затвердле, ¹²⁶ Жниво зібрав не одне, розтинає ударом сокири! ¹²⁷ Мало й того нечестивцям: до власного злочину, бачте, ¹²⁸ Ще залучили й богів, бо повірили в те, що всевишні ¹²⁹ Раді, коли під сокирою падає віл працелюбний! ¹³⁰ Жертва, що й плямки на тілі не має, аж глянути любо,— ¹³¹ Врода нашкодила їй! — у стрічках різнобарвних, у злоті, ¹³² Край вівтаря вже стоїть; молитов наслухає спокійно, ¹³³ Бачить, як їй поміж роги вплітають вінець колосковий — ¹³⁴ Плід її праці — й, пронизана, кров'ю забарвлює лезо, ¹³⁵ Може, помічене перед ударом ще в хвилі дзеркальній. ¹³⁶ Тут же з гарячих грудей виривають живцем тріпотливі ¹³⁷ Тіла частини — вказівок богів там шукають, шалені! ¹³⁸ Звідси (така вже в людини жадоба до згубної їжі!) ¹³⁹ Звичай пішов споживати м'ясне. Але годі вже, годі! ¹⁴⁰ Кращими станьте, молю, до моєї поради схиліться! ¹⁴¹ Знайте, якщо хай шматочок воловини в вашому роті,— ¹⁴² Значить, їсте ви того, хто на ниві для вас же трудився. ¹⁴³ Бог виголошує те, й за тим богом, що мною керує, ¹⁴⁴ Йтиму, як личить іти. Свої Дельфи[55] й ефір відслоню вам; ¹⁴⁵ Віщим розсуну знанням розуміння людського вузини. ¹⁴⁶ Про видатне, чого досі ніхто не досліджував, буду ¹⁴⁷ Мову вести, про приховане. Мило між зорі високі ¹⁴⁸ Злинути; мило, покинувши землю — оселю сонливу, — ¹⁴⁹ В хмарі промчать, зупинитись на плечах могутніх Атланта. ¹⁵⁰ Звідти дивитись униз, де никає, позбавлений глузду, ¹⁵¹ Люд то туди, то сюди, й переляканих видивом смерті ¹⁵² Так наставляти, розкривши шляхи невідхильної Долі: ¹⁵³ Роде людський, кого смерть крижана споконвіку жахає! ¹⁵⁴ Марно страшать тебе Стікс, і пітьма, і слова неправдиві, ¹⁵⁵ Витвір уяви співців, та оманного світу загрози! ¹⁵⁶ Ваші тіла — чи в вогні похоронному попелом стануть, ¹⁵⁷ Чи переміняться з часом у тлінь — не сприйматимуть болю. ¹⁵⁸ Смерті не знає душа: залишивши оселі колишні, ¹⁵⁹ Прийнята знов у домівку нову, вона житиме вічно. ¹⁶⁰ Сам, пам'ятаю, в той час, коли Трою війська облягали, ¹⁶¹ Сином Пантоя, Евфорбом, я був, кому в грудях застрягло ¹⁶² Ратище згубне, що в мене метнув ним з Атрідів молодший. ¹⁶³ Щит я недавно впізнав, що колись у моїй був лівиці,— ¹⁶⁴ Нині в Абантовім Аргосі, в храмі Юнони висить він. ¹⁶⁵ Все — в перемінах; не гине ніщо. То сюди переходить ¹⁶⁶ Дух мандрівний, то туди. Будь-яке він у світі займає ¹⁶⁷ Тіло: з тваринного може в людське перебратись, а звідти — ¹⁶⁸ Знову в істоту якусь увійти, тож не гине ніколи. ¹⁶⁹ Так і податливий віск: набуваючи форм усіляких, ¹⁷⁰ Він, хоча виглядом різний буває, весь час мовби інший,— ¹⁷¹ Завжди є воском. Ось так і душа є постійно душею, ¹⁷² Лиш переходить — так я навчаю — у постаті різні. ¹⁷³ Тож хай захланний живіт не заглушить у вас милосердя. ¹⁷⁴ Не проганяйте споріднених душ нечестивим убивством ¹⁷⁵ Із обігрітих осель! Ваша кров хай не живиться кров'ю! ¹⁷⁶ Раз я вже в море відкрите пустивсь і прийняв у вітрило ¹⁷⁷ Вільні вітри, то скажу: в усім світі ніщо не є стале: ¹⁷⁸ Все тут пливе; що не виникне — те переміні підлегле. ¹⁷⁹ Навіть невидимий час течією струмить ненастанно, ¹⁸⁰ Мов невсипуща ріка: ні ріці, ні текучій годині ¹⁸¹ Не зупинитись вовік. Як за хвилею котиться хвиля, ¹⁸² Чуючи натиск сусідньої, кваплячи ту, що спереду, ¹⁸³ Так і окрилена мить: утікаючи, — наздоганяє, ¹⁸⁴ Кожного разу — нова: що було, те лишилось позаду, ¹⁸⁵ Що виникає,— того не було. Кожна мить — це обнова. ¹⁸⁶ Глянь, як утомлена ніч поступається місцем світанку, ¹⁸⁷ Як розпромінений зводиться день після темної ночі. ¹⁸⁸ Й небо одну має барву тоді, коли, сном оповите, ¹⁸⁹ Все спочиває ще; іншу — коли на коні білосніжнім ¹⁹⁰ Люціфер зійде ясний; а ще іншу — коли доручає ¹⁹¹ Фебові світ зарум'янений вранішня Паллантіада. ¹⁹² Навіть божественний щит, коли зрине з безодні земної — ¹⁹³ В пурпурі, як і тоді — коли йде до безодні земної, ¹⁹⁴ Світлий, проте, в вишині, бо природа стрімкого ефіру ¹⁹⁵ Краща: від випарів, що над землею висять, він далеко. ¹⁹⁶ Так і в нічної Діани однаковим бути не може ¹⁹⁷ Вигляд — щодня вона в зміні постійній: коли розсуває ¹⁹⁸ Коло своє, тоді більша, коли його звужує,— менша. ¹⁹⁹ Глянь і на рік. Хіба й він обертанням своїм не чергує ²⁰⁰ Пір чотирьох, котрі й нашого віку наслідують пори? ²⁰¹ Соками щедрий напровесні він, до малої дитини ²⁰² Ніжністю схожий: зелений посів, насмоктавшись вологи, ²⁰³ Пнеться, тендітний, з землі, хлібороба надією тішить. ²⁰⁴ Все тоді буйно цвіте. Різнобарв'ям квіток живодайний ²⁰⁵ Луг виграє; ще суворої цупкості в травах немає. ²⁰⁶ Після весни, вже кремезніший, рік переходить у літо, ²⁰⁷ Зросту сягає юнак; ні багатством, ні силою жоден ²⁰⁸ Вік не зрівняється з ним, не буває палкішого віку. ²⁰⁹ Осінь іде йому вслід, молодого позбавлена палу, ²¹⁰ Зріла, м'яка. Між юнацтвом і старістю рік, завагавшись, ²¹¹ Мірним стає. Сивина де-не-де вже сріблить йому скроні. ²¹² Потім жахлива зима підступає тремтливо — старечим ²¹³ Кроком; або без волосся вона, або геть побіліла. ²¹⁴ Так от і наші тіла перемін зазнають щохвилини, ²¹⁵ Без опочинку: сьогодні ми інші, аніж були вчора. ²¹⁶ Будемо й завтра не ті, що тепер. В материнському лоні — ²¹⁷ Парость людини майбутньої — ми у свій час визрівали. ²¹⁸ Втрутилась щедра майстриня-природа; у череві здутім ²¹⁹ Довго селитись тілам не дала і з тісної домівки ²²⁰ Вихід упору дає їм — на вільне виводить повітря. ²²¹ Щойно побачивши світ, немовлятко лежить, слабосиле. ²²² Згодом рачкує, немов не людина, а чотириноге. ²²³ Далі й на ніжки, хисткі ще й тремтливі, силкується стати — ²²⁴ Кроку не ступить, однак: потребує опори якоїсь. ²²⁵ Ось уже спритність у нього й снага… Вже відміряно стежку ²²⁶ Юності милої. Вже за плечима — середина віку, ²²⁷ Далі й до старості йде призахідної спадистим шляхом. ²²⁸ Никнуть, тим віком підточені, й занепадають колишні ²²⁹ Сили. Заплакав Мілон постарілий, побачивши мляві ²³⁰ Руки свої, що колись були схожі до рук Геркулеса ²³¹ М'язів потужністю, потім — обвисли, немов позсихались. ²³² Плаче й Тіндара дочка, лиш у дзеркалі взріла старечі ²³³ Зморшки; навіщо було, — каже, — двічі мене викрадати? ²³⁴ Всепожираючих літ чередо, давнино завидюща! ²³⁵ Пустка за вами лежить: чого час своїм зубом торкнеться, ²³⁶ Все це на смерть прирікаєте ви — неминучу, повільну. ²³⁷ Втім, переміні й початки речей — елементи — підлеглі. ²³⁸ Отже, послухайте, що вам скажу я про їх переміни. ²³⁹ В світі, що вічно існує, чотири тіла родотворні ²⁴⁰ Містяться. Два з-поміж тіл тих, що світ населяють, — вагомі ²⁴¹ Через тягар свій вода та земля — опадають додолу. ²⁴² Два з них не мають ваги і, нічим не пригнічені, вгору ²⁴³ Линуть нестримно — повітря й вогонь, од повітря чистіший. ²⁴⁴ Хоч між собою вони помежовані,— все виникає ²⁴⁵ З них і до них же вертається знову: спливає водою, ²⁴⁶ Ставши рідкою, земля; у повітря легке переходить, ²⁴⁷ Розпорошившись у небі, вода; без ваги, щонайтонше, ²⁴⁸ Знов у високість повітря летить, заблищавши вогнями. ²⁴⁹ Потім усе йде зворотною стежкою: зверху — донизу. ²⁵⁰ Гусне вогонь, поки знов не перейде в щільніше повітря; ²⁵¹ З нього — вода, а з тужавої хвилі — земля виникає. ²⁵² Що не міняє обличчя свого? До обнови охоча, ²⁵³ Творить, чергуючи з формами форми, майстриня-природа. ²⁵⁴ Не пропадає, повірте, ніщо в неосяжному світі. ²⁵⁵ Все тільки змінює вигляд. Отож народитися — значить ²⁵⁶ В інше, ніж досі тривало, життя увійти, а померти — ²⁵⁷ Вийти з того, що триває, життя. Хай сюди щось потрапить, ²⁵⁸ Щось хай, можливо, — туди, але в цілому — все збережеться. ²⁵⁹ Довго в однаковій постаті — я переконаний — в світі ²⁶⁰ Не потриває ніщо: до Залізного від Золотого ²⁶¹ Так ви, віки, перейшли; перемінна й місцевостей доля. ²⁶² Де під ногою дзвенів суходіл, там я бачив розлоге ²⁶³ Море; де води були, там посушливі бачив я землі. ²⁶⁴ Від берегів оддалік залягали морські черепашки. ²⁶⁵ Десь на вершині гори стародавній однайдено якір. ²⁶⁶ Поле, родюче колись, од потоку стрімливого стало ²⁶⁷ Долом; зелені верхи після поводі канули в море, ²⁶⁸ Де були здавна грузькі болота — вже пустелі жагучі. ²⁶⁹ Спрагою зсушений край мокляками довкіл просякає. ²⁷⁰ Тут дає витік природа джерелам новим, а натомість ²⁷¹ Там замикає старі. Скільки рік, лиш земля сколихнулась, ²⁷² Ринуло з тріщин, і скільки пропало вже їх, пересохло! ²⁷³ Так от і Лік, що в одній із розщелин землі загубився, ²⁷⁴ Виплив далеко відтіль, собі витік новий проробивши. ²⁷⁵ Так Ерасін, повновода ріка, то струмить під землею, ²⁷⁶ То повертається знов у руслі на поля арголідські. ²⁷⁷ Так і місійська ріка: їй і річище звичне, й верхів'я, ²⁷⁸ Кажуть, набридли — й тече вже по-іншому, ставши Каїком. ²⁷⁹ Так Аменан: то пливе, течією пісок сіканійський ²⁸⁰ Збуривши, то засихає, замуливши устя джерельні. ²⁸¹ Хвилю, придатну колись для життя, а тепер негодящу ²⁸² Котить в Еліді Анігр, бо кентаври — якщо хоча трохи ²⁸³ Вірити давнім співцям — в його водах колись омивали ²⁸⁴ Рани, що луком наніс їм Геракл, нерозлучний із києм. ²⁸⁵ Ну а Гіпаніс, що в скіфських нагір'ях бере свій початок, ²⁸⁶ Чи не гіркий став од солі морської, колись прісноводний? ²⁸⁷ Хвилі морські омивали в минулому Фарос, Антіссу ²⁸⁸ Й Тір фінікійський, та хто їх сьогодні назве островами? ²⁸⁹ Для стародавніх Левкада була суходолом суцільним, ²⁹⁰ Нині — довкіл там вода. З побережжям Італії, кажуть, ²⁹¹ Занкла єдналась, було. Набігаючи, їх розлучила ²⁹² Хвиля й на води морські понесла суходолу частину. ²⁹³ Хто б хотів Буру й Геліку, ахейські міста, розшукати, ²⁹⁴ Мусив би в море пірнуть: мореплавці й сьогодні покажуть, ²⁹⁵ Де під водою, на дні, проглядають похилі будівлі. ²⁹⁶ Там, де Піттеєве місто Трезен, поблизу височіє ²⁹⁷ Голий, без кущика горб. Колись чисте, рівнісіньке поле, ²⁹⁸ Нині — той горб самітний. У минулому (страшно й казати!) ²⁹⁹ Дика потуга вітрів, що в сліпих вирувала глибинах, ³⁰⁰ Прагнучи вихід найти, поривалася марно на волю, ³⁰¹ До піднебесних висот; у сліпім підземеллі, одначе, ³⁰² Не відшукавши й щілинки, куди б міг пробитися подих, ³⁰³ Випнула землю горбом; так міхур, коли в нього дихнути, ³⁰⁴ Так од повітря, бува, роздувається й міх, який зшито ³⁰⁵ З шкури козла. Залишився цей опух місцевості й досі, ³⁰⁶ Ставши неначе горбом, що затверднув з перебігом часу. ³⁰⁷ Прикладів безліч я згадую — бачених, чутих, та зараз ³⁰⁸ Лиш на кількох зупинюсь. Чи, скажімо, й вода найчистіша ³⁰⁹ Не зазнає перемін? Ось твоя, рогоносний Аммоне, ³¹⁰ Хвиля опівдні — мов лід, а під вечір і зранку — гаряча. ³¹¹ Кажуть, якщо деревину занурити в Атаманійську ³¹² Річку тоді, коли місяць найтонший, — згорить деревина. ³¹³ Єсть у кіконів ріка: хто поп'є з неї, в того відразу ³¹⁴ Каменем стане нутро; кожну річ вона в мармур оберне. ³¹⁵ Кратіс-ріка й Сібаріс, що пливуть побіч нашого краю, ³¹⁶ Роблять волосся подібним до золота чи до бурштину. ³¹⁷ Найдивовижніше те, що й такі ще на світі бувають ³¹⁸ Води, котрі не тіла тільки можуть, а й душу міняти. ³¹⁹ Хто не чував про солодку знемогу струмка Салмакіди, ³²⁰ Про ефіопських озер забуття: хто ковтне їх водиці, ³²¹ Той у нестяму страшну або в сон непробудний впадає. ³²² Хто невситиму жагу в джерелі заспокоїть кліторськім,— ³²³ Вин одцуравшись, тверезий, одній лиш воді буде радий. ³²⁴ Може, тому що вода з полум'яним вином ворогує, ³²⁵ Може, й тому що син Амітаона — вважають тутешні — ³²⁶ Вирвавши силою трав і примовок од п'яного шалу ³²⁷ Буйних Претід, по воді розметав помічні при нестямі ³²⁸ Засоби — й те джерело до вина зберігає ненависть. ³²⁹ Інша природа в струмка лінкестійського: хто з нього вип'є, ³³⁰ Хай не багато — ковточок води, на ногах неслухняних ³³¹ Буде хитатися так, мовби чистим вином пригощався. ³³² Місто є, назване здавна Фенеєм в Аркадському краї. ³³³ Має там витік двояка вода, що вночі небезпечна: ³³⁴ Шкодить, коли її пити вночі; коли вдень — не завадить. ³³⁵ Отже, є різні всілякої дії в річках та озерах ³³⁶ Сили природні. Був час — мандрувала Ортігія морем; ³³⁷ Нині — на місці стоїть. Аргонавтів бувало лякали ³³⁸ Зіткнення скель Сімплегад, що в них піниста вклинилась хвиля, ³³⁹ Нині ж — незрушні вони, ще й вітрам можуть протистояти. ³⁴⁰ Так от і Етна, що полум'ям бухає з горен сірчаних, ³⁴¹ Не палахтіла весь час і не буде весь час палахтіти. ³⁴² Три тут можливі причини: земля — це істота, що має ³⁴³ Дихальні горла повсюди, щоб ними, вогонь видихати, ³⁴⁴ Змінює, отже, й шляхи свого дихання — з порухом кожним ³⁴⁵ Тут загородить одну, а там щілину іншу відкриє; ³⁴⁶ Далі: в найглибших печерах поривні вітри, закружлявши, ³⁴⁷ Скелі збивають, чоло до чола, й речовину з вогненним ³⁴⁸ Сім'ям женуть на ті скелі, й од іскри вона пломеніє. ³⁴⁹ З часом, одначе, стихають вітри й остигають печери. ³⁵⁰ Врешті, потужні потоки смоли там беруться — раптовим ³⁵¹ Жаром чи вбога на дим розгоряється сірка жовтава; ³⁵² Та не весь час у догоду вогневі поживу добірну ³⁵³ Буде давати земля: її сили розтратяться з віком; ³⁵⁴ Їжі забракне тоді ненаситній, захланній природі, ³⁵⁵ Зморена голодом, буйний вогонь свій, погасши, погасить. ³⁵⁶ Каже нам чутка прадавня, що в гіперборейській Паллені ³⁵⁷ Є такі люди, що звикли вдягатися в пір'я пташине, ³⁵⁸ Варто їм дев'ять разів у Трітонське озерце пірнути. ³⁵⁹ Годі повірити й в те, що, скропивши отрутою тіло. ³⁶⁰ Скіфські жінки при бажанні й собі можуть стати птахами. ³⁶¹ Інша річ — вірити в те, в чому й сумніву нині немає: ³⁶² Ти не помітив, бува, як у спеку задушливу трупи ³⁶³ Часом гниють, обертаючись в інші, дрібніші створіння? ³⁶⁴ Тушу бика будь-якого візьми й закопай її в землю ³⁶⁵ І незабаром (відома всім річ) у нутрі, що струхліло, ³⁶⁶ Бджіл медоносних рої загудуть, що за звичаєм батька ³⁶⁷ Люблять поля, не щадять своїх сил, їх турбує майбутнє. ³⁶⁸ В землю закопаний кінь бойовий вигодовує шершня. ³⁶⁹ Дугоподібні клішні відломи в прибережного краба, ³⁷⁰ Інше — землею присип, тоді з тіла, яке схоронив ти, ³⁷¹ Вийде їдкий скорпіон, що вбиває хвостом серповидним. ³⁷² Гусінь садова, що звикла між листя вплітати під осінь ³⁷³ Сиві нитки — це селянам відомо — з метеликом білим, ³⁷⁴ Що видається людською душею, свій вигляд чергує. ³⁷⁵ В твані є сім'я дрібне, що породжує жаб зеленавих, ³⁷⁶ Спершу безногих, а потім, щоб їм було плавати добре, ³⁷⁷ Ноги дає, що на них і плигать вони можуть далеко. ³⁷⁸ Ось чому в жаб усіх більше розвинені задні кінцівки. ³⁷⁹ А ведмежатко? Народжене щойно, воно й не подібне ³⁸⁰ До ведмежати — лиш м'яса клубок. Ведмедиця старанно ³⁸¹ Лиже його, поки тілом не стане подібне до неї. ³⁸² Глянь і на бджіл медоносних приплід, що в домах шестикутних — ³⁸³ У щільниках: ще й кінцівок не мають, одні лише тільця, ³⁸⁴ Щойно потому на них появляються ніжки та крила. ³⁸⁵ Хто б, не побачивши, вірив у те, що родитися можуть ³⁸⁶ Із осередка яйця всі пернаті, весь рід їх і навіть ³⁸⁷ Птиця Юнони осяйлива, що на хвості має зорі, ³⁸⁸ Голуб Венери й самого Юпітера птах — зброєносець? ³⁸⁹ Вірять і в те, що, як тільки хребет у могилі зотліє, ³⁹⁰ Мозок людини спинний обертається тут же змією. ³⁹¹ Всі ці створіння беруть свого роду початок від інших. ³⁹² Тільки одна себе сім'ям своїм же відновлює птиця — ³⁹³ Фенікс; в Ассірії так її названо. Ані травою, ³⁹⁴ Ані зерном не живе, тільки Мірри сльозами й амомом. ³⁹⁵ Фенікс, коли п'ять віків — своє повне життя — провікує, ³⁹⁶ Тут же злетіти спішить на верхівку тремтливої пальми, ³⁹⁷ Де й закладає гніздо собі кігтями й дзьобом блискучим. ³⁹⁸ Там він корицю кладе з колосками пахучого нарду, ³⁹⁹ Стелить і мірру жовтаву, й розтерту кору цинамона. ⁴⁰⁰ Потім сідає і в пахощах вік свій завершує довгий. ⁴⁰¹ Кажуть, із тіла його появляється згодом нащадок — ⁴⁰² Фенікс малий, кому суджено стільки, що й батькові, жити. ⁴⁰³ З часом, як тільки в повітря тягар він підняти спроможний. ⁴⁰⁴ Знявши гніздо з буйнорослої пальми, оселю вагому, ⁴⁰⁵ Вдячний, несе, і колиску свою, й свого батька могилу ⁴⁰⁶ В просторі неба. До міста долинувши — Гіперіона, ⁴⁰⁷ В Гіперіоновім храмі, при дверях, він ношу складає. ⁴⁰⁸ Втім, коли й це нас дивує, згадаймо ще тут про гієну, ⁴⁰⁹ Про переміни, що їх зазнає вона: то як самиця ⁴¹⁰ Втіху самцеві дає, то сама вже самиці шукає! ⁴¹¹ Є ще й така, яка живиться тільки повітрям, істота: ⁴¹² Щойно торкнеться чогось — таку й барву приймає відразу. ⁴¹³ Рисей дала переможена Індія Вакху, що скроні ⁴¹⁴ Гроном прибрав; що міхур їхній випустить, те на повітрі ⁴¹⁵ Мов замерзає нараз або каменем робиться, кажуть. ⁴¹⁶ Так і корали: коли на поверхню з води їх підняти, ⁴¹⁷ Миттю затверднуть, м'які, наче трави, під хвилею моря. ⁴¹⁸ Днина скоріше спливе і задиханих коней занурить ⁴¹⁹ Феб у глибини морські, ніж про все, що змінило свій вигляд, ⁴²⁰ Я розказати б зумів. І часи поспішають мінятись: ⁴²¹ Чи не на наших очах ті народи вбиваються в силу, ⁴²² Інші — падуть. Так могутня колись і мужами, й скарбами, ⁴²³ Протягом десятиліття спроможна в боях проливати ⁴²⁴ Крові потоки, сьогодні хіба що руїнами знана ⁴²⁵ Троя, що замість багатств нам показує предків могили. ⁴²⁶ Славною Спарта була. Процвітали великі Мікени, ⁴²⁷ Вежі Кекропа стояли, міцні, й Амфіона твердині… ⁴²⁸ Спарта — це пустка тепер. Занепали високі Мікени. ⁴²⁹ Що таке нині, крім назви гучної, Едіпові Фіви? ⁴³⁰ Що, як не назву одну Пандіонові мають Афіни? ⁴³¹ Чутка вже йде відтепер, що підніметься Рим дарданійський, ⁴³² Той, що на березі Тібру, який з Апеннін витікає, ⁴³³ Під неосяжний свій дім закладає могутню основу. ⁴³⁴ Змін зазнає, отже, й Рим: розростаючись, він незабаром ⁴³⁵ Буде главою для світу всього! Така думка пророків, ⁴³⁶ Жереб таке провістив. Пам'ятаю, сумного Енея ⁴³⁷ В чорну годину зневіри й журби, коли Троя велика ⁴³⁸ Вже похитнулася, так підбадьорив Гелен, син Пріама: ⁴³⁹ «Сину богині, якщо не забув ти мого віщування,— ⁴⁴⁰ Знай, не безслідно впаде, бо не втратить тебе, наша Троя! ⁴⁴¹ Пройдеш крізь полум'я люте й мечі; захопивши з собою ⁴⁴² Рідних богів, мандруватимеш, поки для тебе й для Трої ⁴⁴³ Стане вітчизною інша земля, хай чужа, та прихильна. ⁴⁴⁴ Бачу вже місто, яке закладуть собі внуки фрігійські — ⁴⁴⁵ Міста такого нема, не було і не буде вже більше. ⁴⁴⁶ Різні вожді його силу плекатимуть довгі століття, ⁴⁴⁷ Владарем світу, однак, тільки той його зробить, хто вийшов ⁴⁴⁸ З роду Іула. Ефірні оселі, нажившись на світі, ⁴⁴⁹ Він звеселить — той вихід з життя буде входом у небо». ⁴⁵⁰ Так ось. Гелен, пам'ятаю, Енея втішав, що виносив ⁴⁵¹ З Трої домашніх богів. І сьогодні я радий, що рідні ⁴⁵² Стіни ростуть, що поразка фрігійців пішла їм на користь. ⁴⁵³ Не відхиляймось, однак, наче коні, захоплені бігом, ⁴⁵⁴ Від межового стовпа! Саме небо й під ним усе суще — ⁴⁵⁵ В змінах постійних, а також земля, як і все, на ній суще, ⁴⁵⁶ Значить, і ми, що є частками світу, й крім тіла важкого, ⁴⁵⁷ Маємо й душу крилату, легку, проникати спроможні ⁴⁵⁸ В різного звіра житло, заховатися в тілі худоби. ⁴⁵⁹ Не піднімаймо ж руки на тварин, що в тілах своїх, може, ⁴⁶⁰ Наших батьків, чи братів прихистили, чи просто людину, ⁴⁶¹ Хай і не зв'язану дружбою з нами, — лишім їх у мирі! ⁴⁶² Не набиваймо нутра свого, люди, обідом Фієста! ⁴⁶³ Як до безбожного вчинку звикає, до кровопролиття ⁴⁶⁴ Той, хто, по шиї теляти залізом різким полоснувши, ⁴⁶⁵ Горло йому розтина, до хрипкого ревіння байдужий! ⁴⁶⁶ Той, хто зарізати й козлика може, дарма що голосить ⁴⁶⁷ Він, мов дитя, під ножем. Хто спокійно собі споживає ⁴⁶⁸ Птицю, котру годував нещодавно! До справжнього вбивства ⁴⁶⁹ Все це хіба не близьке, до насилля хіба не провадить? ⁴⁷⁰ Віл хай оре й до межі свого віку хай плуга дотягне. ⁴⁷¹ Хай від Борея, що з півночі дме, нас вівця захищає. ⁴⁷² Хай до дійниці спішать з переповненим вименем кози. ⁴⁷³ Сіті, капкани, пастки, хитромудре знаряддя мисливське — ⁴⁷⁴ Викиньте! Прутом клейким не заманюйте в сильця пернатих. ⁴⁷⁵ Годі вже й оленів пір'ям лякать, що тремтить на мотузці. ⁴⁷⁶ Годі приховувать гострий гачок у солодкій принаді. ⁴⁷⁷ Можна вбивати тварин — шкідників, але тільки вбивати — ⁴⁷⁸ Страв не торкайтесь м'ясних, споживайте лиш лагідну їжу!» ⁴⁷⁹ Цими засадами й іншими душу свою збагативши, ⁴⁸⁰ Кажуть, до рідного краю вернувсь і на просьбу загальну ⁴⁸¹ Віжки правління над людом латинським до рук узяв Нума. ⁴⁸² Під керівництвом Камен, у щасливому з німфою шлюбі, ⁴⁸³ Жертвоприношень обряд запровадивши, він од жорстоких ⁴⁸⁴ Воєн людей відучив і до мирних занять залучив їх. ⁴⁸⁵ З часом і влада, й життя до межі підійшли — й за покійним ⁴⁸⁶ Нумою все чоловіцтво й жінки сумували; сльозами ⁴⁸⁷ Лацій спливав. А дружина померлого, місто лишивши, ⁴⁸⁸ На арікійські доли подалась і в лісах голосила ⁴⁸⁹ Так, що й Діану Орестову через той плач ненастанний ⁴⁹⁰ Важко було шанувать. Скільки раз її втишити брались ⁴⁹¹ Німфи лісів та озер, скільки слів заспокійливих, ніжних ⁴⁹² Мовили їй! Скільки раз невгомонну благав син Тесея: ⁴⁹³ «Годі! Май міру якусь: не тебе ж одиноку спіткала ⁴⁹⁴ Доля така. Озирнися на горе чуже — перетерпиш ⁴⁹⁵ Легше й своє. О, коли б то не я тебе в смутку твоєму ⁴⁹⁶ Прикладом власним розрадити міг! Та, на жаль, таки можу. ⁴⁹⁷ Про Гіпполіта й у вас, певно, чули… Юнак цей завчасно ⁴⁹⁸ Смерті зазнав через батьковий гнів легковірний і підступ ⁴⁹⁹ Мачухи, Федри. Так ось — дивовижне скажу, неймовірне — ⁵⁰⁰ Я — це той самий юнак! Це на мене дочка Пасіфаї ⁵⁰¹ Сіті звабливі плела, зазивала на батькове ложе. ⁵⁰² Згодом, чи то викриття боячись, чи не знісши відмови, ⁵⁰³ З себе й бажання, й провину свою переклала на мене. ⁵⁰⁴ Батько мене засудив, неповинного вигнавши з міста. ⁵⁰⁵ Ще й на дорогу назичив мені, чого ворогу зичать. ⁵⁰⁶ На колісниці, вигнанець, прямую в Трезен, до Піттея. ⁵⁰⁷ Ось уже в'ється мій шлях побережжям Корінфського моря… ⁵⁰⁸ Раптом заграло воно. Велетенського розмаху хвиля, ⁵⁰⁹ Звівшись на дибки, здавалось, росла, нависала горою, ⁵¹⁰ Потім немов заревла й розкололась на самій верхівці. ⁵¹¹ Звідти, з тієї розколини, грізний крутими рогами. ⁵¹² Бик появився; вже подув легкий овівав йому груди. ⁵¹³ Води морські вже струмилися з ніздрів його та страшної ⁵¹⁴ Пащі. Супутників жах огорнув. Тільки я не здригнувся. ⁵¹⁵ Зайнятий горем своїм. Але тут мої коні гарячі ⁵¹⁶ Зиркнули вбік, застригли, небезпеку почувши, ушима. ⁵¹⁷ Вгледіли чудисько те — й, колісницю рвонувши, в нестямі ⁵¹⁸ Прямо на скелі сусідні помчали. Вхопивши повіддя ⁵¹⁹ Білі од піни, силкуюся стримати коней здичілих; ⁵²⁰ Віжки ослаблі, всім тілом подавшись назад, напинаю. ⁵²¹ Не подолали б зусилля мого роз'ярілі од шалу ⁵²² Коні, якби, налетівши на пень, не розсипалось вдрузки ⁵²³ Колесо заднє, що вихором щойно крутилось на осі. ⁵²⁴ Поштовх — і я на землі. Моє тіло, заплутане в віжки, ⁵²⁵ Рветься на кусні живцем. За коріння чіпляються жили. ⁵²⁶ Тілом частково я тут, а частково — в іншому місці. ⁵²⁷ Кості раз по раз тріщать. Із грудей через рани жахливі ⁵²⁸ З болем виходить душа. На мені не було вже нічого, ⁵²⁹ Що мало б назву якусь: це не я був, а рана суцільна. ⁵³⁰ От і посмій тепер, німфо, своє порівняти нещастя ⁵³¹ З тим, що спіткало мене. Безпросвітну країну я бачив, ⁵³² У Флегетон поринав, покалічений, в хвилю вогненну, ⁵³³ Й був би навіки мерцем, якби син Аполлона могутнім ⁵³⁴ Зіллям мене не зцілив. І як тільки мистецтвом Пеана ⁵³⁵ Й силою трав, хоч обурювавсь Діт, до життя я вернувся ⁵³⁶ Вдруге, — мене, щоб такого вдостоївшись дару, присутній. ⁵³⁷ Заздрості там не пробуджував, Кінтія хмарою вкрила. ⁵³⁸ Потім щоб міг я безпечно, лиця не ховаючи, жити, ⁵³⁹ Віку вона додала мені й до невпізнання змінила ⁵⁴⁰ Вигляд і довго вагалась: куди їй — на Кріт чи на Делос — ⁵⁴¹ Краще послати мене. Але, Делос і Кріт залишивши, ⁵⁴² Переселила сюди. Лиш ім'я, щоб затерти про коней ⁵⁴³ Згадку, веліла змінить: «Гіпполітом ти був до сьогодні,— ⁵⁴⁴ Мовила, — Вірбієм будеш віднині, народжений двічі!» ⁵⁴⁵ От і живу тут, один з-поміж нижчих богів, і шаную ⁵⁴⁶ Владарку лісу цього, й на прихильність її покладаюсь». ⁵⁴⁷ Впертого болю Егерії все ж не могла пригасити ⁵⁴⁸ Туга чужа: до підніжжя гори, безталанна, припавши, ⁵⁴⁹ Далі спливає слізьми. Змилостивилась, врешті, над нею ⁵⁵⁰ Феба сестра: джерело крижане вона з неї зробила — ⁵⁵¹ По вічноплинній воді розпустила знеможене тіло. ⁵⁵² Дивна подія розчулила німф. Навіть син Амазонки ⁵⁵³ Вражений був і, напевно, так само завмер, як тірренський ⁵⁵⁴ Ратай, коли серед поля побачив ту брилу знаменну. ⁵⁵⁵ Що ворухнулась сама по собі, без нікого, а потім. ⁵⁵⁶ Вигляд землі залишивши, — людський прийняла і відразу ⁵⁵⁷ Віщі уста. Щоб майбутнє пророчити всім, розтулила. ⁵⁵⁸ Люди тамтешні його йменували Тагетом; він перший ⁵⁵⁹ Плем'я етруське навчив пізнавати події прийдешні. ⁵⁶⁰ Або, як Ромул колись, — задивившись на спис, що віддавна ⁵⁶¹ Встромлений в землю, стирчав на горбі Палатінському й раптом ⁵⁶² Зазеленів, бо тримало його вже не вістря, а корінь, ⁵⁶³ Бо не знаряддям убивчим уже, а гнучким, гінкорослим ⁵⁶⁴ Деревом був, що здивованих тінню окрило неждано; ⁵⁶⁵ Або як римлянин Кіп, коли в річці прозорій побачив ⁵⁶⁶ Роги свої — таки справді їх бачив! — і думав, що в хвилі ⁵⁶⁷ Образ оманний відбивсь. До чола став торкатись: під пальцем ⁵⁶⁸ Те, що побачив, одчув. Перестав тоді зір свій винити, ⁵⁶⁹ І, зупинившись, — а йшов переможцем над військом ворожим,— ⁵⁷⁰ Руки до неба підняв, одночасно звернув туди й очі: ⁵⁷¹ «Що має значити, — мовив, — це чудо, боги? Якщо радість, ⁵⁷² Хай на Квірінів народ, на вітчизну спаде. Якщо горе — ⁵⁷³ Хай воно стріне мене!» Спорудивши дерновий жертовник, ⁵⁷⁴ Палить вогні запашні, трав'янистий обкурює вівтар. ⁵⁷⁵ Хлюпає з чаші вино і, шукаючи віщого знаку, ⁵⁷⁶ Трепетні нутрощі вбитих овечок обстежує пильно. ⁵⁷⁷ Тільки-но глянув на них ясновидець тірренського люду,— ⁵⁷⁸ Безліч великих подій перед ним промайнули; щоправда, ⁵⁷⁹ Чіткості в них не було. Та, коли всепроникливий погляд ⁵⁸⁰ Він од жертовних тварин перевів на рогатого Кіпа,— ⁵⁸¹ «Здрастуй, владарю, — промовив. — Гобі ж і рогам твоїм, Кіпе, ⁵⁸² Будуть слухняні укріплення Лацію, вся ця місцевість. ⁵⁸³ Тільки, гляди, не барись! Увійди у відчинені брами. ⁵⁸⁴ Не зволікай же! Так доля наказує: прийнятий в Місті ⁵⁸⁵ Владарем будеш, і берло твоє не схитнеться повіки». ⁵⁸⁶ Кіп, це почувши, подався назад, відвернув, спохмурнівши, ⁵⁸⁷ Погляд од мурів міських. «На ліси та на гори, — жахнувся,— ⁵⁸⁸ Хай те пророцтво летить! На вигнанні я радше звікую ⁵⁸⁹ Вік свій увесь, ніж подамся володарем на Капітолій!» ⁵⁹⁰ Мовив і тут же народ, і поважний сенат на зібрання ⁵⁹¹ Скликав, але перед тим приховав свої роги під мирним ⁵⁹² Лавром, і тільки тоді він на пагорб, насипаний військом. ⁵⁹³ Вийшов. Молитву богам проказавши за звичаєм давнім,— ⁵⁹⁴ «Є тут, — промовив, — один; якщо з Міста він тут же не буде ⁵⁹⁵ Вигнаний, — стане царем. Не ім'я підкажу, а прикмету: ⁵⁹⁶ Виросли роги йому на чолі,— сповіщає провидець. ⁵⁹⁷ Варто ввійти йому в Рим — і рабами ви станете з вільних! ⁵⁹⁸ Міг би й тепер він крізь браму відчинену в місто прорватись,— ⁵⁹⁹ Я не дозволив на те, хоча з ним саме я найтісніший ⁶⁰⁰ Маю зв'язок. Відженіть якнайдалі, квіріти, від Міста ⁶⁰¹ Мужа того, чи забийте в кайдани, якщо їх заслужить, ⁶⁰² Чи умертвіть, щоб розвіяти страх перед лютим тираном!» ⁶⁰³ Як задзвенять, коли вдарить крилом своїм Евр ошалілий, ⁶⁰⁴ Сосен оголені стовбури, як загуде, колихнувшись, ⁶⁰⁵ Море, коли віддалік дослухатись до нього, так само ⁶⁰⁶ Зібраний люд зашумів. Хоч який невиразний був гомін, ⁶⁰⁷ Чулось питання одне, мов луною підхоплене: «Хто він?» ⁶⁰⁸ Вже й оглядають чоло один одному: в кого ж ті роги? ⁶⁰⁹ Кіп їм ізнову: «Кого так шукаєте, — в ваших руках він!» ⁶¹⁰ І, з голови свій вінок, хоч юрба не давала, зірвавши, ⁶¹¹ Лоб оголив, де злих намірів свідчення — роги стирчали. ⁶¹² Очі відводить усяк; мовби шелест пішов по зібранню, ⁶¹³ І на чоло його, слави та почестей гідне, дивились — ⁶¹⁴ Хто в те повірити б міг? — неохоче. Зневаги, одначе, ⁶¹⁵ Довго не стерпіли — й знову заклали вінець урочистий. ⁶¹⁶ Знатні ж, оскільки ти в місто ввійти не наважився, Кіпе, ⁶¹⁷ Стільки тобі, замість дару почесного, поля вділили, ⁶¹⁸ Скільки, за плугом важким ідучи, ти зумів оборати ⁶¹⁹ Парою добрих волів од світанку до заходу сонця. ⁶²⁰ Потім у мідний одвірок, щоб подиву гідна подія ⁶²¹ В пам'яті довгі тривала віки, вкарбували ці роги. ⁶²² Нині, співців божества, підкажіть, невсипущії музи,— ⁶²³ Ви ж бо те знаєте: вас не одурює давність розлога,— ⁶²⁴ Як це до ряду святинь у високому Ромула місті ⁶²⁵ Острів, що Тібр його жовтий омив, залучив Короніда. ⁶²⁶ В Лації мор небувалий колись розгулявсь у повітрі. ⁶²⁷ Кров із блідих занепалих людей випивала хвороба. ⁶²⁸ Врешті, втомившись ховати мерців, зрозумівши, що марно ⁶²⁹ Всі їх зусилля пішли, що біді й лікарі не зарадять, ⁶³⁰ По допомогу до неба звертаються: в Дельфи, чий камінь — ⁶³¹ На серединному місці землі, до оракула Феба ⁶³² Йдуть і благають, щоб сонячний бог рятівним віщуванням ⁶³³ Лихо від них одвернув, покінчив з моровицею в місті. ⁶³⁴ Місце, де храм був, і лавр, і грімкий сагайдак Аполлона — ⁶³⁵ Все затремтіло нараз, і з глибин потаємних святині ⁶³⁶ Голос триніжок подав, схвилювавши серця переляком: ⁶³⁷ «Те, що шукаєте, римляни, тут, — поблизу слід шукати. ⁶³⁸ Йдіть, щоб рятунок найти поблизу. Бо не сам Аполлон вам ⁶³⁹ Поміч у скруті подасть на цей раз, тільки син Аполлона. ⁶⁴⁰ З добрим знаменням — у путь, до нащадка мого, вирушайте!» ⁶⁴¹ Щойно розважний сенат ознайомився з волею бога, ⁶⁴² Щойно довідались, де б міг селитися Фебів нащадок,— ⁶⁴³ До берегів Епідавра негайно судно споряджають. ⁶⁴⁴ Ось воно вже підпливло, побережжя торкнувшись опуклим ⁶⁴⁵ Днищем, — і стали посли перед радою грецьких старійшин: ⁶⁴⁶ Просять, щоб їм дали бога, котрий покінчив би, присутній, ⁶⁴⁷ З лихом Авсонії — так віщування велить недвозначне. ⁶⁴⁸ Греки на це подивились по-різному: дехто був певний.. ⁶⁴⁹ Що неможливо відмовити; більшість, однак, була проти: ⁶⁵⁰ Дбаймо про себе, мовляв, і Цілителя з рук не пускаймо. ⁶⁵¹ Поки вагалися, в сутінках світло розвіялось денне, ⁶⁵² Далі вже й тіні густі поповзли по земнім круговиді. ⁶⁵³ Тут уві сні рятівного побачив ти, жителю Рима, ⁶⁵⁴ Бога; край ложа твого він стояв саме так, як у себе ⁶⁵⁵ В храмі стоїть: неотесану палицю в лівій руці мав, ⁶⁵⁶ Правою, мов у задумі, погладжував бороду довгу. ⁶⁵⁷ Врешті, таке з його вуст заспокійливе слово злетіло: ⁶⁵⁸ «Ти не хвилюйся: прийду в ваше місто, змінивши свій образ. ⁶⁵⁹ Бачиш змію, що довкола кийка мого кільцями в'ється? ⁶⁶⁰ Добре приглянься, щоб міг її потім пізнати, бо в неї ⁶⁶¹ Я перевтілюсь, але буду більший; якими бувають ⁶⁶² Жителі неба, коли свій божественний змінюють вигляд». ⁶⁶³ Голос розвіявся й бог, а за голосом вслід і за богом — ⁶⁶⁴ Сон, а за сном навздогін — благодатний світанок надлинув. ⁶⁶⁵ Щойно рої мерехтливих зірок розігнала Аврора, ⁶⁶⁶ Все ще не знаючи, що їм робити, зійшлися вельможі ⁶⁶⁷ В гарно збудований храм і благають, щоб, віщий подавши ⁶⁶⁸ Знак, їм сам бог указав, на якому б волів бути місці. ⁶⁶⁹ Ледве промовили те, — величезною ставши змією, ⁶⁷⁰ Золотом гребеня бог заяснів, себе виявив свистом; ⁶⁷¹ І колихнулось зображення бога, жертовник і двері, ⁶⁷² Золотосяйне склепіння й долівка стряслась мармурова. ⁶⁷³ Сам посередині храму свого він по груди, високий, ⁶⁷⁴ Звівся й окинув усіх миготливим од полум'я зором. ⁶⁷⁵ Заціпеніла юрба. Тільки жрець, що священне волосся ⁶⁷⁶ Білою стрічкою мав перев'язане, бога впізнавши,— ⁶⁷⁷ «Ось він, Цілитель! — гукнув. — Привітайте словами й душею ⁶⁷⁸ Бога, що вам об'явивсь! Хай щасливою, о незрівнянний, ⁶⁷⁹ Буде поява твоя для народу, що храм твій шанує!» ⁶⁸⁰ Кожен, як велено, бога вітає; благальну молитву ⁶⁸¹ Всі за жерцем повторяють гуртом; і словами, й душею ⁶⁸² Богові честь виявляють належну й нащадки Енея. ⁶⁸³ Той в свою чергу схитнув своїм гребенем — добре знамення!— ⁶⁸⁴ Тричі мигнув язиком блискавично, присвиснувши тричі. ⁶⁸⁵ Потім донизу по сходах ковзнув. Перед виходом ще раз ⁶⁸⁶ На стародавній жертовник оглянувся, наче прощався ⁶⁸⁷ З домом своїм затишним та з порогом обжитого храму. ⁶⁸⁸ Ось він по встеленій квітом землі, вигинаючи тіло, ⁶⁸⁹ В'ється високими колами через середину міста ⁶⁹⁰ Ген аж до гавані, що напівкруглим захищена валом. ⁶⁹¹ Там зупинився; ласкаво поглянув на тих, що юрбою ⁶⁹² Мовчки ступали за ним, на своїх шанувальників ревних,— ⁶⁹³ І переповз на судно авсонійське. Воно, колихнувшись ⁶⁹⁴ Під тягарем божественного тіла, занурилось глибше. ⁶⁹⁵ Раді Енея сини. На піску прибережному, вдячні, ⁶⁹⁶ Вбили бика й одв'язали мерщій корабельні причали. ⁶⁹⁷ З вітром попутним помчав корабель. Бога здалеку видно: ⁶⁹⁸ Шию лускату на зігнутий ніс корабельний поклавши, ⁶⁹⁹ В синю далінь задивився. При мірних вітрах Іонійське ⁷⁰⁰ Море пройшли й підпливли до Італії з шостим ранковим ⁷⁰¹ Блиском Палланта дочки. Оминають Лакінію[56], славну ⁷⁰² Храмом Юнони. Позаду лишивсь прибережний Скілакій[57], ⁷⁰³ Згодом — Япігія[58]. Зліва од весел розтанули в морі ⁷⁰⁴ Скелі Амфрізькі, а справа — обривисті кручі Келенські. ⁷⁰⁵ Вже за кормою — Рометій, Кавлон[59], вже Нарікія[60] зникла[61]. ⁷⁰⁶ Вже пропливли без пригод сіцилійські вузини Пелора[62], ⁷⁰⁷ І владаря Гіппотада оселю, і рудні темеські; ⁷⁰⁸ Далі — Левкосія[63], острів, і Пест, на троянди багатий, ⁷⁰⁹ І мальовничі Капреї були, в передгір'я Мінерви, ⁷¹⁰ І виноградними лозами славні нагір'я суррентські[64], ⁷¹¹ Й місто Геракла, й Сівілли святилище, Кумської жриці; ⁷¹² Потім — Літери[65], де гарячі джерела й дерева, багаті ⁷¹³ На запахущу смолу, і Вольтурн[66], що пісок загрібає, ⁷¹⁴ І Сінуесса, де цілі рої голубів сніжно-білих; ⁷¹⁵ І нездорові Мінтурни, й земля, де колись вихованець ⁷¹⁶ Пагорб насипав, і край Антіфата, й Трахант[67] болотистий, ⁷¹⁷ Врешті,— Кірки земля і з утоптаним берегом Антій. ⁷¹⁸ Щойно вітрильне судно повернули туди мореплавці,— ⁷¹⁹ Вища-бо хвиля пішла, — по дошках корабельних ковзнувши, ⁷²⁰ Дугоподібно звивається бог і за мить проникає ⁷²¹ В батьківський храм, що піску золотавого східцем торкався. ⁷²² Та коли море вляглось, Епідаврець лишає отецький ⁷²³ Храм і вівтар, де побув якийсь час із спорідненим богом. ⁷²⁴ От він і знов прибережний пісок борознить шурхотливо ⁷²⁵ Тілом лускатим, і знов, по кормі переливно ковзнувши, ⁷²⁶ Ніс корабля головою гнітить, поки в Кастр[68] і в священну ⁷²⁷ Гавань Лавінія не завітали, де Тіброве гирло. ⁷²⁸ Люд, — і мужчини, й жінки, — щоб зустріти прибулого бога, ⁷²⁹ Юрбами суне туди; йдуть і діви, що твій підживляють, ⁷³⁰ Весто троянська, вогонь; голоси там лунають вітальні. ⁷³¹ Поки судно просувається вгору по жовтому Тібру, ⁷³² Ладан потріскує на вівтарях, що рядочком димляться ⁷³³ Вдовж берегів, розвіваються пахощі в чистім повітрі. ⁷³⁴ Жертва лягає під ніж, зігріваючи кров'ю залізо. ⁷³⁵ Ось і до Рима, що знявся над світом, судно завернуло. ⁷³⁶ Випроставсь бог і, над щоглою звившись, витягує шию ⁷³⁷ В різні боки — чи не знайде підхожого місця для себе. ⁷³⁸ Мовби на дві течії роз'єднавшись, ріка оминає ⁷³⁹ Острів, що й назву отримав таку. Пливучи собі далі, ⁷⁴⁰ Тібр охопив цей окраєць землі мов двома рукавами. ⁷⁴¹ Фебова чудо-змія, корабель залишивши латинський, ⁷⁴² Тут поселилась і, вигляд небесний прийнявши, поклала ⁷⁴³ Горю народному край — прибула з порятунком для Міста. ⁷⁴⁴ Все-таки цей Рятівник був прибульцем у наших святинях,— ⁷⁴⁵ Цезар став богом на рідній землі. Та не Марс і не тога,— ⁷⁴⁶ Хоч незрівнянний був тут, як і там, — не звитяжницькі війни. ⁷⁴⁷ Не громадянські діла і не звершень окрилена слава ⁷⁴⁸ Перетворили його на незнану зорю, на комету,— ⁷⁴⁹ Ні, він засяяв нащадком своїм: із діянь величавих ⁷⁵⁰ Найвидатніше — що саме його йменував своїм сином. ⁷⁵¹ Чи важливіше, скажіть, моревладних приборкати бритів. ⁷⁵² Дальню ріку — семигирловий Ніл, де зростає папірус. ⁷⁵³ На переможних пройти кораблях; нумідійців зухвалих ⁷⁵⁴ І кініфійського Юбу, і Понт, Мітрідатами гордий,— ⁷⁵⁵ Всіх подолати, зробити набутком народу Квіріна, ⁷⁵⁶ Бути достойним численних тріумфів, численні — відбувши. ⁷⁵⁷ Ніж породити такого вождя, за чийого правління ⁷⁵⁸ Роду людському, всевишні боги, ви так щедро сприяли! ⁷⁵⁹ Щоб не походив цей муж од людського, од смертного сім'я. ⁷⁶⁰ Той мусив стати безсмертним. Помітила те злотосяйна ⁷⁶¹ Мати Енея, помітила те, що нависла жорстока ⁷⁶² Смерть над верховним жерцем, що піднесено змовницьку зброю, ⁷⁶³ Зблідла й, кого б із богів не зустріла, сумна, по дорозі,— ⁷⁶⁴ «Глянь, — нарікала, — з яким-то завзяттям кують проти мене ⁷⁶⁵ Лихо, з яким-то лукавством на голову мітять єдину, ⁷⁶⁶ Що залишилася нині мені від Іула-дарданця! ⁷⁶⁷ Доки ж то мають одну лиш мене обсідати турботи? ⁷⁶⁸ То мене буйний Тідід калідонським поранює списом, ⁷⁶⁹ То непокоять погано захищені мури троянські, ⁷⁷⁰ То, безпорадна, дивлюсь, як мій син, по морях наблукавшись. ⁷⁷¹ До безгомінного краю спускається, в темні оселі; ⁷⁷² З Турном, рутульським вождем, а по правді — з Юноною радше ⁷⁷³ Вперту провадить війну. Та навіщо пригадую давні ⁷⁷⁴ Прикрощі роду мого? Не колишній — сьогоднішній острах ⁷⁷⁵ Душу гнітить: онде гострять мечі проти мене злочинці! ⁷⁷⁶ Ви ж зупиніть їх, молю! Одверніть лиходійство жахливе! ⁷⁷⁷ Вести вогонь хай не згасне, залитий понтифіка кровю!» ⁷⁷⁸ Місця на небі собі не знаходячи, тужить Венера — ⁷⁷⁹ І сколихнула Всевишнім серця, але сестер одвічних ⁷⁸⁰ Присуди сплетено так, що й богам розірвати їх годі. ⁷⁸¹ Все ж виявляють близької біди недвозначні знамення: ⁷⁸² Кажуть, у хмарах важких наче зброя раз по раз бряжчала. ⁷⁸³ Труби та грізні роги подавали свій голос із неба, ⁷⁸⁴ Передвіщаючи гріх. Навіть сонце, сумне та поблякле, ⁷⁸⁵ Світло мертвотно-бліде по тривожній землі розсівало. ⁷⁸⁶ Серед зірок де-не-де смолоскипи зринали багряні. ⁷⁸⁷ З хмар дощових опадали на землю криваві краплини. ⁷⁸⁸ Темною ржею на досвітку й Люціфер голубоокий ⁷⁸⁹ Всіяний був; було кров'ю забризкане й місячне коло. ⁷⁹⁰ Пугач могильний на кожному кроці стогнав лиховісно. ⁷⁹¹ Слізьми спливали обличчя богів із слонової кості. ⁷⁹² Кажуть, то спів, то погроза в священних гаях розлягались. ⁷⁹³ Жертва на користь не йшла. Про страшні потрясіння звіщало ⁷⁹⁴ Хворе нутро; перетнутою лезом бувала й печінка. ⁷⁹⁵ Всюди — на площі міській, біля кожного дому та храму ⁷⁹⁶ Пси завивали вночі; потривожені тіні померлих, ⁷⁹⁷ Кажуть, никали, німі, вулицями й здригалося Місто. ⁷⁹⁸ Не відвернули, однак, ні насильства, ні рішення Долі ⁷⁹⁹ Перестороги богів. Лиходії до храму святого ⁸⁰⁰ З голим мечем увійшли! Не знайшли для переступу й крові ⁸⁰¹ Іншого місця на цілий наш Рим — лиш оселю сенату! ⁸⁰² Щойно тоді Кітерея, сплеснувши руками, в розпуці ⁸⁰³ Б'є себе в груди, нащадка окутати хмарою хоче,— ⁸⁰⁴ Так, як Паріса від гніву Атріда колись приховала, ⁸⁰⁵ Як непомітно й Енея спасла від меча Діомеда. ⁸⁰⁶ Батько ж їй каже таке: «Проти Долі незборної хочеш, ⁸⁰⁷ Доню, піднятись, одна? Завітай-но до сестер могутніх, ⁸⁰⁸ Трьох віковічних богинь: на основі стійкій там обширний ⁸⁰⁹ Стіл, а на ньому — події, вкарбовані в мідь та залізо. ⁸¹⁰ Вічні, незгладні вони; ні громів, які небо стрясають, ⁸¹¹ Ні блискавиць, ані поштовхів жодних вони не бояться. ⁸¹² В крицю вкарбовано там і твого божественного роду ⁸¹³ Суджений Долею шлях. Я про нього читав і затямив, ⁸¹⁴ Тож і тобі сповіщу про майбутнє твого покоління. ⁸¹⁵ Той, чия доля тебе непокоїть, завершує нині ⁸¹⁶ Вік свій — усі ті роки, що належать землі, Кітереє. ⁸¹⁷ Вступить він богом на небо й у храмах шанований буде, ⁸¹⁸ Вдячний тобі за це й сину, що, ймення його перейнявши, ⁸¹⁹ Прийме на плечі державний тягар і за батька звитяжним ⁸²⁰ Месником стане, бо я буду з ним невідступно на війнах ⁸²¹ Ласки попросять у нього, вождя, по виснажній облозі ⁸²² Мури Мутіни, подавшись; його і Фарсал пригадає; ⁸²³ Кров'ю пролитою зросяться знов ематійські Філіппи. ⁸²⁴ Ймення гучне заніміє на дні Сіцілійського моря. ⁸²⁵ З римським вождем надаремно побравшись, впаде єгиптянка, ⁸²⁶ Повна шалених надій, і розвіються п'яні погрози, ⁸²⁷ Нібито має Канопові наш Капітолій служити. ⁸²⁸ Втім, чи назву тут чужинців усіх, що на схід і на захід ⁸²⁹ Від Океану живуть? Де людина селитися може,— ⁸³⁰ Там буде влада його; буде й море йому слугувати. ⁸³¹ Миром осяявши землі довкіл, на права горожанські ⁸³² Зверне думки свої й найсправедливіші видасть закони — ⁸³³ Прикладом власним поправивши звичаї, зверне, провидець, ⁸³⁴ Зір на прийдешні віки; покоління наступні побачить ⁸³⁵ І побажає, щоб син, осяйної дружини нащадок, ⁸³⁶ Разом з ім'ям перейняв і про Рим невсипущу турботу. ⁸³⁷ Тільки тоді, як зрівняється віком із старцем пілоським. ⁸³⁸ Небо підхопить його, між родинні сузір'я помістить… ⁸³⁹ Цю ж його душу стійку, що з грудей вилітає крізь рани, ⁸⁴⁰ Зоряним сяйвом зроби, хай на наш Капітолій, на форум ⁸⁴¹ Вічно з небесних осель споглядає божественний Юлій!» ⁸⁴² Щойно він вимовив те, благодатна Венера негайно ⁸⁴³ В римський сенат із ефіру спустилась і там, непомітна, ⁸⁴⁴ Цезаря душу взяла; не могла допустити до того, ⁸⁴⁵ Щоб у повітрі, як дим, розпливлась — між зірок оселила. ⁸⁴⁶ Поки несла — мовби жар усе дужчий обпалював лоно, ⁸⁴⁷ І відпустила її, й, спалахнувши, душа піднялася ⁸⁴⁸ Вище, ніж місяць; майнувши в просторах вогненним волоссям. ⁸⁴⁹ Зіркою вже мерехтить. Поглядає з висот на великі ⁸⁵⁰ Синові справи — й радіє всім серцем його перевазі. ⁸⁵¹ Хоч заперечує син, щоб його прославляли над батька, ⁸⁵² Вільна, проте, й не покірна наказу ніякому слава ⁸⁵³ Першість йому надає, тільки в цьому йдучи проти нього. ⁸⁵⁴ Так поступився Атрей Агамемнону: синові — батько; ⁸⁵⁵ Так над Егеєм піднявся Тесей, так Ахілл — над Пелеєм; ⁸⁵⁶ Так, — щоб нарешті я міг відповідніший приклад подати,— ⁸⁵⁷ Древній Сатурн од Юпітера менший. В ефірних оселях ⁸⁵⁸ Обширом світу потрійного править Юпітер. А землю — ⁸⁵⁹ Августу він доручив, отже, й Август — владар наш і батько. ⁸⁶⁰ Ви, охоронці-боги, що колись відвели від Енея ⁸⁶¹ Меч і вогонь! Ви, місцеві боги, ти, Квіріне, хто наше ⁸⁶² Місто заклав, нездоланного Ромула батьку — Градіве, ⁸⁶³ Ти, що в пошані святій між пенатами Цезаря, Весто, ⁸⁶⁴ З Вестою Цезаря й ти, хто при вогнищі став, Аполлоне! ⁸⁶⁵ Ти, хто в тарпейській високій святині, Юпітере-батьку! ⁸⁶⁶ Всі, кого чистий душею співець закликать має право: ⁸⁶⁷ Хай не спішить надійти, хай живими вже й нас не застане ⁸⁶⁸ День, коли Август, цей світ залишивши, — своє володіння,— ⁸⁶⁹ Зійде на небо й сприяти побожним іздалеку буде! ⁸⁷⁰ Ось і завершено труд. Ні вогонь, ні залізо, ні злобна ⁸⁷¹ Давність не владні над ним, ані гнів руйнівний Громовержця. ⁸⁷² Хай надлетить неминучий той день, що за правом одвічним ⁸⁷³ Тіло бере, — закінчиться лиш никле моє існування: ⁸⁷⁴ В день цей єства свого кращою часткою, звившись над світом. ⁸⁷⁵ Злину до зір, і ніщо не схитне, не затре мого ймення. ⁸⁷⁶ Всюди, куди б на землі не прослалася Римська держава, ⁸⁷⁷ Буду в людей на устах і, якщо таки можна покластись ⁸⁷⁸ На прозорливість співця, — возвеличений, житиму вічно.

Примітки[69]

Книга перша

10. Тітан — бог сонця Геліос (тут — сонце), син Гіперіона, одного з титанів — дітей Урана (Неба) і Геї (Землі); з ним ототожнювали Феба-Аполлона,

11. Феба — Діана (Артеміда), дочка Юпітера і Латони, богиня полювання, уособлення Місяця.

13. Амфітріта — дочка морського бога Нерея; тут — море.

61. Евр — південно-східний вітер. До країв набатейських… — тобто в Аравію.

64. Зефір — лагідний західний вітер.

65. Борей — поривистий північний вітер; у римлян — Аквілон.

66. Австр, Австер — південний дощовий вітер; у греків — Нот.

82. Син Іапета — Прометей.

113. Сатурн — староіталійський бог, ототожнений з грецьким Кроносом, якого скинув його син Зевс (Юпітер) у підземелля — Тартар; за часів Сатурна (Кроноса) був «золотий вік».

123. Церерине зерно — збіжжя; Церера — сестра Юпітера, богиня землеробства і родючості.

139. Стігійською — тобто підземною, від Стіксу, річки в підземному царстві.

150. Астрея — богиня справедливості; покинувши землю, стала сузір'ям Діви.

152. Діти землі — гіганти, сини Геї та Урана, що розпочали боротьбу з олімпійськими богами; були подолані з допомогою Геракла.

155. Олімп, Пеліон, Осса — гори в Фессалії (давня Гемонія), області на півночі Греції в басейні ріки Пенею.

163. Сатурній — Юпітер, син Сатурна. Дочкою Сатурна була Юнона — Сатурнія (див. далі, рядок 612), дружина Юпітера.

165. Лікаонову учту… — йдеться про Лікаона, міфічного володаря Аркадії (див. далі, рядки 210–239).

176. Палатін — міська дільниця на Палатінcькому пагорбі, де були святині, палац Августа, оселі римської знаті.

178. Громовержець — Юпітер.

187. Нерей — син Понта і Геї, батько нереїд, морських німф.

193. Фавни, сільвани — боги лісів і полів, опікуни отар. Сатири — лісові божества у вигляді людей з козлячими ногами, супутники Вакха, бога вина й веселості.

201. Цезаря кров… — йдеться про Гая Юлія Цезаря (100—44 рр. до н. е.), що загинув від рук змовників — прихильників сенатсько-аристократичної республіки.

216—217. Менал… кілленські гаї… сосняк на Лікею… — Перераховуються місцевості Аркадії, лісистої області на Пелопоннесі.

226. З роду молосців… — тобто з племені, що населяло Епір, область на півночі Греції.

256. Рішення Долі…— За уявленням філософів-стоїків, світ періодично повинен виникати з вогню і знищуватись у ньому.

259. В кузнях кіклопів… — Кіклопи, помічники Вулкана, бога вогню і ковальського мистецтва, кували для Юпітера блискавки.

271. Воду Іріда бере… — За уявленням стародавніх, Іріда (веселка), живлячись випарами, постачає хмарам воду. Порівн. у Т. Шевченка: «Як у Дніпра веселонька воду позичає».

275. Брат лазуровий — Нептун, бог моря.

276. Ріки скликаючи… — тобто річкових богів; вони завжди зображувались рогатими довголітніми дідами.

283. Гупнув тризубцем… — Нептуна називали також «потрясателем землі»; тризубець — символ його влади.

287. Домашні божки — пенати, охоронці домашнього вогнища.

313. Край аонійський — Беотія, область у Середній Греції; Фокіда — сусідня область. Ета — гора між Фессалією і Середньою Грецією.

317. Парнас — гора в Середній Греції, що вважалась оселею Аполлона і Муз.

319. Девкаліон — син Прометея, володар Фессалії; Девкаліона та його дружину Пірру боги врятували від всесвітнього потопу, зважаючи на їхню побожність.

321. Феміла — дочка Урана і Геї, віща богиня справедливості і порядку.

331. Трітон — морський бог, син Нептуна й Амфітріти. Сурмою з мушлі він оповіщав повеління свого батька.

352. Спільний наш рід… — Пірра була дочкою Прометеевого брата Епіметея (див. далі, рядок 391).

369. Кефіс — річка в Беотії.

418. З сонцем вогненним… — Згідно з концепцією філософів-стоїків, вогонь, пронизуючи всесвіт, є джерелом усякого життя.

433. У незгідливій згоді…— За вченням Емпедокла (V ст. до н. е.), в природі взаємодіють дві рушійні сили — любов і ворожнеча.

452. Дафна — німфа, дочка річкового бога Пенея.

453. Купідон (Амур) — син Афродіти (Венери). Його зображували з факелом або луком та стрілами: він запалював і зранював любов'ю серця.

463. Кітерея — Венера; від Кітери, острова на півдні Пелопоннесу, одного з осередків її культу.

480. Гіменей — бог шлюбу.

516. Делос (острів в Егейському морі), Кларос (іонійське місто поблизу Колофона), Тенед (острів біля побережжя Малої Азії), Патари (місто в Лікії) — центри культу Аполлона.

566. Пеан — Аполлон, бог-цілитель.

569. Темпе — славна красою долина у Фессалії між горами Олімпом і Оссою.

570. Пінд — гірський хребет на західній межі з Фессалією.

577. Своїм краєм споріднені… — тобто фессалійські.

579—580. Сперхій, Еніпей, Апідан, Амфріс і Еант — річки Фессалії й Епіру (остання).

583. Інах — ріка в Арголіді (східний Пелопоннес), бог цієї ріки, а також міфічний володар Аргоса, столиці Арголіди.

584. Іо — німфа, дочка Інаха.

586. Серед манів… — тобто серед померлих.

598. Лерна — озеро в Арголіді. Ліркейські поля — тобто аркадські[70]; Ліркей — гора, звідки витікає ріка Інах.

624. Аргус — стоокий сторож і далекий нащадок Юпітера[71].

642. Наяди — річкові німфи.

668. Фороніда — Іо, внучка Форонея, батька Інаха[72].

669. Плеяда — Майя, дочка титана Атланта, мати Меркурія, вісника богів.

699. Пан — лісовий бог, опікун отар і пастухів; йому була посвячена гора Лікей в Аркадії.

690. Гамадріади — лісові німфи, Нонакра — гора в Аркадії.

694. Ортігійська богиня — Діана: Ортігія — давня назва Делосу, де, за переказом, народилася богиня. Ортігією називали також Сіцілію (рядок 499 V книги).

702. Ладон — річка в Аркадії.

713. Кілленій (Кілленід, Кілленець) — Меркурій, що народився на Кіллені, аркадській горі.

725. Ерінія — богиня помсти. (Див. прим. до 451–452 рядків IV книги).

747. Серед нільського люду… — За переказом, прибувши у вигляді корови в Єгипет, Іо вшановувалась тут як богиня Ісіда.

751. Сонця син… — Фаетон, за переказом, народився від Феба, що покохав Клімену, дружину царя ефіопів Меропа.

763. Радістю сестер… — тобто Геліад, що їх Клімена народила від сонячного Феба (Геліоса).

Книга друга

1. Сонця палац… — Описуючи міфічний палац Феба, Овідій орієнтується на сучасні йому будівлі — храми, палаци.

2. Піроп — сплав міді й золота.

5. Мульцибер (досл.: «той, хто пом'якшує (тобто плавить) метал») — Вулкан.

9. Протей — морський бог, що мав властивість обертатися в різні істоти.

11. Доріда — дочка Океана і Тетіс, дружина Нерея; її дочки — німфи-нереїди.

45–46. Рікою, що в підземеллі пливе… — тобто Стіксом.

68. Тетіс — дочка Урана і Геї, дружина Океана, мати Клімени.

78. Образи звірів… — знаки Зодіаку.

115. Люціфер (досл.: Світоносець; у перекладі також Зірниця) — назва ранкової зірки, планети Венери, що з'являється перед сходом сонця.

118. Гори — богині пір року, дочки Зевса і Феміди.

129. П'ять поясів… — тобто п'ять небесних сфер.

138—139. Змій… Жертовник — сузір'я на північ і на південь від Скорпіона.

142. Меж гесперійських… — тобто західних: берег Океану, за тогочасними уявленнями, був межею землі.

171. Тріони, або Аркти, — сузір'я Великої і Малої Ведмедиці.

176. Волопас (у греків Боот) — сузір'я північної півкулі неба.

217—226. Тавр — гірський кряж у Кілікії (Мала Азія). Тмол — гора в Лідії; Афон — у Македонії. Ета, Отрій, Осса — гори в Фессалії. Іда — гірське пасмо біля Трої. Гелікон — посвячена музам гора в Беотії. Гем — гірський кряж у північній Македонії і Фракії (нині — Балкани); Еагр — фракійський цар, батько Орфея. Ерікс — гора й місто на Сіцілії з храмом Венери. Кінт — гора на о. Делосі, місце народження Аполлона і Діани. Мікала, Мімант — передгір'я та гора в Іонії. Родопа — гірський хребет у західній Фракії. Діндіма — гірське пасмо у Фрігії (Мала Азія). Кіферон — посвячена Вакхові гора між Беотією та Аттікою.

239—258. Діркея — джерело біля Фів. Амімона — джерело біля Аргоса. Ефіра — давня назва Корінфа. Піренська волога — тобто джерело Пірена в Корінфі. Танаіс — Дон. Каїк тевфрантський — річка в Місії (країна в Малій Азії); тевфрантський — «той, що належить Тевфрантові» — царю Місії, місійський. Лікорм — давня назва ріки Евен в Етолії. Меандр, нині Мендерес — ріка в Карії (Мала Азія), має дуже звивисте русло. Еврот — головна ріка Лаконії; тенарський — лаконський, лакедемонський. Мелант — мігдонійська, тобто фракійська ріка. Оронт — ріка в Сірії. Істер — нині Дунай; Фасіс — нині Ріон, ріка в Колхіді (Грузії); Термодонт (нині Терме) — ріка в Кападокії (країна в Малій Азії), яка впадає в Чорне море; Алфей — головна ріка в Пелопоннесі. Таї — золотоносна ріка на Піренейському півострові (нині Тахо в Іспанії). Каїстр — славна лебедями ріка Лідії (Меонії). Гебр, Стрімон — ріки у Фракії; ісмарійські — тобто фракійські (від гори Ісмар). Родан — Рона; Рен — Рейн; Пад — По.

261. Владар підземний — Плутон (Аїд, Діт); його дружина — Просерпіна (Прозерпіна, Персефона).

264. Кіклади — острови в Егейському морі біля берегів Греції.

291. Твій брат… — тобто Нептун (Посейдон).

292. В частку йому… — йдеться про поділ світу між трьома братами — Зевсом, Посейдоном, Аїдом (порівн. «Іліада», XV, 187–193).

323. Ерідан — міфічна ріка на заході Європи, часто ототожнювана з Падом (По).

340. Фебові доньки — Геліади, сестри Фаетона, що перемінилися у тополі, а їхні сльози — у бурштин.

370. Лігурійці — жителі Лігурії, області Північної Італії.

405—406. Аркадію… рідний свій край… — Згідно з одним із міфів, Зевс народився в Аркадії.

409—410. Нонакрінська дівчина — Каллісто, мисливиця з Аркадії, супровідниця Артеміди, або Діани (див. також І, 690).

442. Діктінна — (досл.: «та, що розставляє сіті») — епітет Діани.

454. На братовім жарі…— тобто на сонці: Артеміда (Діана) — сестра Феба (Аполлона), бога сонця.

460. Паррасійка — Каллісто (уродженка Паррасії, місцевості Аркадії, дочка Лікаона).

464. Кінтія — Діана.

495. Батько — перемінений у вовка Лікаон.

496. Лікаонія — Каллісто.

307. Двома сузір'ями… — тобто Великою Ведмедицею і Волопасом.

510. Океан — син Урана і Геї, чоловік Тетіс; також ріка, що, за уявленнями стародавніх, оточувала землю.

538—539. Гусям… що… врятували… Капітолій… — За переказом, гуси, розбудивши криком уночі сторожу, врятували Рим від нападу галлів у 387 р. до н. е.

543. Ларісса — головне місто Фессалії. Дельфієць — Феб.

545. Фебовий птах — ворон; політ і каркання цього птаха брались до уваги при віщуванні.

552. Паллада (Мінерва) — дочка Юпітера, покровителька науки і ремесла.

553. Актейських лоз… — тобто аттічних: Акте — давня назва Аттіки, області в середній Греції. Еріхтоній — син Вулкана, напівлюдина, напівзмій.

555. Кекропа двоїстого… — Кекроп, міфічний засновник Афін, був напівлюдиною, напівзмієм.

569. У фокейськім краю… — тобто у Фокіді, місцевості в середній Греції.

574. Бог… морський — Нептун.

579. Діва — тут Мінерва.

590. Ніктімена — дочка лесбійського володаря Епопея; за любов до свого батька була перемінена в сову — птицю Афіни-Паллади (Мінерви).

630. Син — тут Ескулап (Асклепій), що став богом лікування. Його вихователем був розумний кентавр (напівкінь, напівлюдина) Хірон.

646. Діда вогонь… — тобто блискавка Юпітера.

653. З безсмертного смертним… станеш… — Вражений отруйною стрілою Геракла, безсмертний Хірон попросив у богів смерті.

675. Дала їй ім'я… переміна. — Гіппе по-грецькому означає «кобилиця».

676. Філіри син — Хірон.

679. На… лугах мессенійських… — тобто в Мессенії, на півдні Пелопоннесу. Еліда — область на Пелопоннесі, де відбувались Олімпійські ігри.

685. Пілійські (пілоські) поля — землеволодіння міста Пілоса в Еліді.

686. Майї син — Меркурій.

689. Нелей — володар Пілоса в Еліді[73].

709. Над муніхійськими нивами… — тобто аттічними (Муніхій — гавань біля Афін).

710. Лікея сади — гімнасій, де викладав Арістотель; тут, як і в деяких інших місцях, Овідій допускає анахронізм.

727. Ядро з балеарської… пращі…— жителі Балеарських островів славились майстерністю метання з пращі.

742. Плейона — одна з дочок Океана, дружина Атланта.

752. Богиня війни — Мінерва.

757. Бога лемносця… — тобто Вулкана, що, за переказом, мав оселю на Лемносі в. Егейському морі. Дитя, що родилось без матері…— тобто Еріхтоній (див. книгу І, рядок 552 і далі).

783. Трітонія (Трітоніда) — Афіна (Мінерва).

794. Місто… Трітонії-діви — Афіни.

836. Батько — Юпітер.

840. Матір твою. — йдеться про сузір'я Плеяди, до якого належала й Майя, мати Меркурія. Сідонська — фінікійська (від міста Сідон у Фінікії).

845. Тірських дівчат… — від фінікійського міста Тір (нині м. Сур у Лівані).

858. Агенора донька — Європа.

Книга третя

2. На діктейських полях… — тобто на Кріті (Дікте — гора на Кріті).

4. Кадм — син Агенора, брат Європи, міфічний засновник Фів у Беотії.

8. В оракула Феба… — тобто в Дельфах, де в печері біля Кастальського джерела перебувала віщунка.

13. Вважалось, що «Беотія» по-грецькому означає «коров'яча місцевість».

19. Панопа — місто на річці Кефіс між Беотією і Фокідою.

111. Опадає завіса… — Завісу в римському театрі на початку вистави не піднімали, а опускали.

147. Юнак гіантійський… — Актеон, внук Кадма, батька Автоної; гіантійський — тобто беотійський (від гіантів, племені, що населяло Беотію).

173. Тітанія — Діана, внучка титана Сатурна.

258. Суперниці Тірськоі…— тобто Європи.

261. Семела — дочка Кадма.

304. Тіфей — один із гігантів.

314—315. Нісейські німфи — тобто з гори Ніси в Індії, де, за переказом, народився Вакх.

323. Тіресій — знаменитий фіванський віщун.

342. Аіріопея — німфа, мати Наркіса.

406. Рамнусія — Немесіда, богиня, що карала зухвальство та гордість (від міста Рамнунта в Аттіці, де був її храм).

511. Ахейські — грецькі.

514. Пентей — міфічний володар Фів.

520. Лібер — Вакх.

523. Матір свою — Агаву.

531. Змієродні… Марса нащадки… — Змій, із зубів якого, за переказом, народились предки фіванців, вважався сином Марса, бога війни.

537. Юрба сороміцька… — Йдеться про непристойності, характерні для Вакхових свят.

539. За переказом, Кадм переселився в Беотію із фінікійського міста Тіра.

541. Тирс — обвита плющем або виноградною лозою палиця з шишкою на кінці, жезл Вакха.

559. Акрісій — міфічний аргоський володар, що виступав проти культу Вакха. Оманливий бог — Вакх.

564. Атамант — син Еола, бога вітрів, брат Сісіфа (див. прим. до книги IV, рядок 460).

576. Із Тірренського краю… — тобто з Лідії, країни в Малій Азії; звідти за давньою теорією, походили етруски (тірренці). Тому Етрурію, країну в центральній Італії, названо далі (рядок 583) Меонією, за назвою частини Лідії.

594. Коза Оленійська… — Коза Амалтея (сузір'я).

595. Тайгета — дочка Атланта, одна з сузір'я Плеяд. Гіади — сузір'я коло голови Тельця; його поява і захід супроводжується дощами.

636. Наксос — посвячений Вакхові острів на Егейському морі.

668—669. Згідно з міфом, у Вакхову колісницю впрягались тигри, рись, пантери.

690. Дія — Наксос.

703. Вакханки (менади) — жриці і супутниці Вакха.

713. Сестри обидві — Іно і Автоноя.

732. Ісменіди — дочки Ісмена, жительки Фів, що на ріці Ісмен.

Книга четверта

1. Міній — міфічний засновник та володар міста Орхомена в Беотії.

11—15. Ліей (досл. «той, хто відганяє турботи»), Бромій («галасливий»), Нісей, Аоней, Елелей, Іакх, Евхан, Ніктелій — різні епітети бога виноробства Діоніса-Вакха.

19. Без рогів… — Вакха зображували з рогами, символом могутності.

22. Лікург — легендарний фракійський володар, що забороняв культ Вакха, за що був покараний божевіллям.

26. Сілен — старший серед сатирів, вихователь і супутник Вакха.

44. Деркетія — сірійська богиня; покохавши смертного юнака, вона кинулася з сорому в озеро й стала рибою.

47. Дочка твоя… — Семіраміда, дружина ассірійського володаря Ніна; потім — його наступниця.

174. Син Юнони — Вулкан, чоловік Венери.

192. Хто родився від Гіперіона… — тобто Геліос.

196. Левкотоя — дочка володаря Вавілонії Орхама, внучка Океана і богині Тетіс.

204. Рода — німфа-епонім острова Родосу[74].

205. Кинув… матір… Кірки. — Тобто Персу, дочку Океана і Тетіс.

207. Клітія — німфа, дочка Океана і Тетіс.

212. В ахеменійських містах… — тобто в Персії (від Ахемена, родоначальника царського роду Ахеменідів).

213. Бел — міфічний засновник Вавілона.

276. Іда — гора на о. Кріті.

281—283. Кельмій — один із жерців фрігійської богині Кібели, що начебто першим застосував обробку металу; за іншим переказом — один із куретів (жерців), що оберігали на Кріті новонародженого Зевса. Крокон був перемінений у шафран; його улюблена Смілака — в повійку.

285. Салмакіда — німфа джерела в Карії (Мала Азія).

289. В печерах ідейських… — тобто крітських (від назви гори Іди).

290. Хлопець — Гермафродит, син Гермеса і Афродіти.

296. Лікійські міста… — тобто малоазіатські: Лікія — область у Малій Азії.

311. Із кіторського бука… — тобто з Кітору, гори в Пафлагонії, на побережжі Чорного моря.

333. Коли… міддю видзвонюють… — Вірили, що, гримкочучи мідними інструментами, можна очистити затемнений — «зачарований» місяць.

415. Назву від… вечора мають… — По-латинському «кажан» — («vespertilio») походить від слова «vesper» — «вечір».

419. Сестру — Семела, яку спалив блискавкою Юпітер (книга III, рядок 308), Автоноя, мати Актеона, якого пошматували собаки і Агава, що пошматувала свого сина Пентея (книга III, рядок 725).

422. Розпусниці син… — йдеться про Вакха.

422—423. Меонійських… зачарувати плавців… — тобто тірренських.

432. Лиховісним… тисом… — Тис був посвячений підземним богам.

438. Діта оселя — царство Плутона.

450. Кербер (Цербер) — потворний триголовий пес, що охороняв вхід у підземне царство; за переказом, його народила Ехідна[75], наполовину жінка, наполовину змія.

451—452. Народжених ніччю сестер… — тобто Еріній або Фурій, богинь помсти: Тісіфону, Алекто, Мегеру.

457. Тітій — міфічний велетень, син Землі[76], що зневажив богиню Латону.

458. Тантал — син Юпітера, міфічний володар Фрігії. Щоб переконатись у всевіданні богів, подав їм на банкеті м'ясо із свого сина Пелопса, за що в підземеллі був покараний голодом і спрагою.

460. Сісіф (Сізіф) — відомий хитрістю і підступом міфічний володар Корінфа, син Еола; за намагання обманути саму смерть був змушений у підземеллі вічно викочувати на гору величезний камінь.

461. Іксіон[77] — володар міфічного фессалійського племені лапітів. За спробу збезчестити Юнону був прикутий у підземеллі до розпеченого колеса, що постійно оберталося.

462. Беліди — внучки єгипетського володаря Бела; з веління свого батька Даная повбивали власних чоловіків у шлюбну ніч. За це в підземеллі наповнювали водою бездонну бочку.

486. Еолійські одвірки… — тобто дім Атаманта, сина Еола.

522. Мелікерт — син Атаманта й Іно, перетворений у морське божество під іменем Палемона.

531. Внучку… — Гармонія, мати Іно, була дочкою Марса і Венери-Афродіти.

538. Ім'я моє грецьке. — Ім'я Афродіти пов'язувалось із грецьким словом «піна».

567—568. Іллірійські землі…— йдеться про гірську країну на східному побережжі Адріатичного моря (Далмація і Албанія).

605. Їхній онук — Вакх.

611. Від дощу золотого… — Акрісіеві, володареві Аргосу, було провіщено, що він загине від свого внука, якого народить йому дочка Даная. Він ув'язнив їі в вежі, але туди проник Зевс у вигляді золотого дощу, і ув'язнена стала матір'ю Персея.

615. Наїжену зміями голову… — тобто голову Горгони — Медузи, яка обертала в камінь кожного, хто глянув на неї.

616. На… крилах. — Коли Персей рушав по голову Медузи, німфи дали йому крилаті сандалі.

663. Гіппотад — Еол, володар вітрів, син Гіппота[78].

669—671. Кефеєві ниви — Ефіопія, де владарював Кефей, батько Андромеди. Кассіопея, її мати, похваляючись своєю красою, образила нереїд, за що Нептун послав у той край морську потвору. Позбутися її, за вказівкою бога Аммона, можна було тільки жертвою Андромеди.

672, 718, 767. Абантіад (Інахід, Лінкід) — Персей, правнук Абанта, нащадок Інаха і Лінкея.

743. Форкініди — Горгони, чиїм батьком був Форкін, один з морських богів.

754. Зброєвладная Діва — Мінерва.

Книга п'ята

8. Фіней — брат ефіопського царя Кефея, заручений з Андромедою.

46. Брат — Персей: Мінерва (Паллада) була дочкою Юпітера, отже, — сестрою Персея.

74. Сієнець — житель Сієни, міста в Єгипті на межі з Ефіопією.

123. Кініфський — лівійський (від річки Кініф у Лівії).

125. Мармарідянин — житель Мармаріки, місцевості у Північній Африці на межі з Єгиптом.

129. Поля… насамонійські…— Насамони — народність у Північній Африці, у Великій Сірті.

133. Бактрієць — житель Бактри, столиці Бактрії, країни у Середній Азії при верхів'ї і середній течії Амудар'ї.

144. Мендес — місто в Єгипті в гирлі Нілу.

155. Беллона — богиня війни.

162. Хаонієць — житель міста Хаонії в Сірії.

163. Набатієць — представник племені набатеїв (набатіїв), яке населяло Аравію на південь від Мертвого моря.

254. Діви — музи.

257. Кінь Медузи — Пегас.

260. Уранія (досл.: небесна) — муза астрономії.

267. Мнемоніди — музи, дочки титаніди Мнемосіни (Мнемозіни), богині пам'яті.

274. Піреней — фракійський цар.

302—303. Поля… пеллейські…— Від Пелли, міста в Македонії; Пеонія — північна частина того краю.

303. Люціна — богиня пологів; її ототожнювали з Юноною, а також з Діаною.

310. Теспійські богині — музи (Теспії — місто в підніжжі Гелікону).

311. Аганіппа — джерело муз в Беотії.

312. Медузи струмок — Гіппокрена (досл.: «джерело коня», тобто Пегаса), присвячене музам джерело на вершині Гелікону.

313. Ематійські поля — тобто македонські (від слова Ематія — назви однієї з місцевостей Македонії, що була одним із осередків культу муз); див. також книгу XV, рядок 824. Пеони — жителі Пеонії.

329—330. Нащадок Семели — Вакх; Делійця сестра — Діана.

333. Аоніди — музи, жительки Беотії (Аонії).

339. Калліопа — муза епічної поезії.

346. Трінакрія — Сіцілія.

350—351. Пелор, Пахін, Лілібей — три сіцілійські миси.

356. Владар безмовних — Плутон.

368. Третя… світу частина. — Тобто підземелля — Аїд, або Тартар, що припав у володіння Плутонові (див. прим. до 292 рядка II книги).

376. Донька Церери — Просерпіна.

385. Неподалік од геннейських стін… — тобто поблизу сіцілійського міста Генни.

405. Болота Палікійські — сіцілійське озеро з гарячим сірчаним джерелом, назване від Паліків, синів-близнят Юпітера та музи комедії Талії.

409. Кіанея (Кіана) і Аретуса (Аретуза) — німфи, перетворені в джерела (Аретуса, за міфом, з Пелопоннесу випливала на о. Сіцілії).

417. Анапіс — ріка, в яку впадає Кіанея; тут — бог цієї ріки.

441. Веспер (Геспер) — вечірня зоря.

464. Сіканія — Сіцілія.

487. Алфеяда — Аретуса, що уникала любові річкового бога Алфея (див. рядок 577 і далі).

539. Ахеронт — ріка підземного царства, підземелля взагалі; тут — бог підземної ріки.

541. Сестер авернійських… — тобто річкових німф підземного царства, вхід до якого, за переказом, був біля вулканічного Авернського озера в Кампанії недалеко від міста Кум. Назва Аверн часто вживалась у значенні «потойбічний світ» (див. книгу XIV, рядок 105 і далі).

544. Флегетонський потік — вогненна ріка підземного царства.

552. Ахелоєві дочки — німфи, батьком яких був річковий бог Ахелой.

585. З гаїв стімфалідських — тобто аркадських: Стімфал — озеро і річка в Аркадії, центральній області Пелопоннесу.

607—609. Орхомен — місто в Аркадіі; далі перераховуються аркадські місцевості.

639. Делія — Діана, народжена на о. Делосі.

646. Тріптолем — син Келея, міфічного володаря грецького міста Елевсіна, де був центр культу Церери; улюбленець цієї богині.

660. Мопсопійський — тобто з Аттіки, де владарював Мопсоп.

662. Сестра… старша — Калліопа.

669. Ематіди — музи.

Книга шоста

8. Колофонець — житель міста Колофона в Іонії.

9. Фокейський пурпур. — В іонійському місті Фокеї добували морські черепашки-багрянки.

44. Мігдонські — тобто лідійські (мігдони — фракійське плем'я, яке переселилось із Фракії в Лідію).

62. В тірськім котлі… — фінікійські міста Тір і Сідон славились пурпуром.

70. Пагорб Маворта — афінський ареопаг, дослівно: «пагорб Ареса» (Марса, Маворта).

87. Гем, Родопа. — За переказом, брат і сестра, що наважились прирівняти себе до Юпітера і Юнони, за що були перемінені в гори.

93. Антігона — дочка володаря Трої (Іліона) Лаомедонта. Пишаючись своїм довгим волоссям, прирівняла себе до Юнони, за що була перемінена в лелеку.

98. Кінір — ассірійський володар, його дочки за зневагу до Юнони були перемінені у східці її храму.

108. Астерія — дочка титана Кея; відкинула любов Юпітера, що явився їй у вигляді орла, за що була перевтілена у перепілку[79].

109. Леда — дружина спартанського володаря Тіндара; її покохав Юпітер у вигляді лебедя, і вона стала матір'ю двох близнят — Кастора і Поллукса (Полідевка).

111. Ніктеєва донька — Антіопа, мати Зета й Амфіона.

112. Тірінфія — Алкмена[80], мати Геракла. Її чоловік — володар Тірінфа Амфітріон.

113. Асопіда — Егіна, дочка річкового бога Асопа; до неї наблизився Юпітер у вигляді вогню.

114. Деоіда — дочка Церери (Део) Просерпіна[81].

115. Еолова діва — Канака, дочка бога вітрів Еола[82].

116—117. Алоея сини — гіганти От і Ефіальт; їх народила Іфімедея, дружина Алоея, від Нептуна, що постав перед нею в образі її коханця Еніпея. Бісальтіда — дочка фракійського володаря Бісальта.

118. Мати плодів — Церера. Уникаючи Нептуна, перевтілювалась у кобилицю; той, однак, наздогнав її, ставши жеребцем.

119. Змієволоса — Медуза, мати Пегаса.

120. Меланта — дочка Девкаліона (див. прим. до 319 рядка І книги).

124. Ісса — дочка Макарея (або Макара), міфічного володаря острова Лесбосу[83].

125. Ерігона — дочка афінянина Ікара, шанувальника Вакха. Лібер (Вакх) у вигляді виногрона оволодів нею; згодом вона стала сузір'ям Діви (див. книгу X, рядок 450 і далі).

130. Діва русява — Мінерва (Афіна-Паллада).

139. Геката — богиня чародійства.

148. Ніоба — дочка Тантала, дружина фіванського владаря Амфіона.

149. Сіпіл — гора на межі Лідії і Фрігії.

152. Мужа мистецтвом… — Амфіон, за переказом, звуками своєї ліри міг пересувати кам'яні брили.

160. Славте… тих двох… — тобто Діану й Аполлона.

174. Плеяд… сестра — Діона, одна із Гіад, дочка Атланта[84].

178. Кадмове царство — Фіви.

335. Палладине дерево — олива.

339. Xімера (Химера) — міфічне чудовисько з головою лева, тілом кози і хвостом дракона, дочка Єхидни та Тіфона.

384. Сатир. — Тут мова йде про фрігійського сатира Марсія, який, знайшовши флейту Паллади, викликав на музичне змагання Феба.

403. Пелоп, або Пелопс, — син Тантала (див. прим. до рядка 458 IV книги).

414. Пелопіди — Атрей і Фієст, сини Пелопа.

415. Калідон — місто в Етолії (Середня Греція). Діана, караючи калідонського володаря Ойнея, наслала, за переказом, жахливого кабана, що спустошував околиці міста. Полювання на нього очолив Мелеагр, один із аргонавтів, син Ойнея (див. книгу VIII, рядок 270 і далі).

418. Піттей — син Пелопа, владар міста Трезена (Арголіда).

426. Пандіон — син Еріхтонія, володар Аттіки, батько Ерехтея.

427. Градів — одне з імен Марса.

446. Пірей — гавань Афін, засновником яких вважався Кекроп.

490. Одрісійський — фракійський.

588. Сітонські — фракійські.

661—662. Сестер змієволосих… — Йдеться про Фурій, богинь гніву.

683. Орітія — дочка володаря Афін Ерехтея.

709. Кікони — фракійське плем'я.

711. Актеянка — дівчина з Аттіки.

720. Мінійці — аргонавти, нащадки Мінія (див. прим. до 1 рядка IV книги).

Книга сьома

1. Судном пагасейським… — Ідеться про побудований у місті Пагасі (Фессалія) корабель «Арго», що плив у Колхіду по золоте руно.

2. Фіней — сліпий фракійський володар, якого переслідували Гарпії — міфічні страховиська у вигляді крилатих жінок із залізними пазурами.

3. Сини Аквілона — Зет і Калаїд.

7. Фріксове руно — золоте руно чарівного барана, на якому діти Атаманта Фрікс і Гелла, рятуючись від лихої мачухи, переправлялись через море до Колхіди. Пелій, дядько Ясона, позбавив свого племінника влади над Іолком у Фессалії, пообіцявши повернути її знову Ясонові, якщо той привезе йому золоте руно.

9. Еета донька — Медея.

49. У містах пеласгійських… — тобто грецьких (від пеласгів, що вважались найдавнішими грецькими племенами).

55. Бог над богами — Ерот (Купідон).

59. Есонід — Ясон, син Есона, володаря Іолка у Фессалії.

62—63. Зіткнутися можуть скелі… — Йдеться про Сімплегади, скелясті острови в Босфорі, які, за переказом, зіштовхувалися, знищуючи кораблі.

74. До вікових олтарів Персеїди Гекати… — Матір'ю Гекати вважалась Перса, дочка Океана[85].

95. Богиня трилика — Геката; її уявляли собі триголовою.

94—96. Присягнися… майбутнього тестя батьком… — тобто Геліосом.

102. Владар — Еет, батько Медеї.

132. Юнак гемонійський — Ясон, який був родом із Фессалії (Гемонії).

152. Соком летейського зілля… — тобто снодійним, від Лети, ріки забуття у підземному царстві.

207. Темеською міддю… — Місто Темеса на півдні Італії славилось мідними виробами (див. прим. до рядка 333 IV книги).

224—231. Перераховуються долини, гори, ріки та озера Фессалії, що вважалась багатою на чародійні трави.

233. Главк — рибалка з міста Антедона в Беотії; з'ївши чародійну траву, перемінився у морське божество (див. книгу XIII, рядок 904 і далі).

249. Владаря тіней… — йдеться про Плутона, чоловіка Просерпіни.

295. Його годувальницям… — тобто нісейським німфам (див. прим. до 314–315 рядків III книги).

324. Іберська ріка — Океан, який уявлявся рікою, що омиває плоску округлу землю.

352. Оселі філірські — схили фессалійської гори Пеліон, де німфа Філіра, за переказом, народила кентавра Хірона.

353. Керамб, за легендою, врятувався під час потопу, видершись на гору Отрій у Беотії[86], і був перетворений у жука.

357. Пітана — гавань в Еолії, на північно-західному побережжі Малої Азії.

358. Змія… висік із скелі…— натяк на описане далі перевтілення (книга XI, 55–59 рядки).

359—393. Наводяться маловідомі міфічні постаті та перекази про перевтілення.

361. Над батьком Коріта… — тобто Парісом, сином троянського владаря Пріама.

365. Телхіни — плем'я, яке переселилося з Кріту на о. Родос і вважалось винахідником плавлення металу; іалізькими названі від міста Іаліза на півночі Родоса.

368. Кея (Кеос) — один із Кікладських островів з містом Картеєю, де владарем був Алкідамант.

382. Плеврон — місто в Етолії, країні в Середній Греції.

384. Калаврея — острів у Саронійській затоці; спочатку був посвячений Латоні (Лето), потім — Нептунові.

391. Ефіра — давня назва Корінфа, де було джерело Пірена.

394. Наречена — Главка (Креуса), дочка корінфського владаря Креонта. Зраджена Ясоном Медея подарувала їй просяклі вогненною отрутою весільні шати.

395. Море пожежу палацу одне віддзеркалило й друге… — Корінф лежав над затоками двох морів — Іонійського та Егейського.

398. Тітанові змії — змії, які послав Медеї її дід — бог сонця Геліос.

399. В замок Паллади — тобто в Афіни. Владар Періф і його дружина Фенея перемінились, за переказом, у птахів.

401. Поліпемона внучка — Алкіона, дочка розбійника Скірона; коли батько зіштовхнув її у море, вона перемінилась у зимородка.

402. Егей — міфічний володар Афін, нащадок Кекропа, батько Тесея (Тезея).

404. Дитя не відоме для батька… — Тесей, не знаючи батька, зростав у своєї матері Етри в арголідському місті Трезені.

410. Тірінфський сміливець — Геракл.

430. Для Ерехтідів… — тобто афінян, нащадків стародавнього володаря Афін Ерехтея.

434—444. Перераховуються подвиги Тесея: перемога над Мінотавром — чудовиськом на острові Кріті, з тулубом людини і головою бика; над потворним кабаном, що спустошував Кроміон, поселення біля Корінфа; над розбійниками Періфейом (сином Вулкана) і Прокрустом, що відрубував або витягував ноги тим, кому не по зросту було його ложе; над велетнем Керкіоном, що проживав у сусідньому з Афінами Елевсіні, де вшановувалась Церера; над напасниками Сінісом та Скіроном, який селився поблизу Мегари (Алкатої), де жило плем'я лелегів.

456. Мінос — син Юпітера і Європи, міфічний володар острова Кріту. Афіняни вбили його сина Андрогея.

461—470. Перераховуються острови в Егейському морі.

466. Арна — дочка Еола.

471. Кнос — місто на Кріті.

473. Еак — син Юпітера і німфи Егіни, міфічний володар острова Егіни (Енопії).

476. Теламон, Пелей, Фок — брати, сини володаря Егіни Еака.

484. Парость Асопа — Еак.

490. Ліктійські — крітські, від Лікта, міста на Кріті.

500. Паллант — брат Егея.

623. Насіння додонського… — тобто з міста Додони в Епірі, в Греції, де посвячений Зевсові дуб шелестом листя начебто віщував майбутнє.

654. Мірмідонами… назвав… — Ця назва фессалійського племені перегукується з грецьким словом «myrmex» — мураха.

672. Нащадок Еола — Кефал.

682. Актейські брати — сини Палланта.

685. Нереїв юнак — Фок, син Еака і дочки морського бога Нерея.

702. Гімет — гора в Аттіці, славнозвісна своїм медом.

759. Синові Лайя… — тобто Едіпові, який розгадав загадку Сфінкса (істоти з головою й грудьми жінки, тулубом лева), після чого це чудовисько кинулось у безодню.

778. Гортінський — крітський (від назви міста Гортіни на о. Кріті); жителі Кріту були вправними лучниками.

Книга восьма

7. В Алкатоєвім… місті…— тобто в Мегарі, що поблизу Аттіки.

15–16. Латони син — Аполлон.

22. Кідонські — тобто крітські (від назви міста Кідона, розташованого на північному узбережжі Кріту).

23. Сина Європи… — тобто Міноса.

43. Діктеець — Мінос (див. прим. до 2 рядка III книги).

120. Сірти — відома великою кількістю хижаків місцевість у Північній Африці.

131. Дружина — Пасіфая. Дедал виготовив для неї дерев'яне зображення корови, і вона, вступивши в любовний зв'язок з биком, понесла «плід… подвійний» — народила Мінотавра, напівлюдину, напівбика.

150—151. На згадку про волосок… зрізаний… — Ця назва пов'язувалася з грецьким словом «кеіго» — зрізую.

152. Земля куретідів — тобто крітян.

173. З допомогою діви. — йдеться про Аріадну, дочку Міноса.

174. Нащадок Егея — Тесей.

181. Два Геркулеси. — йдеться про два сузір'я: Геракла, який бореться зі змією, і Геракла, який тримає змію.

207. Геліка (інша назва — Каллісто) — Велика Ведмедиця. Оріон — мисливець — велетень із Беотії; переслідував своєю любов'ю Діану, за що поплатився життям. Після смерті став сузір'ям.

220—222. Перераховуються острови архіпелагів Кіклади та Споради в Егейському морі. Дедал і Ікар, за Овідієм, летіли з острова Кріту в північно-східному напрямі до побережжя Малої Азії.

260. Етнейська земля — Сіцілія, де владарював Кокал, який прихистив Дедала.

301. Два близнюки — Кастор і Поллукс (Полідевк). З перерахованих далі учасників полювання відомими й з інших джерел є: Плексіпп і Токсей, сини Тестія[87]; Ідас і Лінкей, сини володаря Мессенії Афарея; Кеней (див. книгу XII, рядки 189–209); Фенікс, син Амінтора, володаря фессалійського племені долопів, вихователь Ахілла; Теламон — батько Еанта; батько Ахілла — Пелей; Феретіад — Адмет із Фер, міста у Фессалії; Іолай — найвірніший друг і супутник Геракла; Нестор — володар Пілосу, найстарший серед учасників Троянського походу; паррасієць Анкей — виходець із Паррасії, місцевості в Аркадії; Пенелопин свекор — Лаерт, батько Одіссея; Ампікід — син Ампікса, тобто Мопс. Еклід — Амфіарай, що згодом брав участь у фіванському поході, діва тегейська[88]— Аталанта.

312. Нарік — місто в Локріді, одній з областей Середньої Греції.

324. Калідонський герой — Мелеагр.

372. Зірками не стали ще в небі…— Кастор і Полідевк, за переказом, після смерті стали сузір'ями.

406. Егід — син Егея, Тесей.

426. Нонакрійська красуня — Аталанта, від міста Нонакри в Аркадіі.

451. Тестія донька — Алтея, мати Мелеагра.

452. Три богині — Парки, що снували у підземеллі нитку людського життя.

528. Доньки Евена — тобто жительки Етолії, області на заході Середньої Греції; Евен — ріка і бог цієї ріки.

543. Партаон — батько Ойнея. Горга — дочка Ойнея, сестра Мелеагра.

543—544. Невістка Алкмени — Деяніра, дочка Ойнея, дружина Геракла, що був сином Алкмени.

548. Край Ерехтея — Аттіка.

562. Атрій — передня кімната.

565. Гіперіон — тут Геліос, бог сонця.

567. Син Іксіона — Пірітой, друг Тесея.

569. Ріки Акарнанськоі бог — Ахелой.

589. Ехінади — п'ять невеликих островів біля західного побережжя Греції, напроти гирла річки Ахелой.

623. На рівнинах Пелопових… — тобто на Пелопоннесі.

624. Піттей — син Пелопа.

627. Батько богів — Юпітер.

628. Потомок Атланта — Меркурій.

665. Мінерви двоколірний плід — оливки, що бувають наполовину темними, наполовину зеленими.

729. Бог калідонський (у книзі IX, рядок 2 — Потік Калідонський) — Ахелой.

752. Тріопей — Ерісіхтон, син міфічного владаря Фессалії Тріопа.

Книга дев'ята

2. Нептунів герой — Тесей.

13. Алкід — Геракл[89].

14. Сватом — Юпітером… — Геракл, за переказом, був сином Юпітера.

68—74. Тут і далі (182–198) йдеться про подвиги Геракла, які він здійснив за наказами тірінфського владаря Еврістея, перебуваючи у нього на службі з волі Юнони.

101. Несс — кентавр, син Іксіона[90].

104. Евен — річка в Етолії поблизу міста Калідона.

112. Герой Аонійський — Геракл, що народився в беотійських (аонійських) Фівах.

136. Кенеєць — один із епітетів Юпітера; від гори на острові Евбеї, де був храм Юпітера.

137. Ехалія — місто на Евбеї. Здобувши це місто, Геракл захопив у полон Іолу, дочку володаря Ехалії Евріта.

141. Амфітріонід — Геракл: Амфітріон, чоловік Алкмени, був його названим батьком.

155. Ліхас — слуга Геракла.

182. Бусірід — міфічний володар Єгипту, що приносив у жертву кожного, хто завітав у його край.

184. Пастух іберійський — Геріон, що випасав череду корів в Іберії (Іспанії).

185. Пес триголовий — Кербер.

186. Роги… бика… пригнув… — Мова йде про крітського бика, якого приборкав Геракл.

187. В Еліді…— Йдеться про очищення від гною стаєнь Авгія, владаря Еліди. На водах Стімфальських — тобто на озері біля міста Стімфала в Аркадії, де Геракл винищив потворних птахів.

188. В Партенійських гаях… — тобто в лісах Аркадії, де Геракл зловив золоторогу лань Діани.

189. Золотом із Термодонта… оздоблений пояс… — Пояс володарки амазонок Іпполіти, оздоблений золотом із ріки Термодонта в Малій Азії.

190. Яблука… зірвав… — йдеться про золоті яблука Гесперід із садів титана Атланта.

194. Коней фракійських… — Мова йде про незвичайної сили коней фракійського владаря Діомеда, що давав їм у поживу всіх чужоземців.

197. Немейська громада — тут — породжений Тіфоном і Ехідною велетенський лев, що спустошував околиці міста Немеї в Арголіді.

198. Небо на шиї тримав. — Геракл тримав небо замість Атланта, коли той ходив за яблуками Гесперід.

233. Син Пеанта (Пеантід) — Філоктет, що за допомогою Гераклового лука здобув Трою.

294. Богів, що стоять при пологах. — йдеться про три божества, що називались Ніксами.

321. Невпізнанною стала… — Галантіда перетворилась у ласицю.

331. Ехалійські — тобто з міста Ехаліі на острові Евбеї, де владарював Евріт, батько Еоли.

332. Того, кому Делос покірний… — йдеться про Аполлона.

347. Пріап — бог родючості, опікун садів та городів[91].

400. Геба — богиня вічної молодості; стала дружиною Геракла, після того як Юпітер узяв його на небо.

403—417. Мова йде про майбутній похід «Семи проти Фів». Незгоди у Фівах — суперечки між синами Едіпа Етеоклом і Полініком. Капаней — аргівянин, один із семи вождів, що виступали проти Фів; загинув від блискавки Юпітера. Два брати — Етеокл і Полінік. Віщун — Амфіарай, що передбачив свою смерть, його син Алкмеон помститься Еріфілі, своїй матері, за те, що вона намовила мужа йти в похід на Фіви. Одружившись на Каллірої, дочці річкового бога Ахелоя, Алкмеон подарував їй злочинне золото, тобто намисто, яке Еріфіла отримала в нагороду за те, що намовила мужа йти в похід. Алкмеона вбивають сини його тестя Фегея[92].

422. Паллантіада — Аврора. Випросивши для свого чоловіка Тіфона безсмертя, забула випросити й молодість.

423. Ясіон — син Юпітера і плеяди Електри, улюбленець богині Церери.

435–437. Еак, Радамант, Мінос — сини Юпітера.

498. Опія — римська богиня достатку (посівів та жита), сестра і дружина Сатурна.

507. Еола нащадки — сини повелителя вітрів Еола, що одружилися з рідними сестрами (порівн. «Одіссея», X, 7).

574. Нащадок Меандра — Кавн, чия мати Кіанея, була дочкою річкового бога Меандра.

634. Закладає оселю. — Йдеться про заснування міста Мілета.

641. Нащадок Семели — Вакх.

644—647. Бубаські — з міста Бубаса в Карії. Перераховуються й інші племена й міста Малої Азії.

669. Фестійська земля — територія міста Феста на о. Кріті.

687—694. Інаха донька — Іо (див. прим. до рядка 747 книги І). Перераховуються й інші, популярні на той час у Римі, єгипетські божества.

691—692. Гой, хто… втишує голоси… — Гор (Гарпократ), син Ісіди й Осіріса, бог мовчання.

736. Сонця дочка — Пасіфая (див. прим. до 131 рядка VIII книги).

773. Мареотійських — єгипетських (від озера Мареотіди в Нижньому Єгипті). Перераховуються міста того краю.

Ккнига десята

3. Орфей — легендарний фракійський музика, син Феба і Калліопи.

13. Через браму Тенарську… — тобто через ущелину біля мису Тенара, на півдні Пелопоннесу, що вважалась одним із входів у підземне царство.

15—16. До того, хто владу… посів. — йдеться про Плутона.

21. Внук Медузи — Кербер.

28—29. Про давню крадіж… — Йдеться про викрадення Просерпіни Плутоном (книга V, рядок 359 і далі).

41—44. Перераховуються покарані в підземеллі злочинці: Тантал, що терпів голод і спрагу серед води й плодів; прикутий до вогненного кола Іксіон; дочки Даная (див. прим. до книги IV, рядок 462); велетень Тітій, чию печінку клювали птахи; Сісіф, що викочував під гору камінь.

52. Паділ Авернський — «країна померлих» (див. прим. до 541 рядка V книги).

65—71. Наводиться невідомий з інших джерел міф про перевтілення[93]. Іда — гора біля Трої.

72. Перевізник — Харон, що перевозив човном душі померлих.

90—91. Додонське (або хаонійське) дерево — дуб (див. прим. до 623 рядка VII книги).

92. Лаври безшлюбні… — натяк на перевтілення Дафни, що уникала любові Аполлона (книга І, рядок 452 і далі).

104. Кібела — велика мати богів, фрігійська богиня родючості.

109. На картейських лугах — в околицях міста Картеї на острові Кеї (див. прим. до 368 рядка VII книги).

114. Однолітка — булла — амулет, який носили на шиї вільнонароджені римські діти від дня народження аж до зрілого віку.

127. Прибережний Рак — сузір'я, в знак якого сонце вступає з початком літа.

142. Супутник… скорботи. — Кипарис був атрибутом похоронних обрядів.

151. Флегрейські поля — тобто півострів Флегра (Паллена) на Халкідіці, де, за переказом, відбулась боротьба між богами і гігантами.

160. Іліад — Ганімед, уродженець Іліона (Трої)[94].

162. Аміклід[95]— Гіакінт

182. Тенарієць — лаконець (за мисом Тенаром у Лаконіці).

196. Ебалід — тобто син Ебала[96].

208. Воін-герой — Еант (див. прим. до 397 рядка XIII книги).

220. Аматунт — місто на побережжі Кіпру, відоме виробництвом міді, один із осередків культу Венери.

221. Пропетіди — дівчата з міста Аматунта, яких Венера перетворила у камінь.

223. Керасти — дослівно: «рогаті», від грецького слова «кеras» — ріг.

262—263. Геліад… сльози… — Див. прим. до 340 рядка II книги.

267. Сідонськоі барви… — тобто пурпурної (див. прим. до 62 рядка VI книги).

291. Пафський — кіпрський; див. далі, вірш 297.

309. Панхайя — міфічний острів в Індійському океані[97].

314. З трьох божевільних… — Йдеться про Фурій.

435. Кенхреіда — дружина Кініра, мати Мірри.

450. Ікар — тут — перший виноградар в Аттіці. За переказом, його вбили селяни, вважаючи, що він їх отруїв вином. Вакх, бог вина, перевтілив Ікара та його дочку Ерігону в сузір'я.

480. Сабейська земля — місцевість у південній Аравії.

525. Хлопчик, цілуючи матір… — йдеться про Амура й Венеру.

532. Адоніс — вродливий юнак, якого покохала Афродіта (Венера); загинув від іклів дикого кабана, якого наслав ревнивий Арес (Марс).

575. Гіппомен — син Мегарея з Онхеста в Беотії (Аонії), правнук Нептуна.

588. Молодець аонійський — Гіппомен.

609. Схенеєва донька — Аталанта. Схеней — міфічний володар Беотії.

644. Тамаське поле — околиці міста Тамасени, що на о. Кіпрі.

696. Прикрашена вежами Мати — Кібела; ця богиня зображувалася з вежами у короні.

726. Що не рік… — Ідеться про Адонії — щорічне весняне свято на честь Адоніса.

Книга одинадцята

[починаючи з 360 рядка у паперовому виданні нумерація зсунута на 1 пункт назад, на відміну від електронного — OCRer]

1. Фракійський співець — Орфей.

55. Метімна — місто на Лесбосі, батьківщина славетного гравця на лірі Аріона[98].

69. Едонійські — фракійські.

93. Кекропійський — афінський, аттіцький (див. прим. до 555 рядка II книги). Учень Орфея, фракійський співець Евмолп переселився в Аттіку, де заснував культ Деметри і Елевсінські містерії.

106. Берекінтський герой — Мідас.

137. Сарди — столиця Лідії, країни в Малій Азії.

195. Понад протокою Гелли… — тобто Геллеспонтом (Дарданеллами), де, за переказом, упала Гелла (див. прим. до 7 рядка VII книги).

196. На Лаомедонтових нивах — тобто в Трої.

202. Разом із богом, велителем вод… — Йдеться про Нептуна.

211. Владарева дочка — Гесіона.

227. Еакід — Пелей, син Еака.

255. Карпафський віщун — Протей; від Карпафського моря, названого від острова Карпафос (Карпатос), що на схід від Кріту.

267. Якби Фока не рушив… — Теламон і Пелей, сини Еака, вбили свого брата Фока, якого народила нереїда Псамата, за що мусили податись на вигнання.

269—270. Трахінський — фессалійський; від Трахіна, міста в підніжжі Ети (див. рядок 383).

279. Віття… подав… — Гілки оливи або лавра, пов'язані вовняними стрічками, були ознакою мирних намірів.

296. Той, що приводить Зорю — Люціфер, Світоносець.

300. Тісба — місто в Беотії.

303. Народжений Майєю — Меркурій.

351, 382. Трахінець. Владар етейський — Кеїк.

408. Магнети — жителі Магнесії, області Фессалії.

413. Кларос — місто в Малій Азії з храмом і оракулом Феба-Аполлона.

592. Земля Кіммерійська — найдальші північні краї, де, за уявленнями стародавніх, панувала вічна ніч. Кіммерійці — народ, який зайняв територію нинішньої України, в тому числі і Крим, раніше VII ст. до н. е.

633. Морфей — бог сновидінь.

640—642. Ікел дослівно означає «подібний»; Фобетор — «страховище»; Фантас — «привид».

647. Донька Тавманта — Іріда.

756. Іл, Ассарак, Ганімед — сини троянського владаря Троса.

761. Дімантіда — Гекуба, дружина Пріама.

Книга дванадцята

[починаючи з 280 у паперовому виданні нумерація зсунута на 1 пункт вперед, на відміну від електронного — OCRer]

5. Викравши вдатну дружину… — Йдеться про Єлену, дружину володаря Спарти Менелая.

9. Авліда — порт у Беотії, звідки рушали на Трою грецькі судна.

13. Данайці — греки.

18. Тестора син — Калхант, грецький віщун, учасник походу проти Трої.

29. Діва-богиня — тут — Діана.

30. Владар — тут — Агамемнон, батько Іфігенії.

68. Протесілай — вождь фессалійців, перший із загиблих під Троєю.

108. Лірнес — місто в Троаді (Мала Азія)[99].

110. Еетіоновий край — Володарем Фів[100] був Еетіон, батько Андромахи.

112. Телеф — місійський владар. Поранений списом Ахілла, був вилікуваний, згідно з віщуванням, іржею цього ж списа.

145. Птаха з таким же іменням — тобто лебедя (по-грецьки «kyknоs»).

172. Перребієць — фессалієць; від Перребії, місцевості у Фессалії.

189. Кеніда — дочка лапіта Елата.

211—212. Хмарородні звірі — кентаври (напівлюди, напівконі), що народилися, за переказом, із хмари. З ними вели боротьбу лапіти (див. прим. до 461 рядка IV книги).

401. Кастор його б захотів. — Кастор (див. прим. до 109 рядка VI книги) вважався знаменитим вершником.

452. Ерігдуп-пелетронієць — житель Пелетронія, лісистої долини у Фессалії, де, за переказом, жили кентаври і лапіти.

470. Маю й тобі потурати, Кенідо? — Латрей натякає на те, що Кеней спочатку був дівчиною.

537. Тлеполем — син Геракла.

547. Деіфоб, Полідамант — захисники Трої.

556. Періклімен — син Нелея, брат Нестора.

577. Нелеід — Нестор, син Нелея.

581. Фаетоновий птах — лебідь[101].

585. Смінтеєць — Аполлон (епітет утворений від назви міста Смінти в Троаді).

611. Від термодонтськоі сокири… — тобто від руки амазонки (див. прим. до 189 рядка IX книги).

622. Тідід — Діомед.

623. З Атрідів молодший — Менелай.

624. Син Теламона — Еант, наймогутніший серед грецьких воїнів після Ахілла.

625. Син Лаерта — Одіссей (Улісс), володар Ітаки.

626. Танталід — Агамемнон, нащадок Тантала.

Книга тринадцята

7. Полум'я Гектора. — йдеться про підпалення Гектором грецького флоту.

24. Кораблем пагасейським. — Див. прим. до 1 рядка VIІ книги.

36. Граючи дурня… — Одіссей, не бажаючи брати участь у поході на Трою, видавав себе за божевільного, але його хитрість розкрив Паламед, син Навплія (Навпліад).

46. Не залишили б на Лемносі…— Щоб позбутися Філоктета (див. прим. до 233 рядка IX книги), який мав невигойну рану на нозі і непокоїв воїнів болісними криками, Одіссей порадив залишити його на безлюдному острові Лемносі. (Цій легенді Софокл присвятив трагедію «Філоктет»).

98. Ітакієць, дуліхієць — Улісс (Одіссей). Дуліхій — сусідній з Ітакою острів.

98—99. Еант зіставляє свої подвиги на полі бою з хитрими нічними вилазками Улісса: вбивством фракійського царя Реса, захопленням троянського вивідувача Долона, віщуна Гелена, викраденням статуї Паллади (Мінерви), що охороняла Трою.

110. Вкарбовано образ широкого світу. — Опис Ахіллового щита роботи Вулкана подано в «Іліаді» (XVIII, 478–608).

145, 149. Натяки на те, що Теламон убив свого брата Фока (див. прим. до 267 рядка XI книги).

156. Скірос — острів в Егейському морі, на якому виховувався переодягнений у дівчину Ахілл, поки не рушив у похід проти Трої.

157. Тевкр — син Теламона, незрівнянний лучник, один із героїв Троянської війни.

162–163. Мати… поміж дівчат помістила… — Фетіда, мати Ахілла, щоб одвернути від сина провіщену йому загибель під Троєю, заховала його на острові Скіросі в царя Лікомеда. Хитрість Фетіди викрив Одіссей, прибувши туди у вигляді торговця: переодягнений дівчиною Ахілл серед розкладених перед ним товарів одразу вибрав зброю.

174. Кілла, Хрісея — міста в Троаді, як і Скірос, знамениті культом Аполлона.

193. Клітемнестра — дружина Агамемнона.

233. Терсіт — грецький воїн під Троєю, відомий своїм потворним виглядом і зухвальством.

273. Акторід — Патрокл[102], найближчий друг Ахілла; поліг від руки Гектора.

324. Сімоент — притока Скамандра в Троаді.

356. Еант розумніший — тут — син Ойлея.

357. Син Андремона[103]— Тоант, володар Етолії[104].

358. Ідоменей — володар острова Кріта.

396. Квітом, що зріс… з ебалійської рани. — Йдеться про Гіакінта.

397. Букви… спільні… — на пелюстках гіацинта немовби помітні букви Аі, що нагадують вигук болю і початок імені Еанта (Аякса).

399. Гіпсіпіла — дочка лемноського володаря Тоанта. Вона врятувала життя батькові, коли жінки Лемносу вбивали на острові всіх чоловіків.

401. Стріли тірінфські — Гераклові стріли, що були передані Філоктету.

410. Фебова жриця — Кассандра, дочка Пріама.

415. Астіанакс — син Гектора.

420. «Троє, прощай!» — Овідій наслідує мотиви й настрої спрямованої проти війни і насильства трагедії Евріпіда «Троянки».

425. Дуліхійці — воїни Улісса.

429—438. Овідій резюмує пролог трагедії Евріпіда «Гекаба».

431. Полідор — наймолодший син Пріама.

448. Поліксена — дочка Гекуби,

455. Неоптолем — син Ахілла.

554. Одріз — фракієць.

596. За дядька… — йдеться про Пріама[105].

620. Дімантіда — Гекуба.

625. Герой Кітерейський — Еней, син Венери (Кітереї) і Анхіса, батько Асканія.

628. Антандр — портове місто неподалік від Трої.

631. Край Аполлона — Делос.

678—679. До берегів, де почався рід їх… — Йдеться про Італію, звідки, за переказом, походив Дардан[106], легендарний родоначальник троянців.

692. Дочки Оріона (див. прим. до 207 рядка VIII книги), щоб відвернути від Фів страшну засуху, заподіяли собі смерть.

708. До побережжя Авсонського… — тобто італійського.

709. Строфади — острови Іонійського моря.

710. Аелло — одна із трьох гарпій.

712. Нерітійські поля. — Йдеться про Ітаку, де була гора Неріт.

713. Амбракія — стародавнє місто в Епірі, на півночі Греції. За нього посперечались Феб, Діана і Геракл. Суддю, який висловився на користь Геракла, Феб обернув у скелю.

715. Актійського Феба… святиня — храм, побудований Августом на пам'ять про перемогу над Антонієм коло мису Акцію (31 р. до н. е.).

717. Хаонійська затока — затока в Хаонії, частині Епіру на західному узбережжі Греції.

719. Феаків поля — острів Коркіра (нині Корфу), який іноді ототожнюють з Гомеровою Схерією, де жили феакійці.

720. Бутрот — місто в Епірі, де троянський (фрігійський) віщун Гелен заснував нову Трою. Зустрівши там Енея, вій провістив йому майбутнє.

729. Занклея (Занкла) — давніша назва міста Мессени на о. Сіцілії.

749. Кратеіна доня — німфа, мати Скілли.

771. Птах не підвів… — Телем віщував із лету птахів.

789—869. Овідій віртуозно наслідує жанр буколік — пастуших пісень, родоначальником якого був грецький поет Теокріт (III ст. до н. е.), а його римським продовжувачем — Вергілій.

879. Сіметський юнак — Акід, чия мати була дочкою річкового бога Сімета.

968. Кірка — прекрасна німфа-чародійка, що переселилася з Колхіди на острів Еею поблизу Італії.

Книга чотирнадцята

4. Евбеєць — Главк.

5. Регій — місто на півдні Італії напроти Мессени.

27. Батько… її видав — бог сонця Геліос сповістив Вулкана про зраду Венери (див. книгу IV, рядок 170 і далі).

78. Жінка з Сідона — цариця Карфагену Дідона, що походила з фінікійського міста Сідона. Овідій скорочено викладає події, описані в IV книзі Вергілієвої «Енеїди».

83. Ерікс — гора і місто на острові Сіцілії. Акест — друг Енея, виходець із Трої, що поселився в Сіцілії.

88. Стерничий — Палінур, який, заснувши, утонув біля берегів Луканії.

89—90. Інаріма, Прохіта, Пітекузи (грец. «мавпячі острови») — острови біля побережжя Кампанії.

91. Керкопи — міфічні жителі Пітекуз, яких, за переказом, Юпітер обернув у мавп[107].

101. Укріплення Партенопейські — Неаполь.

102. Еоліда могилу… — йдеться про могилу троянського героя Місена, супутника Енея (див. «Енеїда», VI, 162 і далі).

104. Сівілла — жінка-пророчиця. Найвідомішою була Кумська Сівілла, що дожила до казкового віку, склавши, за переказом, «Сівіллині книги».

111. Поля Єлісейські, Елісій — міфічна країна, де перебували після смерті обранці богів.

114. Юнона Авернська — Персефона.

117. Орк — підземне царство.

155. До Евбейського міста… — тобто до міста Кум, заснованого вихідцями з Евбеї.

157. Годувальниці ймення… — Див. прим. до 443 рядка.

161. Ахеменід — грецький воїн, супутник Улісса (Одіссея).

180. Через оклик Улісса… — Подано епізод з «Одіссеї» (IX книга, рядок 475 і далі).

223. Туське море — Тірренське море.

233—234. В місто… що його… Лам… заснував. — Йдеться про Телепіл, місто лестригонів, міфічного племені велетнів-людоїдів (див. «Одіссея», X, 81 і далі).

247. Заводі Кірки. — Мова йде про казковий острів Еею (див. «Одіссея», X, 135 і далі).

325. Ігрищ елідських… — йдеться про Олімпійські ігри (див. прим. до 679 рядка II книги).

326. Лацій — область у Центральній Італії.

328. Альбула — стародавня назва Тібру; Нумікій і Анієн (нині Аніо) — річки в Лації; Альмон, Нар і Фарфар — притоки Тібру.

333. Дволикому Янусу… — Опікун держави, староіталійський бог усякого початку Янус зображувався дволиким.

334. Венілія — староіталійська богиня, дружина Януса, мати німфи Каненс («співучої»).

335. Пік — син бога Сатурна, прадід Латина. Лаврентський — від назви Лаврента, що в Лації.

382. Тітаніда, Тітанія — тут — Кірка, дочка Сонця (Тітана).

396. Лиш ім'я не змінилося… — «Рісиз» по-латинськи значить «дятел».

416. Тартеський — іспанський; від старовинного міста Тартеса.

433. Камени — музи.

443. Каєта — годувальниця Енея, її ім'ям, за легендою, названо мис і місто в Лації, де вона була похована.

451. Турн — вождь рутулів у Лації; боровся з Енеєм за свою наречену — дочку Латина Лавінію.

452. Тірренія — Етрурія (нині Тоскана, Тосканія), край у Середній Італії, де селились етруски.

456. Евандр — міфічний владар Аркадії, області в центрі Пелопоннесу; згодом переселився до Італії.

457. Венул — посол Турна.

458. В місті його — йдеться про місто Аргіріпу, яке, за переказом, заснував Діомед в Апулії (Італія), переселившись туди після Троянської війни з рідної Арголіди.

461. Етолійський герой — Діомед; його батько, Тідей, був сином етолійського владаря Ойнея.

468. Діву… у діви… — тобто Кассандру — в Афіни-Паллади. Нарікський герой — Еант.

472. Кафарей — мис острова Евбеї, де розбився, повертаючись із Трої, грецький флот.

478. Рану… пам'ятаючи. — Діомед у розпалі бою поранив Венеру, що допомагала троянцям («Іліада», V, 330 і далі).

512. Ойнід — Діомед, внук Ойнея.

513. Певкетійський затон — затока в Апулії, області в південній Італії (в місцевості Певкетія).

535. Мати богів — Кібела; її вшановували на Іді, гірському пасмі поблизу Трої.

545. Астрея сини — вітри.

563. Нерітського днища… — Йдеться про судно Улісса; від Неріта — гори на Ітаці.

564—565. Судно… почало кам'яніти. — Корабель володаря феаків Алкіноя, що посприяв Одіссеєві (Уліссові), з волі Посейдона (Нептуна) став скелею («Одіссея» XIII, 153 і далі).

573. Ардея (від лат. «чапля») — столиця рутулів.

584. Юл, Іул — син Енея Асканій, родоначальник дому Юліїв.

608. Люди Квіріна — римляни (Квірін — епітет Ромула, міфічного родоначальника римлян).

609. Альба — найдавніше місто в Лації. Перераховуються його володарі.

624. Гамадріади — німфи, опікуни дерев. Одна з них — Помона (від латинського «pomum» — плід).

640. Той, що злодіїв лякає…— бог Пріап, охоронець садів.

641. Вертумн — римський бог пір року, що мав здатність обертатися у різні істоти.

669–671. Згадуються найвродливіші жінки: Єлена, дружина Менелая; Гіпподамія, дружина Пірітоя і Пенелопа, дружина Улісса.

693. Ідалійка — Венера; від гірського пасма Ідалій на Кіпрі.

694. Рамнунтськоі діви — тобто Немесіди; від Рамнунта, міста в Аттіці з храмом цієї богині.

711. Геди (дослівно: «козенята») — дві зірки в сузір'ї Візниці, схід і захід яких сповіщав негоду.

712. В норіцькім вогні…— тобто в кузнях придунайської області Норіка, що славилась виготовленням якісної зброї.

759. Саламін — місто на о. Кіпрі, засноване Тевкром, сином Теламона.

774. Палілії — свято на честь Палес, староіталійської богині, опікунки пастухів та отар.

776. Тарпея — римлянка, яка, за переказом, відкрила сабінянам доступ до римської фортеці; одначе самі ж сабіняни закидали її щитами.

778. Курів сини. — Тут ідеться про Кури (Курії), місто сабінян в Італії.

781. Іліад — Ромул, син Ілії (Реї Сільвії) і Марса.

802. Змішав тоді меч нечестивий тестя завзятого кров, із гарячою крівцею зятя. — Йдеться про зіткнення сабінян і римлян; натяк на легендарне викрадення римськими юнаками сабінянок за часів Ромула.

828. Квірін — один з найдавніших італійських богів, згодом ідентифікований з Ромулом.

Книга п'ятнадцята

[починаючи з 698 рядка, нумерація у паперовому виданні зсунута на 1 пункт вперед, на відміну від електронного — OCRer]

3. Нума — другий після Ромула римський владар; вирізнявся мудрістю і справедливістю.

8. В місто ввійшов… — Ідеться про — Кротон, що на півдні Італії.

12. Юпітера син — Геркулес.

13. До лакінійського берега… — тобто до Лацінія, мису біля Кротона.

21. Києносець — Геркулес, озброєний важкою палицею.

23. Есар — річка поблизу Кротона.

50—53. Перераховуються місцевості на півдні Італії.

52. Япіг — син Дедала, оселився на півдні Італії і назвав край, де замешкав, Япігією.

60. Із Самосу муж — Піфагор.

147—148. Мило між зорі високі злинути… — Повторюється думка Лукреція («Про природу речей», книга II, рядок 1 і далі) про насолоду відданого філософії споглядального життя.

161. Евфорбом я був… — За переказом, Піфагор вважав, що в нього переселилася душа загиблого від руки Менелая троянського героя Евфорба і в доказ цього пізнав його щит у храмі серед багатьох інших щитів. (Див. про це в Горація, «Оди», І, рядок 28).

229. Мілон — славетний атлет часів Піфагора.

232. Тіндара дочка — Єлена, дружина Менелая.

273—286. Перераховуються річки Греції та Малої Азії.

285. Гіпаніс — Південний Буг.

287. Антісса — порт на о. Лесбосі; за легендою — колись окрема країна, що внаслідок землетрусу з'єдналася з Лесбосом.

309. Аммон — давньоєгипетський бог, котрого зображали у вигляді барана. Біля храму цього бога було джерело, якому приписувались подані тут казкові властивості (див. також «Природу речей» Лукреція, книга VI, рядок 848 і далі).

311—312. В Атаманійську річку… — йдеться про Атаманію, область на півдні Епіру.

315. Кратіс і Сібаріс — річки в південній Італії.

319. Салмакіда — джерело в Карії поблизу міста Галікарнаса.

327. Буйних Претід… — тобто дочок Прета, брата Акрісія (див. прим. до 559 рядка III книги). За зневагу до Вакха були покарані божевіллям; вилікував їх Меламп, син Амітаона, віщун і лікар.

329. Лінкестійський — македонський; лінкести — плем'я в західній Македонії.

332. Феней — озеро в Аркадії біля однойменного міста.

356. Паллена — півострів і місто в Македонії; гіперборейський — розташований на далекій півночі.

387. Птиця Юнони — павич.

388. Юпітера птах — орел, який, за переказом, носив Юпітерову зброю — блискавки.

394. Амом — ароматична рослина, з якої виготовляли цінний бальзам.

411. Істота — тут — хамелеон.

447—448. Хто вийшов з роду Іула… — Мається на увазі Октавіан Август.

462. Обід Фієста — Фієст, міфічний володар Аргоса, ворогував із своїм братом Атреєм. Одного разу Атрей пригостив Фієста м'ясом його убитих дітей.

489. Діану Орестову… — Орест, сни Агамемнона і Клітемнестри, брат Іфігенії, вбив свою матір і її коханця Егісфа, відомстивши їм за смерть батька. Переслідуваний богинями помсти, подався до Тавріди. Іфігенія врятувала його тут від принесення в жертву Діані. (Див. трагедію Евріпіда «Іфігенія в Тавріді».)

500. Дочка Пасіфаї — Федра (див. трагедію Евріпіда «Гіпполіт», а також трагедію Сенеки «Федра»).

547. Егерія — одна з Камен (муз), дружина римського царя Нуми.

552. Син Амазонки — Гіпполіт, син Тесея і цариці амазонок Гіпполіти.

582. Укріплення Лацію… — йдеться про Рим.

625. Залучив Короніда. — Мова йде про Ескулапа (Асклепія), сина Короніди й Аполлона.

702—717. Перераховуються міста й місцевості Італії і Греції. Гіппотада оселю… — тобто Ліпарські (Еолійські) острови біля північного побережжя Сіцілії. Передгір'я Мінерви — мис поблизу Неаполя (Партенопеї). Місто Геракла — Геркуланум. Земля, де… вихованець пагорб насипав — Каєта. Край Антіфата — Формії.

746. Цезар — Гай Юлій Цезар (100—44 рр. до н. е.), що після смерті начебто став зорею і був прийнятий у коло богів. Марс… тога… — тобто діяння воєнні та громадянські.

750. Нащадком своїм… — Мається на увазі усиновлений цезарем Октавіан Август, що став іменуватись Гаєм Юлієм Цезарем Октавіаном.

755. Юба — цар Нумідії (країни в північній Африці), переможений Юлієм Цезарем у 46 р. до н. е.

762. Мати Енея — Венера.

778. Понтифік — Цезар, якому було надано титул верховного жерця — понтифіка.

780. Сестри одвічні — богині долі, Парки.

823—828. Перераховано головні перемоги Октавіана Августа: в битві коло міста Мутіни[108] (43 р. до н. е.) — над Антонієм; у битві коло македонського (ематійського) міста Філіппи (42 р. до н. е.) — над військами Брута і Кассія; у морській битві коло берегів Сіцілії (36 р. до н. е.) — над Секстом Помпеєм; у морській битві коло Акцію (31 р. до н. е.) — над Антонієм і Клеопатрою (єгиптянкою). Каноп — місто в Єгипті. Фарсал — місто у Фессалії, де Юлій Цезар переміг Помпея в 48 р. до н. е.

838. Із старцем пілоським… — тобто з Нестором.

865. Веста — римська богиня домашнього вогнища, покровителька сім'ї і дому.

А. Содомора