Коли мені виповнилося чотири роки, я зробила для себе велике відкриття. Я сиділа в кутку кімнати на килимі і думала: от добре пам’ятаю кожен день після «новорічної ялинки», а до минулого року пам’ятаю тільки уривки, хвилинки різних днів, окремі події. А раніше що було? До трьох років? Від того часу нічого-нічогісінько не пам’ятаю, знаю лише з розповідей бабусі і мами. Що ж це? Не життя, а просто так? Насправді живуть люди, коли пам’ятають! Мені здалося, я тепер все-все пам’ятатиму, кожен день, кожну людину, яку бачу, і от тільки вивчуся писати так швидко і красиво, як мама, і все запишу. Це нічого, що зараз вмію тільки трошки читати — заголовки в газеті, надруковані великими літерами, назви на вулицях, але ж тепер я все пам’ятатиму, кожен день!

Звичайно, потім я забула багато тих днів то чарівних, то прикрих, а втім... а втім... багато пам'ятаю. Вже у шість років я почала «видавати» свій власний журнал, але він «прогорів». Я часто чула «газета прогорає» — батько був редактором-видавцем газети. А тому не дуже переживала, бо хотіла бути вчителькою, як мама, грала «в школу», мріяла, що моя школа буде краща, ніж школа Дому трудолюбія, в якій працювала моя мама ще до революції. Дитинство, наші мрії, захоплення, наші дідусі і бабусі — це і стало першою частиною роману «Пам’ятаю — живу!», який я все відкладала і відкладала аж до сьогодні. Прийшли мої перші казки, «Тарасові шляхи». Потім «Рідні діти» — про дітей звільнених з концтаборів. Працювала над історичною читанкою

«Наша Батьківщина», яка так і не побачила світу, хоч окремо вийшли мої історичні казки «Друкар книжок небачених», «Богдан Хмельницький». Одне слово, я мусила взяти участь у вихованні нового покоління. І лише уривками писала окремі розділи книги, яку жадала написати все життя, і в голові вона виростала, бо мій життєвий шлях припав на такий буряний час! Перша світова війна, Жовтнева революція, двадцяті і тридцяті роки, друга світова війна, повоєнний час... і не можна було вже обмежитися життям однієї родини з трудової української інтелігенції. Хотілося написати про молодь років революції, зростання світогляду, вибір шляху, досягнення і помилки в побудові нового життя. В роман впліталися долі інших людей, виникали нові новели. Така друга частина, яку друкує «Вітчизна» і яку мої друзі-вітчизняни назвали «роман у романі». В третій частині роману будуть відтворені бурхливі роки Жовтня.

Звичайно, багато взято з власного життя, проте це роман, а не автобіографія.

Я згадую слова Жорж Санд з її листа до Бальзака: «...письменник ніколи не робить портрета: він не може і не може копіювати живу модель. Про яке мистецтво можна було б говорити, — великий боже! — коли б автор не вигадував три чверті поганого чи доброго в своїх персонажах, в яких дурна і цікава публіка хоче пізнати знайомий їй оригінал».

Але у цьому моєму романі співвідношення правди з домислом інші. Навпаки — три чверті правди і чверть домислу, який виріс з правди життя.

Треба почати трохи здалеку, ще з позаминулого року, хоча той передпочаток не має нічого спільного з самою подією.

Літа Миколаївна зайшла з діловим і таємничим виглядом у відпочивальню, куди, як завжди взимку, перебиралася бабуся, бо в її прохідній кімнатці з початком навчання жили учні-квартиранти. Взагалі всі кутки у кімнатах були зайняті, вітальня давно перестала бути вітальнею, там теж спали дівчатка, а в дідусевому флігелі — дорослі хлопці-учні і з ними племінник Толя, уже семикласник.

Галинка і Жечка сиділи за ліжком і робили великій ляльці модну зачіску. Вони відразу відчули, що буде якась серйозна розмова і, не припиняючи своєї справи, стали прислухатися.

— Мамо, мені пропонують дуже вигідний урок: двох лобурів — одному шістнадцять, а другому вісімнадцять років, молодшого треба упхнути в третій клас комерційного училища, а старшого — в шостий Дворянської гімназії.

Дівчата пирснули.

— Шістнадцяти років у третій клас!— зашепотіла Жечка.

Бабуся спитала здивовано:

— Як же такого переростка в третій клас?

— Його вигнали з п’яти повітових гімназій — з золотоніської, з лохвицької і лубенської, і ще, і ще. До полтавських, правда, ще не добрався, та ти розумієш, яка ж гімназія його прийме? Батько казав, що у нього вже було сімнадцять репетиторів, і він нічого не пошкодує, аби синочок таки мав середню освіту. В реальному, ти знаєш, так само суворо, як і в класичній гімназії, а директор комерційного училища сказав батькові: «Якщо Єлизавета Миколаївна візьметься, то, може, доведе його до пуття». Вона, сказав, з чурбанів людей робить. — Мама засміялася, але явно пишалася такою думкою директора комерційного.

— Ну, ти ж знаєш, це не казенне училище, а втім, директор пояснив, що все-таки подібний дозвіл міністра, може, якісь довідки про хвороби щоб дістали, через що багато пропустив уроків, а до міністра, сказав, хай сама Єлизавета Миколаївна поїде з прошенієм і документами. От як я поїду, вони дорогу, звичайно, оплатять, зупинюсь я, як і торік, у нашої Варі, думаю, що все владнаю. А старшого, певне, легше буде в Дворянську гімназію влаштувати. Як дозвіл від міністра буде, нам треба їх як слід підготувати за літо.

— А хто ж батьки?— спитала бабуня.

— Батьки? Дуже багаті. Батько — диякон жіночого монастиря, багатого монастиря, заробляє чимало, як поміщик, живе. Якщо ти згодна взяти на себе французьку і німецьку мови, знаєш, в комерційному завжди на мови, особливо на німецьку, дуже наполягають, ну, а я решту предметів, тоді погоджуся на цих халамидників. Вони платитимуть більше, ніж інші. Ти ж знаєш, газета ледь-ледь животіє. Ми вже в такі борги залізли, не знаю, як і викрутитися. То яка твоя думка?

— Про що ти питаєш?— Бабуня навіть осудливо підсмикнула губи. — Роби, як тобі треба.

— Усім нам треба, — зітхнула Літа Миколаївна.

— Та вже ці уроки з бовдурами набридли! Їй-богу, я з трудолюбцями та біженцями наче відпочиваю після таких, як оце пропонують.

І от у домі з’явилося два лобуряки. Молодший Володька був здоровенний, як і його батько диякон, отець Гаврило, але у батька обличчя з буйною дияконівською гривою нагадувало Галинці обличчя розбійника Кудеяра, правда, після каяття, а Володька мав добродушно-хитрувату круглу мордяку, і пенсне навіть надавало йому виразу не те щоб інтелігентності, але ж не абсолютної глупоти. Та він і не був дурнем, а тільки несусвітнім ледарем і безшабашним, нестримним витівником. Про нього лишилися анекдоти і в училищі, і в сім’ї Ваненок, де він прожив кілька років. Проте в домі вчительки він не дозволяв собі ніяких неподобств, хоч поза домом — без ліку. Він, приміром, пішов з товаришами на парі, що проспіває старенькій строгій начальниці казенної Марійської гімназії, де колись вчилася і сама Літа Миколаївна, і всі її сестри, а тепер і Галинка з Жечкою, і вся гімназія начальницю поважала і боялася, — і от цій строгій начальниці він на парі по телефону, викликавши її з педагогічної ради, проспівав модного тоді «Пупсика»: «Мой милый пупсик, ты мой кумир»... Вона трохи не впала непритомна. У нього завівся приятель, син власника однієї з найбільших крамниць у місті, майже такого ж зросту, як і Володька. Той сідав на велосипеда, Володька ставав йому на плечі, і вони гасали по вулицях, і городові не могли їх спіймати.

До Галинки Володька ставився як до приятельки, і коли вдома не було старших, іноді награвав на піаніно і наспівував модні куплети, імітував акторів, клоунів і без передиху представляв церковні служби, тільки з іншими, не церковними словами. Жінками, на противагу Сергію, не цікавився і Літи Миколаївни боявся, а до бабусі ставився поблажливо, як до дитини, і наче робив їй милість, щоб тільки їй догодити і розважити, вчив французькі і німецькі слова.

Та якось він повернувся з училища і весело повідомив:

— Бабусю, я з німецької одержав двійку!

Бабуся розхвилювалась, розсердилась, такою її ніколи не бачили, «святу» бабусю. Але тут вона схопила Глезера і Петцольда — відомий усім підручник німецької мови — і, підстрибуючи, почала ним бити Володьку. Та вона була така маленька, що підручник ледве сягав його могутнього плеча. Володька був здивований, присутні дівчата і хлопці також злякалися. Щоб обернути все на жарт, він мовив:

— Добрий масаж, бабусю, слово честі, добрий масаж!

— А, тобі добрий масаж!— раптом почули всі громоподібний голос. — Так от тобі ще добрий масаж! — 3 їдальні вийшов його батько, диякон. Ніхто не знав, що він приїхав. Закотивши широкий рукав ряси, розмахнувшись здоровенною рукою, він .дав такого ляпаса, що Володька впав на ліжко, яке стояло в прохідній бабусиній кімнатці, а дівчатка й хлопчики, мимовільні свідки небувалої в домі розправи, вибігли з кімнати і принишкли в їдальні, як миші.

Лунав, як грім, голос диякона:

— Ти, антихристе, насмілився образити стару святу жінку! Я тобі не такого ще дам! На коліна! Навколішках проси прощення! Ти в мене не німецьку мову вчитимеш, а вдома свинарню чиститимеш! І хай тільки мати за тебе заступиться!

Потім і батько, і Володька просили у бабусі пробачення, і Володька присягався, що й на гадку йому не спадало образити бабусю, він бо за неї сам кого завгодно може задавити, і клявся найнеймовірнішими, вмить вигаданими страшнючими клятвами, що до кінця не тільки цього року, а й усього училища не буде в нього не те що двійки, а навіть і трійки, тільки б вона йому пробачила.

— Досить з тебе й трійки з мінусом, бандюго!—сказав батько і, вклонившись перед бабусею, почав просити: — Ви вже його помилуйте, Катерино Степанівно, не відмовляйтесь від цього антихриста — ач, вибехкав аж під стелю — і Єлизаветі Миколаївні не кажіть! Вона ж попередила: одна двійка — і забирайте геть! Вік за вас молитимусь, у монастирі нашому молебінь з батюшкою відслужу за вашого синочка, за всіх ваших.

Володька все ж таки був якийсь свій, а от Серьожку, старшого, дівчатка не терпіли, хоча він був чемний, запобігливий і навіть вродливий, мазунчик матері-дияконихи, та якийсь потайний. Він не хуліганив, як Володька, а завів серед «дворянчиків» (він таки витримав з гріхом пополам іспит у Дворянську гімназію) компанію картярів, на всіх дівчат і жінок дивився масними очима і, на думку Галинки і Жечки, був єхидний і противний.

Та хай там що, а Літа Миколаївна, як сама визнавала, «перетягла їх за вуха» з класу в клас, і, коли закінчувався «благополучно» навчальний рік, вона хрестилася обома руками. Володька мріяв і уві сні, мабуть, бачив, що батько нарешті дозволить йому йти у «вольнопери» — «вольноопределяющиеся», і боявся, що поки він закінчить училище, війна скінчиться без нього. Диякон поки що дозволу не давав.

Батьки були справді дуже заможні і, коли приїздили відвідати своїх лобурів, навозили багато різних смачних речей та «монастирських» подарунків. Монастир славився жіночим рукоділлям, і у всіх у домі з’являлися бісерні гаманці, вишиті бісером пояски, закладки для книжок, різні покривальця, які навіть не знали, куди й приткнути. Мати лобурів — типова провінційна диякониха, пухкенька, просто тобі здобна, невеличка, виглядала особливо маленькою поруч з велетнем чоловіком і Володькою. Галинці здавалось, що диякониха при них боїться й слово мовити, а без них любила погомоніти, і більше з куховаркою Марфушею, ніж з мамою та бабунею. При бабусі вона робила пісний вигляд і більше розповідала про «наш монастир». Платили вони за своїх синків акуратно, завжди додаючи бабусі якийсь коштовний дарунок — теплу хустку монастирського плетення або теплі панчохи чи пантофлі, і дарували так, немов їм робили ласку, приймаючи дарунок. У важкі роки війни це справді був вигідний урок, хоча мороки з хлопцями було далеко більше, ніж з усіма іншими, особливо для бабусі, яка намагалась будь-що втовкмачити у безшабашну Володьчину голову французькі й німецькі граматичні правила, на які він, звичайно, без бабусі, вигадував не потрібні приклади, а легковажні куплетики і, підморгуючи Галинці та Жені, потихеньку наспівував, ще й підбирав мотиви на піаніно.

І от наприкінці весни, коли вже у всіх іспити минули, як завжди, у маминих приватних учнів цілком пристойно, а в трудолюбців просто блискуче, одне слово, коли вже починалися канікули, диякон з дияконихою запросили Єлизавету Миколаївну приїхати до них хоч на кілька днів погостювати, відпочити.

Єлизавета Миколаївна влітку ніколи нікуди не їздила відпочивати, бо завжди до них приїздили родичі, друзі. Вони казали: «На Різницькій горі просто дача! Такий сад! І Ворскла за кілька хвилин ходу, і не треба ні про що клопотатися».

Дехто надсилав своїх дітей, які схопили «передержки», і їх треба було «підігнати».

— Літусю, бабуню, ви ж позанімаетесь? На репетитора, їй-бо, нема коштів...

Іноді, коли в домі було дуже скрутно, Літа Миколаївна сама брала уроки на літо...

Як там не було, а завжди складалося так, що влітку вона була завжди зайнята, хоч скільки вже зим мріяла поїхати відпочити з Галинкою і Олесиком в Анапу. Побачити море. Ніколи вона не бачила моря... Чому саме в Анапу. Її подруга, колишня вчителька соборної школи, вийшла заміж і переїхала до Анапи. Вона весь час запрошувала маму з дітьми і, коли приїздила до батьків у Полтаву, просто умовляла й запевняла, що дешевшого курорту не знайти. Вона навіть підраховувала, скільки там коштує масло, молоко, яйця, і помешкання знайде дешеве, коло моря. Галинка сама собі дивувалася — при чому тут яйця, масло, молоко? Хіба над морем це потрібно? Хіба там харчуються звичайно, як у Полтаві, як усюди? Там же їдять самий виноград, фрукти...

Тато не брав участі в цих планах. Він уже давно, до одруження, побував у Криму, і на Кавказі, і за кордоном. Тепер для нього на Різницькій горі в їхньому садку, в каштановій алеї, де бігали найкращі діти в світі — його син і дочка, — ото був рай! Він про це нікому ніколи не казав, але для нього це було так.

Коли почалася війна, про Анапу вже не мріяли, і раптом навіть подорож до монастиря здалася тепер привабливою. Літа Миколаївна запропонувала близькій подрузі Ользі Федорівні:

— Олю, давай поїдемо вдвох. Їхати туди всього кілька годин, сядемо ввечері, а опівночі приїдемо, на станцію коней вишлють, там верстов з десять від станції до монастиря. Село поряд багате, ми там зможемо придбати якихось продуктів — масла, яєць... Що, це тобі зайве тепер? Мені аж ніяк, просто я не знаю, як усіх нагодувати, на базарі все подорожчало.

— А мені як?— навіть наче обурилася Ольга Федорівна. — Ти ж сама знаєш, як я з Петрусем кручуся, ледь-ледь від получки до получки дотягую.

Петрусь, її син, був «узаконений» Галинчин «рицар», але вона ставилася до нього хіба що тільки милостиво.

— Я знаю, знаю, — перебила її Літа Миколаївна, — от і поїдемо. Залізничні квитки дрібницю коштують, тут же близько, я беру на себе, а більше ніяких витрат, тільки те, що купимо для дому. А там відпочинемо хоч трохи, хоч не думатимемо про базари. І цікаво — жіночий монастир, в гарному місці, і диякон казав, що там чи храм, чи щось урочисте, я не розпитувала, буде, а головне, — Літа Миколаївна примружила очі, — там з неділі має бути весілля.

— Як? Весілля в монастирі?

— Ні, звичайно, не в монастирі вінчатимуться, а в ближчій сільській церкві. Одружується небіж ігумені, він у неї як рідний син, офіцер гвардійський, а наречена — княжна з Петрограда. Цікаво ж подивитися! Ну, диякон казав, що весілля бучного, звичайно, не буде, офіцер з фронту приїде чи вже приїхав на кілька днів. Не знаю, чого вже так вирішили. Там, мабуть, диякониха всі подробиці розповість, а до церкви підемо подивитися. Мені й ігуменю цікаво побачити, вона з якогось аристократичного роду. Кажуть, у неї, коли ще молода була, жених загинув — вона постриглася в черниці. Диякон казав: розумна така жінка, монашки її люблять, і взагалі монастир незвичайний. Давай, Олю, поїдемо, ну хоч якась розвага. Я без тебе не хочу!.. І купимо щось на селі для дітей.

— Звичайно, купимо... — зітхнула Ольга Федорівна. — Ну, я в земстві своєму відпрошуся, а Петруся вам підкину на цей час!

— Ну, аякже!— зраділа Літа Миколаївна. — Поїдемо вдвох, коней на станцію вишлють, чекають, як таких уже там гостей! Я сказала, що, може, з подругою приїду. Я така рада, що ти згодна! Диякон переказував: ігуменя йому наказала, щоб неодмінно до неї завітала. Це ж цікаво познайомитися! Значить, і на вінчання запросять.

— А в чому ж їхати?— занепокоїлася Ольга Федорівна. — Ти ж, Літочко, знаєш мій гардероб!

— Нічого, обміркуємо. Я дам тобі мою шовкову перламутрову блузу, вона тобі личить, ти її приміряла.

— А ти обов’язково візьми біле плаття з чорним стеклярусом. Коли пошила, а ще ні разу не вдягала.

— А може, досить батистового? Знаєш, з бузковими квітами? Я його люблю, і капелюшок до нього такий же. Біле надто модне і шикарне — я ж фасон у Петрограді у Варки нашої перемалювала.

— Ні, ні, саме там і одягнеш! А батистове теж бери, ми ж не на один день їдемо! Що у нас є — те все й візьмемо.

Галинка з Жечкою, нашорошивши вушка, слухали, забувши про все. Галинка любила Ольгу Федорівну, молоду вдову. І хоча дядя Ілько називав її «веселою вдовою» за назвою оперетки, Галинка не вважала її веселою, бо життя у тої було зовсім не веселим. Чоловік її помер, коли Петрусь був малий, і вона багато працювала, служила в земстві, брала завжди ще роботу на дім, — то якесь переписування, то якісь перевірки рахунків — нецікаву роботу, але ні від чого не відмовлялась, завжди була бадьора, працьовита, підтягнута, навіть елегантно вдягнена, — сама казала: «Я з нічого можу сама все зробити».

Якось цілуючи, як було заведено, рідних на добраніч, Галинка обняла й Ольгу Федорівну. Мама, сміючись, зауважила :

— Галинка в мене така лизушка, любить, щоб її цілували, і сама всіх цілує, не те що Олесик.

Ольга Федорівна, поцілувавши дівчинку, глянула якось сумно і мовила їй:

— Що ж, я й сама люблю, коли мене цілують.

І Галинка враз не по-дитячому відчула, що не про її дитячі поцілунки та подумала. І стало якось шкода «веселу вдову». Часто в розмовах з мамою згадувався якийсь Данька. Галинка його ніколи не бачила. Чоловік не чоловік, жених не жених. Жечка таємниче мружила очі, коли згадувала про Даньку, і казала звисока:

— Ти ще нічого в цьому не розумієш.

Тепер Данька був мобілізований. Ольга Федорівна посилала йому на фронт дбайливо зібрані посилки, казала подрузі: «Відкладаю гроші, щоб шовкову білизну надіслати, кажуть люди, у шовковій нічого не заводиться, — розумієш, Літусю?» — додавала значущо.

Вона наказувала Петрусеві вкладати в посилки листи, що він неохоче робив, навіть на своїй фотокартці, де був сфотографований у касці з іграшковою рушницею, підписав під диктовку матері: «Дядю Даню! Ходімо бити кайзера Вільку». Галинці було чомусь неприємно на це дивитись (посилку запаковували у них), і взагалі шкода було Петруся.

Літа Миколаївна іноді казала:

— Плюнь на Даньку, він тебе не вартий. Давай я висватаю тебе за порядну людину.

— Хіба я проти?— зітхала Ольга Федорівна. — Але ж де вони, ці порядні? Хай війна скінчиться, я й на поріг його не пущу.

Зі сватанням у Ольги Федорівни нічого не виходило. Починалося все ніби як слід, і досить швидко все розладнувалося. Та Галинка з Жечкою завжди з цікавістю слухали про її нові знайомства, зустрічі, короткочасні романи, які відбувалися більше в її уяві та планах, ніж насправді.

«То мати божа жінкам клопоту невпрогорт посилає, щоб думки не ятрили», — казала одна жінка.

Перед тією ялинкою хлопці-трудолюбці особливо готувалися. Ялинку влаштовували щороку, про це дуже дбала Літа Миколаївна. А втім, вже третій рік війни — «пан» поморщився, коли Літа Миколаївна почала свої ялинкові клопоти. Хлопці це відчували і тривожилися навіть, що нічого не вийде: він до чогось причепиться і не дозволить, а спитати вчительки боялися, щоб не наврочити. Та от на заняття Літа Миколаївна прийшла якось дуже весела.

— Хлопці, давайте сьогодні швиденько повчимося, а то ж треба до новорічного діла братися. Митько, як Борис з гімназії повернеться, гукай його сюди, він нам буде потрібний.

Митько став у неї правою рукою, хоч не перший у навчанні, але перший помічник в усяких організаціях спільних справ і беззаперечний авторитет для хлопців. Він ніколи не зловживав для себе своєю близькістю до ваненківського дому, своїм становищем рівного у дитячому товаристві молодшого ваненківського покоління, це всі знали і бачили, що Літа Миколаївна не дає йому ніякого попуску у навчанні. Знали ще, що він завжди постарається вигородити товариша, хоча після того наодинці поговорить з ним «без знижок». Дмитро міг звернути увагу Літи Миколаївни на якусь біду у молодшого, але ніколи ніяких пліток не переносив. Для нього то були два різних світи — на Різницькій у Ваненків і в Трудолюбії на Спаській. На жаль, тепер його життя проходило тут, у Трудолюбії.

Хіба треба казати, як сьогодні вчилися всі хлопці, як старші стежили за малими, щоб і переписали швидше, і стовпчики арифметичні повирішували, і свої задачки розв’язали хутенько. Вже одвіку було заведено, навіть у старшій групі, хто швидше розв’яже, той тихенько роз’яснює тому, хто ще сопе. Переписувати не дозволялося, а показати — це був закон! Проте що таїти — на іспитах, особливо коли складали далі, в інше училище, Літа Миколаївна завжди наказувала, щоб сильніший сів поряд із слабшим і дав змогу, в разі розгубленості, переписати. Так і «біженців» тримали — учителька їх ще з Різницької ставила парами! Ці маленькі хитрощі вона аж ніяк не вважала якимось злочином проти моралі!

Митько був уже в старшій групі і мав після літа вступати до ремісничого училища. Воно, між іншим, містилося навпроти Трудолюбія, і на ньому висіла дошка, що в тому будинку колись вчився Гоголь! Тільки тоді, звичайно, воно не було ремісничим, а звалося повітовим.

Про гімназію Митько не думав. У нього були вправні руки. «Матимеш ремесло в руках — за пазухою не носитимеш, завжди у майстри вийдеш, — казала Літа Миколаївна. — А там сам побачиш, куди шлях поведе».

Зараз він добре розумів, що новорічна ялинка в Трудолюбії — це не просто свято, розвага, воно пов’язане з багатьма надіями вчительки. А втім, і велика розвага в їхньому досить сірому житті!

Та яка несподівана розвага і радість була для всіх, коли після уроків хлопці оточили Літу Миколаївну, а вона витягла зі своєї білої муфточки невеличку книжечку.

— Я ще підберу, щоб кожен виступив чи один, чи з групою, кожен матиме роль, але це, що я зараз прочитаю, ми обов’язково розучимо! Це, щоб ви знали, байки Глібова. Ви вже знаєте багато російських байок Крилова, їх ще раніше по-французьки у Франції написав Лафонтен, а Крилов по-своєму на російський лад перевернув, а оце Глібов, український письменник, написав їх українською мовою.

— По-нашому? — вирвалося у Митька.

— По-нашому, — засміялася Літа Миколаївна.

Поза уроками в Трудолюбії, крім «пана» та Левантини Мусіївни, між собою всі розмовляли українською мовою, не тільки хлопці, а й майстри і, звичайно, їхні жінки і Літа Миколаївна. На Різницькій у Ваненків панувала «суміш»: у флігельку, у «стареньких», звичайно, чиста українська мова, у дяді Гриця переважала також українська, бо лунали з ранку до вечора українські пісні Христини Данилівни, часто відбувалися репетиції любительських вистав, звичайно, українських водевілів, а от, так би мовити, «у центрі», де жили Олексій Іванович і Літа Миколаївна, там переважала російська — адже діти і учні-квартиранти вчилися в гімназіях та училищах, де все викладалося російською. Бабуся Катя із поплутаного українсько-російсько-грецького роду вважалась росіянкою, бо одержала освіту у Санкт-Петербурзі, жила довгий час у російській губернії, і хоч сам голова роду Олексій Іванович був не мішаної, а, як сам казав, чистої української крові, що про себе відзначила Галинка, в моменти великого зворушення раптом вживав українські вирази. Отак, коли ховали бабу Соню: «Мати моя рідна!» У мами — Літи Миколаївни, навпаки, українська розмова з кумами, сусідами, покоївками була далеко яскравішою і вільнішою.

Вона з явним задоволенням прочитала зараз кілька байок Глібова — і хлопці реготали, таке все було дотепно-смішне і дуже близьке і зрозуміле.

— Ми вивчимо дві: «Коника-стрибунця» і «Вовка та Ягня». «Коника-стрибунця» будуть вивчати молодші, тільки за автора — хтось із другої групи, а «Вовка та Ягня» я гадаю розподілити так: за автора буде Борис, Каленичок — Ягням, а Вовком ти, Митько, у тебе вийде, тільки щоб вивчив добре, а то як грав на Різницькій на іменинах Жоржика, я пам’ятаю, скільки ти своїх слів підпускав, коли ролі забував, а це байка — вірш, тут не можна, треба слово в слово вивчити.

— Я не забував, Літо Миколаївно, побий мене кицька лапою, не забував, — заперечив Митько, — воно просто само лізло, щоб додати, як дядьки розмовляють між собою.

— Ну, гаразд, гаразд, щоб тут не лізло! Сьогодні, Борю, — звернулась вона до Бориса, який уже прибіг зі своєї гімназії і одразу чкурнув до класу, ще й не чекаючи наказу Митька, — ти, як уроки вивчиш, прибіжиш до нас на Різницьку програмки переписувати, а завтра з Галинкою і Васею Тихим однесете запрошення до архієрея Неофіта в монастир. Мені ніколи буде самій їхати! Ну, хлопці, тепер начувайтесь, треба все встигнути зробити, щоб ялинка вийшла на п’ять з плюсом!

Усі були щасливі, а Митько просто в захваті — бути Вовком! Боря почервонів не так від радості, що говоритиме за автора, а що завтра з Васею Тихим і Галинкою — з Галинкою! — Літа Миколаївна посилає їх до архієрея! Архієрей — то байдуже, а от з Галинкою і без Жечки!

А Літа Миколаївна «не згадала» Жечку — вона просто все обміркувала: Боря вже гімназист, піде у форменому картузі. Вася Тихий — співак архієрейського хору, вміє добре триматися, а Галинку треба приєднати, щоб Неофіт розчулився і не відмовив приїхати — цих трьох цілком досить!

На весняні іспити вона сама їздила запрошувати архієрея. Тоді довго обмірковувала, що повезти. Бабуся підказала:

— Хай хлопці виплетуть корзинку, не таку звичайну, як на продаж, а з візерунками, а туди поставити горщики з квітами.

Це сама бабуся мала вибрати у відомій полтавській квіткарні Бенеша.

Що ж, і у «святої» бабусі були свої невинні примхи. Всі знали, що кожної суботи, коли вечірню в соборі правив Феофан, бабуся несла квіти, хоч невеличкий букетик, інколи навіть купувала у Бенеша одну-дві білі троянди. Адже цей аскет любив квіти!

Він тримав ці квіти вкупі з хрестом, коли обходив всю церкву, і потім брав їх додому, а не лишав у церкві. Це вже бабусі сказали соборні служки. До особистого знайомства з ним вона аж ніяк не прагнула, як інші святенниці, «дами-мироносиці», що «бігають хвостом за каретою, наче мавпи, яких на корді ганяють», — сказала якось бабуся презирливо. Галинка враз уявила, хоча й не розуміла, чого це мавпи на корді і чому їх ганяють, але й уявити було дуже смішно! Служки натякали — владика знає, що чудові квіти приносить маленька старенька жінка, скромно, але інтелігентно вдягнена, яка стоїть завжди коло ікони «Зняття з хреста» і ніколи не підходить до карети.

Дочка Літа ніякої поваги до жодного архієрея не мала, але ж Неофіт їй був потрібний і до того зовсім проста людина. У нього був келейник Тихін, поза очі просто Тишко. От хто був справжній проноза-пройда! Літа одразу зрозуміла, що саме через цього Тишка можна владнувати швидко і без мороки деякі справи, і одразу поставилася до нього по-приятельському. Тишко був хитрий і розумний шельма, достеменно знав, коли і як з ким поводитися, серед чужих тримався на відстані, але пошепки міг повідомити, коли краще підступитися до владики і на кого той має найбільший вплив у консисторії, а хто владику обдурює. Якось Неофіт, звичайно, заздалегідь попередивши, приїхав запросто в гості на Різницьку. Хазяї запросили і Тишка за стіл, той сів .скромно скраю, і Неофіт був цим задоволений.

Так от, раніше, навесні, Літа Миколаївна возила йому сама запрошення, покладене в корзину з квітами. Дівчатка, як завжди, з насолодою дивилися, як вона чепурилася, одягла модний капелюх з широкими крисами, зробила перед дзеркалом зворушливу богобоязнену міну і сказала, зітхаючи, бабусі:

— Їду творити жертвоприношеніє.

— Літо, не богохульствуй, — з докором, осудливо дивлячись, сказала бабуся.

Але дочка повчальним голосом зауважила:

— Моліться краще, щоб приїхав, а то його як якийсь гедзь укусить та й вигада, що зайнятий! Дівчатка, погляньте, чи Гершко вже стоїть?

Гершко був «її» візник, жив на подвір’ї у «верхніх євреїв» — подвір’я впритул до ваненківського за флігелем, замість паркана їх розділяв крутий схил гори. Гершка можна було заздалегідь замовити, він з гордістю вважав себе в числі «їхніх» немов «придворних».

— Та ще молись, — нагадала мама бабусі, — щоб у доброму гуморі був і не забажав виказувати свою обізнаність та освіченість перед комісією, як торік. Стільки вже каверзних запитань почав ставити, та ще й щоб на мапі показали, де Ной ковчег свій спускав, де Тигр і Єфрат протікають там, де рай був і де Содом і Гоморра стояли. Добре, що всі ці питання у мене давно записані. Ну, хлопці на зубок знали... Мені вчителі з духовного підказали.

Звичайно, і торік, і позаторік іспити пройшли блискуче, письмові писали на спеціально замовлених у друкарні бланках — з назвою школи і малюночком, — це вже Літа Миколаївна сама вигадала і домовилася з друкарями. На такому бланку просто соромно, злочинно було писати абияк!

Коли Літа Миколаївна розповідала потім про свої іспити подругам вчителькам, вони просто жахалися.

— І вони у тебе все це знали? — здивовано питала Липа з Соборної школи і швидко, дрібно хрестячи груди, додавала: — Хоч би він завтра службу в монастирі сам правив і до мене не заїхав, а то такі содом і гоморра мені будуть!

— І чого ти з сил вибиваєшся, — сказала спокійна висока Ніна з Воскресенської. — Ти думаєш, Фрося дякуватиме? Золоту труну тобі скують? Мені аби здихатися як-небудь та поїхати відпочивати! Остогидли ці зошити!

Пася — Євпраксія зі Срітенської — єхидненько зауважувала:

— Їй треба, щоб скрізь її учнів хвалили!

Маленька, худенька Настя з Вознесенської переписувала, не кваплячись, задачки, що були на іспитах, нервово розпитувала, як розв’язувати, і шепотіла:

— Спасибі, мамочко, тільки куди мені до вас!

У них трьох було щире бажання, щоб ніхто не заглянув в їхні школи.

— Як Сірка годують, так він і гавкає, — добродушно всміхалася Літа Миколаївна, коли вони йшли. Їм же не треба було думати і дбати про дальшу долю своїх учнів — у тих були батьки. А у трудолюбців тільки «пан», пекарі та вона — вчителька.

Цього року Літа Миколаївна покладала великі надії на ялинку — стільки хороших, здібних хлопців закінчує старшу групу, і про кожного треба подумати, адже не для того вона з ними морочилася, щоб вони наймитами свині пасли або десь на побігеньках все життя служили! Тому в списку, який вона пильно складала з бабусею і радилася з Жеччиними батьками, стоять і губернаторша, і княжна Гудим-Левкович — голова дамського благодійного товариства, і ще багато аристократичних гостей, значних чиновників, взагалі всіх, хто може стати потрібним. Усім, усім вона надішле запрошення!

Але ж треба, щоб на ялинці гостям було справді цікаво, щоб це було не нудним обов’язком — відвідин приюту, а більш-менш приємною розвагою.

Треба велику увагу приділити «репертуару». Час від часу вона відвідувала книгарню, а збірок віршів, різних «читців-декламаторів» вона ніколи не минала, виправдовуючи себе у витраті грошей: «Згодиться, мені згодиться», — але вона просто дуже любила вірші, часто забуваючи імена нових поетів, а старих вона добре пам’ятала ще з гімназії. Тепер часто вирізала з газет і журналів патріотичні — про війну, злободенні. Зараз вона страшенно зраділа байкам Глібова — хай хоч щось буде і на смак, і на розвагу хлопцям!

Справді, байки дуже припали до смаку!

Перед вибором і складанням програми обідній стіл у їдальні Ваненків вкривався горою книжок, журналів, «читців-декламаторів», вирізок з газет. Зараз треба було остаточно вирішити, на чому зупинитися, що треба переписати, між ким розподілити. За столом, крім Літи Миколаївни, ще арбітри: бабуся, Галинка і Жечка. Дівчатка палають бажанням переписувати ролі, що робить Борис, а от запрошення — це тільки йому довірять писати. Він звичайно пише без жодної помилки. І який у нього почерк! Сторінка з його зошита наче сторінка з аркушів каліграфії, які додавалися до підручника з граматики!

У «репертуарі» все було враховано. Деякі номери просто обов’язкові, перевірені на колишніх святах чи іспитах. Для «духовних» — архієрея, батюшок — «Моление о чаше», не обійдеться без «Мадонни» Баратинського, для дам-благодійниць — «Детство» Надсона, але й деякі мамині улюблені номери — приміром, уривок з «Полтави» «Тиха украинская ночь», який добре виходив у трьох старших хлопців — за автора, Кочубея і Орлика. Для сміху вивчали з малечею «Суд Міноса». Це вже на смак директора ремісничого училища — він любить посміятися, та й взагалі він у добрих товариських взаєминах з Літою Миколаївною. Хлопці з цим репертуаром не раз тепер виступали в лазаретах для поранених і любили цю справу. Та яку несподівану радість викликали у них байки Глібова!

«Завжди свято влаштовуємо для когось, для чогось, — раптом з докором подумала собі Літа Миколаївна, — вони й половини не розуміють, що вивчають та декламують, а от зараз їм весело від цих байок!» Даремно вона думала, що вони «й половини не розуміють».

Щось невимовно прекрасне немов торкалося багатьох з них, і не один раптом замовкав, дехто навіть трохи відкривши рота, коли Вася Тихий проникливо читав: «Тяжелое детство мне пало на долю» — вірш Надсона, і вони чули: «О милая мама, ты снова пришла» — слова, які вони самі ніколи й не казали, навіть ті, до яких, небагатьох «напівсиріт», дуже зрідка з сіл навідувалися матері, але ж сини навіть посоромилися б казати так при людях! А от хтось написав вірша, і вони читають, і хай не все в цьому зрозуміло, але ж цей вірш і про кожного з них трохи...

Байку «Вовк та Ягня» знали не тільки ті, хто мав у ній виступати, а запам’ятали й інші. Ті, хто виступав, приходили на репетиції на Різницьку, щоб «пана не дратувати», — з’явиться ненароком у Трудолюбії, а тут тобі замість роботи Літа Миколаївна з хлопцями віршики вчить!

Ялинка мала бути не в перші дні Нового року. Так завжди робили. Хто справляв, як Ваненки, на різдво, різні установи: земство, кредитний банк, дворянське зібрання — на початку канікул, починаючи з першого січня. У Трудолюбії, як правило, найпізніше. Це мало свої причини.

Цього року ялинку привезли напрочуд розкішну — велетенську сосну. Недарма вона стояла в залі дворянського зібрання, а коли там ялинка закінчилася, загасили кольорові електричні лампочки, діти «дворян» натанцювались, одержали подарунки і роз’їхались, другого дня вранці ялинку привезли до Трудолюбія.

Літа Миколаївна, накинувши шубку, стояла на подвір’ї і порядкувала:

— Митько, он праворуч гіллячки пообскубані вже, ти їх підріж. І он пожовкла к лихій годині, та підрубайте, хлопці, трохи, а то не влізе.

— Ну й ялинка, просто тобі ялиняка, — примовляв Митько, орудуючи сокирою, і хитро підморгував Галинці і Жечці. У них теж були канікули, і вони не могли не крутитися тут. Мишко, Степан і Тиміш лагодили великий хрест. Малеча з червоними від морозу носами, без бушлатів, як зграя горобців, стрибала навколо. Каленик навіть босий вибіг: хлопці-трудолюбці — народ загартований!

— Ти що, совісті в сірка позичив? — накинулася на нього Літа Миколаївна. — йому в хорі співати соло, у віршах виступати, а він босий, як заєць, гасає. Ану геть мені в хату! І ви усі не метушіться під ногами, йдіть краще вірші повторювати.

Та як можна було пропустити таке видовисько: ялинку вже вносили в клас, довжелезну казарму, з якої повиносили парти, і це була тепер зала.

Справді, ялинка була майже така ж висока і майже така ж пишна, як і в дворянському зібранні. Просто тут вона мала виступити «на біс».

Подивитися на ялинку піднялися з підвалу, де була пекарня, пекарі в білих та досить замащених халатах і ковпаках. З відчинених дверей на мить потягло смачно здобою — «пекарня дух любить», казали, та двері мерщій причинили. Зайшли і майстри з шевської та кошико-щіткової, густо пропахчені матеріалом свого ремесла. Та все переміг дух височезної пишної сосни. У Полтаві взагалі здебільшого за ялинки правили сосни.

Припливла Жеччина мама — жінка конторщика, огрядна добра Параскева Федорівна. Вона поцілувалася з Літою Миколаївною і, як завжди в хвилини зворушення, почала підшморгувати носом і кліпати віями:

— Кумонько-голубонько, ви вже як зробите, то зробите! Ніхто ж про цих злиднів, крім вас, не подумає!

І майстри, і пекарі дивилися з захопленням.

— Ну й Літа Миколаївна! І де таку утнули? І скільки ж вона коштує?

А в тої самої від задоволення блищали очі, вона поправляла маленькими енергійними руками своє пишне каштанове волосся і казала потихеньку, але весело підморгуючи:

— Хіба б наш пан гроші дав? Даром дістала! Я після концерту в дворянському зібранні напередодні їхньої ялинки підійшла до розпорядника і сказала: однаково потім на сміття викинете, на дрова порубаєте, а мені для хлопців треба. Він і не відмовив.

— І хто б це нашій Літі Миколаївні відмовив, — впевнено киваючи головою, мовив старий швець.

— А ніхто! Ніколи в житті! — підхопив, підійшовши, Митько. — Літо Миколаївно, спочатку будемо прикраси вішати чи свічки ставити? — спитав стурбовано.

— Треба шнура розтягти по гілках, як по поверхах, і на рівній відстані повстромляти ялинкові підсвічники. Дівчатка, ви не забули принести? А Мишко і Стьопо, дивіться, щоб рівно було, і одразу, як запалимо, всі займуться.

Ще було роботи й роботи! Але якої веселої, розважливої!

— Пан приїхав! — захекавшись, убіг Борис.

— Оце принесла вчасно нечиста сила, — шепнув Митько Тимошеві.

Пекарів і майстрів як мітлою вимело з зали. Хлопці принишкли, розмови затихли. Знаючи, що мама робитиме знаки, щоб Галинка і Жечка привіталися і зробили реверанс, дівчатка відбігли до вікна. А Митько і старші хлопці удали, що так зайняті своєю відповідальною справою, що нічого, крім неї, не бачать.

Стягуючи чорні шкіряні рукавички, «пан» зайшов у залу, скинув боброву шапку, недбало ткнув її якомусь малому хлопчику, той аж рота роззявив.

— Добридень, Єлизавето Миколаївно! — мовив він, подаючи руку. Параскеві Федорівні він злегка кивнув головою, хлопців зневажливо проминув поглядом, наче це була якась огидна, дрібна комашня.

Галинка і Жечка удали, що розглядають з інтересом його машину. Так, у «пана» був перший у Полтаві автомобіль! Треба було бачити, з яким гордим виглядом повний, випещений, з чорними вусами і холодними чорними очима їздив «пан» по тихих, привітних вулицях Полтави! Автомобіль ніби презирливо пихкав на всіх візників, собак і перехожих і шипів: «Ми найкращі! Ми найперші!»

«Пан» подивився байдуже на ялинку, і Галинці ялинка почала здаватися не такою вже розкішною. А от Митько раптом подумав: «Ага, і без тебе обійшлося, без твоєї панської ласки, сама Літа Миколаївна влаштувала, ми все добре зробимо, щоб ти луснув!»

Митькові хотілося поділитися цим своїм побажанням з Тимошем, та, на щастя, він сам сидів високо на драбині, пораючись з верхівкою ялинки. Але розмову під ялинкою «пана» і вчительки добре чув, хоча «пан» промимрив крізь зуби:

— Ви їх надто балуєте, Єлизавето Миколаївно, ця ялинка, вечірки, походи в лазарети, а на пекарні і в кошико-щітковій працює все менше й менше хлопців, особливо старших, коли б не полонені, ми б нічого з цього не мали, хоча й вони без Кузьми Хочима абияк працюють, а на самій дрібноті не виїхати.

— Ми з вами умовилися, Євгене Григоровичу, — спалахнула Літа Миколаївна, — що випускники, хлопці, які підуть вчитися далі, останній рік на пекарні не працюватимуть. Після нічних змін у них очі злипаються, а їм багато роботи в школі, вони мусять скласти іспити на кругле «п’ять», щоб їх прийняли.

— Ви переконані, що це їм потрібно? — впівголоса іронічно спитав Євген Григорович.

— Ну, це вже стара пісня! — раптом якось легко всміхнулась Літа Миколаївна і, трохи наблизившись до «пана», довірливо додала: — Ви краще попечителя обов’язково ще й самі запросіть на ялинку. Цього року у мене великий випуск, я й на нього покладаю надію.

— Що з вами вдієш, — усміхнувся, наче «зробив» усмішку «пан», але й від цієї усмішки його обличчя не стало приємнішим.

— У нас чудова програма цього року, — вже з захватом казала Літа Миколаївна. — Ви побачите, вам не доведеться червоніти.

— У цьому я завжди впевнений, коли ви беретеся до справи, — чемно, але стримано мовив Євген Григорович, розгладжуючи вуса над повними червоними губами.

«Ще б пак!» — подумав Митько, який майже все чув. Як він любив свою вчительку і ненавидів «пана»! От він ще побачить і почує їхні виступи, і як усі гості будуть задоволені! Сам він відчував за все велику відповідальність — чи не найдужче навіть серед старших хлопців. Аякже! Адже він жив спочатку ціле літо у Ваненків і тепер Галинка сама шила йому зошити. Зошити вже важко було дістати, і для трудолюбців припадав папір, який зшивали.

Дівчатка не чули розмови, але Галинка, повернувшись од вікна, враз відчула, що не так усе гладко, хоча мама наприкінці усміхнулась і говорила впевнено.

— Чого ти? — спитала Жечка, побачивши занепокоєне личко подруги. — Тьотя Літа все зробить, як вирішила! Вона все може! «Пан» — тільки пан, і більше нічого. Ти знаєш, його вигнали з другого класу кадетського корпусу, от їй-богу! В Трудолюбії всі знають!

— А чому ж його всі бояться? — спитала наївно Галинка. Жечка була завжди досвідченішою в життєвих питаннях.

— Дурненька! Все ж таки він «пан»! — відповіла вона безапеляційно.

Галинці було незрозуміло — навіщо тут «пан», в Трудолюбії?

Завжди, коли мама починає якусь справу, чи хоче віддати вчитися далі когось із хлопців, чи влаштувати якесь свято, прогулянку — навіть тоді, з «біженською» школою, — завжди їй треба ламати голову: а що, як «пан» не згодиться?

Ні, справді, «пан» існував тільки для того, щоб перешкоджати! От і зараз. Чому він так противно дивиться на ялинку? Мама ж так клопоталася за неї! На щастя, «пан» не затримується і йде до свого автомобіля. Всі зітхають полегшено.

— Хлопці, після обіду усі чисто, хто виступає, до мене на Різницьку! Дмитро, ти перевіриш, щоб усі були!

Та за це розпорядження можна було не турбуватися — усі любили репетиції на Різницькій, а Митько вже обов’язково перевірить, щоб, бува, кого не зайняли іншою роботою.

Звичайно, особливих художніх тонкощів Літа Миколаївна навчити не могла, їй здавалось головним, щоб виходило з почуттям, зворушливо.

— І дивіться прямо перед собою, — вимагала вона, — дивіться в очі тим, хто вас слухає, а не собі під ніс.

Їй здавалось, що це найвище мистецтво художнього читання. На жаль, Олексій Іванович майже завжди зайнятий, щоб допомогти в цьому, інколи тільки мимохідь щось підкаже, і все залунає інакше. От з Галинкою він все ж таки намагається знайти час, коли та готується до виступів у гімназії, і вона там визнана «прем’єрша», певне, тому, що тато прискіпливо морочиться, аби кожне-кожнісіньке слово мало свій відтінок або вона витримувала паузи. Але йому і для дочки важко знайти вільний час, тому Галинка покірно слухає всі зауваження і повторює по двадцять разів один і той же рядок, поки тато не скаже задоволено: «Ну, нічого! Тепер зрозуміла, в чому річ? » Зараз Галинці здається, що й без татової режисури у хлопців виходить надзвичайно. Митько своїм чотирнадцятирічним басом горлав за Вовка:

А гарненький Каленик, який навіть у Трудолюбії примудрявся лишатися рожевеньким, жалісно і смирно відповідав:

Виходило дуже добре! Літа Миколаївна була задоволена.

— Ну, хлопці, дивіться мені! У нас сама губернаторша на ялинці буде!

Навіть у Галинки і Жечки перехоплювало подих, і їм було дивно, що Митько скорчив презирливу міну, яка означала: «Подумаєш — губернаторша! Та нікому нашій Літі Миколаївні і в слід ступити!» — думав він.

«Пан», «губернаторша» — носяться з ними, як з писаними торбами.

Ну, нічого, подивимось, що там за цяця губернаторша, він не для неї старатиметься, а для своєї вчительки... і щоб дівчатка сміялися. Галинка як розрегочеться, то й поряд ніхто не втримається. У нього було якесь зворушливе ставлення до Галинки, хоча він зовсім не був закоханий у неї, як Борис. Він взагалі ні в кого не закохувався, як інші хлопці. Просто Галинка була дочкою Літи Миколаївни, і вона колись сказала: «То ж наш Митько», — і шила йому зошити. Борис — зовсім інше, всі хлопці знали про це і не сміялися з нього, бо він ні на які жарти з приводу цього не звертав уваги.

І от цей день наступив. З сніданком і обідом хлопці справляються швидше, ніж будь-коли, саме не з їжею, звичайно, а з прибиранням, щоб скрізь було чисто, щоб і самі були причесані, охайні.

Посеред зали стоїть ялинка, така чепурна, ошатна, і хоча на ній зовсім не такі іграшки, як у дворянському зібранні, а більше золочених горіхів, пряників, паперових прапорців та ланцюжків, що їх клеїли і фарбували самі хлопці, але ж є великий традиційний дід-мороз. Його від ялинки до ялинки переховує Параскева Федорівна, і коли його виймають зі схованки, завжди хлопці бучно вітають і несуть під ялинку як дорогоцінність. Замість електричних лампочок, що сяяли на прем’єрі, понатикано зворушливі різнокольорові свічечки, а вгорі Дмитро приладнав велику зірку — зараз він з насолодою дивиться на свою роботу. Під ялинкою, немов під охороною діда-мороза, лежать паперові мішечки з цукерками, горіхами, двома яблуками і пряниками — подарунки для кожного трудолюбця, а в передній частині зали красується великий довгий стіл. Його ставили і під час іспитів, тільки на іспитах він був накритий червоним сукном, а тепер білими скатертинами. І що це за смачний розкішний стіл! Усі закуски, печива, торти і пиріжки готувала сама Параскева Федорівна, а для всіх було відомо і беззаперечно, що краще за неї ніхто в світі готувати не може! Митькові здається, що вона старається завжди найдужче для Літи Миколаївни, адже Митько сам чув, як Літа Миколаївна казала:

— Кумонько, голубонько, ви вже постарайтеся для мене, я ж у боргу, ви знаєте, перед вами не лишуся.

— Та що ви, серденько! Хіба я не знаю, хіба ви для себе клопочетесь. Ми ж коло вас як у Христа за пазухою, та чи віддячить вам хтось?

— А чи чуєте... — махнула ледь рукою Літа Миколаївна.

Митько знав, що сама то вона за цей стіл з гостями не сідає, вона, як завжди, стоятиме з трудолюбцями по той бік ялинки і випускатиме їх з виступами. Галинка з Жечкою там також. Олесик на ці ялинки не приходить. Він не цурався хлопців, ні, коли старші прибігали до них додому, він охоче розмовляв з ними на різні серйозні теми, якщо вони чимось цікавилися. Галинка і Жечка — то інша справа, недарма Літа Миколаївна казала про них: «Без Гриця вода не освятиться», скрізь свої носики сунуть. От уже приїхав «пан», розгладжуючи вуса, він оком найвищого господаря оглядає ялинку, стіл, всю залу.

— Він огидний, правда? — питає Галинка Жечку.

— Огидний, — безсумнівно згоджується Жечка.

— Всі пани огидні, — безапеляційно припечатує Митько.

— Ну, не всі. — Галинка згадує Сержа, адже панич, а зовсім не огидний.

— А хіба на Різницькій пани огидні? — хитро питає Жечка.

Митько на хвильку замислюється, а потім переконано каже:

— Та то ж не від багатства пани, на Різницькій усі працюють, — він не знає, як висловити свою думку. — Вони від розуму пани, а наш «пан» хіба університет закінчив, як дядя Альоша? Він і до порога не доліз би. Він від багатства пан.

— А задається, що у нього машина, — міняє тон Жечка. — Та я теж хотіла б мати машину! Галинко, у тебе буде машина, коли ти виростеш?

— Звичайно, буде, і дамський велосипед, як у мами. Я ж буду, як і мама, вчителькою, тільки в моїй школі не буде ніякого «пана», я буду сама і за пана, і за попечителя, і за архієрея, — сміється вона.

— А я буду у тебе лікарем, — підхопила Жечка.

— А я буду зі всім дивитися, за порядком, за господарством, при мені вас ніхто не обдурить! — сміється Митько.

Та вже надходять і приїздять гості. Неофіт у фіалковій оксамитовій широченній рясі благословляє усіх праворуч і ліворуч з божественним виглядом, що ніяк не пасує до його добродушного, ще зовсім не старого, звичайного обличчя.

— А знаєш, — шепоче Галинка Жечці, — ми вчора з Васею і Борисом бігали в монастир, носили йому запрошення, а нам двері відчиняє якийсь монашок і каже: «Владика з Тихоном Євлампійовичем у саду на озері катаються, ідіть туди».

— Це Тишко, келейник — Тихін Євлампійович? — пирснула Жечка.

— Авжеж, ну ми побігли в сад, справді озеро ж там замерзло. Але як архієрей на ковзанах катається, а як же ряса? Тишко — то інша справа. Бачимо — справді катаються, нас угледіли. Тишко назустріч побіг, я й питаю: ви з владикою на ковзанах катаєтесь?

— Що ви, Галюшенько, — відповідає, — просто на галошах.

— От бідолаги, і на ковзанах не можуть покататися, мабуть, нудьгують там, — удавано співчутливо мовила Жечка.

— Тс-с, дивись!

Дівчатка чмихкають.

— Як бульдог? Правда? — шепоче Галинка.

— Достеменний бульдог! — погоджується Жечка.

Увійшов високий, сухий, як кістяк, старий пан з обвислими, як у бульдога, щоками.

— Мамо, хто це?

— Це попечитель, — хвилюється мама і йде з ним вітатися.

— Губернаторша, — шепочуться Параскева Федорівна і Левантина Мусіївна.

— Оце губернаторша?! — розчаровано питають дівчатка.

Худа, як жердина, дама з високою зачіскою, з лорнетом у руці і надзвичайному платті — такого ще дівчатка не бачили, а трудолюбці і поготів. Та трудолюбцям це без діла, а дівчатка зацікавились — зелене шовкове, якогось мудрованого крою, начебто й обтягає всю постать, але з шлейфом, і невідомо де починаються, де кінчаються хвилями рукави, але головне — прикрашене білим хутром, і ці хвилясті рукави, і з коміра аж до низу, і щось на спині — ні, нічого не добереш! Навіщо на платті хутро?

— Тобі подобається? — питає Галинка. Вона боїться пошитися в дурні — може, тепер така мода? Мама любить модні плаття, але такого дівчинка ще не бачила, навіть у Горсальки в модних журналах, коли супроводила маму. Хай спочатку Жечка висловить свою думку.

— Ні, зовсім не подобається, — презирливо каже Жечка. — Навіщо тоді шуба, коли хутро на платті? А в самому платті однаково холодно. Краще вже боа, як у тьоті Літи.

— Звичайно, краще, — підтримує Галинка і одверто каже: — Мама куди красивіша за неї.

— Зрівняла! — знизує плечима Жечка. — У Трудолюбії всі кажуть — красивішої від тьоті Літи ще ніхто не бачив.

— Аякже, та про це всі знають не тільки в Трудолюбії! Скрізь, у всій Полтаві знають! — категорично виносить присуд Митько.

Вечір починається. Гості вмостилися за столом, а дівчатка, чи не дужче, ніж учителька, хвилюються за кожен номер.

Та все йде добре. Гості п’ють і їдять, а хлопці перед ними декламують і співають. Каленик і Стьопа виконали під фізгармонію, яку для такого випадку дав регент і сам акомпонує, «Ночевала тучка золотая». Вася Тихий прочитав «Моление о чаше», за що його підкликав до себе Неофіт і поблагословив окремо. Літа Миколаївна багатозначно підморгнула кумоньці Параскеві Федорівні, і та радісно закивала головою і піднесла хусточку до очей. Чудово проходить «Полтава», слухають розлучено «Тяжелое детство мне пало на долю». Губернаторша весь час підносить до очей лорнет і, жуючи шоколадні цукерки, милостиво всміхається виконавцям. Тиміш виступає з патріотичним віршем, вирізаним з газети, «Сестра героя», а написала його княжна Гудим-Левкович, підстаркувата дівчина, яка сидить перед губернаторшею. Вона страшенно задоволена, що її вірш декламують.

Літа Миколаївна дуже хвилюється за «Суд Міноса» — тут виступає багато.

«Не сплутайте, як стати, Павлуша за Ільком, Ілько за Васею малим, — шепоче вона, — як хто забуде слова, ти, Данько, підкажи, і дивіться на гостей, а не собі під ніс».

Але вони вивчили все на зубок, репетирували сто разів і виступають з точними акцентами і жестами.

Гості сміються, а коли кругловидий, завжди ніби здивований Павлушка проказав:

— директор аж голосно зареготав.

Зараз «гвоздь программм» — «Вовк та Ягня», але за цей номер Літа Миколаївна більше спокійна, що не зіб’ються, це ж її кращі актори! Все йде прекрасно. Неофіт з усмішкою нагинається до протоієрея, а губернаторша шепоче княжні Гудим-Левкович:

— Je ne comprends pas. — Але це дуже смішно.

Митько аж гримить, входячи в свою роль.

Літа Миколаївна і Параскева Федорівна задоволено пересміюються.

— Ну, просто тобі як у театрі, — шепоче Параскева Федорівна.

— Ні, паночку, водички я не сколотив, — бринить жалісний голосок Каленичка, і яка в нього чудова мордочка в цей час. Він хитрючка, помічає, що губернаторша наводить на нього лорнет, і сам дивиться на неї такими зворушливими блакитними очицями. — А хоч би й пив, — пояснює він, розводячи руками, — то шкоди в тім немає, бо я стою зовсім не там, де треба пити вам. Та ще й вода від вас сюди збігає, — показує він.

Але тут Дмитро розлючується:

Боря, тримаючи складені руки на животі, завершує страшну зустріч:

Він дивиться, як вчила Літа Миколаївна, «не собі під ніс», а на гостей, а прямо перед ним, проти нього, за столом посередині, сидить, як кістяк виснажений і непорушний, попечитель, поряд з ним ліворуч випещений їхній «пан» у чорному фраці і білосніжній манишці.

В голосі Бориса тремтять просто трагічні ноти:

Архієрей і попи трусять, сміючись, бородами, Неофіт своєю чорнявою, адже йому ще й сорока нема, протоієрей вже сивою. Губернаторша і Гудим-Левкович милостиво всміхаються. Попечитель піджимає сухі губи, і щоки — бурди, ну, слово честі, як у бульдога, що звисали на крохмальну манишку, зараз підсмикуються вгору, — він щось каже «панові», але не дібрати що.

Далі ще співає хор, регент так старається, вигинається, наче ось-ось переломиться.

Все проходить гаразд.

Проводжаючи почесних гостей, Літа Миколаївна встигає розповісти губернаторші, які здібні хлопці і як багатьом слід далі вчитися, а коли треба, вони можуть завжди на якомусь благодійному концерті виступити.

Неофіт зворушений. Йому здається, що «Моление о чаше» і хорові співи Літа Миколаївна приготувала для нього. Він ласкаво благословляє її і, здається, єдиний з гостей дякує. Решта виливала свої задоволення перед «паном».

Архієрей каже:

— Спасибі за кожного з малих сих, перед богом на тім світі все вам зарахується, вельмишановна Єлизавето Миколаївно.

Літа рада хоч цій майбутній небесній нагороді. Гості роз’їхалися. Щасливі трудолюбці одержали мішечки з ласощами, випили тут же чаю і тепер без панів танцюють. Літа Миколаївна влаштовує танок навколо ялинки, захоплюючи в нього всіх, хто під час концерту скромно примостився десь позаду, тулився коло дверей, тут і пекарі-майстри з дружинами. Почали співати улюблені пісні, які співають завжди в різних прогулянках на Ворсклу, у монастирський ліс. Це, звичайно, «Садок вишневий коло хати», «Реве та стогне Дніпр широкий». Раптом в якусь мить високий жіночий голос задерикувато, жартівливо: «Занадився журавель, журавель, до бабиних конопель, конопель» — і всі здивовано побачили, що це завела Параскева Федорівна, всі весело підхоплюють: «Такий-сякий журавель, журавель!»

Оце вже було справжнє свято, і гопачка хлопці навприсядки танцювали, і всі співали, і жартували.

Другого дня, коли на годину відтягли побудку і сніданок, чогось вранці «пан» переказав через хлопців, які носили йому до сніданку ще гарячі булочки, щоб негайно послали до Літи Миколаївни і щоб та негайно з’явилась до нього. На Різницькій теж цього дня діти і Літа Миколаївна встали пізніше, і тепер снідали всі. В їдальні Літа Миколаївна весело розповідала Олексію Івановичу, бабусі і Олесику, як добре пройшла ялинка, коли тут прибігли Митько і Вася Тихий.

— Літо Миколаївно, «пан» кличуть! Переказав, щоб негайно прийшли до нього!

— О боже, і спочити не дасть! — мовила вона, але швидко накинула шубку, шапочку і побігла.

Вдома більше обурилися, ніж занепокоїлися. Хіба «пан» не знав, скільки часу без перепочинку вона працювала перед святом? А Митько занепокоївся, бо хлопці, які носили булки, сказали йому, що «пан» дуже сердитий. Він хотів бігти за Літою Миколаївною, але та кинула похапцем:

— Чекай мене тут, може, потрібний будеш, посидь у дідуся Івася, він там сумує сам, а ти, Васюк, біжи до Трудолюбія, ти ж черговий сьогодні, може, що не в порядку після вчорашнього?

Митько подався у флігельок до свого давнього старого друга, з яким те перше літо, коли потрапив у місто, спав у курені. Тепер, коли прибігав на Різницьку, старався хоч на хвилинку забігти до. старенького, який дуже сумував без своєї «старої», і завжди любив хоч чимось почастувати «своїх» хлопців — Левка, який був уже офіцером і жив не в Полтаві, і цього Митька. Зараз з ним жив Толя — теж «безбатченко», хоча і батько, і мати були в нього, та були розлучені, жили не в Полтаві, в різних містах. Толя вчився в реальному.

Улюблениця «Мануша» — Галинка, та найчастіше з онуків забігала до нього, хоч тепер і ненадовго, вже не заплітала бороди в кіску, але приносила читати історичні повісті, які сама дуже полюбляла, і потім розмовляли про них. Крім того, вона стала довіреною сердечних таємниць Толі і свято їх берегла.

Зараз Митько почав розповідати дідусеві про свято, але сам усе поглядав у вікно, чи не вертається Літа Миколаївна. Вже, мабуть, година минула, коли майнула її постать.

— Дідусю, я піду, вже Літа Миколаївна повернулася. Спасибі вам за чай, варення таке смачне.

— Манущине улюблене, кружовникове, ох, — зітхнув, — ще стара варила. Ти приходь, Митю, приходь. Левко, пройдисвіт, має незабаром бути, зайде, звичайно. Ох, повиростали вже, повиростали, розлітаються... Стара правду казала — «архіплут», у офіцери вибився.

— Та він тепер зі мною і не заговорить!

-— Заговорить, заговорить, — кректав дідусь, виряджаючи Митька до дверей. — Я все бачу, то всі гадають: старий нічого не розуміє, а я наскрізь бачу, кого до чого тягне. Офіцер... от архіплут, все смішки та жарти, а сам свою думку думає. Він такий, що не за водою плив, а проти води — я бачу. — Він зітхнув, але без докору Левкові, і Митько не міг зрозуміти, вирішив: старі завжди плетуть, з своїми думками розмовляють, зараз Митькові не до Левка — от що там у «пана» трапилось?

Він ніколи не бачив такою свою вчительку. Схвильована, червона пройшла в спальню з бабусею, за ними прошмигнула Галинка, Олексій Іванович вже пішов у свою редакцію.

Літа Миколаївна плакала... Митько, зупинившись у їдальні, чув це. Вона плакала голосно, як дитина, і він не міг, не міг піти звідси і, звичайно, не міг зайти у спальню, він як прикипів на місці. Та на нього ніхто не звертав уваги.

— Він кричав на мене! — крізь сльози казала вона бабусі. — Він кричав, що я гадюченят виховую, що вони дивляться йому в очі і кажуть, що він вовк. Ха-ха-ха, — раптом розсміялася вона голосно так щиро, нестримно, як тільки вона вміла сміятись. — І-діо-ти! Попечитель вирішив, що це на нього нарочито написали, а «пан» — що на нього. Пам’ятаєте, там у кінці: «Він вовк, він пан», — що це я навмисне таку байку дала вивчити, може, й замовила написати комусь із тутешніх писак. А я й гадки не мала. Я хотіла хлопців розважити рідною мовою, там так дотепно все! О, мерзотники! Просто йолопи царя небесного! Він каже: ви втлумачуєте дітям, що я вовк, і вони кажуть мені просто в очі. А те, що це хтозна-коли письменник Глібов написав, а ще раніше у Крилова і Лафонтена було, він і гадки не має.

Це було так вражаюче, що вони всі засміялися. Засміявся і Митько, зрозумів, що «пан» пошився у дурні, і хотів уже йти, але те, що він почув, примусило його зупинитися.

— Ні, ні, — казала переконано Літа Миколаївна. — Я кину Трудолюбіє, я вже вирішила, моєї ноги там більше не буде, хай шукають інших, щоб усе терпіли, а на мої руки де завгодно знайдуться муки, без місця не лишуся, але ж на віку — як на довгій ниві. Ще віділлються вовкам, не мої зараз дурні, а сирітські овечі сльози! А я з ним і розмовляти більше не хочу. Сказала, що піду — і піду!

Митько кинувся швидше в Трудолюбіє. Як можна жити в Трудолюбії без Літи Миколаївни? Як може воно існувати без неї? Як захистити її від «пана»? О, Літа Миколаївна плакала!.. Але ж потім розсміялася... Треба порадитися із Стьопою, Максимом, Тимошем, вони старші і розумніші за нього, вона вже «вивела» їх у люди — тепер лише від них самих залежить добре вчитися і обрати собі шлях. І більше нікому анітелень. Хай вони вигадають щось, аби захистити Літу Миколаївну від осоружного «пана»! Він, Митько, не дасть їм спокою... і собі, якщо хтось у житті зробить зле Літі Миколаївні...

У Трудолюбії чекали на нього ще новини, та такі ще новини, бодай їх не чути!

Вчора після ялинки пекарі і майстри догулювали у одного з них вдома, ну й з похмілля проспали і не вийшли вчасно на роботу, головне це мало значення для пекарні, з якої булки мали з’являтися вчасно у замовників вранці і ввечері, недарма сьогодні«пан» відчув, що і йому додому принесли, певне, вечірні. Одне до одного. Хомич був уже на військовій перепідготовці. Особливого в цьому нічого не було б, коли б не ялинка і не похмілля пекарів. «Пан» приїхав до Трудолюбія і дав наказ працювати хлопцям, і серед них Борисові, хоча Борис, як гімназист, був звільнений від праці в майстернях або в пекарні. Але наказ є наказ. «Або працювати, або геть з Трудолюбія!» — кричав «пан», сердитий, як пес на цепу, віддаючи наказ за наказом. Дехто з пекарів, сердиті, похмурі, під загрозою звільнення також спустилися в пекарню, і один з них за якийсь явний недогляд, бо Борис на пекарні ніколи не працював, дав хлопцеві такого штурхана, що у того потекла кров з носа, а під оком з’явився одразу синець.

Митько саме повернувся і дізнався, що Стьопи, Мишка і Тимоша нема — пішли зранку в своє духовне в якихось власних справах. Митько чухав потилицю, роздумуючи, що ж робити, як тут трапилася ця халепа з Борисом, і Митько вмить скотився знову на Різницьку, вдаючи, що він нічого не знає, і не чув про її відвідини до «пана», і що вона вирішила покинути Трудолюбіє, швидко розповів їй про Бориса.

— Треба рятувати Бориса, — тільки й кинула вона бабусі і Галинці, немов одразу забувши свої власні образи і рішення, що її ноги не буде в Трудолюбії, на ходу одягаючи і засовуючи в муфточку невеличку книжечку — байки Глібова, помчала нагору. Вона, не стукаючи, вбігла в кімнату коло контори, де завжди «спочивав» «пан», коли приїздив до Трудолюбія, і одразу почала кричати! Кричати на пана!

Вона кричала, повторюючи слова, які сказала вдома, що «її ноги не буде в Трудолюбії», але знущатися з хлопців вона не дасть. Вона кричала, що піде до архієрея, до самої губернаторші, до предводителя дворянства, кричала, що пропечатає в газетах не тільки в полтавських у чоловіка, взагалі багато чого кричала. Хлопці не розбирали всіх її слів, тільки чули її голос, бо кімнатка була за коридорчиком і двері зачинені, і Стьопа, який тільки-но повернувся, наказав, щоб хлопці йшли геть і не підслуховували, він був розумний, і одразу зметикував, що в таких справах свідків не повинно бути, а сам був певен, що гору, що б там не було, візьме Літа Миколаївна, а як — хто може знати? Хлопці його не могли не послухати, хоча Митькові дуже важко було підкоритися, та, власне, що він міг зробити? Стьопа нікому не дозволив підходити близько. Уже по Тру-долюбію рознеслася чутка про скандал і дехто сидів у Параскеви Федорівни, бідкаючися і роблячи різні припущення.

— Отак насмілилася на самого «пана»?

— А «пан» на таку людину голос звів, за все добро, що вона тут робить!

— Та того чорта, що написав, покарати треба!

— А чого саме Борьку треба було посилати? Воно ж кволе хлоп’я, розумне, та кволе, це ж на зло Літі Миколаївні, так і сказав, коли наказував: «І цього любимчика її обов’язково пошліть, нема чого паничів розводити».

— Що ж то буде? Та це й уявити неможливо, щоб Літи Миколаївни з нами не було!

Що й казати, рік видався важким, не тільки тому, що війна, а й у своїх суто сімейних — не особистих, а саме «сімейних» справах. Редакція висіла на волосинці. Садиба заставлена-перезаставлена. Пристойних покупців не було.

З’явилися різні плани. За здійснення одного взялася Літа і вирішила поїхати до Петрограда, заручитися підтримкою, «нагадати, поговорити». Адже ще до війни яке Олексію Івановичу місце в столичній газеті пропонували! Тоді чоловік мав їхати спочатку сам — та вже у день від’їзду, коли й чемодани були складені, прийшли всі родичі прощатися, і жінки — з його боку родичі — зняли несподіваний плач, привели мамашу, яка не плакала, але так зітхнула, що він раптом сказав: «Не їду!» — і валізи розпакували. Діти заверещали від радості, так само як верещали від радості, коли їх раніше повідомили, що переїздять до Петрограда, і все лишилось, як і було. Літа тоді і не раділа, і не жалкувала, бо і сяк і так вона знала: саме їй доведеться нелегко. Проте, здавалося, лишитися краще. Вона нічого не радила, та навіть і зараз не жалкувала, тільки згадувала всіх, хто тоді протегував, зманював і чий голос міг мати якийсь вплив у Полтаві. А про переїзд кудись в інше місто, навіть до столиці, тепер не могло бути й мови. Тут і то важко подумати, що треба підшукати квартиру. Проте її Трудолюбіє лишається, діти добре вчаться. От тільки б Альоша працював.

Довідавшись, що вона їде до Петрограда, за одним заходом надавали їй різних доручень і шкільних, і особистих від колег.

Дала їй таємниче доручення і Галинка, взявши слово, що мама нікому про нього не скаже.

Крім Галинчиного доручення, Літа все записала і аж за голову схопилась!

— І навіщо я казала знайомим, що їду! — бідкалася вона бабусі. — Тепер доведеться стільки побігати за всі справи. Я ж тільки для годиться шкільні доручення взяла, а накидали цілу купу! Мені хотілося, крім того, що для Альоші розвідати, допомогти, хоч трохи для себе часу викроїти, в театр піти, в Ермітаж, на якийсь концерт!

Їй після всього клопоту так жадалося вирватися в інший світ, самій. Дітей, зрозуміло, взимку не можна було везти.

Вона знала, що, зупинившись у Варі, сестри, де завжди зупинялася, вона не буде самотньою, але буде «сама».

По дорозі багато військових, поранених, хто на фронт, хто з фронту, розмови у вагоні, під час пересадки у Харкові, на вокзалах — все про війну, тільки про війну. А у Варюші, в її невеличкій, та елегантній квартирі, здалося, що потрапила в якусь прифронтову смугу чи якесь відділення військового штабу — стільки там з ранку до вечора вешталося офіцерів різних рангів. Більше вже немолодих, можливо, тому, що саме у сестри зупинився друг її першого чоловіка Мишуні, він же і опікун дочок — полковник Вишняков, приємна, симпатична людина. Дівчатка і Варюша його любили, і він почувався майже як удома. Він і зупинився у них, а не в готелі, щоб трошки побути в сімейній атмосфері. Вишняков був старий холостяк. Приходили й молодші. Обов’язково Варвару Миколаївну (вже не «Варюшу», як для Вишнякова) відвідували товариші другого її чоловіка, зовсім молодого, гвардійського офіцера Митюні. Він тільки рік прожив з Варюшею і по-дурному помер від недогляду сиділки після простої операції — апендициту, майже напередодні народження сина Миколайчика, або Ведмедика, як його часто називали за прізвищем батька — Ведмедів. Ведмедику було тепер чотири роки, його всі любили і балували. Йому лишилася чимала батьківська спадщина — ліси на Вологодщині. Опікуном стала сама Варюша. Літі було незвично побачити, як Варюша клопочеться з різними паперами, процентами, завжди радиться з опікуном дівчаток, яким, навпаки, спадщини ніякої не лишилося, крім належної пенсії після смерті батька — офіцера Генерального штабу.

Приходив і новий знайомий — генерал Голубцов. Варюша мимохідь шепнула Літі — вона завжди була зайнята прийомами і справами.

— Він сватається до мене, але я ще вагаюсь.

Голубцов якось не вписувався в юрбу Мишуниних і Митюниних друзів, наче до всього придивлявся, приглядався, примірювався. Він Літі не сподобався.

Племінниці «Варя маленька» сімнадцяти років і Оля п’ятнадцяти не раз гостювали у тьоті Літи в Полтаві і одразу ввели її в курс справ цього невеличкого салончика.

— Голубцов — це справжнісінький Скалозуб, — безапеляційно сказала Варя.

— Він удівець, у нього три хлопці кадети-халамидники, він хоче, щоб мама їх доглядала і відповідала за них, — додала переконано завжди схильна до резонерства Оля. — А які вони й могли вийти у цього грубого неотеси?

Добра Варюша нічого не мала проти, щоб взяти на себе клопіт з трьома «халамидниками», і тепер уже брала по неділях їх з корпусу до себе додому, бо батько перебував у Могильові, у Ставці, і зараз приїхав на деякий час. Постійна його квартира була в Царському Селі. Літа жахнулася, побачивши, як поводилися генеральські синки — двоє підлітків і молодший, ще першокласник. А втім, їй стало шкода їх, особливо молодшого, власне, розгубленого і безпорадного хлоп’ятка, який намагався наслідувати старшого брата. Якось, коли нікого не було вдома, крім нього і тьоті Літи, він залюбки посидів у неї на колінах, сам не розуміючи, як це трапилось. З приїжджою тьотею вони спочатку заприятелювали «на мигах». «Варя маленька» —вона була вища і далеко дебеліша, ніж «Варюша старша», казала, що хлопці не поводяться так зухвало, як завжди, бо їх стримує присутність Вишнякова, та й то потай вони намагалися щось нашкодити дівчаткам чи бонні Миколайчика, сухотілій педантичній латишці Генрієтті, біженці з Риги.

— Якщо ти вже так хочеш вийти заміж, — сказала Літа Варюші, — вийшла б за Вишнякова. Яка симпатична, порядна людина, справжній друг, а роками він же не старший, а може, молодший за Голубцова.

— Він тільки трохи старший за мого Мишуню, — сумно мовила Варюша. — Він був у нас шафером на весіллі. Звичайно, Вишняков друг і так дітей любить, — додала наївно, — але ж він не сватається.

— А ти обов’язково хочеш вийти заміж? — спитала Літа.

— Ну, аякже? Я ж іще молода, мені тільки сорок років, чого ж це я буду сама? Ти знаєш, я ж не Сима, — я не можу заводити романи, як вона. Вона навіть з жонатими заводить! Ні, ні, мені це не личить, я мушу бути по-справжньому заміжньою дамою. У мене діти, дім, у мене бувають статечні, солідні люди, члени думи. У мене ж Варенька на відданні! І мене всі поважають. Я ніколи не заводила коханців. Так ще, поцілуватися з кимось жартома, а більше — ні-ні! Тільки законний чоловік... І ти ж знаєш, як мене обожнювали і Мишуня, і Митюня... Митюня на сім років молодший був, а очей з мене не зводив. Про Мишуню бодай і не говорити! Мені ж було вісімнадцять років, а він уже академію скінчив, потім офіцером Генерального штабу... Не життя, а казка з ним була...

Варюша мрійно зітхнула.

— Ти була ще дівчам, коли у Кобеляках весілля справляли. Він, не пам’ятаю вже чого, з якимось полком під Кобеляками стояв, мене у знайомих побачив, я вже тоді гімназію скінчила і на літо додому приїхала, мама з вами ще в Кобеляках жила. Пам’ятаєш?

— Звичайно, пам’ятаю! Ти така красуня з’явилася!

— О-ой, яке весілля Мишуня справив! Усе на себе взяв! Там гостиниця і ресторан при ній. Коли всі роз’їхалися, ми з ним у гостиниці залишилися і три дні з номера не виходили! От їй-богу! Мама думала, що ми в полк поїхали, а полкові друзі — що ми у мами! Тільки Сима знала — ну, та ж про все і всіх знає! І ми з Мишунею за дванадцять років ні разу не посварилися. Я з ним завжди скрізь їздила, куди його не пошлють, і дівчаток за собою тягали або вам, мамі підкидали... Як у казці...

Вона мрійно зітхнула, а Літа подумала: «А як помер, досить швидко побралася з Митюнею, і теж — «як у казці».

А вона сама після таємного вінчання, з випадковими боярами — співробітниками редакції — повернулась додому і боялася признатися бабусі, тільки вночі потихеньку сказала Ілечці, а він, не повіриш, сказав: «Не бреши і не заважай спати».

Теж «як у казці»... тільки якійсь не дуже веселій і не добрій казці, і ніхто не знає про це, що ніякої «казки» не було і нема, а от уже також дванадцятий рік минає, — і вона також ні разу не посварилася з чоловіком. Вона не знала — його сестри і зовиця тоді напосіли на нього: «Що ти холостякуєш! Час сім’ю заводити. Ми тобі таку дівчину нагледіли, молодесеньку, гарнесеньку, та веселу, та енергійну, і сама працює, і батькам догодить». Особливо сестра Настя наполягала. Як познайомилася з Літою, вже за два дні на «ти» перейшла і все про брата: «Такий розумний, а тільки про тебе й питає, ти у нього як у Христа за пазухою будеш! Та за нього кожна піде, тільки він не хоче, а от ти йому сподобалась!» Усе вигадувала...

Тоді до Літи сватався, власне, вже не один сватався, серед них один багатий поміщик, брат його просто палац у Полтаві будував, був найнаполегливіший, і бабуся, мама, була за нього. А Літі ніхто не подобався. Проте цей поміщик настирливий збирався за кордон ненадовго в якихось справах і благав дати згоду. Літа не сказала нічого остаточно, бо сама не знала, що робити, тільки сказала: «От повернетеся, і тоді вирішимо!»

А тут Настя познайомила з братом — редактором газети... Зовсім інший світ, зовсім інші розмови, не з нею, з Літою, та він на неї майже не дивився, але вона чула, як в гостях у Насті розмовляє він з братами, з якимись кореспондентами з Москви, з антрепренером трупи, що приїхала на гастролі в Полтаву, — це все було так цікаво! У нього було спокійне, добре обличчя, борідка і вуса, кущаві брови робили його дуже солідним, але зовсім не старим. Та він і не був старим — Настя запевняла, що це якраз вік, коли чоловіки одружуються, то дівчата мають виходити молоденькими, а її брат — хіба з ним можна когось порівняти в Полтаві? І все ж таки вона, Літа, не закохалася в нього, як і ні в кого, проте його праця, діяльність, газета, де він сам пише... Подумати тільки — він, наче письменник, пише! І його друкують! «Та він одержує всі журнали, які тільки виходять у Москві, і в Петербурзі, і в Києві, скрізь. Тільки, бідненький, господині немає!» —теревенила Настя.

Літа потай писала вірші. Дуже любила вірші, книги. Ну що, як не вийшло з медициною, бо треба було йти працювати, — може, вона стане близькою до газети? Також писатиме. Про це ніхто, ніхто ніколи не знав...

Газетярі, звичайно, відчували, що от-от щось має статися, почнеться зрушення. Олексій Іванович вже готував про всякий випадок матеріал для яскравої статті — він-то вмів це подати патріотично-піднесено, — був готовий, аби блискавично надрукувати того ж дня, як одержить телеграми, і він пильно заздалегідь вивчав усю пресу і, як звик, щось вирізав, щось підкреслював, якнайуважніше вдивлявся в карти. Прийшовши з редакції, він зачинявся в кабінеті, і Літа Миколаївна застережливо казала всім:

— Тихше! Не галасуйте і не бігайте попід вікнами. Дядя Альоша працює.

Вона, як завжди, не питала, над чим він працює, але ж сама, як ніколи, поспішала переглянути газети і прислухатись до розмов. Адже для неї брусиловські дії на фронті мали особливе значення. Ніхто-ніхто з сестер і подруг навіть віддалено, навіть приблизно не знав нічогісінько, а те, що одразу щодня хапали газети, тепер нікого не дивувало. Тепер читали й ті, що до війни в руки не брали жодної газети.

Олексію Івановичу принесли телеграму з редакції пізно ввечері, коли в домі спали. Вона ще сиділа в їдальні і тому сама відчинила двері і постукала чоловікові.

— Альошо, це до тебе, з редакції.

Чоловік швидко пробіг очима записку і сказав їй:

— Нарешті! Брусиловський прорив! По всьому фронту перемога! Йдуть далі. Треба на ранок свою статтю закінчити.

— Ти встигнеш?— спитала схвильовано.

Літа хвилювалася не з того — встигне чи не встигне. Вона знала, що передовиця чи фейлетон — все буде гаразд. На цьому він набив руку. Його статті читали з інтересом. Крім уміло знайденого тону, немов безпосередньої, довірчої розмови, який звичайно варіював залежно від теми, чоловік зі своєю освіченістю завжди до діла вставляв думки, афоризми славетних діячів, філософів, великих письменників. Коли треба було, могло промайнути почуття гумору, коли треба — зворушлива проникливість, а то й саркастична полемічність. І завжди все вміло, розумно, значущо. Та інколи Літу дратувало, коли він заради красного слівця міг написати і те, у що, Літа знала, не міг вірити. Вона ніколи не втручалася і не робила своїх зауважень. Ніколи. Та вона ніколи й не читала тільки-но написане до здачі, а тільки коли вже було на шпальтах газети. Вона вважала, що це не її розуму діло.

Зараз вона схвилювалась, бо переживала цей наступ з інших причин.

Чоловік на її запитання мовив:

— Аякже, складачі чекають. У мене вже все готове в голові. Які молодці! Які герої! Позавтра правитимуть молебні, і парад має бути. Ну, я пішов!

І вона пішла до себе, і не могла заснути цілу ніч. «Які молодці! Які герої!» Серед них був її Гарик. Коли б хто знав про нього, щоб радіти разом... Ні, ні, добре, що ніхто не знає і навіть припущення не може зробити, щоб у неї було якесь своє, відокремлене від усіх життя, сповнене щастя і хвилювання. Поки що вона тільки хвилювалась за нього, за Гарика, і раділа, коли одержувала лист у секретці, — кілька слів, і від того, що це щось її недоторкане. Дивно, чи то від того, що завжди було ніколи, вона не думала, навіть не мріяла, а що ж буде далі. Жила тільки своїми повсякденними турботами і чеканням цих секреток. Їх просто зручніше було вкладати в інший конверт, і тільки молитись богові на всіх відправах, котрі, як і раніше, відстоювала з трудолюбцями, щоб Гарик був живий. Зараз вона раділа — нарешті наші перейшли в наступ, вона ж пам’ятала, як Гарик жадав цього і просив її стежити за газетами, він не міг писати про це! Чомусь цілу ніч, коли вона прокидалася, вона згадувала ту картку, яку побачила, вибираючи собі, — Гарик з біноклем у руках серед своїх товаришів коло гармати. У нього зосереджене, серйозне обличчя.

Навіть у великодню ніч, здавалося, не дзвонили так гучно, лунко, немов усі дзвіниці усіх церков у місті гучноголосо змагалися між собою, хто найдужче оголосить радісну, переможну звістку, про яку вже знали, звичайно, майже всі, з нічних телеграм до газет, а значить, новина вже поширилась по всіх усюдах. Після поразок, затишшя, різних чуток, то цілком песимістичних, то раптом таких, що знову підбадьорювали, нарешті очікувана, а втім, немов несподівана, приголомшлива звістка: прорив генерала Брусилова по всій лінії Південно-Західного фронту. Блискуча перемога! Наші йдуть далі!

Радісно було скрізь на вулицях, на Соборній площі! Наче спеціально до цього врочистого дня по всіх садках, — а садки у цьому місті коло кожного будиночка, — розквітнув бузок. Сонце ще не пекло по-літньому, але так було тепло, ласкаво, немов воно сповіщало: бачите, уже повернуло на добре! Скоро святкуватимемо й перемогу!

Усі вітали одне одного, з вуст кожного лунало:

— Прорив Брусилова! Нарешті! Тепер все піде гаразд! Герої наші! А Брусилов! Брусилов! Та всі ж знали, що він орел!

Як завжди — тепер усі «все знали» і передбачали!

У соборі було повнісінько людей.

Цікаво, як там Гарик святкує перемогу? Вона згадала і рудого Бориса. Славний такий друг Гаричка! Вона усміхнулась, згадавши його, і розчулено перехрестилася.

До чого піднесено співав сьогодні архієрейський хор! У цьому хорі багато і її трудолюбців. Заняття вже припинились, і вони зраділи, коли перед відправою побачили свою любу вчительку, таку чепурну, в святковому світлому платті з бузковими квітами і в такому ж капелюшку. Вони одразу підбігли до неї привітатися, і їхній диригент підійшов. У них був «не вредний» диригент, тільки занадто вдавав із себе якогось панича з «благородних». Перед Літою Миколаївною він завжди розшаркувався і цілував руку, взагалі, дивлячись на Літу Миколаївну, особливо намагався вдавати з себе інтелігента-артиста, а вслід їй закочував очі і казав:

— Ви, хлопці, навіть уявити не можете, яке вам щастя припало мати таку вчительку. Тільки вона розуміє, що таке хоровий спів, хорове мистецтво.

Сьогодні він майже танув на очах і немов неспроможний був видобути й слівця, {тільки мотав головою і нарешті патетично мовив:

— Такий день! Такий день! Хай сьогодні наші молитви почують наші герої! Ми співаємо сьогодні для них!

— Звичайно, милий Мосаїл Полікарпович, — відповіла просто Літа Миколаївна, — сьогодні всі наші думки і почуття з ними. Я сподіваюсь, що мої хлопці це добре розуміють. Дякую вам за них, ви їх добре вчите, — вона усміхнулася йому і помахала рукою хлопцям. — Біжіть на хори, а то спізнитеся!

Їй кивали, вітаючи, подруги, вчительки, інші знайомі. Але їй хотілося бути самій. Її думки і почуття були, дійсно, там,«з героями». Зрозуміло, що сьогодні всі були святково збуджені.

Все ж таки вона постаралася після молебня швидко вийти сама і спуститися крутими сходами, що вели з Соборної площі просто на середину Різницької гори. Побачила — біжить Толя і махає листом у руці. Милий Толя — він такий чулий і знає, яка то радість кожному одержати швидше лист, а особливо приємно це зробити тьоті Літі.

— Тьотю Літочко! Вам лист з Петрограда, від Варвари Миколаївни. Я побіг назустріч, подумав, може, ви не прямо додому.

— От, голубчику, як добре ти зробив, — зраділа вона. — А де діти?

— Усі пішли в Корпусний сад, я їх наздожену.

Він то не знає, що всередині, звичайно, ще лист. Вона двічі одержувала так. Ігор вже просив пробачення, що не може писати часто і багато. Боронь боже, щоб вона нарікала! Перший лист прийшов на день народження — у квітні. Як він дізнався? Кілька слів у секретці. Кілька рядків. Але яких рядків! Таких простих і таких любих! Не подібний до інших, такий прямий, чіткий, але без усяких витребеньок, гарний почерк. Він не виводив літери, не намагався писати краще, якийсь «чесний почерк». «Схожий на нього», — подумала Літа. Можливо, з обережності, він не називав її по імені. Він звертався: «Радість моя!»— і підписувався: «Зовсім, зовсім твій Г». Піди вгадай, кому і від кого, коли хтось і знайде.

Як дивно, в другому листі, в якому він дякував їй за лист до нього, він писав: «Я люблю Твій почерк, він владний і ніжний, водночас жіночий і мужній, він такий красивий, але зовсім не за правилами каліграфії. Він схожий на Твою летючу ходу. І Твої знаки оклику! Я немов чую, як ти говориш. Я чманію, коли бачу конверт, підписаний Тобою, і ще дужче, коли розриваю і читаю Твої рядки, немов Ти знову коло мене. Я вдячний до безкраю, що Ти існуєш і я Тебе зустрів...». А в кінці, вже після підпису, що вже напевне став постійним з «їхніх» слів і тільки початкової літери імені, — раптом «Поцілуй і за мене дівчинку, вона мені снилася».

Зараз Літа не пішла в дім, а попрямувала в сад, в бузкову альтанку наприкінці алеї. Там вона прочитає на самоті спокійно. Хіба зможе спокійно?

В тих листах у конвертах, крім другого конверта з секреткою, вкладались і листи від Варюші. Варюша не надавала ніякого значення, що хтось там з фронту через неї передає листи Літусі. Літуся так поспіхом, між іншим попросила її про цю послугу перед своїм від’їздом з Петрограда, що Варюша, звичайно, погодилась. Може, якийсь бідолаха і закохався в її сестричку, а вона не хоче, щоб про це базікали вдома, щоб Альоша довідався, хтозна-що й подумає. Це її діла, за Літушечку вона спокійна, вона дурниць не наробить, може, з жалю і дозволила писати!

Літа якось не звернула уваги, що списаний лист був разом з секреткою в іншому конверті, вона прочитає його, звичайно, після секретки і дізнається потім, що там у Варюші, і швидше обірвала краї секретки.

От його прямий, чіткий почерк, що зразу заспокоює і переносить в інше існування. Який він славний, який він милий, її Гарик, хоч і написав знову кілька слів: «Радість моя! Щастя моє! Я ніяк не вирву хвилинки написати тобі як слід, багато, як хочу. Але ж ти розумієш усе і знаєш, як безмежно тебе люблю.

Завжди зовсім, зовсім твій тут і в засвітах, і скрізь!

Г.»

От смішний! Згадав, що вона вірить у засвіти. Вона уявила, що він усміхався, коли писав це, і сама усміхнулась. Ох, їй справді досить цих рядків, щоб жити, дихати, радіти і любити всіх навколо! Тепер вона прочитає листа від Варюші. Але, розгорнувши його, побачила зовсім не Варюшин почерк.

Це був лист не від неї.

«Глибокошановна і дорога Літа Миколаївна! Пише Вам Борис Степанович, друг Гарика, який нас познайомив перед від’їздом у вагоні. Я надсилаю Вам його останній лист, як надсилав і попередні...»

Що? Що таке?.. Останній лист?.. Чому?..

Вона задихнулась, схопилась руками скроні.

«Гарик загинув у перший день нашого блискучого наступу. Загинув героїчно. Від цього нам не легше, ні Вам, ні мені. Він мені був найближчим з дитинства, і я не можу отямитись, хоча стільки смертей набачився за ці роки. Простіть мені мій недоладний лист. Але ж я Вам мушу написати і так написати можу тільки Вам. Він Вас дуже любив. Я радів за нього, що він зустрів Вас у своєму житті, хоча все, звичайно, було складно, але ж він любив по-справжньому, як рідко трапляється, і був щасливий з цього, і певен був, що все владнається, і будете завжди разом, і що інакше не може бути. Може, колись я Вас побачу, адже через Гарика Ви мені не чужа, і мені так важко, що саме мені припадає зробити Вам зараз боляче, повідомити про таке горе, та я гадаю, що все ж таки Ви мусите дізнатись від мене, а не випадково від когось стороннього або зі списків у газеті. Мені хочеться, дорога і вельмишановна Літа Миколаївна, написати Вам про те, як ми востаннє бачилися з Гариком, зовсім не думаючи, що це востаннє. Він передав мені цього листа, секретку і наказав: «Ти теж напиши, бо мені, ти розумієш, зараз ніколи й на хвилинку зупинитися. Вона, — сказав, — зрадіє твоєму листу, я знаю, ти їй натякни, що та як у нас, потім я їй докладно все напишу. Напиши, щоб вона не хвилювалася, а вона радітиме нашим коротеньким вісточкам. Я не хочу, щоб вона турбувалася, я вірю, якщо все буде гаразд тут зараз, то війна швидко скінчиться, я в цьому певен»... Не знав він, що саме доведеться писати і пояснити Вам, але я не можу не виконати його просьбу, хоча він думав про інший зміст. Він був такий бадьорий, збуджений, ще й казав: «Ну, слава богу, починається. Брусилов усе, усе продумав, ми весь час такі зайняті були, зараз вирішив нам усім по черзі дати трохи відпочити, сьогодні моя черга, я й вирішив до тебе приїхати! — однаково, який там відпочинок!»

Ми ж знали, звичайно, що готується великий, небувалий наступ, про це пошепки говорили. Та Гарик недовго і пробув у лазареті. Увечері всі зібралися у найбільшому бараці-палаті, там лишилися тільки легкопоранені. Важких, був наказ, заздалегідь відправити далі, так що тривало деяке затишшя в лазареті. Вирішили і тих поранених, і персонал трохи розважити, відволікти увагу він неспокійних думок. Ще дехто і з інших частин з Гариком навідався. Експромтом концерт влаштували. Всі стали просити Гарика поспівати. Ви ж, напевне, знаєте, який у нього гарний, просто дивовижний голос, як він співав одчайдушно і захоплено. Він же в корпусі і потім в училищі завжди заспівувачем був і також любив співати і в хорі чи на маневрах у таборах. Та навіть і тут, коли бачив, що зібралася купка солдатів, щось мугиче на перепочинку, обов’язково присяде і підтягуватиме. Гарик не комизився, узяв гітару, у нашого фельдшера була, і заспівав жартівливу солдатську пісню: «Ать-два, ать-два, горе не беда, Канареечка жалобно поет!»

Слухачі розвеселилися, ніяк не вгамовувалися. — і сестрички, і лікарі, і поранені, а ще трапилися жінки з недалекого виселка, що своєю охотою часто приносили молока, яєць, навіть на Великдень і нам пекли пасочки. «Ще, ще поспівайте! Ми вас не відпустимо! Встигнете!»

Він підморнув мені так змовницьки і з таким чуттям проспівав, підіграючи на гітарі: «День ли парит, тишина ли ночная»... Ви знаєте, напевне, цей романс! Він дивився на мене, і я розумів, що він думає про Вас. Не можу забути, як він це співав, — мов думав, що і Ви чуєте...

Літа на мить урвала читати. А вона ж і не знала, що він співає. «Ви ж, напевне, знаєте, який у нього гарний, просто дивовижний голос... Як він співав, одчайдушно і захоплено».

Хіба вона багато знала про нього, про його життя? Хіба можна було впізнати все за п’ять днів? Три з половиною дні в монастирі. Півтори доби в Петрограді! Але ж це було як усе життя... І що він любить співати одчайдушно і захоплено, не знала... не чула його, і чомусь від цього так стало ще нестерпніше боляче, немов утеряла найдорогоцінніше. Наче побачила, як іде в строю чи попереду і заспівує розгонисто, з насолодою, і всі підхоплюють. Наче побачила, як підморгнув Борису і палко заспівав про свою любов до неї:

Так же й було. Для неї і про неї!.. А вона ніколи не чула Гарика... Раптом згадала, там, у Петрограді, вранці в готелі, коли вона сказала, що любить ходити на вокальні концерти, він так дивно глянув на неї, прикусив куточок губи і одвернувся, немов стримав себе, — хотів щось сказати і спинився.

Усього не міг написати Борис Степанович. І так розписався, як ніколи не доводилось у житті, а вже кличуть його. То перед наступом було затишшя в роботі, а зараз везуть та й везуть. А тоді, на тому «концерті експромтом», один з офіцерів, який був раніше в одній дивізії з Гариком, а тепер знову зустрівся, сказав:

— Закоханий наш Гарик, присягаюсь, закоханий, ач, як співає! Ану кажи, признавайся, в кого ти такий закоханий!

— Як у кого? В свою дружину!— засміявся Ігор.

— Як у дружину?! Хіба ти жонатий? А казали ж, що ти, коли після лазарету їздив...

— Що казали?— урвав Ігор. — Кому краще знати: жонатий я чи ні? Тобі чи мені? Он Борька знайомий з моєю жінкою. Правда ж, Борька?

— Звичайно, правда, — знизав плечима Борис.

— Ще й яка правда!— раптом вигукнув хтось з офіцерів. — Це був той підполковник, що вгледів їх на пероні — Ігоря і Літу. — Ви б побачили ще, яка обворожлива женщина! Я як побачив, хотів підійти познайомитися, так наш лікар попередив — і не думайте, знаєте, який Ігор Павлович ревнющий! Обов’язково приревнує до вас і вас уб’є! Адже переді мною жодна жінка не встоїть! —він засміявся сам перший, а за ним і всі навколо, так було смішно, що такий напрочуд гарний Ігор Павлович може приревнувати свою жінку до цього опецькуватого, з круглою, як кавун, лисою головою чоловіка, а він вів далі: «Ох, — аж зітхнув він, — вмерти, та й годі!»

Ігор, звичайно, не розумів нічого. Він же не бачив, як з вікна дивився на нього з Літою цей підполковник. Але ж той підтримав. Ігор дружньо обняв його і мовив:

— Після війни я вас обов’язково познайомлю!

Як би про все це писав Борис Степанович Літі? А втім, ще про одну річ він мусив написати їй. Літа обов’язково про те повинна була знати.

«Одразу після Петрограда Гарик розповів мені, як Ви категорично відмовились від усього, що він має». (Борис Степанович не знав, як делікатніше пояснити, написати — грошей? майна?). «Він усе повторював: «Я знаю, знаю, тепер мене не вб’ють, тепер, коли я такий щасливий, як ніхто на світі, і став зовсім іншою людиною. А втім, про всякий випадок я тобі лишу розпорядження, ти не заперечуй, я не хочу, щоб усі мої гроші пішли на монастир. Хай вони підуть на будинок для дітей солдатів і молодших офіцерів, які загинуть на цій проклятій війні. Хай підуть на наших воєнних сиріт. Я б волів лишити Літиним трудолюбцям, але це може накласти тінь на неї, я думав про це, а сироти — скрізь сироти і злидні — скрізь злидні. Хай будуть на дітей наших рідних військових, у першу чергу солдатів». Він усе це оформив з печаткою, номерами банкових рахунків, і я, як свідок і доручитель, також розписався з його завіреним у полку підписом. Та я також чомусь був певен, що він лишиться живий, чомусь не уявляв іншого... Ще Гарик сказав: «А якщо вже так станеться, попроси її, щоб вона колись завітала в той будиночок і приголубила сиріт, як вона вміє. А де він буде, будиночок, то вже байдуже. — І знову повторив: — Сироти — скрізь сироти, тільки щоб не на монастир. А живий лишуся — я їм, грошам, сам дам раду!» — І засміявся, весело так засміявся... Ніяк він не вірив, що може загинути. У труні лежав як живий, бо смерть наступила блискавично, його як решето, кулемет прошив. Може, на щастя, і болю не встиг відчути. У кишені його нагрудній в білий носовичок була загорнута Ваша карточка і пасмо волосся. Я не забрав, хай буде з ним. Так і поховали. За ним усі плакали — і сестрички, і солдати, і всі товариші. Зробили труну, і хрест поставили, і надписали. Поховали в дуже гарному місці на лісовій полянці. Там одразу виріс цвинтарик з нашими могилками, хто в перший день прориву загинув. Встигли поховати і пішли далі, і наш польовий госпіталь також рушив далі. Дівчата з ближніх сіл багато квіті» нанесли, бузку наламали, заквітчали могилки, пообіцяли доглядати, казали: «Вони ж за нас загинули». Я Вам писатиму з Вашого дозволу».

І підпис...

(Більше листів від нього не було).

Вона згадала, як сказала колись Ользі: «Наче нічого й не було». А тепер? Треба сказати також — забудь? Інакше не зможеш жити?

Але хіба вона зможе його забути і все, що було?

І нікому нічого не можна сказати, і ніхто нічого не повинен знати, сприйме по-своєму. Адже ніхто з її близьких не бачив і не знав його, і була б тільки зайва балаканина для розваги, непотрібні пізні поради, припущення. Ні, нікому вона нічого не розкаже, може, лише Галинці, коли та виросте, а вона сама буде старою. Щоб та була щасливою... Щоб не зробила з опалу помилок...

Машинально зламала квітучу бузкову гілочку і, мнучи її в руках, попрямувала каштановою алеєю додому.

Назустріч бігла заклопотана Галинка. Вона завжди або замріяна, або заклопотана, наче ось-ось щось треба негайно зробити. Зараз зона була заклопотана, поспішала. Може, до свого Вітика, щось негайно розповісти? Вона побачила маму і кинулась її обіймати.

— Ти була в церкві? На молебні? Правда, як добре, — цей Брусиловський прорив! Ти рада? Тьотя Сима вже прийшла з Гуленькою і Михасем, усі такі, як на свято, і знаєш, уже газету принесли, де татова стаття. Тьотя Сима тата вітала, каже — прекрасна стаття, — цокотіла Галинка. — І як це тато наче знав про цей Брусиловський прорив? Тьотя Сима казала, після обіду прочитає бабусі голосно. І щоб ми послухали. Ну, Олесик уже сам прочитав, а ми з Жечкою і Гуленькою послухаємо, там же про наше військо. Вони ж усі герої, правда? Тато такий задоволений! Ой, це бабуся послала тебе пошукати, зараз до обіду вже на стіл накривають. Я тільки на хвилинку Вітика гукну, щоб теж прийшов, і тебе наздожену.

Галинка поцілувала маму, і Літа її також поцілувала ніжно-ніжно.

Як тоді Гарик сказав: «Поцілуй свою Галинку. Я її дуже люблю».

І в листі згадав.

Боже мій! Хай вона буде щаслива, коли виросте.

...Брусиловський прорив... Усі як на свято...

Прекрасна стаття в газеті...

Але ж ти був щасливий зі мною? Хоч недовго, хоч «трошечки-трошечки»?..

Як же мені вийти до всіх і радіти з усіма?..