Вибрані твори. Том I

fb2
Шоу Бернард

До першого тому вибраних творiв уславленого iрландського драматурга Бернарда Шоу (1856—1950) лауреата Нобелiвської премiї ввiйшли такi п’єси: «Учень Диявола», «Професiя панi Ворен», «Вдiвцевi будинки», «Зальотник».

Учень Диявола

Дія перша

Року 1777, пiд невеселу годину, коли чорну нiч заступає хмурий ранок, мiсiс Дадженз Нью-Гемпшiра не спить, сидячи в кухнi, що водночас править за жилу кiмнату, на власнiй фермi у передмiстi Уебстербрiджа. Мiсiс Даджен — неприваблива жiнка. Кожна жiнка не дуже-то гарно виглядає пiсля безсонної ночi, а поборознене зморшками обличчя мiсiс Даджен навiть у найкращi хвилини має похмурий вигляд, якого надає гордовитiй i крутої вдачi людинi суворе додержання правил вiджилого пуританства. Це зморена працею лiтня жiнка, яка здобула нею лише повну владу i зненависть у власному непривiтному домi та незаперечну славу побожної i поважної особи серед сусiдiв, для яких пияцтво i розпуста настiльки привабливiшi за релiгiю i моральнi подвиги, що доброчеснiсть здається їм просто самозреченням. Вiд цього недалеко до того, щоб вимагати самозречення i вiд iнших, i поняття доброчесности стає зрештою синонiмом усього неприємного. Тому мiсiс Даджен, особу дуже неприємну, вважають за дуже доброчесну. За винятком явних злочинiв, їй все дозволено, крiм хiба якихось нiжних слабостей; тим-то, сама цього не знаючи, мiсiс Даджен користується такою свободою поведiнки, як нi одна жiнка у цiлiй парафiї, оскiльки нiколи не порушила сьомої заповiдi i не пропустила жодної недiльної вiдправи у пресвiтерiанськiй церквi.

У 1777 роцi, коли вiд Англiї вiдкололись американськi колонiї, не так з їхньої волi, як силою їх власної ваги, — пристрастi нестримно розгорiлись, i це призвело до збройної боротьби. Цю боротьбу англiйцi уявляли як подолання заколоту i пiдтримання британської влади, а американцi — як оборону свободи, опiр тиранiї та самопожертву на олтарi Прав людини. Зайва рiч розцiнювати тут цi обидва уявлення; досить сказати з цiлковитою безстороннiстю, що й американцi й англiйцi вважали своїм найблагороднiшим обов’язком повбивати однi одних якнайбiльше, а духовенство обох ворожих таборiв, морально пiдтримуючи воєннi дiї, спрямованi до цiєї мети, благало небо про перемогу, — кожне своїй зброї.

За таких обставин не тiльки оця неприємна мiсiс Даджен, але й чимало iнших жiнок сидять цiлими ночами, дожидаючи вiстей. Вони так само, як i вона, засинають лише на свiтанку, куняючи бiля камiна i ризикуючи пiрнути в нього головою. Мiсiс Даджен спить, напнувши на голову шаль, а ноги сперши на широкi залiзнi ґрати камiна, що правлять за пiднiжжя хатнього олтаря — вогнища з його величезним казаном та гаком на шарнiрах над задимленою полицею, на якому вiшають м’ясо, щоб смажити. Простий кухонний стiл стоїть проти вогнища, коло мiсiс Даджен; на ньому — свiчка в олов’яному свiчнику. Стiлець, на якому сидить мiсiс Даджен, як i всi iншi стiльцi у кiмнатi, простий, нiчим не оббитий i не пофарбований, але спинка в нього кругла, рiзьблена i вигiдне сидiння, пристосоване до форм того, хто на ньому сидить, отже, це, мабуть, почесне мiсце. У кiмнатi троє дверей: однi у тiй самiй стiнi, де й камiн, тiльки ближче до кутка — до кращої у домi спальнi; другi — навпроти — до комiрчини та пральнi; третi — вхiднi — з клямкою та важким дерев’яним засувом — у переднiй стiнi, мiж вiкном, що мiститься посерединi, i кутком, що межує зi стiнкою спальнi. Мiж дверима i вiкном — вiшалка; вигляд її одразу скаже уважному спостерiгачевi, що зараз нiкого з чоловiкiв нема дома, бо на вiшалцi немає жодного капелюха i жодного плаща. З другого боку вiкна на цвяху висить стiнний годинник з бiлим дерев’яним циферблатом, чорними залiзними гирями та мiдним маятником. Поруч з годинником на низькiй пiдставцi — великий, замкнутий на ключ мисник, повний простого фаянсового посуду. Напроти камiна, мiж дверима i кутком кiмнати, стоїть бiля стiнки надзвичайно потворна i рипуча чорна канапа. Глянувши на неї, можна побачити, що мiсiс Даджен не сама в кiмнатi. На канапi спить дiвчина рокiв шiстнадцяти-сiмнадцяти, чорноволоса i смуглява; це, видно, боязка, затуркана iстота. Її поганеньке плаття, подерте, полиняле, з плямами вiд ягiд, аж нiяк не можна визнати за чисте. Те, що воно вiльно висить на дiвчинцi, а також голi, засмаглi литки i босi ноги наводять на думку, що пiд платтям небагато бiлизни. Раптом у дверi стукають, але не так голосно, щоб розбудити сплячих. Потiм стукають ще раз, дужче, i мiсiс Даджен злегка заворушилася увi снi. Нарештi смикають засув, i вона одразу схоплюється з мiсця.

Мiсiс Даджен (загрозливо). Ну, чому ж ти не одмикаєш дверей? (Бачить, що дiвча спить, i, обурена вкрай, здiймає галас). О Боже мiй, о Господи! Та це ж... (Термосить дiвчину). Прокинься, прокинься! Чуєш?

Дiвчина (пiдводячись). Що таке?

Мiсiс Даджен. Прокинься! Де твiй сором, бездушне ти, грiшне дiвчисько! Батько ще не встиг i охолонути в домовинi, а воно вже спить собi, висипляється!

Дiвчина (ще напiвсонно). Я не хотiла... Мене вморив сон...

Мiсiс Даджен (обриває її). Авжеж, вiдказувать ти спритна! Зморив сон!.. (Люто, бо в дверi знову стукотять). Чом ти й досi не вiдчиниш дверей своєму дядьковi? Адже я цiлiсiньку нiч очей не заплющила, його дожидаючи. (Штурханом пiднiмаючи дiвча з канапи). Гаразд! Я вже сама одiмкну! Багато користi вiд тебе! Іди, хоч трохи у камiнi роздмухай!

Дiвча, злякане i жалюгiдне, йде до вогнища i пiдкладає у вогонь полiно. Мiсiс Даджен вiдсуває засув, прочиняє дверi, впускає в непровiтрену кухню трохи ранкової свiжости i чимало холоду, а також свого молодшого сина Крiстi — гладкого, кругловидого, пришелепуватого бiлявого хлопця рокiв двадцяти двох. Вiн у сiрому плащi i закутаний у шаль, тремтячи з холоду, вiн поспiшає до вогню, залишивши мiсiс Даджен зачиняти дверi.

Крiстi (коло вогнища). Бр, бр, бр! Ну, й холоднеча! (Помiтивши дiвча, тупо дивиться на неї). Ти хто ж така?

Дiвча (несмiливо). Ессi.

Мiсiс Даджен. От, доводиться запитувати! (До Ессi). Забирайся до своєї кiмнати, дитино, й лягай спати, якщо в тебе не досить сумлiнности, щоб не заснути. Твоя iсторiя не з таких, щоб тобi її чути.

Ессi. Я...

Мiсiс Даджен (непохитно). Не сперечайтесь, мiс! Покажiть свою слухнянiсть i робiть те, що вам кажуть.

Ессi, ледве стримуючи сльози, йде через кiмнату до дверей, що ведуть у комiрку.

Та не забудь помолитись!

Ессi виходить.

Якби не я, воно б звечора лягло спати так, наче нiчого не трапилось.

Крiстi (флеґматично). Ну, не можна ж чекати, щоб вона побивалася за дядьком Пiтером так, як хтось iз нашої родини.

Мiсiс Даджен. Що ти кажеш, дитино? Адже це Пiтерова дочка — кара за все його безпутне i ганебне життя! (Обурена, важко сiдає на стiлець).

Крiстi (витрiщивши очi). Дочка дядька Пiтера?

Мiсiс Даджен. Інакше чого б вона була тут? Хiба мало було в мене турбот та клопоту, доки я повирощувала власних дочок, не кажучи вже про тебе та про твого братка-ледаря, щоб приймати у свiй дiм ще й байстрюкiв твого дядька?

Крiстi (перебиває її, з побоюванням позираючи на дверi, де зникла Ессi). Тсс! Вона може почути.

Мiсiс Даджен (ще голоснiше). Хай чує. Хто боїться Господа Бога, той не боїться назвати власним iм’ям дiла дияволовi.

Крiстi, цiлком байдужий до змагання мiж Добром i Злом, грiється коло камiна, втупивши очi у вогонь.

Ну, ти ще довго витрiщатимеш тут очi, мов недорiзаний кабан? Якi в тебе новини?

Крiстi (скидає капелюх, розмотує шаль i йде до вiшалки, щоб повiсити їх). Священик сам оповiстить вам новину. Вiн скоро буде тут.

Мiсiс Даджен. Яку новину?

Крiстi (стає за дитячою звичкою навшпиньки, щоб повiсити капелюх, хоч зараз вiн уже досить великий i може дiстати до вiшалки, i говорить надто байдужим для принесеної новини тоном). Батько теж помер.

Мiсiс Даджен (остовпiвши). Твiй батько?

Крiстi (закопиливши губу, йде знов до камiна i грiється, придiляючи камiну бiльше уваги, нiж матерi). Ну то що? Це не моя провина. Коли ми приїхали до Невiнстауна, то застали його хворим у лiжку. Спочатку вiн не пiзнав нас. Священик сiв коло нього, а мене випровадив з кiмнати. Вночi вiн i помер.

Мiсiс Даджен (вибухаючи сухим гнiвним риданням). О, це жорстоко, надто жорстоко! Його брата, що все своє життя був для нас ганьбою, карають на шибеницi, як бунтiвника, а твiй батько, замiсть того, щоб бути дома iз своєю родиною, як того вимагає обов’язок, iде за ним i помирає, зваливши все на мої плечi. Та ще й прислав менi оцю дiвчину, щоб я про неї пiклувалася! (Обурено насуває шаль на лоб). Це грiх. Так-так, просто грiх.

Крiстi (пiсля паузи, повiльно, вайлувато, набуваючи доброго настрою). А день, здається, все-таки буде непоганий.

Мiсiс Даджен (передражнюючи його). День буде непоганий! А в самого батько щойно помер! Де в тебе серце, дитино?

Крiстi (уперто). Ну то що? Я ж нiчого поганого не думав. Виходить, людинi не можна й про погоду говорити, коли в неї батько помер?

Мiсiс Даджен (гiрко). Справжня для мене втiха мої дiти! Один — дурень, другий — неспокутний грiшник, пiшов з рiдного дому i живе серед контрабандистiв, циган i злочинцiв, покидькiв людських.

Хтось стукає у дверi.

Крiстi (не рухаючись з мiсця). Це священик.

Мiсiс Даджен (гостро). Чому ж ти не вiдчиниш мiстеровi Андерсону?

Крiстi нерiшуче суне до дверей. Мiсiс Даджен затуляє обличчя руками, як то годиться вдовi, пригнiченiй горем. Крiстi вiдчиняє дверi i впускає священика Антонi Андерсона — пресвiтерiанського пастора рокiв п’ятдесяти; це розсудлива, привiтна, весела людина, що тримається з гiднiстю, властивою людям його професiї; але ця гiднiсть цiлком свiтська, пом’якшена тактовним i м’яким поводженням, i аж нiяк не наводить на думку, що вiн зрiкся усього земного. Вiн мiцний, здоровий чоловiк, з товстою шиєю сангвiнiка, кутки його рiзко окресленого усмiхненого рота ховаються у м’ясистих складках. Безсумнiвно — чудовий пастор, але разом з тим людина, що вмiє i цей свiт використати якнайкраще; вiн усвiдомлює це i, мабуть, йому трохи нiяково, що з цим свiтом вiн у далеко кращих стосунках, нiж воно личить справжньому пресвiтерiаниновi.

Андерсон (до Крiстi, з порога, поглядаючи на мiсiс Даджен i тим часом роздягаючись). Ви сказали їй?

Крiстi. Вона примусила мене. (Замикає дверi, позiхає; прямує через усю кiмнату до канапи, сiдає нанеї i зразу засинає).

Андерсон iз спiвчуттям дивиться на мiсiс Даджен; вiшає плащ i капелюх на вiшалку. Мiсiс Даджен витирає очi i, пiдвiвши голову, дивиться на нього.

Андерсон. Сестро! Тяжко лягла на вас десниця Божа.

Мiсiс Даджен (з упертою покорою). Така, мабуть, його воля, i я мушу схилитись перед нею. Але менi нелегко. Навiщо було Тiмотi їхати до Спрiнгтауна i нагадувати всiм, що вiн родич злочинця, який вмер на шибеницi, i (злобно) цiлком був вартий цього, як на те пiшлося?

Андерсон (м’яко). Вони ж були брати, мiсiс Даджен.

Мiсiс Даджен. Тiмотi нiколи не визнавав його за брата, вiдтодi як ми одружились; вiн надто поважав мене, щоб нав’язувати менi такого брата. Що ж ви гадаєте — такий негiдний себелюбець, як Пiтер, поїхав би аж за тридцять миль, щоб побачити, як вiшатимуть Тiмотi? Вiн не пройшов би i тридцяти ярдiв, не з таких. Але хоч би там що, я мушу нести свiй хрест, скiльки вистачить сил; чим менше слiв, тим краще!

Андерсон (дуже серйозний, наближається до камiна i стає до нього спиною). Ваш старший син був там пiд час страти, мiсiс Даджен.

Мiсiс Даджен (неприємно вражена). Рiчард?

Андерсон (киває головою). Так.

Мiсiс Даджен (грiзно). Хай це буде йому за пересторогу! Вiн сам, мабуть, дiждеться такого кiнця, цей поганець, розпутник, безвiрник... (Раптом зупиняється — голос зраджує її — в запитаннi ясно чути страх). Тiмотi бачив його?

Андерсон. Так.

Мiсiс Даджен (затамувавши подих). Ну?

Андерсон. Вiн тiльки бачив його серед натовпу: вони не розмовляли.

Мiсiс Даджен з великою полегкiстю переводить подих i знову вмощується зручнiше на стiльцi.

Жахлива смерть брата дуже вразила i схвилювала вашого чоловiка.

Мiсiс Даджен посмiхається; Андерсон, уриваючи мову, обурено запитує її.

Хiба ж це не цiлком природно, мiсiс Даджен? Вiн пом’якшав у ту хвилину i до свого блудного сина. Вiн послав по нього.

Мiсiс Даджен (знову захвилювалася). Послав по Рiчарда?

Андерсон. Так, але Рiчард не схотiв прийти. Вiн надiслав батьковi вiдповiдь. На жаль, я мушу сказати, це була погана вiдповiдь — страшна вiдповiдь.

Мiсiс Даджен. Що ж вiн сказав?

Андерсон. Що завжди буде на боцi свого грiшного дядька i проти своїх доброчесних батькiв i на цьому, i на тому свiтi.

Мiсiс Даджен (непохитно). Вiн зазнає за це кари. Вiн буде покараний за це — i тут, i там.

Андерсон. У цьому ми невладнi, мiсiс Даджен.

Мiсiс Даджен. Хiба я кажу, що владнi, мiстере Андерсон? Але нас учать, що грiшники зазнають кари. Чому ж ми повиннi виконувати свiй обов’язок i додержувати Божого закону, коли не буде нiякої рiзницi мiж нами i тими, хто скоряється лише власним бажанням, хто глузує з нас i з самих слiв Творця свого?

Андерсон. Що ж, земний батько Рiчарда був милосердний до нього, а небесний суддя його — це ж усiм нам отець.

Мiсiс Даджен (забувшись). Земний батько Рiчарда був дурноверхий...

Андерсон (вражений). О!

Мiсiс Даджен (трохи знiяковiло). Адже я мати Рiчардовi. То коли я проти нього, хто ж має право бути за нього? (Запобiгаючи перед Андерсоном). Чому ви не сiдаєте, мiстере Андерсон? Я повинна була ранiше запросити вас, але я така схвильована.

Андерсон. Дякую. (Бере стiльця, що стоїть коло вогнища, i повертає так, щоб вигiднiше сiсти проти вогню. Сiвши, вiн додає тоном людини, яка певна того, що зачiпає делiкатну тему). Крiстi сказав вам про нову духiвницю?

Мiсiс Даджен (до неї знову повертаються всi її побоювання). Нова духiвниця? Хiба Тiмотi... (Уриває мову, важко дихаючи, не має сил закiнчити запитання).

Андерсон. Так. В останнi години життя вiн змiнив свою волю.

Мiсiс Даджен (пополотнiвши з лютi). І ви дозволили йому пограбувати мене?

Андерсон. Я не мав права заборонити йому вiддати своєму синовi свою власнiсть...

Мiсiс Даджен. У нього нiчого не було свого. Його грошi — це тi грошi, якi я принесла йому з собою як посаг. Менi однiй належало право на мої грошi i на мого сина. Вiн не наважився б на такий вчинок, якби я була коло нього, i вiн це добре знав. Тому вiн i втiк, як злодiй, щоб, скориставшись з закону, пограбувати мене, склавши нову духiвницю за моєю спиною. А вам, мiстере Андерсон, вам, проповiдниковi слова Божого, тим бiльший сором бути його спiльником у цьому злочинi.

Андерсон (пiдводячись). Я не ображаюся на вас за вашi слова, бо вони сказанi у першому приступi горя.

Мiсiс Даджен (презирливо). Горя?

Андерсон. Ну, розчарування, якщо ваше серце пiдказує вам, що це слово бiльше пiдходить.

Мiсiс Даджен. Моє серце! Моє серце! А скажiть, прошу, вiдколи ви почали вважати, що серце — надiйний керiвник?

Андерсон (трохи винуватим тоном). Я... гм...

Мiсiс Даджен (запально). Не брешiть, мiстере Андерсон. Нас учать, що людське серце оманливе, що воно безнадiйно порочне. Моє серце належало не Тiмотi, а тому бiдоласi, братовi його, який щойно скiнчив своє життя з мотузкою на шиї, — саме так, Пiтеровi Даджену. Ви це знаєте; старий Елi Хоукiнз, що його ви заступили в проповiдництвi, — хоч ви не гiднi шнурка розв’язати вiд його черевика, — розповiв вам про це, коли доручав нашi душi на ваше пiклування. Вiн перестерiгав мене, вiн пiдтримував мене у боротьбi з моїм власним серцем, радив менi одружитися з богобоязним, на його думку, чоловiком. Що ж iнше, як не його поради, зробили з мене саме ту жiнку, якою я є? А ви, ви, що одружилися, прислухаючись до власного серця, ви менi говорите про голос мого серця? Ідiть додому, до своєї гарної жiнки, мiстере Андерсон, i дайте менi спокiйно помолитися! (Не звертає на нього нiякої уваги i, спершись лiктями на стiл, заглиблюється в думки про своє горе).

Андерсон (що й сам бажає швидше зникнути). Боронь Боже, щоб я не допускав вас до цього могутнього джерела втiхи! (Іде до вiшалки, щоб взяти плащ i капелюх).

Мiсiс Даджен (не дивлячись на нього). Господь i без вашої допомоги вiдає, що допускати, а що забороняти...

Андерсон. І кому прощати теж! Сподiваюсь, вiн простить Елi Хоукiнзу i менi, якщо проповiдi нашi коли-небудь порушили його закон. (Одягається, збираючись iти). Ще одне слово у важливiй справi, мiсiс Даджен. Треба оголосити духiвницю, i Рiчард має право бути присутнiм. Вiн тут, у мiстi. Але вiн такий делiкатний, що не хоче вдиратися сюди силою.

Мiсiс Даджен. Вiн повинен прийти сюди. Чи не сподiвається вiн часом, що ми пiдемо кудись iз дому його батька, аби тiльки йому було зручнiше? Хай приходять усi; i хай приходять швидше i швидше йдуть геть. Духiвниця не мусить бути причиною того, щоб цiлих пiвдня нехтували роботою. Я буду готова — не турбуйтесь.

Андерсон (пiдходячи ближче на один-два кроки). Мiсiс Даджен, я мав ранiше деякий вплив на вас. Коли я втратив його?

Мiсiс Даджен (як i ранiше, не повертаючи до нього обличчя). Тодi, як ви одружилися з любови. Оце вам вiдповiдь!

Андерсон. Так. Це вiдповiдь! (Замислено вийшов з кiмнати).

Мiсiс Даджен (сама до себе, думаючи про свого чоловiка). Злодiй! Злодiй! (Гнiвно схоплюється з мiсця, скидає з голови шаль i починає порядкувати, прибираючи кiмнату для читання духiвницi. Спершу вона посуває стiлець, на якому сидiв Андерсон, до стiнки, свого штовхає до вiкна. Потiм своїм владним, суворим, гнiвним голосом кличе сина). Крiстi!

Вiдповiдi нема: вiн мiцно спить.

Крiстi! (Грубо турсає його). Прокинься, встань! Сором тобi висиплятися, коли твiй батько помер. (Вертається до столу, ставить свiчку на полицю над камiном, з шухляди витягає червону скатерку, накриває нею стiл).

Крiстi (неохоче пiдводиться). На вашу думку, ми не спатимемо аж доки скiнчиться жалоба?

Мiсiс Даджен. Годi бурчати! Ану, лишень, допоможи менi переставити стiл! (Тягнуть стiл на середину кiмнати, становлять його тим краєм, за який держить Крiстi, до камiна, а тим, що тримає мiсiс Даджен, — до канапи. Крiстi швидко ставить стiл i поспiшає до вогню, залишивши матiр встановлювати його як слiд). Священик i стряпчий прийдуть сюди разом з усiєю нашою рiднею, щоб читати духiвницю, а ти все будеш грiтися бiля вогню! Іди розбуди те дiвчисько, а потiм розпали пiч у комiрчинi: тут тобi снiдати не доведеться. Та не забудь умитися i набрати пристойного вигляду до приходу гостей. (Кидаючи цi накази, вона йде до мисника, вiдмикає, бере звiдти карафку з вином, що, певно, простояла там вiд часу останнього родинного свята, виймає також кiлька склянок i ставить усе це на стiл. Потiм виймає два зеленi склянi тарелi; на один кладе ячмiнний пирiг i поруч нiж, на другий насипає трохи печива з бляшаної банки, кiлька штук кладе назад у банку, решту перелiчує). Тепер дивись сюди — тут десять штук; хай їх буде десять i тодi, як я переодягнусь i повернуся сюди. І руки далi вiд родзинок, що в пирогу! Скажи це й Ессi. Сподiваюсь, ти зможеш принести сюди клiтку з пташиними опудалами? Не поб’єш скла? (Тим часом ховає бляшану банку знову у мисник, замикає його, ключ дбайливо ховає у кишеню).

Крiстi (затримуючись бiля камiна). Ви краще поставили б чорнильницю для стряпчого.

Мiсiс Даджен. Що за вiдповiдь, сер! Іди й роби, що сказала.

Крiстi, надувши губи, повертається, щоб виконувати наказ.

Стривай-но! Ранiше повiдчиняй вiконницi, щоб було видно. Невже я сама робитиму всю важку роботу в господарствi, а такий здоровий бовдур байдикуватиме?

Крiстi виймає прогонич i ставить на пiдлогу, потiм вiдчиняє вiконницi. Знадвору вливається сiре ранкове свiтло. Мiсiс Даджен бере з камiна свiчник, гасить свiчку, придавлює ґнотика, послинивши спершу пальцi, i знову ставить свiчник на камiнну дошку.

Крiстi (глянувши у вiкно). Ось священикова жiнка.

Мiсiс Даджен (незадоволено). Що? Сюди йде?

Крiстi. Авжеж.

Мiсiс Даджен. І чого вона турбує мене в таку годину? Я навiть не встигла пристойно одягтися для прийому гостей.

Крiстi. Ви б краще в неї запитали.

Мiсiс Даджен (погрозливо). А ти б краще навчився чемно розмовляти. (Крiстi, закопиливши губу, прямує до дверей. Вона йде за ним, даючи новi накази). Скажи цiй дiвцi, щоб iшла сюди, до мене, як тiльки поснiдає. Та хай опорядить себе, щоб можна було показатися на люди.

Крiстi пiшов, грюкнувши дверима перед самiсiньким носом у матерi.

От прекраснi манери! (Стукають у вхiднi дверi; вона повертається i досить негостинно кричить). Заходьте!

Джудiт Андерсон, дружина священика, заходить у кiмнату. Вона молодша за свого чоловiка бiльш як на двадцять рокiв, хоча жвавiстю вдачi не може порiвнятися з ним. Вона вродлива, витончена i має благородний вигляд. У нiй почувається самовпевненiсть, властива людям, якi досить високої думки про себе, бо всi змалку милувалися нею i пестили її, i ця самовпевненiсть замiняє їй силу. Одягнена вона зi смаком, i риси гарного обличчя говорять про сентиментально-мрiйливу вдачу. Навiть у властивому їй самозадоволеннi є щось привабливе, як у хвалькуватостi дитини. Загалом у кожного м’якосердого спостерiгача, який знає жорстокiсть свiту, ця людина не може не викликати зворушення. Ясно, що Андерсон мiг би зробити i гiрший вибiр, а вона, що так потребує захисту й опори, не могла зробити кращого.

Мiсiс Даджен. О, це ви, мiсiс Андерсон?

Джудiт (дуже ввiчливо, майже поблажливо). Так. Може, я чимось стану вам у пригодi, мiсiс Даджен? Може, допомогти вам прибрати дiм, доки прибудуть читати духiвницю?

Мiсiс Даджен (холодно). Дякую вам, мiсiс Андерсон, мiй дiм завжди готовий до прийому гостей.

Мiсiс Андерсон (з поблажливою люб’язнiстю). О так, звичайно! Може, менi не слiд було саме зараз приходити до вас?

Мiсiс Даджен. Що вже там, одною особою бiльше чи менше, — це менi сьогоднi байдуже, мiсiс Андерсон. Якщо прийшли, то краще вже лишайтеся. Тiльки прошу, зачиняйте дверi!

Джудiт посмiхається, нiби говорячи: «Яка ж я невправна!» — i зачиняє дверi з таким виглядом, неначе робить щось надзвичайно миле i приємне.

Отак краще. Менi треба пiти переодягтися. Сподiваюсь, ви не вiдмовитесь побути тут i привiтати гостей, як хто з них прибуде ранiше, нiж я буду готова.

Джудiт (ласкаво вiдпускаючи її). О, звичайно! Покладiться на мене, мiсiс Даджен; i не поспiшайте. (Вiшає плащ i капелюшок на вiшалку).

Мiсiс Даджен (ущипливо). Менi здається, це вам бiльше пiдiйде, нiж прибирати кiмнати.

Входить Ессi.

А, це ти! (Суворо). Іди-но сюди, дай я на тебе подивлюсь! (Ессi боязко наближається. Мiсiс Даджен, грубо схопивши її за руку, крутить перед собою, перевiряючи наслiдки її спроб набути чистiшого, пристойного вигляду, наслiдки, якi виявили брак досвiду й ще менше ретельности в цiй справi). Гм, це, на твою думку, пристойна зачiска? Одразу видно, хто ти є i як тебе виховано. (Вiдпускає її руку i безапеляцiйно наказує далi). Тепер слухай i роби, що тобi наказано. Сiдай отут у кутку, коло вогню: як поприходять, не смiй менi нi пари з уст, доки до тебе не звернуться.

Ессi задкує до вогнища.

Хай родичi твого батька бачать тебе i знають, що ти тут: вони так само, як i я, повиннi дбати про те, щоб ти не померла з голоду. У всякому разi, вони повиннi б допомогти. Але не смiй базiкати i поводитись так, неначе ти їм рiвня. Чуєш?

Ессi. Чую.

Мiсiс Даджен. Ну, то й роби, як тобi сказано.

Ессi з жалюгiдним виглядом сiдає край камiнних ґрат, далi вiд дверей.

Не звертайте на неї уваги, мiсiс Андерсон: ви ж знаєте, хто вона i що. А як вона чимось потурбує вас, тiльки скажiть менi — я вже її провчу. (Іде до спальнi i так енергiйно грюкає за собою дверима, наче i дверi треба якнайсуворiше примушувати до виконання їхнiх обов’язкiв).

Джудiт (повчає Ессi i водночас переставляє на столi пирiг i вино). Тобi не слiд ображатися на тiтку за те, що вона сувора до тебе. Вона дуже хороша жiнка i бажає тобi добра.

Ессi (пригнiчена горем, неуважно). Так.

Джудiт (роздратована байдужiстю Ессi i тим, що вона не цiнує її поблажливо-ласкавого зауваження). Гадаю, ти не збираєшся дутися, Ессi?

Ессi. Нi.

Джудiт. Ну, так. Ти — хороша дiвчинка. (Ставить два стiльцi коло столу, спинками до вiкна, з приємним почуттям того, що вона краща хазяйка, нiж мiсiс Даджен). Ти знаєш кого з батькових родичiв?

Ессi. Нi. Вони всi зреклися його: вони надто побожнi. Інодi тато згадував про Дiка Даджена, але я його нiколи не бачила.

Джудiт (одверто обурена). Дiк Даджен? Ессi, ти справдi хочеш бути порядною i вдячною дiвчиною i заслужити собi тут стале мiсце своєю гiдною поведiнкою?

Ессi (без жодного захоплення). Так.

Джудiт. Тодi ти не повинна нiколи згадувати iм’я Рiчарда Даджена, навiть i не думати про нього. Вiн — погана людина.

Ессi. Що вiн зробив?

Джудiт. Ти не повинна питати про нього, Ессi! Ти ще надто молода, щоб знати, що таке погана людина. Вiн контрабандист, вiн живе з циганами; вiн не любить своєї матерi i своєї рiднi; по недiлях, замiсть того, щоб iти до церкви, вiн грає у карти, бере участь у бiйках. Уникай його, Ессi, якщо це тiльки буде можливо; i пам’ятай, що знаючись з такими людьми, як вiн, ти заплямуєш i себе i все жiноцтво.

Ессi. Так.

Джудiт (знову незадоволеним тоном). Боюсь, що ти вiдповiдаєш «так» чи «нi», навiть не думаючи, що кажеш.

Ессi. Так. Тобто я хотiла сказати...

Джудiт (суворо). Що ти хотiла сказати?

Ессi (майже плаче). Тiльки... тато мiй — теж був контрабандистом i... (Хтось стукає в дверi).

Джудiт. Починають збиратися. Пам’ятай, Ессi, всi тiтчинi накази i будь хорошою дiвчиною.

Крiстi вносить до кiмнати пiдставку, на якiй стоїть скляна клiтка з пташиними опудалами, та чорнильницю i ставить те i друге на стiл.

Доброго ранку, мiстере Даджен. Вiдчинiть, будь ласка, дверi: гостi прийшли.

Крiстi. Доброго ранку. (Вiдчиняє вхiднi дверi).

Тим часом надворi зовсiм розвиднiлось i стало теплiше. Андерсон, що заходить першим, залишив удома свiй плащ. Разом з ним прийшов стряпчий Хоукiнз, рухлива людина середнього вiку у брунатних гетрах, щоб їздити верхи, та у жовтих штанах; вiн схожий водночас i на сквайра, i на стряпчого. Вiн та Андерсон по праву входять першими як представники вчених професiй. Далi сунуть родичi: на чолi йде старший дядько — Вiльям Даджен, незграбний здоровань з носом, як огiрок. За столом вiн, напевно, не поводиться, як аскет. Його одяг та його боязка жiнка не схожi на одежу та дружину заможної людини.

Молодший дядько Тайтес Даджен — маленький, сухорлявий чоловiчок, що нагадує фокстер’єра поруч зi своєю огрядною жiнкою, яка явно пишається своїм багатством; видно, що обоє вони не знають такої матерiальної скрути, як Вiльямова родина.

Хоукiнз одразу швидко йде до столу i сiдає на найближчий до канапи стiлець, бо саме там Крiстi поставив чорнильницю. Свiй капелюх вiн ставить поруч себе на пiдлозi i дiстає духiвницю. Дядько Вiльям наближається до камiна i, ставши спиною до вогню, грiє поли свого сюртука, залишивши мiсiс Вiльям самотньо стовбичити бiля дверей. Дядько Тайтес, який у сiм’ї має репутацiю жiночого кавалера, визволяє її з цього нiякового становища i, вiльною рукою взявши пiд руку, проводить до канапи, де вони й сiдають утрьох: двi його дами та сам вiн посерединi. Андерсон, повiсивши на вiшалку свiй капелюх, вичiкує на хвилину, коли можна буде перемовитися словом з Джудiт.

Джудiт. Вона зараз прийде. Попроси їх зачекати. (Стукає у дверi до спальнi. Дiставши вiдповiдь, вiдчиняє дверi i входить туди).

Андерсон (сiдаючи до столу напроти Хоукiнза). Наша бiдна, приголомшена горем сестра зараз вийде до нас. Чи всi вже зiбралися?

Крiстi (бiля вхiдних дверей, якi вiн щойно замкнув). Усi, крiм Дiка.

Непорушнiсть, з якою Крiстi згадує вiдщепенця родини, вражає моральнi почуття всiх її представникiв. Дядько Вiльям кiлька разiв повiльно хитає головою. Мiсiс Тайтес судорожно хапає носом повiтря. Її чоловiк бере слово.

Дядько Тайтес. Сподiваюсь, вiн зробить нам ласку i не прийде. Сподiваюсь.

Усi Даджени пошепки погоджуються з ним, крiм Крiстi, що йде до вiкна i зупиняється там, когось виглядаючи. Хоукiнз посмiхається з таким таємничим виглядом, нiби йому вiдомо щось таке, що зразу примусило б їх заспiвати iншої, якби вони про це дiзналися. Андерсон нервується: вiдчувати приємнiсть урочистих родинних зборiв, а надто з нагоди смерти, — не в його натурi. У дверях спальнi з’являється Джудiт.

Джудiт (м’яко, але виразно). Друзi, мiсiс Даджен.

Вона бере стiльця, що стояв бiля камiна, i ставить його для мiсiс Даджен, яка виходить iз спальнi вся в чорному, тримаючи бiля очей чисту хусточку. Всi, крiм Ессi, пiдводяться. Мiсiс Тайтесi мiсiс Вiльям, витягнувши з кишенi такi ж самi чистi хусточки, плачуть. Момент дуже зворушливий.

Дядько Вiльям. Сестро, може, вам полегшає, якщо ми помолимося?

Дядько Тайтес. Або проспiваємо гiмн?

Андерсон (досить поквапливо). Я вже вiдвiдав нашу сестру сьогоднi вранцi, друзi. У серцях своїх благаймо благословення вiд Господа.

Всi (крiм Ессi). Амiнь. (Сiдають, крiм Джудiт, що лишається позаду стiльця мiсiс Даджен).

Джудiт (до Ессi). Ессi, ти сказала «амiнь»?

Ессi (перелякано). Нi.

Джудiт. То скажи, як це личить хорошiй дiвчинцi.

Ессi. Амiнь.

Дядько Вiльям (пiдбадьорливо). Ну от, так, гаразд. Ми знаємо, хто ти, але ми всi будемо до тебе добрi, якщо ти будеш хорошою дiвчинкою й заслужиш цього. Перед престолом Божим усi ми рiвнi.

Така республiканська думка не до смаку жiнкам: вони певнi, що престол Божий — це саме i є те мiсце, де їхня вищiсть, що часто-густо є спiрною на цьому свiтi, дiстане i визнання, i нагороду.

Крiстi (бiля вiкна). Ось i Дiк.

Андерсон i Хоукiнз обертаються. В очах у Ессi крiзь сум прозирає цiкавiсть. Крiстi з усмiхом втупив очi у вхiднi дверi, чекаючи. Решта — обуренi: Доброчесностi загрожує небезпека вiд Пороку, що зухвало наближається. Закоренiлий грiшник з’являється на порозi, осяяний ранковим промiнням, що прикрашає його не по заслугах. Вiн безперечно найкрасивiший з усiх членiв своєї родини, тiльки вираз його обличчя глузливий i задирикуватий, в манерах — презирство та гордовитiсть, убрання — мальовничо недбале. Але лоб та лiнiя рота виявляють надзвичайно тверду вдачу, а очi — то очi фанатика.

Рiчард (з порога, скидаючи капелюх). Ледi i джентльмени — ваш слуга, ваш покiрний слуга! (Вкладаючи в цi слова явну образу, вiн шпурляє капелюх Крiстi, який пiдстрибує вiд несподiванки, мов футболiст, що проґавив м’яч, а сам виходить на середину кiмнати, обертається на всi боки i уважно оглядає присутнiх). Який у всiх у вас щасливий вигляд! Якi ви радi мене бачити! (Повертається до мiсiс Даджен, i верхня губа його зловiсно пiднiмається, оголюючи зуби, коли вiн зустрiчає її погляд, повний ненависти). Що, матiнко, ви, як i завжди, робите все, як годиться? Правильно, правильно?

Джудiт пiдкреслено вiдступає далi вiд нього, у протилежний бiк кухнi, iнстинктивно пiдiбравши спiдницю, наче боїться зарази. Дядько Тайтес поквапливо кидається i подає їй стiльця, виявляючи цим, що схвалює її вчинок.

Е, та тут i дядько Вiльям! Я не бачив вас вiдтодi, як ви кинули пити. (Бiдолашний дядько Вiльям, знiяковiвши, намагається заперечити, але Рiчард, по-приятельському плеснувши його по плечi, додає). Адже ви справдi кинули? (Жартома штовхає його). Звiсно, кинули, i гаразд, бо надто вже ви наполягали. (Вiдвертається вiд дядька Вiльяма, прямує до канапи). А де ж наш чесний баришник, дядько Тайтес? Ану, покажiться, дядьку Тайтес. (Наближається до нього саме тодi, коли той подає стiльця Джудiт). Як завжди, упадає коло жiнок!

Дядько Тайтес (обурено). Посоромтеся, сер!

Рiчард (перебиваючи його i тиснучи йому руку, хоч той i протестує). Я соромлюсь, соромлюсь; але разом з тим i пишаюсь своїм дядьком, пишаюся всiма своїми родичами! (Ще раз оглядає всiх). Хiба можна дивитися на них i не вiдчувати гордости i задоволення? (Дядько Тайтес, як побитий, знову сiдає на канапу, Рiчард повертається до столу). А, мiстере Андерсон, ви все зайнятi добрими справами, все пасете свою отару? Не давайте їм збиватися з путi, панотче, не давайте їм збиватися з путi. Ага! (Стрибком сiдає на стiл i береться за карафку). Цокнемося з вами, пасторе, за добрi старi часи!

Андерсон. Ви, здається, знаєте, мiстере Даджен, що я не п’ю до обiду.

Рiчард. Коли-небудь питимете, панотче; дядько Вiльям, так той мав звичку пити i до снiданку. Вип’ємо ж — це тiльки надасть єлейности вашим проповiдям. (Нюхає вино i робить ґримасу). Але не починайте з хересу, який моя мати береже для гостей. Коли менi було ще рокiв шiсть, я крадькома покуштував цього вина, i вiдтодi я непитущий. (Ставить карафку на мiсце i змiнює тему). Я чув, що ви одружилися, пасторе, i що ваша дружина набагато вродливiша, нiж це личить добрiй християнцi.

Андерсон (спокiйно показуючи на Джудiт). Сер, ви зараз у присутностi моєї дружини.

Джудiт пiдвелася i скам’янiла в позi непохитної добропорядности.

Рiчард (миттю сплигнувши зi столу i виявляючи властивi йому чемнi манери). Ваш слуга, мадам. Не ображайтесь. (Уважно дивиться на неї). Ви заслуговуєте на свою славу, але, на жаль, вигляд ваш свiдчить, що ви доброчесна жiнка!

Вона обурена i сiдає пiд акомпанемент не менш обуреного шепоту, яким спiвчувають їй Рiчардовi родичi. Андерсон, досить розсудливий, щоб зрозумiти, що таке пiдкреслене обурення може тiльки потiшити i задовольнити людину, яка навмисне його викликає, залишається цiлком спокiйним.

Але все одно, я поважаю вас, пасторе, ще бiльше, нiж ранiше. До речi, я, здається, чув, що небiжчик дядько Пiтер, за яким ми так журимося, хоч i не був одружений, але був батьком?

Дядько Тайтес. Вiн мав лише одну позашлюбну дитину, сер.

Рiчард. Лише одну! Ви вважаєте, що одну — не дурничка? Я червонiю за вас, дядьку Тайтес!

Андерсон. Мiстере Даджен, тут ваша мати, пригнiчена горем!

Рiчард. Це глибоко зворушує мене, панотче! Але, до речi, що сталося з цiєю позашлюбною дитиною?

Андерсон (показує на Ессi). Ось вона, сер, i чує вашi слова.

Рiчард (вражений, гаряче). Що? Якого ж бiса ви не сказали менi про це ранiше? Дiти досить страждають у цьому домi i без... (Пройнятий каяттям, бiжить до Ессi). Маленька сестричко, не гнiвайся на мене! У мене й надумцi не було образити тебе. (Вона вдячно дивиться на нього, її заплакане личко глибоко його зворушує. Охоплений гнiвом, вiн кричить). Хто примусив її плакати? Хто погано поводився з нею? Присягаюсь Богом...

Мiсiс Даджен (пiдводиться i наступає на нього). Спини свiй блюзнiрський язик! Я бiльш не хочу цього чути. Геть з мого дому!

Рiчард. А звiдки ви знаєте, що це ваш дiм? Адже духiвницi ще не оголошували! (Якусь мить вони дивляться одне на одного з гострою ненавистю; потiм вона, переможена, опускається на своє мiсце. Рiчард рiшуче проходить повз Андерсона до вiкна i береться за спинку рiзьбленого стiльця). Ледi i джентльмени! Вiтаю вас, як старший син свого покiйного батька i недостойний голова цього дому! Даруйте, пасторе Андерсон, i ви також, адвокате Хоукiнз! Чiльне мiсце коло цього столу належить головi родини. (Становить стiльця до столу мiж пастором i стряпчим, сiдає i тоном голови звертається до присутнiх). Ми зiбралися з сумної нагоди: батько помер; дядька страчено на шибеницi i, мабуть, його ждуть вiчнi муки. (Скорботно хитає головою. Всi родичi остовпiли з жаху). Так-так. Робiть скорботнi мiни (раптом голос його м’якшає, бо погляд натрапив на Ессi), аби тiльки в очах у цiєї дитини сяяла надiя! (Жваво). Ну, адвокате Хоукiнз, до справи, до справи. Читайте духiвницю, сер.

Дядько Тайтес. Мiстере Хоукiнз! Не дозволяйте, щоб вами командували та пiдганяли вас!

Хоукiнз (дуже ввiчливо i з цiлковитою готовнiстю). Мiстере Даджен, я певен, не має на думцi ображати мене. Я не затримаю вас i на хвилинку, мiстере Даджен. Ось тiльки вiзьму свої окуляри... (Сягнув рукою до кишенi. Даджени збентежено позирають одне на одного).

Рiчард. Еге, вони помiтили вашу ввiчливiсть, мiстере Хоукiнз. Вони готовi до найгiршого. Склянку вина, поки ви не почали, щоб прочистити горло. (Наливає вино i подає йому, потiм наливає склянку i собi).

Хоукiнз. Дякую, мiстере Даджен. Ваше здоров’я, сер!

Рiчард. І ваше, сер! (Майже пiднiсши склянку до рота, раптом зупиняється, пiдозрiло дивиться на вино i додає з притиском). Чи не буде хто ласкавий принести менi скляночку води?

Ессi, що стежила весь час за кожним його словом i рухом, тихенько встає i за спиною у мiсiс Даджен вислизає у дверi, що ведуть до спальнi, потiм повертається з глечиком у руцi i так само тихо виходить надвiр.

Хоукiнз. Мова, якою складено духiвницю, не зовсiм вiдповiдає вимогам закону.

Рiчард. Так, мiй батько помер без пiдтримки закону.

Хоукiнз. Справдi так, мiстере Даджен, справдi так. (Готується читати). Ви готовi, сер?

Рiчард. Так-так, готовий. Хай Господь нам допоможе з подякою прийняти те, що ми зараз почуємо. Починайте.

Хоукiнз (читає). «Це є моя остання воля i духiвниця, складена мною, Тiмотi Дадженом, на моєму смертному ложi в Невiнстаунi, по дорозi з Спрiнгтауна до Уебстербрiджа, вересня двадцять четвертого, року тисяча сiмсот сiмдесят сьомого. Нею я знищую всi до цього складенi мною духiвницi i заявляю, що, будучи при своєму розумi i твердiй пам’ятi, знаю, що роблю, i ця моя духiвниця цiлком вiдповiдає моїм власним бажанням i почуттям».

Рiчард (глянувши на матiр). От як!

Хоукiнз (похитуючи головою). Погано складено, сер, недоладно! (Читає далi). «Меншому моєму синовi, Крiстоферовi Даджену, залишаю сто фунтiв, з яких п’ятдесят вiн має одержати в день шлюбу з Сарою Вiлкiнз, якщо вона буде згодна з ним одружитися, i по десять фунтiв щоразу при народженнi у них дитини, так до п’яти разiв...»

Рiчард. А коли вона не схоче з ним одружитися?

Крiстi. Схоче, коли я матиму п’ятдесят фунтiв.

Рiчард. Гаразд, брате мiй! Це зрозумiло. Читайте далi!

Хоукiнз. «Дружинi моїй, Еннi Даджен, з народження Еннi Прiмроз...» — Ось бачите, мiстере Даджен, вiн не був обiзнаний у законах: ваша мати не народилася з iм’ямЕннi, а була названа так, коли її хрестили, — «придiляю п’ятдесят два фунти щорiчної ренти до самої смерти».

Мiсiс Даджен, на яку зараз звернули увагу всi, з усiх сил намагається стримати себе.

«Виплачуватиметься рента з процентiв з її власних грошей». Ну i вираз, мiстер Даджен! «З її власних грошей!»

Мiсiс Даджен. Це дуже правильно сказано, бо це свята правда. Кожен пеннi належить менi! П’ятдесят два фунти на рiк!

Хоукiнз (читає). «За її доброчеснiсть i побожнiсть я доручаю її добросердю та пiклуванню наших дiтей, пiсля того, як усе своє життя, я, наскiльки мiг, старався стояти мiж нею i ними».

Мiсiс Даджен. І це менi нагорода! (Стримуючи лють). Ви знаєте мою думку, мiстере Андерсон, ви знаєте, як я це назвала!

Андерсон. Цього вже не змiнити, мiсiс Даджен. Ми мусимо приймати те, що нам воздається. (До Хоукiнза). Далi, сер.

Хоукiнз. «Дiм мiй в Уебстербрiджi з землею i з рештою мого майна залишаю старшому синовi i спадкоємцевi моєму, Рiчардовi Даджену».

Рiчард. Ого! Годований телець, пасторе, годований телець!

Хоукiнз. «...з такими умовами...»

Рiчард. Пiд три чорти! Є умови?

Хоукiнз. «По-перше, вiн не повинен допустити, щоб незаконна дочка мого брата Пiтера померла з голоду або щоб злиднi штовхнули її на згубний шлях».

Рiчард (гаряче вдаривши кулаком об стiл). Згода!

Мiсiс Даджен повертається, щоб кинути лютий погляд на Ессi, не бачить її на мiсцi i, зрозумiвши, що та без дозволу вийшла, мстиво стуляє губи.

Хоукiнз. «...По-друге, вiн мусить бути добрим хазяїном моїй старiй коняцi Джiмовi...» (Знову хитає головою). Треба було б написати «Джеймсовi», сер.

Рiчард. Джеймсовi житиметься непогано! Далi!

Хоукiнз. «...i залишити в своєму домi мого старого глухого наймита Проджера Фестона».

Рiчард. Щосуботи Проджер Фестон напиватиметься до безтями.

Хоукiнз. «...По-третє, вiн має зробити Крiстi весiльний подарунок, щось з окрас нашої парадної кiмнати».

Рiчард (пiднiмає клiтку з опудалами птахiв). Маєш, Крiстi!

Крiстi (розчаровано). Менi бiльше до вподоби фарфоровi павичi!

Рiчард. Матимеш! І те, i друге. (Крiстi радiє). Що далi?

Хоукiнз. «Четверта i остання умова: хай вiн постарається жити у злагодi зi своєю матiр’ю, оскiльки вона на це погодиться».

Рiчард (з сумнiвом). Гм... Бiльше нiчого немає, мiстере Хоукiнз?

Хоукiнз (урочисто). «І, нарештi, вiддаю душу свою в руки Творця мого, смиренно благаючи простити менi всi мої грiхи та помилки, i покладаю надiю, що вiн керуватиме моїм сином так, щоб нiхто не сказав, нiби я зле вчинив, виявивши довiру саме до нього, а не до когось iншого у смертну годину мою на чужiй сторонi».

Андерсон. Амiнь!

Дядьки i тiтки. Амiнь!

Рiчард. Моя мати не каже «амiнь»!

Мiсiс Даджен (пiдводиться, неспроможна без боротьби поступитися своїм майном). Мiстере Хоукiнз, ця духiвниця — вона справжня? Згадайте: в мене є його законна, цiлком правильна духiвниця, яку складали ви самi i за якою все вiдписано менi.

Хоукiнз. Це дуже недоладно i погано складена духiвниця, мiсiс Даджен; хоча (ввiчливо повертається до Рiчарда) у нiй, на мою думку, дуже добре розподiлено все майно небiжчика.

Андерсон (запобiгаючи заперечення з боку мiсiс Даджен). Про це вас не питають, мiстере Хоукiнз. Ця духiвниця законна?

Хоукiнз. Суд ствердить її, а не ту.

Андерсон. Але чому, коли та бiльш вiдповiдає формальним вимогам закону?

Хоукiнз. А тому, що суд завжди вирiшить справу на користь чоловiка та ще й старшого сина, а не жiнки. Я попереджав вас, мiсiс Даджен, коли ви покликали мене, щоб написати ту духiвницю, що це нерозумно, i якщо навiть ви i примусите чоловiка пiдписати її, вiн не заспокоїться, доки не знищить її. Але ви нехтували мої поради. А тепер мiстер Рiчард тут голова дому. (Бере з пiдлоги свiй капелюх, пiдводиться, розсовує по кишенях папери, окуляри).

Це служить сиґналом для всiєї компанiї. Андерсон бере свiй капелюх з вiшалки i пiдходить до дядька Вiльяма, що стоїть коло камiна. Тайтес знiмає з вiшалки речi Джудiт i подає їй; тi, що сидiли на канапi, й собi пiдводяться, розмовляють з Хоукiнзом. Мiсiс Даджен, вiднинi стороння особа у власному домi, стоїть нерухома, пригнiчена тягарем суворого до жiноцтва закону, проте вона не сперечається, бо звикла скорятися всiм ударам долi, сприймаючи їх як доказ величi тiєї сили, що їх посилає, та своєї нiкчемности. Варто пригадати, що за тих часiв Мерi Волстонкрафт була ще вiсiмнадцятирiчним дiвчам i її «Захист жiночих прав» побачив свiт лише через чотирнадцять рокiв пiсля того. Виводить мiсiс Даджен з цього остовпiння лише поява Ессi, яка повертається з глечиком. Вона несе воду Рiчардовi, але мiсiс Даджен зупиняє її.

Мiсiс Даджен (погрозливо). Де ти була?

Ессi перелякано силкується вiдповiсти, але не може.

Як ти смiла пiти, не спитавши мене, пiсля того, що я тобi наказувала?

Ессi. Вiн просив напитися... (Замовкає, 6о переляк вiдняв їй мову).

Джудiт (теж суворо, але м’якше, нiж мiсiс Даджен). Хто просив напитися?

Ессi мовчки показує на Рiчарда.

Рiчард. Що? Я?

Джудiт (обурено). О Ессi, Ессi!

Рiчард. Так, здається, я просив! (Бере склянку, подає Ессi, щоб та налила води, але в неї тремтять руки). Що? Ти мене боїшся?

Ессi (поквапливо). Нi. Я... (Наливає воду).

Рiчард (п’є). О, то ти ходила по воду аж на вулицю, до криницi, що на ринку? (Ще п’є). Чудова вода! Спасибi тобi. (На жаль, очi його в цей момент натрапляють на обличчя Джудiт, що виявляє суворо-пуританський осуд його очевиднiй симпатiї до Ессi, яка дивиться на нього вдячними очима. Зразу ж вiн повертається до глузливого тону; ставить склянку, демонстративно обiймає Ессi за плечi i веде в коло гостей. До мiсiс Даджен, яка опинилася у них на дорозi). З вашого дозволу, матiнко! (І примушує її дати дорогу). Як твоє iм’я? Бессi?

Ессi. Ессi.

Рiчард. Так-так, Ессi. А ти хороша дiвчинка, Ессi?

Ессi (дуже розчарована тим, що вiн, саме вiн, теж починає розмовляти з нею так). Так. (Невпевнено дивиться на Джудiт). Мабуть, так... Тобто я сподiваюсь...

Рiчард. Ессi, ти чула коли-небудь про того, кого звуть дияволом?

Андерсон (обурено). Майте сором, сер! З дитиною...

Рiчард. Прошу пробачення, панотче; я не втручаюсь у вашi проповiдi, не заважайте ж i моїм. (До Ессi). Ти знаєш, Ессi, як вони мене звуть?

Ессi. Дiк.

Рiчард  (усмiхаючись, легенько поплескує її по плечу). Так, Дiк; але ще й iнакше. Вони звуть мене Учень Диявола.

Ессi. А чому ж ви їм дозволяєте?

Рiчард  (серйозно). Тому, що це правда. Мене виховано в iншiй вiрi, але я рано зрозумiв, що мiй справжнiй володар, проводир i друг — Диявол. Я переконався, що вiн правий i що всесвiт тiльки з остраху плазує перед його переможцем. Потай я молився йому; i вiн втiшав мене i врятував мiй дух вiд загибелi у цьому домi, де дiти лише вмивалися сльозами. Я обiцявйому свою душу i поклявся, що стоятиму за нього i на цiм i на тiм свiтi. (Урочисто). Ця обiтниця i ця клятва i зробили з мене людину. Вiднинi дiм цей — його дiм, i жодна дитина не проливатиме тут слiз. Це вогнище — олтар йому, i жодна жива iстота не тремтiтиме тут вiд жаху темними вечорами. Ну (з викликом, звертаючись до присутнiх), хто з вас, доброчесних людей, вiзьме до себе цю дитину, щоб врятувати її з дому Диявола?

Джудiт  (пiдходить до Ессi i обнiмає її). Я це зроблю! А вас варто живцем спалити!..

Ессi. Але я не хочу! (Вiдсахнулась вiд Джудiт, Рiчард i Джудiт опинились лицем до лиця).

Рiчард  (до Джудiт). Вона рiшуче заперечує, найдоброчеснiша ледi!

Дядько Тайтес. Стережiться, Рiчарде Даджен. Закон...

Рiчард  (загрозливо повертаючись в його бiк). Стережiться самi! За годину тут не стане iншого закону, крiм єдиного, i це буде — закон вiйни. Ідучи сюди, я зустрiв солдатiв за шiсть миль звiдси; ще не буде й полудня, як майор Суїндон спорудить на ринковiй площi шибеницю для заколотникiв.

Андерсон  (спокiйно). Яка ж тут небезпека для нас, сер? Рiчар д. Бiльша, нiж ви гадаєте. Вiн стратив у Спрiнгта унi не того, кого йому слiд було повiсити: вiн думав, що дядько Пiтер — шановна особа, бо Даджени мають добре iм’я. Але другий, кого вiн повiсить, буде найповажнiший з городян, кого тiльки вiн зумiє пiймати на бунтiвливому словi. Ну, а ми ж усi — заколотники, i ви це знаєте.

Усi чоловiки  (крiм Андерсона). Нi, нi, нi!..

Рiчард. Так, всi ви! Хай ви i не кляли на всi заставки короля Ґеорґа, як це робив я, але ви молилися за його поразку. А ви, Антонi Андерсон, ви правили тут церковнi вiдправи i продали свою родинну бiблiю, щоб купити пару пiстолетiв. Мене то вони можуть i не повiсити, бо який моральний вплив може мати кара над Учнем Диявола? А ось священик — то iнша рiч!

Джудiт перелякано тулиться до Андерсона.

Або стряпчий,

Хоукiнз посмiхається як людина, що вмiє подбати про себе.

або чесний баришник!

Дядько Тайтес гарчить на нього водночас люто i перелякано.

Або розкаяний п’яниця!

Переляканий дядько Вiльям стогне i тремтить.

Еге ж? Оце вже доведе, що король Ґеорґ не жартує — га?

Андерсон  (цiлком володiючи собою). Ходiм, моя люба, — вiн лише хоче налякати нас. Жодної небезпеки немає. (Іде разом з Джудiт. Решта товпиться слiдом за ними, за винятком Ессi, яка залишається коло Рiчарда).

Рiчард  (шумливо, знущаючись). Ну, що ж? Чи багато з вас залишиться зi мною, щоб пiдняти американський прапор над будинком Диявола i битися за свободу?

Усi поспiшають вийти, штовхаючи одне одного, серед них i Крiстi.

Ха-ха! Хай живе Диявол! (До мiсiс Даджен, яка теж пiшла за iншими). Як, матiнко? І ви йдете?

Мiсiс Даджен  (пополотнiла, притискає руку до серця, нiби її вразило на смерть). Прокляття тобi! Моє передсмертне прокляття! (Виходить).

Рiчард (гукає навздогiн). Воно принесе менi щастя! Ха, ха, ха!

Ессi  (перелякано). А менi можна лишитися?

Рiчард (обертаючись до неї). Що? Вони так злякалися за своє тiло, що забули про порятунок твоєї душi? О, так, тобi можна залишитись. (У захватi вiн повертається знов до вхiдних дверей i погрожує кулаком. Лiва рука його, теж стиснута в кулак, опускається. Ессi хапає цю руку i цiлує, обливаючи сльозами. Вiн здригається i дивиться на свою руку). Сльози! Хрещення Диявола! (Ридаючи, Ессi падає на колiна. Вiн ласкаво нахиляється, щоб пiдвести її, i говорить). Ну, нiчого, Ессi; такими сльозами ти можеш поплакати, коли хочеш.

Дія друга

Будинок пастора Андерсона на центральнiй вулицi Уебстербрiджа, недалеко вiд мiської ратушi. З погляду жителя Нової Англiї вiсiмнадцятого сторiччя, вiн далеко багатший, нiж проста ферма Дадженiв, але i вiн такий простий, що сучасний аґент у справах продажу нерухомого майна цiнував би обидва будинки майже однаково. У головнiй жилiй кiмнатi таке саме кухонне вогнище з казаном, деком для пiдсмажування хлiба, рухомим залiзним рашпiлем, гаком, щоб смажити м’ясо, та широкими ґратами, де стоїть чайник i тарiль з грiнками, помащеними маслом. У дверях, що за камiном, бiля кутка кiмнати, нема нi фiльонок, нi наличникiв, нi навiть ручки: вони збитi з простих дощок i замикаються на засув. Стiл у кiмнатi кухонний, накритий квiтчастою мiсцевого виробу клейончатою скатертю, потертою по краях.

Чайний сервiз становлять двi грубi чашки з блюдцями, така ж полоскальниця i великий глечик майже на кварту молока, — все це на чорнiй лакованiй тацi; посерединi столу — дерев’яна стiльниця, на яку покладено чималу хлiбину, i поруч — квадратна пiвфунтова грудка масла у глинянiй мисочцi. Напроти камiна, по той бiк кiмнати — велика дубова шафа, призначення якої не тiшити око, а зберiгати речi. На кiлку, вбитому у дверцята шафи, висить домашнiй сюртук священика, i це свiдчить про те, що хазяїна немає дома, бо iнакше тут висiв би його парадний сюртук. Високi чоботи для верхової їзди поважно стоять коло шафи — очевидно, це їхнє звичайне мiсце, одне слово, будинок священика ще не зазнав такої еволюцiї, щоб бути подiленим на кухню, їдальню та вiтальню; отже, як на наш вибагливiший смак, пасторовi живеться нiяк не краще за Дадженiв. Проте є й деяка рiзниця. Насамперед мiсiс Андерсон — особа, з якою приємнiше жити вкупi, нiж з мiсiс Даджен.

Якби таку думку почула мiсiс Даджен, то вона б вiдповiла — i мала б в тому рацiю, — що у мiсiс Андерсон немає дiтей, про яких треба пiклуватися, нема курей, свиней, худоби, є постiйний i чималий прибуток, що не залежить нi вiд урожаю, нi вiд ринкових цiн, є чоловiк, який любить її, — що становить пiдпору i пiдтримку для неї, — коротше кажучи, що життя у пасторовому будинку настiльки ж легке, наскiльки воно важке на фермi. І це правда.

Але пояснити факт — ще не є спростувати його: i хоч важко повiрити, що мiсiс Андерсон здатна зробити свiй дiм приємним i затишним, проте треба визнати, що їй це вдалося. За зовнiшнi ознаки її соцiальної вищости правлять килимок на пiдлозi, побiлена мiж балками стеля та стiльцi, хоч i нiчим не критi, але пофарбованi i вiдполiрованi. Мистецтво репрезентують у кiмнатi естамппортрет особи духовного сану, ґравюра з Рафаелевого «Апостола Павла, що проповiдує в Афiнах», годинник стилю рококо на полицi над камiном, обабiч якого стоять двi мiнiатюри, пара фаянсових цуценят з кошиками в зубах та ще двi великi морськi черепашки по кутках. Прикрашає кiмнату ще i низьке, але майже на цiлу стiну завширшки вiкно з ґратчастою рамою; до нього припасовано на залiзному дротi червонi шторки, що сягають на половину його висоти. Канапи немає, але її замiняє найближче до шафи крiсло з рiзьбленою спинкою — таке широке i довге, що на ньому можна сидiти вдвох. Взагалi, можна сказати, що це саме такий тип кiмнати, до якого знов повернулися вже у дев’ятнадцятому вiцi пiд впливом Фiлiппа Уебба та його послiдовникiв у галузi мистецтва iнтер’єру, але ще рокiв п’ятдесят тому жоден священик, який поважає себе, не став би жити в такiй кiмнатi.

Звечорiло, i в кiмнатi темно; ледь-ледь освiтлює її вогонь, що блимає у вогнищi, та крiзь вiкно проникає тьмяне свiтло газових вуличних лiхтарiв; видно, що весь час iде теплий i тихий, без вiтру, але впертий дощик. Мiський годинник вiддзвонив «чверть», i до кiмнати заходить Джудiт з двома свiчками у глиняних свiчниках, якi вона ставить на стiл. Самовпевненiсть, що спостерiгалася у неї вранцi, зникла; вона схвильована i перелякана. Вона пiдходить до вiкна i дивиться на вулицю. Перше, що вона бачить там, — це її чоловiк, який пiд дощем поспiшає додому. Джудiт полегшено зiтхає, нiби схлипує, i повертається до дверей. Заходить Андерсон, закутаний у плащ, мокрий до нитки.

Джудiт (бiжить до нього). О, нарештi, нарештi ти прийшов! (Хоче обняти його).

Андерсон (ухиляючись). Обережнiше, моя люба, — я весь мокрий. Зажди хвилину — я скину плащ. (Повертає стiлець спинкою до камiна, вiшає на нього свiй плащ, струшує дощовi краплi з капелюха i кладе його на ґрати камiна; тодi обертається до Джудiт, простягнувши до неї руки). Ну ось! (Вона кидається йому в обiйми). Адже я не спiзнився? Коли я пiдходив до дому, мiський годинник саме вибив «чверть», а вiн же завжди поспiшає...

Джудiт. Сьогоднi, мабуть, вiн вiдстає. Я така рада, що ти вже дома!

Андерсон (пригортаючи її до себе). Ти хвилювалась, моя люба?

Джудiт. Трошки...

Андерсон. Е-е, та ти плакала?

Джудiт. Одну капелиночку. Не звертай уваги. Тепер уже все минулося. (Здалека чути звук сурми. Джудiт перелякано здригається, прислухається i вiдступає до крiсла). Що це таке?

Андерсон (iде слiдом за нею, ласкаво садовить її i сам сiдає поруч). Це король Ґеорґ, люба моя. Збiр у казармi, чи перекличка, чи наказ пити чай, взувати чоботи, сiдлати коней чи ще там щось подiбне. Солдати, коли їм чогось треба, не дзвонять у дзвоник i не гукають з ґанку, вони посилають сурмача, щоб сполохав цiле мiсто.

Джудiт. Ти справдi гадаєш, що немає небезпеки?

Андерсон. Аж нiякої.

Джудiт. Ти це кажеш, щоб заспокоїти мене, а не тому, що певен цього.

Андерсон. Люба моя! На цiм свiтi завжди є небезпека для тих, хто її боїться. Є небезпека, що наш дiм згорить уночi, але це ж не заважає нам спокiйно спати.

Джудiт. Так, я знаю, ти завжди це говориш, i ти маєш рацiю. О, цiлком, я це знаю. Я, мабуть, просто боягузка, та й усе. Менi аж серце стискається, як тiльки я згадаю про солдатiв.

Андерсон. Нiчого, моя люба. Хоробрiсть варта того, щоб її вибороти.

Джудiт. Так, мабуть, це правда. (Знову пригорнулася до нього). О, який ти хоробрий, дорогий мiй! (Зi сльозами на очах). Ну, то й я буду хороброю: тобi не доведеться червонiти за свою дружину!

Андерсон. Отак добре! Я дуже радий чути це! Чудово! (Пiдводиться i весело йде до вогню, щоб просушити своє взуття). Ідучи додому, я заходив до Рiчарда Даджена, але не застав його.

Джудiт (схоплюється, здивована). Ти був у цiєї людини?

Андерсон (заспокiйливо). О, нiчого не трапилося, моя люба. Його не було вдома.

Джудiт (мало не плачучи, так, нiби цей вiзит для неї особиста образа). Але навiщо ти пiшов туди?

Андерсон (серйозно). Є чутка, що майор Суїндон зробить i тут те саме, що вчинив у Спрiнгтаунi: щоб настрахати, вiн скарає на смерть когось iз вiдомих бунтiвникiв, як вiн нас називає. Там вiн обрав для цього Пiтера Даджена, як найгiршу людину в мiстi, а тут — принаймнi так гадають усi — вiн може взяти Рiчарда, бо ж той має тут найгiршу славу.

Джудiт. Але ж Рiчард казав...

Андерсон (добродушно перебиває її). Ну, Рiчард казав! Вiн казав те, що, на його думку, мало налякати тебе i мене, моя люба. Вiн казав те, чому — хай простить йому Господь — вiн охоче б повiрив сам. Жах бере, як подумаєш, що значить смерть для такої людини. І от я вважав своїм обов’язком застерегти його. Я просив переказати йому...

Джудiт (сердито). Що саме?

Андерсон. Тiльки те, що хотiв би його бачити у важливiй для нього справi i що, якби вiн завiтав сюди мимохiдь, то був би бажаним гостем.

Джудiт (з жахом). Ти запросив цю людину сюди?

Андерсон. Так.

Джудiт (падає у крiсло, сплескуючи руками). Сподiваюся, вiн не прийде! О, благаю Господа, щоб вiн не прийшов!

Андерсон. Чому? Ти не хочеш, щоб я попередив його?

Джудiт. Нi, вiн повинен знати, що йому загрожує небезпека. О, Тонi, хiба ж це грiх ненавидiти боговiдступника i негiдника? Я ненавиджу його. Вiн не виходить у мене з голови. Я знаю, вiн накличе на нас лихо. Вiн образив тебе, вiн образив мене, вiн образив свою матiр.

Андерсон (м’яко). Даруймо йому, люба моя, i тодi все це не матиме значення.

Джудiт. О, я знаю, що грiх ненавидiти кого-небудь, але...

Андерсон (пiдходить до неї, мова його нiжножартiвлива). Люба моя, ти зовсiм не така вже й грiшниця, як тобi здається. Найтяжчий грiх наш щодо ближнiх — не ненависть, а байдужiсть: ось у чому нелюдянiсть. Кiнець кiнцем, моя люба, якщо уважно придивитися до людей, то ти сама здивуєшся, як ненависть схожа на любов.

Джудiт здригається, якось дивно вражена, навiть злякана. Його це потiшає.

Так, я говорю цiлком серйозно. Згадай, як деякi подружжя з наших знайомих кривдять одне одного, винуватять, мучать ревнощами, не дають одне одному й дня прожити спокiйно i бiльше скидаються на тюремникiв та рабовласникiв, нiж на закоханих. І згадай, якi витриманi цi ж самi люди, якi вони чемнi, сповненi гiдности та незалежности у поводженнi зi своїми ворогами; як обережно, старанно добирають вони слiв, говорячи про них. Ха! Чи не здавалося тобi часом, що будь-хто з них, сам того не знаючи, приязнiше ставиться до ворогiв своїх, нiж до власних чоловiка чи жiнки? Вiр менi, мила, ти, справдi, й сама того не знаючи, бiльше любиш Рiчарда, нiж мене. Це так.

Джудiт. О, не кажи цього, не кажи цього, Тонi, навiть жартома! Ти не знаєш, якi страшнi почуття постають у менi вiд твоїх слiв!

Андерсон (смiючись). Ну-ну, не гнiвайся, кохана. Вiн — погана людина, i ти ненавидиш його, як вiн того i вартий. А зараз ти приготуєш чай, правда?

Джудiт (охоплена каяттям). О, я й забула! Я примусила тебе так довго чекати! (Бiжить до вогнища, ставить на вогонь чайник).

Андерсон (пiдходячи до шафи, знiмає сюртук). Ти залатала рукав на моєму старому сюртуку?

Джудiт. Так, любий. (Іде до столу, насипає чай iз чайницi).

Андерсон (переодягаючись у старий сюртук i вiшаючи на кiлок той, що зняв). Заходив хто до нас, як мене не було?

Джудiт. Нi, тiльки... (Хтось стукає у дверi. Здригнувшись i тим виявивши своє нервове напруження, Джудiт вiдступає до найдальшого кiнця столу, тримаючи в руках чайницю та ложку, i скрикує). Хто це?

Андерсон (пiдходить до неї i, пiдбадьорюючи, поплескує по плечах). Спокiйно, голубко, спокiйно. Не з’їдять тебе, хто б то не був.

Вона намагається посмiхнутися, але ледве стримує сльози. Вiн iде до дверей i вiдчиняє їх. На порозi стоїть Рiчард, вiн без плаща.

Ви могли пiдняти клямку i зайти, мiстере Даджен. У нас просто, без церемонiй. (Гостинно). Заходьте!

Рiчард невимушено заходить, зупиняється бiля столу i роззирається навкруги; помiтивши на стiнi зображення духовної особи, злегка морщить нiс. Джудiт не вiдводить очей вiд чайницi.

А дощ i досi йде? (Зачиняє дверi).

Рiчард. Іде, хай йому... (Зустрiвся очима з Джудiт, яка в ту хвилину швидко й гордовито глянула на нього). Прошу пробачення, але... (показує на свою мокру куртку) самi бачите...

Андерсон. Роздягнiться, сер, i повiсьте куртку отут, бiля камiна; дружина моя пробачить вам. Джудiт! Засип-но ще ложку чаю, щоб i мiстеру Даджену вистачило.

Рiчард (глузливо дивлячись на нього). Ось вона — сила багатства, пасторе! Навiть ви люб’язнi зо мною вiдтодi, як я одержав батькову спадщину.

Джудiт обурено кидає ложку.

Андерсон (не втрачаючи лагiдного настрою, допомагає Рiчарду скинути куртку). Менi здається, сер, що, користуючись моєю гостиннiстю, ви не можете бути такої поганої думки про неї. Сiдайте, прошу! (Тримаючи в руках куртку, показує на рiзьблене крiсло).

Рiчард, що залишився в самiй сорочцi, якусь хвилину з викликом дивиться на пастора; потiм, кивнувши головою, нiби на визнання того, що пастор має рацiю, сiдає. Андерсон скидає свiйплащ зi спинки стiльця на сидiння i замiсть нього вiшає бiля вогню куртку Рiчарда.

Рiчард. Я прийшов на ваше запрошення, сер. Ви передавали, що маєте сказати менi щось дуже важливе.

Андерсон. Я вважаю своїм обов’язком застерегти вас.

Рiчард (рвучко схопився). Маєте намiр читати менi проповiдi? Вибачте — менi бiльше до смаку прогулятися пiд дощем. (Хоче стягти зi стiльця свою куртку).

Андерсон (зупиняє його). Заспокойтеся, сер! Я не красномовний проповiдник. Це вам загрози не становить. (Рiчард мимоволi усмiхається. Очi йому м’якшають, вiн навiть жестом просить пробачення. Андерсон бачить, що приборкав його, i звертається до нього, цього разу вже серйозно). Мiстере Даджен! У цьому мiстi вам загрожує небезпека.

Рiчард. Яка небезпека?

Андерсон. Ви можете зазнати долi свого дядька. Шибениця майора Суїндона!

Рiчард. Це загрожує вам, а не менi. Я попереджав вас...

Андерсон (перебиває його добродушно, але авторитетно). Так-так, мiстер Даджен. Але в мiстi вважають iнакше. Та навiть якби менi й загрожувала небезпека, то в мене тут є обов’язки, якими я не можу нехтувати. А ви — вiльна людина. Навiщо нам ризикувати?

Рiчард. А на вашу думку, панотче, моє життя багато варте?

Андерсон. Я вважаю, що життя людини — однаково якої саме — варте того, щоб його врятувати. (Рiчард iронiчно вклоняється, Андерсон i собi вiддає жартiвливий уклiн). Прошу, випийте-но чашку чаю, щоб запобiгти простудi.

Рiчард. Я бачу, що мiсiс Андерсон далеко не так наполягає на цьому, як ви, пасторе.

Джудiт (її душить почуття образи; вона гадає, що це почуття має подiляти й чоловiк її i що вiн це мусить висловити Рiчардовi у вiдповiдь на кожну його образу). Прошу вас — задля мого чоловiка. (Бере чайник i ставить на вогонь).

Рiчард. Знаю, що не задля мене самого, мадам. (Пiдвiвся). Але, мабуть, не доведеться менi переломити з вами хлiб, панотче.

Андерсон (жваво). Пояснiть менi чому?

Рiчард. Тому, що у вас є щось таке, що я шаную, i це примушує мене бажати, щоб ми з вами були ворогами.

Андерсон. Добре сказано. За таких умов, сер, я готовий бути i вашим ворогом, i чиїм завгодно. Джудiт, мiстер Даджен лишається пити чай. Сiдайте, за кiлька хвилин чай буде готовий. (Рiчард збентежено дивиться на нього, потiм сiдає i низько нахиляє голову, щоб приховати, що його душить спазма). А я щойно казав своїй дружинi, мiстере Даджен, що ворожнеча...

Джудiт благально дивиться на чоловiка й хапає його за руку i робить усе це так пристрасно, що вiн враз уриває мову.

Ну, гаразд, гаразд — розумiю. Бачу, що не повинен вам цього говорити; але тут не було нiчого такого, що могло б порушити нашу друж... тобто — я хотiв сказати — ворожнечу. Джудiт — ваш запеклий ворог.

Рiчард. Коли б усi мої вороги були подiбнi до мiсiс Андерсон, з мене був би найкращий християнин на всю Америку.

Андерсон (задоволений, поплескує Джудiт по руцi). Чуєш, Джудiт? Мiстер Даджен спритний на комплiменти.

Знадвору хтось пiднiмає клямку на дверях.

Джудiт (здригається). Хто там?

Входить Крiстi i зупиняється, витрiщивши очi на Рiчарда.

Крiстi. О, ти тут!

Рiчард. Так. А ти забирайся звiдси, дурню! Мiсiс Андерсон не збирається частувати чаєм всю нашу родину.

Крiстi (наближаючись). Мати дуже хвора.

Рiчард. Що ж, може, вона хоче бачити мене?

Крiстi. Нi.

Рiчард. Я так i думав!

Крiстi. Вона хоче бачити священика — i то негайно.

Джудiт (до Андерсона). О, напийся спочатку чаю.

Андерсон. Я з бiльшою охотою нап’юся тодi, моя люба, коли повернусь додому. (Хоче одягти плащ).

Крiстi. Дощу вже немає.

Андерсон (кинувши плащ, бере з ґратiв свiй капелюх). Де зараз твоя мати, Крiстi?

Крiстi. У дядька Тайтеса.

Андерсон. Ти ходив по лiкаря?

Крiстi. Нi, вона не наказувала.

Андерсон. Зараз бiжи по лiкаря. Я дожену тебе коло його будинку. (Крiстi повертається, щоб iти). Зажди хвилинку, твiй брат, певно, стурбований i хоче довiдатися докладнiше.

Рiчард. Та нi! Вiн однаково нiчого не знає, та й мене це аж нiяк не обходить. (Рiзко). Іди геть, бовдуре!

Крiстi вибiг, Рiчард додає, трохи знiяковiло.

Ми й без нього швидко про все довiдаємось.

Андерсон. Гаразд. Тодi ви дозволите менi самому принести вам звiстку. Джудiт, почастуй мiстера Даджена чаєм i затримай його тут, доки я повернусь.

Джудiт (зблiдла i тремтить). Невже я мушу...

Андерсон (бере її за обидвi руки i перебиває їй мову, щоб приховати її збентеження). Моя люба, можу я покластися на тебе?

Джудiт (вживаючи жалюгiдних зусиль, щоб бути достойною його довiри). Так.

Андерсон (притуляє її руку до своєї щоки). Ви вже пробачте нас, старих, мiстере Даджен! (Виходячи). Я не прощаюсь з вами, я ще побачу вас, коли повернуся. (Виходить).

Вони бачать, як вiн пройшов повз вiкно, потiм мовчки, знiяковiло дивляться одне на одного. Рiчард, помiтивши, що в неї тремтять губи, перший опановує себе.

Рiчард. Мiсiс Андерсон, я цiлком свiдомий того, як саме ви ставитесь до мене. Отже, я не маю намiру нав’язуватися вам. На добранiч! (Іде до камiна, щоб узяти куртку).

Джудiт (заступаючи йому дорогу). Нi-нi, не йдiть; прошу вас, не йдiть.

Рiчард (грубо). Чому? Ви ж не хочете, щоб я залишився.

Джудiт. Так, я... (У розпачi ламає руки). Якби я сказала вам правду, ви скористалися б iз цього, щоб мучити мене.

Рiчард (обурено). Мучити? Яке ви маєте право це говорити? Невже ви гадаєте, що пiсля цього я тут залишуся?

Джудiт. Я хочу, щоб ви залишилися, але (раптом вибухаючи гнiвом, як роздратована дитина) — не тому, що ви менi подобаєтесь!

Рiчард. Справдi?

Джудi т. Так. Я б хотiла, щоб ви краще пiшли, нiж мали мене зрозумiти не так, як слiд. Я ненавиджу вас i боюсь; i чоловiк мiй знає це. Якщо вiн не застане вас тут, коли повернеться, вiн подумає, що я не послухала його i вигнала вас.

Рiчард (iронiчно). І це тодi, коли насправдi ви були такi ласкавi, гостиннi, такi люб’язнi до мене, що коли я схотiв пiти, то це була лише моя примха, так?

Джудiт неспроможна бiльше витримати — вона падає на стiлець i заливається сльозами.

Годi, годi, годi! Кажу вам, облиште! (Притискає руку до грудей, нiби у нього там рана). Вiн вразив мене в серце тим, що виявив себе мужчиною. Не крайте ж i ви його, виявляючи себе жiнкою! Хiба вiн не навчив вас почувати себе, як i сам вiн, вище вiд моїх образ?

Вона перестає плакати i, трохи взявши себе в руки, дивиться на нього з боязкою цiкавiстю.

Ну от, тепер усе гаразд. (Спiвчутливо). Вам полегшало, правда? (Пiдбадьорюючи, кладе їй руку на плече. Джудiт враз пiдводиться i гордовито, з викликом дивиться на нього. До нього вмить повертається його звичайний глузливий тон). Ну, так воно краще. Ви знову стали сама собою, i Рiчард — теж. А чи не почати нам пити чай, як спокiйна, доброчесна парочка, дожидаючи, коли повернеться ваш чоловiк?

Джудiт (трохи засоромлена). Будь ласка. Я... Менi шкода, що я поводилась так нерозумно. (Нахиляється, щоб узяти з камiна тарiль iз грiнками).

Рiчард. Дуже шкодую — заради вас, — що я такий, який я є. Дозвольте! (Бере в неї тарiль, iде з ним до столу).

Джудiт (йдучи слiдом з чайником). Сiдайте, будь ласка. (Вiн сiдає край столу, ближче до шафи. Бiля нього набiр — тарiлка i нiж. Другий набiр — поруч, але Джудiт сiдає з протилежного кiнця, бiля вогнища, куди посуває до себе i тарiль). Вам з цукром?

Рiчард. Нi, але, прошу, бiльше молока. Дозвольте подати вам грiнки. (Кладе на тарiлку кiлька грiнок i подає їй разом з ножем. Цим вiн виявляє, як добре зрозумiв, що вона не сiла на своє звичайне мiсце, аби бути якнайдалi вiд нього).

Джудiт (зрозумiла це). Дякую. (Подає йому чай). Будь ласка, призволяйтеся.

Рiчард. Спасибi. (Кладе собi грiнку на тарiлку. Вона тим часом наливає собi чаю).

Джудiт (помiтивши, що вiн нiчого не куштує). Вам не подобається? Ви нiчого не їсте.

Рiчард. Адже й ви...

Джудiт (нервово). Я взагалi не люблю чаю. Та, прошу, не звертайте на мене уваги.

Рiчард (замислено озирається). От я думаю... Все це так дивно. Я вiдчуваю, як хороше i мирно у цьому домi. Здається, вiдколи живу, не знав я такого почуття спокою, як оце тепер; а проте я добре розумiю, що нiзащо не змiг би тут жити. Мабуть, домашнiй затишок взагалi не для мене, — така вже моя вдача. Але все це так хороше, у цьому навiть є щось святе! (Замислився на хвилинку, потiм тихенько смiється).

Джудiт (швидко). Чого ви смiєтеся?

Рiчард. Я уявив собi, що якби сюди завiтав хтось стороннiй, вiн вважав би нас за подружжя.

Джудiт (ображено). Ви натякаєте на те, що вiком ви менi бiльше до пари, нiж мiй чоловiк?

Рiчард (здивований з цього несподiваного висновку). Я цього й на думцi не мав! (Знову iронiчно). Бачу я, що й родинне щастя має свiй зворотний бiк.

Джудiт (сердито). Я вважаю за краще мати чоловiка, якого всi шанують, нiж... нiж...

Рiчард. Нiж Учня Диявола. Ви маєте рацiю. Але мабуть, ваше кохання допомагає йому бути хорошим, так само, як ваша ненависть допомагає менi бути поганим.

Джудiт. Мiй чоловiк був дуже добрий до вас. Вiн простив, коли ви ображали його, i намагається врятувати вас. Невже ви не можете пробачити йому, що вiн настiльки кращий за вас? Як ви смiєте принижувати його, ставлячи себе на його мiсце?

Рiчард. Хiба я це робив?

Джудiт. Звичайно: ви сказали, що якби хтось зайшов, то уявив би, що ми подружжя... (Уриває перелякано, бо повз вiкно проходить невеликий загiн солдатiв). Англiйськi солдати! Боже, чого їм...

Рiчард (прислухаючись). Шш!..

Голосзнадвору. Стiй! Четверо тут! Двоє за мною!

Джудiт пiдводиться з мiсця, прислухаючись i дивлячись на Рiчарда широко розплющеними очима, той спокiйно бере чашку i п’є чай, тим часом як клямка на дверях, клацнувши, вiдскочила, i до кiмнати заходить англiйський сержант з двома солдатами, що стають коло дверей. Сержант швидким кроком пiдходить до столу.

Сержант. Пробачте, що потурбував вас, мем, — служба! Антонi Андерсон, iм’ям короля Ґеорґа арештую вас як бунтiвника!

Джудiт (показуючи на Рiчарда). Але ж це не... (Рiчард миттю зиркає на неї, але обличчя його незворушне. Вона затуляє рота рукою, яку пiдняла була, щоб показати на нього, i стоїть, охоплена жахом).

Сержант. Ну, пасторе, одягайтесь i пiдемо.

Рiчард. Гаразд, я йду. (Пiдвiвшись, робить крок до своєї куртки, потiм, схаменувшись, повертається до сержанта спиною, не рухаючи головою, поглядом шукає навколо пасторову одежу i, нарештi, помiчає чорний сюртук Андерсона, що висить на шафi. Спокiйно пiдходить до шафи, знiмає сюртук i одягає його. Думка про те, що вiн грає роль пастора, потiшає його, вiн дивиться на свою руку в чорному рукавi, потiм лукаво всмiхається до Джудiт, сполотнiле обличчя якої говорить йому, що вона болiсно силкується збагнути не комiзм ситуацiї, а весь її жах. Вiн обертається до сержанта, який тим часом пiдiйшов до нього, тримаючи за спиною пару наручникiв, i говорить майже весело). Чи доводилося вам коли, сержанте, заарештовувати людину у такому вбраннi?

Сержант (з iнстинктивною повагою чи то до чорного одягу, чи то до бездоганних манер Рiчарда). Мабуть, нi, сер. Хiба тiльки армiйського капелана. (Показуючи наручники). Прошу пробачити, сер, але служба...

Рiчард. Цiлком розумiю, сержанте. Ну, що ж? — я цього не соромлюся. Щиро вдячний вам за вашу делiкатнiсть. (Простягає до нього руки).

Сержант (не надягаючи йому наручникiв). Джентльмен джентльмена розумiє, сер. Чи не хочете ви сказати кiлька слiв вашiй мiсiс, перш нiж пiти?

Рiчард (посмiхаючись). О, адже ми ще побачимось, перед тим як... е-е... (розумiючи: «перед тим, як мене повiсять»).

Сержант (вголос удавано весело). Звичайно, звичайно! Ледi не має жодної пiдстави турбуватися. Але все ж таки... (Знизивши голос, щоб чув лише Рiчард). Це — ваша остання нагода, сер.

Якусь мить вони багатозначно дивляться один на одного. Потiм, глибоко зiтхнувши, Рiчард повертається до Джудiт.

Рiчард (дуже виразно). Моя люба!

Вона дивиться на нього, блiда, жалюгiдна, силкується вiдповiсти, але не може, силкується пiдiйти до нього, та не наважується вiдiйти вiд столу, щоб не впасти.

Цей бравий джентльмен такий добрий, що дає нам хвилинку, аби ми попрощалися.

Сержант делiкатно вiдходить до своїх солдатiв, якi стоять коло дверей.

Вiн хоче приховати вiд вас правду, але краще буде, коли ви знатимете їi. Ви мене слухаєте?

Вона киває головою.

Ви розумiєте, що я йду на смерть?

Вона робить знак, що розумiє.

Пам’ятайте, ви повиннi знайти нашого приятеля, який щойно був тут iз нами. Розумiєте?

Вона ствердно киває головою.

Вживiть усiх заходiв, щоб врятувати його вiд небезпеки. Нiзащо в свiтi не кажiть йому, що саме загрожує менi; а коли вiн про це довiдається, передайте йому, що вiн не може врятувати мене: вони повiсять його, але й мене не помилують. І перекажiть йому, що я так само непохитний у своїй вiрi, як i вiн у своїй, i вiн може покластися на мене до кiнця. (Повертається, щоб iти, але зустрiв погляд сержанта, який дивиться неначе б пiдозрiло. Пiсля хвилинного роздуму, пустотливим рухом повертається знову до Джудiт i каже з ледве помiтною усмiшкою на серйозному обличчi). А тепер, дорога моя, боюсь — сержант не повiрить, що ти мене любиш, як вiддана дружина, якщо ти не поцiлуєш мене на прощання. (Наближається до неї, простягає до неї руки. Вона, вiдступивши вiд столу, майже падає йому в обiйми).

Джудiт (слова душать її). Я повинна... це вбивство!

Рiчард. Нi, тiльки поцiлунок! (Тихо додає). Ради нього.

Джудiт. Я не можу. Ви мусите...

Рiчард (обiймає її, пройнятий спiвчуттям до її вiдчаю). Бiдне моє дiвчатко!

Джудiт з раптовою рiшучiстю мiцно обiймає його i цiлує; потiм, вислизнувши з його обiймiв, падає на пiдлогу непритомна, нiби цей поцiлунок убив її.

Рiчард (поспiшно пiдходячи до сержанта). Ну, сержанте, швидше, доки вона не прийшла до пам’ятi! Одягайте наручники! (Простягає руки).

Сержант (ховаючи наручники в кишеню). Не треба, сер, я вiрю вам. Ви — молодець. Вам би солдатом бути, сер. Прошу стати всередину. (Солдати стають — один попереду Рiчарда, другий ззаду нього. Сержант вiдчиняє дверi навстiж).

Рiчард (востаннє озираючись). Прощай, дружино! Прощай, мiй доме! Приглушiть барабани! Живо! Марш!

Сержант робить знак першому солдатовi. Всi один по одному швидко виходять з кiмнати.

* * *

Прийшовши додому вiд мiсiс Даджен, Андерсон дивується: у кiмнатi, як йому здається, порожньо i майже зовсiм темно; блимає тiльки вогонь у вогнищi, одна свiчка догорiла, а друга — ось-ось догорить.

Андерсон. Що ж це таке?.. (Кличе). Джудiт!.. (Пiдходить до шафи, дiстає з шухляди свiчку, засвiчує її вiд недогарка, що блимає на столi; при її свiтлi з подивом бачить неторкану їжу. Потiм встромляє свiчку у свiчник, скидає капелюха, збентежено чухає потилицю. Це примушує його нахилити голову, i тодi вiн помiчає Джудiт, яка нерухомо, iз заплющеними очима лежить на пiдлозi. Вiн кидається до неї, стає на колiна, пiднiмає її голову). Джудiт!

Джудiт (прокидаючись — її непритомнiсть перейшла в сон, як наслiдок утоми вiд пережитих страждань). Що? Ти мене кликав? Що таке?

Андерсон. Я щойно прийшов i от бачу — ти лежиш отут, на пiдлозi, свiчки догорiли, чай у чашках захолонув. Що трапилось?

Джудiт (досi ще не зовсiм опритомнiвши). Не знаю. Я спала? Мабуть... (розгублено уриває мову). Не знаю...

Андерсон (зi стогоном). Хай простить менi господь, що я покинув тебе тут одну з цим негiдником! (Джудiт пригадує все. У розпачi, скрикнувши, вона схоплює його за плечi; зводиться на ноги; вiн пiдводиться разом з нею; нiжно бере її в обiйми). Бiдна моя дитино!

Джудiт (рвучко пригортається до нього). Що менi робити? О Боже, що менi робити?

Андерсон. Заспокойся, заспокойся, моя люба, моя єдина! Це моя провина. Тепер тобi нiчого не загрожує; адже ти не забилася, правда? (Випускає її з обiймiв, щоб побачити, чи вона може сама встояти на ногах). Ну от, усе гаразд. Аби ти була цiла i здорова, все iнше не має значення.

Джудiт. Так, так, так! Я цiла i здорова.

Андерсон. Дякую за це Господу! Ну а тепер (веде її до крiсла i садовить поруч себе) сiдай i вiдпочинь. Ти можеш розказати менi про все завтра. Або (невiрно зрозумiвши її розпач) — ти i зовсiм нiчого не розкажеш, якщо тобi це тяжко. Ну, ну! (Весело). Я заварю тобi свiженького чаю, це пiдкрiпить тебе. (Пiдходить до столу, виливає чай iз чайника у полоскальницю).

Джудiт (напружено). Тонi!

Андерсон. Що, люба?

Джудiт. Чи не здається тобi, що все це нам лише сниться?

Андерсон (озирається на неї, знову охоплений тривогою, але, зовнi спокiйний i веселий, дбайливо заварює свiжий чай). Може i так, моя люба. Але так само тобi може приснитися i чашка чаю.

Джудiт. Нi, облиш, не жартуй! Ти не знаєш!.. (У розпачi затуляє обличчя зчепленими руками).

Андерсон (неспроможний стримуватися далi, пiдходить до неї). Люба моя! Що таке? Я не можу бiльшевитримати, ти повинна сказати менi. В усьому винен я, я був не при розумi, коли довiрився йому.

Джудiт. Нi, не кажи так. Ти не повинен цього казати. Вiн... О, нi, нi! Я не можу. Тонi, не говори до мене. Вiзьми мої руки... обидвi руки. (Вiн, дивуючись, бере її за руки). Примусь мене думати про тебе, а не про нього. Загрожує небезпека, страшна небезпека; вона загрожує тобi, а я не можу примусити себе думати про це, не можу, не можу: мої думки все повертаються до небезпеки, яка загрожує йому. Треба його врятувати... Нi, це тебе треба врятувати. Тебе, тебе, тебе! (Зiскакує з мiсця, нiби хоче щось вчинити, кудись бiгти, скрикує). О Боже, допоможи менi!

Андерсон (лишається сидiти, тримає її за руки, рiшуче i спокiйно). Заспокойся, заспокойся, голубко! Ти наче не при своєму розумi.

Джудiт. Мабуть, так... Не знаю, що робити! Не знаю, що робити! (Випростує свої руки). Я мушу його врятувати. (Вона рвучко кидається до дверей, Андерсон, вкрай схвильований, пiдводиться. Дверi раптом вiдчиняються, i назустрiч їй прожогом вбiгає Ессi, дуже збентежена. Її несподiвана поява так прикро вражає Джудiт, що вона одразу опановує себе. Рiзко i сердито вона питає). Чого тобi?

Ессi. Мене послали до вас.

Андерсон. Хто тебе послав?

Ессi (дивиться на нього так, нiби його присутнiсть дивує її). Ви тут?

Джудiт. Звичайно. Не верзи дурниць, дiвчино!

Андерсон. Тихше, люба, ти її злякаєш. (Став помiж ними). Іди сюди, Ессi. (Вона пiдходить до нього). Хто тебе послав?

Ессi. Дiк. Вiн переказав менi через солдата. Щоб я цю ж мить бiгла сюди i робила те, що звелить мiсiс Андерсон.

Андерсон (дещо збагнувши). Солдат? А, тепер я розумiю. Вони заарештували Рiчарда. (Джудiт робить жест вiдчаю).

Ессi. Нi. Я спитала у солдата. З Дiком нiчого не сталося. Але солдат сказав, що взяли вас.

Андерсон. Мене! (Спантеличений, обертається до Джудiт, щоб та йому пояснила).

Джудiт (вкрадливо). Так, так, дорогий, я розумiю. (До Ессi). Спасибi тобi, Ессi, що прийшла, але ти менi зараз не потрiбна. Можеш iти додому.

Ессi (пiдозрiло). А ви певнi, що з Дiком нiчого не сталося? Може, вiн навмисне звелiв солдатовi переказати, що взяли пастора? (Стурбовано). Мiсiс Андерсон, ви не думаєте, що це так?

Андерсон. Скажи їй правду, коли це так, Джудiт. Вона ж однаково довiдається у першого-лiпшого знайомого на вулицi.

Джудiт одвертається, затуливши очi руками.

Ессi (плаче). Але що вони йому зроблять? О, що вони зроблять з ним? Вони його повiсять?

Джудiт конвульсивно здригається i кидається на той стiлець, де сидiв бiля столу Рiчард.

Андерсон (поплескує Ессi по плечу, силкуючись заспокоїти її). Сподiваюся, нi. Сподiваюсь! Якщо ти будеш спокiйна, матимеш терпiння, ми, напевно, знайдемо спосiб допомогти йому.

Ессi. Так... допомогти йому. Так, так, так. Я буду хороша.

Андерсон. Я мушу негайно пiти до нього, Джудiт.

Джудiт (схоплюється). О, нi! Тобi краще поїхати звiдси, кудись якнайдалi, де тобi не загрожує небезпека.

Андерсон. Ха!

Джудiт (пристрасно). Ти хочеш вбити мене? Невже ти думаєш, що я можу так жити, день у день тремтячи з жаху, лякаючись кожного стуку в дверi, кожного звуку чиєїсь ходи, мучитися без сну щоночi, зi смертельним жахом прислухатись i чекати, що ось-ось вони прийдуть i заарештують тебе!

Андерсон. А невже тобi було б легше знати, що при першiй ознацi небезпеки я втiк, покинувши свiй пост?

Джудiт (гiрко). О, ти не втечеш. Я знаю. Ти залишишся... А я збожеволiю!

Андерсон. Люба моя, твiй обов’язок...

Джудiт (у нестямi). Що менi до мого обов’язку?

Андерсон (вражений). Джудiт!

Джудiт. Я виконую свiй обов’язок! Я вiрна своєму обов’язковi. Мiй обов’язок — примусити тебе поїхати звiдси, врятувати тебе, а його кинути напризволяще!

Ессi розпачливо скрикує i падає на стiлець бiля камiна, беззвучно ридаючи.

Мiй iнстинкт так само, як i її, велить менi за всяку цiну врятувати його — хоч для нього багато краще вмерти! О, багато краще! Але я знаю, ти зробиш по-своєму, як i вiн зробив. Я безсильна. (Похмуро сiдає на рiзьблене крiсло). Я тiльки жiнка. Я можу тiльки одне — сидiти тут i страждати. Але скажи йому, що я намагалася врятувати тебе, що я робила все, щоб тебе врятувати.

Андерсон. Люба моя, боюсь, що вiн бiльше думає про власну долю, нiж про мою.

Джудiт. Замовкни, або я зненавиджу тебе!

Андерсон (заспокоюючи її). Ну, ну, ну! Як же я можу залишити тебе, коли ти говориш таке? Ти мов не при собi. (Повертається до Ессi). Ессi!

Ессi (поквапливо схоплюється i витирає очi). Що?

Андерсон. Будь хорошою дiвчинкою, iди, почекай мене хвилинку на вулицi. Мiсiс Андерсон занедужала.

Ессi з недовiрою дивиться на нього.

Не бiйся! Я зараз вийду; i я пiду до Дiка.

Ессi. Ви справдi пiдете до нього? (Пошепки). Ви не дозволите їй стати вам на перешкодi?

Андерсон (усмiхаючись). Нi, нi, все буде гаразд. Все буде гаразд.

Вона йде до дверей.

Ну так, ти хороша дiвчинка. (Зачинивши дверi, повертається до Джудiт).

Джудiт (сидить, мов скам’янiла). Ти йдеш на смерть.

Андерсон (жартiвливо). У такому разi я пiду в моєму кращому вбраннi, голубко. (Повертається до шафи, починає роздягати сюртук). Де ж... (Хвилину мовчки дивиться на порожнiй кiлок, потiм швидко озирається на камiн, йде туди i бере Рiчардову куртку). Що це, моя люба? Вiн пiшов у моєму парадному сюртуку?

Джудiт (так само не рухаючись). Так.

Андерсон. Солдати помилились?

Джудiт. Так, вони помилились.

Андерсон. Але ж вiн мiг сказати їм. Бiдолаха, вiн, мабуть, був надто розгублений?

Джудiт. Так, вiн мiг сказати їм. І я могла.

Андерсон. Усе це дуже дивно, майже смiшно. Дивна рiч, як такi дрiбнички вражають нас навiть у най... (Уриває мову й починає надягати на себе Рiчардову куртку). Треба вiднести йому його куртку. Я знаю, що вiн скаже. (Передражнюючи iронiчну манеру Рiчарда). «Ви стурбованi за мою душу, пасторе, а також i за свiй парадний сюртук». Адже так?

Джудiт. Так. Саме це вiн i скаже тобi. (Неуважно). Але це не має значення. Я вже нiколи не побачу нi тебе, нi його.

Андерсон (кепкуючи з неї). Ну, ну, ну! (Сiдає поруч неї). Оце так ти додержуєш своєї обiцянки, що менi не доведеться червонiти за мою хоробру дружину?

Джудiт. Нi, так я порушую її. Я не можу додержати слова, даного йому; чому ж менi додержувати те, що дала тобi?

Андерсон. Не говори таких дивних речей, моя мила. Це здається нещирим.

Вона з невимовним докором дивиться на нього.

Так, голубко, дурницi — завжди нещирi, а моя люба каже зараз дурницю. Справжнiсiньку дурницю. (Обличчя її темнiшає; з нiмою впертiстю вона дивиться просто перед себе i не повертається до нього, заглиблена в думки про Рiчардову долю. Вiн пильно придивляється до її обличчя, бачить, що його жарти не справили на неї нiякого враження; раптом змiнює тон i, вже не приховуючи своєї тривоги). Хотiв би я знати, що тебе так налякало! Чи була тут боротьба? Вiн оборонявся?

Джудiт. Нi. Вiн усмiхався.

Андерсон. Як ти гадаєш, розумiв вiн, що йому загрожує?

Джудiт. Вiн розумiв, що загрожує тобi.

Андерсон. Менi?

Джудiт (монотонно). Вiн сказав: «Вживiть усiх заходiв, щоб врятувати його». Я обiцяла — i не можу додержати свого слова. Вiн сказав: «Нiзащо в свiтi не кажiть йому, що саме загрожує менi». А я сказала тобi. Вiн сказав, що коли навiть ти довiдаєшся, то все одно не зможеш врятувати його, що вони i його повiсять, i тебе не помилують.

Андерсон (пiдвiвся, з благородним обуренням). І ти гадаєш, я допущу, щоб людина, сповнена такого благородства, загинула, як собака, тимчасом як кiлькох слiв досить, щоб смерть та стала смертю християнина? Менi соромно за тебе, Джудiт!

Джудiт. Вiн буде непохитним у своїй вiрi так само, як ти у своїй, i ти можеш на нього покластися до кiнця. Так вiн сказав.

Андерсон. Хай простить йому Господь! Що вiн ще говорив?

Джудiт. Вiн попрощався зi мною.

Андерсон (схвильований ходить вперед i назад). Бiдолаха! Бiдолаха! Сподiваюся, Джудiт, ти попрощалася з ним ласкаво i приязно?

Джудiт. Я поцiлувала його.

Андерсон. Що? Джудiт?

Джудiт. Ти гнiваєшся?

Андерсон. Нi, нi. Ти зробила, як треба; ти зробила, як треба. Бiдолаха, бiдолаха! (З глибоким смутком). Скiнчити на шибеницi таке молоде життя! А потiм вони повели його?

Джудiт (стомлено). Потiм ти опинився тут, а бiльше я не пам’ятаю нiчого. Здається, я знепритомнiла. А тепер попрощаймося, Тонi. Мабуть, я знову втрачу свiдомiсть. О, якби вмерти!

Андерсон. Нi, нi, моя люба. Ти повинна опанувати себе i бути розумною. Нiщо менi не загрожує. Немає жодної небезпеки.

Джудiт (урочисто). Ти йдеш на смерть, Тонi, — на вiрну смерть, якщо Господь допустить, щоб убивали безневинних людей. Вони тебе не пустять до нього; вони заарештують тебе, тiльки-но ти назовеш своє iм’я. Адже ж солдати приходили сюди по тебе.

Андерсон (мов громом вражений). По мене!!! (Кулаки його стискаються, жили на шиї напружуються, обличчя червонiє, мiшки пiд очима набухають гарячою кров’ю; мирна людина зникає, перетворившись на розлюченого, грiзного войовника. Джудiт, як i до того, заглиблена у власнi думки, не дивиться на нього; в очах у неї непохитнiсть — це нiби вiдбиток непохитности Рiчарда).

Джудiт. Вiн пiшов за тебе: вiн вмирає, щоб тебе врятувати. Тому-то вiн пiшов у твоєму сюртуку. Тому-то я поцiлувала його.

Андерсон (вибухаючи). Будь вони проклятi! (Голос його став рiзкий i владний, рухи сповненi грубою силою). Ей, Ессi! Ессi!

Ессi (вбiгаючи). Я тут!

Андерсон (рвучко). Бiжи мерщiй, щодуху бiжи до заїзду. Накажи там осiдлати найдужчого, найбаскiшого коня.

Джудiт пiдводиться, дивиться на нього.

Гнiду кобилу, якщо вона не зморена... i нi хвилинки не зволiкаючи! Бiжи до стайнi та скажи негровi, що я подарую йому срiбного долара, якщо кiнь чекатиме на мене, коли я надiйду, i що я йду слiдом за тобою. Ну, бiжи!

Його енергiя передається Ессi, i вона стрiмголов вилiтає з кiмнати. Вiн хапає свої чоботи, бiжить з ними до стiльця, що коло камiна, починає швидко взуватися.

Джудiт (не вiрячи, що вiн здатний на таке). Ти не йдеш до нього?

Андерсон (взуваючись). Іти до нього? Яка рацiя? (Напружуючись, натягає перший чобiт, бурмотить сам до себе). Я пiду до них, ось куди! (До Джудiт, владно). Дай сюди пiстолети! Вони менi потрiбнi. І грошей! грошей! Менi потрiбнi грошi — всi, якi є в домi! (Бурмочучи, нахиляється, береться за другий чобiт). Ще б пак, для нього було б великою втiхою, аби я телiпався на шибеницi поруч з ним! (Взуває другий чобiт).

Джудiт. То ти його кидаєш напризволяще?

Андерсон. Жiнко, прикуси язика! І давай менi пiстолети! (Вона прямує до шафи, виймає звiдти шкiряний пояс з прикрiпленими до нього двома пiстолетами, порохiвницею, патронташем. Усе це вона кидає на стiл. Потiм, одiмкнувши одну з шухляд, виймає гаманець. Андерсон хапає пояс i, надягаючи його, провадить далi). Якщо вiн у моєму вбраннi став їм за мене, то тепер вони, напевно, приймуть мене за нього! (Застiбає пояс). Чи схожий я на нього?

Джудiт (повертається з гаманцем у руцi). Зовсiм не схожий.

Андерсон (вириває в неї з рук гаманця, висипає на стiл усе, що в ньому є). Гм! Побачимо!

Джудiт (безпорадно сiдає). Може б, менi помолитись? Як ти гадаєш, Тонi?

Андерсон (лiчить грошi). Помолитись? А хiба скинеш молитвами Суїндонову мотузку з шиї Рiчарда?

Джудiт. Господь може пом’якшити серце майоровi Суїндону.

Андерсон (презирливо, ховаючи в кишеню жменю грошей). То нехай вiн це i зробить! А я не Бог i мушу обирати iншу путь... (Джудiт приголомшена таким блюзнiрством, вiн шпурнув гаманця на стiл). Прибери! Я взяв двадцять п’ять доларiв.

Джудiт. Хiба ти зовсiм забув про те, що ти — священик?

Андерсон. Священик... тьху, хай йому грець! Мiй капелюх, де мiй капелюх? (Хапає капелюха i плащ, нашвидку одягається). Тепер слухай. Якщо ти можеш домогтися побачення з ним пiд виглядом його дружини, перекажи йому, щоб вiн до завтрашнього ранку тримав язика за зубами; це дасть менi потрiбну вiдстрочку.

Джудiт (урочисто). Ти можеш покластися на нього до кiнця.

Андерсон. Ти дурна, Джудiт, зовсiм дурна! (На хвилину стримує свiй запал i говорить майже так само, як ранiше, спокiйно, виразно i впевнено). Ти не знаєш чоловiка, з яким одружена!

Ессi повертається. Вiн одразу кидається до неї.

Ну, кiнь напоготовi?

Ессi (ледве переводячи подих). Вiн буде готовий, коли ви прийдете!

Андерсон. Гаразд. (Рушив до дверей).

Джудiт (пiдвiвшись, мимоволi простягає до нього руки). Ти не прощаєшся зо мною?

Андерсон. Щоб згаяти ще пiвхвилини? Дурницi! (Вибiг зi швидкiстю гiрського потоку).

Ессi (пiдбiгає до Джудiт). Вiн пiшов рятувати Рiчарда, правда?

Джудiт. Рятувати Рiчарда! Нi, це Рiчард врятував його. Вiн пiшов рятувати себе. Рiчард помре.

Ессi жахливо скрикує i падає на колiна, затуляючи долонями обличчя. Джудiт, не помiчаючи її, дивиться, скам’янiла, просто поперед себе, нiби бачить Рiчарда, що йде на смерть.

Дія третя

Другого дня, на свiтанку, сержант вiдчиняє дверi до маленької порожньої, облицьованої панелями прийомної штабу англiйських вiйськ, що розмiстився у мiськiй ратушi, i запрошує Джудiт увiйти. Вона, мабуть, пережила страшну нiч, сповнену кошмарiв, бо навiть у реальнiй обстановцi похмурого ранку, у тi хвилини, коли увага її не розпорошується, погляд її стає нерухомий i нiби вiдсутнiй. На думку сержанта, її почуття вартi поваги, тому вiн спiвчуває їй i намагається пiдбадьорити на свiй вiйськовий лад. Ставний хлопець, гордий своїм мундиром i чином, вiн почуває в собi всi данi на те, щоб утiшити i пiдбадьорити її, не перестаючи бути чемним i шанобливим.

Сержант. Тут ви можете без перешкоди поговорити з ним, мем.

Джудiт. А довго менi доведеться чекати?

Сержант. Нi, мем, жодної хвилини. На нiч ми залишили його у Брайдуеллi, а зараз його приведено сюди на вiйськовий суд. Не хвилюйтеся, мем: вiн спав, як дитина, i добре поснiдав.

Джудiт (не вiрячи йому). Вiн у доброму настрої?

Сержант. У найкращому, мем. Наш капелан завiтав до нього вчора ввечерi, i вiн виграв у нього в карти сiмнадцять шилiнгiв. Вiн подiлив їх мiж нами, як справжнiй джентльмен. Служба службою, мем, — це так; але ви тут серед друзiв!

Чути твердi кроки солдатiв, що наближаються.

Ось, мабуть, вiн iде.

Рiчард заходить до кiмнати; весь вигляд його нiтрохи не стурбований i не пригнiчений. Сержант киває головою до конвойних i показує їм ключ вiд кiмнати, якого тримає в руцi. Вони виходять.

Ось ваша ледi, сер.

Рiчард (пiдходячи до неї). Що? Моя дружина? Моя кохана дружина! (Бере її руку i цiлує з пiдкресленою i перебiльшеною ґалантнiстю). Скiльки ж часу, сержанте, ви даєте пригнiченому горем чоловiковi на прощання?

Сержант. Скiльки можна буде, сер. Ми не потривожимо вас, доки не почнеться судове засiдання.

Рiчард. Але вже час його починати.

Сержант. Це правда, сер, але трапилась затримка. Лише зараз прибув генерал Бергойн — Джоннi-джентльмен, як ми звемо його, — а вiн не встигне завдати всiм гарту ранiше, як за пiвгодини. Я знаю його, сер: я служив з ним у Португалiї. Двадцять хвилин — цiлком вашi, сер, i з вашого дозволу, я жодної з них бiльш не вiдберу. (Виходить, замкнувши за собою дверi. Рiчард одразу залишає розв’язний тон i говорить до Джудiт щиро i з пошаною).

Рiчард. Мiсiс Андерсон, ви дуже ласкавi, що вiдвiдали мене! Як ви почуваєте себе пiсля вчорашнього? Я мусив покинути вас ранiше, нiж ви опритомнiли, але послав переказати Ессi, щоб вона пiшла до вас i надала вам допомогу. Чи зрозумiла вона, що саме я їй звелiв?

Джудiт (задихаючись i квапливо). О, не думайте про мене; не для того я прийшла сюди, щоб говорити про себе. Невже ж вони вас... вас... (хоче сказати: «Повiсять»).

Рiчард (жартiвливо). Точнiсiнько опiвднi. Принаймнi так було, коли вони вiшали дядька Пiтера.

Вона здригається.

Ваш чоловiк уникнув небезпеки? Вiн встиг утекти?

Джудiт. Вiн бiльше не чоловiк менi.

Рiчард (широко розкриває очi). Що?

Джудiт. Я не послухалася вас. Я розповiла йому все. Я сподiвалась, вiн пiде сюди i врятує вас. Я хотiла, щоб вiн прийшов сюди i врятував вас. Замiсть того вiн утiк.

Рiчард. Я i хотiв, щоб вiн це зробив. Яка користь була б для мене, коли б вiн залишився? Вони лише повiсили б нас обох.

Джудiт (серйозним тоном, докiрливо). Рiчарде Даджен, скажiть, поклявшись честю, що зробили б ви на його мiсцi?

Рiчард. Те ж саме, що й вiн, звичайно.

Джудiт. О, чому ви не хочете говорити зо мною просто — чесно i щиро! Якщо ви такий егоїст, чому ж ви дозволили заарештувати себе цiєї ночi?..

Рiчард (весело). Життям ладен присягнутися, мiсiс Андерсон, сам не знаю. Я вiдтодi кiлька разiв запитував себе про це i нiяк не можу знайти причину, чому я так зробив.

Джудiт. Ви знаєте, що зробили це ради нього, вважаючи, що вiн — людина, достойнiша за вас.

Рiчард (смiється). Ого! Нi, це дуже благородний мотив, що й казати, але я зовсiм не такий скромний... Нi, я зробив це не заради нього.

Джудiт (пiсля паузи, пiд час якої вона знiяковiло дивилась на нього, болiсно червонiючи). Тодi — заради мене?

Рiчард (ґалантно). Так. Певну роль вiдiгравали тут i ви. Мабуть, це — до певної мiри — було заради вас. У всякому разi, ви дозволили, щоб вони мене забрали.

Джудiт. О, невже ви думаєте, що я не говорила це собi цiлiсiньку нiч? Я винна буду у вашiй смертi! (Рвучко простягає йому руку i говорить з глибоким почуттям). Якби я могла врятувати вас так, як ви врятували його, я 6 зробила це, не боячись найжорстокiшої кари.

Рiчард (стискає їй руку i усмiхається, але тримає її на вiдстанi простягнутої руки). Я б нiколи вам цього не дозволив.

Джудiт. Хiба ж ви не розумiєте, що я можу вас урятувати?

Рiчард. Як? Чи не помiнявшися зi мною одягом?

Джудiт (визволяє руку i прикладає пальця до його губiв). Не треба... (Хоче сказати: «Не треба жартувати»). Нi, я можу сказати суддям, хто ви такий.

Рiчард (насупившись). Це нi до чого: мене вони не помилують, а йому це перешкодить втекти. Вони вирiшили на страх усiм нам повiсити сьогоднi кого-небудь. А ми ж настрах їм доведiмо, що вмiємо стояти один за одного навiть перед лицем смерти. Це єдина сила, яка може прогнати Бергойна назад за Атлантичний океан i зробити з американцiв вiльний народ.

Джудiт (нетерпляче). О, яке значення все це має?

Рiчард (смiючись). Справдi, яке значення? І що взагалi має значення? Ось бачите, у чоловiкiв бувають такi чудернацькi поняття, мiсiс Андерсон; щодо жiноцтва, то воно розумiє все їхнє безглуздя.

Джудiт. Жiнки через них втрачають тих, кого кохають.

Рiчард. Вони легко можуть здобути iнших коханцiв.

Джудiт (обурено). О! (Пристрасно). Невже ви не розумiєте, що самi себе вбиваєте?

Рiчард. Це ж єдина людина, мiсiс Андерсон, яку я маю право вбити. Не журiться: жодна жiнка через мою смерть не втратить свого милого. (Усмiхається). Мене, слава Богу, нiхто не любить. Чи ви чули, що моя мати померла?

Джудiт. Померла!

Рiчард. Сьогоднi вночi — з хвороби серця. Останнє слово її до мене було прокляття. Менi здається, що благословення її я б не стерпiв. Решта родичiв теж не сумуватиме за мною. Ессi поплаче день чи два, але ж я подбав про неї; цiєї ночi я склав духiвницю.

Джудiт (мов скам’янiла, по хвилинi мовчання). А я?

Рiчард (здивовано). Ви?..

Джудiт. Так, я! Менi, по-вашому, все байдуже?

Рiчард (весело i одверто). О, звичайно! Адже вчора ви висловили свої почуття до мене з цiлковитою щирiстю. Те, що трапилося потiм, може, на хвилинку i зм’якшило вам серце, але, вiрте менi, мiсiс Андерсон, нi краплини моєї крови, нi волоска з моєї голови вам по-справжньому не буде шкода. І сьогоднi опiвднi ви позбудетесь турботи про мене так само радо, як i вчора.

Джудiт (голос її тремтить). Чим я можу довести, що ви помиляєтесь?

Рiчард. Не турбуйтесь. Я вiрю, що тепер ви ставитеся до мене трохи краще, нiж ранiше. Але я певен, що смерть моя не розiб’є вам серця.

Джудiт (майже пошепки). Звiдки ви знаєте? (Кладе йому руки на плечi i пильно дивиться на нього).

Рiчард (здивований, угадує правду). Мiсiс Андерсон! (Годинник на мiськiй ратушi видзвонює чверть. Рiчард, опанувавши себе, знiмає її руки з плечей i говорить майже холодно). Вибачте. Вони зараз прийдуть по мене. Запiзно!

Джудiт. Нi, не запiзно. Викличте мене за свiдка; вони нiзащо не стратять вас, коли довiдаються про ваш героїчний вчинок.

Рiчард (презирливо). Справдi? Але якщо я не доведу дiла до кiнця, де ж буде мiй героїзм? Вийде так, що я просто обдурив їх, i вони повiсять мене за це, як собаку. Та воно й буде менi по заслузi.

Джудiт (розпачливо). О, менi здається, ви прагнете смерти.

Рiчард (уперто). Нiтрохи!

Джудiт. Чому ж тодi не спробувати врятуватись? Благаю вас — послухайте! Ви щойно сказали, що врятували його заради мене. Так, так (чiпляється за нього, тимчасом як вiн вiдступає, жестами заперечуючи те, що вона говорить), до деякої мiри заради мене. А тепер рятуйте заради мене самого себе. І я пiду за вами на край свiту!

Рiчард (бере її за руки, i, трохи вiдстороняючи вiд себе, пильно дивиться на неї). Джудiт!

Джудiт (ледве дихаючи вiд щастя, що вiн назвав її на iм’я). Що?

Рiчард. Коли я сказав, щоб зробити вам приємнiсть, нiби вчинок мiй до деякої мiри був заради вас, — я збрехав так, як чоловiки завжди брешуть жiнкам. Ви знаєте, я багато жив серед негiдних чоловiкiв та й серед негiдних жiнок теж. І от кожен з них мiг стати iнодi кращим i добрiшим, коли йому траплялось закохатися. (Останнє слово вимовляє з суто пуританським презирством). Це навчило мене дуже мало цiнувати доброту, яку породжує любовний запал. Те, що я зробив цiєї ночi, я зробив цiлком холоднокровно, дуже мало дбаючи про вашого чоловiка або (безжалiсно) про вас (вона, приголомшена, схиляє голову), а тiльки для самого себе. Я не мав на це жодної пiдстави; можу лише сказати вам одне: коли пiшлося на те, що треба було зняти петлю з своєї шиї, щоб зашморгнути її на iншому — я не мiг цього зробити. А чому — не знаю; я сам здаюся собi дурнем пiсля цього; але я не мiг i — не можу. Вирiс я, пiдкоряючись лише закону власної своєї природи; отже, йти проти нього менi несила, навiть перед загрозою шибеницi. (Вона поволi пiдвела голову i тепер дивиться йому просто в вiчi). Я зробив би так само задля кого завгодно i задля чиєї завгодно дружини. (Випускає її руки). Ви це розумiєте?

Джудiт. Так. Ви хочете сказати, що не любите мене.

Рiчард (обурений, з безмежним презирством). І це все, що ви зрозумiли з моїх слiв?

Джудiт. А що ж iще? І що гiршого можуть вони для мене означати? (Сержант постукав у дверi. Стук цей болем вiдбивається їй у серцi). О, ще одну хвилину! (Падає на колiна). Благаю вас...

Рiчард. Тихше! (Гукає). Увiйдiть! (Сержант одмикає дверi i вiдчиняє їх. За ним — конвойнi).

Сержант (заходячи). Пора, сер.

Рiчард. Я готовий, сержанте. Ну, моя люба! (Хоче пiдвести її).

Джудiт (чiпляється за нього). Ще тiльки одне, — прошу вас, благаю! Дозвольте менi бути на судi. Я була у майора Суїндона; вiн обiцяв допустити мене, якщо ви попросите. Ви це зробите. Адже це моє останнє прохання: нiколи i нi про що я вас бiльше не проситиму. (Обiймає його колiна). Благаю вас, благаю.

Рiчард. Коли я це зроблю, чи будете ви мовчати?

Джудiт. Так.

Рiчард. Ви додержите слова?

Джудiт. Додержу... (Ридаючи, опускається додолу).

Рiчард (бере її пiд руку, щоб допомогти їй пiдвестися). Сержанте, вiзьмiть її з другого боку.

Виходять з кiмнати; вона конвульсивно схлипує; Рiчард та сержант пiдтримують її. Тим часом у залi ради все вже приготовлено для вiйськового суду. Це велика i висока кiмната, посерединi якої стоїть крiсло голови пiд брунатним балдахiном, оздобленим короною i королiвською монограмою GR1. Перед крiслом — стiл, накритий брунатним сукном, на ньому — дзвоник, важка чорнильниця та письмове приладдя. Бiля столу кiлька стiльцiв, дверi — праворуч вiд мiсця голови, зараз це мiсце порожнє. Майор Суїндон — чоловiк рокiв сорока п’яти, блiдий, з бiлявим волоссям, мабуть, надзвичайно сумлiнний службовець — сидить на кiнцi столу спиною до дверей i пише. Деякий час вiн сам у кiмнатi, потiм сержант рапортує, що прибув генерал, i його приглушений голос свiдчить про те, що Джоннi-джентльмен уже встиг датися йому взнаки.

Сержант. Генерал, сер.

Суїндон поквапно пiдводиться. Входить генерал, сержант виходить. Генералу Бергойну п’ятдесят п’ять рокiв, i, як на свiй вiк, вiн виглядає дуже добре. Вiн свiтська людина, досить ґалантний, щоб свого часу вiдзначитись одруженням з викраданням нареченої; досить дотепний, щоб писати комедiї, якi мають певний успiх; з достатнiми аристократичними зв’язками, щоб зробити блискучу вiйськову кар’єру. Найвиразнiше в його обличчi — це очi, великi, блискучi, спостережливi й розумнi; без них все обличчя з тонким носом i маленьким ротом мало б вираз вередливости, а не сили, такої потрiбної видатному генераловi. У даний момент в очах генерала палає гнiв, а губи й нiздрi нервово напруженi.

Бергойн. Майор Суїндон, гадаю?

Суїндон. Так. Генерал Бергойн, якщо не помиляюсь? (Церемонно вклоняються один одному). Радий, що маю змогу скористатися сьогоднi з вашої пiдтримки. Не дуже весела рiч вiшати цього бiдолашного священика.

Бергойн (кидаючись у крiсло, де ранiше сидiв Суїндон). Так, сер. Це не весело. Скарати на смерть цю людину — це надати їй надто великої ваги; нiчого принаднiшого не можна було б зробити, хоч би це був i член англiйської церкви! Мучеництво, сер, — це саме те, що цим людям до вподоби: це єдиний спосiб для бездарности здобути собi славу. А втiм, якщо ви вирiшили, що нам треба його повiсити, то чим швидше, тим краще.

Суїндон. Ми призначили страту на дванадцяту годину. Лишається тiльки судити його.

Бергойн (дивиться на нього, стримуючи гнiв). Лишається тiльки — врятувати нашi власнi голови. Адже ви чули новини з Спрiнгтауна?

Суїндон. Нiчого особливого. Останнi вiдомостi задовiльнi.

Бергойн (схоплюється, вражений). Задовiльнi, сер! Задовiльнi!! (Хвилину пильно дивиться на нього, потiм додає з зловiсним притиском). Дуже радий, що ви так оцiнюєте становище.

Суїндон (збитий з пантелику). Чи треба зрозумiти це так, що, на вашу думку...

Бергойн. Я не висловлюю своєї думки. Я нiколи не принижу себе до тих брутальних висновкiв, якi, на жаль, властивi нашiй професiї. Якби не це, сер, то, безперечно, я мiг би висловити свою думку про спрiнгтаунськi новини — новини, що ви їх (суворо), певно, не чули. Як швидко доходять сюди новини вiд ваших пiдлеглих? Мабуть, за мiсяць, га?

Суїндон (надувся). Гадаю, сер, що донесення, замiсть того, щоб менi, було передано вам. Що-небудь серйозне?

Бергойн (виймає з кишенi донесення i тримає його перед собою). Спрiнгтаун у руках бунтiвникiв. (Кидає донесення на стiл).

Суїндон (вражений). Вiд учора?

Бергойн. Вiд другої години ночi. Може статися, що завтра о другiй годинi ночi будемо в їхнiх руках i ми. Ви думали про це?

Суїндон (впевнено). Якби це сталось, генерале, то британський солдат зумiє постояти за себе...

Бергойн (гiрко). Тим-то, мабуть, сер, британському офiцеровi й не треба знати свою справу: британський солдат своїм багнетом виправить усi його помилки. Надалi, сер, я змушений просити вас трохи бiльше берегти кров та життя ваших людей i трохи менше берегти власнi розумовi здiбностi.

Суїндон. Шкодую, сер, що не маю вашого високого розуму. Я можу лише робити все, що вiд мене залежить, i покладатися на вiрнiсть моїх спiввiтчизникiв.

Бергойн (раптом вдаючись до витонченого сарказму). Дозвольте запитати у вас, майоре Суїндон, чи не пишете ви часом мелодрам?

Суїндон (спалахнувши). Нi, сер!

Бергойн. Який жаль! Який жаль! (Залишає сарказм i раптом серйозно вдивляється в нього). Чи усвiдомлюєте ви, сер, що вiд загибелi нас рятує досi лише наш апломб i розгубленiсть цих колонiстiв? Це — люди того самого англiйського кореня, що й ми, i їх шестеро на кожного з нас... (повторює з наголосом) шестеро проти одного, сер; i майже половина нашого вiйська — це гессенцi, брауншвейцi, нiмецькi драгуни та iндiйцi з томагавками. Це вони — тi спiввiтчизники, що на їхню вiрнiсть ви так покладаєтесь! Уявiть, що колонiсти знайдуть собi ватажка. А що, як вiстi iз Спрiнгтауна саме те й означають, що ватажок уже знайшовся! Що ми тодi маємо робити? Га?

Суїндон (похмуро). Гадаю, виконувати свiй обов’язок, сер.

Бергойн (знову вдається до сарказму, перестаючи зважати на нього, як на безнадiйного дурня). От, от, саме так! Дякую вам, майоре Суїндон, щиро дякую. Ви цiлком розв’язали питання, сер, скерували струмiнь свiтла на становище, яке склалося. Мене втiшає думка, що поруч мене такий самовiдданий i здiбний офiцер, на якого можна покластися в таких скрутних обставинах. Гадаю, сер, ми обоє зiтхнемо з полегкiстю, коли, не гаючи часу, повiсимо цього бунтаря (дзвонить), особливо тому, що я принципово не дозволяю собi звичайного для воякiв способу давати вихiд своїм почуттям.Уведiть в’язня.

З’являється сержант.

Сержант. Слухаю, сер.

Бергойн. Та нагадайте всiм офiцерам, яких побачите на подвiр’ї, що суд на них далi не чекатиме.

Суїндон (насилу стримуючись). Усi члени суду готовi, сер. Вони чекають уже пiвгодини, коли ви зволите вiдкрити засiдання. Вони цiлком готовi, сер.

Бергойн (спокiйно). Я теж.

Заходять кiлька офiцерiв, сiдають на свої мiсця бiля столу. Один сiв збоку, напроти дверей i веде протокол судового засiдання. Офiцери одягненi в мундири 9, 20, 21, 24, 33, 47 i 62-го британських пiхотних полкiв. Один з офiцерiв генерал-майор королiвської артилерiї. Тут є також кiлька нiмецьких офiцерiв, серед яких — гессенськi карабiнери, прусськi та брауншвейзькi драгуни.

Доброго ранку, джентльмени! Шкодую, що мушу турбувати вас. Зробите велику ласку, придiливши нам кiлька хвилин.

Суїндон. Ви будете головувати, сер?

Бергойн (тепер, зважаючи на велику аудиторiю, виявляє ще бiльше чемности, вишуканости у своїх виразах i сарказму в тонi). Нi, сер. Я надто визнаю свою нездатнiсть, щоб претендувати на це. З вашого дозволу, я сяду бiля нiг Гамалiїла. (Бере стiльця бiля столу, що стоїть ближче до дверей, i жестом запрошує Суїндона на мiсце голови, не сiдаючи, доки не сiв той).

Суїндон (дуже незадоволений). Як вам завгодно, сер. Я лише намагаюсь за надзвичайно складних умов виконати свiй обов’язок. (Сiв на мiсце голови).

Бергойн на мить залишає свiй удаваний тон i заглиблюється в читання донесень, насупивши брови, iз стурбованим виразом на обличчi, мiркуючи, мабуть, про своє критичне становище i про нiкчемнiсть Суїндона. Вводять Рiчарда. Джудiт iде поруч з ним. Двоє солдатiв iдуть попереду нього, двоє — позаду пiд командою сержанта. Вони проходять через усю кiмнату, прямуючи до стiни, що напроти дверей; але коли Рiчард проходить повз головне мiсце, сержант торкається його руки, зупиняючи його, а сам стає за ним. Джудiт принишкла пiд стiнкою. Четверо солдатiв вишикувалися поблизу неї.

Бергойн (одвiвши очi вiд паперiв i побачивши Джудiт). Хто ця жiнка?

Сержант. Дружина пiдсудного, сер.

Суїндон (нервово). Вона просила мене дозволити їй бути присутньою, i я гадав...

Бергойн (iронiчно договорюючи фразу за нього). Ви гадали, що це буде їй приємно. Звичайно, звичайно. (Чемно). Дайте ледi стiльця i подбайте, щоб їй було якнайзручнiше.

Сержант принiс стiльця i становить його поблизу Рiчарда.

Джудiт. Дякую вам, сер. (Сiдає, з великою пошаною зробивши Бергойну реверанс; той велично вклоняється їй).

Суїндон (до Рiчарда, рiзко). Ваше iм’я, сер?

Рiчард (ввiчливо, але вперто). Годi вам! Ви не станете запевняти, що мене привели сюди, не знаючи, хто я?

Суїндон. Це тiльки формальнiсть, сер. Назвiть, своє iм’я.

Рiчард. Якщо це тiльки формальнiсть, то моє iм’я Антонi Андерсон, пресвiтерiанський священик цього мiста.

Бергойн (зацiкавлений). Справдi? Прошу вас, мiстере Андерсон, скажiть, яке ваше вчення?

Рiчард. Я охоче зробив би це, коли б вистачило часу. Я не можу взятися цiлком навернути вас до своєї вiри швидше, нiж за два тижнi.

Суїндон (обриваючи його). Ми не для того тут зiбралися, щоб обговорювати вашi погляди.

Бергойн (з вишуканим поклоном на адресу злополучного Суїндона). Приймаю вашу догану.

Суїндон. О, нi, я не вам, я...

Бергойн. Нiчого, будь ласка. (Дуже ввiчливо до Рiчарда). А вашi полiтичнi переконання, мiстере Андерсон?

Рiчард. Як на моє розумiння, то саме це ми i маємо намiр тут висвiтлити.

Суїндон (суворо). Чи заперечуватимете ви, що ви бунтар?

Рiчард. Я — американець, сер.

Суїндон. Що ж саме, на вашу думку, мiстере Андерсон, я повинен думати про цю вiдповiдь?

Рiчард. Менi аж нiяк не здається, що солдат повинен думати, сер.

Бергойн надзвичайно задоволений влучнiстю вiдповiдi; як на його думку, вона майже вiдшкодовує втрату Америки.

Суїндон (аж сполотнiв з лютi). Раджу вам, заарештований, не бути таким гострим на язик.

Рiчард. Тут вже нiчого не вдiєш, генерале. Якщо ви вирiшили повiсити людину, то самi ставите себе у невигiдне становище перед нею. Навiщо менi бути з вами ввiчливим? Адже мене однаково повiсять — один раз козi смерть.

Суїндон. Ви не маєте права думати, нiби суд винiс вирок, не розiбравшись у справi. І прошу не називати мене генералом. Я — майор Суїндон.

Рiчард. Тисячу пробачень. Я гадав, що маю честь розмовляти з Джоннi-джентльменом. (Серед офiцерiв — рух; сержант ледве стримує смiх).

Бергойн (надзвичайно люб’язно). Джоннi-джентльмен — це, очевидно, я, сер, до ваших послуг. Друзi мої звуть мене генералом Бергойном. (Рiчард з вишуканою чемнiстю вклоняється). Гадаю, сер, що ви, як джентльмен i як людина розумна, незважаючи на свiй сан, усвiдомлюєте, що коли ми змушенi будемо, на превеликий жаль, повiсити вас, то зробимо це тiльки внаслiдок полiтичної необхiдности, а не з якоїсь особистої неприязнi до вас.

Рiчард. О, безумовно. І це, певна рiч, становить для мене величезну рiзницю.

Усi мимоволi всмiхаються: дехто з молодшого офiцерства пирскає вiд смiху.

Джудiт (слухає цi ввiчливi реплiки та жарти i її жах з кожною хвилиною зростає). Як ви можете?

Рiчард. Ви обiцяли мовчати.

Бергойн (звертається до Джудiт з витонченою люб’язнiстю). Вiрте менi, панi, — ми дуже вдячнi вашому чоловiковi, що вiн ставиться до всiєї цiєї вельми прикрої справи так, як годиться джентльменовi. Сержанте! Стiльця для мiстера Андерсона.

Сержант виконує наказ. Рiчард сiв.

Ну, майоре Суїндон, чекаємо на вас.

Суїндон. Мiстере Андерсон, гадаю, вам вiдомi вашi обов’язки як пiдданця його величностi короля Ґеорґа Третього?

Рiчард. Менi вiдомо, сер, що його величнiсть король Ґеорґ Третiй має повiсити мене за те, що я не хочу дозволити лордовi Норту[1] грабувати мене.

Суїндон. Це — бунтiвна вiдповiдь, сер.

Рiчард (лаконiчно). Так. Це саме те, що я й хотiв висловити.

Бергойн (цiлком неґативно ставиться до Рiчардового способу оборонятися, але все ж зберiгає ввiчливiсть). А не здається вам, мiстере Андерсон, що це вульґарна — даруйте менi на словi — точка зору? Чому ви галасуєте про грабунок з якогось нiкчемного приводу, як-от поштове чи там чайне мито? Адже, кiнець кiнцем, суть джентльмена в тому, щоб бути щедрим.

Рiчард. Рiч тут не в грошах, генерале. Але щоб мене оббирав такий кретин, як оцей туполобий король Ґеорґ...

Суїндон (скандалiзований). Годi! Замовкнiть, сер!

Сержант (вибухає громом обурення). Мовчать!

Бергойн (цiлком спокiйно). У вас, я бачу, своя особиста точка зору. Моє офiцiальне становище не дозволяє менi вдаватися в це, — хiба що у приватнiй розмовi. Але (знизує плечима), звичайно, мiстере Андерсон, якщо ви вперто прагнете на шибеницю,

Джудiт здригається.

то говорити вже нема про що. Справдi, своєрiдний смак! (Знову знизує плечима).

Суїндон (до Бергойна). Чи не покликати свiдкiв?

Рiчард. Навiщо тi свiдки? Коли б нашi городяни послухались мене, то ви знайшли б на вулицях барикади, всi будинки обернулися б на фортецi, а збройне населення обороняло б вiд вас мiсто до останньої людини. Та, на жаль, ви прийшли ранiше, нiж ми перейшли вiд розмов до дiла; тепер уже запiзно.

Суїндон (суворо). Ну, сер, то ми дамо i вам, i вашим городянам таку науку, якої довiку не забути. Що ви можете ще сказати?

Рiчард. Гадаю, вам слiд було б поставитися до мене, як до вiйськовополоненого, i розстрiляти мене, як годиться для людини, а не повiсити, як собаку.

Бергойн (спiвчутливо). Ви говорили зараз, як цивiльна людина, — даруйте менi це слово, — мiстере Андерсон. Чи уявляєте ви, який середнiй процент влучань у солдатiв армiї його величности короля Ґеорґа Третього? Якби ми й поставили вас на розстрiл перед загоном солдатiв, то що б iз того вийшло? Половина з них не влучить, а решта такого наробить, що кiнець кiнцем офiцеру вiйськової полiцiї доведеться пристрiлити вас з пiстолета. Тодi як повiсити вас можуть якнайдосконалiше, за всiма правилами. (З добродушнiстю). Дозвольте менi переконати вас у перевазi шибеницi, мiстере Андерсон!

Джудiт (не тямлячи себе вiд жаху). О Боже!

Рiчард (до Джудiт). Адже ви обiцяли. (До Бергойна). Дякую, генерале. Те, що ви сказали, досi не спадало менi на думку. Щоб зробити вам приємнiсть, я бiльше не заперечуватиму проти петлi. Вiшайте мене, дуже прошу.

Бергойн (люб’язно). Волiєте о дванадцятiй годинi, мiстере Андерсон?

Рiчард. Буду до ваших послуг, генерале.

Бергойн (пiдводиться). Бiльше нема чого додавати, джентльмени. (Усi встають).

Джудiт (раптом кидається до столу). О, ви не можете вбивати людину так, без справжнього суду, не подумавши навiть, що робите, не знаючи... (їй бракує слiв).

Рiчард. Отак ви додержуєте свого слова?

Джудiт. Якщо я повинна мовчати — кажiть ви. Обороняйтесь, рятуйте своє життя — скажiть їм правду!

Рiчард (з тривогою). Я сказав тут уже досить правди, щоб повiсити мене аж десять разiв. Якщо ви скажете ще одне слово, то пiддасте небезпецi життя iнших, а мого однаково не врятуєте.

Бергойн. Дорога ледi, єдине бажання наше — уникнути неприємностей. Невже вам було б легше, якби ми влаштували урочисту церемонiю, а мiй приятель Суїндон убрався б у чорну мантiю i тому подiбне? Я вважаю, що ваш чоловiк зробив нам надзвичайну послугу, виявивши такий такт i щиро джентльменськi почуття.

Джудiт (шпурляючи свої слова йому в обличчя). Ви божевiльний! Невже вам байдуже, який злочин учинити, аби тiльки все було зроблено, як годиться джентльменовi? Вас не турбує, що ви вбивцi, аби тiльки, вбиваючи, бути в червоних мундирах? (У розпачi). Ви не повiсите його! Це не мiй чоловiк!

Офiцери перезираються один з одним, шепочуться; дехто з нiмцiв звертається до сусiдiв з проханням перекласти, що сказала ця жiнка. Бергойн, якого докiр Джудiт, очевидно, вразив, швидко опанував себе, почувши, що справа повернула на iнше. Рiчард пiднiмає голос, i слова його покривають усi розмови.

Рiчард. Прошу вас, джентльмени, покласти цьому край. Вона не хоче вiрити, що неспроможна врятувати мене. Кiнчайте судове засiдання.

Бергойн (голос його такий твердий i спокiйний, що вмить настає тиша). Одну хвилину, мiстере Андерсон. Хвилину, джентльмени. (Сiв знову на своє мiсце. Суїндон та решта офiцерiв роблять те ж саме). Прошу вас, панi, висловитись яснiше. Ви хочете сказати, що цей джентльмен не ваш чоловiк, чи тiльки — як би це делiкатнiше висловити, — що ви йому не дружина?

Джудiт. Я не розумiю, що ви хочете сказати. Я кажу, що це не мiй чоловiк, — мiй чоловiк утiк. Цей удавав його, щоб урятувати. Спитайте першого-лiпшого городянина, звелiть привести з вулицi першого, хто потрапить на очi, — хай посвiдчить. Вiн вам скаже, що це не Антонi Андерсон.

Бергойн (так само спокiйно). Сержанте!

Сержант. Слухаю, сер.

Бергойн. Ідiть на вулицю i приведiть сюди першоголiпшого з мiських жителiв.

Сержант (йде до дверей). Слухаю, сер.

Бергойн (коли сержант проходить повз нього). Першого пристойного тверезого городянина, якого зустрiнете.

Сержант. Слухаю, сер. (Виходить).

Бергойн. Сiдайте, мiстере Андерсон, — якщо дозволите менi поки що вас так називати. (Рiчард сiдає). Сiдайте, панi, треба зачекати. Дайте ледi почитати газету.

Рiчард (обурено). Посоромтесь!

Бергойн (ущипливо, напiвпосмiхаючись). Якщо ви не чоловiк їй, то вся справа для неї не так уже багато важить.

Рiчард закусив губу, змушений замовкнути.

Джудiт (до Рiчарда, повертаючись на своє мiсце). Я не могла iнакше. (Той хитає головою. Вона сiдає).

Бергойн. Ви, певна рiч, розумiєте, мiстере Андерсон, що на цей невеличкий iнцидент вам не слiд покладати надiї. Ми повиннi дати через когось пам’ятний урок iншим.

Рiчард. Цiлком розумiю. Гадаю, мої пояснення зайвi?

Бергойн. На мою думку, ми повиннi вiддати перевагу свiдченням безсторонньої особи, якщо ви не заперечуєте.

Сержант повертається з пакетом паперiв; вiн веде Крiстi, страшенно переляканого.

Сержант (передаючи Бергойну пакет). Депешi, сер. Привiз капрал 33-го полку. Так гнав коня, що ледве живий домчав, сер.

Бергойн розгорнув папери i заглибився в них. Вiдомостi, певно, такi серйознi, що повнiстю вiдвернули його увагу вiд судового процесу.

Сержант (до Крiстi). Ну, ти! Скинь капелюха i слухай, що тобi кажуть! (Стає коло Крiстi, який спинився з того боку, де сидить Бергойн).

Рiчард (грубо, як вiн завжди розмовляв з братом). Не бiйся, дурню: ти тут лише за свiдка. Тебе вони не збираються вiшати.

Суїндон. Ваше iм’я?

Крiстi. Крiстi.

Рiчард (нетерпляче). Крiстофер Даджен, йолопе. Кажи своє повне iм’я.

Суїндон. Пiдсудний, мовчiть. Ви не повиннi пiдказувати свiдковi.

Рiчард. Гаразд. Але попереджаю, що вам не пощастить нiчогiсiнько довiдатись в нього, доки ви на нього не нагримаєте. Його побожна матiнка так ретельно його виховувала, що не залишила йому i крихти розуму або мужности.

Бергойн (раптом схопився з мiсця, уривчасто питає в сержанта). Де той, що привiз оце?

Сержант. У караульнi, сер.

Бергойн так поспiшно залишає кiмнату, що офiцери перезираються.

Суїндон (до Крiстi). Ви знаєте Антонi Андерсона, пресвiтерiанського священика?

Крiстi. Звiсно, знаю. (Говорить це так, нiби вважає Суїндона ослом, якщо той сумнiвається у цьому).

Суїндон. Вiн є тут?

Крiстi (озирається навсiбiч). Не знаю.

Суїндон. Ви його бачите?

Крiстi. Нi.

Суїндон. Ви, мабуть, знаєте i пiдсудного?

Крiстi. Ви кажете про Дiка?

Суїндон. Хто це — Дiк?

Крiстi (тиче пальцем на Рiчарда). Ось вiн.

Суїндон. Як його iм’я?

Крiстi. Дiк.

Рiчард. Кажи як слiд, опудало городнє! Вони ж не знають, хто той Дiк.

Крiстi. Адже ж ти Дiк, чи не так? Що ж менi ще казати?

Суїндон. Говорiть до мене, сер. А ви, пiдсудний, помовчiть. Скажiть нам, хто такий пiдсудний?

Крiстi. Вiн — мiй брат. Дiк, Рiчард. Рiчард Даджен.

Суїндон. Ваш брат?

Крiстi. Так.

Суїндон. І ви певнi, що вiн не Андерсон?

Крiстi. Хто?

Рiчард (терпець йому урвався). Я, я, я, ти...

Суїндон. Замовкнiть, сер.

Сержант (тримає). Мовчати!

Рiчард (нетерпляче). Тьху! (до Крiстi). Вiн хоче довiдатися, чи я не священик Андерсон. Вiдповiдай йому i не вишкiряй зубiв, як блазень.

Крiстi (вишкiрив зуби ще бiльше). Ти — пастор Андерсон? (До Суїндона). Таж мiстер Андерсон — священик i дуже хороша людина, а Дiк — поганий, поряднi люди i розмовляти з ним не будуть. Вiн — поганий брат, а от я — хороший.

Офiцери голосно смiються, солдати теж вишкiрились.

Суїндон. Хто заарештував цього чоловiка?

Сержант. Я, сер. Я застав його у домi священика, вiн сидiв за столом разом з оцiєю ледi, без сюртука, цiлком, як у себе вдома. Якщо вiн з нею не одружений, то мусив би бути одруженим.

Суїндон. Вiн визнав себе за священика?

Сержант. Так, сер, але поводився вiн не як священик, хоч i в капелана запитайте, сер.

Суїндон (до Рiчарда, загрозливо). Так ви, сер, хотiли обдурити нас? І ваше iм’я — Рiчард Даджен?

Рiчард. Ви, нарештi, дiзналися про це, чи не так?

Суїндон. Ім’я Даджен нам добре вiдоме.

Рiчард. Так, Пiтер Даджен, якого ви вбили, був моїм дядьком.

Суїндон. Гм! (Стиснувши губи, суворо дивиться на Рiчарда).

Крiстi. Вони тебе повiсять, Дiку?

Рiчард. Так. Забирайся геть; ти тут бiльше не потрiбний.

Крiстi. То менi можна буде взяти фарфорових павичiв?

Рiчард (схоплюється). Геть! Геть, йолопе!

Крiстi з переляку панiчно тiкає.

Суїндон (пiдвiвся, всi — слiдом за ним). Оскiльки ви взяли на себе роль священика, Рiчарде Даджен, то маєте виконати її до кiнця. Страта вiдбудеться о дванадцятiй годинi, як було призначено; i якщо до того часу Андерсон не з’явиться — ви займете його мiсце на шибеницi. Сержанте, виведiть пiдсудного.

Джудiт (збентежена). Нi, нi!

Суїндон (люто, боячись, що вона знову почне благати). Заберiть геть цю жiнку!

Рiчард (мов тигр, перестрибує через стiл i хапає Суїндона за горло). Негiднику мерзенний!

Сержант кидається Суїндону на допомогу з одного боку, солдати — з другого. Схопивши Рiчарда, вони вiдтягають його на мiсце. Суїндон, що впав на стiл навзнак, тепер випростується i опоряджається. Вiн хоче щось сказати, але його випереджає Бергойн, що з’являється на порозi з двома паперами в руках: бiлим листом i голубою депешею.

Бергойн (пiдходячи до столу i силкуючись удавати спокiйного). Що це? Що трапилось, мiстере Андерсон, ви мене дивуєте!

Рiчард. Дуже шкодую, що стурбував вас, генерале. Я тiльки хотiв задушити оцього вашого пiдручного. (Вибухаючи гнiвом, до Суїндона). Навiщо ти збуджуєш в менi диявола, ображаючи цю жiнку? З насолодою скрутив би тобi в’язи, рудий собако! (Простягаючи до сержанта обидвi руки). Ось, надiньте наручники, бо iнакше не обiцяю, що не покалiчу його!

Сержант дiстає з кишенi наручники i дивиться на Бергойна, чекаючи наказу вiд нього.

Бергойн. Майоре Суїндон, ви образили цю даму грубим словом?

Суїндон (дуже сердито). Нi, сер, аж нiяк. Вам не слiд би й ставити менi таке питання. Я наказав вивести цю жiнку, бо вона порушувала порядок, а цей чоловiк накинувся на мене. Заберiть наручники. Я сам можу впоратись.

Рiчард. Тепер, коли ви заговорили, як мужчина, я нiчого не маю проти вас.

Бергойн. Мiстере Андерсон...

Суїндон. Його iм’я — Даджен, сер. Рiчард Даджен. Вiн — самозванець.

Бергойн (рiзко). Дурницi, сер. Ви повiсили Даджена у Спрiнгтаунi.

Рiчард. То був мiй дядько, генерале.

Бергойн. Ах, ваш дядько! (До Суїндона, ввiчливо). Прошу пробачення, майоре Суїндон. (Суїндон похмуро приймає вибачення. Бергойн звертається до Рiчарда). У взаєминах з вашою родиною нам щось не пощастило. Мiстере Даджен, я маю ще щось запитати у вас. Хто це (вичитує з листа) — Вiльям Мейндек Паршоттер?

Рiчард. Мер Спрiнгтауна.

Бергойн. Скажiть, прошу, — цей Вiльям Мейндек i таке iнше... вiн людина, що стоїть на своєму словi?

Рiчард. А вiн щось продає вам?

Бергойн. Нi.

Рiчард. Тодi можете покластися на нього.

Бергойн. Дякую вам, мiстере,...м...м...Даджен. Мiж iншим, якщо ви не мiстер Андерсон, то хiба ми все-таки... гм... майоре Суїндон (хоче сказати: «Ми все-таки повiсимо його?»).

Рiчард. Розпорядження не втрачає чинности, генерале.

Бергойн. Ах, так. Вельми шкодую. Прощайте, мiстере Даджен. Прощайте, панi.

Рiчард (побачивши, що Джудiт знову хоче розпачливо благати, рiшучим рухом хапає її за руку). Нi слова бiльше. Ходiм.

Вона з благанням дивиться на нього, але його рiшучiсть перемагає. Четверо солдатiв виводять їх. Сержант, насупившись, iдетак, щоб заступати Суїндона вiд Рiчарда, i весь час стежить за останнiм, мов за небезпечним звiром.

Бергойн. Джентльмени, ми вас бiльше не затримуємо. Майоре Суїндон — на два слова. (Офiцери виходять. Бергойн спокiйно чекає, доки останнiй з них зникне за дверима. Потiм стає дуже серйозним i звертається до Суїндона, вперше не згадуючи його чину). Суїндоне! Чи знаєте ви, що це таке? (Показує листа).

Суїндон. Що?

Бергойн. Вони вимагають охоронної грамоти для офiцера їхнього ополчення, що має прибути для переговорiв з нами.

Суїндон. То вони поступаються?

Бергойн. Вони додають, що посилають сюди людину, яка минулої ночi пiдняла увесь Спрiнгтаун i витiснила звiдти нашi частини; аби ми знали, що маємо справу з неабиякою особою.

Суїндон. Ха!

Бергойн. Вiн уповноважений визначити умови — догадайтеся, на що саме?

Суїндон. Сподiваюсь, на їхню капiтуляцiю?

Бергойн. Нi, на нашу евакуацiю звiдси. Вони дають нам рiвно шiсть годин на те, щоб забратися з мiста.

Суїндон. Неймовiрне зухвальство!

Бергойн. Що нам робити, га?

Суїндон. Негайно вирушити до Спрiнгтауна i розбити їх ущент.

Бергойн (спокiйно). Гм!.. (Повертаючись до дверей). Ходiмо до комендатури.

Суїндон. Навiщо?

Бергойн. Писати охоронну грамоту. (Береться за ручку дверей).

Суїндон (не рухаючись з мiсця). Генерале Бергойн!

Бергойн (повертається). Що, сер?

Суїндон. Мiй обов’язок сказати вам, сер, що я не вважаю загрози банди бунтiвливих крамарчукiв достатнiм приводом, щоб нам вiдступати.

Бергойн (незворушно). Припустiмо, що я передав вам командування, що ви робитимете?

Суїндон. Я зроблю те, для чого ми i вирушили походом на пiвдень вiд Квебека, а генерал Хоу — на пiвнiч вiд Нью-Йорка: я пiду на з’єднання з ним в Олбенi, i спiльними силами ми знищимо армiю бунтiвникiв.

Бергойн (загадково). А наших ворогiв у Лондонi ви також знищите?

Суїндон. У Лондонi? Яких ворогiв?

Бергойн (з силою). Недбалiсть, бундючнiсть, бездарнiсть i бюрократизм!.. (Пiдносить руку з депешею i додає, голосом i обличчям виявляючи вiдчай). Я довiдався щойно, сер, що генерал Хоу ще й досi в Нью-Йорку.

Суїндон (мов громом уражений). О Боже! Вiн не виконав наказу?

Бергойн (спокiйно й з iронiєю). Вiн не одержав наказу, сер. Якийсь джентльмен у Лондонi забув надiслати його, бо, мабуть, збирався за мiсто, вiдпочити. Отже, щоб не порушити режиму його дня, Англiя втратить свої американськi колонiї, а ще за кiлька днiв ми зi своїми п’ятьма тисячами солдатiв опинимося в Саратозi проти вiсiмнадцяти тисяч бунтарiв, якi зайняли неприступнi позицiї.

Суїндон (вражений). Цього не може бути!

Бергойн (холодно). Прошу пробачення.

Суїндон. Не можу цьому повiрити! Що скаже iсторiя?

Бергойн. Історiя, сер, збреше за своїм звичаєм. Ходiм, треба надiслати охоронну грамоту. (Виходить).

Суїндон (йде за ним, вкрай розгублений). Боже мiй, Боже мiй! Нас винищать!

Близько полудня. На ринковiй площi помiтно пожвавлення. На шибеницю, що, на страх злочинцям, завжди стоїть тут, поруч з iншими, дрiбнiшими карними пристосуваннями, як-от ганебний стовп i помiст для покарання батогами, почеплено нову мотузку i петлю прив’язано до бантини, щоб її не дiстали хлопчаки. Мiський клерк винiс i приладнав як слiд драбину, а тепер стежить, щоб нiхто не дряпався по щаблях. Уебстербрiджських городян набралося сила, i настрiй у них пiднесений, бо пошириласьчутка, що король Ґеорґ та його страшний генерал збираються повiсити не священика, а Учня Диявола; отже, видовищем страти можна розважитися, не замислюючись про те, чи вона справедлива i чи слiд було допускати її без боротьби. З наближенням полудня навiть вiдчувається якась непевна тривога, що страта не вiдбудеться, бо й досi єдине, що свiдчить про готування до неї, — це прихiд клерка з драбиною. Аж ось чути заспокiйливi вигуки:

«Ось вони... йдуть...» Загiн солдатiв, що складається наполовину з британської пiхоти, наполовину з гессенцiв, з багнетами навпереваги швидко марширує на середину майдану, вiдтискаючи юрбу на всi боки.

Сержант. Стiй! Струнко! Шикуйся! (Солдати шикуються в каре, оточуючи шибеницю; унтер-офiцери на чолi з сержантом енергiйно виштовхують тих, хто якось вдерся усередину каре). Ану, геть звiдси! Геть! Незабаром i декого з вас теж почеплять на шибеницю! Гей, ви там, клята нiмото, рiвняйся! Бракувало ще до них по-нiмецькому белькотiти, — дати їм прикладом по ногах — миттю зрозумiють. Ану-бо, забирайтесь звiдсiля. (Напирає на Джудiт, що стоїть коло самої шибеницi). Ну от, iще й ця! Вам тут нiчого робити.

Джудiт. Чи не можна б менi лишитися? Я не заважатиму.

Сержант. Не хочу бiльше i говорити з вами. Посоромилися б: де ж пак, прибiгли дивитись, як вiшатимуть людину, що i чоловiком вам не доводиться! Та й вiн не кращий за вас. Я казав майоровi, що вiн джентльмен, а вiн кинувся на майора i мало не задушив та ще обiзвав кретином його величнiсть. Ану, геть звiдси, та мерщiй!

Джудiт. Ось вам два срiбнi долари — дозвольте менi зостатися!

Сержант (нi хвилинки не гаючись, крадькома озирається навколо, швидко ховає грошi у кишеню. Потiм ще голоснiше кричить на неї, удаючи благородне обурення). Що? Ви гадаєте, я вiзьму хабара пiд час виконання службових обов’язкiв? Нiзащо! Ось тепер побачите, як я вас провчу за спробу пiдкупити офiцера королiвської служби. Триматиму вас пiд арештом, аж доки скiнчиться страта. Стiйте ось тут, на цьому мiсцi, i не рухайтесь, доки я недозволю! (Хутко моргає їй i показує на правий куток каре позаду шибеницi, потiм повертається до солдатiв, гукаючи). Гей, ви! Шикуйсь! І нiкого сюди не пропускати!

У натовпi раптом чути: «Цитьте! Мовчiть!» Потiм лунають звуки вiйськового оркестру, що грав похоронний марш iз ораторiї «Саул». Юрба одразу замовкає; сержант i унтер-офiцери поспiшають в глиб каре, пошепки вiддають накази i, помалу вiдтiсняючи натовп далi, змушують його розступитися i пропустити жалобну процесiю, яка посувається пiд подвiйним конвоєм солдатiв. На чолi процесiї — Бергойн та Суїндон; вийшовши на майдан, обоє вони з огидою дивляться на шибеницю i, щоб не пройти пiд її стовпами, обходять праворуч i там зупиняються. За ними iде мiстер Брюднелл — капелан, у стихарi, з розгорнутим молитовником у руцi, поруч з ним — Рiчард, обличчя у якого похмуре i задирливе. Вiн демонстративно проходить помiж стовпiв шибеницi i зупиняється перед нею. Позаду нього виступає кат — кремезний солдат без куртки. Далi двоє солдатiв котять легкий вiйськовий вiзок. Завершує процесiю оркестр, який залишається позаду каре i там дограє похоронний марш. Джудiт, котра з виразом муки на обличчi стежить за Рiчардом, крадькома наближається до шибеницi i стає, притулившись до правого стовпа. Пiд час дальшої розмови два солдати, що привезли вiзок, становлять його пiд шибеницею i самi стають коло голобель, повернувши їх назад. Кат бере з вiзка невеличку драбину, приставляє її так, щоб засуджений мiг по щаблях вилiзти нагору. Потiм сам вiн видирається на високу драбину, котра стоїть коло шибеницi, i перерiзує мотузку, що нею прив’язана була петля, петля спускається i звисає, телiпаючись, над вiзком, на який вiн стрибає, спускаючись униз.

Рiчард (силкуючись вгамувати роздратування, звертається до Брюднелла). Послухайте, сер, тут не мiсце людинi вашої професiї. Чи не краще б вам пiти?

Суїндон. Пропоную вам, засуджений, якщо у вас лишилось хоч трохи пристойности, вислухати напутнi слова капелана i поставитися з належною повагою до урочистости моменту.

Капелан (до Рiчарда, з м’яким докором). Намагайтесь володiти собою i пiдкоритись волi Божiй! (Пiднiмає руку з молитовником, готуючись до молитви).

Рiчард. Говорiть про свою власну волю та про волю оцих ваших спiльникiв. (Показує на Бергойна i Суїндона). У них так само, як i в вас, я не бачу нiчого божественного.Ви говорите про християнство, тодi як самi збираєтесь вiшати своїх ворогiв. Чи можна уявити бiльше безглуздя та блюзнiрство? (До Суїндона, грубiше). Ви використали цей урочистий момент, як ви кажете, для того, щоб вразити людей своєю величнiстю, — музика Генделя та присутнiсть священика надають убивству вигляду побожної дiї! Невже ви гадаєте, що я вам у цьому допоможу? Ви просили мене дати перевагу вiрьовцi, бо ви не знаєтесь так добре на своїм ремеслi, щоб розстрiляти мене як слiд. То вiшайте ж, i мерщiй кiнчайте з цим.

Суїндон (до капелана). Ви нiяк не можете вплинути на нього, мiстере Брюднелл?

Брюднелл. Спробую, сер. (Починає читати). «Людина, породжена вiд жiнки...»

Рiчард (пильно дивлячись йому просто у вiчi). «Не убий». (Молитовник випадає з рук Брюднелла).

Брюднелл (визнаючи свою безпораднiсть). Що менi сказати, мiстере Даджен?

Рiчард. Дайте менi спокiй, капелане.

Бергойн (надзвичайно чемно). Я гадаю, мiстере Брюднелл, якщо мiстеровi Даджену звичайнi обряди здаються недоречними за даних обставин, то вам слiд утриматися вiд них до того часу... гм... коли вони вже не зможуть турбувати мiстера Даджена. (Брюднелл, знизавши плечима, згортає книжку i вiдступає за шибеницю). Ви наче поспiшаєте, мiстере Даджен?

Рiчард (якого охоплює жах смерти). Невже ви гадаєте, що таке чекання може бути втiхою? Ви вирiшили вчинити вбивство — робiть же це, i край.

Бергойн. Мiстере Даджен, ми робимо це лише тому...

Рiчард. Що вам за це платять.

Суїндон (стримуючи шалену лють). Ви — зухвалий...

Бергойн (з надмiрною вишуканiстю). О, менi дуже шкода, мiстере Даджен, що ви так думаєте. Якби ви знали, скiльки менi коштує моє звання i скiльки я за нього маю, ви були б кращої думки про мене. Менi б хотiлося, щоб ми з вами розсталися, як приятелi.

Рiчард. Годi, генерале Бергойн! Якщо ви гадаєте, що менi до вподоби шибениця, то помиляєтесь. Менi вона зовсiм не до вподоби, i я не маю охоти запевняти вас, що це навпаки. І коли ви гадаєте, що я вiдчуваю вдячнiсть за те, що ви мене вiшаєте по-джентльменськи, ви ще раз помиляєтесь. Усе це менi не до душi! І єдине, що мене втiшає, це те, що пiсля моєї страти ваш настрiй буде значно гiрший, нiж мiй вигляд там, на шибеницi. (Повертається i йде до вiзка, але в цю хвилину Джудiт виступила вперед i заступає йому дорогу, простягаючи до нього руки. Рiчард, почуваючи, що ще трохи — i вiн втратить самовладання, вiдступає вiд неї з криком). Що ви тут робите? Вам тут не мiсце! (Вона робить рух, немов хоче доторкнутися до нього. Вiн нетерпляче ухиляється). Нi, йдiть, iдiть собi! При вас менi буде важче. Заберiть її!

Джудiт. Ви не хочете попрощатися зi мною?

Рiчард (дозволяє їй взяти його руку). Ну, прощайте, прощайте! А тепер iдiть, iдiть швидше!

Вона не вiдпускає його, не задовольняючись цим холодним прощанням; нарештi, коли вiн силкується висмикнути руку, вона у розпачi кидається йому на груди.

Суїндон (гнiвно до сержанта, що, збентежений рухом Джудiт, виступив був наперед, щоб вiдтягти її, але нерiшуче зупиняється, побачивши, що запiзнився). Як це трапилось? Чому її пустили сюди?

Сержант (винувато). Не знаю, сер. Вона страшенно хитра — скрiзь пролiзе.

Бергойн. Вас пiдкуплено.

Сержант (заперечує). О, нi, сер!

Суїндон (суворо). Назад! (Той покiрно вiдступає).

Рiчард (благальним поглядом обвiвши присутнiх, нарештi зупиняється на Бергойнi, як на найрозумнiшому серед усiх). Заберiть її! Невже ви думаєте, що менi зараз потрiбна присутнiсть жiнки!

Бергойн (наблизився до Джудiт, бере її пiд руку). Добродiйко! Вам краще вiдiйти далi. Станьте позаду нас i не дивiться.

Рiчард глибоко зiтхнув, вiдчувши полегкiсть, коли вона вiдпускає його руку i повертається до Бергойна; вiн бiжить до вiзка, як до рятiвного пристановища, i стрибає на нього. Кат знiмає з нього сюртук i скручує йому руки за спиною.

Джудiт (м’яко, але рiшуче вириваючи в Бергойна свою руку). Нi, я мушу залишитися! Я не дивитимусь! (Іде до шибеницi, зупиняється з правого боку, хоче ще раз глянути на Рiчарда, але судорожно здригається, вiдвертається i падає на колiна, шепочучи молитву. До неї пiдходить Брюднелл, що тримався у глибинi майдану).

Бергойн (бачачи це, схвально киває головою). Отак добре. Не заважайте їй, мiстере Брюднелл! Тепер все буде гаразд. (Брюднелл теж киває головою i, трохи посунувшись назад, спiвчутливо спостерiгає за нею. Бергойн стає на своє попереднє мiсце i виймає з кишенi гарненький золотий хронометр). Ну, що ж, все готове? Ми не повиннi затримувати мiстера Даджена.

Тимчасом руки Рiчарда вже зв’язанi за спиною i петлю накинуто на шию. Солдати беруться за голоблi, щоб вiдтягти вiзок. Кат, що стоїть на вiзку позаду Рiчарда, робить знак сержантовi.

Сержант (до Бергойна). Готово, сер!

Бергойн. Може, хочете щось сказати, мiстере Даджен? До дванадцятої лишається двi хвилини.

Рiчард (твердо, голосом людини, яка подолала жах смерти). Ваш годинник, генерале, запiзнюється на двi хвилини проти годинника на мiськiй ратушi, який я добре бачу звiдси.

На ратушi в ту ж мить починає дзвонити дванадцяту. Юрба мимоволi здригається, почувши цей дзвiн, i стогiн шелестом проноситься над майданом.

Амiнь! Вiддаю своє життя за майбутнє свiту!

Андерсон (прожогом вибiгає на майдан i кричить). Амiнь! Спинити страту! (Проштовхується крiзь шеренгу солдатiв напроти Бергойна i, задихаючись, пiдбiгає до шибеницi). Я — Антонi Андерсон, той, кого вам треба.

Натовп, страшенно збуджений, жадiбно прислухається до його слiв. Джудiт, пiдвiвшись, дивиться на нього широко розплющеними очима, потiм пiдносить догори обидвi руки, немов людина, на палку молитву якої зглянулись.

Суїндон. Он як? У такому разi ви з’явилися саме вчасно, щоб зайняти своє мiсце на шибеницi. Заарештуйте його! (На знак сержанта двоє солдатiв виходять наперед, щоб схопити Андерсона).

Андерсон (тиче якогось папiрця пiд самiсiнький нiс Суїндоновi). Ось моя охоронна грамота, сер!

Суїндон (розгублено). Охоронна грамота? Так це ви...

Андерсон (виразно). Це я! (Солдати беруть його за лiктi). Звелiть цим людям забрати руки геть.

Суїндон (до солдатiв). Пустiть його!

Сержант. Назад!

Солдати повертаються на свої мiсця. Городяни здiймають радiсний гомiн, бачачи, як їхнiй пастор розмовляє з ворогами, вони перезираються, передчуваючи перемогу.

Андерсон (глибоко i з полегшенням зiтхнувши i витираючи хусткою спiтнiлий лоб). Хвала Боговi, прибув я вчасно!

Бергойн (як завжди спокiйний, все ще тримаючи годинника в руцi). Часу ще досить. Цiлком досить. Я нi в якому разi не дозволив би собi повiсити джентльмена за американським годинником. (Ховає годинника в кишеню).

Андерсон. Так, генерале, ми й зараз вже на кiлька хвилин випередили вас. А тепер накажiть скинути мотузку з шиї цього американського громадянина!

Бергойн (до ката, що стоїть на вiзку, з пiдкресленою чемнiстю). Будьте ласкавi, розв’яжiть мiстера Даджена.

Кат знiмає з шиї Рiчарда петлю, розв’язує йому руки, допомагає одягтись.

Джудiт (несмiливо наближаючись до Андерсона). Тонi!

Андерсон (обнiмаючи її за плечi, з лагiдним жартом). Ну, якої ти тепер думки про свого чоловiка? Га?

Джудiт. Менi соромно... (Ховає обличчя у нього на грудях).

Бергойн (до Суїндона). Ви, здається, зазнали розчарування, майоре Суїндон?

Суїндон. А ви, здається, зазнали поразки, генерале Бергойн?

Бергойн. Так, я зазнав поразки, сер, i менi не бракує гуманности, щоб радiти з цього. (Рiчард сплигує з вiзка, спершися на руку Брюднелла, який поспiшив допомогти йому; вiн пiдбiгає до Андерсона i щиро стискає його лiву руку, бо правою той обiймає Джудiт). До речi, мiстере Андерсон, я не зовсiм розумiю: охоронну грамоту дано на iм’я офiцера ополчення. А ви, я гадав... (оглядає, наскiльки йому дозволяє його вихованiсть, Андерсонiв одяг — чоботи, пiстолети, Рiчардову куртку — i додає) —...служитель церкви?

Андерсон (стоячи мiж Рiчардом та Джудiт). Сер, справжнє своє покликання людина знаходить лише в годину випробування. Ось цей дурний молодий чоловiк (кладе руку Рiчардовi на плече) похвалявся, що вiн — Учень Диявола, але як настала для нього година випробування, вiн зрозумiв, що його призначення — страждати i бути вiрним до кiнця. Я вважав себе мирним проповiдником слова Божого, але коли настав мiй час випробування, я зрозумiв, що моя доля в життi бути людиною дiї, а мiсце моє — серед бойових вигукiв i гуркоту гармат. І ось, у п’ятдесят рокiв я починаю жити як Антонi Андерсон, капiтан Спрiнгтаунського загону народного ополчення; а оцей Учень Диявола вiднинi починає своє життя преподобним Рiчардом Дадженом; вiн повчатиме з моєї колишньої кафедри i даватиме добрi поради оцiй дурненькiй сентиментальнiй маленькiй моїй дружинi. (Кладе другу руку на плече Джудiт; вона нишком глянула на Рiчарда, щоб побачити, як йому подобається така перспектива). Ваша мати, Рiчарде, сказала менi якось, що якби я народився для духовного звання, то нiколи б не одружився з Джудiт. Боюсь, що вона мала рацiю. Отже, з вашого дозволу, я лишаюсь у вашому одязi, а ви залишайтесь у моєму.

Рiчард. Пасторе... тобто, я хочу сказати, капiтане, я поводився, як дурень.

Джудiт. Як герой!

Рiчард. Це, приблизно, те саме. (З вiдтiнком гiркоти до самого себе). Та нi; якби я здатний був на щось путяще, я б зробив для вас те, що ви зробили для мене, замiсть того, щоб приносити марну жертву.

Андерсон. Не марну, мiй хлопчику! Свiт потребує святих так само, як i солдатiв. (Повернувся до Бергойна). А тепер, генерале, час не жде i Америка поспiшає. Чи зрозумiли ви, що хоч берете мiста та виграєте битви, проте несила ваша пiдкорити цiлий народ?

Бергойн. Дорогий сер, без завоювань не може бути аристократiї. Ходiм до мене в штаб i договоримось про все.

Андерсон. До ваших послуг, сер. (До Рiчарда). А ви, мiй хлопчику, будь ласка, проведiть замiсть мене Джудiт додому, добре? (Пiдштовхує Джудiт до нього). Ходiмте, генерале! (Дiловито прямує через майдан до ратушi, залишивши Джудiт з Рiчардом. Бергойн робить кiлька крокiв, але зупиняється i повертається до Рiчарда).

Бергойн. До речi, мiстере Даджен, я буду радий бачити вас у себе на снiданку о пiв на другу. (Пiсля хвилинної паузи додає з прихованим лукавством). Приведiть i мiсiс Андерсон, якщо на це буде її ласка. (До Суїндона, що ледве стримує лють). Ставтеся до цього спокiйнiше, майоре Суїндон: британський солдат може встояти проти усього на свiтi, крiм британського вiйськового мiнiстерства. (Пiшов за Андерсоном).

Сержант (до Суїндона). Якi будуть накази, сер?

Суїндон (вибухаючи люттю). Накази? Навiщо тепер наказувати? Армiї нема. Повертайтесь до казарми i будьте ви прок... (Крутнувся на пiдборах i пiшов).

Сержант (войовничо i патрiотично, не бажаючи визнати поразку). Стру-у-нко! Вище голови! І доведiть, що вам на них наплювати! На плече! Шикуйся! Кроком руш!

Барабан гучно вiдбиває дрiб; оркестр починає грати марш британських гренадерiв, сержант Брюднелл та англiйськi солдати з викликом браво марширують до казарми. Мiськi жителi, глузуючи з них, натовпом проводжають їх по майдану; доморощений мiський оркестр завершує похiд, витинаючи «Янкi Дудл». Ессi, що прийшла разом з оркестром, кидається до Рiчарда.

Ессi. О, Дiк!

Рiчард (добродушно, але владно). Ну, годi, годi! Не заперечую бути повiшеним, але щоб мене оплакували, — не хочу.

Ессi. Нi, нi, обiцяю. Я буду хороша! (Силкується стримати сльози, але не може). Я... я хочу подивиться, куди пiшли солдати. (Вiдходить набiк, удаючи, нiби дивиться вслiд юрбi).

Джудiт. Обiцяйте менi, що ви йому нiколи не розкажете!

Рiчард. Можете бути певнi. (Стискають одне одному руки).

Ессi (кричить до них). Вони повертаються! Вони iдуть по вас!

Ринкова площа трiумфує. Натовп, що в бурхливiй радостi зi своїм оркестром на чолi знов ринув сюди, несе Рiчарда на плечах, гучно вiтаючи його.

Три неприємні п’єси

Передмова

 Переважно про мене самого

Старе прислiв’я каже що, коли чоловiк не закохався до сорока рокiв, краще вже йому й не закохуватись пiсля. Давненько вже я спостерiг, що це правило можна не гiрш прикласти й до багатьох iнших речей; наприклад, до писання п’єс; i я зробив суворе застереження до власного керiвництва: якщо я не витворю щонайменше пiв дванадцятки п’єс, поки менi мине сорок, краще менi й зовсiм облишити писати п’єси. Та не так менi легко було додержати цього застереження, як це може видатись. Не те щоб менi бракувало драматургiчного хисту. У цьому напрямi, крiм моїх власних лiнощiв, не iснувало iнших меж моїй здiбностi виворожувати уявних людей в уявних умовах, винаходити приводи для театральних сцен помiж ними. Та, щоб прогодуватися з цього божевiльного хисту, я мусив своїм ворожiнням зацiкавити не лише свою власну уяву, але також уяви принаймнi тисяч сiмдесятьох чи ста сучасних лондонцiв-театралiв. Виконати цю умову було для мене безнадiйною справою. Я не мав анi смаку до того, що звуть популярним мистецтвом, анi пошани до популярної моралi, анi вiри в популярну релiгiю, анi захоплення популярними героями. Як iрландець, я не мiг претендувати на патрiотичнi чуття нi до тiєї країни, яку я покинув, нi до тiєї країни, що була її зруйнувала. Як людина гуманна, ненавидiв брутальнiсть i вбивство, чи то на вiйнi, чи у спортi, чи в рiзнi. Я був соцiалiст, ненавидiв сучасну анархiчну гонитву за грошима i вiрив, що рiвнiсть — єдина можлива непорушна пiдвалина для соцiальної органiзацiї, дисциплiни, послуху, пристойного поводження й добору вiдповiдних осiб для вищихфункцiй. Свiтського життя, легко приступного особам, «блискучим» навiть не рiвнобiчно, я б не стерпiв, навiть якби й не боявся його деморалiзацiйного впливу на характер, що, подiбний до мого, вимагав пильного догляду. У цих справах я не був анi скептик, анi цинiк; просто я розумiв життя не так, як пересiчна, добропорядна людина; i я не жалкував про це розходження, почував себе щасливiшим од цеї людини, i то в умовах, в яких вона була б надмiрно нещасна.

Помiркуйте ж, як неможливо було менi написати вигадку, втiшну для публiки. Ще не досягши повнолiття, я спробував був здобути в лiтературi мiсце писанням романiв i, справдi, написав п’ять довгих творiв у цiй формi, та не дiстав за це нiчого, крiм яких двох пiдбадьорливих комплiментiв вiд найповажнiших видавцiв лондонських та американських, що одностайно вiдмовились ризикувати задля мене своїм капiталом. Зрозумiло, що роман не може бути запоганий для друку, аби це був справдi роман, а не просто якась дурниця. Щоправда, роман може бути й загарний для друку; та менi не йметься вiри, щоб це стосувалось до моїх романiв. Тож я мiг потiшити себе, повторюючи за Ветлi: «Цi дурнi люди не розумiють своєї власної дурної користи», бо коли пiзнiше цi романи потрапили до друку, щоб заповнити прогалини в соцiалiстичних часописах, фiнансованих вiд щедрих друзiв, один чи два з них пустили там корiння, наче бур’ян, i час од часу я натрапляю на них i досi. Але я незабаром переконався, що видавцi мали рацiю з комерцiйного погляду; саме тодi ключ до розумiння мого дiйсного становища дав менi один приятель, лiкар, що спецiалiзувався на очних хворобах. Якось вiн дослiдив мої очi й оповiстив менi, що мiй зiр для нього зовсiм не цiкавий, бо вiн «нормальний». Я, звичайно, зрозумiв, що мiй зiр такий, як у всiх iнших людей; та вiн вiдкинув це тлумачення, як парадоксальне, i поквапився пояснити менi, що з оптичного погляду я — вельми щаслива людина, маючи можливiсть бачити речi точно, як бачить лише десять вiдсоткiв людности, решта ж має зiр ненормальний. Я зразу ж приклав це пояснення i до мого неуспiху в галузi вигадки. Мої розумовi очi «нормальнi», як i тiлеснi: вони бачать усе одмiнно вiд очей iнших людей i бачать краще, нiж цi останнi.

Це викриття справило на мене таки добре враження. Спершу менi спало на думку, що я змiг би жити, продаючи свої твори десятьом вiдсоткам, подiбним до мене; та хвилину помiркувавши, я втямив, що вони всi, як i я, навряд чи мають шеляга за душею i що не можемо ж ми всi iснувати, так би мовити, з самого лише обмiну думок. Тож справа була в тому, як пером заробити собi на хлiб. Якби я був практичний, розсудливий, грошолюбний англiєць, справа була б проста: досить було б одягти пару ненормальних окулярiв, щоб досягти аберацiї свого зору вiдповiдно до смаку дев’яноста вiдсоткiв можливих покупцiв книжок. Та я аж надто пишався своєю вищiстю, i так менi лестила ця моя ненормальна нормальнiсть, що менi й на думку не спадало вдатись до облуди. Краще чесно дивить за фунт стерлiнґiв на тиждень, анiж дивитись скоса за мiльйон. Та вся справа була в тому, як дiстати цього фунта на тиждень. Дарма, що я колись то мусив був кинути писати романи. Кожний деспот, щоб не зiйти з глузду, мусить мати бодай одного непокiрливого пiдданця. Навiть Луї XI мусiв терпiти свого сповiдника, що в iм’я трону одвiчного повставав проти трону свiтського. Демократiя передала тепер берло деспотизму до рук самодержавної людности; але й вона змушена мати свого сповiдника, що вона його зве критикою. Критика зцiлюща не тiльки для здоров’я: для народних мас принадна її жорстокiсть, ґладiаторство, їхнi заздрощi потiшають її нападки на велике, ентузiазм потiшають її хвали. Вона може казати речi, що багато людей були б казали, та не смiють, а якби й смiли, то їм бракує дотепности. Її iконоборчiсть, бунтарство й блюзнiрства, влучно скерованi, приємно лоскочуть тих, кого побивають; критика, отже, до привiлеїв сповiдника прилучає привiлеї придвiрного блазня.

Якби Гаррiк був обiзвав д-ра Джонсона Поншем[2], це було б глибоко й дотепно; та д-р Джонсон, кинувши йому це назвисько, мiг викликати лише найдешевшi глузування, якi припадають на долю артистовi.

Тож в обарзi Понша я почав виринати з безвiсти. Я мав лише розплющити свої нормальнi очi i з найлiпшим письменницьким хистом висвiтлювати все, як воно вразило мене, списувати рiч точнiсiнько так, як я її бачив, i цього було досить, щоб мене вславлено за найпарадоксальнiшого й шаленого гумориста в Лондонi. Єдиний закид я чув безперестанку: «Чому ви не можете бути серйознi?» Незабаром я мав величезнi привiлеї й незлiченне багатство. Щотижня видатне мiсце в видатному журналi чекало на мою думку, наче я був найважливiша особа королiвства. Моя приємна турбота полягала в тому, що я мусив давати звiт про всi витвори мистецтва, якi тiльки може привабити свiтова столиця до своїх виставок, опер, концертiв та театрiв. Рiзнi класи iз захопленням читали мої статтi: маси терпеливо слухали мою балаканину. Я використовував усi переваги харпака i всi нагоди, що має мiльйонер. І якщо була на свiтi безжурна людина, так це я.

Та що ж! Свiт молодшав, а я старiшав; його зiр прояснювався, а мiй затемнювався: вiн почав простим оком читати письмена на стiнi, якi починали нагадувати менi, що вже недалечко час окулярiв. Я мав тi самi можливостi для своєї роботи, вони навiть зростали вдесятеро; та вже починало бракувати сили й молодости, щоб з ними впоратись, i доводилось поповнювати прогалини, вдаючись до спритних хитрощiв досвiду. Доводилося здавати позицiї; заощаджувати сили; навiть робити днi вiдпочинку. Я почав повторюватись у моїх тижневих шпальтах, якi я колись вщерть сповняв з чарiвної криницi, що нiколи не всихала й не втрачала кришталевого блиску своїх вод, аби я лише добре помпував з неї; я почав забувати стиль, що його визнано, нарештi, за певною мiрою серйозним; почав помiчати, що помпування стомлює мене, а вода в криницi убуває; я почав — найгiрший симптом — з легким тремтiнням мiркувати, що не можу накопичувати свiй таємничий скарб, мов тi грошi, якi за нього радо викидають люди, i тим вiдгородитися вiд доби старечого дитинства. У дверi стукало молоде поколiння, що зросло з освiченiстю, незнаною за моїх шкiльних днiв: я кинув погляд назад, на свої шпальти, i переконався, що тридцять рокiв я боязко бурмотiв те, що новi люди з веселою одвертiстю вигукують ще в колисцi. Я слухав їхнiй енергiйний стукiт, трiумфував за поколiння i скнаро тривожився за власну старiсть. Коли я розмовляв з цим поколiнням, вони звали мене «мiстер» i з щирою чарiвною гуманнiстю поважали мене як людину, що зробила добру для свого часу роботу. Мр. Пiнеро написав довгу п’єсу, в якiй доводив, що люди мого поколiння сидiли на мiлинi, i я смiявся з нього з сумом у серцi.

У цю гiрку хвилину мої спiвгромадяни, що доти вiдкидали всi мої пропозицiї полiтичних послуг, зневажливо дозволи менi ввiйти до складу парафiяльної управи — менi, авторовi «Вдiвцевих будинкiв»! Тодi, як кожне добре i корисне створiння, я зробив перший крок назад. До цього фатального дня я помпував свiжу воду з колодязя i не зупинявся, щоб збирати розбризканi краплини. На це буде час, гадалося, коли колодязь спорожнiє. Та тепер я прислухався до голосу видавцевого, вперше з того дня, коли вiн не прислухався до мого. Я передивився свої старi статтi, але подати старi тижневики за п’ять рокiв як новину — нi! Так низько я ще не впав, хоча й передбачаю, що це падiння чатує на мене в майбутньому, наче робочий дiм на робiтника-хлiбороба. І я сказав: «Я почну з маленьких грiшкiв: видам свої п’єси».

— Як! — вигукнете ви, — п’єси! Якi п’єси? Дозвольте ж менi пояснити.

Чого найбiльше бракує в лондонському життi людям з серйозними розумовими та художнiми iнтересами, так це пристойного театру. Я захоплююсь театром i сам, як спостерегли меткiшi читачi цiєї передмови, трохи актор. Отже, я палко зацiкавився, коли натрапив на всякого роду проекти заснування театру, що посiв би серед щойно зiбраних iнтелектуальних плодiв дев’ятнадцятого столiття те мiсце, яке Шекспiрiв театр посiдав серед плодiв Ренесансу. Та скоро виявилось, що мляве бажання малої й гордовитої купки утворити розвагу, без якої вона звикла перебуватись, нiколи не настачить потрiбної енергiї, щоб утворитиновий театр (ми ж бо все поступове звали за тих часiв «новим»; дивись у «Зальотнику»). Таку енергiю змiг би виявити лише генiальний артист i режисер, що винайшов би для шедеврiв Нової Драми характеристичнi i потрiбнi способи виразу, що їхню чарiвнiсть розкрив би публiцi. Зрозумiло, що для початку треба було десь добути яку пару шедеврiв. Та шедеври не ростуть на кущах. І Новий Театр нiколи не виник би без Ібсенових п’єс, як Байретський Святковий Театр без Ваґнерової театрологiї та Нiбелунґiв. Кожна спроба поширити репертуар доводила, що драма створює театр, а не театр драму. Це не потребує нових доводiв, бо всi труднощi постають iз того, що сучаснi драми пишуть для театрiв, замiсть творити їх виходячи з внутрiшньої потреби. Проте речi, в якi нiхто не йме вiри, треба доводити знов i знов, хоч як часто їх мусиш повторювати.

Тож Ібсен був за героя перших часiв нового руху. Перший рiшучий крок зробили пан Чарлз Чарiнґтон i панi Дженет Ечерч у своїй поставi «Лялькового дому» 1889 року. Поки вони їздили навколо свiту з цiєю п’єсою, що створила епоху, пан Ґрейн далi провадив кампанiю в Лондонi, висуваючи свiй «Незалежний Театр». Вiн тримався на Ібсенових «Привидах», а його шукання свiжих англiйських драматичних шедеврiв були такi невдалi, що до осени 1892 року вiн не поставив жодної, будь-якого розмiру, ориґiнальної п’єси англiйського автора.

У таких обставинах, принизливих для нацiональних почуттiв, я запропонував пановi Ґрейну смiливо анонсувати мою п’єсу.

Людина санґвiнична й заповзятлива, вiн без вагання пiшов цим шляхом. Я ж видобув з найприпалiшої порохом купи вiдкинених i занедбаних рукописiв двi дiї п’єси, яку я розпочав був 1885 року, невдовзi по закiнченнi перiоду романiв, у спiвпрацi з моїм приятелем, паном Вiльямом Арчером.

Пан Арчер сам описав, що я зарекомендував себе як абсолютно неможливий спiвробiтник. Брутально заволодiвши його ретельно спланованою схемою симпатично-романтичної, «добре зробленої» п’єси, типу тодi дуже поширеного, явщент перекрутив її на ґротескно-реалiстичний образ лендлордизму глухих закуткiв, мунiципальних зловживань та грошових i шлюбних зв’язкiв мiж цими людьми та тими люб’язними панками з «незалежними» прибутками, якi гадають, що подiбнi низькi речi не стосуються до їхнього життя. Наслiдки були рiшуче невiдповiднi, бо, хоч я ставився до своєї теми з достатньою серйознiстю, я проте не ставився досить серйозно до театру, хоча й серйознiш, нiж ставиться вiн сам до себе. Фарсовi тривiальностi, — що їх я вжив, iдучи за модою часу, i що їхнi зразки, особливо яскравi, хоч заразом художнi й цiкавi, можна побачити в «Дерев’яному конику» Пiнеро, писаному роком пiзнiше i тепер популярному в репертуарi пана Джона Гера, — бринiли надмiрно надокучливо й дотепно, вжитi для сюжету такого глибокого, реального й сильного, який я обрав для своєї драми. Пан Арчер, бачивши, що я пошився у дурнi i з його, i з своєю темою, скоро вiдмовився працювати зi мною; задум, що був нам обом не дуже до смаку, розпався, залишаючи менi двi невдалi дiї незакiнченої i невизнаної п’єси. Одкопавши цю могилу, як я вже сказав, за сiм рокiв, я побачив, що саме тi якостi, якi унеможливлювали цю рiч iз звичайного комерцiйного погляду 1885 року, тепер, 1892 року, являли собою семе те, що потрiбно було для Незалежного Театру. Отже, я додав третю дiю, дав п’єсi штучну, глузливо бiблiйну назву «Вдiвцевi будинки» i передав пановi Ґрейну, а цей останнiй пустив її у свiт у «Королiвському Театрi», спочатку з усiма її ориґiнальними блазенствами. Вона справила сенсацiю, непомiрну як на її позитивнi, ба навiть неґативнi якостi; i я зразу набув слави безсоромного драматурга. Перша вистава викликала велике розворушення: соцiалiсти й «незалежнi» шалено плескали менi з принципу; звичайнi вiдвiдувачi прем’єр скажено шикали менi на тiй же пiдставi; я, на той час уже дещо досвiдчений «промовець стовпищ», як це звичайно неввiчливо звуть, сказав перед завiсою промову; газети дискутували п’єсу аж два тижнi, i не тiльки у звичайних театральних нотатках i рецензiях, але й у передових статтях та листах. Кiнець кiнцем текст п’єси надрукували iз вступом пана Ґрейна, веселою розповiддю пана Арчера про нашу ориґiнальну спiвпрацю та з довгою передмовою i багатьма добiрними полемiчними додатками вiд автора, в енергiйнiшому, самозакоханому, бойовому стилi. Ця книжка, чергове число один серiї п’єс покiйного Незалежного Театру, являє собою цiкаву релiквiю колишньої дев’ятиденної сенсацiї; оскiльки вона мiстить у собi ориґiнальний текст п’єси з усiма її дурненькими жартами, я можу порадити її колекцiонерам видань Гамлета in-quarto та всiх отих рiдкiсних i застарiлих раннiх видань, якi нещаснi автори охоче б знищили, якби мали змогу.

Я не зажив успiху, але викликав збурення; i враження було таке приємне, що я вирiшив спробувати знов. Наступного 1893 року, коли саме сягала апогею дискусiя про iбсенiзм, «нову жiнку» i подiбне, я написав для Незалежного Театру побутову комедiю пiд назвою «Зальотник». Та ще ранiш, нiж я закiнчив її, я ясно побачив акторiв трупи пана Ґрейна, були недостатнi для вимог найдобiрнiшого й найскладнiшого ґатунку драматичного твору — витонченої комедiї. Я написав роль, зiграти яку здолав би лише пан Чарлз Вайндгем, п’єсу, що її неможливо було поставити в «Крiтерiон-Театрi» — будовi, що нагадувала перше судно Робiнзонове. Я, не гаючись, вiдкинув її i, повернувшись до жанру, в якому я опрацював «Вдiвцевi будинки», написав третю п’єсу, «Професiя панi Воррен», на тему жахливої соцiальної сили. Ця сила далася вiдчути, незважаючи на недосвiдченiсть акторської гри. Це була п’єса, якої тiльки мiг бажати Незалежний Театр, — бiльше навiть нiж те, про що вiн зi мною був умовлявся. Але тут я натрапив на перепону, що робить драматичне мистецтво в Англiї нестерпною рiччю для письменникiв, призвичаєних до волi преси. Я кажу, ясна рiч, про цензуру.

1737 року Генрi Фiлдiнґ, величезний драматург, єдиний, якого, за винятком Шекспiра, створила Англiя за час мiж середнiми вiками та дев’ятнадцятим сторiччям, присвятив свiй генiй висвiтленню та боротьбi з парламентською розбещенiстю, що тодi процвiтала. Валполь, правлiння якого трималося лише на пiдкупi, невдовзi примусив сцену замовкнути, вживши цензури, що панує донинi. Фiлдiнґ, гнаний з царини мистецтва Мольєрового та Арiстофанового, взявся до мистецтва Сервантесового, i вiдтодi англiйська повiсть стає за славу лiтератури, тимчасом як англiйська драма занепадає. Приборкувач, якого Валполь наслав був на Фiлдiнґа, чатує й на мене у виглядi «королiвського читця п’єс», добродiя, що грабує, зневажає й пригнiчує мене так, нiби вiн — росiйський цар, а я — найнiкчемнiший з його пiдданцiв. Грабування вiдбувається так: я маю платити йому двi ґiнеї за читання кожної моєї п’єси, довшої за одну дiю. Я зовсiм не бажаю, щоб вiн читав її (принаймнi, офiцiйно; йому, як приватнiй особi, я дав би її читати залюбки): навпаки, я обурююся до краю з такого зухвальства. Та проте мушу скоритись, щоб одержати вiд нього нахабного, нестерпного документа, читання якого викликає у мене шалене обурення, документа, що засвiдчує, на його думку, — його думку! — що моя п’єса «не мiстить у собi нiчого неморального або з будьякого погляду непристойного для сцени» i що Лорд Комергер через це «дозволяє» її поставу (яке зухвальство!) І все ж, незважаючи на таке засвiдчення, вiн залишає собi право, як звичайний громадянин, переслiдувати мене або пiдмовити кiлькох iнших громадян переслiдувати мене судом за образу громадської моралi, — якщо вiн пiзнiше змiнить свою думку. Мiж iншим, якщо вiн справдi захищає громадськiсть вiд моєї аморальности, то чому вона сама не сплачує його послуги? Полiцай одержує свою платню не вiд злодiя, а вiд чесної людини, котру охороняє вiд злодiя. А проте, коли б я вiдмовився заплатити, цей тиран мiг би зовсiм зруйнувати того антрепренера, який поставив би мою п’єсу, знехтувавши його дозволом.

І нема нiякого способу позбутись його. Оскiльки вiн живе не коштом платникiв податкiв, а здирством з авторiв, жодна полiтична партiя не набере десятьох голосiв за його скасування. Особистий полiтичний вплив теж його не торкнеться; бо такий особистий вплив, лише здобуваючи особисту ласку особам, утворює маленькi затишненькi посади, щоб улаштовувати маленьких людцiв замiсть гнати їх геть. Я розумiю, що за Королiвського читця п’єс неминуче мусить бути огидний i злiсний урядовець, i, якби мене призначено на цю посаду (якої, мабуть, я домагатимусь при першiй вакансiї), я був би огидний i зловiсний, цiлком мимовiльно, наче шомпол, якого встромлено мiж колеса парового двигуна. Проте я не маю бажання знiмати це питання в пресi, бо наша преса, втративши всi вiльнi традицiї, здатна побачити єдине спасiння вiд «Королiвського читця п’єс» у «Читцевi Графської Ради» або взагалi в замiнi одноголового диявола на семиголового i може винайти лiки, гiршi за хворiсть. Тому-то я схиляюсь до цензури, як багато радикалiв схиляються до палати лордiв або до монархiї, як деспотичнi жiнки уникають владних чоловiкiв i одружуються з покiрними i люб’язними. І поки нацiї не дається вiльної сцени, як дано їй вiльну пресу, поки не дається драматурговi й антрепренеровi волi ставити все, що їм завгодно, вiдповiдаючи за наслiдки перед звичайним законом, як автори й видавцi, — доти я, як ока, глядiтиму нашого Королiвського читця. Колись-то я мрiяв подати петицiю прав вiд усiх антрепренерiв та авторiв на iм’я прем’єр-мiнiстра. Та я швидко зрiкся цього намiру, переконавшися, що цi жертви пригнiчення, дев’ятеро з десятьох, — далекi вiд того, щоб насмiлитись потурбувати свого деспота, почали б навипередки вихваляту цю найспасеннiшу з англiйських iнституцiй i правити єлейнi лестощi в зовсiм не стосовному питаннi про шановнi якостi його особистого характеру. Тож хай живе Королiвський читець п’єс!

Року 1893-го на цiй огиднiй посадi перебував добродiй, тепер покiйний, погляди якого з часом зовсiм застарiли. Вiн був одверто ворожий «Новому» руховi; його свiдчення перед виборчою комiсiєю палати громад 1892 року про театри й мiсця розваги («Синя книга», ч. 240, стор. 328—335) є найлiпше зiбрання всiєї тiєї облуди, що робить цензуру огидною. На превеликий жаль, пановi Ґрейну довелось мати справу саме з ним. Без цензурного дозволу «Професiя панi Ворен» могла уникнути репресiй з боку лорда Камергера, лише бувши поставлена десь у приватному будинку, не в театрi. Глядачiв можна було запросити тiльки як гостей; отже,сама по собi вiдпадала умова, що публiка платитиме грошi на входi, — умова, без якої «Незалежний Театр» не спромiгся б оплатити витрати. Звернутися ж по дозвiл означало напевне одержати вiдмовлення i накликати пеню в розмiрi 50 ф. ст. на кожного, будь-як причетного до вистав цiєї п’єси. Справа була аж надто кепська. П’єса була готова; «Незалежний Театр» — теж; навiть оформлення було вже пiдготовлене; та цензура, навiть нiчого не дiючи й не знаючи про п’єсу, самим своїм iснуванням паралiзувала всi цi сили. І я вiдкинув «Професiю панi Воррен» i, як другий Фiлдiнґ, скiнчив свою кар’єру драматурга, принаймнi в «Незалежному Театрi».

На щастя, хоч сцена скута, преса все ж вiльна. І навiть, хоч би сцену й звiльнено вiд пут, усе ж друкування п’єс залишилося б не менш потрiбною справою, нiж вистави. Навiть якби пан Ґрейн спромiгся дати не двi вистави «Вдiвцевих будинкiв», а п’ятдесят, то й тодi б ця п’єса лишилась невiдомою тим, хто живе десь далеко вiд театрiв або через звичку упередження, стан свого здоров’я чи вiку взагалi не вiдвiдує вистави. Багато людей, що перечитують iз захопленням усiх класичних драматургiв, вiд Есхiла до Ібсена, проте вiдвiдують театр у виключних випадках, коли їм трапляється п’єса, автора якої вони цiнують, знаючи його з лiтератури, або коли грає першорядний актор. Навiть нашi звичайнi вiдвiдувачi не мають звички часто ходити до театру. Якби якогось вечора, в час найбiльшого ожвавлення лондонського сезону, оточити зали для глядачiв полiцiєю i провести iндивiдуального допита щодо їхнiх поглядiв на театр, то, мабуть, усi без винятку сiмейнi тубiльцi з-помiж них визнали б вiдвiдування театру чи будь-якого iншого прилюдного зборища, мистецького чи полiтичного, лише за винятковий спосiб згаяти вечiр. Звичайний бо англiйський спосiб гаяти час — це сидiти по окремих родинах у окремих помешканнях, мовчазливо заглибившись у книжку, газету або карти, не розкошуючи в самотi або в товариствi. Ви можете зазнайомитися з мешканцями тисяч вулиць, заселених англiйськими родинами середнього класу, i ви не натрапити на бодай натяк громадської свiдомости або художньої культури в почуттях. Умовини, в яких перебувають чоловiки, досить поганi, дарма що вони щодня тiкають «у мiсто»; вони бо вносять разом iз собою особливi й антисоцiальнi звички свого «вдома» у ширший свiт своїх дiлових стосункiв. Досить люб’язнi i товариськi з природи, вони через хатню освiту набувають надто поганих звичок; навiть їхня зацiкавленiсть, як дiлових людей, кожного, хто випадково до них звернувся, обернути на свого постiйного клiєнта — i це не допомагає їм позбутися звички на кожного, кого офiцiйно з ними «не зазнайомлено», дивитись як на чужака i непевну людину. Ще гiрша справа з жiнками, що позбавленi виховавчого впливу мiста; вони зовсiм не здатнi до будь-яких культурних стосункiв, — позбавленi грацiї, неосвiченi й обмеженi що аж жах. У прилюдних мiсцях цi доморощенi люди не можуть собi аж нiяк усвiдомити, що права, з яких вони користуються, є загальнi права. У вагонi другого класу чи в церквi — скрiзь вони до кожного нового супутника чи прохача ставляться, наче китайцi до «чужоземного диявола», що змусив їх вiдчинити свої порти.

Але вихованiсть надзвичайно полiпшується в мiру того, як, з одного боку, пiд впливом активного соцiального зрушення в осередку вищих класiв розбивається ця жахлива наставленiсть на хатнє життя i, з другого боку, через змiну умов життя трудящих класiв унеможливлюється ця застiйна iзольованiсть. Бунт розвиненої дочки з середнього класу (до речi, нiхто ще справедливо не оцiнив цiєї огиди сучасної розвиненої англiйської жiнки до самого слова «родина»), її намагання квалiфiкуватись для самостiйного трудового життя цивiлiзує на подив швидко всю родину. Найгiршi симптоми антисоцiальности зм’якшують такi розваги, як вiдвiдування раз на тиждень пiдмiського театру або понедiльних загальноприступних концертiв, або того й того. Та цi вибоїни в англiйських залишках вiд гарему не пробити без канонади книжок i музики. Без книжок i музики неможливо обiйтися, вони бо єдинi дають зносити жаску нудьгу серця. Якщо жертви її не можуть жити реальним життям, нехай же вони читають хоч про уявне, i може, цезбудить у них сумнiв: чи ж варто справдi належати до класу, що не тiльки скоряється хатньому життю, а ще й пишається цим. Нехай же друкуються мої п’єси, якi грались заради цих нещасливих бранцiв домашнього вогнища.

Та драматург мав би рацiю друкувати свої п’єси, навiть коли б англiйськi родини ходили до театру так регулярно, як вони читають газети. Для цiлком довершеного, вiдповiдного авторовому задумовi вiдтворити п’єси на сценi потрiбний винятково щасливий збiг обставин, що навряд чи мав мiсце у свiтовiй iсторiї. Вiзьмемо за приклад найдовершенiшого, першорядного англiйського драматурга Шекспiра. Дарма що вiн писав три столiття тому, вiн проте з такою непокiрливiстю не сходить зi сцени, що помiж старих театралiв не диво зустрiти таких, якi бачили прилюднi вистави бiльш нiж тридцятьох з його тридцяти семи п’єс, причому з дванадцять досить часто, а з пiв дванадцять безлiч разiв. Я особисто, хоч i не скористав значною мiрою всiх можливостей, бачив прилюднi вистави двадцяти трьох з його п’єс. Та якби я не перечитав їх попереду, моє враження вiд них було б не тiльки не повне, але великою мiрою перекручене й неправдиве. Лиш за останнi небагато рокiв декому з наших молодих акторiв та режисерiв спало на думку цiлком новiтнє для їхньої професiї: ставити Шекспiровi п’єси так, як вiн їх писав, замiсть використовувати їх, як зозуля горобине гнiздо. Дарма що цi спроби мали успiх, на сценi все ж панує

Ґаррiкове переконання, що режисер i актор мусять пристосувати Шекспiровi п’єси до новiтньої сцени; цi способи розум пристосовувача безперечно сприймає як наймайстернiше вдосконалення, але вони безперечно являтимуть собою значне знецiнення i в усякiм разi калiчення, коли пристосовувач, як це звичайно буває, не дорiс до автора. Коли автор живий, вiн може оборонятись вiд таких надмiрностей перекручування; та що бiльший його авторитет на сценi, що дружнiше й охочiше йому сприяє режисер i трупа, то глибше вiн мусить переконатись, що неможливо вiдтворити п’єсу на сценi анi вiдповiдно до задуму, анi зарiвно ефектно й з успiхом. Легко може статися, що п’єсаматиме величезний сенсацiйний успiх за абсолютно неправдивого витлумачення її фiлософського змiсту; проте забагато було б сказати, що драматичний твiр великої поетичної ваги може набути популярности лише дякуючи цiй можливостi мати успiх без розумiння фiлософського змiсту.

Про це наочно свiдчить доля першої частини Ґетевого «Фауста», витяги, зробленi з великого ориґiналу, популяризацiї на зразок опери Ґуно або Лiцейської версiї, що в них мiсце поезiї та фiлософiї заступає роман, який штучно замiняє i поезiю i фiлософiю i зовсiм їх позбавлений. Драмi не уникнути переiнакшення навiть тодi, коли автори — захопленi авторовi послiдовники i грають без жодних змiн i пропускiв. За останнiй час ми бачили декiлька надто приємних сценiчних iнтерпретацiй поетичної драми — починаючи вiд досить скромних спроб пана Чарiнґтона з Ібсеном або пана Люньє Ное з Метерлiнком, до найкоштовнiших, як Ваґнерiв «Святковий Театр» у Байретi; i студiювачi Ваґнера у фортеп’яннiй iнтерпретацiї щиро визнають, що без театру неможливо цiлком оцiнити силу драматичного шедевру. Та менi нiколи ще не траплялося бачити повну й заглиблену ознайомленiсть iз драматургом, набуту лише в театрi, або з композитором, набуту лиш у концертнiй залi. Самi виконавцевi ориґiнальнiсть i генiй не мирять з авторовою ориґiнальнiстю i генiєм. Уявiть собi Шекспiра, присутнього на репетицiї пана Генрi Ірвiнґа у «Венецiанському купцевi», або Шерiдана на репетицiї панi Ади Рiган у «Школi лихослiв’я». Легко собi уявити розмови, що могли б постати. Наприклад: «Коли я дивлюся, як ви граєте, пане Генрi, менi здається, що я бачу Ізраеля, який сумує зi свого полонення й вигукує: — Доки ж, о Боже, доки! — Трохи дивно, звичайно, бачити, що сильнi почуття Шейлоковi набувають забарвлення романтичного iнтелекту замiсть цiлковито комерцiйного; але прошу, не змiнюйте наше тлумачення, воно надзвичайне сприятливе для нас обох». Або: «Люба моя панi Рiган, дозвольте менi засвiдчити вам своє захоплення; трагiзм вашої гри викликав у мене чуття сорому за тривiальнiсть моєї п’єси i зовсiм знищив умоїй свiдомостi пана Пiтера Тiзла, хоч я й вважав був його за головного героя п’єси. Я передбачаю нечуваний успiх для нас обох з такої вдалої переробки мого задуму». Навiть якби таке потурання вславлення п’єси через виконавця i не давало авторовi грошової користи, надмiрна сила акторова своєю самоцiннiстю збудила б симпатiю в авторовому акторському iнстинктi, якщо тiльки актор не є фанатик реалiзму. Та й це не захистило б його; бо його намагання приборкати силу гри могутнiх акторiв були б такi ж безсилi, як i намагання примусити слабких акторiв грати краще.

Коротше кажучи, те, що майстерно написану п’єсу далеко краще вдається пристосувати до рiвного виконання, анiж наявний виконавчий хист пристосовується до рiзних п’єс (реальнi можливостi, отже, цiлком протилежнi до бажання) — це, кiнець кiнцем, мусить переконати автора, що його власний погляд на твiр може висловити лише вiн сам. Коли ж вiн позбавлений можливости заграти свою п’єсу сам один, хоч би вiн був i найдосвiдченiший актор, вiн мусить звернутися до свого лiтературного способу висловлення, як i iншi поети та письменники. Та проте досi драматурги зарiдко вдаються до цього серйозно. Для Шекспiрових п’єс ми не маємо навiть повнiстю суфлерських зшиткiв: видання in quarto не подає майже нiчого, заледве кiлька рядкiв. Чого б ми не дали за екземпляр Гамлета, що його вживав Шекспiр пiд час репетицiї, з ориґiнальними ремарками, надряпаними «суфлеровим» олiвцем? А якби на додачу збереглись ще занотованi вказiвки, що їх автор подавав на кону, над усе, нариси характерiв, хоча б стислi, якими вiн намагався вислiтлити акторовi особу, яку той мусить втiлити! Яке свiтло пролили б вони на п’єсу, ба й на саму iсторiю шiстнадцятого столiття! Що ж, ми мали б це все, i ще далеко бiльше, якби Шекспiр, замiсть ледве занотувати свої твори, був би виготовив їх до друку, щоб запобiгти перекручуванням, — так старанно опрацювавши їх, як це зробив Мередiт. Брак такого опрацювання призвiв до того, що Шекспiр, неперевершений поет, розповiдач, змальовувач характерiв, гуморист i промовець, не залишив нам жодної iнтелектуально-послiдовної драми i не дiйшов до вживання справдi наукової методи у своєму дослiдженнi характерiв i суспiльства; хоча в таких непопулярних п’єсах, як «Усе гаразд», «Мiра за мiру» та «Троїл i Крессiда», вiн уже готовий пiднестися до мистецтва двадцятого столiття i прагне цього, але перед ним — лише сiмнадцяте.

Для сучасних п’єс така лiтературна обробка ще потрiбнiша, нiж для Шекспiрових, бо за його часiв вистава п’єси ще невиразно вирiзнялась вiд декламування вiршiв; оповiдна або описова розповiдь робила те, чого ми досягаємо тепер сценiчним оформленням i ремарками.

Читаючи самий лише дiалог якоїсь п’єси часiв Єлисавети, кожен легко зрозумiє все, опрiч яких пiвдванадцяти рядкiв, у той час як багато новiтнiх п’єс, надзвичайно ефектних на сценi, не тiльки не зручнi до читання, але просто незрозумiлi без сценiчних ремарок. Декламування такої п’єси з помосту, — де слухачi сидять навколо декламувача, як це роблено за часiв Єлисавети, — перевело б такi п’єси на нiсенiтницю. В окремих випадках це — чиста пантомiма, на зразок «Блудного сина», де дiалог хоч i є, але не розмовний. Якби драматурговi треба було виписати пантомiму, вiн, ясна рiч, змiг би зробити її зрозумiлою для читача, лише подаючи слова, що їх має висловити пантомiмiст. І зробити сучасну драму зрозумiлою для читача, подаючи лише дiалог, нi на крихту не легше, нiж зробити зрозумiлою пантомiму, не подаючи його.

Цiлком очевидно, проте, що подавання п’єс у лiтературнiй обробцi ще не досягло мистецького щабля, i внаслiдок цього дуже важко заохотити англiйську публiку до купування й читання п’єс. Та й нащо справдi, коли вони знаходять там лише самi розмови, та ще небагато зауважень для декоратора та костюмера про те, що в героїняного батька сива борода, а у вiтальнi троє дверей праворуч, двоє дверей i вхiд до оранжереї лiворуч i одне французьке вiкно посерединi? Мене дивує, що, присвячуючи два роки на витворення триактної п’єси, винятковi цiнностi якої залежать вiд майстерности характерiв i ситуацiї (чого можливо досягти лише добре розробивши родиннi та особистiподiї життя виведених осiб), Ібсен, проте, не подає читачам майже нiчого, крiм технiчних зауважень, потрiбних декораторовi, освiтлювачевi та суфлеровi. Хто заперечуватиме, що таємнiсть враження, яка часами з цього постає, — хоч яка вона буває чарiвна, — створюється коштом неясного розумiння п’єс? Ібсен, запитуваний щодо цього, вiдповiдає: «Я сказав те, що сказав». Цiлком слушно; та вся справа в тiм, що вiн не сказав того, чого не сказав. Можливо, є люди (хоч я непевний цього, бо не належу до них сам), яким драми Ібсеновi — якi вони є — досить багато кажуть. Є запевне й другi, що анiяк не спроможнi їх зрозумiти. Даймо, що для обох цих груп будь-якi пояснення потрiбнi. Але чи ж не варто тут допомогти переважнiй бiльшостi, якiй тiльки треба сказати зайве слово пояснення?

Нарештi, чи буде менi дозволено замовити слово за самих акторiв? Природженi актори мають чутливiсть до драматичних емоцiй, що дає їм iнтуїтивно схопити настрiй їхнiх ролiв. Але чекати вiд iнтуїцiї щодо iнтелектуального змiсту та обставин, це — вимагати вiд них дару ясновидства: з таким же правом можна б чекати вiд Королiвського Астронома, що вiн визначить час, перебуваючи в катакомбi. І актор знаходить у своїй ролi багато емоцiйних вказiвок, якi йому яснi незгiрш, нiж авторовi, але йому зовсiм не висвiтлюють тi полiтичнi та релiгiйнi умови, в яких дiє характер, що його вiн втiлює. Певнi вказiвки щодо цього завжди є в найкращих п’єсах, i частенько в них — ключ до правдивого вiдтворення ролi; але бiльшiсть акторiв настiльки звикла обходитись без цього, що це їх лиш потурбувало б, а проте тiльки таке виховне турбування пiдносить акторську професiю на рiвень професiй юриста, лiкаря, духовної особи та дипломата. Хай би там що, а Шейлок, як жид i лихвар, Отелло, як мавр i солдат, Цезар, Клеопатра та Антонiй, як особи в певних полiтичних умовах, незрiвнянно реальнiшi для актора, нiж незлiченнi герої, про яких тiльки й вiдомо, що вони гарно вдягалися, кохали героїню, руйнували лиходiєвi плани i вiдтодi все своє життя жили щасливо.

Отже, питання це має величезну вагу не лише для друкування та публiкацiї дiалогiв п’єс, але є заразом серйозна спроба повнiше передати їхнiй змiст читачевi. Тут iдеться про утворення нового мистецтва; i я маю смiливiсть гадати, що цим двом томам не мине й десяти рокiв, i слабi спроби, зробленi в них, зостануться далеко позаду; звичнi коротенькi й незручнi до читання сценiчнi зауваження на початку кожної дiї поширяться до цiлого роздiлу чи навiть низки роздiлiв. Безперечно, як один iз наслiдкiв цього, за вище поданою арґументацiєю, постане змiшаний тип творiв, почасти розповiдних, почасти проповiдницьких, описових, дiалогiчних i (можливо) почасти драматичних, — творiв, що їх можна буде читати, а не грати. Я не заперечую проти таких творiв, та я особисто прагнув до практичної мети драматурга: мої очi якнайпильнiше були зверненi лише на сцену. У всякому разi я намагався не подавати нiчого, що не є потрiбне, щоб полегшити артистовi виконувати, а глядачевi зрозумiти п’єсу. Я все ж був змушений випустити багато деталей, що їх може вiдтворити сцена, — просто тому, що лiтературне мистецтво, хоч i високо розвинене граматично, ще в стадiї дитинства щодо визначення технiчних властивостей мови: примiром, iснує п’ятдесят способiв казати «еге» i п’ятдесят способiв казати «нi», але тiльки один спосiб їх писати. Навiть до вживання вiдступiв замiсть курсиву для пiдкреслень, давно знайомого чужоземним читачам, англiйську публiку доведеться призвичаювати, поки воно стане для неї зрозумiле. Але, якщо мої читачi щиросердо це подолають, вони, смiю запевнити, розумiтимуть у моїх п’єсах приблизно стiльки, скiльки я сам.

На закiнчення — дещо про те, чому до цих трьох п’єс першого тому я дав заголовок «Неприємнi п’єси». Пiдстави досить очевиднi: їхня драматична сила скерована на те, щоб поставити перед глядача факти неприємнi. Безсумнiвно, всi п’єси, що просякненi щирим почуттям до людства, мусять завдавати ран тiй величезнiй зарозумiлостi його, якiй романтизм лестить. Але тут перед нами не тiльки комiзми й трагiзми iндивiдуальних характерiв i долi, а жахливi явищасоцiального порядку. Цi явища постають з того, що звичайний англiєць з хатнiм вихованням, хай би який чесний i добросердий вiн був у приватнiм життi, як громадянин є зiпсоване створiння; галасуючи про добробут тисячолiть, вiн в той же час закриватиме очi на найзлочиннiшi зловживання, якщо знищення їх загрожує збiльшенням бодай на один пеннi на фунтi тих вiдсоткiв та податкiв, якi його напiвобдуренням, напiвсиломiць примушують платити. У «Вдiвцевих будинках» я показав, як поважнiсть середнього класу i шляхетнiсть молодого поколiння дрiбної аристократiї росте, годуючись на злиднях, наче мухи на покидьках. Ця тема — не з приємних. У «Зальотниках» я показав потворнi статевi союзи, що в них вступають чоловiки й жiнки в межах шлюбних законiв; у цих останнiх дехто з нас бачить полiтичну потребу (особливо — для iнших людей), дехто — «божественну установу», дехто — романтичний iдеал, дехто — хатню професiю жiнки, а ще дехто — найогиднiшу несправедливiсть, iнституцiю, яку суспiльство переросло, але не змiнило, i яку, отже, всi «поступовi» особи мусять обминати. Сцена, з якої «Зальотник» розпочинається, атмосфера, в якiй вiн вiдограється, i шлюб, яким вiн закiнчується, — типовi для iнтелектуально й художньо свiдомих класiв сучасного суспiльства; i, на мою думку, навряд чи хто заперечуватиме, що вони неприємнi. У «Професiї панi Ворен» я поставив руба питання про те явище, яке панi Ворен характеризує так: «Єдиний спосiб для жiнки пристойно себе забезпечити, це — вiддати свою прихильнiсть чоловiковi, який може собi дозволити бути до неї прихильним». Є певнi питання, в яких я — надзвичайний iндивiдуалiст, як i бiльшiсть соцiалiстiв. Я певний, що суспiльство, яке бажає для своїх членiв високої суцiльности характеру, мусить органiзуватися таким способом, щоб усi люди, чоловiки й жiнки, мали змогу пристойно себе утримувати коштом власної працi, не потребуючи продавати свої почуття й переконання. За наших бо часiв ми не тiльки засуджуємо жiнок, як стать назагал, — пiд загрозою важкої скрути i нестаткiв, — до закрiпачення за своїми «утримувачами», — законними чи не законними. Ми маємо цiлi великi класи продажних людей, примiром, драматургiв i журналiстiв, до яких належу й я сам, не кажучи вже про леґiони юристiв, лiкарiв, попiв i професiйних полiтиканiв; цi люди день у день використовують свої найкращi здiбностi, щоб брехати, перекручуючи свої справжнi почуття, — i проти цього грiха грiх жiнки, що продає на кiлька годин користування зi своєї особи, надто вибачливий навiть, щоб порiвнювати. Бо багатi люди без переконань — у сучасному суспiльствi страшнiшi за бiдних жiнок без незайманости. Навряд чи ця тема з приємних!

Я мушу, проте, попередити моїх читачiв, що мої напади скерованi не проти моїх сценiчних героїв, а проти них таки самих. Бо вони ще ґрунтовно не усвiдомили собi, що в недолiках соцiальної органiзацiї виннi не лише тi люди, якi працюють у низьких професiях, неминучих за iснування цих недолiкiв; такi люди частенько, подiбно до Сарторiюса й панi Ворен, у власних справах виявляють цiннi дiяльнi здiбностi i навiть високi моральнi чесноти; винна ж уся суспiльнiсть загалом, бо тiльки її громадська думка й громадськi дiї та дiяльнiсть громадян, як платникiв податку, можуть змiнити Сарторiюсовi злиденнi закутки на пристойнi житла, Чартарiсовi iнтриґи на розумнi шлюбнi угоди, а професiю панi Ворен на чесну працю, що охороняють вiд гуманного трудового законодавства, з певною «морально-мiнiмальною» заробiтною платнею.

На закiнчення цiєї бесiди на повчання читачевi я розповiм у другому томi про те, як я пiзнiше написав п’єси, що в них я менше торкався злочинств суспiльства, а бiльше — його романтичних примх та боротьби окремих осiб проти цих примх — п’єси, що їх можна назвати, навпаки, «Приємними».

Вдівцеві будинки

Дія перша

Гарної серпневої днини, пiсля полудня, у садку-ресторанi готелю в Ремаґенi на Райнi. Вiсiмдесятi роки минулого столiття.

Видно Райн в напрямку до Бонна; праворуч — брама, що веде з садка на берег. Лiворуч — готель. Бiля нього дерев’яна офiцина з написом понад вiйстям: Table d’Hote. У садку очiкує офiцiант.

Двоє туристiв-англiйцiв виходять з готелю. Молодший, доктор Гаррi Тренч, має рокiв двадцять чотири, кремезний з товстою потилицею, низко острижений, чорнявий; у нього простяцьке поводження студента-медика, щире, нетерпляче, дещо хлоп’яче. Другий, пан Вiльям де-Бурґ Кокен, бiльш лiтнiй, мабуть за сорок, а може, й усi п’ятдесят, — худорлявий панок, з рiдким волоссям i афектованим поводженням; метушливий, гарячкуватий i в усiх своїх проявах смiшний для байдужих очей.

Кокен (на порозi готелю, владно до офiцiанта). Два кухлi пива сюди! (Офiцiант iде по пиво. Кожен увiходить до садка). Ми, Гаррi, дiстали кiмнату з найкращим краєвидом в готелi, i це — дякуючи моїй тактовностi. А завтра рано вирушаємо далi, вiдвiдаємо Майнц i Франкфурт. У Франкфуртi є прегарна жiноча статуя в домi одного шляхтича. Потiм є зоосад. Наступного дня — Нюрнберґ! Колекцiя знарядь катування — найкраща в свiтi.

Тренч. Чудово! Ви вже самi подбайте за потяги, гаразд? (Виймає покажчика шляхiв сполучення i розгортає його на одному iз столiв ).

Кокен (збирався сiсти й раптом затримується). Пхе! Стiлець всенький в пилюзi. У цих чужоземцiв жалюгiдно неохайнi звички.

Тренч (життєрадiсно). Дарма: яка рiзниця, мiй старенький! Пiдбадьортесь, Бiллi, пiдбадьортесь. Тiштесь життям (примушує Кокена сiсти на стiлець i сiдає проти нього, витягуючи люльку й галасливо наспiвуючи).

Наливайте райнвайну: хай тече Струменем вiльним кипучим…

Кокен (скандалiзований). Але ж, Гаррi, в iм’я звичайної пристойности, опам’ятайтеся! Ви ж не розносник з Гемпстедського лугу пiд час свята! Чи вам би на думку спало поводитись так у Лондонi?

Тренч. Ото дурницi! Я за кордон поїхав, щоб тiшитися. Подивився б я на вас, якби ви тiльки-но склали iспити пiсля чотирьох рокiв медичної школи i бiганини по лiкарнях. (Знов заходжується спiвати).

Кокен (пiдводячись). Тренчу, або подорожуйте як джентльмен, або подорожуйте самi. Це саме те, що створює англiйцям на континентi погану славу. Воно б ще нiчого щодо тутешнiх; але тi, що сiли на пароплав у Боннi, — англiйцi. Я сьогоднi весь час неспокiйний, якої думки вони мусять бути про нас. Гляньте лишень, який вигляд ми маємо.

Тренч. А що йому бракує, нашому виглядовi?

Кокен. Нечепурно, неґлiже, мiй любий, неґлiже. На пароплавi маленькi неґлiже було саме до речi, саме en regle; але тут, у цьому ресторанi, дехто з них запевно перевдягнеться на обiд; а у вас нiчого, опрiч цiєї норкфолькської куртки. Звiдки ж їм знати, що ви — людина з пристойного товариства, коли ви не виявите цього своїм поводженням?

Тренч. Пхе! Отi подорожнi з пароплава — всесвiтнiй набрiд: американцi i всяке чортзна-що. Хай вони всi собi повiсяться, Бiллi. Вони мене аж нiяк не обходять. (Запалює сiрника i береться розпалювати люльку).

Кокен. Облиште мене звати Бiллi на людях, Тренчу. Мене звуть Кокен. Я певен, що це поважнi люди: вас самого вразила показна зовнiшнiсть батька.

Тренч (зразу вгамувавшись). Якi отi? (Гасить сiрника й ховає люльку).

Кокен (трiумфуючи веде своє далi). Вони тут, Гаррi, тут, у цьому готелi. Я впiзнав батькову парасолю у вестибулi.

Тренч (зворушений щирим соромом). І справдi, менi треба було захопити у щось перевдягтись. Та ж це така морока, як цiла купа багажу! У всякiм разi (рвучко встає) нам слiд пiти помитися. (Вiн повертається, щоб iти в готель, але зупиняється, вражений, бачачи, що хтось надходить до брами з берега). О, бачите! Це ж вони.

До саду входять панна й добродiй, за ними носiй з кiлькома легкими пакунками, не багажу, а покупок. Вони, очевидно, батько й дочка. Добродiєвi рокiв п’ятдесят; вiн високий, добре зберiгся, тримається рiвно. Гострий, владний тон i величне поводження разом з масивним орлиним носом i рiшучими, чисто виголеними рисами рота — надають йому статечного вигляду. На ньому легкий сiрий сурдут, пiдбитий шовком, i бiлий капелюх; польовий бiнокль висить у новенькому шкiряному футлярi. Людина, що все завдячує собi самому, грiзна для служникiв, не легко приступна для кожного. Його дочка — добре вдягнена, добре збудована, гарна, розумна молода жiнка; має вже вигляд справжньої ледi, але все ж дочка свого батька. Радше повна життя й енергiї, анiж делiкатна й витончена, але ще привабливiша й свiжiша вiд цього.

Кокен (швиденько беручи об руку Тренча, що витрiщився як остовпiлий). Схаменiться, Гаррi, пануйте над собою, пануйте над собою! (Походжає з ним в напрямку до готелю. Офiцiант виходить iз пивом). Кельнере, ceci la est notre table. Est ce que vous comprenez francais?

Офiцiант. Так, пгане. Слухаю пгане.

Добродiй (до свого носiя). Покладiть цi речi на той стiл. (Носiй не розумiє).

Офiцiант (втручаючись). Цей штiл заняли цi пгани, пгане. Як васа ласка…

Добродiй (суворо). Слiд би сказати менi про це ранiше. (До Кокена, з гнiвною вибачливiстю). Жалкую, що трапилась помилка, мiй пане.

Кокен. О, це нiчого, вельмишановний пане. Сiдайте тут, прошу вас.

Добродiй (холодно, повертаючись до нього спиною). Дякую. (До носiя). Покладiть це на отой стiл. (Носiй не ворушиться, поки добродiй не вказує на пакунки, рiшуче стукаючи по другiм столi, ближче до брами).

Носiй. Jawohl, gnad’g Herr (Кладе покунки).

Добродiй (виймаючи повну жменю грошей). Офiцiанте!

Офiцiант (пройнятий шанобливiстю). Слухаю, пгане.

Добродiй. Чаю! Для двох! Сюди!

Офiцiант. Слухаю, пгане. (Іде до готелю).

Добродiй вибирає iз своєї жменi грошей дрiбну монету й дає носiєвi, цей бере її, улесливо торкаючись рукою шапки, i вiддаляється, не насмiлюючись говорити. Його дочка сiдає й розгортає пакунок з фотографiями. Добродiй виймає Бедекера, ставить собi стiлець i далi, перш нiж сiсти, люто позирає на Кокена, наче чекаючи, що вiн забереться геть. Кокен, анi на крихту не збентежений, повертається на своє мiсце при першiм столi з виглядом скромної вихованости й кличе Тренча, що нерiшуче тиняється позаду.

Кокен. Тренчу, любий мiй друже, ваше пиво чекає на вас (п’є).

Тренч (радий приводовi повернутися на своє мiсце). Спасибi, Кокене. (Також п’є).

Кокен. До речi, Гаррi, я вже давненько збираюся спитати вас: ледi Роксдейль доводиться сестрою вашому батьковi чи вашiй матерi? (Ця куля влучає. Добродiй помiтно зацiкавлений).

Тренч. Ну, звичайно, моїй матерi. Чого це вам спало на думку?

Кокен. Та нiчого. Я саме мiркую — гм!.. Вона, мабуть, чекає, що ви одружитесь, Гаррi: доктор мусить одружитись.

Тренч. А їй хiба що до того?

Кокен. О, дуже багато, мiй любий. Вона вже наперед гадає про те, що введе вашу жiнку до лондонського свiту.

Тренч. Ото дурницi!

Кокен. О, ви ще молодi, любий мiй; ви не розумiєтеся на важливостi цих речей — здавалося б, такi незначнi офiцiйнi дрiбницi, а насправдi — пружини й колеса величної аристократичної системи. (Офiцiант повертається з чайним приладдям, яке вiн несе до добродiєвого столу. Кокен встає й звертається до добродiя). Вельмишановний пане, пробачте менi, що до вас звертаюсь; але я не можу позбутись почуття, що ви волiли б краще цей стiл i ми стаємо вам на завадi.

Добродiй (люб’язно). Дякую. Бланш, ось цей пан дуже ґречно пропонує нам свiй стiл, якщо ти волiєш його.

Бланш. О, дякую, менi байдуже.

Добродiй (до Кокена). Ми, здається, товаришi в подорожi, мiй пане?

Кокен. Товаришi в подорожi й товаришi по рiдному краї. О, ми рiдко вiдчуваємо чарiвнiсть рiдної мови, поки не почуємо її пiд чужим небом. Ви, безперечно, мали нагоду зауважити це?

Добродiй (дещо збентежений). Гм! З романтичного погляду — можливо, дуже можливо. З фактичного ж боку на звуки англiйської мови я почуваю себе як удома; а я не люблю почувати себе як удома, коли я за кордоном. Бо ж i витрати робиться зовсiм не задля цього. (Дивиться на Тренча). Здається, цей добродiй теж подорожував з нами.

Кокен (з мiною церемонiймейстера). Мiй шановний друг, доктор Тренч, дозвольте менi зазнайомити вас з паном… е-е?.. (Дивиться запитливо на добродiя, чекаючи почути iм’я).

Добродiй. Дозвольте потиснути вашу руку, докторе Тренчу. Моє iм’я Сарторiюс; i я маю за честь бути знайомим з ледi Роксдейль, здається, вашою близькою родичкою. Бланш! (Вона пiдносить очi). Доктор Тренч. (Вона вклоняється).

Тренч. Мабуть, менi слiд репрезентувати вам мого друга Кокена, пане Сарторiюсе: пан Вiльям де-Бурґ-Кокен (Кокен робить вишуканий уклiн. Сарторiюс з гiднiстю його приймає. У цей час офiцiант поветрається з чайником, гарячою водою тощо).

Сарторiюс (офiцiантовi). Ще двi чашки.

Офiцiант. Слухаю, пгане. (Іде в готель).

Бланш. Вам з цукром, пане Кокене?

Кокен. Щиро дякую. (До Сарторiюса). Ви надто люб’язнi, мiй пане. Гаррi, несiть сюди ваш стiлець.

Сарторiюс. Будь ласка, прошу. (Тренч приносить свiй стiлець до чайного столика; вони всi сiдають навкруги. Офiцiант повертається ще з двома чашками).

Офiцiант. Табльдот пiв на шьому, яснi пганове. Що пган звелить оце зараз?

Сарторiюс. Нiчого. Можете йти. (Офiцiант вiдходить).

Кокен (дуже ґречно). Ви збираєтесь ще довгий час тут пробути, панно Сарторiюс?

Бланш. Гадаємо поїхати до Роландсека. Там така гарна мiсцевiсть, як i тут?

Кокен. Гаррi, Бедекера! Дякую. (Дивиться в покажчик й вiдшукує Роландсек).

Бланш. Цукор, докторе Тренчу?

Тренч. Дуже вдячний. (Вона передає йому чашку й багатозначно дивиться на нього деякий час. Вiн поквапливо опускає очi долу, потiм позирає непевно на Сарторiюса, що зосередив свою увагу на бутербродi).

Кокен. Роландсек, очевидячки, надзвичайно цiкаве мiсце. (Читає). «Це одна з наймальовничiших i найчастiш одвiдуваних мiсцевостей понад рiчкою; її оточують численнi вiлли й чудовi садки, що належать переважно заможним торговцям з нижнього Райну i тягнуться повз лiсом порослi гiрськi узбiжжя, поза селом».

Бланш. Це бринить непогано: цивiлiзовано й з комфортом. Я за те, щоб ми там побували.

Сарторiюс. Зовсiм так, як у нас у Сурбiтонi, моя люба.

Бланш. Так, зовсiм.

Кокен. Маєте власнiсть понад Райном? О, я заздрю вам.

Сарторiюс. Нi, я лише винайняв на лiто умебльовану вiллу тут, у Сурбiтонi. Я живу в Бедфорд-Скверi. Я — член парафiяльної управи й мушу мешкати в своїй парафiї.

Бланш. Ще чашку, пане Кокене?

Кокен. Нi, щиро дякую. (Сарторiюсовi). Гадаю, ви вже побували тут скрiзь довкола? Тут майже нiчого дивитись, за винятком церкви св. Аполiнарiя.

Сарторiюс (скандалiзований). За винятком чого?

Кокен. Церкви св. Аполiнарiя.

Сарторiюс. Дивна назва для церкви. Мушу сказати, надто по-континентальному.

Кокен. Але ж так, так, так! Ось чого нашим сусiдам частенько бракує, пане Сарторiюсе смаку, — смаку в них замало. Але в цьому випадку їх не можна ганити: води названi по церквi, а не церква по водах.

Сарторiюс (так, нiби це умова, що полегшує провину, але не повне виправдання). Добре, що це так. Це вiдома церква?

Кокен. Бедекер вiдзначає її.

Сарторiюс (з шанобою). О, в такому разi я б з охотою на неї подивився.

Кокен (читає) …«що її року 1839-го спорудив Цвiрнер, останнiй визначний архiтектор Кельнського катедрального собору, коштом графа Фюрстенберґ-Штамгайма».

Сарторiюс (на якого це дуже вплинуло). Ми конче мусимо обдивитись її, пане Кокене. Я нiколи не думав, що архiтектор Кельнського собору жив так недавно.

Бланш. Годi вже з нас цих церков, тату. Вони всi однаковi; вони набридли менi до смерти.

Сарторiюс. Що ж, люба моя, якщо ти вважаєш за розумне, забравшися в довгу й коштовну подорож з метою побачити те, що там є прикметного, повернутись, нiчого не побачивши…

Бланш. Тiльки не сьогоднi, тату, прошу!

Сарторiюс. Люба моя, я волiв би, щоб ти побачила все. Це частина твого виховання…

Бланш (встаючи, з нетерплячим зiтханням). О, моє виховання! Що ж, чудово, чудово. Я гадаю, менi доведеться довершити його. Ви йдете, докторе Тренчу? (З ґримасою). Я певна, що церква св. Йоганна справила б вам далеко бiльшу приємнiсть.

Кокен (смiючись тихо й лукаво). Прекрасно, прекрасно; але ж чудово, справдi (Серйозно). А знаєте, панно Сарторiюс, тут дiйсно є церква св. Йоганна — навiть декiлька так само, як i св. Аполiнарiя.

Сарторiюс (сентенцiйно, виймаючи свого бiнокля й подаючись до брами). Багато правди, бува, кажуть жартома, пане Кокене.

Кокен (приєднуючись до нього). Свята правда, свята правда! (Вони виходять, обговорюючи це глибокодумно. Бланш не ворушиться, щоб iти слiдом за ними. Вона чекає, поки вони з очей зникнуть, тодi стає проти Тренча, дивлячись на нього iз загадковим усмiхом, на що вiн вiдповiдає напiвсоромливою, напвсамовдоволеною посмiшкою).

Бланш. Гаразд. Отже ви нарештi таки зробили це.

Тренч. Так. Принаймнi, Кокен зробив це. Я ж вам казав, що вiн влаштує це. Де в чому вiн просто старий дурень, але вiн має багато такту.

Бланш (примирливо). Такту! Який там такт? Це простiсiнька цiкавiсть. Цiкавi люди завжди спритно встрявають у розмови з незнайомими людьми. Чому ви самi не заговорили з моїм батьком на пароплавi? Адже вам не потрiбно було нiяких репрезентувань, щоб заговорити до мене.

Тренч. Я, власне, не мав особливого бажання розмовляти з ним.

Бланш. Здається, вам не спало на думку, що цим ви ставите мене у фальшиве становище.

Тренч. О, я й зараз не бачу цього. Та й до того ваш батько така людина, що до нього не легко взятися. Звичайно, тепер, коли я вже знайомий з ним, я бачу, що вiн дуже люб’язний, але ж чого коштувало спершу з ним познайомитись!

Бланш (нетерпляче). Всi лякаються тата, не знаю, справдi, чому. (Сiдає знову, трошки сердита).

Тренч (нiжно). Але ж тепер, здається, все гаразд, прада ж? (Сiдає близько неї).

Бланш (гостро). Не знаю. Звiдки б менi знати? Ви не мусили говорити до мене тодi, на пароплавi. Ви гадали, ясама, бо (з фальшивим пафосом) я була без матерi.

Тренч (заперечуючи). Але ж чекайте! Це ж ви заговорили до мене. Я справдi був аж надто радий такiй нагодi; але присягаюсь, я б i очей би не звiв на вас, якби ви не дали менi приводу.

Бланш. Я лиш спитала вас про назву замку. В цьому не було нiчого непристойного для дами.

Тренч. Але ж, ясна рiч. Що це ви справдi? (З поновленою нiжнiстю). Ну, а тепер все гаразд, правда ж?

Бланш (стиха, з лукавством позираючи на нього). Чи справдi?

Тренч (зненацька стає соромливий). Я… Я гадаю, так. До речi, що ж церква св. Аполiнарiя? Адже ваш батько чекає на нас?

Бланш (стримуючи обурення). Прошу не затримуватись задля мене, якщо ви бажаєте побачити її.

Тренч. А ви хiба не пiдете?

Бланш. Нi. (В поганiм настрої одвертає своє обличчя).

Тренч (стривожено). От тобi й маєш: ви знову образились? (Вона дивиться на нього деякий час задумливо, з тьмяним докором в очах). Бланш! (Вона спалахує гнiвом, до того ж перебiльшеним i цим лякає його). Пробачте, що я зву вас вашим iм’ям, але… е-е… (Вона виправляє свою помилку, красномовно змякшуючи вираз свого обличчя. Вiн вiдповiдає на це вибухом почуттiв). Ви ж не образились, правда? Я ж був чомусь певний, що ви не образитесь! Бачите… Я не уявляю собi, як ви поставитесь до цього; це мусить видатись вам страшенно несподiваним; але умови не дозволяють… i справдi, менi аж надто бракує такту. (Вiн дедалi бiльше заплутується, не помiчаючи, що вона ледве здатна стримувати нетерплячiсть). От, якби це Кокен…

Бланш (нетерпеливо). Кокен!

Тренч (до краю наляканий). Нi, не Кокен. Хоча, запевняю вас, я тiльки хотiв сказати про нього, що…

Бланш. Що вiн незабаром повернеться з татом.

Тренч (дурнувато). Так, вони, мабуть, недалечко зараз. Сподiваюсь, я не затримав вас?

Бланш. Я гадала, що ви затримуєте мене, бажаючи менi щось сказати.

Тренч (цiлком спантеличений). Але ж, нi. У всякому разi нiчого особливого. Може, якось iншим разом.

Бланш. Коли iншим разом? Звiдки ви знаєте, що ми ще колись зустрiнемось? (Розпачливо). Скажiть зараз. Я хочу, щоб ви це зараз сказали.

Тренч. Бачите, я гадав, що якби ми змогли зважитись, або нi… принаймнi… м-м… (Нервовiсть позбавляє його можливости говорити).

Бланш (вирiшивши, що вiн безнадiйний). Здається менi, що це анi крихти не страшно, коли ви на щось зважитесь, докторе Тренчу!

Тренч (белькочучи). Я лише гадав… (Зупиняється й жалiбно поглядає на неї. Вона хвилину вагається, потiм з розрахованою рвучкiстю кладе свої руки в його. Вiн пориває її в свої обiйми з вигуком полегшення). Люба Бланш! Здається, я б нiколи не вимовив цього. Я, мабуть, простояв би тут цiлий день, затинаючись, якби ви не допомогли менi з цим.

Бланш (намагаючись видертись од нього). Я зовсiм недопомагала вам iз цим.

Тренч (утримуючи її). Я ж i не кажу, що ви зробили це навмисне. Лише iнстинктивно.

Бланш (все ще трохи неспокiйна). Але ж ви нiчого не сказали!

Тренч. Що я ще можу сказати крiм цього? (Знову цiлує її).

Бланш (переможена поцiлунком, але все ж наполягаючи на своєму). Але ж, Гаррi…

Тренч (у захопленнi, що вона його назвала на iм’я). Що?

Бланш. Коли ж ми одружимось?

Тренч. У першiй-лiпшiй церквi, яку зустрiнемо: у церквi св. Аполiнарiя, коли хочете.

Бланш. Нi, але серйозно. Це рiч серйозна, Гаррi, не жартуйте з цим.

Тренч (раптом кидаючи погляд до брами з боку берега й швиденько випускаючи її). Ш-ш!… Ось вони вже повернулись.

Бланш. Ах, чо… (Слово губиться в звуковi дзвоника з готелю. Офiцiант з дзвоником з’являється на сходах. Видно, як Саторiюс i Кокен повертаються через браму з рiчки).

Офiцiант. Табльдот за тридцять хвилин, пганiї й пганове. (Повертається до готелю).

Сарторiюс (серйозно). Я просив тебе супроводити нас, Бланш.

Бланш. Так, тату. Ми саме збирались вирушати.

Сарторiюс. Ми зовсiм запорошенi; нам слiд причепуритися до столу. Я гадаю, тобi слiд би пiти зi мною, дитино моя! Ходiмо! (Вiн подає Бланш руку. Серйознiсть його поводження справляє на всiх гнiтюче враження. Бланш мовчки бере його попiдручки i йде з ним до готелю. Кокен, чи не менш поважний од самого Сарторiюса, споглядає Тренча з суворiстю суддi).

Кокен (докiрливо). Нi, мiй любий. Нi, нi. Нiколи в свiтi. Я червонiю за вас — нiколи за все моє життя менi не було так соромно. Ви скористалися з нагоди, що це дiвча залишилось без захисту.

Тренч (палко). Кокене!

Кокен (невблаганно). Її батько, очевидно, справжнiй джентльмен. Я мав за честь познайомитись iз ним; я репрезентував вас; я дозволив йому повiрити, що вiн може залишити свою дочку з вами з абсолютним довiр’ям. І що ж я бачу, повертаючись? Що бачить її батько? О, Тренчу! Нi, любий мiй друже, нi, нi! Негарно, Гаррi, i непристойно.

Тренч. Нiсенiтниця! Нiчого такого ви не могли побачити.

Кокен. Не могли побачити! Вона, справжня ледi, особа з найвитонченiшим вихованням, — i у ваших обiймах; i ви кажете, що ми нiчого такого не могли побачити! — та ще коли саме тут офiцiант почав калатати у великий дзвiн, безперечно, щоб привернути увагу до його присутности! (Виговорюючи йому з подвоєною суворiстю). Чи вам бракуєпринципiв, Тренчу? Бракує релiгiйних переконань? Чи вам забракло знання свiтського поводження? Безперечно, ви поцiлували…

Тренч. Ви не бачили, щоб я її цiлував.

Кокен. Ми не тiльки що бачили, а й чули це; вiдзвук так i розкотився понад Райном. Не принижуйтесь до вибрiхування, Тренчу.

Тренч. Таж нiсенiтниця, любий мiй Бiллi. Ви…

Кокен. Ви знову за своє. Не вживайте ви цього паскудного зменшення. Ну, як менi зберегти до себе пошану супутникiв, людей заможних iз становищем, коли на кожному кроцi «бiлуєте»[3] мене? Моє iм’я Вiльям! Вiльям де-Бурґ-Кокен.

Тренч. Ой, лишенько! Отуди. Не ображайтесь ви, старенький. І що вам за рацiя кокошитися на кожну дрiбницю? Менi якось простiше звати вас Бiллi. Воно вам якось пасує.

Кокен (засмучений). У вас аж нiякої делiкатности по-

чуттiв, Тренчу, анiякого такту. Я нiкому цього не казав, та що ж, побоюсь, що з вас нiщо не в силi будь-коли зробити справжнього джентльмена. (Сарторiюс з’являється на порозi готелю). Ось iде мiй друг, Сарторiюс, безсумнiвно, щоб одержати вiд вас пояснення з приводу вашої поведiнки. Я б не здивувався, якби вiн принiс iз собою наган. Але я не хочу бути за свiдка болючої сцени.

Тренч. Не йдiть, чорти б його вхопили. Я зовсiм не хочу зустрiтись iз ним наодинцi саме зараз.

Кокен (хитаючи головою). Делiкатнiсть, Гаррi, делiкатнiсть! Пристойнiсть! Savoir taire! (Вiддаляється. Тренч намагається вислизнути в протилежному напрямку, подаючись, наче проходжаючись, до садової брами).

Сарторiюс (невблаганно). Докторе Тренчу!

Тренч (зупиняючись i повертаючись). А, це ви, пане Сарторiюсе? Ну, що ж, як ви вподобали церкву?

Сарторiюс мовчки вказує на стiлець. Тренч, напiвзагiпнотизований власною нервовiстю й враженням, яке справляє Сарторiюс, безпорадно сiдає.

Сарторiюс (сiдаючи теж). Ви розмовляли з моєю дочкою, докторе Тренчу.

Тренч (намагаючись поводитись невимушено). Так, у нас була розмова — так собi балачка, поки ви були в церквi з Кокеном. А як вам повелося з Кокеном, пане Сарторiюсе? Знаєте, я завжди був тої думки, що вiн надзвичайно тактовна людина.

Сарторiюс (не зважаючи на цi пiдступи). Я тiлькино мав розмову з моєю дочкою, докторе Тренчу; i я знайшов її пiд враженням, що мiж вами сталося щось таке, про що я, як батько — батько дiвчини, що не має матерi, мушу негайно дiзнатися. Моя дочка, можливо, нерозсудливо, зрозумiла вас дуже серйозно й…

Тренч. Але ж…

Сарторiюс. Будь ласка, одна хвилина. Я сам був юнак — молодший, може, нiж ви собi можете уявити на пiдставi враження, яке я справляю зараз. Я кажу, звiсно, щодо характеру. Якщо ви не серйозно…

Тренч (щиросердо). Але ж я цiлком серйозно. Я хочу одружитися iз вашою дочкою, пане Сарторiюсе. Сподiваюсь, ви не маєте перешкод.

Сарторiюс (виявляючи поблажливiсть до Тренчевої сумирности з iнстинктового бажання виявити свою вищiсть i все ж зважаючи на те, що вiн — родич ледi Роксдейль). Поки що нi. Можу сказати, що ваша пропозицiя, на мою думку, дуже почесна й щира i робить менi особисто велику честь.

Тренч (приємно здивований). Тодi, сподiваюсь, ми можемо вважати, що справу влаштовано. Як це любо з вашого боку!

Сарторiюс. Стiйте, стiйте, докторе Тренчу. Такi справи не влаштовуються так нашвидко.

Тренч. Не нашвидко, нi. Звичайно, ще є рiзнi угоди й таке iнше. Але ж можна розглядати цю справу як влаштовану помiж нас, правда ж?

Сарторiюс. Гм! Бiльше ви нiчого не маєте додати?

Тренч. Тiльки те, що… що… Нi, я нiчого не маю сказати, крiм того, що я кохаю…

Сарторiюс (уриваючи йому). Що-небудь про вашу родину, примiром. Ви не передбачаєте нiяких заперечень з їхнього боку?

Тренч. О, це ж їх аж нiяк не обходить!

Сарторiюс (палко). Пробачте, мiй пане, їх це дуже й дуже обходить. (Тренч збентежується). Я вирiшив, що моя дочка не мусить вступати в таке оточення, де її не зустрiнуть з цiлковитою повагою, на яку вона заслуговує своєю освiтою i своїм вихованням (тут вiн трохи губить владу над собою i повторює, нiби Тренч заперечив йому), — я кажу, своїм вихованням.

Тренч (спантеличений). Ну, звичайно. Але що примушує вас гадати, що моя родина не вподобає Бланш? Адже мiй батько був молодший син, i я мусив обрати собi професiю, ну, як звичайно; отже, мої родичi не чекатимуть вiд нас пiдтримки; вони ж знають, що для нас це рiч неможлива. Навпаки, вони допомагатимуть нам, вони завжди пропонують менi це.

Сарторiюс. Не це мене цiкавить, любий мiй. Родини часто вважають за потрiбне обернутися спиною до тих нових членiв, яких вони визнають за не досить пристойних для себе.

Тренч. Але ж, запевняю вас, мої родичi анi крихти не чванливi! Бланш — ледi, i цього з них досить.

Сарторiюс (зворушений). Я радий, що ви так гадаєте. (Простягає руку. Тренч, здивований, бере її). Я сам так гадаю. (Вдячно потискує Тренчеву руку й пускає її). Так, докторе Тренчу, ви поводились прекрасно й ви не матимете причин скаржитися на мене. З грошима не буде нiяких труднощiв: ви матимете, скiльки забажаєте. Я ґарантую це. Але я мушу мати ґарантiю i для себе, що ваша родина приймає її як рiвну.

Тренч. Ґарантiю?

Сарторiюс. Так, розумну ґарантiю. Я почекаю, поки ви напишете до ваших родичiв, пояснюючи свої намiрий додаючи те, що, на вашу думку, слiд сказати про мою доньку, а саме: що вона вiдповiдає вимогам вищого свiту. І коли ви зможете показати менi кiлька листiв вiд головних членiв вашої родини з щирими привiтаннями, це мене цiлком задовольнить. Що я можу ще сказати?

Тренч (дуже здивовано, але вдячно). Так, розумiється. Ви надто ласкавi. Я вам дуже вдячний. Я напишу до своїх, якщо ви бажаєте. Але, запевняю вас, ви переконаєтесь, що вони будуть дуже радi. Я їм напишу, щоб вони вiдповiли з наступною поштою.

Сарторiюс. Щиро вдячний. А тим часом я змушений просити вас не дивитися на цю справу як на влаштовану.

Тренч. А! не дивитися ще… я розумiю. Ви хочете сказати, межи Бланш i…

Сарторiюс. Я хочу сказати, мiж вами й панною Сарторiюс. Коли я урвав вам тут розмову кiлька часу тому, i ви, i вона, очевидно, вважали її за влаштовану. Якщо виникнуть труднощi i шлюб — як бачите, я зву це шлюбом — i шлюб розпадеться, я б не хотiв, щоб Бланш вважала, що вона дозволила, так би мовити, юнаковi… (Тренч спiвчутливо киває). Ось яка рiч. Чи можу ж я покластися на вас, що ви триматимете себе на пристойнiй вiдстанi i цим позбавите мене потреби утримутись вiд дальших зустрiчей, якi обiцяють багато приємности нам усiм?

Тренч. О, звичайно, якщо ви бажаєте цього. (Вони потискують один одному руки на знак згоди).

Сарторiюс (встаючи). Ви, здається, казали, що маєте написати сьогоднi?

Тренч (палко). Напишу, поки виїду звiдси, зараз же, негайно.

Сарторiюс. У такiм разi дозвольте менi залишити вас. (Вiн вагається, бо розмова схвилювала й збентежила його; потiм робить зусилля й, опанувавши себе, додає з гiднiстю, повертаючись, щоб одiйти). Я радий, що порозумiвся з вами. (Іде в готель; Кокен, що тинявся довкола, гнаний цiкавiстю, з’являється з кущiв ).

Тренч (пiднесено). Бiллi, ви саме вчасно, мiй старенький: зробiть менi ласку. Треба, щоб ви написали менi листа, а я перепишу.

Кокен. Я вирушив з вами в цю подорож як приятель, Тренчу, не як секретар.

Тренч. Ось i напишiть як приятель. Моїй тiтцi Марiї. Про мене й Бланш. Треба її повiдомити, розумiєте.

Кокен. Сказати їй про вас i про Бланш! Про ваше поводження! Донести на вас, мого друга! Забути, що я пишу ледi? Нiколи!

Тренч. Дурницi, Бiллi! Не вдавайте, наче ви не розумiєте. Ми — зарученi, зарученi, мiй любчику, що ви на це скажете? Я мушу написати сьогоднi ж, з вечiрньою поштою. Ви — єдина людина, що може мене навчити, як це зробити. Нумо ж, мiй старенький (пiддаючись, усаджує його при одному iз столiв); осьде й олiвець. Чи немає у вас клаптика… ага, ось хiба, пишiть на зворотi мапи. (Видирає з свого Бедекера мапу й розгортає її на столi, зворотом догори. Кокен бере олiвця й ладнається писати ). Оце чудово! Страшенно вдяний вам, старенький! А тепер — до роботи! (Стурбовано). Але ж ви знаєте, обережненько це все висловте, Кокене.

Кокен (одкладаючи олiвця). Якщо у вас є сумнiви щодо мого вмiння пiдiбрати пристойнi вирази для ледi Роксдейл…

Тренч (ублажаючи його). Гаразд, гаразд, старий друже, немає в свiтi людини, яка б зумiла зробити це бодай наполовину так добре, як ви. Я лише хтiв пояснити. Бачте, справа в тому, що Сарторiюс чогось забрав собi в голову, що мої родичi зневажатимуть Бланш; i вiн не хоче дати згоди, поки вони не пришлють листiв, запрошень, привiтань i ще чортзна-чого. Тож викладiть це таким способом, щоб тiтка Марiя у вiдповiдь написала, що вона в захопленнi й запрошує нас… ну, розумiєте, Бланш i мене до себе i подiбне. Ви ж розумiєте, що я хочу сказати. Ви їй розкажiть про це все докладно i…

Кокен (переможно). Якщо ви розповiсте менi про це все докладно, я, смiю вас запевнити, зможу викласти целедi Роксдейл з вiдповiдною делiкатнiстю. Що iз себе являє Сарторiюс?

Тренч (розгубився вiд несподiваного питання). Я не знаю; я не спитав. Це таке питання, яке не легко поставити людинi, — ну, такiй людинi, як вiн. Як вам здається, чи не змогли б ви написати листа в таких висловах, щоб це все якось обминути? Менi, справдi, не хтiлось би його питати про це.

Кокен. Я можу це обминути, якщо ви хочете. Нема нiчого легшого. Але якщо ви гадаєте, що ледi Роксдейл обмине це, то я гадаю iнакше. Я можу помилитись; так, немає сумнiву, я помиляюсь. Здається, я завжди помиляюсь; але така моя думка.

Тренч (зовсiм заплутався). А, кат його бери! Що ж його в чорта робити? Чи не можете ви просто сказати, що вiн джентльмен, — це ж не буде злочин. А якщо ви особливо натискуватиме на те, що вiн заможний, а Бланш — його єдина дитина, тiтка Мафiя буде цiлком задоволена.

Кокен. Гаррi Тренчу, коли ж ви, нарештi, хоч трохи порозумнiшаєте? Це ж серйозна справа. Будьте ж вiдповiдальнi за свої дiї, Гаррi!

Тренч. Що за дурницi! Не будьте такi моральнi!

Кокен. Я не моральний, Тренчу. Принаймнi, я не моралiст. Оцього виразу я й мусив ужити: моральний, але не моралiст. Якщо ви збираєтесь за своєю жiнкою одержати грошi, то хiба ж вашу родину не повинно цiкавити, яким способом здобуто цi грошi? А вас — вас, Гаррi, хiба це не повинно цiкавити? (Тренч дивиться на нього безпорадно, нервово стискаючи власнi пальцi. Кокен кидає олiвця й з демонстративною байдужiстю вiдхиляється до спинки стiльця). Звичайно, це не моя справа, але я вiдмовляюсь виконати ваше прохання. Звiдки менi знати: а може, Сарторiюс якийсь неспiйманий грабiжник? (Сарторiюс i Бланш, готовi до обiду, виходять з готелю).

Тренч. Ш-ш! Осьде вони йдуть. Будьте ж любi, старенький, скiнчiть листа до обiду; я буду вам страшенно вдячний.

Кокен (нетерпляче). Ідiть, iдiть, ви заважаєте менi. (Жене його геть i береться до писання).

Тренч (покiрливо й вдячно). Добре, старенький. Страшенна дяка (Тим часом Бланш залишає батька й подається до берега. Сарторiюс сходить у садок з Бедекером у руцi й, читаючи, сiдає поблизу Кокена. Тренч звертається до нього). Сподiваюсь, ви нiчого не маєте проти того, щоб я супроводив Бланш на обiд.

Сарторiюс. Безперечно, докторе Тренчу. Будь ласка. (Люб’язним рухом пропонує йому приєднатись до Бланш. Тренч кидається їй услiд крiзь браму. За Райном сiдає сонце; освiтлення набирає червоного забарвлення. Кокен у творчих муках корчить ґримаси i збентежується, вiдчувши на собi Сарторiюсiв погляд).

Сарторiюс. Сподiваюсь, я вам не заважаю, пане Кокене.

Кокен. У жодному разi. Наш друг Тренч доручив менi складне й делiкатне завдання. Вiн попрохав мене як друга родини написати до неї листа на тему, що стосується вас.

Сарторiюс. Так, так. Ну, що ж, пане Кокене, у кращi руки це доручення й не могло б потрапити.

Кокен (удаючи скромнiсть). О, що ви! Це вже занадто, мiй пане, це вже занадто! Але ж ви бачите, що собою являє Тренч. На свiй штиб — чудовий хлорець, пане Сарторiюсе, прекрасний юнак. Але родиннi повiдомлення подiбного ґатунку вимагають тонкого поводження. Вони вимагають такту, а такт — це те, на що Тренч хибує. У нього чудове серце, але немає такту, — анi крихти. Все залежить вiд того, яким способом висвiтлено справу ледi Роксдейл. Але щодо цього ви можете покластися на мене. Я знаюся на жiнках.

Сарторiюс. Як би вона не поставилася до цього, — а мене це дуже мало турбує, пане Кокене, як люди зволять до мене поставитись, — я сподiваюсь, що, принаймнi, матиму приємнiсть бачити вас часом у себе в домi, коли ми повернемось до Англiї.

Кокен (надмiрно втiшений). О, вельмишановний пане Сарторiюсе! У ваших словах бринить розум справжнього англiйського джентльмена!

Сарторiюс. Та що там! Ви завжди будете бажаний гiсть у нас. Але я, здається, заважаю вам складати листа. Продовжуйте, прошу вас. Я облишу вас. (Збирається встати, але затримується, щоб додати). Чи, може, я чимось можу стати вам у пригодi — наприклад, з’ясувати вам якийсь пункт, щодо якого ви не маєте вiдомостей, або ж навiть, якщо менi дозволено буде настiльки зловжити своїх рокiв, допомогти вам своїм досвiдом викласти справу. (Кокена це трохи дивує. Сарторiюс пильно позирає на нього й веде далi обмiрковано й багатозначно). Я завжди радий буду допомогти кожному друговi доктора Тренча будь — яким способом у мiру сил i можливостей.

Кокен. О, вельмишановний, ви, справдi, дуже ласкавий. Ми з Тренчем саме зараз обмiркували листа; i були справдi зо два пункти, в яких нам не все було ясно. (З великою делiкатнiстю). Але я не хотiв дозволити Гаррi питати вас. Нi. Я зауважив йому, що згiдно з вимогами доброго тону делiкатнiше було б почекати, поки ви не подасте потрiбнi вiдомостi з власного бажання.

Сарторiюс. Гм! Смiю спитати, скiльки ви вже написали?

Кокен. «Люба моя тiтонько Марiє!» Цебто люба тiтка Марiя, це моя приятелька, ледi Роксдейл. Ви розумiєте, я лише готую чернетку листа, яку Тренч перепише.

Сарторiюс. Гаразд, продовжуйте; чи вам допоможе, коли я запропоную вам слiв зо два?

Кокен (пiднесено). Вашi пропозицiї, вельмишановний, будуть дуже цiннi й дуже до речi.

Сарторiюс. Я гадаю, можна б почати, до прикладу, таким способом: «Подорожуючи з моїм другом Кокеном проти води Райном…»

Кокен (бубонить, пишучи). Незрiвнянно, незрiвнянно! Саме те, що потрiбно. «… з моїм другом Кокеном проти води Райном…»

Сарторiюс. «Я познайомився з»… або можете сказати: «завiв знайомство» або «натрапив на», якщо ви гадаєте, що це бiльш пасуватиме до стилю листа вашого друга. Ми не потребуємо бути надто формальнi.

Кокен. «Завiв знайомство!» о, нi, це надто degage, пане Сарторiюсе, надто degage! Я б лiпше сказав: «мав за честь бути зазнайомленим з…»

Сарторiюс (швидко). В жодному разi: хай ледi Роксдейл сама судить про це. Хай буде так, як я сказав: «Я познайомився з молодою ледi, дочкою»… (Вагається).

Кокен (пише). «познайомився з молодою ледi, дочкою»… Прошу?

Сарторiюс. «дочкою»… ви краще напишiть «одного джетльмена».

Кокен (здивований). Але ж рiч ясна.

Сарторiюс (з раптовою палкiстю). Це зовсiм не ясна рiч, мiй пане. (Кокен, вражений, дивиться на нього iз збудженою пiдозрою. Сарторiюс, опам’ятавшись, трохи засоромлюється). Гм! «одного джентльмена, людини дуже багатої iз становищем...»

Кокен (повторюючи за ним з новою нотою холодности в голосi, коли вiн пише останнi слова) «…iз становищем».

Сарторiюс. «Що їх вiн, проте, досяг, дякуючи виключно собi самому». (Кокен, якому тепер усе зрозумiло, видивляється на нього замiсть писати). Ви написали це.

Кокен (набуваючи вигляду вищости й пiдбадьорливости). А так. Саме так. (Пише). «…виключно собi самому». Точнiсiнько так. Продовжуйте, пане Сарторiюсе, продовжуйте. Висловлено дуже ясно.

Сарторiюс. «Молода ледi є спадкоємиця всiх батькових достаткiв одержить щедрий посаг, коли одружиться. Вона дiстала найдорожчу, найдосконалiшу освiту; оточення, в якому вона перебувала, вiдзначалося величезною витонченiстю. Для неї у всьому властива най»…

Кокен (уриваючи його). Пробачте менi зауваження:

чи не здається вам, що цей стиль надто вiдгонить рекламою

молодої ледi. Я б вiдкинув це, беручи до уваги вимоги гарного тону.

Сарторiюс (збентежений). Може, ви й маєте рацiю. А втiм, я ж не диктую вам дослiвнi вирази…

Кокен. Але ж нi, звичайно, нi.

Сарторiюс. …Але я не бажаю, щоб вони одержали неправдиве враження щодо …е-е …виховання моєї доньки. Що ж до мене самого…

Кокен. О, буде цiлком досить згадати про вашу професiю, або працю, або… (Зупиняється, i вони досить виразно подивляються один на одного).

Сарторiюс (дуже розважливо). Мої прибутки, пане, я одержую з оренди великої кiлькости нерухомого майна в Лондонi. Ледi Роксдейл є одна з головних власникiв його; а доктор Тренч має закладнi на деякi з цих земель, що з них, якщо не помиляюся, вiн одержує всенький свiй прибуток. По правдi, пане Кокене, я дуже добре обiзнаний iз справами й становищем доктора Тренча; i я давненько вже бажав познайомитись iз ним особисто.

Кокен (знов стає дуже люб’язний, але все ще допитливий). Який надзвичайний збiг! У якому кварталi мiститься це майно, ви казали?

Сарторiюс. У Лондонi, мiй пане. Керування ним вiдбирає в мене увесь той час, який я не присвячую звичайним справам свiтської людини. (Пiдводиться й виймає футляр з вiзитними картками). Зрештою, я покладаюсь на вас. (Залишає на столi вiзитiвку). Це моя адреса в Сурбiтонi. Якщо, на нещастя, трапилося б, пане Кокене, що це все призвело б лише до розчарування для Бланш, вона, мабуть, волiла б краще не зустрiчатись iз вами пiсля. Але якщо все повернеться на добре, як ми всi того бажаємо, в такому разi кращi друзi доктора Тренча хай будуть i нашi кращi друзi.

Кокен (встаючи й упевнено наближаючись до Сарторiюса, з олiвцем i з папером у руцi). Покладiться на мене, пане Сарторiюсе. Листа вже скiнчено т у т. (Вказує собi на лоба). За п’ять хвилин його буде скiнчено отут. (Показує на папiр, киває, щоб пiдсилити своє твердження, й починає походжати садком туди й сюди, пишучи й час од часу ляскаючи себе по лобi; всенький вигляд його показує надзвичайне iнтелектуальне напруження).

Сарторiюс (глянувши на свого годинника, кличе крiзь браму). Бланш!

Бланш (вiдповiдаючи здалека). Чого?

Сарторiюс. Час, моя люба! (Іде до table d’hote’у).

Бланш (ближче). Іду! (Повертається крiзь браму в супроводi Тренча).

Тренч (напiвпошепки, коли Бланш iде до table d’hote’у). Бланш, заждiть хвилинку. (Вона зупиняється). Ми маємо бути обережнi при вашому батьковi. Я мусив йому пообiцяти, що не вважатиму справу за влаштовану, аж доки не одержу звiсток вiд своїх з дому.

Бланш (холодно). О, я знаю. Ваша родина може заперечити проти мене, i тодi все скiнчено мiж нами. А вони майже напевне заперечуватимуть.

Тренч (стурбовано). Не кажiть цього, Бланш. Це звучить так, наче для нас це цiлком байдуже. Я сподiваюсь, що ви розглядаєте справу як улаштовану. Адже ви нiкому не давали нiяких обiцянок.

Бланш (серйозно). Нi, я теж дала обiцянку: я теж пообiцяла татовi. Але для вас я зламала свою обiцянку. Мабуть, я не така сумлiнна, як ви. І якщо справа ще не розглядається як влаштована незалежно вiд того, чи родина чи не родина, обiцянка чи не обiцянка, тодi краще нам порвати тут i зараз.

Тренч (у запалi пристрасти). Бланш, клянусь честю, родина чи не родина, обiцянка чи не обiцянка… (Офiцiант знову з’являється на входi до table d’hote’у, голосно калатаючи у свiй дзвоник). Проклятий галас!

Кокен (пiдходить до них, вимахуючи листом). Скiнчено, милий хлопче, скiнчено. За одним заходом з точнiстю до однiєї секунди.

Сарторiюс повертається.

Сарторiюс. Будь ласка, супроводiть Бланш до столу, докторе Тренчу! (Тренч веде Бланш до table d’hote’у). Чи вже листа скiнчено, пане Кокене?

Кокен (з авторською гордiстю, подаючи Сарторiюсовi своє писання). Ось! (Сарторiюс читає, поважно похитуючи головою з виразом цiлковитої згоди).

Сарторiюс (повертаючи писання). Дякую, пане Кокене. У вас перо справжнього письменника.

Кокен (виходячи разом з Сарторiюсом). Але ж нi, зовсiм нi. Трохи такту, пане Сарторiюсе; трохи знання свiту, трохи досвiду щодо жiнок… (Зникають в офiцинi).

Дія друга

У бiблiотецi добiрно вмебльованої вiлли в Сурбiтонi, сонячного вересневого ранку. Сарторiюс працює за письмовим столом, на якому розкиданi дiловi листи. Позад нього — камiн, прибраний по-лiтньому, у протилежнiй стiнi вiкно. Мiж столом i вiкном у найчепурнiшому хатньому вбраннi сидить Бланш, читаючи «Королеву». Посерединi — дверi, пофарбованi, як i всi дерев’янi частини, на найтемнiше-червоне, з мiдною ручкою й рiзьбленими одвiрками й фронтоном. По всiх стiнах тягнуться полицi добре оправлених книжок, що щiльно пасують до своїх мiсць, наче рядки цеглин. У кутку стоїть бiблiотечна драбина.

Сарторiюс. Бланш!

Бланш. Що, тату?

Сарторiюс. Маю новини.

Бланш. Якi?

Сарторiюс. Я кажу про новини для тебе — вiд Тренча.

Бланш (з удаваною байдужiстю). Справдi?

Сарторiюс. «Справдi?» І це все, що ти маєш менi сказати? О, прекрасно. (Знов береться до роботи. Мовчанка).

Бланш. Що кажуть його рiднi, тату?

Сарторiюс. Його рiднi! Хiба я знаю. (Працює далi. Знову мовчанка).

Бланш. А вiн що каже?

Сарторiюс. Вiн! Вiн нiчого не каже. (Повiльно складає листа й шукає конверта). Вiн вважає за краще повiдомити про наслiдки своєї… куди це я його поклав… ага, ось. Так, вiн вважає за краще повiдомити про наслiдки особисто.

Бланш (схоплюючись). О, тату! Коли вiн прибуде?

Сарторiюс. Якщо вiн пiде iз станцiї пiшки, вiн може прибути протягом найближчої пiвгодини. Якщо ж вiн поїде, то може бути тут щохвилини.

Бланш (швидко подаючись до дверей). О!

Сарторiюс. Блянш.

Бланш. Що, тату?

Сарторiюс. Ти ж, звiсно, не зустрiнешся з ним, поки вiн не поговорить зi мною.

Бланш (лицемiрно). Звiсно, нi, тату. Менi б i на думку не спало.

Сарторiюс. Ну, й гаразд. (Вона хоче вийти, коли вiн простягає руку, кажучи з батькiвським почуттям). Люба моя дитино! (На вiдповiдь вона повертається, щоб його поцiлувати. У дверi стукають). Увiйдiть. (Входить Лiкчiз[4] з чорною валiзою. Це обсмиканий, нужденний чоловiчок, брудний обличчям i бiлизною, з рiдкою бородою й баками; починає лисiти. Рот i очi його свiдчать, що це — зразок людини-тер’єра, нервового, витривалого й упертого, але ж вiн принижено-наляканий i послужливий перед Сарторiюсом. Вiн вiтає Бланш: «Доброго ранку, панночко»; вона ж проходить повз нього з презирством, ледве вiдповiдаючи йому).

Лiкчiз. Доброго ранку, пане.

Сарторiюс (суворо й владно). Доброго ранку!

Лiкчiз (виймаючи iз своєї сумки маленьку калитку з грошима). Небагато цього ранку, пане. Я зараз мав за честь познайомитись iз доктором Тренчем.

Сарторiюс (пiдводячи погляд од своєї роботи, незадоволено). Справдi?

Лiкчiз. Так, пане. Доктор Тренч запитав у мене дорогу i був такий ласкавий, що пiдвiз мене iз станцiї.

Сарторiюс. Де ж вiн тодi?

Лiкчiз. Я залишив його в передпокої, пане, разом з його приятелем. Вiн, мабуть, розмовляє з панною Сарторiюс.

Сарторiюс. Гм! Кого ви звете його приятелем?

Лiкчiз. Там iз ним якийсь пан Кокен.

Сарторiюс. Я бачу, що ви з ним розмовляли, еге ж?

Лiкчiз. Так, пане, коли їхали.

Сарторiюс (гостро). Чому ви не приїхали дев’ятигодинним потягом?

Лiкчiз. Я гадав…

Сарторiюс. Тепер уже цьому не допоможеш, а тому мене не обходить, що ви гадали. Та не одкладайте надалi мої справи до останньої хвилини. Що, була ще якась морока з будинками у Сент-Джiлсi?

Лiкчiз. Санiтарний iнспектор знов подав скаргу про число 13 на Роббiнз-Роу. Вiн каже, що скаржитиметься парафiяльнiй управi.

Сарторiюс. А ви ж сказали йому, що я член управи?

Лiкчiз. Сказав, пане.

Сарторiюс. А вiн що на це?

Лiкчiз. Сказав, що вiн так i гадав, бо iнакше ви б не насмiлились так скандально ламати право. Я лише переказую вам те, що вiн сказав.

Сарторiюс. Гм! А ви знаєте, як його звуть?

Лiкчiз. Так, пане, — Спiкман.

Сарторiюс. Занотуйте його прiзвище в календарi проти дня найближчого засiдання санiтарної комiсiї. Я поповчу пана Спiкмана його обов’язкiв щодо членiв парафiяльної управи.

Лiкчiз (iз сумнiвом). Парафiяльна управа не зможе йому зашкодити. Вiн пiдлягає радi мiсцевого самоврядування.

Сарторiюс. Я вас не питаю. Дайте-но менi подивитись книжки. (Лiкчiз видобуває книгу комiрного i подає її Сарторiюсовi; потiм робить потрiбну помiтку в календарi, з поганим передчуттям поглядаючи на Сарторiюса, що переглядає книгу. Сарторiюс устає, похмурний). 1 фунт 4 шилiнґи за ремонт у ч. 13. Це що таке?

Лiкчiз. А так, пане, це сходи на третьому поверсi. Вони були зовсiм небезпечнi: там не було й трьох цiлих щаблiв i нiяких поручнiв. Я вирiшив, що краще вже прибити туди кiлька дощок.

Сарторiюс. Дощок! Палива, мiй пане, палива! Вони ж попалять усе до трiсочки! Ви витратили двадцять чотири шилiнґи моїх грошей на паливо для них.

Лiкчiз. Там би треба поробити кам’янi сходи, пане, це дало б заощадження при довгочасному обiговi. Панотець каже…

Сарторiюс. Що! Хто каже?

Лiкчiз. Панотець, пане, тiльки панотець. Не те щоб я на нього дуже зважав; але якби ви знали, як вiн менi набрид iз цими сходами…

Сарторiюс. Я — англiєць; i я не стерплю, щоб якийсь священик втручався у мої справи. (Рiзко повертається до Лiкчiза). Дивiться, пане Лiкчiзе! Ось уже втретє цього року ви приносите менi рахунок на ремонт, що перевищує фунт стерлiнґiв. Я раз у раз застережував вас, щоб ви не поводились iз цими винаймованими мешканцями так, наче це поряднi будинки десь у Вест-Енд-Скверi. Я також мав уже нагоду застерiгати вас не обговорювати мої справи iз стороннiми особами. Ви зволили iґнорувати мою волю! Ви звiльненi…

Лiкчiз (вжахнувшись). О, пане, не кажiть цього.

Сарторiюс (люто). Ви звiльненi!

Лiкчiз. Але ж, пане Сарторiюсе, це ж жорстоко, це дуже жорстоко! Жодна людина на свiтi не змогла б з цих нещасних, всього позбавлених старцiв стiльки для вас здерти, i з такими малими витратами, як це робив я. Я так забруднив цим свої руки, що вони вже заледве чи пасують до

чистої роботи; а ви тепер женете мене…

Сарторiюс (загрозливо йому уриває). Що ви хочете сказати цим, що ви забруднили свої руки? Якщо я переконаюся, що ви хоч на цалю вiдступили вiд лiтери права, пане Лiкчiзе, я сам переслiдуватиму вас судом. Щоб тримати свої руки в чистотi, треба заслужити довiр’я своїх наймачiв. Вам буде корисно затямити це собi для наступної посади.

Покоївка (одкриваючи дверi). Пан Тренч i пан Кокен. (Входять Кокен i Тренч: Тренч у парадному вбраннi i пiднесеному настрої, Кокен найвищою мiрою самовдоволений).

Сарторiюс. Докторе Тренчу, як ся маєте? Добрий ранок, пане Кокене. Я радий бачити вас у себе. ПанеЛiкчiзе, покладiть рахунки й грошi на столi; я незабаром розгляну їх i закiнчу з вами справу. (Лiкчiз вiдходить до столу й починає, в дуже пригнiченому станi, упорядковувати свої рахунки).

Тренч (зирнувши на Лiкчiза). Сподiваюсь, ми не заважаємо?

Сарторiюс. Анi трохи. Сiдайте, прошу вас. Побоююсь, що вас примусили чекати.

Тренч (сiдаючи на Бланшового стiльця). Але ж нi. Ми щойно прибули. (Витягає пакета з листами, починає його розв’язувати).

Кокен (iдучи до стiльця, що ближче до вiкна, але зупиняється, щоб захоплено озирнутись, перш нiж сiсти). Ви мусите бути щасливi тут, пане Сарторiюсе, з усiма цими книжками. Лiтературна атмосфера!

Сарторiюс (повертаючись на своє мiсце). Я не заглядав у них. Вони часом справляють приємнiсть Бланш, коли їй хочеться почитати. Я обрав саме цей будинок тому, що вiн стоїть на пiску. У таких домах вiдсоток смертности дуже низький.

Тренч (з трiумфом). У мене цiла купа листiв для вас. Усi мої в захопленнi вiд того, що я вирiшив одружитись. Тiтка Марiя бажає, щоб весiлля вiдбулось у її домi. (Передає Сарторiюсовi листа).

Сарторiюс. Тiтка Марiя.

Кокен. Ледi Роксдейл, шановний пане; вiн каже про ледi Роксдейл. Висловлюйтесь трохи тактовнiше, мiй милий друже.

Тренч. Так, так, ледi Роксдейл. Дядько Гаррi…

Кокен. Пан Гаррi Тренч. Це його хрещений батько, вельмишановний його хрещений батько.

Тренч. Але ж так. Чудовий хлопчина, як на свої роки. Вiн пропонує нам свiй дiм у Сент-Ендрюсi на пару мiсяцiв, якщо ми схочемо провести там наш медовий мiсяць. (Передає Сарторiюсовi другого листа). Там такий дiм, розумiєте, що нiхто не змiг би й жити, але ж дуже люб’язно з його боку, що вiн запропонував. Адже ж правда?

Сарторiюс (приховуючи тремтiння перед iменами). Але ж безперечно. Вони, очевидно, дуже прихильно поставились, докторе Тренчу.

Тренч. Авжеж! Тiтка Марiя, справдi, поставилась чортiвськи добре. Якщо ви прочитаєте постскриптум, то побачите, що вона викрила Кокенову руку в моєму листi, (Стримуючи смiх). Бо ж це вiн написав менi листа.

Сарторiюс (зиркнувши на Кокена). Справдi? Пан Кокен, очевидно, зробив це з великою тактовнiстю.

Кокен (теж зиркаючи на Сарторiюса). О, про це не варто навiть згадувати.

Тренч (весело). Ну, що ж ви тепер скажете, пане Сарторiюсе? Чи можемо ми, нарештi, вважати справу за влаштовану?

Сарторiюс. За цiлком улаштовану. (Встає й простягає руку. Тренч, палаючи вдячнiстю, встає теж i гаряче її потискує, нездатний вiднайти слова, щоб виявити свої почуття).

Кокен (стоячи мiж них). Дозвольте менi повiншувати вас обох. (Потискує руки обом одночасно).

Сарторiюс. А тепер, панове, менi треба сказати дещо моїй дочцi. Докторе Тренчу, сподiваюсь, ви не будете заздрити менi за приємнiсть першим принести їй цю новину: менi частенько доводилось розчаровувати її з цього приводу, вiдколи ми бачились востаннє. Ви пробачите менi, коли я вiддалюся на яких десять хвилин?

Кокен (у поривi дружнього протесту). О, любий пане, як ви можете питати?

Тренч. Але ж, розумiється.

Сарторiюс. Дякую. (Виходить).

Тренч (знов ледве стримуючи смiх). Бiдолаха, старенький, йому не пощастить принести їй новини: вона вже бачила всi листи.

Кокен. Я змушений сказати, що ваше поводження було надто некоректне. Ви завели таємне листування.

Лiкчiз (нишком). Панове…

Тренч, Кокен (повертаючись; вони забули про його присутнiсть). Га?

Лiкчiз (стаючи помiж них дуже принижено, але у смертельнiй тривозi й хапливо). Слухайте, панове. (До Тренча). До вас, пане, я особливо звертаюсь. Чи не замовите ви пановi хоч слiвце за мене? Вiн оце виганяє мене, а в мене четверо дiтей, що чекають вiд мене хлiба. Одне ваше слово, пане, у цей щасливий день могло б привернути його до того, щоб узяти мене назад.

Тренч (збентежений). Але ж бачите, пане Лiкчiзе, я не знаю, як я можу сюди встрявати. Менi, звичайно, дуже шкода.

Кокен. Ясна рiч, ви не можете встрявати. Це була б найгiрша нетактовнiсть.

Лiкчiз. О, панове, ви молодi i ви не знаєте, що означає втрата посади для такого, як я. Що вам зашкодить, як ви допоможете бiднiй людинi? Ось послухайте, як це трапилося, панове. Я тiльки…

Тренч (зворушений, але шукає, як би йому виправдатись за високий тон, якого вiн узяв, щоб уникнути неприємности допомогти йому). Нi, я б не хотiв цього чути. Пробачте менi, але мушу вам сказати одверто, що я не вважаю пана Сарторiюса за людину, здатну чинити поспiшно або жорстоко. Я завжди знав його за людину справедливу й благородну; i я певний, що вiн — кращий суддя в цiй справi, анiж я.

Кокен (цiкаво). Менi здається, що ви мусите вислухати обставини, Гаррi. Це нiчого не зашкодить. У всякому разi, вислухайте обставини.

Лiкчiз. Не варто, пане; це б нiчого не допомогло. Коли я чую, що цю людину звуть справедливою й благородною, тодi, звичайно, не варто й розповiдати.

Тренч (суворо). Якщо ви хочете, щоб я щось для вас зробив, пане Лiкчiзе, то дозвольте вам сказати, що ви обрали для цього поганий спосiб, говорячи погано про пана Сарторiюса.

Лiкчiз. Пане, чи ж я сказав хоч слово проти нього? Я залишаю це вирiшити вашому друговi: чи ж я сказав хоч слово?

Кокен. Вiрно, вiрно. Цiлком вiрно. Будьте справедливi, Гаррi!

Лiкчiз. Зважайте на мої слова, панове: вiн побачить, кого вiн позбувся, коли новий службовець принесе йому комiрне за перший же тиждень. Ви самi побачите рiзницю, докторе Тренчу, коли ви або вашi дiти вiдберете по ньому спадок. Я брав грошi там, де жодний збирач у свiтi не здер би їх. І ось подяка, яку я за це маю. Тож слухайте, панове. Подивiться на цю калитку з грошима на столi. Навряд чи є там бодай один грiш, не взятий вiд голодної дитини, що плаче тепер без хлiба. Та я дiстав цi грошi для нього, я їх здирав, стягав, вимордовував! Я… гляньте, панове, я — людина досить пристосована до такої роботи, але тут єсть грошi, яких i я б не взяв, якби не думка про моїх власних дiтей, доля яких залежить вiд того, чи я його задовольню. І ось вiн виганяє мене за те, що я витратив йому двадцять чотири шилiнґи на те, щоб полагодити сходи, де вже покалiчились три жiнки, сходи, за якi вiн би вiдповiдав перед судом за смертовбивство, якби їх так ще залишити. Вiн i слова не хтiв чути, хоч я ладен був запропонувати повернути йому цi грошi з власної кишенi — так, я зараз готовий це зробити, якщо ви лише згодитесь замовити слово за мене.

Тренч (сповнений жаху). Ви брали грошi, що мусили були нагодувати дiтей, якi конають з голоду! Так вам i треба! Якби я був батьком одного iз цих дiтей, я б вам зробив щось гiрше, нiж вигнати геть. Я б i слова не замовив за спасiння вашої душi, якщо ви її взагалi маєте. Пан Сарторiюс мав рацiю.

Лiкчiз (незважаючи на свою турботу, видивляється на нього iз здивовано-презирливою насмiшкою). Послухайте лишень! Ех, який ви невинний юнак. Ви гадаєте, що вiн вигнав мене, бо я був надто жорстокий? Анi крихти! Вiн це зробив, бо я був не досить жорстокий. Я нiколи не чув од нього, щоб вiн був задоволений; та нi, вiн би не задовольнився й тодi, коли б я з них живцем здер шкiру! Я не кажу, що вiн найгiрший домовласник у Лондонi; вiн би здолав бути гiршим од декого; але вiн не кращий од найгiрших, яких менi доводилось бачити. І все ж,хоч я й кажу так, я — кращий за кращого збирача, з яким йому доводилось мати справу. З його майна я здер бiльше, а витратив менше, нiж повiрив би кожен, хто знає, що iз себе являє це майно. Я знаю, чого я вартий, докторе Тренчу, i сам за себе говоритиму, якщо нiхто бiльш не хоче.

Кокен. А що iз себе являє це майно? Будинки?

Лiкчiз. Будинки з мешканнями внайми потижнево, кiмнатами, пiвкiмнатами — так, i навiть чвертькiмнатами. Це щось незрiвнянне. Як розрахувати на кубiчний метр площi, то, винаймовуючи по кiмнатах, одержуєте вищу платню, анiж за багатi будинки у Парк-Ленi.

Тренч. Сподiваюсь, пан Сарторiюс має небагато подiбних будинкiв, хай би скiльки вони давали.

Лiкчiз. Вiн нiчого iншого не має, пане, i в цьому виявляється його розумнiсть. На кожнi кiлька сотень фунтiв, якi йому випадало зiбрати, вiн скуповував старi будинки, в якi б ви й зазирнути не змогли, не затуливши носа. Вiн має їх у Сент-Джiлсi, має у Мерiлбонi, має у Бетнал-Ґрiнi. Ви погляньте лишень, як вiн живе, i ви побачите, як це йому йде на користь. Так, так, для себе вiн любить низький вiдсоток смертности й пiсковий ґрунт! Пiшли б ви зi мною на Роббiнз-Роу, показав би я вам ґрунт i вiдсоток смертности! І, затямте ви собi, це я роблю, що платня надходить йому так добре. Хай би вiн пiшов сам збирати своє комiрне! Зiбрав би вiн його, аякже!

Тренч. Чи не хочете ви сказати, що все його багатство… що всi його прибутки… одержуються таким способом?

Лiкчiз. Усе, до копiйки, пане. (Тренч, вражений, аж мусить сiсти).

Кокен (спiвчутливо на нього позираючи). Ах, любий мiй друже, любов до грошей — ось корiння зла.

Лiкчiз. Так, пане, i ми всi бажали б, щоб дерево з нього зросло в нашому садку.

Кокен (обурений). Пане Лiкчiзе, я до вас не звертався. Я б не хтiв бути з вами суворим, але є щось надто для мене огидне у званнi збирача платнi.

Лiкчiз. Воно не гiрше вiд багатьох iнших. А в мене є дiти.

Кокен. Правдиво; я припускаю це. Але це стосується й нашого друга Сарторiюса. Його любов до дочки є виправдання, — аджеж так, виправдання.

Лiкчiз. Вона — щаслива дочка, пане. Багатьох дочок вигнано на вулицю, щоб вдовольнити його любов до неї. Отакi-то дiловi справи, як бачите, пане. Ну, що ж пане, я сподiваюсь, що тепер ваш приятель замовить за мене слово, бо ж вiн знає, що я невинний.

Тренч (сердито встаючи). Нi, не хочу. Це мерзенна справа з початку до кiнця; i ви не заслуговуєте на краще за те, що допомагали в цьому. Бачив я наслiдки помiж пацiєнтiв лiкарнi, i менi, бува, кров кипiла на думку, що цьому не можна запобiгти.

Лiкчiз (вибухаючи доти стримуваним роздратованням). О, справдi, ласкавий пане! Але ж ви, очевидно, вседно одержите свою частку, коли одружитесь iз панною Бланш. (Люто). Хто з вас гiрший, хтiв би я знати, — я, що здираю грошi, щоб дати притулок своїм дiтям, а чи ви, що витрачаєте цi грошi й намагаєтесь виявити менi свою огиду?

Кокен. Як можна звертатись до джентльмена з такими непристойними зауваженнями, пане Лiчкiзе! Надзвичайно революцiйнi почуття.

Лiкчiз. Може, й так. Але ж Роббiнз-Роу — не школа доброї поведiнки. Позбирали б ви там платню тижнiв зо два — а ви були б бажаним замiсником, якщо мiсце не залишиться за мною, — осьде ви б почули одвертi розмови, так, так!

Кокен (з гiднiстю). Чи ви знаєте, з ким ви говорите, чоловiче добрий?

Лiкчiз (смiливо). Я — бiдний, i цього досить, щоб зробити з мене падлюку. Для мене не iснує жодного спiвчуття, — ви слова для мене не хочете сказати! (Зненацька принижено до Тренча). Тiльки одне слово, паночку. Адже вам це нiчого не коштуватиме. (Сарторiюс, не помiчений, з’являється в дверях). Майте ж почуття до бiдняка.

Тренч. Побоююсь, що своєю сповiддю ви виявили його аж надто мало.

Лiкчiз (знов вибухаючи). Бiльше, принаймнi, нiж ваш дорогоцiнний тесть. Я… (Голос Сарторiюсiв, розлягаючись iз смертельною холоднiстю, паралiзує його).

Сарторiюс. Ви прийдете сюди завтра не пiзнiш десятої, пане Лiкчiзе, щоб закiнчити нашi справи. Я не затримую вас бiльше на сьогоднi. (Лiчкiз, принишклий, виходить серед мертвої тишi. Пiсля неприємної мовчанки Сарторiюс веде далi). Це один з моїх аґентiв, вiрнiше — був; бо я, на жаль, змушений був звiльнити його за багаторазове порушення моїх вказiвок. (Тренч не каже нiчого. Сарторiюс перемагає своє зрушення i прибирає жартiвливого, насмiшкуватого тону, що аж нiяк не пасує до нього, а саме тепер бринить аж надто невiдповiдно). Бланш зараз зiйде сюди, Гаррi. (Тренч здригається). Гадаю, що я вже можу звати вас тепер Гаррi. Що ви скажете про прохiдку садком, пане Кокене? Ми вславленi тут за нашi квiти.

Кокен. Я в захопленнi, мiй любий пане, в захопленнi. Життя тут — iдилiя, справжня iдилiя. Ми саме вели про це розмову.

Сарторiюс (лукаво). Гаррi вирушить за нами разом з Бланш. Вона цю хвилину зiйде сюди.

Тренч (поспiшно). Нi, я не можу зустрiнутись з нею саме зараз.

Сарторiюс (пiдсмiюючись з нього). Справдi? Ха-ха! (Вiд цього смiху, вперше вiд нього почутого, Тренча прохоплює дрiж. Кокен збентежується, але зараз же опановує себе).

Кокен. Ха-ха-ха! Хо-хо!..

Тренч. Але ж ви не зрозумiли.

Сарторiюс. О, гадаю, що так, гадаю, що зрозумiли. Га, пане Кокене? Ха-ха-ха!

Кокен. Ще б пак не зрозумiти! Ха-ха-ха!

Виходять, обоє регочучись з нього. Вiн падає на стiлець, здригаючись усiєю iстотою. Бланш з’являється у дверях. Її обличчя прояснюється, коли вона бачить, що вiн один. Безгучно пiдкрадається ззаду до його стiльця i кладе йому руки на очi. З конвульсiйним рухом i вигуком вiн схоплюється й видирається од неї).

Бланш (здивовано). Гаррi!

Тренч (з неуважною ввiчливiстю). Прошу, пробачте. Я гадав… Чи не хочете сiсти?

Бланш (дивлячись на нього з пiдозрою). Щось трапилось? (Повагом сiдає близько письмового столу. Вiн сiдає на Сарторiюсове мiсце).

Тренч. Нi! О, нi!

Бланш. Сподiваюсь, тато не вчинив нiякої неприємности?

Тренч. Нi, я майже не говорив iз ним, вiдколи не бачив вас. (Вiн устає, бере його стiльця й ставить його ближче до неї. Це їй бiльше подобається. Вона позирає на нього, чарiвно усмiхаючись. Йому зривається щось подiбне до ридання; вiн схоплює її руки й пристрасно їх цiлує. Потiм, заглядаючи їй в очi з глибокою серйознiстю, каже). Бланш, ви дуже кохаєтесь у грошах?

Бланш (весело). Дуже. А ви що, збираєтесь подарувати менi грошей?

Тренч (похмуро). Не робiть iз цього смiшкiв; я кажу серйозно. Чи знаєте ви, що ми будемо дуже бiднi?

Бланш. Так ось чому ви мали такий вигляд, наче у вас невралгiя?

Тренч (переконливо). Люба моя, це не смiховина. Чи знаєте ви, що я маю на все сiмсот фунтiв рiчно на прожиття?

Бланш. Який жах!

Тренч. Блянш, це справдi дуже серйозно; запевняю вас.

Бланш. Любий мiй хлопчику, менi б скрутно було в господарствi, якби я не мала нiчого свого. Але тато обiцяв менi, що я буду дуже багата, коли ми одружимося.

Тренч. Ми мусимо дати собi раду iз сiмома сотнями. Я гадаю, що ми мусимо бути самостiйнi.

Бланш. Це саме гадаю i я щодо себе, Гаррi. Якби я проїдала половину ваших сiмсот фунтiв, я б зробила вас удвоє бiднiшим; але я збираюсь зробити вас натомiсть удвоє багатшим. (Вiн хитає головою). Хiба тато висуває якi труднощi?

Тренч (встає зiтхаючи i пересуває свiй стiлець назад на старе мiсце) Нi, аж нiяких! (Сiдає сумовито. Коли Бланш знову починає говорити, по її обличчю й голосi знати, що вона бореться сама з собою, намагаючись опанувати себе).

Бланш. Гаррi, ви надто гордi, щоб брати грошi в мого батька?

Тренч. Так, Бланш, я надто гордий.

Бланш (пiсля паузи). Це негарно щодо мене, Гаррi.

Тренч. Ви повиннi пiдтримати мене, Бланш. Я… я не можу пояснити цього. А втiм, це так природно.

Бланш. А вам не спадало на думку, що я теж, може, горда?

Тренч. Ну, це нiсенiтниця. Нiхто не закине вам, що ви одружились за грошi.

Бланш. Нiхто б не став гiршої думки анi про мене, анi про вас. (Встає й починає неспокiйно походжати туди й сюди). Не можемо ж ми, справдi, жити на сiмсот фунтiв рiчно, Гаррi; i менi здається, що зовсiм не гаразд iз вашого боку вимагати вiд мене цього лише з побоювання, що скажуть люди.

Тренч. Тут не тiльки це, Бланш.

Бланш. А що ж iще тодi?

Тренч. Нiчого. Я…

Бланш (пiдходить до нього ззаду i, нахиляючись над ним, поклавши руки йому на плечi, каже з вимушеною жартiвливiстю). Отже, це все нiчого не значить. Не будьте ж нерозсудливий, Гаррi, будьте хороший i слухайте, що я вам скажу: я вже не знаю, як це все влаштувати. Ви надто гордий, щоб щось менi завдячувати; я надто горда, щоб щось завдячувати вам. Ви маєте сiмсот фунтiв на рiк. Добре, i я спочатку теж вiзьму в тата рiвно сiмсот фунтiв на рiк, i тодi ми поквитаємось. Ну ж, ну ж, Гаррi, ви анi слова не можете проти цього заперечити.

Тренч. Це неможливо.

Бланш. Неможливо!

Тренч. Так, неможливо. Я вирiшив зовсiм не брати грошей у вашого батька.

Бланш. Але ж вiн даватиме грошi менi, а не вам.

Тренч. Це те ж саме. (Намагається бути сентиментальним). Я надто люблю вас, щоб бачити тут якусь рiзницю. (Напiвщиро простягає їй руку, вона з такою ж нерiшучiстю бере її через його плече. Вони обоє намагаються помиритись).

Бланш. Це дуже добрий спосiб влаштувати це, Гаррi. Але я певна, що тут є щось, що я мушу знати. Адже були якiсь неприємностi з татом?

Тренч. Нi, вiн був дуже ласкавий… до мене, принаймнi. Тут не те. Ви нi до чого не домiркуєтесь, Бланш. Це б вам лише завдало смутку, — може, образило б вас. Я, звичайно, не хочу сказати, що ми завжди житимемо на сiмсот фунтiв у рiк. Я вирiшив взятись серйозно до своєї професiї i працювати до мозолiв на пальцях.

Бланш (пустуючи з його пальцями, все ще з-поза його плеча ). Але ж я не любитиму вас з мозолями на пальцях, Гаррi. Ви мусите менi сказати, в чому справа. (Вiн прудко висмикує в неї свою руку; вона розгнiвано червонiє, i її голос не нагадує бiльше голос ледi, коли вона вигукує). Я ненавиджу таємницi i я не люблю, щоб зi мною поводились як iз дитиною.

Тренч (роздратований її тоном). Нема чого розповiдати. Я вважаю за краще не зловживати iз щедрости вашого батька, оце й усе.

Бланш. Ви не мали нiяких заперечень пiвгодини тому, коли зустрiли мене в передпокої й показали менi всi листи. Ваша родина не заперечує. Ви заперечуєте?

Тренч (серйозно). Але ж я справдi не заперечую. Це лише грошова справа.

Бланш (благально; її голос востаннє тихшає й м’якшає). Гаррi, яка рацiя нам так сперечатись? Тато нiколи не згодиться, щоб я цiлком залежала од вас; та менi й самiй не

до вподоби це. Якщо ви хоч натякнете йому про таку рiч, ви зруйнуєте наш шлюб; запевняю вас.

Тренч (уперто). Що ж я можу зробити?

Бланш (блiда вiд лютi). Що можете!.. О, я починаю розумiти. Я позбавлю вас мороки. Можете сказати, що це я руйную шлюб. Це знищує всi труднощi.

Тренч (вражений). Що це ви, Бланш? Ви образились?

Бланш. Образилась? Як ви смiєте питати?

Тренч. Смiю?!

Бланш. Куди мужнiше було б зiзнатися, що ви пожартували зi мною тодi, на Райнi. Чого ви приїхали тепер сюди? Навiщо написали до своїх?

Тренч. Ну, Бланш, якщо ви втрачаєте владу над собою…

Бланш. Це не вiдповiдь. Ви сподiвались, що ваша родина виплутає вас iз ваших зобов’язань, а вона не заперечує, бо тiльки дуже рада, що позбудеться вас. Вам забракло пiдлоти, щоб просто не з’явитись, i забракло мужности сказати правду. Ви сподiвались, що зможете спровокувати м е н е, зламати умову: це ж так по-чоловiчому — намагатись зробити жiнку неправою. Чудово, ви й маєте, чого бажали: я полегшу вам це. Але я б волiла, щоб ви одкрили менi очi одвертою брутальнiстю, хоч би вдарили мене або зробили щось подiбне, а не так мерзотно вибрiхувались, як ви це зробили.

Тренч (спалахнувши). Мерзотно вибрiхувався! Та якби я знав, що ви здiбнi так на мене напастися, я б нiколи до вас i не заговорив. Я б i говорити з вами бiльше нiколи не хтiв.

Бланш. Ви й не говоритимете бiльше — нiколи! Я вже сама подбаю за це. (Іде до дверей).

Тренч (стурбований). Що ви збираєтесь робити?

Бланш. Пiти по вашi листи — вашi брехливi листи, i по вашi подарунки, вашi огиднi подарунки, щоб їх вам повернути. Я дуже рада, що все розiрвано; i як… (Простягає руку до дверей, але їх одчиняє з другого боку Сарторiюс, що далi входить i зачиняє їх позад себе).

Сарторiюс (суворо її перебиваючи). Тихше, Бланш, будь ласка, ти забуваєшся; тебе чутно по всьому домi. У чому справа?

Бланш (надто розлючено, щоб думати про те, чи її почують десь, чи нi). Спитайте краще його. У нього якiсь грошовi виправдання.

Сарторiюс. Виправдання? Виправдання в чому?

Бланш. Що вiн кидає мене.

Тренч (запально). Заявляю, що я нiколи…

Бланш (перебиваючи його, ще запальнiше). Так, так! Ви тiльки до цього й ведете. (Тренч починає повторювати своє заперечення, а вона — своє твердження. І так вони розлютовано говорять одночасово).

Сарторiюс (в розпачi з такого галасу). Тихо! (Ще грiзнiше). Тихо! (Вони скоряються. Вiн продовжує суворо). Бланш, ти мусиш панувати над собою. Я не хочу, щоб цi сцени повторювались i щоб їх чули служники. Доктор Тренч сам вiдповiсть менi за себе. Тобi б краще облишити нас. (Одкриває дверi й кличе). Пане Кокене, чи не зробите ви ласку приєднатись до нас.

Кокен (з оранжереї). Іду, любий пане, iду. (З’являється у дверях).

Бланш. Авжеж, не маю бажання лишатись. Сподiваюсь, я застану тебе одного, коли повернусь. (Тренчевi виривається нерозчленований вигук. Вона виходить, iз злiстю минаючи Кокена. Вiн здивовано озирається за нею, тодi подивляється запитливо на обох чоловiкiв. Сарторiюс сердито грюкає дверима i повертається до Тренча).

Сарторiюс (вороже). Пане…

Тренч (перебиваючи його, ще ворожiше). Слухайте, пане…

Кокен (стаючи помiж них). Тихенько, любий хлопчику, тихенько. Ввiчливiсть, Гаррi, ввiчливiсть!

Сарторiюс (опанувавши себе). Якщо ви маєте щось менi сказати, докторе Тренчу, я терпляче вас слухаю. Але дозвольте ж i менi сказати те, що я маю iз свого боку.

Тренч (засоромлений). Пробачте. Так, розумiється. Починайте.

Сарторiюс. Чи правильно я зрозумiв, що ви вiдмовляєтесь вiд своїх зобов’язань щодо моєї доньки?

Тренч. Звичайно, нi. Ваша донька вiдмовилась виконати свої зобов’язання щодо мене. Але шлюб справдi зламаний, якщо ви це хочете сказати.

Сарторiюс. Докторе Тренчу, я буду одвертий з вами. Я знаю, що в Бланш прудкий темперамент. Це залежить вiд її сильного характеру й фiзичної сили, що в неї бiльша, нiж у багатьох чоловiкiв, можу вас запевнити. Ви мусите бути до цього готовi. Якщо ця сварка — лише прояв її темпераменту, можете вiрити моєму слову, що ми її улагодимо ще сьогоднi ж. Але з того, що вона оце тiльки казала, я зрозумiв, що ви висуваєте якiсь труднощi щодо грошей.

Тренч (знову схвилювавшись). Це панна Сарторiюс висувала труднощi. Я б i не звертав так увагу на це все, якби вона не казала таких речей. Вона показала, що й стiлечки (клацає пальцями) не турбується за мною.

Кокен (заспокоюючи). Любий мiй…

Тренч. Замовкнiть, Бiллi, цього досить, щоб чоловiк бiльш не захотiв уже нiколи бачити жодну жiнку. Бачите, пане Сарторiюсе, я виклав їй справу з усiєю можливою делiкатнiстю й обачнiстю, анi словом не згадуючи про свої причини, а просто просячи її задовольнитись з того, щоб жити з моїх власних невеличких прибуткiв, а вона напалася на мене так, наче я поводжусь як дикун.

Сарторiюс. Жити з ваших прибуткiв! Це неможливо, моя дочка звикла до пристойних умов. Чи ж я не досить ясно зобов’язався подбати за це? Чи ж вона не казала вам, що я пообiцяв їй це?

Тренч. Так, я знаю це все, пане Сарторiюсе, i я вам дуже вдячний за це. Але я волiв би краще не брати в вас нiчого, окрiм самої Бланш.

Сарторiюс. Чому ж ви не казали цього ранiше?

Тренч. Це не має значення. Давайте обминемо це питання.

Сарторiюс. Не має значення! Але ж це має значення, мiй пане. Я наполягаю на тому, щоб ви вiдповiли.Чому ви не сказали цього ранiше?

Тренч. Ранiше я не знав.

Сарторiюс (роздратувавшись). Треба ж було вам знати власнi бажання, перш нiж брати на себе такi серйознi зобов’язання. (Сердито бiгає кiмнатою туди й сюди).

Тренч (дуже ображений). Менi треба було знати! Кокене, чи ж це розсудливо? (Обличчя Кокенове викривляється з виразом суддi, що зважує справу. Але вiн нiчого не каже, i Тренч знову повертається до Сарторiюса, цього разу вже iз значно зменшеною пошаною). Як, у бiса, я мiг знати? Ви ж не сказали менi.

Сарторiюс. Ви глузуєте з мене, ласкавий пане. Ви кажете, що не знали ранiше вашого власного бажання.

Тренч. Я не кажу нiчого такого. Я кажу, що я ранiше не знав, звiдки ви берете свої грошi.

Сарторiюс. Це неправда, ласкавий пане. Я…

Кокен. Тихше, любий пане. Тихше, Гаррi, мiй любий, Suaviter in modo; fort…

Тренч. Тодi хай починає. Що вiн хоче довести, отак на мене нападаючися?

Сарторiюс. Пане Кокене, ви мене пiдтримаєте. Я з’ясував це. Я сказав, що я людина, яка сама всього досягла; i я не соромлюсь цього.

Тренч. Ви зовсiм не така людина. Я дiзнався сьогоднi вранцi вiд вашого — Лiкчiз, чи якось так його прокляте iм’я, — що ваше багатство створилось коштом купи нещасних створiнь, що в них ледве душа в тiлi тримається, — з яких його здерто, вимордувано, вистрахано — всiлякими способами найогиднiшої тиранiї.

Сарторiюс (у нестямi з образи). Ласкавий пане! (Загрозливо наближаються один до одного).

Кокен (м’яко). Комiрне мусить бути сплачено, мiй любий. Це ж неминуче, Гаррi, неминуче. (Тренч роздратовано одвертається. Сарторiюс хвилину позирає за ним задумано, потiм повертається до свого попереднього розважного й поважного тону й звертається до Тренча з удаваною пошаною та з помiтною поблажливiстю до його молодощiв i дурощiв).

Сарторiюс. Доводиться побоюватись, докторе Тренчу, що ви ще надто недосвiдченi у дiлових справах. І менi шкода, що я на скiлькись хвилин забувся про це. Чи смiю я просити вас повтриматись iз вашим мiркуванням, поки ми з вами не скiнчимо невеличку i спокiйну дискусiю з приводу ваших сентиментальних iдей? — пробачте менi, що я це так зву. (Вiн бере стiльця i показує Тренчевi другого, праворуч од себе).

Кокен. Дуже любо, шановний пане. Сiдайте ж, Гаррi, i слухайте; дивiться на речi спокiйно й безсторонньо. Не будьте впертi.

Тренч. Я нiчого не заперечую проти того, щоб сидiти й слухати, але я не уявляю собi, як це може змiнити чорне на бiле. І потiм, менi вже набридло, що всi на мене нападаються, наче я неправий. (Сiдає, Кокен сiдає поруч, лiворуч од нього. Вони всi розмiщаються зручнiш для бесiди).

Сарторiюс. Почну з того, докторе Тренчу, що ви, сподiваюсь, не соцiалiст або щось подiбного ґатунку.

Тренч. Нi, звичайно. Я — консерватор; принаймнi, якби я колись потурбувався голосувати, я б голосував за консерваторiв i проти iнших.

Кокен. Вiрнiсть блакитному кольоровi, Гаррi, вiрнiсть блакитному!

Сарторiюс. Я радий пересвiдчитись, що досi ми цiлком одної думки. Я теж, розумiється, консерватор, не якийсь там вузький, забобонний, сподiваюсь, анi не цiлковитий противник справжнього проґресу, але все ж прибiчник здорового консерватизму. Щодо Лiкчiза, менi досить сказати про нього тiльки те, що я звiльнив його цього ранку з роботи за порушення довiр’я; i ви навряд чи спроможетесь вважати його свiдчення за свiдчення людини дружньої i незацiкавленої. Щодо мого заняття, то воно полягає в тому, щоб постачати будинки, вiдповiднi до можливостей дуже бiдних людей, вони ж бо потребують притулку, як i всi iншi люди. Як вам здається, можу я утримувати цi притулки за спасибi?

Тренч. Так, це все прекрасно, але рiч у тому, якi ж будинки ви даєте їм за їхнi грошi? Люди мусять десь жити, або ж їм лишається йти у в’язницю. З цього користуються i примушують їх платити за будинки, що в них i собаки б не схотiли жити. Чому ви не будуєте пристойних будинкiв i не даєте те, що слiд, за грошi, якi берете?

Сарторiюс (жалкуючи його невиннiсть). Юний мiй друже, цi нещаснi люди не знають, як жити у пристойних житлах, — вони б їх попсували за один тиждень. Не вiрите — спробуйте самi. Прошу, зробiть своїм коштом усе, що бракує: поручнi, балюстради, накришки понад цистернами, кришки до смiтникiв, — i ви побачите, що їх не буде через три днi, — їх спалять, мiй пане, до трiсочки. Я не обвинувачую цi нещаснi створiння: вони потребують палива й частенько не мають змоги добути його iнакше. Але не можу ж я, справдi, витрачати стерлiнґи, фунт по фунтi, на вiдбудування, щоб вони все руйнували, коли я ледве можу примусити їх платити менi чотири з половиною шилiнґи за кiмнату щотижня — для Лондона, безперечно, низька платня. Нi, мої панове, коли люди дуже бiднi, ви неможете їм допомогти, хоч би як ми їм спiвчували. І кiнець кiнцем це їм бiльше зашкодить, нiж допоможе. Я вважаю за краще зберiгати свої грошi, щоб забезпечувати бездомних бiльшою кiлькiстю будинкiв i вiдкладати потроху для Бланш. (Позирає на них. Вони мовчать: Тренч не переконаний, але не має заперечень; i Кокен гуманно засмучений; Сарторiюс насуплює брови, нахиляється на своєму стiльцi наперед, наче намiрюючись стрибнути, i з багатозначною виразнiстю звертається до Тренча). А тепер смiю спитати, докторе Тренчу, з чого одержуються вашi прибутки?

Тренч (з викликом). З вiдсоткiв — не з будинкiв. Щодо цього — мої руки чистi. З вiдсоткiв на закладнi.

Сарторiюс (з притиском). Так, закладнi на мою нерухомiсть. Коли я, вживаючи ваших власних слiв, здираю, вистрахую i вимордую з цих людей платню, яку вони добровiльно зобов’язалися менi виплачувати, я не можу взяти собi з цих грошей анi одного пеннi, аж поки не виплачу з них вам вашi 700 фунтiв стерлiнґiв. Те, що робив Лiкчiз для мене, те я роблю для вас. І вiн, i я — зарiвно посередники, а ви — головний хазяїн. І тому що бiднiсть моїх наймачiв накликає на мене великий ризик, ви зобов’язуєте мене виплачувати вам за надмiрною, потворною таксою — сiм вiдсоткiв i цим примушуєте мене все до останнього пеннi стягати iз своїх наймачiв. А проте, докторе Тренчу, ви все ж не вагались говорити про мене з презирством, тому що я докладаю всiх сил i розуму до керування нашим майном i пiдтримувати його найчеснiшим способом.

Кокен (з великим полегшенням). Чудово, вельмишановний пане, прекрасно! Я iнстинктивно вiдчував, що Тренч казав непрактичну нiсенiтницю! Покиньмо цю тему, мiй любий; ви робите iз себе дурника, коли втручаєтесь у дiловi справи. Я ж вам казав, що це неминуче.

Тренч (здивовано). Що ж, ви хочете сказати, що я точнiсiнько така погана людина, як i ви?

Кокен. Сором, Гаррi, сором! Жахлива нетактовнiсть! Будьте джентльменом. Прохайте пробачення!

Сарторiюс. Дозвольте менi, пане Кокене. (До Тренча). Якщо, кажучи, що ви точнiсiнько така погана людина, як i я, ви хочете цим сказати, що точнiсiнько такий безпорадний змiнити суспiльний уклад, як i я, тодi ви, на жаль, цiлком маєте рацiю. (Тренч зразу не вiдповiдає. Вiн позирає на Сарторiюса, потiм опускає голову й бездумно втуплює очi в пiдлогу, морально збанкрутований, з пальцями, затиснутими межи колiн, — живе втiлення розчарування. Кокен спiвчутливо пiдходить до нього й пiдбадьорливо кладе йому руку на плече).

Кокен (пестливо). Ну ж, Гаррi, ну ж! Вiзьмiть себе в руки. Ви ж iще не вiдповiли пановi Сарторiюсовi.

Тренч (усе ще спантеличений, повiльно розтулює свої пальцi, кладе руки на колiна й пiдiймається; потiм на превелику силу обсмикує свого жилета й, звертаючись до Сарторiюса, намагається по-фiлософському поставитись до свого розчарування). Так, люди, що мешкають у скляних будинках, не мають права кидатись камiнням. Але ж, честю клянусь, я зовсiм не знав, що мiй будинок скляний, аж поки ви не вказали менi на це. Прошу пробачити менi. (Простягає руку).

Сарторiюс. Не кажiть бiльше анi слова, Гаррi; вашi почуття роблять вам честь. Запевняю вас, я сам почуваю точнiсiнько те ж саме, що й ви. Кожен, хто має серце, повинен прагнути, щоб можливий був кращий порядок речей. Але ж, на жаль, це неможливо.

Тренч (трохи втiшений). Я теж так гадаю.

Кокен. Безеперечно, любий мiй пане, безперечно. Зростання населення — ось причина лиха.

Сарторiюс (до Тренча). Сподiваюсь, я переконав вас у тому, що вам не треба заперечувати проти того, щоб Бланш брала свою частку з моїх грошей, замiсть брати з ваших.

Тренч (з тупою напруженiстю). Мабуть, що так. Виходить, ми всi на одному суднi. Сподiваюсь, ви пробачите менi, що я зняв таку бучу.

Сарторiюс. Анi слова бiльше! Я дуже вдячний вам, що ви повтримались пояснювати Бланш причину ваших сумнiвiв, ви дуже радуєте мене цим, Гаррi. Мабуть, найкраще буде й надалi нiчого їй не казати.

Тренч (неспокiйно). Але ж я мушу тепер з’ясувати, ви ж бачили, як вона розсердилась.

Сарторiюс. Це вже краще залиште менi. (Дивиться на свого годинника й дзвонить). Незабаром буде час другого снiданку. Поки ви приготуєтесь до нього, я побачусь iз Бланш i, сподiваюсь, наслiдки будуть цiлком задовiльнi для всiх нас. (Покоївка з’являється на дзвоника; вiн звертається до неї зi своєю звичною владнiстю). Скажiть панна Бланш, що я хочу її бачити.

Покоївка (її обличчя виразно смутнiшає). Слухаю, пане. (Знехотя повертається, щоб iти).

Сарторiюс (з новою думкою). Стiйте. (Вона зупиняється). Перекажiть паннi Бланш, що я сам тут i прошу прийти на хвилинку, якщо вона вiльна.

Покоївка (з полегшенням). Слухаю, пане. (Виходить).

Сарторiюс. Ходiмте, я покажу вам вашу кiмнату, Гаррi. Сподiваюсь, ви скоро будете себе почувати в нiй гаразд, як удома. Ви також, пане Кокене, мусите затямити дорогу сюди. Ходiмо, поки Бланш не прийшла. (Іде до дверей).

Кокен (iдучи слiдом за ним, жваво). Наша маленька суперечка викликала в мене добрий апетит.

Тренч (сумовито). А мене зовсiм його позбавила. (Виходять, Сарторiюс придержує їм дверi й намiряється iти слiдом, коли знов з’являється покоївка. Це плаксиве симпатичне створiння, що й зараз ледве стримує сльози).

Сарторiюс. Ну, що ж, панна Бланш iде?

Покоївка. Так, пане. Мабуть так, пане.

Сарторiюс. Чекайте тут, поки вона прийде, i скажiть їй, що я цю ж хвилину повернуся.

Покоївка. Слухаю, пане. (Увiходить у кiмнату. Сарторiюс позирає на неї з пiдозрою, коли вона проминає його. Вiн причиняє дверi й повертається слiдом за нею).

Сарторiюс (знижуючи голос). Що з вами?

Покоївка (хлипаючи). Нiчого, пане.

Сарторiюс (не пiдвищуючи голосу, але загрозливiш). Майте обачнiсть, треба поводитись як слiд, коли є гостi. Чуєте?

Покоївка. Так, пане. (Сарторiюс виходить).

Сарторiюс (за лаштунками). Пробачте, менi треба було сказати кiлька слiв служницi. (Чути, як вiдповiдає Тренч: «Та що там» i Кокен — «О, просимо, вельмишановний!» Звук їхнiх голосiв затихає, вiддаляючись. Покоївка голосно сопе носом, витирає очi, потiм iде до однiєї з книжкових шаф i виймає з шухляди шматок жовтої бiбули й клубок мотузка. Вона кладе це все на столi й бореться з новим риданням. Увiходить Бланш iз шкатулкою в руках. Вона має вигляд сильної й рiшучої жiнки в глибокому стражданнi. Покоївка позирає на неї з виразом пригнобленого, ображеного кохання й заразом великого жаху).

Бланш (озирнувшись). Де батько?

Покоївка (тремтячи, замирливо). Вiн сказав, що зараз повернеться, панночко. Я певна, що вiн не забариться.Осьде папiр i мотузок готовi вже, панночко. (Розгортає папiр на столi). Можна загорнути вам пакунок, панi?

Бланш. Нi, дбайте за свої власнi справи. (Спорожняє шкатулку на бiбулу. Це пачка листiв i декiлька коштовностей. Вона зриває з пальця персня й так сердито кидає його на купу, що вiн одкочується й падає на килим. Покоївка покорiрливо пiднiмає його й кладе на стiл, знов сопучи й утираючи очi). Чого ви плачете?

Покоївка (жалiсно). Ви так жорстоко до мене говорите, панно Бланш, а я вас так люблю. Я певна, що нiхто бiльш опрiч мене не залишився б, щоб зносити те, що я маю зносити.

Бланш. Тодi йдiть геть. Я вас не потребую. Чуєте? Йдiть геть!

Покоївка (жалiсно, падаючи на колiна). О, нi, панно Бланш, не женiть мене геть од себе, не…

Бланш (з погордливою огидою). Геть! Я вас ненавиджу! (Покоївка, вражена в саме серце, плаче ревно). Замовкнiть. Що, пiшли тi два пани?

Покоївка (плачучи). О, як ви могли сказати таке менi, панно Бланш, менi, що…

Бланш (схоплюючи її за волосся й за горло). Покиньте верещати, я вам кажу, якщо не хочете, щоб я вас убила.

Покоївка (заперечуючи й благаючи, але обережно зниженим голосом). Пустiть мене, панно Бланш, ви ж потiм пожалкуєте, як i завжди. Пригадайте, як жахливо ви порiзали менi голову останнього разу.

Бланш (лютуючи). Вiдповiдайте ж, чуєте? Вони пiшли?

Покоївка. Лiкчiз пiшов i мав вигляд жахл… (Вона уриває iз здушеним викриком, бо пальцi Бланш скажено її стискують).

Бланш. Хiба я питаю вас за Лiкчiза? Ви, падлюко, ви чудово знаєте, про кого я кажу, ви це робите навмисне.

Покоївка (ледве дихаючи). Вони лишаються на снiданок.

Бланш (пильно вдивляючись їй в обличчя). І вiн?

Покоївка (пошепки, потверджуючи рухом). Так,панно. (Бланш повiльно випускає її й стоїть, випроставшись, iз стисненими кулаками й скам’янiлим обличчям. Покоївка, вiдчуваючи, що напад лютi минув, i не боячись бiльше насильства, знесилена, лишається бiля її нiг, намагаючись привести до ладу своє волосся й очiпок i хлипаючи потроху з несили й болю). Ну, ось, тепер у мене руки тремтять через вас, i в мене все бряжчатиме на тацi в час снiданку, аж усi на мене зважатимуть. Це дуже погано з вашого боку, панно Бл… (Сарторiюс кашляє за сценою).

Бланш (прудко). Ш-ш! Устаньте! (Покоївка поспiшно встає i виходить якомога непомiтнiше, обминаючи Сарторiюса дорогою до дверей. Вiн суворо позирає на неї i пiдходить до Бланш. Покоївка тихенько причиняє за собою дверi).

Сарторiюс (зажурено). Люба моя, невже ти не можеш трохи бiльше владати собою?

Бланш (важко дихаючи вiд свого нападу, що ще ущухає). Нi, я не можу. Я хочу. Я роблю все, що можу. Нiхто, справдi кохаючи мене, не покинув би мене через мiй темперамент. Я нiколи нiкому з наших служникiв не виказувала його, окрiм цiєї дiвчини; а вона — єдина, що лишається в нас.

Сарторiюс. Але ж, люба моя, згадай, що маємо зустрiнутись iз нашими гiстьми зараз, за снiданком. Я збiг униз поперед них, щоб повiдомити тебе, що я залагодив це маленьке непорозумiння з Тренчем. То йому Лiкчiз наговорив рiзної гидоти. Тренч молодий i дурний, але тепер усе гаразд.

Бланш. Я не хочу одружуватись iз дурнем.

Сарторiюс. Тодi тобi доведеться обрати собi чоловiка за тридцять рокiв, Бланш. Не сподiвайся надто багато, дитино моя. Ти будеш багатша за свого чоловiка й, гадаю, розумнiша. Менi б подобалось бiльше, якби так воно й було.

Бланш (схоплюючи його руку). Тату!

Сарторiюс. Що, моя люба?

Бланш. Чи можу я вирiшувати iз цим шлюбом, як менi до вподоби, чи мушу зробити, як тобi подобається?

Сарторiюс (неспокiйно). Бланш…

Бланш. Нi, тату, ти мусиш менi вiдповiсти.

Сарторiюс (втрачаючи владу над собою, цiлком вiддаючись почуттю до неї). Ти повинна робити, як тобi подобається, i тепер, i завжди, люба моя, єдина дитино. Я хочу лише того, що приємно для моєї любки.

Бланш. Тодi я не хочу одружуватись iз ним. Вiн глузував iз мене. Вiн вважає, що ми нижчi од нього, вiн соромиться нас, вiн посмiв заперечувати проти того, щоб ти обдарував його — так, начебто це було б неприродно, щоб вiн усе завдячував тобi. А грошi все ж спокусили його, незважаючи на все. (Істерично охоплює його шию руками). Тату, я не хочу одружуватись, я хочу тiльки залишитись iз тобою й бути щасливою, як ми завжди були щасливi. Я ненавиджу саму думку про одруження; я не люблю його, я не хочу кидати тебе. (Входять Тренч i Кокен, але вона нiчого не чує, крiм власного голосу, i не помiчає їх). Тiльки прожени його, обiцяй менi, що ти його проженеш i залишиш мене тут, бiля себе, як завжди… (Побачивши Тренча). Ой! (ховає обличчя на батькових грудях).

Тренч (знервовано). Сподiваюсь, ми не прийшли невчасно…

Сарторiюс (грiзно). Докторе Тренчу, моя дочка змiнила свої намiри.

Тренч (розгубившись). Чи маю я це зрозумiти…

Кокен (чiтко вимовляючи якнайуїдливiше). Менi здається, Гаррi, що за таких обставин нам не лишається нiчого бiльше, як пошукати снiданку десь-iнде.

Тренч. Але ж, пане Сарторiюсе, чи ви з’ясували?

Сарторiюс (просто Тренчевi в обличчя). Я все з’ясував, мiй пане. Бувайте. (Тренч, ображений, ступає на один крок ближче. Бланш одхиляється од батька й падає на стiлець. Сарторiюс лишається непохитний).

Тренч (обурено повертаючись). Ходiмо, Кокене.

Кокен. Звичайно, Гаррi, звичайно. (Тренч виходить, страшенно сердитий. Чути, як за сценою проходить покоївка з брязкотливою тацею). Я глибоко в вас розчарувався, мiй пане. Бувайте! (Іде вслiд за Тренчем).

Дія третя

Вiтальня у Сарторiюсовому домi у Бедфорд-Скверi. Зимовий вечiр, палиться у камiнi, на вiкнах спущенi запони, засвiтлено лампи. Сарторiюс i Бланш смутно сидять бiля вогню. Покоївка саме внесла каву й ставить її на маленький столик помiж них. Посеред кiмнати великий стiл. Позад два вiкна, праворуч великий рояль, на ньому фотографiчний портрет Бланш на мiнiатюрному мольбертi. У кiмнатi двоє дверей — однi лiворуч, перед камiном, до робочого кабiнету, другi у кутку бiля правого вiкна, до передпокою. Бланш плете, бiля неї її робiтний кошик. Сарторiюс ближче до вогню, з газетою. Покоївка виходить.

Сарторiюс. Бланш, моя люба!

Бланш. Що?

Сарторiюс. Я мав сьогоднi довгу розмову з лiкарем про те, щоб нам поїхати за кордон.

Бланш (нетерпляче). Я чудово себе почуваю, i зовсiм я не хочу їхати за кордон. Мене нудить на саму думку про континент. Що ти мучиш мене з моїм здоров’ям?

Сарторiюс. Не з твоїм здоров’ям, Бланш, а з моїм власним.

Бланш (встаючи). З твоїм? (Стурбовано пiдходить до нього). О, тату, але ж у тебе нема нiчого серйозного, сподiваюсь?

Сарторiюс. Буде, Бланш, мусить бути ще задовго перед тим, як ти почнеш вважати себе за немолоду жiнку.

Бланш. Але ж зараз нiчого серйозного немає?

Сарторiюс. Та ось, люба моя, лiкар каже, що я потребую змiни, подорожi,збудження…

Бланш. Збудження! Т о б i потрiбне збудження! (Смiється невесело й сiдає на килимi бiля його нiг). Як це так, тату, що ти, такий мудрий з iншими, аж нiяк не мудрий зi мною? Невже ти гадаєш, що я не бачу наскрiзь твiй маленький план витягти мене за кордон? Як я не хочу вже бути хворою й дозволяти тобi бути нянькою, то ти хочеш сам бути за хворого, а я щоб була за няньку!

Сарторiюс. Що ж, Бланш, якщо ти хочеш вважати, що ти здорова i що нiщо не пригнiчує тебе, тодi я мушу наполягати на тому, що я нездужаю i що мене щось пригнiчує. І справдi, дитино моя, безглуздо далi жити так, як ми живемо останнi чотири мiсяцi. Ти почувала себе нещасливою, та й менi було ввесь час якось негаразд. (Обличчя Бланш похмурнiшає; вона вiдвертається од нього й сидить мовчазлива й задумана. Даремно вiн чекає на якусь вiдповiдь i додає тихше). Пощо бути такою незламною, Бланш?

Бланш. Я гадала, що ти похвалюєш незламнiсть; ти ж сам завжди пишався нею.

Сарторiюс. Але ж дурницi, моя мила, дурницi. Менi ж таки досить частенько доводилось вiдступатися її. Я можу тобi навести безлiч м’яких людей, що робили так само, як i я, i, мабуть, були щасливiшi од мене. Якщо ти це тiльки заради незламности опираєшся…

Бланш. Я зовсiм не опираюся. Не розумiю, про що ти говориш.

Хоче пiдвестися й одiйти.

Сарторiюс (хапаючи її за руку й затримуючи її на колiнах). Зажди, моя дитино; ти не повинна зi мною ховатись, так наче я чужий для тебе. Ти мордуєшся, бо…

Бланш (шалено видираючись од нього, говорить встаючи). Якщо ти скажеш це, тату, я вб’ю себе. Це не так. Якби вiн ще сьогоднi ж, цього вечора був тут перед мене, на колiнах, я б радше з дому втекла, анiж знесла б це. (Схвильована, виходить. Сарторiюс дуже стурбований, знов повертається до вогню).

Сарторiюс (похмуро позираючи на полум’я). Якщо я тепер наполягатиму на своєму, прощай спокiй на кiлька мiсяцiв. Доведеться жити наче iз сторонньою людиною, як iз службовцем чи служником. А якщо поступлюся тепер,доведеться поступатися й завжди. Ну, та що ж! Нiчого не зробиш. Я все своє життя завжди додержував свого, але ж це мусить колись скiнчитись. Вона молода, хай буде тепер черга на неї. (Входить покоївка).

Покоївка. Прошу вас, пане, пан Лiкчiз притьмом хоче вас бачити у дуже важливiй справi, — що торкається в а с, вiн так звелiв сказати.

Сарторiюс. Пан Лiкчiз! Ви хочете сказати, отой Лiкчiз, що, було, приходив сюди в моїх справах?

Покоївка. Так, пане. Але ви б його тепер, пане, i не впiзнали б.

Сарторiюс (хмурячись). Гм! Мабуть, зголоднiлий. Прийшов просити?

Покоївка (жваво заперечуючи таку думку). О-о-о, нi, пане. Справжнiсiнький джентльмен! Пальто — тюленячої шкури! Приїхав, пане, у колясi, такий виголений i чистий! Я певна, пане, що вiн збагатiв.

Сарторiюс. Гм! Заклич но його.

Лiкчiз, що чекав на дверях, зразу входить. Змiна в його виглядi разюча. Вiн у вихiдному вбраннi i в пальтi, пiдбитому хутром, яке виблискує усiма тигровими барвами. На сорочцi, на грудях — дiамантова застiбка. Шовковий капелюх найблискучiшого чорного кольору. Розкiшний золотий годинниковий ланцюжок ґiрляндою звисає на жилетi, дещо гладшому, нiж колись. Вiн виголив свої бакенбарди й вiдростив вуса, кiнцi яких закрученi й гострi. Пiд Сарторiюсовим мовчазним поглядом вiн стоїть, посмiхаючись i даючи собою помилуватись, надзвичайно задоволений з враження, яке вiн справив. Покоївка не менш задоволена iз своєї участи в такому несподiваному видовищi i, сяючи, виходить, сповнена новин для кухнi. Лiкчiз завершує ситуацiю, з трiумфом кивнувши Сарторiюсовi.

Сарторiюс (опам’ятавшись, вороже). Ну, що ж?

Лiкчiз. Чудово, Сарторiюсе, дякую.

Сарторiюс. Я вас, пане, не питав, як ви себе почуваєте, i ви це знаєте, гадаю, не гiрш од мене. Яку ви до мене маєте справу?

Лiкчiз. Справа така, Сарторiюсе, що як мене зустрiнуть менш ввiчливо, анiж менi це до вподоби, то я можу податися з нею й десь-iнде. Ми з вами тепер — рiвнi люди. Це грошi були колись-то менi за хазяїна, а не ви — можете не заноситись. Теперечки ж, коли я — незалежна щодо грошей людина…

Сарторiюс (рiшуче пiдходячи до дверей й широко їх одкриваючи). Можете собi потiшатися iз своєї незалежности поза межами мого дому. Вона менi тут не потрiбна.

Лiкчiз (пробачливо). Та ну ж, Сарторiюсе, не будьте впертий. Я прийшов до вас як друг, щоб покласти вам грошей у кишеню. І нема чого удавати, що вас не цiкавлять грошi. Га?

Сарторiюс (вагається, але кiнець кiнцем зачиняє дверi, кажучи обережно). А скiльки?

Лiкчiз (переможно, йдучи до Бланшевого стiльця й скидаючи пальто). Ага! Ось тепер то ви балакаєте у свiй звичайний спосiб, Сарторiюсе. Тепер, сподiваюсь, ви запропонуєте менi сiсти й зручно розташуватись.

Сарторiюс (вертаючись од дверей). Я маю охоту спустити вас потилицею iз сходiв, ледарю ви проклятий.

Лiкчiз (аж нiяк не збентежений, вiшає своє пальто на спинку Бланшевого стiльця, заразом витягуючи сиґарницю iз однiєї з кишень). Ми з вами, як на мене, надто вже до пари, щоб я брав за погане те, що ви кажете, Сарторiюсе. Берiть сиґару.

Сарторiюс. Тут не палити: це кiмната моєї дочки. Втiм — сiдайте, сiдайте. (Вони сiдають).

Лiкчiз. Мої справи потрохи пiшли гаразд, вiдколи ми бачились востаннє.

Сарторiюс. Та ж бачу.

Лiкчiз. Почасти я завдячую це вам. Це вас дивує?

Сарторiюс. Мене це не обходить.

Лiкчiз. Ви так гадаєте, Сарторiюсе, бо вас нiколи не обходило, як iшли м о ї справи, поки я полiпшував в а ш i, збираючи вам комiрне. Але ж я назбирав дещо й для себе там, на Роббiнз-Роу.

Сарторiюс. Я завжди так i гадав. Що ж ви, тепер, прийшли повернути менi?

Лiкчiз. Та ви б не взяли, якби я вам запропонував, Сарторiюсе. Не грошi то були, а знання — знання у великому суспiльному питаннi: у квартирному питаннi трудящих класiв. Адже ж ви знаєте, з цього питання утворено королiвську комiсiю?

Сарторiюс. О, розумiю вже. Ви давали свiдчення.

Лiкчiз. Давати свiдчення! Це не по менi. Яка б менi з того користь? Лише витрати мої, та й то не за професiйною таксою. Нi, я не давав нiяких свiдчень. Заждiтьно, я ось що зробив. Я їх приберiг, щоб прислужитися парi добродiїв, чуття яких були б неприємно враженi, якби їхнi iмена з’явились у синiй книзi як iм’я утримувачiв кублiв зарази. Їхнiй уповноважений був такий люб’язний до мене з приводу цього, що пiдписав менi векселя на суму… а втiм, байдуже, на яку. Це було менi напочаток, щоб зразу стати на ноги. Я принiс примiрник першого звiту комiсiї у кишенi пальта. (Встає й дiстає з кишенi пальта синю книгу). Я заломив сторiнку, щоб вам показати; я гадав, що вам буде цiкаво побачити. (Розгортає книгу на призначеному мiсцi й подає її Сарторiюсовi).

Сарторiюс. Так це шантаж? (Кидає книгу на стiл, не поглянувши до неї, й сильно стукає по нiй кулаком). А менi байдуже, чи стоятиме моє iм’я у синiх книжках. Мої друзi їх не читають: а я не мiнiстр i не кандидат до парламенту. Цими спiвами од мене нiчого не дiстанеш.

Лiкчiз (шокований). Шантаж! О, невже ви гадаєте, пане Сарторiюсе, що я б хоч словом обмовився про вашу власнiсть? Нападатися на старого товариша! Нi, це не полiкчiзiвському. Та й потiм, вони ж уже все про вас знають. Про отi сходи, що ми з вами за них були посварились, так вони пiвдня слухали того попа, що тодi був зняв такий галас — пригадуєте? — за жiнку, що там побилась. Вiн усе висвiтлив у якнайгiрший спосiб, зовсiм не по-благородному i не по-християнському. Не хотiв би я, щоб цей пiп мав владу над свiтами. Та ж нi, не це було в мене на думцi.

Сарторiюс. Та кажiть же нарештi, що у вас на думцi? Викладайте.

Лiкчiз (з визивною розмiркованiстю, посмiхаючись i таємниче на нього позираючи). А що, потратили ви кiлькасотень на ремонт, вiдколи ми розлучилися, га? (Сарторiюс, гублячи терпець, робить загрозливий рух). Та ж не лютуйте ви справдi на мене. Я знаю одного домовласника, що посiдав був наймерзеннiше кубло, яке тiльки можна знайти в Лондонi, недалеко вiд Тауера. За моєю порадою цей чоловiк половину своїх домiв капiтально вiдремонтував, а другу половину вiдступив одному новому Товариству: «Товариству складiв мороженої баранини пiвнiчної Темзи», в якому я посiдаю кiлька акцiй — установчих акцiй. І чим це скiнчилось, як ви гадаєте?

Сарторiюс. Мабуть, руїною.

Лiкчiз. Руїною? Аж нiяк. Компенсацiєю, пане Сарторiюсе, компенсацiєю. Розумiєте?

Сарторiюс. Компенсацiєю — за що?

Лiкчiз. Бо ж земля, як виявилось, була потрiбна для поширення Монетного двору, тож її викуплено у Товариства iз вiдшкодуванням за будiвлi. Хтось, розумiєте, передбачав це все ранiше, незважаючи на сувору таємницю.

Сарторiюс (зацiкавлений, але обережно). Ну?

Лiкчiз. І це все, що ви можете менi сказати, пане Сарторiюсе? «Ну»! Майже як до собаки! Припустiмо, що я дiзнався про нову вулицю, яка має зруйнувати Роббiнз-Роу i перетворити Боркс-Бок на чiльне мiсце, де земля цiнуватиметься у тридцять фунтiв за фут, — ви б нiчого бiльше не знайшли менi сказати, як лише (передразнюючи) «ну»? (Сарторiюс вагається, позираючи на нього з великим сумнiвом. Лiкчiз пiдводиться й випростовується, пишаючись). Та ж ну, пане Сарторiюсе, гляньте лишень на моє вбрання. Гляньте на цього ланцюжка. Погляньте, який гладкий я зробився! Чи ж ви гадаєте, що я добув це все мовчанням? Нi, я здобув це все, тримаючи свої вуха й очi вiдкритi. (Входить Бланш у супроводi покоївки iз срiбною тацею, на яку вона збирає чашки з кави. Сарторiюс, незадоволений з того, що їх урвали, встає й рухом запрошує Лiкчiза до дверей робочого кабiнету).

Сарторiюс. Ш-ш! Ми обговоримо це в кабiнетi. Там добрий вогонь i ви зможете курити. Бланш, наш давнiй друг.

Лiкчiз. І дуже до вас прихильний. Сподiваюсь, ви добре себе почуваєте, панно Бланш.

Бланш. Як, пан Лiкчiз! Я ледве вас упiзнала.

Лiкчiз. Ви теж трохи змiнились, панночко.

Бланш (поспiшно). О, я завжди однакова. А як панi Лiкчiз i дiт…

Сарторiюс (нетерпляче). У нас справи, Бланш. Ти потiм поговориш iз паном Лiкчiзом. Ходiмте. (Сарторiюс i Лiкчiз виходять до кабiнету. Бланш, здивована з батькової гострости, з хвилину дивиться їм услiд. Потiм, побачивши Лiкчiзове пальто на своєму стiльцi, знiмає його i, посмiхаючись, роздивляється хутро).

Покоївка. О, якi ми зробились чепурнi, панно Бланш, — що, хiба нi? Я гадаю, що пан Лiкчiз, мабуть, одержав спадок. (Конфiденцiйно). Дивно менi, що вiн має до пана, Панно Бланш! Вiн принiс цю грубу книгу. (Показує на синю книгу).

Бланш (iз збудженою цiкавiстю). Покажiть! (Бере книгу й дивиться в неї). Тут щось є про тата. (Сiдає й починає читати).

Покоївка (складаючи столика й одсуваючи його з дороги). Вiн наче молодшим виглядає, панно Бланш, чи ж неправда? Я не могла втриматись од смiху, коли побачила, що вiн поголив свої бакенбарди; це має такий дурнуватий вигляд, коли до цього не звик. (Бланш не вiдповiдає). Ви не скiнчили свою каву, панно, її, мабуть, можна вже забрати геть? (Вiдповiдi нема). Але ж ви зацiкавились книжкою пана Лiкчiза, панно (Бланш схоплюється з мiсця. Глянувши їй в обличчя, покоївка прожогом подається навшпиньках iз кiмнати зi своєю тацею).

Бланш. Так ось чому вiн не хотiв грошей. (Хоче роздерти книгу, але з цим їй не щастить, i вона з люттю кидає її в камiн. Книга падає на ґрати). О, якби дiвчина могла не мати анi батька, анi родини, як я не маю матерi! Пiп!.. тварюка! «Власник найгiрших кублiв у Лондонi». «Власник кублiв». О! (Закриває обличчя руками й схиляється здригаючись на стiлець, на якому лежить пальто. Дверi кабiнету одчиняються).

Лiкчiз (у кабiнетi). Ви чекатимете не бiльш як п’ять хвилин, я зараз збiгаю по нього. (Бланш вихоплює iз свого кошика роботу i сидить випроставшись i спокiйно шиючи. Лiкчiз повертається, розмовляючи iз Сарторiюсом, що йде слiдом). Вiн живе зараз же за рогом, на Гавер-Стрiт, а мiй кабрiолет чекає бiля дверей. Ви дозволите, панно Бланш? (Обережно намагається взяти своє пальто).

Бланш (встаючи). Пробачте. Сподiваюсь, я не зiм’яла його.

Лiкчiз (одягаючись, ґалантно). Я був би щасливий, якби ви зiм’яли його тепер, панно Бланш. Не прощайтесь зi мною, панно, я зараз повернусь, з одним або двома приятелями. Ну, ну, Сарторiюсе, я не забарюсь. (Входить Сарторiюс, шукає синю книгу).

Бланш. Я гадала, що в нас усi справи покiнченi вже з Лiкчiзом.

Сарторiюс. Мабуть, не зовсiм. Вiн залишив менi тут книгу продивитись, велику книгу в синiй паперовiй обгортцi. Чи її покоївка кудись подiла? (Помiчає книгу за ґратами; позирає на Бланш i додає). Ти бачила її?

Бланш. Нi! Так! (Сердито). Нi, я не бачила її. Нащо вона менi здалася? (Сарторiюс пiднiмає книгу й обтрушує її вiд пороху, потiм спокiйно сiдає, щоб читати. Проглянувши тут i там кiлька шпальт, вiн згiдно киває, так, наче знайшов там саме те, чого чекав).

Сарторiюс. Знаєш, Бланш, кумедна рiч, що парламентськi панове, якi пишуть такi книжки, як ця, такi нетямущi у практичних справах. Читаючи це, можна б уявити, що ми з тобою — пара найзагребущих, безсердих визискувачiв у свiтi.

Бланш. Але ж це неправильно, — про становище будинкiв, я хочу сказати?

Сарторiюс. О, цiлком правильно.

Бланш. Тодi — це не наша вина?

Сарторiюс. Люба моя, якби ми полiпшували цi будинки, комiрне зросло б так, що бiднi люди не мали б змоги платити i їх би викинули бездомними на вулицю.

Бланш. Ну, тодi прожени їх i вiддавай мешкання людям з пристойного класу. Нащо вам ця ганьба — давати притулок усякiй пiдлотi?

Сарторiюс (широко розплющуючи очi). Але ж це бринить трохи зажорстоко для них, чи не здається тобi це, дитино моя?

Бланш. О, я ненавиджу бiдних. Принаймнi, ненавиджу цих брудних, п’яних, не вартих пошани людей, що живуть як свинi. Якщо ними треба пiклуватися, хай це роблять iншi люди. Як ти можеш чекати, що хтось буде про нас доброї думки, коли про нас такi речi пишуть у цiй проклятiй книзi?

Сарторiюс (холодно й трохи допитливо). Я бачу, що зробив iз тебе справжню ледi, Бланш.

Бланш (з викликом). Ну i що ж, ти жалкуєш про це?

Сарторiюс. Нi, люба моя, зовсiм нi. Але чи знаєш ти, Бланш, що моя мати була дуже бiдна жiнка i що це була не її провина?

Бланш. Сподiваюсь, що не її, але ж тi люди, з якими ми тепер хочемо мати справу, не знають цього. І потiм, це ж i не моя провина; тож я не розумiю, чому ж треба м е н е примушувати страждати за це.

Сарторiюс (розлютувавшись). Та хто тебе примушує страждати за це, панночко? Що б з тебе було, якби ти мала тiльки те, що мав я вiд твоєї бабунi, яка стояла по тринадцять годин над своєю балiєю i вважала себе за багату, коли заробляла п’ятнадцять шилiнґiв на тиждень.

Бланш (сердито). Мабуть, я б тодi залишилась на її рiвнi, замiсть щоб пiднятись вище од нього, як тепер. А ти хочеш, щоб заради бабусi ми жили так, щоб про нас отаке писали в тiй книзi? Менi гидко за те, що ти виховав мене до чогось лiпшого. (Напiв до себе, одвертаючись од нього). Я б ненавидiла тебе, якби ти не зробив цього.

Сарторiюс (поступаючись). Ну, що ж, дитино моя, я гадаю, що для тебе природнi такi почуття, — таке вже твоє виховання. Це панськi погляди. Тож не сварiмось, любко моя. Тебе бiльше не примушуватимуть страждати. Явирiшив вiдремонтувати будинки й вiддавати мешкання наймачам зовсiм iншого ґатунку. Ось як! Ти задоволена тепер? Я лише чекаю на згоду землевласницi, ледi Роксдейл.

Бланш. Ледi Роксдейл!

Сарторiюс. Так. Але спершу я мушу довiдатись, чи згодиться наш власник закладних узяти на себе частину ризику.

Бланш. Власник закладних! Ти хочеш сказати… (Не має сили вимовити до кiнця; Сарторiюс допомагає їй).

Сарторiюс. Гаррi Тренч. Так. І запам’ятай собi, Бланш: якщо вiн згодиться приєднатись до мого плану, я мушу заприязнитися iз ним.

Бланш. І запрошувати його до себе?

Сарторiюс. Лише в дiлових справах. Ти можеш не зустрiчатися з ним, якщо не хочеш.

Бланш (вражена). Коли ж вiн прийде?

Сарторiюс. Не можна гаяти часу. Лiкчiз пiшов, щоб запросити його прибути сюди.

Бланш (сповнена жаху). Так вiн буде тут за кiлька хвилин! Що ж менi робити?

Сарторiюс. Я раджу тобi прийняти його так, наче нiчого не трапилось, а тодi вийти й залишити нас iз нашими справами. Ти не боїшся зустрiтись iз ним?

Бланш. Боюсь! Нi, але ж звичайно, нi! Але… (За дверима чути Лiкчiзiв голос). Ось i вони. Не кажи, що я тут, тату. (Вибiгає до кабiнету. Лiкчiз входить з Тренчем i Кокеном. Кокен палко потискує Сарторiюсовi руку. Тренч, що тримається похмуро й дуже ввiчливо, не збирається приховувати свою досаду, вклоняється сухо й злопам’ятливо. Лiкчiз прикриває загальне збентеження веселою балачкою, поки вони всi сiдають навкруги великого столу: Тренч — ближче до камiна, Кокен — до рояля, решта два — мiж ними, Лiкчiз — ближче до Кокена).

Лiкчiз. Ось ми й зiбрались усi докупи, друзi мої. Ви пам’ятаєте пана Кокена? Вiн тепер допомагає менi, трохи у справах, так, по-дружньому, i веде мою кореспонденцiю, — так би мовити, секретарює. Менi бракує лiтературного стилю, по щиростi кажучи, тож пан Кокен ласкаво надає його моїм листам, орiєнтацiйним проспектам, повiдомленням i таке iнше. Правда ж, пане Кокене? Звичайно, правда, чом би й нi? Вiн же таки допомагав менi зараз переконати його давнього приятеля, доктора Тренча, щодо тiєї справи, про яку ми говорили.

Кокен (суворо). Нi, пане Лiкчiзе, я й не спробував переконувати його. Нi, для мене це справа принципова. Я кажу, що це ваш обов’язок, Гаррi, — ваш обов’язок, — сприяти тому, щоб цi жахливi будинки були пристойно й по-людському вiдремонтованi. Як людина науки, ви зобов’язанi перед громадськiстю полiпшувати санiтарнi умови. В питаннях обов’язку немає мiсця переконанням, бодай од найстарiших друзiв.

Сарторiюс (до Тренча). Я почуваю саме так, як каже пан Кокен, що це наш обов’язок, обов’язок, який я, можливо, занадто довго не виконував заради класу бiднiших наймачiв.

Лiкчiз. Але ж, безсумнiвно, мої панове, це обов’язок. Що торкається до дiлових стосункiв, я нi перед ким не поступлюся; ну, а щодо обов’язку — це рiч iнша.

Тренч. Так, але ж я не розумiю, чому тепер це мiй обов’язок бiльш, нiж був чотири мiсяцi тому. Я розглядаю це просто, як питання певної суми грошей.

Кокен. Сором, Гаррi, сором! Сором!

Тренч. А, цитьте ви, дурню! (Кокен пiдскакує. Лiкчiз хапає його за сурдут i стримує).

Лiкчiз. Заспокойтесь, заспокойтесь, пане секретарю. Доктор Тренч лише жартують.

Кокен. Я наполягаю, щоб цi слова взяли назад. Мене названо дурнем.

Тренч (похмуро). Бо ви таки дурень!

Кокен. Ну, а ви — неприкаяний дурень! Ось що, мiй пане!

Тренч. Прекрасно. Ось ми й платнi. (Кокен, чмихнувши, сiдає). Моя думка така. Давайте не правити теревенiв про цю справу. Як я зрозумiв, Роббiнз-Роу мають знищити,щоб дати мiсце новiй вулицi до надбережжя; тож уся справа тепер у вiдшкодуваннi.

Лiкчiз (пiдсмiюючись). Але ж так, докторе Тренчу. Саме в цьому.

Тренч (продовжуючи). Виходить так: що бруднiше мiсце, то бiльша платня за нього; а що воно пристойнiше, то бiльше вiдшкодування ви одержуєте. Тож ми маємо облишити бруд i перейти до пристойности.

Сарторiюс. Я б висловив це не зовсiм так; але…

Кокен. Цiлком справедливо, пане Сарторiюсе, цiлком справедливо. Важко було б викласти справу з меншим смаком i бiльш безтактно.

Лiкчiз. Ш-ш-ш-ш!

Сарторiюс. Я не зовсiм з вами погоджуюсь у цьому, пане Кокене. Доктор Тренч розглядає справу з одвертiстю дiлової людини. Я стою на ширшiй точцi зору людини громадської. Ми живемо за доби проґресу, гуманiтарнi iдеї розвиваються, їх треба ураховувати. Практичнi ж мої висновки такi ж, як i у доктора Тренча. Гадаю, що за наявних умов було б необґрунтовано вимагати великої суми вiдшкодування.

Лiкчiз. Звичайно, що нi. Та ви б i не одержали її, навiть якби вимагали. Бачите, яка справа, докторе Тренчу. Немає сумнiву, що парафiяльнi управи мають законне право заграти диявольського жарта з нiчого не вартими будинками й зiпсувати всю справу скупникам будинкiв на злам, якщо їм цього забажається. За добрих старих часiв це було не страшно, бо парафiяльнi управи — то були ми самi. Нiхто не чув нiколи й слова про вибори, i ми, було, збирались вдесятьох до однiєї кiмнати, обирали один одного i потiм робили, що хтiли. Але тепер ця забавка вже зiпсувалась; коротше кажучи, гра програна для людей такого становища, як ви i пан Сарторiюс. Моя вам порада — скористатися з нагоди, щоб позбутись цього становища. Витратьте трохи грошей на отой квартал, що кiнець Крiбзового базару — тiльки щоб будинки мали вигляд зразкових жител; другий квартал винаймiть менi на приступних умовах пiдсклади Товариства мороженої баранини пiвнiчної Темзи. Протягом двох рокiв це все буде геть зруйновано, щоб дати мiсце для великої вулицi з пiвночi на пiвдень, а ви одержите вiдшкодування вдвiчi бiльше за наявну вартiсть майна, ще й з витратами на ремонт. А залиште ви все, як є, i ви матимете багато шансiв за те, що вас оштрафують, або засудять, або просто розберуть вашi будинки задовго до прокладання вулицi. А зараз — ваш слушний час.

Кокен. Слухайте, слухайте! Слухайте, слухайте! Слухайте, слухайте! Чудово викладено з дiлового погляду. Визнаю, що нi до чого було викладати вам моральнi погляди на справу, Тренчу; але навiть ви мусите вiдчути переконливiсть дiлових доказiв пана Лiкчiза.

Тренч. Але чому ж ви не можете дiяти без мене? Менi що до цього всього? Я ж лише власник закладних.

Сарторiюс. До певної мiри ми ризикуємо, роблячи цi викладки на вiдшкодування, докторе Тренчу. Рада графства може змiнити напрямок нової вулицi. Якщо це трапиться, грошi, вкладенi в полiпшення будiвель, пропащi, пропащi та й годi. На дiлi навiть гiрш, нiж пропащi, бо новi будинки можуть простояти не винайнятi або напiввинайнятi цiлими роками. А ви ж вимагаєте свої сiм вiдсоткiв, як i звичайно.

Тренч. Людина мусить жити.

Кокен. Je n’en vois pas la necessite.

Тренч. Цитьте, Бiллi, або принаймнi балакайте мовою, яку розумiєте. Нi, пане Сарторiюсе, я був би дуже радий сприяти вам, якби я був спроможний, але ж нiяк не можу. Тож давайте покiнчимо iз цим.

Лiкчiз. Ну, я можу сказати тiльки те, що ви — дуже нерозумний юнак.

Кокен. А що я вам казав, Гаррi?

Тренч. Я не розумiю, як це може вас обходити, пане Лiкчiзе.

Лiкчiз. Ми — у вiльнiй країнi, кожен має право на свiй власний погляд. (Кокен вигукує: «Слухайте, слухайте»). А де ж вашi почуття до цих бiдних людей, доктореТренчу? Пригадайте, як це вразило вас, коли я вперше розповiв вам про них. Як, ви робитесь черствi?

Тренч. Нi, це вам не допоможе; тепер мене цим не обдурите. Ранiше ви доводили менi, що немає рацiї сентиментально ставитись до цих ваших справ iз брудними кублами. І ви зовсiм не до ладу звертаєте на фiлантропiчну стежку тепер, коли хочете, щоб я вклав свої капiтали у вашi спекуляцiї. Мене вже провчили раз; i тепер я волiю залишитись з моїми наявними прибутками. Вони й так для мене не великi.

Сарторiюс. Для мене фактично не має значення, докторе Тренчу, як ви вирiшите. Я легко можу дiстати грошi десь-iнде i розрахуватись iз вами остаточно. Тодi, оскiльки ви вирiшили не ризикувати, ви можете вкласти свої 10000 фунтiв стерлiнґiв у Консолi i одержувати 250 фунтiв рiчно замiсть семисот. (Тренч, цiлком спантеличений, вражено на них дивиться. Кокен порушує мовчанку).

Кокен. Ось що значить пожадливiсть, Гаррi. Двi третини ваших прибуткiв зникають в одну мить. І, мушу сказати, це вам по заслузi.

Тренч. Це все дуже хитро; але я не розумiю, — якщо ви може таке зробити зi мною, то чом ви не зробили цього давно?

Сарторiюс. Тому що я, очевидно, мусив би сплачувати вiдсотки за тiєю ж таксою i, отже, не мав би з того нiякої користи, тодi як ви втратили б понад 400 фунтiв — дуже серйозна рiч для вас. Я не мав бажання вчинити вам прикрiсть та навiть i зараз я б з охотою залишив закладнi у вас, якби мене не спонукали умови, що про них говорив пан Лiкчiз. Крiм того, докторе Тренчу, деякий час я сподiвався, що нашi iнтереси може поєднати тiснiший зв’язок, тiснiший навiть за дружнiй.

Лiкчiз (пiдскакуючи, полегшено). Ну, ось! Нарештi слово вимовлене. Я прошу вибачення, докторе Тренчу. Я прошу вибачення, пане Сарторiюсе, — вибачте менi таку вiльнiсть. Чому б докторовi Тренчу не одружитися з панi Бланш i цим улаштувати всю справу? (Всi враженi; Лiкчiз, трiумфуючи, сiдає).

Кокен. Ви забуваєте, пане Лiкчiзе, що молода панна, на смак якої треба тут зважати, рiшуче вiдмовилась вiд цього.

Тренч. О, мабуть, ви гадаєте, що це ви заволодiли її уявою.

Кокен. Я не кажу цього, Тренчу. І жодна людина з будь-якою делiкатнiстю не сказала б такого. У вас недисциплiнований розум, Тренчу, зовсiм недисциплiнований розум.

Тренч. Кокене, я вже сказав вам, якої я думки про вас.

Кокен (розлютовано пiдводячись). А я вже сказав вам, якої я думки про вас. І повторю, якщо бажаєте. Я ладен говорити.

Лiкчiз. Ну, ну, пане секретарю, я й ви, як одруженi люди, не йдемо до рахуби, коли справа йдеться про молодих панночок. Я знаю панну Бланш; у неї батькiвська дiлова риса. Розкажiть їй про цю справу — i вона порозумiється з доктором Тренчем. Чому б справдi не приплутати трохи роману до нашої справи, якщо це нам нiчого не коштує? Всi ми щось та почуваємо, — адже ми не простi лiчильнi машини.

Сарторiюс (обурено). Чи не гадаєте ви, пане Лiкчiзе, зробити мою дочку додатком до грошової угоди мiж вами й цим панством?

Лiкчiз. Ну, що це ви, Сарторiюсе! Не говорiть так, наче ви — єдиний батько на свiтi. Я й сам маю дочку, i мої почуття у цiй справi акурат такi ж тонкi, як i вашi. Я пропоную лише те, що однаково вигiдне i для панни Бланш, i для доктора Тренча.

Кокен. Лiкчiз висловлюється грубо, влучає просто в цiль. Якщо панна Сарторiюс справдi виявила б згоду щодо пропозицiї Гаррi, я далекий вiд бажання стати на завадi до такого розв’язання справи.

Тренч. А вам то що до того?

Лiкчiз. Заспокойтесь, докторе Тренчу, заспокойтесь. Чи ви й тепер згоднi одружитись iз панною Бланш, якщо вона була б до цього прихильна?

Тренч (коротко). Не знаю, чи згоден. (Сарторiюс обурено пiдводиться).

Лiкчiз. Заспокойтесь на одну хвилину, пане Сарторiюсе. (До Тренча). Ну, ось, ви кажете, докторе Тренчу, що ви не знаєте, чи погодились би. Але ж ви не певнi того, що ви не погодились би? Ось що ми б хотiли знати.

Тренч (похмуро). Я б не хотiв, щоб стосунки помiж панною Сарторiюс i мною домiшували до дiлових угод. (Встає, щоб одiйти вiд столу).

Лiкчiз (пiдводячись). Досить; благородна людина не скаже бiльше. (Улесливо). А тепер чи не зволите, панове, ви, Кокене, i ви, пане хазяїне, перейти зi мною до кабiнету, щоб покiнчити справу з орендою для Товариства мороженої баранини пiвнiчної Темзи?

Тренч. О, щодо мене, то я не хочу. Я пiду додому. Нема про що вже говорити.

Лiкчiз. Нi, не йдiть. Заждiть одну хвилину, бо потiм у нас iз Кокеном не буде часу, щоб їхати до вас. Ви ж нас почекаєте, правда ж? Ну ж, будьте ласкавенькi.

Тренч. Ну, добре, якщо ви хочете — гаразд.

Лiкчiз (жваво). Ну, я ж знав, що ви погодитесь!

Сарторiюс (на дверях до кабiнету до Кокена). Нi, прошу вас спершу. (Кокен манiрно вклоняється i проходить до кабiнету).

Лiкчiз (на дверях, тихо до Сарторiюса). Нiколи у вас не буде такої розпорядливої людини, як я. (Виходить, смiючись, до кабiнету в супроводi Сарторiюса).

Тренч, зоставшись на самотi, обережно озирається й прислухається хвилину. Потiм навшпиньках пiдходить до рояля i спирається на нього iз схрещеними руками, втопивши погляд у Бланшевого портрета. В цю мить сама Бланш з’являється у дверях кабiнету. Побачивши, чим вiн зайнятий, вона тихенько причиняє за собою дверi i пiдкрадається до нього, невiдступно стежачи за ним. Вiн випростовується iз спертого положення i бере портрета з мольберта, тримаючи його у витягненiй руцi; тодi, кидаючи другий погляд навкруги себе, щоб переконатися, що нiхто за ним не стежить, вiн бачить Бланш щiльно бiля себе. Вiн пускає портрета з рук i видивляється на неї, цiлком розгубившись.

Бланш (сварливо). Ну, що ж? Ви знову прийшли сюди. Вам не забракло пiдлоти знову прийти до цього дому. (Вiн червонiє й робить крок назад. Вона безжалiсно переслiдує його). Яке ви, одначе, мусите бути нiкчемне створiння! Чому ви не забираєтесь геть? (Червоний i тремтячий, вiн кидається ображено до столу по свiй капелюх, але коли з капелюхом вiн рушає до дверей, вона навмисне стає на його шляху, так що вiн мусить зупинитись). Я не хочу, щоб ви лишились. (Хвилину вони стоять одне проти одного, майже щiльно стикаючись: вона — з викликом, глузливо напiвзабороняючи, напiвзакликаючи його йти далi, сповнена поривання неприхованого тваринного збудження. Його раптом вражає думка, що вся ця лють — еротична, що це вона залицяється до нього. Його очi блискають, в куточках уст з’являється лукавий вираз; силкуючись удати байдужiсть, вiн повертається просто назад, до свого стiльця, i розташовується на ньому, склавши руки. Вона йде слiдом за ним). Так, я забула: ви довiдались, що тут можна заробити грошенят. Лiкчiз вам сказав. Ви, такий некорисливий, такий незалежний, що не могли нiчого взяти в мого батька. (Пiсля кожного речення вона чекає, стежачи, яке враження справила). Гадаю, що ви будете намагатись переконати мене, що ви прийшли сюди з великою фiлантропiчною метою — ощасливити цих бiдарiв, вiдбудувавши будинки, га? (Тренч витримує свою позу i мовчить). Так, бо мiй батько примушу є вас це зробити. А Лiкчiз винайшов спосiб, як мати з цього прибуток. О, я знаю тата i знаю вас. І заради цього ви повертаєтесь сюди, — в дiм, де вам вiдмовлено… де вас вигнали геть! (Обличчя Тренчевi темнiє: її очi спалахують, коли вона бачить це). Ага, пригадуєте? Ви ж знаєте, що це так було, ви не можете цього заперечувати. (Вона сiдає i трохи зм’якшує свiй голос, удаючи, що їй шкода його). О, мушу вам сказати, що у вас жалюгiдне обличчя, Гаррi, над-зви-чай-но жалюгiдне! (На словi «Гаррi» вiн розтуляє схрещенi руки: на його обличчi з’являється легка посмiшка передбачуваної перемоги). А ви ж — джентльмен, з таким високим становищем, з такими гоноровитимиродичами, такий обачний щодо того, звiдки беруться вашi грошi! Ви дивуєте мене. Але ж справдi, дивуєте. Менi здається, що коли ваша родина не прищепила вам нiчого iншого, вона принаймнi мусила прищепити вам хоч дуже поважний вигляд, га? (Вiдповiдi нема). Ну, так я можу вас запевнити, що нi; ви маєте надто смiшний вигляд; дурнiшого вигляду не можна й мати, — ви не знаєте, що казати, не знаєте, що робити. А втiм, не знаю навiть, що можна сказати, щоб виправдати таку поведiнку. (Вiн дивиться просто перед себе i складає губи так, наче пiдсвистує. Це роздратовує її, й вона стає надмiрно ввiчлива). Боюсь, що я вам заважаю, докторе Тренчу (пiдводиться). Не хочу вас бiльше турбувати. Ви, здається, так чудово себе почуваєте тут, як удома, i менi треба прохати у вас пробачення, що я залишу вас на самотi. (Вона удає, нiби хоче йти до дверей, але вiн анi ворушиться; вона повертається i пiдходить ззаду до його стiльця). Гаррi! (Вiн не повертається. Вона пiдходить на крок ближче). Гаррi, я хочу, щоб ви вiдповiли менi на одне питання. (Серйозно, зупиняючись над ним). Подивiться менi просто в обличчя! (Вiдповiдi нема). Чуєте? (Кладе йому руку на плече). Поди-вiться ме-нi в обличчя. (Вiн дивиться просто перед себе. Вона зненацька стає побiч нього на колiна, грудьми проти його правого плеча й, беручи його руками за обличчя, рiзко поверає до себе). Гаррi, що ви зробили б оце зараз з моєю фотографiєю, якби ви гадали, що ви самi? (Йому обличчя викривляється, бо вiн намагається не посмiхнутись. Вона простягає до нього свої руки й стискає його в екстатичних обiймах, додаючи з шаленою нiжнiстю). Як ти смiєш торкатись будь-чого, що належить менi? (Дверi кабiнету одчиняються, чути голоси).

Тренч. Хтось iде, чутно. (Вона пiдскакує, сiдає на свого стiльця й одсуває його якомога далi. Кокен, Лiкчiз i Сарторiюс входять з кабiнету. Сарторiюс i Лiкчiз пiдходять до Тренча. Кожен наближається до Бланш з найуїдливiшим виглядом).

Кокен. Як ви себе почуваєте, панно Сарторiюс? Саме час для повороту l’enfant prodigue, еге ж?

Бланш. Аякже, пане Кокене. Дуже рада вас бачити. (Подає йому руку, яку вiн ґалантно цiлує).

Лiкчiз (лiворуч до Тренча, тихо). Що чути новенького, пане Тренчу?

Тренч (до Сарторiюса праворуч). Я приєднуюсь… з вiдшкодуванням чи без вiдшкодування. (Потискує Сарторiюсовi руку. Покоївка саме з’являється на дверях).

Бланш. Вечеря готова, тату!

Кокен. Дозвольте мнi…

Усi виходять: Бланш попiдручки з Кокеном; Лiкчiз жартiвливо бере Сарторiюса пiд одну руку, Тренча пiд другу.

Професія пані Ворен

Дія перша

Лiтнiй полудень у садку на схiдному схилi пагорка (мiсцевiсть на пiвдень вiд Гезлмiра в графствi Саррi). На пагорку, в лiвому кутку саду, видно котедж iз солом’яним дахом i ґанком. Лiворуч вiд ґанку велике ґратчасте вiкно. На задньому конi пiд простим кутом до причiлку котеджу прибудований невеличкий флiґель. Вiд кiнця цього флiґеля тягнеться тин, що замикає сад iззаду й з бокiв i залишає тiльки ворота праворуч. За тином угору ген-ген до самого обрiю простягається лука. До лавочки поруч iз ґанком прихилено декiлька згорнених рядняних дачних стiльцiв. Жiночий велосипед стоїть бiля стiни пiд вiкном. Трохи праворуч вiд ґанку на двох стовпах висить ґамак. Велика полотняна парасоля, встромлена в землю, одвертає сонячне промiння вiд ґамака, в якому лежить молода панна, головою до котеджу, ногами до ворiт. Вона читає й робить нотатки. Перед ґамаком, так, що можна досягти рукою, стоїть простий кухонний стiлець з купкою книжок ученого вигляду та приладдям для писання.

На луцi з-за котеджу з’являється якийсь чоловiк. Це людина артистичного вигляду, що ледве переступила середнiй вiк, по-буденному, але старанно вдягнена, чисто, окрiм вусiв, виголена, з палким i чулим обличчям i дуже приємними й делiкатними манерами. В чорному шовковистому волоссi сивi пасма. Чорнi вуса й сивi брови. Здається, вiн шукає дороги. Вiн заглядає крiзь тин, уважно оглядає мiсцевiсть i помiчає молоду панну.

Чоловiк (здiймаючи капелюха). Вибачте, чи не можете ви сказати, як пройти до котеджу панi Елiсон?

Панна (звiвши очi вiд книжки). Це ж i є котедж панi Елiсон. (Знову береться до працi).

Чоловiк. Справдi? То дозвольте менi спитати, може, це ви панна Вiвi Ворен?

Панна (уривчасто вiдмовляє, повернувшись на лiктi, щоб краще його побачити). Я.

Чоловiк (боязко й лагiдно). Боюсь, що я вас потурбував... мене звуть Пред. (Вiвi раптом кидає книжки на стiлець i вискакує з гамака). О, прошу, не турбуйтесь.

Вiвi (крокує до ворiт i вiдчиняє їх перед ним). Увiходьте, пане Преде. (Вiн увiходить). Рада вас бачити. (Простягає руку й рiшуче й щиро стискує його пальцi. Вона являє собою привабний тип свiдомої, здатної й добре освiченої молодої жiнки заможного класу. Вiк — 22. Моторна, сильна, рiшуча, знає собi цiну. Вбрана просто, по-буденному, але охайно. На поясi висить ланцюжок з причепленими до нього самописним пером, ножем для рiзання паперу тощо).

Пред. Ви дуже ґречнi, панно Ворен. (Вона з силою грюкає ворiтьми. Вiн iде до середини садка, розминаючи пальцi, що трошки заклякли вiд її привiтання). А ваша мати приїхала?

Вiвi (шпарко, нiби почуваючи в його словах якийсь напад на себе). Хiба вона має приїхати?

Пред (здивовано). Ви не чекали на нас?

Вiвi. Нi.

Пред. От тобi й маєш! Сподiваюсь, я не помилився на днi. Оце так утнув штуку, якраз цього й слiд було вiд мене чекати! Ваша мати умовилася зо мною, що вона приїде сюди з Лондона, а я приїду з Горшема, щоб познайомитися з вами.

Вiвi (зовсiм не рада). Вона приїде? То її давня звичка: вона хоче заскочити мене несподiвано й подивитися, що я тут роблю, коли її немає. Либонь, цими днями я дуже здивую мою матiр, якщо вона й надалi таке вироблятиме зо мною, не питаючи моєї згоди. Вона не приїхала.

Пред (збентежений). Менi дуже шкода.

Вiвi (вiдкидаючи геть невдоволення). Це ж не ваша провина, пане Преде, правда? Я рада, що ви приїхали, повiрте менi. Ви єдиний з приятелiв моєї матерi, кого я просила її привезти до мене.

Пред (заспокоєний i радiсний). Ви надто добрi, панно Ворен.

Вiвi. Ходiмо до господи. Чи, якщо хочете, сядьмо тут i побалакаймо.

Пред. Краще тут, з вашого дозволу.

Вiвi. Тодi я пiду й принесу вам стiльця. (Вона йде до ґанку по дачний стiлець).

Пред (iде за нею). О, прошу, прошу. Дозвольте менi. (Хоче вiдiбрати в неї стiльця).

Вiвi (дає йому взяти його). Стережiться, щоб не вщикнути пальцi: тi стiльцi такi ненадiйнi. (Вона йде до стiльця з книжками, викидає їх на гамак i посуває стiлець єдиним розмахом уперед).

Пред (що тiльки-но розклав свого стiльця). Пробi, дозвольте менi взяти цей твердий стiлець, я люблю сидiти на твердому.

Вiвi. Я теж (сiдає). Сiдайте, пане Преде. (Останнi слова вона промовляє рiшуче й весело; можна помiтити, що вона вважає його бажання їй догодити за ознаку кволости його характеру).

Пред. А чи не пiти нам на вокзал зустрiти вашу матiр?

Вiвi (холодно). Навiщо? Вона знає дорогу. (Пред, повагавшись, сiдає, трохи збентежений). А знаєте, ви якраз такий, як я була гадала. Сподiваюся, ви не вiдмовитесь бути менi добрим приятелем.

Пред (обличчя йому знов сяє). Дякую, люба панно Ворен, дякую. Я такий радий, що ваша мати не зiпсувала вас.

Вiвi. Як саме?

Пред. Що не виховала вас надто манiрною. Знаєте, панно Ворен, я природжений анархiст. Я ненавиджу всяку владу. Вона сварить батькiв з дiтьми, навiть матерiв з дочками. Я завсiди боявсь, що ваша мати прикладе свою владу, щоб зробити вас дуже манiрною. Менi дуже приємно побачити, що вона цього не зробила.

Вiвi. Хiба я така ексцентрична?

Пред. О, нi, зовсiм нi. Ви незвичайнi тiльки в умовнобанальному сенсi. (У сердечному захватi). Це ви чудесно сказали, що ми будемо з вами друзi. Всi ви, сучаснi панни, просто таки чудовi, далебi чудовi!

Вiвi (з сумнiвом). Хiба? (Вдивляється в нього з помiтним розчаруванням в його розумових здiбностях).

Пред. Коли я був вашого вiку, молодi парубки й дiвчата боялися однi одних; не було справжньої дружби; взагалi нiчого справжнього, а тiльки запозичена з романiв ґалантнiсть, до того ще й удавана й найвульґарнiша в свiтi. Дiвоча соромливiсть! Джентльменське лицарство! Завсiди казати одне, коли на думцi iнше! Справжнє пекло для скромної й щирої душi.

Вiвi. Уявляю собi, скiльки тодi марно витрачали часу, особливо жiнки.

Пред. Марнували життя, марнували все! Але все йде на краще. Вiдколи я почув про ваш блискучий успiх у Кембриджi, мене просто-таки хвилювала думка про зустрiч iз вами. В мої часи це було щось нечуване. Дуже приємно, що ви дiстали третю нагороду. На мою думку, бiльшого й не треба. Першу нагороду, звичайно, отримує якийсь мрiйний слабовитий хлопець, що мало не захворiв од тiєї науки.

Вiвi. Надто велика морока. Вдруге я б цього не зробила за тi самi грошi.

Пред (сторопiвши). Як за тi самi грошi?

Вiвi. Я це робила за 50 фунтiв. Либонь, ви не знаєте, як це сталося. Панi Летем, моя вчителька в Ньюнгемi, сказала моїй матерi, що коли б я взялась як слiд до роботи, то здобула б нагороду на iспитах з математики. Ви певно пам’ятаєте, що саме тодi всi газети вихваляли Фiлiпу Сомерз, що дiстала першу нагороду; i матерi моїй притьмом захотiлось, щоб i я зробила те саме. Я одверто вiдказала, що не хочу зубрячки, бо готуватись на вчительку не намiряюся; але що за 50 фунтiв я згодна спробувати отримати четверту нагороду. Вона трошки поворкотiла й врештi згодилася; а я виконала бiльше, нiж обiцяла. Та вдруге я б цього не зробила за 50 фунтiв. 200 фунтiв — ото була б справжня цiна.

Пред (розчарований). Оце так iсторiя! Ви дуже практично пiдiйшли до цiєї справи.

Вiвi. А ви були певнi, що я непрактична?

Пред. Нi, панно Ворен. Але, на мою думку, практичнiсть є не тiльки в тому, щоб зважити зусилля, витраченi на здобуття цiєї почесної нагороди, а також i в тому, щоб оцiнити освiту, яку вам це дало.

Вiвi. Нiчого сказати, освiта! Мiй любий пане Преде, хiба ви не знаєте, що значать такi iспити з математики? Це значить шiсть — вiсiм годин на день сидiти й товкти математику й тiльки математику, нiчого, окрiм математики. Про мене йде така слава, нiби я щось розумiю в науцi; а справдi я знаю тiльки те, що зв’язано з математикою. Я вмiю робити обчислення для iнженерiв, електротехнiкiв, страхових товариств; а про iнженерне мистецтво, електротехнiку, страхування я не знаю майже нiчого. Я не знаю як слiд навiть арифметики. Окрiм математики, тенiсу, їжi, спання, їзди на велосипедi й прогулянок, я бiльший неук, бiльший варвар, нiж перша-лiпша жiнка, що не дбала про iспит з нагородою.

Пред (обурений). Яка жахлива, гидка, пiдла система! Я так i знав! Я зрозумiв одразу, що це є смерть всього, що нас чарує в жiнцi.

Вiвi. Ну, коли так, то це ще бiда невелика. Менi це стане в пригодi, запевняю вас.

Пред. Невже? Як саме?

Вiвi. Я найму собi мебльованi кiмнати в Сiтi й працюватиму коло обчислень для страхових товариств i коло нотарiальних справ. Прикриваючись цими заняттями, я вiзьмуся до адвокатури, а також увесь цей час потроху гратиму на бiржi. Я навмисно сюди приїхала, щоб простудiювати юридичну лiтературу, — зовсiм не на те, щоб вiдпочити, як гадає моя мати. Ненавиджу вiдпочинок.

Пред. Вiд ваших слiв кров холоне в жилах. Невже в вашому життi нема краси, нема романтики?

Вiвi. Менi це байдуже, запевняю вас.

Пред. Не може бути.

Вiвi. Це щира правда. Я люблю працювати й одержувати за це грошi. Коли я втомлена пiсля роботи, я люблю вигiдне крiсло, сиґари, трохи вiскi й гарний детективний роман.

Пред (не тямлячи себе вiд обурення). Я не йму цьому вiри. Я артист, i я не можу цьому повiрити, вiдмовляюсявiрити. (В захватi). Ах, люба панно Ворен, либонь, ви ще не знаєте, який дивний свiт може вiдкрити вам мистецтво.

Вiвi. Чому не знаю? В минулому травнi й червнi я гостювала аж шiсть тижнiв у Гонорiї Фрейзер у Лондонi. Мама була певна, що ми з нею оглядаємо визначнi пам’ятки, а справдi я щодня ходила до її контори в Ченсерi-Лейн, робила для неї рiзнi обчислення й взагалi допомагала їй, як може допомогти новак у цiй справi. Вечорами ми курили сиґари й розмовляли; ми нiкуди з нею не ходили, хiба що тiльки подихати свiжим повiтрям. Менi нiколи не було так весело, як тодi. Я сплатила всi свої борги й до того ще задурно оговталася в її професiї.

Пред. Схаменiться, панно Ворен, де ви тут бачите мистецтво?

Вiвi. Заждiть трохи, я ще не скiнчила. Саме тодi мене запросили до себе артистки з Фiцджонс-Евеню; одна з них училася разом зо мною в Ньюнгемi. Вони повели мене до Нацiональної картинної ґалерiї, до опери й до концерту, де ввесь вечiр оркестр грав Бетховена, Ваґнера тощо. Нiзащо в свiтi я б не погодилася знов витерпiти це. Щоб їх не образити, я мовчала; але на третiй день терпцю менi не стало, й я їм усiм сказала в вiчi, що не можу бiльше, й знов повернулася до Ченсерi-Лейн. Ну, тепер ви знаєте, яка з мене «чудова сучасна панна». Як ви гадаєте, я порозумiюся з моєю матiр’ю?

Пред (у замiшаннi). Спо... сподiваюсь, що...

Вiвi. Менi не те цiкаве, чого ви сподiваєтесь, а те, що ви гадаєте.

Пред. Ну, то правду кажучи, я боюся, що ваша мати буде трiшки розчарована. Не тому, щоб ви мали якiсь вади, я не хотiв цього сказати. Але ви так мало подiбнi до її iдеалу.

Вiвi. А який її iдеал?

Пред. Ви певно спостерегли, панно Ворен, що коли хто незадоволений iз власного виховання, то вiн звичайно гадає, що все на свiтi було б гаразд, якби всiх виховували не так, як його. А життя вашої матерi було таке, що... либонь ви це знаєте...

Вiвi. Нiчогiiнько не знаю. (Пред сторопiв; вона провадить далi, й замiшання його зростає). Оце й є моя бiда. Ви забуваєте, пане Преде, що я моєї матерi майже не знаю. Змалку я жила в Англiї, вчилась у школi та в коледжi; ввесь час мене доглядали найманi виховательки. Все життя я була мiж чужими, а мати жила то в Брюсселi, то у Вiднi й нiколи не пускала мене до себе. Я тiльки тодi її бачу, коли вона на кiлька день приїздить до Англiї. Я не скаржуся; менi було непогано, бо всi були зо мною добрi, й в мене було завсiди багато грошей, щоб жити непогано. Але не думайте, що я щось знаю про мою матiр. Я знаю далеко менше вiд вас.

Пред (нiяково). В такому разi... (Уриває, не знаючи, що казати. Потiм промовляє з силуваною веселiстю). Яку нiсенiтницю ми тут з вами плещемо! Звiсно, ви чудово порозумiєтеся з вашою матiр’ю. (Встає й оглядає краєвид). Як у вас тут гарно!

Вiвi (спокiйно). Змiнюючи розмову, ви тiльки стверджуєте мої найгiршi пiдозрiння. Ви вважаєте мене за дурнiшу, нiж, гадаю, я є справдi.

Пред. Вашi найгiршi пiдозрiння! Пробi, не кажiть цього. Як можна так казати?

Вiвi. Чому про життя моєї матерi не можна говорити?

Пред. Подумайте, панно Вiвi. Це ж цiлком природно, що я не важуся говорити позаочi про мою давню знайому, до того ще з її власною дочкою. Коли вона приїде, ви ще з нею досхочу набалакаєтесь. (Тоскно). Цiкаво, чому вона бариться.

Вiвi. Вона теж не схоче про це говорити. (Встає). А втiм, я вас не силую. Тiльки пам’ятайте моє слово, пане Преде; я певна, що коли мати почує про мої плани щодо Ченсерi-Лейн, мiж нами ще зчиниться велика бiйка.

Пред (сумно). Боюсь, що так.

Вiвi. Перемога буде на моєму боцi, бо менi не треба нiчого, крiм залiзничного квитка до Лондона, а там я можу другого ж таки дня розпочати сама заробляти собi на хлiб, допомагаючи Гонорiї. Окрiм того, в мене нема нiякихтаємниць, а в неї, здається, є. Це моя перевага над матiр’ю, й коли буде треба, то я з неї скористаюся.

Пред (вражений). Нi, панно Ворен, в жодному разi! Ви не дозволите собi цього зробити.

Вiвi. То скажiть, чому цього не можна.

Пред. Аж нiяк не можу. Спитайте ваше власне серце. (Вона посмiхається з його сентиментальности). Окрiм того, ви можете бути з нею надто смiливi. Коли ж ваша мати гнiвається, з нею жартувати небезпечно.

Вiвi. Ви мене не злякаєте, пане Преде. Того разу на Ченсерi-Лейн я мала нагоду добре розпiзнати двох жiнок, дуже подiбних до моєї матерi, що приходили до Гонорiї на пораду. Будьте певнi, перемога моя буде. Але якщо я, не знаючи нiчого, завдам їй бiльшого жалю, нiж потрiбно, то пам’ятайте, що це ви вiдмовилися менi розкрити всю правду. Ну, годi про це. (Бере свiй стiлець i знов тим самим потужним розмахом переносить його ближче до ґамака).

Пред (не витримавши, нарештi зважується). Ще слово, панно Ворен. Краще я вже вам скажу. Це дуже важко, але...

Панi Воренi сер Джордж Крофтс з’являються перед ворiтьми. Панi Ворен — жiнка мiж 40 й 50 роками, на вроду не погана, чепурно вдягнена, на головi блискучий капелюх; яскравого кольору блуза з модними рукавами щiльно облягає бюст. Трохи вередлива й владна, але загалом поставна й бадьора жiнказайдиголова.

Крофтс — високий огрядний чоловiк, рокiв щось iз 50, по-модному вбраний, наче молодий гульвiса. Гугнявий глухий голос, що зовсiм не пасує до його потужної постатi. Чисто поголенi щелепи, як у бульдоґа, великi плескуватi вуха й груба шия, — загалом найогиднiше поєднання дiлка, спортсмена й джиґуна в однiй особi.

Вiвi. Аж ось i вони. (Іде їм назустрiч; вони ввiходять до саду). Добридень, мамо. Пан Пред чекає на вас уже з пiвгодини.

Панi Ворен. Коли ви чекали, Преддi, то вам нiхто не винен. Я сподiвалася, у вас стане розуму догадатись, що я приїду тригодинним потягом. Вiвi, мила, одягни капелюха, бо запечешся на сонцi. А я й забула вас познайомити. Сер Джордж Крофтс, маленька Вiвi. (Крофтс надзвичайно поштиво наближається до Вiвi. Вона киває, але не рухається, щоб подати руку).

Крофтс. Чи смiю я стиснути вашу руку, панно? Менi здається, немов я здавна знаю вас, як дочку панi Ворен, мого давнього друга.

Вiвi (кинувши на нього шпаркий погляд). Як хочете. (Бере його делiкатно простягнену руку й так стискає, що вiн широко розплющує очi; потiм вiдвертається й каже матерi). Ходiмо до хати, чи, може, я принесу ще два стiльцi? (Іде на ґанок по стiльцi).

Панi Ворен. Ну, Джордже, що ви про неї скажете?

Крофтс (скривившись од болю). Рука в неї дужа. Ви з нею здоровкалися, Преде?

Пред. Здоровкався. Це нiчого, зараз перестане.

Крофтс. Сподiваюсь. (Вiвi вертається з двома стiльцями. Вiн бiжить їй допомогти). Дозвольте, я сам.

Панi Ворен (дбайливо). Пусти, любко, нехай тобi поможе сер Джордж.

Вiвi (майже жбурляє в нього стiльцi). Берiть! (Обтрушує з рук порох i звертається до панi Ворен). Чаю не хочете?

Панi Ворен (сiдає на Предове мiсце й обмахується вiялом). Умираю вiд спраги.

Вiвi. Добре, зараз накажу подати. (Іде до котеджу. Тимчасом сер Джордж нарештi впорався з своїм стiльцем, розгорнув його й поставив поруч iз панi Ворен. Другий стiлець вiн жбурляє на траву, а сам сiдає з зажуреним трохи торопленим виглядом, засунувши кiнець свого цiпка собi до рота. Пред, досi не заспокоївшись, походжає по правiй половинi саду).

Панi Ворен (указуючи на Крофтса, каже Предовi). Подивiться на нього, Преддi. Весело виглядає, правда? Три роки вiн до мене чiплявсь, щоб я показала йому свою доньку; сьогоднi я вволила його волю, а вiн сидить нi в сих нi в тих. (Шпарко). Джордже! Сiдайте рiвнiше й витягнiть цiпок iз рота. (Крофтс похмуро скоряється).

Пред. Менi здаєтеся — хай це вас не образить — краще нам перестати вважати її за малу дiвчину. Бачте, вонавизначилась у науцi; i побачивши її, я починаю думати, що вона, може, старiша за всiх нас.

Панi Ворен (смiється). Джордже, ви чули? Старiша за всiх нас! Отже, вона неабияк приголомшила вас своєю вченiстю.

Пред. Молодь надзвичайно ображається, коли з нею так поводяться.

Панi Ворен. Це правда; тiльки молодi доводиться до цього звикнути й ще багато до чого. Це не ваша справа, Преддi. Я не гiрш од вас знаю, як поводитися з моєю дитиною. (Пред поважно хитає головою й походжає по саду, заклавши руки за спину. Панi Ворен удавано смiється, але дивиться йому вслiд, помiтно стурбована, й шепоче Крофтсовi). Що йому таке? Чому це його так турбує?

Крофтс (похмуро). Ви боїтеся Преда.

Панi Ворен. Що! Я! Боюсь нашого Преддi! Тож вiн i мухи не зачепить.

Крофтс. Ви його боїтеся.

Панi Ворен (розгнiвана). Будьте ласкавi, не лiзьте до моїх справ i не зганяйте на менi вашого поганого настрою. Нехай уже кого iншого, а вас то я справдi не боюся. Коли не вмiєте бути чемним, то їдьте собi додому. (Встає й, повернувшись до нього спиною, опиняється вiч-на-вiч з Предом). Годi вам, Преддi. Я знаю, що всьому причина — ваше добре серце. Ви боїтесь, що я буду з нею надто сувора.

Пред. Вам, здається, Кiттi, що я на вас образився. Нi, не думайте цього. Але ж ви знаєте, що я частенько помiчаю те, чого ви не бачите; i хоч ви нiколи не слухаєте моїх порад, а iнодi потiм самi визнаєте, що слiд би було послухати.

Панi Ворен. То що ж ви тепер помiтили?

Пред. Лиш те, що Вiвi — доросла жiнка. Прошу вас, Кiттi, поважайте її.

Панi Ворен (щиро дивуючись). Щоб я поважала мою власну дочку! Іще чого!

Вiвi (з’являється на дверях котеджу й кличе матiр). Коли хочете, мамо, то пройдiть до моєї кiмнати й переодягнiться перед чаєм.

Панi Ворен. Добре, любко. (Дружньо всмiхається Предовi й поплескує його долонею по щоцi; потiм iде на ґанок i ввiходить у котедж слiдом за Вiвi).

Крофтс (нишком). Послухайте, Преде.

Пред. Слухаю.

Крофтс. Я вас хочу спитати дещо — мiж нами.

Пред. Гаразд. (Бере стiльця панi Ворен i сiдає близенько до Крофтса).

Крофтс. Це добре, бо вони нас могли б почути з вiкна. Скажiть менi, вам Кiттi не казала, хто батько дiвчини?

Пред. Нi, нiколи.

Крофтс. І ви не догадуєтеся, хто то може бути?

Пред. Нi.

Крофтс (недовiрливо). Я знаю, певна рiч, що коли б вона сама сказала, то ви вважали б за свiй обов’язок мовчати. Але ж нам буде дуже нiяково, зустрiчаючись з дiвчиною щодня, не мати щодо цього певности. Ми гаразд не знаємо, з яким почуттям до неї ставитися.

Пред. Яка рiзниця? Ми до неї повиннi ставитися так, як вона цього сама варта, а хто її батько — байдуже.

Крофтс. (пiдозрiливо). То ви знаєте, хто її батько?

Пред (починає сердитись). Я допiру сказав, що нi. Адже ви чули?

Крофтс. Слухайте, Преде. Будьте ласкавi, зробiть менi цю послугу. Якщо ви справдi знаєте (Пред робить рух протесту), то хоч заспокойте мене з цього приводу. Рiч утiм, що я почуваю до неї наче нiжнiсть. Не лякайтеся, це зовсiм невинне почуття. Саме це мене й дивує. Хто знає, може сам я їй батько.

Пред. Ви! Не може бути! Ви верзете дурницi!

Крофтс (хоче його спiймати на словi). Ви напевно знаєте, що то не я?

Пред. Кажу вам, я знаю стiльки, скiльки й ви самi. Але ж повiрте, Крофтсе... нi, про це не може бути й мови. Вона на вас нi трошки не схожа.

Крофтс. Та вона, здається, й на матiр не схожа. А може, батько — то ви, га?

Пред (кидає на Крофтса обурений погляд, але стримує себе й вiдказує лагiдно та поважно). Ось що я вам скажу, мiй друже. Я не мав i не маю нiчого спiльного з цiєю стороною життя панi Ворен. Вона менi про це нiколи не казала; певна рiч, я теж їй не казав нiчого. Ваша власна чулiсть вам скаже, що гарна жiнка потребує таких друзiв, що не стоять з нею... в таких вiдносинах. Чари її власної краси стали б для неї мукою, якби часами вона не могла тiкати вiд них. Мабуть, ви для Кiттi ближча людина, нiж я, то ви самi могли б її поспитати.

Крофтс (нетерпляче пiдводиться). Таки питав, не раз i не двiчi. Але вона так хоче зберегти дитину для себе й нi з ким нею не дiлитись, що якби можна було, вона б загалом ладна була заперечувати батькове iснування. Нi, з неї нiчого не витягнеш, принаймнi нiчого певного. Це мене страшенно непокоїть, Преде.

Пред (теж пiдводиться). Хай би там як, а ваш вiк такий, що ви могли б їй бути за батька; коли хочете, то ми з вами вдвох складемо умову, що кожен з нас матиме панну Вiвi за рiдну дитину й що наша повиннiсть — її доглядати, їй допомагати. І це варто зробити, бо її справжнiй батько, хто б вiн не був, був певно якийсь гультiпака. Що, згода?

Крофтс (уражено). Коли на те йде, я не старiший за вас.

Пред. Ви, мiй голубе, старий на свiт народилися. А я як народивсь малим хлопчиком, то з того часу нiколи ще не почував себе дорослою людиною.

Панi Ворен (кличе їх з котеджу). Преддi! Джордже! Ходiть пити ча-а-ай!

Крофтс (хапливо). Вона нас кличе. (Бiжить у котедж. Пред зловiсно похитує головою й повагом iде за ним, аж раптом зупиняється, зачувши гукання якогось юнака, що з’явився на луцi й прямує просто до ворiт. Це — приємний, вродливий, по-модному вбраний молодий гульвiса, рокiв iз 20 з лишком, з чарiвним голосом i милим зухвальством у манерах. В руках у нього легенька мисливська рушниця).

Молодик. Гей! Преде!

Пред. Та це ж Френк Ґарднер! (Френк увiходить, обидва щиро вiтаються). Яким побитом ви сюди дiстались?

Френк. Я тут у батька.

Пред. Здається, вiн священик?

Френк. Це його парафiя. Я приїхав жити до батькiв заради економiї. В липнi дiйшло аж до кризи, й панотець мусив сплатити мої борги. Через це в нього тепер грошей катма, й у мене теж. Ну, а ви тут чого? Ви тут маєте знайомих?

Пред. Еге. Я приїхав до панни Ворен.

Френк (у захватi). Що? Ви знаєте Вiвi? Правда, прекрасна дiвчина? Я її вчу стрiльби. Бачите? (показує рушницю). Я дуже радий, що вона вас знає. Таких людей, як ви, їй саме й слiд знати. (Посмiхається й додає своїм чарiвним спiвучим голосом). Це дуже, дуже мило, що ви приїхали до нас, Преде! Правда, мило?

Пред. Я давнiй друг її матерi. Панi Ворен привезла мене сюди й познайомила з дочкою.

Френк. Мати? То вона тут? Пред. У котеджi, п’є чай.

Панi Ворен (кличе з хати). Преддi! Пирiжок до чаю прохолоне!

Пред (гукає). Іду, панi Ворен. Зараз. Я тут надибав приятеля.

Панi Ворен. Кого?

Пред (голоснiше). Приятеля.

Панi Ворен. То ведiть його сюди.

Пред. Слухаю. (До Френка). Приймаєте запросини?

Френк (недовiрливо, але дуже весело питає). Це Вiвiна мати?

Пред. Так.

Френк. Боги мої! Оце так штука! Як ви гадаєте, я їй сподобаюсь?

Пред. Не маю сумнiву, що ви матимете успiх, як завсiди. Ходiмо, побачимо. (Рушає до котеджу).

Френк. Стривайте трохи. (Серйозно). Дозвольте на вас покластися.

Пред. Пробi, не треба. Знов якась дурна вигадка, як з тiєю кельнеркою в Редгiлi.

Френк. Нi, справа значно серйознiша. Ви кажете, що сьогоднi вперше побачили Вiвi?

Пред. Уперше.

Френк (спiвучим голосом). То ви не маєте уявлення, що то за дiвчина! Який характер! Яка чула! А що вже розумна! Повiрте, Преде, така розумна, що диво, та й годi! І таке нiжне, щире серденько!

Крофтс (виставивши голову з вiкна). Преде, що там таке? Ідiть хутчiй. (Зникає).

Френк. От здорово. З такою пикою його б на собачу виставку, вiн там дiстав би приз. Хто це такий?

Пред. Сер Джордж Крофтс, давнiй друг панi Ворен. Ходiмо, чи що?

Ідуть на ґанок; раптом їх зупиняє чийсь поклик з-за ворiт. Обернувшись, вони бачать немолодого священика, що зазирає крiзь тин.

Священик (кличе). Френку!

Френк. Агов! (Каже Предовi). Це панотець. (Священниковi). 3араз, зараз, панотче. (Предовi). Ідiть, Преде, пити чай. Я зараз надiйду.

Пред. Гаразд. (Уклоняється священиковi; той стримано вiдповiдає. Пред iде в котедж. Священик залишається нерухомо стояти за ворiтьми, поклавши на них руки. Отець Семюел Ґарднер, штатний священик англiканської церкви, уже переступив 50 рокiв. Це надутий балакун, що марно силкується надати собi поваги як батько й як священик, але не вмiє примусити шанувати себе в жоднiй iз цих здатностей).

о. Семюел. Якi тут у вас друзi, сер, дозвольте вас спитати?

Френк. Все гаразд, панотче. Заходьте.

о. Семюел. Нi, сер, не увiйду, доки не дiзнаюся, чий це сад.

Френк. Кажу ж вам, усе гаразд. Тут живе панна Ворен.

о. Семюел. Вiдколи вона приїхала, я не бачив її в церквi.

Френк. Авжеж нi. Вона має третю нагороду з математики. Це дуже вчена особа, має бiльшу освiту, нiж ви самi, — то нащо їй здались вашi казання?

о. Семюел. Шануйте вашого батька, сер.

Френк. Байдуже, нас нiхто не чує. Заходьте. (Вiдчиняє ворота й безцеремонно тягне батька до саду). Я вас хочу їй вiдрекомендувати. Ми з нею вдвох чудово здружилися; вона дуже мила. Ви пам’ятаєте, що ви менi порадили минулого липня, га, панотче?

о. Семюел (суворо). Пам’ятаю. Я тобi радив подужати власнi лiнощi й легковажнiсть i навчитися якої-небудь чесної професiї, щоб жити з своїх власних заробiткiв, а не з моїх.

Френк. Нi, про це ви подумали тiльки потiм. Насправдi ж ви сказали, що коли я не маю нi розуму, нi грошей, то хай менi стане в пригодi хоч моя врода й дасть менi жiнку, яка б мала те й друге. Ну, то слухайте: розум у панни Ворен є, ви цього не зважитеся заперечувати.

о. Семюел. Розуму ще не досить.

Френк. Звiсно, треба ще грошей...

о. Семюел (суворо уриває). Я не грошi мав на увазi, сер. Я думав за вищi речi, становище в суспiльствi, наприклад.

Френк. Це менi байдуже.

о. Семюел. Зате менi не байдуже.

Френк. Хiба то ви маєте з нею одружитися? В кожному разi вона все одно, що закiнчила Кембрiджського унiверситета; а грошей вона, здається, має стiльки, скiльки хоче.

о. Семюел (з легким натяком на дотеп). Навряд чи вона має стiльки, скiльки ви захочете.

Френк. Хiба вже я стiльки розкидаю грошей? Я живу собi тихо, не п’ю, граю мало й не упадаю так за дiвчатами, як ви, коли ви були моїх лiт.

о. Семюел (гримає). Мовчiть, сер.

Френк. Адже ви самi менi казали, коли я виробляв усi тi безумства, закохавшись у редгiльську кельнерку, що ви колись запропонували якiйсь жiнцi 50 фунтiв за листи, якi ви писали їй, коли...

о. Семюел (ужахнувшись). Тихше, Френку, благаю тебе. (Боязко позирає навкруги. Не побачивши нiкого поблизу, вiн набирається духу й знову гримає, але вже тихшим голосом). Це не по-чесному: ти користаєшся з того, що я тобi розповiв для твого ж таки добра, щоб урятувати тебе вiд помилки, яку ти спокутував би потiм цiле життя. Помилки твого батька хай будуть тобi пересторогою, а не виправданням твоїх власних помилок.

Френк. Ви коли чули анекдот про герцоґа Веллiнгтона та його листи?

о. Семюел. Не чув, сер, i не хочу слухати.

Френк. Старий залiзний герцоґ не викинув на вiтер 50 фунтiв, не такий вiн удався. Вiн тiльки написав: «Люба Дженнi! Оголосiть листи друком, i кат з вами! Ваш друг Веллiнгтон». Отак i ви повиннi були зробити.

о. Семюел (жалiсно). Френку, мiй хлопче, коли я писав тi листи, я дав цiй жiнцi владу над собою. Коли я тобi розповiв це все, то я дав i тобi, мушу з жалем сказати, певну владу над собою. Вона вiдмовилася вiд моїх грошей з словами, яких я повiк не забуду: «Знання — це влада, — сказала вона, — я не продаю влади». Тому вже понад двадцять рокiв, i вона нi разу не скористалася зi своєї влади, нi разу не завдала менi й однiєї прикрої хвилини. Ти поводишся зо мною гiрше, нiж вона, Френку.

Френк. Ну, то що з того? Хiба ви їй так дошкуляли вашими щоденними проповiдями, як менi?

о. Семюел (вражений майже до слiз). Залишаю вас, сер. Ви непоправнi. (Повертається до ворiт).

Френк (зовсiм байдуже). Скажiть удома, що я не прийду пити чай. Зробiть менi цю послугу, панотче. (Іде до котеджу: йому назустрiч виходить Вiвi, а за нею Пред, Крофтс i панi Ворен).

Вiвi (до Френка). Це ваш батько, Френку? Я так хочу його бачити.

Френк. Гаразд. (Гукає батьковi). Панотче! (о. Семюел знову повертається, нервово мнучи в руках капелюха. Пред пiдходить з протилежного боку, сяючи чемнiстю. Крофтс походжає коло ґамака й вдаряє по ньому цiпком, розгойдуючи його. Панi Ворен зупиняється на порозi й дивиться на священика ошелешеними очима). Дозвольте вiдрекомендувати: мiй батько, — панна Ворен.

Вiвi (пiдходить до священика й вiтається). Дуже рада вас тут бачити, пане Ґарднере. Дозвольте познайомити всiх. Пан Ґарднер, — пан Френк Ґарднер, пан Пред, — сер Джордж Крофтс, i… (тимчасом як чоловiки здоровкаються, панi Ворен з раптовим вигуком пiдбiгає до отця Семюела).

Панi Ворен. Та це ж Сем Ґарднер! Вiн висвятивсь на попа! Ви нас не пiзнали, Семе? Он стоїть Джордж Крофтс, нiтрохи не змiнився. То ви мене пам’ятаєте?

о. Семюел (червоний, як рак). Я... кх-кх...

Панi Ворен. Авжеж пам’ятаєте. У мене ще й досi є цiлий альбом ваших листiв; я на нього натрапила цими ж таки днями.

о. Семюел (так знiяковiв, що аж жаль бере дивитись). Здається, маю честь... панна Вевезор...

Панi Ворен (шпарко поправляє його, голосно шепочучи). Тихше! То все дурницi. Звiть мене панi Ворен. Хiба ви не бачите, що тут моя дочка?

Дія друга

Свiтлиця котеджу. Поночi. В переднiй стiнi котеджу те саме вiкно, що в першiй дiї, тiльки вже не iз захiдного краю кону, а зi схiдного, бо дiя вiдбувається не знадвору, а в хатi. Завiси на вiкнi спущенi; лiворуч вихiд на ґанок. У лiвiй стiнi дверi до флiгеля. Трохи далi попiд цiєю самою стiною мисник; на ньому свiчка та сiрники, а поруч стоїть, спершись цiвкою на мисник, Френкова рушниця. Посеред свiтлицi стiл iз запаленою лампою. Книжки та приладдя до писання панни Вiвiан — на бюрку праворуч вiд вiкна, попiд стiною. В правому кутку коминок i канапа; вогню в коминку нема. По обидва боки стола два стiльцi.

Дверi котеджу розчиняються; крiзь них видно чудове зоряне небо. Знадвору увiходить панi Ворен, кутаючи плечi в шаль, позичену в панни Вiвiан, слiдом за нею Френк. Утомлена вiд прогулянки, вона зiтхає з полегкiстю, витягає шпильку з капелюха, знiмає його з голови, потiм iзнов устромляє в нього шпильку й становить на стiл.

Панi Ворен. Господи милосердний! Не знаю, що гiрше тут на дачi, чи гуляти, чи, вдома сидячи, нудитися. Тепер би добре приготувати вiскi з содовою, та де тутечки знайдеш усi цi речi?

Френк (допомагає їй скинути шаль i в той же час дуже обережно легенько пестить пальцями її плечi). Може, у Вiвi знайдеться трохи.

Панi Ворен (вiдчувши його рух, скоса й крадькома озирається на нього). Дурницi! Нащо вони здалися їй, такiй молоденькiй дiвчинi? Але байдуже; якось перебудемося. (Втомленим рухом опускається на стiлець край столу). Цiкаво, що вона робить тут цiлiсiнький день. А менi дуже хочеться бути зараз у Вiднi.

Френк. Їдьмо разом. (Обережно згортає шаль, вiшає її на спинку другого стiльця й сiдає навпроти панi Ворен).

Панi Ворен. От тобi й маєш! Я починаю думати, що ви таки шматок старого йолопа.

Френк. На зразок панотця?

Панi Ворен. То не ваше дiло. Звiдки вам про все те знати? Ви ще дитина.

Френк. Так їдьмо зi мною до Вiдня? Славно там погуляємо.

Панi Ворен. Нi, красно дякую. Вiдень — це не для вас мiсце; принаймнi, треба вам iще пiдрости трохи. (Вона покивує головою, щоб надати сили своїй порадi. Вiн удає жалiсний вираз обличчя, але очi його смiються й зраджують його. Вона дивиться на нього, потiм пiдводиться й пiдходить ближче). Послухайте, мiй любий хлопче (бере його обличчя руками й повертає до себе); ви такий подiбний до вашого тата, що я вас знаю дуже, дуже добре, краще, нiж ви самi себе знаєте. От вам моя порада: не забирайте собi в голову рiзних дурних думок про мене. Чуєте?

Френк (пестливим голосом, кокетуючи). Нiяк не можу, люба панi Ворен, певно, це спадковiсть. (Вона вдаряє його жартома по щоцi; потiм вдивляється в гарне радiсне обличчя; врештi, не витримавши спокуси, цiлує його й зараз вiдвертається, гнiваючись сама на себе).

Панi Ворен. Ось! Нащо я це зробила? Погана я! Ви не вважайте, друже; це просто материнський поцiлунок. Ідiть, позалицяйтеся до Вiвi.

Френк. Уже залицявся.

Панi Ворен (повертається до нього, з раптовою тривогою в голосi). Що!

Френк. Ми з Вiвi — найкращi друзi в свiтi.

Панi Ворен. Що це значить? Глядiть менi. Я не дозволю, щоб якийсь там молодий гульвiса водився з моєю донькою. Чуєте? Щоб цього не було бiльше!

Френк (нi трошки не збентежений). Люба панi Ворен, заспокойтеся. Мої намiри цiлком чеснi, — найчеснiшi в свiтi; а ваша донька чудово здатна сама собi дати раду. Не так за неї треба турбуватися, як за її матiр. Бо вона не така гарна, як мати; ось у чiм сила.

Панi Ворен (уражена його самовпевненiстю). Ну, та й нахаба з вас! Уперше чую таке зухвальство. Не знаю, звiдки воно в вас береться; але не в батька ви вдалися, що вже й казати. (На ґанку чутно розмову й кроки). Цить! Вони йдуть. (Похапцем сiдає). Пам’ятайте ж: я вас перестерегла. (Увiходить отець Семюел, за ним Крофтс). Що це, де ви так забарилися? А де Преддi та Вiвi?

Крофтс (кладе капелюха на канапу, а цiпка в куток коло коминка). Вони пiшли на луку. Ми ходили в село, бо я хотiв пити. (Сiдає на канапу з ногами).

Панi Ворен. Так вона пiшла, не сказавши менi нi слова, — це не гаразд. Френку, подайте стiльця вашому батьковi; де вся ваша ґречнiсть подiлася? (Френк, скочивши з мiсця, чемненько подає батьковi свiй стiлець, а сам приносить другий, що стояв попiд стiною, й сiдає при столi, мiж батьком та панi Ворен). Джордже, де ви ночуватимете? Адже ви не можете залишитися тут. А Преддi що робитиме?

Крофтс. Менi дасть притулок Гарднер.

Панi Ворен. Я була певна, що ви за себе вже подбали. Але ж як Преддi?

Крофтс. Не знаю. Хiба вiн не зможе переночувати в готелi?

Панi Ворен. У вас не знайдеться мiсця для нього, Семе?

о. Семюел. Кх-кх, бачите, я тут священик i, власне кажучи, не можу робити всього, що менi хочеться. Кх-кх, яке його становище в свiтi?

Панi Ворен. О, з цiєю справою все гаразд; пан Пред архiтект. Який з вас фiлiстер, Семе!

Френк. Будьте цiлком певнi, панотче. Вiн збудував оту кам’яницю в Монмотшiрi, для герцоґа Бофорта, Тiнтернський палац, чи як вiн там зветься. Певно ви про це чули. (Вiн лукаво переморгується з панi Ворен i поштиво оглядається на батька).

о. Семюел. О, коли так, то ми, рiч певна, будемо дуже вдячнi. Сподiваюся, що герцоґ Бофорт — його особистий знайомий.

Френк. Авжеж, щирий приятель. Ми його вкладемо в тiй кiмнатi, де колись жила Джорджiна.

Панi Ворен. Отже, цю справу розв’язано. Коли вже вони прийдуть, щоб можна було сiсти за вечерю! Вони не мають нiякого права гуляти так пiзно.

Крофтс (уїдливо). А вам яке з цього лихо?

Панi Ворен. Чи лихо, чи нi, а це менi не до вподоби.

Френк. Краще вже не чекайте на них, панi Ворен. Пред забариться так довго, як тiльки зможе. Вiн iще нiколи не знав, що то значить блукати лiтньої ночi по полю з моєю Вiвi.

Крофтс (пiдводиться, стурбований). Овва!

о. Семюел (вмить забуває свою священицьку пиху, говорить щиро й з притиском). Френку, раз i назавжди, про це не може бути мови. Панi Ворен тобi скаже, щоб ти викинув це з головки.

Крофтс. Авжеж.

Френк (з чарiвною лагiднiстю). Хiба, панi Ворен?

Панi Ворен (задумана). Як вам сказати, Семе. Коли дiвчинi притьмом треба замiж, що з нею зробиш?

о. Семюел (приголомшений). Але з ним! Щоб ваша дочка побралася з моїм сином! Подумайте тiльки; цього ж не може бути!

Крофтс. Авжеж не може бути. Не вдавайте дурну, Кiттi.

Панi Ворен (уражена). Чом же нi? Хiба моя дочка не рiвня вашому синовi?

о. Семюел. Але ж, мила моя панi Ворен, ви знаєте причину...

Панi Ворен (з викликом). Не знаю нiяких причин. Якщо ви знаєте причину, то скажiть її чи парубковi, чи дiвчинi, чи вашим парафiянам, чи кому хочете.

о. Семюел (безпорадно). Вам дуже добре вiдомо, що я не можу нiкому сказати причини. Але мiй хлопець менi повiрить, коли я скажу йому, що причина є.

Френк. Щира правда, тату, вiн повiрить. Але хiба хоч раз на поведiнку вашого хлопця впливали вашi причини?

Крофтс. Вам не можна одружитися з нею, та й по всьому. (Пiдводиться на рiвнi ноги й стає спиною до печi, завзятий i похмурий).

Панi Ворен (до нього, гостро). Скажiть, будь ласка, яке вам до цього дiло?

Френк (надзвичайно приємним голосом). З вашого дозволу, я хотiв узяти на себе смiливiсть поставити вам те саме питання.

Крофтс (до панi Ворен). Гадаю, що ви не схочете одружити вашу дочку з юнаком, молодшим за неї, що не має жодної професiї й нi копiйчини в гаманi, щоб її годувати. Спитайте Сема, коли менi не вiрите. (До отця Семюела). Скiльки ви йому дасте грошей?

о. Семюел. Нi копiйки. Вiн уже дiстав свою частку спадщини й витратив її ще в липнi. (Обличчя панi Ворен витягується).

Крофтс (пильно дивлячись на неї). Бачите! Я ж вам казав. (І знов сiдає на канапу й простягає ноги; певний того, що справу розв’язано остаточно).

Френк (жалiсно). Це все такi мiщанськi мiркування. Хiба панна Ворен одружиться за грошi? Якщо ми кохаємо одне одного...

Панi Ворен. Дякую. Ваше кохання дешево коштує, мiй хлопчику. Коли у вас нема грошей, щоб утримувати дружину, все скiнчено: Вiвi не буде ваша.

Френк (дуже розвеселившися). А ви що скажете, панотче, га?

о. Семюел. Погоджуюсь iз панi Ворен.

Френк. А старий дiдусь Крофтс уже висловив свою думку.

Крофтс (повернувшись до нього, розлючений). Глядiть менi: я не дозволю ваших нахабних вихваток!

Френк (ущипливо). Дуже шкода, що це вас так ображає, Крофтсе, тiльки допiру ви дозволили собi розмовляти зi мною по-батькiвському. Годi з мене й одного батька, дякую вам.

Крофтс (зневажливо). Ну вас! (Знов вiдвертається).

Френк (пiдводиться). Панi Ворен, я не можу вiддати мою Вiвi, навiть щоб догодити вам.

Панi Ворен (напiвголосно). Негiдник!

Френк (провадить далi). Не маю сумнiву, що ви маєте для неї якiсь iншi плани; тому я, не гаючи часу, вiддам мою долю в її руки. (Всi видивляються на нього, а вiн починає з патосом декламувати).

Хто не зважиться хоч раз єдиний Все в життi поставити на карту, Для того життя ще має цiну, Або сам вiн нiчого не вартий.

Поки вiн промовляє, дверi котеджу вiдчиняються; увiходять Вiвi та Пред. Вiн уриває. Пред кладе капелюха на мисник. Настає раптова змiна в поводженнi всього товариства. Крофтс знiмає ноги з канапи й посувається, щоб дати мiсце перед коминком Предовi. Панi Ворен ховає свою нiяковiсть пiд виглядом дбайливої матерi.

Панi Ворен. Де ти була, Вiвi?

Вiвi (знiмає капелюха й недбало кидає на стiл). На пагорку.

Панi Ворен. Як ти могла так пiти, нiчого менi не сказавши? Я просто не знала, що з тобою сталося, а тут ще й нiч настала.

Вiвi (пiдходить до дверей, що ведуть до флiгеля, й вiдчиняє їх; не зважає на материнi слова). Як там з вечерею? Боюся, що нам усiм буде тут тiсненько.

Панi Ворен. Ти чула, що я сказала, Вiвi?

Вiвi (спокiйно). Чула, мамо. (Знов обмiрковуючи питання про вечерю). Скiльки нас? (Рахує). Один, два, три, чотири, п’ять, шiсть. Ну, двом доведеться зачекати, поки всi iншi не скiнчать: у панi Елiсон є тарiлки та ножi тiльки для чотирьох.

Пред. Ну, на мене ви не вважайте, я...

Вiвi. Ви багато попоходили й тепер голоднi, пане Преде; ви повечеряєте зараз. Я можу почекати. Треба, щоб iще хтось чекав зi мною. Френку, ви голоднi?

Френк. Та нiчого подiбного: я ситий, як нiколи.

Панi Ворен. Ви теж ситi, Джордже. Ви можете почекати.

Крофтс. Чорт його бери, я не мав нi риски в ротi пiсля чаю. Може, краще вже Сем?

Френк. І вам не соромно морити голодом мого бiдного батька?

о. Семюел (уїдливо). Дозвольте менi говорити за себе, сер. Я охоче згоджуюсь почекати.

Вiвi (рiшуче). Це ж зовсiм не потрiбно. Досить тiльки двох. (Вiдчиняє дверi до внутрiшнього покою). Ведiть мою маму, пане Гарднере. (о. Семюел бере панi Ворен пiд руку; вони виходять до їдальнi. Пред та Крофтс iдуть за ними. Всi, окрiм Преда, явно незадоволенi з того, що так сталося, але не знають, як цьому противитися. Вiвi стоїть при дверях i наглядає). Проберiться якось у той куток, пане Преде. Еге, таки тiсненько. Тiльки не забруднiть сурдута, бо стiни побiленi. От так. Ну, тепер усiм добре?

Пред (з їдальнi). Дуже добре, дякую.

Панi Ворен. Лиши дверi вiдчиненi, любко. (Френк, зиркнувши на Вiвi, прокрадається до надвiрнiх дверей i стиха вiдчиняє їх). О, Боже мiй, який тут протяг! Краще зачини, моя люба. (Вiвi швидко зачиняє. Френк безгучно причиняє дверi котеджу).

Френк (у захватi). Ага, таки позбулися їх! Ну, Вiвiанчику, як вам до вподоби панотець?

Вiвi (стурбована й серйозна). Я ледве перекинулася з ним словом. Вiн не справляє враження дуже здiбної людини.

Френк. Правду кажучи, старий зовсiм не такий дурень, як на перший погляд здається. Рiч у тому, що вiн тут пiп, i щоб надати собi поваги, вiн удає ще бiльшого осла, нiж є справдi. Нi, вiн узагалi не такий поганий, цей бiдненький старигань; i зовсiм не так менi обрид, як можна було б сподiватися. Вiн нiкому навмисно не робить лиха. Як гадаєте, ви з ним порозумiєтеся?

Вiвi (трохи злiсно). Я гадаю, що моє життя в майбутньому зовсiм не буде зв’язане нi з ним, а нi з ким iншим з тих старих приятелiв моєї матерi, може тiльки опрiч Преда. А яка ваша думка про мою матiр?

Френк. Щира й одверта думка?

Вiвi. Так, щира й одверта.

Френк. Вона має веселу вдачу. Але вона хитра, дуже хитра. А Крофтс? Ой лишенько, що за проява!

Вiвi. Що за люди, Френку!

Френк. Що за компанiя!

Вiвi (з нестриманою огидою). Якби й я була така, якби я теж була така дармоїдка, що переходить вiд однiєї страви до другої, без мети, без волi, без думок, то я б розрiзала собi артерiю й зiйшла кров’ю, не повагавшись нi на хвилину.

Френк. Що ви кажете? Нiзащо в свiтi! Навiщо їм морочити себе працею, коли вони можуть обiйтися без цього? Я б i сам хотiв мати таку щасливу долю. Що менi бридко, так це — їхня зовнiшнiсть: якi нечупарнi, неохайнi люди.

Вiвi. А ви гадаєте бути кращим, нiж Крофтс, коли постарiєте й не будете працювати?

Френк. Авжеж, гадаю, й далеко бiльше. Не вичитуйте менi нотацiй, Вiвiанчику; отже, ваш хлопчик непоправний. (Пестячи, простягає руки до її обличчя).

Вiвi (з силою вiдпихає його руки). Геть! Сьогоднi Вiвiанчик зовсiм не має настрою гратися зi своїм хлопчиком.

Френк. Якi ви сердитi!

Вiвi (тупнувши ногою). Будьте серйознi. Я цiлком серйозна.

Френк. Добре, побалакаймо по-вченому. Панно Ворен, ви певно чули: найвидатнiшi дослiдники погодилися, що майже всi нещастя сучасної цивiлiзацiї походять вiд того, що найкращi пориви кохання замолоду морять голодом. Отак i менi...

Вiвi (перепиняє). Ви починаєте набридати. (Вiдчиняє внутрiшнi дверi). Нема ще мiсця для Френка? Вiн скаржиться, що його морять голодом.

Панi Ворен (з їдальнi). Авжеж, мiсце є (з брязкотом вiдсуває ножi та склянки). Ось тут, поруч зi мною. Просимо до столу пана Френка.

Френк (проходячи повз Вiвi, стиха). Стережись, Вiвiанчику. Твiй хлопчик вiддячить тобi за це. (Іде в їдальню).

Панi Ворен (з їдальнi). Ти теж iди, Вiвi, моя дитинко. Ти певно зголоднiла. (Увiходить, за нею йде Крофтс i з пiдкресленою пошаною розчиняє перед Вiвi дверi. Вона проходить, не глянувши на нього; вiн зачиняє за нею дверi). Хiба ви вже скiнчили, Джордже? Адже ж ви нiчого не їли.

Крофтс. Бо я хотiв тiльки пити. (Встромивши руки в кишенi, починає походжати по кiмнатi, неспокiйний i похмурий).

Панi Ворен. А я так не вiд того, щоб попоїсти. Але ж скибочки печенi, що прохолола, сиру та салати — трошечки замало. (Зiтхає напiвголодна й лiнивим рухом сiдає при столi).

Крофтс. Навiщо ви подаєте цьому жевжиковi надiї?

Панi Ворен (разом насторожившись). Слухайте, Джордже, яке вам дiло до моєї дiвчини? Я бачила, яким поглядом ви дивилися на неї. Пам’ятайте собi: я знаю вас i ваш погляд.

Крофтс. Хiба вже заборонено на неї дивитись?

Панi Ворен. Коли тiльки я побачу, що ви щось затiваєте, я вас негайно вiдiшлю в Лондон. Один мiзинчик моєї доньки дорожчий менi за все ваше тiло й душу. (Крофтс вiдповiдає глузливою посмiшкою. Побачивши, що театральний вияв материнської любови не справив на нього враження, вона трохи червонiє й додає лагiднiшим голосом). Заспокойтеся: цей жевжик має не бiльше шансiв, як ви самi.

Крофтс. Хiба чоловiковi не можна зацiкавитися дiвчиною?

Панi Ворен. Не такому, як ви.

Крофтс. Скiльки їй рокiв?

Панi Ворен. Навiщо вам знати?

Крофтс. А вам навiщо робити з цього таємницю?

Панi Ворен. Бо я так хочу.

Крофтс. Менi ще немає п’ятдесяти, а моя власнiсть, як i завжди, в доброму станi.

Панi Ворен (перепиняє). Бо ви такий скнара, як i розпусник.

Крофтс (провадить далi). А баронiвський титул теж на вулицi не валяється. Нiхто в моєму становищi не згодився б мати вас за тещу. Чому б їй не пiти за мене?

Панi Ворен. За вас?

Крофтс. Ми чудово зажили б собi втрьох. Я вмру ранiше вiд неї й залишу її багатою молодою вдовою. Хiба погано? Ввесь час, поки я гуляв з тим дурнем, ця думка зростала в моєму мозку.

Панi Ворен (з огидою). Авжеж, такi думки якраз пасують до вашого мозку. (Вiн ураз зупиняється. Обидва обмiнюються поглядами. Вона дивиться йому просто в вiчi, i за її зневажливою огидою ховається якась шана. Вiн позирає на неї скоса, нiби спокушаючи її, з жадiбним блиском очей, розпусною посмiшкою).

Крофтс (не дочекавшись вiд неї спiвчуття, раптом став стурбований i настирливий). Послухайте, Кiттi. Ви ж розумна жiнка. Не вдавайте святу. Я вас нiчого не питатиму; вам нiчого не треба менi казати. Всю свою власнiсть я перепишу на неї; якщо ж ви хочете одержати чек у день шлюбу, просiть, скiльки хочете, в межах можливого.

Панi Ворен. І ви, Джордже, цiєї спiваєте, як усi старi пiдтоптанi дiди!

Крофтс (люто). Проклята жiнка! (Вона встає й гнiвно дивиться на нього. Саме в цю мить вiдчиняються дверi внутрiшнього покою. Чутно голоси й ходу. Крофтс, не в силi тримати себе спокiйно, вибiгає геть з котеджу, о. Семюел увiходить).

о. Семюел (озираючись). А де ж сер Джордж?

Панi Ворен. Вийшов люльку покурити. (Пiдходить до коминка й вiдвертається, намагаючись заспокоїтися. о. Семюел бере зi стола свiй капелюх. Тимчасом увiходить Вiвi, а також Френк, що опускається на найближчий стiлець з виглядом до краю знеможеним. Панi Ворен повертається до Вiвi й каже їй, з пiдкресленою афектацiєю дбайливої матерi). Ну, донечко, чи добре повечеряла?

Вiвi. Вечерi панi Едiсон вам вiдомi. (Пiдходить до Френка й, жартуючи, потiшає його). Френку, бiдолашний мiй! Вам не лишили нi шматочка м’яса! Мусiли їсти самий хлiб та сир, та ще пиво! (Серйознiшим голосом, нiби кажучи, що годi на сьогоднi жартiв). Справдi, її масло — це щось жахливе. Треба написати, хай пришлють з крамницi.

Френк. Напишiть, в iм’я всього святого! (Вiвi пiдходить до бюрка й робить нотатку, щоб замовити масла. Із внутрiшнього покою виходить Пред, згортаючи хустку, якою користавсь замiсть серветки).

о. Семюел. Френку, мiй сину, час збиратися додому. Твоя мати ще не знає, що ми запросили гостей.

Пред. Боюсь, що ми завдамо вам клопотiв.

Френк. Зовсiм навпаки, Преде, моя мати буде дуже рада вас бачити. Вона освiчена, з артистичними нахилами жiнка; i цiлiсiнький рiк вона нi з ким не бачиться, окрiм панотця. Отже, можете уявити собi, як їй тут страшенно нудно. (До о. Семюела). Правда, панотче, у вас немає нi iнтелектуальних, нi артистичних нахилiв? Так проведiть-но швидше пана Преда додому; а я залишуся тут i розважатиму панi Ворен. Ви знайдете Крофтса в садку. З нього буде чудова компанiя за пляшкою.

Пред (бере капелюха з мисника й пiдходить до Френка). Ходiмо разом, Френку. Панi Ворен давно не бачилася з панною Вiвi; а ми досi не дали їм змоги хоч на хивилинку лишитися на самотi.

Френк (зовсiм лагiдно, дивлячись на Преда з романтичним замилуванням). Правда, а я й забув. Дуже дякую вам, що ви менi нагадали. Ви справжнiй джентльмен, Преде. І таким були завсiди — це й мiй iдеал у життi. (Намiряється йти, але на мить зупиняється мiж Предом та батьком i кладе руку на плече Предовi). Ах, коли б мiй батько були ви, а не той старий грiховода! (Кладе другу руку на плече батьковi).

о. Семюел (гримає). Замовкнiть, сер, це нечестивi слова.

Панi Ворен (смiючись вiд щирого серця). Навчiть його шануватися, Семе. Ну, добранiч. Вiддайте Джорджевi його капелюх та цiпок i перекажiть йому моє привiтання.

о. Семюел (беручи їх). Зоставайтеся здоровi. (Стискають руки. Проходячи повз Вiвi, прощається й з нею. Тодi галасливо наказує Френковi). Рушайте, сер, зараз. (Виходить. Тимчасом Френк бере капелюха з мисника й рушницю. Пред стискає руки панi Ворен та Вiвi й виходить; панi Ворен лiниво випроводжає його до дверей i дивиться йому вслiд, як вiн проходить садом. Френк мовчки благає Вiвi, щоб вона його поцiлувала, але та, вiдстороняючи його суворим поглядом очей, бере з бюрка кiлька книжок i папiр i сiдає при столi, що посеред кiмнати, поближче до свiтла лампи).

Френк (при дверях, бере панi Ворен за руку). Добранiч, люба панi Ворен. (Стискає їй руку. Вона вириває руку, губи їй стискаються; здається, що вона хоче схопити його за вуха. Той злiсно смiється й вибiгає геть, з силою брязнувши дверима).

Панi Ворен (знову пiдходить до стола навпроти Вiвi, готова тепер, по виходi чоловiкiв, провести нудний вечiр з дочкою). Ти коли чула, щоб хто так гримав дверима? От поганець! (Сiдає). Послухай, любко, не подавай йому нiяких надiй. Я певна, що це якесь ледащо.

Вiвi. Я теж боюся, що бiдний Френк — справдi-таки ледащо. Треба позбутись його; але менi буде його шкода, хоч вiн цього й не вартий, бiдний хлопчина. Той Крофтс, здається, теж не кращий вiд нього, як гадаєте?

Панi Ворен (ображена з її байдужого тону). Що ти знаєш про людей, дочко, що дозволяєш собi таке казати про них? Тобi доведеться звикнути до товариства сера Джорджа Крофтса, бо вiн менi друг.

Вiвi (незмiненим тоном). Хiба? Ви гадаєте, що ми будемо жити вкупi, — тобто ми з вами, хотiла я сказати?

Панi Ворен (витрiщивши на неї очi). А то як же — поки не вийдеш замiж. Ти бiльше не повернешся до школи.

Вiвi. Ви гадаєте, що моє життя вам буде до смаку? Я маю сумнiви щодо цього.

Панi Ворен. Твоє життя! Що ти хочеш цим сказати?

Вiвi (розрiзаючи сторiнки книжки ножем, що висить у неї за поясом). Хiба вам нiколи не спадало на думку, що й у мене може бути своє життя, як у всiх iнших людей?

Панi Ворен. Якi ти там дурницi базiкаєш? Як ти велика цяця в своїй школi, то ти й передо мною хочеш повеличатися своєю незалежнiстю? Не будь дурна, дитинко.

Вiвi (поблажливо). Це все, що ви хотiли менi сказати, мамо?

Панi Ворен (спочатку сторопiла, потiм сердиться). Не смiй таке питати. (Вибухає гнiвом) Цить менi! (Вiвi працює далi, не гаючи часу й нiчого не вiдповiдаючи). Ти з твоїм життям, бач що вигадала! Іще чого! (Знов дивиться на Вiвi. Та — нi пари з уст). Твоє життя буде таке, як я схочу, от моє слово! (Знов мовчання). Я добре бачу, що ти загордiла, саме з того часу, як склала тi iспити чи як воно там зветься. Коли ти гадаєш, що я буду це все терпiти, то помиляєшся; i що скорiше ти це зрозумiєш, то краще. (Воркочучи). Ти знаєш, з ким ти розмовляєш, чи нi?

Вiвi (скоса дивиться на неї, не пiдводячи голови вiд книжки). Нi. Хто ви? Що ви?

Панi Ворен (встає гнiвна, але ледве здобулася на слово). Чортеня!

Вiвi. Кожне знає мою репутацiю, моє мiсце в суспiльствi, професiю, якiй я бажаю себе присвятити. За вас я не знаю нiчого. Скажiть, будь ласка, яке це життя, що я маю подiлити з вами та сером Джорджем Крофтсом?

Панi Ворен. Стережися! Бо я зроблю таке, що потiм менi буде шкода, й тобi теж.

Вiвi (вiдкладаючи книжки на бiк, з холодною рiшучiстю). То краще покиньмо про це розмовляти, поки ви не заспокоїтеся. (Критично дивиться на матiр). Ви потребуєте доброго моцiону, а також i тенiсу, щоб набратися сили. Вам бракує тренувань. Сьогоднi ви й двадцяти ярдiв не могли зiйти в гору, як уже зупинялися й вiдсапували. А п’ястi вашi — тож саме сало. Подивiться лишень на мої. (Простягає свої п’ястi).

Панi Ворен (безпорадно дивиться на неї й починає хлипати). Вiвi...

Вiвi (раптом устає). Дуже прошу вас не плакати. Все, що хочете, аби тiльки не це. Не терплю того скиглiння. Коли так, то я пiду собi геть з кiмнати.

Панi Ворен (жалiсно). О, моя дитино, чому ти така жорстока? Хiба я не маю на тебе права, я, твоя мати?

Вiвi. Чи мати ви менi?

Панi Ворен (ужахнувшися). Чи я твоя мати? О, Вiвi!

Вiвi. То де ж нашi родичi, мiй батько; друзi нашої родини? Ви домагаєтеся прав матерi: права взивати мене нерозумною або дитиною; права розмовляти зi мною так, як нiхто з учительок у моїй школi не наважувавсь розмовляти; права показувати менi як жити; права силувати мене приятелювати з тiєю гадиною, що в нiй кожне одразу пiзнає найгiрший тип лондонського розпусника. Перше, нiж я вiдкину вашi права, менi цiкаво довiдатися, чи взагалi вони iснують.

Панi Ворен. (кидається навколiшки, в розпачi). Нi, нi! мовчи! Я твоя мати, присягаюся тобi. Не може бути, щоб ти, моя власна дитина, повстала проти мене: це щось несвiтське. Ти менi вiриш, правда? Скажи, що вiриш.

Вiвi. Хто був мiй батько?

Панi Ворен. Ти сама не знаєш, що питаєш. Цього сказати я не можу.

Вiвi (рiшуче). Авжеж можете, але не хочете. Я маю право знати; i ви дуже добре знаєте, що я маю це право. Ви можете заректися менi сказати, це ваша справа; але коли не скажете, то завтра побачите мене востаннє.

Панi Ворен. Ти кажеш щось жахливе. Ти мене не покинеш, ти не можеш мене покинути!

Вiвi (без жалю). Не повагаюсь нi на мить, коли ви зараз же не покинете жартувати зi мною. (Здригається вiд огиди). Як я можу бути певна, що в моїх жилах не тече нечиста кров того гидкого розпусника?

Панi Ворен. Нi, нi. Присягаюся, що це не вiн, а нiхто iнший помiж тими, що ти їх бачила. Принаймнi, цьогоя зовсiм певна. (Вiвi пильно дивиться на матiр, i раптом значення цих слiв розкривається перед нею).

Вiвi (повагом). Ви цього певнi, принаймнi цього. Ага! Виходить, це є все, чого ви певнi. (Задумана). Я розумiю. (Панi Ворен закриває обличчя руками). Облиште, мамо: це все не бiльше як лицемiрство. (Панi Ворен опускає руки й крiзь сльози дивиться на Вiвi. Остання виймає годинника й каже). Ну, на сьогоднi досить, о котрiй годинi ви хочете снiдати? Пiв на дев’яту не буде зарано?

Панi Ворен (дико). О Боже, що ти за жiнка?

Вiвi (холодно). Така, як бiльшiсть людей у свiтi, так менi здається. Інакше-бо я не розумiю, як вiн iще держиться. Ану (бере матiр за руку й досить рiшуче пiдводить її з долу), прийдiть до пам’ятi! Отак.

Панi Ворен (жалiсно). Ти мене не жалуєш, Вiвi.

Вiвi. Дурницi! Чи не час лягати? Вже пiсля десятої.

Панi Ворен (палко). Нащо лягати? Гадаєш, що я зможу спати?

Вiвi. Чом? А я зможу.

Панi Ворен. Ти! Бо в тобi немає душi. (Раптом у неї проривається її справжня мова, мова жiнки з простолюду. Повага матерi й умовно-банальнi манери вiдразу зникають, а натомiсть з’являється натхненна певнiсть своєї правди, палка гордiсть). Я цього не знесу, не стерплю цiєї кривди. Яке право ти маєш величатися передi мною? Ти гордуєш мною, — мною, що дала тобi змогу стати такою, як ти тепер є. А хто допомагав менi? Сором тобi, невдячна, гордовита дочко!

Вiвi (холодна й спокiйна, але вже не певна себе, бо її вiдмова, досi логiчна й сильна, починає бринiти трохи банально й навiть вимушено проти нового тону її матерi). Не думайте, що я гордую вами. Ви хотiли зламати мiй опiр вашою материнською владою: я оборонялася моєю гiднiстю незалежної жiнки. Кажу одверто, я не збираюся терпiти вашi примхи; ви маєте таке саме право й щодо мене. Я завсiди поважатиму ваше право на власнi думки й власне життя.

Панi Ворен. Мої власнi думки, моє власне життя! І я дiждала таке почути вiд тебе! Гадаєш, що мене так само виховали, як i тебе, — дали менi обирати своє життя? Хiба те, що я робила, я робила з власної охоти, хiба я вважала, що так i слiд робити, хiба я теж не вчилася б у коледжi й не була б панною, якби могла?

Вiвi. Всi можуть щось обрати в життi, мамо. Найбiднiша в свiтi дiвчина, звiсно, не може обирати мiж англiйською королевою та директрисою Ньюнгемського коледжу, але вона може або збирати лахмiття, або торгувати квiтками, як їй краще до смаку. Люди завсiди нарiкають на обставини за те, чим вони стали. Я не вiрю в це. Люди, що їм щастить у свiтi, це тi, що йдуть i шукають свою долю, а коли не можуть знайти, то самi собi її творять.

Панi Ворен. Еге, дуже легко так розмовляти, справдi, дуже легко. Ну, що ж! Хочеш знати, яка була моя доля?

Вiвi. Чом не хочу? Скажiть менi. Та сiдайте ж.

Панi Ворен. Сяду, не турбуйся. (З зухвалою енергiєю становить поперед себе стiльця й сiдає. Вiвi мимоволi принишкла). Ти знаєш, хто була твоя баба?

Вiвi. Нi.

Панi Ворен. Ти не знаєш. Я знаю. Вона звала себе вдовою й тримала крамничку смаженої риби поблизу вiд монетарнi. З цього вона жила й годувала чотирьох дочок. Двiйко були рiднi сестри — я та Лiз; обидвi ми були гарнi i вродливi. Мабуть, наш батько був таки добре вгодований, мати казала, що це був якийсь пан; але я не знаю. Окрiм нас двох були ще двi сестри, не рiднi — присадкуватi, негарнi, зморенi, роботящi, чеснi створiння; Лiз i я не дали б їм жити на свiтi, якби не мати, що ладна була не дати нам жити, аби тiльки їх вiд нас оборонити. Вони були чеснi. А що дала їм їхня чеснiсть? Ось слухай. Одна працювала на Блейвасовiй фабрицi по дванадцять годин на добу за дев’ять шилiнгiв щотижневої платнi й врештi померла, отруївшися оловом. Сподiвалися, що вона зостанеться жива, хоч i з трохи паралiзованими руками, але вона померла.Другу ставили нам раз у раз за приклад, бо вона одружилася з робiтником державного харчового склепу в Детфордi й мила та прибирала йому хату й трiйко дiток на вiсiмнадцять шилiнгiв щотижня, аж поки вiн не спився. Варто було для цього бути чесною, хiба не правда?

Вiвi (задумана й уважна). Ви з сестрою теж були такої думки?

Панi Ворен. Ну, Лiз була не з таких; не така вона вдалася. Ми з нею вдвох ходили до церковної школи, бо не хотiли бути такi, як сусiдськi дiти, що нiчого не знали й нiде не вчилися; i це тривало доти, поки Лiз однiєї ночi не вийшла з дому, щоб бiльше не повернутися. Мабуть, учителька гадала, що я збираюся теж зробити за її прикладом, бо священик завсiди лякав мене, що Лiззi колись утопиться в Темзi — стрибне в воду з Ватерлооського мосту. Це було все, що вiн знав про цi речi, дурний дiд! Але я бiльше боялася Блейвасової фабрики, нiж Темзи; коли б ти була на моєму мiсцi, ти б так само почувала. Цей священик пiдшукав менi посаду в ресторанi спiлки тверезих, звiдки я цiлiсiнький день бiгала по всiлякi напої для гостей. Потiм стала за покоївку; а потiм найнялася до буфету на Ватерлооському вокзалi й по чотирнадцять годин на день подавала напої й перемивала склянки — все за чотири шилiнги на тиждень, на власних харчах. А всi вважали, що та служба — велике пiдвищення для мене. І от, однiєї лютої холодної ночi, коли я була така втомлена, що насилу змагалася iз сном, раптом до шинквасу пiдходить i замовляє склянку вина, хто б ти думала? Лiззi! В довгому хутряному мантi, весела й чепурна, з багатьома червiнцями в гаманi.

Вiвi (похмуро). Тiтка Лiззi!

Панi Ворен. Дай боже всякому таку тiтку! Тепер вона живе у Вiнчестерi, коло собору, й всi її дуже поважають, а на балах вона виводить у свiт молодих дiвчат. От i не втопилася в Темзi! Ти трошки нагадуєш менi Лiз; вона була першорядний дiлок, все складала та складала грошi докупи, завсiди вдало удавала з себе порядну, нiколи не втрачала розуму, нiколи не ловила ґав. Побачивши, що я вирославродлива, вона сказала менi, тут-таки при шинквасi: «Що ти тут робиш, дурна дiвчино? Марнiєш i губиш здоров’я для чужої користи!» Саме на той час Лiз збирала грошi, щоб вiдкрити свiй власний дiм у Брюсселi; то вона й змiркувала, що двоє швидше назбирають грошi, нiж одна. Отже, вона позичила менi грошей, щоб дати менi почин; i я наскладала якусь копiйчину, спочатку повернула їй борг, а потiм пристала до спiлки з нею. Чому б я мала цього не робити? Дiм у Брюсселi був першорядний; там дiвчатам було багато краще, нiж на фабрицi, де отруїлася сестра Ганна. Нiкого з наших дiвчат там не мучено так, як мучили мене в ресторанi, або в буфетi на Ватерлооському вокзалi, або вдома. Хiба тобi було б бiльше до вподоби, якби я там зосталася й змарнiла вiд роботи, не доживши до сорока рокiв?

Вiвi (що ввесь час слухала з напруженою увагою). Нi! Тiльки чому ви обрали цю професiю? Хiба не можна трудитися й складати грошi в кожнiй професiї?

Панi Ворен. Еге, складати грошi. Та треба перше заробити цi грошi, а їх не заробиш кожною професiєю. З чотирьох шилiнгiв на тиждень багато не наскладаєш, а треба ж i одягатися. Звичайно, якщо ти негарна й не можеш заробити бiльше, або якщо маєш хист до музики, до театру, до лiтератури — так то iнша рiч. Але нi Лiз, анi я не мали до цього хисту; все, що ми мали, то була наша краса й умiння подобатися чоловiкам. Хiба ми зробили б розумно, якби були продавщицями, кельнерками, служницями й дозволяли iншим людям торгувати нашою красою, замiсть самим нею торгувати й дiставати за те повну цiну, а не їхнi злиденнi зарiбки? Знайшла дурних!

Вiвi. Ви мали цiлковиту рацiю — з дiлового погляду.

Панi Ворен. Нi, з усякого погляду. Нащо виховують дочок у порядних родинах? Щоб вони зловили якогось багача й видурили в нього грошi, одружившися з ним. Наче б то шлюбна церемонiя мiняє суть справи. О, ненависне лицемiрство свiту! Ми з Лiззi працювали, вiдкладали грошi, як i решта людей; iнакше ми зосталися б такi бiднi, як усяке п’яне ледаче дiвча, що думає, нiби для неї нiколичорний день не настане. (З силою). Я зневажаю таких людей: вони душею кволi. Що я в жiнцi ненавиджу, так це кволiсть.

Вiвi. Признайтесь, мамо! Хiба це не ознака волi, коли жiнка не згоджується заробляти грошi такою цiною?

Панi Ворен. Певне, кволiсть. Нiхто не любить працювати й заробляти, а всi мусять. І я, бувало, жалкувала бiдних дiвчат, натомлених i змучених, що вони мусять розважати й годити якомусь бридкому для них чоловiковi; а той п’яний дурень гадає, що вiн робить велику приємнiсть, коли справдi вiн тiльки мучить, дошкуляє, мордує бiдну дiвчину, й нiякi грошi не покриють їй усього того. Але вона мусить терпiти, бо в кожнiй професiї є щось добре, є й погане: от хоч би, примiром, доглядати хворих у шпиталi — теж не з медом. Нiяка жiнка не стала б цього робити для власної втiхи; а послухати попiвських брехень, то справдi подумаєш, що це якесь лiжко з троянд.

Вiвi. А все-таки, по-вашому, це не погано, бо за це платять добрi грошi.

Панi Ворен. Авжеж не погано для бiдної дiвчини, аби тiльки вона не втрачала глузду й до того ще була гарна, статечна й розумна. Це багато краще, нiж будь-яке iнше приступне їй ремество. Я завсiди була тiєї думки, що цього не повинно бути. Це велика несправедливiсть, Вiвi, що перед жiнкою немає iнших шляхiв. Я щиро переконана, що це несправедливо. Але чи справедливо це, чи нi, але це так; i бiднiй дiвчинi вибору немає. Ну, а що вже для панни, так то iнша рiч. Коли б ти це робила, то була б дурна, а я була б дурна, коли б цього була не робила.

Вiвi (з чимраз глибшим зворушенням). Мамо, уявiть собi, що ми з вами такi бiднi, як ви були в тi клятi старi часи; то чи певнi ви, що ви не пораяли б менi найнятися до Ватерлооського ресторану, чи одружитися з робiтником, чи навiть пiти на фабрику?

Панi Ворен (обурена). Звiсно, нi! За яку матiр ти мене маєш? Хiба ти змогла б зберегти самоповагу, в голодi та рабствi поневiряючись? А без самоповаги чого вартажiнка, чого варте життя? Чому я тепер заможна й можу дати своїй дочцi найкращу освiту, а iншi жiнки, що мали однаковi можливостi зi мною, валяються в калюжi? Бо я завсiди вмiла поважати й стримувати себе. Чому Лiз у своєму мiстi стала така шановна панi? Теж не якої iншої причини. Де ми були б тепер, якби злякалися попiвських брехень? Шкрябали б пiдлоги за пiвшилiнга на день i мали б перед собою одну будучину — шпиталь при робiтничому домi. Не давай себе одурити тим людям, що не знають свiту, моя дитино. Єдиний спосiб для жiнки здобути собi кращу долю — це сподобатися якомусь чоловiковi, що має грошi й подбає за неї. Коли вони стоять на тому самому щаблi в суспiльствi, хай вона примусить його взяти з нею шлюб; а коли вона стоїть багато нижче вiд нього, то їй нема чого й сподiватися шлюбу; однаково, вiн їй не дасть щастя. Поспитай це в кожної лондонської панiї, що має дочки, й вона це саме скаже; тiльки я кажу це тобi одверто, а вона всiляко крутитиме. Оце й уся рiзниця!

Вiвi (поглядає на матiр, зачарована). Люба мамо, ви незвичайна жiнка, ви сильнiша за всю Англiю. І справдi ви нi на мить не повагалися, не посоромилися?

Панi Ворен. Ну, знаєш, любко, це вже так годиться, щоб жiнка соромилася: цього вiд неї вимагають. Жiнки мусять удавати багато такого, чого вони справдi зовсiм не почувають. Я пригадую, як Лiз гнiвалася на мене, коли я все це їй говорила поправдi. Вона вiдповiдала, що кожна жiнка може багато чого зрозумiти з того, що дiється в свiтi перед її очима, й що нема чого їй про це казати. Але Лiз була така справжня панi! Вона це вмiла iнстинктом, а я завсiди була трохи вульґарна. Коли ти присилала менi свої свiтлини, то я дуже радiла, що ти виростаєш, така подiбна до Лiз. Та сама шляхетна, рiшуча постать. Але я не можу говорити одне, коли всi знають, що на думцi в мене iнше. Навiщо теє лицемiрство? Така вже жiноча доля, й нема чого брехати, що це не правда. По щиростi, я не соромилася нiколи. Гадаю, що я маю право бути горда з того, що ми це все так пристойно влаштували, не скривдили нiкого й такщиро дбали за наших дiвчат. Деяким з них добре пофортунило: одна навiть вiддалася замiж за посла. Звичайно, про це не можна плескати; бо що б тодi сказали люди! (Позiхає). Ну, оце таки справдi захотiлося спати. (Лiниво потягається, цiлком заспокоєна пiсля свого вибуху й готова до нiчного спочинку).

Вiвi. Здається, тепер уже я не зможу спати цiєї ночi. (Іде до мисника й запалює свiчку. Потiм гасить лампу. В кiмнатi стає значно темнiше). Треба ще провiтрити перед сном. (Вiдчиняє надвiрнi дверi й вдивляється в ясне мiсячне сяйво). Яка чудова нiч! Дивися! (Вiдслоняє вiконну завiсу. Видно осiннiй краєвид, повитий мiсячним сяйвом).

Панi Ворен (кинувши неуважний погляд). Бачу, доню. Стережися тiльки, щоб не застудитися на нiчному повiтрi.

Вiвi (зневажливо). Дурницi!

Панi Ворен (уїдливо). Так я й знала: все, що я кажу, для тебе дурницi.

Вiвi (шпарко повертається до матерi). Нi, мамо, не дурницi. Ви зовсiм перемогли мене цiєї ночi, хоча я й сподiвалася, що буде iнакше. Тепер ми з вами житимемо в згодi.

Панi Ворен (трошки журливо похитує головою). Та воно таки й сталося iнакше. Але так менi, мабуть, судилося. Як зiтнусь, бувало, з Лiз, то я їй слово, а вона менi десять; отак, мабуть, i з тобою буде.

Вiвi. Ну, не сердiться. Добранiч, люба стара мамо (обiймає матiр).

Панi Ворен (нiжно). Я добре тебе виховала? Скажи, любко.

Вiвi. Так, мамо.

Панi Ворен. І ти любитимеш за це свою бiдну стару маму?

Вiвi. Так, люба (цiлує її). Добранiч.

Панi Ворен (солодким голосом). Благословляю тебе, моя мила доню, материнським благословенням. (Нiжно обiймає дочку й мимоволi пiдводить очi до стелi, немов закликаючи небесне благословення).

Дія третя

Ранок другого дня. Садок коло священицького дому. Сяє сонце, бринять пташинi спiви. В огорожi садка дерев’янi заґратованi ворота, такi широкi, що ними легко може в’їхати повiз. Поруч iз ворiтьми висить дзвiнок iз кiльчастою пружиною, за яку можна потягнути з вулицi. Вiд ворiт до середини саду йде алея, що потiм завертає лiворуч i кiнчається маленьким пiскуватим майданчиком перед ґанком будинку. За ворiтьми тягнеться рiвнобiжно до штахетiв саду курний шлях, обмежений з другого боку морiжком i незагородженим сосновим гаєм. На галявi, мiж будинком i алеєю, стоїть крислата вiльха, пiд її тiнню притулилася лавка. З протилежного боку сад обнесений огорожею з буксових кущiв; на морiжку сонячний годинник, коло нього залiзне крiсло. За годинником невеличка стежка, що тягнеться крiзь буксову огорожу.

Френк сидить у крiслi й читає газету, покладену на сонячний годинник. З дому виходить батько, очi в нього червонi, сам тремтить i боязко позирає на Френка.

Френк (виймає годинника). Пiв на дванадцяту. Хто коли чув, щоб священик виходив так пiзно до снiданку!

о. Семюел. Не глузуй, Френку, не глузуй. Я трошки... кх-кх... (кулиться).

Френк. Напiдпитку.

о. Семюел (обурений з цього вислову). Нi, сер. Трошки нездужаю сьогоднi. Де мати?

Френк. Не турбуйтесь: її тут нема. Вона разом з Бессi поїхала одинадцятигодинним потягом до мiста. Вона лишила вам кiлька доручень. Ви чуєтесь на силi вислухати їх, чи краще почекати, поки ви поснiдаєте?

о. Семюел. Я вже поснiдав, сер. Дивно, що твоя мати їде до мiста, коли в нас гостi. Вони дуже здивуються.

Френк. Можливо, що вона про це подумала. В кожному разi, якщо Крофтс тут гостюватиме й ви сидiтимете зним щоночi до четвертої години, згадуючи бурхливi пригоди ваших парубоцьких лiт, то мати, як дбайлива господиня, тiльки виконала свiй обов’язок, поїхавши до крамницi замовити барило вiскi та кiлька сотень сифонiв.

о. Семюел. Я не помiтив, що сер Джордж стiльки пиячить.

Френк. Ви не спромоглися це помiтити, панотче.

о. Семюел. Ти хочеш сказати, що я...

Френк (спокiйно). Я нiколи не бачив, щоб священик так упився. Пригоди, що ви розповiдали з вашого минулого життя, були такi жахливi, що, здається, Пред навряд чи лишився б ночувати в вашiй оселi, якби не мати, з якою вiн чудово здружився.

о. Семюел. Брехня, сер. Для сера Джорджа Крофтса я господар. Я повинен з ним про щось розмовляти: а вiн має тiльки одну тему для розмови. Де тепер пан Пред?

Френк. Вiн проводжає маму з Бессi на вокзал.

о. Семюел. Крофтс уже встав?

Френк. Давно вже встав. Йому як з гусака вода: звик до цього дiла бiльше, нiж ви, — мабуть, вiд тих часiв нiколи не кидав пити. Забрався десь люльку покурити. (Знов береться до газети, о. Семюел, зажурившись, iде до ворiт i знову нерiшуче повертається).

о. Семюел. Кх... Френку!

Френк. Що?

о. Семюел. Як гадаєш, Ворени сподiваються сьогоднi вiд нас запросин?

Френк. Їх уже запрошено. За снiданком Крофтс нас сповiстив, що ви його просили закликати сюди панi Ворен та Вiвi в гостину на сьогоднi й запевнити їх, що наш дiм до їхнiх послуг. Почувши це, мати саме тодi згадала, що їй конче треба поїхати одинадцятигодинним потягом у мiсто.

о. Семюел (не тямлячи себе вiд розпачу). Я нiколи не просив їх кликати. І на думку це менi не спадало.

Френк (спiвчутливо). Хiба ви пам’ятаєте, панотче, що ви говорили й думали цiєї ночi?.. Агов! Це Пред до нас повертається!

Пред (увiходить ворiтьми). З добрим ранком.

о. Семюел. З добрим ранком. Пробачте, що я не вийшов до вас пiд час снiданку. Менi, кх-кх, болить...

Френк. Горло. Священицька хороба. На щастя, не хронiчна.

Пред (змiнює розмову). Тут у вас, мушу вам сказати, надзвичайно гарно. Чудовий краєвид.

о. Семюел. Справдi чудовий. Коли хочете, пане Преде, Френк пiде з вами погуляти. Я вас прошу пробачити менi, бо я мушу засiсти за моє казання, поки панi Ґарднер немає вдома, а ви тут собi гуляйте. Ви не образитеся на мене?

Пред. Та що ви, й на думцi не маю. Прошу вас, без церемонiй.

о. Семюел. Дякую. Я, кх-кх... (Бубонячи пiд нiс, iде на ґанок i зникає в будинку).

Пред (сiдає на траву поруч iз Френком i обiймає рукою власнi колiна). А це повинно бути цiкаво, щотижня писати казання.

Френк. Надзвичайно цiкаво, але ж вiн цього не робить, вiн їх замовляє. Це вiн пiшов похмелитися содовою водою.

Пред. Любий друже, вам не завадило б ставитися до батька з бiльшою пошаною. Адже ви вмiєте поводитися дуже мило, коли хочете.

Френк. Мiй любий Преддi, ви забуваєте, що я мушу жити з панотцем. Коли двоє живуть разом — нехай це будуть батько з сином, чоловiк iз жiнкою, брат з сестрою, — вони не можуть увесь час пам’ятати про всякi ґречнi церемонiї. Все це гарно для гостей, що приходять на десять хвилин побалакати. А панотець, що з’єднує з багатьма прекрасними домашнiми якостями овечу нерiшучiсть i ослячу бундючнiсть та нахабство...

Пред. Прошу вас, прошу вас, мiй любий Френку, пам’ятайте! Вiн ваш батько.

Френк. 3а це я вiддаю йому належну шану. Але здумайте тiльки, вiн просив Крофтса привезти сюди панi й панну Ворен! Мабуть, з п’яних очей. Ви ж знаєте, любий

Преддi, моя мати не стерпить присутности панi Ворен нi на хвилину. Поки панi Ворен не поїде назад до мiста, Вiвi не повинна сюди приходити.

Пред. Хiба ваша мати що-небудь знає про панi Ворен?

Френк. Не знаю; її вiд’їзд до мiста нiби показує, що вона щось знає. Не те, щоб мати взагалi була така: вона щиро приятелювала з багатьома жiнками, що зазнали були лиха. Але то були поряднi жiнки. В цьому вся рiзниця. Правда, панi Ворен має свої гарнi риси; але вона так поводиться, що мати просто не змогла б її терпiти. А це що? (Скрикнув, побачивши, що о. Семюел поспiшаючи виходить з дому, збентежений).

о. Семюел. Френку! Панi Ворен з дочкою йдуть до нас полем, разом iз Крофтсом. Я їх побачив з вiкна кабiнету. Що їм сказати про твою матiр?

Френк (рiшуче зривається на рiвнi ноги). Надiньте капелюха й пiдiть їм назустрiч. Скажiть, що вас дуже тiшать їхнi одвiдини, що Френк у садочку, що матiр з Бессi покликано до хворої родички, й вони дуже жалкували, що не можуть зостатися вдома, а ви сподiваєтесь, що панi Ворен добре спала цiєї ночi, i... i взагалi кажiть усе, що вам спаде на думку, окрiм тiльки правди, а решту покладiть на Бога.

о. Семюел. Але ж як ми потiм їх збудемося?

Френк. Про це тепер думати нiколи. Постривайте! (Бiжить на ґанок i зараз же повертається з попiвським повстяним капелюхом у руках; насуває його батьковi на голову). Ну, рушайте! Ми з Предом чекаємо тут i будемо вдавати, що не сподiвалися гостей. (Священик, приголомшений, але слухняний, сквапно виходить за ворота. Пред пiдводиться з долу й обтрушує з себе порох).

Френк. Треба якось випровадити стару панi до мiста, Преде. Скажiть по щиростi, любий Преддi, чи вам це до вподоби, коли ви бачите їх укупi — Вiвi й стару панi?

Пред. Чом не до вподоби?

Френк (немов почуваючи оскому). Хiба вам нi трохи не моторошно? Ця стара вiдьма, що на свiтi немає, далебi,такої капости, на яку вона не була б здатна, i поруч неї Вiвi! Брр...

Пред. Пробi, тихше. Вони йдуть. (На шляху з’являються священик та Крофтс; слiдом за ними простують панi Ворен з Вiвi, любенько йдучи поруч).

Френк. Дивiться: як вона горнеться до старої, як обiймає її. То ж її права рука: це вона її обняла перша. Яка нiжнiсть, не доведи Господи! Брр, бр...! Ну, тепер уже вам справдi моторошно? (Священик вiдчиняє ворота; панi Ворен та Вiвi ввiходять i спиняються посеред саду, поглядаючи на будинок. Френк з удаваним захватом радiсно звертається до панi Ворен). Як я радий вас бачити, панi Ворен! Цей мирний затишний садочок коло церкви вам надзвичайно до лиця.

Панi Ворен. Оце так штука! Ви чули, Джордже? Вiн каже, що я гарно виглядаю в цьому мирному затишному садочку.

о. Семюел (усе ще коло вiдчинених ворiт, впускаючи Крофтса; той чвалає з виразом нудьги на обличчi). Ви всюди гарно виглядаєте, панi Ворен.

Френк. Браво, панотче! Ну, тепер слухайте всi: треба добре розважитися перед другим снiданком, по-перше, огляньмо церкву. Кожний повинен це зробити. Це справжнiсiнька церква тринадцятого сторiччя: панотець її дуже любить, бо вiн отримав потрiбнi на реставрацiю кошти й перебудував її, вже тому шiсть рокiв буде. Пред зможе пояснити все цiкаве.

о. Семюел (з гостинним усмiхом). Менi це надзвичайно приємно. Якщо сер Джордж i панi Ворен справдi цiкавляться...

Панi Ворен. То ходiмо, коли треба це одбути. Джорджевi це не завадить; я певна, що вiн не дуже вчащає до церкви.

Крофтс (повертається назад до ворiт). Не заперечую.

о. Семюел. Не сюдою. Ми пiдемо полем, коли на те буде ваша ласка. Ось туди. (Іде стежкою крiзь огорожу з кущiв, ведучи перед).

Крофтс. Гаразд. (Іде за священиком; слiдом за ними Пред i панi Ворен. Вiвi, не ворухнувшись, стежить за ними очима, аж поки вони не зникають з очей; на її обличчi сувора рiшучiсть).

Френк. А ви не йдете?

Вiвi. Нi. Менi треба вас попередити, Френку. Ви глузували з моєї матерi, коли казали про затишний садочок коло церкви. Цього бiльше не повинно бути. Будь ласка, ставтеся до моєї матерi з такою самою пошаною, як до вашої власної.

Френк. Люба Вiвi, вона б цього не оцiнила. Вона не така, як моя мати; тому й не треба ставитися до них однаково. Але що з вами сталося? Вчора ввечерi ми з вами цiлком погодилися щодо вашої матерi та її товариства. А нинi я вас бачу в нiжнiй позi, в обiймах вашої матерi.

Вiвi (спалахує). По-вашому, це поза!

Френк. Це мене й уразило. Вперше бачу, що ви робите щось негiдне вас.

Вiвi (стримує себе). Так, Френку, зо мною справдi сталася змiна; я гадаю, що ця змiна не на гiрше. Вчора я була трохи дурна.

Френк. А сьогоднi?

Вiвi (насуплюється; потiм твердо дивиться на нього). Сьогоднi я знаю свою матiр краще, нiж ви її знаєте.

Френк. Крий Боже!

Вiвi. Що ви хочете сказати?

Френк. Вiвi, люди з зiпсованою мораллю є члени єдиного братства, про яке ви не маєте уявлення. Ви вищi вiд цього. Це братство є зв’язок мiж мною й вашою матiр’ю. Ось чому я знаю її так, як ви її нiколи не пiзнаєте.

Вiвi. Ви помиляєтеся. Ви про неї не знаєте нiчого. Якби ви знали, з якою тяжкою долею мати мусила боротися...

Френк (спритно закiнчує фразу). То я знав би, чому вона така, а не iнша? Що змiнилося б вiд цього? Хоч би яка й була її доля, а ви не зможете терпiти вашу матiр, Вiвi.

Вiвi (дуже розгнiвана). Чому?

Френк. Бо вона стара негiдниця, Вiвi. Якщо я ще раз побачу, як ви її обiймаєте, то я негайно застрелю себе, щоб показати вам моє обурення з цього видовиська.

Вiвi. То я повинна обрати мiж вами й матiр’ю?

Френк (поблажливо). Це було б надто тяжко для старої. Нi, Вiв! Ваш закоханий хлопець завсiди зостанеться з вами. Тому то вiн i повинен оборонити вас вiд помилок. Не сперечайтеся, Вiвi, ваша мати просто неможлива. Може, вона й не злої вдачi, але вона пропаща людина, та й вже!

Вiвi (палко). Френку! (Вiн витримує її погляд. Вона вiдвертається й сiдає на лавi пiд вiльхою, щоб заспокоїтися. Тодi каже). То всi на свiтi повиннi її покинути самотню, бо вона з тих, кого ви звете пропащими жiнками? Хiба вона не має права жити?

Френк. Не бiйтесь цього, Вiв; вона не буде самотня. (Сiдає на лавi поруч неї).

Вiвi. Але по-вашому, я маю її покинути?

Френк (по-дитячому горнеться до неї й нiжним голосом каже). Не ходи до неї жити. Не треба нам мами з донею; хай краще буде хлопець з дiвчиною.

Вiвi (пiдпадаючи пiд чари його голосу). Який хлопець з дiвчиною?

Френк. Тi, що заблукали в лiсi: Вiвi з малим Френком. (Обiймає її стан рукою й лащиться до неї, як утомлена дитина). Ходiмо, й хай пташки покриють нас листям, як у казцi.

Вiвi (розмiреним спiвучим голосом, колихаючи його, як немовлятко). За руки побравшись, пiд тiнню дерев, навiємо чари солодкого сну.

Френк. Розумна дiвчинка з її дурним хлопчиком.

Вiвi. Милий хлопчик з його недоброю дiвчинкою.

Френк. Як тихо, як мирно, не хочеться й згадувати, що в хлопчика такий безглуздий батько, а в дiвчинки така непевна…

Вiвi (затуляє йому рота, пригортаючи до себе). Мовчи! Дiвчинка хоче забути про свою матiр. (Хвилину мовчать обоє, колишучи одне одного. Раптом Вiвi, опам’ятавшись, скрикує). Якi ми з вами дурненькi! Ну, вставайте-бо! А волосся ваше як розмаялось! (Пригладжує йому волосся). Цiкаво, чи то всi дорослi люди отак граються по-дитячому, коли їх нiхто не бачить. Коли я була мала, я цього нiколи не робила.

Френк. Я теж. Це вперше зроду я граюся з вами. (Хоче поцiлувати їй руку, але, опам’ятавшись, оглядається. Несподiвано помiчає Крофтса, що виринає з-за кущiв). Хай йому!

Вiвi. Що таке, любий?

Френк (шепоче). Тихше! Це та гадина, Крофтс. (Вiдсувається вiд неї, удаючи байдужiсть).

Вiвi. Не сварiться з ним, Френку. Я дуже хочу бути ґречна до нього, бо це буде приємно мамi. (Френк невдоволено кривиться).

Крофтс. Можна з вами про щось побалакати, панно Вiвi?

Вiвi. Авжеж можна.

Крофтс (до Френка). Вибачте, Ґарднере. Вони на вас чекають у церквi. Може ви б туди пiшли?

Френк. Для вас з охотою зроблю все, Крофтсе, тiльки не пiду до церкви. Коли вам буде щось потрiбно, Вiв, подзвонiть у той дзвiнок, що при воротях, тодi надiйде покоївка. (Іде в будинок, з чемним i спокiйним виглядом).

Крофтс (лукаво дивиться йому вслiд i з пiдкресленою фамiльярнiстю звертається до Вiвi). Приємний парубок, панно Вiвi. Шкода тiльки, що вiн не має грошей, правда?

Вiвi. Ви гадаєте?

Крофтс. Ще б пак! Нi статку, нi зарiбку. Кому такий потрiбний?

Вiвi. Я розумiю, що це його вада, сер Джордж.

Крофтс (трохи збентеживсь, що вона зрозумiла його думку). Нi, не те. Але ж ми живемо в свiтi; а грошi — завсiди грошi. (Вiвi не вiдповiдає). Чудова погода, га?

Вiвi (ледве ховаючи посмiх з його незграбної спроби зав’язати розмову). Надзвичайно.

Крофтс (з грубою веселiстю, наче задоволений з її смiливости). Ось що я вам хотiв сказати. (З робленою щирiстю). Слухайте, панно Вiвi. Я знаю дуже добре, що з мене кепський кавалер.

Вiвi. Невже, сер Джордж?

Крофтс. Еге. Та я й не хочу за нього бути, скажу вам по правдi. Але коли я кажу слово, то це слово правдиве; коли щось почуваю, то почуваю щиро; i коли я чогось бажаю, то не лiчу грошей. Така моя вдача!

Вiвi. Це дуже похвально.

Крофтс. О, я не хочу марно хвалитись. У мене є вади; нiхто цього не знає краще, нiж я сам. Я розумiю, що менi багато чого бракує; мої лiта дали менi це розумiння, бо я вже не молодий i добре теє знаю. Але мої переконання простi й, здається, чеснi. Щирiсть мiж чоловiками, вiрнiсть мiж чоловiком i жiнкою, нiяких там релiгiйних лицемiрств, а натомiсть здорова вiра в те, що все в свiтi йде на краще.

Вiвi (з їдкою iронiєю). «Не ми, а вища сила, що всiм керує на добро»; так?

Крофтс (не завваживши iронiї). Авжеж вища сила. Це так. Я бачу, ви мене зрозумiли. (Сiдає поруч iз нею, немовби знайшовши спорiднену душу). Може, ви гадаєте, що я прогайнував усi свої грошi; то знайте, що це не так, — я тепер багатший, нiж тодi, коли вперше став господарем свого майна. Моє знання свiту стало менi в пригодi: я зумiв вкладати свої грошi в такi операцiї, про якi iншi й не здогадувалися. Так чи так, а з грiшми в мене все гаразд, будьте певнi.

Вiвi. Це дуже мило з вашого боку, що ви менi це все розповiдаєте.

Крофтс. Не вдавайте, панно Вiвi, що ви нiби не розумiєте, до чого я веду мову. Менi потрiбна ледi Крофтс. Що? Дивуєтесь, що це так просто кажу, без викрутасiв?

Вiвi. Навпаки, я дуже вдячна, що ви говорите одверто, по-дiловому. Я дуже цiную вашу пропозицiю — грошi, багатство, «ледi Крофтс» тощо. Але, з вашого дозволу, я скажу: нi. Цього не буде. (Встає й вiдходить до сонячного годинника, не бажаючи бути коло нього).

Крофтс (зовсiм не збентежений, користається з того, що коло нього на лавi звiльнилося мiсце, щоб вигiднiше розсiстися: здається, вiн уважає, що вiдмова — неминучий етап у кожному сватаннi). Я маю час почекати. Я тiльки хотiв вас попередити, щоб ви це мали на увазi, що молодий Ґарднер вас буде пiдмовляти. Нехай питання зостанеться вiдкрите.

Вiвi (гостро). Моє слово останнє. Я не вiдступлюся вiд нього. (Владно дивиться на Крофтса. Той посмiхається, нахиляєтеся вперед, опершись лiктями на колiна, щоб штирхонути цiпком якусь бiдолашну комаху в травi; потiм лукаво позирає на неї. Вона нетерпляче вiдвертається).

Крофтс. Я багато старiший вiд вас, — аж на двадцять п’ять рокiв — на чверть вiку. Я не житиму вiчно; i певна рiч, я подбаю, щоб ви не бiдували пiсля моєї смерти.

Вiвi. Навiть i ця спокуса мене не вабить, сер Джордж. Краще вам примиритися з моєю вiдповiддю. Нема жодної надiї, щоб я її змiнила.

Крофтс (збиває цiпком квiтку, встає й починає походжати взад i вперед). Ну, нехай по-вашому. Я мiг би вам сказати дещо таке, що ви одразу змiнили б свою думку; але я цього не хочу, бо волiю по-чесному здобути вашу згоду. Я був щирий друг вашiй мамi; поспитайте її саму, чи цьому правда, коли б не моя помiч i порада, вона нiколи не спромоглася б здобути тi кошти, що пiшли на вашу освiту; а про грошi, що я їй позичав, я вже й не кажу. Мало хто став їй у такiй пригодi, як я. Я вклав в її дiло не менш, як сорок тисяч фунтiв.

Вiвi (розплющує здивовано очi). То це ви хочете сказати, що ви були моїй матерi за компаньйона?

Крофтс. Авжеж. Ото й подумайте собi, вiд яких клопотiв, вiд скiлькох пояснень ви врятуєте вашу маму, коли все дiло залишиться, так би мовити, в однiй родинi. Поспитайте її, чи було б їй приємно давати пояснення щодо своїх справ зовсiм чужiй людинi.

Вiвi. Не бачу тут нiяких труднощiв, бо, як я це розумiю, дiло вже припинено й грошi покладено до банку.

Крофтс (раптом зупиняється, здивований). Припинено! Припинити таке дiло, що навiть у найгiршi роки дає35 вiдсоткiв зиску! Навряд! Хто вам таке сказав?

Вiвi (вся пополотнiла). Ви кажете, що й досi… (раптом уриває й кладе руку на сонячний годинник, щоб не впасти. Потiм швиденько йде до залiзного крiсла й сiдає). Про яке дiло ви ввесь час тут говорите?

Крофтс. Правду мовити, може це й не дуже гарна справа в моєму колi провiнцiального панства, чи то пак нашому колi, якщо ви зважитесь краще обмiркувати мою пропозицiю. Не те щоб тут були якiсь таємницi; нi, не бiйтесь цього. Адже ви розумiєте, що це справа зовсiм чесна й звичайна; iнакше й не може бути, бо в цiй справi бере участь ваша мати. Я її знаю вже багато рокiв, i я вас запевняю, що вона раднiша вiдрубати собi руки, анiж зробити щось непевне. Як хочете, можу вам усе сказати. Не знаю, чи доводилося вам подорожувати; то може ви знаєте, як важко знайти справжнiй комфорт у приватному готелi.

Вiвi (вiдвертає обличчя, млосно). Знаю, провадьте далi.

Крофтс. От тим-то й ба! А ваша мати, як на те, чудово розумiється в цiй справi. Отож ми й улаштували два готелi в Брюсселi, один у Берлiнi, один у Вiднi, два в Будапештi. Щоправда, окрiм нас ще дехто бере участь, але нам належить бiльша частина капiталу, а ваша мати — незамiнна на посадi комерцiйного директора. Ви знаєте, як часто їй доводиться роз’їжджати. Але в суспiльствi не треба говорити про такi речi. Ви тiльки скажете «готель», а згодом люди казатимуть, що ви тримаєте публiчний дiм. Адже вам не було б приємно, коли б хтось сказав таке про вашу маму? Тим-то ми й мовчимо про наше дiло. Мiж iншим, ви теж нiкому не скажете? Ми так давно про це мовчали, то вже не варто про це говорити нинi.

Вiвi. І ви хочете, щоб я приєдналася до цього дiла?

Крофтс. Навiщо? Моїй дружинi не доведеться морочитися комерцiєю. Яку ви участь брали досi, таку братимете й надалi.

Вiвi. Я досi брала участь! Що це значить?

Крофтс. Тiльки те, що це дiло вас досi годувало. Воно давало кошти на вашу освiту, на ту сукню, що на вас.Не копильте так губу, панно Вiвi: без цього дiла де були б вашi Ньюнгемськi та Ґертонськi коледжi?

Вiвi (встає не тямлячи себе). Стережiться! Я знаю, яке це дiло.

Крофтс (здригається, стримуючи лайку). Хто вам сказав?

Вiвi. Ваш компаньйон — моя мати.

Крофтс (аж синiй од лютi). Стара... (Вiвi шпарко позирає на нього. Вiн проковтнув лайку й мовчки лютує. Але вiн добре тямить, що не час сваритись i шукає виходу в благородному обуреннi). Вона повинна була шанувати вашi почуття. Я б вам цього не сказав нiколи.

Вiвi. Напевно ви менi сказали б, коли б ми з вами побрались; це була б у ваших руках така придатна зброя, щоб примусити мене коритись вашiй волi.

Крофтс (од щирого cерця). Я не мав цього на думцi, слово чести.

Вiвi (спочатку здивована. Потiм розумiння iронiчного значення його слiв повертає їй силу. Вона вiдповiдає iз спокiйною зневагою). Менi байдуже. Гадаю, що ви тямите, що коли ми сьогоднi пiдемо звiдцiль, нашому знайомству край.

Крофтс. За що? За те, що я допомагав вашiй матерi?

Вiвi. Моя мати була бiдна жiнка, їй нiчого iншого не залишалося робити. Ви були багатий пан, i ви робили це саме заради 35 вiдсоткiв зиску. Ви — звичайнiсiнький мерзотник. От моя думка.

Крофтс (спочатку сторопiв, але зовсiм не сердиться. Здається, вiн почуває себе значно краще, що розмова стала така щира й можна вiдкинути геть усякi церемонiї). Ха, ха, ха, ха! Кажiть iще, кажiть ще, панянко! Це мене не ображає, а вас це бавить. Якого бiса я мав би вiдмовитися вiд цього ґешефту? Я тiльки отримую зиск на капiтал, як усi це роблять: бо я ж не забруднив власних рук працею в цiм дiлi, повiрте менi. Справдi: ви ж не вiдмовитесь вiд товариства родича моєї матерi герцоґа Белґревського тiльки через те, що деякi з його прибуткiв не зовсiм звичайним способом йому дiсталися? Напевно, ви не посварилися б з архiєпископомКентерберiйським за те, що дехто з членiв церковної управи митарi та грiшники. Пам’ятаєте Крофтсiвськi стипендiї в Ньюнгемському коледжi? Їх подарував мiй брат, член палати громад. Вiн дiстає 22 вiдсоткiв зиску з фабрики, де працюють 600 дiвчат; жодна з них не отримує такої платнi, щоб можна було сяк-так прожити. Як же вони викручуються, чи то бiльшiсть iз них? Про те питайте вашу матiр. І ви хотiли б, щоб я плюнув на 35 вiдсоткiв зиску, коли всi розумнi люди тягнуть собi, скiльки кожен здужає? Не такий я дурний удавсь! Якщо ви хочете обирати своїх знайомих за принципами моралi, то краще забирайтесь геть iз нашої країни або порвiть зв’язки з усiм пристойним суспiльством.

Вiвi (в муках сумлiння). Ви маєте право менi нагадати, що я нiколи не питала, звiдки беруться тi грошi; що я на себе витрачала. Цiлком ясно, я не краща вiд вас.

Крофтс (зовсiм заспокоєний). Авжеж ви не кращi; та хiба це таке велике лихо? Чи варто журитися? (Жартуючи, потiшає її). То ви вже не вважаєте, що я такий великий мерзотник, якщо добре зважити цю справу? Га?

Вiвi. Я дiлилася з вами прибутками, а тепер я мала нагоду одверто висловити вам свою думку про вас.

Крофтс (щиро й приязно). І дуже добре зробили. Ви переконаєтесь, що я не така вже лиха людина. Звичайно, я не претендую на iнтелектуальну витонченiсть, але маю добру душу. Така вже стара порода Крофтсiв, що в нiй кожен ненавидить усе лихе; я певний, що цi почуття ви подiлятимете. Вiрте, панно Вiвi, свiт не такий поганий, як його малюють рiзнi проповiдники. Поки ви самi шануєте суспiльство, воно не ставить вам нiяких неприємних запитань; а хто бунтується проти суспiльства, тому воно дає себе знати. Жодна таємниця не зберiгається так добре, як та, що всi про неї догадуються. В суспiльствi, до якого я вас уведу, жоден пан, жодна панi не зважаться настiльки порушити пристойнiсть, щоб дозволити собi обговорювати мої особистi справи або справи вашої матерi. Нiхто не зможе запропонувати вам безпечнiшого становища в суспiльствi.

Вiвi (з цiкавiстю). То ви таки справдi гадаєте, що вам пощастить мене переконати?

Крофтс. Здається, я можу тiшити себе сподiванкою, що ви кращої думки про мене, нiж досi.

Вiвi (спокiйно). Моя думка така, що ви взагалi не вартi моїх думок. (Встає й iде до ворiт; на ходу зупиняється, дивиться на нього й каже майже лагiдно, але з непохитним переконанням). Коли я думаю про суспiльство, що вас терпить, про закон, що вас охороняє, коли я думаю, якi беззахиснi дев’ять десятих молодих дiвчат, що попадають до ваших рук i до рук моєї матерi, пропащої баби й розпусника-капiталiста...

Крофтс (аж синiй). Проклята!..

Вiвi. Це правда. Сама знаю, що проклята. (Одсуває клямку ворiт, щоб вийти. Вiн наздоганяє її й притримує рукою ворота, не пускаючи її).

Крофтс (задихаючись вiд гнiву). Гадаєш, що я це все терпiтиму, ти, чортеня?

Вiвi (спокiйно). Заспокойтесь. Дехто може почути дзвiнок. (Не рушаючи з мiсця, вдаряє рукою по дзвiнку, той голосно деренчить. Крофтс мимоволi вiдступає. В ту ж мить на ґанку з’являється Френк з рушницею).

Френк (ґречно). Дати вам рушницю, Вiвi, або дозволите, я впораюся сам?

Вiвi. Френку, ви прислухалися?

Френк. Тiльки до дзвiнка, запевняю вас, бо я хотiв, щоб вам не довелося довго чекати. Признайтеся, Крофтсе, я таки добре зрозумiв вашу вдачу?

Крофтс. Скажiть iще слово, й я вiзьму в вас рушницю й розтрощу її об вашу голову.

Френк (обережно нацiляється в нього). Пробi, не робiть цього. Я дуже необережно поводжуся з вогнепальною зброєю. Може трапитися нещасний випадок, i слiдча комiсiя оголосить менi догану за необережнiсть.

Вiвi. Заберiть рушницю, Френку, вона зовсiм непотрiбна.

Френк. Це правда, Вiвi. Спортсменовi бiльше личить зловити його в пастку. (Крофтс, зрозумiвши образу, робить загрозливий рух). Крофтсе, в магазинi моєї рушницi є п’ятнадцять набоїв, а на цьому вiддаленнi, ще й у таку велику цiль, як ви, я стрiляю влучно.

Крофтс. Не лякайтесь, я вас не зачеплю.

Френк. Яка великодушнiсть, особливо в цих обставинах! Дякую вам.

Крофтс. Перш, нiж я пiду звiдцiль, я вам скажу одну рiч. Вона вас зацiкавить, бо ви так нiжно кохаєтесь. Пане Френку, дозвольте вам вiдрекомендувати вашу сестру, старшу дочку панотця Семюела Ґарднера. Панно Вiвi, це ваш брат. Бувайте! (Виходить геть iз саду на шлях).

Френк (по хвилi мовчання зводить рушницю). Ви посвiдчите на судi, що то був нещасний випадок, Вiв. (Нацiляється в Крофтса, що йде собi шляхом. Вiвi хапає руками цiвку рушницi й наставляє її проти власних грудей).

Вiвi. Ну, тепер можете стрiляти.

Френк (сквапно опускає рушницю). Обережно! (Вона випускає цiвку. Рушниця падає на траву). Маленький хлопчик так налякався! Що, якби вона вистрелила? (У знемозi опускається на стiлець).

Вiвi. Ну, то й байдуже. Хiба не легше було б менi вiдчути нестерпний фiзичний бiль?

Френк (потiшаючи). Заспокойтеся, люба Вiвi. Збагнiть оце: якщо ця рушниця так злякала того добродiя, що вiн уперше в життi сказав правду, то ми ж таки справдi тепер дiти, що заблукали в лiсi. (Розкриває їй обiйми). Ходiмо знов обсипатися листям.

Вiвi (з криком огиди). Нi, не треба, не треба. Вся моя iстота повстає проти цього.

Френк. Чого?

Вiвi. Прощавайте. (Іде до ворiт).

Френк (скочивши на рiвнi ноги). Стiйте! Стiйте, Вiв! (Вона обертається вже бiля ворiт). Куди ви йдете? Де ви будете?

Вiвi. В конторi Гонорiї Фрейзер, Ченсерi-Лейн, 67. Там я буду все життя. (Швидко виходить у протилежному напрямку до того, куди пiшов Крофтс).

Френк. Та стiйте ж! От тобi й маєш! (Бiжить за нею).

Дія четверта

Помешкання Гонорiї Фрейзер у Ченсерi-Лейн. Контора на найвищому поверсi нової кам’яницi. Дзеркальнi шибки у вiкнi, фарбованi стiни, електричне освiтлення й патентована грубка. Субота, пообiдня година. Крiзь вiкно на тлi захiдного неба видно димарi Лiнколн-Іну (Лондонського юридичного iнституту). Посеред кiмнати стоїть подвiйний стiл, на ньому цигарниця, кiлька попiльниць i настiльна електрична лампа, майже зовсiм похована пiд купами паперу й книжок. Лiворуч i праворуч бiля столу — стiльцi. На столi безладдя. При стiнi близько дверей, що сполучають з унутрiшнiми кiмнатами, стоїть замкнене й акуратне канцелярське бюрко, перед ним високий стiлець. У протилежнiй стiнi — дверi, що ведуть до загального коридору. Горiшня тахля дверей з матового скла; на нiй знадвору написано чорними лiтерами «Фрейзер i Ворен». Баєва фiранка закриває куток мiж цими дверима й вiкном.

Френк, у модному вбраннi ясного кольору, з цiпком, рукавичками й бiлим капелюхом у руках походжає по кiмнатi. Хтось намагається ключем вiдiмкнути дверi.

Френк (озивається). Увiйдiть. Дверi не замкненi. (Увiходить Вiвi, на нiй капелюх i жакетка. Вона зупиняється й здивовано дивиться на нього).

Вiвi (непривiтно). Що ви тут робите?

Френк. Чекаю на вас. Я вже тут без краю довго. Це ви так ставитесь до ваших обов’язкiв? (Вiн кладе капелюх i цiпок на стiл, вихоплюється єдиним стрибком на високий стiлець i втуплює в неї неспокiйний, насмiшкуватий i зухвалий погляд).

Вiвi. Я виходила на двадцять хвилин, щоб випити склянку чаю. (Вона знiмає капелюха й жакетку й вiшає за фiранкою). Як ви ввiйшли?

Френк. Коли я прийшов, клерк iще був тут. Вiн пiшов гуляти в крикет на Прiмроз Гiл. Чому б вам не найнятизамiсть нього жiнки, щоб допомогти своїй же сестрi?

Вiвi. Навiщо ви прийшли?

Френк (зiскакує зi стiльця й пiдходить близько до неї). Хочете, Вiвi, проведiмо десь весело вiльнi субiтнi години, як той клерк. Яка ваша думка щодо Рiчмонда? Увечерi пiдемо до мюзик-холу, а потiм гарненько повечеряємо.

Вiвi. Не можу собi цього дозволити. Я маю перед сном ще шiсть годин попрацювати.

Френк. Ми не можемо цього собi дозволити? А це що? Дивiться сюди. (Вiн виймає з кишенi жменю соверенiв i побрязкує ними). Золото, Вiв, золото!

Вiвi. Де ви його дiстали?

Френк. Карти, Вiв, карти. Покер.

Вiвi. Сором! Це гiрше, нiж їх украсти. Нi, я не пiду. (Вона сiдає бiля столу, спиною до скляних дверей i починає перегортати папери).

Френк (жалiсно протестує). Але ж, моя люба Вiв, менi треба дуже серйозно поговорити з вами.

Вiвi. Будь ласка. Сiдайте на Гонорiїне мiсце й говорiть тут. Менi приємно побалакати хвилин iз десять пiсля чаю. (Вiн мимрить). Даремно будете стогнати, мене не вблагаєте. (Френк сумно сiдає на мiсце навпроти неї). Передайте менi, будь ласка, цигарницю.

Френк (пiдсовує їй цигарницю). Погана звичка для жiнки. Поряднi чоловiки вже давно її позбулися.

Вiвi. Так, вони невдоволенi, коли тхне сиґарним димом в установi, й ми мусiли взятися до цигарок. Бачите? (Вона розкриває цигарницю, бере цигарку й запалює; потiм подає йому, але вiн, скривившись, хитає головою. Вона вигiдно вмощується на стiльцi й палить). Ну, починайте!

Френк. Я хочу знати, що ви зробили й як улаштувалися?

Вiвi. Все було влаштовано за двадцять хвилин, як я сюди приїхала. Гонорiя сама побачила, що цього року роботи для неї забагато, й вона вже збиралася посилати по мене й запропонувати менi пристати до спiлки з нею, аж раптом я з’являюсь до неї й кажу, що в мене нема нi копiйки за душею. Отож я оселилася тут, а її вiдiслала на два тижнi вiдпочити. Що сталося в Гезлмiрi, вiдколи я звiдти поїхала?

Френк. Нiчогiсiнько. Я сказав, що ви поїхали до мiста у важливiй справi.

Вiвi. Ну?

Френк. Вони були надто ошелешенi, щоб сказати щонебудь, чи, може, Крофтс пiдготував вашу матiр; у кожному разi вона нiчого не сказала, й Крофтс теж, а Преддi тiльки очi вирячив. Пiсля чаю вони зiбрались i поїхали; бiльш я їх не бачив.

Вiвi (лагiдно пускає кiльце диму й примружує одне око). Це добре.

Френк (невдоволено поглядає навкруги). І ви таки справдi хочете лишитися в цьому клятому закутку?

Вiвi (рiшуче дмухнувши на кiльце диму, випростується). Авжеж. Цi два днi повернули менi всю силу й увесь спокiй. Я вже повiк не поїду вiдпочивати, годi!

Френк (журно). Я бачу, ви зовсiм задоволенi й мiцнi, як залiзо.

Вiвi (похмуро). Добре, що я така на вдачу!

Френк (пiдводячись). Так от, Вiв, нам треба дiйти згоди. Останнього разу ми розiйшлися при повному непорозумiннi.

Вiвi (вiдкидає цигарку). Гаразд: з’ясуйте його.

Френк. Ви пам’ятаєте, що сказав Крофтс?

Вiвi. Пам’ятаю.

Френк. Вiн гадав, що це викриття мусить зовсiм змiнити характер наших почувань i зробити з нас брата й сестру.

Вiвi. Так.

Френк. Ви мали брата коли-небудь?

Вiвi. Нi.

Френк. То ви не знаєте, на що схожi братнi почуття? А я маю сестер чимало: Джессi, Джорджiну й iнших. Братнє почуття менi добре знайоме, й запевняю вас, моє почуття до вас анi трошки не нагадує його. Сестри пiдуть собi в один бiк, я пiду в другий, i нам зовсiм не цiкаво, чими колись побачимося знов, чи нi. Ось що значить брат i сестра. А з вами рiч iнша: коли я вас не бачу хоч один тиждень, то вже свiтом нуджуся. Це то й значить — не брат i не сестра. І це якраз те, що я почував годину перед тим, як Крофтс нам повiдав, хто ми. Одне слово, Вiвi, це першого кохання мрiя золота.

Вiвi (ущипливо). Те ж саме почуття, що привело вашого батька до нiг моєї матерi. Правда?

Френк (обурений). Мене обурює, Вiв, коли мої почування порiвнюють з почуваннями, що на них здатний отець Семюел, i мене ще бiльш обурює порiвняння мiж вами й вашою матiр’ю. Окрiм того, я цьому не вiрю. Я притяг батька до вiдповiдi й зрозумiв його так, нiби вiн це заперечує.

Вiвi. Що ж вiн сказав?

Френк. Сказав, що вiн певен, тут є якась помилка.

Вiвi. Ви ймете йому вiри?

Френк. Я гадаю, що йому можна вiрити не менше, нiж Крофтсовi.

Вiвi. Яка вiд цього рiзниця? Тобто яка рiзниця для вашого почуття, для вашого сумлiння? Бо, по сутi, тут-таки нема нiякої рiзницi.

Френк (хитаючи головою). Про мене, нема нiякої.

Вiвi. І я так гадаю.

Френк (кидає здивований погляд). Але ж це дивно. Менi здавалося, що нашi вiдносини змiнилися у вашому почуттi й у вашому сумлiннi в ту мить, як та гадина вимовила цi слова.

Вiвi. Нi, це було не так. Я не повiрила йому. Я тiльки бажаю, щоб я могла йому повiрити.

Френк. Як?

Вiвi. Я гадаю, що було б дуже добре, якби мiж нами були братнi вiдносини.

Френк. Ви справдi так гадаєте?

Вiвi. Еге. І тiльки такi вiдносини менi були б приємнi, навiть коли б мiж нами були можливi якiсь iншi. Я так гадаю справдi.

Френк (здiймає брови догори, немов збагнувши нарештi те, чого нiяк не мiг досi зрозумiти, й промовляє iз щирим лицарським почуттям). Люба Вiв, чому ви менi цього не сказали досi? Менi дуже шкода, що я надокучав вам. Я, звiсно, розумiю...

Вiвi (спантеличена). Що ви розумiєте?

Френк. О, я не дурень у звичайному сенсi, а тiльки в умовному, бо робив усе, що мудрi люди вважають за безумство, пiсля того як вони самi досхочу натiшилися з цього безумства. Я розумiю, Вiвiанчику; що я вже не ваш маленький хлопчик. Не лякайтесь, я бiльш нiколи вас так не назву, принаймнi, доки вам не надокучить ваш новий маленький хлопчик, хоч би хто вiн був.

Вiвi. Мiй новий маленький хлопчик!

Френк (переконано). Мусить бути новий маленький хлопчик. Завсiди так буває. На мою думку, iнакше й бути не може.

Вiвi. Ваше щастя, що у вас така думка. (Хтось стукає в дверi).

Френк. Хто це сюди лiзе, кат його бери!

Вiвi. Це Пред. Вiн вiд’їжджає до Італiї й хоче попрощатися. Я просила його завiтати сьогоднi по обiдi. Вiдчинiть йому.

Френк. Ми можемо продовжити нашу розмову по його вiд’їздi до Італiї. Я його пересиджу. (Іде до дверей i вiдчиняє їх). Як ся маєте, Преде? Надзвичайно радий вас бачити. Заходьте. (Увiходить Пред, одягнений для подорожi, в дуже доброму гуморi, захоплений перспективою своєї мандрiвки).

Пред. Як ся маєте, панно Ворен? (Вона сердечно стискає йому руку, хоч деяка сентиментальнiсть його настрою, здається, прикро вражає її). Я їду за годину. Коли б я мiг умовити вас теж поїхати до Італiї.

Вiвi. Нащо?

Пред. Звичайно, щоб натiшитися красою й романтикою житття. (Вiвi, здригнувшись, повертає свого стiльця до столу, нiби робота, що чекає на неї, була для неї втiхою та пiдпорою. Пред сiдає навпроти неї. Френк, поставивши стiльця за спиною Вiвi, недбало й лiниво сiдає, говорячи до Вiвi через своє плече).

Френк. Даремно, Преддi. Вiв — фiлiстер душею. Вона байдужа до моєї романтики й до чар моєї краси.

Вiвi. Пане Преде, кажу вам раз i назавсiди: для мене не iснує анi романтики, анi краси в життi. Життя є те, що воно є. І я готова прийняти його таке, яке воно є.

Пред (у захватi). Ви цього не сказали б, якби потрапили до Верони, а потiм до Венецiї. Ви плакали б вiд насолоди, що ви живете в такому прекрасному свiтi.

Френк. Це дуже красномовно, Преддi. Провадьте далi.

Пред. О, запевняю вас, я сам плакав i напевно знов заплачу — в п’ятдесят рокiв! А в ваших лiтах, панно Ворен, вам зовсiм не треба їхати аж до Верони. Вам досить тiльки побачити Остенде, щоб пiднестися духом. Веселiсть, жвавiсть i пишноти Брюсселя вас зачарують. (Вiвi з огидою подається назад). В чому рiч?

Френк. Вiв, що вам таке?

Вiвi (до Преда з глибоким докором). Ви не можете знайти кращого зразка краси й романтики, як Брюссель?

Пред (сторопiвши). Звичайно, вiн не такий, як Верона, й я не припускаю нi на хвилину, що...

Вiвi (гiрко). Можливо, що краса й романтика й там i тут однаковi.

Пред (цiлком прочумався й дуже стурбувавсь). Люба моя панно Ворен, я... (Дивлячись запитливо на Френка). Щось сталося?

Френк. Вона вважає ваш ентузiазм за легковажний, Преддi. Вона завжди була серйозної вдачi.

Вiвi (гостро). Не плещiть! Це що за дурницi?

Френк (спокiйно). Ви це вважаєте за пристойнi манери, Преде?

Пред (стурбований i уважний). Чи не пiти нам обом геть, панно Ворен? Я певен, що ми заважаємо вам працювати. (Хоче встати).

Вiвi. Сидiть. Я ще не можу знов узятися до роботи. Вам обом здається, що в мене нервовий напад. Нiчогоподiбного. Але є двi речi, якi я вас прошу обминати. Одна з них (до Френка) мрiя першого кохання в будь-якiй формi, друга (до Преда) — це романтика й краса життя, особливо така, як у веселому Брюсселi. Якщо вам подобається, ви можете зостатися при яких хочете iлюзiях щодо цих речей. У мене iлюзiй немає. Щоб ми троє залишилися приятелями, ви повиннi ставитися до мене, як до дiлової жiнки, що лишається назавсiди самотня (до Френка) й назавсiди позбавлена романтики (до Преда).

Френк. Я теж нiколи не одружуся, доки ви не змiните вашу думку. Преддi, змiнiть розмову. Говорiть красномовно, тiльки про щось iнше.

Пред (боязко). Боюся, немає бiльш нiчого в свiтi, про що я мiг би говорити. Я вмiю проповiдувати тiльки євангелiє мистецтва. Я знаю, панна Ворен велика прихильниця євангелiя поступу, але ми не можемо обмiрковувати це питання, не ображаючи вас, Френку, бо ви твердо поклали нiчого в життi не домагатися.

Френк. Не бiйтеся мене образити. Краще дайте менi якусь добру пораду, вона менi так потрiбна. Спробуйте ще раз зробити з мене путящу людину. Ну, Вiвi, я хочу знов почути всi цi слова: енергiя, ощаднiсть, обачнiсть, самоповага, характер. Адже ви, Вiв, ненавидите людей без характеру?

Вiвi (мiниться на виду). Мовчiть, мовчiть. Годi цих огидних, цих лицемiрних слiв. Пане Преде, якщо в свiтi є тiльки цi два євангелiя, нам нiчого не залишається, як повбивати себе, бо обидва однаково перегнули вкрай.

Френк (дивлячись критично на неї). У вас є сьогоднi поетична нотка, Вiв, якої ранiш бракувало.

Пред (протестуючи). Мiй любий Френку, ви надто безчулi.

Вiвi (без жалю до себе). Хай, це менi на користь, бо не дозволяє бути сентиментальною.

Френк (глузуючи з неї). Краще кажучи, гальмує ваш природний нахил до сентиментальности. Правда?

Вiвi (майже iстерично). Так, так, провадьте. Нежалiйте мене. Єдину мить у життi я була сентиментальна... чудово сентиментальна... в мiсячному сяйвi; а тепер...

Френк. (швидко). Слухайте, Вiвi: будьте обачнi! Не кажiть, чого не слiд казати!

Вiвi. Невже ви гадаєте, що пан Пред не знає всiєї правди про мою матiр? (Звертається до Преда). Було б краще, якби ви тодi сказали менi все, пане Преде. Кiнець кiнцем, ви занадто старомоднi з вашою делiкатнiстю.

Пред. Далебi, це ви, панно Ворен, трошки старомоднi з вашими забобонами. Я повинен вам сказати, як художник, який вiрить, що найiнтимнiшi людськi стосунки стоять незрiвнянно вище вiд законiв; хоча я знаю, що ваша мати неодружена жiнка, я через це не поважаю її менше. Я поважаю її бiльше.

Френк (жартiвливо). Браво, браво!

Вiвi (поглядає на нього здивовано). І це все, що ви знаєте?

Пред. Авжеж, це все.

Вiвi. Тодi жоден iз вас не знає нiчого. Вашi догадки — сама невиннiсть порiвняно з дiйснiстю.

Пред (переляканий i обурений, насилу зберiгає ввiчливiсть). Я сподiваюся, що це не так. (З притиском). Я сподiваюся, що не так, панно Ворен. (Френкове обличчя показує, що вiн не роздiляє недовiр’я Преда. З уст Вiвi зривається нетерплячий вигук. Предове лицарство гасне перед їх переконанiстю. Вiн повагом додає). Якщо є щось гiрше, якщо є щось iще, то чи певнi ви, що ми повиннi це знати, панно Ворен?

Вiвi. Я певна, що коли б я мала вiдвагу, то всю решту мого життя я повинна була б вiддати на те, щоб усiм це розповiдати, пекти, картати й ганьбити їх, поки вони не вiдчують i своєї частки в цiй ганьбi, в цiй гидотi, так, як я це вiдчуваю. Я нiчого так не зневажаю, як той гидкий звичай, що захищає цi вчинки, забороняючи жiнцi говорити про них. І проте, я сама не можу вам сказати: цi два ганебнi слова, якi вам скажуть, хто така моя мати, бринять у моїх вухах i ось-ось ладнi зiрватися з язика, але я не можу вимовити їх; мiй iнстинкт дужчий вiд мене. (Вона затуляє лице руками. Обидва чоловiки здивовано переглядаються й потiм дивляться на неї. Вона знов розпачливо пiдводить голову, бере аркуш паперу й перо). Дозвольте менi написати вам одне оповiщення.

Френк. О, вона божевiльна. Чуєте, Вiв, ви божевiльнi. Схаменiться!

Вiвi. Ви повиннi знати. (Пише). Сплачено капiталу: не менше як 40600 фунтiв на рахунковi сера Джорджа Крофтса, баронета; головного акцiонера. Що далi? Я забула. А, пригадую: будинки в Брюсселi, Берлiнi, Вiднi та Будапештi. Комерцiйний директор — панi Ворен. А тепер не забудьмо за її фах: тi два слова. Ось! (Вона штовхає до них папiр). Ой, нi, не читайте, не читайте! (Схоплює його назад i рве на шматки, потiм хапає голову руками й нахиляється обличчям до стола. Френк, який пильно стежив за писанням понад її плечем i широко розплющив очi, виймає з кишенi картку, накреслює пару слiв i мовчки подає Предовi. Той здивовано читає. Френк, повний каяття, нахиляється до Вiвi).

Френк (нiжно шепоче). Люба Вiв, усе гаразд. Я прочитав, що ви написали, Пред теж. Ми розумiємо. І ми, як i перше, вашi щирi друзi. (Вiвi повагом пiдводить голову).

Пред. Ми вашi друзi, панно Ворен. Я заявляю, що такої чудово вiдважної дiвчини, як ви, я ще не бачив. (Цей сентиментальний комплiмент виводить її з забуття. Вона нетерпляче хитає головою й примушує себе пiдвестись, легенько спираючись на стiл).

Френк. Сидiть, Вiв, i заспокойтеся.

Вiвi. Дякую. Не бiйтесь, що я заплачу або зомлiю. Я цього не роблю нiколи. (Вона робить кiлька крокiв до дверей у внутрiшнi кiмнати й зупиняється бiля Преда, щоб сказати). Менi потрiбно буде значно бiльш одваги сказати моїй матерi, що нашi шляхи розiйшлися. Тепер, якщо ви дозволите, я мушу пiти в сусiдню кiмнату трошки причепуритись.

Пред. Може, ми собi пiдемо геть?

Вiвi. Нi, я зараз повернуся. Тiльки на хвилинку. (Вона йде до сусiдньої кiмнати. Пред вiдчиняє їй дверi).

Пред. Яке несподiване вiдкриття! Я, далебi, страшенно розчарувався в Крофтсi.

Френк. А я анi трохи. Тепер вiн для мене нарештi цiлком з’ясований. Але яке нещастя для мене, Предi. Я тепер не можу одружитися з нею.

Пред (суворо). Френку! (Обоє дивляться один на одного, Френк спокiйно, Пред глибоко обурений). Дозвольте менi вам сказати, Ґарднере, що коли ви її тепер покинете, то це буде пiдлий учинок.

Френк. Добрий старий Преддi! Ви лицар, як завсiди. Але ви помиляєтесь. Не моральнi мiркування цьому причина, а грошi. Тепер я вже не можу примусити себе доторкнутись до грошей старої.

Пред. То ви на це розраховували, коли збиралися одружитись?

Френк. А то на що? Я не маю анi грошей, анi найменшого хисту заробляти їх. Якби я одруживсь з Вiв, то їй довелося б утримувати мене; я й коштуватиму бiльше, нiж я сам вартий.

Пред. Але невже такий розумний, здiбний парубок, як ви, не мiг би сам щось заробити?

Френк. Чому ж, трохи мiг би! (Вiн знову виймає свої грошi). Я все це заробив учора за пiвтори години. Але це ремество надто вже непевне. Нi, любий Преде, навiть коли б Джессi та Джоржiна одружилися з мiльйонерами й не взяли свого посагу, а панотець помер би, то я мав би тiльки чотириста фунтiв на рiк. А вiн не збирається вмирати ранiш вiд 70 рокiв, бо йому бракує на це ориґiнальности. Я бiдуватиму ще 20 рокiв, але я не маю права з власної волi примусити й Вiв бiдувати зо мною. Я великодушно вiдступаю й залишаю поле англiйськiй золотiй молодi. Отже, на цьому край. Я вже не буду їй надокучати. Коли ми пiдемо, я зараз надiшлю їй маленьку записку. Вона зрозумiє.

Пред (хапаючи його руку). Мiй добрий Френку! Я вас щиро прошу менi пробачити. І ви вже нiколи її не побачите?

Френк. Чому нiколи? Схаменiться! Я приходитиму до неї ще частенько й буду їй за брата. Я нiяк не можу зрозумiти тих безглуздих висновкiв, що ви, романтики, робите з найзвичайнiших речей. (Стук у дверi). Цiкаво, хто це може бути. Будьте ласкавi, вiдчинiть. Коли це клiєнт, то пристойнiше, щоб ви йому вiдчинили.

Пред. Звичайно. (Іде до дверей i вiдчиняє їх. Френк сiдає на Вiвiн стiлець i пише записку). Люба Кiттi, просимо до господи. (Панi Ворен увiходить i боязко оглядається, шукаючи Вiвi. Вона зробила все можливе, щоб надати собi гiдного й поважного вигляду. Пишний капелюх замiнено скромною шапочкою, а ясну блузку сховано пiд коштовною чорною шовковою мантилькою. Вона жалюгiдно стурбована й почуває себе нiяково — очевидно, приголомшена панiчним жахом).

Панi Ворен (до Френка). Що? Ви тут?

Френк (повертається, але не пiдводиться). Я тут i радий вас бачити. Ви прилетiли, як подув весни.

Панi Ворен. Годi вам базiкати. (Тихим голосом). Де Вiвi?

Френк (красномовним рухом показує на дверi вiд унутрiшнiх кiмнат, але нiчого не каже).

Панi Ворен (раптом сiдає, мало не плачучи). Преддi, як ви гадаєте, вона не схоче мене бачити?

Пред. Моя люба Кiттi, не журiться. Чому б їй не хотiти?

Панi Ворен. О, ви нiколи не зрозумiєте, чому вона не схоче: ви надто добрi. Пане Френку, вона вам щонебудь казала?

Френк (згорнувши записку). Ви напевно її побачите, якщо (дуже виразно) чекатимете, поки вона прийде.

Панi Ворен (перелякано). Чому б менi не почекати? (Френк насмiшкувато дивиться на неї; обережно кладе записку на каламар, щоб Вiвi конче її помiтила, коли вмокне перо в чорнило; потiм пiдводиться й усю свою увагу придiляє їй).

Френк. Люба моя панi Ворен, припустiть, що ви горобчик, малесенький гарнесенький горобчик, що пострибує собi на шляху. І от ви бачите, що просто на вас суне потяг; невже ви б на нього чекали?

Панi Ворен. Дайте менi спокiй з вашими горобчиками. З якої речi вона так утекла з Гезлмiру?

Френк. Боюсь, вона сама це вам скаже, якщо ви почекаєте, поки вона повернеться.

Панi Ворен. Ви хочете, щоб я пiшла?

Френк. Нi, я завсiди хочу, щоб ви були зо мною. Але я раджу вам пiти геть.

Панi Ворен. Що? І нiколи її бiльше не бачити?

Френк. Авжеж.

Панi Ворен (знов плачучи). Преддi, не дозволяйте йому мене мучити. (Вона похапцем стримує сльози й витирає очi). Вона розсердиться, коли побачить, що я плакала.

Френк (весело й нiжно, але iз щирим жалем до неї). Ви знаєте, панi Ворен, Пред — сама добрiсть. Преддi, що ви їй скажете — пiти чи чекати?

Пред (до панi Ворен). Менi дуже шкода завдавати вам зайвий смуток, проте я гадаю, вам краще не чекати. Рiч у тому... (Чути голос Вiвi з внутрiшньої кiмнати).

Френк. Тихше! Надто пiзно. Вона йде.

Панi Ворен. Не кажiть їй, що я плакала. (Вiвi увiходить. Угледiвши панi Ворен, вона поважно зупиняється; мати вiтає її з iстеречною веселiстю). Ну, любко, нарештi я тебе бачу.

Вiвi. Я рада, що ви прийшли. Менi треба з вами поговорити. Менi здається, Френку, ви казали, що вам треба йти.

Френк. Так. Ви пiдете зо мною, панi Ворен? Може, ви не вiд того, щоб поїхати до Рiчмонда, а ввечерi до театру. В Рiчмондi безпечно, там вас потяг не розчавить.

Вiвi. Дурницi, Френку. Моя мати залишиться тут.

Панi Ворен (налякано). Я не знаю, може, менi краще пiти. Ми тобi заважаємо працювати.

Вiвi (iз спокiйною рiшучiстю). Пане Преде, прошу вас, iдiть з Френком. Сiдайте, мамо. (Панi Ворен безпорадно скоряється).

Пред. Ходiмо, Френку. До побачення, панно Ворен.

Вiвi (стискаючи руку). До побачення. Приємної подорожi.

Пред. Дякую, дякую, бувайте здоровi.

Френк (до панi Ворен). До побачення. Ви б краще послухали моєї поради. (Вiн стискає їй руку. Потiм жартiвливо до Вiвi). Ну, всього, Вiв.

Вiвi. До побачення. (Вiн весело виходить, не подавши їй руки. Пред iде слiдом за ним. Вiвi спокiйно й поважно сiдає на Гонорiїн стiлець i чекає, щоб мати заговорила. Панi Ворен, боячись паузи, сквапно починає).

Панi Ворен. Ну, Вiвi, чому ти поїхала, нiчого менi не сказавши? Як ти могла це зробити? А що ти зробила бiдному Джорджевi! Я хотiла, щоб вiн прийшов зi мною, але вiн вiдкараскався. Я помiтила, вiн тебе прямо боїться. Ти тiльки уяви собi, вiн хотiв, щоб i я не йшла до тебе. Нiби (здригається) я могла тебе боятися, любко. (Вiвi стає ще поважнiша). Але, розумiється, я йому сказала, що в нас усе гаразд i що ми в найкращих вiдносинах. (Уриває). Вiвi, що це все значить? (Вона виймає аркушик з конверта, пiдходить до столу й простягає їй). Я отримала це з банку сьогоднi ранком.

Вiвi. Це моє мiсячне утримання. Вони менi надiслали його цими днями, як завсiди. Я просто повернула його на ваш поточний рахунок i прохала надiслати вам повiдомлення. Надалi я сама про себе дбатиму.

Панi Ворен (не насмiлюється зрозумiти). Тобi було не досить? Чому ж ти менi не сказала? (З хитрим полиском в очах). Я його подвою. Я сама хотiла його подвоїти. Скажи менi лиш, скiльки тобi треба.

Вiвi. Ви чудово знаєте, що не в цьому рiч. Вiд цього часу я пiду моїм власним шляхом, з моїми друзями, працюючи в моєму власному дiлi. А ви пiдете вашим шляхом. (Вона пiдводиться). Прощавайте.

Панi Ворен (ужахнувшись). Прощавайте?

Вiвi. Так, прощавайте. Далебi, не треба робити зайвих сцен, ви чудово все розумiєте. Сер Джордж Крофтс менi розповiв усе.

Панi Ворен (сердито). Дурний старий… (Ковтає епiтет i полотнiє вiд самої думки про те, що вона замалим не вимовила його). Бодай йому за це язика вiдiтнули! Але ж я тобi все розповiла, й ти сказала, що тобi це байдуже.

Вiвi (рiшуче). Вибачте, менi не байдуже. Ви пояснили, як це з вами сталося, але це ще справи не мiняє. (Панi Ворен, ущухнувши, розгублено дивиться на Вiвi, а та сидить непорушна, як статуя, в душi сподiваючись, що боротьбу закiнчено. Але на обличчi панi Ворен iзнов з’являється хитрий вираз; вона перехиляється через стiл i стиха промовляє влесливим i проникливим голосом). Ти знаєш, Вiвi, яка я багата?

Вiвi. Я певна, ви дуже багатi.

Панi Ворен. Але ти надто молода й не знаєш, що це значить. Це значить — нову сукню щодня, це значить театри й бали щовечора, це значить мати найкращий вицвiт джентльменiв цiлої Європи коло своїх нiг, це значить прекрасний дiм i силу челядi; це значить найдобiрнiшу страву й напої; це значить усе, що твоя душа забажає, все, що ти захочеш, все, про що ти тiльки згадаєш. А яке твоє становище тут? Ти тут змарнiєш вiд невсипущої працi з ранку до вечора, аби тiльки сяк-так прогодуватися та ще мати двi дешевi сукнi на рiк. Подумай за це. (Улесливо). Це тебе вражає, я знаю. Я розумiю твої почування, вони гiднi тебе, але повiр менi, нiхто тебе не огудить, ручуся тобi за це. Я добре знаю молодих дiвчат, i я знаю, що ти погодишся зо мною, коли обмiркуєш це як слiд.

Вiвi. Так ось як це робиться? Ви це, певно, казали багатьом жiнкам: надто ловко воно у вас виходить.

Панi Ворен (жагуче). Хiба я прошу тебе робити щось лихе? (Вiвi зневажливо вiдвертається. Панi Ворен розпачливо кидається до неї). Послухай, Вiвi, ти не розумiєш. Тебе навмисно вчили не так, як слiд, i ти не знаєш, що таке свiт. Ти зовсiм не знаєш життя.

Вiвi (здивовано). Навмисно вчили не так, як слiд? Що це значить?

Панi Ворен. Це значить, що ти даремно зрiкаєшся своєї будучини. Ти гадаєш, що люди такi, яких вони з себе вдають, що як тебе навчали в школi й у коледжi — мислити чесно й робити по правдi, так воно й справдi ведеться в свiтi. Але це не так, це просто омана, щоб тримати в покорi полохливi, рабськi, простi душi. Ти хочеш прийти до цього висновку, як iншi жiнки, в сорок рокiв, змарнувавши все життя, всi надiї. Краще навчись цього тепер, вчасно, вiд твоєї власної матерi, яка тебе любить i присягається, що це правда, свята правда. (Із силою). Вiвi, багатi люди, розумнi люди, дiловi люди, всi це знають. Вони чинять те, що я, вони думають те, що я. Я знаю багато їх. Добре знайома з ними й тебе познайомлю; вони стануть твоїми приятелями. Я не маю на думцi нiчого лихого, от чого ти не розумiєш. В твоїй головi повно дурних думок про мене. Що знають тi, що тебе вчили, про життя чи про таких людей, як я? Чи вони коли мене бачили, чи розмовляли зi мною, чи їм хтось про мене казав? От дурнi! Хiба вони щось для тебе робили б, як би я їм не платила? Хiба я не казала тобi, що хочу бачити тебе чесною жiнкою? Хiба я тебе не виховала чесною? А як ти можеш залишитися такою без моїх грошей i впливу, без Лiзiних друзiв? Хiба ти не бачиш, що вiдсахнувшись вiд мене, ти занапастиш себе й менi розiб’єш серце?

Вiвi. Я пiзнаю, мамо, Крофтсову життєву фiлософiю. Я все це чула вiд нього ще там, у Ґарднерiв.

Панi Ворен. Ти гадаєш, що я силую тебе за цього пiдтоптаного старого п’яницю. Я цього не хочу, Вiвi; присягаюсь, що не хочу.

Вiвi. Хоч би ви цього й хотiли, однаково вам цього не зробити. (Панi Ворен здригається, глибоко вражена очевидно байдужiстю доччиною до її нiжних намiрiв. Вiвi, не розумiючи цього й не турбуючись за це, спокiйно каже далi). Мамо, ви зовсiм не знаєте, яка я. На мiй погляд, Крофтс нiчим не гiрший вiд будь-якої iншої грубо вихованої людини його класу. По щиростi, я навiть поважаю його за те, що в нього досить сили волi, щоб по-своєму тiшитися життям, заробляти багато грошей, замiсть полювати, стрiляти, давати обiди, замовляти новi вбрання, гуляти без дiла тiльки через те, що всi в його станi так роблять. Я цiлком певна, що колиб я опинилася на мiсцi тiтки Лiз, я б зробила те саме, що й вона. Я не думаю, що в мене бiльше забобонiв та манiрности, нiж у вас; гадаю, в мене їх менше: я певна, що я не така сентиментальна. Я чудово знаю, що великосвiтська моральнiсть є тiльки омана, й коли б я прийняла вашi грошi й вiддала решту мого життя на те, щоб їх прогайнувати, як те личить свiтськiй панночцi, то я могла б бути погана й нечесна, як найдурнiша жiнка в свiтi, але нiхто б менi не сказав за це й слова. Та я ж хочу бути така. Мене це зовсiм не вабить — роз’їжджати по парковi для реклами моєї кравчихи й каретника або нудитися в оперi тiльки на те, що зробити з себе якусь вiтрину ювелiрної крамницi.

Панi Ворен (приголомшена) Але...

Вiвi. Заждiть хвилинку. Я ще не скiнчила. Скажiть менi: чому ви не кидаєте вашого дiла, коли ви вже не примушенi жити з нього? Ви менi казали, що ваша сестра все це вже покинула. Чому ж i ви теж цього не робите?

Панi Ворен. А, це все дуже легко для Лiз, їй подобається пристойне товариство, й вона сама — достеменна панi. Уяви мене в провiнцiальному мiстi! Та ж навiть гайвороння на деревах одразу розпiзнало б, хто я така, навiть якби я сама могла витримати цю нудьгу. Менi потрiбнi праця й рух, iнакше я б збожеволiла. Що ж менi ще робити? А таке життя менi пасує. Я здатна до нього й нi до чого iншого. Якби не я, то певно хтось iнший робив би це; отже, по сутi, я нiкому не роблю нiчого лихого. Окрiм того воно дає менi грошi, а я люблю їх заробляти. Нi, розмови даремнi, я не можу зректися цього нi для кого в свiтi. Та тобi зовсiм не треба про це знати, бо я нiколи про це не згадуватиму. Крофтса я усуну й тобi не заважатиму. Ти бачиш, що менi треба раз у раз роз’їжджати. А коли я помру, ти будеш зовсiм вiльна.

Вiвi. Нi, я дочка своєї матерi. Я така сама, як i ви: менi потрiбна праця, й я люблю заробляти бiльше грошей, нiж я витрачаю. Але моя праця — то не ваша праця, й мiй шлях не ваш шлях. Нам треба розiйтися. Для нас немає в цьому великої рiзницi: замiсть бачитися якiсь там кiлька мiсяцiв за двадцять рокiв, ми вже не побачимося нiколи, та й вже.

Панi Ворен (її душать сльози). Вiвi, запевняю тебе, що я хотiла вiд цього часу бути з тобою бiльше.

Вiвi. Це все даремно, мамо. Повiрте, що мене не легше переконати дешевими сльозами й благаннями, як вас самих.

Панi Ворен (дико). То материнi сльози для тебе дешевi?

Вiвi. Вони вам нiчого не коштують, а ви хочете, щоб я вам вiддала за них мир i спокiй усього мого життя. Якби ви навiть примусили мене жити з вами, яка б вам була користь? Що ми маємо спiльного, щоб ми були щасливi вкупi?

Панi Ворен (одчайдушно). Я твоя мати, ти моя дочка. Менi потрiбна моя дочка. Я маю право на тебе. Хто мене догляне на старiсть? Багато дiвчат ставилися до мене, як до рiдної матерi, й плакали, мене покидаючи, але я не залишала їх з собою, бо всi мої думки були за тебе. Я зосталася самотня заради тебе. Ти не маєш права повставати на мене й зрiкатися обов’язкiв моєї дочки.

Вiвi (неприємно вражена вульґарною iнтонацiєю матерi). Обов’язкiв вашої дочки! Я знала, що дiйде до цього. Раз назавсiди, мамо: вам потрiбна дочка, Френковi — дружина, а я не хочу нi матерi, нi чоловiка. Я не помилувала нi Френка, нi себе й вирядила його. Так ви гадаєте, я помилую вас?

Панi Ворен (несамовито). О, пiзнаю твою вдачу: ти не маєш милосердя анi для себе, анi для iнших. Я тебе знаю! Життя мене навчило розпiзнавати тих чесних, лицемiрних, жорстоких егоїсток! Добре, залишайся сама, ти менi не потрiбна. Але послухай, знаєш, що б я зробила, якби ти знов була немовлям? Я це зробила б, присягаюся небом!

Вiвi. Може, задушили б мене?

Панi Ворен. Нi, я б з тебе виховала собi справжню дочку, а не те, що ти тепер є, з твоїми гордощами, забобонами й освiтою в коледжi, яку ти вкрала в мене. Так, украла! Скажи, що цьому неправда! Насмiлься тiльки! Що ж це було, як не крадiжка? Я б тебе виховала в своєму власному домi, от що я б зробила.

Вiвi (спокiйно) В одному з ваших власних домiв?

Панi Ворен (лементує). Послухайте її! Послухайте, як вона плює на сиве волосся своєї матерi. Бодай колись твоя власна дочка так тебе топтала й зневажала, як ти мене!

Вiвi. Не верзiть казна-чого, мамо, це мене тiльки дратує. Здається, я — єдина жiнка, яка була у вашiй владi й якiй ви заподiяли добро. Не псуйте ж цього тепер.

Панi Ворен. Хай Бог менi простить! Це таки правда. І ти єдина, що повстала на мене. О, яка кривда, яка кривда, яка кривда! Я завсiди хотiла бути чесна. Я намагалася чесно працювати, але це було таке рабство, що я прокляла той день, коли вперше почула про чесну працю. Я була добра мати й через те, що зробила з моєї дочки чесну жiнку, вона мене жене, немов прокажену. О, коли б я тiльки могла знов розпочати моє життя! Я б сказала правду тому брехливому священиковi в школi! Вiд цього дня я робитиму тiльки зле й тiльки зле, хай мене рятує небо в смертний час! І тодi менi буде добре!

Вiвi. Так, це краще. Оберiть свiй шлях i йдiть ним. Якби я була, мамо, на вашому мiсцi, я б зробила так, як ви; але ж я не могла б жити одним життям, а вiрити в iнше. Ви душею лицемiрнi, тим-то я тепер прощаюся з вами. Я маю рацiю, адже так?

Панi Ворен (тороплена). Що зрiкаєшся моїх грошей?

Вiвi. Нi, що зрiкаюся вас! Я була б дурна, коли б цього не зробила. Чи не так?

Панi Ворен (сумно). Як добре зважити, то може й так. Але крий Боже, щоб усi робили так, як слiд. Ну, краще я вже пiду, бо я тут не потрiбна.

Вiвi (лагiдно). Ви не подасте менi руки на прощання?

Панi Ворен (люто дивиться на неї з несамовитим бажанням ударити її). Нi, дякую, прощавай.

Вiвi (по-дiловому). Прощавайте.

Панi Ворен виходить, грюкнувши дверима. Напруження на обличчi Вiвi слабшає. Суворий вираз переходить у радiсне задоволення. У полегшеннi вона заходиться напiвплачем, напiвсмiхом. Вона прудко йде до столу, вiдштовхує електричну лампу, витягає велику купу паперiв i хоче вмокнути перо в каламар, коли раптом помiчав Френкову записку. Байдужно розгортає її й швидко читає, усмiхаючись з деяких кумедних зворотiв. І ви прощавайте, Френку! Вона рве записку й не вагаючись кидає шматки в кошик. Потiм захоплено береться до роботи й хутко вся поринає в свої цифри.

Зальотник

Дія перша

У вiтальнi помешкання в Ешлi-Ґарденсi в кварталi Вiкторiя у Лондонi двоє закоханцiв милують одне одного. Уже за десяту годину вечора. Стiни кiмнати обвiшанi ґравюрами й фотографiями артистiв: Кембл у ролi Гамлета, Сiддонз у ролi королеви Катерини у сценi перед судом, Макредi у ролi Вернера (за картиною Маклiза), Генрi Ірвiнґ у ролi Рiчарда III (за картиною Лонґа), Еллен Террi, Кендал, Ада Рiган, Сара Бернард, Генрi Артур Джонз, Пiнеро, Сiднi Грендi тощо; але нема Елеонори Дузе й взагалi чогось, що мало б зв’язок з Ібсеном. Кiмната не прямокутна: один кут стинають навскоси вхiднi дверi, другий заокруглює вiкно у виглядi башти, заставлене пiдставкою з квiтами, що оточують Шекспiрову статуетку. Бiля дверей камiн з фотелем перед ним. На невеличкому круглому столику далi од дверей, але з того ж боку, лежить розгорнутий французький роман у жовтiй обкладинцi, бiля столика стiлець. З того боку, де стоїть статуя Шекспiрова,одкрититий рояль, клавiатура якого пiд прямим кутом до стiни. На пюпiтрi ноти: «Коли iншi вуста». На роялi й на камiнi — яскравi лампи з досить темними абажурами. Поблизу стоїть канапа, яа якiй, нiжно обнявшись, сидять поруч обоє.

Вона — Ґрейс Тренфiлд, рокiв 32-х, струнка, з нiжними рисами й виразом обличчя. Вона цiлком вiддалася своїм почуттям; але її щiльно стисненi губи, погордливо окресленi брови, мiцне пiдборiддя й елеґантна постать свiдчать про глибоку рiшучiсть i самоповагу.

Вона у вихiдному вбраннi. Вiн — Леонард Чартерiс, на кiлька рокiв старший од неї, одягнений незвичайно, але зi смаком. На ньому оксамитова куртка й кашемiровi штани; комiр його сорочки небесно-блакитної барви, одгорнутий на iндiйського шовку краватку

ґранатного кольору з бiрюзовою обручкою. На ньому синi панчохи й шкуратянi сандалi. Вiн дозволив природi порядкувати своїм рудавим волоссям, вусами й короткою борiдкою, але подбав за те, щоб природа не занедбала його. Його любовний ентузiазм, з якого вiн сам трохи глузує, його жваве, дотепне, насмiшкувате поводження яскраво контрастує з її щирою нiжнiстю й спокiйною гiднiстю.

Чартерiс (рвучко обiймаючи Ґрейс). Моя мила, кохана!

Ґрейс (нiжно вiдповiдаючи). Мiй любий! Ти щасливий?

Чартерiс. Як на небi!

Ґрейс. Єдиний мiй!

Чартерiс. О, моє кохання! (Щасливо зiтхає й бере її руки в свої, зальотно на неї позираючи). Це рiшуче мiй останнiй поцiлунок, Ґрейс, або ж я цiлком вдурiю. Давай поговоримо. (Вiн пускає її й трохи одсувається). Ґрейс, це твоє перше кохання?

Ґрейс. Ти забув, що я удова? Чи ти гадаєш, що я одружилась iз Тренфiлдом заради грошей?

Чартерiс. А хiба я знаю? І потiм, ти ж могла одружитись iз ним не тому, що любила його, а тому, що не любила нiкого iншого. За молодих рокiв часто-густо одружуються просто з цiкавости, щоб побачити, що воно за штука.

Ґрейс. Ну, добре, як ти вже питаєш, то можу тобi сказати, що я нiколи не кохала Тренфiлда, хоч я зрозумiла це лише тодi, коли покохала тебе. Але менi було до вподоби, що вiн кохав мене. У цьому коханнi вiн виявляв стiльки своїх гарних рис, що вiдтодi менi завжди хотiлося когось кохати. Сподiваюсь, що тепер, коли я кохаю тебе, я подобатимусь тобi саме так, як менi був подобався Тренфiлд.

Чартерiс. О, люба моя, я тому й хочу одружитись iз тобою, що ти менi до вподоби. А покохати я мiг би кожну, — ну, звичайно, кожну гарненьку жiнку.

Ґрейс. Ти справдi так гадаєш, Леонарде?

Чартерiс. Розумiється! Чом би й нi?

Ґрейс (задумано). Нiчого. А тепер скажи, у тебе це перше кохання?

Чартерiс (здивувавшися з наївности питання). Нi, присягаюсь, не перше; i не друге, i не третє.

Ґрейс. Так, але я хочу сказати — твоє перше серйозне кохання?

Чартерiс (iз певним ваганням). Так! (Мовчанка. Її це не переконало. Вiн додав з помiтним огрiхом проти свого сумлiння). Це перше кохання, до якого я ставлюся серйозно.

Ґрейс (допитливо). Розумiю. А друга сторона завжди ставилась серйозно?

Чартерiс. Нi, не завжди. Боже борони!

Ґрейс. А скiльки разiв?

Чартерiс. Та так, що, мабуть, один раз.

Ґрейс. Джулiя Крейвен?

Чартерiс (вiдсахнувшись). Хто тобi сказав? (Вона загадково хитає головою. Вiн незадоволено одвертається од неї, додаючи). Багато краще було б, якби ти не питала.

Ґрейс (любо). Любий, менi шкода. (Простягає руку й нiжно термосить його, щоб вiн знов присунувся ближче до неї).

Чартерiс (механiчно пiддаючись i дозволяючи її руцi лежати на його лiктi, але сидячи рiвно без найменшого бажання реагувати на пестощi). Я вже менш чутливий до твого дотику, анiж був п’ять хвилин тому!

Ґрейс. Що за нiсенiтниця!

Чартерiс. Я почуваю себе так, наче моє тiло перетворилось у найтвердiшу лiщину. Ось що виходить, коли менi нагадують про Джулiю Крейвен. (Замислено, спершись пiдборiддям на праву руку, а лiктем на колiно). Я сидiв iз нею вдвох, саме так, як оце сиджу з тобою.

Ґрейс (одсуваючись од нього). Саме так?!

Чартерiс (випроставшись i спокiйно дивлячись просто на неї). Точнiсiнько так. Вона поклала свої руки в мої, своєю щокою притулилась до моєї i слухала, як я говорив їй всiлякi дурницi. (Ґрейс, зовсiм позбувшись свого пiднесення, пiдводиться з канапи й сiдає на стiлець перед роялем спиною до клавiатури). Ага, не маєте бажання слухати далi. Тим краще.

Ґрейс (глибоко вражена, але пануючи над собою). Коли ви розiрвали стосунки?

Чартерiс (винувато). Розiрвав?

Ґрейс (рiшучо). Так, розiрвали?

Чартерiс. Так, стривайте. Коли я покохався з вами.

Ґрейс. Ви розiрвали тодi?

Чартерiс (сердито, з чого робиться все зрозумiлiше, що вiн ще не розiрвав був). Але ж тодi було вже ясно, у всякiм разi, що треба розiрвати.

Ґрейс. Ну, i ви розiрвали?

Чартерiс. О, так, я розiрвав.

Ґрейс. А вона — розiрвала?

Чартерiс (пiдводячись). Люба моя, зробiть менi ласку, говорiмо про щось iнше. Покиньте сидiти бiля рояля; я хочу, щоб висидiли тут, зi мною. (Робить крок до неї).

Ґрейс. Нi. Я теж зробилась нечутлива до дотику, — далеко твердiша за лiщину. Вона розiрвала?

Чартерiс. Люба моя, будьте ж розсудливi. Їй було докладно з’ясовано, що з нею все має бути розiрвано.

Ґрейс. А вона сприйняла це роз’яснення?

Чартерiс. Вона зробила те, що завжди робить така жiнка як Джулiя. Коли я з’ясував їй це особисто, вона сказала, що це говорить не моє краще «я», вона ж знає, що я все ж таки кохаю насправдi тiльки її. Коли я написав їй про це з брутальною яснiстю, вона обережно прочитала листа, а потiм надiслала його менi з допискою, що як менi не соромно, що я написав його. (Пiдходить до Ґрейс i пестливо обiймає її лiвою рукою). Отже, бачите, любко, вона не хоче подивитись обставинам просто у вiчi.

Ґрейс (скидаючи геть його руку й трохи одвертаючись на стiльцi). Ви говорите про це так легко, аж я побоююсь, що ви примусили бринити не тi струни.

Чартерiс. Люба моя, коли ви робите те, що жiнка зве — розбити їй серце, тодi хоч би ви примусили бринiти найпрекраснiшi струни, для її вух однаково бринiтиме ось так... (Сiдає на басовий кiнець клавiатури. Ґрейс затикає вуха пальцями. Вiн пiдводиться й подається вiд рояля, кажучи). Нi, люба моя, нi; я був добрий, я був одвертий, я був такий, яким може бути щиросерда людина; але вона сприймає все це як бажання коханця влагодити сварку. (Ґрейс здригається). Одвертiсть i добрiсть — поганi кожне зокрема, особливо одвертiсть. А я спробував їх виявити разом... (Переходить до камiна й стає обличчям до вогню, роздивляючись на оздоби карниза й грiючи руки).

Ґрейс (її голос бринить дещо вимушено). І що ви спробуєте тепер робити?

Чартерiс (все ще на килимi перед камiном, але повертаючись, щоб бачити її). Дiяти, моя люба! Одружитись!.. Цьому вона мусить повiрити. Крiм цього нiщо її не може переконати, бо, бачите, у мене ще ранiше було багато зальотiв, але потiм я раз у раз повертався до неї.

Ґрейс. Так ось чому ви хочете одружитись зi мною?

Чартерiс. Кохана моя, я мушу визнати це. Так, ваша мiсiя — врятувати мене вiд Джулiї.

Ґрейс (пiдводячись). Тодi дозвольте менi вiдхилити цю честь — бути за засiб до подiбної мети. Я не маю бажання вкрасти вас у iншої жiнки. (Починає походжати кiмнатою туди й сюди, виявляючи ознаки недоброго непокою).

Чартерiс. Украсти мене! (Наближається до неї). Ґрейс, я маю до вас питання як до прогресивної жiнки. Зауважте: як до поступової жiнки. Невже Джулiя належить менi? Що, я її власник, хазяїн?

Ґрейс. Розумiється, нi. Жодна жiнка не є власнiсть чоловiка. Жiнка належить собi i тiльки собi.

Чартерiс. Цiлком правдиво. Хай живе Ібсен! Я теж саме такої думки. А тепер скажiть: чи належу я Джулiї, а чи маю право належати собi самому?

Ґрейс (збентежена). Звичайно, маєте, але...

Чартерiс (з трiумфом її уриваючи). Ну, так як же тодi ви можете вкрасти мене в Джулiї, коли я їй не належу? (Хапає її за плечi й тримає перед себе на вiдстанi простягнутих рук). Га, мiй маленький фiлософе? Нi, люба моя: коли Ібсенова пiдлива годиться для гуски, то вона годиться й для гусака. Та й поза тим усiм (пестячи її) з Джулiєю то були лише зальоти, — нiчого крiм зальотiв, запевняю вас.

Ґрейс (випручуючись вiд нього). Тим гiрш! Я ненавиджу вашi зальоти. Через них я соромлюся i вас, i себе самої. (Іде до канапи й сiдає в кутку, подалi вiд рояля, сумно спершись на лiкоть i вiдхиливши обличчя вбiк).

Чартерiс. Ґрейс, ви зовсiм неправдиво витлумачуєте походження моїх зальотiв. (Сiдає поруч iз нею). Слухайте, я дуже гарний?

Ґрейс (здивувавшись iз такої самовдоволености). Нi!

Чартерiс (трiумфуючи). Але ж ви припускаєте це. Ну, а що ж, я дуже чепурно вдягнений?

Ґрейс. Нi, не надто.

Чартерiс. Звичайно, нi. Що ж, є в менi якась таємнича романтична чарiвнiсть, чи я маю такий вигляд, наче мене гнiтить якась таємна скорбота? Чи я надто ґалантний iз жiнками?

Ґрейс. Анi крихти.

Чартерiс. Звичайно, нi. Цього менi нiхто не може закинути. Тодi хто ж винний у тому, що половина жiнок, з якими я розмовляю, закохуються в мене? Адже винний не я, менi це огидно, набридло до божевiлля. Спершу це менi лестило, захоплювало мене, — ось тим-то Джулiя й домоглася мене, бо вона перша з жiнок зважилась вiдкритися менi. Але скоро менi це набридло; i нiколи я не брав на себе iнiцiативу i не переслiдував так жiнок своїми зальотами, як жiнки переслiдували мене. Нiколи. Звичайно, за винятком випадку з вами.

Ґрейс. О, вам не треба робити жодних виняткiв. Менi дуже важко заохотити вас вiдвiдувати нас. Ви були дуже стриманi.

Чартерiс (нiжно беручи її за руку). З вами, наймилiша, ця стриманiсть — то було лише кокетування. Я зразу покохав вас i тiкав, лише щоб ви могли доганяти мене. Але ж давайте краще поговоримо про щось справдi цiкаве. (Обiймаючи її). Ти кохаєш мене бiльше за всiх на свiтi?

Ґрейс. Не думаю, щоб вам подобалось, щоб вас кохали надто мiцно.

Чартерiс. Це залежить вiд того, хто кохатиме мене. Ти (притискає її до серця) не можеш кохати мене надто мiцно. Ти не можеш кохати мене й наполовину як треба. Щодня я скаржуся на твою холоднiсть... твою... (Гучний стукiт у дверi зовнi. Вони здригаються й прислухаються, все ще тримаючи одне одного в обiймах, ледве насмiлюючись дихати). І кого це чорти принесли в таку пору?!

Ґрейс. Не можу собi уявити. (Слухають причаївшись. Чути, що одчиняють вхiднi дверi мешкання. Вони прудко вiдходять одне вiд одного).

Жiночий голос зовнi. Мiстер Чартерiс тут?

Чартерiс (пiдскакуючи). Джулiя! У, чорт! (Стоїть кiнець канапи, спираючись на неї руками, нахилившись уперед i втупивши очi в дверi).

Ґрейс (також пiдводячись). Чого вона може хотiти?

Голос. Нiчого. Я сама скажу! (На дверях з’являється дуже гарна, чорнява, трагiчного вигляду жiнка, у мантильї й капелюшку, сповнена шаленої лютi). О, чудово! Я перебила чарiвне tete-a-tete! У, мерзото. (Іде просто на Ґрейс. Чартерiс вискакує з-поза канапи й зупиняє її. Вона люто змагається з ним. Ґрейс, не втрачаючи самовладання, спокiйно вiдходить до рояля. Джулiя, побачивши, що Чартерiс набагато сильнiший вiд неї, зрiкається своєї спроби напастися на Ґрейс, але дає йому ляпаса, визволяючись од нього).

Чартерiс (обурений). О, Джулiє, Джулiє! Це вже зовсiм погано!

Джулiя. Справдi, так погано? А ти що тут робиш iз цiєю жiнкою? Ти, мерзотнику! Слухай, Леонарде, ти довiв мене до розпачу, i я тепер не зважаю на те, що роблю або хто мене чує. Я не стерплю цього. Вона не посмiє зайняти моє мiсце бiля тебе…

Чартерiс. Ш-ш.

Джулiя. Нi, нi, менi байдуже, я всiм розповiм, що вона за одна. Ти належиш менi, ти не маєш права тут бути, i вона знає це.

Чартерiс. Я гадаю, було б далеко краще, якби ви дозволили менi одпровадити вас додому, Джулiє.

Джулiя. Не хочу я. Я зовсiм не збираюсь iти додому; я залишаюсь тут — тут, поки не примушу тебе зректись її.

Чартерiс. Моя люба, будьте ж розсудливi. Не можете ж ви залишитись у панi Тренфiлд, якщо вона заперечуватиме проти цього. Вона може подзвонити по служникай попросити вивести нас обох геть.

Джулiя. Ану, хай спробує. Хай подзвонить, якщо їй не забракне смiливости. Побачимо, як це чисте, чеснотливе створiння сприйме бешкет, який я їй влаштую. Побачимо, як ти його сприймеш. Менi нiчого втрачати. Всi знають, як ти поводився зi мною, адже ти скрiзь вихвалявся про свої перемоги, ти, нiкчемне, жалюгiдне, порожнє створiння. Про мене балакають усi твої й її знайомi. О, я врахувала свої переваги. (Скидає мантилью). Я дуже нещасна й зневажена жiнка, але я не така дурна, як ви гадаєте. Я залишаюсь — ось! (Кидає мантилью на круглий столик, кладе на неї свiй капелюшок i сiдає). Ну, що ж, панi Тренфiлд, ось дзвоник (показує на кнопку бiля камiна), чого ж ви не дзвоните? (Ґрейс не ворушиться, пильно дивлячись на Чартерiса). Ха-ха-ха! Я так i знала!

Чартерiс (спокiйно, з неослабною увагою, пильнуючи Джулiю). Панi Тренфiлд, я гадаю, вам краще б пiти до iншої кiмнати. (Ґрейс робить рух до дверей, але зупняється й дивиться запитливо на Чартерiса, бо Джулiя зривається з мiсця, щоб перейняти її. Вiн ступає крок наперед, щоб захистити шлях до дверей).

Джулiя. Вона не смiє йти. Вона мусить зостатись. Вона мусить довiдатись, що ти з себе являєш, i як ти кохав мене, як ще два днi не минуло вiдтодi, як ти цiлував мене i казав, що майбутнє буде таке ж щасливе, як i минуле. (Кричить верескливо). Це було, було, спробуй-но заперечити!

Чартерiс (стиха до Ґрейс). Ідiть.

Ґрейс (виходячи з холодною огидливiстю). Постарайтесь випровадити її якомога швидше, Леонарде!

Джулiя з придушеним вигуком лютi кидається на Ґрейс, що проходить поза канапою до дверей. Чартерiс хапає Джулiю, не даючи їй перескочити за канапу. Ґрейс виходить. Чартерiс, мiцно тримаючи Джулiю, оглядається до дверей, щоб побачити, чи Ґрейс вийшла щасливо з кiмнати.

Джулiя (зненацька перестаючи змагатись, говорить з найпатетичнiшою гiднiстю). О, тут зовсiм нi до чого брутальнiсть! (Вiн пускає її до канапи i спирається на кiнець останньої, захекавшись i втираючи собi лоба). Це схоже на вас — вжити грубої сили, принизити мене перед нею. (Уриває й вибухає слiзьми).

Чартерiс (сам до себе з меланхолiйною переконанiстю). Вечiр обiцяє бути напрочуд милий. Тепер — терпець, терпець, терпець. (Сiдає на стiлець близько круглого столика).

Джулiя (розпачливо). Леонарде, невже ти не маєш нi краплини чуття до мене!

Чартерiс. Лише найсильнiше бажання щасливо вас виплутати з цього всього.

Джулiя (погордливо). Я не рушу з мiсця.

Чартерiс (стомлено). Добре, добре. (Тяжко зiтхає. Вони сидять хвилину мовчки; Джулiя намагається не опанувати себе, а навпаки, тримати свою лють на точцi кипiння).

Джулiя (зненацька пiдводячись). Я пiду поговорю з цiєю жiнкою.

Чартерiс (схоплюючись). Нi. Нi. Облиште це, Джулiє, не доводьте справу до нового герцю мiж нас. Пригадайте, що менi вже пiд сорок, ви надто молодi для мене. Сiдайте; або ж, ще краще, дозвольте менi одвести вас додому. Ну ж, її батько ввiйде сюди!

Джулiя. Менi це байдуже. Справа за тобою. Я готова йти, якщо вона тiльки вiдмовиться вiд тебе; а доти я лишаюсь. Такi мої умови; i це твiй обов’язок щодо мене. (Непохитно сiдає. Чартерiс хвилину дивиться на неї. Потiм, щось вирiшивши, рiшуче пiдходить до канапи, сiдає на другому кiнцi й починає говорити з уїдливою вправнiстю).

Чартерiс. Щодо вас я не маю абсолютно нiяких обов’язкiв.

Джулiя (докiрливо). Нiякогiсiньких! І ти можеш дивитися менi в очi й казати це? О, Леонарде!

Чартерiс. Дозвольте менi нагадати вам, Джулiє, що тiльки ми познайомились, ви зразу стали на позицiю жiнки з прогресивними поглядами.

Джулiя. Тим бiльше ти мусив був поважати мене.

Чартерiс (замирено). Так воно й було насправдi, моя люба. Але ж не в цьому рiч. Як жiнка з прогресивними поглядами, ви вирiшили бути вiльною. Одруження ви вважали за принизливу угоду, за якою жiнка продається чоловiковi, щоб здобути соцiальний стан його дружини i право на утримання, а також пенсiю на старiсть iз його прибуткiв. Такий прогресивний погляд — н а ш погляд. Крiм того, якщо б ви одружились зi мною, я мiг би потiм виявити себе п’яницею, злочинцем, негiдником, страховищем; а ви не змогли б тодi одкараскатись од мене. Як бачите, надто великий ризик. Такий рацiональний погляд — н а ш погляд. Згiдно з цим ви зберегли за собою право покинути мене, тiльки-но ви переконаєтесь, що нашi стосунки несполучнi… якого це виразу ви вжили були… несполучнi з суцiльним розвитком вашим як людської iстоти; гадаю, що це ви так висловили iбсенiвський погляд — н а ш погляд. Отже, я мусив бути задоволеним з чарiвних зальотiв, якi мене багато дечого навчили i принесли менi кiлька годин найвищого щастя.

Джулiя. Леонарде, ти ж ось сам визнаєш, що ти зобов’язаний.

Чартерiс (з погордою). Нi, я повернув те, що одержав. Хiба ви нiчого не навчились од мене? І хiба для вас не було принадности в нашiй дружбi?

Джулiя (зворушено й з силою, бо вона тепер щира). Нi! Ти примусив мене дорого заплатити за кожну хвилину щастя. Ти помстився на менi за своє приниження, яке поставало з того, що ти був рабом своєї пристрасти до мене. Я нiколи, нi однiєї хвилини не була певна тебе. Я тремтiла завжди, коли вiд тебе надходив лист, бо вiн мiг завдати менi смертельну рану. Я жахалась твоїх вiдвiдин майже так, як палко бажала їх. Іграшкою була я для тебе, а не товаришем. (Пiдводиться, вигукуючи). О, стiльки страждання було в моєму щастi, що я ледве одрiзняла радiсть од муки. (Схиляється на стiлець бiля рояля й додає, ховаючи обличчя в руки й одвертаючись од нього). Краще було нiколи й не зустрiчатись iз тобою!

Чартерiс (обурено пiдводячись). О, ви, нiкчемо ви, без шляхетности. Так ось ваша вдячнiсть за те, що я заразтак лестив вам? І чого я тiльки не терпiв од вас — з янгольською терплячiстю. Зрозумiв я, — коли ще й двох тижнiв не минуло, як ми зробились друзi, — що всi вашi прогресивнi погляди були лиш мода, сприйнята й наслiдувана, як усяка iнша мода, що ви в них анi крихти не розумiєте й не цiнуєте. Хiба всупереч вашому пiклуванню про власну свободу ви не ставили до мене таких вимог, що проти них вимоги найревнивiшої дружини здалися б дурницею? Жодну з моїх приятельок ви не проминули вилаяти старою, бридкою, розбещеною…

Джулiя (прудко позираючи на нього). Бо вони справдi такi.

Чартерiс. Ну, добре, тодi я переходжу до таких скарг, якi навiть i ви здатнi зрозумiти. Я закидаю вам, що ви безупинно й немилосердно ревнивi й злi, що ви ображали мене з вигаданих приводiв, що ви просто били мене; що ви крали в мене листи...

Джулiя (пiдводячись). Так, гарненькi листи!

Чартерiс. ...що ви порушували свої урочистi обiцянки бiльше цього не робити; що ви цiлими годинами — та що годинами! — днями, складали шматочки подертого паперу з кошика, що пiд моїм письмовим столом, шукаючи ще якихось листiв. А потiм — удавали iз себе зневажену святiсть, мученицю, безпiдставно обдурювану й покинуту не людиною, а страховищем егоїзму.

Джулiя. Виправдання я знайшла, коли прочитала твої листи. Цiлковите довiр’я, що iснує мiж нами, дало менi право на це.

Чартерiс. Ну, щиро дякую. В такому разi я поспiшаю зламати довiр’я, що дає такi права. (Похмуро сiдає на канапу).

Джулiя (поклавши праву руку на спинку канапи й загрозливо до нього схиляючись). Ти не маєш права його зламати.

Чартерiс. Нi, маю право. Ви вiдмовились одружитись зi мною, бо...

Джулiя. Я не вiдмовлялась. Ти нiколи не просив мене про це. Якби ми були одруженi, ти б нiколи не посмiв поводитись зi мною так, як поводишся зараз.

Чартерiс (терпляче повертаючись до свого арґументу). Як люди з прогресивними поглядами, ми порозумiлися на тому, що нам не слiд одружуватись. Бо за законом, якби я зробився п’яницею, або...

Джулiя....Злочинцем, негiдником, страховищем. Ти вже казав це раз. (Кидається на канапу поруч iз ним).

Чартерiс (ввiчливо). Пробачте, моя люба. Я знаю, що в мене є звичка повторюватись. Але рiч у тому, що ви зберегли для себе волю покинути мене, як тiльки вам спаде охота...

Джулiя. Ну, i що ж з того! Я зовсiм не маю охоти тебе кидати; я рiшуче не хочу цього. Ти не зробився анi п’яницею, анi злочинцем.

Чартерiс. Ви й досi не бачите, в чому рiч, Джулiє! Ви, очевидно, забуваєте, що, залишаючи собi волю покинути мене на той випадок, якби в мене виявилася якась вада, ви залишили й менi волю облишити вас за таких же умов.

Джулiя. Надзвичайно дотепно. Ну, i що ж, хiба я зробилась п’яницею, злочинцем або негiдником?

Чартерiс. Ви зробились чимсь далеко гiршим, нiж усе це разом: ревнивою й сварливою бабою.

Джулiя (гiрко хитаючи головою). Так, ображай мене, лай мене!

Чартерiс. Я користаюсь зараз з того права, яке зараз за собою застерiг, права розiрвати з вами стосунки, коли менi захочеться. Прогресивнi погляди накладають i прогресивнi обов’язки, Джулiє. Ви не можете бути прогресивною жiнкою, коли бажаєте, щоб чоловiк був коло ваших нiг, i хочете зовсiм по-мiщанському держати його там проти його волi. Прогресивнi люди утворюють чудовi дружнi зв’язки; мiщани — одружуються. Одруження пасує багатьом! Перший його обов’язок — вiрнiсть. Дружнiй зв’язок пасує декому; його перший обов’язок — мужньо й без ремства ставитися до всiляких змiн у почуттях другої особи. Ви вибрали дружнiй зв’язок замiсть одруження. Так виконайте ж тепер свiй обов’язок i мужньо поставтесь до змiни.

Джулiя. Нiколи. Ми зв’язанi перед... перед...

Чартерiс. Так, Джулiє! Ну, як ви це висловите? Перед, чимсь таким, у що прогресивнi жiнки не вiрять, правда ж?

Джулiя (кидаючись йому до нiг). О, Леонарде, не будь жорстокий. Я надто нещасна, щоб сперечатись, щоб думати. Я знаю лише, що люблю тебе. Ти докоряєш менi тим, що я не хочу одружитись iз тобою. Я одружилась би з тобою, коли б ти просив мене пiсля того, як я покохалась iз тобою. Я згодна одружитись зараз, якщо хочеш.

Чартерiс. Нi, я не хочу, моя люба... Це ж просто нудно. Ми не пасуємо одне до одного iнтелектуально.

Джулiя. Але чому ж? Ми могли б бути щасливi. Ти любиш мене — я знаю, я почуваю, що ти любиш мене. Ти кажеш менi «моя люба», ти кiлька разiв казав це сьогоднi. Я знаю, що була зла, огидна, погана, — я нiчого не кажу на свiй захист. Але не будь безжалiсний зi мною. Я збожеволiла була на думку, що втрачу тебе. Я не можу iснувати без тебе, Леонарде. Я була щаслива, коли зустрiла тебе. Я нiколи нiкого не кохала. Якби ти покинув мене ще тодi, я б могла якось проiснувати одна. Але тепер я не можу. Я мушу мати тебе бiля себе. Не кидай мене, не подумавши про ту ганьбу, яка чекає на мене. Я буду тобi за друга, якщо ти тiльки дозволиш. Якщо розповiдатимеш менi про свої плани... дозволиш узяти участь у твоїй роботi... поводитимешся зi мною не лише як iз забавкою на дозвiллi. О, Леонарде, Леонарде, ти нiколи не давав менi щастя, нiколи! Я докладу всiх зусиль; я читатиму, я намагатимусь думати, я приборкаю свою ревнивiсть, я..! (Уриває, розпачливо закидаючи голову до його колiн i звиваючись). О, я божеволiю, я божеволiю; ти вб’єш мене, коли покинеш!

Чартерiс (пестячи її). Люба моя, кохана, не плачте, не вдавайтесь до цього способу. Адже ви знаєте, що я нiчого тут не можу зробити.

Джулiя (хлипаючи, поки вiн пiдводиться й пестливо пiдводить її). О, нi ти можеш, можеш! Одне твоє слово зробить нас щасливими назавжди.

Чартерiс (дипломатично). Ходiмте, моя люба, треба ж нам справдi йти. Не можемо ж ми лишатись тут, аж поки прийде Кетбертсон. (Нiжно облишає її й бере її мантилью iз столика). Ось ваша мантилья; одягнiть же її й будьте любенькi. Ви завдали менi жахливого вечора, пожалiйте ж i мене.

Джулiя (знову загрозливо). Отже, я буду покинута.

Чартерiс (пестливо). Вам треба надягти свого капелюшка, люба моя. (Накидає їй мантилью на плечi).

Джулiя (з гiрким напiвсмiхом, напiвхлипанням). Ну, що ж, мабуть, треба робити те, що кажуть. (Іде до столика й шукає капелюшка. Помiчає французький роман у жовтiй обкладинцi). О, поглянь (показуючи йому). Дивись... дивись, що читає ця тварюка — брудну, огидну французьку гидоту, що її жодна пристойна жiнка й не торкнулась би. І ти... ти читав це разом з нею!

Чартерiс. Ви самi порадили менi цю книжку.

Джулiя. Пхе! (Кидає книжку об пiдлогу).

Чартерiс (стурбовано кидаючись по книжку). Не псуйте чужу власнiсть, Джулiє! (Пiднiмає книжку й обтрушує з неї порох). Робити сцени — справа почуття, але псувати чужу власнiсть — це вже рiч серйозна. (Кладе книжку на мiсце). Ну, а тепер, прошу, ходiмте.

Джулiя (невблаганно). Можете йти: нiхто вас не затримує. А я не рушу з мiсця. (Уперто сiдає на канапу).

Чартерiс (гублячи терпiння). О, ходiмте вже! Я не збираюсь розпочинати знов те саме. Навiть моїй терплячостi є межi. Ходiмте!

Джулiя. Кажу вам — не хочу я.

Чартерiс. Тодi — на добранiч. (Рiшуче повертається, до дверей. Одним стрибком вона випереджає його й заступає йому шлях). А я гадав, ви хочете, щоб я пiшов.

Джулiя (на дверях). Ти не покинеш мене тут саму.

Чартерiс. То ходiм зi мною.

Джулiя. Нi, поки ти не поклянешся менi, що зрiкаєшся цiєї жiнки.

Чартерiс. Люба моя, я ладен поклястись у всьому,щоб ви пiшли звiдси й поклали цьому кiнець.

Джулiя (вражена, не ймучи вiри). Ти поклянешся?

Чартерiс. Урочисто. Пропонуйте клятьбу! Я весь час оцi останнi пiвгодини ладен був клясти й клясти.

Джулiя (розпачливо). Ти тiльки смiєшся з мене. Не треба менi клятьби. Я хочу, щоб ти пообiцяв менi — щоб дав своє святе слово чести.

Чартерiс. Звичайно — все, що хочете, з умовою, що ви цю ж мить пiдете звiдси. Даю вам святе слово чести джентльмена, англiйця — кого хочете, що нiколи бiльше не побачусь iз нею, не говоритиму до неї, не думатиму про неї. А тепер — ходiмте.

Джулiя. Але ти серйозно? Ти дотримаєш слова?

Чартерiс (з тонкою посмiшкою). Тепер ви стаєте нерозсудливi. Ходiмте вже без нових дурниць. Принаймнi, я йду. Я не досить сильний, щоб однести вас додому, але я досить сильний, щоб пробитися од вас у цi дверi. Тодi знов скаржитиметесь на моє брутальне насильство. (Робить крок до дверей).

Джулiя (урочисто). Якщо ти зробиш це, то клянусь тобi: я кинусь iз цього вiкна, Леонарде, коли ти виходитимеш.

Чартерiс (на якого це не вплинуло). Це вiкно — в заднiй стiнi будинку. Я вийду з чола отже, ви не зачепите мене. На добранiч. (Наближається до дверей).

Джулiя. Леонарде, невже в тебе нема жалю?

Чартерiс. Аж нiякого. Коли ви скочуєтесь до таких штук, ви мене примушуєте зневажати вас. І як може жiнка, що поводиться як зiпсута дитина i говорить як сентиментальний роман, мати зухвальство мрiяти про те, щоб бути за товариша людинi, що має хоч крихту глузду й характеру. (Вона скрикує i з риданням кидається йому на груди). Ну, ну, не плачте, люба моя Джулiє, бо ви тодi й наполовину не така гарна, як тодi, коли щаслива, а це вже зовсiм доведе мене до розпуки. Ходiмте!

Джулiя (нiжно). Я пiду, коханий, якщо ти хочеш. Поцiлуй мене разочок.

Чартерiс (у розпачi). Це вже занадто. Нi, коли я цероблю, я пропав. Годi, пустiть мене, Джулiє. (Вона притуляється до нього). Пiдете без жодного слова, коли я поцiлую?

Джулiя. Я зроблю все, що хочеш, любий.

Чартерiс. Ну, добре ж, маєте. (Бере її в обiйми й безцеремонно цiлує). А тепер, пригадавши вашу обiцянку, ходiмте.

Джулiя. Це не був любий поцiлунок, коханий. Я хочу один з наших колишнiх, справжнiх поцiлункiв.

Чартерiс (люто). О, iди ти к бiсу! (Рвучко звiльняється од неї, а вона, так наче вiн штовхнув її донизу, патетично падає з придушеним стогоном. Сердито позирнувши на неї, вiн вискакує геть i ляскає дверима. Вона пiдводиться на одну руку, прислухаючись до його крокiв, що вiддаляються. Раптом вони зупиняються. Її обличчя прояснюється з виразом палкого, нетерплячого й хитрого трiумфу. Кроки поспiшно повертаються. Вона знов падає донизу, як ранiше. З’являється Чартерiс, надзвичайно збентежений, вигукуючи). Джулiє, ми пропали! Кетбертсон iде по сходах разом з вашим батьком. (Вона хутко сiдає). Чуєте? Обидва батьки!

Джулiя (сидячи на пiдлозi). Не може бути! Вони ж не знайомi.

Чартерiс (розпачливо). Кажу ж вам, вони йдуть удвох, наче два брати. Що ж його тепер робити?

Джулiя (пiдводячись з його допомогою). Швидше, до лiфта, ми можемо ним спуститись. (Бiжить до столу по капелюшок).

Чартерiс. Нi, вартiвник пiшов, i лiфт замкнений.

Джулiя (з надзвичайною хапливiстю вдягаючи капелюшок). Тодi ходiмте на вищий поверх!

Чартерiс. Вищого поверху нема. Ми на останньому поверсi будинку. Нi, нi, ви мусите вигадати якусь солiдну брехню. Я не спроможний, вигадайте ж ви, Джулiє. Напружте всенький свiй генiй. Я вас пiдтримаю.

Джулiя. Але ж...

Чартерiс. Ш-ш! Ось i вони. Сiдайте й тримайтесьприродно. (Джулiя скидає капелюшка й мантилью, кидає їх на стiл, а сама кидається до рояля i сiдає перед ним).

Джулiя. Ідiть сюди! Спiвайте! (Грає вступ до «Коли iншi вуста». Вiн стає бiля рояля, наче збираючись заспiвати. Входять двоє пiдстаркуватих панiв. Джулiя перестає грати).

Старший з них, полковник Данiєл Крейвен, у поводженнi пiдкреслює дещо грубувату простоту ветерана, i це якнайкраще пасує йому; вiн має гарну струнку постать i вдачу справдi добротливо-iмпульсивну й довiрливу; до того, це людина, що пiсля цiлком бездумно пережитої кар’єри офiцера й свiтської людини лише тепер, пiд впливом несподiваної поведiнки дiтей, починає переживати розбуркання, подiбне до самоосвiти.

Його супутник, пан Джозеф Кетбертсон, батько Ґрейс, зовсiм не має полковникової хлоп’ячости. Це — палкий iдеалiст, якого так часто вражали життєвi факти, що вiн набув звично-обуреного способу поводження, але ця обуренiсть несподiвано перетворюється на ентузiастичнiсть або нiжнiсть, коли вiн починає говорити.

В обох дуже одмiнний вираз обличчя. Полковникове обличчя укрите зморшками пiд впливом негоди, вiку, їжi й пиття й спiльного впливу багатьох дрiбних турбот, але не пiд впливом думок; вiн усе ще свiжий, усе ще прагне втiх i новин. Кетбертсоновi зморшки — наслiдок сидячої лондонської розумової працi, з хронiчною утомою i прагненням одпочинку та емоцiйних збуджень, що вiдновлюють сили, iз зневiреною байдужiстю до пригод i насолод, що цiкавi лише як спосiб одпочити. Його спостережливi очi, що легко спалахують роздратуванням, зачесане назад волосся i серйозна гiднiсть поводження надають йому вигляду поважного й статечного.

Обидва у вихiдному вбраннi. Кетбертсон ще не скинув свого пальта з хутряним комiром.

Кетбертсон (виявляючи гостинне захоплення з того, що застав гостей). Грайте далi, мiс Крейвен. Спiвайте, Чартерiсе. (Проходить за канапою i вiшає на неї пальто, вийнявши з кишенi бiнокля й програму й поклавши їх на роялi. Крейвен тим часом проходить до камiна й стає на килимi).

Чартерiс. Нi, дякую. Мiс Крейвен саме виконала менi одну стару пiсню. З мене цiлком досить. (Знiмає ноти з пюпiтра й одкладає їх набiк, потiм закриває покришку над клавiатурою).

Джулiя (проходячи мiж канапою й пiанiно, щоб привiтатися з Кетбертсоном). Як, ви привели татка? Яка несподiванка! (Озирнувшись до Крейвена). Яка я рада, що ти прийшов, таточку. (Сiдає на стiлець близько вiкна).

Кетбертсон. Крейвене, дозвольте познайомити вас iз паном Леонардом Чартерiсом, славетним фiлософомiбсенiстом.

Крейвен. О, ми вже знаємо один одного. Чартерiс у нас своя людина, Джо.

Кетбертсон. Ну, то прошу вас обох менi пробачити. (Чартерiс сiдає на стiлець бiля рояля). Вiн i у нас своя людина. До речi, де ж Ґрейс?

Джулiя й Чартерiс. Та... (Уривають обоє й позирають одне на одного).

Джулiя (ввiчливо). Пробачте, пане Чартерiсе, я вам перебила.

Чартерiс. О, зовсiм нi, мiс Крейвен. (Змiшана мовчанка).

Кетбертсон (щоб допомогти їм). Ви хотiли нам сказати про Ґрейс, Чартерiсе.

Чартерiс. Я тiльки хотiв сказати, що я й не знав, що ви знайомi з Крейвеном.

Крейвен. Та я й сам не знав цього до сьогоднiшнього вечора. Це рiч надзвичайна, ми випадково зустрiлись у театрi, i виявляється, що вiн же мiй найстарiший друг.

Кетбертсон (енерґiйно). Так, Крейвене. І бачите, як це пiдтверджує те, що я казав вам про руйнацiю родинного життя. От уся наша молодь — Ґрейс, мiс Джулiя i решта — щирi друзi, нерозлучнi. А проте нам двом, що знали один одного ще до їхнього народження, може, нiколи б не довелось бiльше зустрiтись, якби сьогоднi, цiлком випадково, ви не опинились би несподiвано у крiслi, сусiдньому з моїм. Сiдайте ж! (З нiжним пiклуванням усаджує його в фотель бiля камiна). Ось ваше мiсце бiля мого вогнища, ваше завжди, коли б вам не спала охота зайняти його. (Стає кiнець канапи, спершись на неї й милуючись Крейвеном). Подумати тiльки, що це — Ден Крейвен.

Крейвен. І подумати тiльки, що це ж — Джо Кетбертсон. Це ще надзвичайний збiг, бо я ж гадав, що вас звати Тренфiлд!

Кетбертсон. О, це ж iм’я моєї доньки! Ви знаєте, вона ж удова. Але який чудовий вигляд ви маєте, Дене. Роки вас майже не змiнили.

Крейвен (раптом став природно сумний). Я маю гарний вигляд. Я навiть почуваю себе добре. Але мої днi вже злiченi.

Кетбертсон (сполоханий). О, мiй любий друже, не кажiть цього. Я не думаю.

Джулiя (з турботою в голосi). Таточку! (Кетбертсон запитливо до неї оглядається).

Крейвен. Так, так, люба моя, було менi й не починати про це. Це сумна тема. Але краще вже хай Кетбертсон знає. Ми були колись дуже близькi друзi, та й досi такi, сподiваюсь. (Кетбертсон наближається до Крейвена й мовчки потискує йому руку; потiм повертається до канапи й сiдає, витягуючи хустинку й дещо виявляючи схвильованiсть).

Чартерiс (трохи нетерпляче). Рiч у тiм, Кетбертсоне, що Крейвен найрелiгiйнiший фанатик у галузi чарiвництва, яка має назву науки лiкарської. По всьому медичному свiтi його вславлено як зразок хвороби печiнки найновiшого ґатунку. Лiкарi кажуть, що вiн проживе менше року, i вiн цiлковито переконаний, що не доживе до наступного Великодня, — тiльки аби їм зробити цю ласку.

Крейвен (з афектацiєю вiйськового). Дуже мило з вашого боку, що ви намагаєтесь пiдтримати мою бадьорiсть, смiючись iз цього всього, Чартерiсе. Але коли мiй час приспiє, я буду готовий. Я — солдат. (Джулiя хлипає). Не плач, Джулiє.

Кетбертсон (хрипко). Сподiваюсь, вас ще довго можна буде вберегти.

Крейвен. Зробiть менi ласку, Джо, змiнiть тему. (Пiдводиться й знову стає на килимi, спиною до вогню).

Чартерiс. Спробуйте переконати його, щоб вiн вступив до нашого клубу, Кетбертсоне. Вiн просто нудиться.

Джулiя. Нiчого не буде. Ми iз Сильвiєю завжди умовляємо його, щоб вiн вступив, але вiн не хоче.

Крейвен. Але ж, доню, у мене є свiй клуб.

Чартерiс (трохи презирливо). Так, «Молодi армiї й флоти». І ви звете це клубом? Та ж туди жiнка не смiє й за порiг ступити.

Крейвен (трохи запально). Клуби — це справа особистого смаку, Чартерiсе. Вам подобається клуб для пiвнiв i курок, а менi нi. Досить погано вже й те, що Джулiя з сестрою — дiвчинi нема ще й двадцяти! — половину свого часу гають у такому мiсцi. Та й потiм, що це справдi за назва для клубу — Ібсенiвський клуб! Та мене ввесь Лондон засмiяв би! Ібсенiвський клуб! Кетбертсоне, пiдтримайте ж мене! Я певен, що ви згоднi зi мною.

Чартерiс. Кетбертсон — член нашого клубу.

Крейвен (вражений). Як! Та ж вiн цiлий вечiр говорив менi про те, в який спосiб усе в нас пiшло догори дригом саме через отi прогресивнi iдеї молодого поколiння.

Чартерiс. Ну, що ж. Вiн i вивчає це все у клубi. Вiн завжди там.

Кетбертсон (люб’язно). Не завжди. Не перебiльшуйте, Чартерiсе. Ви прекрасно знаєте, що хоч я й вступив до клубу, я зробив це заради Ґрейс, гадаючи, що присутнiсть її батька там буде захистом i... i чимсь подiбним до санкцiї для неї... Але я нiколи не схвалював цього.

Крейвен (нетактовно затримуючи увагу на Кетбертсоновiй непослiдовностi). Нi, але ж це, знаєте, дуже несподiвано; запевняю вас, дуже несподiвано. Я б нiколи не подумав цього, слухавши вашi розмови, Джо. Як, ви ж казали, що всенький новiтнiй рух огидний вам, бо все своє життя ви були свiдком того, як жiночнi жiнки й мужнi чоловiки благородно терпiли страждання, добровiльно приносили жертви й ще казна-що робили. І що ж, це можна, в Ібсенiвському клубi ви бачите цю всю мужнiсть i жiночнiсть?

Чартерiс. Напевне, нi: клубнi правила забороняють подiбнi речi. Кожного кандидата до членiв мусить зарекомендувати чоловiк i жiнка, причому обидва ґарантують,що, як це жiнка, то вона позбавлена жiночих рис, а як чоловiк — то чоловiчих.

Крейвен (хитро пiдсмiюючись i нахиляючись так, щоб нагрiтi штани притиснути до змерзлих нiг). Годi, годi, Чартерiсе. Мене не обдурите такими вигадками.

Кетбертсон (палко). Це правда. Це потворно, але це так.

Крейвен (його обурення зростає в мiру того, як вiн починає уявляти собi неминучi висновки). Чи не хочете ви сказати, що хтось мав нахабство ґарантувати, що моя Юлiя жiнка, позбута жiночости?

Чартерiс (похмуро). Це звучить, як щось неймовiрне, але знайшовся чоловiк, що погодився взяти цю неможливу брехню на своє сумлiння.

Джулiя (спалахуючи). Якщо нiчого гiршого вiн не має на своєму сумлiннi, то може спати спокiйно. І як це я бiльш жiноча, нiж всi iншi, хотiла б я знати? Вони завжди кажуть подiбнi речi в мене поза спиною, я знаю це од Сильвiї. Оце недавно одна з членiв комiтету сказала, що мене зовсiм не слiд було приймати, що цi (до Чартерiса) контрабандою мене провели. Хотiла б я, щоб вона це сказала у вiчi — от що.

Крейвен. Але ж, любко, я сподiваюсь цiлком щиро, що вона має рацiю. Вона сказала тобi найкращого комплiмента. Та цей клуб — якесь кубло безчестя.

Чартерiс. Саме так. Оце й є те, що надає нашому шлюбовi такої вибраности: до нього можуть належати лише тi, чия репутацiя понад всякою пiдозрою. Чекайте, тiльки ми набудемо доброї слави, то зробимось установою, що обiлює зiпсутi репутацiї всього Лондона. Краще вступайте до нас, Крейвене. Дозвольте менi ввести вас.

Крейвен. Як! Вступити в той клуб, де якийсь негiдник ґарантував, що моя дочка — жiнка без жiночости! Якби не те, що я хвора людина, я б йому показав би.

Чартерiс. О, не кажiть так. Бо це зробив я.

Крейвен (докiрливо). Ви? Але ж це — чорти б його! дуже погано, Чартерiсе. І як це ви зважились на таку штуку?

Чартерiс. Вона хотiла цього. Та що ж, я поручивсь i за Кетбертсона, що вiн позбавлений чоловiчости; а вiн же — першорядний представник чоловiчих почуттiв у Лондонi...

Крейвен. Джо це не зашкодило, але Джулiї це зiпсувало репутацiю.

Джулiя (ображено). Таточку!

Чартерiс. Але не в Ібсенiвському клубi: там якраз навпаки. Та й що ми маємо робити, кiнець кiнцем? Ви знаєте, що руйнує бiльшiсть клубiв, одкритих для чоловiкiв та жiнок. Зараз же починаються сварки, скандали... «Cherchez la femme»!.. — завжди всьому причиною жiнка. Ну, ми це знали, коли засновували клуб, i ми запримiтили, що жiнка, яка буває всьому причиною, завжди є сповнена жiночости. Жiнки, позбавленi жiночости, що живуть iз власної працi i вмiють самi за себе подбати, нiколи не завдають нiякого клопоту. Ну, ось, ми й вирiшили просто, що в нас не буде жiнок з жiночими рисами, а коли яка й потрапить до нас контрабандою, то та вже мусить остерiгатись, щоб не поводитись пожiночому. І все в нас iде гаразд. (Пiдводиться). Приходьте туди поснiдати завтра вкупi зi мною i познайомитись iз клубом.

Кетбертсон (пiдводячись). Нi, я вже запросив його. Але ви приєднуєтесь теж до нас.

Чартерiс. О котрiй годинi?

Кетбертсон. Пiсля дванадцятої. (До Крейвена). Це число 90 по Корк-Стрiт, на протилежному кiнцi Берлiнґтонської аркади.

Крейвен (занотовуючи). Кажете, дев’яносто?.. Пiсля дванадцятої. (Зненацька знову впадає в смуток). До речi, не замовляйте для мене нiчого особливого. Менi заборонено пити вино — лише мiнеральну воду Аполлiнарiс. Нiякого м’яса — тiльки трiшки риби iнколи. Життя менi судилося коротке, але й невеселе. (Зiтхаючи). Гаразд, гаразд. (Опановуючи себе). Ну, що ж, Джулiє, час уже нам збиратись. (Джулiя пiдводиться).

Кетбертсон. Але що ж це таке, де ж Ґрейс? Треба пiти пошукати її. (Повертається до дверей).

Джулiя (зупиняючи його). О, прошу, не турбуйте її, пане Кетбертсоне. Вона така стомлена.

Кетбертсон. Але ж на хвилину, щоб попрощатись. (Джулiя й Чартерiс злякано озираються. Кетбертсон кидає на них швидкий погляд, почуваючи, що щось негаразд).

Чартерiс. Я бачу, що доведеться викласти щиру правду.

Кетбертсон. Про що?

Чартерiс. Рiч у тiм, Кетбертсоне, що панi Тренфiлд — людина, як вам вiдомо, дуже делiкатна — i ось їй здалося, що... ну, що менi дуже заманулося поговорити з мiс Крейвен на самотi. От вона й сказала, що дуже стомлена й хоче спати.

Крейвен (скандалiзованнй). Що, що?

Кетбертсон. Еге! Так ось воно що? Ну, тодi все гаразд. Вона нiколи не лягає спати так рано. Я миттю приведу її. (Упевнено виходить, Чартерiс лишається, повний жаху).

Джулiя. Ну, ось, тепер маєте! (Кидається до круглого столика i хапає свою мантилью й капелюшка). Я пiшла! (Подається до дверей).

Крейвен (жахнувшись.) Що ти робиш, Джулiє! Не можеш же ти йти, не попрощавшись iз панi Тренфiлд. Це ж було б страшенно неввiчливо.

Джулiя. Як хочеш, татку, можеш зоставатись; а я не можу. Я почекаю тебе в сiнях. (Вибiгає).

Крейвен (iдучи слiдом за нею). Але що ж я скажу, на бога? (Вона зникає. Вiн кидає своє переслiдування й повертається до Чартерiса, буркочучи). Ну, знаєте, Чартерiсе, це справдi чортзна-як негарно з вашого боку було, отак все викласти перед нами — про себе й про Джулiю.

Чартерiс. Завтра я все це з’ясую. А зараз нам i справдi краще б узяти приклад з Джулiї й зникнути. (Іде до дверей).

Крейвен (переймаючи його). Стiйте! Не залишайте ж мене. Я матиму вигляд справжнього дурня. Нi, я таки справдi розгнiваюсь на вас, якщо ви втечете, Чартерiсе.

Чартерiс (покiрливо). Добре. Я лишаюсь. (Вмощується на рояль i сидить там, дриґаючи ногами й спокiйно позираючи на Крейвена).

Крейвен (походжаючи туди й сюди). Мене страшенно мучить поведiнка Джулiї, страшенно. Вона не зноситьзаперечень у найменших дрiбницях, бiдна дитина. Розумiєте, я хочу якось вибачитись за те, що вона пiшла, це просто зневага до хазяїв. Кетбертсон, я певен, уже образився.

Чартерiс. О, не турбуйтесь щодо нього. Голова всьому панi Тренфiлд.

Крейвен (лукаво). А, ось як, еге ж? Та вiн i справдi з людей, якi не додивляються за своїми дочками. (Повертається на попереднє мiсце на килимi, перед камiном, спиною до вогню). До речi, що за чортовиння вiн там розповiдав про те, що його життя проходить мiж... — як це? «мiж сцен того, як жiнки сповненi жiночости, й мужнi чоловiки благородно терплять страждання й добровiльно приносять жертви» i ще багато подiбного. Вiн, мабуть, десь у лiкарнi працює?

Чартерiс. У лiкарнi! Ото ще! Вiн драматичний критик. Чули, як я назвав його першорядним представником мужнiх почуттiв у Лондонi?

Крейвен. Та що ви кажете! Нi, справдi, хто б мiг подумати? Як це мусить бути добре — мати змогу безплатно ходити до театру! Треба буде попросити його, щоб вiн якось дiстав менi кiлька квиткiв Але ж чи не смiшно, щоб чоловiк так висловлювався. Нi, щоб менi повiситись, коли вiн не сприймає серйозно те, що бачить на сценi.

Чартерiс. Авжеж; тому-то вiн i добрий критик. Та й потiм, коли ви сприймаєте серйозно людей поза сценою, то чому не сприймати їх так само й на сценi, де вони тiльки начебто обмеженi пристойнiстю? (Зiскакує з рояля й пiдходить до вiкна. Кетбертсон повертається).

Кетбертсон (до Крейвена, трохи збентежено). Рiч у тому, що Ґрейс i справдi лягла спати. Я мушу перепросити вас i мiс... (Повертається до Джулiного стiльця i бачить, що вiн порожнiй).

Крейвен (знiтившись). Це я мушу перепросити за Джулiю, Джо. Вона...

Чартерiс (уриваючи йому). Вона висловила певнiсть, що як ми не пiдемо, то ви переконаєте панi Тренфiлд устати з лiжка, попрощатися, — задля ввiчливости, i тому вона просто пiшла.

Кетбертсон. Це, справдi, дуже люб’язно з її боку. Менi аж сором...

Крейвен. Про це не варто й говорити, Джо, не варто. Вона чекає на мене внизу. (Виходячи). На добранiч. На добранiч, Чартерiсе.

Чартерiс. На добранiч!

Кетбертсон (виводячи Крейвена). На добранiч! Передайте од мене вiтання й подяку мiс Крейвен. Завтра, пiсля дванадцятої, не забудьте! (Вони виходять i Чартерiс з довгим зiтханням переходить через кiмнату до камiна, страшенно стомлений.)

Крейвен (за дверима). Добре.

Кетбертсон (теж). Обережно по сходах, вони досить крутенькi. На добранiч. (Вхiднi дверi зачиняються; Кетбертсон повертається. Але замiсть увiйти в кiмнату вiн стає на дверях, заклавши одну руку ва камiзельку i похмуро дивлячись на Чартерiса.)

Чартерiс. У чiм рiч?

Кетбертсон (похмуро). Чартерiсе, що тут таке вiдбулося? Я конче мушу знати. Ґрейс ще не лягала. Я її бачив i говорив iз нею. Що це все означає?

Чартерiс. Поспитайте у свого театрального досвiду, Кетбертсоне. Чоловiчого, звичайно.

Кетбертсон (пiдходячи й стаючи проти нього). Не клейте зi мною дурника, Чартерiсе; я надто старий, щоб тiшитись iз цього. Я серйозно вас питаю, в чому рiч.

Чартерiс. Я серйозно вам вiдповiдаю — рiч у менi. Джулiя хоче одружитись зi мною; я хочу одружитись iз Ґрейс. Сьогоднi ввечерi я прийшов сюди, щоб позалицятися до Ґрейс. Входить Джулiя. Сполох i так далi. Ґрейс виходить. Входите ви i Крейвен. Викрутаси й перепрошування. Крейвен i Джулiя виходять. А ми з вами лишаємось. Оце й уся iсторiя. Переспiть її. На добранiчi. (Виходить). Кетбертсон (дивлячись йому вслiд). Добре, постараюсь...

Дія друга

Опiвднi наступного дня у бiблiотецi Ібсенiвського клубу. Довга кiмната, з обох бокiв — до половини склянi дверi, однi — до коридору, що веде в їдальню, другi до чiльних сходiв. У глибинi кiмнати посерединi — камiн, прикрашений дуже гарним карнизом з погруддям Ібсена й декоративними написами заголовкiв його драм. Обабiч камiна — круглi нiшi з канапами вздовж стiн i вiкнами високо вгорi; стiни вiд канап до пiдвiконь геть заставленi книжками. Перед камiном довга козетка. Уздовж її спинки, щiльно до неї, стоїть зелений стiл з розкиданими по ньому часописами. Дверi до їдальнi мiстяться лiворуч од Ібсена, а по той бiк дверей, ближче до середини, стоїть шафа на книжки, що її можно повертати, i бiля неї вольтерiвський фотель. Праворуч, мiж дверима та нiшею, стоїть легка бiблiотечна драбина. Скрiзь на видних мiсцях плакати в написами «Додержуйте тишi!» Кербертсон сидить у вольтерiвському фотелi бiля рухомої шафи, читаючи «Дейлi Ґрафiк». Доктор Парамор, на канапi у нiшi праворуч од Ібсена, читає «Британський медичний журнал». Вiн ще молодий, як на його професiю — заледве сорок рокiв. Волосся понад лобом уже починає рiдшати; темнi, дугуватi брови, що майже сходяться докупи, надають йому сумлiннозловiсного вигляду. Вiн у сурдутi; в поводженнi з дрiб’язковою офiцiйнiстю дотримує «лiкарської уважности» модного лiкаря. Людина не з щасливих i не з щирих, але й не цiлковито нещасна або навмисне нещира; у всякому разi, надзвичайно самозадоволена. Сильвiя Крейвен сидить посерединi козетки, що перед камiном, читаючи Ібсена; видно тiльки її потилицю. Це вiсiмнадцятилiтня дiвчина, маленька, поставна, вдягнена у чепурне й добре пошите вбрання, досить коротке; з-пiд ньюмаркетської жакетки видно бiлу блузку з легким шовковим шарфом, чоловiчим комiрцем i годинниковим ланцюжком, упорядкованими так, щоб це все скидалося на чоловiчий сурдут i сорочку, але заразом по можливостi не втрачало чепурної привабности.

З-поза дверей, що праворуч, чути голос хлопця-служника, що наближається, одноманiтно вигукуючи їм’я доктора Парамора.

Служник (за дверима). Доктор Парамор, доктор Парамор, доктор Парамор. (Входить, несучи тацю з вiзитовою карткою). Доктор Пар...

Парамор (рiзко випростовуючись). Сюди, хлопче! (Хлопець пiдносить тацю. Парамор бере картку й дивиться на неї.) Добре, я зiйду до нього. (Хлопець виходить. Парамор пiдводиться i виходить з нiшi, кидаючи свого часописа на стiл.) Доброго ранку, пане Кетбертсоне! (Зупиняючись, щоб витягнути свої манжети й поправити сурдута). Сподiваюсь, панi Тренфiльд мається гаразд?

Сильвiя (обурено повертаючи голову). Ш-ш-ш! (Парамор здивовано повертається. Кетбертсон енергiйно пiдводиться й визирає з-поза книжкової полицi, щоб побачити, хто це такий зухвалий.)

Парамор (сухо до Сильвiї). Прошу пробачити, мiс Крейвен, я не хотiв потурбувати вас.

Сильвiя (пiднесено й самовпевнено). Ви можете говорити скiльки хочете, треба тiльки бути уважним до iнших i спершу спитати, чи не заперечує хто з них. Я протестую тiльки проти того, що ви не зважаєте на мою присутнiсть, бо я тiльки жiнка. Ось що. А тепер, будь ласка, продовжуйте, ви анi на крихту мене не турбуєте. (Повертається до вогню й знову заглиблюється в Ібсена.)

Кетбертсон (з пiдкресленою гiднiстю). Жодному джентльменовi не спало б на думку заперечувати проти того, що хтось обмiняється кiлькома словами, панi. (Вона не звертає на це уваги. Вiн сердито продовжує.) І я справдi саме збирався сказати докторовi, що як вiн бажає запросити вiдвiдувача сюди, то я нiчого не маю проти. Така безсоромнiсть! (Кидає свого часописа об фотель.)

Парамор. О, щиро дякую, але це тiльки майстер струменту.

Кетбертсон. Що, є якiсь новi медичнi винаходи, докторе?

Парамор. Та що ж, як ви питаєте, то мушу зiзнатися так, є. І, можливо, це винахiд великої ваги. Я винайшов дещо, досi не помiчуване; маленьку протоку в печiнцi ґвiнейської свинi. Хай пробачить менi мiс Крейвен, що я згадую це, але мушу зауважити, що це може прислужитися до значного висвiтлення хвороби її батька. Найперше, звичайно, це довiдатись тепер, для чого ця протока iснує.

Кетбертсон (побожно, вiдчуваючи, що вiн у присутностi Науки). Справдi! Як же ви про це довiдаєтесь?

Парамор. О, це досить легко; треба тiльки вирiзати цю протоку й простежити, що станеться тодi з ґвiнейською свинею. (Сiльвiя встає, вжахнувшись.) Для цього я замовлю спецiального ножа. Людина, що чекає на мене внизу, принесла кiлька держакiв на випробування, ранiш нiж приробити їх i надiслати до лабораторiї. І я гадаю, що не годиться приносити таку зброю сюди.

Сильвiя. Якщо ви спробуєте отаке, докторе Параморе, я поскаржуся до комiтету. Бiльшiсть членiв клубу — проти вiвiсекцiї. Сором вам! (Схвильовано вискакує крiзь дверi на сходи.)

Парамор (з терплячою зневагою). Ось якi речi нам, людям науки, доводиться зносити од сучасної молодi, пане Кетбертсоне. Неуцтво, забобоннiсть, сентиментальнiсть — всi вони отакi. Добробут ґвiнейської свинi ставиться вище од здоров’я й життя усiєї людськости.

Кетбертсон (палко). Це не неуцтво i не забобоннiсть, Параморе, це просто послiдовний iбсенiзм — ось що. Всенький ранок я мав охоту сiсти затишненько бiля вогню, та не мав змоги цього зробити через цю панночку. Це мiг же я, справдi, пiти й гепнутись на канапу просто бiля неї; бозна що вона б могла подумати, чого я од неї хочу. Оце вам i втiха мати жiнок у клубi: тiльки вони прийдуть сюди, зараз же всi хотять сiсти бiля вогню й милуватися з отого свого погруддячка. Аж я часом почуваю охоту вхопити коцюбу й затопити йому добре в нiс... у-у!

Парамор. Мушу визнати, що менi бiльш до вподоби старша мiс Крейвен, анiж її сестра.

Кетбертсон (очi йому блискають). А, Джулiя! Вiрю вам охоче. Адже вона блискуча — справжнiсiнька жiнка! Ось в нiй — анi крихти iбсенiзму!

Парамор. Я цiлком згодний з вами щодо цього, пане Кетбертсоне. М-м... До речi, як ви гадаєте, мiс Крейвен дуже захоплюється Чартерiсом?

Кетбертсон. Що, отим? У жодному разi! Вiн — то упадає за нею, але вiн не досить мужчина для неї. Таким жiнкам як вона до смаку чоловiки сильнi, мужнi, голосистi, широкогрудi.

Парамор (занепокоєно). Гм! Ви гадаєте, щось подiбне до спортсмена?

Кетбертсон. Але ж нi, нi. Людина науки, можливо, наприклад, така як ви. Розумiєте, що я хочу сказати — мужчина (гучно б’є себе в груди.)

Парамор. Звичайно, але ж Чартерiс мужчина.

Кетбертсон. Ну, ви зовсiм не розумiєте, що я хочу сказати. (Хлопець повертається iз своєю тацею.)

Служник (як i ранiш, одноманiтно вигукуючи). Пан Кетбертсон, пан Кетбертсон, пан Кет...

Кетбертсон. Сюди, хлопче. (Бере з тацi картку.) Проси добродiя сюди. (Служник виходить.) Це Крейвен. Вiн має снiдати зi мною i Чартерiсом. Коли покiнчите з iнструментовником, можете приєднатись до нас, якщо не передбачаєте нiчого кращого. Якщо сюди загляне Джулiя, я її теж запрошу.

Парамор (спалахаючи вiд задоволення). Буду дуже щасливий. Щиро дякую. (Пiдходить до дверей на сходи, коли входить Крейвен.) Доброго ранку, полковнику.

Крейвен (на дверях). Доброго ранку; радий вас бачити. Шукаю Кетбертсона.

Парамор (посмiхаючись). Онде вiн. (Виходить.)

Кетбертсон (щиро вiтаючись iз Крейвеном). Страшенно радий бачити. Тепер, як хочете, то ходiмте до курильної або, хочете, посидьмо тут i побалакаймо, поки прийде Чартерiс. Якщо ви охочi до товариства, то в курильнi повно жiноцтва... А тут нам буде досить добре, зовсiм вiдлюдно, аж до третьої.

Крейвен. Не люблю я, коли жiнки курять. Тут буде краще. (Сiдає у вольтерiвський фотель з боку дверей на сходи.)

Кетбертсон (сiдаючи поруч, лiворуч од нього). І я не люблю. У цьому клубi немає кiмнати, де б я мiг спокiйно натiшитися з люльки; зараз же з’явиться якась iз добродiйок i почне крутити цигарку. Огидна звичка для жiнки: це так неприродно для їхньої статi.

Крейвен (зiтхаючи). Ех, Джо, змiнились часи, вiдколи ми упадали вдвох бiля Моллi Ебден скiлькись рокiв тому. А я добре знiс свою поразку, еге ж, старенький?

Кетбертсон (серйозно погоджуючись). Так, Дене. Думка ця частенько допомагала менi самому поводитись гаразд, слово чести.

Крейвен. Так, ви завжди вiрили в хатнє вогнище, Джо, в справжню англiйську жiнку й щасливе, здорове родинне життя. Ну, що ж, яка була Моллi?

Кетбертсон (намагаючись справедливо поставитись до Моллi). Ну, що ж, непогана. Могла бути й гiрша. Бачите, я не мiг терпiти її родичiв, — це все були люди жах якi не вихованi; а вона нiяк не могла порозумiтися з моєю матiр’ю. І потiм, вона не зносила мiського життя, а я, звичайно, не мiг жити на селi через свою роботу. Але ми терпiли це все, як i бiльшiсть подружжiв, поки не розiйшлися.

Крейвен (вражений). Розiйшлися! (Непоборно звеселений.) Ого! Так ось як закiнчилась iсторiя хатнього вогнища, Джо!

Кетбертсон (тепло). Не моя провина була, Дене. (Сентиментально.) Настане день, коли свiт дiзнається, як я любив цю жiнку. Але вона не здатна була цiнувати справжнє чуття мужчини. І знаєте, вона часто казала, що волiла б одружитись iз вами.

Крейвен (витвережений зiзнанням). Боже, боже! А втiм, може, краще було так, як було. Ну, а ви ж, гадаю, чули про моє одруження?

Кетбертсон. О, так, ми всi про нього чули.

Крейвен. Ну, що ж, Джо, я можу теж цiлком щиро зiзнатися, — це знали всi. Я одружився заради грошей.

Кетбертсон (пiдбадьорливо). Ну, що ж, Дане, що з того? Без грошей, знаєте, не проживеш.

Крейвен (зi щирим чуттям). Я дуже любив її, Джо. Поки вона не вмерла, у мене була родина. Тепер — усе змiнилось. Джулiя завжди тут. У Сильвiї зовсiм iнший характер, але вона теж завжди тут.

Кетбертсон (спiвчутливо). Знаю. Те саме й з Ґрейс. Вона теж завжди тут.

Крейвен. А тепер вони хотять щоб i я завжди був тут. Вони щодня нападаються на мене, щоб я вступив до клубу, — мабуть, щоб я покинув на них бурчати. Ось я хотiв про це з вами порадитись. Як ви гадаєте, слiд менi вступити чи нi?

Кетбертсон. Ну, що ж, як ви не маєте моральних заперечень...

Крейвен (роздратовано уриваючи йому). Я принципово заперечую проти iснування такого мiсця, але що з того? Воно ж iснує, незважаючи на мої заперечення; чому ж менi не скористатися з того позитивного, що воно може мати?

Кетбертсон (заспокоюючи його). Ну, звичайно, — це єдиний розумний погляд на справу. Та й насправдi це вже не так незручно, як ви гадаєте. Коли ви вдома, то перебуваєте здебiльшого на самотi, а коли хочете бути зi своєю родиною, то можете обiдати з нею в клубi.

Крейвен (не дуже захоплений з цього). Правда ваша.

Кетбертсон. Крiм того, якщо ви не хочете обiдати з ними, то можете й не робити цього.

Крейвен (переконано). Правда, щира правда! Але чи не поводяться вони тут надто вiльно?

Кетбертсон. О, нi, анiяк! Звичайно, загальний тон клубу не дуже високий, бо жiнки курять i самi собi заробляють на хлiб, тощо. Але ж справдi поскаржитись тут на щось не можна. У всякiм разi, клуб цiлком пристойний. (Входить Чартерiс, озираючись, де вони.)

Крейвен (пiдводячись). А знаєте, я маю велику охоту вступити, саме щоб подивитись, на що воно схоже.

Чартерiс (пiдходячи до них). І зробiть це обов’язково. Сподiваюсь, я не перебив вам розмову, прийшовши надто рано.

Крейвен. Анiяк! Просимо до компанiї, мiй голубе. (Потискує йому руку.)

Чартерiс. Ну, й гаразд. Я-бо прийшов ранiше, нiж гадав. Рiч у тому, що менi треба поговорити про дещо невiдкладне з Кетбертсоном.

Крейвен. Справа особиста?

Чартерiс. Не дуже. (До Кетбертсона.) Лише про те, про що з вами говорили вчора ввечерi.

Кетбертсон. Але ж, Чартерiсе, я гадаю, що це справа особиста, — принаймнi, мусить бути така.

Крейвен (скромно вiдходячи до столу). Я саме хотiв зазирнути до «Таймс’у»...

Чартерiс (зупиняючи його). О, це не секрет; у клубi всi вже домiрковуються. (До Кетбертсона.) Що, Ґрейс нiколи не казала вам, що хоче одружитися зi мною?

Кетбертсон (обурено). Вона казала, що ви хочете одружитися з нею.

Чартерiс. Така справа; але ж для вас важить не те, чого я хочу, а те, чого хоче Ґрейс.

Крейвен (трохи шокований). Пробачте менi, Чартерiсе, але це справа особиста. Я залишу вас удвох. (Знов намiряється йти до столу).

Чартерiс. Заждiть хвилину, Крейвене; це стосується i вас. Джулiя теж хоче одружитись зi мною.

Крейвен (дуже обурено з докором). Ну, знаєте! Ну, це вже справдi, щоб я так жив!..

Чартерiс. Це так, запевняю вас. Чи ж не здивувало вас, що ми сидiли вчора ввечерi без панi Тренфiлд?

Крейвен. Розумiється, здивувало. Але ви ж пояснили це. І мушу зауважити, Чартерiсе, що ваше пояснення було надзвичайно, до шокiнгу, нетактовне щодо Джулiї.

Чартерiс. Дарма. Це була добра, зухвала, здорова, смiлива брехня.

Крейвен i Кетбертсон. Брехня?!

Чартерiс. А вам i на думку не спало?

Крейвен. Звичайно, нi. Хiба вам спало, Джо?

Кетбертсон. Анi на хвилину.

Крейвен. Навiть бiльше: я не вiрю вам. Менi шкода, що доводиться говорити вам таке, але ж ви забуваєте, що Джулiя була при цьому i, проте, не заперечувала вам.

Чартерiс. Бо не хотiла.

Крейвен. Ви хочете сказати, що моя дочка обдурила мене?

Чартерiс. Делiкатнiсть щодо мене примусила її до цього, Крейвене.

Крейвен (переходячи до дуже серйозного тону). Слухайте, Чартерiсе, чи тямите ви гаразд, що стоїте мiж двома батьками?

Кетбертсон. Щира правда, Дане, щира правда. Я, зi свого боку, повторюю те саме питання.

Чартерiс. По щиростi, менi ще й досi трохи моторошно од того, що я так довго стояв мiж двох дочок; але, здається, я уявляю собi ситуацiю. (Кетбертсон вiдскакує з вигуком огидливости.)

Крейвен. Тодi менi сором за ваше поводження, Чартерiсе, от що. (Похмуро одвертається; потiм, зненацька скипiвши, знову повертається до Чартерiса.) І як ви смiєте менi говорити, що моя донька хоче з вами одружитись! Хто ви такий, прошу вас, щоб їй заманулося такої чести?

Чартерiс. Але ж маєте рацiю: гiршого вибору вона не могла б зробити. Але вона не хоче слухати нiяких резонiв. Я сам говорив з нею, як батько, запевняю вас, шановний Крейвене, я сказав їй усе, щоб ви тiльки могли сказати, та дарма — вона не хоче вiдмовитись вiд мене. Ну, а коли вона не хоче послухатись мене, тодi хiба можна сподiватись, що вона послухає вас?

Крейвен (розлючений i збентежений). Кетбертсоне, чи ви коли чули щось подiбне?

Кетбертсон. Нiколи! Нiколи!

Чартерiс. Ой, лишенько! Слухайте: не поводьтесь ви, як пара найзвичайнiсiньких старих батькiв, — адже цесправа серйозна. Погляньте на цi листи. (Виймає листа i листiвку.) Оце (показуючи листiвку) — вiд Ґрейс. До речi, Кетбертсоне, ви б попросили її, щоб вона не писала на листiвках: вони в неї блакитнi, а це так допомагає Джулiї вибирати шматочки з мого кошика пiд письмовним столом i складати їх докупи. Ось послухайте. «Любий мiй Леонарде! Нiзащо в свiтi я не згодна наражати себе на такi сцени, як учора ввечерi. Вертайте краще до Джулiї й забудьте мене. Щиро до вас прихильна Ґрейс Тренфiлд».

Кетбертсон (розлючений). Прокляття!

Чартерiс (повертаючись до Крейвена й готуючись читати листа). Тепер од Джулiї. (Полковник вiдвертається, щоб сховати своє обличчя од Чартерiса, передбачаючи тяжкий удар для себе, i кладе руку на стiлець, шукаючи пiдпори.) «Любий мiй хлопчику! Нiзащо в свiтi я не повiрю, що ця огидна жiнка може посiсти моє мiсце в твоєму серцi. Я посилаю тобi кiлька твоїх листiв, якi ти писав менi, коли ми тiльки познайомились. Прошу тебе, перечитай їх. Тодi згадаєш те, що почував писавши. Ти не мiг змiнитись настiльки, щоб бути до мене байдужим. Хто б не заполонив твою уяву на сьогоднi, твоє серце все ж — моє»…i так далi; вам же знайомi подiбнi листи... «Довiку й завжди твоя вiрна Джулiя». (Полковник схиляється на стiлець i закриває обличчя рукою.) Ви не подумайте, що це вона серйозно, — такi листи вона пише менi тричi на день. (До Кетбертсона.) А ось Ґрейс не жартує, нi, дiдька лисого. (Тримає перед себе листа вiд Ґрейс.) Блакитна листiвочка, як i завжди. Ну, цього разу я вже не звiрюся на свого кошика на папери. (Пiдходить до вогню й кидає в нього листи.)

Кетбертсон (зустрiчаючи його зi схрещеними руками, коли вiн повертаються до них). Смiю спитати, пане Чартерiсе, це що — «Нова Дотепнiсть»?

Чартерiс (все ще надто заклопотаний своїми справами, щоб зауважити, яке враження вiн справляє на iнших). Ет, дурницi! Думаєте, це вам смiховина, опинитись у такому становищi як я? Ви собi так задурили голову Новою Дотепнiстю, Новою Жiнкою, Новим Отим i Оцим, Новим п’ятим i десятим, i все це так переплуталось iз вашим власним старим Адамом, що ви зовсiм позбулись здорового глузду.

Кетбертсон (iз силою). Погляньте на цього старого чоловiка, що посивiв на почеснiй службi своїй батькiвщинi. Ви занапастили його останнi днини.

Чартерiс (здивовано позираючи на Крейвена i з щирим спiвчуттям виявляючи переляк). Менi страшенно шкода. Ну ж, Крейвене, не берiть близько до серця. (Крейвен хитає головою.) Запевняю вас, це нiчого не значить, менi раз у раз трапляється таке.

Кетбертсон. Для вас є тiльки одне виправдання. Ви не вiдповiдальнi за свої дiї. Подiбно до всiх прогресивних людей ви хворi на неврастенiю.

Чартерiс (злякано). Боже великий, що таке?

Кетбертсон. Я ухиляюсь вiд пояснень. Ви розумiєте не гiрш од мене. А тепер — пiду замовити снiданок. Я замовлю на трьох, тiльки третє мiсце буде для Парамора, якого я запросив, а не для вас. (Виходить крiзь дверi до їдальнi.)

Чартерiс (кладучи руку Крейвеновi на плече). Ну, Крейвене, дайте менi пораду. Вам же, напевне, самому траплялось бувати в скрутi.

Крейвен. Чартерiсе, жодна жiнка не напише такого листа чоловiка, коли вiн не дав їй на це пiдстав.

Чартерiс (сумно). Як мало ви знаєте свiт, полковнику! Нова жiнка не така.

Крейвен. Я можу вам дати тiльки дуже старомодну пораду, мiй любий. Треба перше скiнчити iз старою жiнкою ранiш, нiж заводитись iз новою. Даремно тiльки ви сказали менi про це. Ви могли б краще почекати моєї смерти — тепер вона вже недалеко. (Його голова знову схиляється. Із сходiв увiходять Джулiя i Парамор. Джулiя зупиняється, побачивши Чартерiса; обличчя її темнiє, груди здiймаються; Парамор же, спостерiгши, що Крейвеновi, очевидячки, погано, кидається до нього, виявляючи максимум «лiкарської уважности»)

Чартерiс (побачивши Джулiю). О, Боже! (Вiдступає пiд захист рухливої шафи).

Парамор (спiвчутливо до Крейвена, беручи його за руку й починаючи рахувати пульса). Дозвольте.

Крейвен (пiдвадячи погляд). Га? (Висмикує свою руку й пiдводиться, каже скорботно.) Нi, Параморе, цього разу це не печiнка, а приватна справа. (Мiж Джулiєю й Чартерiсом починається полювання; пристрасть його збiльшує те, що й мисливця, i її жертва зарiвно мусить маскувати про iнших справжню мету своїх рухiв. Спершу Чартерiс подається до дверей на сходи. Джулiя зразу ж вiдходить до них, перетинаючи йому шлях. Вiн повертається назад навколо рухливої шафи й крутить її, подаючись до других дверей; Джулiя поспiшає його наздогнати. Вiн уже майже втiк, коли його переймає Кетбертсон, що саме повертається. Одвертаючись назад, вiн бачить Джулiю просто перед себе. Тодi, не маючи нiчого iншого, вiн звертає у нiшу, що лiворуч од Ібсена.)

Кетбертсон. Доброго ранку, мiс Крейвен. (Потискують одне одному руки.) Чи не хочете поснiдати вкупi з нами? Парамор теж приєднується.

Джулiя. Дякую, з великою приємнiстю. (З удаваною безцiльнiстю подається до нiшi. Чартерiс, мало не впiйманий там, перескакує до другої нiшi повз камiннi ґрати, минаючи якi з гуркотом звалює додолу коцюбу, щипцi й лопатку.)

Крейвен (що пiдiйшов до рухливої шафи й зупинив її). Якого бiса ви там грюкаєте, Чартерiсе?

Чартерiс. Та нiчого! Це якась заклята кiмната, з неї нiяк не виберешся.

Джулiя (лукаво). Авжеж, — хiба нi? (Вона саме збирається зрушити з мiсця, щоб стати на вартi бiля дверей на сходи, коли Кетбертсон пропонує їй руку).

Кетбертсон. Дозвольте провести вас до їдальнi!

Джулiя. О, нi; ви ж знаєте, це проти клубних правил опiкувати жiнок. Той, хто ближче до дверей, той i виходить перший.

Кетбертсон. Ну, гаразд, якщо ви наполягаєте. Що ж, панове; ходiмте до снiданку по-iбсенiвському, по-безстатевому! (Повертається й виходить, за ним — Парамор з найввiчливiшим смiхом лiкаря у своїй вiтальнi. Крейвен iде останнiй.)

Крейвен (на дверях, серйозно). Ходiмо, Джулiє.

Джулiя (з величною нiжнiстю). Так, таточку, миленький, я зараз. Не чекай на мене, я буду за хвилину. (Полковник вагається.) Не турбуйся ж, таточку.

Крейвен (дуже серйозно). Не затримуйся довго, люба. (Виходить.)

Чартерiс. Ну, я пiшов. (Кидається до дверей.)

Джулiя (кинувшись до нього i вхопивши його за руку). А ти не йдеш з усiма?

Чартерiс. Нi! Пустiть мене, Джулiє. (Намагається одiйти; вона не пускає його.) Якщо ви мене не пустите, я заволаю по порятунок.

Джулiя (докiрливо). Леонарде! (Вiн видирається од неї). О, як ти можеш бути такий брутальний зi мною, коханий! Ти одержав мого листа?

Чартерiс. Спалив... (Вона одвертається, прикро вражена, i ховає обличчя в руках)... разом з її листом.

Джулiя (швидко повертаючись). Її?! Вона написала до тебе?

Чартерiс. Так, щоб порвати зi мною — через вас!

Джулiя (їй очi блищать). Ага!

Чартерiс. Ви задоволенi. Нiкчемо! Тепер ви губите в очах останню краплину пошани. (Вiн повертається, щоб пiти, але його затримує Сильвiя, що саме входить. Джулiя одвертається й стоїть, удаючи, що читає газету, яку взяла зi столу).

Сильвiя (по-простацьки). Агов, Чарторiсе, як живемо? (Фамiльярно бере його попiдручки й походжає з ним по кiмнатi). Бачили ви цього ранку Ґрейс Тренфiлд? (Джулiя випускає газету з рук i пiдходить на крок ближче, щоб послухати). Ви ж завжди знаєте, де її можна знайти.

Чартерiс. Але нiколи вже бiльше не знатиму, Сильвiє. Вона посварилась зi мною.

Сильвiя. «Сильвiє»! Скiльки разiв вам казати, що в клубi я не Сильвiя?

Чартерiс. Я забувся, пробачте, Крейвен, старий друже. (Ляскає її по плечi.)

Сильвiя. Оце краще. Трохи пересолили, а все ж краще.

Джулiя. Сiллi, не будь дурна.

Сильвiя. Джулiє, пригадай, будь ласка, що тут ми члени клубу, а не сестри. Тут я не дозволяю собi нiяких вольностей у поводженнi щодо тебе, — не дозволяй же й ти собi. (Іде до козетки й сiдає на своє попереднє мiсце.)

Чартерiс. Щира правда, Крейвен! Геть з тиранiєю старших сестер!

Джулiя. Ви, Леонарде, могли б вигадати дещо краще, анiж заохочувати дитину до того, щоб вона робила iз себе посмiховисько; хоч би й хотiли дошкулити менi!

Чартерiс (сiдаючи на кiнець столу). Ваш снiданок прохолоне, Джулiє. (Джулiя намiряється розлючено щось вiдповiсти, але їй перешкоджає Кетбертсон, що з’являється на дверях до їдальнi).

Кетбертсон. Що з вами сталось, мiс Крейвен? Ваш батько зовсiм занепокоївся. Ми всi вас чекаємо.

Джулiя. Дякую, менi саме нагадали про це (сердито минаючи його, виходить; Сильвiя озирається).

Кетбертсон (спершу подивившись їй услiд, потiм — на Чартерiса). Ще бiльша неврастенiя. (Іде услiд за нею).

Сильвiя (стрибаючи колiньми на козетку, говорить через її спинку). Що тут було, Чартерiсе? Джулiя залицялась до вас?

Чартерiс (говорячи до неї через плече). Нi. Ревнує до Ґрейс.

Сильвiя. Так вам i треба. У вас сидить справжнiй бiс зальотництва.

Чартерiс (спокiйно). Ви вважаєте, що це вiдповiдає клубним правилам — розмовляти отак з людиною, що майже могла б вам бути за батька? Сильвiя (хитро). О, знаю я вас, мiй голубе.

Чартерiс. Ну, то ви мусите знати, що я нiколи не придiляю особливої уваги жоднiй жiнцi.

Сильвiя (задумливо). А знаєте, Леонарде, я й справдi вам вiрю. Менi здається, що ви анi на крихту не турбуєтесь про одну жiнку бiльше, анiж про другу.

Чартерiс. Ви хочете сказати, що я про одну жiнку не турбуюсь анi на крихту менше, нiж про другу.

Сильвiя. Це ще гiрш. Але я хочу сказати, що ви нiколи не ставитесь до них тiльки як до жiнок. Ви й розмовляєте з ними так, як зi мною зараз, чи як з кожним iншим товаришем. Ось секрет ваших успiхiв. Ви не можете собi уявити, як вони побиваються за тим, щоб до них виявляли пошану, на яку претендує їхня стать.

Чартерiс. О, якби Джулiя мала бодай частину ваших мудрощiв, Крейвен! (Зiтхаючи, зiскакує зi столу i сiдає задумано на драбинку).

Сильвiя. Вона не може так легко сприймати все, —чи не так, старенький? Але не бiйтесь, що ви розiб’єте їй серце вона собi дає раду зi своїми маленькими трагедiями. Ми це помiтили вдома, коли прийшло наше велике горе.

Чартерiс. Яке?

Сильвiя. Я хочу сказати, тодi, коли ми довiдались, що бiдолашиий тато нездужає на Параморову недугу.

Чартерiс. Параморову недугу! Що то за Параморова недуга?

Сильвiя. Та нi, вiн не хворий на цю недугу, а винайшов її.

Чартерiс. Історiя з печiнкою?

Сильвiя. Так. Ви вже знаєте, це саме те, що зробило Параморовi репутацiю. Татовi iнодi бувало кепсько; але ми завжди гадали, що це частково наслiдки його служби в Індiї, а частково тому, що вiн забагато їв i пив. За тих часiв вiн по-вовчому їв, силу-силенну, наш татко. Лiкар нiколи не мiг з’ясувати, що йому бракує, аж поки Парамор не винайшов цього жахливого маленького мiкроба в його печiнцi. На кожен квадратовий дюйм печiнки їх припадає сорок мiльйонiв. Парамор перший вiдкрив їх; i тепер вiн обстоює,що кожнiй людинi конче треба робити щеплення проти них, як проти вiспи. Але бiдному татовi вже запiзно було робити щеплення. Все, що можна було для нього зробити, це продовжити йому життя ще на два роки, посадивши його на сувору дiєту. Бiдненький старенький, вони позбавили його спиртних напоїв i не дозволяють їсти м’яса!

Чартерiс. Як на мене, то ваш батько має прекрасний вигляд.

Сильвiя. Так, здається, наче йому значно краще. Але мiкроби роблять своє дiло, поволi, але непоправно. І за рiк всьому кiнець. бiдолашненький старенький таточко! І як це можна говорити про його хворiсть у такiй позi, — треба сiсти пристойнiше. (Злiзає з козетки й сiдає на стiлець близько драбини.) Я б хотiла, щоб тато довiку був живий, саме щоб позбавити Парамора його самовпевнености. Здається менi, що вiн закоханий в Джулiю.

Чартерiс (схвильовано пiдводячися). Закоханий в Джулiю! Промiнь надiї на обрiї! Це ви серйозно?

Сильвiя. Гадаю, що так. Чого б йому тинятись сьогоднi по клубi у чудовому новому сурдутi, у краватцi, замiсть щоб приймати своїх пацiєнтiв, — як вам здається? Цей снiданок з Джулiєю зовсiм доконає його. Вiн проситиме в тата згоди ще ранiш, нiж вони вернуться сюди... Ставлю три проти одного, що це так i буде, — на все, що хочете.

Чартерiс. На рукавички?

Сильвiя. Нi, на цигарки!

Чартерiс. Згода! Але що вона гадає з приводу цього? Чи подає йому якусь надiю?

Сильвiя. О, як звичайно. Настiльки, щоб його не одбила якась iнша.

Чартерiс. Так, так. Розумiю. Тепер слухайте — я говоритиму як фiлософ. Джулiя ревнує всiх — усiх чисто. Якби вона помiтила, що ви флiртуєте з Парамором, вона зразу почала б цiнувати його вище. Чи не пограли б ви з ним трошки, Крейвен, га, — заради мене?

Сильвiя (пiдводячись). Але ж ви жахлива людина, Леонарде! Сором вам! Проте для товариша iбсенiста — все, щохочете. Я подбаю про вашу справу. Тiльки, на мою думку, далеко бiльший був би ефект, якби ви намовили до цього Ґрейс.

Чартерiс. Ви гадаєте? Гм! Може, ви й маєте рацiю.

Служник (за дверима). Доктор Парамор, доктор Парамор, доктор Парамор...

Сильвiя. Слiд би комусь подбати про те, щоб зробити голос цього хлопця трохи доладнiшим, — це просто сором для клубу. (Іде в нiшу лiворуч од Ібсена. Хлопець входить, несучи «Британський Медичннй Журнал».)

Чартерiс (до служника). Доктор Парамор у їдальнi.

Служник. Дякую, пане. (Хоче ввiйти до їдальнi, ко ли на нього наскакує Сильвiя.) Стiйте, а куди ж ви понесли отой часопис? Вiн мусить бути в цiй кiмнатi.

Служник. Це з особливого наказу доктора Парамора, мiс, «Британського Медичного Журналу» щоб завжди односити до них, тiльки-но вiн прибуде.

Сильвiя. Яке зухвальство! Чартерiсе, чи не слiд нам принципово це припинити?

Чартерiс. Звичайно, нi. Нiколи не варто чiплятись до когось з такого мiзерного приводу, як принциповiсть.

Сильвiя. Нiсенiтниця! А Ібсен?

Чартерiс (до служника). Ідiть швидше, хлопче, доктор Парамор чекає, аж неживий з нетерплячки.

Служник (серйозно). Справдi, пане? (Вибiгає).

Чартерiс. Цей хлопчина не пропаде в цiй країнi. Вiн зовсiм позбавлений чуття гумору. (Входить Ґрейс. Її вбрання, дуже зручне й дiлового вигляду, пошито в такий спосiб, щоб бути їй до лиця i заразом не бути для неї обтяжливим; зовсiм не модне, але не без особистої елеґантности. Входить вона жваво, як жiнка, що завжди має справи.)

Сильвiя (пiдбiгаючи до неї). Нарештi ви прийшли, Тренфiлд, старий друже! Я вже цiлу годину вас чекаю. Конаю з голоду!

Ґрейс. Ну, нiчого, любко. (До Чартерiса). Ви одержали мого листа?

Чартерiс. Так. Я б волiв, щоб ви не писали на отих проклятих блакитних листiвках.

Сильвiя (до Ґрейс). Чи не пiти менi попереду вниз i замовити стiл?

Чартерiс (вiдповiдаючи замiсть Ґрейс). Пiдiть, старий друзяко!

Сильвiя. Тiльки ви тут не барiться (iде до їдальнi).

Ґрейс. Ну?

Чартерiс. Боюсь i глянути на вас пiсля вчорашнього вечора! Чи можна уявити огиднiшу сцену? Ви, мабуть, зовсiм зневажаєте мене пiсля цього?

Ґрейс. О, нi.

Чартерiс. Ну, це було б цiлком по заслузi. У-у, це було мерзотно... Зневага... образа. Гарненька кiнцiвка до всiх моїх планiв зробити вас щасливою — зробити з вас виняток спомiж усiх жiнок, якi клянуть мене за те, що я зробив їх нещасними!

Ґрейс (спокiйно сiдаючи). Я зовсiм не нещасна. Менi дуже прикро, але я не збираюсь розбивати собi серце.

Чартерiс. О, нi, у вас свiдоме, горде серце; ви не стогнете й не плачете на кожну уразку. Ось чому ви — єдина можлива для мене жiнка.

Ґрейс (хитаючи головою). Тепер нi. І вже нiколи.

Чартерiс. Нiколи! Що ви хочете сказати?

Ґрейс. Те, що кажу, Леонарде.

Чартерiс. Знов поразка! Мiнливiсть жiнок, яких я кохаю, можна порiвняти лише з пекельною постiйнiстю жiнок, що кохають мене. Так, так! Я все бачу, Ґрейс; ви не можете забути оту огидну сцену вчора ввечерi. Здумати тiльки, вона запевняла, що я цiлував її два днi тому.

Ґрейс (рвучко пiдводячись). А хiба це не правда?

Чартерiс. Правда? О, нi — нахабна брехня!

Ґрейс. О, яка я рада! Це було єдине, що справдi прикро вразило мене.

Чартерiс. Вона ж тому й сказала. Як любо, що вас це турбує! Кохана! (Схоплює її руки й притискає їх до грудей.)

Ґрейс. Опам’ятайтесь, — адже мiж нами все розбито.

Чартерiс. О, так, ось моє серце — у ваших руках. Розбийте його. Викиньте моє щастя за вiкно!

Ґрейс. О, Леонарде, хiба ваше щастя справдi залежить вiд мене?

Чартерiс (нiжно). Абсолютно. (Вона спалахує захватом. На знак цього його почуття рiзко змiнюється; вiн здригається, пускає її руки й скрикує.) О, нi, навiщо брехати — вам! (Схрещує руки й додає твердо.) Моє щастя не залежить нi вiд кого, опрiч мене самого. Я можу обiйтись i без вас.

Ґрейс (дужим зусиллям волi себе опановуючи). Так воно i мусить бути. Спасибi за правду. А тепер я скажу вам правду.

Чартерiс (злякано опускаючи руки). О, нi, прошу вас. Не треба, Це менi, як фiлософовi, личить казати iншим правду; але iншим зовсiм не личить казати правди менi. Я не люблю правди: вона робить боляче.

Ґрейс (спокiйно). Я тiльки хочу сказати, що люблю вас.

Чартерiс. А! Ну, це не фiлософська правда. Це можете менi говорити, скiльки хочете. (Обiймає її).

Ґрейс. Так, Леонарде; але я — прогресивна жiнка. (Вiн стримується i позирає на неї дещо розгублено.) Я — те, що мiй батько зве Нова Жiнка. (Вiн випускає її з рук i видивляється на неї.) Я цiлком погоджуюсь з усiма вашими iдеями.

Чартерiс (скандалiзований). Гарненькi речi для порядної жiнки! І вам не сором себе самої?

Ґрейс. Я ставлюсь до них цiлком серйозно, не так, як ви. І тому я нiколи не одружуся з мужчиною, якого надто сильно люблю. Це дало б йому величезну перевагу надi мною: я була б цiлком пiд його владою. Ось яка вона — Нова Жiнка. Хiба вона не має рацiї, пане фiлософе?

Чартерiс. Змагання мiж Мужчиною й Фiлософом жахливе, Ґрейс; але Фiлософ каже, що ви маєте рацiю.

Ґрейс. Я знаю, що маю рацiю. Отже, ми мусимо розлучитись.

Чартерiс. Не зовсiм. Ви мусите одружитись iз кимсь iншим, а я буду приходити до вас — на зальоти. (Сильвiя повертається).

Сильвiя (тримаючи дверi розчиненi). О, благаю вас, iдiть Я зовсiм сконала з голоду.

Чартерiс. Я теж конаю. Я поснiдаю з вами, якщо дозволите.

Сильвiя. Я так i гадала. Я замовила супу на трьох. (Ґрейс виходить. Сильвiя далi говорить до Чартерiса). Од нашого столу ви можете стежити за Парамором; вiн удає, нiби читає «Британський Медичний Журнал», але вiн, мабуть, готується до рiшучого кроку, — такий знервований, що аж позеленiв. (Виходить).

Чартерiс. Боже йому допоможи! (Іде услiд за нею).

Дія третя

Та сама бiблiотека за десять хвилин. Джулiя виходить з їдальнi, сердита, нещасна, за нею слiдом Крейвен. З виразом муки вона переходить через кiмнату й кидається у фотель.

Крейвен (нетерпляче). У чому рiч? Що це, всi з глузду з’їхали сьогоднi, чи що? Чого це ти зненацька зриваєшся од столу i летиш геть? Чого це Парамор читає свого часописа й не озивається, коли до нього говрять? (Джулiя нетерпляче ворушиться.) Ну, ну (нiжно), невже мiй мазунчик не скаже своєму таточковi, якого... (розлютившись), якого бiса всi чисто сказились? Та отямся, Джулiє, поки не прийшов Кетбертсон. Вiн тiльки заплатить за рахунком i зразу ж прийде сюди.

Джулiя. Я не могла бiльше терпiти цього. О, бачити, що вони снiдають разом, смiються, розмовляють, глузуючи з мене! Я iнколи ледве не скрикувала. Я ледве не схопила ножа, не вбила її... ледве не... (З’являються Кетбертсон з рахунком у руцi. Вiн засовує рахунок у кишеню сурдута й починає говорити ще на дверях.)

Кетбертсон. Боюсь, що ви мали надто мiзерний снiданок, Дене. Просто шкода було дивитись, як ви дзьобаєте цi нещаснi боби й п’єте содову воду. Дивуюсь, як ви живете.

Джулiя. Вiн завжди так їсть, пане Кетбертсоне, запевняю вас. Вiн дуже не любить, коли йому про це нагадують.

Крейвен. Де ж Парамор?

Кетбертсон. Читає свого часописа. Я спитав його, чи прийде вiн теж, але вiн i не чув мене. Це просто дивує, як вiн заглиблюється в науку. Розумна людина! Жах яка розумна людина!

Крейвен (роздратовано). О, так, так, це все прекрасно, Джо, але ж це невиховано поводитись так при столi, — можна б iнодi й зачинити свою крамничку. Бог вiдає, що я радий би забути про його науку, але вона надто турбує мене, вiдколи вона прирекла менi свiй вирок. (Сiдає з меланхолiйним виглядом.)

Кетбертсон (спiвчутливо). Краще не думайте про це, Крейвене, — може, вiн пимиляється. (Глибоко зiтхає й сiдає.) Але все ж вiн безперечно дуже розумний. Вiн завжди двiчi помiркує, поки зважиться на щось. (Сидять мовчки, сповненi найсмутнiших думок. Зненацька входить Парамор, блiдий й надзвичайно збентежений, з «Британським Медичним Журналом» у стисненiй руцi. Всi сполохано пiдводяться. Вiн хоче говорити, але затинається, горло йому стискається, i вiн хитається. Кетбертсон прудко хапає свого стiльця i пiдставляє його Параморовi, що падає на нього, поки вони гуртуються навколо. Крейвен — праворуч, Кетбертсон — лiворуч, Джулiя — позаду Крейвена.)

Крейвен. Що сталося, Параморе? Джулiя. Ви хворi?

Кетбертсон. Сподiваюсь, нема нiяких поганих новин?

Парамор (розпачливо). Найгiрша новина! Жахлива новина! Фатальна новина! Моя недуга...

Крейвен (швидко). Ви хочете сказати — моя недуга?

Парамор (погордливо). Я хочу сказати — моя недуга, — Параморова недуга... недуга, яку я винайшов... справа всього мого життя! Дивiться сюди. (Вказує на «Брит. Мед. Журн.» з виразом невимовного жаху). Якщо це вiрно, то все це була помилка, — нема такої недуги. (Кетбертсон i Джулiя переглядаються, ледве насмiлюючись вiрити цiй добрiй новинi).

Крейвен (з глибоким докором). І ви звете це поганими новинами! Ну, знаєтє, Параморе...

Парамор (хрипко йому уриваючи). Ви, звичайно, думаєте тiльки про себе. Я не ганю вас: усi хворi — егоїсти.Тiльки людина науки може вiдчути те, що я вiдчуваю. (Здригаючись вiд почуття нестерпної несправедливости). А у всьому виннi жалюгiдно сентиментальнi закони цiєї країни. Я не мав змоги зробити досить дослiдiв — тiльки три собаки й одна мавпа. Подумайте тiльки, це тодi, коли вся Європа повна моїх конкурентiв, людей, яким не терпиться довести, що я помиляюсь! У Францiї воля — просвiчена, республiканська Францiя! Один француз проробляє дослiди над двома сотнями мавп, щоб спростувати мою теорiю. Другий офiрує 36 фунтiв стерлiнгiв — триста собак, по три франки за штуку, щоб спростувати дослiди над мавпами. Третiй доводить, що обидва вони помиляються, доводить єдиним дослiдом, де температуру верблюжої печiнки пiдносить до шiстдесяти градусiв над нулем. І тут з’являється оцей клятий iталiєць, який зовсiм доконав мене. Вiн має урядовий дозвiл на купiвлю тварин i ще опрiч того має до своїх послуг найбiльший шпиталь в Італiї. (З розпачливою рiшучiстю). Але я не дозволю жодному iталiйцевi побити себе! Я сам поїду до Італiї! Я вдруге винайду хворiсть, я знаю, що вона iснує, я вiдчуваю це. І я доведу це, хоч би менi довелось проробити дослiди над усiма смертними тваринами, якi мають печiнку! (Важко дихаючи, схрещує руки).

Крейвен (почуття образи все збiльшується в ньому). Чи маю зрозумiти це так, Параморе, що ви наважились виголосити менi вирок смерти — так, смерти, — на пiдставi дослiдiв над трьома собаками й однiєю триклятою мавпою?

Парамор (з надмiрним презирством до вузькости Крейвенового особистого погляду). Так. Це було все, на що я змiг дiстати дозвiл.

Крейвен. Ну, знаєте, Параморе, мене це прикро вражає. Я не хочу бути недружнiй, але я, справдi, надто прикро вражений. Чи ви, чорти б його взяли, усвiдомлює, що ви наробили? На цiлий рiк позбавили мене м’яса й напоїв, зробили з мене загальне посмiховисько, — нещасного вегетарiанця й тверезника.

Парамор (пiдводячись). Ну, що ж, ви можете тепер надолужити згаяний час. (Гiрко, указуючи Крейвеновi на «Журнал»). Ось! можете самi прочитати. Верблюда годували м’ясом, розчиненим у алкоголi; i його вага при цьому збiльшувалась. Їжте й пийте, скiльки хочете. (Усе ще неспроможний стояти без пiдтримки, подається повз Кетбертсона до рухливої шафи й стоїть там, спиною до них, прихилившись до шафи й спершись об руку).

Крейвен (буркотливо). Аякже! Вам легко балакати, Параморе. Але що ж я маю сказати у Товариствах захисту тварин i у вегетерiанських товариствах, що обрали мене на вiце-президента?

Кетбертсон (смiючись). Ага! Ви зробили з цього чесноту, еге ж, Дене?

Крейвен (тепло). Я зробив чесноту з неминучої потреби, Джо. Нiхто не може мене огудити.

Джулiя (заспокiйливо). Ну, ну, нiчого, таточку! Ходино краще знов до їдальнi й поснiдай добре.

Крейвен (здригаючись). Ух! (Жалiбно). Нi, я вже втратив старий смак до цього. Всю вдачу менi попсовано тим, що я живився дитячою кашкою. (До Парамора). Ось до чого призводять усi оцi вiвiсекцiї. Ви робите свої дослiди над конями, а потiм, унаслiдок цього, намагаєтесь уподiбнити мене до них, годуючи бобами.

Парамор (уривчасто, не змiнюючи пози). Що ж, як вони пiшли вам на користь — тим краще для вас.

Крейвен (сварливо). Це все прекрасно, але це дуже прикро. Ви й наполовину не тямите, яка це серйозна рiч — переконати людину, що їй лишається всього один рiк жити; справдi, Параморе, ви цього не тямите. Я мушу вам сказати: я склав заповiта, в чому не було зовсiм нiякої потреби, я помирився з цiлою купою людей, з якими був посварився i яких я не зношу за звичайних умов. Далi, вдома я дозволив своїм дочкам запанувати надi мною до такої мiри, до якої не припустив би, якби знав, що передо мною ще цiле життя. Я силусиленну передумав i перечитав серйозних речей i позачергово ходив до церкви. А тепер виявляється, що це все було даремне гаяння часу. Чорти б його взяли, це аж надто гидко: краще б уже менi вмерти як мужчинi, коли я сам зголосився.

Парамор (як i ранiше). Може, й помрете. У вас ненадiйне серце, якщо ви бачите в цьому яке задоволення.

Крейвен (ображено). Пробачте менi, Параморе, але мушу вам сказати, що я втратив довiр’я до вашої думки як думки медика. (Параморовi очi спалахають, вiн випростовується i слухає). Я заплатив вам добрячу винагороду за ту консультацiю, коли ви винесли менi вирок, i не можу сказати, щоб ваша послуга була рiвноцiнна.

Парамор (повертаючись i з гiднiстю позираючи Крейвеновi просто в обличчя). На таке не варт i вiдповiдати, полковнику Крейвейне. Я поверну вам вашу винагороду.

Крейвен. А, тут не про грошi йдеться; але, гадаю, ви мусите втямити своє становище. (Парамор холодно одвертається геть. Крейвен рвучко кидається за ним слiдом, вигукуючи з каяттям). Але, може, це гидко з мого боку натякати на це. (Простягає Параморовi руку).

Парамор (щиросердо стискаючи її). Але ж нi в якому разi. Ви цiлком маєте рацiю, полковнику, — мiй дiагноз був хибний, i я мушу вiдповiдати за наслiдки.

Крейвен (тримаючи його руку). Нi, не кажiть цього. Це ж було так природно, адже в мене така печiнка, що про неї кожен дiагноз буде хибний. (Довге стискання руки, аж надто тяжке для Параморових нервiв. Тодi Парамор вiддаляється до нiшi лiворуч од Ібсена й кидається на канапу з напiвстримуваним риданням, схиляючись над «Британським Мединим Журналом», поклавши лiктi на колiна й спершись головою об руки).

Кетбертсон (що лишався з Джулiєю на другому кiнцi кiмнати). Ну, годi вже про це. Вiтаю вас, Крейвене, i бажаю вам довгого життя. (Крейвен простягає руку). Нi, Дене, спершу вашiй дочцi. (Нiжно бере руку Джулiї й простягає її Крейвеновi, в чиї обiйми вона кидається з вибухом почуття).

Джулiя. Любий, старенький таточку!

Крейвен. А що, Юльця рада, що старенькому татковi надали ще кiлька рокiв?

Джулiя (ледве не плачучи). О, така, така рада! (Кетбертсон голосно хлипає. Полковник зворушений. Сильвiя, сходячи в їдальнi, рiзко зупиняється, побачивши їх утрьох. Парамор у нiшi залишається непомiчений нею).

Сильвiя. Агов!

Крейвен. Скажи їй новину, Джулiє, — з моїх вуст вона звучала б смiшно. (Пiдходить до Кетбертсона, що плаче, i, потiшаючи, поляскує його по плечi).

Юлiя. Сiллi, ти подумай тiльки! Татко зовсiм не хворий. Це була тiльки помилка доктора Парамора. О, любий! (Схоплює Крейвенову лiву руку й нахиляється, щоб її поцiлувати, в той час як його права рука все ще на Кертбертсоновому плечi).

Сильвiя (презирливо). Я так i знала. Звичайно, це просто було од переїдання. Я завжди казала, що Парамор дурень. (Усi враженi. Кертбертсон, Крейвен i Джулiя змiшано повертаються).

Парамор (незлобиво). Нiчого, мiс Крейвен. Це саме кажуть тепер по всiй Європi. Нiчого!

Сильвiя (трохи збентежена). Менi так шкода своїх слiв, докторе. Ви повиннi пробачити — доччинi почуття.

Крейвен (трохи ображено). Тобi, Сильвiє, це, очевидно, досить байдуже.

Сильвiя. Я не збираюсь розводити сентименти над цим, таточку, ти ж це знаєш. (Пiдходячи до Крейвена). Та й потiм, я завжди знала, що все це нiсенiтниця. (Пестячи його). Бiдний, любий, старий татку, i чого б це твiй вiк мав бути обмеженiший, нiж у будь-якого iншого? (Злагiднiвши, вiн плескає її по щоцi. Джулiя нетерпляче одвертається вiд них). Іди ж до курильнi i покажи-но тепер, на що ти здатний пiсля цiлого року тверезости!

Крейвен (пустотливо). Ти, погане дiвчисько! (Хапає її за вухо). Ходiмо, Джо, чи що! Найкраще тепер пiсля всiх оцих хвилювань.

Кетбертсон. Я не соромлюсь цього, Дане. Це гаразд на мене вплинуло. (Пiдходить до столу й погрожує кулаком погруддю, що понад камiном.) Це б i на тебе теж вплинуло гаразд, якби ти мав очi й вуха, щоб це сприйняти.

Крейвен (здивовано). Хто це?

Сильвiя. Але ж, розумiється, любий старий Генрiх.

Крейвен (вражений). Генрiх?

Кетбертсон (нетерпляче). Ібсен, чоловiче, Ібсен. (Виходить крiзь дверi на сходи, за ним слiдом iде Сильвiя, по дорозi посилаючи рукою поцiлунок погруддю. Крейвен спантеличено позирає їй у слiд, потiм на погруддя. Визнавши проблему за нерозв’язну, хитає головою й iде за ними. Близько дверей затримується й повертається назад).

Крейвен (м’яко). Мiж iншим, Параморе...

Парамор (з зусиллям отямлюючись). Га?

Крейвен. Ви несерйозно казали тодi про моє серце, правда ж?

Парамор. О, то пусте, пусте. Легенький шелест — може, мiтральнi хлипавки трохи спрацьованi. Але їх вистачить на ваш вiк, як ви будете обережнi. Не палiть забагато.

Крейвен. Як! Знову стриманiсть! Ну, знаєте, Параморе, це вже знаєте...

Парамор (божевiльно пiдводячись). Пробачте, я не можу зараз говорити про це. Я... я...

Джулiя. Не чiпляйся ти тепер до нього, тату.

Крейвен. Добре, добре, не буду. (Пiдходить до Парамора, що неспокiйно тиняється туди й сюди серед кiмнати). Ну ж, Параморе, я не егоїст, вiрте менi, — я здатний спiвчувати вашiй прикростi. Але ви повиннi зустрiти її як мужчина. І знаєте, кiнець кiнцем, хiба це справдi не доводить, що в новiтнiй медицинi сила гнилизни. Мiж нами кажучи, це, знаєте, страшенна жорстокiсть; ви мусите самi згодитись, що це чортiвськи погана штука — тельбушити й катувати верблюдiв i мавп. Ранiше чи пiзнiше це мусить згрубити всi високi почуття.

Парамор (повертаючись до нього). А скiльки верблюдiв, i мавп, i людей розтельбушено за тiєї Суданської кампанiї, за яку ви одержали вашого хреста Вiкторiї, полковнику?

Крейвен (спалахаючи гнiвом). То був чесний бiй — це зовсiм одмiнна рiч, Параморе.

Парамор. Так, так — рущницi Мартiнi й артилерiя проти голих людей iз списами.

Крейвен (запально). Я пiдлягав небезпецi нарiвнi з iншими, докторе. Я важив власним життям, не забувайте цього.

Парамор (так само). А я ризикував своїм, як кожен лiкар, i далеко частiше за вiйськову людину.

Крейвен. А й справдi. Я й не здумав про це. Пробачте менi. Параморе, нiколи бiльше не скажу й слова проти вашої професiї. Але ви, сподiваюсь, дозволите менi вдатися до цiлком старомодного способу ожвавлення й лiкування моєї печiнки — бучний виїзд по полях iз хортами!

Парамор (iз гiркою iронiєю). А це не видається вам жорстокiстю, коли зграя псiв загризає лисицю?

Джулiя (замирливо встряваючи мiж них). О, прошу, не заводьте ви наново суперечок. Іди ж до курильної, таточку. Пан Кетбертсон дивуватиметься, що з тобою трапилось.

Крейвен. Та добре, добре, я йду. Але ви сьогоднi справдi нерозсудливi, Параморе, що отак говорите про чудову розвагу...

Джулiя. Ш-ш... (пестливо тягне його до дверей).

Крейвен. Та добре, добре уже йду. (Добродушно виходить, гнаний пiдштовхуванням Джулiї).

Джулiя (якнайчарiвнiше обертаючись бiля дверей). Не берiть цього так до серця, докторе. Пiдбадьорiться! Ви так чудово ставились до нас i ви зробили татовi стiльки добра!

Парамор (захоплено кидаючись до неї). Як це прекрасно з вашого боку, що ви кажете менi це, мiс Крейвен!

Джулiя. Я не терплю бачити когось нещасливим. Я не можу зносити нещастя. (Вибiгає, кидаючи на нього погляд, насичений отруйнiстю парфянської стрiли. Парамор стоїть, захоплений, видивившись їй услiд крiзь склянi дверi. Поки вiн стоїть, заглиблений, з їдальнi виходить Чартерiс i торкає його за руку.)

Парамор (здригнувшись). Га? У чому рiч?

Чартерiс (багатозначно). Чарiвна жiнка, правда ж, Параморе? (Здивовано позираючи на нього). І як це вам пощастило причарувати її?

Парамор. Менi? Невже ви справдi хочете сказати... (Позирає на нього, потiм отямлюється й додає холодно.) Пробачте, але це тема, про яку я не припускаю жартiв. (Вiдходить вiд Чартерiса вздовж стiни й сiдає в фотель, читаючи свiй «Журнал», щоб показати, що вiн не хоче продовжувати розмови).

Чартерiс (iґноруючи натяк i спокiйно сiдаючи поруч iз ним). І чом ви не одружуєтесь, Параморе? Це ж, знаєте, скандальна рiч для людини вашої професiї — залишатись неодруженим.

Парамор (коротко, все ще удаючи, що читає). Це моя справа, а не ваша.

Чартерiс. Але ж зовсiм нi — це питання головним чином соцiальне. Адже ви збираєтесь одружитися, правда?

Парамор. Не знаю.

Чартерiс (стривожено). Нi? Що ви кажете! Чому?

Парамор (сердито пiдводячись i постукуючи по одному з плакатiв з написом «Додержуйте тишi»). Дозвольте менi звернути вашу увагу на оце. (Переходить до фотеля бiля рухливої шафи й кидається в нього з рiшучою неприязню).

Чартерiс (переслiдуючи його, надто глибоко вражений, щоб зважати на одсiч). Параморе, ви так занепокоїли мене, що я вам i сказати того не можу! Ви не вмiли взятися до справи i щось тут наплутали. Я чудово знаю, якi у вас були намiри; i я сподiвався, цiлком певний, що ви будете з радiстю принятi як бажаний кавалер.

Парамор (сердито). Так, ви стежили за мною, бо ви самi захоплюєтесь мiс Крейвен. Що ж, тепер ваш шлях до перемоги вiльний. Вам буде радiсно почути, що я — зруйнована людина.

Чартерiс. Ви? Зруйнованi? Як? На перегонах?

Парамор (презирливо). На перегонах! Звичайно, нi!

Чартерiс. Параморе, якщо все, що я маю, може допомогти вам у цiй скрутi, я з радiстю позичу вам.

Парамор (здивовано пiдводячись). Чартерiсе, я... (Пiдозрiло). Ви не жартуєте?

Чартерiс. І якого бiса ви завжди боїтесь, що я жартую! Нiколи в життi я не був такий серйозний.

Парамор (засоромлений з Чартерiсової великодушности). Ну, простiть менi. Я гадав, що ви радiєте з цього. (Потискують руки). А тепер я вже хiба скажу вам усе по правдi. Краще вже, щоб ви почули це од мене, анiж з клубних плiток. Виявилось, що мiй винахiд щодо печiнки... є... є... (Не може вимовити).

Чартерiс (допомагаючи йому). Пiдтвердився? (Сумно). Розумiю, бiдолашний полковник — остаточно засуджений.

Парамор. Нi, навпаки, — його... е-е... поставлено пiд сумнiв. Полковник вважає тепер, що його здоров’я в прекрасному станi, i мої дружнi стосунки з Крейвенами зовсiм зiпсутi.

Чартерiс. Хто ж йому це сказав?

Парамор. Я, звичайно, зразу ж як прочитав про це тут. (Показує на «Журнал» i потiм одкладає його на полицю).

Чартерiс. Але ж, чоловiче добрий, виходить, що ви були носiй щасливих звiсток. Ви повiншували його?

Парамор (скандалiзований). Вiншувати його! Вiншувати людину з найтяжчим ударом, якого зазнала патологiчна наука за останнi триста рокiв!

Чартерiс. Нi, нi, нi! Повiншувати його з тим, що його життя врятовано. Повiншувати Джулiю з тим, що їй повернено її батька. Заприсягтися, що ваш винахiд i ваша слава для вас нiщо проти приємности повернути щастя тiй родинi, де зосередились найлiпшi сподiванки вашого життя. Нi, чоловiче, клянусь вам, ви нiколи не одружитесь, якщо не зумiєте все повернути так, щоб воно прислужилося на карб жiнцi.

Парамор (поважно). Пробачте, але моя самоповага для мене дорожча навiть од мiс Крейвен. Я не можу жартувати в наукових питаннях заради особистої користи. (Холодно одвертається i пiдходить до столу).

Чартерiс. Ну, що ж, це побиває мене. Погана штука — сумлiння якогось сектанта, але сумлiння наукове — цесправжнiй бiс! (Іде слiдом за Парамором, обiймає його фамiльярно рукою за плечi, ведучи назад, каже). Тепер слухайте, Параморе: у мене й зовсiм нема сумлiння в цьому розумiннi; я почуваю до цього огиду, як, зрештою, i до всiх пасток iдеалiзму. Але я не позбавлений звичайної гуманности й звичайного здорового глузду. (Знов усаджує його у фотель, а сам сiдає проти нього). Так ось що таке справжня наукова теорiя? Адже це — правильна теорiя?

Парамор. Безсумнiвно.

Чартерiс. Наприклад, у вас теорiя щодо Крейвенової печiнки, еге ж?

Парамор. Я все ще вiрю, що це вiрна теорiя, хоч її вiдкинуто на сьогоднi.

Чартерiс. І потiм, у вас є теорiя, що добре одружитись iз Джулiєю.

Парамор. Так — у певному розумiннi.

Чартерiс. Так ось, ця теорiя теж, мабуть, буде вiдкинута ранiш, нiж ви постарiєтеся ще на один рiк.

Парамор. Який ви завжди цинiчний, Чартерiсе!

Чартерiс. Не звертайте уваги. Це надзвичайно негарно з вашого боку сподiватись, що ваша печiнкова теорiя правдива, бо це однаково, що сподiватись, що Крейвен сконає у муках. (Параморовi це видається за парадоксальнiсть, але ж вражає його). Але зате гуманно i любо з вашого боку сподiватись, що ваша теорiя щодо Джулiї правдива, бо це однаково, що сподiватися для неї щастя довiку.

Парамор. Я вiрю в це всiєю душею. (Виправляючись). Я хочу сказати, всiєю своєю функцiєю вiри.

Чартерiс. Тодi, якщо обидвi теорiї зарiвно науковi, то чому б вам, як людинi гуманнiй, не присвятити себе тому, щоб справдити приємну теорiю, а не злощасну?

Парамор. Але ж як?

Чартерiс. Я вам зараз скажу. Ви гадаєте, що я захоплююсь Джулiєю. Це так i є, але я захоплююсь кожною жiнкою, а тому я не йду до лiчби. Крiм того, якщо ви спробуєте проробити науковий дослiд i спитати її, чи любить вона мене, вона скаже вам, що ненавидить i зневажає мене. Тож я, виходить, не беру участи в змаганнi. Отже, я, як i ви, вiрю, що вона буде щаслива, вiрю всiєю своєю... як це ви були назвали свою душу?

Парамор (нетерпляче). О, кажiть далi, кажiть далi, кiнчайте, що ви хотiли сказати.

Чартерiс (зненацька виявляючи цiлковиту байдужiсть i безтурботно пiдводячись). Я не знаю, що менi ще й сказати. Я б на вашому мiсцi запросив би Крейвенiв на чай до себе, на честь врятування полковникового вiд жахливого вироку. До речi, якщо ви вже прочитали «Британський Медичний Журнал», я б з охотою проглянув, як вони там розтрощили вашу теорiю.

Парамор (здригаючись i теж пiдводячись). О, певна рiч, якщо маєте охоту. Я не заперечую. (Бере «Журнал» з полицi). Я припускаю, що iталiйськi дослiди, очевидно, спростовують мою теорiю. Але, будь ласка, пам’ятайте, що сумнiвно — дуже сумнiвно, — чи можна будь-що довести дослiдами над тваринами... (Передає Чартерiсовi «Журнал»).

Чартерiс (беручи його). Це не має значення, я не збираюсь робити жодних дослiдiв. (Вiддаляється до нiшi праворуч од Ібсена, по дорозi пiдхоплюючи драбинку й ставлячи її так, щоб вона прислужилася пiдставкою для нiг, i, збираючись читати, умощується на канапi, спиною до кута камiнного карниза. Парамор пiдходить до дверей їдальнi й намiряється облишити бiблiотеку, коли здибується з Ґрейс, що саме входить).

Ґрейс. Як живеться, докторе Параморе? Дуже рада вас бачити. (Потискують руки).

Парамор. Щиро вдячний. Сподiваюсь, цiлком здоровi?

Ґрейс. Спасибi, цiлком. У вас перевтомлений вигляд. Нам слiд бiльше дбати про вас, докторе.

Парамор. Ви дуже добрi.

Ґрейс. Це ви надто добрi — до ваших пацiєнтiв. Ви офiруєте себе. Треба трохи одпочити. Давайте побалакаємо трохи, — розкажiть менi про новi науковi винаходи i порадьте, що менi читати, щоб не вiдставати вiд сучасности... А втiм, може, ви зайнятi?

Парамор. Нi, зовсiм нi. Я просто в захопленнi. (Входять у нiшу лiворуч од Ібсена й сидять там, дуже конфiденцiйно розмовляючи напiвголосом).

Чартерiс. І як вони всi люблять докторiв! Докторовi вони все можуть казати. (Джулiя повертається. Вiн знiмає ноги з драбини й сiдає). А диви! (Джулiя блукає по кiмнатi з того боку, де вiн, очевидно, когось шукаючи. Чартерiс пiдкрадається до неї.)

Чартерiс (тихо). Шукаєте мене, Джулiє? Джулiя (сильно здригаючись). Ой! як ти злякав мене!

Чартерiс. Ш-ш! Я хочу вам щось показати. Дивiться! (Показує на пару в нiшi).

Джулiя (ревниво). Цю жiнку!

Чартерiс. Мою даму, що перехоплює вашого кавалера.

Джулiя. Що ви хочете сказати? Як ви смiєте таке...

Чартерiс. Ш-Ш-ш! Не сполохайте їх. (Парамор пiдводиться, добуває якусь книгу й сiдає на ослiнчику бiля нiг Ґрейс).

Джулiя. Чого вони там шепочуться?

Чартерiс. Бо не хотять, щоб хтось почув, що вони кажуть одне до одного. (Парамор показує Ґрейс малюнок у книжцi. Обидва щиро з нього смiються).

Джулiя. Що то вiн їй показує?

Чартерiс. Мабуть, дiаграму печiнки. (Джулiя з вигуком огиди подається до нiшi. Чартерiс схоплює її за рукав). Стiйте, будьте обережнi, Джулiє. (Вона звiльняється, штовхнувши його так, що вiн падає у фотель, а сама подається до нiшi i стоїть на кутку бiля камiна, позираючи на Ґрейс i Парамора).

Джулiя (з придушеною люттю). Ви, здається, знайшли дуже цiкаву книгу, докторе? (Вони здивовано озираються до неї). Дозвольте спитати, що це таке? (Прудко нахиляється й вихоплює Параморовi книгу; потiм пiдходить швиденько до столу, щоб подивитись, поки вони здивовано пiдводяться). «Добрi слова»! (Кидає книгу на стiл i швидко повертається назад повз Чартерiса, презирливо вигукуючи: «Дурню!» Тим часом Парамор i Ґрейс виходять з нiшi, Парамор — спантеличений, Ґрейс — дуже рiшуча).

Чартерiс (тихо до Джулiї, пiдводячись iз фотеля). Ідiотко! Вона вас за це вижене з клубу.

Джулiя (вражено). Вона не смiє... хiба вона може?

Парамор. У чому рiч, мiс Крейвен?

Чартерiс (поспiшно). Нiчого... це моя провина... дурненький жарт. Прошу вас i панi Тренфiлд менi пробачити.

Ґрейс (твердо). Це аж нiяк не ваша провина, пане Чартерiс. Докторе, зробiть менi ласку, пошукайте, якщо можете, Сильвiю Крейвен.

Парамор (вагаючись). Але ж...

Ґрейс. Я б волiла, щоб ви пiшли зараз. Будь ласка.

Парамор (скоряючись). Слухаю. (Уклоняється i виходить сходами).

Ґрейс. Ви пiдете з ним, Чартерiсе.

Джулiя. Ви не облишите мене тут, щоб мене ображала ця жiнка, пане Чартерiсе. (Бере його попiдручки, наче збираючись iти з ним).

Ґрейс. Коли в цьому клубi сваряться двi жiнки, то противно до правил зачинати сварку у присутностi чоловiкiв, особливо ж того чоловiка, заради якого вони сваряться. Гадаю, ви не маєте намiру порушувати це правило, мiс Крейвен? (Джулiя сердито облишає Чартерiсову руку. Ґрейс повертається до Чартерiса й додає). Ну, забирайтесь.

Чартерiс. Звичайно, звичайно. (Ганебно подається слiдом за Парамором).

Ґрейс (до Джулiї iз спокiйною владнiстю). Ну, що ж ви маєте менi сказати?

Джулiя (зненацька трагiчно кидаючись на колiна до нiг Ґрейс). Не забирайте його в мене. О, не будьте... не будьте така жорстока. Повернiть його менi. Ви не знаєте, що ви робите — яке було наше минуле, як я кохаю його. Ви не знаєте...

Ґрейс. Пiдведiться i не будьте дурнi. Ну, як хтось увiйде й побачить вас у смiшнiй позi!

Джулiя. Я ледве тямлю, що роблю. Я й не турбуюсь цим, — я надто нещасна. О, послухайте мене!

Ґрейс. Ви гадаєте, що я мужчина, на якого можна справити враження подiбною нiсенiтницею?

Джулiя (пiдводячись i похмуро дивлячись на неї). Так ви намiряєтеся забрати його у мене?

Ґрейс. А ви сподiваєтесь, що я допоможу вам тримати його на шнурку пiсля того, як ви отак повелися?

Джулiя (випробовуючи свої театральнi способи у зм’якшенiй формi — розсудливiй та iмпульсивно-добродушнiй замiсть трагiчної). Я знаю, що робила дуже кепсько, поводячись так, як учора. Пробачте менi. Я дуже шкодую. Я була божевiльна.

Ґрейс. Анi на крихту не божевiльнi. Ви до дрiбнички розрахували, як далеко ви можете зайти. Коли вiн тут i, стоячи мiж нами, бере участь у грi, тодi я — нiщо. А коли ми самi, ви вдаєтеся до свого звичайного способу добути, що вам заманеться: ви тодi репетуєте, як дитина, аж поки вам не дадуть бажане.

Джулiя (з неприхованою зненавистю). Це ви в нього довiдались таких речей.

Ґрейс. Я довiдалась про це од вас самих вчора ввечерi й сьогоднi. Як ненависно менi, що я жiнка, коли я по вас бачу, якi ми жалюгiднi дитячi створiння! Тi двоє мужчин були б вас убили або викинули геть iз клубу, якби ви отак поводились перед ними, бувши мужчиною! Але тому, що ви тiльки жiнка, вони вибачливi, спiвчутливi, ґалантнi... О, якби ви мали хоч крихту самоповаги, їхня поблажливiсть примусила б вас глибоко вжахнутись. Я розумiю тепер, чому Чартерiс не поважає жiнок.

Джулiя. Як ви смiєте говорити таке?

Ґрейс. Як смiю? Я люблю його. І я вiдмовилась одружитись iз ним.

Джулiя (неймовiрно, але з надiєю). Ви вiдмовились!

Ґрейс. Так, бо не хочу вiддаватись за людину, що од вас i вам подiбних навчилась, як поводитись iз жiнками. Яможу обiйтися i без його любови, але не можу без його пошани, а ви виннi в тому, що я не можу мати i те, i друге. Берiть же його любов i будьте з цього щасливi, як можете. Бiжiть до нього i просiть його, щоб вiн змилостивився й взяв вас назад.

Джулiя. О, як ви брешете! Вiн любив мене ще до того, як вас побачив, — до того, як почав мрiяти про вас, ви, нiкчемна iстото. Чи ви гадаєте, що я потребую падати на колiна перед людьми та благати ласки їхньої? Це, може, вам доводилось таке робити, бридке ви створiння, але не менi! Та десятки мужчин душу свою вiддали б за один мiй погляд. Менi досить пальцем поворухнути.

Ґрейс. Ну, то ворушiть i побачите, чи прийде вiн.

Джулiя. З якою приємнiстю я б вас убила. Не знаю, чому я не роблю цього.

Ґрейс. Так, так, ви любите виходити iз скрути дешево — коштом iнших. Адже це просто, щоб чимсь похвалитись, оте, що десятки людей покохали б вас, якби ви тiльки кивнули їм?

Джулiя (похмуро). Справдi, краще бути такою, як ви, з холодним серцем i гадючим язиком. Дякувати боговi, я маю серце, ось чому вам легше завдати менi болю, анiж менi завдати вам. Але ви — боягузка. Ви вiддаєте його без змагання.

Ґрейс. Так. Це вам доведеться змагатись. Бажаю ж вам успiху. (Зневажливо повертається i йде до дверей їдальнi, коли Сильвiя входить з протилежного боку в супроводi Кетбертсона й Крейвена, що пiдходять до Джулiї в той час, як Сильвiя переходить до Ґрейс).

Сильвiя. Ось я, мене надсилає вiрний Парамор. Вiн натякнув, що варто привести також i старших членiв родини, — осьде й вони. Чого такий гармидер?

Ґрейс (спокiйно). Нiчого, любко. Нема нiякого гармидеру.

Джулiя (iстерично, заточуючись i простягаючи руки до Крейвена). Таточку!

Крейвен (схоплюючи її в обiйми). Золото моє! Що трапилось?

Джулiя (крiзь сльози). Вона хоче, щоб мене вигнали з клубу, тодi ми всi знеславленi. Може вона це зробити, таточку?

Крейвен. Ну, знаєш, у цьому клубi такi дивовижнi правила, що я справдi не знаю. (До Ґрейс). Смiю спитати, панi Тренфiлд, ви маєте якiсь скарги на поведiнку моєї доньки?

Ґрейс. Так, полковнику. Я буду скаржитись до комiтету.

Сильвiя. Я так i знала, що ти доведеш до цього одного доброго дня, Джулiє. (Крейвен розгублено позирає на Кетбертсона).

Кетбертсон. Не дивiться на мене, Дене. У цих стiнах батькiв вплив нiчого не важить.

Крейвен. Чи дозволено менi буде спитати, якi пiдстави скарги панi Тренфiлд?

Ґрейс. Просто, що у мiс Крейвен суто жiноча вдача, i тому вона не може бути членом клубу.

Джулiя. Це неправда. У мене зовсiм не жiноча вдача. За мене поручились, коли я вступала, — так само, як i за вас.

Ґрейс. Так, пан Чартерiс, i я гадаю, на ваше власне прохання. Я запропоную йому засвiдчити ваше суто жiноче поводження зараз, у присутностi його й доктора Парамора.

Крейвен. Кетбертсоне, що це — вони жартують, чи це менi привиджується?

Кетбертсон (похмуро). Це — дiйснiсть, Дене; ви не спите.

Сильвiя (беручи лiву Крейвенову руку i нiжно до неї притискуючись). Любий старенький!

Крейвен. Ну, що ж, панi Тренфiлд, я можу сказати тiльки одне: сподiваюсь, що вам пощастить з вашою скаргою i що Джулiя швидше розпрощається з цiєю найнегiднiшою з установ. (Сильвiя, все ще пестячи його руку, смiється з нього. Повертається Чартерiс).

Чартерiс (на дверях). Можна ввiйти?

Сильвiя (пускаючи полковника). Так, ви потрiбнi тут як свiдок. (Чартерiс входить). Тут серйозний випадок прояву жiночости.

Ґрейс (до нього напiвтихо, багатозначно). Розумiєте? (Джулiя, що ревниво стежить за ними, облишає батька й пiдходить близько до Чартерiса. Ґрейс голосно додає). Я сподiваюсь, що ви пiдтримаєте мене перед комiтетом.

Джулiя. Якщо у вас є хоч крихта мужности, ви станете на моєму боцi.

Чартерiс. Але тодi мене теж виключили б з клубу за те, що я мужнiй мужчина. Та й потiм, я ж сам входжу до складу комiтету; не можу ж я виступати одночасно як суддя i свiдок. Вам доведеться звернутись до Парамора — вiн це все бачив.

Ґрейс. Де доктор Парамор?

Чартерiс. Саме пiшов додому.

Джулiя (з раптовою рiшучiстю). Яке число будинку по Сейвiл-Роу, в якому мешкає доктор Парамор?

Чартерiс. Сiмдесят дев’яте. (На загальний подив, Джулiя прудко виходить дверима на сходи. Чартерiс iде слiдом за нею до дверей, що з ляскотом зачиняються йому перед носом, i вiн лишається стояти, дивлячись їй услiд крiзь скло. Сильвiя бiжить до Ґрейс).

Сильвiя. Ґрейс, iдiть же за нею. Не дозвольте, щоб вона випередила вас у Парамора. Вона йому наговорить таких зворушливо-злiсних вигадок про те, як iз нею поводились, що зовсiм його ошалапутить.

Крейвен (гримає). Сильвiє! То оце так, моя паннусю, говориться про сестру? (Ґрейс стискає руку Сильвiї, щоб її потiшити, i спокiйно сiдає. Сильвiя стає за стiльцем Грейс, спираючись на його спинку, i стежить за дальшою розмовою трьох чоловiкiв). Запевняю вас, панi Тренфiлд, доктор Парамор саме запросив усiх нас до себе на вечiрнiй чай, i якщо моя дочка пiшла до нього, то це вона просто скористалась iз його запрошення як з нагоди покласти край цiй прикрiй сценi. Ми всi йдемо туди. Ходiмо, Сильвiє. (Повертається, щоб iти, за ним Кетбертсон).

Чартерiс (вражено). Стiйте! (Стає мiж Крейвеном i Кетбертсоном.) Чого такий поспiх? Що, ви не можете дати людинi часу?

Крейвен. Часу? На що?

Чартерiс (у пiднесеннi, говорячи нестямно). Ну, трохи перепочинути, розумiєте, такiй заклопотанiй, дiловiй людинi, як вiн. Вiн цiлий день не мав для себе й хвилини вiльної.

Крейвен. Але ж у нього Джулiя.

Чартерiс. Ну, що з того — це ж тiльки одна особа. І треба ж їй дати нагоду викласти перед ним усю справу. Як член комiтету, гадаю, що це тiльки краще. Будьте ж розсудливi, Крейвене, дайте йому хоч пiвгодинки.

Кетбертсон (суворо). Що ви хочете цим сказати, Чартерiсе?

Чартерiс. Нiчого, запевняю вас. Я лише iз звичайнiсiнького жалю до бiдного Парамора.

Кетбертсон. У вас є якiсь мiркування. Крейвене, я дуже раджу вам — ходiмте цю ж мить. (Береться за ручку дверей).

Чартерiс (нiжно благаючи). Нi, нi. (Переконливо кладе свою руку на Крейвенiв лiкоть, додаючи.) Це ж недобре i для вашої печiнки, Крейвене, бiгти зразу ж пiсля снiданку.

Кетбертсон. Його печiнка вже вилiкувана. Ходiмте ж, Крейвене. (Розчиняє дверi).

Чартерiс (схоплюючи Кетбертсона за рукав). Кетбертсоне, ви божевiльний. Парамор має освiдчитись Джулiї. Ми мусимо дати йому час — вiн не така людина, щоб потрапив упоратись за три хвилини, як я або ви. (Повертаючись до Крейвена). Хiба ж ви не розумiєте? Це ж виплутає мене з тої скрути, про яку ми говорили цього ранку, — я, ви i Кетбертсон. Пригадуєте?

Крейвен. Ну, як можна ляпнути отаке перед усiма, Чартерiсе! Ви що, чорт вас бери, позбавленi всякої пристойности?

Кетбертсон (суворо). Абсолютно позбавленi.

Чартерiс (повертаючись до Кетбертсона). Нi, не будьте ж ви такий недобрий, Кетбертсоне. Пiдтримайте ж мене. Адже моє майбутнє, її майбутнє, майбутнє панi Тренфiлд, майбутнє Крейвена, майбутнє всiх залежить вiд того, чи буде вже Джулiя Параморова заручена наречена, коли ми прийдемо на Сейвiл-Роу. Вiн запевне освiдчиться їй, якщо тiльки ви дасте йому час. Знаєте, Кетбертсоне, ви надзвичайно люб’язна й спiвчутлива людина, та й розумна, незважаючи на всi вашi недоладностi. Промовте ж хоч слiвце за мене.

Крейвен. Я з охотою залишаю Кетбертсоновi вирiшувати, i я не маю анi найменшого сумнiву щодо того, яке буде це рiшення. (Кетбертсон обережно причиняє дверi i повертається в кiмнату з виглядом людини, що розважно обмiрковує).

Кетбертсон. Я говоритиму як людина свiтська, цебто не беручи на себе моральної вiдповiдальности.

Крейвен. Але ж ясна рiч, Джо. Розумiється.

Кетбертсон. Отже, хоч я й нi в чому не спiвчуваю Чартерiсовим поглядам, а гадаю, що нам нiчого не зашкодить трохи почекати — ну, скажiмо, хвилин десять, чи що. (Сiдає).

Крейвен (глибоко розчарований). О, прекрасно, якщо таке ви вирiшуєте, Джо, я мушу дотримати свого слова й скоритися. Тодi, мабуть, краще нам сiсти i розташуватись якнайзручнiше. (Сiдає також з виглядом протесту.)

Чартерiс (метушливо сновигаючи навколо них). А я не можу сидiти, я надто занепокоєний. Рiч у тому, що Джулiя призвела мене до такої нервовости, що я не можу ручитися за себе, аж доки не знатиму її рiшення. Панi Тренфiлд може вам розповiсти, який я мав клопiт за останнiй час. Знаєте, Джулiя справдi надзвичайно рiшуча жiнка.

Крейвен (схоплюючись). Ну, знаєте, щоб я так жив! Клянусь честю й сумлiнням! Це вже занадто!!! Я йду цю ж мить! Сильвiє, гайда. Кетбертсоне, ви, сподiваюсь, покажете, як ви дививитесь на подiбнi речi, i зараз же пiдете з нами до Парамора. (Урочисто рушає до дверей).

Чартерiс (розпачливо). Крейвене, ви граєте щастям своєї доньки! Благаю вас, ще тiльки п’ять хвилин.

Крейвен. Анi п’ять секунд, мiй пане! О, сором, сором, Чартерiсе! (Виходить).

Кетбертсон (до Чартерiса, обминаючи його по дорозi до дверей). Партач! (Виходить слiдом за Крейвеном).

Сильвiя. Так вам i треба, ви, бевзю! (Виходить слiдом за Кетбертсоном).

Чартерiс О, цi твердолобi старi! (До Ґрейс). Тепер нiчого iншого не лишається, як тiльки пiти з ними i якомога затримувати полковника. Отже, на превеликий жаль, мушу облишити вас.

Ґрейс (пiдводячись). Зовсiм нi. Парамор запросив i мене теж, коли ми тут розмовляли.

Чартерiс (вражено)...Чи не хочете ви цим сказати, що ви теж збираєтесь iти?

Ґрейс. Обов’язково. Чи ви мiркуєте, що я дозволю цiй жiнцi думати, що боюсь iз нею зустрiтись? (Чартерiс iз довгим стогоном падає на стiлець). Ну ж, не дурiйте, ви не наздоженете полковника, якщо будете ще гаяти час.

Чартерiс. І нащо я на свiт народився, о, я, дитина нещастя! (Розпачливо пiдводиться). Ну, гаразд, якщо вам конче треба йти, то ходiм. (Пропонує їй руку, вона бере її). До речi, що було пiсля того, як я облишив вас?

Ґрейс. Я їй так вичитала за її поведiнку, що вона повiк пам’ятатиме.

Чартерiс (ухвалюючи). Це ви добре зробили, любко моя. (Його рука сковзає їй навколо стану). Один-єдиний поцiлунок, щоб потiшити мене.

Ґрейс (знадливо пiдставляючи щоку). Дурненький хлопчику! (Вiн цiлує її). Ну, пiшли! (Виходять удвох).

Дія четверта

Вiтальня у Параморовому помешканнi на Сейвiл-Роу. Похмурнувато-солiдне вмеблювання, так би мовити, пасує до Параморового сурдута й вилогiв. Кiмнату видно з боку чiльних вiкон. У заднiй стiнi, близько до лiвого кута — дверi. Другi дверi — легкi, нечутнi, оббитi зеленою баєю, у стiнi праворуч, ведуть до Параморового приймального покою. Камiн мiститься лiворуч, ближче од нього канапа, подiбна до лави, стоїть пiд прямим кутом до стiни. Праворуч, ближче зелених дверей, стiна заставлена книжковою шафою. За дверима, у кутку — шафка з анатомiчними препаратами, над нею — фотографiчна копiя Рембрандтової «Школи анатомiї», у рамцях. Посерединi, трохи праворуч, чайний стiл.

Парамор сидить у фотелi з круглою спинкою i колiщатками на нiжках та наливає чай. Джулiя сидить проти нього, спиною до вогню. Вiн у дуже пiднесеному настрої, вона — в дуже пригнiченому.

Парамор (передаючи їй чашку, що саме наповнив чаєм). Прошу! Заварювати чай — це одна з небагатьох речей, на яких я, мабуть, досконало розумiюсь. Прошу вас, тiстечка.

Джулiя. Нi, дякую. Я не люблю солодощiв. (Ставить чашку не покуштувавши.)

Парамор. Чаєвi чогось бракує.

Джулiя. Нi, вiн чудовий.

Парамор. Боюсь, що я поганий спiврозмовник. Я, справдi, надто професiйна людина. Я стаю блискучий тiльки пiд час консультацiй. І майже бажаю, щоб вам трапилась серйозна хвороба, аби виявити перед вами всi мої знання й симпатiю. А так — я можу тiльки милуватись вами й почувати, яка приємна ваша присутнiсть.

Джулiя (гiрко). І пестити мене, i казати менi любi речi! Дивуюсь, як ви ще не запропонуєте менi молочка у мисочцi!

Парамор (здивовано). Чому?

Джулiя. Бо ви, здається, дивитесь на мене майже так, наче я — якась персидська кицька.

Парамор (з глибоким докором). Мiс Крей...

Джулiя (рiзко його уриваючи). О, не варт заперечувати. Я звикла до цього: здається, я можу викликати прихильнiсть лише такого ґатунку. (Іронiчно). Можете собi уявити, як це приємно!

Парамор. Люба мiс Крейвен, як можна казати такi цинiчнi речi! Ви, в яку люди на вулицi закохуються з одного погляду, коли ви проходите! Та в клубi я завжди по обличчях чоловiкiв можу сказати, чи були ви перед тим у кiмнатi.

Джулiя (з погордливою ґримасою). О, я ненавиджу цей вираз їхнiх облич. Чи знаєте ви, що, вiдколи я народилась, жодна людська iстота нiколи не дбала за мене?

Парамор. Це неправда, мiс Крейвен. Навiть якби це було правдиво щодо вашого батька й Чартерiса, який шалено вас кохає, незважаючи на те, що ви до нього не прихильнi, — це не правдиво щодо мене.

Джулiя (вражено). Хто це вам сказав про Чартерiса?

Парамор. Та вiн же сам.

Джулiя (з глибокою, уїдливою переконанiстю). Вiн дбає тiльки за одну особу в свiтi; ця особа — вiн сам. В усьому його єствi немає найдрiбнiшої рисочки, не просякнутої егоїзмом. Вiн не пожертвував би й однiєї години свого справжнього життя... (Ридання душить її; вона рвучко пiдводиться, скрикуючи.) Всi ви однаковi, кожен iз вас такий. Навiть батько вбачає в менi тiльки мазунчика. (Вiдходить до камiна й стоїть спиною до Парамора).

Парамор (покiрливо iдучи за нею). Я не заслужив цього од вас, — справдi, не заслужив.

Джулiя (дорiкаючи йому). Тодi нащо ж ви у мене за спиною провадите про мене розмови з Чартерiсом?

Парамор. Ми не говорили про вас нiчого непоштивого. Цього нiхто нiколи не посмiє зробити в моїй присутностi. Ми говорили про справу, найближчу нашим серцям.

Джулiя. Його серцю! О Боже, його серцю. (Сiдає на канапку й затуляє обличчя).

Парамор (сумно). Я бачу, що ви любите його, мiс Крейвен.

Джулiя (одразу пiдводячи голову). Якщо вiн каже це, вiн бреше. Якщо ви коли почуєте, що я цiкавлюсь ним, можете заперечувати — це неправда.

Парамор (швидко наближаючись до неї). Мiс Крейвен, то для мене шлях вiльний?

Джулiя (втрачаючи цiкавiсть до розмови й похмуро позираючи у вогонь). Що ви хочете сказати?

Парамор (рвучко). Зрозумiйте, що я хочу сказати. Спростуйте поговiр про вашу прихильнiсть до Чартерiса, але не на словах — вiн занадто поширився, — а тим, що станете менi дружиною. (Серйозно). Вiрте менi — не сама лише ваша врода вабить мене... (Джулiя, зацiкавившись, швидко зиркає на нього). Я знаю й iнших вродливих жiнок... То ваше серце, ваша щирiсть, ваша чиста безпосереднiсть (Джулiя пiдводиться i дивиться на нього, не дихаючи, сповнена нової надiї), всi багатi дари вашого характеру, якi ще тiльки напiврозвинулись, бо вас нiколи не розумiли тi, що вас оточували.

Джулiя (пильно дивлячись на нього i проте стаючи глузливо скептичною щодо себе). Ви справдi вбачили все це в менi?

Парамор. Я вiдчув це. Я самотнiй на весь свiт, i менi потрiбнi ви, Джулiє. Ось як я вiдчув, що ви теж самотнi на ввесь свiт.

Джулiя (з театральним пафосом). У цьому ви маєте рацiю. Я справдi самотня на ввесь свiт.

Парамор (несмiливо наближаючись до неї). З вами я б не був самотнiй. А ви?.. зi мною?

Джулiя. З вами? (Швидко вiдходить подалi од нього, пiд захист чайного столу). Нi, нi. Я не можу примусити себе... (Уриває збентежено й спокiйно позирає навкруги). О, я не знаю, що робити. Ви забагато чекатимете од мене. (Сiдає).

Парамор. Я бiльше вiрю в вас, нiж ви самi. Ваша вдача багатiша, нiж ви гадаєте.

Джулiя (з сумнiвом). А ви справдi вiрите, що я не таке поверхове, ревниве створiння iз скаженим темпераментом, за яке всi вони мене вважають?

Парамор. Я ладен вiддати своє щастя до ваших рук. Чи вам це каже, якої я про вас думки?

Джулiя. Так, я вiрю, що ви справдi любите мене. (Вiн у захопленнi наближається до неї; охоплена непоборним збуренням почуттiв, вона пiдводиться з рукою, пiднятою, наче щоб ударити його, скрикуючи). Нi, нi, нi, нi! Я не можу! Це неможливо! (Іде до дверей).

Парамор (напружено дивлячись їй услiд). Значить, Чартерiс?

Джулiя (зупиняючись i повертаючись). А, ви так гадаєте! (Повертається). Слухайте. Якщо я скажу «так», чи пообiцяєте ви менi не торкатись мене... дати менi час, щоб звикнути до думки про нашi новi стосунки.

Парамор. Обiцяю, клянусь честю. Нiзащо в свiтi я не приневолив би вас.

Джулiя. Тодi... Тодi... так — я обiцяю. (Вiн хоче виявити своє захоплення, але вона не хоче цього дозволити.) А тепер анi слова бiльше про це! Забудьмо. (Сiдає на своє попереднє мiсце бiля столу.) Дайте чаю. (Вiн поспiшає до свого мiсця. Коли вiн проходить повз неї, вона кладе свою лiву руку йому на плече й каже). Будьте добрий до мене, Персi, я так потребую цього.

Парамор (пiднесено). Ви назвали мене Персi! Ур-ра! (Входять Чартерiс i Крейвен. Парамор, сяючи, поспiшає їм назустрiч). Я дуже щасвий бачити вас у себе, полковнику. І вас теж, Чартерiсе. Сiдайте! (Полковник сiдає на кiнцi канапи). А де решта?

Чартерiс. Сильвiя потягла Кетбертсона у Берлiнґтонськi ряди купувати карамель. Йому подобається заохочувати її до карамелi, вiн вважає, що це риса жiночої вдачi. Та й до того вiн сам її їсть залюбки. Вони зараз прийдуть. (Походжає в напрямку до приймальнi, потiм удає, нiби розглядає фотографiю з Рембрандтового твору, щоб триматись якомога далi вiд Джулiї).

Крейвен. Так. А Чартерiс намагався переконати мене, що мiж Корк-Стрiт i Сейвiл-Роу найкоротший шлях проходить десь на Кондуїт-Стрiт. Ну, чи чули ви коли таку нiсенiтницю? Потiм вiн сказав, що мiй сурдут вже зовсiм зношений, i вмовляв мене зайти до Пуля та замовити новий. Як вам здається, Параморе, зношений мiй сурдут?

Парамор. Я б не сказав.

Крейвен. Авжеж нi. А потiм вiн вигадав сперечатись зi мною про єгипетську вiйну. Ми б прийшли сюди вже чверть години тому, якби не оцi його нiсенiтницi.

Чартерiс (все ще роздивляючись на Рембрандта). Я зробив усе, що змiг, щоб не дати йому вас потурбувати, Параморе.

Парамор (вдячно). Ви прийшли саме в пору. Полковнику, я маю сказати щось — виключно вам особисто.

Крейвен (стривожено схоплюючись). По секрету, Параморе; тiльки це мусить бути справдi по секрету.

Парамор (здивовано). Звичайно. Я саме хотiв запропонувати вам перейти до моєї приймальнi, — там нiкого нема. Ви пробачите менi, мiс Крейвен, Чартерiс пiдтримає вам кампанiю, поки я повернусь. (Іде до зелених дверей).

Чартерiс (злякано). О, послухайте, чи не краще б вам почекати, поки прийдуть iншi?

Парамор (щасливо). Нема потреби зволiкати тепер, наймилiший друже. (Стискає Чартерiсову руку). Ну, що ж, ходiмте, полковнику?

Крейвен. До ваших послуг, Параморе, до ваших послуг. (Крейвен i Парамор виходять до приймальної. Джулiя повертає голову i зухвало видивляється на Чартерiса. Його нерви не слухаються його; на хвилину вiн зовсiм розгублюється. Раптом вона пiдводиться. Вiн здригається i поспiшно вiдступає помiж стiл i книжкову шафу. Навкруги столу вона переходить на той же бiк, i вiн, не гаючись, переходить знову, ухиляючись од неї, на другий бiк, навпроти).

Чартерiс (знервовано). Не треба, Джулiє. Не зловживайте iз своєї переваги. Я тут цiлком у ваших руках. Будьте ж добрi хоч раз i не робiть сцени.

Джулiя (презирливо). Ви гадаєте, що я хочу торкнутися вас?

Чартерiс. Нi, звичайно, нi. (Вона виступає з-за свого боку столу. Вiн вiдступає за свiй бiк. Вона позирає на нього з найвищою зневагою, прудко пiдходить до канапи й велично на неї сiдає. З зiтханням великої полегкости вiн падає на Параморiв фотель).

Джулiя. Ідiть сюди! Я маю вам щось сказати.

Чартерiс. А саме? (Пiдкочує фотель на кiлька дюймiв ближче до неї).

Джулiя. Ідiть сюди, я вам кажу. Не буду ж я гукати вам через усю кiмнату. Ви що, боїтесь мене?

Чартерiс. Страшенно. (Повiльно, з величезним недовiр’ям пiдсуває фотель до кiнця канапи).

Джулiя (з розрахованою зухвалiстю). Ця жiнка сказала вам, що вона зреклася вас на мою користь, без жодної спроби захистити своє завоювання?

Чартерiс (шепоче переконливо). Покажiть же, що й ви теж здатнi на таку самiсiньку пожертву. Зречiться й ви мене!

Джулiя. Пожертву! Так ви гадаєте, що я конаю з бажання одружитися iз вами, так?

Чартерiс. Боюсь, що вашi намiри справдi робили менi таку честь, Джулiє.

Джулiя. О, пройдисвiте!

Чартерiс (зiтхаючи). Мушу визнати, що я справдi щось бiльше або менше, нiж порядна людина, Джулiє. Ви якось мали добродiйнiсть збудити в мене сумнiв щодо цього...

Джулiя. Справдi! Я нiколи не казала вам цього. Якщо ви не можете поводитись як порядна людина, то найлiпше вам повернутись до товариства тiєї жiнки, що зреклася вас, якщо таке пiдле створiння з холодною кров’ю можна назвати жiнкою. (Велично пiдводиться; а вiн зразу одкочує свiй фотель назад до столу). Я знаю вас тепер, Леонарде Чартерiсе, всього наскрiзь, усю вашу фальш, вашу дрiб’язкову злосливiсть, вашу жорстокiсть i пусту пиху. Мiсце, якого ви домагались, заслужила людина, що бiльш гiдна його.

Чартерiс (пiдскакуючи й пiдходячи щiльно до неї, ледве дихаючи з нетерплячки). Що ви хочете сказати? Кiнчайте. Ви погод...

Джулiя. Я заручена з доктором Парамором.

Чартерiс (у захватi). Джулiє, моя єдина ! (Хоче обняти й поцiлувати її).

Джулiя (вiдсахнувшись, причому вiн схоплює її руки й тримає у своїх). Як ви смiєте! Що ви, з глузду з’їхали? Ви хочете, щоб я покликала доктора Парамора?

Чартерiс. Кличте, кого хочете, любко моя, — кого хочете, хоч весь Лондон. Тепер менi вже бiльше не треба бути брутальним, захищатись, завжди лякатись вас. Як я передбачав цей день! Ви знаєте тепер, що я не хочу, щоб ви одружувались зi мною, анi щоб кохали мене — хай це все буде Параморовi. Я хочу тiльки милуватись i некорисливо радiти iз щастя (цiлуючи її руку) моєї любої Джулiї (цiлуючи другу), моєї Джулiї. (Вона вириває свої руки й пiдносить їх так, наче хоче вдарити його, — як минулого вечора у Кетбертсона). Тепер нема потреби загрожувати менi; я не боюсь цих рук — цих рученят, найлюбiших у свiтi.

Джулiя. І вам вистачає зухвальства так змiнювати свою полiтику пiсля всiх зневаг i мук, що ви менi завдали!..

Чартерiс. Не звертайте на це уваги, моя наймилiша! Ви нiколи мене не розумiли i нiколи не хотiли зрозумiти. Наш приятель-вiвiсектор нарештi зробив успiшного експеримента.

Джулiя (серйозно). Це ви — вiвiсектор i багато жорстокiший, багато безглуздiший, нiж вiн.

Чартерiс. Так, але зате я бiльшого навчаюся iз своїх експериментiв, анiж вiн! А жертви навчаються так само, як i я. Ось звiдки походить моя моральна вищiсть.

Джулiя (знов сiдаючи на канапу, смутно). Ну, зi мною вам не доведеться бiльше експериментувати. Ідiть досвоєї Ґрейс, коли вам потрiбна жертва. Тiльки з нею ви матимете мороку.

Чартерiс (докiрливо, сiдаючи бiля неї). І ви призвели мене до того, що я мусив був просити її руки, щоб тiльки урятуватись од вас! Ну якби вона згодилась, — щоб це було зi мною тепер?

Джулiя. Я гадаю, те, що зi мною тепер, коли я згодилась на Параморову пропозицiю.

Чартерiс. Але я б зробив Ґрєйс нещасною. (Джулiя насмiшкувато регоче). А втiм, я оце тiльки здумав, — ви теж зробите Парамора нещасним. А якби ви вiдмовили йому, вiн був би в розпачi. Бiдолаха!

Джулiя (її гнiв знов на хвилину вибухає). Вiн краща людина, нiж ви.

Чартерiс (принижено). О, я цiлком згоден, моя люба.

Джулiя (рвучко). Не звiть ви мене своєю любою. А що ви розумiєте пiд тим, що я зроблю його нещасним? Що я, не досить добра для нього?

Чартерiс (iз сумнiвом). Ну, це залежить од того, що ви розумiєте пiд досить добрим.

Джулiя (серйозно). Ви могли мене зробити доброю, якби захотiли були. Ви мали велику силу надi мною. Я була як дитина у ваших руках, i ви знали це.

Чартерiс (з насмiшкуватою згодою). О так, моя люба. Це означає, що завжди, коли вас охоплювали ревнощi i ви впадали в скажену лють, я завжди мiг сподiватись того, що це щасливо закiнчиться, якщо я тiльки терпляче чекатиму i ввесь час безнастанно пеститиму вас. Коли у вас був напад знущання i ви взивали об’єкта своїх ревнощiв усiма iменами, якi тiльки мiг вимовити ваш язик, i ображали мене досхочу цiлими годинами, — тодi мусила настати й реакцiя. І ви кiнець кiнцем впадали в заспокiйливий захват нiжности, що переконував вас у вашiй янгольськiй добротi i всепрощеннi. О, знаю я цю доброту! Ви, мабуть, гадали в такi хвилини, що я допомагав вам виявляти вашу приховану нiжнiсть, але я, навпаки, гадав, що це я виявляв свою нiжнiсть, i то далеко бiльшою мiрою, нiж ви заслуговували.

Джулiя. Так, по-вашому, виходить, що в менi немає нiчого доброго? Я надзвичайно погана, нiчого не варта жiнка? Так?

Чартерiс. Еге, коли судити вас так, як ви судите iнших. Із загального погляду вам нiчого не можна закинути, Джулiє, — нiчогiсiнько. Ось чому менi треба знайти якийсь iнший погляд, щоб зберегти свою самоповагу на згадку про те, як я любив вас. О, чого тiльки я не навчився од вас, — од вас, що нiчого не навчилась од мене. Я призвiв вас до божевiлля, а ви дали менi мудрiсть; я розбив вам серце, а ви менi принесли радiсть; я примусив вас проклясти свою жiночiсть, а ви дали менi виказати свою мужнiсть. Хай буде одвiку й довiку благословенне iм’я моєї Джулiї (iз щирим чуттям бере її руку, щоб знов поцiлувати).

Джулiя (з огидою вириваючи руку). О, годi вже цiєї гидкої, глузливої брехнi!

Чартерiс (iз смiхом апелюючи до неба). Вона зве це гидкою, глузливою брехнею! Ну, гаразд, гаразд, я вже нiколи не говоритиму вам цього, наймилiша. Я хочу тiльки сказати, що ви вродлива жiнка, i всi ми дуже любимо вас.

Джулiя. Не кажiть менi цього, я цього не зношу. Це звучить так, наче я тiльки тварина.

Чартерiс. Гм! Гарненька тварина — це чарiвна рiч. Не треба зневажати тварин, Джулiє.

Джулiя. Ось якої ви справдi думки про мене!

Чартерiс. Але ж, Джулiє, невже ви таки гадаєте, що я захолювався вашими моральними якостями? (Вона повертається й пильно дивиться на нього. Вiн полохливо пiдводиться i, задкуючи, вiдступає од неї. Вона встає й переслiдує його повiльно й рiшуче).

Джулiя (розраховано). А проте, я бачила, що ви були в безмiрному захопленнi вiд цього зiпсутого створiння, що позбавлене будь-яких моральних якостей.

Чартерiс (вiдступаючи). Назад, Джулiє! Не забувайте своїх нових обов’язкiв щодо Парамора.

Джулiя (спiймавши його серед кiмнати). Не турбуйтесь про Парамора — це вже моя справа. (Хапає його за вилоги сурдута й невiдступно дивиться на нього). О, якби люди, з якими ти розмовляєш так по-розумному, могли знати тебе так, як знаю я! Інодi я сама з себе дивуюсь, як це я могла будь-коли думати про тебе.

Чартерiс (дивлячись на неї, променiючи). Тiльки iнодi?

Джулiя. Облудник ти! Хвалько! Нiкчемний благенькиймальований! (Вiн має захоплений вигляд). О! (У нападi напiвлютi, напiвнiжности вона струшує ним, рикаючи, наче тигриця над своїм дитинчам. У цю хвилину Парамор i Крейвен повертаються з приймальної; видовище вражає їх наче грiм).

Крейвен (вищою мiрою обурений, скрикує). Джулiє! (Джулiя пускає Чартерiса, але стоїть презирливо й визивно, поки вони пiдходять до неї, Крейвен лiворуч, Парамор праворуч).

Парамор. Що сталося?

Чартерiс. Нiчого, нiчого. Ви скоро призвичаїтесь до цього, Параморе.

Крейвен. Ну, знаєш, Джулiє, це вже справдi надто непристойна поведiнка. Це негарно щодо Парамора.

Джулiя (холодно). Якщо доктор Парамор заперечує, вiн може розiрвати нашi стосунки. (До Парамора). Прошу, не вагайтеся.

Парамор (iз сумнiвом i неспокоєм позираючи на неї). Ви хочете, щоб я розiрвав.

Чартерiс (стурбовано). Що за нiсенiтниця! Не робiть нерозважних речей. Це я винен! Я докучав мiс Крейвен, — я образив її. Плюньте ви на це все i не псуйте всю справу так безглуздо.

Крейвен. Це якась пекельна плутанина. Я не можу повiрити, щоб ви образили Джулiю, Чартерiсе. Я певен того, що ви надокучали їй, — ви кожному можете надокучити, слово чести, можете… — але образити... ну, що ви хочете цим сказати?

Парамор (дуже серйозно). Мiс Крейвен, з усiєю делiкатнiстю й щирiстю прошу вас, будьте одвертi зi мною: якi у вас стосунки з Чартерiсом?

Джулiя. Спитайте його. (Пiдходить до камiна й повертається до них спиною).

Чартерiс. Добре, я зiзнаюся вам одверто. Я закоханий у мiс Крейвен — завжди кохав її i переслiдував її iз своїми зiзнаннями завжди, вiдколи познайомився з нею. Але все дарма — вона абсолютно зневажає мене. Хвилину тому видовище щастя мого конкурента завдало менi такої прикрости, що я наговорив гидких, глузливих речей, а вона... ну, вона й струсонула мене трошки, що ви й бачили.

Парамор (по-лицарськи). Я нiколи не забуду, що ви допомогли менi завоювати її, Чартерiсе. (Джулiя хутко повертається, з обличчям, викривленим люттю).

Чартерiс. Ш-ш! Ради неба, не згадуйте про це.

Крейвен. Це зовсiм не схоже на те, що ви розповiдали менi й Кетбертсоновi сьогоднi вранцi. Ви вже пробачте менi, коли я скажу вам, що це, на мiй погляд, куди правдоподiбнiше. Ну, зiзнайтеся ж, ви просто дурили нас, правда ж?

Чартерiс. Спитайте Джулiю. (Парамор i Крейвен повертаються до Джулiї. Чартерiс стоїть, похмуро втупивши погляд просто перед себе).

Джулiя. Це все правда. Вiн був закоханий у мене; вiн переслiдував мене; i я абсолютно зневажаю його.

Крейвен. Не пiдкреслюй цього, Джулiє, це негарно. Жодна людина не лишається сама собою, коли їй не пощастить у коханнi. (До Чартерiса). Слухайте, Чартерiсе. Коли я був ще юнаком, ми з Кетбертсоном закохались в одну жiнку. Вона вiддала перевагу Кетбертсоновi. Це приголомшило мене — не хочу затаювати цього. Але я знав свiй, обов’язок — i я виконав його. Я зрiкся її й побажав Кетбертсоновi щастя. Сьогоднi ранком вiн сказав менi, коли ми зустрiлись пiсля стiлькох рокiв, що вiдтодi вiн завжди поважав i любив мене. І я вiрю йому, i мене це тiшить. (Зворушено). І ось, Чартерiсе, ви з Парамором опинились тепер в тому ж становищi, в якому були ми з Кетбертсоном одного доброго липневого вечора тридцять п’ять рокiв тому. Як же ви поставитесь до цього?

Джулiя (обурено). Авжеж, як вiн поставиться! Справдi, тату, це вже занадто. Якщо панi Кетбертсон не схотiла тебе, то з твого боку це може й було шляхетно зробити з цього чесноту, як ти зробив чесноту iз своєї тверезости, коли Персi заборонив тобi пити вино. Але хай вiн не вдає

чеснотливого щодо мене. Я вiдмовила йому, i якщо це йому не до вподоби, то вiн може... вiн може...

Чартерiс. То я можу на цьому й заспокоїтись. Цiлком вiрно. Крейвене, можете бути певнi — я на цьому й заспокоюсь. (З байдужим виглядом вiдходить i спирається на книжкову шафу, заклавши руки в кишенi).

Крейвен (дiткнутий). Джулiє, ти непоштиво зi мною поводишся. Не хочу скаржитися, але ти казала непристойне.

Джулiя (вибухаючи слiзьми й кидаючись у широкий фотель). Чи ж є на свiтi єдина людина, що має до мене якiсь чуття... що не найгiршої думки про мене? (Крейвен i Парамор у великому збентеженнi кидаються до неї).

Крейвен (з каяттям). Любко моя, я й хвилини не мав на думцi…

Джулiя. Невже я предмет торгiвлi мiж двома чоловiками… що переходить вiд одного до другого, наче невiльниця на ринковi, i не смiє сказати анi слова собi на захист?

Крейвен. Але, моя кохана...

Джулiя. О, йдiть ви всi геть! Залиште мене. Я... о!.. (Заходиться ревними слiзьми).

Парамор (докiрливо Крейвеновi). Ви жорстоко поранили її, полковнику, жорстоко!

Крейвен. Але ж я не хотiв цього, я нiчого такого не сказав. Чартерiсе, чи ж я був рiзкий?

Чартерiс. Ви забуваєте про бунт дочок, Крейвене. А ви б напевне не звернулись би так до якоїсь дорослої жiнки, не вашої доньки.

Крейвен. Що ви хочете сказати? Що я повинен поводитись iз своєю дочкою так, як iз кожною iншою дiвчиною?

Парамор. Я б сказав, що безперечно, полковнику.

Крейвен. Та щоб менi вбитись, коли я погоджусь на це! Ото ще!

Парамор. Ну, якщо ви впадаєте в такий тон, менi нiчого бiльше сказати. (З ображеною гiднiстю переходить через кiмнату i стає спиною до шафи, поруч iз Чартсрiсом).

Джулiя (з риданням). Таточку!

Крейвен (з пiклуванням повертаючись до неї). Що, моя любонько?

Джулiя (плаксиво пiдводячи до нього погляд i цiлуючи йому руку). Не звертай на них уваги. Ти ж не мав на думцi зробити менi прикрости, правда ж?

Крейвен. Нi, нi, моє золото! Ну ж, годi, не плач.

Парамор (до Чартерiса, замиловано дивлячись на Джулiю). Яка прекрасна!

Чартерiс (пiдiймаючи руки догори). О, Боже вам допоможи, Параморе! (Вiдходить вiд шафи й сiдає кiнець канапи, подалi вiд вогню. Тим часом з’являється Сильвiя).

Сильвiя (озираючи Джулiю). Знову плачеш! Ну й жiноча ж у тебе вдача!

Крейвен. Не чiпляйся до сестри, Сильвiє. Ти ж знаєш, вона не терпить цього.

Сильвiя. Я кажу бажаючи їй добра, татку. Не можна ж сподiватись, що всенький свiт знатиме, що вона пестунка в сiм’ї.

Джулiя. Ти зараз дiстанеш ляпаса, Сiллi.

Крейвен. Ну, ну, ну, любi дiточки, годi вам, справдi! Годi тобi, Джулiє, сховай свою хустку, поки тебе не побачила панi Тренфiлд. Вона зараз прийде з Джо.

Джулiя (пiдводячись). Знов ця жiнка!

Сильвiя. Знов сварка! Годi тобi, Джулiє!

Крейвен. Цить, Сильвiє! (Владно повертається до Джулiї). Слухай, Джулiє.

Чартерiс. Еге-ге! Бунт батькiв!

Крейвен. Тихо, Чартерiсе. (До Джулiї безапеляцiйно). Вихованiсть чоловiка або жiнки виявляється в тому, як вони поводяться у сварцi. Коли все йде гаразд, кожен зумiє пристойно поводитись. Сьогоднi вранцi в цьому безглуздому клубi ти сказала, що ти жiнка без жiночости. Ну, i прекрасно, менi байдуже. Але якщо ти не поводитимешся як свiтська жiнка, коли в цю кiмнату ввiйде панi Тренфiлд, то мусиш поводитись з гiднiстю мужчини як джентльмен; iнакше, хоч як я люблю тебе, а вб’ю, як убив би свого сина.

Парамор (протестуючи). Полковнику...

Крейвен (уриваючи його). Не дурiйте, Параморе.

Джулiя (плаксиво перепрошуючись). Я певна, таточку...

Крейвен. Облиш рюмсати. Я зараз кажу тобi це не як твiй таточко, а як командир.

Сильвiя. Любий старий. Хрест Вiкторiї! (Крейвен рiзко повертається до неї, але вона шмигає за Чартерiса i зараз же сiдає на канапу, так що сидять плече в плече з Чартерiсом, з протилежного боку. З’являються Кетбертсон з Ґрейс; вона лишається близько дверей, а батько її приєднується до iнших.)

Крейвен. Ага, Джо, ось i ви! Ну, Параморе, скажiтьно їм новину.

Парамор. Панi Тренфiлд, пане Кетбертсоне, дозвольте менi рекомендувати вам мою майбутню дружину.

Кетбертсон (наближаючись, щоб потиснути руку Параморовi). Мої найсердечнiшi привiтання! (Парамор пiдходить, щоб потиснути руку Ґрейс). Мiс Крейвен, сподiваюсь, ви приймете привiтання Ґрейс так само, як i мої.

Крейвен. Вона прийме, Джо. (Тоном командування). Ну, Джулiє. (Джулiя повiльно пiдводиться).

Кетберстон. Ну, Ґрейс. (Пiдводить її до Джулiї з правого боку, потiм стає на килим перед камiном, спиною до вогню, стежачи за ними. Полковник стоїть на вартi з другого боку).

Ґрейс (говорячи тихо, тiльки до Джулiї). Так ви показали йому, що можете обiйтися без нього! Ну, то я беру назад усе, що казала була. Ви згоднi потиснути менi руку? (Джулiя з мукою простягає руку, вiдвертаючи обличчя). Вони вважають це за щасливий кiнець, Джулiє, — цi мужчини — нашi пани й володарi! (Обидвi стоять мовчки, тримаючись за руки).

Сильвiя (одхиляючись назад через канапу, тихо до Чартерiса). Вона справдi кинула вас? (Вiн киває згiдливо. Вона подивляється на нього з сумнiвом i додає). То, мабуть, ви кинули її!

Кетбертсон. А тепер, Параморе, щоб Чартерiс часом не почав пiдсмiюватися з вас, знайте, що вiн попав у таку ж халепу. Вiн заручився з Ґрейс.

Джулiя (пускаючи руку Ґрейс, вимовляє з надмiрною тугою, але без гнiву). Знов!

Чартерiс (поспiшно пiдводячись). Не хвилюйтесь. Це вже розпалося.

Сильвiя (обурено пiдводячись). Як! Ви й Ґрейс покинули! Який сором! (Гнiваючись, iде в другий кiнець кiмнати).

Чартерiс (iдучи слiдом i замирливо кладучи руку їй на плече). Вона не схотiла мене, старий друзяко, цебто (повертаючись до решти), якщо панi Тренфiлд не змiнила знов свої намiри...

Ґрейс. Нi; сподiваюсь, що ми залишимось у дуже добрих, дружнiх стосунках, але нiщо не змусить мене одружитись iз ним. (Бере стiлець поза камiном i сiдає, виявляючи цiлковитий спокiй).

Джулiя. Ах! (Сiдає з зiтханням великої полегкости).

Сильвiя (потiшаючи Чартерiса). Бiдний старенький Леонарде.

Чартерiс. Так, бо така доля зальотникова. Тепер менi все життя доведеться бути зальотником. Анi родинного затишку, анi хатнього вогнища, анi маляток, нiчогiсiнько в кетбертсонiвському дусi! Нiхто не хоче одружуватись зi мною, хiба може ви, Сильвiє, га?

Сильвiя. Нi, не хочу, Чартерiсе.

Чартерiс (до всiх). Ну ось, бачите!

Крейвен (пiдходячи й стаючи мiж Чартерiсом i Сильвiєю). Ну, знаєте, такими речами краще не жартуйте, клянусь вам життям i безсмертям, справдi, не жартуйте, Чартерiсе!

Кетбертсон (з килима перед камiном). Для нього священнi речi iснують, лише щоб з них збиткуватися. Такий-бо Новий Порядок. Та, дякувати Боговi, ми належимо до Старого Порядку, Дене!

Чартерiс. Кетбертсоне, не символiзуйте.

Кетбертсон (вражено). Символiзувати! В цьому обвинувачують iбсенiзм. Що ви хочете сказати?

Чартерiс. Не символiзуйте Старий Порядок. Не запевняйте себе, що ви представник Старого Порядку, бо нiякого Старого Порядку нiколи не було.

Крейвен. Ну, то я рiшуче заперечую вам i приєднуюся до Джо. Я нiколи не поводився так, як ви, бувши юнаком, як нiколи не шахраював у картах. Я належу до Старого Порядку.

Чартерiс. Ви старiєте, Крейвене, i хочете, як звичайно, зробити з цього заслугу.

Крейвен. Ну, що це ви, Чартерiсе, сподiваюсь, ви ж не образились? (З вибухом замирливости). Та менi й не слiд було говорити про шахрайство у картах. Я беру це назад. (Простягає руку).

Чартерiс (беручи Крейвенову руку). Нiякої образи, любий Крейвене, анi найменшої. У мене й на думцi не було виявляти якесь незадоволення. Але (тихо озирнувшись, чи не слухають iншi) ви ж тiльки подумайте! — бачити щасливого конкурента!..

Крейвен (голосно, рiшуче). Чартерiсе, ось тепер ви навчились поводитись як мужчина. Вам ясний ваш обов’язок. (До Кетбертсона). Правду я кажу, Джо?

Кетбертсон (твердо). Правду, Дене.

Крейвен (до Чартерiса). Тепер iдiть i привiтайте Джулiю. І зробiть це як справжнiй джентльмен — усмiхаючись.

Чартерiс. Добре, полковнику. І жоден мiй м’яз не зрадить внутрiшньої боротьби.

Крейвен. Джулiє, Чартерiс ще не привiтав тебе. Вiн хоче це зробити. (Джулiя пiдводиться i втуплює у Чартерiса небезпечний погляд).

Сильвiя (прудко шепочучи Чартерiсовi ззаду, коли вiн намiряється пiдступити до неї). Стережiться. Вона здатна вас вдарити. Я її знаю. (Чартерiс зупиняється i насторожено позирає на Джулiю, зважаючи ситуацiю. Один мент вони стiйко дивляться одне на одного. Ґрейс тихенько пiдводиться i щiльно наближається до Джулiї).

Чартерiс (пошепки через плече до Сильвiї). Ризикну! (Упевнено пiдходить до Джулiї). Джулiє? (Простягає руку).

Джулiя (знесилена, дозволяє собi взяти її). Ви правi. Я нiчого не варта жiнка.

Чартерiс (трiумфуючи i весело заперечуючи). О, але чому ж?

Джулiя. Бо менi бракує вiдваги вбити вас.

Ґрейс (обiймаючи Джулiю, що одхиляється од нього, майже непритомна). О нi, нiколи не робiть героя з зальотника. (Чартерiс, якого це потiшає, а не дiймає, смiючись хитає головою. Решта дивляться на Джулiю стривожено i навiть трохи шанобливо, вперше вiдчувши її глибоке горе).