До другого тому вибраних творів уславленого ірландського драматурга Бернарда Шоу (1856–1950), лауреата Нобелівської премії, ввійшли такі п’єси: «Цезар і Клеопатра», «Людина і надлюдина», «Андрокл і Лев», «Пігмаліон».
Цезар і Клеопатра
Пролог
Ворота храму бога Ра в Мемфісі. Глибокі сутінки. Велична істота з головою сокола, що випромінює таємниче світло, вимальовується із мороку в глибині храму. Бог з величезною зневагою обводить поглядом сучасну аудиторію і після деякої паузи звертається до неї з такими словами: — Тиша! Замовкніть і слухайте мене, ви, чепурні маленькі острів’яни! Послухайте мене, ви, чоловіки, що носите на грудях своїх білий папірус, на якому не написано нічого (щоб викрити дитячу невинність мізків ваших). Слухайте мене, ви, жінки, вбрані у спокусливі одежі, ви, ніби приховуєте думки свої від чоловіків, аби вони вірили, що ви вважаєте їх сильними і могутніми зверхниками, тоді як насправді в серці своєму ви знаєте, що вони нерозумні діти. Дивіться на мою соколину голову, дивіться і знайте: я — Ра, який колись був могутнім богом у Єгипті. Ви не можете впасти переді мною на коліна, розпластавшись долілиць, оскільки ви затиснуті в тісні шереги, позбавлені свободи рухатися і не бачите далі спини того, хто сидить попереду вас; а до того ж не один із вас не наважиться визнати це достойним і належним, доки не побачить, що і всі решта роблять те ж саме, — звідки і виходить, що у вирішальні хвилини ви перебуваєте в бездільності, хоча кожний із вас каже своєму ближньому, що необхідно щось зробити. Я не вимагаю від вас поклоніння, я вимагаю лише тиші. Хай чоловіки ваші не говорять, а жінки хай не кашляють, оскільки я бажаю перенести вас далеко в глибину віків, за дві тисячі років, за могили шістдесяти поколінь. Ви, жалюгідні вишкребки, не уявляйте себе першими. Інші дурні бачили до вас, як сонце сходило і заходило, а місяць міняв лице своє і час свій. Чим були вони, тим ви стали сьогодні, але далеко вам до їхньої величі; піраміди, споруджені моїм народом, стоять і донині, а ці купи праху, що ви називаєте імперіями, де в рабстві ви животієте, розсипаються на вітрі, хоча ви і завалюєте їх тілами синів ваших, щоб накопичилося якнайбільше праху.
Слухайте ж мене, о ви, примусово навчені! Знайте, що на кшталт того, як нині у вас існує стара Англія і нова Англія і ви розгублено топчетеся між тою і другою, так колись, у ті дні, коли люди поклонялися мені, існував старий Рим і новий Рим, і між цими двома Римами розгублено топталися люди. І старий Рим був малий і бідний, лютий і жадібний і мав багато гріхів; але оскільки розум його був невеликий, а праця його була проста, він жив своїм розумом, і праця його йшла на лад. І боги поблажливо ставилися до нього, й допомагали йому, і підтримували його, й охороняли його; оскільки боги проявляють терпіння до малих. І ось старий Рим, немов убогий, що опинився на коні, поклався на милість богів і сказав: «Гай-гай! Нема ні величі, ні багатства в мізерності моїй. Хто хоче йти шляхом багатих і великих, той мусить грабувати бідних і вбивати слабких!» І почали римляни грабувати бідних і оволоділи досконало цим мистецтвом, і були в них закони, завдяки яким вчинки їхні вважалися пристойними і чесними. А коли вичавили бідняків своїх насухо, вони почали грабувати бідняків інших країн і приєднали ці країни до Риму і створили новий Рим, багатий і безмежний. А я, Ра, сміявся над цим, бо мізки римлян залишилися все такими ж, тоді як панування їхнє поширилося по всій землі.
Тож слухайте мене, щоб зрозуміти те, що ви зараз побачите. В ті дні, коли римляни все ще топталися між старим і новим Римом, серед них з’явився могутній воїн, великий Помпей. Але шлях воїна є шлях смерти, а шлях богів — шлях життя, а воїн у кінці шляху свого виявляється дурнем. І ось Помпей стояв за старий Рим, де лише воїни могли досягти величі; але боги повернулися до нового Риму, в якому кожна людина, яка мала розум, могла стати тим, чим вона хотіла. І друг Помпея, Юлій Цезар, був на тому самому боці, що й боги: він бачив, що Рим переріс владців своїх — старих маленьких римлян. І Цезар цей був великий красномовець і політик: він купував людей словами і золотом, на манір того як сьогодні купують вас. А коли їм набридло задовольнятися словами і золотом і почали вони вимагати перемог і воєнної слави, Цезар, уже не молодий, вдався до цього ремесла; і ті, котрі повставали проти нього, коли він піклувався про благополуччя їхнє, схилися перед ним, коли він став убивцею і завойовником. Бо ж така природа ваша, смертні. Що ж стосується Помпея — він набрид своїми успіхами і тим, що він сам себе уявив богом; оскільки він розводився про закон, обов’язок, і про інші речі, яких не може торкатися жалюгідна людська істота. І боги усміхнулися Цезареві, бо він сміливо жив життям, яке вони дарували йому, і не ганив нас постійно за те, що творячи живе, не відаємо сорому, і не приховував учинків наших від людей, так ніби це було щось безсоромне. Ви добре знаєте, про що я кажу, оскільки це один із ваших власних гріхів.
І так сталося між старим і новим Римом, що Цезар сказав: «Доти, доки я не порушу закону старого Риму, мені не вдасться отримати свою частку у пануванні над ним, і дар панувати, дар, який мені дали боги, загине і не принесе плодів». Але Помпей сказав: «Закон понад усе, і якщо ти порушив його, ти мусиш загинути». І сказав Цезар: «Ось я порушу його, і хай той, хто наважиться, вб’є мене». І він порушив закон Риму. І Помпей пішов на нього, як сказали б ви, з великою армією, щоб знищити його й утвердити старий Рим. І Цезар утік через хвилі Адріатичного моря, оскільки великі боги хотіли дати йому урок, той самий урок, що свого часу отримаєте й ви, якщо так само будете забувати їх і поклонятися цьому пройді серед богів — Маммону. І тому, перш ніж возвеличити Цезаря і зробити його володарем світу, вони захотіли кинути його в прах до ніг Помпея й очорнити обличчя його перед усіма народами. Помпея ж вони звеличили і підняли вище ніж до цього — і закони його і його пихатий розум, який намагався мавпувати богів. І зробили вони це тому, щоб страшніше було його падіння. І Помпей вирушив у погоню за Цезарем, і розчавив його всією величчю старого Риму, і став над ним і над усім світом, на взір того, як ви стоїте нині з вашим флотом, що покриває води морські на тридцять миль. І коли Цезаря було повалено і кинуто в прах, він підвівся востаннє, щоб померти з честю, і не впав у відчай, а сказав: «Ось вони проти мене — і Помпей, і старий Рим, і закон, і леґіони — всі, всі проти мене; але високо над усім цим — боги; а Помпей — дурень». І боги засміялися і похвалили його. І на полях Фарсали сталося неможливе: кров і залізо, на яких тримається наша віра, впали перед духом людини, оскільки дух людини — це воля богів. І могутність Помпея розсипалась у руці його, на кшталт того, як розсипалося могутність державної Іспанії, коли вона повернулася проти ваших предків у ті дні, коли Англія була малою, і жила своїм розумом, і покладалася на свій розум, а не на те, що вона поширює в газетах. І тому остерігайтеся, щоб якийнебудь маленький народ, який ви обернули в рабство, не піднявся і не перетворився в руках богів на батіг, що впаде на ваші хвастощі, вашу несправедливість, на ваші пороки і вашу глупоту.
То чи хочете ви тепер дізнатися про кінець Помпея, чи ви будете спати, коли промовляє бог? Слухайте слова мої, оскільки Помпей відбув туди, куди і ви пішли сьогодні, — в Єгипет, де стояла римська армія, так само як нині там стоїть британська армія. І Цезар погнався за Помпеєм у Єгипет; римлянин тікав, і римлянин гнався за біженцем: пес, який пожирає пса. І єгиптяни казали: «Погляньте, ось римляни, які давали золото царям нашим і збирали з нас данину силою зброї своєї, чи не вони закликали нас бути вірними їм і зраджувати нашу рідну країну. І ось тепер перед нами два Рима — Рим Помпея і Рим Цезаря. Якому ж із них нині ми повинні зберігати вірність?» І в сум’ятті своєму вони звернулися до воїна, який колись служив Помпею, і знав шляхи Риму, і володів усіма його пороками.
І сказали йому: «Поглянь, у твоїй країні пес пожирає пса, й обидва пси прийшли до нас, щоб пожерти нас. Що ти можеш порадити нам?» І воїн цей, на ім’я Луцій Септімій, якого ви сьогодні побачите перед собою, відповів: «Вам слід ретельно зважити, котрий із двох псів дужчий, а потім убити слабшого на догоду сильному і тим самим завоювати його милість». І єгиптяни сказали: «Ти дав слушну пораду, але якщо ми вб’ємо людину, ми порушимо закон і поставимо себе на рівень з богами, а цього ми не можемо робити. Але ти — римлянин: тобі звично вбивати, бо в тебе пристрасть панувати. Чи не візьмешся ти замість нас убити того пса, котрий слабший?» І Луцій відповів: «Хай буде так, оскільки я зробив Єгипет вітчизною своєю і бажаю, щоб ви шанували і слухали мене». І єгиптяни сказали: «Ми так і думали, що ти не будеш робити цього без якоїсь винагороди; ти отримаєш свою нагороду». І ось Помпей прибув до Єгипту і пристав до берегів його один, на маленькій ґалері, поклавшись на його закон і звичай. І народ Єгипту побачив, що Помпей насправді слабкий і нікчемний пес; і ледве він устиг ступити на берег, як його зустрів давній соратник Луцій Септімій, який однією рукою вітав його, а другою відітнув йому голову; і зберіг цю голову, як качан капусти, щоб піднести її в дар Цезарю. І рід людський здригнувся. А боги засміялись: бо Септімій був всього лиш мечем, вигостреним рукою Помпея. І коли меч цей повернувся супроти його власного горла, боги сказали, що Помпею ліпше було б зробити Септімія хліборобом, а не таким доблесним і швидким на руку вбивцею. І тому я знову кажу вам: остерігайтеся, ви, котрі всі бажали б стати помпеями, якби наважились; оскільки війна — це вовк, і він може прийти і до ваших дверей.
Вам, здається, набридла мова бога? Вас пожирає нечисте бажання послухати про життя порочної жінки? Чи ім’я Клеопатри розбудило у вас цю цікавість? О, ви дурні! Клеопатра всього лише дитя, яке нянька карає лозиною. І я, піклуючись про благо ваших душ, хочу показати вам, як Цезар, який прийшов у Єгипет шукати Помпея, знайшов Клеопатру; і як прийняв він у подарунок цей качан капусти, що колись був головою Помпея; і що сталося між старим Цезарем і царицею-дитиною, поки він не покинув Єгипет і не проклав собі переможний шлях до Риму, для того, щоб бути вбитим, так само як Помпей, людьми, в яких ще зберігся дух Помпея. Все це ви побачите і в невігластві своєму будете дивуватися тому, що за двадцять сторіч до ваших днів люди були такі ж самі, як і ви, жили, говорили, як ви, — не гірше і не ліпше, не мудріше і не дурніше. І ці дві тисячі років, що минули відтоді, — для мене, бога Ра, всього лише мить; і те, що називаєте сьогоднішнім днем, нічим не відрізняється від того дня, коли Цезар вперше ступив на землю мого народу. А тепер я покину вас, оскільки ви тупе плем’я і повчати вас — марна трата слів; і я не став би їх марнувати, не будь я богом, а природа богів така, що вони вічно борються з прахом і тьмою і своєю неперебутньою жагою божого вічно прагнуть викресати із праху і тьми нові і нові іскри життя і світла. Отже, сидіть спокійно на ваших кріслах і мовчіть, бо ви почуєте зараз мову людини, і, на вашу думку, то була велика людина. І не бійтеся, я більше не заговорю з вами; хай відкриють вам істинний перебіг історії ті, хто жив у ній. Прощавайте і не подумайте мені плескати в долоні!
Храм зникає в глибокому мороці.
Варіант прологу
Жовтнева ніч на сирійському кордоні Єгипту в кінці царювання XXXIII династії, 706 року за римським літочисленням, а за пізнішим християнським — 48 року до народження Христа. Перший виблиск місячної ночі, як великий сріблястий вогонь, з’являється на сході. Зорі й безхмарне небо — наші сучасники, тільки на дев’ятнадцять з половиною сторіч молодші, ніж якими ми їх знаємо; але з вигляду їхнього ви б цього не сказали. Під ними — два одворотні явища цивілізації: палац і солдати. Палац, стара низька сирійська будівля з вапнистої глини, не такий незугарний, як Букінгемський палац; а офіцери у дворі — значно цивілізованіші за теперішніх англійських офіцерів; вони, наприклад, не викопують своїх померлих ворогів і не глумляться над ними, як то ми викопали Кромвеля і Магді. Військові, про яких тут мовиться, складають дві групи: одна захопилася грою свого начальника Бельзенора, воїна років п’ятдесяти, спис якого лежить на землі біля нього; він нагнувся, граючи в кості з молодим хитрого вигляду перським найманцем; друга група зібралась навколо воїна, який щойно закінчив розповідати непристойний анекдот (що й досі має великий успіх в англійських казармах), від якого гучно регочуть солдати. Їх дванадцять чоловік, усі високоаристократичні молоді єгипетські офіцери, добре озброєні, в чудових військових обладунках, зовсім не схожі на англійців у тому, що не соромляться і не почуваються ніяково у своїй професійній одежі; навпаки, швидше погордливо-показні у своїй войовничості, ніби особливої надаючи ціни тому, що належать до військової касти.
Бельзенор — типовий ветеран, невтомний і свавільний, здібний і спритний, коли потрібна груба сила; безпорадний і несміливий — коли та сила непотрібна; це чудовий сержант, некомпетентний генерал і жалюгідний диктатор. Якби він мав впливові зв’язки, то його використала б сучасна європейська держава в оцих двох останніх ролях, зважаючи на його успіх в ролі першій. Жалюгідний саме тепер, зважаючи на те, що Юлій Цезар напав на його країну. Не знаючи цього, він захопився своєю грою з персом, котрого, як чужинця, вважав за цілком здатного на шахрайство.
Його підлеглі — здебільшого вродливі молоді хлопці; цікавість, з якою вони ставляться до гри й до непристойного анекдота, цілком відзначає їхні головні інтереси життя. Їхні списи сперті на стіну або лежать на землі напохваті. Ріг палацового двору створює трикутник, одна сторона якого — фронтон палацу з ухідними дверима, друга сторона — стіна з проходом для воріт. Оповідачі розташувалися з боку палацу; гравці — з боку воріт. Коло воріт під стіною стоїть кам’яна тумба, досить висока, щоб дати змогу вартовому нубійцеві, що стоїть на ній, дивитися через стіну. Двір освітлений смолоскипом, що заткнутий у стіну. У ту мить, коли сміх гурту, що оточує оповідача, завмирає, перс, який стоїть навколішках, виграє очки і хапає ставку, що лежить перед ним на землі.
Бельзенор. Клянусь Апісом, персе, твої боги доброзичливі до тебе.
Перс. Спробуйте ще раз, о капітане. Вдвоє або квит!
Бельзенор. Ні, досить. Мені не щастить!
Вартовий
Вони всі здригаються, прислухаючись. Незнайомий голос відповідає знадвору.
Голос. Посланець з поганими звістками.
Бельзенор
Вартовий
Бельзенор
Варта хапає свої мечі і стовплюється коло воріт, залишаючи прохід для прибулого.
Перс
Бельзенор. О, варваре персе, вислухай мої пояснення. В Єгипті посланця з добрими звістками приносять богам у жертву на знак подяки; але жодний бог не прийме крови вісника зла. Коли у нас є добрі вісті — ми стараємося послати їх устами найдешевшого раба, якого тільки можна знайти. Погані ж вісті посилають через молодих дворян, які прагнуть дістати відзнаки.
Вартовий. Проходь, о юний воїне, і схили голову в домі цариці.
Голос. Піди й помасти свого кидального списа свинячим салом, о чорномазий, бо ще не настане ранок, як римляни примусять тебе глитати його аж до самого держака.
Той, що говорить — білявий чепурун, одягнутий інакше, ніж варта, але не менш екстраваґантно, — проходить, сміючись, у ворота. Він трохи понівечений у бою; ліве рамено йому забинтоване й світить крізь розірваний рукав. У правій руці він несе римського меча в піхвах. Він іде через двір з погордливим виглядом, праворуч його йде перс, ліворуч — Бельзенор, варта товпиться за ним.
Бельзенор. Хто ти такий, що насмілюєшся сміятися в домі Клеопатри-цариці і в вічі Бельзенорові — начальникові її варти?
Прибулий. Я — Бел-Афріс, нащадок богів.
Бельзенор
Всі
Перс. Уся варта цариці — нащадки богів, крім мене, о незнайомцю; я — перс і нащадок численних царів.
Бел-Афріс
Бельзенор. Ти був у бою, Бел-Афрісе, і ти воїн поміж воїнами. Ти не допустиш, щоб жінки із двірні царициної перші дізналися про твої вісті.
Бел-Афріс. Я не маю інших вістей, крім тих, що незабаром нам, воїнам, жінкам і всім поперерізують горла.
Перс
Вартовий
Бел-Афріс
Бельзенор. Він каже, що римлянин Юлій Цезар, який висадився на наших берегах зі жменькою воїнів, зробиться владарем Єгипту. Перс боїться римських воїнів
Перс. Бельзеноре, боги не завжди добрі до своїх бідних родичів.
Бельзенор
Бел-Афріс
Варта
Бел-Афріс. Але цей Цезар не протиставляє людину людині: він просто кидає на вас леґіон, мов камінь із пращі, там, де ви найслабкіші, і цей леґіон подібний до чоловіка з однією головою, тисячею рук і без усякої релігії. Я бився з ними, я знаю.
Бельзенор
Варта аж качається зо сміху, очі їм виблискують при дотепах їхнього начальника.
Бел-Афріс. Ні, брате, але мене побили. Вони були, можливо, налякані; але вони розвіяли нас — як полову.
Варта, трохи вгамована, бурчить презирливо.
Бельзенор. Чи не міг ти умерти?
Бел-Афріс. Ні, це було б надто легко, щоб бути гідним нащадком богів. До того ж, не було часу: все скінчилося в одну мить. Напад відбувся там, де ми його найменш сподівалися.
Бельзенор. Це показує, що римляни — боягузи.
Бел-Афріс. Їм нема діла до боягузства, оцим римлянам: вони б’ються, щоб виграти. Гордість і честь війни для них ніщо.
Перс. Розкажи нам історію бою. Що там було?
Варта
Бел-Афріс. Знайте ж, що я — прислужник при варті храму Ра в Мемфісі й не служу ні Клеопатрі, ні її братові Птоломеєві, а тільки великим богам. Ми вирядилися в подорож, щоб запитати Птоломея, чому він прогнав Клеопатру в Сирію, і як нам ставитися до римлянина Помпея, що недавно прибув до наших берегів після своєї поразки під Фарсалою. Що ж, ви гадаєте, ми дізнались? Що Цезар іде по гарячих слідах свого ворога і що Птоломей убив Помпея і його відрубану голову тримає напоготові, щоб піднести переможцеві.
Бельзенор. А ти, вартовий храмовий? Ти не став на дорозі цим леґіонам?
Бел-Афріс. Ми зробили все, що було в людських силах. Але пролунав трубний звук, голос якого був схожий на прокляття пекла. Потім ми побачили рухому стіну щитів, що йшла на нас. Ви знаєте, як горить серце, коли ви нападаєте на міцний мур, а що б було, якби міцний мур сам рушив би в похід на .вас?
Перс
Бел-Афріс. Коли стіна наблизилась, вона перетворилась на шерег людей — звичайнісінькі хлопці в шоломах, шкіряних туніках і нагрудниках. Кожний із них кидав свого списа; той спис, що пробив мого щита, пройшов крізь нього, мов крізь папірус, — і ось
Перс. Що ж ти зробив?
Бел-Афріс. Стиснув кулака і вдарив мого римлянина по його гострих щелепах. Він же був тільки смертний: отож упав непритомний; я взяв його меча і підперезався ним.
Варта
Перс. А твої люди?
Бел-Афріс. Втекли. Розвіялися, як вівці.
Бельзенор
Бел-Афріс
Вартовий. О, горе!
Бельзенор. Пришпили його до дверей, швидше!
Бел-Афріс. Що нам робити, щоб урятувати жінок од римлян?
Бельзенор. Чому не повбивати їх?
Перс. Тому, що за деяких із них нам довелось би заплатити ціну крови. Нехай краще римляни повбивають їх, — це обійдеться дешевше.
Бельзенор
Бел-Афріс. А ваша цариця?
Бельзенор. Правда. Ми повинні вивезти Клеопатру.
Бел-Афріс. Ви не будете чекати її наказів?
Бельзенор. Наказів! Шістнадцятилітньої дівчинки!
В Мемфісі ви вважаєте її за царицю; а тут кому краще знати, як не нам! Я візьму її з собою й посаджу на коні ззаду. Коли ми, воїни, врятуємо її від Цезаря, тоді жерці, няньки і всі інші можуть знову називати її царицею, вкладати їй до вуст свої накази.
Перс. Вислухай мене, Бельзеноре.
Бельзенор. Говори, о мудрий понад роки свої.
Перс. Брат Клеопатрин, Птоломей, ворогує з нею. Продамо її йому.
Варта. О, лукавий! О, змій!
Бельзенор. Ми не сміємо. Ми нащадки богів, а Клеопатра — нащадок ріки Нілу; і землі наших батьків не родитимуть більше зерно, якщо Ніл не підніметься, щоб оросити їх. Без дарів наших батьків нам довелося б жити собачим життям.
Перс. Це правда. Вартовий цариці не може прожити на свою платню. Але вислухайте мене далі, о ви, нащадки Озіріса.
Варта. Говори, о мудрий. Вислухайте змієм народженого!
Перс. Хіба не правду казав я вам раніше про Цезаря, коли ви гадали, що я сміявся з вас?
Варта. Правду, правду!
Бельзенор
Перс. Так вислухайте про нього ще. Цей Цезар дуже любить жінок: він їх робить своїми приятельками й порадницями.
Бельзенор. Фу! Це правління жінок буде загибеллю для Єгипту.
Перс. Хай це краще буде загибеллю для Риму! Цезар тепер старіє: йому за п’ятдесят, і він стомлений трудами й боями, надто старий для молодих жінок, а старі жінки надто розумні, щоб боготворити його.
Бел-Афріс. Стережися, персе, Цезар до цього часу вже настільки наблизився до нас, що може тебе почути.
Перс. Клеопатра ще не жінка і не розумна. Але вона вже тривожить мудрість мужів.
Бельзенор. Так, це тому, що вона нащадок ріки Нілу, котеня священної білої кішки. Ну, і що далі?
Перс. Продайте її таємно Птоломеєві, а потім запропонуємо себе Цезареві, як охотники, які ладні битися, щоб скинути її брата і врятувати нашу царицю, велику онуку Нілу.
Варта. О, зміюко!
Перс. Він вислухає нас, якщо ми прийдемо до нього і розповімо про її красу. Він переможе і вб’є її брата й буде царювати в Єгипті з Клеопатрою, своєю царицею. Ми ж будемо її вартою.
Варта. О, найлукавіший з усіх зміїв! О, диво! О, мудрість!
Бел-Афріс. Він прибуде сюди перш, ніж ти скінчиш базікати, о, словоблуде!
Бельзенор. Це правда!
Варта. Назад, негідне бидло!
Бельзенор. Пришліть нам Фтататіту, головну няню цариці.
Жінки
Одна з жінок. О, відступіться ж! Ви штовхаєте мене на вістря списів!
На порозі з’являється височенна похмура жінка з обличчям, укритим мережею дрібненьких зморщок, зі старими великими і розумними очима; у неї м’язисті руки, вона дуже рослява, дуже сильна, з ротом, як у гончака, і з щелепами бульдога. Вона одягнута як особа, що має вагу в палаці, і зухвало дивиться воїнам в обличчя.
Фтататіта. Дайте дорогу головній няні цариці!
Бельзенор
Фтататіта
Бельзенор
Жінки тремтять з жаху. Фтататіта, з презирством до них і до воїнів, проштовхується крізь натовп і без ніякого ляку дивиться просто на вістря списів.
Фтататіта. Тоді тікайте й рятуйтесь, о, полохливі сини дешевих глиняних богів, яких продають рибні перекупки; ми вже самі дамо собі раду.
Бельзенор. Але не раніше ніж виконаєте наш наказ, о, жах людського роду! Приведіть нам Клеопатру-царицю й тоді йдіть, куди хочете.
Фтататіта
Бельзенор
Фтататіта
Бельзенор
Перс
Фтататіта. Персе, присягаюся життям Озіріса, я не знаю. Я пробирала її за те, що вона накликала на нас чорні дні своїми розмовами зі священними кішками і тим, що носила їх на руках. Я сказала їй, що, коли прийдуть римляни, її залишать тут саму, і це буде їй кара за її неслухняність. А тепер вона пішла... утекла... зникла. Я кажу правду. Закликаю Озіріса в свідки...
Жінки
Бельзенор. Ви налякали дитину: вона сховалась. Шукайте... швидше... до палацу... обшукайте всі закутки!
Варта, що її веде Бельзенор, прочищає собі дорогу крізь натовп жінок, що тікають воротами, рятуючись від небезпеки.
Фтататіта
Бел-Афріс
Фтататіта
Бел-Афріс
Перс. Якою дорогою йдуть римляни?
Бел-Афріс. Через пустелю, з моря, побіля цього самого сфінкса.
Перс
Фтататіта. Не від тебе, немовлятку.
Перс. Ну, ви знайшли Клеопатру?
Бельзенор. Вона зникла. Ми обшукали кожний закуток.
Вартовий-нубієць
Бельзенор. Що ще там трапилось?
Вартовий. Священну білу кішку вкрадено.
Всі. Горе! горе!..
Дія перша
Загальна паніка. Всі тікають з вигуками відчаю. Смолоскип, перекинутий, погас у метушні. Темрява. Галас утікачів завмирає. Мертва тиша. Вичікування. Потім темрява й тиша поступово переходять у сріблясту млу й дивні мелодії: то на вітрі звучить арфа Мемнона; сходить місяць. Повний місяць спливає над пустелею. Очам рельєфно відкривається широкий обрій, переламаний якоюсь величезною масою, що в литому місячному сяйві швидко переходить в окреслення сфінкса, що стоїть на пісках. Освітлення все зростає, доки не стає видно підняті очі сфінксові, що дивляться просто і вгору в нескінченному, безстрашному вартуванні. Між його величезними лапами видно купу червоного маку, на якому лежить молода дівчина; її шовкова безрукавка піднімається тихо і рівномірно від віддиху дівчинки, що спокійно спить, а її заплетене волосся блищить у місячному сяйві, мов крило пташине. Раптом лунає здалеку невиразний страшний звук (це могло б бути ревом Мінотавра, стишеним великою відстанню), і музика Мемнона припиняється. Тиша. Потім декілька слабих, високо дзвінких трубних звуків. Потім знову тиша. Потім крадькома йде з півдня чоловік, захоплений таємничою ніччю; здивований, зупиняється й захоплено розглядає з лівого боку сфінкса, груди якого разом з дівчиною сховані від чоловіка виступом масивного сфінксового плеча.
Чоловік. Привіт тобі, сфінксе. Привіт од Юлія Цезаря! Я мандрував по багатьох землях, шукаючи ті загублені країни, з яких мене вигнало моє народження в цей світ. Я шукав товариства істот, подібних до мене. Я знайшов череди й пастівники, людей і міста, але другого Цезаря я не знайшов. Я не знайшов рідного мені повітря, ні рідного чоловіка; нікого, хто міг би творити мої денні справи і думати мої нічні думи. Там, у тому маленькому світі, сфінксе, моє місце таке високе, як і твоє в цій великій пустелі; тільки я мандрую, а ти сидиш нерухомо; я перемагаю, а ти терпиш; я працюю й дивуюсь, а ти спостерігаєш і ждеш. Я дивлюся вгору — і засліплююся, дивлюся вниз — і хмурюся, дивлюся навколо — і бентежусь, а твої очі, ніколи не одвертаючись, завжди дивляться туди, ген туди, поза межі світу до загубленого краю... до рідного дому, що його ми згубили, заблукавши. Сфінксе, ти і я,— ми обидва чужі людському родові, але ми не чужі один одному; хіба це місце й ти сам не існували в моїй свідомості з моменту мого народження? Рим — сон божевільного, а це моя дійсність. Оці твої зоряні світочі я бачив здалеку в Ґаллії, Британії, в Іспанії, в Тессалії, коли вони відкривали великі таємниці якомусь вічному вартовому, пост якого я ніколи не міг знайти. І ось, нарешті, тут їх вартовий постійної й безсмертної частини мого життя, мовчазний, повний дум, один у срібній пустелі. Сфінксе, сфінксе, я вночі виходив на верхів’я гір, щоб слухати вдалині скрадливе шелестіння вітру, який гонить свої піски в пустотливій грі — наші невидимі діти, о, сфінксе, що сміються тихим шепотом. Мій шлях сюди був шляхом долі, бо я той, чийого генія ти символ: почасти — звір, почасти — жінка, почасти — бог,— людського ж у мені нема нічого. Ну, розгадав я твою загадку, сфінксе?
Дівчина
Цезар
Дівчина. Дідусю, не тікай!
Цезар
Дівчина
Цезар. Сфінксе, ти зловживаєш своїми віками. Я молодший за тебе, хоч, поки що, твій голос — тільки голос дівчини.
Дівчина. Вилізай сюди, швидше, а то римляни прийдуть і з’їдять тебе.
Цезар
Дівчина. Іди сюди, швидше нагору. Ти повинен зійти збоку і проповзти навколо нього.
Цезар
Дівчина. Клеопатра, цариця Єгипту.
Цезар
Клеопатра. Ти не повинен бути неввічливим зі мною, а то сфінкс віддасть тебе на поживу римлянам. Іди сюди. Тут цілком затишно.
Цезар
Клеопатра. Будь обережніший. Так. Тепер сідай: ти можеш розташуватися на його другій лапі.
Цезар
Клеопатра. Так, священну білу кішку; чи це не жах? Я принесла її сюди, щоб віддати в жертву сфінксові; але коли ми відійшли трохи від міста, чорна кішка покликала її, тоді вона вискочила у мене з рук і побігла за нею. Як ти гадаєш, чи оця чорна кішка не була моєю прапрапрабабусею?
Цезар
Клеопатра. Я гадаю, це була вона. Прапрабабуся моєї прабабусі була чорним кошеням священної білої кішки і Ніл взяв собі її за сьому дружину. Ось чому моє волосся таке хвилясте. І я завжди вимагаю, щоб мені дозволяли чинити так, як я хочу, однаково, чи то воля богів, чи ні; це тому, що в моїй крові тече вода Нілу.
Цезар. Що ти тут робиш такої пізньої години нічної? Ти тут живеш?
Клеопатра. Звичайно, ні. Я цариця і житиму в палаці в Александрії, коли вб’ю мого брата, який мене звідтіля вигнав. Коли я виросту — я робитиму все, що мені заманеться. Буде в мене змога труїти рабів і дивитися, як вони корчаться, я погрожуватиму Фтататіті, що звелю її кинути в огняну піч.
Цезар. Гм! чому ти не дома і не в ліжку?
Клеопатра. Тому, що йдуть римляни, щоб усіх нас поїсти. Ти теж не дома і не в ліжку.
Цезар
Клеопатра
Цезар. А, це псує сон. Чому тобі не сниться, що я молодий?
Клеопатра. Я б хотіла, щоб ти ним був; тільки я гадаю, що тоді більше боялася б тебе. Я люблю чоловіків, особливо молодих з гарними, дужими руками; але я їх боюся. Ти старий, доволі худий і суворий; але в тебе славний голос; і я рада, що маю з ким побазікати, хоч і гадаю, що ти трішки божевільний. Це місяць на тебе так впливає, що ти сам до себе верзеш такі дурниці.
Цезар. Як! Ти це чула, невже? Я молився великому сфінксові.
Клеопатра. Але це зовсім не великий сфінкс.
Цезар
Клеопатра. Це тільки любе малесеньке сфінксенятко. Великий же сфінкс такий величезний, що між його лапами міститься цілий храм. Це мій улюблений сфінкс. Скажи мені, як ти гадаєш, у римлян є ворожбити, щоб могли через ворожбицтво відняти нас у сфінкса?
Цезар. Як? Ти боїшся римлян?
Клеопатра
Цезар. А хочеш, щоб я показав тобі справжнього римлянина?
Клеопатра
Цезар. Нічого; адже це все лише сон.
Клеопатра
Цезар. Ой! Годі!
Клеопатра
Цезар
Клеопатра
Цезар
Клеопатра. Так. Воно таке біле при світлі місячнім.
Цезар. І ти певна того, що це місячне світло надає мені вигляду білішого за єгиптянина?
Клеопатра
Цезар. Це римський ніс, Клеопатро!
Клеопатра. Ах!
Цезар. Клеопатро, чи навчити тебе, як зробити, щоб Цезар тебе не з’їв?
Клеопатра
Цезар. Тихше, тихше, моя дитинко. Твої боги бояться римлян; ти бачиш — сфінкс не сміє ні вкусити мене, ні стати на перешкоді, коли мені захочеться віднести тебе до Юлія Цезаря.
Клеопатра
Цезар. Цезар ніколи не їсть жінок.
Клеопатра
Цезар
Клеопатра
Цезар. Так, якщо ти не примусиш його переконатися в тому, що ти жінка.
Клеопатра. О, ти повинен знайти ворожбита, щоб перетворив мене в жінку. Ти не ворожбит?
Цезар. Можливо. Але це забере дуже багато часу, а цієї самої ночі ти повинна будеш стати віч-на-віч перед Цезарем у палаці твоїх предків.
Клеопатра. Ні, ні. Я не насмілюсь!
Цезар. Хай би який страх був у твоїй душі, яким би жахливим тобі здавався Цезар, — ти повинна стати перед ним, як хоробра жінка й велика цариця; ти не повинна відчувати страху. Якщо ж твоя рука задрижить, якщо твій голос затремтить — тоді морок і смерть!
Клеопатра
Цезар
Їхні очі засліплюють його; він їх бачить не такими, якими вони є, а якими він хоче, щоб вони здавалися йому.
Клеопатра
Цезар. Якщо ти це зробиш, то він з’їсть тебе відразу за один мах.
Клеопатра. Але я дам йому пиріг з моїм чарівним опалом і сімома волосинками білої кішки, запеченими в ньому, і...
Цезар
Клеопатра
Через пустелю нову долітає, але тепер уже близько, жахливий рев. Це буцина — римський військовий ріг.
Цезар. Слухай!
Клеопатра
Цезар. Голос Цезарів.
Клеопатра
Цезар. Зі мною ти в безпеці, аж доки станеш на своєму троні, щоб прийняти Цезаря. Тепер веди мене туди.
Клеопатра
Цезар. Це крок леґіонів Цезаревих.
Клеопатра
Цезар. Непоправна, о, непоправна! Ходімо звідси.
Цезар. Що це за місце?
Клеопатра. Тут я засідаю на троні, коли мені дозволяють надіти мою корону і парадний одяг.
Цезар. Накажи рабові запалити лампи.
Клеопатра
Цезар. Звичайно. Ти ж цариця.
Клеопатра
Фтататіта
Цезар. Хто вона?
Клеопатра. Фтататіта.
Фтататіта
Цезар
Клеопатра
Цезар. Ти не наказуєш їй вийти, а просиш її. Ти не цариця. Тебе з’їдять. Прощай!
Клеопатра
Цезар. Римляни не лишаються з царицями, що бояться своїх рабів.
Клеопатра. Я не боюсь. І справді, я не боюсь.
Фтататіта. Ми побачимо, хто тут боїться.
Цезар. Навколішки, жінко! Що я — теж дитина, що ти насмілюєшся жартувати зі мною?
Фтататіта
Клеопатра
Цезар. Ти дряпаєшся, кошенятко, еге?
Клеопатра
Цезар. Але цариці любять лише царів.
Клеопатра. Я зроблю царями всіх чоловіків, яких полюблю. Я тебе зроблю царем. У мене буде багато юних царів з гарними, дужими руками. І коли вони мені набриднуть — я їх засічу на смерть. Але ти завжди будеш моїм царем. Мій милий, добрий, мудрий, хороший, старий царю!
Цезар. О, мої зморшки, мої зморшки! І моє дитяче серце! Ти будеш найнебезпечнішою з усіх перемог Цезаревих.
Клеопатра
Цезар. Якщо ти боїшся Цезаря — ти не справжня цариця. І якби ти сховалася навіть під піраміду, — він піде просто до неї, підніме її однією рукою. І тоді!..
Клеопатра
Цезар. Бійся, якщо зважишся.
Клеопатра
Цезар плескає в долоні. Фтататіта вертається.
Цезар. Принеси парадний одяг цариці та її корону; поклич її служниць і спорядіть її.
Клеопатра
Фтататіта. Для кого цариця повинна надіти своє парадне убрання?
Цезар. Для громадянина Риму. Царя царів, Тотатіто.
Клеопатра
Цезар. Ні! Як він знатиме, що ти не рабиня, перевдягнена в убрання цариці?
Клеопатра. Ти повинен сказити йому.
Цезар. Він мене не питатиме. Він пізнає Клеопатру по її гордості, по її мужності, величності й по її красі.
Клеопатра
Фтататіта і ще три жінки входять з реґаліями.
Фтататіта. З усіх служниць цариці тільки оці три залишились. Решта повтікали.
Цезар. Добре, добре. І трьох досить. Бідолашний Цезар, звичайно, мусить одягатися сам.
Фтататіта
Цезар
Клеопатра. Гірко.
Цезар. Відкинь страх — і ти переможеш Цезаря. Тотр, римляни близько?
Фтататіта. Вони вже коло порога, і варта повтікала.
Жінки
Нубієць пробігає через залу.
Нубієць. Римляни у дворі!
Цезар. Цариця повинна сама стати віч-на-віч з Цезарем. Відповідай: «Хай буде так».
Клеопатра
Цезар
Чутно тупотіння й гамір озброєного люду. Жах Клеопатрин зростає. Звук буцини лунає зовсім близько, а потому — гучний звук труб. Клеопатру бере вже нетерплячка: вона кричить і кидається до дверей. Фтататіта без жалю її зупиняє.
Фтататіта. Ти моя вихованка. Ти сказала: «Хай буде так»; і слово цариці повинно бути міцне, навіть якби тобі довелося за це вмерти.
Цезар. Тепер, якщо ти тільки зарюмсаєш!...
Вона стоїть на підніжку майже непритомна, чекаючи смерти. Римські воїни шумно входять проходом, попереду несуть прапор з їхнім орлом і йде їхній буцинатор; це здоровенний чолов’яга, в якого його інструмент обкручений навколо тулуба; розтруб буцини має кшталт голови ревучого вовка. Коли вони доходять до трансепта, вони дивляться дуже здивовано на трон, швидко шикуються рядами проти нього, піднімаючи мечі угору й вигукуючи: «Хай живе Цезар!» Клеопатра повертається й дико дивиться на Цезаря, потім розуміє становище і голосно ридаючи з полегшенням падає в його обійми.
Дія друга
Александрія. Зала на першому поверсі палацу, що закінчується лоджією, яка наперед проступає двома приступками. Крізь арки лоджії видно Середземне море, яскраво-синє у світлі ранішнього сонця. Чисті високі стіни укриті малюнками процесій єгипетської теократії, постаті в профіль, плаский орнамент; відсутність дзеркал, фальшивих перспектив, важких завіс і тканин роблять це місце гарним, здоровим, простим і прохолодним, або, як сказав би англійський фабрикант, убогим, голим, сміховинним і незатишним, — бо культура Тоттенхем Корт Род[2] для єгипетської культури те саме, що культура скляного намиста й татуювання для Тоттенхем Корт Род.
Юний цар Птоломей Діонісій (десяти років) нагорі сходів, він іде через лоджію; його веде за руку його опікун Потіні й. Придворці в повному складі, щоб зустріти його. Ця двірня складається з чоловіків і жінок (деякі з жінок займають посади) різного кольору шкіри й рас, це здебільшого єгиптяни; деякі з них порівнюючи світліші — з Нижнього Єгипту, деякі, набагато темніші — з Верхнього Єгипту; декілька греків і євреїв. У групі, що стоїть праворуч Птоломея, видається Теодотій — вихователь Птоломеїв. Друга група, ліворуч Птоломея, має на чолі Ахілл а, воєначальника Птоломеєвого війська. Теодотій — маленький дідок, риси обличчя в нього такі ж покручені й поморщені, як і його члени, за винятком високого і рівного лоба, що займає більше місця, ніж усе його обличчя. Він прибирає вигляду хитрої проникливости й глибини, прислухаючись до того, що говорять інші, з саркастичною сторожкістю філософа, що вислухує вправи своїх учнів. Ахілл — вродливий чоловік, високий на зріст, тридцяти п’яти років, з розкішною чорною бородою, кучерявою, як шерсть у пуделя. Видно, що це не дуже розумна людина, але витончена, з гідністю. Потіній — це дужий чоловік п’ятдесяти літ, євнух, гарячий, енергійний, зі швидким, але звичайним розумом і вдачею; нетерплячий і невдатний стримувати свої настрої. У нього гарне рудувате волосся, схоже на хутро. Птоломей, цар, має вигляд багато старшого, ніж англійський хлопчик десяти років, але в нього той дитячий вигляд, та звичка до самостійности, та усмішка безсилости й роздратованости, той загальний вигляд надзвичайно чепурного вимитого, причесаного й одягнутого чужими руками, що властивий принцам усякого віку, вихованим при дворах.
Всі зустрічають царя поштивими поклонами. Він сходить зі сходів і наближається до парадного крісла, що стоїть трохи праворуч від нього; це єдине місце для сидіння в залі. Стаючи на своє місце перед ним, він, ніби запитуючи вказівок, нервово дивиться на Потінія, який стає ліворуч нього.
Потіній. Цар Єгипту має сказати слово.
Теодотій
Птоломей
Потіній
Птоломей. Так — боги не захотіли попустити... попустити....
Теодотій. Нехай Потіній, його опікун, говорить за царя.
Потіній
Птоломей
Потіній
Птоломей. Ах, так — не захотіли б підтримати таке беззаконство, вони підвели б її голову під сокиру, як це було з її сестрою. Але за допомогою цієї відьми Фтататіти вона зачарувала римлянина Юлія Цезаря, щоб він підтримав її несправедливу претензію царювати над Єгиптом. Зауважте собі, що я не допущу… що я не допущу…
Потіній
Теодотій. Нехай скаже генерал царський.
Ахілл. Тільки два римські леґіони, о, царю. Три тисячі воїнів і заледве тисяча вершників.
Двірня вибухає зневажливим сміхом. Починається жваве базікання, під час якого із лоджії з’являється римський офіцер Руфій. Це здоровий, чорнобородий чоловік середніх літ, дуже прямолінійний, швидкий і грубий, з маленькими ясними оченятами й товстим носом і щоками, які, проте, як і все його тіло, тверді, як залізо.
Руфій
Теодотій
Збоку лоджії входить Цеза р. Він одягнутий просто, але на голові в нього лавровий вінок, щоб заховати його лисину. Його супроводить Британі й, його секретар, британець літ сорока; високий на зріст, урочистий і вже трохи гирявий, з густими звислими, горіхового кольору вусами, зачесаними так, що вони закінчуються двома чепурно підрізаними баками. Він чепурно вдягнутий у синє, з портфелем, каламарем із рога і очеретяним пером на поясі. Його серйозний вигляд і свідомість важливости наступної справи створюють помітний контраст із доброзичливим виглядом Цезаря, який дивиться на цю сцену, нову для нього, зі щирою цікавістю дитини і потім повертається до крісла царевого: Брітаній і Руфій коло приступок з другого боку.
Цезар
Потіній. Я — Потіній, опікун царя, мого владаря.
Цезар
Теодотій. Ахілл, генерал царів.
Цезар
Ахілл. Як завгодно буде богам, Цезарю.
Цезар
Теодотій. Теодотій, вихователь царів.
Цезар. Ти навчаєш людей бути царями, Теодотію. Це розумно з твого боку.
Потіній. Зала Ради канцлерів царської скарбниці.
Цезар. А! Це мені, до речі, нагадало... Мені потрібні гроші.
Потіній. Скарбниця в царя бідна, Цезарю.
Цезар. Так, я помічаю, що в ній лише один стілець.
Руфій
Птоломей
Цезар
Він примушує Птоломея знову сісти. Тим часом Руфій бачить у кутку бога Ра, що має вигляд сидячого чоловіка з яструбиною головою. Перед статуєю стоїть бронзовий триніжок — такий завбільшки, як столик на трьох ніжках, з паличкою ладану, що горить на ньому. Руфій із чисто римською спритністю і байдужістю до чужих забобонів швидко хапає триніжок, струшує ладан, здуває попіл і з гримотінням ставить його позад Цезаря, майже посеред зали.
Руфій. Сідай на це, Цезарю.
Хвиля здригання пробігає по всій двірні, за нею несеться свистяче шепотіння: «Блюзнірство!»
Цезар
Британій
Цезар
Придворці, жахом пойняті, голосно виявляють своє невдоволення, а Теодотій і Ахілл мовчки дивляться один до одного, обурені з такої нечуваної вимоги.
Потіній
Цезар
Потіній. А талант вартий скакового коня. Я кажу, що це неможливо. У нас тут був конфлікт через те, що сестра царева, Клеопатра, несправедливо претендує на його трон. Царські податки не зібрано за цілий рік.
Цезар. Ні, їх зібрано, Потінію. Мої офіцери збирали їх сьогодні цілий ранок.
Руфій
Потіній
Цезар. Мій друже, податки — це головна справа переможця світу.
Потіній. Тоді прийми оце застереження, Цезарю. Сьогодні ж скарби храмів і золото з царської скарбниці буде послано на монетний двір, щоб перетопити їх перед очима всього народу для нашого викупу. Народ побачить нас, що ми сидимо під голими стінами й п’ємо з дерев’яних чаш. І гнів його впаде на твою голову, Цезарю, коли ти примусиш нас вчинити таке святокрадство.
Цезар. Не бійся, Потінію, народ знає, яке смачне вино із дерев’яних чаш. У нагороду за твою щедрість, коли хочеш, я владнаю для тебе цю суперечку за трон. Що ти скажеш на це?
Потіній. Коли я скажу «ні», то хіба це буде тобі перешкодою?
Руфій
Цезар. Ти кажеш, Потінію, що ця справа тягнеться, без наслідків, уже рік. Чи можу я заходитися коло неї десять хвилин?
Потіній. Безперечно, ти вчиниш так, як побажаєш.
Цезар. Добре. Але спочатку нехай з’явиться сюди Клеопатра.
Теодотій. Її немає в Александрії — вона втекла в Сирію.
Цезар. Гадаю, що ні.
Руфій
Фтататіта входять у лоджію й погордливо спиняється вгорі.
Фтататіта. Хто вимовляв ім’я Фтататіти, головної няні цариці?
Цезар. Ніхто, крім тебе, Тото, не може його вимовити. Де твоя владарка?
Клеопатра, що ховається за Фтататітою, зі сміхом визирає до них. Цезар вітає.
Цезар. Чи буде ласкава цариця вшанувати нас своєю присутністю на кілька хвилин?
Клеопатра
Цезар. Так.
Клеопатра негайно спускається до парадного крісла, хапає Птоломея, стягає його з крісла й сама сідає на його місце. Фтататіта усаджується на приступу лоджії й сидить там, спостерігаючи все з напруженістю сибілли.
Птоломей
Клеопатра. Ти не будеш царем, ти, маленька рюмса. Тебе з’їдять римляни.
Цезар
Птоломей іде до Цезаря, який, сідаючи знову на тріножок, бере хлопчика за руку, щоб підбадьорити його. Клеопатра, люто ревнуючи, встає й на всі очі дивиться на них.
Клеопатра
Цезар. Іди, Птоломею. Завжди треба брати трон, коли його пропонують.
Руфій. Я сподіваюся, Цезарю, що в тебе буде досить здорового глузду піти за власною порадою, коли ми повернемося до Риму.
Птоломей помалу вертається до свого трону, далеко обминаючи Клеопатру; і видно, що боїться її рук. Вона займає його місце поруч Цезаря.
Цезар. Потінію...
Клеопатра
Цезар. Мовчи! Відкрий тільки рота раніше, ніж я тобі це дозволю, і тебе буде з’їдено.
Клеопатра. Я не боюся. Цариця не повинна боятися! З’їж краще мого чоловіка, якщо хочеш: в і н боїться.
Цезар
Клеопатра
Теодотій. Цезарю, ти тут чужинець і не обізнаний з нашими законами. Царі й цариці Єгипту не можуть брати шлюбу ні з ким, крім осіб їхньої власної царської крови. Птоломей і Клеопатра — від народження подружжя, так само від народження — брат і сестра.
Британій
Теодотій
Цезар
Британій. Навпаки, Цезарю, це оці єгиптяни варвари; і ти не правий, підтримуючи їх. Я кажу, що це скандально.
Цезар. Скандально чи ні, мій друже, але це відчиняє ворота для миру.
Руфій. Слухайте Цезаря!
Цезар. Птоломей і Клеопатра будуть разом правити Єгиптом.
Ахілл. А як же буде з меншим братом царевим і з меншою сестрою цариці?
Руфій
Цезар. Ну, маленький Птоломей може одружитися з другою сестрою, і ми їм обом подаруємо Кіпр.
Потіній
Цезар. Не велика біда, ви одержите його заради миру.
Британій
Потіній
Найсміливіші із придворців
Нарада переходить тепер у лайку; єгиптяни все більше й більше розпалюються. Цезар залишається байдужий; але Руфій стає все лютіший і жорстокіший, а Британій — погордливо обурений.
Руфій
Ахілл
Цезар
Потіній
Цезар
Ахілл. Так, Цезарю.
Цезар. А на чиїм боці, коли смію спитати, перебуваєш ти тепер, генерале?
Ахілл. На боці правого й богів.
Цезар. Гм! Скільки у вас людей?
Ахілл. Це буде видно, коли я буду па полі бою.
Руфій
Потіній. Даремно залякувати нас, Руфію. Цезар зазнавав поразок раніше й може зазнати їх знову. Кілька тижнів тому Цезар, рятуючи своє життя, тікав од Помпея. Через кілька місяців йому, можливо, доведеться, рятуючи своє життя, тікати від Катона і Юбія Нумідійського, африканського царя.
Ахілл
Теодотій
Всі придворці
Руфій кусає бороду, надто роздратований, щоб говорити. Цезар сидить безтурботно, спокійно, ніби за сніданком, і кішка вимагала б у нього шматок копченої тарані.
Клеопатра. Чому ти дозволяєш їм так розмовляти з тобою, Цезарю? Ти боїшся?
Цезар. Але ж, люба моя, все, що вони говорять, — це найчистіша правда.
Клеопатра. Але якщо ти підеш від нас, то я не буду царицею.
Цезар. Я не піду, доки ти не будеш царицею.
Потіній. Ахілле, коли ти не дурень, то забереш оцю дівчину, доки вона в тебе під руками.
Руфій
Потіній
Руфій. Спробуй, Ахілле!
Лоджію негайно заповняють воїни Цезареві, що стоять з мечами в руках угорі на сходах, чекаючи від свого центуріона, у якого в руках палиця-жезл, наказу до атаки. З хвилину єгиптяни гордо дивляться на них. Потім похмуро простують на свої попередні місця.
Британій. Ви в полоні у Цезаря! Всі ви!
Цезар
Клеопатра. Хіба ти не відрубаєш їм їхні голови?
Цезар. Що? Відрубати голову твоєму братові?
Клеопатра. Чому ні? Він відрубав би мені, коли б йому нагодився такий випадок. Чи не правда, Птоломею?
Птоломей
Клеопатра вагається між своєю новопридбаною гідністю цариці й великим бажанням показати братові язика. Вона не бере участи в наступній сцені, але стежить за нею з цікавістю і здивовано, невгамовно рухаючися з дитячою непосидливістю й сідаючи на триніжок Цезарів, коли той встав.
Потіній. Цезарю, якщо ти спробуєш затримати нас...
Руфій. То це йому вдасться, єгиптянине; приготуйся до цього. Палац, берег моря і східна гавань у наших руках. Дорога до Риму відкрита, і ти подорожуватимеш нею, коли Цезареві це буде завгодно.
Цезар
Руфій
Цезар
Потіній
Цезар. Що ти хочеш сказати, друже мій?
Потіній. Ти виганяєш нас на вулицю з нашого власного будинку. І з величним виглядом заявляєш нам, що ми можемо йти. Це ви повинні піти.
Цезар. Твої друзі на вулиці, Потінію. Тобі там буде спокійніше.
Потіній. Це підступ. Я опікун царя. Я звідси кроку не ступлю. Я тут по праву. А де воно — твоє право?
Цезар. Воно в піхвах Руфія. Потінію. І мені не втримати його там, якщо ти надто зволікатимеш.
Обурений рокіт.
Потіній
Теодотій. Але не римська вдячність, гадаю?
Цезар. Вдячність? Хіба я чимось завинив перед вами за яку-небудь послугу, панове?
Теодотій. Хіба життя Цезаря таке нікчемне в його очах, що він забуває, що ми врятували його?
Цезар. Моє життя? І це все?
Теодотій. Твоє життя, твої лаври, твоє майбутнє.
Потіній
Цезар
Теодотій. Так, кажу я. Нехай військовий трибун дасть своє свідчення.
Через лоджію входить Люцій Септімій; це чисто виголений стрункий атлет, приблизно років сорока, із симетричними рисами обличчя, енергійним ротом, гарним тонким римським носом; він одягнутий в одежу римського воєначальника і стає віч-на-віч з Цезарем, який на мить закриває обличчя плащем; потім, опанувавши себе, опускає плаща і з гідністю дивиться трибунові в обличчя.
Потіній. Дай своє свідчення, Люцію Септімію. Цезар прийшов сюди, переслідуючи свого ворога. Чи давали ми притулок його ворогові?
Люцій. Щойно нога Помпеєва торкнулася єгипетської землі — голова його злетіла під ударом мого меча.
Теодотій
Цезар
Потіній. Нашим першим даром тобі, коли твоя ґалера увійшла не рейд, була голова твого суперника, що змагався в тобою за панування над світом. Будь свідком, Люцію Септімію, хіба це не так?
Люцій. Це так. Оцією самою рукою, що забила Помпея, я поклав його голову до ніг Цезареві.
Цезар. Убивцю! Ти так само вбив би й Цезаря, якби Помпей став переможцем під Фарсалою.
Люцій. Горе переможеним, Цезарю! Коли я служив у Помпея, я вбивав людей не гірших за нього лише тому, що він був переможцем. Нарешті прийшла і його черга.
Теодотій
Цезар. Помста! Помста! О, якби я тільки міг принизитися до помсти, то чого б я тільки не вимагав од вас, як ціну крови за цього вбитого чоловіка?
Люцій
Цезар. Ні, клянусь богами! Коли б тільки це було помстою! Помста, принаймні, властива людині. Ні, кажу я: оці відрубані праві руки і цей хоробрий Верцинґеторикс, так підло задушений в підземеллі під Капітолієм, були
Люцій. Боги проти тебе, Цезарю. Я йду.
Руфій
Люцій
Руфій. Цезарієць — як і всі воїни Цезареві.
Цезар
Люцій. Прощай! Ходімо, Ахілле, доки ще є час.
Цезар, побачивши, що Руфій не може перемогти свій гнів, кладе руку йому на плече й веде його назад уздовж зали, подалі від лиха; Британій супроводить їх і стає праворуч Цезаря. Цей рух приводить усю маленьку групу близько до місця, де стоїть Ахілл, що погордливо відступає й приєднується до Теодотія, — на протилежному боці кімнати. Люцій проходить побіля солдатів у лоджії. Потіній, Теодотій і Ахілл ідуть за ним разом з двірнею, надто недовірливо ставлячись до солдатів, що йдуть за цією процесією, й виходять слідом за нею, без особливих церемоній примушуючи їх рухатися вперед. Царя залишили на його кріслі жалюгідного, упертого; обличчя і пальці йому корчаться. Під час цього пересування Руфій не перестає підтримувати жваву балачку.
Руфій
Цезар. Я не маю права припускати, що його вчинки негідніші за мої.
Руфій. Фа!
Цезар. Руфію, якщо я візьму за взірець для себе Люція Септімія і стану цілком подібний до нього, то чи будеш ти все-таки служити мені?
Британій. Цезарю, це нездорове міркування. Твій обов’язок щодо Риму вимагає перешкоджати його ворогам чинити йому дальші шкоди.
Руфій. Дарма говорити з ним, Британію, це — що горохом об стіну. Але зауваж собі от що, Цезарю. Милосердя — дуже хороша річ для тебе; але яке воно для твоїх вояків, що повинні завтра битися з тими людьми, яких ти пожалував учора? Ти можеш давати які завгодно накази, але я кажу тобі, що твоя наступна перемога буде різнею завдяки твоєму милосердю. Я перший не братиму жодного бранця. Я вбиватиму моїх ворогів на полі бою, а потім ти можеш проповідувати милосердя скільки хочеш: мені тоді ніколи вже не доведеться знову битися з ними. А тепер, коли дозволиш, я піду поглянути, як виселяють із будинку цих людей.
Цезар
Руфій
Птоломей
Руфій
Цезар
Птоломей
Цезар
Клеопатра
Цезар. Британію, доглянь за царем. Передай його під догляд цього чолов’яги Потінія.
Руфій
Клеопатра
Цезар
Клеопатра. Отже, тобі байдуже, чи я залишуся, чи ні?
Цезар
Клеопатра. Багато, багато краще?
Цезар
Клеопатра. Тоді я залишуся, бо мене про це просять. Але пам’ятай, що мені цього не хочеться.
Цезар. Це цілком ясно.
Фтататіта нерухомо сидить, переводячи на нього очі зі зловісним виразом, але не рухається.
Клеопатра
Цезар
Фтататіта. Виходить, я буду розпорядницею двору цариці?
Клеопатра
Цезар
Клеопатра. О так, так. Ти дуже сентиментальний, Цезарю, але ти розумний; і коли ти робитимеш, як я кажу, то швидко навчишся управляти.
Цезар, цілком приголомшений таким зухвальством, повертається на своєму кріслі і на всі очі дивиться на неї. Фтататіта похмуро посміхається, показуючи ряд розкішних зубів, і потім виходить, залишаючи їх самих.
Цезар. Клеопатро, я гадаю, що я все ж таки, кінець кінцем, повинен тебе з’їсти.
Клеопатра
Цезар. Ти виросла відтоді, як сфінкс познайомив нас у ту ніч; і ти вже гадаєш, що знаєш більше за мене.
Клеопатра
Цезар. Ні.
Клеопатра
Цезар
Клеопатра
Цезар
Клеопатра. Робота! Які дурниці! Ти повинен пам’ятати, що тепер ти цар, я тебе ним зробила. Царі не працюють.
Цезар. О! Хто це тобі сказав, котенятко? Га?
Клеопатра. Мій батько був єгипетським царем, і він ніколи нічого не робив. Проте був великим царем і відтяв голову моїй сестрі, бо вона повстала проти нього й відібрала в нього трон.
Цезар. Добре; а як же він повернув собі трон назад?
Клеопатра
Цезар. Це, мабуть, можна владнати, бо то я послав цього прекрасного юнака, щоб допомогти твоєму батькові.
Клеопатра
Цезар
Клеопатра. Він прийшов з тобою?
Цезар
Клеопатра. Як ти гадаєш, він став би мені за чоловіка, якби я попрохала його?
Цезар. Дуже можливо.
Клеопатра. Але мені б не хотілося просити його. Чи не міг би ти вмовити його, щоб він попрохав мене, — але так, щоб він не знав, що я цього хочу?
Цезар
Клеопатра. Чому ти це кажеш так, ніби жалієш мене? Він любить іншу?
Цезар. Боюсь, що так.
Клеопатра
Цезар. Не зовсім першою. Він дуже подобається жінкам.
Клеопатра. Як би я хотіла бути першою. Але якщо він покохає мене — я змушу його повбивати всіх інших. Скажи мені: він ще такий прекрасний? Чи блищать на сонці його сильні, круглі руки, як мармур?
Цезар. Він у надзвичайно хорошому стані, беручи до уваги, скільки він їсть і п’є.
Клеопатра. Ах, ти не повинен говорити про нього звичайних земних речей, бо я кохаю його. Він — бог.
Цезар. Він великий начальник кінноти, а ноги в нього швидші, ніж у будь-якого іншого римлянина.
Клеопатра. Як його справжнє ім’я?
Цезар
Клеопатра. Так. Я завжди зву його Гором, бо Гор — найпрекрасніший із усіх наших богів. Але я хочу знати його справжнє ім’я.
Цезар. Його звуть Марк Антоній.
Клеопатра
Цезар. Ні, моя дитино. Але твій батько, як ти кажеш, ніколи нічого не робив. Я завжди роблю. Так ото, коли він позбувся своєї корони, йому довелося пообіцяти мені шістнадцять тисяч талантів, щоб я повернув йому ту корону назад.
Клеопатра. І він заплатив тобі?
Цезар. Не все.
Клеопатра. Він мав рацію. Це було надто дорого. Весь світ не коштує шістнадцяти тисяч талантів.
Цезар. Це, може, й правда, Клеопатро. Ті єгиптяни, що працюють, заплатили все, що він тільки міг витягти з них. Решта мені ще винна. Але тому, що я, дуже ймовірно, ніколи цього не одержу, повинен знову вернутися до своєї роботи. Тому ти мусиш побігти на короткий час і прислати мені мого секретаря.
Клеопатра
Цезар. Але якщо я не візьмусь до роботи, то Потіній і всі інші відріжуть нас од гавані, й тоді шлях до Риму буде закритий.
Клеопатра. Не біда. Я не хочу, щоб ти їхав назад у Рим.
Цезар. Але ти ж хочеш, щоб Марк Антоній приїхав сюди цим шляхом.
Клеопатра
Цезар
Солдат
Цезар
Солдат. В Александрію прийшла армія, що називає себе римською армією.
Цезар. Римська окупаційна армія. Далі?
Солдат. Під командою якогось Ахілла.
Цезар. Ну?
Солдат. Коли армія увійшла в ворота, то місто повстало проти нас. Я був на базарній площі з двома іншими, коли ця звістка прийшла. Вони напали на нас. Я проклав собі дорогу, і ось я тут.
Цезар. Добре. Радий бачити тебе живим.
Руфій. Як! Уже?
Цезар. Тепер чи завтра, хіба не все одно? Нас буде обложено.
Вбігає Британій.
Британій. Цезарю...
Цезар
Руфій
Цезар. Збери всі судна, які тільки у нас є, у східній гавані й здобудь Фарос — той острів з маяком. Половину наших людей залиши охороняти берег і набережну коло цього палацу — це шлях на батьківщину.
Руфій
Цезар. Воно не в наших руках, Руфію. Цей палац — наш; а це що за будівля поруч?
Руфій. Театр.
Цезар. Його ми теж заберемо: він виходить на побережну смугу. А щодо решти — Єгипет для єгиптян!
Руфій. Добре. Гадаю, що тобі краще знати. Це все?
Цезар. Це все. Ті судна вже спалено?
Руфій. Не тривожся: я не буду більше гаяти часу.
Британій
Цезар. Де він?
Британій. Він жде надворі.
Цезар. Гей, там! Впустіть Потінія!
У лоджії з’являється Потіній, переходить залу і з погордливим виглядом підходить з лівого боку до Цезаря.
Цезар. Ну, Потінію?
Потіній. Я приніс тобі наш ультиматум, Цезарю.
Цезар. Ультиматум! Двері були відчинені. Вам слід було вийти з них раніше, ніж оголосити нам війну. Тепер ти мій бранець.
Потіній
Цезар
Руфій
Цезар. Як, уже горять! Не може бути!
Руфій. Так, п’ять хороших кораблів і до кожного причеплено по барці, навантаженій олією. Але це не моїх рук діло: єгиптяни позбавили мене цих турбот. Вони захопили західну гавань.
Цезар
Руфій
Цезар
Руфій. Терпіння! Хто тут із нас двох нетерпеливий: ти чи я? Хіба я був би тут, якби мені не довелося стежити за ними з цього балкона?
Цезар. Пробач, мені, Руфію; і
Теодотій
Руфій. Що там іще?
Цезар
Теодотій. Убитий! Ах, гірше, ніж смерть десяти тисяч чоловік! Непоправна втрата для людськости!
Руфій. Що трапилося, чоловіче?
Теодотій
Руфій. Пфа!
Цезар. І це все?
Теодотій
Цезар
Теодотій
Цезар. Коли б вона не лестила людськості, то кат спалив би її.
Теодотій. Без історії смерть вкладе тебе поруч із наймізернішим солдатом.
Цезар. Смерть це зробить у всякому разі. Кращої могили я не прошу.
Теодотій. Те, що там горить, — це спогад про людськість.
Цезар. Ганебний спогад. Нехай горить.
Теодотій
Цезар. Так. І збудувати майбутнє з його уламків.
Потіній
Теодотій. Бранцем!
Цезар. Ти й далі патякатимеш в той час, як спогад про людськість згоряє?
Теодотій
Цезар. Проведи його до воріт, Потінію. Звели йому, щоб він наказав вашому народові не вбивати більше моїх воїнів — заради власної вашої безпеки.
Потіній. Коли ти візьмеш моє життя, Цезарю, то воно дорого тобі обійдеться.
Руфій
Центуріон
Цезар. Скажи їм, що Цезар іде.
Руфій
Цезар
Руфій
Цезар. Чи не зруйнували б боги весь світ, якби їхньою єдиною думкою було встановити мир на наступний рік?
Руфій. Ага! Я так і думав, що за твоїми прекрасними словами ховаються якісь хитрощі.
Цезар. Що, Британій, заснув? Я його годину тому послав за моїм озброєнням.
Через лоджію вбігає Клеопатра з шоломом і мечем Цезаря, вихопленими у Британія, що йде за нею з кирасою і шкіряними латами. Вони підходять до Цезаря, вона — ліворуч його, Британій — праворуч.
Клеопатра. Я одягну тебе, Цезарю, сідай.
Цезар. З чого ти смієшся?
Клеопатра. Ти лисий
Цезар
Клеопатра. Так ось чому ти носиш вінок, — щоб сховати її.
Британій. Мовчи, єгиптянко, це лаври переможця.
Клеопатра. Мовчи ти, остров’янине!
Цезар
Клеопатра
Цезар
Клеопатра. Згода. Двадцять шість, пам’ятай.
Британій
Клеопатра. Чи правда, що коли Цезар піймав тебе на острові — ти був весь вифарбуваний у синій колір?
Британій. Синій — це колір, який носять усі британці високого походження. Коли ми виряджаємось на війну, ми фарбуємо наші тіла синім, і таким чином вороги можуть здерти з нас одіж і відняти життя, але вони не спроможні здерти нашу респектабельність.
Клеопатра
Цезар. Так! Багато статуй!
Клеопатра. Ти повинен послати по одну з них і подарувати її мені.
Руфій
Цезар
Британій. Сьогодні він може розсікти волосину будь-якого єгиптятина, Цезарю. Я сам нагострив його.
Клеопатра
Цезар. Ні, Клеопатро. Жодний чоловік не йде в бій, щоб його вбили.
Клеопатра. Але їх убивають. Чоловіка моєї сестри вбито в бою. Ти не повинен іти. Нехай він іде
Цезар
Клеопатра
Цезар
Клеопатра
Цезар. Чому? Що сталося?
Клеопатра. Вони осушують гавань відрами — сила-силенна солдатів, там
Руфій
Цезар
Руфій
Центуріон
Клеопатра
Дія третя
Кінець набережної перед палацом, із західного боку якого через східну гавань Александрії видно острів Фарос; в кінці його з’єднаний з ним вузькою дамбою стоїть славетний маяк; це — велетенська чотирикутна башта з білого мармуру, яка, поверх за поверхом, звужується в міру наближення до вершка, на якому міститься маячний вогонь. Острів з’єднується з континентом Гептастадієм — величезною дамбою п’яти миль завдовжки, що обходить гавань з півдня.
Посеред набережної стоїть на варті молодий римський варт о в и й і з напруженою увагою вдивляється в бік маяка; лівою рукою він захищає очі від світла, в правій у нього пілум. Пілум — це товстий дерев’яний держак чотирьох з половиною футів завдовжки з залізною насадкою на кінці, що завдовшки футів три. Вартовий такий захоплений, що не помічає, як наближаються з північного боку набережної чотири єгипетські носі ї, що несуть згорнуті килими; попереду них Фтататіта й Аполлодорій сицилієць. Аполлодорій — жвавий хлопець літ двадцяти чотирьох, вродливий і вільний у поводженні, одягнутий з обміркованим естетством в ніжно-пурпурові й сіруваті кольори з окрасами із бронзи, оксидованого срібла і камінцями з нефриту й агату. Його меч, також дуже тонкого рисунку, як середньовічний хрест, з блакитнуватим лезом, видніється через ажурної роботи піхви з пурпурової шкіри й філіґрана. Носії, що їх веде Фтататіта, ідуть уздовж набережної позад вартового й підходять до сходів палацу, де складають свої пакунки й сідають навприсядки на землю. Аполлодорій не йде з ними: він зупиняється й потішається із стурбованости вартового.
Аполлодорій
Вартовий
Аполлодорій. Я — Аполлодорій-сицилієць. Але, чоловіче, про що ти мрієш? З того часу, як я пройшов через лінію там, за театром, я провів свій караван побіля трьох вартових, і всі так захоплено видивлялися на маяк, що жоден із них не гукнув на мене. Це та римська дисципліна?
Вартовий. Ми тут не на те, щоб доглядати за суходолом, а щоб пильнувати моря. Цезар щойно висадився на Фарос.
Фтататіта. Аполлодорію, зроби догану оцьому римському собаці й накажи йому, щоб притримував язика в присутності Фтататіти, розпорядниці двору цариці.
Аполлодорій. Мій друже, це велика пані, яку поважає сам Цезар.
Вартовий
Аполлодорій. Килими, щоб прибрати покої цариці у палаці. Я їх вибрав із кращих килимів усього світу, а цариця вибере найкращі з вибраних мною.
Вартовий. То ти торговець килимами?
Аполлодорій
Вартовий. Патрицій, що мав крамничку, замість щоб узятися до зброї!
Аполлодорій. Я не маю крамниці. Моя крмниця — це храм мистецтв. Я — поціновувач краси. Моє покликання — вибирати прекрасні речі для прекрасних цариць. Моє гасло: мистецтво для мистецтва.
Вартовий. Це не пароль.
Аполлодорій. Це всесвітній пароль.
Вартовий. Я нічого не знаю про всесвітні паролі. Або назви мені пароль сьогоднішнього дня, або повертайся назад у свою крамницю.
Фтататіта, обурена його ворожим тоном, скрадаєтьси ходою пантери до краю набережної й стає позад нього.
Аполлодорій. А коли я не зроблю ні того, ні того?
Вартовий. Тоді я проткну тебе цим пілумом.
Аполлодорій. До твоїх послуг, мій друже.
Фтататіта
Вартовий.
Фтататіта
Уздовж набережної з північного боку прибігають декілька римських солдатів з центуріоном. Вони визволяють свого товариша й відкидають Фтататіту, що котиться ліворуч од вартового.
Центуріон
Фтататіта
Аполлодорій. Центуріоне, я тут з наказу цариці, щоб...
Центуріон
Вартовий. Оця баба небезпечна: вона дужча за трьох чоловіків. Вона хотіла, щоб цей купець заколов мене.
Аполлодорій. Центуріоне, я не купець. Я патрицій і шанувальник мистецтва.
Центуріон. Ця жінка — твоя дружина?
Аполлодорій
Фтататіта
Центуріон. Тримай руки геть від наших людей, пані, а то я звелю вкинути тебе в гавань, хоч би ти й була дужча за десять чоловіків.
Фтататіта
Вартовий
Клеопатра
Фтататіта
Клеопатра. Я йду вниз.
Фтататіта
Аполлодорій кориться завідувачці двору цариці.
Фтататіта
Клеопатра
Фтататіта. Човен! Ні, ні. Не можна. Аполлодорію, поговори з царицею.
Аполлодорій
Клеопатра. У мене сьогодні немає часу для килимів. Добуть мені човна.
Фтататіта. Що це за нова примха? Тобі не можна їхати по воді інакше, як у царському баркасі.
Аполлодорій. Царственість, Фтататіто, полягає не в баркасі, а в цариці.
Клеопатра
Аполлодорій. Мої весла будуть крилами вашої величности. Куди везти мою царицю?
Клеопатра. До маяка. Ходімо.
Вартовий
Клеопатра
Вартовий. Я маю наказ. Тобі не можна пройти.
Клеопатра. Я звелю Цезареві вбити тебе, якщо ти мене не пропустиш.
Вартовий. Він зробить зі мною гірше, якщо я не послухаю його, начальника. Відійди!
Клеоптра. Фтататіто, задуши його!
Вартовий
Клеоптра
Аполлодорій. Мені не потрібна їхня допомога, пані.
Вартовий. Це буде римлянин проти сицилійця, будь ти проклятий. На, діставай оце.
Клеопатра, напівзлякана, напівзахоплена, ховається коло палацу, де серед тюків сидять на землі носильники. Човняр, стривожений, спішно спускається зі сходів, подалі від лиха, але зупиняється, щоб спостерігати боротьбу, причому так, що лише його голова видніється із-за краю набережної. Вартовому зв’язує рухи небезпека, що Фтаататіта може ззаду напасти. Його вправність у фехтуванні, грубувата й швидка, надто затруднюється тим, що час від часу доводиться відмахуватися від Фтататіти, коли він робить випад проти Аполлодорія. Повертається центуріон з декількома солдатами. Аполлодорій відскакує до Клеопатри, бо ця підмога — йому небезпека.
Центуріон
Вартовий
Центуріон. Доповідай, солдате. Що трапилось?
Фтататіта. Центуріоне, він трохи не вбив царицю.
Вартовий
Центуріон
Аполлодорій. Добре, центуріоне, але хіба маяк поза римськими лініями, коли Цезар там висадився?
Клеопатра. Так, так. Відповідай на це, якщо можеш.
Центуріон
Аполлодорій
Центуріон
Клеопатра
Центуріон
Аполлодорій. Ваша величносте! Коли придуркуватий чоловік чинить так, що йому соромно за свої вчинки, — він завжди заявляє, що виконує свій обов’язок.
Центуріон
Аполлодорій
Центуріон
Аполлодорій. Центуріоне, цариця має від мене безплатно для подарунка Цезареві найрозкішніший із цих килимів, — як належну данину сицилійського смаку єгипетській красі.
Клеопатра
Центуріон
Аполлодорій
Вартовий
1-й додатковий Вартовий. Так, ви самі знаєте. Ідіть геть!
2-й додатковий Вартовий
Аполлодорій
Клеопатра
Аполлодорій. Це байдуже, хоч які вони важкі. Носіїв тут багато.
Клеопатра. Як укладають килими в човни? Їх скидають униз?
Аполлодорій. Тільки не в маленькі човни, ваша величносте, а то вони затонуть.
Клеопатра. В човен цього чоловіка, наприклад, можна?
Аполлодорій. Ні. Він занадто малий.
Клеопатра. Але ти можеш відвезти в ньому килима Цезареві, коли я йому пошлю?
Аполлодорій. Певна річ.
Клеопатра. І ти звелиш обережно знести його по сходах і гарненько пильнувати?
Аполлодорій. Звірся на мене.
Клеопатра. Дуже, дуже пильнувати.
Аполлодорій. Більше, аніж мого власного тіла.
Клеопатра. Ти обіцяєш мені, що не дозволиш носіям упустити або кинути його?
Аполлодорій. Поклади найтонший скляний келих, який тільки є в палаці, всередину згорнутого килима, царице, і коли він розіб’ється, то я відповім за це своєю головою.
Клеопатра. Добре. Ходім, Фтататіто.
Аполлодорій
Фтататіта
Вона входить до палацу; за нею йдуть носії зі своїми пакунками. Аполлодорій тимчасово йде до краю набережної і дивиться черев гавань. Вартові злісно стежать за ним очима.
Аполлодорій
Вартовий
1-й додатковий Вартовий. Заткни свою пельку.
2-й додатковий Вартовий
Аполлодорій. Терпець — це поважний триголовий осел.
Вартовий. Ми знаємо свої обов’язки.
Аполлодорій. Так чому ж ви їх не виконуєте? Там щось таке коїться
Вартовий
Аполлодорій. Йолоп.
Вартовий. Будь ти проклятий зі своїм втручанням.
Обидва інші вартові. Тривога! Тривога! Гей-о!
Прибігає центуріон зі своєю вартою.
Центуріон. Що ще? Ця баба знову вас атакувала?
Аполлодорій
Центуріон
Обидва додаткові вартові біжать на південь. Центуріон зі своєю вартою біжить на північ, і зараз же чутно звук військової труби — буцини. Із палацу йдуть чотири носії, які несуть килима; за ними йде Фтататіта.
Вартовий
Фтататіта. Мовчи, римський приятелю, ти тепер сам. Аполлодорію, цей килим — подарунок Клеопатри Цезареві. В ньому загорнуті десять дорогоцінних келихів із найтоншого іберійського кришталю й сотня яєць священного блакитного голуба. Ціною твоєї чести — не дай розбитися жодному.
Аполлодорій. Відповідаю своєю головою.
1-й носій
Човняр
1-й носій
Аполлодорій
Фтататіта
Аполлодорій. Не бійся, шановне страховище, я здогадуюся, чого він вартий.
Човняр спускається сходами; носії зі своїм пакунком ідуть за ним; Аполлодорій і Фтататіта доглядають за ними через край набережної.
Аполлодорій. Обережно, мої сини, мої діти!
Фтататіта
1-й носій
Фтататіта
До цього часу виходять усі чотири носії і стоять зверху на сходах, чекаючи на платню.
Аполлодорій. От вам, голодні, нате!
1-й носій. О, щедрий княже!
2-й носій. О, владико базару!
3-й носій. О, улюбленцю богів!
4-й носій. О, батьку всіх носіїв ринку!
Вартовий
Аполлодорій. Прощай, Фтататіто. Я буду коло маяка раніше, ніж єгиптяни.
Фтататіта. Хай допоможуть тобі боги і хай захистять вони мою вихованку!
Вартовий повертається, розігнавши носіїв, і дивиться вниз на човен, стоячи на сходах, боячись, щоб Фтататіта не втекла.
Аполлодорій
Вартовий. Прощай, крамарю.
Аполлодорій. Ха-ха! Греби, сміливий човняру, греби. Та-а-а-а-а-а-к.
О, серце, серце, крила розгорни,
Струсни важкий тягар кохання...
Давай мені весла, о, сину черепахи!
Вартовий
Фтататіта
Вартовий. Донести кого без шкоди? Що ти хочеш сказати?
Фтататіта
Вартовий. Проклята! Хіба вона в човні?
Аполлодорій
О, серце, о, серце, будь вільним:
Кохання — твій ворог єдиний.
Тим часом Руфій після ранішнього бою сидить на в’язанці хмизу й жує фініки коло дверей маяка, який здіймається, як велетень, до хмар. Між колінами лежить його шолом, повний фініків; коло нього — шкуратяна пляшка з вином. Позад нього великий кам’яний постамент маяка, відділений від моря низьким кам’яним парапетом, всередині якого двоє східців ведуть до широкої відливини
На приступках коло парапета стоїть Цезар з тривожним виглядом; йому, очевидно, не по собі. Із дверей маяка виходить Британій.
Руфій. Ну, мій британський остров’янине, ти був нагорі?
Британій. Був! Я вважаю, що він заввишки з двісті футів.
Руфій. Є там нагорі хтось?
Британій. Один літній тирієць, що рухає підойму, і його син, доброзичливий юнак, років чотирнадцяти.
Руфій
Британій. Тільки двоє, запевняю тебе. У них контрвага й машина, в якій вода кипить; цієї машини я не розумію: вона не британського зразка. Вони використовують її, щоб піднімати барильця з олією і хмиз, щоб палити в жаровні на даху маяка.
Руфій. Але...
Британій. Пробач мені. Я спустився, бо вздовж молу йдуть до нас посланці з острова. Я повинен дізнатися, в чому річ.
Цезар
Руфій
їжу і, вмираючи з голоду, йти, щоб принести тобі рапорт?
Цезар
Руфій. Годину тому ти був цілком певний у перемозі.
Цезар
Руфій. Як хлопчисько! Зовсім ні. На!
Цезар. Навіщо?
Руфій. Щоб їсти. Це тобі необхідно. Коли чоловік у твоїх літах, то він завжди підупадає духом, якщо не підживиться перед обідом. Попоїж і випий, а тоді ще раз зваж наші шанси.
Цезар
Британій
Цезар. В цьому мішку?
Британій. Зажди, доки не вислухаєш, Цезарю. В цьому мішку всі листи, якими листувалася Помпеєва партія з тутешньою окупаційною армією.
Цезар. Ну й що ж?
Британій
Цезар. Кинь їх в огонь.
Британій. Кинути їх в...
Цезар. В огонь! Ти хочеш, щоб я змарнував наступні три роки мого життя на те, щоб висилати й засуджувати людей, які потім будуть моїми друзями, коли я доведу, що моя дружба вартіша за дружбу Помпея й Катона. О, непоправний британський остров’янине! Що я, бульдог, щоб шукати сварки, аби лише показати, які сильні в мене щелепи.
Британій. Але твоя честь... честь Риму?..
Цезар. Я не приношу людських жертв заради моєї чести, це роблять твої друїди. Якщо ти не хочеш спалити цих паперів, то я принаймні можу їх потопити.
Британій. Цезарю, це чистісінька ексцентричність. Невже заради парадоксу зрадникам буде дозволено розгулювати на волі?
Руфій
Британій
Цезар. Вони справді так роблять, Британію?
Британій. Хіба ти не був там? Хіба ти їх не бачив? Який британець говорить так, як ти у хвилини легковажности? Який британець зневажить відвідування відправ у священнім гаю? Який британець стане носити різнокольорову одежу, як ти, замість простої синьої, яку слід носити всім поважним, шановним людям? У нас все це — питання моралі.
Цезар. Добре, добре, мій друже. Колись я обґрунтуюсь і, можливо, справлю синю тогу. Але поки що я повинен жити далі, якомога краще за моїм римським необміркованим способом.
Британій
Аполлодорій. Заспокойся, мій друже, я не збираюся тебе з’їсти Я приїхав із Александрії з коштовним подарунком для Цезаря.
Цезар. Із Александрії!?
Британій
Руфій
Аполлодорій. Привіт тобі, великий Цезарю! Я — Аполлодорій-сицилієць, артист.
Британій. Артист! Чому вони пропустили цього волоцюгу?
Цезар. Тихше, чоловіче. Аполлодорій — славетний патриціанський аматор.
Британій
Цезар. Милости просимо, Аполлодорію. Яка у тебе справа?
Аполлодорій. По-перше, передати тобі подарунок від цариці цариць.
Цезар. Хто це така?
Аполлодорій. Клеопатра єгипетська.
Цезар
Аполлодорій
Цезар. Дуже шкодую, Аполлодорію. Дурневі буде догана. Ну, добре, добре; що ти привіз мені? Цариця образиться, коли я не гляну на її подарунок.
Руфій. Хіба ти можеш гаяти час на таку дурницю? Цариця — лише дитя.
Цезар. От через це саме ми й не повинні розчаровувати її. Який подарунок, Аполлодорію?
Аполлодорій
Руфій. Тоді підніми його журавлем, підоймою. Яйця ми відішлемо кухареві, із келехів питимемо наше вино, а килим буде постіллю для Цезаря.
Аполлодорій. Підойма! Цезарю, я заприсягся оберігати цей килим, як оберігаю власне життя.
Цезар
Аполлодорій
Британій. Його манера говорити — легковажна, тому що він італієць; але він робить те, що каже.
Аполлодорій. Серйозно чи ні, але він говорив добре. Дайте мені кілька солдатів, щоб привести в рух цю підойму.
Британій. Залиш підойму мені. Іди й дожидай спуску ланцюга.
Аполлодорій. Добре. Ти хутко побачиш мене там.
Він відходить тією ж дорогою, якою прийшов. Британій іде в маяк.
Руфій
Цезар
Руфій. Єгиптяни покажуть тобі «чому, ні», коли в них буде досить здорового глузду, щоб заскочити нас з берегового кінця моря, доки нашу барикаду буде закінчено. А ми тут сидимо й чекаємо, як ті діти, щоб подивитися на килим, наповнений голубиними яйцями.
Гримотить ланцюг, підтягнутий так, щоб звільнити парапет. Потім він повертає за маяк і зникає з очей.
Цезар. Не бійся, мій сину Руфію. Як тільки перший єгиптянин зробить свій перший крок уздовж дамби — пролунає тривога і ми обидва доскочимо з нашого кінця барикади раніше, ніж египтяни досягнуть її з їхнього кінця, — ми обидва, Руфію: я — дід і ти — його найбільший хлопчик. І дід буде там перший. Тому — мир і дай мені ще фініків.
Аполлодорій
Вгорі, вгорі побачите блакить,
Яка не світить і в жіночім оці.
Легше, зупиніте.
Руфій
Аполлодорій
Руфій
Аполлодорія з пакунком без будь-якої шкоди приставлено на плити посеред майданчика. Руфій і Цезар допомагають Аполлодорієві відчепити ланцюга від пакунка.
Руфій. Піднімай!
Ланцюг з гримотінням піднімається над їхніми головами. Із маяка виходить Британій і допомагає їм розв’язати килима.
Аполлодорій
Руфій. Нічого, крім купи шалей. Де ж голубині яйця?
Аполлодорій. Наблизься, Цезарю, і пошукай їх поміж шалями.
Руфій
Британій
Аполлодорій. Насмілиться Цезар засунути руку в мішок з гадюкою?
Руфій
Цезар. Тихше. Вложіть свої мечі в піхви. Аполлодорію, твоя гадюка, здається, дихає дуже рівно.
Руфій
Клеопатра
Цезар
Руфій. Так, а якщо вона тут, то що нам з нею робити?
Британій. Вона не може лишатися тут, Цезарю, без нагляду якоїсь матрони.
Клеопатра
Цезар. Так, так, я дуже радий, але Руфій дуже гнівається, а Британій шокований.
Клеопатра
Цезар. Вони не були б такими корисними без голів, як вони корисні тепер, моя чайко.
Руфій
Клеопатра. Але ви не повинні кидати мене саму. Цезарю, ти мене тут не залишиш саму, правда?
Руфій. Як то! Навіть коли загримить звук труби і життя всіх нас залежатиме від того, чи прибуде Цезар до барикади раніше, ніж єгиптяни дістануться до неї? Га?
Клеопатра. Нехай вони накладають своїм життям,— адже вони тільки солдати.
Цезар
Аполлодорій. Хіба я дельфін, Цезарю, щоб перепливати моря з молодими панянками на спині? Мій човен потонув; усі твої — або коло барикади, або повернулися до міста. Я погукаю човна, може знайду; це все, що я можу зробити.
Клеопатра
Цезар. Клеопатро!
Клеопатра. Ти хочеш, щоб мене вбили.
Цезар
Цезар. Ходімо, Руфію!
Клеопатра
Британій
Руфій
Цезар
Руфій
Аполлодорій
Цезар. Ми вже дивилися, мій друже. Ми повинні оборонятися тут.
Аполлодорій. Я скинув приставну драбину в море. Без неї вони не зможуть сюди вилізти.
Руфій. Так. А ми не зможемо звідси вибратися. Про це ти подумав?
Аполлодорій. Не зможемо вибратися! Чому? У вас у східній гавані є кораблі.
Британій
Руфій
Аполлодорій
Руфій. Про що ти базікаєш?
Аполлодорій. Покажу тобі.
Британій. П’ятдесят сажнів.
Цезар. Ні, ні: вони далі, ніж то здається твоїм британським очам у цім яснім повітрі. Майже чверть милі, Аполлодорію.
Аполлодорій. Добре. Обороняйтеся тут, доки я не пришлю вам човна з ґалери.
Руфій. Може, в тебе крила?
Аполлодорій. Водяні крила, солдате. Дивись!
Він вибігає сходами між Цезарем і Британієм до парапетової ринви й кидається головою вниз у море.
Цезар
Руфій
Цезар Чому ні? Хіба я не попливу незгірше за нього?
Руфій
Цезар
Британій
Цезар. Закладаюсь на тижневу платню, що пережену тебе в перегонах до ґалери, батьку Руфію.
Клеопатра. Але я! я! я! Що буде зі мною?
Цезар. Я довезу тебе до ґалери на своїй спині, як дельфін. Руфію, коли ти побачиш, що я вирину наверх, — скинь її: я за неї відповідаю. А потім стрибайте за нею й ви обидва.
Клеопатра. Ні, ні, ні! Я втоплюся.
Британій. Цезарю, я чоловік і британець, а не риба. Мені потрібний човен. Я не вмію плавати.
Клеопатра. І я також.
Цезар
Руфій. Ти зважився на це божевілля?
Цезар. Єгиптяни це зважили за мене. Що іншого залишилося робити? Та дивись, куди саме ти будеш стрибати: я зовсім не хочу, щоб, коли випірну, на хребет мені гепнулася твоя двохсотфунтова вага.
Британій
Цезар
Біле на блакитному вгорі...
Аполлодорій
Цезар
Клеопатра
Руфій
Британій
Руфій
Цезар
Британій
Дія четверта
Стрибок Клеопатрин у східній гавані Александрії був у жовтні сорок восьмого року до н. е. У березні сорок сьомого року вона проводить післяполудневий час у своїм будуарі, в палаці, оточена сонмом найближчих жінок; вона слухає гру одної з дівчат-рабинь, що грає на арфі посередині покою. Учитель арфістки, старий музика, з поморщеним обличчям, опуклим лобом, білою бородою й вусами, закрученими на кінцях, і з підкреслено проникливим і претензійним виразом сидить навпочіпки на підлозі коло арфістки з правою боку, спостерігаючи за її виконанням. Біля дверей, перед групою рабинь — Фтататіт а. Крім арфістки всі сидять. Клеопатра — на кріслі проти дверей на протилежному боці кімнати, решта на підлозі. Клеопатрині жінки зі свити все молоді; найпомітніші з них — Чарміяна й Ірас а, її улюблениці. Чарміяна — ніби зроблений із теракоти маленький ельф, з довгастим обличчям; швидка в своїх рухах з прекрасними ручками й ніжками. Іраса — пухкеньке, добродушне створіння, досить дурненьке, з копицею рудого волосся і з нахилом хихотіти з найменшого приводу.
Клеопатра. Можу я…
Фтататіта
Клеопатра
Музика. Звичайно, я, а не хто інший зможе вчити царицю. Хіба не я відкрив забутий метод давніх єгиптян, які могли до басової струни примусити тремтіти піраміду? Решта вчителів — шахраї. Я вже не раз їх критикував.
Клеопатра. Добре, ти будеш учити мене. Скільки на це потрібно часу?
Музика. Не дуже багато: лише чотири роки. Ваша величність спочатку повинна стати знавцем філософії Піфагора.
Клеопатра. А вона
Музика. Ах, вона лише рабиня. Вона вчиться, собака.
Клеопатра. Ну, тоді я теж буду вчитися, як вчиться собака, бо вона грає краще за тебе. Ти мене будеш учити щодня протягом двох тижнів.
Музика
Фтататіта
Фтататіта виштовхує його під регіт дам і рабинь. Услід за ними виходить і дівчина зі своєю арфою.
Клеопатра. Чи може хто-небудь із вас розважити мене? Є у вас які-небудь історії чи новини?
Іраса. Фтататіта...
Клеопатра. О, Фтататіта, Фтататіта, завжди тільки Фтататіта. Знову якась нова плітка, щоб підбурити мене проти неї.
Іраса. Ні, цього разу Фтататіта була добродійна.
Клеопатра
Іраса. Ми легко можемо це дізнатися для тебе.
Клеопатра
Чарміяна. Старий гачконосий!
Клеопатра
Чарміяна. Тому, що ти силкуєшся у всьому бути схожою на Цезаря, а він дозволяє говорити кожному все, що йому подобається.
Клеопатра. Ні, але тому, що я його якось запитала, через що він це робить, і він сказав: «Дозволь твоїм жінкам базікати, і ти про щось дізнаєшся». «Що мені від них дізнаватися?» — сказала я. «Хто вони є», — сказав він; о, якби ви бачили його очі, коли він це говорив! Ви б скрутилися в клубок, порожні створіння!
Іраса. З Цезаря.
Клеопатра. Коли б ти не була така дурна, то сміялась би з мене, а якби ти не була боязка, то не боялась би сказати мені це.
Фтататіта
Клеопатра
Фтататіта виходить, а Клеопатра, замислившись, починає блукати поміж своїм кріслом і дверима. Всі, підвівшись, стоять.
Іраса
Клеопатра
Чарміяна. Він робить тебе такою жахливо прозаїчною, й серйозною, і вченою, і філософською. Це ще гірше, ніж бути релігійною у наші літа.
Клеопатра. Припиніть оце безконечне хихотіння. Притримайте язики!
Чарміяна
Вони знову сміються. Клеопатра мовчки казиться, блукаючи взад і вперед. Фтататіта повертається з Потінієм, який зупиняється коло порога.
Фтататіта
Клеопатра. Так, так, досить. Нехай увійде.
Потіній
Клеопатра. Ти не більше бранець, ніж я, ніж Цезар. Протягом останніх шести місяців ми обложені в цьому палаці моїми підданцями. Тобі дозволено ходити по березі серед війська. Чи можу я сама або Цезар ходити далі?
Потіній. Ти ще дитина, Клеопатро, і не розумієш цих справ.
Жінки сміються. Клеопатра дивиться на нього таємничо.
Чарміяна. Я бачу, ти не знаєш останніх новин, Потінію.
Потіній. Яких це?
Чарміяна. Що Клеопатра більше не дитина. Сказати тобі, як можна стати набагато старшим і набагато, набагато мудрішим за один день?
Потіній. Я волів би стати мудрішим без того, щоб стати старшим.
Чарміяна. Ну, тоді йди на вершину маяка і звели кому-небудь узяти тебе за волосся й скинути в море.
Клеопатра. Вона має рацію, Потінію, вода виполоще з тебе твою зарозумілість!
Фтататіта. Не годиться, щоб цариця залишалася сама з...
Клеопатра
Фтататіта
Клеопатра
Потіній
Клеопатра. Поговори з Цезарем щодня протягом шести місяців — і ти перемінишся.
Потіній. Всі гомонять, що ти захопилася оцим дідом.
Клеопатра. Захопилася? Що це значить? Бути шаленою, так? О, ні. Якби тільки я була шаленою.
Потіній. Ти б хотіла бути шаленою? Чому?
Клеопатра. Коли б я була шаленою, то робила, що хотіла, за винятком тих випадків, коли Фтататіта мене била; і навіть тоді я обдурювала її й нишком робила посвоєму. Тепер, коли Цезар зробив мене мудрою, даремно хотіти чи не хотіти: я роблю те, що повинна робити, і немає часу думати про себе. Це не є щастя, але це — величність. Коли б Цезар поїхав, мені здається — я змогла б управляти єгиптянами, бо тим, чим є Цезар для мене, тим є я для всіх оцих дурнів навколо мене.
Потіній
Клеопатра. Ні, ні! Не в тому річ, що я така розумна, а в тому, що інші такі дурні.
Потіній
Клеопатра. Добре, а тепер скажи мені те, що ти прийшов сказати.
Потіній
Клеопатра. Нічого?
Потіній. Тобто — лише просити, щоб мені повернули волю. От і все.
Клеопатра. Ради цього ти схилив би коліно перед Цезарем. Ні, Потінію, ти прийшов з якимось планом, який залежав од того, що Клеопатра — ще маленьке кошеня. Тепер, коли Клеопатра — цариця, план загинув.
Потіній.
Клеопатра
Потіній
Клеопатра. Потінію, всі ми — раби Цезареві, всі ми в цій єгипетській землі,— чи хочемо цього, чи ні; а та, що досить мудра, щоб це зрозуміти, царюватиме, коли Цезар поїде.
Потіній. Ти натякаєш на від’їзд Цезаря.
Клеопатра. Що ж, коли й так?
Потіній. Хіба він тебе не любить?
Клеопатра. Любить мене! Потінію, Цезар нікого не любить. Хто ті, кого ми любимо? Лише ті, кого ми не ненавидимо; всі люди нам чужі й вороги, крім тих, кого ми любимо. Але з Цезарем це не так. Він не має в собі ненависти; він дружить з усяким, як це він робить з дітьми й з собаками. Його доброта до мене — дивовижна. Ні мати, ні батько, ні няня ніколи так про мене не турбувалися, не відкривали мені так вільно своїх думок.
Потіній. Добре, хіба це не любов?
Клеопатра. Що з того, коли він зробить те саме для першої стрічної дівчини дорогою назад до Риму. Поспитай у його раба Британія: він до нього такий же добрий. Ні, поспитай навіть його коня! Його доброту не я викликаю: вона в його натурі.
Потіній. Але чому ти певна в тому, що він не кохає тебе так, як чоловіки кохають жінок?
Клеопатра. А тому, що я не можу примусити його ревнувати. Я вже пробувала.
Потіній. Гм! Може, мені тоді слід було краще спитати так: чи закохана ти в нього?
Клеопатра. Чи можна бути закоханою в бога? До того ж, я кохаю іншого римлянина; того, кого я бачила задовго до Цезаря — не бога, а мужа — того, хто може любити й ненавидіти, того, кому я можу заподіяти біль, і хто може заподіяти його мені.
Потіній. Цезар знає про це?
Клеопатра. Так.
Потіній. І він не сердиться?
Клеопатра. Він обіцяє прислати його в Єгипет, щоб догодити мені.
Потіній. Я не розумію цього чоловіка.
Клеопатра
Потіній
Клеопатра. От це саме. Ти гадаєш, що, зробивши мого брата царем, ти будеш привити Єгиптом, як його опікун, і що він малесенький дурник.
Потіній. Цариця волить так говорити!
Клеопатра. Цариця волить говорити ще й таке: Цезар з’їсть тебе, і Ахілла, і мого брата, як кішка з’їдає мишей; він надіне на себе оцю єгипетську землю, як пастух надіває свою одежу. І коли він зробить це, він повернеться до Риму й залишить тут Клеопатру в ролі його намісниці.
Потіній
Клеопатра
Потіній. Клеопатро...
Клеопатра. Досить, досить! Цезар збалував мене, інакше я не говорила б з таким нікчемою, як ти.
Потіній. Дай мені вийти з цього ненависного місця.
Фтататіта. Що тебе сердить?
Потіній. Хай буде над нею прокляття всіх єгипетських богів! Вона продала свою країну цьому римлянові, щоб потім викупити її для себе своїми поцілунками.
Фтататіта. Дурню, хіба вона не сказала тобі, що вона сама хоче, щоб Цезар поїхав?
Потіній. Ти підслухувала?
Фтататіта. Я лише подбала про те, щоб яка-небудь порядна жінка була поряд, поки ти був з нею.
Потіній. Присягаюся богами...
Фтататіта. Досить твоїх богів. Тут всемогутні боги Цезаря. Даремно тобі приходити до Клеопатри: ти лише єгиптянин. Вона не слухатиме своїх одноплеменців; вона поводиться з усіма нами, як з дітьми.
Потіній. Хай загине вона за це!
Фтататіта
Потіній
Фтататіта
Потіній. До ще більшого римлянина, ніж Люцій. І запам’ятай це, добродійко. До приходу Цезаря ти гадала, що швидко Єгиптом будеш правити ти й твоя банда від імени Клеопатри; я повстав проти цього...
Фтататіта
Потіній. Ліпше я або навіть ти, аніж жінка з римським серцем, якою стала тепер Клеопатра. Доки я живий, вона ніколи правити не буде. А тому поводься згідно з цим.
Тим часом надходить час обіду. Стіл накритий на дахові палацу, куди тепер і вилізає Руфі й, якого веде урочистого вигляду палацовий служник із жезлом у руці; за ним іде р а б, який несе стілець з інкрустаціями. Після безконечних сходів входять, нарешті, під масивну колонаду на дахові. Легенькі завіски зап’яті між колонами з північного й східного боку, щоб пом’якшити проміння сонця під час заходу. Служник веде Руфія до одного з цих затінених приміщень. Між колонами висить шнурок розсувати завіси.
Служник
Раб ставить стілець біля найпівденнішої колони й прослизає крізь завіси.
Руфій
Служник. Ми на дахові палацу, о, улюбленцю Перемоги!
Руфій. Чудово! Улюбленцеві Перемоги не треба більше дертися по сходах.
З протилежного боку входить другий служник, що йде задкуючи (спиною до присутніх).
2-й служник. Цезар наближається.
Увіходить Цезар, свіжий після ванни, одягнутий у нову туніку із пурпурового шовку; вигляд у нього святковий, і він сяє; слідом за ним ідуть двоє рабі в, що несуть легеньку канапу, яка більше скидається на чудовий малюнок лавку. Вони ставлять її коло одної з двох найпівнічніших завішених колон. Зробивши це, вони вони вислизають крізь завіси, і обидва служники з офіційними поклонами виходять услід за ними. Руфій встає, щоб зустріти Цезаря.
Цезар
Руфій
Цезар
Руфій
Цезар
Руфій. Хто обідатиме з нами, крім Клеопатри?
Цезар. Аполлодорій Сицилієць.
Руфій. Оцей ферт!
Цезар. Як! Цей ферт — втішний пес, розповідає історії, співає пісень і позбавляє нас турботи лестити цариці. Що їй до таких старих політиканів і вигодуваних табором ведмедів, як ми з тобою? Ні, Аполлодорій — хороша компанія, Руфію, хороша компанія.
Руфій. Правда, він уміє трохи плавати й трохи фехтувати... Він міг би бути й гіршим. От якби ще вмів тримати язика на прив’язі!..
Цезар. Хай боги милують, щоб він не навчився цього! Ах, це військове життя! Це нудне, грубе, активне життя! Це й є найгірше в нас, у римлян: ми лише трудяги й чорнороби — рій бджіл, обернених у людей. Дайте мені хорошого співбесідника, людину з дотепом і уявою достатньою, щоб жити, не роблячи постійно чого-небудь!
Руфій. Еге! Приємно збавляли б ви час по обіді! Чи помітив ти, що я прийшов дочасно?
Цезар. Ага! Я так і думав, що це щось значить. У чому річ?
Руфій. А можуть нас тут підслухати?
Цезар. Ми лишилися віч-на-віч, а це заохочує до підслухування. Я можу це поправити.
Руфій
Цезар. Хто такий Потіній?
Руфій. А той чолов’яга з волоссям, схожим на хутро білки, — наставник маленького царя, якого ти тримав у полоні.
Цезар
Руфій. Ні.
Цезар
Руфій. Так, а якби в тебе було хоч трошки здорового глузду, щоб дозволити мені перерізати йому горлянку,— ти б цим заощадив його пайку. Але хай там як, а він не втече. Троє вартових сказали йому, що прошиють його своїми пілумами, коли він ще хоч раз потрапить їм на очі. Що більшого вони можуть зробити? Він воліє лишатися тут і шпигувати за нами. Так зробив би й я, коли б мені довелося мати справу з генералами, що слабують на напади милосердя.
Цезар
Руфій. Еге! І я привів його з собою. Він очікує там
Цезар. І ти хочеш, щоб я з ним побачився?
Руфій
Цезар
Руфій
Потіній входить і з недовір’ям зупиняється між ними обома, дивлячись то на одного, то на другого.
Цезар
Потіній. Цезарю, я прийшов попередити тебе про небезпеку й подати тобі одну пропозицію.
Цезар. Не звертай уваги на небезпеку. Кажи, яка пропозиція?
Потіній. Цезарю, ти гадаєш, що Клеопатра тобі віддана?
Цезар
Потіній. Я викладатиму просто. Я не знаю, з милости яких богів ти зміг оборонити палац і декілька ярдів узбережжя проти цілого міста й армії. Відтоді як ми відрізали вас від озера Мареотіс і ви накопали криниць у солоному морському піску й принесли з них відра з прісною водою, — ми зразуміли, що ваші боги непереможні й що ти твориш чудеса. Я більше не погрожую тобі...
Руфій
Потіній. Хай буде так: тут хазяїн — ти. Наші боги наслали північно-західних вітрів, щоб затримати вас у наших руках, але ви виказали себе й тут надто дужими.
Цезар
Руфій. Викладай, чоловіче! Що маєш сказати?
Потіній. Я маю сказати, що у вас в таборі є зрадниця. Клеопатра.
Мажордом
Руфій
Клеопатра в пишному вбранні урочисто входить проходом у колонаді й, минаючи статую Ра і стіл, підходить до Цезаря. Її двірня на чолі з Фтататітою приєднується до обслуги коло столу. Цезар поступається своїм місцем Клеопатрі, на яке вона й сідає.
Клеопатра
Цезар
Потіній
Цезар. Ну, викладай.
Потіній. Те, що я маю сказати, призначено для твого вуха, а не для царициного.
Клеопатра
Потіній
Цезар. Мій друже, у цім світі, коли чоловік має щось сказати, то труднощі не в тому, щоб примусити його це сказати, а в тому, щоб перешкодити йому говорити це надто часто. Дозволь мені відзначити день мого народження, відпустивши тебе на волю. Прощавай, ми більше не зустрінемося!
Клеопатра. Цезарю, таке милосердя — божевілля.
Потіній
Руфій
Цезар
Руфій
Клеопатра
Руфій
Потіній
Цезар
Потіній. Цезарю, ти навчив Клеопатру того мистецтва, завдяки якому римляни управляють світом.
Цезар. Овва! Вони навіть не вміють управляти самі собою. Що з того?
Потіній. Що з того? Невже ти так сп’янів з її краси, що не бачиш, як нетерпляче прагне вона сама правити Єгиптом і тільки й думає про твій від’їзд?
Клеопатра
Цезар
Клеопатра
Потіній. Я це чув із її власних уст. Ти повинен бути знаряддям у її руках, ти повинен зірвати корону з голови її брата й надіти її на Клеопатрину голову, віддаючи всіх нас до її рук, — віддаючи й себе теж. І тоді Цезар може відряджатися до Риму або відряджатися у ворота смерти, що ближче й слушніше.
Цезар
Потіній
Цезар. Обурюватися! О, божевільний єгиптянине, яке мені діло до обурення? Хіба я обурююся на вітер, коли він обдуває мене кригою, або на ніч, коли я спотикаюся через темряву? Невже мені обурюватися на молодість, коли вона відвертається від старости, або на гордість, коли вона відвертається від рабства? Розповідати мені таку історію — це те саме, як казати мені, що завтра зійде сонце.
Клеопатра
Цезар. Це правда, хоч би ти й тисячу разів клялася в цьому й вірила б у те, в чому присягаєшся.
Клеопатра
Фтататіта
Клеопатра
Фтататіта. Ні, дороге моє серце, ні.
Клеопатра. Слухай сюди. Коли він вийде живий із палацу, тобі ніколи більше не бачити мого обличчя.
Фтататіта. Він? Пот...
Клеопатра
Фтататіта
Клеопатра. Коли не вдасться тобі це, я перестану існувати для тебе навіки.
Фтататіта
Цезар вертається з Аполлодорієм, чудово одягнутим, і з Руфієм.
Клеопатра
Аполлодорій. Клеопатра з кожним тижнем набуває все більше жіночости й більше краси.
Клеопатра. Правда, Аполлодорію?
Аполлодорій. Далеко, далеко від правди! Друг Руфій кинув у море перлину, а Цезар виловив діамант.
Цезар. Цезар виловив трохи ревматизму, мій друже. Ходім обідати. Обідати!
Клеопатра
Цезар. Невже? Що ж ми дістанемо?
Клеопатра. Павичеві мізки.
Цезар
Аполлодорій. Не для мене. Я надаю перевагу солов’їним язичкам.
Клеопатра. Печений кабан, Руфію.
Руфій
Цезар
Клеопатра
Мажордом. Ці подушки, Цезарю, із мальтійського газу й напхані пелюстками троянд.
Цезар. Пелюстками троянд! Що я, гусінь?
Клеопатра. Яка ганьба! Мої нові подушки!
Мажордом
Цезар. А що в тебе є?
Мажордом. Морські їжаки, чорні й білі морські жолуді, морська кропива, пурпурові молюски.
Цезар. Устриці є?
Мажордом. Певна річ.
Цезар. Британські устриці?
Мажордом
Цезар. Отже — устриці.
Аполлодорій. Все потомство благословить тебе, за це.
Руфій. Чи нема чого-небудь поістотнішого для початку?
Мажордом. Дрозди зі спаржею.
Клеопатра
Руфій. Так, це буде добре.
Клеопатра
Мажордом. Чи матиме ласку Цезар вибрати для себе вино? Сицилійське, лесбоське, хі…
Руфій
Аполлодорій. Хто ж стане пити римське, коли він може дістати грецьке? Покуштуй лесбоського, Цезарю.
Цезар. Принесіть мені мою яшну воду.
Руфій
Незабаром йому приносять фалернське.
Клеопатра
Цезар
Клеопатра
Цезар. Добре, на один раз я принесу мій комфорт у жертву
Клеопатра. І ти вже не віриш більше, що я жадаю твого від’їзду до Риму?
Цезар. Я ні в що більше не вірю. Мій мозок заснув. Та й хто знає, чи вернуся я до Риму.
Руфій
Цезар. Що може показати мені Рим, чого я ще не бачив? Один рік у Римі цілком схожий на другий,— з тією лише різницею, що я старію, а натовп на Аппієвій дорозі завжди однаковий.
Аполлодорій. Та й тут у Єгипті не краще. Діди, коли стомлються від життя, кажуть: «Ми бачили все, крім джерела Нілу».
Цезар
Клеопатра
Руфій. Еге. Тепер він завоює Африку з двома леґіонами раніше, ніж ми дійдемо до смаженого кабана.
Аполлодорій. Будь ласка, без глуму. Це шляхетий проект: тут Цезар вже не звичайний солдат-завойовник, а й творець, поет-мистець. Дамо ж ім’я священній столиці й освятимо це ім’я лесбоським вином.
Цезар. Нехай дасть їй ім’я сама Клеопатра.
Клеопатра. Вона буде називатися так: Цезарів Дар своїй Улюбленій.
Аполлодорій. Ні, щось таке ширше, ніж це, — щось таке всесвітнє, як зоряна небесна тверджа.
Цезар
Клеопатра. Ні. Ніл — мій предок, і він бог. Ах! Я щось придумала. Ніл найменує її сам. Прикличемо його.
Двірня виходить із поклонами. Увіходить жрец ь, несучи мініатюрного сфінкса з малесеньким триніжечком перед ним. Маленький шматочок ладану курить у триніжку. Жрець підходить до столу й ставить статуетку на його середину Світло починає переходити в червоно-пурпуровий колір єгипетського заходу сонця, ніби божок приніс із собою дивного кольору тінь. Троє чоловіків поклали собі не піддаватися враженню, але вони проти волі почувають, що зацікавлені.
Цезар. Що то за фокус?
Клеопатра. Побачиш. І це не фокус. Власне кажу-
чи, щоб зробити це як належить, треба вбити створіння якесь, щоб умилосердити його, але може, він дасть відповідь Цезареві й без цього, коли ми виллємо йому трошки вина.
Аполлодорій
Клеопатра
Руфій
Клеопатра. Ні, але я хочу, щоб моє майбутнє місто назвав не хто інший, як тільки мій любий маленький сфінкс, бо в його обіймах Цезар знайшов мене, коли я спала.
Цезар. Що? Стуки в стіл? Невже на сімсот сьомому році республіки ще вірять у такі забобони?
Клеопатра. Це зовсім не забобони: наші жерці дізнаються про безліч речей через столи. Чи не так, Аполлодорію?
Аполлодорій. Так, зізнаюся, що я вірю в це. Коли Клеопатра жриця — Аполлодорій побожний. Проказуй заклинання.
Клеопатра. Ви повинні повторити зі мною: «Подай нам свій голос, батьку Ніле».
Всі четверо
Їм відповідає крик людини в смертельному жаху й аґонії. Страшенно вражені, чоловіки ставлять свої келихи й прислухаються. Тиша. Пурпур на небі згущується. Цезар, глянувши на Клеопатру, бачить, що вона виливає вино перед божком, їй очі блищать, вона мовчазно виявляє подяку й обожнення. Аполлодорій схоплюється й біжить до кінця даху, щоб поглянути вниз і прислухатися.
Цезар
Клеопатра
Цезар. Нічого!
Руфій. Мабуть, він ковтнув людину разом з ножем.
Цезар
Аполлодорій
Цезар. Ще крик?
Аполлодорій
Руфій
Цезар
Клеопатра
Аполлодорій. Слово чести, найдорожча царице, мій апетит пропав.
Цезар. Спустися в двір, Аполлодорію, і дізнайся, що трапилось.
Аполлодорій потакує головою й виходить тими сходами, якими Руфій піднімався.
Клеопатра. Це, мабуть, твої солдати вбили когось. Що з того?
Ремствування натовпу долинає знизу, з берега. Цезар і Руфій дивляться один на одного.
Цезар. За цим треба приглянути.
Руфій
Фтататіта. Цариця знову дивитиметься на обличчя своєї слуги.
Клеопатра якусь мить дивиться на неї, на її обличчі радісний відблиск її вбивчого виразу. Потім вона обхоплює її шию руками й дико цілує її кілька разів поспіль. Вона зриває з себе окраси й навалює їх на неї. Обидва чоловіки відвертаються від цього видовища, щоб подивитись один на одного. Фтататіта сонно волочиться до жертовника; стає навколішки перед Ра й залишається там, заглиблена в молитву. Цезар підходить до Клеопатри, залишивши Руфія в колонаді.
Цезар
Клеопатра
Цезар
Клеопатра
Ремствування внизу раптом переходить у ревище.
Руфій. Я зараз про все дізнаюсь.
Фтататіта
Клеопатра. Вона, Руфію, нічого поганого не зробила.
Цезар
Руфій
Цезар
Руфій. І є час, коли треба опиратися.
Цезар
Клеопатра
Фтататіта. Слово цариці — для мене закон. Я буду близько, коли цариця покличе.
Руфій
Клеопатра, що посміливішала, коли Цезар скорився Руфієві, залишає своє місце коло столу й сідає на лаву в колонаді.
Клеопатра. Чому ти дозволяєш Руфієві так з собою поводитися? Тобі слід було б провчити його, щоб знав своє місце.
Цезар. Навчити його бути моїм ворогом і ховати від мене свої думки, як ти тепер ховаєш свої?
Клеопатра
Цезар. Що тебе до такої міри налякало? Що ти зробила?
Клеопатра
Цезар. Я це знаю. Я й не довірявся тобі.
Руфій. Місто немов збожеволіло. Вони хочуть зруйнувати палац і прогнати нас просто в море. Ми спіймали цього ренеґата, коли очищали двір від натовпу.
Цезар. Звільніть його!
Люцій. Чого ж ти міг сподіватися, Цезарю? Потіній був їхнім улюбленцем.
Цезар. Що трапилося з Потінієм? Я відпустив його на волю, тут, півгодини тому. Хіба вони не дали йому пройти?
Люцій. Еге, дали — через арку ґалереї, що шістдесят футів заввишки, зі сталлю в ребрах на три дюйми глибини. Він мертвий, так само як і Помпей. Що ж до вбивства, то ми — ти й я — тепер квити.
Цезар
Руфій
Цезар повертається й дивиться на Клеопатру.
Клеопатра
Люцій. Я не заперечую цього. Але ти дістанеш за це мало подяки від Цезаря.
Клеопатра. Кажи, Аполлодорію: чи була я неправа?
Аполлодорій. Я маю лише одне слово догани, най-
чарівніша. Ти повинна була покликати мене, твого лицаря, і в чесному поєдинкові я б убив наклепника.
Клеопатра
Британій. Де зрада, брехня й двоєдушність залишаються безкарними — там суспільство повинно неминуче стати ареною, повною дикої звірини, що рве одне одного на шматки. Цезар був неправий.
Цезар
Клеопатра
Цезар. Коли у всьому світі, тепер або коли-небудь знайдеться людина, котра визнає, що ти вчинила кривду, то такій людині або доведеться перемогти світ, як я це зробив, або світ її розіпне.
Клеопатра
Цезар. Ти прибрала собі право життя і смерти. Я ж
— тільки мрійник.
Клеопатра. Але ж вони вб’ють мене!
Цезар. А чому ж ні?
Клеопатра. В ім’я жалости...
Цезар. Жалість! Як? Невже раптом дійшло до того, що ніщо не може тебе врятувати, крім жалости? А чи врятувала вона Потінія?
Вона встає й, ламаючи з відчаєм руки, йде до лави. Аполлодорій виявлав їй своє співчуття тим, що мовчки стає за її лавою.
Тим часом небо стало яскраво-пурпуровим і швидко набирає жовтогарячого кольору, на тлі якого колонада й статуя Ра здаються все темнішими й темнішими.
Руфій
Цезар
Клеопатра
Очі в Цезаря палають.
Руфій
Цезар
Аполлодорій
Клеопатра
Цезар
Люцій
Цезар. Гаразд, мій друже, мабуть, ти й переживеш Цезаря. Чи не думаєте ви, що я ворожбитством так довго тримав у страхові вашу армію і все це місто? Вчора як вони сварилися зі мною, щоб життям накласти заради мене? Але сьогодні ми скинули їм униз їхнього героя, вбитого; і тепер кожний чоловік із них стоїть за те, щоб знищити оце гніздо вбивців — бо ми такі й є, не що більше. Підбадьортесь же й нагостріть ваші мечі. Голова Помпея впала, і голова Цезаря вже дозріла.
Аполлодорій. Цезар впадає у розпач?
Цезар
Люцій. Глянь їй у вічі й тепер, і вона усміхнеться тобі, як і завжди усміхалася Цезареві.
Цезар
Люцій. Я пропоную тобі мої послуги. Я перейду на твій бік, коли ти схочеш.
Цезар
Люцій
Руфій. Ти гадаєш, що Цезар збожеволів, коли припускаєш, що він довіряє тобі?
Люцій. Я не прошу його довіряти мені, доки він не стане переможцем. Я прошу подарувати мені життя і дати командування в його війську. А тому, що Цезар чесний ділок, то я заплачу авансом.
Цезар. Заплатиш! Як?
Люцій. Доброю для тебе звісткою.
Цезар умить здогадується, яка це звістка.
Руфій. Яка звістка?
Цезар
Люцій. Він здобув Пелузіум.
Цезар
Люцій. Це так. Мітрідат іде великою дорогою на Мемфіс, щоб перейти вище дельти. Там Ахілл зітнеться з ним.
Цезар
Люцій. Еге ж, ось це ринок фініків...
Цезар
Аполлодорій. Еге ж, а заразом і моє серце, й моє життя.
Цезар
Аполлодорій. Готовий для мистецтва — мистецтва війни.
Руфій. Ходімо! Це вже трохи схоже на діло.
Цезар
Руфій. Еге, здається. Хай там що, я продеруся ними.
Внизу у дворі по-діловому лунає буцина.
Цезар. Ходімо ж! Ми повинні сказати своє слово військові, щоб підбадьорити його. Ти спускайся до узбережжя, я — у двір.
Клеопатра
Цезар
Клеопатра. Ти забув про мене?
Цезар
Він виходить заклопотаний і цілком байдужісінький. Вона стоїть зі стиснутими кулаками в мовчазній люті, принижена.
Руфій. Гра скінчена й програна, Клеопатро. На долю жінки завжди припадає найгірше.
Клеопатра
Руфій
Клеопатра
Руфій
Клеопатра
Руфій
Римські Солдати
Клеопатра прислухується. Знову розлягається звук буцини, а далі чути звуки труб.
Клеопатра
Мовчанка. Охоплена панічним страхом, хапає шнура й розсуває завіси. Фтататіта лежить на жертовнику Ра мертва, з перерізаним горлом. Її кров заливає білий камінь.
Дія п’ята
Далеко на південь. На еспланаді перед палацом святкування і пишне військове видовище. У східній гавані біля набережної, коло тих сходів, що ними спустився Аполлодорій, коли їхав з килимами, стоїть ґалера Цезарева, так пишно декорована, що здається прибраною квітками. Коло сходнів стоїть, охороняючи їх, римський вартови й; від сходнів до середини еспланади послано з червоного сукна доріжку, яка повертає на північ проти центральних воріт палацу; палац замикає собою еспланаду з південного боку. Під ворітьми широкі сходи, що на них товпляться Клеопатрині жінки зі свити у своїх найпишніших святкових убраннях,— це скидається на квітник. Уздовж фасаду стоїть її гвардія з тими самими начальниками, яким шість місяців тому перед старим палацом на сирійському березі Бел-Афріс оповістив прихід Цезаря. Північний бік оточений лінією римських солдаті в, за якими стоять навшпиньки гародяни й заглядають через їхні голови на очищену еспланаду, що по ній, гомонячи, походжають воєначальник и. Поміж них — Бельзенор і пер с, а також і центуріон зі своєю палицею з лози; він у грубих чоботях і з обличчям, що відбило на собі втому від боїв, а взагалі як за соціальним станом, так і зовнішнім виглядом його затьмарюють єгипетські офіцери.
Крізь натовп городян протискується Аполлодорій і із-за лінії римських солдатів гукає до офіцерів.
Аполлодорій. Гей! Можна мені пройти?
Центуріон. Проходь тут, Аполлодорію Сицилійцю!
Бельзенор. Цезар близько?
Аполлодорій. Ще ні. Він усе ще на базарному майдані. Я не міг витерпіти довше, бо солдати здійняли таке ревище. Півгодини послухавши, як армія виявляє ентузіазм, почуваєш потребу дихнути свіжим морським повітрям.
Перс. Розкажи нам усі новини. Він повбивав жерців?
Аполлодорій. Ще ні! Вони вийшли йому назустріч, попелом посипавши голови, й зі своїми богами в руках. Вони поставили богів до його ніг. Єдиний, на якого варто було подивитися, це був Апіс: чудова робота — золото й слонова кістка. За моєю порадою він запропонував за нього жерцям два таланти.
Бельзенор
Аполлодорій. Він звернувся до милосердя Апісового й запросив п’ять.
Бельзенор. За це в країні буде голод і буря.
Перс. Ге! Чому ж Апіс не дав Ахіллові перемогти Цезаря? Чя є які-небудь свіжі воєнні новини, Аполлодорію?
Аполлодорій. Маленький цар Птоломей утопився.
Бельзенор. Утопився! Яким чином?
Аполлодорій. З усіма іншими. Цезар атакував їх із трьох боків разом і загнав їх у Ніл. Птоломеєва барка затонула.
Бельзенор. Дивовижний чоловік оцей Цезар! Як ти гадаєш, він швидко прибуде?
Аполлодорій. Він розв’язував єврейське питання, коли я пішов.
Звуки труб з північного боку й хвилювання поміж міським натовпом сповіщають, що наближається Цезар.
Перс. Він швидко покінчив з ними. Ось він іде.
Бельзенор
Солдати беруть на караул і шикуються. Аполлодорій іде до єгипетського шерегу.
Центуріон
Цезар підходить з Руфієм з великою пишнотою. За ними йде Британій. Солдати зустрічають їх вигуками, повними ентузіазму.
Цезар. Я бачу — мій корабель дожидає мене. Час прощання Цезаря з Єгиптом настав. А тепер, Руфію, що ще лишилося зробити, доки я поїду?
Руфій
Цезар
Руфій. Тільки те, що він тобі буде потрібний в іншому місці. Хіба ти забув, що тобі треба перемогти ще дві або й три армії на своєму шляху додому?
Цезар. Правда! Ну, а що скажеш про самого себе?
Руфій
Цезар
Римські Солдати. Слухайте Цезаря!
Цезар. Вислухайте, яка посада, титул, ранґ та ім’я римського правителя. Посада — щит Цезарів, титул — друг Цезарів, ранґ — римський солдат.
Руфій
Цезар. Де ж це мій британський остров’янин?
Британій
Цезар. Скажи, будь ласка, хто просив тебе лізти у бій при дельті, викрикуючи варварські вигуки твоєї батьківщини й стверджуючи, що ти один вартий чотирьох єгиптян, яких ти називав непристойними іменами?
Британій. Пробач мені слова, що вихопилися в запалі бою.
Цезар. А яким чином ти, що не вмієш плавати, переплив з нами канал, коли ми штурмували табір?
Британій. Цезарю, я вчепився за хвіст твого коня.
Цезар. Це все, Британію, вчинки не раба, а вільного чоловіка.
Британій. Цезарю, я був народжений вільним.
Цезар. Але тебе називають рабом Цезаря.
Британій. Тільки бувши рабом Цезаря, я знайшов справджню волю.
Цезар
Бельзенор
Перс. Еге, людей надто скромних, щоб стали йому небезпечними суперниками.
Бельзенор. О, змію! О циніку!
Цезар
Аполлодорій. Я розумію, Цезарю. Рим сам не творитиме речей мистецтва, але він скуповуватиме або братиме все, що інші нації будуть творити.
Цезар. Що? Рим не творить мистецтва! А мир — не мистецтво? Війна — не мистецтво? Управління — не мистецтво? Цивілізація — не мистецтво? Все це ми даємо вам в обмін на декілька окрас. Вигоди такої умови — на твоєму боці.
Руфій. Цезарю, я неохоче відпускаю тебе до Риму без твого щита. Там надто багато кинджалів.
Цезар. Це нічого: я виконаю справу мого життя дорогою додому; я вже досить прожив. Крім того, ніколи мені до смаку не було вмирати; я волів би, щоб мене вбили. Прощай!
Руфій
Цезар
З корабля спускають сходні на набережну. Коли Цезар простує до сходнів, із палацу виходить Клеопатра й зупиняється на сходах. Вона хитро вся в чорне одягнена, без яких-небудь прикрас або коштовностей, отож становить разючий контраст із натовпом блискуче одягнутих жінок, що повз них проходить, ідучи з палацу. Цезар не бачить її, доки вона не заговорила.
Клеопатра. Клеопатра не бере участи в цьому прощанні?
Цезар
Клеопатра. Ні.
Цезар
Клеопатра. Ні.
Цезар. По кому ж?
Клеопатра. Спитай римського правителя, якого ти нам залишив.
Цезар. Руфія?
Клеопатра. Так, Руфія.
Цезар
Клеопатра. Не на твій, значить?
Цезар
Клеопатра. Без покарання. Без помсти. Без суду.
Цезар
Руфій. Я вірю, Цезарю. Ти переконав мене в цьому вже давно. Але гляди. Ти відпливеш сьогодні в Нумідію. Тепер скажи мені, коли ти зустрінеш там голодного лева, ти не покараєш його за те, що він хоче тебе з’їсти?
Цезар
Руфій. І не помстишся йому за кров тих, кого він уже з’їв?
Цезар. Ні.
Руфій. І не засудиш його за його провини?
Цезар. Ні.
Руфій. Що ж ти тоді зробиш, щоб урятувати від нього своє життя?
Цезар
Руфій. Те, що у Клеопатри була тигриця, яка вбивала людей з її наказу. Я подумав, що одного чудового дня вона може звеліти їй убити й тебе. Гаразд, якби я не був учнем Цезаря, яких тільки благочестивих мук завдав би я цій тигриці! Я міг би покарати її. Я міг би помститися їй за Потінія.
Цезар
Руфій
Клеопатра
Цезар
Руфій, задоволений, киває Клеопатрі, мовчки пропонуючи їй запам’ятати це.
Клеопатра
Цезар
Клеопатра
Цезар. Що? Ти, як завжди, дитина, як завжди, ти, Клеопатро! Невже мені так і не пощастило зробити з тебе жінку?
Клеопатра. О, це ти велике дитя: ти волієш, щоб я здавалася дурненькою, бо не хочеш поводитися серйозно. Але ти поводився зі мною погано, і я не прощаю тобі.
Цезар. Попрощайся зі мною.
Клеопатра. Не хочу.
Цезар
Клеопатра
Аполлодорій. Це правда, Цезарю. Коли подарунок повинен справді бути прекрасним — мені доведеться купити його для тебе в Александрії.
Цезар. Ти забуваєш, мій друже, про скарби, якими Рим славиться. Ти не можеш купити їх в Александрії.
Аполлодорій. Що ж то за скарби, Цезарю?
Цезар. Його сини. Ну, Клеопатро, прости мене й попрощайся зі мною, і я пришлю тобі чоловіка, римлянина з голови до п’ят, і римлянина із найблагородніших; не старого, що для сокири дозрів; не слабкого в руках і холодного серцем; не такого, що ховає свою лису голову під лаврами переможця, не зігнутого під тягарем світу, що ліг на плечі; ні! — бадьорого й свіжого, дужого й молодого, що вранці надіється, вдень б’ється і ввечері бенкетує. Візьмеш ти такого замість Цезаря?
Клеопатра
Цезар. Буде воно — Марк Антоній.
Руфій. Поганий з тебе ділок, господине, коли міняєш Цезаря на Антонія.
Цезар. Тепер ти задоволена?
Клеопатра. А ти не забудеш?
Цезар. Не забуду. Прощай. Не думаю, щоб ми ще раз зустрілися. Прощай.
Римські Солдати
Він доходить до корабля і махає рукою на відповідь Руфієві.
Аполлодорій
Клеопатра. Я не сподіваюсь. Але я не можу не плакати.
Римські Солдати
Людина і надлюдина
Дія перша
Ребук Ремсден сидить у своєму кабінеті, переглядаючи ранкову пошту. Чепурний і солідно мебльований кабінет свідчить, що Ремсден — людина заможна. Ніде й порошинки не побачите. Тут, мабуть, не менш як дві покоївки і служниця унизу, та ще й економка нагорі, що не дасть їм сидіти без діла. Маківка Ребукової голови — і та ніби відполірована: сонячного дня він міг би на віддалі геліографувати свої накази військові, просто киваючи головою. Але крім цього полиску, ніщо не нагадує в ньому військового. Бо тільки в цивільному активному житті люди й набувають такої поважности, такої упевнености в пошані від усіх, відважного, але тепер — після перемоги над опозицією — вже не войовничого й витонченого обрису вуст, набувають далі права на комфорт, першенства і влади. Він більш ніж просто високопоставлена людина: він перший серед високопоставлених, голова над директорами, найстарший із членів Ради і перший серед старшини.
Чотири пучечки волосся металево-сивого кольору, які вже скоро стануть білі, як риб’ячий клей, і вже навіть трошки скидаються на нього, ростуть двома симетричними парами над вухами й там, де сходяться його розвинені щелепи. На ньому чорний сурдут, білий жилет (надворі чудовий весняний день) та штани, не чорні й не сині, одного з тих незчисленних перехідних відтінків, яких надав убранню сучасний фабрикант, щоб гармоніювало воно зі світоглядом респектабельних людей. Він ще не виходив сьогодні, тому на ньому пантофлі, але черевики уже стоять напоготові на килимку біля каміна. Ми не бачимо ані камердинера, ані секретаря зі стенографічними нотатками та друкарською машинкою, а тому й робимо висновок: наскільки мало змінився хатній побут нашої великої буржуазії, незважаючи на нові моди, звичаї та спритність різних залізнично-готельних товариств (що за дві гінеї, включаючи й вартість проїзду в обидва кінці, постачають вам щотижневий дводенний відпочинок справжнього джентльмена в Фолкстоні).
Скільки йому може бути років? Це питання важливе на початку ідейної драми, бо тут усе залежить від того, коли він був юнаком — за шістдесятих чи вісімдесятих років. Насправді він народився року 1839 і був монотеїстом та прихильником вільної торгівлі з самого дитинства й еволюціоністом з часу виходу з друку «Походження видів». Отже, він завжди вважав себе за передового мислителя та реформатора, що сміливо й одверто боронить свої думки. Сидячи біля письмового бюрка, він мав праворуч вікна на Портлендський майдан. Крізь ці вікна, як з авансцени, цікавий глядач може бачити його профіль, оскільки не заважають штори; ліворуч од нього внутрішня стінка з величною шафою для книжок й дверима, що не зовсім посередині, а трохи далі. Під стіною проти нього на підставках стоять два бюсти: ліворуч — Джона Брайта, праворуч — Герберта Спенсера. Між ними висять: ритований (різьблений, дереворит) портрет Річарда Кобдена, збільшені світлини Мартіно, Гекслі і Дж. Елліота, автотипи алеґорій Воттса (бо Ребук вірує в мистецтво з усією серйозністю людини, що не розуміється на ньому) і відбиток Дюпонової ґравюри — «Амфітеатр красних мистецтв» Деляроше, де подано всіх великих людей усіх епох; на стіні, за його спиною, над вішалкою висить родинний портрет, почорнілий і невиразний. Близько стола стоїть стілець для ділових відвідувачів. Ще два стільці стоять під стіною між бюстами.
Входить служниця і подає візитівку якогось відвідувача. Ребук бере її і радо киває. Гість, очевидно, бажаний.
Ремсден. Проси.
Служниця виходить і вертається з відвідувачем.
Служниця. Містер Робінсон.
Містер Робінсон — молода людина, надзвичайно приємна з виду. Йому, здається, тільки й бути першим коханцем, бо неможливо припустити, що друга така принадна чоловіча постать з’явиться в отій самій п’єсі. Стрункий, пропорційний статурою; елеґантний, жалобний убір; невеличка голова та правильні риси; гарні маленькі вуса; ясні, прозоро-щирі очі, свіжий, здоровий рум’янець молодости; гарно зачесане блискуче волосся, не кучеряве, але густе й гарного темного кольору; добродушна дуга брів, високе чоло й гарно загострене підборіддя, — все свідчить, що ця людина кохатиме й страждатиме згодом. А що він і тоді не втратить своєї симпатичности, цьому запорукою й чарівлива щирість, і стримано-палка послужливість, що характеризують його як людину взагалі чудової вдачі. Тільки-но він увійшов, на Ремсденовому обличчі з’явились батьківська любов і привітність, які, як і личить, поступилися сумові, скоро юнак наблизився до нього теж із сумом, що позначався на лиці так як в жалобному вбранні. Ремсденові, видно, відома причина горя. Гість мовчки підходить до столу; тоді старий підводиться і теж мовчки стискує через стіл йому руку: довге й любовне стискання, що саме говорить про недавнє горе, спільне для обох.
Ремсден
Октавій сідає на стілець, що для відвідувачів. Ремсден займає своє місце.
Октавій. Так: усіх нас це має спіткати. Але я так багато йому завдячував. Він для мене зробив стільки, скільки лише рідний батько міг би зробити, коли б він живий був.
Ремсден. У нього, бачте, не було свого сина.
Октавій. Але він мав дочок, а проте був так само добрий до моєї сестри, як і до мене. І смерть його прийшла так несподівано! Я все збирався віддячити йому; мені хотілось, щоб він знав, що я ніколи не приймав його піклувань, як щось належне від батька дитині. Але я все чекав нагоди; а тепер він помер — покинув нас так несподівано. І він ніколи не дізнається, що я почуваю.
Ремсден. Ну, не сумуйте!
Октавій. Містере Ремсден, я не раз чував від нього, що на ввесь світ він знав одну справді благородну людину — і це був Ребук Ремсден.
Ремсден. О, тут він був не безсторонній. Ми, бачте, давні друзі. Та не тільки це він говорив мені про вас. Але я не знаю, чи слід мені переказувати вам те.
Октавій. Вам краще знати.
Ремсден. Це щось таке, що стосується його дочки.
Октавій
Ремсден. Гаразд. Він казав, що він кінець кінцем навіть радий, що ви не його син, бо — він думав — у майбутньому Енні й ви...
Октавій. О, коли б тільки я знав, що можу сподіватись! Ви знаєте, містере Ремсден, що мене не цікавлять ані гроші, ані те, що люди звуть «становищем». І я не можу примусити себе цікавитись боротьбою за них. Анна — людина вишуканої вдачі, але вона так звикла до того оточення, що відсутність честолюбства у людини вважає за велику ваду. Їй відомо, що, піди вона за мене, їй доведеться ввесь час силувати себе не червоніти від того, що успіхи мої на цьому шляху такі мізерні.
Ремсден
Октавій
Ремсден. Гаразд, може, й так. Ні, звичайно, що так. Я це розумію. Напевно, ви не могли б. Але якщо ви її здобудете незалежно від того, то для неї буде велике щастя — здійснити батькове бажання і своє. Що? Але ви свататимете її, так?
Октавій
Ремсден. О, вам і не доведеться. Вона згодиться, мій хлопче, хоча
Октавій
Ремсден. Я вам скажу, Октавію.
Октавій
Ремсден. Бога ради, не звіть його Джеком під моєю стріхою!
Октавій. Але сама Енні казала Джекові, що він, яких би думок не додержувався, буде завжди бажаним гостем в їхній господі, бо він знайомий її любого батька.
Ремсден
Входить служниця.
Октавій. Але...
Ремсден
Служниця. Містер Таннер бажає вас бачити, сер.
Ремсден. Містер Таннер?!
Октавій. Джек?!
Ремсден. Як посмів містер Таннер відвідати мене! Скажіть, що я не можу його прийняти.
Октавій
Служниця
Не можна переказати словами Ремсденові почуття.
Октавій
Ремсден
Октавій. Так. Це й мене дивує. Він так боїться Енні, тікає від зустрічі з нею. Щось, мабуть, трапилося.
Містер Таннер раптом одчиняє двері й входить. Він занадто молодий, щоб позначити його як «дорідну людину з бородою». Але вже можна бачити, що за середніх літ він належатиме до цієї категорії. Він ще зберіг юнацьку стрункість, але це його не цікавить: сурдут його годився б прем’єр-міністрові; високі плечі, велична постава голови та олімпійська велич, з якою грива, чи, краще сказати, великий жмут каштанового волосся одкинуто назад з імпозантного чола — нагадують Юпітера більш, ніж Аполлона. Говорить він надзвичайно красномовно, неспокійний, легко збудливий (зверніть увагу на його ніздрі й верткі блакитні очі, що їхній розріз на 1/32 Дюйма більший за звичайний); мабуть, трохи шалений. Добірно вдягнений, — не через гонор, що не може не призвести до чепурности, через почуття значности всього, що б він не робив. Тому він і своєму візитові надає стільки значення, скільки інші надають, беручи шлюб або закладаючи наріжний камінь. Це людина чутлива, вразлива, з нахилом до перебільшення, серйозна, хвора на мегаломанію; він був би загинув, якби не почуття гумору. Якраз тепер це почуття понизилося. Сказати, що він схвильований — нічого не сказати: його настрій — це фази збудження. Тепер він у стадії панічного жаху; він прямує просто до Ремсдена, наче з наміром тут, біля каміна, застрелити його. Проте витягає з бічної кишені не пістолет, а документ, якого він тикає під ніс обуреному Ремсденові, й кричить:
Таннер. Ремсдене, чи знаєте ви, що це таке?
Ремсден
Таннер. Це копія Вайтфілдової духівниці. Енн одержала її сьогодні ранком.
Ремсден. Кажучи «Енн», ви, мабуть, маєте на думці міс Вайтфілд?
Таннер. Я маю на думці нашу Енн, вашу Енн, його
Октавій
Таннер. Натякаю!
Ремсден
Таннер. Вас! Вас і мене, чоловіче! Мене! Мене!! Мене!!! Нас обох!
Ремсден. Вас! Це неможливо!
Таннер. На превеликий жах, це так.
Октавій. Я прошу тебе так не висловлюватися про Енн.
Таннер. Цей парубчина закоханий у неї: ще нове ускладнення! Вона хоч відмовить йому, потім буде пояснювати тим, що я не дав їй на це згоди, або одружиться з ним і скаже, що ви примусили її це зробити. Кажу вам, що більше лихо не могло спіткати людину мого віку та темпераменту.
Ремсден. Дайте подивитися на духівницю.
Таннер. У всьому цьому я винен сам, і це найстрашніша іронія. Якось він сказав мені, що вибрав вас на опікуна Енн. А я, як дурень, почав доводити йому, що це безглуздя — оддавати молоду дівчину на догляд старій людині з такими застарілими ідеями.
Ремсден
Таннер. Цілком. Я тоді саме закінчив статю «Геть правління сивоволосих» і дав багато прикладів та доводів. Йому я казав, що найдоцільніше було б сполучити досвід старости з життєвою силою юнацтва. Чорти б його взяли, він мені повірив, він змінив свою духівницю — духівницю датовано на два тижні пізніше нашої розмови. За цією духівницею він і призначив мене бути опікуном спільно з вами.
Ремсден
Таннер. А який глузд у цьому? Я під час подорожі з Річмонда сюди одмовлявся, але Енн раз-у-раз править своєї. Каже, що тепер вона сирота й, звичайно, має право, щоб люди, які радо бували в домі її батька, хоч трохи потурбувалися про неї. Це її остання ставка. Сирота! Здається, ніби панцирник скаржиться, що його, беззахисного, віддали на волю вітрові та хвилям.
Октавій. Не треба так говорити, Джеку. Енн — сирота, і ви повинні стати їй до помочі.
Таннер. Їй до помочі?! Та яка ж загрожує їй небезпека? На її боці закон, на її боці — загальне співчуття. У неї є гроші й нема совісти. Від мене вона хоче, щоб я взяв на свої плечі всю моральну відповідальність за всі її вчинки. Я не маю змоги стежити за нею, а вона зможе компрометувати мене, скільки їй завгодно. Цілком так, як би я був її чоловіком.
Ремсден. Ви маєте цілковиту можливість зректися опікунства. Щоб не було, я одмовляюся опікуватися нею разом із вами.
Таннер. Так, але що вона скаже? Що вона вже каже? Для неї, бачте, бажання її батька — святі, і вона завжди буде дивитись на мене, як на свого опікуна, незалежно від того, чи погоджусь я взяти на себе цю відповідальність, чи ні. Відмовитись?! Спробуйте відмовитися від обійм боа-констриктора, коли він почав обвиватись круг вашої шиї.
Октавій. Те, що ти кажеш, ображає мене, Джеку.
Таннер
Ремсден. Так, справді, чому ні?
Октавій. На це відповім вам я. Він розпитував мене, але я відхилив пропозицію, тому що кохаю Енн. Я не міг допустити, щоб її батько призначив мене її опікуном. Він мав з нею розмову з приводу цього, і вона визнала, що я правий. Ви, містере Ремсден, знаєте, що я кохаю її, знає це й Джек. І якби Джек кохав будь-яку жінку, я б ніколи, в його присутності, не порівняв його улюбленої з боа-констриктором, хоч би вона мені зовсім не подобалась.
Ремсден. Я певний, що Вайтфілд був не при доброму розумі, коли складав свою духівницю. Ви самі визнаєте, що він зробив це під вашим впливом.
Таннер. Ви повинні бути вдячним мені за цей вплив. Він відписав вам 2500 фунтів за ваш клопіт. А Тейві він відписав 5000 фунтів і придане його сестрі.
Октавій
Таннер. Ти нічого не одержиш, мій хлопче, якщо Ремсден не визнає духівниці.
Ремсден. Ат, я бачу, що ви затягли мене в пастку.
Таннер. Мені ж він, крім турбот про Енніну моральність, нічого не залишив, мотивуючи це тим, що я й так маю більше грошей, ніж мені треба. Чи це не доводить, що він був при доброму розумі, га?
Ремсден
Октавій
Таннер. Годі тобі, Тейві, мене нудить від цього. Я зовсім не людина чести: я людина, що її причавила рука мерця. Тепер, Тейві, ти мусиш, незважаючи на все, одружитися з нею, взявши її з моїх рук. А я чого тільки не робив, щоб врятувати тебе від неї!
Октавій. О, Джеку, це було б — врятовувати мене від найвищого щастя!
Таннер. Так, від щастя на все життя. Якщо це було б тільки на першу півгодину щастя, Тейві, я купив би її для тебе за мій останній пенні. Але щастя на все життя?! Жодна жива людина не витримає цього: це було б пекло на землі.
Ремсден
Таннер. Ти чуєш, Тейві? Жодної думки в голові, яка б з’явилась пізніш шістдесятих років XVIII сторіччя. Ні, не повинні ми залишати Енн без другого опікуна, до якого вона могла б звертатись.
Ремсден. Я гордий тим, що мій характер та думки збуджують у вас обурення й зневагу. Що ж до ваших думок, гадаю, вони висловлені в цій книжці?
Таннер
Ремсден. Невже ж ви гадаєте, що я читатиму таку книжку, сер?
Таннер. Тоді навіщо ви її купили?
Ремсден. Я не купив її, сер. Її надіслала мені одна ідіотка, що, здається, захоплена вашими поглядами. Я тільки-но збирався викинути її, але Октавій прийшов і перебив мені. Якщо дозволите, я зроблю це тепер.
Таннер. Не скажу, щоб ваші манери були кращі за мої. А втім, це позбавляє нас зайвих церемоній.
Октавій. Можна мені зробити одне зауваження?
Ремсден. Звичайно, Октавію.
Октавій. Чи не випускаємо ми з уваги те, що й Енн може мати певні бажання в цій справі?
Ремсден. Я згоджуюсь з тим, що ми маємо віддавати увагу й Енніним бажанням. Але вона тільки жінка, до того ж, молода й недосвідчена.
Таннер. Ремсдене! Мене аж живий жаль бере за вас!
Ремсден
Таннер. Енн робитиме те, що схоче. І, що найгірше, вона примусить нас радити їй робити якраз те, що вона хоче. А трапиться що погане — все зверне на нас. Але, скоро Тейві жадає побачити її...
Октавій
Таннер. Брешеш, Тейві, жадаєш! Ну, запроси її з вітальні сюди й запитай, що вона хоче, щоб ми зробили. Йди, Тейві, приведи її.
Октавій. Не звертайте на нього уваги, містере Ремсден. Він це несерйозно.
Ремсден
Таннер
Ремсден. Дуже радий, що ви такої доброї про себе думки.
Таннер. Цим ви хочете сказати, що мені слід соромитися казати про свою доброчесність. Ви не думаєте, що я її не маю; вам добре відомо, що я такий само добромисний і почесний громадянин, як і ви; як людина, я стільки ж вартий довір’я, як і ви, що ж до політичних та моральних ідей — я випередив вас.
Ремсден
Таннер. Я знав, що це було бозна коли!
Ремсден. І ввесь час був проґресивною. Доведіть мені, що я хоч раз, спустив прапора! А тепер я, більш ніж коли, передова людина. З кожною дниною я йду все вперед.
Таннер. Йдете вперед, але літами, Полонію.
Ремсден. Полонію! Так це ви — Гамлет?
Таннер. Ні, я тільки найбезсоромніша людина, яку ви стрічали. І тому справляю на вас враження такої нахабної, такої збавленої натури. Якщо ви хочете висловити мені те, що ви про мене думаєте, — спитайте перш самі себе, як чесна й правдива людина, чим ви можете докорити мені? Чи я злодій? Брехун? Шахрай? Перелюбник? Кривоприсяжник? Обжера? П’яниця? Жодне із цих означень не годиться мені. І вам доведеться вернутись таки знов до того ж, що я замало маю сорому. Ну, з цим я згоджуюсь. Навіть вітаю себе з цим, тому що коли б я соромився сам себе, я б являв собою таку саму смішну постать, як кожен з вас. Повправляйтесь, Ремсдене, у безстидстві хоч трошечки, і вийде з вас справжня, варта уваги, людина.
Ремсден. У мене немає ніякого...
Таннер. Ви не маєте ніякого бажання бути такою людиною. Боже мій, я знав наперед, що такою буде ваша відповідь, як знаю, що з автомата випадуть сірники, якщо я вкину в проріз монету, інакше ви не могли б відповісти — сором вам не дозволив би.
Ремсден збирається із силою, щоб дати належну відсіч, але відповідь його так і марнується, бо саме у цей час повертається Октавій з міс Вайтфілд і її матір’ю. Ремсден схоплюється й поспішає до дверей, щоб їх зустріти. Чи гарна Енн, чи ні, це — як на чий смак; але це залежить, мабуть, чи не більш від віку й статі того, хто над цим міркує. Для Октавія вона чарівливо-прегарна жінка; коли вона тут — увесь світ наче відміняється, — вузькі межі особистої свідомости раптом безмежно розширюються через таємничі спогади про все життя людства з часу зародження його на сході, і навіть ще за часів раю, відкіля воно й повстало. Вона для Октавія — втілення романтичного, внутрішній зміст усього беззмістовного, прозріння очей його, визволення його душі, забуття часу, місця й всіх обставин, перетворення його крови на бурхливі потоки одвічного життєвого еліксиру, відкриття всіх таємниць і свячення всіх догматів.
Що ж до її матері, то Енн для неї, якщо м’яко висловитися, — ані подоби їй. Це ще не говорить про те, що Октавієве захоплення є смішне чи безпідставне. Енн — висока на зріст, пречудової будови, старанно вихована, повна ґрації, вродлива, з принадними очима й волоссям. Крім того, щоб не впадати у вічі, як її мати, вона вигадала собі жалобний убір з чорного й фіалкового шовку, що шанує пам’ять її покійного батька й разом з тим свідчить про традицію мужньо не додержувати старої умовности, що її Ремсден так високо розцінює.
Але всього цього не досить, щоб пояснити Енніні чари. Задеріть їй носа, надайте іншої форми її очам, замініть її чорну з фіалковим сукню на фартушок і інші атрибути квітникарки, — і все ж таки Енн примусить чоловіків мріяти про себе. Життєва сила таке ж звичайне явище, як і саме людство, вона іноді підіймається до генія, а Анн — геній життєвости. Але вона ні в якому разі не надмірно почуттєва, — це істотний дефект, а не справжня нестриманість. Вона надзвичайно респектабельна, досконало володіє собою і саме таке й справляє враження, хоча тримається по-сучасному — вільно й імпульсивно. Вона викликає довіру як людина, що робить якраз те, що має на думці, і, може, завдає трохи страху, як жінка, що робитиме лише те, що схоче, звертаючи увагу на людей і на те, що, на її думку, правдиво, лише, стільки, скільки це конче потрібно. Одне слово — вона є те, що слабші представниці її ж таки статі звуть іноді кицею.
Нічого не може бути пристойнішого за те, як вона ввійшла до покою і як її зустрів Ремсден, якого вона поцілувала. Небіжчик м-р Вайтфілд був би більш ніж задоволений з витягнутих видів чоловіків (за винятком Таннера, який неспокійно совгається на місці), мовчазних рукостискань, співчутливого пересування стільців, схлипування вдови, вогких очей дочки, що, як здається, не може з повняви серця й слова вимовити. Ремсден і Октавій беруть по стільцю, що попід стіною, подають їх паніям, але Енн підходить до Таннера й сідає на його стілець, що він ним їй поступається різким, нервовим порухом, поволі він розряджає своє збудження, сівши на край стола з робленою недбайлістю. Октавій ставить стілець для місіс Вайтфілд поруч з Енн, а сам сідає на вільний стілець, що його Ремсден поставив саме перед бюстом Герберта Спенсера.
До речі, місіс Вайтфілд — маленька жінка з вицвілим білявим волоссям, що скидається на солому. На її лиці вираз пришелепуватого лукавства, а в голосі писк протесту; вона справляє дивне враження, — здається, що ввесь час відштовхує ліктями від себе якусь більшу за неї людину, яка намагається загнати її в куток. В ній ви почуваєте одну з тих жінок, які добре усвідомлюють, що їх мають за недоумкуватих і нікчемних і які, не маючи досить сили, щоб захистити себе й змінити це ставлення, проте ніколи не можуть помиритися зі своєю долею. Але в Октавієвому уважному поводженні з нею почувається навіть лицарська поштивість, дарма що вся душа захоплена Енн...
Ремсден урочисто підходить до свого місця голови за письмовим столом, не звертаючи жодної уваги на Таннера, і розпочинає засідання.
Ремсден. Мені дуже шкода, Енні, що в ці сумні хвилини я змушений турбувати тебе діловою розмовою. Але духівниця твого бідного любого батька порушила дуже серйозні питання. Гадаю, тобі відомий її зміст?
Енн
Місіс Вайтфілд
Таннер повертає голову й гостро дивиться на Ремсдена, який сердито відмовляється зрозуміти цю німу розмову.
Енн
Таннер
Енн. Не дурійте, Джеку. М-р Ремсден завжди був для мене дідусем Ребуком: я — дідусева Енні, а він Еннін дідусь. Я охрестила його так, як скоро навчилась говорити.
Ремсден
Таннер. Кажи далі, Енні: я цілком згоджуюся з тобою.
Енн. Гаразд, але якщо я мушу мати опікуна, чи можу я усунути того, кого призначив для мене мій любий батько?
Ремсден
Енн. Я не можу ані згоджуватись, ані заперечувати. Я лише підкоряюся його розпорядженню. Мій батько любив мене і добре знав, що для мене краще.
Ремсден. Звичайно, Енн, я розумію твої почуття. Тільки того я від тебе й сподівався; і такі почуття завдають тобі чести. Але цим справа не розв’язується. Уяви собі таку пригоду. Припусти, що ти дізнаєшся про те, що я заподіяв якийсь ганебний вчинок, що я зовсім не та людина, за яку твій бідний любий батько мене мав. Невже й тоді ти вважала б за правдиве, щоб я був опікуном Роди?
Енн. Я не можу уявити собі, дідусю, щоб ви вчинили щось ганебне!
Таннер
Ремсден
Місіс Вайтфілд
Енн. Бачте, дідусю, мамі не подобалося б, якби я щось таке припустила.
Ремсден
Таннер. До того ж, мій друже, ви їм відверто і не подаєте справжнього становища речей.
Ремсден
Таннер. Гаразд. Енн! Ремсден гадає, що я не здатний бути вашим опікуном, і я цілком погоджуюся з ним. Він вважає, далі, що ваш батько ніколи б не призначив мене, якби прочитав був мою книжку. Ця книжка й є тим ганебним вчинком, на який він натякав у розмові. І він вважає, що вашим обов’язком є, заради Роди, запросити його одноособово взяти на себе це опікунство, усунувши мене. Скажіть одне слово, і я відмовлюся.
Енн. Але я не читала вашої книжки, Джеку.
Таннер
Ремсден
Енн. Звичайно, ні, якщо ви не хочете.
Таннер. Якщо один опікун забороняє вам читати книжку другого опікуна, як нам тоді бути? Припустіть, що я наказую вам прочитати її! Яким буде ваш обов’язок щодо мене?
Енн
Ремсден
Енн. Я бачу, що я занадто молода й недосвідчена, щоб самій вирішити. Воля мого батька для мене свята.
Місіс Вайтфілд. Коли ви, двоє чоловіків, не можете прийти до згоди, то я мушу визнати, що це вже забагато — накидати всю відповідальність на Енн. Мені здається, що на цім світі одні завжди накидають усю роботу іншим.
Ремсден. Мені дуже шкода, що ви це отак розумієте.
Енн
Ремсден. Ні, ніколи я не казав цього. Я лише рішуче відмовляюся виконувати ці обов’язки укупі з м-ром Таннером. Ось що.
Місіс Вайтфілд. Але чому? Що таке сталося з бідним Джеком?
Таннер. Мої погляди, бачте, здаються йому занадто передовими.
Ремсден
Енн. Авжеж, ні. Що за нісенітниця! Чи можна бути передовішим за дідуся? Я переконана, що всі ці труднощі створив Джек. Глядіть мені, Джеку! Будьте до мене добрішим — мене лихо спіткало! Ви не відмовитесь опікуватися мною, га?
Таннер
Енн
Той червоніє і сидить в ту хвилину, невимовно очманілий з виду.
Місіс Вайтфілд
Енн. І навіщо ото таке казати, мамо? Не може бути, щоб ви це казали серйозно! Невже я поводилася занадто зухвало?
Чи маю я звати вас у майбутньому м-ром Робінсоном?
Октавій
Ремсден
Енн
Таннер
Енн
Ремсден. Дон-Жуаном!
Енн
Таннер. Ох, не старайтеся, заради всього святого, винайти щось іще гірше! Я скоряюся! Я згоджуюся на Джека. Отак кінчається моя перша й остання спроба підтримати мій авторитет!
Енн. Бачте, матусю, усім їм подобаються їхні прізвища.
Місіс Вайтфілд. Ну, у крайньому разі ти могла б утриматися від цього хоча б під час жалоби.
Енн
Місіс Вайтфілд. Ось я й винна, — як і завжди!
Таннер
Ремсден. Нісенітниця, сер!
Таннер
Октавій. Я хотів би бути відомим поетом, хотів би написати якийсь великий твір.
Таннер. Де Енн була б героїнею?
Октавій. Так, дізнаюся.
Таннер. Стережись, Октавію. П’єса з Енн за героїню — ще півлиха. Але якщо ти не будеш обережним — небом присягаюся — вона оженить тебе на собі.
Октавій
Таннер. Та ба, друзяко, вже твоя голова — в пащі левиці; вона вже навіть наполовину проковтнула тебе й упорається з тобою за три ковтки: Ріккі — раз, Тіккі — два, Таві — три, — тут тобі й капут.
Октавій. Вона з усіма однакова. Ти добре знаєш її вдачу.
Таннер. Добре знаю: вона не одному скрутить шию своїми лапками; річ лише в тому, кого з нас вона поглине? На мою думку, вона збирається поглинути тебе.
Октавій
Таннер. Демонізм жіночої принадности якраз і полягає в тому, щоб примушувати нас самих жадати своєї загибелі.
Октавій. Але — це не загибель, це досягнення мети.
Таннер. Так, — Енніної мети; і ця мета не є ані її щастя, ані твоє, але воля природи. Життєвість у жінці — сліпе, нестямне тяжіння до розмноження. Вона сама робиться жертвою цього, і ти гадаєш, що вона вагатиметься пожертвувати тебе?
Октавій. Саме тому, що вона сама робиться жертвою, — не жертвуватиме вона тими, кого кохає.
Таннер. Це є найбільша з помилок, Таві. Якраз жінки, що жертвують собою, надзвичайно спокійно жертвують й іншими. Бувши егоїстками, вони добрі в дрібницях. Але коли вони мають на своїх плечах мету, і ця мета не їхня особиста, а цілого світу, — чоловік для них не більш як засіб до цієї мети.
Октавій. Треба бути великодушним, Джеку. Вони так ніжно піклуються про нас!
Таннер. Авжеж! Так само, як військовий про свою рушницю або скрипаль про свою скрипку. Але чи дають вони нам вільну волю змагатися до тої чи іншої нашої особистої мети? Чи будемо ми хоч трішечки самі собі пани? Чи зможе навіть найсильніший чоловік вирватись з їхніх лабет, скоро він туди потрапив? Жінки аж тремтять, коли нам загрожує якась небезпека, і плачуть, коли ми вибираємо; але сльози ці не за нас, а за втраченого батька можливих дітей, за загублену надію народити сина. Вони звинувачують вас у тому, що ми дивимось на них, як на об’єкт розваги й насолоди. Хіба можуть слабкі й скороминущі любощі й егоїстичні втіхи чоловіка хоч більш-менш так поневолити жінку, як утілена в жінці єдина мета природи пригноблює чоловіка?
Октавій. Овва! А якщо ця неволя робить нас щасливими?
Таннер. Звичайно, що так, коли хто не змагається до якоїсь певної особистої мети і, як більшість чоловіків, є лише звичайний добувач засобів до життя. Але ти, Таві, — художник, а це визначає, що ти маєш таку саму всежерущу й нещадну мету, як і кожна жінка.
Октавій. Аж ніяк не нещадну!
Таннер. Цілком нещадну. Справжній художник скоріше примусить свою дружину голодувати, залишить дітей без чобіт, пустить свою стару матір тяжко заробляти собі на кусок хліба, але не буде працювати ні для чого, крім свого мистецтва. Що ж до жінок — він наполовину вівісектор, наполовину вампір. Він заходить в інтимні стосунки з ними, щоб вивчити їх, щоб зірвати з лиця маску умовностей, щоб збагнути їхні найглибші таємниці, бо знає, що вони вміють пробуджувати його творчу енергію, визволяти його від його власного холодного розуму, навівати на нього мрії й видіння, — уміють, як він каже, надихати його поетичним духом. Він переконує жінок у тому, що вони, коли й роблять що, то роблять домагаючися своєї ж таки мети, тоді як насправді він хоче, щоб вони працювали тільки на нього. Він краде материне молоко, чорнить його, обертає його на друкарську фарбу, щоб глузувати потім з цієї матері й співати дифірамби ідеальним жінкам. Він каже, що ніби хоче визволити жінку від усіх страждань дітородіння, а задля чого? Тільки щоб йому самому припадали всі пестощі й піклування, що мають припасти дітям. З того часу, як існує шлюб, великого художника завжди вважали за поганого чоловіка. Але він ще гірший за це: він викрадає дітей, висмоктує кров, він облудник і шахрай. Хай гине людство й марніють тисячі жінок, якщо завдяки цій жертві він ліпше справиться з роллю Гамлета, намалює кращу картину, напише сильнішу поему, цікавішу п’єсу, подасть серйознішу філософську систему! Зауваж, Таві, художникове завдання — це показати, які ми є насправді. Наше інтелектуальне життя полягає лише в пізнаванні самих себе; і той, хто додає хоч одну йоту до такого пізнання, творить новий інтелект настільки ж безсумнівно, як жінка творить нову людину. В екстазі творчости він настільки ж жорстокий, як і жінка, настільки ж небезпечний для неї, як і вона для нього, і настільки ж невимовно чарівний. Немає жорстокішої й віроломнішої боротьби, ніж змагання між чоловіком-художником і жінкоюматір’ю. Хто над ким візьме гору? Ось у чому питання! І це питання тим гостріше, що, як запевняють романтики, — вони люблять одне одного!
Октавій. Коли б це навіть було правдиво — хоч я ані на хвилину не припускаю цього, — то адже ж найблагородніші властивості нашої вдачі постають якраз із смертельної боротьби.
Таннер. Пригадай собі це, коли зустрінешся із сірим ведмедем або бенґальським тигром, Таві.
Октавій. Я мав на увазі той випадок, де є любов.
Таннер. О! Тигр любитиме тебе! Немає щирішої любови за любов до їжі. На мою думку, Енн саме так і любить тебе: сьогодні вона плескала тебе по щоці, мов смачно приготовлену котлету.
Октавій. Щоб ти знав — мені слід було б бігти від тебе. Але я раз і назавжди вирішив не зважати на те, що ти кажеш. Іноді ти висловлюєш на диво обурливі й огидні думки.
Ремсден вертається разом з Енн. Вони входять швидко: попередній вираз пристойного суму обернувся на Енніному обличчі на справжню тривогу: на Ремсденовому обличчі — мука. Він підходить до Октавія, бажаючи щось сказати останньому, але стримується, помічаючи Таннера.
Ремсден. Я ніяк не сподівався, що ви ще й досі тут, м-ре Таннер.
Таннер. Я заважаю вам? Бувайте, товаришу піклувальнику!
Енн. Стривайте, Джеку! Дідусю, — раніш чи пізніш — але він має про це дізнатися.
Ремсден. Октавію, я мушу передати вам недобру звістку. Це надзвичайно інтимна й делікатна річ, і, на великий жаль, дуже прикра. Чи бажано вам, щоб м-р Таннер був при цій нашій розмові?
Октавій
Ремсден. Я мушу попередити вас: це стосується вашої сестри і це — важлива новина!
Октавій. Віолетти? Що з нею сталося? Вона вмерла?!..
Ремсден. Не знаю, мабуть, це чи не гірш за смерть.
Октавій. Її тяжко поранено? Нещасний випадок!
Ремсден. Ні, ні, зовсім інше.
Таннер. Енн, заради звичайної людяности, скажіть нам, у чому річ?
Енн
Октавій
Ремсден. Так.
Октавій
Енн. Вона відмовляється назвати його ім’я.
Октавій
Таннер
Октавій. Не треба бути жорстоким, Джеку!
Таннер. Жорстоким! Ой, леле! А через що ти, парубче, галасуєш? Була собі дівчина, про яку ми всі думали, що вона малює погані акварельки, барабанить Ґріга й Брамса, пурхає по концертах і вечірках, марнуючи своє життя й гроші. І ось раптом ми дізнаємося, що ця дівчина, покинувши всі ці дурниці, піднялась до виконання найвищої своєї мети й найвищого свого призначення — виплоджувати, розмножувати й виповняти землю. І замість вітати її хоробрість, радіти з того, що в неї, кінець кінцем, заговорив інстинкт, замість квітчати довершену жіночість і вселюдним тріумфальним кличем кликнути: «Народилася дитина! Нам даровано сина!» — замість цього всі ви, що так бадьоро зносили свою жалобу за померлим, стоїте з витягнутими обличчями, засоромлені й ославлені, наче ця дівчина вчинила найганебніший злочин.
Ремсден
Таннер. Глядіть мені! Якщо ви ще раз образите мене вразливим словом, — я піду з вашої хати. Енн, де Віолетта зараз?
Енн. Навіщо вам це? Ви хочете піти до неї?
Таннер. Звичайно, я хочу її побачити. Вона потребує допомоги, потребує грошей; потребує шанування й поздоровлення, як і уваги до своєї дитини. Не можна сподіватися, що вона дочекається цього від нас, але від мене дочекається. Де вона?
Енн. Не треба бути впертим, Джеку. Вона нагорі.
Таннер. Як? Під благочестивою Ремсденовою стріхою?! Та ну ж бо, Ремсдене, йдіть і виконуйте ваш мізерний обов’язок — виженіть її на вулицю. Омийте поріг вашої хати від такого споганення. Підтримайте чистоту вашого англійського хатнього вогнища. Я йду по візника.
Енн
Октавій
Ремсден
Таннер
Октавій. Але хто той чоловік? Він може все покрити, одружившись із нею. І він мусить це зробити, а ні — то йому доведеться мати справу зі мною!
Ремсден. Так! Мусить це зробити! Тепер ти кажеш, як справжній чоловік.
Таннер. Тоді ти не вважаєш його більш за негідника?
Октавій. Не вважаю за негідника?! Він бездушний негідник!
Ремсден. Падлюка! Мерзотник! Вибач мені, Енні, ці слова, — інакше назвати його не можна.
Таннер. Отже, виходить, що ми, аби направити твою сестру на краще, маємо віддати її за падлюку й мерзотника? Богом присягаюся, — усі ви, здається, з глузду з’їхали!
Енн. Не верзіть дурниці, Джеку! Звичайно, ваша правда, Таві; але нам невідомо хто він: Віолетта відмовляється нам його назвати.
Таннер. Та навіщо нам знати, хто він? Він своє зробив, а тепер Віолетта має довершити своє.
Ремсден
Енн
Ремсден. Гм!.. Я на це дивлюсь інакше. Якщо хтось звертав на Віолетту особливу увагу, нам легко про це дізнатись. А коли серед нас є людина, що його безпринципність і неморальність поза всякими сумнівами...
Таннер. Гм!..
Ремсден
Таннер. Або людина, що всім відома повною відсутністю самовладання...
Ремсден
Таннер. Любий Ремсдене! На такий вчинок здатний кожний чоловік. Ось що буває, коли вам доводиться стикатися з природою. Підозру, що ви її тільки-но кинули мені в вічі, можна поширити на всіх нас. Вона так само плямує плащ судді й мантію кардинала, як і лахміття волоцюги. Ну ж бо, Таві, не жахайся, і я міг би це вчинити, і Ремсден, так, як і всі інші. І якби це трапилося, нам нічого не залишилось би робити, як брехати й протестувати, так само, як це зараз збирається робити Ремсден.
Ремсден
Таннер. Сама вина не могла б сильніше затинатись. І все ж ти можеш бути цілком певний, Таві, що він не винен.
Ремсден
Октавій. Підозрівати вас? Ні, ані на хвилину.
Таннер
Октавій. Джеку, ти не міг би... Ти не здатний на це...
Таннер. Чом ні?
Октавій
Таннер. Я тобі скажу, чом ні. По-перше, ти тоді вважав би за свій обов’язок посваритися зі мною. По-друге, Віолетта мене не любить. По-третє, якби я мав щастя бути батьком дитини Віолеттиної, я б вихвалявся, замість заперечувати. Отже, заспокойся: ніщо не загрожує нашому приятелюванню.
Октавій. Я з огидою відкинув би таку підозру, коли б ти відчував це цілком природно. Прости мене.
Таннер. Простити?! Що за дрібниці! А тепер сядьмо й влаштуймо родинну раду.
Енн. Віолетта чекає в кімнаті економки, — звичайно, одна.
Таннер. Чому ж не у вітальні?
Енн. Не верзіть дурниці, Джеку. У вітальні міс Ремсден з моєю мамою радяться, що їм робити.
Таннер. Ось що! Кімната економки в ролі в’язниці для каяття, і ув’язнений чекає, доки його поведуть на судище. Старі відьми!
Енн. О, Джеку!
Ремсден. Ви в цю хвилю, м-ре Таннер, гість у домі однієї з оцих старих відьом. Моя сестра — тут господиня.
Таннер. Вона б і мене, коли б насмілилася, замкнула б у кімнату економки. Проте я зрікаюсь своїх «старих відьом». Старі відьми занадто для них. Енн! Як ваш опікун, наказую вам негайно йти до Віолетти й бути з нею особливо ввічливою.
Енн. Я бачила її, Джеку, і, на жаль, мушу сказати, що навряд чи вона легко й без суперечок згодиться виїхати за кордон. На мою думку, Таві слід було б побалакати з нею.
Октавій. Та як мені з нею й балакати про такі речі?..
Енн. Не впадайте в розпач, Ріккі! Постарайтеся заради нас усіх мужньо витримати цю лиху пригоду.
Ремсден. Життя, Октавію, це не лише виграшки й поезія. Глядіть, зустріньте це, як справжній чоловік.
Таннер
Ремсден
Таннер
Октавій. Слово чести, ніколи не хотів я бути егоїстом. Тяжко вгадати, що треба робити, коли щиро бажаєш бути правдивим.
Таннер. Мій любий Таві! Твоя благочесна англійська звичка — вважати світ за школу моралі, яку створено лише на те, щоб загартовувати твій характер — цілком випадково змушує тебе обмірковувати свої заплутані принципи якраз тоді, коли слід думати про потреби інших. На сьогодні важливі лише щаслива мати й здорова дитина. Скеруй свою енергію в цей бік, і ти досить ясно побачиш перед себе свій шлях.
Ремсден
Таннер. Ви маєте на увазі мораль, за якою розкаяна Маґдалена й безвинне немовля вкриті ганьбою? Красненько дякую! Під три чорти таку мораль!
Ремсден. Від вас я цього не сподівався! Хай мораль іде до біса, щоб догодити нашим розпусникам чоловічої й жіночої статі. І це майбутнє Англії? Га?
Таннер. О, Англія переживе ваше засудження! Я, між іншим, думаю, що в цьому разі ви все ж зі мною згоджуєтесь щодо практичного здійснення нашого завдання?
Ремсден. Тільки не в вашому дусі й з інших міркувань.
Таннер. Можете викласти ці ваші міркування, якщо вас хто тут на землі або на небі запитає.
Енн
Ремсден
Енн. Міс Ремсден навряд чи буде зручно говорити про це в моїй присутності. Краще мені залишитися тут.
Ремсден. Твоя правда. Мені слід було про це подумати. Ти хороша дівчина, Енні.
Енн. Джеку!
Таннер. Останнє придбання до вашої колекції цапіввідбувайл? Га?
Енн. І що це ви завжди до мене із цими безглуздими жартами? Годі вам! І навіщо ви завжди говорите те, від чого мені боляче. Я докладаю всіх зусиль, щоб тільки подобатися вам. Мені здається, що тепер, коли ви мій опікун, я можу казати вам про це одверто. І почуватиму себе дуже нещасною, якщо ви відмовитесь бути моїм другом.
Таннер
Енн
Таннер
Енн. Можна сказати, що ми частенько таки робили дурниці, але...
Таннер. Не треба про це, Енн! Я тепер уже більш не школяр і поки що не вистарів з розуму, без чого, звичайно, не обійдеться, якщо житиму досить довго. Те — минулося. Не згадуймо про нього!
Енн. Чи не щасливий був той час?
Таннер. Сідайте й поводьтеся пристойно!
Енн. Звичайно! Всі хлопчики іноді дуріють, але Таві, наприклад, був завжди насправді зразковим хлопчиком.
Таннер
Енн. Спокушала?!. Джеку!
Таннер. Так, моя люба пані Мефістофель, спокушали! Ви були безмежно цікавою, вам доконче хотілося знати, на що може бути здатний хлопчик, і ви були до чорта вигадливі, коли треба було зламати його стриманість і збагнути найпотаємніші його таємниці.
Енн. Що за нісенітниця! І все це тільки тому, що ви мали звичку розповісти мені нескінченні історії про всі ваші пригоди, — про безглузді хлоп’ячі штуки. І ви отакі дурниці звете найпотаємнішими таємницями? Хлоп’ячі таємниці такі самі, як і чоловічі таємниці, а ви добре знаєте, що вони собою являють.
Таннер
Енн. Якщо хочете, — звичайно, це те, що чоловіки розповідають першій-ліпшій людині.
Таннер. Але я присягаюся, що те, що я казав вам, я нікому іншому не казав. Ви втягли мене до згоди, за якою ми не повинні були мати жодних таємниць одне від одного. Ми мусили все-все розповідати один одному. Лише тепер я пригадую, що ви самі за себе ніколи нічого не розказували.
Енн. Бо вам не цікаво було слухати про мене, Джеку. Вам все хотілося балакати тільки про себе.
Таннер. Це правда, щирісінька правда! Але яким чортеням треба було бути, щоб ото помітити моє слабке місце й бити по ньому, щоб задовольнити своє зацікавлення. І чим тільки я не вихвалявся, щоб у ваших очах стати цікавішим! Я почав витворяти найнеймовірніші штуки, аби було що вам розповідати. Я бився з хлопцями, до яких не почував жодної ворожнечі, я брехав там, де не було жодної потреби в цьому, викрадав речі, які мені були непотрібні, і цілував дівчат, що зовсім мені не подобались. Це було звичайне бешкетництво, звичайні хвастощі, — ніякого захоплення, і тому — все пусте.
Енн. Я ніколи не виказувала вас, Джеку.
Таннер. Ні. Але якщо вам хотілося б, щоб я перестав те робити, ви б, не задумуючись, виказали на мене. Не зробили ви цього лише тому, що вам хотілося, щоб я й надалі те робив.
Енн
Таннер
Енн. Звичайно, я знала, що дещо з того не могло трапитися, але...
Таннер. Ви хочете нагадати мені, що деякі з найганебніших вчинків все ж таки трапилися?
Енн
Таннер. Так, але навіть і правдиві історії я, перш ніж розказувати вам, оздоблював і прикрашував, наскільки було можливо. Приниження, яких іноді доводилося зазнавати чулому хлопчикові, звичайно тішать товстошкірих паскудників; але сам хлопчик відчуває ці приниження так гостро, так боляче, і його охоплює такий сором, що він не в змозі зізнатися в цьому — йому залишається лише заперечувати. А проте, мабуть, я добре робив, коли перебільшував, бо коли одного разу я сказав вам правду, ви пригрозили, що викажете на мене.
Енн. Ат, ніколи цього не було! Ані разу!
Таннер. Ні, це було. Чи пам’ятаєте ви темнооку дівчинку, що звалася Рейчел Роузтрі?
Енн. Що ж, це було їй лише на користь. Я вважала за свій обов’язок припинити її негарну поведінку, — і вона тепер мені дуже вдячна за те.
Таннер. Справді?
Енн. Хай там як, вона повинна була б бути мені вдячна.
Таннер. Я, звичайно, вважаю, що до ваших обов’язків не належало припиняти мою негарну поведінку.
Енн. Я її припинила тим, що стримала Рейчел.
Таннер. Ви переконані в цьому? Ви цим лише припинили мої балачки про це. А чи певні ви в тому, що вам пощастило припинити й самі пригоди?
Енн. Ви цим, очевидно, хочете сказати, що ви так само поводилися й з іншими дівчатами?
Таннер. Ні, для мене було досить і тих романтичних дурниць, що я мав з Рейчел.
Енн
Таннер
Енн. Я переконана в тому, що я від вас того б і не вимагала, коли б ви цього не бажали.
Таннер. Це була не коробка з цукерками, Енн. Це було щось таке, чого ви ніколи не згодилися б залишити мені одному й чим хотіли б заволодіти самі.
Енн
Таннер. Моя душа.
Енн. Ви знаєте, що кажете дурниці.
Таннер. Ні, Енн, я кажу цілком серйозно. Ви тоді не помітили, що і в вас заговорила душа. А вона справді заговорила. І не без причини ви отак раптово відчули моральний обов’язок потурбуватись про Рейчелеву невинність і її поведінку. До того часу всі ваші вчинки були бездоганні, як це личило зразковій дівчині, але ви ніколи не відчували, що є якийсь обов’язок щодо інших. І я цього не відчував. До того часу я, як хлопчисько, грався в розбійники, і совісти в мене було не більше ніж у лиса, коли він потрапить до пташарні. І лише тоді я дізнався, що таке докори совісти, що таке обов’язки. Я побачив, що правдивість і честь — не тільки трафаретні слова в устах дорослих, а що вони зобов’язують.
Енн
Таннер. Чи певні ви в тому, що нам не випадало стати чимсь більшим, ніж ми тоді були? Що є в очах більшости початок змужнілости? Це є початок кохання. Але для мене кохання почалось набагато раніш. Кохання відігравало найголовнішу роль в найраніших моїх мріях і пустощах, які я тільки можу пригадати, — чи буде мені дозволено сказати: в найраніших наших мріях і пустощах, які ми тільки можемо пригадати? Хоч ми в той час його й не розуміли. Ні, та зміна, що відбулася зі мною, була народженням сильного морального почуття, а це почуття — я кажу з власного досвіду — і є єдине справжнє почуття.
Енн. Усі почуття мусять бути моральні, Джеку.
Таннер. Мусять! Невже ж ви гадаєте, що існує ще щось настільки ж сильне, щоб могло покласти межі пристрасті, крім ще сильнішої пристрасти?!
Енн. Наше моральне почуття завжди контролює пристрасті, Джеку. Не плещіть дурниць.
Таннер. Наше моральне почуття?! Хіба ж воно не є та сама пристрасть? Чи всі пристрасті, як і всі прегарні мелодії,— від диявола? Коли б моральне почуття не було пристрастю, коли б воно було не найсильніша з пристрастей, — усі інші пристрасті змели й його геть, як ураган змітає листя. Народження цієї пристрасти перетворює дитину на чоловіка.
Енн. Є й інші пристрасті, Джеку. І дуже сильні.
Таннер. Усі інші пристрасті були в мене раніш, але вони були такі кволі й безцільні, звичайна дитяча жадоба, жорстокість, цікавість, фантазії, звички й забобони, — смішні й безглузді для зрілого розуму. І коли вони раптово засяяли, як щойно засвічені вогні, це не було їхнє сяйво,— це був відблиск морального почуття, яке щойно розцвіло. Це почуття облагородило всі інші, надало їм змісту й глибини; воно викликало безліч бажань, захоплень, організувало їх у цілу армію цілей і принципів, і з цього почуття й народилася моя душа.
Енн. Я помітила тоді, що ви порозумнішали. Бо до того часу ви тільки й шукали, щоб десь щось зруйнувати.
Таннер. Зруйнувати! Дурниця! Я був звичайним капосним хлопцем — не більш.
Енн. О, Джеку, ви руйнували! Ви нищили всі молоді ялинки, відтинаючи в них дерев’яним мечем верхівки. Розбивали всі парники, підпалювали сіно. Поліція заарештувала Таві, коли він тікав звідси, не мавши сили зупинити вас. Ви...
Таннер. Гала-бала... То були битви, бомбардування, стратегічні викрутаси, щоб врятувати наші скальпи від червоношкірих. У вас немає буйної уяви, Енн! Я тепер вдесятеро більш руйную, ніж тоді. Моральне почуття підкорило собі мій дух руйнування й скерувало його на моральні цілі. Я зробився реформатором, іконоборцем. Тільки тепер я руйную вже не парники й не підпалюю сіно, а вщент розбиваю вірування й скидаю ідолів.
Енн
Таннер. Так. Тим-то воно й корисне. Будівництво захаращує землю зайвими установами, тоді як руйнування очищає її й дає нам простір і свободу.
Енн. Це ні до чого, Джеку. Жодна жінка не погодиться з вами в цьому.
Таннер. Це через те, що ви змішуєте поняття «будування» і «руйнування» з «творчістю» і «вбивством». А вони не подібні один до одного: я схиляюся перед творчістю і з огидою відвертаюся від убивства. І тому я схиляюсь перед творчістю в кожному дереві, в кожній клітці, в птиці й звірині, навіть у вас.
Енн. Джеку!
Таннер. О, не лякайтесь...
Енн. Я й не лякаюсь.
Таннер
Енн. Джеку, ви це серйозно чи ні?
Таннер. Про що? Про моральні почуття?
Енн. Ні, ні, про щось інше
Таннер. Ви повинні ставитися до мене цілком серйозно. Я — ваш опікун, і мій обов’язок — розвивати ваш розум.
Енн. Виходить, наша любовна згода минулася? Так? Можливо, я вам обридла?
Таннер. Ні, але моральне почуття зробило неможливим наші дитячі стосунки. Ревниве почуття моєї нової індивідуальности прокинулося...
Енн. Бідний Джеку, ви не могли більш терпіти, що до вас ставляться, як до хлопчиська.
Таннер. Так, бо дозволяти ставитися до себе, як до хлопчиська — значить залишатися ним. Я став новою людиною, і ті, хто знали мене раніше, брали мене на сміх. Єдиною людиною, що ставилася до мене сумлінно, був мій кравець: щоразу, коли я приходив до нього, він знімав з мене нову мірку, тоді як усі інші лишалися зі старою міркою й сподівались, що вона до мене підійде.
Енн. Ви тепер занадто високої думки про себе.
Таннер. Коли б ви, Енн, піднялись на небо, ви були б, мабуть, не менш як протягом року високої думки про свої крила. І коли б ви зустріли там своїх родичів, і вони б, як і раніш, ставилися до вас, як до звичайного смертного, ви були б не в змозі лишатися з ними. Ви б подбали про те, щоб потрапити туди, де вас знали лише ангелом.
Енн. Виходить, кінець кінцем, тільки ваш гонор примусив вас втекти від нас?
Таннер. Так, тільки гонор, якщо вам хочеться так назвати це.
Енн. Тоді вам не було чого ховатися від мене.
Таннер. Від вас скоріше, ніж від усіх інших. Ви палкіше за інших боролися проти моєї емансипації.
Енн
Таннер. Усе, крім одного: не випустили б мене з-під своєї влади. Вже тоді ви інстинктивно скористалися з того проклятущого жіночого засобу — накидати чоловікові ввесь тягар обов’язків, самій не робитись такою безпорадною, залежати тільки від нього, поки він, зрештою, й кроку не посміє ступити без дозволу. Я знаю одного бідолаху, єдиним бажанням якого є втекти від жінки. Але вона тримає його при собі, погрожуючи, що кинеться під колеса того потягу, яким він поїде від неї. І так роблять усі жінки. Якщо ви спробували б піти туди, куди ви нам не дозволяєте, ніякий закон не став би нам на перешкоді, але ледве чи ми зробили б перший крок, як ви вже кинулися б нам під ноги. Ваше тіло у нас під колесами, тільки-но ми збираємось вирушити. Але жодна жінка не поневолить мене таким способом.
Енн. Але, Джеку, не можна вік пережити, не звертаючи будь-якої уваги на інших.
Таннер. Ат! Що воно — ті інші? Ось ця сама увага до інших чи, краще сказати, полохливий страх перед іншими і робить з нас сентиментальних рабів. «Звернути увагу» на вас,— як ви це звете,— значить поставити вашу волю замість своєї. Ну, а як ваша воля є нікчемніша за мою? Чи жінки краще освічені, ніж чоловіки? Чи юрба виборців краще освічена, ніж правителі? Звичайно, що гірше,— в обох випадках. І що являтиме собою світ, в якому державні діячі будуть звертати увагу на юрбу виборців, а решта чоловіків — на своїх жінок? Що є тепер церква й держава? Жінка й платник податків!
Енн
Таннер. Я не кажу, що він був шкідливий. Але хай би який він був, — чи шкідливий, чи гарний, — я не хтів бути зшитий за вашою міркою. І тепер не хочу.
Енн. Ніхто цього й не вимагає від вас, Джеку. Запевняю вас, слово чести, я ніколи й на думці не мала хоч би трішечки судити вас за ваші химерні погляди. Вам відомо, що всіх нас виховано в проґресивному дусі. Чому ви ввесь час вважали мене за людину з обмеженим світоглядом?
Таннер. Ось де небезпека! Я знаю, що ви не будете заперечувати мені, бо ви зрозуміли, що це не відіграє ніякої ролі. Бо боа-констриктор зовсім не цікавиться думками ягняти в той час, коли обвиває його шию своїми кільцями.
Енн
Таннер
Енн. З вами я ніколи не лицемірю, Джеку. Ви розгнівалися?
Таннер
Енн
Таннер
Енн
Таннер. Моя кров говорить за мене, Енн. Бідний Ріккі-Тіккі-ТавіІ
Енн
Таннер. Ревнувати? Чого ради? Але мене геть не дивує, що ви полюєте на нього. Я відчуваю на собі павутиння, що ви ним обплітаєте й мене, хоча зі мною ви лише бавитесь.
Енн. Чи гадаєте, що я цілю на Таві?
Таннер. Не гадаю, а знаю.
Енн
Таннер. О, не турбуйтеся: він од вас не втече.
Енн. Мене бере сумнів, чи справді ви розумна людина?
Таннер. Звідки ж узявся той сумнів?
Енн. Здається, ви розумієте все те, чого я не розумію, — і ви цілком дитина там, де розумію я.
Таннер. Я добре розумію, що саме почуває до вас Таві: хай би там що, ви можете покластися на нього.
Енн. І ви, звичайно, думаєте, що ви розумієте й мої почуття до нього? Еге ж?
Таннер. Одне я добре знаю: чого тільки не доведеться зазнати цьому бідному Таві!
Енн. Далебі, якби не жалоба за татом, ото б я попосміялася! Подумайте! Таві буде нещасний!
Таннер. Так. Але він, бідолашний, не буде й знати про це. Він занадто добрий, хороший для вас, він у тисячу разів кращий за вас. Ось через що він і збирається зробити страшну помилку в житті.
Енн. На мою думку, чоловіки роблять більше помилок тоді, коли вони занадто розумні, а не тоді, коли вони занадто добрі.
Вона сідає з гримасою презирства на увесь чоловічий рід.
Таннер. О, мені відомо, що ви не дуже-то цікавитеся Таві. Але вже так повелось, що один цілує, а другий лише дозволяє себе цілувати. Цілуватиме Таві, що ж до вас, — ви лише будете наставляти щоку. А з’явись хтось ліпший — і ви цього Таві геть за борт.
Енн
Таннер
Енн. Що за дивна манера залицятися, Джеку!
Таннер. Залицятися!!! В мене!!!
Енн. Так, залицятися. Ви ввесь час ображаєте жінку, робите їй боляче. І все ж не хочете зовсім відступитися від неї.
Таннер. Я подзвоню. Наша розмова зайшла значно далі, ніж я мав на увазі.
Ремсден і Октавій повертаються разом з міс Ремсден. Вона струнка, вже немолода дівчина, в простій сукні рудуватого кольору. Носить багато перснів, ланцюжків, брошок; це повинно показувати, що вбирається вона так просто з принципу, а не з бідности. Вона рішуче входить до кімнати: чоловіки, засмучені й збентежені, йдуть слідом. Енн підводиться й квапливо йде їй назустріч. Таннер відходить до стіни, що між бюстами, й удає, ніби роздивляється картини. Ремсден простує до свого стола, як звичайно, Октавій стає поруч Таннера.
Міс Ремсден
Октавій
Ремсден. Ні, ні...
Міс Ремсден. Як ти можеш говорити ні, Ребуку! Октавію відомо, що я ніколи не показала б на поріг жінці, яка щиро хоче покаятися. Але коли жінка робить не тільки погано, а й надалі збирається робити так само, — наші шляхи розходяться.
Енн. О, міс Ремсден, що ви хочете цим сказати? Що сказала вам Віолетта?
Ремсден. Віолетта справді дуже вперта. Не хоче залишати Лондон. Я її не розумію.
Міс Ремсден. А я її розумію. Це так само ясно, як двічі по два — чотири. Вона не хоче їхати, бо не хоче розлучатися з цим добродієм, хто б він не був.
Енн. О, звичайно, звичайно! Ви розмовляли з нею, Октавію?
Октавій. Вона нічого не хоче казати нам. Вона хоче раніш з кимось порадитись. Не з ким іншим, як з тим негідником, що спокусив її.
Таннер
Міс Ремсден
На дверях з’являється покоївка. Енн швидко займав своє попереднє місце й силкується прибрати байдужого вигляду. Октавій інстинктивно робить те саме.
Дівчина. Візник коло воріт, пані.
Міс Ремсден. Який візник?
Дівчина. Для міс Робінсон.
Міс Ремсден. О!
Таннер. Я півгодини тому запропонував послати по нього.
Міс Ремсден. Я дуже рада, що вона розуміє, в яке становище сама себе поставила.
Ремсден. Мені не хотілося б, Сусанно, щоб вона отак виїхала від нас. Нам не слід було ставитися до неї так суворо.
Октавій. Я дуже й дуже вам вдячний, але міс Ремсден має рацію. Віолетта не має підстав залишатися тут.
Енн. Чи не слід було б, Таві, і вам поїхати разом з нею?
Октавій. Вона не схоче.
Міс Ремсден. Ну, ще б пак. Вона поїде просто до того добродія.
Таннер. Ну то що ж? Цілком природно після такого шляхетного прийому, який вона зустріла тут.
Ремсден
Міс Ремсден. О, звичайно, у чоловіків вона знайде собі повне співчуття. Дивуюся з тебе, Ребуку.
Таннер. І я дивуюсь, Ремсдене, але дивуюсь з приємністю.
На дверях з’являвється Віолетта. Вона одна з тих впертих і самовільних жінок, яку так приємно буває здибати серед найкраще вихованих представниць її статі. Невеличка голова, маленький енергійний рот і підборіддя, гордовито-чітка мова, вишукані манери, суворо-елеґантне вбрання, до якого належить і чепурний капелюшок, прикрашений маленькою пташечкою, — все доводить, що це істота настільки ж небезпечна, як і невимовно гарна. Це не сирена, як Енн: захоплюються нею без її бажання й проти її волі, — жодного зацікавлення в цьому з її боку. Крім того, Енн, наприклад, кокетна, а в оцій жінці цього немає, як немає в ній і ласки. Коли є щось, що керує нею, то це розум і гордість, — а ніяк не жалість і співчуття. Голос її годився б шкільній вчительці, коли та вичитує пустотливим дівчаткам; вона говорить з повним самовладанням і навіть трохи з огидою.
Віолетта. Я завернула сюди, тільки щоб сказати міс Ремсден, що браслет, який вона подарувала мені в день мого народження вона знайде в кімнаті економки.
Таннер. Увійдіть, увійдіть, Віолетто, і поговоримо як слід.
Віолетта. Дякую: з мене досить і тих сімейних розмов, що були тут цього ранку. Так само, як і з твоєї матері, Енн, що втекла додому заплакана. У всякому разі, я тепер дізналась, кого мала за так званих моїх друзів. Прощайте.
Таннер. Ні, ні, почекайте хвилиночку! Я маю щось вам сказати, вислухайте мене!
Енн
Міс Ремсден
Віолетта
Таннер. Звичайно, Ремсден і Таві. Чому б їм і не сказати?
Віолетта. Але вони й самі не знають.
Таннер. Чого не знають?
Віолетта. Я хочу сказати, вони не знають, що я права.
Таннер. О, в глибині душі вони добре знають, хоча через оті дурні забобони в питаннях моралі, власности тощо вони вважають за свій обов’язок ганьбити вас. Але я знаю, та й ввесь світ напевно знає, хоч і не відважується зізнатись у цьому, що ви були праві, коли пішли назустріч своєму інстинктові; що життєвість і хоробрість є найкращі властивості жінки і материнство є врочистим завершенням жіночости; а той факт, що ви не повінчані леґально, не може принизити вашої достойности, як і щирої поваги до вас від інших.
Віолетта
Октавій
Віолетта. Так, і я думаю, ти міг би здогадатися сам. Чому всі ви вирішили, що я не маю права носити обручку? Ніхто з вас навіть не спитав мене. Я не можу цього забути!
Таннер
Віолетта. Сподіваюсь, надалі ви будете обережніший у своїх словах. Звичайно, до них не можна ставитися серйозно, але вони все ж далеко не приємні, до того ж, і поганого смаку.
Таннер
Віолетта. Так, Енн ставилася до мене дуже гарно, але ж їй було все відомо!
Таннер. Бач!...
Міс Ремсден
Віолетта
Ремсден. Я лише можу сказати, Віолетто, що нам дуже шкода. Мені неприємно й згадати, як ми з вами поводилися.
Октавій
Міс Ремсден
Віолетта
Таннер. Лежачого не б’ють, Віолетто. Звичайно, усі ми наче подуріли, але насправді, хто, як не ви, і запаморочили нас.
Віолетта. Проте, Джеку, це до вас не стосувалося.
Таннер. До мене не стосувалося! Так! Адже ж Ремсден досить недвозначно запідозрював, що цей невідомий пан... мабуть, і є я.
Ремсден обурено робить жести протесту, але холодне й спокійне Віолеттове обурення приглушує їх.
Віолетта. Ви? О, як підло! Як огидно! Як ганебно всі ви балакали про мене! Коли б мій чоловік дізнався про це, він заборонив би мені й слово сказати кожному з вас.
Ремсден. Але запевняю вас, я ніколи не казав, що... у всякому разі, це таке дивоглядне перекручування змісту того, що я сказав — що...
Міс Ремсден. Тобі нема чого й перепрошувати, Ребуку. Вона сама в цьому винна. Це вона повинна перепрошувати всіх нас, бо призвела всіх нас до помилки.
Віолетта. До вас я не можу ставитись занадто суворо, міс Ремсден. Є деякі обставини, що зменшують провину. Ви не можете зрозуміти моїх почуттів, але від людей досвідченіших я могла б сподіватися кращого смаку. Проте я добре розумію, що всі ви опинилися в безпорадному становищі, і найкраще, що я можу зробити, це негайно піти. Прощайте!
Міс Ремсден. Так, мушу признатись!..
Ремсден
Таннер. Вам, Ремсдене, як і всім нам, залишається лише скапітулювати перед обручкою. Чаша ганебних наших вчинків — повна.
Дія друга
На проїзній дорозі, в парку дачі під Ричмондом, стоїть попсований автомобіль. Він зупинився біля купи дерев, від яких шлях завертає до будинку, що його можна бачити крізь листя. Таннер, що стоїть на дорозі ліворуч від автомобіля, міг би без перешкоди бачити західну частину будинку, якби не був занадто зацікавлений у парі ніг у блакитних штанях, що стирчать з-під автомобіля. Він пильно стежить за ними, схилившись наперед і упершись руками в коліна. Шкіряна куртка й кепі говорять, що він один з тих пасажирів, що висіли з автобіля.
Ноги. Ага! Ось воно де!
Таннер Тепер усе гаразд?
Ноги. Тепер усе гаразд.
Таннер схиляється, бере ноги за щиколоти й витягує їхнього власника, наче тачку, той ступає руками з молоточком у зубах. Це юнак у гарному блакитному вбранні, чисто виголений, з темними очима, коренастими пальцями, з коротким, добре пригладженим чорним волоссям і трохи неправильними, недовірливо вигнутими бровами. Коли він маніпулює біля машини, його рухи уривисті й прудкі, але разом із тим меткі й обачні. З Таннером і Таннеровими друзями він поводиться аж ніяк не підлесливо, а скоріше холодно й стримано, чим тримає їх на певному віддаленні, проте, не даючи їм жодних підстав бути незадоволеними з нього. Але він увесь час не спускає їх з очей, і в його манері дивитись на них є щось панічне, як людини, що добре обізналася з усіма темними сторонами життя. Говорить він повільно, з відтінком сарказму; у своїй розмові він ані крихітки не удає англійського джентльмена, і його старанна зовнішність є ознакою його самоповаги до свого класу, а не до класу, якому він служить. Він сідає до автомобіля, щоб спробувати машину, і знов одягає кепі й пальто Таннер знімає свою шкіряну куртку й кидає її в авто. Шофер (чи то автомобіліст, чи моторист, чи як там ще в Англії на сьогодні вирішать його назвати) запитливо роздивляється довкола, прибираючи молотка.
Шофер. Що ж, тепер з вас досить, га?
Таннер. Я б радше пройшовся пішки, трохи б розім’яв ноги й заспокоїв нерви.
Шофер. Я б зробив це за 15, якби шлях був увесь час добрий.
Таннер. Навіщо, власне, ви це робите? Заради любови до спорту чи тому, що вас забавляє лякати своїх бідолашних пасажирів?
Шофер. Ну, а ви чого боїтеся?
Таннер. Поліції і скрутити собі шию.
Шофер. Так, але якщо ви даєте перевагу спокійній їзді, вам краще брати тоді омнібуса. Це й дешевше. Ви платите мені, щоб я приощадив вам час і дав швидкість тисячофунтової машини.
Таннер. Я — раб і цієї машини, і ваш. Мені навіть у сні привиджується цей клятущий автомобіль.
Шофер. Це скоро минеться. Якщо ви маєте зайти до хати, дозвольте запитати, як довго ви там залишитеся? Бо коли ви маєте на думці балакати з паніями цілий ранок, я завезу машину під повітку й влаштуюся комфертабельніше, якщо ні, — я чекатиму тут, поки ви не повернетесь.
Таннер. Краще заждіть тут. Ми довго не будемо. Вони чекають на одного молодого американця, містера Мелоуна, який везе м-ра Робінсона своєю новою американською паровою машиною.
Шофер
Таннер. Вони, може, вже тут.
Шофер. Коли б я це знав!
Таннер. Бо мене попередили, що цей автомобіль може зробити 84 милі на годину, а я знаю, на що ви здатні, коли по тій самій дорозі їде суперникова машина. У всякому разі, заспокойтеся: ми перебудемо цілий день до вашого смаку. Американець візьме м-ра Робінсона, його сестру і міс Вайтфілд, а ми візьмемо міс Роду.
Шофер
Таннер. Так.
Шофер. А сама міс Вайтфілд поїде другим азтомобілем? Не з вами?
Таннер. А якого біса їй їхати зі мною? Адже м-р Робінсон їхатиме другим авто.
Октавій. Гадаю, що так. Ми доїхали від Гайд-ПаркКорнера за сімнадцять хвилин.
Таннер. О, щось із три чверті години.
Шофер
Таннер. До речі, дозвольте познайомити вас: м-р Октавій Робінсог, м-р Енрі Стрейкер.
Стрейкер. Дуже радий познайомитись. М-р Таннер відрекомендував мене, як Енрі Стрейкера. Інші кажуть Генрі. Але про мене все одно, будь ласка.
Таннер. Ти думаєш, Таві, що я хочу подратувати його? Ти помиляєшся. Ця людина докладає більш зусиль, щоб одкинути від свого ім’я літеру «Г», ніж колись його батько, щоб набути її. Для нього це ознака його класу. Ніколи ще не доводилося мені зустріти людину, в якій було б так багато класової гордости, як у Енрі.
Стрейкер. Легшенько, легшенько! Трохи спокійніше, м-ре Таннер!
Таннер. Трохи спокійніше, Таві, ти чуєш? Ти, звичайно, скажеш, що не треба звертати на це уваги. Але цей молодик освічений. А головне, він знає, що ми про себе цього не скажемо. В якій школі ви вчилися, Стрейкеру?
Стрейкер. У Шербрук-Роді.
Таннер. У Шербрук-Роді! Хіба хоч один з нас скаже так само претензійно: Регбі, чи Герру? Або Ітон! У Шербрук-Роді хлопців чогось та вчать. А в Ітон нас відсилають, бо, по-перше, вдома ми заважаємо, а по-друге, щоб ми могли в подальшому житті назвати своїм шкільним товаришем кожного герцоґа, якого тільки хто згадає.
Стрейкер. Ви цього не розумієте, м-ре Таннер. Не школа дає знання, а політехнікум.
Таннер. Це був його університет, Таві. Не Оксфорд, Кембридж, Дергем, Дублін чи Глазґо, і жодна з наших нонконформістських нор Уелса. Ні, Таві, Риджен-Стріт, Челсі. Бороу — я не знаю й половини цих клятих назв — ось його університети. Це не крамнички, де продають класові обмеження, як у наших. Ви зневажаєте Оксфорд, Енрі, га?
Стрейкер. Ні, не зневажаю. Оксфорд, на мій погляд, дуже гарне місце для тих, що люблять такі речі. Там учать вас, як бути джентльменом. А в політехнікумі вчать, як стати інженером тощо. Ви розумієте?
Таннер. Сарказм, Таві, — ось де справжній сарказм! Коли б ти тільки міг прочитати в душі цього Енрі всю глибину його презирства до джентльмена і невимовне пишання тим, що він інженер, ти б злякався. Він відчуває надзвичайне задоволення, коли, наприклад, псується машина, бо тоді яскраво виявляється як уся моя джентльменська безпорадність, так і його робочий хист, умілість і спритність.
Стрейкер. Не звертайте на нього уваги, м-ре Робінсон. Він любить побалакати. Ми з вами його добре знаємо, га?
Октавій
Стрейкер
Таннер. Ради бога, Таві, не вдавайся з ним у політикоекономічну балаканину. У цій галузі він знає все, тоді як ми — нічого. Ти, Таві, лише поет-соціаліст, а він соціаліст-учений.
Стрейкер
Таннер. Це дуже важливе соціальне явище.
Октавій. Що?
Таннер. Цей Стрейкер. Ми, письменники і взагалі освічені люди, пропагували «нову жінку» щоразу, коли з’являлася не зовсім звичайна, хоч і старого зразка, жінка, і не помітили, як прийшов «новий чоловік». Стрейкер — «новий чоловік».
Октавій. Нічого нового в ньому я не бачу; нова лише його манера привертати твою увагу. Але тепер я хотів би поговорити не про нього. Мені треба поговорити з тобою про Енн.
Таннер. Бач — Стрейкер і це зрозумів. Він, мабуть, навчився цього в політехнікумі. Ну? Що таке з Енн? Посватався?
Октавій
Таннер. Йолопом?! Що це значить?
Октавій
Таннер. Та що ж такого ти зробив, ти, м’якотілий ідіот?
Октавій. Так, звичайно, що ідіот! Якби ти тільки почув, Джеку, її голос, якби побачив її сльози! Цілу ніч я пролежав без сну — все згадував їх. Коли б вона хоч докоряла мені, — мені було б легше...
Таннер. Сльози! Ось де небезпека! Що ж вона тобі сказала?
Октавій. Вона запитала, як я міг припустити, що вона може тепер ще про щось думати, крім свого любого батька. І заридала...
Таннер
Октавій
Таннер. Гм? А чи казала вона що-небудь крім цього?
Октавій. Так, і саме тому я і себе і її... виставляю тобі на посміх... розповідаючи, що трапилося.
Таннер
Октавій. Свідоме ставлення до своїх обов’язків у ній таке глибоке, таке незламне, таке...
Таннер. Знаю, знаю! Далі!
Октавій. Бач, тепер ви, цебто ти й Ремсден, — її опікуни; і вона вважає, що всі її обов’язки щодо батька перейшли тепер на вас. Вона сказала, що мені слід було б насамперед поговорити з вами обома. Звичайно, що вона має рацію, але все ж, на мою думку, це трохи занадто. Уяви собі: я мушу прийти до тебе й формально просити у тебе її руки.
Таннер. Дуже радий, любий Таві, що кохання ще не зовсім убило в тобі почуття гумору.
Октавій. Така відповідь не задовольнить її.
Таннер. А моя офіційна відповідь — ясна: хай поблагословить вас небо, діти мої! Будьте щасливі!
Октавій. Я хотів би, щоб ти перестав дурня клеїти. Для тебе це, може, й не серйозно, але для мене, як і для неї, — це дуже серйозна річ.
Таннер. Ти добре знаєш, що Енн настільки ж вільна у своєму виборі, як і ти.
Октавій. Але вона думає не так.
Таннер. О, не так! Звичайно! У всякому разі, кажи, що ти хочеш, щоб я зробив?
Октавій. Я хочу, щоб ти цілком серйозно й щиро сказав їй, що ти про мене думаєш. Хочу, щоб ти сказав їй, що можеш сміливо сповірити її на мене... себто, звичайно, якщо ти в цьому певен.
Таннер. Не маю й жодного сумніну щодо цього. Але що хвилює мене, так це... чи можу я тебе сповірити на неї? Читав ти коли Метерлінкову книжку про бджіл?
Октавій
Таннер. Краплиночку терпіння, Таві! І я не обговорюю літературу,— книжка про бджіл є природнича історія. І вона найнапутливіша наука для людства. Ти думаєш, що ти переслідуєш Енн, що ти переслідувач, а вона — та, за ким женуться; і що твоя роль — завоювати, переконати, перемогти, підкорити. Дурень! Це за тобою женуться, ти намічена, призначена здобич, загнана дичина! Нема ото чого сидіти й з пожадливістю дивитись крізь ґрати пастки на приманку,— дверцята відчинені навстіж і будуть відчинені, аж доки не зачиняться за тобою навіки.
Октавій. Хотів би, щоб це так і було, як би ти там мене не залякував.
Таннер. Але, поміркуй лише, — що їй і робити, як не шукати собі чоловіка? Завдання жінчине є якнайскоріше вийти заміж, а чоловіче — залишитися нежонатим якнайдовше. У тебе твої поеми, твої трагедії, над якими ти можеш працювати, а в Енн — немає нічого.
Октавій. Я не можу писати без натхнення. А натхнення мені може дати тільки Енн.
Таннер. А чи не краще тоді надихатися нею оддаля — це безпечніше. Петрарка бачив свою Лауру, а Данте свою Беатріче куди менш, ніж ти тепер Енн, а проте вони дали нам першорядні твори, так, принаймні, всі це визнають. Вони ніколи не спостерігали своїх кумирів у хатньому оточенні, і тому це захоплення не кидало їх аж до смерти. Одружися з Енн — і за якийсь тиждень ти знайдеш у ній натхнення не більш як у бутербродах.
Октавій. Ти гадаєш, що вона мені приїсться?
Таннер. Ні, чому? Нам бутерброди не приїдаються, але ж і натхнення вони нам не дають. Так само й вона перестане надихати тебе, скоро з мрії поета обернеться на доброчесну жінку. І доведеться тобі мріяти ще про когось іншого. І зчиниться галас, крик, гамір.
Октавій. Даремно про це й балакати з тобою, Джеку. Ти не можеш цього зрозуміти. Ти ніколи не був закоханий.
Таннер. Я? Я ніколи не переставав ним бути. Я навіть і в Енн закоханий. Але я ані раб кохання, ані блазень. Іди до бджіл, поете: дивись, як живуть вони — і вчись. Небом присягаюся, що коли б жінки могли обійтися без нашої праці, а ми їли б хліб їхніх дітей замість добувати його, вони б убивали нас, як павуки убивають своїх самців або бджоли своїх трутнів. І їхня була б правда, якщо ми тільки на те й були б здатні, щоб кохати.
Октавій. О, якби ми справді вміли кохати! Нема нічого, щоб його можна було прирівняти до кохання. Крім кохання нічого не існує! Без кохання світ перетворився б на саме падлюцтво й огиду.
Таннер. І це говорить людина, що просить у мене руки моєї опікунки! Таві, я боюся, що нас підмінили в колисці, і що ти, а не я є справжній нащадок Дон Жуана.
Октавій. Але прошу тебе не казати такого Енн.
Таннер. Не бійся! Вона вирішила заволодіти тобою, й вже ніщо не зупинить її тепер. Ти — рокований.
Стрейкер. Чи можете ви повірити, м-ре Робінсон, — ми завжди беремо із собою дві газети «Таймс» для нього й «Лідера» або «Ехо» для мене. Але ви думаєте, що я передивляюсь їх? Не дуже. Він хапає мої газети, а я мушу морочити собі голову отим «Таймсом».
Октавій. Хіба в «Таймсі» не друкують прізвищ переможців на верхогонах?
Таннер. Верхогони не цікавлять Енрі. Його слабке місце — це автомобільні рекорди. Ну, що нового?
Стрейкер. Перебіг від Парижа до Біскри, з пересічною швидкістю 40 миль за годину, не враховуючи Середземного моря.
Таннер. Скільки убитих?
Стрейкер. Двоє дурних баранів. Це нічого не становить. Барани коштують небагато. Ті, кому вони належать, навіть раді одержати за них гроші без жодного клопоту з різниками. Але, звичайно, зчиниться галас, і французький уряд заборонить перегони, а ми проморгаємо нагоду. Це доводить мене до сказу, м-р Таннер не хоче їхати зі справжньою швидкістю, коли має повну змогу.
Таннер. Ти пам’ятаєш мого дядька Джеймса?
Октавій. Так. А що?
Таннер. Дядько Джеймс мав першорядну кухарку. Він міг перетравити тільки те, що вона йому приготує. Ну, бідолашний сторонився й ненавидів товариство. Але його кухарка пишалася своїм хистом і хотіла готувати страви принцам і послам. І щоб не втратити її, нещасному старому доводилося двічі на місяць улаштовувати бенкети, які були для нього справжня мука — так ніяково він себе почував. Так ось я, а ось цей молодчик — Енрі Стрейкер, «нова людина». Я ненавиджу подорож, але мені подобається Енрі. А його цікавить лише одне: летіти в шкіряній куртці й окулярах, на два дюйми вкритому порохом, зі швидкістю 66 миль на годину, ризикуючи своїм і моїм життям, звичайно, якщо він не лежить горілиць у багні, під машиною, з’ясовуючи, що саме в ній попсувалося. І якщо я не згоджусь, принаймні на один перебіг у тисячу миль, хоч раз на два тижні, — він кине мене. Кине мене й піде до якогось американського мільйонера, а мені доведеться вдовольнитися поштивим і ретельним парубійком, що скидатиме капелюха й знатиме своє місце. Я Енрів раб, як дядько Джеймс був рабом своєї кухарки.
Стрейкер
Таннер
Стрейкер
Октавій. Бач, він нагадав мені! Тобі записка від Роди
Таннер
Октавій. У чому річ?
Таннер. Рода мала поїхати зі мною покататись моїм автом. А тепер вона пише, що Енн заборонила їй це.
Страйкер навмисно раптом починає насвистувати свою улюблену пісеньку. Вражені й ображені насмішкуватою манерою її виконання, Таннер і Октавій повертаються і запитливо дивляться на нього. Але Стрейкер, здається, дуже зайнятий своєю газетою, і їхній рух не справляє жодного враження.
Октавій
Таннер. Причини! Образа — не є причина. Енн забороняє їй взагалі залишатися зі мною наодинці. Говорить, що я не з тих, з ким можна бути молодій дівчині. Що ти тепер скажеш про свого божка?
Октавій. Ти не повинен забувати, що по смерті її батька на неї лягла тяжка відповідальність. Місіс Вайтфілд занадто слабка, щоб слідкувати за Родою.
Таннер
Октавій. Ні, але мені здається, я розумію її. Ти повинен згодитись, що твої думки навряд чи личать молодій панночці під час формування її душі й характеру.
Таннер. Ні, ніяк не можу згодитися з цим. Я припускаю, що формувати душу й характер молодої панночки — це розказувати їй різні брехні, але я заперечую проти надмірної брехні, що я ніби зловживаю довір’ям молодих дівчат.
Октавій. Адже Енн цього не каже, Джеку.
Таннер. А який інший може бути зміст її слів?
Стрейкер
Енн
Таннер. Що ти на це скажеш, Таві?
Октавій. Ти повинен це правильно зрозуміти, Джеку. Енн хоче бути якнайделікатніша з тобою, тому йде навіть на неправду.
Енн. Що ви хочете цим сказати?
Таннер. Ви б хотіли, щоб у Род пройшла міґрень?
Енн. Звичайно!
Таннер. Тоді скажіть їй те, що ви тільки-но сказали мені, і додайте, до речі, що ви прийшли до нас щось із дві хвилини по тому, як я одержав і прочитав її записку.
Енн. Рода вам написала?!
Таннер. Докладно.
Октавій. Не звертайте на нього уваги Енн. Ви мали рацію... цілком! Енн тільки виконувала свій обов’язок, Джеку, — ти сам це добре розумієш. І зробила це якнайделікатніше.
Енн
Таннер. О, кільця стягуються все тугіше круг твоєї шиї, Октавію! Ти кохаєш її, Таві, га?
Октавій. Енн знає, що я її кохаю.
Енн. Облиште! Як вам не сором, Таві!
Таннер. О, будь ласка, не соромтеся! Я ваш опікун, і я зараз залишаю вас на деякий час на піклування Таві. Я прокатаюся автом.
Енн. Ні, Джеку! Я повинна поговорити з вами про Род. Ріккі, будьте ласкаві, — підіть додому й розважте вашого американського приятеля. Він із самого ранку з мамою, а їй треба упоратися в господі.
Октавій. Лечу, люба Енн!
Енн
Таннер
Енн. Ви хибно розумієте мене, Джеку. Я не насмілилася сказати Таві правди.
Таннер. Ні, навпаки, звичайно, ви занадто сміливі. Якого біса здалося вам казати Роді, що я занадто зіпсований, щоб їй бувати в моєму товаристві? І як можу я тепер, після того, як ви так огидно отруїли її душу, зав’язати приязні стосунки з нею?
Енн. Я знаю, що ви нездатні вчинити щось ганебне...
Таннер. Тоді навіщо ви їй брехали?
Енн. Мене примусили.
Таннер. Примусили?
Енн. Мати наказала мені це зробити.
Таннер
Енн. У всьому винна ваша страшна книжка. Вам відомо, що мати всього боїться. Усі полохливі жінки підлягають умовностям: ми повинні це враховувати, інакше це спричиниться до цілої низки прикрих непорозумінь. Навіть ви, чоловіки, не можете цілком одверто висловлювати свої думки, бо їх хибно тлумачитимуть і глузуватимуть з вас. Так, я визнаю: я була змушена очорнити вас. Невже ви хочете, щоб і бідолашну Роду так само хибно зрозуміли й очорнили? Чи мала б мати рацію, якби підвела Роду під це, коли та ще занадто молода й ще не має власної думки?
Таннер. Коротко кажучи, щоб уникнути непорозумінь, треба обов’язково брехати, ганьбити, обмовляти й всіляко клепати на когось. Ось до чого призводить слухняність матері...
Енн. Я люблю свою матір, Джеку.
Таннер
Енн
Таннер
Енн. Ви так гарно говорите!
Таннер. «Говорите!» «Говорите!» Для вас це лише говоріння. Ну, що ж! Ідіть до своєї матері і допомагайте їй отруювати уяву Роди, так само, як вона отруїла вашу. Приручені слони люблять, коли ловлять диких.
Енн. Але я йду вперед, — вчора я була боа-констриктором, сьогодні — я вже слон.
Таннер. Так. Ну, збирайтеся й ідіть. Мені нема більш чого казати вам.
Енн. Ви такий нерозумний, такий нежиттєвий! Що ж мені робити?
Таннер. Що робити? Розірвіть ланцюги, що вас зв’язують! Ідіть тим шляхом, на який вам вказує ваше сумління, а не тим, яким наказує вам ваша матір. Очистіть і загартуйте свій дух! Навчіться захоплюватись швидкою їздою автом, замість бачити в ній лише привід до гидких хитрощів, їдьмо разом до Алжиру й Біскри зі швідкїстю 60 миль за годину! Якщо хочете, — їдьмо до рогу Доброї Надії. Оце й було б проявом Декларації незалежности, до того ж, ви могли б про це написати й цілу книжку. Це б доконало вашу матір й зробило б із вас жінку.
Енн
Таннер
Енн. Звичайно.
Таннер. Але...
Енн. І що ви за дивна людина, їй-бо. Ви ж не хочете скомпрометувати мене, ні?
Таннер. Ні, не хочу. В цьому й полягає весь сенс моєї пропозиції.
Енн. Ви верзете страшенну нісенітницю, і самі це знаєте. Ніколи ви не схочете зашкодити мені.
Таннер. Гаразд, якщо ви не хочете бути скомпрометованою — не їдьте.
Енн
Таннер. Але...
Гектор Мелоун — американець зі сходу. Але він аж ніяк не соромиться своєї національности. Тому верхи англійського громадянства ставляться до нього прихильно, як до юнака, що досить мужньо й одверто зізнається в своєму походженні. Вони почувають, що не слід завдавати йому страждань за те, в чому він не винний, і стараються бути з ним особливо чемними. Його лицарське поводження з жінками, його величні ідеали, незвичайні й безкорисні, справляють на англійців не зовсім приємне враження; вони вважають його нахил до гумору за досить потішний, коли це перестало бентежити їх, як напочатку, а проте дають йому зрозуміти, що не слід розказувати оті анекдоти, а також що його ораторський хист є приналежність нижчої стадії культури, ніж та, до якої він тепер пристав. У цьому сам Гектор не дуже упевнений, він ще й досі вважає, що британці схильні бачити в своїх дурощах заслугу, а в усяких своїх хибах — доказ доброго виховання. Англійське життя здається йому позбавленим повчальної риторики, яку він зве моральним тоном; у поводженні англійців він не знаходить поваги до жінки, англійська мова здається йому грубою, а побут — важким; на його думку, в англійських розвагах замало ігор, забавок, бешкетів, — усього, що так підживляє життя. Тому він зовсім і не прагне набувати цих хиб, бо витратив багато зусиль на те, щоб культурно виховати себе ще до того, як переправитися черев Атлантичний океан, йому здається, що англійці або зовсім байдужі до цієї культурности його душі, як і до всякої культури взагалі, або, краще сказати, чемно-зневажливі, бо насправді ця Гекторова культурність є не що інше, як перенасичення нашою літературою, яку вивезли з Англії років з тридягь тому, а тепер він імпортував цей баґаж назад і ладен при кожній нагоді розпаковувати його, тільки-но мова зайде про англійську літературу, науку, мистецтво. Збентеження, викликане цими його екскурсами, ще більш переконує його в тому, що він допомагає освічувати Англію. Коли в його присутності безжурно балакають про Анатоля Франса й Ніцше, він приголомшує їх Меттью Арнольдом і навіть Маколеєм. І бувши, по суті, глибоко релігійною людиною, він під час розмови на релігійні теми спочатку низкою непоштивих жартів примушує необережного бесідника відійти від загальновживаної теології, а потім збиває його з пантелику запитанням, чи не було прагнення до ідеалу кінцевою метою всемогутнього Господа, коли той творив чесного чоловіка й чисту жінку. Свіжість, якою віє від його особи, приваблює, але застарілість його культури приголомшує: отож, важко вирішити, чи варто з ним близько знайомитися: товариство його, безперечно, приємне й живлюще, проте нічого нового од нього не почуєш, та ще й він зневажає політику й старанно уникає розмов про промисловість і торгівлю, на чому ,мабуть, розуміється краще своїх англійських друзів-капіталістів. На вигляд Гектор гарно побудований юнак років двадцяти чотирьох, з короткою акуратно підстриженою борідкою, ясними, гарної форми очима, з приємним виразним обличчям. Бездоганно, за останньою модою, вдягнутий. Він іде з міс Вайтфілд і дорогою з дому старається розважати її, накидаючи на її слабкий розум надсильний тягар; англієць, бувши на його місці, кинув би її напризволяще, бо вирішив би, що так і годиться нудитись з нею й не звертати на неї жодної уваги; і сама бідна пані воліла б, щоб їй дали спокій або балакали з нею про те, що може зацікавити її. Ремсден підходить до автомобіля й розглядає його. Октавій підходить до Гектора.
Енн
Таннер
Ремсден. Хотів би сподіватися, що так.
Анн. Адже ви не заперечуєте, мамо? Еге ж, ні?
Міс Вайтфілд. Я — заперечувати? Та чому? Я гадаю, що це, Енн, буде тобі тільки корисно.
Таннер. О, яка безодня хитрощів і віроломства!
Енн
Гектор. Дуже радий познайомитися з вами, м-ре Таннер. Я б запропонував, якщо дозволите, збільшити компанію для спільної прогулянки до Ніцци.
Енн. Дуже гарно! Ми поїдемо всі, всі. Це вирішено, так?
Гектор. У мене теж автомобіль. Якщо міс Робінсон буде настільки мила, що згодиться, моє авто до її послуг.
Октавій. Віолетта!
Енн
Гектор. Я гадаю, що смію сподіватися згоди міс Робінсон?
Октавій. Боюся — нам доведеться обійтися без Віолетти. Деякі обставини заважають їй брати участь у такій подорожі.
Гектор
Октавій. Зовсім не через те, Мелоуне, у всякому разі, не тільки через те.
Гектор. Ось що! Дозвольте запитати тоді, яке інше заперечення постає?
Таннер
Гектор
Таннер. Ото й кажемо. По секрету.
Ремсден
Гектор. Готовий поважати її бажання. Чи не буде занадто нескромним запитати, хто її чоловік? Може, мені трапиться нагода поговорити з ним з приводу нашої подорожі.
Таннер. Ми й самі не знаємо, хто він.
Гектор
Октавій. Вам це повинно здаватися незвичайним.
Гектор. Так, до деякої міри. Вибачте, що я так кажу.
Ремсден
Октавій
Гектор
Октавій. Ми відчуваємо це, — ви можете уявити, — дуже гостро.
Ремсден
Гектор
Таннер
Гектор. Чи повинен я, м-ре Таннер зробити з вашого вигуку висновок, що ви не поділяєте моєї думки?
Таннер
Гектор. Ми в Америці вважаємо, що моральний рівень жінки вищий за рівень чоловіка, і що чистіша природа жінки підносить чоловіка, поліпшує його.
Октавій
Таннер. Нема нічого дивного, що американські жінки вважають за краще жити в Європі! Це куди зручніше, ніж усе життя стояти на вівтарі, щоб тобі поклонялися. У всякому разі, Віолеттин чоловік не вшляхетнився від шлюбу. Що ж йому вдієш?
Гектор
Октавій
Гектор
Таннер. Балакайте про щось інше, йде Віолетта.
Гектор. Був би вам дуже вдячний, коли б ви дозволили мені перекинутися словом з панією на самоті. Мабуть, доведеться відмовитися від цієї подорожі, а це досить неприємно...
Ремсден
Віолетта. Чи дивляться вони?
Гектор. Ні.
Віолетта
Гектор. Говорити неправду? Говорити неправду — це надто м’яко. Я пішов далі. Я вдався до екстазу брехання. Віолетто, дозволь мені краще викритися перед ними.
Віолетта
Гектор. І додержу слова, поки ти мене від нього не звільниш. Але мені так тяжко брехати цим людям і приховувати, що ти моя дружина! Я почуваю себе якимось падлюкою.
Віолетта. Що ж робити, коли твій батько такий нерозсудливий.
Гектор. Він не є нерозсудливий. Він, зі свого погляду, має рацію. Він упереджений проти англійського середнього класу.
Віолетта. Це занадто смішно! Тобі відомо, а мені неприємно казати тобі таке, Гекторе, але якби я хотіла б... ну, все одно, не треба!
Гектор. Я знаю. Якби ти хотіла одружитися із сином англійського військового постачальника, твої друзі подивилися б на це як на мезальянс. А мій старий дурний тато, один з найвидатніших військових постачальників усього світу, показав би мені на двері, коли б я одружився з найкращою дівчиною Англії, але без ніякого титулу. Звичайно, що це абсурдно. Але я вже казав тобі, Віолетто, мені не хочеться обманювати його. Я почуваю себе так, ніби краду його гроші. Чом ти не хочеш, щоб я перед ним відкрився?
Віолетта. Ми не можемо собі цього дозволити. Ти можеш бути, скільки твоя душа забажає, романтиком у питаннях любови, але в питаннях грошових романтиком бути не слід.
Гектор
Віолетта. Авже ж, звичайно, тільки пізніш. Але не будемо, мій любий, говорити про це щоразу, коли ми зустрічаємося. Ти мені обіцяв...
Гектор. ПравдаІ Правда! Я...
Віолетта
Гектор. Тобі й не доведеться. Я знайду спосіб здобувати гроші від мого тата, поки не стану на ноги. А тоді я зможу і відкритися, і повернути свій борг.
Віолетта
Гектор. Я не хочу, щоб одруження зіпсувало мою вдачу. Твій друг, м-р Таннер, вже трошки попосміявся з...
Віолетта. Тварюка! Я ненавиджу Джека Таннера.
Гектор
Віолетта. Чудово!
Гектор. Так, але як нам це влаштувати? Бач, вони застерігали мене, відраджували їхати з тобою й конфіденційно сказали, що ти одружена. Це найтяжче довір’я, яке мені довелося придбати.
Таннер. Ваша машина, м-ре Мелоун, має великий успіх. Ваш інженер щойно показував її м-ру Ремсдену.
Гектор
Віолетта
Гектор
Віолетта. З великою охотою.
Таннер. Щодо подорожі, Стрейкере...
Стрейкер
Таннер. Міс Вайтфілд збирається їхати зі мною.
Стрейкер. Я так і думав.
Таннер. І м-р Робінсон теж бере участь.
Стрейкер. Так.
Таннер. Ну, так ось що. Коли б ви зробили так, щоб якнайбільше звертатись до мене, а м-ра Робінсона здати на волю міс Вайтфілд, він був би вам дуже вдячний.
Стрейкер
Таннер. «Очевидно!» Ваш дід лише хитнув би головою.
Стрейкер. Мій дід підняв би капелюха.
Таннер. А я б дав вашому милому поштивому дідові золотого.
Стрейкер. Ні, певніше, що п’ятнадцять шилінгів.
Таннер. Вона так само хоче бути з м-ром Робінсоном, як і він з нею.
Стрейкер
Таннер. Чому?
Стрейкер. Чому? Ви й самі знаєте. Це не моя справа, звичайно, але вам нема чого морочити мені голову.
Таннер. І не збираюся цього робити. Я серйозно не знаю чому.
Стрейкер
Таннер
Стрейкер. Це сказав не Вольтер, а Бомарше.
Таннер. Ваша правда, звичайно, Бомарше. Ну, а ви, здається, думаєте, що те, що незручно сказати, можна висвистіти. На жаль, ваше свистіння, хоч і мелодійне, проте зовсім незрозуміле. Нас зараз ніхто не підслухує, — ані мої милі знайомі, ані секретар вашої спілки. Як чоловік чоловікові, Енрі, скажіть мені, чом ви гадаєте, що мій друг не має жодних шансів на успіх у міс Вайтфілд?
Стрейкер. Бо вона ловить когось іншого.
Таннер. Дурниця! Кого саме?
Стрейкер. Вас.
Таннер. Мене!!?
Стрейкер. Ви хочете сказати, — ви цього не знали? Облиште, м-ре Таннер!
Таннер
Стрейкер
Таннер
Стрейкер. Щодо трутнів і павуків, — я не знаю, а що визначена здобич є ви — це саме так, не сумнівайтеся; і на мій погляд, це зовсім не погане дільце для вас.
Таннер. Генрі Стрейкер, найкраща хвилина вашого життя настала.
Стрейкер. Про що ви говорите?
Таннер. Про рекорд до Біскри.
Стрейкер
Таннер. Побийте його.
Стрейкер
Таннер. Цілком.
Стрейкер. Коли?
Таннер. Зараз. Машина напоготові?
Стрейкер
Таннер
Стрейкер. Авже ж! Жартуєте ви!
Таннер
Стрейкер
Дія третя
Вечір у Сьєрра Неваді. Положисті схили гір порослі маслиновими деревами замість яблунь на культивованих клаптиках землі, і де-не-де грушки замість дроку й папороті, що ростуть по диких місцях. Вище — шпилясті скелі й провалля, повні краси й величности. Природа тут зовсім не дика: скоріше, це вишуканий гірський краєвид, змальований вигадливим творцем-художником. Трафаретного надміру рослинности немає: навіть на частих кам’янистих степках відчувається її брак, — поєднання іспанської величі з іспанською ж злиденністю.
Трохи на північ від того місця, де гірський шлях, що йде міжгір’ями, перехрещується із тунелем залізниці з Малаґи до Ґренади, знаходиться один з гірських амфітеатрів Сьєрри. Якщо дивитись на нього з подальшого краю утвореної ним підкови, то трохи вбік, — праворуч проти скелі можна побачити романтичну печеру, яка насправді є закинута каменярня, а ліворуч невеличкий горбок, який бовваніє над краєвидом на шлях, що обходить поза амфітеатром, сполучаючи найвищу точку гірського кряжу з випадковою природною кам’янистою аркою. На горбку стоїть якась людина й дивиться на шлях. Це або іспанець, або шотландець. Мабуть іспанець, бо одяг на ньому іспанського пастуха, і почуває він себе в Сьєрра Неваді, здається, як удома, але все ж він дуже чимось нагадує й шотландця. У низині на покоті, що спадає до каменярні, ви бачите чоловік з дванадцять, що безладно скупчилися біля купки сухого листя й хмизу, що поволі тліють під сірим попелом. Їхні пози й обличчя свідчать, що вони й самі добре знають, що являють собою мальовничу групу ледарів і шахраїв на чудовому тлі Сьєрри й прикрашають її краєвид. Але навряд чи справжній художник визнав би їх за мальовничих, і гори зносять їх, як лев зносить воші. Англійський поліцай або інспектор департаменту в справі бідних визнав би їх за постійну банду волоцюг і цілком працездатних жебраків.
Такий опис заслуговує на увагу. Кожний, хто уважно придивлявся до волоцюг або відвідував цих працездатних опіканців робітничих будинків, згодиться, що всі ті викинуті за борт життя зовсім не п’яниці чи якісь слабі та немічні. Декотрі з них просто не відповідали класу, в якому народилися. Якраз ті самі властивості, що обертають освічену людину на художника, обертають неосвіченого чорнороба на дармоїда та жебрака. Бувають, звичайно, і такі, що потрапляють до робітничих будинків, бо ні до чого не здатні; але бувають і такі, що потрапляють туди лише тому, що мають у собі досить сили й сміливости, щоб не зважати на соціальні умовності, коли перед ними стоїть альтернатива: або самому з великим напруженням сил здобувати собі засоби до мізерного життя, або йти до робітничого будинку, удавати із себе незаможного й за законом вимагати, щоб його годували, одягали і взагалі давали йому краще утримання, ніж він міг би здобути собі сам. Коли народжена з душею поета людина відмовляється від посади в конторі фактора і голодує в мансарді або воліє стати похлібцем якої-небудь бідної міщанки чи своїх друзів і родичів, ніж працювати не до смаку; коли пані, тому, що вона пані, воліє паразитарне життя й цілковиту залежність, ніж іти і працювати кухаркою або покоївкою — ми ставимось до них поблажливо, з широкою терпимістю. Але так само на таку саму терпимість заслуговує жебрак-дармоїд, як і його різновид — волоцюга.
Крім того, щоб людини з буйною уявою була задоволена із свого життя, треба, щоб вона мала вільний час розказувати самому собі різних байок і взагалі мала всі передумови до таких вигадок і прикрас. Становище некваліфікованого робітника не передбачає такої можливости. Ми надзвичайно експлуатуємо нашого робітника; і коли людина відмовляється бути експлуатованою, ми не маємо жодного права говорити, що вона відмовляється від чесної праці. Будьмо в цьому питанні щирі, бо тоді тільки й можна бути справді задоволеним з цієї п’єси. Коли б ми були розсудливі й передбачливі, чотири п’ятих із нас звернулися б до інспектури в справі бідних по допомогу, розірвали б, таким чином, увесь соціальний устрій на шматки, а реконструктивні наслідки цього були б надзвичайно добротворні. Не робимо ми цього лише тому, що працюємо, як бджоли або мурашки — інстинктивно, за звичкою, зовсім не розмірковуючи. І тому, коли з’являється людина, що вміє міркувати й що, застосовуючи Кантів критерій до свого поводження, справді зможе сказати нам: «Якщо кожний робив би те, що я роблю, світ був би змушений індустріально перетворитися, знищити неволю й жебрацтво, які існують лише через те, що кожний робить так, як ви», то ми повинні поважати таку людину й серйозно міркувати над тим, наскільки корисно йти його слідом. Така людина є фізично й морально здоровий пролетар. Якби то був джентльмен, котрий уживав всіх заходів, щоб одержати пенсію чи синекуру, замість замітати вулиці, то ніхто не ганьбив би його за те, що стоячи перед альтернативою жити за рахунок громади або дозволити цій громаді жити за його рахунок, він із двох лих вибрав менше: безумством було б зробити навпаки.
Отже, ми можемо спостерігати волоцюг Сьєрри без упередження й щиро погодитися з тим, що наша мета, коротко кажучи, — бути щасливими — та сама, що й у них, і що різниця між нашим і їхнім становищем й поводженням — лише випадкова. Одного або двох з них, може, було б краще одразу й свідомо убити, бо трапляються двоногі, так само, як і четвероногі, яких занадто небезпечно залишати не на припоні й без намордників, і яким годі сподіватись, що інші марнуватимуть своє життя на те, щоб їх стерегти. Але що суспільству не вистачає мужности убивати їх, воно, зловивши їх, мститься над ними тим, що завдає їм усяких тяжких кар, мук, принижень, а потім знов випускає на волю з іще побільшеним нахилом до зла. Тому цілком природно, що їх так багато блукає по Сьєррі за своїм ватажком, який, здається, з найменшого приводу міг би їх розстріляти.
Цей їхній ватажок сидить у центрі гурту на уламку скелі з каменярні. Він — висока й сильна людина з горбуватим дзьобастим, наче в папуги, носом, з блискучим чорним волоссям, гострою борідкою, закрученими вгору вусами; в ньому є Мефістофелева афектація, і вона імпонує, — може, тому, що вся сцена припускає більший розмах, ніж Піккаділлі, а може, й тому, що є в цій людині певна сентиментальність, і вона надає йому такої ґрації, яка його навмисну мальовничість цілком виправдує. У нього очі й рот зовсім не як у шахрая; дуже приємний голос і живий і гострий розум. Може, воно й не так, але він здається найсильнішою людиною в цій ватазі. У всякому разі, він краще за всіх відгодований, краще за всіх одягнутий і краще за всіх муштрований. Те, що він говорить англійською мовою, незважаючи на іспанський ландшафт, — не є несподіваним; усі вони, за винятком одного, якого можна взяти за тореадора, що до краю спився, і одного безсумнівного француза, — американці або справдешні лондонські злочинці,— ось чому в цій країні плащів і сомбреро майже всі мають приношені з латками пальта, шерстяні шарфи, котелки і брудні рудуваті рукавички. Лише небагато з них вдягнуті так, як їхній отаман, — широке сомбреро з півнячим пером, встромленим за бинду, ополистий плащ, що доходить аж до високих чобіт,— як бачите, убір не англійський. Всі вони не озброєні. Ті з них, що без рукавичок, тримають руки в кешенях, бо ще на батьківщині звикли, що під чистим небом уночі буває дуже холодно. А вечір такий теплий, що кращого й побажати не можна.
За винятком п’янюги-тореадора, лише одному з усієї ватаги можна дати на вигляд, скажімо, більше тридцяти трьох. Це невеличка людина з рудуватими баками, короткозорими очима й поглядом полохливим, як у дрібного купця, що заплутався. Тільки у його одного на голові циліндр. Під промінням сонця, що на спаді, циліндр вилискує, — мабуть, його дуже часто чистять патентованою шестипенсовою щіткою, і після кожного разу він стає гірший, ніж до цієї процедури. На ньому целулоїдні комірець і манжети, рудувате пальто з оксамитовим коміром, ще досить пристойне. Він найповажніша людина в цій компанії, йому вже років понад сорок, а може, і понад п’ятдесят. Він сидить скраю, праворуч від отамана; проти нього троє чоловіків — один француз, двоє англійців; із цих двох — один сталий, статечний, а другий — дражливий і капосний.
Ватажок підводиться, мальовничим жестом закидає кінець плаща через ліве плече й звертається до них з промовою. Його зустрічають оплесками, які свідчать, що він — улюблений промовець.
Ватажок. Друзі й товариші розбійники! Я маю зробити зборам таку пропозицію. Ми вже витратили три вечори на дебати про те, у кого більше персональної хоробрости — чи в анархістів, чи в соціал-демократів. Ми взялися до розгляду та глибокого вивчення принципів анархізму й соціал-демократії. Ідея анархізму знайшла собі достойного представника в особі одного з наших анархістів, який, між іншим, і сам не знає, що то за анархізм...
Анархіст
Мендоса
Анархіст
Мендоса. До порядку, до порядку!
Решта
Мендоса. З другого боку, серед нас ми маємо трьох соціал-демократів. Вони не розмовляють поміж собою, і вони подали нам три абсолютно різні і непримиренні погляди на соціал-демократію.
Троє Чоловіків у ясно-червоних краватках. 1. Товаришу голова, я протестую. Я зараз поясню.
2. Це брехня. Я ніколи цього не казав. Будь правдивий, Мендосо!
3. Je demande lа рагоlе. С’еst аЬsоlument fаих. С’еst fаuх, fаuх, fаих. Аssаs-s-s-s-sіn*[3]!!!
Мендоса. До порядку! До порядку!
Решта. До порядку! Порядку! Порядку! Голова...
Соціал-демократи підкоряються.
Мендоса. Отже, ми терпимо ставимось до всіх думок. Але, зрештою, товариші, значна більшість серед нас — не анархісти й не соціал-демократи, а джентльмени та християни.
Більшість
Дражливий соціал-демократ
Мендоса
Соціал-демократи. Слухайте! Слухайте!..
Мендоса. Але я добре розумію, що звичайна людина, навіть і звичайний розбійник, якого навряд чи можна назвати звичайною людиною
Хмурий соціал-демократ. Які, — ви не повинні забувати, — є продукт праці.
Мендоса
Хмурий соціал-демократ
Мендоса
Дражливий соціал-демократ
Анархіст. А чому б йому й не взяти? Кожному по його потребі, а від кожного — по його спроможності.
Француз
Мендоса
Справжні англійські розбійники. Слухайте! Слухайте! Браво, Мендоса!
Мендоса. Я кажу вам тільки одне: поводьмося один з одним, як джентльмени, й намагаймося перемогти один одного в хоробрості лише тоді, коли прийде час діяти.
Дражливий соціал-демократ
Свист. Це свистить пастух на горбку. Він схоплюється й схвильовано показує на шлях, що на північ.
Пастух. Автомобіль, автомобіль!
Мендоса
Хмурий соціал-демократ
Мендоса. Цвяхів розкидано по дорозі?
Дражливий соціал-демократ. Так, фунтів зо два.
Мендоса. Гаразд!
Мендоса
Дюваль. Англійці? О, так. Сосhons[5]! Свині!
Мендоса. Ні, цвяшки зробили своє діло. Шина лопнула. Вони зупиняються.
Дюваль
Мендоса
Мендоса спускається, іде повз багаття й виходить уперед, тоді як розбійники ведуть Таннера й Стрейкера. Обидва в окулярах для автомобілістів, шкіряних куртках і кепі.
Таннер. Це цього пана ви називали своїм ватажком? Чи розмовляє він по-англійському?
Дражливий соціал-демократ. Звичайно, що розмовляє. Невже ви думаєте, що ми — англійці — обрали б собі на ватажка якогось ледачого іспанця?
Мендоса
Англійський соціал-демократ. Слухайте, слухайте!
Усі регочуть, веселий настрій. Таннер і Мендоса потискують один одному руки. Розбійники сідають там, де сиділи раніше.
Стрейкер. Еге! Куди це я потрапив?
Таннер
Дражливий соціал-демократ
Мендоса
Стрейкер. Розумію. Це має заохотити мене ще раз поїхати цим самим шляхом. Ну, я поміркую над цим.
Дюваль
Стрейкер
Дюваль. Дюваль. Соціал-демократ.
Стрейкер. Ого! Ви — соціал-демократ? Ви?
Анархіст. Він хоче сказати, що він запродався парламентському шахрайству та містифікаціям і буржуазії. Компроміс! Ось його символ віри!
Дюваль
Стрейкер. Скажіть мені, будь ласка, капітане Мендоса, чи багато ото ви витрачаєте часу на такі балачки? Чи ми на розважальній прогулянці в горах, чи на соціалістичному мітингові?
Більшість. Слухайте, слухайте! Цить! Стули пельку! Сідай і т. ін., і т. ін.
Мендоса. Дозволите почастувати вас чим-небудь? Печеними кролями, дикими грушками...
Таннер. Дякую: ми вже пообідали.
Мендоса
Розбійники групами поволі розпорошуються. Деякі йдуть до печери. Інші сідають або лягають спати просто неба. Дехто виймає карти й іде в бік шляху: на небі тільки зірки, але вони знають, що автомобіль має ліхтарі, світло яких можна використати, щоб погуляти в карти.
Стрейкер
Мендоса. Не турбуйтеся, monsiеur lе chаuffeur. Перший автомобіль, якого ми взяли в полон, відвадив нас від цього.
Стрейкер
Мендоса. Він одвіз трьох наших славних товаришів, які не вміли зупинити його, в Ґренаду і перекинув їх якраз проти поліцейського посту. Відтоді ми й не доторкаємось до автомобіля, коли немає шофера. Хочете — побалакаймо?
Таннер. Звичайно.
Таннер, Мендоса й Стрейкер сідають на траві біля багаття. Мендоса чемно відмовляється від свого становища голови, ознакою чого було сидіти на уламку каменя, і сідає, як і його гості, на землю, до каменя лише притулившись спиною.
Мендоса. В Іспанії вже такий звичай — відкладати всі справи на завтра. Власне кажучи, ви прибули в час, сказати б, неслужбовий. Проте, якщо вам зручніше зараз же розв’язати питання викупу, то я до ваших послуг.
Таннер. А про мене, можна відкласти й на завтра. Я досить багатий, щоб заплатити вам, якщо ви, звичайно, не вимагатимете зайвого.
Мендоса
Таннер. Овва! Злиденно-бідні не мають власних автомобілів.
Мендоса. Авжеж! Це саме ми їм і кажемо.
Таннер. Поводьтесь з нами гарно, і ми не занедбаємо свого.
Стрейкер. Але, будь ласка, не частуйте ви нас цими печеними кролями й дикими грушками. І не кажіть мені, що у вас не можна знайти нічого кращого.
Мендоса. За готівку можна дістати вино, козячого м’яса, молока, сиру, хліба.
Стрейкер
Таннер. Ви всі тут соціалісти, дозвольте запитати?
Мендоса
О, ні, ні, ні! Нічого подібного, запевняю вас. Звичайно, що погляди наші щодо справедливости існуючого розподілу багатств цілком сучасні, інакше ми б перестали поважати себе. Ми зовсім не ті, за кого ви нас вважаєте, за винятком, може, двох-трьох диваків.
Таннер. У мене й на думці не було сказати щось образливе, бо я й сам до деякої міри соціаліст.
Стрейкер
Мендоса. Цілком правдиво. Згоджуюсь, соціалізм просяк нас. Він витає в повітрі нашого століття.
Стрейкер. Так, очевидно, він дуже поширений, коли торкнувся й ваших молодців.
Мендоса. Це правда, сер. Рух, що захоплює лише філософів та чесних людей, ніколи не набуде політичного значення, — таких людей занадто мало. Доки він не пошириться, він не зможе сподіватись на більшість у політиці.
Таннер. Та хіба ж ваші розбійники не такі самі чесні, як і звичайні громадяни?
Мендоса. Сер, я буду з вами щирий. Розбишацтво — явище ненормальне. А ненормальні професії притягують дві категорії людей: тих, що недосить добрі для буденного буржуазного життя, і тих, що для нього занадто добрі. Ми, сер, — оденки й вершки суспільства, найбрудніші оденки й найчистіші вершки.
Стрейкер. Бережіться, бо оденки можуть почути вас!
Мендоса. О, нічого! Кожний розбійник вважає себе вершками, і йому приємно чути, що інших звуть оденками.
Таннер. Ти ба, які ви дотепні!
Мендоса. Яке тільки вам забажається.
Таннер. Чи є рація в тому, що така талановита людина, як ви, пасе отаке стадо й сидить на печених кролях та диких грушках? Бачив я людей куди менш обдарованих і, можу присягнути, менш чесних, що за вечерею в «Савої» мали pate de fois gras[11] і шампанське.
Мендоса. Ат! Усі вони свого часу сиділи на печених кролях і диких грушках, так само і я ще вечерятиму в ресторанах «Савой». Колись я вже там бував... за служку.
Таннер. Служка! Ви дивуєте мене!
Мендоса
Стрейкер
Таннер
Мендоса. Жінка, яку я кохав...
Стрейкер. А, це історія кохання? Тоді інша річ. Кажіть далі. Я був злякався, що ви розказуватимете про себе самого.
Мендоса. Про себе самого! Заради неї я пожертвував собою. Ось через що я тут. Але це дурниця: за неї я згоден віддати весь світ. Присягаюся: такої прекрасної голівки, такого волосся я ніколи не бачив. Вона була дотепна, куховарила на диво, темперамент мала невитривалий і тому була непевною, повна несподіванок, усе в ній мінилося: була вона вередлива, примхлива, жорстока, одне слово — чарівна.
Стрейкер. Зовсім, як жінка з шестишилінґових романів, крім куховарства. І звали її, звичайно, пані Глейдіс Плантаґенет. Ге, так?
Мендоса. Ні, сер. Вона не була графською дочкою. З фотокарток, що їх поміщали в ілюстрованих журналах, я знаю, які на вигляд дочки англійських перів. І я можу цілком чесно сказати, що я все віддав би — їхню долю, обличчя, посаг, одежу, титули — за усмішку тої жінки. А проте вона лише дівчина з народу, дочка робітника; інакше, — дозвольте мені на вашу одвертість відповісти такою самою одвертістю, — інакше я зневажав би її.
Таннер. І мали б рацію. Що ж, платила вона вам за ваше кохання коханням?
Мендоса. Хіба ж був би я тоді тут? Вона відмовилась піти заміж за єврея.
Таннер. З релігійних міркувань?
Мендоса. Ні, вона була вільнодумною. Але вона казала, що кожний єврей у своєму серці вважає англійців за народ брудний у своїх звичаях і навичках.
Таннер
Мендоса. Це свідчить про те, що вона надзвичайно добре знала світ і людей. Бо вона, безсумнівно, має рацію. Наші старанно розроблені закони гігієни примушують нас ставитись до християн з надмірним презирством.
Таннер. Чули ви коли щось подібне, Генрі?
Стрейкер. Те саме казала й моя сестра. Вона якось була куховаркою в одній єврейській сім’ї.
Мендоса. І я не міг заперечувати. Також я не міг загладити те враження, яке це справило на її душу. Усяке інше заперечення я міг би спростувати, але жодна жінка не знесе й тіні сумніву в делікатності її почуттів. Усі мої спроби й заходи були марні: вона завжди відповідала, що вона не досить добра для мене, і радила мені одружитись з тою клятою трактирницею Реббекою Лазарус, яка в мене викликала почуття огиди. Я грозився, що заподію собі смерть, — вона запропонувала мені пакетик порошку від тарганів. Я натякнув, що можу вбити її, — вона упала в істериці. І я подався аж до Америки, щоб вона могла спокійно спати, щоб їй не здавалося, ніби я підкрадаюсь до неї в кімнату, щоб перерізати їй горло. В Америці я поїхав на захід і зустрівся з одним чоловіком, якого розшукувала поліція, бо його фахом було грабувати поїзди. Він і подав мені думку нападати на автомобілі на півдні Європи, — чудова ідея для людини, що вкрай зневірилася і впала в розпач. Він дав мені декілька цінних рекомендацій. Я зорганізував синдикат, і теперішнє наше підприємство є наслідком цього. Я став керівником, бо єврей завжди буває керівником через свій розум й спритність. Але, незважаючи на всю мою расову гордість, я віддав би все, що маю, за те, щоб бути англійцем. Я — наче закоханий хлопчик: я вирізую її імя на деревах, а її ініціали — на дернині. Коли я залишаюся сам, то лежу й рву на собі волосся й кричу: Луїзо...
Стрейкер
Мендоса. Так, це її ім’я... Луїза... Луїза Стрейкер...
Таннер. Стрейкер!
Стрейкер
Мендоса. Який драматичний збіг обставин! Ви — Енрі, її улюблений брат?
Стрейкер. О-о! Кого це ви звете «Енрі»? Хто дав вам право так легковажно поводитися з моїм і її ім’ям? О, з якою насолодою я здер би з тебе шкуру!
Мендоса
Таннер. Ось де справжня непохитна відданість, Генрі! Ви повинні її поважати.
Стрейкер
Мендоса
Стрейкер
Мендоса. Я хотів би, щоб ви її в цьому переконали.
Стрейкер
Таннер
Стрейкер
Мендоса
Таннер
Мендоса
Таннер. Ви жертвуєте свєю кар’єрою заради жалюгідної манії.
Мендоса. Я знаю.
Таннер. Ні, ви не знаєте. Жодна людина не зробила б такого злочину сама собі, коли б цілком усвідомлювала свої вчинки. Невже ви можете дивитись на ці величні гори, на це божественне небо, вдихати ніжне, ароматне повітря і потім говорити так само, як говорить літературна шкапа в Блумсбері?
Мендоса
Таннер. Коротше — про Луїзу. У мене вони не збудять мрій про жінок, мій друже: моє серце непроникливе до кохання.
Мендоса. Не зарікайтеся до ранку, сер. Це дивна країна, повна таємничих чар.
Таннер. Гаразд, побачимо. А поки що на добраніч!
Мендоса, зітхнувши, теж лягає за його прикладом. На деякий час все завмирає в Сьєррі. Раптом Мендоса сідає і з благанням звертається до Таннера.
Мендоса. Все-таки дозвольте, перш ніж ви заснете, прочитати вам декілька рядків. Мені дуже б хотілося почути вашу думку про них.
Таннер
Мендоса. На клечані свята уперше я тебе побачив, Луїзо, Луїзо...
Таннер
Мендоса. Звичайно, ні. І не повинно римуватися, бо Луїза не рима, а приспів.
Таннер
Мендоса. Мабуть, вас ці мої вірші не цікавлять? Сподіваюсь, що дальші будуть вам більш до вподоби.
Луїзо, я кохаю тебе.
Я кохаю тебе, Луїзо.
Луїзо, Луїзо, Луїзо, кохаю тебе!
Одне ім’я твоє й слово одне
Бринять музикою для мене.
Луїзо, Луїзо, Луїзо, кохаю тебе!
Мендоса закоханий в тебе,
Закоханий в тебе Мендоса.
Як Бога, шанує Мендоса Луїзу,
Лише нею живе.
В цілім світі не бачить
Мендоса нікого,
Крім Луїзи.
Луїзо, Мендоса кохає тебе!
Таннер, який майже зовсім заснув, щось мимрить у відповідь.
Мендоса. Коли б була ти, Луїзо,
Дружиною Мендоси,
Мендоси Луїзою, Луїзою Мендоси,—
Життя найщасливіше мав би Мендоса,
Безжурний в коханні своїм до Луїзи.
Ось де справжня поезія від серця — від серця сердець.
Як ви гадаєте, чи зворушить це її?
Відповіді немає.
Стрейкер хропе; перевертається на другий бік і знов засинає. Тиша огорнула Сьєрру. Темрява все густішає. Вогонь під білим попелом знов погас. Верховини гірські на тлі зоряного неба видаються незвичайно чорними; аж ось зорі гаснуть, щезають, і, здається, саме небо летить в якесь провалля за всесвітом. І замість Сьєрри — ніщо, абсолютно ніщо. Ані неба, ані верховин гірських, ані звуку. Поза часом і простором: повна порожнеча. Потім десь далеко займається бліде світло і разом із ним якийсь тихий тремтливий звук, нїби без кінця бринить одна й та сама нота якоїсь примарної віолончелі. Потім пара примарних скрипок виконують таку мелодію: У блідому світлі потроху проглядає постать людини, безтілесної, але видимої: причому, як це не безглуздо, вона сидить в порожнечі. На мить вона підводить голову, коли хвиля музики пливе повз неї. Потім, тяжко зітхнувши, спускається, вкрай засмучена, на землю. Скрипки безнадійно повторюють свою мелодію і, нарешті, уривають її, заглушені дальшим голосінням таємничих духових інструментів: Усе це дивно. Можна пізнати в цьому Моцартів виспів; з цього натяку, а також завдяки фіалковим відблискам у блідому світлі, починаєш розпізнавати убір людини, який видає іспанського дворянина XV-XVI сторіччя. Звичайно, що це Дон Жуан; але чому він тут? Як? Навіщо? До того ж, коли він злегенька підводить своє лице, прикрите крисами капелюха, щось — чи не дивно? — нагадує вам Таннера. Лице більш скептичне, зневажливе, гарне лице, блідніше й холодніше; немає в ньому Таннерової рвучкої довірливости й ентузіазму, немає осуги сучасної плутократичної банальности; але схожість безсумнівна, майже тотожність. Куди занесло нас із двадцятого сторіччя й Сьєрри?
У порожнечі займається нове світло, але цього разу не фіалкове, а неприємно-димчасто-жовтого кольору. Й одночасно якийсь примарний кларнет у невимовній тузі виконує такий музикальний мотив: Жовтаве світло рухається: це стара жінка, згорблена й беззуба, блукає в порожнечі. Вона вдягнута, оскільки можна догадатися, в грубий рудуватий одяг якогось чернецького ордену. Поволі і якось безнадійно блукає вона сюди й туди, нагадуючи діловиту осу, поки не натрапляє на те, чого шукає: товариства. Зітхнувши з полегшенням, бідолашна стара хапається за людину і звертається до неї сухим, неласкавим голосом, у якому однаково чується й горда рішучість, і страждання.
Стара жінка. Пробачте мені, але я така самотня, і це місце таке жахливе.
Дон Жуан. Новий приходень з землі?
Стара жінка. Так. Здається, я вмерла цього ранку. Я сповідалась, і мене соборували. Я лежала в ліжку, моя родина була біля мене. Я не відривала очей од розп’яття. Потім усе стемніло. А коли знов посвітлішало, я нічого не могла розпізнати й пішла. Протягом багатьох годин я так і йшла в жахливій самотині.
Дон Жуан
Стара жінка. Де ми?
Дон Жуан. У пеклі.
Стара жінка
Дон Жуан
Стара жінка. Ви не знаєте, з ким говорите. Я — шляхетна пані й вірна дочка церкви.
Дон Жуан. Не сумніваюся.
Стара жінка. Але як же я тоді можу бути в пеклі? Може, це чистець? Я не безгрішна. Хто з нас безгрішний? Але щоб у пеклі! О, ви сказали неправду!
Дон Жуан. У пеклі, сеньйоро, у пеклі, запевняю вас, і ще в кращій його частині, а саме там, де найбезлюдніше. Але ви, може, воліли б товариства?
Стара жінка. Але ж я щиро розкаялася, я сповідалася...
Дон Жуан. У багатьох гріхах?
Стара жінка. Так, я сповідалася, визнавши за собою більше гріхів, ніж їх насправді було. Я любила сповідатись.
Дон Жуан. О, це може бути так само недобре, як сповідатися мало. У всякому разі, сеньйоро, через недбальство чи навмисне, але вас, без сумніву, засуджено, як і мене; і вам нічого не лишається, як найвигідніше тут улаштуватись.
Стара жінка
Дон Жуан. Ні, вас цілком ясно попередили: за ваші погані вчинки — спокутування, милість без справедливости, а за ваші добрі вчинки — справедливість без милости. У нас тут багато добрих людей.
Стара жінка. Ви були доброю людиною?
Дон Жуан. Я був убивцею.
Стара жінка. Убивцею! О, як насмілилися вони мене послати туди, де вбивці! Я зовсім не була така погана, я була добра жінка. Тут якесь непорозуміння. Де можна це з’ясувати?
Дон Жуан. Я не знаю, чи можна тут виправляти помилки. Мабуть, вони не схочуть визнати свою помилку, якщо навіть допустилися її.
Стара жінка. Але кого можна мені про це запитати?
Дон Жуан. Я б запитав диявола, сеньйоро: він знає тут усі мишачі нори.
Стара жінка. Диявола! Щоб я розмовляла з дияволом!
Дон Жуан. У пеклі, сеньйоро, диявол стоїть на чолі кращого товариства.
Стара жінка. Кажу вам, жалюгідна людино, я знаю, що я не в пеклі.
Дон Жуан. А звідки ви це знаєте?
Стара жінка. Бо не відчуваю жодних мук.
Дон Жуан. О, тоді немає ніякого непорозуміння: вас справді засуджено.
Стара жінка. Що ви хочете цим сказати?
Дон Жуан. Пекло, сеньйоро, призначено для злих. Злі почувають себе тут прекрасно — воно для них і пристосоване. Ви кажете мені, що не відчуваєте жоднич мук, і я роблю висновок, що ви є одна з тих, для кого пекло й існує.
Стара жінка. А ви теж не відчуваєте жодних мук?
Дон Жуан. Я не належу до злих, сеньйоро, і тому мені тут нудно, невимовно, неймовірно нудно!
Стара жінка. Не належите до злих! Ви ж самі сказали, що були вбивцею.
Дон Жуан. Я вбив лише на дуелі. Я встромив мою шпагу в одного старого, який намагався прохромити мене своєю.
Стара жінка. Якщо ви були джентльменом, це не є вбивство.
Дон Жуан. Але старий звав це вбивством, бо він, як сказав, захищав честь своєї дочки. Я був до безтями закоханий в неї і сказав їй це, а вона зчинила крик. Тоді він хотів убити мене, обклавши лайкою. І це він назвав — захищати доччину честь.
Стара жінка. Ви були, як і всі чоловіки. Всі ви — розпусники і вбивці, всі!
Дон Жуан. І проте, люба сеньйоро, ми з вами тут зустрілися.
Стара жінка. Послухайте мене. Мій батько був убитий таким самим, як і ви, негідником, на такій самій дуелі й з такого самого приводу. Я закричала — це був мій обов’язок. Мій батько кинувся на того, хто напав на мене,— цього вимагала його честь. Він загинув — це була нагорода за його почуття чести. І ось я тут, у пеклі, як ви кажете, і це є нагорода за почуття обов’язку. Чи є на небі справедливість?
Дон Жуан. Ні. Але є справедливість у пеклі: небо, бачте, занадто високе для таких нікчемних осіб. Вас добре приймуть у пеклі. Пекло — притулок чести, обов’язків, справедливости й усіх інших із семи смертних чеснот. Усе зле на землі вдіяно в ім’я їхнє, так де ж, як не в пеклі, й дістануть вони собі нагороду? Хіба я не казав вам, що воїстину засуджені є ті, що почувають себе щасливими у пеклі?
Стара жінка. А ви, ви щасливі тут?
Дон Жуан
Стара жінка. А мені що до того, чого ви тут? Чому тут я? Я, що віддала всі свої примхи й захоплення за жіночі чесноти й пристойність!
Дон Жуан. Терпіння, пані! Ви будете цілком щасливі тут, зовсім як удома. Як сказав поет: «Пекло — місто, яке найбільше скидається на Севілью».
Стара жінка. Щаслива! Тут! Де я — ніщо! Де я — ніхто!
Дон Жуан. Зовсім ні: ви — шляхетна пані, а де панії — там пекло. Не дивуйтеся й не лякайтесь: ви знайдете тут усе, чого тільки може забажати пані, навіть дияволів, які будуть служити вам заради любови до рабського запобігання й будуть похваляти-величати вас, щоб їхня служба здавалась почеснішою. Немає кращих слуг!
Стара жінка. Моїми слугами будуть дияволи!
Дон Жуан. Чи мали ви коли слуг, що не були дияволами?
Стара жінка. Ніколи — всі вони були дияволи, справжні дияволи! Але, я бачу, це тільки так говориться. А мені здалося, що моїми слугами будуть справжні дияволи.
Дон Жуан. Такі справжні, як ви справжня пані. Тут немає нічого справжнього. У цьому й полягає ввесь жах прокляття.
Стара жінка. О, це безумство! Це гірш за вогонь і хробаків.
Дон Жуан. Для вас, може, й знайдуться втіхи. Наприклад, скільки років вам було, коли ви з буття перейшли до вічности?
Стара жінка. Не питайте мене, скільки мені було років,— наче я щось таке, чого вже немає. Мені тепер сімдесят сім.
Дон Жуан. Дозрілий вік, сеньйоро. Але в пеклі старости не зносять. Вона занадто реальна. Тут ми вклоняємось Коханню й Красі. А що душі наші навіки прокляті, ми культивуємо наші серця. Маючи сімдесят сім років, ви б не завели жодного знайомства в пеклі.
Стара жінка. Нічого не вдієш з такими роками!
Дон Жуан. Ви забуваєте, що ви залишили свої роки там, у попередньому реальному житті. І тепер вам не сімдесят сім, не сімнадцять і не двадцять сім.
Стара жінка. Нісенітниця!
Дон Жуан. Поміркуйте, сеньйоро, чи не було це правдою ще й тоді, коли ви ще жили на землі? Коли вам було сімдесят, хіба були ви, незважаючи на свої зморшки й сиве волосся, насправді старішою ніж у тридцять років?
Стара жінка. Ні, молодшою. У тридцять років я нічого не тямила. Але чи є рація в тому, щоб почувати себе молодшою, а вигляд мати старіший?
Дон Жуан. Бачте, сеньйоро, зовнішність ваша була лише ілюзією, оманою. Ваші зморшки брехали так само, як бреше гладенька ніжна шкіра якого-небудь дурного дівчиська в сімнадцять років, що має важкий характер і старечі думки. Ну, а тут у нас немає тіла. І якщо ми, проте, бачимо одне одного в оболонці тіла, так це лише тому, що ми ще за життя звикла уявляти собі одне одного тільки в такому вигляді, і ми все ще думаємо по-старому, не вміємо думати інакше. Але ми можемо здаватись одне одному такого віку, який самі собі виберемо. Вам лише треба побажати, щоб повернувся один з ваших колишніх образів, і він повернеться.
Стара жінка. Не може цього бути!
Дон Жуан. Спробуйте.
Стара жінка. Тоді — сімнадцять!
Дон Жуан. Почекайте! Перш ніж ви вирішите, я хотів би вам зауважити, що це питання моди. Був час, коли ми захоплювалися сімнадцятьма роками, але це тривало недовго. Якраз нині наймодніший вік є сорок чи, скажімо, тридцять сім; але вже є деякі прикмети, що мода знов-таки зміниться. Якщо ви були гарні в двадцять сім років, я б порадив спробувати цей вік і запровадити, таким чином, нову моду.
Стара жінка. Я не вірю жодному вашому слову. Ну, гаразд. Хай буде двадцять сім.
Сильний порив вітру. Стара жінка обертається на молоду й таку гарну, що в сяйві, яке залляло її раніше тьмяно-жовте обличчя, її можна прийняти за Енн Вайтфілд.
Дон Жуан. Донна Анна де Уллоа!
Анна. Як? Ви мене знаєте?
Дон Жуан. А ви забули мене?
Анна. Я не можу розгледіти вашого обличчя.
Дон Жуан. Заперечую. Я не переслідую вас. Дозвольте мені віддалитися.
Анна
Дон Жуан. З умовою, що ви не розтлумачите цього, як переслідування.
Анна
Дон Жуан. Хотіли б ви його побачити?
Анна. Мій батько тут?!!
Дон Жуан. Ні, він на небі.
Анна. Я це знала. Мій благородний батько! Він тепер дивиться на нас звідтіля, з неба. Що повинен він відчувати, бачачи свою дочку тут, у цьому місці, в розмові з його вбивцею!
Дон Жуан. До речі, якщо ми його зустрінемо...
Анна. Як можемо ми його зустрінути? Адже він на небі?
Дон Жуан. Час від часу він спускається сюди, щоб глянути на нас. Йому нудно на небі. Дозвольте попередити вас, якщо ви зустрінете його й говоритимете про мене як про його вбивцю, він буде смертельно ображений. Він потверджує, що б’ється на шпагах багато краще, ніж я, і що коли б він не послизнувся, то конче убив би мене. Немає сумніву, що він каже правду, — я ніколи не був гарним фехтувальником. Я ніколи не сперечаюсь з ним з приводу цього, і ми тепер великі друзі.
Анна. Немає нічого ганебного в тому, що воїн пишається своїм умінням орудувати зброєю.
Дон Жуан. Вам би не хотілося, мабуть, зустріти його?
Анна. Як смієте ви таке говорити?
Дон Жуан. О, тут звичайно всі те саме відчувають. Пригадайте, хіба на землі — певна річ, ми в цьому ніколи не зізнаємось, — до смерти кожного знайомого, навіть якого ми дуже любили, не домішується ще й почуття якогось задоволення, що ось, нарешті, ви його збулися?
Анна. Жалюгідна людино! Ніколи, ніколи!
Дон Жуан
Анна. Жалюгідна людино! Усе своє життя я носила жалобу по ньому.
Дон Жуан. Так, це було вам до лиця. Але одна справа носити жалобу ціле життя, а інша — цілу вічність. До того ж, ви тут така сама мертва, як і він. Чи може бути що смішніше, коли один померлий носить жалобу по другому померлому? Не обурюйтесь і не лякайтеся, моя люба Анно,— пекло кишить містифікаціями
Анна. І всі чоловіки зватимуть мене своєю любою Анною?
Дон Жуан. Ні, це я якось помилився на слові. Прошу пробачити мені.
Анна
Дон Жуан
Анна. Невже і смерть неспроможна була ушляхетнити вашу душу, Жуане? Невже той жахливий вирок, що його виконавцем була статуя мого батька, не навчив вас бути поштивим?
Дон Жуан. До речі, як почуває себе вельмишановна статуя? Чи відвідує вона ще й досі ввечері розпусників, щоб потім кидати їх сюди, у цю безодню?
Анна. Ах, ця статуя призвела мене до великих витрат. Хлопчаки з чернецької школи не давали їй спокою: шибеники одбивали від неї шматки, а працьовиті писали на ній свої прізвища. За два роки довелося зробити три нові носи й безліч пальців. Зрештою, довелося віддати її на волю долі; боюсь, що тепер вона страшенно скалічена. Мій бідний батько!
Дон Жуан. Цить! Слухайте.
Із порожнечі виступає жива статуя з білого мармуру, що являє собою величного старого. Він несе свою величність з безмежною грацією. Ступає, як на пружинах; кожна зморшка на його лиці сяє врочистою радістю. Різьбар надав йому бездоганно стрункої фіґури, і він бадьоро й гордовито несе її; кінчики вусів закручені догори, і це надає йому вигляду, що, якби не його іспанське благородство, то його можна було б назвати фатом. Він у добрих відносинах з Дон Жуаном, його голос з дуже вишуканими інтонаціями наскільки нагадує голос Ребука Ремсдена, що мимоволі звертаємо увагу на їхню схожість, хоч у них різні фасони бороди й вусів.
Дон Жуан. А, ви тут, мій друже! Чому ви досі не навчилися співати чарівної мелодії, яку написав для вас Моцарт?
Статуя. На жаль, він написав її для баса. Я — героїчний тенор. Ну, що, чи розкаялися ви зрештою?
Дон Жуан. Я занадто поважаю вас, щоб розкаятися, дон Ґонсало. Коли б я це зробив, у вас не було б жодних підстав спускатися з неба, щоб дебатувати тут зі мною.
Статуя. Цілком слушно. Сперечайтеся й надалі, мій юначе. Я дуже шкодую, що не вбив вас. Я б неодмінно зробив це, якби не нещасний випадок. Тоді сюди потрапив би я, а вам спорудили б статую й утворили б вам репутацію побожної людини, якою ви й залишилися б на все життя. Чи є які новини?
Дон Жуан. Так. Померла ваша донька.
Статуя
Дон Жуан. Анна.
Статуя. Цілком правдиво: Анна. Якщо пам’ять не зрадила мене, вона була гарненька. Чи попередили ви його — як, пак, його звали? Її чоловіка?
Дон Жуан. Мого друга Октавіо? Ні, я ще його не бачив після того, як прибула Анна.
З’являється Анна, обурено.
Анна. Що це значить? Октавіо тут і він ваш друг! А ви, тату, забули моє ім’я?! Очевидно, ви насправді перетворилися на камінь.
Статуя. Моя люба, мене мармурового поважали значно більш, ніж живого, тому я й зберіг ту форму, якої мені надав скульптор. Ви повинні згодитися з тим, що він був один з найвидатніших людей свого часу.
Анна. Така гонористість! У вас!
Статуя. Ах, моя доню! Ти вже пережила ці вади. Адже тепер тобі повинно бути щось із вісімдесят років. А я загинув
Анна. Ви говорите так само, як і цей негідник.
Статуя. Жуан, Анно,— тверезий мислитель. Він погано фехтує, але мислитель він тверезий.
Анна
Статуя
Дон Жуан. Ви сьогодні в гарному гуморі, командоре. Просто-таки в блискучому. У чому річ?
Статуя. Я дійшов до одного дуже важливого висновку, мій юначе. Але, перш за все, де ваш друг-диявол? Мені треба з ним порадитися в одній справі. Та й Анна, мабуть, не від того, щоб з ним познайомитись.
Анна. Ви готуєте мені якісь тортури!
Дон Жуан. Усе це забобони, Анно. Заспокойтеся. Пам’ятайте: не такий страшний чорт, як його малюють.
Статуя. Давайте запросимо його.
Статуя махає рукою, і сильні акорди знов починають лунати, але тепер Моцартова музика якось по-чудному переплітається з музикою Гуно. Починає світитись багряне кружало, і в ньому з’являється диявол, у Мефістофелевім дусі, який скидається на Мендосу, хоча він і не такий гарний. На вигляд він старіший, передчасно полисілий. Незважаючи на свою добродушність і приязність, він бурчить і бентежиться, коли не відповідають на його увічливість та ґречність. Він не викликає довіри до своєї витривалости й працездатности і загалом являє собою неприємно-самозадоволену особу, він — розумний, хоча й помітно гірш вихований, ніж Жуан та командор, і набагато менш відчувається в ньому життєвости, ніж у Анни.
Диявол
Анна. Ви...
Диявол
Анна. Я збожеволію!
Диявол
Анна. Так: ви пануєте в їхніх серцях.
Диявол
Дон Жуан
Диявол
Статуя. Що він таке вам зробив, Жуане? Мені здається, що він говорив так розумно й слушно, коли ви його урвали.
Диявол
Дон Жуан. Я завжди поводився з вами бездоганно ввічливо.
Диявол. Увічливо! При чому тут увічливість! Навіщо мені сама пуста ввічливість? Дайте мені теплоту серця, істинну щирість, симпатію, зігріту любов’ю й радістю.
Дон Жуан. Від ваших слів я хворію.
Диявол. От тобі й маєш!
Статуя. Я не можу скаржитись. Я був лицеміром, і за це мене послано до неба.
Диявол. Чому б вам, сер, не приєднатись до нас і не залишити ті сфери, для яких ваша вдача занадто симпатична, ваше серце занадто тепле, і ваша властивість брати насолоду від життя занадто велика?
Статуя. Сьогодні я вже вирішив це зробити. Відтепер, прекрасний Сину Ранку, я — ваш. Я назавжди покинув небо.
Диявол
Статуя
Диявол. Авжеж, що ні! А чи певні ви, що йому там було б неприємно? Звичайно, вам краще знати. Ви самі випроводили його сюди, і ми покладали на нього найблискучіші надії. Його почуття найбільш до вподоби були найкращим з моїх людей. Ви пам’ятаєте, як він співав?
Статуя
Диявол. Так, так. Ну, а тепер він ніколи для нас не співає.
Дон Жуан. І ви жалкуєте за цим? Усе пекло кишить аматорами музики: музика — це горілка для проклятих у пеклі. Невже жодній душі не дозволено бути тверезій?
Диявол. Ви насмілюєтесь знущатись з найблагороднішого з мистецтв!
Дон Жуан
Диявол. Я не гніваюсь. Я просто шкодую вас. У вас немає душі, і ви самі не розумієте, що ви втрачаєте. А ви, сеньйоре командор — природній музика. Як чудово ви співаєте! Моцарт був би захоплений, коли б він був ще тут; але він занудьгував у пеклі й пішов на небо. Цікаво, що ці розумні люди, які, здається, народились, щоб бути в нас популярними, несподівано виявляють себе зовсім нездатними до цього, як, наприклад, Дон Жуан!
Дон Жуан. Мені справді шкода, що я такий негодящий для суспільства.
Диявол. Не думайте, що ми не цінуємо вашого розуму. Ми цінуємо. Але я дивлюсь на все з вашого погляду. Ви до нас ніяк не можете пристосуватись. Це місце вам не підходить. Річ у тому, що у вас немає — я не хочу сказати серця, нам відомо, що під цим вашим удаваним цинізмом б’ється гаряче серце, — але...
Дон Жуан
Диявол
Дон Жуан. Це до деякої міри краща форма лицемірства, ніж інші. Але дозвольте мені, як завжди, дати навтікача.
Диявол. Чому б вам не знайти притулку на небі? Це для вас найкраще місце.
Анна. Та хіба ж досить одного його бажання, щоб потрапити на небо?
Диявол. А що могло б стати йому на перешкоді?
Анна Хіба кожний... скажімо, я могла б, коли б схотіла, потрапити на небо?
Диявол
Анна. Але чому ж тоді не всі йдуть на небо?
Статуя
Диявол. Його ясновельможність командор висловив це з чисто військовою одвертістю й прямотою. Увесь лад життя на небі — нестерпний. Є чутки, ніби мене звідти вигнали, але насправді ніщо не могло примусить мене там залишитись. Я просто покинув небо й влаштував це місце.
Статуя. Це мене не дивує. Ніхто не міг би витримоти вічности на небі.
Диявол. О, ні. Декому це місце личить. Будьмо справедливі, командоре: це питання темпераменту. Мене англійський темперамент не захоплює, — не розумію я його й не буду запевняти, що хотів би зрозуміти. Але у кожного свій смак: є такі, що їм це до вподоби. На мою думку, і Дон Жуанові це було б до вподоби.
Дон Жуан. Але, пробачте за відвертість, чи могли б ви, якщо схотіли б, повернутись на небо, чи, може, вам сказали б — зась!?
Диявол. Вернутися туди? Та я там часто буваю. Чи читали ви коли-небудь книжку Йова? Чи можете ви послатися на якийсь канонічний авторитет, щоб ствердити, що між нашою сферою й сферою неба існує певна перегорода?
Анна. Але безперечно, що між ними є прірва.
Диявол. Люба пані, не слід притчу розуміти дослівно. Під прірвою розуміється різниця між ангельським і диявольським темпераментами. Чи може бути прірва ще глибша? Пригадайте те, що ви бачили на землі. Немає жодної реальної прірви між кабінетом філософа й ареною для бою з биками, але, незважаючи на те, тореадор не йде в кабінет філософа. Чи були ви коли-небудь у країні, де я маю найбільше наслідувачів — у Англії? Там у них є великі іподроми, а також і концертні зали, де вони виконують класичні твори друга його ясновельможности — Моцарта. Ті, що звичайно ходять на перегони, могли б, якби схотіли, замість цього піти на класичний концерт. Жодний закон цього не забороняє, бо англійці ніколи не будуть рабами: вони вільні робити все, звичайно, те, що їм дозволяє уряд і громадська думка. Адже класичний концерт, звичайно, вважають за щось вище, культурніше, поетичніше, інтелектуальніше, ніж перегони. А чи спортсмен покине свій спорт і побіжить до концертної зали? Звичайно, ні. Він страждав би там, терпів би всі ті муки, що їх терпів командор на небі. Ось та велика прірва, що про неї говорить притча. Через фізичну прірву можна б було перескочити, або я, у крайньому разі, сам спорудив би через неї міст
Анна. Я негайно ж іду на небо!
Статуя. Моя дитино, дозволь мені тебе перш застерегти. Дозволь мені доповнити порівняння, що подав мій друг Люцифер, — його слова про класичний концерт. На кожному концерті в Англії можна зустріти великі юрми стомлених людей; вони там не тому, що справді люблять класичну музиху, а тому, що їм здається, ніби вони її люблять. Отож, так само стоїть справа й на небі. Безліч людей сидить там у вінці й славі не тому, що це дає їм щастя; вони вважають, що їхнє становище вимагає цього від них. І майже всі вони — англійці!
Диявол. Так. Південці не витримують цього й переходять на мій бік так само, як і ви. Що ж до англійців, то вони, очевидно, не розбирають, коли вони справді нещасні. Англієць, коли тільки йому щось незручно й неприємно,— вже вважає себе за героя моральности.
Статуя. Коротко кажучи, моя доню, якщо ти підеш на небо, не бувши призначеною до цього самою природою, тобі там буде не гаразд.
Анна. А хто посмів сказати, що я не призначена до того самою природою? Найвидатніші панотці церкви — і ті не мали жодного сумніву щодо цього. І мій обов’язок — негайно залишити це місце.
Диявол
Анна. Тату, гадаю, що й ви підете разом зі мною? Не можна ж вам залишатись тут! Що скажуть люди?
Статуя. Що скажуть люди? Які саме люди? Адже всі найкращі люди тут, і панотці церкви, й інші. Так небагато йде на небо і так багато сюди, що кількість блаженних на небі ввесь час меншає. Тих, що їх за минулих часів вважали за святих, панотців, обранців, — тепер вважають за диваків, фантазерів, самотників.
Диявол. Це правда. З самого початку моєї кар’єри я знав, що, незважаючи на ту кампанію наклепів і брехні, яку повели проти мене, я вийду переможцем у цій довгій боротьбі, бо за мною стоїть громадська думка. Кінець кінцем, всесвіт — установа конституційна: більшість у ній вирішує все, і з такою більшістю, як у мене, я не можу довго лишатись у зневазі.
Дон Жуан. Я думаю, Анно, що вам краще залишитись тут.
Анна
Дон Жуан. Звичайно, ви самі не схочете увійти до раю поруч з людиною, що всі її відцуралися.
Анна. Усі душі однаково цінні. Адже ви каєтеся, так?
Дон Жуан. Ах, люба Анно, яка ви наївна! Невже ви гадаєте, що небо подібне до землі, де люди упевнені, що треба лише розкаятися, щоб раз вдієне зробилось невдієним. Лише взяти слово назад, щоб сказане зробилось несказаним, і що правду можна знищити, якщо умовитись вважати її за брехню? Ні! Небо є притулок владарів дійсности. Ось чому я йду туди.
Анна. Дякую вам. Я йду на небо по щастя. Досить з мене дійсности й на землі.
Дон Жуан. Тоді вам краще залишитись тут, бо пекло є притулок недійсного й шукачів щастя. Пекло — єдине пристановище, де можна переховуватись від неба, цього притулку владарів дійсности, як і від землі, цього притулку рабів дійсности. Земля є дитяча світлиця, де чоловіки й жінки удають героїв та героїнь, святих і грішників, але їхня тілесність гонить їх геть з цього раю безумців; голод, холод і жага, старість, знесилення, хвороба і над усе смерть — обертають їх на рабів дійсности. Тричі на день треба їсти й перетравлювати їжу; тричі на сторіччя повинно з’являтись нове покоління; всі епохи, хоч які б вони були — епохи віри, поезії, науки, — всі вони, по суті, спонукалися одною тільки молитвою: «Зроби мене здоровою твариною». А тут людина звільняється від тиранії тіла, тут вона вже не тварина, вона — дух, привид, примара, ілюзія, умовність, тут вона безсмертна і не має віку. Одне слово: безтілесна.
Тут не існує ані соціальних питань, ні політичних, ні релігійних і, що, мабуть, найкраще — не існує питань гігієнічних. Тут ви звете вашу зовнішність красою, ваші емоції — коханням, ваші почуття — героїзмом, ваші поривання — чеснотами,— так само, як і на землі. Але тут немає грубих фактів, які перечать почуттям, немає тут повних іронії контрастів між вашими потребами й вимогами, жодної людської комедії, але нескінченна поезія, універсальна мелодрама. Як говорить у своїй поемі наш німецький друг: «Поетично безглузде тут — здоровий розум, і довічно жіноче тягне нас вище й вище», — хоч ми й не рушаємо з місця. І ви хочете покинути цей рай!
Анна. Але коли пекло таке гарне, то які ж повинні бути прекрасні небеса!
Диявол, Статуя і Дон Жуан усі разом бурхливо протестують; потім, засоромившись, замовкають.
Дон Жуан. Прошу вибачити мені!
Диявол. Зовсім ні, це я урвав вас!
Статуя. Ви хотіли щось сказати?
Дон Жуан. Після вас, панове.
Диявол
Дон Жуан. На небі, люба пані, як я собі це уявляю, живуть і працюють, замість щоб гратися й когось із себе уявляти. Там ви бачите всі речі такими, які вони є насправді; полуда спадає з ваших очей. Ваша непохитність і загибель утворюють вам славу. Якщо на землі й тут відбувається безперервно вистава, і всесвіт є сцена, то небо є тим, що поза сценою. Але небо не можна описати за допомогою якоїсь метафори. І я йду тепер туди, бо сподіваюсь, що там я позбудуся, кінець кінцем, брехні і нудної банальної гонитви за щастям; там я порину в цілковите споглядання.
Статуя. Ух.
Дон Жуан. Сеньйор командоре, я не ганьблю вас за це ваше почуття огиди, — сліпому нудно в картинній ґалереї. Але як вам дає насолоду споглядати такі романтичні примари, як краса і втіхи, так і мені даватиме насолоду споглядання того, що мене більш за все цікавить, а саме: життя — тої сили, що завжди тяжить до можливо більшого самоспоглядання. Як ви гадаєте, що розвинуло мій мозок? Не потреба рухатись, бо й пацюк рухається так само як і я, дарма що мозок має вдвоє менший; не просто потреба діяти, а потреба знати, що я дію, бо інакше в сліпому змаганні жити й діяти я загублю себе.
Статуя. Ви загубили б себе, мій друже, в сліпій спробі битися на дуелі, коли б не моя нога.
Дон Жуан. Зухвалий грубіяне, ваш сміх перейде в огидну нудоту, ще доки ранок настане.
Статуя. Хе-хе! Пам’ятаєте, як я налякав вас, коли сказав щось подібне до цього з мого п’єдесталу в Севільї? Без моїх тромбонів це звучить досить мізерно.
Дон Жуан. Кажуть, що це звучить досить мізерно навіть і під акомпанемент ваших тромбонів.
Анна. О тату, не переривайте його такими порожніми жартами. Отже, виходить, що на небі немає нічого, крім споглядання, Дон Жуане?
Дон Жуан. На небі, що я його шукаю, немає іншої радости. Але там є завдання — допомагати життю в його поступі. Подумайте лише, скільки це життя марнує своїх сил, як спустошує себе, скільки саме собі нагромаджує перешкод і губить себе в своїй темряві й сліпоті! Цій силі, що ні перед чим не зупиняється, так потрібен розум! Бо інакше вона в своїй сліпоті може знищити сама себе. Що за дивна істота людина! Так каже поет. Так, але й скільки в ній вад! Людина — найвище диво, що його створило життя; життєві сили в ній найнапруженіші, вона найсвідоміша з усіх живих істот; і все ж який жалюгідний у неї розум. Безглуздя стає жорстоким і безчесним, пізнаючи дійсність у праці і злиднях; фантазія воліє вмерти з голоду, аби не стикатися з цією дійсністю, вона нагромаджує омани й ілюзії, щоб заховатись від неї, і називає сама себе мудрістю й генієм! І одна одній вони закидають власні свої вади: безглуздя закидає фантазії безумство; фантазія закидає неуцтво, дарма що безглуздя володіє всіма знаннями, а фантазія — усім розумом.
Диявол. І яку плутанину вони цим утворюють! Хіба я не казав, коли влаштовував Фаустові справи, що ввесь людський розум витрачається лише на те, щоб зробити з людини найтвариннішу тварину з усіх тварин. Одне прекрасне тіло більше варте, ніж розум сотні чванливих, хворих на нетравлення шлунку, філософів.
Дон Жуан. Ви забуваєте, що була вже спроба створити цю пишність тіла без розуму. Вже існували створіння всіма сторонами незмірно вищі за людину, але без розуму вони загинули. Пройшли по землі меґатерії й іхтіозаври, ступали кроками в два десятки миль і затьмарювали світ сонця своїми величезними, як хмари, крилами. Де вони тепер поділись? Їхні останки можна знайти по музеях, і їх так мало, що за уламок кістки або зуба згодні платиту життям тисячі солдатів. Ці істоти жили й хотіли жити; але, не мавши розуму, вони не знали, як досягти цієї мети, і тому вигубляли й нищили самих себе.
Диявол. А хіба людина менше нищить себе, хоч і є в ній цей уславлений розум? Ви не блукали по землі останніми часами. А я блукав. І я придивлявся до дивовижних винаходів людини. І я кажу вам, що нічого не винайшла людина в мистецтві збільшувати життя, але в майстерності сіяти смерть вона перевершила саму природу: хімія й механіка убивають краще, ніж чума, моровиця й голод. Селянин, що я хочу його спокусити, їсть і п’є те саме, що їли й пили селяни десять тисяч років тому, і хата, в якій він живе, за тисячі сторіч змінилася менше, ніж мода жіночого капелюшка протягом якихось двох тижнів. Але коли цей селянин іде вбивати, він бере із собою найчудесніший механізм, і треба йому лише поворухнути пальцем, щоб пустити в рух усю величезну заховану енергію, що набагато перевершує списи, стріли й іншу зброю дідів. У питанні миру людина — нікчемний партач. Бачив я її бавовняні фабрики і т. ін. з машинами, що їх міг би винайти зажерливий пес, коли б йому замість їжі потрібні були гроші. Я знаю її незграбні друкарські станки, розляпуваті локомотиви й набридливі велосипеди: це дитячі забавки, рівняючи до кулемета «Максима» й підводних човнів. У машинах, які використовує людина в індустрії, не відбилось нічого, крім її жадоби й лінощів: серце її у зброї. Та дивна сила життя, якою ви вихваляєтесь, є лише сила смерти: людина виміряє свою могутність своєю спроможністю руйнувати. У чому полягає релігія? У тому, щоб виправдувати ненависть до мене. У чому полягають закони? У тому, щоб виправдувати шибениці для вас. А мораль? У тому, щоб виправдувати тих, що споживають, нічого не виробляючи. А мистецтво? У тому, щоб виправдувати тих, що жадібними очами вбирають видовище бойні. У чому полягає політика? Або в плазуванні перед деспотом, бо ж деспот може убити, або в парламентських півнячих боях. Нещодавно я перебув вечір в одному славнозвісному законодавчому зібранні. І я чув, як дорікав горнець котлові, що чорний, і як міністри відповідали на запитання. Коли я пішов звідтіля, я написав на дверях стару дитячу приказку: «Не задавайте питань, і вам не будуть брехати». Я купив шестипенсовий сімейний журнал,— він був повний малюнків, де молоде парубоцтво вбиває й заколює один одного. Я бачив, як умирала одна людина: це був лондонський каменяр, і у нього було сім душ дітей. Після нього залишилося сімнадцять фунтів стерлінгів у громадській скарбниці. Його дружила витратила всі ці гроші на його похорон і другого дня пішла зі своїми дітьми в робітний дім. Вона не витратила й семи пенсів на освіту своїх дітей, і закон зобов’язав її посилати дітей в неплатну школу, але на смерть вона витратила все, що мала. У цих людей розпалюється фантазія й напружується енергія на саму згадку про смерть; вони люблять її, і що страшніша смерть, то більш насолоди вона їм дає. Пекло — місце, недоступне їхньому розумінню, і своє уявлення про нього вони дістали від двох найбільших безумців, які будь-коли жили,— від одного італійця й одного англійця. Італієць змальовував пекло, як царство бруду, холоду, мерзоти, вогню, отруйних гадюк, як одні суцільні муки й тортури. Цей осел, коли вже йому не було чого брехати про мене, почав верзти казна-що про якусь жінку, що він її раз зустрів на вулиці. А англієць змалював мене, як вигнаного з раю за допомогою гармат і пороху. І ще й досі кожний британець упевнений, що вся ця безглузда історія записана в біблії. Що ще він казав,— я не знаю. Бо все це він написав у такій довгій поемі, яку ані я, ані хто інший до кінця не міг подужати. Найвища форма літератури є трагедія — п’єса, наприкінці якої всіх убивають. У старих хроніках ми читаємо про землетруси й пошесті, і вам говорять, що це є доказ всемогутности й величности Бога й нікчемности людини. Тепер хроніки розповідають про битви. У битві два корпуси людей засипають один одного кулями й вибуховими набоями доти, доки один корпус не пускається навтікача; другий тоді переслідує втікачів і кришить, і трощить їх. І це, — робить свій висновок хроніка, — доводить величність і могутність переможців і нікчемність подоланих. Після таких боїв людність висипає на вулиці, розтинає повітря криками надпориву й підохочує свій уряд кидати сотні мільйонів на бойню, тоді як найвпливовіші міністри не сміють витратити зайвої копійчини на боротьбу з убозтвом і пошестями, що їх вони зустрічають на кожному кроці. Я міг би навести вам тисячі прикладів, але всі вони зводяться до одного: порядкує на землі не сила життя, а сила смерти. І життя спонукувалося до створення людської істоти не потребою у вищій формі буття, ні, а потребою в діяльніших знаряддях руйнування. Чума, голод, землетрус, буря — у своїй руїнницькій роботі діяли занадто спазматично; тигр і крокодил занадто скоро наїдалися й не були досить кровожерні. Постала потреба в чомусь постійнішому, нещаднішому й вигадливішому — в руйнації. І цим чимось і стала людина, яка винайшла мордування, багаття, шибеницю, електричне крісло, винайшла меч і порох, зрештою, правосуддя, обов’язки, патріотизм і всі інші «ізми», завдяки яким навіть ті, які досить розумні, щоб бути людинолюбними, обертаються на найзапекліших руїнників.
Дон Жуан. Годі бо вам! Усе це дуже старе. Ваша хиба, мій друже дияволе, та, що ви завжди були простаком. Ви цінуйте людину так, як вона сама себе оцінює. Ніщо так не підлестило їй, як ваша думка про неї. Вона любить вважати себе за зухвалу й злу. Але вона не те і не те, а лише жалюгідний боягуз. Назвіть її тираном, убивцею, розбійником, буйником, — і вона вас ревно кохатиме й вихвалятиметься тим, що в її жилах тече кров прадавніх вікінгів. Назвіть цю людину брехуном і злодієм, — і вона вас лише позиватиме до суду за наклеп. Але спробуйте назвати її боягузом,— і вона збожеволіє з лютости; вона навіть погодиться ризикнути своїм життям, щоб довести, що ця правдісінька правда є брехнею. Людина наводить усілякі пояснення своєї поведінки, крім одного, знаходить усілякі виправдання своїм злочинам, крім одного, усілякі арґументи на користь своєї безпечности, крім одного: і це одне й єдино вірне є її полохливість. І проте всю її цивілізацію засновано на її полохливості й на її жалюгідній сумирності, що їх вона називає доброю пристойністю. Мул, осел — і ті не все стерплять. А людина дозволяє так принижувати себе, що це викликає огиду навіть у самих поневольників, і вони самі змушені шукати реформ.
Диявол. Достеменно так. І в таких істотах ви знаходите те, що ви називаєте життєвою силою?!
Дон Жуан. Так, знаходжу! Ми тепер якраз і наблизилися до найдивовижнішого.
Статуя. До чого саме?
Дон Жуан. До того, що ви можете кожного з цих боягузів обернути на сміливця,— вкладіть лише йому в голову якусь ідею.
Статуя. Дурниця! Як старий вояка, я визнаю існування полохливости, вона універсальна, як морська хвороба, і так само несерйозна. Але це дурниця, нісенітниця, що, мовляв, можна її перемогти, уклавши в голову людині ідею. У бою, щоб примусити битись, треба лише трохи розпалити кров і дати зрозуміти, що програти битву небезпечніше, ніж її виграти.
Дон Жуан. Ось через що ці битви, мабуть, такі, що нічого не вирішують. Але люди ніколи не подолають свого остраху, доки не здумають, що вони б’ються заради якоїсь високої мети, — змагаються, як вони це звуть, за ідею. Чому хрестоносець був хоробріший за пірата? Тому, що бився не за себе, а за розп’яття. Що то була за сила, що зустріла його хоробрість такою самою непохитною хоробрістю? Це була сила людей, що боролися не за себе, а за іслам. Вона одняла в нас Іспанію, хоча ми боролися за свої хати, своє родинне вогнище. Але коли ми й собі почали змагатися за велику ідею — за католицьку церкву, ми відкинули ворога назад у Африку.
Диявол
Статуя
Дон Жуан. Не бійтеся, командоре, ця ідея католицької церкви переживе іслам, переживе християнство, переживе навіть і те чванькувате зборище невдалих школярських ґладіаторів, яке ви називаєте армією.
Статуя. Жуане, ви примусите мене зажадати від вас пояснень за такі слова.
Дон Жуан. Даремно: я не вмію битися на дуелі. Усяка ідея, що за неї людина ладна вмерти, є католицька ідея. Коли іспанець, кінець кінцем, усвідомить, що він нічим не кращий від сарацина, і що його пророки не вищі за Магомета, він повстане — ще більш католик, ніж коли-небудь — і вмре за всесвітню свободу й рівність на барикадах, які спорудить на брудній вулиці, в закутку, де він голодом голодував.
Статуя. Дурниця!
Дон Жуан. Те, що ви називаєте дурницею, є єдине, за що люди мають сміливість умирати. Пізніш і свобода виявиться не досить католицькою ідеєю. Тоді люди будуть умирати за поліпшування людськости, і цьому з радістю жертвуватимуть усяку свободу.
Диявол. Ат! Людям ніколи не бракувало приводів виправдувати свої убивства!
Дон Жуан. Ну, хоч би й так? Важить не смерть, а страх смерти. Не вбивство й смерть принижують нас, а підлота життя і плата за ту підлоту. Краще десять мертвих, ніж один живий раб або його поневільник. І ще прийде час, коли люди повстануть, батько підніметься на сина й брат на брата, і будуть убивати один одного заради великої католицької ідеї — знищити рабство.
Диявол. Так, коли свобода й рівність, що про них ви ляпаєте язиком, зроблять вільних білих християн на ринку праці дешевшими, ніж чорношкірі поганські раби, яких продають з аукціону.
Дон Жуан. Не бійтеся цього! Дійде черга й до білих рабів. Але зараз я зовсім не бороню якісь ілюзорні форми, що їх набирають великі ідеї. Я наводжу вам приклади того факту, що ця істота-людина, яка в своїх особистих справах є до самих кісток боягузом, — за ідею бореться, як герой. Вона може бути нікчемна як громадянин, але як фанатик — вона небезпечна. Людину можна тримати в рабстві лише доти, доки вона занадто слабка духом, щоб слухатися доводів розуму. Кажу вам, панове, дайте тільки людині діло, яке вона тепер називає Божим ділом, а пізніш називатиме на всякі інші ймення, і вона забуде за себе й за наслідки цього діла, що стосуватимуться тільки її особисто.
Анна. Так, вона звільниться від усякої відповідальности й накине її на свою дружину.
Статуя. Чудесно сказано, дочко! Не дозволяй йому збивати себе з пуття.
Диявол. Ах, сеньйоре командоре, тепер, коли ми почали про жінок, він говоритиме без кінця й краю. Проте, зізнаюся, для мене це особливо цікава тема.
Дон Жуан. Для жінки, сеньйоро, всі обов’язки й вся відповідальність чоловікова починаються й кінчаються завданням здобувати хліб для її дітей. Для неї чоловік — лише знаряддя витворити дітей і виховати їх.
Анна. Це ви так розумієте душу жінки? Я називаю це цинізмом і огидливим матеріалізмом.
Дон Жуан. Вибачте мені, Анно, адже я нічого не говорив про душу жінки. Я лише говорив про її погляд на чоловіка, як на істоту іншої статі. І це ані крихітки не цинічніше, ніж її погляд на саму себе, що вона є передусім матір. У статевому відношенні жінка в руках природи є засобом увічнити свій найдосконаліший витвір. А чоловік у статевому відношенні є для жінки засобом здійснити найекономнішим способом заповіт природи. Вона інстинктивно знає, що в далекому минулому, у процесі еволюції, вона винайшла його, диференціювала, витворила його, щоб давати щось краще, ніж одностатевий процес може дати. Поки він виконує те призначення, для якого вона його витворила, вона прихильно ставиться до його мрій, до його безумств, ідеалів, героїзму, але за умови, що центром усього цього повинна бути уклінність перед жінкою, материнством, сім’єю, хатнім вогнищем. Але як необачно й небезпечно було творити істоту, що її єдиною функцією є запліднення жінки! Бо дивіться, до чого це призвело. Поперше, чоловік почав розмножуватися за рахунок жінки, доки вони не зрівнялись у числі, і жінка могла скористатися для своєї мети лише частиною тої величезної енергії, якою вона йому поступилася, звільнивши його від виснажливої праці вагітности. Цей залишок енергії пішов на розвиток його мозку й м’язів. Сам чоловік зробився занадто сильний, щоб жінка могла керувати ним, а його уявлення і його думка занадто зміцніли, щоб задовольнятися з одного розмножування. Він самостійно утворив цивілізацію, поклавши за її підвалину хатню роботу жінки.
Анна. Це, у всякому разі, правильно.
Диявол. Так, а ця цивілізація, — що вона собою являє, кінець кінцем?
Дон Жуан. Кінець кінцем — пречудесний цвях, на який можна вішати наші цинічні загальники; але перш за все, вона є спроба з боку чоловічої статі зробити з себе щось більше, ніж засіб досягти жіночу мету. Отже, постійне прагнення життя не тільки охороняти себе, а й досягати чимраз вищої організації і повнішого самоусвідомлення, перевелося на непевну війну між силами життя та силами смерти й виродження. І перемога в цій війні — чиста випадковість, битву виграється, як і в справжній війні, незалежно від командувача.
Статуя. Це вже натяк на мене. Але, прошу, кажіть далі.
Дон Жуан. Ні, це натяк на силу вищу, ніж ви, командоре. Але все ж таки ви, у своїй професії, повинні були помітити, що навіть і дурний генерал може виграти битву, коли генерал противного війська ще дурніший за нього.
Статуя
Дон Жуан. Ну, так от, і життєва сила — дурна; але все ж вона не така дурна, як сили смерти й виродження. До того ж, ці останні завжди залежать від сили життя. Отже, життя до деякої міри перемагає. Ми володіємо всім, що тільки може дати надмір плодючости й що може заощадити наша жадоба. І невідмінно виживе та форма цивілізації, яка витворить кращу рушницю й дасть вгодованішого солдата.
Диявол. Атож! Виживуть не найдіяльніші знаряддя життя, а найдіяльніші знаряддя смерти. Ви раз у раз повертаєтеся до мого погляду, незважаючи на всі ваші викрутаси, відбігання й софізми, не кажучи вже про нестерпучу вашу велемовність.
Дон Жуан. Дивіться! А хто перший почав виголошувати довгі промови? У всякому разі, якщо я надмірно обтяжую ваш розум, ви вільні залишити нас і пошукати товариства, де знайдете кохання, красу й всі інші ваші улюблені нудні речі.
Диявол
Дон Жуан. Гаразд! Провадьмо далі!
Статуя. Щоправда, Жуане, я не передбачаю, щоб ви дійшли будь-якої згоди, але з огляду на те, що нам тут доводиться марнувати не час, а вічність, провадьте розмову далі.
Дон Жуан
Диявол. Припускаю, щоб полегшити вам вашу арґументацію.
Статуя. Згоджуюсь, щоб уникнути цих арґументацій.
Анна. Я категорично заперечую проти ваших слів про панотців церкви. Я прохала б вас залишити їх і не зачіпати у ваших арґументаціях.
Дон Жуан. Я згадав їх лише заради алітерації[14], Анно; більш не буду. Отже, як скоро ми дійшли згоди, — за винятком панотців церкви, — чи не підемо ми далі й не пристанемо на те, що життя в своїх пориваннях до божественного не оцінювало свої досягнення мірою краси чи тілесної довершености: адже в обох цих відношеннях птахи, як на це вже давненько вказував наш друг Арістофан, настільки незмірно вищі за людину і вмінням літати, і красою свого пір’я, і, дозвольте додати, зворушливою поезією свого кохання й виття гніздечок, що ніяк не можна збагнути, чому життя,— коли б його метою були кохання й краса, витворивши птахів, іде в іншому напрямі й творить незграбного слона й гидку мавпу — нашу прапрабабусю.
Анна. Арістофан був поганин; а ви, Жуане, боюся, не набагато кращі за нього.
Диявол. Отже, ви приходите до висновку, що життя прагне до незґрабности й негожости?
Дон Жуан. Ні, упертий ви дияволе, тисячу разів ні! Життя прямувало до найціннішого — до мозку, до того органу, за допомогою якого воно зможе дійти не лише самосвідомости, а й самозрозуміння.
Статуя. Усе це метафізика, Жуане. І якого то біса...
Диявол. О, будь ласка! Коли вживалося моє ім’я для збільшення ефекту, я це завжди вважав за найкращий собі комплімент. Моє ім’я, командоре, завжди до ваших послуг.
Статуя. Дякую, це дуже мило з вашого боку. Навіть на небі я ніяк не можу позбутися старої військової звички висловлюватися. Я хотів лише запитати Жуана, заради чого життя клопоталося, щоб здобути собі мозок? Навіщо йому розуміти себе? Чи не досить того, щоб втішатися насолодами?
Дон Жуан. Без мозку, командоре, ви втішалися б, не знаючи, що втішаєтеся, і через те не було б жодної насолоди.
Статуя. Слушно, цілком слушно. Але з мене досить і мозку, який усвідомлює, що я втішаюся. Навіщо мені знати, чому я втішаюся. Я й не хочу цього знати! Мій досвід говорить, що насолоді шкодить, коли над нею роздумувати.
Дон Жуан. Ось через що розум такий непопулярний! Але життю, цій силі, що стоїть за людиною, розум конче потрібний, інакше воно, заплутавшись, наражалося б на смерть. Так само як життя після багатьох сторіч боротьби витворило чудесний тілесний орган — око, що за його допомогою живий організм може бачити, куди він іде, що стає йому до помочі і що загрожує, і таким чином уникати тисячі небезпек, які б раніш були б згубили його, — так і тепер воно витворює розумове око, що бачитиме не фізичний світ, а мету життєву і тим допомагатиме індивідові працювати заради цієї мети, замість чинити їй опір і заважати їй своїми короткозорими особистими цілями, як це буває тепер. Але навіть за теперішніх умов лише одна категорія людей була щаслива й здобувала собі загальну шану серед усіх колізій інтересів і ілюзій.
Статуя. Ви маєте на увазі військових?
Дон Жуан. Командоре, я не маю на увазі військових. Коли наближається військовий, усі поспішають заховати свої ложки й завести якнайдалі жінок. Ні, я оспівую не війну й героя, а філософа,— того, хто в спогляданні намагається відшукати внутрішню волю світу, винайти засоби здійснити цю волю і в життя її перевести винайденими засобами. Всі інші категорії людей мені набридли. Це нудні невдахи. Коли я був на землі, довкола мене крутилися всякого сорту професори, намацуючи в мене якесь уразливе місце, до якого можна було б причепитись. Доктори медицини радили мені звернути увагу на те, що я повинен робити, щоб урятувати моє тіло, і запропонували всякі шахрайські ліки від уявлюваних хвороб. Я відповідав їм, що я — не іпохондрик. Тоді вони обзивали мене неуком і йшли своїм шляхом. Доктори богослів’я допоминались звернути мою увагу на те, що я повинен робити, щоб спасти свою душу; але я так само не був хворий на іпохондрію духовну і так само не хотів турбуватись нею; тоді вони називали мене атеїстом і йшли своїм шляхом. Потім приходив політик і казав, що природа має лише одну мету, і та мета — провести його до парламенту. Я відказував йому, що мені однаковісінько, попаде він до парламенту чи ні; тоді він називав мене дикуном, для якого не існує політики, і йшов своїм шляхом. Потім приходив романтик-художник зі своїми піснями кохання, своїми малюнками й поемами; і протягом декількох років він давав мені насолоду й деяку користь, і завдяки йому я розвивав свої почуття, його пісні навчали мене краще чути, його малюнки — краще бачити, а його поеми — глибше відчувати. Але кінець кінцем він привів мене до поклоніння жінці.
Анна. Жуане!
Дон Жуан. Так. І я почав вірити, що в її голосі — вся музика пісень, в її обличчі — вся краса мистецтва, в її душі — всі емоції поеми.
Анна. І розчарувалися, гадаю? Ну, хіба ж вона була винна, що ви надали їй усіх цих прикрас?
Дон Жуан. Так, подекуди була. Бо вона з дивовижною інстинктивною хитрістю мовчки приймала все це й дозволяла уславляти її і помилятись у своїх уявленнях про неї, думках і почуваннях. А мій друг, романтик, звичайно, бував занадто бідний і занадто несміливий, щоб наближатися до жінок, прекрасних і досить витончених, щоб втілити його ідеал; і він цю віру в свої мрії забирав із собою в могилу. Але для мене природа й обставини життя були сприятливіші. Я був шляхетного роду й багатий; і якщо не сам я подобався, то моя розмова підлещувала, а втім, мені взагалі щастило.
Статуя. Ферт!
Дон Жуан. Так, але навіть і це було до вподоби. І ось я помітив, що кожного разу, коли я зворушував уяву жінки, вона не заважала мені думати, що кохає мене. Але коли я допинався свого, вона ніколи не казала: «Я щастлива, моє кохання задоволено», але завжди казала, — по-перше: «Нарешті, усі перепони впали», і по-друге: «Коли ти знов прийдеш?»
Анна. Саме це говорять чоловіки.
Дон Жуан. Заперечую. Я ніколи цього не казав. Але це кажуть усі жінки. І ці дві фрази завжди бентежили мене, бо перша визначала, що єдиним завданням жінки було зруйнувати мої фортеці й завоювати мене, а друга одверто говорила, що відтепер ця жінка дивиться на мене, як на свою власність, і вважає, що мій час відданий до її послуг.
Диявол. Ось де виявилась ваша бездушність.
Статуя
Анна
Статуя. А все ж, звичайно, що вони це говорять.
Дон Жуан. Потім ця пані, яка доти була щаслива й безжурна, починала хвилюватись, турбуватись про мене, раз у раз інтриґувала, каламутила, підглядала, підстерігала, переслідувала, шпигувала, щоб не випустити здобичі, а здобич, розумієте, це — я. Ну, а це вже було зовсім не те, чого я шукав. Може, це було й цілком природно, але це вже була не музика, не мистецтво і поезія, і не радість, втілена в прекрасній жінці. І я тікав від цього. Тікав дуже часто, і це навіть уславило мене.
Анна. Знеславило, ви хочете сказати.
Дон Жуан. Од вас я не тікав. Чи будете ви мене винуватити, що я тікав від інших жінок?
Анна. Дурниці! Ви говорите це жінці, яка має сімдесят сім років. Якби була можливість, ви й од мене втекли б, коли б я дозволила, звичайно. Зі мною ви упоралися б не так легко, як з іншими. Якщо чоловік не хоче бути вірним своїй оселі і своїм обов’язкам, його треба присилити. Я певна, що всі ви не від того, щоб оженитися з жінками, що є втіленням музики, мистецтва й поезії. Ну, так ви не знаходите їх, бо їх немає. Якщо вам замало тіла й крови — відмовтеся від них. Ось що! Жінці ж доводиться задовольнятися лише з тіла й крови чоловіка, а іноді й цього у нього обмаль, отже, і ви мусите задовольнятися з тіла й крови жінок.
Дон Жуан. Люба сеньйоро, ви висловили в декількох фразах усі мої заперечення проти романтики. Саме через це я і одвернувся від свого романтичного друга з його артистичною натурою, як він називає своє засліплення. Я подякував йому за те, що він навчив мене використовувати свій зір і слух, але я сказав йому, що його поклоніння красі, погоня за щастям та ідеалізування жінки — все це, з погляду філософського, і виїденого яйця не варте. Тоді він назвав мене філістером і пішов своїм шляхом.
Анна. Жінка, я бачу, попри всі свої хиби, все ж таки чогось вас навчила.
Дон Жуан. Вона зробила більше: вона розтлумачила мені всі інші науки. Ах, друзі мої, коли вперше впали всі перепони, — яке то було для мене приголомшливе прозріння! Я сподівався безумства, сп’яніння, всіх ілюзій юнацьких, мрій кохання. Та ба! Ніколи думки мої не були тверезіші, а критика моя нещадніша. Жодна ревнива суперниця моєї коханки ніколи не бачила всіх її хиб ясніше за мене. Я не помилявся: я взяв її без жодних наркотиків.
Анна. Але все ж таки, ви її взяли!
Дон Жуан. У цьому й було моє прозріння. До того моменту я ніколи не переставав відчувати, що я сам собі пан; ніколи цілком свідомо не робив жодного кроку без того, щоб мій розум не обміркував його і ухвалив. Я прийшов до висновку, що в мене на першому місці розум, що я — мислитель! Я повторював слова божевільного філософа: «Я мислю, отже, я існую». А жінка навчила мене казати: «Я існую, отже, я мислю». А також: «Я міг би думати більш, отже, я міг би бути чимось кращим».
Статуя. Це надзвичайно абстрактно й метафізично, Жуане. Коли б ви були конкретнішим і убирали свої викриття в форму цікавих анекдотів про ваші любовні пригоди, то було б легше слідкувати за вашими думками.
Дон Жуан. Ач! Що мені ще додати? Хіба ж ви не розумієте, що коли я був віч-на-віч з жінкою, кожна фібра мого ясного критичного мозку спонукувала мене милувати її й рятувати себе. Моя мораль казала «не треба», моя совість казала «не треба». Моє лицарське ставлення до неї й жаль казали «не треба». Моє чуття самоохорони казало «не треба». Мій слух, витончений тисячами пісень і симфоній, мій зір, загострений тисячами малюнків і картин, нещадно дробили й розкладали її голос, обличчя, — усе, усе. Я ловив риси зрадницької її схожости з батьком і матір’ю, які говорили мені, на що за тридцять років обернеться її врода. Усміх її вуст показав мені блиск золотої коронки на порохнявому зубі. Я відчув гострі пахощі різноманітної парфумерії. В цю фатальну мить одлетіли від мене видіння моїх поетичних мрій, які малювали мені рай з істотою безсмертною, завжди юною й витвореною із слонової кістки й коралів. Я пригадав свої мрії і марно старався зберегти ілюзії; але тепер я бачив у них лише пусту химеру. Судження моє не затуманювалося, і мій мозок раз у раз казав мені: «Не треба». І в ту мить, коли я добирав належних слів, щоб сказати «прости»,— життя хапало мене й кидало в її обійми, як моряк кидає рибу в дзьоб морського птаха.
Статуя. Ви могли б просто піти від неї, Жуане, без цих довгих і зайвих роздумувань. Ви подібні до всіх розумних людей: розуму в вас більш, ніж вам потрібно,— ви зловживаєте ним.
Диявол. І цей досвід, сеньйоре Дон Жуане, не зробив вас щасливішим?
Дон Жуан. Щасливішим? Ні! Але мудрішим — так. Та мить уперше відкрила мені очі на себе самого, а через мене й на весь світ. Я побачив, які марні всі спроби ставити будь-які умови непереможній силі життя, проповідувати розсудливість, розбірність, чесноти, честь, безневинність.
Анна. Дон Жуане! Кожне слово проти безневинности звучить мені образою.
Дон Жуан. Я нічого не кажу, сеньйоро, проти вашої безневинности, як скоро вона набрала форми дружини й дванадцятьох дітей. Нічого більшого ви не могли б зробити, навіть коли б ви були найрозпуснішою жінкою.
Анна. Я могла б мати дванадцятьох чоловіків і жодної дитини, ось що я могла б зробити, Жуане! І дозвольте сказати вам, що це було не байдуже для землі, що її населення я збільшувала.
Статуя. Браво, Анно! Жуане, ви розбиті, осоромлені, знищені.
Дон Жуан. Ні. Щоправда, ця різниця — різниця дуже істотна, згоджуюсь, що Анна у самісіньке око вцілила. Але це не стосується ані кохання, ні чистоти, ні навіть вірности, бо дванадцятеро дітей від дванадцятьох різних чоловіків ще краще, мабуть, поповнили б населення землі. Припустіть, що мій друг Октавій вмер, коли вам було тридцять років. Удовою ви б не залишилися: для цього ви були занадто гарні. Припустіть, що Октавіїв наступник умер би, коли б вам було сорок, і ви все ще були надзвичайно гарною, а жінка, яка вже мала двох чоловіків, неодмінно піде заміж втретє за першої-ліпшої нагоди. Дванадцятеро законних дітей від трьох батьків — у цьому немає нічого неможливого, і цього громадська думка не засуджує. Адже така жінка менш порушує право, ніж бідна дівчина, яку ми, звичайно, викидаємо на вулицю за те, що вона народила одну незаконну дитину. А чи відважитесь ви сказати, що вона менш собі дозволяє?
Анна. Вона менш доброчесна. А з мене цього досить. Дон Жуан. У такому разі, що є доброчесність, як не профспілка одружених? Придивімося до фактів, люба Анно. Сила життєва поважає шлюб лише тому, що він, так би мовити, страхує більшу кількість дітей і забезпечує кращий догляд за ними. Бо нашій цій честі, чистоті й усім іншим моральним фікціям він нічого не дає. Шлюб — найрозпусніше з усіх людських установлень.
Анна. Жуане!
Статуя
Дон Жуан
Анна. Це безглуздя, Жуане! У молодиці досить діла й без грання на спінеті. І так помалу вона й відучується грати.
Дон Жуан. Не відучилася б, коли б справді любила музику. Ні, вірте мені, вона просто викидає принаду, коли пташка попалась у сильце.
Анна
Дон Жуан. Але що доводять усі обопільні звинувачення? Лише те, що й герой, і героїня — обоє рябоє.
Анна. Усе це дурниці. Більшість шлюбів цілком щасливі.
Дон Жуан. «Цілком» — це забагато, Анно. Ви, мабуть, хочете сказати, що розсудливі люди намагаються пристосуватись одне до одного. Відішліть мене на ґалери й прикуйте до одного ланцюга зі злочинцем, номер якого випадково випав поруч з моїм. І я повинен помиритися з неминучим і дбати про те, щоб стати з ним на більш-менш приятельську ногу. Я чув, що іноді такі мимовольні товаришування бувають навіть зворушливо-ніжні, а більшість, у крайньому разі, терпимо-мирні. Проте це зовсім не перетворює ланцюг на бажану прикрасу, а ґалеру — на селище раю. Про блаженство одруження й непорушність шлюбних обіцянок найбільше говорять саме ті, які заявляють, що коли б ланцюги знищити й ув’язнених звільнити, то всю соціальну машину висадило б у повітря. Ви не можете навести жодних арґументів. Коли ув’язнений щасливий, то навіщо його замикати? А як ні, то навіщо запевняти, що він щасливий?
Анна. У всякому разі, дозвольте мені знов скористатися з привілею старої жінки і сказати вам, що шлюб поповнює землю, а розпуста — ні.
Дон Жуан. А що робити, якщо настане такий час, коли це перестане бути правдою? Хіба вам невідомо, що воля завжди знайде засіб здійснити своє завдання? Коли людина справді забажає щось зробити, вона, зрештою, спроможеться це зробити. Ви, доброчесні жінки, і ті, що додержуються однакової з вами думки, — зробили все можливе, щоб підкорити душу чоловіка достохвальному коханню як найвищому благу і примусити його знаходити в цьому достохвальному коханні і поезію, і красу, і щастя володіння гарною, витонченою, ніжною, люблячою дружиною. Ви навчили жіноцтво над усе цінувати свою молодість, здоров’я, стрункість й витонченість. Гаразд. Але яке місце в цьому прекрасному раю почуттів і емоцій приділено плачу дітей і господарським турботам? І неодмінно це має закінчитись тим, що воля скаже мозкові: відшукай мені засіб здобувати кохання, красу, поезію, почуття, вогонь любощів без проклятих розплат, усяких витрат, мук, сварок, хвороб, аґоній, страху перед смертю, без цього справжнього кортежу служниць, няньок, лікарів і вчителів.
Диявол. Усе це, сеньйоре Дон Жуане, здійснено тут, у моєму царстві.
Дон Жуан. Так, але ціною смерти. Людина не схоче платити за це смертю; вона вимагає поетичних насолод вашого пекла ще там, на землі. Ну, гаразд, засоби буде знайдено: мозок зуміє їх знайти, якщо воля візьметься до цього серйозно. Не за горами той день, коли великі нації побачать, що людність за кожним переписом усе меншає, коли дача з шести кімнат коштуватиме дорожче за сімейний дім, коли лише злочинно-безтурботиий бідняк і нерозумно-благочестивий багач затримуватимуть процес вимирання людськости. А люди розсудливі, оглядні, егоїстичні й честолюбні, мрійники й поети, ті, що люблять гроші й солідний комфорт, шанувальники успіху, мистецтва й кохання, — усі вони протиставлятимуть силі життя гасло неплідности.
Статуя. Усе це, мій друже, дуже красномовно. Але якщо ви дожили б до років Анни або моїх, ви б зрозуміли, що ті, що позбуваються цього страху бідности, дітей і інших сімейних турбот і віддають себе насолодам життя, використовують цю свою свободу лише на те, щоб мучитись страхом перед старістю, потворністю, безсиллям і смертю. Бездітного робітника набагато більше мучить безділля його дружини й її повсякчасні вимоги розваг і забав, ніж коли б у них було двадцятеро дітей, а його дружині ще гірше, ніж йому. Мені відомо, що таке гонористість. Коли я був молодий, жінки захоплювались мною, а коли став статуєю, мене вихваляли критики мистецтва. І проте, я зізнаюсь, що коли б у мене не було іншого діла, як купатись у цих насолодах, я був би перерізав собі горло. Коли я одружився з матір’ю Анни,— чи, щоб бути точнішим, мені мабуть краще сказати, коли я нарешті піддався й дозволив матері Анни одружити мене на собі — я знав, що я стромляю колючки в подушку, і що шлюб для мене, чванькуватого молодого офіцера, який доти був непереможним, є поразка й полон.
Анна
Статуя. Мені дуже шкода, що я ображаю тебе, моя любонько, але після того як Жуан скинув з нашої спірки всі покрови пристойности, я вважаю за потрібне казати саму голу правду.
Анна. Гм. Очевидно, і я була одною з колючок.
Статуя. Нічого подібного! Для мене ти була радше трояндою. Бач, найбільше турбот ти завдала своїй матері.
Дон Жуан. У такому разі, дозвольте запитати вас, командоре, навіщо ви залишили небо й прийшли сюди, щоб, як ви сказали, купатись у солоденьких розвагах, які — ви самі визнали — ледве чи не призвели вас до самогубства.
Статуя
Диявол
Дон Жуан. Я ніколи не говорив про вимирання людськости. Життя не може жадати своєї загибелі ані в своєму аморфному стані, ані в будь-якій іншій формі, що в неї воно організувалося. Я не закінчив своєї думки, коли його ясновельможність урвали мене.
Статуя. Мене починає брати сум, чи закінчите ви коли-небудь взагалі, мій друже? Ви надзвичайно любите слухати себе самого.
Дон Жуан. Правда. Але якщо ви вже терпіли так довго, можете потерпіти й до кінця. Ще задовго до того, як знепліднювання, про яке я казав, стане для всіх очевидною можливістю, почнеться реакція. Велика центральна мета розвитку раси, піднесення її до височини, що її поки що вважають за надлюдську, ця мета тепер оповита задушливою хмарою кохання, романтики, манірности й перебірливости, але вона прорветься крізь цю хмару й вийде на сонячний світ уже метою, що її вже не можна буде змішувати з задоволенням особистих примх, з недосяжними мріями юнаків і дівчат про блаженство, або з потребами старих у товаристві, або грошах. Істинну мету шлюбу, яка ясно проступає у вінчанні за обрядом нашої церкви, вже не будуть більш урізувати й замовчувати, як щось непристойне. Твереза скромність, серйозність і авторитетність заяви про істинну мету шлюбу зустрічатимуть визнання й шанування, а романтичні обіцянки і заприсягання у вірності до гроба і т. ін. будуть відкинуті, як нестерпуча марнота й дурниця. Визнайте, сеньйоро, справедливість за нашою статтю; ми, чоловіки, завжди визнавали, що статеві стосунки є зовсім не особисті й не дружні.
Анна. Не особисті й не дружні стосунки! Та які ж тоді стосунки ви називатимете особистішими, непорушнішими й святішими?
Дон Жуан. Хай і так, хай непорушні й святі, якщо вам хочеться, Анно, але не особисті й дружні. Ваше ставлення до Бога є святе й непорушне, але чи називатимете ви його особистим дружнім? У сексуальних стосунках, де обидві сторони є однаково безпорадні дійові особи, універсальна творча енерґія перемагає всі персональні міркування, усуває їх і розриває всі персональні стосунки.
Чоловік і жінка можуть бути зовсім чужі одне одному, говорити різними мовами, належати до різних рас, мати різний колір шкіри, різні нахили, можуть бути різного віку, і немає між ними іншого зв’язку, крім можливости народити на світ; і заради цієї мети сила життя кидає їх в обійми одне одному, ледве очі їхні ззирнулися. Чи не стверджує цього той факт, що ми допускаємо, аби батьки влаштовували шлюби, не порадившись із молодою? Чи не обурювались ви самі проти неморальности англійського народу, де жінки й чоловіки верхів громадянства знайомляться одне з одним і дружаться так само, як і селяни? А чи багато знає селянин про свою наречену або вона про нього до заручин? Адже ви ніколи не зробили б своїм адвокатом або сімейним лікарем людину, яку ледве знаєте. А проте ви віддаєте їй свою любов і одружуєтеся з нею.
Анна. Так, Жуане, нам відома філософія розпусти: ви ніколи не зважаєте на наслідки, що їх вона викликає для жінки.
Дон Жуан. Так, наслідки. Ці наслідки виправдують те, що вона міцно тримає чоловіка в своїх пазурях. Але, звичайно, ви не називатимете цей зв’язок зв’язком почуттів. Так само ви могли б назвати зв’язком кохання ставлення поліцая до свого в’язня.
Анна. Бачите, вам самому доводиться визнати, що шлюб конче потрібний, хоча, на вашу думку, кохання є найнезначніший з усіх людських стосунків.
Дон Жуан. Як ви можете знати, що воно — не найважливіше з усіх стосунків? Занадто важливе, щоб бути чисто персональним? Хіба міг би ваш батько служити батьківщині, коли б він одмовився убити ворога Іспанії, до якого він персонально й не почував жодної ворожнечі? Чи можна служити своїй батьківщині, відмовляючись іти заміж за людину, яку не кохаєш? Вам відомо, що жінка-аристократка одружується, як і чоловік-аристократ б’ється із ворогом, з політичних і сімейних міркувань, але зовсім не з персональних.
Статуя
Дон Жуан. Мене навчив цього досвід. Коли я був на землі й робив ті пропозиції, які всі засуджують і які, проте, зробили з мене такого цікавого героя леґенди,— мені не раз доводилося натикатися на такий факт: жінка говорить, що прихильно ставиться до моєї пропозиції, якщо ця пропозиція — чесна. І коли я починав розтлумачувати, що вона під цим «якщо» розуміла, то виявлялося, що під цим розумілося таке: я маю запропонувати їй або самому заволодіти її майном, або, коли в неї такого нема, підтримувати її протягом цілого життя своїми коштами; я повинен до кінця моїх днів шукати її товариства, бесід, її порад і зобов’язатись під страхом усіляких кар завжди бути захопленим ними, а головне, раз і назавжди відвернутися заради неї від усіх інших жінок. Я не заперечував проти цих умов, проти їх надмірности й нелюдськости, але мене вкинуло в жах їхнє надзвичайне безглуздя. І кожного разу я невідмінно й цілком одверто відповідав, що мені нічого подібного ніколи й не мріялось; якщо вдача жінки й її розум не рівні або вищі за мої, то розмови із нею можуть лише принижувати мене, а її поради — мені шкодити; повсякчасне її товариство — так казав мені мій досвід — може зробитись нестерпно нудним для мене; я не можу відповідати за мої почуття навіть на тиждень вперед, не кажучи вже, до кінця життя; відриваючи мене від цілком природних і невимушених стосунків з іншими, подібними до мене, істотами, вона або зробить мене вузьким і здичавілим, якщо я підкорюся цій вимозі, або, якщо я не підкорюся їй, примусить мене ховатися й затаювати свої думки, і, нарешті, моя пропозиція не має анічогісінько спільного з усім цим, бо визначає лише звичайний потяг мій, як чоловіка, до неї, як до жінки.
Анна. Але ви не сказали, що це є потяг неморальний.
Дон Жуан. Те, що ви називаєте неморальним, є природа, моя люба пані, я можу червоніти від сорому за це, але нічого з цим не вдієш. Природа є звідниця, час — руїнник, а смерть — убивця. Я завжди волів дивитися цим фактам у вічі й будувати людські принципи на їхньому визнанні. А ви волієте улещувати цих трьох дияволів, уславляючи їхню чистоту, турботливість, їхню ніжну доброту і будувати свої принципи на цьому ошуканстві. Чи ж дивно після цього, що ці принципи так погано функціонують?
Статуя. Що ж вам ті жінки на це звичайно відповідали?
Дон Жуан. Зачекайте! Відвертість за відвертість: спершу скажіть мені, що ви звичайно казали жінкам?
Статуя. Я! О, я присягався бути вірним до гроба, казав, що я вмру, якщо вона відмовить мені, що жодна жінка ніколи не буде для мене тим, чим була вона...
Анна. Вона? Хто?
Статуя. Та, що на той час якраз була переді мною, моя любонько. У мене були вже такі спеціальні слова, що я їх завжди казав. Так, наприклад, я казав, що навіть коли мені стукне вісімдесят років, сива волосинка коханої жінки сповнить мене більшим хвилюванням, ніж найгустіша золотиста коса найвродливішої молодої голівки. І ще я завжди казав, що не можу зносити думки, що якась інша жінка буде матір’ю моїх дітей.
Дон Жуан
Статуя
Дон Жуан. Щирість! Щоб ото бути настільки божевільним, щоб вірити у цю підлу, очевидну, грубу брехню; і це ви називаєте щирістю?! Так жадібно бажати жінку, щоб, силкуючись ошукати її, обманювати себе самого — це ви називаєте щирістю?!
Статуя. А йдіть ви під три чорти з вашою софістикою! Я був закоханцем, а не адвокатом. І жінки за це мене кохали, поблагослови їх Господь!
Дон Жуан. Вони лише примушували вас думати, що кохають вас. Що ви скажете, коли я зізнаюсь, вам, що хоч я удавав з себе безсердного адвоката, вони й мене примушували так думати! І я зазнав божевільні хвилини засліплення, коли я робив нескінченні дурниці і вірив у все те. Іноді під тиском почуттів бажання потішити жінку прокидалось у мені з такою силою, що я нестримано й безтурботно говорив ці красиві слова. А потім надходили хвилини, коли я викривав самого себе з такою диявольською байдужістю, що викликав цим сльози. Але я бачив, що і в одному і в другому випадкові однаково тяжко втекти від жінки. Коли інстинкт жінки тягнув її до мене, залишалося одне з двох — або на все життя зробитись її рабом, або втекти.
Анна. І ви смієте вихвалятись переді мною й перед моїм батьком у тому, що всі жінки вважали вас за непереможного?
Дон Жуан. Хіба ж я вихвалявся? Мені здається, що я змалював свою роль у найжалюгіднішому вигляді. До того ж, я сказав: «Коли інстинкт жінки тягнув її до мене». Але не завжди це так було. А крім того — о, небо! — які потоки благородного обурення! Яка гнітюча погорда до підлого спокусника! Які сцени з Імоґени й Іакіма![15]
Анна. Я вам ніяких сцен не робила. Я просто покликала батька.
Дон Жуан. І він прийшов зі шпагою в руці, щоб убити мене і таким чином помститись за знеславлену честь і скривджену моральність.
Статуя. Убити? Що ви хочете цим сказати? Я убив вас, чи ви вбили мене?
Дон Жуан. Хто з нас краще бився на дуелях?
Статуя. Я.
Дон Жуан. Звичайно, що ви. І ось ви, герой тих скандальних пригод, про які ви нам щойно розповідали, ви мали зухвальство виступити в ролі месника за зневажену моральність і прирікати мене на страту! І ви були б закололи мене, якби не чиста випадковість.
Статуя. Від мене цього сподівались, Жуане. Так уже влаштовано на землі. Я ніколи не був реформатором суспільства і я завжди робив так, як це було заведено у нашому дворянському товаристві.
Дон Жуан. Цим ще можна виправдати ваш виклик на поєдинок, але аж ніяк не обурливе лицемірство вашої дальшої поведінки як статуї.
Статуя. І це через те, що я потрапив до неба.
Диявол. І все ж я ніяк не можу збагнути, сеньйоре Дон Жуан, чим саме оці епізоди вашої земної кар’єри й кар’єри сеньйора командора будь-яким чином спростовують мій погляд на життя? Тут, повторюю, до ваших послуг усе, що ви шукали, і немає нічого, від чого ви тікали на землі.
Дон Жуан. Навпаки, тут я знаходжу все, що наповняло мене розчаруванням, і нічого, чого б я ще не спробував і чого б жадав. Кажу вам, що як скоро я можу уявити собі щось краще, ніж я сам, я не можу заспокоїтись, доки не спробую запровадити це краще до життя або хоч розчистити йому шлях. У цьому — закон мого життя. У цьому й полягає моє невпинне тяжіння до вищих форм життя, до ширшого, глибшого, напруженішого самоусвідомлення, до яснішого саморозуміння. І ця мета й обертала для мене кохання на скороминуще задоволення, мистецтво лише на витончення моїх сприймань, релігію на просте виправдування лінощів, як скоро вони стверджували буття Бога, що позирає на світ і знаходить його прекрасним, а той інстинкт, що сидів у мені й дивився крізь мої очі на світ, бачив, що цей світ треба було б поліпшити. Кажу вам, ганяючись за насолодами, за власним здоров’ям і майном, я ніколи не знав щастя. Не кохання до жінки кидало мене в її обійми, а втома й знемога. Коли я був дитиною й забивав собі голову об камінь, я біг до найближчої жінки і в її фартуху виплакував увесь свій біль. Коли я виріс і забивав свою душу об грубість і безглуздя тих, з якими мені доводилося стикатися, я робив те саме, що й за дитинства. Щоправда, після боротьби я знав радість відпочинку, відживлення, передишки й прострації, але, незважаючи на це, я б дав перевагу блуканням по всіх колах пекла, що їх змалював божевільний італієць, над блуканнями серед розваг і втіх Європи. Ось через що це місце вічних утіх зробилось для мене таким смертельно нудним. І відсутність у вас того інстинкту, про який я говорив, і зробила з вас страховище, що зветься дияволом. Той успіх, з яким ви відволікали увагу людей від їхньої мети, що до деякої міри збігається з моєю, і звертали цю увагу на свою мету, закріпив за вами ім’я Спокусника. Вони виконують вашу волю, або, точніше, віддаються вашому безвіллю, замість щоб виконувати свою волю, а це й робить їх такими неприємними, неправдивими, неспокійними, робленими, нікчемними й жалюгідними істотами.
Диявол
Дон Жуан. Дурниці! Заради чого бути мені ввічливим з ними або з вами? У цьому Палаці Неправди одна-дві правди не завдадуть вам великої шкоди. Ваші друзі — це найбезтямніші тупаки, яких я будь-коли знав. Вони негарні — вони лише прикрашені: вони неохайні — лише виголені й завиті. Вони не благородні — лише вдягнені за модою. Вони не освічені — вони лише сяк-так одержали шкільні дипломи. Вони не релігійні — вони лише заабонували місця в церкві. Вони не моральні — вони лише підкоряються умовностям. Вони не доброчесні — вони лише полохливі. Вони навіть не порочні — вони лише «нетривалі». Вони не артистичні — вони лише похітливі. Вони не лояльні — вони лише раби; вони не обов’язку підкоряються, а їм лише не відома відвага. У них немає громадськости, а лише вузький патріотизм; немає сміливости, а лише забіякуватість; не непохитність, а впертість; не величність, а високодумство, не самовладання, а тупість; не самоповага, а гонор; не доброта, а сантиментальність; не соціальність, а стадне почуття; не повага до інших, а лише поштивість, не розум, а лише запеклість. Вони не поступові, а лише бунтівливі; у них не уявлення, а лише забобонність, не справедливість, а мстивість; не великодушність, а лише поблажливість; вони не дисципліновані, а лише вимуштровані, і, над усе, неправдиві,— всі вони брехливі аж до самих кісток.
Статуя. Що за дивовижний потік слів, Жуане! Як би мені хотілося так говорити зі своїми солдатами!
Диявол. Це не більш як балаканина. Усе це вже давно сказано до вас, але чи змінило це хоч що-небудь? Чи звернув світ на це хоч будь-яку увагу?
Дон Жуан. Так, це балаканина. Але чом це лише балаканина? Тому, мої друзі, що й краса, чистота, чесність, релігія, моральність, мистецтво, патріотизм, хоробрість і все інше є лише слова, що їх я або хтось інший може вивернути, як рукавичку. Коли б вони були дійсністю, ви, після мого звинувачення, мусили б визнати за собою провину. Але, на щастя для вашої самоповаги, мій друже Дияволе, вони не є дійсністю, вони є лише, як ви сказали, простими словами, з яких можна скористатися, щоб оманою примусити варварів підкоритися цивілізації, а цивілізованих бідняків дозволити грабувати себе й поневолювати. Це є родинна таємниця керівної касти. І коли б ми, що належимо до цієї касти, більше турбувалися про розквіт Життя для всього світу, ніж влади й розкошів для жалюгідних самих себе, ця таємниця зробила б нас великими. А тепер подумайте, яким нудним мені, посвяченому у цю таємницю дворянинові, повинно бути ваше нескінченне лицемірство щодо всіх цих моральних байок! І як бридко й страшно, що ви жертвуєте їм своє життя! Коли б ви ще настільки вірили в цю вашу моральну гру, щоб грати чесно, то було б усе ж таки цікаво спостерігати; але цього немає: ви на кожному кроці шахруєте, а коли ваш партнер зшахрує, ви перекидаєте стіл і намагаєтесь його убити.
Диявол. На землі це, може бути, до деякої міри й так, бо люди неосвічені й не мають змоги оцінити мою релігію кохання й краси, але тут...
Дон Жуан. О, я знаю. Тут — самі кохання й краса! Овва! Це однаково, що цілу вічність дивитися на першу дію фешенебельної п’єси, чекаючи, коли почнеться зав’язка. Ніколи, навіть у страшніші хвилини забобонного жаху на землі, не уявлялося мені, що пекло таке страшне. Я живу, наче перукар у повсякчаснім спогляданні краси, й граюся шовковими кучерями. Я вдихаю атмосферу молодощів, наче продавець у цукерні. Командоре, чи є на небі гарні жінки?
Статуя. Жодної. Абсолютно жодної. І які вони всі неохайні! Жодних самоцвітів і прикрас. Скидаються на п’ятдесятирічних чоловіків.
Дон Жуан. Палаю бажанням якнайшвидше потрапити туди! Чи згадують там слово «краса»? Чи є там художники?
Статуя. Слово чести, вони не милуються з гарної статуї, навіть коли вона проходить повз них.
Дон Жуан. Іду!
Диявол. Дон Жуане, дозволите мені бути з вами цілком щирим?
Дон Жуан. Хіба ви не були досі щирим?
Диявол. Так, наскільки я вважав за можливе. Але тепер піду далі й зізнаюсь вам, що людині все набридає,— небо не менш за пекло. І вся історія є не що інше, як спогад про хитання світу між цими двома крайнощами. Кожна епоха є лише коливання маятника, хоча кожне покоління й думає, що світ проґресує, бо він весь час рухається. Але коли ви будете таким старим, як я, коли вам до біса набридне небо, як воно набридло мені й командорові, і до біса набридне пекло, як воно вже й тепер вам набридло, ви перестанете уявляти собі, що нібито кожне коливання від неба до пекла є визволення, а кожне коливання від пекла до неба — еволюція. Там, де тепер ви бачите реформи, проґрес, здійснення вищих поривань, невпинне підняття людини до досконаліших форм буття, — ви не бачите нічогісінько, крім нескінченної комедії ілюзій. Ви зрозумієте глибоку правду слів мого друга, — що нічого немає нового під сонцем. Vanitas vanitatum[16]...
Дон Жуан
Диявол. Жодної, мій друже. Ви гадаєте, що коли ви маєте перед себе якусь мету, її безперечно має й природа? Так само ви могли б тоді сказати, що вона має пальці на руках і ногах, бо вони є у вас.
Дон Жуан. Але їх у мене й не було б, коли б вони були непотрібні. І я, мій друже, така сама частинка природи, як і мій палець — частинка мене. Якщо мій палець є орган, що ним я тримаю меч і мандоліну, то мій мозок — орган, за допомогою якого природа намагається зрозуміти себе. Мозок мого собаки стає у пригоді лише цілям цього собаки, але мій мозок опрацьовує знання, які мені персонально нічого не дають, лише засмучують моє існування й відкривають мені жахливу неминучість старезности й смерти. Коли б мною не володіла мета, що є поза мною, я б краще був хліборобом, ніж філософом, бо хлібороб живе стільки, як і філософ, більше їсть, краще спить і з меншим сумнівом втішається в обіймах своєї дружини. Але філософа міцно тримає в своїх пазурях сила життя. Ця сила говорить йому: «Я утворила тисячу дивовижних речей несвідомо,— самим хотінням жити та йдучи в напрямку найменшого опору; тепер я хочу дізнатись про себе саму й про своє призначення; хочу сама вибрати собі шлях, а тому я й утворила особливий мозок, мозок філософа, щоб він керував знаннями, як хлібороб керує плугом. І це,— каже сила життя філософові,— «ти повинен старатись робити для мене, поки не вмреш, а коли вмреш, я утворю другий мозок і другого філософа, щоб провадити далі це завдання».
Диявол. А навіщо знати й розуміти?
Дон Жуан. Щоб мати змогу вибрати шлях найбільшої користи замість відступати і йти в напрямку найменшого опору. Хіба судно не правильніше пливе до місця свого призначення, ніж колода, яку кидає в усі боки? Філософ є стерничий природи. І ось різниця між нами: бути у пеклі — це віддатись на волю хвиль, а бути в раю — це пливти зі стерничим.
Диявол. І десь — найпевніш — наскочити на скелю.
Дон Жуан. Овва! А яке судно скоріше наскочить на скелю й піде на дно — віддане на волю хвиль чи те, яким керує стерничий?
Диявол. Гаразд, гаразд, ідіть своїм шляхом, сеньйоре Дон Жуане! Я вважаю за краще бути сам собі паном, а не знаряддям якоїсь сліпої універсальної сили. Я знаю, що на красу приємно дивитись, що музику приємно слухати, що кохання приємно відчувати, і що про все це приємно думати й говорити. Я знаю, що треба бути витонченою і розвиненою істотою, щоб добре розумітися на всіх цих відчуваннях, почуттях і заняттях. Хай там що про мене на землі, у церквах говорили, я знаю, що по всіх усюдах у порядному товаристві Князя Пітьми визнають за джентльмена, і цього з мене досить. Що ж до цієї сили життя, яку ви вважаєте за непереможну,— ніщо так легко не перемагає людина з деяким характером, як її. Але якщо ви своєю вдачею тривіальні й забобонні, як і всі реформатори,— вона перш за все штовхне вас у бік релігії, і ви будете кропити немовлят водою, щоб урятувати від мене їхні душі; потім вона перетягне вас від релігії до науки, і ви перестанете кропити дітей водою, але будете робити їм щеплення від всяких хороб, щоб запобігти випадковому зараженню; потім візьметесь до політики і зробитеся забавкою в руках підкупних урядовців і слугою честолюбних хвастунів; а наслідком усього цього буде розчарування й старість, розбиті нерви й розбиті надії, марні жалкування за найгіршою й безглуздішою з утрат і жертв — за втратою й жертвою сили радости, одне слово, — ви будете покарані, як дурень, що женеться за кращим, не забезпечивши себе добрим.
Дон Жуан. Але, принаймні, я не знатиму нудьги. У всякому разі, ті, що служать силі життя, мають якусь перевагу. Отже, — на все добре, сеньйоре Сатано!
Диявол
Дон Жуан. Чому одразу не сказати — плоть і кров, хоча ми й залишили позад себе ці два грубі загальники?
Диявол
Дон Жуан. Чому ж ні. Але якщо від диявола цинічного можна дечого навчитись, то диявола сентиментального я не зношу. Сеньйоре командор, вам відомий шлях до межі, що між пеклом і небом! Будь ласка, проведіть мене.
Статуя. О, ця межа є лише різниця між двома поглядами на речі. Перший-ліпший шлях доведе вас, якщо ви справді хочете потрапити туди.
Дон Жуан. Гаразд.
Анна. Але я йду з вами.
Дон Жуан. Я можу знайти свій шлях до неба, Анно, але вашого я не можу.
Статуя
Диявол
Статуя. Пригадую, він пішов на небо. Рембрандт?
Диявол. Так, Рембрандт. Є в цих добродіях щось неприродне. Не прислухайтесь до їхньої науки, сеньйоре командор, — це небезпечно. Будьте обережні в прагненнях до надлюдського, — це призводить до зневаження всього людського. Для людини кінь, собака, кішка — лише видові одміни, й стоять вони поза межами морального світу. І ось так само й для надлюдини — чоловік і жінка є лише видові одміни й також перебувають поза межами морального світу. Цей Дон Жуан був ласкавий з жінками і ввічливий з чоловіками, так само як ваша дочка була ласкава з улюбленими кошеням і цуценям, але така ласкавість є відкидання виключно людського єства душі.
Статуя. А що ж воно є, хап його дідько, ця надлюдина?
Диявол. О, це остання мода у фанатиків сили життя. Чи не зустрічали ви на небі серед новоприбулих німецько-польського божевільного... зачекайте... як, пак, його звуть? Так, — Ніцше?
Статуя. Ніколи не чув.
Диявол. Ну, так він спершу прийшов сюди,— ще до того, як до нього повернувся його розум. Я покладав на нього деякі надії, але він був незламний прихильник сили життєвої. Саме він і викопав надлюдину, яка так само стара, як і Прометей. А XX сторіччя буде бігати за цими найновішими кониками, коли йому набридне світ, плоть і ваш слуга покірний.
Статуя. Надлюдина — це добре гасло, а добре гасло в бою є вже напівперемога. Я б з великою охотою подивився на цього Ніцше.
Диявол. На нещастя, він здибав тут Ваґнера й посварився з ним.
Статуя. Цілком з ним згоджуюсь. Я — прихильник Моцарта.
Диявол. О, вони сперечались не за музику. Ваґнер якийсь час теж схилявся до поклоніння силі життя й винайшов надлюдину на ймення Зіґфрід. Але пізніше він схаменувся. І коли вони тут зустрілися, Ніцше назвав Ваґнера ренеґатом. А той написав памфлета, у якому доводив, що Ніцше — єврей. І все скінчилося тим, що Ніцше у пориві гніву пішов на небо. А тепер, мій друже, поспішаймо до мого палацу й влаштуймо, щоб відзначити ваше прибуття, велике музичне свято.
Статуя. З великою охотою. Це дуже приємно.
Диявол. Сюди, сюди, командоре. Ми спустимось у традиційний трап.
Статуя. Гаразд.
Диявол. І мені теж.
Анна. Заждіть!
Диявол. Вам, сеньйоро, не можна цим шляхом. Для вас буде ще апофеоз. Але ви будете в палаці швидше за нас.
Анна. Я тому вас зупинила. Скажіть мені, де я можу знайти надлюдину?
Диявол. Її ще не створено, сеньйоро.
Статуя. І, мабуть, ніколи й не буде створено. Рушаймо, бо від червоного вогню я чхаю.
Анна. Ще не створено! Тоді, значить, моє діло ще не доведено до краю. Вірую в майбутнє життя!
Мендоса. Приснилося вам що-небудь?
Таннер. Щось жахливе. А вам?
Мендоса. Так. Але я забув, що саме. Згадую, що й ви снились.
Таннер. А ви — мені. Дивовижно!
Мендоса. Я попереджав вас.
Дюваль
Анархіст. Я казав вам, що треба починати з нищення держави. А тепер усі ми загинули.
Дражливий соціал-демократ
Мендоса
Похмурий соціал-демократ. Автомобіль...
Анархіст. Троє чоловіків...
Дюваль. Dеuх femmes[18]...
Мендоса. Троє чоловіків і дві жінки! Чом ви не привели їх сюди? Злякались?
Дражливий соціал-демократ
Похмурий соціал-демократ. У низині — дві машини з озброєними солдатами.
Анархіст. Постріл зроблено у повітря. Це був сиґнал.
Таннер. Це не варта, а експедиція, яку вислано, щоб переловити вас. Нам пропонували почекати її й їхати разом, але я дуже поспішав.
Дражливий соціал-демократ
Мендоса. Ідіоте, чи знаєте ви, що таке гори? Хіба ви іспанець? Перший-ліпший пастух, якого ви стрінете, викаже вас. Окрім того, їхні кулі все одно досягнуть нас.
Дражливий соціал-демократ. Але...
Мендоса. Мовчіть! Покладіться на мене.
Стрейкер. Кого це ви називаєте товаришем?
Мендоса. Учора перевага була на моєму боці. Грабіжник бідних був під владою грабіжника багатих. Ви простягли мені руку. Я стиснув її.
Таннер. Я ані в чому не звинувачую вас, товаришу. Ми приємно перебули вечір, тільки й всього.
Стрейкер. Я ні до кого не простягав руки.
Мендоса
Стрейкер
Мендоса. Язик, не вартий Луїзиного брата. Але все одно, — вам заткнуто пельку, і цього з нас досить. Обертається до своїх, які посуваються по амфітеатру за його спиною до печери, щоб сховатися в ній. На цей час від шляху наближається нова компанія в костюмах автомобілістів; настрій дуже гомінливий. Першою йде Енн і прямує просто до Таннера; за нею Віолетта, яку під праву руку веде Гектор, а під ліву — Ремсден. Мендоса йде до свого каменя, що править за місце голови зборів, і спокійно сідає; люди його скупчуються позад нього, а його штаб розміщується так: Дюваль і анархіст по праву руку, а два соціал-демократи по ліву.
Енн. Це Жак!
Таннер. Попався!
Гектор. Звичайно, це він. Я казав, що це ви, Таннере. Нам довелося зупинитись, бо лопнула шина. Ввесь шлях усіяний цвяхами.
Віолетта. Що ви тут робите, з усіма цими людьми?
Енн. Чому ви поїхали, не попередивши нас?
Гектор. Я виграв букет троянд, міс Вайтфілд! (До Таннера). Коли ми довідалися, що ви від’їхали, міс Вайтфілд побилася об заклад на букет троянд, що моя машина не дожене вашої раніш Монте-Карло.
Таннер. Але цей шлях не веде до Монте-Карло.
Гектор. Однаково. Міс Вайтфілд висліджувала вас на кожній зупинці. Вона справжній Шерлок Холмс.
Таннер. Сила життя! Я пропав!
Октавій
Ремсден
Гектор. І я теж.
Октавій. Я добре вас знаю, сер. Але не можу пригадати, де саме я вас бачив.
Мендоса
Віолетта. О, дуже добре; але у мене така коротка пам’ять на ймення.
Мендоса. Це було в готелі «Савой».
Ремсден
Октавій. Як, Віолетто, а я думав, що ти й Мелоун ледве чи знали одне одного до цієї мандрівки!
Віолетта
Мендоса. Офіціантом, мадам. У мене залишилася найкраща згадка про всіх вас. З вашої щедрости я зробив висновок, що для вас ці відвідування ресторану були надзвичайно приємні.
Віолетта. Яка безсоромність!
Ремсден. Гаразд, гаразд, мій друже. Сподіваюсь, ви не дожидатимете, що ці пані будуть поводитись з вами, як зі знайомим, бо ви їм колись прислуговували до столу?
Мендоса. Пробачте, адже це ви, а не я нагадали про наше знайомство. І панії пішли за вашим прикладом. Ну, що ж, — зайвий раз виявилися погані манери вашого класу, — і інцидент вичерпано. Надалі ви будете ласкаві поводитись зі мною з тою повагою, з якою треба ставитись до чужоземця й супутника в мандрівці.
Таннер. Ось! Я здибав під час своєї подорожі одну людину, що з нею можна розумно поговорити, а ви всі інстинктивно ображаєте її. Навіть і «нова людина» не краща од першого-ліпшого з вас. Енрі, ви поводилися зовсім як жалюгідний джентльмен.
Стрейкер. Джентльмен! Ні!
Ремсден. Знаєте, Таннере, цей тон...
Енн. Хай це вас не ображає, дідусю! Невже ви його й досі ще не впізнали?
Віолетта
Дюваль
Анархіст. Дурні! Держава збирається роздушити вас, бо ви милували її, поступаючись владою, підмовлені політичними нахлібниками буржуазії.
Похмурий соціал-демократ
Анархіст. Ось вона зараз захопить вас...
Дражливий соціал-демократ
Мендоса
Солдати розташовуються по дорозі, навівши рушниці на амфітеатр. Розбійники, борючись з непереможним бажанням сховатись один за одного, удають із себе, наскільки це можливо, нічим не стурбованих. Мендоса підводиться, величний, безстрашний з виду. Офіцер, що командує солдатами, наближааться від шляху до амфітеатру, пильно придивляється до розбійників і звертавться до Таннера.
Офіцер. Хто такі ці люди, сеньйоре англійцю?
Таннер. Моя варта.
Мендоса з мефістофелевою усмішкою низько вклоняється. Мимовільна посмішка пробігає по обличчях розбійників Вони доторкаються до своїх капелюхів, за винятком анархіста, який стоїть, схрестивши руки на грудях, на знак презирства до держави.
Дія четверта
Сад коло вілли в Ґранаді. Той, кому цікаво знати, що цей сад собою являє, хай поїде до Ґранади й на свої власні очі побачить. Змальовуючи прозаїчно, можна було б згадати вервечку пагорбків з віллами, Альґамбру на вершині одного з тих пагорбків і велике місто в низині з курними білими шляхами, по яких діти (бозна що вони взагалі роблять і думають) якось автоматично випрошують півпенсові монети й простягають до них свої маленькі засмаглі від сонця рученята. Але в такому описі немає нічого, за винятком Альґамбри, цих дітей і кольору шляхів, що б не підходило до Серрею так само, як і до Іспанії. Різниця полягас лише в тому, що пагорбки Серрея порівнюючи невеликі й негарні, і їх можна було б назвати ґулями Серрея, тоді як пагорбки Іспанії можна віднести до гір, що, бувши ніжними за своїм складом, проте не втрачають своєї величности.
Цієї уваги вартий сад, розташований на пагорбку, що проти Альґамбри; що ж до самої вілли, то вона розкішна й з великими претензіями, як і личить віллі, яку тижнями винаймають заможні американці й англійці. Якщо стати на моріжку в нижчій частині саду й подивитись угору, то обрій буде замикати кам’яна балюстрада навколо майданчика з прапорцями на вершині пагорбка, за яким — безкрайність гір. Між нами й цим майданчиком — сад у квітках, з округлим басейном і фонтаном посередині, з геометрично правильними грядками квітів, посипаними піском доріжками і щонайретельніше підстриженими тисовими деревами. Сад — вище над моріжком, що з нього ми дивимось, і до нього ведуть декілька східців усередині його огорожі. А майданчик ще вищий за самий сад, і треба піднятися ще декількома східцями, щоб помилуватись крізь балюстраду надзвичайно гарним краєвидом міста в долині і з пагорбків, що наче біжать один за одним туди, в далечінь, де вони обертаються на справжні гори. Ліворуч — вілла; до неї ведуть східці з лівого кутка саду. Якщо вертатися від майданчика через сад, униз до моріжка (тоді вілла залишається позаду, праворуч), можна помітити, що теперешні мешканці вілли цікавляться літературою: немає ні тенісу, ні дужок для крокету, а зате ліворуч — невеличкий залізний садовий столик, на ньому книжки, здебільшого у жовтих палітурках, і коло нього стілець. На стільці, праворуч, теж лежить декілька розгорнутих книжок. Газет немає, і цей факт разом з відсутністю ігор може навести допитливого глядача до вичерпного висновку щодо мешканців цієї вілли. Проте цього чудового полудня ці роздумування глядача уриваються появою в хвіртці, що ліворуч, Генрі Стрейкера в його незмінному вбранні шофера. Він відчиняє хвіртку перед підстаркуватим паном і йде слідом за ним на моріжок.
Цей підстаркуватий пан, незважаючи на іспанську спеку, у чорному сурдуті, циліндрі, штанах у вузеньку темно-сіру з фіалковою (надзвичайно респектабельних кольорів) смужку, у чорній краватці, зав’язаній бантом на бездоганній сніжно-білій сорочці. Очевидно, це людина, що її соціальний стан вимагає повсякчасного й старанного догляду за вбранням, незалежно від клімату: вона, мабуть, була б так само вдягнена і в пісках Сахари, і на вершині Монблану. На ній не видно ознак того класу, який за головну місію свого життя вважає підтримування й рекламування першорядних кравців і модних крамниць, а тому вигляд цієї людини в цьому вбранні досить простацький, хоча в одязі будь-якого робітника вона була б показна. Товсте, з одутлими щоками, червоне обличчя, волосся, наче щетина, невеличкі оченята, товсті вуста з опущеними донизу куточками й уперте підборіддя. Шкіра його (це завжди приходить з віком) зробилась миршавою, переважно на шиї й на нижніх округлостях щік, шкіра ж над вустами ще тверда, як яблуко, і тому верхня частина обличчя здається молодшою за долішню. У ньому ви почуваєте самовпевненість людини, яка нажила гроші, і якусь лютість, що вказує на те, що гроші ці придбано в запеклій боротьбі; ввічливість його ховає в собі очевидну погрозу, що людина ця має в резерві й інші засоби на випадок потреби. Назагал це людина, яку можна жаліти, коли вона не викликає страху; є у ній і щось зворушливе: наче та величезна комерційна машина, що назавжди вправила її в оцей сурдут, залишила їй дуже мало з її власної особи й не дала жодного задоволення її особистим нахилам і пристрастям. Із найперших її слів ясно, що це — ірландець, який зберіг свою природжену вимову, незважаючи на часті зміни місця й умов життя. Можна лише здогадуватись, що первісною його мовою була уривчаста говірка Керрі, але те псування й ламання мови, що відбувається в Лондоні, Глазґо, Дубліні і по інших великих містах, так довго впливало на його вимову, що, мабуть, ніхто не скаже, що він говорить говіркою Керрі, бо його мелодійність майже зовсім зникла, залишивши саму грубість і уривчастість. Стрейкер, цей справжній син лондонської вулиці, викликав у ньому велику зневагу, як дурний англієць, що не вміє говорити навіть своєю рідною мовою. Що ж до Стрейкера, то той теж вважає, що провидіння навмисно наділило цього старого такою вимовою, щоб розважити британську расу, і раз у раз поводиться з ним із зневажливою вибачливістю, як із нижчою й жалюгідною істотою, а іноді й з обуренням, коли стара людина дає наздогад, що хоче, щоб її ірландську нісенітницю брали за правду.
Стрейкер. Я піду й доповім молодій пані. Вона казала, що ви волієте зачекати тут.
Ірландець
Стрейкер
Ірландець. Чи знаю я її?
Стрейкер
Ірландець. А вам що до того?
Стрейкер обурено спускається зі східців і стає перед відвідувачем.
Стрейкер. Я вам скажу, що мені до того. Міс Робінсон...
Ірландець
Стрейкер. Як, ви навіть не знаєте її ім’я?
Ірландець. Ні, я знаю, тепер, коли ви мені сказали.
Стрейкер
Ірландець. А кому, прошу, ви мали його передати?
Стрейкер. Я мав передати його містеру Ектору Мелоуну, за дорученням міс Робінсон — зрозуміло? Міс Робінсон не моя хазяйка, я лише хотів їй ласку зробити. Містера Мелоуна я знаю, і ви — не він, зовсім не він, нема чого й казати. У готелі мені сказали, що ваше прізвище Ектор Мелоун...
Ірландець. Гектор Мелоун.
Стрейкер
Суперечка, що раз у раз загострюється, уривається з появою Віолетти; вона вийшла з вілли, пройшла садом, спустилась по східцях і з’явилась якраз вчасно між Стрейкером і Мелоуном.
Віолетта
Стрейкер. Так, міс. Я одвіз листа до готелю й відіслав його нагору; я сподівався побачити містера Мелоуна. Коли бачу, виходить цей добродій і каже, що гаразд,— він поїде зі мною. Я й привіз його сюди, бо в готелі мені сказали, що це містер Ектор Мелоун. А тепер він каже зовсім інше. Але якщо він не та людина, яку ви мали на увазі,— скажіть одне слово, і я його зараз же одвезу назад.
Мелоун. Я вважав би для себе за велику честь, коли б ви дозволили мені поговорити з вами, мадам. Довго я вас не затримаю. Я — Гекторів батько, як цей розумний британець міг би здогадатися за якусь годину-дві.
Стрейкер
Віолетта
Мелоун. Ваш... хто?
Віолетта. Водій нашого авта. Він може робити машиною по сімдесят миль за годину й полагодити її, коли вона зіпсується. Ми залежимо від наших автомобілів, а наші автомобілі залежать від нього і, таким чином, і ми залежимо від нього.
Мелоун. Я помітив, мадам, що кожна тисяча доларів, яку здобував англієць, збільшує кількість тих, од кого він залежить. А втім, вам нема чого перепрошувати мене за нього: я навмисно викликав його на розмову. Таким чином, я довідався, що ви перебуваєте тут, у Ґранаді, з компанією англійців, до якої належить і мій син Гектор.
Віолетта
Мелоун
Віолетта
Мелоун
Віолетта. Так, я дуже добре знаю вашого сина, м-р Мелоуне. У вас є якісь заперечення?
Мелоун
Віолетта. Я впевнена, м-р Мелоуне, що ви не радитимете йому чогось нерозумного.
Мелоун. Сподіваюсь, що ні, міс Робінсон. Але те, що у ваших літах може здаватись нерозумним, мені таким може не здаватись.
Віолетта
Мелоун. Я вже міг здогадатися про це з вашого листа. Гаразд, міс Робінсон,— він сам собі пан і може робити, що схоче. Але якщо він одружиться з вами,— він од мене копійки щербатої не діждеться.
Віолетта
Мелоун. Я нічого не маю проти вас, міс Робінсон. Навіть більше, — я можу зазначити, що ви дуже мила й хороша молода панночка. Але в мене інші плани щодо нього.
Віолетта. Але Гектор може й не мати інших планів.
Мелоун. Цілком можливо. Тоді хай не покладається на мене, ось що. Мабуть, ви до цього готові. Коли молода дівчина пише до молодого хлопця, щоб він приїжджав до неї мерщій, мерщій мерщій, — гроші, очевидно, не мають для неї жодного значення, тоді як кохання — усе.
Віолетта
Мелоун
Віолетта. Навіщо ті гроші, коли ще треба для цього працювати?
Мелоун
Віолетта ось-ось була втратила своє самовладання, але примушує себе заспокоїтись; розтулює пальці й знов сідає з робленим спокоєм і розсудливістю.
Віолетта. Будьте ласкаві, скажіть мені, що можете ви мати проти мене? Мій соціальний стан, у всякому разі, не гірший за його. І він це визнає.
Мелоун
Віолетта. Що ви розумієте під дружиною, яка варта традицій такого дому? Хіба кожна добре вихована жінка не здатна господарювати в такому домі?
Мелоун. Ні, для цього треба народитися.
Віолетта. А Гектор для цього народився? Га?
Мелоун. Його баба була босоногою ірландською дівчиною, що вигодувала мене біля вогнища де горів торф. Хай візьме за себе таку саму дівчину, і я дам йому все те, що збирався дати. Хай він за допомогою моїх грошей, або сам по собі, підніме своє соціальне становище, або й ще когось іншого — як скоро це піде так чи інакше на користь — я вважатиму, що мої гроші не витрачені марно. Адже це повинно комусь піти на користь. Шлюб же з вами не викличе ніяких наслідків.
Віолетта. Дехто з моїх родичів міг би мати багато заперечень проти мого одруження з онуком простої жінки, м-р Мелоуне. Хай це буде упередження. Але й тоді ваше бажання оженити вашого сина з титулом — такий самісінький забобон.
Мелоун
Віолетта. Не розумію, навіщо мені бути нещасною лише через те, що я не можу стати вам у пригоді? Навіщо вам робити Гектора нещасним?
Мелоун. Він терпляче знесе це нещастя. Чоловіки куди легше справляються з розчаруванням у коханні, ніж з грошовою скрутою. Мабуть, ці мої слова здаються вам підлими, але я знаю, що кажу. Мій батько помер з голоду
Віолетта. Був голод?
Мелоун
Віолетта
Мелоун. Я маю пропозиції від двох найдавніших родових замків Англії. В одного власника з історичним ім’ям не вистачає коштів, щоб хоч замітати всі кімнати, а в другого немає грошей, щоб сплатити спадкове мито. Що ви тепер скажете?
Віолетта. Звичайно, що це невимовно ганебно. Але вам, я думаю, відомо, що уряд раніше чи пізніше покладе край усім цим соціалістичним нападам на власність.
Мелоун
Віолетта
Мелоун. Не можу з цим згодитись; я маю на увазі те, що говорив я, звичайно.
Віолетта. Тоді ви не знаєте Гектора, як знаю його я. Він — романтичний і мрійний, гадаю, що він здобув це від вас, — і йому потрібна дружина статечна, така, щоб могла піклуватись про нього, не мрійниця.
Мелоун. Коротко кажучи, щось подібне до вас?
Віолетта
Мелоун
Віолетта. Звичайно, м-р Мелоуне, мені дуже важко розмовляти з вами, якщо ви навмисно не хочете розуміти мене.
Мелоун
Стрейкер поспішно відчиняє хвіртку й впускає Гектора. Той, обурений, іде по моріжку й прямує просто до батька, але Віолетта, перелякана, схоплюється із стільця й затримує його. Стрейкер десь певно пішов, принаймні його не видно.
Віолетта. Ах, як не до речі! Прошу вас, Гекторе, мовчіть. Ідіть звідси, поки я не закінчу розмови з вашим батьком.
Гектор
Мелоун. Що ти хочеш цим сказати?
Гектор. Ви розпечатали листа, якого адресовано на моє ім’я. Ви видали себе за мене й таким чином добулися до цієї пані. Це — безчесно.
Мелоун
Гектор. Я думаю! Я думаю! Я думаю про свою честь і становище в англійському товаристві.
Мелоун
Гектор. Так, і ви зіпсували цей мій стан тим, що розпечатали цього листа. Лист од англійської пані, який не був адресований вам — конфіденційний, любовний лист! Приватний лист — і його розпечатав мій батько! Такі речі в Англії не подарують! І що скорше ми поїдемо звідси, то краще!
Віолетта
Мелоун. Бач! У тебе зовсім немає здорового глузду. Дякую вам, міс Робінсон.
Гектор. І я дякую вам. Дуже мило з вашого боку. Батькові тільки цього й треба було.
Мелоун
Гектор
Мелоун
Віолетта. Ш-ш!.. будь ласка, будь ласка! Бо всі вже йдуть сюди.
Батько й син замовкають, дивлячись один на одного. У хвіртку входять Таннер із Ремсденом, а за ними Октавій і Енн.
Віолетта. Уже додому?!
Таннер. Альґамбра сьогодні зачинена.
Віолетта. Шкода!
Таннер робить декілька кроків і опиняється між Гектором і незнайомим старим чоловіком, які, очевидно збираються кинутись один на одного. Він переводить погляд з одного на другого, щоб зрозуміти, в чому річ. Вони похмуро уникають його поглядів, затаївши в собі глуху злобу.
Ремсден. Ну, хіба ж так можна, Віолетто? Вийти на сонце з такою міґренню!
Таннер. Ви вже відпочили, Мелоуне?
Віолетта. Ах, я й забула! Тут не всі між собою знайомі. М-р Мелоуне, представте усім вашого батька.
Гектор
Мелоун
Віолетта. На бога, не треба сцен.
Енн і Октавій зупиняються біля хвіртки, обмінюються поглядами й скромно відступають по східцях до саду, звідки їм уже легко все спостерігати, нікому не заважаючи. Зі східців Енн шле легку ґримасу співчуття Віолетті, яка стоїть спиною до столика й безнадійно дивиться, як її чоловік все вище заноситься вгору на хвилях моралі, вже зовсім не беручи до уваги мільйонів старого.
Гектор. Мені дуже шкода, міс Робінсон, але я стою за принцип. Так, я — син, і, сподіваюсь, син, який знає свій обов’язок щодо батька. Але перш за все я — людина. І коли мій батько поводиться з моїми листами, як зі своїми власними, й насмілюється сказати, що я не повинен одружуватись із вами в той момент, коли я щасливий і гордий тим, що дістав вашу згоду, тоді мені залишається лише махнути на все рукою й піти своїм шляхом.
Таннер. Одружитися з Віолеттою?!
Ремсден. Чи ви сповна розуму?
Таннер. Хіба ви забули, що ми вам казали?
Гектор
Ремсден
Таннер. Ще один божевільний! Цих закоханих треба замикати.
Він облишає Гектора як безнадійного й іде в напрямку саду, але Мелоун, відчувши образу іншого характеру, іде йому вслід і своїм зачіпливим тоном примушує того зупинитись.
Мелоун. Я не зовсім зрозумів вас. Прошу дати мені відповідь, чи вважаєте ви, що Гектор не вартий цієї пані?
Таннер. Мій любий пане, ця леді вже одружена. І Гекторові це відомо; але незважаючи на це, він не відступається від свого божевільного захоплення. Одвезіть його додому й замкніть.
Мелоун
Гектор. Усе йде як слід. Нехай вас це не турбує. Я відповідаю за моральну бездоганність того, що роблю.
Таннер
Мелоун. А от я сумніваюся в цьому.
Гектор
Мелоун. Твою дружину?!
Таннер. Так це ви — той чоловік, що зник! Ще одне ошуканство!
Мелоун. Ви одружилися без моєї згоди!
Ремсден. Ви цілком свідомо дурили нас, сер!
Гектор. Досить вже з мене цих мук. Так, Віолетта й я — ми одружилися. От і все. Ну, що ви тепер на це скажете — усі ви?
Мелоун. Я знаю, що я скажу. Вона одружилася з бідним.
Гектор. Ні, вона одружилася з працівником.
Мелоун
Гектор
Мелоун
Гектор
Октавій
Віолетта
Таннер
Октавій
Мелоун
Гектор
Мелоун
Гектор. Ні, ні, ні! Це вирішено, і вирішено непохитно.
Віолетта. Але мені ще треба зайти до вілли, мій милий, і наказати Дейвіс, щоб вона спакувала мої речі. Може б, ти пішов поперед і загадав приготувати мені кімнату вікнами в сад? За півгодини я буду в тебе.
Гектор. Чудово. Може, пообідаємо разом, тату?
Мелоун
Гектор. Отже, незабаром побачимось.
Мелоун. Ви, звичайно, спробуєте довести його до пуття, Віолетто? Я певен, ви це зробите.
Віолетта. Я й на думці не мала, що він може бути такий впертий. Якщо він буде такий і надалі, то що я можу вдіяти?
Мелоун. Не втрачайте надії на це. Сімейний тиск діє поволі, але вірно. Ви зламаєте його впертість. Обіцяйте мені, що ви це зробите.
Віолетта. Я зроблю все, що буде мені під силу. Певно, це надзвичайне безглуздя — цілком свідомо прирікати себе на бідність.
Мелоун. Надзвичайне безглуздя!
Віолетта
Мелоун
Віолетта
Мелоун. Ну?
Віолетта. Не купуйте, поки я не подивлюсь. Ніколи не можна сказати одразу, є там які хиби чи ні.
Мелоун. Ні, ні. Я нічого не розпочинатиму, не порадившись з вами. Не турбуйтесь!
Віолетта
Таннер
Ремсден
Мелоун
Ремсден
Мелоун. Не скажу, щоб я не міг її купити. Гадаю, що у моїх руках їй було б краще, ніж у руках іспанського уряду. Але я приїхав сюди не тому. Сказати вам правду, з місяць тому я підслухав розмову двох добродіїв про якісь акції. Вони не сходилися в ціні, — вони були молоді, ласі на гроші й не розуміли, що як скоро ці акції були варті того, що за них давали, то, без сумніву, вони були варті й того, що за них правили. Щоб потішитись, я пристав до розмови й купив ці акції. Гаразд, але й досі я ніяк не можу довідатись, що то за підприємство. Правління його в цьому місті, й називається воно «Акціонерне Товариство Мендоса». Тепер, що таке Мендоса? Чи це копальні, пароплавне товариство, банк, патентований винахід?..
Таннер. Це — людина. Я її добре знаю. Її принципи суто комерційні, їдьмо з нами, прокатаємось нашим автом навкруги міста, м-ре Мелоуне, і завітаємо по дорозі до неї.
Мелоун. О, з великим задоволенням. Дозвольте запитати, з ким маю честь...
Ремсден. М-р Ребук Ремсден, давній друг вашої невістки.
Мелоун. Дуже радий познайомитись з вами, м-ре Ремсдене.
Ремсден. Дякую. Містер Таннер теж належить до нашого кола.
Мелоун. Радий і з вами познайомитись, м-ре Таннер.
Ремсден. Дякую.
Енн. А ви, Октавію, хіба не хочете піти з ними?
Октавій
Енн. Бідний Ріккі-Тіккі-Таві! Бідне серденько!
Октавій. Воно належить вам, Енн. Пробачте мені, але я мушу це сказати. Я кохаю вас. Ви знаєте, що я вас кохаю.
Енн. Не треба, Таві, не треба! Ви ж знаєте, що мама вирішили віддати мене за Джека.
Октавій
Енн. Це відгонить абсурдом, чи не так?
Октавій
Енн. Ні, ні! Ви не повинні дати йому зрозуміти, нібито я це говорила. Я ані на хвилину не можу припустити, щоб Джек знав свої власні наміри. Але цілком ясно видно з духівниці мого батька, що він хотів, щоб я одружилася з Джеком. І мати наполягає на цьому.
Октавій. Але ж ви не зобов’язані раз у раз жертвувати себе бажанням ваших батьків.
Енн. Батько мене любив. Мати мене любить. Нема сумніву, що краще керуватись їхніми бажаннями, ніж власним егоїзмом.
Октавій. О, мені відомо, що ви зовсім не егоїстка, Енн. Але вірте мені, — хоча я й знаю, що в цю мить я дбаю про свій інтерес, — вірте мені, в цьому питанні є ще й інша сторона. Чи чесно ви робите, коли віддаєтесь за Джека, не кохаючи його? Чи чесно губити й моє щастя й ваше, бо ви, — ви казали, можете покохати мене?
Енн
Октавій
Енн
Октавій. Так. Це звучить смішно, але я не перебільшую. Покланяюсь і завжди поклонятимусь.
Енн. Завжди — це забагато, Таві. Бачте, мені довелося б завжди стояти на тій височині, на яку ви мене піднесли. А я не думаю, щоб могла це виконати, одружившись з вами. Але якщо я одружусь із Джеком, ви ніколи не розчаруєтесь, — ну, принаймні, поки я не дуже постарію.
Октавій. І я теж постарію. Коли мені буде вісімдесят, одна сива волосинка жінки, яку я кохаю, примусить мене сильніше тремтіти, ніж найгустіша золотиста коса найвродливішої молодої голівки.
Енн
Октавій. Чи вірите ви в те, що я кажу правду?
Енн. Таві, щоб це була правда, ви повинні відступитися від мене й кохати мене здаля.
Октавій. О!
Енн
Октавій
Енн. О, ні, ви цього не зробите. Це було б жорстоко. Не думайте, що вам буде погано. Ви будете таким милим із жінками і часто відвідуватимете оперу. Розбите серце — дуже приємна хвороба для чоловіка у Лондоні, якщо він має добрі достатки.
Октавій
Енн
Октавій. Розчарувати Джека ви не боїтеся?
Енн
Октавій
Енн. Так, у цьому й полягають усі труднощі.
Октавій
Енн
Октавій
Енн. Що ви за дивна людина, Таві! Немає такого чоловіка,— як на те вже пішлося,— що мав би щире бажання одружуватись.
Октавій
Енн. Звичайно. Коли б це було справжнє страждання, невже б ви захотіли, щоб воно ще поглибшало?
Октавій. А хіба я хочу?
Енн. Ви запропонували мені свої послуги — сказати Джекові, що я його кохаю. Звичайно, це самопожертва, але до неї домішується, хоч що б ви там казали, і добра частка задоволення. Може, це тому, що ви — поет. Ви подібні до птаха, що притискує свої груди до гострої колючки, щоб примусити себе співати.
Октавій. Нема нічого простішого за це. Я кохаю вас і хочу, щоб ви були щасливі. Ви мене не кохаєте, тому сам я не можу дати вам щастя. Але я можу допомагати іншій людині це зробити.
Енн. Так. Здається, це просто. Але сумніваюся, щоб ми коли знали, чому саме ми діємо так, а не інакше. Насправді просто лише одне: прямувати до того, чого тобі бажається, і брати його. Я думаю, що не кохаю вас, Таві, але іноді я відчуваю, ніби мені хотілося б зробити з вас людину. Ви занадто нерозумні з жінками.
Октавій
Енн. Тоді уникайте їх і лише мрійте про них. Нізащо у світі не пішла б я за вас заміж, Таві!
Октавій. Я й не сподіваюсь на це: я підкоряюся тій гіркій долі, що мені судилася. Але я не думаю, щоб ви цілком розуміли, як це тяжко.
Енн. Ви такий м’якосердий. Дивна річ, як ви не схожі на Віолетту. Віолетта — якась нечула.
Октавій. О, ні! Я певен, що Віолетта з серцем.
Енн
Октавій. Чимось гіршим — подібним до в а с! Що ви хочете цим сказати, Енн?
Енн. Ні, ні, звичайно, що я не думаю цього. Але я дуже поважаю Віолетту. Вона завжди йде своїм шляхом.
Октавій
Енн. Так. Але вона робить це упевнено, не підлещуючись, не бажаючи ні в кого викликати до себе ніжних почуттів.
Октавій
Енн. О, ні, — вона могла б, якби схотіла.
Октавій. Але звичайно, жодна насправді порядна жінка не дозволить собі отак цілком свідомо грати на інстинктах чоловіка.
Енн
Октавій
Енн. Припустіть, що їй довелося б удаватись до різних вигадок, розставляти пастки на чоловіків.
Октавій. Невже ви думаєте, що я міг би одружитись з такою жінкою? Я, що знав і кохав вас?
Енн. Гм!.. У всякому разі, вона не випустила б вас, якщо була б розумною. А втім, годі! Тепер я більше не можу говорити. Скажіть, що ви прощаєте мене, і що з цим покінчено.
Октавій. Мені немає за що прощати вас, і з цим — покінчено. А якщо рана розкрита, ви не побачите, як з неї цибенить кров.
Енн. Ви до кінця залишаєтесь поетом, Таві. Ну, прощайте, мій милий.
Октавій знову притуляється до стола, схиливши голову на руки, й тихо схлипує. Входить хвірткою місіс Вайтфілд. Вона вибігала всі крамниці Ґранади, і в руках у неї кошик, повний маленьких пакунків. Помітивши Октавія, вона біжить до нього й піднімає йому голову.
Місіс Вайтфілд. Що сталося, Таві? Ви нездужаєте?
Октавій. Ні, нічого, нічого...
Місіс Вайтфілд
Октавій. Ні, ні. А хто сказав вам про Віолетту?
Місіс Вайтфілд
Октавій
Місіс Вайтфілд. Але в чому все ж таки річ? Щось, мабуть, Енн накоїла?
Октавій. Енн в тому не винна. І не думайте, що я докоряю вам.
Місіс Вайтфілд
Октавій
Місіс Вайтфілд. Та я нічого й не зробила такого. Що ж таке сталося?
Октавій
Місіс Вайтфілд
Октавій. Так, сказала.
Місіс Вайтфілд
Октавій. Але коли б вона не думала, що це так, вона б і не казала. Не підозрюєте ж ви Енн у... брехні?
Місіс Вайтфілд. Ну, нічого, все одно. Не знаю, що краще для юнака — чи знати занадто мало, ось як ви, чи занадто багато, як Джек.
Повертається Таннер.
Таннер. Ну, я позбувся старого Мелоуна. Познайомив його з «Акціонерним Товариством Мендоса» і залишив цих розбійніків удвох, щоб вони побалакали і зговорились. Гей-гей, Таві! Що з тобою?
Октавій. Бачу, мені слід піти умитись.
Таннер
Октавій. Бажання місіс Вайтфілд.
Таннер
Місіс Вайтфілд
Таннер. Так. Життя набагато складніше, ніж ми звикли гадати. Але що, все ж таки, я мушу для вас зробити?
Місіс Вайтфілд. Якраз це я хочу вам сказати. Звичайно, що ви одружитеся з Енн, чи хочу я цього, чи ні, але...
Таннер
Місіс Вайтфілд
Таннер
Місіс Вайтфілд
Таннер. Ніколи чоловік не буває до пари жінці, і я, в усякому разі, не буду їй до пари. Я просто буду її рабом.
Місіс Вайтфілд. Ні, вона вас боїться. У всякому разі, ви їй про неї ж казатимете правду. І їй не пощастить викручуватись, як вона це завжди робить зі мною.
Таннер. Кожний назвав би мене бездушною тварюкою, коли б я почав казати Енн правду у виразах її ж таки власного кодексу моралі. Перш за все, те, що говорить Енн, не цілком відповідає дійсності.
Місіс Вайтфілд. Я така рада, що хоч хто-небудь бачить, що вона зовсім не ангел.
Таннер. Коротко кажучи, як сказав би її чоловік, доведений до краю, вона брехуха. Вона заморочила Таві голову коханням,— отже, вона кокетка, бо кокеткою звичайно називають жінку, що розпалює до себе любощі, що їх вона не збирається задовольняти. Тепер вона примусила вас схотіти пожертвувати мене на шлюбному вівтарі, щоб я сказав їй у вічі, що вона брехуха. З цього я можу зробити висновок, що вона до того ще й хвалько. Чоловікам вона не може так легко морочити голову, як жінкам, і тому вона, совісти не питаючись, пускає у діло всі свої чари, щоб примусити чоловіків виконувати все, що їй забагнеться. А цьому я навіть і назви підхожої не приберу!
Місіс Вайтфілд
Таннер. Я й не сподіваюсь. Але що мене дратує,— так це те, що на це сподівається Енн. Я добре знаю, що всі ці слова про те, що вона брехуха, хвалько, кокетка і т. ін. — лише надумані моральні звинувачення, і їх можна кинути кожній людині. Усі ми брешемо, усі ми, — наскільки в нас стає сміливости, — хвальковиті. Усі ми домагаємося того, щоб нами захоплювались, не бажаючи навіть щось зробити, щсб бути вартим цього; усі ми, наскільки можливо, використовуємо нашу принадливість. Коли б Енн у цьому дізналась, я б не сперечався з нею. Але вона не хоче цього визнати. І якщо вона матиме дітей, вона користатиметься з їхньої брехні, щоб розважатись, караючи їх за неї. Коли інша жінка моргне на мене, вона казатиме, що не може знатися з кокеткою. Сама вона завжди робитиме те, що їй подобається, і все ж буде наполягати на тому, що інші мусять робити лише те, що їм диктує кодекс умовної моралі. Я можу знести все, крім цього її клятого лицемірства. Ось що мене вбиває.
Місіс Вайтфілд
Таннер. Тоді чому ви хочете, щоб я з нею одружився?
Місіс Вайтфілд
Таннер. А що буде зі мною, я бачу, вам байдуже?
Місіс Вайтфілд. О, щодо вас, то тут зовсім інша річ! Ви зумієте захистити себе. Ви їй віддасте віть за віть. А крім того, треба ж їй все-таки з ким-небудь та одружитись!
Таннер. Га! Це говорить інстинкт життя. Ви ненавидите її, але відчуваєте, що треба її віддати заміж.
Місіс Вайтфілд
Таннер
Місіс Вайтфілд. Звичайно, люблю! Що за дивні речі ви говорите, Джеку! Ми не можемо не любити своїх кревних родичів.
Таннер. Бачте, може, так і треба казати, але я такої думки, що в основу кревної родинности покладено природну огидливість.
Підводиться.
Місіс Вайтфілд. Вам не слід було б казати, Джеку, таких речей. Сподіваюсь, ви не розкажете Енн, про що ми з вами балакали. Я лише хотіла все з’ясувати з вами і Таві. Я не хотіла сидіти мовчки, як дурна, і щоб на мене все потім звалювали.
Таннер
Місіс Вайтфілд
Таннер. Дякую вам.
Місіс Вайтфілд. Не будьте ж нестерпним і не перекручуйте моїх слів.
З вілли йде Енн, і за нею слідом Віолетта, вдягнена в подорожню сукню.
Енн
Місіс Вайтфілд
Таннер. Не бійтеся. Енн лише... ну, як ми з вами тільки що визначили цю її звичку? Вона не чула жодного слова.
Місіс Вайтфілд
Віолетта
Місіс Вайтфілд
Віолетта
Місіс Вайтфілд. Не дозволяйте йому відвезти вас до Америки. Обіцяте мені це.
Віолетта
Місіс Вайтфілд. Але в цій сукні з баґажем — можна подумати...
Віолетта
Місіс Вайтфілд. Ат! Їй байдуже до мене.
Енн. Пфе, мамо! Годі-бо вам! Не треба плакати. Ви знаєте, Віолетта цього не любить.
Віолетта. Прощайте, Джеку.
Таннер. Прощайте, Віолетто.
Віолетта. Що скорше ви одружитеся, то ліпше: тоді вас набагато краще будуть розуміти.
Таннер
Віолетта. Ви могли б зробити й ще гірше.
Місіс Вайтфілд
Енн, роздумуючи над своєчасиою порадою Віолетти, наближається до Таннера; насмішкувато міряє його поглядом від голови до ніг і, нарешті, висловлює свою думку.
Енн. Віолетта має рацію. Вам треба одружитись.
Таннер
Енн
Таннер. Так, ніхто мене не силує, але всі вважають це питання вирішеним. Це немов витає у повітрі. Коли ми зустрічаємось, усі залишають нас удвох під всякими безглуздими приводами; Ремсден уже більше не насуплюється, побачивши мене; очі йому сяють, ніби він уже обвінчав нас у церкві. Таві відсилає мене до вашої матері й дає мені своє благословення. Стрейкер цілком відверто поводиться з вами, як зі своєю майбутньою господинею. Він перший і сказав мені, що я одружуюся.
Енн. Через це ви й тікали від нас?
Таннер. Так, лише для того, щоб мене затримав хворий на кохання розбійник і щоб мене повернули назад, як волоцюгу-школяра.
Енн. Гаразд, якщо ви не хочете одружуватися, не одружуйтеся.
Таннер
Енн. Мабуть, коли-небудь і матиму.
Таннер. Але чому це повинен бути я? З усіх чоловіків — я? Шлюб для мене є зрада самому собі, профанація святині моєї душі, насильство над моєю особою, продаж мого права старшинства, срамотна поступка, ганебна капітуляція, визнання своєї поразки! Я не матиму ваги, як річ, що виконала своє призначення і яку викинули геть; із людини з майбутнім я обернуся на людину, що має саме минуле; у паскудних очах усіх інших жонатих я читатиму задоволення з того, що ось, мовляв, прибув новий в’язень, який поділить з ними їхню наругу. Парубоцтво зневажатиме мене, як людину, що запродалась жінкам. Я, що завжди був загадкою й можливістю, буду звичайнісінькою чиєюсь власністю, і до того ще й підтоптаною.
Енн. Але ваша дружина може вбрати очіпка й спотворити себе, щоб зберегти зовнішній спокій, як робили наші бабусі.
Таннер. І тим зробити свій тріумф ще зухвалішим — привселюдно викинути принаду, щойно пастка закляпнулась за жертвою.
Енн. Кінець кінцем — яка різниця. Адже й врода прекрасна лише на перший погляд. Але хто дивиться на неї, коли вона вже три дні, як у хаті? Мені так подобалися картини, коли тато купив їх, а потім я цілими роками не поглянула на них. Ви ніколи не милувалися моєю зовнішністю. Я могла б обернутися на вішалку й ви...
Таннер. Ви брешете, вампіре, брешете!
Енн. Улеснику! Навіщо ви силуєтесь звабити мене, Джеку, якщо не хочете одружитись зі мною?
Таннер. Сила життя! Я в пазурах сили життя!
Енн. Я нічого з того, що ви кажете, не розумію.
Таннер. Чом ви не йдете заміж за Таві? Він цього хоче. Чи вам неодмінно треба, щоб ваша жертва чинила вам опір?
Енн
Таннер. Як? Чоловік, що ідеалізує жінок? Що бачить у природі саму романтичну декорацію для любовних дуетів! Таві, цей лицар, такий відданий, м’якосердий і правдивий, цей Таві — ніколи не одружиться! Овва! Та він народився для того, щоб побігти за першою парою блакитних оченят, що їх він зустріне на вулиці.
Енн. Так. Я знаю. І все ж таки, Джеку, такі люди як він, завжди живуть з розбитим серцем у комфортабельних парубоцьких квартирах, де їх ревно кохають хазяйки цих квартир, і ніколи не одружуються. Люди ж такі, як ви, завжди одружуються.
Таннер. Що за страшенна, жахлива правда! Усе моє життя вона дивилася мені просто в вічі, але досі я її ніколи не помічав.
Енн. О, так само й з жінками. Поетичні натури звичайно дуже принадливі, милі, лагідні й поетичні, я б сказала, але це вдачі старих дівок.
Таннер. Неплідні. Сила життя оминає їх.
Енн. Якщо ви це називаєте силою життя, — так.
Таннер. Вам Таві не подобається?
Енн
Таннер. І подобаюсь вам я?
Енн
Таннер. Безсоромна, очайдушна жінка! Диявол!
Енн. Боа-констриктор! Слон!
Таннер. Лицемірка!
Енн
Таннер. Заради мене?
Енн
Таннер. Ні, тисячу раз — ні! Ці клопітні справи — є елемент революційний. Людей чистять так само, як і глечики з-під молока, випарюючи їх окропом.
Енн. Холодна вода так само корисна. Вона здорова.
Таннер
Енн
Таннер. Тоді це, виходить, було ваше бажання? Пастку поставлено з самого початку.
Енн
Таннер. Я не одружуся з вами! Не одружуся!
Енн. О, одружитеся, одружитеся!
Таннер. Кажу вам — ні, ні, ні!
Енн. А я кажу вам — так, так, так!
Таннер. Ні!
Енн
Таннер
Енн
Таннер
Енн. Ну, я помилялася: ви не кохаєте мене.
Таннер
Енн. Ваше щастя буде варте цього.
Таннер. Ви оддали б за щастя свободу, честь, саму себе?
Енн. Для мене це не буде щастям. Може бути смертю.
Таннер
Енн. Будьте обережний, Джеку. Якщо хтось застукає нас отак, вам доведеться одружитися зі мною.
Таннер. Коли б ми обоє стояли на краю безодні, я б міцно пригорнув вас до серця й кинувся в неї.
Енн
Таннер. І я не можу. Хай це вб’є нас!
Енн. Так, мені байдуже. Я не маю більше сили. Мені байдуже — я непритомнію...
У цю мить од вілли ідуть Віолетта, Октавій і місіс Вайтфілд, яка накинула на себе шаль. Одночасно через хвіртку входять Мелоун і Ремсден, за ними Мендоса й Стрейкер. Таннер, засоромившись, випускає Енн; вона хитається й напівпритомна прикладає свою долоню до голови.
Мелоун. Дивіться, з панією щось сталося.
Ремсден. У чому річ?
Віолетта
Енн
Вона зомліває. Віолетта стає перед нею навколішки й розтирає їй руку. Таннер бере її другу руку й пробує підвести їй голову. Октавій підходить до Віолетти, щоб допомогти, але не знає, за що взятись. Місіс Вайтфілд біжить назад до вілли; Октавій, Мелоун і Ремсден обступають Енн і схиляються над нею, щоб чимсь допомогти. Стрейкер спокійно підходить до Енниних ніг, а Мендоса до її голови,— ці обидва зовсім не розгубились.
Стрейкер. Панове, не треба скупчуватись біля неї, їй потрібне повітря, якнайбільше повітря. Дозвольте, панове...
Мендоса. Він має рацію, м-ре Таннере. Покладіться на благодатне повітря Сьєрри.
Таннер
Таві
Таннер
Мендоса
Місіс Вайтфілд. Трохи горілки.
Мендоса. Нічого шкідливішого для неї ви не могли б знайти. Дозвольте...
На мить усі забувають про Енн і дивляться на Мендосу.
Енн
Віолетта. Ні!
Енн. А!
Місіс Вайтфілд. Ах, вона знов зомліла!
Усі знов готові кинутись до неї, але Мендоса зупиняє їх застережливим рухом.
Енн
Таннер
Енн. Так. Тепер я знову почуваю себе сильною. Але все ж таки, Джеку, ви ледве не вбили мене.
Мелоун. Грубіянський наречений, га? Але, міс Вайтфілд, такі наречені — найкращі. Поздоровляю вас, мре Таннере, і сподіваюсь, що ви обоє часто гостюватимете у нас в абатстві.
Енн. Дякую вам.
Таві
Ремсден
Мендоса
Таннер. М-ре Мендосо, у мене немає жодних бажань у серці. Ремсдене, вам легко називати мене щасливою людиною: ви лише глядач у житті, а я — одна з головних дійових осіб. Я краще знаю, що є щастя. Енн, киньте спокушати Таві й ідіть до мене.
Енн
Таннер
Віолетта
Енн
Таннер. Базікати?!
Усі регочуть.
Андрокл і Лев
Пролог
Вступ: лісові звуки, рик левів, християнські гімни віддаля. Стежка в гущавині. Рик лева, жалісний, страдницький рик долинає з гущавини. Він наближається. Лев, шкутильгаючи на трьох лапах, з’являється з гущавини, підводячи передню лапу, що в ній стримить величезна скалка. Він сідає й розглядає її. Він лиже її. Трусить лапою. Намагається вийняти скалку, дряпаючи землю, й завдає собі ще більших страждань. Він жалісно виє. Знову лиже лапу. Сльози капають йому з очей. Ледве шкутильгаючи, він сходить зі стежки й лягає під деревами, знемагаючи від болю. Глибоко зітхаючи, подібно до звуку тромбону, він засинає.
Андрокл і його дружина Меґера йдуть стежкою. Він маленький, худий, чудний чоловічок віком від тридцяти до п’ятдесяти п’яти років. У нього рудувате волосся, водяві, лагідні блакитні, очі, чутливі ніздрі й досить показне чоло, але інших привабливих рис не має. Його руки, ноги й спина жилаві, але мають вигляд зморщених і висхлих. Він несе великий клунок, сам убого вбраний і виглядає втомленим і голодним. Його жінка досить вродлива, розпещена, неохайна, гладка жінка в розквіті сил. Вона не має чого нести й спирається на товсту палицю.
Меґера
Андрокл
Меґера. Я не вірю жодному слову. Ти завжди страхаєш мене дикими звірами, щоб присилувати йти до нестями, тоді як я ледве тягну ноги. Ми ще не зустріли й одного лева.
Андрокл. Хіба, люба, ти бажала б такої зустрічі?
Меґера
Андрокл
Меґера. Чоловік час од часу повинен подумати про свою жінку.
Андрокл. Він не завжди може цього уникнути, люба. Ти силуєш мене чимало думати про тебе. Але я тобі цим не докоряю.
Меґера. Докоряти мені! Це вже годі. Хіба це моя провина, що я замужем за тобою?
Андрокл. Ні, люба, це моя провина.
Меґера. Дуже чемно з твого боку казати це мені. Хіба ти не щасливий зі мною?
Андрокл. Я не скаржуся, моє кохання.
Меґера. Як тобі себе самого не соромно?
Андрокл. Соромно, моя люба.
Меґера. Аніяк, ти пишаєшся.
Андрокл. Чим, голубонько?
Меґера. Усім. Тим, що робиш з мене рабиню, а з себе посміховище. Це нечесно. Ти своїм лагідним поводженням створюєш мені славу непокірливої, а розмовляєш так, ніби й масло не розтає в тебе в роті. І тільки тому, що я маю вигляд міцної, дужої жінки, тому, що я добротлива й трохи запальна, і тому, що ти завжди штовхаєш мене на вчинки, що в них я потім каюся, люди кажуть: «Бідолаха, як йому допікає жінка!» О, коли б вони тільки знали! А ти гадаєш, що я не знаю? Я знаю, знаю
Андрокл. Так, моя люба, ти знаєш.
Меґера. То чому ж ти не обходишся зі мною, як належить, і не поводиш себе, як добрий чоловік?
Андрокл. Що я можу зробити, люба?
Меґера. Що ти можеш зробити? Ти можеш вернутися до своїх обов’язків, вернутися до своєї оселі й до своїх друзів і принести жертву богам, як це роблять усі пристойні люди, щоб не бути вигнанцем із своєї оселі, із своєї батьківщини, як брудний нікчемний блюзнір-атеїст.
Андрокл. Я не атеїст, люба. Я — християнин.
Меґера. Хіба це не те саме, тільки ще вдесятеро гірше? Всім відомо, що християни бідні з найбідніших.
Андрокл. Точнісінько, як ми, люба.
Меґера. Кажи за себе, але не смій рівняти мене до простого люду. Мій батько мав власну корчму, і сумний для мене був той день, коли ти зайшов до нас уперше випити.
Андрокл. Признатися, я мав нахил до напоїв, але зрікся їх, ставши християнином.
Меґера. Краще вже було б лишатися п’яницею. Я можу вибачити чоловікові прихильність до напоїв. Це цілком природно. І я не відкидаю, що сама іноді не від того, щоб випити. Чого я не можу стерпіти, це твоєї прихильности до християнства. І що ще гірше, це пристрасть до тварин. Як може жінка тримати свою хату чистою, коли ти приносиш туди всяку бродячу кішку, всяку заблуду-дворнягу, всяку криву качку з околиці! Ти позбавляв мене шматка хліба, щоб нагодувати їх. Ти знаєш, що робив це, не думай заперечувати!
Андрокл. Тільки тоді, коли вони були голодні, а ти надто ситішала, люба.
Меґера. Так, ображай, мене, ображай!
Андрокл. Вони ніколи не сперечалися, голубонько.
Меґера. Якщо ти любиш звірів над власну жінку, то можеш жити з ними тут у хащах. Вони мені надокучили так само, як і ти — я повертаюся. Я йду додому.
Андрокл
Меґера. Так тобі й треба. Хай левам буде така втіха.
Андрокл. Ні, люба.
Меґера. Тоді я сама прокладу собі дорогу, і коли мене пошматують дикі звірі, ти зрозумієш, яку жінку втратив.
Андрокл
Меґера. Не треба, Анді. Ти загинеш, вернися!
Андрокл. Ти бачила? Лев!
Меґера
Андрокл
Меґера. О, не кажи, що він може з’їсти.
Андрокл
Меґера
Дія перша
Вечір. Роздоріжжя, де сходяться три шляхи, що ведуть до Риму. Три тріумфальні арки оперезують їх там, дзвони виходять на майдан з воріт міста. Крізь арки на півночі видно Кампаню, яку перерізують три довгі шляхи, вкриті курявою. Зі сходу й заходу на майдані стоять довгі кам’яні лави. Старий жебрак сидить із східного боку майдану з мисочкою. Під східною аркою проходить мірним кроком загін римських солдатів, що веде гурт в’язнів-християн, чоловіків і жінок різного віку; серед них Лавінія, вродлива, енергійна молода жінка, яка, видно, належить до прошарку вищого, ніж її товариші. Центуріон, озброєний ломакою, йде праворуч від загону, яким командує. Всі втомлені й вкриті пилом; але солдати хмурні й байдужі, тимчасом як християни повні бадьорости, перейняті думкою дивитися на свої поневіряння як на жарт і підтримувати мужність один в одного. Звук рога чути віддаля на шляху, що ним іде решта когорти.
Центуріон
Один із християн
Центуріон
Капітан, вродливий патрицій років тридцяти п’яти, із шляхетною поставою, який звик панувати, стає на кам’яну лаву зі східного боку майдану за спиною центуріона, щоб бути вищим за інших.
Капітан. Центуріоне!
Центуріон
Капітан
Центуріон
Капітан. Безперечно. Зважаючи на це, можна зробити виняток щодо маршу «Вперед, християнські вояки». Цей марш можна співати, окрім тих випадків, коли вони проходитимуть через форум або коли їх можуть почути з імператорського палацу. Але слова треба замінити іншими: «Треба кинути їх левам».
Центуріон. Мовчіть! Мовчіть, що це за поведінка? Хіба так слухають начальника?
Лавінія. Але я гадаю, що капітан хотів нас розсмішити, центуріоне. Це було так кумедно.
Центуріон. Ти побачиш, як це кумедно, коли тебе завтра кинуть левам.
Капітан. Ти повинен утовкмачити твоїм людям, що всякі близькі стосунки з християнами треба припинити тепер. Люди звикли вдаватися до допомоги в’язнів, особливо жінок, коли потрібно було готувати їжу, лагодити обладунки, писати листи й одержувати поради в особистих справах. Римський солдат не повинен припускати такої залежности. Хай це не повторюється, поки ми в місті. Далі, ти маєш слідкувати за тим, щоб манери й тон твоїх людей виявляли огиду й презирство, коли вони звертатимуться до християн. Кожне відхилення від цього будемо розглядати як порушення дисципліни.
Центуріон
Капітан. Я звертаю вашу увагу, ув’язнені, на ту обставину, що вас можуть покликати виступити в імператорському цирку в будь-який момент, починаючи від завтра. Це залежить від вимог розпорядників. Я маю сповістити вам, що, зважаючи на брак християн тепер, ви можете сподіватися, що вас викличуть дуже швидко.
Лавінія. Що вони з нами зроблять, капітане?
Центуріон. Мовчіть!
Капітан. Жінок виведуть на арену разом із дикими звірами з імператорського звіринця, і вони понесуть належну кару. Чоловікам, що можуть тримати зброю, дадуть можливість оборонятися проти імператорських ґладіаторів, якщо вони цього побажають.
Лавінія. Капітане! Невже немає надії, що це жорстоке переслідування...
Центуріон
Капітан
Центуріон
Лавінія. Капітане, не буде кому цінувати твої жарти, коли нас не буде.
Капітан
Лавінія. Капітане, твої жарти надто понурі. Не думай, що нам легко вмирати. Наша віра покращує наше життя й прив’язує до нього сильніше, ніж тоді, коли ми блукали в пітьмі, не маючи мети. Нам смерть тяжча, ніж вам. Передсмертні страждання мученика такою мірою тяжкі, якою його перемога сповнена раювання.
Капітан
Лавінія. Тоді навіщо вбивати мене?
Капітан. Я гадаю, що істина, якщо вона тільки існує, не потребує мученика.
Лавінія. Так, але моя віра, як і твій меч, потребує спроби. Чи можеш ти випробувати свій меч, не важачи своїм життям?
Капітан
Лавінія. Капітане, як можеш ти так говорити!
Капітан. Я звертаю увагу арештованої на те, що чотири офіцери цього полку запропонували їй забезпечене існування; з них вона й тепер може обрати ліпшого, коли вона погодиться принести жертву богам, як це роблять усі поважні римські матрони. Я не маю більше що сказати ув’язненим.
Центуріон. Вільно! Але лишайтеся на місцях.
Капітан. Центуріоне! Ти залишайся тут із своїми солдатами й будеш вартувати ув’язнених, поки не прибудуть троє християн, що перебувають під вартою когорти десятого леґіону. Серед цих ув’язнених ти звернеш особливу увагу на зброяра ім’ям Феровій, що відзначається небезпечною вдачею й великою фізичною силою, а також на грецького кравця на ймення Андрокл, що має славу чарівника. Ти прилучиш цих трьох до твоїх ув’язнених і поведеш їх усіх до Колізею. Там ти здаси їх під розписку начальникові ґладіаторів за підписами охоронця звіринця та найстаршого директора цирку. Ти зрозумів наказ?
Центуріон. Так, пане.
Капітан. Розійдіться!
Лавінія. Капітане, чи та людина, що має приєднатися до нас, не той славетний Феровій, що зробив стільки дивних навернень на півночі?
Капітан. Так, нас попередили, що він має силу слона й вдачу скаженого бика, а також, що він геть божевільний. Він, видно, не є зразковий християнин.
Лавінія. Тобі нема чого боятися його, якщо він християнин, капітане.
Капітан
Лавінія
Капітан. Ти маєш рацію, я сказав дурницю.
Лавінія
Капітан. І це легко?
Лавінія. Дуже легко, капітане, коли ці вороги такі вродливі, як ти.
Капітан. Лавініє, ти глузуєш з мене?
Лавінія. З тебе, капітане? Це неможливо.
Капітан. Тоді ти кокетуєш зі мною, а це ще гірше. Май розум!
Лавінія. Але ти такий вродливий, капітане.
Капітан. Непоправна!
Лавінія. Вони не можуть збезчестити мою душу, але я сама можу це зробити, якщо принесу жертву неправдивим богам.
Капітан. Тоді принеси жертву справжньому богові. Що... його імення? Ми звемо його Юпітером. Греки звуть його Зевсом. Клич його, як хочеш, кидаючи фіміам на полум’я вівтаря: він зрозуміє.
Лавінія. Ні, я не могла б так вчинити. Як це дивно, капітане, що нікчемна грудочка фіміаму має таке значення. Релігія — це така велика річ, що, коли я зустрічаю справді релігійних людей, ми зразу стаємо друзями, незалежно від того, яким ім’ям звемо ту божественну волю, що утворила нас і керує нами. О, невже ти гадаєш, що я, жінка, сперечалася б з тобою, чи жертвувати богині, хоч би Діані, коли б ця Діана була б для тебе тим, чим є Христос для мене? Ні, ми впали б навколішки з тобою поруч перед її вівтарем, як ті діти. Але коли люди, що не вірять ані в мого Бога, ані в свого, люди, які не розуміють, що означає слово релігія, — коли ці люди тягнуть мене до стіп залізної статуї, яка стала символом жаху й пітьми, що в ній вони блукають, символом їхньої жорстокости, їхнього користолюбства, зненависти до Бога, переслідування; коли вони вимагають, щоб я привселюдно визнала, що цей паскудний ідол є бог і що вся ця мерзота й брехня — божественна правда, я цього зробити не можу, навіть коли б мені довелося тисячу разів у муках померти. Я кажу тобі, що це фізично неможливо.
Слухай, капітане, чи ти намагався коли-небудь схопити мишу рукою? Була собі мила маленька миша, що виходила й гралася на моєму столі, коли я читала. Мені хотілося взяти її до рук і приголубити. Іноді вона забиралася до моїх книг, так що не могла втекти від мене, коли я простягала руку. І я простягала руку, але завжди мимоволі відсмикувала.
Думкою я не боялася її, але рука моя відмовлялася коритись. Моя рука не може доторкнутися до мишки. І ось, капітане, коли б я взяла в руку грудочку фіміаму й простягнула її над вогнем вівтаря, моя рука тіпнулася б. Тіло моє не зрадило б мою віру, навіть коли б тобі пощастило розбестити мою душу. Уяви, що в ту мить моя віра в Діану була б сильніша, аніж віра моїх мучителів у будь-якого бога.
Чи можеш ти зрозуміти це?
Капітан
Лавінія. Навіть перед смертю?
Капітан. Найменш перед смертю.
Лавінія. Тоді і я не повинна відступати перед смертю. Жінка повинна бути мужніша за вояка.
Капітан. Гордовитіша, ти хочеш сказати...
Лавінія
Капітан. Мужности не існує. Існує тільки гордість. Ви, християни, найгордіші дияволи в світі.
Лавінія
Капітан. Я знав, що це марно. Але іноді, і знаючи, робиш спробу.
Лавінія. Отже, щось ворушиться в залізних грудях римського вояки?
Капітан. Вони незабаром знову будуть залізні. Я не раз бачив, як помирали жінки, а вже по тижні забував.
Лавінія. Пам’ятай мене протягом двох тижнів, прекрасний капітане. Може, я слідкуватиму за тобою.
Капітан. З неба? Не обдурюй себе, Лавініє. Після смерти нема загробного життя.
Лавінія. Яке це має значення? Невже ти гадаєш, що я тікаю від жаху життя й шукаю відради на небі? Якщо немає майбутнього життя або якщо це життя повне мук, я однаково пішла б на це. Рука Божа лягла на мене.
Капітан. Так, врешті ми обоє патриції, Лавініє, і мусимо вмерти кожен за свою віру. Прощай.
Звуки труби долітають з дороги з боку східної арки.
Центуріон
Лентул. Християни, присягаюся Юпітером! Подрочимо їх.
Метел. Жахливі тварюки! Коли б ти знав про них стільки, скільки знаю я, то не мав би бажання дрочити їх. Покинь їх на левів.
Лентул
Лавінія
Лентул. Чи підставляєш ти другу щоку, коли тебе цілують, чарівна християнко?
Лавінія. Не кажи дурниць.
Лентул
Лавінія. Дурниці! Іди своїм шляхом.
Метел. Небагато чого ти тут здобувся. Я казав тобі, що це брутальні тварюки.
Лентул. Моторне дівчисько! Вона, напевно, має мене за закоханого.
Центуріон
Чи не так, старий? Розвеселися, ми маршируємо з козлом на чолі колони
Спінто
Центуріон. Ну, коли ти попадеш на небо, то я не хочу туди потрапити. Не маю охоти бути з тобою разом.
Лентул. Нічого собі!
Центуріон. Так, пане. Це тобі на руку, якщо ти збираєшся дозволити собі якусь вільність щодо нього.
Лентул
Феровій
Лентул. Не зі страху звичайно, а тільки з благочестя?
Феровій. Я боюся Бога більше, ніж людей, — принаймні, намагаюся.
Лентул. Подивимося.
Феровій
Лентул. Е… Прощавай.
Феровій
Лентул. Центуріоне, я вимагаю, щоб ти мене захистив!
Центуріон. Ти його на це викликав, пане. Це не наша справа. Ти вдарив його двічі по лиці. Краще заплати йому якусь дрібноту й уладнай справу.
Лентул. Так, звісно.
Феровій
Андрокл. Легше, Феровію, легше: ти розбив щелепу останньому своєму супротивникові.
Лентул
Феровій. Так, але я врятував його душу. Що там важить якась розбита щелепа?
Лентул. Не доторкайся мене, чуєш? Закон...
Феровій. Закон завтра кине мене левам: що ще може він мені заподіяти, коли я тебе вб’ю? Молися, щоб надано було тобі сил, і тобі їх надасться.
Лентул. Пусти мене! Твоя релігія забороняє тобі вдарити мене.
Феровій. Навпаки, вона наказує мені вдарити тебе. Як можеш ти підставити другу щоку, коли не дістанеш удару в першу?
Лентул
Феровій
Лентул
Феровій
Лентул
Феровій. Ці сльози зросять твою душу й добре вродять, сину мій. Господь благословив мої спроби навернути грішників. Чи розповісти тобі про диво, так, про диво, що його я вчинив у Кападокії? Юнак, такий самий, як ти, з золотим волоссям, як твоє, глузував з мене й вдарив мене точнісінько так, як зробив це ти. Я просидів цілісіньку ніч із цим юнаком, змагаючись за його душу. А на ранок не тільки став він християнином, але й волосся його побілішало, як сніг.
Центуріон. Несіть його додому.
Феровій. Юначе, ти йому друг. Ти поклопочешся тим, щоб його спровадили додому.
Метел
Феровій
Метел простує за Лентулом. Центуріон повертається на своє місце, намірюючись знову подрімати. Присутні перейняті найглибшою побожністю. Феровій, глибоко, задоволено зітхнувши, підходить до Лавінії й простягає їй руку.
Лавінія
Феровій. Так, праця моя була благословенна, дарма що я негідний і часто допускаюся помилок. У цьому винна моя диявольська мерзенна вдача. Ця людина…
Андрокл
Феровій. Як би я хотів бути кволим, як брат наш. Тоді я був би, може, м’який і лагідний, як він. А тим часом доля робить мої митарства легшими, ніж його. Я чув оповідання, як юрба знущається, кидає каміння, обмовляє лайливими словами наших братів: але коли я з’являюся, це припиняється. Мій вплив утихомирює пристрасті юрби; вони вислуховують мене мовчки, і невірні починають вірити після щирої бесіди самна-сам. Щодня я почуваю себе щасливішим, певнішим. Щодня легшає тягар нестерпного страху...
Лавінія. Нестерпний страх? Що це означає?
Феровій
Андрокл. Бачиш, сестро, він ніколи не буває певний в собі цілком. Ану, як в останню хвилину на арені, коли ґладіатори будуть готові битися з ним, один із них скаже що-небудь, щоб його зачепити? Він може втратити розум і покласти ґладіатора на місці.
Лавінія. Це було б чудово!
Феровій
Андрокл. О сестро!
Феровій. Чудово зрадити мого пана, як Петро? Чудово вчинити, як перший негідник, в день мого іспиту? Жінко! Ти не християнка.
Лавінія
Спінто. Що це важить? Коли ти умреш на арені, ти будеш мучениця, а всі мученики попадають на небо, що б вони не зробили. Чи не так, Феровію?
Феровій. Так, це справді так, коли ми будемо непохитні до кінця.
Лавінія. Я цього непевна.
Спінто. Не кажи так. Це блюзнірство. Не кажи так, заклинаю тебе. Що б ми не зробили, ми спасемося.
Лавінія. Може, ви, чоловіки, зійдете на небо сміливо й, тріумфуючи, піднесете голову під звуки золотих труб. Але я певна, що мені доведеться довго прохати, поки мені дозволять просунутися крізь вузеньку щілинку воріт. Я не завжди буваю праведна, я буваю праведна тільки хвилинами.
Спінто. Ти мелеш дурниці, жінко. Я кажу тобі, що мучеництво спокутує всі гріхи.
Андрокл. Будемо сподіватися, що це так, брате, заради твого спасіння. Ти добре збув час, нападаючи на храми, чи ж ні? Справді, мені здається, що небеса видадуться занудні людині з твоїм темпераментом.
Спінто
Феровій
Спінто. Тобі легко. Ти дужий. Твої нерви в належному стані. А я побитий хворобами.
Андрокл
Спінто
Лавінія
Феровій
Спінто. Який смисл молитися? Якщо нас катуватимуть, ми попадемо до раю незалежно від того, будемо молитися чи ні.
Феровій. Що таке? Не молитися?
Спінто. Так, бий мене, штовхай мене. Я вибачаю тобі. Пам’ятай це!
Феровій
Спінто, хитнувшись, падає перед нього.
Андрокл
Феровій. Ну?
Андрокл. Не прозивай його назвами тварин. Ти не маєш права це робити. Я мав таких друзів серед собак. Приручена змія — найкращий товариш. Мене вигодували козячим молоком. Чи ж гаразд називати таких, як він, собакою, гадюкою або козлом?
Феровій. Я тільки вважав, що вони не мають душі.
Андрокл
Феровій. Це правда. Так, це слушно. І для них буде місце на небесах.
Спінто, що підвівся й прокрадаться повз Феровія ліворуч, презирливо посміхається.
Феровій
Спінто
Феровій
Спінто. Я не казав, що ні.
Феровій
Спінто. Потраплять, потраплять.
Центуріон
Погонич волів. Гей, ви, солдати! Звільніть дорогу імператорові.
Центуріон. Імператор? Де імператор? Чи не ти, бува, імператор?
Погонич. Я працюю в звіринці. Мої воли везуть нового лева до Колізею. Звільніть дорогу!
Центуріон. Що? Увійти до міста позад вас у куряві, що ви її здіймете, щоб півміста бігло за тобою й за твоїм левом? Нічого подібного. Ми пройдемо перші.
Погонич. Служба звіринця належить до особистого імператорського почету. Дай дорогу, кажу тобі.
Центуріон. Ти це мені кажеш, ти? Я тобі теж дещо скажу. Якщо лев належить до служби звіринця, то й обід його теж до неї належить. Це
Лавінія
Один із християн
Другий. Я стану за рибу.
Третій. Феровій правитиме за смаженого кабана.
Феровій
Андрокл
Центуріон
Спінто. Це надто страшно. Я негідний смерти.
Центуріон. Гідніший смерти, аніж життя, свиня!
Дія друга
Місце за імператорською ложею, де виконавці збираються перед тим, як виходити на арену. В центрі широкий прохід, що веде на арену, спускається нижче рівня підлоги й проходить під імператорською ложею. З двох боків цього проходу східці йдуть до майданчика біля заднього входу до ложі. Майданчик утворює місток через прохід. На початку проходу з обох боків — два бронзові люстра. Праворуч від ложі сидять на східцях християнські мученики. Лавінія сидить на середині сходів, замислившись, намагаючись звикнути до думки про смерть. Ліворуч від неї Андрокл шукає втіхи, голублячи кицьку. Феровій стоїть ззаду, очі йому горять, його напружена постать виявляє тверду рішучість. Коло підніжжя сходів, зіщулившись, лежить Спінто, стискаючи голову руками, повний жаху, чекаючи, як і інші християни, виходу на арену. Зі східного боку проходу розташувалися ґладіатори, стоячи й сидячи, чекаючи, як і християни, на вихід. Один із них (Ретіарій) майже голий, озброєний тризубцем і сіткою. Другий (Секутор) в панцері й озброєний мечем. Він тримає шолома з сітчатим наличчям.
Розпорядник ґладіаторських змагань сидить на деякій віддалі від них. Оповісник з’являється з проходу.
Оповісник. Номер шість. Ретіарій проти Секутора.
Лавінія. Невже вони справді вб’ють один одного?
Спінто. Так. Якщо глядачі опустять великий палець.
Розпорядник змагань. Ти нічого на цьому не розумієшся. Глядачі! Де ж пак! Чи не думаєш ти, що ми здатні вбити людину, що варта не менш ніж п’ятдесят талантів, аби тільки зробити приємність цій наволочі? Хотів би я подивитися, що було б, коли б таке спало на думку комусь із моїх людей.
Спінто. Я гадав...
Розпорядник
Спінто стогне й знов ховає обличчя.
Лавінія. В такому разі, нікого не вбивають, окрім нас, бідних християн?
Розпорядник. Якщо весталки опустять пальця — справа інша, це жінки високого звання.
Лавінія. А імператор коли-небудь втручається?
Розпорядник. О, так. Він, не гаючись, опускає пальця, якщо весталки побажають побачити одного з його улюблених борців убитого.
Андрокл. А чи не вдають вони інколи, ніби вбивають один одного? Чому б тоді не вдати мертвого, як це роблять актори, щоб тебе винесли, як мерця, а потім ти піднявся б і подався додому?
Розпорядник. Послухай-но! Ти надто багато хочеш знати. Новий лев не буде удавати. Цього з тебе досить. Він голодний.
Спінто
Андрокл. Я радий, що він голодний. Це не тому, що хотів би, щоб він, бідолаха, страждав, а тому, що він іще з більшою приємністю мене з’їсть. Все має свій добрий бік.
Розпорядник
Андрокл. Ні, дякую тобі дуже. Але, справді, я не повинний цього робити.
Розпорядник. Що? Навіть задля того, щоб врятувати життя?
Андрокл. Справді, ні. Я не міг би принести жертву Діані. Адже вона богиня полювання й вбиває живі істоти.
Розпорядник. Це небагато важить. Ти можеш обрати собі вівтар до смаку. Принеси жертву Юпітерові. Він любить тварин. Він сам бере на себе образ тварини, коли вільний від своїх обов’язків.
Андрокл. Ні, ти дуже добрий. Але я почуваю, що не можу навіть для свого рятунку вчинити таке.
Розпорядник. Але я не прошу тебе зробити це задля твого рятунку. Я прошу зробити це задля мене, як особисту послугу.
Андрокл. О, прошу тебе! Не кажи так. Це жахливо. Це жахливо! Ти так добре до мене ставишся, що мені здається обурливим не виконати твого бажання. Коли б ти зробив так, щоб я міг принести жертву без свідків, я погодився б на це. Але я повинен вийти на арену разом з іншими. Моя честь... ти розумієш.
Розпорядник. Честь... Честь кравця.
Андрокл
Розпорядник. Що лишиться в твоїй пам’яті з усього цього, коли ти відчуєш дихання звіра й побачиш роззявлену пащу, що має схопити тебе за горло?
Спінто
Феровій. Собако! Віровідступнику! Іскаріоте!
Спінто. Після я покаюся. Я твердо вирішив померти на арені. Я помру, як мученик, і потраплю на небо. Але не тепер, не зараз. Доки мої нерви не заспокояться. До того ж, я надто молодий. Я хочу ще трохи пожити для своєї втіхи.
Андрокл
Розпорядник. Ну що ж, якщо ти вирішив умерти, я не можу допомогти тобі. Але на мене така свиня не мала б впливу.
Феровій. Мир, мир. Не спокушай його. Геть, сатано!
Розпорядник
Лавінія
Феровій
Розпорядник. У-у!
Феровій. А я про все забув. Я думав тільки про те, щоб запропонувати тобі зійтися зі мною у герці, з умовою, що одну мою руку прив’яжуть за спину.
Розпорядник
Феровій
Доглядач. Оце так пригода, нічого собі! Хто випустив звідси цього християнина вниз, коли ми переводили лева до клітки біля арени?
Розпорядник. Ніхто його не випускав. Він сам себе випустив.
Доглядач. Ну, то лев з’їв його!
Усі розгублені. Християни схоплюються, дуже схвильовані.
Ґладіатори байдуже сидять, тішачись з цієї події. Всі говорять, кричать і сміються воднораз. Галас.
Лавінія. О, нещасний!
Феровій. Віровідступник загинув. Хвала правосуддю Божому!
Андрокл. Бідна тварина вмирала з голоду. Вона нічого не могла із собою вдіяти.
Християни. Як? З’їв його? Як це жахливо! Не маючи хвилини, щоб покаятися! Господи, помилуй його, грішного! О, мені несила про це думати! Утопати в гріхах! Жахливо, неймовірно!
Розпорядник. Так цьому негідникові й треба.
Ґладіатори. Сам на це напросився, справді ж. От він уже, без сумніву, загинув смертю мученика. Лев молодець! Старому Джокові це не подобається. Поглянь на його обличчя. Чорт кращий за його! Імператор сміятиметься, як почує про це. Я не можу втриматися від сміху. Ха, ха, ха!
Доглядач. Тепер, коли йому апетит попсовано, він і поглянути не захоче на іншого християнина протягом цілого тижня.
Андрокл. Невже ти не міг його врятувати, брате?
Доглядач. Урятувати його! Урятувати його від лева, якого я довів до сказу, примусивши його голодувати! Від дикого лева, що його привезли з лісу менш як чотири тижні тому! Він проковтнув його швидше, аніж ти встиг би вимовити слово.
Лавінія
Доглядач. Так йому й треба. Яке він мав право, не питаючись, потрапити до горлянки одного з моїх левів?
Андрокл. Може, тепер лев не захоче мене з’їсти?
Доглядач. Ну, звичайно, як це схоже на християнина: думати тільки про себе. А що мені робити, що мені казати імператорові, коли він побачить, що один із моїх левів виходить на арену напівсонний.
Розпорядник. Не кажи нічого. Дай твоєму левові гіркої настоянки й шматок смаженої риби, щоб збудити апетит.
Доглядач. Так, тобі легко казати, але..
Розпорядник
Доглядач прожогом зникає в проході. Ґладіатори похапцем схоплюються й шикуються. Імператор разом зі своїм почетом входить з боку християн, розмовляючи з Метелом.
Ґладіатор. Вітаємо тебе, Цезарю! Ті, що мають вмерти, вітають тебе!
Цезар. Доброго ранку, друзі!
Лавінія. Благословення, Цезарю, й прощення!
Цезар
Лавінія. Я не те хотіла сказати, Цезарю. Я хочу сказати, що ми тобі прощаємо.
Метел. Нечувана зухвалість! Невже ти не знаєш, жінко, що імператор не може не мати рації й тому не потребує прощення?
Лавінія. Я гадаю, що імператор іншої думки. В кожному разі, ми йому прощаємо.
Християни. Амінь.
Цезар. Метеле, чи ти бачиш тепер, що надмірна суворість буває шкідлива? Ці люди позбавлені надій, і тому ніщо не заважає їм казати мені все, що заманеться. Вони майже так само зухвалі, як ґладіатори. Хто в них грек-чарівник?
Андрокл
Цезар. Моя милість? Добре! Новий титул. Ну що ж, які чудеса ти вмієш чинити?
Андрокл. Я можу виводити бородавки, натираючи їх моєю кравецькою крейдою, і ще можу жити з моєю жінкою, не б’ючи її.
Цезар. І це все?
Андрокл. Ти її не знаєш, Цезарю, інакше ти не казав би так.
Цезар. Ну, гаразд, друже мій. Ми напевно визволимо тебе. Хто тут Феровій?
Феровій. Це я.
Цезар. Я чув, що ти вмієш битися.
Феровій. Битися легко. Я здолаю й вмерти.
Цезар. Адже ж це ще легше, чи не так?
Феровій. Не для мене, Цезарю. Тіло моє противиться смерті, а боротьба властива моєму духові.
Цезар. Метеле, я хотів би, щоб цей чоловік був преторіанець.
Метел. Я не хотів би цього, Цезарю. Він здатний зіпсувати настрій. Є люди, що в їх присутності не можна дозволити собі жодного жарту. Люди, що є якимось ходячим сумлінням. Він примушує нас усіх почувати себе незручно.
Цезар. Заради цього, може, й слід було б узяти його. Для імператора сумління не може бути зайве.
Феровій. Я не хочу битися. Я хочу вмерти. Краще бути серед архангелів, аніж серед преторіанців.
Цезар. Я не можу повірити, що архангели — хто б вони не були — не воліли б бути преторіанцями. А втім — як хочеш. Ходімо дивитися на видовище.
У той час як почет іде сходами, Секутор та Ретіарій повертаються з арени через прохід. Секутор запорошений і дуже сердитий. Ретіарій вишкіряє зуби.
Секутор. А, імператор! Тепер ми побачимо! Цезарю, чи чесно з боку Ретіарія, замість відкрито накинути на мене сітку, тягти її по землі й засипати мені очі порохом, а потім, коли я втратив зір, зловити мене. Якби весталки не піднесли пальця, то був би мені кінець.
Цезар
Секутор
Цезар. Курний, мій друже!
Секутор. Хай він стережеться. Іншим разом я кину списа йому під ноги й задушу його власною його сіткою, перш ніж він устигне відскочити.
Цезар. Такі вихватки нерозумні, мій друже. Публіка любить бачити вбитого в усій його красі. Якщо ти забрудниш йому обличчя й попсуєш його панцер, вона висловить своє незадоволення в тому, що не дозволить тобі вбити його. А коли прийде твоя черга, вони тобі це пригадають і опустять палець.
Ретіарій. Лише тому я так і вчинив, Цезарю. Він заклався зі мною на десять сестерцій, що переможе мене. Коли б мені довелося його вбити, я не одержав би тих грошей.
Цезар
Він прямує до своєї ложі й стукає в двері. Їх відчиняє зсередини капітан, який виструнчився, щоб пропустити імператора. Оповісник виходить з проходу разом із трьома служниками. Один із них несе зв’язку мечів, другий шоломи, а третій декілька нагрудників і панцери. Все це вони кидають в купу.
Оповісник. З твого дозволу, Цезарю. Номер одинадцятий. Ґладіатори й християни.
Феровій кидається наперед, готовий прийняти мученицьку смерть. Решта християн приймає виклик, як уміє: одні радісно й сміливо, другі терпляче й з повагою, треті розгублено зі сльозами; деякі, хвилюючись, обіймають один одного. Оповісник повертається до проходу.
Цезар
Він увіходить до ложі. Капітан зачиняє двері й залишається всередині разом з імператором. Метел і решта почету займають місця. Християни на чолі з Феровієм прямують до проходу.
Лавінія
Розпорядник. Почекайте, ви, там! Ви, християни, повинні битися. Ось, беріть зброю.
Феровій
Розпорядник. Одягни цей панцер.
Феровій. Жодного панцера.
Розпорядник
Феровій
Розпорядник. Що я маю казати, коли мені закидатимуть, що я послав голу людину битися з моїми людьми, що прибрані в зброю?
Феровій. Молися, брате, й не бійся сильних світу цього.
Розпорядник. Упертий дурень!
Андрокл
Розпорядник
Андрокл. Ні, справді, я не можу битися. Я ніколи не міг. Я не можу примусити себе почувати огиду до когось достатньою мірою. Мене кинуть левам разом із цією жінкою.
Розпорядник. Тоді геть з дороги й мовчи.
Звук труби долітає з арени.
Феровій
Розпорядник. Ага, це лякає тебе, адже так?
Феровій. Чоловіче, немає більшого страху, аніж страх, що його завдають мені ці звуки. Коли я чую звук труби або барабана, або брязкіт мечів, або гудіння катапульти в той час, як летить величезна камінюка, вогонь вирує в моїх жилах. Я почуваю, як гаряча кров підходить до очей. Я повинен іти в наступ, я повинен бити, я повинен перемогти. Навіть Цезар на своєму імператорському троні не буде в безпеці, коли цей дух опанує мене. О браття, молітеся! Підтримайте мене! Нагадайте мені, що моя честь загине, коли я піднесу меч, і мого Господа знову розіпнуть.
Андрокл. Думай увесь час про те, яких жорстоких страждань ти можеш завдати бідним ґладіаторам.
Феровій. Коли людину вбивають, вона не почуває страждань.
Лавінія. Тільки віра може тебе врятувати.
Феровій. Віра! Яка віра? Є дві віри. Є наша віра й є віра вояки, віра в боротьбу, віра, що бачить бога в мечі. А що, коли виявиться, що ця віра сильніша за мене?
Лавінія. Ти знайдеш свою справжню віру в час іспиту.
Феровій. Це те, чого я боюся. Я знаю, що я вояка. Як можу я бути певний того, що я християнин?
Андрокл. Покинь меча, брате.
Феровій. Я не можу. Він улип до моєї руки. Я так само не міг би випустити зі своїх обіймів жінку, що її я кохав би.
Лавінія. Я не можу тобі допомогти, друже. Я не можу сказати тобі, що ти не повинен рятувати свого життя. Щось є в мене непокірне, що прагне побачити, як ти проб’єш собі дорогу до неба.
Феровій. О!
Андрокл. Але коли ти збираєшся зрадити нашу віру, брате, чому не зробити це так, щоб нікому не заподіяти шкоди? Не бийся з ними, запали фіміам.
Феровій. Запалити фіміам? Ніколи!
Андрокл. Це тільки гордощі, Феровію.
Феровій. Тільки гордощі? Що може бути шляхетніше за гордість?
Лавінія. Кажуть, що ми, християни, найгордіші люди в світі, і що тільки кволі бувають лагідні. О, я гірша за тебе! Я повинна була б послати тебе на смерть, а я тебе спокушаю.
Андрокл. Брате, брате, хай вони лютують і вбивають. А ми будемо мужні й будемо страждати. Ти повинен іти, як ягня на заколення.
Феровій. Так, так. Це правда. Але не так, як ягня, що його замовляє м’ясник; а як м’ясник, що дав би себе вбити
Перш ніж розпорядник устигає щось відповісти, оповісник вибігав з проходу, а капітан виходить з ложі і йде по сходах.
Оповісник. Гей, ви, там, на арену! Вона на вас чекає!
Капітан. Імператор чекає.
Розпорядник. Так, пане. Це християни загаялися.
Феровій
Розпорядник
Християни
Розпорядник
Феровій. Доторкніться тільки до них, собаки, — і ми всі помремо тут і позбавимо поганців цього видовища.
Лавінія. Ти забуваєш, моя черга прийде раніше, ніж ти заклякнеш.
Феровій. Так, це правда. Не заздри мені, що я раніш за тебе спізнаю блаженство.
Розпорядник
Андрокл. Я радий, що не маю битися. Це, далебі, були б жахливі муки. Щастя мені усміхнулося.
Лавінія
Андрокл. Не думай про мене, сестро. Думай про себе. Це підтримає твою бадьорість.
Лавінія
Капітан
Лавінія. Чи входить до твоїх обов’язків сміятися з нас?
Капітан. Ні, це моя особиста справа, і це завдає мені приємности. Твій друг любить пожартувати. Я засміявся тому, що він радив тобі думати тільки про себе, щоб зберегти бадьорість духу. Я кажу: подумай про себе й запали фіміам.
Лавінія. Він не жартував, він мав рацію. Ти повинен був би це знати, капітане. Ти дивився смерті просто в вічі.
Капітан. Напевній і неминучій смерті, Лавініє. Тільки смерть у бою, що милує людей частіш, аніж смерть у власному ліжку. А ти йдеш на певну смерть. У тебе нічого не залишилося тепер, окрім віри в цей фетиш — християнство. Ну що ж, ваші християнські казки ймовірніші, аніж наші оповідки про Юпітера й Діану, що в них, можу тобі сказати, я вірю не більш, ніж вірить імператор або перша-ліпша освічена людина в Римі.
Лавінія. Все це для мене тепер не існує. Я не кажу, що смерть жахлива, але я кажу, що вона така реальна, коли вона наближається; що все, утворене уявою, всі казки, як ти їх звеш, перетворюються на сон поруч цієї невблаганної дійсности. Я знаю тепер, що те, за що я вмираю, не казка й не сон. Чи чув ти про жахливу подію, що трапилася тут, поки ми чекали?..
Капітан. Я чув, що один із вас утік і потрапив просто в пащу левові. Я засміявся. Я й тепер сміюся.
Лавінія. Значить, ти не зрозумів, що це означає?
Капітан. Це означає, що лев одержав на сніданок нікчемного боягуза.
Лавінія. Це означає щось більше, капітане. Це означає, що людина не може померти за казку й за сновиддя. Ніхто з нас так щиро не вірив у ці казки й сни, як бідний Спінто, але він не міг мужньо зустріти велику неминучість. Те, що він назвав би моєю вірою, поволі відлітало від мене, поки я сиділа тут, а смерть насувалася все ближче, і неминучість її ставала реальніша, а казки все розтавали, поки від них нічого не лишилося.
Капітан. Коли так, ти помреш за те, чого не існує.
Лавінія. Так, і це найдивніше. Тільки тепер, коли ці казки й мрії зникли, я не маю сумніву, що повинна вмерти за щось більше, аніж ці казки й мрії.
Капітан. Але за що?
Лавінія. Я не знаю. Коли б це було таке нікчемне, що я могла б зрозуміти його, то воно було б надто нікчемне, щоб за нього вмирати. Я гадаю, що вмираю за Бога. Нема нічого іншого, досить реального, щоб за нього вмерти.
Капітан. Що таке Бог?
Лавінія. Коли ми про це довідаємося, капітане, ми самі будемо боги.
Капітан. Лавініє, спустися на землю. Запали фіміам і будь мені за дружину.
Лавінія. Прекрасний капітане, чи одружився б ти зі мною, коли б я спустила стяг у день битви й запалила б фіміам? Сини бувають схожі на матір, чи ти знаєш це? Невже ти хочеш, щоб твій син був боягуз?
Капітан
Лавінія
Капітан. Що за божевілля все це? І як жахливо, що за це божевілля ти мусиш умерти, а я повинен бути байдужим глядачем, хоч уся моя душа повстає проти цього. То помри ж, коли ти мусиш умерти. Але в усякому разі, я буду здатний перерізати горло імператорові, а потім собі, коли побачу, як ллється твоя кров.
Імператор гнівно розчиняє двері ложі й розгніваний з’являється на порозі. Розпорядник, оповісник і ґладіатори похапцем схоплюються.
Імператор. Християни не хочуть битися, а твої нікчемні люди не можуть знайти в собі досить мужности, щоб напасти на них. У всьому цьому винний цей малий з пекучими очима. Пошли по бича.
Лавінія
Андрокл
Він прожогом кидається до проходу. В цей час з арени чути гомін, а після нього гучні оплески. Ґладіатори прислухаються й здивовано переглядаються.
Розпорядник. У чому річ?
Лавінія
Капітан. Що могло статися? Вони їх, певне, вбивають.
Андрокл
Лавінія. Андрокле, Андрокле, що сталося?
Андрокл. О, не питай, не питай мене! Це надто жахливо.
Оповісник
Розпорядник. Чи варто з-за цього так хвилюватися?
Один із рабів. Скільки убитих?
Оповісник. Шість.
Раб двічі свистить, і четверо рабів у машкарах пробігають на арену з тими самими знаряддями.
Оповісник. Кошика сюди! Давайте кошика!
Капітан. Для кого кошика?
Оповісник. Для того, хто мав бича. Він розідраний на шмаття. Вони всі пошматовані.
Імператор
Феровій. Загинув, загинув навіки! Я зрадив свого пана! Одрубайте мою правицю. Вона погрішила. Ви маєте мечі, брати. Рубайте.
Лавінія. Ні, ні! Що ти зробив, Феровію?
Феровій. Я не знаю, але кров затьмарила мені очі, і на мечі моєму кров. Що це означає?
Імператор
Ретіарій. Нам це байдуже, Цезарю. Коли б я був там з моєю сіткою, все було б інакше.
Капітан
Імператор. Левам? Дурниці.
Лавінія. Але мої друзі — чи мусять вони вмерти?
Імператор. Умерти? Звісно, ні. Я ніколи не мав жодного наміру вчинити їм шкоду. Панове, ви вільні! Прошу вас, сідайте на місця перед ареною й втішайтеся з видовища, що в ньому ваш брат відіграв таку блискучу роль. Капітане, відведи їх на місця, що призначені для моїх особистих друзів.
Доглядач звіринця. Цезарю, мені потрібний один християнин для лева. Публіці це обіцяли, і вона пошматує декорації, якщо не справдити її надій.
Імператор. Так, так, нам потрібний хто-небудь для нового лева.
Феровій. Кинь йому мене. Хай загине відступник.
Імператор. Ні, ні! Ти пошматував би його, мій друже. А ми не можемо дозволити собі нищити левів, як простих рабів. Але ми повинні мати кого-небудь. Це, справді, дуже незручно.
Доглядач. Чому не цього маленького грека? Він не християнин, він чарівник.
Імператор. Якраз те, що нам потрібно. Він підхожий цілком.
Оповісник
Андрокл
Лавінія. Я піду замість нього, Цезарю. Спитай капітана, чи не приємніше їм буде дивитися, як пошматують жінку? Він мені так казав учора.
Імператор. Це має частку правди. Це, без сумніву, має частку правди. Коли б тільки я міг бути певний, що твій брат не журитиметься.
Андрокл. Ні, я не знатиму жодної щасливої години. Ні, присягаюся вірою християнина й честю кравця. Я прийму те, що випало на мою долю. Якщо вернеться моя жінка, перекажіть їй привітання й скажіть, що я бажаю їй бути щасливою з її майбутнім чоловіком, бідахою. Цезарю, йди до своєї ложі, й ти побачиш, як умирає кравець. Гей, ви, дайте дорогу номерові дванадцятому.
Численна аудиторія в амфітеатрі бачить, як імператор вертається до своєї ложі й сідає на своє місце, в той час як Андрокл, страшенно зляканий, іде зі зворушливою покорою й з’являється з другого боку проходу. У нього втупилися тисячі цікавих очей. Клітка лева, закрита важкими ґратами, стоїть ліворуч від нього. Імператор дає гасло. Чути звук ґонґу. Андрокл здригається, почувши цей звук. Кидається навколішки й молиться. Ґрати з гуркотом підіймаються. Лев кидається на арену, оббігає її навкруги й грається, тішачися з волі. Він помічає Андрокла, зупиняється. Він ледве встає, розминаючи ноги. Витягши вперед морду й випроставши хвоста поземно, ніби хорт, він страшенно реве. Андрокл зіщулюється й затуляє обличчя руками. Лев хоче стрибнути, помахуючи хвостом у поросі. Він увесь у захваті чекання. Андрокл молитовно здіймає руки до неба. Лев, побачивши Андроклове обличчя, спиняється, потім підкрадається до нього. Обнюхує його, вигинає спину. Муркотить, як автомобіль, і нарешті починає тертися біля Андрокла, звалюючи його на землю. Андрокл, спираючись на руку, злякано дивиться на лева. Лев, шкутильгаючи на трьох лапах, підводить четверту, ніби вона поранена. Проблиск спогаду освітлює Андроклове обличчя Він махає рукою так, ніби в ній сидить скалка, й вдає, немов витягає її, завдаючи собі болю. Лев декілька разів ствердно хитає головою. Андрокл простягає до лева руки, і цей подає йому обидві лапи, що їх Андрокл з захопленням стискує. Вони радісно обіймають один одного й нарешті вальсують навкруги арени під раптовий вибух оглушливих оплесків, а далі зникають у проході. Імператор дивиться на них, затамувавши дух подиву, поки вони не зникають, потім вибігає з ложі і в дикому запалі сходить зі сходів.
Імператор. Друзі мої, сталося щось неймовірне, надзвичайне! Я не можу далі відкидати прадивість християнського вчення!
Андрокл
Імператор
Імператор. Допоможіть!
Андрокл. Не тікай, пане! Він не може втриматися від стрибка, коли бачить, що ти тікаєш.
Імператор. Я не боюся.
Андрокл. Ніколи не треба боятися тварин, твоя милість. У цьому весь секрет. Він буде лагідний, як ягнятко, коли відчує, що ти йому друг. Стій цілком спокійно й посміхайся. Дозволь йому обнюхати тебе від ніг до голови, щоб заспокоїти його, тому що він тебе боїться і він повинен добре вивчити тебе, раніш ніж відчує до тебе довіру.
Андрокл. О поганий, злий Томі. Так переслідувати імператора! Зараз же випустіть імператорський одяг, добродію. Ну й манери у вас!
Імператор
Андрокл. Не треба доводити його до сказу. Треба йому показати, що ти мій близький друг, якщо твоя милість зробить цю ласку.
Імператор. Ти підла тварюка! Проклятий пес! Нікчемний, брудний, грецький кравець! Я спалю тебе живцем за те, що ти насмілився доторкнутися до священної особи імператора.
Андрокл. О, не кажи так, пане. Він розуміє кожне твоє слово. Всі тварини розуміють. Вони відчувають це з тону твого голосу.
Імператор
Лев випускає одяг й катається по підлозі, кокетливо склавши передні лапи на носі.
Андрокл. Ну ось, твоя милість бачить тепер, що й дитина могла б із ним гратися.
Імператор. Я повинен перемогти цей страх, негідний імператора. Але дивись, не відходь від нього.
Андрокл. О пане, як мало є людей, що здатні були б зважитися на це.
Імператор. Так, це потребує чималого напруження нервів. Покличмо мій почет і налякаймо їх. Але він тепер безпечний, як ти гадаєш?
Андрокл. Цілком безпечний тепер, пане.
Імператор
Усі втікачі обережно прокрадаються на сцену. Доглядач звіринця з’являється з проходу з іншими доглядачами, озброєними залізним пруттям й тризубцями.
Імператор. Заберіть це. Я приборкав звіра.
Феровій
Капітан. Кожна людина чогось боїться, Феровію.
Імператор. Ну, а як щодо вступу до лав преторіанців?
Феровій. За мого юнацтва я поклонявся Марсові, богові війни. Я зрадив його, щоб служити християнському богові. Але сьогодні християнський бог покинув мене, й Марс ізнову переміг і вернув собі того, хто йому належав. Християнського бога ще не існує. Він з’явиться, коли Марс і я станемо прахом, але до того часу я повинен служити тим богам, що існують, а не богові прийдешньому. До тієї пори я згодний вступити до лав преторіанців, Цезарю.
Імператор. Твої слова повні мудрости. Всі розважливі люди визнають, що найрозумніше не бути сліпо відданим старим традиціям, а також не надто поквапливо й необережно сприймати нове, але треба добувати найкраще з одного й другого.
Капітан. Що скажеш, Лавініє? Чи будеш ти теж розважлива?
Лавінія
Капітан. Чи можу я приходити й сперечатися з тобою іноді?
Лавінія. Так, прекрасний капітане, можеш.
Імператор. А тепер, друзі мої, хоч ви бачите, що я не боюся цього лева, але щоб зносити його присутність, треба дуже напружувати нерви, бо ніхто із нас не може бути певний того, що він зробить наступної хвилини.
Доглядач звіринця. Цезарю, віддай нам за раба до нашого звіринця цього грецького чарівника. Він знає, як поводитися зі звірима.
Андрокл
Імператор. Я віддаю цього чародія за раба першому, хто доторкнеться до нього.
Доглядачі й ґладіатори кидаються до Андрокла. Лев підводиться й цим примушує їх відсахнутися.
Імператор. Ти бачиш, які ми, римляни, великодушні, Андрокле? Ми відпускаємо тебе з миром.
Андрокл. Дякую твоїй милості! Дякую вам усім, панове! Ходімо, Томі! Поки ми разом, тобі не загрожує клітка, а мені рабство.
У цій п’єсі я не змалював переслідування перших християн у Римі, як конфлікт між неправдивим та істинним віровченням, а показав, що всі такі переслідування насправді є спробою приборкати пропаганду, яка загрожує тому законові й ладові, що існує, і що його організували й підтримують в ім’я релігії й справедливости політичні діячі цілком опортуністичного ухилу. Є люди, що їм внутрішній промінь показує світ кращий, заснований на прагненні духу до благороднішого й повнішого життя не тільки для них самих, але й для всіх людей узагалі. Природно, що таких людей бояться, а тому й ненавидять завзяті власники, консерватори, що завжди мають проти них два певні засоби боротьби. Перший — це переслідування, що його здійснюють, провокуючи та організуючи й збуджуючи стадне почуття, що примушує людей ненавидіти всі збочення від традицій; тому вони, жорстоко караючи й вживаючи лютих наклепів, приневолюють неабияких людей поводитися й вірувати так само, як інші. Другий полягає в тому, щоб утягнути цю людську отару в війну, і це негайно й неодмінно примушує її забути про все, навіть про найзаповітніші привілеї та особисті інтереси, що їх завойовано з такими труднощами під необорним напливом войовничих почувань і чуття страху, що все поглинає.
Нема підстав думати, що римські переслідування були обґрунтовані чимось іншим. Ставлення римського імператора та його прибічників до поглядів, що суперечать традиціям, має багато спільного зі ставленням англійського міністра внутрішніх справ до представників нижчих класів, коли якийнебудь благочестивий полісмен звинувачує їх у «прояві поганого смаку», що ім’я йому блюзнірство, бо «поганий смак» є образа для «доброго смаку», який у такому разі визначає лицемірство. Міністр внутрішніх справ і судді, що провадять справу, звичайно є далеко більші скептики й блюзніри, аніж ті бідняки, що їх вони переслідують, і гнів, що вони виявляють, коли хто-небудь одверто висловлює їхні ж погляди, викликає обурення з боку тих, кому відомий прихований залаштунковий бік і хто має справжнє релігійне почуття; але це трапляється тому, що пануючі класи цілком ухвалюють такі переслідування, якщо закон проти блюзнірства до них не застосовують, бо це дає їм можливість виправдовувати свої власні привілеї арґументами панівної релігії.
Тому ті мученики, що я їх змалював, це мученики всіх часів, а переслідувачі — це також переслідувачі всіх часів. Мій імператор, що для нього життя звичайних людей не має жодної ціни, що однаково безжурно бавиться, вбиваючи їх або даруючи їм життя, є той вид страховища, що на нього легко перетворити першу-ліпшу абияку людину, зробивши з неї ідола. Такі ідоли й зараз так імпонують нам, що один із видатних пасторів вільної церкви в Лондоні засудив мою п’єсу на тій підставі, що мій переслідувач-імператор — чудова людина, а християни, що їх він переслідує, смішні. З цього я роблю висновок, що кафедра проповідника може так само розбестити людську душу, як імператорський трон. Всі ті християни, що я їх тут вивів, як читач може помітити, перейняті ентузіазмом, який вони вважають за одну й ту ж релігію тільки тому, що він спонукає їх до загального протесту проти панівної релігії й тим засуджує їх до спільної долі.
Андрокл, що його погляди всіх дивують, людяний натураліст. Лавінія — розумна, смілива, вільнодумна жінка, обурює послідовника апостола Павла Феровія, що є трохи тупий і позбавлений сумління. Спінта, цього низького розпусника, показано, як типового християнина цієї епохи, коли вірити свідченню св. Авґустина, який, очевидячки, прийшов до висновку в певній стадії свого розвитку, що більшість християн були люди невисокої моралі. Немає сумніву в тому, що до певної міри він мав рацію. Я часто вказував на те, що революційні рухи притягають до себе як тих, хто надто хороший для того ладу, що існує, так і тих, хто не досить для нього хороший.
Але що найбільше вражає в цій п’єсі тепер — це та страшна злободенність, якої надала їй війна. Був мирний час, коли я вказував устами Феровія шлях, що ним повинна піти чесна людина, якщо вона виявить, що, почувши звук труби, не може слідувати за Ісусом. Багато років перед цим в «Учневі Диявола» я торкнувся тієї ж теми, але ще ясніше змалював священнослужителя, що назавжди скидає із себе чорну рясу, виявивши серед гуркоту бою, що він природжений вояка. Багато дехто з нашого духівництва останнім часом опинився в стані Феровія й Антоні Андерсена. Вони виявили, що ненавидять не тільки своїх ворогів, але й всіх тих, хто не поділяє їхньої ненависти, й що вони прагнуть битися й примушувати битися інших. Вони перетворили свої храми на вербувальні пункти, а ризниці — на майстерні військової амуніції. Але їм ніколи не спадало на думку скинути свій чорний одяг і сказати цілком просто: «Я переконався під час проби, що нагорна проповідь — нісенітниця, а я не християнин. Я прошу дарувати мені те, що протягом усіх цих років я проповідував антипатріотичне безглуздя. Будьте ласкаві, дайте мені револьвера й призначення до полку, де священик — служитель бога «Марса, мого бога». Нічого подібного, вони хапалися за свої парафії й під ім’ям Христа служили Марсові, обурюючи цим правовірних. Коли чернь ганьбила архієпископа Йоркського за те шляхетство, що його він виявив, і директора Ітона за його проповідь, перейняту духом християнства, войовничі пастори підтримували цю чернь. І вони навіть не намагалися так чи так виправдати свою поведінку. Вони просто дали волю своїм пристрастям, так як передніш давали волю своїм класовим упередженням і потурали своїм комерційним інтересам, не замислюючись ні на хвилину над тим, чи християни вони, чи ні. Вони не перечили й тоді, коли організація, що називала себе антигерманська ліґа (не зауваживши, очевидячки, що їх випередили Британська імперія, французька республіка й королівства Італія, Японія, Сербія) домоглася закриття церкви в Форест Гілл, де правили службу божу німецькою мовою. Здавалося б, що це недоречне порушення елементарної релігійної етики повинно було викликати протест гурту навіть більш світських єпископів. Але ні: єпископам, очевидячки, здавалося, що так само природно зруйнувати дім Божий, якщо в ньому припустили німецьку мову, як і знищити пекарню, що мала німецьку вивіску. Їхній присуд був суттю такий: «Так і треба Богові за те, що він створив німців!» Цей випадок не міг би трапитися в такій країні, як Англія, де церква така могутня, якби вона мала хоч іскру католицької релігії, а не кастової. Але це сталося; і, як я зауважив, єдині люди, що їх це вразило, були люди нерелігійні.
Отже, ми бачимо, що навіть серед тих людей, що є проповідники релігії, переважна більшість є послідовники Марса, як і більшість їхньої пастви. Звичайний священик — це урядовець, що заробляє на життя тим, що христить дітей, вінчає дорослих, виконує ритуал, а також працює в міру сил (якщо в нього є сумління), хоч і підлеглий певній рутині, в галузі догляду за школами, відвідування парафіян та організації благодійности, яка, якщо й має щось спільне з християнством, то тільки на словах. Щиро релігійний священик, який є винятком, може бути гарячим прихильником учення апостола Павла про спасіння душі. Але в цьому випадку його розумніші парафіяни ставляться до нього недоброзичливо й вважають, що він мав би приєднатися до методистів. Якщо він має артистичну натуру, і його релігійне чуття знаходить своє відображення в поезії, музиці, пишному одязі й архітектурі, не вдаючись до абстрактних, розсудливих тлумачень, або ж він викликає релігійний захват такими фізичними засобами впливу, як піст і невсипущість — тоді йому закидають ритуалізм. Він може бути також або унітарний деїст, як Вольтер або Том Пейн, або сучасніша відміна англійського теософа, що для нього святий дух з Берґсонів «Еlаn Vіtаl», а отець і син виявляють ту істину, що наші вчинки й погляди багатогранні, і всі ми є сини і в той же час батьки тепер або в майбутньому; в цьому випадку фанатичніші проповідники теорії спасіння душі підозрюють, що він не на багато кращий за атеїста. Всі ці відміни, як бачите, викликають коментарії. Вони можуть бути дуже популярні серед своїх парафіян, але більшість людей дивиться на них, як на химерні збочення в галузі церкви. Рівновагу й стійкість церкви, як і суспільства, що його знаряддям вона є, підтримує основна маса міщан. Над цією масою підноситься богослів’я, як щось дуже важливе, що про нього говорять побожно, як про грецьку трагедію, класичну музику або вищу математику. Проте ця маса, що не має в практичному житті жодних сталих переконань, почуває велике задоволення, коли служба в церкві закінчується й можна піти додому снідати чи обідати. Але разом із цим ця маса ладна переслідувати бідного вільнодумця за те, що він не визнає непогрішности св. Іакова, а також ладна послати людину незвичайну у в’язницю за те, що вона такою мірою не абияка, що визнає св. Якова серйозно.
Коротко кажучи, християнського мученика кидали левам не тому, що він християнин, а тому, що він — маніяк, себто людина незвичайна. І сила людей таких цивілізованих і добродушних, як і ми, товпилися, щоб побачити, як його з’їсть лев; так само, як тепер вони товпляться біля павільйона з левами в зоологічному саду, коли звірів годують. І збиралися ці люди в цирку не тому, що їх хоч трохи цікавила Діана чи Христос або вони могли зрозуміти різницю між Діаною й Христом, а просто тому, що вони хотіли побачити цікаве збудливе видовище. Ти, любий читачу, напевно коли-небудь біг дивитися на пожежу, й якби тепер хто-небудь сказав тобі, що лев женеться за чоловіком вулицею, ти кинувся б до вікна. І коли б тебе вважали за такого жорстокого, як той народ, що нацьковує левів на людину, ти був би справедливо обурений. Тепер, коли ми не маємо можливости бачити, як вішають людину, ми збираємося біля в’язниці, щоб подивитися, як підноситься чорний стяг. Такий наш найнудніший спосіб розваги в дусі стародавнього Риму. І якби завтра уряд вирішив кидати левам людей з непопулярними та ексцентричними поглядами у Альберт Голлі або Ерлс Кортьє, то чи можете ви мати сумнів у тому, що всі місця були б зайняті переважно людьми, що не могли б навіть поверхово з’ясувати згадані погляди. Траплялися випадки ще неймовірніші. Правда, коли б ми тепер вернулися до старого, то мученики не були б члени єретицьких релігійних сект, а були б диваки, антивівісекціоністи, люди, що відкидають кулявість (опуклість землі), люди, що не визнають лабораторій і відмовляються ставати навколішки, коли проходить процесія вчених. Але леви пошматували б їх, і глядачі тішилися б з цього видовища точнісінько так, як це робили римські леви й римські глядачі.
Берлінські газети повідомляли, що під час першої вистави «Андрокла» в Берліні кронпринц підвівся й покинув театр, неспроможний виносити дуже яскраве й правдиве (я сподіваюся) зображення автократичного імперіалізму, що його висловлював римський капітан своїм ув’язненим християнам. Жодний англійський імперіааліст не виявив себе досить розумним і серйозним, щоб зробити так само в Лондоні. Якщо повідомлення газет відповідає дійсності, я стверджую, що принц зробив логічно; і задоволений, що мене так добре зрозуміли. Але я можу запевнити його, що держава, яку я взяв за зразок, коли писав «Андрокла», є від мене значно ближча, аніж Німеччина, в чому кронпринц мав підстави нещодавно переконатися з власного досвіду.
Пігмаліон
Дія перша
Лондон, 11.15 вечора. Щедрий літній дощ ллє як із відра. Тут і там несамовито верещать гудки таксі. Пішоходи біжать, щоб сховатися під портиком церкви св. Павла (не Ренового собору, а церкви Ініґо Джонса, що в Ковент-Ґардені, біля овочевого ринку); разом із усіма забігають до прихистку дама з дочкою у вечірніх сукнях. Люди похмуро видивляються на дощову завісу, і тільки один чоловік стоїть спиною до всіх, зосереджено щось занотовуючи у своєму записничку.
Церковний годинник вибиває чверть на дванадцяту.
Дочка
Мати
Перехожий
Мати. Але ж нам так потрібне таксі! Ми не вистоїмо тут аж до пів на дванадцяту. Це ж гірше нікуди!
Перехожий. Що вдієш, пані, — не я це придумав.
Дочка. Мав би Фредді хоч трошки кебети, то вхопив би таксі ще біля дверей театру.
Мати. Де вже було йому, бідоласі!
Дочка. Люди ж похапали! А він?
Фредді вбігає з дощу, з боку Саутгемптон-стріт і стає між ними двома, закриваючи мокру парасолю, з якої стікають краплі. Він — молодик двадцяти літ у вечірньому костюмі, із геть мокрими холошами штанів.
Дочка. То що, не зловив таксі?
Фредді. Ніде жодного не дістати — ні за які гроші.
Мати. Ой, Фредді, мусить бути таксі! Ти ж його, певне, й не шукав як слід.
Дочка. Це нестерпно! Чи ти хочеш, щоб ми самі пішли пошукали?
Фредді. Я ж вам кажу: люди розхапали всі машини. Дощ линув так несподівано, і ніхто не був готовий, і кожному враз украй потрібне стало таксі. Я пробіг туди аж до Чаринґ-Кросу і в другий бік мало не до Ладґейтського цирку — і ніде жодного вільного таксі!
Мати. А на Трафальґарську площу ти потикався?
Фредді. І на Трафальґарській нічого не було.
Дочка. Ти справді там побував?
Фредді. Я добувся аж до вокзалу на Чаринґ-Крос. Чи ви б хотіли, щоб я забіг аж до Гамерсміту?
Дочка. Та ти ж зовсім не старався!
Мати. І справді, який-бо ти безпорадний, Фредді! Іди ж знов і не вертайся, поки не знайдеш нам таксі.
Фредді. Тільки даремно вимокну як хлющ.
Дочка. А нам що робити? Стояти цілу ніч отут на вітрі, в самих благеньких сукнях? Самолюбива ж ти свиня...
Фредді. Ну та гаразд — іду вже, йду!
Квіткарка. Ну шо се ти, Хреді! Чо’ ни дивисся, куди ступаїш, любчику?
Фредді. Даруйте!
Квіткарка
Мати. Скажіть, будь ласка, а звідкіля ви знаєте, що мого сина звати Фредді?
Квіткарка. Ой, то се був ваш синок, кажите? Ну, яби в’ ‘го луче навчили, то ни тікав би він геть, коли россипав квіточки бідній дівчині, а заплатив би за шкоду! Чи ви-и заплатите мині?
Дочка. І не подумайте платити їй, мамо! Чого захотіла!
Мати. Прошу тебе, Кларо, не борони мені. Маєш ти дрібні гроші?
Дочка. Ні — нічого дрібнішого за шестипенсовика не маю.
Квіткарка
Мати
Квіткарка. Щиро дякую вам, пані!
Дочка. Візьміть з неї решту! Воно ж коштує всього пенні за пучечок.
Мати. Притримай-но язика, Кларо!
Квіткарка. Ой, спасибоньки, пані!
Мати. А зараз скажіть мені: звідкіля ви знаєте ім’я того молодого джентльмена?
Квіткарка. Та не знаю я його!
Мати. Я чула, як ви звернулись до нього на ім’я — Фредді! І не думайте мене обдурити!
Квіткарка
Дочка. Викинути шестипенсовика на вітер! Хай би вже Фредді знався собі з ким хоче.
Літній джентльмен — симпатичний тип старого військового — забігає під портик і закриває парасолю, з якої скрапує вода. У нього, як і в Фредді, геть забрьохані холоші штанів. Він у вечірньому костюмі й легкому пальтечку. Стає на те місце, яке звільнила дочка.
Джентльмен. Ху!
Мати
Джентльмен. Де там! Хвилини дві тому полило ще гірше.
Мати. Ох, лишенько!
Квіткарка
Джентльмен. Даруйте, але я не маю дріб’язку.
Квіткарка. А я вам розміняю, копитане.
Джентльмен. Розміняєте фунт? Дрібнішого нічого не маю.
Квіткарка. Та що ви! Ох, купіть у мене квіточку, копитане! Я можу розміняти і півкрони. Візьміть ось це — за два пенси!
Джентльмен. Не мороч мені голови, будь доброю дівчиною!
Квіткарка
Перехожий
Квіткарка
Зчиняється галас. Публіка здебільшого співчуває квіткарці, засуджуючи, однак, її надмірну вразливість. Глядачі, котрі старші, розважливіші, поплескують її заспокійливо по плечах, примовляючи: «Ну чого ти голосиш?» — «Хто тебе кривдить?» — «Ніхто тебе не зачепить». — «І чого кричати?» — «Ну годі-бо!» — «Вгамуйся!» Не такі терплячі велять їй заткнутись; питаються нечемно, чи «всі в неї вдома». Хто стоїть далі, не знаючи, в чому річ, тиснеться наперед, і галасу стає ще більше від запитань та відповідей на них: «Що за колотнеча?» — «А що вона?» — «А він де?» — «Та там нишпорка її записує!» — «Хто? Оцей?» — «Еге ж, оцей-о... Вимагала грошей у джентльмена». І таке інше.
Квіткарка
Записувач
Перехожий. Все гаразд — він джентльмен: гляньте-но на його чиривики!
Записувач
Перехожий
Квіткарка
Записувач
Квіткарка
Записувач. А я вчитаю.
Квіткарка
Джентльмен. Акта? Я нікого не виню й не треба ніякого акта.
Юрба
Перехожий. Ні, він не нишпорка. Просто він із тих, хто всюди пхає свого носа, хай йому абищо! Кажу вам: гляньте на його чи-ри-ви-ки.
Записувач
Перехожий
Записувач. Та не переймайтеся. Бо таки з Селсі
Квіткарка
Записувач. Та живіть, де хочете, тільки не зчиняйте ревища.
Джентльмен
Саркастичний Перехожий
Квіткарка
Саркастичний
Записувач
Тут і там хихотіння. Народ непомалу зацікавлюється дійством, яке творить записувач.
Саркастичний
Квіткарка
Перехожий
Квіткарка. Хай він там балака, що хоче, а мені з ним ніякого гендлю мати не хочеться.
Саркастичний. Атож: скажіть і джентльменові, звідки він, якщо вам охота ще погадати.
Записувач. Челтнем, Гарроу, Кембридж та Індія.
Джентльмен. Все правильно.
Регіт. Симпатії схиляються на бік записувача. Вигуки: «Вчистив йому як по писаному!» — «Він усе про всіх знає!» — «Чули, як він розказав панові, звідки той походить» — тощо.
Джентльмен. Чи смію запитати вас, пане: ви цим заробляєте собі на прожиття у мюзик-холі?
Записувач. Я вже подумував про це. Може, колись і цим займуся.
Дощ перестав, і люди з дальшого краю натовпу один по одному розходяться.
Квіткарка
Дочка
Записувач
Дочка
Записувач. Невже я вимовив це вголос? Просто вихопилось. Прошу пробачення. А ваша матінка, безперечно, з Епсома.
Мати
Записувач
Дочка. Не смійте чіпати мене!
Мати. Ну, Кларочко, прошу тебе!
Записувач пронизливо свистить.
Саркастичний. Бачите? Так я й знав: він просто перевдягнений поліцай!
Перехожий. То не поліційний свисток — то свисток спортивний.
Квіткарка
Записувач. Чи ви помітили: вже зо дві хвилини, як дощ припинився?
Перехожий. Таки припинився! Чом би не сказати цього зразу? А то ми витратили стільки часу, слухаючи ваше дурне базікання.
Саркастичний. А я вам скажу, де ви виросли. Ваш рідний дім — Ан-вел. Вертайтесь до свого притулку, де всі такі мудрі, як ви.
Записувач
Саркастичний
Квіткарка. Отак страхати людей! А якби на нього отак?
Мати. От уже й вигодинилось, Кларо! Ходімо, прогуляймося до автобуса!
Дочка. А як же таксі...
Всі вже досі порозходились, окрім записувача, джентльмена та квіткарки, що сидить, даючи лад кошикові й стиха нарікаючи на лиху свою долю.
Квіткарка. Бідна я дівчинонька! Як та м’ята при дорозі: хто не йде, той скубне.
Джентльмен
Записувач. Сама фонетика, більш нічого. Сама наука про вимову. Це мій фах і моє улюблене захоплення. Щасливий той, хто може зробити зі свого хобі прожиток! От ви можете відрізнити за наріччям, хто з Ірландії, а хто — з Йоркширу. А я визначаю місце кожної людини в межах шести миль. У Лондоні — в межах двох миль, іноді — двох вулиць.
Квіткарка. І стида він не має, нелюд, боягуз!
Джентльмен. А що, цього вам стає на прожиток?
Записувач. О так, ще й на добрий прожиток! Наш вік — вік вискочнів. Скоробагатьки починають у Кентиштауні вісьмома десятками фунтів на рік і незабаром опиняються на Парк-Лейні зі стома тисячами річного прибутку. Хочуть вони позбутися свого Кентиш-тауна і не можуть: видають себе кожнісіньким словом! Я ж можу навчити їх...
Квіткарка. Сікається до бідної дівчини! Не твоє мелеться — не бігай з...
Записувач
Квіткарка
Записувач. Створіння, що видає такі гнітючі й гидотні звуки, не має права бути хоч би й де — не має права на життя! Затям: ти — людська істота, наділена душею
і божественним даром ясного, виразного слова, а твоя рідна мова — це мова Шекспіра, Мільтона та Біблії, тож не курникай тут, неначе хвора голубиця!
Квіткарка
Записувач
Квіткарка
Записувач. Бачите оцю істоту з її вуличною англійщиною? Таж оця англійщина не дасть їй виповзти з канави, поки її й віку. Так от, пане, за три місяці я провів би цю дівчину як герцогиню на садовий прийом до якогонебудь посла. Міг би навіть улаштувати її покоївкою в якоїсь леді чи продавщицею в крамниці, а для цього потрібно краще розмовляти по-англійському.
Квіткарка. Про що це ви?
Записувач. А про те саме — ти, розчавлена капустино, ти, ганьбо шляхетної архітектури цих колон, ти, втілена кривдо англійської мови: я міг би зробити з тебе царицю Савську.
Джентльмен. Авжеж, повірю. Я сам вивчаю індійські діалекти і...
Записувач
Джентльмен. Я ж і є полковник Пікерінґ. А ви хто?
Записувач. Генрі Гіґінс, автор «Універсальної абетки» Гіґінса.
Джентльмен
Гіґінс. А я збирався в Індію, аби з вами познайомитися!
Пікерінґ. Де ви мешкаєте?
Гіґінс. Вімпол-стріт, 27А. Приходьте до мене завтра.
Пікерінґ. Я зупинився в «Карлтоні». Ходімо зараз зі мною та й погомонімо трохи за вечерею.
Гіґінс. А й справді!
Квіткарка
Пікерінґ. У мене справді немає дрібних грошей. Перепрошую.
Гіґінс
Квіткарка
Годинник на дзвіниці вибиває половину дванадцятої.
Гіґінс
Квіткарка
Фредді
Квіткарка. Пішли на автобус, коли дощ перестав.
Фредді. І зоставили мене з цим таксі! Прокляття!
Квіткарка
Водій. Давай сюди. Два пенси доплати.
Квіткарка. Ні — ще хто-небудь його побачить.
Фредді
Водій. Куди ж вам?
Квіткарка. До Бухигнему.
Водій. До якого Букогнему?
Квіткарка. Ти що, не знаєш, де це? В Ґрін-парку, де живе король! Бувай здоровий, Фредді! Не стовбич, наче я тебе тримаю. Бувай!
Фредді. До побачення!
Водій. Слухай! Що ще за Букогнем? Нащо тобі здався Букогнемський палац?
Квіткарка. А нінащо. Але той хлопець не повинен був того знати. Вези мене додому.
Водій. Куди ж це?
Квіткарка. Ейнджел-корт, Друрі-лейн, біля Міклджонової гасової крамнички.
Водій. Оце вже більш схоже на правду, Джуді.
Подаймося слідом за таксі до входу в Ейнджел-корт — вузьку арочку поміж двох підприємств, одне з яких — Міклджонова гасова крамниця. Тут таксі зупиняється, квіткарка висідає, тягнучи кошика за собою.
Квіткарка. Скільки?
Водій
Квіткарка. Цілий шилінг за дві хвилини?
Водій. Дві хвилини чи десять — одна плата.
Квіткарка. Ну, як на мене, то це несправедливо.
Водій. Ти коли-небудь їздила в таксі?
Квіткарка
Водій
Квіткарка
Вона підіймає кошика й бреде, насилу переставляючи ноги, до свого помешкання — крихітної кімнатчини, обклеєної хтозна-колишніми шпалерами, що пообвисали у вогких місцях. Розбиту шибку у вікні заклеєно папером. На стіні пришпилено видерті з газет портрет популярного актора й сторінку модних дамських суконь, яких бідній квіткарці з її статками нізащо не купити. У вікні висить пташина клітка, але її мешканець давно здох, тож клітка — всього лиш пам’ять про нього.
Оце й усі предмети розкоші, що їх можна тут побачити, а решта — мінімум потреб убогости, менше якого не буває: перехняблене ліжко, де лежать усякі укривачки, що дають хоч скількись тепла; застелена ганчіркою скриня, на якій миска й дзбанок, а вище — невеличке дзеркальце; стілець і стіл, що відслужили своє у чиїйсь кухні в передмісті, та ще американський будильник на поличці над каміном, якого ніколи не розтоплюють. Кімната освітлюється газовою лампою, в лічильнику-автоматі якої лежить одне пенні. Квартплата — чотири шилінги за тиждень.
Отут квіткарка, хронічно стомлена, але надто схвильована, щоб лягти спати, сідає і починає рахувати нові багатства, мріючи та розмірковуючи, що б його з ними зробити; а тоді в лампі кінчається газ, і це викликає в її душі почуття втіхи: це ж можна вкинути в лічильник іще одне пенні, не шкодуючи за ним. Але цей щедротний настрій аж ніяк не загасив у дівчині гризуче відчуття потреби ощаджати, й вона зметикувала: мріяти й розмірковувати в ліжку буде куди дешевше й тепліше, ніж сидячи на стільці без вогню в кімнаті, хоч і при світлі. Тож вона скидає з себе хустку й спідницю і шпурляє на купу всякої всячини, що править за ковдри. Тоді, дриґнувши ногою, другою, скидає туфлі й у всьому, що на ній лишилося, не перевдягаючись, залазить у постіль.
Дія друга
Одинадцята година наступного ранку. Гіґінсова лабораторія на Вімпол-стріт. Це кімната на другому поверсі, будована як вітальня; вікна її виходять на вулицю. Двостулкові двері якраз посеред тильної стіни; хто заходить, бачить у кутку по праву руч дві високі картотечні шафи, притулені спинками до стін і під прямим кутом одна до одної. У цьому кутку стоїть письмовий стіл, а на ньому фонограф, ларингоскоп, ряд невеличких органних трубок із міхами, набір скляних трубок, подібних до тих, що надягають на гасниці, і пальники, приєднані ґумовою трубкою до газового вентиля у стіні; кілька різної величини камертонів, натурального розміру муляж половини людської голови, де видно в розтині голосові органи, а також: ящик із запасними восковими валиками для фонографа.
Трохи далі в кімнаті, так само по праву руч, видно камін, а біля нього, трохи ближче до дверей, вигідне, обтягнене шкірою крісло та ще відерце з вугіллям. Годинник на каміновій поличці. Між каміном і столом, на якому фонограф, стоїть журнальний столик. По другий бік дверей, ліворуч, як заходити, стоїть шафка з неглибокими шухлядами. На ній телефон і телефонний довідник. Весь куток за шафкою і майже всю бічну стіну займає величезний рояль, із клавіатурою в найдальшому від дверей кутку й лавою для музиканта, на всю довжину клавіатури. На роялі — десертний таріль, на якому горою фрукти й солодощі, здебільшого шоколадні цукерки.
Посеред кімнати немає нічого. Окрім крісла, лави біля рояля й двох стільців біля столу з фонографом, є ще один стілець — для гостей. Він стоїть біля каміну. На стінах — ґравюри, здебільшого роботи Піранезі, й портрети в техніці мецо-тинто. Олійних картин немає.
За столом сидить Пікерінґ — він саме кладе кілька карток і камертон, якими щойно користувався. Гіґінс стоїть біля нього, засуваючи назад дві чи три витягнені шухлядки картотеки. В ранковому освітленні він виглядає міцним, жвавим, апетитним чоловіком літ сорока чи десь близько того. На ньому ділового крою чорний сурдут із білим накрохмаленим комірцем та чорною шовковою краваткою. Це — тип енергійного науковця, який щиро, навіть одержимо зацікавлюється всім, що можна вивчати як предмет науки, але байдужий і до самого себе, й до інших людей — зокрема й до їхніх почуттів. Незважаючи на зрілі літа й зріст дорослої людини, він насправді вельми схожий на нестриману дитину: коли він щось «помічає», то лише захоплено й галасливо, і його треба глядіти, мов яке маля, аби ненавмисне не накоїв лиха. Поведінка його коливається від добродушних наскоків, коли він у доброму гуморі, до бурхливої дражливости, коли щось виходить не так, як йому хочеться; але він такий цілковито щирий та позбавлений зла, що його не можна не любити навіть у хвилини його найбільшої нерозважливости.
Гіґінс
Пікерінґ. Це просто вражає! Знаєте, я й половини не засвоїв.
Гіґінс. То, може, пройдемо щось із цього заново?
Пікерінґ
Гіґінс
Пікерінґ. Так! Це жахливе напруження. Я трохи пишався собою, що спроможний вимовляти двадцять чотири виразно відмінні голосівки, але ви з вашими ста тридцятьма заткнули мене за пояс. Хоч убийте, не чую аніякої різниці між більшістю з них!
Гіґінс
Місіс Пірс
Гіґінс. Молода особа! Що ж їй треба?
Місіс Пірс. Ну, бачите, вона заявляє, що ви будете раді, коли довідаєтеся, чого вона прийшла. Проста собі дівчина, пане. Проста-простісінька. Я мала б відправити її геть, але подумала: а може, ви захочете, щоб вона наговорила вам у ті ваші машини? Сподіваюсь, я не встругнула дурниці, але ж часом ви запрошуєте до себе таких химерних людей... То ви вже даруйте мені! Я певна, пане...
Гіґінс. Ну-ну, не переймайтесь так, місіс Пірс! У неї цікава вимова?
Місіс Пірс. Ой, це справді щось жахливе, пане! Не втямлю, як ви можете цікавитися такими речами.
Гіґінс
Місіс Пірс
Гіґінс. От і поталанило нам трохи! Покажу вам, як я роблю записи. Ми розговоримо її, і я запишу її спочатку в Белловій «видимій мові», а тоді в транскрипції Світа. Потім зафіксуємо її на фонографі, й ви зможете прокручувати запис скільки хочете, звіряючи звук із писаною транскрипцією.
Входить схвильована Квіткарка. На ній капелюх із трьома страусячими пір’їнами: жовтогарячою, блакитною та червоною. Фартушок на ній майже чистий, трохи почистила вона й непривабливого свого жакета. Пафос цієї жалюгідної постаті, з усім її невинним марнославством і вдаваною поважністю, зворушує Пікерінґа, що випростався уже при появі місіс Пірс. Що ж до Гіґінса, то цей однаково насипався і на чоловіків, і на жінок, і репетував до небес, аби не поклали йому на плечі хреста з пір’їну завважки, а між двома статями проводив одну-єдину різницю: жінок він умовляв, як дитя нянечку, коли хоче щось випросити у неї.
Гіґінс
Квіткарка. А ви не будьте такі зухвалі! Бо ще й не вислухали, чого я прийшла.
Місіс Пірс. Які дурниці, дівчино! Невже ти гадаєш, що такому джентльменові, як містер Гіґінс, залежить на тому, чим ти там приїхала?
Квіткарка. Ти ба, які ми горді! Але ж він не гребує уроками, тільки не він: сама чула, як він казав. Що ж, я не прийшла сюди випрошувати кумплиментів, і якщо мої гроші не підходять, то подамся деінде.
Гіґінс. Не підходять для чого?
Квіткарка. Не для чого, а для кого: не підходять для ва-ас! Тепер ви втямили, ге ж? Я прийшла брати уроки, ось так! І платити за них ти-еж, будьте певні!
Гіґінс
Квіткарка. Я думаю собі, коли б ви були джинтельменом, то сказали б мені сісти. Чи ж я не сказала, що принесла вам заробіток?
Гіґінс. Що ж нам робити, Пікерінґу: попросити це нахабне дівчисько сісти чи викинути його у вікно?
Квіткарка
Обидва чоловіка, остовпівши з подиву, видивляються на неї з другого кінця кімнати.
Пікерінґ
Квіткарка. Бажаю стати продавщицею у квітковому магазині, щоб не стирчать із кошиком на розі ТотнемКорт-роуд. Але ж мене туди не візьмуть, поки я не навчуся балакать по-панському. А він же сказав, що міг би навчити мене. Ну, ось я і прийшла, і ладна платить йому, нічого не випрошую, а він: викину! — наче я покидьок.
Місіс Пірс. Як це ви, дівчино, могли собі придумати таку дурницю, ніби ви спроможні платити містерові Гіґінсу?
Квіткарка. А чом би й ні? Я знаю, скільки платять за уроки, як і ви знаєте, і я готова платити, скільки треба.
Гіґінс. Скільки ж?
Квіткарка
Гіґінс
Квіткарка. Ох, якщо ви хочете розважитись за мій рахунок...
Гіґінс
Місіс Пірс
Квіткарка. Ах-ах-ах-о-о-у!
Пікерінґ
Квіткарка
Гіґінс. Як вас звати?
Квіткарка. Лайза Дулитл.
Гіґінс
Елайза, Елізабет, Бетсі та Бес Шукали у лісі пташиних яєць...
Пікерінґ. Гніздечко знайшли, в нім яєчок чотири...
Гіґінс. Взяли по одненькому — трійко лишили.
Чоловіки сміються, щиро тішачись своїм жартом.
Лайза. Ой, не дурійте!
Місіс Пірс
Лайза. А чого він не говорить до мене розсудливо?
Гіґінс. Повернулися до діла! Скільки ж ви пропонуєте платити мені за уроки?
Лайза. О, я знаю, що по чім! Одна пані, подруга моя, бере уроки хранцузької у щирого хранцузького джинтельмена — по вісімнадцять пенсів за годину. Либонь, совість вам не дозволить здерти з мене за навчання моєї рідної мови стільки ж, скільки б ви взяли за хранцузьку. Тож я даю вам шилінг — і не більш! Або так, або ніяк!
Гіґінс
Пікерінґ. Як це?
Гіґінс. От полічіть. Мільйонер дістає близько ста п’ятдесяти фунтів на день. А вона заробляє якихось півкрони.
Лайза
Гіґінс
Лайза
Гіґінс. Притримайте язика.
Лайза
Місіс Пірс. Не плачте, дурна дівчино! Сядьте. Ніхто не зачепить ваших грошей.
Гіґінс. Але зараз хтось зачепить вас мітлою, якщо не перестанете киснути. Сядьте!
Лайза
Гіґінс. Якщо вже я вирішу взятись за ваше навчання, то буду для вас гірший за двох батьків. Нате!
Лайза. Навіщо це?
Гіґінс. Втирати очі. Втирати будь-яку частину вашого обличчя, де тільки проступить волога. Затямте: оце ваш носовичок, а це — рукав. Не переплутайте одного з одним, якщо ви хочете стати продавщицею у магазині!
Геть спантеличена Лайза дивиться на нього безпорадними очима.
Місіс Пірс. Ви тільки марно тратите на неї слова, містере Гіґінсе: вона вас не розуміє! До того ж, ви жорстоко помиляєтеся: вона ні разу не втерла носа рукавом.
Лайза
Пікерінґ
Місіс Пірс
Пікерінґ. Гіґінсе, я заінтриґований! Пам’ятаєте, що ви сказали вчора про прийом у посольському саду? Якщо ви впораєтеся з цим, я назву вас найбільшим з усіх учителів, сущих нині на світі. Закладаюся на всі витрати, що підуть на цей експеримент: вам цього не втнути. А ще я заплачу за уроки.
Лайза. Ой, ви такі добрі! Спасибоньки вам, копитане!
Гіґінс
Лайза
Пікерінґ. Чим-чим, Гіґінсе, а вже лестощами ви не закрутите їй голови.
Місіс Пірс
Гіґінс
Лайза
Гіґінс
Місіс Пірс
Гіґінс
Лайза. Ви ніякий не джинтельмен, от, як ви таке балакаєте! А я хороша дівчина, хороша, і я знаю таких, як ви, знаю вас!
Гіґінс. Нічого вам тут розводити вашу ліссонґровську вдавану сором’язливість, молода особо! Ви маєте навчитися поводитись, як герцогиня. Заберіть її, місіс Пірс. Огинатиметься — лупцюйте!
Лайза
Місіс Пірс. У мене ж і місця немає, куди б її ткнути.
Гіґінс. Ткніть її в кошик на сміття.
Лайза. Ах-ах-ах-о-о-у!
Пікерінґ. Ну-бо, Гіґінсе, будьте розважливі!
Місіс Пірс
Гіґінс від таких докорів ущухає, ураган змінюється леготом лагідного подивування.
Гіґінс
Заспокоєна Лайза покрадьки вертається до свого стільця.
Місіс Пірс
Пікерінґ
Гіґінс
Місіс Пірс. Знаєте, пане, річ у тім, що ви не можете взяти собі дівчину, от ніби взяли й поклали в кишеню камінчик десь на узбережжі.
Гіґінс. А чом би й ні?
Місіс Пірс. Чом би й ні! Але ж ви нічогісінько про неї не знаєте. Є ж у неї десь батьки. Може, вона одружена.
Лайза. Таке!
Гіґінс. Чуєте? Як дівчина дуже слушно каже: таке! Таке скажете: одружена?! Чи ви не знаєте, що жінка цього класу за рік після одруження виглядає такою зношеною від виснажливої праці, мовби їй минуло п’ятдесят?
Лайза. І хто б то одружився зі мною!
Гіґінс
Місіс Пірс. Дурниці, пане! Ви не повинні забивати їй баки такими речами.
Лайза
Гіґінс
Лайза
Місіс Пірс. От бачите, до чого призводить зухвальство.
Лайза
Гіґінс
Місіс Пірс. Стривайте, містере Гіґінсе! Я не допущу цього. Це ви лихий!.. А ти, дівчино, вертайся додому та скажи своїм батьку-матері, щоб краще про тебе дбали.
Лайза. Немає в мене батьків. Вони сказали мені, що я вже велика, можу сама заробити на себе, й вигнали мене геть.
Місіс Пірс. Де ж твоя мати?
Лайза. Нема в мене ніякої матері. А вигнала мене аж шоста моя мачуха. Та я не пропала без них. І я хороша дівчина, хороша!
Гіґінс. Ну й чудово. І через що тоді, скажіть, будьласка, весь цей шум учинився? Дівчина нічия, нікому, крім мене, не потрібна.
Місіс Пірс. Але ж що вийде з неї? І чи буде їй яка плата? Будьте ж розважливі, пане!
Гіґінс. Ну, видавайте їй, скільки там буде треба, — запишіть це в книгу хатніх витрат.
Лайза
Пікерінґ
Гіґінс
Лайза. Я маю свої почуття, як і хто завгодно.
Гіґінс
Пікерінґ. Що? Яку трудність?
Гіґінс. Навчити її говорити по граматиці. Сама вимова дасться їй досить легко.
Лайза. Не хочу я говорити по гриматиці. Я хочу говорити, як продавщиця у квітковому магазині.
Місіс Пірс. Будьте ласкаві, містере Гіґінсе, не ухиляйтеся від розмови. Я хочу знати, на яких умовах має дівчина тут перебувати. І чи одержуватиме вона якусь платню. І що з неї вийде, коли закінчиться ваша наука. Треба хоч трохи заглядати вперед!
Гіґінс
Місіс Пірс. То вже її справа, а не ваша, містере Гіґінсе.
Гіґінс. Гаразд, коли я впораюся з нею, ми так само зможемо викинути її назад у канаву, й тоді це знов буде її справа... Отже, з цим усе гаразд.
Лайза. Ой, таж у вас не серце, а камінь! І вам байдуже до всього, крім самого себе.
Гіґінс
Лайза
Гіґінс вихоплює з кишені ножика й розрізає шоколадку надвоє; одну половинку кладе собі в рот і ковтає, а другу пропонує Лайзі.
Гіґінс. Запорука доброї довіри, Елайзо. Я з’їв половинку, а ви — другу.
Лайза
Гіґінс. Слухайте, Елайзо. Здається, ви сказали, що приїхали сюди в таксі?
Лайза. Ну то й що? Я маю таке саме право взяти таксі, як і будь-хто.
Гіґінс. Звісно, що маєте право, Елайзо, а в майбутньому матимете стільки тих таксі, скільки вам заманеться. Будете що не день їздити туди й сюди, й кругом міста в таксі. Подумайте про це, Елайзо!
Місіс Пірс. Містере Гіґінсе, ви спокушаєте дівчину! Це негаразд. Вона мала б подумати про майбутнє.
Гіґінс. У її віці! Що за дурниці! Атож: думай про майбутнє, коли перед тобою ніякого майбутнього. Ні, Елайзо, робіть так, як робить ця пані: думайте про майбутнє інших людей, але тільки не про своє власне. Думайте про шоколадки, про таксі, про золото й діаманти.
Лайза. Ні, не хочу я ні золота, ні діамантів. Я хороша дівчина, хороша!
Гіґінс. Такою ви й зостанетеся, Елайзо, під чулим наглядом місіс Пірс. І вийдете заміж за котрогось офіцерагвардійця з чудовими вусами — сина маркіза, а той маркіз позбавить його спадку за те, що одружився з вами, але зм’якшиться, коли побачить вашу красу й доброту...
Пікерінґ. Даруйте, Гіґінсе, але я таки мушу втрутитися. Місіс Пірс потерпає цілком слушно. Якщо ця дівчина має віддати себе у ваші руки на півроку навчального експерименту, вона повинна добре усвідомлювати, на що йде.
Гіґінс. Вона — усвідомлювати? Таж вона нічогісінько не здатна розуміти. А втім, чи тямить хоч хто-небудь із нас, що ми робимо? А коли б тямили, то чи робили б хоч щось?
Пікерінґ. Вельми дотепно, Гіґінсе, але задалеко від нашої теми.
Лайза
Гіґінс. Ну от! Більш нічого ви й не доб’єтеся від Елайзи. Ах-ах-о-у! Нічого їй не розтлумачиш. Ви як військовий мали б це знати. Їй треба давати накази — і цього з неї вистачить. Елайзо! На наступних півроку ви лишаєтеся жити тут: будете вчитися розмовляти красиво, як продавщиця у квітковому магазині. Якщо будете добре поводитись і виконувати все, що вам звелять, то спатимете ви у пристойній спальні, їстимете всього досхочу й матимете гроші на шоколадки й на таксі. А якщо будете неслухняна й ледача, то спатимете в комірчині серед чорних тарганів, а місіс Пірс лупцюватиме вас віником. Через шість місяців ви чудово вберетеся і поїдете в кареті до Букинґемського палацу. Якщо король скаже, що ви не леді, поліція забере вас до лондонського Тауеру, де вам відрубають голову, аби остерегти інших квіткарок від такого зухвальства. Якщо вас не викриють, ви дістанете подарунок: сім шилінгів і шість пенсів, з якими почнете життя продавщиці у магазині. Якщо ж ви відмовитеся від цієї пропозиції, то будете найневдячнішою, найлихішою дівчиною, й ангели небесні оплачуть вас.
Місіс Пірс
Гіґінс. От і чудово! Спасибі вам, місіс Пірс. На оберемок її та у ванну!
Лайза
Місіс Пірс. Не огризайтесь, дівчино! Ви не зрозуміли джентльмена. Ходімо!
Лайза
Місіс Пірс зачиняє двері, так що Елайзиних нарікань не стає чути. Економка веде її нагору, на третій поверх, — на великий подив дівчини, яка гадала, що її заведуть униз, у приміщення, де миють посуд. Там місіс Пірс відчиняє інші двері й запрошує Елайзу до запасної спальні.
Місіс Пірс. Доведеться притулити вас тут. Це буде ваша спальня.
Лайза. Ой, як це я тут спатиму, місас! Занадто розкішно це для таких, як я. Тут я боятимуся й доторкнутися до всього, адже, знаєте, я ще ніяка не герцогиня!
Місіс Пірс. Доведеться вам зробитися такою ж чистою, як і ця кімната. Отоді й не боятиметеся її. І ще ви повинні звати мене місіс Пірс, а не «місас».
Лайза. Боженьку! Що це? Тут ви перете білизну? Чудернацький, як на мене, тут у вас казан.
Місіс Пірс. Це не казан. Це — ванна, в якій люди купаються, Елайзо, і в ній я викупаю вас.
Лайза. Ви хочете, щоб я туди залізла і всю себе намочила? Ні, нізащо! Це ж смерть моя! Знала я одну жінку, яка робила це щосуботи ввечері, й від того померла!
Місіс Пірс. Містер Гіґінс має свою, чоловічу ванну внизу, й він щоранку обливається холодною водою.
Лайза. Бр-р-р! Він із заліза зроблений, той чолов’яга!
Місіс Пірс. Якщо ви маєте сидіти з ним і полковником і приймати їхню науку, доведеться і вам митися, як вони це роблять. Не будете купатися — від вас буде тхнути, і їм це не сподобається. Але ви можете робити воду теплішою чи холоднішою, як вам більше до вподоби. Тут два крани: гарячий і холодний.
Лайза
Місіс Пірс. Ну хіба ви не бажаєте бути чистою і приємною, як порядна леді? Знаєте, неможливо бути милою дівчиною всередині, якщо ви брудна й неохайна зовні.
Лайза. Бги-бги!
Місіс Пірс. Ану перестаньте плакати — верніться-но до своєї кімнати й поскидайте з себе всю одежу! Тоді закутайтеся в оце
Лайза
Місіс Пірс. Дурниці, дитино. Чи ви не скидаєте з себе всієї одежі щовечора, коли лягаєте спати?
Лайза
Місіс Пірс. Ви хочете сказати, що спите в спідньому, яке носите вдень?
Лайза. А в чім же мені спати?
Місіс Пірс. Поки ви тут житимете, більше цього з вами не буде. Я дістану для вас підходяще нічне вбрання.
Лайза. То ви хочете дати мені таку холодну переміну, щоб я півночі трусилась і не могла заснуть? Ви хочете заморозить мене на смерть, ось що ви хочете!
Місіс Пірс. Я таку хочу дати вам переміну, щоб ви зовсім перемінилися: з неохайної бруднулі щоб стали чистесенькою, шанованою дівчиною, гідною сидіти з тими джентльменами в кабінеті. Або ви будете покладатися на мене й робити все, що я скажу вам, або ж вас викинуть на вулицю й ви повернетеся до свого кошика з квітами!
Лайза. Коли б ви тільки знали, як я боюся холоду! Ви ж не знаєте, який страшний мені холод!
Місіс Пірс. Тут ваше ліжко не буде холодним — я покладу вам у постіль гарячу грілку.
Лайза. Ох, аби ж я була знала, як це жахливо — бути чистою, то я б нізащо сюди не прибилась! Я ж не знала того, як добре велося мені досі. Я...
Місіс Пірс надягає пару білих ґумових нарукавників і напускає у ванну води, змішуючи гарячу воду з холодною і випробовуючи результат водяним термометром. Кидає у воду жменю пахучих солей і ще додає пригорщу гірчиці. Тоді бере величезну щітку з ручкою і щедро намилює її круглим шматком пахучого мила. Повертається Елайза, щосили кутаючись у купальний халат, накинутий на голе тіло; вся вона — жалюгідне видовище нікчемного жаху.
Місіс Пірс. Ану проходьте! Скидайте халата!
Лайза. Ой, я не зможу, місіс Пірс! Їй-бо, не зможу! Я ж ніколи цього не робила.
Місіс Пірс. Дурниці! Ану ступніть у воду й скажіть, чи досить вона для вас тепла?
Лайза. Ах-у! Ах-у! Гарячуща!
Місіс Пірс
Елайза розпачливо верещить.
А тим часом полковник з’ясовував ставлення Гіґінса до Елайзи. Відійшовши від каміна, він сів верхи на стільця, поклавши руки на спинку, й почав допит.
Пікерінґ. Даруйте мені мою прямоту, але я хочу щось у вас спитати, Гіґінсе. Чи порядний ви чоловік у ставленні до жінок?
Гіґінс
Пікерінґ. Так, дуже часто.
Гіґінс
Пікерінґ. Куди ж, наприклад?
Гіґінс
Пікерінґ
Гіґінс. Що ви! Оте! Запевняю вас: це священна заборона для мене.
Місіс Пірс відчиняє двері. В руці у неї Елайзин капелюшок. Пікерінґ повертається до крісла біля каміна й сідає.
Гіґінс
Місіс Пірс
Гіґінс. Так, звісно! Заходьте.
Місіс Пірс. Прошу пана, обережніше з тією штукою! Я мусила пообіцяти їй, що не спалю капелюшка, але не зайве буде пропекти його трохи в духівці.
Гіґінс
Пікерінґ. Я заважаю?
Місіс Пірс. Ніскілечки, пане. Містере Гіґінсе, ви обіцяєте добре зважувати кожне слово, перш ніж казати щось цій дівчині?
Гіґінс
Місіс Пірс
Гіґінс
Місіс Пірс
Гіґінс. Місіс Пірс! Такі вирази з ваших вуст! Хто б подумав!
Місіс Пірс
Гіґінс
Місіс Пірс. Тільки цього ранку, пане, ви застосували його до чаю, чашки, в якій був той чай, та до черевиків.
Гіґінс. Ах, це! Звичайна алітерація, місіс Пірс, така природна для поета.
Місіс Пірс. Ну, пане, хоч би як ви це називали, я дуже прошу вас не повторяти його більше при дівчині.
Гіґінс. Ну добре, дуже добре. Це все?
Місіс Пірс. Ні, пане. Нам усім доведеться в присутності цієї дівчини бути якомога охайнішими.
Гіґінс. Звичайно. Цілком справедливо. І дуже важливо.
Місіс Пірс. Тобто, її одягу ніде не повинен загрожувати бруд, і всі речі завжди мають бути на своїх місцях.
Гіґінс
Місіс Пірс. Авжеж, пане. Тоді чи смію я просити вас не приходити на сніданок у халаті чи, принаймні, не користуватися ним як серветкою так часто, як ви це робите, пане. І коли ви будете такі добрі, що не їстимете всього з однієї тарілки, та пам’ятатимете, що не можна ставити каструлю з вівсянкою на чисту скатертину, це буде чи не найкращий приклад для дівчини. Згадайте, як ви мало не подавилися риб’ячою кісточкою в джемі на тому тижні.
Гіґінс
Місіс Пірс. Звісно, що тхне, містере Гіґінсе. Та якщо ви будете й надалі витирати свої пальці...
Гіґінс
Місіс Пірс. Сподіваюсь, що ви не образилися, містере Гіґінсе.
Гіґінс
Місіс Пірс. Ні, пане. Можна їй одягти одне з тих японських убрань, що ви привезли з-за кордону? Не можу ж я знов одягти її в старе лахміття.
Гіґінс. Звісно! Беріть усе, що хочете. Це все?
Місіс Пірс. Дякую, пане. Це все.
Гіґінс. Знаєте, Пікерінґу, дивні думки складаються у цієї жінки про мене. Я ж сором’язливий, боязкий чоловік. Ніколи я не міг почуватися по-справжньому дорослим, великим, як інші хлопці. І все ж вона твердо переконана в тому, що я деспотичний, владний, начальникоподібний тип. Цього мені ніяк не збагнути.
Вертається місіс Пірс.
Місіс Пірс. Перепрошую, пане, але вже починаються прикрощі. Там, унизу, чекає сміттяр, якого звати Альфред Дулитл і який бажає вас бачити. Він заявляє, що ви тут тримаєте його дочку.
Пікерінґ
Гіґінс
Пікерінґ. А може, він і не негідник, Гіґінсе.
Гіґінс. Дурниці. Звісна річ, він негідник.
Пікерінґ. Негідник він чи ні, а я побоююсь, що буде нам з ним клопіт.
Гіґінс
Пікерінґ. Про його дочку?
Гіґінс. Ні, я маю на увазі його говірку.
Пікерінґ. О!
Місіс Пірс
Альфред Дулитл — підстаркуватий, але ще при здоров’ї сміттяр, весь убраний, як і годиться чоловікові його фаху, з капелюхом на голові, широкі криси якого ззаду покривають шию і плечі. У нього примітні й досить цікаві риси обличчя, яке ніби промовляє, що його власник однаково вільний і від страху, і від сумління. Голос у нього надзвичайно виразистий — наслідок звички завжди давати волю почуттям. Цієї миті його поза свідчить про покривджену гордість і сувору рішучість.
Дулитл
Гіґінс. Це я. Доброго ранку! Сідайте!
Дулитл. Доброго, батечку!
Гіґінс
Дулитл
Гіґінс. Звісно ж, розумію. Ви батько своєї дочки, чи не так? І ви вважаєте, що вона ще комусь потрібна, правда? Я радий, що ви зберегли в душі якусь іскрину родинних почуттів. Ваша дочка нагорі. Забирайте її негайно.
Дулитл
Гіґінс. Заберіть її. Чи ви гадаєте, що я збираюсь утримувати її для вас?
Дулитл
Гіґінс. Ваша дочка мала нахабство прийти до мого дому й просити, щоб я навчив її розмовляти правильно, аби вона могла посісти місце у квітковому магазині. Ось цей джентльмен і моя економка були присутні при цьому від самого початку.
Дулитл
Гіґінс. Певно, що навмисне підіслали! Як же ще могли ви довідатися, що вона тут?
Дулитл. Хіба ж можна отак братися за людину?
Гіґінс. Ось поліція візьметься за вас! Ви придумали пастку... Це змова з метою вимагати гроші погрозами. Зараз я подзвоню в поліцію.
Дулитл. Чи я ж попросив у вас хоч ламаного гроша? Хай ось цей пан засвідчить: чи я сказав хоч одне слово про гроші?
Гіґінс
Дулитл
Гіґінс
Дулитл. Змилуйтеся, батечку, я ні на що її не підмовляв! Я поклянусь на Біблії, що вже два місяці, як не бачив дочки у вічі.
Гіґінс. Як же ви тоді довідались, що вона тут?
Дулитл
Гіґінс. Пікерінґу, в цього чолов’яги природжений хист до риторики. Зверніть увагу на ритм його тубільних милозвучних трелей: «Я хочу розповісти вам. Усією душею бажаю розповісти! Я чекаю, щоб розповісти». Сентиментальна риторика! Це в ньому промовляє валлійська поетичність. Вона ж свідчить і про його брехливість та нечесність.
Пікерінґ. Ох, прошу, Гіґінсе: я сам із західного краю!
Дулитл. Ось як це було, батечку. Дочка, як сюди їхала, прихопила з собою хлопчика, щоб і він покатався на таксі. Це синок її квартирної хазяйки. Він огинався коло цього дому, сподіваючись, що, може, його й додому підвезуть. Ну, а вона, коли почула, що ви хочете, щоб вона залишилася у вас, послала хлопчика по свої речі. І я здибав його на розі Лонґ-Ейкер та Ендел-стріт.
Гіґінс. Біля пивниці, еге ж?
Дулитл. Клуб для вбогих, батечку, — що ж тут такого?..
Пікерінґ. Нехай уже він розкаже свою історію, Гіґінсе.
Дулитл. І хлопчик усе мені розказав. І я хочу спитати вас: що я мав почувати, як учинити? Адже я — батько її... Кажу хлопцеві: «Ти принеси мені її речі!» Кажу...
Пікерінґ. Чом же ви самі не пішли по речі?
Дулитл. Таж хазяйка нізащо не довірила б мені тих речей, батечку. Така вона вже жінка, аби ви знали. Мусив я дати її синочкові пенні, й тільки тоді він передав мені її речі, порося! І я приніс її речі, аби прислужитися вам, зробити вам приємність. От і все.
Гіґінс. Що ж там за речі?
Дулитл. Музичний інструмент, батечку. Кілька картин, трохи коштовностей і пташина клітка. Вона сказала, що не треба ніякої одежі. Що ж я мав виснувати з цього, батечку? Питаю вас як батько: що я мав подумати?
Гіґінс. Тож ви прийшли порятувати її від ганьби, що гірша за смерть, еге ж?
Дулитл
Пікерінґ. Але нащо ж ви принесли її речі, коли хочете її забрати?
Дулитл. Чи ж я сказав хоч слово про те, що хочу її забрати? Невже сказав?
Гіґінс
Дулитл
Місіс Пірс стає на порозі, чекаючи вказівок.
Гіґінс. Місіс Пірс, оце Елайзин батько. Прийшов забрати її. Передайте дочку батькові.
Дулитл. Ні! Це непорозуміння. Послухайте-но...
Місіс Пірс. Як же він може її забрати, містере Гіґінсе? Ви ж звеліли мені спалити її одежу.
Дулитл. Свята правда. Що мені, тягти дівчину по вулицях у чім мати народила, мов яку шимпанзу? Ось що я вам товкмачу.
Гіґінс. Ви втовкмачили мені, що прийшли по свою дочку. То й забирайте її. Немає в неї одежі? То вийдіть до крамниці й купіть.
Дулитл
Місіс Пірс. Я тут економка, коли ваша ласка. І я послала по якусь одежину для вашої дочки. Як тільки одежа прибуде, можете забрати дівчину. Зачекайте в кухні. Осюди, прошу вас!
Дулитл, вельми сприкрений, іде слідом за нею до дверей, але починає вагатись і, зрештою, довірчо обертається до Гіґінса.
Дулитл. Послухайте, батечку. Ми з вами бувалі люди, чи не так?
Гіґінс. Ого! Бувалі люди, кажете? Ви краще йдіть собі, місіс Пірс!
Місіс Пірс. І справді — я й сама так подумала, пане.
Пікерінґ. Вам слово, містере Дулитл.
Дулитл
Пікерінґ. Гадаю, що вам би годилося знати, Дулитле, що наміри містера Гіґінса цілком достойні.
Дулитл. Авжеж, достойні, батечку! Коли б я вважав інакше, то зажадав би п’ятдесят.
Гіґінс
Дулитл. Щоб отак узяти й продати — то ні. Але щоб приподобитися такому панові, як оце ви, я зробив би чимало, запевняю вас!
Пікерінґ. Невже ви не маєте ніяких моральних принципів, чоловіче?
Дулитл
Гіґінс
Дулитл. Саме так, батечку. Це ж саме і я кажу. Батьківське серце, як не як.
Пікерінґ
Дулитл. Не кажіть такого, батечку, не дивіться на це під таким кутом зору. Хто я такий, батечки мої? Питаю вас: хто я? Один з тих злидарів, що недостойні й милостині, ось хто я такий! Подумайте, що це означає для такої людини. Це означає, що людина ця всякчас виступає проти моралі середнього класу. Де б щось не затівалося, а я б туди поткнувся з простягнутою рукою, щоразу я чую одне й те саме: «Ти недостойний, то й не дістанеш нічого!..» Але ж мої потреби такі самі великі, як і в найдостойнішої вдови, що одержує гроші від шістьох благодійницьких товариств протягом тижня за смерть одного й того самого чоловіка. А я потребую не менше за достойного — я потребую більше! І я ж їм від щирого серця, як і достойний, а п’ю — ще більше за нього. Чоловік я мислячий, тож мені треба ще й трохи розваги. Коли мене гризе нудьга, я бажаю веселощів, пісні й музики. А деруть із мене за все так само, як і з достойних. Яка ж мораль у середнього класу? Та їхня мораль — просто привід, щоб ніколи нічого мені не давати. Тож я прошу вас обох, як двох джентльменів, не накидати мені буржуйської тієї гри. З вами я граю чесно — не прикидаюся достойником. Я недостойний і таким лишуся до скону. Мені це до вподоби, правду кажу! Чи зглянетеся ви над чоловіковою натурою, чи вділите йому дещицю з ціни його рідної дочки, яку він ростив, годував, одягав, працюючи в поті чола свого, аж поки вона зросла така гожа, що зацікавила вас, двох джентльменів? Чи ж п’ять фунтів — нерозумна забаганка? Ось що я вас питаю, а ви мені дайте відповідь.
Гіґінс
Пікерінґ. Що скажете на це, Дулитле?
Дулитл. Тільки не я, батечку, красненько вам дякую. Наслухався я і проповідників, і прем’єр-міністрів, бо ж мислячий чоловік, і гра в політику, чи релігію, чи там суспільні перебудови — це все те саме, що й усі інші забави. Але я скажу вам: собаче воно життя, хоч з якого боку глянь на нього. Моя лінія — недостойна вбогість. Обрати не той стан, який би схвалювало суспільство, це... це... ну, це єдине, що має в собі цікавинку, як на мій смак.
Гіґінс. Либонь, ми таки повинні дати йому п’ятифунтівку.
Пікерінґ. Побоююсь, що вона не піде йому на добро.
Дулитл. Ще й як піде на добро. Не бійтеся ви, що я покладу її та ощаджатиму, та розледачію через ту грошину. До понеділка від тої п’ятифунтівки й пенні не зостанеться, і подамся я все так само на роботу, неначе й не мав ніколи такого багатства. Можу закластися з вами, що аж ніяк не стану жебраком через ваші п’ять фунтів. Тільки разочок гульнемо добренько з моєю старою, дамо собі втіху, а комусь — заробіток, ну а вам — щасливу думку, що ті гроші не викинуто на вітер. Та ви б самі не зуміли їх краще потратити.
Гіґінс
Дулитл. Ні, батечку! У старої не стане духу проциндрити цілих десять фунтів — ба навіть я навряд чи посмію. Десять фунтів — це великі гроші, я через них ще зроблюся розважливим, а тоді вже — прощавай, щастя! Ви дайте мені, батечку, що я прошу: ані на пенні більше й ані на пенні менше.
Пікерінґ. А чом ви не оженитеся на тій вашій старенькій? Я більше схиляюся до тієї лінії, щоб заохочувати саме таку неморальність.
Дулитл. А ви скажіть їй це, батечку, скажіть-но їй! Я ж не проти. Бо саме я страждаю від цього. Не маю я ніякої влади над нею. Мушу всіляко піддобрятися до неї. Засипати її подарунками. Купувати їй якісь гріховидні вдяганки. Я — раб у тієї жінки, батечку, і тільки через те, що не доводжуся їй законним мужем. І вона це добре знає. Хто б змусив її вийти за мене! Ось вам моя порада, батечку: женіться на Елайзі, поки вона молоденька й не знає ще, що й до чого. Зараз не женитеся — пошкодуєте згодом. А женитеся, то вона шкодуватиме згодом, але хай краще вона шкодує, ніж ви, бо ж ви чоловік, а вона просто жінка і все’дно не тямить, що то за штука — щастя!
Гіґінс. Пікерінґу! Якщо ми ще хоч хвилину послухаємо цього чолов’ягу, то в нас із вами не лишиться аніяких переконань.
Дулитл. Красно дякую вам, батечку.
Гіґінс. Ви певні, що не візьмете десятки?
Дулитл. Не зараз. Іншим разом, батечку.
Гіґінс
Дулитл. Дякую вам, батечку! Бувайте здорові!
Японська пані. Та ну! Чи ж ви не впізнаєте своєї рідної дочки?
Дулитл, Гіґінс, Пікерінґ
Лайза. Дурний у мене вигляд?
Гіґінс. Дурний?
Місіс Пірс
Гіґінс
Місіс Пірс. Прошу вас, пане!
Гіґінс
Лайза. Треба ще надягти мого капелюшка — з ним буде вигляд хоч куди.
Гіґінс. Нова мода, клянусь святим Георгієм! А мало б виглядати жахливо!
Дулитл
Лайза. А, тут легко відмитися, скажу я вам. Гаряча й холодна вода в крані, набирай собі скільки хочеш, тієї чи тієї. І пухнасті рушники, й вішалка під ними така гаряча, що пальці попечеш. М’якенькі щітки, щоб відмивати бруд з тіла, і ціла миска мила, духмяного, мов первоцвіти. Тепер я знаю, чому панії такі чистенькі. Вони купаються залюбки! Знали б вони, як то митися таким, як оце я!
Гіґінс. Я радий, що ванна припала вам до смаку.
Лайза. Та ні, не припала, принаймні, не все, і мені байдуже, чи хто почує ці мої слова. Он місіс Пірс знає.
Гіґінс. Що ж було негаразд, місіс Пірс?
Місіс Пірс
Лайза. Мені так і кортіло його розбити! Не знала, куди очі подіти. А тоді завісила його рушником, отак-о!
Гіґінс. Що завісили?
Місіс Пірс. Дзеркало, пане.
Гіґінс. Дулитле, ви виховали свою дочку в занадто суворому дусі.
Дулитл. Я? Та я зовсім її не виховував, ото тільки бувало дам ремінця вряди-годи. Ви не звертайте на мене, батечку. Бачите, вона просто не звикла до дзеркал, тільки й того. Але вона швидко перейме ваші невимушені звички.
Лайза. Я хороша дівчина, хороша і не перейму ніяких невимішаних звичок!
Гіґінс. Елайзо, краще не хваліться так, що ви хороша дівчина, а то батько візьме й забере вас додому.
Лайза. Так і забере! То ви не знаєте мого батька. Він і прийшов сюди тільки для того, щоб грошей у вас вициганити та напитись.
Дулитл. Ну, а на що ж іще просив би я гроші? Невже щоб викинути у церковну карнавку?
Гіґінс. Чи не дасте ви їй, Дулитле, ще яку пораду, перш ніж підете звідси? Ну там благословення батьківське...
Дулитл. Ні, батечку, не такий я мугир, аби напучувати своїх дітей на все те, чого сам назнався. Їх і так нелегко тримати в руках. Хочете, щоб Елайза порозумнішала, то вчіть її самі ремінцем. Бувайте, панове!
Гіґінс
Дулитл
Лайза. Не вірте ви старому брехлові. Напустили на нього священика — та це ж все одно, що лютого пса нацькувати. Не скоро ж ви побачите його знову.
Гіґінс. Я ж і не хочу його бачити, Елайзо. А ви?
Лайза. Тільки не я! Очі б мої його більш не бачили! Ганьбить він мене, ой як ганьбить — тим, що збирає сміття, замість займатися своїм фахом.
Пікерінґ. А який у нього фах, Елайзо?
Лайза. Балачками витрушувати гроші з чужих кишень у свої. Справжній його фах — грабарювання, і часом він таки грабарює, для переміни, й заробляє добрі гроші при цьому. А ви вже більш не зватимете мене міс Дулитл?
Пікерінґ. Прошу пробачення, міс Дулитл. Зіскочило з язика!
Лайза. Ох, та дарма! Тільки звучить воно так благородно! Мені так і кортить під’їхати в таксі до рогу Тотнемкорт-роуд, висісти там і сказати водієві, щоб підождав: хай би дівчата втямили, де їхнє місце. Знаєте, я до них і словом не озвалася б.
Пікерінґ. Краще зачекайте, поки ми дістанемо вам щось справді модне.
Гіґінс. До того ж, вам не годилося б відшивати своїх давніх друзів отак зразу, як тільки ви піднялися вище на суспільний щабель. Це ми називаємо снобізмом.
Лайза. Надіюсь, ви більше не називатимете їх моїми друзями. Частенько ж вони діймали мене до живого своїми кпинами, а зараз я хотіла б трохи відігратися. Але якщо вже у мене буде модне вбрання, то я зачекаю. Чом би й не вбратися гарно? Місіс Пірс каже, що ви дасте мені одяг, який одягають для сну, не такий, як носиться вдень, але мені це здається марною тратою грошей, коли вже можна придбати дещо напоказ. До того ж, я ніколи не могла уявити, як це я вберуся у холодні речі на зимову ніч.
Місіс Пірс
Лайза. Ах-оу-о-ох!
Місіс Пірс
Гіґінс. Пікерінґу, ми з вами взяли на себе тяжку справу!
Пікерінґ
Глядачеві та й читачеві цікаво було б мати уявлення, на що схожі ті уроки, що їх дає Гіґінс Елайзі. Ну, то ось вам перший зразок. Уявіть собі Елайзу, вбрану у все новісіньке, і з відчуттям, що її нутро ніяк не змириться з незвичними для нього підобідком, обідом і вечерею, як вона сидить разом із Гіґінсом і полковником у кабінеті, почуваючись достоту, мов амбулаторний хворий на першому прийомі в лікарів.
Гіґінс, від природи невсидючий, бентежить її ще дужче своїм невпокійним шуганням довкола. Коли б не витримка і заспокійлива присутність полковника, її захисника, Елайза б утекла звідти безбач — хоч би й назад на Друрі-лейн.
Гіґінс. Розкажіть-но абетку!
Лайза. Я свою абетку знаю. Думаєте, я не знаю нічого? Не треба вчити мене, як малу дитину!
Гіґінс
Пікерінґ. Розкажіть, міс Дулитл! Скоро ви все зрозумієте. Робіть, що він каже, дозвольте йому вчити вас, як він сам знає.
Лайза. Ну гаразд уже, хай буде по-вашому: ей-іі, бейіі, сей-іі, дей-іі...
Гіґінс
Лайза
Гіґінс. Досить. Скажіть: «капелюшок».
Лайза. Кипилюшик.
Гіґінс. Витягніть язика вперед, щоб він уперся у вершки нижніх зубів. Тепер скажіть: «кап».
Лайза. К-к-к... Не можу! К-кап.
Пікерінґ. Добре. Чудово, міс Дулитл!
Гіґінс. Присягаюсь Юпітером, вона здолала це першим нападом! Пікерінґу, ми таки зробимо з неї герцогиню!
Лайза
Гіґінс. Ну, якщо ви вчули ту різницю, то якого дідька рюмсаєте отут? Пікерінґу, дайте їй шоколадку!
Пікерінґ. Ну, ну! То дарма, що ви поплакали трішки, міс Дулитл. Ви дуже добре справуєтеся, і вам не буде боляче від уроків. Обіцяю вам, що не дозволю йому тягати вас за коси довкруж кімнати!
Гіґінс. Забирайтеся до місіс Пірс та розкажіть їй про це. Думайте про це. Пробуйте проробляти це самі: глядіть, щоб ваш язик був цілком випростаний і торкався зубів, а не загортався вгору, от ніби ви хочете його проковтнути. Наступний урок після обіду, о пів на п’яту. Геть звідсіля!
Елайза, все ще ридаючи, вибігає з кімнати. Оце десь такі муки має терпіти бідолашна Елайза місяцями, перш ніж ми зустрінемося з нею знову — при її першій появі в товаристві лондонських знавців мови.
Дія третя
У місіс Гіґінс день гостей. Ніхто ще не прибув. її вітальні, що в помешканні на Челсійській набережній, має три вікна на Темзу, а стеля не така високо-гордовита, як мало б воно бути в старіших будинках, котрі претендують на старовинність. Вікна — до підлоги: вони відчинені на балкон, де повно квітів у горщиках. Коли стати обличчям до вікон, то камін буде ліворуч, а двері — в стіні праворуч, біля того кутка, котрий найближче до вікон. Місіс Гіґінс виховано на Моррісові та Берн-Джонсові, тож її кімната зовсім не схожа на синову, що на Вімпол-стріт, — не захаращена меблями, столиками й дрібничковими прикрасами. Посеред кімнати — велика отоманка, і ця турецька тахта, разом із килимом, Моррісовими шпалерами, та Моррісовими ж ситцевими гардинами, та парчевими покривалами на отоманці і її подушках, — ото і вся обстанова, яка сама собою надто гарна, й ту красу тільки скрадав би всякий непотрібний дріб’язок. На стінах висять кілька добротних олійних картин із тридцятирічної давности виставок ґалереї Ґросвенор — у них більше від Берн-Джонса, не від Вістлера. Єдиний тут пейзаж належить пензлеві Сесіла Лоунсона, з рубенсівською масштабністю. Є тут і портрет самої місіс Гіґінс: такою замолоду вона кидала виклик тодішній моді, убравшись в один з россеттівських костюмів, які, скарикатурені вульґарним нерозумінням, призвели до безглуздь простонародного естетизму сімдесятих років минулого сторіччя.
Сама ж місіс Гіґінс, що вже переступила межу шістдесяти літ і давно не клопочеться тим, щоб одягатися всупереч моді, сидить у кутку, навкоси від дверей, за вишукано простим письмовим столом із дзвінковою кнопкою під рукою. Трохи далі, між нею і найближчим до неї вікном, стоїть чіпендейлівське крісло. Біля іншої стіни, майже навпроти дверей, видно єлизаветинське крісло, грубо різьблене, в дусі Ініґо Джонса. Під тією самою стіною — рояль у гарному чохлі. Куток між каміном і вікном зайнятий диванчиком із подушками, обтягненими Моррісовим ситцем. Час — між четвертою і п’ятою пополудні.
Рвучко розчахнуто двері — влітає Гіґінс, не скинувши капелюха.
Місіс Гіґінс
Гіґінс. Оце ще!
Місіс Гіґінс. Зараз же вертайся додому.
Гіґінс
Місіс Гіґінс. І все одно не смій! Серйозно кажу, Генрі. Ти відлякуєш усіх моїх друзів: як застануть тебе тут, то вже й не приходять більше.
Гіґінс. Дурниці! Знаю, не веду я світської мови, але ж ніхто на це не зважає.
Місіс Гіґінс. Ого! Так-то вже й не зважають? Світська мова, кажеш? А несвітська твоя мова? Справді, дорогенький, нічого тобі тут робити!
Гіґінс. А таки є що робити. Маю роботу для вас. Фонетичну роботу.
Місіс Гіґінс. І не вмовляй, дорогенький, перепрошую, але мені не до твоїх голосівок. Та ще як здумаю про твої прегарні листівки з твоїм фірмовим скорописом, та про те, що маю перечитувати ще й копії тих листівок, писані нормальними літерами, які ти так завбачливо прикладаєш!..
Гіґінс. Ну, це не фонетична робота.
Місіс Гіґінс. Ти сказав: фонетична.
Гіґінс. Ваша частина роботи — не фонетична. Я підібрав дівчину...
Місіс Гіґінс. Це означає, що якась дівчина підібрала тебе?
Гіґінс. Зовсім ні. Це не любовна історія.
Місіс Гіґінс. Як жаль!
Гіґінс. Чому?
Місіс Гіґінс. Ну полюбив би ти якусь жінку віком до сорока п’яти! Коли ти вже роздивишся, що довкола таки є трохи молодих вродливиць?
Гіґінс. Ох, не можу я морочитися з молодими вродливицями! Жінка, яку можна полюбити, — в моєму уявленні, — це хтось якнайподібніший до вас, мамо. Ніколи я не дійду до того, щоб щиро захоплюватися молодими жінками: надто глибоко вкоренилися деякі звички, щоб їх міняти.
Місіс Гіґінс. Знаєш, що ти зробив би, коли б любив мене по-справжньому, Генрі?
Гіґінс. Та годі-бо! Ну що? Женився б, не інакше.
Місіс Гіґінс. Ні. Облишив би метушню та повиймав руки з кишень.
Гіґінс. Сьогодні вона з’явиться до вас із візитом.
Місіс Гіґінс. Не пригадую, щоб я її запрошувала.
Гіґінс. Не ви, а я запросив її. Бо ви, коли б знали, хто вона, нізащо не запросили б її до себе.
Місіс Гіґінс. Отакої! А чому ж?
Гіґінс. Ну, ось у чім річ. Вона — проста квіткарка. Я підібрав її на вулиці.
Місіс Гіґінс. І запросив її на мій день гостей!
Гіґінс
«Як ся маєте?» — і взагалі не дуже розводитись. Так буде безпечно.
Місіс Гіґінс. Безпечно! Говорити про наше здоров’я! Про наші нутрощі! Може, й про наш зовнішній вигляд! Як ти скотився до таких дурощів, Генрі?
Гіґінс
Місіс Гіґінс. Принаймні, це задовільно.
Гіґінс. Ну, це так і не зовсім так.
Місіс Гіґінс. Що ти хочеш цим сказати?
Гіґінс. Бачите, її вимову я виправив як слід, але ви повинні зважити не лише те, як дівчина вимовляє, а й що вона вимовляє, і ось тут...
Їхню розмову уриває покоївка, що сповіщає про прибуття гостей.
Покоївка. Місіс та міс Ейнсфорд-Гіл!
Гіґінс. О Господи!
Місіс та міс Ейнсфорд-Гіл — це ті самі мати й дочка, що ховалися від дощу в Ковент-Ґардені. Мати — добре вихована, спокійна, але на обличчі в неї написаний постійний клопіт через нестатки. Дочка ж виробила собі веселий вигляд, мовляв, світське товариство для мене — рідна домівка: бравада шляхетної вбогости.
Місіс Ейнсфорд-Гіл
Міс Ейнсфорд-Гіл. Гау д’ї ду?
Місіс Гіґінс
Місіс Ейнсфорд-Гіл. Ваш славетний син! Я так бажала познайомитися з вами, професоре Гіґінсе!
Гіґінс
Міс Ейнсфорд-Гіл
Гіґінс
Місіс Гіґінс. З жалем повинна вам сказати, що мій славетний син зовсім не знає манер. Ви вже не ображайтесь на нього.
Міс Ейнсфорд-Гіл. Я — ні.
Місіс Ейнсфорд-Гіл
Гіґінс. О, невже я повівся нечемно? Я не хотів.
Він переходить до центрального вікна й, ставши спиною до товариства, споглядає річку й квіти в Бетерсі-парку, так ніби перед ним крижана пустеля. Знову входить Покоївка, вводячи Пікерінґа.
Покоївка. Полковник Пікерінґ!
Пікерінґ. Гау ду ю ду, місіс Гіґінс?
Місіс Гіґінс. Я така рада, що ви прийшли! Чи знайомі ви з місіс Ейнсфорд-Гіл... з міс Ейнсфорд-Гіл?
Пікерінґ. Чи Генрі сказав вам, чого ми прийшли?
Гіґінс
Місіс Гіґінс. Ой, Генрі, Генрі, ну як же ти...!
Місіс Ейнсфорд-Гіл
Місіс Гіґінс
Гіґінс
Вертається покоївка, вводячи Фредді.
Покоївка. Містер Ейнсфорд-Гіл!
Гіґінс
Фредді
Місіс Гіґінс. Чудово, що ви прийшли!
Фредді
Місіс Гіґінс. Навряд чи ви знайомі з моїм сином, професором Гіґінсом.
Фредді
Гіґінс
Фредді. Щось не пригадую.
Гіґінс
Він тисне руку Фредді, майже жбурляючи того на отоманку, обличчям до вікна, потім обходить отоманку.
Гіґінс. Ну, от ми й повсідалися!
Місіс Гіґінс. Генрі, ти ж душа вечірок Королівського товариства! А на не таких високих зібраннях, ти, сказати правду, просто нестерпний.
Гіґінс. Справді? Вельми шкодую.
Міс Ейнсфорд-Гіл
Гіґінс
Місіс Ейнсфорд-Гіл
Гіґінс. Те, що, як людям здається, вони повинні думати, уже само собою мерзота. Але Господь знає: коли б люди говорили все, що думають насправді, вони б цим зіпсували всю виставу. Чи ви гадаєте, що вам дійсно було б приємно, коли б я виступив отут, виплеснувши все, що справді маю на думці?
Міс Ейнсфорд-Гіл
Гіґінс. Цинічні! Хто в дідька сказав, що мої думки цинічні? Я тільки хотів сказати, що це було б непристойно.
Місіс Ейнсфорд-Гіл
Гіґінс. Бачите, ми всі дикуни, хто більш, хто менш. Вважається, що ми цивілізовані та культурні, що тямимо в поезії, філософії, мистецтві й науці і всьому іншому, — але чи ж багато з нас знає бодай значення цих слів?
Місіс Гіґінс
Покоївка
Гіґінс
Елайза, вишукано вбрана, справляє, увійшовши до кімнати, враження такої непересічної шляхетности та вроди, що всі присутні мимоволі встають. Уловивши Гіґінсові вказівки, вона із завченою грацією підходить до місіс Гіґінс.
Лайза
Місіс Гіґінс
Пікерінґ. Гау ду ю ду, міс Дулитл?
Лайза
Місіс Ейнсфорд-Гіл. У мене таке відчуття, ніби ми з вами вже десь бачились, міс Дулитл. Я пам’ятаю ваші очі.
Лайза. Гау ду ю ду?
Місіс Ейнсфорд-Гіл
Лайза. Гау ду ю ду?
Клара
Фредді
Місіс Ейнсфорд-Гіл
Лайза. Гау ду ю ду?
Фредді кланяється й сідає в єлизаветинське крісло, не зводячи з Елайзи захопленого погляду.
Гіґінс
Місіс Гіґінс. Генрі, прошу тебе!
Гіґінс
Він прямує до дивана, але дорогою перечіплюється через камінові ґратки та щипці й кочергу; виплутується, бурмочучи прокляття, й закінчує свою руйнівну мандрівку, гепнувши так роздратовано на диван, що аж затріщало. Місіс Гіґінс дивиться на нього, але стримується й не каже нічого.
Западає тривала й ніякова пауза.
Місіс Гіґінс
Лайза. Невелике зниження тиску на заході наших островів захопить і східні реґіони. Ніщо не вказує на значні зміни в барометричній ситуації.
Фредді. Ха! Ха! Ну й сміхота!
Лайза. Чи я щось не так сказала, молодий чоловіче? Б’юсь об заклад, я все висловила правильно.
Фредді. Ой, помру!
Місіс Ейнсфорд-Гіл. Я так сподіваюся, що не похолодніє! Довкола стільки того грипу. Ще не було такої весни, щоб уся наша родина не перехворіла грипом.
Лайза
Місіс Ейнсфорд-Гіл
Лайза
Місіс Гіґінс
Лайза. Та-а-а-ак, хай вас Бог боронить! Бо чого б їй помирати від грипу? Тільки за рік до того вона переборола дифтерію. Я сама на власні очі бачила. Посиніла вона, лежала синя-синя. Усі вже гадали, що тітці кінець, але мій батько розливною ложкою знай заливав джин їй в горлянку, аж поки вона ожила — та так раптово, що перекусила ложку надвоє!
Місіс Ейнсфорд-Гіл
Лайза
Місіс Ейнсфорд-Гіл. А що означає: «вони її уграбали»?
Гіґінс
Місіс Ейнсфорд-Гіл
Лайза. Ще б не вірити! Ті нелюди, з якими вона жила, убили б її і за шпильку від брилика, не те що за брилик!
Місіс Ейнсфорд-Гіл. Але ж хіба правильно чинив ваш батько, що отак заливав спиртне їй в горлянку? Вона ж могла й від того померти!
Лайза. Тільки не вона! Джин був для тітки — що материнське молоко. До того ж, батько стільки заливав його собі в горлянку, що добре знав, які то чудові ліки.
Місіс Ейнсфорд-Гіл. Ви хочете сказати, що він пив?
Лайза. Пив! Не те слово. Це було щось хронічне!
Місіс Ейнсфорд-Гіл. Який ви жах пережили!
Лайза. Та ніякого жаху. Це йому ніскілечки не шкодило, я ж сама бачила. Та й не весь час він прикладався.
Фредді. Та ці модні світські вислови. У вас це виходить жах як добре!
Лайза. Якщо я розмовляю як слід, то з чого ви смієтеся?
Місіс Гіґінс
Лайза. Ну, хоч це добре.
Гіґінс
Лайза
Місіс Гіґінс. До побачення.
Лайза. До побачення, полковнику Пікерінґу.
Пікерінґ. До побачення, міс Дулитл.
Лайза
Фредді
Лайза
Пікерінґ переводить подих і сідає. Фредді виходить на балкон, аби ще раз, здаля побачити Елайзу.
Місіс Ейнсфорд-Гіл
Клара
Місіс Ейнсфорд-Гіл. Смію сказати, що я дуже старомодна, але я дуже сподіваюсь, що ти, Кларо, не почнеш уживати такі вирази. Я вже наслухалась від тебе, що, мовляв, чоловіки — «паскуди» та що все на світі «свинство» й «мерзота», хоча я твердо переконана, що це жахливі слова й дами такого не говорять. Але те, що ми тільки-но почули, — це вже занадто. Чи не так, полковнику Пікерінґу?
Пікерінґ. Не питайте мене. Кілька останніх років я пробув в Індії, і звичаї, манери так змінилися, що часом я не знаю, де перебуваю: чи на обіді в респектабельному домі, чи в кубрику серед матросів.
Клара. Просто треба звикнути та й годі. Не треба в цьому дошукуватись ні хорошого, ні лихого. Ніхто в це не вкладає ніякого смислу. Воно і чудне, й привабливе і так гостро-дотепно виділяє речі, які самі собою не дуже й розумні. Я в захваті від нової світської говірки, і вона ж нікому й не шкодить.
Місіс Ейнсфорд-Гіл
Пікерінґ та Гіґінс підводяться.
Клара
Гіґінс
Клара
Гіґінс
Клара. Чорт-зна які дурниці!
Місіс Ейнсфорд-Гіл
Клара. Ха! Ха!
Фредді
Місіс Гіґінс
Фредді
Місіс Гіґінс. Ну, ви ж знаєте мої дні для гостей.
Фредді. Так. Страшенно вдячний вам! До побачення.
Місіс Ейнсфорд-Гіл. До побачення, містере Гіґінсе.
Гіґінс. До побачення, до побачення.
Місіс Ейнсфорд-Гіл
Пікерінґ. І не треба. Знаєте, це не обов’язково. Ви чудово обійдетеся без таких висловів.
Місіс Ейнсфорд-Гіл. Тільки ж Кларочка так на мене напосідає, так вичитує мені, коли я не сиплю найновішим жарґоном! До побачення!
Пікерінґ. До побачення.
Місіс Ейнсфорд-Гіл
Місіс Гіґінс. Ой, такий милий! Я завжди буду рада бачити його в себе.
Місіс Ейнсфорд-Гіл. Спасибі вам, дорогенька! До побачення!
Гіґінс
Пікерінґ повертається до свого крісла по праву руч від неї.
Місіс Гіґінс. Ти, дурний хлопчиську, звісно ж, нікуди не можна її виводити! Вона — тріумф твого мистецтва та ще й таланту кравчині, але якщо ти гадаєш, що вона не видає себе кожнісіньким реченням, яке вилітає з її вуст, то ти, либонь, зовсім схибнувся через неї!
Пікерінґ. А може, коли б щось підправити, як ви гадаєте? Я маю на увазі вилучити з її мови кровожерні моменти.
Місіс Гіґінс. Нічого не вийде — допоки вона в руках у Генрі.
Гіґінс
Місіс Гіґінс. Ні, дорогенький, мова твоя була б цілком пристойна — скажімо, десь на баржі серед матросні, але така мова аж ніяк не прикрасить Елайзи на прийомі в саду.
Гіґінс
Пікерінґ
Гіґінс
Місіс Гіґінс
Пікерінґ
Місіс Гіґінс. Так-так. Про це я все знаю — це ви чудово придумали. Але де живе ця дівчина?
Гіґінс. Звісно ж, з нами! Де ж їй ще жити?
Місіс Гіґінс. Але на яких умовах? Чи вона у вас служниця? А як ні — то хто вона для вас?
Пікерінґ
Гіґінс. Але ви вбийте мене, якщо я знаю! Місяцями я бився над дівчиною, аби дотягти її до сьогоднішнього рівня. До того ж вона й користь приносить. Знає, де в мене що лежить, пам’ятає, коли і з ким я повинен зустрітись, і таке інше.
Місіс Гіґінс. А як уживається з нею твоя економка?
Гіґінс. Місіс Пірс? О, вона така раденька, що стільки обов’язків звалилося з її пліч, адже до Елайзиної з’яви їй доводилось відшукувати мої речі й нагадувати мені про мої домовленості. Але як тільки мова заходить про Елайзу... Не знаю, що за дурна муха вкусила мою економку. Знай твердить: «Ви не думаєте, пане!» Правда ж, Піку?
Пікерінґ. Еге ж, саме так вона це формулює. «Ви не думаєте, пане!» Цими словами вона закінчує кожну розмову про Елайзу.
Гіґінс. Так ніби я хоч на мить коли перестаю думати про дівчину та її кляті голосівки й шелестівки. Я геть виснажився, думаючи про неї, стежачи за її губами, зубами й язиком, не кажучи вже про її душу — найхимерніше з усього того набору.
Місіс Гіґінс. Ну хто ж ви ще, як не двоє немовлят, що тішаться своєю живою лялькою?
Гіґінс. Тішаться! Та за тяжчу роботу я ще ніколи не брався — це щира правда, мамо! Але ж ти навіть не уявляєш, як це страшенно цікаво: взяти одне людське створіння й зробити з нього щось зовсім інше, давши йому нову мову. Це ж заповнює щонайглибшу прірву, яка відділяє клас від класу й душу від душі.
Пікерінґ
Гіґінс
Пікерінґ. Ми завжди говоримо про Елайзу.
Гіґінс. Навчаємо Елайзу.
Пікерінґ. Рівняємо Елайзу.
Місіс Гіґінс. Що?!
Гіґінс. Винаходимо нові Елайзи.
Говорять разом.
Гіґінс. Знаєш, яке у неї надзвичайно чутке вухо…
Пікерінґ. Запевняю вас, дорога місіс Гіґінс: ця дівчина…
Гіґінс. …як у папуги! Я випробував її слух на всі…
Пікерінґ. …геній! Вона чудово грає на роялі.
Гіґінс. …звуки, які тільки може вимовляти людина…
Пікерінґ. Ми брали її на концерти класичної музики і в мюзик…
Гіґінс. …які тільки є в європейських та африканських мовах, у готентотських…
Пікерінґ. …холи, і все це вона сприймає, а, прийшовши додому…
Гіґінс. …говірках, те, на що у мене пішли роки праці…
Пікерінґ. …програє все, що почула, на роялі, хай то буде…
Гіґінс. …вона все це підхоплює єдиним нападом, ураз, от ніби…
Пікерінґ. …Бетховен чи Брамс, Леґар чи Лайонел Монктон…
Гіґінс. …займалася цим усе своє життя.
Пікерінґ. …хоча ще півроку тому вона й до клавішів не торкалася…
Місіс Гіґінс
Пікерінґ. Перепрошую!
Гіґінс. Даруйте, мамо! Коли Пікерінґ розкричиться, ніхто вже не вставить слова.
Місіс Гіґінс. Заспокойся, Генрі. Полковнику Пікерінґу, невже ви не усвідомлюєте, що, коли Елайза увійшла в дім на Вімпол-стріт, щось іще увійшло разом з нею?
Пікерінґ. Батечко її увійшов. Але Генрі швидко здихався його.
Місіс Гіґінс. Доречніше було б, якби прийшла її мати. А що мати не прийшла, то з’явилось дещо інше.
Пікерінґ. Що ж?
Місіс Гіґінс
Пікерінґ. О, я розумію! Проблема, як виставити її напоказ, мов справжню леді.
Гіґінс. Я розв’яжу цю проблему. Я вже наполовину її розв’язав.
Місіс Гіґінс. Ні — ви, двоє неймовірно дурних чоловічих створінь! Проблема полягає в тому, як бути з дівчиною опісля.
Гіґінс. Не бачу в цьому жодних складнощів. Вона зможе йти собі своїм шляхом, використовуючи всі переваги, яких набула в мене.
Місіс Гіґінс. Переваги — як у тієї вбогої жінки, що тільки-но була тут! Манери та звички, що не дозволяють шляхетній леді йти заробляти собі на прожиття і заразом не дають їй доходу шляхетної пані! Це ви маєте на увазі?
Пікерінґ
Гіґінс
Пікерінґ. Вона щаслива, нівроку. Не потерпайте за неї. До побачення!
Гіґінс. Принаймні, тепер уже пізно потерпати. Справу зроблено. До побачення, мамо!
Пікерінґ
Гіґінс
Пікерінґ. А чого ж — візьмім! Що то вона скаже — тільки наставляй вуха!
Гіґінс. А як вернемося додому, вона передражнить усіх тих людей!
Пікерінґ. Чудесно!
Місіс Гіґінс
Зрозуміло, що Елайза поки-що не зійде за герцогиню, а Гіґінс іще не виграв свого закладу. Але півроку ще не спливло, і Елайза встигає зійти — як не за герцогиню, то за княжну. Щоб побачити краєм ока, як у неї це вийшло, уявімо одне з посольств у Лондоні літнього вечора, коли вже споночіло. Над парадними дверима нависає дашок і килим простелено аж на хідник, адже якраз триває великий прийом. Обабіч килима ріденька юрба спостерігає, як прибувають гості. Ось під’їжджає «ролс-ройс». Виходить Пікерінґ у вечірньому вбранні з орденами й медалями і допомагає висісти Елайзі — вона в манто, вечірній сукні, в діамантах, із віялом, квітами та всіма належними аксесуарами. За ними висідає Гіґінс. «Ролс-ройс» від’їжджає, і трійця підіймається східцями й заходить в будинок — двері відчиняються при їхньому наближенні. Всередині будинку вони опиняються в просторому холі, з якого ведуть нагору величні сходи. По ліву руч розташований ґардероб для джентльменів. Гості-чоловіки залишають там свої капелюхи й плащі. Праворуч — двері до жіночого ґардеробу. Леді заходять туди в накидках, а виходять — у всій своїй блискучій пишноті. Пікерінґ щось шепоче Елайзі й показує на жіночий ґардероб. Вона заходить туди. Гіґінс та Пікерінґ скидають свої плащі, беручи номерки в ґардеробника.
Один із гостей, зайнятий тим самим, стоїть спиною до глядача. Забравши свої номерки, він обертається, показуючи себе поважним молодиком із вражаюче зарослим обличчям. Він має величезні вуса, що хвилями єднаються з розкішними бакенбардами. Кущі волосся хвилюються на його бровах, його чуприна низько підстрижена на потилиці й лисніє, щедро чимось намащена. Вбраний він дуже гарно. На грудях у нього кілька нікчемних медалей. З усього видно, що це чужинець, наздогад — вусатий пандур з Угорщини, але, попри люте враження від його волохатости, він вельми люб’язний і привітно-балакучий.
Впізнавши Гіґінса, він широко розводить руки й наближається до того, сповнений ентузіазму.
Вусань. Маестро, маестро!
Гіґінс. Ні. Не пам’ятаю. Хто ви в чорта такий?
Вусань. Я — ваш учень, ваш перший учень, ваш найкращий та найбільший учень. Я той самий малий Непомук, той чудо-хлопець. Я прославив ваше ім’я по всій Європі. Ви навчали мене фонетики. Ви не могли забути мене.
Гіґінс. Чом ви не голитеся?
Непомук. Я не маю вашої імпозантної зовнішности, вашого підборіддя, гордого чола. Коли я поголюся, ніхто мене не помічає. А так усі мене знають, звуть мене «Волосатий Дік».
Гіґінс. А що ви тут робите, серед усіх цих великих цабе?
Непомук. Я — перекладач. Я розмовляю тридцятьма двома мовами, їм не обійтися без мене на цих міжнародних вечірках. Ви — великий знавець жарґону кокні: хай тільки людина розтулить рота — і ви тут-таки вкажете її точну адресу в межах Лондона. А я вкажу будь-чию адресу в межах Європи.
Ліврейний лакей збігає вниз по сходах і підходить до Непомука.
Лакей. Ви потрібні нагорі! Її світлість не може порозумітися з одним грецьким паном.
Непомук. Дякую — так, негайно!
Лакей зникає в юрбі.
Непомук
Пікерінґ. Чи з цього молодця справді такий великий знавець? Чи не викриє він Елайзи й чи не почне її шантажувати?
Гіґінс. Побачимо. Викриє її — я програю свій заклад.
Елайза повертається з ґардеробної і приєднується до чоловіків.
Пікерінґ. Ну, а зараз, Елайзо, в бій! Ви готові?
Лайза. А ви нервуєтеся, полковнику?
Пікерінґ. Страшенно! Почуваюся точнісінько так, як було колись перед першим моїм боєм. Але це тільки перший раз страшно.
Лайза. А для мене це не перший раз, полковнику. Я проробляла це разів п’ятдесят — ні, сотні разів! — коли снила уяв у своєму свинарничку в Ейнджел-корті. І зараз я сню уяв. Пообіцяйте мені, що не дозволите професорові Гіґінсу розбудити мене, бо коли він мене таки розбудить, я все-все позабуваю і знов заговорю так, як говорила колись на Друрі-лейн.
Пікерінґ. Ані пари з уст, Гіґінсе!
Лайза. Готова.
Пікерінґ. Ходім!
Вони підіймаються сходами, Гіґінс іде позаду. Пікерінґ щось шепоче лакеєві на першому сходовому майданчику.
Лакей першого майданчика. Міс Дулитл, полковник Пікерінґ, професор Гіґінс!
Лакей другого майданчика. Міс Дулитл, полковник Пікерінґ, професор Гіґінс!
Нагорі, де кінчаються сходи, гостей приймають посол з дружиною, біля якої стоїть Непомук.
Господиня
Господар
Лайза
Господиня. Це ваша прийомна дочка, полковнику Пікерінґу? Вона зробить сенсацію.
Пікерінґ. Це така добрість з вашого боку — запросити її заради мене!
Господиня
Непомук
Господар. Гау д’ї ду, Гіґінсе? Тут у вас сьогодні є суперник. Він назвався вашим учнем. Чи годиться він на що-небудь?
Гіґінс. Він може вивчити мову за півмісяця, знає їх десятки. Це певна ознака, що дурень. А в фонетиці — взагалі нуль.
Господиня. Гау д’ї ду, професоре?
Гіґінс. Гау ду ю ду? Вся ця затія — жахлива докука для вас. Даруйте, що я беру в ній участь!
У вітальні й далі, в анфіладі салонів, прийом у повному розпалі. Елайза проходить через усі ці приміщення. Вона так зосередилася на своєму випробуванні, що йде, мов сновида в пустелі, а не як дебютантка у світській юрбі. Люди припиняють розмови, щоб подивитися на неї, милуючись її сукнею, діамантами й дивною привабою її вроди. Молодняк по кутках вилазить на стільці, щоб хоч побачити її.
Господар і господиня вертаються зі сходів до вітальні й приєднуються до гостей. Гіґінс, понурий і сповнений зневаги до світської метушні, підходить до гурту, де господарі підтримують жваву балачку.
Господиня. Ах, ось і професор Гіґінс! Він нам скаже. Розкажіть нам усе про ту чарівну юну леді, професоре!
Гіґінс
Господиня. Та добре ви знаєте, про яку. Мені кажуть, що в Лондоні не було нічого подібного до неї, відколи люди видиралися на стільці, аби глянути на місіс Ленґтрі.
Непомук, переповнений новинами, приєднується до гурту.
Господиня. Ах, ось і ви нарешті, Непомуку! Чи вивідали ви все про ту пані Дулитл?
Непомук. Я вивідав усе про неї! Вона — підставна особа.
Господиня. Підставна особа! О ні!
Непомук. Так, так! Їй не ошукати мене. Її прізвище не може бути Дулитл.
Гіґінс. Чом ні?
Непомук. Тому що Дулитл — англійське прізвище. А вона ніяка не англійка.
Господиня. Яка нісенітниця! По-англійському вона розмовляє просто чудово.
Непомук. Надто чудово! Можете ви показати мені хоч одну англійку, що розмовляла б як слід по-англійському? Тільки чужоземці, яких учили розмовляти англійською мовою, розмовляють нею добре.
Господиня. Звісно, вона таки налякала мене своєю манерою вимовляти «Гау ду ю ду». У мене була вчителька, яка точнісінько так вимовляла, і я її смертельно боялася! Ну, а коли вона не англійка, то хто ж вона?
Непомук. Угорка.
Всі. Угорка?!
Непомук. Так, угорка. І королівської крови. Я теж угорець. І теж королівської крови.
Гіґінс. А ви говорили з нею по-угорському?
Непомук. Говорив. Та вона занадто хитра. Сказала: «Будь ласка, розмовляйте зі мною по-англійському: я не розумію французької!» Французької! Вона прикидається, ніби неспроможна відрізнити угорську від французької. Неможливо: вона знає обидві мови.
Гіґінс. А королівська кров? Як ви довідалися про це?
Непомук. Інстинктом, маестро, інстинктом! Тільки мадьярські племена можуть дати отой вигляд божественної справедливости, оті рішучі очі... Вона — князівна!
Господар. А що ви скажете, професоре?
Гіґінс. Я скажу: проста лондонська дівчина з вулиці, яку навчив розмовляти фахівець. Вона — з Друрі-лейн.
Непомук. Ха-ха-ха! Ох, маестро, маестро, ви схибнулись на діалектах кокні! Лондонська вулиця заступила для вас цілий світ.
Гіґінс
Господиня. О, я, звісно, згодна з Непомуком! Вона — щонайменше князівна.
Непомук. Не обов’язково законна, звісна річ! Може, від морганатичного шлюбу. Але, безперечно, високого роду.
Гіґінс. Я наполягаю на моїй думці.
Господиня. Ну, ви невиправні!
Гурт розпадається, Гіґінс лишається на самоті. До нього підходить Пікерінґ.
Пікерінґ. Де Елайза? Нам треба не спускати її з ока!
Елайза приєднується до них.
Лайза. Навряд чи я витримаю довше. Усі люди витріщаються на мене. Одна стара дама щойно сказала мені, мовляв, я розмовляю точнісінько, як королева Вікторія. Мені дуже шкода, якщо я програла ваш заклад. Я зробила все, що могла, але так і не зуміла стати такою, як ці люди.
Пікерінґ. Ні, ви не програли, люба! Ви виграли вдесятеро більше!
Гіґінс. Вшиваймося звідсіля! Я вже набазікався з цими телепнями по саму зав’язку.
Пікерінґ. Елайза стомилася, а я зголоднів. Хутко тікаймо звідси та повечеряймо де-небудь!
Дія четверта
Лабораторія на Вімпол-стріт. Опівночі. Нікого в кімнаті. Годинник на лабораторній поличці б ‘є дванадцяту. В каміні не горить вогонь — надворі тепла літня ніч.
Незабаром зі сходів долинають голоси Гіґінса і Пікерінґа.
Гіґінс
Пікерінґ. Гаразд. Місіс Пірс може йти спати? Адже нам більше нічого не треба, правда?
Гіґінс. Бог свідок — ні!
Елайза відчиняє двері; майданчик освітлено, тож дівчину видно в усьому чудовому вбранні, в якому вона щойно виграла Гіґінсів заклад. Вона підходить до каміна і вмикає електричне світло. Вона зморена. Її блідість сильно контрастує з темними очима й косами; вираз обличчя у неї майже трагічний. Вона скидає з себе манто, кладе віяло й рукавички на рояль і сідає на лаву — мовчазна, в тяжкій задумі. Гіґінс у вечірньому костюмі, плащі й капелюсі, входить до кімнати, несучи домашню куртку, яку підхопив у передпокої внизу. Він скидає капелюха й плаща і недбало шпурляє їх на журнальний столик, так само позбувається фрака й надягає домашню куртку, а тоді стомлено падає в крісло біля каміна. Пікерінґ, десь так само вбраний, заходить до кімнати, також скидає капелюха й плаща і хоче шпурнути на Гіґінсові речі, але передумує.
Пікерінґ. Чуєте? Місіс Пірс буде сваритися, якщо ми залишимо одяг отак на купі у вітальні.
Гіґінс. Та киньте їх через перила в хол! Вона натрапить на них уранці й приткне де слід. Подумає, що ми були п’яні.
Пікерінґ. Ми й справді трохи напідпитку. А є листи?
Гіґінс. Я не глянув.
Елайза похмуро дивиться на нього, тоді раптом підводиться й виходить із кімнати. Гіґінс знов позіхає й починає наспівувати. Пікерінґ повертається, несучи в руці вміст поштової скриньки.
Пікерінґ. Самі проспекти, а вам — ось цей любовний лист із графською короною.
Гіґінс
Елайза повертається з парою великих капців без п’ят. Кладе їх на килимок перед Гіґінсом і знов сідає на своє місце, не мовивши й слова.
Гіґінс
Пікерінґ
Гіґінс
Елайзу всю аж пересмикнуло, але чоловіки не помічають її, тож вона опановує себе й знов сидить, мов закам’яніла.
Пікерінґ. Ви нервувалися на прийомі в саду? Я нервувався. А Елайза нібито була спокійнісінька.
Гіґінс. О, вона була спокійна! Я знав, що з нею буде все гаразд. Ні, це я перевтомився: стільки місяців пропихати отаку роботу! Спочатку, поки ми займалися фонетикою, воно було ще цікаво, але потім це мені смертельно набридло. Якби я не змушував себе до цього, то облишив би все ще два місяці тому. Дурна то була затія і вийшла сама докука.
Пікерінґ. Ну що ви! Я на прийомі в саду страшенно хвилювався. Серце моє так калатало, трохи не вискочило з грудей.
Гіґінс. Атож, перші три хвилини і я хвилювався. Та коли побачив, що перемога буде наша і то без бою, то почувся, мовби ведмідь у клітці, який тиняється з кутка в куток знічев’я. А обід — то було ще гірше: добру годину сидіти й запихатися їжею, не мавши з ким і словом перемовитися, крім якоїсь клятої світської дурепи! Ось що скажу я вам, Пікерінґу: такого з мене — годі. Досить створювати штучних герцогинь. Уся ця справа була для мене чистісіньким чистилищем.
Пікерінґ. Ви ж ніколи по-справжньому не поринали в рутину світського життя.
Гіґінс. Атож, саме це й лютить мене до нестями: дурні люди не тямлять свого власного дурного діла.
Вираз Елайзиного обличчя віщує лихо.
Пікерінґ. Мабуть, і я піду на боковеньку. І все-таки, це була велика подія — ваш тріумф! Добраніч!
Гіґінс
Елайза намагається триматися спокійно, мовби їй байдуже, коли підводиться і йде через кімнату до каміна, щоб вимкнути світло. Але, ще й не дійшовши туди, вона вже ладна була закричати. Сідає в Гіґінсове крісло, міцно стиснувши руками бильця. Зрештою дає серцю волю й кидається на підлогу, корчиться в безсилій люті.
Гіґінс
Лайза
Гіґінс
Лайза
Гіґінс. Ви виграли мій заклад! Ви! Самовпевнена комаха! Це я виграв заклад. Нащо ви шпурляли в мене капці?
Лайза. Бо хотіла розбити вам обличчя. Я б вас убила, якби могла, самолюбива ви тварюко! Чом ви не лишили мене там, де підібрали, — на вулиці? Ви дякуєте Богові, що все скінчилося і що тепер ви можете знов викинути мене туди, чи не так?
Гіґінс
Лайза
Гіґінс
Лайза
Гіґінс. Де мені в дідька знати, що буде з вами? І яке це має значення, що буде з вами?
Лайза. Вам байдуже. Я знаю, що вам байдуже. Коли б я оце померла, вам усе одно було б байдужісінько. Я для вас ніщо — навіть оці капці дорожчі вам за мене!
Гіґінс
Лайза
Пауза. Елайза — зламана, без надій. Гіґінс трохи знічений.
Гіґінс
Лайза. Ні.
Гіґінс. Чи хтось погано повівся з вами? Полковник Пікерінґ? Місіс Пірс? Хтось із слуг?
Лайза. Ні.
Гіґінс. Смію сподіватися, ви не будете стверджувати, ніби я вас кривдив?
Лайза. Ні.
Гіґінс. Радий це чути.
Лайза. Ні.
Гіґінс
Лайза. Ні — це для вас більш нема про що турбуватися.
Гіґінс
Лайза. Я не розумію. Я така невігласка.
Гіґінс. Це вам приверзлося. Нічого лихого, все гаразд. Лягайте спати, як хороша дівчина, проспіться — і все розвіється. Поплачте трішки, помоліться — і вам стане легко й добре.
Лайза. Вашу молитву я вже чула: «Хвалити Бога, цьому кінець!»
Гіґінс
Лайза
Гіґінс
Елайза знову дивиться на нього, не мовлячи й слова і не ворушачись. Але він того її погляду зовсім не помічає, з’їдаючи, з виразом надмірної втіхи, своє яблуко, адже воно таки смачне.
Гіґінс
Лайза. Ми були вище цього там, на розі Тотнем-кортроуд.
Гіґінс
Лайза. Я продавала квіти. Себе не продавала. А зараз, коли ви зробили з мене леді, мені не лишається нічого іншого, як торгувати собою. Краще б ви були залишили мене там, де знайшли.
Гіґінс
Лайза. Що ж тоді мені робити?
Гіґінс. О, багато чого! Взяти хоча б вашу давню мрію про квітковий магазин. Пікерінґ міг би допомогти вам відкрити магазинчик, адже має купу грошей.
Лайза. По капці.
Гіґінс. Ах так, звісно! Ви пошпурили їх у мене.
Лайза. Перш ніж ви підете, пане...
Гіґінс
Лайза. Я хочу дізнатися: чи моя одежа належить мені, чи полковнику Пікерінґу?
Гіґінс
Лайза. Може, ця одежа знадобиться йому для наступної дівчини, яку ви підчепите для своїх експериментів.
Гіґінс
Лайза. Про це я більш нічого не хочу чути. Я лише хочу знати, чи бодай що-небудь належить мені. Адже мою власну одіж спалено.
Гіґінс. Але яке це має значення? Нащо ви зчиняєте через це бучу серед глупої ночі?
Лайза. Я хочу знати, що я можу забрати з собою. Щоб потім мене не звинуватили у крадіжці.
Гіґінс
Лайза. Перепрошую. Я всього лиш проста неосвічена дівчина, і мені в моєму становищі слід бути обачною. Не може бути ніяких щирих почуттів між такими як ви, і такими, як я. Чи не були б ви такі ласкаві, щоб сказати мені, що моє, а що — ні?
Гіґінс
Лайза
Гіґінс
Лайза
Гіґінс. Бити вас! Ви, нице створіння, як ви тільки сміли таке подумати! Це ви вдарили мене. І вразили в самісіньке серце!
Лайза
Гіґінс
Лайза
Гіґінс
Елайза опускається навколішки на килимок біля каміна й шукає персня. Знайшовши, роздумує хвильку, що з ним робити. Врешті кидає його на десертний таріль і в шаленій лютості біжить нагору. Умеблювання Елайзиної кімнати зросло: тут з’явилася чимала одежна шафа і розкішний туалетний столик. Вона входить і вмикає світло. Підходить до шафи, відчиняє її і дістає сукню для прогулянок, капелюха та пару туфель, кидаючи все це на ліжко. Скидає з себе вечірню сукню й туфлі, тоді бере з шафи обшиті оксамитом плічка, дбайливо вішає на них вечірню сукню й чіпляє плічка з сукнею у шафі, захряскуючи двері. Надягає туфлі, сукню й капелюха — все для прогулянки. Бере з туалетного столика свого наручного годинника й прикріплює його на зап’ясті. Натягує на руки рукавички, бере свою сумочку й зазирає до неї, щоб переконатися, чи є там гаманець, а тоді чіпляє собі на зап’ясток. Рушає до дверей, кожним своїм рухом виказуючи люту рішучість. Востаннє дивиться на себе в дзеркало. Зненацька показує сама собі язика, а тоді виходить із кімнати, вимкнувши електричне світло біля дверей.
Тим часом надворі, на вулиці, безнадійно закоханий Фредді Ейнсфорд-Гіл видивляється на вікна третього поверху, одне з котрих досі світиться.
Світло гасне.
Фредді. Добраніч, люба, люба, люба...
Виходить Елайза, добряче грюкнувши дверима.
Лайза. І що це ви тут робите?
Фредді. Нічого. Чи не кожну ніч я простоюю тут. Це єдине місце, де я почуваюся щасливим. Не смійтеся з мене, міс Дулитл!
Лайза. Не звіть мене «міс Дулитл», чуєте? «Лайза» цілком згодиться для мене.
Фредді. О ні, ні, люба! Як це вам спало таке на думку? Ви ж найгарніша, найдорожча...
Він втрачає всяке самовладання й засипає її поцілунками. Вона, спрагла співчуття, відповідає йому. Обоє завмирають в обіймах. З’являється підстаркуватий констебль.
Констебль
Закохані квапливо пускають одне одного.
Фредді. Перепрошую, констеблю! Ми ж оце щойно заручилися.
Обоє тікають геть. Констебль хитає головою, згадуючи свої власні зальоти й розмірковуючи над марнотою людських надій. Несквапною професійною ходою рушає в протилежний бік. Закохані втікачі потрапляють до Кавендіш-скверу. Тут вони зупиняються обміркувати, куди податися далі.
Лайза
Фредді. Сподіваюсь, я не збив вас з вашої путі, адже ви кудись хотіли йти. А куди саме?
Лайза. До річки.
Фредді. Чого?
Лайза. Зробити в ній дірку.
Фредді
Лайза. Та дарма. Тепер вже це не має значення. Адже на всьому світі нікогісінько немає, тільки ми двоє, правда?
Фредді. Ані душі.
Вони дозволяють собі ще раз поцілуватися, і знов їх полохає констебль — цього разу набагато молодший.
2-и й Констебль. Ану ж, ви двоє! Це що таке? Як ви думаєте, де ви знаходитеся? Ану забирайтеся звідсіля: беріть ноги на плечі та гайда!
Фредді. Як ви скажете, пане, — беремо ноги на плечі!
Вони знов біжать і потрапляють до Гановер-скверу; тут зупиняються, аби ще раз порадитись.
Фредді. Ніколи не думав, що з поліцаїв такі жахливі ханжі.
Лайза. Це їхня робота — ганяти дівчат з вулиць.
Фредді. Кудись нам треба прибитися. Не тинятися ж нам по вулицях цілу ніч!
Лайза. А чом би й ні? Про мене, то це просто чудово: вік тинялася б отак!
Фредді. Ох, люба!
Вони цілуються знов, не завваживши, що стиха під’їхало й зупинилося таксі.
Водій. Може, я підвіз би вас із леді кудись, пане?
Вони злякано відсторонюються одне від одного.
Лайза. Ой, Фредді, таксі! Саме те, що нам треба.
Фредді. Але, хай йому всячина, я не маю грошей.
Лайза. Зате я маю чимало. Полковник гадає, що не можна виходити на вулицю без десятка фунтів у кишені. Слухай! Ми їздитимемо в таксі цілу ніч, а вранці я завітаю до місіс Гіґінс — спитати поради, що мені робити. Я все вам розповім у таксі. А поліція там нас не зачепить.
Фредді. Чудесно! Потрясно!
Дія п’ята
Вітальня місіс Гіґінс. Як і першого разу, вона сидить за письмовим столом. Заходить покоївка.
Покоївка
Місіс Гіґінс. Ну, то ведіть їх нагору.
Покоївка. Вони засіли за телефон, мем. Дзвонять у поліцію, здається.
Місіс Гіґінс. Що?!
Покоївка
Місіс Гіґінс. Коли б ви мені сказали, що містер Генрі сам на себе схожий, я б тоді здивувалася дужче. Скажіть їм, хай ідуть сюди, коли скінчать з поліцією. Певне, він щось загубив.
Покоївка. Добре, мем.
Місіс Гіґінс. Та спершу підніміться нагору й попередьте міс Дулитл, що містер Генрі й полковник тут. Попросіть її, щоб не сходила вниз, поки я не пошлю по неї.
Покоївка. Добре, мем.
Гіґінс удирається до кімнати. Він і справді, як сказала покоївка, сам на себе не схожий.
Гіґінс. Слухай, мамо: це ж чортівня якась!
Місіс Гіґінс. Так, любий. Доброго ранку.
Гіґінс. Елайза дременула геть.
Місіс Гіґінс
Гіґінс. Налякав її! Дурниці! Вчорашньої ночі ми, як завжди, залишили її, щоб вона повимикала світло і все таке, а вона, замість лягти спати, перевдяглася та й подалася геть. Ліжко її лишилось неторкане. Десь перед сьомою вранці вона приїхала в таксі забрати свої речі, й та дурепа місіс Пірс, не сказавши мені й слова, віддала їй усе! Що мені тепер робити?
Місіс Гіґінс. Мабуть, обходитися без неї, Генрі. Дівчина має повне право піти собі — коли завгодно й куди завгодно.
Гіґінс
Пікерінґ
Гіґінс. Що каже той осел-інспектор? Ви запропонували винагороду?
Місіс Гіґінс
Гіґінс. Авжеж! А нащо ж тоді поліція? І що ще нам лишалося робити?
Пікерінґ. Інспектор дуже прискіпувався. Здається, він запідозрив нас у якихось безчесних намірах.
Місіс Гіґінс. Ну звісно ж, запідозрив! Яке ви мали право заявляти на дівчину в поліцію, от ніби вона злодійка, чи загублена парасоля, чи ще там щось? Подумати тільки!
Гіґінс. Але ж нам треба знайти її!
Пікерінґ. Знаєте, місіс Гіґінс, ми не можемо допуститися, щоб вона отак пішла від нас. Що ж нам треба було ще робити?
Місіс Гіґінс. У вас обох не більше розуму, ніж у двох малих дітей. Чому...
Уриваючи розмову, заходить покоївка.
Покоївка. Містере Генрі, там один пан дуже хоче вас бачити. Він був прийшов на Вімпол-стріт, а звідти його направили сюди.
Гіґінс. Хай йому абищо! Я зараз нікого не приймаю. А хто він?
Покоївка. Такий собі містер Дулитл, пане.
Пікерінґ. Дулитл? Тобто сміттяр?
Покоївка. Сміттяр? О ні, пане: це джентльмен.
Гіґінс
Покоївка. Добре, пане.
Гіґінс
Місіс Гіґінс. Ви знаєте кого-небудь із її рідні?
Пікерінґ. Тільки батька — ми вам розповідали про нього.
Покоївка
Входить Дулитл. Він розкішно вбраний, мовби для великосвітського весілля — може, і справді він жених. Квітка в петельці, сліпучий шовковий циліндр, лаковані туфлі довершують ефект. Він такий заклопотаний справою, в якій прийшов, що й не помічає місіс Гіґінс. Він іде просто до Гіґінса, обрушуючи на нього потік пристрасних докорів.
Дулитл
Гіґінс. Що я наробив, чоловіче?
Дулитл. Ось це, кажу ж вам! Погляньте на мене. Гляньте на цього циліндра. Гляньте на цей фрак!
Пікерінґ. Чи не Елайза купила вам одяг?
Дулитл. Елайза? Ні, не вона. Чого б це Елайза купувала мені одяг?
Місіс Гіґінс. Доброго ранку, містере Дулитле! Може, ви сядете?
Дулитл
Гіґінс. Що ж у дідька вас спіткало?
Дулитл. Я б і не нарікав, коли б воно просто впало на мене та й годі: будь-що може трапитися з будь-ким, і ніхто в тому не винен, крім Провидіння, як ви б сказали. Але ж це таке, що саме ви завдали мені: так, ви, ви, Енрі Іґінсе!
Гіґінс. Ви знайшли Елайзу?
Дулитл. А ви її загубили?
Гіґінс. Так.
Дулитл. То вам ще поталанило, еге ж! Не знайшов я її. Та вона сама хутенько мене знайде — після того, що ви мені зробили.
Місіс Гіґінс. Що ж зробив вам мій син, містере Дулитле?
Дулитл. Що зробив мені? Занапастив мене. Розбив моє щастя. Зв’язав мене й кинув у лабети буржуйської моралі.
Гіґінс
Дулитл. Ого! То я п’яний? З глузду з’їхав? А скажіть мені ось що. Писали ви чи не писали листа в Америку одному старому нікчемі, що давав п’ять мільйонів на заснування по всьому світі товариств Моральної Реформи й просив вас винайти для нього всезагальну мову?
Гіґінс. Як? Езра Ді Воннафеллер? Він же помер!
Дулитл. Еге ж, він помер, а я через нього став пропащою людиною. А зараз скажіть: писали чи не писали ви йому листа, де сказали, що найоригінальніший у сьогоднішній Англії мораліст, наскільки вам відомо, це — Альфред Дулитл, простий сміттяр?
Гіґінс. Ну, я пригадую, що після вашого першого візиту я був утнув якийсь такий дурний жарт.
Дулитл. Ах! Ви можете собі називати це дурним жартом. А цей ваш жарт накрив мене, мов віко труни. Той мільйонер раденький був нагоді показати, що вони, американці, не те, що ми: вони, мовляв, визнають і шанують людину за її заслуги, хай там до якого низького класу вона належить. Тож і записано тепер чорним по білому в його триклятому заповіті — завдяки вашому, Енрі Іґінсе, дурному жартові! — що він лишає мені пай на три тисячі річного прибутку в його «Тресті легкотравного сиру» за умови, що я читатиму лекції для його «Воннафеллерової світової ліги Моральної Реформи», коли мене попросять, але не частіше шести разів на рік.
Гіґінс. Та невже? Ф’ю!
Пікерінґ. Нічого страшного, Дулитле. Вас навряд чи й двічі попросять.
Дулитл. Та я не проти лекцій. Я їм таку лекцію прочитаю, що аж посиніють, — прочитаю і оком не змигну. Я тільки проти того, що з мене зробили джентльмена. Хто просив його робити з мене джентльмена? Я був собі щасливий. Був вільний. Коли мені потрібні були гроші, я міг попросити в кого завгодно — отак, як вициганив у вас, Енрі Іґінсе. А тепер немає мені спокою, зв’язаний я по руках і по ногах, і всяк вимагає у мене грошей. «Це ж вам поталанило!» — запевняє мене мій повірник. «Невже? — я йому. — Ви хочете сказати, що поталанило вам!» — ось що я йому кажу. Коли я був убогий і мусив одного разу найняти адвоката — коли в моєму возику знайшли дитячу коляску, — то він раз — і визволив мене, раз — і відгородився від мене, раз — та й здихався мене. Те саме й з лікарями: витрусять тебе з лікарні, ще й на ноги не поставивши. Так це ж було хоч надурняк. А зараз ті дохтури знайшли в мене тисячу болячок і сказали: медичний огляд двічі на день, а як ні — тут тобі й смерть. У моєму власному домі двічі не дають і пальцем поворухнути, щоб я сам себе обслужив: хтось інший повинен це зробити — і взяти за це з мене. Рік тому я не мав ніякої рідні в світі, окрім хіба двохтрьох, та й ті знатися не хотіли зі мною. А нині маю п’ятдесят родичів, і жодне з того кагалу не має бодай доброго тижневого заробітку. І мушу я жити заради інших, а не заради самого себе: ось яка вона, буржуйська мораль! Ви кажете, що загубили Елайзу? Та ви не хвилюйтеся: б’юсь об заклад, вона вже досі стукає в мої двері. А не зробився б я респектабельним, вона б собі квіточки продавала та й була б сита. А наступним вимагачем, хто присмокчеться до моїх грошей, станете ви, Енрі Іґінсе. Бо мені доведеться навчитися у вас розмовляти по-буржуйському, замість шпарити звичайною англійщиною. Ось що вам випадає, і я смію припустити, що саме заради цього ви й заварили цю кашу.
Місіс Гіґінс. Але ж, дорогий містере Дулитле, вам зовсім не треба терпіти все це, якщо у вас це справді щиро. Ніхто не змусить вас прийняти цей спадок. Ви можете відмовитися від нього. Чи не так, полковнику Пікерінґу?
Пікерінґ. Здається, так.
Дулитл
Місіс Гіґінс. Ну, я вельми рада, що ви не збираєтеся робити ніяких дурниць, містере Дулитле. Це ж вирішує питання Елайзиного майбутнього. Тепер ви спроможні її забезпечити.
Дулитл
Гіґінс
Дулитл
Гіґінс. Ну, ви ж узяли ті гроші за дівчину? Значить, не маєте права забрати її!
Місіс Гіґінс. Генрі, не дурій! Як хочеш знати, де Елайза, то вона тут, нагорі.
Гіґінс
Місіс Гіґінс
Гіґінс. Я...
Місіс Гіґінс. Сядь, любий, і вислухай мене.
Гіґінс. Ну добре, добре, добре!
Місіс Гіґінс. Елайза прийшла до мене вранці. Вона розповіла мені, як нелюдяно ви обійшлися з нею.
Гіґінс
Пікерінґ
Гіґінс. Якраз навпаки. Це вона пошпурила мої капці мені в обличчя. Вона повелася грубо, грубіше бути не може. Я ж не дав їй ані найменшого приводу. Тільки зайшов до кімнати і ще й слова не вимовив, як лясь! лясь! — капці мені по обличчю. А вже що наговорила — жах один!
Пікерінґ
Місіс Гіґінс. Мабуть, я досить добре знаю, що ви заподіяли. Дівчина від природи має чулу, ніжну душу, так мені здається. Правда, містере Дулитле?
Дулитл. Вона дуже ніжна душа, чуле серце. У мене вдалася.
Місіс Гіґінс. Ото ж бо. Вона прихилилася до вас обох. Вона дуже тяжко працювала на тебе, Генрі. Навряд чи ти цілком усвідомлюєш, що означає розумова робота для дівчини її класу. Так от, здається мені, що, коли настав великий день випроби і вона для тебе сотворила це чудо, без жодної помилки, ви обидва сиділи собі там і хоч би слово кинули їй! Ні, ви ліниво перемовлялися, які ви раді, що все це скінчилося, та як вам остогидла уся ця справа. І ти ще дивуєшся, Генрі, що вона пошпурила в тебе капцями? Я б на її місці пожбурила в тебе кочергу.
Гіґінс. Нічого ми не сказали — ото тільки, що потомилися і хочемо спати. Правда ж, Піку?
Пікерінґ
Місіс Гіґінс
Пікерінґ. Абсолютно. Ми й справді більш нічого не казали.
Місіс Гіґінс. Ви ж не подякували їй, не похвалили, не висловили свого захоплення, не сказали, що вона все виконала просто блискуче.
Гіґінс
Пікерінґ
Місіс Гіґінс
Гіґінс
Місіс Гіґінс. Якщо ти, Генрі, пообіцяєш чемно поводитися, то я попрошу її сюди спуститись. Якщо ні — йди краще додому, бо вже й так забрав у мене чимало часу.
Гіґінс. Ну та гаразд! Дуже добре. Піку! Гляди, поводься чемно! Приберімо наші найкращі недільні манери заради цього створіння, яке ми витягли з грязюки.
Дулитл
Місіс Гіґінс. Пам’ятай про свою обіцянку, Генрі!
Дулитл. Як скажете, пані. Все, що завгодно, аби допомогти Енрі зняти її з моєї шиї.
На дзвінок приходить покоївка. Пікерінґ сідає на Дулитлове місце.
Місіс Гіґінс. Будь ласка, попросіть міс Дулитл спуститися до нас.
Покоївка. Добре, мем.
Місіс Гіґінс. Ну ж бо, Генрі, будь чемний.
Гіґінс. Я поводжуся абсолютно чемно.
Пікерінґ. Він старається з усіх сил, місіс Гіґінс.
Пауза. Гіґінс закидає голову на спинку крісла, простягає ноги й починає свистіти.
Місіс Гіґінс. Генрі, дорогесенький, ти в цій позі аж ніяк не виглядаєш пристойно.
Гіґінс
Місіс Гіґінс. Це не має значення, любий. Просто я хотіла, щоб ти заговорив.
Гіґінс. Чому?
Місіс Гіґінс. Тому що ти ж не можеш одночасно говорити і свистіти.
Гіґінс стогне. Знов западає стомлива пауза.
Гіґінс
Входить Елайза — осяйна, впевнена в собі, справляючи приголомшливо переконливе враження своєю невимушеною розкутістю. В руках у неї кошик із шиттям — видно, що почувається вона, як удома. Пікерінґ такий ошелешений, що забув навіть підвестися.
Лайза. Гау ду ю ду, професоре Гіґінсе? Чи ж ви при доброму здоров’ї?
Гіґінс
Лайза. Та при здоров’ї, а як же ще — ви ж ніколи не хворієте. Дуже рада бачити вас знов, полковнику Пікерінґу.
Гіґінс. Не смійте випробовувати цю гру на мені. Я навчив вас цього, тож воно не про мене. Вставайте і марш додому! Годі клеїти дурня.
Місіс Гіґінс. Дуже мило, Генрі, краще й не скажеш. Яка жінка устоїть, коли її отак припрошують!
Гіґінс. Облиште її, мамо. Хай вона говорить сама за себе. Тоді ви зразу ж переконаєтеся, що вона не має жодної думки, якої я не вклав би в її голову, чи слова, якого б я не вложив їй в уста. Кажу ж вам, я витворив оцю досконалість із пожмаканої капустини, яку підібрав у Ковент-Ґардені. А тепер вона корчить тут переді мною витончену леді.
Місіс Гіґінс
Гіґінс розлючено сідає.
Лайза
Пікерінґ. О, не кажіть так! Ви не повинні думати, що то був експеримент. Мене, принаймні, це слово прикро вражає...
Лайза. Ну! Я всього лиш пожмакана капустина...
Пікерінґ
Лайза
Пікерінґ. Такі до мене слова — це дуже мило з вашого боку, міс Дулитл.
Лайза. І це не тому, що ви платили за мої сукні. Я знаю, що ви всіх щедро обдаровуєте грішми. Але тільки від вас я навчилася справді гарних манер — бо ж саме гарні манери роблять із жінки справжню леді, чи не так? Бачите, вони мені давалися дуже нелегко, бо переді мною всякчас був приклад професора Гіґінса. Я була так вихована, що поводилася геть як він: нездатна стримуватися, вдавалася до лайки, коли щось хоч трохи мене зачіпало. І я б так ніколи й не довідалася, що леді і джентльмени поводяться зовсім інакше, коли б вас не було поруч.
Гіґінс. Ну-ну!
Пікерінґ. О, це, знаєте, у нього просто так виходить. Він це ненавмисне.
Лайза. Ох, я теж ненавмисне поводилася так, коли була квіткаркою. Просто у мене так виходило. Але ж, бачите, я саме так поводилася, і в цьому, зрештою, полягає різниця.
Пікерінґ. Безперечно. І все ж, саме він навчив вас правильно розмовляти, а я, самі знаєте, цього не зумів би.
Лайза
Гіґінс. Прокляття!
Лайза
Пікерінґ. Із чого ж?
Лайза
Пікерінґ. Ну, це просто ніщо.
Лайза. Так — але ці дрібнички засвідчували, що ви шануєте мене і маєте за щось краще, ніж якась посудниця, хоча, звісно ж, я знаю, ви б так само ставилися й до посудниці, коли б її запустили до вітальні. Ви ніколи не роззувалися при мені в їдальні.
Пікерінґ. Не слід ображатися на нього за це. Гіґінс роззувається де завгодно в домі.
Лайза. Я знаю. І не звинувачую його. Просто так воно у нього виходить, правда ж? Але для мене було так важливо, що ви цього не робите! Бачите, коли по щирій правді, то, не беручи до уваги речей, що їх будь-хто може набути
Місіс Гіґінс. Будь ласкав, Генрі, не скрегочи зубами.
Пікерінґ. Дуже приємно чути це від вас, міс Дулитл.
Лайза. І мені хотілося б, щоб відтепер ви звали мене Елайзою, якщо ви не проти.
Пікерінґ. Дякую вам, Елайзо, — залюбки!
Лайза. А ще мені хотілося б, щоб професор Гіґінс звав мене «міс Дулитл».
Гіґінс. Швидше я пошлю вас до чорта.
Місіс Гіґінс. Генрі! Генрі!
Пікерінґ
Лайза. Не можу. Колись я дала б йому одкоша, але зараз не можу знов зійти до цього. Пам’ятаєте, ви розповідали мені, що коли дитину привезти на чужину, вона за кілька тижнів вивчить місцеву мову й забуде свою, рідну. Що ж, і я — дитина у вашій країні. Я забула свою мову й розмовляти вмію тепер тільки по-вашому. Так, я посправжньому порвала з Тотнем-корт-роуд. Із цим покінчено — після того, як я пішла з Вімпол-стріт.
Пікерінґ
Гіґінс
В центральному вікні з’являється Дулитл. Докірливо й з гідністю дивлячись на Гіґінса, він мовчки, звільна підходить до дочки, яка, сидячи спиною до вікна, не здогадується про його наближення.
Пікерінґ. Він невиправний, Елайзо. Але ж ви не скотитесь на дно, правда?
Лайза. Ні, тепер уже ні. Ніколи більше! Свій урок я добре вивчила. Мені не віриться, що я змогла б видати хоч один із тих моїх колишніх звуків, навіть коли б захотіла.
Гіґінс
Дулитл. Чи то ж її вина в тому? Не дивися на мене так, Елайзо. Це не я придумав. До мене припливло трохи грошенят.
Лайза. Цим разом, тату, ти дібрався, либонь, до мільйонера.
Дулитл. Таки так. Але сьогодні я вбрався для особливої нагоди. Йду до церкви святого Георгія, на Ганноверсквер. Твоя мачуха виходить за мене заміж.
Лайза
Пікерінґ
Дулитл
Лайза. Якщо полковник каже, що треба, то я... я…
Дулитл. Не бійся, дочко: нині вона вже ні з ким не свариться, бідолашка! Респектабельність її зламала, забрала все завзяття.
Пікерінґ
Лайза
Дулитл
Пікерінґ. Але ж, чоловіче, хіба ви вже не проходили колись цієї випроби? Адже ви одружувалися з Елайзиною матір’ю.
Дулитл. Хто вам це сказав, полковнику?
Пікерінґ. Ну, ніхто не казав. Але я виснував... цілком природно...
Дулитл. Ні, полковнику, аж ніяк не природно: це звичай буржуїв, достойних. А я завжди чинив, як годиться недостойному. Тільки ви нічого не кажіть Елайзі. Бо вона не знає — з делікатности я ніколи не говорив їй про це.
Пікерінґ. Цілком слушно. То й годі про це, якщо ви не проти.
Дулитл. То ви прийдете до церкви, полковнику, й простежите, щоб мене обкрутили за всіма правилами?
Пікерінґ. Залюбки. Тільки чи буде там якась користь із такого старого парубка, як я?
Місіс Гіґінс. А можна й мені прийти, містере Дулитле? Я дуже шкодуватиму, якщо не побуваю на вашому весіллі.
Дулитл. Ця ваша добрість — така велика честь для мене, мем! Та й моїй бідолашній старій буде надзвичайно приємно. Останнім часом вона так сумує, жалкуючи за тими щасливими днями, яких не вернути.
Місіс Гіґінс
Місіс Гіґінс виходить. Елайза виходить на середину кімнати й зупиняється між центральним вікном та отоманкою. До неї підходить Пікерінґ.
Дулитл. Жених! Що за слово! Вимовиш його — і втямиш так добре, що краще й не треба, на що йдеш.
Пікерінґ. Поки я ще тут, Елайзо, простіть уже Гіґінса та пообіцяйте, що вернетеся до нас!
Лайза. Навряд чи тато дозволить мені. Чи як, тату?
Дулитл
Пікерінґ
Аби не зоставатися наодинці з Гіґінсом, Елайза виходить на балкон. Він устає і собі йде на балкон. Вона негайно повертається в кімнату, прямуючи до дверей, але він швидко проходить по балкону й переймає її, затуливши спиною двері.
Гіґінс. Годі-бо, Елайзо, адже ви трохи відігрались, як ви кажете, за свою кривду. Чи не досить? Чи не пора взятися за розум? Чи, може, вам іще мало?
Лайза. Вам треба, щоб я повернулась тільки на те, аби підбирати ваші капці, терпіти вашу лайку і взагалі бути у вас на побігеньках?
Гіґінс. Я зовсім не сказав, що хочу, щоб ви повернулись.
Лайза. Ах, так! Тоді про що ж ми говоримо з вами?
Гіґінс. Про вас — не про мене. Якщо ви повернетеся назад, я обходитимуся з вами так само, як обходився досі. Я не можу змінити свою натуру й не маю наміру міняти манери. А манери мої точнісінько такі самі, як і в полковника Пікерінґа.
Лайза. Неправда. Він обходиться із квіткаркою, немов з герцогинею.
Гіґінс. А я обходжуся з герцогинею так, неначе вона — квіткарка.
Лайза. Розумію.
Гіґінс. Саме так.
Лайза. Як мій батько.
Гіґінс
Лайза. Амінь. Ви природжений проповідник.
Гіґінс
Лайза
Гіґінс. Тоді геть з дороги — бо я не зупинюся перед вами. Ви так говорите про мене, немовби я — автобус.
Лайза. Ви ж і є автобус: усі розбігаються, кидаються врозтіч перед вами, а вам начхати на всіх. Але я можу обійтися без вас — ще й як обійдуся, не думайте.
Гіґінс. Знаю, що можете обійтися. Сам казав вам про це.
Лайза
Гіґінс. Брешете.
Лайза. Дякую.
Гіґінс. А ви ніколи не питали самі себе, чи я зможу обійтися без вас?
Лайза
Гіґінс
Лайза. Ну, перше є у вас на фонографі, а друге — в альбомі з фотографіями. Коли знудьгуєтеся без мене, можете увімкнути машину. У машини немає почуттів, їй не можна завдати болю.
Гіґінс. Але мені не увімкнути вашої душі. Лишіть мені вашу душу, а голос та обличчя можете забрати геть. Вони — не ви.
Лайза. О, ви диявол! Ви можете завиграшки скрутити серце дівчині, достоту як хтось інший міг би скрутити їй руки, щоб завдати болю. Місіс Пірс остерігала мене. Скільки разів пробувала вона піти від вас, але щоразу в останню мить ви обводили її круг пальця. А вам начхати на неї. І до мене вам байдужісінько.
Гіґінс. Мені не байдуже до життя, до людськости, а ви — часточка людськости, що трапилася мені на шляху, вбудувалася в мій дім. І чого ще треба вам чи будь-кому?
Лайза. А мені байдуже до тих, кому байдуже до мене.
Гіґінс. Торгашеські засади, Елайзо. От як
Лайза. Не знущайтеся з мене. З вашого боку це ницість — знущатися з мене.
Гіґінс. Я ніколи в житті ні з кого не знущався. Знущання не личить ані самій людині, ані її душі, просто я висловлюю свою праведну зневагу до всякого Торгашества. Я не торгую і не буду торгуватися почуттям. Ви узиваєте мене тварюкою, бо не вийшло у вас купити мене тим, що ви приносили мені капці та розшукували окуляри. Це була ваша дурість: як на мене, то жінка, що приносить чоловікові капці, це огидне видовище. Хіба я коли подавав вам капці? От коли ви пожбурили їх мені в обличчя, цим ви неабияк виросли в моїх очах. Марна справа: по-рабському прислуговувати мені, а тоді заявляти, мовляв, ви хочете, щоб до вас були небайдужі, — хто небайдужий до раба? Якщо ви повернетеся, то повертайтесь заради щирої дружби, бо нічого іншого ви й не дістанете. Ви й так від мене здобули в тисячу разів більше, ніж я від вас. А якщо ви посмієте ще виконувати ваші нікчемні собачі штуки з носінням капців, усупереч моєму витвору — герцогині Елайзі, то я захрясну двері перед вашою дурною пичкою.
Лайза. Нащо ж ви творили з мене герцогиню, коли вам було байдуже до мене?
Гіґінс
Лайза. І ви ні разу не подумали, який з того вийде клопіт для мене.
Гіґінс. А чи був би взагалі будь-коли створений світ, коли б Творець боявся наробити клопоту? Творити життя означає творити клопіт. Є лиш один спосіб уникнути клопоту — вбивство. Боягузи, якщо ви помітили, завжди вимагають, щоб клопітливих людей убивали.
Лайза. Я ніяка не проповідниця й нічого такого не помічаю. Тільки помічаю, що ви не помічаєте мене.
Гіґінс
Лайза. Для чого мені вертатись?
Гіґінс
Лайза
Гіґінс. Так. Але ж ви теж можете піти від мене завтра, якщо я не виконуватиму всіх ваших забаганок.
Лайза. Щоб жити біля мачухи?
Гіґінс. Так — або продавати квіти.
Лайза. Ох, коли б я тільки могла повернутися до мого кошика з квітами! Я б тоді ні від кого не залежала — ні від вас обох з батьком, ні від будь-кого в світі! Нащо ви забрали у мене мою незалежність? Нащо я відмовилася від неї? А тепер я рабиня, попри всю мою гарну одіж.
Гіґінс. Аніскілечки. Якщо хочете, я вдочерю вас і покладу гроші на ваше ім’я. Чи ви радше б вийшли заміж за Пікерінґа?
Лайза
Гіґінс
Лайза
Гіґінс
Лайза. Це не те, що мені треба, — облиште про це й думати. Коло мене завжди крутилося чимало хлопців, що просили мене вийти заміж. Он Фредді Гіл пише мені тричі на день, сувої паперу списує.
Гіґінс
Лайза. Він має право писати мені, якщо йому це подобається. Бідолаха, він щиро любить мене.
Гіґінс
Лайза. Всяка дівчина має право на любов.
Гіґінс. На яку любов? Щоб отакі дурні любили?
Лайза. Фредді не дурень. Хай він і слабкий, і вбогий, і потребує мене, але, може, він зробить мене щасливішою, ніж хтось дужчий, що залякує мене, мене не потребуючи.
Гіґінс. Але ж чи зможе він зробити щось із вас? Ось у чім річ.
Лайза. Може, то я зумію зробити щось із нього. Але я ніколи не думала, що ми повинні якось переробляти одне одного; ви ж більш ні про що не думаєте, тільки про це. Я просто хочу бути сама собою.
Гіґінс. Коротше кажучи, ви б хотіли, щоб я так само був закоханий у вас, як Фредді? Це правда?
Лайза. Ні, не хотіла б. Не такого почуття я бажала б від вас. І не будьте ви такі впевнені в собі чи в мені. Коли б захотіла, я могла б стати поганою дівчиною. Дечого я набачилася більше, ніж ви, з усією вашою освіченістю. Отакій, як я, дівчині легко закохати в себе джентльмена, аби покохатися з ним. Але навіщо таке кохання, коли за мить обоє вже зичать одне одному смерти?
Гіґінс. Звісно, саме так це й буває. То через якого дідька ми з вами сваримось?
Лайза
Гіґінс. Ну звісно ж так! Саме таке і в мене почуття. І в Пікерінґа теж. Елайзо, ви дурна!
Лайза. Я такої відповіді не заслужила.
Гіґінс. Нічого іншого й не сподівайтесь, поки не перестанете бути звичайнісінькою ідіоткою. Якщо ви хочете бути леді, вам доведеться навчитися не почувати себе нещасною та покинутою, якщо тільки всі ваші знайомі чоловіки половину свого часу не розводять нюнів коло вас, а другу половину — не прикрашають вам очі синцями. Якщо вам не до снаги моє напружене, але позбавлене пристрастей життя, то йдіть собі назад, на вулицю. Працюйте, поки зробитеся більш твариною, ніж людиною, а тоді бийтеся, впивайтеся і, скрутившись калачиком, залягайте спати. О, воно таки чудове, це життя вулиці! Воно справжнє, бо воно гаряче, несамовите; його відчуєш і крізь найтовщу шкіру, його і на зуб спробуєш, і понюхаєш, і пізнаєш без будь-якої підготовки, без будь-яких зусиль. Не те, що науку, чи літературу, чи класичну музику, чи філософію, чи мистецтво. Вам я видаюся холодним, нечулим, себелюбним, чи не так? Дуже добре: вшивайтеся до тих людей, котрі вам до вподоби. Вийдіть за котрогось сентиментального кнура з купою грошей і парою товстих губів, щоб ними вас цілувати, та з парою товстих підошов, щоб ними вас копати. Якщо не можете оцінити те, що маєте, то отримуйте вже те, що годні поцінувати.
Лайза
Гіґінс
Лайза. Фредді любить мене — то й буде мені з нього король. Я не посилатиму його на роботу — його не привчали так до роботи, як мене. А сама я піду вчителювати.
Гіґінс. І що ж ви, в ім’я Бога, будете викладати?
Лайза. Те, чого ви навчили мене. Я викладатиму фонетику.
Гіґінс. Ха! Ха! Ха!
Лайза. Запропоную послуги асистентки отому пелехатому угорцеві.
Гіґінс
Лайза
Гіґінс
Лайза. Так: тепер ви знову візьметеся за своє, почнете підлещуватись, бо я не боюся вас і можу без вас обійтися.
Гіґінс. Авжеж, саме так я і вчиню, дурненька! П’ять хвилин тому ви ж були, мов жорно на моїй шиї. А тепер ви дужі, неначе вежа, немов бойовий корабель! Ви та я, та Пікерінґ — буде нас троє заклятих самітників замість якихось там двох чоловіків і дурного дівчиська.
Повертається місіс Гіґінс, вбрана для церемонії. Елайза враз робиться холодна й елеґантна.
Місіс Гіґінс. Карета чекає, Елайзо. Ви готові?
Лайза. Цілком. Професор теж буде там?
Місіс Гіґінс. Звісно, що ні, він-бо не вміє поводитися в церкві. Всякчас відпускає зауваження щодо священикової вимови.
Лайза. Тоді я більш не побачу вас, професоре. На все добре!
Місіс Гіґінс
Гіґінс. До побачення, мамо.
Лайза
Місіс Гіґінс. Боюсь, ви зіпсували цю дівчину, Генрі! Я б потерпала за тебе й за неї, коли б вона не любила так полковника Пікерінґа.
Гіґінс. Пікерінґа? Дурниці! Вона збирається заміж за Фредді! Ха, ха! Фредді! Фредді!! Ха-ха-ха-ха-ха!!!!!