Швед. Під час війни, коли я вчився у середніх класах, це ім’я чарувало квартали нашого Ньюарка, навіть дорослих, які лише покоління тому облишили старе міське гетто на Принц-стрит і ще не настільки просочилися всім американським, щоб захоплено ахати від спортивного генія атлетичного старшокласника. Це ім’я чарувало — як і його нетипове лице. З кількох світлошкірих євреїв у нашій державній школі, де здебільшого євреї і вчилися, ніхто не міг похвалитися таким вольовим підборіддям і незворушним ликом, як цей синьоокий блондин-вікінг, син нашого племені Сеймур Ірвінґ Левов.

Швед, без жодних перебільшень, був зіркою: гравець лінії нападу у футболі, центровий у баскетбольній команді, перший базовий у бейсболі. З-поміж цього переліку лише баскетболісти домоглися чогось серйозного, двічі стаючи чемпіонами міста, але поки гриміла слава Шведа, спортивні заслуги мало цікавили школярів, чиї батьки та різні старші родичі, здебільшого темні та затуркані, над усе цінували успіхи академічні. Фізична агресія, навіть припоряджена в спортивну форму, регламентована чіткими правилами і не націлена проти євреїв, не мала ніякого успіху в нашого брата єврея. І все ж таки, завдячуючи Шведу, вся округа пірнала в ілюзорну реальність, де і люди, і їхнє оточення були геть не такими, — пірнала в реальність, яку повсюди створюють спортивні вболівальники: подібно до всіх неєвреїв (в міру їхніх уявлень про неєвреїв), наші родичі забували про все, спрямовуючи потугу власних сподівань на спортивні змагання. І найголовніше: в такі хвилини ніхто не думав про війну.

Той факт, що Швед Левов став Аполлоном для віквейських євреїв, мабуть, найлегше пояснити таким побитом: тривала війна проти німців з японцями та проти породжених нею страхів. Поки на ігрових майданчиках гриміла Шведова слава, оте вирування життя давало людям, котрі жили в непроминальному страху ніколи більше не побачити сина, брата або чоловіка, химерну, ілюзорну підпору, дозволяючи долучитися до Шведової непогрішності.

Але як така слава позначалася на ньому — оте возвеличення кожного влучення в кошик, усіх перехоплених у стрибку м’ячів, кожного потужного лайн-драйву, що, подвоївши ставки, дозволяв добігти до другої бази? Чи не вона зробила з нього хлопця з непроникним і мовби витесаним з каменю лицем? Чи те, що видавалося дорослою солідністю, було всього лише проявом його запеклої невидимої боротьби з нарцисизмом, який наша громада плекала в ньому своїм захватом і любов’ю? У старшокласниць-чірлідерок була навіть гуканка для Шведа. На відміну від інших гуканок, для підтримки всієї команди чи підігріву глядацьких емоцій, ця ритмічна скоромовка, супроводжувана тупотінням ніг, адресувалася тільки Шведу, його неперевершеній, незаплямленій досконалості. Під час баскетбольної гри вона щоразу струшувала зал після його підборів чи закинутих «гачком» м’ячів, проносилася над нашим сектором футбольного стадіону після кожного здобутого ним очка чи перерваної ним подачі. І навіть на малолюдних домашніх іграх з бейсболу в Ірвінґтон-парку, де не було чірлідерок, котрі вітали б його з-за бокової, на дерев’яних лавках завжди знаходилася жменька завзятих віквейських фанатів, яка зчиняла рідкий галас щоразу, коли Швед готувався до удару чи робив банальний аут на першій базі. Ця гуканка мала вісім складів, три з яких — ім’я Шведа; і коли вона линула над трибунами — «Ба-ба-ба! ба-ба-ба… ба-ба!» — її темп із кожним повтором зростав (а надто на футбольних іграх), і шал обожнення, сягнувши піку, різко розряджався круговертю оранжевих трико і строкатих спідниць десяти міцненьких старшокласниць, які крутили «колесо». Ми зачудовано дивилися на цей яскравий феєрверк любові, адресованої не вам, не мені — а лише неперевершуваному Шведу. «Швед Левов! Звучить як… “любов”!» «Швед Левов! Звучить як… “любов”!» «Швед Левов! Звучить як… “любов”!»

Так, де би він не з’являвся, люди ледь не вмлівали. Власники цукерень, яким ми, хлопчиська, весь час докучали, для яких ми були «Чуєш-ти-не-чіпай!» чи «Малий-гуляй-звідси!», шанобливо зверталися до нього «Швед». Батьки всміхалися й ласкаво називали його Сеймуром. Малі щебетухи, котрих він проминав на вулиці, одразу німіли, проводжаючи його закоханими поглядами, а найвідважніші кричали навздогін: «О, повернися, повернися, Левов мого життя!» І він не заперечував проти цього, ходив, сп’янілий від людського визнання, і поводився так, мовби це звичайна річ. На відміну від нас усіх, котрі могли хіба що мріяти про захват від загального обожнення, Швед сприймав ті потоки любові так, наче вони змивали всі його почуття. У цьому хлопцеві, котрий для багатьох був уособленням сили, рішучості, бадьорої відваги — загалом, усього того, що дозволить призваним на службу нашим випускникам повернутися неушкодженими з Мідвею, Салерно, Шербура, Соломонових островів, Алеутів, Тарави, не було ані грама насміху чи іронії, які домішувалися б до золотого тягаря відповідальності, що він його ніс. Сміх чи іронія лише збивали б з кроку такого малого, як Швед; іронія — зброя людини, яка шукає заспокоєння, і вона позбавлена сенсу, коли ступаєш на шлях бога. Можливо, була в ньому ще якась грань особистості, яку він цілком притлумив чи не встиг пробудити, а можливо, й не було такої грані. Його відчуженість, вдавана байдужість при обдаровуванні його поголовною ласкою робили Левова якщо не богом, то створінням, що возносилося над нами, простими смертними. Він був причетний до історії, був знаряддям історії, поцінованим з пристрастю, котрої могло б ніколи й не бути, якби він побив віквейський баскетбольний рекорд — двадцять сім очок у грі проти Баррінджера — якогось іншого, а не того сумного-пресумного дня 1943 року, коли аси «Люфтваффе» збили п’ятдесят вісім «летючих фортець»: дві були збиті зенітним вогнем, а ще п’ять знищені вже над Англією, коли вони, відбомбившись по мішенях у Німеччині, повертались назад.

Молодший Шведів брат, Джеррі Левов, був моїм однокласником — худорлявий, дрібноголовий, з фантастичною гнучкістю й тілом, яке наче складалося з лакричних паличок, математичний вундеркінд, найкращий у нашому випуску, він виголошував прощальний спіч у січні 1950 року. Джеррі ні з ким по-серйозному не дружив, але з роками, на свій владний вередливий копил, зацікавився мною, і років з десяти я пропадав у нього, де він регулярно вигравав у мене в пінг-понг в обставленому підвалі їхнього окремого будинку на розі вулиць Вінд-мур і Кер. Підвал вважався «обставленим», тому що був обшитий сучкуватими сосновими панелями й так-сяк обжитий, а не тому, як, схоже, вважав Джеррі, що він безперешкодно обставляв мене в настільний теніс.

Спортивну злість, якою Джеррі вибухав за грою в пінг-понг, годі було й порівнювати із братовою агресивністю під час будь-якої гри. Розміри та форма тенісного м’ячика такі, що навіть при бажанні ти не виб’єш ним око супротивнику. А то інакше я й не брався б грати в підвалі Джеррі Левова. Якби не можливість похвалитися людям, що я вхожий у дім Шведа Левова, ноги моєї не було б у їхньому підвалі, де весь мій захист зводився до дерев’яної ракетки. Тенісний м’ячик — річ надто легка й делікатна, щоб нею можна було вбити, але Джеррі так по ньому лупцював, що думка про вбивство напрошувалася сама по собі. Мені аж ніяк не спадало на гадку, що цей виплеск агресії був якось пов’язаний з тим, що Джеррі — молодший брат Шведа. Я вважав, що бути братом Шведа — краще за все на світі, крім хіба що бути самим Шведом, і мій розум відмовлявся збагнути, що Джеррі сприймав це як найбільшу з усіх мук.

Спальня Шведа — в яку я так і не наважився зайти, хоч постійно туди зазирав, коли проходив до вбиральні, що розташовувалася за кімнатою Джеррі, — тулилася під самісіньким скошеним дахом у задній частині дому. Похила стеля, мансардні вікна, віквейські вимпели на стінах — так на мої тодішні смаки і мала виглядати кімната справжнього хлопчиська. З пари вікон, що виходили на газон за будинком, виднівся дах гаража, де взимку Швед, тодішній учень середньої школи, вправлявся в ударі, підвісивши бейсбольний м’яч до крокви. Мабуть, він запозичив цей прийом із «Малого з Томкінсвілля» Джона Тюніса. Про існування цієї та інших «бейсбольних» книжок Джона Тюніса — «Залізний Дюк», «Дюк вирішує», «Хлопці з Кістоуна», «Новачок», — я вперше дізнався, побачивши їх на поличці над ліжком Шведа. Вони стояли в алфавітному порядку між двома солідними бронзовими книготримачами — мініатюрними копіями роденівського «Мислителя», подарунком на Бар-Міцву. Я швиденько метнувся в бібліотеку, вигріб із неї всього Тюніса, якого міг знайти, і почав із «Малого з Томкінсвілля» — жорсткої, але напрочуд цікавої хлопчачої повісті, написаної просто (подеколи аж занадто), проте відверто і достойно. Її герой — пітчер Рой Такер на прізвисько Малий, приємний хлопчина із коннектикутських горців-фермерів. Батько його помер, коли йому виповнилося чотири роки, а в шістнадцять він утратив ще й матір і залишився з бабусею. Допомагаючи їй звести кінці з кінцями, вдень він трудився на батьківській фермі, а вечорами підробляв в «аптечній крамниці Мак-Кензі, там, де дорога повертала на Південний Мен».

Книжка 1940 року видання містила чорно-білі ілюстрації, автор яких легкими експресіоністськими штришками, озброївшись знаннями з анатомії, уміло зображав незгоди хлопцевого життя ще в ті часи, коли бейсбол не мав найменшого стосунку до мільйонних статків і радше був пов’язаний із життєвими хуртовинами в людській долі, а знамениті бейсболісти скидалися не на міцненьких великих дітей, а на худющих, голодних трудяг. Здавалося, що ілюстрації неначе перенесені на сторінки з суворої, похмурої американської реальності часів Великої Депресії. Через кожен десяток книжкових сторінок ішло скупе зображення якогось драматичного сюжетного моменту з не менш скупим підписом: «Нарешті він зважився…», «М’яч пролетів над огорожею…», «Кульгаючи, Резл дійшов до лави запасних…» — то чорно-білий, чіткий і важкий від надлишку чорнил образ сухорлявого, з вилицюватим лицем бейсболіста, що контрастував із білизною порожньої сторінки, однаково відірваний від світу природи і світу людей, неначе найсамотніша у світі душа; то позначена тільки штришками трава на бейсбольному полі, по якій ламаним, по-хробачому викрученим силуетом простелилася тінь. Навіть у повному бейсбольному спорядженні тодішній гравець не мав сьогоденного лоску; навіть якщо це був пітчер, то рукавичка на його руці скидалася на лапу звіра. Передивляючись малюнок за малюнком, ти розумів: вони дохідливою мовою переконують, що нехай ти й зажив у ті часи слави і начебто вибився в герої, проте вся ця слава сукупно з геройством — не що інше, як просто ще одна форма важкої, невдячної праці.

Назву «Малий із Томкінсвілля» з не меншим успіхом могла б замінити інша назва — «Агнець із Томкінсвілля», або навіть «Агнця із Томкінсвілля ведуть на забій». Малий прийшов у «Бруклін Доджерс», які пасли задніх, і став мотором команди, проте після кожного тріумфу його спостигала якась кара — то гірке розчарування, то жорстока катастрофа. Міцна приязнь, що виникла між самотнім Малим, який знудьгувався за домом, та заслуженим кетчером Дейвом Леонардом, котрий стає його гідом по світу писаних і неписаних правил вищих бейсбольних ліг і, стоячи на домашній базі, «непомітними рухами карих очей допомагає обирати непомильний напрямок кидка», що часто-густо залишає їхніх супротивників без жодного хіта, несподівано обривається через шість тижнів від початку сезону, коли старого ветерана раптом викидають із команди. «Ось вона — швидкість, яку нечасто згадують, коли говорять: швидкість, з якою бейсболіст злітає на вершину, а потім летить з неї сторч головою». А потім, коли Малий виграє п’ятнадцяту гру поспіль — рекорд, на який ще не спромігся жоден пітчер-новачок у жодній лізі, він ненароком падає в дýші, не витримавши навали радісних товаришів по команді, котрі вітали його з цією визначною перемогою, і травма ліктя, отримана при падінні, ставить хрест на кар’єрі пітчера. Кінець сезону він проводить у запасі, коли-не-коли виходячи беттером на заміну, бо добре грає на домашній базі, а сніжну зиму знову проводить у Коннектикуті — удень працюючи на фермі, а вечорами — в аптечному магазині. Малого вже всі знають, проте він і надалі залишається бабусиним онуком. Він старанно виконує настанови Дейва Леонарда, відпрацьовуючи удар биткою («Ти занадто опускаєш плече, м’яч летить зависоко, і це твоя найбільша вада»), почепивши м’яч на шнурку до крокви в сараї та лупцюючи по ньому холодними зимовими ранками «своєю улюбленою биткою» аж до сьомого поту. «Крек, — чути чистий звук битки, що по прямій врізається у м’яч». До наступного сезону він увіходить у форму і повертається до складу «Доджерів», стає там прудконогим правим аутфілдером, на позиції беттера видає показник результативності 32,5 %, і з його допомогою команда претендендує на чемпіонський титул. В останній день сезону під час матчу з «Гігантами», які випереджали «Доджерів» усього на півгри, Малий розганяє нестримну атаку своєї команди, а в самому кінці чотирнадцятого інінгу — після двох невдалих спроб і двох удалих — «Доджери» вириваються вперед завдяки неймовірній, на грані можливостей, пробіжці Малого, який приймає м’яч у полі та з розгону врізається в правий сектор огорожі, де здобуває перемогу для команди. Цей неймовірний титанічний подвиг Малого виводить команду у фінал чемпіонату, а сам він залишається лежати «в куті правого сектора, корчачись від болю на зеленому дерні». Тюніс закінчує свою повість такими словами: «Темрява опускалася на скупчених гравців, на величезний натовп глядачів, що вибігли на поле, і на двох чоловіків, які насилу пробивалися через натовп із ношами, де лежало знечулене тіло… Вдарив грім. На поле стадіону «Поло» ринув дощ. Зійшла темрява, і загриміло» — ось так закінчилася ця хлопчача Книга Йова.

Мені було десять, і нічого подібного я ще не читав. Немилосердність життя. Його несправедливість. Таке не вкладалося в голові. Якщо хтось серед «Доджерів» і слова доброго був не вартий, то це Резл Наджент — знаний пітчер, але рідкісний пияк і забіяка, ладний втопити Малого в ложці води. А в підсумку не він лежить «знечулений» на ношах, а Малий, найкращий з-поміж них усіх, сирота з ферми, скромний, серйозний, невинний, вірний, наївний, життєрадісний, невтомний працелюб і шанобливий лицар, неперевершений спортсмен — і просто свій хлопець. Мабуть, і так зрозуміло, що в моїй уяві Швед із Малим злилися в неподільне ціле, і я запитував себе, як Швед подужав прочитати книжку, від якої я ледь не пустив сльозу, а потім довго ще не міг заснути. Якби мені вистачило духу спитати в нього навпростець, я б неодмінно поцікавився, що він думає про кінцівку книжки: кінець Малому, чи ще є надія на щасливе повернення? Мене дуже лякало те слово «знечулений». Чи не став завершальний кетч року для Малого фатальним? Що знав про це Швед? Чи це його хвилювало? І чи не виникало в нього думки: якщо таке нещастя сталося з Малим, то чи не може спостигнути щось подібне і його — знаменитого Шведа? А можливо, ця книжка про талановитого бейсболіста, жорстоко і неправедно покараного долею, ця повість про гравця з Божої ласки, чий найбільший гріх — занадто опущене праве плече при ударі та зависока траєкторія м’яча (хоча і цього досить, щоб накликати на себе гнів небес) — була вона всього лише звичайною книжкою на Шведовій полиці з «Мислителями» по краях?

Кер-авеню населяли багаті євреї — принаймні вони видавалися багатіями для більшості наших родин, які орендували квартири в поділених на дві, на три, а інколи й на чотири сім’ї будинках із цегляними східцевими ґанками — невід’ємними атрибутами наших спортивних розваг поза школою, як-от, для прикладу, ігри в кості та в очко, а в ступбол узагалі ми грали доти, поки хтось так не припечатував об сходи дешевенький м’яч із гуми, що той з лускотом тріскав по шву. Тут, де колись стояла ферма Лайонсів, а на початку 1920-х, коли Америка переживала бум, повиростали, перекреслюючи одна одну під прямим кутом, засаджені ріжковими деревами вулиці, наступна після іммігрантів генерація євреїв Ньюарка утворила громаду, для якої традиційні цінності американського суспільства важили більше, ніж дух польських єврейських містечок, що його зберігало у кварталах Принц-стрит незаможного Третього округу покоління батьків, котрі ще розмовляли на ідиші. Євреї, які замешкували на Кір-авеню і в котрих уже були облаштовані підвали, засклені ґанки, обкладені каменем-плитняком парадові сходи, — це був наш авангард, наші першопрохідці в світ американських благ, що оптимізують людське життя. І в перших лавах цього авангарду йшла сім’я Левових, яка благословила нас своїм нащадком Шведом — хлопцем, котрий дуже скоро майже нічим не відрізнявся від гоїв. Зрештою, все те саме чекало й на нас.

Самі Левови, Лу та Сильвія, належали до тих батьків, які були американцями не більше і не менше, ніж мої тато і мама, євреї з Джерсі, і не різнилися від них ні вихованістю, ні освіченістю чи інтелігентністю. Пригадую, мене це дуже здивувало. Якщо не брати до уваги односімейного будинку на Кір-авеню, то між нами і ними не було тих відмінностей, які можна побачити, між, скажімо, селянами й аристократами (як ми вчили у школі). Як і моя мама, місіс Левов була охайною господинею, із бездоганними манерами, миловидною, неймовірно уважною до чужих почуттів і як ніхто вселяла у своїх синів відчуття власної ваги. Вона представляла численну когорту тогочасних жінок, що й на гадці не мали ухилятися від численних домашніх обов’язків, у центрі яких були діти. Від матері молодші Левови успадкували довготелесість та світле волосся, хоча волосся місіс Левов було рудіше й кучерявіше, а шкіра досі зберегла юнацьке ластовиння, через що її схожість з арійцями була не такою кидкою, як у хлопців, і в гущі облич із наших вулиць вона аж ніяк не здавалася казна-яким генетичним курйозом.

Шведів батько мав на зріст п’ять футів і сім-вісім дюймів, він був вертлявий, як маленький павучок, і ще метушливіший за мого батька, котрий заражав мене своїм сум’яттям. Містер Левов належав до тих єврейських тат, котрі виросли в нетрях, і їхнє примітивне, не обтяжене знаннями світобачення породило до життя ціле покоління наполегливих єврейських синів, котрі таки спромоглися здобути освіту. Він був батьком, для котрого будь-який обов’язок — річ непорушна і свята, а всі вчинки діляться на добрі та погані, і третього не дано; його сплав амбіцій, упереджень і переконань був вивірений настільки, що вирватися з-під його гніту було складніше, ніж це здавалося на перший погляд. Обмеженість таких батьків з лишком компенсує енергія, що б’є у них через край; вони швидко сходяться з людьми і швидко до них байдужіють; їхнє життєве кредо — рухатись, ні на що не зважаючи. Ми ж були синами цих батьків. І любити їх було нашим заняттям.

Так уже сталося, що батько мій був хіроподом, і наша вітальня роками правила йому за медичний кабінет. Він заробляв достатньо, щоб утримати сім’ю, але не більше, а містер Левов забагатів на виробництві дамських рукавичок. Його батько, дід Шведа Левова, перебрався до Ньюарка зі Старого Світу в 1890-х і взявся міздрити овечі шкури, котрі по кілька днів дубились у вапняних чанах. Одинокий єврей у вариві з ньюаркських неотес зі слов’янським, ірландським та італійським корінням — працівників дубильні з Наттмен-стрит, якою володів король лакованої шкіри Т. П. Говелл, велике цабе в ті часи, котрий уособлював найстарішу і найбільшу промислову галузь міста — вичинювання шкір і виробництво шкіряних речей. У цьому промислі найважливішим виробничим компонентом є вода: шкіри прокручують у величезних барабанах із водою; відтак брудну рідоту з них зливають, і по трубах надходить свіжа, холодна та гаряча — сотні тисяч галонів. Маючи доступ до хорошої м’якої води, ви можете варити пиво й виробляти шкіру, і Ньюарк займався і першим, і другим: на великих броварнях і потужних дубильнях не бракувало роботи для іммігрантської братії — виснажної, у сирості та смороді.

Його син Лу, батько Шведа Левова, у чотирнадцять років розпрощався зі школою і приступив до роботи в дубильні, допомагаючи батькові утримувати сім’ю з дев’яти ротів, і по деякім часі спритно орудував твердою плескатою щіткою, наносячи глиняну фарбу на замшу та впевнено розсортовуючи шкіру. Шкіряна фабрика, де смерділо бойнею та хімічним заводом, бо тут вимочували і прожарювали міздрю, знімали шерсть у спеціальних розчинах, засолювали голину; де в сушильному цеху з низькими стелями цілодобово обдувалися тисячі й тисячі шкур, від чого влітку температура тут доходила до ста двадцяти за Фаренгейтом; де в загромаджених чанами величезних приміщеннях було темно, як у печері, а під ногами чавкало та хлюпотіло; де схожі на чудовиськ роботяги у важенних фартухах, котрі, озброївшись гаками та жердинами, штовхали і цупили навантажені через край вагонетки, викручували і розвішували вимоклі шкури, нагадували звірів, яких женуть через дванадцятигодинну зміну; де куди не глянь, повсюди бачиш лише брудну і смердючу клоаку, заюшену червоною, чорною, синьою та зеленою рідотою, всіяною клаптями шкур, слизькою від масних плям, поміж куп солі й бочок з реактивами — і була тою школою і тим коледжом, що їх закінчив Лу Левов. І в даному випадку подиву гідне було не те, що він загрубів од такого життя, а те, що через оту грубу шкаралупу пробивалася вихованість.

Лу пішов з «Говелл і Ко», маючи трохи за двадцять, і разом із двома братами заснував невеличку компанію, що випускала дамські сумочки та виробляла всяку всячину з крокодилячої шкіри на замовлення Р. Ґ. Соломона — ньюаркського шкіряного магната, котрий працював із кордовською та крокодилячою шкірою. Здавалося, ніщо не віщувало лиха, проте розпочалася криза, і тріо відчайдушних підприємців братів Левових збанкрутувало. За кілька років з’явилася шкіряна компанія «Ньюарк Мейд», і цього разу за її з’явою стояв один лише Лу. Він скуповував дешеву шкіряну галантерею — низькопробні дамські сумочки, рукавички, пояси — і торгував ними: у вихідні — з візка, а вечорами просто йдучи з товаром від хати до хати. Даун-Нек — це щось на взірець півострова, найсхідніша частина Ньюарка, і кожна свіжа хвиля іммігрантів спочатку осідала там; пониззя, оточене річкою Пассаїк із півночі й сходу та солончаковими болотами з півдня; там Лу знайшов італійців, які в Європі виготовляли рукавички, і забезпечив їх надомною роботою. Він постачав їм шкіру, вони кроїли й шили жіночі рукавички, відтак Лу продавав їх по всьому штаті. До початку війни на нього працювала ціла група італійських сімей, які розкроювали та зшивали дитячі рукавички в горищному приміщенні на Вест-Маркет-стрит. Бізнес був так собі, без особливих перспектив, аж ось у 1942 році йому несподівано усміхнулась удача: Лу отримав замовлення на постачання чорних шкіряних рукавичок для жіночого армійського корпусу. Він орендував стару фабрику парасолей — закопчену, наче кузня, чотириповерхову домину піввікової давнини на розі Централ-авеню й Другої вулиці, а невдовзі викупив її та став здавати останній поверх одній компанії, що виробляла змійки до одежі. «Ньюарк Мейд» налагодила масовий випуск продукції, і раз на два-три дні до задніх дверей фабрики під’їздила вантажівка та забирала чергову партію жіночих рукавичок.

Ще більшим приводом для торжества, ніж урядове замовлення, виявилась оборудка з магазином Бамбергера. Компанія «Ньюарк Мейд» стала основним постачальником тонких дамських рукавичок, і то завдяки неймовірній зустрічі Лу Левова та Луїса Бамбергера. Під час урочистого обіду на честь Маєра Елленштейна, поважного міського чиновника з 1933 року і єдиного мера-єврея Ньюарка за весь час існування міста, хтось із вищого персоналу Бамбергера, почувши, що серед запрошених є батько Шведа Левова, підійшов до Лу і привітав із тим, що газета «Ньюарк ньюс» назвала його сина найкращим баскетбольним центровим у всьому окрузі. Вмить оцінивши ситуацію і побачивши, що другого такого шансу — одним махом подолати всі перешкоди й опинитися на вершині — більше може не трапитися, Лу тут же, за обідом на честь Елленштейна, домігся, щоб його відрекомендували самому легендарному Л. Бамбергеру — засновнику найпрестижнішого ньюаркського універмагу і філантропу, який власним коштом створив музей міста і був для тутешніх євреїв такою ж впливовою постаттю, як наближений до президента Рузвельта Бернард Барух — для євреїв усієї Америки. Якщо вірити чуткам, що циркулювали округом, то Бамбергер лише поручкався з містером Левовим, порозпитував його трохи про Шведа, на що пішла від сили пара хвилин, а Лу більше й не треба було: «Містере Бамбергер, вас приємно здивують наші якість і ціни — чому б вам не брати рукавички в нас?» І ще не встиг закінчитися місяць, а «Ньюарк Мейд» отримала від магазину своє перше замовлення на п’ятсот дюжин пар.

Поки закінчилася війна, компанія (і не останню роль тут відіграли Шведові спортивні здобутки) заробила собі репутацію одного з найповажніших виробників жіночих рукавичок на південь від розташованого в штаті Нью-Йорк Ґловерсвілля — серця рукавичного виробництва, куди Лу Левов поїздом (через Фултонвілль) відправляв свої шкури, аби їх продубили на найкращій у цій галузі фабриці. Минуло трохи більше десяти літ, і в 1958 році відкрилася фабрика в Пуерто-Рико, а сам Швед став молодим президентом компанії. Він щоранку приїздив на Централ-авеню зі свого дому, що знаходився за тридцять з гаком миль на захід від Ньюарка та його найвіддаленіших передмість. Він жив життям першопрохідця на стоакровій фермі, при путівці, який зміївся поміж розкиданими де-не-де плескатими пагорбами аж за Моррістауном, в облюбованому багатіями мальовничому закутку Олд-Римрок, що в штаті Нью-Джерсі. Ціла вічність відділяла його від дубильного цеху, де Левов-дід, приїхавши в Америку, розпочинав із того, що зрізав із дерми міздрю, набухлу та вдвоє грубішу після чанів з вапном.

У червні сорок п’ятого, уже на другий день після випуску з Віквейської школи, Швед записався в морську піхоту, сповнений бажання взяти участь у баталіях, що раз і назавжди поклали б край війні. Батьки, подейкували, були проти і всіляко намагалися відраяти його від морської піхоти, щоб він пішов хоча б на флот. Якщо й перебороти сумнозвісний антисемітизм, яким так славиться морська піхота, ще хтозна, що на тебе чекатиме, коли дійде до висадки на японське узбережжя. Однак Швед уперто наполягав на своєму; коли стався Перл-Гарбор, він, тоді ще підліток, одразу вирішив, що чинитиме так, як повинен чинити справжній чоловік і патріот, відтак якщо по закінченні школи війна ще триватиме, то він піде туди, де плаксіям не місце. На базі Перріс-Айленд у Південній Кароліні подейкували, що висадка морських піхотинців на японське узбережжя відбудеться першого березня сорок шостого року, але саме тоді, коли Швед закінчував курс новобранця, американці скинули на Хіросіму атомну бомбу. І Швед змушений був дослужувати на Перріс-Айленд інструктором із відпочинку та розваг. Кожного ранку перед сніданком він проводив у батальйоні півгодинну ранкову зарядку, ввечері пару разів на тиждень улаштовував боксерські бої, розважаючи новобранців, та ще багато часу проводив у роз’їздах по всьому Півдню, що було пов’язано зі змаганнями з армійськими командами: баскетбольними — взимку та бейсбольними — влітку. За той неповний рік, що Швед пробув у Каліфорнії, він устиг заручитися з дівчиною-ірландкою з католицької сім’ї. Її батько, майор морської піхоти і колишній футбольний тренер, прилаштував Шведа на спокійну посаду інструктора зі стройової підготовки, аби подовше втримати на Перріс-Айленд такого класного гравця. За кілька місяців до демобілізації до Шведа на Перріс-Айленд приїхав батько і цілий тиждень мешкав у готелі в Бофорті, неподалік якого була база. Поїхав він тільки тоді, коли були розірвані заручини між Шведом і міс Данліві. Додому Швед вернувся в сорок сьомому і вступив в Упсальський коледж в Іст-Оранжі. Двадцятирічний, не обтяжений дружиною-іновіркою, ще більше, ніж колись, приголублений славою: єврей — морський піхотинець, та ще й інструктор зі стройової, і не де-небудь, а в найсуворішому таборі у світі. Морпіхами стають у підготовчих таборах, і Сеймур Ірвінґ Левов був одним із тих, хто кував цю породу.

Ми це все знали, бо містична слава Шведа й далі витала в коридорах і класах старшої школи, учнем якої в ті роки я був. Пригадую, навесні десь двічі або тричі ми вибирались разом із друзями на «Вікінг-філд» в Іст-Оранжі, щоб подивитися домашні суботні ігри упсальских бейсболістів. Їхньою зіркою — найкращим відбивальником і першим бейсменом — був Швед. Якось у матчі проти Муленберга він заробив три хоум-рани. І коли ми бачили на трибунах чоловіка в костюмі та капелюсі, то починали шепотіти одне одному: «Агент, агент, якась команда гострить зуб на Шведа…» Я навчався в коледжі іншого міста, коли дізнався від шкільного приятеля, котрий залишився в Ньюарку, що Шведу запропонували контракт із фарм-клубом «Гігантів», що виступав у лізі АА, та Швед відмовився від їхньої пропозиції на користь роботи в батьковій фірмі. Пізніше я почув від батьків, що він побрався з «Міс Нью-Джерсі». До участі в конкурсі «Міс Америка — 49» в Атлантік-Сіті вона встигла стати «Міс округ Юніон», а до того — «Королевою весни» в Упсалі. Родом з Елізабет, столиці округу. Шикса. Дон Двайр. Швед домігся свого.

Одного літнього вечора 1985 року, гостюючи в Ньюарку, я разом із друзями пішов на гру між «Метс» і «Астро» і, коли ми огинали стадіон у пошуках воріт до наших місць, я побачив Шведа, старшого на тридцять шість років, аніж той Швед, якого я бачив у матчі за Упсалу. Він був у білій сорочці, смугастій краватці, темно-сірому літньому костюмі — і божественно, невимовно вродливий. Золотисте волосся хіба що потемнішало на два-три тони, але геть не порідшало; Швед уже не стригся коротко, тепер його волосся майже повністю закривало йому вуха та спадало на комір. У цьому костюмі, що бездоганно облягав його фігуру, він здавався ще вищим, стрункішим, аніж раніше, будучи в баскетбольній чи бейсбольній формах. Першою зауважила Шведа одна дама з нашої компанії.

— Хто це? Невже це… це Джон Ліндсей?

— Боже мій! — озвався я. — Та звісно ж, ні! Знаєте, хто це такий? Це — Швед Левов. — І, обернувшись до друзів, я повторив: — Це сам Швед!

Поруч зі Шведом ішов білявий худорлявий хлопчик років семи-восьми в «метівській» бейсболці та гамселив по рукавичці першого бейсмена, що бовталась у нього на лівій руці, як і в самого Шведа. Явно тато і син. Коли я підійшов до них, вони про щось весело розмовляли.

— Я був знайомий з вашим братом у Віквейку… — почав був я.

— Ви Цукерман? — відповів він, енергійно потискаючи мені руку. — Письменник?

— Письменник Цукерман.

— О, знаю, ви з Джеррі були нерозлийвода.

— Ну, не думаю, щоб Джеррі дуже з кимось водився. Він був надто яскравий, аби просто дружити. Я грав з ним у пінг-понг у вашому підвалі і постійно йому програвав. Для Джеррі обставити мене в пінг-понг було справою честі.

— Так от, значить, який ви тепер. Мама завжди каже: «Він приходив до нас, завжди такий чемний, розважливий». Знаєш, хто це? — звернувся Швед до малого. — Отой самий дядько, що пише книжки. Натан Цукерман.

Хлопчик, пощулився і, спантеличений, пробурмотів:

— Привіт.

— Це мій син Кріс.

— А це мої друзі. — Я повів рукою в бік трійці, що стояла за мною. — А цей добродій, — пояснив я їм, — найвидатніший спортсмен за весь час існування Віквейської середньої школи. Істинний митець у трьох спортивних дисциплінах. Першого бейсмена грав як Ернандес, осмислено. Устигав відбити подачу і добігти до другої бази. Ти знав це? — спитав я малого. — Твій тато був нашим Ернандесом.

— Ернандес — шульга, — зауважив хлопчик.

— Так, це єдина відмінність між ними, — сказав я маленькому буквалісту і знову протягнув руку його батькові. — Радий був тебе бачити, Шведе.

— Я теж. Тримайся, Конику.

— Мої вітання брату, — сказав я.

Він усміхнувся, ми розійшлись, і потім хтось мені казав:

— Так-так-так, найвидатніший спортсмен за всю історію Віквейської школи назвав тебе Коником.

— Знаю. Аж самому не віриться.

І я справді почувався так, ніби мені сказали: ти обраний! Майже те саме я відчув у десять років, у натовпі хлопчаків, коли Швед звернувся до мене на прізвисько, дане мені друзями, бо я в початковій школі двічі перестрибував через клас. Чим не коник-стрибунець!

Посеред першого інінгу жінка з нашої компанії заявила мені:

— Бачив би ти своє обличчя: ти наче знайомив нас із самим Зевсом. Зате тепер я точно знаю, яким хлопцем ти був у дитинстві.

У 1995 році, за пару тижнів до Дня пам’яті, мій видавець переслав мені такий лист:

Пам’ятаєте тогочасне піднесення? Американці примудрялися давати раду не лише собі, а й ще двомстам мільйонам людей в Італії, Австрії, Німеччині та Японії. Процеси над військовими злочинцями раз і назавжди звільнили землю від дияволів, що її населяли. Сила атома була підвладна тільки нам. Життя, коли всього без лишку і все треба лічити, добігало кінця, крок за кроком знімалося регулювання цін. Пішла хвиля протестів, працівники автомобільної індустрії, шахтарі, транспортники, моряки, сталевари — мільйони трудівників згадали про свої права і страйкували, вимагаючи кращих умов. Хлопці, що повернулися живими з війни — чиїсь сусіди, кузени, старші брати, — недільними ранками грали в софтбол на полі біля Ченселлор-авеню, а на асфальтному майданчику при школі — в баскетбол; в їхніх кишенях шурхотіли грошики, отримані під час звільнення в запас, а закон про пільги демобілізованим відкривав перед ними такі перспективи, про які до війни вони навіть мріяти не могли. Наше навчання в старшій школі розпочалося за півроку після повної та беззастережної капітуляції Японії, у мить найсильнішої масової ейфорії в американській історії. Суспільне пожвавлення було дуже заразливе. Життя довкола нас кипіло, наче в казані. Скінчилася пора самопожертв і тотальних обмежень. Велика депресія відійшла у минуле. Все рухалося і гуло. Суворі приписи, ліміти — все пішло в небуття. Американці, гуртуючись, хотіли почати все з чистого аркуша. Якщо когось не дуже надихали такі речі, як чудесне завершення цілої епохи, обнулення годинника історії та вивільнення всіх людських прагнень і мрій від кайданів минулого, то зоставався наш рідний світок із його загальною конвенцією, що ми, діти, повинні рости, не знаючи, що таке бідність, неуцтво, хвороби, відсутність громадянських свобод, а над усе — жалюгідне існування. Не будь невдахою! Стань кимось!

Попри неявне відчуття неспокою, яке витало у повітрі, щодня навіваючи думи про неминучу загрозу бідацтва, проти якої лиш один дієвий засіб — така ж неминуча старанність; попри тотальну недовіру до неєврейського світу; попри страх залишитись ні з чим, який після Великої депресії тримав у своїх клешнях не одну сім’ю, наша громада аж ніяк не животіла потемки. Місце, в якому ми жили, освітлювалось працелюбністю. Ми завзято вірили в життя й невтомно кермували в бік успіху: ми вперто тримали курс на краще життя. Нашою метою було прямування до мети, нашим завданням було виконання завдань. Нерідко в цьому приписі вчувалися нотки істерії — войовничої істерії людей, котрі вже з власного досвіду знали, як навіть найменший прояв ворожості безнадійно руйнує життя. Але саме цей припис — дарма, що емоційно перенавантажений невпевненістю старших поколінь і їхнім баченням усіх життєвих перешкод — саме він спаяв нашу громаду в неподільне ціле. Зробив з неї спільноту, що безнастанно переконувала нас бути старанними й робити все на совість, щохвилини нагадувала, що потрібно ловити свій шанс, користатися перевагами та бачити справді важливе.

Між поколіннями було досить розбіжностей, і приводів для суперечок не бракувало теж: тут і уявлення про світ, від яких ніхто не готовий відмовитись; і правила, незаперечні для старших, але дивні для нас після якихось двадцяти років в Америці; і та невпевненість, яка була властива їм, але якої вже не розділяли ми. І поставало питання: чи маємо ми право скинути ці пута, і не одного з нас терзали сумніви, коли він намагався відповісти на нього. Дехто виявлявся доволі зухвалим і відкрито бунтував проти найлютіших (як нам здавалося) обмежень, але такого конфлікту поколінь, як двадцять років по тому, не було навіть тоді. Наша громада ніколи не ставала полем бою, яке було б усіяне тілами тих, кого не зрозуміли. Слухняності домагалися велемовними зверненнями; найменшу можливість підліткового бунту тримали в шорах тисячі вимог, застережень і заборон — і це ставало нездоланною завадою. Не сприяло бунтарському настрою й те, що ми могли реально оцінити свій найбільший інтерес, та й всюдисуща доброчинність тих часів із її настановами та заборонами, які вливалися в нас разом із материнським молоком, також не схиляла до бунту. Додайте ще сюди тодішню догму про батьківську жертовність, що в зародку гасила будь-яку незгідливість і примушувала нас маскувати чи не кожне бажання вийти за рамки усталеного.

Знадобилося б значно більше відваги — а може, дурощів, — ніж переважна більшість нас могла собі дозволити, для того щоб розчарувати їхні пристрасні, неослабні ілюзії щодо нашої здатності стати кращими і нашого вміння заходити далеко за межі дозволеного. Вони вимагали від нас законослухняності й водночас недосяжності для інших, ми не могли їм у цьому відмовити, і це давало їм над нами майже абсолютну владу, і таким побитом, спираючись на нас, молодших, старші рухалися далі — ми робили їх кращими. Можливо, в когось і лишався ледь помітний слід від подібного угодовства, проте до зривів не доходило майже ніколи; принаймні в ті часи ніхто про них не чув. Та й тягар тих очікувань був, дякувати Богу, не критичний. Бували, звісно, і такі родини, де послаблення батьківських гайок пішло б тільки на користь, та в переважній більшості випадків тертя, що виникало між різними поколіннями, якраз і ставало тим рушієм, який штовхав нас уперед.

Чи помиляюсь я, вважаючи, що тамтешнє життя цілком нас улаштовувало? Кому не відомі омани, які породжує в старих людях ностальгія! Та, мабуть, я не дуже помилюся, припустивши, що життя, яким жили діти із заможних родин Флоренції часів Ренесансу, годі й порівнювати з нашим дитинством, проведеним на роздоллі, просякнутому пахощами маринадів із барилець Табачника? Чи помилюся я, припустивши, що навіть там, у яскравому тогоденні, повноводе життя підносило наші емоції до небувалих висот? Чи захоплював після того когось із нас такий шалений і бездонний вир життєвих деталей? Деталі, їхнє безмежне розмаїття, їхня нездоланна сила… вони огортають тебе, молодого, мовби шість футів землі, що вкриють колись твій останній притулок.

Мабуть, за самим уже означенням округа є тим місцем, якому дитина спонтанно віддає всю свою увагу; це та позбавлена фільтрів дорога, по якій приходять до дітей значення, смисли, злітаючи просто з поверхонь речей. І все ж через півсотні літ я запитую: чи траплялося ще колись таке повне занурення в реальність, як на тих вуличках, де кожен дім, кожен задвірок, кожен поверх, де стіни, стелі, двері, вікна навіть у найдальших твоїх друзів мали свою неповторну індивідуальність? Чи доводилось нам ще де-небудь із такою мікроскопічною гостротою зауважувати фрагменти повсякденних речей, фіксувати найдрібніші відмінності в соціальному статусі за допомогою звичайного лінолеуму та клейонки, свічок, що їх запалюють у пам’ять про померлих, кухонних запахів і жалюзі на вікнах? Ми знали все одне про одного: в кого який обід лежить у шафі, хто і яку сосиску замовляє в Сіда; знали, в кого які фізичні особливості: хто кульгає, а в кого ростуть груди, від кого пахне олією для волосся, а хто плюється під час розмови; ми знали, хто з нас забіяка, а хто дружелюбний, хто напрочуд розумний, а хто тупий наче дуб; чия мама говорить з акцентом, чий батько має вуса, в кого мама працює і чий тато помер; ми навіть дізнавалися якимось хитромудрим чином, як конкретні обставини в конкретній сім’ї важко ламають людські долі.

І, звісно, не могло обійтися без бур, породжених людськими потребами й апетитами, фантазіями і тугою, страхом перед знеславленням. Маючи дороговказом тільки підліткову інтроспекцію, кожен із нас, безповоротно зрілий і сформований, намагався непомітно для інших осмислити все це, і то в ті часи, коли цнота була ще в ціні, нарівно з державними інтересами, і подавалася молодим у зв’язці зі свободою та демократією.

Просто диво, що ми з фотографічною точністю пам’ятаємо і своїх однокласників, і всі видимі речі, які стосувалися наших тодішніх життів. Просто диво, що навіть нині при вигляді одне одного нас переповнюють почуття. Але найбільше диво — те, що ми прямуємо до того віку, в якому були наші дідусі та бабусі, коли ми, новачки-старшокласники, першого лютого сорок шостого року вперше зібралися в корпусі школи. Просто диво, що ми, ті, що й гадки не мали, як усе повернеться далі, тепер знаємо достеменно, як склалися наші життя. Хіба не диво, що здобутки випускників п’ятдесятого року — це відповіді на ті запитання, які тоді не мали відповідей, і хіба не диво, що ми вже знаємо своє майбутнє? Та й просто жити — в цій країні, в наш час, будучи тими, ким ми були. Чим не диво!

Так виглядав би спіч, який я не проголосив на зустрічі однокласників, котрі сорок п’ять років тому закінчили школу, спіч, із яким я звертався до самого себе, маскуючи його під звернення до інших. Творити його я почав уже після зустрічі, коли валявся в ліжку і не міг заснути, намагаючись докопатися, що ж мене так здивувало. Тон звернення — надто глибокодумний для бального залу в заміському клубі та радісної події, на яку були налаштовані всі присутні, — зовсім не видавався недоречним у період між третьою ночі та шостою ранку, коли я, ще не здолавши своє перезбудження, намагався зрозуміти суть тих зв’язків, що спонукали нас зустрітися, тих наших спільних переживань, що об’єднували нас у дитинстві. Попри градації у бідності та заможності, попри численні тривоги, викликані неймовірним розмаїттям сімейних незгод — тих незгод, які, на превелике щастя, мали геть не такі фатальні наслідки, яких можна було сподіватися в сам момент дійства, — наше возз’єднання мало серйозне, хоч і важко вловиме підґрунтя. Об’єднувала нас не тільки спільність місця, з якого ми вийшли, а й спільність того місця, у яке ми прямували, і способу, за допомогою якого ми збиралися туди потрапити. У нас були нові знаряддя й нові цілі, нові зобов’язання й нові мотиви, інша психологічна організація — ми значно легше й спокійніше реагували на зумисну відокремленість від нас усього неєврейського. І з якого контексту постали всі ці трансформації — з якої історичної драми, несвідомо розіграної маленькими протагоністами в класах, на кухнях, які своїм виглядом анітрохи не нагадували великий театр життя? Що і з чим мало зіткнутися, щоб викресати з нас цю іскру?

Не спалося, я лежав, формулюючи запитання та шукаючи відповіді — примарні від безсоння тіні запитань і відповідей. Минуло вже вісім годин, відколи я приїхав із Нью-Джерсі, де в погожу неділю наприкінці жовтня ми зібралися в заміському клубі єврейського передмістя, вдалині від суєти, яка панувала на вулицях міста нашого дитинства, а зараз відданого на поталу злочинцям й отруєного наркотою. Зустріч розпочалась об одинадцятій годині ранку і гула аж до самого вечора. Дійство проходило в бальному залі, що займав кут майданчика для гольфу, який належав заміському клубу, й було організоване для чималої групи немолодих уже людей, які в тридцятих і сорокових, ще будучи віквейськими дітьми та підлітками, щиро вважали, що «гренлік» (як називалися тоді металеві ключки для гольфу) — це, мабуть, грінка з маслом. Останнє, що пригадую, — лежачи тепер без сну, — хлопця з автостоянки, котрий припарковує мою машину під піддашшя ґанку, головну організаторку зустрічі Сельму Бреслофф, яка ґречно поцікавилася, чи мені тут сподобалось, і як я відповів їй: «Ну, це як після Іводзіми повернутися в розташування свого полку».

Ближче до третьої години ночі я встав і всівся за письмовий стіл. В голові аж гуло від рою розтривожених дум. Налаштувавшись на робочий лад, я працював до шостої і написав отой невиголошений спіч, який ви вже читали. І лиш тоді, коли я приліпив до нього емоційну кінцівку та кульмінаційну фразу «Чим не диво!», я врешті так звільнився од тієї «дивовижності», що спромігся на пару годин провалитися в сон — чи то в якусь його подобу, яка наполовину складалася з моєї біографії, що стрічкою крутилася в голові, та спогадів, які пронизували аж до мозку кісток.

На жаль, навіть після такої вегетаріанської забави, як зустріч однокласників, не просто взяти й повернутися до свого звичного існування, схованого за завісою монотонності та повсякденщини. Якби я мав років із тридцять-сорок, то, напевне, за ті три години, що їхав додому, ця зустріч вивітрилася б з моєї голови. Та коли тобі шістдесят два, і до того ж рік тому ти переніс онкологічну операцію, такий номер уже не пройде. Тому не я поринув у минулий час, а час проник у мене сьогоденного, і я, мов опинившись поза часовими рамками, ракетою прошив його осердя.

У години нашого єднання, коли ми тільки те й робили, що душили одне одного в обіймах, чоломкали й перебивали одне одного, сміялися й гуртувались купками, згадували вселенські проблеми, які здавалися нікчемними тепер, з висоти прожитого, гукали: «Ви подивіться, хто прийшов!», «Скільки літ, скільки зим!», «Пам’ятаєш мене? Я тебе не забув»; питали одне одного: «А то, бува, не ми колись з тобою?..», або «Так це ти — той малий, що колись?..»; повторювали, наче трислівне заклинання: «Стривай, не йди!», аби утримати колишніх однокашників у колі спілкування, і всі розмовляли з усіма, підтримуючи кілька бесід одночасно; і, звісно ж, танцювали, танцювали наші старомодні танці — притиснувшись щока до щоки, під акомпанемент «чоловіка-оркестру» — бороданя в смокінгу та в червоній бандані (який народився щонайменше років через двадцять після того, як ми під бадьорий фінал «Іоланти» востаннє вийшли зі шкільних аудиторій). Він грав на синтезаторі й виконував пісні Ната Кінґа Коула, Френкі Лейна, Сінатри, грав упродовж тих кількох годин, розтягнутих у часовий ланцюжок — цю бісову процесію всього, з чого складається поняття часу, таке, здавалося, просте і зрозуміле, наче пундик, що аж тане в роті, запитий ранковою кавою. «Чоловік-оркестр» у бандані шкварив «Поїзд мулів», а я сидів і думав: «Ангел часу пролітає над нами в цю мить, і кожен його подих — частка нашого життя. Він точно є тут, у бальному залі, який належить заміському клубу “Седар-гілл”, так само, як і цей музикант, котрий виводить “Караван мулів” а-ля Френкі Лейн». Я дививсь на своїх однокашників, і мене не полишало відчуття, що надворі ще й досі п’ятдесятий рік, а «1995» — це такий футуристичний експромт, який ми ставимо на шкільній вечірці, понатягавши задля цього смішні маски з пап’є-маше: дивіться, мовляв, які ми будемо наприкінці двадцятого століття. І все те пообіддя — не більше, ніж містифікація, створена саме для нас.

У глечичках, які нам роздавала на прощання Сельма, лежало по півдюжини малих тістечок ругелах в оранжевих пакетиках із цупкого паперу, акуратно загорнутих в оранжевий целофан і перев’язаних спіральною оранжево-коричневою стрічкою. Це були кольори нашої школи. Мама пекла ругелахи, якими я ласував удома після школи, за рецептом, узятим в учасниці гуртка з маджонгу, а зараз це був подарунок від дівчинки з нашої паралелі, яка стала кондитером у містечку Тінек, що в Нью-Джерсі. Від закінчення зустрічі не минуло ще й п’яти хвилин, а я, розірвавши подвійну обгортку, лигонув оці тістечка — усі шість равликів з присипаного цукровою пудрою тіста, яке було перешароване корицею й начинене родзинками впереміш із подрібненими волоськими горіхами. Жадібно закидаючи до рота пригорщі пахучих крихт, я, вірогідно, сподівався, що борошниста маса, з маслом і кислим кремом та ваніллю, яєчним жовтком і цукром, яку я любив ще з дитинства, допоможе Натанові збутися того, чого збувся Марсель, якщо вірити Прусту: передчуття смерті, що зникло в ту ж мить, коли він знову відчув «смак малої мадленки». «Звичайний смак, — пише Пруст, — і слово “смерть”… утратило для нього всякий сенс». Я їв жадібно, невситимо, не бажаючи сповільнитися навіть на мить, щоб призупинити оте вовче заковтування насичених жирів, проте все було марно, й Марселевого успіху я не досяг.

Продовжмо розмову про смерть і бажання — зрозумілого на схилі літ відчайдушного бажання — відвернути смерть, не піддатися їй, робити все можливе, аби побачити цю смерть із чим завгодно, де завгодно, як завгодно, — тільки щоб не при доброму розумі.

Один хлопець із Флориди — як сповіщав надрукований перед зустріччю буклет, що його отримував кожен при вході, зі ста сімдесяти шести учнів нашого потоку двадцять шестеро живуть у Флориді… гарний знак, він означав, що донині кількість мешканців Флориди з нашого випуску перевищує (аж на шість чоловік) число тих, хто покинув цей світ. І до речі сказати, не я один цілий день бачив хлопців у чоловіках, а в жінках — дівчат. Отже, один пацан розповідав мені, що дорогою від Ньюаркського аеропорту, де він приземлився і взяв напрокат автівку, до Лівінґстона він мусив двічі зупинятись на заправках і випрошувати ключ від туалету, позаяк він дуже хвилювався. То був Менді Ґурлік, якого в 1950 році визнали першим красенем у класі, широкоплечий, з довгими віями, мачо, найкращий з-поміж нас танцюрист джитербагу. «Спокійно, Джексоне!» — полюбляв він казати, коли проходив повз мене. Якось старший брат Менді прихопив його з собою в «кольоровий» бордель на Оґаста-стрит, де вічно сновигали сутенери, а буквально за рогом стояла Брандфордська винарня, у якій заправляв його батько. Як врешті-решт зізнався нам сам Менді, він сидів там у холі, навіть не думаючи роздягатися, гортав журнал «Меканікс ілюстрейтед», що лежав на столику, й чекав на брата, зайнятого «тою справою»: з усього класу Менді був би найкращою кандидатуро на роль «малолітнього правопорушника». Саме він, Менді Ґурлік (а сьогодні Ґарр), водив мене в «Адамс-театр» на Іллінойса Джекета, Бадді Джонсона й на «нашу ньюаркську» Сару Воган; і він же, роздобувши квитки, водив мене на Містера Б. — Біллі Екстайна, коли той виступав у «Мечеті»; а в сорок дев’ятому Менді дістав нам квитки в Лорел-гарден на конкурс краси «Міс Засмага Америки». А ще з тим самим Менді я був разів зо три-чотири на радіо, коли вів своє шоу Білл Кук — чорношкірий ді-джей з оксамитовим голосом. Шоу виходило в ефір пізно ввечері в студії ВААТ, яка знаходилась у Джерсі. Суботніми вечорами я часто усамітнювався у своїй спальні, вимикав світло і слухав передачу Білла Кука «Музичний караван». Заставкою до передачі була композиція Дюка Еллінґтона «Караван» — напрочуд екзотичний і медитативний мотив, де вчувалися й Африка, й арабський Схід; ця мелодія ідеально пасує до танцю живота, і вже лиш через неї можна було вмикати радіо. «Караван» у виконанні самого Дюка викликав у мене приємну ілюзію, що я руйную всі бар’єри заборон, і навіть той факт, що я лежу між маминими свіжими простирадлами, не розвіював цю ілюзію. Перше «тум-тум» — початок, тоді набирає обертів тромбонна партія, а вже опісля — облеслива, по-зміїному заворожлива флейта. «Музика, від якої стояк», — полюбляв казати Менді.

Щоб потрапити на ВААТ і до студії Білла Кука, ми дістались чотирнадцятим автобусом до центру міста і вже за кілька хвилин тихенько, наче парафіяни в церкві, сиділи на стільцях, поставлених рядочком перед його заскленою студією. Білл Кук покинув мікрофон ведучого, вийшов до нас і привітався. Поки з вертлика награвало «расове музло», розважаючи невдах, яким не поталанило потрапити на студію, Кукі тепло потиснув руки двом високим струнким білошкірим «типам» в однорядних костюмах з «Америкен шоп», у сорочках із «Кастом шоппе» з виложистими комірцями. (Свій прикид на той вечір я позичив у Менді.)

— А що б я міг такого для вас збацати, джентльмени? — поцікавився Кукі, що був сама ґречність. Менді, телефонуючи до мене, завжди імітував цей теплий тон. Я попросив щось мелодійне, що-небудь із репертуару «міс Діни Вашингтон» чи «міс Саванни Черчилль» — о, як захопливо звучало в ті роки це хтиво-шляхетне «міс» в устах ді-джея! — тоді як Менді у своїх смаках, куди різкіших і авторитетніших, ніж у Біллових одноплемінців, робив ставку на виконавців дещо іншого ґатунку: на Рузвельта Сайкса — салонного піаніста зі сміливими манерами, на Айворі Джо Гантера («Коли від мене ти пішла, я ле-е-е-е-едь не втратив розум»), і на один квартет, який Менді (мені так здалося) з особливою пихою називав «Рей-О-Вікс», наголошуючи перший склад точнісінько так само, як це робив Мелвін Сміт — чорний хлопчина із Саут-сайду, котрий у пообідню пору підробляв розносником товару в крамниці Мендіного батька. (У суботу й неділю доставкою замовлень займалися Менді та його брат). Одного вечора Менді зібрався з духом і разом із Мелвіном пішов на Бекон-стрит, щоб наживо почути бібоп — у вітальні, що знаходилася над кегельбаном, у помісті Ллойд-менор, куди не потикався жоден білий, за винятком хіба що шибайголової Дездемони, яка приятелювала з музикантами. Не будь-хто, а саме Менді Ґурлік уперше привів мене до крамниці платівок на Маркет-стрит, де ми рилися серед уцінених дисків по дев’ятнадцять центів за штуку, щось знаходили, тоді слухали знайдене і, прослухавши, вирішували, що купити знову. У роки війни задля підтримки морального духу на домашньому фронті в липні та серпні раз на спортмайданчику біля Ченселлор-авеню проводилися щотижневі танці, і Менді зазвичай крутився у вируючому натовпі, — сусідів-дорослих, школярів і малечі, які до пізньої години весело витанцьовували навколо пофарбованих у білий колір «баз», де влітку ми нескінченно грали у свій софтбол — та пропонував усім охочим щось гостріше, спокусливіше і звабливіше, аніж заслухані Ґленн Міллер чи Томмі Дорсі: танці під музику, яку полюбляла майже вся наша братія, у примарному світлі, що сочилося зі шкільних вікон. Яку б танцювальну мелодію не грав оркестр, що сидів на прикрашеній прапорцями естраді, Менді практично весь вечір гасав майданчиком, наспівуючи: «Кальдоніє, Кальдоніє, чому твоя велика голова така тверда? Камінь!» Менді виспівував це, як він сам пафосно заявляв, «безкоштовно» з таким самим надривом, що й Луїс Джордан та його «П’ятірка барабанників» на платівці, яку він завжди ставив на програвач, коли запрошував «Сміливців» з якоюсь певною метою (для гри в «сім карт» зі ставкою не більше долара, для мільйонного розгляду «смажених» картинок із Трудяжкою Тіллі в тих поодиноких випадках, коли збиралися для групової мастурбації), і ми, коли він був удома сам, вривалися в його кімнату, де завжди чорт міг ногу зламати.

І ось тепер я бачив Менді зразка 1995 року, віквейського пацана, з усіх нас найменш придатного на роль взірцевої дитини, чий психотип метлявся між ледь викличною відчайдушністю і безпардонною зухвалістю, якій ми заздрили, весь час балансував поміж веселою зневагою, хлопчачою чарівністю й облудою. Це був елегантний, непутящий, трохи навіжений Менді Ґурлік, якого чомусь оминули і в’язниця (коли ми, четверо-п’ятеро «сміливців», за його командою сідали кружка в його кімнаті, спустивши штани, та змагалися, хто перший «стрельне», щоб виграти два долари призових, я був певен, що в’язниці йому не минути), і пекло (де, за моїми прикидами, він мав стовідсотково опинитись після смерті, найвірогідніше, підрізаний яким-небудь «укурком» — розумійте це слово, як хочете — в кольорових кварталах), а звичайний собі ресторатор, який вже відійшов від справ, власник трійки стейкхаусів «Ґарр-гриль» у передмісті Лонг-Айленд — та ще й на зустрічі з нагоди сорок п’ятої річниці випуску, що нівелювало всю його лиху славу.

— Дарма так хвилювався, Менді, ти й так виглядаєш нівроку. Добре зберігся!

І він справді виглядав нівроку: гарно засмаглий, підтягнутий, високий, вузьколиций бігун у чорних туфлях з крокодилової шкіри, у чорній шовковій сорочці та зеленому кашеміровому піджаку. І тільки срібляста чуприна сприймалася як щось чужорідне, так ніби це було не його волосся, а позичене зі скунсової спини хутро.

— Просто стежу за собою, от і весь секрет. Телефоную якось до Мутті…

Марті «Мутті» Шеффер — майстер бокових кидків, пітчер софтбольної команди «Сміливці», за яку виступали ми троє, а також, як свідчила подана в буклеті біографічна довідка, «фінансовий консультант» і (хоча здавалося, це вже фантастика, варто тільки було пригадати, що головною розвагою Мутті, який мав дитяче обличчя та до смерті боявся дівчат, була «гра в монетки») батько трьох дітей (36, 34 та 31 рік), дід двох онуків (2 роки, 1 рік).

— …і значить, я кажу цьому Мутті, — продовжував Менді, — якщо ти не сидітимеш коло мене, то я взагалі не поїду. В бізнесі мені траплялися такі головорізи!… І я прикорочував оті чортові банди. Але сьогодні я не дав би їм ради. Знаєш, Конику, я мусив не двічі, а тричі спиняти машину на автозаправці та проситися до вбиральні.

— Ну що ж, багато років ми старанно вкривали себе непроникною фарбою, шар за шаром, а тут ніби заново випрозорішали.

— Думаєш?

— А хтозна. Всяке буває.

— Двадцять небіжчиків уже в нашій паралелі, — показав він на заголовок «Світла пам’ять» і прізвища під ним, надруковані на звороті буклету. — Одинадцять пацанів уже пішли, — зітхнув Менді, — і з них двоє «сміливців». Берт Берґман. Утті Орпенстайн. — Утті був беттером, грав у парі з Менді, Берт — другий бейсмен. — Рак простати. В одного і другого. І в обох — за останніх три роки. Тепер я регулярно здаю кров на аналіз. Коли дізнався про Утті, то кожних півроку. А ти робиш аналізи?

— Так. — Авжеж, для мене це було не актуально, я ж уже не мав простати.

— І як часто?

— Раз на рік.

— Мало. Треба кожних півроку.

— Добре. Візьму до уваги.

— А взагалі, у тебе з цим гаразд? — поцікавився він, поклавши руки мені на плечі.

— Так, я у формі.

— Слухай, це ж я навчив тебе «стріляти», не забув?

— Так, Менделю. Днів через дев’яносто, максимум — сто двадцять я навчився б і сам. Просто ти перший натиснув на кнопку.

— Це я навчив Коника Цукермана «стріляти», — розреготався Менді, — і хай хтось скаже, що це не так!

Тут ми обійнялися: перший бейсмен із залисинами і посивілий лівий філдер з поріділих «Сміливців» — команди нашого спортклубу. Торс, який відчули мої пальці, неспростовно доводив: він таки справді підтримує форму.

— І я досі можу «стріляти», — поділився радістю Менді. — А вже півсотні літ минуло. Рекорд для «Сміливців»!

— Не будь таким хвальком. Ще не знати, як Мутті.

— Я чув, ти мав серцевий напад.

— Ні, просте шунтування. Уже давно.

— Довбане шунтування. Це коли пхають трубку тобі в горлянку, еге ж?

— Чиста правда.

— Бачив я шваґра з такою трубкою в горлянці. Мені вистачило, — сказав Менді. — Якби ти знав, як я не хотів сюди їхати — от не хочу, і все. Мутті телефонував, бубнів: «Ну, ти ж не вічний», а я йому кажу: «Нічого, Мутті, я ще всіх переживу!» А потім не витримав і приїхав, і перше, що бачу в цьому буклеті, — некрологи.

Коли Менді пішов шукати Мутті, а заодно і якусь випивку, я знайшов у буклеті його ім’я: «Ресторатор, на пенсії. Діти — 36, 33, 28, онуки — 14, 12, 9, 5, 5, 3». Цікаво, чи це шість онуків, серед яких, можливо, є близнята, примушують його так боятися смерті, чи є якісь інші причини, скажімо, досі присутня тяга до повій та яскравого одягу? Треба було в нього запитати.

Того дня слід було б не одного його розпитати. Але потім, шкодуючи, що не зробив цього, я розумів, що будь-які відповіді, отримані на запитання, яке починається зі слів «А що сталося з…», не пояснили б, звідки в мене це надприродне відчуття, що за видимим фасадом криється саме те, що я бачив. Досить було одній із дівчат сказати фотографу за мить до того, як він мав натиснути на кнопку: «Тільки так, щоб без зморшок!..», — досить було разом з усіма засміятися з цього своєчасно кинутого дотепу, щоб відчути: доля, найбільша загадка цивілізованого світу (і тема нашого першого твору на початку вивчення грецької та римської міфологій, де я написав: «Мойри — це три богині людських доль: перша — Клото — пряде, друга — Лахесіс — відміряє довжину, а третя — Атропа — перетинає нитку життя»), стала тепер напрочуд зрозуміла, а все інше, позбавлене загадковості, як-от, скажімо, позування для фото в третьому ряді, одна рука на плечі Маршалла Ґольдштайна (діти — 39, 37, онуки — 8, 6), друга — на плечі Стенлі Вернікоффа (діти — 39, 38, онуки — 5 і 2 роки, 8 міс.) стало чимось непоясненним.

Юний студент-кінематографіст із Нью-Йоркського університету Джордан Вассер, онук футбольного захисника Мілтона Вассерберґера, приїхав до нас разом з Мілтом, щоб зняти студентський репортаж про нашу зустріч. Кружляючи залом і протоколюючи все на свій старомодний лад, я час від часу краєм вуха чув, як Джордан пише на камеру інтерв’ю з кимось із учасників. «Другої такої школи не було, — казала йому шістдесятирічна Мерилін Коплік. — Народ був класний, у нас були чудові вчителі. Найбільше, що могли нам закинути, — жування гумки…»

«Найкраща школа на всю округу, — казав шістдесятитрирічний Джордж Кіршенбаум, — найкращі учні, найкращі вчителі…»

«Найвидатніші уми, — казав шістдесятитрирічний Леон Ґутман. — Бути серед таких розумників, як тут, мені більше ніде не доводилося…»

«Тоді школа була зовсім не така, — казала шістдесятитрирічна Рона Зіґлер, а на наступне зі сміхом — хоч зі сміхом не дуже й веселим — відповідала: — Тисяча дев’ятсот п’ятдесятий? Джордане, це ніби пару років тому сталося».

— Коли мене запитують, — говорив хтось до мене, — чи справді я вчився з тобою, то я завжди розповідаю, як ти писав за мене твір по «Червоному знаку звитяги».

— Але ж я не писав.

— Ні, писав.

— Звідки я взагалі міг знати про цей «Знак»?! Я ж до коледжу його в очі не бачив.

— Таж ні. Ти написав мені твір по «Червоному знаку звитяги». Я отримав «п’ять» із плюсом. Здав, щоправда, на тиждень пізніше, і Воллах сказав мені: «Така робота варта, щоб її чекали».

Мовець був куцим серйозним чоловічком з коротко підстриженою сивою борідкою, страшним шрамом під оком і двома слуховими апаратами — один із небагатьох, побачених мною того дня, над якими час попрацював на совість і навіть трохи перестарався. Чоловічок накульгував і, розмовляючи зі мною, спирався на палицю. Дихання його було важке. Я не впізнав його ні тоді, коли уважно роздивлявся з відстані шести дюймів, ані навіть тоді, коли прочитав на пришпиленій до грудей картці, що його звати Айра Познер. Хто був цей Айра Познер? І чого б я став робити йому послугу, а тим паче таку, на яку не був здатний? Невже я написав той твір, навіть не заглянувши у книжку?

— На мене дуже сильно вплинув твій батько, — сказав Айра.

— Он як?

— У ті кілька хвилин, проведені в його товаристві, я почувався краще, аніж будь-коли з рідним батьком.

— Я й не знав.

— Батько мій був мені все одно як чужий.

— А ким він був? Нагадай мені.

— Драїв підлоги, тим і заробляв. Усе своє життя драїв підлоги. Твій батько завжди тебе переконував, що треба добре вчитися. А мій вважав, що вистачить із мене й того, що він купить мені набір взуттєвих щіток, і я зможу сидіти біля газетного кіоску та начищати до блиску чужі туфлі — четвертак із клієнта. Оце він готував мені на випуск. Дурень неотесаний! Як же гидотно було в тій сім’ї! Збіговисько безмозких неотес. І я жив з ними, наче звір в норі. А твій батько, Натане, тебе направляв, і ти не виріс чурбаком. Я мав брата, якого слід було здати в інтернат. Ти ж не знав цього. І ніхто не знав. Ми навіть імені його не згадували. Едді. Старший за мене на чотири роки. У нього бували припадки, і він гриз собі руки до крові. Часто вив, наче койот, поки батьки його не втихомирять. Якось у школі треба було відповісти на питання «Чи є в тебе брати і сестри?», і я написав: «Нема». Коли я був у коледжі, мої батьки підписали якийсь дозвіл, який вимагала у них психлікарня, відтак Едді зробили лоботомію, після якої він упав у кому та помер. Ні, ти можеш це собі уявити? Сказати мені, щоб я зайнявся чищенням взуття на Маркет-стрит, перед судом — оце вам батькова порада сину!

— І що ж ти вибрав замість цього?

— Я лікар-психотерапевт. І на цю думку наштовхнув мене твій батько. Він же був лікарем.

— Не зовсім. Ходив у білому халаті, так, а працював подологом.

— Коли я приходив до вас разом з іншими хлопцями, твоя мама завжди виставляла нам вазу, повну фруктів, а твій батько цікавився: «Айро, як ти подивишся на це? Айро, як ти подивишся на те?» Персики. Сливи. Нектарини. Виноград. Удома я навіть яблук не бачив. Моїй матері вже дев’яносто сім. Я перевів її у притулок для старих. Вона сидить там цілий день у кріслі й плаче. Але вважаю, що їй не гірше, ніж у ті часи, коли я був хлопчиськом. Твій батько, я так розумію, помер?

— Так. А твій?

— О, мій не міг дочекатися смерті. Він надто близько брав до серця всі свої невдачі, і вони його з’їли.

І все ж я не міг ані згадати Айра, ані зв’язати з чимось його розповідь, і взагалі, того дня, натикаючись на спогади про минуле, я бачив, що багато з-поміж них напрочуд важко відновити, так ніби їх і не було, байдуже, скільки Айр Познерів стояло б переді мною, переконуючи в протилежному. Таке враження, ніби Айра ласував у нас фруктами та слухав батькові поради тоді, коли мене ще й на світі не було. Все пов’язане з ним було геть-чисто видерте з моєї пам’яті та змите плином забуття, і причина — моя цілковита байдужість до цього. Але те, що було втрачене мною, вкоренилося в Айрі, змінивши все його життя.

Достатньо було просто глянути на мене і на Айру, аби зрозуміти, чому всі ми так твердо переконані, що помиляється хто завгодно, але тільки не ми. А позаяк ми забуваємо і те, що важить мало, й те, що важить забагато, позаяк і збережене, і забуте сплітаються у візерунок, заплутаний, як лабіринт, неповторний, як відбитки пальців, то чим не дивина, що фрагменти реальності, збережені кимось одним як справжні факти біографії, сприймаються як цілеспрямована міфотворчість кимось іншим, хто тисячі разів обідав з ним за одним кухонним столом. Та не для того люди платять по півсотні доларів для участі в зустрічі з нагоди сорок п’ятої річниці випуску, щоб вийти на естраду і сказати, що все було не так, як це запам’яталось комусь іншому; бо що примушує нас брати участь у цій зустрічі, в чому вершинне задоволення, пережите тобою в цей день? У тому, що твого імені ще немає у рубриці «Світла пам’ять».

— Давно помер твій батько? — поцікавився Айра.

— У шістдесят дев’ятому, — відповів я. — Двадцять шість років тому. Давно.

— Для кого — для нього? Не думаю, — сказав Айра. — Для мертвих це крапля в морі.

І в ту ж мить я почув, як Менді Ґурлік питає когось за моєю спиною:

— Ти на кого дрочив?

— На Лоррейн, — відповів його співрозмовник.

— А, ну це так. На неї всі дрочили. І я. А ще на кого? — запитав Менді.

— На Діану.

— Добре. Діана. В яблучко. Хто ще?

— Сельма.

— Сельма? Ніколи б не подумав, — сказав Менді. — Якщо чесно, здивований. От ні, чого ніколи не хотілося, так це трахнути Сельму. Вона ж низенька. Мені завжди подобалися довгі та гнучкі. Дивився, як вони після уроків займаються гімнастикою на спортмайданчику, а там ішов собі додому та дрочив. Пресована пудра. Пресована пудра шоколадного кольору. В них на ногах. Я від неї дурів. А ти нічого не помітив? Загалом пацани виглядають не так уже й зле, багато хто ще нічогенькі, а от, знаєш, дівчата… ні, сорок п’ята річниця з дня випуску — не краще місце, куди йдуть повитріщатись на чужі задки.

— Що є, то є, — відповів другий співрозмовник м’яким голосом. Схоже, що, на відміну від Менді, йому не дуже дошкуляла ностальгія. — Час був не дуже лагідний до жінок.

— А знаєш, кого вже нема? Берта й Утті, — повідомив Менді. — Рак простати. Дав метастази. У хребет. Зжер. Зжер обох. Дякувати Богу, я здаю аналізи. А ти здаєш?

— Які аналізи? — запитав співрозмовник.

— Чорт забирай, ти не здаєш аналізів? Конику, прикинь, — сказав Менді, відтягуючи мене від Айри, — Майзнер не здає аналізів.

Нинішній Майзнер був викапаний містер Майзнер — Ейб Майзнер, невисокий, кремезний чоловік з похилими плечима та непропорційно великою головою, власник хімчистки Майзнера — «Ідеальне чищення за 5 годин» — на Ченселлор-авеню, що між взуттєвою майстернею, де завжди гриміло італійське радіо, поки ви сиділи на стільці за дверима й чекали, поки Ральф підіб’є вам підбори, і салоном краси «Роліна», звідки мама якось принесла номер «Сріблистого екрану» зі статтею, що вразила мене до глибини душі. Та стаття називалася «Джордж Рафт — самотній чоловік». Місіс Майзнер, така сама куца, жилава й приземкувата, як і її чоловік, працювала з ним, приймала замовлення, і якось вони з моєю мамою разом продавали військові облігації у кіоску, просто на Ченселлор-авеню. Ми з їхнім сином Аланом пройшли ніздря в ніздрю всю школу, почавши з садочка, а потім одночасно перестрибували через одні й ті самі класи початківки. Коли школі була потрібна п’єса до якого-небудь свята, учителі садили нас із Аланом в якомусь класі й ставили завдання: написати щось до цієї нагоди. І ми були як знамениті драматурги Джордж С. Кауфман і Мосс Гарт. Упродовж двох сезонів одразу після війни хімчистка містера Майзнера за дивним збігом обставин отримала замовлення на обслуговування «Ньюаркських ведмедів» — молодіжної команди «Янкі», що виступала в лізі ААА, й одної літньої днини — для мене то була знаменна дата — Алан включив мене в число помічників, чиїм обов’язком було відвозити почищену форму на Вілсон-авеню з трьома автобусними пересадками, потрібними для того, щоб дістатися резиденції клубу на «Рупперт-стадіум».

— Боже, Алане, — сказав я, — ти викапаний батько!

— Ну, а на кого я ще маю бути схожим! — відповів Алан, стискаючи моє лице в долонях і чоломкаючи.

— Алане, — сказав Менді, — розкажи Конику, що казав своїй дружині Шріммер. У Шріммера нова дружина, Конику. Шість футів зросту. Три роки тому він пішов до психотерапевта. Той питає його: «Що спаде вам на думку, якщо я попрошу вас уявити тіло вашої дружини?» А Шрім йому каже: «Мабуть, що треба перетяти собі горлянку». Туди-сюди, він розлучився і побрався із секретаркою-шиксою. Шість футів. Тридцять п’ять років. Ноги — до стелі. Алане, ану, розкажи Конику, що відмочила та дишля.

— Значить, вона сказала Шріму… — почав Алан, поки ми, радісно сміючись, плескали один одного по плечах і стискали кволенькі біцепси, — вона сказала: «Чому всі вони Мутті, Утті, Дутті й Тутті? Якщо він Чарльз, то до чого вже Тутті?» А Шрім їй каже: «Краще б я тебе не брав. І знав же, що краще не брати. Я цього не поясню. І ніхто не пояснить. Є речі непояснимі. І це — одна з них».

Ким же був тепер Алан? Син власника хімчистки, котрий вечорами після школи підробляв у батька, точнісінька його копія, він був тепер головою суду в Пасадені. На стінці мініатюрного батьківського закладу, над прасувальною машиною біля світлини мера Маєра Елленштейна з автографом, висіла забрана в рамку ротогравюра Франкліна Делано Рузвельта. Я пригадав ці фотографії, коли Алан сказав, що він двічі був членом делегації республіканської партії на з’їзді, де висувався кандидат у президенти. Менді спитав, чи допоможе йому Алан із квитками на «Роуз-боул», і Алан Майзнер, з яким ми разом їздили в Бруклін подивитися на недільні тренування «Доджерів» у рік, коли в команді почав грати Робінсон; з яким о восьмій ранку ми сідали на автобус, що зупинявся біля нашого будинку і привозив нас на Пенсільванський вокзал, пересідали на нью-йоркське метро, тоді пересідали на метро до Брукліна, і все задля того, щоб дістатися «Еббетс-філд» іще до того, як почнуть відпрацьовувати подачі, встигнути з’їсти прихоплені з дому загорнуті бутерброди, — Алан Майзнер, який під час гри глушив усіх навколо себе докладними коментарями кожної подачі обох ігор, — так ось, отой самий Алан Майзнер недбало вийняв кишеньковий щотижневик і зробив акуратну позначку. Позираючи через його плече, я дивився, як він пише «квит. на Р.-б. для Менді Г.».

Пусте? Нічого особливого? Що тут такого? Ну, в першу чергу це залежить від того, де ви виросли і яким боком оберталося до вас життя. Було б неправдою казати, що Алан Майзнер починав із абсолютного нуля, але все ж таки, пригадуючи хлопця із глухомані, який самовіддано кричав і свистів, просиджуючи, як приклеєний, до місця, з першої до останньої хвилини тренування на «Еббетс-філд», пригадуючи, як він розносив замовникам почищений одяг — у зимових сутінках, без шапки, у припорошеній снігом курточці, якось простіше було припустити, що на нього чекає щось значно скромніше, ніж Турнір Троянд.

Лише після того як обід із курятиною був увінчаний штруделем з кавою, що, з поправкою на загальне бажання шастати з місця на місце, зайняло все пообіддя; лише після того як діти з Мейпла, зійшовши на сцену, заспівали гімн школи з Мейпл-авеню; лише після того, як низка випускників, котрі підходили до мікрофона сказати «Нам випала чудова доля» чи «Я пишаюся всіма вами», скінчилася; після того як поступово вщухли дружні поплескування по плечах і не менш дружні обійми; після того як десять членів-організаторів, узявшись за руки з «людиною-оркестром», проспівали пісню Боба Гоупа «Спасибі за спогад», а ми аплодували їм, дякуючи за титанічну працю; після того як Марвін Лейб, чий батько продав нашому батькові «понтіак», який служив нам вірою та правдою, і завжди пригощав нас, підлітків, коли ми забігали по Марвіна, великою сигарою, повідав, що у нього виникли проблеми з аліментами — «Я не був такий мудрий тоді, коли одружувався вперше й вдруге, як мій хлопець тепер, коли він смокче з мене гроші»; після того як Джуліус Пінкус, котрий був найдобрішим з-поміж нас, а зараз через тремор, спричинений прийманням циклоспорину, необхідного для тривалого функціонування пересадженого трансплантата, був змушений покинути роботу окулістом, із сумом розповів мені, як він отримав свою нову нирку: «Якби торік у жовтні не померла від крововиливу в мозок чотирнадцятирічна дівчинка, я був би вже мертвий»; після того як цибата молода дружина Шріммера сказала: «Ви класний письменник, може, ви поясните, чому всі вони — Утті, Дутті, Тутті й Мутті?»; лише після того як я ошелешив ще одного «сміливця», Шеллі Мінскоу, ствердно кивнувши на його запитання: «Ти сказав там, перед мікрофоном, що не маєш дітей, і все таке — невже це правда?»; лише після того як Шеллі, співчуваючи, потиснув мені руку зі словами «Бідний Коник», — тільки тоді я побачив, що тут, серед нас, стоїть Джеррі Левов, котрий приїхав на зустріч пізніше за інших.

Мені й на думку не спадало шукати його. Я знав від Шведа, що Джеррі мешкає у Флориді, ба навіть більше — що він завжди був сам по собі, майже не цікавився тим, що не входило до його незрозумілих інтересів, і здавалося неймовірним, що в нього виникне бажання слухати патякання своїх колишніх однокласників. Проте він з’явився буквально за кілька хвилин після того, як я розпрощався з Шеллі Мінскоу, в такому ж, як у мене, дворядному синьому блейзері, огрядний, з торсом, схожим на велику пташину клітку, і цілковито голомозий, якщо не зважати на жмутики сивого волосся, що лежали впоперек черепа, мовби канат. Статура його була напрочуд химерна: попри могутній торс, що утворився на місці плаского, немов качалкою розкатаного тулуба неповнолітнього незграби, він пересувався на прямих, як ступанка, ногах, через що в школі він мав найкумеднішу ходу; вони були не важчі й не ефектніші, ніж ноги Олів Ойл з коміксів про матроса Попая. Його фізіономію я розпізнав одразу: від часу наших тенісних баталій, коли моє лице було мішенню для його люті, коли я бачив, як його пика дико металася над тенісним столом, багряна з войовничості та вбивчої рішучості, — так, образ личка, що належало цибатому довгорукому Джеррі, назавжди врізався мені в пам’ять; мале, як кулак, перекошене від напруження, маска звіра, що нипає поряд і вгамується аж тоді, коли виб’є тебе з лігва; тхоряча мордочка, що ніби промовляє: «І здумай мені заїкатися про якісь компроміси! Не визнаю ніяких компромісів!» Зараз на цьому обличчі читалася заповзятість людини, що все своє життя з люттю заштовхує м’ячі в чужі горлянки. Було зрозуміло, що, на відміну від брата, поваги від інших він досягає зовсім іншими способами.

— Не сподівався тебе тут побачити, — сказав Джеррі.

— А я не думав зустріти тебе.

— Мабуть, ця сцена тобі замала, — промовив Джеррі, сміючись. — Завжди був певен, що ти далекий від сентиментів.

— І я про тебе думав те саме.

— Хіба ти не звільнив своє життя від зайвих сентиментів? Ні тобі дурнуватої нудьги за домом. Ані потреби терпіти всілякий дріб’язок. Час іде тільки на те, що ти вважаєш за потрібне. Зрештою, все те, що ми тут називаємо «минулим», це ж навіть не частка минулого, і не частка від частки. Нічого ти не воскресиш, нічого не повернеш — нічогісінько. Це ностальгія. Точніше, лайно.

Ці кілька речень, якими Джеррі показав, чим є для нього я, чим є для нього все на світі, підтверджували його здатність поміняти не чотирьох, а вісьмох, десятьох, навіть шістнадцятьох дружин. У нас у всіх на зустрічі не бракувало нарцисичних думок, але цей мисленнєвий потік годі було й порівняти з нашими струмочками. Якщо тіло нинішнього велетня і зберегло щось від худорлявого підлітка, то у вдачі Джеррі не проглядалося нічого схожого на цю подвійність: він виглядав як щось суцільне й неподільне, був холоднокровно впевненим, що його слухатимуть. Яка еволюція: дивакуватий хлопчисько перетворився на дико впевненого у собі чоловіка. Схоже, колишні незграбні поривання грубо згармоніювались із потужним інтелектом і залізною волею. У підсумку вийшла не просто людина, яка не тільки замовляє музику і потурає лише своїм забаганкам, ніколи і нікому не скоряється, а людина, яка ні перед чим не зупиниться. Тепер ще легше, ніж у підліткову пору, вірилося в те, що якби Джеррі ні сіло ні впало взявся б хоч за найбільшу химеру, то з цього неодмінно вийшло б щось грандіозне. Я зрозумів, що мене захоплювало в цьому пацані, лиш тепер зрозумів, що мій захват цим хлопцем спричинявся не тільки тим фактом, що він Шведів брат, а й тим, що Шведів брат такий дивний, попри всю недовершену мужність, яка підкорювала соціум абсолютно не так, як атлетична мужність його брата.

— Чому ти приїхав? — поцікавився Джеррі.

Про торішній страх перед онкологією та вплив операції на простаті на мої сечостатеві функції я навпростець йому нічого не казав. Чи радше сказав тільки те, що й слід було сказати (й то, можливо, не стільки для себе):

— Тому що мені шістдесят два. І я подумав, що з усіх форм доступної лайняної ностальгії ця має мінімум шансів обійтися без гидких сюрпризиків.

Йому приємно було чути це.

— Ага, то ти фанат гидких сюрпризів.

— Буває. А ти чому приїхав?

— Та просто був неподалік. Я мав прибути сюди наприкінці тижня, от і приїхав. — Усміхнувшись мені, він додав: — Побоююсь, ніхто не сподівався, що великий письменник виявиться таким скромнягою.

Коли наприкінці застілля тамада (Ервін Левін, діти: 43, 41, 38, 31, онуки: 9, 3, 1; 6 тижнів.) викликав мене до мікрофона, я був певен, що правильно налаштувався на дух свята. Тому й не був багатослівним: «Я Натан Цукерман. Був віце-президентом у нашому 4-Б класі та членом комітету з підготовки до шкільного балу. Я не маю ні дітей, ні онуків, але десять років тому мені зробили аорто-коронарне шунтування, чим і пишаюся. Дякую за увагу». На мене, спіч як спіч (я далекий від думки, що хтось сподівався почути щось більше), досить кумедна, і тема медицини в ній також розкрита. Тож я з чистою совістю повернувся на місце.

— А ти чого чекав? — запитав я у Джеррі.

— Того, що ти сказав. Слово у слово. Простий віквейський смертний. Ні дати, ні відняти. Ти завжди робиш щось не те, чого від тебе сподіваються. І пацаном був таким самим. Ти завжди знав, де треба натиснути, щоб від тебе відчепилися.

— Ну ні, Джер, здається, то вже більше про тебе.

— Ще чого! Я завжди обирав щось не дуже практичне. Втілена безрозсудність, містер Псих у коротких штанцях. Коли щось не виходило на мій копил, мені тут же зривало дах, і я верещав як зарізаний. А ти вмів бачити все ширше. Ти був найбільший теоретик з-поміж нас. Ти вже тоді до всього намагався докопатися, всюди вишукував зв’язки, причини. Оцінював ситуації, робив висновки. Контролював кожен свій крок. Усередині — божевільний, а зовні — спокійний хлопчисько. На відміну від мене.

— Ну, кожен пнувся довести, що він правий.

— Так, — сказав Джеррі, — я ненавидів бути неправим. Терпіти не міг.

— А хіба зараз легше?

— Тепер я можу цим не перейматися. З операційної ти виходиш людиною, яка ніде не помиляється. Практично те саме письменство.

— Ні, з письменством ти тільки те й робиш, що хибиш. І лиш затята ілюзія, що колись ти все зробиш правильно, дає можливість якось рухатися далі. Що там іще може бути? Письменство, як будь-яка патологія, руйнує життя, але не дощенту.

— А як тобі ведеться? Де живеш? Я десь вичитав на звороті якоїсь обкладинки, що замешкуєш в Англії з аристократкою.

— Зараз я живу в Новій Англії, без аристократки.

— А з ким?

— Ні з ким.

— Не може бути. А з ким же ти тоді вечеряєш?

— Обходжуся без вечері.

— Ну, це ти зараз так кажеш, після шунтування. А мій досвід підказує, що персональні філософські системи існують два тижні — і привіт! А тоді все міняється.

— Зараз моє життя саме таке. Я рідко з ким бачуся. Там, на заході Массачусетсу, де я живу в маленькому містечку серед схилів і пагорбів, я спілкуюся тільки з одним чоловіком, власником магазину, і з жінкою, котра працює на пошті.

— Як зветься те містечко?

— Навряд чи ти про нього чув. Воно в лісах. За десять миль від містечка Афіни, де коледж. Коли я тільки став письменником, то зустрів там одного відомого автора. Зараз про нього вже не згадують, адже його уявлення про доброчесність завузькі для нинішнього читача, а тоді він був на слуху. Жив самітником. Молодому самітництво здавалося страшенним подвигом. Він переконував, що в цей спосіб розв’язав свої проблеми. Тепер я таким побитом розв’язую свої.

— Що за проблеми?

— Деякі проблеми цілком зникли з мого життя — і це проблема. У магазині — «Ред сокс», на пошті — погода, ось і все моє спілкування. Чи заслуговуємо ми погоди, яку маємо? Коли я забираю пошту, а надворі сонце, поштарка мені каже: «Ми не варті такої погоди». Хіба з цим посперечаєшся?

— А жінки?

— А з ними все. Живеш без вечері — живи без жінок.

— Ти що, Сократ? Я на таке не ведуся. Тільки письменник. Просто письменник. І все.

— Якби я від самого початку зайнявся письменством, то скільки колотнеч і сліз міг би уникнути! Це єдиний мій спосіб якось відгородитись від лайна.

— Якого ще лайна?

— Тих образів, які складаються в нас про всіх і все. Пласти, цілі пласти нерозуміння. Картинки нас самих. Марнотні. Надто самовпевнені. Такі спотворені, що мама рідна! Та нас таке не зупиняє, і ми далі живемо, орієнтуючись на ці уявлення. «Вона — це одне, він — це щось інше, а це ось я власною персоною. Сталося те-то й те-то, з таких от причин…» Та менше з тим. А знаєш, кого я бачив пару місяців тому? Твого брата. Він казав тобі?

— Ні, не казав.

— Він накатав мені листа й запросив пообідати в Нью-Йорку. Гарний лист. І як грім серед ясного неба. Я поїхав, зустрівся. Він саме хотів сісти за спогади про вашого старого. А в листі просив допомогти йому. Мене страшенно зацікавило, що в нього в голові. І ще більше зацікавив сам факт отого листа, де він зізнавався, що планує там щось написати. Для тебе він просто брат, ну а для мене — все той самий Швед. Такі, як він, неначе все життя з тобою поряд. Я мусив поїхати. А за вечерею він навіть словом не обмовився про майбутню книжку. Можна сказати, що в нас просто вийшла світська розмова. В ресторані «У Вінсента». От і все. Вигляд у нього, як завжди, був першокласний.

— Він помер.

— Твій брат помер?!

— Помер у середу. Два дні тому поховали. У п’ятницю. Так я, власне, й потрапив до Джерсі. Спостерігав, як помирає старший брат.

— Від чого ж? Як?

— Рак.

— Але ж йому оперували простату. Він казав мені, що все позаду.

Джеррі сказав, утрачаючи терпець:

— А що він мав тобі казати?

— Він схуд, от і все.

— Ні, не все.

Тепер, отже, і Швед. Те, що наганяло жах на Менді Ґурліка, нещадно проріджуючи лави «Сміливців»; те, що рік тому зробило мене «просто письменником»; те, що, ставши породженням інших утрат (і речей, і людей), опускало мене до становища індивіда, чиї старечі сили ведуть його до непомильної мети, — на людину, що мала б шукати останню розраду, хоче вона того чи ні, у реченнях, і більше ніде; так от, воно вчинило найжахливіше з усього, що могло вчинити: позбавило нас невразливого віквейського героя часів війни, талісмана нашої округи, легендарного Шведа.

— Тобто він, зустрічаючись зі мною, знав, що в нього проблеми? — спитав я.

— Звісно, знав, але ще сподівався. Хоча на що? Там метастаз на метастазі.

— Як шкода!

— На другий місяць збирається його клас, п’ятдесят років після випуску. Знаєш, що він сказав у лікарні у вівторок? Мені та своїм дітям, за день до смерті? Його майже неможливо було зрозуміти, проте він двічі повторив так, що ми зрозуміли: «На п’ятдесят піду». Він же чув, як усі однокласники питали: «А Швед прийде?» — і не хотів їх підводити. Він був дуже стійкий. Дуже хороший, простий і стійкий. Не жартун. Не запальний. Просто загальний улюбленець, який мав нещастя влипнути в історію зі справжніми психами. В певному сенсі його можна вважати цілком звичайним і банальним. Повна відсутність негативних цінностей — і більше нічого. Вихований мовчуном, сформований, як усі, і так далі. Те невибагливе добропорядне життя, якого прагне кожен, так. Соціальні рамки, так. Так, добряк. Але те, що він намагався зробити — це вижити і зберегти живими та здоровими свою сім’ю. Прорватися і нікого не втратити. Загалом, для нього це було війною. У ньому була якась шляхетність, чесно. Усе його життя — це нескінченні муки вибору і вічні зречення. Він застав війну, яку не він почав, і воював на ній, зберігаючи світ від розвалу, і загинув на ній. Банально, пересічно — може, й так, а може, й ні. Люди думають так, як їм хочеться. Я не хочу розкидатися оцінками. Мій брат — з-поміж найкращих, кого може дати ця країна, найкращий з-поміж найкращих.

Поки він говорив, я все думав, чи був Джеррі такої думки про Шведа за його життя, чи то було переосмислення прожитого, навіяне жалобою останніх днів, розкаяння в тому, що він, Джеррі як Джеррі, не дуже церемонився зі світлим образом старшого брата — вродливого, здорового фізично і психічно, врівноваженого, спокійного, в усіх аспектах нормального, всіма обожнюваного героя округи, з яким Левова-молодшого порівнювали так часто, що той просто змушений був стати ходячою карикатурою на свого брата. Це великодушне, без тіні осуду міркування про Шведа могло з’явитися у Джеррі завдяки нещодавно, кілька годин тому народженому співчуттю. Таке трапляється, коли люди помирають: нараз згасають пов’язані з ними суперечки, і ті, які за життя бісили так, що несила було терпіти, постають перед тобою в найпривабливішому світлі, а те, що позавчора ще здавалося тобі огидним, сьогодні, коли ти в лімузині котишся за катафалком, у тебе викликає співчутливу посмішку, а бува, і захоплення. Котра із тих оцінок правдивіша — безжальна, сповідувана нами до похорону, сформована в ході повсякденних життєвих сутичок, не засмічена велемовними фразами, чи та, що наганяє сум на сімейних поминках, — годі побачити навіть зі сторони. Вигляд труни, яка занурюється в землю, може запустити в серці колосальну зміну — ви раптом бачите, що за життя покійний не був для вас гірким розчаруванням, — та я не ризикнув би припустити, ніби знаю, що споглядання труни робить з душею, зайнятою пошуками істини.

— Мій батько, — сказав Джеррі, — був нестерпний тип. Владний. Всюдисущий. Навіть не знаю, як на нього хтось міг працювати. Коли фабрика переїхала на Централ-авеню, то перша річ, яку там перевезли, був його робочий стіл, і першим місцем, де його поставили, був не кабінет за скляною стіною, а самісінький центр фабричного цеху, щоб він усіх там бачив як на долоні. Ти не уявляєш, який шум там стояв: швейні машинки торохтять, нютувальня вистукує — сотні машин одночасно, а посеред усієї цієї величі — стіл, телефон і сам його величність. Власник рукавичної фабрики, а підлогу в цеху підмітав власноруч, особливо — біля закрійників, бо за розміром обрізків вираховував, хто завдає йому збитків. Я відразу сказав Сеймуру, щоб він послав це все під три чорти, але Сеймур не такий, як я. Він мав велику, щедру вдачу, і вся ця покидь його просто загнала. Невситимий татуньо, невситимі жінки, та й та мала паскудниця доклалася — доця-душогубка. Душогубка Меррі. Колись він був справжньою брилою. І «Ньюарк Мейд» була його незаперечним, абсолютним успіхом. Скількох людей він так зачарував, що ті готові були голови покласти задля фабрики! Дуже винахідливий бізнесмен. Знав, як кроїти рукавиці, чудово укладав угоди. Мав знайомих із Сьомої авеню, котрі правували у світі моди. Модельєри ділилися з ним усім, що знали. Ось чому він завжди був попереду. В Нью-Йорку він безнастанно ходив по магазинах, цікавився справами у конкурентів, вишукував щось цікавеньке в чужій продукції, а навідуючись у магазини, щоразу придивлявся до шкіри, розтягував рукавичку — все-все робив достоту так, як вчив його старий. Зазвичай він займався продажами сам. Сам вів усі серйозні розрахунки. Жінки-закупниці шаленіли від Сеймура. Ну, ти й сам розумієш. Приїде, бувало, до Нью-Йорка і давай водити по ресторанах усіх цих єврейських лярв, од яких ти залежиш — вино там, обіди, — ну, їм дах від нього і зносило. А як доходить до вечора, то вже не він їх, а вони його улещують. Перед кожним Різдвом присилали брату квитки в театр і ящик віскі — не він їм, а вони йому. Він знав, як увійти в довіру, залишаючись самим собою. Дізнається, куди найбільше жертвує клієнт, дістане квиток на щорічний обід того фонду у «Вальдорф-Асторії», прийде туди, наче кінозірка, у смокінгу, — зробить там щедру пожертву на лікування раку або м’язової дистрофії, чи на «Об’єднане єврейське звернення», на все — і от «Ньюарк Мейд» має нового замовника. Він знав, які кольори будуть у моді наступного сезону, подовшають чи покоротшають рукавички. Надійний і відповідальний трудяга. Пара неприємних страйків у шістдесятих, висока напруженість. Його працівники теж пішли на пікет, але побачили машину Сеймура, і ось уже швачки щодуху вибачаються, що вони в цей час тут, а не за машинками. До брата вони були лояльніші, ніж до своїх профспілок. Усі любили його, абсолютно порядного чоловіка, котрий міг би прожити життя без дурнуватого почуття провини. Займався б собі рукавичками і горя б не знав. Аж ні, сором, невпевненість і біль не полишали його до самої смерті. Брат не мучив себе нескінченними роздумами, якими люблять забивати собі голови люди, стаючи дорослими. У нього були інші методи пошуку сенсу буття. Я не хочу сказати, що він був занадто простий. Дехто вважав, що він простий, бо він був дуже добрий. Але Сеймур не був простаком. Простий не означає простакуватий. А цим душевним мукам просто знадобився час, щоб його наздогнати. Зле, коли такі речі наздоганяють тебе зарано, а ще гірше, коли це стається запізно. Ота бомба рознесла його життя на друзки. Справжньою жертвою вибуху був Сеймур.

— Що за бомба?

— Бомба нашої любої Меррі.

— Я не знаю, що таке «бомба нашої любої Меррі».

— Мередіт Левов. Сеймурова донька. «Римрокська підривниця» — це дочка Сеймура. Старшокласниця, котра підірвала пошту і вбила лікаря. Дівчисько, яке виступило проти війни у В’єтнамі, вбивши з цією метою людину, яка о п’ятій ранку вкидала листа до поштової скриньки. А та людина виявилась лікарем, який ішов до лікарні. Чарівне дитятко, — промовив Джеррі, і мені здалося, що він хоче вмістити у свої слова всю ту зневагу та ненависть, які відчуває до неї, але надто великі його почуття. — Затіяла війну під носом у Ліндона Джонсона, підірвавши поштове відділення в магазині. Містечко таке крихітне, що пошта містилася в магазині — просто віконце в кінці залу, два ряди абонентських скриньок, от і вся пошта. Купуєш марки там, де мило, порошки і всяка всячина. Старомодна Америка. Сеймур прийняв цю старожитність. А дочка не прийняла. Він вирвав дівчину з реальності, а вона її повернула. Брат гадав, що, забравши сім’ю до Олд-Римрока, він захистить її від життєвих складнощів, але дочка просто макнула його в гущу цих проблем. Вона примудрилася втиснути бомбу в поштове віконечко, але коли та бахнула, навернувся весь магазин. Разом із лікарем, який вкидав листа до скриньки. Бувай, стара добра Америко, привіт, реальний світе!

— Це якось пройшло повз мене. Я навіть не здогадувався.

— Шістдесят восьмий рік, тоді це ще сприймалося як дикість. Але люди вже змогли побачити, як виглядає божевілля. Всі ці публічні акції. Геть заборони! Влада безсила. Молодь казиться. Наганяє на всіх страху. Дорослі не знають, що з усім цим робити, вони просто розгублені. Це просто поодинчий акт? Чи назріває «революція»? Чи, може, це чиясь гра? Щось на взірець «поліцейських і злодіїв»? Що в біса діється? Діти ставлять країну на вуха, і дорослим починає відбирати розум. Але Сеймур на це не повівся. Він був із тих, хто знає, чого хоче. Він розумів, щось десь пішло не так, але ідеї Хо Ші Міна не прийняв, на відміну від пухкої дорогої доці. Як батько, він був ліберал і добряк. Король-філософ повсякденного життя. Виховував її, дотримуючись тої думки, що в стосунках з дітьми слід бути раціональним. Усе дозволяється, все вибачається — і це її бісило. Люди не люблять визнавати, що їх дратують чужі діти, але з цією дитиною все було просто. Вона була самовдоволеною нікчемою — паскудна вдача, і то змалку. Послухай, в мене теж є діти, їх у мене хоч греблю гати, я знаю, що таке підліток. Самозакохана чорна діра, в яку влізе все. Але одна річ — роз’їстися, одна річ — відпустити довгі патли, одна річ — слухати свій рок-н-рол на всю котушку, та зовсім інша — перейти межу і пожбурити бомбу. Такому злочину не може бути виправдання. Після бомби брат уже ні міг повернутися до звичного життя. Бомба його підкосила. Скінчилося його взірцеве існування. Вона домоглася свого. За це вони тримали зуб на нього — дочка та її гоп-компанія. Він так пишався своєю щасливою долею, і вони його за це ненавиділи. Якось ми всі зібралися у них на День подяки: мамуня Двайр, Денні, молодший брат Дон із дружиною, всі Левови, наші діти — всі-всі, — і Сеймур підвівся, щоб виголосити тост: «Я не набожний, але коли я озираю цей стіл, то розумію, що на мене ллється якесь світло». Вони зі шкури пнулися, щоб йому насолити. І таки насолили. З таким самим успіхом ця бомба могла бахнути в його вітальні. Понівечили вони його неймовірно. Страшенно. Він у житті не мав нагоди себе запитати: «Чому все саме так, а не інакше?» Та й чого б йому цим перейматися, коли завжди все було пречудово? Чому все саме так, а не інакше? Запитання без відповіді, але до того дня благословенний Сеймур навіть не знав, що існують такі запитання.

Чи вже доводилося Джеррі колись стільки говорити про брата і його життя? Мені не спадало на думку, що нелюдська рішучість, зібрана в цій дивній голові, взагалі не дозволяла йому розпорошуватись на всі ці проблеми. Зазвичай, чужа смерть не ослаблює зосередженості на собі — вона її посилює: «А я? А якщо і зі мною таке трапиться?»

— Він виливав тобі душу?

— Один раз. Тільки один, — відказав Джеррі. — Ні, Сеймур прийняв це як є: сталося, то сталося. На нього можна було насідати й насідати, а він тільки більше напружував сили, — сказав гірко Джеррі. — Бідний сучий син, така його доля — носити тягарі та лайно розгрібати.

І коли він сказав це, я пригадав, як на полі Швед завжди спритно вилазив з-під купи гравців суперника, міцно стискаючи м’яч у руках, і яку шалену симпатію я відчував до нього в той далекий вечір, коли стояла пізня осінь і він змінив життя десятирічного хлопчиська, виокремивши мене з-поміж інших і ввівши до казкового світу Сеймура Левова — коли на мить мені здалося, що я поповнив лави сильних світу цього і вже ніщо не зможе перегородити мені шлях, бо на мене одного впав промінь прихильності нашого бога. «Це, Конику, тобі не баскетбол». Якою ж чарівливою була для мене простота цієї фрази! Він уселив у мене відчуття власної значущості. Тоді, у сорок третьому, я, хлопчисько, навіть помріяти не міг про це.

— Ніколи не здавався. Міг бути жорстким. Пригадуєш, ми були пацанами, а він обрав морську піхоту, щоб бити япошок? Атож, то був ще той морпіх. Тільки раз дав тріщину, у Флориді, — сказав Джеррі. — Просто вже забагато впало на нього. Приїхав із усім своїм сімейством, синами та другою місіс Левов, бундючною себелюбкою. Два роки тому. Пішли ми в ресторан на крабів. Усі дванадцять душ. Шум, гамір, діти бігають, сміються. Сеймур любив таке. Все красиве сімейство у зборі, життя, як має бути. Коли ж дійшло до пирога і кави, він устав і вийшов. Не було його довго, і я пішов на пошуки. Дивлюся, він у машині. Сидить і ридає. Аж труситься. Я таким його, скільки живу, не бачив. І каже мені: «Я так сумую за дочкою». Питаю: «Де вона?» Я знав, що він завжди в курсі, де його шибениця. Всі роки, поки вона ховалася, він мотався до неї. Думаю, вони частенько бачилися. А він мені: «Померла, Джеррі». Спочатку я йому не повірив. Усяке буває, думаю, може, хоче, щоб я просто не знав, де вона. І ще подумав, що він, мабуть, тільки-но з нею десь бачився. Ну й ну, думаю, їздить до неї всюди, де б вона не була, і досі любить оцю душогубку як рідне дитя — душогубку, якій сороковник, і тих, кого вона вбила, вже не повернеш. Аж тут він впав мені на руки і давай ридати, а я стою і думаю: невже той клятий виродок і справді упокоївся? Якщо так, то чого він тут сирість розвів? Мав би хоч трохи лою в голові, то зрозумів би, що така дочка — це ні в тин ні в ворота. Якби хоч трохи петрав, то вже давно б її зрікся і забув, як звати. Вирвав би з серця, та й по всьому. Злобливе дівчисько, щоразу біснуватіше та біснуватіше, а свою біснуватість прикриває благими намірами. Щоб я через неї отак побивався?! Ні, на таке мене не взяти. І я йому кажу: «Щось я не зрозумію, ти мені брешеш чи кажеш, як є? Якщо не брешеш і вона померла, то це найкраща новина, яку я міг почути. Ніхто інший тобі цього не скаже. Лише киватимуть і співчуватимуть. А я разом з тобою ріс. І не стану кривити душею. Найкраще, що вона могла зробити задля тебе, це померти. Від тебе в ній нічого не було. Що вона мала до того, чим міг похвалитися ти? Чи хтось інший? Ти грав у м’яч, у тебе було поле для гри. Її ж там близько не було. Ані на полі, ані коло нього. Усе ясно як день. Де ти, а де вона, ця помилка природи без обмежень і гальм. Годі за нею побиватися! Двадцять п’ять років живеш із відкритою раною! Пожив — і доста! Так і звихнутися недовго. Ще трохи поживеш з цією раною — і все, тобі гаплик. Померла, кажеш? От і чудово. Не чіпляйся за неї. Бо інакше — гниття і все твоє життя коту під хвіст». Так я йому сказав. Думав, хоч так роззлоститься. А він тільки плакав. Не міг це все від себе відчепити. Я попередив, що його це доконає, і так воно й сталося, власне.

Джеррі сказав, як станеться, і так воно сталося. На думку Джеррі, Швед чудовий, інакше кажучи — пасивний, а ще інакше — вічно правильний; стриманий у поводженні з іншими, він тримав у кулаку свої емоції, ніколи не давав волі гніву. Якщо ти не вважаєш гнів чимось потрібним, то й зиску з нього — нуль. І за теорією Джеррі, у підсумку саме відмова від гніву і згубила його. От прояви він агресію, вона б точно зцілила його або очистила…

У мене склалося враження, що гнів і вміння керувати ним якраз і дозволяли Джеррі рухатися далі, не потерпаючи ні від невпевненості, ні від докорів сумління, зберігаючи вірність власним принципам. Ще один його вроджений дар — він жив, не озираючись на минуле. Не та він людина, щоб озиратися, подумав я. Пам’ять не залишає на ньому відбитків. Для нього будь-яке звернення до минулого — ностальгійна дурість, і навіть те, що Швед через двадцять п’ять років після вибуху оплакував ту дочку, яка була до вибуху, озираючись у минуле і горюючи безпорадно за всім, чого його позбавив вибух. Праведний гнів, скерований на дочку? Не маю сумніву, що це допомогло б. Безперечним є й те, що жодне почуття не підтримує життєвих сил так, як цей праведний гнів. Але з огляду на обставини, чи не було б це занадто — вимагати від Шведа, щоб він переступив ті межі, в яких був самим собою і тільки собою? Мабуть, люди все життя вимагали від нього цього; мовляв, коли ти той міфічний герой Швед, які можуть бути обмеження! Щось схоже було і зі мною «У Вінсента»: я по-дитячому сподівався, що на мене зійде благодать, а натомість зустрівся із цілком звичною повсякденністю. Коли тебе приймають за бога, то платиш за це тим, що твої шанувальники весь час перебувають у полоні химерних уявлень про тебе.

— Ти знав, яка була «фатальна пристрасть» Сеймура? Фатальна пристрасть до своїх зобов’язань, — сказав Джеррі. — Відповідальність — це було для нього все. Він міг би грати в бейсбол де завгодно, але пішов до Упсали, бо татусь хотів, щоб син був ближче до дому. «Гіганти» пропонували йому контракт у лізі АА, він міг в один прекрасний день зіграти з Віллі Мейсом, а натомість пішов на Централ-авеню у «Ньюарк Мейд». Для початку батько кинув його на дубильню. Півроку він пропрацював у чинбарні на Фрелінгюйсен-авеню. Шість днів на тиждень ти встаєш о п’ятій ранку. Ти ж не забув ще, що таке дубильня? Це суща клоака. Пригадуєш, як інколи бувало серед літа? Дмухне сильніший вітерець зі сходу — усі дубильні пахощі витають над Віквейським парком, і дикий сморід накриває весь куток. Сеймур, сильний, як бик, розібрався з дубильнею, але далі татуньо на півроку садить його за швейну машинку — і той хоч би писнув. Просто взяв та й освоїв цю довбану техніку. Дай йому заготовки — і він пошиє рукавичку краще за будь-яку швачку, ще й удвічі скоріше. За нього вийшла б заміж будь-яка красуня, аби він захотів. А він бере й одружується з прекра-а-асною міс Двайр. Шкода, що ти їх не бачив. Кайфова парочка. Вертаються в Америку з-за кордону — від усмішок аж світяться. Вона — колишня католичка, він — колишній єврей, їдуть в Олд-Римрок будувати сімейний затишок і плекати щасливих нащадків — як же без цього! І в них з’являється на світ ота бісова душогубка.

— А що не так із міс Двайр?

— Хай би де вони жили, жоден дім їй не підходив. Скільки грошей на рахунку не мав би, їй все мало. Хочеш розвести племінних корівок? Будь ласка, ось тобі корівки. Ні, не те. Хочеш зайнятися розплідником дерев? Будь ласка, але знову не те. Тоді повіз її у Швейцарію до найкращих у світі пластичних хірургів — підтягнути лице. Бабі до п’ятдесяти — як до місяця пішки, але хоче підтяжку, і край, тож пакують валізи і летять до Женеви, до того чувака, який оперував принцесу Ґрейс. Та краще б він усе життя програв у свій бейсбол. Трахав офіціанток з Фенікса і грав першого бейсмена в «Мад-хенс». Довбана доця! Знаєш, вона заїкалася. І щоб одним махом з усіма поквитатися за своє заїкання, шандарахнула бомбу. По яких логопедах він її не водив! Вони облазили всі клініки, всіх психотерапевтів… Та що б він не робив, їй було мало. І яка віддяка? Бу-бух! Чому це дівчисько ненавидить рідного батька? Цього чудового батька, по- справжньому чудового! Вродливого, доброго, щедрого, який живе лише заради них, заради своєї сім’ї, — от за що вона його так? Наш безглуздий татуньо породив на світ такого блискучого батька, а від нього з’явилось воно — це так було задумано? Хтось поясніть мені, що це було? Така закладена природою потреба розбрату? Це через неї вона покинула Сеймура Левова і чкурнула до Че Ґевари? Ні, ні! Що ж це тоді за отрута була, що викинула цього бідаку за рамки життя і протримала там аж до смерті? Він на своє, своє власне життя мав дивитися збоку. Він усе життя поклав на те, аби подужати цей жах. І що? Як міг великий, добрий і приємний дурник на подобу мого братика протистояти бомбі? Одного дня життя почало з нього насміхатися і вже ніколи не вгамовувалося.

Більше ми цієї теми не торкалися, обмежившись тим, що встиг наговорити Джеррі (якби я захотів дізнатись більше, то мусив би щось вигадувати), бо тут до нас підійшла невисока сива дама в коричневому брючному костюмі, і Джеррі, від природи не здатний більше п’яти секунд терпіти ситуацію, коли не він володіє увагою співрозмовника, жартівливо відсалютував мені та зник, а коли я пізніше намагався знайти його, мені сказали, що він мусив їхати, щоб устигнути на літак з Ньюарка в Майамі.

Коли я вже написав про його брата — на що в мене пішло кілька наступних місяців: міркував про Шведа по шість, вісім, інколи по десять годин поспіль, міняв свою самотність на його, вселявся у його особистість, геть не таку, як моя, розчинявся у ньому, вдень і вночі намагався розібратися в цьому чоловікові, в його видимій ясноті, чистоті й невибагливості; відстежував його падіння; з плином часу робив із нього найважливішу особистість мого життя — і якраз перед тим, як я почав міняти героям імена і заретушовувати найпомітніші риси, з-за яких визирав прототип, у мене виникло зазвичай притаманне аматорам бажання послати Джеррі примірник рукопису і поцікавитись його думкою. Я придушив це бажання: майже сорок років я писав і видавався й добре знав, що такі речі слід душити в зародку. «Це зовсім не мій брат, — сказав би Джеррі. — Зовсім не схожий. Той не подумав би такого, не сказав би так», і т. д., і т. п. Так, на той час до Джеррі вже, напевно, повернулась об’єктивність, якої не було одразу після похорону, а разом з нею — і колишня в’їдливість, через яку перед ним тремтіла вся лікарня, бо він ніколи не помилявся. А ще, на відміну від більшості людей, чиї близькі стають моделями для малювання, Джеррі Левов, гадаю, не так обурився б, як порадів із моєї невдалої спроби осягнути Шведову трагедію та вже вкотре лишився б задоволений своєю проникністю.

Можлива була б і така картина: Джеррі з насмішкою гортає мій рукопис і методично, пункт за пунктом, розбиває мене вщент. Словом, нічого доброго. «Дружина зовсім не така, як тут, доця зовсім не та, і навіть з батьком накрутив. Я вже мовчу, яким ти показав мене. Але дати такого маху з батьком — це занадто. Чоловіче, Лу Левов був ще той грубіян! А в тебе якийсь хлопчик-горобчик. Він у тебе всіх зачаровує, всіх прощає. Понад нами висіло не те, що ти тут змалював, це небо і земля. То був меч. Коли гнівався, він один був закон і порядок. Ні, зовсім не схожий… ось тут, наприклад, ти наділяєш мого брата тонким розумом, чутливістю. Цей пацан свідомо реагує на свою втрату. А мій брат мав серйозні когнітивні проблеми і все сприймав не так, як воно було. Ти приписуєш йому думки, яких він зроду-віку не мав. Божечки, навіть коханку придумав! Це вже нікуди не годиться, Нате! Пальцем у небо. Ну як такий серйозний мислитель міг понавигадувати такої бридні?

Що ж, якби реакція Джеррі була такою, то я б не дуже й сперечався. Я з’їздив до Ньюарка і знайшов закинуту будівлю «Ньюарк Мейд» на пустищі в кінці Централ-авеню. Відвідав віквейкські квартали, побачив їхній дім, уже сильно облуплений, навідався на Кір-авеню, але вирішив не виходити з машини біля гаража, де Швед узимку відпрацьовував удар. На східцях сиділо троє чорних хлопців і з цікавістю розглядали машину, в якій сидів я.

— Тут жив мій друг, — пояснив я. Вони мовчали, і я додав: — Давно, у сорокових.

А потім я забрався. Поїхав у Моррістаун, щоб побачити школу, де вчилася у старших класах Меррі, а тоді на захід, в Олд-Римрок, де й знайшов на Аркадія-Гілл-роуд велику кам’яницю, де колись мешкала щаслива молода сім’я Сеймура Левова. Згодом, у місті, я випив філіжанку кави в новій крамниці Макферсона, що замінила собою заклад Гемліна, чиє поштове відділення підірвала тінейджерка Левов, аби «показати Америці, що таке справжня війна». З’їздив до містечка Елізабет, де народилася й росла прекрасна Шведова дружина Дон, прогулявся гарним житловим районом Елмора; побував у церкві Святої Женев’єви, до якої ходила її сім’я, а відтак рушив на схід, до старого порту на річці Елізабет, де в шістдесятих роках кубинські емігранти та їхні нащадки остаточно замінили вихідців з Ірландії та їхніх нащадків. Я навіть зміг дістатись офісу Американського конкурсу краси в Нью-Джерсі й роздобути там глянсове фото двадцятидворічної Мері Дон Двайр, яка в травні 1949-го здобула корону «Міс Нью-Джерсі». Знайшов ще одне її фото, у тижневику округу Морріс за 1961 рік: вона стоїть у себе вдома перед каміном, у водолазці, спідниці, блейзері, а знизу підпис: «Місіс Левов, Міс Нью-Джерсі в 1949 році, обожнює свій дім, збудований 170 років тому, та вважає, що він утілює всі цінності її родини». У громадській бібліотеці Ньюарка я переглянув мікрофільми спортивних сторінок «Ньюарк ньюс» (газети, що проіснувала до 1972 року), шукаючи турнірні таблиці та звіти про ігри, в яких Швед блискуче відстоював честь Віквейської старшої школи (яка в 1995 році ще працювала) та коледжу Упсали (до 1995 року вже був розформований). Уперше за п’ятдесят років я перечитав книжки Джона Тюніса про бейсбол і якийсь час навіть розмірковував, чи не назвати книжку про Шведа «Малий з Кір-авеню», відсилаючи до повісті Тюніса про хлопця-сироту з коннектикутського Томкінсвілля, що виступав у вищій лізі, але мав одну ваду: «трохи більше, ніж треба, опускав праве плече, від чого м’яч летів зависоко». Вада була єдина, однак вистачило і її, щоб вищі сили знищили спортсмена.

І все ж, попри ці та ще інші мої намагання дізнатися більше про Шведа і його світ, я був готовий визнати, що мій Швед не є справжнім Шведом. Так, мені доводилося мати справу лише з його слідами; так, я не писав про те, ким він був для Джеррі, і на моєму портреті нема тих його рис, яких я чи не знав, чи й не хотів би знати; так, на сторінках моєї книжки сутність Шведа геть не та, що в реальному житті. Але чи означало це, що я створив істоту, фантастичну від початку до кінця, цілковито позбавлену неповторної індивідуальності реального створіння? Чи означало це, що моє бачення Шведа — більша хиба, ніж уявлення Джеррі про нього (яке він сам нізащо й ніколи не визнав би хибою)? Чи означало це, що Швед і його сім’я схожі на себе менше, аніж їхні образи, збережені в голові у Джеррі? Хто мені скаже? Чи може хтось узагалі це знати? Коли йдеться про те, щоб висвітлити Шведову герметичність, зрозуміти схожих на нього правильних хлопців, яких усі люблять, які мешкають серед нас, хто більше, хто менше виділяючись на загальному тлі, то, як на мене, ще не факт, що здогади одних будуть точніші, аніж міркування інших.

— Ти мене не пам’ятаєш, правда? — запитала та жінка, яка сполохала Джеррі.

Тепло всміхаючись, вона взяла мене за руки. Коротка стрижка, що увінчувала царствену, гарно окреслену голову, велику і сильну, яка кутастим силуетом навівала думки про античні зображення римських владарів. І хоча її лоб та вилиці були немов списані різцем гравірувальника, шкіра під рожевим макіяжем морщилася тільки біля губ, з яких за неповні шість годин цілунків стерлася майже вся помада. А на загал її обличчя було майже по-дівочому ніжним: можливо, їй дісталися не всі призначені жінкам випробування.

— Тільки на бейджик не дивись! То хто я?

— Скажи сама, — здався я.

— Джойс. Джой Гелперн. Я мала рожевий светр з ангори. Раніше він належав моїй двоюрідній сестрі Естель. Вона була на три класи старша за нас. Її, Натане, вже немає. Лежить у землі. Моя гарна сестричка, яка курила і зустрічалася зі старшими хлопами. У старших класах крутила з хлопцем, який голився двічі на день. У її батьків був магазин білизни й суконь на Ченселлор-авеню. «Гроссман». Там працювала моя мати. Якось ми класно покаталися на возі сіна. Хочеш вір, хочеш не вір, але це була я, Джой Гелперн.

Джой — мала жвава дівчина з рудуватими кучерями та веснянками на круглому обличчі. Її спокусливі округлості відзначив і дебелий червононосий містер Роско — наш учитель іспанської, і коли Джой приходила у светрі, одразу викликав її до дошки та змушував навстоячки відповідати урок. «Ямочки», — називав він її. Аж не віриться, що дозволяли собі люди в ті часи, коли ти й у думках не допускав чогось подібного.

Через асоціації, що викликали ці слова, мене продовжувала мучити статура Джой — анітрохи не менше, ніж містера Роско, — ще довго після того, як я востаннє бачив її, коли вона підстрибуючи неслася до школи вище по Ченселлор-авеню, у смішних розтоптаних калошах, найімовірніше, успадкованих від старшого брата, який з них уже виріс, як вродлива кузина — з ангорського светра. Щоразу, коли — просто так, без конкретних причин — у пам’яті спливали знамениті рядки Джона Кітса, я неодмінно згадував оту їзду на сіні та те, як я відчував своїм тілом її пухкеньку повноту, її чудову пружність, які мій чутливий хлопчачий радар уловлював навіть через цупку тканину куртки. Вірш Кітса називався «Про смуток», і ось ці рядки: «…хто гроно радості пружніш притисне й розчавить об чутливе піднебіння…»

— Я пам’ятаю ту поїздку, Джой Гелперн. Чому ти не була тоді трішки люб’язніша?!

— А зараз я як Спенсер Трейсі, — сказала вона, засміявшись. — Не така перелякана, та вже пізно. Тоді я була соромлива — зараз ні. Старість, Натане, — вигукнула вона, і ми обнялися. — Старість, старість — як це все незвично! Ти хотів помацати мене за груди.

— Хотів — не те слово…

— Еге ж, — обізвалася Джой. — Тоді вони були ще молоденькі.

— Тобі було чотирнадцять, їм — рік.

— Між нами завжди різниця в тринадцять років. Тоді я була на тринадцять років старша за них, а тепер уже вони десь років на тринадцять старші за мене. Але ж ми з тобою цілувались, правда, любий?

— Цілувалися, цілувалися й цілувалися.

— Я тренувалася. Цілий день тренувалася цілуватись.

— На кому?

— На своїх пальцях. Та, мабуть, слід було дозволити тобі розстебнути ліфчик. Якщо маєш бажання, розстібни його зараз.

— Боюся, мені забракне сили, щоб розстебнути ліфчик перед усім класом.

— Ото сюрприз! Щойно я дозріла, розумієш, а Натан уже виріс.

Ми жартували, міцно обійнявшись і закинувши голови, щоб краще роздивитись, як змінилися наші обличчя, фігури, як трансформувало нас прожите півстоліття.

Так, всепоглинаючий потяг тіла до тіла, що зберігається до самого кінця, можливо (я запідозрив це ще тоді, на сіні), є найсерйознішою річчю в житті. Тіло, якого людина не збудеться, хай би як намагалася, від якого не звільниться, поки не стрінеться зі смертю. Раніше, дивлячись на Алана Майзнера, я бачив його батька, а зараз бачив матір Джой — дебелу швачку зі скачаними до колін панчохами, що сиділа в підсобці гроссманівської крамниці-ательє на Ченселлор-авеню… Та думки мої були зайняті Шведом: я думав про нього і про тиранічну владу його тіла над ним — міцним, яскравим і самотнім Шведом, який так і не осягнув маленьких хитрощів життя, не захотів пройтися по життю зірковим хлопчиком і знаменитим першим бейсменом, обравши шлях серйозної людини, яка ставить чиїсь інтереси вище за свої, відмовившись від амплуа великої дитини, впевненої, що цей безмежний, величезний світ був створений лише для її задоволення. Він хотів би народитись чимось більшим, ніж бути тілесною досконалістю. Ніби одній людині мало цього дару! Швед волів мати те, що вважалося вищим покликанням, і, на великий жаль, він знайшов його. Тягар відповідальності, що покладався на героя школи, переслідував його все життя. Noblesse oblige. Рецепт простий: ти герой — тож, будь ласка, поводься, як личить герою. Треба бути скромним, треба бути поблажливим, треба бути поштивим, треба бути чуйним… І пішло-поїхало: ці героїчно ідеалістичні маневри, це стратегічне, дивне духовне бажання залишатись оплотом пошани і моральних зобов’язань — через війну, через усі невизначеності, породжені війною, через те, з якою силою емоційна спільнота, чиї кохані сини були за тридев’ять земель і дивилися власній смерті в обличчя, потяглася до цього худорлявого, м’язистого та суворого хлопця, котрий мав особливий дар ловити все — що б перед ним не кинули, і хто б це не зробив. Усе це почалося для Шведа — а хіба не так воно все починається? — з одного недолугого збігу обставин.

І закінчилось іншим збігом обставин. Бомбою.

Коли ми зустрічались «У Вінсента», гадаю, він тому стільки торочив про успіхи своїх синів, що думав: я знаю про бомбу, про його дочку — римрокську підривницю, і через те, як багато хто інший, дивлюся на нього з підозрою. Така сенсаційна подія, тим паче, у його житті… і хоч минуло вже двадцять сім років, хіба б він допустив, що хтось це міг забути? Можливо, цим і можна пояснити, чому він не міг зупинити, якби навіть хотів, безкінечне вихваляння мирними здобутками Кріса, Стіва та Кента. Можливо, це було показником того, про що він хоче говорити в першу чергу. Бідою, що випала на долю близьких батькові людей, була дочка — це вона була бідою, що звалилася на їхні голови. Ось чому він запросив мене на ту розмову — обговорити це, допомогти йому написати про це. А я нічого не второпав — я, гордий з того, що ніколи не бував наївним, повівся набагато наївніше, ніж мій співрозмовник. Ось що повинен був би розповісти Швед під час зустрічі «У Вінсента», коли я подумки затаврував його як поверхового: підняти завісу над своїм прихованим і непізнаваним внутрішнім життям, повідати свою історію — трагічну, жахливу, повз яку не пройдеш не помітивши; сповідь душі перед прощанням з друзями — а я все проґавив.

Батько був тільки ширмою. Темою, яка рвалася з нього, була дочка. Наскільки добре він це усвідомлював? Дуже добре. Він усвідомлював усе — і тут я також помилявся. Проблеми з усвідомленням були в мене. Він знав, що помирає, і весь той жах, який він мусив витримати, який він за прожиті роки почасти вигнав зі свідомості, а почасти — здолав, так от, цей жах повернувся до нього ще більшим, ніж був коли-небудь. Швед, як міг, старався його прогнати: нова дружина, нові діти — трійко чудових хлопців. У 1985 році, коли я бачив його з малим Крісом на «Ші-стадіум», він мав вигляд людини, котра цілком подолала цей жах. Упавши, Швед підвівся і зробив новий захід: другий шлюб, другий ривок до повноцінного життя, підпорядкованого здоровому глузду й обмеженого загальноприйнятими рамками — нова конвенція, що визначає все, велике і мале, та створює бар’єри для всього, що виходить за рамки. Повторне намагання стати звичайним вірним чоловіком і хорошим батьком, обіцянка знову бути відданим усталеним правилам і традиціям, що є основою сімейного ладу. Він мав талант до цього, мав те, що дозволяло уникати будь-чого безладного, будь-чого незвичного, будь-чого недоладного, будь-чого такого, що важко оцінити або осягнути. І все ж навіть Швед, щасливий власник повного комплекту для монументальної пересічності, не зміг отак просто взяти і вирвати дівчисько з пам’яті, як радив йому «термінатор» Джеррі, не міг пройти весь шлях і повністю звільнитись від навіженої одержимості, батьківської відповідальності, надокучливої любові до блудної дочки, відкинути найменший натяк на ту дівчину й на те минуле, навік позбутись того істеричного: «моє дитя!» Якби він тільки зміг втопити в небутті цей образ! Але навіть такій постаті, як Швед, це було не під силу.

З усіх уроків, які може дати життя, він осягнув найважчий: життя не має сенсу. І коли це стається, щастя вже не буває спонтанним. Воно стає штучним, але навіть тоді дістається ціною свавільного відчуження і від себе самого, і від свого минулого. З усіх поглядів приємний чоловік, котрий легко та безболісно розв’язує конфлікти і знімає суперечності, ставний колишній спортсмен, меткий і винахідливий у будь-якій борні з суперником, який грає за правилами, раптом стикається із суперником, який не визнає ніяких правил — зі злом, яке не викорениш із людини, — і це стає його кінцем. Він, чия природна шляхетність бути тим, ким є, надто багато пережила, щоб знову дозволити собі оту наївну цілісність. Ніколи більше Швед не радітиме життю так довірливо, як це робив колишній Швед, котрого він — задля другої дружини і трьох їхніх синів, задля їхньої наївної цілісності — нещадно продовжує удавати. Він стоїчно намагається приборкати свій жах. Він вчиться жити під машкарою. Експеримент на витривалість упродовж з життя. Спектакль на руїнах. Швед Левов веде подвійне життя.

І зараз він помирає, а те, що тримало його здатність до подвійного життя, більше не в змозі тримати, і жах, утоплений у пам’яті наполовину, на дві третини, а подеколи і на дев’ять десятих, отримав нове дихання і знову вигулькнув на поверхню, попри всі титанічні зусилля зі створення другої сім’ї та виховання прекрасних синів; в останні місяці, коли він догоряв од раку, цей жах ожив, розрісся до таких величин, яких ще ніколи не мав; думки про неї — первістку, яка все перекреслила, — стають нестерпними; і однієї ночі, коли він крутиться в ліжку й ніяк не засне, а всі намагання опанувати думки, що розбігаються, виявляються марними, він, виснажений болем, думає: «У мого брата був однокласник, і він став письменником, то, може, розказати йому?..» Ну гаразд, розповість, і що далі? Про це він і гадки не мав. «Напишу йому листа. Я знаю, що він пише про батьків, про синів, тож напишу йому про батька — може, вигорить? Може, відгукнеться?» Приманка, на яку я мав клюнути. І я клюнув, бо це був не хтось, а Швед. Тут не треба ніяких приманок. Бо він і є приманкою.

Так, справи тільки погіршали, і він подумав: «Якби я розповів усе людині професійній…», але зустріч зі мною закінчилася пшиком. Саме тоді, коли вся моя увага була до його послуг, вона йому не знадобилася. Швед передумав. І був правий. Це ж не моє життя. Що це йому давало? Нічогісінько. Ось ти збираєшся до когось і міркуєш: «Я йому розповім». Але навіщо? Перша думка: розповіси — полегшиш душу. А потім ходиш як обпльований. Душу вилити вилив, і якщо насправді все так страшно і трагічно, то замість полегші відчуваєш погіршення: душевний ексгібіціонізм, неминучий при сповіді, тільки посилює твої страждання. І Швед це розумів. У ньому й близько не було того простакуватого спортсмена, якого зліпила моя послужлива уява, і він завиграшки змикитив, що до чого. Зрозумів, що зустріч із письменником не принесе йому полегші. Переді мною Швед не став би плакати, як тоді перед Джеррі. Я ж йому не рідний брат. Стороння людина, і він, зустрівшись зі мною, це зрозумів. Тож і балакав лише про хлопців, а потім забрався додому. Історія пропала, оповідач помер. А я лишився з облизнем. З усіх людей він звернувся до мене, і він усе розумів, а я тільки ґав ловив.

Напевне, Кріс, Стів, Кент і їхня мати знаходяться в римрокському домі, а з ними, може, й місіс Левов — старенька матір Шведа. Їй уже десь років дев’яносто. І в свої дев’яносто вона оплакує смерть улюбленого Сеймура. А дочка Мередіт, Меррі… на похороні, судячи з усього, її не було: шафоподібний рідний дядечко, що й духу її не терпів, міг би помститися і здати її копам. Та коли Джеррі поїхав, вона могла покинути свій сховок і долучитися до жалоби, скажімо, приїхавши до Олд-Римрока під чужою личиною, і там, на пару зі зведенюками, мачухою та бабусею Левов, донесхочу оплакувати батькову смерть… Хоча ні, вона теж була мертва. Якщо Швед казав Джеррі правду, дочка померла, будучи в бігах: може, хтось порішив її в безіменному сховку, а може, сама звела порахунки з життям. Тут що завгодно могло статися, хоча саме те що завгодно і не мало статися, принаймні зі Шведом.

Жорстокість самого факту знищення цієї незнищенної людини. Те, що сталося зі Шведом Левовим, геть не нагадує долю Малого з Томкінсвілля. Навіть у дитинстві ми здогадувалися, що з ним не все так просто, як здається, і що тут не обійшлося без якоїсь містики, та хто міг уявити, що його життя розлетиться на друзки, і то в такий жахливий спосіб? Від комети американського хаосу відколовся уламок, упав на Олд-Римрок і вцілив точно у Шведа. Його ставна зовнішність, його неймовірна життєздатність, його слава й наша віра у те, що він — герой, а отже, вільний од усіх терзань і сумнівів, — усі ці прикметні атрибути мужності лише спровокували політичне вбивство, і це все змушує ставити Шведа в один ряд не з самовідданим Малюком з Томкінсвілля, якого змалював Джон Тюніс, а з Кеннеді — Джоном Ф. Кеннеді, — іншим улюбленцем фортуни, старшим за Шведа на якихось десять років, блискучим уособленням Америки, вбитим у сорок з гаком літ, за п’ять років до того, як Шведова дочка, на варварський копил бунтуючи проти війни, що її вели Кеннеді та Джонсон, знищила батькове життя. Так, подумав я, звичайно. Він — це наш Кеннеді.

Тим часом Джой розповідала мені про своє життя, про речі, яких я, простакуватий хлопчисько, навіть не уявляв, шукаючи по окрузі нових переживань і вражень; Джой підкидала в киплячий казанок спогадів під назвою «зустріч випускників» нові факти, про які ніхто досі не знав (і не мав знати в ті дні, коли всі наші балачки про себе залишалися сама невинність). Джой повідала, як помер її батько від серцевого нападу, коли їй було дев’ять, і вони тоді жили в Брукліні; як вона, мама і Гарольд — її старший брат — перебралися до Ньюарка і притулилися при одіжному магазині Гроссманів; як жили на горищі магазину, як вона з матір’ю спала на двоспальному ліжку, що стояло в їхній єдиній великій кімнаті, а Гарольд — на кухонному дивані, який щовечора він розстеляв, а вранці застеляв, аби вони могли поснідати перед школою. Вона запитала, чи я пам’ятаю Гарольда — фармацевта, а тепер пенсіонера, що живе у Скоч-Плейнс, і додала, що тиждень тому їздила на цвинтар у Брукліні на батькову могилу. І сказала, що їздить туди раз на місяць, і їй самій аж дивно, як багато важить для неї той цвинтар.

— А що ти робиш на цвинтарі?

— Говорю з ним, як оце зараз із тобою, — відказала Джой. — Мені в десять років не було так сумно, як тепер. Тоді мене дивувало, що люди мають по двоє батьків. Здавалося, що найкраща сім’я — це сім’я, що складається з трьох чоловік.

— Ну й ну, — сказав я. Ми обійнялись і погойдувалися під пісню, якою завершував вечір «чоловік-оркестр»: «Мрі-і-ій всюди й повсякчас… мрі-і-ій звабний блиск не згас…» — А я зовсім нічого не знав, коли ми в жовтні сорок восьмого беркицькались у тому сіні.

— Я й не хотіла, щоб ти знав. І не хотіла, щоб знав ще хтось. Не хотіла, щоб знали, що Гарольд ночує на кухні. Тому й не дала розстебнути ліфчик. Не хотіла, щоб ти став моїм хлопцем, бував у нас і бачив, де тулиться брат. Так що причина не в тобі, милий мій.

— Ну, мені від твоїх слів аж відлягло! Шкода тільки, що ти не сказала цього раніше.

— Таки шкода, — погодилася Джой, і ми спочатку засміялися, а потім раптом Джой розплакалася, можливо, через ту трикляту «Мрі-і-ій», під яку ми колись танцювали, приглушивши світло, в чиємусь підвалі — у ті часи, коли Джо Стаффорд ще співав у «Пайд пайперс» і вони виконували пісню так, як і мали виконувати: невишукано гармонійно і чуттєво, з модним у сорокових завмираючим ритмом, який перебивав тонкий, глухий звук ксилофона; а може, через те що Алан Майзнер став республіканцем, а Берт Берґман, другий бейсмен, покинув цей світ, а Айра Познер, замість пуцувати чужі туфлі біля газетного кіоску під Ессекським окружним судом, утік із сімейки, вартої пера Достоєвського, і став психотерапевтом; а може, тому що Джуліус Пінкус потерпає від тремору, спричиненого ліками, які він мусить приймати, щоб організм не відторгнув пересаджену нирку, що дісталася йому від чотирнадцятирічної дівчинки, завдяки якій він і живе, й тому, що Менді Ґурлік досі лишався сексуальним сімнадцятирічним парубійком, та ще тому, що Гарольд, її брат, десять років тулився на кухні, а Шріммер одружився з жінкою, котра заледве не вдвічі молодша за нього, й тіло її не викликає у нього бажання вкоротити собі віку, хоча він змушений розжовувати їй усе, що стосується минулого; а може, тому що я один з усіх так і лишився без дітей та без онуків — без «усього такого», як казав Мінскоу; а може, тому що після стількох літ розлуки зустріч людей, геть чужих одне одному, затягнулася, і в мені заворушилися неслухняні емоції, і я знову почав згадувати Шведа, думати про ту скандальну славу, яку накликала на нього та його сім’ю зловмисниця-дочка в роки в’єтнамської війни. Людину, яка не знала за собою огріхів, зненацька перекинули в кошмар самокопання. І все, що було в житті нормального, перекреслило вбивство. Усі невеличкі проблеми, неминучі в будь-якій родині, роздуті цією надзвичайною подією до страхітних розмірів і не допускають навіть гадки про замирення. Жирний хрест на заповітному американському майбутньому, яке неминуче прийшло б на зміну здоровому американському минулому: кожне наступне покоління розпізнавало обмеженість попередників, набиралося розуму й робило крок уперед — подалі від містечкової зашкарублості, ближче до розмаїття прав, які дарувала Америка, до образу ідеального громадянина, який відмовився від єврейських манер і звичаїв, звільнився від доамериканських страхів і допотопних упереджень та маній, що обмежували, — аби жити, вже ні перед ким не вибачаючись, як рівня серед рівні.

А далі — утрата дочки, представниці четвертого американського покоління Левових. Подалася навтьоки дочка, котра мала стати досконалою подобою його самого, як він сам колись став покращеним образом батька, а той — удосконаленою копією свого батька… Вічно всім невдоволена злюка, яка чхати хотіла на продовження успішної династії Левових, і цим вибила його з ніші, мов якого заблуду; це після її відмашки пішло переміщення Шведа в зовсім іншу Америку; його дочка і те десятиріччя рознесли на друзки всі утопійні Шведові уявлення, американська пошесть просочилася у Шведову твердиню й заразила там усіх; дочка, котра виперла його з омріяної американської пасторалі в дійсність, де все навпаки, де верховодили вороги пасторалі, де правували шаленство, лють і відчай протилежної реальності — у той споконвічний нескінченний вир, з якого й постала Америка.

Старі міжпоколінські системи відносин, прийнятні в колишніх країнах, де кожен знав свою роль і діяв чітко за правилами, акумуляція нового досвіду — щось давалося краще, щось гірше, — яким просочувалися всі ми, ритуал постіммігрантської борні за успіх, що часом набувала патологічних форм, — усе це відбувалось не де-небудь, а тут, у стінах твердині неперевершеного у своїй звичайності Шведа, фермера-джентльмена. Того, чиї карти віщували зовсім інший хід подій. Того, хто зовсім не був підготовлений до удару, якого зазнав. Як же міг він, при всіх своїх відкаліброваних уявленнях про доброчесність, як і звідки він міг знати, що ставки у грі «життя за правилами» аж такі високі? Він, власне, і «життя за правилами» обрав інтуїтивно, знижуючи ставки. Красуня дружина. Дім повна чаша. Бізнес, де він як риба у воді. Стосунки з батьком, підперті його дипломатичністю. Він і справді створив собі якусь подобу раю. Так і живуть успішні люди. Вони — чудові громадяни. Вони — пестунчики долі. Живуть, не забуваючи прославляти її. Бог усміхається їм зі своїх небес. З’являються проблеми — вони їх розв’язують. І раптом усе перекидається сторч головою, і неможливе перетворюється на можливе. Ніхто вже не всміхається тобі з небес. І хто тепер у змозі з цим упоратись? Такі люди не готові до поганого життя, що вже казати про речі, абсолютно нестерпні? Але як можна бути готовим до всього нестерпного, що може трапитися в житті? Чи може бути хтось готовий до трагедії та безмежних страждань? Аж ніяк. Трагедія людини, не готової до трагедії, — це трагедія кожного.

Він весь час намагався дивитись на своє життя немовби збоку. І справою всього його життя було сховати це. Але ж як він зробив би це?

Раніше не було причин питати: «Чому все так, як є?» Навіщо хвилюватися, коли в нього все було пречудово? Чому все так, як є? — на це запитання ми не маємо відповіді. До того дня Швед жив так безтурботно, що й не підозрював про саме існування таких запитань.

Після кипучих пристрастей, коли ми воскрешали ті піввікової давнини невинні почуття, що панували в класі, — коли сотня пристарків, об’єднавши зусилля, нещадно намагалась відкрутити стрілки на годину, коли пройдений час не викликав жалю, бо ще не було почуття безповоротності, — я, відчуваючи, як пообіднє піднесення пішло врешті на спад, замислився: яких таких думок не міг уникнути Швед аж до самої смерті; як він став іграшкою в руках історії? Історія, історія Америки — все те, що вичитуєш у книжках і проходиш у школі, — накрила тихий Олд-Римрок, що дрімав десь у нетрях Нью-Джерсі, провінцію, де не було нічого серйозного аж відтоді, коли армія Вашингтона двічі зимувала на прилеглому до Моррістауна нагір’ї? Історія, котра не баламутила життя тутешніх мешканців аж від часів Війни за незалежність, знову приплелася до усамітнених пагорбів і, начхавши на будь-яку правдоподібність, з усією властивою їй прогнозованою непередбаченістю зворохобила розмірене життя Сеймура Левова, не залишивши каменя на камені. Люди уявляють історію як щось напрочуд тривке, хоча насправді будь-яка історія — штука дуже стрімка.

Старанно погойдуючись із Джой під цю застарілу мелодію, я віддався думкам про те, що ж так спотворило долю віквейської знаменитості ще тоді, коли ця музика та її ніжні вмовляння так відповідали нашій суті, коли Швед, його оточення, його місто, його країна — все це буяло пишним цвітом, досягнувши свого піку, впевненості у майбутньому, коли всі ми з радістю всотували в себе всі ілюзії, породжувані сподіваннями. Знову міцно стиснувши в обіймах Джой Гелперн, яка тихенько плакала, під звуки допотопної мелодії, що намагалася розважити старі, по шістдесят із гаком, душі — «Мрі-і-ій, пам’ять оживе…», — я звів Шведа на п’єдестал. Того вечора «У Вінсента» він мав тисячу причин, які не дозволяли йому просити мене зробити це. І хтозна, може, він і не збирався ні про що просити. Не факт, що він узагалі збирався підрядити мене на створення історії про себе. Це радше я збирався підрядитися — інших причин не бачу.

Так, це тобі не баскетбол.

Тоді, коли я був хлопчиськом, він пробудив у мені, як і в сотнях інших хлопців, найсильніше бажання — бути іншим, а не собою. Але бажання обрядитися в тогу чужої слави, будь ти хлопчисько чи дорослий, — річ, далека від здійснення, і неприйнятна з психологічних міркувань, якщо ти не письменник, а коли ти письменник, то з міркувань естетичних. Проте злитися зі своїм героєм у мить його падіння — пустити в себе життя свого героя, коли все на світі применшує його гідність, уявити, що всі удари долі дісталися не йому, а тобі, приміряти на себе не його бездумне домінування, коли ти невпинно обожнюєш непорушний образ, а сповнене бентеги трагічне падіння, — о, так, тут є над чим подумати.

Отож… Я танцюю із Джой, міркую про Шведа й про те, що сталося із цією країною за якихось двадцять п’ять років: від уславлених днів віквейського школярства, які припали на війну, до бомби, підірваної в шістдесят восьмому його дочкою; міркую про цей загадковий, драматичний, нечуваний вибрик історії. Я думаю про шістдесяті та про хаос, спричинений в’єтнамською війною; як одні сім’ї втрачали дітей, а інші — ні; про те, що Левови — якраз із тих, котрі втратили, з родин, які були сама терпимість, доброзичливість і ліберальність, але в них з’явилися діти, котрі вибрали криву стежку насильства, потрапляли за ґрати, лягали на дно, втікали хто до Швеції, хто до Канади. Я думаю про страшне падіння Шведа, про те, що, мабуть, він пояснював своє фіаско тим, що десь він щось зробив не так, не те, не в той момент… Словом, усе розпочалося з його хиби. І байдуже, чи був він справжньою причиною чогось. Він переконує себе, що весь тягар відповідальності лежить на ньому. Він тільки те й робив, що брав на себе мислиму й немислиму відповідальність, тримаючи під контролем не тільки те, що стосувалося його, а й те, що рано або пізно звалювалося у хаос; робив усе можливе, щоб зберегти в цілості свій світ. Так, у його розумінні причиною нещастя мало бути серйозне прогрішення. Хіба він міг би пояснити це собі інакше? Прогрішення, однісіньке прогрішення, навіть якщо це думка тільки Шведа. У його розумінні, нещастя, що звалилося на нього, бере свій відлік від тієї миті, коли його відповідальність дала збій.

Що ж таке могло статися?

Розганяючи ауру обіду «У Вінсента», коли я поспішив із висновком, що суть цілком відповідає простуватій видимості, я вивів на передній план хлопчину, котрий мав би стати нашим гідом по Америці, дороговказом у наступне втілення, коли ти почуватимешся тут як удома, не гірше за породистого янкі-англосакса, ставши американцем просто так, а не тому, що ти — єврейський винахідник знаменитої вакцини, чи єврей-секретар Верховного суду, і геть не завдяки тому, що ти перевершив усіх інтелектом чи здібностями. Ні, просто тому, що ти так легко вписуєшся у тутешнє тло, у тебе все виходить просто і невимушено, як у першого-ліпшого хлопця-американця. Під солодкоголосе «Мрій» я одділився від своєї оболонки та нашої зустрічі й віддався на волю фантазії… я уявляв реалістичну хроніку. Став крок за кроком розбиратися в його житті — не в тому, яким жив би бог чи напівбог, чия звитяга п’янить підлітків, а у звичайному, повсякденному існуванні, де Швед — лише один із нас. І раптом ніби хтось сказав мені: «Дивись сюди!», і я побачив ньюджерсійський Діл та Шведа в прибережному котеджі. Літня пора, дочці одинадцять років, вона не злазить з його колін, вічно вигадує йому якісь пестливі назвиська і час від часу, не в змозі «опиратися спокусі» (як вона сама це називає), веде пальцем по батькових вухах, щільно притиснутих до черепа. Загорнута в рушник, вона літає домом, вибігає надвір, хапаючи з мотузки для білизни свій сухий купальник, і на бігу кричить: «Не дивіться на мене!» А вечорами вона декілька разів вривалася до ванної, коли там мився Швед, і, бачачи його, кричала:

— Oh, pardonnez-moi — j’ai pensé que …

— Кру-ГОМ! — командував їй Швед. — І кроком звідси руш, moi!

Якось улітку вони їхали додому з пляжу, і вона, розімліла від сонця, ліниво сперлася на голе батькове плече, звела очі до нього і напівневинно-напівзавзято, не дуже вдало прикидаючись дорослою, сказала: «Тату, поцілуй мене так, як ти ц-ц-цілуєш м-м-маму». Батько, сам розморений після цілого ранку катання на прибійних хвилях, скосив очі на дочку і побачив бретельку купальника, що, спустившись, оголила дитячий пиптик. Тверда і червона, наче бджолиний укус, цяточка — її пиптик.

— Н-н-ні, — сказав він, і це нараз протверезило їх обох. — Поправ купальник, — додав він тихенько. Меррі слухняно виконала батьківський наказ. — Пробач, сонечко…

— Так мені й треба, — сказала вона, щосили стримуючи сльози і намагаючись стати колишньою чарівливо-щебетливою татовою подружкою. — У школі те саме. І з хлопцями теж. Як щось почну, то вже не можу зупинитися. Мене просто з-з-за, з-з-за-з-з-за…

Швед не пригадував, коли востаннє бачив дочку такою блідою, а її лице потворила така гримаса. Вона приборкувала непокірне слово довше, ніж міг терпіти батько того дня.

— З-з-за, з-з-за…

Та хай там як, а він найкраще знав, що можна, а що ні, коли її отак «заклинювало» (як казала сама Меррі). Вона могла покластися на батька, який не мав тупої звички нависати над нею щораз, коли вона розтулить рота. «Не панікуй, — звертався він до Дон, — розслабся, дай їй перевести подих», та в Дон нічого не виходило. Як Меррі починала дико заїкатися і мати міцно пригортала дівчинку, материнські очі міцно прикипали до вуст малої, ніби кажучи: «Я знаю, в тебе вийде», але разом із тим говорили: «Та знаю, все марно!» Мати важко страждала від доччиного заїкання, і Меррі, бачачи це, теж страждала. «Річ не в мені — річ у мамі!» І у шкільній учительці, котра, не бажаючи травмувати Меррі, не викликала її до дошки. І в тих, хто починав їй співчувати. І в компліментах, які відпускали їй, коли заїкання минало і слова давалися без зусиль. Меррі терпіти не могла, коли її за це хвалили, і щойно це ставалося, як від плинності мови не лишалося й сліду, і деколи, доведена до відчаю, вона казала: «Колись мене заціпить так, що більше не розціпить». Аж дивно, як їй ще вистачає сил насміхатися з себе. Мила, весела жартунка! От би ще Дон узяла себе в руки та хоч інколи підігравала її жартівливому тону… Не хто інший, як Швед найкраще розумів Меррі, хоч і йому подеколи вартувало нелюдських зусиль не заволати з відчаю: «Якщо можеш набратися духу і говорити нормально, то чому ти боїшся весь час так робити?» Його відчай ніколи не спливав нагору: він не заломлював руки, як мати, не стежив пильно за її губами, не підказував потрібних звуків, а як вона щось із себе вичавлювала, то не робив із неї пуп землі; словом, робив усе, що міг, щоб цей природний ґандж не завадив Меррі відчути себе Ейнштейном. Батькові очі казали їй, що він зробить усе, аби допомогти їй, а поки вона коло нього, то нехай заїкається, скільки хоче, і нічим не гризеться. А тут на тобі — «Н-н-ні»! Передражнив її, чого, навіть під страхом смерті, не зробила б Дон.

— 3-з-за, з-з-за…

— Послухай, сонечко, — промовив він, і саме тоді, коли зрозумів, що ці невинні зовні літні ігри — легкі інтимні дотики, такі приємні їм обом, що жаль відмовитись, і водночас такі несерйозні, що не варт перейматися. Без натяку на будь-яку тілесність, вони звіються, щойно скінчаться канікули і вона знов пропадатиме в школі, він повернеться до роботи, і все, що сталося, швидко піде в забуття, а їхні стосунки повернуться до звичного річища. Так ось, коли він зрозумів, що в цьому літньому романі варто щось змінити, то славнозвісне чуття міри зрадило йому, він однією рукою пригорнув її до себе й поцілував у заїкасті губи з пристрастю, яку вона випрошувала цілий місяць, не дуже, мабуть, уявляючи, що просить.

Чи був це вияв почуття, котре затопило його? Все сталося раніше, аніж він устиг щось усвідомити. Їй — усього одинадцять. На мить його пройняв страх. Раніше Швед і думати не міг про щось подібне, для нього це було табу, навіть більше ніж табу, щось із ряду речей заборонених, які природно не робити, без жодних зусиль, а тут раз — і приїхали, дарма що все тривало куцу мить. За все життя він жодного разу — ані як син, ані як чоловік чи батько, і навіть як роботодавець — не піддався спокусі, що б аж так суперечила його моральним принципам. І потім він не раз картав себе, питаючи: чи не за цей химерний батьківський промах, який пробив діру в його системі зобов’язань, він змушений розплачуватися все життя? За тим цілунком не було чогось серйозного чи намагання щось удати, це сталося один-єдиний раз, та й тривало всього п’ять секунд… ну, десять від сили… але після трагедії, коли Швед заповзято шукав витоки їхніх бід, у пам’яті його зринала саме ця нетривіальна сцена: їй одинадцять, йому тридцять шість, і вони, розбурхані грайливим морем і пекучим сонцем, щасливі, разом повертаються додому з пляжу.

А далі Швед думав і про те, чи не занадто різко він одсунувся від неї, чи не було це зриме відсування більшим, аніж треба? Він же лише хотів показати Меррі, що їй не треба перейматися за майбутню батькову рівновагу — із нею все гаразд, — і не конче гризтися через свій, загалом безневинний (хоч і пристрасний) потяг, а у підсумку все могло закінчитися тим, що, перебільшуючи значення того цілунку, перебільшуючи його причини, він лише продовжив руйнувати абсолютно невинний зв’язок, який спонтанно утворився між ними, і розхитав тягар непевності в її душі. А він завжди хотів лише допомогти своїй дочці — допомогти зцілитися!

Так що ж було тією травмою? Що травмувало Меррі? Сама по собі незгладима вада чи люди, які цю ваду спричинили в ній? Але чим? Що робили вони, окрім того, що любили її, піклувались про неї, підохочували, допомагали, підтримували, наводили на слушну думку, не зазіхали на її самостійність, яка здавалась їм доречною, та це не стало захисним щитом для Меррі — й вона заразилася! Збилася! Зшаленіла! Але від чого? Тисячі тисяч дітей заїкаються — але не всі заїки, виростаючи, стають загрозою для інших! То що ж було не так із Меррі? Що батько заподіяв їй такого, після чого вона не оговталась? Поцілунок? Отой поцілунок став непоправною травмою? Хіба може нещасний цілунок зробити з людини злочинця? Чи, може, наслідки того цілунку? Чи те, що він різко від неї відсунувся? Невже у цьому й була вся непоправність? Але ж він не зарікся після цього торкатися її, обіймати її, цілувати — він любив її. І вона знала це.

Відколи почалися незбагненні речі, це болісне самокопання не припинялося й на мить. Отримані відповіді, попри їхню кульгавість, приводили до нових запитань — приводили його, кому ще не доводилося ставити запитання по-справжньому злободенні. Після бомби Швед більше не міг ані приймати життя, як раніше, ані вважати, що воно — якраз таке, яким він його бачить. Своє безхмарне дитинство та підліткові успіхи він сприймав так, неначе це вони були винуватцями їхніх бід. Варто було копнути трохи глибше, як колишні звитяги дрібнішали, та ще дивнішим було те, що всі його риси, які вважалися його чеснотами, тепер сприймалися як вади. У спогадах про минуле не було вже колишньої чистоти. Швед бачив, що в сказаному або більше, або менше, ніж ти хочеш сказати, а з того, що робиш, виходить або більше, або менше, ніж замислювалося. Авжеж, твої слова не тотожні твоїм учинкам, але ж не тому так стається, що цього захотілося тобі.

Той Швед, яким він завжди себе знав — добромисний, зібраний, дисциплінований Сеймур Левов, — випарувався, лишивши по собі голе самокопання. Відкараскатися від думки про свою відповідальність було зовсім не легше, аніж пристати на диявольськи спокусливе припущення, що все сталося через випадковість. Перед Шведом була таємниця, ще тривожніша, ніж доччине заїкання: повна її неспроможність говорити нормально. Суцільне заїкання — і нічого більше. По ночах у ліжку він бачив усе своє життя як заціплені губи та викривлену гримасу — геть позбавлене причини й сенсу, життя, де все змішалося з усім. Про лад уже не йшлося. Ним там навіть не пахло. Зовсім. Власне життя уявлялось йому думками заїки, над якими він швидко втрачає контроль.

Того року найбільшою любов’ю Меррі (після батька, звичайно) була Одрі Гепберн. До неї була астрономія, а до астрономії — клуб «Чотирилисники» й одночасно з ним період захоплення католицизмом, що не дуже віталося Шведом. Бабуся Двайр брала онуку на службу в церкву Святої Женев’єви щоразу, коли Меррі гостювала в неї у місті Елізабет. Мало-помалу її кімната наповнялась атрибутами католицької віри, та поки Швед сприймав усе це як дрібнички, а релігійне доччине захоплення мав за дитячу примху, все було гаразд. Першою з’явилася в кімнаті пальмова гілка у формі хреста — бабусин дарунок на Квітну неділю. Добре, нехай. Зрештою, що страшного, якщо дитина почепить на стіну цю гілку? Потім взялася Вічна Свічка, з фут заввишки, у грубезній склянці, з наліпкою із зображенням Святого Серця Христа і текстом молитви, що починалася зі слів: «О, Пресвяте Серце Ісуса, що казав: “Просіть, і дасться вам”…» Теж начебто нічого особливого, тим паче, що свічку вона не палила, а поставила на комод як прикрасу: не здіймати ж через неї бучу! Потім над ліжком Меррі з’явилося зображення Ісуса — він був показаний у профіль у момент молитви, — і це вже було ні до чого, хоча й тоді Швед не сказав ані слова ні їй, ні Дон, ані бабусі Двайр, а себе заспокоїв: «Ну подумаєш, просто картинка, для неї це просто приємна картинка красивого чоловіка. І кому яке діло, що він там робить».

Захвилювався він тоді, коли з’явилася фігурка — гіпсова статуетка Божої Матері, зменшена копія статуй, що стояли на видноті в їдальні бабусі Двайр і на туалетному столику в бабусиній спальні. Через ці статуетки Шведу не залишалося нічого іншого, як поговорити з Меррі й попросити її зняти і забрати з очей картинки, пальмову гілку, а також статуетку й Незгасиму Свічку — хоча б тоді, коли в них гостюватимуть бабуся і дід Левови. «Авжеж, — спокійно пояснив він Меррі, — твоя кімната — це твоя кімната, ти маєш право вішати на стіни все, що хочеш, але бабуся й дід Левови — євреї, як я, а євреї, подобається то комусь чи ні, так не роблять, і все таке». Оскільки Меррі була дівчинка чемна й не хотіла смутити нікого, а над усе — свого татка, то послухалася і зробила так, аби дари бабусі Двайр не потрапляли на очі Шведовим батькам під час наступної гостини в Олд-Римроку. А одної чудової днини всі ті католицькі мотиви безслідно зникли не лише зі стіни, а й з комода. Коли вже Меррі щось робила, то робила на совість, вкладаючи душу й серце. Якщо пристрасть до чогось раптово згасала, то все, з нею зв’язане, ховалося в глибоку шухляду, і Меррі рухалася далі.

А зараз була Одрі Гепберн. У пошуках світлин цієї кінозірки і бодай якихось згадок про неї Меррі прочісувала всі газети і журнали, до яких могла дотягнутися. Навіть розклад сеансів у кінотеатрі — «Сніданок у Тіффані», початок о 14:00, 16:00, 18:00, 20:00, 22:00 — після вечері акуратно витинався з газети і вклеювався у спеціальний альбомчик, присвячений Одрі. Вона місяцями, де тільки могла, прикидалася бешкетухою, сновигала з кімнати в кімнату легкою безтілесною ходою лісової німфи, із загадковою соромливістю всміхалася кожній дзеркальній поверхні й на батькові слова вибухала «заразливим» (як їй здавалося) сміхом. Роздобувши платівку з піснями зі «Сніданку у Тіффані», вона годинами слухала її у своїй спальні. Швед чув, як Меррі виводить за дверима «Місячну ріку», копіюючи чарівну манеру Одрі Гепберн і абсолютно не заїкаючись. Власне, тому, попри всю безсоромну бутафорію акторської гри, ніхто в домі й вигляду не подав, що їм набридло те мугикання, не кажучи вже про сміховинну, неправдоподібну мрію про очищення, яка захопила дівочу уяву. Якщо Одрі Гепберн якось могла допомогти зцілитися від заїкання, то на здоров’я — нехай собі кривляється дівчинка, наділена золотавим волоссям і логічним складом розуму, високим коефіцієнтом інтелекту і здоровою, «як у дорослого», самоіронією, довгими стрункими ногами, заможною сім’єю та власною, тільки їй притаманною заповзятістю; словом, усім, окрім здатності розмовляти, як інші. Добробут, здоров’я, любов, усі мислимі та немислимі переваги, окрім можливості замовити в барі гамбургер, не ставши посміховиськом.

Як вона пнулася! Двічі на тиждень після школи ходила в балетний клас, двічі на тиждень Дон возила її в Моррістаун до логопеда. Щосуботи Меррі вставала раніше, сама готувала сніданок і їхала велосипедом за п’ять миль, через пагорби, в Олд-Римрок, у скромний кабінет тамтешнього психотерапевта. Швед незлюбив його, бо зауважив, що після кожного візиту до лікаря дівчинка заїкається ще сильніше. І де ж тут зцілення? А лікар, виявляється, вселяв у Меррі думку, що заїкається вона навмисно, просто щоб виділитися з натовпу; знайшла собі доступний спосіб і, побачивши його дієвість, вирішила, що користуватиметься ним надалі. «Як гадаєш, — питав її лікар, — як ставився б до тебе батько, якби ти не заїкалася? Що сказала б мама?» І давав наводку: «Чи бачиш ти якісь плюси в своєму заїканні?» У Шведа не вкладалося в голові: як можна винуватити дитину в тому, що від неї не залежить, — і вірити, що це їй допоможе? Не залишалося нічого іншого, крім як піти й познайомитися з цим ескулапом особисто. Зустріч відбулася, і, покидаючи кабінет, Швед був ладен убити лікаря.

Здавалося, проблема корениться в тому, що у дівчинки — гарні, успішні батьки. І якщо Швед має рацію, то на Меррі невпинно тиснула батьківська ідилія, і дівчинка — щоб не вступати в суперечку з матір’ю, щоб примусити її здувати з себе порошинки, думати тільки про дочку, зі шкури пнутися заради неї, а на додачу відбити батька у красуні матері, — сама себе затаврувала сильним заїканням, і з позиції позірної слабкості крутила ними як хотіла.

— Таж Меррі потерпає через заїкання, — нагадав йому Швед. — Тому вона й у вас.

— Хтозна, може, втрати — ніщо поряд із перевагами.

Якусь мить Швед не розумів, що каже лікар, і сказав:

— Але ж ні, ні, коли мати бачить, як дівчинка заїкається, їй просто серце крається.

— А може, Меррі має це за перевагу? Дитина вона дуже кмітлива і запросто маніпулює іншими. Інакше б ви не сердилися так на мене за мої слова, що дуже часто заїкання — знаряддя маніпуляції, що дозволяє домогтися свого, а деколи — навіть і помсти.

«Він мене ненавидить, — подумав Швед. — Тільки за мій вигляд. І за вигляд Дон. Наша зовнішність не дає йому спокою. От і ненавидить, за те, що не опецьки, не потвори, як він!»

А психотерапевт тим часом розпинався далі:

— Вашій дочці важко бути дочкою людей, обласканих увагою з причин, які особисто вона не вважає серйозними. Повірте, непросто, коли в розпал закладеного природою суперництва матері та дочки люди питатимуть її щокроку: «Коли ти виростеш, теж будеш Міс Нью-Джерсі, як мама?»

— Таж ніхто не питає! Хто питатиме? В нас так не прийнято. Ми навіть не говоримо про це, які там розпити… Моя дружина — це не Міс Нью-Джерсі, моя дружина — її мати.

— Не ви, так інші запитають, містере Левов.

— О Господи, ну так люди постійно чіпляються до малих з пустопорожніми запитаннями — проблема тут аж ніяк не в них.

— Але ж ви розумієте, що дівчинка, яка має підстави вважати, що їй не витримати порівнянь із матір’ю, до якої вона не дотягує, що дівчинка може вибрати…

— Нічого вона не вибирала. Послухайте, мені здається, ви махлюєте, коли звалюєте на мою дочку такий тягар і ще втовкмачуєте їй, що заїкання — її «вибір». Нема тут ніякого вибору. Для неї заїкання — суще пекло.

— Не завжди, судячи з її розповідей. Минулої п’ятниці я запитав у неї навпростець: «Меррі, чому ти заїкаєшся?» А вона мені каже: «Бо заїкатися легше».

— Таж ж ви прекрасно знаєте, що вона хотіла цим сказати. Ясно як день, що саме вона мала на увазі. Вона хотіла сказати, що так їй можна не проходити через те, через що ти проходиш, коли намагаєшся говорити нормально.

— І все ж я схильний вважати, що дівчинка мала на увазі не тільки це. Я вважаю, Меррі міркує десь так: якщо вона не заїкатиметься, ви станете цікавитися її справжніми проблемами, а в родині затятих перфекціоністів, де кожен вимовлений нею звук як золото, це тягне за собою певні наслідки. «Якщо я перестану заїкатися, то мама полізе читати мораль, а там і до справжніх моїх таємниць докопається».

— Та з чого ви взяли, що ми — затяті перфекціоністи? Господи! Ми звичайна сім’я. Чи, може, ви говорите словами Меррі? Це вона вам казала про матір? Що полізе читати мораль?

— Так, тільки дещо коротше.

— Бо це неправда, — сказав Швед. — Це не може бути причиною. Мені інколи здається, що в неї дуже гострий розум, куди гостріший за язик…

О, цей співчутливий погляд, із яким він дивиться на мене та вислуховує мої пристрасні пояснення!.. Зверхній покидьок. Холодний, безсердечний покидьок. Дурний покидьок. І дурість отут найбільше зло. А все через зовнішність — його, мою, Дон…

— Батьки часто не можуть прийняти… відмовляються вірити…

О, від тих дармоїдів жодної користі! Тільки шкода, ніякої допомоги! І хто це вигадав — іти до того чортового психотерапевта?

— Хай йому грець, я не збираюся тут щось приймати або не приймати! — вибухнув Швед. — Дозволю нагадати вам, я тут через дочку. Я роблю все, що кажуть профі, якщо це рятує від заїкання. І хотів би почути від вас, які такі вигоди отримує моя дочка від того, що їй перекошує все лице, тіло б’ється, наче у пропасниці, ноги сіпаються, руки луплять по столі, а сама полотніє — і ви ще кажете їй, що вона це робить, щоб керувати матір’ю та батьком?

— Добре, хто ж тоді винуватий у тому, що дівчинка лупцює по столі та полотніє? Від кого тут усе залежить?

— Ну, та вже точно не від неї! — розлючено озвався Швед.

— Ви вважаєте, що я до дівчинки немилосердний, — підсумував лікар.

— Ну… в певному сенсі… як батько… так. Вам ніколи не спадало на думку, що це може мати фізіологічне пояснення?

— Але ж я цього й не казав, містере Левов. Я можу запропонувати вам фізіологічне пояснення, коли так хочете. Але в нашому випадку від нього небагато користі.

Її щоденник заїкання. Коли після вечері Меррі сідала за кухонний стіл і писала в щоденнику звіт за прожитий день, в такі миті Шведа охоплювало непереборне бажання порішити цього горе-лікаря, котрий нарешті заявив йому — одному з тих батьків, які «не хочуть прийняти і відмовляються вірити», — що дівчинка перестане заїкатися лише тоді, коли в цьому відпаде потреба і їй схочеться поміняти характер «контакту» з довкіллям. Іншими словами, коли вона знайде заняття, цікавіше, аніж маніпулювання. Щоденник заїкання — це червоний блокнот на трьох металевих кільцях, де Меррі, на прохання логопеда, фіксувала кожен випадок, коли в неї виникали негаразди з мовленням. Коли ти сидиш і ретельно пригадуєш, а потім занотовуєш, як, де, коли ти затинався впродовж дня, за яких обставин — менше, у чиїй присутності — більше, тоді ти хоч-не-хоч зненавидиш цю ваду. І чи могло щось наганяти більше розпачу на нього, ніж читання цього щоденника одного п’ятничного вечора, коли дівчинка пішла в кіно з подружками і залишила цей блокнот розкритим на столі? «Коли я заїкаюся? Коли в мене питають щось таке, на що немає готової відповіді, тоді я дуже часто заїкаюся. Коли на мене дивляться. Дивляться люди, котрі знають про моє заїкання, і особливо в ті моменти, як вони на мене дивляться. Хоча при людях, що не знають мене, може бути ще гірше…» Меррі сторінка за сторінкою заповнювала свій щоденник зворушливо-охайним почерком — і з її писанини виходило, що заїкається вона завжди і всюди. Ось вона написала: «Навіть коли все нормально, мене весь час не покидає думка: “Як скоро він дізнається, що я заїка? Коли я почну заїкатися і цим зіпсую геть усе?”» І, незважаючи на всі розчарування, вона щовечора (включаючи і вихідні) сідала так, щоб бачили батьки, і заповняла свій щоденник заїкання. Разом із логопедом вона розробляла різні «стратегії» для різних ситуацій: як поводитися з незнайомцями; що казати продавцям; як спілкуватися з тими, кому ти більш-менш довіряєш. Вони розробляли стратегії, як поводитися з людьми з близького кола спілкування — учителями, подругами, хлопцями, врешті, з дідусями та бабусями, з батьком, з мамою. Стратегії так само фіксувалися в щоденнику. В щоденнику вона вела перелік тем, на які можна було б розмовляти з різними людьми, розбирала по пунктах, що слід робити в ситуаціях, коли загроза повернення заїкання ставала найбільшою, і ретельно до них готувалася. Як їй вдавалося витримувати весь цей тягар самокопирсання? Планування, яке вимагало від неї перетворення спонтанного на примусове, завзяття, з яким вона не обминала жодного мерзенного завдання — і після всього цей пихатий сучий син говорить про якесь «знаряддя помсти»? Такого неослабного завзяття, як тоді, Швед не відчував ще ніколи, навіть тієї осені, коли його вмовили зайнятися футболом і він, попри всю свою нехіть до цього жорсткого спорту, де часто діставалося по голові та й не тільки по ній, заграв, і ще й як заграв — і все «задля шкільного блага».

Однак як не старалася Меррі, всі її зусилля були марні. У тихому, безпечному коконі логопедичного кабінету, вилучена зі світу, вона, за висловом самого лікаря, почувалася краще, ніж у себе вдома: безперешкодно щебетала, сипала жартами, імітувала мову інших і співала. Та варто було повернутися до звичного оточення, як її «накривало», і вона була згодна на все, геть на все, аби уникнути слова, що починалося на «б», і дуже скоро починала белькотіти, бризкаючи слиною, а психотерапевт отримував заняття на другу суботу, препаруючи отой злощасний «б» і з’ясовуючи, «що він означав на рівні підсвідомості». Або — що підсвідомо означало «м», чи «к», чи «ґ». Та гріш ціна його здогадам! З усіх геніальних ідей хоч би одна допомогла малій бодай у чомусь? І що б там не казали, гріш ціна всій отій вовтузні. Психотерапевт не допоміг, не було користі ні з логопедових стратегій, ні з щоденника; безсила була навіть Дон, навіть ясна, чітка вимова Одрі Гепберн. Якісь незримі клешні чіпко тримали Меррі та не відпускали.

А потім було пізно: немов той простак із чарівної казки, якого обманом отруїли чар-зіллям, дівчинка-стрибунка в чорному акробатичному трико, що плигала з крісла на крісло, з одних колін дорослого на інші, зненацька вимахала вгору, розповніла, загрубіла в плечах і шиї, плюнула на чищення зубів і на красу волосся. З домашньої їжі вона майже нічого не їла, зате в школі, на вулиці весь час щось жувала і пила: чизбургери, картоплю-фрі, піцу, бутерброди з шинкою, салатом і томатами, підсмажені цибульні кільця, ванільні молочні коктейлі, коктейль «Рут-бір-флоут», морозиво з вершковою поливкою, тістечка, й ніхто незчувся, як вона перетворилася на велику-велику неохайну, незграбну шістнадцятирічну дівулю неповних шести футів на зріст. Хо Ші Левов, як назвали її однокласники.

А своє заїкання вона перетворила на мачете — винищувала ним усю брехливу скверну. «Д-д-довбаний покидьок! Т-т-тупе б-б-безмозке чудисько!..» — гнівно кричала вона на Ліндона Джонсона, щойно в семигодинних новинах з’являлася його фізіономія. Вигукувала, бачачи в телевізорі обличчя віце-президента Гамфрі: «Ти, д-д-дешева підстилка, с-с-стули свою брехливу п-п-пельку, б-б-боягузе нещасний, д-д-дурний к-к-колаборант!» Коли батько як член спеціальної групи «Бізнесмени Нью-Джерсі проти війни» вирушив з координаційним комітетом у Вашингтон на зустріч із їхнім сенатором, Меррі відхилила його запрошення поїхати з ними.

— Але, — сказав Швед, який ніколи не входив до жодної політичної групи, і до цієї не пристав би, не увійшов би добровільно до її керівництва, не викинув би тисячу доларів на друк відозв у «Ньюарк ньюс», якби мав сумнів, що його помітна участь у цьому хоч якось ослабить скерований на нього гнів дочки, — це твій шанс сказати сенатору Кейсу, що ти думаєш. Там ти зможеш зустрітися з ним сам на сам. Хіба не цього тобі хочеться?

— Меррі, — звернулася до великої набундюченої дочки тендітна мати, — може, якраз і вплинеш на сенатора Кейса.

— К-к-кейс! — вибухнула Меррі та декілька разів сплюнула на кахельну підлогу в кухні. Батьки остовпіли.

Тепер вона весь час висіла на телефоні — дитина, що мусила колись удаватися до «телефонної стратегії» просто для того, щоб переконати, що, знявши слухавку, вона зможе сказати «алло» скоріше, ніж за півхвилини. Вона остаточно покінчила з нестерпним заїканням, хоча й не так, як сподівалися батьки та логопед. Так, Меррі дійшла висновку, що її життя спотворювало не саме заїкання, а безплідне намагання перебороти його. Божевільне й безглузде. Сміх та й годі, отак носитися з тим заїканням, аби, крий Боже, не розчарувати римрокських очікувань — і самих батьків, і вчителів, і друзів, — тож через це така дурничка, як її манера говорити, стала в її очах казна-якою цінністю. Їх хвилювало не що вона каже, а як. І щоб звільнитися від цього, треба було просто плюнути на їхні почуття, які охоплювали їх щоразу, коли вона збиралася промовити звук «б». Так, Меррі відсікла від себе всі думки про безодню, яка розверзається під ногами в кожного, щойно вона розпочне заїкатися; заїкання більше не було для неї центром буття, а тим паче — для інших, раз і назавжди вирішила Меррі. Вона раптом відмовилася від зовнішності та манер гарної дівчинки, котра прагне залишатися такою ж милою та славною, як інші взірцеві дівчата Римрока, відмовилася від безглуздих манер, махнула рукою на «що скажуть люди» і «буржуазні» цінності своєї сім’ї. Вона вже змарнувала купу часу на свою персону. «Я не збираюся все своє життя борюкатися з цим довбаним заїканням, коли т-т-такі п-п-покидьки, як с-с-сучий син Ліндон Д-д-джонсон, з-з-заживо спалюють д-д-дітей!»

Нині вся енергія Меррі, не зустрічаючи завад, виплескувалася на поверхню, збільшуючи силу опору, що доти переслідував зовсім іншу мету; забувши про колишні перешкоди, вперше у житті вона відчула не тільки цілковиту свободу, а й п’янку силу абсолютної впевненості в собі. Так з’явилася нова Меррі, котра у своєму опорі цій «б-б-брудній» війні зрештою знайшла проблему, гідну її великих, грандіозних сил. Північний В’єтнам вона називала Демократичною Республікою В’єтнам і говорила про цю країну з таким патріотичним захватом, що, як казала Дон, можна було подумати, ніби Бет-Ізраель, де народилася Меррі, знаходився не в Ньюарку, а в самому Ханої.

— «Демократична Республіка В’єтнам»… Сеймуре, якщо я ще хоч раз почую це від неї, Богом клянусь, я збожеволію!

Він як міг переконував дружину, що, можливо, не все так погано, як здається.

— Дон, Меррі має певні погляди, політичну позицію. Можливо, не настільки зважену та продуману, й сама вона пояснює з п’ятого на десяте, але ж однаково за цим стоять якісь думки, плюс її переповнюють емоції, вона переживає, співчуває…

Та зараз будь-яка розмова з дочкою коли й не доводила матір до сказу, то змушувала втікати з дому до клуні. Швед чув, як вона била горщики з Меррі щоразу, щойно вони залишались удвох хоч на пару хвилин.

— Хтось інший, — говорила Дон, — був би на сьомому небі від щастя, що має небідних батьків із середнього класу.

— Звиняйте, але мені ще не промили мізки, щоб я була одною з них, — відрізала Меррі.

— Тобі тільки шістнадцять років, — казала Дон, — я маю повне право вимагати, щоб ти робила те, що я тобі кажу, і я вимагатиму!..

— Ш-ш-шістнадцять років — ц-ц-це вже не маленька д-д-дівчинка! Я робитиму те, що я х-х-хочу!

— Ти виступаєш не проти війни, — казала Дон. — Ти виступаєш проти всього.

— А ти за що, мамо? За к-к-корів!

І щодня Дон лягала спати в сльозах.

— Що з нею робиться? Що ж це таке? — допитувала вона Шведа. — Я для неї більше не авторитет, і що мені робити? Сеймуре, я геть заплуталася. Як ми до цього докотилися?

— Нічого страшного, — заспокоював він дружину. — Просто вона міцний горішок. Із переконаннями. І метою.

— Звідки воно все взялося? Я не бачу пояснення. Хіба я погана мама? У цьому річ?

— Ти гарна мама. Ти чудова мама. Не картай себе.

— Не знаю, чому вона так ополчилася на мене? Що я такого їй зробила, що я їй винна? Що сталося, не розумію. Що з нею коїться? Від чого вона зробилася такою? Просто від рук відбилася. Я не впізнаю свою дитину. Думала, вона розумна. А розуму там кіт наплакав. Сеймуре, та вона ж отупіла, і кожен раз, коли я з нею розмовляю, вона тупіша і тупіша.

— Ні, це просто така груба форма агресивності. Їй самій ще треба розібратися що до чого. А щодо її розуму, то він нікуди не подівся. Вона дуже розумна. Просто всі підлітки такі. Дуже багато змін, от їх і трусить. Ні ти, ні я тут ні до чого. Просто вони бунтують проти всього, що бачать, не розбираючи.

— Невже то все від заїкання?

— Ну, ми ж робимо все, щоб вона його позбулася. І завжди це робили.

— Вона лютує, бо заїкається. Ні з ким не може зійтися, — сказала Дон, — бо заїкається.

— Неправда, друзі в неї були завжди. Вона й тепер має багато друзів. Крім того, боязнь заїкання вона подолала. Заїканням тут нічого не поясниш.

— Ще й як поясниш! Боязнь заїкання — річ нездоланна, — казала Дон. — Його боїшся повсякчасно.

— Доні, цим не поясниш того, що діється.

— А чим поясниш? Тим, що їй шістнадцять? — допитувалася Дон.

— Гаразд, припустімо, що воно так і є, — казав Швед, — і можливо, це правда. Тоді просто треба триматися, допоки не минуть її шістнадцять років.

— І? Після шістнадцяти стукне сімнадцять.

— А в сімнадцять вона буде не така. У вісімнадцять — не така, як у сімнадцять. Життя не стоїть на місці. З’являться нові інтереси. Почнеться коледж, академічне середовище. Ось побачиш, усе буде добре. Головне — весь час із нею говорити, бути в контакті.

— Не можу. У мене не виходить з нею говорити. Її тепер навіть корови бісять. Безумство та й годі!

— Ну, то я говоритиму з нею. Дуже багато залежить від того, чи не дамо ми їй залишитися самій, чи не спасуємо перед нею, чи будемо ми з нею говорити, навіть якщо нам знову й знову доведеться товкмачити одні й ті самі істини. Якщо все виглядатиме марним, це не страшно. Ти ж не чекаєш, що твої слова одразу матимуть якийсь ефект.

— Її слова мені у відповідь — ось твій ефект!

— Нехай відповідає, що захоче, то пусте. Ми маємо казати їй, що кажемо, навіть якщо без кінця доведеться казати. Потрібно чітко гнути свою лінію. Якщо такої лінії не буде, то вона нас і не слухатиме. Якщо ж буде, тоді п’ять шансів з десяти, що послухає.

— А якщо не послухає?

— Усе, що в наших силах, Дон — і надалі поводитися зважено, далі бути твердими, не втрачати надії, терпіння, і тоді одного дня вона переросте цей бунт проти цілого світу.

— Вона не хоче його переростати.

— Зараз — так. Сьогодні. А ще є завтра. Між нами є зв’язок, він дуже сильний. І поки Меррі поряд з нами, поки ми з нею говоритимемо, доти є сенс чекати того завтра. Авжеж, ми шаленіємо від неї. Я теж її не впізнаю. Але якщо ти не даси їй вимотати всі твої нерви, якщо ти зможеш говорити й говорити з нею, то у підсумку вона знов буде наша.

І так, попри всю зриму безнадію, він говорив, вислуховував і зберігав ясність розуму. Здавалося, цій боротьбі нема кінця, та він ніколи не втрачав терпіння; і як би далеко вона не зайшла, він тримав свою лінію. Скільки б люті вона не вкладала в слова, відповідаючи на батькові запитання; скільки б їді, сарказму, неприязні, знущання не було в її відповідях — він, знай, розпитував її про політичні акції, про справи поза школою, про нових друзів; з м’якою наполегливістю, яка доводила її до сказу, цікавився її суботніми поїздками в Нью-Йорк. Удома вона могла кричати що завгодно, бо, попри все, залишалася дитям з Олд-Римрока, але його тривожило, чим Меррі може займатися в Нью-Йорку.

Через чотири місяці після зникнення Меррі до Шведа заявилася мініатюрна бліда дівчина, яка виглядала вдвічі молодшою за Меррі, але, за власним зізнанням, була на шість років старша. Міс Рита Коен — так вона назвалася. Формена сорочка, штани, потворні величезні черевики — вона вдягалася у стилі Ральфа Абернаті, послідовника доктора Кінґа. На голові — копиця торчкуватого волосся, котре лише підкреслювало дитячість її рис. Дивно, що Швед не зрозумів одразу, хто вона така. Він цілих чотири місяці чекав на з’яву саме такої людини, проте коли вона з’явилась, то виявилася такою маленькою, юною та нещасною, що Швед насилу повірив, що перед ним — студентка Вортонської школи бізнесу та фінансів Пенсильванського університету (яка пише роботу, присвячену шкіряній промисловості в Ньюарку, що в штаті Нью-Джерсі). Про те, щоб бачити в цій самозванці доччину наставницю з питань світової революції, навіть не йшлося. В час її приходу на фабрику Швед ще не знав, що Рита Коен, аби потрапити сюди, проникла в підвальний хід під естакадою, збиваючи зі сліду нишпорок із ФБР, виставлених на Централ-авеню відстежувати всіх, хто зайде в його офіс.

На фабрику по три-чотири рази на рік телефонували чи зверталися письмово з проханням провести екскурсію. Раніше гостями займався Лу, який завжди викроював часину і на ньюаркських школярів, і на загін бойскаутів, і на залітних знаменитостей, яких заносило на «Ньюарк Мейд» у супроводі посадовців з мерії чи торгової палати. Швед не вважав себе докою в рукавичному виробництві чи авторитетом у питаннях шкіряної галузі — зрештою, як у будь-яких інших питаннях, — він не отримував і частки того задоволення, яке отримував його старий, та інколи погоджувався відповісти по телефону на запитання людей, які вивчали цю спеціальність, а якщо студент здавався йому досить серйозним, то міг і провести для нього маленьку екскурсію.

Авжеж, знай Швед, що ця студентка — зовсім не студентка, а посланка втікачки-доньки, він нізащо не призначив би зустріч на фабриці. Чому Рита не сказала Шведу, хто її прислав, чому тримала це в секреті до кінця екскурсії? Мабуть, хотіла спочатку промацати Шведа. А може, мовчала весь цей час тому, що просто хотіла розважитись. А може, упивалася своєю владою над ним. Чи була просто політиком, і більшість її вчинків диктувалася насолодою, яку давало почуття влади.

Оскільки Шведів стіл від машинного залу був відділений лише скляними загородками, то він і швачки за машинками постійно лицезріли одне одного. Загородки він звів, щоб захиститися від стукоту машин, і водночас вони дозволяли безнастанно спостерігати за роботою цеху. Його батько рішуче відмовлявся сидіти в будь-якому кабінеті — як у скляному, так і в будь-якому іншому; він просто втиснув свій стіл посеред царства з двохсот швейних машинок — і царював там як бджолина матка в самому серці переповненого вулика: і коли він розмовляв по телефону з клієнтами чи підрядниками, водночас проглядаючи папери, навкруги безперервно гудів, дзижчав, торохтів і вищав його рій. Тільки в цеху, казав він, крізь багатоголосий шум можна почути стукіт несправного «Зінґера», і швачка ще не встигне навіть попередити свою майстриню про несправність, як він уже з викруткою біля машинки. Так казала в притаманній їй манері — із сумішшю захвату й іронії — Вікі, вже немолода чорношкіра начальниця цеху, на банкеті з нагоди його виходу на пенсію. Коли ж усе було як слід, Лу не міг усидіти на місці, бігав, метушився — словом, резюмувала Вікі, поводився як будь-який нестерпний бос. А коли до нього підходив закрійник і скаржився на майстра, а майстер приходив скаржитися на закрійника; коли доставка шкір затримувалася на місяць, сировина була неякісна або з дефектами; коли він виявляв, що переплачує постачальнику тканини на підкладку, а експедитор безсоромно бреше; коли він дізнавався, що оператор різальної машини, який носив сонцезахисні окуляри і їздив на червоному «корветі», ще нишком промишляв букмекерством серед працівників, приймаючи ставки на різні підпільні лотереї — тут він опинявся в рідній стихії та брався виправляти становище так, як умів тільки він.

— А коли все направиться, — підхоплював передостанній оратор, гордий своїм батьком син винуватця торжества у найдовшій за вечір жартівливій промові, переповненій хвалебними епітетами, — знову починав доводити до сказу всіх нас і себе. Він завжди був готовий до найгіршого, тож неприємності ніколи не барилися. Але ніколи вони не заскакували його зненацька. І все це загалом, як і сама «Ньюарк Мейд», свідчило про те, що вболівати за справу — штука правильна. Отже, пані та панове, за чоловіка, котрий усе життя був мені вчителем і вчив не тільки вболівати за справу; за чоловіка, який зробив моє життя безперервним процесом навчання, інколи важкого, але неодмінно плідного; за чоловіка, який відкрив мені секрет (ще тоді, коли я був п’ятирічним хлопчиськом), як робиться неперевершений продукт («Працюй над ним», — пояснив він мені); за чоловіка, пані та панове, який завжди сповідував цей принцип і йшов до висот, ще від того самого дня, коли в чотирнадцять років почав дубити шкіри; за рукавичника номер один, котрий знається в цій справі так, як не знається жоден із нас, за містера «Ньюарк Мейд» — за мого батька Лу Левова!

— Послухайте, — почав містер «Ньюарк Мейд», — нехай вас тут ніхто сьогодні не дурить. Я люблю працювати, я люблю рукавичну справу, я люблю труднощі, але мені не до вподоби сама ідея про відпочинок, позаяк я вважаю, що це перший крок до могили. Але все це абсолютно мене не хвилює з однієї вагомої причини: я — найщасливіша людина у світі. І щасливим робить мене одне слово. Найпрекрасніше слово на світі — «сім’я». Якби мене витісняв якийсь конкурент, я не стояв би усміхнений перед вами: ви мене знаєте — я би волав і кричав. Але мене витісняє не хтось там — мене витісняє мій улюблений рідний син. Бог дав мені найчудовішу сім’ю, про яку тільки може мріяти чоловік: чудову дружину, двох чудових синів, чудових онуків…»

Швед попросив Вікі принести в кабінет овечу шкуру і дав її помацати студентці з Вортону.

— Її протравили, але ще не дубили. Це ворсистий смух. Тут не вовна, як у домашніх овець, а ворс.

— А що роблять із ворсом? Його десь застосовують?

— Гарне запитання. Ворс використовують для виробництва килимів. В Амстердамі, Нью-Йорку. «Біґелоу». «Могаук». Але найбільшу цінність тут становить шкура. Ворс — побічний продукт, і відділення його від шкури та решти — це окрема історія. Поки не було синтетики, ворс ішов головно на дешеві килими. Компанія-посередник переправляла ворс із дубилень до килимових майстерень, але вам це ні до чого, — сказав він, зауваживши, що хоча вони тільки почали, вона вже списала цілу сторінку розлінованого блокнота. — Та якщо вам цікаво, — додав він, зворушений і приваблений її заповзяттям, — а я бачу, що це вас цікавить, я можу скерувати вас до цих людей. Гадаю, їхня сім’я досі живе десь тут поряд. Це така бізнесова ніша, про яку мало хто знає. Але цікава. Тут усе цікаво. Ви порушили цікаву тему, мила леді.

— Гадаю, що так, — відповіла вона, приємно усміхнувшись до Шведа.

— Так от, а цю шкуру, — він взяв у неї смух і погладив бічною стороною великого пальця, як ото бува гладять кота, щоб він замуркав, — ми називаємо кабрета. Мала вівця. Дрібна порода. Водиться не далі двадцятої-тридцятої паралелі на північ і на південь від екватора. Це напівдика порода: в поселеннях Африки кожна сім’я зазвичай має чотири-п’ять голів, їх збивають в отару і випасають у буші. Те, що ви тримаєте — це вже не зовсім сировина. Ми купуємо ці шкури на так званій стадії протравлення. Ворс із них уже видалений, а самі шкури оброблені консервантами для доставки сюди. Колись ми завозили їх сирими — у величезних, перев’язаних мотузкою тюках, сушеними тільки на повітрі. У мене десь тут є — можу знайти, якщо захочете поглянути, — суднова декларація 1790 року, де йдеться про вивантаження шкур у Бостоні, таких, які ми ввозили аж до минулого року. До речі, з тих самих африканських портів.

Так само міг би розмовляти з нею батько. Наскільки Швед пригадував, кожне слово з промовленого ним речення він чув з батьківських вуст, іще навчаючись у початковій школі, а потім знову чув їх сотні разів за той десяток літ, що вони спільно вели бізнес. У родинах рукавичників професійні екскурси були традицією, що нараховувала сотні літ, і в найкращих з них батько не просто втаємничував сина в секрети майстерності, а знайомив його з історією справи та численними професійними хитрощами. Те саме стосувалося дубилень, де процес обробки шкур ставився в один ряд із мистецтвом ресторатора і рецепти переходили від батьків до синів, а також рукавичних крамниць і закрійних цехів. Старі закрійники-італійці вчили тільки своїх синів, і син засвоював науку лиш від свого батька, як свого часу той — від свого. Відтоді, як він був п’ятирічним опецьком, і аж до змужніння батько залишався для нього непорушним авторитетом: коритися його авторитету було те саме, що вбирати в себе його професійну майстерність, завдяки якій «Ньюарк Мейд» стала найкращим у країні виробником жіночих рукавичок. Швед дуже скоро полюбив усе, що любив його батько, і як батько, всім серцем, і навіть, будучи на фабриці, мислив, як його старий. Голос і той був схожий, особливо, коли йшлося про шкіру, Ньюарк чи рукавички.

Ніколи після зникнення Меррі він ще не був настільки говіркий, як зараз. До нинішнього ранку він хотів лише одного: плакати або кудись забитися; але потрібно було заспокоювати Дон і вести справи, заспокоювати батьків: усі були вражені, паралізовані дикістю того, що сталося, тож ні приглушувані сльози, ні бажання перебути десь не псували його захисного фасаду, який він вибудовував перед світом, щоб захистити сім’ю. Але зараз слова захопили його, надихнули, понесли — батькові слова, виплеснуті на поверхню виглядом цього мініатюрного дівчиська, що ретельно заносило їх у блокнотик. Ця дівчина, подумав Швед, заледве вища, ніж ті третьокласники з класу Меррі, коли якось наприкінці п’ятдесятих їх привезли на автобусі сюди за тридцять вісім миль від школи, щоб тато Меррі показав їм, як він робить рукавички, а головне — показав їм те місце, яке Меррі вважала чарівним, великий стіл, де відбувалася остання операція — надання рукавичкам остаточної форми. Кожну рукавичку робітники акуратно натягували на розігріті парою мідні хромовані кисті. Кисті були дуже гарячі й блискучі, вони стояли сторчма рядочком, випинаючись просто зі столу — тонкі, немов розкатані кухонною качалкою, а потім ампутовані; здавалося, що ці прекрасні, ампутовані від тіла руки висять у порожнечі, наче душі мерців. Коли Меррі була ще малою, вона, заворожена їхньою загадковістю, називала їх «ручки-млинці». «П’ять доларів за дюжину, — пояснювала вона однокласникам. Цю фразу рукавичників вона чула від самого народження: п’ять доларів за дюжину і ні цента менше просили за свою продукцію. — На відрядній оплаті робітники завжди махлюють. І татові довелося звільнити одного чоловіка. Він крав його час», — пошепки казала Меррі вчительці. А Швед їй казав: «Сонечко, можна, тато сам проведе цю екскурсію, гаразд?» Маленька Меррі була в захваті від самої химерної думки — красти час. Як горда власниця, вона літала з поверху на поверх, запанібрата теревенила з працівниками, пишалася, що все знає, і відати не відала (наразі), як грубо топче людську гідність безжальна експлуатація трударів жадібним до баришу хазяїном, котрий неправедно володіє засобами виробництва.

Не дивина, що він розмерзся: надто сильним було бажання виговоритися. Він миттю перенісся в ті часи, де ніщо не підірвано і ніщо не зруйновано. Їхня сім’я досі неслася по ніким не порушеній траєкторії іммігрантської долі, неначе пущена кимось ракета, все вгору та вгору, від прадіда, який гнув спину на чужого дядька, до діда, який став на ноги, потім до впевненого, самодостатнього, незалежного батька, і вже тоді — до літуна, який сягнув найвищих з-поміж них усіх висот, нащадка четвертого покоління, для якого Америка стала справжнісіньким раєм. Не дивно, що він не міг зупинитися. Зупинитися було неможливо. Швед не встояв перед простим людським прагненням знову прожити шматочок минулого часу, обдурити себе і перенестися на декілька блаженних митей до цільної у своїй діяльності минувшини, коли сім’я спиралася на істину, посталу не з ідеології деструкції, а з віри в те, що треба уникати тривкого руйнівного первня, запобігати його несподіваним проявам у створенні Утопії раціонального існування.

Він почув, як вона запитує:

— Скільки приходить в одній партії?

— Скільки шкур? Пака тисяч дюжин шкур.

— А пака — це скільки?

Йому подобалося, що вона вдається у такі подробиці. Отак, розмовляючи з цією допитливою студенткою з Вортону, він несподівано відчув симпатію бодай до чогось, тоді як упродовж цих чотирьох місяців усе було йому противним і відгонило мертвечиною. Та навіть це він ледве розумів. Шведу здавалося, що все, чого не торкнися, наближає його кінець.

— Одна пака — це сто двадцять шкур, — відповів він.

Вона розпитувала далі та робила позначки в нотатнику.

— Шкури йдуть одразу на ваш склад?

— Вони йдуть у дубильні. Дубильня — наш підрядник. Ми купуємо матеріал, відтак передаємо цей матеріал йому, плюс наша технологія, й підрядник перетворює сировину на промислову шкіру. Мій дід і батько працювали в дубильні тут, у Ньюарку. І я працював там півроку, коли входив у бізнес. Ви бували в дубильні?

— Ще ні.

— Ну що ж, якщо ви хочете писати про обробку шкір, вам необхідно побувати в дубильні. Якщо ви не проти, я все влаштую. Там немає нічого складного. Технічний прогрес, звісно, вплинув на справу, але те, що ви там побачите, не дуже відрізняється від того, що ви бачили б там сотні років тому. Важка робота. Подейкують, це найдавніше ремесло, чиї сліди вдалося виявити на землі. Найдавніші чинбарні — примітивний праобраз дубилень — мають шість тисяч років. Знайшли їх, здається, в Туреччині. За первісний одяг правили звичайні шкури, обкурені димом: так їх дубили. Я вже казав вам, що коли заглибитися в це питання, воно дуже цікаве. Мій батько — справжній експерт зі шкіряного виробництва. От вам би з ним поговорити, але зараз він замешкує у Флориді. Почніть із ним розмову про рукавички — і він проговорить не зупиняючись два дні. Ми всі такі. Між іншим, тут нема нічого дивного. Рукавичники люблять своє ремесло і все, що з ним пов’язане. Скажіть мені, міс Коен, ви коли-небудь бачили процес виробництва чого б то не було?

— Мушу зізнатися, що ні.

— Ніколи-ніколи?

— Ну, як була малою, бачила, як мама робить торт.

Швед засміявся. Причиною його сміху була ця дівчина. Завзята і наївна, жадібна до знань. Його дочка була на добрий фут вища за Риту Коен, білошкіра, білява, на відміну від темної Рити, але в усьому іншому Рита Коен, пересічний недомірок, чимось нагадала йому Меррі за тих часів, коли вона ще не набралася бунтарських настроїв і не ворогувала з ним. Доброзичливий розум, яким вона світилася, коли верталася зі школи, по вінця сповнена тих знань, які дістала на уроках. А яка в неї була пам’ять! Усе акуратно занотовувала в зошит і на ранок уже знала назубок.

— А знаєте, що ми зробимо? Я просто зараз проведу вас через увесь процес. Ходімо! Виготовимо для вас пару рукавиць, і ви побачите, як вони робляться — від початку й до кінця. Який розмір ви носите?

— Не знаю. Малий.

Він звівся з-за столу, обійшов його і взяв її за руку:

— Дуже малий. Гадаю, четвертий.

Він уже дістав із верхньої шухляди свого столу сантиметр з D-подібною дужкою на кінці, а зараз обернув навкруг її долоні, другий кінець протягнув через дужку та затягнув.

— Ану, погляньмо, чи я вгадав. Стисніть руку.

Вона стиснула пальці в кулак, від чого затилля долоні ледь розширилося, і Швед подивився на розмір, який вимірювався у французьких дюймах.

— Четвертий. Найменший дамський розмір. Далі вже дитячі. Ходімо, я покажу вам, як воно робиться.

Коли Швед і вона пішли старими дерев’яними сходами, йому здавалося, що він ступає просто в минуле. Він ніби збоку чув свій голос (і одночасно голос свого батька), який казав:

— Сортувати шкури завжди треба в північних приміщеннях фабрики, де нема прямого сонячного світла. Так можна оцінити справжню якість шкіри. При сонці цього не побачиш. Приміщення для сортування та покрою завжди мусять знаходитися з північної сторони. Сортування — на верхньому поверсі. Покрій — на третьому. На другому поверсі, де ви були, — пошиття, а внизу — доводка й відвантаження. Ми підемо зверху вниз.

Так і зробили. І він був щасливий. Годі було із цим щось поробити. Це було неправильно. Це було нереально. Щось мало статися — щось таке, що поклало б цьому край. Але вона діловито занотовувала почуте, і він не міг спинитися перед дівчиськом, яке знало ціну завзяттю та уважності, цікавилося потрібною справою, цікавилось підготуванням шкіри та виробництвом рукавичок, і зупинитися було фізично неможливо.

Просити того, хто страждає так, як ото Швед, звільнитись від ілюзії душевного піднесення (хай би якими хисткими були його мотиви), було б надто жорстоко.

У розкрійному цеху було двадцять п’ять працівників, по шість чоловік за столом, і Швед підвів її до найстарішого з них, назвавши його Майстром; невисокий голомозий чоловік зі слуховим апаратом вовтузився з прямокутничком шкіри («Заготовка майбутньої рукавички, — не забував пояснювати Швед, — ми називаємо їх плáтками») і безперервно орудував лінійкою та ножицями, поки Швед розповідав їй, хто він такий, цей Майстер. Розповідав з легким серцем. Досі витаючи у своїх емпіреях. Без намагання зупинитися. Вільно наслідуючи батькові манери.

Розкрійний цех і був тим місцем, де у Шведа виникло бажання піти стопами батька і зайнятися рукавичною справою; місцем, де, як він сам вважав, відбулось його перетворення з хлопця на чоловіка. Розкрійний цех — високе, гарно освітлене приміщення — був його улюбленим місцем на фабриці з дитинства, коли старі закрійники-європейці приходили на роботу в однакових костюмах-трійках, накрохмалених білих сорочках, із запонками, у краватках, підтяжках. Кожен закрійник акуратненько знімав піджак і вішав його в шафу, але жоден із них на Шведовій пам’яті не знімав краватку і практично ніхто не дозволяв собі такої вольності, як знятий жилет, не кажучи вже про засукані рукави. І тільки після того надягали свіжі білі фартухи та бралися до шкур: знімали з них зволожений муслін, розпрямляли їх, розтягували. На дубові розкрійні столи крізь широченні вікна у північній стіні падало холодне, рівне світло, якраз таке, при якому зручно сортувати, перебирати й різати шкіру. Відполірована гладкість заокруглених країв стільниць, які роками шліфувалися розкинутими на них шкурами, так вабила хлопця, що він ледь стримувався, щоб не кинутись до столу та не припасти щокою до опуклості дерева — але тримався, поки не лишався сам. Від ніг працівників, що цілий день стояли за столами, на дерев’яній долівці залишалися вм’ятини, і коли тут нікого не було, Швед полюбляв прийти сюди і встати так, щоб його черевики потрапили в ледь помітні обриси слідів, які відбилися у дереві за стільки років. Спостерігаючи за працею закрійників, він розумів, що перед ним — еліта, і ця еліта знає, що вона — еліта, і їхній бос теж знає, що вони це знають… А ті хоч і вважали, що мають більше підстав вважатися тутешніми аристократами, ніж інші, включно із босом, однак пишалися своїми зашкарублими долонями, мозолястими від величезних, важких ножиць. А під білими сорочками ховалися могутні руки, груди та плечі трударів, котрі все своє життя розтягували та розправляли шкури, щоб не змарнувався жоден дюйм.

Працюючи, закрійник не раз і не два мусив лизнути палець, тож кожна рукавичка містила енну кількість людської слини, але, як примовляв його батько: «Клієнт про це ні сном ні духом». Закрійник плював у засохле чорнило, тер об нього пензлик і через трафарет наносив номери на клапті, накраяні з кожного плáтка. Викроївши пару рукавиць, він знову слинив палець, прикладав його до позначених потрібними номерами деталей, щоб зліпити їх, а потім обтягував гумкою та відправляв до швачок. Єдине, що хлопцеві тут ніколи не подобалося, так це те, що найняті на «Ньюарк Мейд» перші закрійники-німці тримали біля себе чималенькі кухлі пива й відпивали з них, щоб, як вони жартували, «не дати пересохнути горлянці» й мати скільки треба слини. Лу Левов скоренько відучив їх від пива, а що ж тоді зі слиною? А нічого. Бажання позбутися слини не виникало ні в кого. Слина була присутня геть в усьому, що вони любили, і батько-засновник, і, анітрохи не менше, синок-спадкоємець.

— Гаррі, як закрійник, переплюне будь-кого на цілій фабриці. — Сам Майстер Гаррі стояв поруч зі Шведом і, ніби не чуючи слів боса, працював. — Уже сорок один рік працює в «Ньюарк Мейд», і як працює! Закрійник спершу прикидає, як виготовити зі шматка найбільше рукавичок. Відтак береться до кроїння. Тут потрібна неабияка вправність. Робота за розкрійним столом — це мистецтво. Ви не знайдете двох однакових шкур. Що не шкура, то різна; це залежить і від корму тварин, і від їхнього віку. І тягнуться ті шкури по-різному, а те, що з різних клаптів виходять однакові рукавички — просто диво. Та сама історія і з пошиттям. Така робота зараз не приваблює людей. Не можна просто взяти швачку, яка опанувала просту швейну машинку чи вміє покроїти сукню, і поставити на рукавички. Їй треба три-чотири місяці навчання, чутливі пальці та терпіння, і лиш тоді, десь за півроку, вона вийде на вісімдесят відсотків продуктивності. Шиття рукавичок — надзвичайно складна процедура. Якщо ти хочеш, щоб у тебе вийшла гарна рукавичка, то треба витратитися на навчання робітниць. Напруженої праці та уваги вимагають усі закрути і повороти, де сходяться пальцеві шви; це дуже непросто. Коли батько тільки починав свою справу, люди йшли сюди, щоб працювати до кінця життя, Гаррі — останній із них. А цей закрійний цех — один з останніх у нашій Західній півкулі. Та наше виробництво ще працює на повну силу. І людей, які знають свою справу, поки що вистачає. Більше ніхто не кроїть рукавички так, як ми, принаймні в цій країні, якщо їх тут ще взагалі хтось кроїть, та й не тільки тут, можливо, ще десь у маленьких майстернях Неаполя чи Ґренобля. Люди, які тут працювали, все життя віддавали цій справі. Вони починали свій шлях з рукавичного виробництва і на ньому ж закінчували. А зараз ми тільки те й робимо, що перенавчаємо персонал. Сьогодні економіка така, що людина приходить до тебе, працює, а десь пообіцяють їй зайвих півдолара на годину — і привіт!

Вона записувала все, що він казав.

— Коли я тільки-но прийшов у цей бізнес, і батько послав мене сюди навчатися кроїти, то я просто стояв біля столу і дивився, як цей чоловік кроїть шкіру. Моє входження йшло за старими лекалами. Знизу вгору. Скаже батько підлогу мести — підмітаю підлогу. Пройшов через усі цехи, став розуміти весь процес, чому це так, а те — інакше. Від Гаррі я навчився крою рукавичок. Не скажу, що я був рентабельним закрійником. Якщо викроював дві-три пари за день, то це уже було чимало, зате я осягнув усі базові принципи — так, Гаррі? О, він вимогливий учитель! Коли показує, як треба щось робити, то жодної дрібнички не пропустить. Після науки в Гаррі я почав жаліти свого батька. У перший день, коли я тут з’явився, Гаррі одразу наставив мене на шлях істинний: розповів, як там, на батьківщині, до нього приходили підлітки і просили: «Ви не могли б зробити з мене рукавичника?», а він казав: «Будь ласка, але спершу заплати п’ятнадцять тисяч, бо в стільки обійдуться витрачені час і шкіра, перш ніж ти сам заробиш бодай щось». Добрих два місяці спостерігав я за його роботою, перш ніж він підпустив мене до шкіри. В середньому закрійник робить три — три з половиною дюжини заготовок за день. Вправний, меткий робить п’ять дюжин. А Гаррі вирізав за день п’ять з половиною дюжин! «Це ще тільки квіточки! — казав він мені. — Бачив би ти мого батька!» Він розповів мені про свого батька і велетня з трупи Барнума та Бейлі. Пам’ятаєш, Гаррі? — Гаррі кивнув. — Цирк Барнума та Бейлі приїхав у Ньюарк… у 1917 році? Чи 1918? — Гаррі знову кивнув, не припиняючи роботи. — Значить, приїхали вони, і був там чоловік десь так футів на дев’ять заввишки. Ну, батько Гаррі побачив його на розі Центральної та Базарної, і так здивувався, що підскочив до нього, витяг шнурок зі свого черевика, там же, на вулиці, зняв мірку з правої руки цього велета, прибіг додому і зробив йому пару першокласних рукавиць сімнадцятого розміру. Батько Гаррі їх викроїв, мама пошила, вони пішли потім із ними в цирк і вручили їх тому велету. За це всю їхню сім’ю безкоштовно пустили на виставу, а вже на другий день «Ньюарк ньюс» у барвах розписала цю історію.

— Ні, то був «Зоряний орел», — виправив Гаррі.

— Так, так, вони ще не злилися з «Бюлетенем».

— Яка краса! — засміялася дівчина. — Мабуть, ваш батько був неабияким мастаком.

— А от англійською — ні в зуб ногою, — повідомив Гаррі.

— Он як? Що ж, це чудово доводить, що не конче знати англійську, коли розкроюєш пару чудових рукавиць для дев’ятифутового велетня.

Гаррі сміятися не став, зате Швед засміявся і, сміючись, легенько обійняв її за плечі.

— Це Рита. Зараз ми зробимо їй рукавички четвертого розміру. Сонечко, вам чорні чи, може, коричневі?

— Коричневі?

Із купи шкур, поскладаних неподалік від Гаррі, Швед витягнув світло-коричневу.

— Колір, який не так просто знайти, — взявся він пояснювати дівчині. — «Англійський рудий». Тут усі відтінки цього кольору: тут світліші, там — темніші, бачите? Отак. Овеча шкіра. Та, що ви бачили у мене в офісі, вимочена в соляному розчині, а ця — у розчині таніну. Це продублена шкіра, але можна сказати, якій тварині вона належала. Це голова, це круп, оце передні ноги, оце задні, це спина: тут шкіра товстіша й твердіша, така, як у людини вздовж хребта…

Сонечко. Він почав називати її сонечком ще в розкрійному цеху і вже не звав інакше, хоч і не знав, що, стоячи коло Рити, уперше після вибуху в крамниці та зникнення свого «сонечка», він як ніколи за цей час наблизився до Меррі.

— Це французька лінійка, вона довша за американську десь на дюйм… А це в нас ніж для скромадження, закруглений на кінчику, але не гострений… Ним ми витягуємо шкіру, ось так, до потрібної довжини. Гаррі хотілося б побитись об заклад, що він витягне шкіру точнісінько за розміром, навіть не прикладаючи її до шаблону, але я закладатися не хочу, бо не люблю програвати… Це називається стрілка… Погляньте, яка ретельна робота… Він викроїть ваші рукавички, дасть мені, і ми підемо в пошивний цех… А це, сонечко, в нас розкрійна машина. Єдина механізована операція в усьому процесі. Прес і штамп — і розкрійна машина робить за раз чотири плáтки…

— Ого! Який мудрований процес! — сказала Рита.

— О, то так. У рукавичному бізнесі важко заробляти, бо він дуже затратний: потребує часу, узгодженості багатьох процесів. Більшість рукавичних фірм були сімейними. Від батька до сина. З пошануванням традицій. Для більшості виробників продукт — це всього лиш продукт. Підприємець, який випускає його, нічого про нього не знає. В рукавичному бізнесі це не так. Ця галузь має довгу, дуже довгу історію.

— Містере Левов, скажіть, для інших виробників рукавичний бізнес теж такий романтичний? Ви просто до нестями любите і це місце, і те, що в ньому відбувається. Я гадаю, це й робить вас щасливою людиною.

— Мене? — здивувався Швед. Йому здалося, що в нього устромили ніж, розітнули його та виставили на загальний огляд увесь його біль. — Мабуть, що так.

— Ви останній із могікан?

— Ні, переконаний, що більшість людей у нашому бізнесі зберігають і повагу до традиції, і любов до справи. У ньому здатні утримати тільки любов і почуття відповідальності за отриманий спадок. Щоб тягнути на собі цей тягар, слід бути міцно прив’язаним до минулого. Але ж ходімо далі, — припросив він, умить покінчивши з усім, що нависло над ним загрозливими тінями, і все ще зберігаючи здатність говорити твердо і рішуче, хоча вона і назвала його щасливою людиною, — повернімося до пошивного цеху.

Це шовкування, воно варте окремої розповіді, і саме з нього починається весь процес… Це машинка для піко, на ній прошивають найтонші шви, які так і звуться — піко, і потребують значно більшої вправності, ніж інші шви… Оце називається шліфувальна машина, оце — натяжний механізм, вас я зватиму сонечком, себе — татусем, це називається життя, а те зветься смерть, це називається безумство, а те зветься жалоба, це зветься пекло, суще пекло, і, щоб це витримати, треба бути міцно пов’язаним із життям, це зветься жити-так-мов-нічого-не-сталося, а те — заплатити-сповна-тільки-Бог-його-знає-за-що, а це — хотіти-вмерти-і-бажати-знайти-її-щоб-убити-врятувати-від-того- через-що-вона-мусить-проходити-зараз-цю-мить, цей неприборканий сплеск зветься витіснити-геть-усе, але він не рятує, я напівбожевільний, надто велика у тієї бомби руйнівна сила… Потім вони знову прийшли в його офіс, чекаючи, поки прибудуть із доводочного цеху рукавички для Рити, і він почав розповідати їй улюблене батькове спостереження, котре той десь вичитав і регулярно частував ним своїх гостей, щоб справити на них враження. І при цьому він сам чув, як повторює слово у слово всю історію, так ніби це пішло від нього, а не від батька. Якби він міг зробити так, щоб вона залишилася тут і нікуди не йшла, а він розповідав би їй про рукавички — про рукавички, про шкіру, про свою нестерпну загадку, і просив би, благав би її: Не покидай мене самого, не залишай наодинці з цією нестерпною головоломкою… «Мавпи, горили, вони мають мозок, і ми теж його маємо, але вони не мають оцієї штуки — такого великого пальця. Їм не дано відставляти його, як нам, людям. Не можуть вони, як ми, вертіти в усі сторони великим пальцем. Тому, цілком можливо, саме завдяки йому ми відрізняємося від тваринного світу. А рукавичка захищає цей палець. І дамська рукавичка, і рукавиця зварника, і гумова рукавиця, і бейсбольна, ну й так далі. Наш великий палець — це запорука того, що ми зостаємося людьми. Він дозволяє нам виготовляти інструменти, будувати міста, робити ще багато всього. Він вагоміший навіть за мозок. Можливо, мозок деяких тварин навіть більший за людський, якщо брати в пропорціях до тіла. Я не знаю. Але рука сама по собі — дивовижна штука. Вона рухається. Жодна інша частина людського тіла, яку ми прикриваємо одягом, не пристосована до таких складних рухів…» Але тут на порозі з’явилася Вікі з рукавичками четвертого розміру.

— Ось ваша пара рукавичок, — сказала Вікі, даючи їх босові, який уважно оглянув обидві й потім, потягнувшись через стіл, показав їх дівчині.

— Бачите оці шовчики? Ширина шва, який з’єднує шматочки шкіри, — ось на що треба зважати, коли хочеш оцінити якість. Тут від краю до шва близько однієї тридцять другої дюйма. Така якість потребує дуже високої вправності, значно вищої від середнього рівня. Якщо рукавичка пошита погано, то від шва до краю одна восьма дюйма. І сам шов може бути кривуватий. А тут — погляньте, як стріла. Ось чому, Рито, рукавичка від «Ньюарк Мейд» — це гарна рукавичка. По-перше, прямі шви. По-друге, тонка шкіра. Гарно просочена таніном. Вона м’яка. Вона еластична. Пахне, як салон новенької машини. Мені подобається гарна шкіра, подобаються делікатні рукавички, я виріс із переконанням, що рукавички мають бути найвищої якості. Це у мене в крові, і ні від чого іншого я не отримую такого задоволення, — він ухопився за свою велемовність, як хворий хапається за найменші ознаки одужання, — як від чудової нагоди подарувати вам ці гарні рукавички. Прошу, — сказав він, усміхаючись, і простягнув їй пару рукавичок, які вона жвавенько натягнула на свої маленькі ручки. — Тихіше, тихіше… великий палець запихаємо останнім, а вже тоді натягуємо на всю кисть… у перший раз завжди робіть це повільно.

Вона звела очі, всміхаючись йому у відповідь, задоволена, наче дитина, яка щойно отримала подарунок, покрутила руками, демонструючи, як гарно рукавички їх облягають, як ідеально вони їй пасують.

— Стисніть пальці в кулак, — сказав Швед. — Відчуваєте, як шкіра м’яко розширюється і набуває потрібної форми? Це заслуга закрійника, котрий гарно зробив свою роботу. Ніщо не розтягується у довжину — адже пальці не треба тягнути, і він подбав, щоб цього не було. Усе, що слід було зробити на розкрійному столі, він зробив, залишив тільки точно розрахований запас, який дозволить шкірі розтягнутися в ширину. Еластичність розтяжки — це завжди результат точного розрахунку.

— Так, це чудово, просто неперевершено, — сказала вона йому, стискаючи та розтискаючи одну руку, потім другу… — Вічного здоров’я прискіпливим розрахункам цього світу, — промовила вона зі сміхом, — які не дозволяють шкірі розтягуватися у довжину, зате дають можливість наростити ширину! — Лише дочекавшись, коли Вікі вийде, щільно прикривши за собою скляні двері кабінету, та повернеться в шумний цех, Рита, майже нечутно, додала: — Вона хоче, щоб я взяла її альбом із вирізками про Одрі Гепберн.

Наступного ранку Швед зустрівся з Ритою на автостоянці біля Ньюаркського аеропорту і передав їй альбом з Одрі Гепберн. Покинувши свій кабінет, він спершу поїхав у протилежну від аеропорту сторону, у напрямку Бранч-Брук-парку, звідки до аеропорту була не одна миля, відтак зупинив машину і, вийшовши, трохи прогулявся. Він самотньо пройшов по алеї, де цвіли японські вишні. Трохи посидів на лавці, спостерігаючи за старими, котрі гуляли із собаками. Відтак знову сів за кермо і поїхав — спочатку через італійські райони північного Ньюарка, потім через Бельвілль. Півгодини він повертав автівку тільки праворуч, поки остаточно не переконався, що за ним ніхто не стежить. «Тільки так, — попередила Рита, — бо інакше — ніякого побачення». Наступного тижня на тій самій стоянці він передав їй балетні пантофлі та трико, які Меррі надягала востаннє в чотирнадцять років. Ще через три дні — її щоденник заїкання.

— Ну, хоч тепер, — промовив він, гадаючи, що зараз, у момент передачі щоденника, прийшов час повторити слова, які його дружина повторювала перед кожною його зустріччю з Ритою, хоча під час тих зустрічей він не робив нічого, окрім того, про що просила Рита, і свідомо не вимагав взамін якихось новин про дочку, — тепер вже можна розповісти щось про Меррі. Я не питаю, де вона, але ж я маю право знати, як вона?

— Не можу, — сухо відповіла Рита.

— Я хочу поговорити з нею.

— А от вона не хоче з вами говорити.

— Але якщо вона попросила ці речі… то чому вона це зробила?

— Тому, що вони її.

— Ми теж її — її сім’я, міс.

— Не чула, щоб вона казала щось подібне.

— Я вам не вірю.

— Вона вас ненавидить.

— Та ну? — недбало обізвався Швед.

— Вона вважає, що вас треба розстріляти.

— Аж так?

— Скільки ви платите робітникам на вашій фабриці в Понсе, Пуерто-Рико? Скільки ви платите робітникам, які шиють для вас рукавички в Гонконгу або на Тайвані? Скільки ви платите жінкам на Філіппінах, які сліпнуть, займаючись вишивкою, щоб догодити поважним леді, які купуватимуть рукавички в магазині Бонвіта? Ви — не хто інший, як ниций дрібний капіталіст, який експлуатує чорних і жовтошкірих по всьому світу, а сам жирує в маєтку, відгородившись парканом і брамами від нігерів.

Досі Швед у спілкуванні з Ритою був сама ввічливість, попри всі її намагання зачепити його за живе. Рита була єдиною, кого вони мали, до того ж незамінною, і, вже не сподіваючись домогтися чогось від неї власною стриманістю, він щоразу приглушував власні емоції та брав себе в сталеві кліщі, аби не показати свого відчаю. Знущатися з нього було частиною її програми; підпорядкувати своїй волі це респектабельне втілення життєвого успіху, що мало шість футів три дюйми росту, із мільйонними статками — ось де була її хвилина слави! Та й кожен день із ними був для неї сходинкою до зоряного п’єдесталу. В їхніх руках була Меррі — заїка шістнадцяти літ. І вони як хотіли вертіли життям її та її рідних. Рита більше не була хирлявою смертною, і тим паче новачком у житті, а перетворювалась на живе створіння, яке перебувало в прихованій симпатії до всього лихого, покликане в ім’я історичної справедливості бути таким самим жорстоким, як цей упир-капіталіст Швед Левов.

Бути в лабетах цієї дитини — це щось нереальне! Мерзенне дівчисько з головою, переповненою вигадками про «робітничий клас»! Дрібнота, яка в автомобілі Шведа зайняла б менше місця, ніж його вівчарка, бачила себе на світовій арені! Ця нікчемна піщинка! І чим була вся її нудотна підприємливість, як не злісним інфантильним егоїзмом, так-сяк замаскованим під одностайність із пригнобленими? Тягар її відповідальності за трудящих світу! Егоїстична патологія стовбурчиться з неї навсібіч, як її волосся, і буквально по-дурнуватому репетує: «Я йду куди хочу, і скільки захочу, і важить тут лише моє бажання!» Саме так, дурноголова кучма волосся вміщала половину її революційної ідеології, і була така ж придатна для виправдання її дій, як і друга половина — розпалений лемент щодо зміни світу. Їй було двадцять два, зросту не більше п’яти футів, і вона зважується на безрозсудну авантюру, використовуючи дещо, значення чого не розуміє навіть близько: владу. Ані найменшої потреби в думці. Думки просто блякли поряд з їхнім невіглаством. Вони не замислюючись зараховували себе до всезнайок. Не дивно, що його нелюдське намагання приховати своє хвилювання вмить відступило перед люттю, яка затопила його, і він різко сказав їй — так ніби і не був пов’язаний з її маніакальною місією в найхимерніший спосіб; ніби для нього було питанням життя і смерті, щоб вона думала про нього тільки найгірше:

— Що ви тямите в тому, про що кажете? Американські фірми виробляють рукавички на Філіппінах, у Гонконгу, на Тайвані, в Індії, Пакистані та ще бозна-де — але не моя! Я — власник двох фабрик. Двох! На одній із них, у Ньюарку, ви були особисто. Ви бачили, які мої працівники нещасні. Ось чому вони гарують там по сорок років — бо я нещадно їх експлуатую! На фабриці в Пуерто-Рико працюють двісті шістдесят людей, міс Коен — людей, яких ми вивчили, вивчили з нуля, людей, яким ми довіряємо, людей, які до нашої появи в Понсе ледве могли знайти якусь роботу. Ми створюємо робочі місця там, де проблеми із зайнятістю, ми виховали вправних фахівців зі швейної справи на Карибах, де про неї не чули — чи майже не чули. Ви ж нічого цього не знаєте. Нічого ні про що не знаєте — навіть не знали, яка з себе фабрика, поки я вам її не показав!

— Я знаю, що таке плантація, містере Леґрі… вибачте, містере Левов. Я знаю, що таке володіти плантацією. Ви дбаєте про своїх нігерів. Авжеж, чого б не дбати. Це називається — патерналістський капіталізм. Вони ваші, ви з ними спите, а варто вичавити з них усе без залишку, як ви одразу викидаєте їх геть. Лінчуєте лише за крайньої потреби. Використовуєте їх просто для розваги й отримання прибутку…

— Звиняйте, я не маю часу вислуховувати це дитяче белькотання. Ви не знаєте, що таке фабрика, ви не знаєте, що таке виробництво, ви не знаєте, що таке капітал, ви не знаєте, що таке праця. Ви й гадки не маєте, що означає мати роботу й що означає бути безробітним. Не маєте найменшого уявлення, що таке робота. Ви за своє життя і дня не працювали, а якщо і спробуєте щось собі знайти, то не затримаєтесь там надовго ні як працівниця, ні як менеджер, ні як власниця підприємства. Годі з мене дурниць. Я хочу, щоб ви сказали, де моя дочка. Більше від вас я нічого не хочу. Їй потрібна допомога, їй потрібна серйозна допомога, а не ваші сміховинні гасла. Я хочу, щоб ви сказали мені, де я можу з нею зустрітися!

— Меррі більше не хоче вас бачити. І матері теж.

— Ви нічого не знаєте про матір Меррі!

— Леді Дон? Леді Дон із Помістя? Я знаю все, що треба знати про леді Дон. Так соромиться свого класового походження, що прагне ввести дочку до вищого світу.

— Меррі в шість років чистила гній з-під корови. Ви не знаєте, що верзете. Меррі була в клубі чотирьох чеснот. Меррі водила трактор. Меррі…

— Фальш. Суцільна фальш. Донька королеви краси і капітана футбольної команди — який кошмар для дівчини з душею! Приталені сукенки, туфельки, мініатюрне те, мініатюрне се… Постійна вовтузня з волоссям. Як вважаєте, вона вовтузилася з волоссям Меррі тому, що любила її та милувалася її зачісками, чи тому, що їй неприємно було її бачити, позаяк дівчинка не була схожа на маленьку принцесу, з якої виросте справжня красуня і стане «Міс Римрок». Меррі мусить займатися танцями. Меррі мусить ходити на теніс. Я здивована, чому їй не зробили корекцію носа.

— Ви не розумієте, що верзете.

— А чому, по-вашому, Меррі так в усьому косила під Одрі Гепберн? Бо думала, що в неї буде більше шансів догодити марнославній матусі. «Міс Марнославство — 49». Аж не віриться, що в таку кокетливу фігурку влізло стільки марнославства. Але влізло, якраз умістилося. А от із місцем для самої Меррі якось не склалося, чи не так?

— Ви не розумієте, що верзете…

— Де цій матусі знати, що таке не бути гарною, коханою, бажаною! Не такою, як вона. Фривольна, тривіальна ментальність королеви краси, і жодної думки про рідну доньку. «Не хочу бачити ніякого неладу, не хочу бачити нічого похмурого». Але світ не такий, мила Доні — він саме безладний, він саме похмурий. Він огидний!

— Мати Меррі цілий день працює на фермі. Весь день біля худоби, сільськогосподарської техніки, вона на роботі від шостої ранку до…

— Фальш. Фальш. Фальш. Вона працює на фермі просто як довбана великосвітська…

— Та ви ж не знаєте про це нічого! Де моя дочка? Де вона? Це безглузда розмова. Де Меррі?

— А ви не пам’ятаєте вечірку з назвою «Тепер ти жінка»? На честь її найперших місячних?

— У нас не про вечірку йдеться. Яка ще вечірка?

— Атож, не про вечірку, а про те приниження дочки рідною матір’ю — королевою краси. Йдеться про матір, яка заполонила доччине уявлення про себе. Йдеться про матір, яка не має навіть краплі почуття до рідної дочки, про матір, у якої глибини — не більше, ніж у ваших рукавичок! Повна сім’я, а все, про що ви в біса дбаєте, — це шкіра. Ектодерма. Поверхня. І жодного уявлення про те, що там під нею. Ви справді вважаєте, що вона любила дочку-заїку? Вона просто мирилася із заїкою, терпіла її, але ви не побачите різниці між любов’ю та терпимістю, бо для цього ви надто тупий. Ще одна ваша дебільна казочка! Вечірка на честь менструації. Ціла вечірка! О Господи!

— Ви хочете сказати… ні, все було не так. Вечірка? Вона просто зібрала всіх своїх подружок у ресторані «Вайтхаус» — ви про це? Так то був день народження, дванадцять років. Яка «Тепер ти жінка», що за маячня? То був звичайний день народження. І місячні тут ні до чого! Зовсім! Хто вам сказав таке? Точно не Меррі. Я добре пам’ятаю ту вечірку. І вона пам’ятає ту вечірку. То був звичайний день народження. Зібрали всіх її дівчат і звезли у «Вайтхаус». Дуже гарно посиділи. Десять дванадцятирічних дівчат. Та це справа давня. Тут людина померла. І мою дочку звинувачують у вбивстві.

Рита вже сміялася.

— Містере Законо-Бля-Слухняний Громадянине Нью-Джерсі, ви ладні визнати дрібку фальшивої приязні за щиру любов.

— Того, про що ви кажете, нічого не було. Не знаю, звідки ви це взяли. Навіть якби й було, то це нічого не міняло, але в тому й штука, що не було.

— Ви не знаєте, чому Меррі стала Меррі? Тому що прожила шістнадцять років з матір’ю, яка її ненавиділа.

— За що? Скажіть мені. Ненавиділа за що?

— За те, що та була всім тим, чим не була леді Дон. Мати її ненавиділа, Шведе. І вам повинно бути соромно, що дізнаєтеся про це з таким запізненням. Її ненавиділи, бо вона не була маленькою крихіткою, бо не вміла зав’язувати волосся в елегантний хвостик на сільський копил. Меррі постійно відчувала ненависть, і та, наче отрута, проникала в неї. Навіть підкладаючи отруту в тарілку, леді Дон навряд чи досягнула б кращого результату. Леді Дон дивилася на неї з ненавистю, і Меррі перетворювалась на шматок лайна.

— Не було в її погляді ніякої ненависті. Щось могло не виходити… але це було не те. Там не було ненависті. Я знаю, про що вона каже. Те, що ви називаєте ненавистю, було материнською тривогою. Я знаю цей погляд. Але це було через заїкання. Боже мій. Боже, не було там ненависті! Все було навпаки. Була стурбованість. Було засмучення. Безпорадність.

— Ви й далі покриваєте свою дружину! — сказала Рита, знову сміючись із нього. — Фантастична тупість. Просто фантастична. Ви знаєте, за що вона її ще ненавиділа? Вона ненавиділа дівчинку за те, що вона — ваша дочка. Ні, все чудово, коли «Міс Нью-Джерсі» виходить заміж за єврея! Але бути матір’ю єврейки!.. Ось вам ще один міх штучок-дрючок. Шведе, ваша дружина — шикса, але ж дочка не може бути шиксою. Ця, Шведе, «міс Нью-Джерсі» — просто сучка. Якби Меррі було потрібне молоко, то вже краще було б смоктати коров’яче вим’я. Принаймні корова має материнські почуття.

Він не заважав їй говорити, не заважав собі її слухати, але тільки тому, що хотів усе знати; якщо в їхній сім’ї щось не так, то, звичайно, він хотів би це знати. Де тут причина невдоволення? Що викликало обра́зи? І найбільша загадка: як Меррі стала тією, ким стала? Проте відповідей на питання не було. Те, що казала Рита, не могло бути причиною. І не могло б підбурити Меррі на підрив будівлі. Ні. Зневірений у всьому чоловік віддавався на милість підступного дівчиська не тому, що вона могла б зрозуміти, що пішло не так, а тому, що більше не було до кого звернутися. Він не так був людиною, яка шукає відповіді, як удавав із себе того, хто її шукає. Вся ця словесна перестрілка була безглуздою помилкою. Сподіватися, що це дитя заговорить відверто. Вона топталася по ньому, і їй було мало. Все, пов’язане з їхнім життям, спотворювалося її ненавистю до невпізнання. Перед ним була ненависниця — ця маленька бунтарка!

— Де вона?

— А навіщо вам знати, де Меррі?

— Я хочу її бачити, — сказав він.

— Навіщо?

— Вона — моя дочка. Загинула людина. Мою дочку звинувачують у вбивстві.

— Що ви заладили одне й те саме? Знаєте, скільки в’єтнамців убили за ті кілька хвилин, поки ми тут, не знаючи, до чого причепитися, обговорюємо, любила Доні свою доньку, чи не любила? Все відносно, Шведе. Смерть — штука цілком відносна.

— Де вона?

— Ваша донька в безпеці. Вашу дочку люблять. Ваша дочка бореться за те, у що вона вірить. Ваша донька нарешті пізнає цей світ.

— Де вона, чорт забирай?

— Вона не власність, розумієте? Вона — не власність. Більше вона не безпорадна. Вона не річ, аби ви володіли нею так, як володієте будинком в Олд-Римроку, будинком у Ділі, квартирами у Флориді, фабриками у Ньюарку та Пуерто-Рико і пуерториканськими робітниками, всіма своїми «мерседесами», джипами та чудовими, пошитими на замовлення костюмами. Знаєте, що я зрозуміла про вас, добреньких заможних лібералів, які володіють цим світом? Ви не маєте навіть найменшого уявлення про природу реальності.

«Так ніхто не починає життєвий шлях», — подумав Швед. «Не може бути, щоб вона була такою. Оце бунтівливе дитя, це нестерпне, впертюще, озлоблене дитя не може бути напутницею моєї дочки. Вона — її тюремник. Щоб Меррі, з усім її інтелектом, підпала під чари дитячої жорстокості та люті? Одна сторінка її щоденника заїкання містить більше людяності, ніж весь отой садистський ідеалізм у безрозсудній голові цього дитяти. Розтрощити б цю патлату довбешку — просто зараз, обхопити міцними долонями і стискати, стискати її, поки всі ці злочинні ідейки не підуть їй носом!»

От як дитина перетворюється на такого монстра? Чи можна бути настільки бездумним? Відповідь позитивна. Єдиною особою, яка пов’язувала його з донькою, було це дитя, котре нічого не знає, але береться виголошувати що завгодно і, найвірогідніше, зробить що завгодно, кинеться під що завгодно — аби полоскотати собі нерви. Її думки — суцільні стимули, мета яких — полоскотати нерви.

— Взірець для наслідування, — сказала Рита, говорячи до нього самими кутиками губ, неначе це полегшувало їй завдання — руйнацію його життя. — Взірцевий чоловік, якого всі обожнюють, який завжди й в усьому переможець, насправді не хто інший, як злочинець. Великий Швед Левов, всеамериканський злочинець-капіталіст.

Як на дитину, може, і розумна, хоча загалом божевільна фантазерка, цілком поглинута своїми ескападами, озлоблене божевільне дитя, яке в очі не бачило Меррі, а знало її тільки з фотографій у газетах; просто «політизована» дуринда — у Нью-Йорку на вулицях зараз повно таких, — злочинно звихнута єврейська дівчина, що нахапалася відомостей про їхнє життя із преси, телебачення, від її однокласників, які торочили одне й те саме: «Затишний Олд-Римрок на порозі серйозного потрясіння». Якщо їм вірити, то виходило, що Меррі ще напередодні вибуху ходила по школі та розповідала про свій задум чотирьомстам школярам. Усе звинувачення якраз і зводилося до свідчень школярів проти неї, коли вони з телеекранів твердили, що особисто чули від неї, що вона зробить це. Оте «чули від неї» плюс її зникнення — ось і всі докази проти Меррі. Пошта підірвана, крамниця постраждала «за компанію», але ніхто не бачив її там, ніхто не застав її за терактом; і якби не зникнення, то нікому й на думку не спало б бачити в ній терористку. «Її заманили!» Дон невпинно ходила по дому і крізь сльози примовляла: «Її викрали! Заманили! І зараз їй десь промивають мізки. Чому всі товкмачать, що це її рук справа? Ніхто ж її в очі не бачив! Вона до цього не причетна! Як вони взагалі могли подумати таке про її дівчинку? Динаміт? Який Меррі має стосунок до динаміту? Ні! Це неправда! Вся ця історія — темний ліс!»

Він мав негайно сповістити ФБР про появу Рити Коен іще тоді, коли вона прийшла по зошит з Одрі Гепберн. Або принаймні зажадати від цієї Рити доказів, що Меррі в них і з нею все гаразд. І втаємничити не Дон, а когось іншого — виробити стратегію дій спільно з людиною, котра точно не накладе на себе руки, якщо Швед не робитиме те, що диктуватиме її відчай. Йти назустріч потребам дружини, знетямленої горем, здатної лише на дії та думки, зумовлені її істеричним станом, було непрощенною помилкою. Він мав подолати свою недовіру і негайно зв’язатися з тими агентами, які допитувати його та Дон на другий день після вибуху. Він мав хапатися за телефон і набирати номер федералів, щойно стало зрозуміло, хто ця Рита Коен, навіть коли вона сиділа в нього в кабінеті. А замість цього він поїхав з роботи просто додому і, оскільки ніколи не міг щось вирішувати, ігноруючи почуття тих, хто був пов’язаний із ним любов’ю, оскільки бачити їхні страждання було для нього найбільшою мукою, позаяк ігнорувати прохання та очікування, навіть коли їхні аргументи були бездоказові й недоречні, вважав незаконним використанням переваги в силі, оскільки він не міг розбити так цінований усіма образ безмежно відданого сина, батька й чоловіка, оскільки він ніколи не обманював чиїхось сподівань — він сів у кухні за столом навпроти Дон і мовчки вислухав її довгу, напівбожевільну промову, яка переривалася розпачливим риданням і зводилась до слізного благання нічого не казати ФБР.

Дон благала Шведа, щоб він зробив усе, чого хоче та зайда: Меррі зможе уникнути арешту, якщо вдасться тримати її там, далеко, поки не вляжеться історія з крамницею і смертю лікаря Конлона. Якби тільки можна було її десь заховати, щось зробити для неї, хай навіть за кордоном, допоки не закінчиться це спровоковане війною полювання на відьом і не прийдуть нові часи! Лише тоді зможуть справедливо розібратися з тим, чого вона ніколи, ніколи не скоювала. «Її заманили!» — і він сам у це вірив, бо в що батько ще може повірити? — поки не почув, як Дон із дня у день всоте повторює це.

І він передав зошит з Одрі Гепберн, трико, балетки і «заїкальний» щоденник, а тепер мав зустрітися з Ритою Коен у готелі «Нью-Йорк Гілтон», щоб передати їй п’ять тисяч доларів непоміченими купюрами по десять і двадцять доларів. Коли вона сказала принести зошит з Одрі, він ще тоді чудово усвідомлював, що краще було зателефонувати у ФБР. Тепер так само чітко усвідомлював, що коли він і далі виконуватиме її знущальні забаганки, то кінця-краю цьому не буде, і єдине, що він отримає взамін, — це нові болі та розчарування, які нікому більше не збагнути. Зошитом з Одрі, трико, балетками, «заїкальним» щоденником його хитро підвели до обтяжливих платежів.

Але Дон була переконана, що коли він поїде на Мангеттен, загубиться в тамтешньому натовпі й у домовлену годину, впевнений, що стеження за ним нема, прийде в готель, у номері чекатиме на нього Меррі — абсурдне очікування казкового закінчення, для якого не було жодних підстав, але йому не вистачило духу суперечити їй, сперечатися, коли з кожним телефонним дзвінком здорового глузду в дружини чимраз меншало.

Вона вперше була в спідниці та блузці з дешевої барвистої матерії та в туфлях на високих підборах. Невпевнено ступаючи у них по килиму, вона здавалася ще меншою, ніж у грубих черевиках. Волосся, як завжди, наїжилося, але обличчя — зазвичай як невеличке блюдце, без прикрас і бездушне — розцвічене помадою і тінями для повік, а щоки масно рожевіють. У неї був вигляд третьокласниці, яка добряче похазяйнувала в маминій кімнаті (якщо не зважати на те, що з-під шару косметики її невиразність була ще страшніша в своїй психопатії, аніж коли її обличчя було позбавленою людських рис маскою).

— Гроші при мені, — сказав він з порога, вивищуючись над нею і знаючи, що робить найбільшу дурість із усіх можливих. — Гроші при мені, — повторив він і приготувався слухати докірливу розповідь про піт і кров робітників, у яких він украв ті гроші.

— А, добридень. Заходьте, — відказала дівчина. Хочу вас познайомити зі своїми батьками. Мамо, тату, це Сеймур. Одні манери для фабрики, інші — для готелю. — Та заходьте вже. Почувайтесь як удома.

Пачки з грошима були в нього в портфелі. Не тільки п’ять тисяч десятками й двадцятками, як вона замовляла, а й ще п’ять — банкнотами по п’ятдесят. Цілих десять тисяч доларів — і жодного уявлення, навіщо. Чим допоможуть вони Меррі? Вона не побачить із них ані цента. І все ж, зібравши всі свої сили, щоб не видатися слабаком, він знову сказав:

— Я приніс гроші, як ви просили.

Він щосили намагався залишатися самим собою, попри всю фантастичність усього, що з ним відбувалося.

Вона зарухалася на розстеленому ліжку і, склавши ноги по-турецьки та підклавши під голову дві подушки, неголосно заспівала: «О, ле-ді я, о, ле-ді я, енцикло-пе-ді-я мо-я, о, леді вся в тату́…»

Це була одна з тих старомодних дурних пісеньок, які він розучував ще з маленькою донькою, коли з’ясувалося, що за співом вона перестає заїкатися.

— Ну що, прийшли трахнути Риту Коен?

— Я прийшов, — сказав він, — віддати вам гроші.

— Може, п-п-потрахаймося, т-т-тату?

— Якби ви хоч трохи розуміли, як може почуватися людина, котра проходить через…

— Облиште, Шведе. Що ви знаєте про «почування»?

— Чому ви так з нами поводитесь?

— У-у-уа-а-а!.. Скажіть мені щось інше. Ви прийшли сюди мене трахнути. Це ж зрозуміло. Чого б це псові-капіталісту середніх літ пертися в готельний номер, як не задля зустрічі з молодою сучкою? Звичайно ж, щоб її трахнути. Скажіть-но це. Просто скажіть: «Я прийшов тебе трахнути. Відтрахати тебе по повній». Давайте, Шведе, кажіть.

— Я не казатиму такого. Будь ласка, припиніть це все.

— Мені двадцять два. Я роблю все. Геть усе. Ану, Шведе, кажіть.

Невже це приведе його до Меррі — ця навала знущань і насмішок? Вона з нього знущається, але їй цього мало. Може, вона удає когось, діючи за сценарієм, розробленим заздалегідь? Чи він має справу з особою, з якою краще взагалі не мати жодних справ, бо вона ненормальна? І виглядає, ніби член якоїсь банди. А може, і не член, а ватажок — оця маленька блідолиця душогубка? У бандах ватагують найжорстокіші. І хто там найжорстокіший — вона, чи є ще хтось нещадніший, і зараз вони тримають Меррі в полоні, і просто зараз вона в їхній владі? А може, вона найрозумніша. Найартистичніша. Чи найрозбещеніша. Їхня повія, що тільки-тільки набирає силу. А може, це для них просто гра, позаяк діткам із середніх верств теж треба якось розважатися.

— Невже не хочеться? — запитала вона. — У такому великому тілі — і ні крапельки хоті? Давайте, не така вже я страшна. Ну чого боїтесь, я ж вам однаково не рівня. Ні, ви тільки погляньте на нього! Стоїть, як малий збитошник. Стоїть і до смерті боїться ганьби. Ви там у штанах маєте щось, окрім вашої знаменитої чистоти? Б’юсь об заклад, що він стоїть, як стовп, — промовила вона. — Опора суспільства.

— З якою метою ви все це говорите? Не поясните?

— Мета? Тут все просто. Тицьнути вас носом у дійсність. Ось ця мета.

— І скільки треба для цього?

— Щоб ткнути мордою в реальність? Змусити полюбити її? Присилувати до участі в ній? Вивести вас на передній край реальності? О, мавпочко, тут доведеться попотіти!

Він дав собі обіцянку ніяк не реагувати на її образи і не заводитися, хай би що вона казала. Він був готовий до словесної агресії і поклявся собі не реагувати на неї. Вона не була дурепою, могла не боячись сказати що завгодно — він це знав. Та він ніяк не сподівався, що в них дійде до хіті, не сподівався, що до словесних нападок може додатися щось іще. Попри гидливість, спричинену нездоровою білістю її шкіри, попри смішний, дитячий макіяж і дешевий одяг, створіння, що напівлежало на постелі, було молодою жінкою, і навіть Швед — уособлення витримки завжди й у всьому, заледве давав собі раду.

— Бідне створіннячко, — з насмішкою промовила вона. — Маленький багатійчик із Римрока. Які ж бо ми скуті. П-п-потрахаймося, т-т-тату. Я відведу вас до дочки. Відмиємо ваш прутик, застебнемо ширінку, і я відведу вас туди, де вона.

— Чому я повинен вам вірити? Звідки я знаю, що у вас на думці?

— Зачекайте. Подивіться, куди все поверне. Найгірше, що може чекати, — ну, пограєтеся з двадцятидворічною кізкою. Сміливіше, татуню! Підсаджуйтеся до мене, т-т-та…

— Припиніть! Де це, а де моя дочка! Між нею і вами нема нічого спільного! Ви — дрібне лайно, не гідне навіть здмухувати пил з її туфель! Моя дочка не має жодного стосунку до вибуху. І ви це добре знаєте!

— Заспокойтеся, Шведе. Заспокойтеся, мій коханчику. Якщо ви справді бажаєте побачити дочку, як стверджуєте, то просто заспокойтеся, підійдіть сюди і вдуйте Риті Коен як слід. Спершу трах, тоді приз.

Вона підтягнула коліна собі до грудей і, впершись п’ятами у постіль, широко розвела ноги. Барвиста спідниця була закасана вище колін, під нею не було нічого.

— Ось, — лагідно промовила вона. — Встав його просто сюди. Атакуй, нападай. Зайчику, тобі можна все.

— Міс Коен… — Швед не знав, за що хапатися, яка з усіх можливих реакцій виявиться рятівною. Вир цих печерних пристрастей, ця дешева риторика — він явно був не готовий до такої атаки. Вона принесла до готелю шашку динаміту. Он воно як. Щоб його підірвати.

— Що сталося, любий? — обізвалась вона. — Якщо ви хочете, щоб вас почули, то треба говорити, як великий хлопчик.

— Який стосунок має ця вистава до того, про що ми говоримо?

— Прямий, — відказала вона. — Ця вистава дасть вам таку чітку картину всіх подій, що ви здивуєтесь! Подивіться, — сказала вона, розвівши пальцями статеві губи і виставивши напоказ своє єство — слизьке, вологе, з венами та цятками, воскове від мокрого тюльпанного блиску епітелію.

Швед відвернувся.

— Там, унизу, цілі джунглі, — сказала вона. — Ніщо не стоїть на своєму місці. Те, що ліворуч, геть не схоже на те, що праворуч. А скільки ще всього є? Ніхто не знає. Стільки, що й не злічити. Наприклад, лімфатичні вузли. Ще один отвір. Стулки. Чи ви не бачите зв’язку між цим і тим, про що ми говоримо? Придивіться уважніше. Як слід придивіться.

— Міс Коен, — сказав він, фіксуючи погляд на її очах, єдиному відблиску краси, яким благословила її природа — дитячих, як він зауважив, очах, що належали чемній дівчинці, ніяк не причетній до того, що вона тут творила, — міс Коен, у мене пропала дочка. І ще загинула людина.

— Схоже, ви не врубаєтесь. Ні в зуб ногою. Подивіться сюди. Опишіть мені те, що ви бачите. Хіба в мене щось не так? Що ви там бачите? Чи ви хоч бачите там щось? Ні, ви нічого не бачите. Ви нічого не бачите, бо не дивитесь навіть.

— Це якась маячня, — сказав він. — Ви ні на кого цим не вплинете. Крім хіба як на себе.

— Ви знаєте, який у неї розмір? А подивімося, чи ви вгадаєте. Вона невелика. Четвертий розмір, я гадаю. Найменший із усіх жіночих розмірів, що може бути в піхви. Усе, що менше, вже дитяче. Погляньмо, як вам припасує цей малесенький четвертий розмір. Подивимося, чи не дасть четвертий розмір найприємнішого, найпалкішого, найщільнішого траху — всім трахам траху? Вам до вподоби гарна шкіра, ви любите тоненькі рукавички — ну то встроми його сюди. Але повільно, повільно. У перший раз завжди встромляй повільно.

— Може, все-таки досить?

— Гаразд, якщо ви вирішили так, якщо ви аж такі хоробрі, що вам страшно поглянути, тоді заплющте очі, підступіть до мене і нюхніть її. Треба зробити крок і вдихнути повітря. Це як багно. Воно засмоктує. Вдихніть-но, Шведе. Ви ж знаєте, як пахне рукавичка. Вона пахне, як салон новенької машини. От і життя так само пахне. Вдихніть цей запах. Відчуйте, як пахне всередині свіженька вульва.

Її дитячі темні очі. Сповнені збудження та веселощів. Сповнені зухвалості. Сповнені бездумності. Сповнені дивоглядства. Сповнені Рити. І це лише наполовину гра. Щоб розпалити. Щоб роззлостити. Щоб пробудити. Вона була у світі химер. Дитя бунту. Джин гризот. Так наче бути його мучителькою, нівечити його сім’ю — це і було лиховісним сенсом її буття. Вакханальне поріддя.

— Ваша фізична витримка дивує, — сказала вона. — Невже ніщо не здатне зрушити вас із мертвої точки? А я й не вірила, що такі, як ви, ще існують. Хтось інший вже давно не витримав би свого стояку. Ви якийсь атавізм. Та скуштуйте ж її.

— Ви не жінка. Те, що ви собі дозволяєте, робить вас ким завгодно, але тільки не жінкою. На жіночу подобу ви ще виглядаєте. Але на огидну подобу. — Він похапцем відстрілювався, мов солдат від ворога.

— А чоловік, який боїться подивитися, хіба не убозтво? — звернулася вона до нього. — Чи дивитися суперечить природі людини? Що сказати про чоловіка, який відводить очі, бо йому не здужати реальність, бо природне суперечить його уявленням про світ? Бо у відомому йому світі нема ніякої гармонії? А він вважає, що вже знає його. Та скуштуйте вже! Авжеж, це огидно, чули, ви, мужній хлопче-бойскауте, я розбещена, — і, весело втішаючись з його відмови опустити погляд хоч на дюйм, вона дзвінко гукнула: — Ось!

Мабуть, вона залізла пальцями собі в піхву, бо рука щезла в її тілі, а вже за мить вона врочисто показала її всю, цілком. Кінчики пальців, просякнуті запахом лона, опинилися перед ним, перед самісіньким його обличчям. Він не мав чим затулитися, і запах самиці шибонув йому в ніс.

— Ось де ключ до розгадки. Хочете знати, який стосунок це має до наших подій? — запитала вона. — Ось вам пояснення.

У ньому вирувало стільки емоцій, стільки вагань, стільки намірів і протидій, його так розривало від поштовхів та контрпоштовхів, що годі було зрозуміти, хто з них провів межу, яку не можна перетнути. Усі його думки були нібито іноземною мовою, та все ж він розумів, що є межа, за яку йому зась. Її не схопиш і не вкинеш у вікно. Не візьмеш за шкірку і не кинеш під ноги. Краще її взагалі не торкатися, хай там що. Ті сили, які в ньому ще лишалися, слід зосередити на тому, щоб так і застигнути за крок від ліжка. Він не наблизиться до неї.

Покрутивши перед ним своєю кистю, вона стала описувати нею у повітрі плавні, кумедні, неширокі колові рухи, поступово наближаючи до свого рота. Наблизивши, взялася один за одним обсмоктувати пальці.

— Знаєте, як це смакує? Сказати вам? Це смакує, як ваша д-д-дочка.

І тут він кинувся з номера. Побіг щодуху.

Усе, кінець. Десять, дванадцять хвилин — і все скінчилося. Він зателефонував у ФБР, але поки агенти приїхали до готелю, її вже не було, як і портфеля, котрий він покинув у номері. Він утікав не від її дитячої жорстокості та підлості, навіть не від мерзенної провокації, а від чогось такого, чому він уже й назви не міг підібрати.

Зіткнувшись із чимось, чого не опишеш словами, він все робив не так, як слід було робити.

Перше вересня 1973 р.

Вона подалася в джайни. Хто це такі, батько не знав, і Меррі плавно, співучо (без натяку на заїкання, як розмовляла б удома, під батьківським крилом, якби коли-небудь подолала своє заїкання) терпляче почала йому пояснювати. Джайни — це не дуже велика релігійна секта в Індії. З цим фактом Швед ще міг змиритися. Але так і не зміг повірити, що поведінка Меррі диктується їхніми звичаями, а не її почином, навіть коли вона доводила, що все нею роблене до найменших дрібниць має те або інше релігійне наповнення. Обличчя вона закривала панчохою, щоб не шкодити мікроскопічним організмам, які живуть у повітрі, яке ми вдихаємо. Не купалася в річці, бо шанувала все живе, в тім числі й паразитів. Казала, що не миється, аби «не шкодити воді». Коли поночіло, вона вже не пересувалась навіть по своїй кімнаті, позаяк боялася наступити на щось живе. В усіх формах матерії, пояснювала вона, ув’язнені чиїсь душі, і чим нижча форма життя, тим сильнішим є біль ув’язнених у матерії душ. Єдиний спосіб звільнитися колись од матерії та досягти того, що вона описувала як «самодостатнє блаженство на віки вічні», полягав у тому, щоб витворитися, за її благоговійним висловом, «у досконалу душу». А до цієї досконалості можна прийти тільки через суворий аскетизм, самозречення й через доктрину ахімси, або ненасильства. П’ять даних нею «обітниць» були надруковані на каталожних картках і скотчем приліплені до стіни над вузьким лежаком з брудного поролону на неметеній підлозі. Тут вона спала, а висновуючи з того, що крім матраца в одному кутку та купи ганчір’я — її одягу — в іншому, більше в кімнаті не було нічого, тут вона, мабуть, і їла: треба ж чимось підтримувати життя в тілі. І їла мало, судячи з неї, дуже мало. Складалося враження, що вона мешкає не за п’ятдесят хвилин їзди від Олд-Римрока, а в Делі чи Калькутті, балансуючи на межі голодної смерті, причому не як праведник, очищений аскетичним подвижництвом, а як парія з касти недоторканних, що ледь переставляє кволі ноги.

Кімнатка, здатна довести до клаустрофобії своєю мализною, була навіть менша за камеру в тюрмі для неповнолітніх, яку безсонними ночами уявляв собі Швед, готуючись ходити на побачення до Меррі, коли її заарештують. Добиралися до її халупи пішки, проминули ветклініку, станцію, тоді повернули на захід, пройшли підземний переїзд, який виходив на Мак-Картер-хайвей; тунель не більше півтораста футів завдовжки, але якраз із тих, пірнаючи в які водій завбачливо блокує на машині всі дверні замки. Освітлення в тунелі не було, пішохідні смуги захаращені уламками меблів, пивними бляшанками, пляшками, шматками та уламками невідь-чого. Під ногами валялися автомобільні номери. Тут не прибирали багато років. Чи взагалі ніколи. Кожен крок супроводжувався хрускотом битого скла. Посеред хідника стояв високий барний табурет. Як він тут опинився? Хто його приволік? Он валяються зіжмакані чоловічі штани. В якомусь бруді. Хто їхній власник? Що з ним сталося? Якби йому на очі трапилась відірвана рука або нога, то Швед уже не здивувався б. Дорогу їм перегородив мішок для сміття. Чорний пластик. Зав’язаний на вузол. Цікаво, що в ньому? Труп туди влізе легко. Були в тунелі й живі люди, страшні, як смерть, вони копирсалися в бруді під покровом темряви. З-над почорнілих крокв долітав глухий перестук коліс; шум поїздів, що в’їжджали на станцію, докочувався аж сюди. П’ятсот, шістсот поїздів на день прокочувалися над головою. Дорога до кімнатки, яку знімала Меррі, неподалік від Мак-Картер-хайвею, лежала крізь тунель — місце, небезпечне не тільки в Ньюарку, а й будь-де на Землі.

Вони пішли пішки, бо Меррі не поїхала б машиною. «Я тільки ходжу, тату, я машинами не їжджу». Тому він залишив свою автівку на Рейлроуд-авеню, де її могли поцупити за п’ять хвилин, і пройшов разом з нею ті десять хвилин, потрібні, щоб дістатися її халупки, і ця прогулянка змусила б його заплакати вже із першого десятка кроків, якби він безнастанно не повторював про себе: «Це життя. Таке наше життя. Я не можу її відпустити»; якби не взяв її за руку й не нагадував собі повсякчас, поки вони удвох проходили отой страшний тунель: «Це її рука. Рука Меррі. Її рука — все решта байдуже». Не витримав би і заплакав, бо коли їй було років шість чи сім, вона любила гратися з ним у морпіхів: «Шикуйсь! Струнко! Вільно!»; вона любила крокувати з ним на пару: «Прямо кроком руш! Праве плече вперед! Кру-гом! Півоберта праворуч!»; любила разом з ним робити вправи для морпіхів («Усім лягти на палубу!»). Їй подобалося називати землю палубою, ванну кімнату — носом корабля, власне ліжко — гамаком, а Дон, коли та куховарила на кухні, — коком; але найбільше вона полюбляла стройові гуканки, які виводила, сидячи у Шведа на плечах, коли вони прямували вигоном шукати маминих корів: «Ба-йо-ле, ра, ле, ра, ле, ра, йо, ле. Ле, ра, йо, ле…» І ніякого тобі заїкання! Коли вони грались у морпіхів, Меррі на жодному слові не заїкнулася.

Кімната розташовувалася на першому поверсі будинку, який сто років тому ще міг бути пансіоном, і то непоганим, респектабельним пансіоном: фундамент із пісковику, добротна цегляна кладка, фігурне коване поруччя на цегляних сходах, що вели до двостулкових дверей. Але зараз старий пансіон був руїною на вузькій вулиці, де, крім нього, стояло лише дві будівлі. Неймовірно, але там ще вціліло двійко старих ньюаркських платанів. Будинок був затиснутий між порожніми пакгаузами та пустирищами, де чергувалися височенні зарості трави та чагарів і купи іржавого брухту. Фронтону над центральним входом не було, його просто поцупили, так само виламали й карнизи — акуратно виламали і відвезли до Нью-Йорка, щоб здати в антикварний магазин. З усіх старих будівель у Ньюарку позникали орнаментальні кам’яні карнизи, навіть ті, що висіли на рівні четвертого поверху. Робилося це дуже просто: серед білого дня підганяється автолюлька з устаткуванням на сто тисяч баксів, а поліція спить або куплена, і ніхто не зупиниться, щоб бодай запитати, з якої агенції ця автолюлька, що підхалтурює на стороні. «Індичачий» фриз, який оперізував старий Ессекський продуктовий ринок на розі Вашингтон і Лінден, з теракотовими індиками та величезними рогами достатку, з яких «сипалися» фрукти, — вкрадений. В будівлі сталася пожежа, і за ніч оцей фриз наче корова язиком злизала. Великі негритянські церкви (баптистська на Бетані закрита, забита дошками, розграбована і врешті знесена бульдозером; Вайкліфська пресвітеріанська понівечена пожежею) — також утратили свої карнизи. Алюмінієві водостоки навіть із населених будинків, із будівель респектабельних — поцуплені. Жолоби, дренажні труби, риштаки — все розкрадено. Розтягнуто все, до чого можна дотягнутися. Просто хапай і бери. Мідні труби з позакриваних фабрик — видирай, продавай. Будь-яке місце, де вікна зачинені й забиті дошками, наче промовляє людям: «Зайди і обдери. Що залишилося — віддери, вкради, продай». Здирство — це харчовий ланцюжок у природі. Їдеш ти повз будинок з оголошенням «Продається», а там уже нема нічого, і продавати — ні́чого! Все розкрадено бандами на машинах, розтягнуто людьми, які кружляють по місту з магазинними візками, поцуплено злодюжками-самітниками. Люди доведені до ручки і хапаються за все, що бачать. І «йдуть на поживу», як акули на рибу.

— Дай їм шматок стіни із двох цеглин, — обурювався якось батько, — і в них одразу думка: «Між цеглинами розчин, може на щось придатися!» І роздовбують цеглу, вишкрябують розчин. А що? Розчин же! Сеймуре, це вже не місто, а кістяк! Їдь звідси!

Вулиця, де жила Меррі, була мощена цеглою. На ціле місто залишалися нечіпані не більше дюжини таких бруківок. А остання брукована вулиця, приємна, старовинна брукована вулиця, була обкрадена десь тижнів за три після заворушень. У місцях найбільших руйнувань ще курився димок, а якийсь забудовник з околиці міста уже пригнав о першій ночі три вантажівки і щось зо двадцять чоловік, і до ранку, без найменшого ризику наразитися на полісмена, вони геть-чисто по-злодійському видлубали всю бруківку з неширокої вулички, яка діагонально йшла від «Ньюарк Мейд», а відтак відвезли її в невідомому напрямку. І коли Швед наступного ранку прибув на роботу — вулиці як не було.

— То тепер крадуть цілі вулиці? — обурився батько. — Вже Ньюарк навіть вулиць не може утримати? Сеймуре, їдь звідси до бісової матері!

Батьків голос став голосом розуму.

Вулиця Меррі мала завдовжки пару сотень футів, затиснутих у трикутнику поміж Мак-Картер-авеню (де, як завжди, вдень і вночі носилися важко ладовані вантажівки) та руїнами Малберрі-стрит. Малберрі — нетрі китайського кварталу, які Швед знав ще з 1930-х, коли ньюаркські Левови (Джеррі, Сеймур, мама, тато), бувало, в неділю по обіді підіймалися вервечкою по вузьких крутих сходах сімейного ресторанчика, щоб поласувати чоу-мейном, а вже дорогою на Кір-авеню батько, правлячи автівкою, розповідав синам неймовірні історії про давні «війни тонгів» тут, на Малберрі.

Давні. Історії про давнину. Більше не було ніяких історій про давні події. Не було нічого. Був матрац, злинялий, обважнілий від вологи, схожий на карикатурного п’яничку, що сидить під стовпом. І на стовпі висів покажчик вулиць. Оце, власне, і все.

Вище даху її дому, за якихось півмилі, малювалися обриси ділової частини Ньюарка і виднілись три знайомих слова, навіваючи легкість і затишок (які нізащо не навіяли б інші англійські слова). Слова каскадом спускалися по фасаду розкішної брили, де сплітались у вузол всі ниточки тутешнього ділового життя; великі, білі, аскетичні літери, які, зайнявши десять поверхів, декларували надійність і стабільність фінансових інституцій, суспільний прогрес, безмежні можливості та невимовну гордість; непорушні літери, видні навіть з літака, коли ваш персональний лайнер, прямуючи з півночі, заходить на посадку в міжнародному аеропорту.

Того літа тривали слухання у Вотерґейтській справі. Левови чи не всі вечори просиджували на терасі перед телевізором, переглядаючи по 13-му каналі повтор денних засідань. Колись, іще до того, як були розпродані селянський реманент і вся худоба, саме звідси в теплу надвечірню пору вони спостерігали, як під самісіньким підніжжям пагорба нагулює боки череда Дон. Неподалік будинку було поле на вісімнадцять акрів, і в деякі роки вони випускали на нього худобу й забували про неї. Коли корови розбрідалися з виду, а Меррі, надягнувши піжаму, хотіла побачити їх перед сном, Дон гукала: «Минь!.. Минь!..», як, напевне, гукали їх тисячі літ, і ті озивалися, підіймалися схилом і вилазили з баговиння — сходилися звідусіль, де б не були, і ревли на ходу, відгукуючись на голос Дон. «Правда, наші дівчатка прекрасні?» — запитувала Дон в дочки, а назавтра вони двоє вставали удосвіта і знову гнали череду, й він чув, як Дон каже: «Так, зараз ми йдемо через дорогу», — і Меррі відчиняла браму, і мати та мала дочка за допомогою лозини та собаки — австралійської вівчарки Апу — гнали дванадцять, п’ятнадцять чи й вісімнадцять голів, кожна з дві тисячі фунтів завважки. Меррі, Апу, Дон, та інколи ветеринар або хлопчина з сусідньої ферми, коли була потрібна пара зайвих рук допомогти із загорожею чи сінокосом. Меррі завжди допомагала з сінозаготівлею. Якщо від стада відбивається теля, Меррі займає його. Коли до хліва зайде Сеймур, то в отих двох корів мов диявол вселяється: вони риють копитами землю, махають до нього рогами, та варто з’явитися Меррі, й вони ластяться до неї, на всі лади показують, чого їм хочеться. Вона своя для корів, і ті добре знають, чого сподіватись від неї.

Що ж таки змусило її сказати: «Не хочу говорити про маму»? Боже, Боже, чим же ця мати так їй допекла? Який злочин скоїла? Була надто м’якою до цих добрих корів? Це її злочин?

Оцей останній тиждень, поки Шведові батьки гостювали в них (вони щороку наприкінці літа приїздили сюди з Флориди), Дон не було й потреби розважати їх. Коли вона верталася з новобудови чи контори архітектора, вони сиділи перед телевізором у товаристві її свекра, котрий вдавав із себе помічника юрисконсульта при комітеті. Чоловікові батьки весь день дивилися ті слухання, а ввечері передивлялися в записі. Ті часові лакуни, які Шведів батько залишав собі вдень, він заповнював написанням листів на адресу членів комітету, а потім зачитував їх усім за вечерею.

«Шановний сенаторе Вайкер! Ви здивовані тим, що коїлося в Білому домі Хитруна Дікі? Не будьте простаком! Гаррі Трумен розкусив його ще в 1948 році, коли й обізвав Хитрим Дікі». — «Шановний сенаторе Ґерні! Ніксон нічим не поступається Тифозній Мері. Він заражає все, чого торкається, включаючи й вас». — «Шановний сенаторе Бейкер! Вам цікаво чому? Та тому, що це банда звичайних злочинців, ось чому!» — «Вельмишановний докторе Деш, — писав він до нью-йоркського комітетського адвоката, — я аплодую Вам стоячи. Нехай береже Вас Господь! Завдяки Вам я пишаюся тим, що я — американець і єврей».

А найбільшу зневагу він притримав для досить-таки незначної постаті, юриста на ймення Кальмбах, який організував незаконну передачу великої грошової суми на вотергейтську операцію та, на думку старого джентльмена, заслуговував найглибшого презирства й осуду. «Шановний містере Кальмбах! Якби Ви були євреєм і зробили те, що зробили, увесь світ заволав би: «Знову євреї! От вони — справжні користолюбці!» Але хто в нас користолюбець, шановний містере Заміський Клуб? Хто в нас злодій та ошуканець? Хто в нас американець і бандит в одній особі? Вам не вдалося приспати мою пильність своїми солодкими промовами, містере Заміський Клуб Кальмбах. Вам не вдалося замилити мені очі ні гольфом, ні вишуканими манерами. Я завжди знав, що Ваші миті руки — брудні. А зараз це знає весь світ. Ганьба!»

— Думаєш, цей сучий син відповість мені? Треба б видати мої листи окремою книжкою. Знайду когось, хто видрукує, і роздам безкоштовно, щоб люди знали, що відчуває простий американець, коли ці сучі діти… Диви-диви, ти тільки глянь на нього!.. — На екрані з’явився Ерліхман, колишній начальник штабу при Ніксоні.

— Мерзенний тип, — каже Шведова мати. — І ця Трісія така сама.

— Ну, вона дрібна риба, — заперечує чоловік. — А от він — справжній фашист, та й усі вони одна банда: фон Ерліхман, фон Гальдеман, фон Кальмбах.

— Однаково від неї верне, — каже дружина. — Як же вони з нею носяться! Теж мені принцеса.

— Ці так звані патріоти, — Лу Левов звертається до Дон, — так і дивляться, як би загарбати Америку і зробити з неї нацистську Німеччину. Знаєш книжку — «Тут такого не буде»? Чудова книжка, тільки автора призабув. Дуже-дуже сучасна. Ці добродії підвели нас до краю прірви. Ти тільки глянь на цього сучого сина.

— Навіть не знаю, хто бридкіший: він чи той, другий, — говорить дружина.

— Один чорт, — каже старий, — що той сучий син, що цей.

Ось вона, спадщина Меррі. Напевно, думав Швед, батько розпинався б так само, якби тепер вона сиділа поряд з ними перед телевізором, але ж її нема, і хто, скажіть, більше, ніж ці вотергейтські мерзотники, винуватий у тому, що сталося з нею?

Під час в’єтнамської війни Лу Левов почав слати Меррі копії листів, які він відправляв президенту Джонсону, але писав він їх в надії вплинути не так на президента, як на Меррі. Його онука-підліток через війну в такій люті — напевне, він і сам реагував би не менш бурхливо, якби, скажімо, сімейний бізнес пішов косо-криво, — і старий так засмучувався, що, відвівши сина вбік, починав казати: «Чому вона так переживає? Звідки вона взагалі все це знає? Хто забиває їй баки? Яке їй діло? Вона й у школі так поводиться? У школі так не можна, вона попсує всі стосунки. Зіпсує атестат і не вступить до коледжу. Люди такого не люблять, їй відкусять голову, вона всього лише дитина…» Намагаючись якось пом’якшити — ні, не погляди Меррі, а лють, із якою вона, розбризкуючи слину, висловлювала їх, він усіляко показував, що солідарний з нею, посилав їй статті з флоридських газет, додаючи свої антивоєнні гасла на полях вирізок. Під час своїх відвідин він ходив будинком, тримаючи під пахвою портфель із листами до Джонсона, і читав їй вибрані місця — намагався врятувати її від самої себе, волочився за дівчиною по п’ятах, як мале дитя. «Треба знищити це в корені, в зародку придушити, — шепотів він до сина. — Так не можна, категорично не можна».

— Ну, — казав він, зачитавши чергове послання президенту про те, яка велика країна Америка, якою брилою був Франклін Делано Рузвельт, у якому неоплатному боргу родина Левових перед цією країною і як прикро йому та його близьким, що наші хлопці в іншому кінці світу воюють невідь за що, коли їм треба бути вдома, з рідними, — ну, як тобі твій дід?

— Д-Д-Джонсон — військовий злочинець, — відповідала вона, — він не п-п-припинить війну тільки тому, що ти, діду, закликаєш до цього.

— Але розумієш, він ще й просто людина, котра має таку роботу.

— Він — акула імперіалізму.

— Є така думка.

— Що він, що Г-г-гітлер — одне й те саме.

— Ти перебільшуєш, дорогенька. Не те щоб Джонсон виправдав наші сподівання. Але ти забуваєш, що зробив з євреями Гітлер, дорога моя Меррі. Тебе тоді ще не було на світі, тому й не знаєш.

— Те саме робить Джонсон із в’єтнамцями.

— В’єтнамців не саджають у концтабори.

— В’єтнам — це і є один в-в-величезний концтабір! Річ не в тому, що там «наші хлопці». Це однаково, що сказати: «Треба встигнути вивести штурмовиків з Аушвіца до Р-різ-різдва».

— Доводиться бути дипломатом, дорогенька. Не можу ж я називати президента вбивцею і сподіватися, що він мене послухає. Правда, Сеймуре?

— Думаю, це не дуже доцільно, — погодився Швед.

— Меррі, ми всі солідарні з тобою, — переконував її дід. — Ти це розумієш? Повір, коли я читаю газети, я теж починаю казитися. Отець Кафлін, сучий син. Відважний літун і так званий національний герой цієї країни Чарльз Ліндберг — нацист, гітлерівець. Містер Джеральд Л. К. Сміт. Великий сенатор Більбо. Так, у цій країні повно доморощених мерзотників, ніхто не заперечує. Містер Ренкін. Містер Дайс зі своїм комітетом. Містер Дж. Парнелл Томас із Нью-Джерсі. Ізоляціоністи, расисти, фашисти-«нічогонезнайки» — не десь, а у конгресі США! Негідники типу Парнелла Томаса, котрі загриміли зрештою за ґрати. А зарплату ж їм платять американські платники податків. Страшні люди. Гірше не буває. Містер Мак-Каррен. Містер Дженнер. Містер Мундт. Ґеббельс із Вісконсина, вельмишановний містер Маккарті — в геєні вогненній йому горіти! Його приятель — містер Кін. Мерзотник. Паскудник, дарма що єврей! Тут завжди вистачало покиді, як і в будь-якій іншій країні, й до влади їх приводили виборці, оті мудрагелики з правом голосу. А газети? Містер Герст. Містер Мак-Кормік. Містер Вестбрук Пеґлер. Справжні фашисти й реакціонери, пси погані. Як я їх ненавиджу! Запитай свого тата. Так, Сеймуре? Я ж їх ненавиджу?

— Так.

— Але в нас демократія, люба. І подякуймо за це Богу. Тобі не конче злитися на своїх рідних. Хочеш — пиши листи. Хочеш — голосуй. Можеш на першому-ліпшому розі стати на ящик і виголосити промову. Зрештою, можеш піти в морську піхоту, як твій батько!

— Ой, діду, морська піхота — це про-про-про…

— Чорт забирай, Меррі, тоді переходь на інший бік! — вигукнув він, закусивши вудила. — А що? Якщо хочеш, іди в їхню морську піхоту. Таке бувало в історії. Це правда. Коли тобі стукне стільки, скільки треба, ти можеш перейти на той бік і воювати в армії противника, якщо хочеш. Але я не раджу. Люди цього не люблять, і, сподіваюся, тобі вистачить розуму зрозуміти чому. Неприємно, коли тебе називають зрадником. Але таке бувало. Така можливість є. Наприклад, Бенедикт Арнольд, він так і вчинив. Перейшов на бік ворога, як я пам’ятаю. Мій однокласник. І, мабуть, я поважаю його. Він мав мужність відстоювати те, у що вірив. Важив життям, захищаючи те, у що вірив. Але він, Меррі, був не правий, як на мене. Він перейшов на інший бік у революційній війні, і, на мою думку, хлопець сильно помилився. А ти не помиляєшся. Ти права. Твоя сім’я на сто відсотків проти цієї довбаної в’єтнамської війни. Тобі не треба бунтувати проти родини, бо родина з тобою заодно. Ти тут не одна така противниця війни. Ми всі проти неї. Боббі Кеннеді проти…

— Зараз проти, — презирливо процідила Меррі.

— Ну так, зараз. Краще зараз, аніж в інший раз, правда ж? Будь реалісткою, Меррі, витати в хмарах — марна справа. Боббі Кеннеді проти війни. Сенатор Юджин Мак-Карті проти. Сенатор Джавітс проти, а він — республіканець. Сенатор Френк Черч проти. Сенатор Вейн Морс проти, і то як! Я в захваті від цього чоловіка. Я написав йому і удостоївся відповіді з власноручним підписом. І звісно, сенатор Фулбрайт проти війни. Він, як вважають, запропонував Тонкінську резолюцію…

— Ф-ф-фул…

— Ніхто не каже…

— Тату, дай Меррі сказати.

— Вибач, дитино. Я слухаю.

— Фу-фулбрайт — расист.

— Хіба? Ти певна? Сенатор Вільям Фулбрайт з Арканзасу? Та ну. Ти щось плутаєш, дівчинко. — Якось вона уже висловилася не дуже схвально про одного чоловіка, якого він поважав, — супротивника Джо Мак-Карті, й тепер він щосили стримувався, щоб не накинутися на неї через Фулбрайта. — Але дай і мені закінчити. Що я казав? На чому я зупинився? На чому, чорт забирай, я зупинився, Сеймуре?

— Твоя думка полягає в тому, що ви обидва проти війни і хочете, щоб вона припинилася. Тут нема через що сперечатися — от що ти мав на увазі, по-моєму, — сказав Швед. Він тримався нейтрально, рівновіддалений від обох вогнедишних жерл, це влаштовувало його значно більше, ніж бути опонентом кожного. — Меррі вважає, що писати листи президенту вже пізно. Вона каже, що це марна справа. Ти ж вважаєш, що марна, не марна, але ти можеш це робити і робитимеш далі; принаймні залишиш своє ім’я в історії.

— Точно! — вигукнув старий. — Послухай, що я тут йому пишу: «Я все життя є членом демократичної партії». Слухай, Меррі. «Я все життя є членом демократичної партії…»

Проте жодні його звернення до президента війну не спинили, і ніякі розмови з Меррі не «знищили в корені» й не «придушили в зародку» катастрофу. Він єдиний у сім’ї бачив її наближення.

— Я знав. Було ясно як день — щось насувається. Я відчував. Я намагався запобігти цьому. Вона стала некерована. Щось зламалося. Я чув це. Я казав вам: з цією дитиною слід щось робити, з нею щось не так. Та вам в одне вухо влітає, в інше вилітає. Ви мені постійно: «Тату, заспокойся. Тату, ти перебільшуєш. Тату, в неї складний період. Лу, дай їй спокій, не сперечайся з нею». — «Ну, вже ні, — казав я вам, — не дам. Вона — моя онука. Я проти того, щоб дати їй спокій. Не хочу втратити онуку і не заспокоюсь. У неї ж не всі вдома». А ви дивилися на мене, як на божевільного. Ви, всі. А я був правий. Щодо помсти я був правий!

Удома жодних новин не було. Він молився, щоб прийшла звісточка від Мері Штольц.

— Нічого? — запитав він у Дон, яка готувала на кухні салат із щойно зірваної на городі зелені.

— Нічого.

Він налив випити собі та батькові й виніс келихи на терасу, де ще працював телевізор.

— Ти приготуєш смажене м’ясо, любий? — запитала його матір.

— Так, буде м’ясо, кукурудза й улюблені помідори Меррі. — Звичайно, він хотів сказати «улюблені помідори Дон», та вже коли обмовився, то виправлятися не став.

Мати сторопіла, але, переборовши хвилювання, сказала:

— Ніхто не готує м’ясо так, як ти.

— Дякую, мамо.

— Мій великий хлопчик. Найкращий у світі син. — Вона обійняла його і вперше за весь тиждень не стримала сліз. — Вибач, я згадала, як ви мені телефонували.

— Я розумію тебе, — сказав він.

— Коли вона була маленька, ти набирав мене, давав їй слухавку, й вона казала: «Привіт, бабусю! Знаєш що?» — «Не знаю, дитинко. Що?» І вона мені щось розказувала.

— Ну-ну. Ти так добре трималася. Не здавайся. Ну ж, тримайся.

— Я передивлялася її дитячі фотографії…

— Не треба. Краще не дивися. Ти ж умієш тримати себе в руках, мамо. Нічого не вдієш, треба.

— Любий, ти такий сильний, ти так підтримуєш нас, поруч із тобою ми просто оживаємо. Я так люблю тебе.

— Добре-добре, мамо. Я теж тебе люблю. Але, будь ласка, будь обережна при Дон.

— Так-так, постараюся.

— От і молодець.

Його батько, який — о чудо! — вже десять днів зберігав цілковите самовладання, вимовив, дивлячись на екран телевізора:

— Жодних новин.

— Жодних новин, — відлунив Швед.

— Зовсім ніяких.

— Зовсім.

— Ну, що ж, — сказав його батько, показуючи, що скоряється долі, — гаразд, так, значить, тому й бути, — і повернувся до телевізора.

— Як ти вважаєш, Сеймуре, вона ще в Канаді? — спитала матір.

— Я ніколи не вважав, що вона в Канаді.

— Але ж туди їхали хлопці…

— Слухайте, краще про це не говорити. Дон може зайти в будь-який момент…

— Вибач, таки твоя правда, — сказала мати. — Вибач, будь ласка.

— Ніщо не змінилось, мамо. Все, як і було.

— Сеймуре, — нерішуче почала вона. — Одне запитаннячко, любий. Якщо вона здасться поліції, то що тоді буде? Тато каже…

— Що ти чіпляєшся? — перебив її батько. — Він же сказав тобі, що тут Дон. Учися стримуватися.

— Я — стримуватися?

— Мамо, не треба прокручувати в голові ці думки. Її немає. Вона, може, взагалі більше не схоче нас бачити.

— Ну, вже ні! — зірвався батько. — Як це — не схоче! В житті не повірю. Неодмінно схоче!

— Де твоя стриманість? — запитала матір.

— Авжеж, вона хоче нас бачити. Та заковика в тому, що не може.

— Лу, любий, часто діти навіть у звичайних сім’ях виростають, їдуть геть, і тільки ти їх бачив.

— Але ж не в шістнадцять років! Не за таких обставин! Про які «звичайні сім’ї» ти кажеш? Ми ж і є та звичайна сім’я. А це — дитина, якій потрібна допомога. Дитина потрапила в халепу, а наша сім’я не відвернеться від дитини, яка потрапила в халепу!

— Їй двадцять один рік, тату. Двадцять один.

— Двадцять один, — підтвердила мати. — У січні виповнилося.

— Вона не дитина, — промовив Швед. — Я тільки хочу сказати, щоб ви нічого не чекали, щоб не засмучуватися.

— Ну, я вже не сумую. Не такий я дурний. Точно кажу тобі, не сумую.

— От і не треба. Я дуже сумніваюся, що ми колись її побачимо.

Ще гірше, ніж не бачити її ніколи, було б побачити її такою, якою він її покинув там, на підлозі тієї кімнатки. Останні роки він помалу «підводив» усіх — якщо не до цілковитої відмови від надії, то хоча б до реалістичної оцінки майбутнього. Як розповісти їм, що пережила Меррі, якими словами описати все і при цьому не вбити їх? Те, що вони уявили, навіть віддалено не було схоже на реальний стан справ. Ну та й навіщо комусь знати про цей стан? Що за потреба така?

— Сину, ти не просто так кажеш, що ми більше її не побачимо?

— П’ять років. Минуло п’ять років — це вам не просто так.

— Сеймуре, часом я йду вулицею, а переді мною йде якась дівчина, й якщо вона високого зросту…

Він узяв матір за руки:

— …то ти думаєш, що це Меррі.

— Так.

— Ми всі так думаємо.

— Нічого не можу з собою вдіяти.

— Розумію.

— І коли дзвонить телефон, — сказала вона.

— Знаю.

— Я їй кажу, — забурчав батько, — що вже по телефону вона точно не об’явиться.

— А чому? — запитала вона чоловіка. — Чому б їй не набрати наш номер? Найбезпечніше — зателефонувати до нас.

— Мамо, то все марні сподівання. Давайте хоча б сьогодні не говорити про це. Я розумію, що спекатися цих думок неможливо. Ніхто з нас не може їх спекатися. Але слід намагатися. Мріями ситий не будеш. Ти спробуй хоч трохи посунути від себе ці думки.

— Спробую, любий, — відказала мати. — Мені вже легше, поговорили — і вже легше. Весь час тримати це в собі я не можу.

— Я розумію, але ж ми не можемо шушукатись при Дон.

Він якось завжди легко розумів свою матір — на відміну від батька, котрий чималу частину життя провів у перепадах настрою та свого ставлення до близьких — від співчуття до ворожості, від співчутливого розуміння до цілковитої байдужості, від м’якої довірливості до нестримуваного гніву. Він ніколи не боявся суперечити їй, ніколи не завмирав здивовано через те, чию сторону вона приймає, чи що її роздратує наступної миті, як траплялося з батьком.

Її індустрією, на відміну від чоловіка, була тільки любов до рідних. Проста душа, вона клопоталася лиш одним — щоб її хлопчикам було добре. Ще дитиною він відчував, що коли вона з ним розмовляє, то нібито пускає його простісінько у своє серце. Що ж до батька, до серця якого він мав доволі вільний доступ, то спершу слід було пробитись через батькове чоло, міцне чоло затятого сперечальника, розкрити його з найменшою крововтратою, а вже тоді добуватися всього іншого.

Яка вона стала маленька, просто дивно! І тут не тільки остеопороз постарався: що не вдалося йому, те зруйнувала Меррі. Зараз мати, за його молодечих років — життєрадісна жінка, якій навіть у доволі зрілому віці кидали компліменти про юнацьку жвавість, була бабусею, із зігнутою та покривленою спиною, із викарбуваним зморшками виразом образи та подиву на лиці. Коли їй здається, що ніхто не бачить, в неї на очах проступають сльози. У цьому погляді — і давня звичка зносити біль, і здивування — як можна такий біль терпіти стільки часу? І однак усі його дитячі спогади (навіть цинічний, зневірений в усьому Джеррі, якби його спитали, підтвердив би їхню вірогідність) повертають йому інший образ матері — високої, яка наче здіймалась над ними всіма, рудуватої білявки, котра пашіла здоров’ям, вміла гарно сміятися і насолоджувалася своїм становищем єдиної жінки в чоловічому оточенні. Зараз — так, а коли він був малий, йому зовсім не було дивно і незвично, що людину однаково легко можна розпізнати за її обличчям і сміхом. Її сміх — не тепер, а раніше, коли ще існували причини для сміху, — він порівняв би з легким птахом у небі, що злітає все вище та вище, а побачивши вас — якщо вам пощастило бути її дитиною, — у недосяжну вись, на вашу превелику радість. Не конче було її бачити, щоб зрозуміти її місце в домі — у домі, який не стільки відображувався в його мозку, скільки й був самим мозком (у Шведа кора головного мозку ділилася не на передні, тім’яні, скроневі й потиличні долі, а на перший поверх, другий поверх і підвал, а ті — на вітальню, їдальню, кухню та інше).

Була одна річ, що гнобила її цілий тиждень, від самого приїзду з Флориди: у сумочці вона ховала лист Лу Левова до другої дружини Джеррі, яку той нещодавно покинув. Чоловік дав Сильвії Левов пачку листів і попросив відправити, але саме цього листа їй рука не піднялася кинути в поштову скриньку. Вона зважилася відкрити його і прочитати, а от зараз привезла з собою, щоб показати Сеймуру.

— Уявляєш, як розлютиться Джеррі, якщо Сьюзен отримає це? Та він лусне од люті. Джеррі — хлопчик гарячий. Завжди заводився з півоберта. На відміну від тебе, любий. Він не дипломат. А твоєму батькові всюди треба запхнути свого носа, йому до лампочки, що з того вийде, головне — запхати носа, куди не слід. От він пошле їй чек, поставить Джеррі в неприємну ситуацію, і Джеррі дасть йому такого прочухана!..

Лист, який вміщався на двох сторінках, починався так: «Люба Сьюзі, чек, який ти знайдеш у листі, для тебе, і нехай про нього ніхто не знає. Ці гроші я знайшов. Сховай їх десь і не кажи нікому. Я нікому не скажу, і ти нікому не кажи. Знай також, що я згадую тебе у своєму заповіті. Гроші ці — тільки твої, ти вільна робити з ними все, що хочеш. Дітям буде своя окрема частка. Якщо тобі захочеться ці гроші вкласти куди-небудь, то я настійно радив би вкладати їх у золото. Долар скоро зійде на пси. Радив би тобі компанії: «Беннінґтон майнз», «Кастворп девелопмент», «Ішлі-Вейґан мінерал корпорейшн». Це надійне вкладення. Назви я взяв із «Бюлетеня Баррінґтона» — я жодного разу не втратив, прислухаючись до його порад».

До листа скріпкою — крий Боже, випаде і залетить десь під диван — був прикріплений чек на ім’я Сьюзен Р. Левов на сім з половиною тисяч доларів. Удвічі більша сума була відправлена їй на другий день після її дзвінка, коли вона сказала, що Джеррі покинув її, зійшовшись із новою медсестрою, і розридалася, благаючи допомоги. Вона сама була новою медсестрою в кабінеті в Джеррі, коли той завів з нею інтрижку, яка скінчилася розлученням із першою дружиною. Мати розповіла Шведові, що, дізнавшись про чек на п’ятнадцять тисяч, Джеррі зателефонував батькові та вилаяв його останніми словами, і вперше в житті в Лу Левова так заболіло за грудиною, що довелось о другій ночі викликати лікарів.

І тепер, через чотири місяці, він знову за своє. «Сеймуре, навчи мене, що робити? Він ходить і горлає: «Друге розлучення, друга розбита сім’я, знову мої онуки залишилися без батька, ще троє дітей, прекрасних дітей, ростимуть без батьківської опіки!» Ти знаєш, як це в нього буває. Він кричить і кричить, бурчить і бурчить — я просто дурію! «Чому мій син з такою легкістю розлучається? Чи колись у нашій родині хтось із кимось розлучався? Ніхто й ніколи!» Я більше не можу, люба. Він дивиться на мене і горлає: «Нехай іде в дім розпусти! Нехай звідти візьме проститутку, одружиться з нею та й квит!» Якщо вони знову посваряться, Джеррі не щадитиме батька. Джеррі ж не має твого такту. І ніколи не мав. Як вони через ту шубку посварилися — пригадуєш? Джеррі зшив шубку з хом’якових шкурок? Мабуть, ти був тоді в армії.

Дістав десь шкурки — у школі чи деінде, — і зшив шубку для якоїсь дівчинки. Думав її потішити. Загорнув шубку, як ведеться, і послав поштою. І от дівчинка отримує посилку, а з неї такий сморід, що аж небо знудило. Дівча в сльози, мати надзвонює до нас… А до батька хоч санітарів викликай. Він почувався, ніби його зганьбили. І вони з Джеррі посварилися, і то так, що до смерті мене налякали. П’ятнадцятирічний хлопчисько — і щоб так верещати на рідного батька! «Я маю право! В мене є права!» Мабуть, за п’ять вулиць від нас було чути, що він має право. Джеррі не вміє відступати. Він не знає, що це таке. А тепер він верещатиме не на сорокап’ятирічного чоловіка, а на дідугана, якому сімдесят п’ять і в якого стенокардія. І все закінчиться не розладом шлунку. Не головними болями. А найсправжнісіньким інфарктом». — «Не буде інфаркту, заспокойся, мамо». — «Я зробила щось не так? У житті не рухала чужих листів. Та як він хотів послати все це Сьюзен? Вона ж язика за зубами не триматиме. Зробить те саме, що й тоді. Використає це проти Джеррі — неодмінно йому розповість. І тепер уже Джеррі уб’є його». — «Джеррі не вб’є його. Він не хоче вбивати його і не вб’є. Відправ листа, мамо. Він у тебе?» — «Так». — «Конверт не пошкоджений? Ти не порвала його?» — «Мені сором зізнатись, але я потримала його над парою. Конверт цілий. Але я не хочу, щоб це вбило його». — «Нічого не буде. Він міцний. Не встрягай в їхні справи, мамо. Відправ Сьюзен і листа, і чек. А коли зателефонує Джеррі, піди з дому погуляти». — «А якщо йому знову заболить у грудях?» — «А заболить, викличеш лікаря, як того разу. Просто не втручайся. Від себе самого ти його не захистиш. Пізно вже». — «Дякувати Богу, що в мене є ти. Ти єдиний, до кого я можу звернутися. У вас свого клопоту вдосталь, ви стільки натерпілись, але все одно ти єдиний в сім’ї, від кого я чую щось осмислене».

— Дон тримається? — запитав його батько.

— Так, у неї все добре.

— Виглядає на мільйон доларів. Знову схожа на саму себе. Покінчити з коровами — пречудова ідея, мудрішого ти ще нічого не придумував. Мені вони ніколи не подобалися. Я ніколи не розумів, навіщо їй це. І молодчина, що зробила підтяжку. Я був проти, але помилявся. Як останній ідіот, визнаю. Цей хлопець постарався на славу. Дякувати Богу, що по нашій Дон зараз не скажеш, скільки довелось їй пережити.

— Він чудово все зробив, — сказав Швед. — Стер страждання. Повернув їй обличчя. — Більше вона не буде дивитися на себе в дзеркало і бачити в ньому хроніки свого нещастя. Геніально: дивися просто перед себе і надихайся своїм відображенням.

— Але ж вона продовжує чекати. Я бачу, Сеймуре. Матері таке бачать. З обличчя, може, і зітреш страждання, але з душі не витравиш. Обличчя обличчям, але вона таки чекає, сердешна.

— Дон не сердешна, мамо. Вона — боєць. У неї все гаразд. Їй вдалося багато чого подолати.

Це правда: весь той час, поки він героїчно терпів нещастя, вона долала горе, крок за кроком — спочатку була просто вбита, знищена горем, відчувала його нестерпність, а потім скинула його з душі, як дерево скидає листя. На відміну від нього, вона не пручається ударам, приймає їх, падає під їхньою силою, але потому підводиться і вирішує самовідтворитися. Кожен її крок гідний захвату: спочатку відмовляється від імені, яке дочка знівечила, тоді покидає будинок, якому також перепало від дочки. Зрештою, це її життя, і Дон відбудує з руїн себе справжню, чого б їй це не вартувало.

— Мамо, годі про це. Ходімо зі мною, я хочу розпалити камін.

— Ні, — сказала вона, готова заплакати. — Дякую, любий. Я побуду тут з татом, подивлюся телевізор.

— Ти цілий день дивилася. Ходімо, допоможеш мені.

— Ні, любий. Дякую.

— Вона чекає, коли там доберуться до Ніксона, — пояснив батько. — Коли доберуться до Ніксона й устромлять йому в серце осиковий кіл, мати буде на сьомому небі від щастя.

— А ти хіба ні? — запитала вона. — Він не спить, — пояснила вона Шведові, — і все через отого мамзера. Серед ночі шпарить йому листи. А я мушу бути цензором, а деколи просто відбирати в нього ручку, бо лається мовби швець.

— Ця падлюка, ця мерзота паршива! — промовив гірко батько. — Бридкий фашистський посіпака! — І він, чимраз більше розпалюючись, вибухнув тирадою на адресу президента Сполучених Штатів, яка за ступенем ядучості не поступалася б шедевральним інвективам і самої Меррі — з урахуванням заїкуватості, яка робила її обурення не менш нищівним, аніж кулеметна черга. Ніксон своїми діяннями звільнив батька від усякої поваги до нього, як Джонсон колись звільнив Меррі, й він міг дозволити собі казати на його адресу все, що заманеться. Схоже було, що лаючи Ніксона на всю губу, Лу Левов просто імітує лайливу ненависть онуки до Джонсона. Ніксона геть! Під суд його! Усі методи добрі! Не буде Ніксона — все стане на свої місця. Якщо намастити Ніксона дьогтем і викачати в пір’ї, то Америка знову буде Америкою, без цього всього свавілля, без насильства, без злості, без божевілля й ненависті. Посадіть його в клітку, посадіть цього пройдисвіта — і в нас знову буде велика країна!

З кухні вибігла Дон — що там сталося? — і от вони вже всі залилися слізьми, обійнялися, попригорталися одне до одного та й плакали всі разом на своїй великій веранді, наче ту бомбу підклали під їхній будинок, і після вибуху вціліла тільки ця веранда. І Швед нічого не міг вдіяти ні з ними, ні із собою.

Ще ніколи сім’я з такою силою не відчувала свого краху. Попри всі Шведові зусилля пом’якшити шок від пережитого в той день жаху і не дозволити своєму розуму звихнутися — попри рішучість, з якою він спробував залатати дірки, що з’явилися у його захисній оболонці, коли він бігцем здолав тунель і знайшов свою машину на цій похмурій Даун-Нек-стрит цілу та неушкоджену на тому ж місці, де її залишив; попри рішучість, із якою він удруге спробував відновити свою захисну оболонку, пошкоджену телефонним розносом Джеррі, попри рішучість і втретє зібрати в кулак свою мужність — коли він стояв із автомобільним ключем в руках на парковці, під спіралями колючого дроту, попри те що тримав себе в руках, попри розпачливі намагання бути невразливим, попри ретельно підігнану до обличчя машкару впевненості в собі, за допомогою якої він увесь цей час намагався боронити своїх рідних від чотирьох скоєних нею вбивств, — варто було йому тільки сказати: «улюблені помідори Меррі» замість «улюблені помідори Дон», як усі вони відчули: те, що їх спіткало, — трагічно непоправне.

Того вечора Левови чекали на вечерю шістьох гостей. Першими приїхали архітектор з дружиною, Білл і Джессі Оркатти, які мешкали в старому родинному будинку Оркаттів за кілька миль від Левових по тій самій дорозі та були спочатку просто сусідами, відтак знайомими, а після почали і гостювати — коли Білл Оркатт зайнявся новим домом для Левових. Родина Оркаттів була добре відома в окрузі Морріс, вона давно вже постачала штату юристів — адвокатів, суддів, сенаторів. Як президент місцевого товариства охорони пам’ятників, яке уже здобуло репутацію «історичної совісті» нового покоління — покоління шанувальників збереження старовини та довкілля, — Оркатт програв битву за те, щоб нову автотрасу прокладали в обхід історичного центру Моррістауна, і здобув перемогу в боротьбі проти будівництва аеропорту неподалік від Чатема, яке зруйнувало б Велике болото, а з ним — і чималу частину окружної флори та фауни. Наразі він намагався вберегти озеро Гопетконґ від забруднювачів води. На бампері Оркаттової машини пишався стікер: «За зелений, чистий, тихий Морріс», а коли вони зі Шведом познайомилися, він, добродушно поплескуючи Шведову автівку по капоті, сказав: «Ми всіх збираємо під свої прапори. Треба приборкати язви сучасності». Дізнавшись, що нові сусіди виросли в місті й що сільська частина нагір’я Морріс їм геть не відома, він запропонував повозити їх по території округу. То була цілоденна екскурсія, й вона плавно перетекла б у дводенну, якби Швед не сказав екскурсоводу, що завтра, в неділю, він разом із Дон і дитиною їде до її батьків.

Дон рішуче відмовилася від поїздки. В ту першу зустріч щось у манері Оркатта їй не сподобалось: надто вже по-хазяйському він поводився, а від його експансивної люб’язності її якось корчило; їй здалося, що цей ґречний сільський джентльмен прийняв її всього лише за привабливу міщаночку-ірландку, котра якимось чином перейняла звички дам із вищої верстви, а зараз намагається непрошеною гостею припхатися в його садибу, зачинену для простих смертних. Самовпевненість — ось що вивело її із себе, його безмежна самовпевненість. Так, вона побувала в королевах краси, але… Шведу доводилося кілька разів бачити її поряд із цими багатенькими, у светрах із шотландської вовни, борцями за збереження природи і членами Ліги плюща. Швед щоразу дивувався, що вона нібито ображається на таких людей, починає чомусь наїжачуватись. Їй не бракувало самовпевненості — але тільки доти, поки поруч не з’являлися люди з «верхів». «Вибач, — казала вона, — я розумію, що це мій ірландський комплекс меншовартості, та я не люблю, коли на мене дивляться згори вниз». І хоч у глибині душі він схвалював цю колючість — знай, мовляв, наших: не дамо принизити себе якимсь нахабам! — водночас вона бентежила його і наганяла сум. Він хотів думати про Дон, як про напрочуд вродливу молоду жінку, котра багато чого досягла в житті — достатньо багато, аби не відчувати жодних соціальних утисків. «Просто ми трохи зазираємо в склянку, от і вся відмінність, — казала вона, розуміючи під словом «вони» протестантів, — але я так і чую насміх в його інтонації, коли він каже друзям-снобам: «У моєї нової сусідки кельтське коріння. А чоловік — єврей». Якщо тобі чхати на це, то їдь, а я, звиняй, не можу сумирно терпіти його зневагу до нашого з тобою непершосортного походження».

Вона була впевнена — і навіть без усяких з ним розмов, — що ходова пружина характеру Оркатта — це усвідомлення тієї найбільшої глибини шляхетного минулого, з якої виростають він сам і його вишукані манери. Тому вона того дня залишилася вдома, анітрохи не заперечуючи проти того, щоб побути самій із дитиною.

Рівно о восьмій ранку її чоловік і Оркатт вирушили в дорогу, перетнули округ по діагоналі — з південного сходу на північний захід, а відтак поїхали у зворотному напрямку, тепер не прямо, а вздовж звивистого кістяка цієї землі — хребта зі старих залізних рудників; усю дорогу Оркатт просторікував про славне XIX століття, коли всім правило залізо, коли мільйони тонн руди видобувалися з цієї самої землі; у всіх селищах і селах від Ібернії та Бунтона до Моррістауна годі було навіть кроку ступити, щоб не наткнутися на кузню, ливарню, цвяхівню чи вальцювальний цех. Оркатт показав йому старий металургійний завод, де робили перші рейки та вагонні колеса й осі для Морріс-Ессекської залізниці. Показав порохову фабрику в Кенвіллі, що виробляла динаміт для будівництва шахт, а відтак — уже для цілей Першої світової, — тринітротолуол; певною мірою це підготувало ґрунт для створення арсеналу в Пікатінні, де вже під час Другої світової війни виготовляли потужні артилерійські снаряди. Саме тут, у Кенвіллі, 1940 року стався вибух на складах боєприпасів — п’ятдесят дві людини загинуло, причина — недбалість, хоча спочатку шукали шпигунів і диверсантів. Він провіз його трохи понад старим річищем Морріс-каналу, яким із Піттсбурга доставляли антрацит для тутешніх ливарень. Несподівано для Шведа Оркатт з легкою усмішкою зауважив, що прямо навпроти Філіпсбурга на тому боці Делавара був Істон, а в Істоні, сказав він, був бордель для молодиків з Олд-Римрока.

Східний термінал на Морріс-каналі називався «Джерсі-Сіті та Ньюарк». Про ньюаркську частину каналу Швед знав ще змалку: йому розповідав батько, коли вони бували в центрі чи в районі Реймонд-бульвару, що неподалік від місця, де знаходилася єврейська молодіжна асоціація, ще в рік народження Шведа справжній канал з водою тягнувся вздовж Гай-стрит у бік нинішнього Реймонд-бульвару — цієї головної міської магістралі, по якій машини йдуть із Броуд-стрит, пірнають під Пенн-стейшн і через старий Пассаїк-авеню виходять на Скайвей.

У голові юного Шведа те канальне «Морріс» завжди асоціювалося не з округом Морріс — який тоді здавався далеким, як, скажімо, Небраска, — а зі старшим батьковим братом на ім’я Морріс. У 1918 році, в двадцять чотири роки, вже маючи взуттєвий магазин — точніш сказати, магазинчик на Феррі-стрит, де мешкала польська, італійська та ірландська біднота, — яким він заправляв разом з молодою дружиною і який був найбільшим родинним досягненням, поки контракт із Жіночою службою Армії США не вивів на перший план «Ньюарк мейд», він помер буквально одразу від грипу під час епідемії. Навіть на тій екскурсії, скільки б разів Оркатт не згадував Морріс-канал, Швед спочатку згадував дядька-небіжчика, якого ніколи не бачив, улюбленого, досі оплакуваного батькового брата, на чию честь, як колись здавалося малому Сеймуру, був названий канал під Реймонд-бульваром. Навіть коли його батько купив на Централ-авеню (не більше як за сотню метрів од місця, де канал повертав на північ до Бельвілля) фабрику, що буквально тулилася до будівлі міської залізниці, назва «Морріс-канал» у нього однаково пов’язувалася не з історією розбудови Сполучених Штатів Америки, а з історією боротьби власної родини за виживання.

Пройшовшись моррістаунським штабом Вашингтона — він для ввічливості вдав, що не бачив ще жодного разу цих мушкетів, гарматних ядер, старих окулярів, хоч уперше побував тут у четвертому класі, — вони з Оркаттом покинули Моррістаун, проїхали далеченько на південний захід і дісталися стародавнього, часів Американської революції, церковного цвинтаря, де спочивали вбиті воїни, а в братській могилі — двадцять сім солдатів, жертв епідемії віспи, яка охопила в цій стороні військові табори навесні 1777 року. Оркатта, котрий усю дорогу читав йому лекції з історії, екскурсоводницький запал не полишав і тут, серед давніх могил, і він безупинно просвіщав Шведа. Пізніше, за вечерею, коли Дон запитала, куди Оркатт його возив, він зі сміхом відповів, що той «обслужив його на всі сто. Він — просто жива енциклопедія. Я ще ніколи не почувався таким неуком».

— Дуже нудно було? — поцікавилася Дон.

— Ні, аж ніяк не нудно, — озвався Швед. — Він класний малий. Приємний. Не розгледиш одразу, але щось у ньому є. Не тільки пиха. — У Шведових вухах бриніло Оркаттове зауваження про істонський бордель, а вголос він сказав: — Його родина знана ще з часів Революції.

— Хто б міг подумати! — обізвалася Дон.

— Він знає все на світі, — промовив Швед, удаючи, що не розчув її сарказму. — Наприклад, ми були на старому цвинтарі, що на вершечку найбільшого пагорба в цій околиці. Там є давня церква; так от, вода, яка в дощ падає на північний бік її даху, стікає на північ і потрапляє в Пассаїк, а потім у Ньюаркську затоку, а вода, яка падає на південний бік, стікає на південь, у Раритан, і зрештою опиняється в Нью-Брансвіку.

— Не вірю, — промовила Дон.

— Але це факт.

— Нізащо не повірю. Не може вона стікати в Нью-Брансвік.

— Та годі тобі, Дон. Це цікаво з точки зору геології. Дуже цікаво. — Він навмисно додав оте «дуже цікаво», щоб вона зрозуміла, що він не співчуває її «ірландському комплексу меншовартості». Негоже йому (так само, як і їй) мати подібний комплекс.

Уже вночі, у ліжку, він думав, що коли Меррі стане школяркою, він умовить Оркатта взяти і її на таку саму екскурсію, аби вона з вуст справжнього експерта дізналася історію місцевості, в якій росла. Щоб побачила, де проходила на початку XX століття залізниця, якою із садів округу Гантердон через Вайтхаус у Моррістаун возили персики. Проклали тридцять миль залізниці лише для того, щоб возити ці фрукти. Поміж багатіїв у великих містах було страшенно модно ласувати персиками, і їх із Моррістауна переправляли в Нью-Йорк. Спеціальний персиковий поїзд — хіба це жарти? У погожий день із Гантердона виїздило сімдесят вагонів персиків. Два мільйони дерев росло там, поки не сталася навала попелиці, яка й знищила їх усі. Але він сам може розповісти їй і про поїзди, і про дерева, і про попелицю, сам покаже, де були ті рейки. Для цього вже не треба Оркатта.

— Перший Оркатт в окрузі Морріс. — Оркатт жестом показав на побурілий, ветхий кам’яний надгробок із вирізьбленим на ньому ангелом; надгробок горнувся до задньої стінки цвинтарної церкви. — Томас. Із Північної Ірландії, протестант. Приїхав у 1774 році, маючи двадцять років. Записався в місцеве ополчення. Другого січня 1777 року брав участь у другій битві під Трентоном. Цей бій уможливив перемогу Вашингтона в Принстоні на другий день.

— Не знав про це, — зізнався Швед.

— Переведений на базу в Моррістауні, служив інтендантом артилерійського обозу. Після війни придбав металургійний завод у Моррістауні, який був зруйнований повінню 1795 року. Тут двічі несподівано відбувалися повені — у 1794 та 1795 роках. Активний прихильник Джефферсона. Життя йому врятувало те, що за розпорядженням губернатора Блумфельда був призначений суддею округу Морріс у справах про спадки та опіку. Був членом суду справедливості. Закінчив кар’єру секретарем міської адміністрації. От який був чоловік. Міцний, плодючий патріарх.

— Цікаво, — обізвався Швед, хоча в цю мить усі ці повідомлення здавалися всуціль мертвизною. Цікаво було тільки те, що він уперше зустрівся з такою людиною.

— Сюди, — гукнув його Оркатт до іншого древнього каменя з вирізьбленим ангелом у верхній частині його коричнюватої поверхні та з чотиривіршем, який ближче до підніжжя вже викришувався. — Його син Вільям. Батько десяти синів. Один помер у тридцять з чимось років, решта були довгожителями. Розкидало по всьому Моррісу. Ніхто не подався у фермери, всі — мирові судді, шерифи, джентльмени на виборних посадах, поштмейстери. Оркатти жили всюди, дісталися навіть у Воррен і Сассекс. Вільям був з-поміж усіх найуспішнішим. Будував дороги. Займався банківською справою. Був вибірником від Нью-Джерсі в 1829 році. Встав під прапори Ендрю Джексона. Завдяки перемозі Джексона отримав серйозне суддівське призначення. Став вищою посадовою особою в судовій системі штату. Членом колегії адвокатів ніколи не був. Тоді це не мало значення. Помер шанованим суддею. Бачите, що написано на камені? «Доброчесний громадянин, який прожив життя з користю для суспільства». Його син — тут, оцей, — його син Джордж працював в Авґуста Фіндлі й став його компаньйоном. Фіндлі був членом Законодавчих зборів штату. Кампанія за ліквідацію рабства привела його у лави Республіканської партії…

Як Швед сказав Дон, не запитавши, чи бажає вона слухати — ні, саме тому, що вона не бажала слухати, — «це був урок з історії Америки. Джон Квінсі Адамс. Ендрю Джексон. Авраам Лінкольн. Вудро Вільсон. Його прадід навчався на одному курсі з Вудро Вільсоном. У Принстоні. Він назвав мені рік, але я забув. 1879-й? Голова тріщить від дат, Доні. Він мені все розповів. А ми всього лише блукали з ним по цвинтарю за церквою на вершині пагорба. Це було щось! Цілий курс з історії».

Але одного разу йому вистачило. Він був дуже уважний, намагався втримати в голові подробиці майже двохсотрічного поступу родини Оркаттів на шляху до процвітання — хоча й далі, чуючи «Морріс», думав про Морріса Левова. Швед не пам’ятав, щоб ще коли-небудь його почуття були такі схожі з почуттями його батька: йому здалося, що не він — син свого батька, — а сам батько ступає поміж могилами всіх цих Оркаттів. Їхній родині не наздогнати Оркаттів у питаннях родоводу — Левови вичерпали б список пращурів на другій хвилині. Про те, що було до Ньюарка, на колишній батьківщині, ніхто не знав. Ані імен, ані занять доньюаркських предків, не кажучи вже про те, хто за кого голосував. Натомість Оркатт про своїх прабатьків міг говорити годинами. Левови долали шлях в Америку східець за східцем, а цей чоловік від народження був уже там.

Чи не тому Оркатт так наголошував на заслугах своїх предків? Аби насправді, як казала Дон, показати — вже самим зверненим до тебе усміхом, — що не місце тобі поміж достойників? Ні, так вважати — це вже надто в стилі Дон і геть у батьковому стилі. Єврейський комплекс меншовартості буває не менш сильний, ніж ірландський. А буває й сильніший. Не для того вони сюди їхали, щоб загрузнути в такій нісенітниці. Сам він не причетний до Ліги плюща. Він, як і Дон, здобув освіту в скромному Упсальському коледжі в Іст-Оранжі та довго не знав, що вислів «Ліга плюща» має стосунок не до стилю одягу, а до престижних університетів. Звісно, помалу картина прояснилася: там, де плющ увивав будинки і де люди мали гроші та вдягались особливо, був світ багатства, куди євреїв не пускали, де євреїв не знали і, можливо, не дуже й любили. Може, не шанували й ірландських католиків і теж дивилися на них зверхньо — мабуть, у цьому разі він повірить Дон на слово. Але Оркатт — це Оркатт. Я мірятиму його своєю власною міркою, а не висновуватиму про нього за мірками Ліги плюща. Він до мене з повагою — і я до нього з повагою, він зі мною по-чесному — я з ним також по-чесному.

Удосталь наміркувавшись про це, Швед вирішив, що Оркатт стає просто занудою, коли мова заходить про історію роду. Нехай хтось доведе йому, що він не правий, але Швед не збирався дивитися на це якось інакше. Вони сюди їхали не для того, щоб мордувати себе думками про сусідів, чий дім на тому боці пагорка навіть очі їм не мозолив. Вони їхали сюди тому, що він, як жартома казав матері, бажав «володіти тим, що не можна купити за гроші». Усі, хто багатів і залишав Ньюарк, їхали в затишні передмістя, у Мейплвуд чи Саут-Оранж, — вони ж були, можна сказати, на «фронтирі», як свого часу піонери, що просувалися на захід. Ті два роки, які Швед провів у морпіхах у Південній Кароліні, він страшенно радів, що потрапив на Південь: «Це ж старий Південь! Я південніше так званої лінії Мейсона-Діксона. Я на самісінькому Півдні!» Так, із самого Півдня він не зміг би їздити на роботу, але в Нью-Джерсі йому вдалося заїхати на самий захід, за Мейплвуд і Саут-Оранж, залишити позаду резервацію Саут-Маунтін і все-таки мати можливість щодня діставатися за годину Централ-авеню. Чому б ні? Сто акрів Америки. Землі, розчищеної на початку не для хліборобства: ліс, тисячами акрів у рік, зжирали ці стародавні кузні. (Леді з ріелторської контори, виявляється, знала історію не гірше за Білла Оркатта й так само щедро виливала потоки інформації на потенційних покупців, котрі бажали покинути вулиці Ньюарка.) Клуня, струмок з млиновою гребелькою, рештки фундаменту млина, який постачав борошно армії Вашингтона. І ще занедбана залізна рудня десь на околиці ділянки. Дерев’яний будинок і лісорізня згоріли одразу після революції, і тоді був збудований цей: у 1786 році, якщо вірити даті, вибитій на камені над дверима в підвал і вирізаній на кутовій бантині у вітальні. Будинок з каменів, що були знесені з околишніх пагорбів з кострищ, де стояли солдати армії Революції. Кам’яний будинок, саме такий, про який він завжди мріяв: з мансардним дахом, не більше й не менше, і з геть небаченим каміном у їдальні, що правила колись за кухню, — величезним, хоч бика в ньому смаж на вертелі, із заслінкою та важелем для повертання залізного чайника над вогнем; з дев’ятнадцятидюймовою колодою, яка тяглася по всій ширині кімнати. Чотири менших каміни в інших кімнатах, усі справні, з давніми камінними полицями. Різьблення на дерев’яних деталях і ліпні прикраси, ледве помітні під багатьма шарами фарби, яка лягла на них за сто шістдесят з гаком років, тільки й чекають, щоб їх реставрували та відкрили людям. Десятифутовий завширшки коридор через увесь будинок. Сходи з поруччям і стійками, виточеними зі світлого тигрового клена (ріелторка розповіла, що цей різновид клена в ті часи був тут рідкістю). По дві кімнати з кожного боку від сходів на кожному поверсі, тобто цілих вісім кімнат, плюс кухня, плюс велика веранда за домом… Чому б цьому всьому не стати його власністю? Чому б йому не захазяйнувати тут? Я не хочу жити під боком у когось. Це ми вже проходили. Я виріс у тісному кварталі. Я не хочу бачити веранду з вікна — я хочу бачити землю. Хочу бачити, як усюди жебонять струмки. Хочу бачити корів і коней. Їдеш дорогою, а там, трохи осторонь, водоспад. Чому ми мусимо жити, як усі, — ми тепер можемо жити, як нам захочеться. В нас для цього все є. Ніхто не зміг нас зупинити. І за яким правом? Ми одружені. Ми можемо їхати, куди забажаємо, робити все, що нам заманеться. Ми вільні наче птахи, Доні!

Так, однак ця свобода далася їм не без боротьби: батько страшно тиснув на нього, переконуючи купити дім під Саут-Оранжем, у Ньюстеді, сучасний дім, новенький, а не «мавзолей», який от-от розсиплеться. «Тобі його не обігріти», — лякав сина Лу Левов у ту суботу, коли вперше побачив величезну, стару, порожню кам’яницю з оголошенням «Продається», самотній будинок при дорозі, яка тяглася по пагорбах, за одинадцять миль на захід від найближчої залізничної станції — станції Лакаванна, в межах Моррістауна, звідки зелені вагони з екранованими дверима та плетеними жовтуватими сидіннями везуть пасажирів аж до Нью-Йорка. До будинку додавалися сто акрів землі, стара клуня і зруйнований млин, і пусткою він стояв уже цілий рік, чекаючи на покупця — з усіх цих причин він продавався менше, ніж за половину того, що просили у Ньюстеді за будинки з ділянками в якихось два акри.

— Опалюй чи не опалюй — витратиш купу грошей і однаково будеш мерзнути. А якщо снігу навалить, як ти до станції діставатимешся, га, Сеймуре? По цих дорогах тобі не доїхати. І на біса йому стільки землі? — питав він дружину, яка, закутавшись у пальто, стояла між двома чоловіками і, щоб ухилитись від дискусії, уважно розглядала верхівки дерев при дорозі. (Чи це так здалося Шведу; пізніш він дізнався, що мати напружувала зір, марно видивляючись ліхтарі вздовж дороги.) — Що ти робитимеш із цією землею, — питав його батько, — годуватимеш голодуючих вірмен? Скажу тобі, як є: ти витаєш у хмарах. Ти хоч уявляєш собі, що то за місце? Будьмо відверті — тут живуть фанатики й сектанти. У двадцяті роки в цих місцях процвітав Ку-клукс-клан — знаєш це? Ку-клукс-Клан. Люди палили на своїй землі хрести.

— Тату, Ку-клукс-клану більше нема.

— Та невже? Сеймуре, в цій частині Нью-Джерсі живуть затяті республіканці. Тут усе наскрізь просякнуте республіканським духом.

— Тату, в нас президент — Ейзенгауер. Уся країна республіканська. Президент — Ейзенгауер, а Рузвельт помер.

— Так, але тут республіканці окопалися ще за життя Рузвельта. Надворі Новий курс, а в цьому містечку суцільна республіканська пропаганда. Подумай про це. Чому тут ненавиділи Рузвельта, Сеймуре?

— Не знаю. Бо він був демократ.

— Ні, тут не любили Рузвельта, бо тут не любили євреїв, італійців, ірландців, — ті фанатики й поїхали сюди передусім саме тому. А Рузвельта вони не любили, бо він прийняв отих нових американців. Він розумів їхні потреби і намагався їм допомогти. На відміну від цих вилупків. Єврей в них і торішнього снігу не випросить. Я кажу про фанатизм, синку. Не про сліпу відданість комусь або чомусь, а про натуральну ненависть. І ці людиноненависники саме тут і живуть.

І отже, треба їхати в Ньюстед. У Ньюстеді в нього не болітиме голова за сто акрів землі. У Ньюстеді він буде між затятих демократів. У Ньюстеді його родина житиме в оточенні молодих єврейських пар, у дитини будуть друзі-євреї, а дорога на «Ньюарк мейд» займатиме від сили півгодини, якщо їхати прямо по Саут-Оранж-авеню.

— Тату, я до Моррістауна доїжджаю за п’ятнадцять хвилин.

— Це без снігу. А коли засніжить, не доїдеш. Без порушення дорожніх правил не доїдеш.

— Я сідаю на експрес о 8:28, а о 8:56 уже на Броуд-стрит. Пішки йду до Централ-авеню і приходжу на роботу о шість хвилин на десяту.

— А в снігопад? Ти не відповів мені про снігопад. А якщо поїзд зламається?

— Цим поїздом їздять біржовики. Юристи, бізнесмени, яким треба в Мангеттен. Люди не бідні. Це не поїзд, що курсує ні світ ні зоря, і він не ламається. Та й в ранніх поїздах є вагон-салон, ти не думай. Це ж не якась глухомань.

— Ти вже майже запудрив мені мізки, — відповів батько.

Швед же, неначе піонер-переселенець давнини, не збирався повертати назад. «Нерозумно», «непрактично» — це для батька нерозумно й непрактично, а він сприймав своє рішення як акт мужності. Після одруження з Дон Двайр купівля цього дому із сотнею акрів угідь і переїзд в Олд-Римрок були найзухвалішими його вчинками. Нью-Джерсі для його батька — це все одно, що Марс, а для нього це була Америка — він почувався піонером, котрий освоює Нью-Джерсі. В Олд-Римроку за їхнім порогом лежала сама Америка. От що гріло йому душу. Єврейський комплекс меншовартості, ірландський комплекс меншовартості — до біса все. Чоловіку з дружиною всього по двадцять п’ять, дитині ще й року немає: це й справді було актом зухвалості — вибратися в Олд-Римрок. Проте він не раз уже чув, що в шкіряному бізнесі батьки нерідко підминають під себе сильних, розумних, талановитих хлопців, і не збирався поповняти їхні лави. Він душею полюбив ту справу, якою займається батько, зробив усе, що мав зробити від народження, а тепер він віддаляється в інші межі, і хай йому грець, якщо він не житиме там, де захоче!

Ні, в нас уже не буде жодних комплексів меншовартості на ґрунті національності. Ми від’їхали на тридцять п’ять миль від усяких комплексів. Ніхто, звісно, не каже, що переходити межі релігій — це просто. Ніхто не каже, що немає упереджень — він сам із ними зустрічався в морській піхоті: у тренувальному таборі пару разів довелося приводити до тями антисемітів. Дон теж мала дізнатися, що таке несосвітенний антисемітизм. На тому конкурсі в Атлантік-Сіті приставлена до неї патронеса з неприхованою гидливістю обізвалася про 1945 рік, коли «Міс Америкою» стала Бесс Маєрсон: «Тоді перемогла єврейка». Їй доводилося чути багато жартів про євреїв у рідному місті, але ж Атлантік-Сіті — це вже великий світ, такий, який він є, і вона була шокована. Тоді Дон нічого йому не розказала — боялася, що він може образитися, бо вона чемно промовчала замість послати цю дуринду під три чорти, а надто, коли та сказала: «Ні, я нічого не кажу, Маєрсон була красуня, але для конкурсу це все одно ганьба». У всякому разі, тепер це не має ніякого значення. Дон була всього лише однією з учасниць, їй було двадцять два — і що вона могла сказати чи зробити? Він має на увазі, що вони обоє знають не з чуток, що упередження такого роду реальні. Але в освіченому Олд-Римроку на релігійних відмінностях не наголошують із такою силою.

Дон перебільшує. Якщо вона змогла вийти заміж за єврея, то вже точно зможе подружитися з сусідом-протестантом, а тим паче, коли те саме зробить чоловік. Протестанти — всього лише одна з категорій американців. Їх було мало там, де вона росла; де ріс він, їх також було мало, — але їх не так уже й мало в Америці. Давайте відверто: вони і є Америка. Але якщо ти не вихвалятимеш усе католицьке, як твоя мати, а я не стану вслід за батьком твердити, що євреї — сіль землі, тоді ж, напевно, з’ясується, що навколо багато людей, які не носяться з протестантизмом так, як їхні батьки й матері. Зараз ніхто ні над ким не вивищується. За це ми й боролися на війні. Наші батьки не вловлюють нових віянь, не відчувають реалій повоєнного світу, де люди можуть жити в цілковитій злагоді — різні люди, пліч-о-пліч, незалежно від свого походження. Ми — нове покоління, і не потрібні нам ніякі комплекси, ні свої, ні чиїсь. І багатих не треба боятися. Знаєш, що виявиться, коли зійдешся з ними ближче? Що це — звичайні люди, які хочуть жити так, як усі. Дивімося на це тверезо.

Швед мусив пустити в хід усе своє красномовство, щоб утихомирити Дон із приводу Оркатта, тим паче, що той рідко з’являвся на їхньому горизонті після знаменитої поїздки (Дон називала її не інакше, як «екскурсія родинним цвинтарем Оркаттів»). Тоді між Оркаттами і Левовими ще не було ні світського спілкування, ні навіть натяку на приятельські стосунки, хоча Швед суботніми ранками регулярно з’являвся на галявині за домом Оркатта, щоб зіграти в тач-футбол з його знайомими й такими самими, як сам Швед, колишніми солдатами з усього округу Ессекс, які, нещодавно одружившись, один за одним перебралися сюди, на широкі простори.

Одним із них був Баккі Робінсон, оптик за професією, дужий клишоногий коротун із круглим янгольським обличчям, який в часи, коли Швед закінчував школу, грав захисником у другому складі команди «Гіллсайд-Гай», традиційного суперника Віквейка в День подяки. У ту суботу, коли Баккі вперше з’явився в їхній компанії, Швед почув, як він розповідав Оркатту, загинаючи при цьому пальці, про спортивні подвиги Шведа в останній рік у школі: «…найкращий гравець у футбольній збірній міста, центровий у баскетбольній збірній міста й округу, перший базовий у бейсбольній збірній міста, округу та штату…» За інших обставин Шведу геть не сподобалася б така відверта демонстрація благоговіння перед ним у компанії, від якої він не хотів нічого, крім дружнього ставлення, і де його цілком влаштовувало становище пересічного громадянина, котрий прийшов поганяти м’яч на галявині; проте Баккі заражав своїм ентузіазмом щодо нього не когось там, а Оркатта, і проти цього Швед не заперечував. Вони не були опонентами — що їм ділити? — але чути, як Баккі захоплено розписує Оркатту, що за інших обставин Швед волів би сховати за завісою скромності, було приємно, і то навіть більше, ніж він міг уявити, — це було як удовольнити бажання, про яке він навіть не підозрював, — бажання поквитатися.

Оптик не вірив своєму щастю, коли він кілька тижнів поспіль опинявся зі Шведом в одній команді. Для всіх новий сусід був Сеймуром, але Баккі незмінно звав його Шведом. Хто б із гравців не був готовий прийняти м’яч, хто б не розмахував щосили руками, намагаючись привернути увагу Баккі, той бачив тільки Шведа і пасував тільки йому. «Давай, Великий Шведе!» — кричав він, коли Швед, прийнявши черговий пас від Робінсона, знову губився в купі гравців. Зі шкільних часів ніхто, крім Джеррі, не називав його Великим Шведом; щоправда, у Джеррі це завжди звучало іронічно.

Якось Баккі попросив Шведа підкинути його до автосервісу, де ремонтували його автівку, і дорогою несподівано заявив, що він також — єврей і що вони з дружиною нещодавно вступили в общину Моррістаунської синагоги. Тут, сказав він, вони чимраз більше зближуються з єврейською общиною. «Відчуваєш підтримку. У місті ж в основному неєвреї. Добре, коли поряд є друзі-євреї». Єврейська громада Моррістауна, хоч і не дуже велика, була утворена ще до Громадянської війни; вона була в пошані, й туди входило чимало впливових городян — скажімо, опікун Меморіального шпиталю (на його наполегливу вимогу два роки тому в штат лікарні були нарешті прийняті двоє лікарів-євреїв) і власник найкращого в місті універмагу. Заможні єврейські родини вже років сорок жили тут у великих оштукатурених домах на Вестерн-авеню, хоча загалом цей район не вважався особливо дружнім до євреїв. У дитинстві батьки возили Баккі в Маунт-Фрідом, курортне містечко на довкільних пагорбах, де вони щоліта тиждень замешкували в готелі Лібермана. Там Баккі й полюбив сільські пейзажі Морріса, безтурботну, мальовничу сільську місцевість. Зайве й казати, що у Фрідомі євреям було добре; ще б пак, десять-одинадцять чималих готелів, і всі — власність євреїв, десятки тисяч відпочивальників — і всі євреї, які жартома самі ж називають це місце «Маунт-Фрідман». Якщо живеш у міській квартирі в Ньюарку, Пассаїку чи Джерсі-Сіті, тиждень у Фрідомі сприймається, як тиждень у раю. А сам Моррістаун, місто хоч явно не єврейське, все-таки був багатонаціональною общиною юристів, лікарів і біржовиків; Баккі з дружиною любили їздити туди в кіно, любили місцеві магазини — чудові, варто зауважити, — любили гарні стародавні будівлі і той факт, що багатьма оздобленими неоновою рекламою магазинами на Спідвелл-авеню володіли євреї. А чи відомо Шведу, що до війни на вивісці майданчика для гольфу на окраїні Маунт-Фрідома була надряпана свастика? Чи знає він, що ку-клукс-кланівці збирались на свої зустрічі в Бунтоні й Дуврі? Що до Клану вступали прості селяни та міські робітники? І зовсім близько, миль за п’ять від центру Моррістауна, на галявинах коло будинків палили хрести?

Від того дня Баккі все намагався затягнути Шведа — було б солідне поповнення! — до єврейської общини Моррістауна, уламати його якщо вже не ходити в синагогу, то хоч приходити пограти в баскетбол у Міжцерковній лізі за команду від синагоги. Ці намагання Баккі дратували Шведа; так само він сердився, коли — Дон була ще вагітна — мати ошелешила його запитанням, чи не збирається його дружина до народження дитини прийняти юдаїзм. «Чоловік, який сам не дотримується юдейських звичаїв, не проситиме свою дружину прийняти цю релігію». Він ще ніколи не розмовляв із матір’ю так різко, і вона мовчки відійшла з повними сліз очима, чим нажахала його; того дня він мусив багато раз обійняти її, щоб вона зрозуміла: він не гнівається на неї, а просто хоче сказати, що він — доросла людина і має всі права дорослої людини. А зараз, у ліжку, він розговорився з Дон про Робінсона.

— Я не для того сюди переїхав. Мене це взагалі ніколи не цікавило. Я ходив з батьком у синагогу на Песах, Шавуот і Суккот, але я так і не зрозумів, що це таке. І що там робив батько, я не зрозумів. Ніби не він це був зовсім — так це з ним не в’язалося. Він скорявся чомусь такому, що для нього не обов’язкове, чомусь такому, в чому він нічого не петрав. Скорявся задля свого батька — мого діда. І я геть не вловлюю, як усе це співвідноситься із його людською та чоловічою суттю. Який стосунок має рукавична фабрика до його людської суті — це зрозуміло. Дуже прямий. Коли мій батько каже щось про рукавички, то він знає, що каже. А як заводить мову про це все? Ти послухала б його. Якби він про шкіру знав стільки, скільки знає про Бога, то наша родина вже давно жила б у богадільні.

— Так, але Баккі Робінсон не про Бога провадить розмову, Сеймуре. Він просто хоче з тобою дружити, — сказала Дон, — от і все.

— Мабуть, що так. Але мене ці речі ніколи не цікавили, Доні, ніколи. Я не розумів їх. Чи взагалі їх можна зрозуміти? Про що вони там кажуть, для мене як китайська грамота. Я заходжу в синагоги, і все в них мені чуже. І завжди було чужим. Дитиною мене відправляли в єврейську школу, але на цих уроках я тільки й чекав, коли нарешті все закінчиться і можна буде піти на баскетбол. Я сидів у класі та думав: «Якщо я в цю ж хвилину звідси не піду, то захворію». Від таких місць віяло чимось затхлим. Я підходив до синагоги і відчував, що не хочу туди. От на фабрику я хотів од самого дитинства. А на баскетбольний майданчик мене тягнуло, ще коли я ходив у садочок. І що я хочу тут жити, я зрозумів одразу, коли побачив цей дім. Чому ж мені не жити там, де хочеться? Чому не бути з тими людьми, з якими хочеться бути? Хіба не так слід жити в цій країні? Я хочу бути там, де хочу бути, і не хочу бути там, де бути не хочу. Це і є бути американцем, чи не так? У мене є ти, у мене є дитина, вдень я на фабриці, решту часу я тут, і в цій конкретній точці земної кулі я й хочу залишатися, тепер і взагалі. Дон, нам належить шматочок Америки. Я абсолютно щасливий. Я всього домігся, досяг усього, про що мріяв!

Якийсь час Швед не з’являвся на футболі — він не хотів займатись тільки тим, що постійно відводити Баккі Робінсона від теми синагоги. У товаристві Робінсона він почувався не своїм батьком — він почувався Оркаттом…

Ні, мабуть, навіть не ним. Ким же він почувався насправді? Не в ті годину-другу раз на тиждень, коли йому доводилось ловити паси від Баккі, а весь інший час? І, зрозуміло, нікому не скажеш про це: чоловіку двадцять шість років, молодому татусеві — засміють. Він і сам глузував із себе. Воно, може, й цікаво приміряти на себе образ, який запав у душу ще змалку і не тьмяніє з роками, але в Олд-Римроку він почувався Джонні Епплсідом. Кому цікавий Білл Оркатт? Вудро Вільсон був знайомий з дідом Оркатта? Томас Джефферсон знав дядька його діда? То й на здоров’ячко! Джонні Епплсід — оце хлопець! Не єврей, не ірландський католик і не протестант. Ні, Джонні — просто американець і щасливий чоловік. Великий. Здоровий. Задоволений життям. Може, не дуже тямущий, але голова йому й не потрібна. Йому потрібні міцні ноги для ходіння та нічого більше. Радість руху. Сягнистим кроком, з мішком яблучних зерен на плечі, цей молодик, безмірно закоханий в землю, ходив пішки країною і де б не з’являвся, всюди розкидав своє насіння. Дивовижна історія. Все обійшов, усюди побував. Швед любив цю історію все життя. Хто написав її? Ніхто, нема в неї автора. Просто її проходили в початковій школі. Всюдисущий Джонні Епплсід усюди садив яблуні. Мені так подобався його мішок з насінням (чи то він сипав його в капелюх і так носив?). Несуттєво. «А хто казав йому садити яблуні?» — питала Меррі в тому віці, коли дітям уже розказують казки на сон, але ще геть мала, яка, варто йому було розпочати якусь іншу історію, скажімо там, про персиковий поїзд, починала кричати:

— Джонні! Хочу про Джонні!

— Хто казав йому? Ніхто, сонечко. Джонні Епплсіду не треба казати, щоб він садив яблуні. Він просто бере і саджає.

— А хто його дружина?

— Звісно, Дон. Дон Епплсід.

— А він має дочку?

— Аякже! І знаєш, як її звуть?

— Як?

— Меррі Епплсід!

— А вона теж саджає зернята в капелюсі?

— Ну так. Тільки вона не саджає їх у капелюсі, сонечко, а тримає їх у капелюсі, а потім розкидає. Старається розкидати якнайдалі. І знаєш, що стається в тих місцях, де падають зернята?

— Що?

— Там починають рости яблуні. А коли щосуботи він ходив у центр Олд-Римрока — не міг сидіти вдома: вранці першочергово взував черевики і йшов по горбкуватій дорозі п’ять миль туди і п’ять миль назад, пішки долав увесь той шлях, аби лише купити свіжу газету, — ніяк не міг відмовити собі в цьому, — він думав: «Ну, я викапаний Джонні Епплсід!

Безмежне задоволення. Якою безтурботною, нестримною радістю озиваються в душі ці бадьорі, пружинисті кроки! Можна навіть не грати більше у футбол, досить просто отак-от виходити з дому і йти собі, йти не спиняючись. Чомусь здалося, що спорт якось підвів до того, що йому з якогось часу дозволялося робити це — вийти з дому й піти пішки по газету, йти цілу годину, щоб купити свіжий номер «Ньюарк ньюс» у місцевому універсальному магазинчику, де присусідилася самотня бензозаправна колонка «Саноко» і де товари виставлені для огляду на східцях у коробках і джутових мішках. У п’ятдесятих роках це був єдиний магазин у місті, й там нічого не змінювалося відтоді, як після Першої світової війни він перейшов від Гемліна-батька до Гемліна-сина — Расса: вони продавали тази й пральні дошки; щит на підступах до магазину повідомляв, що є газована вода «Фрості», а про дріжджі «Фляйшман» і піттсбургські фарби звістили оголошення, прибиті до дощатої обшивки стін; навіть було оголошення про сиракузькі плуги, і висіло воно на фасаді з тих часів, коли магазин торгував ще й фермерським реманентом. Расс Гемлін пам’ятав колісну майстерню, притулену між будівлями на тій стороні вулиці. Малим він, бувало, дивився, як фургонні колеса котилися похилим настилом у річку для охолодження. Пам’ятав ще, що поруч знаходилася винокурня (яких в окрузі було чимало), де робили знамениту тутешню марку яблучної горілки; вона закрилася аж після прийняття Акту Волстеда, що обмежував виробництво спиртного.

У самісінькій глибині магазину було обладнане відділення Пошти США: одне віконце і штук тридцять скриньок з кодовими замками — отаке відділення. Цей майданчик — універсальний магазинчик Гемліна з поштою та дошка оголошень, флагшток і бензоколонка — слугував давній фермерській общині місцем зустрічей ще від президентства Воррена Ґамаліеля Гардінґа, коли Расс став тут власником. Навскіс від магазину з іншого боку вулиці, поряд із місцем, де була колісна майстерня, стояла школа-шестирічка — перша школа дочки Левових. Діти чекали батьків, сидячи на сходах магазину — там і зустрічала тебе твоя дівчинка. Місце зустрічей, місце, де обмінювалися привітаннями. Швед любив його. У старій «Ньюарк ньюс», до якої він звик, була спеціальна рубрика, присвячена їхньому району, яка так і звалася — «По Лакаванні». Це Шведу теж було приємно; і йому подобалось не тільки прочитати, сидячи вдома, про новини Морріса, а й просто йти додому, тримаючи в руці газету. А як гарно звучить саме слово «Лакаванна»! Він забирав із прилавка газету, на якій рукою Мері Гемлін на верхньому полі було написано: «Левов»; за потреби брав також, записавши на свій рахунок, літр молока, буханець хліба, дюжину найсвіжіших яєць із ферми «Поля Гемліна» — тут, неподалік, — казав власнику: «Бувай, Расселе», тоді розвертався і йшов назад, аж до самого свого — улюбленого! — великого стародавнього кам’яного будинку, що стояв у затінку його — улюблених! — вікових кленів; і геть усе, що він минав дорогою, страх як його розчулювало: білі огорожі пасовищ, пагорбисті сіножаті, кукурудзяні поля, овочеві насадження, клуні, коні, корови, ставки, струмочки, джерела, водоспади, зарості хвощів і жерухи, галявини і лісові масиви — все викликало в ньому захоплену любов містянина, який щойно перебрався в село. Він ішов і розкидав уявні яблучні зернини.

Одного разу, коли він, спустившись із найближчого пагорба, підходив до дому, Дон побачила його з вікна саме за цим заняттям: він розмахував рукою, але не так, ніби кидав м’яч чи готувався вдарити битою, а ніби діставав з мішка жменю насіння і намагався якнайширше розсипати його по цій землі, яка багато що вже бачила і на яку тепер він мав не менше прав, ніж Вільям Оркатт.

— Що це за рух такий ти відпрацьовуєш? — сміючись, зустріла його Дон, коли він тими ж стрімкими кроками ввійшов у спальню: розрум’янений від ходьби (Джонні Епплсід, та й годі!), вродливий, хоч воду пий з лиця, великий, безмежно привабливий чоловік, щасливий у цю хвилину всім, що дало йому життя. Коли люди, підіймаючи келихи, бажають юнаку: «Здоров’я тобі та удачі!», вони, мабуть, уявляють собі — чи, принаймні мали б уявляти — саме таку картину: сповнений земних бажань чоловік, живе втілення безмежної енергії, заходить, щасливий, у спальню, де на нього чекає чарівна дружина, уже звільнена від дівочої скутості, й радісно віддається йому душею та тілом.

— Сеймуре, а розкажи, що ти там робиш у Гемлінів? Береш уроки балету?

Великими, сильними, надійними руками він легко, наче пушинку, підіймає її, босоногу, з підлоги й обережно, але міцно-міцно притискає до себе це вдягнене в нічну сорочку живе тіло вагою сто три фунти, начебто скріплюючи та ув’язуючи в єдине й нерозривне ціле все, що є прекрасним і новим бездоганним життям чоловіка та батька, Сеймура Левова, який мешкає за адресою: Аркадія-Гілл-роуд, Олд-Римрок, Нью-Джерсі, США. А там, на дорозі — хоч він не зізнається навіть Дон, не зізнається, так ніби йдеться про щось показне чи ганебне, — він зливався в любовних обіймах із власним життям.

Про бурхливе фізичне життя з молодою дружиною він тим паче волів би мовчати. На людях обоє були досить стримані в проявах почуттів, ніхто в житті не здогадався б, як виглядає їхнє огорнуте таємничістю інтимне життя. Він не мав близькості з жодною із тих дівчат, із якими ходив на побачення. Під час служби в морській піхоті переспав із двома проститутками, але це не береться до уваги; повна міра його пристрасності відкрилась їм обом лише після одруження. Він був неймовірно витривалий і неймовірно сильний, а її мініатюрність поруч із його масивністю, легкістю, із якою він її підіймав, громаддя його тіла в ліжку біля неї — схоже, все це розпалювало їх обох. Їй здається, казала вона, що, коли він засинає після любощів, вона лежить і тулиться до гори. Деколи їй уявлялося, що над нею нависає скеля, і ця думка заводила. Коли вона лежала під ним, він із силою поринав у неї та різко виринав, але тримав відстань, аби не роздушити власною вагою; сила та витримка дозволяли тривалий час зберігати цю позицію. Він міг однією рукою підняти її та, перевернувши, поставити цапки чи всадовити собі на коліна і завиграшки рухатися під її ста трьома фунтами ваги. Спочатку вона — через багато місяців після весілля, — відчувши оргазм, починала плакати. Доходила до кульмінації — і в плач. Він губився, питав:

— Що таке?

— Не знаю.

— Щось болить?

— Ні. Я не знаю, чого плачу. Таке відчуття, ніби струмінь твоєї сперми вдаряє туди, де заховане джерело сліз.

— Але ж тобі не боляче?

— Ні.

— А хоч приємно, Доні? Тобі подобається?

— Мені дуже подобається. Щось є в цьому таке… Воно знаходить у мені якийсь куточок, недосяжний для всього іншого. Отам і є ті сльози. Ти чіпаєш якісь мої струни, до яких не може дотягнутись ніщо інше.

— Добре. Найголовніше — що тобі не боляче.

— Ні-ні. Просто дивно… незвично… дивно, коли ти не сама.

Вона облишила плакати тільки тоді, коли вперше його губи ковзнули по ній нижче, до низу живота.

— Ти не заплакала, — сказав він тоді.

— Відчуття зовсім інші.

— Тобто як? У чому інші?

— Мабуть… Не знаю. Мабуть, я знову сама.

— Не робити так більше?

— Ні, ти що! — засміялася вона. — Я тільки за.

— Гаразд.

— Сеймуре… звідки ти знаєш як?.. У тебе вже було?..

— Ані разу в житті.

— Тоді чому ти це зробив? Скажи.

Проте він не вмів красиво пояснювати, тож навіть намагатися не став. Його затопило нове бажання, жага перевершити перший досвід; однієї рукою, підхопивши її сідниці, він підтягнув її тіло до рота. Ввіткнувся обличчям — і став діяти. Далі, глибше, туди, де ще не був. А вона помагала. Вони з Дон — неймовірні партнери! І, звісно, він навіть думки не допускав, що колись вона зробить те саме йому, і раптом якоїсь неділі вона взяла й зробила. Він не знав, що йому думати. Крихітка Дон обхопила його член своїми гарними губками. Він ошалів. Вони обоє ошаліли. Для них обох це було табу. Але відтоді це тривало, рік за роком. Без перерв.

— Ти такий зворушливий, коли стаєш невладний над собою, — шепотіла вона. Такий зворушливий… Цей до знемоги коректний, урівноважений, моральний, вихований чоловік, який завжди тримає в незаперечній покорі свою велику силу й аж ніяк не схильний давати їй волю, ставав таким зворушливим, варто йому було проминути «точку неповернення», точку, після якої щезає всякий сором, точку, пройшовши яку, він більше не може щось висновувати про неї або думати, чи не розпусниця вона, якщо так наполегливо бажає насолоди; точку, після якої він увесь — саме бажання, що триває хвилин три-чотири і завершується оргастичним скриком… — Я почуваюся страшно жіночною, — казала вона йому, — і страшенно могутньою… Все нараз.

Коли вона підводилася з ліжка — розпашіла, щоки горять, волосся навсібіч, очі в патьоках туші, губи розпухлі — і йшла в туалет, він вирушав за нею, де чекав, поки вона сходить і промокне себе туалетним папером, потім підіймав її із сидіння та вставав із нею на руках навпроти дзеркала; вони дивилися на себе, й обоє дивувалися не тільки з того, яка вона гарна, яким гарним може зробити жіноче обличчя акт плотської любові, а й з того, що вона здавалась іншою людиною. Обличчя, відкрите всім, щезало безслідно, і вони бачили в дзеркалі справжню Дон! Але все це було таємницею, знати яку не повинен був ніхто. А надто — дитина. Інколи, знаючи, що Дон весь день провела на ногах, із коровами, він після вечері присував своєї крісло до неї, клав її ноги собі на коліна та легенько починав масажувати стопи. І відразу ж Меррі морщила личко, кажучи: «Тю, тату, противно». Інших проявів бурхливих почуттів у присутності дочки не бувало. І все було добре, мама і тато поводилися одне з одним ніжно та ласкаво, як і належить батькам; без такої атмосфери, якщо вона раптом зникає, дітям у домі стає незатишно. Життя за дверима спальні було секретом, відомим їхній дочці не більше, ніж стороннім людям. І так воно йшло та йшло багато літ; тривало, поки не вибухнула бомба й Дон не потрапила до лікарні. А коли вона вийшла, настав початок кінця.

За столом — застелено на свіжому повітрі, на веранді за домом, а поночіє так повільно, що Шведу здається, ніби вечір завмер, застиг і більше, як не сумно це, ніщо не зрушиться з місця, ніщо ніколи не станеться й ніщо не відкриє труну, витесану з часу, і не випустить його з цієї труни, — за столом, окрім членів родини, присутня пара Уманофф, Баррі та Марсія, і Зальцмани, Шейла та Шеллі. Лічені години минули з моменту, коли Швед дізнався, що після вибуху бомби їхню Меррі ховала в себе її психотерапевтка Шейла Зальцман. Зальцмани про це йому нічого не казали. А от якби вони це зробили — якби зателефонували одразу, щойно вона в них з’явилася, виконали свій громадянський обов’язок, тоді… Думка зависає в повітрі. Як уявити собі все, чого могло б не трапитися, якби вона не стала персоною, котра переховується від закону… І ця думка теж зависає. Він сидить за столом, внутрішньо стиснувшись — скутий, вибитий з колії, заціплений, позбавлений того благодатного дару відкритості та життєрадісності, яким був нагороджений за гіпероптимізм. Активність бізнесмена, атлета, солдата морської піхоти США, яка була його супутником усе його життя, жодним чином не підготувала його до ролі бранця, навік ув’язненого в ящик, позбавленого права думати про те, що сталося з дочкою, про Зальцманів, що їй допомагали, про те, що… так, про те, що спіткало дружину. Треба було провести весь обід, не думаючи про це, хоча лише про це він і міг думати. Треба було так прожити всю решту життя. І хай би скільки намагався він прорватися назовні, він мусив залишатись наглухо законопачений у цьому ящику, змайстрованому з часу. В іншому разі світ просто вибухне.

Баррі Уманофф, котрий грав колись в одній команді зі Шведом і певний час вважався його найкращим другом, тепер був юристом, професором Колумбійського університету, і щоразу, коли з Флориди прилітали погостювати батьки, Швед неодмінно запрошував на обід Баррі та його дружину. Зустрічі з Баррі завжди покращували настрій батькові: почасти через те, що той, син кравця-іммігранта, зміг піднестися до рівня університетського професора, і почасти тому, що Лу Левов вважав — хибно, проте Швед легко з цим погоджувався і не сперечався, — ніби це Баррі Уманофф переконав Шведа попрощатися з бейсболом і податися в бізнесмени. Щоліта Лу нагадував Раднику — так він охрестив Баррі ще в старших класах — про ту позитивну роль, яку він, завзято гризучи граніт наук, зіграв для всього сімейства Левових, а Баррі щоразу відбувався, що якби в нього була хоча б сота частинка спортивних талантів Шведа, він би і на гарматний постріл не наблизився до дверей юрфаку — і ніхто б його не примусив.

Саме в цій родині Баррі та Марсії Уманофф Меррі пару разів ночувала в Нью-Йорку, поки Швед не поклав край її самостійним поїздкам, і з Баррі ж він радився про юридичний аспект справи, коли вона зникла з Олд-Римрока. Баррі відвів його до Шевіца — мангеттенського спеца, який займався підготовкою справ до судочинства. Коли Швед попросив Шевіца визначити, що в найгіршому разі чекає дочку, якщо вона постане перед судом і буде визнана винною, той сказав: «Від семи до десяти років. Але, — відразу додав він, — якщо дія була вчинена в запалі антивоєнного протесту, випадково, попри намагання уникнути жертв… А чи знаємо ми, що все, від початку до кінця, було зроблене тільки нею? Не знаємо. Чи впевнені в тому, що це зробила вона? Не впевнені. За нею не числиться жодних серйозних політичних виступів. Суцільна риторика. Так, вона постійно сипала лютими звинуваченнями, та чи здатна ця дівчинка сама, з власної ініціативи когось убити? Звідки ми знаємо, що це вона сама зробила бомбу і приєднала вибуховий пристрій? Виготовлення бомби потребує серйозних знань, а ця дівчинка, може, тільки і вміє, що сірник запалити». — «Природничі науки були її коником, — зізнався Швед. — У неї найвищий бал за самостійні з хімії». — «Хіба вона робила бомбу в рамках самостійних робіт з хімії?» — «Ні, звісно ж, ні». — «Отож, нам, як і раніше, невідомо, чи вміє вона запалювати сірники. Цілком могло бути й таке, що вона не пішла далі балаканини. Ми не знаємо, що вона зробила і що вона збиралася зробити. Не знаємо нічого, інші теж не знають. Вона могла отримати премію Вестінгауза за успіхи в точних науках, а ми могли цього не знати. Що тут можна довести? Гадаю, дуже мало. Якщо ви запитали, відповідаю: в найгіршому разі — від семи до десяти. Та припустімо, що її судитимуть як неповнолітню. За законом про неповнолітніх вона отримає від двох до трьох років, навіть якщо частково визнає свою провину. Верхня планка встановлена чітко, і ніхто не має права її підняти. Все залежить від того, якою мірою вона причетна до вбивства. Може, все буде не так уже й страшно. Якщо вона з’явиться, у нас є непогані шанси майже повністю її «відмазати» — навіть якщо вона якось до цього причетна».

І доти, поки кілька годин тому він не дізнався, що, вступивши в орегонську комуну, вона весь свій час присвячувала майструванню бомб, поки вона, повністю звільнена від заїкання, не розказала йому, що йдеться не про випадкову смерть одного чоловіка, а про холоднокровне вбивство чотирьох чоловіків, слова Шевіца залишали йому хоч примарну надію. Адже ця людина не з тих, що розказують казочки, щоб утішити. Ти розумів це одразу, потрапляючи в його офіс. Шевіц був із тієї породи людей, які люблять бачити свідчення власної правоти, бути правим — це його покликання. Баррі завчасно з’ясував, що Шевіц — не та людина, яка гладить по голівці й безкінечно заспокоює. Говорячи «якщо вона з’явиться, у нас є непогані шанси майже повністю її «відмазати» — навіть якщо вона якось до цього причетна», він це робив не тому, що Швед жадав почути щось таке. Та це було тоді, коли вважалося можливим переконати суд, що Меррі й сірника не може запалити. І це було до п’ятої години нинішнього дня.

Дружина Баррі, Марсія, викладала в Нью-Йорку літературу і була, навіть на смак безмежно толерантного Шведа, «міцним горішком» — разюче самовпевненою, войовничою фрондеркою зі схильністю до сарказму та обдумано-апокаліптичних заяв, мета яких — убити спокій сильних світу цього. Все, що вона казала чи робила, недвозначно вказувало на її позицію. Їй було досить найлегшого руху — просто глитнути, слухаючи, як ви щось говорите, потарабанити пальцями по бильці крісла або й просто ледь кивнути, неначе погоджуючись, — аби продемонструвати: все, що ви тут сказали, — все не так. А щоб ще активніше підкреслити свої переконання, вона ходила в широких балахонах із набивної тканини та виступала такою великою жінкою, для котрої абияке ставлення до власної зовнішності не стільки виступ проти умовностей, скільки зовнішня ознака мислителя, де важить тільки суть. Жодних дрібних буденних перешкод між нею та найсуворішою правдою.

І Баррі все ж таки розкошував у її товаристві. Більш несхожих одне на одного людей важко було знайти, отож, скоріш за все, це був той випадок, коли кажуть, що крайнощі сходяться. Баррі був уособленням вдумливості та доброти — від самого дитинства, а він був найбіднішою дитиною з усіх, кого знав Швед. Він був старанний, чесний, благородний, надійно грав на позиції кетчера, помалу вибився в найкращі учні класу і, відслуживши в армії, вступив на солдатську стипендію в Нью-Йоркський університет. Саме там він познайомився з Марсією Шварц і одружився з нею. Шведу було важко зрозуміти, як такий міцно збитий і не позбавлений привабливості хлопець, як Баррі, у двадцять два роки зміг відмовитись від будь-якої перспективи зустрічатися з дівчатами на користь Марсії Шварц, яку вже тоді, у коледжі, настільки переповнювали власні думи, що, опинившись у її товаристві, Швед ледве-ледве міг боротися зі сном. Але Баррі її уподобав. Баррі сидів і слухав. І нібито не помічав, що вона — нечупара і, хоча ще студентка, вдягається, наче бабуся, а очі її блищать, немов у лихоманці, збільшені до неприродних розмірів грубими лінзами окулярів. Повна протилежність Дон. Марсія, безумовно, здатна була виховати на свій страх і ризик справжню революціонерку. Якби Меррі виростала в межах досяжності її промов… Але як вона стала такою поряд із Дон? Де причина? Де пояснення цієї дивної невідповідності? Що це — просто злий жарт генів? Під час маршу на Пентаґон, маршу з вимогою припинити в’єтнамську війну, Марсія Уманофф і ще десятків зо два жінок були вкинуті в поліцейський фургон, а потім, на її превелике задоволення, їх замкнули на всю ніч у в’язниці округу Колумбія, і до самого ранку, коли їх звільнили, вона гучно протестувала. Якби Меррі була її дочкою, все було б зрозуміло. Якби Меррі брала участь у словесних баталіях, якби вона, як ця фанатичка, в якої рот не затулявся, боролася проти всього світу лише на словах, то історія її життя не обмежилася б кинутою бомбою, а стала б зовсім іншою історією. Але в неї була бомба. Бомба. Вся паскудна історія зводиться до цієї бомби.

Важко сказати, чому Баррі одружився з нею. Може, якось уплинула бідність, у якій він виростав. Хтозна. Її агресивність, пиха, відчуття немитого тіла — все, що було нестерпним для Шведа як друга і було б геть нестерпним для нього як коханця, — можливо, саме це будило в Баррі потяг до дружини. Дійсно, загадка, чому одна, безумовно, розумна людина могла пишатись тим, що іншій такій самій розумній людині було б важко витерпіти навіть упродовж години. Але тому, що це була насправді нерозв’язна загадка, Швед докладав усіх зусиль, щоб сховати свою антипатію, віднаходити аргументи на захист Марсії Уманофф і розглядати її просто як дивакувату штучку з невідомого йому світу академічних кіл, де постійно киплять словесні баталії, а провокації співрозмовника, вочевидь, викликають загальне захоплення. Результат, якого вони домагаються цією нескінченною конфронтацією, був йому незбагненний; Швед вважав, що було б значно продуктивніше нарешті подорослішати і спільними силами подолати цю стадію. І все ж, як на нього, вічні під’юджування Марсії та підніжки аж ніяк не означали, що вона дійсно намагалася під’юдити і збивати з ніг. Збагнувши, що для неї це — єдиний спосіб адаптуватися на Мангеттені, він уже не міг дивитися на цей стиль поведінки як на щось мерзенне, і ще менше міг вірити, що Баррі Уманофф, який колись був йому рідніший, ніж брат, міг одружитися з недостойною жінкою. Як звичайно, цілковита нездатність Шведа намацати зв’язок між причиною та наслідком привела його (на противагу інстинктивній батьковій підозрілості) до звичних і завжди притаманних йому терпимості та поблажливості. Так що, зрештою, він зачислив Марсію до розряду «важких», або ж принаймні тих, про кого кажуть: «такій палець у рот не клади».

А Дон її терпіти не могла. Ненавиділа, бо знала, що Марсія ненавидить її за давній титул «Міс Нью-Джерсі». Дон терпіти не могла людей, котрі зводили її життя до перемоги на конкурсі. А Марсія була особливо нестерпна ще й тому, що навіть не приховувала свого задоволення, з яким пояснювала кожен вчинок Дон, відштовхуючись саме від цього епізоду, який і колись (а тепер і поготів) не розкривав її характеру. Коли вони тільки познайомилися, Дон розказала парі Уманофф і про батьків інфаркт, і про те, що сім’я опинилася на фінансовій мілині, а вона зрозуміла, що двері коледжу, найімовірніше, так і залишаться для брата мрією… Словом, історію про те, що треба було грошей на його навчання, та ніякі пояснення не похитнули ставлення місіс Уманофф до «Міс Нью-Джерсі» як до предмета своїх жартів. Марсія і не приховувала, що Дон Левов для неї — порожнє місце, а її фермерство — претензійна забава для створення іміджу; не серйозна робота, якою Дон займалася щодня по дванадцять-чотирнадцять годин, а примха в стилі журналу «Дім і сад», яка допомагає багатенькій дурепі, котра мешкає не в просоченому різними пахощами Нью-Джерсі, а на природі, коротати вільний час. Дон ненавиділа Марсію за її неприховану пиху, викликану статками Левових, їхніми смаками та любов’ю до сільської пасторальності, вона аж кипіла, бо вірила, що в глибині душі Марсія просто тішиться з того вчинку, який досі приписують Меррі.

Найніжніший закут свого серця Марсія віддала в’єтнамцям — ясна річ, північним. Навіть коли нещастя сталося в неї під носом, у домі чоловікового друга, вона й на мить не вгамувала власні політичні пристрасті та палкий інтерес до міжнародних справ. Це й спричинило в Дон підозри, які — Швед точно знав — не мали жодних підстав, бо чесність Баррі була для нього поза всякими підозрами, хоч він і не ручався за шляхетність Марсії.

— Не пущу її навіть на поріг! Навіть свиня за неї людяніша. Плювати, скільки в неї дипломів, вона нічого не тямить і нічого не бачить. Ще в житті не бачила таку сліпу, бридку егоїстку. Інтелектуалка!.. Більше ноги її тут не буде!

— Але ж якось незручно просити Баррі їхати без неї.

— Нехай не їде, коли так!

— Баррі має приїхати. Я хочу, щоб він був. Його присутність важлива для батька. Він знає, що Баррі приїде. І згадай, Дон, це ж Баррі відвів мене до Шевіца.

— Але ця жінка переховувала в себе Меррі. Ти що, не розумієш? Меррі поїхала до них. У Нью-Йорк — і до них. Вони її сховали! Хтось же мав це зробити. Підривниця в неї вдома. Вона була в захваті. І вона ховала її від нас, ховала від батьків, коли дівчинці були так потрібні батьки. Марсія Уманофф, вона й тільки вона, скерувала її в це підпілля.

— Меррі й до того не любила залишатися в них. Вона всього лише двічі ночувала в Баррі. Саме так. Утретє вона там не з’явилася. Ти, мабуть, забула. Вона пішла в інше місце і більше вже не спілкувалася з Баррі та Марсією.

— Ні, Сеймуре, це зробила Марсія. У кого ще стільки зв’язків? Дивовижний преподобний Ікс, дивовижний преподобний Ігрек, які плямують кров’ю списки призовників. Вона в таких чудових стосунках із цими священиками, котрі виступають проти війни, вони такі нерозлучні друзі, та річ у тому, Сеймуре, що вони не священики! Священики — не прогресивно-ліберальні мислителі. Якби вони були такими, то не прийняли б ніякого сану. Бо священики не повинні так чинити і не повинні припиняти молитися за хлопців, яких відправили туди, за море. Їй у тих священиках подобається те, що вони не священики. Вона така закохана в них не тому, що вони служать Церкві, а тому, що вони роблять те, що, на її думку, підточує Церкву. Виходять за рамки Церкви, за межі відведеної священикам ролі. Їй дико подобається, що ці священики ламають те, на чому виховувались я й такі, як я. Ось що заповнює цю жирну сучку. Я її ненавиджу! До кольок ненавиджу!

— Прекрасно. Я все розумію. Ненавидь її скільки завгодно. Але не за те, чого вона не робила. Вона не робила цього, Дон. Ти дурієш від припущень, які не відповідають істині.

Вони справді не відповідали. Не Марсія переховувала в себе Меррі. Марсія обмежувалася балачками, завжди обмежувалася тільки балачками — безглуздим, показним потоком слів, єдина мета яких — скандально заявити про себе непримиренними, агресивними словами, які навряд доводять хоч щось, окрім інтелектуальних домагань Марсії та її дурнуватої переконаності, що, вимахуючи ними, вона доводить незалежність своїх помислів. А притулок Меррі дала Шейла Зальцман, психотерапевт із Моррістауна. Гарненька, доброзичлива, з лагідним голосом, вона якийсь час давала Меррі стільки надій і впевненості, вела її за собою, пропонуючи масу «стратегій», здатних перехитрувати її мовний дефект, і, відтіснивши Одрі Гепберн,стала її кумиром. У ті місяці, коли Дон сиділа на заспокійливих, поверталася з лікарні й знову опинялась там, у ті місяці, поки Шейла і Швед раптом забули про відповідальність як головну основу їхнього життя, в ті місяці, поки ці люди, що любили порядок і моральну стійкість, ще не змогли примусити себе покінчити з усім, що могло загрожувати такій цінності, як стабільність, Шейла Зальцман була коханкою Шведа — першою і останньою його коханкою.

Коханка. Найхимерніший стосовно Шведа життєвий складник — непідхожий, неймовірний, навіть смішний. «Коханці» не було місця в незаплямованій матриці цього життя. І все ж чотири місяці після зникнення Меррі Шейла відігравала в ньому цю роль.

Розмова за обідом крутилася навколо Вотерґейту і «Глибокої горлянки». Всі, крім батьків Шведа й Оркаттів, бачили цей заборонений для широкого показу фільм з молодою Ліндою Лавлейс у головній ролі. Стрічку вже крутили не тільки в «кінотеатрах для дорослих», а й пустили в широкий прокат по всьому Джерсі.

— Що найбільше дивує, — сказав Шеллі Зальцман, — що той самий електорат, який бурхливо голосує за президента й віце-президента з республіканців, які претендують на роль суворих адептів моральності, б’є касові рекорди, щоб переглянути фільм, де до найменших подробиць смакують сценами орального сексу.

— Може, голосують одні, а фільм дивляться інші? — припустила Дон.

— І хто ж — прихильники Мак-Ґоверна? — запитала Марсія.

— Якщо говорити про присутніх за цим столом, то так, — відповіла Дон, яка від самого початку обіду ледве стримувала лють на цю жінку, що кипіла в ній.

— Слухайте, мені геть не зрозуміло, який зв’язок існує між такими різними речами, — заявив батько Шведа. — Крім того, я геть не розумію, навіщо ви всі витрачаєте гроші, щоб побачити стовідсоткову гидоту. Це ж гидота, так, Раднику? — звернувся він до Баррі за підтримкою.

— Можна сказати й так, — озвався Баррі.

— Тоді навіщо ж ви впускаєте її у своє життя?

— Вона сама просочується, містере Левов, не питаючи, подобається нам чи ні, — з приємною усмішкою пояснив Оркатт. — Усе, що є в світі, так чи інак до нас просочується. А у світі, хоч, може, ви про це не чули, багато що змінилося.

— Ні, сер, я чув. Я ж із Ньюарка, який врізав дуба. І чув більше, ніж хотів би почути. От самі поміркуйте: спочатку справами в місті орудували ірландці, відтак — італійці, а зараз підбираються негри. Мене це не обходить. Я нічого не маю проти. Чорні дочекалися своєї черги й собі потягнулися до пирога? Слухайте, я ж не вчора на світ народився. Корупція в Ньюарку — частина гри. Нове — це, по-перше, расова проблема і, по-друге, податки. Складіть це докупи з корупцією — і ось вона, проблема. Сім доларів сімдесят шість центів. Ось яка податкова ставка в місті Ньюарк. Байдуже, заможні ви чи бідні, я стверджую: з такими ставками вам не втриматись у бізнесі. «Дженерал електрик» виїхала вже в 1953-ому. Крім «електриків», «Вестінгауз», «Браєрс» із бульвару Раймонд, «Целулоїд» — усі припинили своє виробництво в місті. То все були великі підприємства, і всі пішли ще до початку расової ненависті. Расові проблеми — останній штрих. Вулиці не прибирають. Згорілі автомобілі не вивозять. Незаконне захоплення покинутих будинків. Пожежі в покинутих будинках. Безробіття. Бруд. Бідність. Бруду щоразу більшає. Злидні чимраз безпросвітніші. Закриття шкіл. Кошмар у школах. На кожному розі повно малолітніх ледацюг. Ці нероби промишляють наркотою. З радістю вплутуються в будь-яку історію. Програми з урегулювання! Я вас прошу, не будемо про ці програми. Поліція дивиться крізь пальці. Яка хочеш зараза, які хочеш хвороби. «Сеймуре, настав час виїжджати, — сказав я синові влітку 1964 року, — чуєш мене? Їдь!» Але він не послухався. «Петерсон, Елізабет, Джерсі-Сіті на грані вибуху. Тільки сліпий не бачить, хто наступний. І це буде Ньюарк, — сказав я йому. — Ти перший, кого я про це попередив. І станеться все влітку 1967 року». Так я пророкував. Так, Сеймуре? З точністю ледь не до дня.

— Чиста правда, — підтвердив Швед.

— Усе виробництво в Ньюарку рухнуло. Сам Ньюарк рухнув. У Вашингтоні, Лос-Анджелесі, Детройті заворушення були навіть сильніші. Але ви ще згадаєте мої слова: це місто вже не воскресне. Не зможе воскреснути. І що ж рукавички? Виробництво рукавичок в Америці? А кінець йому! Теж завалилося. І тільки мій син далі висить на волосинці. Мине років зо п’ять, і, як не брати до уваги державних замовлень, в Америці не шитимуть жодної пари рукавичок. І в Пуерто-Рико не шитимуть. Міцні хлоп’ята вже орудують на Філіппінах. На черзі Індія. Потім Індонезія, Пакистан, Бангладеш. От побачите: рукавички шитимуть у всіх цих закутнях світу, але тільки не тут. І нас прикінчили не тільки профспілки. Авжеж, вони не дуже відали, що творять, але ж і підприємці теж не дуже петрали. «Не платитиму цим сучим синам зайві п’ять центів на годину» — і от вони уже катаються на кадилаках і зимують у Флориді. Так, багато бізнесменів просто не вміли мислити тверезо. А профспілки не враховували закордонної конкуренції, висували тверді вимоги, знижували прибутковість, і в результаті, як я це ясно бачу, пришвидшили переїзд рукавичної промисловості. Вимоги профспілок підняти розцінки змусили практично всіх або прикрити бізнес, або вивести його з країни. У тридцяті потужними конкурентами були Чехословаччина, Австрія, Італія. Потім почалася війна і врятувала нас. Урядові замовлення. Інтендантське управління закупило сімдесят сім мільйонів пар рукавичок. Рукавичники забагатіли. Але війна закінчилася, і одразу ж, хоча нібито все ще йшло добре, підкрався початок кінця. Ми занепали, бо не могли конкурувати із закордоном. Ми самі пришвидшили занепад дурними діями обох сторін — і підприємців, і робітників. Та хай там як, ми однаково були приречені. Єдине, що спинило б процес — я за таке не ратую: навряд чи можна зупинити світову торгівлю і навряд чи треба намагатись це зробити, — та все ж, єдине, що спинило б, — це митні бар’єри, збільшення мита від п’яти до тридцяти, а то й до сорока відсотків…

— Лу, — сказала йому дружина, — до чого тут оце, коли йдеться про фільм?

— Про фільм? Про всі оті мерзотні фільми? Власне, тут нічого нового. Був у нас картярський клуб… пригадуєш, давним-давно — «Клуб п’ятничного вечора»? І був один хлопака, бізнесмен, якимось боком причетний до електрики. Пам’ятаєш, Сеймуре, такого собі Ейба Сакса?

— Аякже! — обізвався Швед.

— Так от, неприємно казати це, але він мав удома всякі фільми такого штибу. Їх було там хоч греблю гати! На Малбері-стрит, куди ми ходили з дітьми поласувати китайською кухнею, був зал, де торгували спиртним, і там можна було купити всякої порнухи. І знаєте, що я скажу? Я подивився її хвилин зо п’ять і повернувся на кухню, і радий сказати, що те саме зробив і мій друг, на жаль, вже покійний: чудовий хлопака, закрійник рукавичок, дай Боже пам’яті, як його звали…

— Ел Габерман, — підказала дружина.

— Точно! Ми з ним цілу годину сиділи удвох і грали в джин, поки там, у вітальні, стояв дикий ґвалт навколо того паскудства, всіх тих охань і ахань! Для мене то була щаслива мить. Минуло вже десь років тридцять-сорок, а я ще й досі пам’ятаю, як сидів з Елом Габерманом і забавлявся в карти, поки ті бевзі у вітальні стікали слиною.

З якоїсь миті він розповідав це, звертаючись тільки до Оркатта. Попри п’янючу дружину, котра сиділа праворуч від нього, попри впевненість у перевазі єврейської мудрості, можливість безпутності серед «шляхетних» білих здавалась йому особливо немислимою, а отже, Оркатт мав співчувати його нападкам на вульгарність більше, ніж решта. Такі, як він, повинні контролювати ситуацію. Вони першими ступили на цей ґрунт. Хіба ні? Встановили правила, прийняті потім тими, хто прибув сюди пізніше. Оркатт має бути в захваті з того, що він вийшов на кухню і спокійно став грати в джина, поки сили добра не подужали сили зла, і враження від сороміцької стрічки не розчинилось у повітрі далекого 1935 року.

— На жаль, містере Левов, мушу сказати, що тепер це вже не зупинити грою в карти, — заперечив Оркатт. — Цей спосіб упливу втратив свою силу.

— Що не зупинити? — запитав Лу Левов.

— Те, про що ви кажете. Вседозволеність. Яка в неприродний спосіб перетворилася на ідеологію. Безперервний протест. Були часи, коли ти міг просто ступити вбік і цим засвідчити свою позицію. У вашому випадку звичайна гра в карти вже була свідченням позиції. Проте в наші дні дедалі важче заховатись у спокійній затоці. Покруччя витісняє звички, які завжди цінували люди цієї країни. Демонструвати те, що вони називають «скутістю», сьогодні так само соромно, як колись було соромно демонструвати розбещеність.

— Це правда, так, це правда. А можна, я розповім вам про Ела Габермана? Ви ж хочете поговорити про колишні манери, про те, як вони проявлялися, тож побалакаймо про Ела. Ел був чудовим хлопцем, красенем. Розбагатів, розкроюючи рукавички. В ті дні таке було можливо. Якщо в чоловіка з дружиною було досить амбіцій, вони могли знайти кілька шкур і почати робити з них рукавички. Зрештою, вони започаткували невеличку майстерню з двома закрійниками і двома швачками. Уміли зшити рукавички, відпрасувати їх і продати. Все це було прибутково, вони були самі собі господарі та вміли працювати шістдесят годин на тиждень. Тоді, у ті давні часи, коли заробіток у Генрі Форда досягав нечуваної суми — долар за день, гарний закрійник заробляв п’ять доларів за день! Але не забувайте, в ті часи чи не в кожної жінки було двадцять-двадцять п’ять пар. Це вважалося нормою. До кожного плаття, костюма — свої рукавички. Різних барв і фасонів, різних довжин, і як підсумок — цілий рукавичний гардероб. У ті дні можна було частенько побачити, як жінка дві-три години обирає собі в магазині рукавички: приміряє по черзі тридцять пар, а продавчиня, перш ніж запропонувати новий колір, щоразу миє руки в раковині, встановленій за прилавком. Дамські лайкові рукавички йшли від четвертого розміру до восьмого з половиною, і кожен розмір ділився ще на чотири чверті. Розкрій рукавичок — дивовижне ремесло, принаймні було таким. Зараз до всього мусиш додавати «було». Закрійник на взірець Ела завжди працював у сорочці з краваткою. Тоді всі працювали так. І можна було працювати далі — і в сімдесят п’ять, й у вісімдесят. Декотрі починали, як-от Ел, у п’ятнадцять років, а чи й раніше, і могли працювати до вісімдесяти. Тоді ще не вважалося, що сімдесят — поважний вік. А ще могли працювати у вихідні: суботу, неділю. Ці люди могли працювати весь час. Заробляли на навчання дітям. Заробляли на гарні будинки. Ел, наприклад, міг просто так, жартуючи, взяти шмат шкіри й сказати: «Що ти хотів би з неї мати, Лу, — номер восьмий чи номер дев’ятий з довжиною на шістнадцять?» — і одразу, на око, без лінійки, робив точну викрійку. Закрійник аж світився, наче якась примадонна. А зараз ця фахова гордість відійшла в минуле. З тих, хто, працюючи за розкрійним столом, міг одним махом витяти рукавичку на шістнадцять дюймів, Ел Габерман був, я гадаю, останній на всю Америку. Та й взагалі нема більше довгих рукавичок. Ось вам іще одне «було». Певний час були в моді шовковисті рукавички на вісім дюймів, але до 1965 року закінчилось і це. Ми почали обтинати довгі рукавички, перетворювати їх на короткі, а з обтятих манжет кроїти нові пари. Колись по всій довжині вгору від шва біля основи великого пальця через кожний дюйм ішов ґудзик, тому ми міряємо довжину рукавичок і на французькі дюйми, і на ґудзики. Дякувати Богу, в 1960 році Джекі Кеннеді стала з’являтися в маленьких рукавичках до зап’ястя, в рукавичках до ліктя, в рукавичках вище ліктя, у капелюшках-менінгітках, відтак рукавички негайно знову стали модними. Перша леді рукавичної індустрії. Її розмір був шість з половиною. Усі, хто був у рукавичному бізнесі, молилися на цю леді. Сама вона все купувала в Парижі. Але яке це мало значення? Аніякого, бо вона воскресила ошатні жіночі рукавички. А коли Кеннеді вбили і Жаклін Кеннеді покинула Білий дім, то ці події і плюс тодішня мода на міні-спідниці поховали елегантні дамські рукавички. Убивство Кеннеді й пришестя міні — все це разом завдало непоправного удару по жіночих пальчатках. Колись потреба в рукавичках існувала цілий рік. У давнину жінка ніколи не виходила на вулицю без рукавичок — хай це була весна чи навіть літо. Зараз їх надягають, лише коли холодно, коли сідають за кермо мотоцикла, на спортивних змага…

— Лу, — обережно нагадала дружина, — ніхто ж не каже про…

— Будь ласка, дай мені закінчити. Дай мені доказати і не перебивай. Так от, Ел Габерман дуже любив читати. Жодного дня не вчився у школі, але виявився затятим читачем. Його улюбленим письменником був сер Вальтер Скотт. І от в одній своїй класичній книжці сер Вальтер Скотт описує суперечку між шевцем і рукавичником про те, хто з них майстерніший. І рукавичник виграє цю суперечку. І знаєте, що він каже? «Твоя справа, — каже він шевцеві, — всього лише зробити рукавицю для ноги. Дбати про кожен пальчик окремо тобі не доводиться». Сер Вальтер Скотт був сином рукавичника, тому не дивно, що саме так він обернув цю суперечку. Ви не знали, що сер Вальтер Скотт був сином рукавичника? А знаєте, хто ще був сином рукавичника, крім сера Вальтера й моїх синів? Вільям Шекспір. Батько Шекспіра був рукавичником і не вмів прочитати власне ім’я. А знаєте, що каже Ромео своїй Джульєтті, коли та стояла на балконі? Усі пам’ятають «Ромео, де ти? Де ж ти, мій Ромео?!» — але це каже вона. А що каже Ромео? Я з тринадцяти років працюю в чинбарні, але знаю це — завдяки любому покійному другу Елу Габерману. В сімдесят три роки він вийшов із дому, послизнувся, впав і зламав собі в’язи. Жах! Так от, він розказав мені, що каже Ромео. Він каже: «На руку ось схилилась край віконця, притиснувши долоню до щоки… Якби мені за рукавичку бути і доторкатись до щоки її!» Шекспір. Найславетніший автор всіх часів.

— Лу, дорогенький, — знову лагідно втрутилася Сильвія Левов, — який стосунок має все це до того, що ми обговорювали?

— Облиш, будь ласка! — відмахнувся він роздратовано, навіть не подивившись у її бік. — А щодо містера Мак-Гаверна, то мені зовсім не зрозуміло. Який зв’язок між містером Мак-Гаверном і цим брудним фільмом? Я голосував за Мак-Гаверна. Я агітував за нього у своєму кондомініумі. І якби ви знали, чого тільки я не наслухався від усіх наших євреїв, які гудуть, що Ніксон зробив для Ізраїлю і те, і се, але я нагадав їм, якщо забули, що Гаррі Трумен підловив його в 1948 році на різних шахер-махерах, а зараз подивіться на врожай, який доводиться збирати моїм милим друзям, котрі голосували за містера фон Ніксона та його штурмовиків. Я скажу вам, хто ходить на ці мерзенні фільми: покидьки, ідіоти і підлітки, за якими не дивляться батьки. А от чому мій син повів на цей фільм свою гарненьку дружину, я не збагну й до смерті.

— Щоб побачити, як живе інша половина суспільства, — сказала Марсія.

— Моя невістка — леді. Такі речі їй не цікаві.

— Лу, — звернулася до нього дружина, — хтось дивиться на це інакше.

— Не можу в це повірити. Вони інтелігентні й освічені люди.

— Ви перебільшуєте значення інтелігентності, — із добре прихованим глузуванням мовила Марсія. — Інтелігентність не знищує закладеного природою.

— Що? Інтерес до таких фільмів закладений природою? Гаразд, а що ви скажете дітям, якщо вони вас запитають про цей фільм? Скажете, що він шикарний і захопливий?

— Мені не доведеться нічого їм казати. В наші дні діти не ставлять запитань, а просто самі йдуть у кіно.

Найбільше його, звичайно, здивувало, що ця ситуація «наших днів» її — викладачку — єврейку-викладачку, в якої є діти, схоже, аж ніяк не засмучувала.

— Все ж я не гадаю, що діти дивляться цей фільм, — промовив Шеллі Зальцман, аби зам’яти багату на наслідки розмову і заспокоїти Шведового батька. — Підлітки — так.

— І ви, докторе Зальцман, це схвалюєте?

Шеллі мимохіть усміхнувся, почувши зворот, якого Лу Левов неухильно дотримувався навіть після довгих років знайомства. Шеллі був блідий повненький чоловік із похилими плечима, одягнений в легкий костюм зі смугастої тканини, з краваткою-метеликом, — до краю завантажений роботою сімейний лікар із завжди добродушним голосом. Ця блідість і пухкість, старомодні окуляри в сталевій оправі, залисина на маківці й білі закрутки волосся над вухами — вся ця невимушена відсутність лоску та глянцю примушувала Шведа почуватись особливо винуватим упродовж тих чотирьох місяців, поки тривав його роман із Шейлою Зальцман… І все ж це він, премилий доктор Зальцман, сховав у себе вдома Меррі, сховав не тільки від ФБР, а й від нього, її батька, від людини, якої та потребувала над усе.

«А я, а я соромився своєї таємниці», — думав Швед, слухаючи, як Шеллі пояснює батькові:

— Моє схвалення чи несхвалення ніяк не впливає на їхнє ходіння в кіно.

Коли Дон уперше заговорила про підтяжку в женевській клініці, про яку вона читала в журналі «Воґ» — про поїздку до невідомого лікаря на незрозумілу процедуру, — Швед, нікому нічого не кажучи, зв’язався з Шеллі Зальцманом і з’їздив до нього на роботу. Він поважав свого сімейного лікаря, уважного і тямущого старшого чоловіка, який проконсультував би його, відповів би на всі запитання і спробував задля Шведа відмовити Дон від цієї ідеї. Проте натомість він зателефонував до Шеллі та попросив у нього дозволу приїхати через проблему, яка виникла в сім’ї. А приїхавши, одразу ж усвідомив, що приїхав, щоб зізнатися — із запізненням на чотири роки — у своєму романі з Шейлою, одразу ж після зникнення Меррі. Коли Шеллі запитав із усмішкою: «Ну, і чим я можу допомогти?» — Швед насилу стримався, щоб не відповісти: «Прощенням». І далі, впродовж усієї розмови, розтуляючи рота, він ледве стримував бажання у всьому зізнатися, сказавши: «Я прийшов сюди не для розмови про підтяжку обличчя. Я прийшов, бо зробив те, чого не слід було робити. Зрадив дружину. Зрадив тебе. Зрадив себе». Але, сказавши це, він зрадив би Шейлу. Він мав не більше прав на зізнання її чоловіку, аніж вона — на зізнання його дружині. Хай би як він хотів позбутися таємниці, що плямувала, обтяжувала його, хай як здавалося б, що це зізнання принесе якусь користь, чи мав він право на полегшу коштом Шейли? Коштом Шеллі? І коштом Дон? Ні, бо існує така штука, як етичні зобов’язання. Ні, він не може бути таким нерозсудливим егоїстом. Дешевий хід, зрадницький хід, та й результат, який він дасть, навряд чи буде довговічний, — і все ж таки щоразу, збираючись заговорити, він відчував потребу сказати цьому добряку: «Я був коханцем вашої дружини» — і дістати від Шеллі Зальцмана чарівне повернення відчуття стійкості, яке Дон сподівалася знайти в Женеві. А натомість він виклав усі свої резони проти підтяжки, навів усі доводи і почув на свій подив, що, як на думку Шеллі, Дон, можливо, надибала плідну ідею. «Якщо вона гадає, що це допоможе їй почати все з нуля, — сказав Шеллі, — то чому б не дати їй шанс? Чому б не дати їй можливість випробувати всі шанси? В цьому ж немає нічого поганого, Сеймуре. Перед нею життя, а не довічне ув’язнення. У підтяжці обличчя нема нічого аморального. Те, що жінці хочеться цього, не свідчить про якусь аморальність. Вона дізналась про це з «Воґ»? Але це не має тебе відштовхувати. Вона знайшла те, що шукала. Ти навіть не уявляєш, скільки жінок, які пройшли через важкі випробування, приходять до мене з тією чи іншою скаргою, а в підсумку виявляється, що в них на гадці саме це: пластична хірургія. І без найменшої підказки з боку «Воґ». Емоційні та психологічні фактори можуть бути дуже і дуже серйозні. Не треба недооцінювати полегшу, яку отримують ті, котрі її отримують. Не можу похвалитися, що розумію дію цього механізму, не беруся казати, що він спрацьовує завжди, але я багато разів бачив успіх; це допомагало жінкам, котрі втратили чоловіків, жінкам, котрі пройшли через важкі хвороби… Судячи з твого обличчя, ти мені не віриш». Проте Шведу краще було знати, що коїться з його обличчям: на ньому величезними літерами пишалося «Шейла». «Можу погодитись, — продовжував тим часом Шеллі, — що це виглядає як суто фізичний вплив на обставини, які мають глибоку емоційну природу, але для багатьох це вже стало правильною стратегією виживання. І випадок Дон цілком може поповнити їхнє число. Не думаю, що тобі слід ставати на пуританську точку зору. Якщо Дон налаштована на підтяжку серйозно і якщо ти в змозі поїхати з нею та допомогти їй пройти через це…» Ближче до вечора Шеллі зателефонував Шведу на фабрику — він уже дещо знав про лікаря Ла-Планта. «Певен, у нас є хірурги не гірші, але якщо хочеться побувати в Швейцарії, відірватися від дому, пройти там, далеко, відновлювальний період, то чом би й ні? Цей Ла-Плант — фахівець екстра-класу». — «Шеллі, дякую за турботу», — сказав Швед, почуваючись на тлі цієї чуйності ще більшою свинею… І все ж саме цей чоловік разом зі своєю дружиною дав Меррі змогу сховатися не тільки від ФБР, а й від власних батьків. Годі придумати щось химерніше. В яких тільки масках не ходять люди! Я був певен, що вони на моєму боці. Проте на моєму боці були тільки маски! І я чотири місяці ходив у масці — перед ним, перед Дон. Це було нестерпно, і я приїхав до нього, щоб у всьому зізнатися. Приїхав сказати, що зраджував його, і змовчав, щоб не ускладнювати зраду, а він жодного разу навіть не натякнув на те, як жорстоко зрадив мене.

— Моє заохочення чи несхвалення, — казав Шеллі, звертаючись до Лу Левова, — жодним чином не вплине на їхнє ходіння в кіно.

— Але ж ви лікар, — наполягав Шведів батько, — особа поважна, не байдужа до етики, відповідальна…

— Лу, — сказала його дружина, — мені здається, любий, ти узурпував розмову…

— Будь ласка, дай мені закінчити, — відповів він і, звертаючись до всіх за столом, запитав: — Що, справді? Я узурпував розмову?

— Анітрохи, — заявила Марсія, дружньо обіймаючи його за плечі. — Слухати, як ви витаєте у хмарах, суцільне задоволення.

— Не розумію, що ви хочете цим сказати?

— Що американські форми життя суттєво змінились відтоді, як ви водили дітей в китайські ресторани, а Ел Габерман в сорочці та краватці розкроював рукавички.

— Справді? — обернулася до неї Дон. — Справді змінилися? Нам про це не казали, — і, підвівшись, вона вийшла на кухню. Там чергували, чекаючи вказівок, двоє дівчат-старшокласниць із місцевої школи, які допомагали — в ті дні, коли Левови запрошували на обід гостей, — подавати страви і прибирати зі столу посуд.

Марсія сиділа по один бік від Лу Левова, Джессі Оркатт — по другий. Перед Джессі знову стояв наповнений келих віскі, який вона, судячи з усього, прихопила на кухні, проте він посунув його так, щоб вона не могла дотягтися. Коли вона схотіла встати, Лу не дозволив. «Сидіть, — суворо сказав він. — Сидіть і їжте. Келих вам не потрібен. Треба їсти. Займіться краще тим, що на тарілці». Варто їй ворухнутись на стільці, як він твердою долонею притискав її руку до столу, нагадуючи, що нікуди вона не піде.

У двох високих керамічних підсвічниках горіло дванадцять свічок, і Шведу, котрий сидів між матір’ю та Шейлою Зальцман, очі людей у лагідному світлі видавались — облудно, включаючи й очі Марсії — сповненими глибоким розумінням, бездонною добротою і тими відтінками почуттів, які всі ми мріємо побачити в наших друзях. Завдяки тому місцю, яке Шейла займала в житті його батьків, її, як і Баррі, щорік запрошували на обід у День праці. Коли Швед телефонував у Флориду, батько дуже рідко прощався, не запитавши перед тим: «А як там наша мила Шейла? Як поживає, чим займається ця любуся?» — «В ній стільки гідності, — весь час повторювала мати. — Така витонченість. Любий, хіба вона не єврейка? Твій батько переконує, що ні. Ні — і край!»

Швед не розумів, чому ця суперечка триває роками, але хай там як, питання про релігійне коріння блондинки Шейли Зальцман було невід’ємним складником життя його батьків. Для Дон, котра багато років намагалася бути терпимою до його аж ніяк не ідеальних батьків, як і він намагався проявляти терпимість до її далекої від ідеалу матері, це був найменш зрозумілий з їхніх дивних пунктиків — і до того ж він лютив її (передусім тому, що Дон бачила: в очах її дочки в Шейли було щось, чого не було в неї, Дон, і, як наслідок, Меррі довіряла своїй лікарці більше, ніж матері). «Що? Хіба ти єдиний білявий єврей на весь світ?» — запитувала в нього Дон. «Це ніяк не пов’язане з її зовнішністю, — пояснював Швед, — а пов’язане з Меррі». — «Як пов’язане з Меррі те, єврейка вона чи ні?» — «Не знаю. Шейла була їй психотерапевтом. Вони обожнюють її за все, що вона зробила для Меррі». — «Але все-таки, скажімо прямо, матір’ю ж вона їй не була?» — «Вони чудово це розуміють, — спокійно відповідав Швед, — але її професіоналізм для них — це як різновид чародійства».

Саме так його бачив і він; і то не так тоді, коли Шейла була лікарем Меррі, — тоді він хіба що зауважував несподівану сексапільність її суворої стриманості, — як тоді, коли Меррі зникла, а Дон поринула в безодню горя.

Нещадно скинутий зі своєї обжитої висотки, Швед відчув спрагу, джерело якої було десь у самісінькій глибині його єства, спрагу бездонну, яка підштовхнула його до рішення, такого чужого для нього, що він навіть не міг осягнути всю неймовірність того, що відбувалося. У спокійній вдумливій жінці, яка навчила Меррі природніше сприймати саму себе, навчила її долати мовну фобію й давати раду фразам, які сипались одна на другу, та при цьому посилила її дитяче почуття непідвладності, він відчув у ній ту, яку хоче влити у своє життя. І чоловік, котрий майже двадцять років зберігав подружню вірність, вирішив закохатися нерозважливо та покірно. Збігло три місяці, поки він зрозумів, що це нічого не вирішує, зрозумів, бо Шейла пояснила це йому. Йому дісталася не романтична, а схильна до відвертості коханка. Вона спокійно пояснила Шведу, чим було насправді його безмірне обожнювання, розповіла, що з нею він був самим собою не більше, ніж Дон, яка лежала в психіатричній клініці, була справжньою Дон, пояснила, що просто ним рухає прагнення до руйнації. Але він був у тому стані, що і надалі наполягав на тому, щоб вони вдвох тікали в Понсе, де вона вивчила б іспанську і стала університетською викладачкою з техніки мовної терапії, а він перетворив би фабрику в Понсе на центр керування своїм бізнесом, і вони зажили б тоді на упорядженій гасьєнді серед гір і пальм, високо над Карибським морем…

А от про Меррі у своєму домі — про Меррі, котра ховалася у неї після вибуху, — вона змовчала. Розповіла йому про все, крім цього. Відвертість закінчилася в тій точці, де мала б тільки розпочатися.

Невже й в інших мозок працює так ненадійно? Чи це лише він не в змозі роздивитись помисли та вчинки інших? Невже всі роблять такі самі хиби, як і він: по сто разів на день то розуміють, то не розуміють, то діють розумно, то так само по-дурному, як і сусід, то ще дурнуватіше, ніж останній дурень на світі? От чи виродок він сам, затаврований дурістю, простакуватий син простакуватого батька, чи все життя — сама облуда, і всі, окрім нього, задіяні в ній?

Колись він міг би описати їй це почуття неадекватності, міг обговорювати його з Шейлою, говорити про свої вагання, тривоги — її спокійний погляд на речі дозволяв відкритися тій жінці-чарівниці, яка подарувала Меррі велетенські можливості (але та знехтувала ними, не використала їх); яка вселила в неї, за словами самої Меррі, «дивовижне відчуття легкості», яке дозволило наполовину звільнитися від фрустрації, спричиненої заїканням; жінці, яка все розуміла і чия професія — дати страждальцям іще один шанс; коханці, яка розумілась на всьому, включаючи й те, як дати притулок убивці.

Меррі була в Шейли вдома, а та йому нічого не сказала.

Уся довіра між ними, все щастя, яке він колись спізнав, узагалі все, включаючи вбивство Фреда Конлона, — все було лише випадковістю.

Меррі була в її домі, а вона нічого не сказала.

І зараз мовчить. Гарячковість, яку проявляли інші, здавалася їй, висновуючи з уважного лікарського погляду, чимось на кшталт патології. Справді, навіщо вони все це кажуть? Сама вона не вимовила за весь вечір ані слова: ні про Лінду Лавлейс, ні про Річарда Ніксона, ні про Гаррі Роббінса Гольдемана, ні про Джона Ерліхмана; вона мала перед іншими ту перевагу, що в голові її не було того, чим були забиті інші голови. Її манеру ховатися в собі Швед свого часу сприймав як ознаку відчуття власної переваги. Зараз він думав інакше. Крижана сучка! Чому? Колись вона сказала йому: «Вплив, який ти дозволяєш справляти на себе іншим людям, є абсолютним. Ніщо тебе не поглинає так, як чужі потреби». А він їй відповів: «Як на мене, ця риса більше пасує Шейлі Зальцман» — і, як завжди, помилився.

Він вважав її мудрою, а вона була просто холодною.

У ньому клекотіла скажена недовіра до всіх. Знищення якихось опор, останніх опор, створило відчуття, що впродовж цього дня він із п’ятирічного хлопчика перетворився на столітнього дідугана. Як було б добре, думав він, як це допомогло б йому зараз, якби там, на лузі, на віддалі від обіднього столу, паслася череда Дон і в ній, захищаючи його, — здоровенний бик Граф. Якби Дон і надалі залишалася власницею Графа, якби Граф… Війнуло неземним спокоєм, і тільки тут він зрозумів, у чому річ. Якби Граф, як і раніше, походжав там, у темряві, серед корів, то тут, серед гостей, походжала б у своїй строкатій піжамі Меррі та, притулившись до спинки його стільця, шепотіла б йому просто у вухо: «Місіс Оркатт увесь час п’є віскі. Від місіс Уманофф тхне потом. Лікар Зальцман лисий». Пустотна й геть безневинна спостережливість, яка — тоді — жодним чином не порушувала порядок; дитяча спостережливість, яку навіть на гадку не спаде вважати чимось непристойним.

— Тату, ще біфштексу? — почув він раптом свій голос, виразно забарвлений безнадійним зусиллям чемного сина, котрий намагається якщо не заспокоїти зануреного у свої думи батька, то хоч пом’якшити його переживання через вади неєврейської частини роду людського.

— Так, я візьму ще біфштексу, і ось для кого — для цієї молодої леді.

Підчепивши кусень м’яса з таці, яку піднесла до нього одна з дівчат, котрі прислуговували за столом, він акуратно опустив його на тарілку Джессі; видно було, що він має намір цілковито заопікуватися нею.

— Візьміть ніж і виделку та беріться до їжі, — сказав він. — Смажене м’ясо вам корисне. Сядьте пряміше.

І Джессі Оркатт, ніби справді повіривши, що якщо вона не послухається, він може вдатися до сили, пробурмотіла невиразно: «Я саме думала цим зайнятися» — і так ніяково взялася різати м’ясо, що Швед злякався: чого доброго, батько ще й це за неї зробить. Уся ця енергія, хоч скільки б ти не пнувся, не може змінити цей світ, що втратив спокій.

— Але це ж дуже серйозно, усе, що стосується дітей, серйозно. — Упевнившись, що Джессі їсть, Лу Левов знову виявив бажання повернутися до «Глибокої горлянки». — Якщо вже це несерйозно, те що можна назвати серйозним?

— Тату, — втрутився Швед, — Шеллі не каже, що це несерйозно. Він згоден: це дуже серйозно. Він каже, що якщо ми раз висловили підлітку свої аргументи, то ми зробили, що могли; не можна ж замкнути його в кімнаті, а ключі викинути.

Його дочка — ненормальна вбивця, що тулиться на підлозі ньюаркської халабуди, у дружини — коханець, який гладив її по заду, стоячи над зливальницею в їхній кухні, його колишня коханка свідомо навела на їхній дім нещастя, а він намагається заспокоїти батька якимись там «з одного боку», «з другого боку».

— Ви не повірите, — сказав старому Шеллі, — як далеко просунулись останнім часом підлітки.

— Але, гадаю, навряд чи треба просуватися в бік деградації! А якщо вони рухаються саме туди, то можна й замкнути. Я ще пам’ятаю часи, коли діти сиділи вдома за уроками, а не ходили на таке кіно. Ми говоримо зараз про моральний дух країни. Хіба ні? Чи я здурів? По-моєму, це образа моральності та всіх, хто її дотримується.

— А чим, власне, так приваблива моральність? — запитала Марсія.

Запитання настільки його ошелешило, що він розгублено обвів очима стіл, шукаючи когось досить освіченого, щоб як слід збити пиху з цієї жінки.

І Оркатт, цей близький друг сім’ї Білл Оркатт, прийшов на допомогу Лу Левову.

— А чим погана моральність? — запитав він, широко всміхнувшись до Марсії.

Швед не мав сили дивитись на нього. На додачу до всього, про що він не мав сили думати, тут були двоє — Шейла та Оркатт, — на кого він не мав сили дивитися. Чи вважала Дон красенем Білла Оркатта? Сам він ніколи так не вважав. Кругловидий, схожий на рильце ніс, рухлива нижня губа — словом, покидьок з поросячою мордою. Ні, це щось інше привело її до дикої сцени над кухонною зливальницею. Але що? Легка можливість самоствердитись? Може, саме це додавало їй сил? Радість від того, що Білл Оркатт — це Білл Оркатт, його приємне відчування себе Біллом Оркаттом? Чи це спричинено тим, що він ніколи й ні за яких обставин не вдостоїть вас суперечки, навіть коли обом буде зрозуміло, що ти її заслужив? Чи це спричинено задоволенням від того, що він почувається господарем, що так хазяйновито виступав у ролі гіда, розповідаючи їм про минуле округу Морріс? Чи спричинено це відчуттям, що йому ніколи не доводилось боротися за щось і діставати ляпаси від когось, або мучитись, не розуміючи, як бути, навіть якщо дружина, яка сидить тут, поряд, напилася до поросячого вереску? Чи спричинено тим, що він ступив у світ, гадаючи отримати від нього значно більше, ніж могли мріяти найкращі відмінники Віквейської школи, ніж хтось із нас сподівався отримати, навіть якщо потім ми й заробляли це, працюючи до сьомого поту, але все ж розуміючи, що всіх прав на все це ми не маємо? Невже вона так розпалилася над зливальницею тому, що він з народження мав відчуття невід’ємного права? Чи тому, що він так вишукано вписувався у довкілля? Чи все це через високе мистецтво? Чи вся річ у його… дітородному органі? Дон, люба, невже все так просто? Мені потрібна відповідь. Я хочу отримати її сьогодні ж. Весь секрет — у його органі?

Деталі цієї сцени — Оркатта, який злягається з його дружиною, — мигтіли у Шведовій уяві, і він не мав сили від них відкараскатись, як не мав сили відкараскатися від подробиць сцени наруги над його дочкою. У той вечір уява чіпко тримала його в своїх лапах.

— Моральність? — Марсія, лукаво посміхаючись, повернулася до Оркатта. — А вам хіба не здається, що чесноти моральності, пристойності та ввічливості цінуються вище, ніж вони того варті? Вони ж не дають можливості долучитися до всіх багатств життя.

— А що б ви порадили для долучення до цих «багатств»? — поцікавився Оркатт. — Знехтувати всіма правилами і зайнятись розбоєм на великій дорозі?

Архітектора з гарної сім’ї розважала як сама викладачка літератури, так і загрозлива схема, яку вона креслила, руйнуючи кордони та правила. Він розважався. Розважався! Проте Швед не міг перетворити званий обід на битву за честь дружини. Все й так було дуже кепсько, і зчепитися з Оркаттом на очах у батьків стало б вінцем безглуздя. Залишалось одне: просто не слухати. І все ж щойно Оркатт починав говорити, як кожне його слово породжувало дику ворожість, примушувало здригатися від зневаги й ненависті, а коли Оркатт замовкав, Швед мимоволі скеровував погляд туди, де він сидів, і старався розгледіти, що ж у цьому обличчі, Боже праведний, могло так розбурхати почуття дружини.

— Ну, — заявила Марсія, — нема гріха — нема пізнання, хіба ж ні?

— Боже! — викликнув Лу Левов, — скільки живу, не чув такого! Даруйте, професорко, але де ви взяли такі ідеї?

— У Біблії, передусім у Біблії, — смакуючи слова, відповіла Марсія.

— У Біблії? В якій Біблії?

— У тій, що починається з розповіді про Адама та Єву. Хіба не цього вчить нас Книга Буття? Чи не про це йдеться в історії про вигнання з раю?

— Про це? Про що — про це?

— Про те, що без гріха нема пізнання.

— Мене вона навчила іншого, — відповів Лу. — Вигнання з раю. Що ж, я закінчив усього вісім класів.

— Але чого ж вона навчила вас, Лу?

— Що коли Всевишній забороняє щось робити, то й не треба цього робити. А зробиш, то будеш покараний. Зробиш — і страждатимеш до кінця своїх днів.

— Корися Всевишньому, і всі жахи припиняться, — протягнула Марсія.

— Загалом… так, — промовив він без особливої впевненості, відчуваючи, що з нього насміхаються. — Але стривайте, ми відхилилися, ми ж говорили не про Біблію. Дайте Біблії спокій. Зараз вона не на часі. Ми розмовляємо про фільм, у якому, як я розумію, доросла жінка стає перед камерою і за гроші відкрито виробляє для мільйонів і мільйонів глядачів, зокрема і для дітей, усе, що тільки може вигадати, — і це принизливо. Ось про що ми розмовляємо.

— Для кого принизливо?

— Для неї ж, Боже ти мій! Передусім для неї. Вона втоптала себе в земну скверну. Не можете ж ви це схвалювати?

— Лу, але ж вона ні в що себе не втоптувала!

— Натомість, — засміявся Оркатт, — вона зажила плодів з Дерева пізнання.

— І стала суперзіркою, — додала Марсія. — Першорядною. Гадаю, зараз міс Лавлейс розкошує як ніколи.

— Адольф Гітлер теж розкошував як ніколи, кидаючи євреїв у газові камери. Насолода не виправдовує вчинків. Ця жінка отруює уми молоді, труїть країну і втоптує себе в земну скверну. Крапка!

У Лу Левові-сперечальнику не було нічого трухлявого, і, мабуть, лише вигляд заповзятого старого, який досі міцно вкорінений у свій світ ілюзій, був тим єдиним, що змушувало Марсію наполягати на своєму. Піймати на гачок і вкусити до крові. Це було її улюбленим заняттям. Швед ладен був її вбити. Дай уже йому спокій! Дай уже йому спокій, і він сам замовчить. Не велика заслуга — підбивати старого на все нові й нові висловлювання, тому краще спинися!

Але проблема, якій він уже давно навчився давати раду, почасти придушуючи свої думки та зовні погоджуючись із батьком, а почасти вдаючись до тонких маневрів, — проблема батька, збереження синівської любові, попри необхідність спілкуватися з твердим і непримиренним батьком, — не належала до тих проблем, з якими вона мала справу впродовж десятиліть. Джеррі, той просто затикав батька; Дон ледве не дуріла від нього; Сильвія Левов терпіла його стоїчно, але дратувалася і мала тільки один спосіб дієвого захисту — холодну закритість і віддаленість, яка рік за роком знищувала її саму. Проте Марсія поставилася до нього, як до тупака (яким він і був), котрий досі вірив, ніби заборони в змозі поміняти гріхи сьогодення на гріхи учорашнього дня.

— Лу, а що б ви пропонували? Стати офіціанткою в барі?

— А чом би й ні? Нормальна робота.

— Не зовсім так. Її навряд чи вибрав би хтось із присутніх тут.

— Он як? — сказав Лу. — Їм більше до вподоби те, що вона робить зараз?

— Не знаю, — відказала Марсія. — Пропоную опитування. Що б ви обрали — кар’єру офіціантки чи порнозірки? — спитала вона в Шейли.

Але Шейла не мала жодного бажання брати участь у двозначних іграх, що затівала Марсія, і, дивлячись мовби крізь неї та вглиб себе, вона так і сказала. Швед пригадав, що коли Шейла вперше познайомилася тут, в Олд-Римроку, з парою Уманофф і він запитав її: «Як може Баррі кохати цю особу?», вона не відповіла в манері Дон «як той, хто постійно чудить, але в кого не завжди стоїть», а сказала: «В кінці званої вечері майже завжди хтось задається цим питанням стосовно іншого, а інколи всі дивуються з приводу всіх». — «А ти?» — спитав він. «А я постійно думаю про це, дивлячись на будь-яку пару».

Мудра жінка. І все ж ця мудра жінка зважилася дати притулок убивці.

— А що скаже Дон? — запитала Марсія. — Офіціантка, що розносить коктейлі, чи порнодіва?

— Тобі вирішувати, Марсіє, — всміхаючись, як ґречна дівчинка з католицької школи, яка тішить черниць тим, що ніколи не спирається на спинку стільчика, сказала Дон.

— Що це за розмова? — запитав Лу Левов.

— Проста застільна бесіда, — відповіла Сильвія Левов.

— А ти чого так розм’якла?

— Я не розм’якла, Лу, я просто слухаю.

— Отже, Марсіє, голосування не відбулося, — почав Білл Оркатт. — А що б обрали ви, якби вас раптом поставили перед вибором?

Вона заливисто розсміялась у відповідь на глузування, що майнуло в його тоні.

— О, товсті жінки частенько трапляються в порнофільмах. І до речі, в чоловічих фантазіях теж. І викликають у людей не тільки сміхову розрядку. Ви, панове, надто суворі до Лінди. Чому якщо красуня знімає плаття в Атлантік-Сіті, то це відбувається заради премії та перетворює її в американську богиню, а якщо вона зніме плаття та майне в сцені сексу, то все задля брудних грошей і вона — проститутка? Чому так? Чому? Так, насправді, ніхто не знає відповіді. Та, чесне слово, люди, мені подобається оте слово «премія». Дівчину зняли на розі та привели в готель. І скільки ти заробляєш, цікавиться чоловік. Розумієш, відповідає вона, якщо сказати навпростець, то моя премія — триста доларів, якщо зовсім прямо — п’ятсот, а якщо зовсім-зовсім прямо…

— Марсіє, — промовила тихенько Дон, — не марнуй часу, сьогодні ти мене не розізлиш.

— Та ну?

— Сьогодні — ні.

Середину столу займала гарна композиція з квітів.

— Це з саду Дон, — гордо повідомив усім Лу Левов, коли вони ще тільки розсідалися.

Навколо стояли пласкі таці з грубо нарізаними, заправленими олією та оцтом помідорами, що йшли гарніром до біфштекса і лежали в кільці тонких скибочок щойно принесеної з грядок рожевої цибулі. А поряд із ними стояли два дерев’яних цеберка — два старовинних дерев’яних цеберка для корму, які вони знайшли в торговця всяким мотлохом у Клінтоні та купили по баксові за штуку, — кожне цеберко було встелене всередині червоною банданою та вщерть наповнене кукурудзяними зернами, які допомагав лущити Оркатт. У плетених кошиках з обох боків столу затишно вмостилися свіжі французькі батони — розігріті в духовці багети, які не так давно почали продавати в Мак-Ферсонів і які напрочуд приємно ламати руками. Тут же добре міцне бургундське, півдюжини пляшок найкращого помару зі Шведових запасів, чотири вже відкриті — всі ці пляшки він одклав п’ять років тому, щоб відкоркувати їх у 1973 році, заклав цей помар у підвал, як нагадували записи, рівно за місяць до того, коли Меррі вбила лікаря Конлона. На самому початку вечора він знайшов власноручний напис «1.3.68», зроблений у перекидному блокноті, куди він зазвичай занотовував усе, що стосувалося нових придбань… «1.3.68», — написав він своєю рукою, ще не знаючи, що 2.3.68 його дочка скоїть вчинок, який обурить всю Америку, крім хіба що професорки Марсії Уманофф.

Дівчата, котрі прислуговували за столом, щокілька хвилин виходили з кухні та мовчки обходили стіл, пропонуючи на олов’яних тацях приготовлене для них м’ясо, майстерно розрізане на шматки, що сочилися кров’ю. Набір ножів для розрізання м’яса Швед купив у магазині Гоффрітца — з найкращої німецької нержавіючої сталі. Він спеціально їздив по нього та пристосування для заточки в Нью-Йорк — перед їхнім найпершим в Олд-Римрокському домі святкуванням Дня подяки. Тоді він надавав величезної ваги таким речам. Любив точити лезо, поки воно не ставало гострим, як бритва. Любив звук точильного верстата. Солідність добротного домашнього реманенту. Хотів, щоб сім’я мала все найкраще. Хотів, щоб сім’я мала все.

— І все-таки, — сказав Лу Левов, — чи може хтось відповісти на моє питання про вплив усього цього на дітей? Ви дуже відхилилися від теми. Чи не забагато трагедій переживають зараз наші діти? Порнографія. Наркотики. Насильство.

— Розлучення, — вставила, допомагаючи, Марсія.

— Професорко, не провокуйте мене на розмову про розлучення. Ви розумієте французьку?

— Якщо треба, — посміюючись, відказала вона, — зрозумію.

— Так от, я маю сина, котрий живе у Флориді, брат Сеймура. І, як з’ясувалося, його spécialité — розлучення. Я вважав, що його spécialité — кардіохірургія. Аж ні, з’ясувалося, що розлучення. Я гадав, що послав його на медичний факультет, що чеки, які я оплачую, приходять звідти. Проте з’ясувалося, що я послав його на факультет розлучень. Він — дипломований фахівець із розлучень. Чи є щось жахливіше для дитини, ніж нависла над нею тінь розлучення? Навряд чи. Та коли це закінчиться? Де межа? Ви не росли в такому світі. І я не ріс. Ми росли в той час, коли все довкіл було інше, коли почуття добросусідства, дому, сім’ї, батьків, роботи… словом, усе було інше. Зміни, що сталися, лежать за межами розуміння. Інколи здається, що світ після 1945 року змінився набагато більше, ніж за всю попередню історію. Просто не розумію, як жити, коли стільки всього минулося. Ніякої турботи про людину, як ми бачимо з цього страшного фільму, ніякої турботи про місце, де живуть люди, як це бачимо в Ньюарку. Як це сталося? Зовсім не конче шанувати свою родину, зовсім не конче шанувати свою країну, зовсім не конче шанувати місце, де живеш, але ж потрібно пам’ятати, що вони є, потрібно розуміти, що ти — їхня частина. Бо якщо цього не розумієш, ти залишаєшся сам-один, і тебе залишається тільки жаліти. І я справді жалію. Я правильно говорю, містере Оркатт, чи ні?

— Коли запитуєте, де межа? — уточнив Оркатт.

— Загалом, так, — сказав Лу Левов, котрий, як Швед уже не вперше зауважував, говорив про насильство та дітей, зовсім не усвідомлюючи того, що цей сюжет безпосередньо стосується життя його сім’ї. Меррі використали для чиїхось мерзенних цілей — і всім їм було конче зубами триматися за цю версію. Він пильно відстежував кожне слово і вчинок, щоб переконатися, що ніхто ні на мить не засумнівався в цьому тлумаченні подій. Уся сім’я повинна твердо вірити в абсолютну невинуватість Меррі — принаймні поки він живий.

Серед багатьох речей, не доступних для осмислення замурованому у свій ящик Шведу, було й те, що сталося б із батьком, якби він дізнався, що всіх смертей було чотири.

— Ви правильно все кажете, коли міркуєте, де тут межа, — казав Білл Оркатт до Лу Левова. — Гадаю, всі, хто тут є, запитують себе, де та межа, і в тривозі шукають її кожен раз, коли розгортають газети. Всі, крім професорки, котра сповідує гріх. Але ми всі скуті традиційними нормами. Ми — не великі беззаконники на зразок Вільяма Берроуза, маркіза де Сада чи святого Жана Жені. Ми — не частина тієї літературної школи, яка проголошує: «Нехай кожен робить усе, що бажає. Хвалений блиск цивілізації — це гніт, а моральність ще гидкіша».

Сказав і навіть не почервонів. Промовив «моральність» не кліпнувши й оком. «Гріх» — ніби він далекий від гріха, ніби не він, єдиний із усіх присутніх — Вільям Третій, останній у довгому ланцюжку Оркаттів, представлених на своєму цвинтарі доброчесними чоловіками, — вчинив страшний гріх, до кінця зруйнувавши сім’ю, вже й так напівзруйновану.

У його дружини є коханець. І заради цього коханця вона пройшла через усі випробування, пов’язані з підтяжкою, зробила це, аби кокетувати з ним і завоювати його. Так, тепер він розумів прихований зміст палких подяк, яких вона не шкодувала в листі до пластичного хірурга за «п’ять годин Вашого часу, витраченого на мою красу», подяк, висловлюваних так, наче він, Швед, не заплатив за ці п’ять годин дванадцять тисяч доларів плюс ще п’ять за палату в тій клініці, де вони провели дві ночі. «Це так чудово, милий лікарю! Мені здається, що я народилася до нового життя.»

І зовні, і внутрішньо. Він сидів із нею в Женеві всю ніч безперервно. Тримав її за руку, поки вона мучилася від нудоти та болю, і все — заради іншого. Заради іншого вона будує дім. І вони разом продумують усе — одне для одного.

Коли зникла Меррі, йому хотілося втекти в Понсе і жити там із Шейлою, але Шейла привела його до тями і повернула рішуче бажання повернутися до дружини й до того, що залишилося від їхнього спільного життя, до того, що ще збереглося, умовила повернутися до дружини, якій він — навіть вона, коханка, розуміла це — не в змозі заподіяти біль, а тим паче покинути зараз, коли вона проходить через таке страшне випробування. І ось тепер ці двоє збиралися все обнулити. Швед зрозумів це в ту саму мить, коли побачив їх на кухні. Їхню домовленість. Оркатт покидає Джессі, вона покидає мене, і дім стає їхній. Для неї наша катастрофа вже в минулому, і вона збирається поховати це минуле, розпочати все з чистого аркуша. Обличчя, дім, чоловік — усе нове. Не гайнуйте часу, сьогодні вам мене не розлютити. Сьогодні — ні.

Вони — злочинці. Оркатт, сказала Дон чоловікові, живе коштом того, чим колись була їхня сім’я. Що ж, а вона — коштом того, чим стала. Дон і Оркатт — обоє хижаки.

Злочинці. Вони всюди. Не за порогом, а тут.

Його покликали до телефону. Одна з дівчат, що прислуговували за столом, вийшла з кухні й сказала:

— Здається, то Чехословаччина.

Він узяв слухавку внизу, в кабінеті Дон, куди Оркатт уже переніс великий, зроблений з картону макет їхнього нового дому. Лишивши Джессі на терасі зі Шведом, його батьками та виставленою на столик випивкою, він, мабуть, повернувся до пікапа, взяв звідти макет і розмістив його на столі в кабінеті Дон, а вже потім подався на кухню лущити з нею кукурудзу.

На дроті була Рита Коен. Вона знала про Чехословаччину, бо «вони» за ним стежили і на початку літа відстежили його візит у консульство; відстежили його появу біля ветлікарні та шлях у кімнату Меррі, де вона сказала, що не знає ніякої Рити Коен.

— Як можна робити таке зі своєю дочкою! — заявила вона.

— Я нічого з нею не зробив. Просто зустрівся. Ви самі мені написали про її місцезнаходження.

— Ви розповіли їй про готель. Сказали, що між нами нічого не було.

— Про готель не було ані слова. Не розумію, про що ви.

— От і брешете. Ви сказали їй, що не спали зі мною. А я ж попереджала вас. Попереджала в листі.

Просто на рівні очей Шведа стояв макет дому, і тепер він бачив те, що не міг зрозуміти з розповідей Дон. Стало зрозуміло, як видовжений, зроблений дашком дах за допомогою ряду високо розташованих вікон, розташованих уздовж усього фасаду, пускає світло в головний хол. Видно, як сонячне проміння має переломлюватися з південного боку і як воно омиватиме білі стіни. Як стало зрозумілим і те, чому їй так подобалось повторювати «світло» й одразу по ньому — «омиватиме».

Виявилося, що картонний дах знімається, і, піднявши його, він побачив нутро. Іграшковий будинок мав усі перестінки, двері, комори; в кухні висіли стінні шафки, стояв холодильник, посудомийна машина, газова плита. Оркатт продумав усе до дрібниць, і вітальня була обставлена акуратно вирізаними з картону меблями. Під заскленою західною стінкою стояв письмовий стіл, поруч — диван, в кутках — два столики; отоманка, крісла і кавовий столик стояли перед піднятим над підлогою каміном, що займав усю середину кімнати. У спальні стіна навпроти напівкруглого вікна, була зайнята вбудованими ящиками — шейкерськими ящиками, як називала їх Дон, — а широке двоспальне ліжко обіцяло комфорт і спочинок. Обабіч узголів’я — вмонтовані в стіну книжкові полиці. Склеївши декілька книжечок, Оркатт розставив по місцях і ці мініатюрні вироби з картону. Навіть назви були на обкладинках. Виріб був неперевершений. Тут він сильніший, аніж у живописі, подумав Швед. Може, і життя було б значно осмисленіше, якби він міг освоїти його в масштабі 1 фут в 1/16 дюйма? У спальні, мабуть, бракувало лиш одного: картонного пеніса з написом «Оркатт». Ще треба було б змайструвати, витримуючи обраний масштаб, картонну фігурку Дон, яка лежала б долічерева, і цей пісюн заходив би їй в зад. Дуже кумедно, бачачи картонну мрію Дон і вислухаючи словесне нетримання Рити Коен, споглядати ще й це.

Який стосунок має Рита Коен до джайнізму? Як можуть бути зв’язані ці два полюси? А ніяк, Меррі, ніяк. Що мають спільного ці демагоги-пустодзвони із тобою — істотою, котра боїться стривожити водну гладінь? Нічого спільного, зв’язку — ніякого. Він тільки у твоєму мозку. В усіх інших місцях він логічно неможливий.

Рита переслідує Меррі, тягається за нею, вистежує, але зв’язку між ними нема й не було. І запорука цьому — логіка!

«Ти зарвався. Зарвався, кажу. Гадаєш, ти тут керуєш парадом, т-т-таточку? Нічим тобі керувати, чуєш?»

Та керує він чимось чи ні, то вже байдуже. Якщо Меррі та Рита хоч якось пов’язані, якщо вона сьогодні набрехала, сказавши, що не знає ніякої Рити Коен, то виходить, і те, що після вибуху вона сховалася в Шейли, теж може бути неправдою. А якщо це так, то коли Дон з Оркаттом втечуть у свій картонний дім, він із Шейлою так само зможе дати драла — до Пуерто-Рико. Ну, а якщо це раптом доб’є батька, що ж, вони його поховають. Саме це й треба зробити: поховати його, глибоко-глибоко.

(І раптом він згадав смерть діда, і як вона подіяла на батька. Швед був зовсім малий, семирічний. Діда відвезли на «швидкій» у лікарню напередодні ввечері, і батько з братами просиділи коло нього всю ніч. Додому батько повернувся о пів на восьму ранку. Дід на той час уже помер. Батько вийшов з машини, піднявся сходами, зайшов у дім і опустився на стілець. Швед стежив за ним, сховавшись за фіранкою вітальні. Батько сидів, не рухався, не ворухнувся й тоді, коли мати підійшла до нього і спробувала втішити. Годину з гаком він просидів нерухомо, подавшись уперед, вперши лікті в коліна й сховавши обличчя в долонях. Голова його так наповнилась слізьми, що, стримуючи їх, він мусив увесь час із силою стискати череп обома руками. Відчувши, що нарешті може звести голову, батько підвівся зі стільця, повернувся в машину і поїхав на роботу.)

Чи бреше Меррі? Може, їй промили мізки? А якщо раптом вона лесбіянка? А Рита — її коханка? І Меррі заправляє всім цим балаганом? А якщо мучити його — їхня єдина справа? Може, це гра така, їхня гра, зміст якої — гнобити й мучити його?

Ні, Меррі не бреше, Меррі на боці правди. Рити Коен не існує. Якщо так думає Меррі, то так думаю і я. І нема чого слухати того, кого взагалі не існує! І палких її звинувачень не існує також! І влади не існує теж. Якщо її зовсім нема, то нема і ніякої влади. Чи може Меррі поєднувати свою релігію та Риту Коен? Слухаючи вигуки Рити по телефону, одразу ж розумієш, що для неї нема нічого святого: ні на землі, ні на небі. От який вона має стосунок до цілковитої відмови від їжі, до Махатми Ґанді, до Мартіна Лютера Кінґа? Його немає, бо вона не вписується в цю картину. І слова ці — не її. Це не слова молоденької дівчини. В неї для цього нема ніяких підстав. Вона явно когось копіює. Хтось їй каже, що робити, що казати. Це вистава — від самого початку вистава! Усе, що вона каже, придумує не вона. Вона просто грає. А там, за лаштунками, хтось захланний, цинічний, розбещений примушує таких дівчат діяти за його вказівкою, позбавляє таку Риту Коен і таку Меррі Левов усього доброго, що закладене в них від народження, і змушує грати в його виставі.

— Ви знову хочете втягти її у світ синтетичних радощів? Розтрощити її життя, зробити з неї частку примітивного, бездушного виправдання життя? Такі, як ви, — нижчі істоти на Землі, ви це ще не зрозуміли? Гадаєте, ви, з вашим поглядом на світ і злочинним багатством, можете щось їй запропонувати? Цікаво знати що? Мета усього вашого злочинного життя — гімняна власність, і це вже доведено. Де вам її зрозуміти? Невже ви не бачите, ким вона стала?! Ви там хоч віддалено відчуваєте, з ким вона зв’язана вищими узами?

Що ж, це все вічні звинувачення середнього класу. Але обвинувачки не існує. Захват із приводу деградації його дочки і вирок «винуватий» щодо всього його класу виливаються з неіснуючих вуст.

— Хочете відібрати її в мене? Так вас же ледь не знудило, коли ви її побачили! Вам нудота підступає до горла, бо вона випурхнула з клітки мікроскопічного світика смердючої моралі. А скажіть-но, Шведе, як це вам вистачило рішучості взагалі до такого додуматись?

Він обірвав потік, поклавши слухавку. Дон має Оркатта, я — Шейлу, Меррі з Ритою, а може, і без Рити. Можна, Рита залишиться на вечерю? Можна, Рита залишиться ночувати? Можна, я віддам Риті свої черевики? Мамо, ти не можеш підкинути нас із Ритою до села?

Мій батько не витримує всього цього та помирає. Що ж, якщо так судилося, так тому й бути. Він пережив смерть свого батька. І я переживу смерть свого. Я все переживу. Мені однаково, є в цьому якийсь сенс, чи допустимо це. Мене вже ніщо не обходить. Мене нема. Я можу показати їм лише людину, яка ні за що не відповідає, людину, якій усе байдуже. Можна, ми з Ритою підірвемо пошту? Так. Усе, що забажаєш, люба. І кому судилося померти, хай помре.

Божевілля та підбурювання. Все стало невпізнанним. Неймовірним. Вирваним із контексту. І сам він вирваний із контексту. Вичерпалась навіть здатність страждати.

Сполох блискучої ідеї осяває його мозок: механізм, який викликає страждання, зламаний!

Та попри весь свій блиск, ця ідея не в змозі звільнити його. Теж не вписується в контекст, від самого початку не вписувалась. А платня виявилася страхітною. Ріст атлетичний, вік — сорок шість, бізнес на мільйони доларів, а вдруге поспіль стає жертвою безжальної, куцої шльондри. Вона — його ворог, і вона існує. Звідки ж вона взялася? Чому пише, телефонує, наїжджає на мене? Що спільного в неї з моєю бідною поламаною дівчинкою? Нічого!

Після цієї розмови він, як і того разу, весь упрів. Від болю тріщить голова. Знемога така, що здається, смерть от-от упіймає за горло. І все-таки цей ворог у спідниці реальніший, ніж якесь міфічне чудовисько. Вона — не тінь ворога, не фантом, але хто вона? Чиясь посланниця. Так. Заманює його, звинувачує, експлуатує, вислизає, пручається, спантеличує, обстрілюючи шквалом диких і сумбурних образ, обплутує тенетами безумних словесних кліше. І весь час то з’являється, то зникає. Посланниця. Але чия посланниця? Звідки її присилають?

Він нічого про неї не знає. Тільки те, що вона — еталонний взірець твердолобості цього штибу людей. І те, що в її очах він, як і раніше, страшний лиходій, а її ненависть до нього безмежна. І ще те, що їй двадцять сім. Уже не підліток, доросла жінка, але жінка, яка патологічно застрягла на якомусь щаблі розвитку. Діє, наче механізм, складений з частин людського тіла. Як репродуктор. І цей репродуктор із плоті створений для постійної трансляції оглушливих шумів, які руйнують геть усе навколо і доводять до сказу. Минуло п’ять років, але змінився тільки кут подачі тих самих скреготливих звуків. Скалічена своїм джайнізмом Меррі, ця Рита, понівечена чимось більшим, страшнішим. Він знає про неї тільки те, що вона жадає дій і прагне дедалі більшої непередбачуваності. Він знає, що перед ним — нещадна руйнівниця, незборима сила в мініатюрному тілі. Збігло п’ять років. Рита повернулася. І щось трапиться. Знов щось немислиме і несусвітнє.

Йому вже не переступити межу, перед якою він спинився цього вечора. Вийшовши за поріг нори, де залишилася Меррі із закритим обличчям, він зрозумів, що вже не є людиною, яка здатна знову і знову витримувати удари, які обрушує на нього доля.

Більше я нічого не прошу й ні до чого не прагну. Ти домоглася цього.

Хтось відчинив двері.

— З тобою все гаразд? — спитала Шейла Зальцман.

— Чого тобі?

Вона зайшла в кімнату, зачинивши за собою двері.

— Ти погано виглядав за обідом. А зараз ще гірше.

У Дон над столом висіла обкантована світлина Графа. Обабіч пришпилені всі призи-стрічки, якими він був нагороджений на виставках. Саме це фото Дон використовувала для щорічної реклами ферми в журналі «Скотарство». Заголовок рекламного повідомлення вибрала Меррі — один із трьох, які запропонувала їм на вибір Дон, коли вони вечеряли на кухні. ГРАФ — ЧАРІВНИК ДЛЯ ВАШОГО СТАДА. ЯКЩО Я КУПУВАТИМУ БИКА, ТО ТІЛЬКИ ГРАФА. БУДЕ ГРАФ — БУДЕ СТАДО. Спочатку Меррі запропонувала свій варіант: ГРАФ — ВІН І В СТАДІ ГРАФ, проте Дон і Швед почали заперечувати, і вона сказала: добре, тоді — «БУДЕ ГРАФ — БУДЕ СТАДО», і цей слоган пишався в журналі весь час, поки Граф лишався зірковим плідником у Дон.

Колись на самому столі стояла любительська фотографія тринадцятирічної Меррі, яка позувала поряд із їхнім величезним плідником-призовиком, володарем Золотого сертифіката, тримаючи його за шкіряний ремінь, продітий у носове кільце. Її, ученицю четвертого класу, навчили, як треба вигулювати, мити і відрекомендовувати бичків: спочатку однорічок, а потім і недолітків — і Дон навчила її ходити коло Графа: тримати його за ремінь так, щоб голова була трохи піднята, поволі тягнути вперед і легенько рухати рукою, щоб у всій красі показати бичка та весь час бути з ним у контакті, даючи йому можливість відчувати її краще, ніж якби її рука, що притримувала ремінь, вільно звисала збоку. Граф був слухняний і не норовистий, але Дон таки пояснила Меррі, що завжди слід бути обережною. Він може взяти і почати норовитись, навіть коли він буде з Меррі або Дон — двома створіннями на світі, до яких він найдужче прихильний. Саме ця фотографія, яку він цінував не менше, ніж знімок на першій сторінці «Денвілль-Рендольф кур’єру» з Дон у блейзері, зіпертою на камінну поличку, свідчила про терпіння, з яким Дон займалася з Меррі, та з яким захопленням Меррі засвоювала материні уроки. Тепер цієї фотографії не було, як не було й миттєвого знімка ще з дитинства Дон із чудовим дерев’яним містком у Спринґ-Лейку, перекинутим через став до церкви Святої Катерини. Знімали в ясний весняний день, обабіч мосту квітнули азалії, а на задньому плані виднілися куполи церкви, в якій дівчинка Дон мріяла вздріти себе в білій сукні нареченої. Тепер на столі в Дон стояв лише виконаний Оркаттом картонний макет.

— Це і є новий дім? — спитала Шейла.

— Сука!

У неї не здригнувся жоден м’яз. Не рухаючись і не кажучи ні слова, вона дивилася просто йому в очі. Якби він зірвав зі стіни обкантовану світлину Графа і торохнув її в тім’я, Шейла й тоді примудрилася б зберегти відчужену замкненість. П’ять років тому вони чотири місяці були коханцями. Хіба можна сподіватися, що вона скаже правду, якщо навіть тоді вона її від нього приховала!

— Дай мені спокій! — вигукнув він.

Проте коли вона обернулася, щоб виконати це прохання, в якому аж бурхав гнів, він грубо схопив її за руку і притиснув до дверей.

— Ти сховала її в себе. — Шепіт, який вирвався з горла, був повен люті. Він міцно стиснув її голову. Не вперше його руки стискали їй голову, але не так, ні, геть не так, як зараз. — Ти сховала її!

— Так.

— І мовчала!

Вона нічого не відповіла.

— Убив би! — видихнув він і одразу відпустив її.

— Ти бачився з нею. — Шейла стояла, склавши руки на грудях. Який втілений спокій, хоч він щойно погрожував убити її! Постійно цей нелюдський самоконтроль. Постійно продумані стримані реакції.

— Ти завжди в курсі, — зло констатував він.

— Я знаю, через що тобі довелося пройти. Що можна для неї зробити?

— Ти хочеш щось для неї зробити? Як так сталося, що ти дала їй утекти? Вона прийшла до тебе. Вона підірвала будівлю. Ти все знала — чому не зателефонувала мені, не зв’язалася зі мною?

— Я тоді ще не знала, що сталося. Дізналась аж увечері. Коли вона прийшла, то була сама на себе не схожа. Нещасна, тільки через що? От я й подумала: вдома щось сталося.

— А за кілька годин ти все знала. Скільки вона була в тебе? Два дні? Три?

— Три. На третій пішла.

— Тож ти вже знала, в чому річ.

— Я це пізніше зрозуміла. Все ще не могла повірити…

— Це все показували по телевізору.

— Але вона вже була в мене. І я обіцяла їй допомогу. Обіцяла зберегти в секреті будь-які її зізнання. Вона попросила, щоб я зрозуміла її. А теленовини я побачила потім. Як я могла її зрадити? Я — її лікар, вона — пацієнт. Для мене її інтереси над усе. І який тут був вибір? Здати її?

— Зателефонувати до мене. Ось який вибір. До її батька. Ти би просто сказала: «Не хвилюйтесь, вона в безпеці». І потім тримала б її в полі зору…

— Вона була доросла дівчина. Як тримати її в полі зору?

— Посадити під замок і не пускати з дому.

— Вона не тварина. Не кішка, не птах, яких можна посадити в клітку. Вона збиралася зробити те, що уявлялося їй правильним. Вона довірилася мені, Сеймуре, і зрадити цю довіру… Ні, я хотіла, щоб вона розуміла: у світі є людина, якій вона може довіритись.

— У такий момент! У такий момент вона потребувала не твоєї довіри! Вона потребувала мене!

— Та ж було ясно, що її шукатимуть саме в тебе. Що доброго міг дати мій дзвінок? Привезти її я не могла. Крім того, вони могли запідозрити її присутність у моєму домі. В якийсь момент мені раптом здалося, що це найвірогідніше, і вони можуть до цього додуматися. Неважко було припустити, що і мій телефон прослуховується. Як же я мала телефонувати?

— Треба було знайти спосіб зв’язатись зі мною.

— Вона з’явилася накручена, кричала щось, як із гарячки. Війна! Сім’я! Ну, я й подумала: щось у вас сталося. Щось жахливе для неї. Сама не своя, Сеймуре. Видно було, що дівчинці дуже й дуже зле. Годі було її впізнати. А про тебе вона говорила з такою ненавистю… що в мене виникли страшні підозри. У той період, коли ми були разом, я, ймовірно, намагалася в них розібратися.

— Що? Що ти кажеш?

— Я намагалася зрозуміти, чи не закладене в тобі зло. Чи, можливо, що вона перейшла через щось, що привело її до цього жахливого вчинку? В мене всі думки перемішалися. Хочу, щоб ти зрозумів: я ніколи до кінця не вірила в цю можливість і не збиралася в неї вірити. А чіткого пояснення не було. Лишалося губитися в здогадах.

— І? Що ж прояснив тобі наш роман? Що ти, чорт забирай, взнала, завівши зі мною цей брудний роман?

— Що ти добрий і чуйний. Робиш майже все можливе, щоб триматися інтелігентно і достойно. Що ти такий, яким я тебе уявляла до того, як вона підірвала цю бомбу. Сеймуре, повір, я піклувалась тільки про її безпеку. Тому й прихистила її. Примусила її прийняти душ і привести себе до ладу. Вклала спати. Я справді не думала…

— Шейло, вона підірвала будівлю. Загинула людина. Довбане телебачення весь день про це торочило!

— Так, я ввімкнула телевізор потім.

— О шостій годині вечора ти вже знала. Вона пробула в тебе три дні. А ти як води в рот набрала.

— А що б змінилося, якби ти знав?

— Я її батько.

— Так, ти її батько, а вона підірвала будівлю. Навіщо знову привозити її до тебе?

— Ти що, не розумієш, що я кажу? Це ж моя дочка.

— Вона дуже сильна дівчина.

— Аж так, що може сама-одна дати собі раду? Ні!

— Повернути її до тебе не означало б допомогти їй. Вона ж не збиралася чемно сидіти. Не можна підірвати будівлю, а потім…

— Твій обов’язок — сповістити мене, що вона в тебе.

— Боялася, що так її скоріше зловлять. Вона здолала такий шлях і так подорослішала, що я подумала: вона зможе діяти сама. Вона і справді дуже сильна, Сеймуре.

— У неї звихнута психіка.

— У неї гострі проблеми.

— Господи! Хіба батька не хвилюють проблеми дочки?

— Хвилюють. Навіть дуже. Тому я й не могла… Я ж думала, що у вас сталося щось страшне.

— Щось страшне сталося з магазином.

— Але бачив би ти її. Вона так погладшала!

— Бачив би я її? А де вона, на твою думку, жила? І ти мала негайно зв’язатися з батьками, а не дати дівчиську бігти світ за очі. Я був потрібен їй більше, ніж коли-небудь. Я, її батько! Хочеш сказати, їй того не було треба? Ти дуже страшно помилилася. Сподіваюсь, ти це розумієш. Це була страшна, дуже страшна помилка.

— А чим би ти їй допоміг? Чи будь-хто інший?

— Я заслуговував на те, щоб мене сповістили. Я мав право це знати. Вона неповнолітня. Вона моя дочка. Ти мала сповістити мене.

— Мій найперший обов’язок стосувався її. Як-не-як, це ж моя пацієнтка.

— Вона вже не була твоєю пацієнткою.

— Але ж колись була. І дуже незвичайною пацієнткою. Вона багато в чому досягла прогресу. Мої найперші зобов’язання стосувались її. Її довіру не можна було обманювати. Вона вже була потерпіла.

— Вухам своїм не вірю.

— Це прописано в законі.

— В якому законі?

— У законі, що забороняє зловживати довірою пацієнта.

— Але є ще інший закон, ідіотко. Закон, який забороняє вбивати. Її шукала поліція.

— Не кажи про неї в такому тоні. Авжеж, вона мала ховатися. А як інакше? Я припускала, що вона сама віддасться в руки правосуддю. Але пізніше. І так, як вважатиме за потрібне.

— А я? А мати?

— Думка про тебе вбивала.

— Ми постійно бачилися упродовж чотирьох місяців. Вона вбивала тебе щодня?

— Кожної нашої зустрічі я думала, чи зміниться щось, якщо ти знатимеш. І не бачила, що тут може змінитися. Моя відвертість нічого б не змінила. Ти й так був зламаний.

— Та ти не тільки сука, а ще й нелюд!

— Я нічого не могла придумати. Вона попросила тримати язика за зубами. Попросила, щоб я довіряла їй.

— Не розумію, як можна бути такою сліпою. Як можна було слухати дівчисько з явно схибнутою головою?

— Я розумію, як тобі важко. Все це не вкладається в голові, але чіпляти провину на мене, вдавати, ніби якісь мої дії могли щось змінити… нічого вони не змінили б — ні в її житті, ні у твоєму. Вона втекла. Повернути її було немислимо. Вона змінилася, стала геть іншою. У житті її трапилося лихо. Я не бачила сенсу в її поверненні. Вона була така товста…

— Вгамуйся! Яке це має значення?

— Я подумала: і ця повнота, і ця лють показують, що справи вдома дуже кепські.

— І винуватець усього цього — я.

— Ні, цього я не думала. У нас у всіх є сім’ї. І негаразди в сім’ях — не така вже й рідкість.

— І через це ти зважилася відпустити шістнадцятирічну дівчину, яка щойно скоїла вбивство. Саму. Без жодної підтримки. Без розуміння, що з нею трапиться.

— Ти кажеш це про неї так, ніби вона беззахисна.

— Так, беззахисна. Завжди була беззахисною.

— Бомба повністю закреслила минуле. Я обманула б її довіру, і до чого це привело б?

— До того, що я був би з нею. Захищав би від того, що сталося. Ти ж не знаєш, до чого вона докотилася. Не бачила її сьогодні, а я бачив. Вона геть звихнулася. Шейло, я бачив її сьогодні. Вона вже не товста. Вона перетворилася на скелет. Скелет, замотаний у рам’я. Живе в ньюаркській кімнатці просто в жахітних умовах. Її життя не описати словами. Якби ти тоді не змовчала, все було б інакше.

— Не було б нашого роману — от і вся інакшість. Авжеж, я розуміла, ти ображений.

— Чим?

— Тим, що я її бачила. Навіщо було заново підіймати це? Я ж не знала, куди вона ділася. В мене не було ніякої інформації. От і все. Божевільною вона не була. Засмучена. Зла. Але не божевільна.

— Хіба підірвати магазин — не божевілля? Хіба не божевілля змайструвати бомбу і підкласти її в поштовий відділ магазину?

— У мене вдома жодних ознак божевілля вона не виказувала.

— Але ж вона уже виказала божевілля. І ти знала, що вона його виказала. Може, вона втекла, щоб ще когось убити? Як можна було взяти на себе таку відповідальність? І знаєш, Шейло, вона так і зробила. Так, зробила. Вбила ще трьох. Як тобі таке?

— Ти кажеш це, аби зробити мені боляче.

— Я кажу тобі правду. Вона вбила ще трьох. Ти могла б не допустити цього.

— Ти мене мучиш. Навмисно намагаєшся зробити боляче.

— Вона вбила ще трьох!

І тут він зірвав зі стіни Графа та жбурнув його долі, просто їй під ноги. Але це її не збентежило — радше навпаки, повернуло до тями. Повернувшись у свій звичний імідж, вона не тільки не розізлилась, а жодним чином не відреагувала на цю витівку: мовчки, з гідністю розвернулася й вийшла з кімнати.

— Що можна було для неї зробити? — голосив він, повзаючи навколішках і збираючи скалки в смітник, що стояв біля столу. — Що можна було для неї зробити? Що взагалі можна зробити для когось? Нічого. Їй було шістнадцять. Шістнадцять років і звихнуті мізки. Їй була потрібна допомога дорослих. Це була моя дочка. Вона підірвала будівлю. Вона була шалена. Ти не мала права відпускати її!

Він повернув на місце нерухомого Графа, що втратив скляне покриття, і, відчуваючи далекий гомін голосів як заклик виконати своє призначення, виліз із тих диких джунглів, у яких щойно був, і повернувся до званого обіду — цієї благопристойної, добре поставленої комедії. Участь у званому обіді — лише це тепер могло допомогти йому зберегти свою форму. Тепер, коли все його життя стрімко котилося до катастрофи, званий обід був єдиним, за що він поки що міг ухопитися.

І, несучи в собі тягар усього, що не піддавалося осмисленню, він, як і слід було, повернувся на освітлену свічками терасу.

Там ще раз поміняли тарілки; салат уже з’їли, подали десерт: свіжий торт із полуницею та ревенем від Мак-Ферсона. Гості, зауважив Швед, перегрупувалися. Оркатт, який успішно переховує своє огидне єство під гавайкою та малиновими штанями, підсів до подружжя Уманофф, і тепер, коли розмова про «Глибоку горлянку» закінчилась, вони задушевно спілкувалися та сміялися. Власне, цей фільм і до того не був справжньою темою для обговорення. За її обговоренням усі несвідомо переходили на значно страшніші та неприпустиміші теми: Меррі, Шейла, Шеллі, Дон і Оркатт, розпуста, омана і зрада серед добрих сусідів і друзів, жорстокість. Насміх із гуманності, можливість нехтувати будь-якими нормами етики — ось що було темою нинішньої розмови.

Шведова мати сіла біля Дон, котра розмовляла із Зальцманами, батька та Джессі не було.

— Щось серйозне? — запитала Дон.

— Чех. З консульства. Дав інформацію, яка мене цікавила. А батько де?

Йому здалося, що вона зараз скаже «помер», але Дон лиш повела очима над столом і, сказавши «не знаю», повернулася до розмови з Шеллі та Шейлою.

— Тато пішов кудись із місіс Оркатт, — неголосно промовила мати. — Здається, в дім.

Оркатт підійшов до нього. Вони були приблизно одного зросту, обидва широкоплечі, міцні, але Швед сильніший, завжди сильніший, весь час, відколи їм обом було по двадцять п’ять, коли Меррі тільки з’явилася на світ, подружжя Левов переїхало в Олд-Римрок з квартири на Елізабет-авеню в Ньюарку, і одного суботнього ранку новосел з’явився на майданчику за домом Оркатта, де регулярно грали у футбол. Приїхавши просто так, для розваги, заради свіжого повітря, приємного відчуття командної гри в м’яч і перспективи нових знайомств, Швед жодним чином не хотів справляти враження чи показувати власну перевагу, він робив це, коли його змушували: коли Оркатт, завжди добродушний і ґречний за межами футбольного поля, дозволяв собі брутальність, більшу, ніж міг допустити Швед за умови чесної гри, і завдавав ударів, які Шведу здавалися недостойними, дратували його як неприпустимі, навіть коли команда Оркатта була близька до програшу. Коли це повторилося двічі, Швед зважився на те, що запросто міг би зробити одразу: збив його з ніг. Ближче до кінця гри він — використовуючи в своїх цілях вагу супротивника — зумів точним швидким рухом одночасно перехопити довгий пас Баккі Робінсона і, пересвідчившись, що Оркатт упав на траву, помчав уперед заробляти очко. «Не дам дивитися на мене згори вниз», — думав він на бігу словами Дон, яка відмовилася взяти участь у сімейній вилазці Оркаттів для огляду цвинтаря. Тільки зараз, стрімко наближаючись до лінії, яка ділила поле навпіл, він усвідомив, наскільки глибоко його зачепила ураженість Дон і як непокоїв його найменший натяк (натяк, існування якого він люто заперечував у бесідах із дружиною) на те, що тут, в Олд-Римроку, трохи сміються з неї, дочки ірландця-сантехніка, котра виросла в Елізабет. І, ще до того як, здобувши очко, він повернувся пересвідчитися, що Оркатту ще не піднятися, у голові блискавкою сяйнула думка: «Що ж, гарно приземлилася на п’яту точку двохсотрічна історія округу Морріс — може, навчиться дивитися на Дон Левов не згори вниз. Вдруге ти мені всю гру будеш ялозити задом по полю». Подумавши це, він підтюпцем кинувся до Оркатта, щоб подивитися, чи з ним усе гаразд.

Швед розумів, що, збивши Оркатта з ніг, він міг би без великих труднощів стукати його головою об плити тераси стільки, скільки треба, щоб спровадити його на цвинтар, у компанію до родовитих предків. Було в цьому типі щось нездорове, і він, Швед, завжди знав це — відчував це в його бридких картинах, у готовності застосувати заборонений прийом під час гри в тач-футбол на спортивному полі за домом, відчував навіть на цвинтарі, коли той, неєврей, добру годину пригощав гостя-єврея своїми історіями… Глибока невдоволеність просочувала все його життя. Дон гадала, що він творить мистецтво, сучасне мистецтво, але ні, він просто горлав про свою невдоволеність; і свідчення безмежної невдоволеності Вільяма Оркатта безсоромно прикрашало стіну їхньої вітальні. А зараз він оволодів моєю дружиною. Посунув жалюгідну Джессі та повернув життєлюбство і сексуальність «Міс Нью-Джерсі — 49». Домігся цього і тепер користується цим. Захланний злодюга, сучий син.

— Ваш батько — чудова людина, — сказав Оркатт. — Джессі рідко так догоджають. Тому вона й не любить покидати дім. А він такий люб’язний. І щирий, наскільки я бачу. Жодних прихованих думок. Відкритий до спілкування. Не боїться підступів. Нічого не соромиться. Спокійно йде собі життям. Це чудово. Ні, він насправді дивовижний. Особистість. Незалежність думок. Я, витвір свого середовища, заздрю цьому.

Б’юсь об заклад, що так воно і є, сучий ти сину. Що ж, смійся з нас, жеребчику. Давай, не соромся.

— А де вони? — спитав Швед.

— Він сказав їй, що найкращий спосіб з’їсти шматок свіжого торта — сісти за кухонний стіл і запивати його склянкою смачного холодного молока. Тож вони, мабуть, на кухні, молоком ласують. Потік відомостей про виробництво рукавичок, що ллються на Джессі, значно перевищує її потреби, але нічого страшного: хай слухає. Сподіваюся, ви не в претензії, що я не зміг залишити її вдома.

— Ми б засмутились, якби ви її залишили саму.

— Ви всі такі тактовні.

— Я щойно з кабінету Дон, дивився на макет будинку, — сказав йому Швед, розглядаючи, поки говорив, бородавку на лівій щоці Оркатта. Темна бородавка ховалася на дні складки, що збігала від крила носа до кутика рота. Мало того, що Оркатт носатий, так у нього ще й потворна бородавка. Чи він вважає її привабливою? Чи цілує вона її? Чи помічає вона інколи, що в цього типа розгодовано-пухка мармиза? Або, оскільки йдеться про нащадка однієї з найкращих римрокських родин, зовнішність уже не важить і сприймається з крижаною байдужістю, притаманною професіоналкам з істонсього борделю?

— О-о, он як, — сказав Оркатт, вишукано маскуючи невпевненість, яка гризла його десь там, на рівні підсвідомості.

Хапає, порушуючи правила, футбольний м’яч, носить такі сорочки, базграє такі картинки, спить із сусідською дружиною — і все ж примудряється виглядати стриманим і непізнаним. Суцільна видимість і викрутаси. Він намагається знайти свій стиль, сказала якось Дон. На поверхні — джентльмен, по суті — пацюк. Демон, який таївся у душі його дружини, — пияцтво, демони, які мучили його душу, — сластолюбство і заздрість. Герметично закритий, вилощений і хижий. Агресивність, і то дуже сильна, дісталася йому від предків, але він зі своїми бездоганними манерами пішов ще далі. Гуманно опікується збереженням довкілля і з холодним розрахунком виглядає здобич, оберігає те, що дане від народження, і тихо підкрадається до того, що не дано. Вихований дикун Вільям Оркатт. Виховане свинство. Ні, я віддаю перевагу коровам.

— Ми планували оглянути його після вечері. Коли встановимо шпиль. Хіба він має вигляд без шпиля? Мені таке здається неймовірним.

Авжеж, він хоче залишитися непізнаним. Це дозволяє спритно йти життям, кладучи свою лапу на гарних чужих дружин. Чому, побачивши їх на кухні, він посоромився розтрощити голови цієї парочки важкою сковородою?

— Ні, він і без того гарний. Враження сильне, — обізвався Швед і потім, не вміючи, як завжди з Оркаттом, вчасно зупинитися, додав: — Макет цікавий. Тепер я зрозумів, як задумана гра світла. Світло обмиває стіни. Це буде ефектно. Гадаю, ви заживете там дуже щасливо.

— Ви заживете, — зі сміхом виправив Оркатт.

Але Швед не почув своєї обмовки. Не розчув, бо раптом опинився під владою думок про те, що слід було зробити, і про те, де він дав слабину.

Він повинен її перебороти. У жодному разі не можна було залишати її там. Джеррі мав рацію. Треба їхати в Ньюарк. Негайно. Взяти з собою Баррі. Удвох вони впораються і привезуть її на машині сюди, в Олд-Римрок.

А якщо там Рита Коен? Уб’ю. Якщо вона вештається біля моєї дочки, обіллю цю сторчкувату кучму волосся бензином — і підпалю. Руйнує доччине життя. Крутить переді мною своїм лоном. Нищить мою дитину. Так, це саме те слово: нищить. Вони нищать задля задоволення нищити. Взяти з собою Шейлу. Взяти Шейлу. Спокійно. Взяти Шейлу в Ньюарк. Меррі послухає Шейлу. Шейла поговорить з нею і переконає, що треба йти з тієї мерзенної конури.

— …і нехай наша інтелектуальна гостя все розуміє не так. Відверта брутальність, з якою вона на стародавній французький лад розправляється з буржуазією… — Оркатт ділився зі Шведом своїм захватом із приводу шокуючих заяв Марсії. — Те, що вона плює на регламент званих обідів, які забороняють переконано висловлюватися з будь-якого приводу, гадаю, безперечно, робить їй честь. І все ж дивно, завжди дивно, як тісно сусідять марнослів’я і розум. Вона не має навіть зеленого уявлення про те, про що, власне, говорить. Знаєте, що любив повторювати мій батько? «Блискучі мізки і ні грама розуму. Чим тонші, тим дурніші». Саме той випадок.

Чи брати Дон? Ні. Дон чути більше не хоче про їхню катастрофу. Щойно дім буде готовий, піде від нього. Треба поїхати туди і все зробити самому. Сідай, чорт забирай, в машину і рушай по неї. Любиш ти її чи ні? Скоряєшся їй, як завжди скорявся батькові, як завжди всім скорявся? Боїшся випустити звіра на волю? Вона покінчила з твоїми нормами. А ти завжди ховаєшся. Ніколи нічого сам не вибрав. Але як привезти в дім Меррі з її пов’язкою, що закриває півобличчя — сьогодні, коли батько тут? Побачивши її, батько просто помре. А якщо не сюди, то куди ще поїхати? Куди її відвезти? Чи можуть вони разом, удвох, поїхати в Пуерто-Рико? Дон плювати, куди він поїде. Їй потрібно одне: щоб поряд був Оркатт. А Меррі потрібно забрати, поки вона не спустилася в цей підземний перехід. Не думати про Риту Коен. Забути про безжальну ідіотку Шейлу Зальцман. Забути про Оркатта. Він не береться до уваги. Відвезти Меррі кудись, де нема цього моторошного переходу. Ось що головне. Ліквідувати небезпеку підземного переходу. Врятувати від наглої смерті в цьому переході. Почати з цього — з’явитися там до ранку, перш ніж вона вийде з тієї бридкої кімнатки.

Він намагається пробитися до розв’язку, робить це одним-єдиним доступним йому способом, але нікуди він не пробивається, він тоне, весь цей вечір стає поступовим неминучим зануренням під дією ваги, яка тисне на нього. Він — людина, яка не здатна рвонути вперед і вибухнути, він може тільки тонути… Проте зараз він принаймні розуміє, що робити: треба дістатися до неї до світання.

До світання. Після Дон. Неможливо уявити собі життя після Дон. Без Дон він не зможе нічого. А їй потрібен Оркатт. «Пустоб’яка БАСП», — промовила вона і ледь не позіхнула, показуючи своє ставлення до нього. Але ця пустоб’яка сліпучо приваблива для дівчини-ірландки та католички. Мати Меррі Левов не погодиться на щось менше, ніж Вільям Оркатт Третій. Чоловік-рогоносець це розуміє. Авжеж! Він уже все розуміє. Хто поверне її у казку, про яку вона мріяла? Містер Америка. У парі з Оркаттом вона знову переможно піде вперед. Спринґ-лейк, Атлантік-Сіті, а тепер — Містер Америка. Спекавшись ганебної плями, накладеної на неї нашою дитиною, плями, що бруднить її репутацію, спекавшись заплямованості ганебним спогадом про магазин, що злетів у повітря, вона зможе повернутися до неспоганеного життя. А я зупинився біля того підірваного магазину. І вона знає це.

Знає, що далі я не маю ходу. Далі я безкорисний. Зі мною можна йти лише до цієї лінії.

Швед приніс стілець, сів між дружиною та матір’ю, взяв за руку Дон, яка продовжувала говорити. Існує сотня різних способів брати за руку. Одним беруть за руку дитину, другим — приятеля, третім — старих батьків; по-різному беремо руку того, з ким прощаємося, хто вмирає, хто помер. Швед тримав руку Дон так, як чоловік тримає руку обожнюваної жінки, вкладаючи в потиск пробігаюче по тілу хвилювання, почуваючись так, ніби дотик долонь дає обмін душами, а сплетення пальців дає всі відтінки інтимних пестощів. Він тримав руку Дон так, наче й гадки не мав про те, що сталося з їхнім життям.

Потім, щоправда, подумалось: вона ж теж хоче повернутися до мене. Але не може, бо все надто страхітно. Хіба в неї є вибір? Вона ж, мабуть, вважає себе отруйною — жінкою, котра дала життя вбивці. І їй слід, необхідно увінчати себе новою короною.

Треба було послухати батька та відмовитися від цього шлюбу. А він повстав проти нього, повстав єдиний раз у житті, але більше й не треба було — і так спрацювало. «Навколо сотні, тисячі дивовижних єврейських дівчат, — казав батько — але ж ні, примудрився знайти десь її. Колись ти знайшов ще одну, в Данліві, Південна Кароліна, але тоді ти прозрів і позбувся її. А далі? Прийшов додому і знайшов цю Двайр. Чому так стається, Сеймуре?» Він не міг сказати «дівчина з Південної Кароліни була вродлива, але Дон удвічі вродливіша», не міг сказати «влада краси ірраціональна»; йому було двадцять три, і єдине, що він міг сказати, — «я закоханий в неї». «Закоханий? А що це означає? Чим тобі допоможе закоханість, коли у вас народиться дитина? Ким ти її виховуватимеш — католиком? Євреєм? Ні, ти будеш приречений виховувати її ні тим, ані тим. І все через те, що ти, бач, закоханий».

Батько був правий. Саме так воно й сталося. В них виросла дитина, котра не стала загалом ані католичкою, ні юдейкою, а натомість спершу стала заїкою, потім — убивцею і, врешті, джайною. Все своє життя він намагався чинити правильно, і от що він наробив. Усе те зло, яке він замкнув у собі на замок, закопав так глибоко, що куди вже глибше, вихопилося на волю і перемогло, і тільки тому, що дівчина була красунею. Головне, до чого він прагнув чи не від народження, було відгородити своїх близьких від страждань, бути добрим, добрим не тільки зовні, а й по суті. Тим-то він і привів Дон до батька — зустрітися за зачиненими дверми, в його офісі, на фабриці, спробувати розв’язати релігійні суперечності і захистити їх обох від гіркоти. Ініціатором зустрічі був батько. Побачитися віч-на-віч мали «ця дівчина», як він милосердно звав Дон у присутності Шведа, і «страховисько», як вона називала його. Дон не злякалася і, на Шведове здивування, дала свою згоду. «Змогла ж я пройтися подіумом у купальнику. А це, скажу тобі, дуже непросто. Двадцять п’ять тисяч людей витріщаються на тебе. Проте я вийшла в цьому параді купальників. У Кемдені. Четвертого липня. Мусила вийти. Я згадувала про той день з відразою. Мій батько ледь не помер. Але я змогла. Щоб цей бісів купальник виглядав на мені, наче вилитий, я, Сеймуре, приліпила його до спини клейкими стрічками. І почувалась виставленою напоказ потворою. Але я взялася робити все, що мусить робити «Міс Нью-Джерсі», тож і з цією роботою впоралася. Страшенно втомлива робота. В кожному місті штату. П’ятдесят доларів за вихід. Але якщо багато працюєш, сума росте на очах. Мені все це було чуже і лякало до смерті, але ж я змогла. А те Різдво, коли я розказала батькам, що стала «Міс округ», — це, гадаєш, було приємно? Але якось дала собі раду. І якщо я дала собі раду з отим, то дам і з тим, що має бути зараз; адже це вже не виступ дурного дівчиська на подіумі, тепер ставка — все моє життя і все моє майбутнє. Я все зроблю, щоб виграти. Але ти будеш поруч, правда? Я не можу піти туди сама. Прошу тебе, ти мусиш бути поруч!»

Шквал слів збив його з ніг, і єдине, що він міг сказати у відповідь: «А де ж мені ще бути?». Дорогою на фабрику він попросив її не згадувати слова «чотки», «хрест», «блаженні небеса» і, наскільки можливо, не чіпати Ісуса.

— Якщо він спитає, чи висять у вас на стінах розп’яття, кажи «ні».

— Але ж це неправда. Я не можу відповісти «ні».

— Тоді скажи: одне.

— Це неправда.

— Доні, якщо ти скажеш: три, це все ускладнить. Яка різниця — одне чи три? А тема буде закрита. Скажи так. Заради мене. Скажи: одне.

— Добре, подивимось.

— І не згадуй про всі інші штуки.

— Про які штуки?

— Про Діву Марію.

— Це не штуки.

— Добре, це статуетки. Забудь про них. О’кей? Якщо він спитає тебе: «У вас є статуетки?», відповідай «ні», просто відповідай йому «ні», просто скажи: «У нас немає ані статуеток, ані картин, тільки одне розп’яття».

Будь-яка релігійна атрибутика, пояснював він, скульптурні зображення святих, подібні до тих, що стоять у них у їдальні, у спальні її матері, картини, схожі на ті, що її мати розвішує на стінах, завжди викликають в його батька хворобливу реакцію. Сам він не розділяє батьківської позиції, просто роз’яснює, що батько вихований у певному дусі, таким він уже є, змінити його не можна, тож і нема чого наступати на болючі мозолі.

Не послухати батька, як і послухати його — кепське задоволення. От що він починав розуміти в цей момент.

Ще однією слизькою темою був антисемітизм.

— Говорячи про євреїв, будь обережна. І не говори про священиків, у жодному разі не говори про священиків. Не надумай розповідати йому цю історію про твого батька і священиків, що сталася, коли він був хлопчиком і збирав м’ячі в заміському клубі.

— З якого дива я захочу це йому розповідати?

— Не знаю, але навіть словом цього не згадуй.

— Чому?

— Не знаю. Просто прошу тебе: не роби цього.

Але він знав чому. Бо якщо вона розповість, як її батько, працюючи на вікендах хлопчиком, які підносили м’ячі, уперше зрозумів, зайшовши в туалетну кімнату, що й священики теж мають геніталії — колись йому й на думку не спадало, що вони можуть мати ознаки статевої приналежності, — його батько не стримається і запитає, а чи знає вона, на що використовується після обрізання крайня плоть єврейських дітей чоловічої статі? І коли їй доведеться сказати: «Не знаю, містере Левов, а на що вона йде?», містер Левов відповість (це один із його найулюбленіших жартів): «Її посилають в Ірландію. Вичікують, поки назбирається достатня кількість, тоді звалюють у мішок, відсилають в Ірландію і там ліплять з неї священиків».

Розмови, що відбулась опісля, Швед не забув до сьогодні, і зовсім не через те, що казав батько, — бо тут якраз усе було очікувано. Цей діалог зробила незабутнім поведінка Дон. Її правдивість, те, як вона уникла незручностей в усьому, що стосувалося її батьків чи предметів, по-справжньому — наскільки він знав — для неї важливих, мужність, яку вона проявила, — все це було незабутнім.

Вона була на півтори голови нижча за свого нареченого і, за словами одного із суддів, якого потягнуло на відвертість з Денні Двайром з приводу конкурсу в Атлантік-Сіті, не пройшла у десятку тільки тому, що без каблуків вона мала всього лише п’ять футів два дюйми, а того року півдюжини не менш обдарованих і гарненьких дівчат мали чудовий високий зріст. Ця мініатюрність (яка, можливо, й перешкодила її участі у фінальній боротьбі — Швед вважав це пояснення сумнівним, адже «Міс Аризона», яка перемогла в конкурсі, мала всього лише п’ять футів і три дюйми) тільки підсилювала Шведову прихильність до Дон. Для юнака з таким, як у нього, глибинним почуттям обов’язку — до того ж красеня, котрий завжди докладає особливих зусиль, щоб його не сприймали передусім як якогось мазунчика, — цей зріст у п’ять футів два дюйми сприяв прискореному дозріванню природного чоловічого бажання захищати й оберігати. І до того важкого, виснажливого порозуміння з батьком він навіть не підозрював, як сильно любить цю дівчину.

Збрехала вона тільки двічі: з приводу кількості розп’ять у домі та з приводу хрещення — пункту, за яким вона нібито капітулювала, але аж після добрих трьох годин перемовин, під час яких Шведу здалося, що — як це не дивно — його батько ще трохи і геть-чисто програє всю битву. І тільки згодом до нього дійшло, що той свідомо затягував перемовини, чекаючи, коли двадцятидворічна дівчина знесилиться, і потім, різко розвернувшись на сто вісімдесят градусів, він закрив би питання хрещення, дозволивши їй лише святкування Святвечора, Різдва та Великодня.

Проте коли народилася Меррі, вона одразу похрестила дівчинку. Дон могла б зробити це сама чи доручити своїй матері, але вона хотіла, щоб усе було по-справжньому. Домовилися зі священиком, запросили хрещених батьків, дитину носили до церкви, але поки Лу Левов не наткнувся на свідоцтво про хрещення в комоді рідко використовуваної спальні в глибині римрокського дому, про це не знав ніхто — тільки Швед, якому Дон зізналася ввечері, після того як похрещена дитина була покладена в ліжечко — очищена від скверни первородного гріха та призначена зажити небесної благодаті. На момент виявлення свідоцтва про хрещення Меррі була загальною улюбленицею шести років од народження, і спалах обурення скоро вщух. Що, звісно, не скасовувало непохитної упевненості Шведового батька, що таємне хрещення — джерело всіх проблем, з якими довелося зіткнутися дівчинці. Це хрещення, а також ялинка на Різдво, та ще Великдень — цього абсолютно достатньо, щоб бідна дитина так і не змогла розібратися в собі. Навіть більше, ще була бабуся Двайр — і це тільки ускладнювало справу. Через сім років після народження Меррі з батьком Дон стався другий інфаркт, і, встановлюючи водогрійку, він помер, а бабуся Двайр буквально оселилася в церкві Святої Женев’єви. Щоразу, коли Меррі опинялася в неї, вона тягнула дівчинку до церкви, і тільки Бог знає, чим її там напихали. Швед, тепер, коли він сам уже став батьком, набагато вільніше обговорював із батьком це питання (та й не тільки це), пояснював йому:

— Тату, Меррі сприймає це як неминучий доважок. Усе це для неї — бабуся, бабусині справи. Ходіння в церкву в товаристві з мамою Дон не справляють на неї абсолютно ніякого враження.

Проте батько не готовий був проковтнути це пояснення.

— Вона клякає. Так? Вони роблять усе, що там у них робиться, і вона клякає, вірно?

— Так, імовірно, так, клякає, думаю. Але для неї це нічого не важить.

— Та невже? А для мене важить, і то багато важить!

У розмовах із сином Лу Левов утримувався від заяв, що хрещення — причина несамовитого плачу Меррі. Але в розмовах із дружиною він говорив навпростець, а дізнавшись про «якусь католицьку олію», якою ця стара Двайр кропила його онуку, поцікавився вголос, чи, бува, не потайне хрещення було причиною несамовитого плачу, що так страшно лякав усіх членів родини впродовж першого року життя Меррі. Можливо, що й все погане, що сталося з нею, включаючи й найгірше, ставалося саме тому.

Закричавши після з’яви з материнського лона, вона кричала безнастанно. Заходячись у плачі, вона так сильно розтуляла рота, що на щоках аж тріскали тоненькі кров’яні судинки. Спершу лікар пояснював ці крики шлунковими кольками. Минуло три місяці, мала кричала далі, наче навіжена, слід було знайти інше пояснення, і Дон узялася возити її до різних фахівців, на всілякі обстеження. Меррі трималася на висоті — волала й там як недорізана. В якийсь момент Дон навіть було сказано викрутити пелюшку і привезти сечу на аналіз. Тоді по господарству їм допомагала добросерда Міра — огрядна життєрадісна дочка бармена з моррістаунського пабу «Малий Дублін», і, хоча вона відразу ж підхоплювала Меррі, притискала малу до своїх м’яких, немов подушка, пишних грудей і ніжно воркотала над нею, мовби над власною дочкою, коли та вже встигала зайтися, Міра давала їй раду не краще, ніж Дон. Намагаючись перехитрувати механізм, який провокував надсадний плач, Дон вигадувала тисячі різних способів. Поїздці з Меррі в магазин передували складні приготування, метою яких було загіпнотизувати дитину і ввести у стан спокою. Заради цього виїзду на закупи її купали, укладали в ліжечко поспати, вдягали в чисте і м’яке, влаштовували зручно в машині, а потім обережно везли в магазин у продуктовому візку — і все йшло чудово, поки хтось не схилявся над малою зі словами «яка чарівна дитина», після чого вона одразу відгукувалася вереском і верещала надсадно наступну добу. Дон за вечерею казала Шведу: «Стільки зусиль — і всі намарне. Я скоро геть здурію. Я вже б навіть на голові ходила, аби допомогло, але ніщо не допоможе». Домашній фільм, знятий, коли їй виповнився рік, показує, як усі, що зібралися, наспівують «Із днем народження!», і Меррі, що репетує у своєму високому стільці. Проте за декілька тижнів, без жодних видимих причин, лементи послабшали, а проміжки між ними подовшали, і до півтора року все було чудово й лишалося таким, поки не почалося заїкання.

Заважало Меррі те, що й мало завадити; її єврейський дід знав це вже в той ранок знаменної зустрічі на Централ-авеню. Швед сидів у кріслі в куті кабінету, осторонь від лінії вогню. Коли Дон вимовила ім’я Ісуса, сумно поглянув крізь скло на сто двадцять жінок, котрі працювали в цеху на швейних машинках; весь інший час він дивився собі під ноги. Лу Левов з кам’яним лицем сидів за столом — не за своїм улюбленим столом, який стояв у гущі робочого шуму пошивного цеху, а за майже не використовуваним столом, у тихому кутику за скляними перегородками.

А Дон не підіймала голосу, не виказувала обурення, майже не брехала і міцно трималася ґрунту, мобілізуючи для цього кожну клітинку свого стрункого мініатюрного тіла. Підготовлена до цього «підсмажування» лиш однією жорсткою відбірковою співбесідою, яку їй, «Міс Нью-Джерсі», довелося пройти перед національним конкурсом, стоячи перед п’ятьма сидячими суддями й відповідаючи на запитання щодо своєї біографії, Дон була неперевершена.

Ось початок інквізиторського допиту, якого Швед ніколи не забуде:

— ВАШЕ ПОВНЕ ІМ’Я, МІС ДВАЙР?

— Мері Дон Двайр.

— ВИ НОСИТЕ НАТІЛЬНИЙ ХРЕСТИК, МЕРІ ДОН?

— Носила. Недовго. Коли навчалася в старших класах.

— ОТЖЕ, ВИ ВВАЖАЄТЕ СЕБЕ РЕЛІГІЙНОЮ?

— Ні. Хрестик я носила не тому. Мене відправили до літнього табору, і, повернувшись додому, я стала його носити. Він не був для мене суто релігійним символом. Радше знаком того, що я насправді провела вікенд у цьому таборі та подружилася там з багатьма дітьми. Хрест значно більшою мірою був пов’язаний з цим, аніж із почуванням набожною католичкою.

— У ВАШОМУ ДОМІ ВИСЯТЬ РОЗП’ЯТТЯ?

— Одне.

— ВАША МАТИ НАБОЖНА?

— Так… Вона ходить у церкву.

— ЯК ЧАСТО?

— Часто. Щонеділі. Не пропускаючи жодної. Під час посту — щодня.

— І ЩО ВОНА МАЄ ВІД ЦЬОГО?

— Що має? Я не зовсім розумію, що ви маєте на увазі. Вона має розраду. Церква дає розраду. Коли померла моя бабуся, мама часто ходила до церкви. Коли хтось помирає чи хворіє, церква втішає вас. Каже, що робити. Ви починаєте перебирати чотки і молитися, щоб…

— ЧОТКИ — ЦЕ ТАКЕ НАМИСТО?

— Так, сер.

— І ВАША МАТИ ЇХ ПЕРЕБИРАЄ?

— Так, звичайно.

— І ВАШ БАТЬКО ТАКИЙ САМИЙ?

— Який?

— НАБОЖНИЙ.

— Так. Так, він набожний. Церква дає йому відчуття власної гідності. Відчуття, що він виконує свій обов’язок. Мій батько дуже суворий у питаннях моралі. Він отримав надзвичайно суворе католицьке виховання, набагато суворіше, ніж моє. Він — робітник. Ремонтує сантехніку. Ставить масляні обігрівачі. В його розумінні Церква — могутня сила, що змушує тебе чинити правильно. Для нього дуже важливі поняття добра і зла, неминучості покарання за зло і сексуальну розбещеність.

— ЩО Ж, І Я ПРОТИ ЦЬОГО НЕ ЗАПЕРЕЧУЮ.

— Звісно. Якщо замислитись, ви з батьком дуже схожі.

— ОСЬ ТІЛЬКИ ВІН КАТОЛИК, НАБОЖНИЙ КАТОЛИК, А Я — ЄВРЕЙ. РІЗНИЦЯ ВЕЛИКА.

— Втім, може, не таке вже й велика.

— НІ, ВЕЛИКА.

— Як скажете, сер.

— А ЩО ВИ СКАЖЕТЕ ПРО ІСУСА ТА МАРІЮ?

— Що конкретно?

— ЩО ВИ ПРО НИХ ДУМАЄТЕ?

— Як про людей? Я ніколи не думаю про них як про людей. Малою я казала мамі, що люблю її над усе, а вона відповідала, що це неправильно: над усе треба любити Бога.

— БОГА ЧИ ІСУСА?

— Гадаю, вона говорила про Бога. Може, про Ісуса. Мені це однаково не подобалося. Я хотіла любити її над усе. Інших випадків розмови про Ісуса як про людину й особистість я не пригадую. Все, пов’язане з ним, бачиться мені в людській оболонці, тільки коли я проходжу Хресною дорогою в Страсну п’ятницю, йдучи за Ісусом на Голгофу. В цю мить він мовби втілюється. Ну й, звісно, в яслах.

— ІСУС У ЯСЛАХ. ЩО ВИ ДУМАЄТЕ ПРО ІСУСА В ЯСЛАХ?

— Що я про це думаю? Я люблю малого Ісуса, котрий лежить у яслах.

— ЧОМУ?

— Ну, тому що в усій отій сцені є щось миле і заспокійливе. І важливе. Мить замирення. Усе навколо вистелене сіном; маленькі чотириногі туляться одне до одного. Тепла сцена, що зігріває душу. Не віриться, що десь може бути холодно, вітряно. Свічки горять. Усі дивляться на немовля з обожненням.

— І ВСЕ? ТАК ПРОСТО ДИВЛЯТЬСЯ З ОБОЖНЕННЯМ?

— Так. Не бачу в цьому нічого поганого.

— НУ, ТАК. А ЩО ВИ МЕНІ СКАЖЕТЕ ПРО ЄВРЕЇВ? ДАВАЙТЕ-НО ПРО ГОЛОВНЕ. ЩО КАЖУТЬ ВАШІ БАТЬКИ ПРО ЄВРЕЇВ?

Пауза.

— Знаєте, в нашому домі рідко говорять про євреїв.

— ЩО КАЖУТЬ ВАШІ БАТЬКИ ПРО ЄВРЕЇВ? Я ХОТІВ БИ ПОЧУТИ ПРЯМУ ВІДПОВІДЬ.

— Гадаю, є річ, набагато важливіша, ніж та, до якої, наскільки я розумію, ви підводите, і полягає вона в тому, що моя мати усвідомлює, що має певне упередження щодо євреїв, бо вони — євреї, але не розуміє, що хтось відчуває ворожість до неї, бо вона — католичка. А якщо говорити про те, що мені не подобається, то я можу згадати ось що. Коли ми мешкали на Гіллсайд-роуд, одна з моїх подруг була єврейка і мені не подобалося, що я потраплю на небо, а вона — ні.

— А ЧОМУ ЇЙ НЕ ПОТРАПИТИ НА НЕБО?

— Нехристиянину на небо зась. Я дуже сумувала, що Шарлотта Ваксман не потрапить разом зі мною на небо.

— МЕРІ ДОН, ЩО ВАША МАТИ МАЄ ПРОТИ ЄВРЕЇВ?

— Даруйте, ви не могли б називати мене просто Дон?

— ДОН, ЩО ВАША МАТИ МАЄ ПРОТИ ЄВРЕЇВ?

— Мабуть, не те, що євреї — євреї, а те, що вони не католики. В очах моїх батьків і ви, і протестанти — всі на один штиб.

— ЩО ВАША МАТИ МАЄ ПРОТИ ЄВРЕЇВ? ВІДПОВІДАЙТЕ.

— Ну, тільки те, що кажуть зазвичай.

— МЕНІ ЗАЗВИЧАЙ НІЧОГО НЕ КАЖУТЬ. ТОЖ ВІДПОВІДАЙТЕ, БУДЬ ЛАСКА, САМІ.

— Ну, в першу чергу, що вони дуже напористі. (Пауза.) І завжди думають про вигоду. (Пауза.) Згадують ще про «єврейські вогні».

— ХАНУКАЛЬНІ ВОГНІ?

— Ні, єврейські вогні.

— ЩО ЦЕ ТАКЕ?

— Ви не знаєте, що таке «єврейські вогні»?

— ПОКИ ЩО НІ.

— Підпали, щоб отримати страховку. Це називається єврейськими вогнями. Ніколи не чули?

— НІ. ЦЕ ДЛЯ МЕНЕ НОВИНА.

— Я вас шокувала. Я не хотіла.

— ТАК, Я ШОКОВАНИЙ. ТА КРАЩЕ ОБГОВОРЮВАТИ ВСЕ ВІДКРИТО, ДОН. ДЛЯ ЦЬОГО МИ Й ЗУСТРІЛИСЯ.

— Так кажуть не про всіх євреїв. Про нью-йоркських.

— А ЩО КАЖУТЬ ПРО ЄВРЕЇВ НЬЮ-ДЖЕРСІ?

Пауза.

— Гадаю, їх вважають відгалуженням нью-йоркських.

— ЗРОЗУМІЛО. ТОБТО ЄВРЕЇВ ШТАТУ ЮТА ЄВРЕЙСЬКІ ВОГНІ НЕ СТОСУЮТЬСЯ. І ЄВРЕЇВ МОНТАНИ ТАКОЖ. ТАК? ЄВРЕЇВ ШТАТУ МОНТАНА ЦЕ НЕ СТОСУЄТЬСЯ.

— Я не знаю.

— А ЯК СТАВИТЬСЯ ДО ЄВРЕЇВ ВАШ БАТЬКО? ОБГОВОРИМО ЦЕ ВІДКРИТО Й ЗВІЛЬНИМО ВСІХ НАС ВІД ГОРЯ, ЯКЕ МОЖЕ ПРИНЕСТИ МАЙБУТНЄ.

— Містере Левов, хоча інколи все це й кажуть, проте найчастіше не кажуть нічого. Моя родина взагалі не з говірких. Двічі-тричі на рік ми ходимо разом у ресторан: батько, мати, мій менший брат Денні та я. І мені завжди дивно, що навколо сидять люди, які прийшли родинами, і розмовляють одне з одним. Ми просто сидимо та їмо.

— МИ ВІДДАЛИЛИСЯ ВІД ТЕМИ.

— Даруйте. Я зовсім не збираюся їх захищати, бо мені самій це не подобається. Просто показую, що з їхнього боку це жодним чином не глибоке почуття. За ним не тягнеться якась серйозна озлобленість чи ненависть. Часом він каже «єврей» з відтінком осуду. Це не показник його переконань, але час від часу такі почуття мають місце. Так, це правда.

— І ЯК ВОНИ ПОСТАВЛЯТЬСЯ ДО ТОГО, ЩО ВАШ ЧОЛОВІК — ЄВРЕЙ?

— Приблизно так само, як ви ставитеся до того, що ваш син хоче взяти католичку. Одна моя кузина вийшла заміж за єврея. Кожен трохи висловився з цього приводу, але скандалу не було. Щоправда, вона була старша за мене, і всі раділи, що вона хоч так прилаштувалася.

— БУЛА ТАКИМ ПЕРЕСТАРКОМ, ЩО І ЄВРЕЙ ПОГОДИВСЯ. СКІЛЬКИ Ж ЇЙ БУЛО РОКІВ, СТО?

— Тридцять. І ніхто не ридав. Та взагалі це все не має значення, якщо лише хтось не хоче свідомо образити іншого.

— А ЯКЩО ХОЧЕ?

— Що ж, тоді може з’явитись бажання якось вжалити. Та я не думаю, що шлюб з євреєм слід сприймати як проблему.

— ПОКИ НЕ ПОСТАНЕ ПИТАННЯ ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ.

— Ваша правда.

— І ЯК ЖЕ ВИ З БАТЬКАМИ ХОЧЕТЕ ВИРІШИТИ ЦЕ ПИТАННЯ?

— Це питання я вирішу сама.

— І ЩО ЦЕ ОЗНАЧАЄ?

— Я хочу, щоб моя дитина була хрещена.

— ВИ ХОЧЕТЕ ЦЬОГО.

— Варіанти можливі в багатьох випадках, але не тоді, коли йдеться про хрещення, містере Левов.

— ЩО ТАКЕ ХРЕЩЕННЯ? ЧОМУ ЦЕ ТАК ВАЖЛИВО?

— Це звичайний обряд змивання первородного гріха. А якщо дитині судилося померти, він відкриває їй дорогу на небо. Якщо ж дитина померла нехрещеною, душа її приречена на вічне поневіряння в пітьмі.

— ЩО Ж, МИ, ЗВІСНО, НЕ ХОТІЛИ Б ЦЬОГО. ДОЗВОЛЬТЕ СПИТАТИ ПРО ІНШЕ. ЯКЩО, СКАЖІМО, Я ПОГОДЖУСЯ, ЧОГО ЩЕ ВИ ЗАХОЧЕТЕ?

— Гадаю, що коли вони підростуть, мені захочеться, щоб діти прийняли перше причастя. Святі дари…

— ОТЖЕ, ГОЛОВНЕ, НА ЧОМУ ВИ НАПОЛЯГАЄТЕ, — ХРЕЩЕННЯ, ЯКЕ, НА ВАШУ ДУМКУ, ЗАБЕЗПЕЧИТЬ ПОМЕРЛІЙ ДИТИНІ ШЛЯХ ДО РАЮ, І ПЕРШЕ ПРИЧАСТЯ. ПОЯСНИТЕ МЕНІ, ЩО ЦЕ?

— Це той перший раз, коли ми долучаємося до євхаристії.

— А ЦЕ ЩО ОЗНАЧАЄ?

— Сказано: «Хто їсть Тіло Моє і Кров Мою п’є…»

— ЦЕ ЯКОСЬ ПОВ’ЯЗАНО З ІСУСОМ?

— Так. Чи ви цього не знаєте? Це мить, коли всі клякають. «Хто їсть Тіло Моє і Кров Мою п’є, той у Мені перебуває». І тоді всі парафіяни виголошують «Господь — Бог мій» і заживають від тіла Христова.

— ЦЬОГО Я НЕ МОЖУ ПРИЙНЯТИ. ВИБАЧТЕ, АЛЕ ЦЕ ВЖЕ ЗАНАДТО, І Я ВІДМОВЛЯЮСЯ.

— Якщо дитина буде хрещена, всім іншим можна до пори не перейматися. Чому б їй самій не вирішити, коли прийде пора?

— НІ, ДОН, Я ВОЛІВ БИ, ЩОБ ДИТИНА ЦЬОГО НЕ ВИРІШУВАЛА. БЕЗПЕРЕЧНО, Я ВОЛІВ БИ САМ ЦЕ ВИРІШИТИ. НЕ ХОЧУ ПОЗБАВЛЯТИ ДИТИНУ МОЖЛИВОСТІ ВИРІШУВАТИ, ЇСТИМЕ ВОНА ХРИСТА ЧИ НЕ ЇСТИМЕ. Я ГОТОВИЙ З ЦІЛКОВИТОЮ ПОВАГОЮ ПОСТАВИТИСЯ ДО БУДЬ-ЯКИХ ВАШИХ ДІЙ, АЛЕ МІЙ ОНУК НЕ ЇСТИМЕ ХРИСТА. ВИБАЧТЕ, АЛЕ ЦЕ НЕ ОБГОВОРЮЄТЬСЯ. ТЕПЕР ПОСЛУХАЙТЕ, НА ЩО Я ГОТОВИЙ ПОГОДИТИСЯ. Я ДАМ ВАМ ПРАВО ОХРЕСТИТИ ЙОГО. І ЦЕ ВСЕ.

— Як це — все?

— ХАЙ ЩЕ БУДЕ РІЗДВО.

— А Великдень?

— ВЕЛИКДЕНЬ. СЕЙМУРЕ, ЇЙ ПОТРІБЕН ВЕЛИКДЕНЬ. ЗНАЄТЕ, ЛЮБА ДОН, ЧИМ БУВ ВЕЛИКДЕНЬ ДЛЯ МЕНЕ? ВЕЛИКДЕНЬ — ЦЕ ДЕНЬ, ЗАВДЯКИ ЯКОМУ МИ ОТРИМУЄМО КУПУ ЗАМОВЛЕНЬ. МАСОВІ ЗАМОВЛЕННЯ НА РУКАВИЧКИ, ЯКІ ПОВИННІ БУТИ В МАГАЗИНАХ І ЧЕКАТИ НА ПОКУПЦІВ, ЯКІ ЗАЯВЛЯТЬСЯ ПО ЦІ ВЕЛИКОДНІ АКСЕСУАРИ. ЗАРАЗ Я РОЗПОВІМ ВАМ ОДНУ ІСТОРІЮ. ЩОРОКУ ТРИДЦЯТЬ ПЕРШОГО ГРУДНЯ, ВДЕНЬ, МИ ПОВНІСТЮ РОЗРАХОВУВАЛИСЬ З УСІМА СПРАВАМИ ТА ЗОБОВ’ЯЗАННЯМИ РОКУ МИНУЛОГО, ВІДПРАВЛЯЛИ ПРАЦІВНИКІВ ДОДОМУ І СІДАЛИ З НАЧАЛЬНИКОМ ЦЕХУ ТА НАЧАЛЬНИЦЕЮ ЦЕХУ РОЗПИТИ ПЛЯШКУ ШАМПАНСЬКОГО. І ЩОЙНО ВСТИГАЛИ ЗРОБИТИ ПЕРШИЙ КОВТОК, ЯК — ЗАВЖДИ! — ЛУНАВ ДЗВІНОК ІЗ МАГАЗИНУ У ВІЛМІНҐТОНІ, ПОТІМ — ІЗ МАГАЗИНУ В ДЕЛАВАРІ. ТЕЛЕФОНУВАЛИ ЗАКУПНИКИ, КОТРІ ХОТІЛИ ЗРОБИТИ ЗАМОВЛЕННЯ НА СОТНЮ ДЮЖИН КОРОТКИХ БІЛИХ ЛАЙКОВИХ РУКАВИЧОК. УПРОДОВЖ ДВАДЦЯТИ З ГАКОМ ЛІТ МИ ЗНАЛИ, ЩО, ПІДІЙМАЮЧИ КЕЛИХ ЗА УДАЧУ В НОВОМУ РОЦІ, МИ НЕОДМІННО ПОЧУЄМО ДЗВІНОК ІЗ ПРОХАННЯМ ПОСТАВИТИ СОТНЮ ДЮЖИН РУКАВИЧОК, І ЙШЛОСЯ ПРО ВЕЛИКОДНІ РУКАВИЧКИ.

— Що ж, у вас була своя традиція.

— ТАК, ЮНА ЛЕДІ, БУЛА. А ЗАРАЗ РОЗКАЗУЙТЕ, ЩО, ВЛАСНЕ, ОЗНАЧАЄ ВЕЛИКДЕНЬ?

— Його воскресіння.

— ЧИЄ?

— Ісуса. Воскресіння Ісуса.

— МІС, ВИ УСКЛАДНЮЄТЕ МОЮ ДОЛЮ. Я Ж ГАДАВ, ЩО ЦЕ ДЕНЬ, КОЛИ ВИ ВЛАШТОВУЄТЕ ВРОЧИСТУ ХОДУ.

— Так, ми влаштовуємо ходу.

— ДОБРЕ, Я НЕ ЗАБИРАТИМУ У ВАС ХОДУ. ЩО ДАЛІ?

— На Великдень у нас їдять шинку.

— ХОЧЕТЕ ЇСТИ НА ВЕЛИКДЕНЬ ШИНКУ — ЇЖТЕ. ЩЕ?

— На Великдень ми ходимо в церкву.

— У ДОБРОТНИХ БІЛИХ РУКАВИЧКАХ, СПОДІВАЮСЯ?

— Так.

— ВИ ХОЧЕТЕ ВІДВІДУВАТИ НА ВЕЛИКДЕНЬ ЦЕРКВУ І БРАТИ З СОБОЮ МОГО ВНУКА.

— Так, ми будемо тими, кого моя мама зве «католики раз на рік».

— СПРАВДІ ТАК? РАЗ НА РІК? (Весело плескає в долоні.) ЩО Ж, ПО РУКАХ. РАЗ НА РІК. УМОВИЛИ.

— Власне, двічі на рік. На Різдво й на Великдень.

— А ЩО ВИ РОБИТИМЕТЕ НА РІЗДВО?

— Поки дитина мала, просто ходити на службу і співати різдвяні хорали. Потрібно залишатися в церкві, поки не проспівають усі хорали. Інакше не зараховується. Різдвяні хорали співають і по радіо, але в церкві спів не починається, поки не вродилося дитя.

— УСЕ ЦЕ МЕНІ НЕ ЦІКАВО. ХОРАЛИ, ХАЙ БИ ЯК ЇХ СПІВАЛИ, МЕНЕ НЕ ОБХОДЯТЬ. СКІЛЬКИ ДНІВ ТРИВАЄ ВСЕ ЦЕ НА РІЗДВО?

— По-перше, Святвечір. Потім нічна меса. Нічна меса — це висока меса…

— НЕ ЗНАЮ, ЩО ЦЕ ОЗНАЧАЄ. І ЗНАТИ НЕ ХОЧУ. ДАЮ ВАМ ПЕРЕДДЕНЬ РІЗДВА Й ДЕНЬ РІЗДВА. ДАЮ ВЕЛИКДЕНЬ. АЛЕ НЕ ДАЮ ЦЮ ШТУКУ, ЩО ОЗНАЧАЄ ПОЇДАННЯ ТІЛА.

— А катехизис? Як бути з катехизисом?

— ЦЬОГО Я НЕ МОЖУ ДОЗВОЛИТИ.

— Ви знаєте, що це?

— А МЕНІ Й НЕ ТРЕБА ЗНАТИ. ГАДАЮ, Я БУВ ДОСТАТНЬО ЩЕДРИЙ. СИН ВАМ ПОЯСНИТЬ — А ВІН ДОБРЕ МЕНЕ ЗНАЄ, — ЩО Я ВАМ ПОСТУПИВСЯ БІЛЬШЕ, НІЖ НАПОЛОВИНУ. ТО ЩО Ж ТАКЕ КАТЕХИЗИС?

— Можливість опанувати вчення Ісуса.

— КАТЕГОРИЧНО ПРОТИ. ЗРОЗУМІЛО? ВИ МЕНЕ ЗРОЗУМІЛИ? ВДАРИМО ПО РУКАХ? ЗАФІКСУЄМО ПИСЬМОВО? МОЖУ Я ВІРИТИ ВАМ НА СЛОВО ЧИ ЗАФІКСУЄМО ВСЕ ПИСЬМОВО? ЩО СКАЖЕТЕ, ДОН?

— Мені страшно.

— ВАМ СТРАШНО?

— Так. (Майже в сльозах.) Побоююсь, я не маю сил боротися далі.

— А Я У ЗАХВАТІ ВІД ТОГО, ЯК ВИ БОРЕТЕСЬ.

— Містере Левов, вирішмо все це потім.

— ВІД ТОГО «ПОТІМ» МАЛО КОРИСТІ. АБО ТЕПЕР, АБО НІКОЛИ. НАМ ПОТРІБНО ЩЕ ОБГОВОРИТИ ПИТАННЯ ПІДГОТОВКИ ДО БАР-МІЦВИ.

— Якщо народиться хлопчик і його готуватимуть до бар-міцви, спочатку він має бути похрещений. А потім сам вирішить.

— ЩО ВИРІШИТЬ?

— Ставши великим, він зможе визначитися з тим, що йому до душі.

— НІЧОГО ВІН НЕ ВИЗНАЧАТИМЕ. ЦЕ ЗРОБИМО ВИ І Я. ТУТ І ЗАРАЗ.

— Але чому не можна почекати й подивитися, що буде?

— МИ НІ НА ЩО НЕ БУДЕМО ДИВИТИСЯ.

— Я (повернувшись до Шведа) більше так не можу розмовляти із твоїм татом. Він дуже тисне. Я програю. Ми не можемо обговорювати це, Сеймуре. Я не хочу бар-міцви.

— ВИ НЕ ХОЧЕТЕ БАР-МІЦВИ?

— З Торою і всім іншим?

— САМЕ ТАК.

— Не хочу.

— СУМНІВАЮСЯ, ЩО МИ ДІЙДЕМО ЗГОДИ.

— Отже, доведеться відмовитися від дітей. Я люблю вашого сина. В нас буде бездітний шлюб.

— І Я НЕ СТАНУ ДІДОМ. ХОЧЕТЕ ПОРІШИТИ НА ЦЬОМУ?

— Ви маєте ще одного сина.

— Е, НІ, ТАК НЕ ПІДЕ. Я НЕ МАЮ ДО ВАС ЖОДНИХ ПРЕТЕНЗІЙ, АЛЕ, МОЖЕ, КРАЩЕ НАМ РОЗІЙТИСЯ?

— А не можна просто зачекати і побачити, як воно все піде, га, містере Левов? Стільки ще років попереду! Чому нам не дозволити хлопчику чи дівчинці вирішити все по-своєму?

— КАТЕГОРИЧНО НЕ ЗГОДЕН. У ЖОДНОМУ РАЗІ НЕ ДОЗВОЛЮ ДИТИНІ САМОСТІЙНО ВИРІШУВАТИ ЩОСЬ ПОДІБНЕ. ХІБА ВОНА, ЧОРТ ЗАБИРАЙ, У ЗМОЗІ ТАКЕ ВИРІШИТИ? ЩО ВОНА РОЗУМІЄ? МИ — ДОРОСЛІ. ДИТИНА — НЕ ДОРОСЛА. (зводиться і продовжує, стоячи за столом) МІС ДВАЙР, ВИ ГАРНІ, ЯК КАРТИНКА. ВІДДАЮ НАЛЕЖНЕ: ВИ БАГАТО ЧОГО ДОМОГЛИСЯ. НЕ КОЖНА ДІВЧИНА МОЖЕ ПІДНЯТИСЯ ДО ТАКОЇ ПЛАНКИ. ВИ, БЕЗУМОВНО, ГОРДІСТЬ БАТЬКІВ. ДЯКУЮ ВАМ ЗА ВІЗИТ У МІЙ ОФІС. ДЯКУЮ І ДО ПОБАЧЕННЯ.

— Даруйте, але я залишаюся. Не хочу йти і не піду. Я не картинка, містере Левов. Я — людина. Мері Дон Двайр з міста Елізабет, штат Нью-Джерсі. Мені двадцять два роки. Я кохаю вашого сина. І тому прийшла. Я кохаю Сеймура. Кохаю. Прошу вас, продовжмо.

Домовленість була досягнута, молодята побралися, Меррі з’явилася на світ і була потай охрещена, і, поки батько Дон не помер у 1959 році від другого інфаркту, обидві родини щороку приїздили до Олд-Римрока на День подяки, і, на загальне — крім Дон — здивування, Лу Левов і Джим Двайр стали скоро нерозлийвода і без кінця обмінювалися історіями про часи, коли ще обидва були молодими. Перетиналися два потужні потоки спогадів, і стримати їх було нереально. Йшлося про речі, ще важливіші, ніж католицтво чи юдейство, вели мову про Ньюарк і про Елізабет — і годі було відірвати співрозмовників одне від одного. «Всі іммігранти працювали там, у порту, — Джим Двайр усяку розповідь починав із порту, — на фабриці Зінґера. Там була велика фабрика. Звичайно, був і суднобудівний завод. Але всі, хто приїздив в Елізабет, якийсь час працювали в Зінґера. Деякі діставалися до Ньюарк-авеню — до кондитерської фабрики компанії «Баррі бісквіт». Тобто робили або швейні машини, або печиво. Більша частина таки працювала в Зінґера — їхня фабрика була просто в порту, біля самої річки. Найбільші роботодавці в окрузі». — «Авжеж, усі іммігранти одразу ж після прибуття могли розраховувати на роботу в Зінґера. Найбільше підприємство. Зінґер і «Стендард ойл». Підприємство «Стендард ойл» було в Ліндені. Над затокою. На самому краю передмістя, яке звалося Великий Елізабет… Хто був мером? Джо Брофі. Точно. Він був власником вугільної компанії, а водночас і мером міста. Потім його змінив Джим Керк… А, ну, так, мер Гейґ. Ото вже мав вдачу! Мій зять Нед багато міг би розповісти про Френка Гейґа. Він знає все про Джерсі-Сіті. Якщо ти в тому місті голосував так, як треба, то за роботу міг не хвилюватися. А я знаю тільки про тамтешній стадіон. У Джерсі-Сіті було чудове поле для всіх ігор з м’ячем. Стадіон Рузвельта. Прекрасний. До Гейґа, як ви знаєте, вони так і не дотягнулися, так і не вивели його на чисту воду. Пішов на спочинок і живе в чудовому місці: на узбережжі неподалік від Есбері-парку. Так, добре влаштувався… Тут, бачте, річ у тому, що Елізабет — напрочуд спортивне місто, хоча умов для спорту в ньому майже не було. Жодних зимових стадіонів для бейсболу, куди б ти міг прийти, заплативши, скажімо, п’ятдесят центів. У нас були тільки відкриті майданчики: поле Брофі, стадіон Маттано, стадіон Варананко — усе в муніципальному користуванні. І все-таки в нас були знамениті команди, чудові гравці. Міккі Макдермот у команді приходу Сент-Патрик, Елізабет. Ньюком, кольоровий, також наш хлопець із Елізабет. Живе в Колоньї, але насправді він із міста Елізабет, був пітчером у команді «Джефферсон»… А купання в Артуровій протоці! Це, скажу я вам, було щось із чимось. Точно. Для мене це були канікули. Двічі на рік їздив в Есбері-парк. Так, це були канікули. Купався в каналі під мостом Ґетал. Плавав на спині. Коли приходив додому зі злиплим від бруду волоссям, мати питала: «Що? Знову лазив в Артурову протоку?», а я відповідав: «Що? Купатися в протоці Елізабет-рівер? Чи я здурів?» А волосся ж від бруду аж злиплось і стоїть сторчма…»

Зі свахами було складніше: вони ніяк не могли знайти теми, що давали б простір для бесіди, і пов’язано це було з тим, що хоча Дороті Двайр і проявляла в День подяки певну балакучість — наполовину замішану на нервозності, — предметом її балачок була лише церква. «Спочатку в порту збудували церкву святого Патрика, і Джим був її парафіянином. Німці створили свій прихід при церкві Святого Михайла, поляки — при церкві Святого Адальберта, що була на розі Третьої вулиці та Іст-Джерсі-стрит, а також при церкві Святого Патрика, що була за Джексон-Парком, одразу за рогом. Церква Святої Марії стоїть на півдні Елізабет, у районі Вест-енду, там і жили спочатку мої батьки. Вони володіли там молочарнею на Мюррей-стрит. Церкви святого Патрика, Святого Серця, та що в північній частині Елізабет, Святого причастя і Непорочного зачаття — всі ірландські. І святої Катерини — теж. Це вже віддалеки, у Вестмінстері. Можна сказати, на межі міста. Власне, це вже Гіллсайд, але школа через дорогу ще в Елізабет. Ну й, звісно, наша церква, святої Женев’єви. Спершу вона була під егідою церкви святої Катерини. Маленька дерев’яна церква. Але тепер це величенька гарна церква. Ця будівля… Пригадую, як я вперше зайшла туди…»

Стерпіти таке було важко. Дороті Двайр безупину сипала назвами, й Елізабет перетворювалося в її вустах на якесь середньовічне місто: у безбережних полях працюють селяни, а єдині будівлі, по яких можна орієнтуватися, — шпилі парафіяльних церков, що стирчать віддалік. Дороті Двайр невпинно говорила про святу Женев’єву, святого Патрика і святу Катерину, а Сильвія Левов сиділа навпроти, скута ввічливістю, кивала й усміхалася, але була біла, наче крейда. Вислуховувала до кінця — виручали гарні манери. Тож загалом усе було не так аж страшно, як вони боялися спочатку, та й бачились вони всього лише раз на рік — на нейтральному, нерелігійному ґрунті Дня подяки, коли всі їдять одне й те ж, і ніхто не мусить пирхати з причини не тих страв. Ні тобі галушок, ні фаршированої риби, ні гіркої зелені — лише індичка, величезна індичка на двісті п’ятдесят мільйонів громадян; одна величенна індичка, яка нагодовує всіх. І мораторій на всілякі чужинські страви, чужинські звичаї, релігійну винятковість; мораторій на трьохтисячолітню єврейську тугу, мораторій на Христа, на хрест і на розп’яття, мораторій, що дозволяє всім, хто живе в Нью-Джерсі та в усіх інших штатах, спокійніше, аніж решту року, ставитися до нез’ясовних пристрастей своїх сусідів. Мораторій на гіркоту і жаль, накладений не тільки на Двайрів і Левових, а й на кожного американця, котрий з підозрою позирає на того, хто не такий, як він. Ось вона, чиста американська пастораль, що триває лише добу.

— Це було чудово. У президентській каюті було аж три спальні й вітальня. От що таке в ті часи означало мати звання «Міс Нью-Джерсі». Лайнер трансатлантичної компанії. Гадаю, ніхто не зарезервував оту каюту, і коли ми піднялись на борт, її просто віддали нам.

Дон розповідала Зальцманам, як вони пливли через Атлантику, аби помандрувати по Швейцарії.

— Я ще не була в Європі, і всю дорогу хтось торочив мені: «Франція незрівнянна, ось заждіть, прибудемо вранці в Гавр, і ви одразу відчуєте аромат Франції. Він чудовий». У результаті я дуже очікувала цього, і раненько — Сеймур ще в ліжку, — дізнавшись, що ми швартуємось, кулею вилетіла на палубу і глибоко втягнула в себе повітря. І що ж? — Дон засміялася. — Так, справді, запах був, проте це був запах часнику та цибулі.

Він справді залишався в ліжку, а вона вибігла з каюти разом із Меррі, хоча тепер, слухаючи, можна було подумати, що вона, вражена тим, що Франція — геть не духмяна квітка, стояла на тій палубі одна.

— Поїзд у Париж. Прекрасні краєвиди. Цілі милі лісів, але всі дерева стоять рівненькими рядами. Вони так саджають ліси — під лінійку. Прекрасна подорож, так, любий?

— Так, звичайно.

— Ми розгулювали всюди з довгими батонами, що стирчали з кишень, і вони ніби казали: «Егей, дивіться на нас, ось як виглядає парочка дикунів із Нью-Джерсі». Може, ми й були тими американцями, з яких завжди сміються. Та нам було однаково. Блукали містом, пощипували ці батони, витріщалися на все підряд: Лувр, сад Тюїльрі — божественно! Жили в «Крійоне». І це було найкращою частиною поїздки. Мені там так сподобалось! А потім сіли на нічний поїзд — «Східний експрес» — і рвонули в Цюрих, але провідник не розбудив нас вчасно. Пригадуєш, Сеймуре?

Він не забув. Меррі спустили на платформу в самій піжамі.

— Це було щось страшне. Поїзд мав от-от рушити. Я мусила хапати речі та викидати їх у вікно — знаєте, в них прийнято користуватись таким способом, — а ми самі вискочили напіводягнені. Ми ж спали, а нас не розбудили. Жах! — і Дон весело засміялася, наново згадуючи цю сцену. — Уявляєте собі нас? Я і Сеймур у самому спідньому, а навколо валізи. Ну, але хай там як, — вона аж зігнулась од сміху і мусила зробити паузу, — хай там як, а ми таки потрапили в Цюрих, обідали там у чудових ресторанах, де все просякло пахощами ніжних круасанів і чудових паштетів — паштетні patisseries там на кожному розі. І ще багато всякого такого. О, як це було добре! Газети кріпляться до дерев’яних паличок і звисають зі спеціальної рами. Знімаєш із неї газету, сідаєш і снідаєш — дивовижа! Звідти ми їхали взятою напрокат автівкою, спустилися в самий центр кантону Симменталь, а потім подалися далі, в Люцерн — прекрасне, невимовної краси місто, а звідти — в Лозанну, в «Бо-Ріваж». Ти пам’ятаєш «Бо-Ріваж»? — запитала вона чоловіка, який все ще міцно тримав її за руку.

Так-так, він пам’ятав. Ані на мить не забував. За дивним збігом він згадав «Бо-Ріваж» саме сьогодні, дорогою від Централ-авеню в Олд-Римрок. Згадав Меррі, котра пила чай в кафе, де грав оркестр, Меррі, яка ще не стала жертвою насильства. Вона, шестирічна крихітка, танцювала тоді з метрдотелем, а четверо убитих нею ще були живі. Мадемуазель Меррі. В їхній останній день у «Бо-Ріваж» Швед спустився в ювелірну крамницю, що розташовувалась у готельному вестибюлі, — Меррі та Дон пішли прогулятися набережною, востаннє поглянути на пароплавчики, що борознили Женевське озеро, на Альпи по той його бік — і купив для Дон намисто з діамантами. Подумки він уявив, як вона надягає це діамантове намисто, доповнюючи ним корону, яка зберігалася в капелюшній коробці в шафі — срібну корону з двома рядами штучних діамантів, якою її увінчали як «Міс Нью-Джерсі». Та оскільки вона навідріз відмовлялася надягти цю корону, навіть щоб показати її Меррі («Ні-ні, це дурощі, я — її мама, і цього цілком досить»), він так і не зміг ублагати Дон поєднати ці прикраси. Знаючи Дон так, як знав її він, Швед розумів, що не вмовить її надягти корону з намистом, навіть жартома, і для нього одного, в їхній спальні. Мало в чому вона виказувала таку непоступливість, як в цьому небажанні повертатися в роль «Міс Нью-Джерсі». «Цей конкурс у минулому, — відповідала вона вже тоді всім, хто намагався витягти її на бесіду про рік, увінчаний титулом «Міс Нью-Джерсі». — Більшість учасниць конкурсів краси ладні зненавидіти всіх, хто хоче про це нагадати, і я тут не виняток. Єдина нагорода за перемогу на будь-якому рівні — премія». І все ж, помітивши це кольє у вітрині магазину в «Бо-Ріваж», він уявив його не на шиї дівчини, яка виграла премію, а на шиї королеви краси.

В одному з родинних альбомів були наклеєні фотографії, які він любив розглядати в перші місяці після шлюбу, а при нагоді залюбки показував. Почуття гордості за неї завжди переповнювало його при вигляді цих глянцевих світлин 1949—1950 років, зроблених під час її перебування (тривалістю 52 тижні) на посту, який глава комітету з регулювання громадських обов’язків «Міс Нью-Джерсі» любив називати виконанням ролі «господині штату», — роботи, яка потребує задіяння якомога більшого числа міст, маленьких містечок і учасників до всіляких заходів, роботи по-справжньому виснажливої, але такої, що давала п’ятсот доларів готівкою у вигляді премії та по півсотні баксів за кожну появу на публіці. Звичайно, тут була світлина коронації «Міс Нью-Джерсі» від 21 травня 1949 року, яка зображувала Дон у приталеній шовковій вечірній сукні з відкритими плечима, із твердим ліфом і широкою спідницею у формі дзвона, густо обшитою внизу квітами та оздобленою блискучими намистинками. На голові — корона. «У короні й вечірньому платті почуваєшся добре, — казала вона, — але корона в поєднанні з простим денним костюмом — цілковита нісенітниця. Якісь дівчата питають, чи ти, бува, не принцеса, дорослим треба знати, чи це справжні діаманти. У повсякденному костюмі та із цією штукою на голові я почувалась ідіоткою, Сеймуре». Але вона аж ніяк не виглядала ідіоткою в короні та у стриманих, гарно пошитих костюмах, ні, вона виглядала шикарно! Серед знімків, де вона була в короні та у звичайному буденному вбранні — з приколотою до пояса стрічкою «Міс Нью-Джерсі», — є фото, зроблене на сільськогосподарській виставці, у гурті фермерів, і на з’їзді промисловців, серед бізнесменів. Одразу ще одна світлина у вечірньому шовковому платті з відкритими плечима — у губернаторському особняку Драмсвокет у Принстоні, під час танцю з губернатором Нью-Джерсі Альфредом Е. Дрісколлом. Фотографії з урочистих збіговиськ, з розрізуванням стрічечок, на відкритті благодійних базарів у різних точках штату, знімки, які увічнили її — учасницю коронації місцевих королев краси, знімки на церемоніях відкриття магазинів, автосалонів: «Це Доні. Опасистий чоловік поряд — власник закладу». Кілька фото, де вона увічнена під час відвідування шкіл; сидячи за роялем у залі, повному дітей, вона звичайно грала популярну версію Шопенового полонезу, ту саму, що виконувала під час конкурсу на титул «Міс Нью-Джерсі», знову й знову перескакуючи через чорні грона нот, аби укластися в дві з половиною хвилини і не вилетіти за сигналом контрольного годинника з наступних змагань. І на всіх отих знімках, хай у що б вона була вдягнена, її голову завжди вінчала корона, що перетворювала її в очах чоловіка, як і в очах малих дівчат, котрі зверталися до неї із запитаннями, на принцесу, більше схожу на взірець принцеси, ніж будь-які представниці європейських монарших династій, фото яких він зустрічав колись у «Лайфі».

Далі йшли фотографії, зроблені в Атлантік-Сіті, у вересні, під час конкурсу на титул «Міс Америка», фотографії, де вона була і в купальнику, й у вечірньому туалеті, і знову й знову виникало питання, як можна було обрати не її, а іншу. «Ні, ти собі навіть не уявляєш, — казала вона, — якою ідіоткою почуваєшся на подіумі в купальнику й на високих підборах. До того ж десь на середині доріжки в тебе з’являється бажання завести руку за спину і поправити купальник, але робити це не можна…» Проте вона аж ніяк не була схожою на ідіотку. І хай би скільки разів його погляд падав на фото в купальнику, він захоплено скрикував: «Яка ж вона була прекрасна!» Публіка теж була від неї в захваті. Не дивно, що в Атлантік-Сіті всі здебільшого вболівали за «Міс Нью-Джерсі», але бурхлива овація під час Параду штатів показала, що річ не тільки в місцевому патріотизмі. У ті часи конкурс іще не транслювали по телебаченню, бачити його могла тільки публіка, яка ущерть заповнювала Палац конгресів; Швед, який сидів із братом Дон, після церемонії зателефонував її батькам і, сказавши, що вона не виграла, небезпідставно додав: «Зате вона підкорила весь зал».

П’ять «Міс Нью-Джерсі» попередніх літ, які були на їхньому весіллі, безперечно, блякли перед Дон. Дівчата-конкурсантки утворили своєрідну спільноту і на початку п’ятдесятих завжди були бажаними гістьми на всіх весіллях, тож він познайомився щонайменше з десятком королев, увінчаних коронами своїх штатів, і з двадцятьма претендентками на неї, що мали титули «Міс Приморський курорт», «Міс Центральне узбережжя», «Міс День Колумба», «Міс Північні вогні», і всі програвали його дружині за всіма показниками: за талантом, за розумом, за яскравою особистістю, за витримкою. Якщо в якій-небудь ситуації була необхідність пояснювати, чому це Дон не стала «Міс Америка», він прямо зізнавався, що не розуміє цього. Дон дуже просила його не повторювати це на кожному кроці, бо таке формулювання наштовхувало на думку, що вона шкодує про свій провал, хоча насправді програш дав полегшення, і це було головне. Щасливо впоратися з цим усім і не завдати шкоди почуттю власної гідності та репутації родини вже було неабиякою удачею. Звісно, після всіх проявів палкої підтримки жителів Нью-Джерсі дивувало й трохи ображало те, що вона не потрапила в трійку кращих і навіть не ввійшла в десятку, але, як не дивно, навіть це зрештою обернулося благом. І зайве казати, що такому борцеві, як Швед, програш не здався б ні полегшенням, ані удачею, проте витримка Дон — а про витримку переможених безугавно говорили всі — приводила його в захват, хоч і сам він не міг зрозуміти своїх почуттів.

Провал на конкурсі, передусім, дозволив їй відновити стосунки з батьком, майже перервані через її вперте бажання брати участь у тому, що він категорично засуджував. «Плювати, що ти там заробиш, — заявив містер Двайр, коли Дон почала говорити про премію. — Уся ця бісова затія створена для того, щоб пускати слину, витріщаючись на дівуль. І чим більше за це платять, тим гидотніше. Тож моя відповідь: ні та ще раз ні!»

Зрештою містер Двайр погодився приїхати в Атлантік-Сіті, і це було результатом тонкої дипломатії Пеґ — улюбленої тітки Дон по матері, вчительки, котра вийшла заміж за багатого дядечка Неда і брала з собою маленьку Дон до готелю на курорті Спринґ-Лейк. «Звичайно, будь-якому батькові нелегко від думки побачити доню, виставленою на подіум, — казала вона зятю м’яким спокійним голосом, що завжди так подобався Дон. — Усе це викликає в уяві певні картинки, які батько не хотів би пов’язувати зі своєю дочкою. Якби йшлося про мою дочку, я почувалася б так само. А в мене ж відсутній комплекс почуттів, які мають тати до дочок. Безсумнівно, все це хвилювало б мене. Гадаю, більшість тат розділила б твої почуття. З одного боку, гордість, від якої сяєш, наче мідна бляха, а з іншого: «О Боже, моя дівчинка виставлена на загальний огляд!» Але, Джиме, все це так невинно й бездоганно з морального погляду, що й хвилюватися нема про що. Простачок відсівають дуже скоро — і вони повертаються до нехитрих обов’язків. Усе це звичайні провінційні дівчата, гарненькі слухняні дочки сімейств, що є власницями бакалійних крамничок, а не членами заміських клубів. Їх одягають і зачісують, як дебютанток, котрі виїздять у світ, але в них нема ні доброго виховання, ні солідної підготовки. Ці милі дівчата найчастіше повертаються додому, нічого більше не пробують і виходять заміж за сусіда. А судді на конкурсі — люди серйозні. Джиме, це ж конкурс на звання «Міс Америка». Було б у ньому бодай щось компрометуюче, його б заборонили. Але ж усе навпаки: участь у ньому — це честь. І Дон хоче розділити цю честь з тобою. Джиммі, якщо тебе там не буде, вона дуже засмутиться. Це буде удар, а надто, якщо всі інші батьки приїдуть». — «Пеґґі, цей конкурс не гідний її. Не гідний нас усіх. І я нікуди не поїду». Після цього вона почала говорити про його зобов’язання не лише стосовно Дон, а й стосовно всієї країни: «Ти ухилився від участі, коли вона перемогла на місцевому конкурсі. Ухилився від участі в її перемозі на конкурсі штату. Невже ти хочеш сказати, що залишишся осторонь, навіть якщо вона виграє в національному конкурсі? Якщо її оголосять «Міс Америкою», а ти будеш відсутній, не зможеш піднятися на сцену і з гордістю обійняти дочку — що тоді всі подумають? А подумають от що: «Чудова традиція. Одна з церемоній, яку ми перейняли в батьків, а її тато — відсутній. Купа знімків «Міс Америки» в колі сім’ї, і на жодній з них немає батька». Скажи, будь ласка, як це виглядатиме наступного дня?»

Змирившись, він піддався на вмовляння, перемагаючи себе, погодився поїхати разом з іншими родичами до Атлантік-Сіті на завершальний вечір конкурсу — і результат був жахливим. Побачивши його у вестибюлі, коли він, одягнений у вихідний костюм, стояв разом із матір’ю в групі дядечків, тіток, кузенів — усіх без винятку Двайрів, які мешкали в округах Юніон, Ессекс і Гадсон, вона, отримавши дозвіл наставниці, змогла тільки потиснути йому руку, і він аж похолов. Її поведінка диктувалася конкурсними правилами, які забороняли будь-які обійми, щоб випадковий свідок, не знаючи, що цей чоловік — батько дівчини, чогось не запідозрив. Було зроблено все, аби не допустити навіть натяку на якусь непристойність, але Джим Двайр, котрий щойно оклигав після першого інфаркту, з напнутими, наче струни, нервами, все зрозумів не так і вирішив, що дочка запишалася так, що посміла принизити батька й буквально повернутися до нього спиною, та ще й привселюдно.

Звісно, впродовж усього тижня в Атлантік-Сіті їй було заборонено зустрічатися зі Шведом — ані в присутності кураторки, ані на публіці, — тож до останнього вечора він лишався в Ньюарку й так само, як її сім’я, удовольнявся лише телефоном. Повернувшись в Елізабет, Дон детально розповідала батькові, яким важким випробуванням стала для неї тижнева розлука з цим хлопцем-євреєм, проте це не справило на нього враження і не спинило бурчання з приводу того, що він ще довгі роки згадував як «її пиху».

— Цей старомодний європейський готель був просто дивовижний, — розповідала Дон Зальцманам. — Величезний. Чудовий. Біля самої води. Схожий на те, що показують у кіно. З вікон просторих кімнат виднілося Женевське озеро. Нам там дуже подобалось. Проте вам це не цікаво, — раптом обірвала вона себе.

— Ні-ні, анітрохи, — хором відповіли вони.

Шейла вдавала, що уважно ловить кожне слово Дон. Їй доводилось прикидатися. Вона ще не отямилась від потрясіння, пережитого в кабінеті Дон. А коли отямилася, ну, тоді він геть нічого в ній не розумів. Вона була не такою, як він уявляв. І не тому, що вона спробувала вдавати когось, ким насправді не була, а тому, що він розумів її так само кепсько, як і кожного, з ким зустрічався. Розуміння внутрішнього світу іншої людини було вмінням чи даром, якого він не мав. Він не знав комбінації цифр, що дозволяє відімкнути цей замок. Видимість доброти він приймав за саму доброту. Видимість вірності — за вірність. Видимість розуму — за розум. І тому не зміг зрозуміти ні дочки, ні дружини, ні єдиної в житті коханки. Може, й не підійшов до розуміння самого себе. Ким він був, якщо відкинути завісу зовнішнього? Навколо були люди. Кожний, підхоплюючись, кричав: «Це я! Це я!» Варто було вам глянути на них, як вони з готовністю підхоплювалися й повідомляли, хто вони, а правда полягала в тому, що вони знали про себе аж ніяк не більше, ніж знав він про себе. Вони теж вірили своїм зовнішнім проявам, але ж насправді було б значно справедливіше підхоплюватися з лементом «Це не я! Це не я!». Усі б так вчиняли, якби були хоч трохи чеснішими. «Це не я!». Можливо, цей лемент допоміг би зірвати зовнішні покрови і зазирнути в суть.

Шейла Зальцман могла б слухати або не слухати кожне слово, що злітало з губ Дон. Але вона слухала. Уважна лікарка, вона не просто грала роль уважної лікарки, а й, зважаючи на все, потрапила під чари Дон — чари цієї гладкої поверхні, чий виворіт, у тому вигляді, як вона подавала її іншим, теж виявлявся чарівно чистим. Після всього, що з нею сталося, вона виглядала так, ніби з нею нічого й не трапилося. Для нього все було двобоким, два боки будь-якого спомину: те, як було, і те, як видається тепер. Проте у вустах Дон досі все залишалось таким, яким було колись. Після трагічного повороту їхнього життя вона змогла в останній рік знову повернутись у саму себе й зробила це, просто вигнавши з думок певні речі. При цьому повернулася не до тієї Дон, котра зробила підтяжку, затято намагалася бути хороброю, лежала в психіатричній клініці, вирішувала поміняти своє життя, а до тієї, котра жила на Гіллсайд-роуд, місто Елізабет, штат Нью-Джерсі. В її мізках з’явилася хвіртка, психологічно змодельована міцна хвіртка, через яку не могло просочитись ніщо, здатне завдати болю. Вона замкнула цю хвіртку і цілком убезпечилася. Все це були якісь дива, чи принаймні він так думав, поки не дізнався, що у хвіртки є ім’я: Вільям Оркатт Третій.

Якщо ви розлучилися чомусь із нею ще в сорокових, то дивіться, ось вона перед вами: Мері Дон Двайр, котра мешкає в районі Еломора, місто Елізабет, енергійна ірландська дівчина з благополучної робітничої сім’ї ревних парафіян зразкової католицької церкви святої Женев’єви, що за багато миль від портової церкви, де її батько, а відтак і брати прислужували в дитинстві біля вівтаря. До неї ще раз повернулася та непоборна чарівність, яка будила інтерес до неї, двадцятирічної, хоч вона це і заперечувала, і торкала внутрішні струни вашої душі — якість, рідкісна у дівчат, які змогли перемогти в Атлантік-Сіті. А їй це було дано, вона уміла оголити в дорослих щось дитяче, і домагалася цього одним лише непідробним пожвавленням, яке освітлювало її личко у формі сердечка, лякаючи своєю бездоганністю. Її сліпуча зовнішність, мабуть, навіть відлякувала, але це почуття зникало, варт було їй розкрити рота і виявити, що вона мало чим відрізняється від нормальних, звичайних людей. Побачивши, що вона геть не богиня і геть не пнеться видаватися нею — з’ясувавши, що вона з ніг до голови проста, — ви з новою силою зачаровувалися блиском цього каштанового волосся, сміливим контуром обличчя маленької — трохи більшої за котячу — голівки й величезними ясними очима, майже неправдоподібно уважними та беззахисними. Дивлячись їй у вічі, ви нізащо не повірили б, що ця дівчина згодом перетвориться в активну ділову жінку, яка завзято рухатиметься до прибутковості своєї ферми. Жодною мірою не тендітна, зовні вона завжди видавалася витонченою і граційною, і ця дивна невідповідність викликала у Шведовій душі особливу ніжність. Його хвилювала комбінація її справжньої сили (колишньої сили) із зовнішньою слабкістю та піддатливістю, нав’язаними їй особливостями її краси, що й далі впливали на нього, чоловіка, ще довший час після того, як сімейне життя ніби й мало б розвіяти ці чари.

Якою безбарвною виглядала Шейла, яка сиділа біля неї — уважна до кожного слова, зібрана, спокійна; вона своїм виглядом наганяла нудьгу. Так, нудьгу. Застебнута на всі ґудзики. Зачаєна в собі. У Шейлі не було життя. У Дон життя кипіло. Колись кипіло воно й у ньому. І становило його внутрішню сутність. Важко збагнути, як ця манірна, сувора жінка, яка крилася від усіх (якщо там взагалі було з чим критися), вабила колись його до себе дужче, ніж Дон. Який же він був жалюгідний, розбитий, поламаний і безпомічний, щоб кинутись, про все забувши, уперед (як це й властиво переможеним), намагаючись заховатися від поганого в ще гіршому! Передусім приваблювало те, що Шейла інша. Її чіткість, щирість, урівноваженість, ідеальна витримка спершу здавались просто неймовірними. Сахнувшись від катастрофи, яка засліпила його, вперше відірваний від свого цільного життя, вперше виставлений на позір і зганьблений, він розгублено потягнувся до єдиної (за винятком дружини) жінки, котра грала якусь роль в його приватному житті. Загнаний, він у ревних пошуках зцілення опинився поруч неї — примарна надія привела до того, що цей нерозривно пов’язаний із дружиною, глибоко й бездоганно моногамний чоловік раптом опинився в страшний момент свого життя в ситуації, що мала б вселяти в нього жах: ганебно забувши всі свої принципи, він зважився на подружню зраду. Амурні мотиви були тут практично відсутні. Про пристрасне кохання навіть не йшлося — вся його пристрасть була віддана Дон. Хіть — надто приземлене почуття для людини, на яку щойно звалилося таке нещастя, для батька, який у нещасливу мить зачав свою дочку. Він опинився тут в надії врятуватися за допомого ілюзії. Лягав на Шейлу, як чоловік, котрий сам шукає сховку, входив у неї, мовби намагаючись сховати своє сильне чоловіче тіло, розчинитися, сподіваючись, що — вже коли вона інша — він також стане іншим.

Проте все ламалося саме тому, що вона була інша. Порівняно з Дон, Шейла здавалась випестуваною, знеособленою мислячою машиною, голкою, просунутою в нитку мозку, істотою, до якої не хотілося доторкатися і з якою ще менше хотілося спати. Дон була жінкою, що надихнула його на подвиг, задля якого було мало навіть досвіду розриву з блискучою спортивною кар’єрою, — на те, аби побороти волю батька. На те, щоб помірятись із ним силою. І надихнула тим, що хоч була неперевершеною, та все ж поводилася, як усі навкруг.

Чи було це значніше, важливіше, достойніше, аніж причини, які зазвичай спонукають обрати подругу життя? Чи, може, в основі кожного шлюбу лежить щось ірраціональне, нице та химерне?

Шейла могла б це пояснити. Шейла знала все. Відповіла б і на це запитання… Вона здолала таку путь, стала такою сильною, що, здалося мені, вона могла впоратися із цим сама. Вона — сильна дівчина, Сеймуре. Вона — схиблена дівчина. Вона схиблена! Вона у тривозі. І батько не має жодного стосунку до тривог дочки? Безумовно, він має стосунок до них. Але мені здалося, що вдома у вас сталося щось страшне…

О, як би йому хотілося, щоб дружина повернулася, годі навіть собі уявити, як він хотів її повернення — повернення дружини, котра так серйозно ставилася до материнських обов’язків, жінки, котра так хотіла спекатись підозр у розпещеності та мрійній ностальгії за днями свого гламурного торжества, що навіть у родинному колі, навіть жартома відмовлялася ще хоч раз надягнути корону, яка лежала в капелюшній коробці на найвищій поличці шафи! Він більше не мав сил терпіти — йому треба було, аби Дон повернулася зараз, негайно!

— А які там ферми? — запитала Шейла. — Ви обіцяли розповісти нам про ферми в Цуґу.

Шейлі завжди притаманне бажання все з’ясувати і розкласти по поличках, не зрозуміло, як він взагалі міг мати з нею хоч щось спільне. Особи, які вічно прокручують щось у мізках, були, мабуть, єдиною когортою людей, серед яких він не міг перебувати тривалий час. Нічого не виробляли і навіть не бачили, як виробляють, не знають, із чого що зроблене, не розуміють, як працюють компанії, крім машини чи дому ніколи і нічого не продали і не зможуть продати, не приймали на роботу і не звільняли з неї, не вчили працівників і не ставали жертвами їхнього крутійства — гадки не мали про тонкощі й підводне каміння при організації бізнесу чи керуванні фабрикою і все-таки впевнені, що знають усе, що є сенс знати. Все це розуміння, аналіз, ретельне — а-ля Шейла — вивчення кожної звивини та складочки душі ворогувало, на його думку, з самими основами життя. Він вважав, що все було просто. Потрібно серйозно й спокійно, як і прийнято в сім’ї Левових, виконувати всі свої обов’язки, і життя влаштується саме собою: день за днем віддані чітким і осмисленим вчинкам, жодних потрясінь, будь-які зміни — передбачені, конфлікти можна розв’язати, несподіванки приємні, а все разом сповнює глибокою вірою, що бурі й урагани бувають тільки десь далеко, за багато тисяч миль, — он як воно уявлялось колись, коли були вони собі, і дружна сім’я з красуні мами, атлета-тата і веселої кмітливої дівчинки, видавалася такою ж непорушною, як три ведмеді з казки.

— Ах, я й забула! Ми бачили багато ферм, дуже багато! — вигукнула Дон, надихана самим лише спогадом про ферми. — Нам показували взірцевих корів. Чудові утеплені корівники. Ми були там ранньої весни, і стада ще не вигнали на пасовища. Приміщення для худоби під домом. Кахельні печі з дуже гарним орнаментом… — Не розумію, як можна бути такою сліпою. Піти на повідку в дівчиська з явно скаліченою психікою. Вона хотіла утекти. Її не можна було повернути. Вона стала геть іншою. Щось пішло косо-криво. І вона так погладшала. Я подумала: і ця повнота, і ця лють показують, що вдома щось негаразд. І що винний ву цьому я. Ні, я так не подумала. Ми всі живемо сім’ями. І саме в сім’ях щось завжди йде косо-криво. — …І вони пригостили нас домашнім вином, домашнім печивом, і взагалі, були напрочуд приязні, — казала Дон. — А коли ми приїхали вдруге, стояла вже осінь. Усе літо корови пасуться в горах, там їх доять, і корова, яка давала найбільше молока, йде першою, коли їх заганяють у зимові стійла, з найбільшим дзвоником на шиї. Корова-переможниця. Їй роги прикрашають квітами і всіляко проявляють шанобу. Спускаючись із високогірних пасовищ, корови йдуть низкою, і найкраща корова — попереду всіх. — Може, вона пішла, щоб ще когось убити? Як можна було взяти на себе таку відповідальність? І знаєш, Шейло, вона так і зробила. Так, зробила. Вбила ще трьох. Як тобі? Не кажи мені цього, не муч мене. Я кажу тобі правду. Вона вбила ще трьох. А ти могла б цього не допустити. Ти мучиш мене. Ти це говориш, щоб мене помучити. Вона вбила ще трьох. — І всі, хто влітку ходив у гори доїти — діти, дівчата, жінки, — причепурюються у швейцарські народні костюми, приходить оркестр, звучить музика, і внизу, на майдані, застеляють святкові столи. А потім корів ведуть у зимові стійла, у ті, що під домами. Повсюди чистота і краса. Побачити все це було великою удачею. Сеймур сфотографував усіх корів, і діапозитиви можна дивитися через проектор.

— Сеймур фотографував? — запитала його матір. — А я вважала, що ти смертельно боїшся фотографувати, — і, нахилившись, Сильвія Левов поцілувала його; замилування первістком світилося в її очах.

— І все ж цей прекрасний син переміг себе. Там, під час подорожі, він був людиною з «лійкою», — сказала Дон. — І ти зробив чудові знімки, правда, мій любий?

Так, усе було правдою. Це справді був він. Прекрасний син, який зробив світлини, купив Меррі швейцарське платтячко, а Дон — намисто з діамантами, і розповів своєму брату і Шейлі, що загалом Меррі убила чотирьох. Це він купив сім’ї на згадку про Цуґ, про карколомну швейцарську епопею їхнього життя керамічний канделябр, наполовину заліплений воском свічок, що саме зараз опливають, він розповів брату й Шейлі, що Меррі вбила чотирьох людей. Він, який не розлучався з «лійкою», розповів їм обом — тим, котрі найменше вартували довіри, і він не мав над ними ніякої влади — про те, що накоїла Меррі.

— А куди ще ви їздили? — спитала Шейла в Дон, ніяк не показуючи, що в машині вона одразу розповість усе Шеллі, а Шеллі скаже «о Боже» і, може, навіть заплаче, бо він і добрий, і м’який, але, приїхавши додому, одразу ж зателефонує в поліцію. Якось він уже переховував убивцю. Прихистив на три дні. Прожив ці дні в страху: жахіття, нерви от-от не витримають. Але тоді був тільки один труп — це нестерпно само собою, проте є можливість якось замкнутись на цій «одиничності явища», до того ж дружина наполягає, нерозумно, звичайно, але й альтернативи теж нема, бо дівчина — її колишня пацієнтка, і вона пообіцяла їй, і професійна совість теж не дозволяє… А зараз четверо. Це вже занадто, це вже неприйнятно. Вбити чотирьох невинних — варварство, неприпустима жорстокість, і тут є альтернатива, альтернатива — апеляція до закону. Обов’язок перед законом. Їм же відомо, де вона. Промовчавши, вони також можуть зазнати переслідування з боку закону. Ні, більше Шеллі не випустить ситуацію з-під контролю. Швед чудово це бачив. Шеллі одразу ж зателефонує в поліцію — він зобов’язаний це зробити. «Чотири жертви. Вона в Ньюарку. Адресу знає Сеймур Левов. Він був у неї. Він був у неї сьогодні». Шеллі був точнісінько таким, як описав його Лу Левов. Лікар, авторитетний, моральний, відповідальний. І він не дозволить своїй дружині стати співучасницею чотирьох убивств, скоєних зіпсованим бридким дівчуром, ще однією звихнутою рятівницею пригноблених. Безумна терористична налаштованість, зав’язана на хибній ідеології, — і ось вона скоює найстрашніший зі злочинів. Так Шеллі оцінить те, що сталося, і що він, Швед, може зробити, щоб змінити цю оцінку? Як можна змусити Шеллі інакше подивитися на речі, якщо він і сам більше не в змозі дивитися на них якось інакше? Слід негайно відвести його вбік, подумав Швед, розповісти все самому, сказати все, що можна, аби зупинити його, вибавити його від думки, що законослухняний громадянин мусить негайно її здати, щоб захистити невинних людей; треба сказати йому: «Її використали. Їй запудрили мізки. Їй притаманний жаль. Вона була чудовою дитиною. Всього лише дитиною, яка потрапила під вплив поганих людей. Вона нізащо не додумалася б до такого сама. Просто вона ненавиділа війну. Ми всі її ненавиділи. Всі відчували лють і безсилля. А вона була маленькою дівчинкою, спантеличеним підлітком, дівчинкою із загостреною реакцією. І вплуталась у справи, яких сама не розуміла. Хотіла рятувати людські життя. Я не намагаюся знайти для неї політичне виправдання, бо такого виправдання не існує. Та все ж неправильно бачити тільки один результат. Її дії мали причини, дуже важливі з її точки зору, тепер вони не мають значення: вона відкрила для себе нову філософію, а війна закінчилася. Ніхто з нас як слід не розуміє, що ж сталося. За позірним фасадом стоїть дуже і дуже багато чого. Авжеж, вона була не права — вона скоїла трагічну, страшну, жахливу помилку. Цьому нема виправдання. Але тепер вона нікому не загрожує. Жалюгідна виснажена каліка, вона зараз і мухи не скривдить. Вона тиха й невинна. Це аж ніяк не запекла злочинниця, Шеллі. Це зламана істота, котра скоїла страхітні речі, але глибоко, неймовірно глибоко шкодує про це. Який сенс кликати тепер поліцію? Так, служити правосуддю необхідно, але ж вона вже не становить ніякої небезпеки. Тобі зовсім не треба втручатися. Нічиї інтереси не потребують втручання поліції. І розплата вже без потреби. Розплата вже її наздогнала, повір. Вона винувата, це так. Питання в тому, що тепер робити. Полиш це на мене. Я догляну за нею. Вона вже не накоїть лиха — гарантую. Я подбаю про неї, про те, щоб їй надали допомогу. Шеллі, будь ласка, дай мені шанс повернути її до нормального життя — прошу, не йди в поліцію!»

Але він розумів, що подумає Шеллі: Шейла вже достатньо допомогла цій сім’ї. Ми обоє їй допомогли. Тепер вони знов у великій біді, проте лікар Зальцман більше не підмога. Тут вже йдеться не про підтяжку. Вбиті четверо. Дівчисько заслуговує на електричний стілець. Число «чотири» навіть із Шеллі зробить розгніваного члена суспільства, готового увімкнути месника. Він не без вагань здасть її поліції: мале стерво іншого не заслужило.

— Удруге? О, ми об’їздили все, — казала Дон. — В Європі можна їхати куди завгодно, всюди багато цікавого. Ми так і робили: їхали, куди бачили очі.

Але ж поліції відомо. Від Джеррі. Жодних сумнівів. Джеррі вже зателефонував у ФБР. Про що він думав, даючи йому її адресу? Розповідаючи Джеррі. Розповідаючи будь-кому. Зламатись так, щоб навіть не подумати про небезпеку, яку створює зізнання у вчинках Меррі. Зламаний, паралізований, він тримає Дон за руку і подумки повертається в Атлантік-Сіті, в «Бо-Ріваж», до Меррі, котра танцює з метрдотелем — не розуміючи наслідків свого необачного зізнання; позбавлений таланту впевнено ступати по життю Шведом Левовим, він став звичайним уламком, що крутиться у вирі, і тоне, тоне, тоне в мріях, у той час, як у Флориді його імпульсивний брат, засуджуючи все, пов’язане зі Шведом, не маючи до нього братніх почуттів, споконвічно ворожий до подарованого Шведа — до бездоганної досконалості, тягар якої приречені були нести вони обидва, — цей вольовий і позбавлений сентиментальності брат, який завжди йде до кінця і тепер, безперечно, зрадіє можливості поквитатися з ним, так, остаточно поквитатися і довести всім…

Це він здав її. Не брат, не Шеллі Зальцман, а він — він сам. Чому не тримав язика за зубами? На що сподівався, даючи йому волю? На полегшу? Дитячу полегшу? На їхню чуйність? Сподівався такої смішної дурниці, як їхня чуйність? Заговоривши, він зробив найгірше з усього можливого. Переказавши їм, що дізнався від Меррі, — однаково що здав її за вбивство чотирьох людей. Тепер і він підклав свою бомбу. Не бажаючи того, не розуміючи, що робить, ніким не силуваний, він скорився: зробив те, що мав зробити, те, що не мав робити, — здав її за вбивства.

Щоб зрозуміти, що треба мовчати, потрібен був ще цілий день — день, який змив би сліди цього дня. Якби мене не заштовхнули в цей день! Стільки побачити, та ще й одразу. А з якою непохитністю він завжди оберігав здатність не бачити, яким дивовижним було його вміння усе впорядковувати! Проте новина про три нових убивства виявилася доважком, який навіть йому годі було втиснути в рамки впорядкованості. Дізнатись про них було страшно, але лише переказавши цю новину, він до кінця сприйняв її жахливість. Один плюс три дорівнює чотири. І тільки з допомогою Меррі він осягнув цей факт. Дочка змусила батька прозріти. І може, саме цього їй завжди хотілося. З її допомогою він прозрів, і тепер його зір такий гострий, що він може чітко розгледіти те, що не піддається упорядкуванню, те, що не можна побачити, те, що ніхто не бачить і не побачить, поки три з одиничкою не утворять четвірку.

Він побачив, як важко розраховувати на те, що ми повинні бути пов’язані одне з одним, і як рідко насправді ми буваємо пов’язані. Народження, передача спадку, покоління, історія — майже ніякої надії на те, що це насправді існує.

Він побачив, що ми не пов’язані одне з одним, що цей зв’язок — сама видимість.

Він побачив, як усе відбувається насправді, уздрів на тлі числа «чотири» все те, що ніяк не пов’язане між собою. Впорядкованість — це щось виняткове і випадкове. Він завжди думав, що впорядкованість пронизує все життя, а хаос — випадковий. І йому завжди вдавалося відсунути його кудись углиб. Він вигадав свій світ, а Меррі його зруйнувала. І йшлося не про ту конкретну війну, проти якої вона боролася, а про війну як таку, і вона принесла цю війну в Америку, принесла її у свій батьківський дім.

І в цю мить вони всі почули розпачливий крик його батька. «Ні! О Боже, ні!» — гучно скрикнув Лу Левов. Із кухні долинув вереск дівчат, котрі прислуговували за вечерею, і Швед негайно зрозумів, що сталося. Туди зайшла Меррі у своїй пов’язці. Зайшла і сказала дідусеві, що вбила чотирьох. Звісно ж. Вона сіла в Ньюарку на поїзд, здолала пішки всі п’ять миль від села до дому і прийшла. Тож тепер усі все знають.

Страх перед можливістю ще раз пройтися тим страхітним переходом терзав його впродовж усього вечора. В лахмітті та драних ходаках вона йде по тунелю між бездомних волоцюг, які знають, що вона їх любить. А виявляється, весь час, що він був за столом, безсилий вирішити бодай щось, вона була аж ніяк не біля тієї підземної труби, а тут, в ідилічному мальовничому окрузі Морріс, любовно випещеному десятком поколінь американців, і йшла до дому пагорбистими доріжками, обрамленими зараз, у вересні, багряним і золотавим листям безмежного розмаїття рослин, назви яких вона добре засвоїла на уроках із природознавства і терпляче вчила їх його, міського хлопця, під час їхніх спільних прогулянок околицями. «Бачиш, тату, ці з-з-зазубринки зверху на пелюстці?» Цикорій, перстач повзучий, чортополох, гвоздики польові, жовті квіточки дикої гірчиці, що густо розрослася край дороги, конюшина, деревій, дикорослий соняшник, люцерна з сусідньої ферми, яка самосівом заповнила все навкруг, напоївши повітря м’яким лавандовим духом, пухирчастий ліхніс з його гронами квітів із білими пелюстками і маленькими кульками, які ховалися за ними і які їй так подобалось стискати в кулачку, поки ті гучно не ляскали; стрункі стебла дивини густоквіткової, чиї м’які, схожі на язички листки вона, зірвавши, закладала собі в кросівки — бо так, як стверджувала вчителька історії, робили перші переселенці, використовуючи ці листки як устілки; молочай — іще зовсім малою вона обережно розкривала його коробочки з насінням і дула на шовковисте денце, звіюючи насінини і почуваючись частинкою природи — вітерцем, який не знає спокою. Ліворуч од неї стрімко лине Індіанський струмочок із перекинутими через нього місточками, в кількох місцях поглиблений, від чого утворилися водойми, які впадали у багату на форель річку, куди вони удвох стільки разів ходили порибалити!.. Ліворуч ростуть плакучі верби, червоні клени та болотний чагарник, а праворуч — волоський горіх з уже майже достиглими, готовими от-от зірватися плодами в шкаралупах, які вимащували її пальчики темним соком і надавали їм приємного, гіркувато-кислого запаху. Праворуч росте пізня черемшина, колосяться злаки і тягнуться поля, вже заставлені скиртами. Вище на схилах пагорбів — кизилові дерева, а за ними великі лісові масиви: клени, дуби та густі зарості високих і прямих ріжкових дерев. Зазвичай восени Меррі збирала їхні стручки. Вона взагалі багато що збирала, розкладала, сортувала, все йому пояснювала, розглядала через подароване ним кишенькове збільшувальне скло павуків-хамелеонів (яких вона приносила в дім, щоб вони трохи пожили, харчуючись мертвими мухами, у кам’яному глечику з вологими стінками, а потім знову відпускала на волю, де, висаджені на гілку золотарника чи мережива королеви Анни («Тату, дивися, що тепер буде»), вони одразу міняли забарвлення і застигали, пильнуючи здобич. Рухаючись на північний захід, де ще сяє на обрії надвечірнє сонце й оспівують захід дрозди, вона минає все ненависне — пасовища, обрамлені білими загорожами, скошені луки, поля, на яких дозрівають злаки, і поля, на яких виростає турнепс; сараї, коней і корів, ставки, струмочки, водоспади і джерела, галявини та пониззя, де росте крес-салат, зарості зимового хвощу («А знаєш, мамусю, першопрохідці користувались ним для чищення сковорідок і каструль»); іде луками, долає численні акри лісу, який вона ненавидить, підходить до села і повторює той шлях, який проходив, почуваючись Джонні Епплсідом, її батько, і врешті наближається до вікових кленів, які вона так ненавидить, до величного старого дому-кам’яниці, вкарбованого в її життя й ненависного їй, до того дому, де мешкала міцна сім’я, котра так само вкарбувалася в її життя і так само була їй ненависна.

У тиху вечірню годину, яка омивала куточок землі, думка про який вже так давно пов’язана винятково з уявленням про спокій, красу, гармонію, світло та радість, ішла колишня підривниця, котра з власної волі повернулася з Ньюарка в ці місця, які вона так ненавиділа і заперечувала, у розумний гармонійний світ, який зневажала з такою силою, що в юнацькій безрозсудній люті атакувала його з величезною силою, що він полетів шкереберть. Повернулась додому з Ньюарка й одразу сповістила діда, до яких дій примусив її безмежний ідеалізм.

«Їх було четверо, дідусю», — сказала вона йому, і його серце не витримало. Розлучення вже означало нещастя в сім’ї, але вбивство, і не одне, а вбивство одного і трьох! А вбивство чотирьох?

«Ні!» — вигукнув дід цій моторошній приблуді в ганчірці на нижній частині обличчя, яка заявила, що вона — їхня Меррі, та сама дивовижна, люба Меррі. «Ні!» — серце не витримало, розірвалося, і він помер.