Як я й передбачав, Кетлін повідомляла мене про смерть свого другого чоловіка, Френка Тиґлера, через нещасний випадок на полюванні. Я добре його знав, бо протягом півтора місяця, що пробув у Неваді, чекаючи на розлучення, був постояльцем на Тиґлеровому ранчо. Це було відлюдне, занедбане, забуте Богом місце над озером Волкано. Мої стосунки з Тиґлером були незабутні. Я навіть маю право стверджувати, що він завдячував мені життям, бо, коли випав із човна, я стрибнув у воду й урятував його. Врятував? Ця подія, схоже, не заслуговувала на таке трактування. Та він був ковбой, а не плавець, і, коли зістрибував із коня, втрачав спритність. На землі, у чоботах і ковбойці, він нагадував кривоногого каліку. Тож, коли цей чоловік із самовпевненим засмаглим обличчям, рудими кущастими бровами та викривленими, спотвореними верховою їздою ногами, шубовснув в озеро, я мерщій кинувся за ним, бо вода не належала до його стихії. Він був винятково сухопутна людина. То чому ж ми опинилися в човні? Тому що Тиґлерові забаглося наловити риби. Не те щоб він захоплювався риболовлею, просто йому завжди хотілося дістати щось на дурняк. А тоді була весна, і риба-тубі ринула цілими табунцями. Тубі — справжній релікт, споріднений із латимерією з Індійського океану, жили в глибинах озера Волкано, підіймаючись на поверхню лише задля нересту. Цілі юрми людей, здебільшого індіанці, ловили їх баграми. Рибини були незграбні, дивні з вигляду, немов живі музейні експонати. Їх в’ялили на сонці, й сморід заповнював усе індіанське селище. Води озера Волкано цілком можна назвати «прозорими» і «гальванічними». Коли Тиґлер упав у них, я злякався, що вже ніколи його не побачу; індіанці розповідали, що озеро завглибшки в кілька миль, і тіла потопельників рідко спливають. Тож я стрибнув, і по мені наче струм пройшов. Та я таки заштовхнув Тиґлера знову в човен. Він не визнав, що не вміє плавати. Не визнав узагалі нічого, промовчав, тільки вхопив багор і підчепив свій капелюх, що й досі плавав. У його ковбойських чоботах хлюпала вода. Я не просив слів подяки і не почув їх. Це була лише пригода двох чоловіків. Я про те, що вона дала мені відчути смак мужнього і мовчазного Заходу. Індіанці, без сумніву, дали б йому втопитися. Вони не хотіли, щоб білі люди припливали у своїх човнах, гарячково прагнучи отримати щось на халяву, й ловили їхніх тубі. До того ж вони ненавиділи Тиґлера за здирництво і шахрайство, а також за те, що він дозволяв своїм коням пастися всюди, де їм заманеться. Ба більше, Тиґлер сам мені казав, що червоношкірі не перешкоджають смерті, а просто дозволяють людині відійти. Він розповідав, що колись став свідком того, як одного індіанця на ім’я Віннемука підстрелили перед поштовим відділенням. Ніхто не викликав лікаря. Чоловік стікав кров’ю на дорозі, тимчасом як чоловіки, жінки й діти, сидячи на лавках та у своїх стареньких автівках, мовчки спостерігали. Але цієї миті на верхотурі окружного суду я угледів немов вилиту з бронзи ковбойську постать покійного Тиґлера, що переверталася в наелектризованій крижаній воді, а потім побачив, як я, навчений плавати у маленькому хлорованому басейні Чикаґо, пірнаю за ним, наче видра.

З листа Кетлін я взнав, що він помер у сутичці. «Двоє чолов’яг із каліфорнійської Міл Веллі хотіли пополювати на оленів із самострілами, — писала Кетлін. — Френк був за провідника і повів їх у гори. Проте вони наскочили на охоронця мисливських угідь. Гадаю, ти зустрічав цього хлопця, індіанця на ім’я Тоні Каліко, ветерана корейської війни. З’ясувалося, що один із мисливців мав кримінальне минуле. Ти ж знаєш, бідолашний Френк любив бути трохи поза законом. Цього разу він був не порушник, але виявився причетний. У “лендровері” були дробовики. Не вдаватимусь у деталі, бо це надто боляче. Френк не стріляв, але став єдиний, кого застрелили. Він стік кров’ю ще до того, як Тоні доправив його до лікарні».

«Це завдало мені важкого удару, Чарлі, — писала вона далі. — Як ти знаєш, наш шлюб тривав дванадцять років. Щоб не спинятися на цьому надто докладно, скажу лише, що справили великий похорон. Із трьох штатів з’їхалися конярі. Його компаньйони з Лас-Веґаса і Рено. Люди його дуже любили».

Я знав, що Тиґлер — учасник родео, приборкувач диких коней, він здобув багато нагород і певне визнання серед конярів, але сумніваюся, що був дорогий комусь, окрім Кетлін та його старенької матері. Увесь прибуток від гостьового ранчо він вкладав у своїх скакунів. Деяких коней було зареєстровано за підробними документами, через те, що їхніх предків зняли з перегонів, бо вони отримали допінг чи ліки. Правило спадкової дискваліфікації було дуже строге, і Тиґлерові нічого не залишалося, як пробувати обійти його за допомогою «липових» документів. Тож він увесь час їздив із одних перегонів на інші, залишивши Кетлін керувати ранчо. Проте там не було особливо чим керувати. Тиґлер видоював із ранчо все, що міг, і витрачав це на фураж та трейлери для перевезення коней. Гостьові будиночки осідали й руйнувалися. Вони нагадували мені Гумбольдтову нещасну птахоферму. У Неваді Кетлін зазнавала точнісінько такої ж скрути. Доля — доля за лаштунками — була до неї надто жорстока. Тиґлер доручив їй ранчо й наказав не сплачувати нічого, крім найнагальніших рахунків, що стосувалися коней, та й то лише в разі погроз.

У мене було чимало власних прикростей, але подвійна самотність Кетлін — спершу в Нью-Джерсі, а потім на Заході — глибоко мене пройняла. Я оперся на перегородку кабінки, намагаючись піднести до світла її лист, надрукований на машинці з бляклою стрічкою. «Я знаю, Чарлі, що тобі подобався Тиґлер. Ви так гарно ловили з ним форель і грали в покер. Це відволікало тебе від турбот».

Це й справді було так, хоча він оскаженів, коли я перший зловив форель. Ми рибалили з його човна, і я використовував його приманку, тому він сказав, що це його форель. Тиґлер здійняв бучу, і я жбурнув рибину йому на коліна. Довколишні краєвиди були неземні. Та місцина не мала нічого спільного з риболовлею — лише голі скелі, жодних дерев, різкий запах полину та мерґелева курява, що здіймалася щоразу, коли проїжджала вантажівка.

Проте Кетлін написала мені не для того, щоб обговорювати Тиґлера. Вона надіслала лист, бо мене розшукував Орландо Гаґґінс. Гумбольдт залишив мені щось у спадок. А Гаґґінс був виконувач його духівниці. Гаґґінс, цей старий гульвіса й прихильник лівих, був порядний чоловік, чесної вдачі. Він теж обожнював Гумбольдта. Після того, як мене було проголошено віроломним побратимом, Гумбольдт запросив Гаґґінса допомогти упорядкувати його справи. Той охоче за це взявся. Потому Гумбольдт обвинуватив його в шахрайстві й теж погрожував подати на нього до суду. Та, вочевидь, під кінець життя його розум прояснився. Він зрозумів, хто насправді був йому другом, і призначив Гаґґінса розпорядником свого майна. У заповіті згадав Кетлін і мене. Що дісталося Кетлін, вона не написала, та він, певна річ, не мав можливості лишити їй багато. Проте зазначила, що Гаґґінс передав їй посмертного листа Гумбольдта. «У ньому йдеться про любов і про втрачені можливості, — писала вона. — Він згадував давніх друзів, Деммі й тебе, і добрі давні часи у Ґринвіч-Вілледжі та в селі».

Не знаю, що такого доброго в тих давніх часах. Сумніваюся, що в Гумбольдта за все його життя був хоча б один і справді добрий день. Поміж коливаннями настрою і темними нападами манії та депресії у нього траплялися й непогані проміжки. Та спокій тривав, либонь, не більше двох годин поспіль. Проте Гумбольдт приваблював Кетлін чимсь таким, чого я двадцять п’ять років тому ще не міг осягнути через власну незрілість. Вона була висока, міцна жінка, глибокі почуття якої ховалися за спокійною поведінкою. Що ж до Гумбольдта, то він, навіть збожеволівши, не втратив певної шляхетності. Навіть тоді він залишався вірний чомусь справді величному. Пам’ятаю, як блищали його очі, коли він стишив голос, щоб промовити: «Я зможу повернути тобі вогонь колишній твій…»[200] — слова, сказані чоловіком, який збирався скоїти вбивство, або ж, коли він цитував Клеопатру: «Я чую подих вічності в собі»[201]. Цей чоловік обожнював мистецтво. І ми його за це любили. І навіть коли його терзала руйнівна хвороба, в його душі лишалися закапелки, що не піддавалися розпаду й гниттю. Але я думаю, він хотів, щоби Кетлін захищала його, коли він поринав у стани, необхідні для поетів. Він хотів, аби Кетлін берегла для нього ці піднесені, мрійливі стани, що їх завжди бере на приціл і вщент розносить американська критика. Зачарування. Вона робила все можливе, щоб допомогти йому відчути зачарування світом. Проте він ніколи не мав досить зачарування чи мрійливості, щоби загорнутися в них із ніг до голови. Вони не вкривали його повністю. Але я бачив, щó Кетлін намагалася робити і цінував її за це.

Я читав лист далі. Кетлін згадувала наші тривалі бесіди у затінку дерев на ранчо Тиґлера. Здається, я розповідав їй про Деніз, весь час знаходячи собі виправдання. Я можу пригадати навіть дерева, що вона про них пише — кілька кленів і тополь. Тиґлер розхвалював веселу атмосферу свого пансіону, але з дерев’яних гостьових будиночків вистомлялися й випадали побляклі дошки, плавальний басейн був увесь у тріщинах, укритий листям і нечистотами. Загорожі було знесено, й Тиґлерові кобили вільно розгулювали, наче прекрасні нагі матрони. Кетлін носила робочі штани з бавовняної саржі й картату сорочку, запрану до стану ектоплазми. Пам’ятаю, Тиґлер сидів навпочіпки, перефарбовуючи своїх підсадних качок. У той час він не міг розмовляти, бо хтось, розлютившись через несплачений рахунок за фураж, зламав йому щелепу, і тепер її було підв’язано дротом. Того тижня ранчо було також позбавлене всіх вигод, тому гості мерзли, і з кранів не текла вода. Тиґлер казав, що це саме такий Захід, який подобається туристам із міста. Вони приїжджали сюди не для того, щоб із ними панькалися. Вони хотіли терпіти злигодні й незручності. Проте мені Кетлін зізналася:

— Я зможу витримати це ще день чи два, не більше.

На щастя, якась кінокомпанія вирішила знімати фільм про монгольські орди, і Тиґлера найняли експертом із коней. Він набрав індіанців, щоби ті в стьобаних азіатських одежах носилися галопом із пронизливими криками та виробляли фокуси в сідлах. Для мешканців тутешніх місць це була неабияка подія. Цю манну небесну ставив собі в заслугу Отець Едмунд, єпископальний священик, який у молодості славився вродою і був зіркою німого кіно. За кафедру проповідника він завжди виходив у дивовижних старих халатах. Усі індіанці обожнювали кіно. Вони перешіптувалися між собою, що шати подарувала йому Меріон Девіс чи Ґлорія Свенсон. Отець Едмунд казав, що саме він, із його голлівудськими зв’язками, викликав знімальну групу на озеро Волкано. Хай там як, а Кетлін познайомилася з кіношниками. Я згадую про цей факт, бо далі в листі вона пише, що продала ранчо, відвезла Тиґлерову матінку до її рідні у Танґстен-сіті, а сама влаштувалася в кіноіндустрії. У переломні моменти свого життя люди часто виявляють інтерес до кіно. Або ж починають говорити про повернення до навчання чи здобуття вченого ступеня. Напевно, десь зо двадцять мільйонів американців мріють повернутися в університет. Навіть Рената весь час збиралася вступити до університету Де Поля[202].

Я повернувся до зали засідань по своє легковажно-молодіжне картате пальто, сушачи голову, що робити з грошима, якщо Урбанович призначить заставу. Який же падлюка цей хорватсько-американський голомозий суддя. Не знаючи ні дітей, ні Деніз, ні мене, яке він має право відбирати гроші, здобуті гарячковими зусиллями думки, своєрідними мозковими процесами! О так, я теж знаю цю зневагу до грошей. Так, нехай забирають усі! І якби я разом з усіма заповнив психологічний опитувальник, то неодмінно опинився б серед десяти відсотків найвеликодушніших. Проте Гумбольдт — сьогодні я весь час згадую Гумбольдта — колись закидав, буцімто я намагаюся перебути все своє життя на верхніх щаблях вищої свідомості. Вища свідомість, казав Гумбольдт, напучуючи, «невинна, така, що не усвідомлює зла у самій собі». Коли ви намагаєтеся жити винятково у сфері вищої свідомості, чистого розуму, то бачите зло лише в інших людях, і ніколи — в собі. Від цього Гумбольдт переходив до твердження, що у несвідомому, в ірраціональній суті речей гроші — це життєва субстанція, як кров чи рідини, що омивають тканини мозку. Оскільки він завжди так чесно визнавав вищий сенс грошей, то, може, його останньою волею було повернути мої шість тисяч сімсот шістдесят з гаком доларів? Звісно, що ні. Він не міг цього зробити. Він помер у жалюгідному готельчику, в злиднях. Але тепер шість тисяч доларів не дуже й допомогли би. Сам тільки Шатмар був винен мені більше. Я позичив Шатмару гроші на купівлю квартири. А ще ж був Такстер. Такстер, не сплативши позики, коштував мені п’ятдесяти акцій «Ай-Бі-Ем», відісланих як додаткове забезпечення. Після багатьох попереджувальних листів, банк, з етичними вивертами й вибаченнями, мало не плачучи через те, що мене так жорстоко ошукав легковажний друг, врешті прийняв ці акції. Такстер зауважив, що це неоподатковувана витрата. Він, як і Шатмар, завжди втішав мене таким чином. А ще — апелюючи до гідності й абсолютних цінностей. (Хіба ж я сам не прагнув до великодушності і чи не була дружба значно важливіша за гроші?) Люди доводили мене до краху. А що ж я мав робити зараз? Я був винен видавцям близько сімдесяти тисяч доларів, що їх мені виплатили авансом за книжки, яких я тепер не мав сили писати. Я цілковито втратив до них інтерес. Можна було продати мої східні килими. Я сказав Ренаті, що втомився від них, а вона знала одного вірменського перекупника, який готовий був узяти їх на комісію. Тепер іноземні валюти зміцнюються, а розбагатілі на нафті перси вже не хочуть сидіти за ткацькими верстатами. Тому німецькі та японські покупці, й навіть араби, прочісують Середній Захід і вивозять килими. Що ж до «мерседеса», то його, мабуть, краще позбутися. Коли мене змушують хвилюватися через гроші, мною аж тіпає. Я почуваюся, наче монтажник, який падає з верхотури, або ж мийник вікон, завислий у повітрі на ременях безпеки. Мені стискає груди й здається, що бракує кисню. Часом я думаю про те, що для таких нападів тривоги варто тримати в шафі балон із киснем. Звісно, мені треба було відкрити анонімний рахунок у швейцарському банку. Як так вийшло, що проживши більшу частину життя у Чикаґо, я не додумався подбати про надійний сховок? А тепер що я можу продати? Такстер тримає під сукном дві мої статті: спогади про Вашингтон часів Кеннеді (тепер вони таке ж далеке минуле, як і заснування ордену капуцинів) і статтю з незакінченої серії «Видатні зануди сучасного світу». За це годі отримати якісь гроші. Це прекрасний матеріал, але хто ж опублікує поважне дослідження про зануд?

Тепер я навіть був готовий розглянути прожект Джорджа Свібела щодо видобутку берилію в Африці. Спершу я насміхався з Джорджевої пропозиції, проте шалені ідеї часто не такі вже й безглузді з комерційного погляду, й ніхто ніколи не знає, де знайде золоту жилу. Чоловік на ім’я Єзекіїль Камутту, який два роки тому був Джорджевим провідником до Олдувайської ущелини, стверджував, що володіє горою, в надрах якої є поклади берилію та напівкоштовних каменів. Мішечок з екзотичного рядна, набитий химерними мінералами, тепер лежав під Джорджевим ліжком. Джордж дав мені пропотілу шкарпетку з цими камінцями й попросив віднести їх на експертизу в музей Філда до Бена Ізвольського, нашого однокласника, а тепер геолога. Тверезо мислячий Бен сказав, що вони справжні. З нього відразу ж злетіла його вчена пиха, і він засипав мене діловими запитаннями. Чи могли б ми видобувати ці камені у комерційних кількостях і на регулярній основі? А за допомогою якого обладнання і як дістатися до буша і вибратися звідти?

І хто такий цей Камутту? Камутту, за словами Джорджа, ладен був віддати за нього життя. Він навіть пропонував Джорджеві одружитися з його родичкою і таким чином увійти до їхнього сімейства. Камутту хотів продати Джорджу свою сестру.

— Але, — сказав я Бену, — ти ж знаєш Джорджів панібратський комплекс. Він випиває кілька чарок з місцевими, вони бачать, який він щирий і що його серце — більше за Міссісіпі. Воно й справді таке. Але як ми можемо бути певні, що цей Камутту не замислив якогось підступу? Можливо, він поцупив ці взірці берилію. Чи, може, він несповна розуму. У світі таких не бракує.

Знаючи приватні клопоти Ізвольського, я розумів, чому він мріяв шалено розбагатіти на мінералах.

— Будь-що, — звірявся він мені, — лише б забратися на якийсь час із Віннетки.

Пізніше він сказав:

— Гаразд, Чарлі, я знаю, що в тебе на думці. Коли ти приходиш сюди, то хочеш, щоб я показав тобі тих пташок.

Він мав на увазі величезну музейну колекцію птахів, яку збирали десятиліттями й зберігали у шухлядах із написами. Великі майстерні й лабораторії у глибинах музею, комірки, сховища і закапелки були безмежно захопливіші за відкриті для відвідувачів експозиційні зали. Птахи, що зберігалися там, були засушені й мали ярлички на ніжках. Найбільше мені подобалося роздивлятися колібрі: тисячі й тисячі маленьких тілець, деякі не більші за кінчик мого пальця, їхні нескінченні різновиди, покраплені цілим Лувром веселкових кольорів. Тож Бен повів мене оглянути їх знову. Він мав круглі щоки й буйну чуприну, його обличчя, попри погану шкіру, було приємне. Музейні скарби йому вже обридли, і він сказав:

— Якщо цей Камутту й справді має гору берилію, нам треба туди поїхати й загарбати її.

— Я незабаром лечу до Європи, — відповів я.

— Ідеально. Ми з Джорджем можемо приїхати туди по тебе. А потім усі разом полетіли б до Найробі.

Думки про берилій та східні килими виказували мою нервовість та непрактичність. Коли я був у такому стані, лише одна людина в усьому світі могла допомогти мені — мій діловий брат Джуліус, брокер із нерухомості у Корпус-Крісті, штат Техас. Я любив свого огрядного й тепер уже постарілого брата. Мабуть, він мене теж любив. Взагалі-то він не надто шанував міцні родинні узи. Можливо, розглядав братню любов як привід для визиску. Мої почуття до нього були палкі, мало не істеричні, тож я не міг винуватити його у тому, що він волів від них ухилятися. Джуліус хотів бути людиною лише нинішнього дня і забув, чи пробував забути, минуле. Він казав, що нічого не може пригадати без сторонньої допомоги. Що ж до мене, то я забути нічого не міг. Джуліус часто казав мені:

— Ти успадкував свою бомбезну пам’ять від нашого старого. А перед ним був іще один старий шельма, його батько. Наш дід був один із десятьох хлопців у «смузі єврейської осілості»[203], які знали Вавилонський Талмуд напам’ять. І який із цього пожиток? Я навіть не знаю, що це таке. Але от звідки така пам’ять у тебе?

Його захоплення було не без домішки невдоволення. Не думаю, що він завжди був мені вдячний за те, що я так добре все пам’ятаю. Існування без пам’яті, як на мене, позбавлене метафізичної цілісності, неповне. А я не міг уявити, щоб мій брат, незамінний Джуліус, мав інакші, ніж я, метафізичні припущення. Тож я говорив із ним про минуле, і він казав:

— Хіба? Це правда? Ти ж знаєш, що я нічого не можу згадати, навіть маминої зовнішності, а я ж був її улюбленець.

— Ти мусиш її пам’ятати. Як ти міг її забути? Я в це не вірю, — відповідав я.

Мої родинні почуття часом дратували мого товстошкірого брата. Він вважав мене кимсь на кшталт ідіота. Сам же він, фінансовий чародій, будував торгові центри, кондомініуми, мотелі й зробив значний внесок у перетворення тієї частини Техасу, де він мешкав. Він би не відмовився мені допомогти. Та це було суто теоретично, бо, хоча ідея стосовно допомоги весь час витала між нами в повітрі, насправді я ніколи нічого не просив у нього. Взагалі-то я надто замкнутий, щоб звертатися з таким проханням. Проте я був, якщо можна так висловитися, просто одержимий, переповнений потребою це зробити.

Коли забирав своє пальто, судовий пристав Урбановича підійшов до мене й дістав із кишені свого джемпера клаптик паперу.

— Телефонували з офісу Томчека й передали вам повідомлення, — сказав він. — Тут якийсь чоловік із чужоземним іменем. Може, це П’єр? — запитав літній добродій.

— П’єр Такстер?

— Я записав те, що мені сказали. Він хоче зустрітися з вами о третій біля Інституту мистецтв. Також вас розшукувала якась пара. Вусатий чоловік і рудоволоса дівчина в міні-спідниці.

— Кантабіле, — сказав я.

— Він не назвався.

Було пів на третю. Багато всього сталося за короткий час. Я пішов до магазину «Стоп енд шоп» і купив осетра та свіжих булочок, а також чай до сніданку «Твайнінґ» і вишуканий мармелад Купера. Якщо Такстер залишиться у мене ночувати, я хотів нагодувати його сніданком, до якого він звик. Він завжди годував мене дуже добре. Пишався своїм столом і казав мені французькі назви страв, що їх я куштував. Я їв не просто помідори, a salade de tomates, не хліб з маслом, a tartines, а крім того ще й bouilli, brûlé, farci, fumé та чудові вина. Він купував лише у найкращих крамарів і ніколи не пригощав мене чимсь непридатним для їжі чи пиття.

Правду кажучи, мені нетерпеливилося побачити Такстера. Я завжди тішився з наших зустрічей. Можливо, навіть мав ілюзію, що зможу відкрити йому своє пригнічене серце, хоча насправді не був аж такий наївний. Він прилітав із Каліфорнії, з довгим волоссям, як у стюартівського придворного, у плащі карабінера, під яким був чарівний костюм із синього вельвету, куплений на Кінґс-роуд. У крислатому капелюсі, що його він дістав у крамниці для чорношкірих модників. На шиї у нього зазвичай висіли дорогі з вигляду ланцюги, а також клапоть стягнутого вузлом, заплямованого шовку з оригінальним забарвленням. Його світло-брунатні черевики, що сягали литок, мали вишукані вставки з полотна, і на кожній вставці була витончена шкіряна емблема у вигляді геральдичної лілії. Його ніс був трохи викривлений, смагляве обличчя пашіло, а леопардові очі, коли я їх бачив, сповнювали мене таємної радості. Ось чому, коли судовий пристав сказав мені, що він у місті, я відразу ж виклав п’ять доларів на осетра. Я надзвичайно захоплювався Такстером. І тут поставало важливе питання: чи усвідомлював він те, що робить? Інакше кажучи: чи він ошуканець? Проникливий чоловік мав би відповісти на це запитання, але мені це не вдавалося. Рената, коли робила мені честь і ставилася до мене, як до майбутнього чоловіка, часто казала:

— Не викидай більше грошей на Такстера. Шарм? Так, суцільний шарм. Талант? Невичерпний. Але шарлатан.

— Насправді він не такий.

— Що?! Май трохи поваги до себе, Чарлі. Не ковтай усе підряд. А всі ці його нісенітниці про належність до вищого світу?

— Ах, це! Так, але ж люди повинні чимсь хвалитися. Вони мертві, якщо не можуть сказати нічого хорошого про себе. Про хороше треба говорити. Май Бога в серці!

— Гаразд, але цей його екстравагантний гардероб. Ця незвичайна парасоля. Єдина висококласна парасоля — це парасоля з натуральним гачком. Купувати парасолю з фабричним, вигнутим під впливом пари гачком — це не діло. Заради Бога, гачок має такий вирости. А ще неабиякий винний погріб, неповторний дипломат, що його можна купити лише в одній лондонській крамниці, нестандартне водяне ліжко з особливими атласними простирадлами, на яких він лежав у Пало Альто зі своєю незрівнянною любкою і дивився змагання тенісистів за Кубок Девіса по унікальному кольоровому телевізору. Не кажучи вже про рідкісного дурня на ім’я Чарлі Сітрин, який за все це платить. Та цьому хлопцю просто бракує клепки в голові.

Наведена вище розмова відбулася, коли Такстер зателефонував сказати, що він на шляху до Нью-Йорка, звідки вирушить у Європу на кораблі «Франс», а дорогою зупиниться в Чикаґо, щоб обговорити «Ковчег».

— Навіщо він їде в Європу? — запитала Рената.

— Ну, він же знаменитий журналіст.

— Чому це знаменитий журналіст пливе першим класом на «Франс»? Це ж п’ять днів. Він має стільки часу, що може його так марнувати?

— Напевно, трохи має, авжеж.

— А ми летимо економ-класом.

— Так, але в нього родич — директор трансатлантичної компанії «Френч лайн». Це кузен його матері. Вони ніколи не платять. Старенька знає всіх на світі плутократів. Вона виводить у світ їхніх доньок, юних дебютанток.

— Я бачу, з цих плутократів він не стягає по півсотні акцій якоїсь компанії. Багатії знають на кому можуть паразитувати. Як ти міг впороти таку дурницю?

— Справді, банк міг би почекати ще кілька днів. Його чек був уже в дорозі з міланського «Banco Ambrosiano».

— До чого тут італійці? Він же казав тобі, що його родинні капітали у Брюсселі?

— Ні, у Франції. Розумієш, його частка тітчиного маєтку зберігається у «Crédit Lyonnais».

— Спершу ошукує тебе, а потім годує нікчемними поясненнями, що ти їх усюди повторюєш. Усі ці європейські зв’язки у високих колах — простісінько зі старих фільмів Гічкока. А тепер він збирається до Чикаґо, і що ж він робить? Він зв’язується з тобою через свою секретарку. Самому набрати номер чи відповісти на дзвінок — нижче його гідності. А ти відповідаєш особисто, і та ціпочка каже: «Почекайте, пан Такстер зараз підійде», — тож ти стоїш, тримаючи слухавку біля вуха. І все це, зауваж, за твій рахунок. Відтак він каже, що приїде, та от коли саме, повідомить тебе пізніше.

Якщо вже на те пішло, це все була правда. Проте я за жодних обставин не розповідав Ренаті про Такстера все. Були ж іще чорні списки й скандали у заміських клубах, і чутки про обвинувачення в злодійстві. Мій друг мав достоту старосвітську схильність вскакувати в халепу. Тепер уже не було таких пройдисвітів, як колись, хіба що хтось такий, як Такстер, суто з любові до старовини, відроджував цей тип людей. Проте я відчував: тут задіяно щось глибоке, і за Такстеровими химерами зрештою виявиться особлива духовна ціль. Я знав, що ризикую, даючи особливе забезпечення, адже бачив, як він ошукує інших, дивлячись їм у вічі. Але не мене, думав я. Мусить же бути хоч один виняток. Тож я поставив на недоторканність і програв. Він був мій славний друг. Я любив Такстера. І знав, що я остання на світі людина, яку він хотів би образити. Та, зрештою, до цього таки дійшло. Йому забракло тих, кому він міг без жалю завдавати кривди. А що вже не зосталось уже нікого, дружба почала суперечити його життєвому принципу. До того ж тепер я міг називати себе покровителем Такстерового мистецтва. А за такі речі треба платити.

Він щойно втратив свій будинок у районі Затоки, з плавальним басейном, тенісним кортом, апельсиновим гайком, в який він вклав кошти, садом у класичному стилі, спортивним автомобілем «морріс-гараж», фургоном і винним погребом.

Торік у вересні я літав до Каліфорнії з’ясувати, чому не виходить наш журнал «Ковчег». Це були надзвичайно приємні, емоційні відвідини. Тоді в мені починало зароджуватися нове космологічне розуміння сонця. Адже воно певним чином — наш Творець. У наших душах є сонячна пасмуга. Світло всередині нас здіймається назустріч сонцю. І це сонячне світло — не просто вияв зовнішньої величі, що відкривається нашим темним чуттям. Те, чим світло є для ока, тим думка є для розуму. Тож ми прогулювалися. Щасливий, благословенний день. Небеса обдаровували нас напрочуд лагідною, тремкою блакитною спекою. Довкола на деревах висіли апельсини. На Такстері було його улюблене вбрання — чорний плащ, а пальці його босих ніг так щільно притискалися один до одного, наче смирнські фіги. В той час йому садили троянди, і він попросив мене не розмовляти з садівником, який був родом з України:

— Він був наглядачем у концтаборі й досі шалений антисеміт. Я не хочу, щоб він почав казитися.

Тому в цьому прекрасному місці я відчув, як змішуються демонічні «я», нерозумні «я» та люблячі «я». Деяким із наймолодших дітей Такстера, білявих і невинних, можна було вільно бавитися з небезпечними ножами та пляшками з-під отрутохімікатів для оббризкування троянд. І ні з ким нічого не сталося. Ланч, що його подавали біля мерехтливого басейну, був справжнім дійством. Такстер, у плащі, з вигнутою люлькою та скорченими пальцями ніг, з урочистою поважністю і глибоким знанням справи сам розливав вина двох видів. Його смаглява, вродлива молода дружина охоче допомагала йому та керувала всім, практично залишаючись у тіні. Вона була цілком задоволена своїм життям, попри те, що в Такстера вже тоді не було грошей, взагалі. Бензозаправка на розі відмовилася прийняти його чек на п’ять доларів. Мені довелося розплатитися своєю кредиткою. А за лаштунками молода жінка стримувала натиск банкірів й усіх тих людей, які вимагали погасити борги за облаштування тенісного корту й плавального басейну, розрахуватися за вина, автомобілі та рояль.

«Ковчег» мав друкуватися на новому «Ай-Бі-Ем»-обладнанні, без дорогих послуг складальників. Ніколи ще жодна країна не давала своїм мешканцям стількох іграшок і не відсилала таких високообдарованих особистостей у найдальші куточки дармування, якнайближче до меж страждання. Такстер добудовував крило до свого будинку, щоб прихистити «Ковчег». Наш журнал мусив мати власну площу й не заважати його особистому життю. Копати фундамент він набрав якихось студентів за винагороду, схожу на ту, що її отримав Том Сойєр за побілений паркан. Він роз'їжджав у своєму спортивному авто, навідуючись на будівельні майданчики, щоб дістати від людей у касках якісь інженерні поради і випросити шматки фанери. Але я відмовився фінансувати цю розбудову.

— Хочу тебе застерегти, що твій дім зсунеться у цю яму, — сказав я. — Ти впевнений, що не порушуєш будівельних норм?

Проте Такстер горів таким бажанням спробувати, що робить із людини диктатора чи фельдмаршала. «Кинемо двадцять тисяч людей на цю ділянку, і, якщо втратимо понад половину, підемо іншим шляхом».

У «Ковчегу» ми збиралися друкувати блискучі матеріали. Де ж нам знайти цей блиск? Ми знали, що він має бути. Припустити, що його немає, було б дуже гірко для культурної нації і для всього людства. Треба зробити все можливе, щоб відновити репутацію та впливовість мистецтва, поважність мислення, цілісність культури, величність стилю. Рената, яка, певно, крадькома зазирнула у мої банківські виписки, знала, скільки я витрачаю як співзасновник.

— Кому потрібен цей твій «Ковчег», Чарлі, і яких тварин ти збираєшся рятувати? Ти ж насправді не такий уже ідеаліст — тебе аж розпирає від ворожості, ти знемагаєш від бажання напуститися на хтозна-скількох людей у власному журналі та лаяти кожного з них на всі заставки. Такстерова зверхність не зрівняється з твоєю. Ти дозволяєш йому думати, що він вийде сухенький із води, але насправді це тому, що ти вдвічі пихатіший за нього.

— Мої гроші все одно витікають крізь пальці. Я волію витратити їх на це…

— Не витратити, а розтринькати, — сказала вона. — Чому ти фінансуєш цю каліфорнійську оборудку?

— Це краще, ніж віддавати гроші адвокатам і урядові.

— Коли ти починаєш говорити про «Ковчег», я тебе не розумію. Хоч раз скажи мені без усяких викрутасів — що і чому?

Насправді я був вдячний за такий виклик. Аби краще зосередитися, я заплющив очі, перш ніж відповісти:

— Ідеї декількох останніх століть себе вичерпали.

— Хто б казав! Тепер ти бачиш, що я маю на увазі під зарозумілістю, — перервала мене Рената.

— Але ж це правда, вони таки вичерпали себе. Соціальні ідеї, політичні та філософські теорії, літературні ідеї (бідолашний Гумбольдт!), сексуальні й, підозрюю, навіть наукові.

— Та що ти знаєш про всі ці речі, Чарлі? Ти мариш.

— Коли люди у своїй масі досягнуть рівня свідомості, вони приймуть ці зужиті ідеї за нові. Звідки їм знати? Адже ж у кожного в покоях повно паперів із цими проектами.

— Це надто серйозно для скоромовки.

— Я й говорю серйозно. Найвеличніші, найнеобхідніші для життя речі відступають на задній план. Люди просто-таки помирають від цього, втрачаючи особисте життя, і внутрішнє буття багатьох-багатьох мільйонів людей губиться. Коли йдеться про ті куточки світу, де голод чи поліцейські диктатури не залишають внутрішньому буттю жодної надії, то це ще можна зрозуміти, але тут, у вільному світі, яке ми маємо виправдання? Під тиском суспільної кризи приватна сфера беззастережно капітулює. Я визнаю, що ця приватна сфера стала така неприємна, що ми радо від неї втікаємо. Проте приймаємо приписуване їй безчестя, і люди заповнюють своє життя так званими «суспільними проблемами». І що ж ми чуємо, коли обговорюють ці суспільні проблеми? Зужиті ідеї трьох останніх століть. Хай там як, а кінець індивіда, якого всі, здається, зневажають і ненавидять, призведе до того, що знищення людства із застосуванням термоядерних бомб, буде зайве. Я маю на увазі, якщо зостануться лише куці розуми і бездушні тіла, то що там уже знищувати? Протягом десятиліть на найвищих урядових посадах у всьому світі не видно жодної Людини. Людство мусить повернути свою силу уяви, відродити живу думку та справжнє буття, не дозволяти більше наруги над душею й зробити це якомога скоріше. Інакше!.. І саме тут такий чоловік, як Гумбольдт, вірний зужитим ідеям, втратив свою поезію і свій шанс.

— Але ж він збожеволів. Ти не можеш покладати на нього всю провину. Я ніколи не знала цього хлопця, але часом мені здається, що ти надто безжально напускаєшся на нього. Я знаю, — сказала вона, — ти вважаєш, що він прожив жахливе життя, саме таке, що його схвально очікують від поета обивателі. Проте ніхто не дорівняється до тебе. Такстер — це просто твій пестунчик. Йому це, звісно, не під силу.

Звісно, вона мала слушність. Такстер завжди казав:

— Чого ми насправді хочемо, то це важливої заяви, — він підозрював, що ця заява вже ладна зірватися з моїх вуст.

Я відповідав йому:

— Ти маєш на увазі щось на кшталт благоговіння перед життям[204] або ж «Йог і комісар»[205]. У тебе пристрасть до всіляких таких незвичайних речей. Ти би віддав усе, щоби бути таким, як Мальро, і говорити про Захід. Але що з тих твоїх плідних ідей? Важливі заяви — це просто стрясання повітря.

Безлад від них нікуди не зникає. Він залишається — глибокий, важкий, болісний та розмаїтий. Що ж до прагнення бути винятковим, то все й так уже доволі дивно.

П’єр Такстер був цілковито схибнутий на культурі. Він був знавець класичних мов, строго вишколений монахами у латинській та грецькій. Французької його навчила гувернантка та й в університеті він теж її вивчав. Самотужки опанував арабську, читав езотеричні книжки й сподівався здивувати всіх публікаціями в наукових журналах Фінляндії та Туреччини. З особливою пошаною говорив про Панофскі та Момільяно[206]. Він порівнював себе з Бертоном[207] чи Т. Е. Лоуренсом[208]. Іноді він був запальним генієм у дусі барона Корво[209], який гетьчисто зубожів у Венеції й писав щось чудне та пристрасне, незвичайне та видатне. Такстер нічого не міг оминути своєю увагою. Грав на піаніно Стравінського, знався на російському балеті. Щодо Матісса і Моне — він був справжній експерт. Мав власний погляд на зиккурати[210] та Ле Корбюзьє[211]. Він міг сказати вам, і часто так і робив, які слід купувати речі та де саме. Власне про це й казала Рената. Справжній дипломат, наприклад, у жодному разі не має защіпатися згори, застібки мають бути збоку. Він обожнював дипломати й парасолі. У Марокко, виявляється, є плантація, де ростуть гачки для парасоль. До того всього Такстер вважав себе толстовцем. Якщо на нього натиснути, зізнавався, що він християнський пацифіст і анархіст та сповідує віру в простоту й чистоту серця. Тому я, звісно ж, любив Такстера. І нічого не міг із цим вдіяти. До того ж гарячка, що не давала спокою його бідолашній голові, робила його досконалим редактором. Як ви розумієте, цьому сприяли розмаїття інтересів та його культурне чуття. Він був чудовий журналіст. І мав широке визнання. Такстер працював у хороших часописах, але звідусіль його звільняли. Чого він потребував, то це винахідливого й терплячого редактора, який посилав би його на відповідні завдання.

Такстер чекав поміж левами перед входом до Інституту мистецтва і, як я і думав, був у плащі, синьому вельветовому костюмі та черевиках із полотняними вставками з боків. Єдиної зміни зазнало його волосся, що його він тепер носив у стилі Директорії: пасма спадали на чоло. Від холоду його лице було яскраво-червоне. Він мав широкі вуста кольору шовковиці, бородавки на обличчі, викривлений ніс, леопардові очі й приголомшливу статуру. Наші зустрічі завжди були радісні й ми обіймали один одного.

— Як ти, старий? Одна з твоїх чудових чиказьких днин. У Каліфорнії я скучив за холодним повітрям. Круто! Правда ж? Що ж, ми могли б одразу розпочати з кількох чудесних картин Моне.

Ми залишили дипломат, парасолю, осетра, булочки й мармелад у камері схову. Я заплатив два долари за вхід, і ми піднялися до зали з колекцією імпресіоністів. Там був норвезький зимовий краєвид Моне, що з нього ми завжди починали огляд: будинок, міст і снігопад. Крізь пелену снігу проглядала рожевість будинку, й мороз був чарівний. Увесь тягар снігу, зими, легко здіймала дивовижна сила світла. Дивлячись на це чисте, рожеве, сніжне, м’яке світло, Такстер притиснув своє пенсне до могутнього викривленого носа, зблиснувши склом та сріблом, і його рум’янець поглибшав. Він знав, що робить. Ця картина надавала його відвідинам належного тону. От лише знаючи широту його помислів, я був певен, що він міркує також і про те, як можна поцупити з музею такий шедевр, і що в його голові промайнули думки про двадцять зухвалих крадіжок мистецьких творів від Дубліна до Денвера, а також про автівки для втечі та скупників краденого. Можливо, він навіть вимріяв якогось мультимільйонера, поціновувана Моне, який збудував таємне сховище у бетонному бункері, і ладен був заплатити купу грошей за цей пейзаж. Розмах, ось чого прагнув Такстер (я теж, якщо вже на те пішло). Та все ж він був для мене загадкою. Він був або добросердний, або жорстокий чоловік, і визначити, який він насправді, ох, як непросто. Тепер, коли він стягнув своє вишукане пенсне й повернув до мене розчервоніле смагляве обличчя, його котячий погляд став іще важчий, понурий і навіть трохи зизуватий.

— Перш, ніж закриються крамниці, — сказав він, — я маю виконати одне доручення в Лупі. Ходімо звідси. Я вже нічого не можу сприймати після цієї картини.

Тож ми забрали свої речі й пройшли крізь двері-вертушку. У Маллерс-билдінґ[212] є торговець на прізвище Бартельштайн, який продає ножі й виделки для риби. Такстер хотів придбати у нього набір.

— Щодо срібла точаться суперечки, — виголосив він авторитетно. — Тепер вважають, що риба, яку подають на сріблі, набуває неприємного присмаку. Та я залишаюся вірний сріблу.

Чому рибні ножі? За які гроші і для кого? Банк виселив його з будинку в Пало Альто, проте Такстерові ресурси ніколи не вичерпуються. Він часом говорив про інші будинки, що йому належать: один в італійських Альпах, другий у Британії.

— Маллерс-билдінґ? — перепитав я.

— Цей Бартельштайн відомий на весь світ. Моя мама його знає. Їй потрібні ножі для одного з її великосвітських клієнтів.

Цієї миті до нас підійшли Кантабіле і Поллі, обоє видихаючи хмаринки грудневої пари, і я побачив білий «тандерберд», що стояв з увімкнутим двигуном на узбіччі, з відхиленими дверцятами та криваво-червоною оббивкою. Кантабіле всміхався, і цей його усміх видавався дещо неприродним: менше за все він був схожий на вираження втіхи. Можливо, це була реакція на химерний плащ і капелюх, дженджуристі черевики і розпашіле Такстерове лице. Я відчував, що моє обличчя теж розчервонілося. Кантабіле ж, навпаки, був надзвичайно блідий. Він вдихав повітря так пожадливо, немов крав його. Був рішуче налаштований та злий. «Тандерберд», пихкаючи димом, починав блокувати дорожній рух. Через те, що більшість дня я був поглинутий Гумбольдтом, а той захоплювався Т. С. Еліотом, подумав, як це міг би зробити він, про «лілову пору, коли… людський двигун дрижить, пульсує, мов таксі, у дожиданні…»[213]. Проте я урвав себе. Цей момент потребував моєї цілковитої присутності. Я нашвидку представив кожного із них:

— Пані Паломіно, пан Такстер — і Кантабіле.

— Покваптеся, мерщій, застрибуйте! — звелів Кантабіле тоном, що не передбачав заперечень.

Я не збирався коритися жодним його вимогам.

— Ні, — відказав я. — Нам треба багато чого обговорити, і я радше пройдуся два квартали пішки до Маллерс-билдінґ, аніж застрягну з тобою у корку.

— Заради Бога, сідайте в машину! — він увесь час нависав наді мною, але ці слова вигукнув так різко, що аж випростався.

Поллі підняла вгору своє миле личко. Вона всім цим насолоджувалася. Її пряме волосся, японське за текстурою, але рудезне й підстрижене каскадом, на тлі зеленого сукняного пальта видавалось особливо густим та гладеньким. Симпатичні щічки свідчили про те, що в ліжку Поллі могла подарувати неабияку втіху. З нею можна було б зазнати насолоди й успіху. Як деякі чоловіки вміють знаходити жінок, які легко їх задовольняють й самі дістають насолоду? За щічками й усмішками навіть я міг їх розпізнати — після того, як вони вже знайшлися. Тим часом із сірої невиразної маси, що зависла над хмарочосами, падали клапті снігу, а за нашими спинами прокотилося глухе рокотання. Це міг бути звуковий удар або ж просто ревіння реактивного літака над озером, адже грім свідчить про тепло, а наші щоки пощипував морозець. У цій понурій сірості, дедалі глибшій, поверхня озера видавалась перламутровою, а його крижана облямівка, що утворилася цієї зими незвично рано, була біла — поплямлена, але біла. Природа не обділила Чикаґо красою, попри той факт, що впродовж усієї історії, доля творила його з грубого матеріалу: різке повітря, зашкарубла земля. Проблема полягала в тому, що такою перламутровою водою з крижаною облямівкою і сірим повітрям із клаптями снігу не можна було милуватися у той час, коли ці Кантабіле й далі гнули своє, підштовхуючи мене до «тандерберда» й розмахуючи руками у мисливських рукавичках із найтоншої шкіри. Та все ж подібно до того, як людина іде на концерт, щоб віддатися своїм думкам на фоні камерної музики, таку ж користь можна мати й від Кантабіле. Чоловік, який роками був страшенно замкнутий, і знову й знов завдаючи собі болю, копирсався в собі, вирішивши, що майбутнє людства залежить від його духовних пошуків, зазнавши повного краху в усіх своїх спробах досягти порозуміння з тими сучасними інтелектуалами, до яких він намагався допнутися, і постановивши натомість простувати за ниткою духу, що він виявив у собі, щоб побачити, куди вона може його привести, знайшов особливий стимул у такому типі, як цей Кантабіле.

— Ходімо! — загорлав він до мене.

— Ні, ми з паном Такстером маємо обговорити свої справи.

— О, на це у нас іще буде час — багато часу, — сказав Такстер.

— А як же рибні ножі? Вони вже тобі не треба? — запитав я.

Від гніву голос Кантабіле став тремкий і високий.

— Я намагаюся зробити тобі добро, Чарлі. П’ятнадцять хвилин твого часу — і все, і я відвезу вас у Маллерс-билдінґ по ті кляті ножі. Як було в суді? Я знаю як! У них там цілий бокс, наповнений чудовими чистими пляшечками, що чекають на твою кров. Ти вже спустошений. У тебе достобіса змарнілий вигляд. За ті кілька годин, що минули від ланчу, ти постарів на десять років. Але я пропоную тобі вихід. Ти сам побачиш. Чарлі, вкладаєш десять штук сьогодні, і до четверга вже маєш п’ятнадцять. Якщо ні, то можеш дати мені по голові тою биткою, що я нею розгаратав твій «мерс». Стронсон чекає на нас. Йому страшенно потрібна готівка.

— Не збираюсь у це встрявати. Я не лихвар, — відповів я.

— Не будь дурний. Нам треба діяти швидко.

Я поглянув на Поллі. Вона вже попереджала мене про Кантабіле і Стронсона, і тепер я хотів мовчки звіритися з нею. Своїм усміхом вона підтвердила свою осторогу. Проте її дуже бавило прагнення Кантабіле запхнути нас у «тандерберд», втиснути у червону шкіряну оббивку машини, що гурчала з відчиненими дверцятами. Це було схоже на викрадення. Ми стояли на широкому хіднику перед Інститутом, і любителі легенд про злочинний світ могли б розповісти, що саме на цьому місці знаменитий Дін О’Баньйон[214] колись гасав своїм «буґатті» зі швидкістю сто шістдесят кілометрів на годину, розганяючи перехожих. Взагалі-то я навіть розповідав про це Такстерові. Хоч би куди приїжджав, Такстер хотів відчути характерну особливість, дух цього місця. Тепер же, коли йому відкривалася сама суть Чикаґо, він, задоволено шкірячись, зауважив:

— Якщо ми не потрапимо до Бартельштайна сьогодні, можемо заїхати до нього вранці, дорогою на летовище.

— Пол, — звелів Кантабіле, — сідай за кермо. Я бачу патрульну машину.

Автобуси намагалися протиснутися повз припаркований «тандерберд». Дорожній рух було паралізовано. Копи вже ввімкнули свої блакитні мигавки на Ван-Бюрен-стріт. Такстер пішов за Поллі до машини, а я сказав Кантабіле:

— Рінальдо, їдь собі. Дай мені спокій.

Він поглянув на мене так, ніби збирався відкрити жахливу таємницю. Я побачив душу, що боролася з труднощами такими ж великими, як і в мене, от тільки в іншій, віддаленій сфері.

— Я не хотів виливати це на тебе, — проказав він, — але ти змушуєш викручувати тобі руки, — його пальці, щільно обтягнуті жокейськими рукавичками, вхопили мене за рукав. — Твій давній друзяка, Алек Шатмар, страшенно влип, або може влипнути — це залежить від тебе.

— Чому? Як так?

— Я тобі скажу. В одного з моїх людей є гарна молода жінка. Вона клептоманка. Її схопили у «Філдс», коли вона хотіла потягнути кашеміровий кардиган. А Шатмар — її адвокат, січеш? Це я порадив їй Шатмара. Він поїхав до судді й попросив не кидати її в тюрягу, бо їй потрібне психіатричне лікування, і він це влаштує. Ну і суд звільнив її, передавши на поруки Шатмару. Тоді Шатмар привіз цю ціпу просто в мотель, стягнув із неї лахи, та не встиг завалити, бо вона вшилася. Коли дала від нього драла, на ній була лише смужка паперу, з тих, що їх ліплять поперек сидіння унітазу. Є багато свідків. Ця дівчина чесна. Вона не волочиться по мотелях. Єдиний її бзік — це крадіжки. Заради тебе я стримую її чоловіка.

— Усе, що я чую від тебе, Кантабіле, це нісенітниці. Дедалі більші нісенітниці. Шатмар може поводитись, як шаленець, але він не чудовисько.

— Гаразд, я спущу на нього її чоловіка. Думаєш, твого друзяку не попруть з адвокатів? Ще й як попруть — можеш не сумніватися.

— Ти наплів це все не знати з якого дива, — відповів я. — Якби в тебе щось було на Шатмара, ти б уже шантажував його.

— Як хочеш. Не слухаєш мене, то я дозволю, щоб цьому скурвому синові пустили юшку й прирізали його.

— Мені все одно.

— Та як ти можеш таке казати? Знаєш, хто ти? Ти — відлюдько, ось хто ти насправді. Ти не хочеш знати, чим переймаються інші люди.

Мені завжди всі вказують на мої вади, тимчасом як я стою із широко розплющеними, спраглими очима, вірячи їм і відчуваючи прикрість. Без метафізичної стійкості такий чоловік, як я, наче святий Севастіан під стрілами критики. Дивно, що все це терплю. Як оце зараз, коли Кантабіле, схопивши мене за рукав картатого пальта, дихав інтригами й осудом, що виривалися із сопел його блідого носа. Для мене головне не те, як саме мене ганять у всіх цих випадках, а те, як я використовую ці випадки, щоб витягти приховану інформацію. І, схоже, найновіша інформація, що мені відкрилася, свідчила про те, що я особа, схильна до мікро- та макрокосмічних уявлень або ж до ось якого переконання: все, що відбувається в людині, має світове значення. Таке переконання зігрівало все довкола, перед моїм зором з’являлися милі блискучі листочки та наливалися плоди у апельсинових гаях, де незіпсоване «я» було цнотливе і з вдячністю зверталося до свого Творця, і все таке. Можливо, для мене це був єдиний спосіб бути собою справжнім. Але у той момент ми стояли на широкому підмерзлому хіднику бульвару Мічиґан, за нашими спинами був Інститут мистецтв, а навпроти нас — кольорові вогні різдвяної торгівлі й білі фасади «Піплз Ґес» та інших компаній.

— Хай там який я є, Кантабіле, а ми з моїм другом не поїдемо з тобою.

Я поквапився до «тандерберда», щоб спинити Такстера, який уже сідав у машину. Він саме підтягнув поли плаща, пірнаючи у м’який салон. Було видно, що він дуже задоволений. Я просунув голову досередини й сказав:

— Виходь! Ми з тобою йдемо пішки.

Але Кантабіле заштовхнув мене в машину поруч із Такстером. Вперся руками мені в зад й увіпхнув всередину. Відтак опустив переднє сидіння, щоб затиснути мене. Далі з виляском захряснув дверцята й звелів:

— Поллі, рушай.

Поллі так і зробила.

— Що ти собі думаєш? Якого біса ти мене штовхнув і тримаєш тут?

— Копи вже в нас на хвості. Я не мав часу сперечатися.

— Ну, знаєш, це вже викрадення, — сказав я йому. І тільки-но вимовив слово «викрадення», як моє серце сповнилося дитячим відчуттям жахливої образи. Але Такстер веселився, з його широких уст виривався придушений сміх, а у примружених очах стрибали бісики.

— Ха-ха, Чарлі, не сприймай цього надто серйозно. Це дуже потішний момент. Насолоджуйся ним.

Такстер був на сьомому небі. Він переживав справжню чиказьку пригоду. Заради нього місто підтверджувало свою репутацію. Зауваживши це, я трохи охолов. Гадаю, я таки справді люблю розважати своїх друзів. Хіба я не купив осетра, свіжих булочок і мармеладу, коли судовий пристав сказав, що Такстер у місті? Я й досі тримав у руках паперову торбинку зі «Стоп енд шоп».

Вуличний рух був жвавий, але водійська майстерність Поллі просто вражала. Вона вивела білий «тандерберд» у лівий ряд, навіть не торкнувшись гальм, без поштовху, з безстрашною вправністю, як першокласний шофер.

Невгамовний Кантабіле вивернувся назад, щоб сидіти до нас лицем, і сказав:

— Поглянь, що в мене тут є. Сигнальний примірник завтрашньої ранкової газети. Я купив його в одного типа з друкарського цеху. І знаєш що? Ми з тобою потрапили до колонки Майка Шнайдермана. Послухай, — і він зачитав: «Чарлі Сітрин, шевроле Французького Легіону й чиказький писака та автор фільму “Фон Тренк”, виплатив у “Плейбой-клубі” картярський борг одному з представників кримінального світу. Тобі варто відвідати в університеті семінар із покеру, Чарльзе», — що скажеш, Чарлі? Шкода, що Майк не знав усіх подробиць: про твою машину, хмарочос і все таке. Ну, що ти про це думаєш?

— Що я думаю? Я б не назвав автора грамотним. А ще я хочу вийти на Вабаш-авеню.

Якщо не читати газет, то життя в Чикаґо видається стерпніше. На Медісон-стріт ми повернули на захід й проїхали під чорними каркасами надземки.

— Не спиняйся, Поллі, — сказав Кантабіле. Ми їхали далі, у напрямку Стейт-стріт, з її різдвяними прикрасами, Санта-Клаусами й північними оленями. Єдиним елементом стабільності у цей момент була дивовижна водійська майстерність Поллі.

— Розкажи мені про «мерседес», — озвався Такстер. — Що з ним сталося? І що це за історія з хмарочосом, пане Кантабіле? А представник кримінального світу в «Плей-клубі» — це ви?

— Кому треба, той знає, — відказав Кантабіле. — Чарлі, скільки вони залупили за ремонт? Ти відвіз її назад, до торговельного агента? Маю надію, що ти тримаєшся якнайдалі від цих фахівців-здирників. Чотириста баксів на день лише одній жирній мавпі. Які кидали! Я знаю хорошу дешеву майстерню.

— Дякую, — сказав я.

— Сховай свою іронію подалі. Найменше, що я можу — це зробити так, щоб ти повернув собі частину грошей за ремонт.

Я не відповів нічого. Моє серце вистукувало одну лише тему: я наполегливо бажав опинитися деінде. Я просто не хотів бути тут. Терпіти цю суцільну муку. Був невідповідний момент, щоб пригадувати слова Джона Стюарта Мілла, та все ж я їх пригадав. Він казав щось на кшталт цього: завдання шляхетних натур у той час, коли більшість із нас приречені виконувати дрібні й нікчемні справи, — бла-бла-бла, бла-бла-бла, бла-бла-бла. Тож єдина насправді цінна річ у цих нікчемних справах — той дух, що супроводжує їхнє виконання. А я не бачив у своєму становищі взагалі нічого цінного. Проте, якби завдання durum genus hominum, казав видатний Мілл, здійснювалися за допомогою надприродних сил і не вимагали мудрості чи доброчесності, о! тоді людина мало що могла би цінувати в інших людях. Це саме та проблема, що поставила перед собою Америка. «Тандерберд» міг би тут виступити як надприродна сила. А що ще цінувала людина? Поллі нас везла. Під цією копицею рудого волосся був мозок, який безумовно знав, що слід цінувати, — якби лишень хтось запитав. Та ніхто не запитував, а щоб керувати цією машиною, їй не треба було напружувати мізків.

Ми саме проїжджали височезну споруду Першого національного банку з її багатьма поверхами золотистих вогнів.

— Що це за прекрасна будівля? — поцікавився Такстер.

Ніхто не відповів. Ми мчали по Медісон-стріт. У такому темпі, їдучи просто на захід, ми дістались би до Валдгаймського цвинтаря хвилин за п’ятнадцять. Там, під засніженою травою й могильними каменями, лежать мої батьки; у зимових сутінках ще можна було розгледіти обриси предметів. Та ми, звісно ж, прямували не на кладовище. Ми звернули на Ла-Саль-стріт, де застрягли поміж таксівками, вантажівками, що розвозили газети, «ягуарами», «лінкольнами» та «ролс-ройсами» біржових брокерів та корпоративних юристів — витончених злодіїв та пихатих політиканів, духовної еліти американського бізнесу, орлів, які ширяють у високості, далеко від щоденних, щогодинних і щохвилинних людських потреб.

— Чорт, ми проґавимо Стронсона. Цей жирний малий собачий син завжди вшивається на своєму «астон-мартіні» за першої ж нагоди зачинити контору, — сказав Кантабіле.

Поллі сиділа за кермом мовчки. Вуличний рух спинився. Такстерові нарешті вдалося привернути увагу Кантабіле, і я, покинутий сам на себе, поринув у задуму. Точнісінько так само, як учора, коли Кантабіле загнав мене, практично під дулом револьвера, у смердючу вбиральню російської лазні. І ось що я думав: без сумніву, в трьох інших душ у теплому мороці цього лакованого автомобіля, розігрітого й труського, були такі ж химерні думки, як і в мене. Проте вони, схоже, не так гостро їх усвідомлювали. І що ж я так гостро усвідомлював? Я усвідомлював таке: колись я думав, що знаю, де перебуваю (якщо взяти Всесвіт за систему координат). Але я помилявся. Та все ж принаймні міг сказати, що мені вистачило духовних сил не бути розчавленим незнанням. Проте зараз було ясно, що я ні не належав до Чикаґо, ні достатньо відірвався від нього, і що чиказькі матеріальні й повсякденні інтереси та явища не були для мене ні достатньо актуальні та яскраві, ні достатньо символічно прозорі. Таким чином у мене не було ні жвавої актуальності, ні символічної ясності, і у цей час я перебував просто-таки ніде. Ось чому я ходив до професора Шельдта, батька Доріс, провадити довгі й загадкові розмови на езотеричні теми. Він давав мені читати книжки про ефірні та астральні тіла, Розумну Душу та Свідому Душу, Невидимі Сутності, чиї вогонь, мудрість і любов творили Всесвіт і керували ним. Мене значно більше захоплювали бесіди з доктором Шельдтом, аніж роман із його донькою. Насправді вона була добра дитина. Приваблива і жвава, білява, з різко окресленим профілем — просто чудова мініатюрна юна леді. Щоправда, їй конче праглося подавати до столу химерні страви, наприклад, яловичину по-веллінґтонському, а тістечка завжди виходили в неї недопечені, як і м’ясо, але то все дрібниці. Я зв’язався з нею лише через те, що Рената зі своєю матінкою витурили мене й замінили на Флонзелі. Доріс не вартувала і Ренатиного нігтя. Рената? Що ж, вона не потребувала ключа запалювання, щоб завести машину. Один дотик вуст до капота, і двигун готовий був ревти для неї. До того ж панянка Шельдт прагнула високого суспільного становища. У Чикаґо не так легко знайти чоловіка з глибшими інтелектуальними інтересами, й було очевидно, що Доріс хотіла стати мадам шевальє Сітрин. Її батько був фізик у старому Інституті Армора, один із керівників «Ай-Бі-Ем», консультант НАСА, який удосконалював метал для космічних кораблів. Проте він також був і антропософ. Він не хотів називати це містицизмом. Стверджував, що Штайнер — це Дослідник Незримого. Але Доріс, що неохоче говорила про свого батька, вважала його несповна розуму. Та все ж вона розповіла мені чимало фактів про нього. Це був розенкрейцер і гностик, він читав уголос для померлих. Слід сказати також, що в моменти, коли дівчатам доводиться вдаватись до еротичних штучок, мають вони талант до цього чи ні — й тут нічого не вдієш, — Доріс поводилася зі мною досить сміливо. Та все йшло не так. Я з нею просто не був собою і в найневідповідніший момент викрикнув був: «Рената! О, Рената!». Потім лежав приголомшений і притихлий. Проте Доріс зовсім не образилася на мене за мій вигук. Вона все розуміла. Це була її головна перевага. Коли почалися мої бесіди з професором, вона теж поводилася гідно, розуміючи, що я не маю наміру спати з донькою свого гуру.

Сидячи у чистій професоровій вітальні — мені рідко коли випадало бувати у такій чистісінькій кімнаті, як ця, де паркет зі світлої деревини був натертий до блиску, на східних килимках, що де-не-де вкривали підлогу, не було ні пилинки, а з вікна відкривався вид на парк із кінною статуєю генерала Шермана, який гарцював у прозорому повітрі, — я був цілком щасливий. Я поважав доктора Шельдта. Дивні речі, що він їх казав, були принаймні глибокі. У наші дні та в нашому столітті люди вже не говорять нічого такого. Він був із якогось зовсім іншого часу. Навіть одягався, як член заміського клубу двадцятих років. Колись я подавав ключки для гольфу таким людям. Пан Массон, один із моїх постійних «клієнтів» у клубі «Сансет Рідж» у Вінетці, був викапаний доктор Шельдт. Гадаю, що пан Массон уже давно полетів до праотців, і що в усьому світі лише я пам’ятаю, який він був, коли вибивав м’яч із піщаної пастки.

— Докторе Шельдт… — Сонце яскраво сяє, вода вдалині така ж спокійна, як душевний мир, що я його не досягнув, і така ж побрижена, як сум’яття; озеро багате своїми незліченними можливостями, коливальними, гідропотужними. У вітальні стоїть лискуча кришталева ваза з анемонами. Ці квіти, кольору непередаваного словами вогню, що походить із нескінченності, можуть лиш одне — приваблювати зір. — Докторе Шельдт, — кажу я, дивлячись у його зацікавлене й відкрите обличчя, з таким же незворушним виразом, як у бика, і намагаючись визначити, чи можна покладатися на його розум — себто, чи в нас під ногами твердий ґрунт реальності, чи трясовина шаленства. — Скажіть мені, чи щось розумію в цьому: думка в моїй голові є також думкою у зовнішньому світі. Свідомість у самості створює облудне розмежування між об’єктом і суб’єктом. Правильно я кажу?

— Так, гадаю, що так, сер, — відповідає цей міцний літній добродій.

— Потамування моєї спраги не є чимсь, що починається в моєму роті. Воно починається з води, що походить ззовні, зі світу поза мною. Так само й з істиною. Істина — це щось, що розділяємо ми всі. Два плюс два дорівнює чотирьом, як для мене, так і для кожного з нас; це не має нічого спільного з моїм еґо. Це я розумію. Як і відповідь на аргумент Спінози, що, якби пожбурений камінь мав свідомість, він би міг подумати: «Я лечу крізь повітря», — так ніби він робить це з власної волі. Проте, якби він був свідомий, то вже не був би простим каменем. Він також міг би породжувати рух. Мислення, здатність мислити й пізнавати — це джерело свободи. Мислення може довести, що душа існує. Фізичне тіло — представник душі та її дзеркало. Воно є знаряддям і віддзеркаленням душі. Вигадливою настановою душі самій собі. Душа бачить себе у моєму тілі, так само як я бачу своє лице у люстрі. Це відображається моїми нервами. Земля, без перебільшення, це дзеркало думок. Самі ж об’єкти — втілені думки. Смерть — це темний зворотний бік свічада, необхідний для того, щоб ми могли щось побачити. З кожним сприйняттям у нас стає трохи більше смерті, і це необхідність. Ясновидець зможе це справді бачити, коли навчиться осягати внутрішнє бачення. Щоби зробити це, мусить покинути себе і стати віддалік.

— Усе це є в текстах, — відповідає доктор Шельдт. — Не можу бути певен, що ви все збагнули, але ви цілком точно висловлюєтеся.

— Гадаю, що почасти я розумію. Коли наш розум цього прагне, на нас сходить божественна мудрість.

Відтак доктор Шельдт починає розглядати фразу: «Я — світло світу». Він розуміє це світло також і як сонце. Потім він говорить про Євангеліє від Івана, як натхненне Херувимом, сповненим мудрості, тимчасом як Євангеліє від Луки натхненне полум’яною любов’ю Серафима. Херувими, Серафими та Престоли — три найвищі чини у духовній ієрархії. Я зовсім не певен, що розумію його.

— Я не розуміюся на цих високих матеріях, докторе Шельдт, проте мені надзвичайно приємно й втішно про все це чути. Бо я взагалі не знаю, на якому я світі. Колись, як життя стане трохи спокійніше, я візьмуся вивчати це, вивчати на совість.

— А коли життя стане спокійніше?

— Не знаю. Проте, гадаю, вам уже казали раніше, наскільки сильнішою почувається душа після такої бесіди.

— Вам не слід чекати, поки настане спокій. Ви самі маєте постановити його віднайти.

Він бачив, що я й досі був доволі скептичний. Я не міг прийняти таких речей, як Місячна Еволюція, вогненні духи, Сини Життя, Атлантида, органи духовного сприйняття у вигляді квітів лотоса, дивне поєднання Авраама та Заратустри чи Ісуса та Будди. Для мене це було вже занадто. Та все ж, коли в доктрині йшлося про те, що я й сам припускав, передчував чи знав про самість, сон або смерть, це завжди звучало правдиво.

Крім того, я мав думати про мертвих. Поки я цілковито не втратив до них інтересу, поки не вдовольняюся лише земною тугою, що її відчуваю до мами й батька, Деммі Вонґел чи Гумбольдта фон Флейшера, я мусив докопатися до суті, мусив переконатися, що смерть — це кінець і що мертві й справді померли. Або я погоджуюся з конечністю смерті й відмовляюся від будь-яких подальших припущень, відкидаючи свою дитинну сентиментальність і палкість, або ж здійснюю повне й належне дослідження. Бо я просто не міг відмовитися від дослідження. Так, я міг змусити себе думати про це все, як про непоправну втрату товаришів по плаванню, що їх зжер циклоп. Я міг розглядати людське життя як поле битви. Полеглих кладуть у ями, викопані в землі, або спалюють на попіл. Після цього вже не випадає розмірковувати про чоловіка, який подарував вам життя, чи про жінку, яка вас народила, чи про Деммі, яку ви востаннє бачили при посадці на літак в Айдлвайлді, з її довгими блідими ногами, макіяжем і кульчиками, чи про блискучого майстра бесіди Гумбольдта фон Флейшера, на якого ви востаннє дивилися на одній із Західних Сорокових вулиць, коли він їв сирну паличку. Ви могли би просто прийняти той факт, що вони зникли назавжди, як і ви зникнете одного дня. Тож, коли щоденні газети розповідають про вбивства, скоєні на вулицях перед натовпами байдужих свідків, то у такій байдужості немає нічого дивного. Згідно з метафізичними уявленнями про смерть, що їх, схоже, набули вже всі на світі, кожен із нас потрапить у її лабети, смерть викраде всякого, розчавить і задушить. Цей страх і це мордування — найприродніші речі на світі. І ці ж таки висновки проникли у життя суспільства й присутні в усіх його інституціях, у політиці, в освіті, банківській справі, юриспруденції. Переконаний у цьому, я не бачив причини, чому мені не слід ходити до доктора Шельдта, щоб говорити про Серафимів, Херувимів і Престолів, Верховенства, Власті та Начала, Ангелів і Духів.

Під час нашої останньої зустрічі я сказав докторові Шельдту:

— Сер, я вивчав брошуру з назвою «Рушійна сила духовних здібностей у всесвітній історії», що містить захопливий уривок про сон. Схоже, з нього випливає, що людство відучилося спати. Адже певні речі, що мають відбуватися під час сну, вже просто не відбуваються. Саме тому ми прокидаємо такі виснажені, змучені, безсилі, злі тощо. Скажіть мені, чи я правильно зрозумів. Фізичне тіло спить, ефірне тіло теж спить, але душа виходить назовні.

— Так, — відповів професор Шельдт. — Душа, коли ви спите, проникає у надчуттєвий світ чи принаймні в одну з його сфер. Простіше кажучи, вона входить у власну стихію.

— Мені би хотілося так думати.

— І що ж вам заважає?

— Ну, я спробую, просто щоби побачити, чи я це розумію. У надчуттєвому світі душа зустрічається з невидимими силами, що у давнину відкривалися посвяченим у їхніх містеріях. Не всі істоти з ієрархії доступні живим, а лише ті, без яких не можна обійтися. Тож, коли ми спимо, як ідеться в брошурі, ті слова, що ми їх вимовили протягом дня, вібрують і відлунюють довкола нас.

— Не буквально слова, — виправив мене доктор Шельдт.

— Ні, але відтінки відчуттів, радість чи біль, намір, з яким було мовлено слова. За допомогою цих вібрацій та відлунь наших думок, почуттів і слів, уві сні ми спілкуємося з істотами ієрархії. Але тепер, коли ми щодня так кривляємося, коли наші турботи такі приземлені, коли мова так зіпсувалася, слова стали такі брутальні й спотворені, коли ми говоримо стільки дурних і нудотних речей, вищі істоти чують саме белькотіння, бурчання і телерекламу — мовлення на рівні собачих консервів. Це їм нічого не говорить. Яку втіху можуть знайти вищі істоти у такому матеріалізмі, позбавленому піднесених думок і поезії? Як наслідок, єдине, що ми чуємо вві сні — це скрипіння, шипіння і дзюркотіння, шелест листя й гудіння кондиціонерів. Тож для вищих істот ми незрозумілі. Вони не можуть на нас впливати й самі потерпають від браку спілкування з нами. Я правильно зрозумів?

— Загалом, так.

— У зв’язку з цим я міркую про свого покійного друга, який скаржився на безсоння. Це був поет. І тепер я можу зрозуміти, чому він мав такі проблеми зі сном. Можливо, йому було соромно. У тому сенсі, що він не мав годящих слів, що міг би їх забрати з собою у сон. Либонь, він справді волів не спати, ніж переживати щоночі ганьбу та провал.

«Тандерберд» саме зупинився біля будівлі Рукері на Ла-Саль-стріт. Кантабіле вистрибнув. Поки він притримував дверцята для Такстера, я звернувся до Поллі:

— Поллі, порадь мені щось.

— Цей тип, Стронсон, має великі проблеми, — відповіла вона. — Дуже, дуже, дуже великі. Читайте в завтрашній газеті.

Ми пройшли крізь викладений кахлями й оточений балюстрадою вестибюль Рукері та піднялися на швидкісному ліфті. Кантабіле весь час повторював, ніби хотів мене загіпнотизувати: «Десять штук сьогодні — п’ятнадцять до четверга. Це п’ятдесят відсотків за три дні. П’ятдесят відсотків». Ми вийшли у білий коридор й опинилися перед величезними подвійними дверима з написом «Інвестиційна корпорація Західної півкулі». Кантабіле постукав у двері умовним кодом: три рази; пауза; раз; і ще один, останній раз. Я здивувався, навіщо це потрібно, та, зрештою, людина, яка повертає гроші, аж так їх примноживши, певно, мусить відбиватися від інвесторів. Нам відчинила вродлива секретарка. Приймальню встеляли килими.

— Він на місці, — сказав Кантабіле. — Тільки ви, хлопці, кілька хвилин почекайте.

Такстер опустився на низьку оранжеву канапу для двох. Якийсь чоловік у сірій куртці прибиральника шумно пилососив довкола нас. Такстер скинув свого крислатого дженджуристого капелюха й розгладив пасма волосся, підстриженого у стилі епохи Директорії, над своїм чолом неправильної форми. Він затиснув загубник вигнутої люльки своїми рівними вустами й сказав: «Сідай». Я дав йому потримати торбинку з осетром і мармеладом, і перейняв Кантабіле перед дверима Стронсонового кабінету.

І вихопив у нього з-під пахви завтрашню газету. Він учепився в неї, і ми обидва взялися її сіпати. Поли його пальта розкрилися, і я побачив у нього за поясом револьвер, от тільки мене це вже не лякало.

— Чого тобі? — запитав він.

— Я просто хочу поглянути на колонку Шнайдермана.

— Ось, я вирву цю сторінку для тебе.

— Тоді я звідси йду.

Він гнівно тицьнув мені газету й зайшов до кабінету Стронсона. Квапливо гортаючи сторінку за сторінкою, у фінансовому розділі я знайшов статтю, що описувала труднощі Стронсона та «Інвестиційної корпорації Західної півкулі». Проти нього висунула позов Комісія з цінних паперів і бірж. Його обвинувачують у порушенні федеральних правил щодо операцій з цінними паперами. Він, зі злочинною метою, користувався поштовими переказами і мав справу з незареєстрованими грошовими документами. У пояснювальній письмовій заяві Комісія стверджувала, що Ґвідо Стронсон — послідущий шахрай, ніякий не випускник Гарварду, а недоук із Нью-Джерсі, який не закінчив навіть середньої школи й працював на бензозаправці, а до недавнього часу був дрібним службовцем в інкасаторському агентстві у Плейнфілді. Він покинув дружину та чотирьох дітей. Тепер вони живуть на Сході з державної допомоги. Приїхавши до Чикаґо, Ґвідо Стронсон відкрив величезну контору на Ла-Саль-стріт і представив чудові папери, зокрема диплом Гарвардської школи бізнесу. За його словами, він досяг помітного успіху в Гартфорді на керівній посаді в одній зі страхових агенцій. Його інвестиційна компанія незабаром уже мала широку клієнтуру, вкладаючи кошти у свинарство, вирощування какао та видобуток золотоносних руд. Він купив особняк у Норт-Шор[215] і казав, що хоче почати полювати на лисиць. Скарги, подані клієнтами, стали причиною цих федеральних розслідувань. Звіт закінчувався повідомленням про те, що на Ла-Саль-стріт ходять чутки, буцімто Стронсон має багато клієнтів серед мафіозі. Він, мабуть, обійшовся їм у декілька мільйонів доларів.

До вечора все Чикаґо про це довідається, і завтра біля його контори стоятимуть натовпи ошуканих інвесторів, тож Стронсон потребуватиме захисту поліції. От тільки хто захистить його післязавтра — від мафії? Я розглядав фотографію цього типа. З власного досвіду знав, що газети помітно спотворюють обличчя, проте ця світлина, якщо вона хоч трохи правдиво відображала Стронсона, не викликала жодної симпатії. Деякі лиця тільки виграють від переінакшення.

Тож чому Кантабіле привіз мене сюди? Він обіцяв мені швидкі прибутки, та я щось-таки знав про сучасне життя. Себто міг дещо вичитати у величезній таємничій книзі міської Америки. Я надто перебірливий та непосидючий, щоб вивчати її докладно — життєві обставини я використовував, щоби перевірити свою невразливість; незалежна свідомість вчилася уникати таких явищ і звільнятися від їхнього впливу. Та все ж я більш-менш знав, як діють шахраї на кшталт Стронсона. Вони ховають значну частину накрадених доларів, а потім, відсидівши у в’язниці вісім чи десять років, виходять на свободу і спокійно виїжджають на Кариби чи Азорські острови. Можливо, Кантабіле зараз намагався прибрати до рук дещо з прихованих Стронсоном грошей — мабуть, у Коста-Риці. Або ж, якщо він втрачав двадцять тисяч доларів (частина з яких, імовірно, належала сімейству Кантабіле), він надумав вчинити гучний скандал. І хотів, щоб я був свідком цього. Моя присутність справила би йому приємність. Адже завдяки мені він потрапив до колонки Майка Шнайдермана. Тож він, певно, замислював щось іще блискучіше, ще напрочуд вигадливіше. Він потребував мене. І чому я так часто дозволяв себе у таке втягувати? Шатмар робив зі мною те ж саме; Джордж Свібел організував для мене гру в покер, щоб дещо мені продемонструвати; сьогодні ж навіть суддя Урбанович у своєму кабінеті заради мене увійшов у роль. Напевно, в Чикаґо я асоціювався з мистецтвом і глибоким змістом, з певними вищими цінностями. Хіба ж я не автор «Фон Тренка» (фільм), що його відзначив французький уряд і клуб «Зиґзаґ»? Я й досі тримав у гаманці тоненьку зім’яту шовкову стрічку, яку слід носити в петлиці. О, ми, бідолашні душі, всі такі нестійкі, нетямущі, стурбовані, неспокійні. Ми навіть не можемо добре виспатися вночі. Не здатні встановити контакт із милостивими, рятівними ангелами та архангелами, які готові зміцнити нас своїм теплом, мудрістю і любов’ю. Ох, ми нещасні душі, як зле ми всі даємо собі раду, і як я прагну внести зміни, поправки чи покращення. Хоч щось.

Кантабіле замкнувся в кабінеті з паном Стронсоном, і цей Стронсон, зображений у газеті з відразливо товстою пикою і зачіскою «під пажа», ймовірно шаленів. Можливо, Кантабіле пропонував йому угоди — угоди щодо угод про угоди. Або радив, як домовитися з розлюченими клієнтами з мафії.

Такстер підняв ноги, щоб прибиральник міг під ними пропилососити.

— Гадаю, нам краще піти, — сказав я.

— Піти? Зараз?

— Думаю, нам треба звідси забиратися.

— О, Чарлі, перестань, не змушуй мене йти. Я хочу подивитися, що буде. Більше ніколи не випаде такої нагоди. Цей тип, Кантабіле, геть скажений. Він дивовижний.

— Краще б ти не летів у той «тандерберд», не порадившись зі мною. Ти такий збуджений ґанґстерським Чикаґо, що тобі аж свербіло. Гадаю, ти сподіваєшся використати цей досвід — надіслати про це статейку в «Рідерз дайджест» чи втнути ще якусь дурницю. Та нам треба багато що обговорити.

— Чарльзе, це може зачекати. Знаєш, ти мене здивував. Ти завжди скаржишся на свою ізольованість, а тут я приїжджаю в Чикаґо і виявляю, що ти просто-таки в гущі подій, — Такстер підлещувався до мене. Він знав, як я люблю, коли мене вважають знавцем Чикаґо. — А що, Кантабіле теж ганяє м’яча в твоєму клубі?

— Не думаю, що Ланґобарді дозволив би йому туди вступити. Він ненавидить дрібних ґанґстерів.

— То Кантабіле один із них?

— Я точно не знаю, хто він. Поводиться, як справжній Дон. А сам — якийсь недоумок. Одначе його дружина працює над докторською.

— Ти маєш на увазі цю бомбезну руду на платформах?

— Це не вона.

— Хіба не чудово він вистукав код на дверях? І кралечка-секретарка відчинила. Зверни увагу на ці скляні шафи з мистецькими витворами доколумбової епохи і колекцією японських віял. Кажу тобі, Чарльзе, ніхто насправді не знає цієї країни. А це неабияка країна. Провідні тлумачі Америки ні на що не годяться. Вони знай лише видають завчені формули про неї. Ти, так, ти, Чарльзе, мусиш написати про це, зобразити своє життя день за днем, додавши до цього деякі свої ідеї.

— Такстере, я вже розповідав тобі, як у Колорадо ходив з донечками подивитися на бобрів. Довкола озера службовці лісництва помістили стенди з природознавчими плакатами про життєвий цикл бобрів. От тільки самі бобри про це нічогісінько не знали. Вони і далі гризли деревину, плавали і продовжували бути бобрами. Проте ми, людські бобри, страшенно переймаємося тим, як нас описують інші. На нас упливає те, що ми чуємо. Від Кінсі[216], Мастерса[217] чи Еріксона[218]. Ми читаємо про кризу ідентичності, відчуження тощо, і це все на нас упливає.

— І ти не хочеш долучатися до зніяковіння своїх співвітчизників від нових даних? Господи, як я ненавиджу слово «дані». А сам весь час здійснюєш аналіз високого рівня. Візьмімо хоча б ту статтю для «Ковчега», що ти мені надіслав — гадаю, вона тут, у моєму дипломаті, — і в якій пропонуєш економічне тлумачення особистісних дивацтв. Погляньмо, я впевнений, що маю її з собою. Ти стверджуєш, що на цій особливій стадії капіталізму може існувати зв’язок між скороченням інвестиційних можливостей і пошуком нових ролей або ж прагненням інвестувати у власну особистість. Ти навіть цитуєш Шумпетера, Чарлі. Так, ось вона: «Ці драми можуть видаватися суто внутрішніми, та, либонь, вони економічно зумовлені… коли люди вважають, що вони неймовірно винахідливі чи творчі, вони просто відображають загальну потребу суспільства в економічному зростанні».

— Сховай цю статтю, — сказав я. — Заради Бога, не цитуй мені моїх власних ідей. Цього я сьогодні не витримаю.

Насправді мені дуже легко було видавати глибокі думки на кшталт цієї. Замість того, щоб жаліти мене через мою словесну нестриманість, Такстер їй заздрив. Він прагнув бути представником інтелігенції, стояти у пантеоні й виголошувати Важливі Заяви, як Альберт Швейцер, Артур Кестлер, Сартр чи Вітґенштайн. Він не розумів, чому я ставлюся до цього з підозрою. Глибоко цим ображений, він казав, що я надто пихатий і навіть надто великий сноб. Але що поробиш, я просто не хотів бути провідником світової інтелігенції. Гумбольдт домагався цього щосили. Він вірив у всесильний аналіз, ставив ідеї над поезією і ладен був проміняти Всесвіт на підсвіт вищих культурних цінностей.

— Хай там як, — сказав Такстер, — тобі слід ходити по Чикаґо, як Ретіф де ля Бретон[219] ходив вулицями Парижа, і писати хроніку. Це була би сенсація.

— Такстере, я хочу поговорити з тобою про «Ковчег». Ми з тобою збиралися надати нового поштовху інтелектуальному життю країни та перевершити «Америкен мерк’юрі», «Даял» чи «Ревіста де Оксіденте» тощо. Ми роками його обговорювали й планували. Я витратив на це купу грошей. Оплачував усі рахунки протягом двох з половиною років. Тож де наш «Ковчег»? Я думаю, що ти чудовий редактор, природжений редактор, і вірю в тебе. Ми оголосили про вихід нашого журналу, і люди надіслали матеріали. Ми тримаємо їхні рукописи вже цілу вічність. Я отримую сердиті листи, навіть погрози. Ти зробив із мене цапа-відбувайла. Всі обвинувачують мене і цитують тебе. Ти подаєш себе знавцем Сітрина і розпатякуєш про мене по всіх усюдах — як я працюю, як мало розумію жінок, які маю слабкості. Я не беру цього надто близько до серця. Проте був би радий, якби ти не говорив про мене стільки. А всі ті слова, що ти вкладаєш мені в уста, мовляв, X — це недоумок, a Y — дурень. Я не маю упереджень проти X чи Y. Це ти хочеш їм дошкулити.

— Чесно кажучи, Чарльзе, причина, чому наш перший номер досі не вийшов, у тому, що ти надіслав мені купу антропософських матеріалів. Ти не дурний, тому в антропософії справді щось має бути. Але, заради Бога, ми ж не можемо вийти в світ з усіма цими нісенітницями про душу.

— Чому ні? Адже ж говорять про псюхе, то чому ж не про душу?

— Псюхе — це по-науковому, — сказав Такстер. — Ти маєш привчати людей поступово до цих твоїх термінів.

— А навіщо ти купив такий величезний запас паперу? — поцікавився я.

— Я хотів, щоб ми були готові видати п’ять номерів поспіль, не турбуючись через папір. До того ж це була вигідна покупка.

— І де тепер усі ці тонни паперу?

— На складі. Та я не думаю, що тебе непокоїть саме «Ковчег». Насправді тебе з’їдає Деніз, суди та гроші й усі ті прикрощі й тривоги.

— Ні, це не так, — відповів я. — Іноді я навіть вдячний Деніз. Ти вважаєш, я маю, як Ретіф де ля Бретон, ходити вулицями? Що ж, якби Деніз не позивалася зі мною, я б навіть не виходив із дому. Через неї мені доводиться їздити в середмістя. Завдяки цьому я не відриваюся від реальності. Це, безперечно, пізнавально.

— Чим же?

— Ну, я усвідомлюю, наскільки універсальне бажання скривдити свого ближнього. Гадаю, за демократії воно таке ж саме, як і за диктатури. От тільки тут панування права і правників створює певні обмеження. Людині можуть завдати чимало шкоди, перетворити її життя на пекло, але вбити насправді не можуть.

— Твоя любов до просвіти, Чарльзе, і справді робить тобі честь. Я серйозно. Можу це тобі сказати після двадцятьох років дружби, — промовив Такстер. — У тебе достоту химерна натура, але є в тобі якась — не знаю, як це назвати — якась велич. Якщо ти кажеш «душа», а я кажу «псюхе», то ти, певно, маєш на те свою причину. Ймовірно, ти й справді маєш душу, Чарльзе. А це досить приголомшливий факт, хоч би про кого йшлося.

— Ти й сам її маєш. Й одначе, гадаю, нам краще відмовитися видавати «Ковчег» і ліквідувати активи, якщо такі ще залишилися.

— Послухай, Чарльзе, не поспішай. Ми дуже легко можемо виправити ситуацію. Ми вже майже досягли мети.

— Я більше не можу вкладати у це гроші. Мені ведеться не надто добре фінансово.

— Ти не можеш порівнювати твою ситуацію з моєю, — сказав Такстер. — Мене в Каліфорнії взагалі обібрали до нитки.

— І наскільки там усе погано?

— Що ж, я звів твої зобов’язання до мінімуму. Ти обіцяв виплатити Блоссом зарплату. Невже ти не пам’ятаєш Блоссом, секретарку? Ти познайомився з нею у вересні.

— Мої зобов’язання? У вересні ми домовилися звільнити Блоссом.

— Ох, але вона єдина справді вміла працювати з усіма цими машинами «Ай-Бі-Ем».

— Але ж ми їх так і не запустили.

— Це не її провина. Ми були готові. Я міг почати будь-якої миті.

— Насправді ти хочеш цим сказати, що надто велике цабе, щоб обійтися без штату.

— Май трохи серця, Чарльзе. Відразу після того, як ти поїхав, її чоловік загинув у автокатастрофі. Ти ж не хотів би, щоб я її звільнив у такий час. Хай там як, Чарльзе, а я знаю твою шляхетність. Тож узяв на себе сміливість передбачити, як ти вчинив би у такій ситуації. Це лише тисяча п’ятсот баксів. Взагалі-то є ще одна річ, про яку я мушу згадати — рахунок за будматеріали для крила, що ми розпочали.

— Я не казав тобі добудовувати крило. Я був категорично проти.

— Але чому? Ми ж вирішили, що це має бути окреме приміщення. Ти ж не хотів би, щоб я всю цю редакційну веремію закрутив у себе вдома?

— Я виразно сказав, що не хочу мати з цим нічого спільного. І навіть попередив тебе: якщо вириєш велику яму біля свого будинку, то підірвеш фундамент.

— Що ж, це не так уже й страшно, — відповів Такстер. — Будівельна компанія може прекрасно все це розібрати й забрати свою деревину. А щодо непорозуміння між двома банками… Мені страшенно прикро, та це не моя провина. Платіж із міланського «Banco Ambrosiano» затримався. Це все ті кляті бюрократи! До того ж тепер в Італії панує хаос й анархія. Та хай там як, у тебе є мій чек.

— Немає.

— Немає? Він мав прийти поштою. Поштова служба — це просто жах. Це був мій останній внесок на суму тисяча двісті доларів у траст «Пало-Альто». Вони вже продали мою частку. Тепер винні тобі тисячу двісті.

— А може, вони так і не отримали чек? Мабуть, його вислали з Італії на дельфіні.

Він не усміхнувся. Момент був надто поважний. Ми, зрештою, говорили про його гроші.

— Ті каліфорнійські пройдисвіти мали ще раз виписати банківський чек і надіслати його тобі.

— Можливо, чек «Banco Ambrosiano» ще не покрито, — припустив я.

— Так ось, — він дістав зі свого дипломата великий жовтий блокнот із відривними розлінованими аркушами. — Я розробив план, як повернути тобі втрачені гроші. Ти повинен отримати початкову вартість акцій. Я на цьому наполягаю. Гадаю, ти купував їх по чотири сотні. Знаєш, ти переплатив, вони зараз значно опустилися. Але це не твоя провина. Вважатимемо, що коли ти відіслав їх для мене, вони вартували вісімнадцять тисяч. Я не забуду і про дивіденди.

— Ти не мусиш сплачувати дивідендів.

— Ні, я наполягаю. Досить легко з’ясувати, які саме дивіденди виплачує «Ай-Бі-Ем». Ти надішлеш мені цифру, а я тобі — чек.

— За п’ять років ти виплатив за цією позикою менше тисячі доларів. Ти весь час сплачував відсотки, але крім них — майже нічого.

— Процентна ставка була захмарна.

— Протягом п’яти років ти гасив основну суму двома сотнями доларів на рік.

— Точних цифр я зараз не можу пригадати, — сказав Такстер. — Проте знаю, банк буде тобі дещо винен після того, як продасть акції.

— Акції «Ай-Бі-Ем» тепер вартують менше двохсот доларів за штуку. Банк теж зазнає збитків. Але мені байдуже до того, що відбувається з банками.

Проте Такстер тепер заходився пояснювати, як він протягом п’ятьох років поверне гроші, дивіденди і все решту. Звужені чорні зіниці його подовгастих очей кольору зеленого винограду перебігали від цифри до цифри. Він збирався все зробити красиво, з гідністю, шляхетно, відкрито, не уникаючи жодної частини свого зобов’язання перед другом. Я розумів: він справді вірить у те, що говорить. Але я також знав, що ретельно розроблений план відшкодування мені збитків у його голові рівносильний самому відшкодуванню. Ці довгі жовті аркуші, заповнені цифрами, ці щедрі умови повернення коштів, увага до деталей, запевнення в дружбі, залагодили нашу справу раз і назавжди. У якийсь магічний спосіб.

— З тобою слід бути скрупульозно точним у цих маленьких угодах. Для тебе незначні суми важливіші за великі. Мене часом дивує, що ми з тобою мусимо гаяти час на дрібниці. Ти міг би заробити будь-яку суму. Ти не знаєш власних можливостей. Дивно, правда ж? Ти міг би повернути важіль, і гроші посипались би на тебе.

— Який важіль?

— Ти міг би піти до якогось видавця з проектом і назвати суму авансу.

— Я вже отримав великі аванси.

— Копійки. Ти міг би отримати значно більше. Мені й самому спало на думку кілька ідей. Для початку ми з тобою могли б зробити той культурний бедекер, що я з ним завжди до тебе чіпляюся, себто путівник для освічених американців, які їдуть до Європи й втомлюються ходити крамницями, купуючи флорентійську шкіру та ірландське лляне полотно. Вони вже по горло ситі натовпом звичайних туристів-роззяв. Припустімо, ці культурні американці, скажімо, у Відні. У нашому путівнику вони зможуть знайти перелік дослідницьких інститутів, які могли б відвідати, маленьких бібліотек, приватних колекцій, музичних гуртів камерної музики, назви кав’ярень і ресторанів, де можна зустріти математиків чи скрипалів. Там були би також адреси поетів, художників, психологів, щоб туристи могли побувати в їхніх майстернях і лабораторіях, поспілкуватися з ними.

— Дати таку інформацію культурно-настирним туристам — це все одно, що викликати розстрільну команду й порішити всіх цих поетів.

— У Європі немає жодного міністерства туризму, яке не сприйняло би це із захватом. Усі вони цілковито це підтримали би. Можливо, навіть підкинули трохи грошенят. Чарлі, ми могли б зробити це для кожної європейської країни, для всіх великих міст та столиць. Цей задум принесе нам з тобою мільйон доларів. Я би взяв на себе організацію і дослідження. Виконав би більшу частину роботи. А ти описав би інтелектуальну атмосферу, ідеї, що панують там чи там. Нам потрібні будуть люди, які працюватимуть із деталями. Ми могли б розпочати з Лондона, а далі взятися за Париж, Відень і Рим. Скажи лише слово, і я піду в одне з великих видавництв. Твоє ім’я забезпечить нам аванс у двісті п’ятдесят тисяч доларів. Ми поділимо його навпіл і покладемо край твоїм турботам.

— Париж і Відень! Чому не Монтевідео й Боґота? Там не менше культури. І чому ти пливеш до Європи на кораблі, а не летиш?

— Це мій улюблений спосіб подорожувати, надзвичайно заспокійливий. У житті моєї старенької матінки залишилось уже не так багато задоволень, і одне з них — улаштовувати такі круїзи для своєї єдиної дитини. Цього разу вона зробила для мене навіть більше. Бразильські футбольні чемпіони саме здійснюють турне Європою, а вона знає, що я люблю футбол. Я кажу про розкішний футбол. Тож матінка примудрилася дістати мені квитки на чотири матчі. Поза тим я маю справи в Європі. І хочу також побачитися з декотрими зі своїх дітей.

Я не став запитувати, як він може подорожувати першим класом на «Франс», зоставшись без гроша. Це нічого б мені не дало. Його пояснення ніколи не вкладалися у мене в голові. Пам’ятаю, як він сказав був, що вельветовий костюм із блакитним шовковим шарфом, зав’язаним у стилі Рональда Колмана[220] — це цілком путяще вечірнє вбрання. Насправді ж мільйонери у смокінгах супроти нього скидалися на жебраків. Жінки обожнювали Такстера. Якогось вечора під час його останнього плавання через Атлантику одна літня дама з Техасу, якщо цій розповіді можна вірити, під скатертиною кинула йому на коліна замшевий мішечок із коштовностями. Він стримано його повернув. Мені він сказав, що не збирається обслуговувати багатеньких старих баб, з яких сиплеться порохно. Навіть тих, які по-східному чи по-ренесансному незмірно щедрі. Бо зрештою, вів далі він, це був великодушний жест, що відповідав великому океанові й широкій натурі. Проте Такстер надзвичайно гоноровий, доброчесний та вірний своїй дружині — всім своїм дружинам. Він ніжно любить усю свою величезну родину, багатьох дітей, яких він мав від декількох жінок. Якщо він не проголосить Великої Заяви, то принаймні залишить свій генетичний слід на землі.

— Якби я не мав грошей, то попросив би, щоб матінка відіслала мене четвертим класом. Скільки ти залишаєш чайових, коли сходиш на берег у Гаврі?

— Я даю старшому стюарду п’ять баксів.

— Це щастя, що вибираєшся звідти живий.

— Цього цілком достатньо, — зауважив Такстер. — Вони чіпляються до американських багатіїв і зневажають їх за боягузтво та неуцтво.

Потім він сказав:

— Мої справи закордоном пов’язані з міжнародним консорціумом видавців, для якого я розробляю одну ідею. Взагалі-то я запозичив її у тебе, Чарлі, але ти цього вже не пригадаєш. Ти сказав, як цікаво було би об’їздити світ, беручи інтерв’ю у багатьох друго-, третьо- і четверторядних диктаторів — генерала Аміна[221], Каддафі та усієї цієї породи.

— Вони втопили би тебе у своєму ставку для риби, якби запідозрили, що ти називатимеш їх третьорядними.

— Не будь дурний. Я ніколи такого не зроблю. Вони лідери світу, що розвивається. Але насправді це чудова тема. Кілька років тому вони були убогі чужоземні студенти-богема, на яких чекала доля дрібних шантажистів, а тепер — погрожують великим націям, чи колишнім великим націям, знищенням. Поважні світові лідери до них підлабузнюються.

— Чому ти думаєш, що вони з тобою розмовлятимуть? — запитав я.

— Та вони просто знемагають від бажання побачити когось такого, як я. Вони прагнуть доторкнутися до великого світу, а в мене бездоганні рекомендації. Вони всі хочуть почути про Оксфорд і Кембридж, про Нью-Йорк та лондонський світський сезон, подискутувати про Карла Маркса і Сартра. Якщо їм заманеться пограти у гольф, теніс чи пінґ-понґ, я все це вмію. Готуючись до цих інтерв’ю, я прочитав кілька вартісних речей, щоб налаштуватися на відповідний лад — наприклад, чудовий есей Маркса про Луї Бонапарта. Я також зазирав у Светонія, Сен-Сімона та Пруста. Між іншим, на Тайвані має відбутися міжнародний поетичний конгрес. Я можу висвітлити його у пресі. Треба знати, що і де відбувається, прикладати вухо до землі.

— Щоразу, намагаючись це зробити, я лише брудню вухо, — відказав я.

— Хто знає. Можливо, мені навіть вдасться взяти інтерв’ю у Чан Кайші, перш ніж він відкине копита.

— Не уявляю, що такого він може тобі сказати.

— О, я вже про це зумію подбати, — сказав Такстер.

— Як щодо того, щоб ушитися з цієї контори? — запитав я.

— Чому б тобі хоча б раз не поступитися й не вчинити по-моєму? Відмовитися від надмірної обережності. І дозволити відбутися чомусь цікавому. Що поганого може з цього вийти? Тут ми можемо побалакати з таким же успіхом, як і деінде. Скажи мені, що з тобою, як твої особисті справи?

Щоразу, коли ми з Такстером зустрічаємося, у нас відбувається бодай одна задушевна бесіда. Я говорю з ним відкрито і даю собі волю. Попри його ексцентричну дурість, і мою власну теж, між нами існує якийсь зв’язок. Часом зізнавався собі, що розмови з Такстером для мене не менш корисні за психоаналіз. Та і вартість їхня з роками виявилась майже однаковою. Такстер міг витягнути з мене те, що я насправді думаю. Мій поважніший вчений друг, такий як Річард Дюрнвальд, не слухав, коли я намагався обговорити з ним ідеї Рудольфа Штайнера. «Нісенітниці, — сказав він. — Просто нісенітниці! Я зазирав у це». У вченому світі антропософію не поважали. Дюрнвальд різко відмахнувся від цієї теми, щоб зберегти повагу до мене. Проте Такстер запитав:

— Що це за Свідома Душа, і як ти поясниш теорію, що наші кістки викристалізувалися з самого космосу?

— Я радий, що ти запитав про це, — відказав я. Проте, перш ніж устиг відповісти, побачив, що до нас іде Кантабіле. Ні, він не йшов, він линув до нас, так наче замість підлоги з її килимами, знайшов якесь інше матеріальне опертя.

— Я це позичу, — мовив він, і вхопив чорного дженджуристого капелюха з загнутими крисами. — Гаразд, — вигукнув заохотливо й збуджено. — Вставай, Чарлі. Ходімо, відвідаємо цього чолов’ягу.

Він брутально зірвав мене з місця. Такстер теж підвівся з оранжевої канапи, але Кантабіле штовхнув його назад зі словами:

— Не ти. По одному.

Він потягнув мене за собою до президентських дверей. Там на мить спинився.

— Послухай, — сказав він. — Говоритиму я. Це особлива ситуація.

— Я бачу, що це ще одна з твоїх вигадливих вистав. Але грошей я не дам.

— О, я насправді не вчинив би так із тобою. Але хто, крім хлопця, який вляпався по самі вуха, дав би тобі три за два? Ти ж бачив статтю в газеті, так?

— Звісно, — відповів я. — А що, якби не бачив?

— Я б не дав тебе скривдити. Ти пройшов мою пробу. Ми — друзі. Та все одно, піди й зустрінься з хлопцем. Думаю, ти вважаєш своїм обов’язком досліджувати американське суспільство — від Білого дому і до нетрів. Тепер усе, чого я від тебе хочу, це спокійно постояти, поки я скажу кілька слів. Вчора ти дуже добре тримався. І нічого ж злого тобі не сталося, хіба ні? — говорячи це, він міцно стягнув пасок мого пальта і нап’яв мені на голову Такстерового капелюха. Двері кабінету відчинилися, перш ніж я встиг утекти.

Фінансист стояв біля свого письмового столу, одного з тих величезних адміністративних столів у стилі Муссоліні. Фотографія у газеті виявилась оманлива лише в одному — я очікував побачити вищого чолов’ягу. Стронсон був огрядний хлопець із русявим волоссям і жовтуватим обличчям. Постаттю скидався на Біллі Сроула. Русяві кучері спадали на його коротку шию. Враження, що він справляв, було не надто приємне. Його щоки чимось нагадували сідниці. На ньому була сорочка зі стоячим коміром, а на грудях висіли, раз у раз побрязкуючи, різні прикраси, ланцюги й амулети. Стрижка під пажа робила його схожим на порося в перуці. А черевики на грубій підошві додавали зросту.

Кантабіле привів мене для того, щоб погрожувати цьому чоловікові.

— Подивися добре на мого кента, Стронсоне, — сказав він. — Це той, про кого я тобі казав. Запам’ятай його. Ти ще його побачиш. Він дістане тебе. У ресторані, в гаражі, в кіно, у ліфті, — мені ж він сказав: — Це все. Іди, почекай за дверима, — і розвернув мене лицем до дверей.

Я похолов. А потім мене охопив жах. Бути нехай навіть маріонеткою, що уособлює вбивцю, — жахливо. Проте, перш ніж я встиг заперечити, скинути капелюха й спинити блеф Кантабіле, з ящика з чарунками на письмовому столі долинув надзвичайно підсилений голос Стронсонової секретарки, який заполонив усю кімнату.

— Вже? — запитала вона.

І він відповів:

— Вже!

Тут-таки прибиральник у сірій куртці ввійшов до кабінету, пхаючи перед собою Такстера. В руці у нього було розгоруте посвідчення.

— Поліція. Відділ убивств, — сказав він і штовхнув нас усіх трьох до стіни.

— Зачекайте. Покажіть посвідчення. Що значить «убивств»? — запитав Кантабіле.

— А ти думав, що я просто дозволю тобі сипати погрозами і нічого не робитиму? Коли ти сказав, як саме мене прикінчиш, я звернувся до прокурора штату й домігся ордера на затримання, — сказав Стронсон. — Два ордери. Один для невідомого, твого друзяки — найманого вбивці.

— Вони гадають, що ти із Корпорації убивств[222]? — запитав мене Такстер. Такстер рідко сміявся вголос. Навіть найбільша радість виявлялася у нього майже нечутно, а цією миті його радість була просто величезна.

— Хто найманий вбивця — я? — перепитав я, силкуючись усміхнутися.

Ніхто не відповів.

— Стронсоне, хто б тобі погрожував? — кинув Кантабіле. Його зухвалі карі очі блищали вологою, натомість обличчя стало хворобливо сухе і бліде.

— Ти проциндрив понад мільйон баксів, що належали хлопцям із «Трійки», і тобі кінець, шмаркачу. Ти — мертв’як! То чого б іще комусь влізати у цю справу? В тебе не більше шансів, ніж у клозетного щура. Офіцере, цей чоловік уже не жилець на цьому світі. Вам треба побачити цю історію у завтрашній газеті. «Інвестиційна корпорація Західної півкулі» розорилася. Стронсон хоче потягнути за собою на дно ще кількох людей. Чарлі, піди й принеси газету. Покажи її цьому чоловіку.

— Чарлі нікуди не піде. Всі стоять, спираючись на стіну. Я чув, що у тебе є револьвер і що твоє прізвище Кантабіле. Нахилися, серденько, — отак.

Ми всі послухалися. Свою зброю поліціант тримав під пахвою. Кобура скрипіла. Він витягнув револьвер з-за розкішного паска Кантабіле.

— Не звичайний дешевенький тридцять восьмого калібру. Це «маґнум». Цим ти міг би завалити слона.

— Ось бачите, як я вам і казав. Це зброя, що він тицяв мені під ніс, — сказав Стронсон.

— Це, мабуть, у сімейства Кантабіле спадкове — необачне поводження зі зброєю. Це ж твій дядечко Мучі замочив двох дітваків? Жодного класу. Безголові люди. А тепер подивимося чи маєш ти при собі трохи трави. Було б добре, якби разом із цим ішло також порушення умов дострокового звільнення. Ми тебе надовго запакуємо, друже. Клята банда дітовбивць.

Тепер черга дійшла до Такстера, і полісмен обшукував його під плащем. Такстерові уста розтягнулися, а перенісся викривленого носа палало від радості, від насолоди зустрічі з дивовижним Чикаґо. Я був розлючений на Кантабіле. Я просто несамовитів. Детектив провів долонями по моїх боках, попід руками та між ногами й сказав:

— Ви, двоє добродіїв, можете розвернутися. Пара дженджиків. Де ви дістали ці черевики з полотняними вставками з боків? — запитав він Такстера. — Італія?

— Кінґс-роуд, — відказав Такстер люб’язно.

Детектив скинув сіру куртку прибиральника — під нею була червона сорочка зі стоячим комірцем — і висипав на стіл вміст довгого чорного гаманця Кантабіле зі страусової шкіри.

— А хто з них мав би бути вбивцею? Еррол Флінн[223] у плащі чи картате пальто?

— Пальто, — відповів Стронсон.

— Ну ж бо, арештуйте його і виставте себе на посміх, — сказав повернутий до стіни Кантабіле. — Вперед, не зволікайте.

— А що, він якась знаменитість? — запитав поліціант. — Велике цабе?

— Точно! — підтвердив Кантабіле. — Він відома, видатна людина. Зазирніть у завтрашню газету й побачите його ім’я у колонці Шнайдермана. Чарльз Сітрин. Він важлива особа в Чикаґо.

— То й що, ми дюжинами садимо важливих осіб до в’язниці. Губернаторові Кернеру навіть забракло мізків подбати про розумного посередника, — детектив розважався. Його просте, пошрамоване обличчя, яке тепер випромінювало потіху, було лицем досвідченого полісмена. Під червоною сорочкою вгадувалися могутні груди. Мертве волосся перуки не пасувало до його натурального, здорового кольору обличчя, йому бракувало природної симетрії. Воно відстовбурчувалося на голові у невідповідних місцях. Такі перуки я бачив на веселих, розфарбованих у яскраві кольори сидіннях у роздягальні мого клубу в середмісті — копиці волосся, як скайтер’єри, чекали на своїх господарів.

— Кантабіле прийшов до мене сьогодні вранці з божевільними пропозиціями, — мовив Стронсон. — Я сказав: «Нізащо». Тоді він погрожував убити мене й вимахував револьвером. Він справді ненормальний. Потім пообіцяв, що повернеться зі своїм кілером. Описав, як має відбутися вбивство. Той хлопець вистежуватиме мене тижнями. А потім рознесе мені півобличчя, як гнилий ананас. Змалював розтрощені кістки, розчавлені мізки та кров, що юшитиме з мого носа. Він навіть розповів, як буде знищено знаряддя вбивства, речовий доказ. Кілер розпиляє його могутньою слюсарною ножівкою, розплющить молотком частинки й викине їх у каналізаційні люки на околицях. Він розписав усе до найменшої дрібниці!

— Ти все одно покійник, товстозадий, — озвався Кантабіле. — За кілька місяців тебе знайдуть у каналізації й муситимуть зішкребти з твоєї пики товстезний шар лайна, щоб дізнатися, хто це був.

— Немає дозволу на зброю. Чудово!

— А тепер заберіть звідси цих типів, — сказав Стронсон.

— Ви висуватимете обвинувачення проти всіх? У вас же лише два ордери.

— Проти всіх.

Я втрутився:

— Пан Кантабіле сам щойно сказав, що я не маю з цим нічого спільного. Ми з моїм другом Такстером виходили з Інституту мистецтв, і Кантабіле притягнув нас сюди, нібито для того, щоб обговорити капіталовкладення. Я співчуваю панові Стронсону. Він наляканий. Кантабіле — не при своєму розумі. Він страшенно марнославний, його переповнює пиха й шалена самозакоханість. Але все це — блеф. Це просто один із його оригінальних розіграшів. Можливо, офіцер скаже вам, пане Стронсон, що я не схожий на кілера на кшталт Лепке[224]. Я впевнений, що йому випадало кількох таких бачити.

— Цей чоловік нікого ніколи не вбивав, — підтвердив коп.

— А ще я маю летіти до Європи й залагодити багато справ.

Це останнє важило для мене найбільше. Найпаскудніше у цій ситуації було те, що вона вривалася в мою тривожну заклопотаність, у мою складну суб’єктивність. Це була моя внутрішня громадянська війна супроти публічного життя, простого й такого, що його кожен може відчитати, і характерного для цього міста — Чикаґо, Іллінойс.

Як фанатичний читач, немов стіною обгороджений силою-силенною своїх книжок, звиклий дивитися згори, зі своїх високих вікон, на поліцейські й пожежні машини та карети швидкої допомоги, як складний чоловік, сформований тисячами посилань і текстів, я виявив дещо спільне у моїй ситуації з тим, як Т. Е. Лоуренс пояснював свій вступ до Королівських військово-повітряних сил Великої Британії: «Раптом зануритися у натовп неотесаних чоловіків і опинитися…» Як там було далі? «…на ті мої найкращі роки, які ще мені зостались». Грубі жарти, галас, непристойна лайка казарм, розгрібання сміття. Так, багато людей, казав Лоуренс, без жодних нарікань прийняли би покарання смертю, щоб уникнути кари життям, що її доля тримає у другій руці. Я розумів, що він має на увазі. Тож настав час комусь — і чом би не такому, як я? — відповідаючи на це складне й жахливе запитання, просунутися трохи далі за решту чудових людей, які пробували це зробити раніше. Найгіршим цієї абсурдної миті було те, що руйнувалися мої плани. О сьомій мене чекали на вечерю. Рената засмутиться. Вона страшенно гнівалася, коли її змушували даремно чекати. У неї запальна вдача, і її нестриманість завжди виявляється в особливий спосіб. До того ж, якщо я не помилявся у своїх підозрах, Флонзелі весь час крутився десь поблизу. Людей вічно переслідують думки про заміну. Навіть найстійкіші та найурівноваженіші особи мають десь у запасі таємно обрані інші варіанти, а Рената не належала до найстійкіших. А що вона частенько складала на ходу віршики, то одного разу здивувала мене оцим: