Дещо варто сказати й про перекладацькі клопоти. Щодо гекзаметра, який вже давно побутує у нашій перекладній та оригінальній літературі, то тих клопотів у досвідченого перекладача найменше — він, сказати б, мислить гекзаметром: оригінальна фраза одразу ж набуває гекзаметричного подиху. Той «подих» має відповідати поетичному образові оригіналу (поезія — єдність сенсу й звуку), скажімо, в таких рядках: «Аж колихнувсь Олімп, як ступила стопа Громовержця, / що із престолу схопивсь — земля аж ахнула важко». Зайве казати, що читачеві не потрібно думати тут ні про дактилі, з яких складено вірш, ні про хореї, які подекуди виступають замість спондеїв, ні про цезури, тобто паузи в межах віршового рядка, — йому треба читати (бажано повільно) — і бачити, як бачили, слухаючи співця, у давнину.

Подих — це життя. Гекзаметр живий — завдяки його ритміко-інтонаційному розмаїттю, що досягається в метричній, тобто часокількісній системі віршування античних поетів замінами дактилів (одного довгого й двох коротких складів: ( — ‿‿ ) — двома довгими складами, тобто спондеями ( — — ). А що у нашій системі віршування довгий склад просто наголошуємо, то спондей фактично стає хореєм ( — ‿ ). А втім, такі заміни вкрай потрібні, інакше гекзаметр стає нудним, аж ніяк не засобом художньої експресії; отримуємо не поезію, не єдність сенсу й звуку, а формально вкладений, нерідко таки «втиснений» у метричну схему гекзаметра «зміст» твору, — вірші без подиху, мертві вірші.

Обмежимось лише одним прикладом — щойно наведеними двома рядками з «Теогонії» (842–843). У першому рядку — одна заміна: «Аж колихнувсь Олімп, як ступила стопа Громовержця…» Виділені склади мали б звучати спондеєм, тобто протяжно; у нашому вірші, — формально, хорей ( — ‿ ). Але читач, який, читаючи, відчуває і бачить, уявивши собі той божественний Олімп, що колихнувся під стопою Громовержця, прочитає таки протяжно — вловить, хай далеке, відлуння античного гекзаметра (голосний «о» у слові «Олімп» увиразнить довготою); впровадьмо дактиль («Аж колихнувся Олімп…) — і поетичний образ миттю пропадає — маємо просто вкладений у гекзаметр «зміст». У другому рядку — дві заміни: «Що із престолу схопивсь — зем|ля аж ахнула важко»; зробімо цей вірш дактилічним — і матимемо не що інше, як формально відтворену схему дактилічного гекзаметра — метричний буквалізм: «Що із престолу схопився — земля вся аж ахнула важко». Зауважмо принагідно: що коротший віршовий рядок (хорей — два склади) — то ширший, вільніший його подих, а що довший (дактиль — три склади) — то наче тісніше йому, тож перекладач «на око» може бачити похибки свого «перевіршування» (був такий термін) і відповідно корегувати «дихання» й «пульс» гекзаметричного вірша, вивіряти його на слух.

Не забуваймо: саме у можливості оперувати часом (довготою і короткістю складів) — чи не найбільший відсоток художньої експресії античної поезії, і саме цей відсоток, залишається, на жаль, поза нашою увагою. Та не лише через відмінність систем віршування: відходимо від повільного, вдумливого читання, від художнього слова загалом, — не диво, що й від рими відходимо: мовляв, щось «несерйозне», «дитяче»; домінує слово інформативне, поквапне, читане подумки, а не мовлене, живе, з усіма його барвами, тонами й напівтонами, яким було воно в античну та й не таку далеку від нас — ще не аж так технізовану, не настільки споживацьку добу.

Антична поезія, передусім епічна, — це низки, переважно складних, епітетів. Давній поет намагався максимально увиразнити те, про що говорив, — хай це «фіалково-темне» джерело на Геліконі чи «гулкогримучий» Зевс у зачині «Теогонії», а хай — опустімось на «грішну» землю — «владарі-дарожери», що водночас були й суддями (нинішнім словом — «корупціонерами»), з «Робіт і днів». Небагато й тут клопотів для перекладача, бо такими епітетами гомерівського зразка, загалом складними словами, рясніє (радше рясніла), й наша поезія, поки ще черпала з народного джерела: орел сизокрилий, лани широкополі, дівка чорнобрива, слова хитромудрі тощо; довелося, звісно, впроваджувати в нашу мову чимало новотворів, як уже наведений, — «дарожери», що не суперечить ні нормативам нашої мови, ані, на жаль, реаліям життя.

Інша річ — імена. Їх в Гесіода — сотні (в «Теогонії» — близько чотирьох сотень). Читач, певно ж, «спіткнеться» об перелік назв дев’яти Муз, що вже казати про десятки імен морських богинь — Нереїд (Т. 243–262), про дочок Океана — Океанід (349–361), про річкових богів (338–345)… Але що для нас — незрозуміло й нудно, те античним насолоджувало слух і зір — поставало образами: це були ймена, які промовляли. Скажімо, Мельпомена — «співуча» (м’яким, мелодійним є саме ймення); Терпсіхора — «та, що насолоджується танцями»… У кожній назві морських богинь — якийсь образ моря: Галена — «морська тиша», Кімодока, навпаки, — «та, що б’є хвилями»… Те саме — й Океаніди, й річкові боги: кожне з імен було, сказати б, озвученим кадром.

Для нинішнього читача нудно, для перекладача — важко. Вписати кожне з імен в гекзаметр справляє неабиякі труднощі. Подекуди доводилося порушувати нормативний наголос, відступати від порядку, в якому ці імена подані в оригіналі. Читач не знайде в перекладі й чіткого принципу передачі назв богів: тут і грецька Гея, і наша Земля; Уран (Уранос) — і Небо, іноді ж — Гея-Земля і т. д. Це, з одного боку, полегшує перекладачеві формувати гекзаметр, з іншого, — підкреслює, єдність божества з його стихією; коли мова про божество чи коли бодай якийсь штрих вказує на персоніфікацію, тоді, зрозуміло, — з великої літери: «широкогруда Земля», «Земля їх зродила й Небо широке» (тобто Уран); коли ж загалом про землю чи небо, тоді — з малої: «широкодорожна земля» (поет дає уявлення про неозорий простір), «зоряне», тобто оздоблене зорями небо. Що ж до персоніфікованих божеств, то тут переважно — українські відповідники: Страх і Жах (в оригіналі Фобос і Деймос); Наступ і Протинаступ; Забуття, Голод, Болісті тощо; оригінальні назви (окрім «Фобоса» і «Деймоса» — супутників Марса) до сучасного читача нічим не промовляли б. І

І ще одне. Перекладач не вдається ні до архаїзації, ні до осучаснення чи українізації своєї версії давнього твору. Епічне полотно — це, якщо вжити граматичний термін, — praesens historicum, теперішнє історичне; на давність вказує не так мова, як численні, духовні й матеріальні, реалії, скажімо, «добре вклади собі в серце», «продумай у серці своєму», «чорна жовч у серце шугнула», «слово крилате», «кітара», «формінга», «агора», «хітон», «кратéр» (посуд) тощо. Давниною дихають і ті складні епітети, що супроводжують чи не кожен зображуваний предмет, людину, врешті, й спосіб мислення давнього автора, особливості його світобачення й світовідчування. А щодо епітетів, то перекладач, уже згадувалось, подекуди передає їх описово, іноді — «розшифровує»; наприклад, замість традиційного «чорний» корабель — «смоляний», бо тільки це хотів зазначити давній поет (судно змазували смолою), не вносячи у те «чорний» жодної емоційної барви. Окрім слів високого стилю (жона, учта, ректи, рожевоперста Еос та ін.), у перекладі часто звучать активні дієприкметники, що додають мові динаміки, збагачують образність, як-от: сліпучий жар, вогню летючого стріли, квітуча врода, з'їдаючі тіло турботи, сяючий Геліос, ріки одвічно текучі, Афіна, війська до бою ведуча тощо (доречно вжиті активні дієприкметники, поєднання дієслова й прикметника, великих двох сил, — окраса поетичного твору).

Чи не найважливішою з ознак давньої поетики є інверсія, змінений порядок слів, що в особливий спосіб формує фразу, додає їй особливої виразності й аромату давнини, а також — перенесення (enjambement), скажімо: «Чорної там землі і Тартара, де непроглядні / мряки, і моря безплідного, й неба, що зорями сяє, / сходяться разом начала всього, водночас і межі / млисті, сирі, що й богам огидно туди зазирнути» (Т. 807–810). Те саме можна сказати й про звукопис вірша, що допомагає почути й побачити те, що змальовує поет: «Батько ж людей і богів, гострий ум, біді тій зарадив: / громом ударив різким — і гуркотом, грому одлунням, / грізно озвалась земля і небо вгорі неозоре» (Т. 838–840). Або: «блиск блискавиць і розблиск громів укупі летючих» (Т. 699).

Чималу роль у гомерівській поетиці відігравав уже згадуваний контраст, зокрема, зіставлення барв, найчастіше — темного і багряного, що мовби спалахом висвітлює образ, посилює експресію: «Жаром з обох боків пойнялося фіалково-темне / море від грому, вогню, блискавок із пащі Тіфона, / і від вітрів налітних, і від буйного полум’я грому» (Т. 844–846). Стисло кажучи, перекладач, тримаючись оригіналу, не тримався слова — намагався загалом бути близьким до першотвору, але разом з тим зробити його якомога ближчим нинішньому читачеві. Від буквалізму, до речі, застерігав інтерпретатора ще Горацій, щоб той «не намагався передавати слово — цим же словом» («Поетичне мистецтво», 133).

Гесіод у Римі не знайшов свого перекладача, як знайшов його Гомер — в особі Лівія Андроніка (III ст. до н. е.), полоненого грека, який переклав «Одіссею» староіталійським, т. зв. сатурнієвим віршем, златинізувавши і форму, й зміст першотвору (це ж, із «Іліадою», зробив наш С. Руданський — зукраїнізував її). А проте і греки, й римляни щедро черпали з творів Гесіода: Архілох, Алкей, Сапфо, Теогнід, Лукрецій, Вергілій, Горацій, Сенека, уже згадуваний Катон у своїх «Дистихах», чимало інших поетів та філософів.

Щоб уявити собі, як виглядало в давні часи це наслідування чи запозичення, варто зіставити, скажімо, відповідний пасаж Гесіода: «А коли квітне будяк, а на дереві, десь поміж листом, / сівши, цикада крильцями тре-лящить, не вгаває / посеред літа у розпалі дня й найлютішої спеки…. / кожна коза найгладкіша тоді, а вино — найсмачніше, / найгарячіші жінки, а чоловіки — найслабкіші» (Р. 582–586) — з лірикою Алкея: «Ну ж бо, груди вином / охолоди — / в небі зоря жахтить! / От же клята пора — літня жарінь / виссала соки всі. / Лиш цикада в кущах — що їй той сквар? — / Із-під крилець тремких / спів лункий видає: / що гарячіш — / то він ляскучіший. / Жарко квітне будяк, / хіть і в жінок — / щонайжагучіша. / А мужам ізсушив Сіріус міць — / стегна і голову»… А ось три Гесіодові гекзаметри (Р. 290–293), з яких Сенека виснує свою філософську прозу (з діалогу «Про стійкість мудреця»): «Коштує поту добро: стрімка туди, довга дорога; / спершу — ледве бредеш, коли ж сягаєш вершини, — / то із важкої — стає та дорога на диво легкою» — і Сенека: «— Але та дорога, на яку вони кличуть, аж надто стрімка й обривиста. — А хіба рівнина веде до вершин? А проте, не така вже вона стрімка, як дехто думає. То лише з перших кроків — скелі й урвища […] Та коли наближаємося, то з того шпилястого пасма проступають окремі вершини, а що здавалося крутизною — постає схилом». Тут знову ж доречно нагадати вислів Сенеки: «Все гарно сказане — стає моїм», тобто, уточнімо, — не за-позиченим, а за-своєним, пропущеним через своє розуміння, свою душу, отже, — оригінальним; «стовідсоткової» оригінальності попросту не буває, адже ех nihilo nihil fit.

У Київській Русі повчальні думки Гесіода, як і багатьох інших античних авторів, стають відомими ще в ті давні часи, коли, з початком XIII ст., читаною стає укладена в XI ст. у Візантії антологія афоризмів під заголовком «Бчела» (про роботящих бджіл — також у «Роботах і днях»). Найвіддаленіше і, мабуть, найвиразніше відлуння Гесіодової дидактики — у «Повчанні» дітям Володимира Мономаха[5], твір, мовби навіяний уже наведеним рядком із «Робіт і днів»: «Діти — батьків, на схилі їх літ, шанувати не будуть» (185). Великий князь київський, письменник, прекрасно розумів, що майбутнє, яким йому бути, залежить від того, як виховаємо дітей, яких засад вони триматимуться. Гесіод, щодо цих засад, — порадник чи не найкращий.