Метаморфози
В Овідієвих «Метаморфозах», поемі, яка чи не найщедріше живила європейську літературу, мистецтво, культуру загалом, із первісного хаосу, в низці міфологічних образів-перевтілень, постає перед читачем упорядкований світ і найдивніше в цьому світі творіння — задивлена в зоряне небо мисляча людина.
- Alex_61 Вже спалахнула земля по верхах, зазміїлись довкола Тріщини тілом її, без вологи вже, сірим од сквару. Трави іржею взялись, пломеніє на дереві листя. Нива неситий вогонь урожаєм своїм підживляє. Мало того: загибають міста, огороджені муром, Цілі краї й племена обертає пожежа навальна В попіл, що з вітром летить. Палахтять і ліси, й верховини: Тавр Кілікійський, і Тмол, і Афон, і Гераклова Ета, Й славна багатством джерел, сьогодні ж посушлива, Іда; Селище Муз — Гелікон і Гем, на той час не Еагрів. Всегда пробивает на ржач. Простите.
- hathy 2Alex: Перевод с другого языка, особенно литературного текста - очень непростое занятие. Украинские переводчики в этом деле значительно лучше русских (как повелось еще с советских времен). Если вы знаете латынь, то можете сравнить. Вероятно, Андрей Александрович в процессе работы использовал переводы Овидия на другие языки - это нормальная практика, ведь слова обычно многозначны, особенно в таком теологическом тексте, как Метаморфозы. А по поводу вашего смеха - увы, мой друг, не всем дано.
- mtm 2hathy. Полноте, к чему скромничать, украинские переводчики значительно лучше русских еще с античных времен. А по поводу ржача - судя по представленному отрывку - действительно, и смех и грех. Особлыво якщо розумиешь украйинську.
Публій Овідій Назон
Метаморфози
Співець одвічних перевтілень
«Метаморфози» («Перевтілення») — найбільша за обсягом у римській літературі поема, найзначніший твір Публія Овідія Назона (43 р. до н. е. — 18 р. н. е.), останнього з великих поетів «золотої доби» римської літератури. Так іноді називають літературу часів правління імператора Октавіана Августа (від 27 р. до н. е. до 14 р. н. е.) з уваги на справді блискучі її досягнення: Вергілій, гідно позмагавшися з Гомером, створив «Енеїду» — національний епос римлян; Горацій, взоруючись на давньогрецьких поетів, подарував Римові яскраву лірику, довів до мистецької досконалості суто римський жанр — сатиру і винайшов, окрім того, оригінальний вид поетичного твору — філософське послання. Тоді ж на повний голос зазвучала елегія — жанр, яким, за словами Квінтіліана, римляни кинули виклик грекам.
Розквіту літератури та мистецтва великою мірою сприяв мир. Припинення громадянських війн, що впродовж століття спустошували Італію, офіційна ідеологія пов’язувала начебто з наближенням повторного «золотого віку» — часів міфічного Сатурна, коли на землі панували злагода, справедливість і достаток. Усі ці щасливі переміни започаткував Октавіан, що виступив на політичній арені як спадкоємець Гая Юлія Цезаря і месник за його вбивство. Перемога в морській битві з Антонієм коло Акцію (31 р. до н. е.) та наступне завоювання Єгипту відкрили Октавіанові шлях до єдиновладдя, яке він, одначе, старанно замасковував, передусім — політикою відновлення старої республіки, її релігії та моралі. Тим-то, склавши з себе надзвичайні повноваження (27 р. до н. е.), Октавіан не назвав себе ні царем, ані диктатором, зате радо прийняв прізвисько Август («звеличений божеством»), а також — принцепс, тобто «перший з-поміж громадян». Низка важливих повноважень, зокрема найвища військова влада, все-таки залишились у руках Октавіана, що робило його, по суті, необмеженим правителем Римської держави.
За таких умов для Августа було вкрай важливо схилити на свій бік громадську думку, домогтись того, щоб ідеї реставрації республіки, повернення до звичаїв та релігії предків набули загального визнання. Проголошувати ці ідеї мала передусім поезія. Неоціненну послугу в тій справі зробив імператорові Гай Цільній Меценат. Проникливий політик і водночас тонкий знавець літератури, він став покровителем поетів; обережно але наполегливо скеровував їхню творчість річищем характерних для доби Августа ідейних течій. Так Вергілієва «Енеїда» прозвучала не тільки як епічний гімн римському народові: вона була обґрунтуванням нового політичного ладу — принципату Августа; в дусі соціально-політичних заходів принцепса були складені й «Римські оди» Горація. Але, перш ніж міркувати про те, наскільки щирими були «офіційні мотиви» в творчості великих поетів, треба врахувати, що і Вергілій, і Горацій — з тих, кому випало пізнати на собі страхіття кривавих міжусобиць; їхнє покоління вистраждало мир і знало йому ціну.
Інша річ Овідій, молодий поет епохи Августа. Його свідомість формувалась уже тоді, коли, за словами Таціта, «тривалий спокій, безперервна бездіяльність народу, постійна тиша в сенаті, а найбільше суворі порядки принцепса умиротворили і саме красномовство, як і все інше».
Овідієві, на відміну від його попередників, ніщо не заважало пройти основні етапи навчання, доступні синові матеріально забезпечених батьків, тим паче, що Овідіїв батько, пишаючись давньою належністю свого роду до вершницького стану, прагнув дати своїм синам — Луцієві і на рік молодшому Публієві — щонайкращу освіту. Насамперед була початкова школа в рідному Сульмоні, італійському місті в передгір’ях Апеннін, поблизу Рима. Потім, уже в Римі, — граматична школа; вчитель-«граматик», читаючи з учнями грецьких та римських авторів, давав пояснення з історії, географії, астрономії і, найчастіше, — з міфології. Вищим етапом навчання була риторична школа. Тут під орудою досвідчених ораторів знатні римські юнаки опановували таємниці красномовства, готуючись переважно до судової кар'єри, бо ж усі важливі державні справи вирішувала тепер одна «найавторитетніша» людина — імператор. Основною формою навчання були так звані декламації — ораторські вправи на історичні та міфологічні теми. Вони ділились на контроверзи, тобто суперечки, що імітували судовий процес, та свазорії — умовляння і поради, що вкладалися в уста історичних та міфологічних осіб. Цінувався дотеп, несподіваний хід думки, свіжа сентенція, вміння по-різному трактувати ту саму тему і, звісно, будувати свій виступ за всіма правилами ораторського мистецтва. Овідій, за свідченням його сучасників, блискуче задовольняв усі ці вимоги риторичної школи, крім хіба що останньої: наділений багатою уявою, він уже тоді залюбки поринав у світ міфології, навдивовиж легко складав вірші, геть не дбаючи про майбутню судову кар’єру.
Не судилося виповнитися мріям старого вершника із Сульмона, дарма що його сини з весною увійшли в життя, а з миром — у повноліття. Ледве сягнувши зрілого віку, помер старший, хворобливий, син. Не виправдав сподівань і молодший, хоча й успішно завершив освіту в Римі. Побувши членом колегії тріумвірів, тобто одним із нижчих міських урядників, а потім — судової колегії децемвірів, він незабаром перейнявся такою нехіттю до службової кар'єри, що рішуче відмовився від державних посад, задовольнившись належністю до вершницького стану. Не порадував батька й сімейними справами. Невдалим був перший шлюб: як згадує поет у своєму автобіографічному творі («Скорботні елегії», IV, 10)[1], його одружили мало не хлопцем з не милою йому, непутящою жінкою. Розлучившись, він одружується вдруге. Але й ця дружина, хоч подарувала йому дочку, недовго перебувала з ним у шлюбі.
Що ж до самого Овідія, то він, глибоко переживши смерть брата, не дуже переймається життєвими невдачами. Певно, й не називає їх невдачами. Його подальший життєвий шлях невіддільний від поезії, що вимагає творчого дозвілля; це дозвілля він і вважає найкращим даром для себе. Мандрівка Грецією та оспіваним у Гомера узбережжям Малої Азії, відвідання багатої на легенди Сицилії стали не тільки вінцем освіти, а й поштовхом до творчості. «Почуття, що викликає в нас оповідь, не може зрівнятися з тим радісним захватом, що дає споглядання», — скаже на схилі віку автор «Метаморфоз», поеми, де так багато насиченого барвами простору. Та поки що, вражений широтою обріїв, натхненний грецькими зразками, юнак береться до епосу «Гігантомахія», а також пише трагедію «Медея», яку високо поцінували тогочасні літературні критики.
Блискучий поетичний дебют Овідія не випадково пов'язаний з елегією, що була справжнім дитям свого часу. Саме в цьому жанрі найповніше відобразилися настрої представників середніх верств населення, які не знаходили, та й не шукали, поля для суспільної діяльності в умовах принципату Августа й поринали у сферу особистого життя. Не дивно, що римські поети-елегісти були палкими прихильниками александрійської поезії з її увагою до особистих переживань і стояли осторонь від тодішнього літературного класицизму, характерного для творів Вергілія і Горація. Овідієві було двадцять років, коли він узявся до любовних елегій. Поет із вдячністю згадує зачинателя римської елегії — Корнелія Галла, свого однолітка Альбія Тібулла та Секста Проперція. Овідій, однак, не був лиш наслідувачем: свої елегії він складав у цілком іншій тональності, що відображає своєрідність його світовідчуття, його розуміння любові:
(Любовні елегії, II, 4,10)
Ця життєрадісна поетова закоханість зумовила грайливе, подекуди й легковажне, трактування теми кохання. Публічні декламації, поява трьох книг «Любовних елегій» одразу ж принесли їх авторові загальне визнання. До Овідія горнеться «золота молодь» Рима. Не сприймаючи насиченої філософськими роздумами поезії Горація, не захоплюючись високою героїкою Вергілієвої «Енеїди», байдужа, зрештою, до моралізаторських настанов Августа, вона вбачає в Овідієві свого поета.
Присвятивши любовній елегії майже десять років життя, Овідій прощається з цим жанром, але не з темою любові: викінчує три книги дидактичної поеми «Мистецтво кохання», що містить практичні поради для закоханих — молодих і безтурботних сучасників поета. Засвоєні в риторичній школі знання, що мали вивести Овідія до високих посад, прислужились тепер не вельми поважній справі. «Мистецтво кохання», окрім того, прозвучало немовби глузливим відгомоном на низку законодавчих заходів Августа, скерованих на оздоровлення звичаїв та зміцнення сім'ї. Далі Овідій видає «Засоби від кохання» — своєрідний додаток чи «протиотруту» до «Мистецтва кохання»; пише й суто практичний твір «Про косметику».
З роками й Овідій звертає погляд у минувшину. Та не з тим, щоб на догоду Августові оспівати, нарешті, подвиги предків, рівнятись на їхню військову та громадянську мужність. Цей клопіт (як це робив не раз і Горацій) він полишає іншим, його влаштовує дозвілля, витонченість і розніженість, що запанували з «віком Августа» в оздобленому мармуром, щедрому на радощі Римі; до душі все те, з чим цей же Август безуспішно боровся. Взоруючись на деякі твори Проперція, Овідій видає «Героїди» — любовні елегії у вигляді послань, що їх начебто писали славетні жінки давнини — реальні й міфічні постаті — чи то до своїх чоловіків, чи до коханців, з якими вони були в розлуці. Тут і знадобилась поетові риторична наука, зокрема вправи в умовляннях — свазоріях. Немовби врівноважились, покладені на терези, природний хист чутливого поета і вигострене в риторичній школі холодне мистецтво переконання. «Героїди», хоч і продовжували — щоправда, на вищому, міфологічному рівні — любовну тематику, провіщали звернення «співця кохання» до поважніших жанрів і тем. Схиляв до цього не тільки вік поета — йому було вже за сорок, — а й вагоміші мотиви. Овідій став провідним поетом Риму: не було вже Вергілія, Горація, Проперція. До серйознішої праці спонукало й те, що Фабія, третя дружина Овідія, доводилась ріднею імператорові. Треба було, нарешті, подумати й про увічнення свого імені.
Овідій береться до здійснення справді величного задуму: розпочинає поему «Фасти» — своєрідний літопис, де, йдучи за календарем, від свята до свята, хоче описати сотні міфів та історичних подій, пов'язаних з історією Риму. А що реформу офіційного календаря здійснив Юлій Цезар, а про відновлення храмів та релігійних свят дбав Август, то цей твір набував державної ваги. Одночасно з «Фастами», що мали включати дванадцять книг і відображати свята, події та звичаї людей, поставало ще обширніше епічне полотно — поема «Метаморфози», в якій на матеріалі міфів про різноманітні перевтілення (людей — у рослини, у тварин і птахів, у струмок, у камінь тощо) автор задумав пояснити все, що відбувається в мінливому, гідному подиву світі природи.
Овідій — у розквіті творчих сил, тож робота над обома поемами посувалася швидко: протягом семи років «Фасти» були зроблені наполовину, «Метаморфози» — повністю, щоправда, ще не відшліфовані остаточно. Ці вагомі твори могли реабілітувати Овідія в очах Августа, компенсувати попередню неувагу поета до соціально-політичних заходів принцепса. Та було пізно: в один із грудневих днів 8 р. до н. е. особистим розпорядженням Август засилає Овідія в містечко Томи, грецьку колонію біля гирла Дунаю (нині Констанца в Румунії). Поет сам неодноразово підкреслює, що згубив його власний хист — вірші, передусім «Мистецтво кохання». Був і якийсь безпосередній привід, щось «ненароком побачене» (мабуть, якийсь факт, що компрометував Августа або його сім’ю), але цей натяк Овідія залишився нерозгаданим. Перед від’їздом вигнанець у відчаї спалює «Метаморфози», хоча саме цю поему вважав запорукою свого безсмертя, своїм пам’ятником; друзі, на щастя, зберегли копії твору. Сумна метаморфоза спіткала самого поета, точніше його долю: «нещодавно радісна, вона вмить стала печальною» («Скорботні елегії», І, 1, 122). Наче легендарний Фаетон, озирнувся Овідій з далекої чужини на Рим і зрозумів, що повернутись йому не доведеться. І все-таки надія жевріла. Вона і мучила поета, і тримала його при житті. Втім, вигнанець не називає своє існування життям — таке неподібне воно до того, що було в Римі: барви й рух змінилися монотонністю скіфської зими; широке коло друзів — самотністю; легкість у роботі — втомою. Не називає свій стан і смертю, бо триває біль, а найголовніше — пам’ять невтомно являє перед «очима душі» всі подробиці щасливої минувшини. Вигнаний і з життя, і зі смерті — саме таким уявлявся поетові стан перевтілення («Метаморфози», X, 487). Мав, однак, Овідій велику перевагу над оспіваними в поемі перевтіленими постатями: їхні страждання «не мали своїх слів», були німими (X, 506), він же мав змогу їх висловити. Багатоголоса душа поета звучить тепер, щоправда, своєю єдиною печальною струною. Поступово постають п’ять книг «Скорботних елегій» і чотири книги «Послань з Понта».
Час, одначе, робив своє. Не такими дикими почали видаватись поетові місцеві жителі — він у спілкуванні з ними знаходив живе співчуття. Адже сам колись радив зневіреному: «Бесіда, людні місця — ось що врятує тебе…» Непомітно озивалися в душі й інші струни: виникає задум поеми «Наука рибальства». Але надто суворими виявилися для розніженого поета випробування, що випали на його долю: виснажений злигоднями та хворобами, він помирає на чужій землі, яка однак дала йому притулок — «воду й вогонь», — яких позбавив свого громадянина Рим. Пам'ятник Овідієві, що стоїть сьогодні в румунському місті Констанці, на території давніх Томів, — свідчення шани і вдячності великому поетові, що добрим словом одгукнувся й про місце свого вигнання.
«Метаморфози» стали, отже, на межі, що відділила більшу, світлу, частину життя — «п’ятдесят бездоганно прожитих років» — од похмурого, мовби помноженого стражданням, десятиліття, яке поет провів у вигнанні.
Нещодавно ж (2017 р.), вшановуючи 2000-ну річницю смерті Овідія, міська рада Рима скасувала указ Августа про довічне заслання великого поета.
Овідія не першого зацікавили легенди про перевтілення. Чимало спроб зібрати подібні, відомі ще Гомерові, перекази спостерігаємо в елліністичній поезії. Охочі похизуватися своєю вченістю, цей матеріал опрацьовували Каллімах (III ст. до н. е.), Нікандр із Колофона (II ст. до н. е.), Парфеній Нікейський (І ст. до н. е.). Були такі спроби й у римській літературі, наприклад, у невеликому епічному творі «Ціріс», який приписують молодому Вергілієві; до цієї теми зверталися Гельвій Цінна та сучасник Овідія поет Емілій Макр. А втім, мотив перевтілення притаманний не лише греко-римській давнині: він звучить у найдавніших фольклорних творах різних народів, у тому числі в українських баладних піснях. Це зрозуміло, адже ідея перевтілення, визрівши на ґрунті прадавніх анімістичних уявлень про природу, стала поетичним баченням світу; вона близька до найдавніших і найважливіших поетичних засобів, що створюються на основі схожості та уособлення — порівняння і метафори. В українській баладі, наприклад, чоловік стає каменем, бо покинув «жону і дрібних діток»; в Овідія на камінь перетворюється горда дівчина, що знехтувала коханням, призвівши до загибелі закоханого в неї юнака (XIV, 750), — в обох, отже, було кам'яне серце. Лікаон (І, 233) не тільки вовком завив серед поля, а й став ним, бо хижий і жорстокий був, як вовк, його відповідником у слов’ян може бути вовкулак — відлюдькувата, лиха людина, що, за народним повір’ям, обертається у вовка. Аскалаф перетворився на зловісного нічного пугача (V, 545), бо темний, лихий задум зринув у його душі. Між істотою, яка перевтілюється, і тим, у що вона перевтілюється, існує, отже, певний зв’язок, однакова тривка схильність до чогось. «Ось яка постійність душі!» — дивується, підмічаючи цей зв'язок, Овідій (XI, 293). Спостережливий художник, він дуже влучно описує також зовнішню схожість, наприклад, між Лікаоном і вовком:
(І, 237–239)
Чимало перевтілень пов'язано з магією. Одні заклинання несправедливо карають людину — так у «Лісовій пісні» Лесі Українки Килина заклинає Мавку у вербу; в «Метаморфозах» злостива Юнона змінює німфу Каллісто на ведмедицю. Інші — відновлюють справедливість, приносять людині полегшення. Так і в Шевченковій баладі нещаслива дівчина стає тополею, символом печалі; на античному ґрунті відповідний символ — кипарис: у нього з волі богів перевтілюється юнак, який теж переступив за межі своєї туги (X, 135).
З мотивами давніх народних казок перегукуються перевтілення, в яких здійснюються нереальні бажання: омолодитися, розбагатіти, злетіти птахом у повітря чи просто вихопитися із свого тіла. Звідси легенда про чарівницю Медею, що повертала молодість (VII, 289), про Мідаса, що самим своїм дотиком кожну річ перемінював у золото (XI, 100), про Нарциса, що став квіткою (III, 510), незліченні перекази про перевтілення людей у птахів (наприклад, в одній із українських пісень дочка летить до матері зозулею; птахою за своїм милим полинула дівчина і в Овідія — VIII, 150).
Легенди про перевтілення часто видаються й наївною спробою пояснити сповнений загадок світ. Чому так сумно кигиче над морем чайка? Чому з дерев скрапує, наче сльоза, золотавий бурштин? Чому ворон такий смолисто-чорний, чому так дивно забарвлене пір’я у павича і дятла? Чому такий сумовитий голос в очеретяної сопілки? Чому таку тугу чути в муканні корови? Допитливі елліни не переставали дивуватись, не залишали без відповіді жодне питання: їхня фантазія була невичерпною. Та якими б різноманітними не були легенди про перевтілення, всі вони передбачають уявне, містичне злиття людини з іншими істотами й речами, всюди стирається межа між світом органічної та неорганічної природи.
З прадавніми уявленнями про перевтілення перегукується теорія метемпсихозу — переселення душ, яку розвинув грецький філософ VI ст. до н. е. Піфагор. На відміну від мілетських мислителів Фалеса, Анаксімандра й Анаксімена, що дошукувались єдиної матеріальної субстанції світу, Піфагор протиставив матеріальному тілу безсмертну, божественного походження, душу. За його уявленнями, вона може відроджуватися, переселяючись з одного тіла в інше, і навіть у тіла тварин (звідси й заборона вбивати тварин і споживати їхнє м'ясо). Про це ж, образно, — учень Піфагора Емпедокл: «Був я колись і юнаком, і дівчиною, і кущем, і птахом, і рибою в солоній воді». Теорія Піфагора цікавила багатьох у Римі часів Августа. Овідій — передусім поет, тож, звісно, не був, серед тих, хто послідовно визнавав теорію Піфагора. Ідея одвічних, безконечних перевтілень усіх істот і речей, віра в незнищимість духу — ось що захоплює в Піфагоровій науці автора «Метаморфоз».
Чому саме легенди про перевтілення обрав Овідій матеріалом для свого найзначнішого твору? Таке питання постає перед кожним, хто знайомиться з «Метаморфозами». Вважають, що тут не обійшлося без впливу елліністичної поезії. Одначе, уважніше приглянувшись до «Метаморфоз» у контексті всієї творчості поета, можемо помітити й глибші причини, що спонукали Овідія порушити цю тему. Не забуваймо, що першим захопленням поета був образ непогамовної в своїх пристрастях Медеї. До цієї постаті, вслід за Евріпідом, зверталися ті, кого приваблювали незвідані глибини людської душі, де так часто стикаються дві суперечливі сили: розум і серце. Овідієва «Медея» не збереглась, але й у «Метаморфозах» вирізняється ця демонічна жінка. «Розум одне мені радить, іншого — серце жада», — повторює поет її устами думку Евріпіда, якого Арістотель назвав «найтрагічнішим серед поетів». Овідій у своїй поемі про перевтілення продовжує тему любові, надає їй ширшого розмаху. Великою мірою саме кохання є дороговказом, «ниткою Аріадни», що веде читача звивистими стежками «Метаморфоз». І те кохання, як і світ, який воно пронизує, буває різне: то жагуче й шалене (Медея), то тихе й погідне, мов призахідне сонце (Філемон і Бавкіда), то незрозуміле, руйнівне, наче вогненні сили, що клубочаться в темному підземеллі, шукаючи виходу (Мірра, Бібліда), то чисте й промінне (Пірам і Тісба)… Та яким різноманітним не було б це почуття, в «Метаморфозах» його відтінює туга. Саме вона буває тією прихованою пружиною, яка приводить у дію феномен перевтілення. Як од кошмарного сну рятує раптове пробудження, так і тут, коли туга стає нестерпною, виникає прагнення зробити крок через невидиму межу болю, вихопитись із свого тіла, з тіснин туги (поняття туги й у латинській мові пов’язується з прикметником «тугий», «тісний»). Так Алкіона, побачивши свого чоловіка мертвим на побережжі, понесла свою тугу вже в іншій подобі — чайкою над морем. Так Ехо, сумуючи за Нарцисом, перетворюється в самий тільки голос… За тією межею, однак, — ще більша мука: залишається пам’ять, проте обривається надія порозумітися з собі подібними істотами — на цьому неодноразово наголошує поет (І, 640; IV, 580 та інші). Ось чому перевтілення, за Овідієм, — це особливий стан, це не тільки щось середнє між життям і смертю (X, 487), а й щось гірше, аніж сама смерть (X, 699). Це — приреченість, закам'янілість, безмовність болю: обернулась у камінь Ніоба, побачивши смерть усіх своїх дітей. Але біль триває і в камені: він спливає сльозами. Легенди про перевтілення дали, отже, змогу не тільки безконечно урізноманітнювати тему любові, а й поглиблювати її психологічно, адже момент перевтілення передбачає найвищу емоційну напруженість як того, хто перевтілюється, так і того, хто сам когось карає перевтіленням. Іноді ж Овідій аналізує почуття любові наче й справді з погляду науковця-психолога. Так Аталанта, у якої визріває кохання до Гіппомена (X, 614–619), дошукується, що ж конкретно їй подобається в ньому: молодість, мужність чи знатне походження, тобто хоче збагнути те, що в давнину ще прийнято було вважати ірраціональним.
Не дивно, що для Овідія, котрий проникає в світ душевних переживань людини, сам процес перевтілення стає предметом поетичного зображення. Перевтілення в Овідія оголює, робить видимим те, що раніше було неспостережним для ока, — душевне сум’яття, страждання. І що довше вони тривали, що неприроднішими були, то болісніше відбувається перевтілення. Ось чому з моторошним натуралізмом описано, наприклад, процес перевтілення у дерево Мірри, що закохалася в свого батька (X, 489–498): розщеплені нігті вростають у землю покривленим коренем, дерев'яніють кості, кров перемінюється у сік, шкіра поступово стає корою, що підповзає до живота, грудей, шиї. Не в змозі далі терпіти, Мірра зіщулюється, присідає, щоб і обличчям швидше «зануритись у кору». Закам'яніння і смертельний холод, наче «невиліковне лихо» — рак, повільно, охоплюють усе тіло Аглаври, яку довго мучила чорна заздрість (II, 820–833). Темним од темних її думок став і камінь, у який вона обернулась. І, навпаки, раптовий біль супроводжується миттєвим перевтіленням: так кам'яніє Ніоба (VI, 303–312), чайкою злітає Алкіона (XI, 731–735), самі не помічаючи того, беруться зеленню погідні душею Філемон і Бавкіда (VIII, 715–719), блискучим лавром у стрімкому бігу стає осяйна Дафна; перевтілення накреслене кількома рвучкими, як і сам рух, штрихами, тож і муки в ньому не відчутні (І, 547–552). У білу телицю обертається неповинна Io (І, 743)… Описуючи процес перевтілення, Овідій дбає про його правдоподібність, продумує кожну подробицю: у стрімкої Дафни спочатку зеленню береться волосся, що розвівається у неї за плечима, і тільки насамкінець у землю впивається цупким коренем нога (нерухома в момент перевтілення Мірра дерев'яніє навпаки — від стіп до голови).
Овідій — натхненний співець широкого простору і руху, найяскравішого вияву життя. Рух, емоційний порив, навіть страх (IV, 230) примножують красу. А що таке перевтілення в уяві поета, як не перехід якоїсь межі, як не ознаки цього одвічного, мінливого руху? Адже автор «Метаморфоз» переконаний: «Довго, в однаковій постаті… не потриває ніщо» (XV, 259–260). Не випадково перші два слова, якими починаються «Метаморфози» в оригіналі, — це дієслово «поривати» і прикметник «новий»: «Душа пориває мене оспівувати нові тіла у змінених формах». Дивно звучали б мотиви перевтілення, скажімо, у Горація — співця поміркованості, внутрішньої зосередженості і спокою, — який сумною долею Фаетона остерігав усіх тих, що плекають далекосяжні мрії. Овідій, хоч і повторює устами Феба стародавню мудрість: «Серединний шлях — найпевніший», але наче й сам німіє од захвату, коли перед юнаком Фаетоном раптово «сяйнула небес далина неозора», наче й сам чує під ногами стрімку Фебову колісницю, яку вогненні коні поривають манівцями всесвіту. Мовби заздрить батькові Фаетона, сонячному богові, який веде своїх коней «всупереч руху небесних сфер» у космічному безмежжі.
З особливим захопленням читаєш (і перекладаєш) саме ті місця «Метаморфоз», де зображено рух. Назавжди запам’ятовується дощовий крилатий вітер Нот (І, 264–267): ритм вірша передає реальне відчуття лету; красуня Аталанта, що біжить «швидше, ніж пущена скіфом стріла» (X, 589); «прудкіша од вітру» Дафна (І, 502). А яким точним є, наприклад, образ факела, що, описуючи багряні кола, «вогнями вогні доганяє» (IV, 508).
Перевтілення, власне, цікавить Овідія ще й тим, що воно, звершуючись, мовби зафіксовує рух — і зовнішній, і внутрішній, душевний, порив. Під таким кутом зору він сприймає й скульптуру, що чималою мірою живила «Метаморфози»: в кожній статуї бачить передусім зупинену мить, що триває в мармурі. Так один по однім кам’яніють воїни, кидаючись на Персея, що тримає голову Медузи (V, 185–206). Кожен обертається у камінь по-своєму (одноманітність — не для Овідія): цей — з витягнутим мечем у руці, той — з піднятим над головою списом; один, не встигши вимовити слова, так і залишився з напівроззявленим ротом, в іншого назавжди застиг благальний вираз на обличчі; спливаючи, закам'яніла й сльоза. По-різному обертаються у камінь супутниці Іо, ставши «пам’ятниками гніву» Юнони (IV, 550–562). Так і діти Ніоби (а їх чотирнадцять) гинуть від «різних ран» (VI, 224–300). І саме вияв, здавалося б, невловимих, перелітних душевних порухів, увічнення їх в твердому матеріалі дивують Овідія найбільше. Зауважмо, до речі, як пильно приглядається поет-психолог до виразу людського обличчя, спостерігаючи на ньому напружену боротьбу протилежних почуттів, наприклад, в Алтеї (VIII, 467–470). Чи це не вияв постійного прагнення зазирнути в душу людини, в якій «так багато глупої ночі» (VI, 472) — «великої годувальниці турбот» (VIII, 81)?
Подивляючи мальовничість і скульптурну чіткість Овідієвих образів, пригадуємо Горацієве порівняння: «Поезія — наче картина». «Метаморфози» блискуче підтверджують влучність цього вислову. Проте саме в цьому творі чимало такого, що виходить поза рамки можливостей тогочасного живопису. Овідій не обмежується основними барвами традиційної палітри: його цікавлять напівтони, дивує, наприклад, веселка, де сусідують різні кольори, але грані між ними — непомітні (VI, 66). Він підмічає, як викладений білим мармуром, осяяний сонцем покій повниться ледь помітною рожевістю від багряного покривала (X, 596); стежить за різними відтінками, яких набуває небо від світанку й до заходу сонця, за мінливим забарвленням місяця протягом ночі (XV, 188–194). Намагаючись дати уявлення читачеві про тишу, яка панує в оселі Сну, Овідій зображує перед входом у печеру заквітле маком поле — цікавий, багатий асоціаціями символ не тільки сну, а й тиші: квіт маку справді не шелесне і боїться найменшого подуву. Овідія не задовольняють синоніми до слова «надвечір'я»: він усе-таки хоче описати невловну межу між днем і ніччю, передати настрій цього таємничого моменту — своєрідного «перевтілення» дня у ніч:
(IV, 399–401)
Зрештою, й саме перевтілення приваблює поета ще й своєю невизначеністю, загадковістю: воно, як згадувалось, є чимось середнім між життям і смертю, нагадує цю непомітну межу між днем і ніччю. Воно й сповнює світ серпанковим, подібним до вечірніх настроїв, смутком, бо ж усюди — в струмку, дереві, квітці — перебуває чиясь душа-жалібниця. Куди не кинь оком, усюди бринить цей смуток, навіть у морському обрії, де видніється острів, що був колись прекрасною дівчиною:
(VIII, 590–591)
У цьому й відмінність світобачення Овідія від уявлення про світ, яке було, скажімо, в Лукреція, котрий чітко поділяв світ на тіла й порожнечу.
Не бракує в Овідія і контрастних зіставлень, де сусідують, різко відмежовані, барви, зорові та звукові образи, настрої. В них — емоційна напруга, якою пульсують «Метаморфози», їх динамізм. Чи не найяскравіший контрастний образ — у сцені всесвітнього потопу: на тлі вповитого смолянистими дощовими хмарами крилатого вітру постає різнобарвна веселка — Іріда (І, 270). Моторошний контраст — і в перевтіленнях, які є покаранням, помстою. Юнона, скажімо, зненавидівши красуню Каллісто, обертає її у кошлату ведмедицю: білі руки їжаться чорною шерстю, закривляються гачкуватими кігтями; обличчя, «яким щойно Юпітер намилуватись не міг, — роззявилось вищиром хижим»; замість ніжного голосу — «хрипкий рик виривається із звірячого горла» (II, 478–484).
Легенди про перевтілення дають Овідієві змогу підняти на поверхню, увиразнити фатальні непорозуміння, парадокси, якими рясніє життя, що його взявся віддзеркалити автор «Метаморфоз». Так «найласкавіша» до батька дочка «найжорстокіше» поранює його, повіривши Медеї, що в такий спосіб можна буде його омолодити; «щоб не бути злочинною, — робить злочин» (VII, 339–340). Саме на парадоксальності наголошує Овідій у переказі про Нарциса. Юнак прагне того, чим сам же найбагатший — самого себе: багатство зробило його вбогим. Він хоче вихопитись із свого тіла, тобто бути далеким від предмета своєї любові (I, 466–468). Щастя, якого жадав собі Мідас, стало його нещастям (XI, 133). У тузі Інах шукав дочку, а знайшовши її перевтіленою — ще більше затужив; найсолодший дар, безсмертя, став для нього найлютішою мукою (I, 661). Закоханий Феб-цілитель не може своїм лікувальним мистецтвом допомогти собі самому, хоч допомагає іншим (І, 524). А втім, чи й саме перевтілення не є найбільшим парадоксом? Віщий Феб, пророкуючи Аталанті її майбутнє перевтілення, сказав: «Живучи, ти будеш позбавлена самої себе» (X, 566). Мимоволі спадають на думку аналогії з життя автора «Метаморфоз». Поетичний хист — щасливий дар Овідія — обернувся для нього нещастям: завів на вигнання. Там поет, хоч і жив, та був мовби позбавлений самого себе. І чи не було фатального непорозуміння у стосунках між Августом і Овідієм: поетові подобався розніжений, розкішний Августів Рим, він оспівував його, але за це й поплатився, бо ж не таких похвал і не такої «співпраці» жадав од нього імператор.
Овідій, як і кожен великий поет давнини, за допомогою міфа намагався осмислити навколишність, заглянути у складний і суперечливий світ людини; головне ж — образними засобами зробити очевидним геніальний здогад древніх греків про те, що все на світі плинне, все міняється, ніщо не залишається незмінним. Найпридатнішими для цього видавались йому саме перекази про перевтілення.
«Метаморфози», проте, — не збірник таких переказів. Це, як наголошує у зачині сам поет, — «безперервна пісня», тобто цілісна епічна поема, що повинна розгорнути перед читачем поетичний образ еволюції світу від його початків аж до епохи Августа. Хронологічна послідовність подачі матеріалу — хіба що в обрамленні поеми: виникнення впорядкованого світу з первісного Хаосу (початок першої книги) і апофеоз Цезаря — перетворення його на сузір'я (кінець останньої, п’ятнадцятої, книги). Увесь інший матеріал викладено за цілком відносною хронологією міфа. Звідси й анахронізми: скажімо, в міфічні часи переноситься згадка про афінський Лікей — гімнасій, де викладав Арістотель (II, 710). Обрамлення «Метаморфоз» акцентує закладену в них ідею. Овідій, хоч і сприймає, за традицією, розвиток суспільства від золотого віку до залізного, все ж вірить у творчі сили людини, в її одвічний потяг до прекрасного; «вік Августа», власне, й приваблює його витонченістю культури, більшою лагідністю людських стосунків.
Хронологічний принцип, як бачимо, не був придатним для впорядкування цього матеріалу. «Найвинахідливішому серед поетів» (так назвав Овідія Сенека Старший) довелось шукати чимало композиційних засобів, щоб зібрані легенди про перевтілення зазвучали справді «безперервною піснею». Спробуймо вилучити хоча б одну з них, і ми побачимо, що поет зумів їх майстерно поєднати. Плавний перехід до сюжетно близької розповіді здійснюється, наприклад, за допомогою проміжних ланок, поєднуваних здебільшого асоціативно. Так, після перемоги Аполлона над Піфоном (І, 441–445), згадуються Піфійські ігри; переможців нагороджували вінком із зелені різних дерев, бо лавра ще не було. Далі, вже логічно підготовлений, — переказ про любов Аполлона до Дафни та її сумний наслідок: перевтілення німфи у лаврове дерево… Нова легенда вплітається у канву твору, зокрема, як аналогія до попередньої: «…при новому й старе пригадалось» (VI, 316); як підтвердження імовірності щойно наведеної розповіді (так подано, наприклад, легенду про Філемона і Бавкіду, VIII, 618); як порівняння: «Згадай подібні випадки з іншими», — розраджує Егерію Гіпполіт, оповідаючи про своє нещастя (XV, 494); як протиставлення: всі перейнялися сумною долею Гекуби, крім Аврори, бо в неї була своя, ще більша журба (XIII, 576) тощо. Нерідко звертається поет до так званого обрамлення: легенду, по суті, не пов’язану з контекстом, розповідає хтось із дійових осіб: так довідуємося, наприклад, про Сірінгу (I, 689), про Пірама і Тісбу (IV, 55). Часом та чи інша легенда впроваджується в твір з описом якоїсь скульптури (так розказано, скажімо, про Піка — XIV, 313) або звичайного предмета, наприклад, списа (легенда про Прокріду — VII, 756). Коли ж візьмемо до уваги, що в «Метаморфозах» понад двісті п’ятдесят легенд та переказів, то зрозуміємо, чому літературознавців цікавить передусім композиція цього твору, його «прихований план».
Горацій, маючи на думці міфи, підкреслював: «Нелегко по-своєму описати те, що стало спільним надбанням». Так і Овідій першою ознакою хисту вважав уміння поета по-свіжому глянути на загальновідоме. Бо хто такий митець, як не наслідувач природи — невтомної «обновительки всіх речей» (XV, 252)? Устами Алкітої автор «Метаморфоз» висловлює, без сумніву, власне прагнення — захоплювати читача «солодкою новизною» (IV, 284). Ось чому «Метаморфози» — це не поема у звичному, традиційному розумінні слова. Овідій недарма приглядався до непомітно поєднаних різних барв веселки, прислухався до милого співзвуччя по-різному настроєних струн ліри (X, 146). «Метаморфози» — це теж співзвуччя найрізноманітніших жанрів: від розлогого епосу — до мініатюрної епіграми. Тут характерний для александрійських поетів епіллій — невеличка поема, наприклад, про викрадення Просерпіни; ідилія — невелика, пройнята ліризмом розповідь про Філемона і Бавкіду; любовна елегія (наприклад, про залицяння Поліфема до Галатеї, Ітіса — до Анаксарети); любовне послання; складений у гомерівському стилі гімн, панегірик, драматичний агон — суперечка Еанта з Одіссеєм, описи творів мистецтва та архітектури, наприклад, палацу Сонця; космічні пейзажі в дусі філософської поеми Лукреція. Усім цим жанровим різновидам відповідає, звісно, ціла гама настроїв, тональностей, барв. Як Горацієве «Поетичне мистецтво», хоч його й називають іноді трактатом, є насправді живою ілюстрацією процесу поетичної творчості, так, отже, й Овідієві «Метаморфози» грайливістю гекзаметра, перемінністю образів, почуттів, жанрів імітують вічну мінливість невичерпної щодо багатства форм природи, засвідчують філософську засаду поета: «…міняється все, а не гине».
У цьому одвічному потоці перевтілень, на початку твору, вирізняється скульптурний образ людини (І, 85–86). Довкола неї — тільки-но впорядкований, зображений у пастельних тонах, світ. На відміну від усіх інших істот, які втуплюють очі в землю, людина вдивляється в зоряну красу неба, ширяє думкою у глибинах всесвіту. Вона мовби вихоплюється з низки болісних, драматичних перевтілень. В її зосередженості, у внутрішньому спокої, в задивленості у широкий простір відчувається поетова віра: дослухаючись до гармонії сфер, людина знайде злагоду з собою, з навколишнім світом, усвідомить, що вона — вінець творчої винахідливості природи, її оздоба. «Що за вигляд земля буде мати, люду позбавлена?» — жахнулись боги, довідавшись про намір Юпітера вигубити рід людський (І, 247–248). Ось чому саме цей образ — «людини, котра споглядає небо» — з особливим захопленням прийняла доба Відродження.
Овідія справедливо називають поетом, що стоїть на межі двох світів. Не тільки пізня античність, а й нові часи живились його поетичною спадщиною, насамперед «Метаморфозами». Саме з цієї поеми письменники, поети, митці різних епох та країв черпали сюжети, мотиви та образи для своїх творів; саме через призму цього твору відкривали для себе світ античної культури. На основі «Метаморфоз» і в наш час укладають збірники античних міфів та легенд. Одначе, підкреслимо ще раз, не тільки і не стільки в цьому значення поеми: в ній — глибинний чуттєвий зв’язок людини із світом природи, без якого не розбуяла б грецька ідею [Так в оригіналі. —
Поруч із Вергілієм та Горацієм Овідія віддавна шанували в українській літературі. Цитуваннями з Овідія не раз підкріплювали свої настанови автори поетик, що їх читали в Києво-Могилянській академії. Овідія натхненно наслідував Сковорода («Похвала астрономії»), захоплено відгукувався про нього Тарас Шевченко; у творах великого Кобзаря, де звучить туга за рідним краєм, знаходимо мотиви, суголосні зі «Скорботними елегіями» Овідія-вигнанця.
Мав Овідій своїх перекладачів і в Україні[2]. У 80-их роках XIX століття у літературно-громадському журналі «Зоря» було опубліковано декілька перекладів з «Метаморфоз»: легенди про Пігмаліона та Кипариса переклала Олена Пчілка, про Орфея й Еврідіку — Осип Маковей. Олена Пчілка застосувала подекуди гекзаметр, подекуди — коротший, щоправда, теж дактилічний, вірш. Іван Франко, відгукнувшись у листі про переклад, не схвалив цієї спроби. Згодом Олена Пчілка інтерпретувала й легенду про Дедала й Ікара, цього разу ще вільніше повівшись із оригіналом. Осип Маковей, вочевидь, під впливом «Енеїди» Котляревського, звернувся до римованого чотиристопного ямба. Віршова форма, інакше й не могло бути, забарвила переклад (точніше — переспів, наслідування) невластивою для оригіналу мовностилістичною тональністю. Отож, подекуди у вірші Осипа Маковея, навіть коли мова про сумне, сьогодні вчуваються нам мовби пародійні нотки:
Цікаві спроби реконструювати гекзаметр не формально, а в живому, динамічному озвученні, в єдності звуку і сенсу, належать Іванові Стешенку, який переклав деякі пасажі Овідієвої поеми. А от його сучасник Дмитро Николишин, вважаючи, що гекзаметр в українській мові «затратив не тільки первісну вартість, але й усю свою музично-вокальну гнучкість», у 20-их роках XX століття виконує переклад першої пісні шумковим віршем, точніше, поєднанням двох рядків шумки в один рядок. Не диво, що цей «побудований на українській народній ритміці» вірш потягнув за собою і притаманні українському фольклору мовностилістичні особливості: переклад рясніє здрібнілими словами, характерними для народної поетики образами, фігурами, реаліями тощо:
Фольклорну канву твору згущують ще й українізовані імена, якими всіяний переклад: Арг Аресторенко, батько Сатурненко, Сатурнівна, Дафна Пенеївна та інші. Все це, зрозуміло, не могло увінчати успіхом працю перекладача, хоча й тут натрапляємо подекуди на щасливі знахідки у відтворенні поетичних образів першотвору.
Новим кроком в освоєнні «Метаморфоз» стали переклади Миколи Зерова. Під рукою майстра гекзаметр виявив свої на диво широкі інтонаційно-ритмічні можливості, сам став могутнім виражальним засобом, а не монотонним поєднанням дактилів.
У наш час на рівні теперішніх вимог до художнього перекладу вибрані пасажі з «Метаморфоз» українською мовою інтерпретувала Юлія Кузьма.
Сьогодні, отже, не виникає питання, яким віршем перекладати Овідієву поему. Та це не означає, що праця перекладачів полегшилась. Навпаки, збереження гекзаметра має супроводжуватись якнайповнішим відтворенням усіх зображувальних засобів твору. «Метаморфози» ж, окрім проблем, що їх доводиться вирішувати перекладачеві будь-якого твору античної літератури, мають ще й свої труднощі. Це передусім труднощі стилістичного плану: потрібно відчути й передати мовою перекладу тональність кожного з представлених у поемі жанрів, домогтись належної гармонії в межах цілого твору.
Чимало клопотів завдає перекладачам образна система «Метаморфоз». Якщо Горацій, обмежений тісними рамками од, ішов у глибину слова, приховуючи свої образи, то в Овідія вони на поверхні — яскраві й розлогі. Проте відтворити їх нелегко: вони динамічні, стрімливі; статичним буває лиш останній штрих, фіксація руху. Отож багатослів’я Овідія (в поета багата синоніміка) — оманливе. Перед нами — найточніше дібрані слова. Адже зайвий штрих неодмінно зупинить рух, умертвить образ.
Овідій, як уже згадувалось, максимально розширює палітру барв. Колір нерідко набуває у нього важливого емоційного звучання. Згадаймо знамените: «Aurea prima sata est aetas» (I, 89). У перекладі: «Вік золотий було вперше посіяно». Перед нами, до речі, один із випадків, коли «потрібне слово» годі поставити на «потрібне місце». Початкове, акцентоване ритмічно й інтонаційно, звучне aurea — «золотий» осяває не тільки цей рядок, а й, здається, всю поему: недарма ж її називають «золотою легендою античності». Вимушене зміщення в перекладі послаблює емоційну виразність вірша та відповідний зоровий образ. Одначе перекладач, орієнтуючись на своєрідність Овідієвої поетики, на його світобачення, намагався компенсувати неминучі втрати в інших місцях твору.
Цей переклад — одна із спроб донести до читача співзвучне з першотовором відлуння тих одвічних перевтілень, що їх змалював у своїй невичерпній творчій уяві автор «Метаморфоз», — той, кого наш Кобзар назвав «найдосконалішим творінням всемогутнього Творця вселенної».
Метаморфози
Книга перша
/10/ Світові сяйва свого не являв ще Титан{1} променистий,/20/ Проти м’якого — тверде, на легке напирало вагоме./30/ Власний тягар пригнітив; наостанку хвиляста волога /40/ Поки пливуть — одні тут, інші там — забирає земля в них /50/ Два по краях — у глибокім снігу; а двом поміж ними /60/ Світ на шматки б розірвали — в такій ті брати ворожнечі. /70/ Тут же, привалені досі безоднею пітьми сліпої,/80/ Чи, розлучившись недавно з етером, земля молода ще
/90/ Всюди без примусу, з власної волі в той час шанували./100/ В тихім дозвіллі спокійно жили-вікували племена./110/ Гнав свою хвилю важку — золотавим пишався колоссям. /120/ Саме тоді задзвеніли бурульками води під вітром./130/ Вслід їм на землю Облудність прийшла, Віроломність, а з ними — /140/ Вже виринають скарби — й на лихе підбивають людину./150/ Землю, зволожену кров'ю людей, покидає Астрея{12}…
/160/ Вигляд людський тим істотам дала, але й це покоління /170/ Ним і ступають боги до палат осяйних Громовержця /180/ Тричі струснув, сколихнувши і землю, і море, й сузір’я, /190/ Все перепробував я, та, коли загноїлася рана,/200/ Кари злочинцю; отак і тоді, коли змовників зграя /210/ Що ж учинив він і як був покараний — викладу зараз. /220/ Знак подаю, що це бог завітав — тоді з челяді кожен/230/ Він тії страви поклав — я метнув блискавицю вогненну — /240/ Дім цей руїною став. Та якби ж то лише в цьому домі/250/ Він заспокоює їх: «Ці турботи беру я на себе,/260/ Шлях протилежний обрав: увесь люд йому спало на думку /270/ Ось і Юнони вістунка ясна в різнобарвнім убранні /280/ Й вашим потокам усім попустіть, скільки можете, віжки!»/290/ Вже навіть вежі міські поховались, пригноблені нею. /300/ Нині ліниво собі розляглись вайлуваті тюлені./310/ Вже об вершини гірські вони вперше розгонисто б’ються. /320/ Тут верховинних богів вони молять і німф корікійських,/330/ Море нарешті вляглось, і Володар, одклавши тризубець, /340/ Лиш протрубив у ясну далину повеління Нептуна, —/350/ В смуткові Девкаліон обізвався крізь сльози до Пірри:/360/ Страх у собі подолать і кому б свої болі звіряла?/370/ Хоч непрозорі, та все-таки грають у річищі звичнім./380/ Як, милостива, тут буть, коли з вітром пішло все, з водою?»/390/ Син Прометея нараз, прояснівши, говорить ласкаво /400/ Камінь, — та хто б у це вірив, коли б не засвідчила давність? — /410/ Що було жилами щойно, те жилами в тілі лишилось./420/ Плідні начатки речей наче в лоні росли материнськім,/430/ Тож, коли вогкість і жар поєднались у лагідній мірі, —/440/ Жах ти наводив, бо тілом своїм заступав навіть гори. /450/ Лавра-бо ще не було тоді, й буйноволосого Феба /460/ Обшири цілі гнітив, повалився од стріл моїх частих./470/ Та, котра будить, — із золота, вістрям вилискує гострим,/480/ Що їй Амур, Гіменей{43}: не дбає вона про подружжя./490/ Дафну побачивши, Феб закохавсь і побратися прагне./500/ Їх уявляти собі; її пальці він хвалить, і руки,/510/ Глянь же — по тернях біжиш! Хоч повільніше трохи, благаю, /520/ Тій, що впивається, наче жало, в незакохане серце./530/ Вроду примножував біг. Але далі не хоче намарно/540/ Та переслідувач явно прудкіший: любов окриляє,/550/ Листям волосся стає, і гіллям простягаються руки, /560/ Будеш вінчати латинських вождів, як лише Капітолій /570/ Пінний Пеней, що пробивсь течією з-під самого Пінду{47}. /580/ З ними й старий Апідан, і Амфріс повільний з Еантом{49}./590/ Хто б то не прагнув кохання твого? Увійди ж ненадовго /600/ Діву схопив на бігу й соромливість викрав у неї./610/ Він же, дружини прихід передбачивши, враз обертає /620/ Верх, та подумав: якщо я дружині телички тієї/630/ Пастися вдень їй дає, коли ж сонце порине за обрій,/640/ Де забавлялась не раз, і, в воді спостерігши свій образ,/650/ Знак про свою переміну сумну, хоч безмовна, подавши. /660/ Нині ж у стаді народжений стане твоїм чоловіком./670/ В горах йому народила, й наказує Аргуса вбити./680/ Кращого місця тобі не знайти, бо й отара тут має/690/ Славою всіх перейшла з-поміж гамадріад нонакрінських{58} /700/ Вгледів її і гукнув…» — залишилося ще доказати,/710/ «Ось що, — втішився бог, — поріднить нас навіки з тобою». /720/ Аргусе, ось ти й лежиш! І стількох зіниць твоїх світло /730/ Впала й немов у мольбі витягає гнучку свою шию —/740/ Роги зникають; людським, усе меншим, робиться око, /750/ З ним водночас шанував. Йому хистом був рівний і віком /760/ Тож, коли справді твій син із небесного кореня визрів, — /770/ Ось він, твій батько, поглянь! Це ж бо той, хто піклується світом, —
Книга друга
/10/ Велет, що стискує спини китів непомірно широкі./20/ Щойно ввійшов у палац (та чи батьківський — сумнів ще має), /30/ Врешті — Зима крижана, розкуйовджена, сивоволоса./40/ Мовив, а батько з ясного чола відкладає проміння,/50/ «Сину мій, — каже, — слова мої після такого прохання —/60/ Встояти, сину, б не зміг. Сам Олімпу широкого владар,/70/ Зваж і на те, що, всякчас обертаючись, небо кулясте /80/ Мусиш, проте, на Тельця, що рогами грозить, прямувати,/90/ Впевнитись хочеш у тім, що з моєї ти зроджений крові, /100/ Годі вже шию мою обвивать, нетямущий, руками:/110/ Ряд самоцвітів палав, мерехтіли прозорі топази./120/ Соком амбросії ситих виводять вони вогнедишних /130/ Іншого шляху тримайсь, що тільки трьома поясами /140/ Шлях твій між ними лежить. А втім, покладаюсь на Долю:/150/ Не помогли ті слова: вже юнак — на легкій колісниці/160/ Швидше біжать, аніж Еври-вітри, що війнули зі сходу./170/ Віжку хотів би сіпнуть, та куди керувати — не знає./180/ Зблід, нещасливий, і ноги раптово йому підкосились,/190/ Вже не судилось йому, то на схід, — та не бачить рятунку. /200/ Весь похолов, обімлів, і з рук йому випали віжки./210/ Вже спалахнула земля по верхах, зазміїлись довкола /220/ Бухає Етна подвійним вогнем у незмірну високість./230/ Палить уста йому; чує вже вісь під ногами пекучу,/240/ Аргос — дзвінку Амімону, Ефіра — піренську вологу./250/ Вже палахтять побережжя Сперхея, Алфей закипає,/260/ Тріщини-рани землею пішли, й аж у Тартар імлистий/270/ Тричі, тамуючи гнів, намагався в повітря з-під хвилі /280/ В рух не пускаєш своїх блискавиць? Коли згинути маю \/290/ Та, припустімо, я гідна того, але чим провинився/300/ Вирви з обіймів огню, не барися подбати про всесвіт!»/310/ З неба й дощами пролитись не міг: не було там вологи. /320/ Стрімко додолу летить, і снується за ним у повітрі /330/ Ясне лице приховав, і тоді, якщо вірити людям,/340/ Фебові доньки{89} не менше тих сліз — надаремного дару /350/ Третя волосся рвать почала, та в руках замість нього — /360/ Кров, наче з рани живої, струмить, обагряючи землю./370/ (Він лігурійцями{90} правив і дбав про міста їх великі),/380/ Плавати в тихій воді, ворожій огневі стрімкому./390/ Сам хай веде її, щоб, пересвідчившись, як це нелегко,/400/ Б'є їх щосили, шмагає: винить у загибелі сина./410/ Дівчина{92} — й бог запалав щонайглибшим до неї коханням. /420/ Лук, на траву прилягла й під голову замість подушки /430/ Рад, що над ним перевагу йому ж віддала вона, й спрагло,/440/ Стріл і лука свого, як у горі звідтіль поверталась./450/ Все лиш мовчить і рум'янцем густим видає свою кривду. /460/ Жар Паррасійку{95} пройняв. Уже всі познімали свій одяг,/470/ Зиркнувши люто туди, не ховала вже гніву Юнона:/480/ Правлять уже замість ніг, а лице, яким щойно Юпітер /490/ Біля колишнього дому свого вона полем блукала!/500/ Якось на матір набрів. А вона, наче вкопана, стала./510/ До Океана{100}, що й серед богів чималим шануванням/520/ От чого я домоглась! Отака-то могутність у мене!/530/ Хай не торкнеться прозорої хвилі блудниця погана!»/540/ Через язик постраждав. Балакучий язик його винний /550/ Шлях цей тебе доведе. Моїм кряканням віщим не знехтуй! /560/ Третя, Аглавра, — вузли всі розв’язує, ось вони й бачать:/570/ Був мені батьком. До мене, дочки владаря, чередою/580/ На допомогу прийшла. Простягала я руки до неба — /590/ Та, що за злочин важкий стала птахом нічним — Ніктімена{110}. /600/ Зблід на ту звістку закоханий Феб. Злітає лавровий /610/ Мовивши те, пролила вона з кров’ю й життя одночасно. /620/ Дров, на яких її тіло ось-ось переміниться в попіл,/630/ Сина{111}; в печеру гірську до Хірона його переносить./640/ Впавши в той час у пророчу нестяму й раптово пройнявшись /650/ Вічним на світ привела тебе, — сам же бажатимеш палко /660/ Він божество скерував — будущини краще б не знати!/670/ Пальці зростаються їй, і вже їх не нігті вінчають — /680/ Бурка пастуша кудлата в той час тобі плечі вкривала,/690/ Серед залісених гір випасав кобилиць чистокровних./700/ Добре діло зроби, не приховуй поганого вчинку./710/ Край споглядав, і Лікея сади{121}, науками славні./720/ Так і проворний Кілленій все нижче понад актейським /730/ З неба високого вже до землі спрямувався Кілленій /740/ Та, котра в лівій жила, Меркурія першою вздріла,/750/ За допомогу свою вимагає від нього чимало/760/ З тим поспішає до Заздрості, що й не змиває вже з себе /770/ Заздрість. Від неї богиня безсмертне лице відвертає./780/ От пощастило комусь — і всихає вона, завидюща,/790/ Палицю, всю в колючках. Оповившись у хмару смолисту, /800/ Пристрасть вдихає їдку й отрутою чорною наскрізь /810/ Герси, як вогнище, де замість дров — усіляке будяччя:/820/ Рвучко звестись, оніміло все те, що згинатися може/830/ Виходу голос не мав: кам'яніло їй горло, й у камінь /840/ Матір твою. Цю країну Сідонською{129} звуть поселенці./850/ Перемінивсь у бика, й, замішавшись до стада теличок, /860/ Та, хоч який він м'який, підступитися зразу боїться./870/ Бог же з твердої землі та сипкого піску непомітно
Книга третя
/10/ «В полі, — Феб одповів, — тобі стрінеться біла корова,/20/ Тут зупинилася дивна телиця й, піднявши до неба /30/ Споєні часом, правили їй за склепіння могутнє./40/ Так, побілівши, й завмер, а тоді затремтів усім тілом./50/ Ось уже й сонце стрімке вкоротило під полудень тіні./60/ Мовивши те, підхопив і пожбурив у лютого змія./70/ Довго і в той бік, і в другий хитає ним, поки із спини /80/ Рине й грудьми на своєму шляху повергає дерева./90/ Тут щойно Агенорід, устромивши спис йому в горло,/100/ Дибом волосся йому піднялось, похололому з жаху./110/ Й руки — стіною піднявся засів щитоносного люду./120/ Довго й убивця не жив: через рану під серцем глибоку /130/ Зводячи мури міські, як велів йому Феб-ясновидець./140/ Потім — кров'ю господаря ситі мисливські собаки./150/ Повозі знов нам Аврора заблисне — тоді, відпочивши,/160/ Дугоподібне вона з ніздрюватого каменю склала./170/ В'яже майстерно вузлом, хоч своє розпустила по плечах. /180/ Гай одізвавсь, а тоді, обступивши Діану юрбою,/190/ Порскає нею в лице юнака; оросивши й волосся,/200/ Та, спостерігши у хвилі струмка свою голову й роги, — /210/ Памфаг, Доркей, Орібаз — гончаки чистокровні аркадські — /220/ Фой, швидкий Кіпріон у парі з братом Лікіском,/230/ «Я — Актеон, ваш господар! Пригляньтесь до мене, впізнайте!» /240/ Впав на коліна й, неначе прохач, повертає безмовно /250/ Рвуть свого пана, бо де ж було знати їм, що то за олень!/260/ Злоби й нова додалась: завагітніла від Громовержця /270/ Прагне, чого ледве я домоглась. У красу свою вірить!/280/ Наче знічев’я згадала стара, ще й зітхнула: «Коли б то, — /290/ Щоб марнослівним не видавсь тобі, — присягаюся Стіксом, /300/ Хмари густі, він завихрює їх, виповняє громами,/310/ Ще недозріле дитя, з материнського лона добуте,/320/ Знов забавлятись почав, і при цьому: «Більша, — їй каже, — /330/ Я вам удару завдам». І завдав їм удару — й колишній /340/ Людям, коли хто звернувсь, непомильно пророчив майбутнє./350/ Ходом подій — небувалою пристрастю й смертю Нарциса./360/ Та говірливі уста і тоді їй для того служили,/370/ Отже, Нарциса, що в тій глушині полював, спостерігши, /380/ «Гей, чи тут є хтось?» — гукає їм, «Є хтось!» — Ехо відгукнулась. /390/ Той, утікаючи, кинув їй: «Геть! Забери свої руки!/400/ Щезла в лісах, і ніхто серед гір уже німфи не бачить,/410/ Не каламутив його, не кружляв над ним лист облетілий. /420/ Очі свої, дві зорі, й волосся, яким не гордив би/430/ Що там побачив — не знає; незнаним горить він, одначе./440/ Гине від власних очей. Але врешті підвівся насилу /450/ Смужка води! Та й сам він, бачиться, прагне любові:/460/ Бачу, сльоза вже бринить. На кивок мій — кивком одмовляєш, /470/ Жити лишилось мені; не розвившись іще, засихаю./480/ Одяг тоді розстебнув і в оголені груди раз по раз /490/ Весь непомітним охоплений полум'ям никне повільно./500/ Мовив останні слова. «Нещаслива!» — долинуло з лісу./510/ Квітку, в якої довкіл пелюстки, мов сніжинки, біліли./520/ Лібер{149} — Семели дитя — завітає сюди, і як тільки/530/ Бо таємничий обряд і незнатного, й знатного вабить./540/ Нині без опору піддаєтесь? А ви, хто сьогодні/550/ Мури зметуть, хай вирує вогонь, хай скрегоче залізо!/560/ Він посміявсь, перед ним зачинивши аргоські ворота./570/ Трапиться стовбур якийсь або скелі відламок — він тут же /580/ Як тебе звати, зізнайсь, як — батьків, із якого ти краю,/590/ Нині тобі віддаю“. А багатий він був лиш одними /600/ Там ми й ніч провели. Непомітно рум’янцем Зірниці/610/ Й тут же подумав собі: не людська це, не смертна дитина. /620/ Їх бадьорить, — геть усіх одурманив до здобичі потяг./630/ Вакх був) неначе від окриків сон його, врешті, покинув,/640/ Наксос праворуч лежав. Повертаю й вітрило праворуч./650/ Ну, а хлопчак, наче б тільки тепер запримітивши підступ, /660/ Віри настільки ж вона буде гідна: судно серед моря /670/ Тут якось дивно, чи то з переляку, чи то з божевілля,/680/ Та не було в нього рук, тільки, вигнувши тулуб кумедно, /690/ „Ти не лякайсь, і на Дію{162} пливи“. Я доплив туди, й тут же /700/ Кажуть, що й пута самі по собі з його рук поспадали./710/ Там, поки таїнство невтаємниченим оком він бачить, /720/ Матері! Зглянься хоч ти! Пригадай собі тінь Актеона!»/730/ Мають самі, з верховіть не зірве так раптово негода,
Книга четверта
/10/ От вони, кинувши тканку, й коші, й недопрядену вовну, /20/ Схожий на миле дівча. Ти Схід покорив аж до краю,/30/ Гнута відлунює мідь, не стихає дірчаста сопілка./40/ Легше нам рук наших праця ішла, щоб години повільні/50/ Зайшлих могла юнаків у безмовних риб обертати,/60/ Далі — зміцніла любов; дійшло б до весілля по праву,/70/ Скільки то лагідних слів туди й сюди пролетіло!/80/ Та поцілунок не міг, наче слово, пройти через неї./90/ Смоква струнка; недалеко від неї струмок був холодний./100/ В темну печеру біжить, омліваючи вся, й по дорозі/110/ Я провинився тут! Я тебе звів, нещаслива, зі світу!/120/ Й тут же його вириває, півмертвий, з пекучої рани./130/ Хоче похвастати, як то вдалось їй уникнути смерті./140/ Сповнює рану глибоку слізьми, їх із кров'ю густою /150/ Є і правиця, й любов: я сама себе зранити зможу!/160/ Крові пролитої слід бережи, залишайся в жалобі:/170/ Силу кохання пізнав. Пригадаймо ж любов того бога! /180/ Робить ще й так, щоб одним тільки дотиком міг він цю сітку /190/ Та Кітерея в боргу не лишилась: того, хто таємну/200/ Часом не видно тебе: від жаги твої очі беруться/210/ Сповнений пахощів край. Лиш дозріла дочка — й свою неньку /220/ Бачить він: при ліхтарі в товаристві дванадцяти служок /230/ Вроду примножував страх. Не гаючись, бог перед нею /240/ Глибоко в землю, ще й пагорб над нею насипав піщаний. /250/ Тіло її і розриту могилу зросивши нектаром,/260/ Німф уникаючи, днями й ночами вона просто неба /270/ Все повертається: давня жага й перемінену сушить»./280/ Сітон то жінкою був якийсь час, то ставав чоловіком./290/ Хлопець{185} той видавсь такий, що з обличчя однаково батька /300/ Дивна прозорість води… Моріжком облямований берег; /310/ То джерелом охолоджує тіло гнучке, то волосся/320/ Так почала: „Справедливо тебе я назвала б, юначе,/330/ Бо й не чував про любов; йому личив, одначе, рум’янець. /340/ Нишком присіла собі, підігнувши коліно, а хлопець, /350/ Годі вже стриматись їй, наперед вона втіху смакує,/360/ З різних боків припадає, і горнеться, й липне до нього./370/ Тілом усім: „Хоч-не-хоч, — йому шепче, — моїм таки будеш,/380/ Чуючи млість у руках та ногах, півмужчиною ставши /390/ Квапить усіх, над богом новим та над святом глумиться. /400/ Темряви ще не було, але й світла вже наче не стало, — /410/ Все ще не бачить ніхто. І хоча не вкривалися пір'ям,/420/ Бачачи те, як вона Атамантом, своїм чоловіком,/430/ Доказ аж надто ясний. То чому б нині й Іно не мала /440/ Тисячу навстіж одчинених брам. Як до моря — всі ріки,/450/ Темний поріг застогнав, і Цербер{195} трьома одночасно /460/ Знову й знову під гору викочуєш камінь, Сізіфе{199}./470/ Й те, чого хоче, звіщає. А хоче, щоб Кадма владичий /480/ Донька Тавманта, Іріда ясна, її вмила росою./490/ Тінню страшною, однак, на порозі Ерінія стала:/500/ Ще й рідину Тісіфона взяла — незвичайну отруту,/510/ Горда мистецтвом своїм, повертається знов у безплідний /520/ Може, прошив її біль, а можливо, й отрута озвалась, —/530/ Стрибнула з рідним дитям — зімкнулася, блиснувши, хвиля./540/ Смертним було, те відняв, а натомість повагу й величність /550/ Пам’ятник гніву мого!» І підтвердила ділом погрози:/560/ Кожна в ту мить, у своєму захоплена русі, застигла./570/ Про пережите, про долю їх дому, і тут обізвався/580/ Ноги обидві в одну й витягаються в хвіст заокруглий./590/ В голі груди рукою вдаряючи, тужить дружина:/600/ Раптом обоє сплелись вони, зміями ставши, обоє /610/ Віри не йме, не вважає й Персея Юпітера сином,/620/ Так що й тепер там повсюди кишить небезпечне гадюччя./630/ Знов не покличе Зорі, а Зоря — колісниці для Сонця./640/ Ти довіряєш, то знай: від Юпітера я народився;/650/ Ті побрехеньки тобі — про подвиги й рід божественний!» /660/ В камінь кістяк обернувсь і, розрісшись ще більше, в безмежжя/670/ Саме тоді в тім далекім краю Аммон безсердечний /680/ Як називаєшся ти і твій край, і за що тебе в путах/690/ Суне потвора, й киплять під грудьми її води широкі./700/ Зваживсь, махнувши крильми, у прозоре злетіти повітря, — /710/ Дзиґою в небі свинець, з балеарської пущений пращі./720/ З розмаху меч по загнуте руків’я під праву лопатку./730/ Вже він сандалям своїм обважнілим не важиться більше /740/ Сам він, черпнувши води, переможні омив собі руки,/750/ Тож і донині в коралах живе дивовижна властивість:/760/ З крівель звисають вінки, звідусіль озиваються ліри, /770/ Голову зрізать тобі, найхоробріший муже, вдалося!»/780/ В камінь безмовний, Медузу побачивши, перемінились. /790/ Хтось із вельмож запитав, чому ті трійливі гадюки /800/ В чорних, огидливих змій замінила волосся Горгони.
Книга п'ята
/10/ «Ось, — каже, — ось я за кражу дружини прибув сюди, месник! /20/ Забрано в тебе її. Чи бажаєш таки, щоб зазнала/30/ Мовчки зиркає той то на нього, то на Персея,/40/ Б’ється вже він на землі і столи заплямовує кров’ю./50/ Був цей юнак, що й шістнадцяти років од роду не мав ще./60/ Б’ється полеглий в крові, ассірієць Лікаб, щонайближчий /70/ Меч свій Акрісія внук і встромив йому в груди; Лікаб же, /80/ Довгий вхопився топір, Персей не з мечем своїм вийшов: /90/ Кинув списом здаля, але схибив, потрапивши в Іда,/100/ Ематіон, шанувальник богів, чоловік правдолюбний. /110/ Жрець, що довкіл голови білосніжну пов’язує стьожку,/120/ Вирвавши засув із правих дверей, наче довбнею, махом /130/ Славний землею Доріл, ніхто ж бо не міг з ним рівнятись /140/ Поки Персеєві Доля сприяє, сини однієї/150/ Хочуть зі світу звести, звідусіль піднялись одностайно,/160/ До кам'яного стовпа він тоді прихилився плечима, —/170/ Мітив у нього мечем, намагався поцілити в шию,/180/ Хто серед вас мені друг!» І Горгони главу показав їм./190/ «Глянь-но, — щитом він потряс, — од якого я батька, Персею! /200/ Так по заслузі покарано всіх, та один був між ними,/210/ Врешті, Фіней схаменувсь, нечестивої бійки призвідник, /220/ Подвигом ти прислуживсь, та при ній таки я був скоріше. /230/ Мовив, і голову Змієволосої виставив рвучко/240/ Та ні мечем, ані вежами, що захопив їх злочинно,/250/ Золотородного брата свого Трітонія досі/260/ Мовить Уранія{231} їй: «З якою метою, богине,/270/ Чом і тобі не вплестися б у наше, Трітоніє, коло?/280/ „О Мнемоніди! — звернувсь (бо з обличчя пізнав нас). — Постійте!/290/ „Цим же шляхом і я, — прокричав, — полечу вслід за вами“./300/ Муза богині здивованій каже таке: «Нещодавно/310/ Духу, теспійські богині{236}! Ні голосом нас, ані хистом /320/ Хвалить, натомість замовчує славні діяння безсмертних. /330/ В кішку — Делійця сестра, в білосніжну корову — Юнона, /340/ Вже, як звучали вони, споріднила свій голос із ними:/350/ Та авсонійський Пелор йому праву обтяжує руку,/360/ Владар і, ставши на повіз, запряжений чорними кіньми, /370/ Легко впокорюєш ти й повелителя тих, котрі в морі. /380/ Миттю відкрив сагайдак свій і вийняв, як мати веліла,/390/ Квітом барвистим багата земля там, а холодом — віти. /400/ В неї наївність була, притаманна літам ще дитинним,/410/ Є, наче взятий в кліщі, невеликий моря відрізок./420/ Стала. Скипів тоді гнівом Сатурній і громоподібним/430/ Гнуться у неї кістки, свою твердість утратили й нігті./440/ Тож ні росистоволоса Аврора ніколи не бачить,/450/ Кухоль напою солодкого (ним підливала ячмінну /460/ Чуда цього, та воно пропихається, звинне, в щілинку;/470/ Легко погойдувавсь там, де загублений був ненароком. /480/ Занапастити посів, а сама зіпсувала насіння./490/ Світі шукаєш, богине плодів! Не карайся так тяжко, /500/ Я оповім, коли туга від серця у тебе одляже/510/ Мов скам'яніла уся. А коли з того стану тяжкого/520/ Значить уже віднайти. Я забуду, що вкрадено доню,/530/ Їх розлучити будь-що, — нехай вийде з імли Просерпіна,/540/ Орфна в печері глухій, незрівнянною славна красою /550/ Мляву сову, що похмурим знаменням засмучує смертних./560/ (Ще й не отямились ви) жовтуватим покрилося пір'ям./570/ Вся заясніла нараз, наче сонце, вповите недавно /580/ Хоч і не прагнула слави собі здобувати красою/590/ Сива лоза довкруги та буйні од вологи тополі /600/ Гей, Аретусо, куди ти, куди?“ — перепитує хрипло./610/ Сили ж не рівні були: не могла я в такому ж розгоні/620/ Й повний стріл сагайдак доручала нести за собою!“/630/ Та не відходить бог річковий: саме тут обірвався,/640/ Я допливла до Ортігії; йменням богині земля ця /650/ Лінк там володарем був. От юнак і подався до нього./660/ В рись замінила його. І велить, щоб юнак Мопсопійський{263} /670/ Знову, меткі на язик, намагаються галас здійняти,
Книга шоста
/10/ Мати ж у неї померла, що теж була з простого люду,/20/ То, пробігаючи пальцями, часом її розпушила/30/ Раду мою пошануй. Серед смертних найвищої слави/40/ В мене своя голова на плечах; не гадай, що навчанням/50/ Все ще гордиться вона і в безглуздому прагненні слави /60/ Діло горить у руках; захопившись, не чують утоми. /70/ Ось на твердині Кекроповій виткала пагорб Маворта{270}/80/ Ось вона гримнула списом об землю — й на голому місці, /90/ В іншім — представила матір пігмеїв, її жалюгідну /100/ Наче здригається він од ридань на камінній долівці. /110/ Далі ще й те, як Юпітер в обличчі зухвальця-сатира /120/ Мати коня, що окриленим був, як дельфіна — Меланта{284}: /130/ В тканці знайти не змогли. І не стерпіла Діва русява{287}:/140/ Бризнула — й разом із краплями згубними їй і волосся /150/ Доля землячки сумна не пішла їй на користь, одначе:/160/ Славте Латону й тих двох{292}, що на світ привела їх /170/ «Ну чи не шал, — почала, — щоб богам, про яких тільки чули, /180/ Дома ж, куди не скерую свій зір, на кожному кроці — /190/ „Ти суходолом, — їй каже, — блукаєш, а я ось — морями“, — /200/ Як у Латони, до двох. А вона — мало що не бездітна./210/ Та не одне це болить: крім зухвальства, ще й наглумилась /220/ Де яка брила була — під копитом дробилась у порох./230/ Ближчий до нього, Сіпіл, коли вчув, як подзвонюють стріли /240/ Тантал — їзду верхову закінчивши, взялись, як звичайно,/250/ Й тут таки сам при братах своїх падає: гордий Делієць /260/ Високо в небо вона, голубий прошиваючи простір./270/ Влада богів над людьми, що й таке заподіяти в силі?/280/ «Горем моїм, о жорстока Латоно, сьогодні насичуйсь!/290/ Раптом одна з них, виймаючи вістря з-під серця, припала /300/ З-поміж усіх залиши мені, цю найдрібнішу, єдину!» — /310/ Все вона плаче, однак. Підхопив її вихор могутній /320/ Дивна однак. Цю місцину й озерце, де трапилось чудо,/330/ Німф, які в водах живуть?“ — І таке розповів супровідник:/340/ Сонце зсушило поля. Натомилась вигнанка-богиня,/350/ Сонця, повітря, прозорої хвилі нікому ж у власність /360/ Хто б то лишився глухим до ласкавого слова богині?/370/ Мить — і здійснились богині слова: вже під хвилею бути /380/ Спина зелена, біліє живіт, непомірно великий, — /390/ Напнуті жили дрижать; навіть нутрощі всі тріпотливі /400/ В'ється в стрімких берегах найчистіший з фрігійських потоків./410/ Пусто було: не знайшли того кусника, й кістку слонову /420/ З ними — ще й інші, які по той бік двобережного Істму./430/ Лиш Евменіди для них запалили вогні похоронні,/440/ До чоловіка тоді, пригортаючись, мовила Прокна:/450/ Й тут же запевнив, що гостю не буде затримувать довго. /460/ Тож і своєю, й своїх земляків пломеніє жагою./470/ Тут же виправдує: так, мов, дружина мене наставляла./480/ І, мов смолою вогонь, так усім цим жагу ненаситну/490/ Лиш одрісійський{305} володар не спить: перед ним, хоч відсутня, /500/ Нею піклуйсь і верни її, втіху моєї сумної/510/ Стиснуло горло — стривожився передчуттям лиховісним./520/ Днищем торкнувсь корабель, і володар дочку Пандіона /530/ Досі лякається пазурів яструба, в них побувавши./540/ Злочинів! Чом не вподіяв цього перед тим, як ганебно/550/ Страхом, почувши грізьбу. Щоб і люті позбутися, й страху,/560/ Наче слідів свого тіла шукаючи, врешті, вмирає./570/ Й тужить, хоча й не такої сестра заслуговує туги!/580/ Прокні до рук оддала, що вручає їй — звісно, не знала./590/ Дім свій під ніч покидає володарка й одяг, потрібний/600/ І силоміць у палати свої перелякану тягне./610/ Гніву свого вже й сама не вміщає. «Облиш побиватись! — /620/ Ітіс, підбігши, до неї припав, і вона здогадалась,/630/ Стлумивши, з сина свій зір на сестру вона знов переводить, /640/ «Матінко! Мамо!» — кричить і до шиї ще тягнеться, Прокна /650/ Сам же Терей, на дідівському кріслі високому сівши,/660/ Так не потрібен язик був, щоб радість засвідчити словом./670/ Мітка на грудях горить — про криваве нагадує вбивство./680/ Дочки зростали у нього; з них дві були вродою рівні. /690/ Сила — знаряддя моє. Розганяючи силою хмари,/700/ Так от і свататись мав: не проханням, а силі піддавшись, /710/ Лет викрадач уповільнив, попущені віжки стягнувши./720/ Через незвідане море з мінійцями{311} разом пустились
Книга сьома
/10/ Довго з собою вела боротьбу, та коли пригасити/20/ Іншого — серце жада. Що добром є — і бачу, і знаю,/30/ Воїни в битві зітруть, що їх сам він засіє, чи, врешті, /40/ Потім вітрила напнув, і поплив собі морем без мене,/50/ Будуть тебе, їх мужів рятівницю, жінки прославляти./60/ Не відступлю його. Скажуть: „Богам вона мила й щаслива /70/ Блуд свій ховаєш, Медеє. Поглянь, до якого безчестя/80/ Хоч непомітна, дрібна, хоч під попелом ледве що тліла,/90/ По допомогу звернувсь мандрівець, обіцяючи стати /100/ Зранку наступного дня, лиш Аврора зірки погасила,/110/ Хижий вогонь клекотить. Та хоробрий нащадок Есона/120/ Колхів — диво бере, а Ясона мінійці вітають,/130/ Й дивнеє диво: в цю ж таки мить узялися за зброю! /140/ Бій поміж них зав'язав, одвернув їхню зброю од себе./150/ Гребенем він вирізнявсь, триязикий, з кривими зубами, /160/ Вдячно складають дари. На жертовнім вогні задимівся /170/ Раптом покинутий батько згадавсь їй і власна бездушність. /180/ Роги докупи зійшлись. А як тільки в високому небі /190/ Буйне волосся змочила, й потрійний із уст її злинув /200/ Щоб дивувать береги. Розхвильоване море вспокою,/210/ Ви полум’яних биків усмирили і зігнутим плугом /220/ Ось вже Медея на тій колісниці, вже гладить рукою /230/ Дещо їй хвилі Пенея дали фессалійського; дещо/240/ З дерну жертовники два спорудила Медея: праворуч — /250/ Щоб не спішили душі відділяти од кволого тіла./260/ В полум’ї двох вівтарів їх запалює й сіркою тричі,/270/ Нутрощі вовка, що вигляд хижацький на образ людини /280/ Вся забростилась, немов навесні, й незадовго взялася /290/ Ніби й не був він худим; пропадає блідота стареча,/300/ Дочки й у дім повели. За хвилину хитрунка з Колхіди /310/ Мала вагу, барана-вожака приженіть, що найстарший /320/ Диво бере всіх. Аж бачать: ягнятко виплигує звідти /330/ Сон, що його ворожба й заклинання могутні зіслали./340/ Злочин вершить, уникаючи злочину. Зранюють батька, /350/ Скарана б тут же була, якби в небо на зміях крилатих /360/ Спритно колись заховав, перевтіливши в оленя, Лібер./370/ Батько, — як донька його переміниться в тиху голубку./380/ Лиш Гіріея не знала того й, затуживши за сином,/390/ Бачить домівку Евмела, який побивався за сином./400/ Бачили там і тебе, що літав побіч неї, Періфе;/410/ В'ється там спадистий шлях. Ось по ньому тірінфський сміливець{351}/420/ Батько Егей подає його синові (думав — що ворог)./430/ Жоден день перед тим так осяйливо для Ерехтідів{352},/440/ Впав і Сініс, що для зла застосовував рук своїх силу: /450/ Купно благаєм богів. Піднімаємо келих — за тебе!»/460/ Темні моря борознить, кораблі спорудивши крилаті./470/ І Пепарет — острівець, на блискучі оливки багатий,/480/ Вчувши про батькове горе, зітхнув. А йому повелитель /490/ Судна ліктійські{361} ще видно було з Енопійської вежі/500/ Кліт із Бутеєм, Палланта{362} сини, що з Кефалом дружили. /510/ Війська мого для моїх і для ваших потреб не забракне./520/ Та по порядку, про все оповім, щоб не гаяти часу./530/ Роги свої, наливаючись, місяць єднав учетверте /540/ Жалібно бекали рунисті вівці; у них випадала /550/ Падла, ні пажерний птах. Розкладаються трупи, й розносять /560/ Тіло, проте, не стає, а земля аж палає від тіла./570/ Там, у воді, й захлинавсь не один: понад міру обпившись, /580/ Руки благально до зір, до безмовного неба здіймають./590/ Батько за сина молилися палко, й самі при молитві,/600/ Втратило й хворе нутро правдомовні ті знаки, що з неба /610/ Навіть за вогнища: часто згоряв на чужому покійник./620/ „Знак цей приймаю, — сказав я, — і хай він потвердженням добрим/630/ Шелест по ньому пройшов. Переляк одійняв мені мову, /640/ Далі з землі піднялись і могли вже триматися прямо,/650/ Бачив у сні, — наяву їх усіх у такому ж порядку/660/ З Евром ти справді приплив, — ходовим переміниться Австром»./670/ В дім свій, у внутрішні пишні покої, охоче провадить /680/ І між найкращих списів ось такого метального списа»./690/ «Через цю здобич, нащадку богині, — та хто в це повірить? — /700/ Другий, відколи побрались ми з нею, минув уже місяць./710/ Нашим покинутим ложем, що нас поєднало недавно, — /720/ Мучить підозра. „Візьми подарунками, — радить, — на пробу /730/ В смутку була. Та немає красуні, що з нею змагатись,/740/ Так я прилип, розщедривсь, що неначе й вона завагалась. /750/ Врешті, схилити б могли, що піддався б і я такій звабі./760/ Загадку-пісню — і, стрімголов кинувшись, ницьма лежала /770/ Мчала собі жартома, залишаючи всіх їх позаду./780/ З нього було мені видно цю справді незвичну погоню:/790/ Глянув — і з дива завмер: серед поля два мармури бачу: /800/ Спільна турбота про дім, обопільне чуття нас єднало… /810/ Милої в гості чекав із вологих долів — охолоди./820/ Спраглий, сухими вустами ловлю твоє свіже дихання!“/830/ Страх мала перед нічим: безтілесного ймення лякалась. /840/ Знову листок шелеснув, опадаючи. Думка майнула:/850/ Слізно благаю її, щоб мене за злочинця не мала./860/ Поки ще бачить, мене хоче бачити, й так, задивившись,
Книга восьма
/10/ Волос виднівся один — запорука великої влади./20/ З вежі тієї на Марсові герці дивитись любила./30/ Лук, щоб несхибну пустити стрілу, — присягалась, що тільки /40/ Кинутись прямо туди, де розставив укріплення кноський/50/ Що народила тебе, незрівнянного в силі та вроді./60/ Нас переможуть-таки. То чому ж, коли місто повинно /70/ Батько пильнує, чи брами зачинені. Рідного батька /80/ Може мене ощасливити, те, чого прагну, — здійснити»./90/ «Пристрасть мене на цей злочин підбила: я, Нісова донька, /100/ Крит, що є світом моїм, був притулком такому страхіттю!»/110/ О безсердечний, куди ж ти, чия перемога — це злочин /120/ Значить, тебе не Європа зродила, а Сірти{376} суворі,/130/ Бути мені за суддю? Хай мій гріх щодо батька й вітчизни /140/ Та не поможе тобі, хто забув про моє добродійство,/150/ Крила були — замінилась у птицю й вона, що на згадку /160/ Звів цю будівлю складну: переплутавши знаки, химерним /170/ Там він і крові актейської двічі напивсь, але втретє,/180/ Лине — й мигтять, поробившись зірками, його самоцвіти.
/190/ Щоб поверх менших, дрібних, поступово все більші лягали; /200/ Все під ногами крутивсь. Та нарешті великий умілець /210/ Руки ж у старця тремтять, а поорані зморшками лиця /220/ Линуть безсмертні боги. Ось і Самос, Юнони оселя,/230/ Море, котре з тих часів називають Ікаровим морем./240/ Щойно ж бо пір’я вдягла, щоб тобі докоряти, Дедале./250/ Заздрість Дедала взяла, і з високого замку Мінерви/260/ Вже на Етнейській землі{385} зупинився Дедал у великій /270/ По допомогу тоді й Калідон, хоча мав Мелеагра,/280/ В шані відмовили нам, але ми не відмовим у помсті!»/290/ То потолочить посів, який тільки-но в полі заврунивсь,/300/ Не підібрав Мелеагр, голосної бажаючи слави:/310/ З Феретіадом прибув Іолай, що з Беотії родом,/320/ Збоку дзвонистий висів сагайдак із слонової кості,
/330/ Ген, до пологих полів, непроглядний, густий, простелявся. /340/ Ліс вилягає за ним. Наче в бурю лунає довкола /350/ «Фебе, — шепнув Ампікід, — я ж тебе шанував і шаную,/360/ Вклинивсь. Лежать уже ті, що праворуч на чатах стояли: /370/ Смертю вже знову грозить і, блискучою зброєю гордий, /380/ Поки його піднімає Пелей, вже стрілу бистролетну,/390/ Ні розмахнутись, мовляв, ні прицілитись тут неможливо. /400/ Ікла під низ живота, де смертельною рана буває. —/410/ Лиш, на гілляку натрапивши, спис відхилився від цілі. /420/ Скрикнули радісно друзі; потиснути хоче негайно /430/ Милий дарунок їй, милий і той, хто подав цей дарунок./440/ В груди Плексіппу встромив, коли той не чекав небезпеки.
/450/ Сліз надаремно не ллє — переймається прагненням помсти./460/ Мати ж відтіль його винесла й скіпок соснових веліла /470/ Знов набирались вони. Як судно, що жене його в бурю /480/ З ним, безталанниця, при похоронному вогнищі ставши:/490/ Вам на могилу кладу — мого лона злощасне поріддя!/500/ Може, забулися ті місяці, як ходила я в тяжі?/510/ Тільки б, утішивши вас, я змогла з цього світу за вами /520/ Стогнучи, кличе похилого батька, братів і ласкавих /530/ І сивину й, на землі розпростершись, кляне свою старість. /540/ Попіл і, впавши на камінь холодний, голублять устами/550/ Після дощів Ахелой: «Загостюй в мене, внуче Кекропа, — /560/ Тут же погодивсь Егід: «Скористаюсь як радою, — мовив, — /570/ Виявив шану однакову, гостю високому радий./580/ Ці острови — це колишні наяди: якось вони в жертву /590/ Там он на овиді, глянь, там на овиді мріє ще острів,/600/ І справедливішим був Гіпподам, не таким безсердечним,/610/ Я щось кажу, — а земля поступово їй сковує рухи:/620/ Неба могуть: що боги захотіли, те й станеться тут же./630/ Сотні дверей тих глухими були, й лиш одні відчинились, /640/ Старець мандрівцям утомленим лаву гостинно присунув, /650/ Кусник тієї свинини надрізав і, щоб одварилась,
/660/ Тож, не гордуючи, слалось воно на вербовому ліжку./670/ Також із глини, кратер вони ставлять, а побіч кратера — /680/ Бачать старенькі, однак, що в кратері вино непомітно, /690/ „Ми — невмирущі боги. Хай спіткає безбожних сусідів /700/ Хата стара, що й для двох затісна була, — їхня оселя, — /710/ Хай нас одна упокоїть година, щоб я не побачив/720/ Тихнуть обом їм уста… Ще й нині вам житель тамтешній /730/ Що не міняють вже вигляду, раз переміни зазнавши.
/740/ Постаті різні приймать. Її батько, великий безбожник, /750/ Ледве змикалось кільце. А довколишній ліс простелявся /760/ Листя поблякло нараз і гілки, наче руки, збіліли./770/ Втім, наче голос якийсь із середини дуба донісся:/780/ Згоду Церера дала; головою, прекрасна, хитнула — /790/ Тільки гнітючий Мороз, тільки Трепет і Блідість живуть там, /800/ Нігтями там і зубами хирляву траву вигрібала. /810/ Волю богині звістила, й хоч тільки хвилину була там,/820/ В груди й голодну жагу розливає по жилах порожніх./830/ Тут же б із’їв усе те, чим багаті повітря, і землі,/840/ Так ось тоді й Ерісіхтон: наповненим їжею ротом /850/ „Вирви з неволі мене, безталанницю, ти, хто невинне/860/ На побережжі морськім, саме тут, де ти ловиш, стояла./870/ Не здогадавсь про обман, а вона стала знову собою./880/ До перемін, хоча й не безконечних: то богом буваю.
Книга дев'ята
/10/ Навперебій домагались її женихів цілі юрми./20/ Я — твій земляк і твоїх володінь неабияка частка./30/ Ним можеш ти брати верх, ну а я — довіряю правиці!“/40/ Так от і скеля стоїть, хоч об неї запінені хвилі/50/ Тричі Алкід од грудей своїх силою рук намагався/60/ З силами — шию уже захопив. Ось тоді я коліном/70/ Множилась навіть од ран; із голів — а їх сто було в неї — /80/ Марно старався, однак. Перевтілитись змушений втретє, /90/ Німфа, з прислужниць одна, що по плечах розпущені мала /100/ То комишевим вінком, то вербовим приховував листям./110/ Ти ж при одвазі своїй можеш плавом пуститись, Алкіде!» /120/ Щезнути хоче кентавр. «Ти куди? Не надійся на прудкість /130/ Вдарила кров, що з їдкою лернейською змішана жовчю./140/ Ось Деяніра, кохаючи, вірить у те, що Іоли/150/ Зважусь на вчинок лихий і, суперницю звівши зі світу,/160/ Мовить великий Геракл і вино ллє на мармур із чаші./170/ Вже й сама кров, — як розпечене лезо, бува, в прохолодну /180/ Душу, народжену лиш для трудів, забери з мого тіла!/190/ Яблука вами зірвав{428}, що дракон їх беріг невсипущий./200/ Й раптом — нова навалилась біда: проти неї безсилі /210/ Звалював гнів, то простягував руки до отчого неба./220/ Як од холодного подуву — кажуть — дощі загустілі/230/ Дров, що на Еті зросли, нарубавши, у стіс їх для себе /240/ Хто зневажає його, хто посмів у вогонь похоронний /250/ Все подолавши, — й вогонь, котрий бачите, він подолає. /260/ Не спохмурніла. Проте, коли владар закінчував мову,/270/ Вищим і виглядом, як у богів, почав острах будити./280/ Лоно їй виповнив сім'ям чудовим. До неї Алкмена/290/ Надто великих страждань. Ще й тепер, коли їх пригадаю,/300/ Не дозволяла мені розродитись; закляття шептала — /310/ Бачила, як на жертовнику гнівна богиня сиділа,/320/ Жвавість колишня у ній збереглася, не втратила й спина /330/ Я народилась од другої — вродою перша Дріопа/340/ Тут же, таки при воді, мов тірійською барвою гордий, /350/ Німфам покласти вінки й відійти відтіля, але годі:/360/ Сестро, тобі не могла! Та, наскільки було в мене сили, /370/ Злинути з уст, вона повнить повітря такими жалями:/380/ Хай він, однак, уникає озер і з дерев не зриває/390/ Можете й віч не змикати мені, бо й без вашої ласки /400/ Так прислужилась йому від Юнони народжена Геба{438},/410/ Від Евменід утікатиме й від материнської тіні,/420/ Всі нарікають на те, чому й іншим не дано втішатись /430/ Маєте намір піти? Це ж вона Іолая вернула/440/ Бачили втомлених низкою літ Радаманта з Еаком,/450/ Там ось, блукаючи звивистим берегом, донька Меандра, /460/ Все це сестринським чуттям називає вона помилково./470/ Бачиться мрія не раз: відчуває при тілі своєму/480/ А сновидіння подібне хай часто мій спокій хвилює./490/ О, якби з ласки богів було спільним усе в нас, окрім лиш /500/ В небі — закони свої, та чи має хтось право рівняти /510/ Тільки як личить сестрі, тільки так я любитиму брата./520/ Горе! Куди мене шал порива? Що за пломінь у серці?»/530/ «Та, що з тобою одним лиш могла б однайти своє щастя, /540/ Я ж і сама, хоч боліла душа від глибокої рани,/550/ Прагне, з тобою навік ще тіснішим зв'язком поєднатись. /560/ Можемо, навіть при всіх, цілуватись, побути в обіймах. /570/ І зупинилась, а зважившись, — братові», — ледве шепнула./580/ Зляканий, втік посланець і доносить своїй господині /590/ Вітром попутнім, належить пізнати потужність і напрям /600/ Не попереджував бог? Та якби ж я тоді не шаліла!/610/ Певно, вина в тому є й посланця мого, хай і часткова:/620/ Хай подолаю, скажім, затопчу свою пристрасну мрію, — /630/ Мовила, й знову (настільки вже розум у неї затьмаривсь!) /640/ Вогнище дому свого й подається за братом-вигнанцем./650/ Біблідо, падаєш ниць, по землі розпустивши волосся,/660/ Наче тягуча смола, що з врожайного точиться грунту,/670/ Лігда на світ привела; чоловік був нічим не примітний,/680/ Мовив, і ринули сльози з очей, омиваючи лиця,/690/ І діадема цвіла. Там були ще: Анубіс гавкучий,/700/ Всім, хто благає мене; що невдячній ти шану складала, — /710/ Для чоловіка й для жінки годиться — підозри не буде. /720/ Тут і проникла в їх душі любов. І однакову рану /730/ Будь-яким лихом, аби лиш природним, хай мене вразять!/740/ Все ж прихилила бика. Я ж не маю кого й підманути!/750/ В тебе ж — надії нема: від жаданих обіймів ні сторож,/760/ Шлюбний займається день, щоб мені дарувати Іанту,/770/ Факелів шлюбних: лишавсь тільки день, і тоді Телетуса, /780/ Не поплатилась, — у цьому твоя і заслуга, й порада./790/ Вже не жіночу відчула снагу, бо ж із дівчини щойно
Книга десята
/10/ Мертвою впала — в п’яту їй змія свого зуба встромила. /20/ Викрутів, без манівців: я не з тим сюди йшов, щоб уздріти /30/ Хаосом цим, що не відає меж, глибиною мовчанки /40/ Чуючи мову його, що звучала під супровід ліри,/50/ З нею, однак, ще й умову отримав співець із Родопи:/60/ Вдруге звідавши смерть, на Орфея, свого чоловіка,/70/ Вродою горда надмір: ті серця, що горнулись до тебе /80/ Жодної жінки не знав, чи тому, що до них став байдужий,/90/ Затінок там появивсь: бо додонське сюди завітало /100/ І виноградна лоза, і лозою оплетені в’язи,/110/ Жив собі олень колись. І такі були в нього крислаті /120/ Ти ж, Кипарисе, на острові Кеосі красеню перший,/130/ Тут Кипарис ненароком поцілив його в саме серце /140/ Вже й не волосся воно, а націлене в небо верхів'я./150/ Славить любив: на гучнішім ладу награвав про гігантів,/160/ Вже й Іліада{471} несе, — він виповнює чаші й сьогодні,/170/ Спарті. Не дбає вже він ні про стріли свої, ні про ліру./180/ Часу чимало пройшло, поки диск, повернувшись на землю, /190/ Як на городі, коли хтось надломить фіалку, чи дикий /200/ Втім, чи моя тут вина? Якщо так, то виною назвати /210/ Кров, що в той час по землі розлилася, траву заплямивши, /220/ Та запитай Аматунта{474}, що славний багатством металів,/230/ Кіпру луги та міста. „А проте, — схаменулась, — у чому ж /240/ Першими тіло й принаду свою почали продавати./250/ В неї живе, як у діви, обличчя; ось-ось — ти сказав би — /260/ Їй подарунки несе: черепашки, камінчики круглі,/270/ Свято Венери, на Кіпрі всьому найславніше, настало./280/ Щойно додому прийшов, — нахилившись над ложем, цілує /290/ Тільки тоді міг Венері засвідчити всю свою вдячність/300/ Про страхітливе співаю тепер. Відійдіть якнайдалі,/310/ Вивела мірру, проте! Й вона дорого їй обійшлася!/320/ „Що це зі мною? Куди пориваюсь я? — мовить до себе, — /330/ Люди себе ж оплели; що природа сприймає спокійно, — /340/ Близькість межу провела. Чи не краще б нам бути чужими? /350/ Що, до очей і до уст наближаючи факел жахливий./360/ Жаром палає; гаряча сльоза їй зволожила очі./370/ Все ще палає вогнем, од бажання шаліючи знову./380/ „Милий Кініре, прощай! Але знай: через тебе я гину!“ /390/ Жаль їй, що так по-дурному зірвалася спроба померти. /400/ Що ж могло трапитись ще? Процвітає твій дім, і достаток /410/ Батенько твій“. На те слово од няні вона відсахнулась,/420/ Сльози рясні пролились. І вже декілька раз на півслові /430/ Мовити „батька“, й присягою скріплює цю обіцянку./440/ „Гарна з лиця“, — додає. Коли віком її поцікавивсь,/450/ Ніч залягла без вогнів. Ти лице своє перший, Ікаре{483},/460/ Більший бере її жах. Тій затії сама вже не рада,/470/ Злочину плід прийняла, нечестиве виношує сім'я./480/ І на Сабейській землі{484} прилягла, натомившись до краю. /490/ В землю вростать почали, вже поповз, розщепляючи нігті, /500/ Плаче весь час, і спливають по стовбуру сльози гарячі. /510/ Зглянувшись, біля стражденних гілок милостива Люціна /520/ Що є на світі прудкішим од них? Чи не так і той хлопчик, /530/ Вже надокучив їй Паф, оперезаний морем, не милі /540/ Й хижих вовків, і кошлатих ведмедів, що звикли грозити /550/ В іклах кривих кабана блискавиця стрімка приховалась: /560/ „Може, ти чув, як одна була дівчина, що найпрудкіших /570/ Хто перегонить мене. Позмагайтесь ногами зі мною./580/ Тільки руками сплеснув. „Надаремно над вами, — промовив, —/590/ Врода її осяйна, легковійним помножена бігом./600/ Та не злякала хороброго хлопця їх доля злощасна — /610/ Дивиться, й сумнів бере її: перемогти чи піддатись?/620/ Поки не пізно ще, гостю, тікай од кривавого ложа!/630/ А коли так ошалів, то хоча будь у бігу прудкіший! /640/ Мовить до мене таке: „Кітерея нехай з піднебесся /650/ З ними в руці, для присутніх невидима, крім Гіппомена, /660/ Більше зрадів заохоті такій, чи Схенеєва донька./670/ Втрачене — й знов юнака залишає далеко позаду./680/ Першим домчав Гіппомен; перемігши, — забрав нарогоду. /690/ Потяг — це я так його розпалила, жагуче дихнувши. /700/ Спиною їхні рамена стають, переходить у груди /710/ Якось на слід кабана, що виходив із темного бору,/720/ Білих птахів у той бік. Із етеру високого бачить:/730/ Німфу струнку. То чому б то хороброго сина Кініра
Книга одинадцята
/10/ Каменем — друга жбурнула в співця, але дивне співзвуччя /20/ Геть одігнали менади птахів, що на голос Орфея /30/ В інших — каміння в руці. Та замало й того ошалілим:/40/ Линуло слово дзвінке — не було в ньому звичної сили./50/ В різних місцях було тіло співця: його голову й ліру /60/ Вже не зімкнулась, у вищирі хижому заціпенівши./70/ Він серед лісу прип'яв до землі вузлуватим корінням./80/ Бачить: де литки були в неї круглі, — кора наростає. /90/ Та не з’являвся Сілен: од вина й довголіття тремтливий,/100/ Бог дав можливість царю, за наставника вдячний, Сілена,/110/ Камінь підняв із землі — заблищав несподівано й камінь. /120/ Різноманітне їство було, печиво, ласощі всякі./130/ Спрага. Ненависне золото мучить його — й по заслузі! /140/ Де найпотужніше, піну збиваючи, бурхають води,/150/ В синяве море задивлений ген, височить крутосхилий /160/ Глянувши скоса на бога отар, — «За суддею, — промовив, — /170/ Пальцями вправно пробіг. Заворожений звуком солодким, /180/ Щоб од сторонніх очей приховати цей сором великий, /190/ Та незабаром, де ямка була, там, подібний до гаю,
/200/ Трудиться Лаомедонт — як багато він сил докладає,/210/ Засобів для прожиття, урожайні поля затопивши./220/ Випало не одному; одному ж — бути мужем богині./230/ Вдаль рукави потяглись. Якби глибше — була б там, напевно, /240/ Силою він скориставсь: охопив тобі шию руками,/250/ Віщий Протей: «Еакіде, — сказав, — ти доможешся шлюбу! /260/ Тільки-но взявся Пелей полохливу красуню в’язати — /270/ Край. Без убивств і насильства в ту пору там лагідно правив /280/ Хто він, чий син, розказав. Та ні слова — про скоєний злочин. /290/ Що за причина такої журби. Він у відповідь мовив:/300/ Нині ж у Тісбі{509} виловлює він голубів заповзято./310/ Ніч — і натішився й Феб, годувальниці вигляд прийнявши. /320/ Й діда ясного веде?.. Багатьом тільки шкодила слава,/330/ Брат же мій слухав мене, як молитву керманича — скелі:/340/ Феб: коли Дедаліон із високої кинувся скелі,/350/ Мовив пастух і затнувсь. «Говори, — той велить, — не приховуй,/360/ Стовбури — замість колон, прадавнім затінені гаєм./370/ Більше від люті, однак. Бо корів не для того шматує./380/ Злочин йому пригадавсь. «Це в пошану загиблому Фоку, — /390/ Свідчить, дружино, відкинь! Я давно вже пізнав твою щирість! /400/ Німфа морська. Клопотатись за мужа Фетіда взялася — /410/ Втім, затривожений долею брата свого й нещодавнім /420/ Все ж, виливаючи з серця жалі, переривані хлипом, — /430/ Тож не подумай, бува, що безпеку тобі запевняє/440/ Мужу, якщо ти вже твердо поклав за пророцтвом податись, — /450/ Врешті, потішив ще так, — і цим таки вмовив дружину: /460/ Мовила тихо: «Прощай», — і відразу поникла, зімліла./470/ Що лопотіло на щоглі найвищій, не зводила зору./480/ Без берегів, коли раптом під ніч забіліла гриваста /490/ Сила негоди росте. Звідусіль налітаючи, зводять /500/ Блисне й собі, то зчорніє нараз, наче хвиля стігійська,/510/ Як ото леви не раз, набираючи сил у розгоні,/520/ Води небесні й морські. Не мигне жодна зірка в етері — /530/ Розмахом ширший од них був десятий вал, найгрізніший!/540/ Тим, кого похорон жде. Простягаючи руки до неба,/550/ Весь небосхил. Навкруги — тільки образ подвійної ночі. /560/ Інші схопились. Кеїк же в правиці, що берло тримала, /570/ Був тоді й Люцифер темний, як ніч; його й на світанку /580/ Горя в дорозі не знав, щоб додому щасливо вернувся, /590/ Шати й, широкого неба намет позначивши дугою,/600/ Там не озветься ні звір, ані птах; потривожена вітка /610/ Серед покою на ніжках ебенових темне високе/620/ Декілька раз підборіддям, куняючи, вдарив у груди — /630/ Вийти спішить: бо не може й вона опиратись потузі /640/ Ікелом бога цього називають боги несмертельні;/650/ Ось уже лине Морфей, безшелесно махаючи в пітьмі /660/ Та замість мужа свого — тільки тінь перелітну віднайдеш. /670/ Щоб неоплаканим я не зійшов у безрадісний Тартар!»/680/ Слуги прибігли з вогнем. Не побачивши більше Кеїка,/690/ Був не таким, як колись, не ясніли усмішкою очі —/700/ Нині я гину сама. Мене хвилі саму нині носять./710/ Ранок настав. Алкіона заплакана, вийшовши з дому,/720/ Знак цей стривожив її. Над чужим побиваючись горем, — /730/ Й падали перші вали, шумували приборкані води./740/ Що ворухнулось лице — сумніваються люди; одначе,/750/ Линули в парі, й хвалив їх любов, що межі їй немає./760/ Слави не меншої, певно б, зажив, ніж осяйливий Гектор./770/ Грілась на сонці вона побіч хвиль свого батька — Кебрена. /780/ Вдвох ми тебе, нещасливу згубили: змія — своїм зубом, /790/ Вже понад водами звився, вже падає знов, але пір'я
Книга дванадцята
/10/ Рибою щедра, на тихій воді не тримала так довго./20/ Троя впаде; але й наші митарства триватимуть довго!» — /30/ Владар{526} — над батьком верх узяли, й, щоб невинну віддати
/40/ Місце у просторі — наче межа трьохчастинного світу. /50/ Море подібно шумить, коли подих його наслухати /60/ Там і Веселість пуста проживає, й Страхи онімілі,/70/ Крові чимало проливши, відчули й фрігійці, що значить /80/ «Хто б ти, юначе, не був, перед смертю потішся принаймні /90/ Це охорона моя: їх ношу тільки задля окраси./100/ Знов без дряпинки було. Так і спис, що був кинутий втретє, /110/ Еетіоновий край{529}, я залив таки їхньою кров'ю/120/ «Ось ця рука і цей спис, що на них я весь час покладався! /130/ Лютий Ахілл, але й те надарма: розкололися, бачить,/140/ Потім, щитом і колінами груди йому пригнітивши,
/150/ День урочистий настав, коли велет Ахілл, переможець /160/ Хто про своє оповість, хто й про ворога добре озветься./170/ Що не зважав ні на спис, ні на меч, кого криця не брала, — /180/ Звідки ти знаєш його, з яких битв, із якого походу,/190/ Перша з усіх фессалійських дівчат. У містах того краю,/200/ І не відмовлю тобі“. (Поголоска й про те сповіщала). /210/ З Гіпподамією гучно весілля справляв Іксіонів/220/ Щедрим вином, як і вродою діви, розпалені груди/230/ Це не була похвальба: розметавши напасників буйних, /240/ Б’ється Евріт. Роз’ярились, побачивши кров свого брата, /250/ Гримнув в чоло Келадонта, лапіта, — й замість обличчя /260/ Мовивши те, громіздкий, що вогнем розбуявся, жертовник /270/ То по густій бороді, зашкарублій од темної крові./280/ Той тільки чубом зметнув розкуйовдженим, пробував збити /290/ З ним покінчивши, напав на Евагра, Коріта, Дріанта. /300/ Зойкнув од болю і, вирвавши палю із кістки твердої, /310/ Ні Евріном, ні Лікід, ні Арей, ні Імбрей від загину /320/ Здалеку вздрівши його, неспроможного стати до бою, /330/ Спис Пірітоя, пройшовши з розгону Петрею крізь ребра, /340/ Ясен зламав — на розчахнутім дереві кишки повисли. /350/ Дубом Недімна поверг і метальника спису Лікопа./360/ З волі Паллади, — щоб вірили в те, йому щиро хотілось./370/ Гостре залізо, ввіткнувшись у бік, мов струна задзвеніло /380/ Слідом за ними Доріл розпростерся, що шкірою вовка /390/ Той аж підстрибнув і, кишки свої поволікши землею,/400/ Кінська, частина була: ще б голову, шию гривасту —/410/ То розмарин, то фіалку дрібну, то троянду пахучу /420/ Вбилось тобі трохи нижче від місця того, де під шию /430/ Шість пов'язав собі лев'ячих шкур на грудях могутніх — /440/ Свідок твій батько, Пелей, — устромив йому меч по руків’я /450/ Що я тобі оповім? Чи про Ампіка: списом терновим /460/ Брома, Еліма й Піракма, що замість меча мав сокиру./470/ „Маю й тобі потурати, Кенідо{537}? Для мене ти завжди — /480/ Піка ж одскочила так, мов градина — від плоскої крівлі, /490/ „Черга моя тепер, — мовив Кеней, — на тобі перевірю /500/ Ради гуртом не дамо! Коли й муж він, — дівицями, значить, /510/ Мовивши, дуба вхопив, що з корінням колись його вирвав /520/ Щойно повалений ліс. Так і схили високої Іди —/530/ „Щирі вітання тобі, наша гордосте, славо лапітів,/540/ Старче, мовчанкою ти обійшов! А мій батько, бувало,/550/ Стіни Мессени? А хто неповинні Еліду і Пілос /560/ Врешті, в орла обернувся, що в небі стрімкі блискавиці/570/ Каменем падає вниз, а стріла, що заледве трималась, /580/ А моревладний Нептун, чий тризубець усмирює хвилі,/590/ Стійко боронячи їх? Чи тебе не тривожить принаймні /600/ Лук напинає Паріс, час од часу в незнатних ахейців/610/ Знав би ти, що не боєць, а бабій тобі смерть заподіє, —/620/ Щит його зваду зчинив, та таку, що й не важко пізнати,
Книга тринадцята
/10/ Аніж руками — в бою. Але з мене такий красномовець,/20/ Піде ні з чим, та позаздрять йому, що з Еантом змагався!/30/ Користь, якби не ріднив мене також з Ахіллом великим:/40/ Той, хто ніякої зброї не брав, нині візьме найкращу?/50/ Хто з нами йшов у похід, присягавсь на одну з нами зброю, /60/ Вигадку: золото сам закопав, сам і виявив потім!/70/ Смертних учинки боги справедливим оцінюють зором!/80/ От врятував я його від загину, і що б ви гадали? —/90/ Хід поєдинку того, то супернику я не піддався./100/ Сам же — ніщо він при світлому дні без руки Діомеда./110/ Щит, що на ньому вкарбовано образ широкого світу{556},/120/ Ну, але годі! Слова — це слова. Повернімось до діла:/130/ Мав би ти зброю свою, ми — тебе нині мали б, Ахілле! /140/ Ну, а походження, рід? Чи моя це заслуга, до чого/150/ Зброї цієї прошу. Хай заслуги вирішують справу./160/ Стільки всього я зробив, що про те й оповісти тут годі /170/ З тим на хоробрі діла скерував я хороброго мужа./180/ Зброї прошу: дав живому, від мертвого — знов забираю./190/ Справу я вів нелегку, бо й суддя був не безсторонній./200/ Виклав Паріса вину; домагаюсь Єлени й добичі./210/ Що ж у той час робив ти, хто лише напролом іти вміє? /220/ Хай повоює, мастак воювать! Та чому ж не зупинить /230/ І закликає Атрід переляканих друзів на збори./240/ Схвалює те, що роблю, дорожить товариством Улісса./250/ Реса, — й винищив махом усіх, розпочавши від нього./260/ 3 ними — Хароп і Енном, що таку нещасливу мав долю!/270/ Сам заявлю: виступав! Я не з тих, які звикли злобливо /280/ Мушу, хоч як мені важко, згадати вам той нещасливий /290/ Витвір такого митця, одягнув неотесаний воїн?/300/ Люба дружина — мене; його — мати затримала люба. /310/ Та, щодо цього, то й сам Навпліад, на гарячім піймавшись, /320/ Та, якщо тільки йому зруйнувати Пергам віщували, — /330/ На мою голову вдень і вночі; хай одна в тебе думка:/340/ Де ж видатний ратоборець Еант? Де хороброго мужа /350/ Годі бурчати й кивати мені раз у раз на Тідіда,/360/ В кожного сильна рука, та, хоч б'ються не згірше за мене, /370/ Тож нагорода, вожді, хай прикрасить того, хто так пильно, /380/ Кривди мені не зробіть! Коли все ж не присудите зброї, —/390/ Щоб полягти міг Еант од руки одного лиш Еанта!»/400/ Й славний Тоант, у той край, що мужів стародавніх убивством/410/ Кров нерясну. За волосся притягнено Фебову жрицю{573} — /420/ «Троє, прощай!{575} Нас у рабство женуть!» — розридались троянки. /430/ Плем’я бістонців живе. Поліместор колись там багате /440/ Жде, щоби море вляглось і щоб вітер тихіше повіяв./450/ Від материнських грудей — одиноку опору та втіху — /460/ Не слугувала б ніде я й нікому, а так ось собою,/470/ Все ж відгукнетесь, — адже вас Пріама дочка закликає,/480/ Вроду ховала свою: соромливо поправила одяг./490/ Ллє над дочкою тепер, омиває сльозами їй рани,/500/ Трої нищитель Ахілл, що й мене засудив на самітність. /510/ На чужину йду, раба, від могил одірвана рідних,/520/ Можна тоді, коли Троя в руїнах, щасливим назвати?/530/ В цьому краю він живе, в ісмарійського владаря домі./540/ Спалює, глушить сам біль. Наче камінь твердий, вона раптом/550/ Горде завзяття своє пригадавши, про вік свій — забувши,/560/ Кинувшись на лиходія, троянських жінок закликає,/570/ Свідчить тепер. Пам’ятаючи й далі про всі свої лиха,/580/ Як на фрігійських полях він загинув од списа Ахілла,/590/ Храмів, і днів урочистих, і вівтарів димних для себе./600/ Схвально Всевишній кивнув. І як тільки, спаливши Мемнона,/610/ Вогнище тричі вони облетіли і тричі в повітря/620/ Тож, коли інших смутив Дімантіди{583} розпачливий гавкіт, /630/ А відтіля при вітрах ходових, на сприятливій хвилі,/640/ Мовчанку зрушив Анхіс: «Незрівнянний служителю Феба,/650/ Мовити правду Делієць навчив його; донькам, одначе,/660/ От і розбіглись вони хто куди: подались на Евбею /670/ Їхнього дару творець, якщо знищити способом дивним — /680/ Скіпетр — Анхісу; Асканію — лук і хламиду; Енею ж /690/ Край пересохлих джерел. Одиноко чорніє безлисте/700/ Всі ці зображення, славні ще й полиском давньої бронзи, /710/ Їх прийняли, де набралися страху від птиці Аелло{591}./720/ Їх привітали, а згодом — Епір і Бутрот{597}, що немовби /730/ Справа тут Скілла чигає, а зліва — шалена Харібда./740/ «Скільки мужів аж ніяк не лихих домагається, діво,/750/ «Жив тут Акід, що родився від Фавна й сіметської німфи./760/ Велет, що страх наганя й на ліси, від якого ніхто ще /770/ Телем тим часом навідався до сицилійської Етни,/780/ Виліз Циклоп на той берег і сів посередині, дикий./790/ Звабніша від буйноквітих лугів, од тополі стрункіша,/800/ Впертіша від молодої верби, від лозини тугіша, /810/ Є в мене посеред гір під навислими скелями схови,/820/ Гори, повір, нанесу. Всіх дерев господинею будеш./830/ Йде для пиття; що лишається — те я на сир відставляю./840/ Знаю обличчя своє: на текучій воді нещодавно/850/ Мужа красить борода й наїжачений заріст на тілі./860/ Ти погордила всіма. Та чому, відштовхнувши Циклопа, /870/ Марно наплакавшись так, — я за ним оддалік поглядала, — /880/ „О Галатеє, — кричить, — порятуй! У біді свого сина/890/ Ось — мерехтить, мов сльоза. Розпадається брила на кусні, /900/ Скілла вернулась, однак. Не наважившись в море відкрите /910/ Шпилем у небо зметнувся, затінений знизу лісами,/920/ Смертним, одначе, я був. Але навіть тоді, пам'ятаю,/930/ В руку серпа там не брав. У тім закуті тихім я перший /940/ Я сторопів, розгубивсь і ніяк розгадати не можу,/950/ Щоб увільнили мене від людської знищимості, просять /960/ Першою бороду цю зеленаву тоді я помітив,
Книга чотирнадцята
/10/ Сонця дочки, увійшов, перевтілених звірів оселю./20/ Ти ж, коли влада якась є в піснях заклинальних, — до пісні /30/ Вірю, ти гідний, щоб, не набиваючись, бути жаданим;/40/ Кірку взяла тоді злість. Не в силах помститись на ньому — /50/ Синяву моря глибінь перебігла сухою ногою./60/ Раптом, жахнувшись, довкіл живота свого бачить, неначе /70/ Скілла ж лишилася там, і чаклунці при першій нагоді /80/ Вогнище, ніби для жертви богам, і на ньому, шалена,/90/ Й до Пітекуз{610} головерхих, що мають від жителів назву./100/ От вони й скрикують хрипло раз по раз, немов спересердя./110/ Не зневіряйся, одначе, троянцю! Не марно прохаєш:/120/ Вгору ступаючи, втомлений вже, по зворотній стежині, /130/ Мовить таке: «Не богиня я, ні. Не наважуйся смертній /140/ Він же мені й довголіття давав, і нев’янучу вроду,/150/ Міг закохатися бог. Призабуде й сам Феб, очевидно,/160/ Мужа того, що покинутий був під строминами Етни, — /170/ І від домівки, Еней же — від рідного батька. Ніколи /180/ Щоб не почув Поліфем. Через оклик Улісса{621} під воду/190/ Часом на скелю якусь набіжить; окривавлені руки /200/ Руки страшні й величезну, та вже не потрібну очницю, /210/ Дрож огорнула мене. Я стояв півживий, сполотнілий,/220/ Й долю схилив: на троянське судно прийняли мене, грека! /230/ Зиркали. Певні, що золото в ньому, вітрів увільнили — /240/ Брили й колоди; на дно йдуть мужі, кораблі йдуть під воду. /250/ Йти не хотіли ніяк до порогів оселі чужої./260/ Нас прийняли. Через передпокої по мармурі білім/270/ До посортованих трав приглядається оком уважним. /280/ Вже й говорити не міг: замість мовити слово, хрипливо /290/ Про нашу спільну біду, то хто б одімстивсь тоді Кірці? /300/ Другим кінцем повернувши, по головах нас ударяє./310/ От хоч би те, що мені потихеньку одна сповістила/320/ Пік, що був сином Сатурна, в Авсонському краї раніше /330/ Нар і погідного Фарфара тінню окутані хвилі./340/ Бистрий потік зупинить, перелітних птахів забарити./350/ Заціпеніла; назривані, з рук їй посипались трави./360/ Перед очима володаря, зникнути в лісі, де сосни/370/ Млою дихнула земля. У пітьмі супровідники Піка/380/ Не оскверню позашлюбним коханням подружнього ложа, /390/ Подив у гнів переходить: обурений тим, що раптово /400/ Вітрові й сонцю дозволила врешті розсіяти хмари./410/ Наче собаки загавкали скрізь, по землі розповзлося /420/ Німфі ж не досить розпачливо зойкати, битись у груди, /430/ Так на дзеркальній воді похоронну снує собі пісню./440/ Страх, зізнаюсь, мене взяв, то й тримаюсь цього побережжя»./450/ Там не без бою отримав Еней, розпочавши з завзятим /460/ Виклав доручення Турна й чекав допомоги від нього /470/ От і розсіяні ми. Під вітрами в розбурханім морі /480/ Що видавались щасливими й ті, хто зустрів серед моря /490/ Страх під ногою тоді. На вершині нещасть — ми безпечні./500/ Груди і спина; де руки були в нього, там проростають /510/ Ледве приплив я сюди, де сухі, апулійського Давна /520/ В мірнім танку, погордивши нахабою, знов закружляли./530/ Сторони дві пролили. Смолоскипами в судна соснові /540/ Турне, грозиш: не дозволю вогневі захланному взяти /550/ Де було гнуте судно — голова вже зринає, обличчя; /560/ Скільки зазнали пригод, — і не раз підставляли долоні /570/ Ні володіння владичого тестя, ні ти їх не маниш,/580/ Міста; крильми себе б'є, свою долю оплакує чапля./590/ З ласки твоєї, кажу, хоч якесь! Він і так уже бачив /600/ Все, що в людини є смертне, йому повеліла з Енея /610/ Владу верховну посів. А його спадкоємцем був Сільвій. /620/ Мужу стійкому віддав. Авентіна поховано там же,/630/ То розгалужену парость уріже. Кору надлупивши, /640/ Й той, що злодіїв лякає{656} серпом чи суком сороміцьким, — /650/ В сад із драбиною йшов, — наче яблука брався зривати./660/ Груду землі, споглядає плодами обтяжені віти./670/ Не турбувала б, ні ту, що лапіти вели через неї/680/ Краще, ніж він — сам себе. Не навиклий по світу блукати, /690/ З гілки, ні тих, що зросли на городі між трав соковитих, — /700/ Тільки побачив — жагою в цю ж мить до кісток перейнявся. /710/ Марно боки оббивав та замки проклинав, нещасливий./720/ Лавром вінчатись ясним, закликаючи гучно Пеана./730/ Не забувайте й мене (про щось більше сьогодні благати /740/ Сумно стогнали-гули, а тоді, розчахнувшись, явили /750/ Дівчина вчула, — над нею вже бог закружляв тоді, месник. /760/ Статую діви. Венера Задивлена має там нині/770/ Силою брати хотів, але не знадобилася сила:/780/ Аж до воріт підійшли, що на засуви всі їх засунув /790/ Можна було ще пройти: на заваді не стала ще хвиля./800/ Ромул — і вкрилась тілами сабінів земля наша римська, /810/ Щоб обіцянку, мені колись дану й достойному внуку,/820/ Дишлом обтяживши коней баских, і бичем замахнувшись, /830/ Вісниці світлій велить, щоб вона по дузі семибарвній /840/ Та, ледь наважившись очі заплакані зняти на неї, —/850/ Й разом із тілом змінив її ймення: почав називати
Книга п’ятнадцята
/10/ На італійському березі. Й так відповів із тамтешніх /20/ Син Алемона, і був на той час він богам найлюбіший./30/ Сонце блискуче вогненне чоло в Океан заховало,/40/ Подвигів, — допоможи! Через тебе ж на злочин пішов я!“/50/ Морі веде корабель свій. Минає Нерет салентінський{676},/60/ Жив там із Самосу муж{678}. Колись він і Самос покинув,/70/ Чи Громовержець гримить, чи вітри — в пошматованій хмарі,/80/ Не відбере вам ніхто, ні квітками пропахлого меду./90/ Смертю того, хто живе, покріплятись, мов хлібом, — живому! /100/ Заєць — тоді він не був ще лякливий — бродив серед поля. /110/ Вбити — не значить, однак, за обідом його споживати./120/ В чому повинні воли — нелукаві, сумирні тварини,/130/ Жертва, що й плямки на тілі не має, аж глянути любо, — /140/ Кращими станьте, молю, до моєї поради схиліться!/150/ Звідти дивитись униз, де никає, позбавлений глузду,/160/ Сам, пам’ятаю, в той час, коли Трою війська облягали, /170/ Він, хоча виглядом різний буває, весь час мовби інший, — /180/ Мов невсипуща ріка: ні ріці, ні текучій годині/190/ Люціфер зійде ясний; а ще іншу — коли доручає /200/ Пір чотирьох, котрі й нашого віку наслідують пори? /210/ Зріла, м’яка. Між юнацтвом і старістю рік, завагавшись, /220/ Вихід упору дає їм — на вільне виводить повітря./230/ Руки свої, що колись були схожі до рук Геркулеса/240/ Містяться. Два з-поміж тіл тих, що світ населяють, — вагомі /250/ Гусне вогонь, поки знов не перейде в щільніше повітря;/260/ Не потриває ніщо: до Залізного від Золотого/270/ Тут дає витік природа джерелам новим, а натомість /280/ Збуривши, то засихає, замуливши устя джерельні./290/ Нині — довкіл там вода. З побережжям Італії, кажуть, /300/ Прагнучи вихід найти, поривалася марно на волю,/310/ Хвиля опівдні — мов лід, а під вечір і зранку — гаряча. /320/ Про ефіопських озер забуття: хто ковтне їх водиці,/330/ Хай небагато — ковточок води, на ногах неслухняних /340/ Так от і Етна, що полум’ям бухає з горен сірчаних,/350/ Врешті, потужні потоки смоли там беруться раптовим /360/ Скіфські жінки при бажанні й собі можуть стати птахами. /370/ Інше — землею присип, тоді з тіла, яке схоронив ти,/380/ До ведмежати — лиш м'яса клубок. Ведмедиця старанно /390/ Мозок людини спинний обертається тут же змією./400/ Потім сідає і в пахощах вік свій завершує довгий./410/ Втіху самцеві дає, то сама вже самиці шукає!/420/ Я розказати б зумів. І часи поспішають мінятись:/430/ Що, як не назву одну Пандіонові мають Афіни?/440/ Знай, не безслідно впаде, бо не втратить тебе, наша Троя! /450/ Так ось Гелен, пам'ятаю, Енея втішав, що виносив
/460/ Наших батьків, чи братів прихистили, чи просто людину, /470/ Віл хай оре й до межі свого віку хай плуга дотягне./480/ Кажуть, до рідного краю вернувсь і на просьбу загальну /490/ Важко було шанувать. Скільки раз її втишити брались /500/ Я — це той самий юнак! Це на мене дочка Пасіфаї{701} /510/ Потім немов заревла й розкололась на самій верхівці. /520/ Віжки ослаблі, всім тілом подавшись назад, напинаю./530/ От і посмій тепер, німфо, своє порівняти нещастя/540/ Вигляд і довго вагалась: куди їй — на Крит чи на Делос — /550/ Феба сестра: джерело крижане вона з неї зробила — /560/ Або, як Ромул колись, — задивившись на спис, що віддавна /570/ Руки до неба підняв, одночасно звернув туди й очі:/580/ Він од жертовних тварин перевів на рогатого Кіпа, —/590/ Мовив і тут же народ, і поважний сенат на зібрання /600/ Маю зв’язок. Відженіть якнайдалі, квіріти, від Міста /610/ І, з голови свій вінок, хоч юрба не давала, зірвавши,/620/ Потім у мідний одвірок, щоб подиву гідна подія /630/ По допомогу до неба звертаються: в Дельфи, чий камінь — /640/ 3 добрим знаменням — у путь, до нащадка мого, вирушайте!» /650/ Дбаймо про себе, мовляв, і Цілителя з рук не пускаймо./660/ Добре приглянься, щоб міг її потім пізнати, бо в неї /670/ Золотом гребеня бог заяснів, себе виявив свистом;/680/ Кожен, як велено, бога вітає; благальну молитву/690/ Ген аж до гавані, що напівкруглим захищена валом.
/700/ Море пройшли й підпливли до Італії з шостим ранковим /710/ І виноградними лозами славні нагір'я суррентські,/720/ Вища-бо хвиля пішла, — по дошках корабельних ковзнувши, /730/ Юрбами суне туди; йдуть і діви, що твій підживляють, /740/ Острів, що й назву отримав таку. Пливучи собі далі,/750/ Ні, він засяяв нащадком своїм{708}: із діянь величавих /760/ Щоб не походив цей муж од людського, од смертного сім’я, /770/ То непокоять погано захищені мури троянські,/780/ І зворушила Всевишнім серця, але сестер одвічних{712} /790/ Всіяний був; забризканий кров’ю і Люни був повіз./800/ Перестороги богів. Лиходії до храму святого/810/ Стіл, а на ньому — події, вкарбовані в мідь та залізо./820/ Прийме на плечі державний тягар і за батька звитяжним /830/ Від Океану живуть? Де людина селитися може, —/840/ Цю ж його душу стійку, що з грудей вилітає крізь рани, /850/ Зіркою вже мерехтить. Поглядає з висот на великі /860/ Августу він доручив, отже, й Август — владар наш і батько./870/ Зійде на небо й сприяти побожним іздалеку буде!
Примітки
(В цій електронній версії прикінцеві примітки віднесено в якості {коментарів} до відповідних місць у тексті. Розділ містить ілюстрації, що передують кожному з розділів приміток. —
Інформація видавця
УДК 821.124'021(37)
С 31
Публій Овідій Назон
С 31 Метаморфози / Публій Овідій Назон / переклав з латини Андрій Содомора. — Львів: Видавництво «Апріорі», 2019. — 520 с.: іл.
ISBN 978-617-629-572-3
DE GEDAANT-WISSELINGEN VAN P. OVIDIUS NASO,
IN HET LATYN EN NEDERDUITSCH IN TWEE DEELEN
з колекції C. Давимуки
© Содомора А., переклад, 2019
© Дзиндра В., дизайн, верстка, 2019
© Видавництво «Апріорі», 2019
ISBN 978-617-629-572-3
Зміст
Співець одвічних перевтілень • 5
Книга І • 31
Книга II • 59
Книга III • 89
Книга IV • 115
Книга V • 143
Книга VI • 167
Книга VII • 193
Книга VIII • 223
Книга IX • 253
Книга Х • 281
Книга XI • 307
Книга XII • 335
Книга XIII • 357
Книга XIV • 391
Книга XV • 421
Примітки • 451
Бібліотека античної літератури • 512
переклав з латини Андрій Содомора
Луцій Анней Сенека (бл. 4 до Р. X. — 65 по Р. X.) — римський філософ і письменник, видатний представник стоїцизму. У його «Моральних листах до Луцилія» звучать заклики жити у злагоді з природою, несхитно переносити удари долі, йти шляхом постійного духовного вдосконалення. Філософсько-етичні погляди, розвинуті у «Листах», належать до витоків християнської ідеології.
переклав з давньогрецької Андрій Содомора
У поемі «Походження богів» Гесіод, «один із світочів світової літератури» (І. Франко), започаткував вчення про становлення світу а також ранню натурфілософію — науку про сили й закони природи; у праці «Роботи і дні» виклав свою життєву позицію — розуміння моральних засад, ставлення до праці. У «Щиті Геракла» — епічний опис поєдинку Геракла з Кікном, що є майстерним наслідуванням вісімнадцятої пісні Гомерової «Іліади».
переклав з давньогрецької Андрій Содомора
«Роздуми» Марка Аврелія — записки з мандрівки до самого себе. Посідаючи владу над величезною державою, римський імператор Марк Аврелій Антонін наполегливо шукає себе як простого громадянина Всесвіту. Спомогою в цьому — філософія, зокрема вчення стоїків: з одного боку — послідовно матеріалістичне, з іншого — одне з найодухотвореніших у європейській інтелектуальній історії.
переклав з латини Андрій Содомора
Із «Листів» письменника і суспільного діяча Плінія Молодшого, стилістично довершених текстів, зразків високохудожньої інтелектуальної прози, проступає непересічна, глибоко гуманна особистість їхнього автора на тлі доби: маємо живе уявлення про матеріальне і духовне життя освічених верств тодішнього суспільства; тут — єдиний, що зберігся з тих часів, яскравий опис виверження Везувію в 79 році, а також, у листах до Траяна, важливі свідчення про ранніх християн. Подані листи, за винятком опису виверження Везувію, українською мовою перекладено вперше.
переклала з давньогрецької Дзвінка Коваль
«Строкаті історії» Клавдія Еліана — багатий розмаїттям збірник анекдотів, переказів, притч, розгорнутих висловів видатних людей, спостережень над рослинним і тваринним світом та історичного матеріалу розповідного або ж описового характеру в дуже елегантній прозі. Це праця освіченого римлянина, який досконало вивчив грецьку мову і всі свої твори написав нею. Для широкого загалу читачів, хто цікавиться історією літератури та античністю.
переклад з латини редакційної колегії
«Ще не було епохи для поетів, але були поети для епох!» — у цих рядках Ліна Костенко досить влучно конкретизувала колізію «митець і час». Бо й справді є поети, чиє життя, творчість є цілою віхою в історії літератури, культури. Таким був Марк Валерій Марціал — найвидатніший римський поет епохи Флавіїв (Веспасіан, Тіт, Доміціан).
переклав з латини Володимир Литвинов
Філософсько-етичні погляди Ціцерона викладено у творах: «Про державу» (De republika — 54–51 рр. до Р. Хр.), «Про закони» (De legibus — 51 р. до Р. Хр.), який зорієнтований на «Закони» (Nomoi) Платона. Трактат «Про природу богів» (De natura deorum) присвячено оглядові грецьких філософських шкіл та їх ставленню до богів. Внесок Ціцерона в теорію та практику красномовства, філософію неоцінений. Розквіт Ціцероніанізму припадає на епоху Відродження. Багато чим завдячує римському філософу, оратору й епоха просвітництва.
переклав з латини Андрій Содомора
«Любовні елегії» («Любощі») й «Мистецтво кохання», поряд із «Метаморфозами» і «Скорботними елегіями», — найпопулярніші твори видатного римського поета Овідія. Тонкий гумор, проникливий психологізм, живі сценки з тодішнього життя і блискучий вірш впродовж віків привертають увагу читача й надають цим творам непроминальної цінності.
Науково-популярне видання
Публій ОВІДІЙ Назон
Переклав з латини
Видавець
Літературний редактор
Дизайн, верстка
Обкладинка
Свідоцтво держреєстру: серія ДК № 3684 від 27.01.2010 р.
Підписано до друку 14.03.2019 р. Формат 60x90/16.
Папір офс. Друк офсетн. Гарнітура Cambria.
Умовн. друк. арк. 32,5. Обл.-вид. арк. 32,00.
Наклад 3000 прим.
ПП «Видавництво „Апріорі“»
79000, м. Львів, вул. Сковороди, 4/1
тел./факс (032) 235-62-18, моб.: 095-64-54-255, 067-314-05-10.
Для листування: 79000, м. Львів, а/с 242,
e-mail: info@apriori.lviv.ua
