Війна іншими мемами

Карл фон Клаузевіц народився за кількасот років до появи Інтернету, але він, імовірно, зрозумів би майже весь його потенціал для провокування сучасних конфліктів.

Клаузевіц зростав у добу європейського Просвітництва. Дванадцятирічним його записали до армії прусського кайзера. Поки Наполеон занурював Європу в десятиліття конфліктів та давав волю новій ері націоналізму, Клаузевіц присвятив решту життя вивченню війни. Упродовж десятиліть він писав одне есе за одним, обмінюючись листами з провідними мислителями того часу та, врешті-решт, обійнявши посаду очільника Прусської військової академії. Клаузевіц писав складно і часто суперечливо. Проте після його смерті в 1831 році дружина Марія відредагувала доробок чоловіка й перетворила його на десятитомний трактат під скромною назвою «Про війну».

Відтоді теорії Клаузевіца (та його дружини) щодо ведення війни стали обов’язковим чтивом для військових по всьому світу і сформували планування всіх війн, що тривали протягом останніх двох століть. Поняття на кшталт «туман війни» (тобто притаманна для конфліктів плутанина), «тертя» (процес, за якого плани ніколи передбачувано не втілюються перед лицем вдумливого ворога) походять із монументальної праці Клаузевіца.

Найвідоміше спостереження стосується самої природи війни. На думку дослідника, війна – це політика іншими засобами, або, більш завуальовано, «продовження політичних відносин із додаванням інших засобів». Клаузевіц пояснював, що війна та політика переплетені. «Війна не виключає політичних відносин і не змінює їх на щось зовсім інше. Загалом ці відносини тривають, незалежно від засобів». Кожна війна – політична. Політика завжди перебуватиме в центрі жорстокого конфлікту, усе тісно пов’язане. «Основні лінії, вздовж яких прогресують військові події і які їх обмежують, – політичні; вони проходять крізь усю війну в подальший мир».

Інакше кажучи, Клаузевіц уважав, що війна – це частина того самого простору, до якого входять торгівля, дипломатія та всі інші взаємодії між людьми й урядами. Згадана теорія суперечила переконанням попередніх поколінь солдатів та військових теоретиків, які вбачали у війні такий собі перемикач, що затягував бійців до альтернативної реальності з іншим набором правил. Для Клаузевіца війна – це просто ще один спосіб отримати бажане; застосування сили, щоб підкорити ворога своїй волі.

Перемога – це питання пошуку та нейтралізації «центру тяжіння» супротивника. Дуже часто це ворожа армія, розгром якої зазвичай знищує здатність боротися. Але курс на армію – не завжди найефективніший шлях. «У війні ледь не найважливішими виявляються моральні аспекти, – писав Клаузевіц. – Вони впливають на дух, що наповнює війну… Моральне налаштування пов’язане з волею, що веде війська». З’ясуйте, як підірвати дух супротивника, і ви виграєте війну, уникнувши спротиву ворожої армії.

Легше сказати, ніж зробити. Сучасний світ бачив численні спроби знищити ворожий дух, але майже завжди безуспішно. У Другій світовій війні Британія пережила «Бліц» – роки безладних німецьких бомбардувань та ракетних обстрілів, що були покликані змусити країну капітулювати. Британці натомість перетворили на тріумф те, що Вінстон Черчилль назвав «Темними часами». Така сама логіка рухала й «Гуркіт грому» – кампанію бомбардування Сполученими Штатами міст та промисловості Північного В’єтнаму наприкінці 1960-х. Військові літаки США скинули тоді понад 6,5 млн тонн бомб і вбили десятки тисяч людей, але місцеві мешканці навіть не думали здаватися.

Аналогічну стратегію застосували до військової пропаганди, що виявилося черговою історично неефективною спробою підірвати ворожий дух. Під час «Бліцу» найпопулярнішою в Британії була англомовна пропагандистська радіостанція, що її продюсували нацисти, – британці лише сміялися з того. А Сполучені Штати літаками поширювали по всьому Північному В’єтнаму десятки мільйонів листівок, і їх використовували хіба як туалетний папір.

Однак протягом десятиліття соціальні мережі змінили все. Атаки на найважливіший центр тяжіння супротивника – дух його народу – більше не потребують бомбардувань чи пропаганди. Вистачить смартфона й кількох секунд, а здійснити ці атаки може будь-хто.

Сьогодні можна безпосередньо комунікувати з людьми, з якими ви нібито воюєте, – надсилати їм запити в «друзі», переконувати їх чи дискутувати з ними або тихенько стежити за їхнім цифровим життям. Солдати по різні боки можуть знаходити один одного онлайн, лайкати чи тролити ворогів. Орієнтуючись на поширюване в соцмережах, солдати можуть виявити цивільних симпатиків, щоб підготувати їх до актів насильства проти співгромадян. Полум’яні добровольці можуть приєднатися до націоналістичних угруповань, щоб здійняти хвилю ненависті та нетерпимості між народами й розпалити війну чи геноцид. Такі активісти можуть навіть на віддалі роз’єднувати людей, упливаючи на політичне життя країн.

Жоден зі згаданих сценаріїв не гіпотетичний. Кожен уже відбувся. І триватиме протягом прийдешніх років.

Від найвпливовіших держав світу до найдрібніших учасників війн у мережах, сьогодні всі бійці перетворили соціальні мережі на зброю в національних чи особистих війнах. Кожен намагається підпорядкувати глобальне інформаційне середовище своїй волі. Інтернет, колись світле й затишне місце для встановлення особистих зв’язків, перетворився на нервову систему сучасної комерції. Він також став полем битви, де зброя – це сама інформація.

Для оптимістів і палких прихильників Інтернету, упевнених у його здатності сіяти мир та розуміння, таке усвідомлення – гірка пігулка. «Я думав, що коли всі зможуть вільно висловлюватися й обмінюватись інформацією та ідеями, світ автоматично стане кращим місцем, – зізнався співзасновник Twitter Еван Вільямс. – Щодо цього я помилявся».

Ми натомість прийшли до іншого. Так само як Інтернет переформатував війну, війна тепер радикально переформатовує Інтернет.

Ця книжка – спроба осмислити сейсмічний зсув: окреслити його історію, визначити правила та зрозуміти наслідки. У цьому нам допоможе власний досвід. Ми – дует цифрового іммігранта та цифрового місцевого. Один із нас виріс у темні доінтернетні віки, тож був вимушений вивчати потаємні шляхи, системи та процедури нових технологій. Натомість інший народився в цифрову епоху і тому сприймав колись неможливе за звичне.

Протягом п’яти років ми вивчали історію комунікацій та пропаганди, еволюцію журналістики й дані із відкритих джерел, основи інтернет-психології, динаміку та вірусність соціальних мереж, розвиток корпоративної відповідальності Кремнієвої долини та способи застосування машинного інтелекту. Ми стежили за десятками конфліктів та квазіконфліктів по всій земній кулі, за якими можна було спостерігати онлайн. Ми розкидали розлогі тенета, виловлюючи геть усе: від поширення батальних сцен у YouTube до нашестя мальованих жаб нацистських симпатиків. Ми брали інтерв’ю в різних експертів: від легендарних першопрохідців Інтернету до безславних «зірок реальності», переплітаючи їхні ідеї з думками вірусних маркетологів та політтехнологів, пропагандистів терору й малолітніх репортерів, солдатів і генералів (зокрема й тих, кого звинуватили в держзраді).

Ми відвідували кабінети та бази американських військових, дипломатів і розвідників, їздили на закордонні зустрічі з працівниками іноземних урядів та подорожували барвистими офісами соціальних мереж і темними лабораторіями, де вивчали техніки ведення війни. Водночас ми сприймали сам Інтернет як лабораторію. Ми й самі поринали у вир онлайнових битв, просто щоб відчути боротьбу та побачити, куди вона приведе. Ми завантажували додатки і приєднувалися до віддалених цифрових армій. Розставляли пастки на тролів, і щоб повчитися в них, і щоб розважитися за їхній рахунок. Раптом виявили, що беремо участь у новітній боротьбі: у нас попросили поради в розслідуванні того, як різні держави атакують Сполучені Штати новітньою зброєю. Ми також посприяли роботі військових інформаційних операцій США. Наприкінці нашої пригоди ми побачили, що стали мішенями запитів у «друзі» від акаунтів неіснуючих працівників американського уряду, чиї ляльководи працювали в Санкт-Петербурзі, а не у Вашингтоні, округ Колумбія.

Наступні розділи описують уроки цієї подорожі. Ми починаємо з історії комунікаційних технологій, які стрімко змінили світ, з історії, що спрямувала всі наступні зміни війни та політики.

Після цього ми відстежили способи, якими соціальні мережі породили нове середовище конфліктів. Мережі трансформували швидкість, поширення та доступність інформації, змінивши саму природу таємності. Утім, хоча правда сьогодні доступна ширше, ніж будь-коли раніше, вона може бути похована в морі лайків та брехні. Ми досліджуємо, як авторитарним режимам вдається використовувати нібито ліберальні сили революції соцмереж заради власної переваги. Це дає їм не лише нові можливості контролювати власне населення, але й глобальну досяжність, до якої призвела сила дезінформації.

Далі ми окреслимо контури нового поля битви. Соціальні мережі винагороджують не правду, а вірусність. Ось чому онлайн-битви та їхні реальні результати працюють завдяки фінансовим і психологічним механізмам «економіки уваги», а також завдяки непостійній, але чітко визначеній силі алгоритмів соціальних мереж.

По тому ми вивчимо базові поняття механізмів перемоги. Найефективніші інструменти онлайн-битв – виклад, емоція, автентичність, спільнота та інтернет-наводнювання, і їхнє опанування керує зусиллями більшості успішних інформаційних бійців. Нові війни виграють не ракети та бомби, а люди, здатні створити фабулу вашого розуміння, щоб провокувати реакції й спонукати до дії. Ці люди поєднують нас на найособистіснішому рівні, плекають почуття братерства та організовують це все у світовому масштабі, знову і знову.

Пізніше ми покажемо, що трапляється, коли все це відбувається одночасно, зосередившись на теорії й веденні інформаційної війни, мемах-рушіях ідей у мережі та відмінностях між публічними й таємними кампаніями, які виграють онлайн-битви.

Нарешті ми розглянемо останню безпрецедентну зміну, яку Інтернет вніс до війни та політики. Вона приголомшила б навіть Клаузевіца. Поки соціальні мережі перетворювалися на поле битви, їхні творці встановлювали свої правила. У мережі, до якої залучені мільярди, навіть кілька осіб можуть умить повернути течію інформаційної війни навспак, причому часто ненавмисно. Ми розглянемо роль компаній соцмереж у застосуванні дедалі більшої політичної влади, з якою ці компанії часто не знають, що робити. Ми визначимо нові проблеми, особливо ті, перед лицем яких інженери з комунікацій марно намагаються розв’язати людські проблеми новими технологіями. Наприклад, шляхом упровадження штучного інтелекту – тобто машин, що імітують людей і цілком можуть їх перевершити.

Закінчимо книжку далекосяжними наслідками для світу, в якому кожна цифрова сутичка – це війна, а кожен спостерігач – потенційний боєць. Ці наслідки зумовлюють низку заходів, яких уряди, компанії та кожен із нас може вжити у відповідь.

Наше дослідження провело нас усім світом та неосяжними просторами Інтернету. Проте ми повсякчас виявляли, що повертаємося до п’яти ключових принципів, що складають основу цієї книжки.

По-перше, Інтернет уже переріс підлітковий вік. Після десятиліть розростання Інтернет став унікальним середовищем глобальної комунікації, комерції та політики. Він збільшив можливості не лише нових лідерів та груп, а й нового корпоративного устрою. Ця схема нагадує розвиток телеграфу, телефону, радіо та телебачення. Проте розвиток соціальних мереж дав Інтернету змогу перевершити згадані технології. Тепер він справді глобальний та стрімкий – найкраще поєднання індивідуального зв’язку й масового поширення. Попри бурхливий розвиток протягом останніх кількох років, соціальні мережі, точніше, революція, до якої вони призвели, тільки тепер починають грати м’язами. Половина світу ще не вийшла онлайн і не вступила в бій.

По-друге, Інтернет уже перетворився на поле бою. Він так інтегрувався в життя бізнесу та суспільства, що його однаково потребують військові й уряди, авторитаристи та активісти, шпигуни і солдати. Усі використовують Інтернет, щоб вести війни без чітких кордонів. Це призвело до того, що кожна битва – нібито персональна, а кожен конфлікт – глобальний.

По-третє, це поле битви змінює перебіг конфліктів. Соціальні мережі фактично унеможливлюють зберігання будь-яких таємниць. Позаяк вірусність часом переважає над правдою, можна видозмінювати відоме. Ось чому «силу» на цьому полі битви вимірює не фізична потуга чи високотехнологічне устаткування, а привертання уваги. Це призвело до змагання психологічних та алгоритмічних маніпуляцій у нескінченній круговерті вірусних подій.

По-четверте, новітнє поле битви змінює значення слова «війна». Перемога в онлайн-боях приносить перемогу не лише в Інтернеті, але й у реальному світі. Кожна ефемерна перемога рухає подіями у фізичній царині, від начебто несуттєвих конфліктів знаменитостей до вікопомних виборів. Ці наслідки перетворюються на базу наступної неминучої битви за онлайнову правду, ще більше розмиваючи відмінність між діями у фізичному та цифровому світах. В Інтернеті поняття «війна» та «політика» поволі зливаються, адже дотримуються однакових правил – розрізнити їхню тактику і навіть гравців дедалі складніше. Проте закони цієї нової боротьби визначають не політики, генерали, юристи чи дипломати, а радше купка інженерів Кремнієвої долини.

По-п’яте, й останнє, ми всі беремо участь у цій війні. Коли ви онлайн, ваша увага нагадує окраєць території, за яку борються учасники конфлікту безвідносно до того, усвідомлюєте ви це чи ні. Все, що ви переглядаєте, лайкаєте чи поширюєте, створює на інформаційному полі битви дрібні брижі, даючи привілеї одній стороні, а не іншій. Ось чому ваша онлайнова увага та дії – це мішені й боєприпаси в нескінченній низці сутичок. Неважливо, чи зацікавлені ви в певному конфлікті – його учасники зацікавлені у вас.

Сучасний Інтернет – це не лише мережа, а й ціла екосистема, до якої залучено близько 4 млрд осіб, кожна з яких має власні думки та прагнення і хоче залишити свій слід у величезному просторі цифрових технологій. Вони – мішені не однієї-єдиної інформаційної війни, а тисяч, якщо не мільйонів. Ті, хто зуміє маніпулювати бурхливим виром, скеровувати його потік, зможуть досягти неймовірних благ. Вони будуть здатні давати людям свободу, розслідувати злочини, рятувати життя та проводити далекосяжні реформи. Проте так само можна в неймовірних масштабах поширювати зло: підбурювати насильство, розпалювати ненависть, сіяти неправду, роздмухувати війни і навіть руйнувати підвалини демократії.

Хто переможе – суттєво залежить від того, як решта з нас навчиться розпізнавати сигнали нової війни. Наша мета в цій книжці – пояснити, з чим саме ми маємо справу, та підготувати кожного до того, що відбудеться далі.

соціально-наукова фантастика

Перша комп’ютерна мережа зростала швидко. Не минуло й кількох тижнів після з’єднання комп’ютерів у Каліфорнійському та Стенфордському університетах у жовтні 1969-го, як до вечірки приєднався комп’ютер у Санта-Барбарі, а потім іще один у Юті. До 1971 року об’єдналися комп’ютерні лабораторії п’ятнадцятьох університетів. У 1973-му мережа провела своє перше міжнародне з’єднання, приєднавши комп’ютери Норвезької сейсмічної групи, що відстежували землетруси та ядерні випробування.

Маючи перед собою сміливу ідею комп’ютерного зв’язку, яка сьогодні вже довела свою ефективність, об’єднання охоплювало дедалі більше університетів та лабораторій. Однак замість приєднання до ARPANET багато з них запускали власні міні-мережі. Одна поєднувала комп’ютери Гаваїв (з чарівною назвою ALOHAnet та MENEHUNE); інша працювала в Європі. Ці міні-мережі становили неочікувану проблему. Замість утворювати єдину «галактичну» мережу комп’ютерний зв’язок ставав розділений на кілька невеличких груп. Ба гірше, кожна мережа мала власну інфраструктуру та керівний орган. Це означало, що мережі не можна легко з’єднати між собою. Кожна з них установлювала власні правила щодо всього: від обслуговування мережі до спілкування всередині неї. Якби не можливість установити спільний протокол, щоб керувати цією «мережею мереж» («Інтернетом»), то поширення застрягло б надовго. Саме тут на сцену вийшов Вінтон Серф.

ARPANET затіяли Дж. К. Р. Ліклайдер і Роберт В. Тейлор, але як «батько Інтернету» по праву відомий Серф. Ще в підлітковому віці він навчився кодувати комп’ютерне програмне забезпечення, пишучи програми для випробування ракетних двигунів. Цей молодий дослідник був членом команди Каліфорнії-Стенфорда, що з’єднала нову мережу Пентагону.

Усвідомлюючи, що проблема сумісності не дозволить комп’ютеризованому зв’язку досягти більшого масштабу, Серф вирішив її розв’язати. Разом зі своїм другом Робертом Каном він спроектував TCP/IP (протокол керування передачею / протокол Інтернету) – адаптивну систему, здатну відстежувати та регулювати передачу даних експонентно розширюваною мережею. Фактично саме цей протокол дав ARPANET змогу зв’язати разом усі міні-мережі університетів по всьому світу. Він залишається кістяком Інтернету до сьогодні.

Протягом наступних років Серф перейшов на роботу в ARPA і допоміг установити багато правил та процедур розвитку мережі. Він був обізнаний із футуристичним баченням своїх попередників. Проте було складно поєднати це бачення з тим, що для науковців усе ще лишалося способом розподіляти комп’ютерний час. Міркування про суспільний чи політичний вплив Інтернету були чимось фантастичним.

Усе змінилося за день у 1979 році, коли Серф увійшов до робочої станції і знайшов непрочитане повідомлення від нещодавно розробленої системи «електронної пошти». Позаяк кожен комп’ютер використовувала не одна людина, науковці задумали цю пошту (нині відому як email) як спосіб поширювати інформацію не лише між комп’ютерами, а й від однієї людини до іншої. Проте, так само як і зі звичайною поштою, вони потребували системи «адрес», щоб надсилати та отримувати повідомлення. Символ «@» обрали як зручний «хак», щоб економити час набору та дефіцитну комп’ютерну пам’ять.

Однак повідомлення на екрані Серфа не було технічним запитом. Тема електронного листа – SF-lovers («любителі наукової фантастики»). І надіслали листа не лише Серфу. Натомість його та колег по всіх Сполучених Штатах просили надіслати у відповідь перелік улюблених авторів. Оскільки повідомлення розіслали мережею, відповіді міг побачити кожен, як і відповісти на них. Або ж користувачі мали нагоду надіслати відповіді лише одній людині чи підгрупі, породжуючи багато дрібніших дискусій, що зрештою поверталися в одне ціле.

Сорок років по тому Серф усе ще згадував мить, коли він усвідомив, що Інтернет стане чимось більшим, аніж усі попередні комунікаційні технології. «Було ясно, що в нас у руках соціальна мережа», – казав він.

То був лише початок. На зміну SF-lovers прийшла Yumyum – розсилка, створена, щоб обговорити якість ресторанів у Кремнієвій долині. Невдовзі мережу також почали використовувати для обміну не лише думками, але й новинами про науку та наукову фантастику, на кшталт планів перезняти телефільм 1960-х років «Зоряний шлях».

Планувальники військового бюджету США хотіли заборонити порожню балаканину в дорогій новій мережі. Проте вони відступили, коли інженери запевнили, що трафік повідомлень – це насправді корисне стресове випробування апаратури ARPANET. Розсилки та вільні обговорення невдовзі заполонили всю мережу. Спочатку функція ARPANET полягала у використанні віддалених комп’ютерів та передачі файлів, але невдовзі електронна пошта зайняла дві третини доступної пропускної здатності. Інтернет уже не просто покращував передачу файлів з однієї бази даних до іншої. Тепер він створював ті «інтерактивні спільноти», які колись уявляли собі Ліклайдер і Тейлор, трансформуючи те, про що думали й про що знали цілі групи людей. Незабаром Інтернет навіть змінив спосіб спілкування.

Мабуть, ніхто – зокрема й інженери – не розумів, наскільки потужними будуть ці зміни. 10 вересня 1982 року рівно об 11:44 за північноамериканським стандартним часом фахівець із комп’ютерів Скотт Фалман навіки змінив історію. Під час обговорення якогось жарту по електронній пошті він написав:

Пропоную таку послідовність символів для позначення жартів:

:-)

Читайте її збоку. Щоправда, враховуючи сучасні тенденції, краще, мабуть, позначати НЕ жарти. Для цього використовуйте

:-(

Отак і народився скромний смайлик. Але його поява ілюструє дещо більше.

Попри всі свої обіцянки, ARPANET не був відомим нам Інтернетом. Це царство, де правив уряд США. І, як показало формальне створення смайлика посеред обговорення між «розумаками», населяли це царство переважно фахівці з небагатьох технічних галузей. Навіть перші соціальні платформи, які створили комп’ютерники, були лише цифровими відтвореннями старих знайомих речей: поштової служби, дощок оголошень та газет. Інтернет усе ще не виріс із дитячого віку.

Але він швидко зростав. До 1980 року ARPANET підключила 70 організацій та близько п’яти тисяч користувачів. Американські військові почали думати, що комп’ютерна мережа, фінансована з їхнього бюджету, набагато переросла потребу чи зацікавленість у ній. Після безуспішної спроби продати ARPANET якомусь комерційному покупцеві (AT & T удруге відмовила), уряд розщепив Інтернет надвоє. ARPANET працюватиме далі як хаотичний та дедалі масштабніший дослідницький експеримент, тоді як військові використовуватимуть новий, безпечний MILNET. На якийсь час світи війни та Інтернету вирушили різними шляхами.

На цьому роздоріжжі Інтернет перетворився на цивільне – а зрештою і на комерційне – підприємство. Національний науковий фонд почав діяти окремо від Пентагону й узявся до створення ефективнішої версії ARPANET – NSFNET. Вона виявилася швидшою й залучила нові групи користувачів. З 1987-го до 1989 року кількість користувачів Інтернету зросла з 28 до близько 160 тисяч. Наступного року застаріла ARPANET поволі відійшла від справ. Вінт Серф виголосив прощальну промову. «Як перша, ти найкращою була, / Але тепер у вічний спокій відійшла. … Згадаю вірну службу зі слізьми на очах. / Склади тепер пакет свій і відпочинь у снах».

Поки Інтернет та військова справа нібито рухалися нарізно, інші світи постали на порозі зіткнення. У 1980 році британський фізик Тім Бернерс-Лі розробив прототип чогось нового під назвою «гіпертекст». Це була давно відома в теорії система «гіперпосилань», що могла пов’язувати цифрову інформацію разом безпрецедентними способами. Названа ENQUIRE, ця система становила велику базу даних, де елементи були позначені відповідно до їхніх зв’язків між собою. Система нагадувала дуже ранню версію «Вікіпедії». Втім, була одна суттєва відмінність. ENQUIRE насправді не була частиною Інтернету. Комп’ютери, де працювала ця революційна програма позначень, поки не могли розмовляти один з одним.

Бернерс-Лі не втрачав надії. У 1990-му він почав проектувати новий покажчик, що міг працювати в мережі комп’ютерів. Разом зі своєю командою Бернерс-Лі винайшов більшу частину цифрових скорочень, які використовують і досі. Розробники написали новий код, щоб зв’язати бази даних. Мова розмітки гіпертексту (HTML) визначала структуру кожного елемента, могла демонструвати зображення та відео, а найважливіше, давала змогу з’єднати щось із будь-чим. Протокол передачі гіпертексту (HTTP) визначав, як гіпертекст розсилали між інтернет-вузлами. Щоб надати йому легке для пошуку положення, за кожним елементом закріпили унікальний URI (універсальний ідентифікатор ресурсу), більш відомий як URL (універсальний локатор ресурсу). Бернерс-Лі назвав своє творіння Всесвітньою павутиною.

Так само як ARPANET сформувала системи, що зробили можливими онлайновий зв’язок, а протокол Серфа та Кана дозволив створити мережу мереж, що охоплювала весь світ, Всесвітня павутина – верхній шар якої ми тепер називаємо «Інтернет» – сформувала вигляд цього зв’язку. Підприємці швидко почали створювати перші інтернет-«браузери» – програмне забезпечення, що подавало Всесвітню павутину як низку візуальних «сторінок». Це допомогло зробити Інтернет придатним для масового використання; тепер навігація ним була доступна кожному власнику мишки та клавіатури. Протягом того самого періоду уряд США продовжував інвестиції в наукові дослідження та розвиток інфраструктури, щоб створити «інформаційний супергайвей». Найбільше цій ініціативі сприяв сенатор Ел Ґор, що призвело до появи неправильного твердження, нібито це він «винайшов» Інтернет. Справедливіше стверджувати, що Ел Ґор суттєво прискорив його розвиток.

Всесвітню павутину винайшли водночас із іншою важливою подією, що віддзеркалювала технологічне минуле: початком орієнтації на прибуток. У 1993-му перші розробники Інтернету зібралися разом, щоб зробити свій найбільший крок: приватизувати всю систему та прив’язати незалежних операторів Інтернету – яких були вже тисячі – до однієї-єдиної велетенської мережі. Тоді ж таки розробники намірялися встановити загальну систему інтернет-управління на базі ідеї, відповідно до якої контролювати Інтернет не має жодна держава. У 1995 році NSFNET офіційно закрили, і довготривалу заборону на онлайнову комерційну діяльність зняли.

Інтернет злетів угору, немов ракета. У 1990-му до нього були підключені вже 3 млн комп’ютерів. П’ять років по тому їх стало 16 млн. До кінця тисячоліття ця кількість сягнула 360 млн.

Як і з технологіями попередніх епох, комерціалізація та швидке зростання Інтернету відкрили шлях для «золотої лихоманки». Люди почали отримувати величезні суми грошей не лише за володіння інфраструктурою мережі, але й з усього нового бізнесу, який вона породила. Одними з перших вигоду побачили творці Netscape Navigator, простого у використанні браузера, який обирали три чверті всіх користувачів Інтернету. Коли у 1995 році Netscape випустили на ринок, ця компанія коштувала 3 млрд доларів уже до кінця першого дня, хоча вигоди так і не отримала. На той час Інтернет перестав бути іграшкою науковців.

Завдяки напливу нових комерційних підприємств паралельний світ Інтернету почав зростати так швидко, що виявився завеликим для того, щоб його могла вивчити (а тим більше розуміти) будь-яка людина. На щастя, нікому тоді не потрібно було його розуміти. Дослідники, що каталогізували найвіддаленіші межі досяжності Інтернету, – не люди, а «боти» – спеціальні програми, створені, щоб «повзати» та позначати нескінченну протяжність павутини. Перших ботів створили як кумедні лабораторні експерименти. Але коли онлайн з’явилися мільйони користувачів, пошук у павутині став новим великим бізнесом. Найуспішніше підприємство створили в 1996 році два стенфордські аспіранти Ларрі Пейдж та Сергій Брін. Назва їхньої компанії була взята з математичного терміну для цифри 1 зі 100 нулями. Google символізував ідею «організувати начебто нескінченний обсяг інформації в павутині».

Позаяк павутина продовжувала своє стрімке зростання, вона почала приваблювати зовсім інших користувачів, далеких від університетських лабораторій та технічних осередків Кремнієвої долини. Для цих цифрових новоприбульців Інтернет виявився не просто цікавинкою чи навіть бізнес-можливістю. Він розв’язував питання життя та смерті.

На початку 1994 року в бідному південномексиканському штаті Чіапас виникло строкате формування, до якого ввійшли чотири тисячі соціально незахищених робітників та селян. Вони називали себе Сапатистською армією національного визволення (САНВ). Революціонери окупували кілька містечок і намірялися рушити на Мехіко. Уряд це не вразило. У криваву бійню було кинуто дванадцять тисяч солдатів за підтримки танків та авіації. САНВ швидко відступила в джунглі. Доля повстання висіла на волосині. Але через дванадцять днів після початку повстання – коли мексиканські війська вже були готові придушити його залишки – уряд раптом наказав зупинити бойові дії. Для тих, хто вивчає війни, цей крок сприйняти важко.

Однак пильніший розгляд показує, що в цьому конфлікті не було нічого звичайного. Члени САНВ не лише воювали, але й виступали онлайн. Вони поширювали свій маніфест прихильникам лівих ідей в інших країнах, проголошували солідарність із міжнародними робітничими рухами, що протестували проти вільної торгівлі (початком їхньої революції став день, коли в дію вступила Північноамериканська угода про вільну торгівлю, або NAFTA). САНВ налагодила контакт із міжнародними організаціями на кшталт Червоного Хреста та переконувала всіх журналістів, яких тільки могла знайти, приїхати й поспостерігати за жорстокістю мексиканських військ на власні очі. Відрізані від багатьох традиційних засобів комунікації, члени САНВ почали масово використовувати нову, досі не перевірену силу Інтернету.

Цей маневр спрацював. Із солідарності до САНВ приєдналися десятки тисяч ліберальних активістів у понад 130 країнах, які говорили 15 різними мовами. Незабаром світова громадськість почала тиск на мексиканський уряд, щоб припинити маленьку війну в Чіапасі. Цей тиск був звідусіль. Мехіко пішло на поступки.

Утім після закінчення стрілянини конфлікт не згас. Натомість війну змінила безкровна політична боротьба, яку підтримувала глобальна мережа ентузіастів та прихильників, більшість з яких досі ніколи навіть не чули про Чіапас. Протягом наступних років ця мережа підштовхуватиме та улещуватиме мексиканський уряд щодо реформ, яких місцеві повстанці не могли здобути самі. «Постріли лунали десять днів, – скаржився мексиканський міністр закордонних справ Хосе Анхель Ґуррія у 1995 році, – але далі розгорталася війна чорнил, письмового слова, війна в Інтернеті».

Стало очевидно, що нестримний поступ інновацій Інтернету змінює суспільно-політичну структуру реального світу. Такий вплив мали винайдення веб-камери, запуск eBay та Amazon, поява онлайнових побачень, навіть перші підбурювані в Інтернеті скандали й злочини, один з яких призвів до імпічменту президенту (він виріс із плітки, опублікованої онлайн). У 1996-му Мануель Кастельс, один із провідних соціологів світу, зробив сміливе передбачення: «Інтернет-інтеграція друкованих, радіо-та аудіовізуальних засобів у єдину систему обіцяє вплив на суспільство на рівні появи алфавіту».

Менше з тим, найдалекоглядніші з інтернет-візіонерів узагалі не були науковцями. У 1999 році музикант Девід Боуї дав інтерв’ю BBC. Замість того щоб рекламувати свої альбоми, музикант почав філософствувати щодо майбутнього технологій. Він пояснив, що Інтернет не лише зводитиме людей разом, а й розводитиме. «Щонайменше до середини 1970-х ми насправді відчували, що все ще живемо у видимості єдиного, абсолютного, створеного суспільства – де була відома правда та відома брехня і не було жодного дуалізму чи плюралізму щодо наших переконань, – сказав артист, колись відомий як Зіґґі Стардаст. – [Потім] ця єдність зникла. І це, на мою думку, породило таку мережу, якою є Інтернет. Вона демонструє, що ми живемо в повній роз’єднаності».

Інтерв’юера спантеличила впевненість Боуї в силі Інтернету. «Ви маєте розуміти, що деякі з ваших заяв щодо Інтернету перебільшені», – заперечив він співрозмовнику.

Боуї похитав головою: «Ні, знаєте, я не згодний. Не думаю, що ми бачили навіть верхівку айсберга. Як на мене, потенціал користі й шкоди, що їх Інтернет може заподіяти суспільству, годі уявити. Думаю, ми насправді перебуваємо на порозі чогось запаморочливого й страшного… Воно зруйнує наші ідеї про те, чим є ці мережі».

Нові посередники

Латинське слово «медіа» означає «посередник». У минулому столітті це слово використовували щодо професійних журналістів та інформагенцій, яким платили за донесення новин до публіки. Сьогодні соціальні медіа додали слову нових значень.

У свої одинадцять років до цієї поважної професії приєднався Рене Сільва. Він почав видавати свою першу газету, друкуючи її на шкільному ксероксі. Невдовзі Сільва очолив повноцінну агенцію онлайн-новин, покликану знаходити історії, на які не звернули уваги. Він створив веб-сайт, запустив Facebook-сторінку та YouTube-канал і почав активно наповнювати новинами Twitter. І все це ще до закінчення школи.

Хоча в цій історії ніби нема нічого особливого, Сільва не мав жодної з переваг типового технічно озброєного американського підлітка з околиць. Натомість його Voz das Comunidades («Голос спільноти») повідомляв про життя у Complexo do Alemão – районі бразильських фавел, повному наркоторговців, де на 2,5 км2 кишить 70 тисяч людей. Хоча більшість історій Рене нагадували статті будь-якої місцевої газети – про незаконні паркування та місцевих лідерів, – іноді обставини самі знаходили Рене. У 2010 році, коли бразильські урядові сили безпеки організували низку перестрілок з бандами, 17-річний Сільва був на місці, щоб нічого не пропустити. Він наживо твітив про місце кожної стрілянини, вів відеотрансляцію та закликав друзів допомогти відстежити більше історій. Часом він виправляв повідомлення з акаунтів своїх конкурентів – професійних дорослих журналістів, які не знали місцевості, а тому часто плутали назви вулиць. Зусилля Сільви принесли йому міжнародну відомість, і хлопцеві з пошаною довірили нести смолоскип на Олімпійських іграх 2012 та 2016 років. Сьогодні він прагне застосувати свій гіперлокальний репортерський підхід по всій Бразилії.

Так само як соцмережі змінили життя людей, що випадково повідомляють новини, ці спільноти також вплинули на тих, хто свідомо їх збирає. По всьому світу виник новий тип журналістів, чиї можливості розширив Інтернет. Таких часто називають «цивільними репортерами».

Іноді ці репортери заповнюють пробіли, повідомляючи через соцмережі про галузі, які традиційні медіа вважають неприбутковими. Містечко Селінсгроув, штат Пенсильванія, з населенням 5500 людей набагато пасторальніше, ніж фавели Alemão, але йому теж бракувало своєї газети. Це вирішила виправити дев’ятирічна Гільде Кейт Лисяк, чиї Orange Street News висвітлювали все: від вандалізму до корупційного скандалу в пожежному депо. Журналістський хист Гільде найкраще ілюструє її відповідь, коли поліція намагалася тримати розслідування вбивства в таємниці, попросивши дівчину не розголошувати інформацію. Вона відповіла відмовою. «Хай мені й дев’ять, але я вже знаю, що робота репортера – доносити правду до людей. Я працюю на них, а не на поліцію».

Буває, що історії висвітлюють у місцях, де робота репортера стала надто небезпечною. Наприклад, мексиканська десятилітня нарковійна між урядом, збройними формуваннями та картелями коштувала суспільству (і зокрема журналістам) багатьох жертв. З 2006 по 2016 роки задокументовано близько 800 нападів на репортерів. Кількадесят із них завершилися смертю журналістів.

У прагненні уникнути такої долі інформагенції постають перед жахливим вибором. Деякі стають рупорами злочинців, наймаючи репортерів, відомих як «зв’язкові» карателів. Інші стають більш вибірковими у новинах, які висвітлюють. Газета Norte у місті Хуарес вибрала другий шлях, уникаючи історій, що можуть прогнівити таємних наглядачів з боку картелів. Один редактор пояснив свою позицію так: «Ви або робите так, або гинете, а загинути не хоче ніхто. Автоцензура – внутрішня цензура – це наш щит». Але навіть таких заходів було недостатньо, щоб тримати картелі на відстані. У 2017-му Norte закрили з останнім гірким «Прощавай».

Саме тоді в гру вступила Феліна, натхненням Twitter-акаунта якої стала Жінка-кішка з відомого коміксу. Її рідний штат Тамауліпас поділили між собою дві банди: Cártel del Golfo та Los Zetas, війна між якими вбила понад 15 тисяч людей. В умовах постійного жаху ця жінка об’єдналася з маленькою групою онлайн-дружинників, щоб інформувати та захищати співгромадян. Організацію назвали Valor por Tamaulipas («Мужність Тамауліпасу»). З адміністратором Феліною ця група створила краудсорсингову службу новин, яка збирала та поширювала інформацію, потрібну мешканцям штату, щоб вижити. Повідомлення були різні: від попереджень про стрілянину до фото небезпечних членів картелю, щоб громадяни знали, яких вулиць та людей уникати.

Невдовзі Феліна стала куратором однієї з найпопулярніших місцевих груп у соцмережах, що налічувала понад півмільйона підписників у Facebook та 100 тисяч у Twitter. Проте цей успіх перетворив жінку на мішень. Картель запропонував винагороду 600 тисяч песо (близько 48 тисяч доларів на той час) за дані про анонімних адміністраторів сайту. Він навіть опублікував власне повідомлення у стрічці цивільних репортерів: «Ми підійшли дуже близько до багатьох із вас… стережися, кицюню».

Феліну це не злякало. Погрози привернули ще більшу увагу – найціннішу інтернет-валюту. Веб-трафік зріс учетверо, а близькі та далекі прихильники дякували за роботу. Натхненна жінка взялася до розробки грандіознішого бачення трансформації Тамауліпасу. Вона збирала гроші для бідних, організовувала кампанії донорства крові й навіть допомогла одній нужденній людині знайти пару ортопедичного взуття.

Ця шляхетність, можливо, її й згубила. Феліна залишала сліди, які картелі використали, щоб її вистежити. 16 жовтня 2014 року Twitter-акаунт Феліни запостив таке повідомлення: «друзі та рідні, моє справжнє ім’я – марія дель росаріо фуентес рубіо. я – лікарка. сьогодні моє життя добігло кінця».

Після цього акаунт, що так довго шукав способів допомогти мешканцям Тамауліпасу, запостив одне за одним два фото. На першому була середнього віку жінка, що дивилася просто в камеру. На другому та сама жінка лежала на підлозі з кульовим отвором у голові. Журналіст Джейсон Макґеган сказав про це так: «Вона твітила проти мексиканських картелів. Вони твітнули її вбивство».

За таких ризиків праця сміливих цивільних репортерів стає чимось більшим. Мабуть, найяскравіший приклад цього побачило жахливе угруповання ІДІЛ, розквіт якого також утілював нову силу соцмереж. У 2013 році сирійська Ракка відступила перед ІДІЛ, яка зробила місто своєю столицею. Невдовзі Ракка перетворилася на епіцентр жаху: від промивання мізків дітей до публічних страт незгодних. Однак через те, що ІДІЛ практикувала вбивство професійних журналістів, там не було нікого з міжнародних медіа, щоб документувати та повідомляти про це царство терору.

Ось чому група з сімнадцяти громадян об’єдналася, щоб розповідати про знищення їхнього міста. Вони робили це через онлайн-мережу новин, яку назвали «Ракку тихо вбивають». Це було не лише репортерство, але й спротив. Як сказав один член групи, учасники угруповання вірили, що «донесення правди» буде ефективнішим, ніж зброя ІДІЛ.

Ці цивільні репортери роками були основним джерелом інформації про життя в місті, де правили бойовики. Робота групи була надзвичайно небезпечною, бо ІДІЛ постійно полювала на них та їхніх близьких. Невдовзі після запуску мережі ІДІЛ почала транслювати контрпрограму під назвою «Вони – вороги, тож стережіться їх». Там показали групу, яку ІДІЛ назвала репортерами та їхніми родичами, що спершу проходять перед камерою, а потім мертві висять на дереві. Після цього «Ракку тихо вбивають» повідомила про страти, з жалем зазначивши, що ІДІЛ убила не тих. Згодом десятьох членів мережі таки відшукали та знищили. Одна жінка, Ракія Хассан, незадовго до того, як її зловила та стратила поліція ІДІЛ, написала швидкий пост у Facebook. «Все гаразд, бо мені відрубають голову, – писала вона. – А я маю гідність, і це краще, ніж жити у приниженні». За сміливість та новаторство у 2015-му групу «Ракку тихо вбивають» нагородили Міжнародною премією за свободу преси.

Усі згадані історії мають спільну рису. Від життя у фавелах до кровопролиття картелів та громадянської війни, соцмережі стерли відмінності між громадянином, журналістом, активістом і бійцем опору. Будь-хто, залучений до Інтернету, може плавно перемикатися між цими ролями. А часто навіть грати їх усі одночасно.

Комунікаційну революцію доповнював ще один зсув, складніший для відстеження, але, ймовірно, послідовніший. Іншими стали не лише люди, що документують та розкривають секрети світу, але й ті, які традиційно працюють за лаштунками, збираючи й аналізуючи інформацію. Їх називають «розвіданалітиками», а частіше – «шпигунами». І сьогодні вони виглядають (і працюють) дещо інакше.

Контроль духу

«Через Велику стіну ми можемо дістати кожен куточок світу».

Так було написано в першому електронному повідомленні, колись надісланому з Китайської Народної Республіки за 7240 км від Пекіна до Берліна. Був 1987 рік. Китайські науковці святкували офіційне приєднання країни з багатотисячолітньою історією до нового глобального Інтернету.

Невдовзі з’явились інші віхи. У 1994-му Китай почав використовувати систему TCР/IP, на якій працювала Всесвітня павутина. Майже за одну ніч інструмент дослідження китайських науковців став цифровим місцем, що розквітло барвистими веб-сайтами та зображеннями. Два роки по тому Інтернет відкрили для китайських громадян, а не лише для дослідницьких установ. Цівка нових користувачів перетворилася на справжню повінь. У 1996 році онлайн зареєструвалися вже 40 тисяч китайців, а до 1999-го – 4 млн. У 2008 році Китай обійшов Сполучені Штати за кількістю активних користувачів Інтернету: йшлося про 253 млн. Сьогодні ця кількість зросла втричі, приблизно до 800 млн (понад чверть від усіх користувачів світу), і, як ми бачили в розділі 2, китайці використовують одні з найцікавіших та найактивніших форм соцмереж.

Щоправда, від самого початку було зрозуміло, що для громадян КНР Інтернет не буде (не зможе бути) вільним, криптоліберальним раєм, яким задумували його американські винахідники. Китай залишався окремою згуртованою політичною сутністю впродовж чотирьох тисяч років. Сучасну історію цієї країни визначають два важливі періоди: століття сум’яття, зовнішніх вторгнень і експлуатації, та подальша низка революцій, що призвели до суміші комунізму й китайського націоналізму. З цих причин китайська влада понад усе цінує гармонію. Гармонія лежить у центрі стрімкого злету Китаю й залишається центром політичної доктрини його Компартії (КПК), яку колишній генеральний секретар Ху Цзіньтао описав як створення «гармонійного суспільства». З іншого боку, інакомислення вважають шкідливим для країни, бо воно може зробити її вразливою для зовнішніх махінацій.

Отже, контроль ідей онлайн завжди поставав як життєво необхідний, навіть природний обов’язок китайської держави. Потрібно зберігати єдність, а шкідливі ідеї – придушувати. У 2007-му цю філософію описав Чень Жифа, колишній провідний урядовий пропагандист. «Усьому на світі потрібен порядок», – пояснив він. Ці слова не випадкові. Мало чим відрізняючись від «цензури», «порядок» означає забезпечення «правильного скерування громадської думки».

Від самого початку КПК слідкувала за тим, щоб «віжки» Інтернету були в руках уряду. У 1993-му, коли мережу почали розглядати як щось потенційно важливе, влада заборонила всі міжнародні з’єднання, що проходили не через державні телекомунікаційні компанії. Міністерству громадської безпеки невдовзі наказали блокувати передачу всієї «підривної» чи «непристойної» інформації, працюючи пліч-о-пліч з адміністраторами мережі. На відміну від хаотичної павутини міжнародних з’єднань у решті земної кулі, китайський Інтернет став закритою системою. Хоча китайські користувачі й могли створювати власні веб-сайти та вільно комунікувати з іншими всередині Китаю, із ширшим світом їх з’єднували лише декілька жорстко контрольованих відгалужень кабелю. Геть не подолавши Великої стіни, «китайський Інтернет» наштовхнувся на новий бар’єр: Великий брандмауер.

Китайська влада також прагнула контролювати інформацію всередині країни. У 1998-му Китай офіційно запустив проект «Золотий щит», витвір цифрових інженерів нарівні з масштабними фізичними творіннями на кшталт ГЕС «Три ущелини». План полягав у перетворенні китайського Інтернету на найбільшу мережу спостереження в історії – базу даних на кожного громадянина, армією цензорів та інтернет-поліції, а також автоматизованою системою відстежування й контролю кожного фрагмента інформації, переданого через Інтернет. Цей проект коштував мільярди доларів і дав роботу десяткам тисяч людей. Його розвиток триває досі. Прикметно, що розробку та створення деяких ключових компонентів цього внутрішнього Інтернету доручили американським компаніям (Sun Microsystems та Cisco), які привнесли досвід побудови замкнених мереж для великих підприємств.

Найпомітніша частина проекту «Золотий щит» – це його система фільтрування за ключовими словами. Якщо якесь слово чи фразу додають до переліку заборонених, воно зникає з виду. Коли китайські користувачі Інтернету перейшли від перших, статичних веб-сайтів до блогових платформ початку 2000-х та розквіту масових «мікроблогових» сервісів соцмереж у 2009-му, ця система не відстала. Сьогодні урядовий цензор неначе зазирає через плече кожного громадянина з комп’ютером чи смартфоном. Пошук у павутині не знайде заборонених результатів – повідомлення із забороненими словами просто не дійдуть до адресата. Оскільки перелік заборонених термінів оновлюють у реальному часі, події в решті Інтернету просто не потрапляють на територію Китаю.

У 2016-му, наприклад, онлайн швидко стало вірусним так зване «Панамське досьє». Ці документи містили 2,6 терабайта колись секретної інформації про офшорні банківські рахунки, які світова еліта використовувала, щоб приховувати свої гроші, – яскравий приклад радикальної прозорості Інтернету в дії. Серед викриттів були й записи про те, що родичі восьми вищих керівників КПК, зокрема й зять лідера КНР Сі Цзіньпіна, виводили з Китаю через офшорні компанії десятки мільйонів доларів.

Інформація в усіх подробицях була доступна онлайн для будь-кого – якщо тільки ви не жили в Китаї. Одразу після появи новини Головне управління Держради з інтернет-інформації негайно видало наказ, у якому змушувало «знайти та видалити передруковані повідомлення про Панамське досьє. Не переходити на подібний контент, без жодних винятків. Якщо на будь-якому веб-сайті буде знайдено матеріал з іноземних медіа, що атакують Китай, діяти з усією суворістю». Отже, «Панамське досьє» та його інформація стали недоступні для всіх китайських користувачів. На деякий час держава Панама взагалі зникла в Китаї з результатів пошуку, допоки цензори не скоригували заборону, щоб видаляти лише ті сторінки, де є слово «Панама» та імена керівництва або відповідні терміни, як-от «офшори».

Цей фільтр виявився таким потужним, що здійняв хвилю сюрреалістичної гри в слова у спробі його обійти. Китайські користувачі Інтернету роками сприймали «цензуру» як «гармонію» – відповідно до «гармонійного суспільства» Ху Цзіньтао. Цензурувати якийсь термін, говорили вони, означає «гармонізувати» його. Врешті-решт, цензори спіймали та заборонили використання самого слова «гармонія». Однак тоді китайською слово «гармонія» звучало схоже на «річковий краб». Коли це слово цензурували, дотепні китайські користувачі Інтернету почали називати його «річковий краб». А коли соцмережі стали більш візуальними, ігри перейшли на блокування зображень. У 2017 році з китайського Інтернету зник милий ведмедик Вінні-Пух. Цензори вирішили, що «Пух» – це відсилка на Сі Цзіньпіна, бо той має схожу ходу.

Через таке фільтрування, відоме як політика «очищення мережі», можна змінити й саму історію (чи радше знання та обізнаність із нею людей). Були видалені мільярди старих постів, які стосувалися будь-чого з минулого, що не відповідало «гармонійній» історії режиму. Через видалення близько 300 «небезпечних» слів та фраз були стерті найважливіші події, як-от протести на площі Тяньанмень 1989 року. Байду Байке, китайський еквівалент «Вікіпедії», за запитом «1989» знаходить лише дві відповіді: «число між 1988 та 1990» і «назва комп’ютерного вірусу». У результаті постала колективна амнезія: ціле покоління не знає про ключові моменти минулого й не зможе знайти додаткову інформацію, якщо колись і дізнається про приховане.

Крім очевидної політики, китайська цензура поширюється й на скарги, що хоч якось можуть загрожувати державі. У 2017-му чоловіка в Гандані заарештували за «порушення громадського порядку», коли він запостив негативний коментар про лікарняну їжу.

Як ми вже переконалися, багато держав не схвалює онлайн-обговорень. Однак у Китаї є суттєва особливість. На відміну від інших держав, де головне – заборонити дискурс про права людини або заклики до демократизації, китайська цензура прагне придушити будь-які повідомлення, що отримують забагато підтримки, навіть якщо вони аполітичні – чи навіть схвальні для влади. Наприклад, нібито позитивні новини про екоактивіста, який створив масовий рух за заборону пластикових пакетів, були жорстко цензуровані, навіть попри те, що цей активіст почав діяти за підтримки місцевої влади. У справді «гармонійному суспільстві» лише центральний уряд у Пекіні повинен мати владу надихати та мобілізувати в такому масштабі. Спонтанні онлайн-рухи загрожують авторитету держави – а загалом і єдності китайського народу. Державні медіа Китаю пояснюють це так: «Неправда, що всі мають право на власну думку».

З перших днів існування китайського Інтернету влада постановила, що веб-сайти та сервіси соцмереж несуть юридичну відповідальність за видалення будь-якого «підривного» контенту. І визначення цього терміну можуть раптово змінювати. Після зливи корупційних скандалів 2016-го, наприклад, уряд просто заборонив усі онлайнові новини, що походили не з державних медіа. Веб-сайти зобов’язали або видаляти такі історії, або готуватися до наслідків.

Однак згодом на китайських громадян звалили найбільший тягар. Хоча на початку 2000-х у Китаї виникла незалежна спільнота блогерів, у 2013-му її діяльність почала згортатися, коли до влади прийшов Сі Цзіньпін. Того року Верховний суд Китаю постановив, що окремі особи можуть бути звинувачені в наклепі (й засуджені на три роки ув’язнення), якщо вони поширюватимуть «онлайн-чутки» і ці чутки побачать п’ять тисяч користувачів Інтернету і поширять їх понад 500 разів. Приблизно у той самий час найпопулярніших онлайн-діячів Китаю «запросили» на примусову конференцію в Пекіні. «Учасники» отримали журнали з логотипом Агенції інтернет-безпеки Китаю і мусили відвідати презентацію, де на слайдах було показано, яким щасливим стає блогер, коли перемикається із політичних на більш «доречні» теми, як-от огляди готелів і новини моди. Меседж прозорий: приєднуйся до нас або пошкодуєш.

Незабаром уряд узявся діяти ще жорсткіше. За підозрілих обставин був заарештований Чарльз Сюе, популярний китайсько-американський блогер та венчурний капіталіст. Невдовзі після того по державному телебаченню показали, як він у кайданках засуджує своє блогерське минуле й агітує за контроль Інтернету. «Я загрався у свій вплив онлайн та силу особистих думок, – пояснив він. – Забув, хто я такий».

Кількість пов’язаних з Інтернетом затримань невдовзі різко зросла. Щойно до влади прийшов товариш Сі, десятки тисяч китайських громадян були звинувачені у «кіберзлочинах». Склад злочину розширили: від хакерства до ледь не всього цифрового, що не подобалося владі. У 2017-му, наприклад, китайські регулятори визначили, що творець дискусійної групи WeChat відповідає не лише за власні висловлювання, але й за слова всіх членів групи.

У Китаї недостатньо просто придушувати громадську думку – держава має також брати активну участь у її формуванні. З 2004 року влада китайських провінцій залучила цілі армії чиновників та студентів університетів до публікації позитивних історій про уряд. Як було сказано в одному урядовому меморандумі, що набув загального обговорення, завдання цих коментаторів – «сприяти єдності та стабільності через позитивну рекламу». Автори історій мали діяти як чірлідери й демонструвати неослабний позитивний образ Китаю. При цьому вони мали імідж пересічних людей.

Від традиційної краудсорсингової мережі ця фаланга інтернет-коментаторів відрізняється рівнем організації за моделлю державної бюрократії. Вони можуть похвалитися власними окладами, квотами та настановами, а також складеними іспитами й офіційними дозволами на роботу. Критики швидко охрестили цих коментаторів «50-центовою армією» – через 50 китайських центів, які їм, за чутками, платили за кожен пост. (Згодом Китай заборонив термін «50 центів» у соцмережах узагалі.) Одна з перших реклам 50-центової армії обіцяла, що «результативність, оцінювана за кількістю постів та відповідей, впливатиме на винагороди від муніципалітетів». До 2008 року 50-центова армія зросла до близько 280 тисяч членів. Сьогодні вона налічує аж 2 млн й публікує щонайменше 500 млн постів щороку. Ця модель масового організованого онлайнового позитиву набула такого успіху та популярності, що багатьом членам більше й платити не потрібно. Модель також перехопили всі інші організації Китаю: від компаній зі зв’язків із громадськістю до середніх шкіл.

Усі ці брандмауери, спостереження, цензура за ключовими словами, арешти та пропагандисти покликані поєднати свідомість 1,4 млрд людей з державною ідеологією. Хоча дехто може впізнати в цьому світ Орвелла, насправді ситуація має більше спільного з тим, що засновник КПК Mao Цзедун називав «лінією мас». Коли в 1950-х Mao розірвав стосунки з СРСР, він критикував Йосипа Сталіна та радянську версію комунізму за надмірний «індивідуалізм». Натомість Mao уявляв політичний курс, за якого воля мас проходитиме крізь призму марксизму, а потім переходитиме в політику, лише щоб повернутися до людей для подальшого уточнення. Так різноманітні думки утворюватимуть єдине бачення, спільне для всього китайського народу. Досягти цього насправді було нелегко, і фактично таке мислення звинуватили в Культурній революції, що в 1960–1970-х знищила мільйони, аж поки їй не поклали край після смерті Mao в 1976-му.

Через можливості, які пропонував китайський Інтернет, філософію «лінії мас» відродили. Генсек Сі Цзіньпін вихваляв нові технології за обіцянку реалізувати бачення Mao щодо «конденсації» громадської думки в один потужний консенсус.

З метою досягнення цієї мети на горизонті замаячили програми ще сильнішого контролю. У норовливому регіоні мусульманської меншини Сіньцзян мешканців змусили встановити на смартфони додаток Jingwang (веб-очисник). Він не лише дає змогу відстежувати або блокувати повідомлення користувачів, а й містить елемент дистанційного контролю, що дає владі прямий доступ до телефонів і місцевих груп мешканців. Щоб гарантувати встановлення цих «електронних кайданів», поліція влаштувала на вулицях пересувні контрольні пункти, що перевіряли телефони людей на наявність додатка.

Утім найамбітніша реалізація «лінії мас» – це китайська система «соціального кредиту». Оприлюднений у 2015 році концептуальний документ цієї системи пояснює, що вона створить «натхненну, доброзичливу, щиру та взаємовигідну соціальну атмосферу», якій буде притаманна непохитна лояльність до держави. Щоб досягти цієї мети, усі китайські громадяни отримуватимуть кількість балів, що віддзеркалюватиме їхню «благонадійність… в усіх царинах життя: від бізнесу до соціальної поведінки».

Як і традиційний фінансовий кредитний рейтинг, «соціальний кредит» кожного громадянина розраховують, збираючи величезний обсяг персональних даних та обчислюючи єдиний рейтинг «благонадійності», що фактично вимірює користь людини для суспільства. Це можливо завдяки майже цілковитій залежності китайських громадян від мобільних сервісів на кшталт WeChat, де один додаток керує всіма соціальними мережами, чатами, споживацькими оглядами, грошовими переказами й повсякденними справами, як-от виклик таксі чи замовлення їжі. Під час його використання люди розкривають про себе приголомшливий обсяг даних: контакти, списки друзів, переліки прочитаного, подорожі, звички щодо витрат і т. п. Ці біти даних можуть стати базою загальних моральних суджень. Якщо людина купує забагато відеоігор, пояснив директор програми, це може вказати на неробство й понизити її бал. З другого боку, якщо людина регулярно купує пелюшки, це свідчить про батьківство, вагому ознаку суспільної цінності. Звісно, відіграють роль і політичні схильності. Що «позитивніший» онлайн-внесок людини до єдності Китаю, то вищий буде її бал. Натомість той, хто висловлює онлайн незгоду, «підриває суспільну довіру», а отже, його бал буде нижчий.

В Орвеллiвській манері плановий документ системи також пояснює, що «нова система винагороджуватиме тих, хто повідомляє про акти порушення довіри». Тобто якщо ви повідомите про погану поведінку інших, ваш бал зросте. Він також залежить від балів ваших друзів та рідних. Якщо оцінки низькі, вас теж покарають, щоб змотивувати всіх формувати поведінку членів своїх соцмереж.

Впливовим бал благонадійності роблять винагороди та ризики (як реальні, так і уявні). Заплановану для розгортання по всьому Китаю у 2020-му, цю рейтингову систему вже використовують під час оцінювання претендентів на посади чи присудження мікровинагород, як-от безкоштовної зарядки телефонів у кав’ярнях для людей «із високими балами». Однак якщо ваш бал занизький, ви можете втратити доступ до всього: від ліжок у нічних потягах до соціальних виплат. Бал має значення на найбільшому в Китаї онлайн-сервісі пошуку пари. Цінність в очах китайського уряду, таким чином, впливає й на романтичні та репродуктивні перспективи громадян.

На щастя, жодна інша держава поки не досягла китайського рівня успіху в підпорядкуванні Інтернету волі держави. Усе це потребує оперативності та значних інвестицій. Однак інші держави Китаю, безумовно, заздрять. Відомо, що уряди Таїланду, В’єтнаму, Зімбабве та Куби вивчають можливості запровадити китайський стиль. Президент Росії Володимир Путін зайшов так далеко, що підписав документ із закликом до досвідчених китайських цензорів проінструктувати російських інженерів щодо створення передових механізмів веб-контролю. Так само як американські технологічні компанії колись допомогли Китаю звести його Великий брандмауер, Китай почав експортувати свої тяжкі уроки цензури до решти світу.

Такі програми чітко показують, що Інтернет не звільнився від лещат авторитарних режимів. Натомість технології перетворилися на новий інструмент підтримки влади. Іноді для їхнього впровадження використовують помітні засоби управління на фізичному обладнанні або на людях, які працюють із цим обладнанням. Іншим разом з такою самою метою використовують соціологію за лаштунками. Усе згадане працює на один результат: контролювати інформацію та людей.

Однак Інтернет також дав авторитаристам досі не знаний інструмент. У мережевому світі вони можуть розширити свою досяжність через кордони, щоб впливати на громадян інших держав так само легко, як і на громадян власної.

Це форма цензури, що не нагадує цензуру взагалі.

хай живуть боти-повелителі

Енджі Діксон була зла як чорт. Терпець їй уривався.

«Християни понад усе», – стверджував її профіль, і на думці фотогенічна брюнетка мала лише одне. «Я хочу мою країну назад. Зробімо Америку великою знову». Приєднавшись до Twitter у серпні 2017-го, Діксон одразу взялася до справи, публікуючи близько 90 твітів на день. Вона чітко дотримувалася слогану свого профілю, захищаючи президента Трампа від демократів, ФБР, коміків та всіх інших недоброзичливців.

Через три дні після появи Діксон онлайн коаліція альтправих груп зібралась у Шарлоттсвілі, штат Вірджинія, заради того, що вони назвали об’єднавчим злетом #UniteTheRights. А коли на вулицю вийшли протестувальники проти цього яскравого вияву ненависті та білого націоналізму, ультраправий терорист скерував у натовп свою машину, вбивши молоду жінку й поранивши ще трьох. Коли громадська думка обернулася проти президента Трампа (який заявив, що в насильстві винні «обидві сторони»), Діксон несамовито кинулася на його захист. «Демократи та медіа продовжують ігнорувати насильство BLM [Життя чорних мають значення] та Antifa [антифашистів] у Шарлоттсвілі», – твітнула жінка, додавши зображення демонстрантів із підписом «демократичний ТЕРОР». Протягом наступних днів її твіти стали ще різкішими. Діксон писала про нібито випадки лівого тероризму по всій країні.

Але жоден із цих випадків не мав нічого спільного з реальністю. І сама Діксон теж. Як виявив Бен Німмо, науковий співробітник Лабораторії цифрової криміналістики при Північноатлантичній раді, «Енджі Діксон» насправді була ботом – хитромудрою комп’ютерною програмою, що маскувалася під людину. Одним із ключів до її ідентичності стало часте використання URL-«скорочень» – обхідних шляхів, що їх застосовують боти, щоб проштовхувати посилання. (Висока ефективність машини часто може бути підказкою, адже ліниві люди зазвичай використовують старомодний метод «копіювати-вставити».) Іншою підказкою виявився схожий на машинний лексикон, подекуди взятий із RT та Sputnik. Попри задекларовану зосередженість на Америці, Діксон також не могла втриматися, щоб не втручатися в коментування періодичних атак на Україну. І нарешті неспростовний доказ: на аватарці Діксон було насправді фото Лорени Рей, німецької моделі, яка в той час зустрічалася з Леонардо Ді Капріо.

Діксон – одна зі щонайменше 60 тисяч російських акаунтів єдиної «бот-мережі» (мережевої армії ботів), що уразила Twitter, мов рак, викривляючи та перевертаючи американський політичний діалог. Ця бот-мережа, своєю чергою, належала до величезної галактики фейкових та автоматизованих акаунтів, схованих у тіні Twitter, Facebook, Instagram і багатьох інших сервісів. Ці машинні голоси існують тому, що вони мають силу. Соцмережі дають їм силу.

У Twitter популярність залежить від підписників, лайків та ретвітів. Приверніть багато уваги протягом короткого часу, і невдовзі ви та будь-які ваші погляди стануть вірусними. У Google популярність залежить від гіперпосилань та ключових слів; що кращий трафік і що більша релевантність конкретного сайту, то вищі його позиції в результатах пошуку. У Facebook популярність визначають лайки від друзів та конкретні оновлення, які ви поширюєте. Мета – тримати користувачів емоційно прив’язаними до мережі. Бомбардуйте своїх друзів дурними, непристойними новинами – і отримуватимете дедалі менше уваги; опишіть важливий особистий момент (заручини чи професійне досягнення) – і зможете домінувати у вашій місцевій мережі протягом кількох днів.

Такий алгоритм регулює всі платформи соцмереж. Він віддзеркалює «пульс» платформи, її найбільшу коштовність. Однак коли світом почали правити примхи вірусності та економіки уваги, чимало людей узялися шукати свої шахрайські шляхи до слави й впливу. І їм продають багато інструментів для цього.

Найпоширеніша форма шахрайства найпростіша. Фейкові підписники та лайки нескладно спродукувати (для них потрібні лише фіктивні електронні адреси й акаунти), і можна насолоджуватися практично безмежним попитом. На такі сервіси почали покладатися політики, знаменитості, ЗМІ та претенденти на «лідерів думок» усіх гатунків. Наслідком цих процесів постав десятилітній чорний ринок вартістю щонайменше мільярд доларів.

Фейкових підписників легко відстежити. У 2016-му користувачі Інтернету неабияк посміялися, коли People’s Daily – головний китайський пропагандистський ЗМІ – запустив Facebook-сторінку, що швидко зібрала 18 млн лайків, попри заборону Facebook у Китаї. Серед прихильників були понад мільйон «фанів» у М’янмі (з-поміж 7 млн тодішніх користувачів Facebook у країні), що раптом вирішили лайкнути Китай. Аналогічно, коли Трамп анонсував свою націоналістичну президентську кампанію у 2015-му, 58 % його Facebook-підписників дивом походили з-за меж США. Попри трампівську антимігрантську риторику та багаторазові заклики побудувати стіну на кордоні, 4 % його «прихильників» нібито мешкали в Мексиці.

У державах Південно-Східної Азії попит на фейкових підписників дав початок індустрії «клікоферм», що нагадують конвеєри минулих поколінь. Серед нетрів, на кшталт Даки в Бангладеш чи Лапу-Лапу у Філіппінах, працівники тулились у темних кімнатках, забитих моніторами. Деякі дотримувалися жорстких правил, покликаних відтворювати активність справжніх акаунтів. Інші фокусувалися на створенні власних акаунтів, а фабрики оснащували їх сотнями розхідних SIM-карт, щоб протистояти заходам інтернет-компаній проти спаму.

Проте, як і в інших індустріях, автоматизація створює робочі місця. Найефективніша форма фейковості походить не від клікоферм, а від ботів. Програмне забезпечення, що керує низкою автоматизованих сценаріїв, тобто «бот», походить від слова «робот», а те, своєю чергою, – від чеського «раб» чи «рабство». Утім сьогодні повідомлення в соцмережах поширюють боти, а от рабами їхньої діяльності майже завжди є люди.

Як і роботи, боти суттєво різняться за складністю. Це можуть бути дивовижно переконливі «чат-боти», що ведуть спілкування, використовуючи природну мову та вибираючи певний варіант із мільйонів запрограмованих відповідей. Або ж ці програми можуть бути вкрай простими й проштовхувати той самий хештег знову і знову, на чому їх легко зловити. І все одно завдання зробити якийсь хештег вірусним чи засипати опонента контрповідомленнями буде виконане.

Наприклад, наступного дня після викриття Енджі Діксон в аналізі неприбуткової організації ProPublica виник новий акаунт від імені «Лізинії Зікур». Вона негайно почала паплюжити ProPublica як альтліву хейтерську групу та сайт фейкових новин. Фейком, безумовно, була сама Зікур, але вона мала купу друзів. Повідомлення цього бота майже вмить ретвітнули 24 тисячі разів, перевищивши досяжність аналізу ProPublica. З погляду вірусності, фейкові голоси набагато перевершують повідомлення про свою фейковість.

Цей приклад показує, як потужно бот-мережі можуть задавати курс онлайн-спілкування. Їхній масштаб може варіювати від сотень до сотень тисяч. Наприклад, бот-мережа Star Wars налічує понад 350 тисяч акаунтів, що імітують справжніх людей, але видають себе через схильність підхоплювати теми від франшизи.

Якщо кілька тисяч чи навіть сотень цих цифрових голосів одночасно починають обговорювати одну тему чи використовувати один хештег, ця дія здатна обдурити навіть найрозумніший алгоритм соцмереж, що позначить її як тренд. Цей «тренд» потім починає приваблювати справжніх користувачів, які ніяк не пов’язані з цією бот-мережею, але натомість цікавляться трендовими новинами. Ці користувачі потім поширюють обговорення на своїх сторінках. Сфабрикована ідея утверджується й поширюється, привертаючи дедалі більше уваги й породжуючи каскад супутніх обговорень і суперечок. Більшість людей, які перетворюються на частину цього циклу, й гадки не мають, що насправді ними ляльководить машина.

Як і підприємства, успіх чи крах яких залежить від обсягів клієнтської бази, соцмережі неохоче видаляють акаунти – навіть фейкові. У Twitter, наприклад, близько 15 % клієнтської бази вважають фейковою. Але на компанію тисне потреба демонструвати збільшення клієнтів із кожним квартальним звітом.

Ба більше, не завжди легко визначити, чи є акаунт ботом. Як показує випадок Енджі Діксон, потрібно враховувати багато факторів, як-от час активності, посилання, зв’язки в мережі і навіть особливості мови. Потім дослідники поєднують ці фактори, щоб отримати загальну картину. Це щось схоже на стиль Шерлока Голмса, в якому команда Bellingcat простежує хронологію військових злочинів.

Хоча бот-мережі використовують для просування будь-чого – від миючих засобів до музики, – найпоширеніші вони на політичній арені. Для авторитарних режимів усього світу бот-мережі – це ефективні інструменти стратегій цензури та дезінформації. Коли в 2011-му в Сирії виникли передумови громадянської війни, режим Асада використовував Twitter-ботів, щоб завалювати хештеги його опонентів випадковою футбольною статистикою. Ті, хто шукав важливу інформацію для боротьби з режимом, натомість натрапляли на стіну безглуздих повідомлень. Тоді ж таки хештег #Syria затоплювали зображеннями мальовничих пейзажів. Через рік, коли міжнародну увагу привернув стан окупованого Китаєм Тибету, китайський уряд зробив те саме. Тисячі ботів перебирали на себе хештеги на кшталт #FreeTibet, завалюючи активістів випадковими фото та фрагментами тексту.

Для політиків та урядів демократичних держав бот-мережі привабливі не менше. Одне з перших їхніх використань задокументували в 2010 році, коли штат Массачусетс проводив довибори, щоб заповнити вакантне місце покійного сенатора Теда Кеннеді. На початку перегонів у цьому традиційному оплоті демократів особливої активності соцмереж не було. Однак потім настав шок: опитування Університету Саффолка показало, що шанси є в республіканця Скотта Брауна. Після цього в соцмережах почався бліцкриг, очолюваний двома консервативними ініціативними групами з інших штатів. Одну фінансували брати Кох, а іншу – організатори негативної рекламної кампанії Swift Boat, що у 2004-му потопила президентські амбіції кандидата від демократів Джона Керрі.

Раптом звідусіль виникли боти, що підтримували Брауна. Фейкові акаунти по всьому Facebook і Twitter сурмили його ім’я якомога частіше, всіляко намагаючись маніпулювати результатами пошуку. Найбільшою новацією було те, що пізніше назвуть «Twitter-бомба». Користувачі Twitter, які цікавилися виборами, почали отримувати автоматичні повідомлення на підтримку Брауна. Найважливіше, що ці клопотання надходили користувачам і за межами Массачусетсу, суттєво збільшуючи політичну вагу свого кандидата. Коли Браун став першим республіканцем, який виборов місце в Сенаті від Массачусетсу з 1952 року, політичні аналітики були і збентежені, й зачаровані. Боти уможливили вплив на вибори з віддалі. Вони також показали, як можна створити видимість широкої підтримки і перетворити її на реальність – тактика, що стала відома як «астротурфінг».

Згодом бот-мережі стануть частиною всіх великих виборів. Коли обіцянка Ньюта Ґінґріча побудувати базу на Місяці не надихнула виборців під час президентських праймеріз-2012, його штаб, як повідомляють, купив понад мільйон фейкових підписників, щоб спробувати створити відчуття народної підтримки. В Італії комік, який став популістом, з допомогою фейкових підписників злетів до небес популярності. Наступного року скандал накрив Південну Корею, коли виявили, що велика бот-мережа – керована військовими фахівцями з кібервійни – видала близько 25 млн повідомлень, покликаних залишити при владі чинну партію.

Часто бот-мережі можуть відігравати роль політичних найманців, що з готовністю підтримують то одних, то інших. Під час Брекзиту – суперечливого референдуму 2016 року щодо виходу Великої Британії з Євросоюзу – дослідники спостерігали, як автоматизовані Twitter-акаунти, що раніше захищали незалежність Палестини, раптом перемкнули увагу на британську політику. Це була навіть не боротьба: пробрекзитські боти переважали роботизованих противників виходу в пропорції п’ять до одного. Ці бот-мережі (часто пов’язані з Росією) були величезними. В останні дні перед референдумом менше 1 % користувачів Twitter відповідали за третину всіх обговорень цього питання. Політологи лише гадали, що б сталося у світі без машин.

Однак президентські вибори в США 2016 року в аспекті алгоритмічної маніпуляції перебувають поза конкуренцією. У самому лише Twitter дослідники виявили близько 400 тисяч бот-акаунтів, що намагалися вплинути на результат виборів, – дві третини з них на користь Дональда Трампа. Іноді ці боти просто твітили позитивні повідомлення про свого кандидата. В інших ситуаціях вони переходили в наступ. Як і в разі тактики придушення сирійського режиму, антиклінтонські бот-мережі активно шукали та «колонізували» проклінтонські хештеги, завалюючи їх вірусними політичними атаками. З наближенням дня виборів протрампівські боти збільшили свою активність та кількість, переважаючи проклінтонські (ще одне відлуння Брекзиту) в пропорції п’ять до одного.

На думку недосвідчених людей, боти Трампа могли непомітно змішатися зі справжніми прихильниками. На думку самого Трампа, також. Лише протягом перших трьох місяців 2016-го майбутній президент використав свій Twitter-акаунт, щоб процитувати 150 ботів, які його вихваляли, – і цю практику він продовжить у Білому домі.

За такою великою армією ботів стояла химерна суміш працівників штабу, щирих прихильників і тих, хто просто хотів побачити світ у вогні. Найганебніший ховався під ніком MicroChip. Цей позаштатний розробник програмного забезпечення стверджував, що увірував в альтправих після паризьких терористичних атак 2015-го. Завдяки технічній підготовці він усвідомив, що може маніпулювати програмними додатками Twitter, спочатку перевіривши такий неполіткоректний хештег, як #Raperefugees (Ґвалтуй біженців), щоб переконатися: його можна зробити вірусним. До часу виборів-2016 MicroChip працював по дванадцять годин (на амфетамінах, щоб не втрачати концентрації), роздмухуючи протрампівську пропаганду.

Названий одним республіканським стратегом «повелителем трампботів», MicroChip спеціалізувався на використанні ботів для запуску хештегів (#TrumpTrain, #cruzsexscandal, #hillarygropedme), що могли перенаправити та вплинути на політичні обговорення по всьому Twitter. Коли його агітмашина працювала на повну, MicroChip випускав понад 30 тисяч ретвітів за день, кожен із яких міг досягати набагато більше користувачів. Маніпулятор отримував задоволення, використовуючи свою армію фейкових акаунтів, щоб розносити брехню, зокрема #Pizzagate. «Я можу робити будь-які заяви, які тільки забажаю, – хвалився він. – Саме так ця гра й працює».

MicroChip жив у Юті. Проте, перетворившись на справжню зброю, боти розширили роботу російських маріонеток, які вели свою «інформаційну війну» здалеку. У 2017-му дедалі більший тиск громадськості та Конгресу змусив соцмережі викривати російську кампанію, що розгорталася на їхніх платформах під час виборів-2016. Неохоче розкриті нарешті цифри приголомшили суспільство.

Бот-акаунти «посадили» кампанію дезінформації на стероїди, давши їй можливість досягти розмаху, неможливого завдяки роботі самих лише людей. Аналіз Twitter виявив, що боти під контролем «Агентства интернет-исследований» (тієї контори у Санкт-Петербурзі, де працював «філософ») випустили 2,2 млн «пов’язаних із виборами твітів» лише протягом останніх трьох місяців виборів. За даними Twitter, протягом півтора місяця перед виборами російська пропаганда досягла користувачів 454,7 млн разів. (Хоча й величезні, ці цифри, ймовірно, занижені, бо Twitter виявив лише акаунти, що очевидно належали частці «Агентства» у більшій російській мережі. Аналіз також охоплював лише обмежений період часу, а не всі вибори, зокрема неважливий етап висунення кандидатів.) Та сама армія людських маріонеток, використовуючи інструменти автоматизації, щоб розширити досяжність, впливала також на інші сайти, на кшталт Facebook та його «доньки» Instagram. Загалом внутрішній аналіз Facebook показав, що під час кампанії-2016 російську дезінформацію на його платформі бачили 126 млн користувачів.

Ці автоматизовані повідомлення були переважно протрампівські. Наприклад, відомі російські боти безпосередньо ретвітили @realDonaldTrump 469 537 разів. Однак найефективніша бот-мережа підсилювала брехливі повідомлення фейкових голосів російських маріонеток – та забезпечувала більшу вірусність шкідливих для ворогів Трампа історій. Вони особливо переймалися забезпеченням уваги до оприлюднення зламаної електронної пошти, викраденої з демократичних організацій. (Американська розвідспільнота і п’ять різних компаній з кібербезпеки приписували цей злам російському урядові.) Фактично, як показали дані Twitter, коли це електронне листування опублікували вперше, бот-мережі взяли участь у його поширенні на рівні від 48 % до 73 % ретвітів.

Після появи новин про роль Росії у цьому зламі ті самі акаунти перейшли в оборону. Армія російських ботів стала армією нібито американців, що заперечували ідею причетності Росії. У типовому (й іронічному) повідомленні, поширеному однією бот-мережею, йшлося: «Медіа звинувачують Росію у намаганні вплинути на ці вибори. Лише дурень не повірить, що за цим стоять вони самі».

Семюел Вуллі, дослідник Оксфордського університету, який вивчав це явище, висловився так: «Ціль тут – зламати не комп’ютерні системи, а свободу слова та громадську думку». Ефекти такої маніпуляції промислових масштабів продовжують розхитувати американську політичну систему. Її успіх також породив легіон послідовників на виборах від Франції до Мексики, де одне дослідження виявило, що понад чверть публікацій у Facebook і Twitter про мексиканські вибори-2018 створили боти та тролі.

Утім це, можливо, не найтривожніше. Штучні голоси зуміли скерувати не лише теми обговорень, але й людську мову під час них, змінивши рамки того, які ідеї можна вважати прийнятними.

Після виборів-2016 дослідники даних Джонатан Морган та Кріс Шаффер проаналізували сотні тисяч повідомлень, поширених по всіх консервативних Twitter-акаунтах, Facebook-сторінках та коментарях у Breitbart, за частотою вживання 500 тисяч слів. Вони вирізали слова-зв’язки, щоб визначити головні терміни, що були «новими» для кожної онлайнової спільноти. Ідея полягала в тому, щоб виявити конкретну мову та культуру цих трьох просторів. Як консерватори говорять у Facebook, наприклад, порівняно з Twitter? Дослідники не сподівалися знайти в цій роботі щось лиховісне.

Спочатку три простори мали зовсім різний вигляд. У січні, лютому та березні 2016-го, наприклад, у галасі онлайн-дебатів у Twitter не можна було чітко визначити якусь схему, схожу на Breitbart чи Facebook. Щодо гомофілії люди тоді часто говорили про одні й ті самі речі, позаяк усі були консерваторами. Однак кожен висловлювався по-різному. Різні спільноти використовували різні конструкції слів та речень із різною частотою. Це було очікувано й віддзеркалювало, як конкретні платформи формують свій контент (Twitter дає змогу постити лише 140 символів за раз, тоді як Facebook – цілі параграфи), а також різні типи людей, яких приваблювали можливості різних мереж.

Але, як зазначили дослідники, у квітні 2016-го «обговорення в консервативних спільнотах Twitter, на сторінці кампанії Трампа у Facebook та в коментарях у Breitbart раптом змінилося».

У цих спільнотах зненацька запанували нові конструкції, з повторюваними реченнями та словами. Набули поширення цілі повторювані фрагменти, немов написані одним автором чи групою авторів, що працювали за спільним сценарієм. Не те щоб усі чи навіть багато користувачів Twitter, Facebook та Breitbart під час виборів-2016 були фейковими. Радше дані показали, що в цих спільнотах діяла координована група голосів, і ці голоси можна було відсіяти від галасу використання їхніх повторюваних слів. Морган та Шаффер писали: «Десятки тисяч ботів та сотні керованих людьми фейкових акаунтів діяли разом, проштовхуючи навесні 2016-го протрампівські погляди по всіх трьох платформах». Коли дослідники вивчили, що ще проштовхували ці акаунти, крім протрампівських чи антиклінтонських повідомлень, їхнє походження увиразнилося. Акаунти, що демонстрували повторювані мовні конструкції, учетверо частіше згадували Росію завжди виправдовувальним чи похвальним тоном.

Аналіз розкрив і ще тривожнішу схему. У квітні 2016-го по всіх трьох платформах прокотилася хвиля антисемітських висловлювань. Наприклад, слово «єврей» почали використовувати не лише частіше, але й чіткіше в контексті теорії змови, наприклад пов’язуючи слово з концептом «медіа».

Хоча перший спалах повторюваних слів та фраз указував на використання спільного сценарію, яким машини керували звіддаля, такі конструкції невдовзі нагадували вірус. У певному сенсі, це було викривлення ефекту «спіралі мовчання», про який ішлося в попередньому розділі. Маріонетки та боти створили враження суспільного консенсусу, під який почали підлаштовуватись інші, і змінювали ідеї, що вважалися прийнятними для висловлення. Повторювані слова та фрази невдовзі вийшли за межі фейкових акаунтів, набуваючи популярності з-поміж реальних користувачів усіх платформ. Спершу хейтерські фейки імітували людей, але потім уже люди почали імітувати їх.

Це відкриття має наслідки, що виходять за межі будь-якого конкретного випадку чи країни. Те, як Інтернет впливає на своїх користувачів, заважає відрізняти правду від обману. Проте до цих 4 млрд інтернетників з плоті й крові тепер приєдналася величезна кількість цифрових істот, покликаних викривляти та підсилювати, заплутувати та відволікати. Економіку уваги, можливо, створили люди, але тепер нею керують алгоритми – деякі з них переслідують свої цілі.

Сьогодні ідеї, що впливають на протистояння, на результати голосування і навіть на наше сприйняття реальності, самі просуваються поєднанням фільтрів-бульбашок та гомофілії – нескінченною хвилею дезінформації й загадкових цілей ботів. Щоб опанувати цю систему, потрібно зрозуміти, як вона працює. Однак також варто зрозуміти, чому певні ідеї просуваються. Відповіді на ці питання відкриють засади того, що має вигляд химерного онлайн-світу, але насправді неминуче веде до війни.

Емоція: тягни за серцеві струни, підживлюй лють

«Коли ми не знаємо або коли ми не знаємо достатньо, ми схильні підміняти думки на емоції».

Письменник Т. С. Еліот перебував у відчаї, що літературна критика померла через «величезне нагромадження знань» XIX століття. Однак у XXI столітті його слова ще актуальніші. Найбільше уваги в соцмережах притягує не контент із вагомими аргументами, що розширює інтелектуальні горизонти глядачів, а ті матеріали, які розбурхують емоції. Радісний подив, шок та образа визначають, як швидко та як далеко пошириться соцмережею конкретний фрагмент інформації. Простіше кажучи, контент, який можна позначити як «LOL», «OMG» або «WTF».

Ідеться про збудження – не статеве (принаймні зазвичай), а таке, під час якого серце б’ється швидше, а тіло сповнюється свіжої енергії. Збудження буває позитивним чи негативним. Дитина, що танцює, політик, котрий обстоює свої переконання, історія про інваліда, якого пограбували й побили, та жахлива затримка рейсу – ось що люди, ймовірно, прочитають та чим поділяться з іншими в соцмережах. Десятилітні психологічні та маркетингові дослідження, проведені серед сотень тисяч користувачів соцмереж, дійшли одного й того самого простого висновку: що сильніші залучені емоції, то ймовірніша вірусність.

Але відкриття рухаються ще далі. У 2013-му в Китаї провели вичерпне дослідження спілкувань на платформі соцмережі Weibo. Проаналізувавши 70 млн повідомлень, поширених з-поміж 200 тисяч користувачів, там виявили, що найшвидше та найдалі цією соцмережею люди передавали саме емоцію гніву. «Гнів має більше впливу, ніж інші емоції, наприклад радість», – дійшли чіткого висновку дослідники. Позаяк користувачі соцмереж поширюють повідомлення з-поміж однодумців, якась випадкова образа могла спалахнути в спільноті, немов пожежа. «Сердитий настрій, донесений через соціальні зв’язки, міг прискорити поширення відповідних новин, впливаючи на формування громадської думки та колективної поведінки», – писали дослідники. Урівноважені люди, споглядаючи гнів, різкіше висловлювалися та виявляли схильність приєднатися до сварки.

Через рік силу гніву підтвердило ще більше й складніше дослідження. У співпраці з Facebook дослідники даних маніпулювали стрічками новин близько 700 тисяч користувачів упродовж тижня без їхнього відома. Для декого дослідники збільшили кількість позитивних повідомлень. Для інших – кількість негативних. У кожному разі користувачі Facebook змінювали власну поведінку відповідно до нової реальності, мимохіть добріючи чи гніваючись. Однак найбільш вираженим ефект виявився серед тих, чия стрічка новин була сповнена негативних повідомлень. Науковці назвали це «емоційним зараженням», схожим на інфікування вірусом. «Емоційне зараження відбувається без прямої взаємодії між людьми, – дійшли висновку науковці, – і за повної відсутності невербальних натяків». Просто повсякчас споглядати радісні чи образливі повідомлення достатньо, щоб самим відчувати ці емоції.

Гнів залишається найпотужнішою емоцією почасти тому, що він найбільш інтерактивний. Коли користувачі соцмереж знаходять способи висловити (чи застосувати) гнів, то породжують нові фрагменти контенту й створюють додаткові каскади люті. Коли проблема має дві сторони – а так майже завжди і є, – вона може нагадувати вічну машину образ. Графічна онлайн-пропаганда ІДІЛ, наприклад, дозволяла досягти двох цілей. Вона не лише збурювала хвилі шоку та образ на Заході, а й запускала жорстоку антиісламську реакцію, яку ІДІЛ могла використовувати, щоб розпалювати новий гнів і рішучість серед власних послідовників.

Гнів не обов’язково поганий. Зрештою, майже кожен політичний рух, що набув популярності в епоху соцмереж, став таким через застосування сили образ. Іноді активісти борються за кращу урядову політику, використовуючи в ролі об’єднавчого гасла якийсь вірусний контент: смертельну аварію потяга в китайському Чжецзяні в 2011 році, масштабну пожежу в багатоквартирному будинку в Лондоні 2017-го чи стрілянину в школі Паркленда, штат Флорида, 2018-го. Іноді це соціальна чи расова несправедливість. У 2013-му Алісія Ґарза запостила на своїй Facebook-сторінці пристрасне повідомлення про стрілянину поліції в афроамериканців. Завершила вона простою припискою: «Чорні люди. Я люблю вас. Я люблю нас. Наші життя мають значення». Після цього друг Алісії зробив репост повідомлення, додавши хештег #BlackLivesMatter. Повідомлення швидко стало вірусним і підбурило новий тип руху за громадянські права, що поєднав активізм 1960-х з медіа-платформами XXI століття. Протягом лічених днів #BlackLivesMatter перетворився із простого хештега на загальнонаціональний протест, організований онлайн та успішно пролобійований десятками реформ поліції на місцевому й державному рівнях.

Утім, глобальна картина сумна. Враховуючи, що найбільше значення в мережах має увага (в чому ми переконалися з попереднього розділу), безсоромні саморекламники готові на все, щоб її привернути. Оскільки гнів ефективний, щоб привернути та утримати аудиторію, ті, хто шукає вірусної слави і впливу, користуються цим, щоб створювати суперечки й заради винагороди розпалювати лють в інших. «Гнів породжує ненависть; ненависть – запорука страждань», – казав мудрий мастер Йода. І це страждання веде на темний бік, більше відомий в Інтернеті як тролінг.

Хоча слово «троль» викликає в уяві образ істоти скандинавського фольклору, що ховається під мостами, його сучасне інтернет-використання насправді походить від часів В’єтнамської війни. Американські винищувачі F-4 Phantom ширяли навколо в’єтнамських позицій, обстрілюючи їх. Якщо запальні недосвідчені ворожі пілоти ковтали наживку й починали атакувати, американські повітряні аси вмить вмикали на повну свої потужніші двигуни й збивали супротивників. Американські пілоти називали цей обман «тролінг МіГів».

Перші онлайн-форуми використали і термін, і техніку. «Тролінг новачків» став спортом, у якому досвідчені користувачі публікували безсоромно провокативні питання, покликані роздражнити нових (і необізнаних) користувачів. Після цього новачки гаяли час, намагаючись спростувати думку, яка саме до цього їх і змушувала. Стаття в цифровому журналі тих часів описувала тролінг так: «Якщо ви не любите жартувати, то жартуватимуть з вас».

Спочатку тролінгу був притаманний тонкий гумор, але коли на цифрові терени проникло більше людей (і відповідно більше проблем реального життя), доброзичливі жарти відійшли в минуле. Сьогодні тролі в Інтернеті поширюють не так інформацію, як гнів. Їхня конкретна ціль – спровокувати гнівну реакцію. Тролі роблять усе: і розводять брехні про політичних ворогів, і видають себе за онкохворих. Єдине, що вони роблять послідовно, то це емоційно маніпулюють. Найвлучніше про тролінг сказав у 1946 році французький філософ Жан-Поль Сартр, коли описував тактику антисемітів:

Вони знають, що їхні зауваження легковажні, викличні. Однак їх потішає те, що супротивник зобов’язаний відповідально добирати слова… Вони насолоджуються, граючи в недобросовісність, бо прагнуть не переконати гучним аргументом, а залякати та збентежити.

Про новітніх тролів, мабуть, найкраще висловився один із найвідоміших інтернет-провокаторів Ironghazi, який сказав: «Щоб бути вправним тролем, потрібно бути просто досить тупим, щоб тобі вірили, і пам’ятати, що твоя мета – доводити людей до сказу».

У багатьох аспектах російські маріонетки, що маскувалися під американських виборців та напускали туману в геополітичну систему в 2016-му, були тролями – тільки платними. Однак здебільшого поведінка тролів мало нагадує підготованих, професійних провокаторів. Хоча частина тролів справді нездорові (зокрема, психопати та садисти), переважна більшість – звичайні люди, які піддаються своїй люті. У звіті під назвою «Будь-хто може стати тролем» команда дослідників показала, що до тролінгу користувачів схиляє накопичений гнів. Як і в разі з теоріями змови, що частіше поширюється гнів, то більше інтернет-користувачів стають до нього вразливими.

Після того як люди потролили когось раз, вони вдвічі частіше вдаватимуться до цього знову порівняно з тими, хто ніколи так не чинив. А коли не-тролі спілкуються з тролями, вони поволі переймають тактику поведінки. «Така поведінка може… поширюватися від людини до людини під час обговорень і розповсюджуватися далі в спільноті, – писали дослідники. – Наші відкриття вказують на те, що тролінг… може бути заразний і що звичайні люди за певних умов можуть діяти як тролі».

Немає жодних сумнівів, що тролінг робить Інтернет гіршим. Він б’є по засобах до існування й руйнує життя. Він приглушує голоси і змушує людей приховувати особливу жорстокість, наприклад, до жінок чи нацменшин. Навіть ті, хто уникне підбурювання тролів, усе одно муситимуть боротися з цифровим середовищем, що підсилює образу й тамує інші почуття. Сила тролів – що насправді віддзеркалює силу гніву – трансформує Інтернет в їдке, токсичне болото.

Але найгірше те, що тролінг у мережах не завжди залишається онлайн. Згадайте віртуальні протистояння американських вуличних банд (їхні «кібертегування» та «Facebook-продірявлення») або продуманий антагонізм представників одного уряду чи етнічної групи проти інших. Ці злостиві полум’яні війни – той-таки тролінг, тільки під іншою назвою. Він покликаний привертати увагу та розбурхувати обрáзи. Такий тролінг надто часто призводить до насильства й трагедії в реальному житті. Або ж приводить до політичної влади.

І вуличних бандитів, і звичайних людей, що отримують задоволення від переслідування когось після невдалого твіту, пов’язує сила гніву. Гнів хвилює. Гнів викликає звикання. У цифровому середовищі, сповненому брехунів та фейків, гнів дає відчуття чогось живого і справжнього, на відміну від багатьох інших речей. Ця автентичність має власну додаткову силу.

Війна, якої не видно

Для запуску процесу «проросійського дрейфу» Криму та східноукраїнських територій слід заздалегідь створити події, що нададуть цьому процесу політичної легітимності й морального виправдання; а також допоможуть вибудувати PR-стратегію, котра акцентувала б вимушений, реактивний характер відповідних дій Росії та проросійськи налаштованих політичних еліт півдня і сходу України.

На початку 2014 року в Кремлі почав циркулювати політичний документ, що окреслював кроки, які має зробити Росія, якщо проросійського автократичного президента України Віктора Януковича усунуть від влади. Росія мала бути готова, закликав автор меморандуму, створити на місцях новий набір політичних умов, щоб маніпулювати «відцентровими прагненнями» етнічних росіян, підштовхуючи їх проголосити незалежність від України. Фактично, якщо їхнього хлопця відсторонять, Росія мала бути готова почати війну.

Усього через два тижні непопулярний Янукович утік з країни в розпал протестів, що стали відомі як Євромайдан. Як доказ нової сили соціальних мереж, назва цього українського повстання була взята від хештега в Twitter (він поєднував «Європу» (бо демонстранти прагнули партнерства з Європою, а не Росією) та «Майдан Незалежності», центральну площу Києва, де відбувалися мітинги). Але, як і революціонери, що використовували нову форму Інтернету для об’єднання та усунення ворога, Росія тепер використовувала мережі, щоб розірвати Україну на частини.

Стратегічне бачення цієї операції згодом пояснив Дмитро Пєсков, багаторічний прес-секретар Путіна, в інтерв’ю 2017 року. Особливо вражає не відвертість Пєскова, а те, хто надихав його на деякі відповіді. Пєсков говорив про «нове зіткнення інтересів» між Росією та світом, спричинене революцією соцмереж. Однак він також дивувався неймовірному впливу нових онлайнових сил, згадуючи Кім Кардаш’ян. «Уявіть собі, що одного дня вона скаже своїм прихильникам: “Ідіть туди-то і робіть те-то”, – сказав він. – Такий сигнал сприймуть мільйони й мільйони людей». Але найважливіше, зауважив Пєсков, що Кардаш’ян не має «ані власної розвідки, ані МВС, ані міністерства оборони, ані КДБ».

Суть прозора. Росія мала ці речі – і, на відміну від Кім Кардаш’ян, скористається ними для чогось важливішого, ніж ворожнеча з Тейлор Свіфт. «Нова реальність створює ідеальну можливість для організації масових заворушень або створення видимості масової підтримки чи невдоволення», – сказав Пєсков. Це було підґрунтя «інформаційної катастрофи – інформаційної війни».

Важливим прецедентом цього стала Україна. Кількість негативних російськомовних новин про Україну зросла вдвічі, а потім утричі. Етнічні росіяни всередині України невдовзі збурилися проти активістів, що скинули проросійський уряд. Тим часом російські спецпризначенці проникли до Криму, а потім на схід України, набираючи та озброюючи загони проросійських сепаратистів. Хвилі протестів переросли в насильство, а потім у трагедію.

Переломний момент настав у місті Одеса, де десятки проросійських протестувальників (з-поміж яких багато озброєних) після нападу на проукраїнських відступили до Будинку профспілок, який невдовзі спалахнув від коктейлів Молотова. Тоді загинула щонайменше тридцять одна людина.

Російська «PR-стратегія», що тільки й чекала нагоди, запрацювала на повну. Росія хутко вхопилася за трагедію, організувавши медіакампанію, якій Україна не могла протистояти навіть у мріях. RT відкривав публіці криваві подробиці, які було неможливо перевірити: «проукраїнські активісти проривалися крізь полум’я, щоб “душити” проросійських»; «17-річні хулігани добивали людей битами». Після цього легіони тролів поширювали ці байки через дрібні ЗМІ по всьому світу. Російська пропаганда використовувала меми теорії змови. «Американські медіа покривають масове вбивство в Одесі», – шаленів один із ЗМІ. Тим часом замовні заголовки підживлювали російський уряд. Російський міністр закордонних справ заявив, що, враховуючи новини про «ці звірства», святий обов’язок Росії тепер – «не допустити поширення фашизму по всій Європі та світу загалом».

З часом ситуація загострилася. Російські державні медіа смакували історію про те, як «українські солдати роздягли 3-річного хлопчика до футболки і трусиків, а потім розіп’яли його “як Ісусика”, після чого прив’язали матір до танка і протягли навколо площі містечка». Доказів не було жодних, але їх ніхто не потребував. Суть полягала не в тому, щоб донести правдиву інформацію, а щоб виправдати вторгнення.

Незабаром в Україну відправили тисячі російських військових. Хоча вони всіляко приховували свою ідентичність, їм не вдалося уникнути прожектора тих платформ соцмереж, якими вони самі радо маніпулювали. Деякі етнічні росіяни в Криму, натхненні перспективою возз’єднання, робили селфі з окупантами та публікували світлини в Instagram («Найввічливіші люди», – йшлося в одному підписі). В інтернетівській манері гри в слова цих важко озброєних солдатів у формі без знаків розрізнення назвали «зеленими чоловічками». Росіяни й самі не могли втриматися. У своєму VK-акаунті один артилерист хвалився: «Всю ніч довбили по Україні». Ця балаканина підживила новий сплеск OSINT-аналізу. Команда слідчих Bellingcat виявила, що російські військові отримали понад десять тисяч медалей за «військові операції» у той час, коли офіційно Росія ніде не воювала.

По всьому світу ніхто не знав, що з цим робити. Сполучені Штати та їхні європейські союзники ввели проти Росії санкції й оголосили найвищий рівень боєготовності від часів холодної війни, і все через те, чого офіційно не було. Це вторгнення, котрого ніби не існувало, – великий конфлікт, одна сторона якого категорично відмовлялася визнати, що воює. Росія використовувала соцмережі, щоб не лише розпалювати пожежі конфліктів, але й створювати щось схоже на «війну Шродінґера»: конфлікт, що викривляє сприйняття, перекручує реальність та існує у двох станах одночасно. «Якщо коротко, це було не традиційне військове вторгнення, а гібридна війна, за якої цілей досягали навіть раніше, ніж супротивник встигав зрозуміти, що відбувається», – пояснює колишній посол США у НАТО Іво Даалдер. Його військовий колега генерал Філіп Брідлав, тодішній верховний головнокомандувач об’єднаних сил НАТО в Європі, називав протистояння не інакше, ніж «найдивовижніший інформаційний бліцкриг, який ми бачили в історії інформаційних війн».

Але було ще дещо. В окупованому сепаратистами Донецьку журналіст Девід Патрікаракос гортав розлючені стрічки українських соцмереж, навіть коли вже чув, як на околиці падають міни. Він усвідомив, що ці два світи нерозривно пов’язані. «Я почав розуміти, що потрапив на дві війни: одну на місці, з танками та артилерією, а другу – інформаційну, що велася… через соцмережі, – писав він. – І, можливо, контрінтуїтивно, більше значення мало, хто переможе у війні слів та викладів, аніж хто має найпотужнішу зброю». Результатом став жорстокий заплутаний паралізуючий безлад – як того й прагнула Росія.

Після успішного нападу на Україну кількість, інтенсивність та сміливість інформаційних кампаній зросла. Проти балтійських держав Латвії, Литви й Естонії – нових членів НАТО з великими меншинами етнічних росіян – задіяли ту саму стратегію, що й проти України. Там відбулося швидке поширення чуток, на кшталт фейкової вірусної історії про те, що солдати НАТО зґвалтували 15-річну литовську дівчинку. Були й групи тролів, які постійно кишіли на латвійських порталах новин, принижуючи латвійський уряд та Захід і водночас прославляючи Росію. Там навіть працював новий медіасервіс Baltica, що діяв як частина медіамережі RT за фінансування російського уряду через низку підставних компаній. Естонська версія цього сайту позиціонувала себе як «експериментальне видання з метою показати читачам позитивний погляд на життя». Фактично вона поширювала дивні й страшні чутки, на кшталт того, що американські солдати в Естонії в рамках навчань НАТО насправді планують конфісковувати естонські автівки.

Головною ціллю цієї кампанії було підготувати ґрунт, посіяти зерна майбутніх операцій, якщо вони колись будуть потрібні. Литовські посадовці описували, як прихована кампанія в соцмережах фактично переписувала історію, поширюючи чутки про те, що великі частини литовської території були (і завжди будуть) російськими. Так насаджувались ідеї відокремлення. Деякі проросійські активісти взялися створювати Facebook-сторінки, що закликали до незалежних анклавів етнічних росіян, аналогічних маріонетковим державам, які Росія прагнула відділити на сході України. «Якщо ми програємо інформаційну війну сьогодні, – попереджав один литовський фахівець з військової інформації, – то завтра, можливо, будемо воювати зі зброєю».

Загальним завданням цих російських інформаційних атак було додати до класичних цілей дезінформації (ми розглядали їх у розділі 4) ще одну. На додачу до заперечення, викривлення, відволікання та залякування ці повідомлення були покликані розділяти. Очевидним клином постало питання сирійських біженців, які мільйонами тікали з рідної землі в пошуках притулку в Європі, що призводило до гострих розбіжностей між членами Євросоюзу. Німеччина – головна держава як НАТО, так і ЄС – збурила Європу, коли анонсувала, що прийматиме мігрантів без жодних обмежень. Тому саме на цю країну й звернули свої погляди російські інформаційні бійці.

Виглядала ця історія жахливо. Тринадцятирічну російсько-німецьку дівчинку буцімто викрали, побили та зґвалтували троє арабських мігрантів. Ба більше, поліція відмовляла в розслідуванні! Це розпалило невеличкий протест (висвітлений лише RT), на зміну якому прийшов набагато більший, коли новину підхопили ультраправі німецькі ЗМІ. Німецький уряд утомився пояснювати, що це фейк, однак ті пояснення ігнорували. Невдовзі в суперечку втрутився сам російський міністр закордонних справ. «Дівчатка, звісно, добровільно не зникають на 30 годин, – сказав він із кривою посмішкою. – Дуже сподіваюся, що ці емігрантські проблеми не призведуть до спроб “прикрити” реальність з якихось політичних мотивів – це було би просто неправильно». Своєю заявою російський міністр сам прикривав реальність із політичних мотивів. У цьому й суть.

Згадана фейкова історія призвела до легіону подібних. Вони підбурювали антимігрантські настрої в Німеччині та по всій Європі. Російські ЗМІ висвітлювали кожну з них, тому фейки циркулювали по всій мережі. Мем про дикого, небезпечного для жінок темношкірого мігранта (#Rapefugees) посприяв відродженню найрадикальнішої німецької ультраправої націоналістичної партії. Вперше за майже 60 років вона набрала достатньо голосів, щоб побачити своїх представників у німецькому парламенті.

Скрізь, де тлів внутрішній розкол, його здалеку підтримували російські пропагандисти. У 2014-му вони втрутилися в референдум про незалежність Шотландії. У 2016-му ще агресивніше посприяли ідеї Брекзиту, а потім попрацювали, щоб скерувати результати президентських виборів у США. У 2017-му, коли іспанський регіон Каталонія захитався на межі відокремлення, російські ЗМІ та посередники гучно виступили за незалежність, а кожне їхнє повідомлення підкріплювала ціла армія ботів. Коли Чорногорія захотіла стати 29-м членом НАТО, онлайн-бійці добряче попрацювали, щоб розірвати цю країну на частини. Пізніше з’ясувалося, що армія ботів закладає фундамент для планів підтримуваних Росією екстремістів, щоб убити прем’єр-міністра та скинути уряд. Цьому ледь вдалося запобігти, коли місцева поліція виявила автомати, снайперські гвинтівки та гранатомети, сховані поблизу домівки прем’єра.

Урешті-решт навіть розрізненому керівництву Євросоюзу ввірвався терпець. «Ми серйозно занепокоєні швидким поширенням натхненної Кремлем активності в Європі, – заявив Європарламент. – Ворожа пропаганда проти ЄС та його держав-членів прагне спотворити правду, спровокувати сумніви… посіяти страх і непевність серед громадян».

Путін відповів презирством. «Ми спостерігаємо абсолютно очевидну деградацію… уявлення про демократію в західному суспільстві», – сказав він і глузливо подивувався, що після «намагань повчити нас демократії» ЄС замовчує альтернативні думки. У своїй відповіді російський президент виглядав справжнісіньким інтернет-тролем у плоті.

Утім, попри всі зусилля Росії, нічого типово російського в цьому новому потужному різновиді інформаційного конфлікту, що заполонив одночасно війну та політику, не було. Натомість це протистояння – черговий символ епохи соцмереж. Боти, тролі та маріонетки здатні винаходити нові «факти» з повітря; гомофілія й упередженість підтвердження гарантують, що принаймні кілька людей у все повірять. Це зловісно вже саме по собі, адже призводить до поляризації суспільства та культури недовіри. Однак окремі групи та уряди можуть поживитися з цього, використовуючи вірусність, щоб робити свої цілі більш досяжними. Називайте це дезінформацією чи просто психологічною маніпуляцією. Результат підсумовує слоган горезвісного веб-сайту змов Infowars: «Іде війна… за ваш розум!»

Згадані атаки дотримуються двох базових принципів. Перший – правдоподібність. Вигадки працюють найкраще, коли вони містять щось схоже на зерно правди. Вони грають на давніх переконаннях, намагаючись додати нового шару до викладу, що вже існує у свідомості жертви. Згадайте операцію КДБ «Інфекція» – заяву часів холодної війни про те, що СНІД винайшли американські військові. У той час Ладіслав Біттман співпрацював із КДБ у відділі дезінформації чехословацької розвідки. У своїй книжці 1985 року він пояснив, що «кожне дезінформаційне повідомлення повинне хоча б частково відповідати реальності чи загальновизнаним поглядам». Дезінформаційна кампанія щодо СНІДу, наприклад, не вигадувала нової загрози, а використовувала людські страхи стосовно загадкової на той час хвороби.

Інтернет, а особливо його меметичні елементи, розширює ці можливості. Наприклад, яким би дивним не здавався обман #Pizzagate, він ефективно використав пов’язані з Гілларі Клінтон протиріччя, що їх понад десять років поширювали по всіх платформах соцмереж. Так само й історії для розпалювання української війни (про розіп’ятого хлопчика) були побудовані на справжніх звірствах минулих війн. Сама форма соцмереж опускає поріг достовірності ще нижче: хай які є новини, якщо вони походять від друзів та рідних, їм схильні вірити більше.

Другий принцип прихованих інформаційних кампаній – довготривалість. Найбільш руйнівні вигадки – це ті, що охоплюють величезну кількість людей та обсяги часу. Вони постійно поновлюються, адже сам акт заперечення вдихає в заголовки нове життя й допомагає глибше проникати в колективну свідомість. Такі сфабриковані історії працюють, ніби зазубрені стріли: вони поширюють більше інфекції та гниття, коли жертва намагається їх вирвати. Що непристойніше звинувачення, то краще. У відомій політичній побрехеньці Ліндон Бейнс Джонсон, проваливши свої перші місцеві вибори, наказав керівникові штабу поширити чутки, що його опонент «трахає свиней». Керівник запротестував, кажучи, що немає жодного доказу. «Я знаю, – відповів Джонсон. – Але нехай сучий син сам це спростовує».

Інтернет ще більше полегшує завдання удару, а потім продовжує агонію. Алгоритми соцмереж працюють, привертаючи увагу до контенту, що стає трендом у мережах, особливо коли цей контент обурює людей. Це такий собі віртуальний еквівалент підливання масла у вогонь, за якого масові прокльони якогось явища гарантують, що це явище побачать та проклянуть нові групи користувачів. Оскільки вірусність несумісна зі складністю, коли контент стає трендом, будь-який контекст та деталі швидко відлітають. Залишається лише саме протиріччя, яке мимоволі поширюють люди, що відчувають потребу «втрутитися», незважаючи на очевидну беззмістовність.

Невдовзі після виборів Джек Пособець, безчесний натхненник #Pizzagate та офіцер з аналізів сечі, яскраво проілюстрував цю динаміку на антитрампівському протесті у Вашингтоні. Пізніше Пособця ідентифікують в онлайн-репортажах, де він просочився в натовп, який зібрався біля Міжнародного готелю Трампа. Джек підняв над собою шокуючий напис «Зґвалтуй Меланію» і тримав його рівно стільки, щоб один зі спільників устиг зробити знімки.

Завдяки мережі альтправих посередників Пособця та сприянню російського RT це зображення швидко набуло вірусності. Незабаром #rapemelania став одним з найбільш трендових хештегів Twitter, коли десятки тисяч користувачів ненавиділи неіснуючого супротивника. Навіть сам тренд став темою обурення, а підживлював конфлікт заголовок у Breitbart: «Twitter дає змогу “Зґвалтуй Меланію” стати трендом після того, як сайт вибухає погрозами вбити Трампа». Потім суперечка запустила низку нових злих обговорень лицемірства фанатів Трампа, що патякають про зґвалтування, чого не було при «жорстоких лівих», які нібито мали схвалити такий злочин. (У текстових повідомленнях, опублікованих пізніше онлайн, Пособець також визнав, що це він почав тему «убий Трампа» зі сподіваннями, що гасло підхоплять.) Потім до деяких користувачів прийшло розуміння, що все це обман. Коли напис «Зґвалтуй Меланію» заполонив соцмережі, група активістів, репортерів та редакторів «Вікіпедії» почала працювати, щоб прив’язати до цієї витівки ім’я Пособця. Ці зусилля почали нову битву звинувачень та суперечок, коли Пособець заперечив опубліковані текстові повідомлення, що демонстрували, як він зі спільниками обдумує план (на їхню думку, «Трахни Меланію» звучало «надто слабо»). У цей час прихильники Пособця вдалися до класичної тролячої тактики гри в жертву й гнівно звинувачували інших користувачів «Вікіпедії» у «підриві репутації».

У цьому сум’ятті було забуте дещо важливе – мотиви сотень демонстрантів. Через простий акт зміни напрямку їхня ціль та ідея фактично зникли.

Найважливіше, що завуальовані інформаційні операції ефективні, бо є частиною ширшої стратегії, яка поєднує невидиме та видиме для подвійного удару. Маневр Пособця «Зґвалтуй Меланію» спрацював саме тому, що провокатор міг розраховувати на величезну мережу протрампівських акаунтів у соцмережах, які й зробили хештег, а отже, повідомлення підсилили ЗМІ та трендові алгоритми Twitter. Ця хитрість мало відрізнялася від тих, що використовують ІДІЛ, Росія чи будь-який інший інформаційний боєць.

Скидається на те, що ці битви ніколи насправді не вщухнуть (по суті, обговорюючи будь-який інцидент, ми стаємо частиною його поширення, як станете й ви, якщо опублікуєте онлайн щойно прочитане). Та навіть у цих битвах бувають переможці та переможені. Настає момент – часто швидко, – коли головна ціль досягнута. Лише після кількох секунд роботи хештег «Зґвалтуй Меланію» тепер навіки пов’язують із протестом у морозному листопаді 2016-го. Після кількох тижнів онлайн-підбурювань Україну втягли у війну. А коли мішені намагаються звільнитися та відбиватися, їхні опоненти вже зайняті плануванням нової атаки. Так само як і дивовижні наслідки пропаганди ІДІЛ чи неослабна робота над вірусними хітами BuzzFeed, усі ці битви – експерименти як для учасників, так і для решти світу. Усе, що спрацьовує, згодиться для наступної битви.

У новітніх інтернет-війнах західні демократії виявили свій очевидний недолік. Сформовані епохою Просвітництва, вони прагнули до логічності й послідовності. Побудовані на поняттях прозорості, вимагали підзвітності й відповідальності. Саме ці риси зробили демократію успішною формою правління, що перемогла в обох світових війнах та змаганнях між супердержавами в минулому столітті. На жаль, такі цінності не сповідують управні інтернет-тролі на кшталт офіцера, який спеціалізується на аналізах сечі; знаменитості, котра перетворилася на політика, чи держави, що використовує тролінг як глобальну стратегію ведення інформаційної війни.

Коли Україна анонсувала створення добровольчої «інтернет-армії», російські пропагандисти перетворили це на жарт. Коли в Німеччині запрацював Центр захисту від дезінформації, щоб протидіяти фейковим чуткам та навчати громадян критично оцінювати російські джерела, RT зазначив (і то небезпідставно), що діяльність Центру перегукується з «міністерством правди». Коли розвідслужби США задокументували докази російського втручання у президентські вибори-2016, щоб збільшити громадську обізнаність з інформаційною війною та вжити належних заходів, цей крок швидко перетворили на змову «таємної влади». Відкритість усіх згаданих держав робила їх уразливими.

Але не все так погано. Адже відкритість демократій та Інтернету розширила боротьбу. Що більш заплутаною й нелінійною стає війна, то більше учасників утягуються в неї.

слизький шлях

«Прокинувся в поганому гуморі і вирішив, кого не пускати в Інтернет. Ніхто не повинен мати такої влади».

Був серпень 2017-го, і Метью Принц, співзасновник та генеральний директор веб-хостингу Cloudflare, щойно ухвалив рішення, якого давно боявся. Cloudflare створили, щоб захищати веб-сайти від кібератак, які часто трапляються, коли хтось привертає забагато негативної уваги. Завдяки Cloudflare дисиденти по всьому світу були захищені від недружніх хакерів. Однак це також були наймерзенніші голоси Інтернету.

Неонацистський форум Stormfront роками покладався на Cloudflare для підтримки роботи своїх серверів. Тепер, після смертельної терористичної атаки білого націоналіста в Шарлоттсвілі, штат Вірджинія, користувачі Stormfront відкрито святкували вбивство. Коли образа на Stormfront та його ЗМІ The Daily Stormer зросла, цей гнів звалився і на Cloudflare, технологія якого підтримувала неонацистів онлайн. Компанія смиренно пояснила, що не може анулювати акаунти Stormfront без «цензурування Інтернету», і через цю позицію Stormfront почав хвалитися, що Cloudflare на його боці. Побачивши це, розлючений Принц різко змінив курс і «висмикнув корок». Зміну своєї думки він пояснив персоналу по електронній пошті:

Це моє рішення. Умови надання послуг залишають за нами право відлучати користувачів від нашої мережі суто на свій розсуд. Моє обґрунтування цього рішення просте: за The Daily Stormer стоять покидьки, і з мене досить.

Буду відвертим: це одноосібне рішення. Воно відрізняється від того, про що я говорив з нашими старшими керівниками вчора. Я прокинувся в поганому настрої і вирішив викинути їх з Інтернету… Важливо, щоб зроблене нами сьогодні не створило прецеденту.

Слова про те, що щось не повинно створити прецеденту, не зупинили розгортання проблем. Це був знаковий момент. Нібито «контент-нейтральна» компанія ухвалила рішення знищити контент – рішення очевидно не нейтральне. А причиною було те, що хтось нагорі змінив свою думку. Однак принаймні людина говорила відверто.

Рішення Принца віддзеркалило дилему, що дедалі частіше поставала перед керівниками соцмереж. Зіткнувшись із гучними вимогами цензурувати або видаляти висловлювання, компанії могли або ігнорувати своїх користувачів, ризикуючи призвести до PR-катастрофи, або підкоритись і глибше загрузнути в політиці. Уникаючи управління, ці компанії самі перетворилися на уряди. І, як і будь-який уряд, вони тепер мали справу зі складними політичними проблемами, що завжди приречені залишати частину зацікавлених осіб незадоволеними.

Утім, вибір невеликий. Держави всього світу поступово помітили вплив американських гігантів соцмереж на внутрішню політику. Між 2012 та 2017 роками близько 50 країн ухвалили закони, що обмежували онлайн-висловлювання своїх громадян. І це не були якісь авторитаристи, описані в розділі 4; це були одні з найбільш ліберальних держав світу, що боялися тероризму, екстремізму або навіть просто фейкових новин. Навіть у Сполучених Штатах нове покоління технічно обізнаних політиків було готове вдарити по цих компаніях обтяжливими урядовими нормами, якщо ті не посилять правила самі.

Більше не достатньо контролювати порушення авторських прав, непристойні картинки та найочевидніші форми переслідування. Тепер фірми Кремнієвої долини ще ближче підштовхуватимуть до ролі традиційних медіакомпаній. Редактори ухвалюватимуть рішення про те, який контент дозволяти на своїх платформах. Багато інженерів стверджували, що це «слизький шлях». Але винахідливість засновників та експонентне зростання Інтернету завели їх на небезпечну територію. Тепер лишалося завдання її пройти.

Першим та найочевиднішим викликом був тероризм. Аль-Каїда та її послідовники вже давно публікували свою пропаганду в YouTube. Там були жахливі записи, як снайпери вбивають американських солдатів в Іраку. Хоча технічно YouTube забороняв сцени насильства, ці ролики він видаляв повільно, адже американську громадськість було легко розлютити.

Але ще яскравіше цей виклик продемонстрували перші натхненні Інтернетом терористичні атаки. Того року, коли створили YouTube, один народжений у США ісламіст на ім’я Анвар аль-Авлакі радикалізувався і переїхав до Ємену. Харизматичний та англомовний, він почав завантажувати на платформу свої проповіді Корану, збираючи мільйони переглядів по всій бібліотеці з 700 відео. Хоча в роликах вкрадливого аль-Авлакі не було очевидних зображень насильства, його слова насильство заохочували. І вони були неймовірно ефективними, призвівши до десятків смертельних атак по всьому світу, як-от стрілянина у Форт-Гуді, штат Техас, 2009 року, що забрала тринадцять життів.

Ба більше: алгоритм YouTube посилював загрозу, створюючи плейлист «подібних відео» для своїх глядачів. У випадку з аль-Авлакі це означало, що платформа послужливо скеровувала глядачів до відео інших терористичних пропагандистів.

До 2011 року уряду США урвався терпець, і аль-Авлакі заочно виголосили смертний вирок після юридичного обґрунтування адміністрації Обами, де йшлося, що онлайн-пропаганда «становила тривалу та неминучу загрозу насильницьких атак». Незабаром аль-Авлакі убила ракета з американського дрона. Проте на YouTube його архів перетворився на цифровий вівтар мученика. Після смерті онлайн-голос аль-Авлакі став іще популярнішим, і американська розвідка помітила зростання переглядів його відео, а сплески терористичних атак не забарилися. Це проілюструвало іншу проблему. Уряд зробив усе, що міг, щоб заглушити «бен Ладена Інтернету», але саме інженери YouTube визначили майбутній вплив цього терориста. Компанії знадобилося ще шість років (аж до 2017-го), щоб знайти спосіб блокувати ці відео.

Менше з тим, раєм соцмереж для терористів став Twitter, а не YouTube. За жахливою іронією долі, терористи, які хотіли знищити свободу слова, знайшли прихисток на оплоті свободи слова – у Twitter. Єдиною межею, яку терористи не могли перетнути, була відповідальність за персональне переслідування. Тобто дозволялося твітити про те, як усі кяфіри (не мусульмани) заслуговують на наглу смерть, але не можна було сказати @hockeyfan123, що ви збираєтеся відрізати йому голову. Хоча багато хто висловлював невдоволення через допуск терористів на цю платформу, Twitter відкидав скарги. Якщо коаліція НАТО може пояснювати свою позицію щодо ситуації в Афганістані, говорили там, то чому Талібан не може цього робити? Для натхненних терористичних угруповань Twitter став не лише місцем зв’язку з прихильниками, але й ідеальною платформою для створення впізнаваного бренду як серед рекрутів, так і з-поміж західних журналістів.

Але потім з’явилися заголовки, які Twitter уже не міг ігнорувати. У 2013-му четверо бойовиків увірвалися до шопінг-молу Westgate у Найробі, вбили 67 людей і поранили ще близько 200. Нападники належали до аш-Шабаб, східноафриканської терористичної організації, члени якої були давніми й завзятими користувачами Twitter. Аш-Шабаб застосовувала для своїх атак цифровий маркетинг, нагнітаючи потік твітів, прес-релізів і навіть ексклюзивних фото (знятих самими бойовиками). «#Westgate: 14-годинне протистояння вилилось у 1400 раундів куль та 140 символів помсти», – підсумовував пост терористів. Невдовзі аш-Шабаб стала для міжнародних журналістів, які писали про цю атаку, основним джерелом інформації – угруповання використало це, щоб поширювати дезінформацію та ще більше заплутувати ситуацію на місці. Оговтуючись від критики у пресі, Twitter почав робити те, від чого категорично відмовлявся ще кількома роками раніше. Він заблокував акаунт терористів. Це не допомогло: аш-Шабаб просто створила новий.

А потім, у 2014-му, на світову арену ввірвалась Ісламська Держава, привернувши до себе всю увагу Інтернету. На своєму піку пропагандистська машина ІДІЛ налічувала не менше 70 тисяч Twitter-акаунтів – хаотичну суміш професійних медійників, фанатів, маріонеток та ботів. Коли пропаганда ІДІЛ просочилася по всій платформі більш ніж дванадцятьма мовами, керівництво Twitter було заскочене зненацька. Команда модерації контенту просто не могла дати раду перетворенню сервісу на зброю. На це бракувало ресурсів. Кожна людиногодина, витрачена на контроль мережі, забирала час на розвиток інвестиційної цінності. А яка ж справжня мета компанії: боротьба проти пропаганди чи за прибутковість?

Тим часом громадське невдоволення зростало. У 2015-му Конгрес підійшов до регулювання соцмереж упритул, розробивши законопроект, що вимагав викриття будь-якої «терористичної діяльності», виявленої на платформах (визначення «терористичної діяльності» умисно залишали нечітким). Того самого року кандидат у президенти Дональд Трамп нібито схвалив інтернет-цензуру та балканізацію. «Ми мусимо говорити з [директорами технічних компаній] про можливе закриття Інтернету в певних районах, – заявив він. – Хтось скаже: “А як же свобода слова?” Це дурні люди».

Twitter спробував діяти, але ІДІЛ вчепилася в платформу ніби лещатами. Бойовики розробляли схеми автоматичного відновлення мереж після відключення. Вони використовували чорні списки – розроблені Twitter для групування та блокування відомих тролів, – щоб приховати свою онлайн-діяльність від користувачів, які на них полювали. (Медіакоманди ІДІЛ невдовзі додали до цього переліку й нас.) Деякі акаунти знищували і відновлювали буквально сотні разів, часто з номером версії (наприклад, @TurMedia335). Коли цілком очевидний акаунт @IslamicState зазнав своєї сотої реінкарнації, він відсвяткував подію, запостивши зображення іменинного торта. Проте для ІДІЛ ситуація поступово ускладнилася. «Twitter стає полем битви!» – скаржився один з акаунтів ІДІЛ у середині 2015-го.

Завдяки невтомним зусиллям волонтерів, невпинним покращенням систем Twitter та невблаганному тиску громадськості ІДІЛ дедалі рідше використовувала платформу для своїх цілей. У 2017-му Twitter оголосив, що його внутрішні системи самотужки виявляють 95 % підозрілих терористичних акаунтів і видаляють три чверті з них раніше, ніж ті опублікують свій перший твіт. Це було неймовірне досягнення – і дивовижний відхід від принципу невтручання, що його Twitter сповідував лише кілька років тому.

Хоча саме Twitter трансформувався найбільше, таким самим шляхом рухалися й інші гіганти Кремнієвої долини. У 2016-му Google запустив пілотну програму, що використовувала рекламну площу певних пошукових запитів (наприклад: «Як долучитися до ІДІЛ?»), щоб скеровувати користувачів до YouTube-відео проти ІДІЛ. Цей ролик ретельно розробила команда фахівців із контрекстремізму. Такий крок свідчив про серйозність, із якою Google ставився до проблеми. Тим часом Facebook створив контртерористичний підрозділ зі 150 людей, щоб координувати свої заходи реагування. До підрозділу входили викладачі, колишні офіцери розвідки та правоохоронні органи.

Наприкінці 2016-го Facebook, Microsoft, Twitter та Google повернулися до того, з чого виникла онлайн-цензура. Прагнучи перевершити успіх Content ID та PhotoDNA, що стримували порушення авторських прав і поширення дитячого порно, ці компанії тепер застосовували ту саму автоматизовану техніку до терористичної пропаганди, спільно запустивши базу даних «насильницьких терористичних зображень». Лише за кілька років до того вони наполягали, що така система неможлива, що визначення «тероризму» надто суб’єктивне, щоб програма могла його виявити. Так виникла нова ознака радикальних змін політичного ландшафту.

Проте хай у якому темпі еволюціонували ці соцмережі, якісь зовнішні сили завжди змушували їх робити більше. У 2015-му родичі американців, убитих під час зливи терористичних атак одинаків у Газі, подали позов проти Facebook на 1 млрд доларів. Цю технічну компанію звинуватили у «свідомому забезпеченні матеріальної підтримки» терористам просто через надання їм засобів поширення їхньої пропаганди. Приблизно в той самий час 20 тисяч ізраїльтян подали проти Facebook позов не лише через насильство, якого зазнали, але й через потенційне насильство, якого боялися. «Facebook і Twitter стають сьогодні впливовішими… ніж генеральний секретар [ООН], прем’єр-міністр Ізраїлю та президент Сполучених Штатів», – заявив один із позивачів, батька якого вбили під час палестинської терористичної атаки. Хоча ці судові справи врешті закрили, кожна нова терористична атака підштовхувала жертв до нових позовів. Юридичний захист, гарантований розділом 230 – що колись був покликаний контролювати порнографію, – вже не допомагав.

Тим часом прецедент, що виник через висвітлення того, як Кремнієва долина видаляє акаунти ІДІЛ, скерував до інших, ще болючіших і неоднозначних політичних викликів. До 2015-го ультранаціоналісти, білі супремасисти, антимігранти та антиісламісти почали об’єднання в альтправий рух. Відчуваючи підтримку, вони висловлювали свою ненависть дедалі відкритіше.

Але діяли хитро. Вони приховували свої переконання в мемах та посиланнях, ходили по самісінькій межі, але не перетинаючи її. Лідер альтправих Річард Спенсер, наприклад, не використовував свій популярний (і підтверджений) профіль у Twitter, щоб прямо заохочувати вбивство всіх євреїв та темношкірих. Натомість він просто зазначав, що світ був би набагато кращим, якби Америка стала білою й чистою. Екстремісти гралися з новими способами робити людей мішенями антисемітських переслідувань. Наприклад, прізвище людини, відомої чи підозрюваної як єврея, оточували потрійними дужками так, що «Сміт» ставав «(((Сміт)))». Така тактика полегшувала пошук мішеней онлайн та закидання їх приниженнями й образами. У разі протестів зловмисники заявляли, що це «просто тролінг». Якщо виникала загроза їхнім акаунтам, вони одразу починали вдавати з себе жертв і стерджувати, що їх переслідують через практику «свободи слова». Такий виверт віддзеркалював як пропагандистську тактику, скажімо, росіян, так і мову, якою компанії на кшталт Twitter послуговувалися стільки років.

На деякий час Google, Facebook і Twitter по суті вмили руки. Вони визнавали, що расизм та фанатизм – явища негативні, але цензура – не їхня робота. Ці явища також не виходили за межі політичного спектра американської політики – були, безумовно, на межі, але поступово ставали мейнстримом, підштовхувані технологіями. До того ж тактика екстремістів – підморгування, підштовхування, приховані послання й натяки – була часто надто тонкою, щоб адекватно реагувати на неї через будь-які умови надання послуг.

Але коли Кремнієва долина все-таки почала тиснути на терористів та їхніх прихильників, стало легше продумувати наступний крок. Ним став перехід до боротьби з «екстремізмом», який можна було окреслити лише загально, але натомість легко назвати жертв – жінок, етнічні та релігійні меншини тощо. У середині 2016-го Twitter зробив перший залп, викинувши зі свого сервісу автора Breitbart та ультраправого провокатора Майло Яннопулоса. Заживши собі слави расового ненависника, Яннопулос нарешті перетнув межу, коли організував кампанію онлайн-переслідування афроамериканської актриси, яка «насмілилася» зіграти в римейку «Мисливців на привидів».

Хоча Яннопулос наполягав, що його неправдиво затаврували як расиста, що йшлося просто про тролінг, докази свідчили про протилежне. Через рік, коли деякі файли Яннопулоса потрапили в онлайн, з’ясувалося, що він використовував паролі електронної пошти на кшталт Kristallnacht («Кришталева ніч» – атака на німецьких євреїв у листопаді 1938 року, в якій загинули десятки людей) та LongKnives1290 (посилання на «Ніч довгих ножів» – нацистську різанину 1934-го на підкріплення влади Гітлера – та рік, коли євреїв вигнали з середньовічної Англії).

Унаслідок зливи 700 насильницьких злочинів по всій країні після обрання Дональда Трампа в листопаді 2016-го на гігантів соцмереж почали тиснути більше, щоб вони посилили заходи проти ненависті. Її не просто дозволяли, а й підтримували їхні платформи, особливо щодо насильства. Радикальні заходи почалися з довгоочікуваного блокування Twitter-акаунта лідера білих супремасистів Річарда Спенсера. Він записав драматичне звернення на YouTube під назвою «Ніч довгих ножів». «Фізично я живий, – пояснив він своїм прихильникам, – але в цифровому світі по всіх альтправих працюють розстрільні команди… Іде велика зачистка».

Але ця цифрова зачистка була насправді лише перепочинком. Самовпевнені та мобілізовані більше, ніж усі хейтерські групи від часів масових злетів ку-клукс-клану 1920-х років, альтправі використовували соцмережі для організації подій на захист «свободи слова» по всій країні. Кульмінацією став сумновідомий злет у Шарлоттсвілі. «Як бачите, ми виходимо з Інтернету на велику дорогу, – вихвалявся білий супремасист репортерові під звуки неонацистських лозунгів. – Ми поширювали свої меми, ми організовувалися в Інтернеті, а тепер [ми] виходимо назовні».

У розпалі загальнонаціональних протестів, що почались у відповідь, гіганти соцмереж мусили розширити своє визначення «хейтерських висловлювань» та заборонити використовувати сервіси найгіршим кривдникам. Twitter заборонив найвірусніші акаунти білих супремасистів, тоді як Facebook видалив сторінки, що просували насильницький білий націоналізм. Reddit переписав умови надання послуг, щоб ефективно блокувати спільноти неонацистів та альтправих. Білі супремасисти навіть отримали відкоша від сервісу спільної оренди житла Airbnb та сайту знайомств OkCupid.

Це була суттєва зміна для індустрії, якій щойно минуло десять років. Від часів заснування соцмережі вірили, що їхні сервіси – це «ринкові майданчики ідей», де ті, хто домінує в публічному дискурсі, – найблагородніші та найраціональніші люди.

Але Кремнієва долина втратила цю віру. Соцмережі більше не були вільними платформами, звідки проростають найкращі ідеї. Навіть наївні інженери почали усвідомлювати, що це поле битви з наслідками в реальному світі, де чесно грають лише лузери. Їхній вільний від політики «сад» виростив насильство та екстремізм.

Менше з тим, проблема була глибшою, ніж загрози тероризму та ультраправого екстремізму. Перед Кремнієвою долиною поставав інший, фундаментальніший виклик. Виникло усвідомлення, що всі похмурі передбачення щодо гомофілії, фільтрів-бульбашок та ехо-камер виявилися безпомильними. Багато в чому вірусність справді формувала реальність. А біля важелів управління цієї машини формування реальності стояла купка технічних директорів – але вони не використовували те управління належним чином.

Усвідомити гірку правду допомогло обрання Дональда Трампа на пост президента США. Найбільше потерпав Facebook, переважно молоді й прогресивні працівники якого боялися, що це їхня робота піднесла Трампа на високий пост. По суті, так воно й було. Хоча основним рупором Трампа був Twitter, саме Facebook користувалися політично вразливі американці, які сотнями мільйонів поширювали фейкові повідомлення. Пішов поголос, що Facebook насичений не лише меркантильною дезінформацією та «фейковими новинами», якими світ нашпиговували македонські підлітки, але й дезінформацією протрампівської кампанії, що її організував російський уряд.

Коли очманілі ліберали почали шукати винуватців, Марк Цукерберґ на власні очі побачив, що таке припливна хвиля. Це була корпоративна версія того, що психіаторка Елізабет Кюблер-Росс назвала п’ятьма стадіями горя: заперечення, гнів, торг, депресія та прийняття.

Першим імпульсом Цукерберґа було заперечення. Це «якась божевільнa ідея», сказав він про те, що дезінформація з його платформи вплинула на результат голосування людей. Коли заперечення Цукерберґа розлютило людей та навіть призвело до приватної прочуханки від президента Обами, Цукерберґ змінив платівку, написавши низку повідомлень, у яких присягався збільшити зусилля, щоб протидіяти обману та дезінформації у Facebook. Водночас Марк спробував переконати користувачів, що це не така вже й велика проблема. Тим часом розчаровані працівники Facebook почали приватні зустрічі, щоб розв’язати проблему власними силами. Після цього на поверхню випливла правда, що дехто в компанії непокоївся через загрозливу дезінформацію, що поширювалася під час виборів на платформі Facebook, але нічого не вдалося змінити через страх порушити «об’єктивність» Facebook, а також відвернути консервативних користувачів та законодавців.

До середини 2017-го Facebook видав зовсім інше повідомлення. У першому подібному звіті його безпекова команда опублікувала документ «Інформаційні операції та Facebook», що пояснював, як платформа стала жертвою «витонченої й підступної форми зловживання». Тепер Facebook публічно назвав свого супротивника – це уряд Російської Федерації. Утім, критики зауважили, що компанія вичікувала аж дев’ять місяців між часом, коли керівництву стало відомо про кампанію російської маніпуляції в їхній мережі, і тим, коли Facebook поінформував про це своїх споживачів та американських виборців.

Однак, демонструючи здатність провадити зміни, Facebook розширив свої кібербезпекові зусилля за межі захисту від звичайного зламу, змістивши фокус на загрозу організованих дезінформаційних кампаній. Компанія вперто ігнорувала вплив дезінформації під час виборів-2016, а тепер тісно співпрацювала з французьким та німецьким урядами, щоб захистити виборчі процеси, закриваючи десятки тисяч підозрілих акаунтів. Через рік після того, як Цукерберґ назвав ідею впливу на вибори «божевільною», він перепросив за свої слова. І в уже зовсім іншому зверненні, трансльованому через Facebook наживо, сказав 2 млрд користувачів: «Я не хочу, щоб хто-небудь використовував наші інструменти для підриву демократії. Не за те ми боремося».

Таку зміну почасти зумовило усвідомлення того, що платформи використовують спотворено. Навіть у розкутому Reddit генеральний директор Стів Гаффман усвідомив, що на сайт проникла російська пропаганда, але видалити її недостатньо. «Я вважаю, що найбільший ризик, з яким ми, американці, маємо справу, – це наша здатність відрізняти реальність від абсурду. І цей тягар несемо ми всі».

Більша частина поштовху до змін мала звичну форму – нагромадження юридичного та політичного тиску. У 2017-му, попри рішучі протести лобістів та адвокатів свободи слова Кремнієвої долини, німецькі законодавці ухвалили законопроект, що накладав штраф обсягом 57 млн доларів на компанії, які не видалятимуть «незаконні, расистські або наклепницькі» пости протягом 24 годин. Американські законодавці доклали багатьох зусиль, щоб урегулювати політичну рекламу онлайн, особливо приховану, яку російські пропагандисти використовували, щоб поширювати дезінформацію, а штаб Трампа – щоб зменшити явку виборців серед меншин. Це призвело до поширення на неї таких самих правил Федеральної виборчої комісії, які застосовували до телевізійного мовлення. Раніше політична реклама в соцмережах – багатомільярдна індустрія – передбачала винятки.

Для титанів індустрії, що перетворилися на регуляторів онлайн-війни, ця роль виявилася неочікуваною, небажаною і часто некомфортною. В інтерв’ю 2018 року, незадовго до того, як свідчити перед Конгресом США, Цукерберґ зізнався: «Якби 2004 року, коли я починав Facebook у гуртожитській кімнаті, ви спитали мене, як я даватиму раду втручанню урядів країн у вибори одне одного, я би точно не подумав, що можу бути причетним до такого».

З кожним етапом занурення гігантів соцмереж у політичні питання – як-от протидія тероризму, екстремізму та дезінформації – їх дедалі більше затягували скандали, що виникали із «сірих зон» політики та війни. Іноді якусь нову ініціативу з розв’язання однієї проблеми могли експлуатувати нечесний уряд (Росія інакше уявляє «тероризм», ніж Сполучені Штати) або тролі через цілком благонадійні системи звітності. Часом ініціативи могли призвести до прикрої грошозатратної помилки модератора, який мав оцінити прийнятність контенту в країні, де він ніколи не був, у політичному контексті, якого не розумів.

Проблему ілюструвало правило Facebook, покликане ефективніше протидіяти тероризму, що забороняло будь-яку позитивну згадку «насильства задля опору окупації міжнародно визнаної держави». З інженерного погляду це елегантний розв’язок проблеми – стислий і широкий водночас. Однак будь-який кмітливий політичний спостерігач міг би передбачити, що таке формулювання призведе до масових проблем. Відповідно відбулося масове видалення контенту користувачів з Палестини, Кашміру та Західної Сахари, політичних і культурних порохових діжок, що перебували під владою окупаційних сил.

Ці сірі зони були широкі. Профіль одного китайського мільярдера, який отримав прихисток у Сполучених Штатах і присягнувся виявити корупцію серед найвищих посадовців Комуністичної партії, заблокували у Facebook через поширення чиєїсь «персональної інформації» (на рівні припущення). Коли члени мусульманської меншини рохінджа у М’янмі спробували використовувати Facebook, щоб документувати керовану урядом кампанію етнічних чисток, дечиї профілі видалили через деталізацію тих самих військових звірств, від яких ці ж таки люди і потерпали.

Однак упродовж усієї цієї безладної та невблаганної політизації існувало правило, яке впливало на все в Кремнієвій долині. Згадані компанії контролювали велику частину сучасного життя, але самі лишалися підконтрольними акціонерам, а на ухвалення рішень упливали квартальні звіти про прибутки. Коли один інженер Twitter виявив докази активності великих російських бот-мереж ще у 2015-му, йому наказали їх ігнорувати. Зрештою, кожен бот робив Twitter популярнішим. «Усіх більше турбували цифри зростання, ніж фейкові та скомпрометовані акаунти», – пояснив інженер.

Коли працівники Facebook спитали Марка Цукерберґа про обітницю тодішнього кандидата Трампа перекрити доступ до США усім мусульманам, Марк визнав, що це хейтерські висловлювання, які порушують політику Facebook. Однак він пояснив, що його руки зв’язані. Видалення цього посту коштуватиме Facebook консервативних користувачів – та прибутків.

Про все це сто років тому писав Ептон Сінклер: «Складно підвести людину до розуміння якогось явища, коли її платня залежить від нерозуміння цього явища».

Сьогодні роль соцмереж у громадському житті не можна описати просто. Ідеться про меркантильні, переважно американські підприємства, що керують у стилі світових урядів. Вони чарівно серйозні, сповідують інклюзивність, навіть коли дають прихисток найсуперечливішим силам світу. Це могутні сутності, що вдають із себе безпомічних і наполягають на своїй аполітичності. По суті це потужні іграшки невеличкої кількості молодих дорослих, що повинні виконати неприємне завдання – сформувати природу суспільства, економіки, а віднедавна ще й війни та політики. І хоча очільники й працівники цих компаній швидко подорослішали протягом кількох років, виклики, з якими вони стикаються, лише ускладнилися.

Але найважливіша частина роботи – це пошук відповіді на очевидне питання. Припустімо, що інженери визнали масштаб своєї відповідальності, вирішили заборонити неприйнятну поведінку і навіть точно визначили, який вигляд має ця поведінка. Як створити системи, щоб її зупинити? Якими будуть ці системи? Відповіді треба дати з урахуванням можливостей і віртуального натовпу, і безжальних машин.